«Теорія українського кохання»

Микола Володимирович Томенко Теорія українського кохання

Романтичній, таємничій та незбагненній душі української жінки присвячую

Слово до моїх колег-науковців, або про книжку, яку я писав серцем

Це дослідження варто розглядати як роздуми довкола важливої і, маю надію, невичерпної теми такого феномену, як українське кохання. Моя спроба розпочати пошук у цьому напрямі зумовлена, з одного боку, відсутністю системних досліджень щодо сенсу, місії й історичних обставин формування концепції українського кохання, а з іншого — реальним станом сучасної національної культури, яка й надалі потерпає від американської та російськомовної масових культур.

Водночас я виходжу ще й з того, що авторське зацікавлення цією темою виникло як таке собі аматорство і тому не претендує на наукову викінченість чи академічну фундаментальність. Це перше дослідження, написане мною не як ученим, а як дилетантом. Це перша робота, яку я писав не розумом, а серцем. Думаю, саме тому завданням автора було радше означення проблеми, аніж її всебічний аналіз. Отже, підбір і використання творів, ідей, концепцій чи теорій, які я згадав у дослідженні, зумовлені як їхнім внеском у розвиток теми українського кохання, так і суб'єктивною обставиною наявності таких у розпорядженні автора.

Одразу ж застерігаю, що метою роботи не є опис приватного життя відомих українських мислителів чи діячів (лишаю то для літературознавців, філологів і журналістів). Як би це парадоксально не звучало, але «Теорія українського кохання» — насамперед історико-публіцистичний есей, де осмислення проблеми здійснене за допомогою філософського, літературного та етнопсихологічного матеріалу. Це радше бажання підняти голос на захист української традиції від псевдоукраїнської шароварщини й апологетики чи від розчинення у хаосі маскультурного цинізму.

І найголовніше: я не намагався довести, що ми, українці, в чомусь кращі чи, можливо, гірші. Я спробував показати, що ми інші, а тому — унікальні, важливі та, безсумнівно, цікаві, як собі, так і всьому світу.

Впевнений — українське кохання може служити національною легендою чи міфом, яких так не вистачає нинішньому суспільству. Можливо, це одна з причин того, чому з'явилася ця книжка. Що б там не було, але кохання — то почуття, якого завжди бракує, це стан душі, якого прагнеш, мрія, якою живеш вічно.

Бо кожна правдива любов се повторення таємничого минулого вселюдського. Се золотий дзвін його бувальщини, його високих злетів і кривавих упадків та покути. О, дивний єсть зв'язок мужчини з жінкою, а ім'я йому таємниця.

Осип Назарук

Українці так довго історично шукали те, що їх об'єднає, надасть їм наснаги як нації, що на якомусь етапі збились зі шляху та заблукали. Чомусь різноманітні ідеї та концепції консолідації, як не дивно, досить часто призводили до роз'єднання, а то й конфлікту чи непримиренної боротьби. В певний період етнічні, соціальні та інші домінанти пересилили гуманітарні. У той час саме культура врятувала Україну. Це аксіома. Українська еліта завжди мала культурне мислення хоча б тому, що намагалась наслідувати народ. Народна культура, в свою чергу, була головною складовою врятування українськості навіть тоді, коли занепадала професійна культура, а масова ставала чужоземною та іншомовною.

«Омріяна віками держава», «Україна приречена на реформи», «Село врятує Україну»… Весь цей міфотворчий ряд був певною мірою відгуком на суспільні, фахові й регіональні виклики. Проте впродовж свого існування так і не зміг стати бодай квазінаціональною ідеєю чи міфом. Усім вищеназваним повідомленням для суспільства бракувало історичної обґрунтованості, народної мудрості та загальнонаціонального сприйняття. Загалом міфічна складова народу повинна містити певний набір своєрідних національних легенд. На жаль, усталених та сприйнятних для суспільства легенд еліта не витворила. Навіть героїка Козацької держави, що була найближчою до справжньої, національної за змістом легенди, не мала належного успіху: релігійний контекст боротьби козацтва за православ'я послабив вплив цієї героїчності в Галичині. Практично не застосовувався історичний досвід Київської Русі. Парадоксально, але територія та традиції давньої України стали радше частиною російського національного квазіміфу. Російські торгові марки, фільми, казки активно задіяли персонажів Київської Русі: таким чином, на рівні масової культури важливий елемент українського національного міфу про «мужній руський народ» розчинився в загальноруській, точніше, загальноросійській тенденції. Водночас набули гіпертрофованого звучання негативні сторони історичної традиції через культивування «комічного нарцисизму й егоїзму українця», «побутового й фольклорного примітивізму», «національної обмеженості та ксенофобічності». Отже, національна міфотворчість набула скоріше негативного звучання.

В цьому есеї не стоїть завдання віднайти чіткі орієнтири позитивної національної мрії, ідеї чи легенди — це окрема тема. Хоча, принагідно зауважимо, що на таку ідею в суспільно-політичному значенні може претендувати загальнонаціональний патріотизм як сума місцевих патріотизмів. Під цим я розумію систему поєднання специфічних і особливих прикмет українських регіонів у спільну територіальну та етнокультурну єдність.

За умов відсутності сформульованих світоглядних основ сучасного українця духовне життя набуває ключового значення. Тому на емоційному масовому рівні читається своєрідна «легендарність» та «унікальність» почуттєвого інтимного світу українця. І ключові апріорі позитивні, я б сказав, навіть культові слова для українця — кохання і жінка. Саме це стало основою авторської версії так званої концепції українського кохання. А головне слово спілкування в нашому інтимному світі, що однаково симпатично і привабливо звучить різними мовами, все-таки українською — кохання, найбільш мелодійно, пристрасно, загадково.

Кохання — це позачасове визначення сенсу життя, це символ минулого, теперішнього та майбутнього призначення людини.

УКРАЇНСЬКЕ КОХАННЯ В ПОШУКАХ НАЦІОНАЛЬНОЇ МРІЇ

Вступ до теорії українського кохання

Кохання — це вічний пошук одної половини за другою під чарівні тони зачарованої скрипки.

Коли половини знайшли себе й поєдналися, тони скрипки затихають. Коли ж людина знайшла свою половину, але не поєдналася з нею, скрипка плаче сумно-тужливо, поки не пірвуться струни і не розіб'ється скрипка.

Михайло Мочульський

Українці ніколи не були циніками, тому сьогоднішня «еротизація» нації через масову культуру чи то зі Сходу, чи то із Заходу є не лише антиполітичною та антиестетичною: вона — протиприродна.

Символом українського кохання завше була душа, точніше — серце. Тіло ж, на відміну від культур деяких інших народів, ніколи не було ідолом обожнювання. Тому марними будуть наші намагання віднайти яку-небудь Венеру українську в скульптурних формах або серед численних малярських праць.

Водночас сьогоднішній стан речей змушує нас повернутися до проблеми традиційного розуміння інтимного світу українства, його місця в національній і світовій культурі. Нині склалася така ситуація, коли з одного боку експансія маскультури, помножена на український правовий хаос, руйнує культурні цінності та етику людських взаємин, а з іншого — в суспільстві продовжує насаджуватися псевдо-українська культура, замішана на квазіпатріотичному грунті.

Дискутуючи про місце кохання-любові в українській літературі, згадаємо, що сучасники Володимира Винниченка звинувачували його в утворенні української «порнографічної школи». Разом із тим нині здебільшого нова культурна генерація робить закиди українському «провінційному» письменству за відсутність любовних романів і творів еротичного характеру. Розв'язка ж полягає в іншому: етнопсихологічні, соціокультурні традиції українства об'єктивно утримували тему інтимних стосунків від публічності. Недаремно специфіка інтимного світу українця вирізняється тим, що завжди відгороджувалася не лише на рівні інститутів від офіційного, державного (чужого світу), але й на рівні мови. Саме українська мова є однією з небагатьох (для прикладу, англійська та російська нівелюють цю відмінність), що на лексичному рівні вирізняє стосунки, взаємостосунки лише між людьми (приватна сфера), відносини та взаємовідносини між організаціями, державами, інституціями (офіційна сфера). Все це підсилене традиційно акцентованою почуттєвістю в характері українця.

Виходячи з цього, стає цілком очевидним, що наша література ніколи не була провінційною чи якоюсь там іншою — вона була власне українською, тобто відповідала своєму часові, потребам і традиціям українства.

Зображення кохання-любові традиційно передавало внутрішній світ українця, що гармоніював із природою та всесвітом. Фактично існувала певна система залежності понять у відтворенні даної тематики, а ключовими моментами тут були і є: серце - душа — кохання — любов.

Ця схема не штучно витворена. «Філософія серця», яку вперше обґрунтував Григорій Сковорода, згодом знайшла своє відображення у творчості Миколи Гоголя, Михайла Максимовича, Памфіла Юркевича та інших.

На думку Дмитра Чижевського, філософія серця — це специфічна українська риса. Він вважає, що до низки типових рис варто віднести також емоціоналізм, який виявляється у високій оцінці ролі почуття в житті. Переживання, емоції вважаються навіть шляхом пізнання (подібний підхід у Гоголя та Юркевича). Філософія серця має й дещо інший контекст: у людському душевному житті найбільша роль, ніж свідомим психічним переживанням, відведена їх основі - серцю. Це найглибша в людині «безодня», яка породжує і зумовлює собою. так би мовити, «поверхню» нашої психіки (за Григорієм Сковородою). З цим пов'язане і визнання того, що людина — це малий світ, «мікрокосмос», бо в сердечній глибині криється все, що є в цілому світі. Цей підхід закладав підвалини тлумачення ірраціонального, почуттєвого сенсу людських стосунків і визнавав виключно важливу етичну цінність кожної особистості.

Памфіл Юркевич також цій проблемі присвятив низку творів, зокрема роботу «Серце та його значення у духовному житті людини, згідно з ученням слова Божого». Дослідник його творчості С.Ярмусь писав: «Специфічною українською рисою у філософії Юркевича було його настоювання на важливості почувань-емоцій. Тут можна зауважувати сліди неоплатонізму (елемент ідеї), а також партистики (елемент серця). Але ці елементи, як своєрідну екзистенціальну силу, завважується в українській мислі й етиці Княжої доби, зокрема в документах і літературних творах XI—XIII століть. Поняття про серце, як чисто філософський концепт, виступає в XVIIст. у творах українського мислителя Кирила Транквіліона Ставровецького. Більш дефінітивне філософічне поняття серцю надавав Г.Сковорода (1722—1794) — український філософ XVIIIст. Сковорода, як і Юркевич, ставив серце багато вище людської душі та духа і так вбачав у ньому самий центр людського життя — орган найвищого духовного значення».

У свою чергу Памфіл Юркевич стверджує, що саме «…розум править, кермує, панує, але серце породжує. Із глибини духа породжується любов».

Довший історичний період у літературних, філософських творах знаходимо обґрунтовані або несвідомо наведені приклади цього своєрідного кохання за серцем. Подібний семантичний ряд став традиційним не лише у філософії, айв літературі, поезії, фольклорі, а також простежується донині.

Абсолютну детермінованість серце — кохання бачимо у творчості більшості українських митців. Так, Микола Вороний у поетичному зверненні «Чи не досить?…» пише:

Чи не досить вже ілюзій І даремних мрій? Хвилювання, сподівання, Страчених надій? Вирви з серця геть кохання! А коли сього Не захоче серце, разом Вирви і його.

Василь Симоненко в одній зі своїх поетичних робіт стверджує:

І тому світ завжди благословляє І сонце, що встає, і серце, що кохає…

Отже, кохання від серця або кохання за серцем — це така українська традиція, яку спостерігаємо і в історії, і в щоденному житті, яка попри нинішню небачену прагматизацію не втрачає здатності до виживання. Кохання від серця приречене на нове життя хоча б тому, що воно є невід'ємною частиною етнопсихології, ментальності українця, а ще й тому, що за легендою краса мусить завжди перемагати.

«Філософія серця» за Григорієм Сковородою

Бо що може бути більш приємне, солодке і животворне, ніж любов? Хіба мені не уявляються позбавленими сонця і навіть мертвими ті, що позбавлені любові, і я анітрохи не дивуюся, що сам Бог називається любов'ю.

Григорій Сковорода

Цікаве трактування Сковородою концепції кохання-любові міститься у листах до його учня. Останнім часом оприлюднено низку статей, що подають ці стосунки як сенсацію в українському літературно-філософському світі. Власне, одним із приводів тлумачити листування Григорія Сковороди та Михайла Ковалінського як беззаперечну ознаку їх статевих стосунків і нетрадиційного способу життя стала публікація Віктора Петрова (Домонтовича) «Сковорода: дружба з Ковалінським». Спершу цю статтю публікує «Філософська та соціологічна думка», а згодом фрагмент її подає журнал «Лель» із недвозначною передмовою про «статево-еротичний» стиль В.Петрова та «щось не таке у стосунках сивобородого філософа з юним учнем». На мій погляд, ця стаття стверджує дещо інше. Ми маємо зразок унікальної, чистої дружби людей, здатних порозумітися мовою філософії, музи та поезії. Листування ж Григорія Сковороди й Михайла Ковалінського свідчить про естетичну вишуканість і глибоку етичність цих стосунків. Оцінюючи їх, російський філософ Володимир Ерн зауважував: «Дружба Сковороди і Ковалінського відрізняється тим, що вона зберігає в собі прикмети античних і біблійних впливів. Біблія вкупі з Платоном, Аристотелем і Плутархом дала нашому філософу зразок істинної дружби».

Ще одне застереження необхідне для адекватного тлумачення й розуміння цих стосунків. Майже всі листи були написані грецькою та латинською мовами. З огляду на це, маємо дещо різні версії їх перекладів. Саме специфіка перекладу — суттєвий аргумент на користь двозначності тлумачення Сковородинського бачення кохання-любові. В академічному перекладі Петра Пелеха * (1944 р.) подаються роздуми українського мислителя про мораль і духовні переживання, доречно розрізняючи поняття любов та кохання. Віктор Петров у своєму дослідженні, цитуючи епістолярну спадщину, застосовує переважно термін кохання. Тому дослідників, які послуговуються останнім перекладом, все це підштовхує до висновку про безумовно еротичний чи то статевий підтекст згаданих вище стосунків. Якщо ретельно проаналізувати тексти, то зникають будь-які підстави для двозначності.

У своїх листах Сковорода використовує головним чином два латинські поняття: amoricaritas .Згідно з усталеною традицією українського тлумачення їх перекладу, caritas- це любов, яка випливає із поваги, пошани, відданості. Саме в цьому контексті український філософ застосовує даний термін у ставленні до Бога, науки, а також у своїх стосунках з учнями. Коли йдеться про поняття атоr, пов'язане більше з почуттєвим, інтимним змістом, то ним Григорій Савич частіше користується у віршованих текстах, що не мають виключно персоніфікованого значення. Прочитуємо фрагмент відомого листа Григорія Сковороди до Михайла Ковалінського другої половини лютого 1763 року. Версія перекладу В.Петрова: «Між тими вищими речами, якими я звичайно усолоджую життя, для мене кохання єсть не останньою. Що, справді, є більш приємним, солодшим іцілющим за любов?…Хіба ж всі дари, навіть і янгольські мови, то суть ніщо в порівнянні з коханням? Що достаткує? Кохання. Що творить? Кохання. Що зберігає? Кохання, кохання! Що усолоджує? Кохання, кохання — початок, середина й кінець». Варіант перекладу П.Пелеха: «Хіба всі дарунки, навіть ангельська мова, не ніщо без любові? Що дає основу? — Любов. Що творить? — Любов. Що зберігає? - Любов, любов. Що дає насолоду? — Любов, любов, початок, середина і кінець» л. У даному фрагменті Григорій Сковорода вживає термін caritas, і цілком зрозуміло, що версія перекладу В.Петрова некоректна.

Подібні пасажі спостерігаємо і в тлумаченні інших фрагментів листування. Зокрема, порівняємо два варіанти 1763 року. Віктор Петров: «Що є більш приємне, ніж кохання, що є більш солодке? Я вважаю мертвими тих, хто не знає кохання. І зовсім не дивуюсь, що сам бог зветься любов'ю». Переклад Петра Пелеха: «Бо що може бути більш приємне, солодке і животворне, ніж любов? Хіба мені не уявляються позбавленими сонця і навіть мертвими ті, що позбавлені любові, і я анітрохи не дивуюсь, що сам Бог називається любов'ю».

Далі в листі йде суттєвий фрагмент розуміння Сковородою призначення та сенсу любові: «Хороша любов та, яка є істинною, міцною та вічною. Любов ніяким чином не може бути вічною і міцною, якщо породжується тлінними речами, тобто багатством і т. ін. Міцна і вічна любов виникає із спорідненості вічних душ, які змінюються доброчесністю тих, хто її гартує, а не тих, хто її руйнує. Бо як гниле дерево не склеюється з іншим гнилим деревом, так і між негідними людьми не виникає дружби». Тут же визначення його любові до Михайла Ковалінського: «Тому, якщо тобі моя любов дорога, то не бійся, що вона промине. Бо поки ти шануєш чесноту, доти і любов зростає, подібно до того, як дерево непомітно з роками росте і само стає сильнішим, ніж смерть».

До речі, тема смерті та своєрідної боротьби смерть — любов характерна і для самої творчості Григорія Сковороди. Додатковим аргументом у розумінні її частого використання філософом є ще один опис з історії стосунків учителя та учня. Адже серйозним доказом щодо еротичного характеру цих взаємин були згадки про зустрічі в безлюдних місцях, поза містом. Це давало підстави як знайомим-сучасникам, так і деяким дослідникам підсилювати свої підозри стосовно «кольорового» способу життя мандрівного філософа. Водночас справа виглядала доволі просто. Як пише сам М.Ковалінський у спогадах «Жизнь Григорія Сковороды» (опис підготовлено в 1794 році й подано від третьої особи), займаючись теологією та філософією зі своїм учнем, Сковорода зіштовхнувся з проблемою комплексу у нього сильного страху перед смертю і боязню мертвих. Тоді Сковорода, «не довольствуясь беседой о сем, приглашал друга своего в летнее время прогуливаться поздно вечером за город и нечуствительно доводил его до кладбища городского. Тут, ходя в полночь между могил и видимьх на песчаном месте от ветра разрытых гробов, разговаривал о безрассудной страшливости людской,… иногда же играл на флейте,… оставя друга…» «. Між тим опис життя Г. Сковороди у споминах його учня дещо додає у нашому розумінні самого Михайла Ковалінського. Він пише про те, що публічне життя великого світу дало йому все: дружину, дітей, приятелів. Проте воно забрало потяг до істинного духу та справжньої дружби. Недаремно остання зустріч Г.Сковороди і М.Ковалінського подана у спогадах як щось месіанське та фантастичне. Як символ того, що в людському буденному та корисливому світі романтичність і альтруїзм бажані навіть для тих, хто не має проблем у повсякденному житті. Потяг до ідеалу — це філософія Сковороди, це його життя, переконання і мрія підготувати своїх учнів як своєрідних апостолів пропагування небуденного вищого існування. Після тої зустрічі Григорій Савич прагнув повернутися на батьківщину, щоб закінчити своє життя вдома. Далі читаємо: «Он, проживя у друга своего около трех недель, просил отпустить его в любимую им Украйну, где он жил до того и желал умереть…».

Григорій Сковорода навчав своїх учнів саме такої вищої любові, а не плотської. «Хіба не справедливо Христос, — пише він у листі до М.Ковалінського від 29 серпня 1763 року, — називає себе найбільш великим серед народжених жінками? Але зверни увагу на те, якими шляхами він досяг цього, якими приготуваннями. Він не шукав палаців, не тікав юнаком у багатолюдні і розкішні міста, не віддавався черевоугодництву, алепішов у пустиню, шукаючи лише царства божого, не дбаючи ні про одяг, ні про їжу, знаючи, що бог не позбавить цього слуг божих і що розкіш — головний ворог незайманості, яку єдину любить Христос і без якої ніхто не може бути допущеним до таїнств царства божого. Тому він обвитий поясом, суворо тамуючи розбещеність плоті: зміцнений так, він був таким великим Учителем у такому великому чертозі божому. О найдорожчий, будемо наслідувати таких мужів!».

Спілкування зі своїми учнями також показові з огляду на розуміння Г.Сковородою та вживання ним поняття любов. Переймаючись пошуком послідовників, він наполегливо шукає талановитих і жадібних до істинної науки молодих людей. Ця справжня ідеалістична любов філософа поширювалася на всіх учнів. Читаємо в одному з листів: «Тому що ти мене питаєш про декого, то мені здається, я переконався, що Яків Правицький — юнак хороший, не заздрісний, просто дуже жадібний до істинної науки, задоволений своїми здібностями, від природи по справжньому порядний, м'який, людяний. Це ті якості, що спонукали мене полюбити його. Такого складу, як мені здається, і Василь Білозір. Поки я їх вважаю такими, до того часу їх любитиму» (жовтень — листопад 1762 р.). Водночас Григорій Савич намагається не допустити непорозумінь між учнями, зробити все, щоб вони були друзями і спільне навчання стало основою їх злагоди та добрих стосунків. Підтвердженням цьому є фрагмент листа Г.Сковороди до М.Ковалінського, написаного у травні — червні 1763 року: «Далі що до того, щоб поговорити окремо з нашим Миколою про вашу сварку, то почекай трохи. Обіцяю вас помирити. Бо що солодше від любові та злагоди? Я знаю твою дуже просту і лагідну вдачу, проте помилки друзів ми повинні уміти виправляти або зносити, якщо вони не серйозні».

Ще одне варте уваги використання поняття любов у Г.Сковороди пов'язане зі словами поцілунок, солодкий, яке, на думку деяких дослідників, посилює гіпотезу про еротичність його стосунків з учнем. Водночас бачимо цілком характерний для біблейського тексту перифраз фрагментів із даним словом. Скажімо: «Любі учні, не бійтеся!… Тоді сам погляд був для вас нестерпний, а тепер і слів солодких його послухайте, і поцілунком ствердить з вами вічну дружбу». Вступ до лекційного курсу з християнського доброчестя, прочитаного в Харківському колегіумі 1794 року, розпочинається перифразом Соломонової «Пісні пісень»: «Хай цілує мене поцілунками уст своїх».

Таким чином, оцінюючи Сковородинське бачення концепції кохання-любові, можна говорити про заснування теорії, що базується на безумовному пріоритеті засад етики та моралі. Саме Г.Сковороді ми завдячуємо тим, що було зроблено спробу дати філософське обґрунтування «етичного кохання». І цей етичний гедонізм у кінцевому підсумку мав на меті моральність стосунків. Серед творів українського мандрівного філософа є низка спеціально присвячених праць домінанті людського буття — серцю. Зокрема, Григорій Сковорода пише: «Голова усього в людини є серце людське. Воно ж і є сама дійсна в людині людина, а усе інше є зо-кілля. А що є серце, як не душа? Що є душа, як не бездонна думок безодня? Що є думка, як не корінь, сім'я і зерно усієї нашої зовнішньої плоти, крови, шкіри й іншої поверхні? Серце — корінь життя і обитель огню і любові».

Отож, Григорій Сковорода започаткував своєрідну «філософію серця», а його почуття любові — життєве й описане — це як віра і відданість, як ідеал і вища сила.

