«Неприродний добір»

3099

Описание

Сучасний український роман для українців і про українців. Безпосередні події роману відбуваються взимку 2007-навесні 2008 років, а головні герої живуть поруч з нами. Основна тема - помилка лікарів, а також відносини медиків і пацієнтів лікарень.



Настроики
A

Фон текста:

  • Текст
  • Текст
  • Текст
  • Текст
  • Аа

    Roboto

  • Аа

    Garamond

  • Аа

    Fira Sans

  • Аа

    Times

Ірина Солодченко НЕПРИРОДНИЙ ДОБІР

Кожному лікареві, який не загубив себе у вирії нашого складного часу,

кожному лікареві, який вважає, що він надає медичну допомогу, а не медичні послуги,

кожному лікареві, який вважає, що окрім платні він має право лише на подяку (навіть матеріальну) від вже вилікуваного хворого,

а також пам'яті хірурга, який подовжив життя 40 тисяч хворих, але не зберіг себе і помер в операційній у віці 52 років

ПРИСВЯЧУЮ

Ваші думки витимуть, як голодні собаки.

І кожен рядок ви писатимете власною

кров'ю, а це єдина фарба,

що ніколи не втрачає блиску.

Валеріан Підмогильний

Частина перша. Катастрофа.

1.

Листопадовий ранок похмуро завітав через величезні тьмяні вікна до просторої палати реанімації та інтенсивної терапії старої районної лікарні. Навідався, страхополох, та враз й відсахнувся. І в палаті знову запанували сутінки… Та незабаром кімната висвітлилася настільки, що можна було розгледіти древні стіни, обклеєні тонкими в дрібну квіточку шпалерами, подекуди роздертими до того, що крізь шпарини майорів сіруватий тиньк. На вибіленій стелі де-не-де проступали цитринові латки, а з-понад отруйно-зеленої фарби, накладеної на труби й батареї кимось неоковирним, виповзала іржа. Підлогу «екстремальної» кімнати застеляв заяложений лінолеум, від якого пахтіло хлоркою. Вся порізана і в розпливчатих рудих плямах, підлога, втім, була бездоганно чистою.

В кутку палати притулилося залізне ліжко із дещо заіржавілими бильцями, на якому простяглося абсолютно голе неживе тіло, яке вчора ще так справно слугувало жінці років сорока п'яти-п'ятдесяти. Її блідо-сіре обличчя різко контрастувало з навколишнім середовищем. Придивившись можна було уявити, що за життя жінка не була пишною красунею: великуватий ніс, затонкі губи, дещо опуклі очі. Проте залишки недешевої косметики, стильна стрижка з різнобарвними пасмами і ледве чутні парфуми, які не подолав навіть нудотний сморід державної лікарні, свідчили про те, що опинилася вона на цьому вбогому ліжкові цілком випадково.

Три особи — медсестра, чергові лікар та хірург — нишком позирали на освітлену непривітним ранком небіжчицю, утім кожний розміркував про своє. Медсестра Валя, кирпата жвава товстуля, уважно вивчала манікюр покійниці. Сама вона бозна з яких пір не стежила за манікюрною модою, вважаючи, що медичного працівника прикрашають охайні та коротко стрижені нігті. «Треба не забути сказати доньці», — думала Валя, — що зараз у моді нігті недовгі та круглі, а лопаточкою вже не носять»… Офтальмолог Дюдяєв (який чергував цієї ночі по лікарні) являв собою невиразну особу з пісним обличчям і прилизаним попелястими рідким волоссям. «Шкода, що головлікар Семенова так і не наважилися на лапароскопію, — подумав він. Та позирнувши скоса на молодого хірурга, знову завагався… Хірургові, високому і вилицюватому хлопцю приємного вигляду, було не до манікюру і не до сумнівів. Він єдиний серед колег дивився на труп з непідробним жахом лише тому, що ще не звик до летальних кінців до яких він мав безпосередню причетність. Щоправда, за три місяці роботи в цій районній лікарні дві людини вже померли під час його чергування, але то були зовсім інші справи. Першого разу привезли з віддаленого села шестидесятип’ятирічну вчительку з інфарктом, і допоки родичі шукали машину, щоб її сюди допровадити, минуло годин з десять. То ж не дивно, що вчителька сконала ще в приймальні. А ще якось дядько (не з місцевих, а з тих, що до орендарів наймаються) отруївся гербіцидами. Та за тілом його так ніхто й не з'явився, і ховали небораку урядовим коштом.

Але то бабуся з безхатченком, а тут — пещені руки, манікюр, чималі золоті сережки, яскраві пасма волосся… Все тіло цієї жінки нібито дивувалось, яким чином воно опинилося на цьому жалюгідному ліжкові?

Зненацька медсестра Валя скрикнула:

Кватирка! Хто відчинив кватирку? І коли?

Молодий хірург повільно перевів свої виразні карі очі на вікно й тільки зараз відчув подих вогкого повітря. Він здивовано знизав плечима… Яке це тепер має значення? Над тією, що наразі простягнулась на ліжкові, запалення легенів не нависає…

Я відчинив, — щиро зізнався хлопець.

Коли?

Десь хвилин з двадцять…

— Тепер нарікайте тільки на себе, — похитала головою медсестра, пішла до скляної шафи з ліками і почала там щось перебирати.

Тим часом Дюдяєв всівся за облупленого дерев'яного столичка писати посмертний епікриз. Події минулої ночі досі миготіли в його голові, як кадри з кінофільму, але тепер його думки стосувались досвідченого хірурга районної лікарні Кирпи, який так невчасно гайнув до Туреччини за путівкою фармацевтичної фірми. А тепер невідомо, чим вся ця історія закінчиться: напевно дамочка прийшла з такого світу, де за помилки не пестять.

«І який чорт вирядив її швендяти нашим районом та ще й вночі?»- невдоволено міркував Дюдяєв, швидко застеляя папір каляками-маляками, які в побуті називають «писанням лікаря». Він підвів голову і запитав Валю, яка все ще поралась біля скляної шафи:

— А хто її сюди привіз?

— Та хлопець якийсь… Їхав Калинівкою, бачить — аварія, автівка врізалася у дуб, що на роздоріжжі.

І де той хлопець?

— Та одразу й дременув!.. Каже: в мене дружина в місті народжує, а я тут бозна з ким морочуся. Хотів не зупинятися, а потім рішив, що то йому іспит з небес, і якщо він лишить її напризволяще, то дружина не народить як слід…

Знав Дюдяєв цю Калинівку… І дуб славнозвісний, що на роздоріжжі височіє — теж знав: не один віночок на тому дубові висить, а тепер ще один додасться…

— А родичів повідомили?

— Грець його знає… мобільника в її сумці вони не знайшли…

— Хто це «вони»? Хіба той хлопець був не один?

— Охраннік з базарю йому помагав, а потім вже міліція долучилася…

Дюдяєв дописав посмертний епікриз і подивився на квадратний настінний годинник. Час рухався повільно… Стомленими очима обвів обридлий інтер'єр: декілька залізних ліжок, скляну шафу з ліками й передпотоповими пластиковим махинами брудних сіро-коричньових кольорів. Обплутані трубками та різнобарвними проводами, ці одоробла, либонь, призначалися для порятунку людського життя. На підвіконні височів світло-зелений столітник, встромлений у стару облізлу емальовану каструлю з сухою потрісканою землею. А поруч — ніжна напівзасохла лілея дотягала віку у брунатному горщику.

Офтальмолог вийшов до фойє, усівся у твердий фотель і вкотре за цю ніч замислився. Руки стугоніли розітнути тіло негайно, але то робота патологоанатома, який з’явиться на роботі тільки о дев'ятій. Почувши на вулиці шурхіт, він скочив, підбіг до вікна й під голим галуззям розлогих старезних дерев, на яких ще лишилися подекуди мокрі тріпотливі червоно-жовті листя, побачив міліцейську машину, поруч з якою розмовляли знайомий йому капітан міліції і якийсь рослявий трохи сивуватий чоловік у джинсах і шкіряній куртці. «Родич, — здогадався черговий лікар. — «Держите пенсне, Киса, сейчас начнется!».

Доки капітан з незнайомцем пнулися на другий поверх, Дюдяєв метнувся до свого кабінету, гарячково набрав домашній номер головлікаря Семенової і спитав чи можна везти тіло на розтин. Витримавши невеличку паузу, Семенова нарешті скомандувала: «Телефонуй Смідовичу — най бігцем біжить».

2.

Крізь сон він почув мелодію Морріконе з кінофільму «Професіонал» і за наспівом збагнув хто його турбує. Підвів голову, щілинкою злиплого ока подивився на будильник, який стояв поруч на шафці, і знову гепнувся на подушку.

І що їй потрібно о шостій ранку? Най іде під три чорти… Перевів телефон на беззвучний режим, заштовхав його подалі під подушку й намірився ще трохи подрімати.

Невелика кімната, де лежав чоловік, була вмебльована у спартанському стилі. Нефарбовані стіл та шафка, книжки на розхитаній етажерці, тапчан, грубий стілець із високою спинкою, з якої недбало звисала приношена одежина — от і вся примітивна постанова. Однак, звідси було зручно контролювати життя двоповерхової дачі. У спальню нагору він сходив тільки тоді, коли наїздила дружина, та й то з півночі тікав у своє насиджене кубло, яке його сусіда Марек глузливо називав «будкою виконроба».

Сон не повертався… І покрутившись ще хвилин з двадцять, він по-молодецькому скочив з тапчана, вдягся й покректуючи вийшов у двір.

Олег (так звали чоловіка) вже два роки як зводив цю дачу і вважав її своєю домівкою. Тепер двоповерхова красуня була майже вибудувана. На першому поверсі — величезна зала із кришталевою люстрою й кухня з барним прилавком, начинена усілякою побутовою технікою аж до посудомийної машини. «Виконробська» кімнатою не вважалася, і дружина збиралася одразу ж після завершення будівництва перетворити її у комору. У залі — два величезні дзеркальні вікна. Скільки птахів розбилося об це хамелеонське скло знав тільки він один, бо майже щотижня ховав їх у найближчім яру… Нагорі чотири кімнати з балконами, а одна з них ще й з мармуровим каміном. На кожному поверсі — санвузол з «теплою» підлогою, а у підвалі розташувались сауна, технічне приміщення й гараж. Сауна складалася з трьох кімнат: у першій — роздягальня, у другій — казан АОГВМ для і душова, а в третій — парня з поличками. Нещодавно підпілля устаткували централізованим опаленням, кондиціюванням й двотонним іржостійким баком для резерву води. Зовні дача теж виглядала пишно: критий червоною глазурованою керамічною черепицею двосхилий дах вигідно вирізнявся на тлі стін, личкованих природним каменем «аглай» ніжних кремових кольорів з ледве помітними розводами.

Фактично будівництво перебувало на завершальній стадії. Малого не стає — замовити ковані поручні до сходів. Десь дружина побачила ці чортові поручні, і заманулося їй саме такі. Та на додаток ще й балкони обліпити кованими квітами! І все ця мура, на її думку, мала додати їхньому котеджеві аристократичного гламуру.

А ззовні на нього чекав інший «головняк» — будівництво капітального залізобетонного басейну з водоспадами, підсвічуванням та гідромасажем. Треба визнати, що він затягував трохи з цими дідьковими басейном та поручнями, відчуваючи, що коли будівництво закінчиться, то почнеться інший відлік часу. Допоки він зводить цю дачу, спостерігає за робітниками, то нібито в справах. Жінці зручніше мати за виконроба-охоронця свою людину, ніж наймати сторонніх, з якими завжди чимало клопоту. А далі?

Чоловік вийшов у двір і підійшов до рукомийника. Ледве відвоював він собі право на цей рукомийник! Дружині не подобалася простота його конструкції. «Навіщо тобі це лайно, коли в будинку дві ванни й душова в підпіллі? Так сільське з тебе й лізе! Ти б ще мойдодира притягнув», — сичала вона. А йому за щастя похлюпатися, банально попирхати та почмихати на свіжому повітрі. Хіба можна це порівняти з душем у підпіллі? Селом його дружина докоряла через те, що в дитинстві він щоліта гостював у бабусі і перейняв багато сільських звичок. Його рідна Томашівка, заснована запорізькими козаками, розташовувалося на закруті Дніпра. Усі чоловіки там були височезними кремезними красенями, щоправда, й дудлили ці красені добряче, за що майже перевелися … А нащадок їхній не зловживає і з задоволенням згадує як зранку бабуся подавала на стіл глечик теплого свіжого молока з минтусом чорного хліба, і ця страва досі здається йому смачнішою ніж будь-які ресторанні блюда. Ех! Зараз би молочка свіжого! Але дачу жінка вибудувала в передмісті, де селян поступово викурюють міські капшуки. То ж найближча корова пасеться де-небудь у Калинівці, до якої автівкою їхати хвилин двадцять. Інший варіант — чвалати туди пішки крізь шпильковий ліс три кілометри. Та автівка залишилася у місті (дружина сьогодні після обіду нею приїде), а плентатися заради кухля молока пішака та ще й мокрим лісом, то вже занадто.

… Після нічного дощу поступово вияснялося. Раптом загавкотів Мареків собака, і Олег присунувся ближче до паркану. Втім чому розривався той гавкун — так і не з'ясував. Марек був його найкращим другом за останні два роки. З ним можна було і погомоніти, і в карти зіграти і — чого гріха таїти! — випити чарку вдома чи в місцевому ганделику. В'юнкий, середнього зросту і вже трохи лисуватий, Марек був молодшим за п'ятдесятилітнього Олега на 12 років. Працював він у місті у якійсь будівельній компанії, а мешкав в старій батьковій хаті з провесіні до глибокої осені. Незважаючи на різницю у віці все в них було, як у щирих друзів. Траплялося й до чубанини доходило, особливо коли сперечалися за політику. Олег кілька разів під п'яну руч брав Марека за барки й з лементом: «Ах ти ж, морда жидівська» намагався його в чомусь переконати. Марек у відповідь горлав, що краще бути «жидівською мордою» ніж сторожувати це «собаче лайно», як він охрестив їх «аристократичну» дачу. Затим примирювалися, звичайно. Їх погляди на політику різнилися докорінно. Під час Помаранчевої революції 2004–2005 років Марек взяв відпустку за свій рахунок і два тижні просидів в наметах на київському Майдані. Він завжди дорікав Олегу за те, що грьобаний «нащадок запорізьких козаків» страшився дупу застудити і всю революцію просидів у своїй «виконробській». А от Марек — «жидівська морда» — разом з усіма свідомими українцями був на Майдані навіть у ту найстрашнішу ніч, коли нерви сторін здавали конкретно, коли люди падали на коліна і молилися з образами в руках, коли кожний розумів, що це — не кіно, а через мить у тебе почнуть стріляти справжні кулі. Олег займав скептично-нейтральну позицію й стверджував, що всі ці помаранчеві й блакитні — одна банда. Проте Марек плював на його позицію й називав її позицією жлоба, який намагається виставити себе «понад ситуацією». Словом, незважаючи на деякі непорозуміння, Марек був для «дачного відлюдника» суцільним просвітком, і з ним можна було побалакати на будь-які теми, включаючи улюблені історичні.

Олег припинив прислухатися до брехні Марекового собаки. Скрізь високий паркан нічого не побачиш, а ворота відчиняти нема пощо. Пройшовся, м’яко ступаючи по мокрій тьмяній травиці — теж об'єкту нескінченних дорікань. Тільки-но дружину ґедзь вкусить — негайно приступається до цього споришу. Вона воліла викласти двір плиточкою, чому душа його нещадно пручалася. Він потайки підсівав по весні травичку, бо не міг відмовити собі в задоволенні проходжатися влітку босоніж по зеленій ковдрі, яка так приємно лоскотала п’яти. Але то до часу…. Допоки басейн не вирили…

Так, оточення в них було поважне, повернувся він думками до сусідів. За Мареком — дача банкіра Латиніна, якого на роботу й з роботи допроваджали гелікоптером. Марек запевняв, що Латинін, кволий двадцатитрьохрічний шмаркач — найсправжнісінький «лыжник». Олег погодився з товаришем тільки після того, як його якось підрізали дорогою до міста. Спочатку він не допетрав що до чого, та коли побачив, як Латинін пішов на подвійне випередження, його волосся здибилося: виявилося, псевдобанкір зі своїм кортежем перегони на трасі влаштували. Ледве втік тоді від тих пробийголів…

Та Латинін — соплій супроти сусіди праворуч. Цей каламутний ділок був одним з перших дачників. Купив у діда хату з ділянкою, привів «канкрєтних рєбят», які вирубали геть усі дідові груші, вишні і яблуні, які славилися навкруги, і відгородився від усього світу п’ятиметровим цементним парканом. Потім завезли техніку, хату знесли, а на її місці почали зводити довгу двоповерхову споруду. А просто на городі, де дід колись саджав картоплю й кукурудзу, заклали основу для тенісного корту. Щойно цей каламутний ділок забетонував дідів город, як його ув'язнили. Не за нецільове використання землі сільськогосподарського призначення, звичайно, а за інші темні оборудки. Нині в цьому недобудованому кістяку лише охоронець мешкає: зробили йому на першому поверсі будку, встановили обігрівача, і сидить дядько, стежить за добром і ні з ним не спілкується. Заборонили, мабуть… Всезнавець Марек стверджував, що корт зводять з метою бізнесу, тому й особняк такий довгий і схожий на готель. Позаду городу паркан був трохи нижчий, і коли Олегові траплялося його оминати, то йому моторошно було дивитися на той забетонований сільський город.

Щоправда, Марек випікав йому очі тим, що і його город аж ніяк не схожий на картоплище. Слушно… Нема чим й бити. Дача у подружжя Томашенко призначалася винятково для відпочинку її кращої половини після важкого трудового тижня в задушливому й зашкупеленому місті. А відпочинок мав на увазі не на городі рачки стояти, а культурно-цивілізаційно колисатися на сучасній гойдалці посеред зеленої галявини з шашликом біля рота. Також заморений городянин може собі дозволити пірнути до басейну, нахлюпатися там донесхочу й затим витягтися у шезлонзі, підставивши сонячним променям стомлені члени й закривши сльозаві від комп'ютера очі. Ні, з цього приводу Олег не мав чим крити. Який там город?… Пів-городу забере басейн з водоспадами, а решта піде під англійську галявину. «Була б галявина, а пастуша знайдеться», — з сумом констатував. — А чи годні ви ще, Олеже Андрійовичу, на ролю чередничка?

…Чоловік повернувся до рукомийника і взявся зачісувати волосся вузьким густим гребінцем, позираючи у прибите до дерева дзеркало. Енергійними рухами правої руки він водив гребінець від чола до потилиці, намагаючись пригладити неслухняне шорстке і вже трохи сивувате волосся. Задоволено дивився у дзеркало і крутив головою то праворуч, то ліворуч. Та він ще й нічого хлопець! У силі віку, як то кажуть. «Не гарний, але до біса симпатичний», — вимовив уголос улюблену приказку свого діда. А він і схожий на діда: успадкував від запорізьких козаків і високий зріст і дужість. Хоч зараз би відмахав пішки скільки завгодно без усіляких фізичних тренувань. І дівчатам він ще подобається… Згадавши деякі пікантні подробиці свого самітництва, про які дружина, зрозуміла річ, і гадки не мала, Олег вдоволено посміхнувся до свого віддзеркалення.

Пройшов на кухню і розпочав обов'язковий ранковий ритуал — «кавову церемонію». Поставив на вогонь глиняну турку, яку купив колись у Опішні, засипав туди дві чайні ложки кави грубого мелива, зачекав допоки не з’являться бульбашки, зняв каву з вогню, перелив її у великий кухоль і пішов на відкриту веранду, щоб неквапливо і без поспіху випити каву невеличкими ковтками… Саме в неспішності й полягала суть цієї вранішньої церемонії…

Як доля завернула… Але ж Олег Томашенко не завжди трудився виконробом-охоронцем у власної жінки. У золоті дев'яності, коли все державне перепливало до приватних рук, давній друг Діма Леоненко перетягнув його, доцента кафедри історії, з металургійного інституту на свою фірму. Діма тоді гендлював трубами, що вироблялись на великому металургійному підприємстві, де його дядько працював заступником директора. Інфляція, зростання долара…. Кому війна, а кому мати рідна: гроші зненацька сипонули як з рогу достатку — не порівняти з доцентською мізерною платнею з усіма її набавками. Дружина тоді пишалася ним…. Негайно купили музичний центр, телевізор Sony, відеомагнітофон, вдяглися пристойно, почали краще харчуватися. А потім залишили сина тещі й майнули в круїз Середземним морем. Італія, Франція, Греція миготіли як малюнки з «Клубу кіноподорожей». А в Римі в одній кав'ярні його ледь не викрала якась гаряча італійка! Спочатку недвозначно йому сигналила за спиною шлюбної жінки, а потім підмовила офіціантку, щоби та виманила його на вулицю. Мало не повела за собою, бестія! Якби не дружина — чкурнув би за смуглявкою аж закурилось би! Які то були чудові часи!..

Та до кінця століття справи у державі залагодились, інфляція знизилася, дядько — замдиректор віддав Богові душу, і від заводської годівниці їх одразу ж усунули. Зароблені на трубах гроші Олег вклав у кіоски, втім зиску від них так і не дочекався… В сім’ї почалися сварки… Дружина тоді вже перевчилася на бухгалтера й засвоювала практичне рахівництво. Швидко забулися часи, коли він приносив додому гроші пакунками. Жінка раптом схаменулася, що все розтринькано на круїзи, техніку й ремонт квартири, а нерухомості так і не придбали. Та засмучувалася недовго: приятелька порекомендувала її на роботу до приватної фармацевтичної фірми на посаду головного бухгалтера, і матеріальне становище родини Томашенко знову поліпшилося з тією лише різницею, що гроші тепер заробляла дружина. Не порадившись ні з ким, вона придбала цю ділянку й почала вкладати кошти в спорудження двоповерхової дачі. Спочатку будівництво рухалося повільно та згодом пожвавилося. Рахунки будівельних фірм дружина оплачувала легко й обирала насамперед якість. Зведення дачі вимагало уваги, і Олег дедалі більше відволікався від своїх кіосків. Зрештою бізнес довелося згорнути…. Спочатку мав гадку влаштуватися на якусь роботу. Але на яку? Охоронцем? На що він був здатний, крім того, як гендлювати трубами уторованими схемами або читати лекції з історії? І потім… Кандидат історичних наук, який-неабиякий бізнесмен, працюватиме охоронцем? Та згодом питання про працевлаштування відпало само по собі.

Олег із задоволенням вгруз у глибокий фотель на відкритій веранді, притуляючи до грудей кухоль з гіркою ароматною кавою. Поволі озирав зелені верхівки шпилькового лісу, який манячив десь вдалині, і думав про те що буде, коли будівництво закінчиться. Відчував, що нічого доброго… Марек міг стати у нагоді лише при працевлаштуванні за елементарними будівельними спеціальностями, але дружина такої ганьби не потерпить. Начебто все в неї гаразд, але на необразливе питання: «А чим ваш чоловік займається?» вона спочатку відповідала, що в нього є крамниця на Лівобережжі, допоки якийсь прискіпливий мешканець житлового масиву Лівобережний не зажадав отримати адресу тієї злощасної крамниці. Тоді вона почала всім казати, що крамничку чоловік спродав і наразі займається кіосками, невиразно махаючи рукою у далину… Там…Десь на окраїні міста. Будь-яку жінку, яка робить кар'єру, можна збити з пантелику щонайпростішим питанням: «А чоловік ваш чим займається?». І вся кар'єра затьмарюється, тому що в дами, яка цілодобово длубається на робочому місці, з особистим життям майже завжди не все гаразд. Якщо чоловік і є, то не такий він вже й бізнесмен, як його репрезентують, а часто-густо ніде й не працює, а розтринькує жінчині гроші.

Олег допив каву й ляснув себе по чолу. Телефон! Як він забув?!! Побіг до своєї «виконробської» і витяг з-під подушки мобільника. Оце так-так! Чотирнадцять дзвінків за годину! Що там в неї горить?

Не встиг вмикнути звук, як телефон заграв мелодію Морріконе… Проте із слухавки долинув незнайомий товстий голос:

— Алло, алло… Ви — чоловік Томашенко Марини Дмитрівни?

— Так, я … — здивувався Олег. — А ви хто?

— Капітан міліції Григоренко. Негайно приїздіть до лікарні… Це та, що в райцентрі Прісне. Одразу за містом.

— Щось трапилося?.. Де моя дружина?

— Вона тут. Коли ви будете?

Олег швидко міркував. До Прісного — кілометрів тридцять…Як туди дістатися без автівки? Може Марек підкине? Якщо він вдома, звичайно. Як ні, то доведеться пхатися пішки крізь ліс або ґрунтовкою до траси.

— За годину буду…

— Гроші візьміть і документи, — кинув капітан наостанок.

Олег метнувся до Марека, але той, як і очікувалося, ще зранку поїхав до міста. Вирішив таки тьопати пішака до Калинівки крізь ліс, а відтіля вже якось маршруткою або подорожнім транспортом. Швидко збігав нагору і витяг з сейфу 5000 гривень, які дружина залишила на ковані поручні. Поки метушився, одна-однісінька думка дерла його розпечений мозок: як вона там опинилася? Їхала сюди? Але чому об'їздом через Калинівку? Останнього разу він розмовляв з нею вчора десь о сьомій вечора. Олег схопив мобілку і знайшов перелік дзвінків. Так… Вона телефонувала йому о 18 годині 37 хвилин і повідомила, що запізнюється на роботі. Потім нервово поскаржилася, що всі її задовбали, вилаяла за те, що досі не домовився з різьбярами кованих поручнів та трошечки поскиглила, що завсіди має всі справи сама ладнати. Далі пом’якшала і наказала чекати на неї завтра, тобто сьогодні, у суботу. Приїде по обіді, коли виспиться.

…Через півгодини змоклий як хлющ Олег ледве видибав з лісу. Черевики на тонкій підошві неприємно чвакотіли, і він пошкодував, що не пішов ґрунтовкою. Пройшовши з півгодини уздовж лісосмуги, побачив удалечині на роздоріжжі міліцейську машину, а поруч — сріблясту автівку, яка просто-таки вжмакалася у величезного дуба … У передчутті лиха він прискорив крок і за декілька хвилин впізнав свій Chevrolet… Поки біг вдивлявся у пошкоджену передню частину, зігнуту кришку капота, відірване праве дзеркало, зім'яті дверці й силувався уявити міру важкості травми, яку одержала його дружина. Біля міліцейської машини тупцювали міліціонер (напевно той хрипкий капітан, який йому телефонував) та два даїшники. Олег побіг щосили, не зважаючи на хлюпання води в черевиках. Капітан вже підвівся на підніжку, коли його зупинив крик:

— Зачекайте! То ви мені дзвонили?…

Капітан обернувся.

— Ви хто? Томашенко? Давайте швидше.

Олег на мить зупинився біля свого Chevrolet:

— Подушка хоч спрацювала?

— Ні… Вона ремінь не пристібнула…

Сідаючи до міліцейського УАЗіку, Олег послизнувся на мокрій глині, яка, очевидячки, вже давно просипалася з якоїсь вантажівки. «Не впоралася з кермом»- промайнуло в голові…

Дорогою капітан розповів, що аварія сталася приблизно опівночі. Повз їхав хлопець на «Ланосі», побачив потрощену автівку і подав трохи назад, щоб довідатися в охоронців з базару, де тут найближча лікарня. Один з охоронців під'їхав з ним до місця події і повідомив, що лікарня далеко, а фельдшерсько-акушерський пункт — у п'яти кілометрах. Вирішили, що хлопчина відвезе зомлілу жінку до фельдшера, а охоронець викличе міліцію. Разом вони перевантажили Марину до «Ланосу», хлопець повіз її у ФАП, який, звичайно, був зачинений. Довелось підняти там всіх собак, щоб знайти фельдшерку, але сонна й перелякана жінка наказала негайно везти непритомну Марину до районної лікарні, бо не має чим і уколу зробити. Та коли б і мала чим, то не зробила б, бо побоюється, що лікар тоді не зможе поставити правдивий діагноз. Телефону у фельдшерки теж не було. Хлопець чортихався, що в нього грошей на картці катма, а йому ще треба дружину, яка наразі їде містом до пологового будинку, розважати. Словом, привіз він Марину біля третьої години ночі до лікарні, швидко все це розповів медсестрі в приймальні й тільки закурилося за ним. Увесь цей час ваша жінка щось бурмотіла, але невиразно, наче уві сні. Охоронець стверджує, що від неї тхнуло алкоголем. Щось солодке на кшталт шампанського. Така от тяганина…

Олег слухав капітана і нічого не тямив. Те, що Марина дозволяла собі за кермом дещицю алкоголю — в то повірити не важко. Але, щоб вона поїхала кудись вночі сама-самісінька?…. Ні, такого просто не могло бути, тому що бути не могло. І крапка. За останній час вона так звикла, щоб з нею панькалися, носилися…

Решту дороги проїхали мовчки. Олег сидів приголомшений і не вірив у реальність того, що відбувається…

3.
«Тук-тук, откройте, Это я, ваше горе. Нарисованное море Глубоко, до дна не достать, Ни отстать, ни восстать, Ни пролистать». Сергій Бабкін

Повік віків смерть близьких звалюється раптово. Завжди здається, що із твоїми родичами ніколи нічого не трапиться. То десь вмирають діти, сестри, брати, дружини й матері, а в тебе тільки бабуся з дідусем пішли з життя, та й то: бабуся — природним шляхом, а дідусь ще до твого народження. Порюмсали, згадали бабусине нелегке життя й ходимо на гробки як годиться. Нині маємо законне місце на цвинтарі, а в пам'ятну суботу — не сироти які.

Та коли помирають молоді і бадьорі — то завжди катастрофа, навіть якщо людина перед цим довгий час хворіла. Рідня звикає до нападів, приступів, які як не тепер, то в четвер вгамовуються, і людина знову жива, знову вона з ними. Наявність у родині алкоголіка або наркомана — це щоденне очікування чогось жахливого, втім минають роки, а фамільне нещастя опісля кожного запою або приступу знову видряпується. Син Володимира Висоцького розповідав, що хоча його сім’я завжди була насторожі, однаково смерть батька пролунала як грім серед безхмарного неба. Так вже влаштовано цей світ, що люди завжди сподіваються на краще навіть тоді, коли для цього немає жодних підстав.

Та найжахливіше, коли людина не хворіла, бігала собі жива-живісінька, тренувала м’язи, алкоголю й не нюхала, харчувалася лише городиною з садовиною і раптом…. Немає. Це — катаклізм. Кінець світу. Незважаючи на те, що кожний, хто сідає до сучасного транспортного засобу, може почуватися живим лише пів-на-пів. Це схоже на сон… Щовечора ми засинаємо і нібито вмираємо. Свідомість вимикається, але ми чомусь впевнені, що вранці неодмінно прокинемося, тобто народимося знову. Хтось не прокидається, та ми не зважаємо, бо таких одиниці. Щось подібне зазнають і люди, які сідають до автівки. Теоретично вони припускають можливість аварії і увечері поблажливо слухають про невдатників у новинах або по «Магнолії-ТВ». Є навіть пишаки, які вважають себе під Божим наглядом. Тобто, тим неборакою, що загинув в аварії, просто ніхто не опікувався, позаяк він не дуже-то Богу й потрібен був на Землі. А мене Всевишній береже. Наприклад, учора я ледве не зіткнувся з вантажівкою, але якась невідома сила вивернула моє кермо, і наразі я тутечки сиджу перед вами і розповідаю про цей випадок. І ще, продовжує такий сподівака, колись моя мама бігла до трамвайної зупинки, але не встигала. Кондукторка вже готувалась зачиняти двері, і мама помахала їй рукою у сенсі: «Поспішаю, зачекайте!». А кондукторка — хоп! — і прикрила дверцята у мами перед носом. За хвилину гальма того трамваю відмовили, і тепер мама — жива-живісінька, а кондукторка — на цвинтарі. Отже, янгол охороняв саме мою маму, а не ту кондукторку.

І ось ЦЕ трапляється з нами… І ми миттєво усвідомлюємо, що є одного тіста книш з усіма. Та цього разу лихо саме в нашій домівці. А ТОЙ, на якого ми так самовпевнено покладалися, не зачинив перед нами або нашими близькими трамвайні дверцята, а навіть підштовхнув легенько: «Заходь, please».

Оттоді люди і замислюються… Хоча б ненадовго, проте замислюються. Стають такими маленькими-маленькими і вже ні до кого не апелюють. Німують небеса, і вони помовкують. Починають розуміти, що все то була фігня — і мама із трамваєм, і він перед вантажівкою випадково вирулив. Потім йдуть зі своїми питаннями та за розрадою до церкви.

… Якось у травні вирішила авторка цього, вибачайте на слові, роману втекти на свій день народження з ненависного міста поблукати просторами сільської місцевості. І натрапили ми на одну церкву XVIII століття. Церква була порожня, всі двері зачинені, окрім тих, що вели на дзвіницю. Вузькими похмурими кам'яними сходами залізли ми на верхівку, застелену зіпрілими дошками, слизькими від пташиного посліду. Довго дивилися на світ очами дзвіниці й назорили золоті куполи. Попрямували туди…. Табличка на церкві інформувала: «Заснована 12 травня 1947 року». То був саме день мого народження. Збіг? Звичайно. Випадковість? Звісно. Церква була обмазана кізяком і вибілена, як бабусина хата з далекого дитинства. Чистенька й дуже приємна церківка. І бабуся така, справжня сільська бабуся в білій хустинці з блакитними квіточками, відчинила нам двері храму… Ми поставили свічки, постояли, помолились, а потім сіли на широку лаву, застелену квітчастим рядном, розбалакалися з бабусею і запитали, чи багато мають парафіян. Для центральної України питання — аж ніяк не позбавлене змісту. І бабуся відказала: «Ні, небагато… Люди ходять до церкви лишень тоді, коли яка біда трапиться … Тоді й свічки ставлять, і служби замовляють».

Ні повстати, ні перегорнути… Життя пішло шкереберть. І виявляється, що той світ, який ти так дбайливо лаштував — не що інше як замок на піску. І тут передбачив, а там соломки підстелив, та все дарма. Катастрофа… І сталося це саме з тобою. Не з кондукторкою, яка начебто не мала янгола-охоронця, не з кимось в екрані телевізора, а саме з тобою… Тому що ніякий ти не особливий… І нікого твоє горе не стосується, окрім тебе і тих, кого воно стосується також. І ніякі розради тобі не допоможуть. Тому що ти — один з тих, з якими щохвилини, щомиті може статися щось жахливе.

4.

Смідович сьорбав свій ранковий чай, коли тонесенько задзеленькав старий телефонний апарат. Патологоанатом уважно вислухав стривоженого Дюдяєва і не поспішаючи поклав слухавку на важіль. Що за терміновість? Такого ще не було, скільки він працює в цій лікарні. І який дурень призначив цього офтальмолога черговим лікарем? Відомо який. Головлікар Семенова… Матері про це краще не казати. Мама — медсестра старої радянської формації і заведе стару пісню про те, що в її часи черговими призначалися лише висококваліфіковані фахівці з неабияким досвідом практичної й організаційної роботи. А до Дюдяєва все це не мало ніякого стосунку. «Він же буде неспроможним коректно поводитися в екстрених випадках, — скаже мама, — і буде усім телефонувати й питати, що йому робити. А допоки він там надзвонюватиметься, хтось визіхне духа».

Тисячу й один раз Смідович прослухав мамине тужіння про неславу їхньої районної лікарні. Як і всі пенсіонери, що проробили все життя на одному місці, вона полюбляла розповідати як на роботу колись не йшла, а летіла, а колектив лікарні уявляв собою зладнану родину. Згадуючи колишнього завідуючого Жаборовського мама незмінно скидала сльозу. При ньому вважалося за щастя лікуватися саме тут, адже мета кожної медсестри, лікаря й санітарки була одна — звести хворого на ноги. А як вони сподівалися працювати в просторих корпусах з новим обладнанням! І мрія вже майже втілилася: у 1982 році заклали будівництво нового чотириповерхового корпуса, висадили чимало саджанців, декоративних кущів, троянд… Дерева розсаджували як медичний персонал, так і хворі, тому що за Жаборовським усі були ладні у вогонь та воду…

Подальшу історію Смідович знав і без мами. На початку дев’яностих фінансування припинилося. На недобудований корпус і прилеглу землю майже в 2,5 гектари накинули оком заповзятливі ділки з якоїсь донецької фірми, приватизували за безцінь, обгородилися зеленим парканом, а дерева вирубали… Так лікарня втратила і новий корпус, і частину своєї земельної ділянки.

Смідович був невисоким сухорлявим чоловічком. Густе рудувате волосся безладно прикривало його високе чоло із двома глибокими довгими борознами — звичка супитися, через яку його мама ще в дитинстві лаяла. Колись він працював терапевтом у міській поліклініці, куди прийшов одразу після інтернатури. Згодом одружився, народилася донька… Проте з медициною у молодого лікаря якось не склалося. Не вмів він ані витягати з пацієнтів гроші для потреб лікарні, ані виліковувати хворих в три дні. З чим вчащають до терапевта? Кашель-нежить або всередині щось ріже. Пацієнта треба ретельно обстежити, а в того грошей катма. Через те лікував Смідович майже навмання, а з антибіотиками вкрай заплутався. Ніколи не розділяв укоріненої думки колег про те, що тривалість курсу лікування антибіотиками має тривати 10–14 днів. Прийде якась недужа і скаржиться: «П'ю ампіцілін сім днів, а він мені не помагає». Смідович змінює схему лікування, а та — до головлікаря: «Я вже витратилася на ці ліки, а він мені інші прописав!». Так само не призначав він ніяких пробіотиків іноземного виробництва від дисбактеріозу (нібито побічного ефекту антибіотиків), бо вважав, що всі ці йогурти — вигадка західних фармацевтичних фірм. Пацієнти знов юрбою до керівництва: «Ось моїй сусідці гарний дохтур Н. призначив йогурт, а цей не хоче. Напевно хоче зіпсувати мій шлунок!». Колеги крутили біля скроні: «Тобі що, важко призначити?».

Дружина пішла від нього, коли остаточно впевнилася, що співробітничати з фармацевтичними фірмами її чоловік не збирається. Тому коли трапився їй якийсь продувний дядько, вона схопила доньку і втекла до нього. Мало не рік жінка терпляче роз'яснювала чому його зустрічі з донькою травмують малу. Смідович довго не розумів, чим він може зашкодити дитині під час їх прогулянок парком? Він що, гепає дівчинку об гойдалку? Вони лишень прогулюються разом, батько розповідає власній доньці про бабусю, розпитує, що там у неї у дитячому садочку. Дружина пояснила, що мова йде про психологічну травму. А!.. Душевна рана — то інша справа. Він, дійсно, трохи запиячив після їхньої ретиради, але це тривало тільки півроку. До доньки він завжди приходив тверезісінький. «Так у чому травма?»- запитав він щиросердно, вдивляючись у вузенькі оченята колишньої дружини. «Травма в тому, що ти нічого їй не дав, а після спілкування з тобою вона сльозами вмивається!». «Я розумію, — похитав головою Смідович, — ти виховуєш робота: щоб не зажурився, не засміявся й не тямив, що навколо коїться…».

Сперечатися була даремно, а тут і мати заслабла. В місті його вже нічого не тримало, він здав однокімнатну квартиру, яка дісталася йому після розлучення, в оренду колегам-молодятам і виїхав до райцентру Прісне. Медичних кадрів на селі катастрофічно не вистачало, і його із задоволенням взяли на вакантне два роки місце патологоанатома (до цього хірурги за потребою самотужки анатомували). Поступово нова робота здалася вельми цікавою, а згодом він второпав, що то був порятунок. Мертві нічого не вимагають, і нехай вони не такі симпатичні, втім з ними спокійніше. Щоправда, він втратив в іміджі та байдуже. Який імідж у патологоанатома? Жахливий. Обідає поруч із трупами, неодмінно п'є, цинік яких світ не бачив. У Смідовича було все навпаки: алкоголем не зловживав, за п’ятигодинний робочий день зголодніти не встигав, а від «спілкування» з неживим матеріалом його релігійні почуття навіть зростали. Як ніхто інший він знав як чудово складена людина і при кожному розтині милувався витвором Великого Конструктора. Він не дивувався тому, що його колеги були здебільшого безбожниками, але він вражався, коли про це сповіщалось вголос. Як академік Амосов, наприклад… Шанована людина, а на кожнім кутку вихвалявся своїм атеїзмом…. Навіщо?

Смідович страждав від того, що люди не вміють цінувати свого тіла — «транспортного засобу», який уможливлює існування на Землі. Коли він розбирав людину після смерті, то з гіркотою споглядав маленьку світлу горбисту печінку й бичаче серце пияки, чорні легені й закупорені нікотином судини курця. А вигляд зморщеного, у фляках і виразках, мозку з безліччю дрібних крововиливів викликали в ньому розпач. Його дратувало, коли люди піклувалися радше про своє майно ніж про власне тіло. От взяти сусіда Миколу. Цілоденно лежить під своїм легковиком, щось там підкручує, змазує, переіначує, регулює. Затим вирачковує з-під машини, дістає з холодильника дволітрову пляшку пива і жлуктить її, незважаючи на наявність десятилітрового черева. Інший сусіда, Іван, над усе в світі любить свою хату… Все життя він її будував, перебудовував, планиця до планиці, вицяцьковував вікна та підвіконня. Таке було враження, що й спить цей Іван з дрилем під ліжком, бо днинами той струмент дзижчить з їхнього двору. З роботи прийде, не встиг попоїсти — знову дриля до рук і гайда! І додрелювався до інсульту. А інсульт від чого? Від перевтоми, перенапруження і маніакальній зацикленості на одній меті. А дядькові вже під 60 років, і усе життя з роботи — до дриля. Теперечки лежить в лікарні… Відпочиває… І сусіди спочивають…

Серце патологоанатома заходилося від жалю, коли він бачив, як цілеспрямовано люди псують свій унікальний організм, який допомагає їм рухатися, бачити, почувати… Харчуються абияк, рухаються замало, заливають себе алкоголем, наповнюють дурманом — словом, роблять все, щоб якнайскоріше вивести себе з ладу. Бачив на своєму віку Смідович чимало, отже до свого організму ставився з благочестивою повагою. Часом навіть розмовляв з ним. «Що, брате, сподіваєшся на щось тривне на вечерю? І не розраховуй», — такі балачки він вів зі своїм шлунком. Хто б почув, вирішив би, що чолов'яга збожеволів на ґрунті своєї професії.

Таким чином вони прожили разом з матір'ю п'ять років. Роботи в лікарні було небагато: коли-не-коли помирали в районі не своєю смертю. Здебільшого селяни йдуть до лікаря із застарілими радикулітами й алкогольними отруєннями, а якщо хтось і віддасть Богові душу, так родичі переважно від розтину відмовляються. А хто заможніший — той в місто їде лікуватися і там же, усяко трапляється, кінчає свої дні.

Смідович доцідив нарешті чай і тільки-но застібнув останній ґудзик на своєму старенькому пальті, як з вулиці зайшла мати. Жалісно обдивилася сина і зняла з його пальта недоступну окові нитку…. Потім зітхнула і приголомшила новиною:

— Вчора зустріла Настю Горпинівську, так вона казала, що оті донецькі… ну що прихватизували лікарняні корпуси… так вони там ресторан одкриють і ще якісь розваги: чи більярд, чи булін, чи чорт-зна що …

Боулінг. Це як кеглі…І хто туди ходитиме? Наші хворі?

Знайдеться кому. З міста понаїздять.

Мати скинула свою заношену фуфайчину і за хвилину вже гриміла на кухні своїми каструлями.

— Що коїться, що коїться, — бубоніла стара….- добре, що хоч Жаборовський не дожив до такої ганьби…. Як же це так? Людей лікувати в них нема грошей, лікарям платити — теж нема чим, а як на гульбища, то — будь ласка. Все є… Мала бути лікарня, а буде казна-що… Кеглі!

Під материне бурмотання Смідович вийшов з хати. Дощ вже скінчився, і він повільно попрямував до парку, начисто забувши про прохання-наказ Дюдяєва бігти бігцем. Парк був старий і напрочуд гарний… Дорогу він знав напам'ять, тому звичайно дивився не попід ноги, а на старезні розкішні дерева й рожевий небосхил. До роботи — десять хвилин, і то були найкращі хвилини його життя. Вже не там, але ще й не тут. Ніхто не капає на мозок і маєш час поміркувати над чимось. Зараз він згадав Валю, яка нещодавно з'явилася в його житті. Валя була вдовою і працювала медсестрою у їхній лікарні. Її двадцятидворічна заміжня донька нещодавно народила сина і зі своєю сім'єю мешкала у матері. То ж у приймах місце не вільне: там вже зять оселився. Валя іноді натякала, що непогано було б продати його міську квартиру і купити тут у селі будиночок, та Смідович цю ідею геть відкидав. Поки що…

За роздумами він увійшов на територію лікарні. Сьогодні Валя чергувала у нічну зміну, і звичайно в цей час вона виходила до нього на ґанок. Але цього ранку ґанок був порожнім, так само як і вікно маніпуляційного кабінету де вона подеколи маячила. Смідович оминув головний корпус й вийшов на каштанову, покриту мокрим осіннім листям алею, яка вела просто до моргу.

… Не встиг скинути пальта, як зателефонував Дюдяєв і роздратовано повідомив, що мрець вже у дорозі. Патологоанатом начепив клейончастий фартух, натяг гумові рукавиці, розклав на серветці скальпель, пилку, реберний ніж, ложечку-ковшик і распатор. Пилку він уважно оглянув та зітхнув. Тупа, що й киселю не вріже…. Не раз і не два вимагав у начальства циркулярку для кришки черепа, та хіба допросишся?

Подивився на зламаний холодильник… Погано… Вийшов зі строю ще півроку тому, і ремонту за старістю не підлягає. А головлікар лише заспокоює, що попереду зима, а навесні вона натисне на спонсорів… І що то за спонсори? Такий час, що навкруги орудують якісь спонсори. Тільки й чутно: «Знайдемо спонсора, домовимось зі спонсором, ми не знаємо, як спонсор на це подивиться…».

Чи може він щось проґавив, і державою верховодять Спонсори?

5.

Не вистачало часу усвідомити, що відбувається. Люди навколо аж ніяк не зважали на його шоковий стан, а капітан Григоренко раз у раз поглядав на годинника й нетерпляче очікував відповіді на елементарне запитання: «Чи знаєте ви цю жінку?».

— Так… це моя дружина…. Томашенко Марина, — ледве вичавив з себе…

Увесь цей час Дюдяєв напружено вдивлявся у запорошене вікно. Побачивши в лікарняних воротях патологоанатома він хутко спитав:

— Ви ще довго? Нам тіло потрібне на розтин.

Від слова «тіло» капітан невдоволено збрижився, а Олег здригнувся й понуро схилив очі додолу. Та за півхвилини отямився:

— А я можу відмовитися від розтину?…

Дюдяев мало не підскочив:

— За інструкцією якщо людина померла в лікарні, то розтин …., — тут він зніяковів і, зирнувши на капітана, вирішив слово «труп» оминути, — провадиться негайно після встановлення біологічної смерті.

— А з головлікарем поговорити можна?

— Аякже, — з полегшенням відказав офтальмолог і повів його до холу, де стовбичили два жалюгідні фотелі, оббиті зеленою засмальцьованою тканиною. Олег погидував туди сідати і відійшов до вікна. Хвилин за десять повз нього прошелестіла висока шклява чорнявка, вдягнена в агатове блискуче довге пальто й високі білі чоботи з блискучими пацьорками. На її голові височів шиньйон трохи темніший за гладко зачесане волосся. Жінці було добре за п'ятдесят, а не дуже вдалий яскравий макіяж лише підкреслював її вік. Блимнувши на Олега невеличкими очами-свердликами, вона впевненою ходою забігла до кабінету з мідяною табличкою «Головний лікар Семенова О.А.». Дюдяєв сунувся слідом, втім швидко й вийшов, кивнувши мимохідь Олегові.

— Прошу сідати… — с удаваною теплотою в голосі почала Семенова, але Олег перепинив її.

— Скажіть, я можу відмовитись від розтину?

— Ось про це ми зараз і поговоримо, — вела далі головлікар, витягаючи з шафи хрусткий сніжно-білий халат. — Я всю ніч не спала… Ми радилися з фахівцями. Ваша дружина була в стані, який не вимагав термінового хірургічного втручання… Ми чекали до ранку і мали на це право. На ранок було призначено консиліум… Черговий лікар вжив всіх застережних заходів, але, на жаль, травми виявилися несумісними з життям…. Вашій дружині провадилася інфузійна й антишокова терапія…. Сподіваюся, ви нас розумієте… У мене навіть серцевий напад був від хвилювання…

Семенова дійсно витягла з шухляди стола якусь білу пігулку, і, не запиваючи, почала її старанно пережовувати. Щелепи її енергійно рухалися тим часом як великі мляві червоні губи лишалися нерухомими… Мимоволі Олег навіть відчув щось схоже на співчуття… Головлікар простягла йому аркуш паперу й з очами слізьми повними, начебто вимагаючи чуйного ставлення до її безсонної ночі, прошепотіла:

— Підпишіть, будь ласка…

Олег витягнув з кишені окуляри, начепив їх собі на носа і побачив заздалегідь складену «рибу», куди він мав вписати свої прізвище, ім'я та по батькові й підписатися. Відповідно до надрукованого на комп'ютері тексту він, Олег Томашенко, не мав ніяких претензій до лікарів ЦРЛ села Прісне. Чоловік підвів очі і з докором спитав навпрямки у нерухомих кривавих губ:

— Як я можу мати або не мати до вас претензій? Я ж нічого не тямлю в медицині!

Губи миттєво склалися в пом'ятий бантик.

— Ні, це не те…Ви ж розумієте, що ми зробили все, на що були спроможні…

— Але я не знаю, чи зробили ви все, на що були спроможні!..

— Мені шкода… Коли так, то нам доведеться провадити розтин, — і щелепи домололи залишки пігулки.

В одну мить Олег збайдужів… Він згадав, скільки справ на нього чекають, а ще й з міліцією та ДАІ треба розбиратися…. Марину вже не повернеш… Її вже немає серед живих…

Він підписав папірець і глухо спитав червоного метелика, коли можна приїхати за тілом. Так і сказав: тілом.

— Найпізніше — завтра вранці, — розправився той у пурпурний бантик. — Ми її, звичайно, забальзамуємо, але холодильник в нас не працює…

Вже в холі Олег почув, як головлікар прокричала комусь у слухавку: «Терміново на розтин!». Крізь бантик тепер пролунав зовсім інший голос: владний і безапеляційний.

На сходах його перехопив офтальмолог і запросив зайти до кабінету на розмову. Уп'явшись своїми безбарвними очима кудись у вікно, Дюдяєв пояснив, що хтось має компенсувати витрачені на лікування Марини Томашенко кошти у розмірі 500 гривень. Олег мовчки витяг з нагрудної кишені куртки гроші й помилково відрахував шість сотенних купюр. Потім вийшов у двір, і повільно, як сновида, поплентався повз високий зелений паркан, за яким визирала недобудована споруда.

…Пізніше, згадуючи ці страшні хвилини, він сам собі дивувався. І сліпак би збагнув, що Дюдяєв разом з головлікарем Семеновою квапилися, нервували і тиснули на нього, використовуючи його шоковий стан. Навіщо він так легко віддав їм гроші, коли, можливо, і лікування ніякого не було? Адже якби його дружина лишилася живою, він залюбки віддав би їм удвічі, утричі більше! Навіщо він підписав ту розписку?

За ворітьми лікарні на нього чекав капітан. Знову вони сіпалися в УАЗіку до місця події. Даїшники вже закінчили свою роботу й дозволили відтягнути побите сріблисте Chevrolet до найближчої стоянки. Там він забрав Маринині речі і вийшов на трасу. Хвилин за п'ятнадцять поруч зупинилося таксі, з переднього сидіння якого вилізла стара баба з кошиком. Виявилося, що таксі їде до міста. Позаду сиділа ще одна пасажирка, яку він вловив побіжно, бічним поглядом. Таксист, говіркий молодий хлопець, слово по слову витягнув з Олега всі його лиха. Він уважно слухав, хитаючи головою на знак згоди і врешті-решт підсумував: «Всі лікарі — сволота!». Згодом розповів, як помирала його теща: на лікування було витрачено купу грошей, а медики, чудово розуміючи безнадійний стан своєї пацієнтки, змушували родичів купувати в певній аптеці недешеві ліки й даремні біологічні добавки.

— Тому про ескулапів я знаю все. Наслухався в лікарняних коридорах, поки теща там лежала і надивився. Ніякої уваги до хворих, допоки не принесуть їм ліки і не сунуть «на лапу». Мета одна — запудрити мозок, щоб побільше вичавити. Навмисно ставлять неправдиві діагнози й намагаються на цьому якомога більше заробити. Все їм віддали. На похорон довелося займати в друзів. А тут інші «фахівці» як вороняччя налетіло. Вдень ми з дружиною поїхали в похоронне бюро, і вдома на деякий час залишилися п'ятирічна дочка з сусідкою. Ми мешкаємо у приватному секторі, от вони в дворі і гуляли, бо у хату зайти побоювалися. Тут прийшло якесь мурло і набрехало сусідці, що його викликали. Та впустила, і воно заходилося гримувати тещу. Нафарбувало їй губи, очі підвело, навіть зачіску феном уклало…Словом, прикрасило так, що сердешна і при житті такою гарною не виглядала! — розреготався таксист. — Ми з дружиною повертаємося додому, а цей хмирь пред'являє нам свою роботу і вимагає 200 гривень за «косметологічні заходи, що включають гримування, підфарбовування брів, вій і губ та укладання волосся феном». Півгодини дружина доводила, що ми його не викликали, поки мені це не набридло, і я не виштовхав цього візажіста утришия.

Приїхали до міста. Олег розрахувався і вже виставив одну ногу з автівки, як з позаду долинув ніжний голос тихоні-пасажирки. Скоромовкою, неначе побоюючись, що її не дослухають до кінця, вона видихнула: «Вам треба було написати заяву відмови від розтину, бо патологоанатомічний розтин може не провадитися, якщо є письмова заява близьких родичів і відсутні підозри на насильницьку смерть або з інших поважних причин. Потім ви б у місті довідалися причину смерті. А той папірець, що ви не маєте претензій, не має ніякої юридичної сили».

Олег трохи зачекав, щоб збагнути почуте…

– І що ж мені тепер робити? — спитав у відчаї.

— А тепер вже нічого….Вони в протоколі розтину напишуть все, що їм потрібно.

