«По струні. vol.1 Початок піднесення»

Назва: По струні. vol.1 Початок піднесення

Автор: Настя Абламська

І

За вікном ніч. В кімнаті напівтемрява. Легкі обриси предметів при місячному світлі. Хмари пливуть по небу – зараз в ньому вся суть – хапають руками нічне світило, душать його, аби всяка нечисть не була поміченою в таку пізню пору... і тоді стає моторошно. Дме легенький вітерець, заносить хмари, знімає зі світила вуаль – ура! місяць живий! Та він не подякував вітру: не встиг... Хилитає гілки, листя й піщинки підносить у вись, а вітер тепер злий і холодний. Він гонить масивні хмари, б’є їх батогом – від цього вони плачуть. Земля п’є гіркі сльози. Місяць лише спостерігає – дивне дійство на початку весни.

Ранок. Теплі кольори веселять старі шпалери. Промінчик заломлюється, минаючи скло, падає на молоде тіло. Дівчина відпочивала. Дихала рівно. Легкі риси її обличчя дивували своєю свіжістю й недоторканістю; темне, густе волосся грайливими хвильками розклалось на подушці; по-дитячому опуклий, проте худий животик, стрункі ніжки, карі очі, які зазвичай виблискують мов дві яскраві зірки серед похмурого неба та пара рожевих уст, від яких ніколи не почуєш зайвого слова, хоча здебільшого вони здавалися дещо мовчазними, але у припадках говірливості чулося, що це не рот переказує думки, народжені в найвищих поривах задумливості, а це говорить душа… Та що там говорить? Вона співає! Так, її розум – дар Божий, проте тільки в плані науки. Сучасна молодь не замислюється над життям і вона не виняток. Христина не може похвастатись своїм досвідом у пізнанні світу, розгадками таємниць людства, читанням на обличчях перехожих їхніх думок, характерів. Весь час вона присвячує навчанню: інакше не може бути. Дивно, та її не цікавлять танцполи, випивка, сигарети, балачки ні про що, кохання на одну ніч, драйв, гострі відчуття, поверхові проблеми, гроші, майно, бренди, реклама, світське життя, знаменитості, Інтернет – одним словом, фальш. Все це здавалося до нудоти нудним. Що ж її насправді цікавило? Вона ще не знала. А поки що нехай це буде теорія ймовірностей та закон Менделєєва-Клапейрона.

...Тарабанить будильник. В кімнаті стало шумно: дівчата швидко і голосно піднялись зі своїх старих скрипучих ліжок, зачовгали ногами, вийшли в коридор і там продовжували човгати по потрісканому кахлю. Чергова по блоку поспішає помити підлогу, поки ще не зовсім всі прокинулись. Біля кабінки туалету вмить вистроїлась черга, навколо раковин по дві-три біля одного дзеркала шаруділи зубними щітками студентки – нема куди і плюнути. Вона не турбується, вона міцно спить.

Христко, Христко!.. – хтось тормошить її. – Вставай, Христко!

Відчепись!.. – бурмоче крізь сон. – Ще трішечки...

Ніяких трішечки! Піднімайся, давай, швидше – в тебе сьогодні перша пара. Хочеш „н” отримати?

Чом би й ні?..

Воно тобі треба?

Тре... Хоча... Все, встаю-встаю, тільки відчепись!

Вона вийшла на вулицю – прохолодно, легкий дощ, вітру немає. На зупинці товчуться люди: всі вони різні, всі вони мають свої смаки, всі вони чогось чекають від життя, і ось, на цьому маленькому клаптику землі вони об’єднались заради єдиної мети – сісти в маршрутку, як би це банально не звучало. А далі вони знову розійдуться сотнями дорогами, аби завтра, у цей же час, знову зустрітись тут, на зупинці, ховаючись від несміливого дощу. Христина становиться до них – так вона почувається часточкою величезного механізму, що проводить в рух цей неповороткий світ. Вона не ознайомлена зі своїм завданням, тим не менш ретельно виконує його, або ж тільки готується прийняти це завдання. Іншим (та і їй самій) воно здається настільки звичним, що його навіть не беруть до уваги. З часом воно може змінюватись, але суть залишиться та сама. І лише тоді, коли волосся засріблиться, а лице викаже роки, не буде ніяких зобов’язань. Лише холод за спиною і кістлява рука на плечі – все це нарешті закінчиться…

Під’їхала маршрутка. Коло розчинених дверей утворився непролазний натовп – ні, краще почекати наступну.

...І, зрештою, що таке саме життя? Ось стоять люди, закутані в пальта, хоча на вулиці вже квітень; он в тієї зухвалої дамочки великі золоті сережки, а поруч стоїть її подружка в елегантній французькій шапочці, надітої набік, в отого бідного студента торішні кросівки, що встигли посіріти і промокнути, а в тієї бабусі, яка думає, що їй досі 40, одна брова окреслена дугою, інша ж на два сантиметри вище і майже як рівна лінія – трохи смішно, той песимістично курить в стороні, той ловить дрібні краплинки язиком, ота слухає музику в навушниках, а той вперто вдивляється в далечінь, ніби гіпнотизує дорогу, аби на ній з’явилася маршрутка… А якщо все це прибрати? Не буде цього дорогого хутра і підроблених прикрас, сучасної техніки, хімії у волоссі й на обличчях, попелу з цигарок, ароматів парфумів, в перемішки з запахами вихлопних газів та поту, не буде машин, дороги, асфальту… Що тоді залишиться? Людина буде позбавлена всіх примх і… стоятиме на землі твердо й впевнено, бо така вона, справжня. Вона нічого не матиме, а значить немає приводів для заздрощів і гордині; вона буде чистою, а отже їй не потрібно вимиватись перед Богом. Сонце, вода трава – це її життя, тут вона живе, тільки так вона дихає вільно…

Ще одна маршрутка мелькнула перед очима. Вона знову її пропустила. Та це нічого – за нею відразу ж під’їхав автобус. Це в дечому навіть краще: у неї проїзний. Вона й забула.

Салон забитий від початку й до кінця – всі поспішають на роботу. Вона стоїть, тримається за поручні. Збоку разом з автобусом коливається пенсіонер. Ніхто не уступить йому місце, йому важко стояти, він час від часу накочується то на того, то на іншого. Пасажирів це дратує. Христині його шкода і вона хоче швидше вийти звідси.

Далі метро, тіснява, різкий запах жіночих парфумів, який ще не встиг вивітриться, запах сигаретного диму, який досі літає десь над входом... Комусь неприємно, а для когось – романтика. Але вона обминала все це, бо їй потрібно лише перейти на той бік дороги. І все ж десь глибоко в душі вона каялась, що їй подобається тут бувати. Мабуть, це все через вуличних музикантів: сидять, грають в переході, сподіваючись, що хоч хто-небудь із цього натовпу проявить свою жалість і кине в капелюх копійчину. Христина любила тих, хто просто грає, використовуючи весь гітарний репертуар, починаючи від іспанських пісень і аж до „Metallica”. Не любила тих, хто при цьому співає – можливо, грають непогано, але своїм голосом вони поки що досконало не оволоділи. Якщо їй зустрічаються хтось із останніх, то день можна вважати невдалим.

Зупиняється на виході з переходу, оглядає пройдену територія – а пішки було б швидше!

Сьогодні першу пару в неї веде Віктор Володимирович – професор, доктор наук, ветеран праці і просто смішний літній чоловік зі своїми дивацтвами. Він завжди ходив в діловому костюмі, його сорочка завжди ідеально випрасувана, черевики начищені до блиску і ніякий вуличний бруд не міг їх забруднити. Від своїх студентів вимагав максимальної віддачі предметові, який він преподає, інколи забуваючи, що в них є ще інші викладачі, які також цього вимагають. Професор був надзвичайно пунктуальний – щоранку звіряв свій годинник з часом в країні і в аудиторію заходив рівно в строго визначений час. Секунда в секунду. Його підопічні частенько виставляли за ним і свої годинники. Враховуючи це, він дуже серйозно ставився до запізнень на його заняття: навіть якщо якийсь студент зайде відразу за ним, він, нічого не розпитуючи, негайно відправляв його до деканату, і лиш при наявності відповідної записки з вибаченнями дозволяв сісти на місце. Все це пояснювалось тим, що народився він високосного року 29 лютого і цим він компенсував свій комплекс, що в нього днів народження було в чотири рази менше, ніж в інших.

Христина вже йшла по коридору. Глянула на годинник – одна хвилина. Тим часом з іншого боку до дверей аудиторії направлявся усміхнений Віктор Володимирович. Усміхнений, бо відправляти в деканат було його улюбленим заняттям. Вона прискорюється – він також, вона біжить – він повторює за нею, він відкриває двері – вона заплигує на поріг.

Дякую, професоре, доброго вам дня, – говорить вона з хитрою посмішкою і сідає на своє місце.

Хух, ледве встигла!

І знову ця добре знайома парта, обписана й обмальована до таких пір, що й не вгадаєш в який колір її пофарбовано. Тут і оголошення, і карикатури на все живе і не живе, і уривки з віршів або з пісень (навіть з акордами), і гасла, і назви музичних гуртів, і славнозвісний напис „Света – королева минета”, і заготовки на випадок контрольних, і багато-багато матюків. Авторами цих міні-шедеврів могли бути кожен, хто тут вчиться, незалежно від курсу і факультету. Більше того, їхніми співавторами могли бути і викладачі. Наприклад у такому написаному діалозі: „Ты где вчера был, что на пару не пришел?” – „А ты кто такой, чтобы мне задавать такие вопросы?” – „Староста! Отвечай!” – „Бухать ходил!” – „На хуя?” – „А хуй его знает!” І під усім цим внизу приписка іншим почерком, видно, інтелігентною рукою: ”Молчать, суки, и слушать меня, а то счас жопы порву!” І так майже на кожній парті.

Прошу заховати конспекти і дістати подвійні листочки, – сказав мало не задоволено Віктор Володимирович. – Я вам обіцяв на минулій парі колоквіум, я його вам зараз влаштую.

А день так добре починався...

Привіт, – хтось надскочив зненацька й поцілував у щічку. – Як пройшов день?

Хотілося б сказати ,,погано”, так як мізки стомились поглинати інформацію, хотілося б, щоб це питання було риторичним, тоді б не доводилось на нього відповідати, проте відповідь існує і завжди одна:

Нормально. А в тебе?

Могло б бути краще.

Ах, так! Це ж Женя – єдиний просвіток в її похмурому і сірому житті. Він прийшов, щоб врятувати її від прилипаючих лап до нудоти скучного четверга.

Хочеш щось перекусити? – турботливо запитав він.

Тільки кави.

Підемо в студентську столову?

Ні, не хочу. (Вона й так там кожен день буває.) Давай сходимо в інше місце.

Наприклад?

Туди, де ніхто мене не знає.

Женя трішки прижмурився, дивлячись кудись вбік, а потім таємничо посміхнувся і потягнув Христину за собою.

Вони сіли в автобус і поїхали на інший кінець міста. Там, на майже незнайомих вулицях вони знайшли маленьку затишну кав’ярню, від якої йшов запашних аромат кавових зерен.

Добре, що завтра п’ятниця. – промовив він, коли вже принесли два горнятка. – В тебе скільки завтра пар?

Дві.

Чудово. Може погуляємо завтра після обід?

Я не проти.

Її губи відчули тепло кавово-молочної суміші. В нього ж була суто чорна кава – гірка і терпка.

Вони розмовляли невимушено й трішки притишено на ті ж теми, що й усі закохані пари. Просили добавки і знову розмовляли. Христина дивилася на нього, на високого, упевненого в собі брюнета, з чудовими розумовими і фізичними даними, з чарівною посмішкою, з гарно зачесаним волоссям, у чорно-білій клітчастій сорочці, у темних джинсах та у легкій весняній куртці, що з появою перших теплих променів уже ніколи не застібалась. Вона дивилася на нього такого і думала: хіба може бути краще? З ним було тепло й спокійно. В неї немає нікого ріднішого за нього. Їй подобалось його товариство, приваблювала його безпосередність та чистий щирий погляд.

Христина глянула у вікно – на небі насувались хмари. Дивне явище в середині квітня. Як вона любить дощ. Як вона любить пити каву, коли віє прохолода. Як вона любить його...

Потім вони цілувалися на зупинці. Зверху почало крапати і на їхніх обличчях сльозами текли дощові краплинки. Вони мокли, але їм було байдуже. Мимо проїхало кілька маршруток і два автобуси, а вони ні разу на них не зреагували.

Ти змокла, – говорив він, огортаючи її плечі своєю курткою. – До твого гуртожитку так далеко... Поїхали до мене?

В тебе хтось є вдома?

Ні. Сьогодні і завтра я буду сам-однісінький... Складеш мені компанію?

Вона кивнула. Звісно, як тут не погодитись?

Женя був корінним жителем міста. Його батьки тримали невеликий магазинчик всякого реалітетного (чи нереалітетного) хламу... тобто, антиквару. На другому і третьому поверхах цього магазинчика приживала вся його сім’я. Коли батьки виїжджали кудись у справах, а його старша сестра ночувала у свого нареченого, він запрошував до себе Христину. А вона могла вночі спуститися вниз і походити поміж рядів старовинних та чудернацьких речей, які відбивали проблиск місячного світла, годинами вдивлятися в їхні незвичні людському оку форми, торкатися їх рукою, як сторож музею, вдихати запах століть... Так, вона не була проти.

Вони зайшли з чорного ходу. Будучи в себе вдома, він перевдягнувся в сухе. Христині ж дозволив взяти що-небудь сестри. Він був впевнений, що вона не дізнається про це. А якщо й дізнається, то що вона йому зробить?

Дивно, але дівчині зовсім не хотілося скидати з себе мокрий одяг, хоч вона жахливо змерзла і їй хотілося якнайшвидше втекти під ковдру. Стояла і просто чекала. Він залишив її саму в кімнаті, щоб не заважати. Цікаво, скільки часу він збирається не заходити? Вона дивилася на двері, думаючи, що ось він увійде і щось трапиться, щось до болю знайоме і до несподіваності приємне. А він не йшов! Чому ти не йдеш? Відколи ти такий боязкий? Христина скинула одяг. Чомусь їй хотілося, щоб хтось за неї підглянув. Ну хто-небудь? Вона навіть виглянула в коридор, але ніхто не стояв навколішки перед дверною щілиною. ,,Я починаю божеволіти,” – подумала вона і тут же одягнула чужі джинси та полосату кофтинку.

Непогано, – промовив Женя, тільки-но Христина зайшла до нього. – Тобі личить більше, ніж моїй сестрі.

Ти мені лестиш.

Ні, я кажу правду.

,,Ти просто хочеш затягнути мене в ліжко,”– чомусь вона подумала так, навіть не уявляючи чому.

А потім... потім в її голові раптом прозвучала музика:

Michelle, ma belle. These are words that go together well, My Michelle. Michelle, ma belle. Sont les mots qui vont tres bien ensemble, Tres bien ensemble.

Здається, вона чула цю пісню кілька років назад по радіо. І чому вона виринула в її пам’яті саме зараз?

Чуєш мене чи ні? – говорив його голос, а їй тільки:

I love you, I love you, I love you. That’s all I want to say. Until I find a way I will say the only words I know that You’ll understand.

І лиш тоді вона прийшла в себе. Дівчина помітила себе в зручному кріслі, наче вона сама туди сіла. Женя сидів поруч на краю ліжка, уважно вдивляючись в її обличчя з готовністю будь-якої хвилини зателефонувати в будинок для душевнохворих.

Що? – запитала вона.

З тобою все гаразд?

Так. Просто я задумалась і не хотіла упускати думку.

І про що ти думала?

Про... хоча, не зважай.

Він хотів щось відповісти на це, проте стримався.

Знаєш, Христино, – мовив натомість, – ти вже починаєш мене лякати. Ти часом не перевтомилась? Може, тобі деякий час не ходити на навчання?

Все гаразд, не хвилюйся.

Його рука погладила її по голівці.

Посидь трошки, відпочинь, а я зараз прийду.

Через кілька хвилин він повернувся з ромашковим чаєм у керамічній чашці, розмальованій дитячими пальчиками. Христина двічі відпила, щоб не образити його. Він сів на своє місце.

Ну, якщо ти кажеш, що все гаразд, я тобі повірю. Якщо ти захочеш, щоб я зробив щось жахливе, я це зроблю. Якщо тобі здумається, щоб я скинувся зі скелі, я попрошу тебе підштовхнути мене. Бо я тебе люблю, дуже сильно люблю. І якби там...

,,Тривіальність.”

В тебе щось із ,,The beatles”?

Він трішки розгубився через несподіваність поставленого питання.

,,Yesterday”? – перепитав.

,,Michelle”.

Тепер він остаточно розгубився.

Ось так нема. Хоч, може, внизу в магазині є кілька платівок ,,бітлів”... а може й немає... Це треба подивитися.

Христина хотіла спитати, чи не міг би він сходити й подивитися для неї, проте завадив телефонний дзвінок. Женя спустився поверхом нижче й відповів. В домі було тихо, тому вона почула кожне сказане ним слово:

Так... Звісно... Угу... Тобі на коли?.. Жартуєш?! Я не встигну, у мене вже є плани на вечір, розумієш?.. Так, плани серйозні... Ну, не знаю... Так, я згоден з тобою, але... – він зітхнув. – Якщо сяду зараз, то, можливо, щось з цього вийде... Гаразд, уговорив... Тільки скинь мені по ,,милу”... Добре, вже йду.

І поклав трубку. Потім Женя появився на порозі перед нею.

Вибач. Мені щойно підкинули термінову роботу. Мені доведеться просидіти над цим усю ніч.

Треба так треба.

Дякую за розуміння.

...Вона просто дивилася телевізор. Точніше, тільки перемикала канали. На все це витрачалось три секунди – довше дивитись одне і теж у неї не виходило. За ті три секунди вона входила в такий собі стан медитації: інформація не засвоюється, погляд сфокусувався на одному настільному предметі, думає про щось своє й нічого не розуміє. Потім приходить думка натиснути на кнопку пульту й вона це робила швидше, ніж встигала задати питання: а сенс? Там же все те ж... Їй здавалося нудним все, що там показували, кожне непочате слово, кожен роззявлений рот, з якого мало б вилетіти це слово. Мікрофон, крісло, тека, ліфчики, сноуборд, шкіряні чобітки, вода, лікарський халат, знаменитість, зал людей, ,,москвич”, раковина, гроші, гомосексуаліст, чайник, плавлений сир, тренажер, швабра, очі, ножиці, кефір, реклама, реклама – а-а-аааа!.. Христина вимикає телевізор, схоплюється за голову. Може, Женя правий? Може, їй дійсно потрібно добренько відпочити? Болить голова...

Підводиться, йде до кухні.

Можна я доп’ю йогурт? – окрикується до нього вона.

Він несвіжий, – чується Женин голос. – Випий краще молока.

Не щастить, так не щастить...

Христина стала у дверях і, схрестивши руки на грудях, дивилася, як він працює за комп’ютером. Його пальці мляво клацали по клавіатурі, свої очі, які безперестану вдивляються в монітор, час від часу він протирав кулаками. Він втомився – це було видно. Їй хотілося взяти його за руку і витягнути з цього пекла, щоб вони вдвох могли б відволіктися від світу, забути хто-що, відключити думки і насолоджуватись тим, чим вони є одне для одного. Він відчув її погляд на спині. Женя обернувся – вона криво посміхнулась. Потім відвернувся і продовжив роботу. Христина підійшла ближче й обійняла його за шию.

Тобі ще багато? – терлась вона об його щоку.

Ой, Христино, тут ще сидіти не менше годити.

Вона поцілувала йому скроні.

Я також тебе люблю.

І вона залишала його на самоті, що не заважати.

В кімнаті було тихо. Лиш слабке комп’ютерне гудіння долинало через стіну та й за вікном райони міста перегукувались між собою. А загалом дихала в спину тиша. Вона сиділа в кріслі. Точніше, ноги лежали на спинці, а голова звисала до підлоги. Її волосся розляглося на килимі. Кров притікала до голови – так їй легше думалось, принаймні, вона так гадала. ,,Не думаю, що я божевільна, як і не думаю, що я взагалі можу збожеволіти, – подумки говорила вона сама до себе. – Мені просто хочеться прослухати цю пісню, один-однісінький разочок і я заспокоюсь. А так вона не дає мені спокою. Дивно, але пройшло вже багато часу, як я чула її востаннє, а досі чітко пам’ятаю її слова, хоча тоді я ще ледве могла розуміти українську. Навіть тембр голосів ще не стерся з моєї пам’яті:

I need to, I need to, I need to, I need to make you see, Oh, what you mean to me. Until I do I’m hoping you will Know what I mean.

Ця мелодія роз’їдає мене з середини!..”

Вона не витримує, підводиться й спускається вниз, до зачиненого магазину. Дорогою Христина мимоволі заглядає до Жені, але той не почув її кроків. Вона не вмикає світло. Та й навіщо? Все й так чудово видно. У нерозібраній купі старих пластинок, яким вже хтозна скільки років, вона знаходить ту єдину, котра зараз їй найбільше потрібна – ,,The best of The Beatles”. Поруч стоїть патефон. Вона ставить пластинку, натягує голку. З антикварної тахти знімає табличку ,,не сідати”, прилягає. Нарешті вона чує омріяні слова:

I will say the only words I know that You’ll understand.

За тим її вуха почули й інші їхні композиції: ,,And I love her”, „Imagine”, ,,Girl”, „Norwegian wood”, ,,Let it be”, ,,Ob la di Ob la da”, ,,P.S. I love you”, ,,Yellow submarine”...

У напівтемряві вона розглядає магазинний товар, що більше скидається на експонати із приватної колекції. Тут родословні герби польських династій, гончарські вироби (глечики, тарілочки, чавуни...), що розписані в стилі трипільської культури, багато картин на різну тематику (хліборобства, заклики громадськості, портрети невідомих і навіть п’яниць, які повертаються додому, стоячи, як собаки, на чотирьох), була маса біжутерії, в тому числі коралове намисто, яке могло б коштувати неймовірно дорого, якби не було підробкою. Часом Христина, коли Женя непробудно спав, одягала його й дивилася чи личить воно до кольору її мигдалевих очей. Навпроти, трохи кособоко від неї стояло дзеркало, у якому вона бачила свої ноги у привичних для себе кедах з блакитною лінією, які ще не встигли висохнути, але їй байдуже. Це дзеркало привезли недавно, бо ж раніше вона його тут не бачила. Його ще не встигли як слід розпакувати, тому по краях ще виднілися залишки коробки та пакувального паперу. На дерев’яній рамці (вишня, здається) повирізувані різні фігурки грецьких (чи то пак римських) богів – ручна робота. Про нього настільки давно не згадували, що цих самих фігурках ліниво розляглася пилюка, як, до речі, і на всіх інших речах. Певно, всі надто заклопотані роз’їздами, що ніколи й прибратися як слід. У Жені навчання і робота, у сестри підготовка до весілля – більше нікому. Саме тому магазин тимчасово не працює, недовго, проте часто. Христині шкода цих дрібничок, що можуть знадобитися хіба-що якимсь новомодним дизайнерам. Не думаючи, вона знаходить ганчірочку у комірчині під сходами, йде між рядами й заразом змітає пилюку. Вона не старається, адже знає, що ніхто цього не оцінить. Це все її внутрішня доброта й прагнення довершеності. ,,Ну що ж? – дівчина підійшла до дзеркала. – Зараз я струшу з тебе цей неприємний пил і ласкаво просимо в родину!”

Далі вона нічого не пам’ятала...

II

Самотня дитяча площадка: пісочниця, гойдалка, турнікет... У дворі пусто. У вікні жодного обличчя. Пішли на роботу? В суботу? На горизонті з’являється маленька дівчинка: дві косички з бантиками a la ,,Кукушкіна”, платтячко в горошок, червоні босоніжки, потертий ведмедик у руці. Їй чомусь лячно йти по цій землі, ніби вона ось-ось провалиться під грунт, до черв’яків, до личинок жуків. Дівчинка йде і оглядається – її лякають намальовані химери на стінах. Вона сіла на гойдалку і стала ліниво качатись. Сльози, соплі, страх – три найголовніші ,,С” в житті кожної дитини. Сльози, соплі, страх. Знайома і зрозуміла для всіх матерія – сльози, соплі, страх. Те, що ніколи не забувається – сльози, соплі, страх. Дівчинка підходить до дерева, обіймає його двома руками. Дерево кричить нещастями людей: ,,Зима, голод, концтабори, обстріл, запах мертвечини, тоталітарний режим, порох, зернятко, мордування, арешти, дощ, канібальство, смерть братів, страта, охранка – Ленін!.. Сталін... Цей дім проклятий, він збудований на кістках. Тут живуть лише хвороби.” Ведмедик падає на землю. Сльози, соплі, страх...

Потім чорний екран. Плівка закінчилась. Або ж просто відмотується. Дивитися її знову заборонено – можна підхопити божевілля.

Вона почала приходити до тями. Перше, що відчула – запах сигарет. Хіба її Женя курить? Та й запах якийсь специфічний – може ,,травичка”? Вона також дихає цим димом – чому немає ейфорії? На ментол також не схоже. Дивні сигарети. Цікаво, хто їх курить? Вона відкрила очі.

Поруч сиділа чиясь постать. Чорне волосся, що майже доторкалося до плечей, закривало половину лиця. Важко зрозуміти, хто це був: хлопець чи дівчина? Розмивалось в очах... Ця постать сиділа на краєчку, взявшись обома руками за голову, причому в одній руці між вказівним та середнім пальцями була зажати тліюча сигарета – саме від неї йшов той одурманюючий запах, який відтягував пробудження. Та ось постать потягнулась за черговою затяжкою, вдихнула в себе порцію диму й мимовільно глянула на Христину. Від несподіванки мало не подавилась димом. Закашлявшись, постать піднялась, випроставшись на повний зріст, а потім зігнулась, витрачаючи останні сили, аби відкашлятись. І лише тоді Христині стало зрозуміло, що то був таки хлопець: юний, не старший двадцятип’яти, худорлявий, високий на зріст, з тонкими, проте сильними руками. Судячи по тому, що на ньому не було сорочки і стояв він босяком, і його білі пальці виглядали з-під складок чорних штанів, він зовсім недавно прокинувся. Його бліде тіло створювало сильний контраст із чорним тоном кімнати. Раптом він розвернувся до неї лицем – вона зустрілась з його великим круглими очима зеленого кольору, які, здавалося б, прямо впивалися в саму душу. (,,О Боже мій!”) Рот з чітко виділеною лінією губ, рівні обриси брів, прямий ніс – все це додавало обличчю красивих, чимось схожих на дівочі рис. Він, мабуть, користувався чималою популярність у осіб протилежної статі.

Вибач, що налякала.

Нічого, – мовив він, все ще кашляючи в руку. – Бувало й гірше.

Загасив сигарету.

Вона відчула, що їй дере горло – рефлекторно взялась за нього.

Хочеш пити? – спитав він, на що вона йому кивнула. – Що будеш?

А що є?

Пиво, портвейн, трохи коньяку...

Не з алкоголю.

Вода з-під крану?

Їй важко було погодитись.

Краще сходжу пошукаю.

Він залишив її саму.

Христина роздивлялася чорний килим, потім чорний стіл, чорне крісло, чорні стіни, чорну стелю, чорне павутиння в кутку... Все в цій кімнаті було єдиного кольору – чорного. Здається, інших барв тут не знали. Вона стала в дверях і звідти глянула в коридор – те саме. „Навіщо стільки чорного?” – подумала вона відразу. Збоку це виглядало дивно, моторошно і в дечому навіть оригінально. Їй було дуже цікаво, кому в голову прийшла ця ідея. Невже він сам до цього додумався?

Хлопець повернувся і приніс з собою баночку чогось.

В холодильнику це стояло приблизно з місяць, – почав він виправдовуватися, – але на запах начебто нічого – пити можна.

Дівчина обережно пригубила – на смак наче кола.

Пройдемо на кухню? – спитав він,хоча це скоріше звучало як пропозиція.

Кухня також була чорною...

По лівий бік від неї впритул до стінки стояли всі кухонні меблі: стілець у кутку, мийка, тумба, холодильник, ще один стілець у кутку. Зверху висіли полиці. Навряд чи в них лежало щось їстівне. Посеред кухні розташовувався стіл, навколо стола – стільці. Далі кухня перетворювалась на прихожу з місцем для складу взуття та вішалкою для верхнього одягу. Звичайна метаморфоза.

Собі він взяв бляшаночку пива, мабуть вже надпитого, бо він не відкривав його. Хлопець сів навпроти неї і слід за нею робив непоспішний ковток. Він дивився на неї, навіть не намагаючись приховати свого погляду – щось підступне крилось у ньому. Христина спершу не могла витримати цього, тому робила вигляд, ніби оглядає кухню, хоча по-справжньому ховалася від його очей. Ну, не любить вона дивитися комусь у вічі! Характер такий... Проте потім подумала: якого біса? Тепер це схоже на гру: сидять двоє людей, спрямувались одне на одного і хто перший відведе погляд, той програв – правила прості.

Затягнулась пауза... – зауважив він. – Тобі так не здається?

Здається, але що я можу зробити?

Поговорити зі мною.

Про що?

Про те, щоб ти ніколи нікому не розповіла.

Немає такого.

Не може бути. В кожного завжди є те, про що варто забути.

Значить, я надто добре забула.

Хм... – він відкинувся на стільці.

Тебе це настільки цікавить?

Обожнюю говорити з незнайомцями. Вони не знають, хто я, а я не знаю, хто вони. Це дуже вигідне положення, це означає, що вони можуть говорити або щиру правду, або нахабну брехню... І я також.

І що це щойно було?

Вирішуй сама. В що тобі хочеться зараз вірити?

В Бога.

,,Оригінально, чи не так?” – подумки оцінив він.

А в що віриш ти?

В достеменність фактів.

А людям?

Ні. Не бачу потреби вірити ще комусь, крім себе.

Скептик? – припустила Христина.

Мабуть.

Так чи ні?

Якщо я відповім, ти все одно не зрозумієш, правда це чи брехня.

Яка мені різниця? Я звичайна незнайомка. До того ж, скоро я буду змушена піти. Навряд ми зустрінемось знову.

Хтозна.

Ти однаково нічого не втрачаєш.

Реалістка?

Мабуть.

,,Грається, – миттєво подумав він. – Подобаються мені такі.”

Чудовий будинок.

Дякую.

Я серйозно.

Я це вже оцінив... Сказати більше нічого?

Що ти ще хочеш почути?

Те, що так рідко пропонують на першому побаченні.

Це не побачення.

Дивлячись, з якого боку глянути.

Я тебе не знаю.

Погане виправдання.

Ти мене нікуди не запрошував.

Ще не вечір.

Залицяєшся?

Чом би й ні?

Він явно тріумфував.

Ти мені не подобаєшся.

А хто тобі сказав, що ти мені подобаєшся?

Я пожартувала.

Я також.

Вони ходили колом.

Дякую за гостинність.

Неоригінально.

Я вже піду.

Іди.

Я не питала в тебе дозволу.

Ще побачимось.

Сумніваюсь.

Вона відчинила двері...

Незнайоме місто. Як вона могла тут опинитись? Хто її сюди привіз? Навіщо? Христина пішла вздовж вулиці. З кожним метром вона здавалася все темнішою й темнішою. Чорною якоюсь. Вона оглядається – та тут все чорне! Асфальт – чорний, цегла – чорна, огорожа – чорна, футбольний м’яч біля цієї огорожі – чорний, стовп – чорний, шифер – чорний, небо та й те вкрилось великими масними хмарами. Вона зірвалась і побігла: хотіла, щоби з вітром фарби облущилися і все стало таким, яким повинно бути. У вухах свистіло, мимо очей пробігали похмурні фасади, під ногами ледь відчувалась земля. Якщо це сон, то нехай вона прокинеться. Це все занадто штучне, щоб бути реальністю.

Дівчина зупиняється на краю вулиці, прямісінько перед табличкою.

БЮРІЕД

Їй хотілось підписати знизу: ,,Там, де губляться люди.”

Вона без поняття, що це за місто і де воно знаходиться. ЩО ЦЕ ВЗАГАЛІ ЗА КРАЇНА???

Христина повернулась трішки назад, сіла на лавку. Що їй робити? Куди йти? Навіщо йти? Куди веде ця дорога? Закрила лице руками. Як тепер жити? Як повернутись?..

У її пам’яті спливло дзеркало. Стоп-стоп, пригальмуйте плівку! Дзеркало... Хм, дзеркало... Велике старе дзеркало... В позолоченій рамці дзеркало... В будинку Женьчиних батьків дзеркало... Дивне дзеркало... Ніким не зауважене дзеркало... Крім неї. Воно до цього причетне – це точно. Може, воно магічне? ,,Ха-ха-хаха-а-а-а!!! – сміявся з неї внутрішній голос. – Магічне дзеркало! Ха-хаха!!! Що переносить у невідомі світи. Ха-ха-ха-а-а-а-а!! Наділене силою темної матерії, яку принесли з собою інопланетяни на своїх космічних тарілках. О-ха-ха-ха-ха-а!!! В тебе галюни, дівчинко моя, звичайні галюни. Ха-ха-ха-а-а!”

Як боляче болить голова...

Сигарети не знайдеться?

Вона піднімає очі з надією, що то звертаються не до неї. Над нею стояла дівчина років так 15-16, вдягнена у все чорне (як і цей світ – цілковита холера), з короткою стрижкою зі косим чубчиком, який затуляв праве око. Вона стояла, обпершись руками об талію і дивилася так, наче Христина їй щось винна.

Так що? Є чи немає?

Ні.

Дівчина тихенько хмикнула.

А чи не зарано в твоєму віці курити? – дурне питання і Христина чудово це розуміла: зараз немає нічого дивного в тому, що в свої 13 дитина є завзятим курцем.

В моєму віці уже кидають курити, – сказала вона, присівши до неї на лавку. – Я також постійно збираюсь кинути, але вже після кількох днів знову починаю.

Христину це анітрохи не цікавило. Навіть поспівчувати не хотілось: щось сказати чи зробити, як мінімум, якийсь жест... Зараз вона надто розгублена, надто їй нічого не хотілось.

А ти з вулиці?

Хто? Я? – перепитала Христина, наче перед цим її думки були в тумані.

Ну, не я ж.

А... Практично так.

І де ти ночуєш?

Не знаю... Ще не вирішила.

Якщо ти ще вагаєшся між цією лавкою і отим чудовим смітником, то можеш піти зі мною.

А куди ти йдеш?

Ми, вуличні, завжди повинні триматися разом – ти й так повинна це прекрасно знати – тож в нас є маленьке затишне містечко. Чесно кажучи, я щойно збрехала – воно не затишне, проте для „прийти і просто поспати” згодиться.

Дівчина піднялась, випросталась на весь зріст, по-хлопчачому простягла руку і відрекомендувалась:

Емона.

Христина.

Навіщось вона також простягла свою руку.

Йдеш чи залишаєшся?

Так, для цікавості: що за „нас”?

Ну, я та ще декілька безпритульних... Чи ти не зовсім мене зрозуміла?

Не має значення. Чому ти мене запрошуєш?

Ти гарна співрозмовниця.

І це вона ще не в гуморі...

Вони пройшлися вуличкою, завернули за магазином техніки, по діагоналі минули головну площу міста, попрямували через двір, потоптались по стежині, з одного боку якої за сіткою був загороджений ігровий майданчик (вболівальники часто стояли тут і дивилися на дійство згори вниз), з іншого – кладовище. Зайшовши майже на пустирище, Емона вказала на побиту часом і зливами хатку.

Давай зайдем?

Думаєш?

Там все одно зараз нікого немає: всі стараються приходити тільки на ночівлю.

А в інший час?

Хто як. Можуть просити в переходах милостиню, можуть з’ясовувати стосунки з бродячими з іншого боку міста, а можуть, як я, просто тинятися вулицями.

І багато вас тут живе?

Відповідь не послідувала. Двері відчинились (точніше, проскрипіли) і вона все побачила сама.

Підлога з поламаними дошками, обсипані стіни, дірява стеля. Всюди розкиданий мотлох: тряпки, розбитий посуд, поламані іграшки, порвані тапки, протерті шкарпетки, попіл від цигарок, кубик-рубик, пляшки з побутової хімії, деталі від складних промислових механізмів, банки з сечею, кістки кішок та пацюків, перерізані проводи, розтрощений глобус, синя діжка, розкидані зубочистки, вирвані листки, противогаз, фурашка – більш скидалось на місцевість Прип’яті.

Тепер ти розумієш, чому ми приходимо сюди тільки ночувати.

Христина не могла говорити.

Зрештою, краще так, ніж в покинутих надрах каналізації.

Добре, що хоть щось є. Тут, принаймні, можна сховатись у незгоду. Повний захист не гарантується, проте...

Двері знову відчинились (заскрипіли). В хату зайшов підліток, нерозчесаний, по-простацьки вдягнутий підліток, з дещо закумареним та одержимим поглядом. Мовчки він почав ритися в цьому бардаку.

Це Карий, – пояснила Емона. – Не зважай, він завжди такий, наче накурений.

Чую знайомий голос, – Карий обертається. – Привіт. (це він Христині) Що ти тут робиш? (це він Емоні)

Роблю екскурсію по житлу.

А-а... Що ж, ласкаво просимо в сім’ю.

Дякую.

Я не тобі.

Я знаю. До речі, а що ти тут шукаєш?

Байдуже. Я цього не знайшов, тому й забираюсь звідси.

Карий вже зібрався йти, але чомусь зупинився.

Слухай, – мовив він. – Забув тобі сказати: Однобровий знайшов одну якусь запчастину і збирається кудись її прикрутити. Потрібен твій досвідчений погляд.

Яку запчастину? Куди?

Та не знаю я – здвинув він плечима. – Мені самому переказали, а тому ще хтось переказав...

Ладно-ладно! Де він зараз?

На покинутому полігоні.

Емона кивнула. Він попрощався і вибіг у двері.

Підеш зі мною?

Не думаю, що я можу знадобитися, – відмовилась Христина. – Не моя спеціальність.

Як знаєш.

,,Жахливий день із жахливими наслідками, – думала Христина, після того, як вони з Емоною пішли різними стежками. – Якщо це реальність, то краще б я взагалі не прокидалась. Так багато облич, нових знайомих... Здається, вони непогані і досить нормальні люди, але щось змушує мене почуватися чужою. Ось цей камінчик під ногами лежить на своєму місці, це дерево росте також на своєму і цей цвях у стіні цього будинку не виключення, А Я – НІ! Я не знаю, що мені робити... Я просто йду вулицею, розмірковую, а толку ніякого. Хоч кричи – ніхто не почує. Ніде нема мені притулку. Аж гірко... Чого я, дурна, ревіти зібралась? Так, звісно, плач – це універсальний метод для розв’язування усіх проблем. Шкода, що він ніколи не діє. Але якщо хочеться, чому я повинна себе стримувати? Розревітись посеред дороги – найкраща ідея за останні кілька годин! Сяду тут, як ідіотка, і заливатиму своє горе слізьми. Ні, не дочекаєтесь! Я не слабка, я можу тримати себе в руках, я знайду вихід! Спробую...”

І тут вона побачила знайомий будинок. Так, пригадується: тут вона очуняла, зустрілась із юнаком... Цікаво, він досі вдома? Хоча, яка різниця? Вона нікому не потрібна, а йому тим паче. Проте чомусь підійшла до дверей. Людина у відчаї завжди надіється на чудо. Невпевнено береться за ручку. Може, не треба? Може, відступити, поки не пізно? Зрештою,яка різниця: піти самій чи дочекатися, поки тебе пошлють? Вона стоїть, а час іде. Однієї миті, коли її заполонило відчуття героїзму, дівчина смикнула, але двері не зрушили з місця.

Зачинено, – сказав знайомий голос.

Позаду стояв той самий юнак, тільки вже в довгому до землі плащі – означає, що він кудись виходив; склавши руки на грудях, виставивши праву ногу вперед і дивився на неї так, немов весь час стояв тут, чекаючи на її прихід.

Ти прийшла по справі чи просто так? – запитав він.

Не знаю, – швидко відповіла Христина, розгубившись та забувши від несподіваного питання свої попередні думки.

Але ж по якійсь причині ти із усіх шляхів вибрала саме цей.

Можливо тому, що тільки цю дорогу я знаю.

Значить, ти вперше в місті.

,,Дивовижна спостережливість.”

І нікого ти не знаєш, – говорив хлопець, підходячи ближче та дивлячись вниз, неначе боячись погляду дівчини, – а лише блукаєш вулицями, не маючи навіть даху над головою, щоб було кудись сховатися під час грози...

Саме так, – підтвердила вона.

Що ж... Можеш залишитися у мене на деякий час, поки не знайдеш щось ліпше, – раптом запропонував він, різко піднявши очі.

Впевнений?

А чом би й ні? Хіба в тебе є ще де переночувати?

Я не можу.

Чому?

Хоча б тому, що я тебе практично не знаю, навіть імені не можу назвати.

Оце і все? – здивувався парубок, не бачачи в цьому великої проблеми. Та разом з тим він замовк. Христині здалося, що він соромився свого ж імені, але хлопець не хотів, щоб вона так думала, тоді він продовжив: – Називай мене Чорним Вороном: іншого імені я не маю.

Саме в цей момент до них під’їхав автомобіль: брудний, в нечисленних вм’ятинах та подряпинах, з розбитими заднім склом та обома фарами, ледве їдучим – неприємне видовище. З нього вийшов гладкий чоловік, років тридцяти, з щетиною на обличчі й хоча він стояв за кілька метрів від них до них все одно дійшов запах перегару. Не відходячи від машини, він крикнув:

Вороныско, иди сюда!

Тобі треба, ти й іди.

Тебе что: так тяжело подойти?

А тобі, Сопляк, ні?

Чоловік, дещо сердячись, неохоче підійшов до них і простягнув Чорному Ворону руку.

Вранці здоровкались, – не захотів хлопець потиснути руки.

Так вот ты как? – обурився Сопляк. – А я ж за тобой бегаю и докладываю, ничего не забываю, а ты…

Чого тебе сюди занесло?

А теперь не скажу! – відвернувся він від Чорного Ворона. – Пусть сами разбираются, а я сделал все, что мог.

Та кажи вже! – підвищив юнак голос.

Вот только не надо на меня орать! Иначе будет хуже.

Ти мені погрожуєш?

Не веди себя как малый ребенок! – Сопляк відвів його в сторону, а далі – тільки впівголоса. – Ты подумай своей башкой: если бы все было так, как и всегда, то разве я приехал бы сюда? Там уже начальство собралось, партнеры приехали – одного тебя ждут! Вот где ты ходишь, а?

Чого ж ти мені раніше не сказав? Ще й двигун виключив. Тепер іди заводь!

Сопляк швидко зірвався з місця й, мало не спіткнувшись, підбіг до машини та так кумедно, що самий найдосвідченіший вчений, побачивши все в своєму віці, здивувався б і зареготав би, як чотирьохрічна дитина. Та Чорний Ворон був аж надто серйозним, не відкривши світові й малесенької усмішки, хоча й дуже хотілося. Раптом він повернувся до Христини, заставши її нестриману посмішку, яка тут же зникла з обличчя, й запропонував:

Якщо хочеш, можеш поїхати з нами.

Вона могла відмовитись... проте цього не зробила.

Пригальмуй, – сказав Чорний Ворон наказним тоном.

Зачем? – поцікавився Сопляк, звертаючи на обочину.

Цигарки купити.

О! Тогда и мне возьми.

Хлопець без слів підставив долоню – цей жест означав, щоб Сопляк дав йому грошей, але той, скоріше за все, не зрозумів його, а тому просто потиснув руку.

Та ні, – висмикнув юнак руку. – Гроші дай – і будуть тобі цигарки.

Понимаешь, – почав виправдовуватись Сопляк. – У меня с собою сейчас нету мелких денег. Давай ты из своих заплатишь, а я тебе потом отдам.

Знаю я твоє потім... Давай якими є!

Ты только сдачу принеси, – казав Сопляк, витягуючи гроші з кишені.

Чорний Ворон вийшов з машини.

Христина розкинулась на задньому сидінні.

Иногда он так надоедает своим пессимизмом.

Хіба він песиміст?

Нет, но очень любит им притворятся. Хотя и оптимистом его не назовешь.

,,Таки скептик.”

Вообще он сложная личность: никто никогда не понимает его до конца, даже я.

Може, він просто говорить загадками.

Загадками? Ха! Та это целые головоломки! При чем только для эрудитов.

Тоді з ким же він спілкується?

Со своим наилучшим другом, верным соратником, правой рукой (та и левой тоже) к тому же понимающем человеком.

Це ти про себе?

Да. Красиво сказал, правда?

Повернувся Чорний Ворон.

О, а мы как раз про тебя говорим!

Я дуже радий.

Сопляк повернув своє лице до Христини і мовив:

Честно, про этого сложного человека так легко говорить, что можно написать целый том из моих рассказов только о нем.

Можна і два підтвердив, – Чорний Ворон, тикаючи тому в руки пачку сигарет і (ну звісно!) здачу, щоправда дрібними монетами.

Как три минимум! – Сопляк зважив у руці дріб’язок і мовчки кинув його до кишені.

Рушили далі...

Зупинились біля якогось нічного клуба, музику з якого можна слухати і надворі.

Станция ,,Выпадайловка” – мовив Сопляк, глушачи мотор. – Конечная, кто не понял.

Здається, він говорив це лише для себе.

Чорний Ворон відразу рушив всередину. Христина пішла за ним. Сопляк трохи відстав, проте це її не хвилювало. Вона зайшла в клуб.

Це було дивним місцем, де збиралися найяскравіші представники готинської культури: чорніші за ніч шкіряні плащі, прикрашені срібними ланцюгами, робили людей схожими на кажанів-кровопивць, які раз на сто років приймали людську подобу, підкоряли собі місто і гуляли до самого ранку, поки сонце не залишить на шкірі свій відбиток; їхні страшно розмальовані обличчя – білі, мов сніг, з наведеними очима та чорними ротами, незалежно від того чоловік це чи жінка – наводили жах на батьків, захищаючих своїх дітей від дурного впливу. Ніхто не стояв на місці – усі незграбно рухались під звуки суворого Death Metal, що так і роздирав їхні душі, а вони, одержимі оманом, вже не могли обходитись від цієї музики, бо вона їм потрібніша за воду, за повітря... На сцені виступала чергова група металістів, які, на відміну від публіки, знали навіщо вони так вирядилися. Чорний Ворон лиш скоса глянув на них, зітхнув і пішов далі. Вона слідувала за ним.

Не дивись на те, що це за місце. Тим паче, не приглядайся до нього.

А що, з ним щось не так?

Та ні. Просто не приглядайся, гаразд?

Коли він це говорив, вони вже підіймалися сходами наверх. Звідси відкривався непоганий вид на приміщення клубу: чудово видно сцену, столики внизу, барну стійку й вхід. Тоді чому тут, крім них, нікого немає?

Це сумно...

Можеш постояти тут, поспостерігати за всім, що тут твориться... Далі, на жаль, я не можу тебе провести. Пробач, такі правила.

Позаду нього знаходились великі масні двері. Цікаво, що за ними сховано?

Гаразд, я буду тут, якщо тобі знадоблюсь.

Та останніх слів він, скоріше за все, не почув.

Він зайшов у довгий тягнучий коридор. Слабке освітлення не дозволяло дивитися під ноги. Лише хлюпання підказувало, що чимось недобрим вкрита підлога. Інколи надходила думка, що десь прорвало каналізацію. Та це лише на початку. Чим далі, тим більше це скидалося на пристойне місце. Сморід тільки для конспірації.

За товстими стінами не чути музики та гелготіння людських ротів. Відсутній запах алкоголю, сечі та сперми. Починається офіс з хлорованими туалетами та попільничками на кожному підвіконні. Місце, де можна поспати, проте ніколи розслабитись. І тут він працює.

У великому залі для переговорів №1 всі тільки й чекали на Чорного Ворона. Він нічого не мовив у своє виправдання, а просто сів на своє місце. ,,Нагадує гадючник,” – оцінив він ситуацію, сміливо оцінив, занадто сміливо. І почались переговори. Представники фірми домовлялись про розширення кордоні, проковтнувши ще одне місто для реалізації продукції.

Що за фірма, спитаєте ви? Наркотична...

Вам не почулось, дійсно наркотична.

Вироблення та розповсюдження галюциногенних препаратів – якщо вам так більш зрозуміліше.

Головною проблемою цього світу є легальність майже усіх видів наркотиків (крім найсильніших). Драп, героїн, ЛДС, сальвія, метамфетамін, МДМА – це лише найпопулярніші з тих, що тут є. Його колеги – люди, що наживаються на чужих слабостях, параноях та смертях. Головна умова прийняття на роботу – не бути наркоманом і не піддаватися спокусі. Чорний Ворон це прекрасно знає.

А так нічого особливого.

Він оглядає всіх по черзі – скверні люди. Єдиний, з ким можна було поговорити без докорів сумління, так це його власний начальник. Просто вони вдвох кілька разів нюхали тютюн і так поладнали, що відтоді спілкуються на рівних. І нікого з них не гризе, що в одного зарплатня на півтисячі більша. Та сьогодні той весь у справах, тому Чорний Ворон знову один. З усіма іншими краще не зв’язуватись.

Після закінчення переговорів, він підійшов до свого начальника.

Я вже можу бути вільним?

Та йди вже!

,,Ні, таки не в гуморі сьогодні.”

Чорний Ворон покинув це місце з попільничками на кожному підвіконні та хлорованими туалетами. Він вийшов, а Христина все стояла на тому ж місці, з нудотою дивлячись на живий мурашник клубу.

Ну, як воно? – Чорний Ворон став поруч неї і дістав сигарету.

Нічого.

Нічого, це коли тобі дванадцять і в тебе питаю, що ти ховаєш за спиною, а за спиною дорослі журнали, і ти кажеш ,,нічого”.

Гадаєш, я щось ховаю за спиною?

Там ти можеш ховати тільки гарний задок – не більше.

Вона фиркнула.

Просто я говорю те, що думаю... а думаю я не завжди пристойно. Не кожному це подобається.

Тоді сенс говорити?

Мене завжди просять поговорити. Можна подумати, що крім цього я більше нічого не вмію.

А що ти вмієш? Тільки без непристойностей.

Не муч мене.

Сизий дим покинув його легені, легко вийшовши через рот. Він не видихав його швидким струменем, ніби поспішав кудись піти, він випускав його на волю розслаблено, насолоджуючись ним, пухкою хмаринкою, неначе все своє життя дихає тільки димом, і хмарка ця огортає максимальну кількість повітря навколо себе – Христина впізнала той запаморочливий вранішній запах.

Скажи, а чому ти так швидко погодилась у мене жити? Навіть ні трохи не повагалась.

А що тут вагатись? Я втратила житло, ти пропонуєш його мені назад – які тут можуть бути сумніви?

Не знаю. Просто мені здалося, що ти одна з тих дівчат, яких доводиться довго уговорювати.

Тепер же ти так про мене не думаєш?

Тепер у мене дві версії: перша, що ти дійсно здатна на необдумані вчинки, друга, що ти зробила це спеціально, аби я не вважав тебе передбаченою.

З якої радості я маю бути непередбаченою?

Причин немало.

Назви хоч одну.

Вони настільки очевидні, що я не буду їх називати.

Пусті відмовки.

Так, але те, що ти їх виявила, ще нічого не означає?

Тобто?

Ну, ти можеш подумати, що я тікаю від відповіді, значить я щось приховую, значить я боюсь, що ти виявишся правою.

Хіба не так?

Не так.

А ти часом не відбріхуєшся?

Ну чому зразу ,,відбріхуєшся”? Може, я не хочу говорити на цю тему?

Але ж ти сам її почав.

Краще так, ніж безглузда мовчанка.

Мовчанка не безглузда. Інколи вона розповідає більше, ніж слова.

А ти постійно мені суперечиш. Щоб я не сказав, ти або заперечуєш, або вимагаєш докази чому це так.

Одна розмова не означає постійно.

Однаково. Це дратує.

Вона замовкла.

Та ладно, не дуйся. Мені подобаються люди, які мають власну думку і почуття гідності. А сказав так для того, щоб перевірити тебе.

Я пройшла?

Майже. Спершу трималася нормально, а потім я тебе трішки приспустив. Нічого, скоро звикнеш і почнеш плювати на всіх, – він харкнув і сплюнув вниз прямо на тих людей, що були там. – Як я.

Христина нахилилась, опершись об перила, щоб глянути, як відреагували на це відвідувачі клубу. Здається, нікому не дісталось, тому й не помітили.

А ти не боїшся, що вночі я можу тебе згвалтувати?

Вона запитально глянула на нього. Він також повернув голову, мовляв, я цілком серйозно.

Ти це зробиш?

На тверезу голову – ні ,– він відвернувся і знову дивився кудись перед себе, смачно покурюючи сигарету. – А от на п’яну – цілком можливо. Але це ще не найстрашніше. Найстрашніше це Сопляк – від нього чекати можна всякого. Рекомендую тобі не засинати до двох годин ночі.

Він ще раз коротко глянув на дівчину і з задоволенням повернувся назад.

Тут я дійсно трішечки прибрехав. Не звертай уваги, а то дійсно не спатимеш цілу ніч.

Загасивши цигарку об перила, він зібрався йти.

Почекай.

Що?

Той будинок – твій?

Хоч я й ділю його з найгіршим у світі сусідом, так, це мій. Принаймні, більше, ніж його. А що?

Просто я знаю одну людину, яка мені вже пропонувала житло.

Гарне?

Дах над головою – і тільки.

Зрозуміло.

І мені трішки не пособі, зрівнюючи, в яких умовах живе вона, а в яких я. Тому, чи можна...

Так.

Справді?

Ні.

,,Він знову знущається.”

Дівчина чи хлопець?

Дівчина.

,,Двоє хлопців і двоє дівчат в одному домі – просто ідилія якась!” – думав він.

Ну, то як?

Він глянув вниз на сцену.

Барабанщик трохи фальшивить – збивається на третьому ударі. Саме тому ця пісня нікуди не годиться.

А по суті?

Хлопець ще раз глянув не неї.

Чудово, тепер у Сопляка буде вибір, кого гвалтувати першою.

,,Він дійсно говорить те, що думає?”

Вот не говори мне только, что у тебя новый двигатель – моя старушка все равно обгонит твою консервную банку!

Чорний Ворон глянув униз – Сопляк стоїть біля барної стійки й люто з кимось сперечається. По його очам видно, що йому не терпиться закачати рукава.

Згадай про лайно... – пробурмотів хлопець, а потім кинув Христині: – Ходімо, будемо витягати його звідси.

Він спустився вниз, вона ж тільки йшла слідом. Як завжди...

Його рука впала на плече Сопляка якраз в той момент, коли той збирався кинути вирішальну фразу, після якої не було б вороття.

Дякую за цікаву розмову, проте доведеться її перервати, – ненав’язливо мовив Чорний Ворон і потягнув Сопляка за собою.

Мы еще встретимся!

Обов’язково, – відповів хлопець замість його противника. – А зараз ми поїдемо додому. До речі, ти пив?

Один глоточек...

Дихни.

Сопляк хекнув йому прямо в ніс. ,,Начебто, нічого страшного, – оцінив Чорний Ворон. – Звісно, було б краще, якби він хоч зрідка чистив зуби.”

Прекрасно, ти поведеш.

Так всегда, – з досадою зітхнув Сопляк.

Христина йшла слідом...

Дорогою ніхто не промовив жодного слова. Навіть Сопляк, який мав звичку задавати дурні питання в самий непідходящий момент і полюбляв пусті балачки за кермом, навіть він мовчав. Чорний Ворон дивився у вікно й думав про своє...

Те саме продовжувалось і в будинку: хлопець був не в настрої (щось на нього навіяло), чіпати його ніхто не насмілювався, тому й розійшлися по кімнатах. Хоча ні, Сопляк, коли Христини вже не було видно, витягнув з-за пазухи пляшку горілки й, гучно поставивши її на стіл, з піднесенням сказав:

А давай, Воронысько, разопьем с тобой! А если мало будет, то у меня в багажнике еще есть!

Щось мене не тягне, – промовив юнак. – Давай краще завтра!

Так что же… Мне пить одному?

Як хочеш...– сказав Чорний Ворон, йдучи до себе.

Тільки в цих стінах він нарешті заспокоївся. Вмикати світло хлопець не захотів: йому у темряві було комфортніше Цей день виявився чи не найважчим у його житті – стільки подій, стільки загострених моментів, що аж голова йде обертом. І через що? Через таку дрібницю..., а може це зовсім не дрібниця. Може, світ почав помалу божеволіти, а з ним і він втрачає розум? Одними припущеннями нічого не зробиш, значить потрібно шукати причину. Та якби він знав де...

Йому нестерпно захотілось щось зробити. От тільки ЩО?

Тут хлопець присів на ліжко, мало не наступивши на щось. Він вирішив на дотик дізнатись, що це. А то виявилась його давно забута гітара, яку він заховав кілька років тому і тільки зараз, вперше за довгий час, знову взяв її в руки. Відразу з’явилось багато спогадів, що до цього вважались стертими, глибоко похованими. Чорний Ворон був дещо здивованим, коли він ще пам’ятав, як настроюються струни і як вони правильно звучать, як беруться основні акорди і руки ще не втратили своєї спритності. Зараз йому хотілось грати щось спокійне, без того рідного драйву, що полонив його колись. Трохи було незвично знову торкатися струн після кількох років перерви. Він частенько збивався з ритму – то забував ноти, то пальці палали – та потім все йшло як треба. Чорний Ворон знову відчував натхнення. Воно керувало ним, виводило із тіні.

Мелодія поширилась на весь будинок. Сумний Сопляк, який ламав собі голову, намагаючись розгадати таємничу поведінку Чорного Ворона і від цього спустошував пляшки; почувши ці звуки, спочатку подумав, що то в нього від спиртного почались слухові галюцинації. „Он опять играет...” – прошепотів він. Сопляк, ні хвилини не вагаючись, пустився в танок, витанцьовуючи так як тільки вмів, не попадаючи навіть в ритм. „Он играет! Слышите? Играет!” – вигукував він, не переймаючись тим, що його хтось почує. Більше того, він ще голосніше тупотів ногами об підлогу, заглушуючи й так ледь чутне звучання. Зачувши, як радіє з цього Сопляк, Чорний Ворон і сам повеселішав, що відрізнилось на грі – вона стала швидшою, яскравішою, такою, як раніше.

Христина, також це чула. Вона подумки попросила його: заграй щось, щоб могло видатись мені знайомим. І він заграв, наче дійсно чув її думки. А вона спеціально відганяла сон, щоб дослухати до кінця. Та коли схвильований Сопляк зайшов до Чорного Ворона з метою розділити з ним радість, він перестав грати, попередньо випхавши п’яного друга за двері. Жаль, адже концерт міг би продовжуватись ще дуже довго.

ІІI

...Пройшов цілий тиждень, а Христина все ще не могла звикнути до нових порядків: вона ніколи не виїжджала за межі рідного міста й знала про світ тільки з книжок, аж раптом опинилася хтозна-де в такому похмурому місті, що страшно становиться від усіх тутешніх жителів. Вона не намагалася з кимсь подружитися чи просто поговорити, маючи краплину надії знайти людину зі схожою долею, щоб їй не було самотньо – вона знала, що не знайде, знала, що її надія марна. „А може це сон? – не одноразово думала Христина. – Може, я впала в кому і все – кожна деталь, кожне нове обличчя – є наслідком моєї уяви, але вона в мене не така потужна, щоб уявити щось подібне, а отже, це не може виявитися сном”. Потім вона оглядалась навколо себе, переконуючись у реальності всіх речей, які її оточують. І знову страшно.

Однак не могла погодитись, що тут їй зовсім нічого не подобалось. Єдиною втіхою були вечори, які влаштовував Чорний Ворон (хоча, не зовсім влаштовував, бо він всього-на-всього робив тільки те, що хотів робити). Кожен день у будь-який час після роботи він міг прийти на кухню, закинути ноги на стіл, забуваючи про гостинність та хоч якусь вихованість, і поринав на кілька годин у свій казковий світ музики, де вистачало місці лише для нього одного. Грати у такому положенні було вельми незручно, тому зазвичай виходила якась нісенітниця, яку він називав „розминкою”. Вже через кілька хвилин він підводився й задумливо ходив по кімнаті. В такі моменти його очі дивилися кудись в себе, а думки були далеко за межами свідомості, причому руки жили своїм власним життям і не припиняли доторкуватись до струн, виводячи правильні мелодії. Втомившись стояти, він сідав на підвіконня, попередньо визирнувши на вулицю, хоча він рідко когось бачив за вікном.

Чорний Ворон нікого не помічав навколо себе і не підводив очей, навіть коли відчував на собі прикутий до нього погляд. Христині подобалось спостерігати за ним: він здавався їй цікавим, хоча тоді він мало говорив, та трохи дивакуватим хлопцем, бо раніше вона не зустрічала жодної людини, схожої на нього. Він був серйозним, але дуже любив насміхатися (звісно, внутрішньо) зі Сопляка, ставлячи його у незручне становище.

Як от...

Часом вони грали в дурня на цигарки. В Чорного Ворона їх було не так багато, як у Сопляка, й тоді він виставляв свою запальничку, яка, по його міркам, могла виступати в якості трьох пачок. Після цього він, зазвичай, вигравав: запальничка для нього надто багато значила. Він навіть її ніколи не міняв: згасне – віднесе куди треба, там її заправлять, а доти вони вдвох з Сопляком переходили на сірники (це була єдина запальничка в цьому домі!). Та інколи йому йшла погана карта – довелось йти на хитрощі. Отже, в них обох по одній карті. Сопляк задоволено мугикає, бо ж у нього в руках туз. Чорний Ворон нервово закусив нижню губу, дивлячись то на карту, то на нього. Він чекав його ходу. Сопляк переможно кладе свого туза, відкидається на стільці й легенько затискує вказівного пальця між зубами. На очах у Чорного Ворона жах: його запальничка, його чудова запальничка! іншої не треба: йому потрібна саме ця! що він робитиме без неї? Він підіймає очі, дивиться на Сопляка і з криком „ха!” кладе зверху свою карту. „Почему „ха”?” – питає Сопляк. „Бо я виграв!” – „Как ты можешь выиграть, когда у меня туз, а у тебя шестерка?” – „Ну, і що?” – „Шестерка же младше туза!” – „Хто сказав?” – „Правила!” – „Так заглянь у свої правила і побачиш, що туз там наймолодший!” – „Как это?” – „А так: валета б’є дама...” – „Это понятно.” – „...даму б’є король...” – „И это понятно.” – „короля б’є туз...” – „И это тоже понятно.” – „...а, виходячи з цього, туза б’є шестірка!” – „Почему?” – „Бо закривається круг! Бо не може такого бути, щоб якусь карту ніщо не било!” –„А-а-а...” – Сопляк задумався. Поки ж до нього дійде, що його надурили, Чорний Ворон забере свій виграш і тихенько втече. А ввечері, коли Сопляк почне розбиратися з ним по цьому питанню, збреше, що він не грав з ним в карти, а якщо і грав, значить то він ходив до Сопляка козирним тузом, а сам же Сопляк просто щось наплутав.

Рідко з ними була Емона: вона старалася якнайменше попадатися на очі, завжди приходячи пізно, і всього раз чи двічі сиділа з разом з усіма, та й то недовго. Сопляк ніколи не досиджував до кінця і, тільки-но його кликав сон, він з першим позіхом йшов до себе. Христина дочікувалась, коли Чорному Ворону набридне грати на гітарі, а доти була його вірною слухачкою. Її не приваблював рок і вона не шаленіла від металу, покладаючись на музичні смаки інших, яких підкорили r’n’b, попса та клубні композиції, тому вона не знала нічого про живу музику, а тим паче про тяжкий рок, але вона добровільно здалася в полон гітарним звукам, новим для неї і для її слуху. Дівчина була вражена його вмінням і тепер остаточно переконалася, що можна не мати великого віку, щоб підкорити собі слухачів своєю майстерністю, виробленою довгими роками, а достатньо лише цілком віддатися улюбленій справі, щоб за невеликий термін зачарувати весь світ. Це твердження вона не раз собі повторювала, прислухаючись до найменших коливань звуків. Та про що ж увесь час думав Чорний Ворон? Інколи він розповідав їй, не вдаючись до подробиць, що йому мучило в ті хвилини, коли він поринав у спогади, але частіше їхні розмови не мали нічого змістовного і були безглуздими, про такі неважливі речі, що не слід про них заводити й мови, проте вони отримували від них більше задоволення, ніж якби тема було більш продуманою. Їй подобалось проводити з ним час, досиджуватись до пізньої ночі, говорити з ним в перервах і слухати його музику: не мав нічого спільного з іншими людьми, він є чимось новим, відкриттям, особистістю, що не боїться відрізнятися і висловлювати свою думку, яка не співпадаю з думкою оточуючих – це притягує. Їй подобалось, коли Сопляк був з ними, як вони потім вдвох знущалися один над одним, а вона стежила за цим і ледве стримувала посмішку. А Емона просто тягала її повсюди з собою, показуючи, як можна прожити без копійки в кишені, ну і заразом роздивитися місто.

Вона помалу вчилася тут жити. Вона звикала до цієї компанії. Їй вже не страшно...

Чорний Ворон прокинувся від шуму. ,,Мабуть, це знову п’яні виходи Сопляка,” – подумав він. Виглянув у вікно – ще тільки-но почало світати. І чому тому не спиться в таку рань?

Хлопець спробував не зважати, але не зміг, хотів відволіктися, проте не було на що, накрився з головою – не допомогло, поклав зверху подушку – результат той самий. Вирішив в усьому розібратися. Відкриває двері, а там серед коридору стоїть абсолютно голий Сопляк з трусами на голові, наче на знак протесту, з гітарою в руках, струни якої він час від часу пощипував, зате постійно орав:

Та-а-ба-да-да-да-а-а... та-ба-да-а-а... и кам-ба-ла-а-а-ла-ла-а-а-а-а-а-а-а... Хэй! Таба-таба, туба-туба, таба-таба, хала-буда...

Чорний Ворон подивився на це скептично, при піднявши одну брову.

Як закінчиш, протреш гітару – не хочу після тебе її торкатися.

И не-е по-дуууу-ма-ю-у-у... – не виходив він із ролі.

Вдягни штани: тепер тут живуть дівчата.

А я не для тебя стараюсь. Ха! Размечтался.

Чорний Ворон тільки хмикнув і пішов до ванної. Сопляк послідував за ним, наспівуючи свою пісню. Він був готовий йти за ним до кінця, проте двері так необачно зачинились перед носом. Нічого, він постоїть під ними.

Орэ-орэ, ма-ка-лай в мо-ю жизнь не на-кла-дай, там-ба-ла-ка-ла-ба-дай-лай... Та ладно, Вороныско, не сцы!

Чорний Ворон ледве встояв на ногах.

Що ж мені отак і стояти серед туалеті зі спущеними штанами?

Тогда, желаю удачи! – і знову затягує пісню: – Не сцы, Вороныско, не сцы-ы, иначе поку-сают кло-пы-ы-ы... за яйца тво-и-и... и обор-вется ди-нас-ти-й-а, обор-вется ди-нас-ти-й-а, обор-вется ди-нас-ти-й-а-а-а..., которой и вовсе уж нет.

,,Сука, весь кайф обламав!”

А что, хорошая песня! Надо будет записать.

Натягує на себе труси, насвистуючи при цьому щойно придуману мелодію.

Виходить Емона.

Що ти тут казишся?

И й-а-а пою-у-у-у кру-тую песню-у свою-у-у... Оле! Уни-кум блю-у-у-узззззззззззз.

Заткни свого рота!

Чуть что, сразу не пой, заткнись, пошел вон... Может у меня душа поэта, может мне надо самоутверждаться, развивать себя морально, расти духовно...

Заткни рота.

Вот так всегда... – понурився він. – Никто меня не понимает...

Якби ти не поводив себе, як останній виродок, можливо, думка про тебе була б іншою.

Він задумався. Поки до нього доходила інформація, вона ввійшла в кухню, взяла собі пляшку пива і навіть встигла ним збадьоритися.

А мне нравится моя жизнь! – крикнув він через весь коридор.

Вона ніяк не відреагувала.

Чорний Ворон вийшов з ванної.

Ну как? Подрочил? Обошлось без происшествий?

Дякую, що так за мене переживаєш... Ти думаєш сьогодні на роботу йти?

Какая к черту работа... – Сопляк зиркнув одним оком на настінний годинник. – Вашу мать, я на работу опаздываю!

І зник за дверима. Зрозумівши, що то не його кімната, швидко шугонув в іншу.

Там ще залишилось? – звернувся Чорний Ворон до Емони, яка вже відкинулась на стільці, посьорбуючи з пляшки.

Так, ще дві-три бутилочки і, здається, одна баночка.

Заглянув в холодильник, оглянув його уважно, почухав потилицю.

М-да-аа... В домі живуть двічі більше людей, випивки купується ВТРИЧІ більше, а її все одно не вистачає.

Її ніколи не вистачає.

Так, але ж Христя не п’є і дякую їй за те, а все одно не сходиться.

Христина не п’є, тому я п’ю і за неї, і за себе.

Навіщо?

Для балансу.

Вилітає Сопляк.

На работу... на работу... быстро на работу...

Куди ти спішиш? – обізвався до нього Чорний Ворон. – Ти все одно грачуєш, так яка тобі різниця в скільки виходить? Ти ж сам собі платиш!

Вот именно! – розвернуся на порозі Сопляк, тицяючи на нього пальцем. – Я хочу подняться в своих очах! Быть строгим начальником и боятся самого себя.

А ще ти хріновий роботодавець і працівник-хабарник.

Да, я такой, – розніжився він. Потім зробив серйозний вигляд і мовив строгим голосом: – Ждите вечером.

І вийшов у двері.

Чорний Ворон пристально глянув на Емону.

Я також вже йду.

Відставила порожню пляшку на середину столу і пішла геть.

Він залишився сам.

Підібрав з підлоги гітару, хекнув на неї разок, протер низом своєї майки. Підпер нею стіну. ,,Нехай, вона ще вечором знадобиться.” Постояв, трішечки подумав-подумав і передумав: ,,Ні, хай краще постоїть у моїй кімнаті – мало що може трапитись.” І відніс гітару. Потім повернувся в кухню, дістав із холодильника ту єдину баночку пива зі смаком лайму. Ага, кілечка немає. Мабуть, Сопляк відірвав – в нього руки завжди не з того місця ростуть. ,,Если руки растут не с того места, значить это ноги, ” – отак би він спробував викрутитися жартом. На щастя, його тут немає. Чорний Ворон почав колупати баночку ножем.

А відкривачки хіба нема?

Почувши чийсь голос, він застиг на місці, наче його застукали на гарячому за чимось непристойним. Потихеньку повертає голову – у дверях стоять Христина. Х-у-у-у-х!..

Відкривачки тут зроду не водяться, – кинув він і повернувся до справи.

І як же ти їси консерви?

Я не їм консервів.

Але ж колись доведеться, якщо більш нічого не буде їсти.

От тоді й подумаю над цим.

А тоді вже пізно буде – ти помиратимеш з голоду.

Ну, тоді я не знаю, – розвів він руками.

А-ай!..

Лезо зачепило її руку. Він і не помітив, як вона підійшла ближче.

Дай гляну.

Він відкинув ножа і взяв в свої долоні Христинину руку. Поріз неглибокий. Лиш по краях розтерзаної шкіри тільки-но почала виступати кров.

В тебе є чим замазати рану?

Ні.

А хоча б якась аптечка є?

Споконвіку не мав.

Ну, а бинт?..

Він помахав головою.

Стій тут і нікуди не йди, я зараз.

Хлопець зірвався з ніг і розчинився десь в коридорі так швидко, що Христина не встигла помітити, в які двері він зайшов. Через хвилину він повернувся, несучи якийсь клаптик тканини, чимось схожий на марлю.

Це в мене залишилось ще з того разу, коли по п’яні перечепився через східці і роздер коліно з ліктем.

І сильно роздер?

Дурниці! Подай мені руку... Я тоді потягнув з собою Сопляка, так що йому також дісталося.

І ви потім вдвох сиділи й перев’язувались?

Майже. Спочатку глитнули спирту для бадьорості, а тоді вже перев’язувались.

Він намагався швидко перемотати порану руку, нібито від цього залежало Христинине життя. Вона помітила, як трясуться його пальці – він боїться зробити їй боляче. Коли він хотів затягнути вузол тугіше, то нахилився головою і взяв один кінець зубами, і вона відчула, як збуджено й нерівномірно він дихає. Здавалося, ще мить і він розплачеться замість неї – настільки переживав. Його аж шкода стало.

Ти ж... розумієш... – почав він виправдовуватись (щоправда, не знав як), міцно тримаючи її руку коло себе, – розумієш... я не хотів... я випадково... так вийшло... я ненавмисно...

Нічого-нічого, я все прекрасно розумію.

Ні не розумієш...

Вона дивилась на нього так, щоб він зрозумів, що все гаразд – він відпустив її.

Дай щось попити.

Візьми в холодильнику.

Христина, звісно, відкрила холодильник, але цілої пляшки брати не хотіла.

Це твоя стоїть надпита?

Моя. А що?

Я її візьму.

Ні, не треба!

Та було вже запізно: вона зробила ковток, але на смак то було не легке пиво, як написано на етикетці, а... вино?

Що це?

Хіба ти ще не зрозуміла?

Так, але... навіщо приховувати, що ти п’єш?

Чорний Ворон винувато зітхнув.

Просто крім мене й самоутверджених тіток більше ніхто не п’є вина. Я не хочу, щоб Сопляк знущався з мене через це.

А ти візьми і скажи йому про це. Не муч себе.

Цього йому не збагнути. Він його ніколи не куштував і не хоче навіть спробувати. По-бабському це якось, він би сказав.

А ти?

А я просто в захваті від вина. Це єдиний алкогольний напій, від якого я не п’янію... принаймні відразу.

Христина покрутила пляшечку в руках, заглядаючи крізь горлечко всередину.

Можеш допивати – в мене його вдосталь.

Дякую.

,,Хм...”

Коли захочеш, можеш звернутися до мене і я наллю тобі ще.

Нехай іншим разом.

Через кілька хвилин після того прибіг Сопляк.

Ти чого так рано? – зустрів його Чорний Ворон такими словами. – Невже вже встиг машину поламати?

Машинка бегает прекрасно и еще внуков твоих переживет! Слушай, ты сейчас упадешь.

Чорний Ворон миттю схватився за серце з криком:

Рятуйте, мені зле!..

На Христининих устах випливла легка посмішка.

Обличчя Сопляка перекосилось – сарказм доспів.

Хм, смешно...

Він зняв з себе куртку, яку поспіхом накинув на себе раніше, спокійненько почепив на вішалку, під виглядом скромної баришні сів на стілець, поправив зачіску (незважаючи на те, що волосся на його голові залишилось небагато), потім скромненько склав ручки на коліна – ну просто лялька!

Не тягни, – підганяв його Чорний Ворон. – Кажи, чого сюди прийшов.

Сопляк зіскочив, мов навіжений, хлопнув в долоні, розтираючи їх, як після морозу, і радісним голосом малої дитини запитав:

Ну, что? Поехали?

Куди?

Я разве тебе не сказал? Странно... – сам собі здивувався Сопляк, чешучи потилицю. – Ты же знаешь Неотесанного?

Знаю. У нього ще й група своя... По п’ятницям в клубі, що прямо під моїм офісом грають.

Вот именно! Где-то так на днях их гитарист куда-то там пошел, в компанию какую-то ввязался... Одним словом, оказался не в том месте не в той час – вот с ним там, – Сопляк притулив до скроні вказівний і середній пальці, відтопиривши великий, – быстро поговорили. И теперь им нужна замена, а я как раз мимо проезжал…

Далі не слід було і продовжувати: Чорний Ворон ще на початку розповіді здогадався, про що йому Сопляк хоче сказати, а слухав тільки для того, щоб підтвердити свої здогади. На його обличчі не було жодних ознак радості – кам’яне, як і раніше; але очі, очі його сяяли, немов налилися сльозами, і блистіли, наче від сліз, так, як блищать зорі на чорному полотні неба в ясну ніч.

Что встал? – сказав Сопляк наприкінці. – Собирайся!

Потім він вийшов, щось бормочучи про своє. Чорний Ворон же так швиденько схватив свою куртку, забувши навіть насварити Сопляка за те, що відразу нічого не сказав й відтягував час до останньої миті. Ще не просунувши до кінця руку в правий рукав, він звернувся до Христини:

Можеш сходити по гітару? Вона, здається, стоїть коло мого ліжка. Тільки дивись, щоб медіатор не просковзнув крізь струни.

Якщо йти прямо по коридору і, дійшовши до середини, звернути направо, то неважко зрозуміти, що за тими дверима знаходилась його кімната. Вона знала, що, судячи по обстановці кімнати, можна багато розповісти про характер її господаря, а якщо це кімната господаря будинку, то тим більше потрібно заглянути, адже по цьому господареві важко визначити його справжній характер: то він такий, то відразу міняється в лиці – і вже перед тобою зовсім інша людина. До того ж, їй так кортіло заглянути туди хоч один разочок...

