«Пів'яблука»

Галина Вдовиченко Пів’яблука

1. Магда. «Зубрiвка»

День народження Магда святкувала вдома у Зубрi, пiдо Львовом. Так було протягом eже багатьох рокiв. Якось, щоправда, жартома запропонувала подругам: «А, може, зберемося у «Веронiцi» чи у «Куполi»…» Дiвчата купилися на провокацiю, сприйнявши усе за чисту монету: «Та ти що?! Щоб ми на твiй день народження у ресторанi збиралися?… Нашу «Зубрiвку» не зрадимо!»

Зубрiвкою» вони називали дiм Магди та Iгоря. Як ще називати вiллу з характером яскравої особистостi, що у селищi Зубр? Колись це був дачний будиночок — звичайнiсiнька «коробка», збудована пiд лiсом. Куричi купили її дешево, їм на квартиру тодi не вистачало, а жити не було де.

За кiлька рокiв примiське село фактично стало мiкрорайоном мiста, сюди почали ходити мiськi маршрутки, поруч з сiльськими хатами повиростали вiлли грошовитих мiстян, якi вже мали квартири у Львовi у престижних «австрiйських» та «польських» будинках.

Нiхто свого часу не розумiв, для чого iнженеру-полiграфiсту Iгорю Куричу з його скромними фiнансовими можливостями розтринькувати грошi на придбання сусiднiх садово-городнiх дiлянок зi шпакiвнями-халупками без води та газу. Та ще й брати пiд цi дешевi й безглуздi оборудки позики у банку. Однак настали часи, коли попит на землю поблизу Львова пiдскочив догори. Iгор Курич вигiдно продав одну дiлянку, iншу здав в оренду. Розрахувався за банкiвськi позики i знову вклав грошi — тепер уже у земельнi дiлянки в Карпатах зi старими порожнiми хатками iз забитими дошками вiкнами. А решту грошей витратив на добудову та внутрiшнє вдосконалення [облаштування, оздоблення] свого будиночку в Зубрi.

«Зубрiвка» збiльшилася на мансарду на другому поверсi та на три прибудови — простору вiтальню з кухонним апендиксом, широку веранду та господарську частину з кiлькох кiмнаток-комiрчин. Грядки з картоплею i морквою перетворилися на газони, квiтники та дорiжки, викладенi пласким рiчковим каменем. Звичайний дачний паркан-сiтка сховався за густим живоплотом, а кущi бузку та жасмину розрослися у спражнiсiнькi хащi, обчiмхати якi нi в кого не пiднiмалася рука.

Несподiвано Курич вiдкрив у собi талант дизайнера меблiв. Видовбав з перевернутого пенька, викорчуваного на дiлянцi, чудернацький столик. Зашлiфував краї, покрив поверхню лаком, а потiм кiлька днiв сидiв навпроти, трохи на вiдстанi i милувався роботою. А далi — немов мiшок розв’язався: накупив теслярських iнструментiв, спецiалiзованих журналiв, познайомився з майстрами-дереворобами i чим далi, тим з бiльшим задоволенням i впевненiстю вiддавався новiй пристрастi, опановуючи таємницi роботи з деревом.

У хатi одне за другим з’явилися крiсла, що немов вистрибнули зi сторiнок дитячих казок про трьох ведмедiв чи дванадцять братiв-лебедiв та їхню сестру Елiзу. Перше крiсло, подiбне на трон, Iгор назвав «Хазяйка» та подарував Магдi на рiчницю їхнього весiлля. Вiдтодi кожне творiння майстра отримувало iм’я. Магда приходила у майстерню подивитися, чим зайнятий чоловiк, i, спостерiгаючи за його роботою, говорила: «Це крiсло нагадує менi Шерхана з “Мауглi”» або «Якiсь двiйнята у тебе виходять. Цей стiльчик — як хлопець, а цей — як дiвчина. Немов Кай i Герда…»

З часом у хатi Куричiв оселилися крiсла «Шерхан», «Герда», «Кай», «Чугайстер», «Вiкiнг»… Сусiд-художник розповiв Iгоревi, що спiлка народних майстрiв готується до виставки i запрошує до участi не лише спiлчан. Курич зважився показати останнi роботи: чотири масивнi зручнi крiсла з високими спинками та рiзьбленими бильцями. Кожне вирiзнялося серед братiв якоюсь деталлю, а усi разом називалися «Хто в домi господар».

Стiльцi Курича стали подiєю на виставцi. Про автора та його роботи писали газети, з журналу сучасних iнтер’єрiв приїжджали робити фотосесiю. Пiсля цього пiшли замовлення — заможнi крутелики пропонували майстровi грубi грошi, аби мати на своїх вiллах ексклюзивне крiсло-трон господаря дому. Iгор вiд замовлень не вiдмовлявся, однак внiс вiдчутнi поправки в органiзацiю працi: тепер вiн робив ескiзи майбутнiх меблiв i здiйснював авторський нагляд, а майстри втiлювали його задум у життя.

Якщо дизайном дому займався в основному Iгор, пiд орудою якого авторськi меблi впевнено витiсняли промислову штамповку, то в облаштуваннi садиби головною була Магда. Купувала на гуртовнях паростки клiматиса та жимолостi, виплiтала для них хмизняково-дротянi драбинки, пiдрiзала садовим сiкачем живоплiт. Старенькою шуфлею* та iржавою сапкою вручну мiсила розчин бетону, старанно вiдмiрюючи на кожнi три вiдра пiску вiдро цементу та поступово пiдливаючи в сумiш воду. Аж поки не виклала з цементу та каменя, привезеного з берега Стрия, невелику декоративну фортецю — незвичної форми кам’яну лавку на п’ять рiзнорiвневих сидiнь. Для кавування з друзями. Усе на обiйстi «Зубрiвки» вона робила з розрахунком на те, що тут радiтимуть життю рiднi та друзi: їстимуть яблука, зриваючи їх просто з дерев, дурiтимуть пiд музику на танцмайданчику бiля криницi, смажитимуть м’ясо на «шашличному полi»…

Гостювання у «Зубрiвцi» було справою звичною i бажаною. Мансарда з гостьовою кiмнатою рiдко пустувала.

Цього разу до дня народження господинi пiдготували не лише горiшню кiмнату. Окрiм батькiв Магди, якi приїхали з Ужгорода, заночувати у «Зубрiвцi» при потребi та за бажання могли й усi решта гостей: Галя з чоловiком, Луїза та Iрина з новим обранцем.

Першою приїхала Луїза на своєму «Шевi» — волошковому «Шевроле Лачеттi». Вiртуозно запаркувалася, пискнула сигналiзацiєю i пiднялася на веранду, тримаючи в руках пакунок у бордово-срiблястих смужках. Завмерла на порозi, грайливо зафiксувавши трисекундною паузою ефектнiсть картинки: сяюча посмiшка, скромна сiра сукня, дорогi бордовi туфлi, смугастий подарунок тон у тон…

Досконалiй упаковцi судилося коротке iснування — пiд двома парами нетерплячих жiночих рук вона миттєво перетворилася на бордово-срiблястий мотлох.

— Здурiти!

Магда тримала у руках довгу сорочку з грубого важкого рядна. Старовинна вишивка дрiбним густим хрестиком вкривала мало не пiврукави i вузькою смужкою обвивала зап’ястя.

— Де ти взяла, Луїзо? Я таку завжди хотiла! Ще вiдтодi, як вперше у Галки побачила сорочку її бабусi. Мамо, глянь!!!

У дверях показався Iгор, у кожнiй руцi затиснув по три келихи:

— Що у нас тут таке? На гаряче — порося?

— Мамо! Iгоре! Я про таку мрiяла!

Луїза аж свiтилася: влучила таки з вибором подарунка у десятку. Знала, що не буде для подруги бiльшої втiхи, як поповнити рiдкiсним екземпляром свою колекцiю старовинного народного одягу. Колекцiя почала збиратися, коли пiсля смертi бабцi Магдi на згадку про неї залишилося кiлька речей з непiдйомної дубової скринi, обитої кованим залiзом… А кiлька рокiв тому вiдпочивали вони з Iгорем у Болгарiї i Магда побачила, як господиня помешкання, яке вони винаймали, несе гарячий баняк, перехопивши його, замiсть шмати, якоюсь цiкавою тканиною з прошвою. «Що це у вас? Дайте подивитися». Це була стара запаска*. Глянула, i попросила дозволу взяти її собi, бо була вона немов жива, змучена довгим життям iстота. Саме з цього фартуха з болгарського мiстечка Поморiє та з бабусиних великоднiх спiдниць, блюзки до церкви та шкiряних постолiв з тисненим орнаментом й почала складатися Магдина колекцiя.

Iрина, яка того лiта працювала над своєю черговою колекцiєю одягу до осiннього тижня моди Lviv Fashion Week, довго тримала у руках поморiївське див, перебираючи пальцями старе гаптування.

— Клас, — стримано, без зайвих емоцiй констатувала вона. — Я її вiдреставрую, а ти дасиш менi на показ, гаразд?

Вона саме закiнчувала колекцiю пiд назвою «Буркут» — натуральнi тканини, простий крiй, сучаснi пропорцiї. А родзинкою мала стати оздоба з помiтною дозою цитувань — правдивих фрагментiв народного одягу. Iрина купила кiлька вишивок у майстринь-вишивальниць на львiвському Вернiсажi — «п’ятачку» перед театром Заньковецької, розрiзала їх на фiгурнi клаптики та смужки й нашила на ллянi сукнi, сорочки, штани у новiй послiдовностi.

— Це вже зовсiм iнший логiчний ряд, iнший формат, iншi акценти. Вiдчуваєте? — казала вона дiвчатам пiсля показу, коли пiд дiєю ужгородського червоного вина (Магда спецiально для цiєї подiї привезла вiд батькiв десятилiтрову дiжечку) зникло напруження останнiх передфестивальних тижнiв.

Того вечора у фiналi показу Iрина вийшла на подiум у сукнi зi своєї колекцiї, пiдв’язана Магдовою запаскою. Як господиня до гостей.

…Зараз у «Зубрiвцi» на дiвчатах теж були фартухи хоч не ексклюзивнi, але також з характером. Магда у робочiй фартушинi з малюнками французьких булок, українських паляниць, росiйських бубликiв та iншої хлiбної смакоти викладала у розетки шопський салат. Естетка Луїза взялася нарiзати сир, попередньо перебравши кiлька запасок, що висiли на гачку за кухонними дверима, i зупинилася на вишитiй iрисами.

Бiля огорожi з живоплоту тим часом зупинилося таксi — Галя з чоловiком приїхали.

Галка з порогу почала iз запитання:

— Дорога моя подруго, пам’ятаєш, як у студентськi роки ти хотiла купити у п’янички на вулицi Коперника «Мертвi душi» Гоголя? I у наших кишенях не назбиралося нещасних п’яти рублiв, якi просив той синяк. На наший очах якийсь чолов’яга купив цю книжку. А ти по дорозi до гуртожитку усе бiдкалася: «Сто шiстдесят сiм рисункiв Лаптєва! Повний покажчик маловiдомих слiв тi висловiв у кiнцi книжки!» Ми, дурепи, пiдколювали тебе. «Чого смiєтеся? — вiдбивалася ти. — Що ви знаєте про коней? Як, наприклад, виглядає кiнь буланої мастi? А гнiдої? Ото ж бо! Питання з iншої опери: який то є палевий колiр сукнi однiєї з провiнцiйних панянок? Мовчите? А мiж тим усi пояснення — у виносках на останнiх сторiнках раритетних «Мертвих душi» 54-го року видання! Я таку книгу у шкiльнiй бiблiотецi вкрасти хотiла, i не змогла…»

— Господи! — засмiялася Магда. — Я вже забула, що й справдi готова була поцупити ту книжку з бiблiотеки… Не тягни, Галко!

— За свої мрiї треба боротися. Пiдключивши фахiвцiв i друзiв. Отже! Ось твiй Гоголь — 54-го року, з усiма рисунками Лаптєва, буланими, гнiдими та…

Закiнчити фразу їй не вдалося — Магда заверещала, стиснувши в обiймах подругу з книжкою, яку та витягнула з-за спини.

Iгор знову стояв у дверях. Зi штопором i пляшкою вiдкоркованого вина: вiн зазвичай давав вину «подихати» з пiвгодини перед тим, як розлити його по келихах.

Як завжди малослiвний Вiктор, чоловiк Галi, пiднiс iменинницi коробку. Судячи з картинки на нiй, це був набiр келишкiв Bohemia на високих тоненьких нiжках:

— Магдо, ти — найкраща на узбережжi!

Магда нiколи не затримувалася на узбережжi моря довше трьох тижнiв на рiк, але Вiктор був родом з Азовського моря, i це був найвишуканiший комплiмент жiнцi, на який вiн був здатний.

На верандi ставало дедалi гамiрнiше. У «Зубрiвцi» вже традицiйно до пiдготовки застiлля залучали усiх присутнiх. Вважалося, що так господиня не подчуватиметься обслуговуючим персоналом в однiй персонi, не зриватиметься раз у раз на кухню: «А де ж сiль?», «Серветки забула!», а безтурботно сидiтиме за столом разом з усiма. Домовлялися наперед, що привезти на спiльнi обiди, якi траплялися у вихiднi чи у свята: хто курку-гриль, хто овочi чи фрукти, хто солодощi до кави. За пiвгодини до гостини розподiляли ролi: «Дiвчата, я картоплею займаюся». — «Варю креветки. Де велике прозоре блюдо?». — «А я нинi по сенсацiйних новинах виступаю. Слухайте. Як поїмо, посуд за мною».

Цього разу (особливий все ж таки випадок) усе приготували заздалегiдь. Залишилися дрiбницi. Ножем з гофрованим лезом Луїза нарiзала сир на сервирувальному столику — особливiй гордостi Iгоря. Вiн зробив його зi старого дуба i прикрасив iнкрустацiєю, яка щоразу викликала захопленi коментарi навiть у тих, хто її бачив не вперше. Це була вмонтована у дерево закам’янiла вiдполiрована мушля наутилуса, що й слугувала дошкою для нарiзання сиру.

Галка миттєво долучилася до процесу — чаклувала над «вiтамiнною гiркою»: викладала вiялом на велику тацю порiзанi помiдори, болгарський перець трьох кольорiв, огiрки, зеленину*. Мама Магди чистила картоплю. Сама ж Магда, не в змозi випустити книжку з рук, гортала пожовклi сторiнки, вголос коментувала та зачитувала уривки. Тим часом чоловiки, засiвши у садовiй альтанцi, що була за розлогим кущем жасмину, раз у раз вибухали смiхом: анекдоти розповiдали, не iнакше.

Зателефонувала Iрина, попередила: спiзнююся, починайте без мене. Вiльно посiдали за широкий стiл, вритий у землю пiд старою грушкою, тут могло б зiбратися й утричi бiльше гостей.

— Донечко, — взяла слово мама, коли усi нарештi взялися за келихи, — 45 рокiв — це i багато, i мало. Тобi вже чимало вдалося: маєш гарного чоловiка, батькiв, друзiв, iнтерес до життя i, дякувати Богу, здоров’я. У мене цей вiк був найкращим у життi: ти тодi вже була самостiйною, прилаштованою, з татом ми нарештi притерлися i стали одним цiлим, на роботi вiдкрилися новi можливостi. Тiльки у цьому вiцi я нарештi набула впевненостi у собi, навчилася знаходити вихiд з будь-яких ситуацiй i знала, — мама Магди багатозначно пiдняла вказiвний палець догори, — як подати себе у найкращому виглядi. Дзеркало ще не лякало мене. Зранку я прокидалася у доброму гуморi. Це була зрiлiсть, вершина життєвого шляху…

Мама, мабуть, довго готувалася до цiєї промови. Вона зробила маленьку паузу i продовжила:

— Що хочу сказати?… Доню, смакуй кожну хвилину, кожну годину i не поспiшай спускатися згори. Там, на горi, ще довго можна йти по хребту, долаючи новi вершини. Проси у долi, чого тобi ще бракує, а я їй дякую за все, що вона тобi вже дала. Пам’ятаєш, у фiльмi «Старомодна комедiя» Алiса Фрейндлiх розповiдала якусь iсторiю з життя своєї героїнi: «Менi тодi було рокiв сорок — цiлковите дiвчисько!» Оце пiдхiд до життя! Оце ставлення до рокiв! Адже цифра — це не бiльше, анiж просто цифра. Сама по собi вона мало що значить… — мама набрала повiтря у груди й рiшуче пiдвела риску. — Хай щастить тобi!