Олег розвернувся і побачив делікатні дівочі риси, світле довге волосся… Великі сірі проникливі очі дивилися на нього чомусь винувато. Навіщось він попросив візитівку. Дівчина трохи попорпалася в сумочці і простягла йому темно-синю картку із золотавими буквами. Не читаючи, він сунув візитівку до верхньої кишені куртки й вийшов з таксі.

Зайшовши до квартири вже опівдні, він одразу витяг Маринин мобільник, щоб подивитися, з ким вона спілкувалася вчора ввечері після сьомої. Та телефон виявився розрядженим… Найгірше, що і пін-кода він не знав. Метнувся до тумбочки біля ліжка, перетрусив увесь сервант, але коробку від стартового пакета як вода змила. Напевно, десь на роботі лишилася…

Що ж, час діяти…. Олег кинув оком на недопиту пляшку шампанського, що самотньо височіла на журнальному столику. Чогось не вистачає…. Келихів!.. Дійсно, не вистачає келихів з масткими губними плямами на вінцях і відбитками пучок на склі…

Чистенькі, сухі й недоторкані келихи вишикувалися у серванті на своїх місцях. А на кухонній плиті якось недоречно кидалася в очі пательня з недосмаженими червоними відбивними…

6.
Тук-тук, откройте. Это я, ваша смерть. Я устала ждать за дверью, Я хочу войти. По поверью вся в белых перьях. Соберетесь по пути! Пора идти… Сергій Бабкін

Поховання — це останній спектакль, який демонструє стан і рівень життя людини на момент її ретиради з цього світу. Проте ця сумна церемонія аж ніяк не є мірою якості буття особи або як довго її будуть затим пам'ятати. За труною тих, хто пережив всіх друзів та родичів, звичайно шкультигають лише два-три сусіди. А може й так трапитися, що на грошовитого і заможного чоловіка наприкінці віку звалиться революція чи ще за якимось обставинами він зубожіє настільки, що й домовини купити нема за що. Або навпаки: прожив одинаком, а помер у статусі керівника районної податкової інспекції. І бреде за тілом такого податківця юрба посадовців, які назавтра і не згадають померлого. А Моцарта, уявіть собі, в останню дорогу супроводжували лише декілька чоловік. А скільки достойників кинуто до загальних могил без жодних церемоній?…

Тож поховання нічого не презентує. Безсумнівно одне: це — останній спектакль, у якому «головний герой» нездатний нічого контролювати. Через це декотрі готуються заздалегідь. Купують все необхідне, аби не завдавати ближнім зайвих турбот і нібито вибачаються: винуватий, мовляв, от і доводиться обтяжувати своїми проблемами… Настановляють — не клопочіться, ніяких музик, тих не кличте, швидше на цвинтар — та й край. А інші розробляють докладний сценарій: той стоїть там, цей займається цим, а зіграйте мені мою улюблену пісню і навіть власний надгробний спіч надряпають.

Втім всіх людей на Землі поєднує острах не перед самою смертю, а перед процедурою поховання. Момент відходу, напевно, не таке вже й лячний: стан наче вихилив чарчину — і провалився. Куди — ніхто не знає. А от, що таке процедура поховання — знають всі. Це коли тебе (не останки, а саме тебе!) покладуть у дерев'яну скриню, заб'ють цвяхами й зариють у землю. І твоє тлінне тіло їстимуть хробаки. Бр-р-р-р-р….Стра-а-а-шно! Недарма деякі вважають смерть у авіакатастрофі найкращою. А чому? Бо тіло відсутнє. А нема плоті — нема і цієї жахливої процедури, де багато чого спливає прихованого, а ти лежиш як дурень і вже нічим не можеш зарадити. Так хто там оточував покійного в дні його буття? Сільська рідня, якої він так соромився?… А ось панійка якась прошивається у голови — і таємний зв'язок викривається. А за панійкою позашлюбні діти підтяглися…. І починаються суперечки: так кому покійничок надавав преференції? Шлюбна дружина відсунута од труни, родичі відштовхують новоприбулу, і це — початок другої частини марлезонського балету. Забули і про небіжчика позаяк на першому плані його таємниці й секрети, які сердешний так ретельно приховував від стороннього ока за живоття.

І човгає бідна рідня за труною під пильною увагою товариства. Горе у душі, а на думці — як всіх нагодувати. Це вже — третя частина вистави. Прабатьки аж ніяк не заповідали нам розкошів на поминальному обіді. В Україні звичайно було заведено щоб сусіди наварили каструлю капусняку, зробили кутю, напекли пиріжків, зварили компот та й годі. Та хто тепер обмежується пиріжками? І оселедчик ріжуть, і сир з ковбаскою, а на друге — картопелька гаряча і неодмінно з м'ясцем, і голубці, і салатики кришать. Частенько і солодощі з чарочкою пропонують.

Щоправда, багато хто намагається одговоритися: «Покійниця того не любила». Так що ж, що не любила, а ми за неї вип'ємо, щоб їй там земля пухом. Та від кількості випитого бідолашній не свербить і не болить. Якщо і є потойбічне життя, то кому потрібно — той вже зважив з чим жінка туди перейшла. І хоч ти каністру випий — нічим не підсобиш. А інші кажуть: «Та як не випити? Небіжчик дуже цю справу любив, то не зайве його підтримати». А деякі починають навіть співати, геть забувши, де вони є. «Нічого-нічого», — киває прихильно товариство, начебто виправдуючи співунів, — небіжчик полюбляв співи».

І от завісу спущено… Рідня сушить голову, як жити далі, а в покійного розпочався новий відлік, де й поняття «час» не існує. Всяк знає оповідку про царя, який наказав у своїй труні зробити отвір, через який він простромив свою руку задля демонстрації підданкам, що він нічого з собою не прихопив. Дійсно, власну автівку в потойбіччя не потягнеш і навіть улюблену чашку не забереш. Як же то так? Вік звікував, а взяти з собою нема чого? Звичайно є. Адже більш матеріального, ніж твоя голова нічого у світі не вигадаєш. І вислів «думка — матеріальна» не слід розуміти в тому примітивному сенсі, що мрії збуваються. Думка матеріальна тому, що ти прихопиш у інший світ себе цілком. Всі твої вчинки, всі прочитані і непрочитані книжки, міркування, думи, роздуми, безсонні ночі, сумніви, майстерність, ремесло, професію, навички — усе, що вкладав у себе. А щось і нащадкам перепаде. Дужий був — здоров'я онукам передаси. Хворів, то недуги. Знався на церковних розписах — якимись шляхами онук тебе перевершить. І скажуть про онука — удався в діда. Також потягнуться за тобою: а) спиляне на шашлики дерево; б) скалічене чуже життя; в) спричинений іншому біль; г) мильні опери, комерційна література, передача «Дім-2» якими памороки собі забивав аби тільки зайвий раз не замислитися.

А на те, щоб зібратися в останню дорогу часу неміряне надається — цілісіньке життя, довге воно чи коротке. Ціле життя, щоб міркувати, читати, придивлятися, прислухатися, працювати, здобувати навички. А для цього — от тобі п'ять почуттів: нюхай, слухай, почувай, мацай, смакуй.

І ось прийшло ваше до вас. І згусток енергії, душі, неважливо як це прозивати — зі смутком або з радістю (у кого як складеться) відкидається від вашого тіла.

А рештки? Все мудро. Ви рибалка і хробака копали? То віддайте йому непотрібний більше вам «транспортний засіб». Нехай попоїсть черв'ячина, а інший рибалка начепить його на гачок, спіймає собі рибку та з'їсть. То ти не рибалка? Так, куркою певно ласував. А курка того хробака перед тим подзьобала. А ти — курку. А черв'як — промовчимо що, бо і так на душі моторошно, яку б філософію ми не вкладали у цей ланцюжок.

7.

У неділю ховали Марину Томашенко. На вулиці підморожувало, подихував студений вітровій. Біля висотного будинку, де жила покійниця, зібралася юрба людей з піднятими вгору комірами й насунутими на лоба каптурами, щоб провести її в останню дорогу. Фінальні роки свого життя Марина працювала у великій приватній фірмі, тому більша частина проводу складалася з колег по роботі. Родичів прийшло чоловік двадцять разом з далекою ріднею. Брат Марини з Півночі не приїхав, бо однаково не встигав ні при яких розкладах. Друзів репрезентували дві незаміжні подружки з проектного інституту: вони трималися осторонь і по-змовницьки шушукалися.

Люди скупчилися у дворі, засадженому оголеними світло-зеленими тополями й шоколадними акаціями в очікуванні катафалка з тілом, за яким поїхали Марек і двоюрідний брат небіжчиці. Гуртки формувалися «за інтересами». Однокласники обсіли довгу лаву під величезною безлистою акацією, а товариші студентських років зосередилися біля під'їзду. Родичі оточили матір, яка за цю добу почорніла од горя, а поруч приліпилися сусіди — здебільшого бабусі з дітлахами. Посланці від фармацевтичної фірми, найяскравіша й найчисленніша група, збилися посеред двору. Поміж них вирізнявся височенький парубійко років тридцяти або близько того у чорному короткому пальті з гладенько зачесаним темним волоссям. Обережно притримуючи теку під рукою, він байдуже споглядав за тим, що відбувається.

Олег стримано приймав співчуття від делегацій, які до нього надсилала та або інша купка людей. Майже всіх він знав особисто, окрім поважного чоловіка у фіолетовій куртці з рідкою русявою борідкою, що сновигав од однієї групи до іншої начебто був знайомий з усіма.

Нарешті приїхав катафалк з рушниками навколо дзеркал і три мікроавтобуси. Увесь час, поки труну з тілом встановлювали на трьох табуретах посеред двору, Маринина мати несамовито кричала і намагалась вирватися з рук сестри і небожа, які її притримували. До Олега підійшла сусідка, неохайна й огрядна пенсіонерка баба Шура, і запитала, чи робили його тещі заспокійливого укола. Олег впевнив, що все зробили як слід. «Несхоже», — недовірливо зітхнула стара і відійшла.

Несподівано матір звільнилася від підтримки й почала опоряджати пов'язку на доччиному чолі. Ігорьок стояв поруч неї і тільки очима водив з мами на бабусю: согодні вранці він приїхав зі столиці, де навчався у Національній юридичній академії і ще нічого не второпав. З тугою у серці Олег спозирав за сином… Що тепер з ним буде? Мама упадала за єдинаком, і будь-яке його бажання було для неї законом. Лише під час вибору професії вона виявила твердість. «Професія юриста — хлібна», — був її остаточний вердикт.

Олег витягнув з кишені носовика не в змозі байдуже спостерігати за тим, як Ігорьок крутить туди-сюди своєю курчачою підлітковою шиєю. До життя юнак зовсім не пристосований… Малому було 14, коли Марина почала затримуватися на роботі. Довгенько його виховувала, як то кажуть, вулиця, і синок поступово відбігав рук: у школі ледве досиджував до третього уроку, зв'язався з поганим товариством. Іноді Олег намагався його «виховувати», та ці спроби повсякчас закінчувалися сварками, під час яких дружина як чайка кидалася на захист сина, розчепіривши руки. Після чергового підвищення свого добробуту вона перевела його до гімназії і влаштувала у якийсь безглуздий економічний клас. Синова поведінка мало чим змінилася, проте через рік він захопився гітарою, і скарги на нього майже припинилися. «Це гімназія подіяла», — кинула Марина якось за вечерею. «Переріс», — заперечив чоловік.

Жахлива думка нагло промайнула в його голові. Боже мій, та якби таке тривало й далі, то невідомо, до чого б довела сліпа Маринина любов! Олег боязко озирнувся… Чи не прочитав хто його думки? Вловивши співчутливий погляд приятельок з проектного він заспокоївся, та про всяк випадок голову нахилив нижче.

Становище його на похоронах було двозначним. Серед сусідів пішли чутки, нібито «він міг її врятувати». Марина таки вміла набувати собі ворогів…. Останнім часом вона демонстративно підкреслювала свої статки, що не всім подобалося. З власної примхи змушувала водіїв забирати і підвозити аж до самісінького під'їзду незважаючи на вузьку проїздку двору, заставлену іншими машинами, де водії не мали місця розвернутися. Думки вийти з автівки за межами двору у неї не виникало, бо з якогось часу ганьбилася і крок ступити землею. На всі дорікання з цього приводу з посміхом відмовлялася: «Це — мій стиль».

…Підійшов Марек повідомити, що гарячий обід у кав’ярні призначено на шістнадцяту. Потайки він передав Олегові невеликий плаский пакунок і тихенько виклав, як йому довелося улещувати бухгалтерку, тямущу чорнооку красуню років двадцяти п’яти на ім'я Полінка, щоб вона нишком знайшла у Марининому письмовому столі стартового пакета.

Без Марека і допомоги фірми він би не обійшовся. Довідавшись про те, що трапилося, директор без зайвих питань виділив свого водія з автомобілем і за добу вони влаштували всі справи пов’язані з похованням, забрали зі стоянки Chevrolet і відвезли його на СТО. Євген Павлович, такий собі здоровецький пикатий дядько, розповів деякі подробиці п'ятничного вечора. Виявилося, що інший водій фірми, Віталій, був на той час у відрядженні, а шеф кудись квапився і конче потребував свою машину. Втім Марина Дмитрівна відмовилась їхати додому самостійно, а з незрозумілою завзятістю чекала цілу годину, допоки Євген Павлович відвезе директора і повернеться за нею. За його словами вона всілася в авто в чудовому настрої, раділа вихідним, але про те, як проведе вечір, не згадувала. Дорогою вони заїхали до супермаркету, скупили безліч харчів, а десь о пів на дев'яту вона ввійшла до свого під'їзду. Більше ніхто зі співробітників в цей день її не бачив і телефоном не спілкувався.

Підрулила темно-синя Toyota Camry, з якої вийшли щільний чоловік середнього зросту в довгому темно-сірому пальті й шкіряному кепі з телефоном біля вуха. Із заднього сидіння як змія повільно виповзла струнка, модно вдягнена, але некрасива жінка з величезним букетом троянд. То були директор фірми з дружиною. Постоявши біля машини доти, допоки чоловік скінчив телефонну розмову, вони разом наблизилися до труни. Дружина директора підкреслено урочисто поклала букета у домовину, але чиїсь зморщені руки з вузлуватими пальцями відразу підхопили його, розібрали на квіточки й виклали великі жовті троянди уздовж тіла. Потім пара попрямувала до Олега… Трохи постояли мовчки, затим директор запалив сигарету і зізнався, що він дотепер перебуває в шоковому стані… А його дружина додала, що Олегові треба неодмінно завітати до бухгалтерії й одержати там матеріальну допомогу й зарплатню дружини за листопад.

Зненацька жінки заметушилися і метнулися розподіляли хустки та пов'язувати рушники. Всіма командувала баба Шура, яка вказувала, хто понесе який віночок. Позаду чийсь хрипкий жіночий голос потиху журився: така пишна жінка, а померла в районній лікарні ледь не серед безхатченків.

Олегу було вже несила все це слухати і він пересунувся поближче до сина. Дістався його долоні, міцно стис її й ураз відчув на спині чийсь погляд. Нагло озирнувся і удав нібито шукає когось очима. Нутрощами відчув, що хтось із присутніх тут людей бачився з Мариною в п'ятницю ввечері або розмовляв з нею телефоном. Але хто? Чи не той височенький парубійко з холодними очима в чорному пальті? Ось він стоїть поруч з директором, стуливши безбарвні губи. Директор запалює чергову цигарку, а запальничка дає збій. З гідністю, без особливої метушні хлопець дістає свою власну запальничку й простягає директорові. Вгадай… До узголів'я ніхто зі сторонніх не проривається, та й мужики — не баби…Вони, як щось і було, не світитимуться. Це тобі не кіно… І Олег згадав один безглуздий російський фільм…Як же він називався? «Любовник», здається…. Як жіночка одна трамваєм до коханця наїздила, бо полюбляла книжку почитати на його дивані. А коханець той — не якийсь там ботан, а справний мужчина, який ніколи не був одружений через цю жіночку… Потім коханка померла, а мужики почали стосунки з’ясовувати аж до смерті чоловіка, яка сталася… саме у тому трамваї, на якому його жінка наїздила до свого бовдура-коханця…

… Дорогою з цвинтаря напруга спала, і все якось пожвавішало. Десь у повітрі навіть завертілося недоречне прислів'я: «Справив діло, гуляй сміло». До початку гарячого обіду залишалося ще з півгодини, але багато хто відсіявся, тому перед кав'ярнею наразі тупцювалося чоловік тридцять Директор зі своєю дружиною та «чорним пальтом» виїхав із цвинтаря щойно виголосивши свою промову про невиправну втрату, яку понесла фірма у вигляді «цінного працівника, прекрасної жінки й чуйного товариша»…

За обідом Олегові не пилося й не їлося. Він з сумом вислуховував всі виступи й чекав на закінчення цього мученицького заходу. Справжнього тепла у промовах він не відчув. Цілковитий офіціоз… Так, була… Так, вражені… Але ніхто не сказав: «А мене Марина Дмитрівна врятувала!», «А мені вона допомогла або вивела в люди!». Ані подобини. Лише дві приятельки з часів проектного втирали хусточкою очі десь наприкінці столу й тишком ділилися одна з одною подробицями Марининого життя, яке вони знали найкраще за всіх присутніх.

Супроти Олега сидів знайомий з усіма чоловік у фіолетовій куртці, який шепотів щось далекому родичу, здається кузену тещиної братової. Олег перетворився на слух і розчув щось про чудову якість німецьких шпалер …. Перехопивши погляд чоловіка покійниці, розповсюджувач шпалер аж ніяк не зніяковів, а пересунувся поближче до однокурсників.

По закінченні обіду Ігорьок поїхав до бабусі: стара дуже просила, і відмовити їй було неможливо. Олег з Мареком пішли центральним проспектом… Вже стемніло, і крижаний північний вітер зовсім розгулявся. Дерева загрозливо розгойдувалися, струшуючи на перехожих останні зім'яті листочки. Друзі зайшли до кав'ярні і хильнули там по чарчині коньяку. Марек детально розповів про те, як наводив контакти зі швидкоокою Полінкою, і та натякнула, що її керівниця останнім часом мала багато проблем. Дарма Марек намагався з'ясувати з якого фронту надходили ті проблеми. «Мало часу, — нібито виправдувався він, — а то б дотиснув те дівча».

Та Олега турбувало лише одне: навіщо дружина поїхала в об'їзд Калинівкою, коли до дачі веде пряма ґрунтова дорога? І чому вона не протелефонувала заздалегідь і не попередила про свій приїзд? Це була загадка зі всіх загадок. І потім ця пляшка шампанського без келихів…І недосмажені відбивні. Було почуття, що вона кудись квапилася, але несподівано для самої себе, інакше б не розігрівала пательню…

Допивши коньяк, Марек делікатно запитав, чи не важко буде його приятелеві залишатися дома на самоті. Олег потис другові руку, від щирого серця подякував за допомогу, і вони розлучилися.

… Поріг своєї спорожнілої домівки він переступив пізно ввечері. Не роздягаючись і не вмикаючи світло, перейшов до зали й м’яко занурився у свій улюблений фотель перед телевізором. Довго сидів, дивлячись на освітлені вікна сусіднього будинку, де вирувало чуже життя…. Повний Місяць мовчки і підозріло споглядав за ним.

Раптом він витяг з кишені куртки стартовий пакет і відшукав там інструкцію з кодами. Серце огидно затріпотіло в передчутті чогось неприємного. На мить він завагався чи продовжувати цю витівку… Та таки ввів пін-код до телефону і діставшись до файлу «Дзвінки» виявив там лише вихідні. Вхідні зникли дочиста разом з датами… Усюди маячила та сама дата — 01.01.2007 і той самий час 00.00. Ось передостанній дзвінок «Чоловік» і останній…. Ні, два останніх… Якомусь Кирилові….

Повідомлення нічого не висвітлили. Звичайні вітання до свят, реклама та інформація з банкомату. Зарплатню Маринка, виявляється, отримувала регулярно двічі на місяць. Кожна виплата — 15 тис. грн. Кілька разів промайнули 60 тисяч гривень і навіть по 100 тисяч.

Раптом все це йому здалося малоцікавим… Яка наразі різниця хто такий Кирило? Зрозуміло, що хтось у Марини був, і він не дурень, щоб цього не помічати. Здогадувався про стан її паралельних успіхів на сердечному фронті в залежності від того, у якому гуморі вона приїздила на дачу — то радо-натхненна, то всіма й уся незадоволена…. Трохи завагався, а потім рішуче натиснув кнопку «Стерти всі», і повідомлення зникли. Але дзвінки він чомусь залишив… Кирило… Всіх на прізвище, а цей — Кирило. Чи не той хмирьониш комсомольського вигляду в чорному пальті? І видзвонювала вона йому не раз… Хто це? Хоча, хай йому чорт, швидше за все, який-небудь менеджер середньої ланки… Але ж не зізнався… Усіх розпитували, а він змовчав. А якщо зателефонувати? От затіпається Кирилко, почувши дзвінок з того світу!

Олег розрядив телефон і відклав його убік… Місяць за вікном то ховався, то знову світив крізь хмари… Чоловік підвівся, відсунув завісу. Невідривно дивився на Місяць і думав про те, що не відпустить сина до Києва. Нехай вчиться тут, на його очах… Так спокійніше… А сам він піде працювати. Куди? Та хоча б куди! Охоронцем, двірником, вантажником… Чи мало роботи у їх торговельно-промисловому місті?… Зненацька думка перевернулася… Він знову всівся у крісло. Який двірник? Чому вантажник? Він — кандидат історичних наук! Втомлений мозок вчепився в нову ідею. Чорт з тим, що у викладачів невелика платня. Вимагати зі студентів і продавати іспити він теж не збирається, в цьому немає ніяких сумнівів… Він піде до Білецького, і той не відмовить. Та старий друзяка навіть зрадіє його рішенню повернутися на кафедру! Вирішено: треба позбутися дачі та повертатися до викладацької діяльності. Хоча навіщо її позбуватися? Її можна здавати! І тоді не буде потреби вимагати у студентів хабарі. Син — ніякий не юрист… Нехай самостійно обирає свій шлях і вчиться на кого схоче. До літа най попрацює десь, допоки не зрозуміє, що йому треба…

З такими думками Олег заспокоївся… В зовнішній кишені куртки він намацав шматок картонки, витяг її на відстані витягнутої руки і при сяйві далекого від людських справ Місяця прочитав:

Крижанівська Марта Василівна,
начальник економічного відділу, ЗБК.

Ледве згадав дівчину з таксі й розчаровано присвиснув… Отакої… Завод залізобетонних конструкцій… А він гадав, що вона — юрисконсульт з приватної фірми на кшталт тієї, де Марина працювала…ЗБК…Такий собі заводик в тій іржаво-брудній частині міста, що диміти-непередиміти. А з прохідної сунуть тітки в облізлих норкових капелюхах зразка сімдесятих минулого століття і хрипливі мужики з сірими обличчями…Колись він їхав трамваєм тим районом і зачудувався, чому в вікнах цехів замість скла втулили якісь іржаві металеві пластини? Придивившись, він зрозумів, що то таки скло. Тільки таке брудне й закурене, що здалеку схоже на іржавий метал. «Вам потрібно було написати заяву про те, що ви відмовляєтеся від розтину…», — донісся здалеку тремкий голос Марти Василівни…

Довго він ще обмірковував деталі свого майбутнього буття. Нарешті, голова його схилилася на груди, обважніла і чоловік заснув. Без найменшого співчуття Місяць ще якийсь час приглядався до нього, а потім остаточно зник за хмарами.

… Олег Томашенко спав і нічого не знав про те, як під час розтину офтальмолог Дюдяєв висів над душею Смідовича, і як потім він ледве не захлинувся від жаху, коли дізнався, що смерть настала через розрив дванадцятипалої кишки. Він не відав, що патологоанатом у протоколі зазначив, що «причиною інтоксикації став розлитий перитоніт» і відмовився переписати протокол, незважаючи на те, що Семенова погрожувала закатати його в асфальт, страхала своїми зв'язками в адміністрації міського відділу охорони здоров'я (які, до речі, дозволяли їй з'являтися на роботі на кілька годин та й то не щодня, щоб віддаватися підробіткам у приватному кабінеті). Головлікар шипіла, що він не знайде собі роботи навіть підмітайлом у радіусі 1000 кілометрів і здохне на вулиці як останній собака. А сорокадворічний Смідович, невдаха з погляду суспільства, переступав з ноги на ногу наче школяр і згадував одного свого приятеля-садівника, який мав такого хазяїна, що плював на всіх головлікарів світу, і що треба спитатися в того приятеля за роботу. І коли головлікар википіла у своїх лементах, Смідович промурмотав: «Co to bendze…Co to bendze…» А потім собі й відповів: «Nie bendze niczego».

Власне, Олег навіть не знав, хто такий Смідович. Власне, і головлікар Семенова, як виявилося, теж не знала хто такий Смідович.

Проте вона знала, про що говорила. У першому ж медичному довіднику, який трапиться при руці, можна було прочитати, що в таких випадках припустимий строк діагностичного спостереження й консервативної терапії — дві години. Летальність неоперованих хворих становить 100 %, а не розпізнається розрив дванадцятипалої кишки через неадекватний доступ або недостатню наполегливість частини хірургів.

Частина друга. Марина.

1.

Марина Кулакова народилася в робітничому селищі у звичайній радянській родині. Тато її, неговіркий і завсіди похмурий, працював слюсарем на прокатному стані. Він полюбляв читати книжки про партизанів і випити в компанії друзів-заводчан. Одначе сварок вдома ніколи не влаштовував, мав звичку діставшись домівки нишком просуватися до свого ліжка і миром засинати. Ані він нікого не чіпав, ані його ніхто не турбував. Мама була кравчинею в ательє мод, шила там вбоге вбрання «по крапках» або за викрійками журналів «Работница» та «Крестьянка». Первісток Кулакових після армії залишився на півночі Росії, там одружився й завів діточок. До рідної домівки він наїздив нечасто, а батьки гостювали в нього один тільки раз.

Серед однолітків Марина нічим не вирізнялася, окрім як завзятістю та посидючістю. Педагоги завжди наводили її як приклад наполегливості у навчанні.

У випусковому класі дівчина опинилася за партою із першою на районі красунею Криницькою. Батько вродливиці займав посаду директора м’ясокомбінату через що вона мала неабиякий авторитет серед однокласників. Навколо неї завжди юрбилася ватага молодиків, та й вчителі були не від того, щоб поласувати дефіцитними на той час ковбасними виробами. Особливо просунулась в цій справі класна керівниця Валентина Мойсеївна. Учнів до свого класу вона обирала винятково за споживчими потребами: дітей завідувачів їдальнями, кухарів та начальників цехів. Кулакова протиснулась до «елітарного» класу як дочка модистки. Спочатку дівчата тільки сиділи разом та згодом здружилися. Під великим секретом Криницька скаржилася їй на класну, яка вчащає до неї додому й сидить доти, допоки не висидить собі паличку ковбаси.

Проте товаришування з першою красунею тривало недовго. Якось на уроці фізики Кулакова одержала цидулку, написану «доброзичливою» лівою рукою. Хтось натякав, що Криницька ходить з нею лише задля ефекту «вродливиця-погануля». Марина почервоніла, пошматувала папірець на дрібні шматочки й викинула під парту. Не довго думаючи вона розірвала з Криницькою будь-які відносини і кілька тижнів оговтувалася від стусана долі. Вечорами вона вдивлялась в своє віддзеркалення, яке прорікало їй, що дівчина на ймення Марина Кулакова є досить непоказною: росточку невисокого, ока трохи опуклі, губки тонкуваті, а ніс міг бути і поменше. Та з цим можна було б миритися… Найбільше Марину засмучувала її чоловіча статура — широкуваті плечі та вузькі стегна.

Горювати — час втрачати. Випрохала маму зшити двійко пишних спідниць, і диспропорція статури візуально вирівнялася. А тут добіг час вступних іспитів. Майже цілодобово дівчина горбилася над підручниками й таки домоглася свого — опинилася в переліку студентів будівельного інституту. Не те, щоб вона все життя мріяла вимережувати ці дрібненькі будівельні креслення з рисочками й розділками — просто конкурс там був значно менший, ніж в інших вишах. Щасливі батьки розчулено рюмсали — в їх робочій родині покладено початок вищій освіті.

За розподілом Кулакова потрапила до проектного інституту, досиділася там до 24 років і зрозуміла, що треба щось робити. На той час батько помер, а мама пішла з ательє і шила вдома на замовлення. Низкою сунули до неї клієнтки, яким вона стьобала невибагливі квітчасті плаття, довгі байкові халати й шовкові брючні костюми. Дівчині набридло слухати вечорами стукіт швейної машини, і вона записалася до туристичного клубу. Із властивою їй маніакальною завзятістю Марина сумлінно відвідувала вечірні курси, вибиралася в походи, розкладала багаття, ставила намети. І, треба визнати, не без успіху. Якщо Боженька й наклав на Кулакову вінець безшлюбності, то відступив, не в силах пручатися її настирливості. Зітхнув старий про себе легенько, перехрестився та й переклав вінець на голову якоїсь неметкої дівиці, яка вбила собі в голову, що шлюби відбуваються на небесах. Най чекає тепер сердешна, допоки хтось потягне її до рагсу…

Аж ось Марина відлучилася від прізвища Кулакова, і то була найблискучіша партія, яку тільки можна було виметикувати такій непримітній дівчині. Але в що то їй обійшлося — про те вона ніколи нікому не розповідала. Навіть приятелькам з проектного…

…У туристичному клубі дівчина зорієнтувалася не одразу. Під час першого ж походу до Криму зрозуміла, що не одна така спритна. Та згодом повеселішала: за веснянкуватих й вилицюватих, крикливих й сумирних хлопці мало не билися у важких польових умовах. Романтичні вечори з багаттям, подих хвої, спів птахів і ніжний світанок правили своє, і після кожного походу туристи недораховувалися своїх членів пропорційно кількості зіграних весіль. Кулакова вивчала кожний мар’яжний випадок, аналізувала свої похибки та все марно.

Дівчина вже остаточно втратила надію, коли її око зупинилося не на кому іншому, як на інструкторові, на якого ніхто особливо не зазіхав, вважаючи цю висоту недосяжною. І тут її завзятість і наполегливість виявилися уповні. Наступні півроку вона, в спеку і в холоднечу, виміряла своїми ніженьками Крим, Грузію та Молдавію. Усіма правдами і неправдами приєднувалась до груп, які водив цей інструктор, а декілька разів навіть брала відпустку за свій рахунок. В походах вона годувала інструктора пирогами, пасла його очима, не відлучалася ні на крок і ні на хвилину, і нарешті домоглася свого — красень-інструктор мало-помалу до неї звик… Та найважливіше, що після початку близьких стосунків Марина не розшморгнулася на жодну дірочку, а навпаки — затяглася якнайтугіше. На той час вона багато чого надивилася і утямила головний ляпсус цієї фази — вимагати примхливим голосом каву до намету. Ні, право на помилку у неї було те й саме, що і у сапера. Вона і далі піднімалася разом з першими променями сонця, збирала гілки, рубала дрова, розпалювала багаття. А коли інструктор просинався, йому незмінно подавалася ароматна кава, зварена на чистій джерельній воді.

Нарешті, під звуки маршу Мендельсона відійшли у забуття брудні намети, кліщі, комарі й ненависні позачергові чатування біля багаття. Видряпавшись на верхню сходинку Палацу щастя, Марина не витримала і від надлишку емоцій весело тупнула ногою. Сутулий літній фотограф розвів руками й захитав сивою головою: «Всі опісля реєстрації так тупотять… Тільки до церемонії щось ніхто не наважується». Згодом Марина народила сина і занурилася в сімейні справи.

…Колишнього туристичного інструктора звали Олегом Томашенко. Він викладав історію в технічному виші, подавав надії, а в перервах між походами писав кандидатську дисертацію. Марині вдалося переконати чоловіка, що тепер, коли з туризмом покінчено і як вона сподівається назавжди, варто приділяти більше уваги дисертації. Чоловік намагався заперечити, що з туризмом не все покінчено, і вона може сидіти вдома скільки їй заманеться. Та Марина рішуче припинила цю туристичну хіть. Сама вона більше ніколи ні в які бескиди не полізе, їй вистачить того, що вона намерзлася на прохололих землях, та й чоловіка не відпустить. Інакше, як прийшов, так і піде. Там в тих лісах дівок залишилося неміряне.

Вона понакупляла чоловікові однотонних сорочок, щодня клала перед ним з ранку чисту, і потроху безладний хлопець в джинсах перетворився в поважного викладача. З часом він успішно захистився й одержав посаду доцента.

Після декретної відпустки Марина повернулася до проектного інституту, та з початком перебудови справи в родині Томашенко пішли кепські. Зарплатня була до того низькою, що харчувалися самими кашами, а на роботу ходили пішки. Врятував їх друг дитинства чоловіка Дмитро Леоненко Він взяв Олега до себе правицею на фірму, яка переправляла на експорт заводський метал, і життя подружжя Томашенко залагодилось. Придбали музичний центр, відик, телевізор Sony, припорядилися. А потім навіть чкурнули в круїз Середземним морем. То була казково! Розкішна архітектура Барселони! Ніцца з її Англійською набережною й затишними вузенькими вуличками старого міста! Флоренція, де творили Данте, Мікеланджело, да Вінчі… А з Неаполю вони майнули на екскурсію до Помпеї… Сицилія вразила маслиновими гаями й цитрусовими садами. А Рим…. Ох, Рим! Там її чоловіка ледве не викрала одна хвацька римлянка…

Все то було чудово, проте треба було й за себе подбати. Злиденний проектний інститут доволі набрид, та й спеціальність кортіло мати більш престижну. Марина помітила, що в Дмитра не все до ладу з головними бухгалтерами: він міняв їх як рукавички, узивав ідіотками або аферистками. І вона вступила на курси бухгалтерів. Дмитро швидко перехопив її рухи і якось посеред дружньої розмови заходився втовкмачувати, щоб і думки ніхто не припускав щодо сімейності на роботі. Ні його сестра, ні дружина, ні діти — ніхто ніколи не плутатиметься в офісі під його ногами.

Марина натяк зрозуміла та довго не засмучувалась, а пішла працювати помічником бухгалтера за першим оголошенням на паркані. Струмки сліз пролила вона над своїми першими балансами й звітами, та вкотре затятість та посидючість подужали. Якось баланс не сходився на 2 гривні 97 копійок. Можна було скинути цю незначну суму в «помийну яму» (так тоді називали рахунок 88 «Фонди спеціального призначення») і забути про неї назавжди. Та Марина зневажала бухгалтерів, які робили таким чином. Тиждень вона просиділа в пошуках зниклих копійок: перебрала сотні накладних, актів, малювала літачки і зрештою вискіпала. У м'ятій халамидині, нечесана і з поплутаним волоссям вона вискочила до зали, де чоловік і син дивилися футбол, і заволала наче несамовита: «Зійшовся! Баланс зійшовся! Я таки знайшла ці кляті 2,97!». Не відвертаючи очей від екрану чоловік невесело констатував: «Вітаю… Тепер ти стала справжнім бухгалтером…».

На Міленіум доля піднесла їй заслужений подарунок- запрошення на посаду головного бухгалтера фармацевтичної фірми. Коли Марина зайшла до кабінету на четвертому поверсі особняка в центрі міста, у неї перехопило подих. Вона обережно пірнула в м'яке шкіряне крісло і завмерла… Перелякано вбирала свіжі пахощі нових меблів світлих обтічних форм, прислухалася до тихого шуму працюючого комп'ютера останньої моделі… Суворі чорні сегрегатори, що вишикувались за скляними вітринами, милували око. Дзеркальна стеля надавала інтер'єру легкість й розсувала простір, а в кутку на згадку від попередниці їй лишилася діжка з величезною китайською трояндою.

Марина підвелася і навшпиньках наблизилася до вікна. Розхилила стулки, і до кабінету негайно увірвався шум й лементи з дитячого майданчика міського парку. Непевні хисткі сумніви потроху закрадалися в душу. Чи потягне вона цю посаду? Слід чимало попрацювати, збагнути нюанси фармацевтичної бухгалтерії, які вона, щиро кажучи, зовсім не знала. Але за мить опанувала собою й відкинула всі вагання. Зворотного шляху немає… За дверима чекали на вказівки підлеглі, а директор — ну д-у-у-уже милий, д-у-у-уже, — і так покладається на її компетентність. Так і сказав: «Дасте лад, Марино Олексіївна — я вас в золото вберу!»

…Вона підняла слухавку й впевнено запросила бухгалтерок зайти на першу нараду. Щоб там не було, такими шансами доля не розкидається.

2.

Сорок років, час підсумків, Марина Томашенко зустріла з миром і спокоєм у душі.

…Наспівуючи, вона дрібненько сікла ковбасу на салат «Олів'є», розмірковуючи над нещодавно прочитаним висловом з жіночого журналу: «Висока зарплатня й престижна посада не здатні задовольнити даму, якщо в неї немає чоловіка, який її обожнює, а також затишного й добре вмебльованого будинку». Її це, слава Всевишньому, не стосується. Має і престижну роботу, і родину, і затишну чудово вмебльовану квартиру. Лишилося тільки зберігати те що є. Правда, вона мріяла про дачу, але поки що…. не виходило. Посада її оплачувалася непогано, але не настільки, щоб придбати пристойну дачу, гідну для відпочинку і запрошення відповідних гостей. А в чоловіка останнім часом справи не дуже… Півроку тому дядько Дмитра помер від інфаркту, і їхню фірму від годівниці усунули. Зароблені на металі гроші друзі вклали в торгівлю: Дмитро придбав крамницю в центрі міста, а Олег — два кіоски на околиці. Марина не раз дорікала чоловікові тим, що Дмитро його обдурює, і от — будь ласка. Адже працювали разом! Чоловік їй пояснював, що він таки не пайовик-концесіонер на фірмі, а лише найнятий працівник і у свій час отримував достатньо грошей, якщо вона не забула….

Марина зітхнула й висипала нарізану рожеву ковбаску до кришталевої салатниці. Це — свята правда. Олег не мав ніякої підприємницької кісточки: міг працювати лише під чиїмсь керівництвом і виконувати чітко поставлені завдання. Тому і торгівля в його кіосках йшла не найкраще…

Проте, чоловіком своїм Марина пишалася. Таки він був презентабельний, з ним не соромно було вийти на люди, прогулятися крамницями. На вулиці вона не раз ловила заздрісні погляди жінок й ледве стримувала себе, щоб не висунути язика тим дурним чаплям. Кожному — своє! Склавши руки нічого не доможешся. Скільки комарів вона перегодувала — не злічити. І вона має лишень те, що одержала по праву включно з розумним і гарним чоловіком. А що розумним, то розумним. Після банкрутства фірми він увесь свій вільний час витрачав на читання книжок. Марині траплялося чути його суперечки з Дмитром або з кимось із старих приятелів стосовно історії чи політики, і вона усвідомлювала, що жодна з її подружок не мала такого кебетливого чоловіка за винятком тих, що не мали чоловіків як таких. І хоча імідж його псували два облізлі залізні кіоски у дворах спальних районів, вона намагалася це приховувати, а на запити вельми цікавих відказувала, що Олег працює в торговельній фірмі.

Сама Марина у сорок років виглядала набагато привабливішою, ніж у молоді літа. Вона навчилася користуватися косметикою, вчащала до сауни, де разом з колегами по службі невтомно надраювала себе скрабами, медом і різноманітними кремами. Щоправда, вона трошки погладшала останнім часом, але це тільки поліпшило її форми: стегна округлилася, і фігура здавалася більш-менш пропорційною.

.. В кухню забіг син і запитав, які тарілки класти на святковий стіл. Марина з любов'ю провела поглядом його тонку фігуру. Як час летить! Ігорьку вже 13 років! Вік, коли дитина все більше часу пропадає на вулиці, а додому приходить все пізніше. Марина упадала коло сина всією душею. Для нього вона не мала в лексиконі слова «ні». Властиво, а задля кого вона працювала день і ніч як не заради нього? Нещодавно придбали комп'ютер останньої моделі, мобільний телефон…. І дача, яку вона коли-небудь придбає, — теж залишиться синочкові!

За годину вона сиділа в пошитій мамою шовковій блакитній сукні за накритим столом у райдужному настрої. Дбайливо підкладала гостям салат «Олів'є», оселедець під ковдрою, м'ясо по-французькому… На десерт на запрошених чекав шоколадний торт. Гостювальників було небагато: мама, двоюрідний брат з дружиною, дві незаміжні подружки з проектного інституту. Перша — стара дівка, друга — давно розлучена, яка сама виховувала сина. І звичайно ж Дмитрик (як же без нього?) зі своєю домогосподаркою, яку Марина в душі зневажала за те, що та ніколи в чоловікові справи не втручалася і навіть більше — закривала очі на всі його походеньки. «Копійки сама не заробила і не знає, що таке робота», — звичайна репліка Марини стосовно Дмитрової дружини.

Як зазвичай на таких заходах гості пили, їли, розмовляли. Затим як годиться трошки потанцювали. Брат з дружиною посиділи недовго і пішли посилаючись на якісь невідкладні справи. Надвечір Марина викликала таксі для мами та подружок з проектного, заплатила таксистові гроші й вирядила гостювальників по домівках.

…Залишок вечора був мирним і спокійним. Іменинниця мила посуд, Ігорьок утік до друзів, а чоловік з Дмитром і його дружиною-домогосподаркою сиділи в залі за столом, на якому ще залишалися коньяк і деякі наїдки. У Олега тоді був період захоплення східною філософією, і він просив її роздруковувати на роботі цілі томи тієї нісенітниці. Раз він зопалу почав зачитувати їй якісь «премудрості». Спочатку Марина терпляче слухала, але за 10 хвилин вона вже дивилася на чоловіка такими очима, що він враз схаменувся і дав її спокій назавжди.

Марина перетирала чистим м'яким рушником тарілки й посміхалася. Тихе відчуття щастя наповнило її душу… Як добре клопотатися отак по господарству. Поруч Олег про щось спокійно розмовляє із товаришем, там — синок десь побіг до друзів. Через відкриту кватирку до неї долетіло цвірінькання стрижів, які мостили собі гніздо під балконом у сусіда зверху. «Це і є щастя», — подумала вона. Витерла останню тарілку й сіла на піддатливий диван у кутку кухні. Цілий день вона куховарила, піклувалася про гостей і дуже втомилася. Дістала з холодильника недопите вино, налила собі келих… Пила потихеньку й прислухалася до бесіди у вітальні. Чоловік знову завівся на свою улюблену тему, та й нехай…

— Ось подивись, Дімон, — терпляче пояснював він другові свій світогляд, — читаю китайських древніх філософів і дивуюся. Адже до всього докумекались ще до нас. Бери, вивчай і живи. Але ж ніхто нас нічому не вчить! Народжуємося, як білий аркуш паперу, і поки осягнеш, що тут і як на цій Землі — стільки наробиш дурниць…

— А що тобі незрозуміло? — ліниво заперечував Дмитро. — Існуй, заробляй, витрачай гроші, розмножуйся — от і весь принцип.

— Та це зрозуміло! От подивися, із всієї східної філософії мене найбільше цікавить «принцип недіяння». Що ж це означає? Як його збагнути?

— Це означає, що не треба працювати, — спробувала долучитись до розмови Дмитрова дружина.

— У-у-у… Розумничка моя, — поблажливо посміхнувся Дмитро й скубнув її за повну щічку.

— Ні… Я уторопав так, — продовжував Олег, — що принцип недіяння полягає в тому, щоб не робити зайвих рухів, а приймати життя таким яке воно є….

— Я ходив у свій час на кунг-фу, — перебив його Дмитро й налив чоловікам по 100 грамів коньяку, — так нам тренер так казав: «У нашому житті виграє не найсильніший і навіть не найшвидший, а той, хто вміє використовувати зовнішні сили у своїх особистих інтересах».

— Що це за філософія, що змушує щось використовувати у своїх особистих інтересах?

— Послухай, завжди ти не вислуховуєш до кінця… Дивися, не влаштовує тебе щось — не метушися. Шукай, звідки йде зовнішнє джерело енергії. Знайшов — і використовуй енергію у своїх цілях. Штовхни камінчик, і він викличе лавину, яка тобі конче необхідна. Як той екскаваторник: не він особисто риє яму, а за нього це робить екскаватор.

Дмитро помовчав, а потім ляснув себе по чолу.

— Зараз поясню! Пам'ятаєш того, як його…ну начальника лабораторії, як він нам не підписував сертифікат відповідності на метал? Пам'ятаєш, я бігав, як підірваний за ним цілий тиждень? А потім заспокоївся, згадав, що в нього дружина — подруга однієї моєї приятельки і занурився в інші справи. А за декілька днів цей начальник лабораторії сам до мене зателефонував, і я дотепер не знаю, хто й що йому говорив, і як це вийшло.

– І до чого ж тут недіяння? Це якісь дріб'язки…

— Алік, не парься… Життя складається із дріб'язків.

— А я це інакше розумію…. Це означає, що все має йти своїм звичаєм…без зайвих рухів і відповідно до твого внутрішнього світу. Еволюційно, словом. Нічого не потрібно домагатися з наміром…

— А що в тебе не йде еволюційно? Те, що нас перебудова всіх переламала? Як у тих умовах ми мали еволюціонувати?

— Так… У тих умовах важко було еволюціонувати…

— Головне — ми вижили! А якби ми з тобою нічого не робили і ти б залишився у своєму жалюгідному інституті? Далеко б ти пішов зі своїми принципами? Моя тобі порада, Алік. Живи як всі і не забивай собі памороки.

Випили коньяк…. Дмитро на мить замислився, а потім продовжив, дивлячись чомусь у вікно.

— Хоча…знаєш, може ти й маєш рацію… я дійсно десь заступив за лінію своїми зайвими діяннями. Тоді на початку дев'яностих я загнав першу партію металу щоб вижити…Щоб купити шматок хліба. А далі …. відчуваю, щось роблю щось не так. Відчуваю, що треба зупинитися, взяти, що життя дало і тікати з цієї сфери. А тоді мені звалилося на голову не багато не мало — 300 тисяч баксів! Уявляєш? За тими цінами? Вистачило б на все життя! Купив би будиночок де-небудь у Європі й подорожував би до кінця днів. Та хто ж так робить? Ніхто… Тому що процес, Алік — важливіший над усе. А процес полягає в тому, що ти йдеш кудись щоранку, де тебе хтось чекає. Там ти на когось репетуєш, на тебе волають, ви шарпаєте одне одному нерви, а потім ти втомлений лізеш додому і це називається життям…. А ти ніколи не був у ситуації, коли тебе ніхто і ніде не чекає? Ти для промивання мозку сядь на перший-ліпший міжміський автобус і поїдь хоч куди. Поблукай цілий день вулицями незнайомого міста, позаглядай у чиїсь вікна, повдивляйся в чужі обличчя людей і відчуй, що тебе тут ніхто не знає і нікому ти тут не потрібний. А потім почни шукати де стати на ніч. Знайдеш затрапезний смердючий готель і ще гостріше відчуєш свою безпритульність. У мене так було коли я «човником» був. А пам'ятаєш, як мене в Чопі до останньої цурки обідрали, і тоді я, шибайголова, тиждень електричками додому діставався без жодної копійки. І нічого… іноді навіть пішки йшов через села… Там люди простіше, завжди шматок хліба дадуть. То в електричці жаліслива бабуся нагодує, то дід якийсь цеберку води нагрів помитись-випратись. І навіть бритву небезпечну дав поголитися. Знаєш довгу таку бритву, трофейну… Він її ще з війни зберіг.

Вже на порозі захмелілий Дмитро підвів підсумок свого монологу.

– І знаєш… адже то були кращі дні мого життя. Таке почуття волі… Пригоди якісь, несподіванки чатували з усіх боків. Різні люди дорогою зустрічалися: і шахраї й добрі. Усілякі. Якось пригостили в тамбурі по голові. Бо дурень був. Не фіг з незнайомими в дорозі пити, тим більш на голодний шлунок. Але одне гріло мене — я знав, що в мене є домівка, і я рано чи пізно туди дістануся. Я знав — на мене чекають…

… Нарешті, Дмитро з дружиною пішли. Втішена Марина вляглася на дивані перед телевізором, а чоловік перебрався на кухню і ще довго сидів там з цигаркою в зубах і перебирав аркуші з китайськими премудростями…

3.

Переломною в житті Марини Томашенко стала цифра «сорок три». До цього справи рухалися своїм звичаєм: частенько затримувалась допізна на роботі, а крім того ще й навчалася на економічному факультеті післядипломної освіти. Зрозуміло, далеко не всі лекції відвідувала, а іспити просто купувала, та все одно навчання забирало багато часу. Керівник сам написав за неї диплома. Олег дивився на це так зване навчання очима викладача і тільки хитав головою. Якби йому колись сказали, що професори писатимуть за своїх студентів курсові й дипломи, він би плюнув в пику тому негідникові…

Втім Марині на той час вже було начхати на думку чоловіка. Бідолашний зовсім відстав від доби й мало що тямив у сучасній вищій освіті. Його торгівля просувалась якнайгірше, і вже доводилося покривати збитки. Вона давно вже не стежила за його одежиною — робота й навчання поглинали її цілком і остаточно. Тут хоча б за собою та сином встигати. Тим більше що в Ігорька випускний клас коло порога, а він ніяк не міг визначитися з майбутньою професією. Днинами бринькав на гітарі і ні про що особливо не замислювався. Марина твердо вирішила вивчити сина на юриста і проробляла ґрунт щодо його вступу до Київської юридичної академії.

Фармацевтична фірма стрімко розвивалася, мережа аптек розширювалася, і нарешті мрія про дачу добула реальних контурів. На стрільця і звір біжить… Сусіди, які надумали емігрувати до Німеччини, запропонували купити ділянку з двоповерховою недобудовою. Марина швиденько погодилась. І майбутнє тепер їй уявлялося в яскравих фарбах: і капіталовкладення вдале, і відпочивати має де на вихідних, і на пенсії буде чим займатися.

Спочатку чоловік поставився до її планів байдуже. Та нічого не вдієш: допомагав оформляти документи, привозив будівельні матеріали, приглядав за робітниками. А з часом торгівлю згорнув і переїхав жити на дачу. Марину це влаштовувало. З цими кіосками самий клопіт та й соромно кому зізнатися про їх наявність.

А тут і день народження наскочив. Напередодні цілий вечір чикрижила салати, а вранці вони з водієм Євгеном Павловичем заїхали до супермаркету і накупили ковбаси, сиру, червоної ікри на канапки, масла, хліба, лосося, коньяку, два київських торти.

… Наприкінці робочого дня у великій кімнаті бухгалтерії її підлеглі готували стіл до свята… Марина пробігала повз них до свого кабінету, придивлялася чи все подається як слід і дійшла висновку, що хто як працює в бухгалтерії — той і на кухні такий. Худа млява п'ятдесятитрьохрічна Галя зі жмаканим обличчям старанно ялозила маслом по хлібу, щохвилини питаючи: «А як мазати: товсто чи тонко? А чим відкривати? А огірки як розкладати?». У роботі вона — така сама. «Я зроблю, та ви мені докладно розкажіть як». Все їй потрібно розжовувати від аза до іжиці. Ніякої самостійності. Страшенно боїться припустити щонайменшу помилку, а якщо дасть маху, то має відмовку на всі випадки життя: «Ви мені так сказали… Як казали — так і зробила». Сперечатися нема сенсу, бо таки має рацію: допоки тридцять разів не перепитає, не отримає роз’яснення — пальцем не поворухне. Тому й роботу їй довіряла найелементарнішу — тупо заводити накладні й акти до комп'ютера, що взагалі не потребує ніяких бухгалтерських навичок. Проте гонору в Галі — не позичати. Вона вважала себе кваліфікованим досвідченим бухгалтером і завжди ображалася, коли отримувала меншу ніж у Полінки премію. Галя була самотня, і від неї частенько тхнуло алкоголем. «Випиває..» — поділилася Марина якось з чоловіком, на що той дав пояснення. «Про дам кажуть інакше: попиває. «Попиває» точніше характеризує питущу жінку. Мужик або іноді випиває або жере без просипу. А попиває — це саме про жінок». Її ровесниця Зіна прийшла до них нещодавно, а до цього вела три невеличких фірми. Марина посадовили її на заробітну платню, щоб вивільнити Полінку, яка мала цю ділянку у якості громадського навантаження. При кожній виплаті до неї вишиковувалася черга робітників, бо Зіна переплачувала і недоплачувала їм шахівницею. Потім витрачала два тижні на виправлення помилок. Полінка навідріз відмовилася допомагати Зіні, бо мала справ по саме горло з впровадженням бухгалтерської програми, а праця їх оплачувалася однаково. Зіна — тугодумка… От і зараз: як узялася різати суху ковбасу, так і не злізла з неї… Пиляла один шматочок затонкий, інший товще ніж потрібно, проте лише одну ковбасу і більш нічого. Так розподілила час, що поки дорізала — все інше було вже готове.

Галя й Зіна з усіма їхніми недоліками перебували під повним контролем головного бухгалтера. Вони лестили їй, піддобрювалися, совали на свята подаруночки. А от чорноока швидка Полінка — ще та гадюка… От і сьогодні… Приперлася на роботу в джинсах, хоча адміністрація не раз нарікала на неприпустимість такої форми одягу. Так чи не так, а скоріше за всіх упоралась з продуктами, що потрапили під руку. Порозкладала сир, рибу і канапки по тарілках, які сама знайшла, ні в кого не питаючись. Не ті тарілки? Ці теж придатні… Полінка працювала на фірмі ще з дня її заснування. Марина звикла вести бухгалтерський облік в Excel, а ця з власної ініціативи почала впроваджувати бухгалтерську комп'ютерну програму. Яку роботу їй не даси — миттю автоматизує. Помиляється і йде далі. На дріб'язках не зациклюється. Така 2 гривні 97 копійок шукати не буде! Скине на витратні рахунки й забуде на віки вічні. Закони й нормативні акти Полінка інтерпретувала самостійно, не чекаючи розпорядження начальства. Вона ненавиділа газету «Твій баланс», вважала її містечковою і зневажала бухгалтерів, які її читають. Втім дівчина була її головним болем, бо трималася незалежно, за місце не чіплялася і начальниці своїй в вічі не заглядала. Психологічно з нею було важко, і навіть «Твій баланс» Марина читала потайки, щоб не бачити кривої усмішки своєї підлеглої. Якось Галя насексотила, що дівчина на всіх кутках жаліється, як їй набридло задарма консультувати головного бухгалтера з питань податкового законодавства. Тож, най лише впровадить програму, а далі розмова піде в іншому напрямку.

Проте, зараз Марина любила всіх і навіть Полінку Вона весело скомандувала занести додаткові стільці із сусіднього кабінету і побігла до себе причепуритися.