Вона показалась їй дещо незвичною, хоча була такою ж похмурою, як і все навколо: стіни внизу пооббивані, де-не-де потріскані щілинами, а зверху їх прикривали з дивними, в чомусь страхітними людьми постери – більшість з них поблякли, затерлись, траплялися порвані, з відірваним низом чи зовсім розірвані навпіл висіли, проте двоє з них (на обох були зображені дівчата: одна сиділа на підлозі вузького коридору, опираючись ногами об стіну, курячи довгу тонку сигарету і, звісно, крім чобіток на високих підборах, на ній не було нічого, а от друга була вже абсолютно голою і вигиналася усією спиною, демонструючи своє красиве тіло), мабуть, тільки ці два плакати були найменш деформованими і, дивлячись на них, у Христини виникало лише одне питання: на яку із них він частіше мастурбує? ха-ха... отже, жодний куток не обминули павуки, поквапившись прикрасити їх павутинням, а коли зрозуміли, що їм тут ніколи не прижитися, повтікали, плетені домівки ж залишились; праворуч стояла шафа, яка ззовні виглядала новою, але дверцята в ній ледве трималися і, якби дунув легенький вітерець, вони б точно відпали; ліворуч мав своє місце стіл, закиданий усілякими паперами, папками та іншими нецікавими речами, що аж попадали на підлогу, склавши компанію порожнім або напівпорожнім пляшкам і пачкам сигарет; також там знаходився комод, головне завдання якого збирати на собі пил, проте ні в якому разі не змішувати його з тютюном, щоб підтримувати запаморочливий запах у кімнаті; вікна не затуляли штори, натомість були замазаними чорною фарбою, частина якої вже пообпадала, тому денне світло тут могло розгулятися тільки наполовину; на підвіконні вистроїлися в двоє рядів колекція дисків, але й тут їм не вистачило місця й зайві диски купою навалились на акуратно складені; якраз під цим підвіконням стояло широке, не застелене ліжко, а вже об нього спиралася гітара – найбільша його цінність, і хоча вона давно вже не нова, та інструмент був в гарному стані й струни блистіли на чорному фоні мов щойно куплені, а між ними затиснутий свіжо вирізаний з пластмасової картки медіатор; над ліжком уся стіна, починаючи від рівня підвіконня і майже до самої стелі, була обклеєна білетами з концертів, на які ходив Чорний Ворон – він зберіг усі до єдиного. Христина не могла не помітити цього, так як і напис, вишкрябаний ножем, що ховався між цими папірцями: „Гітара: якщо вона є – життя, якщо ж немає – смерть.” Безумовно, все в цій кімнаті показувало гості про захоплення музикою її господаря, та ці слова найточніше відзначали його ставлення не тільки до музики, а й до самого життя.

Вона бере гітару й швиденько йде. На порозі на неї вже чекає Чорний Ворон. Його простягнута рука не взяла інструменту – вона обняла її спину. Христина пішла з ним до машини. Хлопець посадив її на заднє сидіння, сам сів до Сопляка наперед. Усю дорогу він розпитував його про гурт, в чому суть ситуації та (найголовніше) які вони використовують акорди (прості, щоб не заморочуватись, чи складні, аби повикручуватись один перед одним), але Сопляк говорив якось заплутано, при цьому тихенько хихикаючи собі у комір. Потім сказав, що йому там все розкажуть, а зараз хай не випитує, тим паче, що він і сам толком нічого не знає. Проте це не зупинило Чорного Ворона і він продовжував вигадувати нові запитання, ще не кінчивши попередніх.

А Христина не могла вимовити і слова. Сиділа собі тихенько позаду них, слухала їхні перебиваючі один одного голоси. В її руках гітара, його гітара, та сама, на якій він вчився, з якою виступав і майже не розлучався. Дівчина уявляла собі, скільки існує спогадів, зв’язаних з нею. Лише вона знає про нього все. Христина гладить струни і думає, що він так само їх гладив, коли вперше взяв її до рук. Можливо, тоді він так само обдивлявся кожну дрібну деталь на цьому інструменті, як і вона зараз – як щось нове, непізнане, неосяжне. Скільки йому тоді було? Тринадцять? Дванадцять? Вона чомусь думала, що він грає все своє свідоме життя. Що тоді, для того юного хлопчика, важив цей вміло оброблений шмат дерева з неповноцінним дуетом металу? Яким був його перший акорд? Мабуть цей. Христина не знала, як він називається, але помітила, що його пальці часто знаходяться в такому положенні. Вона спробувала це повторити. Вийняла медіатор, положила поряд, взяла акорд. Пальчиком правої руки проводить по струнах – не звучить. Мабуть, потрібно дуже нажати, щоб звучала кожна струна. Ось так. Ще раз проводить пальчиком – зазвучало! на всю машину! Вона швидко притисла струни розкритою долонею, аби заспокоїти їх. Насторожилась. Здається, ніхто не помітив. Принаймні Сопляк: він так само щось доводив Чорному Ворону, запевняючи його в чомусь. А він... Він, здається, почув: замовк, прислухався. „Ля мінор...” – заворушились його губи. Він навіть хотів обернутись, але Сопляк його відволік. Христина ж повернула медіатор на місце, відклала гітару, тримаючи її на відстані однією рукою, щоб на поворотах вона не впала.

Нарешті вони приїхали. Христині не були знайомими ці місця, вона не знала, в якій частині міста вони знаходяться. Попереду була якась будівля, проте одні сходи в ній вели вниз, під землю. Вона опустилася разом з ними.

Раніше тут був ресторан. Хоча, скоріше, пивниця. Але то було давно. Кілька років двері були зачиненими, аж поки купка хлопців, музиканти-початківці, не зламали їх. Так утворилось місце для репетицій. І тепер тричі на тиждень тут збираються люди: одні грають, інші слухають. Та, чесно кажучи, слухачів може бути два-три од сили чотири, або ж взагалі нікого не бути. Не те, щоб музика в них погана – ні. Просто, не всі знать про це місце, а якщо і знають, то не кожному зручно сюди приходити. Саме тому вони раді новому концерту – і ті, і ті.

...Їхньою базою виявилась кімната, обставлена інструментами, підсилювачами, величезними колонками, кількома магнітофонами та ще багатьма різної техніки – через це вона здавалася такою маленькою. Чорний Ворон з усіма привітався за руку, тоді як Сопляк просто кивнув. Христина залишалась непоміченою. Збоку стояли дві лавки – одна трохи вище за іншу – мабуть, спеціально для вільних слухачів. Христина задерлася на верхню лавку, поставивши ноги на нижню – саме так і задумувалось з самого початку. Звідси було зручно спостерігати, що робиться там ,,внизу”: всі метушились навколо Чорного Ворона, він сам метушився навколо себе, йому підсовували якісь записи, підігрували спеціально для нього, щоб він зрозумів принцип гри. Це музиканти, що вийшли з андеграунду, вони не знали, як читати ноти, а тим паче, як їх записувати. Вони користувалися універсальною табулатурою, на худий кінець записували акордами, а все інше було справою слуху.

Серед усієї тієї метушні ввився Сопляк. Він явно був там зайвим, проте не знав, куди себе подіти. А всі пхали його, наступали на ноги, говорили, щоб не заважав, виганяли, посилали, але він нічого не розумів.

Нарешті він помітив ті дві лавки і підсів до Христини.

Ты только посмотри на него – да он едва сдерживается, чтобы не запрыгать! А ведь еще недавно не смел даже притронуться к струнам.

Через що він перестав грати? – зацікавилась Христина.

Этого я тебе сказать не могу: он может рассердиться. Знаешь, его это сильно задело. Он стал черствее и более закрытым. Сейчас – расцвел! Семь, целых семь лет держался в стороне от всяких музыкальных мероприятий, жил будто бы и не жил вовсе, аж жалко было не него смотреть. Та видела бы ты его мальчишкой! Проворный, бойкий, легкомысленный, однако очень зазнавался и был такой гордый, что, наверное, больше никто не имел столько гордости, как он. Да и смелости у него было не мало: не каждый малый рискнет попытаться войти в группу к взрослым. А Вороныско смог! За это я его потом уважать начал. Вот что мене всегда удивляло, так это то, как он сумел самостоятельно обучиться игре, ведь никто ему не помогал. Даже не подпевал себе никогда, хотя это помогло бы правильно уловить ритм, и не насвистывал тоже никогда. Но голос и него хорош: такой себе нежный баритон, что аж за душу берет! Если бы он раскрыл его, то этот голос мог бы любому скрутить голову. Говорить, нет у него вокальных данных. Врет! Врет, собака, врет! Боится, видимо. Не очень любит, когда на него долго смотрят, а на вокалиста, как ты понимаешь, смотрят в первую очередь. Он больше по игре, по музицированию. Вот, как и здесь, сядет в стороне од всех, головой покачает, побренчит и черт его знает, о чем он думает в этот момент! Да, пусть сразу не получается, пусть звучит не очень, но когда все соберутся, тогда ему становится легче и игра получается мелодичней. Хотя и сольные выступления вызывали фурор! Возьмет гитару, разомнется немножко, а потом как даст, что у любого челюсть отвиснет! Бывало как-то, только-только услышит мелодию, так сразу за гитару – опля! – и уже играет. Быстро учился, а главное все делал правильно. Талант у него. Жалко будет, если он опят его потеряет. Теперь тихо! – знизив він голос. – Расшевелились они как-то. Кажись, уже начинают репетицию... Вот сейчас послушаю одну песню и тогда змогу спокойно уйти, а то будет мне еще рассказывать, что я ему всю игру сбиваю – волны какие-то потусторонние посылаю!.. Знаю я его...

Тепер вся їхня увага була звернена на музикантів, які вже серйозно настроїлись на гру. Чорний Ворон, розім’явши пальці та кисті рук, приготувався і чекав своєї партії.

Нарешті заграли. Він вів чудово, але під кінець чомусь сфальшивив. Щось не те зі струнами. Не розуміючи у чому річ, хлопець почав оглядати гітару. Тоді Христина подумала, чи не зламала її часом? Так вона ж начебто акуратно з нею поводилась. А якщо дійсно щось зламалось? Чорний Ворон зверне все на неї. Вона настільки цього боялася, що трішки відсунулась, аби заховатись за спиною Сопляка. Може, не помітить, що вона тут? А Сопляк, як на зло, ще й крикнув:

Играть научись, бездарь!

Чорний Ворон підняв на нього важкий сердитий погляд і показав середнього пальця.

Мерзавец!.. – впівголоса обурився Сопляк.

А Чорний Ворон і далі продовжував оглядати гітару: перевірив, чи все на місці, чи підтягнуті струни. Потім він схилився над нею і прошептав: „Ну, люба моя, чого ти боїшся? Я ж тут, я з тобою. Нема нічого страшного. Грай же, серденько, грай, не бійся. Грай...” На кінець він навіть її поцілував, якраз там, де недавно Христина тримала руку, намагаючись взяти акорд. Дівчині здалося, що він цілує не гітару, а безпосередньо її руку – аж занадто на те було схоже; здалося, що вона відчула його губи на своїй шкірі. Цікаво, він спеціально так зробив чи це дійсно дієвий спосіб налаштувати інструмент на гру? Якщо вірним є друге твердження, то чому він відразу глянув на неї, а лиш потім і на всіх інших? Та він просто дражниться, хоче збити з пантелику. Хм, навіщо?..

Ще раз, – скомандував Неотесаний. – Три-чотири...

Далі все йшло майже ідеально.

Ну, все, хлопці! – у піднесеному дусі звернувся до всіх Неотесаний. – Наступного разу зустрічаємо в п’ятницю вранці, перед концертом. А ти, Чорний Ворон, – друг, молодець, виручив таки!

На це Чорний Ворон незграбно кивнув. Потім глянув у бік, – а де Сопляк? Втік, падлюка! І до кінця недосидів! Втім, за своє життя він вдосталь його наслухався... але хто відвезе їх додому? Невже доведеться йти пішки? Чорти б його...

...Вони вдвох вийшли на поверхню. Вийшли на поверхню... Хм, цікаво... Нібито вони, наче волохаті пацючки, жили в „надрах землі”, тобто в каналізації (просто так красивіше звучить), а тепер вийшли на світ божий, аби скуштувати свіже повітря. Ось так! Принаймні, він так думав. Та чомусь стало страшно. Бр-р-р... Що за порівняння? Геть з моєї голови!

Він віддав їй гітару, дістав пачку сигарет, зубами витягнув білу смужечку, закурив. Випустив хмарку диму, ейфорійно закидаючи голову. Навіть очі прикрив від задоволення.

Пішли.

І вони пішли вузькою вуличкою, по якій рідко коли проїжджає транспорт.

Мовчанка. Від неї обом було ніяково. Так наче вона зв’язала їх обох мотузкою до себе, але тримала по різні боки, щоб вони ніколи не пересіпнулись і не вбили її своїми словами...

Христина не витримала першою:

То ти взяв мене з собою, щоб я носила твою гітару?

Він затягнувся, ніби спеціально, щоб не відповідати відразу, а трішки почекати, аби обдумати все.

Можливо. – Той самий білий дим пройшов через його ніздрі. – Але в такому разі я міг би попросити про це будь-кого.

І чому обрав мене?

Одним легким рухом цигарка вислизнула з-під пальців, зробила сальто в повітрі, перш ніж вдаритись об асфальт.

Тобі ж сподобалось, – дещо підступно сказав він, дістаючи нову цигарку та одним оком поглядаючи в її сторону. – Правда? Чи я помиляюсь? Ну?

Правда, – погодилась вона.

А що ти скажеш, наприклад, про сьогоднішню репетицію? Як вона тобі?

В порівнянні з чим?

Та хоч би й з вечорами на кухні! То що? Соло чи оркестр?

Хм... Не знаю, що й сказати... В гурті, звісно, звучання набуває цілісності різних звуків, намов взяли кілька банок з фарбами і вилили їх в одну посудину, але вони не перемішались, утворюючи новий колір, а, наче, сплелись між собою, як пучок ниток... Це єдине і різне водночас.

Точно... – прошепотів він.

А соло – це одна тонка нитка, яка манить до себе вигинами, петлями... Це заплутана стежина – невідомо, що буде далі. Інтрига, іронія, ефект несподіваності та передбачуваності.

І... – обережно говорив він, боячись злякати чарівництво миті, – що тобі більше подобається?

Мені... і те, і те. А тобі?

Мабуть, також.

Як вона вгадала! А він би ніколи до такого не додумався: вважав, що не знайти тих слів, щоб описати його переживання. Та вона це зробила – він вражений.

А скажи, тоді, коли ми їхали в машині, ти торкалася струн?

Я... Чому ти питаєш?

Просто я тоді почув... і тепер хотів би дізнатись, чи не здалося мені.

А ти не будеш сердитись?

З якого дива?

Ну, як же... гітара ж потім... з нею ж щось сталося.

Та то я забув перевірити струни після Сопляка. Крутнув, напевно, щось, от і... Дрібниці! Це не серйозно. А ти що? Злякалася?

Трошки... Я лише тільки спробувала... Просто раніше мені так хотілося навчитися... Якось не співпало, хоча я дуже хотіла піти в музичну школу.

„Музична школа... – задумався він. – Хм, а в цьому щось є. От якби в Бюріеді відкрили музичну школу, років десять-п’ятнадцять назад, я першим би туди записався! Тільки першим! А потім би мене першого і вигнали – за поведінку. Бо ж нікому не сподобається, коли його повчатиме якийсь шмаркач тому, чому він присвятив життя... Ну і просто за хуліганство! ”

А як ти думаєш тепер?

Та що вже тепер?.. Я давно вже забула.

Часу в тебе вдосталь – можеш і згадати.

Кому воно потрібне? Хто захоче вчитиме просто так? За репетиторство вже мовчу...

І чому ж ти думаєш, що ніхто не вчитиме тебе безкоштовно?

Скажи, де тут вигода? Невже мені нададуть послугу тільки за гарні оченята, тим паче, якщо цим все й закінчиться? Ти робив би щось, що не приносить тобі користі?

Він хвилинку подумав.

Тоді давай я тебе навчу.

Без плати.

Я не візьму.

Без вимог.

Ти повинна сама до цього прийти.

Без обмеження часу.

Коли захочеш і скільки захочеш.

Гаразд.

Тільки не ний, коли не зможеш поворухнути пальцями.

Не буду.

Гаразд.

Це наче гра: вони говорять просто й таємничо, прямо, але залишається якась недоговореність. Наче прагнуть одного й того ж, проте бояться зізнатись. Інтрига в голосі, іронія в тональності, барвистість в відшліфованих фразах. Йому це подобалось дедалі більше – затягує, як наркотик. Вона не проти тримати в руках гітару – так наче його життя залежить від неї.

Попереду стояв кіоск швидкої їжі.

Хочеш чогось перекусити? – запитав Чорний Ворон і вона ствердно кивнула.

Він став біля віконця.

Один хот-дог, – він повернувся до Христини. – Ти що будеш? – не дочекавшись відповіді він знову підсунувся до віконця. – Ні, давайте нам два хот-доги. – Ти будеш з гірчицею? – Давайте обидва без гірчиці.

Потім вони сіли на лавку.

...Повикидавши непотрібні салфетки, ніхто не поспішав кудись іти. Він уважно сканував поглядом Христину, а вона не насмілювалась глянути в його сторону.

Ти мене боїшся? – відкрито спитав він.

Ні.

,,Бреше,” – подумав.

Підсунься ближче.

Навіщо?

Зараз побачиш.

Вона пересунулась з іншого кінця лавки – тепер між ними було всього три сантиметри.

Торкнись мене.

Він відчув її пальці на своїй руці.

Ти мене не зрозуміла. Торкнися мене там, де б тобі ніколи не прийшло в голову і за що тобі неодмінно стало б соромно.

Її рука перенеслась на його щоку. Вона була така гаряча і така ніжна! Йому навіть стало трохи ніяково, здалося, ніби мурашки пробіглися по його плечах, а потім по хребту опустилися на поясницю і там вже розчинились у невідомості.

Просто поклади руку на мої геніталії.

“Ти жартуєш?”

Вона заперечливо покачала головою.

Не бійся, я тебе не домагатимусь. Роби, як я кажу – нічого страшного не буде.

Вона забрала руку зі щоки. Він дивився на неї упереджено, щоби показати, що він не жартує. Її долоня повисла над його стегнами – вона все ніяк не наважувалась. Дівчина через кожні дві секунди піднімала погляд і дивилася на перевулок: чи не йде бува хто? І з кожними тими двома секундами її рука віддалялась на сантиметр. Їй все ще здавалось, що це був просто жарт. Тоді він вирішив їй допомогли й положив дівочу руку на потрібне місце, придавивши зверху своєю.

Ти хочеш, щоб я говорив з тобою щиро, начистоту, але ти не довіряєш мені, бо не знаєш мене, тому намагаєшся тримати себе в межах дозволеного, а внаслідок цього брешеш мені – я це ненавиджу. Звісно, я міг би розкріпачити тебе душевними розмовами про неважливі речі, після яких ми могли б довіряти одне одному і розповідати про все без табу. Та, погодься, тримаючи мене за яйця, – її зсудомило. ,,Гаразд, – подумав він, – при тобі виражатимусь культурніше.” – е-е... за інтимне місце, процес пришвидшується в кілька разів. Хоча, звісно, ефект був би більш яскравим, якби ти залізла рукою мені в штани. Якщо ти не проти...

Ні, дякую, – різко відмовилась вона.

Як знаєш. Так от, в такій незвичній ситуації ти розумієш, що гірше вже не буде, значить ти перестаєш мене боятися, значить ти довіряєш мені, а я, в свою чергу, можу довіритись тобі.

І щоб я не спитала, завжди відповідатимеш?

Відразу, чесно й відверто.

Міг би й відразу так сказати, без цього.

Тоді було б не цікаво, – він забирає свою руку, а її залишається на місці. Він відкидається на лавці. – Тепер я не просто замкнений у собі хлопець, що живе самою лише музикою і який ділить житлову площу з трішки хворим на голову покидьком, тобто з Сопляком.

А йому я також повинна покласти так руку?

Ні-і... Хоча, він був би в захваті від цього: він ще більший збоченець, ніж я.

Ти не схожий на збоченця.

Це ти зараз так вважаєш, а взагалі тебе може знудити від того, про що я зазвичай думаю. – Він глянув на мить униз, а потім знову спрямував погляд назад на Христину. – Ти тільки сильно не захоплюйся, гаразд?

Вона швидко відсмикнула руку.

Я пожартував. Могла б іще потримати, якщо тобі це сподобалось.

Ні, з мене досить, а то я зміню свою думку щодо твоєї збоченості.

,,Оце вже по-нашому!.”

Він зайшов до себе, поставив біля дверей гітару, сів на край ліжка і завмер. Кілька хвилин він сидів отак, мов кам’яна статуя. „А вона мене слухала, – приходили в голову думки. – Саме так, слухала... І розуміла мене, кожне слово”. Хлопець положив руку собі на лоба. „Та я весь палаю!” Чорний Ворон підвівся й пішов до ванної. Спочатку він планував просто вмитися, але потім передумав і підставив голову під кран – волосся відокремилося прядками, ще дужче закучерявилось... Він стояв і дивився на себе в дзеркало, намагаючись розгледіти кожну деталь в собі, в своєму лиці, проаналізувати та видати остаточний вердикт – чи зможе він полонити ще одне серце чи ні. „Дурня! Навіщо це мені? Навіщо це їй. Немає значення як я поступлю – все одно для мене тут не буде ніякої вигоди. Та й взагалі, чого це я почав про таке думати? Хіба це варте уваги?” І він вирішив викинути всі непотрібні думки зі своєї голови.

Повернувшись до себе, Чорний Ворон розлігся на ліжку й, при абсолютно чистій свідомості, роздивлявся тріщинки на стелі. І більш нічого зайвого чи недоречного – чистота, порядок.

Правду кажучи, було важко отак лежати, особливо коли думки самі винирали на поверхню після того, як він намагався втопити їх в своєму океані, на дні якого вже лежали задушені почуття та емоції. „Кого я обманюю? Я не можу так просто викинути з голови те, що на даний момент найбільше мене хвилює, я не хочу забути, не хочу не зважати! Нехай я слабак, що не можу знайти у собі сили боротися з цим. Але ж це безглуздо!”

„Мені з нею комфортно, хоча й почуваюсь трохи ніяково. Вона мене інтригує. Чесне слово, інтригує. Я відчуваю до неї деякий інтерес. Саме інтерес, не більше. Навіть фізичного потягу немає. Тільки інтерес... А було б непогано дізнатися щось про неї, щось таке, що не кожному дано знати, щось на кшталт таємниці. В неї, мабуть, багато таємниць – це притягує. Хоча можна без цього. Якщо чесно, то мені й так подобається її товариство. Взагалі якось приємно знаходитись в її компанії. І я навіть був би не проти, якби вона зараз постукала в двері, виглянула з-за них... Байдуже з якого приводу. Я б її затримав, перевірив себе і свої почуття. Посмів би доторкнутися до її руки. Можливо, дозволив би собі більше... Що за нісенітниця? Повний абсурд! Хоча...” На цій думці на коридорі почулись чиїсь кроки, які зупинились прямо перед дверима. В цей момент чорний Ворон подумав, чи то випадково не Христина стоїть там – тоді б все, що він собі науявляв, збулося. А це вже страшно!

Але ні, то був всього-лише Сопляк. Вміє ж він з’являтися невчасно!

Что ты тут разлегся? Что, уже не тот, как раньше? А почему у тебя голова мокрая? Ты что помылся? Зачем? Сдурел уже или что?

Відчепись.

Та как это так? У нас же сегодня праздник такой!

Який?

Ты еще спрашиваешь? Нет, ну вы только посмотрите на него! Забился в угол, смотрит в одну точку мрачными глазами, когда у него такое событие сегодня случилось – он ВЕРНУЛСЯ!

Хто?

Эй, проснись же ты наконец! Наш старый, добрый Вороныско вернулся! Он теперь опят играет, и не просто играет, а играет в группе!

Невелике досягнення.

Та выключи ты свой скептизм! Вставай давай, поехали.

Куди?

Праздновать твое возвращение! Я уже собрал компанию наших общих знакомых, они сейчас все ждут нас, чтобы отмыть тебя в коньяке.

Нікуди я не поїду...

Так, – сказав Сопляк, дивлячись на нього з непорозумінням, – что-то я перестал тебя понимать. Ты в своем уме?

Я цілком адекватно мислю, – пробубонів Чорний Ворон таким тоном, ніби він щодня повторює цю фразу, а потім додав голосніше, повернувши голову в його сторону: – Хоча чому це повинно тебе хвилювати?

Ну, знаешь, в последнее время это уже не первый раз, когда ты меня волнуешь. И вообще, как-то странно начинаешь себя вести: нервничаешь, суетишься, спать перестал (я же слышу, как ты за стеною бегаешь по комнате)... Слушай, – присів він на край ліжка, трішки прищулившись, – а ты случайно... ну... опять не употребляешь?..

Що? – підхопився Чорний Ворон.

Ты же постоянно работаешь с... стресс переживаешь, депрессию... я, конечно, понимаю, не выдержал... ну, и вспомнил прошлое.

Та як ти можеш? – звівся юнак на ноги.

А что мне еще остается думать?

Хто тобі взагалі дозволив думати? – хлопець нервово заходив по кімнаті. – Чому з усіх варіантів ти обрав найгірший? Чому завжди обираєш найгірший? Невже не існує іншого пояснення?

Так объясни!

З цими словами Сопляк став перед ним, заважаючи йому метушитися по кімнаті. Він дивився йому в вічі, чекаючи поки той трішки остудиться і відповість на його запитання, поставлене цілком серйозно. Чорний Ворон же замислився ненадовго, сказав: „Навіщо це тобі? Хіба тобі не байдуже?”, і вийшов у коридор, закінчивши на цьому розмову. Проте Сопляка таке закінчення не влаштовувало. Він вискочив за ним і вхопив хлопця за руку.

Что за глупые вопросы? Ты понимаешь, что я же переживаю за тебя, стараюсь чем-нибудь помочь... ты же мой друг...

Друг, кажеш, – повторив Чорний Ворон, а тоді повернувся й різко відповів, з деякою іронією в голосі. – Скажи мені, мій любий друже, де ти раніше був? Чому я не міг дочекатися підтримки з твого боку, коли я її потребував?

Вот ты как! А кто, интересно, тебе гитару принес? Кто спас тебя от самоубийства? Разве это мало?

Це лише достатня умова.

Вот такая твоя благодарность? За то, что я носился с тобой, как с маленьким.

А не треба було носитися зі мною!

Но не мог же я оставить тебя на произвол судьбы.

Так? Тоді чому ти все-таки залишав мене?

Например?

Наприклад, дванадцять років назад я збирався вступити до вас в групу, але мене не пустили. Крім цього ще й насміхалися. Ти міг хоча б заступитися за мене?

Подожди, подожди… – Сопляк перебрав в своїй голові усі події, що відбувалися у той час. – Это было еще тогда, когда ты был смазливым мальчишкой... Да, что-то припоминаю. Но тебя же все равно взяли! Чем же ты недоволен?

До того я вірив, що є хтось, кому було не байдуже до мене, – притих Чорний Ворон. – А потім я розчарувався.

Ничего. Тебе все равно хуже не стало.

От бачиш – тоді тебе не цікавили мої почуття, так чому я повинен повірити, що й тут тобі не начхати?

Покінчивши з цим остаточно, Чорний Ворон хотів вже повернутися до своєї кімнати, але Сопляк, заступивши прохід, не дозволяв цього.

Пусти! – вимагав хлопець.

Может, не нужно оставлять тебя сейчас одного – мало ли что.

Не переймайся. Я давно вже дорослий і дам собі раду.

Він відштовхнув здорованя вбік, чому той неохоче підкорився, й нарешті знову опинився на самоті. Ось вона тиша! Тепер можна буде зібратися з думками.

Раптом дуже закортіло покурити, але в пачці не залишилось більше сигарет. Юнак вийшов до кухні, став біля холодильника, засунув руку в проміжок між ним та стіною і витягнув звідти нову пачку. Повернувся до кімнати. Та згодом вийшов знову – Сопляк, який досі стояв у коридорі, простягнув йому його запальничку, що завжди знаходилась у нього, коли хлопець забував покласти її до кишені. Швидким рухом він вирвав її з рук й повернувся до кімнати. Схилившись на комод, він закурив. Повільно втягнув в себе дим і так само, не поспішаючи, видихнув ним. Полегшало. Кілька хвилин задоволення – нарешті відпустило.

Потім несподівано увірвався Сопляк.

Вот ты говоришь „ничего для тебя не делал, не поддерживал...” – почав Сопляк усе йому виказувати. – Но я хоть что-нибудь, да и сделал, а ты даже не пытался. Ты никогда не интересовался мной и не предлагал свою помощь. Я ведь тоже человек! Имею ж я какие-то права?

Чорний Ворон нічого не відповідав. Він просто простягнув йому свою недокурену сигарету. Коли той взяв, дістав собі нову.

Я ж не многого прошу, – вів далі Сопляк, опершись всією масою на той нещасний комод, що ледве міг витримати самого Чорного Ворона. – Скажи мне только, что с тобой в последнее время происходить?

Якби я тільки міг знати.

Ну, тогда скажи, на что это похоже.

Нінащо не схоже. Це щось особливе, таке, чого тобі ніколи не зрозуміти.

А ты хоть сам понимаешь? – спитав Сопляк, відбираючи з-під його пальців тліючу сигарету, бо ж попередньої ненадовго вистачило.

Ні, – відповів Чорний Ворон, дістаючи з пачки нову сигарету і прикурюючись об стару. – Можливо, з часом зрозумію.

А сейчас что будешь делать?

Хмарка диму вийшла з рота Чорного Ворона й розчинилася в повітрі.

Дуріти...

IV

„Днів я вже не рахую – яка з цього користь? Все одно це мені не допоможе.

Я все більше починаю усвідомлювати, що це не сон, а реальність… І стіл цей реальний, і стеля, і підвіконня, і він… Музика, яка йде від його гітари не може бути видумкою – я не вірю в це.

Можливо, я помиляюсь. Ми всі здатні помилятись. Чому я не можу? Тоді, виходить, цього всього немає… А якщо і мене немає? Що, якщо я не живу? Я не ходжу по вулиці, люди мене не помічають, бо мене не існує. А мені тільки весь час здається, що ходжу таки і на мене дивляться – обман свідомості.

Маячня. Свідомість не може бути сама по собі – це неможливо. Отже, я живу. Ура!.. Але й це все справжнє...

Хіба-що до цього життя було обманом. А тепер воно показало своє справжнє обличчя. Страшно… Ліпше воно цього ніколи не робило.

А що якщо це Зона? Відокремлене місце, де відбуваються дивні речі...як у фільмі ,,Сталкер”. І за межами цього міста є кордон, що розділяє цей світ з іншим. Скоріше за все, так воно і є.

А може, я думаю неправильно… чи правильно? Я вже заплуталась. Не хочу більше цим перейматись. Тим паче, що я не в змозі щось змінити. Хай буде як є, а якщо це непотрібно, то воно переміниться назад.

Ось так…”

Христина закрила свій записник і відклала в сторону.

Гроші їй дав Чорний Ворон. Просто якось спитав: ,,Чому ти ходиш в одому і тому ж?” – ,,Мені нічого вдягнути.” – ,,Так купи собі що-небудь. Чи нема за що?” Вона кивнула. Він дістав свій гаманець і простягнув їй гроші. ,,Я не візьму,” – поквапилась відмовитись. ,,А ти не бери – я тільки покладу їх тобі в долоню, а ти стиснеш.” – ,,Це одне і теж.” – ,,Як знаєш. Тоді давай я платитиму тобі за те, що ти сидітимеш зі мною, коли я гратиму.” – ,,Я й так з тобою сиджу і навіть розмовляю з тобою.” – ,,А тепер ти за це ще й зароблятимеш.” Вона взяла одну кофтинку й светр на замку, щоб одягати його, коли буде холодно. На зекономлені гроші купила блокнот і чорну гелеву ручку, аби записувати туди свої думки, які не дають їй по ночам спокійно спати.

Вона слухала музику. Тепер дурні думки йшли геть. Вона розслаблялася... Здається, навіть трішки усміхнулась. Вперше за кілька днів.

Що це в тебе? – зацікавлено запитав Чорний Ворон.

Де?

Ну... – Він повів пальцями по своїх губах. – Тут.

Маєш на увазі посмішку?

Воно так називається? Поясни мені.

Вона задумалась.

Тобі цього не зрозуміти.

Йому стало соромно. Соромно за те, що він не знав таких елементарних речей і не міг осилити їх пізнання. Він похнюпив голову й продовжував грати.

Христина закрила записник, відклала його в сторону. Склала руки на стіл, поклала на них голову. Вслухалася в звуки... Вже третій вечір підряд вона слухає тільки їх. Вони здаються їй занадто низького рівня – це не для нього. Ці звуки стримують його, не дають виходу усьому потенціалу, який не дає йому спати по ночам. Це не те, що він грав до цього.

Це не твій стиль, – мовила вона.

Я знаю.

Тоді чому ти граєш?

Репетирую. А завтра мені все одно доведеться це грати.

Раніше в тебе краще виходило.

Раніше я виконував те, що придумав сам. Ця композиція не моя.

Дівчина лише зітхнула.

Йому чомусь стало сумно. „А їй, виходить, не байдуже, що я граю.” Йому це здавалось незвичним: нікому з його тодішніх дівчат не було цікавим те, чим він займався. Що вже говорити про сенс його життя! Все було як: вони з’являлись з нізвідки, кілька вступних слів і вони вже тягли його до ліжка. На ранок вони повертались у своє „нізвідки”. Кожна. Спочатку було досить зручно – раз-два – і ніяких зобов’язань. Був час, коли йому це подобалось. Потім йому раптом хотілося зупинитись, розповісти про свої спостереження, поділитися відкриттям, зацікавити, аби вони не дивилися на нього тільки як на того „з ким можна провести ніч”. Він хотів бути не просто іграшкою, а й щось значити в їхньому житті. І більше ніколи не прокидатися в чужому, холодному ліжку на самотині. А потім... потім він сам кидав їх на світанку. Йому здавалося, що краще піти, ніж бути покинутим.

Він зіграв щось нове, що вона ще не чула.

Я це недавно написав, – говорив він, дивлячись у вікно, при цьому не припиняючи грати. – Випадково зачепив струни – і все, почалося. Раптове натхнення... Давно в мене цього не було. Зазвичай я тримаю все в голові, а тут вирішив записати... Знаєш, невідомо, що буде завтра. Раптом забуду... чи років через шість захочу знову зіграти цю мелодію й не згадаю. Потім записав усе, що понаскладав до того. Уявляєш, усе позаписував, навіть той примітив, який придумав на другий день, як навчився тримати гітару в руках. Висока стопка вийшла, десь приблизно з півтабуретки. Ніколи б не подумав, що у мене така багата уява. Жодної схожої мелодії... і всього сім нот – дивовижно. Тоді я подумав: а навіщо це? І спалив. Здається, на задньому дворі ще залишилось трішки попелу.

Усе спалив?

Ні. Знайшлося декілька, які я не зміг кинути в одну купу: дорогі вони мені, їх шкода.

Скільки їх?

Як виявилось, 23. Хм!.. З кілька тисяч тільки 23 варті уваги, принаймні моєї. Я пам’ятаю ті, що спалив, а ті 23 просто боюсь забути.

Ти так багато понаскладав.

Я писав мало не кожен день. В голові випливала мелодія, відтворив, запам’ятав, пішов далі, потім ще одна мелодія, а за нею ще і ще... Отак і вийшло. Звісно, бувало, що нічого не придумувалось, тоді я просто жив. Через деякий час наче з ланцюга зірвався: складаю, граю, граю... Хвиля пройшла – і знову затишшя. Дивно якось... І що найголовніше, жодного допінгу – воно виходить саме по собі. Раптом... коли цього найменше чекаєш.

Але тут вийшов Сопляк.

...разыгрались тут... – буркотів він собі під носа, – целую ночь: брынь-брынь-брынь, брынь-брынь... нормальным людям некогда и выспаться... каждый вечер и до самого утра...

Сопляк! – крикнув на нього Чорний Ворон.

Ну хорошо, не до самого утра! Но все же, имейте совесть, людям завтра на работу.

А в самого є совість? – підступно спитав хлопець.

А что я уже сделал? – перелякався Сопляк і додав шепотом: – Подумаешь, съел последний пирожок.

Що?

Я говорю, – ледь не кричачи мовив він, драматично ставлячи паузи мало не після кожного слова, – пойду-ка я, напьюсь, как свинья – может быть тогда смогу уснуть.

Сопляк зняв з вішалки куртку, перекинув її через плече, став на порозі, зробив рух рукою, ніби припідняв невидимий капелюх в знак прощання, при цьому переносячи опору лише на одну ногу і легенько, мов метелик, вистрибнув у двері.

Блазень! – саркастично мовив Чорний Ворон.

І далі продовжував грати, ніби нічого не сталось.

Він спокійно сидів, граючи перебором. Якась філософська думка завітала до його голови і тепер він робить усе можливе, аби втримати її. Лице його при цьому напружується, погляд зосереджується на одній точці. Вона випадково підвела очі і застала його такого. Він же як сновида! Аж закортіло щось спитати в нього:

А ти завжди грав?

Він перевівся на неї, потім на стелю, трохи подумав.

Ну... Якщо мене не підводить пам’ять, народився я без гітари.

Я серйозно.

Хіба я сміюсь?

Вона пішла на прямоту.

В тебе була перерва?

Була.

Довго.

Сім років.

Через що?

Він змовк: не хотілось говорити про це.

Це складно.

Спробуй пояснити.

Не зрозумієш.

Звідки ти знаєш?

Відклав гітару. Опустив очі донизу.

Знаю і все.

Вона не збиралась його змушувати.

Це настільки страшно?

Дуже. Тут замішано багато болю, крові, наркотиків, сліз, шмарклів і... одна смерть. Одна-однісінька, але найгірша з усього. Зазвичай, вона позбавляє проблем, а тут їх примножила, дає волю – одягає залізні кайдани, зануряє в спокій – не дозволяє дихнути... Вона зламала усе, заради чого варто жити, і тепер манить до себе. Опір неможливий.

То ти хочеш померти?

На мить він направив на неї свій погляд і знову втупився в підлогу.

Так... Ненавиджу своє життя.

За що?

За все те хороше, що я від нього отримав. Бо не має сенсу вставати щоранку, вдивлятися в обличчя зустрічних, в чарку, в калюжі, в своє відображення і переконувати себе, що все гаразд, говорити неважливі речі і слухати нісенітниці, глядіти в небо і не бачити нічого – ми все одно помремо. Яка різниця, коли це станеться?

Але ти знову граєш, все добре складається, у тебе ж талант...

Кому я потрібен зі своїм талантом? Можливо, зараз моя музика цікавить багатьох, та років через п’ять цим нікого не здивуєш – і я опинюсь на початку. Згаяний час.

І зараз?

Навіть зараз.

Тоді поясни: чому ти живий?

А навіщо поспішати? Смерть вона така, що сама обирає, коли тобі час іти, а до цього скільки не проси – їй байдуже до тебе. Та й не бере вона мене. Вважає, що я недостатньо помучився. Можна подумати, від цього комусь легше. Тому я чекаю. Чекаю, що вона награється мною, що одного дня захоче покласти в ящик і скине нарешті плиту, під якою я стою.

Сумно.

Зате чесно й відверто.

Хлопець сам собі не вірив: він, утопленик в своїх власних думках, ділиться своїми переживаннями... з дівчиною? І їй не байдуже? І йому подобається з нею говорити? Тягнеться до неї?.. як пацюк до мишоловки.

Бере гітару, збирається піти.

А ти ще обіцяв навчити мене грати на гітарі.

Чорний Ворон спрямував погляд на стелю і зробив таке обличчя, начебто множив у голові трьохзначні числа.

Точно! – нарешті сказав він. – Пригадую... Ну, то давай?

Що давай? – перепитала Христина.

Вчитися.

Сьогодні?

А ти проти?

Та ні. Просто... хіба ти не стомився?

Від чого? Від гри? Ніколи! Тим паче, що гратимеш ти.

Він швидко підставив поруч стілець і попросив ручку й папір. Вона подала йому ручку й вирвала аркуш зі свого записника. Він шість разів накреслив шість ліній, поділив на три частини і розставив крапки у відповідних місцях. Навпроти кожних шість рядків поставив букву з латинського алфавіту. Взяв гітару, підсунув до неї аркуш, називав акорд і показував, як він береться.

А тепер ти спробуй.

Вона невпевнено тримала гітару, незграбно ставила пальці на струни, звучання виходило недосконалим.

Сильніше придавлюй, щоб звучала кожна струна, – він допоміг їй надавити, а потім пройшовся по всіх струнах. – Ось так. Тепер бери далі.

Вона продовжувала далі, він їй допомагав чим міг, навіть підказав, що соль можна брати як фа на третьому ладу, якщо їй так буде легше. Раніше він нікого не вчив грати, а тому нервував не менше за неї – в самого рука часом сіпалась. Чи може не від того?.. Витягнув сигарету, а запальнички не знайшов.

Я зараз.

Згадав, що випадково поклав її кудись до своїх речей.

А ти тренуйся-тренуйся, – казав він їй вже коло дверей.

І вийшов. Христина ще кілька хвилин робила свої спроби створити із набору акордів хоч якийсь музичний ряд, але дуже скоро її пальці просто горіли і вона перестала. Їй і в голову ніколи не приходило, що це так боляче і яке це щастя, що вона не лівша.

Не чую! – крикнув він на весь будинок.

Пальці болять, – поскаржилась Христина.

Звикай! – говорив той голос. – Перші два місяці вони в тебе болітимуть страшенно. Хоча, і потім також, але вже не так. – він зайшов. – Ну, то як?

Вона підняла на нього жалісливий погляд.

Я вже не можу.

Просто ти ще не звикла.

Він забрав в неї гітару, став однією ногою на стілець, переривчасто грав і говорив:

Не суди суворо... це лише початок... далі буде краще... я спробую десь дістати акустичну... хоча тут струни м’якіші... та, в принципі, їх можна поміняти... і все-таки краще починати з акустики... В мене ж також... не все відразу вийшло... лиш з роками я навчився таке виробляти... і мої пальці під собою... струн зовсім не чують... Ось глянь! – він подав їй свою руку. – Шкіра тверда, шершава – такі пальці повинні бути в гітариста. А твої... – хлопець відчув її долоню в своїй руці, – такі ніжні...

Чорний Ворон примовк, ніби щось згадуючи. А Христина в цей час подумала, що таким його до смерті пам’ятатиме: з гітарою в руках, з сигаретою в зубах, з блиском в очах, чарівним, задумленим і не усміхненим.

Втомилась? – запитав він, різко піднявши очі.

Вона кивнула.

Пізно вже – іди спати.

На добраніч, – сказала вона, перш ніж заховатись за дверима.

І тобі, – не розгубився він.

Він відкинувся на стільці, взяв гітару, але не грав. Просто гладив її по струнах.

Йому раптом захотілося подумати...

Через деякий час входить Емона. Чорний Ворон її не бачить. Вона обережно підходить, під ногами скрипить підлога – йому паралельно. Вона махає перед ним рукою – нічого не міняється. Та раптом починає говорити:

Там, де небо завертає До землі і гадає, Чому на світі такий порядок, Тихо ступає ранок. Його боятися не варто, Надіятись на нього марно, Він принесе нам спокій, Принесе солодкий морфій...

Емона дивилась на нього з нерозумінням.

Що?.. – ледве вимовила вона.

Зачувши чийсь голос, Чорний Ворон підняв голову – нарешті він її помітив. Розгубився, і, щоб замаскуватись, відразу зробив серйозний, дещо розлючений та незадоволений вигляд.

Де була так пізно? Раніше прийти не можна було? Бігом спати!

Ти мені не батько, щоб вказувати, що я повинна робити.

Твоє щастя.

І навіть не брат!

А ти впевнена? З ким спала твоя мати? В якому борделі працювала?

Тебе не стосується.

Її кулачки мимоволі скрутились.

Невже? Хочеш жити на вулиці?

Чи не занадто далеко він зайшов? Може слід пригальмувати? Ще ж не пізно. Вдих-видих, вдих-видих...

Іди, – притих він, схиляючи назад голову.

Вона збиралася пройти мовчки, не дивлячись в його сторону, але чомусь зупинилась посеред дороги.

Міг би й не копошитись.

Ти досі тут?

Грюкнули двері. „Бісовий юнацький максималізм!” – процідив крізь зуби.

Комарі – найнабридливіші створіння в світі. Комар живе і не підозрює, що живе. Комар летить, мов п’яний ходить по вулиці, але ніхто його, такого п’яного, не може зловити. Комар інстинктивно відчуває кров. Комар не розуміє, що він робить – він взагалі не вміє думати.

Сопляк ляснув рукою себе по лиці. Вдарив по носі. Ай... На пальцях залишились червона пляма. А ще чорна цятка у формі маленького створіння з ніжками та крильцями. Бісові комарі!.. Щоб ви всі повиздихали...

Він підводиться. Очі ще не звикли до світла, він майже нічого не бачить. Знаходить якість двері. За ними багато пляшок, посуди, кілька мішків та іншого непотребу – ні, йому не сюди. Йде далі. Натрапляє на ще одні. За ними холодно, світло ще дужче вдаряє в очі – ні, це зовсім не те. Пішов в інший бік – там ще одні, але туди він вже заходив. Та ось ті, за якими він не був. Туалет... Те, що треба. І чому він так далеко, коли так потрібен? Чому ця блискавка заїдає саме в цей момент? Та нічого. Головне – вчасно встигнути. Все інше його не стосується... Сопляк вмиває руки, дивиться на себе в дзеркало – на обличчі залишився кривавий слід. І придумав же хтось цих комарів...

Дверна ручка. А там – дуло рушниці. Палець на курок. Один рух – осічка. Хазяїн рушниці сплюнув, залаявся.

Сопляк, це ти? – сказав він після того. – Я ж міг би тебе застрелити, як вуличну дворнягу! Обізвався би хоч раз!

Він аж протверезів.

Вместо того, чтобы здесь покушаться на добропорядочных людей, лучше бы предложил похмелится, а то совсем одурел на старости лет.

Вони пройшли за шинквасу, де господар заховав зброю і налив чарку.

Це чортове місце вже давно пропахло лайном – що не день, то одні вбивства. Де тільки береться ця сволота?

И не говори!

Нікому не можна довіряти, навіть найближчому. Всюди смерть... Як ми живемо, скажи мені?

Как мухи: мелкие, незаметные, жрем всякую падаль, травим других и рады от этого!

Аж поки хтось не приб’є нас скрученою газетою... Хм, а ти часом говориш розумні речі.

Благодарю. Кстати, подай огурчик и налей еще одну.

За твій рахунок.

Тогда не надо.

Скуперда! Не можеш копійчину підкинути для старого хворого чоловіка!

Та подавись ты ими! – Сопляк кинув йому жменю монет.

Ось, це вже інша розмова, – загортає в долоню гроші, наливає другу чарку.

И почему мы стали такими жадными?

Час такий. Якщо в тебе є кілька грошенят – ти живеш, якщо багато – ти добре живеш, якщо таких чисел вже не знаєш – ти володар світу. І начхати хто ти чи що ти. Саме тому ми тут, топимо своє життя в горілці.

Да, только легче от этого не стало.

Легше стає тільки після суїциду, все інше – омана.

Тогда приятного тебе дня, а я пошел.

Так скоро? Може, поседиш іще? Вип’ємо по одній-другій... Заклад пригощає.

Звучит заманчиво, но мне пора.

Як же я тут буду один?

Не беспокойся, мой друг, – сказав Сопляк, кладучи руку йому на плече. – Когда-нибудь к тебе забежит мелкий воришка, попросит у тебя выпить, ты ему откажешь, а он тебя ножичком – шпок! – и ты наконец отдохнешь по-людски. А пока этого не случилось, ты должен работать, даже в полном одиночестве.

Вони попрощались і Сопляк пішов додому пішки.

Відкривши двері, Сопляк побачив сплячого на кухонному столі Чорного Ворона. Пляшок не було – значить, не пив? Невже? Поруч на стільці лежала гітара – тепер все зрозуміло.

Сопляк обійшов стіл кілька разів, розглядаючи Чорного Ворона, ніби вперше його бачив, потім зупинився над ним і почав розштовхувати його.

Эй, мальчик!.. Мальчик, проснись... Мальчик...

Зараз комусь носок в рот засуну! – пробурчав той. – Не називай мене так і йди звідси!

Как хочешь...

Чорний Ворон позіхнув, потягнувся і аж тоді зрозумів хто він, де він і з ким він щойно розмовляв.

И если тебе, кстати, не наплевать, – почувся з коридору голос Сопляка, – то у тебя перед выступлением еще генеральная репетиция, которая, к твоему сведенью, начнется очень и очень скоро.

Ти правий, мені абсолютно на це начхати.

А обложатся тебе не хочется?

Ні, бо я ніколи не лажаю. Хоч я і новачок в цій групі, свою партію я знаю досконало і можу зіграти її навіть із закритими очима. Це я говорю до твого відома.

Тогда пойди и скажи это им.

А от і піду!

Чорний Ворон підвівся, пішов до ванної, вмився. Потім згадав, ніколи цього не робив. „Та ладно! Будемо встановлювати нові закони. Але це ж виходить, що в такому разі я зобов’язаний щодня це робити. Прокинувся – вмився, вмився – прокинувся... Не звучить. Ні, нехай це буде перший і останній раз... Цікаво, вона вже прокинулась? Чи не розбудило її наше з Сопляком перегукування? Хоча, чому це має мене цікавити? Мені абсолютно байдуже.”

Він зібрався сам і зібрав гітару. На вулиці було ще прохолодно, але його це мало турбувало. Він йшов помаленьку, гітара за спиною, руки в кишенях штанів, погляд прямо і водночас кудись в себе. Він йшов пішки, щоб прогулятися й подумати, просто подумати. Йому слід багато чого обдумати, але думається чомусь не про те, що вкрай важливо. Байдуже, що машина Сопляка потребує нової деталі, байдуже, що холодильник зламався і в ньому пропадає вся випивка, байдуже, що він вже давно не ходив на роботу, хоч зарплатню він отримує і так, байдуже, які плани на нього готує доля – начхати! В нього є свій світ, який не обмежується чотирма похмурими стінами та одним вікном – він вартий того, щоб час від часу в ньому зачинятися. Нікому, абсолютно нікому не слід знати, що там знаходиться – це його умова. От як зараз він іде і думає, а про що – це вже нікого не стосується.

Поруч проїжджає машина. Він не звертає на неї ніякої уваги.

Эй, – свиснув до нього Сопляк. – Тебя подвезти?

Давно пора.

Але він не хоче їхати, він хоче прогулятися, щоб подумати, просто подумати...

Над головою відкрите небо. Під ногами шифер. На електропроводах сидять двоє горобчиків із синичкою посередині – чистять пір’ячко. Вітер спить. Гілля дерев завмерло в позі перед бурею. Маленький м’ячик літає в повітрі від рук в руки.

Скільки ми вже так? – питає Христина.

Багато, – відповідає Емона, кидаючи їй м’яча.

І довго ще ми будемо кидатись?

Поки не надоїсть... Тоді надоїло?

Ні. А тобі?

Також ні. Може перервемось?

Навіщо?

Рука вже болить.

Так кидай іншою.

Аналогічно.

Ну, ладно, – Емона ловить м’яча.

У повітря здійнялось безліч голубів – хтось надто голосно хлопнув дверима.

Тобі колись було страшно?

Було, – чесно відповіла Христина.

Коли?

Коли зрозуміла, що в мене не залишилось нікого.

Хмари потихеньку пливли, вдаряючись одна об одну.

Я була ще дитиною, тому не могла зрозуміти, чому мій світ раптом щез. Життя стало безвістю і я не знала, що мені з ним робити. Це одне, коли тобі дев’ятнадцять і ти вже сформувалася як людина й особистість. Зрештою, можна все легко поміняти. Але коли тобі лише вісім, це зовсім інше.

Однин з прогнаних голубів сів на край шиферу й під виглядом насупленого і чимось стурбованого слухав розмову.

Це надто довго розповідати... Не знаю, чи буває гірше.

Буває...

Голуб невдоволено походжав по краю.

Звідки?

Я ж з вулиці: без грошей, без житла, без надії. Що в мене є? Душа? Кому її продати?.. Мені доводилось жити на вокзалах, на смітниках, в підвалах, в каналізації, а то й просто неба. Мене постійно обманювали і я сама обманювала. Лягаючи спати сподівалась, що вже не прокинусь, а коли відкривала очі, відчувала страх. Як знати, що незнайомий дядько не візьме тебе за руку, не відведе за ріг і не почне там роздягати... Потім ще й питають, чому в нас розвинена проституція.

І ти нею займалася?

До компанії голуба приєдналося кілька його друзів.

Доводилось... Розумієш, потрібно ж якось жити... гроші і все таке... Так роблять усі, від цього нікуди не дінешся. Ти або злодій, або хвойда, або те й друге – вибору немає.

Ось чому ти так пізно приходиш.

Осуджуєш?

Христина не знала, що відповісти.

Ну, дивлячись з якого боку глянути...

Не виправдовуйся, якщо боїшся сказати правду.

Я не виправдовуюсь.

І не бреши, коли тебе розкусили.

Емона опустила очі.

Ти не схожа на проститутку.

Не обов’язково оголяти тіло, щоб займатися брудною справою.

Вулична шпана розтривожила голубів.

Емона, це ти там? – почувся голос Карого.

Чорт, і вгледів таки!.. – незадоволено пробурмотіла вона.

Спускайся.

Навіщо?

Підеш з нами по складу тинятися.

Що ти там забув?

Нічого.

Тоді чому туди йдеш?

А раптом щось знайду: залишену куртку чи заначку.

Ну, то крім що...

Так ти ідеш чи ні?

Ні! – крикнула Емона.

Зразу би так...

Карий разом з іншими пішов далі. Емона подивилася на Христину.

Давай в подальшому не будемо згадувати про сьогоднішню розмову.

Христина невпевнено кивнула. Емона кинула їй м’яча...

Згодом вони йшли вулицею. Вечоріло й вони поверталися додому.

А ти йдеш сьогодні на концерт? – спитала Христина в середині розмови.

На який?

Там, де Чорний Ворон гратиме.

А... Точно. В скільки він, до речі?

Та вже повинен починатися.

Ти ж нікуди не поспішаєш?

Ні. А ти?

Також ні. Тоді ходімо?

Ходімо.

Тут звідкись взявся Карий, весь захеканий і запітнілий.

Ну що, дівчатка, побігаємо?

Він потягнув їх за руки за собою. Емона оглянулась і побачила кілька грізних чоловіків у формі, що гналися за ними.

Ти що вже натворив?

Я? Нічого... Просто опинився не в той час і не в тому місці. Нічого страшного, зараз відірвемось.

Не відірвались...

Їх посадовили в маленький міліцейський ,,бобік” і відвезли в відділок.

Ну, що зробив? Тепер ми всі змушені сидіти тут до ранку, а можливо й довше і все через тебе.

Чому відразу через мене?

А хто нас сюди затягнув? Хто захватив з собою?

Хіба я тоді думав? Вийшло якось саме пособі.

От тепер сядь і подумай! На щастя, час у тебе є.

Емона сильно злилася на Карого, навіть пхнула його раз ногою.

Христина нічого не казала, хоча також сердилася на нього.

Він же почувався винуватим, і все ж й не показував цього. Більше того, наговорював на безлад у владі. Звісно, в наш час це вже захисна реакція: якщо ти винен, звинувать когось іншого, якщо звинуватити нема кого, звинувачуй або природну стихію, або мертвих, або вищі органи влади – сам же стій до кінця. Ти брешеш і радий з цього, ти брешеш і отримуєш екстаз, ти брешеш і почуваєшся ЦАР-БОГОМ, ти брешеш самому собі... Совість твоя мертва. Внутрішній голос посварився з тобою через принципи. Страшно, що це так, страшно, що не можеш нічого зробити, страшно зажити інакше. СЕС – синдром егоїстичної свідомості. Ним хворіють абсолютно всі. Підчепити вірус легко (це відбувається мало не з самого народження), а от вилікуватися практично неможливо. Деяким все ж вдається – це буддисти. Не йоги як можуть подумати інші, а саме буддисти. Йога – це спосіб життя, внутрішній дух, якого потрібно зміцнювати, буддизм – це віра, а отже дух зміцнюється сам собою. Та тут таких немає. Трапляються якісь філософські роздуми на тему сенсу життя з боку високих міркувань, але це лише п’яні виходки – на ранок світогляд повертається на дев’яносто градусів.

Тихо там! – харкнувши, гримнув міліціонер. – Дістали вже.

У нього похмілля – цим все сказано.

Інший же, його напарник, спав на робочому місці з цигаркою в зубах, склавши ноги на стіл. Перетрудився бідолашний!

Ми тут надовго? – спитала Христина в Емони, коли вона перестала докоряти Карому, сиділа й надулась, як дівчисько, дригаючи ногою.

Якщо сидітимемо тихо, зранку нас вже відпустять.

Ну, провести одну ніч за межами дому не так вже й страшно.

Так, якщо тебе наступного дня знову не впіймають. Легше відразу прописатись.

Емона навіть під час розмови презирливо дивилася на Карого.

Чого вирячилась?

Нічого.

Карий хмикнув і показав свої жовті зуби. Потім, ігноруючи її, підійшов ближче до решітки і спробував висунути голову.

Чого тобі? – грубо запитав міліціонер.

Е-е-е... Начальничку, є що покурити?

Сигарет немає.

А трава?

Яка ще в біса трава?

Конфіскована.

Карий пристально дивився йому в очі.

Тут не можна курити.

Відколи?

Ти мені ще будеш свої претензії висувати?

Начальничку...

Закрив хавало!

Хлопець незадоволено повертається на своє місце. В очах Емони він читає насмішку. Він робить їй некоректний жест, який можуть зрозуміти тільки діти вулиці. Вона знову надувається.

Знаєш, Христино, хай це буде нескоро, але колись я йому понадаю ногою під дихало.

Стоп, як ти сказала? – міліціонер нахилився до решітки, обпершись об неї ліктем.

Вона, мало не запинаючись, вимовила слова:

Я сказала, що понадаю йому...

Ні, не це. Як ти її назвала?

Дівчата з нерозумінням переглянулись.

Хри-сти-ною.

А ти випадково не живеш у-уу... Як же його в біса? В Чорного Ворона, здається.

Христина ще раз глянула на Емону і лиш потім невпевнено кивнула.

Він задоволено клацнув пальцями.

Агов, Черниш! – звернувся він до свого напарника. – Угадай, хто до нас сюди попався!

А у відповідь тільки сопіння.

Агов! Ти мене чуєш?

І тут він спросоння як заоре на ввесь голос:

ШТРАФ-БААААТ!

Чого ти кричиш?

А чого мене будить?

А ти знаєш, хто у нас тут?

Якщо це не привид матері моєї сучки сибірської породи, то мені наплювати.

Поглянь-но на оту дівчину.

Напарник заглядає за його спину.

І що?

Її звати Христиною.

Я й питаю: і що?

Це вона.

Так ти не знаєш, що з нею робити? В Катюр відправ її, а перед цим можеш звести в комірчину погратися.

Що таке Катюр? – пошепки спитала Христина в Емони.

Тюрма така, кілометрів за триста звідси.

Е ні, я не хочу в Катюр! – кинулась Христина до грат. – Не поїду я в ніякий Катюр!

Поїдеш, не хвилюйся, поїдеш, – твердив Черниш. – А не поїдеш, так тебе довезуть... На швидкій. Куди ти дінешся?

Ні, ви цього не зробите!.. По якому праву?

По неписаному закону міських джунглів, зрозуміло?

Ви не можете цього зробити!.. Це неправильно!

А ну цить! – вдарив рукою об стіл міліціонер. – А то тебе ще посадять на строгий режим!

Дійсно, мовчи, Христино, – забирала її Емона від грат, – справді, гірше ж буде!

На її очі навертались сльози.

Не хочу в тюрму, не хочу!.. За що мене в тюрму?.. Що я такого зробила?..

Але було вже пізно: Черниш і його напарник вже почали заповнювати відповідні документи...

V

На ранок всіх відпустили, всіх, крім неї. Її тримали зачиненою і вперто не зізнавалися за що. На всі питання відповідали коротко й майже незрозуміло, потім їм це набридло й вони наказали заткнутися.

Йшли години, сонце підіймалось, по підлозі рухалась тінь. Христина сиділа, опершись об стіну, схрестивши руки на грудях, ніби спала. Насправді вона дослухалась до звуків: тупіт, скрипіння підлоги, ниття дверей, притихлі голоси, вуличний гамір, який долітав до неї з відчиненої кватирки. В голові звучала музика, дуже знайома музика: рівний ритм барабанів, басистий фон, під час якого чомусь здається, що ось-ось заквакає жаба, чуттєва імпровізація гітари та в довершення кілька нот від клавіш синтезатора для більшої мелодійності... В добавок приємний голос лоскотав барабанну перетинку:

...Ти повернешся, повернешся, Зі страхом своїм зіткнешся, А буде страшно – навзнак Візьми мою руку просто так.

Просто так... – безшумно шепотіли її губи.

...Лише так, а не інакше Житимеш тут завжди І тільки в спорожнілу банку Кластимеш свою мовчанку

Вона знає, звідки взялась ця мелодія – її вона чула під час репетиції у підвальному ресторанчику. Імпровізація гітари належала Чорному Ворону... Її нога тупала в такт.

Хтось обережно підкрався й розтормошив її.

Ходімо, – сказав суворий голос міліціонера.

Куди? – рефлекторно запитала Христина.

Побачиш.

Він грубо взяв її під руку, потягнувши до себе, щоб поставити її на ноги. Потім начепив наручники і потягнув за собою.

Їй здавалось, що вони йшли вічність. Було таке відчуття, що з кожним кроком коридор ще більше видовжувався, наче підігрітий у мікрохвильовці сир, коли відкушуєш його, а він розтягується, доки не перерветься. Вона боялася, що цей коридор розірветься прямо під її ногами і вона провалиться у підвал. Попід стіною стояли стільці, але їй не дозволяли сісти – тільки йти. Куди їй йти? Чому їй тут ніхто нічого не говорить?..

Вони зайшли в кабінет. Практично голі стіни, величезне вікно, біля якого стояв торшер, маленька канапа (хтось тут любить порозважатись в обідню перерву), ящики з паперами, сміттєвий кошик... А, так, ще стіл, за яким сидів насуплений чоловік. У строгому костюмі, з сумними очима, зі змащеним гелем волоссям сидів чоловік років сорока і з першої ж хвилини так вп’явся в неї поглядом, ніби ненавидить і призирає її мало не все своє життя (чи, може, він настільки рідко бачить молоденьких дівчаток?). Вона стояла прямо перед ним, слабка й беззахисна, і почувалася голою. Міліціонер тим часом тихенько присів на канапу, готовий підхопитися будь-якої хвилини й відвести її назад. Чоловік же відкрив шухляду свого стола, дістав звідки якісь документи, щось там написав, ще раз глянув на дівчину (чомусь він здався їй схожим на прокуратора Понтія Пілатова, здається, з римської історії).

Ім’я? – звернувся він до неї.

Христина.

Вік?

Дев’ятнадцять.

,,Молода, сучка,” – подумав міліціонер.

Місце проживання?

Вона запнулась, бо не могла згадати вулицю й номер будинку, де, втім, не так довго проживає.

Приютили її, як собаку, – підказав з кутка міліціонер.

Значить, бездомниця... – прокуратор все щось записував у свої папірці. – Національність?

Українка.

,,Можна було й не питати... В неї на лиці все написано – це очевидно!”

Можна сісти?

Ні.

Він продовжував опитувати її.

,,Жорсткий Пілат... Хто ти такий, щоб судити Христа?”

Можна дізнатися, у чому мене звинувачують? – обережно спитала Христина.

Прокуратор затримався на ній. ,,Дарма я спитала.”

Це, моя дорогенька, можна й самій вже знати.

Якби я знала, то не питала.

Бреше! – викрикнув міліціонер. – Все вона прекрасно знає! Підписуйте вирок.

Прокуратор суворо глянув на того, мовляв, і без тебе, дурню, знаю.

Він поставив унизу свій підпис і печатку.

,,Ну, привіт тобі, Катюр...”

Їй байдуже, куди вона їде, байдуже, що це за місце, куди вона приїхала, і начхати навіщо. Тут пахло злиднями, ненавистю, кров’ю та сечею, тут тварини перетворюються на людей, а люди на тварин, і не має значення хто ти і що ти – існує лише верховний начальник, але це не директор тюрми і навіть не Бог. Бог покинув цей занедбаний шмат землі, Диявол же сам боїться з’являтись серед цих похмурих стін. Вона приїхала сюди з однією метою: згнити у пащі кровожерливого дракона. А поки це станеться, їй є над чим подумати...

Христина мало що пам’ятала зі свого дитинства – свій перший похід до зоопарку, перший урок в незнайомому класі, вперше, коли вона серйозно захворіла... Ці спогади не були чимось важливим і були звичайнісінькими як і в кожної людини. Здавалося б, нічого особливого тут немає.

Найяскравіше дівчина пам’ятала самотню бездомну кішечку, яка прибилася до їхнього під’їзду: сіра, з густою шерстю, змокла від дощу та голодна вона навіювала жаль на маленьку дівчинку. Мама не дозволяла приводити бездомну до свого дому і Христині доводилося потайком красти із холодильника ковбасу та трішки молочка аби хоча б нагодувати бідну кішку. Вона не побоялася залізти на високу поличку, щоб зняти звідти покривало – тоді б кішці не було холодно, коли холодний нічний вітер без стуку заходив у під’їзд. Через кілька днів вона вже звикла до Христини, бігла до неї, терлася об руку мокрим носом, при цьому так голосно муркотячи, що аж закашлювалась. Шерсть її стала м’якою, пухнастою, ретельно вилизаною шершавим язиком, а очі, очі світилися блиском, на сонці він був більш зворушливим, що неможливо було пройти мимо, відірватися від нього. Вона мала надзвичайно зелені очі...

Тепер уявіть собі звичайний день, сценарій якого ви вже знаєте, адже він часто повторюється. Ви уявляєте, що сьогодні відбуватиметься, кого ви зустрінете, що будете говорити і навіть що будуть говорити вам. І закінчиться цей день, як і завжди, безглуздим поглинанням інформації через розумовбиваючий пристрій з плоским екраном, виконаний в елегантних чорних тонах з яскравою картинкою всередині, що просто гіпнотизує ваші мізки. Звісно, для дівчинки було важко уявити собі день в таких сірих тонах (дитяча уява не допускала таких випадків), та все ж на щось незвичайне вона не надіялась. Вона у піднесеному настрої спускалася по сходах, наспівуючи собі під ніс веселу дитячу пісеньку, яку щойно почула по радіо, що кричало з кухні на всю квартиру. Здавалося, вона чує його й зараз, будучи на два поверхи нижче. За вікном на небі густо зрослися хмари, дув вітер, зриваючи пожовкле листя й кидаючи його людям під ноги – та байдуже, начхати на все це, адже в її голові все було інакше: там росли пишні вічнозелені сади, веселка переливалася сімома кольорами, цвіло все, грало, танцювало в ласкавому промінні і не знало розпачу та горя...

Маленьку Христину трішки насторожило те, що кішечки не було в під’їзді, але ж мало що може бути. Можливо, їй захотіло простися під парканом і поточити кігтики об недбайливо кинуту дошку. Та коли вона почула знадвору крики хлопчаків, відразу з’явилися жахливі думки. У дворі дійсно зібралася купа старших хлопців, які півколом стояли в сторонці. Христину відразу схопили за руки й міцно тримали в кількох кроках від дійства. На її покритими слізьми очах носаками били цю безпомічну кішечку. А вона ж ось-ось мала окотитися! З-поміж криків дівчинка чула як стогне це боже створіння і вона кричала замість неї, бо в тієї, видно, вже не вистачало сил. Один із них раптом відлучився й незабаром повернувся з дошкою, яку він поцупив на будівництві сусіднього дому, – і давай її ще й дошкою!

Потім вона пам’ятала, як на колінах схилилась над тушкою, змушуючи литися останню сльозу. Було б безглуздо описувати, що вона відчувала в той момент: біль, відразу на світ, бажання помсти і все таке. Вона вважала – її вина в смерті цієї маленької тваринки, адже Христина могла б прихистити її до себе або ж знайти їй інший притулок. Вона могла б уберегти. Але ж вона не думала, що так станеться, не була в силі передбачити такий сюжет. Дитячий світогляд був напрямлений на сприйняття самого лише добра – зло не знаходило місця в її голові. Перед нею лежала дошка, та сама дошка, в крові... Взяти б її й скупати у кривавій річці, що бере свій початок з тіл юних убивць. Та де ж вони? Та чи спроможна вона на таке?

Христина сиділа на канапі. Погляд сфокусувався на одній точці. Збоку могло здатися, що вона просто дивиться телевізор... Але телевізор не був увімкненим.

То була не звичайна кішка дворова, які зграями водяться на кожному смітнику. Вона відчувала, що не все так просто, що це загадкове створіння для чогось таки стало на її дорогу. Це символ. От тільки чого? Для неї було важко зрозуміти. Приблизно так само, як зрозуміти, навіщо вона це бачила. Кому потрібно викривляти дитячу душу? Вона ще не встигла нічого зробити, щоб її калічити.

Безневинність...

„Доню, – з коридору пролився мамин голос, – ти вже зібралася?” Так, вони збиралися зайти до тітки в гості. Вона мало не забула. „Доню, ти мене чуєш?” Мати стояла в дверях і бачила, що Христина не реагує на її слова. Вона тихо підійшла сіла коло неї й легенько обняла. „Щось сталося?” Христина підняла на неї очі. „Ні.” – „Тоді чому ти сьогодні така?” – „Я просто задумалась... То ходімо?” – „Ходімо.”

Вона бачила свою матір у ванній. Її тіло було повністю зануреним у воду, а очі – відкритими. Шкіра, здалося, посиніла чи навіть позеленіла...

З крану ллється гаряча вода – підлога мокра навіть у коридорі. На плитці цвіла пліснява. Лампочка миготіла від перепаду напруги. Дзеркало повністю запотіло. Колись на тому дзеркалі вона малювала ведмедиків маминою помадою. Тоді вона вперше вдарила її. Христина досі це пам’ятала. А тепер вона не розуміє, що з нею? Чому вона на неї не реагує? Чому не встає?..

Чиїсь руки відтягують її, підіймають і несуть у найдальшу кімнату. То дядько Андрій, мамин новий залицяльник, майор, який силою підкорив тендітну жінку, швидко увійшов в довіру... настільки швидко, що вони збиралися через місяць одружитися. Христині було важко сформулювати свою думку про нього: дядько як дядько. Що тут такого? Він же просто зачинив її саму.

Потім поприходили люди, було багато шуму, до неї долітали уривки враз, але вона не могла їх зрозуміти. Дверну щілину постійно хтось заслоняв, ніби спеціально, щоб вона не бачила, що там робиться, а коли відступав, то в коридорі творився такий безлад, що їй і в голову не могло прийти, хто це все прибиратиме. Мама їй завжди говорила, щоб підтримувала порядок у своїй кімнаті, іграшки не розкидала, пилюку з поличок витирала, на килим нічого не розливала і хвалила її, мовляв, яка охайна дівчинка тут живе. Тому вона зараз і сердилася на грязюку на порозі, на випадково розбитий вазон і на нестерпний тупіт та бурмотіння. А ще всі про неї забули. Ніхто навіть з цікавості не заглянув до неї – усі чимось були зайняті. Їй же їсти хочеться...

...Розкрили слідство про вбивство – інакше цього не поясниш. Спершу підозрювали дядька Андрія: надто швидко він увійшов до цієї сім’ї. Був він винним чи ні невідомо. Завдяки своїм зв’язкам він відчепив від себе прискіпливих слідчих і зажив нормальним холостяцьким життям. Він не був розписаним з матір’ю Христини, а тому не являвся її опікуном і навіть не претендував на це. А навіщо? Йому й так непогано, без всякого зайвого клопоту. Христині хтось сказав чи вона підслухала, що невдовзі він виїхав до Словаччини: хтось запропонував йому там роботу і він відразу кинувся туди. Право над її опікою суд надав тітці Марині – кровній сестрі матері. Тітка Марина успішно вийшла заміж за якогось бізнесмена і тепер вважала себе мало не аристократкою, не зважаючи на те, що до цього вся їхня сім’я жила в комуналці на одну батькову (тобто діда Христини) зарплатню сантехніка. Тепер дівчинка жила в двоповерховому будинку на околиці міста, ходила в нову школу і щодня мала пару чистих білих носочків.

Якось вона йшла вулицею вся понурена у своїх думках, не помічаючи нічого навколо себе... Хтось штовхнув її – вона мало не впала в калюжу. Відчуття такі, начебто вона щойно прокинулась. Нарешті Христина усвідомила, що навколо неї цілий світ... І ота маленька музична крамничка також частина світу. Чому вона раніше її не помічала? Може, варто зайти?

Дівчинка довго ходила стелажами, роздивляючись яскраві, тьмяні, кумедні та в дечому химерні обкладинки альбомів. Назви виконавців ні про що їй не говорили і взагалі це вперше, коли вона бачить стільки музичних дисків – очі розбігаються. Глянувши на стінний годинник, вона вибрала найбільш, на її думку, привабливу обгортку і пішла до каси. Там стояв хлопець з незвичною, з її погляду, зовнішністю: в пірсингу і дредах. Він глянув на неї зверху трішки здивовано і дещо презирливо.

Чого тобі? – холоднокровно спитав він.

Ось, – Христина положила вибраний диск – хлопця перекривило.

Двадцятка.

Вона вишкребла з кишені гроші, дані їй на обід.

...Прийшовши додому, вона зачинилася в кімнаті, дістала зі свого портфельчика диск, вставила в програвач, лягла на ліжко, наділа наушники, розслабилась, натиснула на кнопку. Перша пісня... Миттю підскочила й кинула наушники на підлогу. Звідти долинали різкі звуки хард-року. Її серце мало не розірвалося від скрипіння гітари, потужних ударів по барабану та сильного голосу вокаліста. Це, це... Вона швидко підняла наушники й міцно притисла до своїх вух. Це не було добрим і не було поганим. Це було інше, не схоже на те, що вона зазвичай бачила і чула. Це просто унікально... Значить, існує інший, не схожий ні на що світ, в якому не має ні одного, ні двох варіантів – їх безліч. Значить, жити можна не тільки так, як їй показували, можна не дотримуватись правил, а створити свої. І ця стеля... Чому вона повинна бути обов’язково білого чи бежевого кольору? Чом би не сприснути на неї фарби? Різної фарби...

Вона була не такою, вона була іншою – вона це точно знала. Вироблявся особистий смак, формувалась індивідуальність. Все, що було до цього, стало нудним і сірим. Вона дивилася на інших людей і одно думала: як вони живуть в своїй тісній коробці? Відчинити вікно – це ж так просто...

Щодня вона приходила зі школи, зачиняла двері на замок, натягувала наушники – і все... Їй починало це подобатись: цей ритм, цей драйв, цей адреналін в крові. Складно і просто. Не існує ніяких компромісів – є лише дорога, одна-єдина дорога з гілками стежок, які потрібно ще протоптати, але дорога все ж найголовніша. Вона не має кінця й початку, її тіло звивається змією, її діти п’ють її кров, мов воду з джерела, її коханці – пісок і сонце, її дім усюди, її рука горне до себе кожного заблукавшого – вона незамінна, вона символ спокою і рівноваги, вона – це легко...

Одного дня Христина повернулась і не знайшла диска. Перерила всю кімнату начисто – немає. Вирішила спитати в тітки. Тітка сиділа на кухні, пила чай і дивилася в вікно.

Ви не бачили мого диска?

Отого з страшним малюнком – бачила.

І де ж він?

Я викинула його в смітник.

Навіщо ти це зробила?

На ,,ви”, моя дитино, на ,,ви”.

Яка вже різниця?..

Вона розвернулася й зачинилася у своїй кімнаті, а щоб нікого не чути, увімкнула радіо. Радіо відповіло їй піснею ,,Michelle”.

,,Так ось чому мені тоді згадалася ця пісня! Ну звісно, моя мама любила слухати ,,The beatles”, тому я підсвідомо хочу повернутися в той час, коли вона ще була живою. Тепер я знаю, чому мені так подобається ця група.”

,,Michelle” – це остання пісня з їхнього репертуару, яку вона чула.

Потім вона читала, багато читала. На її полиці зібралося стільки книжок, що якби їх всіх віддати на макулатуру, то можна було б заробити непогані гроші. Читала вона багато різних авторів, багато різних стилів, починаючи з чогось психологічного й закінчуючи брутальним фентезі. Згодом вона здайте свій стиль, в якому їй подобається читати, проте зараз йде процес дослідження й повної неосвітленості. Якось їй потрапила до рук книжка Харукі Муракамі... До цього вона зустрічалася з епізодами з порнографічним нахилом, але то було ніщо, порівнюючи з Муракамі. Такого детального і правдивого опису статевого акту ви не зустрінете ніде більше. Її руки тремтіли, літери розповзалися по сторінці, ноги були схрещені, проте це не врятувало її від спазмів та раптових конвульсій внизу живота. Подумки вона проклинала давню звично уявляти усе, що читає.

Тепер вона інакше дивилася на усіх хлопців. Мало того, на всіх здорових дорослих дядьків також. Їй просто раптом згадувались найцікавіші рядки з ,,Норвезького лісу” і вона починала боятися тих спогадів. Зрештою, її почали лякати й жінки, так як вони також беруть у цьому участь. А потім... потім їй раптом стало на це начхати. Вона просто зрозуміла, що із сучасним світоглядом в цьому немає нічого дивного, тим більше аморального. Її почало це приваблювати...

,,Я тоже хочу так кому-нибудь сделать!” – чомусь ця фраза, що належала Мідорі, найчастіше її переслідувала. Зрештою, кого в підлітковому віці не навідували подібні думки? Це вікове, це пройде. Так вона заспокоювала себе, вважаючи, що не потрібно зважати на такі капризи тіла...