Трагедія та покликання шевченкового кохання

Шевченко один був у нас, що любив страшно, без застережень і без претензій… Як ми станемо народом сильним, то забудемо за всі заслуги Шевченка, а лишиться лишень ідеал чоловіка, що любив кавалок нашої землі. Дивний і рвучкий до себе і далекий, як сонце, що всіх гріє…

Василь Стефаник

Історія Шевченкового розуміння кохання-любові чи не найбільш дискутована і водночас найменш з'ясована. Саме ця тема стала однією з тих, що була нищівно висміяна Михайлом Драгомановим у статті «Шевченко, українофіли і соціалізм»: «…Шевченко й у справі жіночої волі тільки й додумавсь перше до вінчання по любові, а під кінець — до шлюбу без вінчання або й до вільного вживання того, що д. Сірко зве «правом тіла» п. Коли дослідники життя і творчості Шевченка беруться за тему тлумачення його інтимного світу, то незмінно потрапляють у пастки частих, часом незрозумілих сватаннь поета. «Тут до речі згадати справу сватання Шевченкового в останні роки його життя, про яку тепер уже напечатані листи самого Шевченка до двоюрідного брата його Варфоломія Шевченка. В цих листах бачимо доволі звичайні, всього менше нові, з «нового розумного життя» думки Шевченка про жінку. Старий, уже підтоптаний чоловік шукає молодої через людей, а коли було посватавсь до молодої дівчини 18 років (Хариті) і вона не схотіла йти «за старого та лисого», то лає її в листах, що вона збожеволіла. Потім те ж саме й у Петербурзі з другою дівчиною (Ликерею). Добродій Микешин розказує з поводу петербурзького сватання ось що: «К женскому полу Тарас Григорьевич относился совсем оригинально; но здесь, может быть, неуместно вспоминать об этом. Скажу только, что в момент расстройства его отношений к одной простой украинской дивчине, на которой он собирался было жениться, он особенно был лют на все женское племя, вычитывая из Библии и из других (звісно, церковних) источников всякую хулу на них».

Більш помірковані дослідники пояснюють це віком Тараса Григоровича та його прагненням врешті-решт створити хоч якусь, але українську сім'ю. Критична частина літературознавців намагається пояснити особливе ставлення поета до жінок його специфічним сприйняттям теми кохання та інтимних стосунків. Як на мене, то розв'язка таємниці Шевченкового кохання полягає в розшифруванні його ідеалів і трагедій та відповідному розкодуванні його творчості. Перше юнацьке кохання Тараса до Оксани згодом набуває гіпертрофованих форм символу чистого й романтичного почуття. Це пояснюється і традиційним перебільшенням першого, незнаного в житті почуття, і фактом його брутального нищення. Так трапилося, що дійові особи, які є втіленням найбільшого зла для Тараса, — «москалі» — цинічно топчуть й інший символ добра та любові — його Україну. Власне, саме після цього Україна і Оксана — лише різні виміри недосяжної мрії поетової любові й кохання.

Про почуття Шевченка до Оксани читаємо в творах «Ми вкупочці колись росли», 'Три літа», «Мені тринадцятий минало», поемі «Мар'яна-черниця». Відомий літературознавець Павло Зайцев знаходить повну редакцію цих віршів та описує історію їх створення у статті «Перше кохання Шевченка», надрукованій у виданні «Вестник Европы» у 1914 році. Текст посвяти звучить так:

Вітер в гаї нагинає Лозу і тополю, Лама дуба, котить полем Перекотиполе. Так і доля: того лама, Того нагинає; Мене котить, а де спинить, І сама не знає  — У якому краю мене заховають, Де я прихилюся, навіки засну. Коли нема щастя, нема талану, Нема кого й кинуть, ніхто не згадає, Не скаже хоть на сміх: «Нехай спочиває; Тілько його й долі, що рано заснув». Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива! І ти не згадаєш того сироту, Що в сірій свитині, бувало, щасливий, Як побачить диво - твою красоту. Кого ти без мови, без слова навчила Очима, душею, серцем розмовлять. З ким ти усміхалась, плакала, журилась, Кому ти любила Петруся співать. І ти не згадаєш. Оксано! Оксано! А я й досі плачу, і досі журюсь, Виливаю сльози на мою Мар'яну, На тебе дивлюся, за тебе молюсь. Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива, І сестру Мар'яну рястом уквітчай, Часом на Петруся усміхнись щаслива, І, хоч так як жарти, колишнє згадай.

Уже немає Оксани, з якою можна було і душею, і серцем розмовляти. Все інше відтепер стає цілком зрозумілим, а те контраверсійне «кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями» стає цілком логічним поясненням трагічної розв'язки їхніх стосунків.

Буденне, реальне життя переконує, що це чисте, юнацьке почуття можливе лише вперше і востаннє. Тому про таке кохання у Шевченка практично неможливо прочитати. У нього проявляється своєрідне «табу на кохання». Поет компенсує відсутність власного інтимного життя, свого кохання абсолютизацією любові до батьківщини, до України. Він пише здебільшого про любов як віру, прагнення і переконання. Його єдина любов — це Україна.

І вищезгаданий ряд серце — кохання — любов у Т.Шевченка доповнює ще й Україна. В різних поетичних роздумах і творах його це знаходимо дуже часто:

Свою Україну любіть, Любіть її во врем'я люте, В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть. Холоне серце, як згадаю, Що не в Украйні поховають, Що не в Украйні буду жить, Людей і Господа любить. Люблю, як щиру, вірну дружину! Як безталанную свою Вкраїну! Для кого я пишу? для чого? За що Україну люблю? Чи варт вона вогню святого?… Але все-таки її люблю, Мою Україну широку, Хоч я і одинокий…

Спроба ж уявити, надумати собі кохання ще залишається.

У взаєминах з Варварою Рєпніною деінде знаходимо того почуттєвого та емоційного Тараса Шевченка, але різниця в соціальному статусі швидше роз'єднує і гнітить, ніж зміцнює такі стосунки. Княжна вивчає українську мову і літературу, врешті визнає геніальність літературної філософії Гоголя (в чому її неодноразово переконував Шевченко), та для духовної спільності цього замало.

Їхнє знайомство відбулося в Яготині, куди Тарас приїхав робити копії портрета князя Миколи Рєпніна. Саме тоді між 30-річним поетом, який досі переживав трагедію свого першого кохання, і 35-річною княжною зав'язалися дружні стосунки, що потім переросли в глибоке почуття. Між ними розпочинається листування, де доволі часто Варвара Рєпніна описує своє ставлення до Шевченка. Вона опікується його творчістю, незмінно підкреслює свою небайдужість як до героїв його творів, так і до нього самого. Зокрема, в листі від 19 червня 1844 року, надісланому з Яготина, читаємо: «Итак, Вы решаетесь печатать «Слепую»… Посвящение прекрасно и гармонирует с содержанием милой Оксаночки; — я непременно примусь за малороссийский язык; я хочу наслаждаться всеми Вашими цветами; я представляю себе, как будет грудь болеть от чтения «Совы». Вы изобрали один из тех случаев, из которого поэт и такой как Вы может извлечь… глубокое, раздирающее, что от… таких… там, в вечности, будет царство радости, а здесь блаженные плачущие». Варвара постійно підкреслює свій душевний зв'язок із Тарасом Григоровичем не лише змістом і стилістикою листів, але й підписами, як-то: «Вам душею віддана», «Щиро віддана Вам» тощо. Поет у листуванні з княжною більш стриманий, лише інколи відвертий: «…потому что я в глубине души уважал ваш благородний ум, ваш вкус и ваши нежно возвышенные чувства…» (7 березня 1850 р.). Ці взаємини недомовленостей дали підстави Рєпніній зізнатися: «…Коли б бачила з його боку любов, то може, відповідала б йому пристрастю». Насправді, і Варвара, і Тарас знали, що їхнє кохання залишиться нерозділеним, бо є батьки, оточення, різний суспільний статус… Розв'язка їхнього кохання, що не відбулося, хрестоматійна. Варвара Рєпніна не вийшла заміж і знайшла себе у релігії, Тарас Шевченко залишився одинаком…

Під час десятирічної солдатчини Шевченко закохався в Агату Ускову, дружину тамтешнього коменданта форту. Про свої почуття до ніжної, симпатичної Агати поет із захопленням пише: «Ця най-прекрасніша жінка для мене - справжня благодать Божа. Я покохав її високою чистою любов'ю». Вони зустрічалися мало не щодня, отримуючи насолоду від спілкування один з одним. Але їхні стосунки були нетривалими. Шевченка чекало розчарування: розмови і плітки щодо їхніх частих прогулянок отруювали життя, і Агата вирішила припинити зустрічі. Тарас сприйняв це як зраду.

Через деякий час, після повернення із заслання в Казахстан, у Нижньому Новгороді Шевченко знайомиться з акторкою Катериною Піуновою, якій було 17 років. Вона підтримує ідею Тараса зіграти в українській виставі і захоплено вчить роль Тетяни з «Москаля-чарівника». Задум поставити цю виставу підтримує близький друг поета актор Михайло Щепкін. Її прем'єра проходить блискуче, Шевченко пише відгук для преси і, засліплений власною уявою про глибину стосунків з Катериною, надсилає їй листа з освідченням у коханні (бібліографи поета зазначають можливість того, що цей лист написаний іншою людиною). 45-річний Тарас Шевченко пише Катерині Піуновій: «…я вас люблю и говорю вам это прямо, без всяких возгласов и восторгов. Ви слишком умны для того, чтобы требовать от меня пылких изьяснений в любви, я слишком люблю и уважаю вас, чтобы употреблять в дело пошлости, так принятые в свете. Сделаться вашим мужем для меня высочайшее счастье, и отказаться от зтой мисли трудно. Но если судьба решила иначе, если я имел несчастье не поправиться вам и если возвращенная мне вами книга виражаєш отказ, то, нечего делать, я должен покориться обстоятельствам…».

Після відмови Катерини Піунової Шевченко вже не шукає кохання, він прагне сім'ї, сім'ї української на власній батьківщині. Можливо, тому, що перше і останнє справжнє кохання народилося і померло в юнацькій намріяній Україні, до якої Тарас завжди хотів повернутися і якої насправді вже не існувало.

Що стосується останнього періоду життя Шевченка, про який багато й по-різному пишуть вчені, то, на мій погляд, все досить просто. Поетове розуміння неможливості за життя осягнути того ідеального щастя та спонукало його до думки домогтися хоча б малого: повернутися в рідні краї разом із людиною, яка сприймала б обов'язкові для нього національні цінності. Саме тому, шукаючи собі опори під кінець життя, Тарас думає більше про українськість своєї супутниці та її селянське походження. В листі до Варфоломія Шевченка поет пише: «Я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу, та й як же себе поєднати з собачою панською кров'ю. Та й що та панночка одукована робитиме в моїй мужицькій хаті».

В цьому контексті показовим є лист Тараса Григоровича до дружини Михайла Максимовича.

«Вельми і вельмишановная і любая моя пані Маріє Василіївно!

Спасибі вам, моє сердце єдинеє, за ваше щиро ласкаве привітання. Я думав, що ви давно вже в Москві сумуєте, аж бачу, що ви тепер по Михайловій горі походжаєте, на сині гори поглядаєте, з Дніпром розмовляєте та про мене, сироту одинокого на чужині, не забуваєте. Спасибі ж вам ще раз, моє серце єдинеє.

Якби це ви згадали про те, що я просив вас в Москві, та заходилися гарненько коло сего діла, то це було б так. А ви, мабуть, уж і забули мою просьбу? То я ж вам нагадаю. Я вас просив, щоб ви мене оженили. Оженіть, будьте ласкаві, а то як ви не ожените, то й сам бог не оженить, так і пропаду бурлакою на чужині. На те літо, як бог поможе, я буду в Києві і на Михайловій Горі. А ви там де-небудь під явором або під вербою і поставте мою заквітчану княгиню, а я піду погулять та й зостріну її. Полюбимось, то й поберемося. Бачите, як просто й гарно. Зробіть же так, моє серце єдинеє. Не забудьте ж, моя голубко сизая, моєї великої просьби і мене, іскренно вашего».

В останні роки Шевченкового життя вже не було пошуку кохання, були пошуки сім'ї або дружини. Всі сватання поета до українських кріпачок не дуже цікаві щодо пояснення його бачення і розуміння кохання, тому про них немає сенсу тут переповідати.

Українське кохання як форма національного міфу

Ідеалом українського кохання-любові є прагнення здобути любов, не втративши кохання.

Микола Томенко

Проблема розуміння кохання-любові розглядалася і в порівнянні зі специфікою та традиціями інших народів. Ще в середині XIX століття Михайло Костомаров у дослідженні «Дві руські народності» виводить любов до жінки саме з поетичності українця. Зокрема вчений пише про те, що для росіян, на відміну від українців, притаманна закоханість у «тілесну красу», а жіноча краса «рідко коли підноситься понад матерію» І «рідко коли пісня нагадує про високі прикмети й повагу до жіночої душі».

Недарма поема Лесі Українки «Бояриня» була зупинена цензурою Російської імперії: у ній поетеса показала, наскільки різні статус і сприйняття жінки в українському та російському суспільствах. Оксана, головна героїня твору, яка не витримує моральної атмосфери і приниження гідності жінки під час свого московського життя, помираючи, каже своєму чоловікові:

«… як я вмру, то ти не бери вже вдруге українки, візьми московку ліпше… всі ми ріжемо словами, а тут жінки плохі, вони бояться…».

Ця різниця, так добре помічена Лесею Українкою, була зумовлена принципово іншим укладом життя. «При природному доборі молодих, — зазначає Володимир Янів у «Нарисі до історії української етнопсихології», — скоро зачало грати основну роль кохання. В Україні молоді люди одружувалися за взаємною згодою, при доборі на дальший план відходила фізіологічна любов, а на перший план висувалися моменти духовного порядку, бо ж заздалегідь молоді були свідомі того, що мають жити весь вік разом. Більше того, він зазначав, що статева мораль в Україні досягла високого рівня й особливо чеснотливістю відзначались українські дівчата та заміжні жінки. Велику роль також у збереженні статевої моралі відігравала громадська думка».

Сергій Єфремов, аналізуючи цю проблему на основі української народної поезії, писав: «Така зворушлива чистота почувань надає надзвичайно глибокого еротичного характеру українській народній поезії — надто пісням про кохання, таким же в масі своїй чистим і високим навіть тоді, коли торкаються подій з самої природи своєї, на людський погляд стидких і сороміцьких».

В українському фольклорі досить розвинутий міф про вірність закоханих, що й після смерті живуть спільно, як дерева чи квіти.

Почуттєвість та ірраціоналізм мали наслідком особливе сприйняття українцями власного інтимного життя. Іван Мірчук у «Світогляді українського народу» зауважує: «Українці приступні найглибшим відрухам любови, що грає провідну роль в їх духовому житті, але часто це чуття обертається з якоїсь маловажної причини в свою протилежність, у розумово незбагненну, але чуттєво зрозумілу ненависть».

Така національна особливість не залишилася непоміченою й іноземними вченими. Роберт Плен, аналізуючи творчість Осипа Турянського, між іншим зазначав: «Символізування найвищих ідеалів людства в образі жінки й дитини — це, оскільки я знаю український народ, спеціальна українська риса».

Цей поетичний, емоційно-піднесений зміст інтимних стосунків в українській традиції підводить нас до ще однієї проблеми розрізнення понять кохання і любов. Відразу застережемо, що в різні часи, в різних регіонах України вони сприймалися і тлумачилися неоднаково. Скажімо, у творах буковинської письменниці Ольги Кобилянської та деяких інших митців кохання як поняття майже не фігурує, а епітети кохані, коханий — то синоніми слів рідні, рідний.

Пантелеймон Куліш — один із тих, хто свідомо по-різному тлумачить ці два поняття. У поемі «Великі проводи» він пише:

Ой, ти мене, Україно, Кохання навчила: Кого стріну над Славутом, Дам у серце силу… Ой ти мене, Україно, Навчила любити: В кого серце кривавеє, Мушу ісцілити .

Або у поетичних рядках «До Марусі Т.»:

Я люблю тебе, дівчино, Як дитину мати, Не бажаю за кохання Любої одплати.

Водночас поява цих двох близьких за змістом понять (згадаймо, що англо- чи російськомовна культури не мають подібного феномену) не випадкова. Це лише пояснює світоглядну, культурну межовість України, наявність впливу різних культур і мов в українських духовних традиціях, де присутні любов як ключове поняття російського (євразійського) культурного простору та кохання — східнослов'янського (центральноєвропейського) культурного світу. Особливість і специфіка української ситуації полягають у тому, що вплив двох різних традицій разом із суто національними українськими цінностями спричинив появу унікального прецеденту — відмінного, подвійного тлумачення характеру інтимних стосунків.

Над цією проблемою розмірковувало багато відомих українських діячів культури. Зокрема Володимир Винниченко, перебуваючи в Будапешті, в щоденнику від 7 квітня 1918 року писав: «Кохання — це зойк крови, це бездумний, непереможний голос тіла, це наказ вічности, яка не допускає опору собі… Любов — це вростання, це просякання до найтемніших куточків однієї істоти другою…».

Таке трактування досить цікаве, але далеко не вичерпне і значною мірою не адекватне. Для того, щоби більш повно означити межі розуміння вищенаведених понять, доцільніше використати принцип семантичного, лексичного та філософського порівняння словосполучень зі словами кохання та любов.

Тут ми не беремо до уваги того, що поняття любов використовується і як мовне означення ставлення до офіційних інституцій чи конкретних предметів. Водночас не аналізуємо звичних слововживань: любов до краю, до батьківщини; любов до книги, поезії тощо. Таке використання загальновизнане, хоча і тут є винятки. Зокрема, багато поетів намагалися перенести до сфери почуттєвого світу й поняття Україна. Микола Вороний у своїй поезії «Ти не моя!» впровадив таке тлумачення поняття кохання:

Та, коли ти Вкраїни не кохаєш, — Ти не моя!

Виходячи з традиції вживання цих двох понять і змістовного навантаження, якого вони набувають у поезії, літературі, фольклорі можна твердити: кохання характеризується поетичним та ірраціональним змістом стосунків; почуттєвістю та романтизмом як невід'ємними рисами. Статеві стосунки ніколи не були домінантою в коханні, хоча завжди мали неповторне і загадкове звучання. Кохання — це самозречення, це принесення себе в жертву своїм почуттям і пристрастям; любов - взаємопідтримка, прагнення щонайперше допомогти, а вже потім — отримати щось для свого духовного життя, а отже, для себе.

Любов характеризує більш сталі стосунки, що, як правило, формалізуються в подружнє життя. Любов не втрачає почуттєвості, хоча вже й не має стану поетичної закоханості. Статеве життя є невід'ємною, але дещо буденною складовою частиною гармонії в стосунках.

Кохання — це таємниця, а любов — це ключ від неї. Як правило, кохання закінчується тоді, коли втрачається його загадковість і неповторність.

За таких умов, наша схема: серце — душа — кохання — любов вказує на логічний взаємозв'язок цих понять, набуває реального змісту і підтверджується.

Тож ідеалом українського кохання-любові є прагнення здобути любов, не втративши кохання.

Історичний шлях концепції українського кохання

Що таке кохання?

Це казка, вичарована з життя, й життя, вчароване у казку.

За Осипом Туринським

Майже симптоматично час від часу поряд з академічною наукою вигулькують спільні знаменники тлумачення феномену українства в прозових чи епістолярних творах. Нав'язування унікального звучання сенсу українського кохання в контексті з природою характерне для українських мислителів від Григорія Сковороди до Олеся Гончара.

Цікаво, що популяризатори язичництва як традиційної української релігії подають власне трактування давньоукраїнського розуміння кохання і любові. Як не дивно, воно в цілому збігається з представленими в цій роботі підходами багатьох митців і дослідників. Василь Рубан у своїй книзі «Берегиня» прагне узагальнити вірування предків від Даждьбога-Сонця до Світовида-Ягна у власному «Новому законі», що складається з дев'яти одкровень і двадцяти семи казань.

В «Одкровенні до Слави» подається тлумачення кохання й любові.

Казання друге

Славо, ти ласкава Лада. Ти — Лада, Богине Кохання, ти — голос нашої статі, яка прагне любові. Наверни серце моєї коханої до мене, мов бджілку до квітки, мов пташку до гілки, мов Лада до Лади.

Розлий, Славо, на моєму лиці красу свою. Дай мені щасливу нагоду подивитися із моєю коханою в одне дзеркало, щоб наші душі були нерозлучні, а серця люблячі.

Слава Коханню, Ладу і Ладі.

Казання трете

Славо — ти — любов. Доведи наше весілля до подружнього ложа. Хай подружня любов, що ти її вселяєш, Славо, в душі молодих, буде для нас провідною зорею в подружньому житті.

Дай нам, Ладо, взаємну ласку, розуміння, прагнення одне до одного. Одведи од нас, Любове, потворне, страшне, грішне і зле.

Витай, Славо, навколо нашого сімейного вогню, будь разом з нами, ами з тобою.

Слава тобі, Любове, ти — Благодать, ти — щасливе Почуття!

Як бачимо, в цьому авторському тлумаченні давньоукраїнських традицій кохання пов'язане з романтичними, почуттєвими стосунками, любов — безпосередньо вже із подружнім життям, яке засноване на розумінні та довірі. Однак кожен із митців по-своєму трактував цей зв’язок природи й кохання. У цілому ж розмаїття природного довкілля ставало доповненням духовного й неземного змісту глибокого почуття та переживань закоханих.

Західноукраїнський письменник і поет Осип Турянський, більш знаний як автор повісті-поеми «Поза межами болю», у романі «Син землі» пропонує свою концепцію ролі природи у поясненні національної історії в цілому чи окремих рис українства зокрема. Більше того, О.Турянський виводить схему взаємозалежності історичних подій від характеру етнопсихологічних і навіть генетичних засад. Блискучий, як для публіциста чи письменника (хоча може й дещо поверхневий, як для науковця), історико-політологічний пасаж щодо тлумачення укладу українського народу служить підказкою в розумінні українського кохання. Короткий екскурс у національну історію подає багато прикладів героїки, ще більше — романтики, які водночас не підкріплені практичною, реальною, буденною справою державотворення. Причиною цього, на думку О.Турянського, стала душевна роздвоєність українця, і, як наслідок, — українська національна вдача у збірнім понятті склала дві душі: геройську і невільничу». До речі, дану тему спеціально досліджували Дмитро Донцов та Євген Маланюк стосовно життя і творчості Лесі Українки та Миколи Гоголя. Цілком зрозуміло авторові, що ця невільнича душа все ще тяжіє над українством. Але доля України не безнадійна, бо «багатство, буйність і краса української природи також створила надзвичайно цінні скарби української душі, а саме: глибоко поетичну українську вдачу, яка дала світові найкращу народну поезію з найкращими мелодіями. Далі: українська мова своєю гармонійною красою звуків, м'якістю та рівночасно енергією вислову, своїм мелодійним повноголосом та милозвучністю перевищує під деяким оглядом навіть найкращу мову в Європі — італійську»п.

Ці висновки Осипа Турянського пояснюють ситуацію, коли українці не мають того, що могли і мусили б мати по праву. Водночас ідеї письменника дають підстави пов'язати історичні, етнопсихологічні засади розвитку української спільноти з тематикою чуттєвості. Може, тому прагнення до індивідуального та інтимного життя, страх перед зовнішнім, як правило, ворожим світом зробили романтичну натуру українця беззахисною перед цинічними і брутальними законами міждержавного життя. Бо, як відомо, політика, тим паче міжнародна, не знає сентиментів та романтичної мотивації рішень.

Український мислитель вирізняє у своїх творах поняття кохання і любов, а також змістовний ряд їх відмінностей.

Кохання вмонтоване у величну красу природи і стає невід'ємною складовою «срібного океану вічності». Тому почуття закоханих — це певне «чародійне, непонятне і величне проміння, що з їх душ виходить і до них солодко кличе: «Радуйтеся, діти, радістю кохання й щастя «.

У нього ж читаємо цілком характерне для українства розуміння любові як ідеалу правди, віри, вищої ідеї, загальнолюдської цінності. Так у творі «Поза межами болю» читаємо: «Коли у тьмі і в хаосі, в якому ми мучимося, тліє іскра якої-небудь ідеї, то твоя огненна любов до життя і до його вищих цінностей переможе смерть»

Підсумовуючи огляд підходу О.Туринського щодо цього питання, варто тепер перефразувати його вислів стосовно поезії. У запропонованому мною варіанті ці слова були б доречним висновком письменницьких думок: «Що таке кохання? Це казка, вичарована з життя, й життя вчароване в казку».