… Подивилася в дзеркало й остовпіла. Відтіля на неї дивилася надзвичайно зморена бліда жінка з темними колами під опуклими очима і тоненькими сірими губками. Фігуру її щільно облягав креповий костюм, і крізь довгу вузьку спідницю бридко випиналося округле черевце. Чомусь згадалося, як днями вона йшла сходами у податковій, і її обігнали молодики, один з яких скрикнув: «Тітко, дайте дорогу!». Марина швидко закрилась на ключ і уважно вивчила кожну рисочку навколо очей… Та найбільше її вразили довгі й глибокі носо-губні зморшки, яких ще вчора начебто й не було. Вона витягла із сумки тональний крем, намастила обличчя й широко посміхнулася. Та зморшки навколо рота стали ще виразнішими. Їй стало шкода себе. Як так? Адже ще вчора її називали дівчиною… Невже молодість проминула? Та вона ще й не жила зовсім! Так, лише примірялася…

…Ніхто не помітив, як з кабінету головного бухгалтера вийшла зовсім інша людина. Директор з дружиною і іншими колегами вже сиділи за накритим столом, який вгинався від смачних страв. Пішли офіційні тости, квіти, подарунки й поцілунки. Марина дякувала, цьомкалася з усіма, та думка про кляті носо-губні зморшки не давала спокою. Здавалося, всі бачать, як невправно вони зашпаровані тональним кремом.

Раптом звернула увагу на старшого менеджера, який щось шепотів юристці Каті Горицвіт. Юристка, гарненька донька завідуючої однієї з аптек, слухала набагато старшого за неї дядька і глузливо посміхалася.

Підвівся директор і запропонував випити чарку за цінного працівника, прекрасну жінку і чуйного товариша — головного бухгалтера їхньої фірми. Затим подарував три міні-флакони парфумів Estee Lauder. Вся жіноча частина, окрім юристки, яка була захоплена балачками старшого менеджера, метнулася бризкатися пахощами. А Галя з Зіною лише нюхнули флакона і заходилися відсувати стіл з наїдками, щоб звільнити місце для танців…

…Щойно розчервоніла від хаотичних танцювальних рухів іменинниця присіла, як над нею схилився директор і пошепки запропонував вийти до коридору. Там він запитав, чи отримала вона електронкою новий штатний розпис. Ще не встигла, була заклопотана… Не дослухавши її, директор попередив, що новій штатці треба забезпечити повну конфіденційність. «Ніякого витоку інформації, — вимогливо розтлумачував. — Відтепер шість робітників керівного складу становлять еліту фірми, і тільки офіційна зарплатня в них, тобто в нас, зашкалить за 3–5 тис. у.о. Про платню в конверті поговоримо пізніше… Решта отримуватимуть по 500–600 баксів. Різниця істотна, і якщо підуть чутки то… Сама розумієш…». Марина спочатку вирішила, що вона чогось не дочула. У їхньому місті такі суми не вкладались у голову. Лікарі одержують щонайбільше 1200 грн, а головний бухгалтер дружньої фірми 1000 доларів, і це вважалося вище даху. Потім шеф додав, що на тижні вони приєдналися до корпорації і тепер їй частенько доведеться їздити у відрядження до Києва, а може навіть і за кордон.

…Марина нишком прослизнула повз співробітників, які і далі хаотично махали руками на «танцмайданчику», до свого кабінету, щоб переварити директорові слова. Знову суперечливі почуття… Передусім — величезна, ні з чим не порівняна радість. Нарешті… Дочекалася… Треба пояснити, що організація праці її бухгалтерії полягала в тому, що вона як головний бухгалтер сконцентрувала на собі занадто багато роботи. Директор не раз і не два пропонував їй розширити штат бухгалтерії, проте Марина пручалася, аргументуючи свої дії тим, що нікому нічого не можна довірити. Як наслідок, її постійні скарги на брак часу. Своїм підлеглим доручала лише найелементарніші операції, а до нарахування основних податків — ПДВ та податку на прибуток — зовсім нікого не підпускала. Навіть Полінку…. Певно, що ця «розумниця» упоралася б, та щось підказувало, що не варто їй доручати цю ділянку. Най краще длубається в малоцінних та швидкозношуваних предметах і впроваджує скоріше бухгалтерську програму… Так воно спокійніше…

Після першого напливу радощів надійшла черга переполоху. За таку зарплатню й вимоги будуть відповідні… Чи виправдить вона їх? Марина знала, що вона не є найвидатнішим фахівцем. Мала труднощі, через які не спала ночами. Це кляте хитросплетене податкове законодавство! Кому завгодно заб'є памороки… Ніколи не знаєш як чинити, щоб не порушити закони. Промайнула думка відмовитися. Але як то так — відмовитися? Відмовитися від зарплатні? Сказати, дайте мені менше? Нісенітниця якась… Або покаятися: я, знаєте, не така вже і кваліфікована, як ви гадаєте. Ні… Ніхто від такої платні не відмовляється. А Полінка…. Чому вона у свій час не пішла на цю посаду? Адже їй пропонували… А вона відмовилася…. З аргументом, що її гасло — «Поменше відповідальності». Боже ж ти мій, а премії теж будуть у розмірі окладу? І матеріальна допомога до відпустки у розмірі окладу?

…Увечері Марину відвезли з букетами й цукерками додому, де на неї вже чекали чоловік з сином. Загальносімейне свято вирішили відзначити у найближчий вихідний, а в цей день обмежилися шампанським з морозивом. Серед своїх вона майже забула про свої сумніви і знову відчула себе щасливою. Тільки-но сіли за стіл, як завалився Дмитро з величезним букетом ніжно-пурпурних троянд. Чудово посиділи… Дмитрик був дуже милим і навіть наговорив їй купу компліментів. Потім випив шампанського і видав.

— Кину я все це… Набридло…, — гунявив він, длубаючи виделкою в шоколадному морозиві. — Мені Марі проходу не дає. Ну та, що з французького культурного центру… Гроші є… Не 300 тисяч та досить, щоб спокійно пожити в Європі. Остогид мені цей процес… Алік, як по-твоєму? Це діяння?

— Не знаю, — посміхнувся чоловік, — тут кожний для себе вирішує. Моя думка така: якщо це до тебе саме йде, то їдь. А якщо ти якихось зусиль прикладав…

— А дружина як? — удавано чуйно запитала іменинниця. — Як же вона без тебе?

— Не хвилюйся, біля розтрощеного корита не залишу. Магазин свій я вже продав і купив їй невеличкий бутік у центрі міста. Там йде налагоджена торгівля турецьким шматтям під девізом «Останній італійський розпродаж». А звідтіля ще і «французьке» лахміття надсилатиму. Вона давно усвідомлює, що рано чи пізно це трапиться…. Колись ми розмовляли на цю тему….. А діти? Діти — дорослі…

Марина засмутилася. Ця нікчема і тут викрутилася. Доглядати за добре налагодженою справою і телефонувати колишньому чоловікові при виникненні щонайменших неприємностей — небагато клопоту.

— А може це і від лукавого, — застеріг Олег на друга прощання. — Типу, на тобі, Дмитрику, живця у вигляді Марі…

… Вже в ліжку їй згадався старший менеджер. П'ятдесят два роки, двоє дорослих дітей, і, здається, навіть онук є. Проте жодного разу він їй не підморгнув, а цьому дівчиськові щось шепотів на вушко, і та посміхалася. А юристка Горицвіт хоч кому не посміхатиметься…

4.

Наступного дня Марина сиділа у своєму шкіряному фотелі й подумки розподіляла майбутні доходи. Чимало забере дача, і тепер, дякувати Богові, будівництво пожвавішає. В Ігорька випускний клас, то не зайве найняти репетиторів, а на весняні канікули він хотів поїхати до Будапешту з класом на екскурсію. Згадала свої зморшки… Слід терміново подбати про себе. Масаж, косметолог, дієтолог, хто там ще?… Все має перейти на якісно інший рівень. Вона — головний бухгалтер солідної фармацевтичної фірми, і директор щось там казав про відрядження. Тож настав час оновити гардероба. До чорта — ділові костюми! Треба йти до модельєра і шукати свій стиль. Встала й подивилася на себе в дзеркало більш оптимістично. Розвернулася боком. Нічого, все поправно. Шкіра в неї ще пружна, а зморшки розправлять косметологи. У крайньому разі, можна й пластику зробити. За два-три місяця не те, що старший менеджер, сам директор буде колінкувати перед нею! З цієї думкою вона виглянула до бухгалтерок і безжурно скрикнула: «Дівчата, вчорашнє доїдати-допивати будемо?».

…Свій план почала втілювати без відволікань із властивою їй завзятістю у досягненні мети. До вечора вона вже записалася до масажиста, дієтолога та перукаря. Наступного дня поїхала у Салон краси. Там їй запропонували ліфтинг, пілінг, антицеллюлітну програму і розписали графік процедур на місяць. Подальший тиждень присвятила шопінгу. Неквапливо пройшлася бутіками і навіть мило погомоніла у кав’ярні з Дмитриковою дружиною. Чоловіка неважко було переконати, що її перетворення пов'язане з реорганізацією фірми, і може її ще призначать фінансовим директором.

За два місяці із дзеркала на неї дивилася впевнена в собі підтягнута жінка. Хоча животик зовсім і не зник, та його трохи скрадав бавовняний брючний костюм блідо-зеленого кольору у смужку й з ремінцем на штанях. Зателефонував директор і нагадав, що в п'ятницю вони їдуть до Києва на збори акціонерів. Чи готова вона там виступити з доповіддю про підсумки роботи? «Завжди готова!» — розсміялася Марина, вкладаючи в слова свій зміст.

…. Ранком за нею заїхав Євген Павлович. Марина почувала себе дуже впевнено: модну стрижку тримав лак, на руках — свіжий манікюр. Навіть водій відчув переміни і вискочив відкрити перед нею дверцята. Вмостилась зручненько на задньому сидінні і зняла волосину з червоної жакетки. Потім заїхали за директором з дружиною і — гайда на київську трасу.

По приїзді до столиці влаштувалися у престижному готелі. Марина прийняла душ, освіжила макіяж і вичитала покоївку за відсутність додаткового рушника. Таким самим вибагливим голосом запитала, де тут найближча перукарня. Виявилося, за рогом… В перукарні їй підрихтували зачіску, знов залакували та не так… Спантеличена перукарка ще двічі куйовдила на потилиці волосся примхливої клієнтки.

…Виступила блискуче, хоча й трішечки плуталася, відповідаючи на запитання. Від хвилювання щоки палали, проте голос був сталевим, а твердження — безапеляційні. З залу на неї дивилися серйозні і поважні обличчя, і вона подумки подивилася на себе з боку. Хіба це те дівчисько з робітничого селища, якій вчителі тикали в очі за посередність? Ні, вони помилилися! Марина на прізвисько Кулачка залишилася в давній давнині. Наразі Марина Томашенко стоїть на цій високій трибуні, вимовляє розумні слова перед ду-у-у-уже поважним товариством й при тому чудово виглядає. Побачила схвальні кивки директора, посміхнулася йому й повела свою промову ще впевненіше.

…Після зборів акціонери влаштували бенкет у ресторані на Хрещатику. Дивлячись на довгий стіл, заставлений усякими наїдками, Марина згадала, що з учорашнього вечора ще нічого не їла. Дружина директора (вона ж його заступник, за що її величали шефинею) поводилася вкрай розкуто, щоб не сказати сміливо: навіщось командувала офіціантками, настановляла куди, що й коли подавати. Несподівано праворуч себе вона узріла акціонера Рахманова, непримітного чоловічка у тоненькому сіренькому светрі під темною піджачиною. Та кому як не головному бухгалтерові знати, що цей безпретензійний дядечко володіє п'ятнадцятьма відсотками акцій! Рахманов запропонував їй посмакувати фірмовим салатом «Гладіатор» з ракових шийок, гусячого філе, яловичого язика з овочами, червоної ікри і заправленого майонезом з хроном. Марина чарівно всміхнулася й подякувала. Він налив їй грузинського вина й прошепотів, що такої путньої доповіді сто років не чув. Як давно прекрасна дама працює на корпорацію? О!.. А чому він раніше її не бачив?

Марина зашарілася і жартуючи з Рахмановим, відчувала себе жінкою, якою не була ніколи в житті. Томашенка вона виборювала на тлі комарів, мошок, з мозолями від топорища і при відсутності будь-якої гігієни. А тепер вона відчула, як за нею впадають і навіть трішечки … завойовують. За банальними компліментами в східному баритоні Рахманова чулася справдешня цікавість. Від вина запаморочилась голова. Ох!.. Яка вона молодець, що привела себе в божеський вигляд. І от — результат! Так швидко навіть не очікувала… Рахманов запросив її на повільний танець. Він трошки закидав голову, коли розповідав про свою колекцію картин, яку може оцінити лише жінка з витонченим смаком…»Сьогодні? — бовтнула Марина й пошкодувала. Начебто вона набивається й форсує події. О ні!.. Не сьогодні, звичайно, а потім, як-небудь. Він їй зателефонує… Адже вони ще побачаться?

… З віконця директорової машині вона помахала Рахманову рукою, і як їй здалося, вельми плавно й артистично. Червоні нарощені нігті мальовниче відсвічували в темряві… Директор сидів на місці водія й чекав на свою дружину, яка цілувалася з кимось на прощання. Враз запанувала неприємна тиша… Аж ось директор тихо заговорив: «Це твоя справа… Але якщо я помічу, що в тебе хоч що-небудь із цим або іншим акціонером — звільню в 24 години». При цьому його очі у салонному дзеркалі лагідно світилися….

І вона зрозуміла, що він все бачив: і її спроби підмолодитися, і бажання відчути себе жінкою, а не головним бухгалтером… Повільно обстежила своє вбрання і втратила останню краплю вранішньої самовпевненості — класичні темні штани у поєднанні з ніжно-рожевою прозорою блузкою виглядали жалюгідно супроти чорної елегантної сукні і нитки перлів шефині. Ці милі продавчині з бутиків підсунули їй лайно…

5.

Минув місяць… Директор ставився до неї так само, як і колись, і київський вечір потроху стирався з пам’яті. Акціонер Рахманов так і не зателефонував, проте з'явилися інші шанувальники. Так, директор дружньої фірми не раз засиджувався у неї кабінеті, і хоча чолов’яга був нуднуватим, втім зовнішнє — вельми імпозантний: обожнював відвідувати косметичні салони і мав улюблене заняття — чистити пилочкою нігті. Коли Марина жартувала з цим метросексуалом, то слова директора горіли в її мозку яскравим полум'ям, та флірт той був безневинним і нічим ніколи не міг закінчитися. Пак директор дружньої фірми міг завжди стати в нагоді, і відштовхувати його було б безглуздо. А тут ще й перевірки на порозі, то було не до залицяльників: строчили накази, складали акти, чистили рахунки.

Вкотре Марина сиділа із червоними, сльозавими від комп'ютера очами, начисто забувши про таке поняття як обідня перерва. Спасибі шефині… Нагадала, що час їхати…

… Із запровадженням нового штатного розпису на фірмі утворилася жіноча компанія керівного складу, яких возили обідати до кафе або піццерії. Спочатку до цього вузького колективу входили шефиня, юристка і головний бухгалтер. Потім ще приєдналася економістка Люда, підсунута їм директором дружньої фірми. Люда в «шістку» не входила, проте займала особливе місце через свого впливового покровителя. До цього вона працювала манікюрницею і в економіці не дуже тямила. Зранку економістка чистила і фарбувала всім бажаючим нігті, потім заповнювала якісь таблиці, обідала та їхала додому.

Сьогодні жінки замовили дві сковорідки з м’ясом та мисливськими ковбасками, фаршировані крабові палички і коньяк, який всі частіше супроводжував їх обіди. Розмовляли, як звичайно, про роботу. Негласно вважалося, що згадувати про побутове та родинне — значило віддаватися стороннім речам, коли на фірмі завжди знайдуться справи, які треба надолужувати якомога швидше. Останнім часом в компанії з шефинею Марина почувала себе незатишно. Та постійно моніторила її настрої, неодноразово випитувала про родину, чоловіка, начебто перевіряла на якому етапі вона втратить довіру, як головний бухгалтер. Таке ставлення ображало. От юристку Горицвіт ніхто не сканував! Бо її мама сама кого завгодно просканує, і тому Катя спокійно розвиває роман зі старшим менеджером, називає його привселюдно на ім’я, і їх короткі відносини не для кого не є секретом.

Шефиня замовила ще млинців з грибами і пляшку коньяку, позаяк під тривне однієї на чотирьох вже не вистачало. Відтак хряпнула чарку і кутаючись у чорну мереживну шаль, зачала бідкатися, порушивши своє ж правило…

— Бабоньки, що за мужики пішли? Ну чому на нас все тримається? Зверніть увагу: таксі піймати — жінка руку піднімає, з продавцем полаятися — знову жінка. До чиновника сходити — жінка тупоти. Ремонт або купити щось у дім — жінка думай. З слюсарями гавкатись — теж вона. Котлован риють у дворі — жінки ходять по кабінетах і пишуть скарги. Куди не піди — скрізь нещасні жінки всі проблеми вирішують…. Чому так?

Хоча шефиня і мала рацію на всі сто, слухати її було неприємно… Всі знали, що директор загалом непогана людина, але занадто попускав своїй половині. Причини ніхто не знав. Переповідали, що вона його причарувала, бо інший привід ще треба було вигадати. Старша за його на сім років і зовсім не красуня (ніс картоплею, шкіра нечиста) шефиня їздила за чоловіком в усі його відрядження й контролювала по повній програмі. Ледь не чверть офісу становили її родичі, оформлені комірниками, водіями, менеджерами. Третина з цих родичів сиділа по домівках, справно одержуючи чималі зарплати. Її рідний брат, зокрема, значився бухгалтером, а Полінка бігала здавати за нього звіти.

— Ще Мао Цзе-дун дотепно вирік: «півнеба тримається на жінках», — відгукнулася письменна юристка. — До речі, що собою являє наш новий водій?

— Дівчата, стережіться! Кличуть Віталієм, сорок років, вища освіта, музикант, високий, сухорлявий, симпатичний, делікатний і начитаний.

Згодом оцінки шефині виправдалися. Віталій підвозив співробітників куди їм там треба було, потім діставав з заднього сидіння книжку й занурювався у читання. В офісі вважали його книжки позарозумовими і називали загадкових авторів: Браун, Коельо, Акунін, Муракамі. На днях народження Віталій грав на гітарі й співав задушевні пісні. Подейкували, власного витвору. Усі дівчата фірми закохались в нього, окрім, природно, юристки Горицвіт, яка віддавала перевагу товариству старшого менеджера. Катя відверто глузувала з Віталія і казала, що читати лише розпіарених авторів не потребує багато розуму. Вони одразу один одного не злюбили й були на ножах.

… Наприкінці травня Віталій підвозив Марину після чергового затяжного трудового дня. Важкі низькі лілові хмари начебто лежали на даху автомобіля й нахвалялись розрядитися зливою… Обоє дуже втомилися… Віталій цілий день мотався областю, і його меланхолійні сірі очі зморено дивилися на дорогу… Негадано почав говорити, як біжить час, не встиг озирнутися, а молодість минула… Все чогось чекав від життя, та нічого виняткового не сталося. Розповів, як був підприємцем, а зараз вимушений працювати водієм. А колись же і музичне училище закінчив…. Ця нехитра відверта розповідь причаровувала…. Щирість простих слів не була схожа ні на загравання, ні на флірт… Приятельська бесіда і не що інше… Витончений профіль водія мальовниче майорів на тлі посутенілого горизонту. Віталій поволі підняв її ліву руку й ніжно поцілував трохи вище зап'ястя. Поцілунок був куртуазним і вишуканим…

…Відтоді між ними простягнулася непримітна ниточка. Приємно було думати, що ніхто не знає про цей зв’язок. Нехай усі дівчата фірми і далі зітхають за водієм-філософом. Навіть цікаво було спостерігати за цими наївними замилуваннями. Помізкувавши, вона вирішила, що директор, напевно, нічого не має проти пересічного водія. Адже тоді він мав на увазі лише акціонерів.

6.

Безхмарно-прозорий червневий ранок ласкаво зазирав у новісіньке Chevrolet Aveo, яке намагалося обережно об'їхати ями. За кермом сиділа головний бухгалтер фармацевтичної фірми, яка на всі заставки лаяла безгосподарного мера міста — за сумісництвом власника асфальтового заводу. В дощ і зливу його «хлопці» асфальтували вулиці і проспекти, і кожної весни дороги знов виглядали як після бомбардування… Коли вдруге цього бізнесмена за казенний рахунок «обрали» мером, якась газета з сумом пожартувала: «Знов на нас чекає ремонт доріг…».

Аж ось виїхала на центральний проспект і полегшено зітхнула… Ранок був прохолодним, дерева уздовж шосе приємно шелестіли, а сонячне світло весело відбивалося від бруківки. Марина поспішала… Зрана приїхали київські аудитори, а ніхто з водіїв їх не зустрів, бо Євген Павлович перебував у відрядженні, а Віталій валявся дома з температурою. Аудиторки зажадали, аби за ними надіслали таксі, та шефиня cказала, щоб най оплачують таксі з тієї кругленької суми, яку їм учора перерахували. А ні — так і трамваєм дістануться.

Під'їхала до офісу, аж гульк — дві сирітські фігури з дорожніми сумками біля ніг. Познайомилися… Зоя Степанівна — огрядна короткострижена бабера відрекомендувалася сертифікованим аудитором і старшою в групі. Її помічниця, маленька та рухлива Раїса Петрівна, нагадувала зморщену пташку з вузьким дзьобиком. Аудиторки навперебивки кинулися розповідати, як вони злізли з потяга з першими променями сонця і ледве дочалапали трамваєм зі своїми величезними сумками. Аби не дратувати «дівчат» Марина відвезла їх до готелю, після чого два дні їх ніхто не бачив і не чув. Насторожувало, що столичні аудиторки не мали мобільних телефонів в той час коли навіть інвалід-афганець, що жебракував у найближчому підземному переході, раз у раз виймав з кишені мобільника.

Нарешті, перевіряльниці подзвонили з готелю й наказали припровадити їх до офісу. За цей час зібрали довідки. Виявилось, що Зоя Степанівна до пенсії працювала у Головному управлінні аптек, і компетентні люди атестували її як монстра фармацевтичного обліку. «Запитуй, що на думку спаде, — настановляла шефиня. — Тридцять тисяч їм заплатили. Нехай відпрацьовують!».

Виділили столичним гостювальницям сусідню кімнату без телефону, і годин зо дві Галя з Зіною носили їм стоси документів. П'ять днів аудиторки сиділи, вткнувшись у запилені теки і засмальцьовані файли. Іноді стукали у стіну і просили кави або розігріти у мікрохвильовій печі заздалегідь куплені в супермаркеті котлетки. Марина не витримала і вирядила на розвідини Полінку. Після нетривалого чаювання у сусідній кімнаті та повідомила, що перевіряльниці щось дрібненько шкрябають і вже надряпали сторінок з тридцятьох кожна. Зауваження незначні: там нема печатки, там наказу не вистачає…

Що ж, зачекаємо, коли приступляться до важливіших питань…

Аудиторської перевірки Марина побоювалася з двох причин. По-перше, вона належала до когорти бухгалтерів-перестрахувальників і витратила чимало часу, щоб переконати директора платити побільше податків аби не привертати уваги податківців. Фірма використовувала в роботі посередницькі схеми, а деякі лікарські препарати й вироби медичного призначення були звільнені від оподатковування. За увесь час роботи Марина так і не спромоглася виробити чіткої системи сплати податків. Після довгих коливань вона вирішила піти шляхом найменшого опору і трактувати законодавство лише на користь держави. І тепер їхня фірма хіба що не висіла в податковій інспекції на дошці пошани. По-друге, таки бракувало кваліфікації — давався взнаки куплений диплом… Аудитори мали цілковиту нагоду донести про все це ТАМ… У верхах.

Дві ночі без сну — і ось Зоя Степанівна викликала головного бухгалтера на співбесіду…. Коли за три години Марина вийшла від неї — зітхнула з полегшенням. Зважаючи на несуттєві питання, монстр фармацевтичного обліку ні до чого не докопирсалася. Це — плюс. Проте наболіле залишається нез'ясованим і це — мінус… А податківці — вони дурницями не займаються, а воліють длубатися в сумах, не менш ніж п’ятизначні.

Наприкінці перевірки аудиторки продемонстрували пачку пописаних дрібним почерком аркушів. Вивчивши зауваження, Марина полізла за валер’янкою. Дріб'язки дріб'язками, але якщо ця купа паперу потрапить на стіл директорові, то хто буде важити ті помилки? Директор скаже, що вона — нероба та й годі. Вижене з вовчим квитком…

Уважно продивилася перелік недоліків: «не виконуються вимоги інструкції такої-то, неправильний облік канцтоварів»… Доведи потім, що облік канцтоварів вона веде по групах, а не за найменуваннями і має на це право відповідно стандарту бухобліку…

Запитала у Полінки її думку про перевіряльниць. Та видала своє резюме: Зоя Степанівна й Раїса Петрівна в своїх трактуваннях податкового законодавства залишилися десь у середині дев'яностих. Звідтоді світ перевернувся догори дном, та вони цього не помітили. Саме тут зайшла шефиня і порадила кудись їх повести.

— Вип'ють, закусять — подобрішають.

…Наступного дня увечері Віталій одтарабанив трійцю до ресторану, знаменитого тим, що там колись полатали боки одному російському тенісистові. Тітки нічого собі не відмовляли: замовили салат «Грецький», філе форелі з вершковим соусом, телятину із грибами, запечену в горщиках курку, коньяк, вино… За все про все Марина виклала 1000 гривень.

Зоя Степанівна погладжувала білосніжну скатертину і прицмокувала… А її компаньйонка роздивлялася картини на стінах. Напевно, мала витончений смак… Після першої чарки квадратне обличчя Зої Степанівни округлилося, а глибоко посаджені очі розсунулися. Зі строгої вчительки вона миттю перетворилася в добру бабусю.

— Зрозумійте й ви нас, — вмовляла гаряче. — Якщо ми привеземо замовникові, тобто вашій корпорації у Києві, два-три зауваження, він скаже, що ми геть не працювали. Ми мусимо продемонструвати свою роботу!

Марина нагадала хто сплачував їх рахунки: не головна фірма, а ті, кого перевіряють. І сплачували не за 100 сторінок «блохви», значну частку якої вже виправлено, а сподівалися з'ясувати важливі питання щодо нарахування ПДВ. А так виходить, що вона взагалі облік не веде, а питання на мільйони залишається нез'ясованим.

— А щодо бухгалтерського обліку, так ваше завдання — підтвердити баланс, — вирішила Марина зайти з іншого боку. — І ми не потребуємо ваших зауважень, ми просили лише підтвердити баланс. Або не підтвердити…

— Звичайно, ми підтверджуємо, — закивала Зоя Степанівна. — Про це ви не турбуйтеся. Але вибачайте, коли я працювала головним бухгалтером, то у мене такого безладу не було. Я виконувала всі інструкції, і в моїй бухгалтерії панувала залізна дисципліна. Всі теки були прошиті, а кожний аркуш акуратно підписаний і з печаткою. Всі накази я роздруковувала вчасно. А у вас відрядження ведуться абияк, не маєте журналу видачі довіреностей. Хіба ж так можна?

— Та є в нас журнал довіреностей! Просто його ведуть у бухгалтерській програмі, тобто в електронному вигляді! У будь який момент його можна роздрукувати…. Зараз світ інший, і все ведеться в комп'ютерних програмах…Розумієте?

— Люба моя…. Комп'ютер — то одне, а в паперовому вигляді ніхто журнали не скасовував…Одне іншого не стосується. Подивіться відповідну інструкцію.

А Раїса Петрівна тим часом натискала на форель… Нічого іншого не лишалося, як підлити коньячку й виголосити тост за спрощення бухгалтерського і податкового обліку. Зоя Степанівна перехилила чарчину й зітхнула…

— Що ж, Мариночко Олексіївна, нині всім нелегко. Як було все зрозуміло в радянському бухгалтерському обліку! Чіткі інструкції. Сприйнятливі правила. А потім… почалася перебудова й пішли писати, що ми буцімто відстали від світового співтовариства. Моя подруга все життя працювала на кафедрі бухгалтерського обліку, а тепер — на кафедрі еккаунтингу. Я одного часу була членом Методологічної ради при Мінфіні, так мене там всі вважали ретроградкою! Ну скажіть, будь ласка, — розходилася Зоя Степанівна, не забуваючи при цьому начіпляти грибочок на виделку, — як можна при оприбуткуванні меблів повсякчас розмірковувати чи принесуть вони у майбутньому економічні вигоди? У спеціалізованих журналах нам замилювали очі тим, що бухгалтер — це особлива професія, а новий облік підніме престиж бухгалтерів і відповідно їх зарплати! А називатися ми будемо «привілейованими бухгалтерами»! А які гранти під це виділялися…. Такі гранти, що люди озолотилися, дітей в Англіях повивчали, нерухомість у Парижах придбавали… А ми тепер мучимося із цими стандартами…

За сусіднім столиком веселилися три хлопці й дві дівчини. «От… розважаються», — заздрісно подумала Марина… А вона змушена тут сидіти із цими марудними тітками, підтакувати їм і підливати винця… За іншим столом рудий дебелий дідок, одягнений не по-нашому (надто доглянутий) і з великим гаманцем на поясі щось втирав славній дівчинці з пухкими губами. Донеслася англійська мова. Дівча заглядало дідові в очі й штучно сміялося.

Раптом на вході нарисувався Віталій. Він демонстративно стукав пальцем о зап'ястя, запитуючи знаками, чи довго вони ще сидітимуть. Махнула йому рукою, щоб підійшов, а сама підсунула до перевіряльниць горщик з куркою.

Віталій присів поруч саме в той момент, коли Зоя Степанівна витягала пучкою куряче стегно (напевно, прочитала в Книзі про смачну й здорову їжу, що курку їдять руками). Анітрохи не збентежившись бабера обтерла лікоть серветкою і вигородила себе:

— Курку їдять руками!

— Хіба що вдома, — промурмотів водій.

— А ви? — запитала Марина Раїсу Петрівну, щоб змінити тему. — Давно на аудиторській ниві?

— До перебудови я працювала ревізором у фінуправлінні, — безтурботно почало «пташеня» сповідь про свої поневіряння. — А потім швидко зорієнтувалася, що аудит — це нова перспективна справа. І не прогадала! В 1995 році я вже керувала власною фірмою, і цілий рік ми жили як мед пили. Та коли обов'язковий аудит скасували — попит на наші послуги значно скоротився. То були скрутні часи… Одні збанкрутували, інші подалися співробітничати з «Великою Шісткою». Властиво ця «Велика шістка» і відібрала у мене найбільші підприємства… Залишалося одне — заробляти на консультаціях і перевіряти аби-який дріб'язок. Деякий час трималися, а потім справи розладналися… І тут до мене напросилася на роботу Ольга, одна моя знайома, Трохи попрацювала, роздивилася, перевірила кілька фірм і вмовила мене паралельно вести бізнес. А що було робити? Фірма розвалювалася на очах… Вона переконала мене перепродати вагончик зерна і тим самим забезпечити безбідне існування принаймні на рік. Я знала цю жінку, як дружину одного свого приятеля з інтелігентної професорської родини…. А в мене був далекий родич у Білорусі, Яша, і він залюбки погодився купити це зерно. І що ви думаєте? Прийшла ця особа просто-таки до офісу в дивному вбранні — у крагах, високих кирзових чоботах, льотній куртці із шоломом, показала мені документи й сказала, що їде виряджати наш вагон. А ми дійсно (в документах я ж тямлю) через підставну фірму придбали вагон зерна. З легкою душею я подзвонила Яші, щоб той зустрічав товар, а Ольга пішла… і пропала! Я знову — до Яші, та додзвонитися не можу! Нарешті, наступного дня слухавку бере його дружина Людочка і каже, що Яша раптово помер! А Людочка нічого ні про які вагони знати не знає, бо їй було не до того. Так я втратила родича, хоч і далекого, і вагон із зерном, і останні гроші…

— А цю даму ви знайшли? — спитав Віталій, затуляючи рота рукою.

— Даму-то знайшли, та виявилося, що вона на обліку у психоневрологічному диспансері. А виловили її аж на білоруському кордоні… У цьому своєму дивному костюмі вона сиділа на зерні у товарному вагоні.

— Так зерно теж знайшлося?

— Яке там… То було чуже зерно. Якийсь залізничник помітив на вагоні чудну жінку і викликав транспортну міліцію. Та найжахливіше, — Раїса Петрівна округлила очі, — її чоловік мені розповів, що вона до всього ще й співробітничала з органами…. А перед цим вона перевіряла нашого солідного клієнта — фірму «Вольдемар». Директор цієї фірми, до речі теж Вольдемар, був трохи переляканим… Сам себе боявся… Страшенно все засекречував і мене тисячу разів попереджав, щоб я ніколи нічого нікому про нього не розповідала. Ну, ви пам’ятаєте ті дев'яності….Цей Вольдемар міняв офіси раз на два місяці щоб заплутати сліди. Коли ми його перевіряли, він арендував квартиру з сімома замками і трьома клямками на дверях! І, як на біду, саме ця пройда його перевіряла….

– І що? Вона здала його органам? — запитав Віталій цілком серйозно.

— Що ви! Я його попередила! Правда, не обійшлося без ексцесів…

— Як попередили?

— Він прийшов за аудиторським висновком, а я вивела його до коридору, щоб нас ніхто не міг підслухати. Перед цим я, щоправда, перевірила офіс на предмет жучків… Знаєте… Усяко буває… Та коли Вольдемар почув, що йому варто бути ще більш обачливим і обережним, тому що аудитор, яка його перевіряла, співробітничає з органами, то він….

— Що?

— Ледве розуму не лишився…. Довелося викликати швидку…

— А у всьому винна держава, — рубонула монстр фармацевтичного обліку. — Навіщо скасували обов'язковий аудит? Та подейкують, що незабаром його знов повернуть. У мене є зв'язки в Спілці аудиторів, і я це напевно знаю. Я про це ще напишу.

— А ви ще і пишете?

— Так… Веду рубрику «Ревізорські посиденьки» в одному бухгалтерському журналі.

Зненацька бідна жінка почала гикати. Не допомогла і мінеральна вода, дбайливо підлита Віталієм у її склянку. Зоя Степанівна побігла до туалету і ледве встигла почути, що на неї чекатимуть ззовні.

У машині Раїсу навмисно посадили попереду, і вона розповідала там водієві щось про важке дитинство під Маріуполем. А монстр всіх обліків і далі правила про те, що аудитори є найкращими друзями головних бухгалтерів.

— Мариночко Олексіївна, ми приїхали вам допомогти! Гик! Ми — ваші захисники. От прийде податковий інспектор, так він по-іншому з вами розмовлятиме — мовою штрафних санкцій! Ви вибачайте, але так склалося, що роботу аудитора оцінюють за кількістю зауважень. А якщо я нічого не знайду? Який я тоді… гик… аудитор? Та не за горами час, коли аудиторські фірми контролюватимуть нарахування й сплату податків. Про це я теж писала у своїй рубриці. Як? Ви не читали? Незабаром податківців скоротять… А ви знаєте, що на їхнє утримання з Державного бюджету України витрачається більше 3 мільярдів гривень на рік? За аудиторами … гик…майбутнє! Тільки о другій годині ночі перевіряльниць, нарешті, упхнули до готельного номеру, який вони ділили на двох. Дорогою додому Марина бушувала. — Податківці на такі дріб'язки, які вони мені понаписували, не звертають жодної уваги! Вони будуть копирсатися в питаннях, які коштують мільйони, і які мені ці нездари так і не пояснили. Гарний аудитор — не той, котрий пише 100 аркушів про відсутність підпису або печатки. Аудитор повинен надати кваліфіковані, підкріплені законодавством консультації, і нести за це відповідальність! — А чого ви не покликали когось більш грамотного? — Хіба ми обирали? Головний офіс нав'язав… Податківцям менше штрафів платиш, ніж цим «захисникам»… Потім вони разом посміялися над тим, як Раїса зерном торгувала, і Марина згадала, що дома її ніхто не чекає: чоловік, як завжди, на дачі, а Ігорьок поїхав з класом до Будапешту. Дивуючись сама з себе, вона запросила Віталія на чашку кави. Той подивився на годинник і сказав, що поспішає додому. Чорт…. Як неприємно…. Мав би щось інше вигадати… Казка вмить щезла… Несподівано він притяг її до себе й вліпив довгий, дуже довгий поцілунок. — Я дійсно сьогодні не можу, Маринко… У дружини — день народження… Давай наступного разу? То була вагома причина. Казка повернулася…..

7.

… Аудиторки збиралися вирушати. Вкотре Зоя Степанівна переконувала, що нема з чого хвилюватися. Звісно значну частину зауважень вони усунуть і скажуть там, у головному офісі, що головний бухгалтер фармацевтичної фірми — кваліфікований і досвідчений фахівець.

Перевіряльниці дійсно багато чого видалили, та перед цим Полінка три дні з ними марудилась, відстоюючи кожний пункт. Щодо ПДВ, то Зоя Степанівна назвала це питання дуже заплутаним, але пообіцяла порадиться зі столичними світилами податкового обліку і потім перетелефонувати. Це вже скидалось на особисту ласку… Марина хотіла сказати, що їм пристойно заплатили за те, щоб вони самостійно розплутували всі хитросплетення законодавства та вчасно згадала, що і сама отримує неабияку зарплатню…

… До кабінету зайшли Галя з Полінкою аби з’ясувати деякі деталі звіту. Затим години зо дві вони демонстрували аудиторкам проставлені печатки, дописані накази й усунуті дрібні помилки. Далі ще з півгодини вислуховували розповідь Зої Степанівни про доньку, яка проживає в якості законної дружини в одній із країн Карибського басейну і має дивовижних діточок-мулатів.

Востаннє монстр всіх обліків здивувала, коли сплеснула руками і бовкнула:

— Дівчата! Ой! Зовсім забула! Наступного разу я вам привезу косметику Оріфлейм.

Запанувала могильна тиша… Першою не витримала Полінка:

— Дякуємо…У нас тут своїх вистачає…

А Марина пошкодувала про те, що педалювала питання з ПДВ. Ще роздзвонить там, у Києві, що в неї з податками не все гаразд.

…Зайшов Віталік за речами. З того вечора вони ще не бачилися… У Марини солодко защемило в грудях: вже не ниточка, а маленька таємниця зв'язувала їх.

8.

…Наприкінці літа пара їхала у відрядження до Києва в чудовому настрої. На вулиці — спека пекельна, дихати нічим, а в щільно запечатаній іномарці затишно і прохолодно від працюючого кондиціонеру. Передбачалося, що після того, як Марина владнає всі справи у головному офісі, вони разом повечеряють і… Обоє припускали, що може бути потім, але — жодного натяку. Відносини їх наразі перебували на грані: або ось-ось перейдуть на наступний рівень, або назавжди перетворяться в дружні стосунки. Марина давно це відчувала та була неспроможна змінити ситуацію. Робота поглинала дощенту, і коли Віталій приходив за талонами на бензин, її вистачало лише на те, щоб відвести на хвилинку очі від екрана комп'ютера й вимучити себе криву посмішку. Який там флірт… Та й чоловік з свого боку нічого не пропонував… Попри все, коли хтось проказував його ім’я, вона нашорошувала вуха і уважно ловила будь-яку інформацію… Втішливий, люб'язний, милий, багато читає і таке інше. А що дружина? Ніхто не знає. Ніколи нічого не згадував. І то добре…

І от сама доля надавала шанс.

… Цілий день вона намагалася здати корпоративні звіти. Ходила з кабінету до кабінету зі своїми резонами, але ніхто нічого не хотів слухати. Двічі Марина навіть завітала на прийом до генерального директора, та все марно. Сиділа з калькулятором і вкотре перераховувала цифри… Зганяла гнів на Полінці за її неспроможність дружити з копійками. «Наступного разу сама поїдеш здавати!»- кричала в слухавку. «Поїду й здам», — відповідала та наче не було нічого. От стерво… І як працювати з такими кадрами?

Важкуватий і стриманий, генеральний директор Косих ніколи ні на кого не підвищував голосу. Густа сива шевелюра, низькі кошлаті брови — викапаний Брежнєв. Терпляче й помірковано він вихваляв нові звіти, розроблені головними фахівцями корпорації — випускниками Оксфорду та Кембриджу. На заперечення, що ті оксфорди з кембріджами вже замордували своїми формами, щораз новими й все більш складними, генеральний лише всміхався. А наприкінці дня запросив несприйнятливу до усього нового бухгалтерку повечеряти разом у ресторані, де він докладно пояснить політику корпорації.

Віталій тинявся десь Петрівкою і радісно погодився під'їхати до головного офісу о шостій. Поки чекала машину, розмірковувала чи варто радитися з директором щодо майбутньої вечері. Та кінець-кінцем вирішила не відволікати його від важливих справ такими дурницями.

Дізнавшись про кардинальну зміну планів Віталій насупився, а на запитання чи вечеряти йому на самоті почув недбале: «Як знаєш…». Тут не до сантиментів з водієм, коли в голові лише одне питання — як поводитися під час вечері. Недоступно? Розкуто? Вирішила бути чарівною як…..як… як юристка Горицвіт!

Якби-то з кимось порадитися! Та з ким?

Рівно о 19.00 до готелю підкотив розкішний «Bentley» кольору бордо…. Лисий водій висунувся з віконця і помахав їй рукою. Яке неподобство! Підходити? Та куди вже діватися?… Дорогою Косих хекав позаду, а під'їхавши до шикарного ресторану, вийшов сам і допоміг своїй супутниці вилізти з переднього сидіння. Метрдотель провів пару до найкращого місця коло вікна. Косих, напевно, тут усі знали. І не дивно… Пізніше Марина довідалася, що він був власником цього закладу.

… Звучала приємна жива музика background, скрипаль виводив протяжливий блюз, а потім наблизився і хвилин п'ять грав лише для них. Марина була збентежена… Хто ж знав, що доведеться такими шикарними ресторанами швендяти? І поклала руки на коліна, начебто задля того, щоб замаскувати простацьку шовкову сукню — на кремовому тлі великі синьо-жовті квіти.

Косих тим часом статечно простягся у широкому фотелі, розчепіривши товсті стегна. Вимуштруваний офіціант — чоловік середніх років зі шляхетною сивиною на скронях і схожий радше на закордонного міністра економіки — майже не відходив від них, а повсякчас розливав вино й напої, а Косих просто сидів склавши руки на череві.

Поступово з’ясувалося, що генеральний полюбляє провадити дружні бесіди у неформальних умовах. Його спіч про політику корпорації і види звітності, які невпинно плодять оксфорди з кембриджами, справляв враження. Потім за протоколом детальна автобіографія — все життя на керівних посадах, спочатку по партійній лінії, а в дев'яностих — заступником Міністра охорони здоров'я. Теперечки от сприяє великому приватному бізнесові. Коли Марина втямила, що ніякого романтичного присмаку ця зустріч не має, то стала почуватися вільніше. Просто вечеряють і все… Властиво, вона — цікава доглянута жінка. Чому б ні?

Після вечері її хутко допровадили туди де взяли. Сам Косих провів даму до дверей готелю і чемно подякував за чудовий вечір. А натяк про те, що завтра звіти приймуть без затримок, свідчив, що екзамен Марина сдала на відмінно. Вже б і розпрощатися, та старий на лиху годину якось по-дитячому сором'язливо запитав чи можна поцілувати чарівну леді в щічку.

— Можна й потрібно, — розсміялася «леді» точнісінько як Катя Горицвіт.

Та старий пустун вп'явся просто в губи!

…. Перед сном вона ще довго сиділа на балконі у плетеному кріслі і дивилася на кольорові вогні вечірнього Києва. У душі народжувалось якесь нове почуття приналежності до цього великого міста… Боже, а про Віталія вона зовсім забула! А з іншого боку, хто такий Віталій і на що ця шоферня розраховувала? Поступово вирішила, що зовсім не обов'язково і перед директором звітувати за цю безневинну вечерю.

В душовій знову бракувало додаткового рушника… Ну завтра ця покоївка отримає прочуханку!

9.

Віталій зрозумів, що ним знехтували, проте не подавав жодного знаку. Директор теж мовчав. Помалу колишня впевненість зайняла своє законне місце, і Маринине життя знову увійшло в звичайну колію..

… Якось восени трапилось їй поїхати з Віталієм до податкової інспекції. Завше звіти здавала Полінка, та тут був особливий випадок: назрівала документальна перевірка, і потрібно було з деким зустрітися. Віталій мовчки крутив своє кермо і на розмови не відволікався. А Марина, навпаки, спочатку торохтіла абищо та скоро втомилася і теж затихла.

Раптом, наче і не він, Віталій миролюбно запитав:

— Маринко, а ти знаєш яка різниця між калошами і галошами?

— А що? — сприйняла питання як знак до примирення.

— Та ні, нічого. Просто цікаво…

Щойно дісталася до свого кабінету — полізла в Інтернет і знайшла там статтю «ГАЛОШИ или КАЛОШИ». Там писалося, що можна казати будь-як, проте краще — «калоши». Через «К».

Закортіло з кимось поділитися, якого розумного водія мають: піднімає питання, над якими навіть Інтернет сушить голову. Та вже у дверях до кімнати бухгалтерів почула голос юристки. Захлинаючись від реготу, Катя розповідала, як Віталій всіх замучив своїми галошами-калошами. Три відділи не працюють, а лише сперечаються, чим калоші відрізняються від галош. А насправді — питання не варте ламаного шеляга. Яка різниця? Німецькою — Kaloschen, французькою — galoches… До речі, в українській мові такої проблеми нема. Ми кажемо — калоші та й годі.

Благословивши небеса за те, що вони послали їй юристку Горицвіт, Марина зробила вигляд, ніби в тій кімнаті їй потрібна якась тека. А Катя вела далі:

— Я ж його привантажила іншою морокою: матрас чи матрац? Він там бігає зараз, в книжках своїх риється… І не знає, бідолашний, що це знову проблема північних сусідів. Українці кажуть — матрац.

Та хай йому чорт, тому Віталію. За місяць — «Нам 5 років» і відкриття чергової аптеки. Приїде генеральний директор корпорації! А вона вже спізнюється на перший сеанс курсу омолодження до Салону краси.

… «Нам 5 років» святкували з розмахом. Орендували зал в оперному театрі, і сам Косих вручав працівникам фармацевтичної ниви грамоти, пам'ятні медалі й коштовні подарунки. Марина ретельно підготувалася до цього знаменного дня. Цього разу вона вдалася до послуг модельєра, який підібрав вибагливій клієнтці ошатний блискучий чорний костюм із цупкого ацетатного шовку. Довга спідниця з розрізом позаду чудово облягала її схудлу фігуру, щоправда, проклятий живіт довелося затягти корсетом.

Корпорація не залишила головного бухгалтера без уваги. На сцені генеральний директор передав їй до рук мобільного телефона Nokia останньої моделі і гучно виголосив: «За звитяжну працю!». При цьому він намагався погладити своїм великим пальцем тильну частину її долоні, а потім навіть примудрувався поцілувати майже в губи. Як того разу…. Насамкінець прошепотів: «Побачимось на бенкеті. І не здумайте втекти!». «Та що ви!»- поспішила Марина заспокоїти свого залицяльника.

Бенкет вели відомі російські телеведучі, які влаштовували всілякі конкурси, розігрували путівки до Єгипту. А в перервах між конкурсами співали підтоптані «зірки» російської естради… Під час танців Марина мала певний успіх. Увага чоловіків підбадьорювала: там — Косих витріщився, з кутка ревниво позирає Віталій, а директор дружньої фірми вщипнув своїми наманікюреними пальцями і пообіцяв вкрасти.

Спочатку Косих поводився на диво демократично. То запросив танцювати шефиню, то юристку Горицвіт, яка неохоче відірвалася від свого старшого менеджера. Та далі танцював лише з головним бухгалтером. Це було зухвало, але в голові миготіло: «Нехай бачать!». От юристка гарцює увесь вечір зі своїм старшим менеджером, і як з гуски вода. А старший менеджер — така устриця, що навіть директор його трохи побоюється.

Десь усередині Марина розуміла, що бавиться з вогнем, але гра вартувала свічок. Що як вона виграє? Взагалі ж, директорові не пристало її повчати (і так зухвало!) з ким знатися…. Вона йому що, дівчисько? Тим більш, що хто-хто, а головний бухгалтер володіє цінною інформацією про офшори та таємні рахунки…. Мало не здасться…

…Косих впевнено вів її у вальсі. Він так вчепився у розшиту бісером бірюзову блузу, що мало не роздер ніжний шовк своїми волохатими лабетами. Ззовні це виглядало наче шуліка схилився над курчам… Плямкаючи губами генеральний проскрипів, що за двадцять хвилин його водій забере її звідси. Згода? Марина поспішила закивати: «Так, так, звісно згода…». Усередині її все клекотало… Вирішальний момент всього життя…

Вона була настільки захоплена бесідою з партнером, в голові так вихорило, а стіни пливли перед очами, що не помітила, як директор комусь телефонує і при тому пасе її очима. Щойно Косих підкреслено урочисто відвів свою леді на місце, зовсім тверезий директор (який ніколи не пив з колективом) вмить підхопив її, незважаючи на те, що наступною була ламбада. Начебто з іншої планети до неї долинуло:

— Зараз ти вийдеш на вулицю, і Євген Павлович відвезе тебе додому. Твої речі вже в машині. Телефон відключи. Ти його забула зарядити. Втямила? Чи повторити?

Стіни все пливли й пливли і не мали жодного бажання зупинятися.

— Мені що, писати заяву на звільнення? — прошепотіла ледь чутно.

— Як знаєш…

… Отямилася вже вдома у гарячій ванні…. Знову директор все знав!.. Хіба Віталій йому розповів про ту вечерю? Ні… Він нічого про неї не знав… А може стежив?

От і кінець… В ніякі інтриги вона більш ніколи не полізе. Через те, що д-у-у-же боїться втратити цю роботу. Переповідатиме директорові кожний свій крок, кожен рух… Аби тільки повернути його довіру!

«Як знаєш…», — знову почула його оксамитовий голос. Це означало, що третього разу не буде…

10.

За звичайними турботами промайнула зима, аж тут — дзвінок з податкової: готуйтеся до комплексної. Почувши про перевірку директор занервував. Та коли шефиня запропонувала чоловікові домовитися з ким треба й заплатити прийнятну суму, він був непохитним: «Хіба у нас не все гаразд? Ми сплачуємо мало податків?». Марина від цих запитань похолола і замовила в трьох аудиторських фірмах консультації щодо свого найболючішого питання стосовно ПДВ. Відповіді надійшли досить суперечливі. Одні аудитори вирішили, що укладені фармацевтичною фірмою договори не відповідають Господарському Кодексові України і мають всі підстави бути визнаними недійсними. Другі написали, що з договорами все гаразд, та ПДВ належить нараховувати інакше. Третя контора, у якій працювала її приятелька і якій вона на всі свята дарувала особисті презенти, відповіла, що ті, хто питає — молодці й роблять все як слід.

До директора дійшли думки лише перших і третіх консультантів. Юристку викликали й пропісочили за складання недійсних контрактів. Та спалахнула і на підвищених тонах пояснила, що за свою роботу відповідає, а думка якихось дурнів їй до лампочки. Директор розвів руками…

… За два тижні зайшла податкова в кількості п'яти чоловік. ПДВ перевіряла дуже серйозна інспектор Клара Миколаївна, вона ж була і старшою в групі. На близький контакт інспекторка не йшла, але й не цуралася. Сконцентрувала увагу на декількох помилках, пов'язаних з великими сумами і таки пошарпала головному бухгалтерові нерви своїми підступними питаннями. Марина намагалася покласти провину на неякісні договори, та інспекторка відказала, що вона не юрист, а податківець і цікавиться насамперед податками.

Наприкінці перевірки довго сиділи з інспекторкою в кабінеті за кавою з коньяком і домовилися на суму в розмірі 25 тисяч гривень разом із штрафними санкціями. Клара Миколаївна врахувала, що їхня фірма є великим платником податків і 25 тисяч для них — краплина в морі. Директор хоч і поскрипів серцем та погодився. Так Марина і не довідалася чи правильно нараховує ПДВ чи ні. З одного боку, податковий інспектор не докопалася, з другого — могла й не догледіти… Наступного разу прийде хтось інший і поведе розмову в іншому напрямку. Наостанок інспекторка попросила відвезти її додому у приміське селище.

…Дорогою до міста водій з пасажиркою веселилися як і тоді, коли їхали у відрядження до Києва. Аж ось пролунав необережний натяк на чашку кави після важкого трудового дня… Жінка стисла зуби… Вдома син, а зволікати нема куди — днями їй виповнюється 44 роки… Зазирнувши у порожній гаманець, вона скомандувала під'їхати до найближчого банкомату.

Водія мов снігом обсипало, коли побачив біля себе незнайомку з блискучими очима. Не встиг оговтатися, як жінка правою рукою ніжно взяла його за підборіддя і повільно повернула обличчям до себе.

— Куди їдемо? — тільки й спитав, намагаючись не дивитися в ті очі.

— Каву пити.

— Куди?

— Хоч куди.

Чоловік розвернувся і виїхав на набережну.

11.

Осінь за вікном… Вузькі водяні струмочки прокладали собі дорогу на запорошених шибках. І хоча годинник показував третю годину дня, проте назовні було так темно, що у всіх кімнатах горіло світло. Марина сиділа в сутінках у своєму робочому фотелі навсхил. Як вона втомилася! Тільки тиждень як з шефинею прилетіли з Туреччини, а таке почуття, нібито це було рік тому. Як все спротивилося — і робота, і таке життя… Директор останнім часом немов з ланцюга зірвався. Дійшло того, що став кричати на неї! Ці постійні приниження виснажували… Чому він так поводиться з нею? Адже раніше ніколи собі не дозволяв… А поскаржитися нема кому…

І взагалі помітила, що нікому її не шкода. Якось пожалілася Ігорьку як знесилює маму ця бухгалтерська невдячна праця… Так синок видав: «Та кидай ти цю роботу!».

— А твоє навчання?

— Мені не потрібне навчання такою ціною…

От і вся подяка…

А минулого тижня смикнув чорт сказати при директорові жартома, що вже час кабінет головного бухгалтера душовою кабіною облаштувати. За звичкою… Раніше він після цього підкидав хоч трошки до зарплатні за відданість. А тепер лише глумливо осмикнув:

— Так в чому справа? Посадимо на твоє місце Полінку, вона буде до шостої вечора встигати.

Ось тобі й на… Мусить якнайшвидше позбуватися цієї гадюки, бува ще здійснить свою погрозу… Марина підвелася й підійшла до вікна. Незабаром зима… Ще зранку були навіть заморозки, але зараз потеплішало і ллє, ллє, ллє… Того тижня у Віталія був день народження… Давно помітила, як він соромиться свого мобільника ледь не першого покоління. Вранці зайшов до неї, — аж ось! маєш невеличкий презент — Nokia останньої моделі. Віталій спочатку комизився, щось мурмотав про двоїсте становище, а потім схопив подарунок і, радісний як ніколи, побіг його освоювати.