Застигла картинка за столом ожила — усi зарухалися, заплескали у долонi, застукотiли приборами…

— На рахунок «притерлися» ти трохи перебiльшила, — подав голос тато, вiдправляючи до рота мiцненький маринований грибочок. — Ми тодi у шлюбi були лише двадцять рокiв. А згодом ще стiльки ж притиралися… У подружньому життi важко перших рокiв сорок. А потiм нiчого, легше стає…

Через пiвгодини, коли за столом стало гамiрно i весело, вiд ворiт почувся якийсь шум i з-за рогу вийшла Алла Пугачова. У чоботах-панчохах i короткiй чорнiй сукнi-балахонi. З нею була Вєрка Сердючка, жiнка, схожа на спiвачку Шер, i ще одна миловидна бiлявка.

— Ну пра-авiльно, — ображено протягнула Пугачова зi своєю характерною хриплуватiстю у голосi й поправила знайомим жестом руду шевелюру. — Сначала: Алка, прiєзжай! А патом — сiдят, пьют-єдят. Кто там каво ждать собiрался?!.

У першi кiлька секунд за столом запала тиша. А потiм дiйшло: артисти-двiйники приїхали! За їхнiми спинами метушилася Iрина (попереджала ж: «Трохи спiзнюся!»), тягнула з веранди подовжувач до апаратури. Любительниця сюрпризiв, вона й тут була у своєму амплуа.

Програма артистiв була побудована так, що глядачi не встигали перевести подих. Усi були залученi до дiйства: перетворювалися по черзi у гурт «ВВ», шоу-балет Вєрки Сердючки, трiо «Вiагра»… Отримавши короткий iнструктаж вiд режисера, виходили на «сцену» — на викладений каменем майданчик бiля колодязя — i бавились, як дiти.

Закiнчився виступ братанням артистiв та лiцедiїв-новачкiв i тостом за вмiння iмпровiзувати — одну з найважливiших рис людини, яка вмiє жити зi смаком. Артистiв провели за ворота до таксi оплесками та вигуками: «Ви — найкращi на узбережжi!». Надорогу вручили тiстечка у картонних торбинках.

…Пiсля бурхливого й несподiваного концерту захеканi i збудженi мешканцi «Зубрiвки» взяли тайм-аут. Тато Магди повiв чоловiкiв до мангалу, щоб перекурити та братися потихеньку за приготування шашликiв. Жiнки зробили «промiжну кавку»* — ту, яку п’ють не у фiналi застiлля, а у розпал львiвських забав. Пiшли з горнятками до лавки-фортецi, прихопивши з собою пласкi подушки, аби не тягнуло холодом вiд камiння.

— Про що, дiвчата, мрiю — аби нарештi з’явилися парфуми з ароматом свiжозмеленої кави, — зробивши ковток, зауважила Iрина.

— По два днi не витягаєш iз сумки пакуночки iз меленою кавою! — озвалася Магда. — Для чого тобi штучний запах, якщо є натуральний? Вiд парфумiв, якi пахнутимуть кавою, тебе рано чи пiзно знудить.

— А ще хотiла б вiдчути iдеальне поєднання чоловiчого та жiночого, — повело Iрину на фiлософiю. — Хотiла б переконатися, що цiлковита гармонiя мiж чоловiком та жiнкою можлива. I здатна тривати довше, анiж кiлька хвилин… чи кiлька годин.

— Якi в тебе мрiї конкретнi! — позаздрила Луїза, — А мої бажання частiше виникають методом вiд протилежного: цього не хочу i цього не бажаю. Якби я точно знала, чого хочу, то усi зусилля спрямувала б в одному напрямку…

— Хочу змiн, дiвчата, — пiдтримала подругу Галя. — Ходжу, мов та конячка по колу. I рiк тому так було, i п’ять рокiв тому. I буде так за рiк, i за п’ять. Якась повна криза жанру… Хочу спробувати щось iнше. Стати нарештi господарем свого часу, навчитися не пiддаватися суєтi. Щоб в кiнцi дня результат був — не одноденка, а як цеглинка в будiвлi… Аби потiм озирнувся — ось вона, будiвля, стоїть.

— Стоп-стоп-стоп, — зупинила подругу Луїза. — Ми вже це чули кiлька рокiв тому. Ти ж маєш те, про що мрiяла — свiй журнал. Чого iще? Яка ще будiвля?… Чи ти не роботу маєш на увазi?

— А чого ми про це раптом заговорили? — Галя не вiдповiла, повернула розмову в iнший бiк. Пошукала куди б поставити порожнє горнятко. — А! Це Iрина зi своєю кавою почала!

— Отже! — втрутилася iменинниця, пiднiмаючись. У неї в руках звiдкись узявся грубенький стосик фотографiй. — Настав час роздачi свiтлин з нашого останнього виїзду в Карпати. Ходiмо, дiвчата. Хлопцi-i! Ми йдемо до ва-ас!

За нею потягнулися до мангалу дiвчата з горнятками.

— Розпочинається конкурс на правильну вiдповiдь! У нагороду — фото. Перше запитання: «Чий кошик з грибами виявився найефектнiшим?»

Чоловiки оживилися.

— Мiй!

— Мiй, наскiльки пам’ятаю.

— Не сперечайтеся, мiй. Хоча це був не кошик, а вiдро.

— Ще будуть пропозицiї?… Нi? Увага на фото!

На знимцi, яку Магда виставила перед собою жестом телеведучої, виявився портрет їжачка: у майже порожньому кошику з кiлькома невиразними маслюками поруч. Усi й забули, що того дня Iгор спiймав сивого їжака, i майже вiдразу вiдпустив його у високу траву. А Магда, виявляється, встигла зробити вдалий кадр.

— А кошик чий?

— А кошик мiй! — повiдомила iменинниця. — Нiхто не вiдгадав, фото залишається у автора. Наступне запитання… Хто взяв перше мiсце у номiнацiї «Вираз обличчя»?

Слухачi не квапилися з вiдповiдями.

— Хтось iз нас, коли ми нарештi влаштували собi привал iз застiллям, — висунув свою версiю Iгор. — Думаю, коли ми з Вiктором вигукували «Будьмо!».

— Або коли ми штовхали машину, — згадав Вiктор.

— Нi перше, нi друге… Здаєтеся?… Гляньте-но!

З фото дивився набурмосений Iгор — погляд знизу, з-пiд насуплених брiв — сидiв пiд кущем червоний, напружений, заскочений фотооб’єктивом.

— Не може бути! — заперечив Iгор. — Ти не могла мене упiймати у такий момент.

— Це мiй чоловiк загубив ножик i шукає, - дала правильну вiдповiдь органiзаторка конкурсу. — Пам’ятаєш, Iгоре? А ти що подумав?…

У фiналi гри за кiлькiстю отриманих свiтлин перемогла Луїза. Того карпатського дня вона найчастiше потрапляла у кадр. Усi визнали найвдалiшим її фотопортрет бiля молоденької осики: вiдблиски сонця на щоцi та у волоссi мiдного кольору, i досконалий фон — зелено-червоне, дрiбне й кругле, як п’ятикопiйковi монетки, листя дерева…

2 Луїза i Кiнь

При входi у бар Луїза зустрiлася поглядом з чоловiком, який сидiв обличчям до дверей i неуважно слухав жiнку навпроти себе. Луїза вiдшукала вiльний столик, вiдчуваючи, що незнайомець не зводить з неї очей. Його супутниця i собi глянула, чому щойно скляний, вiдсторонений погляд спiврозмовника помiтно ожив. Де б не опинялася Луїза — у коридорах телеканалу, у крамницi, на пляжi, де завгодно — на неї завжди звертали увагу. I не тому що ця ефектна мiдноволоса жiнка мала помiтний виступ на спинi над правою лопаткою. Власне, не горб вiдразу впадав у вiчi. Приголомшливим було поєднання очевидної фiзичної вади зi сповненим гiдностi, теплим, небайдужим поглядом. Виразнi очi, густе руде волосся, аристократичнi кистi рук — i потворнi наслiдки дитячого сколiозу. Всупереч усiм законам гармонiї таке поєднання не псувало її зовнiшностi, а найсильнiший ефект справляла трохи уповiльнена грацiозна хода — результат тривалої i виснажливої роботи над собою.

Якось донька Iрини пожалiлася їй: фiзкультура в унiверситетi — непотрiбний предмет, усi намагаються сачканути. “Уявити лише: двiчi на тиждень здавати дурнi нормативи!” — обурювалася Сонька. “Уявляти немає потреби, — спокiйно вiдреагувала Луїза. — Я усе життя, день у день, протягом години здаю свої особистi нормативи. Нiхто не примушує. Якщо не буду цього робити — почну шкутильгати”. — “Чому?” — не зрозумiла дiвчина. — “Бо через викривлення хребта права нога коротша за лiву на два сантиметри, — приголомшила мамина подруга. — Не помiчала?”.

… Луїза сiла за вiльний столик так, аби було видно вхiднi дверi, замовила каву i неспiшно розпалила свою верескову люльку. Залою для курцiв поплив аромат тютюну Captain Black. Файкування* передалося Луїзi з кров’ю вiд прабабцi-гуцулки. З дитинства пам’ятала цей старовинний гiрський жiночий ритуал — вiд набивання люльки та припалення до чищення. Берегла пожовклу свiтлину з вiдламаними кутиками, на якiй баба Параска з файкою у руцi, а було їй тодi вже добряче за 80 рокiв.

Кiлька вiдвiдувачiв повернули голови на джерело благородних пахощiв. На вiдмiну вiд цигарок з їхнiм хамським запахом, розпалена файка має королiвський шлейф i схожа на доглянуту жiнку з витонченими манерами: присутнiсть i одної, i другої неможливо не зауважити.

Кiнь спiзнювався. Це не прiзвисько, Кiнь — прiзвище. Луїза усмiхнулася, коли вiн так вперше назвав себе. Однак з’ясувалося, що це навiть не творчий псевдонiм. “Я вiд роботи не здохну. I тi, хто зi мною, теж мусять пахати. Або шукати собi iншого режисера”. Вона думала, що вони не спрацюються. Але згодом виявилося, що саме вiн розумiв її iдеї з пiвслова i вмiв так вибудувати програму, що результат виходив кращим, анiж попередньо уявлялося.

Вона прийшла на телебачення, не маючи жодного досвiду роботи у засобах масової iнформацiї. Почула з телеекрану оголошення — запрошували амбiтних та креативних спробувати себе у ролi телеведучих i тележурналiстiв.

Два днi думала — i придумала.

Заступник директора телестудiї попереджав кожного претендента: у вашому розпорядженнi три хвилини. Як ви бачите свою роботу на новому телеканалi? З якими iдеями прийшли? Дякую, залишiть секретарцi ваше резюме, можливо, ми вам зателефонуємо.

Луїза прийшла вся у бежевому з голови до нiг, подивилася заступнику директора в очi i сказала:

— Я хочу вести програму, яка буде називатися “Потвора”. Це будуть розповiдi i дослiдження про явища, якi виникають на межi припустимого. Iнодi потворнi, але лише на перший погляд. Адже навiть лiнiя краси, подовжена до безкiнечностi, стає не досконалою, а огидною. Матерiалу не бракуватиме. Адже люди, якi прагнуть досконалостi, часто, не хотячи, роблять речi, що руйнують їхню природну гармонiю, а збої у благих намiрах природи, що обертаються нiбито помилкою, насправдi згодом виявляються новими варiантами прояву досконалостi…

Заступник директора мовчав. I вона вела далi:

— Це буде програма-провокацiя. Насправдi ми будемо говорити про красу, але зi зворотного її боку. Провокацiя i гра полягатиме в усьому, починаючи вiд назви. Глядач швидше зверне увагу на “Потвору”, анiж на “Красу”. I не помiтить, як опиниться, немов муха на стелi — догори ногами. Тобто подивиться на речi новим поглядом. Бiльшiсть шедеврiв, скажiмо, спочатку сприймаються як виклик доброму смаку i нiбито гармонiйному порядку речей. I Ейфелеву вежу, i Едiт Пiаф свого часу зовсiм не вважали надзвичайними i видатними… Усе це стається тому, що у справдi красивому завжди є елементи потворностi, а у негарному завжди є прояви привабливостi. Але є одна суттєва вiдмiннiсть: краса може бути пiдробною, а потворнiсть завжди правдива.

Спiврозмовник слухав її мовчки.

— Ось список тем для перших випускiв програми, — перейшла до конкретики Луїза i подала своєму мовчазному вiзавi аркуш з друкованим текстом. — Потрiбнi помiчники-журналiсти для розробки тем i нестандартно мислячий режисер. У кадрi працюватиму я.

— Почекайте, — озвався нарештi заступник, i пiшов за директором.

Вона загiпнотизувала обидвох своїми очима коньячного кольору, напором i чiтким баченням того, що робитиме. Нiколи дотепер їм не доводилося бачити таку пульсуючу потужними хвилями життя потворнiсть у досконалiй упаковцi. Ця жiнка була позбавлена усiх комплексiв, пов’язаних iз зовнiшнiстю, виглядала настiльки нестандартно, що бентежила лише своєю присутнiстю.

Її взяли на випробувальний термiн, але всi знали вiд самого початку, що вона працюватиме на телеканалi.

Коли знайомили з творчою групою, Луїза вперше побачила чоловiка, подiбного на великого Вiннi Пуха, який всупереч етикету перший подав їй руку i сказав: “Кiнь”.

…Жодного iншого чоловiка вона б не чекала за столиком у кав’ярнi вже п’ятнадцять хвилин. Навiть на дiлових зустрiчах робила поправку лише на десять хвилин. Великодушно, хоча й дещо зверхньо, давала фори непунктуальним i нездатним правильно розрахувати свiй час. Жила за годинником, наставленим на п’ять хвилин вперед. Коли її запитували: “Котра година?” — вона, глянувши на мобiлку чи на циферблат наручного годинника, вiдмiнусовувала для iнших свої рятувальнi хвилини.

Де ж той Кiнь? Треба нарештi встати i пiти.

… При першiй зустрiчi вiн запитав її:

— Де ви працювали?

Вона назвала Бюро перекладiв Оксани Смик та “Iнтернешнл Хаус”. Це були останнi мiсця роботи.

— Чому не на радiо? — з цiкавiстю розглядав вiн її, витираючи велике жовте яблуко рукавом свого джемпера. — З таким тембром голосу! Хоча вам i у кабiнетi психологiчного розвантаження цiни б не було. Або у службi “Секс по телефону”.

Добре, що вiн не побачив виразу її очей — хтось з хлопцiв у кiмнатi зi смаком захрумтiв яблуком, i вона вiдволiклася на рiзкий звук. Що тут у них, apple-break? Її обличчя, коли вона знову подивилася йому у вiчi, залишалося незворушним. Вона вмiла за секунду опановувати себе.

— Як ви здогадалися? З такою свободою вiд умовностей вам би у сутенери…

Вiн задоволено заржав, вiдкинувши голову назад, у повнiй вiдповiдностi з прiзвищем. Немов жеребець. Стиснув яблуко у лапищах, воно, бризнувши соком, розчахнулося на двi рiвнi половинки, i одну з них простягнув їй.

— Нi-нi, я не хочу. Дякую, — вiдмовилася вона.

— Берiть! — вiн майже силомiць вклав їй у долоню гостинець. — Не хвилюйтеся. Джемпер чистий, я його позавчора прав.

— А руки? — поцiкавилася Луїза. — Чистi?

— Чистi руки у того, хто ще не брався за розум, — вiдповiв Кiнь.

Тепер уже зареготали хлопцi з набитими яблуками ротами. Ох, вже цей грубий чоловiчий гумор. Що за жарти?… Усi були чимось зайнятi або вдавали, що зайнятi, але з цiкавiстю прислухалися до розмови новенької з Конем. Вiн у них тут, мабуть, за клоуна.

Луїза вiдкусила яблуко, сказала лагiдно:

— З чистотою думок усе зрозумiло.

— А я не зрозумiв щодо голосу. Ви з нього професiйно коли-небудь користалися чи нi? Ми саме на ньому акцент робитимемо. Це буде ваша фiшка.