Дилема українського інтелігента: між любов'ю і коханням

Яне тебе люблю, о ні.

Люблю я власну мрію.

Іван Франко

Унікальність чи, можливо, парадоксальна закономірність фантастичної невідповідності ідеалу кохання буденності описаного почуттєвого світу, реальному інтимному життю переслідували більшість українських митців. Додаткова колізія цього протиріччя посилена різними романами у їхньому житті, а отже й різними жінками та обґрунтуванням їх місця у власних почуттях і пристрастях. Соломія Павличко добре зауважила й свідомо загострила цю разючу відмінність на прикладі листування Михайла Коцюбинського. Тема їжі й побуту активно обговорюється в листах із дружиною — і переривається пристрасними сповідями до іншої коханої жінки. 335 листів Михайла Коцюбинського свідчать, що проблеми боротьби і співіснування кохання до Олександри Аплаксіної та прагнення зберегти сім'ю супроводжували письменника протягом усього життя.

Ще одна особливість — виведення власного «святого» чи «правильного» образу кохання, як його автор розуміє та тлумачить.

Микола Костомаров так розглядав земне кохання: «…це гріх і зло, це спроба замаху на жінку, коли жінка для чоловіка повинна залишатися сестрою». Інакшим є його тлумачення святої любові, яке він наївно навіював своїй нареченій. Відомий історик і громадський діяч у поетичних рядках наводить визначення кохання:

Бог милостивий бачить із неба Наше безвинне кохання, Наше кохання чисте, як промінь

Історія стосунків викладача університету Миколи Костомарова та його студентки Аліни Кревської — цьому підтвердження. Після її вінчання та свого заслання він не ризикнув одружитися на Аліні. Повернувся до неї лише в похилому віці, коли помер її чоловік.

Пантелеймон Куліш своїх коханих вічно повчав правильному коханню. Місія його — просвітити, виховати, а може й перевиховати молодих українських дівчат, що прослідковується в листуванні та стосунках із жінками. Романи з Марком Вовчком, Параскою Глібовою, Лесею Милорадовичевою та Ганною Рентель — це наукові роздуми й експериментування на тему: «Як правильно кохати?». Можливо, той панічний страх перед необхідністю повністю належати своїй пристрасті й почуттям лише до однієї жінки приводив до розриву, часом показово трагічного, як в історії з Марком Вовчком.

Відомий український громадський діяч Михайло Павлик обґрунтовував своє ставлення до Соломії Крушельнииької як не «вимогу звичайної любові», а прихильність, яка «вища над усе подібне». В листі до неї він пише: «Я Вас не відречуся ніколи, ніколи! Не дивіться на мою прихильність до Вас як на вимогу звичайної любові до Вас — Боже мене заступи! Я ж знаю, що це може викликати огиду до такого противного мужчини. Моя прихильність до Вас вища на усе подібне, і через те вона зовсім не стане перешкодою в дорозі Вашому майбутньому мужеві»».

У контексті теми, яку ми тут аналізуємо, Івана Франка уявити найважче. Абсолютна більшість критиків і дослідників його творчості витворили з нього своєрідного «вічного каменяра», який лупав скалу соціального гніту і несправедливості. Навіть за сучасних умов ідеологічний контекст сприйняття письменника практично не змінився. Переглянуто лише стрижень його домагань із соціального на національний.

А поміж тим, справжній І.Франко зовсім інший. Про нього Михайло Коцюбинський у 1908 році казав: «Людина, яка б вона сильна не була, не може жити самою боротьбою, самими громадськими інтересами. Трагізм особистого життя часто вплітається в терновий вінок життя народного. У Франка є прекрасна річ — лірична драма «Зів'яле листя». Це такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою чувства і розуміння душі людської, що читаючи їх, не знаєш, кому віддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поету-лірику, співцеві кохання і настроїв». Власне, не лише зміст, але й історія написання поезій «Зів'яле листя» спонукали як сучасників, так і декого з теперішніх науковців до пошуків предмету поетичної відвертості пана Франка. Знову наголошую, що тут не досліджуються перипетії поетових закоханостей. Важливо зрозуміти його власну версію сприйняття кохання.

Збагнути бачення його лірики, на мій погляд, допомагає відомий український поет і громадський діяч Микола Вороний, який у 1926 році на сторінках «Всесвіту» у споминах «Перші зустрічі з Іваном Франком» пише: «Він полишив нам томики своїх поезій, з яких особливо збірка «Зів'яле листя» є ліричною драмою його власної душі. І ось тепер я, схиляючись перед пам'яттю свого великого учителя і друга, думаю, що не схиблю тим його пречистого образу, а ще більше, може, приверну до нього очі тих, що високо шанують пам'ять його, коли дозволю собі одну нескромність, виявивши таємницю його життя, про котру глухі чутки давно вже ходили поміж людьми і яку в інтимних розмовах він зробив честь мені повідати. Так, все своє життя він кохав тільки одну пані, і кохав її платонічно, як Данте свою Беатріче. Не назову її прізвища, а тільки, що під іменем Регіни І.Франко виводить її у своїх поетичних та прозових творах «Лісова ідилія», «Перехресні стежки» 39.

Претенденток на романтичну пані ліричної поезії Франка було достатньо. Для прикладу, Марія Білецька у своїх спогадах переконує, що символ поетового кохання — її сестра Ольга. Лише сам Франко дає остаточну відповідь на запитання про його ідеал кохання, коли згадує: «Фатальне для мене було те, що, вже листуючись з моєю теперішньою жінкою, я здалека пізнав одну панночку польку і закохався в неї. Оця любов перемучила мене дальших десять літ; її випливом були мої писання «Маніпулентка», «Зів'яле листя», дві п’єси в «Ізмарагді» і ненадрукована повість «Лель і Полель». Після цього вам буде зрозуміла п'єска «Тричі мені являлася любов» у «Зів'ялім листю».

Платонічні почуття поета все більше формують його кохання як мрію, позбавлену конкретного обрису. У тих же поезіях збірки «Зів'яле листя», на мою думку, звучить квінтесенція Франкового бачення кохання:

Я не тебе люблю, о ні. Люблю я власну мрію. Що там у серденьку на дні Відмалечку лелію…

Ця теза романтичного, неземного змісту почуття поета до жінки, підтвердження якого знаходимо також у названих вище творах, присутня й у статті Михайла Мочульського про І.Франка. Для тлумачення саме небесного призначення кохання дослідник наводить підхід відомого античного філософа: «Платон розказує, що колись людина була цілісною і що тільки за кару розірвав бог її надвоє, а кохання — це не що інакше, як власне змагання людини віднайти свою половину. В цій легенді й міститься золоте зерно правди. Кохання — це вічний пошук одної половини за другою під чарівні тони зачарованої скрипки. Коли половини знайшли себе й поєдналися, тони скрипки затихають. Коли ж людина знайшла свою половину, але не поєдналася з нею, скрипка плаче сумно-тужливо, поки не пірвуться струни і не розіб'ється скрипка…».

Знайти ж свою, Богом відведену половину Франкові так і не вдалося. Про дружину він сказав якось прагматично й лаконічно: «З теперішньою моєю жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, і то більше освіченою, курсисткою».

Микола Вороний також традиційно подавався нам апологетом радянської влади, марксизму-ленінізму й оптимістичним рупором нової пролетарської ідеології. Тому в переважній більшості енциклопедичних чи то історико-літературознавчих статей він завжди згадується лише як автор української версії «Інтернаціоналу» Ежена Пот'є, «Марсельєзи» Клода-Жозефа Руже де Ліля та «Варшав'янки» Вацлава Свєнціцького. Все інше в його творчості було не так суттєво. Однак саме цей «активний революціонер-більшовик» про свої погляди писав: «Ви подумайте, що ж то з мене за есдек (член Української соціал-демократичної партії — ав.) був, коли десь попід ґрунтом наукового соціалізму (історичного матеріалізму) я таїв у собі глибоко на дні якесь релігійне почуття чи релігійне сприйняття світу, а разом із тим марив про Ніцшевого Ubermench’a — горду надлюдину, що відкидає рабську науку християнства, в той же час лишаючись в моральній істоті своїй все ж християнином і скрайнім гуманістом».

Світоглядні й творчі пошуки Микола Вороний розпочинав, за його визначенням, із «поезії молитви своєї власної» та переходив від чорної меланхолії до символізму, від націоналістичної романтики до урбаністичних мотивів. Коли йдеться про сприйняття письменником кохання, то варто нагадати його власні почуттєві переживання. Вже традиційно перше кохання було для героїв цього дослідження вишукано чистим і глибоко піднесеним: «Незабаром по вступі до тієї школи я шалено закохався (7-8 років мав), а царицею своїх мрій я вибрав маленьку красуню, що вчилася у тій же школі, - Катрусю Вовківну. Багато про цей епізод можна б розповісти… Кохання це тривало кілька літ, переслідувало мене і в гімназії і гарним спомином лишилося в пам'яті на все моє життя, хоч потому я ще багато раз закохувався».

У «Вступній новелі» про себе як, перш за все, романтика Вороний писав: «Словом, я до безумства люблю небо, трави, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки, коли десь летять огнянопері вільдшнепи — все те, чим так пахне сумновеселий край нашого строкатого життя. Я до безумства люблю ніжних женщин з добрими, розумними очима, і я страшенно шкодую, що мені не судилося народитись таким шикарним як леопард…».

У 1903 році Микола Вороний познайомився з Вірою Вербиць-кою, закохався в неї, і 16 травня відбулося вінчання. Цей шлюб був нещасливим, вже восени 1904 року вони розійшлися. Від одруження залишився син Марко і жахлива трагедія ображеного кохання поета. Можливо, саме тому в його поезії постійно присутні зрада чи страчені надії.

Майже класична історія боротьби кохання і любові простежується в житті іншого українського письменника й драматурга Миколи Куліша.

Дві жінки стали його вічними супутницями: дружина Антоніна Іллівна та Олімпіада Костянтинівна Корнєєва-Маслова. Вони — головні адресати епістолярної спадщини Куліша. Так, за підрахунками літературознавців, серед відомих листів драматурга 62 адресовані дружині, а 60 — до Корнєєвої-Маслової. Торкаючись його любовного листування, варто згадати фрагмент листа, написаного весною 1926 року, де письменник дещо жартома та іронічно пише: Я думаю, що легше написати любовний лист, важче писати (у порядку послідовності):

1. записку про самогубство,

2. вірш,

3. драму,

4. роман,

5. резолюцію (це для мене),

6. і, нарешті, буквар.

Порівняння листів Миколи Куліша до дружини та Олімпіади Костянтинівни показове. Мимоволі прочитуєш цілковито різне ставлення письменника до проблеми інтимного світу людини: побутово-дружня переписка з дружиною перемежовується з романтично-пристрасними листами до Олімпіади. Наприклад: «Вранці, і вдень, і ввечері я думав про Вас і згадав все по порядку. Якщо я доживу до хоча б трошки прихильного віку, я обов'язково напишу поему в прозі (про наше кохання). Це буде прекрасний твір, пропахлий морем, степом, диким маком, весняним дощем, ніжний і сумний до слізної радості».

Можемо до безкінечності перебирати подібні сюжети з історії українського кохання. Творці власних ідеалів кохання-любові, описаних поетичними римами чи прозовими рядками, надуманих, витворених почуттєвим пристрасним світом своєї уяви, поривами власної душі, на практиці зустрілися з іншим — сірим ібуденним життям. Ставши авторами своєрідних казок про кохання, вони намагалися переповісти їх у листах, віршах, романах. Але всілякі спроби перекинути надуману феєрію почуттів у реальний світ для когось закінчувалися трагедією, для когось — розчаруванням, а для декого — стійким переконанням, що те бажане, омріяне кохання казковим лише і буває.

«Вільна любов» в Україні

Кохання - це зойк крові, це бездумний, непереломний голод тіла, це наказ вічності, яка не допускає опору собі…

Володимир Винниченко

Для розуміння специфіки сприйняття та тлумачення кохання на початку XX століття варто розглянути дискусію у західній культурі. «В той час, — писав український поет і прозаїк Микола Чернявський, — буйним цвітом почали розпускатися «ліги любові» й нахабно виявляла своє обличчя порнографія. Життя тоді ще не винесло їм свого розсуду. Але тоді все це набувало принципу чогось сміливого і нечуваного» 4Ч.

Ще більше заохочувала влада своїми діями теорію «вільної любові». В США діяв так званий Закон Комстока від 1873 року, який забороняв розповсюдження будь-якої «непристойної книжки, брошури, картини, гравюри або інших публікацій вульгарного чи непристойного характеру». Цей закон зокрема використовувався для переслідування ранніх феміністів за видання матеріалів про аборти і запобігання вагітності. (Скасовано його у 1932 році за рішенням Верховного Суду США по справі проти книжки Джеймса Джойса «Улліс»). В Австрії та Великобританії до ув'язнення засуджують письменників у тому числі за такі твердження, що «люди мають паруватися так, як птахи». Михайла Павлика судять за пропагування розбещеності у «Ребенщуковій Тетяні».

Саме такий стан справ, активний інтерес культурної еліти до проблеми тлумачення моралі, дискусії довкола теорій Фрейда та Юнга спонукали взятися за перо і Володимира Винниченка. Він, напевно, був єдиним в Україні, хто планував присвятити цьому окреме дослідження. Так, у його щоденнику знаходимо начерки структури книги під умовною назвою «Мораль» і перелік модної тогочасної літератури, яку письменник мав використати в роботі. Серед авторів, що цікавлять його, Ренан, Бердсон, Ніцше, Бертель, Пшибишевський… До речі, роздуми навколо теми моралі в романах Винниченка «Чесність з собою» та «Заповіт батьків» стали предметом широкої дискусії. Близька приятелька Леніна Інесса Арманд позитивно оцінює винниченкове тлумачення моралі, а Ленін у листі до неї, навпаки, досить критичний до письменника.

Серед тез до дослідження цікаві такі: «У Вагнера і Ренана ідея: убити звіра в людині на користь «людини», інстинкти «укротить» на користь розуму. Але для чого розум? Чи не для того, щоб усі інстинкти всіх людей були задоволені? Убивши ж інстинкти, чи не убиваємо ми самих себе?» 5. Тут же ми знаходимо фрагменти його роздумів стосовно суті любові-кохання та, відповідно, співвідношення мораль — інстинкт — розум. Цій проблемі присвячено низку записів. Скажімо, такі: «Учити людей любити ближнього, як самого себе, це те саме, що вчити їх бути чорнявими, коли вони вродилися білявими. Любови так само не можна навчити, як не можна навчити неталановиту людину творити художні речі»2. Український мислитель чітко вирізняє поняття кохання та любові. Саме під впливом європейських профрейдистських концепцій В.Винниченко безапеляційно визначає кохання як різновид вищезгаданої «вільної любові» з яскравим фізіологічним забарвленням. Так, він у своєму «Щоденнику» пише:

«Кохання — це зойк крови, це бездумний, непереможний голод тіла, це наказ вічности, яка не допускає опору собі. Кохання саме себе пожирає, як вогонь, і коли задоволене, лишає по собі нудний, сірий попіл.

Любов — це вростання, це просякання до найтемніших куточків одної істоти другою. Любов приходить пізно, за коханням, після його оргій, після жадних криків і лютого, дикого шепоту жаги. Вона ходить тихо, безшумно, з уважним поглядом, загадковою посмішкою. Кохання сліпе, дике, з поширеними ніздрями, скрюченими пальцями, накидається на все, що можна задовольнити. Кохати можна одночасно двох, трьох, п'ятьох, стільки, скільки вистачить сили тіла і вогню.

Любити одночасно можна тільки одного. Врости можна тільки в одну душу, і тільки любов може пройняти всю істоту до кінця.

Кохання приходить зразу, в один момент, і може одійти з такою ж раптовістю і несподівано.

Любов приходить помалу, з стражданням, з буденними клопотами, в поросі повсякчасних пригод, приходить непомітно, стає господинею і одходить трудно, з муками, з смертю.

Кохання любить тільки себе і для себе. Коли страждання коханого дасть насолоду, кохання шукатиме тільки страждання коханого.

Любов оддає себе для любого. Страждання любого виключає радість люблячого.

Кохання є цвіт, з якого виростає рідкий овоч — любов. Без цвіту немає плоду, але цвіт не є плід і не всякий цвіт перетворюється в плід. Тисячі кохань обсипаються безплідними, усихають, не встигши розквітнути до зерна любови» ».

Як бачимо, даний підхід характерний для тогочасної моди і трактує кохання здебільшого в статевому, еротичному сенсі. Це загалом не відповідає традиційному українському тлумаченню, але водночас передає настрої та орієнтації української еліти. Підкреслена аморальність все ж таки не виглядає природно, вона, скоріше, штучна і є відгуком на потребу дня.

За природою Винниченко — гравець. У щоденнику він постійно підкреслює свою гру із жінками, гру зі словом, з майбутніми читачами його записів, гру із самим собою. Як письменник він, безсумнівно, цікава і непересічна людина. Винниченко непостійний у поглядах, і ще більш непостійний у почуттях. У нього повсюди переважає секс (він придумує цілу систему мовних еротичних кодувань), але час від часу «ненавидить вульгарний еротизм» і мріє про справжні почуття. Так, про один із своїх численних романів пише: «…Відчуття кінця в обох. Елемент вульгарного еротизму у відносинах накидає серпанок суму на минулу поетичність, і навіть сувору трагічність». Якби сказати про письменника коротко і критично, то це звучало би приблизно так: Володимир Винниченко — постать, без якої важко уявити новітню історію України, це людина, що припустилася двох помилок у своєму житті, оскільки прагнула стати визначним політиком і водночас не встигла стати визначним мислителем. Хоча приречена була стати таким.

Подібне бачення кохання-любові було не поодиноким в українському середовищі, що підтверджується також фрагментом зі спогадів І М.Чернявського однієї розмови з іншим письменником, яка відбулася в 1906 році: «Коцюбинський спалахнув, як сірничок, і почав розвивати свою теорію кохання — зовсім біологічного чи просто фізіологічного характеру. Опісля він описав таке кохання в своїх «Тінях забутих предків». Він зводив кохання до простого фізіологічного акту. Ставив на одну дошку вівцю, собаку, людину. Молода дівчина… жвавий молодик… їм обом приємно, й кожне одповідає само за себе. Зійшлись — розійшлися, їх діло. Адже не відповідає палах за те, що він покриє ягницю й та понесе. Не одповідає так само й молодик. Тепер кожна гімназистка вивчає курс фізіології. Знає, на що йде… Які бувають наслідки…» 54.

Тодішню моду на «вільну любов» Микола Чернявський описав у своїй повісті «Варвари». Головний герой Кунцевич, теоретик і практик концепції «вільної любові», так пояснює її суть: «…В цьому нашому святому коханні інстинкт, половий інстинкт — усе!… Однаково, чи в чоловіка, чи в звіра. Тільки я, як культурний чоловік, вільний од усяких стародавніх і новітніх традицій, одрізняюсь од звіра тим, що його полове життя служить тільки цілям заплоду й має своєю метою продовження роду, а в мене він являється способом украсити своє життя, додати йому найбільшої, найгострішої насолоди. У звіра це тільки інстинкт, а в мене складний психічний процес. У нього це простий рефлекторний акт, а в мене — «сознательное ощущение». І чим я більше «сознаю» його, тим я більше помічаю в нім відтінків, і тим він більше дає мені осолоди, утіхи, щастя…» 5

Або в іншому місці головний герой навчає свою студентку: «Мені пригадується зараз одне місце з Геродота. Оповідає він про наших предків — скіфів. Оповідає, як еллін про варварів, про людей нижчих від нього. І каже, між іншим, що коли скіфи вертались додому з походу, і їх зустрічали женщини, то вони скидали з себе зброю, брали в обійми своїх жінок, і деякі, не входячи в вежу, тут же на людях, задовольняли своєму бажанню! Це з його погляду — варварство, а мені це здається зовсім природною річчю. І може ми знов дійдемо до того…».

Майже подібна дискусія відбувається між головними героями роману «Історія гріха» відомого польського письменника Стефана Жеромського.

«Щастя і моральність можуть бути ще в тих країнах, де закон іде зустріч інстинктові… Шлюб на все життя — зловживання, тиранія мужчини, який привласнив собі право володіти жінкою,» — каже Лукаш Єві, посилаючись на відомих філософів. До речі, історія гріха Єви Побратинської стала предметом широкої дискусії серед молодих людей. Так, у 1909 році петербурзькі студенти на засіданні літературної секції організували імпровізований «судовий процес» над Євою Побратинською, на якому її було повністю виправдано — і за вбивство дитини, і за крадіжку грошей.

Про «вільну любов» пишуть українські представники в Раднаркомі — першому більшовицькому уряді Леніна. Так сталося, що перша радянська книга актів громадянського стану зареєструвала шлюб №1 між наркомом морських справ Павлом Дибенком та наркомом соціального забезпечення Олександрою Коллонтай. Обставиною, що призвела до руйнування першої радянської сім'ї, було активне пропагування Коллонтай ідеї «вільної любові». Своє бачення статусу жінки та сім'ї Олександра описала в романі «Дорогу крилатому Еросу» та п'єсі «Любов бджіл трудових».

Тема «вільної любові» стає модною і в середовищі молодих поетів. Навіть на сторінках академічного видання «Літературно-науковий вісник» зустрічаємо еротичну поезію. В.Кобилянський у поезії «Гріх» піднімає специфічну тему кохання рідних людей: брата до сестри.

Сестро, сестро, йди від мене! Я безумний, я гріховний, — Сестро! сестро, відійди!… У твої чудові члени Я вкохався до облуди… В дар природи твій коштовний, В пишні бедра, в білі груди Я вп'ялив свій зір гріховний… Сестро! сестро, відійди! Бо ми люди…

Українська еліта початку XX століття, як і європейська, жила революційним настроєм протесту щодо принципів традиційної моралі. Спостерігалася мода на опис та обґрунтування теорії «вільної любові» в художній літературі. Проте навіть в цей час фізіологічний, статевий підхід не став визначальним, залишаючи романтизм на вершині піраміди українського кохання.

Радянська модель кохання-любові

Це колись, коли людям робити не було чого, кохання в моді було…

Кохання шкідливе для нашої сучасності, бо воно пантеличить людину…

Валер'ян Підмогильний

У 20-х роках XX століття дивним чином співпав процес соціалізації українського життя та активного культурного піднесення. Дилема правильного вибору між робітничим прагматизмом, більшовицькою практичністю та почуттєвим ідеалізмом національної культури характерна для більшості творів цієї доби. Класичне протиріччя, як досягти кар'єри у новому суспільстві суцільною колективізму і зберегти власне кохання, описує Валер’ян Підмогильний у романі «Невеличка драма».

«…Справа в тім, Марто, що шлюбу в наш час будувати на коханні не можна. Що таке кохання? Це чуття, Марто! Воно спалахне і перегорить. Димок собі піде, та й годі. І скільки неприємностей людям через те кохання було! Скільки собі віку вкоротило — молодих, здорових, їм би тільки жити та працювати. І от не каються ж! Любити, каже, хочу. Та ти подивись, чи багато щастя з тої любові буває? Аби тільки мучитись та страждати… А це тепер нікому не потрібне. Це колись, коли людям робити не було чого, кохання в моді було… Лицарі там одне одного списами штрикали, а тепер якби хто за дівчину побився — сама дурнем називала б! Не та доба, Марто! Та й часу на це немає. Захопишся, загавишся, то й за борт підеш. Якщо будемо отак розкидатись, то не тільки соціалізму не збудуємо, а й кусати не буде чого. З торбами підем, кохаючи!…»

«… Справа в світогляді й розумінні життя. Я не лицемір, і плутати «кохання» з «уподобанням» не буду. В цих словах різниця минулого і сучасного. Кохання — це всяке божевілля, всякі нісенітниці, самогубство, словом, той відділ, що в газеті зветься «пригоди й злочини». А вподобання — це провідна стаття, це щира приязнь хлопця до дівчини чи, навпаки, там чуття, яке не перешкоджає ні жити, ні працювати. Кохання шкідливе для нашої сучасності, бо воно пантеличить людину…»

Проблема різного світогляду головних героїв чітко сформульована в ще одному короткому діалозі:

- І я шукаю собі дружину, — закінчив він, — розумієш, дружину, а не «кохану» з романсів.