Все закінчилось першим сексуальним досвідом. Було боляче, забруднене кров’ю простирадло й відчуття спустошення. Хлопець, що лежав поруч, бурмотів щось захекано, але вона так і не змогла розібрати, що саме. Чи просто не хотіла розуміти? Зараз будь-які слова не мали ніякого значення. Вона була розчарована. Розчарована тим, що все виявилось не таким, як їй здавалося. Абсолютно не таким...

Вона глянула на лежаче поруч парубкове тіло, що було повернуте спиною до неї. Тут Христина усвідомила, що не пам’ятає його імені. Прізвище ще більш-менш вона могла б сказати, а от ім’я... Колись вона його знала, довго знала, могла будь-якої миті вимовити його, а зараз вона не може згадати, на яку букву воно починається. Втім, вона до самої смерті так і не зможе пригадати, як звали того, хто позбавив її невинності – то була остання їхня зустріч. Почуття до нього були теплими, можливо, вона його любила, проте ця любов не залишила по собі нічого, про що можна згадувати довгими холодними вечорами перед каміном з кашкою запашної кави в руках, мрійливо глядячи у вікно. Вона притиснулась до його спини, до його широкої теплої спини, до його шкіри тулилась її щока, а дихання лоскотало крихітні тоненькі волосинки на хребті. Їй раптом захотілось ніжності, простої банальної ніжності, яка буває у всіх дівчаток її віку, коли серце огортає підліткова закоханість, коли перший поцілунок виходить зніяковілим та збентеженим і весь світ складається у один великий романс. Нехай хоч один день нагадуватиме її дитячу мрію.

Ти не сердишся на мене? – спитав він вже сонним голосом.

За що?

За те, що зробив тобі боляче.

Ні, вона не може сердитись на цей голос.

Вони навчаються в одній школі. Він закінчує випускний клас, а вона всього на рік від нього молодша. Коли вони вчились у початкових класах, то він якось пхнув її (ненароком чи спеціально – вона так і не дізналася), пхнув у самісіньку калюжу, в бруд і вона розплакалась. Через її сльози він надалі дражнив її плаксою, вона ж запам’ятала його як неотесаного хлопчину, що зіпсував її улюблену спідничку і білі мереживні колготки. Потім він раптом зник. На два роки. Його сім’я виїхала кудись на заробітки – так казали. Втім, вона не прислухалась до цих чуток. Повернувшись, він вже не діставав її. Здається, зовсім про неї забув.

Вона й сама згадувала його тільки тоді, коли стикалася з ним у коридорі чи на уроках англійського, бо саме в той час він ставав під вікном, біля якого вона сиділа, і курив. Звісно, що її дратував запах диму під час занять, проте якось само собою звиклося, приїлося і вже неможливо було уявити собі англійську без цього специфічного запаху.

Одного разу до них на урок зайшла директриса – висока суха жіночка з коротко стриженим волоссям і обвислими грудьми. Вона прийшла, щоб подивитися на дітей, спитати, як у них справи і чи подобається їм цей предмет. Директриса була приємною, діти її завжди любили і коли комусь із них доводилось провинитись, вони відчували на собі почуття провини в десятки разів більшу, ніж якби їхній директор виявився деспотом. Раптом вона затихла, приклала палець до уст і, не відриваючи погляду від прочиненого вікна, вийшла з класу. Ні, вибігла з класу.

Шухер – прошепотіла в ту мить Христина, не сподіваючись, що її хтось почує.

Звідки? – почувся голос знадвору.

З чорного ходу.

Блядь!

Обгортки від цукерок і чіпсів, які діти завжди викидали за вікна, швидко зашаруділи під ногами, а вже через секунду там нікого не було. Директриса тільки здвинула плечима.

Більше вона його не бачила... до наступного уроку англійського. Вона просто почула свист. Обернувшись, Христина побачила, як рука з довгими худорлявими пальцями протягує їй плиточку молочного шоколаду з тертими лісовими горіхами та родзинками.

За що?

За те, що врятувала мене.

Подумаєш...

Я наполягаю, – і рука підсунула шоколадку ще ближче.

В мене урок. Давай пізніше.

Я тебе потім не спіймаю і забуду про це.

Значить не треба.

Це виключено.

Не сперечайся.

По-моєму тут сперечаєшся тільки ти.

Все одно. Не зараз.

І хто це там говорить зі мною в унісон? – сердито запитала англічанка. – Встань-но, Христино, і утвори із речення на дошці форму пасиву.

Вона повільно піднялась зі свого місця й, перш ніж отримати незадовільну оцінку по прослуханій темі, прочитала спершу речення вголос, ніби це їй у чомусь допоможе. Більше нічого вона не могла сказати, лиш розгублено зиркати то на дошку, то на вчительку, то на однокласників.

Who do these papers have to be signed by?

Їй нічого більше не залишалось, як повторити почуту фразу. Англічанка трохи здивувалась. Не від того, що дівчина утворила правильну форму, а від того, що вона ще не встигла пояснити створення питального речення і тільки-но збиралася це зробити.

Гаразд, сідай, – зітхнула вона і продовжила урок.

,,А він виявився не таким дурним, як я думала.” Проте, коли вона, сідаючи, глянула у вікно, його вже не було. І лише шоколадка покинуто лежала на підвіконні.

...Того самого дня вона зустрілася з ним ще раз, на трамвайній зупинці. Він сидів непорушно, прикований поглядом до птиці, яку розчавило під вагоном прямо на колії, і як тепер її тушу по-братськи терзає грак. На ньому куртка з дещо символічним написом ,,CRANBERRIES. ZOMBIE in your head”. В своїх руках він тримав шапочку, яку ніколи не знімав у приміщенні школи і без якої його ніхто ніколи й уявити не міг. Звичайна тобі стара шапочка у темно-зелену та блідо-жовту смужку, в якій ходить приблизно чверть населення міста. Тепер він її зняв і невідривно споглядає за кожним рухом грака навколо розірваної плоті. Поруч безшумно сіла Христина.

Привіт – несміливо, проте стараючись якомога веселіше, привіталась вона.

Привіт.

Він не звертав на неї уваги, а його голос прозвучав байдуже, ніби привітання було його мучительною роботою.

Як шоколадка?

Дякую, смачна.

По-справжньому вона її не їла. Плитка досі лежить у її сумці і, здається, помалу тане.

А ти непогано знаєш англійську.

Так, доволі таки непогано.

А я думала, що ти двієчник, який прогулює уроки.

Так воно і є.

Вона з непорозумінням глянула на нього.

Я не дурний, не думай. Мені легко даються важкі науки, такі як фізика, математика, хімія... Якби я захотів, то закінчив би школу із золотою медаллю.

То чому ти не медаліст?

По-перше, це все лінь. Вона стримує мене і сковує мої можливості. По-друге, я не хочу бути медалістом чи хоча б хорошистом – це гірше виразок... на мою думку. По-третє, мені ні до чого комусь щось доводити.

Христина дивилася на нього, на його волосся, на гарне доглянуте русяве волосся, що гармонізувало з бронзовим відтінком шкіри – і чому він носить цю безглузду шапочку?

...Дурному живеться простіше, з дурного нічого взяти. Тому нехай всі мене вважають таким, а мені досить і того, що я знаю, що це неправда.

Це безглуздо.

Так.

І безперспективно.

Згоден.

З поганим атестатом тебе ніхто не прийме.

Бензоколонщикам туди не заглядають.

Яке ж в тебе майбутнє?

Ніяке.

Тоді в чому сенс твого життя?

Ні в чому. Здався мені той сенс! Жив же я якось без нього і далі проживу.

Приїхав трамвай, грак відлетів недалеко, зачекав, поки не вийдуть-зайдуть люди і трамвай не рушить далі. А він тихенько підкрався і давай знову дзьобати м'ясо і пити кров.

Красень! – захоплено вигукнув хлопець, при цьому невідомо, кого він мав на увазі: грака чи мертвого птаха.

Він повернувся до неї і вона зустрілась із його великими мигдалевими очима.

Хочеш їсти?

В мене немає грошей.

В мене також. Хіба це щось міняє?

Звісно, що міняє. Гроші – це їжа, напої, одяг, взуття, квартира, машина... Гроші – це розкіш, багатство, достаток. З грошима ти бог, володар світу, хтось у цьому житті. Ну, як в наш час без грошей?

Ходімо, я покажу тобі, як можна прожити без грошей.

Вони перейшли вулицю, пройшли двадцять метрів, спустились в перехід, обминули кілька бабок, які торгували насінням, букетами квітів та спідньою білизною, піднялись нагору, перетнули діагональ дитячого майданчика, знову перейшли вулицю, мало не потрапивши під машину, повернули направо, минули національний банк та дитячу бібліотеку, ще раз повернули направо, дійшли до третього будинку з розбитим вікном на першому поверсі, піднялись сходами на четвертий і подзвонили у сімдесят восьму квартиру. Їм відчинила велика тілесна тітонька з круглими, мов наливні яблучка, щоками та з щирою посмішкою.

Племінничку ти мій! – він без задоволення обійняв свою тітку. – А хто це з тобою? – зиркнула вона на Христину своїм орлиним оком.

Це-е... це Крістіна. Можна ми ввійдемо?

О, так, звісно-звісно.

Христині було трохи лесно, що він назвав її по-закордонному. Вона, мабуть, чи не вперше в житті запишалася своїм іменем.

Його тітка жила зі своїм чоловіком, який в цей час був на роботі, в маленькій однокімнатній хрущовці, де вони змогли виростити двоє дітей. Місця мало, речей багато, пилі на три пальці, всюди неприбрано і стоїть запах сирості. Жителям цієї квартири самим не подобається їхня обстановка, але, схоже на те, вони вже звикли до такої атмосфери в їхньому домі.

Як справи в школі? – допитувалася тітка.

Нічого нового.

А з навчанням як?

Чудово.

Двійок не носиш? – вона прижмурилась.

Він поклав руку на серце.

Та що ви! Ні, Боже сохрани, не ношу. Вчуся тільки на відмінно!

Їй необов’язково знати про його принципи.

Ну й добре, – очі тітоньки засвітились океаном щирості й по-материнському чистої любові. – Хочеш грейпфрут?

Звісно. Віддай його Крістіні, а я зараз прийду.

Вона дістала з холодильника великий масний фрукт і простягнула його Христині у такій же великій і масній руці.

Хороший він хлопчик, – говорила вона дівчині. – Добрий, дуже добрий, нічого не шкодує для людей.

Я знаю, – відповіла Христина, згадуючи про шоколадку в сумці.

Він цього не визнає (соромиться своїх слабостей), та, повір, він такий.

Вірю я, вірю.

Віриш... ну, вір. Боюся я за нього, ой, як боюся. За рідних дітей так не боюся, як за нього... Ти, може, не знаєш, безбатченко він.

,,Я також.” – зітхнула про себе Христина.

А мати зараз в Італії, гроші для нього заробляє. У діда його, мого з його матір’ю батька, він і живе. Ну, як живе? Ночує тільки. Часом доглядає за ним: їсти зготує, воду йому на стільчик поставить, виведе на вуличку, на лавочку посадить, а потім забере назад у дім. Отаке в нього життя. Умничка він у нас...

Тут у неї чомусь підвернулись сльози.

Загалом, не звертай уваги на цю велику розчулену тітку. Це я так, від нервів... Хвилююсь за нього, а поговорити про це ні з ким...

Про мене тут пліткуєте? – грізно мовив він з порогу, потім трохи розм’як, підійшов до тітоньки й сказав їй: – Все, ми вже йдемо. Дякуємо за гостинність.

Пиріжечків хоч візьміть. З вишнями! Домашні, сама пекла.

Він глянув спершу на Христину, а потім промовив так, ніби його про це дві години просили.

Гаразд. Поклади нам трішечки і ми підемо.

Через хвилину вони вже вийшли з будинку. Поїхали кудись автобусом, при чому виходили на кожній зупинці, йшли в інший кінець і знову сідали в той самий автобус – це робилося для того, щоб не попадатися на очі кондуктору. Проїхавши так майже до кінця маршруту (залишалось всього дві-три зупинки), він повів її вздовж вулички, недалеко від якої розміщувався парк, а в ньому – недавно збудоване кафе (чи щось на кшталт того). Христина не знала, чим вони будуть там розплачуватися, проте їй до смерті було цікаво дізнатися, як там можна поїсти безкоштовно. Своїм зовнішнім виглядом дизайн кафе не відрізнявся від інших: той же колір стін, і ж столи, та ж скатертина... Хіба що планування було іншим, але також без фантазії. Втім, все ще може змінитися...

Здравствуйтє, – приємно усміхнувся офіціант, роздаючи меню. – Пріятно відеть вас в нашем заведєніі. Закажитє сразу ілі мнє падаждать?

Ми вас покличемо, коли оберемо, – заспокоїв він офіціанта, а коли той відійшов, звернувся до неї: – Вибирай, що тобі завгодно. Не соромся, заклад пригощає.

Гадаєш?

Абсолютно. Я от візьму, мабуть, креветки в соусі з лосося. А ти що думаєш?

Де ти тут знайшов креветки?

А що немає? Шкода, хотів би я, щоб їх тут подавали. Ну що ж, обійдемося без них.

Через хвилину вони таки зробили замовлення. Тільки-но офіціант з натягнутою легкою посмішку приніс їм їжу, Христина, оглянувшись навколо, переконуючи, що це не жарт, взялась за ніж та виделку – він ляснув її по руках.

Потерпи, – процідив він крізь зуби і, опустивши голову, почав щось говорити про себе. Вона прислухалась і почула слова молитви. ,,Так от він як!” Після того хлопець махнув рукою – можна. Вона їла повільно, з докором сумління, наче позаду хтось приставив дуло рушниці до її тім’я. Вже не підіймаючи очей, вона втупилась в тарілку, безутішно ловлячи зубчиком виделки горох.

Ти будеш доїдати? – його перші слова після тиші бенкетування.

Сумніваюсь.

Поглянь чи офіціант сюди дивиться.

Начебто ні.

Підсунь свою тарілку ближче до мене.

Навіщо?

Підсунь.

Вона виконала його прохання. Він дістав зі свого рюкзака баночку і, затулившись руками, відкрутив її над їжею.

Ти мишей боїшся?

Трохи.

А павуків?

Павуків – ні.

Точно?

Сто відсотків. До чого це?

Зможеш зараз закричати?

Просто зараз? – перепитала вона.

Саме так.

Ну... Можливо... Хоч я не звикла кричати у людних місцях...

А якщо так?

Він підсунув до неї її ж тарілку, а там між беконом та листком зелені стирчали двоє рудих вусиків таргана. І вона заверещала. Не так як від вигляду цієї бридкої істоти, а, скоріше, від несподіваності. Всі відвідувачі в кафе повернули до неї свої голови і навіть декілька перехожих глянули в її бік. Тієї ж миті до них підбіг офіціант.

Шо-нібудь случілась?

Так, – спокійно відповів йому хлопець. – Страва із тарганів – це, звісно, екзотика, проте ми її не замовляли. Попрошу покликати сюди адміністратора.

Адміністратара? – офіціант оглянувся. – Зачєм звать адміністратара? Нєт, нєт, нєт, поймітє, ми толькашто аткрились, нам нє нужни праблєми... Давайтє так: ми прєдаставім вам палавіну стоімості всех заказанних вамі блюд...

Половину?.. Гаразд, тоді ми зараз подзвонимо в санепідемстанцію, там, до речі, працює мій дядечко, і скажемо, що знайшли всього половину таргана.

Нєт, падаждітє, нє дєлайтє етава! – занервувався офіціант. – Харашо, счітайтє сєводняшній абєд падаркам от нашєва скромнава завєдєнія. Пажалуста, нє нада нікуда званіть.

Хлопець на це й розраховував.

Та заберіть же це нарешті від мене! – закричала Христина.

Офіціант забрав тарілку.

І, будьте ласкаві, принесіть нам ,,книгу скарг і пропозицій”.

Ти збираєшся написати в ній про таргана?

Ні. Я ж сам його підкинув.

Тоді що?

Побачиш.

Повернувшись, офіціант положив на стіл принесену ним книгу і з благальним поглядом відійшов в сторону. Хлопець відкрив її, взяв ручку і почав виводити каліграфічним, проте дещо кострубатим почерком:

,,Згідно з 10 статтею Конституції України українська мова має використовуватись в усіх сферах життя країни. Виходячи з цього, обслуговування має проводитись саме на українській. Чому меню написане російською? Чому обслуговуючий персонал розмовляє не на рідній мові? Що за русифікація? Неподобство!..”

Чи щось в цьому роді.

За тим віддав книгу офіціантові і вони вийшли з кафе.

Ти завжди так робиш? – спитала Христина.

Ти про що? Про таргана чи про скаргу?

І про те, і про інше.

Щодо тарганів, то їх в будинку моєї тітки повно – ти ж сама бачила умови їхнього проживання. Це, мабуть, єдине місце в усьому місті, звідки вони ще не повтікали. От я й подумав: чом би й ні? А от щодо напису... ми ж українці, в нас є своє державність, своя культура – ми унікальні. Навіщо когось наслідувати? До речі, цей напис ти можеш зустріти майже у кожній книзі скарг.

Ти побував в усіх кафе?

В усіх кафе, кав’ярнях, ресторанах, забігайлівках... Одним словом, де тільки можна поїсти. І всюди я підкидаю по таргану, а щоб мене не запам’ятали, стараюсь не з’являтись в одному і тому ж місці двічі хоча б в один сезон.

Припустимо, ти побував вже в усіх місцях. Що далі робиш? Заходиш на другий круг?

Доводиться. До того ж треба перевірити чи виконали моє прохання. Якщо ні, то знову пишу те ж саме.

І багато вже перейшли на українську?

Ніхто, – він глянув вгору на велетенський годинник на стіні. – Не хочуть... От сволота!

...Сидячи на зупинці й чекаючи автобуса, вони дістали грейпфрут і з’їли його замість десерту. Христина якось спробувала цей фрукт рано в дитинстві та, відчувши його гіркоту, надалі уникала й не звертала на нього уваги. Вона хотіла відмовитись від запропонованого ним шматочка, проте, коли він порадив їй здерти тоненьку шкірку, вона скуштувала червону м’якоть й відзначила, що не такий вже й гіркий в нього смак. Можна сказати, навіть трішки солодкуватий, якщо довго потримати в роті. Так вони вдвох з’їли цілий грейпфрут. А потім він навчив її цілуватись. Просто спокійно, не поспішаючи щось розповідав їй, вона його уважно слухала, ковтаючи кожне сказане ним слово, і раптом він нахилився до неї і поцілував. Дівчина відчула його теплий, м’який, а головне слизький язик, яким він грався з її язиком, відчула легкий присмак грейпфруту і судорожне дихання на своїй1 щоці. Вона й не помітила, як це затягнулося на кілька хвилин – за цей час так багато перехожих оглянулось на них.

Навіщо? – тихо, наче спросоння, запитала Христина, коли їхній поцілунок вичерпав себе, а хлопець все ще тримав її близько до себе.

Якщо ми хочемо одне і теж, то чому б нам це не зробити? – таким самим тоном відповів він.

Звідки ти знав?

Ти не пручалась.

І легенько, мов до вершкового морозива, торкався губами її губ...

Тітчині пиріжки з вишнями залишились у неї.

Інколи вони пересікались у шкільному коридорі, обмовлялись тільки їм зрозумілими жестами про якісь свої речі – це відбувалося швидко, всього декілька секунд, але цього було достатньо, щоб передати повний зміст своїх думок. Як і раніше він курив під вікном, коли вона сиділа на англійському. Якщо в них в який-небудь із днів була однакова кількість уроків, то він навіть проводив її додому – у понеділок та четвер. На шкільну лінійку вони не ходили, а сиділи двох на лавочці, дивлячись в спини своїм однокласникам. Коли починали говорити щось про нього (таке бувало доволі часто), один за одним вони звертали на нього свої зверхні й осуджуючи погляди, він же натомість махав їм рукою.

Давай завтра прогуляємо школу? – запропонувала Христина у четвер якраз тоді, коли він проводив її.

Прогулюй, раз тобі так хочеться.

Давай прогуляємо разом...

Він легенько посміхнувся.

І що ми будемо робити?

Ну, сходимо куди-небудь.

Як на побачення?

Мабуть, що так.

Значить, ти мене запрошуєш на наше перше спільне побачення?

Чому на перше? А як же те кафе, де ти підкинув таргана?

То не рахується. Я просто показав тобі, як можна поїсти не витративши ні копійки.

Але ж це не єдине місце, куди ми ходили разом.

Я переформулюю: це не єдине місце, куди мені потрібно було сходити, а ти мене супроводжувала, і навпаки, не єдине місце, куди тобі треба було сходити, а я тебе супроводжував.

Вмієш ти все ускладнювати.

Тебе мене не змінити, тому змирись з цим.

І все-таки сходимо кудись?

Він зітхнув.

Сходимо.

Вони вже підходили до Христининого дому.

Слухай, а твоя тітка мене сильно недолюблює?

З чого ти взяв?

Он вона зараз стоїть біля дверей, перебирає ключі, і якось похмуро на мене дивиться.

Чесно кажучи, мені перепадало кілька разів через тебе.

Сильно?

Бувало й гірше.

Він стримав її за руку і вони зупинились.

Тоді давай її трішечки позлимо?

Поклавши руки на її стегна, він притиснув до себе дівчину настільки близько, що вона відчувала його пах.

Чудово, – бурмотів він, заглядаючи за її плече. – А тепер останній штрих.

Вони поцілувались вдруге.

А тепер вона що? – запитала Христина.

Біситься, – задоволено вимовив він. – Ззовні це не видно, проте я знаю, що біситься. Чому вона така?

Не знаю. Тітки різними бувають. Мені от твоя в десятки разів більше подобається.

Мені також.

На цьому вони розпрощались.

Того ж вечора Христина посварилася зі своєю тіткою. Цього разу по-серйозному. Потім дівчина втекла. Просто вилізла у вікно.

Перші хвилини її охоплювала злість, дика тваринна злість, на неї, на себе, на дощ, на сніг, на песика з відірваним повідком, на розкидані навколо смітника бички, на бурчання голоду в своєму животі, на все, що пов’язує її зі світом. Вона думала, що могло б ще більше розізлити її тітку, що вона від неї не очікує, чого не зробила б сама? Одне слово, чотири букви – секс. Як змусити її повірити, що вона грається в дорослі ігри? Що є незаперечним доказом?.. Презерватив... ціла пачка презервативів. Так, вона б ніколи не змогла уявити собі, як її небожа купує презервативи. Виховання... Ну чому вони з матір’ю так несхожі? Жили ж, начебто, в одній сім’ї... ,,І навіщо я це зробила? – питала в себе Христина, виходячи з аптеки і ще пам’ятаючи дещо косий погляд аптекарки. – Що мені тепер з ними робити? – дикий пал поволі проходив з її голови. – Покласти під подушку? Чи в шухляду? Необачно прикрити трусиками? Може, не слід було...” Вже пізно, надто пізно. Не було сенсу повертатися назад (нехай думає, що я така!), потрібно десь згаяти ніч.

Його не було вдома. Вона чекала на нього під дверима. Була пів на одинадцяту ночі, а він досі не вдома. Із сусідньої квартири у порваних, затоптаних домашніх капцях вийшла фігура з п’ятиденною щетиною та іншими заростями ( мається на увазі, не тільки під пахвами). Сходами воно спустилось до вікна з відчиненою кватиркою, кілька хвилин затяжно курило і повернулось назад. Минувши Христину воно буркнуло собі щось на кшталт: ,,Алкоголічка малолітня...” Вона ж подумала: ,,Боже, який дебіл!”

Через півгодини після цього з’явився він.

Що ти тут робиш?

Тебе чекаю.

Так пізно?

Хіба не можна?

Твоя справа... Звідки ти дізналась мою адресу?

Твоя тітка сказала.

Двері відімкнулись його ключем.

Що ж мені з тобою робити?.. – голосом замученої няньки мовив він. – Заходь вже!

Він пропустив її вперед.

Прошу до моєї скромної оселі.

Обстановка не вразила її: ті самі килими, шафи, шпалери, столи, стільці, шибки, холодильник, старий телевізор і ще багато чого іншого, що трапляється в усіх квартирах. Єдине що, так це дідусеві ліки розкидані на підвіконні та на підлозі. А так нічого особливого.

Місце так собі, проте жити можна, – саркастично мовив він, запрошуючи жестом дівчину до кухні.

Де ти щойно був? Гуляєш по ночам?

Ти надто поганої про мене думки, – вони обоє сіли за стіл один навпроти одного. – Дідусь в лікарні і я весь час був з ним.

Христині стало соромно за свої слова.

Щось серйозне?

Для нього справа буденна – він дістав сигарету і закурив. – Полежить два-три дні під капельницею і ще буде, от побачиш, за молоденькими дівчатками бігати.

І ти зовсім за нього не хвилюєшся?

Звісно, що хвилююся. Що я буду за внук, який не хвилюється за своїм дідом?

Скільки йому?

Майже вісімдесят.

Старенький...

Так... але ж і живучий, як тарган.

Холодильник раптом загудів, стишуючи навіть клацання годинникової стрілки.

В тебе є алкоголь?

Є, – несміливо мовив він, примруживши ліве око, ніби в чомусь її підозрював. – Тобі навіщо?

Здогадайся.

Він поставив перед нею текілу та прозору склянку. Вона відпила прямо із горличка пляшки.

Дідусева?

Так.

Я так і знала.

Міцна? – спитав, а потім додав: – Як для тебе?

Мені немає з чим порівнювати.

Він дістав ще кілька пляшок: пиво, вино, горілка, віскі...

Порівнюй.

Христина оглянула все це.

Хочеш мене напоїти, а потім згвалтувати?

По-твоєму, я на таке здатен?

Звідки мені знати, що в тебе на умі?

Він легко посміхнувся. Потім загасив бичок, ковтнув трішки віскі.

Я втомився.

Помітно.

Я іду спати.

І пішов кудись коридором.

Коли вона увійшла, він вже розкинувся на ліжку, розстебнувши сорочку, зігнувши ногу в коліні та прикривши долонею очі. Вона стала над ним – він, напевно, відчув, хоч і не показував цього.

Ти не спитаєш, чому я до тебе сьогодні прийшла?

Ні.

Тобі це хоч цікаво?

Ні.

Дівчина перелізла через нього і лягла поруч з ним, втупившись поглядом об стелю.

Я посварилася з тіткою.

Співчуваю.

Серйозно посварилась.

Нічим не можу зарадити.

Він прибрав руку з лиця і тепер, так само як і вона, дивився на стелю.

В мене поганий настрій.

В мене також.

Давай просто помовчимо.

Давай.

Вона поклала голову на його руку й обережно пригорнулась до хлопця. Він же, як здавалось, не був проти. Так пройшло сорок дві хвилини.

Ти їздив в Італію?

Їздив.

Ті два роки, що тебе не було, ти провів там?

Так.

Розкажи.

Він зітхнув.

Країна як країна: туристи, жебраки, плебеї, олігархи та простий робочий народ. Нічого розповідати.

Там було щось цікаве?

Якщо ти говориш про Колізей, Пізанську вежу чи ще щось в цьому роді, то всі ці визначні місця набридли мені вже на другий день після приїзду.

Ти говориш італійською?

E sara mia colpa, se cosi e? – майже без акценту промовив він.

Клас... Скажи ще щось.

Мені більше подобається говорити щось розумне, як Il piacere di alzar la testa tutto l’anno e ben pagato da certi quarti d’ora che bisogna passer, хоч латинська мені подобається більше: dictum de omni et nullo чи homo homini lupus est. А взагалі мені дуже подобається лаятись іноземними мовами – це такий подвійний кайф: від того, що я лаюсь і від того, що ніхто не знає, що я лаюсь.

Тобі подобається італійська?

Не тільки. В італійців ще кухня непогана: радіаторе з кремовим соусом, фетучіне з песто по-генуезьки, неаполітанський суп, гранатова панна кота – оце, я вважаю, дійсно варто спробувати.

Що смачно?

Дуже. Більше в своєму житті я не їв нічого подібного. Така смакота, що аж в голові паморочиться.

І чому ж ти від цього відмовився.

Знаєш, там немає борщу.

Смієшся?

Я тобі чесно кажу, після тижня такого раціону хочеться справжнього українського борщу зі сметаною, вусиками зелені цибулі, з м’якими пампушками розміром з кулак.

Дивний ти.

Що тут дивного? Просто я не можу жити будь-де. Мені потрібне власне середовище, свій простір.

А я не порушую твій простір?

Ні.

Її рука тривожила його волосся, трішки лоскотала за вухом, великий палець гладив чоло.

Зроби мені добре.

Він вивернув голову, намагаючись зазирнути їй в очі.

Перший раз? – спитав він.

Угу.

Ти думаєш, буде добре? Думаєш, я зможу зробити добре, коли це в тебе вперше?

Хіба ти можеш інакше?

Ти не розумієш, наскільки це серйозно.

Я розумію і знаю, що я роблю.

Тепер рука опустилась нижче, до його штанів, розстебнула блискавку, намагаючись проникнути всередину. Він схопив її, коли їй залишилось зовсім трішки.

Почекай! Ти впевнена, що це я?

Хто ж іще?

Я не хочу бути тим покидьком, який позбавив зразкову дівчинку невинності.

Вона підняла голову і вони нарешті зустрілись поглядами.

Ти мене хочеш?

Ну... – він запнувся. – Припустимо так.

А коли наші бажання співпадають, чом би нам це не зробити?

Він відпустив руку...

Тепер вона лежала голою в одному ліжку з ним, тулилася до його спини і думала, що все було не так, як описував Харукі Муракамі, схоже, проте не так.

Я рада, що це зробив ти, – говорила вона йому.

Він посміхнувся – вона це відчула.

О п’ятій ранку їй захотілось пити. Натягнула трусики, зверху накинула його сорочку і в такому вигляді пішла на кухню. Христина спочатку не зрозуміла, що це не її кухня, не її склянка, у яку вона набирає воду з її крану, а потім п’є. Це не її вікно, в якому вона бачить своє нечітке відображення, не її павук на антресолях, чайник на вимкненій камфорці не належить їй. Чиє це все? А-а... його. Так, звісно...

Вона вмикає не свій магнітофон:

I heard your voice through a photograph I thought it up it brought up the past Once you know you can never go back I’ve got to take it on the otherside

Дівчина дослухала пісню, сівши на стільчику та обпершись підборіддям об коліна. За цією почалась інша і вона вже їй не сподобалась – Христина натиснула на паузу.

Через півгодини вона вже стояла перед своїм будинком. ,,Ну що, тітонько? – кортіло їй крикнути на всю вулицю. – Я тепер жінка! Поговоримо на рівні?” Але не крикнула.

Через деякий час він їй подзвонив:

Крістін, ти ще не спиш? – була пів на першу ночі.

Як їй подобалось, коли він називав її Крістіною – це наче по-закордонному.

Ні, – відповіла вона. Потім згадала, що не бачила в його квартирі телефону. – Ти звідки дзвониш? Від тітки чи з автомату?

З Канади.

Ну і як там?

Холодно. Взуваю валянки.

Серйозно?

Думаєш, за два дні мені дадуть візу?

Звідки я знаю? Може ти підземний хід вирив.

На інший кінець світу? Так, вісім поколінь чоловіків нашої родини рили цей тунель спеціально для мене.

Ти як завжди.

Ти також.

Як дідусь?

Нормально. Цілу п’ятницю й усі вихідні з ним просидів, побалакав з ним, з його сусідами по палаті, з двома медсестрами і навіть з головним лікарем. Непогані люди, я тобі скажу, але дідусь їх всіх переплюнув, знаєш, він коли лежить під капельницею, відразу впадає в дрімоту і говорить стільки незензурщини, що на цілий словник вистачить. Я якось приніс диктофон і записав – тепер є на нього компромат.

Коли його виписують?

Сьогодні.

Так скоро...

Я ж казав, це для нього справа буденна.

Тепер він як новенький?

Так... і живучий, як тарган.

Приємно чути його голос через телефонну трубку.

В мене твоя сорочка.

А в мене твій ліфчик.

Можеш залишити собі.

Я й не збирався тобі його віддавати.

Хай буде так. Ти для чогось дзвониш чи просто так?

Мабуть, для чогось.

І для чого?

За вікном почав крапати дощ.

Не плач за мною...

Наступила пауза. Христина тільки-но хотіла спитати, чому вона повинна плакати і при чому тут він, як пішли гудки.

Цілу ніч вона не спала, прокручувала в голові їхню розмову: Канада, дідусь, ліфчик... А він футурист, справжній футурист. Шкода, що йому доводиться терпіти цю безглузду епоху. І його останні слова... Що він мав на увазі? Що він цим намагався їй сказати?..

В понеділок його знову не було. На англійському їй так не вистачало його сигаретного диму, що вона ніяк не могла зосередитись. Потім якраз перед останнім уроком скликали лінійку. Дівчина пройшла мимо лавки, на якій вони завжди сиділи, поки директриса із завучкою про щось активно розмовляли, мало не перебиваючи один одного. Зараз їй не хотілося сидіти там самій.

Послухайте мене уважно, це дуже серйозно, – говорив заступник директора по виховній роботі, який часто втручався, коли ті дві жінки мало горло собі не перегризали в боротьбі за право бути першою, хто розповість новину. – Не шуміть, будь ласка, я вас дуже прошу...

Христина його не слухала. Почула лише:

...зараз його немає серед живих: він помер.

Їй перехопило подих.

Він... він... повісився на... на... повісився... – здається, той почервонів. – Повісився на ліфчику...

В кількох учнів на перших рядах на устах з’явилась легенька усмішка, яка відразу ж сповзла під суворим поглядом завучки. ,,Він був справжнім футуристом.” На географію вона не пішла. Довго гуляла вулицями.

Прийшовши пізно додому, дівчина мовчки промайнула гостьову з коридором, не бажаючи вислуховувати тітчині докори, зачинила двері перед самим її носом. Тепер вона сама. Висунула шухляду, де лежала його акуратно складена сорочка. Поруч, під білосніжними шкарпетками виглядала почата пачка презервативів. ,,І чому я тоді тебе купила? Може, я хотіла завагітніти, може, я хотіла народити від нього, а ти все зіпсувала. Ненавиджу тебе!” Закрила шухляду. Повільно зняла з себе одяг і на абсолютно голе тіло одягнула його сорочку. Вона лежала на ліжку, дихала через тканину на рукаві, вловлюючи його запах. ,,Боже мій! А я ж була останньою, з ким він говорив. Мабуть, телефонував мені ще тоді, коли стояв однією ногою на табуретці... Чому ти це зробив? Через що це життя не прийняло тебе?” Вона виконала його останнє бажання, вона не плакала.

І на похорон не пішла: їй було соромно, що вона не пам’ятала його імені...

Через рік вона закінчила школу й виїхала до іншого міста на навчання. Там Христина зустріла Женю. Він навчався на паралельному потоці то ж факультету, що й вона. От тільки зараз про нього не може нічого згадати: хлопець, як хлопець, нічого особливого. Хоча в них і був секс, проте ці стосунки здавались їй надто платонічними. Квіти, цукерки, шампанське, зірки, розмови, прогулянки... Вона хотіла ніжності, вона її й отримала. Але вона вже звикла до іншого. Шкода, що тільки зараз, будучи замкненою у цих чотирьох похмурих стінах, вона зрозуміла це. Вона ніколи не любила Женю...

Їй байдуже скільки часу пройшло. День чи тиждень? Яка різниця? Відтепер час є для неї поняттям абстрактним. Цілий день вона сидить на нарах, на одному і тому самому місці, дивиться в ту саму точку, що і вчора, думає. Існувало три речі: сон, спогади і реальність, проте чіткої межі між ними не було. Те, що відбувалося минулого тижня нагадували її роздуми за гарячою чашкою кави в кафе, картинки з минулого здавалися надто фантастичними, а спостерігаючи за навколишнім світом її уява сама добавляла вигадані підмальовки. Вона дивилася на стелю і бачила там двері, зроблені з пуху селезнів, а за ними поля з лісових котиків кривавого кольору, за якими стіна пам’яті Віктору Цою, біля якої танцював хлопчина з трусами на голові, що перед цим зняв з пам’ятника Володимиру Дарнишенку (хто це в біса такий?), на місці якого колись стояв кіоск з хот-догами, а далі...

Вона починала божеволіти.

Вона й не помітила, як до неї підійшов тюремник. Йому довелося розштовхати дівчину для того, аби вона хоча б повернула голову.

До тебе відвідувач. Збирайся.

,,Тільки б то не той салатовий кролик у фіолетовий горошок, що приніс до стіни Цоя пучок хворої на сифіліс морквини.”

Тюремник завів дівчину до кімнати, де стояв широкий стіл, переділений пополам великим й товстим склом. По обидва боки скла висіли телефонні трубки для того, щоб в’язні могли спілкуватися з відвідувачами. За тим боком сидів Чорний Ворон

Він підвів очі – боже мій! це ж той самий погляд тієї бездомної кішечки, радісно скупаний в морі очікування своєї господині. Їй здалося, що якщо вона зараз тільки-но торкнеться до нього рукою, він почне муркотати й тертися об руку.

У вас є п’ять хвилин, – сказав тюремник і одступив назад.

Вона просто сиділа й дивилася на нього, як на Бога, який спустився до неї для того, щоб поцілувати її в очі, одаривши цим здібностями провидиці й забравши зір. Їй навіть здавалося, що від нього йде деяке світло.

Він взяв слухавку й почав щось говорити. Потім побачив, що вона не взяла і тому не чує його. Хлопець постукав до неї через скло. Вона швидко бере й, начебто нічого не було, починає говорити:

Ти таки дібрався сюди, що навідати мене... А я вже й не думала, що ти прийдеш.

Я й сам не сподівався зустрітися з тобою в такому місці. Взагалі, стараюсь обходити такі місця.

Так чому ж ти прийшов?

З цікавості, – при цих словах Чорний Ворон трішки нагнувся вперед. – Просто хотів дещо з’ясувати.

Що ти маєш на увазі? – насторожилась Христина.

Пізнаєш? – неочікувано юнак дістав з-за пазухи маленьку й знайому книжечку. – Чи може мені зачитати деякі рядки?

Не треба, – тихо сказала Христина, опускаючи вниз голову.

Чорний Ворон поклав записник і підсунув його до скла так, щоб вона могла бачити його.

Невже ти все прочитав?

Достатньо, – відповів він, спершись об спинку стільця. – Можна сказати, майже все.

Брешеш.

Думаєш, я б не посмів. Хм, ну добре.

Він підняв голову вверх й придивився до стелі, немов згадував, куди він що положив минулого року, а там якраз було написано, де воно лежить. Але ні, він прогадував слова, щоб допомогли йому переконати її.

Померкло денно-святкове світло – Сльози вже не так помітно. Привидиться часом казковий трон...

Дідько! Він забув останній рядок. Як же там було далі? Як? Як? Е-е... Хлопець не витримує, бере її записник і намагається знайти загублені пам’яттю слова.

Казковий трон... казковий трон... трон... – повторював він, швидко гортаючи сторінки.

„Та виявиться, що це лише сон,” – подумки пригадала Христина рядок із вірша, який не так вже й давно написала.

А він ніяк не міг знайти.

І вона спостерігала за його пальцями, що могли б порізатись об тонкий папір, пригадала, як вони притримували струни, як він цим мало не зводив її з розуму... Пригадалась його гра, віртуозна манера виконання, яка просто змушувала її дихати частіше. Що він ще може зробити цими пальцями? А якщо з нею? Вона дивилася на його сорочку, на незастебнутий останній ґудзик, що трішки оголяло його груди. Їй дуже хотілось розстебнути наступний, потім ще один і ще-ще, аж поки вони не закінчаться, але тоді вона вже не зможе зупинитися. Уява показувала їй, як її власні вуста ковзають по його шкірі, руки допомагають підсунутися ближче, щоб відчути його усім тілом, а їй все одно мало. Вона не проти, якщо він зробить це тут, зараз, притисне до стіни, кине на підлогу, посадить на стіл, на очах у наглядача... Їй би хотілось, щоб він торкнувся до її грудей, оголив їх, потер соски, полизав, посмоктав, навіть трішки прикусив, при цьому його рука заповзла між її ніг, прямісінько під ніжну тканину трусиків – він любить так робити, вона це знає. Все ж їй байдуже де і як, тільки б був він, а саме його... Вона закусить його губу, його спокусливу нижню губу... і буде пестити його тіло... і куйовдитиме йому волосся... і слухатиме його зітхання... Вона навіть не задумувалась, звідки в неї ці думки, вона просто раптом його захотіла – вперше і сильно, як не хотіла нікого раніше. Її стримувало лише непробивне скло, через яке вона не могла його чути, не могла до нього доторкнутись. Якби тільки не воно...

Одним словом, це вже немає значення, – здався Чорний Ворон.

Христина впала в реальність.

То ти вже знаєш?

Хочеш сказати, що це таки правда?

До останнього слова, – підтвердила вона.

Пауза.

Чому ти раніше не сказала?

Ми не настільки близькі, щоб усе розповідати один одному. – Як холодно! Здається, він відчув, як задубіли його пальці. – Та чи повірив би ти мені тоді?

Я й зараз мало вірю, – промовив Чорний Ворон, беручись вільною рукою за голову.

Він заплющує очі.

Маячня... Проте як багато пояснює.

Ще хто-небудь знає? – з обережністю запитала Христина.

Ніхто. Я ще нікому не казав.

І не кажи, – попросила вона, вважаючи, що нікому більше й не положено знати. Їй більше не хотілося говорити про це, тому різко перевела розмову на іншу тему: – Ти сам?

Ні. Зі мною приїхав Сопляк і... Як там її?.. Емона, здається. Але їх не пустили.

Через що?

Нам взагалі не давали жодного побачення. Я кілька днів згаяв, вмовляючи їх пропустити хоча б одного... Тепер ми можемо повернутися в Бюріед.

Сьогодні?

Сьогодні вже пізно. Завтра зранку.

На обличчі Христини став помітнішим смуток. Шкода, що вони так швидко від’їжджають. Та затримуватись їм не було смислу, бо зустрічей навряд чи ще дадуть. Чорний Ворон помітив це.

Через скільки тебе випустять?

Не знаю... Я навіть не знаю вирок... навіть причини. Мені не сказали...

Час вичерпано, – підкрався непомітно за спиною тюремник і просигналізував своїм противним голосом про закінчення побачення.

Коли вийдеш на волю, – поспішив мовити Чорний Ворон, перш ніж її виведуть з кімнати, – ти знаєш, де мене знайти.

Христина кивнула. Їй на руки знову начепили давлючі наручники й повели до ненависної камери.

Чорний Ворон лише дивився їй у слід. „Сподіваюсь, що до твого приходу я доживу і не вб’ю себе,” – подумав він, виходячи з будівлі. Він ніяк не міг збагнути: як так вийшло, що він тепер ходить до якоїсь там дівки хтозна за чим, хоча йому повинно бути байдуже до всього віддаленого від нього; та як їй вдалося за незначний проміжок часу настільки вплинути на нього, що він вже не може протриматися день без неї. Якби вона знала про його безсонну ніч, коли так і не повернулася. А він чекав. В деякій мірі тужив, подібно тому старому псу, який, після смерті свого господаря, не виходив з будки, прислухаючись до звуків: чи то не його хазяїн скрипнув дверима? До півночі Чорний Ворон не міг заснути. Він просто лежав у своєму самотньому ліжку й думав про все, що спадало в голову, будь то спогади чи плани на майбутнє. Почувши чиїсь кроки, хлопець миттєво кинувся до дверей, але тут же розчарувався, побачивши Сопляка після затяжного вечора серед своїх п’яних знайомих. „Ты чего такой нервный? – запитав він. – Иди, лучше, поспи! А то завтра и не поднимешь.” Та що він тямить? Юнак ходить кругами і чекає, чекає, чекає... Потім вирішує знову лягти в ліжко й, плюнувши на все, спробувати заснути. Та тривожні думки не дають спокою... І ось йому вдалося трішки задрімати, як вуличний шум збудив його. А якщо вона вже прийшла? Він пішов поглянути в кімнату дівчат. Відсутність Емони його не сильно турбувало, а от її... Чорний Ворон провів рукою по її ліжку – воно пусте й холодне. Але там щось лежало, якась річ. То був записник, її записник, недбало схований записник. Увімкнувши на кухні світло, він почав розглядати його, з малою цікавістю швидко гортаючи сторінки. Нічого цікавого. А якщо вчитатися? Він відкрив першу сторінку... далі не міг зупинитись. Кожне слово затягувало його у створений нею світ; її почуття, її переживання – всіх їх він відчув на собі й читав вже не як дешевий роман, знайдений на вулиці, якого викинула романтична жінка, не витерплюючи його яскравих емоцій, а як сповідь, як життєву оповідку. Тепер він знав про неї все і навіть більше, ніж повинен знати. Здавалося, не було нічого, щоб можна було приховати від нього. Знайшлось навіть кілька рядків про нього: „...намагається здаватися черствим, але в душі він романтик.” Романтик... Хм, смішно. Хотілося б ще щось про себе дізнатися, але, на жаль, більше про нього вона не писала... чи не хотіла писати? На ранок в нього виникло кілька запитань. Її все ще не було. Прийшла Емона... Важко було вмовляти Сопляка відвезти його туди, а ще важчим було пояснити, чому він так переймається...

„В нього котячі очі, – думала Христина, коли її вели назад. – Гарні... Розкішні... Неможливо відірватися... Чому вони тільки зараз мене поманили? Боже мій, що ж то за очі!”

Повернувшись до своїх самотніх чотирьох стін, вона помітила, що не такі вони вже й самотні, що на сусідніх нарах, заламавши руки, розташувалась її нова співкамерниця. Худа, як висохла тростина, з величезними блискучими очима, на одному з яких утворилось більмо. У її розтріпаному волоссі пробивалась сивина, на шиї – сині жилки, на ногах – мозолі. Додати до цього портрету витерте бузкове лахміття і можна сміливо вважати її втікачкою з божевільні.

Христина обернулася й благаюче глянула на тюремника. Той мовчав, але вона здогадалась, що він хотів сказати: ,,Кінчилось твоє панування. Відтепер ділитимеш тісноту з цією ненормальною. Хай не пропадає спальне місце!”

З тієї сторони клацнув замок. Дівчина обережно опустилась на край нар, боязко вдивляючись в лице жінки навпроти. Час поставив на ньому відбиток дурості й безумства, намалював іронічну гримасу й виштовхнув бідну подавлену істоту людям на загальну розвагу. Їй ставало дедалі важче дивитися на це обличчя, начебто хтось ззаду взяв її за шкірки й тягнув до себе, і вона опустила свій погляд, оглядаючи тепер її брудні прожилкуваті ноги в розтоптаних босоніжках.

Ну що, красунечко, гидко сидіти в одній камері з такою тітонькою? – раптом звернулась до неї її співкамерниця. При мовленні вона неправильно ставила наголоси, а ще її голова чомусь постійно сіпалась в праву сторону.

Звідки мені знати? – на автоматі відповіла дівчина.

Та криво посміхнулась, оскаливши свої криві жовті зуби.

А навіщо ти тоді вимірюєш мене своїми гарненькими очима?

Нічого я не вимірюю, – миттю відкинула Христина, хоч і розуміла, що та говорить правду.

Давно ти тут?

Дивлячись, що означає ,,давно”.

Значить, недавно сюди прийшла, – бурмотіла вона начебто тільки до себе, прижмуривши своє око з більмом, – проте вже встигла відчути кислувато-гіркий присмак тюремництва... За що ж тебе, таку кралечку, запроторили в це зборище каналізаційних пацюків?

Мені також хотілося б про це дізнатися.

,,Обожнюю молоденьких дівчаток з до непристойності гарненькими личками.”

Сумуєш за чоловічою ласкою?

Що?.. – мало не ікаючи, перепитала Христина, вважаючи її запитання недоречним.

Нічого, зживемося якось...

,,Це вона натякає на лесбійські пустощі? – подумала дівчина. – Господи, куди я потрапила?” От тепер їй стало по-справжньому страшно. Вона дивилася в її божевільні очі й переконувалась, що це все сказано серйозно і що від цього їй просто нікуди подітися.

Ніхто Христину не чіпав. Принаймні, не цієї ночі. Та все ж спокійно поспати не вдалося. Близько одинадцятої її нова співкамерниця почала жахливо кричати. Потім вона бігала по всій камері, від вікна й до дверей, скакаючи по нарах, і кричала: ,,Клопи, клопи! Всіх на прийом до блакитного сараю! Клопи розносять випивку! Де клопи?!” Христина забилася в куток і, обхопивши коліна руками, тихо, як пронира, спостерігала за приступами відсутності самоконтролю цієї божевільної. Крики й галас, здається, нікого не турбував, поки вона не почала засипати матюками всіх робітників в’язниці. Лиш тоді в камеру ввірвались двоє здорових тюремників, які прийнялись ловити оскаженілу й усмиряти наскільки це було можливо. Вони повалити її на підлогу, зазломивши ззаду руки, кричали щось їй над вухом, а вона дригалася, намагаючись вислизнути черв’яком з гачка рибалки. Христина мовчки дивилася й на це. Під час споглядання цієї картини, вона відчула освіжаючий вітерець зі сторони прочинених дверей. Дівчина гляділа то на пустий коридор, то на тюремників, яким зараз було не до неї, і вагалася, вагалася, все вагалася... ,,На біса воно тобі здалось, це саме прогниваюче життя в чотирьох стінах? Біжи на волю, біжи туди, де ти хочеш бути, біжи, просто біжи і нехай воно залишиться позаду. Хай згорить у вогні! Ти тільки біжи...” Вона встала, на носочках вийшла за поріг. Ніхто не звелів навіть із цікавості глянути в її сторону. Тоді вона швидко хлопнула дверима й зачинила тюремників разом із божевільною. Почувши позаду себе різкий шум, двоє дужих чоловіків не відразу збагнули, що сталося, але вже через пару секунд вони марно били кулаками об міцну оборонь.

Жодна душа не обізвалась на цей гамір: ув’язненим було начхати, а більшість тюремників, знехтувавши своїми обов’язками, спали на робочому місці. Христина бігла поміж пустих заплутаних коридорних лабіринтів, між поверхами, опускаючись все нижче і нижче. Вона відчувала себе малою дитиною, що заблукала у бурхливому вирі незнайомого міста, та звідкілясь вона знала, куди бігти.

Далі дівчина не зовсім розуміла, що відбувається. Дивом вона обминала небезпечні місця, прослизала майже перед самим носом у наглядачів, ховалась по комірчинах, під дошками підлоги та у вентиляційних шахтах. Помалу населення Катюра пожвавлювалось, чулось гудіння та невідомі голоси:

Дивилися по всіх камерах?

Так.

В закутки заглядали?

Навіть у підвалі, що закиданий брухтом.

А між брухтом?

Все передивились і хоч би якусь волосинку знайшли – нічого.

Погано шукаєте. Обдивіться все ще раз, але тепер уважніше! Вона десь недалеко – це напевно.

Христина слухала це й посміхалась. Їй би ніколи не спало на думку, що вона може так усіх заплутати. Та вона не зупинялась, щоб, стоячи на місці, раптом не усвідомити всю серйозність свого вчинку – і тоді стане страшно, і тоді її схоплять, і тоді вона вже ніколи звідси не вибереться...

Якось вона вибралась за огорожу. Як саме? Цього навіть вона не зрозуміла. Просто раптом відчула свіже повітря, яке вдарило різким потоком в мізки і вона мало не захлинулася ним. Попереду густа гущавина лісу, позаду – дикий лемент низьких чоловічих голосів.

Бігла-бігла...

(Задишка не давала їй дихати.)

Бігла-бігла...

(Сили покидали її з кожним ривком і вона мало не перечіплювалась на рівному місці.)

Бігла-бігла...

(З її мізків вивітрилося все, абсолютно все. Вона не пам’ятала, як її звати.)

Бігла-бігла...

(Ніхто, ніхто, чуєте, НІХТО її не наздожене!)

Бігла-бігла...

Вона бігла.

Вона вибігла на дорогу. Машина мало не збила її – це повернуло їй свідомість і відчуття реальності. Оглянулась назад – невже вона дійсно втекла? Як, як, ну ЯК вона це зробила? Невже?

Біля дороги знаходилась скромна забігайлівка з написом ,,Домашня кухня” великими білими буквами. Над ними, майже на самому даху дописано ,,Придорожній Готель”, а поряд три маленькі дерев’яні хатиночки. Біля одного з них стояла знайома Христині машина. Де ж вона могла її бачити? І тут вона згадала – то ж машина Сопляка. Можливо, її знайомі зупинились тут, а значить вона може поїхати з ними. Мабуть... На радощах Христина підбігла до дверей та відкрила їх. Вона була рада знову бачити їхні обличчя, навіть якщо зараз вони були надто здивованими.

Ты что здесь делаешь? – здивовано запитав Сопляк, при цьому таким осудливим тоном, наче Христина не повинна тут бути і він мусить зараз же відправити її назад, до в’язниці.

Та я... того... типу, втекла... – захекуючись, відповіла вона.

Убежала, значит, – задумливо промовляв Сопляк, склавши руки перед грудьми і однією з них чешучи своє підборіддя. – У-бе-жа-ла... А почему ты убежала?

Тебе це дійсно цікавить? – втрутилась Емона, не витримуючи його тупості.

Тихо! – скомандував він. – Пока Вороныско спит, я здесь главный! И я спрашиваю то, что считаю нужным. Кстати, вернемся к нашему вопросу...

А чому він спить? – поцікавилась Христина, тільки-но помітивши, що Чорний Ворон дійсно розлігся на односпальному ліжку, ткнувшись носом в подушку.

Устал, – сказав Сопляк і, згадавши про сон, й собі позіхнув. – Понимаешь, он несколько дней вообще не спал, а когда пришел – так и упал, и с тех пор еще ни разу не шевельнулся – уж очень он вымотался. А так как главный не в возможности сейчас командовать, то его обязанности я взял на себя, но только на некоторое время.

Зрозуміло...

Это то, конечно, понятно. А вот что с тобою делать?

Ну, так скомандуй, головний! – кинула реплікою Емона.

Дайте подумать… – Сопляк поглинувся у глибокі роздуми, прийнявши відповідний подобаючий вид: випрямився на весь зріст, груди виставив вперед і знову ж таки чесав собі підборіддя, підтримуючи лікоть іншою рукою. – Значить, вот что, – мовив він після хвилинної паузи, – зная наш простой голодный народ, они недолго будут тебя искать (им же за это никто не доплачивает), а значит день-два нам, точнее тебе, нужно залечь на дно. Учитывая, что они прочесывают весь лес, то очень скоро они доберутся и до трасы, то есть нам, а точнее тебе, нужно поскорее убираться отсюда.

Молодець! – саркастично похвалила його Емона. – Сам додумався?

Сам, – відказав Сопляк, підмішуючи у свій тон фарбу погрози. – Я тебе даже расскажу, каким образом.

Не вийде.

Почему?

Емона піднялася з місця, близько підійшла, мало не стикуючись з ним носами, поставила руки в боки й легко відповіла:

Тому, що в нас мало часу.

Й відступила від нього.

Действительно, – підтвердив Сопляк. – А еще ж надо Вороныска разбудить!

Він обережно, на носочках, підійшов до Чорного Ворона й деякий час стояв над ним: думав, як би його акуратніше розбудити... та його голова нічого кращого не придумала, аніж просто розтормошити хлопця.

Чого тобі? – спросоння бурмотів Чорний Ворон. – Дай виспатись.

Давай, поднимайся, – умовляв Сопляк. – Пора ехать!

Яке їхати? Куди?.. Завтра поїдемо. Завтра...

І так кілька разів.

Ну, раз так, – роздратовано сказав Сопляк, – тогда я пойду на крайние меры!

Та що ти мені зробиш?.. – з останніх сил промовив Чорний Ворон, підсуваючи до себе подушку. А Сопляк не відступав: він взяв його худорляве тіло на руки й поніс через усю кімнату прямо до машини. – Що це таке? – скрикнув він, вириваючись з дужих рук. – Відпусти! Постав мене на землю!

Нет, нет, нет. Ты слишком усталый, чтобы самому передвигаться. Я лучше тебя донесу: мне не трудно. А ты спи…

Заснеш тут з тобою... Постав мене негайно! Я кому сказав? Відпусти ж!

Сопляк все таки відпустив його, але так швидко, що той не встиг встати на ноги й мало не впав на тверду підлогу. На щастя, Сопляк вчасно схопив його за руку, щоб він не вдарився головою. Коли ж Чорний Ворон вже твердо стояв, він сильно вдарив його вбік (хоча для його товстої шкіри це був щось на кшталт легкого лоскоту) й крізь зуби пробурмотів: „Ідіот!” А тоді побачив Христину – здивувався, сильно здивувався, закляк, бо йому стало соромно, що вона стала свідком цієї принизливої сцени.

Давай, давай! – підганяв Сопляк. – Шевелись быстрее!

І він нічого їй не сказав. Йому залишалось лише винувато опустити очі й пройти кілька кроків до автомобіля.

...Він був схожий на їжака: мовчазний, закритий у собі, неначе ображений, і тільки спробуй до нього доторкнутись – вколешся колючкою. Зараз спросоння він мало що розумів, крім того, що щось здавлює його легені. Він задихається, йому душно.

Тобі не можна бути в цьому одязі, – раптом заговорив він. – Потрібно купити новий.

И где ты его найдешь на пустой трасе?

Значить, заїдемо в перший населений пункт, що трапиться по дорозі.

Это же пустая трата бензина!

Я сказав, заїдемо.

Так как...

Мовчи.

Сопляку довелося змиритися: він знав, що з Чорним Вороном сперечатися безкорисливо, бо якщо йому щось стукнуло в голову, то це назавжди.

Через кілька хвилин якраз трапився поворот на одне із придорожніх містечок. Там вони знайшли досі відкритий універмаг.

Я піду сам.

Чорний Ворон не знав, навіщо йшов і що він буде робити далі. Йому просто стало душно в машині.

Можете швидше вибирати, – бурчала худюща продавщиця в окулярах з товстими лінзами, – ми скоро зачиняємося.

Вона повторювала одне і теж вже п’ять хвилин і йому це вже починало набридати – він взяв першу сукню, що трапилась йому в руки і пішов до каси...

Ось, – віддав він сукню Христині.

І де я маю перевдягнутись?

В машині, – байдуже відповів він, тягнучись за сигаретою.

Вони всі повиходили. Сопляк став боком і, трішки наклонивши голову, вглядувався в темряву віконечка – Чорний Ворон дав йому під затильника. Втрьох вони повставали вздовж дверцят, схилились на машину. Чорний Ворон нарешті запалив сигарету. Сопляк, дивлячись на нього, й сам потягнувся за цигарками. Прикурив його запальничкою.

А мене хто пригостить сигаретою? – невдоволено запитала Емона.

Чого ти стоїш? Пригости даму сигаретою.

Почему я должен тратить на нее свои сигареты? Угости ты: у тебя же их больше.

Мої дорожчі за твої.

Значить, меньше кури.

Менше патякай.

Сопляк простягнув їй сигарету.

А підпалити?

Чего же ты стоишь? Дай даме прикурить.

Чорний Ворон дав їй прикурити зі своєї сигарети.

Благо тут можна зекономити.

Невелика экономия.

Побачим, що ти скажеш, коли я вимагатиму з тебе гроші за заправку запальнички.

Но ты же сам всегда платил.

Отож бо й воно! Чому я повинен платити, якщо ти також нею користуєшся?

Но это же твоя зажигалка! Это во-первых. А во-вторых, ты ж говорил, что не терпишь, когда за тебя платят.

А ти не плати, ти поклади гроші на тумбочку і відвернись.

Я бы вообще не мучился и покупал бы каждый раз новую.

Так купляй! Що тобі заважає?

Мне лень...

Розмову закінчено.

Емона тільки спостерігала за ними.

Знаєте, хлопці, інколи ви нагадуєте старе подружжя.

Толька без секса.

Я ж і кажу, старе подружжя.

Тут дзеркало є? – спитала Христина з машини.

Ні, – відповів Чорний Ворон. – Хіба-що можеш подивитися на себе у вітрині, але й це тільки з тієї сторони.

Какая жалость... – зіронізував Сопляк.

Тоді ви можете подивитися і сказати мені, як воно сидить.

Вона вийшла, зупинилась перед ними.

Він стояв непорушно, лише його діафрагма швидко то підіймалася, даючи просунутись новому ковтку повітря, то опускалась, після чого холонули його плечі та лопатки. І просто мовчки витріщався на неї. Ця сукня, зі спідницею до колін з дрібними складочками, довгими рукавами, які обліплювали її тонкі зап’ястя. Ця сукня, що ідеально облягала її тонку талію, підкреслюючи вигини юного тіла, настільки їй личила, що, як не старайся, неможливо відвести очі. А при тьмяному світлі вона виглядала такою прекрасною – йому здавлювало живота, виштовхувало нутрощі вгору, до самої горлянки, і тому його подих ставав дедалі жадібнішим і неможливим. Він детально оглядав її шию, груди, живіт, ніжки – стрункі, ну, просто досконало... Тоді він помітив серед цієї краси старі-добрі кеди з блакитною лінією вздовж і його брови запитально піднялись.

— Мабуть, сюди краще підійшли б чорні туфлі на високих підборах, – сказала Христина, помітивши зміну у виразі його лиця та намагаючись заховати одну ногу за іншу.

— Чому ж?.. – задумливо мовив Чорний Ворон, все ще оглядаючи ніжки. – Це-е... незвичайно, епатажно... доволі епатажно. Нехай будуть.

Патруль пошукової бригади на робочих машинах прочісує прилеглу до Катюра територію. Почали оглядати й дрібні містечка та селища. Пізно, темно, всім хочеться спати. В голову починають лізти різні казочки на кшталт ,,що втрачено, того не повернути”. Навіщо псувати людям вихідний? Вони однаково не намагаються її знайти – це все так, для виду. Ось зараз лише заїдем ще в одне селище... А раптом?

Їх не знайшли. Вони поїхали якраз перед тим, як туди заявився чергуючий патруль.

За півкілометра пробило колесо. В лиховісному передчутті вони покинули машину й побігли до лісу. Чорний Ворон біг останнім: він трохи затримався, дістаючи щось із бардачка.

Вороныско, шевелись давай! – підганяв його Сопляк.

Вже біжу, – з цими словами хлопець хлопнув дверима й послідував за ним.

Згодом вияснилось, що вони заблукали. Причому вийшло так, що хлопці були окремо від дівчат. Іншими словами, вони розбіглися в різні сторони. Чорний Ворон ще намагався докрикнути до них, проте у відповідь чув тільки Соплякове сопіння. Сопляк же не докладав до цього жодних зусиль.

Успокойся, пожалуйста. Ничего с ними не случится.

На Емону мені начхати...

А на Кристину?

Чорний Ворон промовчав.

Що ти від мене хочеш?

Чтобы ты наконец освободил себя.

Що-що? Від чого?

От властной дурости.

Хіба я в її полоні?

А ты думаешь, что я ничего не знаю?

А що ти знаєш?

Не играй со мной. Твоя красноречивость на меня не действует.

Хочеш про це поговорити?

Почти, – Сопляк оглянувся навкруги й помітив кілька великих каменів на краю галявини, що чимось нагадували обрядове місце для лісових шаманів. – Садись.

Чорний Ворон сів. Сопляк трохи походив туди-сюди, а потім сів і сам.

В принципі, в тиші міг би й одному посидіти.

Не сбивай меня! – майже крикнув на нього.

Гаразд.

Сопляк збирався з думками.

І що говорять в космосі?

Слышь, кто тут кому надоедает?

Я не казав, що ти мені надоїдаєш.

Тем не менее, ты хочешь от меня избавится.

Ти перебільшуєш.

Нет, хочешь.

З чого ти взяв?

Когда мы в последний раз ходили по бабам, подкалывали друг друга, пили?

Якщо тобі потрібен товариш по чарці, то так і скажи.

У меня сейчас нет настроения шутить.

То не жартуй.

Ты тоже.

Хочеш говорити по-серйозному? Давай. Тільки жодних натяків: розтягує час та й в тебе це погано виходить.

Отлично.

Я тебе слухаю.

Это я тебя слушаю.

Здраствуйте, приїхали. Я тут при чом?

Ты – действующее лицо.

,,Оце загнув!”

І що?

Расскажи-ка мне, мой друг, с чего это вдруг ты сорвался и притащил нас всех сюда? А? Говори, не стесняйся. Что, не можешь? Или не хочешь? Или же тебе просто тяжело признаться хотя бы себе?

Ти прийшов сюди, щоб познущатися з мене?

Нет, я хочу, чтобы ты все понял. Вот сколько лет мы с тобой знакомы? Много, я знаю. И за эти годы я настолько тебя изучил, что могу предугадать каждую твою мысль, прежде чем она появится у тебя в голове. Только я могу чувствовать то, что чувствуешь ты.

...Сопляка мучило дивне відчуття – чи то невдоволеність, чи то покинутість. Він вже більше тижня пив сам і його від того нудило ще дужче, ніж завжди. В нього враз скопилось стільки слів і стало нікому їх розповісти. Зробилось нудно і тихо.

Їдучи в машині, Чорний Ворон мовчить. Котрий раз він забирає його з роботи, а той все мовчить. І не розказує, як він сьогодні проспав, як мало не переплутав бланки чи хоча б хто сьогодні грав в кафе і де хто сфальшивив. Теми раптом вичерпались. Він мовчав.

Того вечора, коли Чорний Ворон репетирував перед концертом і Христина (як завжди!) була з ним, Сопляк стояв у коридорі неподалік від прочинених дверей і слухав їхню розмову. Він розказував їй те, що міг би розказати й йому (чому ж не розказує?). Він впізнавав цей голос: голос серйозності, відкритості, а головне довіри... Чорний Ворон так рідко довіряє людям. А якщо він довірився комусь, то все – він прив’язаний до того на все життя. Такий вже він. Мрійливий скептик-романтик...

Сопляк пішов звідти: він більше не бажав вдихати те повітря, яке враз стало солодким від їхніх слів. Йому просто гидко. Він іде заповнювати себе алкоголем.

У барі було небагато люду. Він замовив те, що й завжди – розбавлений горілкою портвейн зі шматочком лайму. Не встиг він закусити м’якоттю цитруса, як до нього підсів незнайомий чоловік.

Ви не проти? – поцікавився він.

Сопляк помахав головою.

Чоловік замовив те саме, що й він. Це дещо насторожило Сопляка: більше ніхто нізащо в усьому світі не замовить те, що замовляє він. Принаймні, в цьому місті.

Вы откуда? – поцікавився він.

Я? – запитав чоловік, здивовано вказуючи на себе.

Да-да, вы.

Ну... важко сказати... Я з відусюди.

Это как?

А так: для мене не існує чужої землі.

,,Бомжара какой-то. А туфли у него дорогие... Интересно, откуда в уличных бродяг деньги на такие туфли?”

Вы много путешествуете?

Чоловік кивнув.

И что ныне творится в мире?

Нічого особливого: люди, жебраки, падаль і багато машин. Всюди одне і теж. Ті самі біди, ті самі проблеми.

И у меня тоже проблемы, – зітхнув Сопляк.

Кожен, хто сюди приходить, має проблеми... Розказуй.

Та что тут рассказывать? Я, простой человек, жил своей жизнью, никого не трогал и вдруг бац! Мир начал крушится.

Простата?

Тьфу на тебя! Нет-нет. Женщина!

О-о... Раз так, то це надовго.

Незнайомець клацнув пальцями, адресуючи цей жест бармену – це означало, що слід долити випивки.

Мы с ним ну просто не разлей вода. Но он...

...був кращим і вона пішла від тебе до нього, – перебив його чоловік.

Все не так банально. Была ДРУЖБА, понимаешь, ДРУЖБА! Не какой там пшик, а НАСТОЯЩАЯ ДРУЖБА! Понимаешь или нет?

Співбесідник закивав головою.

Ну-ну?

И пришла она... Все.

Що ,,все”?

Конец.

Е ні-і... так не піде... Розказуй в деталях: мені інтересні такі історії.

Сопляк розговорився, причому розговорився не на жарт: розповідав одне, потім раптом згадувалось інше і він повністю переключався на те інше, зовсім паралельне до першого, описував пейзажі, елементи одягу, а якщо не пам’ятав в деталях, додумував, почав переповідати так, ніби стояв збоку, і навіть показував у діях. А той все підливав і підливав...

...С ним было весело пить, ходить к проституткам, иногда меняться ними, перестукиваясь через стенку... Ты не представляешь, как скучно пить одному.

Він вже геть захмелів.

Слухай, – штурхнув його незнайомець ліктем у бік, – а хочеш, щоб вона страждала? – його запитання несло в собі підступний відтінок.

Например?

Ну-у... так відразу і не скажеш... Варіантів надто багато.

,,Хочу, чтобы ее изнасиловали!.. Для женщины нет ничего позорнее, чем быть изнасилованной!”

Давай ми закинемо її в тюрму! – продовжував той, дихаючи на Сопляка несвіжим подихом.

За что?

Неважливо.

А так можно?

А чом би й ні? Ти ж знаєш нашу міліцію: їй тільки тикни на когось пальцем, вона відразу на того кидається, як голодний сен-н...бер-р-р-нАр на куріпку.

А если потребуется повод?

Я щось придумаю. Хоча це, мабуть, буде зайвим: у мене такі зв’язки в законі, що її ні за що посадять довічно.

Обличчя Сопляка виражало захват. Втім, потім йому закортіло виблюватись, і, поки шлунковий сік не підступив йому до горла, він запив його портвейном.

Чорний Ворон кілька хвилин сидів непорушно.

Ну что ты молчишь? – жалісливо мовив до нього Сопляк. – Скажи что-нибудь.

А що мені сказати? – в його горлі засів тугий клубок і він перейшов мало не на крик, аби він проліз далі. – Що б ти на моєму місці сказав?!

Сопляк розгубився.

Ты не виновен...

Чорний Ворон закрив лице руками. Коли ж знову відкрив його, не захотів дивитися Сопляку в очі.

Я був про тебе кращої думки.

Сопляк не знав, куди себе подіти.

Я хотел как лучше...

Для кого?

Тиша.

Для кого, я тебе питаю?!

Ну я...

Ти, ти та все ти!

Ты тоже...

Ні-ні, я тут взагалі ні до чого. Не я змушував себе нервувати та обгризати нігті до крові, не я запроторив невинну людину в в’язницю. Не Я!

Ты все-таки к ней что-то чувствуешь...

Ні. Абсолютно нічого.

Тогда почему ты так переживаешь? Разве тебе не все равно?

Це ще не дає тобі права розпоряджатися долями людей.

Но я...

Я б тебе вбив, – різко відмовив Чорний Ворон.

У Сопляка від тих слів мурашки табуном коней пробіглися спиною, як на іподромі. Раптом ним оволоділа холоднокровність. ,,Он не посмеет... Я его знаю.” Він дістав з-за пояса пістолет (носив його так, про всяк випадок) і кинув хлопцеві під ноги. Чорний Ворон закляк, немов довкола його ніг обвивалась гадюка – тікати пізно, а щось робити треба, інакше вкусить. Тремтячою рукою він підняв пістолет.

Неужели? – Сопляк явно переважав над ним своїм становищем: тепер той труситься, а він дивиться на нього звисока.

,,Ты слишком туго ко мне привязан и уже забыл, что такое запах свободы. Я настолько много значу в твоей жизни, что ты не можешь лишится последнего понимающего тебя человека во всем мире. Без меня ты не проживешь...”

Хтозна...

Христина з Емоною блукали темними лабіринтами лісу. Холод, страх незвідності, відсутність сильної половини, шелест збудженої вітром листви... Якщо зупинитися й прислухатися, то можна почути, як стукотять зуби й як тремтять коліна. Тому вони йшли не зупиняючись.

Ця тиша так лякає...

І раптом постріл.

Відчуття таке, ніби тобі вкололи нітрогліцерин в серце і воно відповіло миттєвим перезапуском, схожого на невропатичне сіпання. В голові пішло відлуння, від вуха до вуха. За одну секунду перед очима пробігло безліч сюжетів, безліч розв’язок, які неодмінно асоціювались з кров’ю. Хтось втопився в болоті з крові.

Першою оговталась Христина. Зірвалась, як риба з гачка, побігла, мов рись, а куди не знала. Її зір відмовився допомагати їй. Коли вона наштовхнулась на стояче тіло, обхватила його ззаду руками, ткнулась носом в потилицю, дихаючи гарячим подихом за комір. Здається, навіть сльози потекли по спині під сорочкою...

Відразу ж за нею прибігла Емона. Побачивши лежачий труп, вона зупинилась, коливаючись на носочках, мов на краю прірви.

Хто? – хрипло вирвалось у неї.

Я.

VI

Чорного Ворона взяли за руки й кудись потягли. Він нічого не чув, нічого не відчував навколо себе – він був у вакуумі, який відгороджував його від світу. Йому хочеться рвати на собі шкіру...

Гляньте – он там, здається, хатинка лісника.

Він струснув головою. Звуки до нього доходили, наче з-під товщі води.

Христина помилилась: то не хатинка лісника. Більш схоже на покинутий сарайчик. І хто ж тут збирався оселитись? Незрозуміло. Проте це не мало значення. Головне, що в них з’явився дах над головою, більш-менш затишні стіни, сіно на підлозі, щоб можна було м’яко спати. Христина не лягла (Боже збав, ні!), вона впала на імпровізовану постіль, вся втомлена й знесилена за день. Зараз би тільки відпочити, хоч трішки відпочити...

От якби зараз була зима! Вітер, сніг, кучугури... Це все залишиться там, за вікном, у іншій реальності. А ти сидиш дома у теплі перед паруючим задухою каміном, посьорбуєш із горнятка темний гарячий шоколад, слухаєш музику. Не виключено, що це будуть ,,бітли”. Ти дивишся на вогонь і думаєш непристойності. Просто неможливо відірвати погляд від трьох речей, і коли споглядаєш за однією, мимоволі починаєш думати про іншу. Чомусь це завжди одна і та ж... Ти підводишся, щоб зробити ще шоколаду, йдеш на кухню. Там сиро, холодно й неприємний запах, коли відкриваєш дверцята холодильника. Поки заварюється шоколад, ти сидиш на табуретці. Це зовсім інша атмосфера, інший вимір. З-під крану капає вода, але ти однаково думаєш про секс. Проте мимоволі починаєш уявляти, як у помальоване морозом вікно заглядає ЩОСЬ і тієї ж миті щезає. Раптом із цього ж таки крану починає витікати блювота, а замість шоколаду заварюється кров. І вони витікає: спочатку на камфорку, на плиту, на підлогу й нарешті до ніжок табуретки, на якій ти сидиш. І тут розумієш, що не можеш встати, просто встати і вийти з цієї проклятої кухні.

I will say the only words I know that You’ll understand.

Стоп! Чому їй захотілось так зіпсувати мрії про свій ідеальний вечір? Можливо, він перестав здаватися їй ідеальним? Тоді яким він має бути? Як вона його проведе? З ким?.. До чого тут ,,Michelle”? Чому завжди ця ,,Michelle”?

Та її почало хвилювати інше: куди дівся Чорний Ворон?

А він сидів собі на поваленому стовбурі осики, курив, дивився на темний ліс з пагорбу. Дівчина обережно підійшла до хлопця і тихо, майже непомітно, сіла біля нього. Їй чомусь здалося, що у повітрі пахне квітами. Пізні літні вечори завжди пахнуть квітами.

Мовчи... – прошепотів він.

Та й що тут казати? Вона й не збиралась з ним говорити. Хмарка диму піднімалася все вище й вище, прагнучи досягнути вершини неба, але мимоволі розтавала в повітрі, перемішувалась з ним, аж поки не зникала безслідно. За нею ж йшла інша і все повторювалось. Христина спостерігала за цим. ,,Мовчати? – подумки промовляла вона до нього. – Гаразд, якщо ти так просиш, я буду мочати. Та думок моїх ти не чуєш... принаймні зараз. Я знаю, про що ти думаєш, знаю, що ти хочеш зробити, знаю, як тобі страшно. Я знаю, знаю... Питаєш, чи осуджую я тебе? Не скажу. Це залежить від того, чи хочеш ти, щоб я тебе осуджувала. І не роби вигляд, ніби мене тут не має. Я ж близько, зовсім близько. Ти можеш торкнутися мене, ось так просто торкнутися – я не проти, я завжди буду не проти. Не будь вовком, не будь вигнанцем, не вий на місяць, прошу тебе, не вий. Ти не вовк, ти – кіт. Можеш посидіти в мене на колінах, котику мій, можеш дозволити себе погладити. Я погладжу тебе, а ти, якщо не в силах стримуватися, поплачеш. Я не подивлюсь на твої чоловічі сльози.” І Христина обережно поклала голову йому на плече. Потім, майже не задумуючись, мов по інерції, обійняла. Стиха і ніжно... ,,Котику мій, котику. Який же ти теплий!..” А він курив собі, наче нічого не помічав. Вона відчувала лише запах квітів.

Докуривши, він покинув її. Відштовхнув і покинув. Відштовхнув так, що вона неодмінно би впала, якби не оперлась рукою. Він кинув її, як непотрібну ляльку з розмальованим фломастером обличчям та з розірваною ніжкою. Він йшов не оглядаючись, не бажаючи помічати її. ,,Як знаєш...”