У її трудовiй книжцi було з пiвтора десятки записiв. Ще кiлька робочих мiсць там не були зафiксованi. Працювала референтом директора фармацевтичної фiрми, менеджером з персоналу у стоматологiчнiй клiнiцi, провiдним фахiвцем у вiддiлi зв’язкiв з громадськiстю страхової компанiї… Як тiльки їй ставало не цiкаво або не було вже чому навчитися, чи виникала можливiсть отримати бiльш оплачувану роботу — без зайвих вагань закривала прочитану сторiнку i спiшила зазирнути на наступну, часом прогортаючи нецiкавi мiсця. Вона не розумiла, як можна по двадцять рокiв гарувати на одному мiсцi?…

Той факт, що у трудовiй бiографiї Луїзи значився рiк роботи у фiрмi “Голоси сирен”, був вiдомий лише трьом найближчим подругам. Дiвчатам та жiнкам зi служби “Секс по телефону” непогано платили. Серед майстринь розмовного жанру траплялися й вiртуози, наприклад, бабцi з дiвочими голосами, глави сiмейств, якi працювали, затиснувши телефоннi слухавки плечем, — вони говорили у мiкрофон, не випускаючи зi спритних пальцiв дротикiв та недов’язаних шкарпеток для внукiв. Луїза мала усе необхiдне для цiєї роботи: живу фантазiю, бурхливу уяву i низький оксамитовий тембр голосу. Бавилася з чоловiчими голосами, провокуючи, видумуючи неймовiрне. Але це їй швидко набридло.

Як Коневi вдалося при першiй зустрiчi влучити у десятку? Що б вiн сказав, якби дiзнався, що своїм недолугим жартом висмикнув правдивий факт з її трудової бiографiї?…

… Кiнь увiрвався до бару, ледь не розтрощивши склянi дверi. Гримнув так, що опинився у центрi уваги. На секунду зупинився, приклав руку до грудей, покаянно глянув на господиню за стiйкою й у два кроки вже був бiля Луїзи.

— Лу, готовий до страти. Винен. Мобiла, зараза, здохла. Не мав звiдки передзвонити. Обiцяю чекати тебе все життя.

Кахикнув i додав:

— У подiбних випадках.

Подумала: цiкаво, що промайнуло у його головi мiж двома останнiми фразами? Ляпнув не подумавши i перелякався двозначностi — чи навмисне поставив капкан?… А вголос сказала:

— Будеш менi винен. Можеш вже починати вiддавати солодким.

— Ти ж не їси солодкого, — нагадав Кiнь.

— Я що, руда? Звичайно, їм, — вiдповiла Луїза, трусонувши вогняною гривою.

— Ти — чудо, — засмiявся Кiнь, пiднiмаючи руку — точнiсiнько учень на уроцi — i озирнувся у пошуках офiцiантки.

Насправдi солодкого не хотiлося. Вона давно вiдохотила себе вiд тiстечок i цукерок. То чого ж раптом таке бовкнула? Луїза ще з шкiльних часiв помiтила за собою цю особливiсть: чим бiльше їй подобався хлопець, тим дурнiшою вона робилася у його присутностi. Поруч з тим, у кого була закохана, перетворювалася на тиху, спантеличену недорiку. Проте звабити хлопця або чоловiка у станi “рiвного дихання”, з незначною домiшкою симпатiї до об’єкту, було справою безпрограшною. Звiдкись брався кураж, швидкiсть реакцiї, особливе вiдчуття легкостi життя i нюх на правильний наступний хiд у цiй захоплюючiй грi. I чоловiк не зводив з неї очей як кобра з дудочки факiра. Для успiху їй потрiбна була лише одна умова — легка скороминуча закоханiсть, а не тягуча вагомiсть щохвилинної залежностi вiд iншої людини. От сказав вiн щойно: “Обiцяю тебе чекати усе життя”, а в неї вже й серце впало. А треба було теж вiдповiсти щось двозначне: “Куди ти подiнешся? — наприклад. — Коней на переправi не мiняють”… Щось таке. Був би на мiсцi Коня якийсь iнший Кiнь — так би i сказала. А тут розгубилася, як дiвчисько…

Чого покликав? Чому призначив зустрiч? Можливо, вiн вирiшив за нею привдарити. Вiдсутнiсть серйозних намiрiв наразi була очевидною. Але те, що вiн сказав, коли на столi з’явилися тiстечка, кава та коньяк у пузатих келишках, виявилося цiлковитою несподiванкою.

— Лу, ми не будемо робити програму про казино.

— З якого переляку? — не зрозумiла вона.

— Просто не будемо, i все. Не можу наразi бiльше нiчого сказати.

— Що за таємницi мадридського двору, чорт забирай! Задля цього ти витягнув мене сюди i змусив чекати? Поки ти догулював вiдпустку, ми зiбрали матерiал, зробили пiдводки, зняли вставки. Залишилося тiльки зробити основнi зйомки у гральнiй залi, а ти менi кажеш: давай вiдмовимося вiд цiєї дурки. Що сталося?

— Далеко не кожне запитання передбачає миттєву вiдповiдь, Лу. Це саме той випадок. Якщо я кажу нi, значить нi, i поки цього достатньо. Не треба наполягати. I, до речi, дозволь нагадати: ви цю тему вирiшили робити, коли мене не було… Все. Пий каву.

— А чого ти мовчав ранiше? Ти що, тiльки сьогоднi про це дiзнався?

— Ми повернемося до цiєї розмови. Згодом.

— Коли?

— Нiколи, якщо не змiниш тону!

Луїза грацiозно потягнулася до попiльнички, акуратно вибила в неї вмiст своєї люльки, хлюпнула в неї трiшки коньяку, розтерла м’яким фетром, вичищаючи вересковi нутрощi вiд залишкiв тютюну. Здавалося, вона забула про спiврозмовника, повнiстю переключивши увагу на свою забавку. Почищену люльку сховала у футляр, застiбнула торбинку i запитала в офiцiантки, яка проходила поруч:

— Ви цукор до кави давали?

Паузу Луїза витримала не гiрше вiд досвiдченої актриси, повiльно порахувала до десяти. У Коня теж витримка виявилася будь здоров. Вiн теж вмiв тримати паузу.

— Одну грудочку, — винувато вiдповiла офiцiантка. — Не треба було?

Луїза махнула рукою у сенсi “дурницi, усе гаразд” i лагiдно запитала Коня:

— Коли?

— Що коли? — не зрозумiв вiн.

— Коли повернемося до цiєї розмови?

— Не знаю. Знаю, що повернемося.

— То яке тiстечко вибираєш?… — поцiкавилася Луїза. — Я хочу сирник.

Вона звикла, що саме жiнки, а не чоловiки надiйнiше тримають своє слово. Принаймнi у її оточеннi. Такий був її особистий досвiд. Для бiльшостi чоловiкiв, якi їй зустрiчалися, слова нiчого не важили, були дешевi, як борщ. Дав слово — забрав. Пообiцяв — не зробив. Ляпнув — забув… I не робив собi з цих дурниць жодних проблем — обставини, мовляв, змiнилися, вчора думав так, нинi iнакше. Чоловiк мiг у запалi сказати щось справдi образливе, а згодом здивуватися, що вона цi слова запам’ятала. Як в анекдотi: “Куме, ти що — обiдився?…”

А Кiнь словами не розкидався. Хоча iнодi було не зрозумiло: жартував чи був серйозний. Цю його особливiсть — вiдповiдати за сказане — Луїза спочатку зауважила з подивом, згодом переконалася, що це не випадковiсть, а прояв характеру. А потiм закохалася, як десятикласниця.

…Нiчого не вдiєш, доведеться набратися терпiння i дочекатися поки вiн сам не пояснить що до чого.

3 Галя. Журнал “Цiкаво жити”

Чи є життя пiсля сорока п’яти? Чи це вже доживання, коли усе найважливiше вiдбулося, i дорога лежить не на ярмарок, а з ярмарку?

Коли ровесницi починали говорити на цю тему, у хiд зазвичай йшла напускна бравада у стилi “Баба ягодка оп’ять” або чужорiднi конструкцiї: “У нашому вiцi…” та “Коли я була молодою…”

Галя нi з ким не сперечалася. Особливо з представницями другої категорiї. Не було сенсу. Такi жiнки i в двадцять п’ять вже були юними тiтоньками. А Галцi пощастило, бо вона знайшла своїх. Найближчим подругам — Луїзi, Магдi та Iринi — нарiкати на вiк було не цiкаво. Немов уклали з роками угоду: вони не звертають уваги на паспортнi данi i вiк їх теж не турбує.

Галя давно зрозумiла: одним людям бiльше вдається перша половина життя, iншим — друга. Тiльки треба не упустити свiй шанс.

До сорока вона розривалася мiж роботою у газетi “Площа Ринок” та домом. Її вiддiл називався “Людина”, улюбленим жанром було iнтерв’ю, а професiйним хобi — вiдкриття iмен майбутнiх знаменитостей. Першою взяла iнтерв’ю у маловiдомого викладача економiки, який смiливо й нестандартно мислив, а через кiлька рокiв, коли вiн став мiнiстром економiки, вже не мала до нього жодного iнтересу.

Повернулася свого часу з фестивалю “Червона Рута” i написала не про переможця, а про дiвчинку, яку журi належно не оцiнило, i самовпевнено пообiцяла: слiдкуйте за цiєю спiвачкою, на неї чекає успiх. I саме ця дiвчина через кiлька рокiв стала переможницею “Євробачення”…

Почула якось у столичному нiчному барi, як спiває чорношкiра дiвчина, пiдiйшла до неї: “Хочу написати про вас у газету”. Заскочена увагою спiвачка наступного дня протягом двох годин охоче розповiдала про батькiв, кохання, боротьбу iз зайвою вагою, до якої схильна, i про те, що вона бiльше любить спiвати українською, бо ця мова краще лягає на музику. Нiколи згодом, ставши вiдомою, спiвачка вже не давала таких щирих, вiдвертих iнтерв’ю.

Як мисливський пес вiдчувала Галя майбутнiх зiрок. Вона любила початкiвцiв — талановитих, жадiбних до роботи та успiху, ще вiльних вiд штучного пiару, фiнансових обов’язкiв та залаштункових зв’язкiв. I нерiдко переставала захоплюватися цими людьми, коли вони досягали успiху i починали жити за законами полiтикуму або шоу-бiзнесу, що у принципi одне й те саме.

А вдома на жiнку-газетярку чекали гори з невiдкладних справ, що непомiтно i вперто виростали у чергову побутову джомолунгму. На стелях помiчала ганебне павутиння, а у щоденнику Вiктора-молодшого “двiйки” та категоричнi звернення учительки до батькiв. Старший син Сергiй з говiркого та вiдвертого “маминого синочка” раптом на очах перетворювався на меланхолiйного мовчуна, i треба було негайно зрозумiти, що сталося. А чоловiк, Вiктор-старший, що вирiс на узбережжi Азовського моря на баклажанах, помiдорах i кавунах, ображено запитував: “Ми що, цього року так i не скуштуємо домашньої iкри з синеньких?…” Хлопцi вперто розкидали шкарпетки по квартирi, а коли тi знаходилися, то обов’язково чомусь без пари. Пес Рудий, потерпаючи вiд сезонної лiньки, залишав шерсть на килимах та по кутах коридору. А чоловiк нiяк не мiг позбутися звички вiшати вологi рушники на спинки крiсел та на ручки дверей.

Побут наступав на усiх фронтах — Галя тримала оборону.

Їй усе вдавалося наполовину — i на роботi, i вдома.

А у чоловiка тим часом справи впевнено йшли вгору: вiн успiшно ганяв машини з нiмецьких шротiв в Україну, i до того часу, як ввозити старi iномарки стало невигiдно, вже мав станцiю техобслуговування на кiльцевiй дорозi бiля Львова.

— Давай купимо дiм, — сказав вiн якось дружинi.

— На яку суму ти розраховуєш? — запитала вона.

— Тисяч сто…

— Дай менi — я журнал зроблю.

З такими грошима тодi можна було i будинок будувати, i журнал вiдкривати.

Вони посварилися. Дiм так i не купили — далi жили у звичайнiй трикiмнатнiй квартирi панельного будинку. Дiти один за другим закiнчили школу i вступили до “Полiтехнiки” — i розумник Сергiй, i бешкетник Вiктор-молодший.

А на роботi усе без змiн, тобто кожен день усе спочатку, з нуля. Вона очолювала вже не вiддiл, а культурно-освiтницький департамент газети, до якого входило кiлька вiддiлiв. Писати самiй часу вже не залишалося. Не раз пiзно увечерi перед “скиданням” номера переглядала готовi шпальти газети i розумiла, що завтра читач триматиме у руках пристойний, такий, що не соромно, номер газети, але жодної публiкацiї пiд її прiзвищем там не буде. Її зусилля розчинялися тепер у кожнiй сторiнцi — вiд заголовкiв до пiдписiв пiд фото. Втомлювалася вона ще бiльше, а особистий результат губився у загальнiй справi. Знайомi при зустрiчi неодмiнно запитували: “Чому ти не пишеш?…”

У неї не залишалося анi сил, анi часу на свої матерiали. Її задуми тепер втiлювали iншi, а вона вiдчувала себе зручним для команди тренером. Дiлилася з початкiвцями своїми iдеями, сама телефонувала “зiркам”, аби вони не вiдмовили в iнтерв’ю невiдомому наразi журналiстовi. Надто безпорадним допомагала скласти список запитань. Потiм редагувала тексти, виправляла смисловi i навiть орфографiчнi помилки, викреслювала вiдверту дурню i забирала двозначностi. “Як вiдчутно прогресує ваша Стахура, — зауважила якось Iрина, переглядаючи свiжий номер “Площi Ринок”, - я думала, з неї нiчого путнього не вийде”.

Напередоднi саме з цим матерiалом Стахури Галя особливо намучилася, i тепер, пiсля зауваження подруги, вкотре замислилася над тим, що своєю пiдвищеною увагою до таких нездар вона знищує себе як професiонала. Обмежує себе, заганяє у прокрустове ложе нереалiзованих можливостей. Ще трохи, i її пишуче перо виявиться iржавим.

Писала вона тепер лише у вiдпустках. Це були не газетнi матерiали, а записи у блокнотi-щоденнику: думки, спостереження, замальовки, дiалоги — писанина для себе. Одного разу на вiдпочинку у Карпатах, у Гребеновi, побачила на березi рiчки Зелем’янки закинуту напiвзруйновану будiвлю. Таких будiвельних викиднiв у роки економiчного занепаду у горах не бракувало. З провалля вiкон пнулися до сонця гiлки ув’язнених арматурою та бетоном дерев i кущiв. Уздовж цього плоду збоченських стосункiв людини та природи тягнулася дорiжка з бетонних плит — в нiкуди, просто у заростi бузини. Зi шпар мiж плитами лякало порожнечою провалля вiчної темряви. Поки поверталися на базу, Галя розповiла дiтям iсторiю, яку придумала по дорозi. Це був фiльм жахiв про змiїне мiсто у закинутiй карпатськiй будiвлi. Фiльм про те, як природа мститься людям за насилля над собою. Хлопцi слухали, роззявивши роти. А вона думала: треба записати, це ж готовий сценарiй. Завтра запишу.

Але пролетiло завтра, промайнуло пiслязавтра, минув тиждень. Закiнчилася вiдпустка, розпочався новий робочий рiк, а вона так нiчого й не записала. Натомiсть дуже швидко забула деталi, героїв, i навiть фабулу — пам’ятала лише, що подiї в її iсторiї розгорталися динамiчно й моторошно, аж мурашки бiгли по шкiрi.

Вона i далi працювала у газетi, але вже була впевнена, що незабаром у її життi вiдбудуться змiни. Уява малювала журнал — глянцевий, про неординарних людей для неординарного читача. Назва його точно передавала б змiст — “Цiкаво жити”. Не маючи жодних варiантiв щодо фiнансової бази майбутнього видання, протягом кiлькох мiсяцiв пiсля роботи i у вихiднi Галя завзято займалася пiдготовкою ґрунту для майбутнього видання. Завела два грубi блокноти. В одному записувала цiни на оренду примiщень, друкарськi послуги в рiзних друкарнях, тези розмов з фахiвцями: друкарями, комп’ютерниками, дизайнерами, розповсюджувачами, їхнi поради…

Другий блокнот розпухав вiд iдей щодо змiсту журналу — усе мало бути новим, неординарним, не таким, як у журналах, подiбних мiж собою як брати та сестри. Галя прокидалася вночi вiд думок, вибиралася з-пiд ковдри, записувала на кухнi у блокнот зрозумiлi тiльки їй ключовi слова, що означали майбутнi рубрики, теми, напрями. Зранку знаходила цi записки самiй собi:

“Цитатник.