— А я шукаю кохання, — сказала дівчина.

Проте в абсолютній більшості творів читаємо про те справжнє кохання, про яке мріють, якого прагнуть, за яке боряться і, нарешті, помирають головні герої оповідання «Військовий літун» Валер'яна Підмогильного.

«Мріюmь всі, геть про все: про багатство, славу, події, героїзм, самопожертву, гуляння в карти, пияцтво й про кохання. Він мріяв так само. Багатство він мав, слави не хотів, а кохання не знав. Тим-то мріяв про нього, лягаючи спати, гуляючи в місті, а часом і над книгою. Кохання! Його ніхто не кохав. Він мріяв про кохання так, як написано в старій книзі: сідає сонце, лежать тіні, літає кажан, гукає пугач, алея, лавочки де-не-де і тепла прохолода; гаснуть вогні, засинає світ, пахне матіола, тільки вони двох гуляють, спинилися. Він і вона. Вона білява, заквітчані коси, мовчазна з краси, довірлива, гнучка й задумана. Немає слів, немає руху, розливається нестома, живе зачарування, тремтить серце, очі обнялися з очима. Це — кохання. І його ніколи не було. А тепер воно прийшло. Ось зараз у темряві і тиші, в напруженні, коли шкрябання миші видається громом, у завмерлості, в питті її дихів — хіба не здійснення колишніх, забутих мрій? Хіба в цій хаті не живе зачарування пахучої ночі, зниклих тіней і облудних огнів? Це кохання пройшло, давне, юнацьке, і він п'є його забуття».

У період радянської доби активно проходив процес нівелювання понять кохання та любов. Теоретики радянського способу життя намагалися в проблемі кохання знайти й обґрунтувати класовий соціальний підтекст. Ось як пояснює літературний критик Юрій Кобилецький ідею та зміст трилогії Петра Козланюка «Юрко Крук»:

«Щоб показати і розкрити нове у вічній темі кохання, автор у розділі «Кохання» подає декілька історій-новел.

1. Умирає Смоляк, і його родичі виганяють Марію. Марія йде до Гнатка Кедрича, бідняка, інваліда війни, бо вони любилися з молодих літ, та багачі стали на заваді їхнього щастя.

2. Зрадив Оксану Зваричеву осадник Ромась, знеславлена Оксана топиться у глибокому вирі.

3. Весело живуть, хоча часто й з гармидером, робітник чех Франтішек з Меланею, бо немає в них нагарбаного людського добра. Що самі зароблять — те й їхнє.

Отже, про яке там кохання можна говорити у богачів, — ніби підказує читачеві думку автор (Петро Козланюк). Справжнє кохання може бути лише серед людей трудящих. А справжнє кохання там, де закохані мають спільні ідеали, спільну революційну мету, боротьбі за яку віддають себе цілком» .

Концепція спільної союзної літератури та єдиної культури вносить ще й інші корективи до тлумачення цих термінів. Традиційне співвідношення в системі координат кохання — любов порушується, набуваючи загального та двозначного звучання. Показові у цьому контексті анотації до книги Дмитра Прилюка «Кохання не залишу» українською та російською мовами.

Українська анотація звучить таким чином: «Книга оповідей, ліричних новел «Кохання не залишу»… присвячена вічній темі — темі кохання. Любові передусім до жінки, любові жіночій, любові до праці, творчості, любові до людей». Як бачимо, глибоке і почуттєве поняття кохання присутнє, але парадоксально поєднано з поняттям любов, про яке йшлося раніше. Зрозуміло, це наближає українське мовне означення до російського — де цілковито нівелюється відмінність: «Книга повествований, лирических новелл «Любови не оставлю»… посвяшена вечной теме — теме любви. Любви прежде всего к женщине, любви женской, любви к труду, творчеству, любви к людям».

Щоправда, маємо й інші відмінні приклади.

У відомій повісті Михайла Стельмаха «Дума про тебе» та її драматичній версії «Дума про любов» також часто бачимо хаотично розкидані по твору поняття, які принципово не різняться за змістовним контекстом. Наприклад, у фрагменті діалогу читаємо: «Яриночко, цей невіглас, навіть закладаючи міну, брехав нам про кохання і любов». Проте в його поетичних творах час від часу трапляється характерне для українського етнопсихологічного ряду сприйняття кохання, безпосередньо та органічно вмонтованого в красу довкілля. У збірці «Поміж бродами дівча йде» знаходимо такі рядки:

Заснула риба у воді, Заснула птиця на воді, Дрімають верби над водою, і йде кохання із тобою. Це зветься ніч.

Або:

Завірюха на світання Йшла кругами із лісів, Од кохання-сподівання Не осталося й слідів.

Заслуговує на увагу низка цікавих творів українських митців радянського періоду, які продовжують національну традицію домінанти неповторності та загадковості у зображенні й осмисленні феномену кохання. Серед таких згадаємо Ярослава Гримайла — автора глибоко почуттєвих ліричних творів, за які партійні критики звинуватили його у відході від традиції соцреалізму і неадекватності висвітлення ролі комсомолу. У «Формулі кохання» (1964 р.) він пише: «А якби була формула справжнього кохання, який би вона мала вигляд?…Відданість матері плюс ласкавість сестри, плюс щирість друга, плюс звабність любимої, плюс мрія про все найдорожче. Оце вже дорівнює справжньому коханню!».

У повісті «Христя Шовкунова», описуючи почуття героїв, Ярослав Гримайло продовжує традицію розрізнення поняття кохання як ключового в інтимному світі українства: «Кохання не в тому коротко плинному вибухові шаленої пристрасті, - говорить головний герой повісті, - що здатна на якусь мить затьмарити розум. Ні, це щось інше. В ньому джерело крилатої мрії, глибокої пошани, безкорисливої відданості…».

Показовою щодо збереження традиційності у висвітленні інтимного світу українця є спадщина Олеся Гончара. Твори його напрочуд піднесено відтворюють внутрішній світ героїв. У багатьох випадках натрапляємо на вирази, що можуть служити короткими семантично-філософськими означеннями сенсу та ролі кохання. Зокрема, в «Соборі» читаємо: «Свобода й кохання — два несучі крила поезії! Все інше тільки оздоба»6К; чи «Доки на світі будуть закохані, журитися нічого».

Цікаво, що в 40-х роках в еміграції поет Олекса Гай-Головко намагався об'єднати любовно-сентиментальні народні пісні з неоромантичною поезією. В 1947 році він написав лірико-сатиричну поему «Коханіяда». Літературні критики оцінили її як не надто досконалий твір. Проте в одному з інших віршів поета знаходимо свого роду натуралістичне означення любові, яке звучить так:

Так що тоді таке любов? Любов — це право володіти.

Збережене «українське кохання» в період Радянського Союзу переживало випробовування на власну унікальність та інакшість. Почуттєвість і романтизм стосунків спочатку намагалися принести вжертву революційній ідеї, а потім соціальній рівності та інтернаціональному братерству. Інтимне життя стало закритою, точніше, забороненою темою. Підпільне вивчення вже не почуттєвих, а виключно статевих стосунків готувало в суспільстві всі передумови до сексуальної революції. Ідеологи «братской советской любви друг к другу» своїм пропагандистським поясненням, що при соціалізмі любов щира і справжня, а при капіталізмі — хижа і підла, теж несвідомо підштовхували країну до вибуху «натуралістичної та вульгарної сексуальної революції».

Та попри все на рівні культури й мистецтва в цей період вдалося зберегти духовний вимір і ліричне сприйняття українського кохання-любові.

Сучасні інтерпретації українського кохання

Займатися коханням неможливо в принципі, кохання можна відчувати, ним жити, насолоджуватися чи страждати.

Микола Томенко

Сучасне життя незбагненно дисонує з українським традиційним укладом. Але ще більш дивною, точніше, незрозумілою є цілковита мовчанка щодо засилля американської та російськомовної масових культур в Україні. Якщо проаналізувати відео-, аудіо- та книжковий ринок країни й, насамперед, змістовне наповнення телевізійного простору, то отримаємо надто невтішні висновки. Очевидно, є всі наукові підстави говорити про відсутність державної гуманітарної політики загалом і в кінематографі зокрема. Вже стало системою розміщення у вечірньому прайм-таймі з ранковим повтором американських серіалів. Варто згадати лише рекламний слоган одного з юнацьких серіалів: «Хто буде з ким у наступній серії?». Тож українські громадяни, особливо школярі під час канікул, переймаються проблемами геїв та лесбіянок, спостерігають сцени офісної сексуальної пристрасті головних героїв. Загалом ліжко і білизна поступово стають органічною складовою щоденних переживань як молодого, так і старшого покоління нашої країни.

За таких умов зміцнюється тенденція ще радянського періоду, яка нівелює глибокий і романтичний зміст кохання до взагалі невживаного та абстрагованого терміну любов. Відмінність сьогоднішнього дня полягає ще й у появі виключно домінанти секс в понятійному ряді кохання. Саме тому в українському перекладі зарубіжних телесеріалів стало нормою відверті сцени в ліжку мовно означати словами «займатися коханням». Трансформації значення кохання до відверто антизмістовного стає особливо модною у рекламному бізнесі. Спроби нібито українізувати рекламні повідомлення призвели до витіснення цілої низки адекватних (автентичних) слів захоплення, любов виключно коханням. У зв'язку з цим можна прочитати рекламні гасла: «Кохаю Арістон або Нокіа», — що виглядає не лише філологічно неправильно, але й протиприродно. Мережу традиційних секс-шопів, де пропонують широкий вибір сексуальних стимуляторів, презервативів та вібромасажерів, в Україні вирішили назвати «Все для кохання».

Займатися коханням не можна в принципі. Його можна відчувати, жити ним, насолоджуватися чи страждати. Займатися можна сексом, тілесними втіхами, фліртом, ще Бог знає чим, але не коханням. Проте в сучасний період маємо поодинокі, але непересічні випадки в черговий раз спробувати розв'язати таємницю українського кохання. Серед найфундаментальніших спроб осмислити сенс кохання назвемо дослідження оригінального українського філософа Дмитра Кривенка. Розглядаючи проблему онтології людини та типології людей, він шукає розв'язку кохання як найважливішої форми людського самоствердження. Саме з цією метою він розпочинає написання семитомного «Трактату про кохання». За життя (до середини 1994 року) філософ підготував рукописну версію двох томів. Головна ідея тлумачення специфіки інтимного світу йде через розрізнення типів людей на біологічний, соціальний та духовний і, відповідно, біосоціальний, соціально-духовний, біодуховний та універсальний. Себе Дмитро Кривенко відносив до біодуховного типу людини, що значною мірою визначило характер його розуміння проблеми: «Що є кохання?». «Кохання — великий простір самоствердження і себевтілення. Але й без всього того іманентно воно є глибинною нашою потребою, — вважав сучасний український учений. — Бо то квінтесенція життя. То постійна вершина почуттів і думок. То неймовірне духовне збурення. То творчість на всіх просторах Принату…».

Певно, тільки в коханні можливий ідеальний симбіоз — злиття двох «Я-світів». У ньому так дивовижно переплітаються Єдність, Спільність і Боротьба. Кохання — не тільки і не просто згусток справжнього життя: це найяскравіше явище людських стосунків, ірраціональне диво. Через це воно є віссю, довкола якої обертається література, кіно і мистецтво. Що там казати, коли кохання — світ найпрекраснішого. Проза і логіка тут недоречні. Про нього треба говорити віршами та співати гімни. Дмитро Кривенко пропонує власну версію «Гімну Кохання». Між іншим, згадаємо, що цей принцип — ідеалізування в найвищій віршованій формі — не новий. Ще 1903 року Микола Вороний написав:

В серці любе почування Пишним цвітом розцвітає, І душа моя співає Гімн щасливого кохання.

Але це радше виключення в нинішніх мас-культурних роздумах про інтимний світ людини, аніж норма.

Сьогодні тема кохання набула виразно еротичного характеру. Описуючи сучасну літературу, хочеться згадати оцінку О.Довженка радянської партійної літератури: «…Немає ні любові, ні пристрасті немає».

Очевидно, що ближчим часом так зване «голлівудське кохання», як і в цілому «голлівудський спосіб життя», навіть в українському обрамленні, стане чужим і надуманим. Українське суспільство приречене повернути собі традиційну уяву про неповторний і пристрасний світ інтимного життя, яка пройшла випробовування різними культурами і часом. Власний соціокультурний світ переживань і почуттів, як би з ним не боролися і не переінакшували, здатний до самовиживання і самовідтворення.

Можна придумати нову легенду і мрію про кохання, можна написати симпатичну казку про нього, але в кохання треба повірити і прийняти як своє, зробити часточкою самого себе.

Українська жінка в контексті покликання кохання

Українська жінка в поезії українського народу зманьована такою духовно-прегарною, що й у самому свойому упадку виявляє поетичну свою чисту натуру й соромиться свого пониження.

Микола Костомаров

Серед низки національних легенд окреме місце посідає призначення і покликання української жінки. Народна творчість, наукові та літературні твори давно намагалися з'ясувати цей феномен. Щоправда, більшість таких описів апелювала до соціального чи національного виміру. Тут спробуємо осмислити скоріше романтичний, а не соціальний чи етнічний образ жінки. Образ, про який, напевне, писали чимало, менше говорили, але завжди мріяли.

Усі, хто причетний до творення української культури, прагнули відтворити власне бачення місії чи покликання жінки. В 1930 році у післямові до «Роксолани» Осип Назарук зазначив, що присвятив цю книгу всім українським дівчатам, а Роксолану назвав «українським Одісеєм у жіночій сукні». Олександр Довженко у своєму щоденнику неодноразово прагнув написати узагальнену статтю про українську жінку, підготувати «Звернення з жінок Європи і Америки з коротким екскурсом у (царину щастя і краси)».

«…Написати статтю про українську жінку. Про жінку, про матір, про сестру. Про нашу Ярославну, що плаче рано на зорі за нами. Про Катерину, що плакала з Ярославною, про нашу геніальну, українську хазяйку, про господиню України… Про красу України, багатства, і роль жінки в красі ланів, в чистоті сортів рослин і худоби. Ганна Кошова. Про війну, про її шалений тягар, тяжку роботу, голод, образи, судьби дітей і навалу ворога. Хто виміряє свої знущання, хто виміряє глибину твоїх сліз і відчаю!… Ми скоро повернемося. Ми, очищені власними жертвами, оточимо тебе увагою і любов'ю. І світ увесь дивитиметься на тебе і приклониться перед тобою, мученице наша і наша красо. Твої подвиги, всі численні прояви твоєї людяності, і доброти, і людської гідності, і страшної сили твого терпіння ми зберемо, як дорогі дари, і возвеличимо в мистецтві нашої історії — історії визволителів людства.

Ми одягнемо тебе в найкращу одежу і будемо цілувати тобі руки. Ми посадимо тебе в кращі, в найвищі школи, щоб краса твоя сіяла розумом і благородством освіти, і все виховання з малих твоїх літ направимо на розквіт в тобі ніжності і м'якості, що лежить у твоїй природі…

3. IV.[19]42

…Хто згадає вас, красу вашу. Ви як морський пісок. Але хто не приклониться у віках перед красою наших жінок…».

Подібне питання цікавило й відому українську діячку Олену Телігу. В її статті «Кого ми прагнемо» представлені дві традиційні оцінки місії української жінки. Авторка називає одних жінок «рабинями», інших — «амазонками». В нашій історії, вважає Олена, було занадто багато рабинь, було й немало «амазонок». Але, насправді, й чоловіки, і жінки завжди прагнули іншої жінки. «Отже, — пише Теліга, — вони вже живуть на нашій землі, ті жінки, що не є вже ані рабинями, ані амазонками! Їх вже чимало, а буде ще більше, бо це якраз той тип, яким ми прагнемо бути».

На жаль, вся попередня історія, література показали, якою не повинна бути українська жінка. Саме чоловіки про це писали найбільше, але цього мало. «Треба, щоб вони знали, — переконана Олена Теліга, — якою вона повинна бути, якою вони її прагнуть. Бо жінка в кожній нації є такою, якою її прагне мужчина».

В хаосі жіночих образів нашої літератури, в плутанині перехресних бажань, між прокльонами рабинь і амазонок і захопленнями тими й іншими, українська жінка все ж таки зуміла створити собі ідеал, найбільш відповідний добі, і простує до нього невпинно. Вона не хоче бути ні «рабинею», ні «вампом», ні «амазонкою». Вона хоче бути Жінкою. Лише такою жінкою, що є відмінним, але рівноправним і вірним союзником мужчини в боротьбі за життя, а головне за націю.

Тут своє кредо Теліга підсилює словами А. Розенберга: «Лірична пристрасть жінки буває так само героїчна, як формуюча воля мужчини. Завданням жінки є віднайти її. Мужчина мусить їй в тім допомогти».

Українська жінка — це не Роксолана і не Леся Українка. Українська жінка — це і Роксолана, і Леся Українка, це сила пристрасті, і почуттів, це і самопожертва, і самоствердження, це і мужність, і сентиментальність водночас.

Спеціального дослідження потребує огляд ставлення до теорії кохання-любові відомих українок. Парадигма їх бачення, як правило, полягала в тому, що вони були творцями певної неземної концепції кохання-мрії. Саме з огляду на це їх думки знаходились у цілковитій залежності від омріяного, уявного образу і символу кохання-любові. У реальному житті вони в принципі не могли знайти бажаних стосунків, тому в їх творах постійно присутня певна душевна роздвоєність. Така історія кохання Лесі Українки, щось подібне маємо і з Соломією Крушельницькою. Ця знаменита українська співачка впродовж життя не могла знайти бажаного втілення неповторного кохання. Стосунки з Михайлом Павликом та Василем Стефаником, іншими відомими українськими діячами — то взаємини, де почуття перемішані з громадськими справами та творчістю співачки. Для Соломії кохання залишалося нездійсненною мрією, в той час як для закоханих в неї — цією мрією була Крушельницька. В.Стефаник в одній з присвят їй написав:

«Я з тобою ані разу за руку не взявся,

Як наслідок — одруження 38-річної Соломії Крушельницької з 50-річним мером італійського міста Віареджо Чезаре Річчіоні. Зрозуміло, це скоріше пошук дружньої підтримки, аніж результат палкої закоханості.

Визначна українська акторка Марія Заньковецька лише недовгий час разом із відомим режисером і актором Миколою Садовським жили як закохане подружжя. Цій унікальній жінці поклонялися Антон Чехов, Лев Толстой. Петро Чайковський після однієї з вистав заніс їй вінок із написом: «Безсмертній від смертного». Тим не менш, її чисте кохання було порушено конкурентками не скільки почуття, скільки на славу М.Садовського. Як описують сучасники, Микола Садовський напередодні смерті постійно повертався до теми свого кохання до М.Заньковецької: «Я дуже винен перед Марусею, тяжко винен. Ех, почати життя спочатку…» — саме так передає його настрій Григорій Григор'єв 1Ь.

Для нас важливо тут не розшифрувати особливості всіх закоханостей відомих українок, а суттєво збагнути їх ставлення, їх розуміння кохання. Олена Теліга у листі до своєї дуже близької приятельки Наталі Лівицької-Холодної саме про це й писала: «Щодо кохання. Може, справжнє Кохання буває раз на тисячеліття, може, цілком не буває, але не важно саме Кохання, а наше відношення до нього, оцей культ, «лампада «, який є і у тебе і у мене, і оце є, наше, жіноче, відвічне, що ми зхоронили до цього часу».

Марко Вовчок: «Фатальна жінка» Української літератури

Відчувай кожну фарбу, лінію, звук, пам’ятаючи те, що це ж є елементи Життя і неповторні моменти.

Володимир Винниченко

Марко Вовчок (Марія Вілінська-Маркович) — письменниця, життя якої заслуговує щонайменше на захоплюючу мелодраму, а для багатьох чоловіків це скоріше називалося б трагедією. Її, як правило, обожнювали чоловіки і ненавиділи жінки.

Марко Вовчок не була повією і не була фатальною жінкою. Вона намагалася зрозуміти саму себе, збагнути, що вона хоче від життя, а чоловіки були важливими для неї лише тоді, коли не заважали пізнавати світ і саму себе.

У ній багато незрозумілого: її успіхи в літературі були такі ж незрозумілі, як і надзвичайні успіхи у найвидатніших чоловіків того часу та фантастичне несприйняття у жінок.

Дочка графа Толстого К.Юнге писала: «Що є такого в цій жінці, що всі нею так захоплюються? Зовні — проста баба, відбиток чогось commun; гидкі («противные») білі очі з білими бровами та віями, пласке обличчя; в громаді мовчить, ніяк її не розворушиш, відповідає тільки «да» і «нет». А всі мужчини сходять від неї з глузду: Тургенєв лежить коло її ніг, Герцен приїхав до неї в Бельгію, де його мало не схопили, Куліш через неї розійшовся з жінкою, Пассек захопився до того, що кинув свою працю, свою кар'єру, змарнів увесь і їде з нею, незважаючи зовсім на те, що брат тільки видужав після гарячки, а мати захворіла з горя…

Марковичева вміє так зробити, що її прихильники скрізь обстоюють її, вона кинула чоловіка, чудову людину, — кажуть, «він її не вартий» — кинула хлопця, тримала його, як собаку на кухні, - кажуть, «її душа надто велична, щоб задовольнятися життєвими дрібницями». Як мене обурює ця жінка. Де ж справедливість, коли такі створіння живуть на землі, щоб іншим життя псувати?».

Велику «послугу» в несприйнятті Марка Вовчка як визначної української письменниці зробив Пантелеймон Куліш. Після бурхливого кохання і розриву стосунків з нею ображений Куліш пише автору «Історії літератури руської» Омеляну Огоновському про те, що «Народні оповідання» писали вдвох Марія Вілінська (Марко Вовчок) і її чоловік Опанас Маркович. Цю думку активно підтримало багато літературознавців, а дехто почав навіть стверджувати, що оповідання написані лише її чоловіком. Олена Пчілка пішла далі у розвінчуванні міфу про Марка Вовчка, написавши: «…нахабна кацапка, що вкрала українську личину, почесний вінець прекрасного українського автора». Крапку над «і» у дискусії про авторство «Народних оповідань» Марка Вовчка поставили Іван Франко і Василь Доманицький. Їхні аргументи були такими: Марія Олександрівна не була росіянкою, рід її білоруський, а освіту вона отримала в Харкові. Досконале знання української мови підтверджувало її листування з чоловіком і оповідання, написані пізніше.

Та повернімося до тлумачення Марком Вовчком ролі й значення кохання. Насправді, про її почуття, про кохання можуть сказати герої творів. У цьому плані показова повість «Три долі», написана за кордоном у 1861 році. Вона трохи задовга, але цікава, оскільки демонструє три жіночі долі, три різні бачення їх почуттів, три відмінні кохання.

«…Може, розумію краще, ніж ти… З боку усе вбачається видніш — на очі їй чимало таких, що любили, та й покинули; що покинули та ще й насміялися; інші вишукують того кохання так, аби замутиться; а є й такі; що вимагають щирості не скажи для того тільки, щоб зоставити повік нещасливими ймовірних…».

«… Я вже не плачу тепер, я вже не ревную та й не кохаю… Як усе світове минає! І кохання, і радощі, і горе — як усе минає. Що було нам дороге, над душу, - бачимо, аж порошинка пильна!…

Змагається з нами, що нема у світі лич добрих людей, ані правди у людей. А де ті правдиві? Куди глянуть, що ступлять, то все не по правді… А де ті добрі?