А сьогодні за обідом «керівна жіноча еліта» як завжди нахвалювала його за обідом. Нічого нового: ерудований, милий, делікатний. Аби не викликати підозри своїм мовчанням, Марина поспішила додати: «І чудовий сім'янин!». На що Катя Горицвіт аж заходилася зі сміху.

— Учора цей ваш сім'янин дві години розповідав мені телефоном, які ми з ним родинні душі і хвалився заїхати на чашку кави.

…Відпустила своїх бухгалтерок по домівкам і довго ще плакала, поклавши голову на схрещені на столі руки. Подивилася у люстерко — знову на неї дивилася виснажена жінка… Косметичні салони — котові під хвіст. Втому в очах і розчарування ніякі салони не виправлять. А вона ще і не жила… Яка несправедливість… Тільки зараз, коли має гроші, коли має можливість добре вдягатися і бути доглянутою і коли вона так потребує чоловіка, який би її розумів, підставляв своє плече і жалів — такої людини нема. Олег давно живе своїм окремим життям, а Віталій виявився мутним і незрозумілим.

Молодість минула… Лишилися самі обов'язки. А попереду — старість, клята старість… І робота, робота, робота…. Дуже відповідальна робота…. З ранку до пізньої ночі….

Пролунав телефонний дзвінок… Роздратований директор запитав, чому вона досі не перелічила йому подорожні на картку? Він що? Тричі мусить нагадувати?

12.

Вкотре непомітно промайнула зима…. Та й наближення весни не викликало особливих емоцій. Хіба не все одно, у яку пору року сидьма сидіти в офісі?

Відносини з Віталієм ще тривали, та зустрічі ці не приносили жодної втіхи. Так, напевно, й далі тяглося б, якби одного дня Марина не сіла на виробничій нараді поруч із Кирилом — торговельним представником, який нещодавно прийшов до них працювати. То був коротко стрижений високий блондин спортивної статури достобіса доброзичливий та приязний. Радісно було визнавати, що упродовж зборів вони глузували з доповідачів і поводилися як юристка із старшим менеджером.

Згодом юнак зайшов до бухгалтерії щось підписати, але затримався. За годину хлопець розповів безліч кумедних історій і від його круглої доброї фізіономії неможливо було відвести погляду. А що Віталій?… Сяде біля неї мовчки і читає газету, начепивши окуляри на кінчик носа. Точнісінько дід-пенсіонер… Таке почуття мала, мовби прожила з ним не менш двадцяти років. У ліжку — те саме: не кращий за старого діда… Вже другий тиждень цей водій-філософ віявся у відрядженнях, і мов камінь з плечей. Хоча й приємно одержувати від нього по 20 SMS-ок на день, та все ж почувалася в його компанії незатишно… До того, у Віталія траплялися різкі перепади настрою, і коли був чимось незадоволений, то під руку краще було не потрапляти. Нещодавно висадив її просто посеред дороги, бо полінувався розвернутись… І вантажівка, яка їхала повз, так її обляпала, що довелося повертатися на фірму відпирати плями. Причому свою помилку він так і не визнав! Та й репліка юристки мала під собою деякі підстави. А підозра, що вона в нього не одна, зводила з розуму. Не через те, що кохала, а через свою посаду на фірмі… Ще бовкне зайве…

І якщо життя настирливо пропонувало купувати кохання, то нехай це буде хтось без клімактеричних перепадів настрою. Тож з хлопчиною не варто затягувати… І за тиждень шовковистим голосом досвідченої серцеїдки вона запропонувала Кирилові повечеряти разом. Хлопець швидко й радісно погодився.

Так вона віддалила від себе Віталія й насолоджувалася новим захопленням. Таємні зустрічі Марина влаштовувала в готелях, а іноді навіть запрошувала юнака до себе додому. А як було приємно ходити Шарм-ель-Шейхом у супроводі атлетичного красеня! Згодом Кирило попросив в борг на два роки 5000 доларів, яких йому не вистачало на придбання автівки. І отримав без усілякої розписки. Відтепер білявий веселун залежить від неї два роки, а більше і не треба.

…Життя налагодилось. Марина Томашенко знов контролювала ситуацію. Престижна посада, квартира, дача, чоловік, син, молодий коханець і тепер навіть амурні історії за плечима. Що ще треба жінці сорока п'яти років? Є про що розповісти подружкам.

І вона розповідала. Спочатку про роман з директором дружньої фірми. Цей палкий персонаж оволодів нею просто на робочому місці! Потім їх побачення перекочували у готелі, і щоразу мусила приходити до тями перед тим, як з'явитися чоловікові на очі. Далі у її життя увірвався колекціонер картин — акціонер Рахманов. То було щось! Коли приїздила до Києва у відрядження, вони завше повечеряли у ресторані, після чого Рахманов відвозив на свою дачу, стіни якої були встелені розкішними полотнами знаних на весь світ живописців. Ці дні вона ніколи не забуде! Що? А…Так то було паралельно. Тут у місті — директор дружньої фірми, а Рахманов — у Києві. Один одному не заважали. Щоправда, колекціонера довелося залишити через його нестерпні східні ревнощі. До кого?.. Так до кого ще, як не до генерального директора Косих! Той взагалі втратив через неї розум! Нехай роман з генеральним довго не тривав, проте залишив коштовні подарунки. І Марина демонструвала подружкам великі сережки у вухах, які купила півроку тому в ювелірному магазині.

А увесь цей час стежки вільної не мала через водія їхньої фірми… Та шкодувати нема про що… Водій виявився неперевершеним коханцем! Заради нього вона припинила відносини з остогидлим директором дружньої фірми… Іноді вони, звичайно, зустрічаються, проте водій… О! Д-у-у-у-уже начитаний, милий, делікатний, ерудований…. За ним бігає пів-фірми й навіть красуня юристка… А за цією юристкою впадає такий собі старший менеджер… І от дівчині, яка втратила останню надію завоювати водія-філософа, доводиться задовольнятися підстаркуватим старшим менеджером…

Але тепер — зовсім інша справа… Кирило — це юність, і з ним вона почувається молодою. Зрозуміла річ, доводиться всьому вчити недосвідченого у питаннях сексу юнака… Бо наексперементувалась у житті досить. Адже до цього в неї були. І Марина загинала пальці: чоловік, директор дружньої фірми, акціонер Рахманов, генеральний директор Косих і не абиякий водій, а філософ. Ой, зовсім забула! Ще в турпоході був один… Тут вона затнулася, згадавши, що подружки трохи ознайомлені з її турпоходами… Та то було несерйозно, намагалася викрутитися. Колись ходила у гори без Олега… Як без Олега? Зроду вона без нього в походи не ходила! Остаточно заплутавшись, Марина додала: «Дійсно, той не враховується, бо я йому так і не віддалася».

Подружки слухали роззявивши рота і пекли раків від сорому за своє сіре і нудне життя…

13.
А мимо нас босые слуги шли И проносили балдахин с кистями: Как бережно они его несли! Их ноги были в уличной пыли. Дмитро Биков

Якось у середині листопада директор попросив Марину терміново зайти до свого кабінету. Був не один — у кріслі сидів молодик років тридцяти с з відчуженим виразом обличчя.

— Тепер у тебе буде заступник, — оголосив директор, радісно потираючи руки. — Сподіваюсь, ви спрацюєтесь. Ти давно потребуєш заступника, і не сперечайся. А то все на собі тягнеш. А Юрій Олександрович працював і податковим інспектором, і головним бухгалтером, і в аудиторській фірмі. Скрізь працював. Кабінет у тебе великий, то поки посидите разом… А там щось вигадаємо.

Молодик підвівся й ледве схилив голову на знак знайомства. Ані найменша посмішка не скривила його тонких прямих губ. Серце Марини стислося у передчутті чогось недоброго… Проте й знаку не подала, а весело потягла Юрія Олександровича до свого кабінету, намагаючись одразу зав'язати з ним добрі стосунки.

Сівши за стіл для конференцій, новоявлений заступник зажадав отримати всі договори і взагалі поводився так, начебто він — податковий інспектор. Зайшла шефиня і простягнула рахунок: «Комп'ютер для твого зама. Проплати». І це при тому, що новачкам як правило діставалися якісь «дрова» або ж вони чекали допоки працівникам зі стажем куплять новий комп'ютер, а їм віддадуть старий.

Наступні дні молодик поводився досить дивно. Він не запитував, як звичайно то роблять новоприбулі, чим зайнятися. Він і сам знав, що йому робити. Кілька днів вивчав договори, малював схеми, а потім витяг з чорного портфеля збірку податкових законів «Три кити» газети «Бухгалтерія» і поринув у читання.

Марину він дратував. Тепер вона ніколи не залишалася на самоті… Та спробу перевести зама до сусідньої кімнати під приводом нагляду за бухгалтерками шефиня задавила в зародку.

День по дню Юрій Олександрович заглиблювався у суть справи. Питання задавав безапеляційним тоном податкового інспектора. А потім зацікавився, чому їхня фірма сплачує такі величезні суми ПДВ, коли навпаки — податковий кредит повинен перевищувати податкові зобов'язання і то держава мусить бути перед ними в боргу.

— Чому такі величезні податкові зобов'язання? — металевим голосом запитував він час од часу.

Марина від цих питань ледве не отримала інфаркт… Перегодя вирішила вдатися до старого випробуваного засобу і повела свого зама обідати до кафе. Замовила коньяк і зав'язала товариську балаканину. Юрій Олександрович знову повівся незвичайно. Під час замовлення коньяку промовчав, та коли офіціант його приніс — пити категорично відмовився. Навіть не пригубив, поганець. Марина хильнула чарку сама й перевела розмову на робочі теми. Юрій Олександрович пояснив, що єдине його бажання — допомогти їй, бо йому сказали, що вона зашивається.

Після обіду на душі не полегшало. Такий сорт молодих людей вона знала. Їх нічим не діймеш — цих «канадських хлопчиків». Безпринципні, зазомбовані і зациклені на своїй меті, вони не рахуються ні з ким і ні з чим.

Добре хоч доля підкинула їй Кирилка — цього світлого хлопчика, сонячного зайчика. Наприкінці осені в п'ятницю вони домовилися провести вечір у неї вдома. Юнак, як і завжди, дивився на свою досвідчену коханку з обожнюванням… Поворушила солом'яні волосся милого парубійка і втішилася…. Славний милий Кирилко…

Того самого дня після обіду вона зайшла до себе і побачила, як її коханець невимушено спілкується з Юрієм Олександровичем. Це був гарний знак: можливо з часом він допоможе їй прокласти стежку до цього «робота».

Потім ще хвилин з п'ять його дзвінкий голос долинав з великої кімнати. Юрій Олександрович мовчки стукав по клавіатурі, і в кабінеті знову запанувала напружена тиша… Не в силах більше витримувати цієї гнітючої атмосфери, Марина вирішила піти подивитися з ким там щебече її сонечко.

Хлопець стояв біля Полінки й вів розмову про якісь музичні групи. «Море Ельзи», чи що… Про скрипку… Начебто мимохідь вона кинула невимушено: «Ви любите скрипку, Кирило?». А той відповів: «Так, він — класний». Він? І тут до неї дійшло, що Скрипка — це прізвище.

— А ви, Марина Олексіївно, напевно, Кіркорова слухаєте? — з’єхидничала Полінка.

— А чому ні?

Дівчина криво посміхнулася, типу: на що й сподіватися?…

— Я взагалі не знаю українських виконавців, — згорда вимовила Марина, викарбовуючи кожне слово. — І знати не хочу. На мій погляд — це другий сорт.

З відчуттям власної переваги, вона вийшла з великої кімнати, але йти було нікуди окрім туалету. В оточенні своїх знайомих і родичів вона завжди виходила переможцем у подібних ситуаціях. А тут, згадавши розгублене обличчя Кирила збагнула, що хлопцеві мабуть було соромно за її промах. Нічого-нічого… Вона розпитає сина, які там нині модні групи, і за місяць заломить їх усіх. Вони її ще не знають!

Згодом, скориставшись тим, що Юрій Олександрович пішов додому раніше, покликала до себе Полінку. Та увійшла і далі дверей не ступнула ані на крок…. З хвилину Марина дивилася на неї знизу, примруживши очі.

— Сідай, — нарешті зглянулася.

— Нічого…Я постою…

— Поліна, я думаю ти розумієш, що далі ми не зможемо працювати разом…

Дівчина мовчки дивилася у вікно… Кудись на хмари. А потім тихо промовила.

— А якщо я сама не піду? Ви що? Будете мене виживати?

— Так. Я буду тебе виживати.

– І як це буде виглядати?

— Побачиш…

Перед тим як їхати додому вона зателефонувала чоловікові і скипіла, коли довідалася, що той досі не замовив ковані поручні. «Ні до чого без мене не здатний», — подумала Марина і вилаяла Олега на всі заставки. Опісля пом’якшала і попередила, що завтра приїде на дачу лише після обіду, коли виспиться.

…Дорогою додому вона жартувала з Євгеном Павловичем і почувалася весело у передчутті приємного вечора. Кирильчик обіцяв залишитися до півночі, а вже потім поїхати на день народження до товариша.

Тож вдома одразу заходилася лаштувати романтичну вечерю…

Але поступово гарний настрій вивітрювався… У голові вихоріли події останніх днів, і найбільш її тривожив Юрій Олександрович. Рано чи пізно цей робот докопається до того, що його начальниця — звичайнісінька перестрахувальниця. Директор не дарма привів цього молокососа. Мабуть хоче її замінити… Та хіба вона не демонструвала йому свою лояльність останнім часом? Догоджала, виконувала найдурніші накази! Навіть економічні розрахунки робила за цю пронозу економістку-манікюрницю!

А тут за обідом ця ідиотка-юристка розповіла про одну свою знайому — головну бухгалтерку. Десять податківців рилися два тижні у її теках і нічого не знайшли. Майже навколішках інспектори благати віддати їм хоча б дві тисячі гривні! А ця суперглавбухша просто послала їх подалі. І на цьому перевірка закінчилася.

Щодо Полінки, то й згадувати не хочеться … Гадюка з-під соломи…. Треба позбавлятися її якнайшвидше…. Відмовляється працювати за манікюрницю-економістку, встигла заприятелювати з Юрієм Олександровичем…. А Полінці є що розповісти! Завше вона коцюбиться, коли з нею радишся з якихось питань стосовно податкового законодавства.

«Певна річ, прийшов час відскіпатися від неї, — твердо вирішила Марина, викладаючи відбивні на пательню. — Не підеш сама, почну чіплятися до дрібниць… Затанцюєш ти в мене». Незабаром Новий рік, дам Галі й Зіні — по 2 тисячі премії, а їй — дулю. Хоча ні. Сотню одержить. На копійках щодня ловитиму й пикою її поганою в них тикати.

«Задавлю!» — вимовила вголос, і на душі посвітлішало від рішення, яке оскарженню не підлягало. А втілити рішення в життя — то справа техніки. Вони її ще не знають!

А де ж Кирилко? Може щось трапилось? Вийшла до кімнати, витягла з сумки мобільний… На тлі шуму й розмов уривчастий голос хлопця звідкілясь здалеку вигукнув: «Алло!» і зник. Далі почувся тонкий дівочий сміх і — короткі гудки…. Знову набрала, але оператор відчеканив: «Абонент недоступний».

…Завіса повільно та невблаганно спадала з очей… Боже ж ти мій, до чого вона дійшла…. Кирило… Як він міг?

За декілька хвилин стало зрозуміло, чого варті всі ці нерівні взаємовідносини. А на що ти сподівалася? Щоб юнак задарма закохався у тітку поважного віку? Марина загасила вогонь на плиті і спотикаючись повернулася до зали…Покружляла неначе сліпа посеред кімнати, допоки погляд не зупинився на барі…

… Сидячи в фотелі пила тепле солодке шампанське просто з горлечка… Згадувала своє життя і стогнала… Виявляється, щаслива була лише у тому круїзі Середземномор'ям! Тоді вона була дружиною і ніким іншим. Якби-то повернути час назад, ніколи б не пішла на курси бухгалтерів. Зараз, коли тарахнув будівельний бум і зріс попит на конструкторські роботи, проектувальники заробляють непогані гроші. Потрібно було лише трішечки потерпіти … А чоловік потихеньку цими кіосками займався б… А вона допомагала б йому, і з її хистом до торгівлі мали б шматок хліба і до хліба… Нехай без великого кусня масла, та як простіше все було б! А Ігорьок? Чи сплатила б вона його навчання? А дача?…

Щоб відволіктися від пекучих думок, включила телевізор. А там відома українська співачка зі своїм юним супутником розповідали про своє щастя.

«А скільки тобі коштує це щастя? Ти нам не розповіси про це?» — нервово зареготала Марина. — Розкажи нам, що ти йому подарувала на день народження? Розкажи! Нам цікаво буде тебе послухати!».

Чому життя так карає її? У чому її провина? Працювала, працювала, працювала…..Хіба вона не заслужила хоч краплю любові? Щоб її любили не за те, що вона — головний бухгалтер престижної фірми, а за те, що вона — жінка? Працювала, чогось домагалася… И чого вона домоглася? Надзвонює якомусь юнакові… Який сором! Він, напевно, там регоче з неї вкупі зі своїми жовторотими подружками…. І веселяться вони, напевно, за її ж гроші!

Перемкнула канал, а там якийсь патлатий мужик з довгим кінським обличчям розповідав про порушення прав жінок.

— За психологією сучасного суспільства жінок прийнято тримати на других ролях. Набагато приємніше для чоловічих вух звучать словосполучення «охоронниця вогнища», «мати дітей», «хазяєчка». Добувач, мисливець, воїн — це синоніми сильної статі. Але не всі жінки погоджуються на такий примітивний шлях. Деякі щосили пручаються прийнятим у суспільстві негласним законам. Вони рвуться вперед, випереджаючи чоловіків і тим самим домагаються, здавалося б, неможливого. Жінкам ще заважає вагітність, яка вибиває їх з робочого процесу. Нас тішить, що все більше жінок не ходять у декретну відпустку, а їдуть у пологовий будинок просто з робочого місця. І з таких слід брати приклад. Майбутнє — за жінками, які вдаються до сурогатного материнства, щоб ніщо не заважало їм робити кар'єру. Багато ділових жінок схочуть мати власних дітей, не відволікаючись на їх народження.

«Не відволікаючись на їх народження…», — тихо повторила Марина … Нісенітниця якась… «Ви, даруйте, чоловік або жінка?», — запитала голосно в цієї кінської істоти на екрані. А в титрах прочитала: Людмила Лаврова.

— Лаврова….Ох, Лавро-о-о-ва! А в мене й так безліч прав…. І «найулюбленіше» моє право — працювати до кривавого поту, як остання худобина. А ти ще хочеш забрати в мене право народжувати своїх дітей? А-а-а-… Зрозуміло. Лаврова хоче, щоб усі жінки мали право мати такі самі кінські морди… Ну й Лаврова… А от Дмитрикова дружина — просто мила дівчина, як ти сказала — «охоронниця вогнища». І цій суці так щастить по життю, що вона ніколи не працювала, а завжди мовчала. Навіть тоді, коли чоловік тижнями не з'являвся дома… Щоправда, тепер вона «трудиться»… Перетрудилася у своєму бутіку…. А колишній чоловік дотепер про неї піклується… Нещодавно Дімочка приїздив з Франції і жив дома два місяці, наче й не було нічого. І подарунків їм навіз цілий віз.

Сьорбнула теплого шампанського, яке зашипіло і потекло повз рота. І що ця Лаврова говорила? Не треба дітей виношувати? Згадала, як лікувала зуб у приватній клініці. Стоматолог була вагітною чи не на останньому місяці. Марина поцікавилася, хіба зручно їй працювати зігнувшись? Мабуть то шкідливо для дитини? Стоматологіня поспішила запевнити, що все гаразд. А потім призначила прийти за тиждень. Марина сторожко подивилася на її живіт і запропонувала прийти раніше, бо бажала, щоб зуб доробила саме вона. Та стоматологіня заспокоїла: «Навпаки, я на той час вже народжу й буду на роботі». «Як народите? Звідки ви знаєте, коли ви народите?», — обережно запитала. Від відповіді в неї волосся сторчма встало. «Завтра. Стимуляцію зроблю. Я вже все розрахувала. Завтра народжу, тиждень полежу — і знову на роботу. Дитина з ким буде? З нянькою, звичайно! Годувати? Так хто зараз годує? Укол зроблю — і молоко щезне!».

Вона знову ковтнула шампанського і згадавши про чоловіка заревіла білугою … Адже в неї є чоловік! Та ще який… Найкращий! Ліпше всіх цих віталиєв і кирилів разом узятих. І раптом схотілося побачити Олега… У її подружок не було й такого чоловіка. І не буде ніколи. Вони всі їй заздрили, а вона, як остання ідіотка, присвятила своє життя цій проклятущій фармацевтичній фірмі, наслухавшись лаврових з їх кінськими мордами.

Погойдуючись, натягла на себе чорний плащ… Зараз вона поїде на дачу й скаже Олегові, що він — найліпший, і що вона повертається до проектного інституту… Подалі від цієї відповідальності, яка так тисне на неї. Подалі від свого заступника зі скляними очима, який задає їй питання, на які вона не може відповісти. О! Клятий заступник! Такий ні перед чим не зупиниться. Такий зжере й не подавиться. Такий на її кістках полізе кар’єрними сходами!

… Але в неї такий чоловік…В Римі його ледве не поцупила одна італійка. Він хизувався там у білосніжному костюмі, а ці безсоромні макаронниці постійно до нього чіплялися. На законну дружині — жодної уваги! Якось у кав’ярні підійшла офіціантка: «Сеньйор, сеньйор…» і додала щось англійською. Олег вийшов… Марина почала вже хвилюватися, а потім наблизилася до відчиненого вікна й побачила, як одна чорнява красуня тягне його за руку й белькоче: «Gratis, biondino! Bello!». Потім чоловік пояснив, що його переплутали з іншим хлопцем у білому костюмі, який напередодні тут з кимось побився. Аби не бентежити відвідувачів своєю присутністю поліцейський викликав його на вулицю.

…Най саджає свій город, вона навіть допомагатиме йому викопувати картоплю. До чорта басейн! Грошей доста, аби до пенсії не працювати. Ніяка вона не леді, а та сама дівчина з робочого селища. От… сьорбала шампанське просто із пляшки. І навіть на думку не спало культурно пити напій з келиха. Вони знову будуть щасливі разом, як тоді, раніше… Зараз вона звалиться йому як сніг на голову і ….

Марина попленталася до автостоянки. У голові шуміло, але вона знала своє вміння водити у будь-якому стані. Сіла до автівки, вийняла косметичку й звичними рухами нанесла макіяж… Побризкалася дорогими парфумами. З салонного дзеркала на неї знову дивилася впевнена у собі доглянута жінка. Таки косметичні салони дарма грошей не беруть. Сунула косметичку до сумки, а мобільний поклала на пасажирське сидіння…

… Щойно від'їхала — улупив дощ. Та за годину її автівка вже повертала на ґрунтову дорогу. На годиннику — пів на дванадцяту. Тепер до дачі — дрібниці, два кілометри. Та ба — шлях загородили дві вантажівки, які стояли поруч.

Марина трохи протверезіла, і раптом ідея зустрічатися з чоловіком вже не здавалася такою вдалою. Чим їй допоможе цей невдаха? Дощ пружно хльостав у лобове скло… Що робити? Хвилини з три сигналила, та ніхто не вийшов. Та й виходити нікому — вікна темні.

Доведеться ще проїхати кілометрів п'ять в об’їзд. Шукати під зливою хазяїв вантажівок — справа марна, та й ґрунтова дорога на початку селища, де ще лишилися декілька хат колгоспників, — не найкращої якості. Можна й застрягти ненароком

Добре… Чоловікові скаже, що почувалася самотньо і закортіло до його обіймів. А зателефонує йому трохи далі — біля столітнього дуба. Якраз встигне відчинити ворота й зустріти господарку! А ось і синя табличка з буквами, що світилися від фар: Калинівка. Дощ посилився, попереду сяяла глянцева дорога з якимись жовтуватими плямами. Та на повороті шини на слизькому заковзали, і машина поїхала убік проти її волі. Останнім зусиллям Марина спробувала вивернути кермо і щосили натиснула на гальма. Удар! І все зникло…

…Спершу було дуже боляче, і довго ще чулись вдалині незнайомі голоси…. Аж ось воно — різке провалля. Цілу вічність кудись провалювалася і провалювалася…

І тут втямила, що її вже немає. Подумала: «За що?». Спокійно так подумала, без жодного пафосу і зайвих претензій.

Та ніхто не відповів. Подивилася униз, щоб довідатися, чи довго ще провалюватися й зрозуміла, що не має ні зору, не має тіла, не має почуттів, не має імені, не має мови. Нічого не має. Лише рештки свідомості спалахнули перед тим як зникнути назавжди. І вона збагнула: щось зелене… На Землі це, здається, іменували лісом. Схоже на галуззя шпилькових дерев. Начебто вогонь…. Як же це називалося, Боже? Так…багаття… І тут все почало стиратися й зникати… Треба було якнайшвидше усвідомлювати, поки та свідомість ще при ній. І вона встигла…

…Стоять немовби кілька наметів серед порожнього лісу… І лише одна дівчина йде від вогнища до одного з наметів. В руках вона тримає залізний кухоль із паруючою кавою, звареною на чистій джерельній воді.

Як дбайливо вона його несла, ступаючи по землі запорошеними босими ногами…

Частина третя. Непідсудні

1.

Передноворічна метушня — улюблений час для багатьох людей, що можна пояснити приказкою «Очікування свята — краще ніж саме свято». Супермаркети починають нав'язувати своїм покупцям святковий настрій ще з кінця листопада за допомогою клоунських ковпаків Санта Клауса, які касири повсякчас пересувають на маківку, бо волосся попід ним швидко заяложується, а голова — свербить. Та зняти — зась! Червоні ковпачки призначенні викликати у покупців почуття провини за те, що досі не придбали подарунків рідним і близьким. Олег Томашенко тому й не любив цієї передноворічної метушні. Особливо ситуація стала нестерпною останні два роки, коли гроші на подарунки доводилося викроювати із сум, які отримував на будівництво дачі.

А ялинкові базари він взагалі ненавидів. Продавці ялинок — неголені нахабні брудні мужики — продавали лісових красунь за такими цінами, начебто вони цілий рік за ними доглядали, поливали, сапали й ночей не досипали. Останні роки гендлярі навчилися утримувати високі ціни аж до дзенькоту курантів. Торік у передноворічну ніч о 10 годині вечора він бачив безліч нерозпроданих дерев, які вартували так само як і місяць тому. Де вони будуть за дві години? Аж ось суне згорблена бідно одягнена бабуся… Щойно стара підібрала гілочку, як вся зграя торгашів накинулася на неї: «Бабка, куда тянешь? Десять гривен за ветку!».

А як усе починалося? Древні слов'яни відзначали Новий рік 21 грудня у день зимового сонцестояння. Називали новий рік Коляднем від імені прообразу Дажьбога, що втілював Сонце, і 21 день звеселяли холодну й довгу зиму. На Святки готували кашу з медом та родзинками (коливо) і солодкі пиріжки із сиром та варенням (сочевики). Хати прикрашали ляльками бога Велеса-Мороза й Снігурки, а на вулицях палили багаття. Від будинку до будинку ходили колядники, яких частували в нагороду за колядки.

Територією степової України завжди пересувалися кочові племена тюркського походження — скіфи, сармати, печеніги, половці, ногайці та інші. Втім, і в скіфо-сарматському календарі рік теж починався від дня зимового сонцестояння — 22 грудня!

Потім держава з церквою підтоптали під себе закони природи, і сучасні свята являють собою жалюгідну подобу минулих традицій. А бізнес у свою чергу підгортає під себе церковні традиції, і святкування Нового року поступово перетворилося в комерційний захід, підкріплений вихідними днями. Навіть Папа римський Бенедикт XVI з вікна свого робочого кабінету в Апостольському палаці гірко констатував, що свято Христова Різдва наразі обтяжене матеріалізмом, внутрішніми й зовнішніми пустелями…

«Що ж, колись і древні слов'яни журилися щодо перейменування Різдва Сонця у Різдво Христове», — подумав Олег. Сам він готувався зустріти Новий рік на дачі у Марека з його родиною — дружиною Танею та десятирічними близнюками Мишком та Сімою. І хоча про святковий настрій із зрозумілих причин не було й мови, проте й сидіти одному в новорічну ніч не мав ніякого бажання. До того ж Марек відмови не приймав і переконував, що все буде кулуарно і по-сімейному… «Посидимо з моїми й підемо до тебе допивати», — остаточно вмовив він товариша.

Новий рік — попереду, а тут ще морока з продажем автівки. Їздити на машині, яка принесла смерть його дружині було над силу… Та й гроші не завадять. Утримувати дачу, квартиру, платити за навчання сина — на це потрібно чимало коштів.

Після похорону матері Ігор негайно виїхав до Києва… Олег два тижні просидів у міській квартирі практично безвилазно. Спочатку намагався затамувати біль алкоголем, та з того нічого не вийшло — від спиртного на душі ставало ще гидотніше. Тож нічого іншого не мав робити як тупо вп'ястися у телевізор. Виходив з дому лишень за чаєм, хлібом та сигаретами. Спочатку голова була порожня, як чистий аркуш паперу — жодної думки. Та поступово його охопило почуття безпорадної люті. Тисячу разів прокручував він події того страшного листопадового дня, і зрештою втомлений мозок видав остаточний вердикт: лікарі зробили не все на що були здатні. Лікарі тієї районної лікарні, де померла його дружина, виявили черствість, бездушшя й недбалість. Чому вони не зробили операцію? Адже хто знає? Можливо операція врятувала б його дружину!

Та які шанси залучити медиків до відповідальності? Майже ніяких. Втім неможливо залишати все як є. Треба щось терміново робити… Та з чого починати? Як з чого? Почнімо з того, що запропонувало саме життя. І Олег витяг із кришталевої вази темно-синю візитівку. Проконсультуватися з дівчиною, яка так бадьоро сипала юридичними термінами (хоча й незрозуміло з якого побиту) — цілком логічний перший крок.

… Ані трохи не вагаючись Олег нагадав їх спільну подорож у таксі з райцентру Прісне наприкінці листопада. Дівчина не забула. Тоді він спитав поради у сенсі покарання ескулапів, які занапастили його дружину. Та порекомендувала написати скаргу до прокуратури. А після невеличкої паузи запропонувала зустрітися в кафе біля центрального міського парку найближчої суботи, де вона допоможе йому написати заяву.

Олег приїхав на зустріч в точно призначений час. Хвилин з десять він спостерігав за матусями з візками і навіть повартував одне немовля, допоки його ненька бігала у кущі за другим своїм п'ятирічним чадом, яке видерлося на паркан. Незабаром з'явилася Марта Василівна у куртці коралового кольору. Струнка і висока дівчина була лише на голову нижча за Олега, який на свій зріст не жалівся. Гарна дівчина, що й казати…. В перший раз він її не розгледів, а зараз з задоволенням вдивлявся в сірі виразні очі, витончені риси обличчя з мінімумом косметики. Побачивши Олега з візком, Марта Василівна від подиву затріпотіла довгими віями і відкинула з плечей своє довге світле волосся… Аж тут і матуся додала жару: підбігла і схилилася над дитинчам яке волало нівроку. Дівчина мимоволі ступнула убік з величезними знаками запитання в очах. Та коли матуся подякувала й пішла собі, вони разом розсміялися.

— От матуся… Попросила… — почав Олег щось пояснювати…

— Яка матуся? Ви бачите той будинок?

І Марта Василівна перевела погляд на нові багатоповерхові споруди із червоної цегли, які височіли на пагорбку.

— Це все няньки звідтіля. Міський парк для них — прибудинкова територія з дитячими майданчиками й алеями. Якби моя воля, гонила б їх звідси під три чорти… А газети про них розчулено пишуть: «Матусі з візками гуляють парком..». Уявіть лише: нещодавно мешканці цих будинків скаржилися по телевізору на шум у парку і вимагали тиші після 23 години…

…У кав’ярні вони замовили собі чорної турецької кави, і Марта Василівна витягла з сумочки чернетку заяви.

— Шансів мало, — висловила вона свою думку. — Швидше за все у протоколі розкриття патологоанатомічний і клінічний діагнози збігаються. Та спробувати можна. Пошлемося на неналежне виконання медичними працівниками своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого або несумлінного відношення, що карається частиною першої статті 140 Кримінального Кодексу України.

Олег подякував і сховав аркуш паперу до кишені. Прожогом прощатися було незручно, і він мовчки помішував ложечкою каву, розмірковуючи скільки дівчині років. На вигляд 33–35. Щоб якось подовжити спілкування спитав, чим він може віддячити за допомогу.

— Та що ви… Повідомите, як будуть просуватися справи, — зніяковіла Марта Василівна. — От і вся подяка.

Олег вирішив зайти з іншого боку: яким вітром її занесло того листопадового дня до райцентру? Виявилося, нічого особливого… Відвідувала бабусю та через синову недугу довелося повертатися у місто. Взяла таксі аби чимскоріш дістатися домівки.

— Нічого серйозного?

— Ні…Звичайна вірусна інфекція.

Слово за словом довідався, що живе дівчина з мамою і десятирічним сином. Раніше працювала в чоловіка на фірмі, а тепер — на заводі залізобетонних конструкцій начальником економічного відділу. Зарплатня не дуже велика та ….

— …чоловік допомагає аліментами, — нарешті прояснила свій сімейний стан.

Для першого знайомства інформації було досить. Допивши каву, Олег трохи провів дівчину й навіть помахав на прощання рукою.

… Тепер сидячи на кухні він розмірковував чи зручно вітати таку короткочасну знайому з Новим роком. Погіршував ситуацію той факт, що він ненавидів всі ці офіціозні привітання. «Бажаю щастя, здоров'я та успіхів!» — промовляють люди одне одному. Скільки Марина наслухалася цих поздоровлень минулого року! І що? Хто знав, що саме цього року її не стане? Може, нещиро бажали? Адже хто її поздоровляв? Співробітники, підлеглі, директор… А в офісі напевно і недоброзичливців вистачало. Марина не часто ділилася з ним подробицями свого офісного буття, але іноді коментувала: «Ідіоти! Без мене нічого вирішити не можуть! Задавлю!». А потім ці ідіоти бажали їй в Новому році 2007 році «щастя» і «здоров'я»…

«От і набажали…», — підвів вердикт і відклав мобільний телефон убік.

2.

Смідович писав черговий протокол патологоанатомічного дослідження й розміркував, куди подітися у новорічну ніч. Відносини з Валею розклеїлися майже остаточно, що було сподіваним після його сутичок із головлікарем. Зустрічати свято сорокадворічному чоловіку з матусею — видовище сумне. Тим більш, мама запросила в гості свою сестру, і слухати дзенькіт курантів у компанії двох бабусь — видовисько вдвічі печальне. Хоч у морг приходь, їй-богу! Тут і кімнатка є відповідна. Най і з продавленим диванчиком, втім — затишна й приємна. Але цю ідею Смідович одразу ж і відкинув. У темряві не сидітимеш, а хтось побачить світло у морзі в новорічну ніч, так і рознесеться селом: патологоанатом Новий рік з мерцями зустрічає. Тож ніякого виходу для себе він поки що не бачив.

Так і сидів, міркуючи над своєю незавидною долею, аж раптом двері відчинилися і в кімнату впхнувся масивний і засніжений Кирпа. Обтрусившись, хірург покрякав, похвалив зиму, яка вже давно так у грудні не сніжила, а після рукостискань втиснувся разом з кожухом в старе крісло і роздмухав свою улюблену люльку. Перегодя запитав без зайвих церемоній:

— Як начальство? Притискає?

— Працюю потихеньку.

— Ти знаєш, що з області запросили документи щодо листопадової дамочки?

Ні, Смідович нічого цього не знав. Про всяк випадок він визирнув з вікна й залишився задоволеним лише однією парою ніг на пухнастому білому покривалі.

— А хто поскаржився? Рідня?

— Начебто чоловік. Не викликали тебе?

– І не викличуть.

— Не хвилюйся, — втішив Кирпа. — Смирнова має зв'язки у відділі охорони здоров'я… Спишуть на те, що дамочка перебувала в стані алкогольного сп'яніння. Втім я тебе не розумію… Якого дідька лізеш проти рожна? Підтвердив би клінічний діагноз — і кінці у воду. Хто вона тобі — сестра, мати, коханка?

— Толя, я просто написав те, що побачив. І все… Якщо вона була напідпитку, то які до мене претензії? Відпишуться… Я наразі тут сиджу наче прокажений. Зі мною мало хто спілкується, та дещо і до мене долітає… Що катетери показали? Що там було? Кров, гній, що?

— Та ти ж знаєш… Нікому було оперувати. Шевчук зовсім зелений.

— Толя, я не знаю, може й нікому. Це мене не стосується. Я просто написав те, що побачив.

— Замнуть вони цю справу, нікуди не дінуться…Ти думаєш, чому Семенова така лиха? Перевірки їй наразі ні до чого. Вона апарат УЗД купила і вже договір підписала — наша лікарня бере це УЗД в оренду. Раптом почнуть копати, дійде до Мінздраву…. Сам розумієш.

— Зрозуміло… Тепер почнуть всіх на це УЗД всіх посилати: з приводу й без приводу…

— Аякже. Вже й ціни призначила — від 40 до 80 гривень.

Кирпа потер підборіддя і зітхнув.

— Що з лікарні зробили… Гидко дивитися. Палати прибирають раз на тиждень, хворих годують якоюсь табірною баландою. Я розумію — коштів не вистачає. Так звари ти той суп, щоб його можна було їсти! Хіба пучок кропу дорого коштує? А якщо дорого, то піди вирви в когось на городі — люди з радістю віддадуть для лікарні. Чи з того УЗД не можна гривню на кроп виділити? Добре, коли хворого провідують, але ж є і самітні люди або з дальніх районів — до них родичі теж не кожного дня навідуються… А наша куховарка ще й свиню свою встигає годувати, бо того пійла ніхто не їсть. Домовилась з хлібним кіоском за поставку черствого хліба за півціни. До чого дійшли! В реанімації родичі чергують… Та коли таке було, щоб до реанімації пускали сторонніх? Таке безладдя при цій Семеновій, що й у голові не вкладається. Ніяка санітарка до хворого не підійде, допоки їй гривню не сунеш. Вже і такса сформувалася. Судно — дві гривні, а просто підійти — гривня. Медсестри дивляться на те, та й собі. Вже деякі і за уколи плату беруть… Сором! А палати? Скільки я казав — розгородіть палати. Хіба то можна, щоб в палаті лежало двадцять хворих?

— Не кип'ятися, — перебив його Смідович. — Повідай краще, як ти там відпочив.

Розповідь Кирпи являла собою середньостатистичне оповідання інших відпочиваючих, байдуже до Туреччині вони літали або до Єгипту. Готель, сервіс і харчування — три ключових стрижні заради яких українці їдуть за двадцяту границю. Кирпа захоплено розповів, як в аеропорту на них вже чекали. Привезли до дуже симпатичного тризіркового готелю, щоправда, з одним басейном. Навіщо йому були потрібні два басейни Кирпа не уточнював. І далі: територія готелю симпатична, басейн — хоч і один та великий. Двоє усміхнених менеджери провели до номера. Дуже симпатичний номер, хоча кімнати невеликі. Дружина помітила нестачу рушників, за що (от, молодець!) одшпетила персонал. Ти ж знаєш мою Раїсу Георгіївну, нікому не попустить! Сніданок такий собі та на вечерю годували як на заріз. І так всі сім днів: турбота персоналу, басейн, турецька лазня…

Смідович уважно слухав, а потім запитав:

— А як турки? Які вони? Як живуть? Чим живуть? А жінки в чадрах ходять? Хто в них там зараз, Абдулах Гюль? А з курдами вони як? А кіпрську проблему врегулювали?

— Ти мене слухав? Я не на Кіпрі відпочивав! І на чорта мені їхні проблеми? Товкмачу тобі: обслуговування нормальне, є російськомовний персонал. Тож з розумінням ніяких проблем. Одного разу з Раїсою Георгіївною навіть на дискотеку ходили. Танцювали до ночі! Дуже багато наших і німців. Щодня — на масаж… Там хлопчик-масажист, Мурат — супер! Раїса Георгіївна записалася на шейпінг біля басейну, а я — на підводне плавання. А там ще були й аквааеробіка й усе, що завгодно!.

І так далі в тім самім дусі. Більше Смідович нічого не питав, лише коли-не-коли вставляв:

— Що ти кажеш? …Оце так… Як цікаво!..

Та коли Кирпа згадав аніматорів, які не давали їм з Раїсою Георгієвною нудьгувати, знову не витримав:

— Що за аніматори такі?

— Темнота ти, Вітя. Сидиш отут зі своїми жмуриками — життя не знаєш. Аніматор провадить ігри, конкурси, вечірки, шоу, вечірні дискотеки.

— Зрозумів… По-нашому, масовик-вигадник.

— Нехай буде масовик… Вигадник…Ха-ха-ха, — зайшовся Кирпа од сміху.

Нарешті після обіцянки обов'язково поїхати до Туреччини знову, тому що турки живуть завдяки туристам і зі шкіри вилізуть, аби не зіпсувати враження, він пішов.

А Смідович подумав, що чомусь не хоче ніякої Туреччини. Най би скоріше літо! Вудка — і на риболовлю. Вибереш собі відлюдне містечко, визбираєш у радіусі 100 метрів пластикові пляшки й інше сміття, познімаєш поліетиленові пакети з дерев, попалиш все це — і сиди собі у чистоті аж до ночі. Задрімаєш над вудкою, а риба — нехай собі плаває. Зловится-не зловиться — не в тому справа. Мільку він завше відпускав у воду, а от коропів — ніколи… Коропів він любив, грішний. Та лишень тоді, коли мати їх смажила. Сама вона ніколи річкову рибу не їла, бо колись у молодості обробляла величезного ляща, а там — хробаки у голові. Проте готувала матір, так ніхто не міг. Спочатку вона чистила рибу, а потім мила її в перший і останній раз. Надрізала живіт і спритно виймала нутрощі. Ікру, молочко, жир з печінкою вибирала і вкладала назад у рибу. Потім смажила, попередньо посоливши і притрусивши мукою. Штук з десять можна було таких коропів з'їсти і ніколи не наїстися.

Колись Смідович сам готував рибу, та вона потім гірчила. Мати тоді так і сказала: «Ех ти… Швець без чобіт».

3.

Напередодні Нового року Олег одержав листа зі зворотною адресою у вигляді штемпеля: «Управління охорони здоров’я». Кров бухнула до голови, а серце закалаталось… Тремтячими руками він розірвав конверта просто в ліфті.

«Шановний, Олеже Андрійовичу!

Співчуваючи Вашому горю, запевняємо, що Управління охорони здоров’я обласної державної адміністрації робить все можливе, щоб досконало розслідити причини, що призвели до смерті Вашої дружини Марини. Вже наступного дня, після одержання Вашого листа 15 грудня 2007 року за вимогою обласної прокуратури була створена комісія по розгляду скарги. У комісію включено завідувачів хірургічних кафедр медичної академії, обласних спеціалістів, провідних спеціалістів управління здоров’я»…

Ключ аж ніяк не влазив до замкової щілини. «Нарешті… Нарешті справа зрушила з місця, і, може статися, до весни над лікарями-убивцями станеться справедливий суд, — думав він, намагаючись подолати хвилювання.

«…18 грудня відбулося засідання комісії, яка дійшла висновку, що для розстеження випадку смерті Марини Томашенко необхідні додаткові матеріали: пояснюючі записки медичного персоналу хірургічного відділення районної лікарні, чергових лікарів, які працювали під час її надходження до лікарні, рецензії кваліфікованих спеціалістів тощо.

Розпорядження про це було надано відповідальним особам. 21 грудня в обласній клінічній лікарні була проведена клініко-патологоанатомічна конференція з розгляду випадку смерті Марини Томашенко. Протокол конференції поданий до управління. Після отримання рецензії головного хірурга управління охорони здоров’я (знаходиться у черговій відпустці) відбудеться повторне засідання комісії по розгляду вимоги обласного прокурора, де буде представлено і Ваш лист від 14.12.2007 року.

Висновки комісії будуть надані до прокуратури.

З повагою в.о. начальника В.М. Кузьменко».

… Бозна скільки він просидів на кухні з листом у руках… Аж ось втямив: прокуратура переправила його заяву до управління охорони здоров’я. Схопив мобільний, але Марта була «поза зоною досяжності». Згадав про її робочий телефон та хвилин з двадцять слухав лише огидні короткі гудки… Вже і терпець втратив, коли зненацька до нього долинув сріблистий дівочий голос. Домовилися зустрітися у суботу в той самий час і на тому самому місті для обговорення плану наступних дій.

… Прочитавши відповідь із управління охорони здоров’я, дівчина сказала, що забере його додому для уважного вивчення, але перше враження — звичайна відписка. Прокуратура нічого не збирається розслідувати, а просто переслала його заяву власне медикам аби вони там по-сімейному розібралися що до чого.

— Це однаково, що ви відшмагали… — Марта зніяковіла, та відразу і знайшлася, — свою доньку, а та написала заяву до міліції, яка переслала листа дідусеві, тобто вашому батькові, аби той вам дав прочуханки. Незрозуміло, який сенс у цьому листі? Адже розслідування ще не завершене! Якщо це можна назвати розслідуванням… Швидше за все розраховано на психологію. Вас проінформовано про якісь конференції, залучення серйозних експертів, які відволікаються заради вас від важливих справ… Тобто ви мусите перейнятися всім цим й тішити себе надією, що кінець кінцем когось покарають.

Заперечити було нема чим.

— Все це фігня, — підвела вона резюме. — Подумаємо, що робити далі.

На цей раз вони попрямували проспектом до центра міста. Олег розповів дівчині, що сина лупцював хіба що в дитинстві, і жоден дідусь не мав можливості йому за це дорікнути, бо на той момент обох не було серед живих.

Раптом дівчина зупинилася перед афішею, з якої на них дивився чорноволосий чоловік, схожий на розвідника з радянського кінофільму. Олег поцікавився хто це… Як? Він не знає знаменитого актора?

— Та це ж наша місцева пам'ятка! Хіба ви ніколи не були на його виставах?

Довелося зізнатися, що востаннє ходив до театру років 10 тому. Здається, то був театр російської драми, від якого залишилося стале враження сільського клубу. Та він не проти познайомитися із сучасною театральною зіркою просто зараз.

…До початку вистави лишалася приблизно година… На пропозицію свого супутника прогулятися на свіжому повітрі, Марта лише поблажливо посміхнулася. Яке свіже повітря? Треба стояти біля входу до зали аби посісти кращі місця. Що ж…Не лишалося нічого іншого, як спостерігати за публікою цього дивного театру, яка складалася переважно з молоді. Поруч вели розмову два стильні хлопці.. Їх українська струменіла так природно, що Олег почав прислухатися. Один з них розповідав про свою подорож потягом до Львова. Саме потягом, а не поїздом. Було цікаво й незвично слухати цих молодих людей. В його середовищі українською нехтували. Марина завжди скаржилася на закони писані українською. І хоча Олег дивувався, як можна не розуміти мову, яку чуєш з дитинства, дружина завжди обурювалася, що мала б на роботі уполовину менше проблем, якби оригінали законів писалися російською… Марта Василівна таки має рацію: він якось відстав від доби. А от сама вона почувалася тут начебто ластівка у повітрі.

Та ось зал відкрили, і дівчина швидко потягнула його займати місця. Коли нарешті всілися приблизно посередині, вона пояснила, що актора на першому ряді занадто багато (любить погладити, поцілувати або навіть постукати глядачів по головах), а на останніх — занадто мало. Зал був розрахований десь на 100 місць і влаштований як у цирку: сцена — внизу, а крісла — нагорі. Багато хто з глядачів сиділи просто на сходах.

Чесно кажучи, Олег важко уявляв собі Достоєвського українською та помовчував, аби не образити свою милу супутницю-театралку. На сцені вишикувались манекени й конструкції, схожі на тренажери. Щойно артист вийшов на сцену, як публіка принишкла й просиділа наче паралізована до кінця вистави. Чоловік, вдягнений у шкіряні штани, безрукавку на голому тілі й в окулярах, почав свій монолог. Далі він забирався на конструкції, ховався за так званими лаштунками, і поступово зал виявився цілком у владі його скаженої енергії. Це була розповідь про любов до лагідної дівчини, про неоцінені благодіяння, що межували з божевіллям. Потім самогубство героя, і — сон смішної людини. Насамкінець пристрасті досягли апогею. Здавалося, що заключні слова цей чорноголовий дядько промовив саме до Олега Томашенко і нікого іншого.

Зал піднявся і довго аплодував улюбленому артистові. Хтось підніс квіти. Актор пішов за лаштунки та глядачі і далі аплодували, допоки той не повернувся. Зависла могильна тиша… Всі чогось чекали. Та артист лише тихо вимовив зі стомленою посмішкою: «Ідіть додому…». Пролунали шалені оплески, і вже на вулиці Марта пояснила, що зазвичай актор вимовляє наприкінці спектаклю повчальний спіч хвилин на двадцять, але сьогодні він, напевно, так виклався, що на спіч не лишилося жодних сил. Оплесками публіка продемонструвала, як вона розуміє свого улюбленця і вдячна йому.

— Як часто ви відвідуєте вистави?

— Бачила майже всі… Дуже люблю його, але нещодавно трохи розчарувалася…

— Чому?

— Розумієте…Того року він одержав престижну премію, і на запитання на що збирається її витратити, таке наплів… На навчання двох дітей, машину, дачу, відпочинок у Єгипеті та інші дурниці…. Про творчість — ані слова. Жодного слова про акторську школу, запис старих вистав і постановку нових…

— Не зважайте… Якщо він є батьком двох дітей і сім'янин, то певна річ родину треба утримувати відповідно до стандартів суспільства… А в цьому разі творчість стає також і джерелом заробітку …Пушкін теж спікся на турботах про родину, яка розросталась…. Та й не він один…

— Напевно, ви маєте рацію…

— До того ж, артисти — такі самі люди, як і всі…Просто ми живемо в такий час, що їх звели у якусь незрозумілу велич. А насправді вони відрізняються від нас лише тим, що охоче позують на екрані і розповідають про своє життя… Колись актори відносилися до нижчого прошарку суспільства….А тепер до них ставляться з підвищеною серйозністю, прислухаються до їх думок. Вони стають депутатами, губернаторами, політиками… Та який депутат з лицеміра і удавальника? Це ж смішно… Тому не варто зважати на те, що вони там кажуть…

…Дорогою додому Олег думав, чи добре, що ще сорок днів не пройшло зі смерті дружини, а він з дівчатами по театрах вештається? Та внутрішній голос відповів: театр — не концерт, а навіть навпаки — місце для міркувань. А міркувати було над чим…

4.

Двадцятисемирічний хірург Андрій Шевчук працював у лікарні лише чотири місяці. Ще будучи інтерном він перенишпорив майже всі сільські околиці, аби знайти більш-менш пристойне для розподілу місце. Нарешті його погляд зупинився на районному центрі Прісне. Завідуюча лікарнею Семенова напрочуд охоче надіслала до відповідних органів листа з проханням отримати за розподілом молодого спеціаліста Андрія Шевчука. Прісне влаштовувало його з двох причин. По-перше, своїм розташуванням (всього 60 кілометрів від міста), а по-друге, наявністю досвідченого хірурга Кирпи. Вчитися на своїх помилках десь у ведмежому кутку — занадто боляче як для лікаря, так і для його пацієнтів…

Чому Шевчук обрав село, коли майже всі випускники медакадемії прагнули залишитися в місті — на то було чимало підстав. Перша — хірург без досвіду нікому не потрібний. Всі його спроби потрапити до міських клінік закінчилися цілковитим фіаско. Друга (у якій він сам собі соромився зізнатися) полягала в тому, що на селі, як він вважав, менше відповідальності, а поки навчишся — усяке може трапитися. Третю причину він озвучував сміливо і вголос: «Неподобство! Селам бракує кадрів, і хтось мусить туди їхати. Адже ми вивчилися за державний кошт!». Четвертий мотив — суто професійний: перевірити свої крамольні думки щодо допоміжних засобів у діагностуванні. Сучасна діагностика спирається переважно на комп'ютерну техніку, втім в Україні пацієнти державних лікарень не завжди мають на неї достатньо коштів. Колись лікар за пульсом, за допомогою пальпації, перкусії й аускультації видавав абсолютно правдивий діагноз. Шевчук досхочу надивився на «фахівців», котрі нічого іншого не знають, окрім як відсилати хворих на УЗД анітрохи не втомлюючи себе тим, аби помацати та простукати їх животи. Андрій чомусь вважав, що комп'ютерні апарати усувають здатність лікаря мислити самостійно. Можливо, він і помилявся, але перевірити свої припущення можна було лише в умовах відсутності новітніх діагностичних апаратів. П'ята підстава його вибору сільської місцевості полягала в тому, що навіть якби він і влаштувався десь у місті, не факт, що він там чомусь би навчився. Зазвичай хірурги своєю майстерністю просто так не діляться (вчити на свою голову конкурента дурних нема), а на селі питання так гостро не стояло: єдиний на весь район хірург тільки зрадіє помічникові.

Словом, молодий спеціаліст Шевчук вирішив виробити клінічне мислення саме в сільській лікарні з усіма її недоліками. Стати блискучим діагностом і добротним хірургом було його завданням на найближчі роки, а допомогти в досягненні мети мав його холостяцький статус. Андрій трохи зневажливо дивився на своїх друзів, які шукали усілякі лазівки до міських клінік або фармацевтичних фірм аби лише утримувати родину. Він теж на останніх курсах зустрічався з дівчиною — і не абиякою, а донькою професора медичної академії. Подружка його у найближчі роки заміж не збиралася. «Подивися на захід, — казала вона йому, — там до тридцяти п’яти про заміжжя ніхто і не думає! На першому плані у європейських жінок — кар'єра». Від'їзд Андрія поставив всі крапки над «і» у їхніх стосунках. Розставання відбулося начебто безболісно, принаймні так йому тоді здавалося.