Аукцiон речей.

Втрачена можливiсть.

Україна — це я.”

I згадувала нiчнi iдеї.

Чоловiк мовчки спостерiгав за її бурхливою дiяльнiстю.

Якось вона сказала Вiкторовi: якщо зробити такий журнал, як я придумала, це буде класний бiзнес i прибуткова справа.

Вiн запитав, чи вона знає про те, скiльки вiтчизняних журналiв змушенi були закритися саме з протилежної причини. I чи вона свiдома того, що усi теперiшнi успiшнi медiа-проекти — це чужi вiдгалуження, а стовбури з корiнням — у Росiї, Швецiї, Нiмеччинi… Вона вiдповiла, що такого, як вона придумала, не робить нiхто. I що на неї, окрiм власної фантазiї i потужного досвiду, працюватиме фактор людських стосункiв. З багатьма вiдомими людьми вона свого часу робила такi визначальнi, пам’ятнi iнтерв’ю, що навiть через роки, називаючи себе у телефоннiй розмовi, чула у вiдповiдь: “Звичайно, пам’ятаю! Дуже приємно вас чути!”. Час пустити у справу цей капiтал, накопичений роками.

— Ти поганий менеджер свого часу, — не поступався Вiктор. — Тягнеш i свою, i чужу роботу. З такими звичками твоє мiсце серед заступникiв.

Вона брала до рук книгу i демонстративно виходила з кiмнати: нема, мовляв, з ким говорити.

— Де твоя команда? З ким робитимеш журнал? — запитував Вiктор через кiлька днiв.

— Команда? — пiдхоплювалася Галя. — Та я ще нiкому нiчого не говорила, крiм двох найближчих подруг! А вже звiдусiль пропонують себе такi люди, з якими за будь-який проект можна братися! Я впевнена в успiху, менi потрiбнi лише грошi.

— Люди в таких випадках починають з бiзнес-плану, — сказав одного вечора Вiктор.

— У мене є бiзнес-план.

Вона принесла зi спальнi блокнот.

Вiн переглянув її записи, кiлька разiв видав зверхнє “пс-с!”. Вона терпляче чекала, ледве стримуючи себе. Хотiлося вихопити з його рук блокнот i дати ним чоловiковi по головi.

Нарештi Вiктор запитав:

— Для чого вiдразу створювати власну систему розповсюдження? Можна ж спочатку скористатися послугами однiєї з уже iснуючих?…

I вона полегшено зiтхнула: вiн дасть грошi.

…Тепер, коли минуло два роки, як почав виходити журнал “Цiкаво жити”, Галя могла нарештi зiзнатися собi у тому, що хоч i була впевнена в успiху, але не настiльки, як показувала у першi органiзацiйнi мiсяцi чоловiковi, його товаришу, який став її партнером по бiзнесу, подругам i тим, кого збирала у команду. Пiд ранок, коли не спалося, вона не раз впадала у панiку. Було страшно, що нiчого не вийде. Уява малювала моторошнi картинки. Люди, якi пiшли за нею, опиняються без роботи. Журнал не купують. Грошi Вiктора i його компаньйона пропадають. Але вранцi вона казала собi, що все йде як слiд i сьогоднi вона зробить ще один, бодай маленький, крок уперед. Одягалася як переможниця. Варила собi мiцну каву, i йшла до людей. Чому ж тепер, коли справи в журналi нарештi вирiвнялися, з’явилося знайоме по газетi вiдчуття бiганини по колу?

Що знову не так? Чому вимрiяний журнал уже не тiшить? I звiдки вiдчуття, що було вже як у дитячiй грi “теплiше-теплiше”, i раптом замiть “гаряче”, знову стало “холодно, холодно”…

Спробуєш це пояснити, нехай навiть й подругам, якi завжди на твоєму боцi, не зрозумiють, скажуть, що вiд добра добра не шукають. Усе так. Але чому на душi так мулько? Що їй ще треба?…

4 «Фiалки щосереди»

Середа — день зустрiчей, «дiвич-вечори». Вони їх називали «Фiалки щосереди». Намагалися бодай два вечори на мiсяць у середу залишати для спiлкування учотирьох. Цього разу вирiшили подивитися панораму, що вiдкривалася з галереї кафе, на останньому поверсi будинку у центрi мiста. Склянi стiни давали можливiсть побачити знайомi вулички з висоти пташиного польоту. Львiв розкинувся перед очима каскадом старовинних дахiв, лискучих вiд вечiрнього дощу. Iмпресiонiстська мжичка додала пейзажу переконливостi: побачили б таку акварель у крамницi чи на виставцi, вiдразу б пiзнали: за завiсою дощу саме Львiв.

— Я колись бачила подiбну картину з квартири одного знайомого, — згадала Iрина.

— Iгоря? — уточнила Луїза.

— Нi, Сергiя. Пам’ятаєш? Вiн мав тут неподалiк «кавалєрку» — малесеньке помешкання з газовою плитою у коридорi та входом з балкону. Тiснява навiть для одного. Але з вiкна вiдкривався фантастичний краєвид: до самого горизонту — дахи, дахи… Можна було спостерiгати, як жiнки розвiшують бiлизну на балконах внутрiшнiх дворикiв або позмагатися у грi «Хто швидше знайде десять котiв?» — i нарахувати їх з пiвтора десятка… Якось, коли ми вже втомилися одне вiд одного, Сергiй запитав, чим мене ще приваблюють нашi зустрiчi. Я вiдповiла: краєвидом з вiкна…

— Не образився?

— Чого б це? Вiн визнавав за мною свободу слова. I волевиявлення.

— Рiдкiсний тип чоловiка, — прокоментувала Луїза.

— А також мiтингiв i демонстрацiй…

— Вимираючий вид.

— …Свободу пересування i листування.

— Таких не буває, Iрко.

— У тому то й рiч!

Дiвчата засмiялися.

— А чому розбiглися? Тiльки не дуркуй, скажи чесно.

— Кажу. Почав обмежувати усi вищезгаданi свободи. Чудес не буває… Менi хотiлося, щоб вiн був такий, яким я його собi науявляла. А вiн був такий, який був… Мав звичку вирiшувати за мене, контролювати мої вчинки, захоплювати мiй життєвий простiр. «З ким це ти щойно розмовляла по телефону?», «Хто цей чолов’яга, з яким ти привiталася?», «Куди це ти так вирядилася?»… I головне — тон. Такий зневажливий, контролюючий, зверхнiй. Мовляв, знаємо ми вас, бабiв… Аж кортiло дати йому правдивий привiд для пiдозр.

Iрина у стосунках з чоловiками не терпiла монотонностi та половинчастостi, як Луїза з мiсцями роботи. I легко ставила крапку у вiдносинах, наступного ж дня вiдчуваючи готовнiсть до нового пошуку.

— Не страшно щоразу залишатися самiй? — запитала Магда.

— А чого боятися? — у голосi Iрини знову забринiли нотки веселої зухвалостi. — Це ж тимчасова самотнiсть. Будь-якого дня, за будь-яким рогом я можу зустрiти ЙОГО. Навiть смiття виношу, попередньо причепурившись перед дзеркалом. А раптом ВIН вже вирушив назустрiч, щойно викинувши зi свого життя тягар минулого?…

Iрина вдалася у свою рiдну тiтку Улю. Та була красунею у молодi роки, згодом важко переживала ранню iнвалiднiсть, але не визнавала себе переможеною. Сидячи у вiзочку, перекидала руками позбавленi чутливостi ноги, немов корабельнi канати, i втiшала подруг племiнницi, коли вони розходилися зi своїми хлопцями чи чоловiками:

— Чого засумувала? Кохання важко знайти. Що з того, що вiн виявився не мужчиною твого життя! I наступний може виявитися не твоїм, i ще один, i ще… Менi б ноги, я б шукала свою половинку, того одного-єдиного, поки б не знайшла… Хай би хоч сотню перебрала!

За сусiднiм столиком чоловiк, жiнка та дитина їли морозиво. Жiнка навела на своїх хлопцiв об’єктив фотоапарату, скомандувала: «Ближче один до одного, ближче! Усмiхайтеся!» Тато з сином слухняно зблизили голови, волосся в обох однаково стирчало їжачком. За їхнiми спинами вiдкривалася панорама мокрих дахiв. Гарний мав вийти кадр. Блимнув спалах. Жiнка дiловито сховала фотоапарат у футляр та активно взялася за десерт, швидко дала собi з ним раду та пiдсунула ближче до себе креманку чоловiка — вiн до її вмiсту заледве доторкнувся. Енергiйна жiнка весь час перебувала у русi: витерла малюковi руки i губи паперовою серветкою, зняла з чоловiкових вусiв непомiтну крихту, покликала офiцiанта, попорпалася у торбинцi. Чоловiк щось стиха говорив хлопчиковi, показуючи за вiкно, малюк перепитав його, сказавши, мабуть, щось смiшне, бо тато розреготався. Хлопчик, дивлячись на нього, теж. Жiнка залишалася незворушною. Вона уважно вивчала рахунок i нагадувала серйозну виховательку двох братiв. Коли сiм’я направилася до виходу, офiцiант розкрив шкiряну книжечку з рахунком, у яку мати сiмейства вклала кiлька купюр, i розчаровано закрив. Мабуть, йому зовсiм нiчого не залишили на чай.

— Нiколи б не змогла так поводитися з чоловiком, — заговорила Галя, — Вона ж бiля нього, як мама. Хоча, може його саме це й влаштовує… У кожнiй сiм’ї — свої мухи. Колись я думала, що наш шлюб з Вiктором ненадовго, а потiм, через рокiв п’ятнадцять, зрозумiла, що ми залишаємося разом, мабуть, тiльки через одну причину. Не контролюємо одне одного, не тримаємо бiля себе насильно, даємо одне одному свободу. Я б довго не витримала, якби щовечора чоловiк заводив одне й те саме: де була? з ким спiлкувалася? Та i я не чiпляюся до нього: «Знову зiбрався до Петра у карти грати? Не набридло?». I не телефоную по кiлька разiв на день: «Де ти?», «Чий там голос поруч?» Багато речей, через якi жiнки влаштовують iстерики, сприймаю спокiйно…

— Як вчора, — нагадала Iрина.

— Я ж не кажу, що ми не сваримося! — погодилася Галя. — Якщо мене щось справдi виводить з себе, я себе не стримую… Як вчора. Iнодi Вiктор мене бiсить так, що, здається, вбила б. Але через дрiбницi не смикаю. Не пиляю, як бензопила «Дружба». Хоча… Трохи бiльше б уваги вiд нього не зашкодило…

— А я думаю, чоловiковi треба говорити про те, що тебе не влаштовує, - сказала Магда. — Усi проблеми варто проговорювати, особливо дрiбнi, бо вони накопичуються i врештi-решт стають вирiшальними. А натяки не допомагають, чоловiки їх не розумiють.

— Припини, — вiдмахнулася Галя. — Хоч натяками, хоч прямим текстом, а чоловiк перевихованню не пiддається. Безнадiйна справа. Який є, таким i сприймай або вiдразу розбiгайтеся.

— Чому? Ми усi одне на одного впливаємо, — наполягала Магда. — Тiльки слiд зрозумiти, чому вiн робить саме так, i поговорити з ним чесно i вiдверто. От Вiктор… Якщо йому сказати: «Як твоя Галка смачно пече!», вiн мовчки втовче пiвпляцка*, i на тому крапка. Не словом, а дiлом оцiнить. Проте якщо солодке не вдалося, розповiсть про це усiм: «Галка вчора таке чудо спекла… Мало зуби не поламав». Ми вже до цього звикли, а стороннiй людинi дивно: що то, мовляв, за стосунки? Що то за ставлення до жiнки? А знаєте чому вiн так робить?

— Та ж характер має — не приведи Господи…

— Пояснюю. Тим бiльше, що вiн i сам, мабуть, цього не усвiдомлює. Знаєте, що це?… Забобони! Вiдголоски стародавнiх марновiрних уявлень. Як у нас, на Захiднiй Українi, кажуть про немовля, зазираючи у вiзочок: «Тьху, яке погане! Тьху, яке паскудне!» Захищають його фразами-перевертнями. I Вiктор уникає хвалити Галку. Зауважте, пiдсвiдомо уникає, тому що боїться втратити те, що має… I це хороше бажання виливається у таку викривлену форму. Ну що смiшного кажу? Ото дурепи…

— Та ми не над суттю смiємося, а над тим, як ти це говориш! — усмiхалися подруги.

— Та я, дiвчата, й сама усi цi сюсi-пусi не люблю… — не зовсiм переконливо зауважила Галя. — «Зая», «сонечко», «ластiвко»… Нi. Це не для мене.

— А я люблю, — не заспокоювалася бадьора нинi на язик Магда. — Люблю, коли двоє за руки тримаються, коли влаштовують собi вечерi при свiчках. Запитують: «Ну як у тебе день минув?», «Втомилася?»… Подобається, коли Iгор телефонує менi серед дня з усiлякими дрiбницями… Навiть, якщо у мене часу немає з ним говорити.

— Та що ти порiвнюєш? Ви — особливий випадок. Таких пар — одна на сотню або й на тисячу. Покажи менi жiнку, яка за двадцять п’ять рокiв подружнього життя нi на кого iншого, крiм свого чоловiка, навiть оком не накинула. Ти унiкум, Магдо.

— А ви впевненi, що все про мене знаєте? — запитала Магда таким тоном, що за столом запала тиша.

За сусiднiм столиком, вiдповiдно до надзвичайностi моменту, впало на пiдлогу i дзвiнко розлетiлося на друзки керамiчне горнятко iз залишками кави.

Магда вiдвернулася до вiкна, по якому стiкали краплi дощу… Вiд її веселого пiднесення не залишилося i слiду. Подруги затамували подих, перезирнулися: що вiдбувається?

I Магда не витримала. Пирскнула зi смiху.

— Повiрили?… А коли повiрили? Щойно?… Чи кiлька секунд тому? — веселою скоромовкою з’ясовувала вона. — «Магдо, за двадцять п’ять рокiв подружнього життя…», — дуже вдало зимiтувала вона iнтонацiї Галi, — «Нi з ким, нiде, нiколи…» Якi три пари очей! З яким подивом! Дивилися на мене! Де мiй фотоапарат? Краща картина тижня!!!

— Луїзо, а ти чого мовчиш? — смикнула Галя мовчазну Луїзу.

— Галко, ну ти, стрiлочник, як завжди! — озвалася подруга. — Як щось не по тобi — гоп, i перевела стрiлки на iншу колiю. А я сиджу, мовчу i чекаю, коли мене запитають: чого мовчиш, Луїзо?… Може є на те пiдстави, Луїзо?…

Вона усмiхнулася i, побачивши цю промовисту посмiшку, на неї дружньо насiли iз запитаннями. У нас тут, мовляв, пiд носом щось вiдбувається, а ми нiчого не знаємо. Говори, подруго!

I Луїза розповiла iсторiю про те, як кiлька днiв тому у її квартирi проводка не витримала напруги.

Вранцi перед роботою зникло свiтло у передпокої, на кухнi, у ваннiй. Навiть кави не вдалося попити: електрочайник прикипiв вилкою до розетки. «Чого сумна-невесела?» — запитав у лiфтi Кiнь, коли вони пiднiмалися у редакцiю, i вона несподiвано для себе пожалiлася йому на побутовi вiйни мiсцевого значення i на свою чергову поразку у цьому вiчному двобої. Ввечерi вiн приїхав до неї, оглянув обсяг робiт, i вже через десять хвилин дзвонив сусiдовi у дверi, щоб позичити iнструмент. Полагодив розетку, повернув свiтло у хату, ще й зробив так, аби у бачку не шумiла вода. Луїза спостерiгала, як вiн впевнено з усiм вправляється — без жодного зайвого руху. У її помешканнi немов би вiдбувалося захоплююче шоу Девiда Копперфiлда, i вона не в змозi була вiдвести погляд вiд рук фокусника. Їй згадався Степан, з яким у неї так нiчого путнього й не вийшло: вiн почувався у гостях як вдома, iз задоволенням влаштовувався на її диванi з пультом вiд телевiзора у руцi i не помiчав анi розетку з оголеними дротами, що звисала зi стiни над головою, анi торшер, у якому постiйно блимали i перегоряли лампочки.

— I що? — слухачки забажали продовження.

— Нiчого, — поставила крапку Луїза.