Дивний сон приснився їй, що нібито вона іде по доріжці, яка веде її по саду. Сад той великий, квітучий: всі кущі акуратно підстрижені, в кількох місцях стоять архітектурно виконані в стилі бароко фонтанчики, куди злітаються пташки напитись водички, навколо цих фонтанів та по обидві сторони доріжки ростуть квіти різної форми та кольору і з висоти пташиного польоту можна побачити живі малюнки, якими вони спеціально посаджені, а гіллясті дерева, листя яких блищало в сонячних променях, створювали затишну, прохолодну тінь. І от вона йде – поруч з нею іде Чорний Ворон. Поступово, з кожним кроком він почувався вільніше, що відобразилося на його діях: слова ставали дедалі теплішими, руки то показували в небо, то припадали до серця і, якщо збоку глянути, він чимось нагадував закоханого молодика, який якраз палко освідчується своїй обраниці. А що ж вона? Вона його не слухає й навіть не дивиться на нього: всю її увагу захопив казковий метелик. Він розгублено пурхав з однієї квіточки на іншу, ніби не знав, яка краща, на яку сісти, на якій сонця гріє дужче. І він полетів вглиб саду, до яскравих пелюсток, освітленим якимось небесним сяйвом. Христина, залишивши доріжку, біжить за ним, намагається уловити, але він вислизав практично з-під її пальців, не даючи володіти собою. Чорний Ворон кидається за нею, схоплює і тягне назад, до доріжки, щоб вони разом продовжили цей шлях. Юнак перешкоджає черговій спробі зловити метелика, яка могла б бути вдалішою за всі попередні. Отже, він її тягне – вона не кориться, виривається, хоче втекти від нього, тоді хлопець підхоплює її на руки й вже несе Христину, а вона досі намагається схопити метелика простягнутою в небо рукою, не зважаючи на те, що він вже надто далеко.

„І що це може означати?” – прокинулась дівчина з такою думкою.

Тоді він не розумів, що відбувається. Перед очима припливали якісь картинки, але він не сприймав їх за реальність. Раз за разом він знову переживав ту мить, коли перестав керувати своєю рукою, і щоразу його тіпало, наче від судом. Внутрішні органи стискало, як рука куряче яйце, в голові паморочилось, часом його нудило. Він не бачив перед собою нічого і дарма, що по дорозі йому не трапилась яма глибиною у два метри – він би з радістю згнив у ній.

В повітрі пахло кислуватістю. Гуляв вітер, зіштовхуючись з гілляками, від чого створювався ефект, ніби хтось іде позаду, слідкує за тобою. Чорний Ворон кілька разів зупинявся, прислухаючись до тиші, і один раз оглянувся. У такі хвилини він усвідомлював де він і що його оточує. Потім стискав узяту біля сараю копаницю, опускав голову і йшов далі.

Ноги самі принесли його сюди. З того моменту, коли він був тут востаннє нічого не змінилося: та сама берізка, той самий кривий і згорблений пеньок, те саме тіло...

Хлопець вибрав місце і почав копати. Довго копав, тричі робив перекур, знову копав. Ставало дедалі холодніше, проте по чолу тік піт. Відчувши, що більше не залишилось сил гребтися в землі, він відклав копаницю, пересунув бездушну плоть, вкинув у щойно вириту могилу і швидко присипав землею. Біля голови поставив більш-менш пристойний камінь, щоб знати, де зроблено поховання, а на горбу маленькими камінчиками виклав хрест – щоб розуміти, хто тут похований.

І тоді по спині пошкрібся справжній холод. Він розвів багаття і байдуже спостерігав за ним. Йому це щось нагадувала, проте він не хотів згадувати, що саме. Ті спогади були надто болючими, щоб про них часто думати. Майже, як ці...

Зараз ти сердишся на мене, – говорив він. – Не старайся заперечувати – я знаю, що сердишся. Тобі, скоріше за все, погано чути мене крізь товстий шар землі над тобою, який заклав тобі вуха і порвав барабанну перетинку, проте я буду сподіватися, що ти мене все ж чуєш. Ти цього не очікував? Авжеж. Я також. Але це сталось. Ненавмисно... Не віриш? І я. Справа в тому, що ти не можеш мені не вірити, тому якщо я так говорю, значить це так, хоча ми обоє знаємо, що це цілковита брехня. Так було завжди: ми довіряли одне одному, байдуже, правду казали чи ні. Я розумів тебе з півслова, а ти міг виразити мою думку точніше, ніж це робив я. Ми настільки звикли до нашого тісного товариства, що вже не зважали на образи, які підкидали одне одному по черзі, на докори сумління щодо дрібничок і на всяку всячину, щоб слугувало причиною для сварок. Не знаю як ти, а я відчував якусь ідилію... таке собі ідеальне подружжя. Чесно кажучи, якби ти народився дівчиною, я б з тобою одружився. А взагалі не знаю, як би я прожив своє життя без твоєї допомоги. От сиджу і думаю: як же я тепер без тебе? Повернуся додому, а там пусто й тихо. І ще одну кімнату доведеться заперти на замок. Ти ж пам’ятаєш, хто жив у тій, іншій кімнаті? Досі дивуюся, як ти того нелегкого дня додумався поселитися в мене. Мабуть, це було невипадково. Я ж міг би вбити себе, а ти слідкував, аби я тихенько не розкрив собі вени. Хочеш таємницю? Будь у мене ніж, я, не задумуючись, зробив би це зараз. Звісно, можна і гілкою, проте це довго, а я хочу відразу, одним помахом, щоб бризнула кров, мене струсонуло і я впав замертво. Хочу вмерти швидко, як ти... Та, видно, не судилось. Але я мучусь від такого життя! Мучився тоді і мучусь зараз. Тепер я ненавиджу свої руки – на них забагато чужої крові. І я... – на очі накочували сльози. – Мені байдуже, що ти на це думаєш. Вкінці-кінців, я маю право поплакати хоч раз. Без схлипувань, просто сльози. До цього я ніколи не знав, які вони на смак, а зараз відчуваю, що мої губи солоні. Почуваюсь ідіотом, що аж коли дізнався про це. Шкода тільки, що ти не встиг.

Полум’я почало затухати і він підкинув туди трішки сухих гілок. Потім витер рукою собі під очима.

Пробач мені мій егоїзм, пробач мою безвідповідальність, пробач, пробач...

Він зігнувся і накрив голову руками, кілька разів повторивши останні слова. Коли ж розігнувся, полум’я вже починало тліти. Він знову підкинув сухе гілляччя.

Прямокутна кімната. Напівтемрява. Квадратне вікно в кінці цього ,,пеналу”. Замість картин – дзеркала. Канделябр на столі. На каміні японська банка з порохом колишнього друга... чи ворога. Не важливо. Біля вікна стоїть чоловік – полковник. Він дивиться як сад вкривається снігом.

Релаксує, релаксує, релаксує...

До кімнати вривається молодик зі світлим пушком над губою. Судячи по одягу, він гусар.

Стій де стоїш, – наказав суворий чоловік, не даючи тому добігти до середини (він завжди любив середину).

Здоров’я бажаю, товаришу полковник! – проторохтів гусар.

Руку до пустої голови не прикладають.

Винен. Дозвольте...

Ні.

Я все таки...

А ти спробуй.

Думаєте, не посмію?

Здивуй мене.

Гусар глянув в одне дзеркало. Усміхнувся і від того ж таки здригнувся.

Не кривляйся.

Як ви дізнались? Ви ж стоїте спиною до мене!

Запам’ятай, салаго, на все життя: у справжнього офіцера всевидяче третє око знаходиться на...

Потилиці?

На задниці!

Так от чому ви ніколи не сідаєте.

З чим прийшов?

Та просто так... поговорити про те, про се...

Я тобі що баба якась?

Ні, товаришу полковник! Хоча вам би підійшов жіночий образ...

Не підлещуйся.

Вибачте! В мене скопилось забагато сперми в стегнах і, схоже, вже підходить до мозку.

Полковник зітхнув.

Розумію...

То може...

Нагинайся!

Моя позиція більш виграшна.

,,А він має рацію.”

Гаразд, дозволяю тобі мастурбувати.

Нарешті.

Але не в моїй присутності.

Дідько!

Що там?

Я згадав: в нас закінчились крекери.

Закінчились крекери, – монотонно повторив полковник, – крекери закінчились. Чому вони закінчились?

Гусар з недорозумінням глянув на спину старшого по званню і здвинув плечима, розгублено озираючись по сторонам.

З’їли, напевно.

З’їли? З’їли?! Знаю я, хто їх з’їв – ненависні французи! А знаєш, хто з’їв найбільше? Наполеон Бонапарт! Хитрий лис. Думаєш, провів нас усіх під Смоленськом як останніх ідіотів? Чорта з два! Я придумав план, геніальних план, і я не скажу його нікому, навіть собі.

Дозвольте сказати.

Не дозволяю.

Ви не Кутузов.

Я знаю.

І зараз не 1803.

А хіба Наполеон зі своєю армією ступив на землю руську у 1803 році?

Просто я погано вчився в школі.

Помітно. Але ти був близько.

Наскільки?

Не вісімсот, а дев’ятсот.

Ви також погано вчились в школі.

Цить!

,,Шифрується.”

То який зараз рік? – прицмокнув полковник язиком.

Не знаю.

Запій?

Затяжний запій.

Ну звісно. Вам би тільки пити й пити...

Ви ж пили зі мною з однієї кружки на брудершафт!

,,Докотився.”

А проти кого воюємо?

Проти тарганів.

Так їх вже майже немає.

Це не заважає нам вести проти них воєнні дії.

Але раз тарганів немає, – полковник замислено потер борідку, – значить, скоро кінець світу.

Так точно!

,,Грудень 2012 року. Треба капітулюватись. ”

Ви навіть не Штірліц.

Настрати.

Хм, – гусар саркастично усміхнувся, але цього разу не ризикнув глянути на себе в дзеркало.

До справи.

Як ви дивитесь на те, щоб сходити в боулінг?

З тобою?

Хоча б, – хлопець сумно опустив голову.

Будеш замість кулі.

Слухаюсь!

Відставити.

Які будуть подальші розпорядження, командире?

Веди шамана: хай вікно зафарбує.

Чим?

Фарбою! Звичайною фарбою.

Хіба шамани тільки для цього й призначені?

А хіба шаман не вміє користуватися щіткою? Не обговорювати накази!

Тоді можна ще дещо сказати?

Валяй. Я сьогодні добрий...

Слизька потвора обхвачує його ззаду, прихиляється до вуха й шепче:

Це всього-лише сон...

Чорний Ворон розплющує очі. Так, це був сон.

Він умудрився заснути на пару годин. Його совість дала йому заснути? Він надто втомився за останні дні.

На томі місці, де було раніше багаття, залишився сам попіл і дим. Він би хотів, щоб від нього також залишився попіл і дим. Тільки щоб його не розніс вітер по всьому світу – він хоче, аби його втоптали в землю, щоб він гнив там, проростав лишайником, а всі щоб плювали в нього. Головне, щоб у нього вистачило терпіння почекати, поки вогонь з його запальнички пройде через усе тіло.

Йому тут робити нічого. Він встав і пішов вглиб лісу. Йшов і дивився вгору: верхівки дерев заховали від нього небо. Над ним надвис простір. Він хоче розчавити хлопця своєю масою, заковтнути й виплюнути його кістки. Ось-ось він зірветься й впаде на його голову. Ну ж бо! Зроби це. Тобі ж нічого втрачати... Яка тобі різниця, кого чавити?..

Перечіпається через корінь – падає носом на землю. Він не поспішає вставати. Навіщо? Щоб продовжити своє безнадійне плентання цим світом? Ні, дякую, я краще полежу. Перевертається на спину, тре носа і лежить з поглядом пофігіста. Він думає: а непогано було б зараз опинитися на хірургічному столі під місцевим наркозом, щоб все чути, але нічого не бачити. І от над ним стоять хірурги-інтерни, які раніше розтинали лише курицю і лише в теорії.

Та-а-а-к, і де робити надріз?

Ну, ось тут.

Чому тут?

Не знаю. Шосте чуття.

Засунь своє чуття поглибше в зад!

Не кричи на мене. Давай краще проводити операцію. Надріз краще робити ось тут...

Ну чому...

Пацієнт чекає.

Гаразд, раз ти такий педантичний, бери скальпер і фіть! повний вперед!

Ну й візьму! В мене принаймні руки не трясуться.

Це в кого руки не трясуться? (пошепки) Де твої руки під час дрочіння?

Твою мать, що ти наробив?! Я ж порізав, мов алкоголік!

Ти і є алкоголік.

Хто б казав.

Забий. Давай сюди затискач.

В асистента попроси.

Не умнічай. Краще подай ще відсмоктувач, щоб кров не заляпала підлоги. Бога ради, пощади прибиральницю!

Нічого, тут крові не багато.

Дійсно? А ти переріж ось цю жилку...

Сука, блять! Щас вигоню звідси!

Ха-ха... Налякав.

Ліпше не крутися тут біля мене.

Я, взагалі-то, за це стипендію отримую. Відійди, старичок, зараз майстер покаже на що він здатен.

Куди ти рукою в живіт, ідіоте?

Не плач, рюмса. Зараз нащупаю жовчний камінь, витягну, ти хворого зашиєш і все буде ОК.

Який жовчний камінь? Їх не так дістають.

Справді? Тоді що це таке?

Хм... По-моєму, це селезінка.

А по-моєму, апендикс.

Селезінка.

Апендикс.

Селезінка.

Апендикс.

Сел... Та ну тебе!

Слухай, а може це взагалі пряма кишка?

Ти вирвав у людини пряму кишку?

Ой, невелика втрата. Живуть же з кишкою завдовжки трохи менше метра і нічого – живі-здорові.

Ну, нехай.

Зате тепер я знаю, чим покормити кішечку біля смітника. Оце буде сьогодні бенкет у Люсінди!

Щоб вона вдавилась... Стоп, а це не кров плюхкає з розірваного кишечника?

Ні, це сперма. Ну звісно, що кров!

От що ти натворив? Нас же виженуть звідси!

Нічого страшного. Зупинимо кровотечу джгутом та й по всьому.

Так, можна... А бинтувати як: хрест-навхрест чи може зробити ,,чепець”?

Роби ,,чепець” – так надійніше.

Почекай-почекай. А як він буде випорожнюватись?

Значить, не буде випорожнюватись. І взагалі, хай не їсть. Тоді і проблем буде менше.

Ладно, тьху на це! Давай далі.

Сухожилля тільки не зачепи.

Що?

Я кажу... Ну, я ж просив.

Хай, пізніше зашиємо. А от що це за мішечок?

Протни його голкою – заразом і дізнаємось.

Зараз... Ой, а з нього ллється сік.

На запах терпкий.

Це сеча!

Ти з дуба впав? Яка в біса сеча?!

А що це по-твоєму?

Це? Це... це ж... Як тобі не соромно не знати цього?

А він сидів би, неначе в залі театру, і дивився б на вандалізм власного тіла. Бачив би себе непритомним, безпомічним, хворим. Вистава ,,Специ нашого краю”, ява 3 під кодовою назвою ,,Ножі-пістолети-скальпери” розважить його на деякий час, проте примара Летальний Результат візьме за руку й потягне за собою. Там буде сама ТЕМРЯВА. Темрява зашиє рота. Темрява виїсть очі. Темрява оближе шкіру кислотним язиком. А коли через 4 567 345 205 годин 42 хвилини і 7 секунд зійде сонце, від нього залишиться сам попіл і дим. М-м-м... попіл і дим... І він пустить гнійне коріння.

Здається, наркоз закінчується... Що будемо робити?

Тікати!

Та почекай ти! А якщо ми тут...

ааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааа

По його обличчю починають повзати руді мурашки. Він різко скочує на ноги й починає обтрушуватись. Відчуває у декількох місцях свербіж. Чорний Ворон чухається, але виходить тільки гірше. Стиснувши зуби йде далі. Тепер він уже не дивиться вгору – спостерігає за перебігом матерії у себе під ногами. Ніякі звуки навколо його не обходять. Хай хоч бомба розірветься, а він і вухом не поведе. Трав’яні хащі, повалені дерева, мурашники, шишки, пісок – це все, що хоч трохи його цікавило... Чи він змушував себе цим цікавитись?

Потім він побачив воду, що слабкими хвильками накочувала на його носки. Невелике лісове озерце. Хм, а яка тут глибина? Як це можна перевірити? Він дивиться на дзеркальну поверхню води: а чом би й ні? І пішов уперед. Холодно і мокро. Коли він забрів по коліна, переставляти ноги стало важко. Та все ж ішов. Вода підступила до пояса. А йому однаково байдуже. Попросту начхати. Начхати навіть на шум бризок позаду себе, на те, що його підхоплюють під руки і тягнуть до берега спиною вперед. Коли до нього це почало доходити, він починає робити спроби вирватись, починає дригати ногами, забризкуючи все (разом з собою) довкола, починає сіпатись і вириватись. Його голову опускають під шар води. Він мало не захлинається. Тільки-но повітря знову стає доступним, він глибоко віддихується, періодично кашляючи роздираючим горло кашлем. Потім він опиняється на землі. Його ляскають по лицю, просячи отямитись. Він відбивається як може. За тим не витримує, схоплює обидві руки й повільно вивертає їх.

А-а... Боляче, ідіоте! Відпусти-відпусти, я не буду більше тебе бити...

Чорний Ворон підіймає очі і бачить перед собою Емону. Великим зусиллям розщеплює свої пальці і відпускає її. Після чого отримує підзатильник.

Що ти в біса робиш?! Ти думаєш своєю головою чи ні?

Він не хоче вислуховувати нудну лекцію на тему ,,Здоровий глузд: стабільний стан чи ознаки божевілля?”, а тим паче різні свого роду образи в свою сторону. Хлопець лягає повністю на землю й перевертається на правий бік.

...Ти хоч розумієш, що щойно мало не натворив? Хочеш довести нас тут усіх до білої гарячки?

Він бачить її ноги. І те, як вона присідає перед ним на коліна, опускається на п’ятки. Вона мовчить. Не кричить на нього, не намагається вбити йому щось у голову, не намагається принизити. Вона просто мовчить...

...Вирішив втопитися? Ха! Чудова ідея! А ще по морді отримати не хочеш?

Він пристально оглядає її тіло. Воно ж, мабуть, спокусливе, чи не так? Цікаво, що на дотик нагадує її шкіра? Він може дати одну руку на відтин, якщо вона виявиться не оксамитовою.

...Якщо ти вже намірився покінчити з життям – будь ласка! Тільки знай: так ти будеш нагородженим славою боягуза. Посмертно!..

Вона нагинається до нього. Перші дві секунди він заглядає їй в декольте, а вже потім і в лице. ,,Все буде добре,” – шепоче вона йому. ,,Я знаю,” – відповідає.

...Хіба ж ти цього не розумієш?..

Вона гладить його рукою по чолі, мов маленьке кошеня.

...Затямив? – добила Емона.

Слухай, може досить? – жалісливо мовила Христина. – Подивись на нього: йому і так погано.

Це його проблеми.

Емона нагинається над ним.

Думати треба перед тим, як щось робити!

І її фізіономія зникає з його поля зору.

Христина піднімається і також зникає. ,,Стій! Куди ж ти? Куди?” Він перевертається на спину і спостерігає, як вона підходить до Емона й вони про щось перемовляються. Про що – не розібрати. От тільки Емона кинула на нього косий погляд і зітхнула. Потім підійшла, стала над ним і спитала суворим тоном:

Лежатимеш чи підеш?

Лежатиму – відповів він з невпевненістю в голосі.

Вона сіла на землю. Христина наблизилась і лягла по іншу сторону від нього. За тим опустилась і Емона.

Він почувався в’язнем, за яким наглядають дві тюремщиці, слідкують, щоб він не втік, не намагався знову втопитись... ,,Ну-ну, дарма тільки перестраховуєтесь: якби я дійсно хотів померти, ви б мене ніколи не зупинили.”

Голова поволі провітрювалась...

Я не знаю, як це сталось, – говорив Чорний Ворон, тягнучись нервовими пальцями за сигаретою. – Я й зараз мало що розумію... Чи було мені страшно? Звісно. Але, в деякій мірі, мені було абсолютно байдуже, що зі мною буде – я просто плив за течією. Будь, що буде! Я тут ні до чого...

Дівчата дивились, як він намагається вибити з запальнички вогонь, а потім як він прикурював з третьої спроби. Ніхто не змушував його говорити – він сам почав раптом обговорювати це з ними, принаймні, він так думав, а вони просто були поруч, мовчки слухали його розповідь. Він повільно затягнувся і так само повільно видихнув хмарку диму. Втупився в небо. Навіщо? Вони однаково не бачать його очей.

Ми багато чого пережили. Я знав його майже все своє життя. Ріднішого за нього не було нікого... Він піклувався про мене, як про молодшого брата, а я не цінував. Тепер пізно... Колись ми залишились вдвох, два ідіота проти цілого світу. Тоді він здавався нам не таким великим. Все було проти нас і тоді ми пообіцяли не зраджувати себе й один одного. Досі тримали слово... Я не хотів його вбивати. Не пам’ятаю, чому вбив. Зрештою, краще від мене, ніж від когось іншого... Він простить мені, простить... Трауру я не носитиму. Він і сам не любив ці траури, говорив, що ну то й що? Життя йде далі. Якщо зациклюватись на смерті, довго не проживеш. Він був неосвіченим і дурним – це правда, – але інколи в дечому він мав рацію. Тож все, я оголошую, щоб ми зараз просто помовчали і забули, як сон позаминулої ночі... І продовжували жити.

VII

Десь в глибинах суворих шаф на самому дні стоять старі ботинки. В них зношена підошва, брудні розтягнуті шнурки, від них відірвалась якась заклепка чи розірвалась підстилка. Дивишся на них і думаєш: ну й навіщо вони мені? А поруч на видноті стоять куплені тиждень назад нові черевики, начищені, лаковані, блискучі і від них не пахне запітнілими ногами. Але вони натирають! І від кожного кроку хочеться кричати. Люди, допоможіть хто-небудь!!! В результаті ходиш з пластиром, що перекриває прохід кисню до шкіри і від того вона становиться тонкою, покривається пухирцями, маленькими ранками... Стоїш і дивишся на ботинки. Скільки вже їм? П’ять? Шість? Чи може вони залишились ще з минулого сторіччя? Вони вийшли з моди і навряд чи взагалі туди входили, вони кинуті й непотрібні, їхнє місце на смітнику. Чому вони досі тут? Береш і йдеш їх викидати, зупиняєшся, стоячи однією ногою на порозі, розумієш, що босий. Взуття знаходиться за два кроки, проте лінь розвертатися. Взуваєш старі ботинки. Йдеш по вулиці і не відчуваєш, що взутий. Раптом з’являються сили й хочеться бігти... за морозивом. Байдуже, що вони розвалюються на очах і промокають від найменшої калюжі – так навіть краще.

По цій же дорозі проїжджає автомобіль. З нього висаджуються троє незнайомців: двоє дівчат та один хлопець. Після того, як вони ступили на землю, де ще зовсім недавно ступали облізлі ботинки, автомобіль розвернувся й поїхав геть. А ті троє так і залишились стовбичити посеред дороги.

Ну? – Емона насмілилась першою заговорити. – Що тепер?

Нічого, – відказав Чорний Ворон без видимих ознак занепокоєності.

Як „нічого”? Він взагалі куди нас привіз?

Куди грошей вистачило, туди і привіз. От, сука, не міг уступить! Я впевнений, що живе він не бідно – такі носити туфлі! Ви ж бачили, які в нього шикарні лаковані туфлі?

Ти замість того, щоб обговорювати чуже взуття, краще скажи, що нам робити.

Чому це я повинен казати?

Хто у нас тут лідер?

Нічого не знаю, я – пішак.

Тим не менш ведеш себе як ферзь.

У тебе випадково місячні ще не почались?

Я зараз не втримаюсь і вдарю!

Я ти спробуй!

Може досить? – хотіла втрутитись Христина.

Її ніхто не чув.

Гаразд, якщо ти така розумна, вирішуй! А я пішов.

Ну й вирішу! – крикнула вона йому слід і рушила в протилежну сторону.

Всі покинули Христину...

Емона йшла невідомою вулицею невідомого їй міста. В голові крутилося безліч думок, які тільки можуть бути у роздратованого підлітка. Як це зазвичай буває, дуже скоро її жар став стухати, але із гордих міркувань повертатися вона не хотіла. Якщо вона їм потрібна, нехай шукають. А якщо ні... ну й нехай.

Навколо все пустувало. Аж не вірилось, що тут хтось може жити. Дівчині навіть кортіло перевірити один з будинків на наявність в ньому людей, проте її зупинив гавкіт пса. „Ага, собака прив’язаний, значить є кому прив’язувати, гавкає, значить служить, служить – кормлять, кормлять – бувають тут часто. Але ж куди вони всі заховались?” Вона нічого не розуміла.

Нарешті їй зустрілась жива душа. Вуличний бродяга-музикант першою зустрінутою тут людиною. Хоч, мабуть, він був трохи не в собі, бо ж навколо коробки з бубном над головою.

Для кого ти стараєшся? – спитала в нього Емона. – Немає ж нікого.

Він зупиняється й дивиться на неї своїми великими очима з-під патлів волосся. Потім вказує на неї й всміхається.

Я не рахуюсь.

Той здвинув плечима й продовжував далі своє дійство.

Зачекай, – вона взяла його за руку. – Сенс в тому, що ти робиш?

Він показав на коробку. Емона заглянула – туди приблизно наполовину насипано землі й вже маленькі зелені паростки здіймаються над нею.

Думаєш, від твоїх танців швидше виросте?

Він кивнув.

Шаманиш?

Клацнув пальцями.

Чому ти мовчиш? Німий?

Музика зробив рух рукою, ніби в нього спитали, як йому погода, а він відповів ,,так собі”.

Ти розучився говорити?

Він покрутив головою.

Не хочеш говорити?

Він задумався.

Скажи що-небудь.

Він усміхнувся й нічого не відповів.

Яка з тебе користь?

Емона вже збиралася йти, проте він зупинив її розкритою долонею й насупленими бровами. Музика простягнув до неї руку й витягнув сигарету з-за її вуха й віддав їй.

В мене немає запальнички.

Він взяв сигарету, дмухнув на неї й вона запалилась.

Оце вже на щось схоже, – сказала Емона, затягуючись. – То ти фокусник?

Він зітхнув.

Цирк поїхав, клоуни залишились...

Той відразу скривився, бо йому не подобаються подібні вислови.

Гаразд-гаразд... Я вже піду.

Він схопив її за руку, нахилився й прошепотів:

Дама пік.

Ти говориш! – викрикнула Емона.

Він швидко замахав руками, заперечуючи дійсний факт.

Ні, ні, ні, ти говориш, до того ж чудово.

Він перестав махати. Натомість приклав пальця до уст.

Я тут все одно нікого не знаю, тому не бійся, не скажу.

Він вдячно усміхнувся й знову взявся за бубен.

Бувай!

Він зупинився й показав, куди їй потрібно йти. Тільки-но вона хотіла запитати в нього, чому саме туди, він знову усміхнувся, наче вперше в своєму житті.

Коли, перейшовши на той бік дороги, Емона глянула на нього в останній раз, він тримав в руках табличку з написом:

„Все набагато простіше, ніж здається.”

Це, мабуть, вперше, коли він такий серйозний. ,,Ненормальний якийсь.”

Дійшовши до перехрестя, вона побачила Христину. ,,Звідки він знав?” Дівчина сиділа на лавці і невідривно спостерігала, як вантажники вносять до кузова машини всякий непотріб. Антиквар, а точніше його дешеві підробки. Вона підмітила, що ці речі ті самі, одного типажу, що й у крамниці Женьчиних батьків. ,,Сподіваюсь, вони не збанкрутували, як оці.” Довкола вантажників бігав смішний чоловічок у темно-зеленому тюрбані й безупинно нагадував, щоб вони обережно несли вантаж.

Акуратніше, – кричав він, – акуратніше, панове. Я вам зараз руки повідриваю! Хто ж так несе, га?

Поруч сідає Емона.

Прикольний дядько, – каже вона.

Якби не він, тут нінащо було б дивитись, – підхопила Христина. – Ти як мене знайшла?

Ніяк. Просто йшла собі та й все.

І де ви тільки навчилися так поводитися з реалітетом? – все ще горланив він. – Цій шафі дохрізна років! Та я вас розчленую, якщо побачу хоч одну подряпинку!

Хоч знаєш, – продовжувала Емона, – по дорозі мені зустрівся один тип. Мім, чи як там таких називають. Загалом, хворий на голову.

Ну чому відразу ,,хворий на голову”? Може, ти його просто неправильно зрозуміла.

Та все з ним зрозуміло і так. І от він...

Вам би тільки туалети драїть з такими ручищами!

Втім, не зважай, – Емона махнула рукою. – Мабуть, це я перегрілась на сонці.

Христина здвинула плечима.

Винесли дзеркало.

О Боже Мій! Це було те саме дзеркало чи, принаймні, копія того дзеркала, через яке вона тут. Вишня, римські (грецькі) боги… Блиск від поверхні пускав зайчики, засліплював очі. Прекрасне і недосяжне… Невже це дійсно ВОНО? А що, якщо вона тепер зможе повернутися додому? Потрібно дістати його: купити, виміняти, вкрасти. За будь-яку ціну при будь-яких обставинах, тільки отримати його.

Ви взагалі з ума зійшли?! Воно ж так поб’ється! Поставте його, АКУРАТНО поставте – дайте я його хоч обмотаю чимось.

Чоловік у тюрбані почав закутувати його в газету, скріплюючи сторінки банальним скотчем.

,,Ну, хай хоч так. Тим паче, що більше нема нічого. Надіюсь, ці ідіоти все-таки не розіб’ють його по дорозі.”

Христина зривається з місця.

Стій, ти куди? – кричить їй вслід Емона. – Куди ти пішла?

Вона не чує. Емона біжить за нею.

Продайте! – Христина стає перед чоловіком.

Той дивиться на неї спідлоба, як на закінчену дуру, й потирає спітнілу шию.

А у вас, дівчино, є гроші?

Наразі, проте будуть, я вам обіцяю.

Обіцянкою хліба не намажеш. Нема грошей – нема товару. Хлопці, грузимо!

Почекайте! Може, ми з вами якось домовимось?

Про що нам домовлятися? Ми от скоро поїдемо звідси, а ви без копійки в кишені не зможете нічого придбати.

А коли ви їдете?

Це вже важко сказати, – мовив він, розгинаючи спину. – Може через годину, а може через дві... Як загрузимось, так і поїдем.

Ви можете затриматись? Ненадовго.

Чоловік в тюрбані уважно розглянув наполегливу дівчину, немов обирав наложницю, почесав свою козячу борідку й пробубонів:

Не знаю... Це не від мене залежить... Начальство сказало... Хоч, мабуть, я зможу чимось вам зарадити... Давайте так: приходьте не пізніше шостої. І потім вже ми з вами все спокійно обсудимо.

Вантажники понесли коробку з написом: ,,Кришталь”.

Заради Бога, ставте В шафу, а не НА шафу!

Чоловік переключився на своє улюблене заняття.

Емона, що весь час стояла поруч і чула їхню розмову, струснула її за плече.

Що ти робиш? – спитала вона.

Розумієш, це дзеркало...

Що?

Воно МОЄ!

Твоє? Будь ласка – я глушу правого, ти – лівого, той з хусткою на голові і так злякається, тому просто втече – забирай своє дзеркало!

Ні, так неправильно.

Чому?

Бо я так не хочу!

Емона помітила в її очах проблиски божевілля. Такі очі бувають у людей, які складають кубик-рубик менш ніж за одну хвилину. Очі дикого звіра, що готовий у будь-яку мить накинутися на тебе й розірвати. Очі, від яких холоне кров й рвуться лімфатичні вузли.

Ну, якщо воно тобі настільки потрібне...

Дівчино, не менше трьох тисяч!

...діставай гроші де завгодно, а я йду звідси.

Розвернулась і пішла. Пішла вздовж вулиці, куди їй показував ненормальний мім. Христина невпевнено слідувала за нею.

Не йди за мною.

А за ким мені йти?

За ким хочеш. А можеш взагалі ні за ким: стій на місці і чекай, поки хрусткі купюри не посиплються на тебе з неба.

Емона сердилася – це відчувалось з її голосу.

Визнаю: я погарячкувала.

Вона зупинилась і Христина нарешті змогла її наздогнати.

Мені не слід було домовлятися про купівлю, якщо я не можу оплатити покупку...

Гаразд-гаразд, – зупинила її Емона. – Не треба продовжувати. Ненавиджу, коли починають так говорити.

Як?

Ти знаєш як. Я все прекрасно зрозуміла, мені не потрібно нічого доводити словами. Все, забули.

Вона знову рушила з місця.

Чого ти стоїш? – крикнула вона Христині. – Доганяй.

Дорога закінчилась тупиком. Йти більше нікуди, а перед ними чи не найбільша будівля в місті. Високі сталеві вікна, забиті дошками, завішані тряпками. Здавалося б, покинутий занедбаний дім, між стінами якого гуляє вітер та пищать пацюки. Та якщо прислухатись... грає музика. І музика ця долинає прямо з цього ось „замку Дракули”.

Ну, з Богом.

Стривай, – Христина призупинила Емону, яка вже хотіла зайти. – Навіщо нам туди йти?

Не хочеш, можеш стояти тут – я тебе не тримаю.

Чому Христина погодилась? Їй було лячно залишатися самій. Чому вони туди зайшли? Бо так вказав ненормальний з бубоном.

„Якщо ти думаєш, що все через тебе, ти помиляєшся! Я так роблю, бо я так хочу.”

Всередині все було, як в мурашнику: жило, рухалось, гуділо, шуршало, перекидалось, нашіптувалось, реготало, виносилось, вносилось, розливалось, злизувалось, блювалось, спорожнялось, перекидалось, курилось, накривалось, трусилось, боліло, знімалось, накладалось, притискалось, кусалось, крутилось, падало, розчавлювалось, сперечалось, харкалось – розважалось! Зайшовши сюди, починаєш розуміти, куди повтікали люди з вулиць, домів, парковок – всім хочеться веселитись! Звісно, адже тут так багато всього...

Вдаряються шари на більярдному столі, від чого палахкотять серця гравців: попаде чи не попаде? Одні кидають дротики й намагаються зберігати спокій, аби рука не здригнулась й не завадила їм попасти в ціль. Для когось танцювали й роздягались ще зовсім молоді дівчатка, яким тільки дай залізти в кишеню по гаманець. Інші кидали важкі кулі в надії, що хоч раз вона зіб’є хоч одну кеглю. Одну-однісіньку. Комусь набагато приємніше спостерігати, як двоє дужих неуків мало не роздирають один одного у боях без правил. Хтось ловив незбагненну пересічному благочестиву мить, коли лоскочеш бронхи димом кальяну. А можна було просто збирати по всіх закутках випивку, яку тобі всіляко пропонують, і допитися до чортиків.

Був тут навіть холодильник, що стояв посеред однієї із зал. Відкриваєш його, а там і заморожені котлети, і рибні консерви, і недопитий яблучно-морквяний та яблучно-виноградний соки, і майонез, і тушковані яйця, і сервелат, і шампіньйони, і покритий зеленувато-синюватими плямами сир (французький делікатес), і стопка горілки (чи то, може, самогону?), і вчорашній суп з фрикадельками, і надкушена палка копченої ковбаси, і... якийсь хлопець? Ось так прочиняєш дверцята холодильника – опля! – сидить хлопець в маєчці і навіть не трясеться.

А ти що тут робиш?

Гріюсь, – спокійно відповість той.

„Зрозуміло,” – думаєш. І зачиняєш холодильник.

Ну, всяке буває...

Був там і покерний стіл. Четверо ,,серйозних дядьків” ткнулись поглядами в свої п’ять карт, про щось зосереджено думали, чухали бороди, лоби й пітливі потилиці. П’ятим був Чорний Ворон. Питання зовсім не в тому, що він тут робить, а в тому, де він взяв гроші для ставки Анте. І взагалі, хто його сюди пустив?

Коли вони зайшли, гра вже йшла повним ходом. Двоє вже склали карти, втративши свою ставку, і тільки споглядали, кому дістануться їхні гроші. Один вже поклав карти на Бет й накрив зверху фішками. Чорний Ворон вдвох з тим останнім ще трохи поміркували і зробили те ж саме.

Прийшов час розкриватись.

Відкривають справа на ліво. У першого Three of Kind: король пік, король треф і король бубна. Інші дві карти не мають значення. Глядачі, яким не дозволено підступати до гравців ближче ніж на метр, оцінують розклад. Далі черга Чорного Ворона: вісім бубна, дев’ять треф, десять бубна, валет бубна, дама пік. Глядачі підтримують хлопця схвальними вигуками – перемога майже в його руках. Хіба що... І останнім відкрив той, хто перший поклав на Бет – у нього також Street: вісім чирва, дев’ять чирва, десять пік, валет треф і дама треф. Дві рівноцінні комбінації! Глядачі незадоволено мугичуть: вийшла нічия, ніхто не виграв, в крайньому випадку виграш пополам. Це не те, на що вони очікували. Всі розчаровані.

А може ну його? – звернувся до Чорного Ворона той, з ким у нього був Street. – Давай нічого ділити не будем, а просто зіграєм ще раз. Пацани, хто ще буде?

Ні, з мене досить.

Я й так добряче програв, тому, мабуть, ні.

Я також пас.

Всі погляди спрямувались на хлопця.

Ну? Граємо один на один? Переможець забирає все.

А Чорний Ворон дивився на Христину, прямо їй в очі. Спочатку він мало не злякався, коли натрапив на них, мало не втік, як хлопчисько, мало не розгубився, ніби його застали за чимось непристойним. Зараз дивився рівно, не відвертаючись. Що ж він там шукав? Підказки?.. А може підтримки?

Я не проти, – вимовив він. – Роздавай!

Емона не на жарт розхвилювалась. Більше навіть за всіх разом у всьому залі. Інтуїція їй підказувала, що добра з цього не буде.

Поки карти тасувались, вона скористалась моментом й підбігла до Чорного Ворона.

Ти що таке робиш?

Начебто нічого поганого. А що?

Вгомонися! Ти ж зараз усе програєш!

По-перше, не факт. По-друге, чому ти так думаєш?

Дама пік!

Ну?

В тебе була дама пік!

Ну-ну?

Що ,,ну-ну”? Дама пік – недобрий знак.

Відколи?

Не сперечайся! Забирай свою половину й ходімо звідси.

Вибач, але гра вже почалась. Тобі краще відійти – менше проблем буде.

Карти роздано.

Обоє повільно заглядають під сорочку, оцінюють комбінацію. Обмінюються неоднозначними поглядами. ,,Це блеф? Блеф?!” Гравець міняє одну карту. ,,Значить, таки блеф. Дражниться, зараза...”

Міняти будеш?

Як вирішу, так і буде, – відказав Чорний Ворон.

Ладно, не огризайся.

Я й не огризаюсь.

В минулих партіях ти був веселішим.

Тоді все було не так серйозно.

А зараз що?

Зараз ти хочеш заговорити мені зуби.

Хіба це заборонено?

Це покер.

І що?

Цим все сказано.

,,Чого він до мене так прискіпався? Можна подумати, я такий серйозний суперник. Хоч до цього мені непогано щастило.”

Гарні карти? – допитувався гравець.

А тобі що?

Нічого. Просто питаю...

,,Він надто впевнений в собі. Таке враження, ніби в нього там Full House, а то і цілий Flush Royal. Може, Емона права: не треба було мені погоджуватись на цю гру.”

Ти що, заснув там?

Ні. Я просто думаю.

Щось надумав?

Так. Міняю.

Чорний Ворон взяв собі дві карти. Гравець подвоїв Анте.

Відповіси?

Не підказуй мені, що потрібно робити: я й так це прекрасно знаю.

Хлопець докинув фішок у еліпс.

Задоволений?

Цілком.

,,Що ж я роблю? Я нервую, а він бачить мій страх. Потрібно взяти себе в руки й переконати його, що в мене як мінімум Street Flush. Може, попуститься.”

Чорний Ворон кладе карти на Бет й покриває всіма фішками, що в нього є.

Ти впевнений?

,,Що злякався? Га?”

Абсолютно.

,,Мені кінець-кінець-кінець. Він розгадав мій план (в мене надто тремтів голос). Кінець-кінець-кінець-кінець-КІНЕЦЬ-КІНЕЦЬ!!!!!!!!!!”

Гравець також ложить на Бет.

Ти перший.

Чому я?

Справа на ліво.

Це ще з якого боку поглянути.

Чорний Ворон відкриває карти...

,,Момент істини!”

...Дев’ять треф, дев’ять бубна, дев’ять чирва, дев’ять пік, ну і трійка треф, що не так вже й важливо.

Four of kind! – хотів викрикнуть Чорний Ворон, проте вчасно себе стримав, тому промовив тихо, проте піднесено. – Тепер твоя черга.

В цей момент він чекав чого завгодно: глузливого насміху, переможного жесту, трішки каяття для обману, після чого послідували б радісні крики глядачів (не в його користь), відчуття спустошеності, ніби тебе півгодини били носаками в живіт...

Емона затуляє обличчя руками.

...Що завгодно, тільки не...

Гравець підводить свій нахмурений погляд, піднімає карти...

,,Зрештою, я непогано провів час.”

...кидає об стіл і йде геть.

,,Я виграв?”

Емона підбігає, радіє, белькоче, цілує...

,,Я виграв!”

Сучий ти сину: крутився-крутився, а викрутився!

Вони вдвох стрибають, як ненормальні...

Я знаю-знаю...

...як малі діти...

Була ж дама пік! Дама пік! Клянуся, сама дама...

Та засунь ти в жопу свою даму пік!

...бісилися, мов ті подружки після двох років з дня випускного. Аж закрутилось у голові.

Парубок зайшов до переодягальні й замкнув за собою двері. Розлігся на лавці між двох шафок і старався ні про що не думати. На стіні висів плакат із зображення боксера на прізвисько Кобра, поруч на цвяху повішені боксерські рукавички.

...Кожного разу, перед тим, як вийти на ринг, бійці просили про перемогу у плаката й цілували рукавички. Цей ритуал допомагав тим, хто щиро вірив у потойбіччя та у свої сили. Переможцю дістається пояс і, звісно, герпес...

Стук у двері.

Хто там?

Це я.

Чорний Ворон підвівся, повернув ключ і сів назад на лавку. Увійшла Христина.

Вітаю.

Дякую, – відповів він без настрою.

Як ти себе почуваєш?

Нейтрально.

Може, розкажеш?

Тільки якщо тобі захочеться слухати. Сядеш?

Вона сіла поруч.

Ти сильно переживала? Ну тоді, коли той мало не розкрив карти.

Звісно.

А я мало не збожеволів. Так нервував, що голова й досі болить.

Ми залишити тебе, щоб ти відпочив?

Ні, ти мені не заважаєш. До того ж, мені буде корисно комусь про це розповісти.

,,Якщо тобі це так важливо.”

Ти не уявляєш собі, як я почувався, коли все залежало від мого вибору. Якби я не поміняв карти, то... Одна справа грати в дурня на цигарки, і зовсім інша грати в покер на гроші. Це надто важка для мене гра. Дякувати Богу, я в неї рідко граю.

Наскільки рідко?

Це був другий раз.

Христина дивилася на нього круглими від подиву очима. Він же тільки мельком глянув на неї, потім зловтішно відвернувся назад.

Як ,,другий раз”? – перепитала вона.

Я просто ризикнув.

Ти хоч всі правила знав?

Приблизно. Зорієнтувався на місці.

І тобі не страшно було сідати за стіл з досвідченішими гравцями?

А хто тобі сказав, що вони досвідченіші? – він хотів схитрувати, проте не зміг. – Та жартую я, жартую. Дядечки, звісно, серйозно налаштовані і в цьому їхня найголовніша помилка. Я ж, випадковий перехожий, який випадково знайшов фішку для початкової ставки, випадково приєднався до них, нічим не переймався й просто грав для задоволення – ось ключ до успіху. Мене ніщо не турбувало й не змушувало переживати. Навіть якби я програв, ми б нічого не втратили.

І скільки ти виграв?

Якщо я правильно все порахував, то сума вийшла не скромненькою – 20 270 чистою купюрою.

Ого.

Нормально. Якщо хочеш, можемо піти й примножити ці гроші.

Хіба ти ще не награвся?

Чоловіки ніколи не можуть награтися. Принаймні, поки не настане імпотенція.

Ми все ще говоримо про карти?

А ти хочеш поговорити про щось інше?

Він повертався до життя. На душі ставало спокійніше, трепет пальців вже пройшов. Знову він може говорити, діставати несподіваними запитаннями та різкими відмовками, знову повернувся азарт розмов та розкутість поведінки. Покерський дурман проходив. Язиком відчувалось піднебіння. Напруженість спадала і надходив спокій. Це все вона...

З носа пішла кров.

Чорт!..

Він задер голову.

Візьми, – Христина протягнула йому шматок тканини. Хлопець впізнав той марлевий шматочок, яким він перебинтовував її порізану руку.

Зберегла... – з іронією промовив він. – Як знала.

Чорний Ворон приліг на лавку. А вона припідняла його голову й поклала собі на коліна. ,,Тобі ж так зручніше?” – промовила вона самим поглядом. Він просто заплющив очі...

Він мало не здригнувся, коли її руки торкнулись до нього – вона співчутливо гладила його по голові. Він відчував її пальці. Ніжні... теплі... Ці пальці ковзали по його волоссю. Вона дихає... Він чув, як вона дихає, як набирає в себе повітря і помаленьку звільняє свої легені від нього. Він слухав, як між вдихом і видихом вона затримує подих і тримає довгі паузи, нібито цим зробить йому боляче. Вона дихала рівно, спокійно, наче боялася його налякати, або ж знала, що він її слухає. Голова була в тумані, він нічого не бачив, було тихо. Раз чи двічі він чув, як за дверима ходили, хтось щось комусь говорив. Звідси кроки здавались приглушеними, голос схожий на легке бубоніння – все проходило стороною. Тепер він знову міг чути тільки її. Чомусь уявилось озеро. Якби оце зараз зануритись під воду, довіритись воді, щоб в її тенетах відчути себе вільним, щоб ця вода несла його, підіймала на поверхню, огортала тіло, лоскотала шкіру... Здається, він щойно це відчув: її рука, яка лежала у нього на чолі, ніби випадково пройшлася по краю його обличчя. Вона гладила його обличчя?

Чи може йому лише здалося? Він відкриває очі – вона перед ним, не помічає, що він на неї дивиться. Він почувається безпорадним, з відчуттям, що вона тепер має над ним владу, маніпулює ним як хоче, але іронія в тому, що йому це подобається, що він не проти. Коли в нього зустріч зі смертю, вона дає йому жити, а коли повертається з поля бою, зализує його рани. Навіщо вона це робить? Ким він для неї є, якщо вона так про нього піклується? А він? Чому це так його хвилює? Що з того, що вона опускає очі вниз і дивиться на нього з розумінням – добрі, ласкаві очі, – а він вже малює в своїй голові, як вона нахиляється нижче і нижче до самих губ? обіймає за шию? пестить волосся? Він переводить погляд на стелю. Краще не думати про неї. Більше ніколи. Йому потрібно відволіктися. От тільки на що? Стеля чиста і рівна. Хоч би одна тріщинка була! Все вилетіло з голови... окрім неї. Раз так, тоді він думатиме ні про що. Він не думає, не думає, не думає... Боже, як стукає в нього серце! Наче в пустоту. Воно, як прокажене, зірвалось з ланцюга і намагається його розірвати. Безжалісне, самовдоволене серце! Що ти від мене хочеш? Чому так збісилось? Ні, я цього не зроблю. Ніколи! Ти чуєш? Ні-ко-ли! Ліпше вбий... Так, убий! Чого ти чекаєш?

Кров пройшла?

Так, – глянув він на марлю. – Вже майже пройшла.

Якщо хочеш, можеш підвестися.

Він все ще лежав.

Я більше так не буду.

Що не будеш?

Ризикувати. Я усвідомлюю, що це було лише раз й лише за збігом обставин. Ми чудом не застрягли тут у злиднях. Я знаю, як ти переживала, тому більше не гратиму в карти, принаймні на гроші. Я не змушуватиму тебе хвилюватися за мене. Якщо ти, звісно, не покинеш нашу ненормальну компанію.

А якщо мене не буде?

Будеш. Я і Емона – єдині хто в тебе є. Тобі більше нікуди подітися.

Так, в цьому світі. Але якщо я повернусь додому?

Як?

Він не вірив словам.

Як і сюди.

Маєш на увазі дзеркало?

Кивок.

Де ти його візьмеш?

Вона підняла погляд на шафки.

Тут недалеко є одна крамничка... вони сьогодні переїжджають... в Індлес... думаю, ми ще можемо встигнути... Я тому й пройшла, щоб сказати тобі...

От до чого це все? Вона прийшла підтримати, щоб кинути?! В його серце щойно вдарив ніж. А він майже повірив, що їй не байдуже до нього. От дурень! Чорний Ворон різко піднявся і нерухомо сів на лавці. Йому хотілось зіскочити з місця і закричати: „Ні, ти не покинеш мене! Я не дозволю, не відпущу, не дам грошей! Ти зістанешся зі мною...” Проте знав, що не зможе відмовити їй. Він обезсилений.

Розумію, гроші не мої і я не маю права ними розпоряджатися. Але спробуй увійти в моє положення: я сама, а моє життя залишилось там. Тим паче, мене тут ніщо не тримає.

Ще один ніж пронизав серце.

Для мене немає місця. Майбутнього також. А там, принаймні, я впевнена, що воно буде. Я не можу залишитись. Ніяк.

Гаразд, – він передбачав, що так скаже, – бери, скільки тобі потрібно.

Дякую.

Він став на ноги – на мить запаморочилось в голові. Мабуть, надто різко підскочив. Трохи колихнувся, проте встояв. Ледь пересилив себе і видихнув:

Ходімо?

У каси він розміняв свої виграні фішки. Робив це без задоволення, немовби пройшов сюди, щоб програти все, а натомість тільки примножив вкладення. Попросив касира ще раз уважно перерахувати гроші – йому потрібно потягти час. Хоч трішечки...

Христина йшла попереду. Її хода була твердою, впевненою як ніколи. Він помітив: її долоні були згорнуті в кулаки. Трохи нагадувало орігамі, от тільки замість паперу – пальці. Ноги й сідниці напружились. Спина ідеально рівна. Волосся підстрибує з кожним кроком, низ сукні коливається з максимально можливою амплітудою. Здається, вона не відчуває, як його погляд врізається їй прямо мі лопатками, в неї не складається враження, що хтось може стежити за нею, їй не кортить обернутись. Мимоволі, підсвідомо.

Вони підходять до того місця. Він відчуває, як тисне галстук. Намагається послабити його, аж поки не усвідомлює, що він не носить галстуки. Взагалі не носить.

Фура поїхала – вони не встигли. Залишилась лиш легкова машина, яку весь не було помітно за вантажівкою. Туди якраз направлявся чоловік в тюрбані.

Ми запізнились? – спитала Христина.

Її пальці розімкнулись й тепер стривожено тремтіли.

Як бачите.

А ви випадково дзеркальце не...

Їй не було сенсу закінчувати речення. Чоловік заперечливо похитав головою й сів у машину.

Куди ви хоч їдете?

В Індлес. Якщо воно вам так потрібне, їдьте туди й знайдіть мою крамничку.

Чоловік вже завів двигун і готовий був їхати, як несподівано до вікна підійшов Чорний Ворон. Він знав, що вона захоче поїхати до Індлесу і рано чи пізно попросить про це – питання часу. Вони щось там переговорили між собою настільки зниженим тоном, що ніхто із сторонніх не вловив жодного слова. Потім Чорний Ворон повернувся до дівчат, а той поїхав собі.

Про що ти з ним говорив? – ненав’язливо спитала Емона.

Да так, про дрібниці: як доїхати, де шукати, кого питати і так далі.

І сказав?

Так.

Все, можемо йти?

Звісно. Тільки куди?

Вони пішли на вокзал. Простояли у черзі півгодини, щоб їм сказали, що остання маршрутка на Бюріед поїхала годину тому. Наступна буде завтра о шостій ранку. У всіх, хто проїжджає мимо Бюріеда, вже давно забито – не варто й намагатися. До Індлеса звідти не відправляють. Вони пішли з вокзалу. Куди? Хтозна...

Втрьох повсідалися на бровку. Повз них проїжджали машини, але жодна не хотіла зупинятися. Вони виглядали самотніми й покинутими.

Може, щось будемо думати робити?

Що?

Скоро вечір, а їм немає навіть де переночувати. Може, повернутися на вокзал? Там хоча б є крісла...

Проїхала маршрутка з табличкою ,,Індлес” і зупинилась на заправці неподалік.

Думаєте, це доля?

Можна спробувати, – промовив Чорний Ворон й перший піднявся, щоб підійти до водія.

Водій же якраз оплачував бензин.

Якщо є рівно три, – почав хлопець ставити умови перед тим, як підійти до того, – чуєте, як мінімум три вільних місця, ми їдемо. Якщо два і менше – йдемо ночувати на вокзал.

Дівчатка кивнули і він сприйняв це як згоду.

...Місця знайшлися. Три, як він і казав. ,,Це таки дійсно доля.” Не поруч, звісно, а врозкид. Менш за все їм зараз хотілося сидіти разом.

Згодом вони зупинились на зупинці біля вокзалу одного з тутешніх міст, щоб відпочити від поїздки, походити, розім’яти м’язи... Він став неподалік від маршрутки, закурив. Всі інші важко походжали (що ніжки затерпли, так?), говорили, пили каву. А він димів і думав.

Що ж він робить? Йому не хочеться туди їхати, не хочеться владнати цю справу і, найголовніше, не хочеться її втрачати. Хто вона? Яка її роль у його житті? Звичка? А він хто, хто для неї? Як же це... Він відпускає її, дає піти. Чому? Бо вона так попросила, – а він і радий! Наче хлопчик на побігеньках: дурний, засліплений, покірний хлопчик. І коли вона тільки встигла начепити на нього ошийник й прив’язати на повідець? Тепер керує ним і без слів, одним поглядом, віддає команди, що для нього стали законом. Бо їй так треба. Та він і не проти, йому це подобається. Дуже...

До урни підходять ще двоє з цигарками між пальцями.

Може втечемо, поки не пізно? – заговорив один з них.

Ні, – помахав головою інший. – Грошей шкода.

Чхати на гроші!

Чого ти так завівся? Що тебе вже не влаштовує?

Компанія нуднувата. Той раз, коли ми їздили до Індлесу, було веселіше.

Той раз всі перед виїздом пообкурювалися так, що не могли згадати, куди їдуть. Так що мовчи – цей раз буде без пригод.

Це ти про ,,плутанину в кущиках”?

Так.

ЛІТАК НА ПОГОТОВІ!..

КАЛІБР НЕОБМЕЖЕНИЙ!!!

Потім пирскаються сміхом, ніби зараз, як і тоді, курять косяк.

А ти правий: тут дійсно нудно.

Звісно, якби ми взяли Хруща, поїздка була б зовсім інша.

Ми б тоді взагалі не доїхали б.

Судячи по їхніх обличчях, наступний істеричний напад сміху має ось-ось відбутися. Та чомусь вони глянули на Чорного Ворона й напад наперед запобіжено – той стояв в сторонці й дивився на них очима замкненого у клітку звіра. Перед тим як піти, він плюнув на палаючий кінчик своєї сигарети й кинув її в урну.

Став в загальну чергу й купив собі кави. Вона виявилася несмачною, проте зігріваючою.

...Хай іде. Якщо їй наплювати, то хай іде до чортової матері! Він не сумуватиме за нею. І взагалі не думатиме про неї. НІКОЛИ! Ніколи... Коли вона зникне з його життя, він питиме, питиме до того часу, поки алкоголь не зітре залишки її файлів з його бази-пам’яті. Він доведе себе до півсмерті. І все заради того, щоб прокинутися одного хмільного ранку й зрозуміти, що не може згадати, що відтепер цей період назавжди викинуто з голови. Він житиме далі. Поки знайомий біль у грудях не змусить скоїти суїцид...

Будеш допивати? Ні? Дякую.

Ще мить і Емона зникла з його очей. І залишки кави також...

Він сидів сам. Коло вікна. Дивився, як сонце заходить. Зараз йому хотілося побути одному, одному серед натовпу людей. І покричати. Просто покричати... Скоро поруч хтось сяде і він почне соромитись своїх думок. Хоча, зрештою, яка тому різниця? Думає про що хоче – його законне право. А той наближається. Він уже сідає... Чи, може, ВОНА?

Готовий продовжити подорож? – Христинин голос пробрався в його свідомість.

Він обернувся, глянув на неї (вона таки справжня), ніби запитував: що ти тут робиш?

А я помінялася місцями, – поквапилась вона відповісти. – До того ж, йому, видно, байдуже де і з ким сидіти.

А тобі?

Якийсь підступ ховався за цим питанням, чи не так?

Якщо є така можливість, чому б нею не скористатись?

Невже моя присутність настільки цінна?

Я б сказала безцінна.

Не знущайся.

Він відвернувся до вікна.

Чим тебе це не влаштовує?

А що тут може влаштовувати?

Ти просто відповідаєш питанням на питання.

Інакше відповіді не уникнеш.

Навіщо її уникати?

А ти просто підтримуєш розмову, хапаючись за кожне слово.

,,Він нестерпний!”

Що тут поганого?

Нічого. От тільки наші бажання розбігаються: ти хочеш розмовляти, я – ні.

З чого ти взяв, що я хочу розмовляти?

А чого ти хочеш від мене?.. Тільки не кажи, що сексу.

Вона вдарила його по нозі.

Ауч!.. Що я такого сказав?

Ще й питаєш...

А чом би й ні? Поки маршрутка стояла, можна було зайти за он той маленький кіоск з біжутерією, до якого б точно ніхто не підійшов. Думаю, сім... ні, шість хвилин нам би вистачило. Це якщо без всяких там пестощів, прелюдій... Тільки сам акт. Вставив-розрядив-пішов.

Хм...

Та я одним рухом довів би тебе до оргазму.

Та ну? І давно ти про це думаєш?

Це лише слова – не сприймай буквально.

То я тебе фізично не приваблюю?

Це звучало так, ніби вона питала в нього: ,,Хочеш мене трахнути?” Вона дійсно так сказала? Не прямо, звісно, та все ж. Скоріше за все, йому просто здалося.

Він (для виду) сковзнув поглядом по її тілу знизу вгору.

Просто я про це ніколи не думав.

І знову відвернувся до вікна.

Мелькали чорні тіні дерев, зливаючись з фарбами ночі. Колеса терлись об асфальт, тягнули все ту саму пісню. Світ заплющив очі, увімкнув автопілот і зробив вигляд, що його не існує. Хай тепер усім керує та, що заколисує сонце, що розкриває свої воронячі крила, затуляючи небо, і якій байдуже до всього, що відбувається в людських душах. Хай спокій ходить землею – тихі його кроки – хай веде за руку тишу. Такий закон, такий порядок.

VIII

Чув про Мішку?

Чув. Шкода, а непоганим хлопцем був.

Що правда, то правда.

Роботящий.

І не пив ніколи.

І допомагав усім чим міг.

І дівчата його любили.

І через таку дурницю...

Мовчанка.

А в мене якраз ворота перекосились... Хто мені тепер допоможе?

Може, Віталик, як приїде, чимось...

Та що він там може?

Ну, він же в тебе, начебто, хлопчина міцний і, здається, не дурний.

Це тут він розумніший за нас з тобою разом, а там, у городі, чисто тобі присцята муха!

І що він там?

Та нічого! Обкрутила його там одна „женщина”, старша від нього на п’ятнадцять років, от він і ходить за нею, як миленький.

А, може, вона з ним награється-награється та й кине?

Авжеж. Уже догралися.

До чого?

До пуза. Він же, дурненький, не подумав, що від цього діти народжуються.

А якщо він і не знав?

Знав, прекрасно він там знав. Не знав тільки, як його обійти. От, влупив би там йому хтось лопатою межи очі, зразу б мізки прочистились! А так...

Ну, що ж, приймайте тепер невістку.

Прийдеться. Ох, як же я цього не схвалюю... Я ж йому відразу казав, щоб не вівся. Послухався? Та де там! Ще й гроші у мене просив, щоб повести її там кудись. Проїхав якось і прямо з порогу: „Пап, дай денег – і навчився він там по-їхньому говорити. Фу, вульгарщина! – пап, ну дай! Мне надо, для очень важного дела.” А я йому: „Сходиш зі мною на свиноферму, повичищаєш там за свинями хоч один день і дам я тобі твої заслужені гроші. Ні? Ну йди до біса!”

Отак і сказав?

А як з ними іще? Вони ж звикли, щоб їм пожуй і в рота поклади.

Ото ж! Повтікали всі в місто, сидять там за своїми комп’ютерами, а ми тут потом і кров’ю обливаємось.

І ніяк не дійде до них, що життя їхнє неможливо без економіки, а економіка – це ми, це село. Не генодифікований продукт, а сільське господарство!

А вони беруть і паскудять усе. От, наприклад, у вас курі несуться?

Не хочуть.

І в мене теж. Одне-два, відсили три яєчка на тиждень – де ви таке бачили? Хоч бувало, що й зовсім нічого не несли. Неначе всесвітній бойкот задумали.

А ще кажуть, що дурні.

Звісно, дурні, інакше неслись би собі смирненько і кожен день нове яєчко. Безсовісні – от хто вони! Так і знайте, схожу я якось на базар, куплю цілий лоток яєць, понесу в курятник і нехай їм стане соромно!

Стій! Подивись-но он туди – ти це бачиш?

Вона повільно відкрила очі. Навколо лежало багато безсвідомих тіл, побите скло, криваве місиво... Все злилося, нічого не розібрати. Христина ще не усвідомлювала до кінця де вона і що з нею сталось. Було лише суцільне безпам’ятство й дивний трепет всередині – страх.

Затерпла рука. Вона спробувала нею поворухнути, проте відчула, що щось не пускає – чиїсь обійми міцно тримали її, сковуючи рухи. Якось вона вислизнула, не задумуючись навіть як. Глибокий вдих на повні груди й затримка повітря. Чорний Ворон лежав поруч у повній відключці. На чолі засохла кров. Губи сухі, порепані й дуже бліді. Христина провела рукою по лицю, ляснула разок – не реагує. Положила голову на груди – начебто дихає. Слабко якось...

Він кашлянув, облизав пересохлі губи. Христина спочатку глянула вгору на його підборіддя, вуха та ніздрі, потім подумала, що йому, мабуть, важко дихати й припіднялась. Він також опустив очі донизу й споглядав її широко розкриті зіниці й привідкритий рот, слідкував поглядом її рухи, коли вона забрала голову з його грудної клітини. Кілька секунд вони мовчки витріщались один на одного, вивчали вирази лиць, вдивлялись у найдрібніші зморшки, які тільки можуть бути у їхньому віці. Ніхто з них поки що не усвідомив, що відбулося.

Жодної подряпинки.

Він живий!

Ні однієї.

Він потягнувся пальцями руки до її лиця, щоб їхніми подушечками відчути шкіру.

Ні, таки жодної.

В тебе також.

На якийсь час він завмер, ніби передчував агонію, а потім відсахнув руку, як від вогню.

Вони ніяк не могли відірвати свій погляд від погляду іншого.

Агов! – знадвору почулись голоси. – Тут є хто-небудь живий?

Невже тепер хтось увірветься до них? Порушить їхній спокій? Перерве їхній мовчазний діалог?

Головне сидіти тихо: може, подумають, що ніхто живим не залишився, і пройдуть далі?

Допоможіть... – простогнала Емона.

...Їх знайшли двоє чоловіків. Витягли всіх трьох звідти на світ божий, на зелену галявинку, оточену сторожами-кленами, порізану стежками-шрамами, обсипану рохлями-пеньками... З-поміж усіх пасажирів маршрутки та одного водія вижили тільки вони втрьох (дивне спів падіння, не правда?), при відносно незначних тілесних пошкодженнях: кілька подряпин, синців і один вивих Емониної ноги, який легко вставляється на місце.

Чоловіки виявились мешканцями села Сеньківці, ходили через ліс на пастовень, щоб передати пастухам обідній пай та воду, а заразом і зібрати трохи хмизу по дорозі. А тут таке сталось...

А до села недалеко?

Два кілометра звідси, – відповідали чоловіки.

Чого ж тоді пастовень так далеко?

Так трава ж тут в самий раз! Коли корівки пасуться на цій землі, вони дають таке смачне молоко, що як скуштуєш, то аж губи облизуєш! Якраз на продаж.

Зрозуміло. Тільки боюсь, що ми скільки не пройдемо.

На жаль, ми нічим зарадити не зможем.

А є інше село, ближче за Сеньківці?

Звісно, є таке. Отавське, називається. Можете попросити там когось пустити вас переночувати.

Звідти можна якось виїхати до міста?

Так, раз в місяць проїжджає маршрутка, збирає багацько люду по найближчих селах і везе їх аж до Спітінга. От тільки навряд чи ви туди зможете залізти: стільки сельчан збирається, що нікуди й плюнути.

А частіше вона не ходить?

Зарплату видають раз в місяць, от і маршрутка раз в місяць ходить. Видавали б зарплатню кожного дня – сьогодні були б уже в Спітінгу!

Хоч є й інший варіант, – втрутився інший. – Попрохати, щоб вас відвезли на машині. Це якщо, ясна річ, непогано заплатити.

Гроші не є для нас проблемою. Хто це може бути і де його знайти?

Єсть один чолов’яга, який зможе вас доставити. Фамілія його Ковальський. Про його місце проживання можете спитатись у односельчан. В Отавському Ковальського знає кожна собака.

Так воно і справді виявилось. Перший же випадковий перехожий показав їм дорогу до дому Ковальських, мало не рвучись провести їх особисто. Будинок з особливими ознаками вони знайшли відразу – єдина двоповерхівка на все село!

Видихнувши повітря, Чорний Ворон постукав у двері. Їм відчинила не зовсім стара жіночка в самому розквіті.

Вам чого? – прямо запитала вона.

Ми б хотіли бачити Ковальського. Він вдома?

Ні.

І різко закрила двері.

Тоді ми почекаємо його, – крикнув хлопець прямо у вічко.

Не маю нічого проти, – почулось з того боку.

Та все ж їм ніхто не відкрив.

Вони повсідались на порозі. Сонце світило їм просто в обличчя. Доводилось дивитися вниз, щоб не засліпило. День був теплим, чудовим. Довкола двору бігала дітлашня, водила кругами м’яча. Неподалік сірої масті кіт вилизував свою худющу задню лапу. В промежинах між двома хатами навпроти було видно город, на якому сапала огірки зігнута старенька. Якийсь парубок носив їй воду й поливав поряд кавуни. Перед очима пролетів метелик. Він сів поруч, майже на руку Емоні. Коли вона поворухнула пальцями, метелик злетів і пурхнув у повітрі. Під ногами, мов сніг, лежить тополиний пух. Пахло свіжістю...

Через півгодини двері знову відчинились і жіночка принесла їм підніс із печивом та березовим соком. Пригостивши їх, вона копнула ногою кота, який вже лизав під хвостом, і сіла поруч. Вони жадібно жували печиво й спрагло пили сік.

То у якій справі ви нагрянули до мого чоловіка?

Ми б хотіли, щоб він відвіз нас до міста.

А з якої радості він повинен це робити?

Ми йому заплатимо.

Так як же він це зробить, якщо машина вже три місяці не їздить?

Вони втрьох вирячились на неї.

Ходімо, я вам покажу.

Авто було так собі.

Чорний Ворон відкрив капот, щоб оглянути його. Йому за плече заглядала Емона.

В основному, все не так вже й погано, – мовила вона.

Думаєш?

Угу. Тут підтягнуть, тут почистить, те-се – до вечора буде їздить.

Хіба ти в цьому розумієшся?

А що тут розуміти? Дитячий садок та й годі!

П’ять тисяч! – вставила господарка.

По руках! – згодився Чорний Ворон.

Їй було байдуже, що скаже на це чоловік, коли прийде додому. ,,Ти вже зовсім з глузду з’їхала? – кричатиме він. – Ти що це, жінко, чоловіче добро розпродаєш? Хто тобі дав право? Ще й так дешево... Яка з тебе баба базарна, коли ти й торгуватися не вмієш? Сором, ганьба!” – ,,А ти, чоловіче, покосив у дворі? – відказуватиме вона йому. – Знаєш, які там страшні зарості? Пройти не можна! Що ні? Так не вказуй мені, що робити. Краще займися хазяйством, а вже потім ціну набивай.” Та зараз це не має значення. В її руках гроші і її просто розпирає від радощі. Вона навіть не відразу почула, що до неї звертаються.

Думаю, що ми виїдемо звідси уже завтра, – мовив Чорний Ворон. – Можна у вас тут доти переночувати?

Взагалі-то ні. Ми з чоловіком будемо проти, та й не знаю я, де вас усіх розмістити.

Що ж нам тепер на вулиці ночувати?

Це не моя справа. Хоча, якщо вам буде інтересно, в кінці вулиці пустує покинута хата.

А вона в хорошому стані?

В нормальному. Для ночівлі на один день згодиться.

В якому, ви говорите, вона стороні?

Знайдете. В крайньому разі спитаєте в перехожих.

Дякую, – вимовив він із сарказмом.

Бензину залишалося на півбака. До найближчої бензоколонки цього повинно вистачити, а щоб не витрачати його дарма, їм довелося котити машину. Чорний Ворон штовхав спереду, вертячи кермо з опущеного вікна. Дівчата штовхали ззаду.

Дорога була повною горбів. Йдучи на гірку підтримувати машину було особливо важко, спускаючись вниз важко було услідити, аби вона не скотилась. Сонце починало припікати. При таких умовах неможливо було йти.

Вирішили зупинитись й перепочити. Заразом і спитають в он тієї тітоньки з сапкою про покинену хату.

Не підкажете, – почала Емона, – де стоїть та хата, що в ній вже ніхто не живе.

А вам навіщо?

Треба, – сухо відповів Чорний Ворон.

Тоді я вам нічого не скажу.

Може не будемо один одному псувати настрій в такий прекрасний день? – Емона йшла на перекір.

Ух які ви! – тітонька переклала сапу на інше плече. – Звертаєте туди, – показує рукою, – йдете до перехрестя, з правого боку передостання хата з побитими воротами.

„А відразу не можна було сказати?”

Ой лишенько!

Вони оглянулись – а машина вже поїхала сама по собі вниз із гірки. „Сука блять!” Чорний Ворон відразу ж кинувся за нею. Він не пригадував, коли востаннє так швидко біг. Взагалі не пам’ятав – значить, не було такого. Землі не відчувалось. Було враження, що він не біжить, а летить над нею. Страх надавав відчуття польоту. страх втрати, можливо, останнього шансу поїхати звідси.

Він хапає машину за задній бампер, проте дуже скоро розуміє, що й сам не може зупинитись, не те що цілий транспортний засіб! Дівчата виявляються поруч й хапають його – рух припинено. Всі втрьох сідають на багажник, щоб віддихатись від несподіваного перебігу подій. Він вперше пожалкував, що багато курить.

І аж потім помітили, який на вулиці зчинився галас. Наскільки вони зрозуміли, якийсь мужичок вирішив навістити сусіда навпроти, ну і пішов через дорогу не дивлячись. Аж тут на нього накочується машина. Мужик перелякався не на жарт і з переляку побіг назад у свій двір. По дорозі перечепився об щось, впав і покотився по двору. Його закинуло у погріб, звідки він ще зовсім недавно діставав останній слоїк яблучного соку. Поки падав, встиг розбити собі голову та вивернути руку. На шум позбігалися всі сусіди з околиці. Мужика то витягли й почали направлятися до місцевого дохтора, і вони, наша славетна трійця, нібито тут ні до чого (подумаєш, нещасний випадок. Мужик сам винен!), проте якось косо гляділи на них місцеві жителі.

Йдемо звідси.

І покотили далі свою таратайку.

Та-а-ак, значить пружинка стяглась. Нічого, підтягнем. Подай-но...

Тобі треба – сам бери.

Не поводься як мала дитина.

Ха! Ти подивись краще на повітроочисник. Та він же ввесь в пилюці!

Хм... Чесно кажучи, я здивований, що миші тут ще проводи не пообгризали.

А з карданним валом хоч все в порядку?

Звідки я знаю?

Справді. Краще перевірити.

Перевіряй.

А чого це я?

А що я? Я от, до речі, зараз тут дещо підправлю...

Не лізь!

Ай, йоб твою мать!!!

Ну, і хто тебе просив?

Та хто ж знав?

Я знала.

Що розумна? От сама тепер і розбирайся!

Христина сиділа в стороні, в самому забитому кутку, подалі від них. Вона нічого не тямила в автомобілях і не розуміла жодного їхнього слова. Вони сперечаються, бігають кругом машини, вимазують по лікті руки в мазуті – вона почувалася чужою в цьому вирі соляркових пристрастей.

Ніхто й не помітив, як вона пішла.

Машину вони загнали в гараж. В ньому лежали деякі запчастини від мотоциклу, кілька забутих попередніми власниками інструментів – є чим працювати. Гараж стояв біля непобіленої хати з вибитими шибками, перекошеними вхідними дверима та нерівно викладеним шифером. Ця хата своїм виглядом чимось нагадувала музей покинутих замислів. Всередині збереглось небагато речей: лівий босоніжок, кривий ціпок, подране крісло, ікона в кутку, екран від телевізора, старий альбом з підгорілими краями, пуста коробка сірників, ніжка стільця, саморобні ролики – і це не рахуючи пилу, обсипаної ґрунтовки та відходи життєдіяльності мишей. Христина взяла обгорілий альбом і обережно сіла в крісло. Вона дивилася на каламутні світлини ще з тих часів, коли захід ще не почав впливати на свідомість слов’ян. Багато фотографій було зроблено біля пасіки – мабуть, колишні мешканці цього будинку любили займатися бджільництвом. Гортає далі. Одне велике колективне фото, на якому розмістилась уся сім’я, починаючи від найменших і закінчуючи довгожителями. Раніше в цих стінах було галасливо, гуло зовсім як в їхніх улюблених вуликах; під ногами бігала дітвора, на кухні після трудового дня трактористи сьорбали компот, приготовлений спітнілими господарками, на лавці біля порогу один парубок розповідав щось дівчині, яка в той час гладила кота. Зараз тут пусто й тихо – почуваєшся мов у морзі. Час забрав усе, навіть їхні душі, які мали б ходити між стінами й вигукувати свої земні імена. Жодного тремтіння в кістках.

Далі фотографії настільки затерлись, що важко було розібрати навіть кількість сфотографованих. Вона кидає альбом на підлогу. Вдихає глибше – жодного домішка тривог, ридання та гнилої плоті у цьому свіжому повітрі. Гайдамака-вітер витіснив звідси запах смерті. Молодець.

Відкриває очі після аналізу кімнатної атмосфери і відразу ж натрапляє ними на ікону. Свята Марія схилила голову й сумно дивиться на робочий народ. В її погляді безнадія й страх. Вона мало не плаче. Пригортає до серця маленького Ісуса, а він ще такий молодий, а вже все про всіх знає. І він розчарований. І коли отак довго дивитися на цю ікону, становиться не по собі – Христина це відчула.

Вона виходить назад у двір. За хатою знаходить кілька розбитих вуликів. Більше ніхто не дбає за бджілками, тому вони розлетілись або ж також повмирали. Лихо прийшло і до їхньої монархії.

Взагалі, сумно на душі. Щоб якось розвіяти цей нежданий сум, їй закортіло прогулятися вулицями села. Нічого видатного вона, звісно, не очікувала побачити – просто походити, подумати, розвіятись... Зрештою, це виявилось досить таки цікавим заняттям йти по сільській дорозі, минаючи перехрестя, затишні дворики, місцевий гастроном, маленький парк. Частинка світу, що розвивається незалежно від зовнішніх чинників. Зупинилась на хвилинку подивитись на плитку з каменю, на якій викарбувалась майже священна дата – 150 років з дня заснування села Отавського як такого. Більше тут нема на що дивитись, а отже нема про що згадувати.

Сіла на бровку поблизу сільської ради. По праву руку та сама будівля, де вирішують (чи тільки роблять вигляд що вирішують) складні й не дуже питання. По ліву – вже десять років як покинута стройка. Напроти бар ,,Яблунька” – дешево й сердито. Мимоволі починаєш думати, що не спроста ці три об’єкти знаходяться на відстані двох кроків одне від одного. Принаймні, двоє з них точно, а третій як результат.

Можна?

Біля неї звідкілясь взявся хлопець, який, за мірками односельчан, уже задовбався вислуховувати докори стосовно свого парубкування – молодий, проте непогано було б уже починати заводити сім’ю. Чи якось так...

Перш ніж вона встигла що-небудь відповісти, він примостився поруч і підпалив папіроску.

Я тобі не заважаю? – він відразу звернувся до неї на ,,ти” – було якось ніяково.

Ні.

Він простягнув їй засушений тютюн, що був закрученим у шматок газети.

Я не курю.

Правильно. Куріння – це прямий шлях до раку легенів, а там і до смерті недалеко.

Тоді навіщо куриш? – він викликав у неї недовіру і, щоб приховати цей факт, також перейшла на ,,ти”.

Мені втрачати нічого.

,,Ха-ха. Як банально!”

Все ще може змінитись.

Так... Можливо.

Він замовк. Лице в нього було таке, ніби в нього зараз брали інтерв’ю і він, щоб показати всю свою освіченість, ретельно розмірковував над кожною відповіддю. Вона підтримувала цю мовчанку.

Дзеркало?

Що? – не зрозуміла Христина. – Яке дзеркало?

Через яке ти сюди потрапила.

Чіткий, влучний і правильний удар, що ставить у ступор й ошелешує своєю прямотою.

Я також звідти, – він простягнув їй руку. – Максим, – представився.

Дівчина не потиснула руки й він сховав її до кишені.

То хто у вас там зараз Президент? – запитав Максим, що не мовчати.

Ти ЦЕ хочеш знати?

Так. Я тут уже п’ять років, за цей час багато чого могло змінитись. Ну, так хто там?

Як ти дізнався?

Інтуїція.

І все?