… До медичної академії Андрій вступив без блату, бо не мав жодних зв'язків у цій галузі. Щоправда, шкільних знань з фізики та української мови не вистачало і тому з цих предметів довелось наймати репетиторів. В процесі навчання все таємне сплило назовні… Хоча більшість студентів вчилася сумлінно, та в академії була й особлива каста — діти професорів, лікарів та сільської «верхівки», які ледве тягли на трійки. Також окремою статтею проходила категорія контрактників. Ці касти й категорії — найстрашніші, і хворим до них краще ніколи не потрапляти. Андрій взагалі вважав, що на печатці лікаря мусить бути зауваження — «навчався на платній основі». Або — «дочка медичного цабе». На їхньому курсі одну таку доцю виперли б ще після першої сесії, якби її тато не працював завідуючим однієї з міських лікарень. Розподіл за фахом вона дістала найпрестижніший — гінекологом, а відпрацьовувати поїхала дуже «далеко» — аж до київської клініки.

Викладачі гроші за екзамени не вимагали. Сумлінний студент мав цілковиту нагоду отримати червоного диплома. Рейтинг студентів формувався за наслідками їх успіхів у навчанні, участі в науковій праці, кружках, конференціях, громадській роботі й навіть спортивних досягненнях. Шевчук у кружках участі не брав (це йому було нецікаво), спортом не захоплювався, громадською роботою нехтував. Тому за рейтингом серед 160 студентів курсу займав почесне 60 місце.

Навчання було вельми напруженим. З теорії кожного студента опитували щоденно, а приказка «від сесії до сесії живе студент весело» медиків не стосується…Та хлопець ніколи не міг припустити, що в медичній освіті так мало уваги приділяється практичному досвіду. Влітку після першого курсу він мив підлоги й саджав дерева, а після другого й третього навчився хіба що робити уколи й ставити клізми. На п'ятому йому врешті-решт поталанило: у пологовому будинку його прикріпили до лікаря, який охоче коментував всі свої дії, надавав стетоскоп послухати серцебиття, запрошував на кесарів розтин. А завідувачка відділенням — на вигляд сувора й криклива жінка — знаходила час детально пояснювати хід операції. Декілька разів він ходив на нічні чергування, «мився» (одягався, стерилізувався) і чекав слушного часу аби бути запрошеному на асистування. Іноді його кликали, і він жадібно ловив очима рухи кистей оператора та охоче виконував допоміжну роботу — розрізав тіло та зашивав шви. Там він вперше стикнувся з відкритим незадоволенням пацієнтів, яких використовували у якості демонстраційних моделей. «А як же ще вчитися вас лікувати?», — підмивало гаркнути на таких недотямкуватих.

Оснащення медичної академії було вкрай примітивним й залежало від особистих зусиль завідувачів кафедр. Лічені кафедри практикували мультимедійні лекції… На другому курсі за наочне приладдя слугував бідний пацюк, на якому всі студенти вивчали скорочення нервового волокна. Викладачі розводили руками: якщо ще щось хочете подивитися — наловіть жаб, і ми вам все продемонструємо…

У такий спосіб Андрій на власній шкірі відчув заборону на використання тварин і трупного матеріалу при навчанні. З XVII віку на Землі панувало у цьому питанні цілковите свавілля, і життя тварин не цінувалося взагалі. Аж ось у 1987 році американська студентка Дженіфер Грехем відмовилася від участі у вівісекції в рамках курсу фізіології. Не отримавши залік, Дженіфер звернулася до суду і виграла справу. Після цього все пішло обертом. Білль прав каліфорнійських студентів дозволив не брати участі у дослідах на тваринах, якщо це суперечило моральним принципам. Судові процеси почастішали, і студентам іноді навіть відшкодовували значні моральні збитки (рекорд — 90 тис. доларів).

Та вчити анатомію без живої формалінової руки або ноги неможливо! Живий матеріал не замінити жодним муляжем. Можна тисячу разів оперувати на комп'ютері й зазнати невдачі при розрізанні живого тіла. Всі славетні хірурги через це пройшли. Ось зізнання академіка Шалімова: «Якщо хворий був спроможним дочекатися завтрашнього ранку, то ввечері я йшов до моргу, де були клітки із собаками, і на трупах відпрацьовував методику, а на собаках — техніку. А ранком оперував людей».

Звичайно, шукати вихід — складніше, ніж необачно переймати деякі західні принципи. Саме — деякі, бо й на заході не все однозначно. Так, у Великобританії заборонено використовувати живих тварин для навчання хірургічній техніці, окрім мікрохірургії. В Україні не завадило б на законодавчому рівні зобов’язати оперувати тварин лише під анестезією, налагодити співробітництво освітніх закладів з ветеринарними організаціями. Студенти мусять мати право оперувати бездомних собак, які теж хворіють на онкологію. Завжди можна знайти вихід …. Наприклад, дозволити студентам виконувати під наркозом дрібні хірургічні операції на умовах повного видужання тварини. Або сповістити населення про безкоштовне лікування домашніх тварин студентами-медиками. Багато хто з незаможних верств населення скористалися б цією можливістю аби врятувати своїх улюбленців.

… Шевчук відучився шість років, після чого твердо брав собі спеціалізацію — хірургія. Про це він вирішив ще на початку навчання і правдами й неправдами таки домігся свого. Державний тестовий іспит «КРОК-2» з його складними, дурними, суперечливими й неправильними питаннями він здав більш-менш успішно, та отримавши диплом зрозумів, що його мозок напханий чисто теоретичними й багато в чому поверхневими знаннями. Проте без жодних коливань пішов до інтернатури разом з менш ніж половиною дипломників. Більшість студентів на цьому етапі відсіялася…. Дівчата повискакували заміж, хтось пішов в іншу професію, а хтось подався у підприємці. Та більшість медиків присвятили себе фармацевтичній галузі.

На очному циклі панувала жахлива нудьга. Викладачі примушували читати позарозумові книжки, завантажували рефератами й «корисною» роботою для кафедри… Заочний цикл виявився куди цікавішим. Там Андрія навчили футболити хворих з одного відділення до іншого так само як і співробітничати з фармацевтичними фірмами. Інтерн не має права самостійної роботи, тому далі асистування хірургічний досвід Шевчука не просунувся. Асистент — це цікаво і чомусь вчить, але якщо поряд з тим можна самостійно виконати частину операції. В інтернатурі Андрієві не поталанило — асистував він доволі часто, аж руки терпли від тримання гачків. Та як не вдивляйся у чужу працю, без практики око швидко замилюється. І вже набагато пізніше хлопець пошкодував, що під час інтернатури не виявляв надмірної ініціативи, а покладався лише на примарне везіння.

Ліцензію й печатку одержали менше половини інтернів. Тих, що не мали «високої» підтримки, заслали до найвіддаленіших сіл або в лабораторії. Пак лабораторія — смерть для лікаря, тож Андрій був просто щасливий, що заздалегідь підсуєтився.

Районне керівництво запропонувало молодому спеціалістові вирішити житлову проблему трьома засобами: стати до когось на квартиру, взяти землю під забудову або вселитися у покинуту хату. Насправді ніякого вибору майже не було. За зарплату в 700 гривень помешкання не винаймеш, а зводити будинок — ще смішніше. Лишалась хата… Обстеживши її, Андрій навіть прицмокнув від задоволення. Якщо докласти зусиль, то хатина може стати цілком придатною для житла. Так і зробив… Усеньке літо драїв, мив, шкрябав, фарбував… У спадок від попередніх мешканців залишилися лише круглий шкарубкий дерев'яний стіл з двома табуретами. Андрій зняв з них стару фарбу, зачистив і залакував. Мати привезла з міста фіранки, телевізор та постіль з посудом. Сусіди спочатку зацікавлено спостерігали за симпатичним городянином, а згодом заходилися допомагати. Сусідська донька Таня підмазала хату, вибілила і навіть підвела. Інший сусіда у проміжку між запоями підправив паркан та засклив вікна. З лікарні підвезли списані ліжко, шафу й канапу, а хірург Кирпа надіслав вдячного йому за щось фермера, який підрихтував дах.

До вересня Андрієві не вірилося, що має окреме і досить затишне житло. Час від часу він задоволено гладив блискучу поверхню круглого столу, а потім поділився з мамою, що почуває себе народовольцем, який приїхав до сільської глибинки не тільки лікувати народ, але й нести в нього освіту й культуру. Мама посміхнулася: «Сподіваюся, до того, щоб різати жаб і стріляти в губернаторів справа не дійде».

Отже, попереду була робота, від якої повинно було бути добре всім: і молодому хірургові, який набирається досвіду, і невибагливим сільським мешканцям, на яких він має виробити клінічне мислення.

…. Кирпа виявився класним хірургом. Молодого колегу зустрів привітно, вчив напрочуд охоче, і іноді навіть відстібав за асистування. Кирпа брав гроші зі всіх платоспроможних. Адже психологія пацієнтів вироблялася століттями: мало хто зважиться на операцію, не піддобривши перед тим хірурга. Селяни крім грошей несли курей, яйця, шинку, олію, сир та інші сільськогосподарські продукти. Кирпа не гидував нічим… Втім усіх оперував однаково. Андрій помітив, що успіхи та невдачі його старшого колеги майже не залежали від платоспроможності хворого. Нещодавно під час видаленні каменів у нього помер місцевий землевпорядник, а така сама операція у жінки, яка ледве зібрала гроші на ліки, закінчилася вдало. Коли Андрій натякнув про це, старий лис лише посміхнувся.

— Фермер помер від пізньої діагностики й запізненої операції. А що стосується тієї жінки… Розумієш, у мене є навички, є кваліфікація. Так я що, навмисно всередині матері чотирьох дітей тампон залишу? Чи свідомо виріжу селезінку? А!!! Не заплатила?! Мені, загалом кажучи, байдуже платив хворий чи ні. Поганому хірургові плати-не плати, він і прооперує абияк.

— Проте усяко трапляється… — додав Кирпа, очевидно щось згадавши.

Єдино, що пригнічувало — це те, що зазвичай до вечора очі Кирпи меншали й сумнівно блискотіли. Та не тільки в нього… Чоловічий колектив їхньої лікарні частенько займався узливаннями. Андрій не міг стверджувати, що через це хоча б одна операція була проведена невдало (дужа рука Кирпи завжди впевнено тримала скальпель), втім факт лишався фактом. Санітарка тітка Маруся розповідала, що патологоанатом Смідович теж спочатку до чарки тягнувся, та перегодя якось відсторонився, став якимось відлюдькуватим і наразі вважає за краще сидіти на самоті у своєму морзі. Випиває, звичайно, та не часто. «І ти б, синку, не дуже увлікався», — додала жінка… Андрій випив кілька разів за знайомство, а потім почав посилатися на негайні справи.

За тиждень до Нового року пішли чутки про комісію з обласного управління охорони здоров’я, яка розслідуватиме обставини смерті пацієнтки. Завідуюча лікарнею Семенова протелефонувала кожному учасникові тієї трагедії й пояснила, що й кому говорити. На прохання членів комісії молодий спеціаліст Шевчук написав, що 24 листопада 2007 року о третій години ночі у відділення реанімації й інтенсивної терапії надійшла жінка в стані несвідомості. Обстеження виявило зміст алкоголю в крові 0,8 промиллє. Жінка мала блідий колір обличчя та порушену свідомість. Чутливість була відсутня, пульс — прискорений (120 ударів/ хв), температура тіла — 38°. Напруга м'язів живота — відсутня. Призначили інфузійну й антишокову терапію. О п'ятій ранку поставили 3 катетери. Аспірації крові, сечі, калових мас або жовчі не виявлено. В черевну порожнину увели фізіологічний розчин. О 5 годині 30 хвилин — антибіотики парентерально. О шостій ранку стан хворої покращився. О 6.30 артеріальний тиск впав, температура знизилася, обличчя посиніло. Обстеження живота засвідчило наявність некрозу в місцях удавлення й здуття. О 07.05 шкіра пацієнтки набула блідо-сірого кольору із землистим відтінком, покрилася краплями поту. Почалися адинамія, значні розлади подиху й серцевої діяльності, бактеріємія, здуття живота, відсутність кишкових шумів. О 07.10 зафіксована біологічна смерть.

Насамкінець Андрій додав, що аналіз крові згодом показав довгострокове застосування пацієнткою гормональних препаратів, імовірно проти вагітності. Ці препарати вірогідно змазали первісні симптоми. Також смерть пацієнтки можна пояснити обмеженими діагностичними можливостями районної лікарні.

Властиво, все то було правдою, окрім невеличких нюансів. Катетер таки показав внутрішню кровотечу, і Шевчук збирався на свій страх і ризик оперувати, та головлікар телефоном категорично заборонила йому це робити. Коли Кирпі розповіли про те, що відбувалося, поки він ніжився під променями турецького сонця, той спочатку заперечив, що сонце турецьке заслужив перед Богом і перед людьми, а дамочку ту треба було терміново розрізати, промивати й зашивати. Хоча і невідомо, чи врятувало б це її…

5.

На сороковини зібралися у Марининої матері. Прийшли найближчі: двоюрідний брат із дружиною та дві подружки часів проектного інституту.

Теща наварила капусняку, напекла пирогів, зварила компоту і приготувала кутю. На сервант виставили світлину покійниці, перед нею — тарілку із пиріжком на чарці. Тридцятидев'ятирічна Марина уважно вдивлялася в присутніх і щасливо їм посміхалася. Згодом почали обговорювати пам'ятник. Теща натискала на найдорожчий і найвищий, натякаючи на те, що донька заробила необхідні для цього кошти, якими зараз необмежено розпоряджається її зять. Олег ростовику опирався і пропонував звичайний мармуровий пам'ятник висотою не більше як півтора метри, у чому знайшов несподівану підтримку від двоюрідного брата. Коли вони з цим братом вийшли на балкон покурити, той запитав, як з роботою. На відповідь «Шукаю» запропонував іти до нього торговельним представником на розповсюдження алкогольних напоїв. Олег поспішив відмовився…. З гендлярством покінчено назавжди, пак він підсвідомо не мав бажання пов'язувати свою подальшу долю із родичами покійної дружини.

Марина й справді залишила після себе чимало: у кутку платтяної шафи він знайшов 100 тис гривень, і крім того на депозитах у різних банках лежало 50 тис. доларів, 30 тис. євро й 100 тис гривень. Тож помізкувати над своїм подальшим життям часу було доста. А чи багато йому треба? Харчувався він простою їжею — переважно смаженою картоплею на салі.

Посидівши ще з годинку, Олег залишив поминки під приводом зустрічі з покупцем автівки. Потинявшись трохи чужими дворами згадав обридлу міську квартиру і вирішив податися до рідної дачі. Хоча на зимовий період опалення там було вимкнено, та потужний обігрівач чудово обігрівав його «виконробську». Маршрутка швидко довезла до повороту, а там — одне задоволення йти пішака два кілометри ґрунтовою дорогою. Сніг валив твердими крупчастими пластівцями, і Олег пожадливо ловив на язика смачні сніжинки і вбирав їх у себе. Несподівано для себе завернув до провулка і вигулькнув за територію колишнього села просто у полі. З півгодини там гуляв… Час від часу він зачерпував чистий колючий сніг у долоні і наче перший раз у житті розглядав це біле диво природи… А потім повільно ковтав його, насолоджуючись свіжим холодом…

На дачі він залишився до самого Різдва. Ті самі телевізор з книжками, а на додачу чисте повітря й спілкування з Мареком, який тричі прикочував на відвідини.

Перед Різдвом зненацька зателефонувала Марта. З радісною нетерплячкою Олег дослухав її банальне привітання зі святом й без зайвих церемоній запропонував зустрітися завтра ввечері на тому самому місці. Самітництво вже обтяжувало… Не вистачало спілкування, кортіло діяти, щось робити, з кимось зустрічатися, сперечатися й говорити, говорити, говорити… До того ж погода зіпсувалася — увесь день мрячило, сніг розтав, а дороги розкисли… Тому після розмови він швидко зібрався й виїхав до міста. А там — ще гірше…. Дощ хльостав просто в обличчя, а великі брудні калюжі нудотно хлюпотіли під ногами. Проходом він завернув до яскравого блискучого магазину на центральному проспекті й купив там флакон дуже коштовних парфумів. Отямився вже перед світлофором… Та коли безпечно ступив на проїжджу частину, ледве не опинився під колесами джипа!.. Боже, як він здичавів на тій дачі… Забув, що в цьому місті на зелене світло сміливо йдуть лише самогубці… В цьому місті на зелене світло слід не менш як двічі вовкувато озирнутися і впевнитися, що автівки дійсно зупинилися, а не летять на тебе з обох боків…

… У поштовій скриньці на нього чекав довгастий білий конверт. Цього разу, послання було коротким.

«Обласною прокуратурою провадиться перевірка Вашої скарги по факту надання некваліфікованої медичної допомоги Томашенко М., внаслідок чого настала смерть останньої.

У зв’язку з великим обсягом перевірочних дій та неотриманням матеріалів службової перевірки, що проводиться за вимогою обласної прокуратури Управлінням охорони здоров’я обласної державної адміністрації, прийняти рішення по Вашій заяві поки що неможливо.

Про прийняте рішення повідомимо додатково.

Прокурор області, старший радник юстиції Ю. Тацюра».

Власне кажучи, нічого нового. Прокуратура підтвердила раніше відомий факт: перевірка зіпхнута на органи охорони здоров'я. Типу, розбирайтеся, що там у вас…

…На побачення з Мартою майже біг. Скучив чи що, старий дурень?

Дівчина зніяковіло подякувала за парфуми, щоправда, поспішила зауважити, що допомагає від чистого серця та й результатів поки що немає.

Олег віддав їй листа…. Насупившись, Марта перечитала чергову відписку і обурилася: «Що за ахінея ця «перевірка, що провадиться за вимогою обласної прокуратури Управлінням охорони здоров'я»? І запропонувала йому поїхати до прокуратури:

— Адже за логікою вони мусять самостійно перевіряти факти, а не передоручати цю роботу органам охорони здоров'я!

Після кав’ярні за мовчазною згодою знову попрямували до центра міста. Олег трохи розповів про себе, а на запитання дівчини де працює збрехав, що має два кіоски. Втім торгівля йому обридла, і зараз він займається продажем цих кіосків і пошуками роботи. Чи є пропозиції? Дуже багато! Друзі пропонують багато чого, здебільш торговельним представником… Та він поки що обирає.

На прощання довго махав дівчині рукою й посміхався, почуваючи себе останнім ідіотом.

… Проте із цього дня вони стали телефонувати один одному щовечора.

6.

На зустріч із помічником прокурора він трохи спізнився… В час «пік» зловити маршрутне такси між кінцевими зупинками було неможливо, а громадський транспорт місцева мафія звела майже нанівець. Маршрутники мали абсолютну монополію на перевезення і тримали найвищі в Україні ціни за проїзд. Перевантаженість на шляхах створювала величезні затори, тож «таксі», яким Олег їхав до прокуратури зігнувшись на сходах, рухалася центром міста зі швидкістю черепахи. Чималий час тяглися повз височезну округлу споруду — черговий торговельно-розважальний комплекс. Під приводом підготовки до Євро-2012 у місті панувала цілковита архітектурна вакханалія: історичні пам'ятники методично зносилися, натомість зводилися бридкі скляшки, напхані торговельними точками, боулінгами, закусочними та казино з ігровими автоматами.

Ледве-ледве дотяглися до «Дитячого світу». Точніше сказати, колишнього «Дитячого світу» … Учора по телевізору мер міста запевнив городян у своєму намірі змести з лиця землі увесь історичний центр… Комісії, експертизи, дозволи? Усе є. Цікаво, що останнім часом він уникав дивитися в екран… Раніше чесав — бувай здоров: позичить очі в Сірка і виливає свій нескінченний потік брехні… Олег згадав останні місцеві вибори. На виборчій дільниці — порожньо. На самоті він викреслив усіх кандидатів на пост мера і кинув бюлетень до урни. Серед своїх знайомих не знав нікого хто б ходив на вибори… Результат: проголосували 90 % виборців, з них 80 % — за цього самого чолов’ягу, який забудовує центр міста хмарочосами. З іншого боку — не лише в мерові справа… Всіма питаннями тут заправляли дві-три великі приватні структури: губернатора вони мали за керуючого, а міського голову — за виконавчого директора… Нещодавно пішли чутки, що хтось викупив величезний автовокзал і має намір перетворити його в не що інше як торгівельно-розважальний центр! І коли вони нарозважаються? А ще ж багато чого залишились неприватизованим: музеї, парки, цирк, залізничний вокзал, фонтани…

Нарешті маршрутка виплюнула його біля прокуратури… В кінці довгого коридору знайшов потрібний кабінет, та перш ніж зайти намацав у кишені куртки аркуш паперу, на якому Марта записала питання, а вже потім чемно постукав і відчинив двері. У кабінеті стояв чорнявий хлопець щільної статури, схрестивши ноги й обпершись ліктем на полицю відкритої шафи з поличками. В руках він тримав блакитну чашку, від якої пахтіло кислим кавовим напоєм, а з-під брючини відстовбурченої ноги кумедно визирала шовкова шкарпетка. У своєму дивному чорно-сірому смугастому костюмі із блискітками хлопець більш скидався на адміністратора філармонії ніж на представника такої поважної установи.

Коли всілися, помічник прокурора поклав перед собою білу теку з тасьмами, витяг з неї якісь папери й став нудно пояснювати відвідувачеві, що дарма він сюди з'явився, тому що відповідь з управління охорони здоров’я ще не надійшла. Тільки-но Олег збирався сказати, що з цього приводу він і прителенькався, як гучний голос з патефону заспівав: «Счастье мое я нашел в нашей дружбе с тобой, всё для тебя — и любовь, и мечты….». Хлопець квапливо ухопив мобільного телефона… З головою навсхил та ліктями спертими на стіл, анітрошки не соромлячись свого відвідувача, він забубонів: «Та не міг я… у мене робота… поговоримо пізніше… сідай на трамвай… доїдеш до центра, а там… адреса в тебе є… ти записувала вчора…» і так далі в тім самім дусі.

Аж ось дружина (бо хто ще?) розпочала свій тернистий шлях, а хлопець поклав телефон на стіл і здивовано оглядів свого відвідувача…. Мало не запитав — хто він і навіщо приперся.

— Поясніть мені, будь ласка…, — нарешті заговорив Олег. — Може я чогось не розумію… Але навіщо ви переслали мою заяву до управління охорони здоров’я? Я не бачу в цьому жодного сенсу.

— А куди мені її надсилати? — здивувався прокурорський помічник. — Хіба ми маємо фахівців з медичною освітою?

— А хіба це коректно? Якщо на будівництві вб'є людину, невже виконроб повинен розслідувати причини нещасного випадку?

Олег дістав з кишені окуляри, начепив їх на кінчик носа й зачитав: — «Стаття двадцять друга Карно-процесуального кодексу України. Прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, зобов'язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдують обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують і обтяжують його відповідальність».

— Скажіть, будь ласка, хіба то об'єктивно вимагати розслідування від органа, на який я скаржуся? — додав він, дивлячись на хлопця поверх окулярів.

— Вибачте, але тут мова йде про обвинувачуваного і про розслідування. А у вашій справі до обвинувачення ще не дійшло, до розслідування теж.

Тут знову заволало «Счастье мое я нашел в нашей дружбе с тобой, всё для тебя — и любовь, и мечты….»… Виявилося, жінка, яка напевно і вбрала цього парубка у дурнуватий блискучий костюм, розгублено стовбичила на зупинці трамвая й знову не знала куди йти. «Прямо, тепер праворуч і побачиш сірий будинок», — слухняно нудив хлопець. Поки вони разом із дружиною тупцювали на місті, перескакували через камінці, повертали за ріг і розкривали парасольку, Олег задумливо дивився у вікно. На брунастій гілці голого дерева стрибала безтурботна сіра пташка… І як їй не позаздрити? От… Стрибає — горя не знає….

Нарешті бідолашна дійшла, куди їй там треба було… Та коли помічник прокурора здійняв очі, то Олег анітрохи не здивувався б, якби він з ним знову привітався.

— Однаково ви мусите досліджувати заяви об'єктивно, — правив своє Олег. — А яка об'єктивність в тому, що ви переклали свої обов'язки на Управління охорони здоров’я?

— Та хто вам сказав, що ми переклали? Управління охорони здоров’я підпорядковується обласній раді. Власне туди ви і повинні були писати свою скаргу, отримувати звідти відповідь, а вже тоді оскаржувати їх рішення. Прокуратура вартує лише державні інтереси та інтереси незахищених верств населення…

– І все-таки… Навіщо ви надіслали моє звернення до органу, чиї дії або бездіяльність я оскаржую?

— Та ви ще нічого не оскаржуєте! … А ми відіслали вашу заяву не до районної лікарні, а до управління охорони здоров’я.

— Адже це те саме!

— Не зовсім…

І знову це кляте ««Счастье мое …!» «Адміністратор філармонії» радо повернувся у свій світ і замуркотав:

— Уже вийшла? Так швидко? Тепер іди прямо й праворуч….

Та вже за хвилину очі його забігали, а дихання перехопило:

— Добре! — вигукнув спересердя. — Чекай!.. За двадцять хвилин я тебе заберу!

Тепер вже з деяким роздратуванням прокурорів помагач офіційно вимовив:

— Олег Андрійович, ми робимо все можливе… Без відповіді з управління охорони здоров’я ми не спроможні надати вам кваліфіковану і змістовну відповідь. Ви відволікаєте нас від важливих справ. До побачення.

— Та ви лишень переведете мені цю відповідь поштою! А ви призначили судово-медичну експертизу?

— Яка експертиза? Ідіть додому й чекайте — це все, що я можу вам відповісти.

…. А дома на нього чекав Ігорьок, який ранковим потягом приїхав зі столиці. Хлопчина сонно жував перед телевізором бутерброди з чаєм. Бажання поділитися пережитим переповнювало, і Олег з порогу розповів синові про свої пригоди в прокуратурі, показав відповіді з офіційних установ, втім про існування Марти не згадав. Та на Ігорька ця розповідь не справила жодного враження… Не відриваючи очі від телевізора, він засумнівався, що батько чогось доможеться, а згодом заснув…

Коли прокинувся, вже сутеніло… Поївши борщу, він закрився у себе і з півгодини бриньчав на гітарі. В цей час його батько курив на кухні й міркував з якого боку приступитися до серйозної розмови про доцільність подальшого навчання в юридичній академії. Почувши вкотре ту й саму пісню англійською він зайшов до кімнати сина і якомога невимушено запитав:

— Що це за пісня, синку? Не набридло двадцятий раз співати?

— Курт Кобейн… «The man who sold the world».

— «Людина, яка продала світ»?

— Так.

– І що з цим гендляром сталося?

– «I must have died alone, a long long time ago»…

— «Я, мабуть, вже давно помер на самоті…. Дуже, дуже давно». А хто цей Курт, як його?

— Тато, ти геть відстав від життя. Дотепер носишся зі своїми бітлами й вважаєш себе колишнім рокером. Бітли — це насправді попса, і вони навіки пішли в минуле. Запам'ятай це…. А Курт Кобейн — лідер групи «Нірвана», класик гранж-року.

— Як то у минуле? Ти що з глузду з’їхав? «Бітлз» — у минуле?

— Та які вони класики, тату? Класиків слухати треба, а їхні пісеньки підуть разом із твоїм поколінням.

— Ха!.. Моє покоління…Та ти сам слухаєш Rolling Stones!

— Так то зовсім інша справа. Слухаю і буду слухати. І діти мої слухатимуть. Їхні пісні двадцятилітньої давнини актуальні дотепер. А пам'ятаєш, коли я був маленький, і ми пішли до магазину і ти купив оту платівку в коричневому конверті. Пам'ятаєш? А де вона?

…Був глибокий вечір. Батько з сином завзято налагоджували старий програвач, який перед тим витягли з комори разом з двома величезними звуковими колонками. Син витирав платівки від пилу, а батько підклеював потріскану пластмасову кришку програвача. Нарешті все було готово. Олег обережно натиснув важіль, і голка повільно занурилася у платівку…. Крізь тріскіт і шум залунала пісня Міка Джаггера «Get off of my cloud». Сидячі на підлозі, чоловіки деякий час качали головами в такт знайомій мелодії… Нарешті не вдержалися й зачали тихенько підспівувати.

— Це були славні часи, синку! — не витримав батько. — Це були часи, коли ти був маленьким і боявся свою руку відчепити від таткової.

— От бачиш… Мік Джаггер ніколи не зупинявся… Він ніколи не постаріє, хоча йому добре за шістдесят. Так і Курт… Його слухатимуть довго, бо він — справжній… Його музика не має жодного відношення до комерції…

Аж тут пішла «Heart of stone»:

«..She's all by herself

I try and knock her off her feet»

І гримнули разом: «But, she'll never, never, never, never break, this heart of stone. Oh, no, no, this heart of stone».

Майже годину співали позабуті пісні… І Олег засумував за минулим… Прикро, що у свій час він так мало уваги приділяв найріднішій людині у світі… Завше дивився на синові вчинки очами дружини… І якимось дивом його син виріс нормальним, гарним хлопчиком… Просто живе наразі своїм автономним життям… Олегові очі потуманило від сліз… А Ігорьок, нічого не бачачи в темряві, притишено запитав:

— Тато, а як ти подивися на те, що…. Словом, я…. кидаю цю юристику …

Олег не йняв собі віри… Доки він м'явся, син сам усе вирішив. Та радості своєї не виказав… Аби перевірити наскільки хлопець впевнений у своєму рішенні, суворо запитав:

— Синок, адже мама так хотіла…

— Тато, я ненавиджу ці закони, їхні трактування, юридичні тонкощі і таке інше. Я буду поганим юристом… Я не зможу виступати в судах…. Я там три слова не зв'яжу… Я знаю себе… Сидітиму, як останнє мурло. Я бачив таких адвокатів… І бачив дівчисьок-прокурорів, які вимагають вирок за вказівкою судді.

– І що ти наміряєшся робити?

— Ще не знаю… До літа попрацюю, а там побачимо.

— Але ж ти загримиш до армії!

— То й що? Зараз армія — усього рік. А, може, і не загримлю. Скоро армія буде контрактною, то може до мене не одразу дійдуть руки.

— А до чого в тебе серце пристає? І як то без вищої освіти? Треба вступати до іншого вишу…. Може до технічного? Знайдемо там зв'язки…

— Тату, я ще не визначився… але мені кортить вчити мови… Англійську, французьку, іспанську…А щодо вищої освіти, так у Білла Гейтса теж її немає і нічого — живе собі чоловік і не бідує. Щоб ти знав, юного Біллі у свій час викинули із Гарварду за неуспішність.

— На одних мовах далеко не виїдеш, — намагався Олег переконати сина продовжувати освіту. — Треба мати професію. І на Білла Гейтса ти не рівняйся.

— Я хочу вчити мови… Самостійно або на курсах… І напевно виїду звідси. Щось не лежить моя душа до України. Дядько Дмитро теж поїхав… Попросимо його знайти мені там роботу. Будь-яку… Попрактикуюсь з французької і іспанської… Адже він живе майже на кордоні з Іспанією…

Синові зізнання приголомшили… Такого розвороту подій він не очікував. Одна новина за іншою… Куди він збирається їхати? За кордон?

— Ти хочеш усіх нас кинути? Мене, бабусю і … батьківщину?

— Тату, ти бачиш, яка це батьківщина… Мама ходила по платних клініках, увесь час скаржилася, що там її не лікують, а тільки гроші витягають, і як наслідок померла в державній лікарні. Так само вона мала нагоду померти на вулиці… Та справа навіть не в цьому… Жити в Україні — час втрачати. Вдивися в обличчя нашої так званої «еліти» у телевізорі і зрозумієш, що тут нема чого робити… Тож поки ще не запізно треба рвати звідси…якнайдальше…

…Син пішов до друзів… А Олег ще довго сидів на підлозі його кімнати і слухав старі вінілові платівки. Кінець-кінцем вирішив, що най буде як буде. Най синок обирає свій шлях і набиває свої власні шишки. Мови — теж непогано. А щодо еміграції… Поживемо-побачимо.

Одне його втішало. Юрист з Ігорька — ніякий, а витрачати час і величезні кошти на те, щоб втямити це у судах — у тисячу разів гірше. Там рахунок піде на чужі долі…

7.

Майже всі колеги цуралися Смідовича, і причиною було не лише його непорозуміння з головлікарем. Сам факт порушення патологоанатомом правила взаємовиручки мав неприємний присмак — сьогодні справу зам'яли, а завтра, не приведи Господи, дійде до суду. Андрій Шевчук відносився до тих, хто хоча і вітався з опальним колегою, проте півголосно й на бігу. Почувався при цьому кепсько як ніколи в світі… Властиво, той інцидент стався через його недосвідченість… На перший погляд картатися було нема за що. Саме головлікар розпорядилася тієї ночі зачекати до ранку… І можливо, як досвідчений лікар, вона мала рацію… Та чим більш він розмірковував над ситуацією, тим більш жахався. Чому він тоді не проявився? Чому не сказав твердо: «Я можу. Давайте спробуємо»? Втім, не все так просто… Якби пацієнтка померла на операційному столі, то була б зовсім інша історія…

Натомість думки роз'їдали мозок…. Страждання призвели до безсоння, а з настанням ночі він боявся виходити на двір — скрізь йому ввижалася жінка з бордово-попелястим волоссям… Вона розповідала про своє життя, про те як любила і її любили, як вона хотіла жити, а він, клятий недоук, дочасно обірвав її життя…. Зрештою, постійні недосипання призвели до того, що під час асистування він отримав від Кирпи доброго стусана і порцію добірної лайки.

А тут ще подія…. Якось у понеділок він сидів у ординаторській і вивчав історії хвороб. Раптом до кімнати нечутно прослизнула Тетяна Кирилівна, мила п’ятдесятирічна жінка, висококваліфікована медсестра, яка працювала в операційній майже двадцять років. Треба сказати, що операційна медсестра — найневдячніша серед медичного персоналу посада. Якщо палатним сестрам хоч хтось суне у кишеню п’ятірку чи десятку, то під ніж люди потрапляють голі й босі, а часто у несвідомому стані. Тим-то підробіток операційної сестри залежить від доброї волі хірурга… Крім того, не лише на асистентах оператори виливають свої емоції… Робота операційних сестер вважається більш престижною через безпосереднє спілкування з елітою медицини в найкритичніші хвилини. А це зближує людей…

…Спочатку він не звернув на Тетяну Кирилівну ані найменшої уваги. Та коли почув слабкі рюмсання, враз озирнувся. Жінка плакала біля вікна, жмакаючи в руках місцеву газету… Зопалу Андрій скочив, та вирішивши, що то може бути щось особисте, знову усівся. Проте не реагувати на стан жінки, яка плаче, теж було нечемно. Тоді він підійшов до неї і обережно спитав, чи не може чимсь допомогти… Реакція Тетяни Кирилівни була несподіваною…. Вона повільно повернулася до нього своїм добрим довгастим обличчям і вибухнула: «Не можу вже! Піду за три чорти! І навіщо мені все це потрібно?».

Поступово вияснилося, що діставати її почали ще з позавчора, коли сусідка кинула просто в очі: «Що ти прибідняєшся? З людей берете гроші за кожний укол, а ти все бідною прикидаєшся…». А в неділю поїхала до міста… Одвезла сумку з городиною, бо зять заробляє мало, а донька у декретній відпустці. Дорогою завернула на базар за усілякими дрібницями по господарству і набігала повну сумку. На шосе довелося ще з півгодини чекати на задрипаного сільського автобуса. Щойно вона поставила свою велику сумку на підніжок, як дверцята почали зачинятися, і її руки опинилися поміж стулками. Жахливий крик вирвався з її грудей… Тільки не руки! То ж її робочий «інструмент»! Втім водій вже почав їхати… Невже в дзеркало нічого не бачив? Коли люди закричали, він зупинився, а потім всю дорогу лаяв дурних баб, які йому вже поперек горла стали: за багаж не платять, а своїми торбами займають в салоні таку саму площу, як і людина. Коли Тетяна Кирилівна вийшла з автобусу, то одразу і впізнала свого кривдника… Півроку тому вони з Кірпою його з того світу витягли. Дуже складна була операція — прорив кишок… І таких історій на її пам’яті не злічити…Бо операційних сестер в обличчя ніхто не знає, а вони пам’ятають усіх… Аж ось остання крапля… І жінка ледве стримуючи ридання простягла зім’яту газету «Пріснянська правда». Андрій присів на диван і почав читати. То був лист якоїсь Тамари Б. з села Коржівки, де вона скаржилася на зникнення обручки під час операції у районній лікарні.

— Ми за зарплату в 700 гривень їх рятуємо, а вони ще й гудять нас. За правилами перед операцією хворі повинні знімати з себе всі коштовності… А тепер Семенова вимагає аби всі учасники операції компенсували цій Тамарі Б. вартість обручки. Кирпі то неважко заплатити, а звідки я візьму такі гроші?

І медсестра наново залилася сльозами.

— Тетяно Кирилівно, мене турбує інше…Чому ви без суду повинні взагалі щось компенсувати? Нічого не платіть, най вони доведуть…

— Так навіщо мене так ображати? Ви знаєте, я давно працюю у цій лікарні і вже надивилася — на три життя вистачить. Коли люди здорові, то вважають, що ніколи не захворіють… А як зненацька дізнаються про якусь болячку всередині, то так вже в очі заглядають, так чекають від нас заспокоєння і підтримки! І побалакай з ними, і приділи їм уваги, і заспокой… Неначе ми — духовні пастирі…. Тут у нас хірург колись був, так він так і казав: «Їм потрібен більше панотець, ніж оператор». Люди не розуміють, що ми не маємо сил безкінечно обігрівати їх своїм теплом… Вони знати не хочуть, що ми теж потребуємо підтримки! Вони вилікуються і йдуть додому, а ми тут лишаємося… І знову біль, знову кров, знову когось треба втішати… А мене? Хто мене втішить? Та вже ж не хворі… Бо недужі шкодують лише самих себе… А потім за межами операційної вони ламають мені руки, довідку вчасно не видають, ганяють бюрократичними коридорами, і я не можу їм пожалітися! Бо то тільки вони мають право мені жалітися!

Андрій не встиг нічого відповісти бідній жінці, бо в ординаторську забігла медсестричка Ганнуся і з кривою посмішкою повідомила, що «якась чудернацька городська чекає у вестибюлі». Андрій вибачився перед Тетяною Кирилівною і вийшов до коридору. А там напроти вікна стояла Наталя… Анітрохи не сумніваючись, що їй безмежно раді, професорська донька щиро посміхалася начебто і не було нічого… У Андрія похололо серце… Він навіть трохи відступив перед цією примарою з потертим рюкзаком поверх аморфної куртки і у кислотних джинсах…

… А Наталя все ще скалилася… І було з чого — належала до впевнених у собі дівчат, які змушують оточуючих повірити у їх вроду. Низькоросла та кремезна, вона косметикою ніколи не користувалася, а густі брови не вискубувала. На якомусь етапі Андрій теж повірив у привабливість Наталі, і йому навіть імпонував її імідж «своя в дошку» навіть. Та згодом всі ці «європейські» примамбаси почали набридати. Все частіше його погляд затримувався на млосних та струнких білявках і він почав себе ловити на тому що заздрить їх супутникам. Особливо його дратували «успіхи» у навчанні професорової доні. Три четвірки за шість років! Навіщо ж так відверто? Адже кожен на курсі знав, яка вона «відмінниця»… Власне кажучи, ця дівчина була ще однією з причин його від'їзду з міста. У село б вона точно не поїхала, бо татко давно зарезервував їй поживну посаду у приватній стоматологічній клініці.

… Наталя схопила його руку і по-чоловічому потисла її. Це було щось нове….

— Привіт! Вирішила навідати пустельника! Ти що, номер телефону змінив?

Трохи отямившись, вирішив триматися офіційно. Та сухе пояснення, що загубив телефон разом із карткою (хоча це була брехня брехнею) пролетіло повз Наталині вуха.

— Ти коли звільнишся? — закричала вона. — У тебе кажуть тут власний будинок! Давай ключі!

Це було занадто… Та поки думав, як би скоріше позбутися непроханої гості, дівчина повідомила, що вона тут лише до завтра. І то добре… Дома було як виметено, тож зайшли до лавки купити щось до вечері. Селяни з неприхованою цікавістю розглядали чудну міську, яка впевнено керувала їхнім молодим лікарем. На лихо у цю мить до лавки забігла і його сусідка-помічниця Таня. Допитливо оглянувши Наталю, вона демонстративно хмикнула та відвернулася.

Поступово Андрій упокорився цьому візитові… До завтра можна й потерпіти. Що вже поробиш? Від цієї думки на душі значно полегшало…

Він весело нарізав бутерброди з ковбасою і сиром, наклав у тарілку солоних огірків, які йому принесла вдячна за вирізаний чиряк пацієнтка… А Наталя сиділа на табуреті і розповідала про спільних знайомих — хто як влаштувався, хто одружився, розлучився, народився і таке інше. А потім ляснула себе по лобі й витягла з свого рюкзаку пляшку французького сухого вина. «Тато привіз просто з Парижу. На конференцію літав», — пояснила лаконічно. Келихів в Андрія зроду не водилося, на те довелося пити делікатний напій з металевих кухлів. Демократично сьорбнувши трохи винця Наталя розповідала про свою звитяжну працю у престижній стоматологічній клініці, де пломба коштує мінімум 250 гривень. Зарплатня в неї не дуже велика — десь 5000 гривень на місяць, але їй поки що вистачає. Затим вона видала мету свого візиту… Є вакантне місце в Клініці доктора Мульковича.

— Він займається діагностикою та лікує на устаткуванні власного виробництва, — гарячково пояснювала Наталя. — Об'єднав лазер, магніти, мікрохвилі, резонанс та електропунктуру під єдиним програмним забезпеченням. Називається це диво — безмедикаментозне лікування. Твоє завдання — засилати клієнтів на цей апарат… Один сеанс — 200 грн, але ти повинен переконати клієнтів, що для задля повного одужання необхідний курс в 10 сеансів. Мулькович дає ставку 2000 гривень плюс 5 відсотків від кожного сеансу твого клієнта.

«Кепські справи в професорської доньки, що за мною в село подалася…», — майнуло в голові. А вголос поцікавився:

– І багато народу по 2000 тисячі за курс відвалюють?

— Так треба вміти вмовити! Підказати, що можна кредит у банку взяти або попросити на роботі, щоб перерахували безготівкою.

— Чесно кажучи, я ще не залишив думки стати хірургом….

«…незважаючи ні на що», — хотів додати, та вдержався. Дівчина на мить засумувала… Та сьорбнувши з кухля кислого вина, згадала негаразди у своїй родині. У її старшого брата Стаса, до речі терапевта у приватній клініці («Вони всі там по приватних клініках…») — купа неприємностей. Клієнти скаржаться за кожну дрібницю… Замордували кляузами, а тут ще на горе на стаціонарі лежав один начальник АТП. Лікували його лікували, а тому все гірше й гірше…. Якось зранку дядькові попустило, і Стас терміново відвіз його додому на своїй автівці під приводом того, що нема чого платити зайві гроші за стаціонар, коли вже полегшало… А дядько той незабаром помер у міській лікарні… І родичі заявили на брата до прокуратури…

– І що йому тепер буде?

— А що буде? Нічого… Історію хвороби переписали — там не підкопаються. Якби він у Стаса в палаті помер, ще гірше було б: приватній клініці летальні кінці ні до чого.

— А він… Як він сам до цього ставиться? …У нас тут теж був інцидент — одна жінка вмерла….

— Ти про що? Тебе теж викликали до прокуратури?

— Та ні…Просто чергував, ну… коли її привезли… А потім… вона вмерла при іншому лікарі, — викрутився Андрій.

— Будеш за кожного хвилюватися — у могилу завчасно зійдеш, а при нашій професії що завгодно може трапитися…

— Від нас також багато чого залежить…

— А для цього краще працювати у приватній клініці. Там — найновітніше устаткування.

Андрій промовчав, що брат її довів того начальника АТП до цвинтаря, маючи при собі таке новітнє устаткування, що новішого й не вигадаєш.

Наталя зовсім осоловіла… Зрозумівши, що піймала облизня, вона тихенько сопла на своєму табуреті… Андрієві стало її шкода й щоб якось уговтати дівчину, пообіцяв подумати щодо Клініки доктора Мульковича. Професорова доня вмить повеселішала і запросила його на свій день народження… Прийдуть колишні однокурсники, побачиться із усіма, а то зовсім здичавів у цьому селі. І так підбадьорилася, що хряпнула з кухля одним ковтком і як суто європейська дівчина скрикнула:

— То що? Підемо сексом позаймаємося?

Андрій зітхнув і поплентався стелити свіжу постіль…

8.

Як і очікувалося, прокуратура відмовила Олегові Томашенко в порушенні кримінальної справи. Його заяву біло відіслано на розгляд до Управління охорони здоров’я для вживання відповідних заходів.

Марта почувала себе ніяково: своїми порадами вона начебто підштовхувала чоловіка скаржитися, а реально допомогти так і не спромоглася. Щоб виправити ситуацію дівчина попросила маму зателефонувати своєму другові дитинства — дядькові Сергію, підполковнику міліції, і спитати, як їм далі діяти. Вислухавши Мартині поневіряння, дядько Сергій запропонував зустрітися на роботі.

Цього разу дівчина взяла на роботі вільний день… Погода була казкова… М'який сніг неквапливо й тихо падав на тротуари, а лагідне сонце навіювало гарні передчуття. Обоє прямували до міськвідділу, сподіваючись на те, що хто-хто, а підполковник напевно порадить їм щось розумне.

… Дядько Сергій виявився рухливим, сухотілим чоловіком більш-менш поважного віку, хоча і з великим видатним животиком. Обличчя його прорізали глибокі зморшки, а геть-чисто сива шевелюра надавала його вигляду певної мудрості, незважаючи на маленькі й колючі очі. Вислухавши суть справи і прочитавши відповідь із прокуратури, підполковник приголомшив своїх відвідувачів:

— Все так… Прокурор зобов'язаний порушити кримінальну справу лише при наявності ознак злочину. Вам у порушенні кримінальної справи відмовлено… Та ще й встановити причинний зв'язок між діями лікарів і смертю без судово-медичної експертизи неможливо.

— А хто повинен замовляти судово-медичну експертизу? — запитала Марта.

— Взагалі, прокурор… Але нагадую — лише при наявності ознак складу злочину. А прокурор не побачив цих ознак, тому й експертизу не призначав. — Але згідно зі статтею 75 УПК для встановлення причин смерті експертиза призначається в обов'язковому порядку! — обурилася Марта.

— Дівчинка моя мила, у вашому випадку причину встановлено — це смерть в результаті ДТП… А якщо ви з цим не згодні, то подавайтеся до суду. Ви нічого не доможетеся. Ніхто займатися цим не буде… Довести склад злочину в діях лікарів практично неможливо. Адже вони намагалися її врятувати і щось робили задля цього…

Та Марта не здавалася.

— Дядьку Сергію, ми вважаємо, що згідно із статтею 140 частини першої Кримінального Кодексу, злочин лікарів районної лікарні полягав в тому, що вони неналежним чином виконали свої професійні обов'язки внаслідок недбалого або несумлінного до них ставлення. А це карається позбавленням права займати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до п'яти років або виправних робіт на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк.

— Вважати можна все що завгодно, а треба довести… Якби лікарі байдуже дивилися, як вона вмирає, розважалися при цьому й з насолодою коментували процес агонії, тоді — інша справа. А у вашому випадку, пробачте, лікарі намагалися допомогти… Як могли — так і допомогли.

Олегові хтось зателефонував і він, вибачившись, вийшов до коридору. А підполковник хитро посміхнувся й підморгнув Марті своїм колючим оком.

— Дівчинко моя… Нормальний мужик… Удівець — це навіть краще, ніж розлучений.

— Та що ви… Я про це навіть не думаю…

— А ти думай! Тобі б тим лікарям руки цілувати, а ти на них скаржишся. Та якби вони врятували його дружину, він би зараз бульйони їй тягав до лікарні, а не свердлив тебе очима…

— Таке скажете, — зніяковіла Марта. — Краще порадьте, що нам далі робити?

— А нічого… Киньте це. Ви нічого не доможетеся. Прокуратура таких скарг одержує пакунками, і якщо прокурор за кожним зверненням громадян експертизи призначатиме, йому ні на що інше часу не вистачить.

Олег повернувся, а дядько Сергій правив своє.

— Якщо так хочете домогтися правди, то наймайте адвоката і йдіть до суду. Навіщо ви звернулися до прокурора? Нехай інші попрацюють? Подавайте позов на лікарню, або на конкретну особу й збирайте докази. Тільки попереджаю: збанкрутуєте на адвокатах, а у нас лікарів не ув'язнюють… Немає такої практики. Учора по телевізору сказали, що в Україні за медичні помилки судами розглядалося 3000 справ, а засуджено лише 10 чоловік.

— Ви розумієте, — розвів руками Олег, — я поступово приходжу до думки, що життя людське нічого не коштує. От так попадаєш до поганого лікаря, той тебе вбиває — і кінці у воду. Так виходить?

— Приблизно так.

— Я нічого не розумію… Убивство з необережності — теж злочин, і відповідальність за цей злочин передбачена Кримінальним Кодексом…

Підполковник секунд тридцять уважно вивчав Олега, а потім дістав з теки газетну вирізку.

— Я вам наведу один приклад. Слухайте уважно… Рік тому за статтею 140 частина перша КК України одну лікарку позбавили права займатися медичною діяльністю на п'ять років плюс за цивільним позовом з неї стягнули 2000 грн. матеріального й 8000 грн. морального збитку. Лікар подала на апеляцію з вимогою скасувати вирок, посилаючись на його незаконність, необґрунтованість, а також на невідповідність фактичним обставинам справи. Лікар вказує, що 28 лютого 2005 року вона обстежила хворого (поміряла температуру, артеріальний тиск, послухала, подивилася горло та призначила ліки) і прийшла до висновку, що стан хворого не потребував госпіталізації. Більше вона його не лікувала. Але 04.03.2005 року вранці їй подзвонила фельдшер і повідомила, що хворому не краще… Тоді лікарка повідомила про це дільничного терапевта та лікаря, яка її заміщала, про негайну доставку хворого на стаціонарне лікування. Хворий був доставлений до лікарні о 10 год. 50 хв. цього ж дня. Крім того, лікарка вказує, що органом досудового слідства та судом не досліджено хто лікував померлого в ЦРЛ, які йому призначали ліки, чи своєчасно було проведено його обстеження, хто його проводив і коли, який діагноз було поставлено та чи своєчасно було його відправлено до обласної лікарні. За її клопотанням суд не провів комплексної медичної експертизи, оскільки в справі є три суперечливі судово-медичних експертизи і ці суперечності не усунуті. Судом також не допитані свідки, показання яких має суттєвий вплив на справу; судом не встановлений причинний зв'язок між тяжкими наслідками та її діями. Ні органом досудового слідства, ні судом не вказано в чому полягала неналежність виконання нею службових обов'язків. Вона вважає, що в її діях немає жодного складу злочину. Лікарка просить закрити кримінальну справу щодо неї за мотивами ст. 6 п. 2 КПК України, скасувавши також вирок і за мотивами безпідставного вирішення цивільного позову та стягнення з неї 2 000 грн. матеріальної шкоди при відсутності чеків, квитанції, накладних. Заслухавши доповідь судді про суть вироку, повідомлення про те, ким і в якому обсязі він оскаржений, виклавши основні доводи апеляції, заслухавши міркування прокурора про залишення вироку без зміни, апелянта про задоволення її апеляції, потерпілого, який вважає, що за смерть його сина мусять нести відповідальність всі винні медичні працівники, перевіривши справу в межах апеляції, апеляційний суд приходить до переконання, що апеляція підлягає частковому задоволенню… Те-те-те… у справі допущені такі неповнота та неправильність, які не можуть бути усунутими в судовому засіданні. Ст. 140 КК України передбачає невиконання чи неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого. З об'єктивної сторони цей злочин характеризується діянням, наслідками та причинним зв'язком між ними. Засудженій пред'явлено обвинувачення, що визнав суд першої інстанції, в тому, що вона виїхавши за викликом до хворого на село, неналежним чином виконала свої професійні обов'язки, які причинили тяжкі наслідки — смерть хворого. Проте, погодитися з таким рішенням органу досудового слідства та суду першої інстанції неможливо. Так, з матеріалів кримінальної справи видно, що хворий захворів 28 лютого 2005 року. Засуджена була викликана до хворого лише 3.03.2005 року і обстежила його о 14 год. 30 хв. — 15 год. та поставила діагноз ГРВІ, нейроінфекція, інтоксикація. Чи була необхідність госпіталізувати хворого на стаціонарне лікування в ЦРЛ ні органом досудового слідства, ні судом першої інстанції не досліджено. 4.03. 2005 року в 10 год. 50 хв. хворий за ініціативою засудженої був госпіталізований іншим лікарем до ЦРЛ, де ще одним лікарем йому поставлено діагноз — інтоксикація, гострий гастрит, холецистит, гострий пієлонефрит та призначено лікування. І лише з погіршенням стану здоров'я хворому 7.03.2005 року призначається термінове рентгенобстеження та встановлюється діагноз — негоспітальна двобічна крупозна плевропневмонія ДН 2, інтоксикація. Вказаний діагноз 7.03.2005 року в 11 год. підтверджений консультантом ОКЛ доцентом, який рекомендує перевести хворого у реанімаційне відділення ОКЛ, де він помер. Згідно висновку судово-медичної експертизи смерть хворого настала від гострого захворювання у вигляді двобічної субтотальної (крупозної) пневмонії (важкий перебіг), яка ускладнилась різким набряком легень, легеневою недостатністю (гострий токсичний міокардит), різким набряком та ущільненням тканин головного мозку. Тобто ні органом досудового слідства, ні судом першої інстанції не досліджено та не встановлено чи своєчасно, обґрунтовано, повно проведено обстеження потерпілого лікарями ЦРЛ, чи вірний встановлено діагноз. Крім того не встановлено на протязі якого періоду часу виникла та розвинулась крупозна пневмонія, а також чи при своєчасному її виявленні в період з 4 по 8.03 2005 року можна було вилікувати хворого. Вказане є неповнотою та неправильністю досудового слідства, без усунення яких неможливо встановити причинний зв'язок між діями засудженої та лікаря, що її заміщав, та наслідками, які наступили, а тому неможливо встановити винність чи невинність їх, неможливо встановити винність чи невинність інших медичних працівників ЦРЛ. Приймаючи до уваги те, що вказана неповнота та неправильність не можуть бути усунутими в судовому засіданні в зв'язку з великим обсягом виконання слідчих, оперативних дій, призначення та проведення додаткових судово-медичних експертиз, апеляційний суд приходить до переконання, що вирок суду стосовно засудженої та постанову суду від 14.09.2006 року стосовно хворого слід скасувати, а кримінальну справу повернути на додаткове розслідування. А от рішення по цивільному позову суд залишив, очевидно, без змін. Я вам так довго все це зачитував, щоб ви пройнялися яка робота повинна бути проведена, щоб довести провину лікаря… Пройнялися?

— Пройнялися, — закивала Марта. — Тобто потрібно подавати до суду цивільний позов?