— Не хочеш поки що говорити — не говори, — пiдтримала Магда, якiй дуже хотiлося дiзнатися, чим усе вчора закiнчилося.

— Найсексуальнiший вигляд, скажу я вам, — вирiшила дещо додати Луїза, — має чоловiк з викруткою чи молотком у руках, захоплений прибиванням полички або ремонтом проводки. Нiчого не можу зi собою зробити, дiвчата: як побачу хлопа, який вправно цвях у стiнку забиває, вiдразу ж накриває хвиля захоплення.

— Це тому, — пояснила Магда, — що для тебе побутовi проблеми — вища математика. Вони тебе паралiзують. Пам’ятаєш, як ти ремонт ледве пережила?…

Магда сьогоднi була в ударi, майже не замовкала. Iрина ж переважно мовчала й слухала, iз задоволенням перебуваючи у режимi споглядання. Думала, слухаючи Луїзу з Магдою, що з подругами навiть розмови про дрiбницi життя видаються цiкавими. Думка про марнування часу може виникнути на важливiй нарадi, у черзi пiд кабiнетом чиновника або на батькiвських зборах у школi — тiльки не пiд час захоплюючих теревенiв нi про що з найближчими товаришками. Поспiлкуєшся години пiвтори-двi з тими, хто пiдходить тобi на молекулярному рiвнi, i настрiй полiпшується, на душi розвиднюється. Кращого сеансу групового психологiчного розвантаження годi й придумати.

От, наприклад, запитання: чи варто йти у перукарню? У своєму салонi мод, де працювали самi жiнки, Iринi нiколи б не спало на думку виставляти цю приватну тему на загальне обговорення. А тут можна просто посеред реплiки Магди: «Штапики ми з тобою, Луїзко, купували там, де й дюбеля, я це добре пам’ятаю…» — вставити запитання: «Дiвчата, може менi варто кардинально змiнити стрижку?» — i дiвчата, мовчки оцiнивши твою зачiску, висунуть по кiлька переконливих аргументiв «за» чи «проти». Швидше «за», бо якщо Iрина запитує, отже вже зважилася на експеримент. Стрижки вона мiняла часто: пiд настрiй, пiд подiю, пiд нове захоплення… Залишалася постiйною лише щодо кольору — воронячого крила.

Луїза теж полюбляла змiнювати зачiски, але завжди на довгому волоссi. Довге волосся, говорила вона, — найпереконливiша принада жiнки. Збирала свої вогнянi кучерi у хвiст, пiднiмала у високу зачiску, скручувала низьким джгутом на потилицi або пiдгортала i крiпила гренадлями* так, що складалося враження, нiби вона зважилася на стрижку-каре…

Подiбнi перукарськi розваги не надто цiкавили вiчно заклопотану Галю, її влаштовував один i той самий каштановий колiр, i одна й та сама довжина — по плечi.

Магда ж ще у студентськi часи знайшла свою стрижку, i роками зберiгала вiрнiсть класицi: її попелясто-русяве волосся слухняно тримало задану форму i дивувало рiдкiсним природним кольором, який не могла б дати жодна фарба.

Замовили ще кави.

— А може, вина? — запропонувала Луїза i знову покликала офiцiанта. — У вас тут є червоне сухе, забула назву. Дуже хороше. Мiсяцi два тому саме тут куштувала. Воно має присмак… шкiряних рукавичок i… ледь вiдчутну нотку котячої сечi.

Молоденький офiцiант, на вигляд старшокласник, помiтно знiтився. На розгубленому обличчi виразно читалося запитання: ви це серйозно чи жартуєте?

— Пiду пораджуся, — знайшов вiн вихiд iз ситуацiї та з удаваною солiднiстю, без зайвого поспiху попрямував на кухню.

— У них тут є сомельє? — поцiкавилася Магда.

— До речi, сомельє — слово українського походження, — озвалася Луїза. — Не знали?… Вiд «сам наллє».

Магда усмiхнулася i без зайвих вступiв розповiла дiвчатам свiй сон. Нiби вона збирала на прогулянку маленького хлопчика. Вiн був смiшний, заспанi оченятка, русяве скуйовджене волосся. Вона шукала його шапочку i рукавички, дивуючись при цьому: лiто ж на дворi, має бути тепло, для чого шапочка та рукавички…

— Маленький хлопчик — це до клопотiв, — пояснила Галя. — Ти сама казала, що до книжкового форуму маєте видати кiлька нових книжок.

— Магдо, ти просто замерзла вночi, — висловила свою версiю Iрина. — Тому й теплi речi увi снi шукала.

— Я перепрошую…

Бiля їх столика знову стояв хлопчина-офiцiант.

— Якщо у тому винi був присутнiй ще й виразний акцент гiркого перцю, то ви у нас куштували iталiйське «Монтеполi» 2003 року, — повiдомив офiцiант. — Або це було грузинське «Цинандалi».

— А! Згадала! — зрадiла Луїза. — Це було «Кларет». Французьке вино. Точно. Забула, а тепер згадала. Вибачте! Принесiть нам, будь ласка, пляшку. I трохи сиру… з голубою плiснявою… Назву, як ви вже зрозумiли, я забула.

— Горгонзола? Баварiя блю?…

Хлопець повнiстю реабiлiтувався у їх очах. Юне обличчя вiд хвилювання пiшло червоними плямами. Чотири дорослi жiнки дивилися на нього з повагою, вони таки визнали, що мають справу з професiоналом.

Пiд плiснявий сир та пiд вино, у якому троє намагалися вiднайти присмак обiсцяних рукавичок, а четверта мовчки насолоджувалася рiдкiсним букетом, розмова пустилася берега. Пiшла у багатоканальному режимi, паралельними потоками та перехресними запитаннями.

— Хто бачив Стахiвську? Вона якийсь курс омолодження пройшла. Виглядає супер, десять рокiв мiнус.

— …А тут, на манжетах, i з-пiд комiрця — таке штивне* густе мереживо, тон у тон…

— З Конем будемо знiмати передачу про наслiдки невдалих пластичних операцiй… Там таке трапляється! Повiки часом до кiнця не стуляються, уявляєте?… Отак виглядає: клiп-клiп, жах!

— Дiвчата, уколи ботокса — це повний вiдстiй!

— Це ж не операцiя.

— Звiсно, не операцiя. Це уколи. Але отрута — вона i є отрута.

— …А я йому кажу: чого ви мене вмовляєте? Я ж сама бачу, що менi це не пасує. Я добре знаю свою довжину, моя довжина — трохи за колiно.

Стрибали, як блощицi, з теми на тему, не забуваючи, однак, повернутися до перерваної, говорили одночасно про рiзне парами, склад яких раз у раз змiнювався.

Прощаючись, зробили висновок: для нормальної розмови часу, як завжди, забракло.

5 Iрина. Бiля озера

Уже двiчi їздили з Борисом та його колегою Геннадiєм Левковичем i його дружиною вiдпочивати на «Гуцульський плес». Через годину-другу у перший день знайомства Iрина несподiвано для себе i на подив Бориса перейшла з новими знайомими на «ти». А пiд кiнець дня Iрина зрозумiла, що Геннадiй Левкович їй подобається.

Наразi це було просто приємне вiдчуття: носити в душi приховану, бiльше нiж дружню симпатiю до чоловiка, з яким нiколи i за жодних обставинах нiчого не могло бути. Не могло, тому що, по-перше, вiн був другом Бориса. I, по-друге, у нього була приємна дружина — уважна, вiдкрита i комфортна у спiлкуваннi.

Iрина лише переодягнула б її в iншi речi. Вона часто грала у таку гру: «переодягала» жiнок, що заходили у маршрутку або йшли їй назустрiч вулицею. Вiд одної вона подумки забирала сумочку i вiддавала iншiй. А тiй, що лишилася без торбинки, пiдбирала в своїй уявi щось вiд iнших жiнок або зi свого гардеробу чи з нової колекцiї.

Комусь мiняла колготи з густо коричневих на нiжно-тiлеснi. Або думала: ця сукня могла би стати основою для елегантної «капсули», але у цьому чужорiдному оточеннi вона губиться, а жiнка в нiй стає невиразною сiрою мишкою. Iрина завжди вiдзначала жiнок, одягнутих не просто добре i продумано, а по-новаторськи несподiвано. Щоправда, це траплялося дуже рiдко. Цi жiнки теж зупиняли на нiй погляди, помiчаючи деталi. I вона «фотографувала» їх поглядом, запам’ятовувала вiд виразу обличчя до якоїсь особливої дрiбнички у костюмi. Це могла бути смарагдова плямка — яскравi рукавички — в оточеннi усього чорного або футболка з портретом героя мультфiльму пiд дiловим костюмом. З Iрини у разi потреби вийшов би досконалий свiдок. З вбрання.

Юлю, дружину Геннадiя Левковича, їй захотiлося переодягнути з першого ж погляду. Зробити їй iншу стрижку. Змити недоречнi тiнi та чiткий контур пiдводки очей — i запропонувати новий макiяж з м’якими розтушованими лiнiями. Попрацювати над її жестами, яким бракує витонченостi. I над помiтно важкою ходою.

А в Геннадiєвi Левковичу нiчого змiнювати не хотiлося — лише дивитися на нього, спостерiгати за його рухами та висловами, зустрiчатися з ним поглядом i вдавати, нiби не помiчаєш, як вiн у свою чергу спостерiгає за тобою.

Пiсля того, як Iрина розлучилася з чоловiком, у неї був роман з колишнiм однокурсником. Це був найдовший, якщо не рахувати шлюбу, зв’язок. Його теж звали Геннадiй, по-батьковi Левкович. Чому її знову заносило на чоловiка з таким самим iм’ям? Вона вiдчувала, як усе бiльше захоплюється цим чоловiком та його героїчними спробами триматися у рамках пристойностi бiля жiнки найближчого друга.

Можливо так на неї дiяло iм’я? Подiбнi збiги у її життi вже траплялися. Протягом багатьох рокiв в неї були закоханi двоє чоловiкiв, якi народилися в один день. Може i справдi є магiя цифр та iмен?

…Цього разу знову їхали вiдпочивати вчотирьох на суботу-недiлю. Геннадiй Левкович домовився про мисливський будиночок, про рибалку та прогулянки озером на човнi.

Напередоднi ввечерi Iрина пофарбувала волосся i зробила Мystic mask. Вiд цiєї маски шкiру обличчя приємно пощипувало. Пiсля процедури на чолi та бiля губ зникали тоненькi зморшки. Щоб зранку з’явитися знову. Але вона вдавалася до цих нескладних манiпуляцiй не заради тимчасового ефекту, а заради освiжаючого вiдчуття «я собою займаюся». Це додавало впевненостi: нiщо не може заскочити мене зненацька i змусити знiяковiти, жоден стороннiй погляд. Маю свiжий манiкюр, ретельно поголенi ноги, доглянуте волосся. А внизу спини, трошки нижче поперека — маленьке тимчасове татуювання. Трилисник конюшини. Забавка, яка незабаром набридне i зiйде без слiду.

Одяг на два неповнi днi Iрина збирала двi години. У трикiмнатнiй квартирi старого австрiйського будинку одну кiмнату займала вона, у другiй була колишня дитяча, тепер — дiвоча, там господарювала її 17-рiчна Сонька. Третю кiмнату — гардеробну — мама з донькою дiлили на двох. Та й частина речей та аксесуарiв були у них спiльними.

«Беру смугасту вiтрiвку!» — попереджала донька. «Єгипетськi сандалiї сьогоднi мої!», — вiдповiдала мати. Подiбний обмiн реплiками вiдбувався чи не щоранку.

Уздовж двох стiн у гардеробнiй стояли кронштейни з вiшаками для одягу. Стелажi з поличками були заставленi коробками з капелюхами, рукавичками та шаликами. Нижнiй ярус займало взуття на усi сезони. Старовинне, на повний зрiст, дзеркало у кованiй рамi давало можливiсть оглянути себе з нiг до голови. Подруги найбiльше любили саме цю кiмнату i навiть, загостювавши, могли залишитися ночувати на вузькiй кушетцi посеред гардеробної.

На цю кушетку Iрина мала звичку викидати усе, що їй хотiлося взяти у дорогу. А потiм повертала зайве назад, на вiшаки та полички. Старовинний манекен на троїстiй чавуннiй нiжцi (його колись подарувала тiтка Уляна) наразi стояв голий. Зазвичай Iрина одягала його у приготовлений ввечерi комплект одягу, поруч ставила вiдповiдне взуття. Це давало можливiсть при бажаннi подовше понiжитися у лiжку, а потiм зiбратися i вийти з дому за лiченi хвилини.

Надто азартно Iрина наскладала на кушетку усе, що могло знадобитися на березi озера: взуття, трусики, шалики, хустки, купальники, браслети, шийнi прикраси, сонячнi окуляри, парео, шкарпетки, лiфчики, ремiнцi…

— У-у-у, що робиться! — зазирнула у гардеробну Сонька.

— Ти ж з нами не хочеш, — вiдповiла Iрина. — Де новий журнал? Вiзьму з собою.

— У туалетi, але вiн тобi на озерi не знадобиться. Мам, я завтра влаштовую у нас вечiрку, ти не проти?… Ну, я пiшла.

— Сонько, щоб додому не пiзнiше десятої! Я не лягатиму, поки не прийдеш.

Далi йшов нелегкий у ритуалi збирання речей етап — вiдбракування зайвого. До «ацтекiвської» спiднички пасував терракотовий топiк та тепла бобка бежевого кольору. Тому синя курточка вiдправилася назад на вiшачок, до наступного разу. Хоча, стоп. Курточка теж може знадобитися прохолодного лiтнього вечора. У поєднаннi з блакитними штанами та синьо-бiлою кепкою. Чи хусткою Sonia Rykiel з густим мереживом, яку Iрина купила для дружини одного львiвського олiгарха, складаючи їй весняно-лiтнiй гардероб, але передумала i залишила собi. Але якщо брати синьо-бiлий варiант, тодi доведеться пакувати не лише бежевi кросiвки, але й синi. Або бiлi. Хоча, якi бiлi у лiсi?

Половина речей, витягнутих на кушетку, знову повернулася на свої мiсця, а груба валiза ледве закрилася, ховаючи за «блискавкою» варiанти на будь-який розвиток подiй: на випадок спеки, зливи, кiлькаденного дрейфування у човнi та несподiванного VIP-прийому у коктейльних сукнях на березi.

Iрина була живим запереченням усталеної думки про чоботаря без чобiт. Бiльшiсть її колег-дизайнерiв настiльки втомлювалися фонтанувати iдеями у професiйнiй сферi, що самi одягалися дуже просто, тижнями не вилазячи з джинсiв та футболок. Їй же подобалося не лише створювати одяг для своїх авторських колекцiй та складати гардероби заможним жiнкам як дорогооплачуваний шопер, але й натхненно та зi смаком одягати саму себе. Пiд хороший настрiй вона виходила з дому, немов картинка з журналу мод — i у салонi на неї збiгалися подивитися, щоб запам’ятати iдеї або отримати поштовх для народження своїх.

…Будиночок єгеря був оточений височезними соснами. У нагрiтому сонцем повiтрi стояв аромат хвої та м’яти. А шкура ведмедя на стiнi гостьової кiмнати вiдгонила* пилюкою — Iрина вiдчула це, оглядаючи тимчасове помешкання. Вирiшили їсти на вулицi пiд соснами за грубо збитим дерев’яним столом. Iрина перевдягнулася до вечерi.

— …I цi хлопцi сказали, що знiматимуть фiльм про свiй клас i школу, — розповiдала дружина Геннадiя за столом. — Їм дозволили взяти кiнокамеру. У результатi вийшов нiбито хороший фiльм, який показали на випускному вечорi. А потiм з’ясувалося, що одночасно вони зробили й iнший фiльм. Знущалися над своїми ровесниками перед камерою. Одного хлопця намагалися запхати головою в унiтаз. Iмiтували статевий акт. Просто жах!

— Ти бачила цей фiльм? — запитала Iрина.

— Звiдки? Я про це у газетi читала. Тепер вiдкривають справи проти тих покидькiв. Вони вже, до речi, студенти. Лише тепер комусь з батькiв потерпiлих касета потрапила на очi… Я б таких — у тюрму без суду i слiдства!

— Для чого «жертвам» тримати вдома касету зi знущаннями над собою? — засумнiвалася Iрина. — Може, вони усi разом просто дурiли перед камерою?…

— I давали пхати голови в унiтаз?!