Так. А ти хотіла почути щось інше?

Та ні... Просто я... А-а... Тобі щось потрібно?

Максим помахав головою.

Тоді який сенс?

Правду кажучи, ніякий. Просто чудово знати, що ти тут не один такий.

Христина зітхнула.

Правда.

А ті двоє, що з тобою сюди прийшли, вони також...

Ні.

А вони знають?

Тільки один.

І що?

Нічого. Просто знає і мовчить.

Угу – відповів він, неначе погоджується з чимось беззаперечним.

Вони просто сидять.

Можливо, ми завтра поїдемо, – безтурботно сказала Христина, як до давнього знайомого.

Що з того?

Хочеш повернутись?

Куди?

Туди.

Вона намагається говорити загадками, ніби їх підслуховують, та все ж він її розуміє.

Ти серйозно?

Вона кивнула.

Ти знаєш, де дзеркало?

Так.

І ти хочеш мені допомогти?

Ні.

???

Ти ж зацікавлений? А мені не буде нудно... в дорозі.

Він легенько усміхається.

Можна я візьму деякі речі?

Будь ласка.

Ходімо, тут недалеко.

Поспішати їй нікуди, у Максима цього надто простацьке лице, нічого поганого він не задумує (здається), а значить немає причин відмовити. Про всяк випадок вона буде готова до всього.

Сподіваюсь, я не сильно тебе налякав? По-дурному якось вийшло. Просто я вмію відчувати людей. Розумієш про що я? От йшов я, бачу, дівчина сидить. Ну і що, що сидить? Та щось всередині підказувало мені, що не можна отак пройти мимо, треба підійти. А про що говорити? Тоді в моїй голові прокрутились моменти із мого колишнього життя, ну до того, як я потрапив сюди. Тієї ж миті я зрозумів, що щось тут не чисто, що після стількох років мовчання варто хоч раз заговорити про це, хай навіть із незнайомкою. Так простіше. І я не помилився.

І часто з тобою таке трапляється?

Розмови з незнайомцями?

Ні, ці передчуття.

Частіше, ніж хотілось би. От, наприклад, прийде якийсь мужичок до мене вусики сунички попросити, а я думаю, ну навіщо тобі ці вусики? Все одно ягід не скуштуєш. Потім, звісно, стрепенувся, сплюнув, постукав по дереву, щоб не наврочити бува, а то мало що може статися. Завжди боявся наврочити, тим паче іншим людям. І знаєш що? У того мужичка інсульт стався. Ні, не помер, живий. У поліклініці зараз лежить. Думаю, коли його звідти випишуть, суничці ці або кури поклюють, або сонце попалить. А я ж нічого поганого не бажав. Просто виринула інформація, от і все.

Так значить, ти передчуваєш щось недобре?

В основному. Хоч трапляються винятки. Вийшов я якось на вулицю. Світить сонечко, повітря тепле й вологе, край загорожі зеленіють перші паростки трави. Ну, думаю, чудовий день. Що тут ще додати? Зустрівся я того ж дня з одним чоловічком. Натрій мій був настільки піднесеним, настільки гарним, що я не втримався й поділився враженнями з цим чоловічком. Ну, розпирало мене від весни! Він зі мною погодився й сказав, що шкода тільки що немає корівки чи кози як мінімум, бо вже можна помаленьку виводити пасти. А я ляпнув, не подумавши, що нічого страшного буде в тебе коза. Він не повірив, сказав, що грошей немає й найближчим часом не намічається. Трохи незручно було. Чоловік хороший, а проблем вистачає, ще й я нагадав про неприємності. Розійшлися. Проходить два тижні, а в нього в дворі козенятко прив’язане пасеться. Я в нього питаю, мовляв, хто до тебе водить козеня пасти. Я він каже, що це його. Знайшов на днях загублену заначку, що на чорний день беріг і забув, де її сховав. Місяць шукав і не міг найти. А тут прямо перед носом лежить... Ну, от так і буває, скажеш щось навмання, а воно і правдою виявляється. Скажеш, співпадіння? Ні, доля.

Судячи по тому, як він з нею розмовляє, він дуже любить побазікати, при чому байдуже про що, аби було з ким. Це її трішки заспокоювало, бо ж набагато страшніше, коли поруч замкнений в собі мовчун, ніж таке трендло.

Тим часом вони вже дійшли до його дому – невеликої землянки з крихітним сарайчиком на самому краю села. Всередині землянки була всього лише одна кімната: мазана піч, односпальне скрипуче ліжко, стіл, дві лавки, миска поруч з умивальником, набір-мінімум кухонного приладдя (тільки саме найнеобхідніше, без розкоші), ткані килими на дерев’яній підлозі, списані сторінки невдалої макулатури, відерце з водою і кружкою поруч, корзинка з картоплею, саморобна мишоловка в кутку (баночка, підперта п’ятаком, під якою лежить шматок сала), віник з совком, балон з газом для приготування їжі (щоб не таскати дрова кожного разу) – звісно, не царські хороми, проте є де розвернутись. Чисто, прибрано, затишно.

Не подумай, ніби я когось чекав. Просто люблю порядок. Привичка ще з дитинства – нічого не можу з цим зробити.

Нічого, – байдуже сказала вона, оглядаючи мотлох на полицях – збірка найефектніших примірників з чорного ринку.

Де ж той рюкзак? Знаєш, інколи в цьому порядку практично неможливо нічого знайти. У бардаку, мабуть, легше: усе на видноті.

Угу.

„Походеньки на кладовище”, „Міцні історії за чаркою первака”, „Коти, свічки, ножі і все, що з ними пов’язано”, „Біблія по-чорному”, „Ази нумерології та астрології”, „Бачення потойбічного” – перелік декількох книжок невідомих авторів. Весело ж йому тут читається!

Ти захоплюєшся окультизмом? – спитала раптом Христина.

Є трохи. В основному вивчаю, хоч дещо із тих речей я особисто перевіряв.

Що саме?

Перетворення на жабу.

Не смішно.

Гаразд, давай без жартів. От, наприклад, недавно я спробував виростити кімнатну рослину без світла, води та удобреної землі. Тільки спеціальними приворотами та розігрітим у вогні церковної свічки ножем.

І як?

Подивись, там на підвіконні є накидка, а під нею вазон. Заглянь, тільки постарайся сильно не відкривати.

Христина обережно припідняла чорну непроникну накидку й краєм ока зиркнула туди – рослинка жива, квітуча, без видимих ознак чогось бракуючого.

Вражає.

Атож. Яскравий приклад сили думки й навіювання. Такому за раз не научишся – роки тренувань...

А що ти ще можеш?

Ну-у... – він задумався. – Я можу показати тобі один дуже простий фокус. Не думаю, що це тебе чимось здивує, проте це також плід контролю над собою.

Максим відкрив шухляду, дістав звідти свічку, захопив сірники й розклав це на столі. Почекав, поки вона підійде роздивитися все більш детально. Запалив свічку.

Мої дії дуже прості й передбачувані, – він водив долонею по полум’ї свічки. – Шкіра не обпікається, коли рука розслаблена, рухи швидкі і точні. Ти могла проробляти за своє життя так сотню разів. Проте ти б ніколи не наважилася б зупинити, – він більше не розмахував рукою, а затримав її, зрізавши полум’я навпіл, – бо тоді б ти відчула біль, відчуття опіку пробудило б твої нервові закінчення і вони б за одну наносекунду передали мозку інформацію про подразнення – ти б відсмикнула руку. Всі ці штучки з самонавіюванням просто б не спрацювали. Я ж не усвідомлюю болю. Моя сконцентрованість блокує перебіг інформації й вона просто не доходить до адресата, губиться по дорозі. І якщо в першому випадку організм не встигає зреагувати, то тут він просто не може це зробити. Це обман фізіології, протиріччя всім законам біології і не тільки. Ти можеш подумати, що це гіпноз. Та я стою тут поруч й розмовляю як цілком адекватно мисляча людина, без кодованих фраз та монотонного бубніння. Мій погляд може спрямовуватись на стелю, двері, вікна, перескакувати на тебе й на твоє взуття. Загіпнотизований же зациклюється на одній точці. Значить, моя свідомість увімкнена й працює в звичайному режимі. Просто не пропускає зайву інформацію. Ось так.

Він показує долоню – на ній жодних слідів наслідку експерименту.

Це дуже просто, коли ти володієш собою й диктуєш подальші дії.

Про всяк випадок він взяв шматочок паперу й спалив його, щоб показати, що свічка звичайна й без всяких домішок.

І скільки часу потрібно, щоб такому навчитися?

Достатньо. Хоча існують люди, які можуть обійтися без медитацій. Вони народжуються з такою патологією – не звертати уваги не біль. Це психічне. Вони вразливі до іншого: зради, самотності, забуття, презирства, зверхності, розчарування, розбиття сердець – до болю морального, а не фізичного. У важкі хвилини вони можуть запросто загнати собі під шкіру скло, загасити об себе недопалок чи то пак порізати ноги. Зараз дуже модним стало підвішування тіла на рибальські гачки – це є також одним із проявів хвороби. Тінейджерський варіант, так би мовити.

Мазохісти?

Щось на кшталт цього. Їхня проблема в тому, що вони позбавлені тепла, що вони не можуть знайти нікого, хто б дав їм це тепло. Людські комплекси.

Він трохи відволікся, глянувши на свою зібрану торбину.

Я, мабуть, забагато усього понакладав. Потрібно половину прибрати.

Так значить, всі вони самогубці? – спитала вона, поки він ще не відійшов від столу.

Це тільки на перший погляд. По-справжньому вони абсолютно не схильні до суїциду: надто люблять життя.

Тоді навіщо?

Я ж тобі вже говорив, що це психічне, що їм чогось не вистачає і таким чином вони намагаються заповнити порожнечу. Просто спробуй їх зрозуміти.

Христина замислилась над цим.

Максим дмухнув і загасив свічку.

Емона сиділа на килимку й пила з пляшки вино.

Звідки ти це взяла? – спитав Чорний Ворон.

Під крісло закотилось.

Ану дай-но.

Хлопець взяв й трішки відпив.

Непогано, – сказав він, розсмакувавши його підсолоджений смак.

Знаєш, – вона взяла в нього вино, – коли отак сидіти й дивитися на ту ікону в кутку, то здається, що вона приймає суворі риси. Така гримаса!

Він скоса глянув на те місце, де висіла ікона – дійсно, щось в цьому було. Хоч і не дуже... Потім, глянувши на Емону, він відібрав в неї пляшку.

З тебе досить.

Пішов пити у двір.

,,Мене дратують люди. З кожним днем дедалі більше. Я намагаюся дратувати їх у відповідь, граючись словами, уникаючи відповіді і взагалі поводячи себе так, ніби всі вони – плебеї. Можливо, я здаюся дурним. Та я не дурний. Мене просто все дістало. Що конкретно? Я не можу навести приклади. Все дістало – і на цьому кінець. Хоча це я, мабуть, і сам не знаю, чого хочу. Я заплутався, в голові клубок різносортних думок. Часом мені здається, що світ навмисно дурить мене, кидає зі сторони в сторону, і все задля того, щоб я визнав його велич. Ха! Як йому поклонятись, якщо він принижується задля однієї нікчемної людинки? Мерзенний, дріб’язковий світ. Не розумію, чим я так виділився? Всі розуміють, а я – ні. Або ж боюся розуміти. На перший погляд нічого складного, але ж... щось тут все-таки є.”

Він допиває вміст пляшки й закидає її в зарості кропиви. Лягає на лавку, закурює.

,,Ну от, я закриваю очі і знову це бачу: вогні від фар, мов світлячки, бігають по темній дорозі, один поштовх і щось пішло не так. Ми з’їхали з траси і, здається, перевернулись кілька разів. Я злякався. Не за себе, звісно, себе мені не шкода. Христя... Вона така тендітна, така безпорадна. Я не хотів, щоб вона розбилась. Прихилив, захистив чим тільки міг. Її серце калатало – моє також. Тривожний збуджений подих. Вона обхватила мою шию руками, вона боялася за мене! Її волосся пахне дощем. І цей запах, ЇЇ запах, що виходив з кожної клітини її шкіри, одурманив мене. На мить я забув де знаходжусь, хто я є і як мене звати – це неначе провалитись в темряву. Були тільки я й вона. Мені цього цілком достатньо. Коли все стихло, я не наважився розімкнути руки. Вона тремтіла, гаряче дихала в моє праве вухо. Було якось... млосно? Відчуття, що лоскоче внутрішні органи. Приємно, хоч і незвично. Тоді я не встиг про це подумати, бо майже відразу відключився.”

Емона виходить на ганок.

Як там наш божок? – питає Чорний Ворон.

Уже не кривляється.

Набридло?

Втомився.

Він протягує їй сигарету.

Я прийшла не за цим.

А за чим?

За тим, що і ти – просто подумати.

І над чим же ти думаєш?

Ні над чим конкретно. Я дивлюся в один бік і думаю про одне, дивлюся в інший – про друге. Особливо не зупиняюсь ні на чому.

З тобою так часто?

Ні. Але разом з тим рідко трапляються теми, над якими можна довго пороздумувати. Таке воно життя.

Що ти знаєш про життя? Тобі ще жити й жити.

Тобі, до речі, також.

Я прожив більше за тебе.

Ненабагато.

І все таки більше.

І що це міняє?

Та по суті нічого. Просто я, на відміну від тебе, вже наговорився і більше говорити не хочу.

А жити тобі також не хочеться?

Я вже й не знаю. Якби ти спитала про це раніше, я б однозначно відповів, що ліпше смерть, ніж таке життя. А зараз... я не проти кинутися в річку, але якщо мені трапиться соломинка, я обов’язково за нею ухоплюсь.

І чому ти змінив думку?

Час пливе – міняються смаки й уподобання. Я ніколи не думав, що відмовлюсь від музики, й не вірив, що повернусь у неї. Константа є лише в математиці – в житті її не існує.

Дай я сяду.

Він підвівся.

От я зараз говорю до тебе, але в очі тобі не дивлюсь, ти слухаєш мене і, як я, також не дивишся на мене. А чому? Все тому, що я боюся зайвий раз заглядати у вічі і сам це ненавиджу. Ти поводиш себе так само як і я, підсвідомо намагаючись помститися мені, але часом, коли я бовкну якусь дурницю, повертаєш голову і кілька секунд розглядаєш мій профіль. Потім знову повертаєшся в стан ігнору. Мені, так же як і тобі, інколи важливо зазирнути людям в очі: дізнатися, чи вони брешуть, або ж поглянути на їхню реакцію після моїх слів. Рідко бувало, щоб я говорив і заразом дивився комусь в вічі. Мабуть, лише тоді, коли намагався викрити їх. Вони починали нервувати, а мені було гидко. Тому я так рідко заглядаю в людську душу.

До чого це?

Ні до чого. Це так, щоб не мовчати.

Хіба обов’язково щось говорити?

Не знаю... Так прийнято.

Ногою він перегрібав землю, волочачи її з боку в бік

Ти віриш в Бога? – запитав він раптом під час мовчанки.

Вона глянула на небосхил, де червонілась червона смужка заходу.

Так.

А я ні.

Дарма: він в тебе вірить.

Чому ти так думаєш?

Мені це важливо, завдяки цьому я можу заснути.

Віра заради віри?

Щось на кшталт цього.

Думаєш після цього тебе чекає життя в раю?

Сумніваюсь.

Тоді сенс існування Бога?

Емона зітхнула.

Я не кажу, що він існує, я кажу, що вірю в нього.

Хіба не одне і теж?

Ні.

Доведи.

Тобі, як атеїсту, потрібні факти.

Просто обгрунтуй свою думку.

Обгрунтувати... Тобі подобається Христина?

Це не в тему.

Значить, подобається. А тепер скажи чому?

Не знаю.

Ось так.

,,Обвела мене як хлопчика. Вау...”

Потім він зрозумів, що випив забагато рідини.

Та чорт з вами усіма!..

Хлопець зайшов за хату, розстебнув блискавку на своїх штанах – нарешті зумів розслабитись. Ця мить завжди є найприємнішою з усіх можливих блаженств. Він відчував, як м’язи розслаблюються, думки свіжішають, а сечовий мішок звільняє місце для нових подвигів – чудове відчуття! Зараз він пишається тим, що народився хлопчиком.

Назад він повертається цілком задоволеним собою. Із здивуванням помічає, що вже темніє. Повітря таке свіже, легше дихається...

Першою він побачив Христину. Ніколи б не подумав, що так радітиме їй. Поруч помічає Емону. Вигляд у неї невдоволений, хоч йому на це байдуже. А от постать невідомого юнака не на жарт насторожує його.

Привіт, – відразу торохтить він. – Я Максим.

І протягує руку. Чорний Ворон робить йому знак, щоб зачекав, а сам відходить з Христиною вбік.

Ну і як це розуміти? – питає він в неї.

Мені з ним по дорозі.

І що?

Ти не розумієш: МЕНІ з ним...

Чорний Ворон оглядається на Максима.

Невже він... – йому перехоплює подих.

Так.

Звідти?!

Вона киває.

„Як? Невже я більше не єдиний, з ким ти можеш поговорити про свій світ? Навіщо ти його знайшла, привела сюди? Що мені тепер робити?”

Він почувався розбитим.

Піди привітайся – людина ж чекає.

Він все таки потис йому руку. Радувало одне – він не помив руки.

IX

Вона провалилась у провалля. Тісне темне місце спершу гнітило її, здавалось, навіть звужувалось навколо неї. Воно вже давило на грудну клітку, здавлювало, як комаху, її маленьку величезним вказівним пальцем. Повітря... повітря!.. Дайте повітря! Один ковток... Вона бачила стіну, але не перед своїм носом, а десь вдалечині. Стіна то наростала, то спадала – цегла клалась і розбиралась. Вона обступила дівчину колом – їй звідси не вибратись. Пальцями своїх знесилених рук вона нащупала під собою землю, на землі – траву. Несміливо глянула вгору – над нею надвисло небо. Вона не може встати, почувається прикутою. Піднебесся здається темним, як пізнім вечором, але вона звідкись знала, що зараз не вечір. Яка пора дня не відомо, та точно не вечір. Поверхня землі при піднята, кругла – це пагорб. Він перетнутий двома паралельними стежками – слідами від шин: один кінець губиться в полі, інший – в лісі. Якщо йти по цьому сліду, то по обидва боки від тебе ростимуть високі, як пшениця, кущі картоплі.

І пішов дощ...

І її розбудили.

Христино, вставай давай! Ну, Христино, швидко тікаємо звідси!.. Давай-давай...

Що?.. Чому?.. Навіщо?..

Потім-потім, усе потім...

Емона потягла її кудись за собою. Трохи очунявши, вона зрозуміла, що її виводять з хати на вулицю, у вранішню прохолоду непрогрітого сонцем повітря. Тягнуть за огорожу, до сусідського двору, а звідти на город. Там, за кущем сирени, ховаючись від цього світу, на невеликому пагорбку, витягнувшись усім тілом, стояв на носочках Чорний Ворон. Він дивився не на них і навіть не за їхні спини – він дивився на ворота, вглядався так пильно, ніби чекав відповідного сигналу, щоб, мов бійцівська собака, кинутись на першого, хто трапиться на його шляху. Христина глянула на нього і він здався їй чимось схожим на обеліск. Ну точно! Чистий тобі обеліск. А мурашки, яких він розтоптав під своїми ногами, нагадували безіменних солдатів. ,,За королеву! – кричали вони перед смертю. – За королеву!..” Якби вона була скульптором і їй запропонували вирізьбити з каменю обеліск, то вона б обов’язково вирізьбила його, цього зацикленого хлопця, і цій позі, з цим поглядом, з цими прекрасними очима...

Ідуть? – запитала Емона.

Начебто, – відповів він, все ще вглядаючись. – Підтягуються помаленьку.

Хто? – Христина відчула себе покинутою.

Ось уже наближаються, – промовив він, злізши з пагорбка, проте досі тримаючи погляд кудись крізь неї. – Ховаємося...

Хлопець зайшов за кущ.

Та хто ж вони?! Від кого ми ховаємось?

Не зараз – відмахнулась Емона, підштовхуючи її до місця за кущем біля Чорного Ворона.

Вони сиділи тихо, так тихо, що аж було чутно, як кріт прориває землю в декількох сантиметрах від поверхні землі. Христина, не знати навіщо, разом з усіма дивилась в одну точку – на лямку хвіртки. Через хвилину чиясь рука пролізла крізь щілину між двома дошками – рештками від воріт – і повернула її. В двір зайшло шестеро незнайомців. Вони обійшли два кола навколо хати й сараю (шукали щось чи що), поки не увійшли всередину. От тоді Емона піднялась й обережно, аби не створити зайвого шуму, пішла в напрямку протилежному від села. Чорний Ворон за нею. Христина пішла слідом, відзначаючи самій собі, що щось тут не те.

Може, хоч зараз хтось мені скаже, хто то за люди і чому ми від них пішли? – спитала вона, коли вони вже відійшли на значну відстань.

Емона дістала з кишені згорнутий вчетверо папірець і подала його Христині.

Ось, почитай.

Там було написано:

Я знаю, що вчинив неправильно, проте не мав вибору. Всю ніч я тільки й думав про це, ким я буду після цього і як усіх вас підведу. Ненавиджу себе.... І я мушу сказати: проти вас готується змова (так, я про це знав від самого початку) і вранці вони прийдуть сюди, тому часу залишилось небагато. На жаль, за збігом обставин, я покидаю село і вирушаю в самостійну мандрівку до Індлеса на пошуки дзеркала. Забираю машину і гроші. Вибачте, але світ цей жорстокий і кожен сам піклується про своє виживання. Сподіваюсь, ми ніколи не побачимось. Бажаю вам удачі. І ще раз пробачте.

Максим

Христина згорнула папірець і віддала його назад Емоні. Емона його порвала.

...Шматочок неба віддзеркалювався в зіницях. Сонце звужувало їх усіма своїми зонами конвекції та променистої рівноваги, через які проходять кванти енергії. Вони просто вибухають на його поверхні, після чого залишається чорна пляма. Сонце з цими плямами та зонами відображається на сітківці ока, не забуваючи захопити з собою протуберанців, тонни викинутої плазми та ультрафіолетові з рентгенівськими промені. Та тінь від листків дерев, яка падає на райдужну оболонку, не дає зачаруватися цією дивною та вічною красою. Небесний простір пересік непримітний горобець – очі мимоволі спостерігали за його шляхом. Безвітряна погода. Тиша ставка і лиш подеколи хлюпання домашніх качок, які пролізли крізь щілину в огорожі, у прозорій воді, що аж ніяк не могла намочити їхнє пір’я. Вони лежали на прохолодній землі, лежали у формі конюшини, безглуздо дивились вгору і ні про що не думали.

І невже нікого не хвилює те, що ми тут валяємо дурня, поки, так би мовити, простий селянський народ затіває щось проти нас?

Думаю, вони вже затіяли, – підправила її Христина.

Начхати. Факт залишається фактом.

Мені б зараз вудочку... – задумливо промовив Чорний Ворон.

Вудочку? Агов! Ти хоч чуєш, про що ми тут розмовляємо?

А мені байдуже...

Може, ти ще й дозволиш себе вбити?

Чому відразу вбити? – обурилась Христина. – Що ми такого зробили, щоб нас вбивати?

Гаразд, просто замордувати.

Які ж ви, жінки, песимістичні створіння...

А ти чого кайфуєш? – Емона вже починала сердитись на його вольову безвідповідальність.

Я? Ні-і... Просто я не зациклююсь на таких дрібницях.

Дрібницях?! Ти називаєш це дрібницею?! Та нам нема де жити, нема куди піти, нас ненавидять і ми застрягли в цьому проклятому селі!

Заспокойся, істеричко. Розслабся. Народ спить, принаймні, півнароду точно, це саме найтихіше місце, навколо ні душі, качки хлюпаються, жаби квакають – ми маємо, як мінімум, півгодинки на відпочинок.

Дивись, якби це не стало нашими фатальними півгодинками.

Все буде нормально. Правда, Христю?

Мабуть.

Чорний Ворон клацнув пальцями – мовляв, я знав, що ти на моїй стороні. Потім подумав, що це вже колись було, що колись вони лежали біля води й в основному мовчали. Здається, він тоді ще курив... Ах так, це ж було зовсім недавно, буквально два дня назад. Він тоді ще сильно переживав через Сопляка... Щось його помалу починало нудити.

Пізніше до ставка прийшло на водопій стадо корів на чолі з двома пастухами-підлітками. Перш ніж піти на пастовень, вони втомлюють спрагу, бродять по воді, інколи падають в неї, качаються, потім встають і обтрушуються – бризки летять на всі боки. Пастухи ж ходять неподалік, розмахуючи лозинами, корегуючи цим естетичну форму стада. Та інколи вони піддаються спокусі: купаються чи грають в дурня на щиглі чи бажання.

Христина підвела голову.

Ходімо?

Півдня на трасі. Сонце заховалось за хмари, піднявся вітер – прохолодно. Інколи проїжджали машини. Вони не голосували: в них не було грошей. Їх не полишала думка: ,,А раптом?” Машини проходили мимо – ставало ще холодніше. Здається, вони чули грім.

Що ж нам тепер тут під дощем мокнуть? – питала Емона.

А що ти пропонуєш? – поцікавилась Христина.

Ну... Можемо хоча б під якесь дерево сховатись.

Не думаю.

Чому?

Більше шансів того, що туди вдарить блискавка.

Невже?

Фізика... Тобі не зрозуміти.

Хм!.. – Емона оглянулась. – От якби десь тут неподалік була заправка, то...

Угу. Якби-якби.

На горизонті блимнула небесна судина – блискавка. За нею пішов грім. За ним впали дощові краплі. Чорний Ворон, який весь час намагався стримувати себе, не витримав і забурмотів, прикриваючи рукою обличчя:

Сука... Життя споганив. Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу!.. Побачу – шкіру здеру.

,,І хто тут істеричка?” – подумала Емона.

Ну все, – здалась Христина. – Йдемо до Максимової землянки.

Хлопець запитально глянув на неї.

А якщо знайдуть?

Не сьогодні, точно не сьогодні.

Оселя начебто і не помітила зникнення свого господаря: всі речі були акуратно складені і не помітно, що декількох бракує, підлога виметена, односпальне ліжко застелене і навіть павутин не видно по закутках – наче спеціально для них.

Свій мокрий одяг вони повісили сушитись, а в скрині знайшли трохи сухого Максимового одягу, в який змогли переодягтися. В одній величезній кімнаті стояла піч. Вони покидали туди пару стільців, щоб розтопити її. Стало тепло. А ще у Чорного Ворона промокли усі цигарки. Він порозкладав їх на столі: хай і вони просушаться. Запалили лампу – світло стало. І дощ перестав стукати в вікно.

Було три варіанти: спати на ліжку, на печі або на лавці. Все вирішив арм-реслінг. Чорний Ворон переміг Емону, а Емона перемогла Христину. Чорний Ворон не хотів, щоби Христина спала на лавці, тому обмінявся з нею. Але Христина обмінялася з Емоною по відомим лише їй причинам.

Дай сигарету, – просила Емона.

Ти не бачиш, вони мокрі.

Одна вже ні.

Він дозволив.

Вогонь знайдеться?

Чорний Ворон підніс запальничку до сигарети.

Курити на вулицю.

Відкрив вогонь. Вона вийшла на поріг. Запах дощових крапель в повітрі в парі з тютюновим димом – романтика...

Він помітив, що зникло дві сигарети.

Христина готувала собі постіль. Чорний Ворон мовчки дивився на це.

Тобі допомогти?

Ні, не треба.

Йому здалося, що вона не вправляється.

Все ж я...

Він заскочив на припічок, туди ж, де стояла і вона, і взяв всю ініціативу на себе.

То я тепер маю тобі допомогти?

Навіщо? Для мене немає різниці – можна й так.

,,Мені догоджає, а на самого себе наплювати. Цікаво...”

Ось так це і робиться, – самозадоволено говорив Чорний Ворон. – І що ти тільки б без мене робила?

Я й не знаю, – підіграла вона йому.

Ладно, раз я тобі більше не потрібен, то я спущусь.

Почекай. А... Як ти думаєш, ми тут надовго?

Я й не знаю... Мабуть, недовго. Хоча... А що?

Нічого. Просто спитала.

Якщо тобі так кортить знати, – він присів на край, – то, як тільки будуть сприятливі умови, ми підемо звідси.

Куди? – вона сіла поруч з ним.

Куди-небудь... Можемо піти в сторону траси, там, якщо пощастить, зловимо попутку і...

А якщо не вдасться?

Чого зразу ,,не вдасться”? Вір, що вдасться і все вийде.

Відколи це в тобі живе оптимізм?

Хм!.. Відколи це в мене його немає?

Щось я раніше в тобі цього не помічала.

Може, ти ще багато чого в мені не помічала?

Може.

Тобі це треба?

Що, вже сховався? Боїшся, що я тебе викрию?

,,І вміє ж вона досягати свого!”

Мені приховувати нічого.

Та ну? Яким було твоє дитинство?

Жахливим.

А детальніше.

Неймовірно жахливим.

Зрозуміло. Коли ти почав грати?

Важко сказати. Почув гітару чи в три, чи в чотири, у сім-вісім взяв її в руки, а в тринадцять мене взяли в групу.

І як тобі там гралось?

Спочатку було важко призвичаїтись, а потім нічого – все пішло, як по маслу.

А пішов ти чому?

Група розпалась.

Що ти робив далі?

Нічого. Байдики бив.

Знову щось приховуєш.

Тобі полегшає, якщо скажу, що онанізмом?

Та ну!..

Якщо серйозно, то справді нічого не робив. Жив в своє задоволення і все.

Гаразд, коли ти почав курити?

Рано.

А пити?

Також рано.

А коли ти вперше зайнявся сексом?

Хм!.. Це все сталося приблизно в однаковий час, з інтервалом десь-так місяців два-три.

І коли...

Слухай, ти зібралась писати мою біографію?

Чом би й ні?

Не копайся в моєму минулому – краще буде.

Не інтригуй мене своїм минулим.

Я тебе взагалі не чіпав.

Він знову став схожим на їжака, от тільки ще більше замкнутим і чим більше він замикався, тим більший викликав у неї інтерес.

Одне питання, не більше.

Вона задумалась: що ж у нього таке спитати, щоб він побільше поговорив? В нього приємний тембр голосу...

В ту паузу щось промовляло до нього: „Давай, ну ж бо, зроби це! Ти ж все одно довго не витримаєш: все мріятимеш про неї, хотітимеш її, хотітимеш її тіло... Ця твоя тваринна пристрасть мучитиме тебе ще дуже довго, та ти можеш опанувати себе, тобто просто змусити її лягти під тебе. Ти ж чоловік! вона жінка, юна жінка – тут все і так ясно. Не поводься як хлопчисько – використай свій шанс. Тим паче в такий підходящий момент... Ну, сміливіше! Вам не завадять. Навіть якщо вона закричить, хто її почує? Емона курить на вулиці, а там гавкіт собак, п’яні воплі селян – їй буде не до вас. Ти лише глянь – вона просто пожирає тебе очима, так і просить, щоб ти розірвав на ній сукню, зубами стягнув ліфчик , а рукою... ну, тобі пояснювати не треба: ти і так прекрасно знаєш цей сценарій, цю п’єсу на афішах. Повір – вона не опиратиметься.” – „А як же почуття?” – наївно питає Чорний Ворон. – „А що „почуття”? При чому тут почуття?” – „Інакше я не можу.” – „Раніше міг і нічого.” – „То інше.” – „Скажи мені, яка тут різниця? Жінки – вони ж однаковісінькі! Балачки і ганчір’я, ганчір’я і балачки... обличчя та й ті однаково розмальовані!” – „Але то вона! Вона не така.” – „Та що ви кажете! Невже вона чимось відрізняється? Цікаво послухати, чим же?” – „Глузуєш?” – „Слабко сказано.” – „Мала дитина!” – „Таким ти мене створив.” – „В такому разі, я відмовляюсь з тобою говорити.” – „Чому?” – „Це схоже на божевілля.” – „Прислухатися до внутрішнього голосу – це не божевілля, це спосіб дізнатися більше про себе.” – „Так, значить, я збоченець?” – „Ні. Ти просто схиблений на цій дівчині.” – „А вона схиблена на мені?” – „Звідки мені знати? Я маю стільки ж інформації, як і ти.” – „Але ж ти звідкись знаєш, що вона мене хоче.” – „Друже мій, це очевидно! Тобі нічого шарітися і сором’язливо опускати очі – ти ж не маленький! До того ж чудово обізнаний в таких справах. Зроби з нею те, що зазвичай робиш. Повір на слово, вона більшого не варта.” – „Мені начхати на те, що ти кажеш. Вона чиста і я не затягуватиму її в бруд!” – „Ну і дурень...”

Ну, то що? – навіщось допитувалась Христина.

Що?.. Що я маю зробити?

Відповісти.

На що?

Ти мене слухав?

Я? Слухав... лише трішечки відволікся... якісь незрозумілі думки... Ти пробач, я не хотів, чесно. То що ти питала?

Я спитала, чому ти зайнявся наркоторгівлею?

А-а... Взагалі-то, я не хотів... мене змусили.

Хто?

Яка різниця? – його голос притих.

Чому ти піддався?

Не було інших варіантів. Та й тоді я був дурнішим, – що я міг зробити?

І давно ти цим займаєшся? – обережно запитувала вона.

Сім років.

Ти вживав? – мимоволі вихопилось у неї. – Вибач, що питаю, – намагалась виправитись. – Тобі, мабуть, тяжко про це говорити.

Нічого.

Він трішки помовчав, занадто не зловживаючи правом на тишу, а тоді мовив:

Тоді мені було п’ятнадцять. Спробував з цікавості... – і понеслось. Але це тривало недовго. З моєї голови швидко вибили цей дур. Не найприємніший період мого життя... Зате, після такого, ніякої спокуси.

Жодної?

Жодної.

Ні разу? – Христина присунулась до нього настільки близько, що могла легко тернутись щокою об його плече.

Ні разу, – підтвердив Чорний Ворон. З обережності він відсунувся.

Христина ж сперлася спиною об стіну. „Значить, – думала вона, – йому не подобається моя присутність. Я йому набридла. Тепер йому неприємно знаходитись поруч зі мною... або ж йому просто важко згадувати минуле. І взагалі, чому я на нього тисну? Задаю дурні питання, а він не знає, як відповісти. Краще сидітиму отак тихенько і більш не промовлю ні слова – так, принаймні, я нічим його не ображу.”

Вона сиділа і мовчала, дивилася на старе павутиння в кутку: воно таке слабке, чорне від пилі, обвисле... Жоден павук не хоче сидіти в такому кублі. А от поруч, над антресолями висить нове, щойно сплетене: ниточки пружно натягнуті, чисте, аж блистить, і зовсім непомітне для дурних мушок. Ось і зараз павучок обмотує чергову жертву в кокон й вприскує в неї шлунковий сік, аби вона шкоріше перетравилась – щось схоже на напівфабрикат, який засовуєш у мікрохвильову піч і через декілька хвилин маєш повноцінний продукт. От тільки природній процес повільніший. А мушка дзижчить, сіпається, намагається щосили вибратись, та дарма: павук вже вприскує сік. А-а-а... Боляче! Боляче! А-а...

Чого мовчиш? – занепокоївся Чорний Ворон.

А що? – Закліпали невинні оченята, які не розуміють, що від них хочуть.

Не хочеш говорити... – Він сумно опустив голову.

Ну дуже.

„Чорт! Тепер вона образилась!” І лаяв себе останніми словами, прикушуючи язика. „Молодець! – казав внутрішній голос. – З цього моменту тобі до її тіла зась!” – „Заткнись!”

Хлопець глянув на неї – вона все ще дивилася на павутинку. „А якщо я її зараз поцілую? Отак зненацька. Ні з того, ні з сього. Поцілую і все! Без попередження. Швидко, що вона не встигне нічого зрозуміти. І розтане в моїх обіймах.” Він дійсно збирався це зробити. Навіть встиг за кілька секунд роздивитися дівочі вуста – ось його ціль! Але сміливості вистачило лише сіпнутись, а далі йому перешкодила його власна рука, що сперлась між їхніми тілами. Христина звела на нього очі – він не витримав цього погляду, відвернувся. А вона посміхнулась. Звісно, їй не під силу прочитати його думки, розгадавши прихований замисел, але вона розуміла, що він винуватить себе у її мовчанці, і було дещо забавно спостерігати, як він ніяковіє з цього приводу. Він обережненько глянув на неї знову – ця легка посмішка, приязна й невинна, з кожним разом змушувала його ставати слабким. Йому здавалося, що коли її губи розтягувались, то десь натягувалась непомітна ниточка і очі... очі сяяли блискуче – в них вся загадка дійства. Як вони можуть так горіти? Чому він не згоряє в їхньому огні? Це відчуття з’являлося в нього кожен раз, коли вона посміхалася. Вуста розтягувались, очі запалювались – він шаленів; вуста відпружувались, блиск потухав – начебто заспокоївся. Та через деякий час це повторювалось – і знову трепет внизу живота. Зараз те саме: дивився на губи, на очі – йому не по собі. „Та вона ще зовсім дитина!” – так він думав, бо завжди був переконаним, що посміхатися можуть тільки діти: вони нічого не знають про життя, тому й радіють йому. „Душа в неї точнісінько, як у дитини – наївна і чутлива. Її потрібно оберігати.”

Чорний Ворон взяв в руку шмат чорного вугілля, ліниво виводив ним каракулі на стіні. То були звичайні лінії: вони пересікались, проходили поруч, закручувались в петлі, або ж не мали початку й кінця. Потім вже почали вимальовуватись окремі картинки – нерозбірливий, незрозумілий навіть йому набір рисок. З часом вони ставали все більш чіткішими.

Христина зацікавилась. Не повертаючи повністю голови, вона спостерігала за його рукою, за кожним рухом кисті, довгих тонких пальців... Він намалював жіночу фігуру і над нею написав: „Це ти.” Вона посміхнулась. Взявши інший шматочок вугілля, дівчина відповіла йому якоюсь закарлючкою та написом „А це ти”, і домалювала смайлик. „Не схоже,” – написав він. „Твоє також.” – „Принаймні, більше схоже на оригінал”... Отакі розмови на стінах.

В мене стерлось вугілля... Можеш відламати шматочок від свого?

І Чорний Ворон переламав, проте не поспішав віддавати. Він завмер, наче в очікуванні чогось, наче чекав на голос зверху, який підкаже, що робити далі.

Ну? Даєш?

Він простягає долоню і, тільки-но її рука торкається його пальців, раптом закриває її. Потім встає на припічок, якось дивно дивиться на неї, з підступом чи хитрістю, як злодій перед здійсненням свого геніального плану.

Тобі потрібно, ти і візьми.

Та перед тим, як вона схопить його, він робить крок назад і успішно приземляється на ноги. Мов кіт... Вона йде за ним, але він відступає; вона прискорює крок, а він біжить від неї – вона гониться за ним по всій землянці. Він же топчеться по ліжку, проковзує під столом, схоплює дівчину за талію і закручує її, аби в неї запаморочилось в голові, забігає за лавку і ставить її впоперек дороги, щоб Христина оминула її, дражниться, насміхається – поводить себе, як дитина. Не вистачає лише щирого дитячого сміху.

Він трішки заспокоюється, коли їй вдається загнати його в куток і притулити до стіни, але й тут він не поступається, не здається, не віддає... Вони хекали, в них грайливий настрій, вони готові далі продовжувати дурачитись, бо їм це подобається, вони хочуть цього і їм непогано разом... Як це важливо у скрутний час знову почуватися шаленими і безтурботними. Хай буде, що повинно бути, хай течіє несе їх у своєму хвості, хай хоч метеорит впаде на їхні голови – це неважливо. Він ковтає нові відчуття, а вона обожнює бачити його таким – справжнім.

На тобі зараз є ліфчик? – невимушено запитав він.

Вона не очікувала такого питання, тому не змогла відразу дібрати слів, щоб відповісти.

Зніми.

Перед тобою?

Так. Хіба ти соромишся?

Не хочу знімати футболки.

А ти й не знімай – витягни через рукав.

Вона все ще не наважувалась. Він вирішив допомогти: підступив ближче, однією рукою задер ззаду футболку, оголив їй спину, наосліп намацав застібку і легким порухом руки розстебнув її. Потім стояв і дивився, як вона розтягує шлейки й звільняє від них свої плечі, просовуючи крізь них руки, через лівий рукав виймає ліфчик і кладе його на стіл, при цьому не зводить очей з хлопця – ну що? задоволений?

Навіщо це було?

Він нахиляється до її вуха.

Тепер я бачу твої стирчащі соски.

Він явно тріумфував, що змусив її щічки покритися рум’янцем, і вона сердилась на нього за це.

А ти візьми і поголися.

Навіщо?

Вигляд у тебе кепський.

Нічого, переживу.

Ні, ти поголишся.

І чому ж це?

Я ж зняла ліфчик.

Це ще нічого не означає.

Ще й як означає! Послуга за послугу.

Подумаєш... Хочеш, я віддам тобі шматочок вугілля?

Мені воно не потрібне... Мені потрібно, щоб ти поголився.

Гаразд, за однієї умови: ти зі мною переспиш.

Ти знаєш, що я цього не зроблю.

Тому так цього і хочу.

Ти серйозно?

Ні, абсолютно ні.

Дражнишся?

Цілком можливо... Зніми трусики.

Не наглій.

Боїшся?

А поголитися слабо?

Ти знову...

Поки свого не доб’юся, я від тебе не відчеплюсь.

Хм-м... Чисто, як у моїх сексуальних фантазіях.

Не змінюй теми.

Тебе розмови про секс ставлять у незручне становище?

Ні, просто зараз ти заговорюєш мені зуби.

Хіба не можна?

Не можна.

Дарма... Я б тобі багато чого порозказував.

Іншим разом.

Що нам заважає поговорити про це зараз?

Ти якраз збираєшся шукати бритву.

Скрипнули вхідні двері.

Що ви тут розходились? – Емона розбила їхній світ. – Бігаєте, шумите... Якби я не була з вами знайома, подумала б, що ви тут трахалися.

От бачиш, я не один такий.

Переведення стрілок.

Так що ж ви тут все таки робили? – говорила Емона, оглядаючи залишений після них безлад.

Да так, нічого... Я намірився поголитися.

Він відступив від стіни й положив на стіл два шматочки вугілля.

Сон його не брав. Закриваючи очі, Чорний Ворон бачив вогнище, а відкриваючи, йому ввижалось те саме на чорному тлі ночі. Ще й досі він переживав вранішній шок і ніяк не міг опам’ятатися. Вдень він хоч якось відволікався, розмовляючи з дівчатами, але з наступом темряви він дедалі більше боявся світанку, щоб тим селянам не здумалось зробити другу спробу. „Та вони можуть прийти за нами і вночі, заставши нас зненацька,” – припустив Чорний Ворон й миттю злякався своєї думки. Як би йому хотілось переключитися на щось інше, аби тільки не мучити себе цими підозрами.

Він перевернувся на другий бік, але думки залишились ті самі. Тоді він намагається сам себе відволікти: ,,Щось тут неправильно. Чесне слово, це не повинно бути не так. Ми не мали б тут бути і тривожитись за завтрашній день, а я не мав би так мучитись. Я себе мучаю, бо сам собі ворог і роблю все не так, як цього хочу. Я і є той паразит, що труїть моє життя. Такий мій шлях. Я не можу зійти з нього, адже не знаю я іншої дороги і не знаю, куди приведе ця чи інша стежка. Відчуваю себе нікчемою. Руки мої в крові, в чужій крові та й в моїй також. Якщо я завтра не помру, моя совість згризе мене зсередини. Зате тепер я впевнений, що вона в мене є...

...Я не хочу спати. Не тому, що я почуваюся бадьорим і сповненим сил. Ні, я втомлений, як собака. Я не хочу бачити сни. Все через той чудернацький сон, що приснився мені минулої ночі. Початок був начебто нормальним: мій повсякденний день з тими самим обличчями, що вони мені вже остогидли, що хочеться блювати кривавим жовчним соком. Навіть деталі ті самі, хіба що загальний фон інший та й саме сприйняття подій трішки покосилось... А так все те ж саме. І раптом захотілось потрахатись, причому це бажання було настільки сильним, що мені й байдуже з ким, аби було живе чуттєве тіло. Пам’ятаю, що я кидався на кожного, хто траплявся на моєму шляху, але всі поводились так, ніби не помічали мене. Ніхто не хотів мене, не хотів втамувати мою спрагу. Випадково я побачив когось у тіні, когось дуже сором’язливого й відлюдкуватого, і я подумав, що це саме те, що потрібно. Ким воно було, я особливо не приглядався – воно просто розставило ноги і я ткнувся туди ротом. Потім був кислуватий присмак на кінчику язика. Як у розсольнику. А коли я підняв голову, то побачив себе. Неймовірно, я трахався сам з собою! смоктав у себе! Нібито я розділився на дві частини і одна, брутальна, намагалася згвалтувати іншу, більш гуманістичну, раціональну й романтичну... За сонником це, мабуть, означало би, що мені варто розібратися в собі, звернутися до свого внутрішнього ,,я”, поговорити з ним начистоту... Це якщо надто глибоко копати. Скоріше за все, це можна трактувати як не використану сексуальну енергією, яка скопилась в мені. Вона кричить в моє вухо: Я ХОЧУ СЕКСУ! Я, звісно, не проти, але... Іди до біса. Мій особистий діагноз такий: збоченцю збоченські сни. І ще одне: дня два-три мене буде нудити від самої згадки про секс...

...Все це надто швидко відбувається – я не встигаю аналізувати. Останніми днями я почуваюсь не то кочівником, не то зеком, хоча великої різниці між ними не бачу. Перед моїми очима пропливло безліч безликих людей з їхніми безликими дітьми і безликими собаками (чи з якою вони там тварюкою живуть). Нічого з цього я не зрозумів... От, наприклад, чому вони, стоячи на зупинці, витріщаються в одну точку? Що там такого інтересного? А то складається враження, ніби там бігає обкурене теля, вдягнуте в жіночі панталони. Чесне слово, здається. Хоча, можливо, воно так і є, лиш з однією різницею – це відбувається в їхній голові. Просто так, щоб розважитись. Та щось я сумніваюсь, що вони можуть до такого задуматись. Моя уява хвора, тому я можу собі дозволити і більші фантазії, а в них все надто примітивно, аж підтошнює... Принаймні, я ще не зустрічав таких людей, від балачок яких в мене відвисає щелепа. І не болить голова. І не хочеться випити. Викурити кальян... Ненавиджу це середовище і ненавиджу себе, що народився в ньому з іншим баченням світу...

...Про що я думаю? Я можу обманювати інших, але обманювати себе дуже важко. Ефект самонавіювання, звісно, дієвий спосіб – без сумніву – от тільки в мене від цього болить голова... Так, мені потрібна ВОНА. Щодня я це все більше розумію. Мене манить її запах. Я чую його навіть звідси – її шкіра пахне весняним дощем, і я отримую задоволення від цього, більше насолоди від одного вдиху, ніж отримував коли-небудь раніше. Я стаю божевільним, дурним і божевільним, а також сентиментальним. Ненавиджу себе сентиментальним, хоча їй, видно, навпаки. Здається, я їй подобаюся таким... Як не крути, а це все ж частина моєї суті.

Цікаво, чи думає вона про мене, хай навіть не так, як я? Нічого непристойного. Хоча, чесно кажучи, якби не Емона, я б її давно вже згвалтував... ні, не думаю... Та що тут приховувати? Звісно, що згвалтував би – без сумніву. Але ніжно... А потім наклав би на себе руки: тільки через те, що посмів вдихнути її глибше. Хоча я б задовольнився і тим, щоб просто полежати поруч, поки вона спить, подивитись, як вона дихає уві сні і говорити з нею про особисте, коли вона мене не чує... Я б їй шепнув: ,,Я завжди належатиму тобі”...

Бісова сентиментальність...

Ой, зараз би чогось з’їсти, а то не пам’ятаю, коли останній раз щось їв. Так ось через що в голову лізуть всякі дурниці... І чому цей Максим нічого нам не залишив? Мабуть, усю їжу з собою забрав! Зустрінься ти мені ще раз і я подивлюсь якого кольору в тебе нутрощі.”

Тут недалеко роздався лай, який підхопили й інші собаки, дружньо заполонивши своїм гавкотом кожен куток села. Чорний Ворон перечекав, доки вони стихнуть, але тоді йому вже не хотілось повертатись до своїх роздумів. „Я просто БОЖЕВІЛЬНИЙ...” Він перевернувся на бік і скотився на підлогу. Голосно впав. Вдарився носом. Тихо залаявся. Ліг на спину, прислухався – начебто, нікого не розбудив. Трішки полежав. Нив лівий бік, тяжко дихав ніс. Прохолодна підлога морозила спину. Думав повернутися на лавку. Потім махнув рукою – і так заснув.

X

З-за горизонту з’явилось сонне сонце і, доки масивні хмари не затиснули його в своїх обіймах, воно встигло освітити єдиним променем долину, в центрі якої розляглося село. Ніхто ще не ходив по вулицях, ніхто не клопотався біля худоби, лише молодий півень, вилізши через вилазку із курятника, на повну силу горланив у дворі. А на порозі мирно спало щеня, та після такого відважного крику вмить підскочило, розізлилось. Воно вертіло головою, дивилось по сторонам, аж поки не зрозуміло, звідки йшов цей звук. Потягнувши лапку, щеня зіскочило з порога, підійшло до хвіртки, за якою з розпушеним хвостом та самовпевнено піднятим дзьобом ходив цей гордій, протиснулось маленьким тільцем через шпарину і накинувся на півня. Півень же, зачувши, як на нього хтось біжить, перелетів через огорожу й опинився на городі. Щеня тільки поскавчало біля дерев’яного забору писклявим голосочком, подряпало його кігтями, просячись, щоб його випустили. Стомившись, воно знову вляглося на затоптаній доріжці на порозі. Та не встигли його очі опуститись, як двері відчинились, чиясь нога випхала в пилюку, позаду чулось цокотіння відер і тиха лайка.

Приблизно в такий час і прокинулась Христина. Зарано, як на її думку. Позіхнула, потягнулась – щоранковий ритуал. Під її ногами заскрипіла підлога. Глянула на антресолі – на краю звисав її ліфчик. ,,Це ж, напевно, всю ніч на нього дивився, як на свій трофей.” Самого ж ,,переможця” не було. Вона встала на лавочку, зняла ліфчик і тихенько опустила на підлогу спочатку одну ніжку, потім іншу. Забрала з стільця сукню. Переодяглась.

Дівчина вийшла на подвір’я, на сонливе вологе подвір’я. Ще разочок потягнулась, тягнучись всім тілом до неба, а надто руками – так хочеться вчепитись ними в хмари і повиснути на кілька хвилин в невагомості! Сіла на лавку, підібгавши під себе ноги – тут вона чимось нагадувала русалку.

Вона думала про домовиків. Дивні ж вони все таки створіння: живуть у шафі, де ніколи не прибирається й тому забагато пилі (цікаво, чому вони не чхають?), допомагають приземленим людям тримати їхній дім в порядку, і, ображаючись, ховають ключі. Але суть не в тому. Просто вони єдині, хто народжується вже старими. Впродовж свого життя вони молодшають, а коли перетворюються в немовлят – вмирають. Для них їхня місія, як виправні роботи для ув’язненого – коректування грішної душі. Тобто, домовики – це люди, тільки в іншій подобі. Робота нелегка, проте лише так вони зможуть нарешті переродитись і знову стати людьми в новому житті. Стати правильними людьми. Зрештою, їм пощастило – інші відразу йдуть в пекло.

Потім почулись кроки, шарудіння трави. Звідкільсь повертався Чорний Ворон, насвистуючи якусь мелодію та роздивляючись навкруги. „А все таки село тут гарне!” – подумав він в ту мить. В руці відро, через плече перекинута вудочка – ходив на риболовлю. Все необхідне він знайшов за землянкою, воно було прикрите шифером. Христина пішла йому на зустріч.

Ти рано сьогодні встав, – казала вона, прикладаючи свою долоню до його холодної щоки. – Змерз, напевно?

Нічого страшного. Я якось відразу звик. А от ти могла б і поспати. Навіщо будити себе на світанку?

Я ще встигну виспатись, – вона глянула на відерце з рибою. – Тобі допомогти?

Він віддав їй вудочку.

У дворі всі посідали на лавочку, взяли в руки ножі, поставили відро й величезну миску – чистили рибу. Вона була малою. Її довжина приблизно дорівнювала відстані між великим середнім пальцями – карасики! Зате їх було багато. Поки вони чистили, у кожного як мінімум чотири рази пробурчало в животі.

Треба розвести багаття, – першою мовила Емона. – А ще знайти хмиз.

І кілька газет, – додав Чорний Ворон.

На вогні риба, що дозволила скинути з себе луску і засолити, голосно шкварчала, плювалась олією, та все ж просмажилась.

Їли мовчки.

Дівчата, – раптом обізвався Чорний Ворон по закінченню трапези, – ми ж тут, чорт забирай, до скону сидітимемо!

І що ж ти пропонуєш? – пильно глянула на нього Емона.

Я? Нічого. Хіба я виступав з якою-небудь пропозицією?

Так навіщо голос подав? Сидів би і мовчав. Ми це й без тебе знаємо.

Чорний Ворон хотів щось на це відповісти, щось обурливе й лайливе, але був не в силі створювати новий скандал – надто задоволеним був його шлунок. Мовчав разом з усіма.

Цікаво, а якою буде наша старість у цьому селі? – задумливо мовила Христина.

Мабуть, не такою привабливою, як молодість, – припустила Емона. – Запилена, смердюча, проте заслужена.

Чому „мабуть”? – запитав Чорний Ворон. – Такою вона і буде. Ставлю свою запальничку, що так воно і буде. От я, наприклад, відрощу бороду.

Христина прикрила рукою рота, щоб не розсміятись, уявляючи його з бородою. Яким він був би смішним, якби йому зараз приліпити її на лице!

Не стригся б... – Емона також це уявляла.

Саме так! Не стригся, не брився, не мився!

І заріс би мохами!

Він задумався.

А що? Можна й так. Романтика...

Самі очі палатимуть.

А в мене була б довга коса по пояс, – фантазувала Христина. – Можливо, навіть довша. Іще фартушок у жирових плямах, засмаглі, змарнілі руки і жахливий цилюліт.

От я б взагалі побрила голову. Налисо!

А під руками не голила? – поцікавився Чорний Ворон.

Та ну його! Не буду. Начхати на красу!

Правильно!

Та це б не заважало мені водити на сіновал молоденьких хлопчиків.

Розпусниця...

Щаститиме ж тобі. Я ж, напевно, особистого життя не матиму.

Чому?

Не буде коли. Від безділля занурюсь у домашні клопоти, звикну, а там і перехочеться.

А ти так зможеш? – повернулась Емона до Чорного Ворона.

Я? Ніколи! Так і буду бігати старечим маразматиком за кожною спідницею з красивими ніжками.

Хто б казав, майбутній любителю віагри.

Та що з того? Я ж не дожену! Ті ніжки так швидко бігатимуть... Вже уявляю, як вони тікатимуть від такого божевільного старичка, в якому прокинулось раптове сексуальне бажання.

Може, від твого запаморочливого запаху в них закрутиться в голові – це і буде твоїм останнім шансом, – припустила Христина.

Тоді я ще й якось проживу.

Слідкуй лише, аби серце у відповідальний момент не зупинилося, – докинула Емона.

І не перебільш з віагрою.

Понеслось...

От я можу у відчаї відрізати собі мізинця на правій нозі!

А я щовечора фарбуватимусь, як трансвестит, і плакатиму перед дзеркалом.

Я ж розгулюватиму по вулицях з вкраденою пляшкою в руках і проситиму милості, а якщо не даватимуть – посилатиму прокльони.

Мені буде цікавим особисте життя людей і я підглядатиму за ними у вікнах, а потім намагатимусь повторити це з першим зустрічним. Причому мені буде начхати з хлопцем чи з дівчиною.

Я навчусь лаятись, як баба на базарі, й на кожне слово відповідатиму матом.

Це я тебе цьому навчу!

І завжди перед сном я випиватиму дві... ні, три... та що там! П’ять склянок води і ставитиму під ліжко здоровенний горщик.

А я купатимусь у молоці.

А я здуру потім питиму це молоко!

Що?!

Нічого...

Тоді в мене буде склероз! От підстрижу вівцю, забуду і знову підстрижу.

А я... а я... чорт, не знаю, що таке придумати. Хоча ні, знаю!..

І їхні розмови продовжувалися. Так вони забули про агресію місцевих, про те, що їх зрадили і пограбували, що відбились від дороги і навряд чи знову її знайдуть, і навіть про вечерю. Ця забавка розважила їх, освіжила, заспокоїла і додала нових сил, свіжого продиху. Доки вони не зрозуміли, наскільки тяжким є їхнє теперішнє положення, невпевнений стук по дверям змусив звернути на нього увагу. Всі повернули голови – на порозі стояв хлопчина, на вигляд років не більше десяти, у заношеній, розтягнутій майці і вимазаних брудом дощових калюж шортах.

Чого тобі?

Замісник голови сільської ради хоче вас всіх бачити у своєму кабінеті, – швидко, як новорічний віршик, проказав хлопчина.

Вони недовірливо переглянулись.

Показуй дорогу.

Хлопчик миттю вийшов на подвір’я, не встигли вони й піднятись з лавки.

„А молодці! – думав Чорний Ворон, йдучи вулицею. – Самим боязко, так прислали цього шмаркача. Що ж буде далі?”

Раптом хлопчик спинився біля сільської ради.

Вам туди, – показав він рукою на ту будівлю. – Другий поверх, останні двері справа по коридору.

Чорний Ворон похлопав його по плечу.

Можеш бути вільним.

Вони пішли, а хлопчик ще трохи постояв, мов зачарований, поки хтось із шпани не покликав його грати в футбол.

В кінці коридору знаходився кабінет сільського голови. Звичайний собі кабінет радянського типу – таких повно в адміністративних центрах невеликих селищ.

Прошу сідати.

Вони опустились на канапу.

Сільський голова спершу ніби не помічав їх, дивився кудись над їхніми головами, роблячи вигляд, що споглядає картину, а сам думав, як би йому звільнитися сьогодні раніше і поїхати до свого товариша в сусіднє село пограти в шахи... ну, і напитися – як завжди.

Що ж це ви робите? – замріяно мовив він, беручи ферзя у своїй уяві. – Що ж ви нашому селу шкоду приносите? Як вам не соромно? Як ви...

Стоп, стоп! – перебив його Чорний Ворон. – Чому відразу ми?

А хто? – голова різко глипнув на них очима.

Я там знаю хто.

Я також не знаю. І секретар мій не знає, і комбайнер не знає, і бабусі на лавочках не знають... Хто ж має знати? Га? Я у вас питаю: хто?

А не треба в нас питати.

Так-так-так... – застукав він пальцями по столу. – Становиться дедалі цікавіше...

Його очі ставали дедалі хитрішими.

Ви причетні?

До чого?

До того.

Ні.

Ага! – він клацнув пальцями. – Тут то ви й попались.

На чому?

Все, годі гратися, – яка гра? Гра ще навіть не починалась. – Скажіть, ви знаєте Коркова?

Вони втрьох переглянулись між собою.

Поняття не маємо хто це такий.

Ось, ось вона – людська безвідповідальність!.. А він вас знає, дуже добре знає. У нього ж тепер стільки часу, щоб всіх позгадувати!

Ми не розуміємо до чого ви хилите.

Ах, не розумієте... Що ж, тільки для вас особисто я нагадаю вам позавчорашній день: ваш приїзд, вулиця села, машина, чоловік...

Так це ви про того, хто мало під колеса не потрапив?

Саме про нього. Бідний Корков...

А він, вибачте, помер? – несміливо, з деяким острахом спитала Христина.

Тьху-тьху-тьху! – голова тричі плюнув через плече й стільки ж постікав по своєму дерев’яному столі. – Боже збав, такого чоловіка відібрати! Добрий, працьовитий чолов’яга... Рук не покладає за роботою! А ви...

А що ми?

Вбити його захотіли, так?

Та якого чорта він нам здавався?! – підстрибнула від обурення Емона. – Ми його вперше в житті бачили, так навіщо нам це?!

З обох боків її взяли трохи вище ліктя й посадили назад. ,,Тільки давай без нервів, – радив їй Чорний Ворон пошепки. – Ще не вистачало, що нас через твою імпульсивність тут зразу ж розстріляли!”

Значить так: в мене ціле село свідків, без вини ви звідси все одно не вийдете, тому не варто навіть сперечатися. У вас є лише два виходи: або зізнатись, або з вами розправляться мої люди. Який вибираємо? Ну?

Стоп, – Христина пробуває налагодити контакт, – спершу проаналізуємо все по порядку. Свідки є? Прекрасно. Що вони можуть розповісти й підтвердити? Нумо, розкажіть нам!

Е-е... Ви викупили машину у Ковальського...

Добре, далі.

Голова почувався п’ятикласником, який не вивчив домашнє завдання і його якраз визвали до дошки.

Кхм-кхм... Ви... котили її... по вулиці...

Він не розумів, до чого це розповідає, і від цього ще більше нервував.

Чудово. Що було потім?

Ну, ви знаєте... – вимовив як трієчник на екзамені.

А ви?

І я. Потім ви стали і...

І?..

І? – Чорний Ворон ключився в процес затюкання сільського голови: подумав, що з колективними зусиллями він швидше розколеться.

Емона також так подумала, проте показувала це лише своїм виглядом.

...і спитали дорогу.

Дивовижно, як швидко поширюється інформація в тісному колі односельчан, чи не правда?

Правильно... правильно. А тоді?..

Тут його язик онімів, обличчя перекривило, а очі округлились, вирячились, неначе він сидів на унітазі.

Ой... – тільки й зміг видавити з себе.

Потім настав одиничний напад гикавки й він прикрив рот долонею. Аби не дозволити цьому повторитись, він взяв склянку води і залпом осушив її, як чарку горілки. Здається, навіть скривився так само. За тим піднявся, нервово заходив по кімнаті. Розуміючи, що від нього чекають якихось дій, присів на край столу з виглядом оптольмонога, що вперше побачив тостер, і уточнив:

Так ви не... – коротко і ясно.

Всі троє синхронно покрутили головами. Чоловік харкнув на підлогу. ,,Бісові бабки на лавочках! Теж мені ,,достовірне джерело інформації”! Вам би тільки на дорозі насіння продавати...”

Що ж це значить?.. Ви ні в чому не винні, а все село намірилось вас убити?

Ми в курсі, – зіронізувала Емона.

Що ж тепер робити?.. – ворухнув сільський голова сухими губами.

Може, розказати їм що й до чого? – відізвався Чорний Ворон. – Хай відчепляться від нас!

Марна справа: якщо вони щось вбили собі в голову, то це вже назавжди...

,,Ми помремо дурною насильницькою смертю. А я так хотів кинутися під поїзд!.. Тьху!”

Вам потрібно їхати звідси і їхати негайно.

Як же ми поїдемо? В нас ні транспорту, і грошей!

Чоловік зітхнув і відвернувся до вікна. Він міг би підкинути їм трохи грошенят – сума не така все ж велика. Але його дружина (ох, його дружина!) перераховує й ставить на облік кожну копійку, що завалялась в його кишенях. Якщо вона не дорахується більше, ніж півсотні, буде скандал – крики, суперечки, розбитий посуд й тріщання в голові до самого ранку. Розказати, куди подів гроші, він також не міг – вона миттю розпатякає все по селу, підуть чутки, що він вже не справляється зі своїми обов’язками, на нього почнуть косо дивитися (як на зрадника!), поки він не витримає й не піде... в небуття. Ні, такий сценарій не піде. Потрібно придумати щось інше.

Він глянув вниз. У дворику сільської ради під клейонкою стоїть старий, давно неїжджений автомобіль. Здається, там ще залишилось трохи бензину...

Дістав з шухляди ключі й положив їх на стіл. Знову повернувся до вікна.

Вийдете через чорний хід, побачите авто під сірою клейонкою з вицвілим малюнком метеликів – то ваше. Забирайте його і їдьте собі! Щоб я вас тут більше не бачив.

Сільський голова повертається – нікого.

Це був звичайний фургончик, привид з кінця шістдесятих, німецький повстанець проти війни, носій храму миру та любові. Ззовні покритий іржею, всередині – охайний. Під кріслом водія – порожня пляшка. Схоже, що сільський голова частенько сюди навідувався. Сидів, відпочивав, думав про високе, ховався від дружини... Можна буде коли-небудь в майбутньому прикрасити його червоними шкіряними сидіннями (вона так мріє про червоний шкіряний диван), низ постелити махровим зеленим килимом, верх – ніжно-блакитним, кермо оббити синьою бахромою, на дзеркало заднього виду почепити знак миру, а все інше розмалювати барвистими квітами. І вийде така собі хіпівська ностальгія. Чорний Ворон начепить окуляри, як у Джона Леннона, зав’яже бандану, візьме гітару. Вони будуть їздити по світу, плести намистинки і продавати їх – цим і житимуть. Ці намистинки будуть усюди. Вони прилипатимуть до їхніх босих стіп. Одного разу на три хвилини вона перестане плести – він гратиме ,,Michelle”.

А ще вона зрозуміла одне: їй подобається, як він веде машину.

Одиноко стоїть заправка, немов покинута перед весіллям наречена. Поруч вірна подружка – міні-маркет з найнеобхіднішими у дорозі речами. Нічого особливого: мінеральні води, сухарики, консерви, цигарки, журнали, шоколад, слабоалкогольки, пластівці, полуничне молоко, заморожені, котлети, зефір, набір олівців, тампони, носовички, аспірин, кава, проносне, музичні касети, презервативи і навіть одна спіраль невідомого року виробництва, а ще цвіль на стелі, жуйка на стелажах, недопалки під ногами, таргани під настільною лампою, і це не рахуючи специфічного запаху та загидженого сортиру. І в цій теплиці ще знаходиться одна жива істота (ні, це не фікус) – бензоколонщик, він же касир, він же власник цієї заправки. Уніформа, окуляри, ,,їжачок” на голові, ластовиння на носі. Він катається на стільці, обпершись ногами об стіл та затиснувши цигарку між зубами. Розглядає картинки в чоловічому журналі. Зацікавлено розглядає. Надто зацікавлено. Однією рукою тримає провокативний журнал, іншою – пестить себе в області геніталей... Раптом цю ідилію перериває гудіння автомобільного двигуна. Він падає з стільця. Лежачи на підлозі, додумується плюнути на цигарку й остаточно погасити об ніжку стола. Дістає освіжувач повітря й розпилює навколо себе. ,,Про всяк випадок,” – думає й підводиться. Йому не раз приходило в голову, що простіше було б просто здерти стенд з правилами безпеки й ні про що не думати. Та все якось забував...

Він вийшов зі свого сховку й, неначе каторжник, пішов працювати. Біля трейлеру стояли двоє: хлопець і дівчина. Хлопець схилився на дверцята, схрестив руки на грудях і неупереджено дивився вперед, час від часу щось відповідаючи дівчині, не повертаючи до неї голови. Дівчина була в точно такій же позі й щось говорила йому, стараючись зберігати спокій, проте по очам видно було, що вона нервує. Він же тільки відмахувався.

Повний бак, – сказав він, увертаючись від її питань.

Заправник кивнув. Поки він заправляв, чув такий діалог:

Не переживай, все буде гаразд, – запевняв хлопець.

Це тупо.

Ти навіть не знаєш, що я задумав.

Щоб ти не задумав, це тупо.

Мені начхати на твою думку щодо цього. Робитиму, як знаю.

Дивися, як би це не перетворилось в помилку... фатальну.

Ти перебільшуєш.

Нічого страшного.

Нічого страшного з тобою не трапиться, якщо перестанеш мені допікати й трішечки розслабишся... До речі, давай щось візьмемо в дорогу, аби знову не залишитись без вечері.

Вони пішли до міні-маркету. Бензоколонщик послідував за ними, і поки вони ходили між стелажами, прибрав своє місце, щоб не видавати ознак (а тим паче причин) свого сьогоднішнього падіння. Взяли не багато: кефір, крекери, печиво з родзинками, три пачки сухофруктів й чотири пляшки пива.

Це все? – дурне питання, яке звикли задавати усі продавці.

Так.

Прийшов час розплачуватись. Христина мимоволі напружилась й відвернулась. Вона не могла дивитися на це. А він просто дістав з кишені маленьку ампулу з білим порошечком і простягну його заправнику-касиру. Той відкрив ковпачок, взяв кілька порошинок собі на мезинець й зслизав їх язиком. Потім задоволено кивнув – ставка була прийнята.

Що це було? – запитала Христина, коли вони вийшли.

А що таке?

Ти... ти дав йому наркотик.

А що, по-твоєму, я мав би зробити?

Ну... не давати йому наркотик.

Тоді у нас не було б бензину і ми нікуди не змогли б поїхати.

Що на це сказати? Він був правим.

Скільки ще в тебе? – різко запитала вона.

Тобі навіщо?

Скільки?!

Одна!

Не бреши!

Одна!

Винюхав усі?

Я не наркоман... – майже пошепки відповів Чорний Ворон.

Ти ним був і в тебе залишилась прив’язаність.

Це було давно.

Тобі легко зірватись, – Христина зробила глибокий вдих та швидкий видих. – І будь-яка дурниця може знову зіштовхнути тебе.

Чому ти так думаєш?

Бо ти... ти... ти, через свої слабкості, вбив свого найкращого друга!

Я тебе захищав! – мало не криком виказав він.

Христина була просто ошелешена. А в нього починало крутити в животі.

Так, значить... – тремтливим, перериваючим голосом мовила вона. – Я винна у його смерті... Це я... я вбила його...

Ні, не ти, – більш лагідніше говорив він. – Пістолет був у моїй руці, я спустив курок. Не твоя вина, що він тебе підставив. Така в нього доля: якби не я, його застрелив би хтось інший. Це навіть добре, що роль вбивці дісталась мені, а не якомусь негіднику, – голос Чорного Ворона остаточно стих. За час мовчанки ніхто не насмілився щось сказати. Нарешті він підняв очі і запитав: –Вивернути кишені?

Не треба.

Він не послухався. Проте дістав лише одну річ із внутрішньої кишені куртки і простягнув її Христині. Вона пізнала маленьку книжечку у темно-синій шкіряній обгортці – її записник. Несміливо прийнявши його з рук, вона швидко гортала сторінки, але всі вони були розмиті. Тільки в самому кінці та й в середині на кількох сторінках можна було розібрати окремі слова.

Якби знав, що буде дощ, я б його заховав і він би не намок. А так...

„Він його зберіг, – думала вона, – це його він не покинув в машині. Не зміг... Він тримав його у своїй кишені, близько до себе, до свого тіла, до серця... Він спав з ним, можливо, перечитував, сховавшись від очей, він грів ним душу, він ховав його від мене, щоб одного дня драматично вручити мені, як подарунок, він... він... такий милий, такий хороший... зашарівся, засоромився... вії невинно опустив, свої чарівні вії, якими прикрив свої прекрасні очі... Як я їх люблю, ці проникливі зелені очі, як я їх обожнюю...” А ще вона хотіла його поцілувати. Трішки невпевнено, майже по-дитячому наївно, але все ж торкнутися вустами до його шкіри виглядало заманливо.

Ходімо.

Правильно, нічого тут мріяти на пустому місці.

Ступивши три кроки, Чорний Ворон раптом зупинився, повернувся до неї обличчям, тримаючи в руці останню ампулу – ,,пароль для входу в завуалену реальність”.

Щоб ти не казала, так буде краще.

Впустив ампулу на землю. Розвернувся і ніби ненароком розтоптав її.

...Емона ввімкнула магнітолу (і як вона вціліла? незрозуміло). Поки вони топталися й ходили туди-сюди, вона слухала музику, вільно розкинувшись на задньому сидінні. Лише так вона по-справжньому розслабилися. Ці дні були для неї занадто важкими. Зайві нерви, зайві емоції...

...Останній день моєї свободи, Коли я можу дихати вільно. Остання ейфорія моєї дороги Перед тим, як вмиратиму повільно...

Інколи випадково почуті слова можуть стати пророчими.

Різко відчинились дверцята, звук зменшився до нуля, а їй в руки потрапив пакет з купленим у міні-маркеті.

Чудово, – не замислюючись, промовила вона, розглядаючи його вміст.

Чудово, – підтвердив Чорний Ворон, вмощуючись в крісло.

Чудово, – сказала Христина. Просто так, за компанію.

Авто зупинилось на околицях одного з попутних міст. До Індлеса залишалась година їзди і всі не в змозі витримати цю годину. Заїхали на стоянку першого ж дешевого готелю, але ночувати там не збиралися. Для них спати під мерехтливим світлом яскравої вивіски було куди спокійніше, ніж в темноті і повній невідомості.

Емона бачила привабливим понишпорити по автоматах з їжею та напоями, що стояли майже біля кожних дверей, і перевірити свої вуличні навики зламувати подібні механізми. Перед цим вона пообіцяла нагодувати не тільки їх, а й вуличних дворняг.

Христина сиділа на тротуарі біля машини. Її трішки непокоїло, що вона залишилась сама. Чому вона сама? Де Чорний Ворон? Але дуже скоро помітила його. Чомусь він був з каністрою в одній руці та шматком шланги в іншій і направлявся в ту сторону, звідки вони щойно приїхали. Вона поквапилась наздогнати його.

Де взяв каністру? – спитала дівчина, йдучи з ним в ногу.

В багажнику, – відповідав він так, начебто в нього це питають щодня.

А шланг?

На дорозі.

І куди ти з ними йдеш?

Зливати бензин.

Чому туди? Біля готелю, начебто, теж машини стоять.

Але якщо помітять, важче буде втекти. А там, я бачив, за ними ніхто й не дивиться. До того ж цілковита темрява.

Можна з тобою?

Навіщо? Якщо будемо вдвох, когось точно впіймають.

А якщо не впіймають? Я ж для того і піду, щоб дивиться, аби нас ніхто не підловив.

„Нас... – подумав Чорний Ворон. – Хм, а звучить!”

Ну, якщо тільки для цього, то, думаю, можна.

Вони підійшли до авто зупинки, яка повністю була заповнена автомобілями різних марок різної вартості. Вони пристали до першої ж і потихеньку зливали бензин в каністру. Чорний Ворон сидів над нею, вслухаючись, коли набереться повна. Христина також слухала, але без всяких думок, і лиш зрідка поглядала по сторонам. Ніч була близькою, ще кілька хвилин і вже нічого не стане видно, навіть силует. Скоро...

Все вже? – попитала вона.

Майже. Тут ще цілих два літра поміститься... Давай до наступної.

Підкралися до іншої. Чорний Ворон один кінець шланги сунув в бак, інший взяв в рот і потягнув в себе. Коли полився бензин, швидко опустив той кінець до каністри, а сам сплюнув в сторону. І знову вона слухала разом з ним, і знову рідко дивилася по сторонам... доки не почувся якийсь шорох.

Ти це чув?

Що саме?

Здається, хтось там підкрадається.

Місцевий сторож відразу відчув, що хтось без дозволу зайшов на його територію, миттю схватив рушницю і тихенько пішов туди, куди вказувала його розвинута інтуїція. Але поки він дійшов до того місця, нікого вже не було. Лиш щось ворухнулось в кущах.

Христина бігла зо всіх сил. Їй постійно здавалося, що за нею женуться, що ось-ось доженуть. Вона чула позаду постріли й боялася, що наступний настигне її, допоки не побачила ферму. Там вона і заховалася: за купою порожніх ящиків майже півтора метра заввишки. Тепер головне перечекати.

Надворі тихо й спокійно. Чутно навіть як сопе порив вітру. Підозріла якась ця тиша. Не довіряє вона їй, дивиться на неї скептично.

Проходить деякий час. Вона сидить, не висовується. Оглядає небо. Ось і перші зірочки – яскраві цяточки, що постійно мерехтять і сяють так лагідно, що аж тепло стає на душі. А то випадково не Юпітер підморгує їй з відстані у 630 мільйонів кілометрів від Землі?

Потім раптом згадала про Чорного Ворона. Вона не пам’ятала, коли він відділився, куди побіг. А якщо його застрелили і він лежить десь, стікаючи кров’ю? Що, якщо його серце зараз добиває останній удар, а за видихом вже не буде вдиху? І вона злякалась за нього більше за себе. Вона піде його шукати. Зараз же. Христина вийшла зі схованки й пішла назад. А вже через чотири кроки почула, як падають використані гільзи. Потім, як заряджають рушницю новими патронами. І знову бігти, бігти, бігти, бігти, бігти, бігти, бігти, бігти, бігти... Раптом хтось схопив її, прикрив долонею рота і потягнув в якусь комору.

Тихо-тихо, – шепотів знайомий голос, – тільки не кричи. Це ж я.

Чорний Ворон прибрав руку. Дякувати Богові, він живий! Вона швидко віддихувалась, горнучись до нього, як до останньої людини на цій Землі, а він приклав пальця до її уст. Через хвилину вони побачили крізь щілини, як проходить мимо сторож. Він зупинився навпроти їх, оглядаючись по сторонам, почесав підборіддя й рушив далі. Вони з полегшенням здихнули. Просидівши деякий час там, Христина наважилася виглянути за двері, проте Чорний Ворон відсмикнув її, потягнувши до себе, де вона знову була в його обіймах.

Зарано, – пояснив він.

Посиділи ще. Згодом вони чули стишену лайку та кілька пострілів в повітря. І лиш тоді, коли все остаточно стихло, змогли вийти.

Чорний Ворон провів її до огорожі, де була складена цегла – залишки від будівництва. Саме там він сховав каністру.