А нехай — но в одну річ вкохаються та вдадуться, — побачим тоді, які добрі і яка "правда!»

«…Ти кохаєш?… Я за його умерла б,…я для нього б у світі жити рада… а люблю я його давно, давно… завсіди люблю, як зазнаю.

Він же до тебе не залицявся ніколи…? Нехай здоров буде та щасливий із тією, що покохає собі… А тобі ж тільки мука, печаль та горе? — Хоч горе, — я від його усе прийму за добре. Та він не знає і не дбає, що ти його кохаєш! — Нехай! Аби я його кохала.

— Лихо тобі з тим коханням буде та горе, а радощів я не сподіваюся.

— Коли не судилося много щастя, нехай лише горе буде…».

«Нащо те кохання у світі? А коли серце кохає — як не кохати?

Який прибуток з тих любощів, — Не знаю, тільки ніхто не залишить свого кохання… Чи ж варті?

Гірко даремно кохати, гірко даремно дожидати, а ще гірше не кохати й не дожидати!».

Любов Лесі Українки в епістолярному і життєвому вимірах

Любов може бути чудовою поемою, що люди потім перечитують у спогадах, без болю, без прикрого почуття.

Леся Українка

Ця проблема невідповідності ідеалу кохання-любові та реальному життєвому виміру характерна і для Лесі Українки. Адже, чим більшим було прагнення неповторного почуття, тим трагічнішим стало сприйняття безкінечної буденності. І тому вельми неприйнятим стало одруження 25 липня 1907 року 36-річної Лесі Українки з Климентом Квіткою. Цікаво, що серед великої епістолярної спадщини письменниці значна кількість листів на прозаїчно-побутову тематику — до свого чоловіка. Водночас аналіз іншої частини листування дає доволі повне уявлення про Лесине розуміння внутрішнього світу. Найбільшим коханням і водночас драмою її життя було знайомство з Сергієм Мержинським. Проте їхні близькі стосунки тривали менше чотирьох років. Та коли Сергій захворів, вона кинула все, аби спробувати його врятувати. Майже два з половиною місяці Леся намагалася повернути свого коханого до життя. Але 3 березня 1901 року він помер у неї на руках. Глибину її почуттів можемо збагнути, перечитавши лист Лесі до Сергія: «Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всією душею, як заплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що поміж нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків». А згодом — найсуттєвіше: «Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла… Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу вдалині». Однак ця Лесина мрія приречена. Вона продовжуватиме жити лише в думках, творах і врешті-решт в її листах.

Серпанок смутку завжди супроводжував поезію Лесі Українки. На закид літературного критика Осипа Маковея вона відповіла: «Що ж власне до смутного колориту в моїх поезіях, то я вам скажу одну річ цікаву для критика-психолога: часто у поетів настрій поетичний залежить від погоди… у мене цей настрій залежить найбільш від того, яка погода в душі, і я пишу найбільше в тії дні, коли на серці негода…» м.

Трагедію кохання Лесі Українці допомагає пережити дружба з Ольгою Кобилянською. Історія їхнього особливого знайомства та листування — окрема тема для дослідження. Для нас тут важливе розуміння змісту кохання-любові Лесею Українкою. Листування до 1901 року показує взаємини колег по письменницькій праці, а після поїздки Лесі в гості до Ольги Кобилянської (квітень — травень 1901 року) стиль листів і характер стосунків суттєво змінюється. Листи цього періоду засвідчують, що їхні зустрічі стали основою дружби на засадах спільного розуміння внутрішнього, інтимного світу жінки. Це певна гра, повністю зрозуміла лише її учасникам. У листі від 6 квітня 1901 року зустрічаємо нове звернення «Хтось», і воно, я правило, звучить у варіанті: «Хтось когось любить…». Зміст листів, окрім обговорення стану справ в українській літературі, майже завжди містив фрази чи звернення до теми, зрозумілої лише двом. Водночас контекст цієї зовні захованої гри почуттів скоріше ознака духовної єдності О.Кобилянськоі та Лесі Українки, аніж підтвердження їхнього особливого еротичного характеру На мій погляд, вони прийняли ідею епістолярного виміру незнаного омріяного почуття, якого обоє не могли зустріти в сірій прозі життя. Стосунки двох — це більше, ніж «кохання в листах», вони ідеєю і змістом дуже нагадують романтичний світ у листуванні Г. Сковороди та М. Ковалінського. Реального і традиційного тлумачення тогочасної любові Леся Українка, можливо, не стільки не розуміла, як не приймала. Саме тому в її листі до сестри читаємо «Я не завжди тямлю, за що і через що я кого люблю… Люблю і все. Любов абсолютної справедливості не знає, але в тім її вища справедливість. В світі стільки несправедливо-прикрого, що якби не було несправедливо-лагідного, то зовсім не варто було б жити. Не від нас залежить поправити більшу половину всесвітньої несправедливості безпосередньо, будем же поправляти її іншою несправедливістю — любов'ю! Я не стою за абсолютну правду такої «теорії любові», з мене взагалі кепський теоретик, але ж «кожний Іван Іванович має свою філософію», то нехай і в мене буде своя…»85.

Загалом, оцінюючи останні публікації про специфічний характер інтимного життя Григорія Сковороди, Агатангела Кримського, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, варто сказати ще й таке. Правильно читати переписку й публіцистику середини XVIIIабо початку XXстоліть очима і думками XXI, але неправильно тлумачити переживання і ментальність української еліти середини XVIII- початку XXстоліть з погляду переживань й ментальності української еліти початку XXIстоліття.

Призначення кохання: Штрихи до однієї українсько-російської історії

А навіщо я люблю? Навіщо ти любиш?…

Людині властиво прагнути вічності, знаходити в ній для себе мету і натхнення…

Олесь Гончар

Анна Керн була донькою Петра Марковича Полтора кого, який походив із дрібних українських дворян і предки якого належали до козацької шляхти. Мати Анни Петрівни — Катерина Іванівна — дочка Івана Петровича Вульфа, губернатора міста Орла. Сама Анна народилася в Орлі, але за кілька місяців переїхала до родини батька в Лубни. До 16 років вона виховувалися там і при зустрічі з двоюрідною сестрою описувала їй «прелести Лубен». На все життя Лубни залишилися найближчим і найріднішим її серцю місцем. Після одруження 17-річної Анни з 52-річним генералом Ірмолаєм Федоровичем Керном вони майже десять років переїжджають із міста до міста як в Україні, так і в Росії. У цей період героїня веде «Дневник для отдохновения». На сторінках щоденника вона постійно звертається до рідного містечка, де пройшли її щасливіші роки: «Нет, невозможно мне быть счастливой вдалеке тех, кого я люблю. Итак, я здесь прозябаю, усердно стараясь всполнить долг свой, во всем следуя наставлениям добродетельного друга, навсегда запечатлевшимся в моей памяти: мне удается быть почти спокойной, когда я занята, а без дела я никогда не сижу, постоянно читаю либо пишу что-нибудь, сама проверяю счета, занимаюсь своей дочерью, словом, за весь день, можно сказать, минути оной нет, но если вдруг что-нибудь напомнит мне Лубны, делается так больно — невозможно описать вам чувства, которые меня охватывают. Чтобы обрести сколько-нибудь спокойствия, мне надобно позабыть о пленительном призраке счастья, но как вычеркнуть из памяти ту единственную пору моего существования, когда я жила… Как расстаться со сладостной мечтой души моей? За те упоительные дни блаженства и должна я теперь покорно и терпеливо сносить все. Да, никто никогда не любил так, как любила я…».

Українське природне оточення, народні пісні, про які так часто згадує Анна, мали надзвичайно важливе значення для формування світогляду дівчини, розуміння нею місця в житті та покликання кохання. Серед спогадів є численні спостереження про українські традиції та побут, про розуміння родини й любові. Українські пісні стали складовою її дитячого виховання. Згадуючи, як у них гостив лубенський міський голова Роман Федорович Жадан, А.Полторацька пише: «Он на всех вечеринках пел с нами малороссийские песни и смешил нас местными анедоктами». Про свою лубенську знайому: «Любовь ее к мужу внушила ей одеть его могилу ползущим по земле густым растением с мелкими ярко-зелеными листиками, называемым в Малоросии барвинком. Это было очень красиво, и заставляло думать, что в доброй ее душе была поэзия…».

Генерал Керн, розуміючи прихильність Анни та збираючись у відпустку, каже: «Если так, отправляйтесь на Украйну к своим родным, а я поеду к своим». Загалом, ставлення чоловіка до рідних їй місць і до людей, що жили разом із нею, було однозначно дружнім.

Коли ж йдеться про тлумачення та сприйняття Анною Керн і Пушкіним призначення і сенсу кохання, що стане відоме світу через поетичні рядки про «генія справжньої краси», — маємо достатньо різні підходи. Анна, яка виховувалася під впливом ліричного, підсиленого природою та народними традиціями почуття, очікувала та мріяла саме про таке кохання. Її щоденні заняття літературою — це спроба поєднати красу місцевої природи, духовність народних традицій та літературний романтизм почуттів.

Численні цитати з її коментарями в щоденнику з творів французької письменниці Анни-Луїзи-Жермен де Сталь (1766—1817) дають змогу збагнути внутрішній світ Анни Керн. Цікаво, що книга, де Сталь фігурує, є ще в одній дуже відомій історії кохання Байрона до Терези. Знайшовши в саду книгу, що залишила Тереза, Байрон написав всередині: «Я не тільки кохаю, не зможу тебе не кохати».

Наведемо лише кілька сюжетів, які викликали бурхливі емоції Анни: «…если душа ваша взволнована, если она ищет во вселенной некое божество, пусть даже далека она славы и любви — с ней говорят облака, ей внемлютбурные потоки, и кажется, будто ветер пробегая по вереску, благосклонношепчет вам что-то о вашем любимом». Або: «Какого только очарования не заимствует язык любви у поэзии и изящных искусств! Сколь это прекрасно — любить сердцемі и мыслью. Варьировать таким образом, на тисячу ладов, чувств, могущее быть выраженным всего одним словом, но для выражения коего все слова на свете кажутся бедными! Проникаться сокровеннейшими созданиями воображения, кой вдохновлены были любовью, и в чудесах природы и человеческого гения находить новые виражения, дабы раскрыть собственное сердце». Саме тому Анна мріяла та бажала того великого почуття любові сердцем і думкою: кохання такого, щоб хотілось пояснити його природі.

Перше знайомство з Пушкіним, його поезія давали всі підстави їй думати про те, що мрія здійснилася. Водночас подальші зустрічі та листування цікаві ще й у контексті розуміння обома власних стосунків. Переглянувши листи, зустрінемо дещо різне ставлення до кохання.

Пушкін застав Анну за листом до сестри в Малоросію і дописав від себе:

Когда помилует нас Бог, Когда не буду я повешен. То буду я у ваших ног, В тени украинских черешен.

Як відомо, листи Олександра Пушкіна до Анни Керн уперше оприлюднені останньою. В них доволі багато цікавої інформації до теми нашого дослідження. Вже в першому листі (формально для Родзянко, фактично — для Керн) поет написав:

Ты обещал о романтизме, О сем Парнасском афеизме Потолковать еще со мной; Полтавських муз поведать тайны, — А пишешь лишь об ней одной. Нет, это ясно, милый мой, Нет, не влюблен Пирон Украйны. Ты прав, что может бить важней На свете женщины прекрасной .

Як не дивно, символ російської ліричної поезії нічим себе не проявив в інтимному листуванні зі своєю коханою. Оцінити почуття Олександра Пушкіна до нашої героїні із листів надзвичайно важко.

Як відомо, в шеститомнику творів О.Пушкіна є шість листів до К***(тобто до Анни Керн). Від найвідомішого листа «Я помню чудное мгновенье…» до останнього в 1832 році: «Нет, нет, не должен, я не смею, не могу волнению любви безумно предаваться…» — читаємо логычне пояснення ставлення російського поета до Анни. Що стосується власне листів, то вони в більшості занадто банальні й прозаїчні, щоб можна було збагнути справжню глибину почуття Пушкіна. Талант творця слова не пішов далі виразів: «Прощайте, божественная; я бешусь и я у ваших ног» (25 липня 1825 року); «Умоляю, божественная, снизойдите к моей слабости, пишите мне, любите и тогда я постараюсь быть любезным. Прощайте, дайте ручку» (14 серпня 1825 року): «Прощайте - мне чудится, что я у ваших ног, сжимаю их, ощущаю ваши колени, — я отдал би всю жизнь за мигдействительности» (ймовірно, 21 серпня 1825 року); «и целую неделю у ваших ног» (28 серпня 1825 року); «я у ваших ног,… я по-прежнему люблю вас, а подчас ненавижу, что третьего дня я рассказывал о вас ужасные вещи,… я целую ваши прекрасние ручки»(8 грудня 1825 року).

Насамкінець, оригінальний лист Олександра Пушкіна для Поліни Осипової (передбачалося, що листа прочитає і Анна Керн), де поет, підсумовуючи своє знайомство та почуття до Анни, пише: «Я всегда буду сожалеть, что увиделее, и еще более, что не обладал ею. Простите это чересчур откровенное признание тому, кто любит вас очень нежно, хотя и совсем иначе» (28 серпня1825 року) м.

У цей же час читаємо про абсолютно інші думки й прагнення Керн у щоденнику: «Течение жизни нашей есть только скучный и унылый переход, если не дышишь в нем сладким воздухом любви»41 «То, что происходит в тайниках души, более научает нас любить, нежели самая искусная метафизика… Предпочитая кого-либо всем другим, мы исходим отнюдь не из того или иного его достоинства, и все любовные вирши виражают великую философскую истину, всячески повторяя, что любят за «нечто неизьяснимое». Это «нечто» — та целостность, та гармония, которая предстает нам через любовь, через восхищение, через все те чувства, кои открывают нам в сердце другого самую глубину его, внутреннюю его сущность».

Літературознавці намагалися всіляко оберегти «чистий образ Пушкіна» у змалюванні стосунків з Анною Керн. Дехто поспішав обізвати її жінкою легкої поведінки, яку не сприйняв визначний російський поет. Сам Олександр Пушкін назвав її якось «вавилонською блудницею». Здається, варто лише перечитати листи обох, щоб сказати, що насправді — все дещо інакше. Пушкін сподівався на ще один роман із симпатичною привабливою жінкою і страшенно жалкував, що так довго не міг «обладать ею», Керн же прагнула іншого, вона втомилася спілкуватися і жити з «людьми без душі», тому шукала «ті серця, які здатні любити», «той вогонь, ту ніжність, що змушує забути про себе…».

Так сталося, що і Пушкін, і Керн виявилися різними героями різних історій про кохання.

Символіка і мова українського кохання

Либонь, тих слів немає в жодній мові,

Та цілий світ живе у кожнім слові

І плачу я й сміюсь, тремчу і млію,

Та вголос слів тих вимовить не вмію.

Леся Українка

Символіка українського кохання — тема, варта окремого дослідження. Спробуємо лиш оглянути символи-асоціації, символи-епітети українського кохання. Найвиразніше серед асоціативних ознак кохання — це серце. (Про що детально йшлося у першому розділі). Серед інших суттєве значення мають природа загалом та сонце й квіти зокрема.

У піснях, які приписують легендарній поетесі Марусі Чурай, підкреслено дуже тісний зв'язок між Коханням і Сонцем, наприклад, в одній з них читаємо:

Нема мого миленького, нема мого Сонця, Ні з ким мені розмовляти, сидя у віконця; Нема мого миленького, що карії очі, — Ні з ким мені розмовляти, сидя до півночі

У Миколи Вороного в «Ікарі» знаходимо показовий ряд понять кохання — сонце:

Бо кохаю сонце красне, Бо кохаю світло ясне, — Їїм живу, йому молюся…

У Василя Симоненка в поезії «Любов»:

Любов, як сонце, світу відкриває Безмежну велич людської краси.

У багатьох прозових творах зустрічаємо блискучі описи романної атмосфери переживань і пристрастей, органічно вплетених у мереживо краси природного довкілля. Михайло Коцюбинський в своєму «Intermezzo» описує: я тебе люблю, бо…слухай: з тьми «невідомого» з’явився я на світ, і передих, і перший рух мій — в темряві матернього лона. І досі той морок і мною панує - всі ночі, половину мого життя стоїть він між мною й тобою, його слуги — хмари, гори, темниці — закривають тебе від мене — і троє ми знаємо добре, що неминуче настане час, коли я, як сіль у воді, розпущусь в нім навіки…Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість — і коли відходиш — я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у феєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ти гаснеш і тікаєш до мене, творю твою подобу, даю наймення їй ідеал і ховаю у серці. 1 він мені світить».

Квіти — спеціальна тема, що набула не лише любовного забарвлення, а й носила для кожного з поетів чи письменників тільки ними визначений неповторний зміст.

Улюблені Лесею Українкою троянди в залежності від настрою міняють колір. Вони можуть бути білі й рожеві, червоні й блакитні. Гра кольорами квітів, можливо, найулюбленіша й у багатьох інших відомих українців. Довкола білої лілії, що її подарувала Ольга Кобилянська Василю Стефанику, розгортається пристрасна дискусія у листуванні. Стефаник пише Кобилянській, що лілію мусив «вбити», бо не розуміє і не приймає білого кольору. Взагалі переконує, що подаровані їй жовті і червоні троянди важливіші — бо такий колір підкреслює і любов, і красу. Рожевий переважає в Пантелеймона Куліша. Жінки у нього завжди пов'язані з рожевими квітами:

«Ви, наші землячки, рожеві квіти наші, темнотою прив'язані, вмиваєтесь Божою росою».

«Мої кохані сестри — мої рожеві квіти!».

У Михайла Коцюбинського в чернетках до оповідання «В дорозі» знаходимо симпатичний фрагмент опису своєрідної пристрасті природи: «Це була оргія квітів…і трав, п'яний сон сонця,…якесь шаленство кольорів, пахощів, форм».

Звичайно, за традицією, в темі любові-кохання домінує червоним колір. Це і фольклор, і пізніші поетичні твори, що стали основою для популярних пісень.

«Два кольори» Дмитра Павличка:

Два кольори, мої два кольори, Червоне — то любов, а чорне — то журба…

«Червоні маки» Романа Савицького:

Червоні маки — квіти кохання, Ясні надії, тихе бажання. Червоні маки — квіти кохання, Болючий спомин, тихе ридання…

Українською традицією вважалася також своєрідна, толерантна сороміцька лексика. Історично на публічному рівні в Україні не застосовувалися «відверті» висловлювання про інтимне життя. Той же М.Коцюбинський, обговорюючи з М.Могилянським переклад свого оповідання на російську, намагається довести, що спеціально дозволив слово «зади», оскільки це виправдано за текстом. «Як ви пригадуєте собі, - пише автор, — в оповіданні «В дорозі» я ніде не вживай дуже грубих слів, а в останній сцені я зумисне вжив те грубе слово… Мені хотілося цим грубим словом ударить читача» т. Недаремно у 80-х роках під час активної дискусії щодо суверенізації України вигулькнула призабута тема національної, традиційної сороміцької лексики. Було зроблено спробу показати штучність російського «матерного языка» в традиційній українській мові. Молоде покоління журналістів і літературознавців намагалося навіть міфологізувати цю тему, описуючи різноманітні романтичні історії про «розкішшю», «прутня», «перса» тощо. Згадалися тексти Івана Котляревського та Івана Нечуй-Левицького, де описана звична українська лайка. Вона іронічна, комічна, бурлескна, трагічна, навіть нестерпно ненависна й зла, але не статева й брутальна. Проте вже найближчим часом виникає інша тенденція: критика української художньої літератури, що не спромоглася витворити жодного пристойного еротичного чи порнографічного твору. Тому представники альтернативної письменницької генерації вирішили максимально наблизити літературну мову до побутової, включно з типовим матерним компонентом. Парадоксально, але, попри всі намагання, такі твори не змогли оформитись як суспільно сприйнятна течія модерної літератури.

Серед культових слів українського кохання і ніч. У багатьох філософських та літературних роздумах ніч не просто важливіша за день з міркувань виключно сексуальних, вона — серце почуттєвого у людини. Саме вночі найбільше мріють про день. І сон — це теж думки про день. Коли ми говоримо, що ніч важливіша за день, повинні додавати, то вона почуттєво майже завжди визначає майбутній день. День — у сенсі життя. Через ніч можна заглянути не просто в день, можна збагнути душу одне одного. Недарма Олександр Олесь знаходить блискучий образ:

Красі твоїй молюсь! Ночей — очей твоїх боюсь! Не вірю ночі їх. (Була в очах твоїх?) Страшить мене пітьма, Хоч папороть сама Цвіте в очах твоїх Ясніше сонць усіх.

Якщо шукати метафори давньої філософії, то в українській традиції, як я її розумію, ніч — це душа, а не тіло… Ніч вимагає, перш все, почуття, а вже потім — пристрастей.

Загалом, місією української мови була необхідність найвиразніше й наймилозвучніше передати свої думки один одному, а вже потім спілкуватися із суспільством чи світом. Саме тому в ній беззаперечно існує багатобарвна стилістика інтимного і неформального спілкування, а менш виразно представлена публічна і професійна лексика. Логіка історії зробила українську мову кохання і почуттів набагато важливішою за українську мову політики і науки.

II. АНТОЛОГІЯ УКРАЇНСЬКОГО КОХАННЯ

Українське кохання в листах

Подібні збірки були традиційними для багатьох країн світу. В Україні видавалися «Пісні Купідона: Любовна поезія на Україні XVI — початкуXIXст. «(1984), «Чари кохання: Любовна лірика українськихпоетів XIX- початку XXст. «(1985), «Оріон золотий: Любовна лірика українських радянських поетів» (1986) та «Український декамерон «(1993).У Росії видання «Любовь в письмах выдающихся людей XVIIIи XIXвека» побачило світ у 1913 році та стало бібліографічною рідкістю, потім було перевидане 1990 року в Москві. Збірка упорядкована однією з найбільш відомихлітературних пар початку століття в Росії - Федором Сологубом та Анастасією Чеботарьовою. У передмові Сологуб писав: «Ця книга не збірка еротичних листів у вузькому розумінні цього слова; водночас її не слід розглядати як збірку, що претендує на історичну повноту і закінченість. Ця книга має характер виключно психологічний, а її мета — продемонструвати читачеві видовище душі, яка глибоко і сильно переживає різноманітні почуття, повнозвучно відгукується на всілякі явища - одним словом, перед картиною душі, просвітленої коханням» .

Авторська версія антології українського кохання подається традиційно - листування, точніше фрагменти чи повні тексти листів відомих людей, далі поезія й прозові твори про розуміння, суть кохання. Вибір творів для «Антології»здебільшого суб'єктивний, хоча й тут застосовано певнізагальні принципи. Перший - це максимальне представлення думок найвідоміших мислителів, державних і громадських діячів, митців, другий - використання саме таких ідей, думок, що вирізняються самобутністю і одночасно традиційністю тлумачення українського кохання.

Любовь в письмах выдающихся людей XVIII и XIX века. — М., 1990.- С.З.

Іван Мазепа (1640—1709),

Визначний український гетьман, меценат

Листи Івана Мазепи до Мотрі Кочубеївни

Моя сердечне кохана, найліпша; найлюбезніша Мотронько!

Вперед смерти на себе сподівався, ніж такої в серцю Вашім відміни. Спомни тільки на свої слова, спомни на свою присягу, спомни на свої рученьки, котрі мені не раз давала: «що мене — хоч будеш за мною, хоч не будеш - до смерти любити обіцяла».

Спомни наостанок любезну нашу бесіду, коли ти буала у мене у покою: «Нехай Бог неправдивого (неправдомовного) карає, а я — хоч любиш, хоч не любиш мене — до смерти тебе, відповідно до слова свого, любити і сердечне кохати не перестану, на злість моїм ворогам». Прошу і дуже, моє серденько, яким-небудь способом побачся зо мною: що маю з В. М. далі чинити. Бо вже більш не буду ворогам своїм терпіти, оконечну помсту вчиню, а яку, сама побачиш.