— Добре, що свого часу вчителi не бачили деяких наших iгор, — озвався Геннадiй. — Теж би вирiшили, що за нами тюрма плаче. Пiдлiтку краще авансом довiри передати, анiж недодати.

— Гєнек, про що ти говориш? Ти б нашого Максима побачив у таких кадрах, якщо вiн бив би чи його б, i що б сказав? «Якi iгри дурнi?»

— Але це швидше за все, саме дурнi iгри, — не вступався Геннадiй.

Iрина мовчала. Щось щемливе ворухнулося у душi, i у пам’ятi сплив давнiй випадок. Вона навчалася тодi у 10-му класi. Батько-вiйськовий служив у Йєменi, мама поїхала з ним. А дiтей-школярiв брати з собою було заборонено, тому Iрину залишили у столицi, в iнтернатi для дiтей консульських працiвникiв, дипломатiв та вiйськових аташе, якi працювали за кордоном.

Якось у нiч проти недiлi, коли однокласниць розiбрали з iнтернату по домiвках родичi, вона опинилася у дiвочiй спальнi сама. Заснула, i раптом, нiби вiд поштовху, вiдкрила очi. У дверному отворi, у прямокутнику свiтла, що падав з коридору, стояв Сашко. Її з цим хлопцем в iнтернатi вважали «парою», казали: Саня з Iркою «ходять». Вони i справдi ходили, тримаючись за руки, цiлувалися на iнтернатських сходах до солодкого ниття унизу живота i будували плани на майбутнє. «Спочатку у нас буде хлопчик», — обiцяв Сашко. — «Чому хлопчик?» — запитувала вона. — «Ну добре, дiвчинка, — погоджувався вiн. — А потiм хлопчик». Їх стосунки не заходили далi демаркацiйної лiнiї, яка проходила на рiвнi грудей. Торкнутися одного з двох пружнiх горбочкiв було межею хлоп’ячої зухвалостi.

— Сань, чого ти? — пiдвела вона голову, побачивши знайомий силует у дверях.

Сашко вiдiрвався вiд притолоки, пiдiйшов до її лiжка, узяв за руку i сiв на килимок, на пiдлогу.

— Хочеш, аби Шиза нас побачила?

Шизою вони називали одну з нiчних чергових-виховательок.

— Уяви собi, який вона здiйме ґвалт.

— Там немає нiкого, я дивився… Знаєш, не можу я спати. Про тебе думаю. Скажи чесно… Тобi Васька подобається? Я бачив, як ти на нього дивилася сьогоднi.

— Коли?… На перервi?… Коли ви нам пирiжки принесли?… Ти здурiв!

— Нi, ти скажи, якщо вiн тобi подобається…

У дверях стояла нiчна чергова. Вони навiть не почули її крокiв.

— Сашко, це ти там? — стишено запитала вона.

Це була не Шиза, а Петрiвна — тiтка, яка завжди залишалася спокiйною i нiколи не кричала на вихованцiв. Вони ставилися до неї нейтрально, тобто не придумували їй образливих прiзвиськ i не смiялися над нею поза очi.

Шиза — не Шиза, яка вже рiзниця! Iру наче варом обдало. Що вихователька подумає? Що завтра влаштує? Вона вже уявляла, як та пише доповiдну, i вже готова була вiдповiсти щось принизливо-малодушне. «Вибачте, ми тут просто розмовляємо». Але не встигла.

— Iди до себе, Сашко, — тихо сказала Петрiвна. — Не поспiшайте. Усе ваше буде.

Повернулася i пiшла геть.

Саня з Iриною з двi-три секунди мовчали, а потiм приснули тихенько нервовим смiхом: ото попали!

«Та йди вже!» — легенько вiдштовхнула Сашка дiвчина.

Але вiдразу встати i пiти було для нього неприпустимою легкодухiстю. Учителi вважали його самовпевненим i зарозумiлим хлопцем. «Я сам знаю, що менi робити», — нiби говорив вiн усiм своїм виглядом, коли його починали виховувати. Тiльки Iрини слухався. Їхнiй класний керiвник Василь Степанович вiдверто експлуатував особливе ставлення Сашка до дiвчини. «Iро, поклич Сашка на медогляд. Уже поклич. Вiн у футбол грає». I вона виходила на подвiр’я, наближалася до краю поля: «Сань! Зайди у медкабiнет. Зараз, будь ласка». I той виходив з гри пiд здивованi погляди хлопцiв.

Якби Петрiвна, застукавши їх у дiвочiй спальнi, сказала щось цiлком очiкуване вiд дорослих, наприклад: «Ну-мо швидко, я сказала! Як не соромно!», вiн би не послухався. Почав би сперечатися, хамити i загнав би ситуацiю у глухий кут. Будь-якi катастрофiчнi наслiдки нiчного iнциденту були б для нього меншим лихом, анiж зневажлива думка, яка могла б промайнути в очах його дiвчини.

Але Петрiвна навiть не увiмкнула свiтла. А це зробив би кожен вихователь — вiд Шизи до директора iнтернату. Зробив би автоматично, почувши голоси юнака та юнки у спальнi. А Петрiвна пiшла геть, знаючи, що Сашко пiде за нею. Довiра зобов’язує. Особливо таких гонорових хлопцiв-їжакiв.

— Ваську завтра вб’ю, — весело пообiцяв Сашко, поцiлував Iру i вийшов.

…Вiд давнього шкiлького спогаду щось незворотньо змiнилося у сприйняттi цього лiтнього вечора. Небезпечна й захоплива гра у стосунки перестала вабити. Iрина любила гру мiж чоловiком i жiнкою з усiма її несподiваними ходами, блефуванням, «пiддавками» i тимчасовими перемогами. Вона приймала це як хорошу партiю у шахи, головне було — вибрати рiвного собi партнера. Вiдчувала, що врештi-решт переможе вона, а не вiн. I цього разу її бентежила перспектива вiддатися течiї подiй, дiстатися межi i повернути назад, до свого берега. А можливо, i не повернути. Бо де ж вiн, свiй берег?… Шукай не шукай, усе не те.

Подивилася на Геннадiя. Була ж сьогоднi думка — може, це вiн, той, кого вона шукає? Упiймала на собi промовистий погляд Юлi: «Я все бачу, все розумiю, менi боляче». Вiдвела очi. Що це за жорстока гра, коли двоє розважаються, а третьому болить? У Iрини пiсля любовної гарячки приходило охолодження (така вже дурна вдача), а чоловiк, якого вона допускала до себе якнайближче, навпаки, прикiпав до неї наживо. Так уже було не раз. То ж задля чого руйнувати це єднання чоловiка та жiнки, якi зараз з нею за одним столом? Можливо, не досконале, але ж єднання, священну територiю двох, сферу з двох половинок.

— Спати хочу, — несподiвано навiть для себе сказала Iрина. — Добранiч усiм!

— Я думав, ми у карти пограємо, — здивувався Борис. — Два на два.

Вона мовчки торкнулася його спини рукою i пiшла до їхньої кiмнати, знаючи вже напевно, що i з Геннадiєм Левковичем, i з Борисом у неї нiчого не буде. Чому про Сашка згадала? Пiсля нього вона тiльки свого чоловiка так кохала. I обох не зберегла.

6 Стриптиз

У нiчному клубi, неподалiк вiд Iриного дому, середа — жiночий день. Свої «Фiалки щосереди». Для жiнок вiд шiстнадцяти до глибоко постбальзакiвського вiку вхiд безкоштовний. Цього разу у програмi — «Незрiвнянний Макс iз Києва». Вирiшили пiти подивитися, що за Макс такий, чи справдi незрiвнянний.

Дорогою зустрiли Єрохiна, бiльд-редактора Галиного журналу. Вiн попросився до неї у команду з газети-конкурента, щойно почувши про її плани. Єрохiн був професiоналом екстра-класу. Хоча досить часто дозволяв собi випити, щоправда, пiсля роботи. Вечiр тiльки починався, а Єрохiн вже був добряче напiдпитку, i тому смiливiший i говiркiший, анiж зазвичай.

— Якi люди — i без охорони! — вигукнув вiн. — Приємно бачити свою шефову не бiля комп’ютера у редакцiї, а на вечiрнiй вулицi! До речi, про пташок — не у дiловому костюмi. Та ще й у фантастичнiй компанiї! — голосно гудiв, обводячи поглядом усю четвiрку. Вiн знав подруг своєї шефинi. — Не смiю запитати, куди направляєтеся…

— Ти нам усю рибу розлякав, — привiталася Iрина.

— Чого кричиш? — вiдiзвалася i шефова. — Ми, Єрохiн, на стриптиз направляємося. Дай дорогу.

Єрохiн було усмiхнувся: жарти, мовляв, розумiю — не дурний. Але второпав, що це правда, й навiть трохи протверезiв.

— Я мушу це бачити. I не пiду до Чюрльонiса, он його вiкна свiтяться. Пiду з вами. Чи пролiтаю як фанера над Парижем? Вiзьмiть з собою! Готовий на все. Вашi умови?

— Змiнити стать, — запропонувала Галя. — Тiльки тодi буде можливiсть побачити незрiвнянного Макса з Києва. Сьогоднi у клубi жiночий день.

Єрохiн провiв шефову з товаришками пiд самi дверi, а коли жiнки увiйшли до клубу, припав до скляної стiни i дивився їм услiд через «бiнокль» зi складених трубочками пальцiв.

Бiльд-редактор мав ще одну особливiсть: перебравши алкоголю, наступного дня випускав з пам’ятi деякi епiзоди того, що вiдбувалося напередоднi. Завтра можна буде розповiсти йому страшну iсторiю про те, як вiн, ввiвши в оману охорону нiчного клубу, проскочив усередину i голоснiше вiд усiх кричав Максовi «браво!». Повiрить.

Занадто багато, однак, випив Єрохiн… Галя згадала, як вiн колись знайомив її зi своїм другом-художником, якого усi називали Чюрльонiсом, хоча у нього було iнше прiзвище. «Це Чюрльонiс, у нас номери телефонiв вiдрiзняються лише останньою цифрою: в одного — 1, в другого — 2». Телефон Єрохiна — Галя подивилася в адресну книжку мобiлки — закiнчувався на одиничку. Набрала такий самий, лише з двiйкою.

— Чюрльонiс! Вийдiть, зустрiньте Єрохiна. Вiн вже пiд вашим будинком. Визирнiть у вiкно, вiн на входi у нiчний клуб спiлкується з охоронцем.

— Хто це?… — встигла ще почути Галя, натискаючи на червону кнопку.

У залi нiкого не було. Жодної жiнки. Проте гучно лунала iнструментальна музика, а свiтловi променi малювали у повiтрi знак безкiнечностi. Усмiхнена дiвчина-хостеса провела гостей до зарезервованого столика у другому ряду вiд круглої сцени посерединi зали.

— Може, бажаєте сiсти ближче? — вона намагалася перекричати музику, нахилившись чомусь до Луїзи.

— Бажаєте? — озирнулася та до подруг.

Тi знизали плечима: байдуже, мовляв. Або, мовляв, можна.

— Сюди, будь ласка, — показала рукою дiвчина. — Але треба доплатити сорок гривень.

— За що? — усмiхнулася Луїза так, нiби дiвчина запропонувала повернути кожнiй по двадцятцi. — За можливiсть вибрати столик у порожнiй залi? Не турбуйтеся даремно. Ми сядемо за свiй.

— Замовляти щось будете?

— Принесiть спочатку меню.

Розмовляти було практично неможливо, хiба обмiнюватися короткими фразами, голосно повторюючи їх.

Двi дiвчинки рокiв по сiмнадцять занадто розкуто, мабуть, вiд збентеження, увiйшли до залу. Вузесенькi джинси, коротенькi топи, пiрсинги в пупках. Ще три малолiтки також у топiках i джинсах сiли за свiй столик. Ото i вся публiка. Свiтло на три секунди згасло, i знову засяяло, вже з новою силою, пульсуючи у такт з музикою.

На сцену вискочив, манiрно переставляючи ноги, худенький хлопець у схiдному блискучому халатi. «Вас вiтає незрiвнянний Макс iз Києва!» — урочисто виголосив хтось невидимий. Макс завмер у позi статуї Незалежностi на центральному столичному майданi. У пiднятих над головою руках бракувало лише гiлки слави. Багатообiцяючим жестом розчахнув халат i повiльно витягнув зi стрiнгiв, на яких блискучими стразами було викладено слово sweet, довжелезне боа. Помах руками — i над головою танцiвника на кiлька секунд зависло коромисло з кольорового пiр’я. Точнiсiнько кам”яна «балувана Галя» з Майдану!

Глядачки спiвчутливо спостерiгали за сiрничковими ноженятами стриптизера та його урочистим виразом обличчя. Ритм музики почастiшав, нагадуючи барабанний дрiб, i Макс рiшучо скинув халат, залишившись у червоних стрiнгах та червоних чобiтках. Дупця виявилася кiстлявою i пласкою, як у тушки кролика.

Вiн надзвичайно старався, з помiтним зусиллям утримуючи на обличчi пластмасовий завчений усмiх.

Його було дуже шкода. А потiм стало дуже смiшно.

…Вечiр закiнчився iстеричним реготом на нiчний вулицi. Смiялися так, що таксист, приїхавши за викликом, повiдомив: «Їхав на ваш смiх, було чути ще за рогом».

Спочатку завезли додому Iрину, потiм Луїзу. Почекали, поки засвiтиться її вiкно на кухнi. Наступним за маршрутом був дiм Галi.

— Давай завтра в обiдню перерву пробiжимося по вернiсажу, по антикварних рядах… — запропонувала Магда.

— Я йду до лiкаря, — Галя взялася за ручку дверцят. — Менi призначили операцiю, щитовидку треба забрати повнiстю, уявляєш?

Магдi вiдiбрало мову.

Таксист незворушно чекав сигналу, аби їхати далi.

— Пiдемо разом, — прийшла до тями Магда. — Я зараз приїду додому i тобi зателефоную.

…До лiкаря Галя усе ж пiшла сама («Не треба мене супроводжувати, не ображайся…»). Але не до свого, а до iншого — за пiдказкою подруги. Магда обдзвонила усiх своїх знайомих i вийшла таки на ендокринолога з доброю репутацiєю. «Поговори з нею, а тодi вже прийматимеш рiшення», — порадила Галi.

Лiкарку звали Наталя Вiкторiвна. Вiд неї хотiлося запозичити в особисте користування вiдразу кiлька рис. Манеру слухати — уважно, не перебиваючи, ледь помiтним рухом даючи зрозумiти, коли виникає запитання. Вiдсутнiсть слiв-паразитiв, як i будь-яких зайвих слiв. Здатнiсть водити ручкою на паперi легко, без зусиль, немов пензлем. I аристократичну звичку тримати спину рiвно, без напруги. Згодом через кiлька зустрiчей, виявилося, що Наталя Вiкторiвна — внучата племiнниця графа Льва Толстого.

Безмежна довiра, яку викликала Наталя Вiкторiвна, не давала сумнiвам жодного шансу. Її хотiлося слухатися, як улюблену вчительку у першому класi.

Галi здавалося, що так уважно жоден лiкар її не оглядав i не розпитував про малозначущi деталi.

Переглянувши результати аналiзiв, Наталя Вiкторiвна зробила висновок:

— Спробуємо уникнути операцiї.

На бiлому цупкому паперi акуратним i несподiвано, як для лiкаря, розбiрливим почерком вона розписала схему лiкування на першi три тижнi. Внизу, пiд назвами лiкiв, додала народну пораду: прикладати до шиї свiжий домашнiй сир, чергуючи через день зi свiжим капустяним листком. Ця рекомендацiя незвично виглядала поруч з назвами таблеток. Однак головне, що почула Галя, стосувалося не лiкiв.

— У вас гiпотиреоз. Це означає уповiльнений обмiн речовин, — пояснила лiкарка. — Для того аби почуватися добре, мусите самi пришвидшувати собi обмiн речовин. Запишiться на плавання, бiгайте зранку або ввечерi, ходiть на тенiс. Робiть що завгодно, аби бiльше рухатися. Це буде додатковим, дуже вiдчутним стимулом для щитовидки, щоб вона не засинала.

Написала наприкiнцi списаного аркуша слово «Рухатися!» — i пiдкреслила його.