І вони повертались назад. За цей час ніч остаточно опустилась на землю – стало настільки темно, що довелось шукати дорогу по пам’яті. А на небі жодної зірочки, жодного проблиску місяця крізь нахмурені брови серйозних хмар. Чутно, як вітер гуляє по просторах, як грається з дрібним сміттям, мов дитина в пісочниці. Пахне дощем. Земля м’яка, розпушена, наче постелена спеціально для їхніх ніг. Тихо. Ні гавкіт собак, ні гуркіт мотору машин, що проїжджають мимо, ні будь-який інший шум не стривожить їх, не завадить їм. Вони не говорили, але обидва знали, що відчував інший, що хоче сказати і чому не хочеться звідси піти.

Чорний Ворон різко зупиняється.

Що таке?

Христю, а ми взагалі в ту сторону йдемо?

Та, мабуть... Хоча...

Вона оглянулась, стараючись розгледіти що-небудь знайоме в цій місцевості.

Може, дійсно пішли не в той бік...

Вертаємось.

Вони повернулись, минули ферму і розвернулись. Проте потім зрозуміли, що знову йдуть невірною дорогою. Вертались і знову розвертались... Поступово це починало набридати.

Все, – не витримав Чорний Ворон, сів на каністру і прикурив. – Нікуди я не піду! Завтра шукатиму, як розвидниться.

А зараз що? – спитала Христина, сідаючи поруч.

Ти, якщо хочеш, можеш блукати і далі, а я зараз покурю і буду спати.

Спати?

Вибач, але тут більш нічим зайнятись. Курити, спати, розмовляти... ну, хіба що погасати, як скажений, по цій галявині, але ж не факт, що я не вріжусь у яке-небудь дерево.

Він курив. Вона слухала, як він втягував в себе дим, який огортав його бронхи, вертався назад, проходив через ніс або рот, а потім його підхоплював вітер і доносив до неї. Мимоволі вона вдихала його разом з повітрям, уявляючи, як він тримає сигарету, затискаючи її між пальцями, підносить до рота, охоплює губами, трішки прижмурює очі, зовсім трішечки, відводить, з секунду просто сидить, а потім видихає. Часом може закинути назад голову і навіть опустити повіки – так буває, коли він довго не курить й отримує максимум задоволення від цього. Вона за ним це часто помічала, але вперше замислилась. Цей дим був в його легенях, а тепер в її. Запах неприємний, інколи нудить, і все ж вона ніколи не скаже йому, щоб курив в сторонці.

Тобі не набридло курити?

А тобі не подобається?

Не те щоб... просто я тебе до кінця життя пам’ятатиму з сигаретою в зубах.

Ну й добре: лице забудеш, а сигарету – ніколи.

Знущаєшся, а я серйозно.

То може мені відвернутись?

Та кури вже!

Він затягнувся і простягнув їй цигарку.

Що це?

Хочеш?..

Думаєш, я не візьму?

Здивуй мене.

Чорний Ворон покрутив нею перед її носом, дражнив-дражнив і тільки-но хотів забрати, як Христина вихопила її з його руки. Він підпер підборіддя кулаком, почавши пильно вдивлятися в темряву, чекаючи на палаючу цятку. Коли вона з’явилась, він дійсно був здивованим, але й задоволеним одночасно. А Христина закашлялась, мало не подавившись димом. Її розум раптом затьмарився, світ запаморочився, а на очах навернулися сльози.

З тобою все гаразд?

Так, – відповіла вона, віддаючи сигарету. – Нічого страшного.

Ще раз кашлянула.

От бачиш: не все воно так просто. Думаю, тобі цього вистачить, як для першого разу.

І останнього.

Та не переживай. Не в усіх виходить відразу. Це нічого.

Пообіцяй, що більше ніколи мені не даси сигарети.

Чому? Тобі ще сподобається... Трохи згодом.

Пообіцяй...

Хлопець зітхнув.

Обіцяю.

Він продовжував курити.

Знаєш, а в мене астма.

Тоді навіщо стільки куриш?

Не знаю. Напевно, це в мене такий принцип: сказано не робити, а я все одно роблю. На зло. Бо не люблю, коли мене до чогось примушують.

Навіть ціною здоров’я?

Подумаєш! Живем один раз, все треба спробувати... До того ж усі ми смертні. Особисто мені шкода буде помирати здоровим.

А так хоч проживеш довше.

Та чи варте воно цього?

Більш ніхто нічого не сказав. Між ними постала тиша і лише вітер завивав, намагаючись підняти в повітря кожну незахищену піщинку, віднести її подалі від дому, а вона потім ще довго блукатиме пустелями, степами, сінокосами та вершинами гір, шукаючи зворотну дорогу додому, але їй так і не вдасться повернутися. Напевно. А жадібний, сповнений гордості вітер ще більше розгулявся, бо йому було все мало було, він хотів показати себе, всю свою силу, щоб усі схилялись перед ним, відчули його гнів та владу. Казився-казився, побачив, що на нього тут ніхто не дивиться, та й пішов собі. Ніхто нічого навіть не помітив.

Чорний Ворон застелив сиру землю своєю курткою. Обоє лежали на протилежних кінцях, мало не скочуючись з краю, розвернуті спиною один до одного. Як чужі. Чорний Ворон заплющив очі, стараючись скоріше це пережити, дотягнути до ранку. Він не може заснути, знаючи, що вона поруч. Йому не хочеться про це думати.

Він перевертається на спину. Під повіками бачить темряву. Повільно підіймає їх – на нічному небі також. Чує стишений дівочий голос:

Ти не спиш?

Як бачиш.

А тобі не холодно?

Холодно. Особливо без куртки.

Можна до тебе?.. Обійняти... тебе...

Якщо хочеш...

Він заклав руки за голову, ніби йому було байдуже на все. Раптом він відчув як її рука пройшлася по його грудях і зупинилась на ключиці, біля шиї. Свою голову вона поклала на його плече. Пригорнулась, прилипла до нього всім тілом, всім СВОЇМ тілом – він закляк в очікуванні чогось. Може, небо нарешті звалиться каменюкою йому на голову? А вона, змерзла, вся трепетала, мов невидимими крильцями, а у нього паморочилось в голові – це наче померти.

Тобі часто буває холодно?

Завжди. Майже. Часом вдається зігрітись.

І що ж тобі допомагає зігрітись?

Плотські втіхи. Та це лише для тіла. А от для душі... для душі я граю... або... або думаю, так би мовити, заглядаю у майбутнє.

Про що ти думаєш?

Про різне. От раніше, коли був ще малим, мені дуже хотілося вийти на велику сцену, оволодіти слухачами, щоб ми вдвох їх підкорили – я і моя гітара. Знаєш, я майже цього досяг... Та група, в якій я грав, розпалась. Я був надто близько... Тоді думав про повернення в цю групу чи приєднатися до іншої, бо на той час зрозумів, що грати одному це одне, а от бути частиною чогось, навіть не дуже важливого, це дійсно... щось значуще!

Так значить, ти мрієш?

Мрієш... – він задумався. – Так, скоріше за все... мабуть... звісно...

А зараз мрієш, хоч інколи?

„О так! – захотілось йому їй сказати. – Звісно я мрію! Постійно. І коли я мрію, то мрію про твоє волосся, про твої поцілунки, про ліве вушко, куди я шептатиму лагідні слова...” Та замість цього він мовив категорично:

Ні.

Та потім таки виправився:

Та знаєш, щоправда я не зовсім впевнений чи можна назвати це мрією, але все своє життя до мене приходили думки, що було б чудово мати свій дім, куди б можна не просто повертатися, а відчувати, що то та сама рідна домівка, де все своє, де б я почувався на своєму місці, у своїй стихії. І обов’язково, щоб на мене хтось чекав. Байдуже, хто, аби тільки чекав. Коли ж я входитиму, відразу кинеться на шию, почнуться запитання: де ти був? з ким зустрічався? що бачив? чому так пізно?.. Дрібниці, а приємно. І більш нічого не треба, лиш знати, що я комусь потрібний, що є для кого жити. Нікого рідного по крові я не маю, тому не зовсім розумію, що таке сім’я, але якщо вона в мене буде – до біса всі мрії!

Легенький вітерець тормошив волосся.

Цього я ще нікому не говорив. Навіть Сопляк, який знав про мене абсолютно все, ні про що не здогадувався.

Значить, я знаю більше за нього.

Так, ти знаєш дві мої таємниці.

А друга яка?

Що я обожнюю вина.

Не така це вже й велика таємниця.

А я натомість знаю твою.

Мою?

Про те, звідки ти. Чи вже забула?

Ні, не забула.

Обоє раптом замовкли.

То завтра тебе вже не буде?

Не буде.

Підеш назавжди?

Назавжди.

Пам’ятатимеш про це місце?

Мабуть.

А про мене?

Хлопець принишк в очікуванні.

Давай не будемо продовжувати цю тему.

Тоді давай просто спати.

Він відвернув голову в інший бік й зітхнув так, наче й справді зібрався поспати.

Образився?

Ні.

Щоб ти не сказав, я знаю, що образився.

Якщо я кажу ні, значить ні.

Вона притулилася ближче.

Я не хотіла тебе засмучувати.

Все нормально, не переймайся.

Подув легенький вітерець – стало холодніше.

Ти час від часу думаєш про Сопляка?

Не подобається йому напрям розмови. До того ж стає важко в животі й його мало не починає нудити.

Чому ти про нього заговорила?

Не знаю. Згадався він мені – от і все. Так думаєш чи ні?

Думаю.

Часто?

Так... І через це я почав менше спати.

Все ще почуваєшся винним?

Ну звісно. Чужу кров не так просто з себе змити.

Жалкуєш про скоєне.

Як і раніше.

А знаєш, мені часом здається, що я чую його голос.

Він ось-ось виблює.

Що він тобі говорить?

Нічого особливого. Скаржиться, що йому скучно і що ти невдаха, бо забув вдома ключі.

Чорт, дійсно забув! – пробурмотів він, понишпоривши по кишенях. – Нічого, над дверима сховані запасні... Стоп, виходить, ти дійсно його чуєш? Як це в тебе виходить?

Важко пояснити. Я сплю, бачу сон, звичайний сон не пов'язаний з нічим потойбічним чи надзвичайним, а коли прокидаюсь, чомусь думаю, що чула його уві сні, хоча це не так.

Наступного разу передай йому моє вітання.

Уже передавала.

А він що?

Сказав, що в тебе тхне з рота і що дарма ти поголився.

Він нічого в цьому не тямить.

Атож. Якби ти не поголився, зараз би кусався своєю щетиною.

А може мені дійсно не голитися кілька днів, відпустити борідку – мені б личило.

Ні, не личило б.

А ти уяви.

Хм... Ти схожий на мушкетера.

Ти неправильно уявила. Поміняй стиль.

Ну і що? Суть від цього не помінялася – ти як був смішним, так і залишився.

Це ти просто не розумієшся на чоловічій красі. От підростеш, будеш шаленіти від цього.

Ой, а ти там розумієшся?

Так, розуміюсь, хоча, на відміну від тебе, не заглядаюсь на чоловічі сіднички.

Хто заглядається? Я?

Хіба ні? Чи тебе не приваблює протилежна стать?

Приваблює... Просто не треба робити із мене німфоманку.

Шкода, тобі б личило.

Не правда.

Тютілька-в-тютільку.

Не видумуй.

Ти б підстерігала мене, чекала, поки я не залишусь сам, щоб притиснути до стіни...

Ні...

Розстебнути і облизати соски...

Ні...

Спустити з мене штани...

Ні...

Щоб взяти до рота і змусити мене кінчити.

Ні!

О так!

Тебе неможливо витерпіти...

Вона відсунулась від нього й відвернулась. Кілька хвилин він був задоволеним собою, потім помітив, що вона довго не повертається назад і дійсно розсердилась на нього.

Іди до мене.

Не піду, – категорично відмовилась вона.

Обіцяю більше не говорити вульгарщини.

Це ще нічого не означає.

Ну прийди... Прошу тебе, прийди. Ти ж мерзнеш, я знаю. А я тебе зігрію і навіть обійму... якщо захочеш.

Нічого, переб’юсь якось.

Не залишай мене тут самого.

Не будь малою дитиною.

Всі його зусилля були дарма – вона навіть не ворухнулась.

Що мені для тебе зробити, що ти повернулась?

Відсмокчи.

Прямо зараз?

Жартую. Я не така збочена як ти.

,,Мене моєю ж зброєю – росте дівчинка.”

Заграй мені.

Немає гітари.

Тоді помурликай.

Я не вмію.

Вмієш, просто ще не знаєш про це.

Він зібрався з думками, згадав якусь мелодію і почав відтворювати її голосом, ніби вив на місяць.

Може досить?

Давай далі.

Хлопець продовжив до кінця, а як закінчилась – почав спочатку. І так декілька разів, поки вона не зупинила і знову не обняла його за плече.

В тебе приємний голос... Мені подобається...

Кому як.

Дарма ти так думаєш. Під нього так класно засинати...

То мені не замовкати?

Як хочеш...

Я хочу спати.

Спи.

Як я буду спати, коли ти зі мною розмовляєш?

Хочеш, щоб я замовкла?

Ні.

Навіщо тоді скаржитись?

Я не скаржусь, я просто говорю, що хочу спати, але не можу.

Хочеш ще поговорити?

Щось на кшталт.

Добре... Ти останнім часом часто говориш про секс... Ти не гей?

Що? – він майже підскочив. – Я? Я... Я зараз сам від тебе піду.

Чорний Ворон спробував підвестися, але вона опустила його на землю.

Чекай! Я ж ненавмисно.

Мене це не обходить.

Просто так про інтим говорять або гомосексуалісти, які приховують свою орієнтацію, або ті, хто давно не кохався.

І ти зробила з мене гомосексуаліста...

Вибач, я не подумала, що ти за весь цей час ні з ким не спав. Важко, мабуть?

Терпимо.

А хотів би?

З ким?

Та хоч би й зі мною?

Зараз? – він був заінтригованим.

Зараз вже ні.

Чому?

Романтичний настрій втрачено.

Він зітхнув.

Боже мій, ти мене таки хочеш?

В такій ситуації в мене навіть на підстаркувату лесбіянку була б ерекція.

А на мене є?

Якщо тебе це так цікавить, можеш перевірити.

Не буду: я тобі вірю.

Дарма.

Ти б не повірив?

Нізащо.

Та ну – ти просто дражнишся.

Тебе так легко обманути...

Вона проникла до його штанів.

Що ти брешеш! – миттю ж відсмикнула руку.

Вибач, але він не настроєний на романтику. Хоча якщо ти...

А чому не... – перебила вона його.

Роки тренувань. До того ж я втомлений і розбитий. Так що, люба моя, не сьогодні, болить голова.

Та ладно, я б все одно з тобою не переспала.

А насправді ти думаєш...

Ти мене провокуєш?

Так.

Вона мовчала.

Обіцяю не насміхатись і не використовувати це як компромат.

Я думаю про те, як ти кохаєшся.

Як усі смертні.

І як добре ти це робиш?

Хочеш, щоб я тобі продемонстрував?

Просто скажи.

На жаль, тут я тобі не можу сказати нічого конкретного... хоч, знаєш, ще ніхто не скаржився.

Який ти самозакоханий...

Я не говорив нічого, щоб лестило мені.

Але ти хочеш, щоб я так думала.

Не треба – я й так зрозумів.

Що ти зрозумів?

Нічого. Спи.

Та все ще не могли заснути. Раптом він перевернувся на бік – тепер вони лежали лицем до лиця, грудьми до грудей. Він обійняв її міцно, по-справжньому, як і потрібно обнімати близьких.

Знаєш, – почав він, – іноді мені здається, що немає нічого, про що б я не міг з тобою поговорити. Без табу, без недоговірок, без ніякового мовчання – я завжди відвертий по відношенню до тебе, тому й говорю все як є. В мене не було ще нікого, з ким би почувався так комфортно і кому б довіряв. Не подумай, я не лукавлю – я не можу тобі брехати, особливо зараз.

Ти просто до мене звик.

Мабуть.

XI

Жучок встає разом із сонцем. Жучок потирає лапки, робить ранкову пробіжку. Жучок пробігає між стеблами трави, збирає собі на сніданок всяку всячину. Жучок риється в багні, лайні чи то пак екскрементах. Жучок несе свій панцир через усе поле і потіє. Жучок п’є воду і голосно сьорбає. Жучок зустрічає іншого жучка – йде кривавий бій за самку. Жучок перемагає іншого жучка й із задоволенням спарюється. Жучок спотикається, падає на спину й смішно дригає лапками. Жучка копають ногами, а він не здихає. Жучок заповзає у найніжніше місце й кусає доти, доки його не скинуть. Жучок тікає від дихлофоса. Жучку не потрібно лізти не у свої справи.

І тут перед очима глядачів постає молода жінка з приємним личком та сяючою голлівудською посмішкою для викликання довіри навіть у найскептичніших людей. На ній сині брюки (не джинси), а ще синя блузка з логотипом „Зараза здох!” марки ОТЗЖ (об’єднане товариство по знищенню жуків). Жіночка починає говорити ласкавим зниженим тоном:

Скажіть, як часто вам доводилось зустрічатися з набридливими комахами у вашому домі? Скільки різних засобів ви перепробували, а все без належного результату? ОТЗЖ пропонує вам дійсно дієвий та ефективний засіб проти жуків (показує блакитну коробочку) – „Зараза здох!” Просто візьміть по щіпці цього порошочку і посипайте у кожному кутку. Порошок, так само як і сіль, має кристалічну будову й точно так же вбирає в себе приємні аромати з ваших кімнат, що приваблюють комах. Натомість він пустить такий запах, які викличуть у них відразу до вашої квартири чи будинку – жуки більше ніколи не потурбують вас уночі.

Потім підносить коробочку ближче до камери, щоб люди змогли запам’ятати її вигляд. А внизу бігає рядок (швидко, аби ніхто не встиг прочитати) приблизно такого змісту: ,,Порошок має наркотичні властивості й викликає залежність. Не нюхайте, не вживайте внутрішньо й не залишайтеся на ніч в кімнаті, де насипаний цей порошок: ви ризикуєте своїм здоров’ям.”

Ось така велика ціна за дрібнички.

Вони лежали в обіймах одне одного. Чорний Ворон спав, хоч цілком можливо, що він просто втратив свідомість. Христина, як би не старалась, так і не змогла заснути. Було куди приємніше тертися носом об його сорочку й повільно втягувати запах, ніж віддатися пориву сну.

Сонце ще не з’являлось, але було видно. І вона вже бачила його нейтральний вираз на лиці, бачила й відчувала його протяжний вдих і видих. Торкнулась до нього. Вона водила пальцями по грудях, гладила по животу, затрималась трішки на стегні, піднялась по боці, ледь-ледь дотикалася до шиї й підборіддя. Востаннє вона з ним наодинці, востаннє з ним поруч і досі без прав на нього. Сьогодні вона з ним попрощається...

Хіба що можна спробувати залишитись. ,,Чудово, і в якості кого ти тут залишишся? Га?” А може він сам попросить її залишитись? Схопить за руку, відведе в сторону і скаже: ,,Все, нікуди ти не підеш: я тебе не відпускаю. Ти залишаєшся зі мною і крапка! Хочеш чи не хочеш, а як я сказав, так воно і буде!..”

Ха-ха-ха...

Так вона нічого не доб’ється. Ліпше залишити все як є. Якщо їй дається шанс повернутись, то краще ним скористатися. Зрештою, вона цього так хотіла.

Нічого поганого тут немає.

І тут почав крапати дощ. Він прокинувся; в її думки склались по місцях. Вони вдвох підхопились – Чорний Ворон взяв каністру, Христина захопила його куртку – і побігли до найближчого дерева – високого, гіллястого горіха. Там вони знайшли спокій і затишок. Христина накрила їхні голови курткою, оберігаючи від краплинок, що стікали з широких листків.

Знаєш, Христю, а дощ все-таки прекрасний... Я раніше не помічав.

Особливо цей: легкий, сором’язливий дощик, без належного досвіду та навичок.

Він надто молодий і слабкий – він ніколи не скривдить.

І так хочеться відкрити йому лице...

...простягти до нього руки...

...танцювати під дрібними, як іній, крапельками...

...кричати й плакати...

...аж доки він не закінчиться...

Небо плаче, стікає вода, Природна і цілюща вона, А я сиджу тут з тобою, Борюсь з незгодою і з собою. Твоє серце поруч б’ється – Грозова пісня ллється, Голос мій тремтить – Грім за горами кричить. Ми ж поруч сидимо Тільки поглядами говоримо, – А це ніколи не забудеться, Дощ ніколи не стихнеться.

Спливали слова в його голові...

Покритою росою стежиною вони повертались до фургончика. В повітрі плавали краплини дощу. Пара осідала на шкірі, робила її вологою й розм’яклою. Вони мовчали. Чулось лише ,,чвакання” під ногами. Десь поблизу знаходилось болото: на ранок жаби сильно розквакались. Христина була майже впевнена, що одна з них зараз посміхається.

Всі жителі готелю спали мертвим сном. Знадвору інколи можна було почути чиєсь підхропування. На стоянці біля готелю все також було тихо.

Вони підійшли до фургончика й глянули за скло на заднє сидіння – Емона ,,відрубилась” від трьох з половиною пляшок пива і тепер пускає слину, далеко закинувши назад голову. Чорний Ворон підніс пальця до уст, на що Христина легко кивнула.

Він обережно розкрив двері фургончика. Пустив спочатку дівчину, щоб вона вмостилася на сидіння попереду. Потім тихенько, щоб не хлюпнуло об стінки, підсунув каністру за звисаючу ногу Емони, щоб складалося відчуття, ніби вона там споконвіку стоїть. За тим заліз сам, з такою самою обережністю прикрив двері і влігся на місці водія. Христина штурхає його в плече. ,,Що далі?” – беззвучно питає вона. – ,,За сигналом.” Він показує їй долоню й починає відлік.

Три...

Інша рука протягується до ледь причинених дверей.

Два...

Рука відтягує двері, наскільки він може вигнутись.

Один...

Гучний хлопок – Емона стрепенулась, а вони прикидаються, ніби весь цей час спали.

Хто?.. Що?.. Коли?.. Як?.. ЩО В БІСА СТАЛОСЬ???

Чорний Ворон повертається, починає протяжно позіхати. Глянувши на нього, Емона також позіхає.

А хіба щось сталось?

Що за гул? – допитується вона.

Який гул?

Ти спеціально? ЩО ЦЕ ЗА ШУМ?!

По-перше, заспокойся, в твоєму віці нервувати шкідливо. По-друге, чого ти так підскочила? Дунув вітерець, з дерева зірвалась гілляка й грохнулась комусь на машину. Що за паніка?!

Справді?

Він кивнув і для переконливості ще раз позіхнув.

Тоді чому не чутно сигналізації? Га?

Де в запорожця візьметься сигналізація? Кому він взагалі потрібен?

А звідки ти знаєш, що то був запорожець?

Питання в лоб.

Сигналізації не чутно.

Емона присіла й спробувала трішки заспокоїтись. Терла лице руками, ніби це гарантувало їй стовідсоткове пробудження. Раптом вона зупинилась і окинула обох все ще сонним оком.

А ви тут і були?

Чорний Ворон й Христина на мить глянули один на одного, мовляв, що вона верзе, й знову спрямували погляди на Емону.

Так, ми ночували тут, – відповіла Христина. – А що?

Я не пам’ятаю, щоб ви повертались...

Ми прийшли відразу після того, як ти заснула, – підхопив він.

Це ПИВО мене так відрубило?

Він звинув плечима.

Тобі видніше.

Гаразд, припустимо. До речі, де ви були?

Ходили зливати бензин.

Де він?

Каністра в тебе під ногами.

Чому вдвох?

Це допит?

Ні.

Я слідила за тим, щоб Чорного Ворона ніхто не застав, поки він зливав бензин, – встряла Христина.

Хлопець схвально клацнув пальцями.

Мені байдуже, чим ви вдвох займаєтесь. Я хочу додому. Все, йду вмиватись.

Емона вийшла й попрямувала в бік готелю.

Гра ради гри, – пояснив Чорний Ворон, перш ніж вона встигла про щось запитати.

Вони майже не говорили. Обмінялись раз-двічі примітивними фразами, а весь інший час мовчали. Кожен з них передчував щось грандіозне, водночас трагічне й несподіване.

Чорний Ворон боявся цього моменту. Його трусило від однієї думки, що скоро її не буде поруч. Він не хоче, аби вона йшла! За цей час вона стала його усім. Якщо вона зникне, його вже ніхто не буде розуміти. Навіщо йому таке життя? Сам він не виживе...

Чим ближче вони наближались до Індлеса, тим більших розмірів досягала його паніка та істерика. Аби не подавати вигляду, він намагався тихо й глибоко дихати – начебто нічого, жити можна. Його манив кожен поворот в сторону. Йому хотілось, аби скінчився бензин, проте лічильник показував повний бак. Побачивши здалеку обриси міста, він відчув спустошення. Глянув у бік – вона ще тут, а йому вже боляче.

Тихо-тихо... Дихай рівно...

Вони проїхали стільки кілометрів, витратили стільки часу, пережили стільки пригод і все ради того, щоб почути:

Вибачте, але дзеркало я вже продав.

Всі троє невідривно спостерігали за Христиною та її реакцією на сказане продавцем.

Ну що ж, тут вже нічого не поробиш.

І вийшла геть із крамниці.

Збоку вона виглядала спокійною та умиротвореною. Хтозна, що відбувалося з нею всередині. Якби там була трагедія, по її лицю потекли б сльози, якби там була радість, вона б посміхнулась вітерцеві. А так нуль реакції. Вона нібито стояла на роздоріжжі.

Не переживай, – намагалась чимось зарадити Емона, – це всього-на-всього дзеркало. На цьому ще ніщо не кінчається.

Дякую за співчуття, але воно було зайвим: зі мною все в порядку.

Непомітно підійшов Чорний Ворон. У нього був такий вигляд, ніби це він у всьому винен. Спершу навіть не наважувався підняти очі – точно чогось соромився.

Христина звернулась до нього із проханням:

Повертаємось у Бюріед.

Він мовчки сів за кермо.

...Рух на вулиці був одностороннім і доводилось об’їжджати круговою, щоб виїхати на потрібну дорогу. Емона оглядала місто через віконце фургона, думала про те, що ця машинка зовсім не гармонує з його околицями. Старий пошарпаний фургончик з облізлою фарбою помітно відрізнявся серед цих відполірованих іномарок, охайних будиночків, яскраво пофарбованих стовпів, розумних пішоходів з розумними обличчями – він був неначе не з цього світу. Значить, вони також. Навіть з цим нахмуреним дядечком, який підняв на неї змучений буднями погляд, навіть з ним, відлюдником в одязі бомжа, він не складав пари. Навіть з цією неохайною машиною двадцятирічної давнини... Стоп, десь вона вже її бачила.

Пригальмуй.

Я не збираюся зупинятися за кожною твоєю примхою, – сердито відказав Чорний ворон.

Я серйозно, гальмуй швидше, поки не проїхали!

Він зупинив машину.

І що?

Подивись он туди.

Хлопець, а за ним і Христина, глянули туди, куди вказувала Емона – і відразу отетеріли.

Думаєте, то він? – запитала Христина.

Хіба є ще дурні, які будуть їздити на такій машині? – мовив він. – Ходімо, розберемося.

Вони вийшли із фургона й поро прямували до готелю, на стоянці якого й стояла ця машина. Дядечко весь той час, поки вони переходили дорогу, спостерігав за Емоною. Та вона його, схоже, зовсім не помічала. Чомусь він вирішив сісти під стіною й зачекати, дістаючи з пачки сигарету.

У холі готелю було людяно й гамірно: всі сходились на обід. Він міг би бути в тому ресторанчику на першому поверсі. Відвідувачі розсілись по своїх місцях, деякі з них вже почали трапезу. А його серед них немає. Може, вони помилились? А машину можна продати, вкрасти вкінці кінців. Та це вже навряд: кому потрібна та неустойка? Значить, потрібно ще почекати.

І ось з’явився Максим: пригладжений, зачесаний, у новому костюмі – картинка! Ніхто б ніколи не повірив, що він є власником тієї розвалюхи. Лавірував між столиками, з деякими вітався кивком голови (як зі змовниками), і врешті-решт всівся коло барної стійки.

Піду з ним поговорю, – сказав Чорний Ворон.

Тільки пику йому не натовчи, – кинула Емона.

Ти надто поганої про мене думки – тут же повно свідків!

Непомітно Чорний Ворон сів поруч та поклав руку йому на плече, давлячи великим та середнім пальцями на шию, аби той не встиг втекти, й промовив:

Не пригостиш свого давнього друга випивкою?

Так, звісно, – в голосі Максима чулося нервове тремтіння. – Ти що будеш?

Вино. Біле вино. Сухе, напівсолодке.

Максим зробив замовлення.

Не дивися так на мене! – сказав йому Чорний Ворон.

Як?

Начебто я тебе тут зараз пристрелю.

Подали вино.

До речі, це ти купив дзеркало?

Якби й так, то хіба я б тут був?

Хм, логічно. Залиш пляшку, – попросив Чорний Ворон бармена.

Хіба ти не розправишся зі мною?

Не сьогодні. Немає настрою.

То що ти зробиш?

Він спустошив бокал.

Подивись назад.

Максим обернувся – в іншому кутку зали він побачив Христину та Емону. Йому стало не по собі.

Бачиш її? – запитав Чорний Ворон наливаючи собі і йому.

Бачу.

Невже ти хочеш скривдити це миле створіння?

Не хочу.

Тим не менш ти це зробив... Тримай, випий зі мною! – Він осушив ще один бокал. – Знаєш, за що я люблю вино? Не знаєш? Від вина я не п’янію. Принаймні, відразу.

Що ти від мене хочеш?

Для початку, поверни те, що ти взяв.

Максим виклав стопку грошей і поклав зверху ключі.

Дещо я вже витратив. Це лише частина, інша – в номері під матрацом.

Отак би й відразу, – Чорний Ворон заховав гроші.

Це все?

Розігнався.

Що ще?

Послухай мене уважно. – Хлопець знову порозливав вино. – Якщо ти ще раз трапишся на моєму шляху і, не дай Бог, ще раз засмутиш її, клянусь, я не стримаюсь. Мені байдуже, як ти далі житимеш, чим зароблятимеш і як помреш. Торкнешся її пальцем – залишися калікою. – Він пригубив вино, похлопав його по спині. – На все добре.

Піднявшись, Чорний Ворон відрахував кілька купюр і поклав їх на барну стійку.

Розплатишся за випивку.

Кімната була велика й дуже гарно прикрашена. На вікнах висіли масивні штори, на комоді, біля великого та зручного ліжка, стояли дорогі статуетки та старовинна ваза. Внизу розлігся м’який килим, по якому приємно ходити босяком. Напроти ліжка стояв телевізор з широким екраном та величезними колонками біля нього. За іншими дверима знаходилась ванна, в якій можна як прийняти освіжаючий душ, так і розлягтися в просторій ванні. Одним словом – люкс!

Христина зайшла умити своє лице під проточною водою. Двері залишила відчиненими.

Так ось куди пішли наші гроші! – висказала Емона.

Прошу не узагальнювати, – поправив її Чорний Ворон.

Ой-йо-йой... Краще дай мені покурити.

Тобі і так ніхто не заважає.

Ти знаєш про що я.

Він дістає пачку сигарет, задумливо чеше підборіддя, засовує пачку назад до кишені й розводить руками.

Вибач, але мені теж треба щось курить. Ладно-ладно, тільки не кривися так. Ось тобі гроші – можеш купити хоч з десяток.

Емона вийшла.

Слідом за нею відразу ж вийшла з ванної Христина.

Ти як?

Не діставай хоч ти.

Вона сіла на ліжко.

Я й не дістаю. Просто ти так цього хотіла – повернутися додому – от я й подумав, що це має бути для тебе удар.

А ти не думай.

Це гра?

Яка ще гра?

Зрозуміло.

Він сів поруч.

Не хочеш нічого сказати?

Ні, – відповіла вона. – А ти?

,,Якби ти тільки знала, щоб мені хочеться зараз виказати.”

Також.

То в чому справа?

Ні в чому.

От і все.

Христина відкинулась на ліжку, далеко простягнувши руки, що вони звисали з іншого краю. З цього положення вона може споглядати його спину.

Тобі ніколи не хотілось двох протилежних речей одночасно?

В смислі?

Не обертайся. Тобі, наприклад, ніколи не було і холодно, і спекотно? Не хотілося ніколи солодкого і солоного?

До чого це?

Не ухиляйся від відповіді.

Ні, ніколи. Я завжди знав, чого хочу, тому це почуття двоякості мене якось обминуло.

Ясно.

А в тебе?

Так. Нещодавно. Буквально кілька хвилин тому.

І як?

Ніяк. Я досі не знаю, що для мене важливіше.

Далі вони мовчали. Не те, щоб їм не було про що поговорити: інколи тиша може розповісти більше ніж купа пустих слів. Це дало їм обом можливість трішки пороздумувати. Чорний Ворон не слідкував за ходом своїх думок: то спланував, як він повертатиметься до Бюріеду і як вмовлятиме Христину залишитись з ним, то раптово згадував про гітару і про те, що йому потрібно трішки розслабити нерви – вона завжди заспокоювала його. Він перебував в такому напруженні, що якби йому дати до рук гітару, то він би відразу розтрощив її.

Тебе нервує, коли хтось дивиться на тебе збоку?

Так.

А зі спини?

Тим паче.

А прямо в очі?

Ненавиджу це.

Ніби тобі хтось зазирає в душу? – доповнила Христина.

Точно.

Як почуваєшся зараз?

Як маріонетка.

Ти хотів би, щоб я була твоїм ляльководом?

Так.

Він прикусив язика.

Чому?

Я тобі довіряю.

Вона підвелась і знову сіла рівно.

Ти правий: я дійсно засмучена, що мені не вдалось потрапити додому. Земля, кров, піт – все це кличе мене назад. Немов до моєї ноги прив’язали мотузку й тепер затягують мене туди. І я нічого не можу з цим зробити.

Йому здалося, що з її очей от-от обрушаться сльози. Він намагається якомога обережніше її обійняти. Я все розумію – хотів він сказати цим.

Вона глибоко вдихнула – від нього солодко пахло вином.

А ти лагідний, – мовили її губи.

Можливо...

О так, йому це лестило!

Хлопець знову глянув на руку – вона лежала там само. Він роздивлявся довгі пальчики, тоненькі, як ниточки, роздивлявся рожеві нігті, а шкіра... шкіра, мабуть, гладенька, м’яка, мов кашемір. А може, як оксамит? Що заважає йому переконатися в цьому?

Знаєш, – голос його трішечки тремтів, та в основному був спокійним. Він поклав її ручку в свою долоню. – Знаєш, я щойно подумав: а дійсно, навіщо повертатися, коли ти там нічого не маєш. Ну, в перспективі. А тут в тебе буде все: і постійне житло, і робота (я тобі знайду), мабуть, машина... Ти заходитимеш в будинок і бачитимеш свій стіл, свої штори, свій килим, пухнастий килим, свою лампу, своє вікно, за яким спатиме ніч, свою шафу, своє ліжко, своє крісло, чашку, ручку, книжку, записник, чорнильні плями на папері... Одним словом, кучу всякого мотлоху. Ти розпоряджатимешся ним, як тобі заманеться. Зможеш навіть продати все до біса і жити під відкритим небом... Хочеш, в тебе буде навіть собака...

Краще кіт.

Очима він так схожий на кота.

І кішка також.

А ще хто буде?

Та хто завгодно! Хочеш папужку?

Хочу.

А величезного пітона на ім’я Маленька?

Так.

І навіть самку богомола?

Та хоч самця! Ти продовжуй: хто ще?

А ще...

Він чомусь на секунду змовк: язик не повертався.

Ще буду я.

Він підніс її ручку до своїх губ, ненаситно впився поцілунком – вона зашарілась.

Ти і я...

Вона трішки підняла голівку, щоб глянути на нього. Тоді він рукою торкнувся шкіри між її оком та носом, двома пальцями ковзнув щокою, ледь не доторкаючись вій, і по пасмі волосся опустився до плеч. Далі відступати нікуди: вона майже його. Він схилився над її вустами, провів по них нижньою губою, легенько дотикався до них, обережно цілував, додаючи з кожним новим поцілунком все більше пристрасті, аж поки не зрозумів, що не може відірватись. Вона стиснула його руку. Юнак все пригортав її до себе, хоча далі вже нікуди. А йому солодко, так солодко, як не було ніколи раніше в житті. В штанах становиться дедалі тісніше. Хм, а вона не соромиться торкатися його. Запах волосся приємно лоскотав хлопцеві бронхи: воно пахло літнім дощем, тим самим, що був напередодні на світанку, легким і невимушеним, який увібрав в себе аромат свіжої трави, мокрого піску та холоду вітру – він більше не міг думати раціонально.

Його руки гладили її плечі, спину. Пальці дотягнулись до блисківки й мимоволі розстебнули сукню. Не встиг він викинути цей непотрібний шмат тканини, як вона вже зняла з нього куртку, розстебнула усі гудзики на сорочці і вже доправлялась до ширинки. За секунду на підлогу полетіли та сама сорочка, штани, ліфчик, акуратні дівочі трусики, труси-боксерки – одним словом, жодна дрібничка не сковувала їхні рухи. Тіла стали вільними, можуть дихати всіма клітинами епітелію, всотувати запахи одне одного.

О так, запах тіла. Тіла, по якому тече розжарена кров, кров, що обпікає й роз’їдає судини, тіла, основою якого є м'ясо і сама думка про це пробуджує забуті тваринні інстинкти, тіла, що просить ласки, просить, щоб його пестили, цілували, лизали, до сказу обожнювали, тіла, шкіра якого розпалена й готова облитися потом, а холод оголеності змушує тоненькі волосинки піднятись вгору. Коли він бачить це запашне тіло, йому хочеться тільки одне: облизати пальця й запустити його в самий епіцентр розпалу. Вона прийшла в такий захват від того, що він так зробив, що вся вона була спіткана сильним трепетом, немов від несподіваного удару грому. Її спина вигиналась, як у кішки перед стрибком, від чого плаский живіт став ще більш прекраснішим, ніж він підмітив до того. Він встиг зайняти її рот поцілунком, аби вона не закричала на повну силу, аби на її крик не позбігались з усього коридору. На його руці липка рідина – він добився чого хотів. В цю саму мить вона схопила його за причинне місце і відчула, як по його члену протекло життя – він став живішим за всіх живих. Її рухи пальчиками тільки розширювали й примножували його бажання.

Вона умостилась на його стегнах, стискаючи їх між своїх ніг. З цього положення йому дуже зручно обціловувати її білосніжні груди. Він насолоджувався їхньою пружністю й м’якістю, шаленів від того, як вони налилися соковитістю і як найніжніший крем танули на язиці. Затверділі соски могли б замінити солодкаву вишеньку. Довелося стриматись, аби не відкусити їх у найвідповідальніший момент. ФА МІНОР ДІЄС!!! Вона скрикнула – залишився легкий відбиток зубів.

Він падає на спину. Відчувався лоскіт її волосся на обличчі. Погляд вгору – ідеально відштукатурена стеля. Трішки вниз – її чоло, її скроні, перенісся та ніздрі, брови та очі. Невже це дійсно ВОНА? Невже вона дійсно поглядом благає ЦІЛУВАТИ себе? Тільки б не прокинутись...

Вони перевертаються. Вона далеко закидає ноги, обхоплює руками спину, часом погладжує ними вгору-вниз, від сідниць і до лопаток. Вони ковзають по шовковому простирадлу. Він чує її стогін у себе біля вуха, жадібне й бажане втягування повітря й палкий видих з відчуттям цілковитого блаженства. Жар внизу живота. Наростання чогось. Останні ознаки розумової діяльності мозку. Ліпше заплющити очі й насолоджуватись. Кричати... чи то пак вити? Можна і те, і те... Цікаво, чи чує їх зараз хтось?

XII

Чорний Ворон стояв біля вікна та все дивився на тих людей, які ходять там, внизу. У всіх були свої справи, свої думки, свої переживання. И мало вони для них зараз якесь значення? Аж ніяк. Вони їм не потрібні, а засіли в головах лише для того, щоб там не було пусто. Вони йдуть собі, цілковито переконані в своїй правоті щодо життя на один день (про завтра ніхто й не замислювався) чи щодо свого пустого існування, головним принципом якого була обіцянка ніколи не підніматися вище запропонованої їм висоти. Хлопець просто дивився на них згори вниз й думав про те, чого вони не досягнуть, та про те, які ж вони все таки обмежені. Хм. Тоді глянув на небо: вперше воно показалось йому занадто похмурим, занадто скупим, що ховає за своїми густими хмарами світлий сонячний промінь, а він міг би перевернути світ, зачарувати і ввести в солодку оману. Йому зв’язали руки, тому й ховається, щоб одного разу перетерлась мотузка, вітер розірвав важку завісу і він зміг урочисто ступив на землю.

Блиснув вогонь із запальнички. В його руці порожня пачка сигарет і це, мабуть, вперше, коли він прочитав на ній ще щось окрім назви. Просто раптом стало цікаво, що пишуть на таких пачках і чи має це хоч якийсь смисловий зміст. Та байдуже! Він зараз не в тому стані, щоб засвоювати непотрібну інформацію. Рука стислася в кулак і випустила зім’яте на підлогу.

Що ж він зараз відчуває? Радіти йому чи плакати? Як не зіпсувати все одним махом? Що далі робити? Йому досі здається, що це всього лише сон. Ні, не тільки цей день – все його життя. В голові прокрутились усі прожиті моменти у зворотному напрямі, аж до того, коли почав щось усвідомлювати. Тоді він малим видерся на щось високе. Здається, на дах якогось кабаку чи що. І чому його туди занесло? Ах, точно! Він же щойно щось звідти вкрав. Хліб, сир, майонез... Він вкрав бутерброд. Але його дурненька голівка не могла нічого кращого придумати, ніж подертися вгору по драбині. Минулої ночі пройшов дощ і шифер став слизьким. Так, він посковзнувся, так, він впав, так, він скотився і знову впав, тільки уже з триметрової висоти. Прийшов в себе на самоті, без бутерброда, лежачим в калюжі. Над ним небо в хмарах. Знову капає. І тоді він щось зрозумів – правду, суть цього світу і що тепер йому прийдеться підстроювати під нього своє життя. А вже в такому молодому віці він не звик тіснити себе в рамки – така його натура, такий у нього характер, таким він уродився. Зараз він думає, що, можливо, тоді його повіки не піднялись, що досі він не жив, а просто спав, увесь цей час бачив сон, якого приймав за реальність. Тепер він прокинувся. Доброго ранку! Але ні. Доброго дня! Хто ти? Ким була твоя мати? Чим займався твій батько? Чи є в тебе брат? А може сестра? А може і брат, і сестра? Яких ще родичів маєш? Не знаєш? А що ти знаєш?

Ні-чо-го...

Парубок повернувся спиною до вікна й обдивився кімнату. Христина спала в ліжку, не помітивши, коли він встав. Її волосся локонами розляглося на плечі, на подушці і закрило частинку лиця. Він підійшов ближче, тихо ступаючи, немов боячись випадково розвіяти її сон. Як же йому хотілося прямо зараз плюнути на все й розцілувати її всю чи повернутися назад, під ковдру, щоб потім вона притулилася до нього носом і він чув би її дихання, яке лоскотало б йому груди. Хіба він сміє будити її? Втім, він боявся це робити: а раптом все розвіється, раптом вона скаже, що це була всього-на-всього мить слабкості, що вона просто була в розпачі і що він її просто втішив... дуже добре втішив. Просто в неї давно не було сексу і вона скучила за чоловічим тілом. Тілесна примха. А він був поруч. А він також скучив за ласками. А він... він просто захмелів... від її запаху. Збожеволів... Вона ж була тут, в його руках, належала йому, була його власністю – він просто не встояв. Надто сильна спокуса.

Чорний Ворон підійшов до ліжка, обережно підняв край матрацу. Там він знайшов гроші, невдало заховані Максимом. Перерахував. Відділив певну суму, положив у різні кишені.

Довго не наважувався піти: хотілось затриматись ще на хвилиночку й просто посидіти поруч. Часу було байдуже щодо нього, тому він, не соромлячись, підштовхував його, пливучи своїм руслом. Юнак затримався трішки біля дверей і, не оглядаючись, опинився на іншій стороні. В коридорі було пусто і лише його кроки відлунювались в обох кінцях. Вулиця зустріла шумом проїжджих мимо машин та ледь чутними розмовами перехожих. Завівши двигун, поїхав він в ледь знайомому напрямку і лише перед непомітною крамницею, де продавалися непотрібні речі, зупинився. Всередині його зустрів той самий чоловік у тюрбані, який вже зачекався на нього. Коли хлопець увійшов, то той відразу розвеселився, навіть зняв сердиту маску зі свого обличчя.

Довго возишся, – сказав продавець. – Я вже було подумав, що ти забув.

Але ж я прийшов, – коротко відповів Чорний Ворон.

Приніс?

Парубок дістав гроші, уважно перерахував їх, переконуючись, чи ту пачку він витягнув, при цьому очі продавця жадно слідили за хрусткими купюрами, а коли юнак просунув йому його частку – вони аж засвітилися. Він швидко вихопив їх, щоб Чорний Ворон раптом не передумав.

Тепер вже можеш виставить його на вітрину, – мовив хлопець. – Не думаю, що ми ще раз колись зустрінемось.

Згодний, – погодився з ним продавець, перевіряючи кожну купюру на справжність. – От тільки нема мені чого виставляти.

Як це? – не зрозумів Чорний Ворон.

Та продав я його! Якийсь чоловік відвалив за нього такі гроші, що я за все своє життя стільки ніколи не бачив.

Давно?

Прямо перед тобою, хоч я і не розумію, яке це має значення.

,,Справді, чого це я питаю? Головне, що дзеркала тут немає і вона його, сподіваюсь, вже ніколи не побачить.”

Цікаво, кому знадобився цей непотріб?

Ти ж, нібито, також ним цікавився.

В мене свої інтереси. До того ж, протилежні.

Ладно, проїхали. Тим паче, що обличчя я не запам’ятав. Шикарні лаковані туфлі – це все, що вклалося в моїй голові

Мені на це начхати.

Хлопець пішов до дверей. На порозі зупинився, на четверть розвернувся і спитав:

Цигарок не продаєш?

Продавець покачав головою. Чорний Ворон вийшов.

...Перед цим вона не спала всю ніч. Не дивно, що це було легко – заснути в його обіймах. Напруга знята, настрій хороший, на душі стало легше. Хоч і холодно самій у ліжку.

Христина перевертається на спину. Болять і сльозяться очі, проте це проходить вже за кілька хвилин. На тумбочці стоїть годинник – вона проспала чотири години. О Боже, чотири години! Як же вона ненавидить спати вдень.

Деякий час вона почувається як сонливий борсучок, що тільки-но виліз зі своєї нірки. Цього цілком достатньо, аби на повному автоматі одягтися й піти до ванної. Вмившись холодною водою, дівчина поволі повернулась у реальність. Повернулась до кімнати, але нікого там не побачила. Відразу ж відчула себе самотньою і покинутою.

Вийшла з номера й спустилася в низ, до холу. Декілька людей розсілись по різних кутках: хтось курив у відчинене вікно, хтось на когось чекав, хтось або пізно обідав, або рано вечеряв. Жодного знайомого обличчя. Вона пішла в сторону туалету. Перед самими дверима по її шкірі пробігли мурашки...

Коли Емона вийшла за цигарками, вона не знала, чим це скінчиться. Курячи за поворотом, вона не помічала перехожих, машин, очей, що так пильно за нею стежать – нарешті вона курить СВОЇ сигарети. Можна викурити за раз дві, три, а то й півпачки – вони її й належать тільки їй.

Йдучи вулицею, їй чомусь здавалося, що за нею стежать. Обернулась – хіба що той дядечко якось скуто виглядає. Про всяк випадок звернула в перевулок, зробила круг й вийшла на ту саму вилицю – дядечко весь час слідував за нею. Тут явно щось не те... Вона пришвидшила крок. Будучи в страху, вона забігла в готель прямісінько до туалету й закрилася в кабінці. Емона сподівалася, що це їй тільки здалося й що цей дядечко не зайде сюди.

Вона чула як двері замкнулись на замок. Хтось по черзі вривався в усі кабінки, залишаючись при цьому незадоволеним. Кожен стук збігався з ударом її серця і з кожним ударом наближалась мить, коли відкриються дверцята її кабінки й почнеться гвалтування.

Він стояв перед нею, тримав в одній руці ніж, а іншою розстібав свій пасок.

Роздягайся! – наказав він. – І навіть не здумай кричати.

...Молоде свіже тіло лежить на холодній підлозі вбиральні. Розтерзана шкіра, кров на кахлях й раковині, завернуті очі, сперма на стегнах, злипле від усієї цієї кров’яної маси волосся... Спершу не віриться, що це людина, що зовсім недавно вона була живою і що таке могло статися в туалеті пристойного готелю. Це перше відчуття. З другим відчуваєш огиду й блювотний рефлекс. Якби Христина побула там зайву хвилину, її б точно вирвало. Третє – відчуття страху й думки про недалеке місце перебування збоченця. На цій стадії Христина не змогла нічого кращого придумати, як втекти. Ні закричати, ні повідомити про вбивство – спрацював інстинкт самозбереження. Вона не розуміла куди біжить, не розуміла навіщо. Просто боялась зупинитись, щоб її не наздогнало усвідомлення того, що щойно вона бачила. Вона не хотіла знати, що вона бачила.

Хтось перехоплює її біля виходу. Дівчина намагається вирватись, не глянувши ні разу на свого перехоплювача. У ній розвинулась четверта стадія – страх того, що хтось перекладе на тебе злочин.

Тихо-тихо, – шептав знайомий голос, пригортаючи до себе. – Це ж я. Куди ти так біжиш?

Я... Там... Там таке... Емона... її там...

Помітивши, як на них витріщаються, Чорний Ворон відвів її на вулицю подалі від допитливих очей.

А тепер розповідай: що сталось?

Емона... вона... мертва...

Йому хотілося розпитати що да як, та побачивши, що вона майже в стані шоку, не став нічого говорити. Він посадив її в фургон, а сам запалив сигарету. Докуривши її, дістав нову. Завів двигун і вони поїхали. Курив по дорозі.

Тим часом вона помалу заспокоювалась. До неї навіть почало повертатися уміння мислити адекватно. Стадія п’ята – затишшя й умиротворення.

Перед очима мелькали вулиці, будинки, перехожі і дуже скоро промелькнуло усе місто. Потім почались дерева й дорога, над якою нависала курява.

Куди ми їдемо? – раптом спитала Христина.

Заглянь у бардачок.

Вона дістала сьогоднішню газету.

На третій сторінці.

На третій сторінці писалось про деякого чоловіка на ім’я Секос, який живе усамітненим життям біля одного з кладовищ і заодно являється сторожем останнього притулку мерців. У цій статті він заявляє, що місць залишається замало, а значить більше покійників на своєму кладовищі він не прийматиме. Якщо ж комусь вдасться когось там закопати, він негайно ж вириє могилу і скине гроб з пагорбу. Там і далі ще щось розповідалось про нього, але Христина не стала дочитуватись.

І що?

Він може нам допомогти.

З чого ти взяв?

Самітник, живе по сусідству з померлими, земля не його, а думає, що має на неї якісь права – ненормальний. При такому описі, він має бути причетним до чогось паранормального.

А якщо ні?

Сумніваюсь.

Христина ще раз глянула на статтю.

Де ти її взяв?

Купив. Стояв за сигаретами, а переді мною хтось читав газету. От і зачитався. Потім схотів таки дочитати те, що почав, а після відкрив цю сторінку...

Невеликий пагорб – фургон підскочив.

І все-таки: в чому він має нам допомогти?

Ага! Він чекав цього запитання.

Для того, щоб не мучити себе ідіотськими здогадами щодо її почуттів, він надумав поставити для неї пастку, такий собі капкан-перевікагрунту: якщо вона відчуває до нього хоч що-небудь, то не купиться на приманку й залишиться з ним, якщо ж вона байдужа – нехай повертається додому. В цьому і крився весь підступ.

Просто я подумав: ти так засмутилась, що ми прозівали дзеркало і що тепер ти змушена тут залишитись, – він намагався говорити якомога природні, щоб не викрити своїх намірів. – І я вирішив, що раз так, то, можливо, зможу тобі чимось зарадити, привізши до цього чоловіка...

...який міг би знати, як повернути мене назад.

Саме так.

Вирішальний момент. Одне її слово і він або поверне, або поїде далі. Про всяк випадок міцніше стиснув кермо.

,,Значить, ти хочеш мене позбутися? Покористувався і все? На смітник? Не очікувала, що ти так зі мною поведешся... Що ж, твоя воля.”

Добре.

Він не вірив своїм вухам, думав, що слух раптом став підводити його. Обережно глянув на неї, щоб вона цього не помітила: таки так, вона налаштована рішуче. Чорний Ворон ще дужче здавив кермо, ніби готуючись вистрибнути з машини на повному ходу. Невже це дійсно правда?

Христина положила назад газету, склала руки і дивилася вбік. Вони мовчали.

Скоро показалось кладовище. За ним стояв самотній будиночок. Двигун замовк. Вітер колихав крона дерев. Збиралось на дощ.

У вигляді понурого ховрашка він вийшов з машини. Вона вийшла з таким самим виглядом, проте він не звернув на це уваги. „Якщо після цього всього ти все одно хочеш піти, то тобі дійсно краще піти.”

Чорний Ворон постукав у двері – жодного поруху. Постукав сильніше – знову тиша.

Може, його немає вдома? – припустила Христина.

Йому нікуди піти.

Хлопець бив дерев’яні двері ногами (в ньому зібралось забагато злості). Сова, открывай! Медведь пришел!

Хто там? – нарешті почувся голос третьої особи.

Не ворог.

Скільки вас там?

Двоє.

За чим прийшли?

Побалакати.

Про що?

Досить ламати комедію, – у Чорного Ворона почали здавати нерви. – Відкривай давай, а то двері виламаємо.

Двері-то трухлявенькі.

Не треба мені погрожувати! – голос ставав дедалі голоснішим.

Чорний Ворон вирішив піти іншим методом: просунути попід дверима купюру.

Ха! – саркастично й несмішливо глузував голос. – І де я тут у лісі глухому витрачу ці гроші? Може, зайцю подарую?

Роби що хочеш.

Вони мені не потрібні. Забирай!

Хлопець забрав купюру назад.

А тепер і ви забирайтеся звідси!

Але нам конче потрібно з вами поговорити, – просила Христина, помітно фальшивлячи.

І чому це я потрібен вам вірити? Де впевненість в тому, що ви прийшли не по мою душу? Так знайте: я віддам її тільки Богу!

Якого чорта нам здалась твоя жалюгідна туша?! – Чорний Ворон почав помалу переходити на грубощі.

Не кричіть на мене! Тим паче, що це не додає вам довіри.

Хлопець зітхнув і потягнувся за цигарками. Коли підносив запальничку до сигарети, раптом зупинився.

Слухай, Секосе, а ти куриш?

Це провокація?

Це питання.

Ну курю. Час від часу. І що?

Рідко?

Менше, ніж хотілось би.

Так значить, ти не встоїш перед спокусою затягнутись пару раз?

Ти до чого хилиш?

Клацнула запальничка.

Тримай.

Сигаретний дим прокрався крізь щілини, залоскотав носові волосинки, зігрів горлянку приємним теплом, розчинився серед бронхів...

Двері трішечки привідкрились, настільки трішечки, що у той проміжок могла пролізти тільки цигарка. Чорний Ворон протягнув туди сигарету й не встиг зчутись, як вона зникла між його пальцями.

З хвилину мовчання.

Ну як? – попитав він.

Ка-а-а-а-й-й-фФФ...

Експеримент вдався.

Чорт з вами!

Двері прочинились дужче і вони змогли зайти.

В цьому будинку було всього лише дві кімнати, зате величезні. Одна була майже повністю заставлена книжками і тільки одна стіна була скляною зі такими ж дверима – таким чином можна легко потрапити відразу в сад (якщо ті пагорбки з хрестами можна так назвати). Посередині – широкий дерев’яний стіл з двома кріслами (цікаво, чому з двома?). Кілька стільців по кутках. Драбина, звісно, що дотягуватись до верхніх стелажів книжок. Камін для медитативних вечорів. Біля каміну пуховий килимок (на жаль, іншого не знайшлось). Настільна лампа, кілька цікавих ваз (чиста підробка), кілька дрібничок, канделябр (проводки тут немає), ну і, власне, все. Хоч і так вже непогано.

Другої кімнати вони не бачили.

Секос сів за стіл і там мовчки насолоджувався курінням. Це був не показний чоловік середнього зросту, з надмірною вагою, залисинами, в мішкуватому побляклому одязі темних відтінків та у маленьких круглих окулярах з тонкою оправою. На вигляд йому було близько п’ятдесяти.

Ви сідайте-сідайте – запропонував Секос. – Не люблю, коли отак стовбичать у дверях.

Чорний Ворон принципово дозволив Христині сісти в крісло. Собі ж підставив стілець, сів в нього, склавши руки на спинку.

Можна подумати, сюди навідується стільки людей, що вже почали з’являтися деякі претензії.

Чесно кажучи, буває. Я втік сюди, щоб ніхто мені не заважав, а вийшло навпаки – у всіх раптом з’явились термінові питання по моїй частині. От тепер преться сюди всяка сволота! При таких обставинах починаєш думати про самогубство.

Сподіваюсь, не скоро?

Ну, раз ви вже тут, то ладно, потерплю, – висмоктавши з сигарети останні соки, Секос погасив бичок об край столу. – Чого бажаєте?

Нас цікавить подорожі між світами.

Ого! М-да-а, таких пропозицій ще не поступало... Навіть не знаю з чого почати.

Почніть з початку.

А краще з кінця.

Почну з головного: навіщо вам це?

Комусь конче потрібно додому...

Судячи по тому, з яким тоном та відчайдушністю Чорний Ворон промовив ці слова, Секос відразу зрозумів, що він мав на увазі Христину.

Ви серйозно?

Секос навіть привстав зі свого крісла, щоб краще роздивитися дівчину.

Ну, і як там?

Нормально.

А конкретніше?

У кожного в будинку є свій власний чубатий бігунець, на вулицях на кожному кроці стоять унітази, а уряд цілодобово веде за нами нагляд з камер на каструлях.

Хм, я собі уявляв це трохи інакше... Та й біс з ним! – Секос знову сів у крісло, задумався. – Перше, що спадає на думку, так це є одне вже містичне й загадкове дзеркало...

Ні, це ми вже проходили. Давай щось інше.

Інше... інше... Нє, ну правда, це найдієвіший спосіб зазирнути за завісу... Знаєте, є ж така матерія, чимось схожа на сітку проти комарів, що розділяє світи. З виду наче тонка, проте дуже міцна.. Дзеркало ідеально її розрізає, роблячи прохід... Чесно, за допомогою дзеркала буде надійніше. А то бувало так, що люди буквально губилися в цьому проході, так і не дійшовши до виходу.

Це ви до чого?

Про те, що, можливо, і вдасться повернутись, проте не факт, що туди, звідки прийшли... Це якщо звернутися до альтернативних методів. Просто те дзеркало спеціально створене для цього, тому, виражатимусь зрозуміліше, телепортація пройде без пригод і негативних наслідків. В іншому разі є ризик заплутатись у темній матерії.

Христина глянула на Чорного Ворона, щоб той допоміг їй, підтримав, заспокоїв... Проте він тупо втупився в одну точку й не зміг відповісти поглядом. Від цього вона відчула себе геть самотньою...

...Та я спробую знайти щось підходяще. Можете приїхати завтра вранці, а ще краще пообідні.

І яка ціна?

Я вже казав, що не приймаю грошей.

І все ж, що ти за це хочеш?

Секос покрутив між пальцями бичок (попільнички у нього не було), про себе порахувавши до десяти.

Пачку сигарет, – він підняв бичок угору. – Таких же.

Чорний Ворон потягнувся рукою до цигарок і кинув їх йому на стіл.

Я небагато викурив. Можеш користуватись.

Секос сховав пачку до шухляди.

Що ж, побачимось завтра.

Так, щодо цього, – Чорний Ворон не хотів закінчувати розмову. – Справа в тому, що нам абсолютно ніде зупинитись...

Сто-о-о-п! Я дуже добре знаю, до чого тут хилиться... Кажу зразу: ні! Ні, і не просіть!

По-моєму, – втрутилась Христина, – не варто так відразу нам відмовляти. Все-таки мало що...

Я вам от що скажу: якщо я відмовляю, значить є причини. Мені байдуже, будь ви бомжами, де ви збираєтесь заночувати. Я вас в себе не залишу, бо не варто залишатись тут на ніч.

Чому?

Інформація конфіденційна. Попросту кажучи, менше знаєш...

Раз так, то нам дійсно варто піти й пошукати собі що-небудь у місті.

Правильний вибір.

Чесно, він дуже боявся залишатися з нею на самоті. Не тому, що вона навіювала на нього страх, який відчуває дитина, заглядаючи вночі під ліжко. Він уже не знав, як себе із нею поводити, які слова потрібно говорити і чи взагалі це зараз доречно. ,,Ця дівчина колись зведе мене в могилу.”

Проїхали кладовище.

Вже починало вечоріти й гілля, що звисало над прокладеною дорогою, виглядало дедалі моторошніше.

,,Так ось ти як? Ти таки цього хочеш? Гаразд... гаразд... я не буду тобі заважати... Якщо нічого не змінилось, якщо ти не можеш глянути на мене іншими очима (глянь, будь ласка! Тільки глянь), якщо ти нічого в мені не бачиш... мою істерику, моє божевілля й мою задишку, то... Мабуть, ми правильно робимо: потрібно розійтися тихо, без слів й натяку на це. Поки ще не пізно, поки я остаточно не втратив здоровий глузд і вміння мислити. Проживу якось без тебе. Раніше ж жив і нічого. Проживу... Дякую вже за те, що ти в мене була... майже... майже моя... майже належала мені... майже... Може, це й на краще...”

Поворот ліворуч.

,,А що я можу вдіяти? Ти свій вибір зробила...”

Змійка.

,,Я не зможу тебе відпустити! Не зможу, не зможу, не зможу! Я боюся завтрашнього дня, коли ми знову сюди приїдемо і... Я не зможу глянути тобі в очі... та й зараз не можу. Невже тобі ні трохи не шкода часу, проведеного зі мною? Я не зацікавив тебе? Ти не вловлюєш мій настрій? Не передбачаєш мої фрази, хай навіть трохи вульгарні? Ти відчувала мене, ти дихала зі мною в унісон, тобі подобався мій голос, коли я говорив, ти хотіла, аби я зробив це і я зробив, лиш тому, що наші бажання співпали – я це знаю, чудово знаю і ти це знаєш... Якщо для тебе нічого не помінялось, значить все було дарма. Тобі краще піти... Іди... іди... в свій світ... в свої двері... додому... до біса...”

Раптом на дорогу вискочив якийсь звірок. Їжак, чи щось типу того. Чорний Ворон миттю натиснув на гальма й мало не вдарився головою об кермо. Хоч він і хотів...

Саме це і потрібно було йому: зупинитись, просто зупинитись, не йти далі, не робити нічого – лише зупинитись. Якийсь поштовх, щоб вибити з голови увесь дур. Він мало не задавив живе створіння – цього достатньо, аби змусити задуматись. Заплющує очі: запах волосся, гладкість шкіри, м’якість губ, ніжність дотику, спазми в животі – фа мінор дієс…В нього ще є час, о Боже, є ще час! І ще не все втрачено.

Мабуть...

Христю, давай поговорим? – він розплющив очі. – Точніше, ти краще послухай мене і постарайся не перебивати... Мені є що сказати.

Чорний Ворон не бачив як вона кивнула (він взагалі на неї не дивився), але відчув, що вона згодна. Перед ним далечінь – той безкінечний кінець дороги, який злився у маленьку цяточку, майже непомітну для людського ока. Він передчував, що голос може не послухатися його й видати хвилювання, тому не поспішав. Він потихеньку заспокоював себе, розтягуючи кожну секунду до розмірів години. Христина мовчки сиділа і чекала, не зводячи з нього очей.

Знаєш... – несміливо почав він говорити. – Чи не знаєш... Здогадуєшся, або ж навіть не замислювалась... що я... а ти... і от ми...

Він тяжко зітхнув, на що, як йому здалося, витратилось багато зусиль. Його очі піднялись вгору, глядячи в небо, ніби просячи в нього допомоги чи хоча б додати йому сил та сміливості, щоб пережити цю нелегку хвилину. Та, не дочекавшись цього, вони знову опустилися вниз, ще нижче.

Я рідко довіряю людям. Спостерігаю за ними, але просто не можу, не можу довіритися їм... таким. Я зробив виключення для Сопляка (ти здогадуєшся чому), для Кульгавого (не питай хто це – це моя особиста драма), для ще декого (мені важко називати його ім’я – це вже трагедія), ну і для... інакше не говорив би зараз тут з тобою.

,,Чорт з ним! Буду рвати!”

Одним словом, якщо ти вважаєш те, що відбулося між нами, просто сексом, який нічого не вартий – будь ласка. Як ти, так і я. Твоє право. Хочеш почути мою думку? Я втратив здоровий глузд... через тебе. Як давно? Я божеволів поступово, стадіями, можна вважати, заразившись нашою першою зустріччю... Не скажу, що відразу, та ти вже тоді так вплинула на мене... Тихо й непомітно... Якби ти не повернулась, хворий вилікував би себе сам завдяки проведеній раніше профілактиці під назвою ,,Кладовище моїх мрій”.

,,Якось складно я сказав... Ну нехай!”

Ти не повіриш, але мені було боляче... боляче і зараз. Я сам себе мучив, сам змушував себе страждати. І через що? Що не міг розповісти тобі про це раніше? Було ж стільки підходящих моментів... Та, мабуть, я тоді не зміг би чітко висловитись про свої почуття. Зрештою, я й сам нічого не розумів. Хоч, скоріше за все, боявся розуміти... Тобі казати такі речі буде легше: ти для цього створена. Від мене ж ніхто не чекає. Та й не вмію я говорити на такі теми. Ну, не романтик я! Принаймні я так не вважаю.

,,Ні, не правда, – подумала вона. – Ти ніколи не помічаєш, який же ти все таки романтик!”

Так от, якщо ти потребуєш моєї допомоги, то я завжди до твоїх послуг. Якщо ні і я тобі заважаю, не проганяй мене – я сам піду. Я все розумію... Просто я не такий, який тобі потрібен...

Серце калатало, подих передавлювало, щось вхопило його за горло й давило сильно та повільно. Він це сказав, він зізнався – пропадать так пропадати. Тепер він слабкий, безпомічний – вперше за все життя, яке він вважав нікчемним. І воно в її руках.

Можеш говорити.

Серце знову здригнулося, взялось холодом, а вона все мовчала.

Він боявся повернутись, боявся її лиця. Яким воно буде? Суворим? Розгубленим? Глузливим? Злим? Він тихо сидів і також мочав. По його пальцям пройшов холод і вони затремтіли. Це край, це кордон, через який йому не слід було переступати – прірва. Політ в нього вже був, залишається фатальне приземлення...

Раптом він відчув тепло. Біля скроні. М’які губи цілували його в скроні. Він думав, що марення, а тому намагався не ворушитись, аби не впасти в реальність. Потім гаряча долоня на щоці. Хлопець взяв її руку – вона справжня і цілунки її справжні. Значить, це не сон, не галюцинація, не сліпота – це і є та сама реальність, яку він уникав і якій вірити не хотів. Невже увесь цей час він поклонявся самообману? Вибрав для себе найгірший варіант і зациклився на ньому? І не помітив її погляду, тієї ніжності в голосі, вічних пошуків побути з ним наодинці хоча б кілька хвилин...

Ну чому ти постійно створюєш собі проблеми?

Він знову лежав на хірургічному столі.

Ну що ж? Зараз ми дослідимо печінку.

Ти ж п’єш, правда? Навіщо вона тобі? Все одно пропаде...

Що ви тут робите?! – кричав третій голос. – Геть звідси!!!

Тупіт ніг, хлопання дверей. Дотик рук турботливого хірурга-професіонала.

Ой-йо-йо-й, що ж вони тут натворили... Нічого, зараз ми наведем порядок...

Він відчував, як до нього повертається життя.

І що нам тепер робити?

Ти про що? – він трохи задумався перед цим, тому й не вловив настрою сказаної фрази.

Про Секоса.

Та чорт з ним, хай живе чоловік!

Так він же тепер буде всю ніч не спати: шукатиме для нас альтернативу дзеркалу... Я не хочу тебе кидати.

Хм... Тоді давай так: знайде щось – я піду з тобою, тим паче що мені тут вже добряче надоїло; не знайде – залишаємось тут. Отже, ми залишаємось у виграші.

А ти не боїшся проходити через це?

Не думаю, що це буде смертельно. До того ж, ти будеш поряд... Підстрахуєш новачка в разі чого.

Ладно, хай буде так...

Ну от. А поки що давай заїдемо в місто й купимо пляшку вина.

Хочеш напитися?

Ні, я хочу споїти тебе: завжди мріяв побачити тебе п’яною.

І скористатися ситуацією?

Якщо ти будеш наполягати.

Нічний Індлес був прекрасним: освітлені ліхтарями дороги, темні романтичні алеї, вивіски, що мигтять кольоровими лампочками. Свіже повітря манило на вечірню прогулянку. Передчуття пригод та веселощів надає сил й відганяє сон. І можна до ранку цілуватися за поворотом...

Він повертається з пляшкою.

Ти казав, що купиш вина.

Вина не було і я взяв шампанське. Ти не проти?

Вона всміхнулась і ввімкнула радіо. Вистрелив корок й з горличка потекла біла піна.

Нам є що святкувати? – між іншим спитав Чорний Ворон.

Ну... Нехай це буде новий день для серйозних починань у житті кожної дрібної комашки з цього світу.

Хитро.

Він дав їй першій зробити ковток.

Улігшись вдвох на сидінні, вони мовчки слухали музику, час від часу промиваючи горло невеликими порціями шипучки. Рукою він обіймав її за талію, а погляд його спрямований кудись вгору.

Слухай, – раптом сказав він.

Вона прислухалась.

Це ж та група, з якою я репетирував в підвалі. Пам’ятаєш?

Як вони пробились на радіо?

Де вони взяли гроші на розкрутку – оце питання!

Це з тобою?

Ні, вони записувались без мене.

А ти не жалкуєш, що пішов?

Старий репертуар – я б ніколи не зіграв краще. Будеш? – він підняв пляшку.

Ні.

Він зробив ще ковток й відставив шампанське. Там залишилась рівно половина.

Чорний Ворон почав підспівувати. Христина підхопила за ним:

...Лише так, а не інакше Житимеш тут завжди І тільки в спорожнілу банку Кластимеш свою мовчанку...

Ти ж начебто не любиш співати.

Знаєш, коли я вип’ю, то й на баяні зіграю, хоч я й без поняття, як та штука працює.

Зверху почав крапати дощ. Кілька крапель пробирались крізь тріщину й падали на їхні обличчя. З кожним разом їх ставало більше. ,,Тепер я розумію, чому фургон був накритий клейонкою.”

Через дорогу знаходився готель. Вони втекли туди від дощу. В цей час почався сильний ливень і вони за декілька секунд добряче змокли.

На рецепшині сиділа огрядна дамочка, Її макіяж нагадував прелюдію шоу трансвеститів, її хімічна завивка була схожа на лігво вужів. Чекаючи закінчення зміни, вона акуратно підточувала свої довгі нафарбовані червоним лаком нігтики. Цікаво, для кого вона старається?

Вони підійшли до неї з передчуттям важкої розмови.

Вам чого?

Ми б хотіли зняти номер.

На одну ніч, – додала Христина.

Так. Це можливо?

Ні – різко відрізала дамочка. – Все зайнято. Місць немає.

А може все таки щось є?.. – Чорний Ворон перейшов на підступний тон – тихий ніжний баритон. – Не потрібно ніяких люксів! Ми згодні навіть на комірку.

Юначе, я сказала ,,ні”, значить ,,ні”.

Юначе, чому б вам не звернутися прямісінько до адміністратора готелю, а не мучити бідну жіночку?

Вони негайно ж оглянулись: на відстані чотирьох метрів від них стояла дуже поважна молода особа жіночої статі в досить облягаючому костюмчику лише з натяком на діловитість.

Якби юнак знав, хто тут адміністратор... – пробубнів Чорний Ворон. Він знає ту дівчину.

Ну що ти стоїш, мов нерідний?

А я й не рідний тобі.

Якби був рідним, все було б значно простіше.

Христина почувала себе глядачем в ляльковому театрі: дві розмальовані під людей шкарпетки спочатку не поспішаючи говорять, немов боячись когось налякати, потім розбалакуються й вже жваво торохтять між собою.

Ти по роботі чи просто так?

Просто так.

А детальніше?

Я завжди ненавидів у тобі твою допитливість.

А я обожнювала діставати тебе нею.

Поки я не витримував і не починав зривати з тебе...

А я з тебе...

І це був єдиний спосіб змусити тебе відчепитися від мене.

Ну чому ж ви не берете бейсбольні палиці й не б’єте себе по пиці, як ви любите це робити в класичному розумінні ляльок театру? Що це за грайливий лепет? Що за щебетання? Так не цікаво! Чуєте? Вистава паршива!

Перестань лицемірити.

А то що?

А то я можу не дати вам кімнату.

Які ми сьогодні злі! Може, для нас почався критичний період?

Ти досі підкалуєш цим дівчат? Дорослий хлопець, а дитячі замашки...

Правда в очі коле?

Ну гаразд. Ходімо, обговоримо все як слід – по-дорослому.

Я спробую, хоч нічого не гарантую.

Вони пройшли до її кабінету. Христина слідувала за ними, хоч їй здавалося, що її тут ніхто не помічає. Як круто повернувся світ!

Та її не пустили. Ця дівчина захлопнула двері прямісінько у неї перед носом. Вертихвістка... Тьху!

Христина присіла в крісло прямо напроти цих дверей. Побачим, що буде далі.

А кабінет не змінився, – відмітив Чорний Ворон. – То й же стіл, ті ж крісла, колір стін...

Чому ж? Власниця інша.

І власниця та ж, просто на інших правах.

Ти нестерпний.

А ти не знала?

Ці твої розмови...

Це докір?

Комплімент.

Он як? Раніше затуляла мені рота, а тепер просиш поговорити.

Коли це було?

Коли я захотів тебе в комірчині під сходами.

Пам’ятаєш... і не забув.

Ні, забув...

Вони сиділи один проти одного, як двоє давно знайомих. Вона дивилася на нього, шукаючи зміни, які сталися за той час, коли вони не бачились. Він відчував, як її носочок повільно повз вгору по нозі, намірившись зробити йому масаж простати.

Христина сиділа під дверима, як та покірна дика тварина, яку приручили і тепер не знає, що їй робити: бігти в ліс чи сидіти на повідку. Вона втупилася в одну точку і не хотіла нічого думати – ні, ні,ні. Не треба... Над головою цокає годинник. Повільно, протяжно. Тисне згори. В кінці коридору стоїть вікно, а за вікном іде дощ. Вона чує, як краплі вдаряються об скло. Чуються чиїсь кроки. Тупіт наближається. До неї підходить постать, мало не перечіплюючись на рівному місці.

З-здрас-стьє-е, – висилює з себе.

Не встигає Христина щось відповісти, як постять проходить мимо. Вона підіймається по сходах, майже падає, але встигає схопитися за перила, і далі в тому ж настрої продовжує підійматись. Христина стуляє рота.

Тепер вона знову сама.

Чому так довго? Дівчина припадає вухом до дверей – нічого не чутно. Або мовчать, аби тихо говорять. Мабуть не хочуть, аби їх почули. Хм...

Вона сідає в крісло навпроти, розслаблюється, кладе ногу на ногу і просто чекає. Дверна ручка не ворушиться, годинник цокає. ,,Що ти від мене хочеш? – подумки звертається вона до нього. – Я нічого не можу зробити. Так, мене не пустили – ну і нехай! Витримаю. І не дивись отак на мене – все одно я не заплачу.”

...І двері відчиняються. Спершу вийшла вона, гордо тримаючи голову, не помічаючи Христини, наче її тут і не має. За нею відразу вийшов Чорний Ворон. Не дивиться в очі – приховує щось. Підходить... Невже так і не гляне? Та ні, кивнув головою. І це все?

Підіймаються сходами. Вона йшла попереду, ніби навмисно, щоб він дивився на її ноги, та ще й виляючи стегнами по своїй жіночій сутності. Крім неї же, стерви, нема на що більш дивитися!

Вона взяла на себе честь відімкнути двері. Христина збоку спостерігала за її рухами. Ключ не хотів з першого разу повертатись – туга замкова щілина. Чорний Ворон підійшов їй допомогти. Хм, навіщо їй ці жіночі хитрощі, коли вона вже його спокусила? Чи вона просто дражниться перед нею? Грає на почуттях?

Тепер можете залишитися тут на цілу ніч, – сказала дівчина, віддаючи Чорному Ворону ключі. – І дякую за допомогу.

Дрібниці.

Тоді побачимось завтра.

Якщо ти нікуди не втечеш.

Дівчина пішла, залишивши їх удвох перед відчиненою кімнатою.

Вона була досить великою, щоб умістити в себе з десяток людей. Якщо дивитися від дверей, то біля протилежної стіни стояв чималий диван, який дивився на телевізор, який розташувався на невеликому столику. З лівої сторони було вікно – не дуже велике, не дуже маленьке, в загальному, нормальне вікно з напівпрозорими шторами. Від вікна, ближче до центру кімнати, стояв столик, від якого відбивалося світло маленької люстри. Далі був ще маленький коридор, що вів до дверей ванної, а у кімнаті не було так нудно, то на стінах висіли незрозумілі звичайному глядачеві картини.