Щасливіші мої письма, що в рученьках твоїх бувають, ніж мої біднії очі, що тебе не оглядають.

Моя сердечне кохана Мотронько!

Поклін мій віддаю В. М., моє серденько, а при поклоні посилаю В. М. гостинця - книжечку і обручку діямантову, прошу теє завдячне прийняти, а мене в любові своїй невідмінно ховати, заки дасть Бог з ліпшим привітаю. За тим цілую уста коралевії, ручки біленькії і всі приваби тільця твого біленього, моя любенько кохана.

Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа. — Львів, 1933. - С. 50—51.

Григорій Сковорода (1722—1794),

Визначний Український філософ, просвітник, поет, музикант.

Лист Григорія Сковороди до Михайла Ковалінського

12 липня 1763 року.

Здрастуй, мійжаданий!

Турбото і втіхо душі моєї, найдорогоцінніший Михайле! Подібного до того, як музичний інструмент, якщо ми його стаємо здалеку, здається для нашого слуху приємнішим, так бесіда з відсутнім другом звичайно буває набагато приємнішою, ніж з присутнім. Особливо з тобою у мене виходить так, що я тоді більше люблю тебе і прагну твоєї найприємнішої бесіди, коли ти відсутній і коли без участі тіл душа з душею умовно і безтілесно розмовляє і проводить разом час. Тоді ніяка відстань і ніяке пересичення не зменшує приємності, а навпаки, її збільшує, насолода все більше зростає, бо зовсім інше положення і стан невидимого, ніж тілесного ітлінного. Ці міркування не останнє місце посідають серед тих, якими я звичайно пом'якшую прикрощі життя. Бо що може бути більш приємне, солодке і животворне, ніж любов? Хіба мені не уявляються позбавленими сонця і навіть мертвими ті, що позбавлені любові, і я анітрохи не дивуюсь, що сам Бог називається любов'ю. Далі, хороша любов та, яка є істинною, міцною і вічною. Любов ніяким чином не може бути вічною і міцною, якщо породжується тлінними речами, тобто багатствам і т. ін. Міцна і вічна любов виникає із спорідненості тих душ, які змінюються доброчесністю тих, хто її гартує, а не тих, хто її руйнує. Бо як гниле дерево, так і між негідними людьми не виникає дружби. Тому, якщо тобі моя любов дорога, не бійся, що вона промине. Бо поки ти шануєш чесноту, доти і любов зростає, подібно до того, як дерево непомітно з коми росте і само стає сильнішим, ніж смерть. Постійно ти перед очима душі моєї, і про що б хороше я не думав, і що б я не робив, мені здається, що тебе бачу лицем в лице. Ти мені снишся, коли я лишаюсь на самоті, ти мій супутник і товариш, коли я на людях. Коли я сумую, ти відразу ж береш до себе частину скорботи, якщо я чомусь радію, ти також стаєш учасником радості, так що я не можу умерти без того, щоб образ твоєї душі я не взяв з собою, як тінь забирає тінь, якщо тільки цей розподіл може заподіяти смерть, руйнує тіло, душу ж робить більш вільною. Так, вільний від тіла, я буду з тобою в пам'яті, в думці, в мовчазній бесіді: до такої міри любов сильніша самої смерті. Це моя любов до тебе, що постійно піклується про твоє благо, і тепер хай скаже тобі щось таке, що послужило б на користь душі і твого тіла. Ще що ж мені сказати тобі?

Сковорода Г. Твори. Т. 2. - К.: Наук. Думка, 1983. - С. 421—422.

Пантелеймон Куліш (1819—1897),

відомий український письменник, історик, громадський діяч.

Листи Пантелеймона Куліша

З листів до Лесі Милорадовичівни

20 листопада 1858 року.

Я такий чоловік, що хоч би кого й десять літ не бачив і не чув, та все однаково кохатиму. Мені хотілось зійтись із Вами колись, як і я сам та й Ви теж поробимось людьми старими. От тоді пізнається настояща ціна нашому серцю: чи справді воно щире золото, чи ледача мідь, котра блищить тільки тоді, як її вияснять, а занехай, то й потускне або ще зеленим ядом зацвіте.

22 листопада 1859 року.

Я Вас люблю; люблю за те, що в Вас молоде серце, що в Вас весна на душі; люблю так, як поети люблять річку в красних берегах, у садах, у пишних прохолодних левадах. Кому ж і любити гарну дівчину, панну між паннами, як не нашому брату?… Ваш голос тривожить мою душу!… Жажду Вас бачить і чуть!…

З листа до Параски Глібової

Як грубо Ви розумієте мене, коли могли написати слова «но ваше велике самолюбство»… Я гадав, що жіночий розум ясніший від чоловічого через причетність жіночого серця, і тут помилився. Ви питаєте: кого я люблю? Та кого ж мені любити, скажіть? Я вже писав, що люблю свій ідеал істини, добра й краси і тому, що всього цього є потроху в людях, то я й люблю потроху багатьох, особливо тих, кого менше знаю. Але кого я маю намір покохати? Це питання для мене надто мудре. Проте відповідаю: я маю намір покохати, тобто покохав би жінку, котра в усьому, що я роблю, бачила людське, а не тваринне прагнення, котра була б певна, що я не здатний ні на що вульгарне і котра поважала бсвободу взаємин так, як я її поважаю.

З листа до Марка Вовчка

Ви справді любите мене в малій мірі. Схилити Вас на щось для Вас корисне я не сподіваюсь більше, а захопити Вас на те, що власне мені потрібне, не можу та й не хочу. Даючи надто багато, я не хочу одержати надто мало. В Вашій душі холод, що ледве допускає й ту близькість між нами, що існує. Досить мені катуватись божевільним захопленням до жінки, нездатної любити палко…

Слава Богу, я відчуваю якийсь гордовитий спокій, усвідомлюючи себе вартим іншого кохання, палкішого, самозаперечнішого.

З листа до Тараса Каменецького

Не таїть справжньої причини моєї смерті: я не соромлюсь її, і не один дурень буде з неї сміятись. Згага любові була в мене від самого юнацтва, але кепське виховання та злидні не дали мені змоги найти по собі жінку. Я вибрав Олександру Михайлівну навгад, я покохав її на віру. Її безглузда мати не давала мені з нею зблизитись і пізнати її, а їй дати себе пізнати. Звідсіля вічне моє прагнення, вічне почуття невдоволення життям. В Марії Олександрівні(йдеться про письменницю Марко Вовчок — ав.) та сама омана, тільки з іншого боку. Вона спочатку захопилась мною, як людиною вищою від інших, а коли зустріла людину, що здалася їй ще вище, вона охолонула до мене, але, охолонувши, тримала і далі, Бог зна чому й для чого, дуже близько до себе. Вона ніколи не давала мені «разувериться» в її любові… Але Ви все знаєте, її легковажність і зрадливість загубили мене. Життя мені обридло. Я холодно вирішую припинити його. Нічого не бачу втішного в прийдешньому, окрім надмірних мук душевних. Остання моя думка й останнє піклування моє про Олександру Михайлівну, що глибоко мене любила, та не могла задовольнити своїм коханням. Ревнощі її були надто природні: я вічно прагнув якоїсь іншої любові. Коли це гріх, то мене за нього покарано і жорстоко. Ви були за свідка моїх страждань, і страждання — ніщо в порівнянні з холодною мукою, що затьмарює мені все, все на світі. Обручку Марії Олександрівни й хрестик понесу з собою. І вмираючи, люблю цю жалюгідну жінку, що для неї готується найнещасливіше прийдешнє. Як гаряче бажав би я одвернути це від неї, принісши в офіру всьго себе, всього!

Але, може, я ще лишусь жити; може, переможу свою тугу й полегшу свого часу страшну долю Марії Олександрівни.

Петров В. Романи Куліша. — К., 1994. - С. 130—131.

Микола Костомаров (1817—1885),

відомий український історик, публіцист, громадський діяч.

Лист-присвята Миколи Костомарова до Аліни Крагельської

Лютий, 1847 рік.

Від Бога призначена подруга життя, улюблена Аліно!

Приносячи Вам у подарунок цю книгу, я прошу Вас понад усе, чого міг би просити жених у своєї нареченої, з глибокою увагою прочитати все, що написав тут великий автор, засвоїти дух цього твору, особливо ж зберегти у своїй пам’яті й у своєму серці написане на стор. 178 і далі, і взагалі так сприйняти «L’ imitationdeJesusChrist», щоб за допомогою всевладної благодаті Вам стала ясна, як день, та велика спасенна думка, що справжні християни в шлюбному союзі з'єднуються не тільки тілом, але й духом, не для плотських утіх, не для кар'єри, не з суєти, не з того статевого прагнення, яке в світі неправдиво профанується ім'ям кохання і яке єсть не що інше, як хіть серця і очей, не для всиляких земних насолод, а для того, щоб при взаємній допомозі пройти дружно й міцно через усі спокуси, хвороби, нещастя і невозбранно досягнути царства вічної любові. З'єднуючись з Вами шлюбом, я не прошу Вас любити мене, а прошу любити Христа й той навчить Вас, як любити мене й все навколо. Благаю Вас не раніш іти до шлюбного вівтаря, як тоді, коли не вводячи в оману себе, відчуєте, що Ви приготовані невхильно йти шляхом, позначеним для Вас на землі, в дусі любові Христової.

Петров В. Аліна й Костомаров. — К., 1994. - С. 221.

Марко Вовчок (Марія Вілінська) (1833—1907),

відома українська письменниця, перекладачка

Лист Марії Вілінської до Опанаса Марковича

4 вересня 1850 року.

Через що в мене така дивна вдача? Усе, мені здається, я пережила, про що б я не чула й не бачила. І ніщо, здається мені, мене не лякає, як інших. Усе нібито надто звичайне. Чи це байдужість, чи це сподіванка, що все, що трапиться, обернеться якнайлучче, чи я надто певна в собі, що зможу все витримати? Я уявляю собі іноді всі нещасті, які можуть трапитись, — нема жодного, якого б я не могла перенести. Мені здається, я перенесла б усе спокійно І, сказати, з радістю спокутуючи всі помилки неповерненого минулого, навіть прийдешнього.

Багато, багато є такого, чого не можу сама розтлумачити словами. У мене так багато думок, що я нібито завжди думаю. Іноді, розмовляючи, я відчуваю раптом, як прилинуть думки найрізноманітніші: добрі, лихі, порожні, важливі, усе так перемішано, І все здасться так дивно. Коли я буваю на самоті з природою, мені здається, ми вкупі, разом думаємо, але я не можу розповісти. Не можу… Чи ж бачив ти, як тіні набігають на горби після півдня? Мені здається, всі думки в мене також одна за одною минають швидко, швидко, не встигаєш за ними стежити.

Безкрає сине, забарвлене чистим індиго небо. Горби, що відходять у блакитну далечінь. Увесь світ насичено цією синьою блакиттю. У синяві неба, далечині ультрамаринових лісів тануть думки, такі ж ясні й прозорі, як і хмарки на небі. Навколо синій супокій, блакитна тиша. Після півдня!

Лежати на землі, дивитись на небо й думати. Навколо й на душі божественна спокійна байдужість всепізнаності й всепевності… переповненість думками, та мудрість, що вища слів, що вже не знає слів, що її не можна виявити в словах. Тільки мовчазність може бути варта цієї мудрої насиченості буттям і думками.

Петров В. Романи Куліша. — К… 1994. - С. 144.

Володимир Антонович (1834—1908),

відомий український історик, археолог, етнограф, археограф.

Лист Володимира Антоновича до Катерини Мельник

1880-ті роки. Київ.

Серденько, не покладайте на мене гніва — вчора ввечері ніяк не можна було вибігти - і мучивсь я, і вередував, і мало не плакав, і снились Ви мені цілісеньку ніч; сподіваюсь сьогодня вирватися хоч на 1/2 з словаря та побігти до Вас приміром о годині 10-ой — чи застану Вас?

Ваш Вл(адамир)

Леся Українка (Лариса Косач) (1871—1913),

Визначна у країнська поетеса, громадська діячка.

Листи Лесі Українки

З листа до N. (Сергія Мержннського)

7 листопада 1900 року.

Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись… А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, — вона тремтить, як струна, — все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем своїх твоїх блискучих очей, — ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! очі з іншої країни…

Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди?

Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми? Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? візьми мене з собою, і нехай над нами в'януть білі троянди! Візьми мене з собою.

Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає?

0 дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже…

Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!

І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

Українка Л. Зібрання творів. У 12 т. — К.,1975—1978. - Т. 1. - С. 257—258.

З листа до Ольги Кобилянської

15 серпня 1901 року, Буркут.

До когось любого, і дорогого, і славного!

Комусь така досада, що страх, бо він бачить, що його довгий-предовгий лист до когось пропав.

1 жаль, що той лист (стільки писаний) пропав, а ще більше жаль, що хтось, певне, сердиться і думає: «От подлий той білий хтось — не міг досі ні на один лист зібратись!» Тільки ж хтось не подлий, бо він писав, а подла тутешня пошта, що лазить, як гусениця, помалу та ще й губить листи по дорозі. Коли б ще в який інший час лист пропав, то б нічого, а то якраз тепер, коли мені хтось і так зажурений, коли треба до когось бути дуже уважним і нічого «подлого» йому не робити. Хтось так не хоче, щоб той лист пропав, хтось дуже не хоче!!…

…Не всі мають те, що хтось має іскру в серці, огонь в душі, се, може, не дає щастя, але дає щось більше і вище від щастя, щось таке, чому назви нема в людській мові. Правда ж? правда?

Ох, яке воно холодне, сеє Schwarzaufweiss!Нема тону, нема жесту, нема мовчання. А якби тепер тут був хтось та й ще хтось, вони пішли 6 разом над Черемош, от така зараз, і сю темну-темну ніч, і слухали б, як вода шумить, і дивились би, як зорі пробиваються крізь темні хмари, і згадали б мовчки, не говорячи слова, все найгірше і все найкраще з свого життя, погляди й руки стрівались би в темряві, і було б так тихо-тихо, дарма що річка шуміла б… а потім хтось вернув би до хати вже менше смутний.

А тепер? Чи хтось менше смутний? Чи хтось чує, як його хтось любить? Хтось його так високо ставить в думці своїй і так заздро боронить від всього, що може вразити чи образити. Нехай хтось не зневажає себе, нехай хтось плаче, комі йому тяжко, але нехай не катує себе за, бо комусь іншому болить від того, дуже болить…

Ні, ні, хтось тільки зробить паси дуже-дуже ніжно і не буде вже нічого казати, а хтось і так буде читати чиїсь думки. Хтось.

Українка Л. Зібрання творів. У 12 т. — К., 1975—1978. -Т. 11. - С. 266—268.

Іван Франко (1856—1916),

відомий український письменник, вчений, громадсько-політичний діяч.

Лист Івана Франка до Ольги Рошкевич

Не знаю, чи Ви розумієте те, яке важке завдання Ви наклали на мене, просячи мене нічого більше Вам не писати… Якщо Ви й можете відповідати мені, - це моє останнє лікарство, - стану спокійнішим, коли розкрию Вам усе своє серце… Якщо б Ви могли заглянути у моє нутро, — Ви б знайшли там сто разів більш фантастичні образи, сто разів гарячіші почуття, та я сам поборюю їх, бо, може, й це сяк чи так містить у собі багато такого, що може Вас образити, бути для Вас немилим…

Я хотів до свого теперішнього листа зібрати всю свою відвагу, увесь свій лише можливий спокій, але вже тепер бачу, що це для мене, мабуть, буде неможливим. Моя рука дрижить. В цю хвилину пересуваються переді мною усі роки нашого знайомства, почавши від того вечора, коли Ви сказали мені: «Сподівайтесь, що все буде добре», дотепер. Так, я надіявся — не скажу вже, на взаємне кохання з Вашого боку, я надіявся на те, що Ви все ж раз виявите мені зовсім щиро всю правду. Були дні, - і вони вже минули, — коли я був такий сміливий з Вами, що я усно говорив Вам про це, — але й тоді Ви завжди говорили: «Пізніше, пізніше. Говоріть наперед з батьком». І це сталося, - а я все ще не маю певності щодо Ваших почувань… Чого я не перестраждав під час цих канікул! Каждий вечір, каждий ранок приносив мені нову муку…

Горак Р. Тричі мені являлася любов. — К., 1987. - С. 22.

Маркіян Шашкевич (1811—1843),

поет, громадський діяч.

Лист Маркіяна Шашкевича до дружини Юлії

Дорога любочко моя! Юлюнцю моя! Хотів би тобі багато розповісти, але чи зумію те написати, сумніваюсь, бо є це, власне, слова — дрібниці для інших, котрі лише у плавній, щирій, відвертій, добродушній, веселій розмові розлученого подружжя щедро можуть приходити на думку.

Юлюнцю, проси тата добродія і маму добродійку, щоб дозволили тобі в суботу приїхати і повеселити знудьгованого чоловіка. Проси маму також мене і від себе, щоб була ласкава разом з тобою приїхати, бо в неділю візьму останнє посвячення священика божого.

Цілую тебе, дорога Юлю, ти знаєш як щиро. Кохай мене, як я тебе кохаю, — і буду я щасливий, ти будеш щаслива, бо я тим щасливий, що тебе кохаю.

Твій Маркіян.

Шашкевич М…, Вагілевич І., Головацький Я. Твори. 1-С. 126—127.

Василь Стефаник (1871—1936),

відомий український письменник, громадський діяч.

Листи Василя Стефаника до Ольги Кобилянської

1 жовтня 1898 року, Русів.

Добра пані!

Ваша лілія тепер моя. Я єї гірко ніс. Дорогою я боявся, аби не спеклася в моїх руках. У лісі я єї купав у керничці,як малу дитину.

То не може бути, аби вона кому стояла на заваді.

Ви лиш так єї уздрите. Я запутаю свої смагляві руки у Ваше чорне волосся і приведу Вас до неї. Мої руки будуть, як галузє дуба, а волосє Ваше буде як шовк коло дуба. Мій товариш, вітер, буде зі мною гратися - а шовк буде плакати - тихонько, ніжно — як шовк знає.

Тогди Ви побачите лілію мою в книжці, з одного боку червоний лист свидовий, а з другого жовтий, черешневий.

Я буду Вам казати: Лілію Вашу я вбив. Я не люблю цего квіту - він такий біленький, що чоловік мусить єго сплямити. Най ангели тримають єго, бо то їх чічка. Тому я поклав червоний і жовтий лист коло неї, аби вона вмерла. Я її файно замордував. Тепер білість єї від неї відстала, а за нею десь далеко виднієся сива ткань. Так з білого мармору виглядає сивий. Я люблю червону рожу. З неї, як зі скали спливає червоність і по світі розходиться — ріки грубі і масні. Як по дорозі стоїть то пропадає в заливі червоности. Кожда пропаде.

Ще люблю жовту рожу. Вона як дідько смієся з червоної, з грубої і масної. «Хоть ти їх тілько годуй - каже - тих людийсвоїм червоним смальцем любовним, то вони не понажираються, все будуть облизуватися!»

Я Вам дам жовту і червону рожу. Ви їх ліліями не замордуєте. Ваші лілії умруть.

Хотів би м на Вас пімститися і чую, що сили мені хибує. Ваш лист так мене мордує, що єго закопаю. І прийшло Вам на душу говорити так, як осінь говорить!! Я люблю осінь, але як вона балакає - то…

Треба бути духом, аби самоту і тишину любити. Мене тишина виносить на такі висоти, що мені голова в'яне і я скочуюся, як камінь у долину. Мені тогди треба дуже білих рук, аби мене гладили по голові, і губів грубих, аби хухали на мене і казали: не бійся, я тебе не дам.

Так було давно, як я видирав горобці з гнізда і впав, то моя мама гладила мене і хухала на голову та й казала, що буде легше. Справді було легше, бо я знов брався до гнізда. Мій ліс пожовтів і подібний до лану проса. На найбільшому дереві зависло чорних ворон дуже багато. Я сижу під тим деревом, гадаю про брата, що повісився, і тішуся, як дитина, що мене на тім дереві ще так борзо не найдуть. Я буду у Вас сего тижня. Бувайте здорові.

В. Стефаник

Стефаник В. Повне зібрання творів. У 3 т. — К., 1954. - Т. 3. - С. 148—149.

Про цей лист читаємо в листі Ольги Кобилянської до Стефаника, написаному вже в квітні 1931 року:

Дорогий Стефанику!

Давно це було, як ми ще були молоді, як одного року перебувала я під час ферій в селі Белелуя у моїх свояків Сінгалевичів, а ти прийшов відвідати мене. Ми ходили довго по гарнім саді і оглядали розкішний зільник під вікнами приходства. Про що говорили — не пригадую — може про літературу і писання. Ми були потрохи змішані. З зільника я подала тобі перед прощанням білу цвітку з помеже широкого буйного листа, що пахла оп'яняючим запахом… В моїм цвітнику виростає і та біла цвітка, яку я тобі тоді передала…

5 червня 1899 року, Краків.

Добра товаришко!

Я Вашого листа не спалю, бо нема єго защо, такого гарного і сердечного, палити. Най він собі стоїть поруч із другими Вашими письмами, я колись знов єго буду читати, буду читати й гадати собі то само, що тепер гадаю. Добре мати доброго товариша, що такий він, як ота пані біленька, як павутинка, що нагадує собою синяве небо, як мамина рука, що спокійно гладить по волоссю. І так хотів би спокою, так хотів би серця, так хотів би кінця думкам своїм безкраїм. Я би тогди сказав людям щось таке сильне й гарне, що такого їм ніхто не казав ще. Але мені треба пестощів з такими великими, добрими очима. Треба мені на мій волос буйний такої долоні, аби вона спивала з голови всі мої несупокої, непевности і безнадійність. Я не можу жити в борбі і не можу стерпіти ринку. Хочу людий, а їх нема.

Часом я думаю про смерть, як про якусь гарну жінку, що дотулиться рукою і все минеся, все, все. Лиш під вишнею на могилі, лиш гріб зелений, чорний і білий гріб — лиш спокій і гріб.

Я дохожу до такої кам'яної стіни, що або я собі голову в ню розтріскаю, або стіна тота западеся і там буде луг зелений і одно серце, і одні очи, і руки білі, і я лишуся там, аби за все забути. Чикаю того свого чуда, але такий сумний, сумний.

А от Ваш лист такий пестотливий, такий сердечний, що по нім мені якось лекше і я його палити не можу. Хіба як цей лист палити, то маю палити все, що є у мене м'ягкого і горяче-люцкого. Не можу листа Вашого спалити.

Той Ваш визов далеко був не такий, але єго гарно повтинали — більшу половину і лишили то, що було найлагідніше.

Я тепер нічо не пишу, хоть тисячі планів головою пересуваєся. Та треба писати другу книжечку і пускати єї по нашій землі. Може хто полюбить нашу землю, але дуже, дуже, так, як я люблю. Чи хто порозуміє, чи ні — се байдуже, і лиш коби двох, трьох полюбило наших людий. Розумієся то така студінь, що цвіт всихає.

На остаток я безгранично Вам вдячний і дякую Вам, що-сьте такі до мене щирі. Через Вашу щирість я більше у світі щастя зазнав.

Посилаю Вам «Сину книжечку». Злагодив давно, але не знав-єм, чи висилати, тому Стоцкого питався за Вас. Будьте здорові.

В. Стефаник

Там же. — С. 184.

16 травня 1900 року, Львів.

Добра товаришко!

Не був я у Кракові три тижні і зараз мене ваш лист не дійшов і зараз я на него не відписав. Їхав я на великдень межи люде, бо яковось воно було тут сидіти. Був у Тернополі і Львові і правду аби сказати, то не загрівся, а як коли б ще гірше засумував.