— Хай вам постiйно нагадує про себе синдром Мiка Джаггера, — порадила наприкiнцi. — Цей спiвак мiг би вести спокiйне життя пенсiонера, збавивши темп вiдповiдно до вiку, адже йому за шiстдесят. А вiн їздить у тривалi турне з «Роллiнг Стоунз», неабияк фiзично навантажує себе… Вам доведеться завжди рухатися бiльше, анiж iншим. Запам’ятайте це, будь ласка.

На ранковий бiг у Галi не знаходилося зайвих сорока хвилин, бiльше тижня вона не протрималася. Плавання теж потребувало додаткових пiвтори, а то й двi години: поки до басейну доїдеш, поки назад повернешся… Вона знайшла свiй варiант — почала ходити пiшки з роботи.

Дорога додому забирала рiвно п’ятдесят хвилин. Їх не можна було порiвняти зi звичними двадцятьма хвилинами сидiння в автiвцi поруч з водiєм. Наприкiнцi робочого дня Галя перевзувалася у кросiвки i виходила на вулицю у передчуттi задоволення. Через пiвгодини швидкої ходьби на змiну втомi приходила легкiсть i пiднесення… А коли майже за годину переступала порiг свого дому, за плечима трiпотiли крила. Що робитиме, коли прийде осiнь i вечорiтиме швидко, ще не вирiшила. Буде день — буде й пiсня.

Луїза замiряла для подруги вiдстань вiд роботи до дому на своєму волошковому «Шевроле» — п’ять кiлометрiв двiстi метрiв. Маршрут частково пролягав вулицею, що називалася Хуторiвка. Нещодавно саме Хуторiвка була чи не найзанедбанiшою вулицею у районi, навiть тротуару та лiхтарiв тут не було. Але мiська влада та двi потужнi хуторiвськi новобудови — гуртовий ринок i Богословська академiя — об’єднали свої зусилля i тепер вулицю-попелюшку не пiзнати. Крапкою над «i» у цих перетвореннях стали бузок i жасмин, посадженi вздовж траси. Вiд травня по липень тут стояв аромат квiтучих кущiв. Вчорашнє сiре чудовисько — бетонний мiст поблизу тюрми — перетворився на трiумфальну арку i тепер над дорогою звисали яскравi гiрлянди петунiї, а восени полум'янiли кущики рудих хризантем.

У добузково-жасминний перiод на картi геопатогенних зон мiста ця дiлянка дороги була позначена як найнебезпечнiша. Знавцi пояснювали, що у давнi часи тут вiдбулася жорстока сiч, у якiй полягло сотнi людей. Тут, поблизу тюрми, водiї несподiвано могли втратити на кiлька секунд свiдомiсть. За кiлькiстю аварiй та нещасних випадкiв мiсцина донедавна тримала сумну першiсть мiста. Але поступово львiв’яни зауважили, що впорядкована квiтуча вулиця бiльше не потрапляє у мiлiцейсько-даїшнi зведення. Коли ж фахiвцi-геопатологи знову перевiрили цю дiлянку, то у першi хвилини не повiрили своїм пристроям: Хуторiвка стала «чистою», плями чорної енергiї зникли.

Галя любила Хуторiвку — по асфальтових пiшохiдних дорiжках її пагорбiв, у хмарках квiтникових та трав’яних пахощiв, йшлося особливо легко.

Пам’ятаючи настанови лiкарки, намагалася ходити пiшки навiть якщо хотiлося спокою. Коли щитовидка починала капризувати, коли Галя — нi сiло нi впало — робилася сонною, байдужою i вiдчувала в головi огидну туманну загальмованiсть — примушувала себе робити те, чого у такi хвилини найменше чекала вiд себе. Танцювала, увiмкнувши музичний телеканал. Або мила пiдлогу. Або наказувала собi: п’ятдесят вправ «млин» i п’ятдесят присiдань. Допомагало.

Додатковим бонусом за усi старання першого мiсяця «лiкувальної фiзкультури» стало зауваження завжди чимось незадоволеної сусiдки Романи. Вона зупинила Галю бiля лiфта, поцiкавилася, що нового, i безрадiсно пiдвела риску:

— У тебе все добре, бо не маєш проблем зi здоров’ям… Он як очi сяють.

Романа мала звичку зупинити сусiдку на сходах, лагiдно поцiкавитися, як здоров’я, уважно вислухати чемну й коротку вiдповiдь, i зарядити у вiдповiдь докладну пiвгодинну розповiдь, що починалася зi слiв «А я вчора була у лiкаря…». I байдуже їй було, що вимушений слухач спiзнюється на роботу або з роботи додому, на початок телевiзiйного ток-шоу, її мусили слухати, бо за свою увагу вона вимагала уваги у кiлька разiв бiльшої.

Романа набрала повiтря у груди i вже було почала:

— А я вчора була у лiкаря…

Але Галя, навчена сумним досвiдом попереднiх вислуховувань, у якому боцi коле i який був зранку присмак у ротi, встигла вставити свою реплiку:

— Хто ж проблем зi здоров’ям не має? У мене, наприклад, у кровi часом забагато ендорфiнiв…

Романа спiвчутливо i водночас зi втiхою в очах похитала головою:

— Що то є? Гiрше за холестерин?

Галя хотiла у вiдповiдь жартiвливо розвинути тему, але зупинив природнiй жаль до людей, особливо до недалеких.

Пояснила як є:

— Такi мiкроелементи, що дають почуття задоволення, щастя.

На обличчi сусiдки застиг вираз розгубленостi. Вона намагалася вникнути у почуте.

— Забагато?…

— А тим, кому бракує ендорфинiв, треба їсти шоколад, — щось стервозно-веселе таки ворухнулося усерединi, просячись на волю, i Галя додала: — Або мати хороший секс…

7 Кодекс правил Молодої Жiнки Невизначеного Вiку

Повсiдалися на прогрiтому сонцем каменi Магдової лавки-фортецi. Дiти з веж цього чудернацького замку не вилазили б. Але й дорослi друзi господарiв найбiльше любили саме це мiсце у саду. Магда на правах господинi та автора творiння сидiла на найнижчiй сходинцi, майже у травi. Iрина з Луїзою — на найкращих мiсцях. Галя — «в апендиксi», на меншiй лавцi, побудованiй бiля основної. Пили каву, смачно хрумтiли домашнiми «хрустиками», якi годину тому приготувала Магда. Вона була у вiдпустцi — цього разу нiкуди не поїхала: Iгор мав купу роботи, а поодинцi вони не їздили вiдпочивати.

Усi спочатку вiдмовилися вiд солодощiв. «Ти що! Навiть не пропонуй. Лiто у розпалi, ще не раз виїдемо на озера. Зайвим кiлограмам — дружнє i категоричне «нi»!»”

А потiм одна рука потягнулася до апетитного, присипаного цукровою пудрою крученика… Друга…

Галя, яка вже тиждень знову обходилася без вечерi пiсля шостої години, трималася найдовше. З хвилину ситуацiя перебувала пiд контролем. Мужньо спостерiгала за гастрономiчним неподобством подруг i врештi-решт приєдналася до них. Закiнчилася нетривала, але iнтенсивна хрустикова вакханалiя цiлком логiчно — розмовами про схуднення.

— Нiби й не їм бiльше, анiж завжди, а чомусь погладшала, — пожалiлася подругам Магда. — Живота нiколи не мала, ви ж знаєте. А тут… — махнула рукою.

— Припини! Максимум два зайвих кiло, не бiльше, — оцiнила на око змiни у фiгурi подруги Iрина. — Зарядку робиш?

— Та яке! Це, мабуть, клiмакс почався, — видала Магда.

— Що-о?…

— Кажу ж вам: це вiн. Здається. Уже думала, все, приїхали. «Радi вас вiтати у клубi “Менопауза”!» А через два мiсяцi знову все нормально.

— От бачиш, панiкерко. Розвела тут клiмакофобiю.

— I знову затримка…

— Клiмакофобiя, дурепи, це не те, що ви подумали, а страх ходiння сходами. Є така фобiя.

— Але однаково щось передчасно. У сорок п’ять — зарано.

Говорили усi разом, чудово чуючи та розумiючи одна одну.

— Ой, налякали їжака голою дупою! — зневажливо пирскнула Iрина. — Я навiть зрадiю, чесне слово. Нарештi не треба буде нi про що турбуватися. Можна — не можна… Той день — не той день…

— Може, тому й погладшала, — нiби й не чуючи, далi вела своє Магда. — Пiд грудьми i на животi якiсь складки з’явилися…

— Звичайно, тому. А усi цi хрустики i «наполеони» нi до чого! — Iрина розстiбнула ґудзик на джинсах. — У мене, мабуть, теж клiмакс. Уф-ф, аж дихати важко.

— Та ну, тебе, Iрко, — засмiялася Луїза. — Але справдi, даремно ми так нажерлися. Слабачки. А справжнi жiнки роками не їдять тортiв i не можуть згадати смак смаженої картоплi.

— I це неправильно! — зауважила Галя. — Якщо чогось дуже хочеться, то краще дозволити собi, анiж не дозволити i страждати. Просто з’їсти повiльно маленький шматочок…

— Як ми сьогоднi, — iронiчно уточнила Луїза. Їй, на вiдмiну вiд iнших, вдалося зупинитися на третьому хрустику.

Галя розповiла про новий, а насправдi дуже старий метод контролю за вагою. За мiсячним календарем, до якого жiнки є особливо чутливi. Ще у стародавнi часи, буцiмто було вiдомо: усе, що їсиш на повний мiсяць, легко перетворюється у зайвi кiлограми i залягає тягарем на стегнах i животi. У цей перiод треба обмежувати себе у їжi. На молодий мiсяць, що росте, теж не варто їсти досхочу, бо у рiст йде не тiльки мiсяць, але й вага. У цей перiод мiсяць на небi схожий на скибочку, як права частина лiтери Р. А старiючий мiсяць нагадує букву С. У цi днi можна особливо себе не обмежувати — усе, що спожив, згоряє, перетворюється на енергiю. Отже, мiсяць Росте — лiтера Р — не жерти! Лiтера С у небi — мiсяць Старiє, йде на спад — не вiдмовляй собi у кулiнарних радощах. Повне О — будь обережною, пам’ятай про фiгуру!

Що там, до речi, на небi? Чотири пари очей подивилися у безхмарну височiнь раннього вечора, там ледь помiтно проглядалася блiда тоненька лiтера С.

— Ну то що? Ще по хрустику? — запропонувала Iрина.

— Якби iснував Кодекс Правил Молодої Жiнки Невизначеного Вiку… Усi лiтери — з великої, - Галя показала вказiвним пальцем це уточнення у повiтрi, — там нiколи не було б категоричних заборон, особливо щодо їжi. Навпаки, вiд iменi жiнки були б сформульованi не правила-заборони, а правила-дозволи. Вловлюєте? Рiзниця колосальна. Скажiмо, таке правило… Деколи я дозволяю собi поласувати улюбленою, але позбавленою користi стравою.

— Деколи я дозволяю собi трошки випити. Але з вели-и-иким задоволенням, — додала Луїза. — Правильно?

— Лягаю спати не пiзнiше одинадцятої вечора, — вступила у гру Магда. — Не тому, що так треба, а тому що менi так подобається.

- Їм не менше двох яблук на день. Iз зернятками, — пiдхопила Iрина. — Хто перший зупиниться, той програв.

— Так… Зараз… Ага! Пам’ятаю лише хороше, погане забуваю.

— Страше-е-енно люблю гарно одягатися.

— Завжди маю вдома букет живих квiтiв.

— Люблю смiятися.

— Вчу англiйську.

— Розв’язую кросворди.

— Не вечеряю. Переважно… Бо не хочу.

— Не п’ю колу. П’ю зелений чай i мiнералку без газу, щоб не було целюлiту.

— Так… Не боюся клiмаксу та iнших фiзiологiчних змiн в органiзмi. Люблю свою роботу, — пiшла на новий виток Галя.

— Люблю свого чоловiка, — не здавалася Магда.

— Люблю запах мужчини, — пiдтримала Iрина.

Усi засмiялися.

— Який саме? Запах шкарпеток чи тютюну?

— Спiтнiлої сорочки?

— Досить, мантелепи, ви програли, — задоволено констатувала Iрина.

Магда запропонувала усiм залишитися на ночiвлю. Завтра ж недiля. Можна ввечерi посидiти бiля вогнища, поїсти печеної картоплi, тим бiльше, що мiсяць буквою С. Зранку вiдiспатися.

— Я в принципi можу. Вiтя у Києвi, буде лише у понедiлок, — погодилася Галя. — Хлопцi у Карпатах, на Петрос пiднiмаються…

Луїза знизала плечима.

— Залишайтеся, — вирiшила за усiх Iрина. — А я їду, бо не хочу Соньку саму залишати. Повернуся до вас о десятiй ранку. Пропоную завтра пройтися по дорогих бутiках i блошиних ринках. Погоджуєтеся? Обiцяю незабутнi враження. Маю замовлення на оформлення кiмнати у японському стилi. Собi теж хочеться щось для натхнення прикупити. Магдi подивимося дещо у колекцiю. Галi — якийсь лаконiчний додаток, щось дiлове, в офiс. А Луїзi…

— Менi треба якусь деталь у кадр, аксесуар чи що, — пiдхопила Луїза. — Щось викличне, зухвале, на межi кiчу.

— Якi блошинi ринки? На секонд-хенд не пiду, — Магда почала збирати горнятка.

— Я теж не маю бажання, — пiдтримала подругу Галя.

— Чому? — поцiкавилася Iрина. — Соромитеся? Комплексуєте? Якщо не цiкаво у принципi — одна справа. Якщо цiкаво, але соромитеся — зовсiм iнша. Тiльки абсолютно вiльна людина може, не кремпуючись*, ходити на блошинi ринки та у крамнички секонд-хенду. Багатьох приваблюють копiйчанi цiни за якiсний товар, i вони б радi зекономити… Але за умови, щоб їх нiхто не бачив у цих соромiцьких мiсцях. Якби ви знали, якi люди ходять потайки до торговцiв елiтним секонд-хендом! Дружини високих чиновникiв, власницi дорогих крамничок, успiшнi спортсмени, художники, журналiсти, артисти… А є ще категорiя понтовикiв, якi ще й хваляться: це я у бутiку купила, шаленi бабки викинула… Усе! Завтра йдемо в народ вичавлювати з себе рабiв. Незабаром цi ринки дрiбних торговцiв закриють, а замiсть них — справа ж вигiдна! — повiдкривають супермаркети секонд-хенду.

Подруги мовчали.

— Кому потрiбний захисний антураж-камуфляж, тому привезу перуки, окуляри та iншi прибамбаси. Замовляйте! — не поступалася Iрина. — Тобi, Галко, як журналiсту, цей досвiд необхiдний. А ти, Магдо, iнакше свою колекцiю старожитного одягу не поповниш. Що скажеш, Луїзо?

— Я готова.

— Ну, до завтра.

8 Секонд-хенд

Для цього походу Луїза вибрала собi образ сучасного Гавроша. Їй личив тiнейджерський комплект з Iрининих припасiв: широкi штани з багатьма кишенями, легка вiтрiвка з капюшоном, кепка з дашком, пiд якою вона сховала свою вогняну гриву, текстильнi черевики i невеликий заплiчник. «Те, що треба», — оцiнила прикид Iрина, оглянувши подругу.

Магда до останнього вiдмовлялася: краще я вас вдома почекаю, книдлi налiплю… Але нарештi й вона включилася у гру. Вийшла до подруг у довгiй сукнi пiсочного кольору без рукавiв. На головi однотонна батистова хустка, кiнцi вив’язанi навколо шиї, одне свiтле пасмо волосся виглядає назовнi. Великi чорнi окуляри. Сандалiї. Солом’яно-гобеленова торбинка.

— Почуваюся, нiби Катрiн Деньов у якомусь пригодницькому фiльмi, — повiдомила вона.

— Вищий бал! — вiдгукнулася Iрина. — Галко, а ти чого так вирядилася?

— Я вирядилася? — здивувалася Галя. — Я сьогоднi як сiра миша. На такiй жiнцi погляд не затримується.

Усе на нiй було безбарвним: зiпранi джинси, невиразна футболка без малюнкiв та написiв, кросiвки i бандана, навiть маленька шкiряна сумочка на поясi.

— Але ж ти сiрою мишею нiколи не ходиш, — не вiдступалася Iрина, — Це ж не ти! А як знайомих зустрiнеш? Запитають, що сталося?…

— Яких знайомих? За язик себе вкуси! — злякалася Галя. — Зараз нiкуди не пiду.

— А куди складатимеш свої покупки? — Iрина проiгнорувала реплiку подруги.