Квартирка, звісно, не дуже, – промовив він, оглядаючи все навколо. – Могла б щось краще знайти для старого знайомого.

Треба було краще просити, – з прохолодою сказала Христина.

Вона повільною ходою пройшлася по кімнаті й зупинилась перед вікном: Зараз було б непогано сфокусувати свою увагу на чомусь нейтральному.

Ну, це нічого, – Чорний Ворон тихенько обійняв її ззаду. – Тут, – продовжував він пошепки, – є все, що потрібно: тихий затишок, м’яке ліжко та двері на замку. Ніхто нас не турбуватиме, а якщо хто й посміє, то ми зробимо вигляд, що нас немає, і не будемо відкривати, – хлопець хотів поцілувати Христину, та тільки-но він схилився, як вона відвернулась. – Та якщо вже не хочеш, – мовив він далі, не придаючи цьому великого значення, – то нічого, я тебе розумію. По-моєму ми й так занадто поквапились... нам не завадило б і трішки пригальмувати. Правда ж?

Відповіді він не почув: Христина мовчала, понуривши поглядом кудись вдалечінь і, як Чорному Ворону здалося, взагалі не чула його слів.

Христь, щось не так?

Все так.

Тоді чому ти так себе поводиш?

Я? Зі мною все гаразд.

Щось не...

Дай закурити.

Він цього не очікував.

Що?

Я сказала ,,дай закурити”.

Я чув. Навіщо?

Дай.

Ні.

Давай же! – вона підвищила голос.

Не буду!

Не кричи на мене.

Вибач, – він стих.

Його руки розімкнулись і вона змогла піти і сісти на ліжко, залишивши його біля вікна.

Ти на мене сердишся? – спитав він обережно, не обертаючись.

А ти як думаєш?

,,Що ж я такого зробив?”

Може, спробуємо все обговорити?

Пробуй.

Він розвернувся до неї лицем – вона сиділа на краю ліжка, поклавши ногу на ногу, обпираючись ліктем об коліно та схиливши голову на зігнутий кулак. Від того, як вона дивилася на нього, він відчув себе маленьким хлопчиком, якого поставили в куток колінами на гречку за те, що неправильно дихнув в її присутності.

Христю, я не знаю, що мені робити.

Нічим не можу допомогти.

Він підходить ближче, боячись кожного свого кроку.

Не стій наді мною: мене це дратує.

Він опустився на ліжко поруч з нею. ,,Не думає відсовуватись – може, ще не все втрачено?”

В кімнаті було тихо. Лиш невпинно цокав годинник на стіні. Дощ трохи заспокоївся, тільки моросило. Страшно порушити цей порядок.

Тепер вона сиділа і ламала руки. Він думав, щоб таке сказати, аби не зробити ще гірше. Він знав, що сама вона нізащо не почне розмову.

Я хочу, щоб ти пішов.

Він помітив, як тремтіли її пальці, коли вона це говорила. Він не вірив, що все може так скінчиться, так розбитися вщент, що він і не встигне відчути, як це чудово бути з нею.

Ти дійсно цього хочеш?

Так.

Всередині нього щось тріснуло і тепер різало внутрішні органи.

Гаразд, – видихнув він, – я обіцяю, що піду. Я можу більше ніколи не попадатись тобі на очі. Ти вже доросла дівчинка і зможеш про себе подбати. Скажи тільки: чому?

Ні.

Почекай, як же я піду, не знаючи за що? Так неправильно.

Тепер ти будеш розказувати мені про правильність?

Христю!

Хіба ти не розумієш, що мені важко про це говорити?

А я взагалі не знаю, про що говорити.

Знаєш.

Тоді не розумію.

Розумієш.

Досить, – його нерви не витримували натиску. – Я нікуди не піду, поки ти мені все не поясниш. Не хвилюйся, я почекаю, поки ти зберешся з думками.

За цей час дощ остаточно стих. Чутно, як важкі краплі скочуються з шиферу й голосно розбиваються об асфальт. Вони, мов сльози, розтеклись по всьому вікні, деякі з них навіть пробились крізь щілини й залили підвіконня. Ставало дедалі прохолодніше й темніше. З вулиці чулось, як хтось іде попід будівлею і в нього хлюпають підошви. В такі хвилини цей звук особливо дратував. Проїхала машина – вибух матів на півкварталу. Зараз тому чоловікові не заздрив жоден, хто сидів у теплій комірці своїх домівок, зігріваючись штучним теплом обігрівача. Подув вітер. З листків скотились останній краплини дощу. Новий потік матів. Всі, хто чув це, відразу виказали свій захват від розвитку культури в країні.

Лиш в одному вікні досі ніхто не вмикав світла. Там жила тишина, що лякала до глибини душі.

Давно ти з тією дівчиною знайомий?

Та вже близько... Стоп. А чому ти раптом про це заговорила?

Ну-у...

Ну-ну.

Він підсунувся ближче.

Невже ти подумала...

Яка різниця, що я подумала, головне, що зробив ти.

„Значить, вона мене ревнує!.. – майже з радістю думав він. – І, виходить, я їй потрібен. Вона не хоче мене ні з ким ділити, хоче, щоб я належав тільки їй. Яка насолода знати це!” Він обережно обняв Христину, приговорюючи:

Звідки тільки в тебе беруться такі думки? Як могло шампанське настільки скрутити тобі голову, щоб звинуватити мене мало не в усіх смертних гріха?

Ти знущаєшся?

Аж ніяк. Ти просто...

Що?

Випила.

То я не вмію пити?

Не в цьому справа?

А в чому?

Не заводься знову.

А ти не говори, що мені робити!

Вона відштовхнула його від себе. Потім закрила лице рукою: її очі налились сльозами і вона більше не могла себе стримувати.

,,От і розумій після цього жіночу логіку.”

Іди, прошу тебе, – говорила вона крізь схлипування. – Залиш мене саму.

Христю, ти не права і ти повинна це визнати. Скажи, що помилилась, і все. Тут немає нічого страшного.

Гаразд, якщо ти не хочеш, я піду сама.

Вона хотіла вибігти з будинку, покинути усе і, найголовніше, опинитися подалі від нього. Та Чорний Ворон не дав їй залишити кімнати, схопивши її вже біля самого порога. Він міцно-міцно притиснув до себе, не зважаючи на всі її відбої. Вона ж мало не роздирала його: виривалась, била в груди, намагалася кусатись. Він терпів. Потім вона стихла. Лише плакати не зупинялась. Від сліз її в хлопця промокла вже вся сорочка. Слухаючи її скиглення, йому також кортіло заплакати разом з нею, але поки що в нього якось виходило стримуватись. Мабуть, півгодини, а то й більше, вони отак простояли в напівтемряві, слухаючи, як важкі краплі щойно розпочатого заново дощу стукають у вікно, просячись погрітись. А так була тиша.

Христь... – казав хлопець стиха. – Ми ж обоє мріяли про це. Ми перебороли страх і сором... разом... Нам же так добре, коли ми поруч... У нас попереду ще багато таких миттєвостей. Невже ти хочеш зруйнувати все?

Не хочу... Це ти руйнуєш...

Христь... не треба... Христь, чуєш? Не треба... прошу тебе…

Або підеш ти, або піду я.

Не жени мене, Христю... Я ні в чому не винен, я нічого поганого не зробив. Повір же ти мені нарешті!.. Чому ти така вперта? Христь, не роби боляче нам обом. Будь ласка, не роби...

Іди... – наполягала вона на своєму. – Відпусти мене і йди...

І він відпустив. Вона стояла смирно, намагаючись не дивитись на нього прямо. Стоячи спиною до дверей, він прочинив їх однією рукою.

Провокація?

Чорний Ворон не відводив від неї погляду: хотів знайти в заплаканих дівочих очах хоча б краплиночку бажання не випускати його від себе, визнання, що все наговорене є брехнею, не більше. Та, як видно, сподівання були марними. Єдине, що він міг зробити, так це поцілувати її, неначе в перший і в останній раз, щоб залишити по собі згадку і присмак на губах. Тоді юнак сховав руки в кишені, розвернувся та пішов, не обертаючись і не зачинивши за собою дверей.

Перед очима маячили східці, стіна, поворот на 90˚, знову східці – він всього цього не помічав, дивився кудись в себе, йшов по інерції... Здавалося, він ослаб. Ось зараз ноги підкосяться і він полетить вниз, заб’ється, скрутить собі м’язи, його схопить параліч, він втратить свідомість, впаде в кому, можливо, помре... А якщо і не помре, цьому можна легко посприяти. Хоча ні: вона знайде його під сходами, блідого й холодного, подумає, що зробив це через неї – вона винитиме себе і плакатиме, плакатиме і винитиме... але він цього не хоче.

Він слабне з кожною сходинкою. Стіна. Чому вона його не тримає? Лють, лють переповнює його – він б’є її кулаком. Удар, удар, ще удар... поки не зчісує шкіру до крові. Опускається на підлогу. Ще один ряд сходів і він вже на першому поверсі. Тут темно, прохолодно, у вікно достукується дощ. Він сам. Дивиться нагору – а раптом там з’явиться її силует, вона побачить його, злякається, підбіжить, обніме, почує його дихання, назве його дурнем і залишиться з ним. Або ж він зараз на залишках сил підніметься до неї, застигне на порозі, а вона стоятиме там же, так і не зрушивши з місця – він впаде до її ніг, заплаче... Але цього не буде. Ні того, ні того. Чому? Бо так комусь потрібно. Сам він не в силі вирішувати: не від нього залежить.

Чорний Ворон підіймається, виходить на вулицю – зверху на нього ллє дощ. Він застібає куртку, оглядається – куди ж йому піти? Стояти не можна, інакше дощ на нього розізлиться. Оглядається по сторонам. Куди йти, куди?.. Чорт забирай, та куди хочеш! Він вільний, перед ним простір, а простір – не дорога, тут можна пройтися як завгодно, навіть спиною вперед. Та й яка йому різниця? Що туди, що сюди – кінець один. А дощ підганяє... і він вирішує – направо. Навколо нікого. Мабуть, сидять в своїх домівках, в затишку, в теплі. А йому також хочеться тепла і ласки! Та що з того? Єдиною, хто міг би йому це дати, була Христина, але вона його вигнала, він їй не потрібен... Куди йому йти? Прямо...

Чи все ж повернутись? А смисл? Його вже довгенько не було, вона не чекає. Вона ненавидить його, а він її любить. Незважаючи на обставини, він так її любить. Сильно-сильно... Можливо, вона також його любить, просто зараз надто збентежена ненавистю. Через деякий час вона випустить пар, охолоне, сяде, все обдумає і все зрозуміє. Не виключено, що захоче йому про це розповісти. Та де ж він? А він... не повернеться.

І все таки йому її шкода, так шкода, що не хотілося випускати з рук, перестати гладити по голівці, а лиш приймати її сльози, ледве здержуючи свої, слухати її нерозбірливі слова, цілувати в чоло, здригатися з кожним схлипуванням і намагатися дихати рівно, коли припинялася істерика і вона просто приймала його обійми. Мабуть, йому не варто було йти, не можна було залишати її саму, віч-на-віч зі своїм сумлінням, аби воно її остаточно не доконало. Треба було б відразу заперти двері на ключ. Тим часом вона б зачинилася у ванній, а він сидів би під дверима і дослухався, чи вона ще жива, і говорив би, щоб вона чула його голос. Коли він засне на порозі, вона вийде в коридор, витягне в нього ключі, відімкне двері, але не піде: в неї не вистачить сил покинути його, совість їй не дозволить. А йому дозволила. І зараз вона лає його за те, що він її послухався. Хм!..

Дощ іде, дощ капає, його рідке тіло стікає з шиферу. Чому ж ти плачеш, небо? Для чого ти дозволило супроводжувати гостя вулиці своїми гіркими сльозам? Невже ти не розумієш, що на душі і так тоскно, що цим ти робиш тільки гірше? Звісно, ні. Тобі ніколи не пізнати тонкості внутрішнього світу людей, які, на відміну від тебе, можуть відчувати. Ти ж знаєш лише три погоди: сонце, хмари і дощ (чи сніг, як нову форму дощу). Ти можеш або плакати, або ні, але ти не розумієш, чому плачеш, просто не можеш цього зрозуміти. І не можеш сміятись. Чому? Бо в тебе немає губ, що розтягуються у грайливій посмішці. Немає навіть очей, де спалахує блиск надії. І ти плачеш, плачеш, плачеш...

Чорний Ворон зупиняється. Перед його очима пивниця – місце, де зневірені втрачають залишки проникливого розуму, ясної думки, куди потрапляють їхні душі перед тим, як відправитись в пекло. Сюди вони скидають свій бруд і набираються чужого, сюди вони приходять, не розгледівши усіх перспектив життя й навмисно добивають його зайвою чаркою. Тут їх дім, тут їхнє місце в житті, тут вони існують, не живуть, бо живуть тут лише щури під барною стійкою.

На голову капав дощ, в душі холод, в роті сухо і йому більше нікуди піти. До того ж так хотілось випити дешевого коньяку...

XIII

Накрите нічною завісою, місто стояло в спокої. Навіть дощ змовчав. Було тихо, неначе в гробу, так тихо, що аж моторошно ставало від цієї роз’їдаючої тиші і хоч кричи – ніхто не почує.

В кімнаті морок. Двері відчинені: вона не насмілилася їх зачинити. Дівчина сиділа на підвіконні, притулившись лобом до холодного скла. Невідомо навіщо вона вдивлялася крізь застилі на вікні краплинки, вивчала кожен сантиметр чорного вбрання вулиці, яке воно одягало кожної ночі, дивилась по сторонам і здригалась, коли випадково проходив якийсь п’яничка, що заблукав, чи пробігав заклопотаний пес у своїх собачих справах. Кожна тінь змушувала її серце битися в судомі, а потім мозок заспокоював його, повідомляючи, що то не він. Її дихання було рівним, врівноваженим, спокійним, хоч і готове у будь-яку мить зірватися й жадібно ковтати повітря. Очі втомлено вдивлялися в темряву, не піддаючись власті сну.

На стіні цокав годинник. Христина подумки рахувала години, які накручувались на стрілках годинника.

Раз, два...

Що з нею тоді сталося? Як вона могла послухати своє самолюбство, а не слова єдиної дорогої людини у всьому світі? Яка ж вона дурна. А якщо він не повернеться? Що тоді з нею буде?

Раз, два, три...

Пізно плакати, люба, надто пізно. Треба було раніше думати, перш ніж переходити до рішучих дій. А тепер з’їдає совість... Звісно, усе твоє життя було однією грою і лише ти грала за правилами. І ось тобі на язика капнули солодкого меду, а ти відразу вкусила лимон. Ні, люба, так не можна. Зрозумій нарешті, що не все є таким, як тобі здається. Ти могла б вдарити набридливого однокласника портфелем, коли тому заманулося заглянути під твою спідничку, але ні – ти просто втекла. Чому? Ти розгубилася і це здавалося найвірнішим виходом. Ну, гаразд, тоді ти була маленькою і ще до кінця не розуміла, як потрібно поводитись у подібних ситуаціях. А коли тобі запропонувати сказати пару слів на випускному вечорі, ти ввічливо відмовилась, хоча слід було перебороти свій страх виступати на людях і показати всім, що ти сильна, хай навіть боягузка, але уміло це приховуєш. В крайньому разі могла б ненароком розплакатись – всі б розчулились і пробачили твою неспроможність вимовити останнє слово. Так ні! Хтось стояв над тобою, шепчучи на вушко, що потрібно робити, а ти робила, сліпо робила. Що ж цього разу він тобі сказав? Зробити з маленького камінчика метеорит? Вітаю, з цим ти впоралась. Тільки кому від цього краще?

Чотири... Він не прийде.

Христина злізла з підвіконня й підійшла до дверей. Рука взялась за ручку і вже не могла поворухнутись. Його рука також тут була... Більше не буде. І його також не буде не буде. Відбитки пальців на дерев’яній ручці, покритої лаком, – єдине, що їй від нього залишилося. Боже, сумно то як! Друга рука поспішила на допомогу іншій – двері захлопнулись, ключ повернуто. От і все: скінчилась казка. Вона прилягла на ліжко, підібгавши під себе ноги. Очі так само дивились перед собою, тільки цього разу крізь темряву. Часом кліпали, але то через втому. Тихо... Та ось за вікном загудів мотор і проїхала машина. Христина підхопилась, вслухаючись ще потім кілька хвилин в тишу. Лягла на спину. Над нею стеля з гіллям тріщин, нерівною штукатуркою та плямами розмазаних нутрощів вбитих мух та комарів... а вона цього не бачить, дивиться крізь стелю. Тільки зараз відчула холод у кімнаті. Шкіра взялась дрібними пухирцями, захололи пальці, губи затремтіли, вимовляючи: „П’ять...”

На коридорі почулось човгання, але вона вже на таке не зважала. Можливо, повернулись з гулянки господарі сусідньої кімнати. Звучали також мати, п’яні воплі, стишене шипіння. Навіть гуркіт, ніби щось упало. Судячи з лексики, упав один із тих п’яниць. Давай його підіймати, обтрушувати. Потім начебто стихло. З іншого боку, не було дзвякоту ключів – значить, досі в коридорі. Раптом в двері почали гупати ногою.

Агов! – кричав могутній голос. – Є хто живий? Чи всі повиздихали? Та тихо ти! Хоч би раз замовк би протягом усієї дороги. Агов, є хто вдома?

І знову гуркіт дверей.

Христина встала, навшпиньки підійшла й, прислухаючись, принишкла одним вухом. Як знову застукали, тепер уже кулаками, і вона відсахнулась.

Мене хтось чує чи ні?

Увімкнулось світло, яке відразу врізалось в очі. Клацнув замок, відрились двері. На порозі стояло троє, причому двоє по боках тримали під руки третього, який схилив голову і вперто вдивлявся в підлогу.

Твоє? – запитав один із них.

Дівчина глянула на того, хто був посередині, і за кучерями волосся впізнала Чорного Ворона.

Майже.

Чорт забирай!.. – більш-менш виразно мовив Чорний Ворон, а далі нерозбірливо пішла сувора лайка.

Забирайте, – потягнули його під руки двоє інших.

Без рук! – закричав той. – Я сам... І я не настільки п’яний, щоб бути таким безпорадним. Буз рук я сказав!

Його відпустили, але, мабуть, занадто швидко – він захитався і почав падати вперед, проте своєчасно виставив руку, щоб опертися нею об стіну.

Тепер це твоя проблема, – мовили чоловіки, розвертаючись.

Ось тепер як! – кричав у слід Чорний Ворон. – Пригощай вас випивкою, а ви кидаєте, мов ганчірку якусь там! Чи тут... Я ж не просив мене сюди приводити! Що дарма я весь час про це кричав?! – він ковтнув слину і пробурмотів до себе: – На біса я адресу сказав?

Він коротко й невимушено зітхнув. Потім повернувся до дверей, намагаючись переступити через поріг.

Тобі допомогти? – запитала Христина, приближуючись до нього.

Не треба, – зупинив він її простягнутою рукою. – Впораюсь сам.

Їй довелось лише спостерігати за тим, як він, спираючись об стіну, проходив в кімнату, стараючись не спіткнутись на рівній підлозі. Вона лише зачинила за ним. А він уже знайшов міні-бар і до того ж встиг там все обнишпорити.

Чому не прийшов раніше? – спокійно спитала Христина, спираючись об дверну ручку.

Не тобі визначати, скільки я маю пити... Що?

Можна було й не з’являтися о десять на шосту ранку, а постукати раніше хоча б на годину.

Знущаєшся?

Ні.

А! Ось воно – вино. Кольору щойно вичавленого вишневого соку, – він відкрив пляшку і пив прямо з горла. – М-м-м... Христова кров... Напій богів... А там, в тому гадючникові не знайшлося і краплі вина капнути на язик хорошому хлопцеві. Довелось вдовольнятися коньяком.

Христина мовчки пройшлася кімнатою і присіла на бильце крісла.

Тебе не хвилює те, що я так багато сьогодні п’ю?

Хвилює, – так само спокійно відповіла вона.

Тоді чому ти нічого не скажеш? – він ще хильнув вина.

Ти жахливо п’яний.

Ха! Це я і сам знаю, – відставив пляшку і склав руки перед грудьми. – А як щодо невеликого скандальчику?

Це потрібно?

Ну...

Ти його хочеш?

Чорний Ворон не знав, що відповісти.

Лягай спати.

Ні, ні, почекай. Все таки я хочу з цим розібратися... Ой, де я так штани заляпав? А нехай... Значить, дарма я напивався? Безкорисливо...

А ти можеш і з користю?

Та, мабуть, – він знову взяв до рук пляшку і зробив кілька ковточків. – Я ж дурний.

Нічого ти не дурний!

Ні, дурний! – почав він підвищувати голос. – Дурний, бо молодий. Я холодний, але в мені тече гаряча кров! І я не думаю, а керуюсь тваринним інстинктом! Віриш? Тільки чесно.

Якщо чесно – вірю.

Я не сумнівався, – ще один ковток вина. – Ти завжди мені вірила. Кожному слову. Навіть тоді, коли я брехав.

А ти брехав? – Христина підхопилась з місця – Як часто?

Постійно!

Наприклад? – вона підійшла ближче.

Хоч би й зараз: я сказав, що пив коньяк, а по-справжньому – мартіні.

Брешеш?

Так! Ненавиджу мартіні, – Чорний Ворон приклав край горла пляшки до уст. – Ти надто добре мене знаєш. Хоча і недостатньо.

Що це означає?

Він вкотре відпив, витер губи, а потім кинув пляшку на підлогу – вона розбилась, шматки скла розлетілись в різні боки, краплі недопитого вина попали йому на брюки, перемішались з вуличним брудом.

Знала, що я так зроблю?

Христина мовчала, втупившись в підлогу, де лежали осколки.

Ходи-но сюди.

Вона зробила крок.

Ближче! – він потягнув її за руку. – Ось так. Чуєш, як смердить з рота? Звісно чуєш: інакше не підверталась, – двома пальцями він повернув її голову і змусив дивитися собі в вічі. – Знаєш, звідки він узявся? Скільки випив не пам’ятаю, але я потратив майже всі гроші, які в мене були. Трохи приберіг на бензин – добре, що згадав. А знаєш, чому я це зробив? Через тебе. Я труїв себе алкоголем через тебе! Так, ти права, якщо думаєш, що моє життя без тебе було б нікчемним. Та я не хочу постійно підкорюватись твоїм примхам. Хочеш мене приручити – тільки спробуй! – його рука повільно передавлювала кисть. – Я більше не граю. Якщо тобі схочеться погратися, шукай нову жертву, заманюй, проникай в душу, а потім знущайся собі на здоров’я! Тобі ж це так подобається...

Вона дала йому ляпас. Вона ляснула його по щоці, бо він перейшов за всі межі, бо він брехав і знав про це, і продовжував брехати. Навіщо це йому? Господи, що з ним робить алкоголь! Він відпустив руку і вона змогла відступити на крок назад. Потім чомусь почали навертатись сльози. Вона прикрила собі рота і дихала в долоню, намагаючись скоріше заспокоїтись. А хлопець все мовчав. Навіть не рухався. Лиш подумав, що дарма розбив пляшку.

Ну, чого ти ревеш? – нарешті вимовив він, підіймаючи на неї очі. – Це ж мені боляче, а не тобі.

Вона продовжувала мовчати.

Я тебе образив, – помалу продовжував він, – сказав не те, що треба... Намагався цим помститися тобі – дурень, – додав шепотом: – Я не можу.

Христина прибрала руку з лиця, спрямувавши на нього погляд.

Правильно зробила, що дала мені ляпас – давно пора. Спиртне вбило мені в голову чорт знає що... Будь я тверезим, до такого не опустився б. Я тебе не сильно налякав?

Христина покрутила головою.

Смілива!.. – в голосі майже прозвучав захват. – А я боягуз, принаймні щодо таких речей. Це вперше я стикнувся з цим і я не знаю, що мені робити. Тому й веду себе так.

Кілька хвилин він стояв задумливо, перебираючи в голові усі події, немов хотів знайти щось на свій захист, але алкоголь майже все постирав, залишивши в пам’яті тільки нещодавнє, що також ледь пригадувалось.

Хочеш відвертості?

Вона обережно кивнула.

Я одержимий, – він підняв голову вгору, і ніби кричав сусідам зверху: – Чуєте? Одержимий! Цілком і повністю! – потім тихо та таким тоном, наче ось-ось розсміється. – У мене сказ... Мене треба пристрелити... як собаку. Іншого не заслуговую, – його погляд впав на Христину. – Ти... ти це зробиш? Пристрелиш? Виконаєш моє останнє бажання – смерть від твоєї руки?

Чорний Ворон невідривно дивився на неї.

Не зробиш, бо не зможеш. Що ж? Я б також не зміг. Не переживай... Хоча, якщо я остаточно оскаженію, натисни на курок. Будь ласка... Це буде єдиним виходом.

Вона не розуміла, до чого він веде.

Сприймаю це за згоду. Я вірю в тебе, завжди вірив. І довіряв. Знаєш...

Він замовк. Тільки зараз він побачив ліжко, тепле, м’яке ліжко – те, що йому потрібно. Він не хотів спати ні в прокуреному гадючнику, ні на холодному асфальті, ні на лавці, прикрившись щотижневою газетою. О ні! Він прийшов сюди заради ліжка, він його і отримає. Юнак обережно зробив перший крок, потім другий, третій... Він йшов помалу, не поспішаючи. Христині довелось навіть відступити, аби дати йому дорогу. Отак, ще трішечки, він вже близько. Він уже бачить, як впаде на пухкий матрац, як закутається в ковдру, мов метелик в кокон, і відключиться. Ще зовсім трішечки. На жаль, його ноги підводять його, зачіплюються об килим, підкошуються. Він впав на підлогу. Пробує підвестись, але не виходить. Та йому байдуже. Коли Христина до нього підійшла, він вже спав. Ні, вона його там не залишить. Перетягла його на ліжко. Повозилась, звісно, трохи, але все таки перетягла. А він і не помітив. Ткнувся носом в подушку і, хай би там що, він не підніметься, не посміє відкрити око. Вона постояла над ним кілька секунд. На мить їй все це здалося смішним – він, його поведінка, її реакція... Це блеф, звичайний блеф з розкриттям карт у кінці. Сьогодні він розкрив частину, а коли виспиться, розкриє іншу. Христина якнайзручніше розмістилась в кріслі – вона почекає.

Тихо стукав годинник, тихо клацали стрілки. Наближалась дванадцята – годинник биттям сповіщав всіх про полудень. Чорний Ворон відкрив очі. Світло пройшло крізь зіниці. Закрив лице руками. Годинник продовжував тарабанити. Він намацав подушку і, не дивлячись, кинув її в сторону шуму. Попав, не попав, але щось розбилось. Так голосно... Здавалось, судини, що проходять біля скронь, всі полопались від такого тріску. Краще б він слухав годинника.

Знову заснув.

Прокинувся через пару годин. Голова в тумані, в роті пересохло. Хочеться чогось випити. Бажано тридцятиградусної. Де ж її тільки взяти? Та ніяк не думалось. В такому разі краще цього не робити. Перевернувся на бік, побачив Христину в кріслі. Про неї також. А ще про минулу ніч і, найголовніше, що йому робити далі. Йому байдуже, його ніщо не хвилює. Ніщо й нічого...

Він провалявся як ганчірка близько півгодини. Тоді почало скручувати м’язи. Чорний Ворон перевертався на інший бік, на спину, на живіт, повертався до першої пози і так по колу. Коли все це набридло, він просто сів на край ліжка, обхопив голову руками, стараючись не забивати мізки зайвим.

Зрештою, він встав на ноги і більш-менш дійшов до дверей ванної. Шукав своє відображення в дзеркалі, а коли, вмившись, побачив його, прикрив скло розкритою долонею і опустив голову. Його нудило. Страшенно нудило. Він зігнувся над унітазом, глибоко дихав і чекав, коли він нарешті виблює. Часом дихання ставало тривожним, підходило до горла, але все якось проходило. Ковток слини і далі по новому кругу. А одного разу не пройшло... Коли він випрямився і підійшов до раковини, щоб похлистати, мов собака, води з крану, його раптом вирвало. Потім ще... Одним протяжним рухом витер рота об рукав. На язиці залишився неприємний присмак. Відкрутив кран, пустив воду, помив руки, ополоснув рота – ні, все ж залишився. Перерив шухляди, знайшов тюбик недовикористаної зубної пасти. Щітки не було. Закинув голову, видавив пасту, пальцем розтер її по зубах, набрав в рот води, знову ополоснув – уже краще. Про всяк випадок взяв рушник, витер ним зуби – набагато краще.

Ще б не завадило і освіжитись. Чорний Ворон обернувся і побачив душ. Годиться. Він скидав з себе одяг і кидав його прямо на підлогу. Пустив спочатку холодну воду – мало не закричав, проте встиг вчасно закусити собі кулака. Коли його шкіра звикла, пустив і гарячу. Він стояв під струменем води, не сміючи поворухнутись – так легше повертати здатність думати. По порядку згадував вчорашній день: як вийшов під дощ, як зайшов до пивниці, як пив, як говорив з барменом та іншими пияками, як пив разом з ними, як його тягли по нічній вулиці, як підвели до дверей, як... Стоп! Що ж він наговорив Христині! Диво, що його не вигнали. Ще щось? Так, він пам’ятає, що вона хотіла заплакати, ляпас, розбита пляшка... Що він накоїв! Як йому тепер дивитися їй в очі, коли вона бачила його такого, в цілковитому прояві найгіршої риси – гордості? Він знову постраждав від неї.

По стіні поповз маленький рудий тарганчик. Чорний Ворон помітив його вусики та кругле, продовгувате черевце. Тицьнув у нього пальцем. Тарган звалився, впав у ванну і його за течією понесло у каналізацію. Пропливаючи, він пройшов біля ноги хлопця, який спостерігав за ним.

Час вилізати.

Він взяв чистий рушник і обкрутив його навколо стегон. Іншим рушником підсушив волосся. Опустив кришку унітазу. Сів. Що тепер робити? Їй не можна показуватись. Ліпше непомітно втекти. Може, через вікно? Четвертий поверх, пожежна драбина на тій стороні... Клас! Лишається тихо пройти до вхідних дверей і вийти. Головне тихо. Ну, що ж? Шкіра суха – можна одягатися. А от волосся нехай ще підсохне. Думав за цей час трохи покурити, проте згадав, що віддав сигарети Секосу. Єх! Тому він просто оглядав ванну кімнату. Своїм виглядом вона нічим не відрізнялася від інших: та сама плитка, та сама мильниця, раковина, той ковбик, дзеркало, стаканчик для зубних щіток... Нема на що дивиться. А скільки часу проводять тут люди? В цій маленькій, тісненькій кімнатці... Ні, ні, ні. Зараз не той час, щоб ця хмільна голова роздумувала над простими речами, шукаючи в цьому глибокий смисл. Хай іншим разом, коли провітриться.

Провів рукою по волоссю – та ну його! Якщо він застудиться, значить така його доля. Ручка повертається. Двері обережно прикриваються, не доходячи до хлопка. Його кроки тихі. Входить в кімнату, дивиться прямо, нічого більше не помічає, окрім ключа у дверній щілині. Повільно йде до нього. Більше нічого навколо себе не помічає.

Вже йдеш? – дівочий голос змушує його завмерти на місці.

Ось вона – страшна іронія похмілля!

Хіба в мене є вибір? – досі не сміє повернути голову.

Завжди є.

Вона встає з крісла. Він чує кожен її крок, що ступає по підлозі, що відлунюється всередині нього. Чорний Ворон на мить затримує дихання і вслухається, як оскаженіло б’ється його серце, наче в передчутті смерті. Він боїться? Можливо. Чого боїться? Цієї невідомості, бо він не знає, що далі буде, до чого готуватися. От навіщо вона йде до нього? Що вона хоче? Зараз він почувається якимсь прокаженим псом, який готовий ось-ось зірватися і рвати на шматки все, що трапиться на його шляху. Достатньо одного невірного руху. І вона зробила це: взяла його за руку. От тільки чомусь стихло бажання розтерзати все до бісової матері. Христю, що ти зі мною робиш?

Залишайся.

Він нерішуче підвів на неї очі.

Христю, розумієш... не все так просто. Вчора я думав про тебе і про нас... і, мабуть, воно того не варте.

Ні, не може витримати: надто неспокійно в нього на душі. Він втуплюється в підлогу.

Все через ту сварку. Тоді вперше щось стало між нами. А було ж так... чудово, прекрасно – я б так це назвав – та щось раптом сталося... Тут я моя вина, я визнаю. Та що там! Вся провина належить мені, адже, після того, як я промучився сумнівами, намагаючись зрозуміти свої почуття, вгадати твої, і, коли, плюнувши на все, зробив відчайдушний крок, а потім відчув, що ти моя, тоді всередині... як краще сказати?.. всередині... стало якось легко, я міг вільно дихати і... в моїй душі була така небачена досі радість, що я і не подумав... не догледів... Мені дуже не хотілося тебе засмучувати. Я б усе віддав, аби цього ніколи не було.

Чому ти не сказав цього раніше?

Ти б не слухала.

Але зараз, зараз я тебе слухаю.

Зараз уже запізно.

Не роби завчасних висновків.

Ні, Христю! – Він охопив її плечі руками і вони дивилися одне одному у вічі. – Христю, ти маєш зрозуміти, що чим швидше ми це усвідомим, тим легше нам буде... розтатись.

Ти дійсно так вважаєш?

Так.

Тоді чому ти ввесь тремтиш?

Вона не зводила погляду з його очей і знала, що він і сам не вірить в свої слова – говорить не душа, а розум, але в розуму не буває правильних думок. Ні, ні, ні, не буває. І він не зможе встояти, він їй підкориться. Обов’язково.

Його руки опускаються. Христина знову хапає їх, тільки цього разу кладе одну на його плече і впирається підборіддям. Він відвертається.

...Христю, один день, пройшов всього один день, навіть менше, а ми вже посварились. Про що говорить такий початок? Ми ще не готові бути разом... Або ж і не повинні.

Маячня...

А ти, ти готова до того, що я після кожної невдачі напиватимусь і такий приходитиму до тебе... Я ж можу тебе скривдити.

Але ж ти приходитимеш.

Вона знімає руку з плеча і кладе на його зап’ясток, де нижче вже тримала його інша.

Ну, а якщо не приходитиму? Якщо я напиватимусь настільки, що не зможу навіть тримати голови? Невже ти хочеш відтягувати мене силоміць?

Чому ти думаєш, що будеш стільки пити? В тебе ж буду я. Тобі цього замало?

Це забагато. Я такого не заслужив. Тобі, можливо, цього не зрозуміти, бо ти не знаєш про мене всього. За своє коротке життя я наробив багато дурниць. Деякі з них не пробачають.

Я можу тобі пробачити...

Цим ти совість мою не очистиш.

Байдуже. Мені потрібна не твоя совість, а ти. Чому не можеш просто змиритись? – треться щокою об плече. – Тільки ти...

Невже тебе не хвилюють мої вади?

Що ти таке кажеш? Ти хороший, хоч і не ідеал – це мені в тобі подобається.

Це ти зараз так думаєш. А що ти скажеш років через десять?

Скажу, що правильно вчинила, не давши тобі сьогодні піти.

Він не знав, що йому робити. Христина вже, видно, не сердиться на нього і тепер намагається втримати його – він і сам не проти. Проте над ним все ще щось стояло, що не давало вчинити так, як він насправді хоче. А як би хотілось плюнути на все, підкоритись їй, хай навіть це неправильно, та байдуже! Хіба можна бажати іншого? Жити на пташиних правах у жінки, яка пожаліє його й надасть рівноправ’я. Він спатиме на килимку біля крісла без покривала, як той дворовий пес, вона кликатиме його до ліжка, а він прикидатиметься, що не чує, і тоді ляже з ним на підлозі – куди ти, туди і я. Коли у домі щось ламатиметься, він старатиметься швидко це полагодити і з часом він помітить, що деякі речі постійно знаходяться у стані несправності, причому завжди там, де вона – я хочу, щоб ти був поруч. Існуватимуть правила, які він сам собі придумав, але вони занадто багато від нього вимагатимуть, і мимоволі доведеться їх порушувати, а значить карати себе ночівлею на вулиці, навіть якщо йде сніг чи дощ, вона ж приноситиме йому теплу вовняну ковдру, покладе на його плечі й обніме – я розділю твою вину. Так, вона не дозволить йому принижуватись. „Але, але, але... – говорить хтось над його головою. – Ти знаєш, що повинен зробити.”

Я не впевнений.

В чому?

В усьому.

Я не розумію.

Він розірвав їхні руки і відступив назад.

Пробач...

Та все ж не йшов, хоча й збирався. Стояв і дивився на неї. Недовго. Потім опустив очі. Почав поглядати в бік дверей, навіть підступив до них на крок. А вона не пустила – впала до його ніг. Чорний Ворон заціпенів, не міг зрушити з місця: ніхто ніколи для нього такого не робив. Вона обхопила його коліна, говорила, що не може без нього, що він їй потрібен, що... що... Далі він не слухав. Та й навіщо? Вже було сказане те, що він хотів почути. В ньому вона потребується, саме в ньому, – а це означає, що жив недарма. І всередині наче все перевернулось. Боже мій! Зараз у його ногах лежить жінка, так, жінка, а не дитина, як він думав раніше, цілком сформована жінка, впевнена в собі і в своїх силах, яка бореться за своє щастя, щастя з ним, яка прикипіла до нього всім серцем та душею, і без якої він не може жити. Навіщо йому шукати щось, коли вже в його руках є те, чого він понад усе хотів – честь чогось важити в чийомусь житті. Нарешті пошуки закінчились.

Чорний Ворон розчепив їй руки, і хоч вони міцно вчепились в нього, але тільки-но його пальці до них доторкнулись, як вони легко піддались. Він став на коліна, опустився на п’ятки – зрівнявся з нею. Христина дивилась на нього почервонілими очима, готовими пустити першу сльозу, чекаючи лише на привід, на підходящий для цього момент. Рука погладила по голівці, губи поцілували в чоло, а вона все ще готова розплакатись. Така зворушлива... Він бере її голову і тихо кладе на груди. Вона міцно обіймає його, з відчуттям, що якщо відпустить, то кудись провалиться під землю. Байдуже, що внизу ще три поверхи і підвал. Він же лише посміхається. Легко й невимушено. І ця посмішка не схожа на ті, що викликані гумором, фантастичними планами на майбутнє чи хитрим замислом. Ця просто є, живе на вустах, ховається за рожевою губою, щоб одного разу пробігтися босими ногами по її контурам. Ледь помітна, солодка, спокуслива й сором’язлива. Але суть криється в очах: тільки там запалюється блиск і помирає остання мить очікування на диво, й тільки там б’ється, мов в клітці, іскра, що є безпосередньо початком всіх усміхнень та їх печаткою на лиці. Для нього це вперше: просто раніше не було приводу.

XIV

Мені до лампочки, що ти там думаєш!

По вулиці йшов хлопець, добре вдягнений, проте схожий на фріка – музикант, до того ж успішний. За спиною гітара в чохлі. Він говорить по мобільному і лається:

Одним словом: мені начхати на тебе, на концерт, на тур і на всю групу взагалі! Я втомився від такого життя. Так, я згоден, що це тупо, але ще один вихід і я поріжу собі вени – ти цього хотів? Та ладно, не мороч мені голови. Гітаристів зараз більше, ніж влітку комарів – знайдеш собі кого-небудь. Ну гаразд, не кого-небудь, а хорошого, я б сказав чудового, навіть кращого за мене. Не лайся, я дзвоню тобі не для того, щоб слухати твої матюки. Це кінець, зрозуміло? К-і-н-е-ц-ь. Шукай собі іншого дурачка. О, хлопче, стій! Це я не тобі. Слухай, потрібна гітара? На, дарую! Нема за що. А тобі я скажу просто: до побачення, друже!..

Максим не розумів, що відбулося. Хто він такий? Що це в його руках? Чому він це йому дав? Проте він так швидко пішов, що Максим не встиг нічого сказати.

Зітхнув. Сів на лавку. Розкрив чохол... Він, звісно, в музичних інструментах розбирається так само, як тракторист у мистецтві сюрреалізму, але навіть він розумів, що цю гітару можна вигідно продати. Здається, він бачив тут десь неподалік ломбард.

Тільки-но він зібрався йти, як побачив Чорного Ворона з Христиною.

Е-е... Що ви тут робите?

Це ти що тут робиш?

Я?.. Мабуть, живу.

Чорний Ворон глянув на гітару.

Що це в тебе?

Що? Оце?

Так. Дай-но сюди.

Він уважно оглянув гітару, аж до самих дрібничок, потім присів на лавку і вслухався в її звучання.

Де ти її взяв? – спитала Христина.

Один хлопець... він був сердитим... потім він... Одним словом, я не знаю.

Клас! – захоплено вигукнув Чорний Ворон. – Я візьму її собі.

Почекай-почекай. Вона моя і я нею розпоряджатимусь.

З якого це дива? Ти однаково не знаєш, як на ній грати.

Я й не збираюсь на ній грати. Я її продам.

Ні, її не можна продавати. Хіба ти не чуєш, як вона співає? Їй потрібен той, хто знає, як з нею поводитись.

Тоді давайте її просто повернемо власнику, – запропонувала Христина.

Не думаю, що вона йому потрібна.

Та й де ми його знайдемо?

Христина мовчала.

Я забираю її собі. Все. Тепер поїхали.

Вони пішли до машини. Максим же так і залишився стояти на вулиці.

Гаразд, якщо ти так хочеш, можеш поїхати з нами.

Максим був не проти.

Заїхали на заправку.

,,Ах, шкода, – жалкував Максим. – Якби я відразу пішов до ломбарду, зараз би мав трохи грошенят, зняв би невеличку кімнатку, влаштувався би на якусь легку роботу і жив би собі якось. Ну, нічого. Переживу якось.”

Він задумливо виглянув у вікно.

Це ж він! Той хлопець, що дав мені гітару.

Всі глянули в той бік.

На автобусній зупинці була приклеєна величезна вивіска, яка повідомляла всіх про концерт рок-групи ,,Джерсі”. Хлопець з вулиці був її гітаристом.

Що ж, тепер ми знаємо, хто власник і де його шукати.

Може все-таки не будемо віддавати, – Чорному Ворону було важко розставатися з, мабуть, вперше в його житті такою класною гітарою.

А якщо в них зараз концерт зірветься?

Чорний Ворон розвернув машину.

Біля входу до концертного приміщення стояв чоловік, нервово курячи сигарету.

Ви куди зібралися? Білети є?

Ми лише хотіли...

Концерту не буде, забирайтеся звідси.

Якщо це через те, що зник музичний інструмент, то ми тут...

Це не допоможе, – чоловік сплюнув. – В них хтось-там покинув групу і вони не можуть знайти заміну.

А де їх можна знайти?

Я вам що тут довідкова? Пішли геть, поки я охорону не покликав!

Вони розвернулись і пішли...

...Але їм хтось свиснув.

Чого тобі?

Ви хочете знати, у якому готелі зупинилась група? Я вам можу підказати.

В нас немає грошей.

А я їх і не прошу.

Вони уважно глянули на цього чоловіка.

Ти хто?

Я працюю тут прибиральником, а прибиральники, як відомо, знають більше за всіх цих директорів.

,,Прибиральник... – подумав собі Чорний Ворон. – А черевики в цього прибиральника не з дешевих. Хм, добре ж йому тут живеться! Підкрадає, напевно, абощо.”

Потім його охопило почуття де жа вю: десь він ці туфлі уже бачив...

Ось, – він простягнув їм згорнутий папірець. – Тут написана назва й адреса того готелю. Я вам не раджу їхати зараз – в них там такий безлад, нервовий зрив і все таке – краще завтра зранку.

Вони йому не довіряли, проте папірець взяли. Коли зібралися спитати ще щось у нього, його не місці не виявилось. Він повертався на своє робоче місце і тільки раз розвернувся і помахав їм рукою.

Ненормальний.

Ідіот.

Дебіл.

Підозрілий.

Надто підозрілий.

Вони, тепер уже втрьох, під’їхали до будинку Секоса й постукали в двері. Ніхто їм не відповів.

Це ми, пеньок ти старий! – крикнув Чорний Ворон.

Ніде нічого не ворухнулось. Смикнули за дверну ручку, але було заперто. Затарабанили в шибки – тиша... мертва тиша. Позаглядали в усі вікна, але за ними було пусто.

Може, він вийшов кудись? – припустив Максим. – Справи якісь чи ще щось.

Та не міг він піти, – бурмотів Чорний Ворон, все ще вдивляючись в кімнату через скло. – Цей світ разом з усіма його жителями лякає його настільки, що він говорить тільки з мертвими.

Через спіритичний сеанс?

Можливо. Хоч йому далеко йти не треба: там, за будинком в нього своє кладовище.

В такому разі його друзі, мабуть, запросили його до себе в гості.

Недоречний жарт.

Ти впевнений?

Чорний Ворон задумався. А й справді, може він і дуба врізав, поки вони носилися зі своїми проблемами? Та він же начебто не настільки старий... І взагалі, чому немає тіла? Секос із таких людей, що помирають тихо, вдома...

Хлопець кинувся на задній двір. Скляні двері були відкритими навстіж. Вони зайшли в дім, прямісінько до кабінету. На столі записка:

Sorry, та я вас покидаю. По-перше, мені набридло двісті тридцять шостий раз переривати свою ВЕЛИЧЕЗНУ бібліотеку. По-друге, не зважаючи на те, що живу я відлюдкувато, мій спокій постійно порушують. Та скільки вже можна!!! Все, я переїжджаю на пристань (на яку не скажу), тому wish all of the best!

Секос

P.S.: альтернативу дзеркалу я так і не знайшов.

Сука! – пирснув Чорний Ворон.

Збив настільну ламу зі столу.

Він нас... – запиналась Христина. – Кинув?..

Уявляєш собі!

Та ладно! – мовив Максим, ще раз переглядаючи записку. – Може, це на краще.

Чорний Ворон зітхнув.

Може...

А якщо, все це не спроста?

Всі троє якось підозріло між собою переглянулись.

А що, якщо він нікуди не виїжджав? – вона продовжувала далі. – Всі його речі, начебто, на місці. Чому він не взяв жодну зі своїх книг, раз він збирав їх все життя? Невже не знайшлося жодної, яка була б дорога йому? Звідки ми знаємо, що це його почерк?

Максим положив записку на місце.

Це ти до чого?

Скидається на те, що його просто прибрали.

Прибрали?

Так. Вбили, якщо тобі так буде зрозуміліше.

Навіщо його вбивати? – запитав Чорний Ворон. – Де мотив?

Цього не можу сказати: я ж не слідчий... Мабуть, він комусь заважав. Знав забагато. Саме тому він сюди втік і відгородився від людей. Думав, що таким чином він буде в безпеці. Та людей, які знали про його захоплення паранормальним, ставало дедалі більше, вони приїжджали сюди, щоб поговорити на ці теми. Він відмовляв, бо боявся ,,хвоста”. Дарма. Вони все одно його знайшли...

У Максима мимоволі скептично віднялась права брова.

Ти серйозно?

Це лише припущення. Насправді варіантів багато.

Одним із них є те, що вбивця досі може знаходитись десь неподалік.

Він ляпнув це просто так, для підтримання бесіди. Проте Христина сприйняла це буквально.

В принципі, може і таке бути... – її голос наповнювався нотами страху. – Він може бути неподалік... Тут багато заростей... Легко сховатись деінде... Не виключено, що може зараз стежити за нами, підстерігати. О Господи, він же може нас тут убити!

Чорний Ворон захоплює Христину, поки в неї не почався напад паніки. Хоче відвести й посадити її в крісло – вона пручається. Тоді він взяв її на руки й таки посадовив в те крісло.

Ти мариш, – шепотів він, мало не торкаючись з нею губами. – Так, Христю, ти просто мариш... Ти все це придумала. Не було вбивці, а тим паче вбивства. Секос поїхав. Він живий і здоровий, сидить зараз у шезлонгу, курить мої цигарки... Він хотів аби ми так думали і ми будем так думати, не зважаючи правда це чи ні. Він почав життя з початку, а старим речам там не місце, тому вони всі тут. Віриш?

Вона довірливо кивнула.

Ну от і все... Стоп істериці. Посидь тут тихенько, зберися з думками і заспокойся... Добре?

Вона кивнула ще раз.

Він відійшов, впевнюючись, що дійсно все гаразд.

Заспокоївшись і самому, він підійшов до стола й висунув усі шухляди. В одній із них знайшов три сигарети – те, що треба.

Аванс повернув, проте платню забрав з собою, – прокоментував хлопець, щоб раптом новий факт не розбудив її підозри.

Став коло каміну, обперся, спокійно закурив, ніби йому байдуже, що тут відбувається. Коли Христина перестала невідривно дивитися на нього і закуталась у м’якість крісових подушок, він полегшено видихнув дим.

Книжка впала на підлогу.

Ти що там робиш? – спитав Чорний Ворон у Максима, який тим часом крутився біля книжкових полиць.

Я просто дивився.

Зазвичай прийнято дивитися не руками.

Дякую, я знаю. Просто тут так багато інтересного...

Моторошні книжки. В них забагато потойбіччя – магія, одним словом. Не вірю я в це.

Затим Чорний Ворон помітив, що в кімнаті холодно. ,,Підкинути в камін дровенят та затопити, чи що?”

А ти щось в цьому розумієш?

Колись захоплювався, – говорив Максим, ніби він вже звик відповідати на подібні питання. – Читав фентезі, наукову фантастику, бувало навіть практикував чорну магію... Всяке бувало в житті.

Екстрасенс? Маг? Чаклун?

Ні, що ти! Любитель.

І що це тобі дало?

Практично нічого. Звісно, я не рідко бував свідком чогось незвичного, надприродного.

НЛО бачив?

Яке в біса НЛО? Це все американські супутники стежать за нами, щоб ми раптом не випередили їх на світовому ринку. А наші, до речі, за ними. Маскування і нічого більшого.

Супутники кого?

Не зважай.

А з гномиками спілкувався?

Тільки коли вип’ю.

Ну, це у всіх буває. Білочки всякі...

Їжаки.

Їжаки? Ніколи не чув.

Я маю на увазі, їжаки в сечовому міхурі.

В сечо... Ні, це ти перебільшив.

Максим звинув плечима.

Кому як, – відповів він.

Просто ти не вмієш пити.

,,Сам ти не вмієш пити!” – сердився Максим, проте промовчав. Взяв першу книжку з полиці, яка трапилась йому під руку, і почав гортати її вперед-назад.

Давайте дізнаємось майбутнє, – запропонував Чорний Ворон. – Сторінка 286 п’ятий рядок зверху.

Максим відкрив і почав читати:

,,...Істина ніщо проти Слова Божого. Бо ж Істина і є Слово Боже, з однією лиш різницею, що Істина слабка. Вона не вселяє страх в людські душі. Істини занадто багато в розрідженому повітрі повсякденного життя. Слово Боже одне і звучить Воно гучно, як грім травневої ночі. Істину важко знайти, а Слово Боже важко почути. Господь більше не говорить з людьми: Він від них одвернувся...”

Вони глипали один на одного очима, чекаючи, що хтось із них щось скаже.

Сигарета, що догоряла свої останні хвилини, обпекла хлопцеві пальці.

Дідько!

Чорний Ворон викинув залишки в камін.

Ну, і що нам тепер робити? – із зацікавленням спитав Максим, відкидаючись у кріслі і обдивляючись кожного таким поглядом, наче щойно обіграв їх у карти.

Маячня!.. Невже ти в це віриш?

Випадковостей не буває.

Тоді перегадаймо.

Не можна: перший результат достовірніший.

То було не серйозно, – він глянув на Христину. – Загадуй.

Вона, не думаючи, відповіла:

Сторінка 179 третій рядок зверху.

Максим знайшов ту сторінку й зачитав:

,,...Стан шоку – це стан переосмислення себе. Гра в хованки по вакуумному ізоляторі, коли все довкола засмоктує чорна діра. Шизофренія – це дірка в ізоляторі. Стан афекту неможливо пояснити словами. Це і шок, і шизофренія, і некерованість, і розумова дисфункція. Злиття реактивів, що породжує реакцію горіння з виділенням величезної кількості тепла. Іншими словами – вибух. Той самий ВЕЛИКИЙ ВИБУХ, після якого утворився Всесвіт. Спершу пил – суміш водню, гелію й різних домішок. Потім впорядкування, злипання й нарешті утворення води, а звідси й поява живих організмів. З мозком відбувається те саме: шок(накопичення), афект(вибух), шизофренія(пил), психічна розрядка(злипання), перезагрузка(вода) й нарешті просвітлення(вищі живі організми). Проблема в тому, що досягаючи вищої сходинки свого розвитку, Всесвіт знову вибухає і все встановлюється наново. Або ж, у випадку з людиною, від адекватності до божевілля один крок...”

Він закінчує читати й обережно підіймає очі догори.

Що це в біса за книжка? – запитує Чорний Ворон.

Максим закриває книжку й дивиться на обкладинку.

Івролегій Напастенко ,,На полюсах свідомості”.

Значить так: віддаємо гітару, їдемо в Бюріед й починаємо жити заново – ось що потрібно було прочитати. А ти... закинь її подалі.

Чому ж... Непогана книжечка.

Максим знову розгорнув її й почав читати про себе, відкривши довільну сторінку.

Ходімо? – запропонував Чорний Ворон. Потім підійшов і подав Христині руку. – Йдемо звідси.

Куди?

Та хоч би й сусідню кімнату: не хочу більше з ним тут сидіти.

Я не глухий.

Я в курсі.

Максим махнув рукою, мовляв, ідіть уже.

За розмірами та кімната була майже, як попередня: така ж широка і простора. Була й скляна стіна з проходом на вулицю. На стінах висіли полиці з безліччю різних та незрозумілих речей, стіл, диван, що розкладається на ліжко, тумбочки, одне величезне крісло, в якому можуть поміститись двоє, один канделябр на чотири свічки та ще багато чого, що може здатись як цікавим, так і нецікавим. В кімнаті було темно, електрика не проведена – довелось шукати свічки. І от в одній із цих тумбочок Чорний Ворон знайшов пляшку вина. Вона була вже відкоркована, проте майже повна. ,,Чудово,” – думає він. Підходить до стола, що стоїть якраз перед диваном, ставляє пляшку, проходить далі по кімнаті. Розминається з Христиною.

Дай запальничку, – просить вона в нього.

Не зупиняючись він віддає їй свою запальничку і йде далі. Дівчина садовить одну свічку в гніздо канделябра і запалює її. Чорний Ворон підійшов до патефона, який стоїть на журнальному столику біля торшера, що знаходиться в один крок від дивану. Із колекції пластинок ставить першу, що потрапила йому в руки. Кілька секунд стоїть, вслухаючись в музику. ,,Гарно. В покійника був непоганий смак.”

Хочеш мене спокусити? – він почув Христинин голос.

А треба?

Мабуть, так.

Вдаєш неприступну?

Просто я люблю дивитися, як ти залицяєшся.

Звідки ти знаєш? Я ж ніколи до тебе не залицявся. Принаймні, з серйозними намірами.

Це ти так думаєш.

Він підходить ближче.

Ти не задумувалась над тим, як проживав тут Секос свої буденні дні?

Не хочу про це думати.

Дарма.

Він витягає із пляшки затичку.

От уяви: вечоріє, в кімнату повільною ходою заходить морок. Він відчиняє двері, проходить по діагоналі, під ним пронизливо рипить підлога. Підходить до програвача, ставить пластинку – тихо грає музика. Не виключено, що то міг би бути цей самий меланхолічний блюз. Він запалює сірника і загорається свіча, ставить на стіл пляшку вина і наливає, – Чорний Ворон однією рукою розлив вино, один келих подав Христині, – вловлює аромат, – проносить келих перед носом, – дивиться на колір, – розглядає тонкий язик вогника свічки через червону рідину, – робить пробний ковток, – хлопець куштує напій, – і зазначає, що вино вдалося. М-м-м... Божественно... Потім він сідає, – вони опускаються на диван, – якраз навпроти скляних дверей. І довго-довго витріщається на верхівки хрестів, аж поки не опускається ніч – тоді він бачить лише своє нечітке відображення.

Чорний Ворон зробив ще один ковток.

Страшно? – шепнув їй на вушко.

Ні.

Ну, може, хоч трошки?

Вона покрутила головою.

Трішечки-трішечки...

На жаль.

А ти не обманюєш?

Навіщо?

Причин не так вже й мало.

Чому це тебе так хвилює?

Ти тільки подумай: глибока і темна ніч, тиша, нікого навколо – ти сама. Тобі довго не вдається заснути, всі твої думки зациклені на мертвому тілі, яке ми знайшли сьогодні вдень, ти починаєш вимальовувати в своїй голові картини того жахливого вбивства, припускати варіанти, як хижак вбивав жертву, що той відчував, коли стріла пронизала його серце... Потім вітер сколихує дерева і їхні гілки шкребуться об вікно – ти налякана. Ще один сторонній звук і ти вже не втримуєш свій крик... І тут з’являюсь я, обіймаю тебе, втішаю, цілую... Коли ж я спробую піти, ти не відпустиш мене, бо за той час я стану героєм в твоїй очах і тоді ти нікуди від мене не дінешся... Та, видно, це лише... Як ти раніше казала? Мрії?

А якщо я зроблю вигляд, що мені дуже-дуже страшно?

Тільки якщо ти мені цього не говоритимеш.

Свіча колихалася в своєрідному танку, програвач крутив пластинку і плакав над нею, вина ж ставало дедалі менше.

Вони вели розмову не поспішаючи, не підвищуючи тону, майже пошепки. Христина схилила голову на його плече, щоб краще розпізнавати збої в голосі, коли він говорив, а по-справжньому, щоб просто по-банальному бути ближче. Вино застигало на губах – вона потихеньку п’яніла.

Давай потанцюємо...

Він цього не очікував.

Я не вмію.

Я також.

Та ні, я взагалі ніколи в житті не танцював... Тим паче повільні танці.

Не переживай, тут немає нічого складного. Ось давай спершу відсунемо столик.

І що далі?

Тепер в нас є де розвернутись. Клади руки мені на талію.

Ось так?

В тебе тремтять пальці... Ти боїшся?

Я ж ніколи...

Забудь. Це вже не важливо. Зараз я обійму тебе за плечі...

І притулишся тілом.

Саме так.

Уже непогано.

І будемо просто повільно ходити навколо.

Як це?

Ну, ти ж музикант! Ти тонко відчуваєш музику – рухайся разом з нею, на її хвилі, наче ви з нею одне ціле.

Щось на зразок цього?

І кого ти хотів обманути, що не вмієш танцювати?

Я ж не думав...

А це виявилось приємним: приємно пригортати її до себе, приємно губити себе в її зіницях, приємно лоскотати їй спину і приємно дивитися, як вона від того усміхається. Він тримав в руках щось більше за тіло, більше за біологічну оболонку – це шовк, це ніжний дощовий аромат з винним відтінком, це те, чого він насправді хотів. ,,Ненавиджу себе сентиментальним!..”

Ти врятуєш мене? – ніжно дотягнулась вона до його вуха, тернувшись щокою.

Від чого?

Це чисто теоретично.

В теорії все здається бездоганним.

І все таки?

Звісно.

А як?

А як ти хочеш?

Так, щоб я могла побачити твою силу.

Хм... От якщо, наприклад, ти будеш тонути, я витягну тебе із води і понесу в руках...

В оцих от руках?

Так. А що? Думаєш, не зможу?

М-м-м...

Думаєш, я тебе не вдержу?

Він підняв її на руки і закрутив-закрутив, що вони зачепили торшер, який упав на патефон, а той звалився на підлогу і музика перестала грати. Чорний Ворон звалився на диван, Христина на нього. Обидва голосно зареготали.

Ну й чого ти смієшся? – спитав він у неї і давай її лоскотати. – Чого ти смієшся? Чого? Чого? Кажи, не смійся.

А у самого з лиця не спливала посмішка. У відповідь вона чомусь почала його цілувати – він трохи збентежився й опустив руки. Потім вони ще кілька хвилин після того віддихувались.

Заспокоївшись, дівчина схилила голову на його груди. Він обійняв її.

Розкажи мені що-небудь – попросила вона. – Я так люблю слухати твій голос.

Він зітхнув.

Що ж тобі розповісти? – задумався Чорний Ворон, прикусивши нижню губу і будучи задоволеним приємними лестощами щодо його голосу. Хлопець знав кілька історій, різних курйозів і просто цікавих оповідок, але, коли його просили переказати одну із них, він не міг нічого згадати. Пам'ять підводила його в самих непідходящий момент, від чого він відчував себе ніяково й розгублено.

Значить так, – такими словами він почав мову, врешті-решт відкопавши на глибинах своєї голови щось більш-менш підходяще. – Уяви собі маленького хлопчика років десь п’яти-шести. Або ж і цілих сім… Вже точно не пам’ятаю. Ну, нехай – це не так вже й важливо. Так от… Навіть в такому ранньому віці доля до нього була не дуже люб’язною: зробила сиротою, позбавила даху над головою і змусила жити у компанії інших злиденних дітей. Проте був один плюс – він був дуже симпатичним, настільки симпатичним, що найчерствіша людина не могла спокійно дивитися, як таке миле дитя марно витрачає свої дні на цьому смітнику. Часом капали сльози. Йому ж це було тільки на руку. Варто зробити жалісливий вигляд, як хтось необмінно кине якийсь харч – і вже є чим повечеряти. Аби й надалі мати цей надкушений шматочок черствого хліба, йому довелося полюбити щоранку вмиватися, причісуватись, чистити своє дрантя і взагалі привчитися стежити за собою. Звісно, він створював чіткий контраст з невмиваними лицями, закубленим волоссям та брудними руками вуличних дітей і здавався на їхньому фоні ще більш хорошеньким.

Як його звали? – поцікавилась Христина, вже кілька хвилин як заплющивши очі.

Імені в нього не було. А якщо й було, то ніхто його не знав, навіть він сам. Тим не менш, він цим не переймався, бо вважав непотрібним задумуватись над мізерними дрібницями.

Та все ж, йому так щастило недовго. Злиденні діти незлюбили його за охайність та „популярність” серед перехожих.

Одного разу він гуляв по рейсах. Це було його улюбленим місцем, де ніхто йому не заважав, не прискіпувався до нього, не діставав. Часом він просиджував цілими днями на пагорбі, вдивляючись в проїжджаючих мимо поїздів. Він ніколи не бачив у вагонах людські силуети, а тому його завжди цікавило, хто ж їздить у цих поїздах, хто вони такі, куди їдуть й навіщо. А може, там взагалі нікого немає. Тоді навіщо їздять ці поїзди і оглушують усе довкола своїм торохкалом? Він міг би цілу вічність думати над цим, але все одно б не розгадав. Я веду до того, що того дня він сидів на втоптаній траві і все думав про поїзди й про людей, які, вірогідно, мало б керувати ними. Аж поки його спокій не розтурбував грім грози, яка йшла просто на нього. Він миттю підхопився з місця й швидко побіг до укриття – маленької дряхлої хатинки, що укривала усю вуличну малечу від несприятливої погоди. Хлопчик добіг до дверей, смикнув за них, але вони не відкривалися. Він повторив спробу – глухо. Давай стукати. „Хто там?” – прозвучав голос рішучого злиденного. „Відкрий двері!” – „Навіщо? ”– „Бо насувається гроза, мені холодно і я не хочу промокнути.” – „І на що ти тут чекаєш? ”– „Щоб мені відкрили.” – „Тут немає для тебе місця. Іди звідси! ”– „Не бреши! Ми обидва знаємо, що там вдосталь місця, аби розмістити ще одного!” В цей момент підбігає якийсь хлопець, захищаючись від дощу дірявою парасолькою, стає біля дверей, стукає, просить, щоб його впустили і йому таки відчиняють. Наш герой намагається проскочити за ним, але його нахабно вдаряють ногою по животу і він падає в калюжу. „Отепер точно вже немає.” – кажуть йому. Двері зачиняються.

Ображений, увесь заляпаний багнюкою він іде геть від тієї хатинки. Йому доводилось блукати самотніми вулицями, підставляти голову дрібним крапелькам дощу й бубоніти крізь зуби прокльони. Та ось він побачив перед собою дерево: високе, гіллясте, з широким листям. „Це мій порятунок.” – подумав він й водночас зірвався з місця в сторону „сховища”. Й тут як на зло блискавка вдарила прями по дереву, розламавши його товстенний стовбур навпіл. Хлопчик завмер на місці. Він не знав, що йому далі робити: якщо продовжувати стояти, блискавка може повернутись і вдарити вже його. Але бігти не було куди. Він не міг поворухнутись. Його настільки заціпило, що він був не в силі навіть кліпнути – це був шок для маленької вразливої душі.

Він би й продовжував отак стояти і блискавки йому б точно не уникнути, проте раптом чиїсь руки підхопили його й швидко понесли за собою. Він нічого не розумів і ніяк не міг оговтатись, аж поки не опинився в затишному сарайчику з незнайомими йому людьми. По-моєму, там сиділо двоє: один молодий сидів за столом і розкладав карти, інший (старший) знаходився трішки осторонь, біля розпаленого вогнища. На плечі його сиділа дивна чорна птиця. Приглядівшись, хлопчик впізнав в ній ворону. Чоловік той прислухався до звуків палаючого хмизу, настроюючи в один з ним тон гітару. А той, хто врятував його від блискавки, був наймолодшим серед них (підліток), хоча, як здавалося нашому герою, він був досить таки дорослим. Назвемо його Добра Душа. Чоловіка ж з вороною – просто Кульгавий. Той інший не відіграє такої важливої ролі, тому більше згадувати його не буду. Отже, хлопчик відразу почав розглядати той сарай, який, видно, нікому не був потрібним. Він помітив в кутку гору сіна, що помалу згнивало у напівтемряві і у вічній вологості; в даху була невелика дірка, через яку пробирався дощ й падав прямо у вогнище, від чого воно невдоволено шипіло; декілька пір’їнок, заляпаних кров’ю, лежало осторонь і свідчили про незаконно впійманий обід... Він міг би розглянути все більш детальніше, але Добра Душа завадив йому, несподівано наказавши роздягтись. Це, звісно, насторожило нашого хлопчика й викликало різні думки в його голові. Та все ж він підкорився. Добра Душа забрав дрантя, а натомість приніс сорочку – то була довга сорочка, явно не розміру маленького героя, з довгими рукавами та безкінечним краєм, що, коли він ішов, неодмінно зачіпався за неї й падав на землю. Добра Душа мовчки знову взяв його на руки та посадовив біля вогнища, якраз навпроти Кульгавого. „А що ти робиш?” – поцікавився він, кілька хвилин спостерігаючи, як Кульгавий проводить пальцями по струнах, прислухається й щось там підкручує. „Налаштовую гітару.” – „То це називається гітарою?” – „Так, – підтвердив Кульгавий, а тоді ненадовго призадумався. – А ти вперше бачиш гітару?” Хлопчик кивнув головою. „І не знаєш, як на ній грають й як вона звучить?” Він покрутив головою. „Хм... А хотів би дізнатись?” – „Не знаю.” – ,,І нема цікавості?” – ,,Є, от тільки разом з тим щось мене насторожує.” – ,,Що може насторожувати в гітарі?” – ,,Звідки мені знати? Я ж вперше її бачу!”

Кульгавий взяв акорд, стиснув пальцями медіатор і трапилось чудо – струни заговорили. Вони розказували хлопчику давню оповідку про старого, миршавого чоловіка за заході свого життя, про його чисельні дурниці, на які він тратив свій час, та про заздрощі молодим, сильним, але дурним, бо ж вони припускалися тих самих помилок, що і він. А тоді старий нарешті розуміє, як він повинен прожити це життя, проте надто пізно – він бачить перед собою інший світ, недобрий світ з незліченною кількістю загублених душ, які вперше каються за свої гріхи. І він на колінах кається разом з ними, бо так повинно бути. „Ти це чуєш? – запитував Кульгавий, не відволікаючись від гри. – Вона жива, вона дихає, вона відчуває твій настрій й виражає його в своїй манері. Ти відчуваєш в собі музику? В тебе з’явилось це відчуття, ніби твоя душа цілісна, а порожнини миттю заповнились жагучим драйвом, якого тобі так бракувало?” – „Так, я це відчуваю,” – пошепки мовив наш герой, ввійшовши в той стан, коли зникли перегородки й можна було вдихнути в себе аромат безмежної нірвани. – „Ну, що ж? – Кульгавий перестав грати. – Припустимо, ти зрозумів основу. Тепер подивився, чи є в тебе слух.” Він брав кілька акордів, незалежно від того складні вони чи прості, називаючи їх, деякий час зупинявся на одному, а потім переходив до іншого. „Що це?” – „Ля мінор” – „А це?” – „Соль бемоль” – „Або...” – „...фа дієс” – „Тоді який цей акорд?” – „Ре мінор секста”... Потім Кульгавий дав йому пов’язку. Той зав’язав очі і розвернувся до нього спиною. „Скажи, що це тобі нагадує?” Він провів пальцем по струнах. В ту мить хлопчик побачив серед темряви спалах вогню: він мав безліч кольорів, які сплітались між собою, зливались в одне, породжували новий колір, або ж різки відсторонювались одне від одного. „Фа мінор дієс!” – викрикнув він. Коли ж наш герой стяг з очей пов’язку і оглянувся, то побачив на лиці Кульгавого дивний вираз – чи то захоплення, чи то страху. „Хлопче, – нарешті мовив він, – та в тебе ідеальних слух! Навіть більше... І це вже в настільки юному віці! Ти неодмінно станеш музикантом – такий талант не повинен пропасти. Як тебе звуть, хлопчино?” – „В мене немає імені,” – з сумом відповів хлопчик. – „То придумай його собі!” – „Як?” – „Виділи в собі якусь чітку рису і сформуй з неї ім’я.”

Чорний Ворон замовк. Це ще не був кінець історії, але він не бачив потреби продовжувати, бо Христина, поклавши голову на його плече, час від часу зворушливо сопіла – вона однаково не почула б кінця. А йому... йому крутило в животі – його починало нудити. Та до рвоти справа якось не дійшла. Трохи дивно й неприємно.

І він бачив перед собою ворону, з чорним як смола пір’ям, з видовженим сірим дзьобом й блискучими очима, які так і зиркали повсюди, шукаючи дармової їжі. Він боявся її, боявся, що її кровожерливий погляд зупиниться на ньому й вона накинеться на нього малого й беззахисного, боявся її кігтів, якими вона виколупувала б йому очі. Цей страх заволодів ним, його нікчемною душкою, поки що досі чистою, незаплямованою. Він боявся її дужче за смерть.

„Чорний Ворон!” – підскочив він з місця й з радісним дитячим криком проголосив своє ім’я. „Я – Чорний Ворон! починаючи від цієї миті й до кінця вічності!” Він свято вірив, що з таким іменем ворона його не чіпатиме. Більш того, вона поважатиме його, приклонятиметься перед ним, боготворитиме. Таким був його захист проти сил пітьми. „Чорный Ворон? Ха-ха! – саркастично посміявся з нього Сопляк. – Какой же ты Чорный Ворон? Воронысько – вот ты кто!” Оце його „Вороныско” спочатку настільки дратувало його, що він постійно повторював: „Я не Вороныско. Я – Чорний Ворон!” Та згодом він змирився з цим, не звертаючи жодної уваги на викривлення власного імені.

Остання свіча повільно догорала, опускаючи полум’я все нижче й нижче. Чорний Ворон скоса слідкував за нею, але він заснув швидше, ніж вона догоріла, дозволивши темряві пройтися своїми територіями.

Вона прокинулась раптово, не додивившись сновидінь. Вона прокинулась в його обіймах, коли він дихав мирно і спокійно. Він не помітив, як вона встала. Христина чула шорохтіння, але не могла зрозуміти, звідки він доносився. Вона тихо-тихо пройшлася діагоналлю кімнати до дверей, привідчинила їх – Максим спав на розгорнутих книжках. Мабуть, допізна читав і так втомився, що не вистачило сил перейти на диван, розташованого за два кроки від нього. Ні, не звідси: тут тихіше ніж літніми вечорами на безлюдній місцевості – він десь позаду. Вона знову підійшла до Чорного Ворона, та крім заколисуючого завивання вітру з царства кольорових снів не було інших звуків. Тоді її погляд кинувся до скляних дверей – он там.

Христина йшла зарослою стежкою повз нахилені хрести, йшла туди, де з сумом зітхали старі дуби, де починалась непроникна темрява. Там забуті, занедбані могили підглядали за нею з-під важких повік, жадаючи свіжої молодою плоті. Шкода, що їхні руки були зв’язані кістками спочиваючих мерців...

Раптом дівчина зупиняється. Цей шорох, вона знає, шорох босих ніг об килим трави – він зовсім близько. І вона бачить тьмяно-світлу постать. Хто вона, звідки й навіщо тут? Христина тихо підходить ближче – якась жінка, можна навіть сказати юна дівчина ходить по освяченій землі, зриває з зажурених могил квіточки й вплітає їх у вінок. У неї бліда, як сніг, шкіра, такого ж кольору довга до п’ят сукня та чорне, немов смола, волосся по пояс. Квіти в її руках в’яли, схиляли голівки й покірно корилися її волі; на слідах згнивала кожна травинка; повітря, яким вона видихала, не несло у собі тепла. Христина знала, що не залишиться непоміченою, та все ж не могла відвернутись: надто сильною була її цікавість. Та ось вона повертається, повільно, ніби насолоджувалась миттю очікування, і в її очах не видно дна – пуста порожнеча. Христина пізнає в них Смерть. Вона підходить, ступає легко й поважно, а дівчина не може відступити погляд завмер на вінку. Її губи не рухались, але в голові чувся її голос: „Це не тобі. ”

А для кого?

Смерть посміхнулась. Її лукава посмішка лякала Христину – вона знову глянула на вінок, вона бачила, як довгі кістляві пальці вирвали з нього одну квіточку. Смерть взяла її руку (який же то був холод!), залишила в долоні ту квіточку, закрила долоню. Вона пішла, обминувши її, а Христина кілька хвилин стояла непорушно, дивилася на зів’ялий барвінок, якого їй дали, намагалася розгадати цей символізм, губилася в здогадках... А, може, це їй просто сниться? Чи вино вдарило в голову? Не зрозуміло. І що вона взагалі від неї хоче? Вона ж тут не просто так... Смерть не з’являється там, де непотрібно. До кого вона? Христина їй не потрібна...

Що в неї за спиною? Дівчина обертається – Смерть вже в будинку. Для чого вона там? Її напівпрозорі руки тримають вінок, кладуть на голову... Чорного Ворона. А він спить, нічого не бачить, не знає, що скоро помре... Він помре... він помре... помре... Їй недобре, крутиться світ, в очах темніє...

Вона прокидається. Ранок. Сонце. Він тут, поруч – ніхто його в неї не забрав. Тихо дихає – все ще у сні. Христина боязно підіймає очі – вінка немає. Слава Богу! Отже, це їй наснилось, нічого не було: ні хрестів, ні жінки, ні вінка, ні барвінку... Хоча, стривай: а що це в її руці? Вона розкриває долоню – ящірка!

А-а-а!..

Христина підскочила. Від її крику підскочив і Чорний Ворон. Він, сонний, розгублений, нічого не розумів. Жмурячись, хлопець оглядається навколо – крізь заспані очі мало що видно. Струснув головою, протер усе лице – нарешті помічає хвіст ящірки за кріслом. Чорний Ворон схоплює її, викидає у вікно. Христина стояла за п’ять кроків від ліжка, закриваючи обличчя руками. Він її обняв.

Все гаразд, – шепоче він, цілуючи її. – Це всього лише ящірка... невинне створіння... я її викинув... все, її немає... нічого страшного... не переживай... я її викинув...

Що тут таке? – висунув Максим свою заспану фізіономію.

Страшний сон, – відповів Чорний Ворон.

А... ну, зрозуміло. – І зачинились двері.

А Христина уже плакала. Ящірка, ця ящірка – це не зовсім те, але щось. Той барвінок виявився цією клятою ящіркою. Вона плакала, бо не хотіла, щоб він помирав. Він думав, вона плаче через страх, через цього плазуна, який до смерті її налякав. Він не знав, що в дитинстві вона ловила цих створінь задля розваги.

XV

Він сидів на ганку, дивився вдалечінь. На колінах лежала гітара. Він дивився так пильно, ніби подумки визивав лісового духа показатись, який би гуляв між деревами, заплутуючи сліди, торкався до кори і на тому ж місці вмить виростав мох, діставши флягу, полоскав рота, спльовував – ось тобі й болото, зітхав – і вітер пронісся по галявині. Це був би справжній лісовий дух. В сенсі, що він ніколи б не показав виду, що знає, що ти знаєш про його існування. Хоча не знати він не може.

Потім він підійде до Чорного ворона, вдарить пальцем по його лобі, скаже: ,,Гей, хлопче, проснись! Я несправжній. Це тобі тільки здається.”

Він влаштовує гітару зручніше. Починає грати. Грає нову мелодію – складає на ходу. Якби йому довелося написати до цієї музики слова, то вийшло б щось на зразок цього:

Так, я живий, Живий тут і з тобою Моє єство бути вільним Моя суть лишитися собою Ні, ні, не проси Я не впаду на коліна, Але й тебе не відпущу, Поки іншого ти не зустріла

Вийшов Максим. Затримався на мить, послухав (в цей час Чорний Ворон заходив на другий круг) і просто сів біля нього.

Будеш? – Максим простягнув сигарету.

Звідки?

Знайшов у коробці під столом.

Чорний Ворон здвинув плечима, взяв запропоновану ново булим сигарету, чомусь понюхав її і нарешті прикурив.