— Так, можете подати… Але — то інша історія. Що таке збиток? Збиток — це втрата, ущерб. Ви маєте право вимагати відшкодування матеріального збитку, якщо маєте бажання компенсувати понесені вами втрати у зв'язку з неправильним лікуванням. До того ж такі збитки повинні бути документально підтвердженими. Чи маєте на руках якісь чеки чи квитанції, Олеже Андрійовичу?

— В лікарні з мене взяли 500 гривень готівки за ліки. Та чек мені, певна річ, ніхто не видавав. А які ще документи? Могилу рили два бариги… Які з них квитанції?..

— Тоді ви, Олеже Андрійовичу, можете подати позов на відшкодування морального збитку, тобто зажадати від лікарні компенсації за ваші душевні страждання, яких ви зазнали у зв'язку зі смертю дружини. У яку суму ви оцінюєте свої душевні страждання?

Марта з дядьком Сергієм пильно й довго дивилися на Олега. А той мовчав… Не чекаючи на відповідь, підполковник дістав з теки ще одну вирізку.

— А от в Росії ситуація була подібна до вашої. Районний суд Читинської області визнав винним лікаря-хірурга Центральної районної лікарні в заподіянні смерті за необережності внаслідок неналежного виконання своїх професійних обов'язків. Вдень 24 червня 2005 року до хірургічного відділення ЦРЛ надійшов хворий зі шлунковою кровотечею, викликаною виразковим дефектом стінки шлунка. Лікар, одержавши результати обстеження шлунка, аналізи крові, які свідчили про гостре й важке захворювання, легковажно покладаючись на свій багаторічний досвід і професійні навички, не надав хворому екстреної медичної допомоги. Лише після доби з моменту надходження хворого він провів хірургічну операцію, яка виявилося на той час пізнім оперативним втручанням. Прокуратура району дійшла висновку, що лікар-хірург вчинив злочин і підлягає кримінальній відповідальності. Рішення засноване на висновку комплексної судово-медичної експертизи. Зокрема, у ньому сказано, що лікарська медична допомога хворому провадилася не в повному обсязі, а оперативна медична допомога проведена пізно. У результаті бездіяльності лікаря хворий внаслідок тривалої кровотечі через декілька днів помер. Сам лікар свою провину заперечував. Проте, у ході судового засідання вона була доведена. Лікареві-хірургові призначено покарання у вигляді позбавлення волі терміном у два роки й шість місяців умовно з випробувальним терміном у два роки. Крім того, він позбавлений судом права займатися лікарською діяльністю протягом двох років. Засудженому доведеться виплатити на користь матері померлого компенсацію за моральну шкоду в розмірі 50 тисяч рублів.

— Тепер я розумію, — процідив Олег. — Прокуратура звернула увагу на цей випадок і дійшла висновку, що лікар-хірург вчинив злочин і підлягає кримінальній відповідальності… Лише тоді вони провели судово-медичну експертизу… Дякую за консультацію… Я все усвідомив.

Вже в коридорі полковник запитав Марту як там Ярослав. Дівчина відповіла, що все гаразд… Гарний хлопець, дуже ввічливий, тактовний, попередливий, галантний і таке інше. Та не завадило б йому бути трохи ….як би то висловитися… активнішим…

— Ех!.. Активнішим… То — мій біль…. Добре, поговорю з ним..

Назовні їх чекала несподіванка: сонце, яке так лагідно пригрівало вранці, надовго зникло за хмарами… Сніг підтанув, а з дахів загрозливо нависали бурульки…

— Тепер я розумію цю систему, — злобливо резюмував Олег. — Усе розраховано на те, що людина втомиться дошукуватися правди, зламається і у неї не вистачить наснаги вести боротьбу далі…

Хвилин з п'ять вони крокували ані пари з вуст і зовсім не тією дорогою, якою треба було іти хоча б одному з них. Обоє розуміли, що устрявати у карний суд даремно, а вимагати з лікарні відшкодування морального збитку здавалося аморальним. Раптово з боку ріки подув пронизливий студений вітер… Налетіла хуртовина… Важка похмура хмара загрозливо зависла над містом. Олег отямився і обдивився навкруги… Виявилося, що вони стовбичать на безлюдній набережній. Що робити? Знову вести дівчину до кав’ярні? Годі вже… І він запросив засмучену Марту до себе додому. Там вони зігріються і спокійно обговорять свої справи без сторонніх очей. Марта погодилася… Тож вони повернулися на центральний проспект і сіли в напівпорожній трамвай… Поки дівчина мовчки дивилася у вікно, Олег розглядав пасажирів. Начебто нормальні, пристойно одягнені люди… Багато молоді, інтелігенції… А як Марина зневажала громадський транспорт! Краще не згадувати…. Стверджувала, що тільки старці трамваями роз'їжджають… Позаду дві студентки щебетали про сесію, і Олег згадав свою нездійснену ідею зателефонувати Білецькому…

До будинку дісталися мокрющі… Вдома Олег стягнув з дівчини намоклу куртку і повісив її сушитися у передпокої. А Марта розчесала своє довге вогке волосся і пройшла на кухню. Покосившись на м'який куточок, вона знітившись присіла на табуретку біля вікна. А Олег тим часом підбадьорював себе лаштуванням кави та викладанням на блюдо тістечок.

— Марто….

— «Марфа Васильевна я», — засміялася дівчина й атмосфера миттєво потеплішала.

— Так… Дійсно… Древньо-арамейською мовою Марта — це володарка й наставниця. А українською — Марфа. А ви про Марфу-посадницю знаєте?

— Ні-а, не знаю. Я знаю лишень Марфу Василівну з кінофільму «Иван Васильевич меняет профессию».

— Ех ви, Марфа Василівна… Тоді я дам вам вільний переклад цієї історії, від якої душа холоне. Так от слухайте… Був на Соловецькім острові монастир… А біля цього острова був інший острів, який ченці вважали своєю власністю, а жителі помор'я натомість звикли на ньому рибку ловити. От Зосима, засновник монастиря, і подався до Новгороду клопотати грамоту на цей другий острів. Спочатку він сунувся до владики, а потім і до боярині Марфи дійшов. Та Марфа наказала випровадити непроханого гостя. Роздратований Зосима спересердя вигукнув: «Пропадіть ви пропадом!». А владика взяв та й виклопотав монастирю грамоту на володіння. Та ще й з усіма печатками: своєї, посадника, тисяцького й п'яти кінців Великого Новгорода. Довелося Марфі запросити Зосиму до себе в гості… Влаштувала вона гучний бенкет, зустріла преподобного з великою повагою і посадовила на перше місце. Та раптом, серед бенкету, Зосима ні з тих, ні з сих зарюмсав. Бояриня давай вибачатись, насувала йому дарунків й навіть додала до того злощасного острову своє село на річці Торба. Словом, все робила, аби вгамувати преподобного. Минуло кілька років… Зосима вже й труну собі спорудив, аж тут новина: Великий Новгород розграбований, владику Феофіла скинули, бояри відіслано в оковах на чужину разом з бояринею Марфою та її дітьми… От так збулися прокль… тобто пророцтва Зосими.

— От тобі й маєш… — засумувала Марта. — Через якийсь острів таке напророчив людям… Бідна Марфа…

— Це я вам розповів свою версію, а за офіційною — так їй і треба цій Марфі… Чому для монастиря острів пошкодувала?

Олег розлив каву і підсунув дівчині кремове тістечко.

— До речі, давно хотів запитати, звідки ви знаєте всі ці юридичні тонкощі?

— А, — розсміялася Марта, — це через Ярослава, сина дядька Сергія… Розумієте, рік тому дядько Сергій попросив мене працевлаштувати свого сина. Спочатку я здивувалася. Дядько завжди пишався сином і хвалився, що після юридичної академії його запросили (!) прокурором до Луганську. Аж тут хлопець повернувся додому, і дядько Сергій зі своїми зв'язками не спромігся йому нічого знайти. А в нас звільнилась посада юриста. Я порекомендувала директорові Ярослава й тепер, щоб не пекти раків, доводиться частенько вирішувати за нього юридичні питання… А потім вже і кримінологією зацікавилася. Щодо Ярослава… Дуже інертний хлопчик… Хоча він ненабагато молодший за мене, та інакше як хлопчиком не назвеш…Нещодавно таке бовкнув нашому головному бухгалтерові. Ми працюємо до п'яти вечора, і коли вийшли із прохідної, то Люба наздогнала його й запитала, чому він не зустрівся з податковими інспекторами? Адже вони просили пояснити їм деякі положення наших договорів… А той і відповідає: «А вам не здається, Любов Вікторівна, що робочий день вже добіг кінця?».

Олег зітхнув… Яке щастя, що Ігорьок кинув цю юриспруденцію до дідькової матері.. І згадав потуплений погляд сивого підполковника. Поділився з Мартою, що його син міг стати, напевно, таким самим «юристом» та, слава Господу, це питання вже закрито…

Аби не припиняти бесіди, він поцікавився як такій чарівній дівчині працюється на Богом забутому заводику. Марта пожвавішала і повідала, що запросила її туди Люба, та сама головний бухгалтер, якій Ярослав відмовився допомагати в спілкуванні з податковою інспекцією. Спочатку було дуже складно… Коли йшла на це місце, навіть купила діловий костюм, бо посада начальника таки зобов'язує. Та всівшись за старий розсохлий письмовий стіл з комп'ютером, який працював ледь не на перфокартах, мало не розревлася. Підлеглими в неї були три товсті тітки. Спочатку вони саботували усі її накази й займалися на свій розсуд хто чим. В обідню перерву тітки витягали з-попід столу банки з якоюсь сірою рідиною та енергійно торохтіли ложками об денце, смачно чавкаючи й облизуючи ложки — «наші хвостики гачком, наші рильця п'ятачком». Марта, аби не бачити й не чути всього цього виходила під час обіду з кімнати, бо окремого кабінету тоді ще не мала. Після тривного обіду тітки, як закон, дружно лузали насіння та обговорювали серіали. Через те, що заводик їх перебуває у ведмежому кутку, то й працівники там вдягнені ніби полонені німці. Нормувальниця, наприклад, дотепер ходить на роботу у трениках з витягнутими колінами. На а цьому тлі Марта виглядала як народна артистка… Зараз, на щастя, тітки навчилися виконувати її завдання вчасно й більш-менш якісно. Втім на роботу вона ходить у джинсах, щоб не дуже виділятися. Щоправда, тепер в неї лишилося тільки дві підлеглі.

— Чому? Одну виперли?

— Та що ви? Просто тітонька не спромоглася перешикуватися на новий лад і пішла працювати в цех. Та ви за них не хвилюйтеся! Кожну з роботи чоловік на автівці зустрічає… І лише я самотньо чугикаю на старому трамваї…

Олег посміхнувся й знайшов доречним нарешті запитати:

— Марфо Василівна, а чому ви розлучилися з чоловіком? Якщо хочете — не відповідайте.

— Ні, чому? Хочу! Навіть дуже хочу розповісти, — загарячилася дівчина, що додало особливу принадність її нордичному лику. — Просто чоловіки не люблять жінок, які не підігрівають їх низинні пристрасті й не заохочують до ганебних вчинків.

— Що ви кажете? — вразився Олег такому пасьянсові.

— Хоча, що ви мене будете слухати? Можливо він теж до мене претензії має.

— Але я жадаю вислухати саме вашу версію.

У викладі Марти історія була такою. Чоловік її відкрив свою фірму і увесь занурився у справи. Марта не заперечувала постійному перебуванню чоловіка на роботі, бо вважала, що це краще, ніж лежати на дивані, як супутники життя деяких її подруг. Та ось він запропонував їй посаду головного бухгалтера… Марта категорично відмовилася, бо бухгалтерію ненавидить ще з інституту. Вона попрацювала в нього менеджером з персоналу, проте довго на його фірмі не затрималася… Її чоловік за роки свого директорства дуже змінився. І змінився на гірше.

— Яким чином?

— Почав горлати на людей. Уявляєте? Репетував на своїх підлеглих як різаний і тикав усім, незважаючи на поважний вік. Мав одного начальника маркетингу — солідного такого чолов’ягу… Відставника. З першого дня знайомства він називав його Петею. По-батькові не знав і знати не хотів, а в нашому російськомовному середовищі звертатися «Пане Петре або пані Маріє» нема звичаю… Обзивав своїх робітників як у дитячому садку — Манями, Катями, Сергійками… І волав з будь-яких дрібниць. Я просила його поводитися більш чемно і стримано. Адже він, властиво, з інтелігентної родини…. Мама — викладач у технікумі, тато — журналіст в місцевій газетці. Та чоловік переконував мене, що це — виробництво, а я нічого в цьому не тямлю. На щастя, Люба запропонувала мені роботу і я погодилася…. А в чоловіка з'явилася інша помічниця, Карина. Сіренька така мишка… Прийшла на фірму ще за мене і поводилася тихенько-тихенько… Займалася діловодством та технікою безпеки. Але така, знаєте, клята до роботи! Хапалася за всі питання — і за свої й за чужі. Дуже трудяща дівчина… І поступово стала незамінною. Тепер Карина Михайлівна взяла на себе організацію фінансово-економічного сектору, переконує мого колишнього чоловіка в тому, що всі навкруги — дурні, пройдисвіти, які нічого не роблять, лише даремно одержують зарплатню. І живуть вони тепер — як одна душа… Коли директор розносить своїх підлеглих — Каринка сидить поруч й посмішкою заохочує. Типу, давай, давай, любий! Так їх!.. Який ти молодець!.. Старих друзів він розгубив… Йому всіх наразі заступає одна Каринка.

— От таких люблять… — невесело завершила Марта свою розповідь. — А що я можу запропонувати? Поводитися гідно, а на вихідних Джармуша дивитися?

Хто такий Джармуш Олег не знав… Та про всяк випадок запам'ятав.

— Все в минулому… А як ваші справи, ви свої кіоски спродали?

— Так спродав. Тільки я зараз думаю…

І Олег згадав двох студенток з трамваю… Обстановка розташовувала: грізна хмара все ще висіла над містом і в кухні потьмарилося. Запанував затишний півморок і він відчув таку довіру до дівчини, яка сиділа поруч з ним, що в душі народилося бажання розповісти трохи про себе. Не все, звичайно… Багато чого вона не довідається ніколи… Але давню давнину згадати не завадить. І Олег розповів, як колись викладав історію в технічному виші… Як був дуже гарним викладачем, хоча й трошки розхристаним. Молодий був, любив туристичні походи, потім навіть сам водив групи до Криму і Молдавії. І все було б гарно, якби не «пєрєстройка». Зарплатня у викладачів знизилася, а вимагати хабарі з студентів він так і не навчився. Тож довелося піти до друга на фірму торгувати металом. А потім… Потім відкрив ці кіоски… Втім все частіше він повертається до думки відновити викладацьку діяльність, адже він таки — кандидат історичних наук. Хоча й страшнувато, якщо по-чесному. Двічі літа не буває…

— Чому?

— Скільки часу минуло! І історія зараз інша…

— Так ви не можете або не хочете?

— Хочу…

— Може, не дуже? — лукаво запитала Марта.

— Дуже…

— А якщо дуже, то навідайтесь до свого інституту і дізнайтеся, як там справи. Як кажуть, «спиток — не збиток». Ні — так є інші виші або навіть технікуми, пак коледжі… Головне — почати, а там життя поведе…

…Вже затемрілося, коли Олег викликав дівчині таксі…. Вночі, сидячі на самоті в кухні з цигаркою у зубах, він твердо вирішив найближчими днями зателефонувати Білецькому.

9.

Андрій Шевчук вертався додому парком… Було дуже слизько, і він уважно дивився під ноги, старанно переступаючи небезпечні місця. Коли бачив перед собою блискучу підталу тасьму, хлоп’яча душа не витримувала спокуси. Розганявсь — і стрімко летів вперед, розвертаючись до кінця доріжки задом наперед.

Раптом помітив поперед себе знайому фігуру, яка за схилом голови нагадувала віслючка Іа. З-під пахви небораки виглядав незмінний чорний портфель… Уздрівши довгу блискучу доріжку, він розігнався і… пригальмував акурат біля сиротливої постаті.

— Доброго вечора, пане Вікторе!

Смідович скоса глянув на колегу, миркнув «доброго» і сумовито покрокував далі… Та хлопець і не думав відступатися. Просто у спину спитався дозволу ознайомитися з домашньою бібліотекою шановного пана Віктора, про яку начувся багато гарного. На крижане питання, що його цікавить, відповів: «Звичайно, медична література»…. Потупцювавшись, Смідович знехотя запросив настирливця до себе.

Мати його була вдома… Як кожна жінка у такій ситуації, вона спочатку заохкала, чому не попередили, а потім прожогом метнулася насипати борщу. Андрій не пручався: за домашньою їжею таки скучав. За вечерею вона розпитувала гостя про те, як той влаштувався у старій хаті і порадила не зволікати з нареченою, бо звикне сам і буде, як її син, одинаком вік доживати. Перегодя розповіла про те, як на роботу не йшла, а літала, а увесь колектив лікарні уявляв собою дружню родину. Не забула згадати і про завідуючого Жаборовського, утираючи око стареньким ситцевим фартухом… «Мета у кожної медсестри, лікаря й санітарки була одна — поставити хворого на ноги», — безрадісно завершила вона свої спогади.

Подякувавши за смачну вечерю, Андрій відібрав декілька книжок з хірургії, зелену товсту книжку про знаменитих хірургів Вишневського й Філатова і пішов додому. Його ніхто не затримував…

Та з того часу чоловіки заприятелювали. Смідович надавав молодому колезі трупи для вправ, ділився своїми спостереженнями, а Андрій, у свою чергу, допомагав робити розтини. Інколи вони випивали в морзі на протертому диванчику, і патологоанатом, не заглиблюючись у деталі, розповідав про те, як життя врешті-решт перетворило його у підтоптаного парубка… Та що поробиш… Вже звик …Андрій у душі лаяв всіх жінок світу. Класний мужик, не п'є, при пам'яті, що їм ще треба? У свою чергу він зізнався, як кляне себе за те, що у свій час трохи халатно поставився до набування практичного досвіду. Ні, він не був найгіршим інтерном чи студентом, біли й гірші. Натомість варто було мірятися з найпершими… А такі були! Ходили на всі кружки, скрізь сунули свого носа, а в інтернатурі самостійно оперували. Вони дихали медициною й жили нею… Він теж вирішив стати першим. Нехай із запізненням, та ще не вечір… Спочатку наб’є руку на найпоширеніших операціях, а згодом і позаштатних ситуацій не лякатиметься.

Поступово світ піднявся вгору… До пацієнтів Андрій ставився так, начебто вони були його батьками, сестрами та братами. Історії хвороб знав як «отче наш», не шкодував часу на вислуховування найдрібніших подробиць захворювань, засиджувався на роботі допізна… Годинами рився в довідниках, а вдома, у місті, добирав відсутні знання в Інтернеті. Робота геть чисто поглинула його. Все частіше він оперував самостійно а в складних випадках — під керівництвом Кирпи, який помітивши запопадливість молодого колеги, підбадьорював:

— Давай, давай…. Теорія й практика, практика й теорія.

Декілька разів Андрієві довелося навіть взяти участь у застільних заходах чоловічого колективу лікарні, аби у неформальній обстановці розпитати про ті чи інші нюанси лікувальної справи.

…І саме тоді трапилося те, що мусило трапитися, і на що він чекав з таким хвилюванням. Наприкінці січня до прийомного відділення привезли непритомного чолов'ягу. Дружина, яка його супроводжувала, розповіла, що самі вони із сусіднього району, а приїхали сюди до куми на день народження. Випили добряче, те та се… Посварилися… І чоловік побився з одним з гостей.

Андрій уважно оглянув щуплявого мужика із примітивним мавпячим обличчям… Помацав його живіт і замислився… Бійка відбулася півгодини тому… Коли дружина вийшла на вулицю, то побачила як чоловіка, який лежав на землі, бив чоботом у черево кумів сусіда.

— Вдягнений був?

— Коли?

— Коли били?

— Ні, без куртки…

— А руками захищався?

— Я не бачила…. Та що ж це тепер буде-е-е-е-е? — заволала бідолашна на всю лікарню.

Бліде обличчя постраждалого було вкрите краплями поту. При перкусії живота відчув притуплення в нижньому бічному відділі… Черевна стінка трохи напружена, проте — ані здуття, ані виразних симптомів роздражнення очеревини…

Андрій випростався. Без будь-якого подальшого обстеження він знав, що у дядька розрив дванадцятипалої кишки в заочеревинній області. Кардіолог Тищенко, черговий по лікарні, запропонував відіслати чоловіка до сусіднього району за місцем проживання, та Андрій категорично захитав головою… Тищенко знизав плечима: «Дивися, тобі видніше…».

До цього дня він готувався… На трупах проробив цю операцію безліч разів: як під керівництвом Кирпи, так і самостійно. Перечитав увесь Інтернет, списався на медичному форумі з хірургами. Щоправда, він думав, що закон парності спрацьовує в більш короткий проміжок часу, а тут два місяці минуло… А може то сама доля надавала час для ретельної підготовки?

Поки пораненого перевозили до реанімації, він прораховував свої подальші кроки. Аж тут на порозі ординаторської знов з'явився кардіолог: «Що вирішив? Я вважаю за доцільне зачекати дві-три години, може там нічого страшного». Та Андрій замотав головою, наче уперте теля й подався до реанімації. Живіт — дошка, пульс частий і малий. На ймовірне місце розриву вказували садна… Удар вочевидь прийшовся на сигмовидну кишку. Ні… на се нема ради… Нікуди від цього дядька не подітися…. Це — його хворий і більш нічий… Від цієї думки він чомусь розгубився і кинувся телефонувати Кирпі. Той напівсонним голосом відкараскався: «Роби сам! Ти все знаєш. Чи будеш чекати мене до ранку?».

Знову чекати до ранку? Ні…. Тільки не це… І Андрій наказав Тетяні Кирилівні готуватися до операції, а дружину пацієнта — геть з очей. Медсестра запитала: «Що готувати? Катетери? Лапароскоп?».

— Який там лапароскоп… Йому сто років в обід… Відкрита…

Потім глянув на Тищенка:

— Будете асистувати.

— У перший раз, чи що…

Хвилин за сорок пацієнт був готовий до операції… Годі баритися. Відрегулював світло, а медсестра обробила йому руки й натягла стерильні рукавиці. Одна втіха, що сьогодні чергує саме вона, медсестра епохи Жаборовського.

Тетяна Кирилівна обробила гіпотетичні місця розрізу і шкіра пацієнта зарожевіла.

— Тампони, голки, інструменти перерахували?

— Так.

Андрій зробив анестезуючий укол в хребет, а потім поклали дядька горілиць… Хвилини з дві він вдивлявся в живіт, і нарешті впевнено зробив косий розріз у лівій паховій області. Тищенко з медсестрою звели на нього очі, в яких читався гігантський знак питання. А хірург робив своє… Обережно розсік ретрактором шкіру й підшкірну тканину… Краї вийшли рівненькі й зовсім не рвані. Дуже добре… Ручкою ножа роз'єднав м'язові волокна, розділив кровоносні судини між затискачами й перев'язав. Прокол, лігірування…. Захопив і підняв очеревину…

— Перехоплюй! — наказав Тищенкові. — Так… Добре…

Хвилювання не почував, хоча й відчував живу тканину всіма своїми фібрами. Спотайна зрозумів, що його рятують лише треновані до автоматизму руки. Крок за кроком вони з Тищенком дісталися очеревини. Невеликий надріз скальпелем, розширення ножицями і… готово! Наклав ретрактори… Тепер треба негайно мобілізувати товсту кишку, аби мати можливість оперувати поза черевною порожниною. Невже помилився? Чорт… Невже треба було робити серединний розріз?… А що було в тієї жінки? Ушкоджена сигмовидна кишка, розрив 1,5 міліметрів… Враз побачив кишковий уміст і сальник, який розтягнувся і майже прилип до рани. Все так просто? Та невже?… Добре, що хоч сигмовидна кишка має довгі брижі. Він легко її вивів й уважно роздивився… Так і є! Ось воно — місце розриву…. Слава Богу, дірочка зовсім невеличка, десь третина сантиметру, і резекція не знадобиться. У черевну порожнину витекло лише кілька крапель калу…. Андрій ретельно відгородив ушкоджену ділянку кишки серветками і обробив рану. Вслід зашив і зміцнив шви шматком сальника.

Та розхолоджуватися нема коли… Треба терміново видаляти ексудат і інфікований уміст черевної порожнини. За півгодини покрутив отерплою шиєю і помітив перелякані очі Тищенка.

— Що? — спитав свого асистента.

— Та нічого… Руки заклякли.

— А в мене шия…Вже скоро.

Залишалося зашити зовні… Андрій впевнено з'єднав вивернуті краї вузловим шовковим швом. Багато часу зайняло ретельне сполучення підшкірної тканини… Аж ось наклав скоби, аби не лишати пацієнту на згадку широкий шрам, і за допомогою декількох клейких смужок паперу забезпечив додаткову підтримку. Пов'язку на рану накладала вже Тетяна Кирилівна.

Все та не все. Все лише починається. Тепер слід чекати… Не дай Боже доведеться наново розрізати!..

Коли Андрій вийшов з операційної сірів ранок…. Не встиг отямитися, як до ординаторської влетів Кирпа.

— Ну як?

— На автопілоті…

— Що там було?

— Три десятих на сигмі в заочеревині.

— Молодчага!.

Наступного дня Андрій просидів біля ліжка прооперованого, уважно вдивляючись в неголене мавпяче обличчя. Самотужки ставив крапельниці, робив внутрішньовенні уколи, уводив у черевну порожнину антибіотики…

Додому приліз глухої ночі… Впав на ліжко не в силах навіть думати про вечерю, а під ранок схопився і кинувся до мобільного. Все нормально…

Гроші за цю операцію він не взяв, буркнувши щось на кшталт того, що за все заплачено… Так дружина того дядька й залишилася стояти посеред лікарняного коридору з відкритим від здивування ротом і п’ятьма сотенними купюрами у руках. Хоча обізнані люди казали, що така операція вартує щонайменше 1000 гривень.

Андрій і далі спостерігав за своїм хворим, забігав до його палати по три рази на день. Дядько виявився суворим, тримав себе незалежно, і начебто зробив ласку тим, що дав себе врятувати. Коли його виписували, палатна медсестра Ганнуся навіть не витримала: «Та ви хоч би подякували лікарю! Він вам життя врятував!». А той у відповідь лише примхливо вигукнув:

— Що йому дякувати? Це — його робота! Він зарплату получає… Щоб лічив мене! — і з почуттям власної гідності пошукав очами підтримки у сусідів по палаті.

Обурена Ганнуся сплюнула і вибігла з кімнати, а Андрій щиро розсміявся…

То була його перша і остання в житті операція на сигмі. Більше якось не траплялося…

10.

На початку лютого Олег одержав листа із запрошенням відвідати лікарню райцентру Прісне для участі у зборах. Марті листа не показав, однаково вирішив нікуди не їхати… Та пізніше передумав… Збори призначені на 17 годину, а того дня він збирався заїхати на дачу, подивитися що там і до чого. То чому б не забігти по дорозі?

… Коли увійшов до зали, збори вже почалися… У президії тронували огрядний лисий мужик років під 60, гостроноса яскраво-руда дівиця і безбарвна сива жінка похилого віку. Згодом з'ясувалося, що голомозий — то замголовлікаря Коцюба, а дівиця з жінкою — представниці обласного управління охорони здоров’я. Семенова за офіційною версією бюлетеніла. Коцюба з півгодини нудно зачитував результати конференцій та експертиз, далі вислухали пояснення Дюдяєва та хірурга Шевчука, які в один голос стверджували, що зробили все від них залежне. Врешті-решт голова зборів запропонував винести хірургові Шевчуку попередження, а головлікарю Семеновій й Дюдяєву — сувору догану із занесенням до особистої справи. Проголосували одностайно…

Лаючи й клянучи себе останніми словами, Олег вискочив до коридору з незмірним бажанням забратися подалі від цієї ганьби. Вже на східцях почув з-позаду рокотливий голос Коцюби:

— Зачекайте, будь ласка…

Він обернувся.

— Борис Петрович, — із задишкою відрекомендувався замголовврача. — Та хотів вас спитати… Може, ще якісь питання до нас маєте?

— Ніяких питань, — поспішив відв'язатися. — І так все зрозуміло.

— Та що там зрозуміло? Пройдемо до мого кабінету, — і Борис Петрович наполегливо підхопив його за лікоть.

У кабінеті він всадовив гостя у трохи кращий ніж у вестибюлі фотель, а сам витяг з шафи неповну пляшку вірменського коньяку й дві радянські грановані стопки. «Презент від хворих, що вижили», — подумав Олег. Розливши коньяк, замголовлікаря із щирим співчуттям у голосі виголосив:

— Вибачте нас, шановний…. Повірте, ми дійсно робили все, на що спроможні… Пом'янемо вашу дружину… Царство їй небесне, а нас Господь теж не залишить поза увагою. Ви не хвилюйтеся… Нас звідтіля карають, — і він тикнув вказівним пальцем у стелю, — крутіше ніж облздороввідділ. Повірте, ТАМ доган не ставлять. Звідти — прямим ударом у сонячне сплетіння…

Випили не цокаючись, і гнівні почуття, що розпирали Олегову душу ще кілька хвилин тому дещо вгамувались… Не почував вже ні зла, ні образ… Чорт його знає, може, ці айболіти дійсно зробили все на що спроможні? А на що сподіватися в цих умовах? І він роздивився кругом себе: стелі у вологих плямах, діряві фотелі, чорний доісторичний телефон. Здається, візьмеш слухавку, а там — баришня на зв'язку: «Алло, Смольный?».

— Я так вам скажу, Олеже Андрійовичу… Всі під Господом ходимо…. А проблем у нас! Кадрів не вистачає, ніхто не хоче їхати на село… Лапароскопу — років з п'ятнадцять, «бачить» відсотків на 30, не більше.

— Та так… …

Коцюба знову розлив коньяк. Без закуски…

— Не гнівайтесь на те, що я зараз скажу, але, коли їду повз ваші дачні селища, то думаю: «Скільки грошей вкладено в цю розкіш! А на медицину всім начхати». Багатії лікуються у закордонних клініках, а бідні вважають, що їх безкоштовно вилікують медики із зарплатою в 700 гривень.

— Даруйте! — в Олега очі полізли на лоба. — Сімсот гривень?

— Добре… В мене особисто — 1100. Можна жити на ці гроші?

— Ні, звичайно… — і згадав виписку з банкомату своєї покійної дружини.

— Скажіть чесно… Ви коли повз нашу лікарню їдете, душа у вас болить, як тут люди живуть? Як лікуються?

Погляд старого лікаря змусив опустити очі в долівку. Ні.. За стан медицини його душа не боліла… Тим більш — сільської.

— Та хіба ж то причина, щоб так по-дурному загинути молодій жінці, матері?… Невже нічого не можна було зробити? Прикласти максимальні зусилля?

— От-от…Я ж і кажу про максимальні зусилля… Пам’ятаєте, був собі один депутат? Найвищого рівня депутат! Вище не буває…Володар кілець! А от з іронії долі потрапив до районної лікарні, повз яку проїжджав на полювання безліч разів. І навіть убік не дивився… Яка там районка? Адже до його послуг — найкращі закордонні клініки…А Господь наш от як розпорядився… От скажіть, чи можна тут працювати? Фінансування — мізерне… Нещодавно стара прибудова від снігу обвалилася. У фізіотерапевтичному кабінеті трубу прорвало, і гнила підлога — шубовсть! Стаціонар був на 100 ліжок, а тепер — на 50. З 120 лікарів працюють 80, замість трьох анестезіологів — один, а рентгенологом — дід-пенсіонер. Проситься перед смертю відпочити, а ми йому кажемо — ТАМ відпочинеш! Вчора виділили тисячу гривень на косметичний ремонт… А в мене — дефибрілятор шістдесятого року! Знову ж, вибачаюся, що таке 1000 гривень?! Косметичка будь-якої дачниці більше коштує. Почнеш скаржитися на недостатнє фінансування, кривляться — шукайте спонсорів. Так і живемо… Та ще якось і оперуємо, і діти в нас народжуються, і на виклики їздимо… Торік купили електронні ваги для дитячого відділення, дистилятор, інгалятор і відремонтували відділення переливання крові.

Борис Петрович зітхнув і розлив рештки коньяку.

— Так заради того депутата санітарну авіацію викликали.… Знайшли гроші?.. А ви чому не викликали? Хіба інструкція не дозволяє?

— Знущаєтесь? У нас немає коштів стару машину відремонтувати, родичі хворих власним транспортом перевозять. А кожна хвилина для недужого — питання життя і смерті. На виклики по Прісному пішки ходимо або на велосипедах. А в осінню негоду знаєте як? А в зимову відлигу? Без гумових чобіт — і не виходь. А ще ліземо до Євросоюзу…

— На Євро-2012 скільки грошей витрачається… — погодився Олег, згадавши знівечений центр міста. — Будують нікому не потрібні готелі, вирубують зелені зони… То чому ви не страйкуєте? Чому не обурюєтесь?

— А нам не можна страйкувати! Українська держава затулила лікарям рота і зв’язала руки. Я лише слину ковтав, коли дивився по телевізору як іспанські терапевти страйкували… І знаєте, що вони вимагали? Збільшення чисельності медперсоналу в районних поліклініках! Або візьмемо Данію: там два місяці тривав страйк медсестер і доглядальниць…Відмовилися виходити на роботу і наполягали на підвищенні зарплати на 15 %. Тисячі датчан два місяці не мали можливості потрапити до державних лікарень або на прийом до лікарів! Діяли лише служба швидкої допомоги та реанімаційні відділення, перебування породілей у лікарнях скоротили до декількох годин. Звісно, коли терпець уривається ми теж звертаємося до можновладців, та хто нас чує? У жовтні минулого року львівські профспілки звернулися до Президента, Прем`єр-міністра України та Голови Верховної Ради України. Написали, що якщо з таким рівнем зарплати не брати хабарі, то родини лікарів автоматично перейдуть за межу виживання. Вся свідома медична громада бажає звільнитись від цього ганебного явища, однак уряд України підняв зарплату тільки митникам, міліції та суддям. У всіх цивілізованих країнах лікарі мають найвищі, достойні заробітки, бо висока зарплатня — це ознака поваги до нашої професії. Тож профспілки і запропонували забезпечити всім українцям (а не окремим громадянам) можливість лікування в Барселоні та інших містах Євросоюзу за державний кошт, бо з таким станом системи охорони здоров’я ніхто не зможе і не захоче тут лікуватися. Та хто їх почув?

… Вийшовши з лікарні, Олег попрямував до центру Прісного… Дорогою він зловив маршрутку й проїжджаючи повз дуба, у який так нещасливо врізалася його дружина, побачив поруч із «своїм», ще один віночок. Зовсім свіжий, не запилений і не занесений снігом… Біля своїх воріт він трохи потупцювався, а потім рішуче пішов у напрямку Марекової хати.

Там горіло світло, а у його внутрішній кишені хлюпалася пляшка горілки.

Частина четверта. В одному човні.

1.

Подейкують, весна — це пора надій. Відродження природи, щебет пташок та ласкаве сонце немовби підштовхують людину рухатися вперед і сподіватися на краще. Навесні городяни підставляють ніжним променям сонця свої зблідлі обличчя, а сільським жителям нема чого такими дурницями займатися — ще встигнуть засмагнути на своїх городах. Містяни записуються на аеробіку, сідають на дієти аби підкоректувати підпухлу за зиму фігуру, а селяни лише зневажливо споглядають за ледарями: їх дієта з фізкультурою — це така біганина по господарству, що й поїсти нема коли.

А от російський поет Пушкін не любив весну. «Я не люблю весны; скучна мне оттепель; вонь, грязь — весной я болен; кровь бродит; чувства, ум тоскою стеснены», — пояснював поет свою біловоронність. Та що взяти з віршара? Загадкова творча особистість… У школах вчителі пояснюють прихильність Пушкіна до осені відсутністю комарів з мухами та наявністю багрового лісу. Насправді все набагато прозаїчніше. Дощі, зливи, сльота — справжні супутники творчості. Про яке письменство може йти мова, коли на вулиці спекотно? Душа кличе на природу, на вулицю, на річку, до лісу… Який дивак чудової погоди длубатиметься біля комп'ютеру? Інша річ, коли на вулиці темно, хмари обклали небо, а краплі затишно стукотять о підвіконня. Кап-кап-кап-кап, кап-кап-кап-кап-кап, кап… Чого в таку погоду на двір сунутися? Самий час творити… А що це раптом? У голові туман, подих частішає, глибшає, стає ледве чутним… І творча людина хапається за перо… Згодом бігає по кімнаті, і — знову до пера… Що це? Натхнення… Мине час, творець продивиться написане й зачудується — хіба це моє? Та невже! Як так сталося? Та хто це мені до голови таке вклав? А звідки я дізнався про цю деталь? І треба ж було… А все кепська погода. То вона вибрала з душі наболіле, перекипіле, про що сам письменник давно забув. А душа нічого не забуває…. Звідси резюме — сльота з дощами тягнуть до минулого, а яскраве пекуче сонце кличе у майбутнє. Сьогоденню личить щось помірне: купчасті хмари у небі, а інколи визирає сонечко. Такими днями — просто живеш, не замислюючись ні над тогочасністю, ні над прийдешнім.

Хоча й весною, слава Богу, не все сонцю світити… От і зараз авторка визирає у вікно й задоволено спостерігає за сірими дірявими хмарами, крізь які деінде виглядає сонечко. Є надія, що день вдасться похмурим, і до літа роман допишеться, а інакше — ніяк. Адже події відбуваються у реальному режимі часу, і заздалегідь погоду в епілозі не описати. Та й влітку не до романів… Треба буде бігати по видавництвах, надсилати рукописи…. А видавці будуть відгороджуватися клерками, не відповідатимуть на дзвінки та листи… Звідки взялася? Та хто її знає? Хто взагалі така, що романи пише?

І доведеться прориватися до редакторів, щось там белькотати про те, як ніц не мала бажання писати цей роман! Так і знала, що напише на свою голову, а потім носися з ним як з писаною торбою …. Двічі сідала за письмовий стіл, а потім кидалася до Інтернету з надією: а може хтось із справжніх письменників вже щось таке видав? З тих, справдешніх письменників, у котрих листочки тремтять на вітру, героїня жагуче пригорнулася до коханого, корівка облизала свого телятка шорстким язиком, а небо — молочного кольору.

А тут що? Листочки — жовто-червоні, і ніщо інше в голову не лізе…

«Ані подобини, — видає Інтернет. — Справжні письменники пишуть за кордонами, де через вікно вони бачать гостроверхі готичні собори, а не український двір, захаращений торговельними кіосками. Сидять істинні письменники, і наче той бідний Гоголь, просять друзів — кинь на e-mail, якщо почуєш від простих людей як вони живуть. Або — надішли нарис про осіб, серед яких обертаєшся. Наприклад, під заголовком «Суддя-хабарниця» опиши як тітка з очами, позиченими в сірка, відробляє бакшиш: затягує суд, відхиляє заяву про забезпечення позову і — жодних сумлінь, коли до неї звертаються «Ваша честь».

І нікому не зізнаєшся, що роман пишеш — засміють… А авторці і самій смішно… Справжні письменники (з ім'ям!) не знають про що писати (перша ознака — насмикати сюжетів зі своєї немудрої автобіографії про зустрічі з такими самими «справжніми» письменниками або взяти інтерв'ю в самого себе), а видавці за ними бігають: «Коли нова книга?». Або газета київська дає щотижневу колонку — пиши, що заманеться… І пише: «Прокинувся я у берлінському готелі і подивився на стелю…».

Олег Томашенко не мав жодного стосунку до творчих особистостей і слава Богу… Весну любив всіма струнами своєї душі, і наче дитина милувався кожною розпухлою брунькою, клейкими смарагдовими листиками, квітучими абрикосами… Сам факт наявності березня на календарі надавав йому бадьорості.

…Отакого сонячного дня він, нарешті, зателефонував Білецькому. Старий пройдисвіт впізнав не враз… Чи прикинувся… За мить відкашлявся і без усякого ентузіазму прохрипів: «Аякже, пам'ятаю…». І запропонував зустрітися завтра на катедрі після останньої лекції.

Підготовка до цього візиту забрала цілий вечір. З'явитися у академічному закладі у спортивній куртці здавалося незручним. Тож довелося витягти з шафи потерте темно-коричневе шкіряне пальто. Та покрутившись у ньому перед дзеркалом, Олег важко зітхнув… Опудало-не опудало, а лантух на кілку — напевно… Втішив себе тим, що при всіх своїх недоліках це шкіряне пальто позиціонувало його як потенційного викладача вишу, а не як колишнього торговельного працівника. Після того як виправ біле кашне і відпрасував штани від костюма, пішов на кухню, де і просидів майже всю ніч з цигаркою в зубах.

…Ватяними ногами піднімався колишній доцент парадними сходами технічного вишу. Було лячно й моторошно… Спітніли холодні руки тремтіли, а вологу відчував скрізь — особливо під пахвами. Думка, що ніхто його тут хлібом-сіллю не зустріне, підгинала коліна. На площадці між поверхами зупинився і визирнув у вікно. Ладен був бігти куди подалі. Навіщо все це заколотив? Дурень… От дурень… Сама неслава від цього візиту… «Уявіть собі, цей торгаш надумав повернутися до інституту! — Що ви кажете? — А на чиє місце? — А хіба він щось пам'ятає з історії?».

Хвилин з п'ять дивився на веселих студентів, які поспішно пробігали повз нього на лекції, заліки та іспити. Своєю безтурботністю вони нагадували йому ту сіру пташку у вікні прокурора… Обдивився себе й ледве не заскавучав від розпачу. Яким чуперадлом він постане перед Білецьким у цьому двобортному і куцому пальті з широкими лацканами? Навіщо вдягав його? У куртці почувався б набагато впевненіше. Зайшов би до кабінету начебто побіжно — як ся маєте? Дай, думаю, зайду дізнаюсь, як тут у рідних пенатах. А в мене все гаразд! Кіоски…

Тьху!

… І знов відновив сходження на свою особисту Голгофу, проклинаючи і допотопне пальто, і свою дурну витівку. Світ змінився… Коли двадцять років тому читав лекції — все було іншим, а особливо це розкуте й незнайоме плем'я з мобільними телефонами. Кудись біжать, безупинно сміються… А може це вони з нього сміються?

Неквапно посунувся третім поверхом з виглядом нібито шукає потрібний кабінет. Податися нікуди… Зустріч вже призначена і якщо він поверне назад, як це потім пояснити Білецькому? «Вибач, занедужав?». А раптом його хтось бачив? «Ви знаєте, цей Томашенко, ну пам’ятаєте, працював тут колись… Потім пішов металом торгувати. Бачила його на сходах — тягся весь мокрий у якомусь дурнуватому старозавітному пальті. Згорблений наче восьмидесятилітній дід з надією, що його ніхто не впізнає, Олег нарешті зупинився перед кабінетом завідувача катедрою історії. Боязко оглядаючись, пригладив змокле волосся і тихесенько постукав у двері….А за хвилину обережно відчинив їх тремтливими руками.

Білецький зустрів холодно. Потис через стіл руку й знову важко умостився у фотель. Катедрою старий хрін завідував віддавна… Ще змолоду виглядав солідно і капітально, а тепер ще більш обважнішав, постарів і виглядав наче розвалений старець. Рідке сиве волосся його було коротко підчикрижене, а великий пухкий ніс із червоно-синіми прожилками поглинув майже все обличчя.

Розмову почали з побутових проблем… Олег коротенько повідомив про своє вдівство, про сина, який збирається вивчати іноземні мови. Білецький крутив кулькову ручку й уважно слухав… Щось давнє промайнуло в його очах і рисах… Перебрали загальних знайомих. Все як годиться напередодні старості: хтось помер, розгрібаючи сніг, хтось виїхав до Канади, хтось наклав на себе руки… Проблеми вищої освіти Білецький охарактеризував коротко: «Намагаємося виживати»… І замовк.

Тож настав час викласти мету візиту.

— Юра, — тут вирішив за краще відкашлятися. — А як ти подивишся на моє повернення до інституту?

— До інституту — ніяк.

В очах стемніло…. Так відверто… То що ж… Вже підвівся, щоб скоріше добігти до дверей, аж раптом помітив у прищулених очах старого лиса щось схоже на співчуття.

— Немає вже інституту… А є національна технічна академія. Ти, брате, відстав від життя. Отже, якщо до академії, то чому ні?… А що це тебе припекло?

— Не знаю… Вирішив повернутися до викладацької діяльності… Чи є в мене шанси?

— Шанси є, а вакансії доцента — немає. Підеш асистентом? Адже ти — кандидат наук… Все з нуля…. Fershtein?

— Fershtein. Властиво я не проти… Так навіть краще.

— Там Кохановський на пенсію збирається… Та май на увазі — історія зараз інша. Я маю на увазі історію України. І викладання на нашій катедрі ведеться українською мовою. Зможеш?

— Звичайно…

— Вестимеш деякий час практичні заняття… На підготовку — два тижні.. Подумай… Воно тобі треба? Адже я нічого не обіцяю. Мене самого можуть на пенсію вийти, або … Уже один дзвіночок прослухав… інфарктом прозивається.

— Згоден, — поспішив Олег з відповіддю.

— Приходь у понеділок з трудовою, тоді й деталі обміркуємо. Ось тобі два підручника, методичка й план занять. Читай і переймайся.

Шаркаючи ногами, Білецький провів його до дверей.

…Широкими парадними сходами технічного вишу збігала інша людина. Начебто те саме старосвітське шкіряне пальто з під якого біліло дурне кашне… А ось тобі! Олег перестрибував через сходи, розштовхуючи цих зелених студентів. Ледве стримувався, аби не показати їм язика! Як він виявляється скучив за всім цим! За лекціями, іспитами, заліками, довгими й нудотними засіданнями катедри — за всім! На виході відійшов убік і запалив сигарету аби заспокоїтися. Хвилин з п'ятнадцять дивився на навколишній світ і розмірковував над життєвими несподіванками. Почував в собі сили перекинути гори! Гори, гори… До речі, про гори… Чи не знайти старих друзів з турклубу?

Боже ж ти мій… Та він — без п'яти хвилин викладач історії вищого навчального закладу! Невже шкіра торгаша та виконроба згоріла у вогні навіки? Подивився на блакитне весняне небо, а потім — на своє старорежимне пальто. Дарма… Завтра придбає щось більш сучасне. Це — не проблема. Викинув недопалок і побіг на трамвай. Треба накупити книжок і читати, читати, читати… Мусить не лише надолужити згаяний час, але й перевершити майбутніх колег. Адже до пенсії йому ще 10 років!

2.

У розпал весни хірург Шевчук вже досить вдало видаляв камені з нирок, грижі й апендицити. До нього стали навіть проситися на операції, на що Кирпа ущипливо відреагував: «Відбиваєш шматок хліба, колего…». Та одразу і поплескав по плечу: «Жартую, жартую… Тут тобі не місто. Хворих на всіх вистачить».

Одного разу Андрій успішно вирізав місцевому фермерові пахову грижу, і той на подяку притарабанив чи не половину кабана. Більшу частину м'яса він віддав сусідам, а рештки відвіз матері. Відтоді Таня всі частіше заносила йому гарячу вечерю, вважаючи на те, що сусіда цілодобово пропадає в лікарні й не має часу куховарити.

Загалом, життя потихеньку залагодилося, як раптом — грім серед безхмарного неба. Вранці до хірургічного відділення привезли гарну сором’язливу дівчину з гострим болем у животі. Виявився найбанальніший апендицит. Андрій ще пожартував з красунею і заспокоїв, що апендицит у теперішні часи видаляти легше аніж гланди. Мати дівчини чомусь увесь час плакала… Операція пройшла вдало: нічого не зачепив, акуратно зашив, все було чудово й чистенько. Зазвичай такі пацієнти на третій день йдуть додому.

Та вночі дівчина померла… Цілий день він ходив зажурений, а вдома після роботи вихилив пів-стакану самогону одним ковтком. Коли перед очима затанцювали криваві хлопчики, він розплакався наче дитина. Це собі навіть уявити несила! Мати втратила доньку… Адже це не жарти… Не кішка втратила кошеня, не сука — щеня, не курка — курчати. Хоча і їм, напевно, боляче від того, але все це не те, не те, не те…. Людська мати втратила свою рідну й улюблену доньку!!! Що може бути жахливіше?

У цей день Андрій прокляв хвилину, у яку вирішив стати хірургом… Навкруги люди живуть — і ані гадки, бо мають справу з неживим матеріалом. Токар засіче деталь — бере іншу болванку, фермер згубив землю соняшником — дарма. Навіть якщо взяти споріднені професії… Вчитель «засік» чужу душу — хто його покарає? Ніхто. Суддя засудить невинного. Що йому за те? Аж нічого. Розберуться, вийде засуджений на волю й далі живе. А тут щодня неначе на порохівні. Юна прекрасна дівчина… Вісімнадцять років… Величезні карі очі… Жити й жити, а він, Андрій Шевчук, її «засік», і ніяка нова дівчина її ніколи не заступить.

Вночі зателефонував Смідовичу й, переборюючи гикавку, запитав про результати розтину. Той відповів, що стосовно операції — жодних претензій…. Просто в дівчини виявився прихований порок серця.

…Ранком на роботу не вийшов, відпросився через застуду. Ввесь день лежав на ліжку і дивився в стелю. А там — чарівна дівчина з виразними карими очами, а за її плечима вбита горем мати. Що робити? Як жити далі? Кинути цю кляту професію? Куди податися? Адже він більше нічого не вміє робити!

Увечері загавкав Джунька, і у вікні з’явився патологоанатом, який відчиняв хвіртку. Незважаючи на опухле обличчя хазяїна хати, він пройшов до кімнати, всівся на табурета і, поклавши свого чорного портфеля на коліна, озирнувся.

— Молодця, — похвалив, мов і не було нічого. — Чисто, затишно…

Хлопець піднявся з ліжка, мовчки дістав з-під столу недопиту пляшку з самогонкою на травах і розлив її по кухлях. Витяг із шафи буханець чорного хліба й відрізав кілька скиб. Смідович слухняно взяв кружку й понюхав рідину. Випили.

— Що? Важко? — нарешті спитав щось по суті. — Не карай себе так…

— Що ви в цьому тямите? — вибухнув Андрій. — Хіба ви прооперували хоч одну живу людину! Які там у вас невдачі? Як швиденько ви зорієнтувалися… Ріж — сюди, ріж — туди, переріж все, що завгодно, ваш «пацієнт» і не кавкне. А мені як жити? Іти вашим слідом? А хто тоді їх оперуватиме? Хто виріже їх кляті болячки? Як до цього ставитися? Одні втішаються тим, що кожен лікар має свій маленький цвинтар, інші б'ються головою об стіну за кожного хворого, третім взагалі по барабану, хто з пацієнтів помер, а хто вижив. Де та золота середина?

Андрій хижо жував хліб з нахиленою головою, не очікуючи на відповідь. Смідович і правда трохи помовчав, а потім приглушено заговорив. Так, він дійсно не хірург… Працював звичайним терапевтом і теж помилявся, і чи раз після його лікування або не-лікування швидка відвозила його пацієнтів до стаціонару, а там — як зірки ляжуть. Іноді й помирали… А зарплатня маленька, від дружини тільки і чуєш: всі беруть гроші, всі на фірмових рецептах ліки виписують, лише мій праведником придурюється. Подивись на Климова — на одній спируліні автівку собі придбав! Згодом дружина з дочкою пішли, а він зламався. Почав пити… Спочатку непомітно, а потім закрутило… Щодо хворих, то дідько знає, чи приймають вони призначені ліки, чи ні. Сидить черга в коридорі — за ріг загортається, а в тебе три години на всіх або п'ять хвилин на кожного. Лікуєш наосліп… Не витримав і кинув цю бодягу..

— А пити?

— Проблеми цим не вирішується. Відчув, що занепадаю, а в очах колег перетворився у посміховисько. Мусив щось міняти… Повернувся назад у село і живу собі помаленьку. А ти мені позаздрив…

— Спочатку все було гаразд, я перевіряв, я бігав, цікавився… — Андрій знову зробив спробу вилити на співрозмовника свої страждання.

— Зрозумій, є обставини, які від нас не залежать. А як ставитися до своїх невдач — кожен вирішує сам. Хоча правила дуже прості, і ти напевно їх знаєш. По-перше, аналізувати кожну невдачу до останнього атома. Згадай Пирогова: «У випадку летального результату хірургові варто вивчити картину розтину, як детективові, який збирає докази на місці злочину. Спробувати відновити послідовність розвитку ускладнень після втручання свого скальпеля». А по-друге, є такий вислів: медицина — найточніша наука після богослов'я. Цей вислів відтворює суть нашої професії. Медицина й богослов'я тут протиставлені одне одному. У тому сенсі, що медицина має справу з тілом людини, а богослов’я — з її душею. У сучасному світі сфери впливу відокремлені. Та що таке людина? Людина — це цілісний біологічний апарат побудований невідомим нам Великим Конструктором. В цьому апаратові душа і тіло злиті в єдине ціле. Великий Конструктор заклав у людину свої закони… Та ми, медики, бачимо лише поверхню. Скільки століть минуло, скільки людей, собак, жаб і мишей загублено, щоб зрозуміти механіку дії людського організму та все дарма. Людина — складніша за механічно-водяний агрегат. А ми діємо лише як хіміки, фізики й слюсарі. Хімік дивиться — ой, там у нього мікроби завелися! Вб'ємо мікроба…. Фізик каже: кров не так циркулює… Клапан серця зносився — то вже до слюсаря. Гаразд, змінили клапан…. Подовжили комусь життя… А тому й не міняли — сам вилікувався. І таке буває! Ми діємо наче слони в посудній крамниці: лікуємо одне — інше занапащаємо. Звідси всі наші лиха…

– І чим мені допоможе ваша лекція? Я і сам все це знаю…

— Так я до того й веду… Лікар — також людина, яка взялася допомогти іншій в міру своєї компетенції. Допомога тілу — то ключові слова твоєї професії і не більше. Ти не приймав участі в конструюванні людини…. Але ти — лікар. Ти знаєш механіку функціонування тіла. І якщо ти зробив у цих умовах все, на що спроможний і навіть трохи більше, то картати себе не маєш за що. А якщо в твоїй голові крутилося — заплатили чи не заплатили, або як родичам ліки підсунути, щоб вони їх в певній аптеці купили, або щоб цих ліків ще й кумові на операцію вистачило — тоді твої справи кепські..

— Не брав я з того дівчиська нічого…. Я вже навіть до подяк не прислухаюсь… А в перелік ліків додаю лише трошки, щоб докласти їх до НЗ і щоб я мав змогу прооперувати тих, в кого зовсім грошей нема…

— У дівчинки, — терпляче продовжував Смідович, — серце ні до біса було.