Вашим листом я зрадувався, бо ніхто до мене так не пише, ну так горячо, гарно. Я не можу собі місця найти, не знаю де поїду, де зіпруся. Може поїду на Україну, може до приятелів на село. Бо певно, що до Русова не заїду, бо не можу.

А що я пишу? Я би волів найліпше нічого не писати. А пишу тому, аби залізти в щось, аби загребтися. Роблю тепер над драмою і пишу коротенькі образочки. Все хочу на осінь злагодити. Ну, і потрохи роблю над екзаменами.

Я забув усі гарні слова, повилітали з душі, як птахи, і лишили мене навіть вони. Я би Вам за лист такий дав все, а написати то я не годен — відвик. Писати я до вас буду, а коли ми здиблемося, коли себе повитаємо, то не знаю. Вірно, що ще здиблемося і поговоримо.

Я хотів би-м Вас побачити у моїй хаті у Кракові. Посадив би-м Вас на рожеву канапку, дав яблок їсти і молока напитися і: говоріть, моя добра, гарно, шовково, дзвінким голосом. Хотів би-м.

Та пишіть до мене. Здоровлю Вас сердечно.

Василь Стефаник

Там же. — С. 212—211

Олена Теліга (1907—1942)

поетеса, громадська діячка.

Листи Олени Теліги до Михайла Теліги

30 квітня 1925 року, Горні-Черношіце.

Там за віконцем розцвіли вишні, А тут, в кімнаті — фіялки сині. «Чому ж зникли всі сни колишні? Чому на душу лягають тіні?

Це початок мого вірша, який ніколи не буде мати закінчення, мій єдиний, мій коханий Михайлик! Бо я тільки одержала від Вас листа і одразу з душі зникли всі «тіні» і я певна, що з'являться всі колишні сни, а за вікном такі чудові вишні, а в кімнаті фіялки.

Та й взагалі, жити на світі чудово!…

…Михайлику єдиний, зустріч моя найсвітліша! Яке ж щастя, я зустрінулася з Вами. Тепер, що зі мною не буде, я завжди буду знати, що є на світі люди такі, як Ви. Не пошлі, не порожні — милі, милі, Ви пишете, що приїдете до Праги аж за тиждень, бо в цю суботу поїдете на вечірку. Це, звичайно, шкода, бо я за Вами буду скучати… Але, звичайно, на вечірку піти варто. Потім будете оповідати мені про неї, й я буду така горда, що ось Ви бачите стільки людей, панночок, але кохаєте лише одну мене!

«Любов свободна», Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого… Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, «фліртуйте». І мені ви ніколи не зробите неприємності. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не «каторга єгипетська» не обов'язок, а світле, радісне, вільне щастя! Любов не можлива без повного цілком довір я. А я Вам вірю безмежно! Тільки будьте завжди щирим, а я знаю, що я для Вас — ЄДИНА.

Між іншим, Михайлику, з фотографією у мене вийшла мука!!!! (Я попала до якогось дивного фотографа. Зфотографувавши мене, він залишився незадоволений першою фотографією і зафотографував мене ще раз, причому примусив фотографуватися, крім того, ще раз в капелюсі (і за ту ж ціну — чудак!!). І одні з цих фотографій будуть готові в понеділок, а другі в середу. Я роблю так: в понеділок посилаю Вам фотографію одного типу — відразу ж, а в середу ~ другого. Одна фотографія маленька і буде нагадувати, яка Оленочка малесенька, а друга велика буде нагадувати Вам про велике моє кохання… Так що в вівторок Ви будете мати якусь мою фотографію.

Якби Ви знали, Михайлику, яка я тепер зайнята. Акуратно ходжу на лекції. Ходжу на студію театральну. В суботу у нас академічне свято, і проф. Вагнер мучає мене з віршами.

Потім я деякий час мушу уділяти своїм «претендентам» і вести з ними «інтелігентні» розмови. І це найтяжче. Краще три години лекції Білецького плюс реферат з грецької літератури, ніж година розмови з деякими з них.

І найменше часу уділяю я моєму єдиному Михайликові… Та зате думкою я весь час з Вами. Хоч би скорше Ви приїздили до Праги, аби Вас могла побачити.

Цілую Вас щиро і міцно, на довго Ваша Оленка.

Р.S. А я вже думала, що Ви мене забули, коли Ви мені не писали. Пишіть!!!

Теліга О. О краю мій…: Твори, документи, біографічний нарис. — К.: Вид-во Олени Теліги, 1999. - С. 334—335.

Микола Куліш (1892—1937),

драматург.

Лист Миколи Куліша до Олімпіади Корнєєвої-Маслової

8 вересня 1933 року.

… пішли ми з Вами вперше… Тоді, пам'ятаєте, стояв такий голубий, чистий, сонячний день вересня, і десь високо курликали журавлі, і вилася павутина, і хтось грав на піаніно… Я не можу пригадати, якого це числа було, але я й зараз бачу вас, це перше. Друге, це, повернувшись додому, я сів… писати вірш про наше побачення, про журавлів, павутину, піаніно і в мене, добре пам'ятаю, нічого не вийшло. Я застряг на третьому рядкові, на слові акорди, бо ніяк не міг добрати рими, крім геометричної хорди і фіорди. На тому й заснув. То мені до ранку снилися хорди, фіорди і десь далеко за фіордами - ви. Пишу вам зараз про це, бо страшенно приємно про це згадати, так приємно, що навіть слово хорда і хорди здається мені тепер таким симпатичним, ніби воно не геометричного, а любовно-поетичного, якогось просто надзвичайного походження. А пам'ятаю, як я вас поцілував привселюдно в кіно і ніхто цього не помітив, бо ви тоді так спалахнули…

Куліш М.Т. Твори. В 2 т. — К., 1990. - Т. 2. - С. 639.

Олександр Довженко (1894—1956),

відомий український кінорежисер, письменник.

Лист Олександра Довженка до Юлії Солнцевої

ЮЛІАНА 14 листопада 1952 року.

Я так люблю мою Юлю, як ніби й не любив ще ніколи за двадцять п'ять років родинного з нею життя. Я безупинно говорю їй найніжніші слова. Милуюсь нею, весь переповнений до неї глибокою ніжністю.

…Так, я люблю її, мою Юлю, і з того щасливий. Хто послав мені любов?

Пречиста вода великої Ріки мого народу! Се її цілюща волога оповила, омила мене, її вічно дівоча українська ласка і бездоганна чистота її багато-щедрих фарб.

М'яка тепла вода її оповила мою душу, очистила від журби і скорбот, повернула до краси. І став я тим, для чого родила мене Мати моя, добрим і радісним. Вона наповнила серце моє любов’ю, миром, щастям. І я благословлятиму тепер усе життя чисті її береги, і плескіт ласкавий її хвиль, синє небо в її водах ніжних, і теплоту материнсько-дівочу, святу від кожного дотику рідної води до мене. Річко, річко, душа мого народу, який безцінний дар ти принесла мені! З кожним спогадом я купаюсь в тобі, з кожною світлою думкою лину до тебе на тихії води, на ясні зорі, несу собі в жертву найдорожчі мислі, припадаю до тебе. Свята моя, незабутня, вічна! Поклич.

Довженко 0. Зачарована Десна. Україна в огні. Щоденник. — К., 1995. - С 500—501.

Михайло Старицький (1840—1904),

відомий український письменник, театральний і культурний діяч

Монологи про кохання

(Уривок) II

Не захвати солодкого зомління, Не пестощів пекучая жага З'ясують нам ті чарівні боління, Які любов у серця вимага. Кохання — спів, зальот душі — не тіла, Зоря з-за хмар, веселка дощова; Вона ростить у нас незримі крила І до країн незнаних порива. Душа у нас болить від самотини, Рвучися все з земних важких заліз, Вона жада поради і дружини, Жада розкош в багатті спільних сліз… Зі мною ти, моя красо-богине, — Що мовити? Душа у нас одна — І цілий мир в очу твоєму гине, І світ новий, баєчний вирина… О люба ніч! Ти появляєш мрії Й невиразні краси в зористій млі… Як чарівно ген промені блідії Мереживом срібляться по землі! В обіймища сплелись сутінів зграї, Отрутою пашать нічні квітки, І шепотять про втіхи в темнім гаї До місяця закохані мавки… Все повно чар і виростає з міри, Минулеє з прийдешнім ізлилось; Душа зорить в дитиннім сяйві віри, Бажається незбутнього чогось… Зріднили нас незмислені хвилини І захвати розкошів неземних; Вчуваються і пісні янголині, І тихий дзвін струн легких, золотих. Моя красо! Моє святе кохання, З тобою я зіллю своє буття — Тобі віддам усі свої бажання, В тобі знайду весь світ, всі почуття!

Чари кохання: Любовна лірика українських поетів XIX — початку XX ст. — К., 1985. - С. 128—129.

Олена Пчілка (Ольга Косач, (1849—1930),

українська письменниця.

Кохані речі

«Яка ти хороша! Як гожая весна! Як квітка чудесна, як зірка небесна! Як місячний промінь, як божеє сонце! Поглянь же на мене, як ранок в віконце! Заглянь в мою душу, що повна тобою; Ти світ мені цілий скрасила собою. Тебе ж я кохаю незмірно, безмірно! На світі ніхто не любив ще так вірно! Тобі ж я не зраджу до суду, довіку!» Невже ж завдавати брехню чоловіку? Не слухать речей отих чулих, гарячих? Не чути в їх струн щирозлотих, молячих? Ба! Чом би не слухать той гомін мов з неба Та вірити тілько клятьбам тим не треба!…

Чари кохання: Любовна лірика українських поетів XIX — початку XX ст. — К., 1985. - С. 140.

(Лариса Косач, (1871—1913),

визначна українська поетеса, громадська діячка.

Все, все покинуть, до тебе полинуть, Мій ти єдиний, мій зламаний квіте! Все, все покинуть, з тобою загинуть, То було б щастя, мій згублений світе; Стать над тобою і кликнуть до бою Злую мару, що тебе забирає, Взять тебе в бою чи вмерти з тобою, З нами хай щастя і горе вмирає.

16. ХІ.1900

Українка Л. Зібрання творів. У 12 т. К, 1975. - Т. 1. - С. 257—259.

Микола Вороний (1871—1938),

поет, літературний критик, громадський діяч.

Палімпсест

Коли в монастирях був папірусу брак, Ченці з рукопису старе письмо змивали, Щоб написати знов тропар або кондак, І палімпсестом той рукопис називали. Та диво! час минув — і з творів Іоанна Виразно виступав знов твір Арістофана. Кохана! Це душа моя — той палімпсест. Три роки вже тому твій образ чарівний, І усміх лагідний, і голос твій, і жест — В душі я записав, зворушений, щасливий… І хоч виводив час на нім своє писання, Твій образ знов повстав і з ним моє кохання!!

Одеса — Київ, у потязі, 1903 р.

Ні, не забув…

Ні, не забув я, люба зірко, З свого чуття і з пам'яті не збув… Хоч як було на серці гірко-гірко, Ні, не забув тебе я, люба зірко, Ні не забув. Хоч добре знав, що все пішло намарне, Що враз з тобою все я потеряв, — Все те розкішне і принадно гарне, Хоч добре знав, що все пішло намарне, Хоч добре знав… Проте кохав, кохав до божевілля!… Ківшами сліз я жаль свій заливав, А жаль той ріс, буяв, як чад похмілля… Проте кохав, кохав до божевілля. Проте кохав!… Ох, жаль, той жаль пекучий, невимовний, Він серце бив на часті, мов рискаль, А в іскрах сяв там образ твій коштовний… Ох, жаль, той жаль пекучий, невимовний, Ох, жаль, той жаль… Так рік минув, та не минули муки. Бодай би вже востаннє спалахнув І згас огонь кохання та розпуки… Так рік минув, та не минули муки… Так рік минув…

Чернігів, 1905 року

Вороний М. Поезії. Перекази. Критика. Публіцистика. — К., 1996. - С. 125—126.

Агатангел Кримський (1871—1942),

відомий український вчений-філолог, сходознавець, славіст, письменник.

Святе кохання

Іділія (Уривок)

Обновилась, яко орля,

Юность мого серця;

Розпустила душа крила;

Пісня ллється, ллється…

П. Куліш Так! Тільки божество бува таке блаженне! З любові я святий!., святе моє кохання! І де ж на світі є хтось інший, окрім мене. Щоб мав такі, як я, шляхетні почування? Хай скептики речуть: «Є тисячі! Стидався б! Твої чуття ні кращі, ані гірші…» А я, мов гімназист, що вперше закохався. Із пафосом пишу наївно-щирі вірші…

Чари кохання: Любовна лірика українських поетів XIX — початку XX ст. — К., 1985. - С. 237—238.

Олександр Олесь (Олександр Кандиба, (1878—1944),

поет, перекладач.

Не жди пісень і слів признання. Хоть кожний, хто співати міг, Співав коханій про кохання І плів вінок з пісень своїх. Моє ж даремнеє бажання — Сказать про все я не зумів. Моя любов, моє кохання Для вислову не знає слів. Не жди пісень! Моє кохання — Пожар душі, і кожний згук Мого крилатого признання В огні згорає, повний мук.

Олесь О. Твори. В 2 т. — К.: Дніпро, 1990. - Т. 1. - С. 573.

Люблю. Без пам'яті люблю… Хай, може, більше проклинаю. Я знаю — сам себе гублю, Але не можу, і кохаю… Хто ти? Ти квітка без краси, Ти літній ранок без проміння, Ти в щасті жити не даси З душею, повною каміння. І все ж люблю! За що люблю, І сам не бачу і не знаю… Я знаю, сам себе гублю, Але не можу, і кохаю.

4 листопада 1917 року

Там же. — С. 490.

Павло Тичина (1891—1967),

відомий український поет, літературознавець, мовознавець.

З кохання плакав я…

З кохання плакав я, ридав. (Над бором хмари муром!) Той плач між нею, мною став — (Мармуровим муром…) Пливуть молитви у горі. (Вернися з сміхом-дзвоном!) Спадає лист на вівтарі — (Кучерявим дзвоном…) Уже десь випали сніги. (Над бором хмари муром!) Розбиті ніжні вороги — (Мармуровим муром…) Самотна ти, самотний я. (Весна! — світанок! — вишня!) Обсипалась душа твоя — (Вранішняя вишня…)

1917

Українське слово: Хрестоматія української літератури таї літературної критики XX ст. У 3 т. — К., 1994. - Т. 1. - С. 562.

О панно Інно…

О панно Інно, панно Інно! Я — сам. Вікно. Сніги… Сестру я Вашу так любив — Дитинно, злотоцінно. Любив? — Давно. Цвіли луги… О, панно Інно, панно Інно, Любові усміх квітне раз — ще й тлінно. І Сніги, сніги, сніги… Я Ваші очі пам'ятаю, Як музику, як спів. Зимовий вечір. Тиша. Ми. Я Вам чужий — я знаю. А хтось кричить: ти рідну стрів! І раптом — небо… шепіт гаю… О ні, то очі Ваші. - Я ридаю. Сестра чи Ви? — Любив…

Оріон золотий: Любовна лірика українських радянських поетів. — К., 1986. - С. 8—9.

Володимир Сосюра (1897—1965),

відомий український поет, громадський діяч.

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ Лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі І земля убирається зрання… Дише тихо і легко в синяву вона, Простягає до зір свої руки… В день такий на землі розцвітає весна І тремтить од солодкої муки… В'яне серце моє од щасливих очей, Що горять в тумані наді мною… Розливається кров і по жилах тече, Ніби пахне вона лободою… Гей, ви, зорі ясні!… Тихий місяцю мій! Де ви бачили більше кохання?… Я для неї зірву оріон золотий, Я — поет робітничої рані… Так ніхто не кохав. Через тисячі літ Лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі І земля убирається зрання… Дише тихо і легко в синяву вона, Простягає до зір свої руки… В день такий на землі розцвітає весна І тремтить од солодкої муки…

1922

Оріон золотий: Любовна лірика українських радянських поетів. — К., 1986. - С. 17—18.

Володимир Свідзинський (1885—1941),

поет, перекладач.

Лесі Челінгаровій

Не прийшла ти. Один без тебе, Я липовий цвіт зірвав. І сонце прозорим медом Точилось по листю трав. Я ліг і заснув. Збудився — Нема медяного дня. І тільки зоря над гаєм, Як грива гнідого коня. І липовий цвіт коло мене, Що ми мали зривати вдвох. І липовий цвіт од спеки Помарнів і посох. Я смутно ішов на захід, Гнідих шерстинок шукав. І думав про тебе — і тихо Зів'ялений цвіт цілував.

2.06.1932

Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст. У 3 т. — К., 1994. - Т. 1.- С. 418

Максим Рильський (1895—1964),

відомий український поет.

Не ясноокий образ Беатріче І не вакханки темний, п'яний зір Мене тривожить і невпинно кличе В незнану даль, у золотий простір. Ні! просте личко у хустині білій, Тоненькі руки, злото довгих вій І голос, півдитячий і несмілий, Пронеслись тінню у душі моїй. …І перша ніч — ніч перша і остання І перше слово, те найбільше з слів, Що я в саду під вітрове шептання Уперше чув і вперше зрозумів.

Оріон золотий: Любовна лірика українських радянських поетів. — К., 1986. - С. 11.

Василь Симоненко (1935—1963),

відомий український поет, журналіст.

Любов

Дзвенять німою тугою ліси, Коли їх ніч тремтлива обнімає І від очей у ревності ховає Принади їх первісної краси. Бринять живою радістю ліси, Як ранок спалахне на небокраї, Як сонце огняне завісу піднімає Із їх первісної і чистої краси. Мені здається, — може, я не знаю — Було і буде так у всі часи: Любов, як сонце, світу відкриває Безмежну велич людської краси. І тому світ завжди благословляє І сонце, що встає, і серце, що кохає.

1961

Симоненко В. У твоєму імені живу. — К., 1994. - С. 42.

Микола Вінграновський (народився 1936 р.),

письменник, сценарист.

Вона була задумлива, як сад. Вона була темнава, ніби сад. Вона була схвильована, мов сад. Вона була, мов сад і мов не сад. Вона була урочиста, як ніч. Вона була одненька, ніби ніч. Вона була в червоному, мов ніч. Вона була, мов ніч і мов не ніч. Вона була, що й наче й не була. Але вона була! Була! Любове, ні! Не прощавай! Непевний крок свій не збивай. Непевний крок свій в ніч і сад… Сердець розбитих серцепад…

1960

Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст. У 3 т. — К., 1994. - Т. 3. - С. 345.

У синьому небі я висіяв ліс, У синьому небі, любов моя люба, Я висіяв ліс із дубів та беріз, У синьому небі з берези і дуба. У синьому морі я висіяв сни, У синьому морі на синьому глеї Я висіяв сни із твоєї весни, У синьому морі з весни із твоєї. Той ліс зашумить, і ті сни ізійдуть, І являть тобі вони в небі і в морі, У синьому небі, у синьому морі… Тебе вони являть і так і замруть. Дубовий мій костур, вечірня хода, І ти біля мене, і птиці, і стебла, В дорозі і небо над нами із тебе, І море із тебе… дорога тверда.

Там же. — Т. 3. - С. 340.

Ліна Костенко (народилась 1930 р.),

поетеса, сценарист.

Я ніколи не звикну

Я не вмію до тебе звикати. Це за примхи мої ти так гарно мене покарав. І приходять світанки, щоденних турбот адвокати І несуть під пахвою тисячі різних справ. Я кажу їм: світанки! Все на світі таке муруге Урожай суєти — залишається тільки стерня. Скільки ми милувались! І кожного разу — вдруге Стільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.

Костенко Л. Вибране. — К., 1989. - С. 312.

Микола Томенко (народився 1937 р.),

поет.

Сонет кохання

Дивуймося постійно красоті і возвеличмо жінку в тому стані, коли вона дружина і кохана — розквітла гілка щемних почуттів, бо все, що нам судилося в житті — одвічному незгасному вулкані, що вибухає полум'ям герані, - вона не лишить нас на півпуті, бо вся вона як є — на видноті у радощах, тривогах, мріях, муках, і сходинки життя її круті. Мов перстень долі, обвивають руки не лінощами пещені, а ті, що сил нам додають після розлуки.

Оріон золотий: Любовна лірика українських радянських поетів. — К., 1986. - С. 298.

Дмитро Кривенко (1960—1994),

філософ.

Гімн Коханню

О, Кохання — пристрасте моя й насолодо… найбільша потребо… найтісніша взаємність… мій найглибший інтим… моя романтика і краса… мої крила… сенс мойого життя… Ти викликаєш найглибший мій потяг… розквіт усіх моїх здібностей… даєш незбагненну радість… надихаєш мене на Велике й Величне — Самопожертву, Творчість, Героїзм… Будиш в мені Гідність і Честь… спрагу до волі… Даруєш могутні сили… енергію життя і дії… Ведеш мене до Розвитку… Досконалості… Ідеалу… Опромінюєш мій погляд… уласкавлюєш мій дотик… Робиш мене творцем нового Життя. Піднімаєш до безсмертя… продовжуєш мій рід. Ведеш до глибин Пізнання й Переживання всього людського Буття. Ти навчаєш мене Терпінню Любові Стражданню Прощенню. Зміцнюєш мою Волю Цілісність Дух. Моє життя з Тобою — ціле море Багатства. Я не відаю з Тобою Самотності Закинутості Непотрібності. То будь же навік моєю Зіркою моєю Мрією моєю Принцесою!!!

Кривенко Д. Принат і принатика. — Харків, І996. - С. 197—198.

Ольга Кобилянська (1863—1942),

відома українська письменниця, громадська діячка.

Природа

…Вона стояла перед ним, така висока й гибка і була напрочуд гарна!

Йому здавалося, що від блиску сонця пишне її тіло прозирало до нього крізь її легку, ясну одежу. Він бачив докладно всі його форми й зариси, чув їх так, як чується зблизька сильно пахучу, оголомшаючу рослину. Кров кружила йому в жилах, мов скажена…

… Холодна, мов лід, повага виступила на його лице. Він підвівся на одно коліно, обхопив обома руками її гнучкий стан і тяг її до себе…

…- Ти така красна, така красна!

Дике зворушення запанувало над нею. Груди підіймалися високо, й серце мало не трісло. Чула, як щось підкошувало її опірну силу, коли він тяг її до себе…

…їй закрутилася голова, й вона не змогла більше говорити.

На колінах обняв її стан руками і держав її сильно, мов у кліщах. Лице він страсно ховав у фалди її сукні й поволі та сильно тяг до землі.

Вона втеряла свою волю…

Легкий, непевний усміх заграв на її лиці, що біле, мов сніг, хилилося все нижче й нижче, і, піддаючись власті незвісної сили, вона зсунулась поволі, мов зломлена пальма, і майже безтямки на землю…

Осліпляюче і немов упоєне побідою заблисло сонце на заході пишним золотом, й ніжно-ясні облаки навколо нього перемішалися в яркий червоний жар.

Ось і все!…

А тепер він сидить тут, осьде, мов затроєний, як на глум і сміх, і мусить смертельно тужити за нею!…

…Яка вона красна, як чудово красна!

Перше в короткому сні вона йому снилася. І сього він не може нагадати собі докладно; нагадує собі тільки, що вона близенько притулилася до нього, і йому від її дотику засіяло в тілі, мов сонце. Притім вона засміялася так тихо, як тоді, коли він був сказав їй, що за ним усі дівчата «гинуть». Та й намовляла вона його лізти з нею на таку висоту, де вже чоловікові крутиться голова.

«Мусиш мене шукати», — сказала вона йому між іншим, і сі слова затямив він собі добре, і навіть тон її голосу. Сьогодні рано він сів на свого дикого коня і, мов божевільний, пігнав дорогою, котру пройшов з нею…

Український декамерон. — К., 1993. - С. 26—28.

Гнат Хоткевич (1877—1938),

письменник, режисер, бандурист.