Взагалі-то я таке не курю, – мовив він після затяжки, – але раз так, то нехай.

Вони мовчки курили.

Не хочу її віддавати.

Кого? – перепитав Максим.

Гітару.

А-а... Так не віддавай.

Не можу.

Чому?

Совість.

І що?

Що-що, – перекривив його Чорний Ворон. – Звучить сильно. А це щось же означає?

Означать то означає, але потрібно ще вірити.

І в що мені вірити? В Бога?

Якщо тобі так хочеться...

А я не хочу.

Ну і все.

Курять далі. Максим кидає цигарку і повертається назад до хати.

Поклич Христю. Скажи, що ми вже їдемо.

Але ж ти не хочеш віддавати гітару.

Це ще нічого не доводить. Клич.

Всередину готелю їх не пустив охоронник. ,,Не положено,” – відмовив він. Вони попросили передати інструмент. Той сказав, що це не входить в його обов’язки, проте взяв чохол з гітарою. Все пройшло сухо – нічого зайвого – розлого, проте конфіденційно. Вони пішли, але зупинились біля машини, бо Чорний Ворон вирішив покурити. Ніхто не оглядався назад.

А позаду них на свіже повітря вийшов не зовсім тверезий продюсер – повненький, середнього зросту чоловік, бородатий і нечесаний.

От так то воно і виходить, – бурмотів п’яний продюсер, тримаючи надпиту пляшку в одній руці, а іншою опираючись об сильне плече охоронця. – Не заплатиш комусь вчасно і все, що так довго склеювалось, враз розбилось... От що йому не сподобалось, ти мені скажи? Я ж випросив окремі номера в готелі, що не спати по двоє чи по троє в одному ліжку, і сучасний автобус з п’ятьма фурами техніки, щоб був комфорт і все своє. Є випивка, є чим закусити... Це ж грошей коштує! Набридло йому таке життя. Тьху на нього! Вчора один концерт відмінили, завтра відміню ще один... Ще ж весь тур коту під хвіст! А кільки грошей пропаде... Я ж нового гітариста за одну годину не знайду: потрібен час, тиждень-два, а може і цілий місяць. Вони ж з неба не падають, чорти б їх... І цей ще... застранець недоумкуватий... підставив, падло накурене. А мені що тепер робити? Га, Арнодію?

Я Агоній.

Серйозно?

Продюсер глянув на наліпку на грудях, де було зазначене його ім’я, і хоча в очах трохи двоїлося, все-таки той виявився Агонієм.

Вау, точно... І як тобі живеться з таким іменем?

Нормально.

Хм, цікаво...

Він відпив з пляшки і глянув униз.

А що це в тебе в руках?

Гітара.

Чия?

Мабуть, ваша.

Моя? Покажи.

Охоронець розстебнув чохол, але в продюсера ще більше розпливалося в очах і він не зміг упізнати інструмент.

Окаянний! – загорланив він.

Охоронець зробив те саме шепотом по рації. Через декілька хвилин вийшов асистент продюсера, якого він найняв, щоб більше байдикувати. То був худорлявий хлопчина, у строгому чорному костюмі з тонкими смужками вздовж та карколомною зачіскою по формі чимось схожою на зірку (це поєднання не дуже підходило одне одному, скоріше за все це був конфлікт раціональності з мрійливістю), прижмурені очі (чимось схожий на Метью Белламі). На носа йому часто сповзали окуляри, тому час від часу доводилось їх поправляти, а ще він завжди носив із собою блокнот, в якому докладно розписано кожен день.

Що?

Ось.

Окаянний глянув на гітару.

Ну?

Наша?

Наша.

Прекрасно! – зрадів продюсер. – Вберегли таки кілька тисяч... – він ще раз роздивився інструмент, задоволено прицмокнув і раптом звернувся до охоронця: – Звідки вона в тебе?

Принесли.

Хто?

Троє молодих людей.

А вони де її взяли?

А біс його знає!.. Знайшли, напевно. До речі, один із них сказав, що третя струна ослабла і він її підтягнув...

То він гітарист?

Звідки я знаю.

А вигляд у нього був, як у музиканта?

Я до них ніколи не приглядався.

Куди вони пішли?

А он вони стоять, – показав він рукою на машину на узбіччі. – Курять.

Ану давай зміркуй швиденько і приведи їх сюди – похлопав продюсер долонею по широкій спині охоронця. – Давай-давай.

Я не можу покинути пост.

Окаянний!

Я зрозумів, – спокійно відкликнувся той, вже майже не реагуючи на своє ім’я.

Це чудово, що ти зрозумів, головне, щоб зрозумів правильно.

Я все правильно зрозумів, – монотонно промовив Окаянний.

Тоді веди їх в кабінет адміністратора.

Хлопець кивнув і пішов через дорогу. Продюсер впхнув убік охоронця й, знизивши голос, прикривши рот рукою, ніби по секрету, звернувся до нього:

А я піду випхаю бісового адміністратора з його бісового кабінету.

Охоронець скрутив руку в кулак, мовляв, так тримати.

...За вікном тягнулась до горизонту дорога, по якій подекуди проїжджали іномарки. По одну сторону від неї розташовувалось подвір’я готелю, по іншу – парк. Звідси особливо добре видно, як починається алея, оточена туями, які супроводжують її вздовж усього маршруту. Якби це вікно виходило з іншого боку будівлі, то вид цей не був би таким привабливим – звичайна вулиця з багатоетажками. Продюсер сів за стіл, розкинувся в кріслі. З цікавості заглянув в шухляду – там лежали футляр з сигарами. Він взяв одну, роздивився її, понюхав, за тим відкусив край і сплюнув просто на сяючий паркет. ,,Бісовий адміністратор!..” Не встиг він знайти запальничку, як відчинились двері. В кабінет зайшло троє. ,,Так-так-так. І хто же тут у нас? Хлопець з переляканими очима, ще один хлопець, тільки цей уже сміливіший, патлатий зараза, але нічого, головне, що личко симпатичне, ну і нарешті дівчина з непоганою фігурою і... вау, які в нас звабливі ніжки! На жаль, сьогодні я не можу: похмілля й та робота. Я геть знесилений. Давай іншим разом, крихітко.” Останнім увійшов Окаянний. Він швидко пройшов кімнатою, став по праве плече продюсера й подав йому вогник. Продюсер закурив, ще раз обдивився кожного, а тоді запитав, стараючись додати у свій голос якнайбільше грізності:

Хто із вас грає на гітарі?

Дивлячись як, – відповів Чорний Ворон, хрестивши руки на грудях.

Хто добре грає? – спитав асистент.

Христина й Максим глянули на Чорного Ворона. Сам він навіть не ворухнувся.

Прошу зайвих вийти, – ввічливо попросив Окаянний, що аж мурашки пройшлися по спині від такої ввічливості.

Чорний Ворон залишився один. ,,Шкода, що це не дівчина – я б з нею швидко договорився.”

Сідай, – запропонував асистент, вказуючи на крісло навпроти продюсера.

Я постою.

Розмова може бути довгою.

У мене всі розмови короткі.

В нас, в принципі, також.

Що ж так?

Це залежить від обставин.

Їх можна обминути.

Але без них ніяк.

Асистент примружив очі, ніби хотів показати, як він призирає усіх, хто знаходиться в цій кімнаті.

Продюсер солодко випустив кілечко диму зі своїх уст і почав говорити:

В зв’язку з виходом деяких кадрів з нашого колективу по непередбачуваним обставинам ми змушені шукати нових кадрів для подальшої співпраці на музичному ринку, де ми є одними з профілю... профілюяч... профілуюч...

Він ще не зовсім тверезий.

Окаянний зітхнув і мовив просто:

Нам потрібен гітарист.

Продюсер клацнув пальцями.

Ааа... Так би відразу і сказали – він розкрив руки і опустив їх.

Це згода? – перепитав асистент з дещо здивованим виглядом.

А чом би й ні?

Отак просто?

Я вже говорив: в мене розмови короткі.

,,А він мені вже починає подобатись, – подумав продюсер. – Наш типаж!”

Які ваші умови? – спитав Чорний Ворон.

Асистент переглянувся з продюсером.

Відіграти тур... – втрачав Окаянний свою сміливість в словах.

І все?

Поки-що так.

А скільки продовжується тур?

Небагато: тижні два-три. Так?

Так, – підтвердив асистент. – Плюс до цього час на репетиції, на вивчення програми...

Мені вистачить одного дня.

Один? – очі в асистента заокруглились і стали як п’ять копійок.

Можна, звісно, відвести два, якщо вас це менше лякатиме, але не має сенсу розтягувати, коли можна в правитись в короткий строк.

Продюсер поманив рукою свого асистента й той нагнув до нього вухо.

Якщо він такий самовпевнений, то дамо йому зіграти один-два концерти, а там, якщо він не виправдає наші надії, а я впевнений, що не виправдає, в нас буде час підшукати когось іншого, хто б нам ідеально підійшов.

Окаянний кивнув і звернувся до Чорного Ворона:

Є якійсь умови?

Так і дуже багато.

Хлопець сів у запропоноване раніше крісло, склав ноги на стіл й почав говорити, ніби розмірковував вголос:

Значить, записуйте: я гратиму на концертах і, якщо знадобиться, на репетиціях. В усіх інші справи мене не вв’язувати і взагалі не турбувати без нагальної потреби. Далі. Зі мною в тур поїдуть Христя й Максим (ви їх щойно бачили). Їхня присутність обов’язкова...

,,Два додаткові роти,” – підрахував собі продюсер і закусив нижню губу.

...По закінченню туру, я вимагатиму відвести нас в Бюріед. Під двір заїжджати необов’язково, але ввезти в місто ви зобов’язані...

,,Плюс до цього витрати на бензин – за сьогоднішніми цінами дорогувато виходить.”

...А ще окремий від усіх номер...

,,Тільки не люкс.”

...Можна не люкс...

,,Хух...”

...Але такий, щоб був охайний і взагалі аби приємно було там жити. І щоб там обов’язково стояла пляшка вина.

Якого? – попитав Окаянний.

З сортом ще не визначився, проте щоб точно було червоне... чи можна й біле... Ні, ні, це буде таки червоне... Десертне, солодке, червоне вино.

,,Бач як роззявив рота! Дивись, а то потім ще й відроблятимеш.”

Стоп, а гроші мені ж платитимуть?

Аякже.

Тоді можете вирахувати витрати на мене з моєї зарплатні. Я дозволяю.

,,Яка щедрість!” – оцінив продюсер, не ховаючи сарказму в своїх думках.

Щось іще? – трохи роздратовано запитав Окаянний.

Це все. Хоча... Ні, це таки все.

Продюсер затягнувся сигарою.

Репетиція коли?

Коли тобі буде зручно.

А якщо зараз?

Просто зараз?

Чорний Ворон кивнув. Він починає вести себе розкуто.

Можна через півгодини – я не ображусь.

Окаянний глянув на продюсера. Той також кивнув.

Мені потрібно переговорити з групою.

Асистент вийшов. Чорний Ворон залишився один на один з продюсером.

Довго граєш? – поцікавився раптом продюсер.

Довго.

,,А може ще й залишиться.”

А про гурт чув?

Чув. І знайомий з їхнім стилем.

Але ж новий матеріал завжди відрізняється від попереднього.

Навчи черепаху літати, все одно повзтиме по землі.

Що?

Нічого. Я мав на увазі, що це не смертельно. Основа залишається та сама.

Так, мабуть, ти правий.

,,Краще відступлю, а то з цими розмовами ще виставлю себе дурнем.” І він хотів подумати про щось приємне і вже почав малювати порнографічні картинки в своїй уяві, як увійшов Окаянний.

Вони не проти.

,,Непогано я виховав хлопця – метеор!”

До речі, – нагнувся над столом до продюсера Чорний Ворон перед тим, як підвестись, – дівчину вже трахаю я.

,,Як він дізнався, про що я перед цим думав?”

Хлопець встав і пішов за Окаянним.

Коли вони проходили хол, він зустрівся поглядом з Христиною, яка сиділа там разом з Максимом. Їх нікуди не пускали, але й нікуди не відпускали, немов вони причетні до якогось злочину. Вона чекала на нього, щоб він прийшов і просто сказав, що їй нема про що переживати. Просто сказав... Тільки-но вона його побачила, відразу підхопилась і вже готова йти... ні, бігти до нього, проте помітивши, як Окаянний на неї покосився, завмерла на місці. Чорний Ворон, проходячи мимо неї, підморгнув їй, а потім не втримався і посміхнувся – це означало, що все гаразд. Він пройшов, але обернувся і, йдучи спиною вперед, ворухнув губами: ,,Поясню пізніше.” Христина кивнула.

Не відставай, – підганяв його асистент.

Іду-іду.

...Через півгодини продюсер вмився холодною водою, поїв кисленького розсольнику, пересварився з обслуговуючим персоналом і був тверезий, як огірочок. Знудившись, він пройшов до актового залу, де адміністрація готелю дозволила групі провести репетицію. Заглянувши краєм ока у дверну щілину, він побачив, як музиканти обступили Чорного Ворона, курили разом з ним, про щось розмовляли. Здається, він уже сперечався з кимось. Так, звісно, басист, який всупереч своєму мовчанні на сцені дуже любив виговоритися поза неї, активно перемовлявся з Чорним Вороном. При цьому видно було, що вокаліста (тендітна дівчина середнього зросту) стояла на стороні новенького.

Що це за балаган? – сердито крикнув продюсер на весь голос і всі миттю обернулись на нього. – За роботу!

Цигарки вони загасили об підвіконня, покидали їх там і взялись за інструменти.

Через хвилину зайшов Окаянний.

Ну що? – спитав він.

Продюсер прицмокнув зубами.

Не збрехав хлопчина – завтра продовжуємо тур.

Гітариста не треба більше шукати?

Продюсер сплюнув на підлогу.

Не треба. Він те, що нам потрібно. Навіть краще.

Почались звичайні робочі будні...

Часом вони зупинялися на ніч в якомусь готельчику. Тоді Чорний Ворон з Христиною мали своє затишне місце – їхня власна кімната для усамітнень. Зрештою, більшого їм не треба. А от нашим героям непотрібна уся ця розкіш, а лише окрема кімната, пляшка вина й багатообіцяюча табличка на дверях. Щовечора вони тонули в руках одне одного, мліли від дотику м’яких чуттєвих губ до шкіри, відчували, як тісно серцю в грудях й як воно відчайдушно виривалось з клітки тільки для того, щоб злитися з іншим серцем, яке стукає так близько. Днем за днем Чорний Ворон божеволів на сцені, його огортав сказ і він кричав разом з натовпом шанувальників. Та варто дівочому тілу притулитися до нього, тихенько дихати йому в шию, сором’язливо впиратись носом в плече, як відразу заспокоювалась душа, розтавала тривога. Як же він ненавидів ці дні, коли його в буквальному сенсі витягували на сцену, давали в руки гітару і змушували скаженіти – це додавало грі драйву й більшої досконалості в виконанні. Та він знав, що його чекають, а значить є сенс завершувати концертне дійство.

Щоденні концерти його втомлювали. Ще ніколи йому не доводилося працювати за таким щільним графіком. Зійшовши з сцени, він йшов прямо до гримерки, падав на канапу, закладав руки під голову, опускав повіки та вслухався в посторонні звуки, розмови... Аж доки чиясь лагідна рука не погладить його по волоссю. Він відкриває очі й бачить над собою Христину. Дівчина схиляється, цілує в чоло. „Стомився? ” – запитає вона, а він кивне у відповідь. Вона сяде на краєчок, він покладе голову на її коліна, обхопить ніжки рукою і задрімає. Ніжні пальчики перебиратимуть волосся – його це розслабляло.

Приємна частина вечора.

Спостерігаючи за потемнінням неба, він грайливо щось шепотів Христині на вушко. Що саме – таємниця, але від цих слів вона сміялася. А коли вони нарешті залишалися самі, він вкладав її на ліжко й цілував, цілував… Часом, через перенасичення піднесеного відчуття, хлопець відривався від уст, зазирав вглиб її очей, але так ніколи не розчаровувався в них. Дихання прискорювалось. Він знову ненаситно пив нектар з ніжних губ. І тепло, це неймовірне тепло розпалювало їх, наче вони кохалися востаннє.

Солод на кінчику язика.

Зовсім рано, в той особливий час, коли сонце наближалося до кордону між землею й небом та відбирало в місяця посох, Христина будила його сонного легкими поцілунками: спочатку за вушком – воно було найбільш вразливе до її гарячого подиху, – потім повільно опускалася по шиї та через плечі до грудей. В такі моменти йому здавалося, що шкіра розійдеться на ньому і вона лоскотатиме язиком відкрите, беззахисне серце. Дотик – і воно зупинилось, ще один – і воно знову б’ється шалено. Найбільше Христина обожнювала обціловувати руки, кожний пальчик окремо: вони пахли струнами і вона шаленіла від цього запаху. Дарма, що від постійної гри вони були шершавими – все одно терлася об них щокою. А коли вона легенько торкалася м’якістю до чутливого соска, він прикушував губу й часом тихо стогнав, і здригався від різкого переходу до мокрого язика. Загалом, йому подобалося все, що вона з ним робила.

Раптом він перекидав її на спину, відкидав простирадло й прислонявся до живота. Як же солодко було цілувати цей маленький, м’якесенький, пухкий та пружний животик, на який хочеться схилитися, мов на подушку, проспати на ньому цілу ніч, лагідно гладячи його рукою й тулячись до нього губами. А вона сміялася, бо ж його волосся й язик лоскотали пупок. Він же геть сп’янів від її тіла.

Він любив досліджувати її тіло, вдихати його запах, пробувати язиком... Інколи він зав’язував їй очі. Деякий час вона нічого не відчувала. Здавалось, що він просто дивиться на неї, або ж тихо вийшов з кімнати. Жодного руху, жодного шереху – відсутність відчуття присутності. Якраз в ті хвилини, коли їй хотілося зняти пов’язку, він починав нагадувати про себе якимись незначними діями: легенько дмухав на її шию, за вушко чи просто проводив пальцем по боці, починаючи зі стегон і майже до пахви. Їй було лоскотно й хотілося сміятися. За тим він різко змінював об’єкт дослідження, розводячи їй ноги й торкаючись їхньої внутрішньої сторони. Раптом він нахилявся й лише один раз, один-однісінький разочок лизнув кінчиком язика по нижнім губам – їй відразу паморочилось в голові. Провал у свідомості. А він брав пляшку вина, цілував дівчину і, різко відсторонившись, поки вона ще не закрила рота, помалу вливав туди окривавлений напій, відпивав сам і знову цілував. Заливав вином пупок і сьорбав звідти, засмоктуючи ніжну шкіру. Дрібною цівкою розливав по тілу, особливо старався чіткою лінією розлити між грудьми, ловив язиком краплі, що стікали по округлостям стегон і між ногами, розмазував вино по животу двома пальцями, а потім цими ж пальцями проводив по її вустах. Вона облизувала свої вологі губи. В такі моменти вона так його хотіла...

Це було дивне відчуття.

Обоє знали, що подобається іншому, нічого не говорячи. Вони інтуїтивно шукали шляхи доступу власних тіл. Вони не задумувались над тим, звідки це знають – просто знали і все.

Між ним не проходило жодного слова. Обоє вважали, що слова тільки зіпсують святість миті. Тому вони тихо й грайливо сміялись – цим все сказано. Та й вони чудово розуміли одне одного: коли було холодно, було сумно, було страшно, радісно, добре, затишно, коли хотілось плакати чи кричати, хотілось цілуватись або просто дихати в унісон.

Та інколи губи приймали форму візерунків слів:

Чому цілуєш мої губи?

Вони подобаються мені.

Чому стискаєш мою руку?

Вона зігріває душу.

Чому пригортаєш мене до себе?

Разом нам не страшно.

Чому вдихаєш мій запах?

Я наркоман. Ти – мій наркотик.

Чому так хороше з тобою?

Бо ми – одна суть...

Часом розмови набували іншого змісту.

Він лежав на її колінах. Вона пестила його волосся. Він відпочивав.

Уявляєш, Христю, – говорив він якимсь замріяним голосом, – завтра ще один маленький концертик і ми, після стількох блукань, приїдемо додому. Хоча, тут також непогано.

Чим же тобі тут сподобалось?

Годують непогано. Та й взагалі, знову грати в гурті... От тільки останнім часом втомлююсь, пальці горять. Після довгої перерви, це занадто. Сім років сидіння склавши руки, після цього кілька днів на репетиціях в підвалі, одна година з перервами на сцені, а тоді більше місяця поневірянь... Ні, таки занадто. От якби я пограв перед цим тиждень-два, розігрівся, розім’явся – і хоч цілий рік на гастролях!

А як же я?

А тебе б я з собою возив, прив’язавши до себе мотузкою, щоб ти нікуди від мене не втекла. І була б зі мною всюди: їли разом, спали разом, приймали душ разом...

Припустимо. А коли гастролі закінчаться?

А тобі ніхто не скаже, що вони закінчились. Ти будеш прив’язаною до мене вічно.

Він знову повторив, уже тихіше і з насолодою:

Вічно...

На кілька хвилин він поринув у свої роздуми. Просто раптом подумалось про щось, а про що, він і сам не зрозумів. Це була одна із тих думок, що блискавично пролітали в голові.

Знаєш, Христю, коли я отак лежу в тебе на колінах і ти доторкаєшся до мого волосся, часом я почуваюсь наче кіт – ще трішки і я замурчу.

Як на мене, в дечому ти таки схожий на кота.

Справді?

Угу.

Це його приємно здивувало.

Мяу-у...

Знущаєшся?

Ні, підігрую!

Не смішно.

А ніхто і не сміється. Як на мене, то я поки-що не заріс шерстю, не ходжу на чотирьох, та й хвоста начебто немає. Чи є?

Ти просто глузуєш!

Все-все, тепер я мовчу. А ти продовжуй, мені дуже цікаво.

Він знайшов її руку й положив собі на голову, щоб вона й надалі сплутувала пасма.

Правду кажучи, ти схожий на кота лише в одному – в погляді. Пам’ятаєш той день, коли ти навідався до мене в Катюр?

Хлопець кивнув.

Так от. Тоді в тебе був втомлений вигляд, та це й не дивно, адже ти не висипався і зовсім обезсилився. Потім ти глянув на мене – очі твої були живішим за тебе самого. І цей твій погляд... він здався таким знайомим... Знаєш, раніше, коли була ще дитиною, в мене була кішка, щоправда мама не дозволяла приносити її в квартиру, тому вона жила в під’їзді під сходами, а я її тихенько підгодовувала. Щоразу вона зустрічала такими самими очима, що були в тебе – вірними, відданими... Я знаю, що це собачий пріоритет бути вірними, та все ж... Інколи здається, що коти бачать і розуміють навіть більше за людей. В них є щось містичне і це вабить. Мабуть, тому я люблю, коли ти отак на мене дивишся.

Чорний Ворон перевернувся на спину

А як іще по-твоєму я маю на тебе дивитись?

Він не зводив з неї очей. І знову вони здавались їй кошачими, але тепер в них можна було побачити життя. Нарешті вони ожили. Вона згадала, як колись він говорив їй, що хоче померти. Цікаво, що зараз він на це думає?

Подушечками пальців вона торкалася до шкіри на його лиці: проводила по чолі, вздовж брів, через скроні спускалась до підборіддя, часом зачіпала шию, а коли наближалася до уст, він намагався вхопити ними хоча б одного її пальчика. Опершись на одну руку, Чорний Ворон дотягнувся до неї і ловив губами вже не її руки, а її губи, солодкі дівочі губи, з яких він пив нектар і п’янів лише від них.

Мені не вистачає тебе на сцені.

Але ж я поруч, зовсім близько.

Це так мало...

І знову м’якість на вустах.

Дай мені щось своє, щоб я міг завжди з собою це носити, щоб я пам’ятав, через що живу.

І що це буде?

Ну, не знаю... Хоча б пасмо твого волосся: мені завжди подобалось твоє волосся.

А якщо замість волосся буде щось інше?

Хм... Наприклад?

Зі своєї кишеньки вона дістала чорну пов’язку, ту саму пов’язку, якою він перев’язував їй руку і яка потім зупиняла його кров.

Він легко всміхнувся.

Зберегла...

Я пов’яжу її тобі на руку.

Переріж її навпіл.

Вона знайшла ножиці...

Твоя й моя кров... – приговорювала вона, зав’язавши вузол на його правій руці.

...стали одним цілим... – він взяв її ліву.

...допоки ми живі.

,,Єх, яким я став сентиментальним!..”

XVI

Вони лежали тихо, ніби не хотіли, аби їх знайшли. Вона – на лівому боці; він ткнувся носом в її волосся, повільно вдихаючи крізь нього повітря – вона відчувала це своєю спиною. Його рука на її животі. Ранок холодний, але їм тепло... І так не хочеться вставати.

Скільки там? – спитав Чорний Ворон.

Христина глянула одним оком на годинник.

Пів на дев’яту. Пора вставати.

Знаю.

Та ніхто не ворухнувся.

Нікуди я не піду...

На коридорі чулось пожвавлення.

І чорт з ними! Хай самі розбираються, без мене. Я лише заміна – не член групи.

Не поспішай робити висновки. Все можливо.

Не кажи так.

Це правда. Можеш заперечувати, та все ж так воно і є – ти чудово граєш, ти знахідка для кожного гурту.

Лесть?

Називай як хочеш.

А ти дійсно так вважаєш?

Можна подумати, раніше тобі цього ніхто не говорив.

Говорили. Мені більше подобається чути це від тебе.

Скажи ще, що тобі в мені подобається все.

Все.

У вікно світило сонце. Його обриси перенеслись на підлогу – начебто верх помінявся з низом.

Швидше б це закінчилось, аби я зміг взяти тебе і відвезти далеко-далеко, подалі звідси: від шуму й галасу, від зайвих очей, які дивляться на тебе, від насиченого графіку й незрозумілих умов – там я...

Рука опустилась трішки вниз.

...робив би усе, про що зараз думаю.

Не інтригуй.

А знаєш, про що я думаю?

Здогадуюсь.

Він ближче, рука нижче.

Ну і?

Ти серйозно?

Мовчання у відповідь.

Вона обертається до нього, а він тримає на устах посмішку, ледве стримуючи себе. В якусь мить здається й заходиться реготом – так, йому це здавалося смішним. Потім починає її лоскотати, щоб вона сміялася разом з ним.

Стук у двері.

Тс-с...

Ще стукіт, от тільки вже голосніше – вони накрились простирадлом з головою.

Виходь, Чорний Вороне! – суворо наказував голос. – Там вже зібралась повна зала журналістів з преси й телебачення, і, якщо ти зараз не вийдеш, буде скандал. Зайвий скандал нам не потрібен, тому вилізай з ліжка і марш на конференцію!

Німа тиша.

Ну, попадешся ти мені...

Стихаючи зацокотіли черевики.

А він цілував ту, яка була прихована від цього світу і яка належала тільки йому.

Може, все-таки сходиш?

Та пішли вони...

Він затискав її в своїх обіймах так, що вона ледве набирала ковток повітря.

...Знову стук по дверям.

Чорт... Що вам всім від мене потрібно?

Ти знаєш, – іронічно мовив голос за дверима.

Знаєш-знаєш... – перекривив він, встаючи з ліжка.

Поки він одягався, вона дивилася на його силует на фоні вікна, що світився денним світлом і в дечому нагадував ікону – цілуй і поклоняйся. Вона дивилася на його скуйовджене волосся, яке він марно намагався розчесати руками, і на прижмурені очі, коли він глянув у вікно, а потім відвернувся від нього. Вона помітила, що коли він нагнувся за сорочкою, то на його спині чітко викреслювався хребет, а випрямившись, він здавався їй настільки худим, що його аж стало шкода.

Я знаю, ти зараз поспішаєш, тому я буду говорити, а ти собі збирайся. Так навіть буде легше, якщо ти не з вертатимеш на мене уваги... Мені рідко сняться кольорові сни. Зазвичай закрила очі, темрява, відкрила очі і вже ранок. Часом щось снилося, але то було безглуздя. Хай це звучатиме банально, але коли я засинаю на тобі, я завжди бачу яскраві картинки: зимовий сад, море, радянські шпалери, ноги в лосинах, воду з-під крану, плоскогубці, котячу шерсть на дивані, дзеркало без зображення, наполовину пофарбовану батарею, аеропорт і ще багато чого незрозумілого, непов’язаного між собою.

Допоможи, – Чорний Ворон дає їй застебнути запонки.

Не рідко бувало, що мені снився ти. Нічого особливого ти там не робив, просто стояв і посміхався. Чомусь мені це запам’ятовувалось найкраще. А коли прокидалася, то цілувала тебе, бо ти тут і ти справжній.

Він стояв і дивився на неї чи то захоплено, чи то осуджено – грань здавалася мізерною. Їй навіть стало трохи лячно.

Наступного разу, коли знову побачиш мене там, лясни мене добряче, щоб я не здавався таким задоволеним.

Його знову кликали йти. Він тільки й оглянувся на шум.

Поцілував Христину.

Я постараюсь бути скоро.

Всі питання стосувалися його і майже на всі доводилось відповідати самостійно. Він грає неофіційно, тимчасово, на час, поки не закінчиться турне – це все, чим повинні обмежитись журналісти, але чим довше це продовжувалось, тим більше їх цікавили деталі. Як... Чому... За яких обставин... Чи важко було... Де... Навіщо... Що зумовило... А якби сталось... – безкінечний потік лився на його голову. Він втомився ще на перших хвилинах. Перерив зробити не дозволяють. Витягнув цигарку. Йому показують, що курити також не можна – не той час і місце. Він їх ігнорує. Здається, від нього нарешті відчепились – тепер можна і подумати.

Чомусь йому згадався Кульгавий, як він говорив йому, що він обов’язково повинен пов’язати своє життя з музикою. Чорний Ворон так і зробив, але тільки за власним рішенням. Його діло маленьке – затискати струни, коли це потрібно. Все інше його не обходить. І ця прес-конференція також.

Хтось розповідав йому, що в дитинстві хтось Кульгавому впустили ножа на ногу і той ніж відрізав йому пальця – відтоді він кульгає і носить своє ім’я. Бігати боляче, ходити також, а сидіти на місці він не хотів. Аби хоч чимось себе зайняти, взяв в руки гітару. Звідки взялась та страшна ворона, хлопчик не знав. Вона просто була, сиділа поруч, інколи на плечі. Вони втрьох (Кульгавий, Сопляк і ще хтось один, кого Чорний Ворон не зміг запам’ятати) жили на гроші, зароблені в переходах: Кульгавий грав соло, інші тільки підігрували. А Чорний Ворон сидів над старим, з’їденим міллю наполовину капелюхом і дивився то на блискучі монетки, то на байдужих перехожих. Ворона сиділа біля ноги свого хазяїна. Навколо тупіт, гамір і море-море музики. Згодом він навчиться відокремлювати одне від іншого, зосереджуватись на одному, поступово будуючи своє особисте середовище. Зараз же вони усі перемішались – нічого не зрозуміло. Чи знав він тоді, що колись сидітиме в задушливому місці, ненавидітиме пресу і себе, що прийшов на зустріч з нею, жалкуватиме про це і куритиме всім на зло? Фани стоять під дверима, слухають і давляться слиною. Їм байдуже хто ти, що ти, як дивишся на світ і по яких законах живеш. Ти публічна особа, значить всі повинні тебе обожнювати. За що? Та просто так. За те, що придумав образ ідола, якому вони сліпо поклоняються. Дурні тварини...

А ще тоді він не переймався майбутнім. Воно для нього чисте й безхмарне – як дозволяє його дитяча уява. Йому ще не доводилось розчаровуватись, бути у безвиході і спробувати цигарку – цілком безневинний хлопчик. У його віці навіть після чорних днів досі віриться у щастя, що все буде добре. Світ здається утопією, а те, що зараз навколо, то лише маленький острівок, де якраз зібралась уся нечисть. Скоро він його покине, обов’язково покине. Скоро...

Одного дня ця утопія вийшла із туману.

Вони награлись, зібрали грошей. Небагато, та все ж хоч щось. Вже збиралися йти, як до них підійшло кілька незнайомців. Чорний Ворон не зрозумів, що їм було потрібно, але чомусь Сопляк повільно відводив його рукою назад, шепнувши: беги! І він позадкував, невпевнено, прискорюючи крок. Різки поворот і бігом геть! Він біг швидко, як тільки міг. Здається, позаду хтось кинувся за ним, але він відірвався. Він не знав, навіщо це робить.

Через кілька годин він повертається. По дорозі проходить міст, бачить кров і плаваюче у воді тіло. Перший. Побитий, як собака, Сопляк сидів у напівтемряві, тихо стогнучи від болю. Поруч лежав Кульгавий. Другий.

На пагорбі за містом вони почали копати. Часто перепочивали: Сопляк досі слабкий. Довго копали. Нарешті поклали тіло. Терплячи біль, Сопляк заспокоював себе, шепчучи, що Кульгавий не гідний того, щоб смердіти в калюжі крові під зграєю набридливих мух, щоб кожен прохожий міг плюнути йому в спину.

Вони взяли ворону і скрутили їй голову: вона однаково затужить і скоро помре. Птицю положили на плече покійного, на її улюблене місце. В руки дали гітару.

Це був початок осені. Небо стояло злим. На вечір піднявся вітер. Мокрі листки злітали з дерев. Холодно...

Чорний Ворон раніше бачив смерть, але ніколи не думав, що вона може прийти до того, до кого він звик, прив’язався, хто встиг йому полюбитись. А тепер він лежить у ямі і не дихає. І так буде з кожним, і так буде з ним. Колись його серце зупиниться, він засне і не прокинеться. Його, як і Кульгавого, віддадуть землі, покладуть гітару, як і йому, забудуть, як і його.

Хлопчик дивився на скам’яніле бліде обличчя, на високе чоло, до якого прилипли мокрі пасма, на порепані сухі губи із застиглими краплями крові, на шию з кривавим ошийником – таким він його ніколи не бачив, але чомусь таким його запам’ятав. Не живим – мертвим. Утопія відкрила свої двері, щоб показати йому суть. Їх залишилось двоє, двоє проти цієї суті.

Штурхають в бік.

Ти будеш відповідати? – хтось питає. – До тебе ж звертаються.

Чорний Ворон підіймає очі – він все ще на цій дурній конференції. Всі дивляться на нього, особливо та журналістка, що підвелася і тримала в руці диктофон. Йому потрібно щось сказати. Він гасить сигарету.

Можна повторити питання?

Він думав, що вже ніколи звідти не вийде. Хлопець почувався так, як після екзамену: відчуття спустошення, голова болить, руки трясуться, все знав, але нічого не сказав. Він йшов понуро. Йшов вільно, проте якось сковано. Здавалось, що він не бачив, куди йшов...

Його нудило.

Звідкись взявся Максим. Його губи ворушились, проте Чорний Ворон не чув ніяких слів. Неначе у вухах вода. Якби Максим не тормошнув його за плече, він би ніколи не прийшов в себе.

Ти чого?

Чорний Ворон не відповів. Він тільки глянув трішечки в низ і побачив у нього лоток зі свіжими суницями. Маленькі червоні ягідки з дрібними жовтими цяточками та краплями води на них. Згадався їхній солодкий смак, після якого цукор був схожим на посміховисько.

Де взяв? – запитав він, вказуючи на суниці.

У конферанс-залі.

Хто тебе туди пустив?

В мене доступ був. Точніше, він і зараз є. Ось!

Максим витягнув пластикову картку, де на темно-синьому фоні було золотими літерами зазначено, що він є особистим помічником Окаянного.

Більше схоже на візитку, а не на доступ.

Це неважливо. Головне, що з цим мене всюди допускають.

А ти дійсно помічник Окаянного?

Не-а. Він видав її мені тільки тому, щоб я не діставав всіх своїми розмовами. А то знаєш, робити нічого, тиняюсь тут, балакаю з усіма – от і дістав. Сам продюсер виїхав по справах, бо не зміг більше терпіти моїх розпитувань.

Чорний Ворон ствердно похитував головою, ніби він зрозумів щось з того, що йому сказали.

От я й ошиваюсь по різним фуршетам. Хоч якась користь.

Ну, раз тобі все одно робити нічого... Сходи купи мені цигарки.

Хлопець дав йому грошей.

Решту можеш залишити собі.

,,Та ладно, – подумав Максим, – я і так би сходив.”

Гаразд, – мовив просто.

Чорний Ворон взяв жменьку суниць, висипав їх собі у кишеню і, нічого не говорячи, пішов до туалету.

Його вже добряче нудило...

...І знудило.

Після він мив руки під проточною водою. Протер вологими долонями лице. Дві крапельки впали йому на сорочку, проте він цього не помітив.

Тепер він остаточно отямився.

Хлопець почувався виснаженим. Здавалося, що кожне сказане журналістами слово відривало від нього шматок плоті. До кінця конференції залишились самі кістки, та й то тільки череп, три ребра й велика гомілкова кістка. ,,Ми з тобою однієї крові!” – заскрекотів зубами Бідний Йорик.

,,Дивно якось, – думав Чорний Ворон. – Дивно все це якось навколо. Ця раковина, ця вичищена до блиску раковина – чому я не бачу її країв? Болять очі, хоч спати я не хочу. Ліва рука заніміла. Я не можу поворухнути пальцями! Згинаю руку в лікті, а вона як тряпка... мов тряпка... неначе... ніби!.. все ж як...”

Потім він зомлів.

...Добрий хірург доводив до ладу систему його внутрішні з органів. І як йому це вдавалося? Чарівник! Та раптом різкий звук биття вази об щось тверде, потім падіння тіла на підлогу. Хіхікання.

Та-ак, на чому ми зупинились? – прозвучав знайомий голос інтерна над головою.

Здається, на печінці.

Ні, це ми продовжимо потім. Давай краще перейдемо до нирок.

О-о-о-о-о ні-і-і-і-і-і-і-і!!!!!!!!!!!

Вони повернулись... Але тепер він живо відчуває їхні рухи... ніби це відбувається насправді. РЯТУЙТЕ-Е-Е!!! Рятуйте хто-небудь! Я помираю...

Очуняв від того, що хтось дав йому ляпас. Сильний такий, міцний ляпас. Від такого не можливо не отямитись. Піднявши повіки, Чорний Ворон не зміг відразу розгледіти хто над ним стоїть. Довелось протерти очі, щоб побачити того. Його привів до тями Окаянний.

Все нормально? – запитав він.

Так, – відповів Чорний Ворон.

Точно?

Не переживай, точно.

Окаянний подав йому руку, щоб підвестися.

Мені не потрібні неприємності з музикантами.

То ти хвилюєшся через гроші? – говорив Чорний Ворон, розгрібаючи ,,кубло” у себе на голові.

Не тільки.

Залишився один концерт – я його відіграю, не сумнівайся.

Хотів було закурити, проте згадав, що послав Максима за сигаретами.

Є що покурити?

Окаянний простягнув йому пачку сигарет. Витягаючи одну, Чорний Ворон вдячно кивнув.

Думаєш, зараз варто курити?

Не тобі хвилюватися за моє здоров’я.

Окаянний образився.

Як знаєш...

Чорний Ворон трішки присоромився.

Якщо хочеш, можеш покурити зі мною.

Хай іншим разом.

Проте він все ж не йшов.

Що? – спитав Чорний Ворон, коли той почав на нього витріщатися.

Ти поводишся так, наче нічого не сталося.

А хіба щось сталося?

Ти лежав без свідомості!

А... Подумаєш.

Це що, було не вперше?

Вперше. Просто це не серйозно.

А що по-твоєму тоді серйозно?

Зупинка серця.

Ще цього мені не хватало...

Окаянний схилився на підвіконня. Чорний Ворон став поруч з ним. Здається, він починає розуміти в чому річ.

Боїшся, що тебе звільнять?

Своїм зітханням Окаянний послабив нерви.

Я не тримаюсь за цю роботу... от тільки втративши її, мені не буде як жити. Що ж я робитиму тоді?

Байдикувати.

Байдикувати?

Угу.

А гроші?

Чорний Ворон знизав плечима.

Якось воно там буде...

Отож. А мені потрібна стабільність.

Інша справа... Продовжуй.

Не хочу.

Та ладно. Кажи коротко.

Я НЕНАВИДЖУ СВОЮ РОБОТУ!

(ці слова щось нагадали Чорному Ворону – до болі знайоме відчуття)

Візьми відпустку.

Начальник не дозволяє. Каже, забагато роботи,,. Щоб кидати її на півдорозі.

Нарешті Окаянний дістав сигарету й швидко викурив її, в той час як Чорний Ворон насолоджувався кожною затяжкою. Ці кілька хвилин вони мовчали.

А взагалі я музикант. Гітарист. Такий самий як і ти. Просто мені не вистачило уміння, щоб справити на продюсера враження. Він взяв мене на цю посаду тільки тому, що я добряче наскучив йому своїм бриньканням... Зараз в мене немає часу займатися гітарою і я втратив навики.

(ну точно нагадує Чорному Воронові самого себе, лише обставини трішки відрізняються)

Окаянний дістав губну гармошку.

Часом це втішає.

І не зволікаючи заграв.

,,Не погано грає. Видно, що слух є і ритм держить. Йому б ще трішки позайматись – буде толк.”

Чорний Ворон згадав, що вдома на нього чекає та сама нудна й ненависна робота, що він ненавидить її ще більше ніж до того. Тепер він не хоче повертатись, не хоче почуватися так, як і Окаянний! І взагалі, чому це він поділився з ним своєю проблемою? Навіщо було його просити? Він говорив як... як друг. Так, Чорний Ворон сумує за дружбою, за дружбою з Сопляком. Ніяк не звикне, що його немає... Де ти? Ау-у!..

Ось чому він розговорив Окаянного. Йому цікаво? Ні. Просто хочеться з кимось поговорити... з кимось чоловічої статі... По душам. Як з Сопляком... А той навіяв тугу. Ну от...

А ще йому запекло в животі. Неначе сік прорвав стінки підшлункової. Знову нудить, але блювати не хочеться. І ще одне: він перестає чути гармоніку. Звук приглушується, ніби навколо нього зростається вакуум. Хлопець намагається мізинцем прочистити вушний прохід, постукує біля скроні, проте жодного результату. Очі починають сльозитися, ніби він вперше затягнувся. Сильно й невміло, що дим різко вийшов через ніс і з нього тут же потекла кров. А де цигарка? Впала на підлогу чи досі між його пальцями? Він не відчуває її – значить, впала... Але чому тоді в роті ковзає присмак смоли? І мозок п’янить... Крутиться голова, а він не падає. Шатається – не падає. Нарешті прорізається слух, але він чує не те, що треба: потрібна стабільність… не вистачило уміння… ти казав, що купиш вина… могла б і поспати… ви хотіли вбити… мені було боляче… є ліфчик… поку-са-ют кло-пы-ы-ы… подумала б, що ви тут… ми не настільки близькі… Христова кров…іди геть… я хотел как лучше… в Бога… і ти справжній…навіть не Штірліц… втратив здоровий глузд… змушені шукати нових кадрів… в номері під матрацом… кіт…

Вдарився щелепою об стіну. Щось хруснуло в плечі.

З тобою все гаразд? – почувся голос Окаянного.

Так, – збрехав він. – Що щойно було?

Ти був таким... наче в трансі... мене не чув... дивився в одну точку.

Чорний Ворон глянув на підлогу – там лежить цигарка. Таки випала...

Тобі краще зараз піти й відлежатись. Відпочинь трохи... Завтра концерту не буде, я перенесу.

Це зайве. Я відпочину, чесно, мені потрібен спокій... Та це ще не привід переносити концерт. Не треба, прошу. Я лікуюсь музикою...

Ну, якщо ти наполягаєш... Якщо тобі знову стане зле, я взагалі його відміню.

Не стане... Тільки не говори нікому, особливо Христі.

Можеш ходити? Я тебе проведу.

Немає потреби: я чудово пересуваюся на своїх двох. Дійду і сам.

Дай-но я...

Не маленький вже – знайду дорогу.

Чорний Ворон пішов до виходу.

І до речі, – зупинився він у дверях, – знайди собі шльондру і відтрахай її хорошенько – обіцяю, полегшає.

Розвернувся і пішов.

,,Який же він все-таки дволикий: при своїх обов’язках ух звірюга! Все в порядку, по полицях розкладено. Мов фанатик... А пригладиш звірка – м’якенький і пушистий. Шкода його... Начебто непоганий хлопець, а так себе... Де той бісів Максим з моїми бісовими сигаретами?”

Він відчиняє двері їхньої з Христиною кімнати. Не роззуваючись падає на ліжко. Вдихає запах прального порошку на постільній білизні. Піщинка порошку зайшла в ніс – він чхнув. Голосно так чхнув, що аж сам злякався. Зате мізки прочистились. Стало легше. Нарешті...

Помічає на подушці довгу темну волосину. Так, звісно, Христя... А де вона? Він оглядається – ніде немає. На стільці висить її одежа. Вона в ванній... Чорний Ворон підводиться, ступає до дверей ванної.

Христю, ти там? Я вже прийшов. Ці прокляті журналісти так мене дістали! Я їм вже по десятому кругу розказую, а вони все питають-питають... Розстріляти їх, чи не правда?

Мовчанка у відповідь. Він прислухається – тихий шум води.

Добре, що цей жах скоро скінчиться. Мені потрібно відновити сили, трішки відпочити... Можливо, виспатись добряче. Давай ти зараз вийдеш і ми полежимо разом. Просто полежимо. Ти погладиш мене по голові – мене це так заспокоює... Христю, давай виходь!.. Христю? Ти чуєш мене, Христю?

Він заходить. Її голе тіло лежить на дні ванної. Десь поруч ручка для душа обмиває кахлі й затоплює підлогу. Пухнастий килимок вже геть мокрий... Він швидко бере її на руки й виносить. Кладе на ліжко й повертається. Закручує воду. Йому здалося, що вона червоного кольору. Ще мить і йому стане страшно. Бере великий махровий рушник, перекидає його собі на плече і йде вкутувати в нього Христину. Зверху ще й ковдрою накриває. Погладжує рукою їй чоло, потім проводить по тім’ю... на його пальцях залишається кров.

Христю... Христю, прокидайся!.. Чуєш, прокидайся, Христю! Відкрий очі!.. Ну ж бо! – він тормошив її, намагаючись не думати про те, що це не те, про що він думає.

І ось вона оклигала. Христина подивилась на нього, а він... він ткнувся носом в постіль. Нудить, але не рве. Нудить, але не рве...

Що ж це таке?.. – пробурмотів він, а потім підняв голову. – Що сталося?

Нічого. Я просто зомліла, от і все.

Забагато зомлінь сьогодні, чи не так?

В тебе кров.

Де?

Ззаду.

Вона провела рукою у себе по голові.

Дійсно... Це не смертельно.

,,Всі ви так говорите... І я також.”

Він занурив руку в кишеню і дістав звідти трохи пом’яті суниці. Вона посміхнулась і взяла їх. Їй якраз недавно захотілось суниць...

...Він не знав, що приймаючи душ, Христина побачила у дзеркалі образ жінки-смерті. Це відбулося зненацька й тому вона підсковзнулася й впала. Вона злякалася за нього...

...Їй не обов’язково знати, що побачила вона жінку-смерть якраз у той момент, коли він втратив свідомість.

Ці дві події відбулися одночасно не випадково...

XVII

Ну що, командо? – дістав басист пляшечку коньяку, коли група вже їхала в автобусі. – Нам залишився один-однісінький концерт – відмітимо!

Спершу поясни, де ти це взяв? – спитав клавішник, який в цей час димів сигаретою.

Презент від фанатів.

І хороший?

На сам подивись.

Клавішник отримав пляшку, покрутив її в руках, обережно відкрутив кришечку й здалеку понюхав.

Думаю, не потравимось.

Думає він там. Чотири зірочки – спробуй тільки потравитись.

А нас потім з перегаром випустять на сцену? – поцікавився Чорний Ворон, в руці якого також була сигарета.

Нас он як багато, а пляшка одна – тут кожному тільки чарку облизати. Де наші одноразові стаканчики?

Випили по одній, по другій.

Сумно якось, – задумливо мовив басист. – Може для різноманітності заспіваємо щось?

Ти за тур не наспівався? – якось наче обурливо сказала вокаліста.

Особисто я тільки грав.

Не всі тут такі, як ти.

Значить ти будеш мовчати. Ми й без тебе прекрасно впораємося. Чи не так, мужики? Дайте мені хтось акустику.

Йому передали гітару. Він перевірив, чи настроєна вона, потім рвучко щось зімпровізував, а потім спитав:

Так що співати будем?

А в кого тут гітара? Давай-давай, раз взяв в руки...

Тоді давайте „Завтра не почнеться ніколи”. Я почну.

Невеликий програш і він почав співати:

Якщо холод ходить босими ногами, Морозить всіх, не порадившись з нами...

Стоп, стоп! – закричала вокаліста. – Ти себе хоч чуєш? Слух, може, в тебе є, але голос... Давай краще я почну, а хто хоче підхопить.

Знову невеликий програш.

Якщо холод ходить босими ногами, Морозить всіх...

Дай сюди! Тобі в руках тільки бас і тримати.

О, давай, Чорний Вороне, ми з тобою дуетом. На раз-два.

Чорний Ворон дограв цю пісню, а потім віддав гітару назад басисту в руки. Той, підхопивши загальний настрій, продовжував дивувати всіх невідомими акордними послідовностями. Зрештою, всім раптом стало байдуже правильно він грає чи ні – легкий заспокійливий хміль не змушував звертати уваги на такі дрібниці. Він оглядає кожного: Максим щось відверто розповідає клавішнику, який в цей час думає про розташування нот на чорних і білиш клавішах; Окаянний забився в найдальший куток, про щось постійно говорив з телефоном, ображаючись, що він постійно дзвонить; Христина дивилась у вікно, немов намагалась приховати свій тривожний погляд; решта допомагала згадувати басисту, як грати на шестиструнній гітарі. Він пробує розслабитись.

Нудить-не-рве, нудить-не-рве...

Цю вулицю він впізнав відразу. Тут він найчастіше буває, тут його всі знають і тут знаходиться його дім. Ріднішого місця не знайдеш. Йому настільки радісно сюди повертатись, що аж підхопив Христину і вніс її в будинок на руках... прямісінько в спальню.

Нарешті йому вдалося поспати по-людському. Лиш цього разу він прокинувся раніше, ніж завжди, а точніше о п’ятій годині ранку. Щоб не будити Христину, він лежав тихо. Згадав про групу і про те, як вони його проводжали.

Може, все-таки залишишся? – благав його басист. – Обіцяємо забезпечувати житлом і видавати щоденний пайок.

Знаєш, нас і тут непогано кормлять, – відповідав Чорний Ворон.

А може передумаєш?

Всяке буває.

Надія завжди є! – втрутився Максим.

Чекай-чекай, – сказав басист. – Замість язика чесати, ліпше знайди мені листок і ручку.

Максим вирвав листок з блокнота Окаянного, взяв його ручку і подав все це басисту. Той, знайшовши опору у вигляді широкої спини ударника, нашкрябав щось своїм курячим почерком і простягнув Чорному Ворону.

Що це?

Мій номер телефону. Персональний. Щоб коли ти передумаєш, обійтися без посередників.

Надоум Коліщатович? – перепитав Максим, який вже встиг зиркнути краєм ока на папірець.

Ну-у... – засоромився басист. – Так, це моє ім’я... А що?

Нічого.

Максим відступив і якось підозріло засвистів. Звісно, адже в нього тепер є важелі тиску на басиста – це йому знадобиться в подальшій співпраці з групою, бо ж Окаянний погодився взяти його на роботу. Виявилось, що Максим непогано веде переговори, точніше, може ,,зламати” кого завгодно – корисна якість для організації концертів.

Що ж, – мовив на останок клавішник, – раз так, то нехай щастить!

І всі по черзі обняли Чорного Ворона з Христиною. Басист навіть обійняв їх двічі й обох відразу. Бідолашний, так рознервувався, що мало не розплакався. І Окаянний не залишився стояти осторонь: також обнявся, наче з рідними.

Дякую, допомогло, – впівголоса подякував він Чорному Ворону.

Я ж тобі казав...

Відходячи від того місця, де ще хвилину тому стояв автобус, хлопець думав, що які ж вони все такі діти... ці музиканти. Такі не хворіють зірковою хворобою.

В цей самий день він вирішив сходити на роботу, хоча б для того, аби перевірити, чи він все ще там працює. А може ніхто й не помітив, що його там вже більше місяця не було? Цікаво, куди в такому разі дівалась його зарплатня?

Ні тобі ,,здрастьє”, ні ,.до побачення”...

Чорний Ворон обертається і бачить старого знайомого – Ловкача.

Якби ти менше шифрувався... – відказує Чорний Ворон і подає йому руку.

Просто ти знову про щось задумався.

Привітались.

Давно тебе не бачив. Ти кудись їздив?

Було діло.

По справах?

Майже. А що, без мене тут щось змінилось?

Це тихе місто ніколи не подає ознак життя... принаймні вдень, – відповів Ловкач. – До речі, ти не проти змочити чимось горло?

Взагалі-то я на роботу йду.

У-у-у-у-у-у-у... Та ти ж нічого не знаєш!

Що не знаю?

Ловкач прицмокнув язиком.

Ходімо.

Вони зайшли в найближчий кафе-бар. Час був ранній, нікого не було, а вже накурено... чи ще накурено. Він згадав, як сюди вони з Сопляком приходили сюди вдвох. Або з компанією. Ніколи не поодинці. Хіба що Сопляк прийшов сюди один тієї ночі, коли незнайомець напоумив його помститися Христині. Він сидів за стійкою, ось тут, на цьому стільці, дивився на кольорові пляшечки навпроти, замовив свій улюблений портвейн з горілкою та шматочком лайму. Б-р-р-р-р, яка бридота!

Чого стоїш? Сідай.

Чорний Ворон сів.

Якийсь ти чамренний.

Нудить-не-рве, нудить-не-рве...

Я просто не виспався.

Ладно, проїхали. Щось будеш?

Нудить-не-рве...

Не хочеться.

А я візьму пива.

Коли Ловкачу подали його замовлення, Чорний Ворон подумав, що і бармен був той самий. Саме він протягував своєю сухорлявою рукою випивку для Сопляка.

Господи, як же його зараз НУДИТЬ!!!

Загалом, ось що було – почав розповідати Ловкач. – Ти в курсі, як проходили справи фірми останній кілька років?

Не дуже добре.

Це твоє ,,не дуже добре” наразі означає ,,дуже навіть непогано”. Звісно, період розквіту вже позаду, тим не менш вони умудрялись якось викручуватись і стабільно триматись на плаву.

Знаєм, плавали.

Так от, коли ти взяв відпустку, справи їхні кілька днів ще хоч куди не йшли. Раптом щось пішло не так, почались серйозні проблеми, випливли давні борги... Одним словом, все було в такій жопі, що далі нікуди. Начальство зібралось, обсудило, обміркувало і вирішило продати все к чортам.

Це кінець?

Так що можеш розслабитись. Сьогодні тобі нікуди поспішати... Та й завтра також.

Ловкач поставив порожню пляшку. На склі залишились відбитки від його пальців.

Я зараз.

Чорний Ворон піднявся й пішов до туалету. За раз виблював все з себе, залишивши в шлунку пустоту. Відчуття полегшення і нерозбірливий присмак слимака, що проповз по сухій горлянці. Трохи крутиться голова, але то нічого, то неважливо...

Він вийшов на вулицю. Свіже повітря сприятливо впливає на впорядкування думок. Мозок розігрівався. І він пішов. Куди? Додому. Йому більш нікуди йти.

Ще з порогу він зачув акорди – Христина вчиться грати і робить успіхи. „Треба буде колись купити їй акустику.”

Хлопнули двері. Христина, яка сиділа у вітальні на дивані, перестала грати.

Чорний Вороне, це ти? – гукнула вона.

Тиша.

Вона відклала гітару й вийшла в коридор. Потім пішла на кухню, про всяк випадок заглянула в ванну і навіть в комірчину. Ніде нікого не було. Дівчина зайшла до кімнати Чорного Ворона і знайшла там його. Він лежав на ліжку, повернутий на бік лицем до неї. Під голову підклав руку, яка наполовину звисала над підлогою. Пальці тримають незапалену сигарету. Його погляд був направлений на стіну, цілком пустий погляд спрямовувався на стіну, яку він бачив із дня в день протягом кількох років підряд. Коли вона зайшла, він машинально перекосився на неї.

Що ти тут робиш? – Христина старалась якомога лагідніше запитати.

Лежу... думаю... Ляжеш зі мною?

Він відсунувся від краю і пустив її до себе. Кілька хвилин вони, обнявшись, лежали мовчки. Вона відчувала, як він намагається дихати спокійно, але в цьому спокої чулось майже непомітне тремтіння – він чогось боявся і не хотів, аби вона знала про це. Її рука не поспішаючи гладила його спину, а він начебто не помічав цього, начебто його не було тут, з нею, ніби він заглибився кудись в себе з метою не вилізати звідти довіку. Навіть його голос, здавалося, долинав звідти:

Може, їх познімати?

Кого?

Постери з голими дівками. Старі вони, вже приїлися.

Хай будуть.

Вона ткнулась носом об його груди.

Не знав, що вони тобі подобаються.

Зовсім ні. Просто я не проти, щоб вони тут висіли.

Я їх таки зніму: вони з того часу, у який не варто повертатися...

Він подумав, що вона його не розуміє, а їй і не потрібно його розуміти – вона й так чудово вловлює його настрій.

Він заговорив по-іншому:

Де твій батько?

Не знаю.

Коли ти останній раз його бачила?

Ніколи.

А тобі було інтересно, хто він?

Ні.

Чому? Це ж твій батько...

Ну і що? Він не хотів нічого про мене знати і я не хочу.

Ти його ненавидиш?

Так.

Дарма я про нього згадав? Вибач.

Не вибачайся.

Я мушу.

Він дужче притиснув її до себе – нарешті він її помітив.

Просто раніше я часто робив дурниці. Деякі з них жахливі, – Чорний Ворон тяжко й повільно зітхнув, причому його зітхання тремтіло так, неначе холод пробрався в душу й затягував до себе. – Хочеш дізнатися, навіщо я спитав тебе про це? Ось у тебе була хоча б мати, яка піклувалась про тебе. І сім’я, хай навіть неповна. А тут батьки кидають своїх дітей відразу після народження, прямо на вулицю, у прірву без дна, в руки смерті. Я мусив якось виживати, як і усі прагнули жити, ціною крадіжок чи вбивств... Ніхто з нас не мав дому чи когось, хто міг би підтримати в тяжку хвилину. Мені пощастило: в мене був Сопляк – мій брат по нещастю. Та де він зараз? Правильно, в пеклі... Туди йому й дорога. Знаєш, чому я тут? Чому не залишився біля самих низів?

І чому ж?

Підлітком мене збила машина. Я якраз був у відчаї, бо група, в якій грав, розпалась, і я не знав, що мені далі робити. Тим чоловіком, що сидів за кермом, виявився Титан – підприємець, якому належала вся наркоторгівля у Бюріеді та ще в декількох містах. Він прийняв мене за умовою, що я посяду його місце після смерті. Навіщо я погодився? А що я мав йому сказати? Або це, або вулиця. Я залишився. Та кожен день ставав нестерпнішим, я думав, що він вже ніколи не закінчиться, але якщо він закінчиться, то почнеться другий, ще гірший – замкнутий круг. Титан натягнув на мене умовний ошийник. І я ненавидів його більше за все на світі, але втекти не наважувався: в мене з’явився дім, новий одяг, багато дрібничок, яких не потребував. Потай я виходив з дому, щоб на хвилиночку відчути солодкий смак волі, а коли повертався він мене бив, бив за провину і не тільки, бив сп’яну, бив перед усіма, принижував мене. Найболючіше він бив мене через гітару, бо хотів зліпити з мене свою подобу і не бажав, щоб я став музикантом. А потім стих. Отак раптом. Не знаю чому. Здавалось, життя налагодилось: приходив додому під ранок – нехай, приводив дівчат – будь ласка, включав голосно музику – ну і чорт з тобою. Але я помітив, що не був від цього у захваті. Коли він мене бив, я хоч знав, що йому не байдуже щодо мене і мого майбутнього. На що мені сподіватися, якщо я бачив його раз в тиждень, та й то ми проходили мовчки, мов чужі? Це було ще гіршим, ніж коли він підіймав руку. Ти можеш собі уявити, що потім сталось?

Ні. А що сталось?

Тоді свою руку підняв на нього я... – тут Чорний Ворон зупинився. Йому було важко розповідати. Христина чула, як йому хотілося хоча б схлипнути, проте не дозволяв собі будь-які прояви слабкості. Вона не квапила його, як би їй не хотілося дізнатися, що ж трапилося далі, а лише гладила його по голові, перебираючи волосся, щоби він раптом (!) не вибухнув істерикою.

Відтоді я двічі сирота, – продовжив він. – Я досі відчуваю себе винним. Тому покинув грати, зайнявся справою, його, до речі, справою, якою він жив, в яку поклав стільки сил та грошей. Я нічого не змінював, не реалізовував нові ідеї, не пробував піднятись вище, але робив усе від мене можливе. І тепер те, що калічило мою душу і разом з тим давало йому привід жити абстрактною матерією, пропало. Значить, дарма я мучився, дарма жертвував собою для цього егоїста. Так, він годував мене, одягав, дав дах над головою, але заради чого? З усюди він брав для себе якусь користь. Йому зберегти фірму – мені ж хотілось мати батька. Звісно, я не знаю, що це, мати батьків, але інколи міг би обіймати матір, глянути в очі батькові... Вони можуть недобре до мене ставитись, та нехай, аби впускали в дім, коли на вулиці дощ, питали, де я був так довго і чому не вдягнув куртку, заходили до кімнати, щоб перевірити чи я сплю, або ж втік на концерт. Досить і цього. Тоді я б знав, чия кров тече в мені і що за плоть на моїх кістках. Тільки це, цей мінімум і я був би задоволеним. Це не так вже й багато.

,,Сучий ти сину, горіти тобі в пеклі!” – подумки проклинав його Чорний Ворон.

Ти помітила, що одні двері в цьому будинку заперті? За ними колись була його кімната. Ходімо, я покажу її тобі.

Може, не треба? Нехай іншим разом.

Ні, потім я не зможу... Зараз.

Він піднявся і вийшов у коридор. Христина послідувала за ним. Він пішов у найдальшу частину будинку і з наближенням кожен його крок ставав дедалі повільнішим. Перед самими дверима він зупинився. Хлопець продовжував стояти навіть тоді, коли Христина зрівнялася з ним. Вона взяла його за руку. Він міцно стис її маленьку ручку, що в неї мало не хрускали пальці, але вона терпіла. А він навмисне тис, щоб вона закричала, щоб її крик розбудив його. Та ні, вона мовчала. Може, дійсно любить?

З дверної щілини він дістав ключ, вставив в замок, рвучко повернув, що аж самому стало страшно. Двері відкрились навстіж.

Кімната виглядала просторою, проте надто голою. Широка шафа на всю стіну пустувала полицями та вішалками без одягу; журнальний столик з чашкою, пилу в якій зібралось так багато, що нагадував заварку до чаю; широке ліжко ідеально заправлене без жодної зайвої зморщечки на покривалі, тумбочка з настільною лампою, в якій перегоріла лампочка, ну і... все. Хіба-що ще забите дошками вікно, від чого тут цілодобова темрява, тому довелося клацнути вимикачем. Це все, що там було.

Він пройшов далі і сів на край ліжка.

Ось тут він раніше жив. Не дивись на те, що тут так мало речей – це я повикидав їх того ж дня, аби зайвий раз не згадувати про нього... Але я думав про це ввесь час.

Чорний Ворон дістав запальничку, щоб запалити сигарету, яку тримав в руці, проте пальці ніяк не могли видобути з неї вогонь. Він жбурнув її на підлогу. А Христина підібрала, сіла поруч, по праву руку від нього, і дала йому прикурити. Він вдячно кивнув.

Я навіть не знаю, де він лежить. Поховання я довірив гробнику: не хотів бачити його в могилі. За ці сім років я ні разу не сходив на кладовище, не шукав плити з його ім’ям... Боявся зайвий раз глянути в бік святої землі. Тому час від часу я заходив сюди і днями просиджував тут. Інколи я лежав на його ліжку в позі ембріона і вдихав запах простирадла – знаєш, воно пахне старовиною, старечим духом його тіла. Мене завжди нудило від цього, але я не міг припинити дихати цим. Раніше поруч... хоч, мабуть, і зараз, – він заглянув під ліжко, – так, дійсно, стоїть... тазик з водою, у який раз в годину блював. Я схуд, в голові поморочилось, в руках зовсім не було сили – я швидко чахнув. Одного разу сюди зайшов Сопляк, підняв мене й перекинув через плече та відніс до моєї кімнати. Потім забив вікна – у мене досі дзвенить у вухах від удару молотка – запер двері на замок, а ключ спустив в унітаз. Лише згодом я знайшов дублікат (Титан завжди тримав у домі двоє однакових ключів на той випадок, коли один із них загубиться) і це перший раз, коли я його використав. За тим Сопляк почав повертати мені відчуття реальності: виводив на задній двір, щоб я міг дихати свіжим повітрям, ставив мою улюблену музику, проте, коли мені остогидло все зв’язане з нею, перестав, приносив мені їжу, декілька разів годував з ложки. Я помалу очунював. Він зробив ремонт в робочому кабінеті, найняв нового секретаря, щоб я міг там працювати, аби відволіктися від усього цього. Пропонував продати будинок і переїхати в інше місто, але я твердо сказав, що ніде більше не житиму, крім як тут, тому він більше не підіймав це питання... Боже мій, як багато він для мене зробив! Чому я не помітив цього? Ще й дорікав йому, що він приділяє мені мало уваги... А він виявився таким другом, такою людиною!.. Який же я егоїст...

Хлопець сидів тихо, дихав сигаретним димом. Самому Богу відомо, що він в цей час думав.

Все, я не хочу більше про це говорити.

Христина тримала його за руку, водила пальцем по шкірі, мовчки споглядала за його рухами, коли він підносив сигарету до рота.

,,Де ж ти зараз? – подумки питала вона в нього. – Не ходи туди: тобі там боляче. Так, я відчуваю твій біль, я хочу плакати, хочу битися в істериці так само, як і ти. Я знаю, що ти про це думаєш. Я тут, я з тобою, поглянь, я дійсно тут! Тобі стане легше, набагато легше – обіцяю. Я буду з тобою і ти вже ніколи не згадаєш про той день. Де зараз ти?”

Він раптом підводиться, бере з шухляди чорний маркер, підходить до дверей й починає писати:

Мій камінь на душі Душить в тишині, Сміх мій безперервно Чути вже напевно – І я відчуваю смерть, Що пришвидшує темп, Проходить мимо, Усміхається криво. Як ясен в темноті Стою на висоті, На перехресті двох світів, На заході своїх днів, А сонце стоїть, Над краєм висить. Світить – не пече, Плавить – не тече. Ні часу на слова, Ні правди догола Чекаю, чекаю, чекаю, А чого – не знаю.

Дівчина підходить до нього, кладе руку на плече, схиляє на нього голову – читає.

Це відбувається віднедавна, – пояснив він. – Так, як і музика, в моїй голові спливають слова, самі пособі вони складаються в риму і я вже нікуди не можу дітися від них. Поки не запишу, вони давитимуть на мене, не даючи дихати.

Вона відбирає в нього маркер, підписує знизу: ,,Чорний Ворон – поет, композитор, музикант і особистість.” Він з іронією всміхається на це. Вона тричі підкреслює слово ,,особистість”.

Ти дійсно так вважаєш, навіть після того, як я розповів тобі найкривавішу сторінку мого життя?

Вона відклала маркер.

Просто я знаю, який ти насправді.

,,Як добре, що ти у мене є...”

Він думав, що приїхавши додому це скінчиться, що розповівши їй усе щось перестане жерти його зсередини. Тиждень він проходив щасливим і майже забув про свої кошмари. До того ж з попереднього місця роботи йому виплатили компенсацію за те, що не повідомили його про продаж фірми, тому грошах вони деякий час не потребувались. Чорний Ворон почав подумувати над тим, що того дня, коли їм не буде на що жити, він буде змушений повернутися в ,,Джерсі”. Але то хай колись. Живуть же вони зараз якось, а там якось воно буде.

Та одного дня все повернулось. Він знову відчував, як шматуються внутрішні органи, як рве тонкий шар епітелію та сполучної тканини, судини тріскаються у нього під шкірою. І знову чує голоси хірургів-неуків:

Ну що, вколемо йому 40 кубиків нітрогліцерину?

Ти що? Він, звісно, помирає, але не настільки, щоб переводити на нього медикаменти. Хай потерпить: нічого з ним не станеться.

І знову це хіхікання.

Щодня Чорний Ворон ходив пустими вулицями, дальніми закутками... щоб покричати. Приходив додому, неначе нічого й не було, навіть старався час від часу всміхатись. Христина нічого не знала про його болі: він вирішив не казати їй, щоб блиск в її очах не перетворився в побляклий смуток.

Якось вона мало не здогадалась. Вранці ніяк не могла до його добудитись. Він спав нормально, як завжди. Нічого не снилося. Чув тільки голоси інтернів та різке пищання котрогось з приладів підтримки життя. І ніяк не міг прокинутись. Тоді він мало не помер... на хірургічному столі. Благо, вона якось достукалась до нього.

З тобою все гаразд? Щось трапилось? – питала вона, намагаючись триматися спокійно, а в голосі її чувся тремтячий страх. – Ти такий блідий...

Нічого-нічого, не хвилюйся, – відмахувався він. – Просто не висипався останнім часом, от і... та й втомився я.

Не можна так, – вона погладила його по голові. – Я ж переживаю.

Я більше не буду.

,,Брешеш.”

Потім вона якось і забула про цей випадок.

Вийшовши на кухню, він став біля вікна й закурив. По склу бігали краплі – йшов дощ. Вийдеш на вулицю, покричиш, намокнеш, простудишся, якщо пощастить, помреш. Можливо, так буде краще... Припиняться нарешті його муки – він стане вільним. Залишилось лише придумати, як приховати від Христини власну смерть.

Вона зараз тут, у сусідній кімнаті. Може зайти у будь-яку хвилину. Якщо діяти, то дуже швидко. Цікаво, чи раптом не завалялись у нього десь наркотики? Хоча б пробний зразок. Це просто, коли не слідувати інструкції. Він нишпорить по всіх полицях і тумбочках, заглядає за холодильник, під холодильник, риється у порожніх пачках з-під сигарет у купі, де мав би бути смітник, перевіряє віконні шибки, за плінтусами, у задній ніжці кожного стільця, у баночці для цукру, під підстилками порваних сторічних кедів... Він же пам’ятає, як п’ятнадцятирічним крав дози й ховав їх по усіх місцях – так, на крайній випадок. Потім, звісно, йому довелось їх викинути, щоб не було спокуси, але ж про одну він міг би й забути. Але нічого.

Він у відчаї.

Глянув на годинник – пів на п’яту. Востаннє затягується цигаркою. Дим попав не туди і він починає кашляти. Ніяк не може викашлятися. Ліва нога м’якшає, становиться ватяною. Раптом різкий біль у суглобі, що блискавкою пройшов вздовж гомілки – відчуття такі, ніби там тріснула кістка. Падає на кахель, при цьому продовжуючи кашляти. Починає нудити. Скорчившись на підлозі, він відхаркується кров’ю.

Піднімає очі – а у дверях стоїть вона. Руки її схрещені на грудях. Сама вона дивиться на нього таким поглядом, ніби він чимось завинив перед нею.

Що з тобою? – тихо спитала вона.

,,Я не знаю, ” – хотів сказати Чорний Ворон, та голос кудись пропав. Він зміг лише ворухнути губами.

Щось відбувається і я хочу про це знати. Будь ласка, скажи мені.

,,Не хоче говорити беззвучно, значить справи мої надто погані.”

Я серйозно.

Він намагається підвестися, та нічого не виходить. Христина допомагає йому хоча б сісти, обпершись спиною об холодильник. Він розтирає ногу. Вона дивиться на нього з довірою та співчутливістю – йому аж соромно.

Ти сильно занедужав? – її рука торкається його чола.

Хлопець кивнув.

Болить нога?

Не тільки.

А що ще? – вона знімає руку з чола й кладе її на ногу – здається, вона вже не ватяна і він може ходити.

Усе...

Він встає, нахиляється над раковиною і п’є воду з крану – жахлива сухота. Вона гладить його по спині. Він випрямляється й вона відразу ж обіймає його за плечі.

Тобі зле?

Вже трохи легше.

А до цього як було?

Питання в тому, як воно буде.

То це ще не все?

Сумніваюсь.

Чорний Ворон розвертається до неї лицем.

В тебе червоні очі.

Я втомився.

Від чого?

Від того.

Він бере її за руки. По черзі цілує кожну. Потім смачний поцілунок в губи і ще один в чоло. Поки вона стоїть непорушно і не знає що їй робити, він тягнеться до ножа. Береться за нього й біжить до ванної. Христина слідує за ним. Двері захлопуються перед її носом. Вона смикає за ручку – замкнено.

Що ти там надумав?

Нічого поганого, чесно, нічого поганого.

Я тобі не вірю!

Так буде краще.

Ти там вени ріжеш?

Йду до цього... Христю, це ніщо в порівнянні з тим, що я відчуваю всередині.

Що ти відчуваєш? Прошу, не мовчи, говори зі мною. Що з тобою коїться?

Тобі робили коли-небудь операцію?.. Апендикс вирізали, абощо?

Ну... так.

А тепер уяви, що наркоз закінчується на середині.

Господи...

Я більше не можу терпіти.

Почекай-почекай, може, це лікується...

Може.

Ти хоч живий?

Майже.

Невже ти...

Вибач.

Ти...

Я кохаю тебе.

На очі навернулись сльози.

Ти ідіот...

Відповіді немає.

Вона опустилась на підлогу, обпершись чолом об двері. Неприємний спазм здавив підшлункову. Час від часу напливала хвиля чогось розривного й пекучого – їй хотілось то розридатись на весь голос, то тихо поскавчати. Головне не наробити дурниць. Біль, жаль і головний жар. Тримай себе в руках, дорогенька, тримай себе в руках...

,,...стан шоку – це стан переосмислення себе...

I love you, I love you, I love you.

...шизофренія – це дірка в ізоляторі. Стан афекту неможливо пояснити словами. Це і шок, і шизофренія, і некерованість, і розумова дисфункція. Злиття реактивів, що породжує реакцію горіння з виділенням величезної кількості тепла. Іншими словами – вибух...

That’s all I want to say.

...з мозком відбувається те саме: шок(накопичення), афект(вибух), шизофренія(пил), психічна розрядка(злипання), перезагрузка(вода) й нарешті просвітлення(вищі живі організми)...

Until I find a way

...у випадку з людиною, від раціональності до божевілля один крок...”

I love you-u-u-u-u-u-u-u-u-u-u-u-u

Під дверима потекла кров. Вона вмокнула туди свої два пальці. Піднесла до обличчя, принюхалась, ніби намагалась уловити запах малинового варення. Ледве втрималась, аби не лизнути язиком. Потерла пальцями – слизька текстура... Рука ослабла й впала додолу, розтерши кров по щоці. Через секунду по тому ж місцю протекла сльоза.

Усе.

Фа мінор дієс.

Отямилась, коли холод торкнувся до неї. Вона підвела свої червоні від сліз очі і побачила її – Смерть в образі жінки. Стояла над нею, як завжди в білому, з блідою шкірою і довгим смоляним волоссям. Як і досі, в її зіницях прірва. В своїх руках вона тримала шматок світла, чистого, мов вранішня роса – його душа. Стискала свої долоні, аж поки вони не притиснулось одна до одної, а шматочок світла проблиснув в складках її сукні, аж поки не заплутався у них. Смерть нарешті глянула на Христину, простягла до неї худорляву руку, зняла з підборіддя краплю солоної води, а той палець, на який прийняла, притулила до своїх сухих уст. Потім неквапливо пішла. З кожним кроком вона все більше розчинялася в повітрі, лишаючи за собою туманні спогади...

Та ось вона зупинилась. Обернулась назад – Христина стояла в неї за спиною у двох кроках від неї. У відчаї дівчина хотіла щось зробити їй – вирвати волосся, розірвати сукню абощо – але вчасно зрозуміла, що такі витівки можуть пройти тільки зі звичайними смертними. Тут потрібне щось інше...

Після хвилини очікування, Смерть криво усміхнулась (,,Та що ти мені зробиш, шмаркачка-недотепа?”) й продовжила далі свій перехід до незримості. Христина остаточно розгубилась. Ні, вона цього так просто не пробачить...

Підходить до раковини, затикає спуск ганчіркою, набирає багато води. Вдих-видих. Вона занурює голову.

30 секунд

Вода просто крижана.

Хвилина

Важко дихати, проте терпимо...

2 хвилини

Лице обмерзло, легені здавлює... Хочеться підняти голову.

2 хвилини 46 секунд

Вона не дає собі здатися.

2 хвилини 52 секунди

Подумки перебирає всі події, що трапились з нею за останній час: дим сигарети, дівчинка на лавці, діти вулиці, гітара, репетиція, геніталії, клітка, псевдо бог, постріл, озеро, дама пік, міцні обійми, машина, дощ, шматочок вугілля, каністра, чотири бляшанки пива, секс, годинник, афіша, вино, суниці, кров...

3 хвилини

Вона захлинулась.

...Легенько завивав вітер. Гілля дряпало шибки. Розкриті двері здирали паркет. Тихо в місті, порожньо в місті...

Оглавление

І

II

ІІI

IV

V

VI

VII

VIII

IX

X

XI

XII

XIII

XIV

XV

XVI

XVII

Реклама на сайте