— Я запитував у матері…. Та сказала — ніколи не хворіла і ні на що не скаржилася! Кардіограма нічого не виявила… І це в той час, коли я ще не відійшов від тієї, листопадової… Відкладати операцію не мав часу!

— До чого тут листопадова тітка? Там геть-чисто інша справа… Її, напевно, і Кирпа не врятував би.

Андрій поступово заспокоювався… Налив Смідовичу чверть кухля, а собі — дно покрив:

– І що тепер робити? Як мені оперувати, якщо я не знаю законів вашого Великого Конструктора?

— Не вашого, а нашого…. Підвалини медицини — атеїзм…. З одного боку ми знаємо, що в організмі є всі види захисних механізмів, і при захворюванні організм сам намагається видертися. Ти краще за мене знаєш, що іноді треба просто не заважати людині одужувати. Це — закон Великого Конструктора, який врахував припустимість травм на Землі і заклав до організму запобіжні засоби. Невелика рана гоїться сама. Так? Так. Навіть якщо нічим її не змазувати. У дикій природі вовки плюють на рану, і вона загоюється. Навіть прислів'я є: «Зажило як на собаці». Мій батько в дитинстві вавки пилом присипав! Або сальник. Це взагалі чудо! Живіт дуже вразливий, і через те, що важливі органи черевної порожнини відкриті для можливих ушкоджень, Великий Конструктор надає сальнику зцілювальну функцію. Він прямує до хворого місця, прикипає до нього, лікує або всмоктує в себе різні речовини. За його локалізацією ти знаходиш місце запалення. Ще Вишневський казав: «Будьте шанобливі до машини, яку створила природа. Вона одна вміє себе залагодити. Природа — коваль; хірург — лише її помічник. Наша справа — стежити за тим, аби ніщо не заважало їй відновлювати те, що зруйновано». Але є зворотний бік медалі… Люди помирають не від старості, а від хвороб, які теж закладено в їх природі, в генетиці, способу життя і зовнішніх факторах… Якби людина не хворіла, вона жила б вічно… Існує регуляторний механізм у вигляді недугів, який впорядковує чисельність населення. Ми втручаємося в цей природний добір, і тим самим вже є великими грішниками. Згадай шаманів, ворожбитів… Вони лікували людину як одне ціле: душу і тіло одночасно. Синхронно… Та разом з тим, якщо мали сумнів, то радилися з Богами: а чи треба зціляти цю людину? І Боги відповідали: цього зціляй, цього лишай напризволяще, а цього — на твій розсуд. До того ж шаманів призначали, а не обирали… Як було? Помирає шаман, і люди чекають, допоки Бог вкаже їм на наступника… За деякий час хтось серед них занедужував… Лежить тиждень у пропасниці, а коли оклигає, всі знають — це шаман. Чоловік кидав сім’ю і ставав посередником між людьми та богами. А нас ніхто не призначав… Ми намагаємося подовжити життя людей, яких природа прирекла до смерті… І при цьому керуємося своїми власними критеріями, які частенько базуються на кишені пацієнта. Принаймні в нашій країні… Тож ми — інструмент неприродного добору і рятуємо лише тих кого, може й не варто рятувати. І одночасно виряджаємо на той світ тих, хто врятував би цей. Ми теж люди… А природа адекватно відповідає на наші втручання в її закони. Щойно упорались з інфекційними захворюваннями — от вам СНІД… Поламайте голову над ВІЛ-інфекціями, як такі розумні…Або онкологічні захворювання… Підступна недуга, у якій біль з’являється на останніх стадіях … Але ж біль — то захисний механізм! Біль — не що інше, як сигнал організму про небезпеку. Та при онкології цей захисний механізм хтось навмисно вмикає лише на останній стадії, коли лікар вже безсилий…

— Знаєте, одна мамина приятелька виїхала до Ізраїлю. Вже десять років як вона там доглядає грошовитих бабць. Так вона каже, що тамтешня хірургія — на найвищому рівні. Але лікувати — не лікують. Її чоловік якось пішов до поліклініки, щось там на руці висипало, так його симптоми засунули до комп'ютера, а звідти виліз папірець із призначеннями. Зате бабці, за якими вона доглядає, по 90 років живуть, штопані-перештопані. Так і сказала: «Лікувати — не лікують, та як дійде до операції — з того світу витягнуть».

— От тобі ілюстрація того, що я сказав. Сьогоднішня медицина — у владі бізнесу, і її зиск — це коштовні операції. На копійчаному лікуванні багато не заробиш. А люди похилого віку зі своїми болячками — значне джерело доходу для медичного бізнесу. Ось тобі неприродний добір в наявності… Гаразд. Візьмемо той наболілий для нас із тобою випадок з автокатастрофою в листопаді. Де гарантії, що та жінка у місті вижила б? У міській лікарні вона, можливо, ще швидше Богу душу віддала б… Аби в наших умовах врятувати людину необхідний збіг сприятливих обставин. Тому трапилося те, що трапилося. А чому зчинили ґвалт? А через те що дамочка з міста, і чоловік кляузу написав. Якби сільська була, ніхто б і не кинувся. От ти чого на село приїхав?

Андрій почервонів.

— Досвіду набиратися? На піддослідних кролях? Тут не люди живуть? А тут, знаєш, теж кожна людина — чиясь мати, сестра, донька. Я коли чую, що молодих спеціалістів у села відправляють після інституту, то мене аж морозом проймає. Вчитеся, діточки, на піддослідних селянах, а вивчитеся, загубивши сотні душ своєю недосвідченістю, то і в місто повернетеся — лікувати «справжніх» людей. Годі, про це можна багато говорити. Ти, головне, заспокойся, виходь завтра на роботу, а з горілкою — не пустуй. Проблеми цим не вирішиш… Багато вирішив, лежачи тут? От-от…

— Я здається починаю розуміти… Той мавпячий мужик з перитонітом вижив завдяки збігу обставин… Дружина привезла його негайно, до іншого району ми його не відіслали, тому що я (саме я!) ретельно підготувався до цієї операції. Якби тоді, в листопаді, на місці тієї жінки трапився цей мужик — він би помер замість неї…Так?

— Може й так…

— Тобто не я вирішую кому жити, а кому помирати?

— Не знаю… Знаю лише, що ти подовжуєш людям життя. Але ти — людина, і через це можеш помилятися… Просто зараз суспільство на такому рівні, коли люди звикли до думки, що лікарі мусять врятувати їх життя хоч би що там було. Кожна літальна кінцівка в межах лікарні розглядається як надзвичайна подія. Втім, лікарі — не боги, а такі самі люди…

Загавкав собака, і Андрій визирнув у вікно…. А то сусідська кішка пробігла по дворі й зникла за сараєм.

— Ти подивися, які величезні кошти витрачаються в західному світі зовсім не туди куди слід, — вів далі Смідович, витягуючи з портфеля газетну вирізку. — Послухай ці марення: «Лідери декількох країн, залучених до проекту, святкують перемогу разом з дослідниками, підкреслюючи, що розшифровка генома є ключем до лікування найсерйозніших захворювань. Їх тішить, що завершення Human Genome Project вдало збіглося з 50-літнім ювілеєм відкриття подвійної спіралі ДНК». Втямив?

— Що?

— Вже втокмачують населенню, що ген — це ключ до лікування найсерйозніших захворювань. Гаразд… Припустимо, що ген є програмкою, на якій записано досвід попередніх поколінь. За природним добором й ще якимось законами ти наразі користуєшся тим, що твої предки для тебе нагромадили. Вони помилялися, багато рухалися, зміцнювали здоров'я або занапащали його, зловживали горілкою або були непитущими — все це передалося тобі. А тепер уяви цього генного інженера — слюсаря людського організму. І такий з дозволу сказати слюсар, не маючи жодної уяви про інші закони Великого Конструктора, сунеться й длубається в генах. Ніхто не знає, що він там накоїть, що він видалить, за що зачепить і як природа на все це відреагує. Ніхто не думає, як це позначиться на наступних поколіннях.

— Про це ще Кроненберг попереджав у фільмі «Муха», — підтвердив Андрій. — Там муха випадково схрестилася з людиною і з цього вийшов мутант. А я сьогодні цілий день лежав — у стелю дивився, а потім вмикнув телевізор. А там передача…. Лікарі-дослідники продемонстрували експеримент: вклали чотириденного мерця до труни, обплутали його різноманітними датчиками, а труну поставили на спеціальний ескалатор, який рухався до електропечі. Біля самої пічки стрілки приладів затремтіли, а перо енцефалографа зрушило з місця … Нібито мозок сигнали SOS надавав. І все це було схоже дуже перелякану людину… Ведучий аж скрикнув — сенсація!

— Сенсація… Яка то сенсація? Для дурнів — сенсація… Проста річ. Мертве тіло є неживим лише для живих, які вбачають у ньому рештки живої людини. Душа вилетіла, а клітини тіла помирають поступово. І помиратимуть допоки тіло не розкладеться остаточно. Клітини обмінюються інформацією, і хтось передав ланцюжком, що температура підвищується й цілком ймовірно, хлопці, нас незабаром спалять до біса. Іще живі клітини в очікуванні вогню зазнають страху, той й засигналили як і звичайно — до мозку! А куди ще? Мозок ще теж не розклався…От і вся відгадка… Душив би цих «учених», їй-богу! Аби гроші свої відпрацьовувати — сенсації шукають. А сенсація — під носом! Людина, її народження, смерть, життя — все це і є щоденною, щогодинною й щосекундною сенсацією. Добре… Піду я. Завтра важкий день…

Андрій провів гостя до хвіртки… Вечір був такий тихий і такий чудовий, який може бути лише в українському селі. Десь замукала корова, півень кукурікнув, свиня захрюкала, собака гавкнув… А на темному небі сяяли далекі загадкові зірки.

— Вікторе, а можна вас щось запитати наостанок? От цікаво, що ви зрозуміли в цьому житті як патологоанатом? Саме як патологоанатом…

– Єдине, у чому я переконався, так це те, що біда біду тягне. Звичайно коли в сім’ї хтось помер, то з часом хтось занедужає, хтось втратить роботу абощо. Теж якийсь закон працює, і нам він невідомий. Як окремий випадок закону парності… Хоча чому невідомий? Споконвіку казали: «Як одна біда йде, то й другу за собою веде. Біда та й за біду зачепилася. Біда сама не ходить, але десять за собою водить». Ось тобі і закони…

3.

До свого першого практичного заняття Олег готувався як артист до виступу після тривалої перерви. Вичистив куплений торік костюм, відвідав перукарню… Старосвітське пальто викинув на смітник, натомість у «Чоловічій моді» вподобав собі довге чорне пальто з розрізом позаду. Вдома показав обновку синові… Та той незадоволено покрутив носом: «Тато, давай наступного разу ти братимеш мене з собою». Виявилося, це пальто не краще за попереднє. Тож поїхали до магазину разом… Люб'язна продавчиня дозволила їм обрати навзамін щось інше, і Олег переміряв ще з п’ять моделей. Нарешті Ігорьок зупинився на елегантному темно-синьому пальті середньої довжини.

На катедрі його зустріли по-різному. Колеги з минулих часів за спиною сперечалися, кого він має підсидіти, а старший викладач Гончар незграбно спитав: «Навіщо повернувся? Робити нічого?». Молодим викладачам було байдуже — вони жили своїм життям і не виявляли особливого бажання контактувати з новоприбулим. Перше практичне заняття відбулося без ексцесів, непокоїли лише русизми. Та це поправно — придбав підручник української мови, а на ніч став читати класиків.

Не встиг акліматизуватися, як занедужав доцент Кохановський… Без особливих роздумів Білецький поставив його на заміну… Олег побігав по своїй викладацькій, вкотре перечитав тему лекції, а потім не втримався і налив собі чарчину коньяку, яка залишилася після дня народження Гончара.

… До аудиторії він зайшов через десять хвилин після дзвінка, сподіваючись, що частина студентів розійдеться. І дійсно, в аудиторії сиділо чоловік п'ятдесят, які робили свої справи — переписували конспекти або тихо розмовляли.

Олег наблизився до катедри, пронизливо подивився на студентів і йому стало лячно. Та за мить отямився і занадто голосно привітався. Нетвердий голос видавав хвилювання. Тож відкашлявся й вимовив жорсткіше:

— Доцент Кохановський захворів, тому лекцію сьогодні буду читати я… Мене звуть Олег Андрійович Томашенко. Запишіть тему: «Гетьманство України: Богдан Хмельницький». Попереджаю, ніякого диктування. Я розповідаю, ви слухаєте і записуєте. Що недослухаєте — на те є підручники.

Під час лекції зрозумів, що нічого не забулося. Скептичні обличчя студентів поступово відривалися від переписування конспектів з інших предметів. На якомусь етапі здалося, що і не було ніякої перерви: все так знане, як і двадцять років тому. Ті самі студенти, та сама аудиторія… І він не поіншав. Єдино, що трансформувалося — його відношення до Хмельницького.

— Розумний і далекоглядний полковник Богун відмовився присягати московському царю. Він палко любив Україну й боляче реагував на дії українських гетьманів, які зневажали козацькі вільності. Він виступав проти укладення Білоцерківського договору ще в 1651 р. Згодом очолив антимосковську старшинську опозицію. Після смерті Хмельницького у 1657 році Богун підтримував курс Виговського та Юрія Хмельницького на незалежність від Москви, виступав проти зближення із Польщею чи Туреччиною. Богун відмовився підписувати укладений Виговським Гадяцький договір у 1658 році…

Пролунав дзвінок… Остання фраза зависла в повітрі, та слухачі і далі спокійнісінько сиділи на своїх місцях. А одна кирпата дівчина з першого ряду тоненько запитала:

— А що далі буде з Богуном?

Усі розсміялися, а Олег відповів:

— Про те довідаєтесь на наступній лекції.

— А в школі казали, що його ляхи вбили…

— Ніхто не знає, як він загинув… Ян Казимир в листі до дружини писав: «Я наказав його арештувати з наміром покарати рукою ката,… але Бог покарав його інакше». А як інакше — достеменно невідомо…

І сам не втямив, як з нього вискочило це суто українське «достеменно». Навіть не знав, як воно перекладається на російську.

Одразу після лекції побіг до Білецького, щоб спитати чи готуватися до наступної лекції. Той був не один — на диванчику біля нього зручно вмостився доцент Рибалко з катедри політекономії чи як там вона тепер називалась. Вже намірився чемно зачинити перед собою двері, як почув приязний голос Білецького:

— Заходь! Ні, ти послухай, як вони Новий рік зустрічали… Я тут під столом катаюся від їхнього Карасевича.

Карасевич був завідувачем катедри політекономії чи як там вона тепер. Рибалко, жилавий горбуватий чоловічок років п'ятдесяти п'яти з добрим обличчям й світлими очами, повістував:

— Так я оце і кажу… Написав наш Карасевіч п'єсу, роздав ролі й примусив нас розіграти новорічну казку. А казка, мушу визнати, не без моралі… Ви ж знаєте нашого Карасевича — колишній комсомолець, показуха — понад усе… Всі його бояться як зайці бубна. Доцентові Мамаю спочатку сунув роль Горбоконика, та той категорично відмовився: «Я вже застарий для таких ролей. Краще буду Задувайлом». А роль Задувайла — це стояти осторонь у якійсь хламиді і дмухати: «У-у-у-у-у-у…». Та й годі… Отже, зібралися ми напередодні Нового року і сподіваємося: «Може, забув?». Та де там! Тяма — комсомольська, все пам'ятає. Порозставляв нас, і вистава почалася. Мамай-Задувайло задмухав своє: «У-у-у-у-у-у. Я — Вітер-Задувайло, я вію, завіваю, завиваю… У-у-у-у-у-у.» І видмухав на середину аудиторії Сніжинок, тобто найгарнішу половину нашої катедри разом з огрядною Мерзликіною. Півроку до пенсії… Сніжинки закружляли…. Мерзликіна — посередині, а інші навколо неї, акурат самовар із чашками…

– І вдягнені сніжинками? — задихаючись від сміху, запитав Білецький.

— Та так… У платтячках ошатних, костюмчиках блискучих… А зверху паперові візерунки понашивані. У далеких шістдесятих матуся сестриці моїй вирізала з фольги такі самі. І раптом з'являється Новий Рік — молодий аспірант Воробей. Порівняно молодий… Сорок років на тому тижні святкували. Здоровенький такенький, щільненький, кілограм під дев'яносто…. Проговорює Воробей свої слова, аж тут вибігає трійка гнідих … У ролі Горбоконика — ваш слуга покірний, а за підпряжних — рахітичний Бєлозьоров та флегматичний Передерій. Новий Рік стрибає на Горбоконика й гарцює у світле майбутнє… І от я, миршавенький та сутуленький, несу дев’яностокілограмового Вороб’я у світле майбутнє під завивання доцента Мамая («У-у-у-у-у-у… У-у-у-у-у-у….!») і в супроводі Сніжинок. Зігнувся я під цим Вороб’єм-Новим Роком до землі-матінки як дуга… Ледве три кроки ступнув і напевно гепнувся б, та підпряжні підсобили — плічками своїми підтримали Вороб’я… А то б не доскакали ми до світлого майбутнього…

— А….коли ж…..ти ….звалився?

— Та вже за лаштунками, тобто за дверима….Підпряжні у двері не пролізли, так я його за дверима й скинув…

— Ох…і попореготали ви…

— Здурів? Яке там попореготали? Усе було цілком серйозно… Карасевич аплодував з таким виглядом начебто він перебував на урочистих зборах, присвячених 60-річчю визволення Києва від фашистських загарбників… Навіть коли за стіл сіли — ніхто і не посміхнувся…

Коли Рибалко нарешті пішов, Білецький, трохи заспокоївшись від сміху, спитав:

— Як лекція?

— Таке почуття, ніби й не було ніякої перерви.

— Я там хвилин п'ять постояв під аудиторією, послухав тебе й знаєш про що подумав? Берися за докторську… І тема є…

— Та я гадав втягнутися спочатку…

— Що тут гадати? Нема коли гадати… Свєтка Толока засіла за докторську, і якщо вона захиститься, то автоматом стане моєю престолонаступницею. А Свєта — жінка завзята й посидюща. Заведе свої порядки… Словом, сідай за докторську й не вагайся. Пропоную тему — експедиція Яворницького на Дніпрельстан. Експедиція дотепер належним чином не вивчена, здебільшого всі на черепки кидаються… А ти вивчи людей, яких Яворницький долучав, в яких умовах працювали члени експедиції. Робоча назва дисертації «Експедиція на Дніпрельстан, її учасники та значення».

Коли Олег повернувся до своєї кімнати, там вже сидів викладач Гончар. Однією рукою він підтримував схилену голову, а іншою — мобільний телефон біля вуха.

— Так… Поверни ліворуч, тепер загорни праворуч, за ріг… Не можу я тебе забрати! У мене лекція через десять хвилин!

Старий викладач нервово поклав телефон на стіл і важко зітхнув. А Олег поцікавився:

— Що, дружина вийшла із трамваю й не знає куди подітися?

Той здивовано підняв голову.

— А ти звідки знаєш?

— Та то я так…

Не відкладаючи справу на безрік, засів у бібліотеці і почав збирати матеріали про учасників експедиції на Дніпрольстан. Добровольський, Козар, Смоличев, Міллер — всі вони незабаром постали перед ним, кожен зі своїм характером і долею.

Особливо зацікавили Козар та і Міллер. Павло Козар — учень Яворницького й дослідник дніпровського лоцманства. В 30-х роках його тричі забирали до НКВС, ганяли в'язницями, висилали з міста. Під час війни був директором історичного музею, членом ОУН, організував і очолив науково-археологічну й геологічну експедицію на дніпровські пороги, оголені після руйнування Дніпрельстану. У січні 1942 року очолив «Просвіту»… А Михайло Міллер? Людина, яка у 1962 році написала книжку «Доля українських археологів під Совєтами».. І всі вони забуті в цьому дивному місті, де серед почесних жителів вишикувались такі одіозні імена, які на ніч і вимовляти боязко… Ні… Треба писати статті, щось робити, діяти, аби повернути місту імена цих славних синів України!

З бібліотеки вийшов запізно… Ішов додому весь у своїх думах. Дисертація — дисертацією, та не завадило б розгорнути широку освітню діяльність серед населення. Паралельно писати статті до місцевих газет, запропонувати телебаченню програму з історії рідного краю. Тим більш, він поверхово знайомий з генеральним директором.

… На холодильнику висіла цидулка від сина «Я пішов до Сяви. Буду пізно». Повечерявши нашвидку, він заходився розробляти план майбутніх дій…

Та правду віщує прислів'я: «До біди найдеться й прибідок». Посеред ночі Маринин двоюрідний брат повідомив телефоном, що тещу забрала швидка і наразі вона перебуває в гінекологічному відділенні 5-ї лікарні. Вранці поїхав туди перед роботою і поговорив з лікарем — чоловіком років тридцяти восьми зі скривленим боксерським носом. Той повідомив, що хвороба задавнена і потребує лікування, яке коштуватиме чимало. Олег понакупляв в аптеці поруч лікарні купу медикаментів, включаючи антибіотики та йогурти. Та за тиждень теща все ще скаржилася на біль в животі. На пропозицію передивитися свої призначення Боксер обурився… Він краще знає, як лікувати, а колоти антибіотики потрібно мінімум 10 днів — про це навіть діти знають. Проминули горезвісні 10 днів, та стан тещі не покращився. Після того, як їй нарешті призначили ще один курс лікування, Олег поцікавився в Боксера, чи впевнений він, що саме ці ліки допоможуть старій? Той недбало кинув: «Сподіваємося…. А сто відсотків не дасть навіть Господь Бог». Потім тещу вкотре відрядили на УЗД, але тепер вже УЗД серця, яке коштувало аж 100 гривень. Олег не стерпів: «Навіщо серце? Ви що, на серце скаржилися!».

— Та ні…Тут вешталася палатами одна цяця… Спочатку продавала якесь лікарство від усіх болєзнєй, а потім записала всю палату на УЗД серця…

І додала ніяково:

— Тут такий безлад… Комівояжери днями швендяють, начебто це не лікарня, а скрізне подвір'я.

Олег кинувся до Боксера, але той голосом менеджера середньої ланки миркнув:

— Ви що? А раптом в неї хворе серце? Я чув шуми, треба з'ясувати..

— А кардіограма? Вже знемодніла?

— Кардіограма багато чого не визначає. Якщо не згодні, розпишіться, що ви відмовилися від УЗД, і ми скидаємо з себе відповідаль…

Тут Олег схопив комерсанта в білому халаті за барки й засичав йому просто в обличчя:

— Слухай мене, тварюка недовчена… Якщо ти ще будеш мені тут локшину вішати на вуха, я тебе по судах затаскаю. Відтепер я наймаю адвоката й збиратиму всі твої рецепти, а ти мені розпишешся під кожним папірцем і під всіма своїми призначеннями. І якщо з бабцею щось трапитися, то суд розбереться, потрібно було їй УЗД серця, або ті антибіотики, які їй не допомагають, або щось інше. Ти зрозумів?

Боксер сполотнів та втік…

Наступного дня тещу перевели до іншої лікарні… Таким чином Боксер відскіпався від заморочливої пацієнтки з її зятем. Олег вирішив поскаржитися завідуючому лікарнею, та того не виявилося на місці. Ввічлива секретарка запропонували зачекати у коридорі….

Там він всівся на стілець і приготувався будь-що зустрітися з завідуючим… Навпроти розташувався кабінет УЗД, на дверях якого було написано, що прийом веде кандидат медичних наук Лариса Кашкіна. Черга жінок під кабінетом поволі просувалась… З їх розмов він дізнався, що вартість УЗД вже не 35, а 50 гривень. Вище дверей висів стенд з написом, що обладнання закуплено на кошти благодійного українсько-ізраїльського центру. «Навіщо тоді плату беруть? Адже обладнання безкоштовне?» — запитав він самого себе і почав рахувати. За півгодини до кабінету ввійшло 5 жінок. Тобто отримує пані Кашкіна 500 гривень за годину. Працює вона с 10 год 12 хв до 16 год 42 хв. Трохи піднявся, щоб придивитися чи не помилився…. Дивний графік… Вони тут дійсно всі недужі.. Гаразд… За 5 з половиною годин лише це українсько-ізраїльське обладнання збагачує лікарню десь на 4000 гривень. За тиждень — на 20, а за місяць — на 70–80 тисяч… Його розрахунки перепинила лікарка в білому халаті, яка з’явилася у дверях. Це була струнка дівчина років тридцяти, в чоботах на високих підборах і джинсах до колін, які кокетливо виглядали з під білого халату. Впевненою ходою Кашкіна підійшла до якогось молодика, який назвав її просто Ларисою, взяла його попід руку і разом вони відійшли до вікна. Там молода дослідниця передала парубкові кілька сотенних купюр. «Кожного дня свіжа копійка», — промайнуло в голові. — Чому б не жити?»

Поруч розмовляли двоє дівчат… Виявляється кожна відвідувачка мусить принести з собою серветку і два презервативи. «Невже за 50 гривень вони неспроможні купити необхідні матеріали?» — обурювалася одна з дівчат.

Не дочекавшись завідуючого, Олег, злий як чорт, поїхав до нового тещиного притулку. Та коли зайшов у відділення, остовпів. У просторому холі на пухких шкіряних диванах сиділи хворі і тихо розмовляли з відвідувачами. По стінах були розвішані барвисті пейзажі та розмальовані тарілки. В одному кутку причаївся сучасний телевізор, а в іншому — великий акваріум з рибками. На підлозі і на підвіконні вишикувались шикарні, розлогі доглянуті квіти в горщиках. Симпатична медсестра люб'язно викликала хвору Кулакову…

Теща не знала як і дякувати зятеві за те, що перевів її сюди. Олег хотів заперечити, що і пучкою для цього не поворухнув, та стара його не слухала… Вона уповідала, які тут чудові лікарі, як тут затишно і віри не йметься, що це звичайна міська лікарня. Її поклали у двомісну палату, персонал — такий чемний, такий турботливий…. Намагалася дати сестричкам та санітаркам гроші, як подяку за їх нелегку працю, та ті, хто бере — дякують, а більшість відмовляється. За операцію гроші не вимагають, та вона просить неодмінно заплатити хірургові Карпенку 1000 гривень. Бо тут з кожного і не візьмуть… Вчора бабця з сусідньої палати намагалася віддячити ста гривнями, так хірург і не взяла. Засміялась і сказала: «Ідіть собі, бабусю, і не вигадуйте. В нас лікують безкоштовно». В очі кажуть, що все тут зроблено за рахунок хворих. Та не шкода і заплатити, коли бачиш, що то до пуття. А їжі багато не принось… Годують тричі на день і доволі пристойно: супчик гаряченький з морквою і кропчиком, каші-розмазні, чай з хлібцем дають. А ще потрібно 1000 гривень на ліки за переліком, затвердженим завідуючою відділенням. Ліки приносять у пакеті разом з чеком.

Олег дав на аптеку 1000 гривень, а хірургові вирішив заплатити після операції. «Ще невідомо, як воно буде…».

Коли теща трохи оклигала, знову постало питання про «подяку» хірургові. Платити тисячу гривень здавалося занадто, а 500 — якраз. Згодом подумав, що може взагалі нічого не сплачувати, бо операція вже минула і доволі вдало. Та теща вже замучила своїм скигленням: «Ти вже заплатив?». Тому напередодні виписки він гучно та нетерпляче постукав до хірурга Карпенка.

…В невеликій напівтемній кімнатці, захаращеній якимось плакатами і приборами сидів впершись ліктями у стіл світловолосий худий чоловік років сорока. В руках він тримав запалену цигарку…. Спокійними і стомленими очима лікар подивився на відвідувача і мовчки хитнув головою у бік дивана. В одну мить Олег почув себе нікчемою… Присівши однією точкою на канапу, він пошепки спитав, які перспективи в прооперованої Кулакової. Карпенко глибоко затягнувся і стримано відповів, що все буде гаразд, треба лише трохи підлікуватися. Тоді він витяг з кишені 500 гривнів і обережно поклав їх на край столу: «За операцію…». Та хірург і не поглянув на купюри… Він знову глибоко затягся і кинув: «Дякую». До виходу Олег задкував навшпиньках… Вже в дверях побачив боковим зором, що Карпенко і далі сидіть з цигаркою в руках…. До грошей він навіть не доторкнувся…

Тещі сказав, що все гаразд, а на питання «скільки дав» збрехав — 1000 гривень. При тому почувався мерзотно… В ліфті з розмов медичного персоналу дізнався, що завідувачка відділенням поїхала на конференцію, тож в Карпенка сьогодні три операції. Олег уявив, як цей хірург різатиме живе тіло, буде порпатися в чиїхось кишках, крові і бруді, рятувати чиєсь життя і так кожного дня… кожного дня… І все — за мізерну зарплатню в очікуванні подачок з боку злиденного населення. А от він сам… Нічиї життя не рятує, ходить у чистому, а коли читав три лекції поспіль, то більше ні на що не був здатний…

Вже на вулиці схаменувся, що анестезіологу взагалі нічого не заплатив… Бо той і не вимагав!

4.

Андрій дивився на розітнете тіло такими очами, начебто вперше його бачив. Але тепер він на все споглядав інакше. Організм людини знав майже напам'ять….Знав кожну жилу й кожен прожилок… В той самий час не тямив в ньому анічогісінько. Треба подивитися на все під іншим кутом зору. Та під яким? Клінічне мислення полягає в тому, щоб передбачити, як поведеться саме цей організм. Саме цей і ніякий інший… Організм пручається хворобам… Йому треба лише допомагати. І, не дай Боже, не перешкоджати, якщо тому вистачає сил на боротьбу. Хоча й тут долали сумніви… Технічний прогрес і розвиток медицини знизили опірність організму. Навіщо клітинам пручатися, якщо в генах сидить тупа впевненість, що на більшість хвороб є таблетка, а на крайняк допоможе хірург? Від всіх цих думок голова йшла обертом… А може відморозитися? Як казав великий хірург Амбруаз Парі? «Я їх оперував, нехай Бог їх вилікує». Гарну відмазку вигадав середньовічний оператор, натомість в наші часи — не актуальну.

У лікарні він тепер просто жив… На вихідні до міста не їздив, мама сама його відвідувала, ойкаючи щоразу, як схуд її синочок. Та Андрієві було не до їжі…

Його відносини з пацієнтами змінилися кардинально… Тепер йому було байдуже, лають його чи нахвалюють. Він перечитав усе про знаменитих хірургів світу. От взяти Вишневського… Думав лише про те, як допомогти людині й полегшити її страждання. Звідси має три досягнення — місцеву анестезію, мазь та новокаїнову блокаду. А як він переживав свої невдачі? Якось після операції померло три людини. Вишневський втратив душевний спокій, аж тут як на лихо знайому з непрохідністю жовчної протоки. Видатний хірург зробив складну операцію, але пацієнтку вбило післянаркозне ускладнення. І тоді Вишневський розробив місцеву анестезію методом тугого повзучого інфільтрату.

А що сьогодні із знеболюванням? Загальну анестезію застосовують в найдріб'язковіших операціях… Аргумент — інші часи, і сучасні препарати дозволяють не травмувати психіку. А скільки його друзів та приятельок нахвалялися тим, що виривали зуб або робили аборт в непритомному стані! А потім — важкий вихід після каліпсолу, який ще називають «досвідом смерті». Деперсоналізація, питання типу «хто я?», втрата пам'яті, істерики, твердження, що розмовляв з Усевишнім…. Можна звісно пожартувати, як їх анестезіолог: «Треба ж колись і з Богом порозмовляти»… Та хіба можна цим зловживати? Вишневського лаяли за те, що він насаджує місцеву анестезію навіть при операціях на серці, а тепер одне медичне світило каже так: «Мені легше робити найпростішу операцію під загальною анестезією. Тоді пацієнт не заважає й не чує те, що йому не варто чути».

Андрій згадав, як в інтернатурі у дверях гінекологічного відділення стикнувся з дівчиною, якій дві години тому зробили аборт під каліпсолом. Дівча непевно похитувалося…. Неспритними рухами вона копирсалася у своїй сумочці, а над нею чатував анестезіолог: «Ще вісімдесят гривень». Нарешті дівчина витягнула фіолетовий папірець. «Я сказав — вісімдесят!» — вигукнув анестезіолог і вихопив з її рук гаманець. В шоці від побаченого, Андрій вискочив до коридору… Коли минав операційну, почув претензії медсестри: «Я уколи робила! Хоч би десятку дав!».

А мазь Вишневського? Колись була панацеєю, а нині зовсім не застосовується. Чому? Одні обвинувачують Вишневського за насаджування тої мазі, яка не завжди зціляє, другі стверджують, що зараз є нові препарати (так і кортить додати — більш коштовні). Треті впевняють, що теперішня мазь не містить важливий компонент — персикове масло…

А квартирна хазяйка Войно-Ясенецького? Та ледь не землею рани лікувала! Войно-Ясенецький був свідком, як до неї прийшла хвора з великою флегмоною гомілки. Хірург виявив на хворобливій ділянці флуктуацію — рух рідини в глибині тканини. От опис цього випадку: «Гній заповнив уже неабиякий простір. Таку хвору варто було негайно оперувати! Широко розкрити гнійне місце, промити рану дезінфікуючим розчином, щільно забинтувати. Скільки разів Войно робив такі операції? П'ятсот? Тисячу? Він і зараз, довго не роздумуючи, поклав би хвору на операційний стіл. Але де вона, ця операційна? Лишалося одне: дивитися, як Віра Михайлівна своїми маленькими спритними ручками змішує стерильну землю зі свіжою сметаною, додає меду, посипає всю цю бовтанку якимись травами. Перев'язавши пацієнтку, Вальнєва залишає її на півгодини посидіти без валянок. За півгодини — перше диво: нога не болить. Жінка легко натягує валянок і йде, майже не кульгаючи. Пов'язка Вальнєвої знімає біль там, де її не спромоглися б зняти ніякі хитромудрі вигадки терапевта. За кілька днів — нове диво: хвора почувається значно краще. Запалення ослабло, болю майже нема, флуктуації в глибині тканини теж: гній зник. Ще дві-три перев'язки — і пацієнтка здорова. Без операції!». Ключові слова тут — «без операції»! Вишневського теж обвинувачували в тому, що наприкінці життя він майже не оперував, а лише мазі свої прикладав та новокаїн колов…

…Якось у п'ятницю завернув до Смідовича. Той сидів у своєму улюбленому зеленому фотелі і, дрімаючи, слухав радіо.

— Виявляється все так просто? — розбуркав його Андрій. — А чому сьогодні нікого не вилікуєш маззю Вишневського? Або цим чортовим земляним мастилом? — Які там мастила? Багато фармацевтичні фірми зароблять на мастилах? Зараз — епоха антибіотиків, але і вона на стадії заходу. Поміть інше: найзнаменитіші доктори були наполовину святими й мали свою власну методику. Довіра хворих до таких лікарів була настільки потужна, що успіх лікування базувався на імені цілителя. І квартирна господарка Войно-Ясенецького — з цієї категорії. А вмирає лікар — і разом з ним помирає його метода. Пам'ятаєш «Обідню безбожника» Бальзака? І Смідович дістав з шухляди стола маленьку книжку — «У свої студентські роки він працював під керівництвом прославленого Деплена, одного з найвидатніших французьких хірургів, який промайнув у науці, як метеор. Навіть вороги Деплена визнавали, що він уніс з собою в могилу свій метод, який неможливо було передати комусь іншому. Як у всіх геніальних людей, у нього не виявилося спадкоємців: він усе приніс і все уніс із собою. Слава хірургів нагадує славу акторів: вона існує тільки при житті, а після смерті талант важко оцінити. Актори й хірурги, а також великі співаки й музиканти-віртуози, що вдесятеряють своїм виконанням силу музики, всі вони герої однієї миті». Отак, друже мій… Коли тобі повірять, ти будеш зціляти своїм ім'ям, навіть якщо твоя метода полягатиме в посипанні живота річковим піском. І тоді без будь-якої операції у хворих що треба загоїться, а що треба — розсмокчеться… А після тебе твої учні й послідовники сипатимуть черево таким самим піском, та все дарма. І тоді тебе прозвуть шарлатаном. Дуже розповсюджена практика… — Від ваших думок молоко кисне. Ви розмірковуєте, наче у кам'яному віці! Подивіться на західні країни! Там рятують людей за допомогою сучасного обладнання, і ніхто там не дивиться на лікарів як на надприродних рятівників! Західна медицина перебуває на високому технологічному рівні, а в нас лікар має бути святим… Чи не нісенітниці ви правите, пане Вікторе? — Як там на заході — не знаю. Я там не був… Проте я знаю, як тут… А тут в тебе один шлях — вироблення своєї власної методи, заснованій спостереженнях, досвіді та інтуїції. Думай, аналізуй і вигадай ліки Шевчука або метод Шевчука від усіх хвороб. А мастило це буде чи пісок чи ще яка хрінь — не має ваги. Головне, щоб воно лікувало всі хвороби. Разом з фурункульозом… Ота квартирна хазяйка Войно-Ясенецького фурункульоз своєю земляною маззю за дві секунди б вилікувала! А наші велемудрі доктори об нього шпортаються. Одні кричать — тільки розкривати, інші — нерви лікувати, треті — це від солодкого, а четверті — давай аутогемотерапію. До речі, що ти вихідні робиш? Мені тут треба дерево викорчувати.

— Завтра зранку їду до міста. Однокурсниця запросила на день народження… Відмовити незручно, та й за друзями скучив… А то я тут геть у пустельника перетворився. Наступного тижня викорчуємо ваше дерево. Хоча….

І він подивився на свої руки.

— Вибач, забувся… Добре… Їдь, відтягнися трохи. А я когось іншого покличу

… Наталя мешкала в цегельній багатоповерхівці історичного центру міста. Так і височіла ця споруда «як двері серед степу» посеред будиночків XIX століття з їхніми недоречними ажурними балкончиками. Ледве втримуючи оберемок червоних троянд, Андрій натиснув кнопку дзвінка. Двері йому відкрив собака. Одному аллахові було відомо, звідки він узявся. Величезний рудий сенбернар деякий час з цікавістю дивився просто в очі й флегматично метеляв хвостом. А потім спокійно поставив лабети на плечі гостя, і так вони разом зайшли до передпокію. Андрій боявся поворухнутися… Відчуваючи важкий подих свого поводиря, він краєм ока розглядав вологий обкладений собачачий язик, що висів просто біля вуха. Нарешті, з’явилася Наталя, скинула лабети додолу, і заспокоїла, що собацюра — чепурун, а таким чином він вітає гостей.

На випадок дня народження Наталя дещо змінила гардероб і до своїх кислотних джинсів додала білий бавовняний светр.

— Звідки він узявся?

— Сусіди поїхали у відпустку й попросили, щоб у нас пожив, — відповіла Наталя і вштовхнула його до вітальні.

Там він зрозумів, що попався чорту в зуби. Ніякої обіцяної молодіжної вечірки й духу не було. Свято відзначалося у вузькому сімейному колі, отже його розглядали у якості майбутнього члена фамілії. Наталя помітила його зніяковілість і заспокоїла тим, що вони трохи тут посидять, а потім підуть до ресторану, де о п'ятій вечора зберуться колишні однокурсники.

Тато Наталі сидів на почесному місці, як і личить главі родини. Відсутність будь-якої шляхетності у його обличчі пояснювалася глибоким пролетарським корінням. Андрій знав, що дідусь Наталі (батько професора) слюсарював на заводі, розташованому в невеликому містечку в 100 кілометрах від обласного центру. Тож і тато виглядав відповідно: сухорлявий, голомозий, з нічим не примітними рисами обличчя. Нема на чому оку зачепитися… Все — правильне й дрібненьке. Мати Наталі працювала бібліотекарем у тій самій медичній академії. Скромна, худенька й тиха, вона ніколи не випиналася на перші ролі.

Меблі в професорській квартирі були, мабуть, придбані ще на входини. У вітальні стояли стіл (зараз заставлений різноманітними наїдками), стінка та зелений диван, підібраний під колір салатових де-не-де засмальцьованих шпалер. На стіні висів великий кольоровий килим. Євроремонтом тут і не пахло. Вдавана скромність інтер’єру демонструвала, що тут мешкає небагатий викладач вишу, який ледь животіє на одну зарплатню. Втім Андрій знав, що тато-професор собі особисто ні в чому не відмовляє. Рік тому він придбав нову Мазду, а телефони міняв двічі на рік, віддаючи перевагу найостаннішім моделям з усіма наворотами. Минулого року професорське подружжя провело відпустку в Чорногорії. Подейкували, що гроші тато заробляє опосередковано, якимось закрученими шляхами — чи не викладачі відстібали частку. Та основний татов гешефт був начебто пов'язаний з дисертаціями та науковими ступенями.

Наталя передала матері оберемок троянд і відрекомендувала присутнім новоприбулого. Тата-маму, брата Стаса (того самого з приватної клініки) з дружиною та подругу Світлану він знав особисто.

Барчуковитий Стас презентував собою друге покоління інтелігенції в цій родині. Від тата він успадкував тільки ранню лисину та простацькі (але крупніші) риси обличчя. Виглядав тридцятирічний хлопець років на сорок. Дружина його навпаки була худосочною і майже кощавою. «Цвигалка», — називав її Андрій поза очі. Професорська невістка постійно совалась на стільці, на місці їй не сиділося. Її п'ятирічний син Єгорка, на якого покладалося зам'яти пролетарські коріння нанівець, був таким самим вертким бешкетником.

Поруч з татом сиділа жінка, яку представили, як сестру матері. Обличчя її чоловіка, Семена Львовича, здалося трохи знайомим. Хвилин п’ять Андрій вдивлявся в розумні опуклі очі та сиві скроні і нарешті згадав, що бачив його в онкологічній лікарні — Семен Львович був там провідним хірургом. Подруга Світлана сиділа біля коротко свого чоловіка — стриженого хлопця в окулярах з тонкою золотавою оправою на ім'я Денис. Цей був заклопотаний тим, що без кінця засовував ковбасу до рота собаки. Іноді сенбернар і йому ставив лабети то на плечі, то на коліна, та Денис спокійно їх прибирав і знову совав у слинявий рот черговий шматок шинки.

Праворуч батька сидів ще один незнайомець — товстий кучерявий чолов’яга. Того одрекомендували як хрещеного, який приїхав з рідного батькового міста.

Поступово Андрій отямився від сенбернара з сімейним обідом і налаштувався на природну, але незалежну поведінку. З зацікавлених очей присутніх він розумів, що на нього дивилися майже, як на нареченого.

Поки він з усіма вітався, мати іменинниці все не знайшла вільну вазу для квітів. Невістка чмихнула і запропонувала взяти вазу у сусідів, на що свекруха резонно заперечила, що тоді доведеться їх запрошувати. Знесилена пошуками мати пішла до комори і нарешті повернулася зі старою склеєною вазою. Невістка знову фиркнула і спитала, чому клеїли надбите. Та тихоня-мати її не слухала…. Вона розправила прим'яті сенбернаром троянди і нагадала, що в музеях майже всі вази склеєні. Потім простягла через стіл квіти донці, аби вона поставила їх на сервант.

Андрієві налили штрафну… Він побажав тривіальні щастя й здоров'я, пригубив вина і почав жувати голубці, які йому підклала невгамовна невістка.

Своїм вторгненням він, очевидно, перепинив жваву розмову. Наталя щось намагалася йому розповідати, та він слухав неуважно, вслухаючись в бідкання хрещеного на державну медицину. Щось дядькові в лікарні не те призначили, і він приїхав сюди не зовсім видужалий за що постійно вибачався. Розчервонілий Стас підвищеним голосом доводив хрещеному, що державна система охорони здоров'я не має права на існування. Держава ніколи не буде спроможною фінансувати медицину, і тому всі клініки мають бути приватними, а держава повинна лише встановлювати правила гри й регулювати медичний бізнес.

— Я вважаю, — гарячився Стас, — що лікарні мають бути розподіленими за категоріями — для багатих, середнього класу й бідних. За рівнем своєї платоспроможності клієнт обирає клініку, укладає з нею договір і вносить щомісячну плату. Щось не сподобалося або змінився добробут — йди до іншої клініки.

— А якщо мене там не вилікують та ще й за гроші? — пробурчав спітнілий хрещений, витираючи шию великим картатим носовиком. Він так говорив, начебто в горлі у нього щось булькотіло.

— Ви матимете страховку, — терпляче пояснював Стас нетямущому простакові всі вигоди медичного страхування. — А застраховані клієнти отримують медичні послуги на більш високому рівні і в найкращих медичних установах. Ніяких проблем з ліками… Страхова компанія зацікавлена в вашому здоров'ї, тож вона завжди буде на вашому боці й стежитиме, аби медичні послуги надавались якісно та своєчасно. І лікарям добре від того… У мене друг є у Німеччині, так він каже, що там кожний лікар застрахований від збитку. І якщо трапиться нещасний випадок, то страхова компанія сама сплатить потерпілим компенсацію, незалежно від того винний лікар чи ні.

— А за що я, водій на шахті, куплю твою страховку? — намагався хрещений загнати Стаса в тісний кут. — Тут комунальні виросли, ціни за горло беруть. Жінка моя борщ вчора відмовилася варити: бурячина на базарі — дві гривні, а кілограм моркви — 10!

— Якщо ви не в змозі купити страховку, то за вас заплатить підприємство … — не здавався Стас.

— Та щас… Щас директор шахти нам, роботягам, придбає страховку.

— Андрію, а як ви вважаєте? Адже ця проблема мусить вас цікавити, як нікого іншого, — спробував папа-професор втягнути хлопця в розмову.

— Не знаю… Я не надаю медичні послуги…

— Як? — підхопився Стас. — Ти начебто хірургом працюєш … У якимсь селі?

— Так, у райцентрі… Але я надаю медичну допомогу…

— Так що?

— Андрій хоче сказати, що послуга — то елемент бізнесу, а він альтруїстично надає селянам медичну допомогу, одержуючи за це зарплатню від держави, — підтримала Стаса його вертлява дружина.

— Я відносно вас, лікарів, так скажу: усе починається з інститутів, — забулькав хрещений. — Якби туди вступали ті, хто мріє бути лікарем з дитинства, то користі було б набагато більше. А то вступають або по блату або ті, хто грошами напханий. Чи не так?

— Вася, ті хто дуже хочуть вчитися, вони, повір мені, вступають без усілякого блату. Це я точно можу тобі сказати, — образився тато-професор.

— Хіба що дуже… Як не подивишся — самі діти лікарів у медінститутах вчаться. І що? Всі такі талановиті?

— Ти, Васю, не розумієш специфіки. Діти лікарів знають на що йдуть — на безсонні ночі й неймовірну відповідальність. І з анатомки вони, як правило, не тікають.

— Вибач, але це брехня… Ви ніколи не отримували великих зарплат, а конкурс у медичні вузи завжди був по 100 чоловік на місце. Всі знають, що зарплатня низька, а однаково лізуть. Запитується: «Навіщо?». Відповідь: «В надії на хабарі й побори з пацієнтів». А потім пропхне своє чадо до медінституту і дивується з екрану: «Та що ви кажете? Мій син вступив до медінституту? А я й не знав… Він мені нічого про те не казав, негідник… А я його так відраджував! Низька зарплатня, багато відповідальності, а він бач… Не послухався».

— Васю, не ремствуй, — спробував тато залагодити ситуацію. — Не приховую, проблем у медичній освіті чимало, але мене інше турбує. Колись в XIX столітті обговорювалося питання, чи дозволяти студентам одружуватись. І це в ті часи, коли жінок до медицини не підпускали на гарматний постріл! А нині у нас три чверті — студентки. Жіноча академія якась… Хлопці йдуть переважно у юристи та на економіку. А нам конче необхідні чоловіки!

— Ага, — підхопив хрещений. — А потім така крутихвістка мене намагається лікувати.

Схаменувшись, він відступився.

— Ні, хрещениця, не про тебе мова. Ти — дівчина серйозна, і твоя пломба в мене дотепер тримається. По тобі видко — вдумливий лікар, не фарбується й манікюрами не розмахує. То я про усіляких шалапуток кажу. Нещодавно мені одна така цвиндря живіт мацала — і так гидливо на мене дивилася!. Що це за лікар?

— Тато, а що в академії кажуть про болонську систему? — звернув Стас розмову у іншому напрямку.

— Що тобі сказати? — тато неквапливо витер серветкою кінчики пальців, явно копіюючи старих професорів позаминулого століття. — Більшість її кляне… Тестування заміняє навчальний процес, і акцент робиться на формалізованих знаннях. При цьому хворий і клінічне мислення доктора лишаються осторонь. Кажуть, що багато країн, зокрема Німеччина, відмовляються застосовувати болонську систему до медицини. Втрачається зв'язок з хворим, а без цього студент ніколи не стане справжнім лікарем. Дійдемо до того, що скоро на акторах будемо вчити…. Загальну хірургію об'єднали з топографічною анатомією, внаслідок чого години з загальній хірургії скоротилися. Тепер з програми випало чимало важливих тем. Я не знаю, до чого це призведе… Цілком ймовірно, що до катастрофи. Ми завжди вчили: справжній хірург всі питання замикає на собі — і діагностику, і лікування, і спілкування з родичами. А це вимагає терпіння й уміння співчувати. Так, Андрію?

— Так, — поспішив Андрій з відповіддю. — Але, на мою думку, саме державна система охорони здоров'я повинна надавати населенню медичну допомогу…

Договорити йому не дала Наталя.

— Та що ви все про справи? У мене день народження чи медична конференція?

І залунала музика. Гості схаменулися… Семен Львович вимовив мудрований грузинський тост, всі випили і розмови пожвавішали. Наталя знову зашепотіла щось про те, як вона ходила до клубу, як там було класно і ді-джей прикольний. А Андрій жував салат із крабових паличок, який йому підкладала невгамовна невістка, та прислухався до Стаса. Той вже дав хрещеному чистий спокої й навскоси столу повідував тітці подробиці своїх негараздів. Він жалівся, що клініка витратилася на коштовні ліки, які начальнику АТП навіть у рахунок не включили…. А тому все гірше й гірше. Шеф нарешті розлютився… Вези його, каже, додому, моїй клініці летальність ні до чого. Відвезли, а там домашні викликали швидку, і начальник АТП переставився в державній лікарні. Тепер рідня до прокуратури скаржиться, працювати не дають…

— А якби ми мали страхову медицину, то я навіть не знав би, хто на мене позов подав. Страхова компанія сама б цією справою займалася, — вимовив він півголосом, щоб не почув хрещений.

— Синок, — зненацька вступила в розмову мама-тишко, — ви взяли з чоловіка великі гроші, тож узялися його вилікувати. Тому родичі й обурюються…

— Мамо, ми беремо гроші не за результат, а за процес лікування! А в родичів одне в голові — помститися. Ти знаєш, як ці нувориші дивляться на мене? Як на свідомо нижчу істоту, як на слугу… Я тобі заплатив, а ти мене вилікуй — от такий контракт. А я вже місяць працювати не можу! Мене з колії збили. Шеф — незадоволений, комісії за комісіями, смикають, відволікають від роботи. Хіба можна до лікаря так ставитися?

— Так-так… — знову втрутився хрещений, — «когда доктор сыт и больному легче».

Але його вже не слухали.

— Та мене, можливо, з роботи незабаром виженуть! — бовкнув Стас зайве, бо його цвигалка витягла шию, геть забувши про тарелі своїх сусідів.

— Як? — промимрила дівчина. — Ти мені нічого про це не казав…

— Я тобі багато чого не казав, — нервово загримів Стас своїм стільцем і вискочив на лоджію. Андрій бачив, як він там розчинив вікно й запалив цигарку. За Стасом вислизнули тато з цвигалкою, Наталя та розревівшийся Єгорка. Дружина щось вимовляла Стасу, Наталя намагалася вмовити тата не вчиняти гамір, а Єгорка тяг дорослих за руки й репетував так наче його пиляли.

Одна матір зберігала витримку… Скориставшись паузою, вона віднесла на кухню брудний посуд, а за мить принесла чистий. «А моя мама миє й витирає», — недоречно подумав Андрій.

Він не знав, як йому поводитися… Семен Львович пішов палити на кухню, а Світлана зі своїм чоловіком не брали участі у загальній розмові. Цей Денис навряд чи з середовища ескулапів, інакше давно вправив би свої п'ять копійок…. А хлопець тільки тим і займався, що употужнював свій налагоджений з сенбернаром контакт.

Раптом Світлана запитала Андрія, чи любить він тварин. Той відповів, що в нього є песик Джунька, але на ланцюзі він його, звичайно, не тримає. Песик вільно гасає по подвір'ї, іноді вибігає на вулицю до своїх друзів та подружок і радіє життю.

— А ти дійсно живеш у селі?

— Так…. А чому це тебе так дивує?

— Та ні… Просто…І що, у тебе там — кури, гусаки є?

– Є кури, є й гусаки, — збрехав Андрій. Коли йому з тими гусаками клопотатися?

Нарешті всі повернулися, і червоний Стас мовчки всівся на своє місце. Знову підняли келихи за здоров'я іменинниці й побажали їй щастя в особистому житті. Хвилин з п'ятнадцять усе було мирно, навіть загомоніли про футбол та політику. Аж ось Наталя вирішила залучити до розмови своїх досі мовчазних друзів.

— Ой… А Денис нещодавно повернувся з Америки!.. Він там стажувався в одній престижній американській клініці і зараз пише дисертацію.

Хлопець від подиву навіть забув про сенбернара… Трохи покомизився на кшталт: Америка як Америка, все про неї відомо.

— А яка тема вашої дисертації? — підбадьорив тато мовчуна.

— Відповідальність медичних працівників.

— Так розкажи їм, як там — саджають лікарів за ґрати чи ні? — зрадів Стас несподіваній підтримці. — Чи шарпають американці нерви своїм лікарям? Розкажи нетямущим, як страховики сплачують їх лікування!

— Як вам сказати…, — почав Денис свій спіч, поглядаючи на стелю й погладжуючи за вухом ситого сенбернара, який дрімав на його колінах. — На заході рідко коли заводять кримінальні справи за смерть пацієнтів. Лікарів можуть притягти до кримінальної відповідальності за шахрайство в страховій медицині, сексуальне насильство над пацієнтами, незаконне застосування або виписку рецепта на controlled substances, тобто на ліки або хімічні препарати, виробництво й уживання яких контролюється державою. Це — психотропні препарати, вибухові речовини й таке інше. Найбільше покарання для лікарів — це позбавлення їх ліцензій. А до кримінальної відповідальності їх притягують лише за щось надзвичайне або якщо преса підніме гвалт. Наприклад, я читав про такий випадок… В Австралії в тридцятирічної матері двох дітей виявили рак шийки матки. Гінеколог видалив їй матку, а за три дні жінка померла. Слідство, яке тривало аж п'ять років, дійшло до висновку, що доктор не помітив як тазова дренажна трубка штрикнула вену. Зашивав рану інший хірург, який і виявив у черевній порожнині бідолашної більше літра застояної крові. До суду справа не дійшла, бо за мирною угодою родині померлої виплатили 175 тисяч доларів. Газета підвела підсумок цієї невеселої історії: гінеколога п'ять років заїдали, наразі він банкрут і має нагоду навіть потрапити до в'язниці, а практика його пішла котові під хвіст. Автор статті говорив не про те, що він захищає цього гінеколога, а про те, що в той самий час бачив по телевізору програму, де розповідали про п'яного молодика, який ударом кулака нізащо вбив якогось хлопця. Молодика виправдили, і він з залу суду любісінько пішов додому.