Bella donna

… Я люблю тебе, бо твоє волосся зелене, зелені у тебе очі й уся ти, мармурова, стоїш у прекраснім русі на високому п'єдесталі…

…я люблю тебе, бо в квітках ти криєш кинжали сарказму, витискуєш з-під нігтів отрую до чари з вином, затроюєш навіть губи свої, аби поцілунком убити…

…я люблю тебе, бо твоє тіло холодне, гнучкі твої пальці й уміють душити, як катова петля. Як упир, ти ходиш беззвучно й беззвучно смієшся, а коли хочеш зачарувати — можеш зігнутися як змія, й повзти поміж стволами. І випростаєшся нараз, як пружина, вдариш стальовим батогом своїх очей і осліпиш, обернеш в ніч святії дні.

…я люблю тебе, бо ти нищиш царя-духа кінчиком золоченої сандалії своєї, бо насміхаєшся з Бога й змушуєш його танцювати соромницькі танці. Бо шепочеш вестальці такі слова, від яких дрож пробігає у неї по тілі, й тої ночі вершиться гріх, а коли приходить Великий Піст Настрою — убираєшся в синю жалобу, запалюєш свічу перед вівтарем без Бога й бичуєш себе до кровавої мислі.

…я люблю тебе, бо увесь світ для тебе. Для тебе поет складає пісні, тобі привозить торговець свої товари з-за моря через безсонну пустиню. Для тебе плаває в студеній воді морж на далекій півночі і леопард ніжить шерсть свою на далекім полудні. Всі частини світу служать тобі, шлючи свої дари, бо в тобі з'єдналися полюси, плюс і мінус… бо ти Mandragora, велика чарівниця Сходу…

Український декамерон. — К., 1993. - С. 143.

Володимир Винниченко (1880—1951),

відомий український політик, державний діяч, письменник.

Щоденник

Чого мені часто з солодкою тугою, яка може бути тільки за рідним любим краєм, уявляється така картина: широка, безкрая рівнина пустелі, вкритої червонуватим, наче іржавим, піском. Хвилясті бугрики подекуди розбивають застиглу, заціпенілу одноманітність краєвиду. Небо блідо-зелене без єдиної хмаринки, а один край його, де заходить сонце, пурпурно червоний. Пурпур по краях тане, переходить у жовте, жовте в зелене.

В буйнозернястому піску видно сліди ніг. Вони прямують до сонця й зливаються з тінями горбиків. І чогось ці сліди особливо хвилюють мене дивною тугою.

Чи не проходили коли-небудь мої прадіди такою пустелею? І чи не одпечатався слід її в їхній душі з такою силою, що він перейшов аж до мене. І у вечірній час, коли заходить сонце, будить в моїй душі непережиту мною тисячолітню картину?

Єдиний сенс, єдиний інтерес у житті — любов. Любов є зв'язок із світом; вона поєднує з предметами, явищами і людьми. Але уміння, здатність любити є така сама трудна, як і всяка інша здатність. Через те заповідь: «Люби ближнього, як самого себе» — має таку саму рацію, як заповідь: «Будь талановитим і геніальним». І як нудно, сіро проходить життя людей неталановитих, так нудно й нецікаво живуть без любови навіть талановиті.

Винниченко В., Щоденник. У 2 т. — Едмонтон; Нью-Йорк, 1980. - Т. 1. - С. 334.

Олександр Довженко (1894—1956),

відомий український кінорежисер, письменник.

Щоденник

30 квітня 1942 року.

Це мусить бути дорога моя любов. Новела (написана) всім серцем, всіма почуттями, всею душею…

Описати їх постіль. Як вона роздягалася. Як вона пахла любистком. А в тебе волосся пахне огірками свіжими. А твоє дихання пахне молоком. І твоє. Як вони дивувалися одне одному. Як у їх були широко розчинені очі. І як вони вдивлялися одне в одного і за всю ніч ні на хвилинку не звели один з одного очей. Як вони находили одне в одному щось дивне і чарівне, якісь чарівні відкриття, як пройшла у них несміливість і як кожен з них почув у собі силу любові і гордість володіння, і подяку ніжну. То їм здавалося, що вони знають одне одного уже давно-давно до краю, то ніби раптом нежданна новизна зустрічі починала хвилювати їхні груди, а над усім цим стояли дійсність і страшна необхідність. Гриміли гармати, і чути було плач і виття псів. Поцілуй мені груди. Чуєш, ревуть гармати… не забудеш мене? Милий мій! Мила моя! Мій коханий. Моя кохана. Мені вже не страшно. І мені ні — я чую в собі велетенську силу. Коли б ми були чоловіком і жінкою, ми ніколи б не сказали одному поганого слова. Да? Да.

Ти найдеш мене? Да? Да. Чи ти умреш? Я тебе не забуду. Іди до мене, іди.

Неначе зійшлися століття чистої, простої, народної любові, що сіє дітей на нашій землі, і століття трагічних прощань української дівчини, оспіваної в численних піснях. Скажи, що я гарна. А я? Милий мій. Мила моя, ти плачеш? Так, ні, я не плачу. Це тільки сльози, а мені так гарно з тобою, я така щаслива. Я молода. Так тебе зовуть, Василь?

— Василь.

— Василь? Вася. Я Олена (Саня).

— Чого ти плачеш?

— Але і ти плачеш. Не треба.

Вони плакали і плакали.

Спали вони чи ні? Часом вони обоє впадали в щось подібне до сну, але то був і не сон. Вони не переставали почувати одне одного і наче летіли в обіймах над синім морем, і чули музику, не то далекого звону чи весняних потоків. Вони розійшлися ранком до схід сонця у холодній росі коло перелазу за садком.

Довженко О. Зачарована Десна. Україна в огні. Щоденник. — К., 1995. - С. 217.

Осип Туринський (1880—1933),

письменник.

Син землі

Обоє хотіли бути самі, щоби могли без перешкоди розказати собі вражіння з сьогоднішніх переживань і висловити, виспівати одне другому чародійну, величаву пісню радості життя й кохання… Та здавалося при тому одночасно, начеб ті щораз то дальші голоси доходили до них із-поза загадкового, примарного серпанку і будили почування, що переносили душу поза межі дійсності, таємну понаддійсність, у якій душа є в силі в мільйонній частці хвильки пережити невислівні радощі існіння. Тоді людина почувається безмежно малою й безмежно великою, несвідомою й одночасно всевідучою, дрібненьким атомом і всесильною істотою, що в собі лучить супротивні кінці безконечності.

І неначе білий, таємний голуб-дух пливе по срібнім океані вічності.

Отак мавці та Іванові здавалося тепер, що вони обоє два малесенькі метелики, що мерехтять над квітами буття.

Одночасно бачилось їм, що море синяви небес над морем зелені землі, хвилі золотого сонячного світла, у якому світ утонув, жайворонки, що крильцями гладили блакитне небо, сонце, що сміялося з-поза топіль, — весь цей ясний світ — це чародійне, непонятне й величне проміння, що з їх душ виходить і до них солодко кличе:

— Радуйтеся, діти, радістю кохання й щастя.

Обоє станули й понад зелений луг, понад хати, що поховалися у гіллі черешень і яблунь, дивилися на сонце, що за хатами примостилося у верховітті лип і скупаними в зелені проміннями пестилось кучерями мавки та їх золото ще більше золотило.

Дивилися мовчки, втонуті в зеленому і блакитно-золотому сяйві світу…

На її яблуневоцвітнім, білім личку раз у раз перетягали густо-рожеві хмарочки кохання, пристрасті, здоров'я. Була така чудова, що сам найвищий мистець, творець людської краси, зійшовши з неба на землю, мусив би в ній закохатися…

Туринський О. Син землі. - К., 1989. - С. 242—243.

Валер’ян Підмогильний (1901—1937),

письменник.

Місто

Безліч є жінок неспізнаних, безліч чарівних облич і витончених тіл, що проминути їх — значить втратити! І з глибини пам'яті раптом повстали перед ним гнучкі постаті, десь бачені, колись здибані мельки на вулиці, ті постаті, що вражають очі на мить і лишаються в спогадах, як тихі поклики до майбутнього, перетоплюються в уяві на мрії, де об'єднано поодинокі, чуттями зібрані часточки в суцільний образ, що стає проти людини витвором іншого світу. Туга згнітила його — адже досі він любив жінок принагідних, випадково стрінутих на міському шляху, а сам ще не шукав! Йому здалося в ту мить, що його чекає десь одна, тотожна з його маренням, струнка, вродлива, прекрасна, що цілуватиме його весняної ночі в темному паркові, що ходитиме з ним близько заснулими вулицями, підводячи на освітлених ділянках радісні очі. І от він хотів перетяти до неї шляхи.

Підмогильний В. Оповідання. Повість. Романи. — К.: Наук, думка, 1991. - С. 495.

Невеличка драма

Вона в розпачі бачила, що кохання не кінчається, а вироджується. Справді, що спільного з коханням у нудному хатньому володінні, називаному шлюбом, або в нудьзі покидання, або ще в лихій дриб'язковій ненависті знелюблених? І невже її любов, її ясну неосяжну любов теж чекає одна з цих гидотних кінцівок?

А безперечно! Бо навіть у неї, мрійниці, сподіванок на вічність чуття не було.

Отже, вона мусила негайно щось учинити, щоб спинити романну течію свого кохання, довершити його якимсь виключним, небуденним кінцем. Мусила на щось зважитись. Це рішення достигало в ній, виростаючи з глибини її чуття, з розпачливого шукання новини, з усіх прикрощів і нудьги останніх, збурених на неї днів. Її стомлена й намучена Істота знову взялась гарячковим, жагучим рухом, знову передчуття неможливого повстало в ній, як і першими, ще не свідомими хвилинами кохання. І знову радісне пестливе хвилювання, любовна туга й щасливий біль розчинили її в собі, налили їй серце густою повільною кров'ю.

Там же. — С. 705.

Олесь Гончар (1918—1993),

відомий український прозаїк, громадський діяч.

Листи з ночей оточенських

Чи звідси ти чуєш, Таню, мене? Може, справді існує в природі якийсь таємничий магнетизм, якісь недосліджені імпульси, струми, що передають людські думки від мозку до мозку — на відстань.

«Пиши хоч у думках…» Про це ти просила, коли востаннє ми бачились у чугуївськім таборі, і ось тепер я посилаю тобі ці ненаписані листи, ці думки свої, що не проходитимуть через жодну польову пошту.

Нині ти від мене на відстані зірки, і хай душа вільно говорить до тебе, як до зірки, далекої, недосяжної. Таня Криворучко — називатиметься ця зірка моя.

Як часто я стримував у собі свої почуття, аскетично скупим був на ласки, соромився говорити тобі ніжні слова, щоб не здаватися сентиментальним. Зараз я даю собі волю, даю волю всьому тому, що клекоче в моєму серці, - хай воно говорить само. Звідси я ще дужче люблю тебе, хоч думав, що дужче не можна. Руки твої люблю, що мене обіймали, очі, що так сонячно до мене сміялись. Примхи твої, й легковажність, і ревнощі — все люблю. Коли ще на Київщині, в першім випробовуванні, підвівшись живим з-під шквального мінометного вогню, побачив під хатою дивом уцілілу серед чорного виру війни високу рожу, розпалахкотілу на сонці, ти мені уявилась, як вона, — вся в красі, в шепоті, в замріянім устремлінні вгору кудись.

Ти мені найдорожча людина у світі, але, страшно подумати, іноді мені находить таке на душу, щоб тебе не було, щоб зник у мені твій суджений, людина, якої ти ждеш, а щоб зостався тільки боєць, що може собою не дорожити, солдат, що несе в душі тільки ненависть. Без близьких, без рідних, один у світі, як багнет. Без любові, може, легше було б нам воювати і вмирати в бою? Але це хвилинне, цьому не вір. Любов якраз і дає нам силу, здатність переносити все.

Гончар 0. Твори. В 7 т. — К.: Дніпро, 1987. - Т. 4. - С. 282—283.

Павло Загребельний (народився 1924 р.),

письменник, громадський діяч.

Я, Богдан

За стіною тривало наше ніби весілля, а ми були тут, уперше в житті як муж і жона, уперше наодинці зі своєю любов'ю, з своєю пристрастю і жагою, нарешті, нарешті!

Я цілував навіть повітря довкола неї, обціловував усю, а тоді знов і знов повертався до несамовитих уст і вмирав у них, гинув навіки. Темні уста пристрасті. Вся в білому, і постіль теж біла. «Білу постіль постелю, білу постіль розстелю…» ненажерлива постіль, живеш і вмираєш у ній, знаєш про це, щоразу забуваєш, знаджений і спокушений. Не введи нас у спокусу, не введи…

Вчора ще був ніким. Втікач без надії повернутися, гетьман без перемоги, вождь без народу, володар без держави. Шабля в руках та кінь під тобою — цього досить і не досить, коли вознесений на височінь звитяг і влади. Влада вимагає обладання. Мав тепер жінку — і в ній усе.

Біля моєї шорсткості — те шовковисте тіло, біля моєї загрубілої, порубцьованої, пошмаленої душі — це чисте серце, біля моїх утомлених важких рамен — ця летюча істота, біля моїх насуплених густих брів — цей небесний усміх, здатний воскрешати мертвих, розтоплювати холодні сніги, примушувати ріки текти навспак і навіть — о чудо! — повертати втрачений час!.

Загребельний П. Я., Богдан. — К., 1984. - С. 21 V.

…Ніч і день змішалися, земля і небо поєдналися й знищилися, я полетів туди, де була смерть і не було вже нічого, бо я хотів, аби нічого не було, кинув усе, забув про все, про своє призначення й судьбу, пам'ятав тільки свою пристрасть, свій безум, своє шаленство і біль свій нелюдський пам'ятав. Туди! Врятувати! Воскресити! Повернути до життя! Чи далеко відбіг, чи справді линув туди, а чи тільки здавалося мені, що й не сам, а з цілими полками і з ордами кваплюся, як на пожарище, шукаю надію на воскресіння вже не в самому собі, а в цих незліченних тисячних юрмовищах людських, над якими я гетьман. Безкінечні валки, татарські коні бахматі, похмуре пересування тисяч брудних людей, нічні вогні, п'яні пісні і жадоба крові — все набуло незбагненного, безвихідного трагізму, стало далеким і чужим, ніби душа збагнула істинну подобу світу до найдальших глибин, перенесена в понурі стихію смерті й невтішної скорботи.

Я провалююсь, лечу в позасвіття, і нема рятунку, нема надії, де ті путі премудрості й великої тайни, де ті дорогоцінні східці, по яких би я видобувся до чистої свідомості, струснув з себе тягар страшного сп'яніння, божевілля, горя й розпуки? О нікчемний світ! Рветься душа, крається, і мовчить, мовчить кровожерний світ!

Погас її сміх, згас погляд, тінню стала, а для мене, як давніше, вродлива, найніжніша, найкоханіша, моя найперша, моя темна, моя жінка. У любові немає смерті.

Там же. — С. 478.

Юрій Андрухович (народився 1960 р.),

поет, прозаїк.

Рекреації

… і почався той сон, я ніби й не вірила, що то я, бачила все ніби збоку, я продиралася крізь його одяг, я розкидала його навсібіч, він виявився худим і сильним, з дуже чутливою шкірою й дивовижними руками, він напружився вмить, але виявився терплячим і стриманим, він повів дуже винахідливу гру, і я вперше довідалася, що таке буває, але головне було те, що головне попереду, і він майстерно відсував цю мить, і це було найбільше щастя, що все попереду, й він настільки тонко це розуміє, його треновані довгі ноги вміли не менше, ніж руки, його живіт був ледь вологий і пахкий, я звільнила його волосся, й воно розсипалося по плечах, я мандрувала його тілом, пам'ятаючи, що потрібно бути терплячою і що головне ще має статися, а мені вже зараз невимовно розкішно, і він почув мій голос, я зовсім не хотіла цього, але голос уже не міг залишатися в мені, і тоді я почула його голос, ми ніби кликали одне одного звідкись із неба, де ми ще побуваємо, він розумів кожен мій натяк, виправляв будь-яку нерішучість, мене ще ніхто так не розумів, я здригалася, як гора, текла, мов ріка, моє тіло зробилося хвилею, я просила, щоб він увійшов і починав, але він продовжував свою попередню гру, я йшла за ним, бо розуміла, що зараз він так хоче, значить, так повинно бути, він усе знає краще за мене, і справді, він довів мене до повного забуття, я не знала, де в мене що, я була вся, моє тіло зробилося неподільним, далі так не могло тривати, я схопила його обидвома руками, я сама ввела його, і тільки тоді він поступився і став виконувати моє благання, бо я вже ладна була думати, що він знущається, але все одно вірила, що ні, і тепер це вже була майже вершина, я боялася не встигнути до вершини, а він перестав собою володіти, от коли я його підкорила, він забув правила своєї гри, він уже не належав собі, а тільки мені, і тепер я намагалася стримати, я вже не чула власного голосу, я впала, так і не дійшовши до вершини, я падала так довго, але він усе-таки дійшов, і я була рада, що так сталося, що принаймні він один з нас двох побував там, на вершині, я дала йому це щастя, він дійшов, він вдячно терся об мене, як найвірніший пес…

Андрухович Ю. Рекреації. - К., 1996. - С. 103—104

Короткий словник українського кохання

Кохання

Бажане

Безгрішне

Безмежне

Безмірне

Безсмертне

Безталанне

Божевільне

Вистраждане

Всевладне

Гірке

Глибоке

Горде

Епізодичне

Жертовне

Загадкове

Запальне

Запізніле

Згасаюче

Зневажене

Золоте

Ідеальне

Ірраціональне

Лагідне

Лебедине

Ліричне

Небачене

Небесне

Небувале

Невинне

Незбагненне

Неземне

Незнане

Неповторне

Неприховане

Нестримне

Нечуване

Огнисте

Омріяне

П'янке

Палке

Пекуче

Перше

Піднесене

Платонічне

Поетичне

Пристрасне

Райське

Раннє

Романтичне

Самозречене

Сентиментальне

Сердечне

Споглядальне

Таємниче

Фантастичне

Фатальне

Чисте

Чутливе

Шалене

Швидкоплинне

Юне

Любов

Бажана

Безвинна

Безкорисна

Безсмертна

Благородна

Божественна

Велика

Висока

Вища

Вірна

Вічна

Вогнекрила

Всеперемагаюча

Всетворяща

Гаряча

Давня

Духовна

Єдина

Жива

Життєдайна

Заборонена

Затишна

Звичайна

Знакова

Зріла Лиха

Материнська

Меланхолійна

Міцна

Мрійна

Невтішна

Незрадлива

Неосудна

Неосяжна

Неповторна

Нерозлучна

Нещасна

Ніжна

Окрилена

Осяйна

Патріархальна

Платонічна

Поетична

Потайна

Правдива

Правильна

Прекрасна

Радісна

Романтична

Самовіддана

Світла

Свята

Сердечна

Скоробіжна

Сороміцька

Тиха

Тужлива

Чиста

Щаслива

Щира

Яра

Жінка

Бажана

Безборонна

Беззахисна

Бентежна

Біблійна

Велична

Викохана

Випещена

Витончена

Вірна

Вродлива

Гарна

Горда

Граціозна

Делікатна

Дивна

Дивовижна

Духовна

Душевна

Екзальтована

Ефектна

Єдина

Журлива

Загадкова

Закохана

Запальна

Зваблива

Квітуча

Кмітлива

Конгеніальна

Красива

Ласкава

Люба

Меланхолійна

Мила

Милостива

Мужня

Незбагненна

Неземна

Незрівнянна

Неповторна

Непокірна

Нецілована

Ніжна

Норовиста

Палка

Патріархальна

Поетична

Показна

Порядна

Приємна

Приваблива

Пристрасна

Пустотлива

Рішуча

Розумна

Розбуджена

Розважлива

Розквітла

Романтична

Самотня

Свята

Симпатична

Сліпуча

Ставна

Стильна

Стихійна

Темпераментна

Тендітна

Тиха

Тямуща

Фатальна

Чарівна

Чепурна

Чуйна

Чутлива

Ясноока

Ясночола

Яснощира

Чоловік

Бентежний

Вдумливий

Безкомпромісний

Відвертий

Відчайдушний

Вільний

Вродливий

Геніальний

Гордий

Дикий

Динамічний

Довірливий

Дужий

Жвавий

Запальний

Затятий

Зрілий

Іронічний

Кмітливий

Колоритний

Красивий

Милий

Міцний

Мовчазний

Могутній

Моторний

Мужній

Музикальний

Надійний

Наївний

Невибагливий

Непереможний

Непересічний

Нецілований

Ніжний

Обдарований

Оригінальний

Палкий

Пафосний

Печальний

Пломеніючий

Поважний

Поміркований

Порядний

Послідовний

Потрясний

Праведний

Працьовитий

Привітний

Приємний

Пристрасний

Простодушний

Рішучий

Розумний

Розхристаний

Самобутній

Самотній

Сильний

Симпатичний

Славний

Сміливий

Солідний

Справедливий

Справний

Статечний

Стійкий

Стріляний

Стрункий

Талановитий

Твердий

Тихий

Химерний

Чарівний

Чемний

Чулий

Шовковий

Щедрий

Щирий

Ясний

Писалося протягом 1991 — 2001 років

Київ — Малі Канівці Черкаської області — Запоріжжя — Київ — 1991—2001

Франкфурт — Брауншвайт — Берлін (Німеччина) — червень 1991

Париж (Франція) — жовтень 1992

Мюнхен (Німеччина) — жовтень 1993

Бонн (Німеччина) — липень 1994 Мюнхен — листопад 1994

Атланта — Вашингтон — Нью-Йорк (США) — березень 1995

Брюссель (Бельгія) — лютий 1995 Париж — вересень 1996

Москва — Санкт-Петербург (Росія) — вересень 1996

Сан-Франциско — Айова — Вашингтон — листопад 1996

Шацькі озера. Волинь «Лісова пісня» — липень 1997

Мінськ (Білорусь) — вересень 1998

Кишинів (Молдова) — вересень 1998, жовтень 1998

Берлін — листопад 1998

Лондон (Великобританія) — квітень 1999

Берлін — Гайдельберг (Німеччина) — червень 1999

Москва — січень 2000

Буенос-Айрес, Сантьяго-де-Чилі (Чилі) — вересень 2000

Славськ, «Перлина Карпат» — вересень 2000

Краків (Польща) — грудень 2000

Яремча, «Карпати» — січень 2001

Тель-Авів — Бейт-Берел — Кфар-Саба — Єрусалим (Ізраїль) — травень 2001

Краків — травень 2001

Будапешт (Угорщина) — червень 2001

Відень — Вашингтон — Відень — Варшава — липень 2001

Сатанів, Хмельницька область, «Подільські Товтри» — липень 2001

Славськ, «Перлина Карпат» — вересень 2001

Будапешт — жовтень 2001

Оглавление

Слово до моїх колег-науковців, або про книжку, яку я писав серцем

УКРАЇНСЬКЕ КОХАННЯ В ПОШУКАХ НАЦІОНАЛЬНОЇ МРІЇ

  Вступ до теорії українського кохання

  «Філософія серця» за Григорієм Сковородою

  Трагедія та покликання шевченкового кохання

  Українське кохання як форма національного міфу

  Історичний шлях концепції українського кохання

  Дилема українського інтелігента: між любов'ю і коханням

  «Вільна любов» в Україні

  Радянська модель кохання-любові

  Сучасні інтерпретації українського кохання

  Українська жінка в контексті покликання кохання

  Марко Вовчок: «Фатальна жінка» Української літератури

  Любов Лесі Українки в епістолярному і життєвому вимірах

  Призначення кохання: Штрихи до однієї українсько-російської історії

  Символіка і мова українського кохання

II. АНТОЛОГІЯ УКРАЇНСЬКОГО КОХАННЯ

  Українське кохання в листах

Короткий словник українського кохання

Реклама на сайте