«Ті, що з нами, численніші від тих,
що з ними».
(Друга книга царів, р. 6, ст. 16). Ранок життя. Учора нема ніде (уривок із роману) 1…ЧИ НЕ АБСУРД?
Не чудо?
Чудо… майже віфлеємське чудо пливе із сутінків — і падає густим туманом на мою стуманілу голову.
Він! Це він, моє шаленство і непритомність. Обожнюваний, жаданий чоловік. Він обнімає мене посеред сутінкового двору і шукає губами очі. Його поцілунки — палкі і нестримні. І — замість відвертатися — підставляю обличчя їхнім дощам і сама шукаю уста.
Я зараз умру отут… знепритомнію посеред двору в його руках… так мені добре… бо несе мене весняна повінь, підтоплюючи верхи і низини… і відбирає мову — а дає лише слух мисливця чи злодія.
— Вибач, моя пташко… вибач… я знав… усе буде так, як ти скажеш, моє пташеня… усе буде добре. Лише вибач мені, нерозумному. Ходімо додому… не бійся, моя мила… я тебе не скривджу… це чудо… вибач.
Так вели мене колись до шлюбу, напівзотлілу і німу, чисту, без сумнівів і тривоги. Я летіла, як піднебесна пташка у свої небеса, не чуючи ні себе, ні польоту, не бачачи самих небес. Лише їхнє сяйво і клич висоти — а більше нічого.
Це було давно.
Потім мене скинули з небес, як бридке опудало чи непотріб.
Зісохлися жили і зів'яла шкіра — лише запрацював мозок, як робот, як комп'ютер, комбінуючи у своїх надрах хитромудрі ходи для елементарного виживання і дотримання більш-менш порядного іміджу. Ох, же ж сумні ті комп'ютерні ігри.
Вони швидше нагадують поминальні меси. Можливо, лише через це не картаю себе і не зневажаю отут, на широких сходах, якими веде мене чужий — та вже рідний — чоловік не до шлюбу і не в піднебесся.
Та я люблю життя понад усе, і люблю себе в ньому, і люблю сивого чоловіка — і віддаюся йому в руки цілком і бездумно, бо лише тут моє спасіння і відродження: в гарячій руці і чорних — що смола — очах.
Нарешті я вільна від себе.
Отут і з ним.
2Замість пісні пісень
…І ЦЕЙ поєдинок — як і всі поєдинки на світі — мусив колись закінчитися.
Щойно обвалилися міста і порозпадалися держави,
посходили з орбіт землі і місяці —
і небесні галактики закурили чадним пилом над знетерпеливленими головами втомлених мисливськими ловами оленів,
а ми лежимо — розпластані на холонучій хвої гуцульського ліжника — і захлинаємося одне одним, як люди з голодного краю захлинаються поданим куснем хліба;
Комментарии к книге «Чотири пори життя», Марія Матіос
Всего 0 комментариев