— Ти слухаєш, Стас? — запитав хрещений, але його смикнули за рукав.

— В останні роки в Америці багато дискутують на тему безвідповідальності і необережного поводження лікарів, — правив Денис своє. — Суди підводять такі дії під визначення «необережне вбивство». Наприклад, якщо смерть пацієнта відбулася внаслідок невдало проведеного аборту, або через те, що діабетику відрізали не ту ногу, то такий випадок інтерпретують як «необережне вбивство». В Оклахомі одного хірурга засудили за внутрішньовенне введення підвищеної дози хлористого калію. Та американці вже дійшли до того, що почали карати лікарів за статтею «вбивство другого ступеня».

— Що то таке? — запитав тато з цікавістю.

— Вбивство другого ступеня базується на злому намірі, коли обвинувачуваний без наміру поводився таким чином, що наражав життя іншої людини на небезпеку і діяв повільно, не кваплячись, обережно, усіляко зневажаючи людським життям. Головна відмінність між вбивством другого ступеня та ненавмисним базується на злочинній недбалості… Та в першому випадку обвинувачуваний суб'єктивно усвідомлював ризик людського життя (про це свідчило його поводження), а в другому — поведінка обвинувачуваного об'єктивно загрожувала життю, але суб'єктивно він не усвідомлював ступінь ризику.

Денис простягнув руку за келихом з водою, а Семен Львович нарешті подав репліку:

— Так половину лікарів можна попересаджувати, особливо хірургів…

— Боятися нема чого. Треба з піною коло рота доводити, що ви діяли без лихого наміру й хотіли зробити як-найкраще. А помилка була випадковою, ненавмисною…

– І доводять?

— Доводять. Взагалі на заході лікарів судять частенько, але за цивільними позовами. Це в них звичайна справа… Добряче наживаються на медичних прорахунках страховики й адвокати. Перші — коли страхують лікарів від їхніх власних ляпсусів, а хворих — від помилок лікарів. Щодо адвокатів, то вони навіть мають таку юридичну спеціалізацію — адвокати з медичних помилок. Тобто що більше медичних помилок, що більше доходи цих адвокатів. Потерпілому звичайно припадає відсотків 50–60 від суми позову. До того ж, юристи прихоплюються лише тими справами, які принесуть їм зиск і які реально дійдуть до суду. За цивільним позовом потрібно довести наявність посадового злочину, злочинної недбалості, malpractice, які відбулися через неуважність та нехлюйство лікаря. А без адвоката до суду і не сунься… Бо потерпілий мусить довести факт завданого йому збитку. Цікаво, що позови приймаються до розгляду лише в тому випадку, якщо не минуло два роки від дати здійснення медичної помилки, а не від дати її виявлення. Та більшість справ до суду не доходять…. Зазвичай сторони торгуються й домовляються на суму, меншу ніж сума позову аби не витрачатися на суди. Якщо справа таки доходить до суду, то там потерпіла сторона повинна надати докази злочинної недбалості лікаря, які складаються з чотирьох елементів. По-перше, треба розповісти які обов'язки лікар повинен був виконати, щоб вилікувати пацієнта. І тут є таке поняття, як стандарт лікування, або рівень турботи — хто як перекладає термін the standard of care…

— Я знаю, що таке the standard of care, — перебила Наталка. — Це означає, що кожен громадянин має право на стандартний комплекс медичного обслуговування.

— Ні, трохи не так, — заперечив Денис. — Стандарт лікування — це ступінь обережності, розважливості, розсудливості, які потрібні від лікаря аби виконати свої обов'язки залежно від обставин. Тому є різниця, коли той самий лікар виконує свої обов'язки в міській клініці, а коли — на далекому ранчо. Тобто доктор мусить знати й уміти краще за середній рівень і діяти розсудливо, розважливо, обережно аби використати свої знання й досвід у різних обставинах. Не нашкодити, словом. По-друге, потрібно продемонструвати, які обов'язки порушені лікарем. І тут не обійтися без свідків та експертів. Хоча при видимій помилці експертиза не знадобиться. У цьому випадку набуває чинності доктрина res ipsa loquitor, тобто «речі свідчать самі за себе». Наприклад, якщо позивачеві відрізали не ту ногу або залишили всередині тампон, то все зрозуміло і без експерта. По-третє, слід показати суду, у чому полягає шкода здоров'ю. А по-четверте, — назвати суму матеріального й морального збитку. Без цього позови не розглядаються. Також обидві сторони надають суду всілякі документи. Усні показання свідків приводяться під присягою в присутності судді, їх записують і лише тоді вони перетворюються у письмові докази. Також суду надають письмові заяви, показання, картки, історії хвороби, рентгенівські знімки, щоденники, листи. Сума позову складається з компенсації нанесеного збитку та штрафних санкцій. Компенсація має в собі економічну та неекономічну складові. Економічні компенсація відшкодовує зарплатню потерпілого, його витрати на лікування (life care expenses) як у минулому, так і в майбутньому. Неекономічна складова виплачується за фізичний і моральний збиток, завданий пацієнтові за втрату зору або органу, від якого потерпілий не зможе радіти життю. Наприклад, якщо через втрату цього органа від нього пішла дружина… До речі, ця неекономічна складова вже допекла американських лікарів до живих печінок, і вони вимагають її обмеження. Щодо штрафів, то їх призначають лише в тому випадку, якщо поводження доктора було надзвичайно безглуздим, байдужим чи зневажливим. Словом, якщо лікар геть «без башти»…

Денис замовк, а невгамовний хрещений, скориставшись затримкою оратора, пробубонів:

— Нещодавно передавали по телевізору, як якийсь арабський лікар робив операцію на чоловічому органі і зачепив якийсь нерв чи що там. І пацієнт став імпотентом…. Так тому лікареві теж цей нерв перерізали. От як буває, Стасику… А ти скаржишся…

— Це — давній принцип таліона «рівним за рівне». Він ще в древнім Вавилоні застосовувався… — пояснив Денис. — Та нам він більш відомий як «Око за око, зуб за зуб».

Андрій потайки подивився на реакцію Стаса. Та він сидів з прострацією в очах. Вочевидь, вже дотумкав, що в Україні не все так погано з відповідальністю (або безвідповідальністю) медичних працівників, як це уявлялося раніше.

Сенбернар дрімав, поклавши морду доповідачеві на коліна, а Наталчина тітка подивилась на чоловіка і покачала головою: «Оце так-так….».

— А в деяких країнах Швеції й Нової Зеландії, — продовжив Денис, — у якості альтернативи застосовується інша система. Якщо люди не можуть чи не мають бажання судитися, або адвокат не береться за їхню справу, то вони притягають лікаря до відповідальності за системою no-fault, тобто «без провини», де не потрібно доводити вину доктора. Пацієнти пишуть звичайну скаргу й одержують компенсацію зі спеціального фонду. Але така система використовується лише в тому випадку, якщо медичну помилку можна усунути або її можна було запобігти. Наприклад, всі знають, що післяопераційні інфекції не обов'язково виникають від недбалої злочинності.

— Злочинної недбалості, — поправила чоловіка Світлана.

— А як це розрізнити? Де межа? — запитав тато-професор.

— Оце й є проблемою. Через це новозеландська система «без провини» трансформувалася декілька разів. Спочатку потерпілим виплачували одноразово певну суму, та потім такі платежі скасували. В 1992 році було визначено поняття «нещасного випадку в медицині» як збиток, нанесений особі внаслідок медичної помилки або невдачі. А у Швеції система no-fault застосовується, якщо пацієнтові завдано збиток, якого можна було уникнути або який відбувся через таке неправильне лікування, яке аж ніяк не можна виправдати. І якщо такому пацієнтові довелося після цього відлежати як мінімум 10 днів у лікарні або полишити роботу на 30 днів, то він отримує компенсацію. Тож у Швеції (цирк та й годі!) лікарі на кожному кутку сповідуються у своїх провинах, детально інформують пацієнтів про їх право на компенсацію і навіть допомагають їм позови на самих себе складати.

— Напевно, сплатити компенсацію — то найпростіше у цій ситуації, —

видихнув Стас і знов поплентався на лоджію. Його цвигалка як тінь шмигонула за ним.

Наталя підшепнула, що час йти до ресторану й зникла у своїй кімнаті. А Андрій пробрався на кухню. Та не встиг запалити сигарету, як у дверях з'явилися усміхнений Семен Львович, тато-професор і доповідач Денис, за яким тягся його вірний пес. Тато-професор обурювався:

— …як тобі ця «хірургія не на тій стороні»? Я не розумію, як хірург не бачить, яку ногу відтинає — хвору або здорову?

— Це через те, що там все поставлено на потік, — погодився Семен Львович. — Пам'ятаєш, у свій час нашою країною пересувався широко розрекламований хірургічний конвеєр — «ромашка» Федорова.

Це ж треба таке вигадати — хірургічний конвеєр! З бригадним підрядом: один ріже, інший зашиває. Я — хірург, і я не розумію, як можна хворого конвеєром з розрізаним оком пустити. Мене вчили ставити діагноз, лікувати й оперувати на підставі повного анамнезу. А це неможливо без особистого контакту з хворим.

Тато стряхнув попіл у вигадливу кришталеву попільничку у вигляді шлунка і видав свої спогади:

— Пам'ятаю я ці рейди… Приїхали, порізали очі та поїхали геть… А хтось вів статистику ускладнень?

— Ні, звичайно. На заході бачив як? Усе закрито, обличчя не видно, відкрите тільки місце для операції. Хто, що — все знеособлено. І нас до цього доведе ця клята болонська система, чорт би її забрав…

— Спеціалізація називається, — вставив Андрій. — Один лікар спостерігає хворого, інший приймає рішення про операцію, третій оперує, а четвертий здійснює післяопераційне спостереження.

— Так, — підтримав Денис. -

На заході панує вузька спеціалізація. Наб'єш руку на апендициті, за 10 хвилин його вирізаєш, але більше ні на що не здатний.

— Я вважаю, що у нашій країні суспільство отримує рівно стільки, скільки воно платить хірургам, терапевтам, медсестрам та фельдшерам швидкої допомоги, — звернувся тато-професор до Андрія. — На заході офтальмологи, кардіологи й нейрохірурги — найбільш високооплачувані лікарі. Операційні там напхані сучасними апаратами, які оновлюються щорічно…

— Але за мисленням і рівнем знань я не відчув їх особливої переваги, — перебив Денис татову тираду.

Семен Львович затягся і спробував закруглити бесіду.

— Та що тут сперечатися? Держава і хворі воліють мати лікарів-ентузіастів і дивуються — куди зник їх фанатизм? Адже як раніше було добре! Доктори ночі провадили біля важкого хворого, обговорювали кожний випадок в ординаторській й вели справжні наукові суперечки. А мені нудить, коли я відчуваю від пацієнтів споживче відношення… Це знеохочує мене ставитися до них з відкритою душею. Хворі вважають, що за найменші помилки лікарів треба кидати до буцегарні. Держава зі свого боку знає, що платить нам мало, і через те дивиться на наші похибки у пів-ока. У сенсі, що з вас взяти за таку зарплатню? А от бачите, до судів теж можна пристосуватися… В Україні хворі вважають, що правди не доможешся, винуватять нас за кругову поруку, за те, що історії хвороби переписуємо… А що це таке — створити прецедент і саджати лікарів за ґрати? Це дуже небезпечно. Тоді ми взагалі будемо оминати складні випадки. Я, наприклад, нізащо не прооперую важкохворого, якщо буду знати, що у випадку невдачі мене запроторять до колонії строгого режиму. Тоді лише зайдиголови оперуватимуть.

— Знаєте, як у Техасі було? — сказав Денис, поправляючи окуляри. — Там ускладнили процедуру подачі позову на лікарів. Так обурилися не лише адвокати, а і жителі Техасу. Адвокати — за втрату доходів, а жителі — за те, що до Техасу всі погані доктори кинулися.

— А я вважаю, все закономірно, — продовжив Семен Львович. — Бізнес давно господарює в медицині і намагається отримати прибуток за будь-яку ціну. Бізнес не має принципів, він аморальний, щоб там не казали. А в наших пацієнтів все ще існує уявлення про якогось міфічного доброго доктора Айболіта, який будь-що зобов'язаний їх вилікувати.

Тато-професор вибачився і вийшов до вітальні.

— Я б розділив лікарів на чотири категорії, — сказав Андрій, скориставшись відсутністю татка, якого він трохи соромився. — Одні упокорилися зі своєю маленькою зарплатнею й працюють, як годиться. Хтось скаже, такого не буває? Буває. Мене самого у дитинстві лікувала педіатр Кищенко, яка їздила велосипедом до нашого спального району, телефонувала вечорами додому хворим діткам, припадала-провідувала, носила на руках, допоки температура не падала… Зазвичай таким навіть не дякують… Не просять — і не треба. Інші лавірують… Вони наполягають на операціях там, де їх не повинно бути, але іноді й безкоштовно прооперують. І таких хоч греблю гати — усі готові проконсультувати, розписати лікування й тікають, поки хворі не отямились. Не раз помічено — коли пацієнт викладає свої кревні, то найбожевільніші консультації здобувають для нього особливу цінність. А безкоштовні поради хто цінує?… І треті — це ті, котрих усі бояться й ненавидять. Це — наймерзотніші й найцинічніші доктори з лічильником в голові, які сприймають медицину як елемент бізнесу. І не заперечуйте, такі є… Вони призначають таксу перед операцією та вирішують свої проблеми на костях пацієнтів.

Андрій замовк, а Семен Львович вперше подивився на нього с цікавістю. А потім спитав:

— А четверті?

— А четверті зламалися, — додав тихо, згадавши Смідовича.

— А як ви уявляєте медицину поза бізнесом, — погодився Семен Львович, — якщо бізнес уже скрізь проліз — у літературу, музику. Усе навкруги комерціалізовано. У такий час живемо… Бізнес не міг проґавити такого ласого шматка, як здоров'я людини.

…Коли Андрій повернувся до вітальні, на столі вже стояли торт з фруктами. Наталя повідомила, що на солодкий стіл молодь не залишається, бо їм вже час бути у ресторані. Та батько просить його зайти до кабінету.

— Навіщо? — напружився хлопець.

— Хоче щось запропонувати.

Тато-професор сидів за просторим письмовим столом обличчям до дверей. Наче в офісі.

— Сідай, Андрію, хочу поговорити. Як ти? Я чув — працюєш у ЦРЛ, Як там? Задоволений?

— Так … Я працюю в центральній районній лікарні… Задоволений-не задоволений, а маю відпрацювати на державу, — випередив він татову пропозицію.

— Це — не проблема. Можна й відкріпитися. А як ти подивишся на Клініку доктора Мульковича? У мене з ним добрі стосунки, там геть інші умови, ніж у районі. І зарплатня пристойна….

Все зрозуміло… Його завзято розглядають у якості потенційного зятя.

— Я подумаю… — не відразу віднайшов рятівні слова.

— То що тут думати? Зарплатня на порядок вища.

Тато виглядав неприховано розчарованим. Він підвівся і мляво подав на прощання руку.

За дверима до нього підскочила Наталя.

— То що?

— Подумаю.

— Та що тут думати? — переказала вона батькові слова. — Зарплатня на порядок вища!

«І чого вони в мене вчепились?», — ярився Андрій, натягуючи куртку.

Тітчина родина теж налаштувалась додому… Поки жінка розціловувалася з родичами, її чоловік несподівано спитав Андрія: «А риба у вашому селі ловиться?». Хлопець спочатку подумав, що не дочув. Затим пробелькотав: «Звісно, клює».

…Спускаючись сходами він розписував Семену Львовичу, яка у їхньому селі гарна природа, і що в нього є один товариш (до речі патологоанатомом) — завзятий рибалка, і що він, Андрій, буде щасливий побачити Семена Львовича у своїй хатині. Той подякував і пообіцяв скористатися запрошенням, бо щось дуже втомився останнього часу… Серце і таке інше…

В ресторані Андрій пробув з пару годин і виїхав додому, пообіцявши Наталі зателефонувати як тільки прийме якесь рішення щодо татової пропозиції.

5.

Прийшовши в понеділок на роботу, Андрій одразу подзвонив Смідовичу. Патологоанатом вдав з себе заклопотаного, але пообіцяв зайти у гості над вечір.

Увесь день Андрій розмірковував над пропозицією тата-професора. Дев'яносто відсотків, що він і не думав її приймати, та маленький черв'ячок нашіптував: в Мульковича можна заробити грошенят, а потім заплатити кваліфікованому хірургові, аби той навчив його робити складні операції. Під кінець дня черв'ячок був придавлений: тут він повільно, але вірно крокує вперед, а в Мульковича просто втратить себе… До того ж, прийнявши цю пропозицію, він стає залежним від професорської фамілії, і від Наталі йому вже ніколи не відкараскатися. Годі вже… Най шукають собі іншого дурня…

…Щойно встиг приготувати вечерю, як загавкав Джунька. Смідович зайшов до кімнати, витяг зі свого портфеля пляшку коньяку й потер руки.

— От це я розумію… Після важкого трудового дня не гріх з товаришем і по 50 грам. А я всі вихідні по господарству провозився. Саж для порося відремонтував, дерево з сусідом викорчували…. Присісти було ніколи. А тут — новина! Донька листа прислала. Уявляєш? Малій вже 12 років, і кортить їй мене побачити. Маму вже тим замордувала: чому татко не приїздить? І найголовніше — приписала номер свого мобільного! Я вже з нею розмовляв, пообіцяв наступної суботи привезти її сюди погостювати… Мати моя така щаслива, ти навіть собі не уявляєш. Миє, чистить все, прибирає…

— Клас! Страшенно за вас радий… А дружина ваша як?

— Та начебто кинув її той пройдисвіт.

— А ви не думали, що це саме вона наструнчила малу написати листа? Може надумала вас повернути? Знаєте, які ці жінки підступні?

— Та невже? Тьху ти, я й не подумав…

— Так може це на добре? Матимете родину…

— З глузду з’їхав? Розбите не складеш….Гаразд, кажи, що там в тебе сталося?

— Та от, поділитися хочу. Уявляєте, потрапив на день народження однокурсниці, а там професура, медичний бомонд і таке завели… Забули навіть про іменинницю…

І Андрій розповів як можна докладніше про все, що чув на дні народження Наталі.

— Кажеш, американські лікарі багато заробляють? — і Смідович закусив коньячок хрустким огірочком. — І методики, кажеш, мають такі новітні, що нам і не наснилися? А наслідки? Чи не обговорювали твої професори наслідки? А я тобі так скажу: результат — той самий! Є страхова медицина, немає страхової медицини, адвокати, юристи — все це ніщо. Результат від цього не змінюється!

Він потягся за своїм чорним портфелем і витяг звідти журнал з паперовою блакитною обкладинкою.

— От купив… Медичний журнал… І тут надруковані дві дуже цікаві статті. В першій — звіт якихось Жана й Міллера з Інституту медицини. Ці Жан з Міллером з'ясували, що через медичні помилки в США щорічно помирає 98 тисяч чоловік. І такий стан вони називають національною епідемією. Інститут медицини Національної академії виявив, що за період з 1999 по 2006 рік щонайменше півтора мільйона людей постраждало від медичних помилок щорічно! З них 400 тисяч — це помилки, яких можна було запобігти, та помилки, які сталися внаслідок неправильного застосування медикаментів, 800 тисяч — помилки при довгостроковому лікуванні хронічних хворих і 530 пацієнтів потерпали під час державного медичного обслуговування людей похилого віку в амбулаторних відділеннях лікарень. Дослідники стверджують, що ці підрахунки — дуже обережні. Насправді ситуація набагато гірша.

Смідович значуще подивився на Андрія й перегорнув сторінку.

— Тепер інша стаття… Виявляється, погроза судових позовів не зменшує кількість медичних помилок. Далі слухай уважно. Доктори в Новій Зеландії, де з лікарями судитися не заведено, помиляються не частіше й не більш кричуще, ніж їх колеги у США. Натомість, побоювання стати відповідачами в судах підбурює докторів і клініки приховувати від громадськості такі серйозні проблеми, як підтвердження призначень на наркотичні препарати. Як наслідок росте страхова премія за медичну недбалість, а якість і кількість медичних помилок залишається на тому самому рівні. Ти тепер бачиш, що західна медицина не більш успішна за нашу?

— А давайте спроектуємо ці цифри на нас. У США проживає 280 мільйонів, тобто в Україні — 300 тисяч медичних помилок і 20 тисяч смертей на рік. І це за найскромнішими підрахунками, як ви кажете…

— Не я, а Жан з Міллером…. Іншого шляху нема, як відбирати лікарів за покликанням та добре їх вчити. Та ми ніколи не були розумнішими за інших… Подивись на наших політиків — точнісінький зліпок нашого суспільства. Подивись на нашу Верховну зРаду. Посиділи рік — уже нудно, працювати не хочуть…. Протягнуть свої оборудки — і знову на вибори… Українські політики жадають влади заради самої влади… Іншої мети немає… Хто з них думає про здоров'я населення? Хіба там є кому розмірковувати про проблемами лікарів та хворих? Ти бачив там, на верхах, хоч одного притомного? Я — ні… А тепер закінчу свою думку: якщо політики — зліпок з нашого суспільства, то і медицина — такий самий зліпок і вона не краща і не гірша за український народ.

— А що нам робити, коли лікарям навіть страйкувати заборонено?

— Хто сказав?

— Це всім відомо… Двадцять четверта стаття Закону «Про порядок вирішення колективних трудових спорів конфліктів» забороняє проведення страйку, якщо припинення працівниками роботи створює загрозу життю і здоров'ю людей…

— Ти сам себе чуєш? — занервував Смідович. Він скочив з міста і став бігати по хаті наче навіжений. — Ця стаття дуже суперечлива і якщо нею керуватися, то тоді нікому не можна страйкувати. Уяви, що застрайкували водії громадського транспорту і хтось пішов на роботу пішки, і від того застудився. То що, водіям від цього заборонено страйкувати? Я вважаю, що тільки окремим категоріям лікарів не можна страйкувати — швидкій допомозі, реанімації і таке інше. А на статтю 24 можна подивитись з іншого боку і довести, що страйк лікарів провадиться з метою збереження здоров’я людей у той час, коли сучасна система охорони здоров’я «створює загрозу життю і здоров'ю людей». Слава Богу, це вже починають розуміти, бо нещодавно прочитав у газеті, як колектив Жовтневої лікарні Києва оголосив чи попередив про страйк, не пам’ятаю вже…

— Невже? І що вони вимагали?

— Не зовсім в тему, але в степу і хрущ м’ясо. Вимагали припинення будівництва офісного центру на території лікарні! — раптом вигукнув Смідович і витер червоне пітне обличчя носовиком. — Те саме, що і в нас… Тільки у нас Семенова за «откат» перетворила частину лікарні у торговельний комплекс, а там інша ситуація…… Прийшли 30 молодиків у чорному, руками пересунули автомобілі від будівельної огорожі, і таким чином забезпечили проїзд будівельної техніки…. Будівництво триває, а представники правоохоронних структур як завжди — на стороні забудовника.

Він сів на місто, трохи заспокоївся і пояснив свою поведінку.

— Пробач, друже… Це питання дуже болюче для мене і я завжди нервую, коли хтось мені каже такі дурниці…

— Тож прогноз несприятливий? — замислився Андрій. — Бізнес від медицини вже не відокремиш: метастази проникли дуже глибоко… Незабаром ми втягнемося в страхову медицину, підемо шляхом судового переслідування лікарів, а здоров'я пересічного українця як було так і лишиться осторонь?

— Так, друже… Здоров'я людини — це дійсно бізнес. Нарівні з нафтою і газом. Твій доповідач Денис має рацію: страховики, юристи, фармацевти — всі вони харчуються від цієї нещасної пари «лікар — хворий». Страховик страхує хворого, і одночасно забезпечує помилки лікаря. А фармацевти підсувають їм обом свої ліки. Коло замкнулося… А думати треба про інше! Не про те, як покарати лікаря, а як зменшити кількість помилок. А як їх зменшити?

— Принципом недіяння, — похитав головою Андрій. — Пам’ятаєте в східній філософії є принцип недіяння. Якщо я починаю лікувати хворого, то це вже — діяння, яке спричинить рівну імовірність як вдалого так і невдалого результату. Боже, що я верзу?

— Ха! Може й так… Я тобі твій заумний принцип недіяння сформулюю у вигляді приказки: «Не помиляється той, хто нічого не робить». Отже, той, хто щось робить завжди буде помилятися. Ні, я скажу простіше: «Не сунься!». Принцип несування — наймудріший!

І Смідович зареготав.

— Не сунься! Як тобі така інтерпретація принципу недіяння? Його ще Платонов сформулював.

— Вікторе, так що робити? Виїхати звідси? Куди? … Піти в іншу професію? А хто тоді завтра виріже грижу бабі Шурі із другої палати?

— Не бери дурного в голову… Працюй…. Все буде гаразд… Маленька зарплатня? А ти почитай Вересаєва. Той, здається, рік працював у міській лікарні за «дякую». Аби лише досвіду набратися…. Непритомнів від голоду… А твої 600 гривень, які всі проклинають — це таки гроші… Двадцять гривень на день…. Для початку — зовсім непогано. На хліб вже є. А до хліба вдячні пацієнти щось підкинуть… Житло тобі дали й на транспорт витрачатися не треба. Вересаєв про такі умови і не мріяв!

Коли допили коньяк, Смідович засунув свій блакитний журнал у чорний портфель і пішов додому.

6.

Чекати довелося недовго. У розпал квітня зателефонував Семен Львович і чемно нагадав про запрошення… Андрій радо відповів, що на вихідних обіцяють добру годину — саме час для риболовлі. Настрій його підвищився… САМ Семен Львович завітає! Не те, щоб він бажав якось практично скористатися з цього знайомства — в душі бриніли інші струни. Справа в тому, що Андрій не мав близьких знайомих чи родичів у медичних колах. Тож з докторами вищого ґатунку він завжди був «на Ви» і контактував з ними лише на офіційному рівні. А тут з’явилася нагода поспілкуватися з досвідченим хірургом в неформальних обставинах… Це щось інше… Єдино, що мулило, так те, що Семен Львович був родичем Наталі…. Раптом виявиться, що він їде з якимось конкретним наміром?

Але обирати не доводилось, і Андрій сповістив патологоанатома, що вихідними він чекає поважного візитера, якого бажано повести в найліпше для рибацтва місце.

…В суботу вранці Андрій зустрів колегу на зупинці маршрутного таксі. Гостювальник пояснив це бажанням відпочити від керма і хоч трошки побути вільною людиною. Потім пішли до хати… Семен Львович з цікавістю розглядав сільську оселю, навіть самостійно витяг з криниці цеберку джерельної води…

Дорогою на річку прихопили Смідовича, і той пообіцяв запровадити їх у таке чудове містечко, яке не кожний місцевий знає. За півгодини вийшли до глибокої балки. Намилувавшись ніжною зеленою травичкою і тонкими пахощами конвалій, які рясно встелили холодкуватий схил, почали спускатися донизу. Там перейшли через вузенький струмочок, що прокладав собі дорогу між камінням та розкішними кущами, і нарешті видерлися на інший бік балки. А там ледь помітна стежка привела до густого чагарника. Хвилин з п’ять продиралися крізь зарості, і — раптом опинилися на чудовій галявині. Смідович пояснив, що перевага цього місця в тому, що його не видно з того берега…

Тож розсілися з вудками у плавнях неподалечку один від одного, і риболовля почалася. Семен Львович виявився іншим ніж на іменинах жінчиної небоги — він багато жартував і за годину чоловіки поводилися наче три давніх товариша. До вечора наловили трохи риби: Семен Львович — десятка з три карасиків, Смідович — йоржів та двох коропів, а Андрій не зловив нічого, бо увесь день або лежав на травичці або досліджував навкружні околиці.

Надвечір повернулися до хати та заходилися ладнати за клунею багаття на юшку. Смідович установлював казана, а Андрій з Семеном Львовичем чистили рибу.

…Аж ось всілися за столом під старезною високою грушею. Андрій виставив на стіл настояну на травах самогонку, нарізав буханець пахучого круглого житнього хліба з сільської пекарні, і під юшку чарка пішла на славу. Семен Львович розпитав колег про їхнє буття. З незмінною цигаркою у руках він уважно слухав про всі негаразди районної лікарні, про головлікаря Семенову, яка розвалила всі надбання минулих періодів, а потім зізнався, що після інституту теж працював деякий час у сибірському ведмежому кутку.

Розімлілий Смідович сидів, підставивши обличчя останнім променям сонця… Зачувши дзвони місцевої церкви він поспіхом перехрестився і недоречно бовкнув:

— Пробачте, панове атеїсти…

Андрій винувато подивився на свого гостя, і щоб виправити ситуацію, шорстко спитав патологоанатома:

— Що це ви мене до атеїстів приписали?

— Ти хотів сказати «вас», — як і не було нічого відповів Смідович. — Ти — в парі з паном Семеном…. Ви мусите покладатися лише на самих себе…

Запанувала тиша… Такий гарний вечір, і навіщо було його псувати? Та Семен Львович жваво відгукнувся на провокацію:

— Побожний хірург? Складне питання… Вважаю то — справа кожного: вірити чи ні. І знаю одного колегу, який завжди хреститься перед операцією… Навіть більше…Він каже пацієнтам: «Буду молитися за вас»…

— А в мене з цього приводу виникають два питання, — поліз на рожен зраділий патологоанатом. — Перше: як хірург може покладатися на Бога, коли він самим фактом втручання в його задуми збирається врятувати людину від смерті? І друге — як хірург, який хреститься перед операцією, може ввірятися Богові у той час, коли в найближчі хвилині інша людина залежатиме від його професіоналізму та вправності?

— Якщо так міркувати, то і тому, кого оперують, безглуздо молитися перед операцією. Кого благати: того, хто ухвалив тобі смертельний вирок? Тут є певний парадокс…

— То по-вашому, Вікторе, хірург приречений бути атеїстом? — запитав Андрій. Втім відповідь отримав від Семена Львовича.

— В хірургії аби хто не працює… І відбір туди — найсуворіший, бо це — найкритичніша з лікарських професій. Знаю людей, які вирішили бути хірургами, але після декількох операцій кинули цю справу… А я, наприклад, і не збирався ніколи оперувати, та одного разу спробував — і вийшло. А щодо релігійності… Давайте розділимо поняття. Є Творець, який заклав у природу закони буття. Ці закони є однаковими для всіх: благочестивих та безбожників, бідних та багатих, лікарів та пацієнтів. Для всіх… Бо хвороба — вона не обирає за соціальною чи релігійною ознакою. Коли людина нездужає, то вона звертається до Творця, аби той допоміг їй вичухатися. І хірург, який подовжив людині життя, пішов не проти Творця, а проти законів природи. Бо ми тут на Землі — всі в одному човні… Ми порушуємо закони природи, і ми від того хворіємо. І саме ми створили медицину, яка допомагає видряпатися кожній конкретній людині з цієї історії. А участь Творця? Не знаю…І ніхто не знає… Хоча не думаю, щоб йому подобалось, коли порушують його закони. Тому й вигадали прислів’я «Бога взивай, а сам рук докладай». Лікар може божественним словом заспокоїти хворого, але в операційній він мусить сподіватися лише на себе самого, на свій професіоналізм, знання, майстерність, уважність та скрупульозність. Якщо жінка помирає від кровотечі після пологів, то лікар не може собі сказати: «Бог дав, Бог — взяв». Позаяк жінка померла не від кровотечі, а від того, що він не помітив матку в гіпотонусі. Або візьмемо для прикладу еклампсію, коли під час пологів настає момент спонтанного горизонтального ністагму. Породілля дивиться на стелю, а зіниці в неї починають так — пім-пім… За 15 секунд ця жінка буде в важкому стані з піною у рота і судомами… І якщо не помітити ці п’ятнадцять секунд рухів зіниць та скорочення м’язів обличчя, хто буде винним окрім лікаря? Втім, якщо своєчасно вколоти відповідні ліки, то все обійдеться… Тобто молись-не молись, а уважність і професіоналізм ніякі псалми не заступлять… Та що казати… Сучасна хірургія навчилася давати раду післяопераційним інфекціям та болям, а після спинальної анестезії — вихід наче після звичайного сну. Властиво, для сьогочасних пацієнтів вдала операція — лише епізод у житті, який згодом швидко забувається. Тому маємо покладатися тільки на свою майстерність та знання, які вироблялися сторіччями.

Семен Львович на хвилину замовк, а потім розсміявся.

— До речі, ім’я хірурга теж швидко забувається. Спочатку хворі тебе звеличують, руки цілують, кажуть, що пам’ятатимуть все життя, свічки за тебе будуть ставити у церкві, а потім зустрінеш його, а воно вже і кирпу гне. Та це нічого… Гірше те, що вже з місяць мені телефонує один чолов’яга з погрозами покарати за те, що я не спромігся врятувати життя його дружині. І національність мою при тому згадує…. Ось така робота. Так що готуйся, Андрію, до людської невдячності… А ще до професійних хвороб — артриту та варикозу …

Тут Смідовичу зателефонували на мобільний, і він хутко розпрощався, пояснивши, що мати його невдало зійшла з драбини і підвернула ногу. Після його ретиради Андрій повернув розмову у інше русло і наважився запитати про наболіле.

— Семене Львовичу, а пам’ятаєте тоді… на дні народженні Стас сказав, що клієнти, як він висловився, платять йому за лікування, а не за результат…. Як ставитися до цього Кирпа, мій колега, радить брати гроші перед операцією… Але ж… я не знаю, як воно буде… З другого боку… Словом, не знаю… — заплутався він остаточно. — Знаю одне, що гроші перед операцією — це такса… Але і…

— Тут треба розібратися… Поняття «медична такса» — стародавнє…За Брокгаузом та Ефроном медична такса — це приватна плата за лікування хворих. Зверни увагу — «приватна». Тобто, лікар і хворий домовляються сам на сам. Століттями люди сушили голову як розрахувати справедливу таксу. За царських часів діяв Указ, який визначав, що справедливість вимагає помірності, і лікар має право вимагати за свою працю пристойну нагороду. При чому така нагорода не повинна бути у тягар бідним, а мусить обом приносити задоволення. Лікарський статут визначав, що коли нема особливої угоди, то плата за візит до доктора становить 30 копійок. А грошовиті платили за особливою угодою до трьох рублів за візит. Щодо операцій, то за них такса зовсім не встановлювалася, Боже збав! За непомірну вимогу плати лікарів карали… Особисто я вважаю, що медики не повинні брати гроші з рук пацієнтів… Держава має платити нам гідну зарплатню, бо за порогом лікарні ми вже не рятівники людського життя, а пересічні громадяни, які мусять розраховуватися за комунальні послуги, їжу та одежу. А в Україні я, лікар найвищої категорії, зі своїми 1300 гривнями зарплати вимушений брати подачки від населення.

— Не від гарного життя…

— Так, не від гарного… І тут дві сторони медалі. Якщо лікар призначає таксу й бере гроші від пацієнта з рук у руки, тим самим він бере на себе певні зобов'язання. Між ними починає діяти усний приватний договір, а держава й лікарня лишаються осторонь. В цьому разі пацієнт перетворюється в клієнта, і у випадку виникнення якихось проблем клієнт висуває претензії до якості медичної послуги. Лікар намагається повернути гроші й у такий спосіб розірвати договір, але клієнт вже не може задовольнятися таким обігом подій. А нема такси — нема і приватних зобов'язань. Тоді взаємовідносини сторін регулюються існуючим законодавством. Лікар тут є представником медичної установи, а хворий — її пацієнтом. Навіть якщо пацієнт і суне перед операцією хірургу якісь гроші (а вони намагаються це зробити наперед аби авансом налаштувати лікаря на добрі стосунки), то перед цим він самостійно визначив суму залежно від своїх фінансових можливостей. У цьому випадку хірург завжди може сказати, що він нічого не вимагав, повернути гроші та й по всьому. Але повторюю: лікар не повинен одержувати гроші безпосередньо з рук хворого. Держава має гідно оплачувати працю лікаря, присвоювати йому кваліфікацію й питати з нього відповідно до закону. А хворі най би платили державі прямий податок на медицину у вигляді відрахування з заробітної плати. Але це в ідеальних умовах…Не в нашій країні поки що… Наша сьогоднішня держава існує лише задля добробуту невеликої купки людей.

Семен Львович замилувався заходом і поділився, що мріє переїхати на село, коли вже скальпель з рук випадатиме.

— А чому ви не виїхали за кордон? Адже напевно мали такий шанс?

— Я неспроможний працювати в іншій країні… За кордоном — інші умови праці й інший менталітет. Виїду лише тоді, коли там будуть іржаві скальпелі й темрява в операційній! — засміявся хірург. — Я тут виріс і вивчився оперувати саме цих хворих і саме в цих обставинах. А перешиковуватися і знову доводити десь комусь, що я — найкращий не маю ніякого бажання…

Вже у темряві Андрій пішов проводжати свого незвичайного гостя. За хвірткою Семен Львович несподівано замовк і знову став чужим та холодним. Хлопець захвилювався, що напевно не виправдав очікування свого гостя, і тому щось не сподобалося… Може через Смідовича? Андрій скоса вдивлявся у байдуже обличчя Семена Львовича й подумав, що й сам, мабуть, колись стане таким самим.

…І примарилося… Сидить він у темній кімнаті перед телевізором, а дружина, струнка миловида темноволоса жінка зі стрижкою a la Хакамада, кличе його вечеряти. Та він її не чує і навіть не тямить, що там у телевізорі відбувається, бо перед очима вихорять події минулого робочого дня. Та ось він виходить до кухні й роздратовано питає, коли його вже покличуть вечеряти? І враз пом'якшується….А дружина поблажливо посміхається…. За п’ятнадцять років вона до всього звиклася. Сама має відношення до медицини і розуміє, що хірург зі стажем не може бути душкою…

— До речі, ти щось вирішив стосовно Клініки доктора Мульковича? — почув він відсторонений, але дружній голос.

— Вирішив… Залишаюся тут, — відповів Андрій, а в голові промайнуло: «От…От і виказав себе… Невже він приперся сюди лише заради цього?».

— От і добре, — повеселішав Семен Львович. — Невже, думаю, погодиться? Працюй, набирайся досвіду. А там… До нас в онкологію не хочеш податися?

Підійшла маршрутка. Наостанок Семен Львович міцно потиснув Андрієву руку, підхопив свою сумку з кількома рибинами й кинув:

— Дякую, гарно відпочив… Дуже мені кортіло перепочити від знайомих облич! Адже сім'я — це теж робота. Та й серце дається взнаки…. Ти не соромся: телефонуй, радься, приїзди у будь-який час…

… Сонце вже сіло, і лише багряні далекі відсвіти виглядали з того боку Землі. Слабкий вітерець затишно шарудів серед листя на верхівках дерев… Андрій пройшовся м'якою травою, яка встеляла його двір, і як хлопчисько почав гратися зі своїм кумедним песиком Джунькою. Раптом із-за клуні визирнула Таня. Наблизившись, дівчина привіталася і зніяковіло простягнула йому миску, накриту вишиваним рушничком:

— Учинила вареників з сиром і вам трохи відсипала.

— Таню, проходь, будь ласка, — радісно провів він сусідку до стола під грушею. І не втерпів похвалився, що мав поважного гостя, одного знаменитого хірурга з міста… Потім зняв рушничок й побачив з десяток пухких, зщипаних кіскою вареників, які плавали у розтопленому жовтому вершковому маслі. Аби втішити куховарку він негайно почав їх вминати. А Таня з задоволенням приговорювала:

– Їжте, їжте… Я тут хотіла порадитися, якщо можна.

— Раться, Таню, за такі важеники я тобі що хоч поратю…

— Тут в мене родичка, щось у неї на пальці вискочило, вона в іншому районі живе, а в них такий хірург неоковирний та й п’яниця до того ж… Можна ви її подивитесь?

— Звичайно, Таню. Най приходить…

Доївши вареники, хлопець засміявся:

— Таня, ну що робити! Доведеться мені одружитись з тобою, аби кожного дня так смачно їсти!

Засоромившись, дівчина схопила порожню миску й метнулася до хвіртки.

— Таке вигадали… Ви застарі для мене. До того ж в мене хлопець є!

— Отакої… Не встиг поженихатися, а вже й гарбуза піднесли… Я тебе відіб'ю в того хлопця! — крикнув услід.

І звідкілясь вже з вулиці як луна донеслося: «Спробуйте!»

Епілог

1.

Весна 2008 року видалася такою ранньою, що на Великдень вже одлетів вишневий цвіт. Олег збирався їхати розговлятися на дачу. Поклав до поліетиленового пакету кілька пасок, фарбовані цибулею крашанки з пляшкою дорогого грузинського вина і вийшов до зали. Ігорьок спав на дивані, розкинувши руки: вчора прийшов додому пізно і так і заснув перед телевізором. Не встиг Олег натягти куртку, як залунало «Я буду долго гнать велосипед…». Це Марта повідомляла, що вже вийшла з дому й за півгодини буде в центрі міста.

Сьогодні він перший раз віз її на дачу. З ранку сяяло сонце, і у душі теплилася надія на гарну погоду. Марту він побачив здалеку: дівчина самотньо стояла під годинником біля фонтану і озиралася навкруги. Серце Олега зайшлося від жалю… Він прискорив крок і за мить обоє вже бігли на маршрутку, а за годину — весело крокували ґрунтовою дорогою. Та на в’їзді до селища побачили несподівану перешкоду: поруч одна до одної вишикувалися дві вантажівки. Машини на вузькій дорозі стояли так щільно, що між ними можна було просунутися лише поодинці, та й то боком.

— Третій раз так прориваюся, — реготав Олег. — А коли автівка була, так доводилося виходити та йти шукати цих братів-далекобійників. Заставлять дорогу, що ні пройти-ні проїхати…

…Побачивши розкішну двоповерхову дачу, Марта від подиву роззявила рота:

— Це кіоски, я вибачаюся, стільки доходу приносили?

Та Олег зробив вигляд, що не дочув. Поки дівчина приходила до тями, він виніс з будинку невеликий столичок і встановив його під шовковицею. Розклав навколо великої паски писанки і наказав Марті принести тарілки та келихи.

Поступово небо затяглося хмарами і набрало сірого кольору. Похолоднішало… Олег приніс свою стару штурмівку й накинув її дівчині на плечі. Так вони й сиділи, вдихаючи дурманні аромати весни, черемшини, бузку, розпареної землі, аж поки у ворота не постукав Марек. Марта побігла за столовим накриттям для гостя, а Олег меланхолійно жував паску і дивився на футбольну траву, яка бучно сходила на городі. Коли всі втрьох стулили келихи, він раптом видав:

— Марфо Василівно! А ви город копати вмієте?

— В бабусі колись копала і полола… Та вона мене вилаяла, що я буряки виполола, а бур'ян залишила.

— Нічого, готуйтеся. З вашою тендітною статурою вам не перешкодить іноді лопатою поцюкати.

— А де ж ми у футбол будемо грати? — здивувався Марек. — Це — несерйозно. Навіщо я тоді ворота клепав? Навіщо сітку купував?

— Я буду арбітром! Можна? Я знаю футбольні правила, — підхопила Марта.

— Так… Ніякого футболу. Наступного тижня саджаємо цибулю, морквину і таке інше. А траву поступово знешкодимо…

— Наступного тижня поминальні дні, — нагадав Марек.

— А першотравневі свята?

Тут Олег подивився на дівчину і сказав:

— До речі… Забув сказати… На свята я їду до Криму… Хлопці з турклубу запрошують… Поблукаю горами з наплічником, згадаю молоді літа… Тому з городиною доведеться поквапитися…

— В гори? З наплічником? І ти сам будеш його нести? — поцікавився Марек.

— А хто ж буде його нести?

— Та я не знаю, як там у вас, туристів, заведено… Я горами не вештаюся… Лише по телевізору дивився, як на Еверест дряпаються… І такі всі славні герої, всі прізвища їх знають і так вже ними пишаються — дивіться, наш Боббі підкорив Еверест! А той Боббі — точнісінький космонавт: маска киснева на роті, ледве лізе, ледве дихає… Але сунеться…Бо герой… А за Боббі — анонімні шерпи весело підстрибують, голі й босі і без жодного спорядження… Та ще й несуть за тим Боббі важкі валізи. Легко так несуть і посміхаються… Їм на ту гору вилізти, як дурному з гори скотитися. І хто тих шерпів знає? Ні прізвищ, ні нагород… Тож я і питаю: може і за тобою в Криму якийсь караїм наплічник носить?

Марта розсміялась, а Марек, розливши вино по келихах, запитав:

— Я, до речі, тобі того тижня дзвонив, а ти мені написав SMS-ку, що перетелефонуєш та, мабуть, забув…

— А… Та це мені Марфа Василівна голову задурила. Затягла на вечір поезії. Спочатку впирався… А потім думаю: добре, піду подивлюся що то за перці — сучасні поети. Тим більше, імена в прейскуранті — суто чоловічі. У наше століття технічного прогресу дуже цікаво подивитися на дорослого чоловіка і дізнатися, що його спонукає виходити на публіку зі своїми віршами.

— Так чого ж ти мене не покликав? Я б теж свої віршики почитав.

— Невже? — здивувалася Марта.

— А як же… Працював я колись на заводі, і була в мене там одна подружка. Краще сказати — товаришка. І завела моя товаришка інтрижку з одним начальником цеху. Щойно той начальничок їй телефонує — вона біжить до телефону аж стільці дорогою перевертає. А тут скорочення… Колотнечі, інтриги… А колежанці моїй все дарма, тільки й знає, як бігати до заводського телефону. Та ось покинув її начальничок… завів собі іншу пасію… Товаришка моя — як хмара… Насупилась — і не підходь… От я й присвятив їй такі рядки:

Прошли года… Не дева — строгая матрона, Все так же плачет и сидит у заводского телефона. Всех сократили уж давно. Но не ее. Директор строгий За сверхтерпенье и любовь оставил ей оклад убогий.

Марта заплескала у долоні, а влещений Марек звернувся до Олега.

— Так ти там щось казав про моїх колег — сучасних поетів?

— Та вони недалеко від тебе пішли… Прийшли ми в призначений час, а вони вже юрбляться біля входу. У деяких — довге волосся, різнобарвний одяг, словом все як годиться. А тут і місцеві кореспонденти з камерами та диктофонами питаннячка ставлять: яким повинен бути поет? Один такий барвистий і каже: «З порожнім шлунком в дослівнім розумінні». Публіки, дивлюся, небагато, але римачам байдуже. Багато-мало публіки — їм однаковісінько. Варяться у власному соку. Поважні такі — не підступися…. Довго вони не починали свій захід, все на когось чекали… Виявляється, учора ввечері у клубі був вечір з емоційним напруженням, і там було дуже весело… А сьогодні — так собі… Для пенсіонерів зібралися. Нарешті, лізе головний читайло. Ніякий… Певно, ще не відійшов від учорашнього. Блідий такий, а з ним дівчина у довгій спідниці з торочками … Теж ніяка… Тримає свого віршотворця за руку й споглядає пихато: ось яка я — дівчина вашого провідного богемного читайла. Кінець кінцем, впустили нас до залу. Першим до публіки вийшов котрийсь-там Павло Волхвах. Родом з обласного центру та перекочував до Києва, бо, каже, переріс я вже свій обласний центр, а задля спілкування та зросту треба варитися в літературному середовищі. Виголосив він спіч на захист української мови і пошкодував, що ми не читали його роману. Потім зробив реверанс у бік Лимонова, з яким він навіть листувався та за щось сперечався. А довговолосий один, схожий на гімназиста, мало не заклював цього Волхваху: «А ви ценітє расєйскіх паетов?». А той у відповідь свої вірші улупив… Щось там про екологію, урбанізм, Дніпрогес та чавун… Знову патлатий до нього допадається: а чому не пишете російською мовою? А тут і відставник з заднього ряду давай кричати, що 70 % поезії Тараса Шевченка написані російською. Дивлюсь, зараз заб’ють симпатичного мені поета-романіста. Та той не здається. «Нісенітниці!» — відбивається. І насамкінець повідомляє, що якщо хтось має бажання з ним поспілкуватися, то най підійде до нього після засідання. Я шепочу Марті, що не завадить підтримати хлопця. Давай, кажу, підійдемо та покажемо, що не всі в нашому місті такі хами…

— Та то він натякнув, щоб підходили книжечку його купувати! — закинув Марек.

— Може й так… Услід вийшов інший поет і таке поніс… Про пахви, консервні банки, жінок, труни… А корифей сидить поруч зі мною, і по всьому видно, що паскудно йому. Напевно, перепив вчора у клубі конкретно. Сидить — головою метеляє.. Аж ось і його викликають… Корифей — ні мур-мур… А його знову викликають. Ну, думаю, ґвалт… Та нарешті викотився… Позасвідомо… Не йшов, а тягся… Постояв перед усіма, покачався, і… Видав досить пристойні вірші! Хвилин з п'ять читав без перерви. Про любов, звісно… А за ним — молодь пішла. «Гімназист» поніс щось екзальтоване на кшталт Маяковського, а інші — навіть з матами-перематами. Словом — збиранина слів. Після засідання підходимо ми до цього Волхвахи, чи як його там, й висловлюємо свою повагу. Все ж таки він єдиний читав українські вірші, та ще й такі наскоки переніс. Дуже, кажу, вражений, як це — бути письменником, поетом, та ще й у наші торгово-розважальні часи. А Волхвах мені і відказує: я працюю на престижній західній радіостанції, а вірші — це так собі… Хобі… І губу закопилив.

— Не вигадуй… — заступилася за поета Марта. Від вина вона розчервонілася і була зараз трошки кумедна зі своїм ластовинням навколо носа. — Ти не так йому сказав… Ти уїдливо запитав: як сучасні поети можуть жити з поезії? А він тобі й відповів, що живе не з поезії, а працює на західній радіостанції. Тоді ти знову до нього причепився: «Чи є в Україні справжні письменники, які заробляють на хліб лише літературною працею?». І він тобі відповів, що у гаманці нікому не заглядає.

— То він зрозумів, що ти книжечку його не купиш і втратив до тебе інтерес, — повернувся до свого Марек.

Олег і не думав сперечатися… Він закрив очі, поклав схрещені долоні під голову й підставив обличчя лагідному вітерцеві. Та раптом підкинувся від удару… А то на його лоба впав великий хрущ. Марта засміялася, підхопила жука й стала його розглядати. Марек почав щось їй пояснювати про особливості поведінки хрущів навесні, та Олег їх не слухав.

Йому було так добре… А що буде завтра він не знав і не хтів знати…

2.

Напередодні травневих свят Смідович вийшов з моргу і пішов вздовж зеленого паркану, за яким повним ходом тривало будівництво торгово-розважального центру. За парканом сюди-туди сновигали низки машин з будматеріалами, а роботяги весело перегукувалися, начебто то не їхній товариш, шістнадцятирічний хлопець, випав вчора з верхнього поверху. «Як можна було допустити підлітка до висотних робіт?» — запитав Кирпа в виконроба, який привіз живого ще хлопця до лікарні. Той щось пробубонів і вибіг на вулицю… Травма була не сумісна з життям, і за годину хлопчик помер…

А районна лікарня села Прісне і далі жила своїм життям: зі своїми болями, лементами, операціями, реанімаціями… Після того, як Семенова звільнилася за власним бажанням, обов'язки головлікаря виконував Коцюба, який наразі стояв біля відчиненого вікна й тішив свій зір розквітлим перським бузком. Раптом він перехилився через підвіконня і крикнув патологоанатому, який все ще чвалав уздовж зеленого штахетника:

— Вітя, здоров! Ти не забув? В неділю чекаємо в гості!

— Не забув…. А що це тебе не видно було?

– Їздив у місто… Вибив новий лапароскоп і спонсорів знайшов… Циркулярну пилку тобі профінансують!

— Даруй, невже ж це правда? Дякую, дякую….

У цей час з лікарні вийшов хірург Шевчук. Він привітався з патологоанатомом, і вони вдвох попрямували до воріт.

— Як бадьоро зводять! І головне — гроші є! — іронічно прокоментував Смідович жваве будівництво.

— Та так… Розсадник… Буде нам пацієнтів постачати. Сьогодні ще одного привезли — цегла на голову впала. Запитую: а каска де? Та я, каже, нещодавно працюю, не встиг купити. Як не встиг? А вам що, не видають? Ніхто нічого не видає, каже. Робу й каски самі купуємо.

Озирнувшись і побачивши Валю, яка стояла на сходах, Шевчук пригальмував і зачекав поки медсестра до них наблизиться.

— Валю, — звернувся він до неї, — все забуваю спитати. Пам’ятаєте, тоді… коли померла та жінка, в листопаді… Ну та, що в автокатастрофі… Пам’ятаєте? Ви ще мене вилаяли за те, що я кватирку в палаті відчинив…

— Та пам’ятаю…Чого б не пам’ятати?

— А чому не можна було відчиняти кватирку?

— То ви досі не знаєте?… — зітхнула Валя. — Жінка померла через те, що її душі було куди вилітати… Буває мучиться людина, і ти бачиш, що вона вже на смертній дорозі, але ніяк не може відійти, тоді ми тоді кватирку відчиняємо, щоб душі було куди подітись… А так, може б чоловік тої жіночки приїхав зранку, та чи привіз хірурга з міста, чи ще щось би зробив аби її врятувати…Та що вже про це казати?

…Утрьох вони вийшли за лікарняні ворота і пішли парком… Андрій з медсестрою про щось розмовляли, а Смідович ішов трохи осторонь, метеляючи, як школяр, своїм чорним портфелем.

КІНЕЦЬ

© Солодченко Ірина, 2008

Оглавление

  • Частина перша. Катастрофа.
  • Частина друга. Марина.
  • Частина третя. Непідсудні
  • Частина четверта. В одному човні.
  • Епілог
  • Реклама на сайте

    Комментарии к книге «Неприродний добір», Ирина Солодченко

    Всего 0 комментариев

    Комментариев к этой книге пока нет, будьте первым!

    РЕКОМЕНДУЕМ К ПРОЧТЕНИЮ

    Популярные и начинающие авторы, крупнейшие и нишевые издательства