— Я пакет взяла, вiн у Магди в торбi.

— Ну, вперед!

Iрина виглядала як завжди — тобто яскраво й помiтно.

— Так i пiдеш? — не повiрила Галя.

— Звичайно, нi, — Iрина потягнулася до верхньої полицi, висмикнула звiдти за шнурок стару зимову «вуханку», забуту у передпокої з минулорiчних холодiв, i натягнула її по самiсiнькi брови. — Щоб не привертати зайвої уваги, — без тiнi усмiшки пояснила вона.

Подруги засмiялися, стягнули з неї кроляче неподобство i рушили до Луїзиного «Шевроле».

Уздовж кiльцевої дороги тягнулася доглянута смуга соковитої кукурудзи.

— З чим у вас кукурудза асоцiюється? — запитала Галя.

— З Хрущовим, — не довго думаючи, озвалася Магда.

— А у мене з кукурудзяними пластiвцями у маленьких паперових коробочках, не таких як зараз, а якi у дитинствi були, — Луїза не вiдволiкалася вiд керма, але у розмовi брала активну участь.

— А я згадую бабусину кулешу*, зварену у печi. Її ще потiм у братруру* ставили, аби упрiла, — вiдповiла на своє ж запитання Галя, витримавши невеличку паузу. — Ми її їли ще гарячою зi свiжим молоком, i тодi вона робилася рiдкою, розпускалася у молоцi без грудочок. Або холодною теж з молоком. З пiдсмаженими шкварками та цибулею кулеша дуже смачна. А дiдо полюбляв кулешу з квасним молоком…

Галя почекала, чи скаже щось Iрина, але та мовчала — i тодi додала:

— I ще, як бачу кукурудзу, згадую сукню Iрини для прийому в англiйської королеви.

Дiвчата знали в усiх подробицях подiю, коли Iрина була запрошена на прийом до Її Величностi Єлизавети II, але час вiд часу випитували новi подробицi. «Коли менi буде рокiв так з дев’яносто, — смiялася Iрина, — це лаконiчне оповiдання перетвориться у пишну розлогу повiсть з багатьма деталями».

Вiзит до Єлизавети II трапився у життi Iрини, коли вона виграла «Конкурс однiєї сукнi», який проводив у країнах Європи Концерн британської моди. Iрина, ставши переможницею в Українi, отримала можливiсть вiдвiдати Велику Британiю. На прийом до англiйської королеви одягнула сукню зi своєї останньої колекцiї. По низу спiдницi з синього шовку широкою каймою стояла вишита зеленими нитками соковита кукурудза. Здалеку сукня привертала увагу хiба досконалим кроєм. Але справжнiй ефект справляла на вiдстанi витягнутої руки деталями та нюансами ефектної вишивки стебел, листя i качанiв кукурудзи у скручених спiралями сховках. Сукню доповнювала група пiдтримки — ефектна сумочка та парадовий капелюшок, якi вже давно чекали виходу у свiт. Їх Iрина придбала у панi Зонi з площi Ринок, яка запевняла, що i торбинка, i капелюшок «королiвської кровi». Iрина не сперечалася.

Панi Зоня на пiдтвердження своїх слiв демонструвала лейбл на шовкових нутрощах сумочки: вишита золотом корона та надпис treation Royale. Однак купити це вiнтажне диво Iрину переконав не цей промовистий аргумент. Вона прийшла у захоплення вiд застiбки. Це був мельхiоровий (панi Зоня запевняла, що срiбний) масивний пуп’янок квiтки, подiбний на корону, який вивершував ажурну металеву планку у верхнiй частинi торбинки. Пару до бiлої торбинки склав молочного кольору капелюшок з вуалькою та букетиком штучних маргариток. Образ довершили вив’язанi львiвською майстринею Олею ажурнi короткi рукавички. Компанiю речам-аристократам склали двi живi маргаритки, зiрванi на виходi з готелю «Шерлок Холмс» на Бейкер-стрiт, де українська дизайнерка жила у номерi за 155 фунтiв стерлiнгiв за добу. Маргаритки з тоненькими, але мiцними, як цвяшки, стеблами Iрина встромила у дiрочки у мочках вух.

На прийомi, який вiдбувався на галявинцi перед Букiнгемським палацом, пiсля третьої чашки чаю з вершками до Iрини пiдiйшла Вiв’єн Вествуд. Волосся руде, як апельсин. Забагато пудри, вiд чого зморшки зробилися ще помiтнiшими. Лаконiчного крою сукня, яка однаково доречно виглядала б i у палацi, i у халупi. Обов’язковий для таких випадкiв капелюшок з рукавичками. А на ногах, як виклик, провокацiя i пiдтвердження репутацiї бешкетницi — вовнянi постоли на пiдборах, ручної роботи, перехопленi шкiряними шнурами на литцi.

Незрiвнянна Вiв’єн! Улюблений дизайнер, кумир студентських рокiв, бунтар у царинi моди, справдi вiльна людина… Iрина не могла прийти до тями. Будь-яку згадку про Вiв’єн Iрина шукала двадцять п’ять рокiв тому у польських журналах, на ура сприймала усi iдеї та сумнiвнi вибрики цiєї тодi вже зрiлої жiнки, яка започаткувала новий напрям у молодiжнiй модi. А тепер вона стояла на вiдстанi двох крокiв i усмiхалася Iринi.

— Я голосувала за вашу конкурсну сукню, — почула ошелешена Iрина голос свого кумира. — У нiй витримано точне спiввiдношення вишуканостi та кiчу. Нiщо нi над чим не бере гору. Повний паритет. Хоча iнколи i досконалi пропорцiї варто порушувати…

— А ти що? — Луїза забула деталi зустрiчi подруги зi своїм кумиром i прагнула подробиць.

— А я стою, мовчу, нiби язика проковтнула, — Iринi й тепер було не по собi вiд тої давньої розгубленостi. — Стiльки всього могла сказати їй, а мову вiдняло. Отямилася, коли вона вiдiйшла.

— А ти ще колись про маргаритки розказувала…

— Ви ж знаєте. Побачила вона мої маргаритки у вухах. «Я теж, — засмiялася, — так робила. Жодна iнша квiтка настiльки вдало не встромляється у дiрочку у вусi, як маргаритка». I вiдiйшла до Маккуїна. Вiн тодi ще був рожевий рудий грубасик, а не худорлявий блондин, як зараз. А я тодi вкотре переконалася: є якийсь вищий банк даних, до якого одночасно можуть пiдключатися рiзнi люди, спецiалiсти одного напряму. Можна вiдчути певну, дуже конкретну тенденцiю i колекцiї дизайнерiв у Лондонi та Києвi виявляться настiльки подiбними, нiби розробляли їх два дизайнери разом. Або однаково пожартувати, як в iсторiї з маргаритками у вусi… Збоку це виглядатиме як плагiат або пряме наслiдування, але майстри рiвня Вествуд розумiють: такi збiги можливi, вони йдуть вiд занурення у матерiал та вiд зацикленостi на улюбленiй справi.

— Цiкаво, чи була тодi на Вествуд бiлизна? — обiзвалася Луїза.

— Звiсно, що була, — запевнила Iрина. — Вествуд не повторюється.

— Ви про що? — не зрозумiли Магда з Галею.

Їм пояснили: коли Вiв’єн стала скандальною зiркою британської моди, її запросили на прийом до королеви. У той час дизайнер випускала манекенниць на подiум у зухвало поєднаних речах рiзних напрямiв, у стилi рiзних епох, мiняла мiсцями акценти та утрирувала деталi. Особливо шокували атласнi бюстгалтери, одягнутi на вовнянi светри. У чому прийде у Букiнгемський палац королева епатажу? Це питання хвилювало багатьох. На диво, Вествуд нiчим не порушила вимог дрес-коду, виглядала, як аристократка. Але на нiй не було спiдньої бiлизни. Ця особливiсть її костюму стала вiдома журналiстам. Вiв’єн подбала про те, аби пiкантна подробиця туалету не залишилася таємницею. Преса намагалася зробити з цього скандал. Єлизавета II по-королiвськи навiть не звернула на це уваги.

…За розмовами доїхали до базару i ледве знайшли мiсце, де припаркуватися. Людський мурашник хаотично рухався уздовж рядiв з одягом, взуттям, iграшками, ковдрами, килимками, рушниками… Товар був скиданий горами на розкладачках та фанерних збiрних столах, накритих цератами*. Лише деякi речi акуратно висiли на простеньких кронштейнах, встановлених просто на землi.

Серед продавцiв i покупцiв переважали жiнки — порпалися у лахах*, немов кури у смiттi, мiряли штани, одягаючи їх пiд спiдницями. Нiхто нi на кого не звертав уваги, усiх цiкавили лише речi. Натовп був напрочуд рiзношерсним: блякло вдягнутi бабусi з торбинками Boss у руках, молодi мами з нетерплячими малюками у вiзочках, яскравi дiвчата у дорогому взуттi на недоречних тут шпильках, хлопцi-пiдлiтки у футболках навирiст…

— Нам — туди! — Iрина, як полководець, показала рукою напрямок i рушила першою. Принишклi подруги потягнулися за нею. Вони вже шкодували, що приїхали сюди. Iрина байдужо оминула кiлька живописних розвалiв, не збавивши темпу. «Тут непотрiб. Тут дорого». Впевнено вела до дальнiх розкладачок. За ними виявився ряд крамничок, схожих на металевi гаражi. В одному з таких ангарiв зробили першу зупинку.

— Привiт, Свiтлано, — привiталася Iрина iз засмаглою, немов циганка, молодицею. — Чим потiшиш?

— Здрасьтi! Якби ти зателефонувала не вчора, а трохи ранiше, я бiльше б вiдклала для тебе, — смаглявка витягнула пластикову торбу з хустками та шаликами. — Але дещо є. «Стелла Маккартнi». Бачиш, написано? I ще, як же ж воно? — «Макс Мара»!

— Подивимося.

Iрина поставила великий цупкий* пакет на стiл, висипала вмiст перед подругами — на столi виросла купа шовку, батисту, органзи, батику…

— Тепер усе складаємо назад. Те, що сподобалось — убiк, — проiнструктувала вона. — Налiтай!

— Дивись, на хустцi назва фiрми зрiзана, — показала їй Луїза молочний однотонний шалик з натурального шовку.

— Тут усе нове, з Нiмеччини. Некондицiя або остання рiч з партiї. А лейбл з назвою фiрми зрiзають у крамницях, коли списують товар. Щоб не «опускати» марку, не робити їй антирекламу, — пояснила Iрина. — Найменший дефект — це вже невiдповiднiсть рiвню фiрми. Рiч вiдкидають у спецiальний кошик, попередньо знищивши згадку про iм’я. Стоп, що за хустка тепла промайнула?

Розгорнула вовняний квадрат.

— Моїй тiтцi Улi. Скiльки вона?

— За п’ять забирай. Не сезон, — вiдгукнулася смаглявка.

За п’ять? — не зрозумiв нiхто. Доларiв? Євро?

— Гривень, — пояснила Iрина. — Ну чого стоїте, як засватанi?

З цього моменту персональнi купки почали рости на очах.

— Що твiй малий? — Iрина виявилася обiзнаною у приватних справах продавця.

— А, не питай! — Свiтлана шукала щось на полицях. — Не хоче на музику ходити — i край. Каже, що йому цiкаво на карате. А я йому: ходитимеш i туди, i туди. I ще на англiйську запишу. Потiм сам подякує. Менi б освiту, я б уже знаєш де була?… Тобi парео ще потрiбнi? Свiжi мiшки розпакувала з такими дивними парео… Дуже дивними… Коротше, для тебе.

Через пiвгодини Галя, Луїза та Магда пакували у торби свої покупки, по три-чотири на кожну: хустки, шалики, парео. Гаманець кожної схуд гривень на тридцять. Iрина набрала найбiльше, у тому числi оберемок рiзнокольорових прозорих хусток, якi вже давно вийшли з моди… Для чого? «Один задум виник. Ще трохи з цiєю iдеєю походжу, коли остаточно визрiє, розкажу».

На прощання Галя здивувала несподiваним повiдомленням, звернувшись до продавця:

— Свiтлано, я журналiст, готую репортаж про ринки секонд-хенду. Чи дозволите, щоб у вас тут завтра попрацював наш фотокореспондент?… А я маю до вас кiлька запитань…

— Я так i знала, — Iрина зробила продавцевi прощальне «па!» у повiтрi. — Доганяй, Галю. А ти що скажеш, Луїзо?

Вони йшли до машини, залишивши подругу домовлятися про iнтерв’ю.

— У мене теж одна iдея виникла… Уяви. Знiмаємо сюжет. Я одягаюся у подiбнiй крамничцi лише на сто гривень. «Який жах!», — спостерiгають за мною телеглядачi — тi, що естети та сноби. Але канал не перемикають. Цiкаво ж, що з того вийде. А потiм йду у дорогий бутiк, i запаковуюсь там на п’ять тисяч зелених. «Яке неподобство! Яке марнотратство!» — коментують перед телеекранами пересiчнi пенсiонери. Але теж з цiкавiстю дивляться, як хтось грошi на вiтер викидає. У фiналi демонструю два варiанти, порiвняйте, мовляв. Жодних коментарiв, просто можливiсть порiвняти та з’ясувати, чи є разюча вiдмiннiсть. Мiй дешевий комплект буде не гiршим за дорогий, а, може, й привабливiшим. Наочно доведу глядачам, що стиль — це перш за все iдея i свобода вiд стереотипiв, а не наявнiсть грошей. З грошима хiба повна нездара виглядатиме сiро…

— Хто тут щось має проти сiрого? — наздогнала подруг Галя, «сiра миша», як на сьогоднiшнi, ховаючи у шкiряну сумочку на поясi записник з номером Свiтланиного телефону.

— То були б не ви, якби пiшли на справу просто як жiнки. Завжди про роботу думають! Трудоголiки нещаснi, — пробуркотiла Iрина. — Добре, набирайтеся вражень. Тепер до Кузьмiвни!

Кузьмiвна — господиня магазину, вздовж якого на кронштейнах висiли сорочки, спiдницi, куртки, пальта, а посеред зали стояло кiлька дитячих манежикiв, заповнених торбами та ременями.

— У мене товар класу люкс, — з почуттям власної гiдностi повiдомила Кузьмiвна. — Допомогти, панi Iрино?

— Дякую, — вiдмовилася Iрина i кивком голови, як головнокомандувач операцiї, дала напрямок пошуку. Сама теж направилася до вiшакiв. Побачила щось. Озирнулася до дiвчат:

— Луїзо, спочатку тут подивися…

Луїза слухняно пiшла вздовж кронштейну, перебираючи речi. У її руках опинилася пишна спiдничка до колiна з бiлим графiчним малюнком на чорному тлi: немов вирiзанi з паперу силуети дерев, коней, карет i панянок у сукнях на кринолiнах.

— 38-й розмiр! Мiй!

— Це з дорогих речей, — невiдомо звiдки виникла поруч Кузьмiвна. — Сорок п’ять гривень коштує.

…Через три години, що пролетiли як одна, подруги сидiли у кав’ярнi i перебирали враження цього дивного дня. По дорогих бутiках, всупереч попереднiх планiв, вирiшили пройтися iншим разом. Для чого лiпити весь сир в один вареник? Двi останнi години Магда просидiла у машинi з книжкою в руках. «Краще б я книдлi* за той час зробила, чекала б вас вдома з обiдом», — беззлобно бубонiла вона.

Iз запланованого нiчого здiйснити не вдалося, окрiм купiвлi спiднички для Луїзи. Йшли за одним, а знайшли iнше, i дуже з тих несподiванок втiшилися.

— Правильний шопiнг — спонтанний шопiнг, — розмiрковувала вголос Iрина. — Що може бути приємнiшим вiд неочiкуваної покупки? Краще не витрачати час у марних пошуках запланованого, а придбати рiч, яка несподiвано припала до душi.

Нiхто й не сперечався.

Iрина накупила оберемок речей та заготовки для одягу та iнтер’єрiв — i собi, i для колекцiї «Вiнтаж», над якою зараз працювала, i для своїх клiєнток. Галя набрала дев’ять кiлограмiв англiйських та нiмецьких книжок. В однiй з крамниць, де товар продавали на вагу, по дванадцять гривень за кiлограм, купила Брема Стокера, Голдiнга, кiлька жiночих романiв i дитячих книжок, заплативши за всю цю розкiш сто вiсiм гривень. Зробила кiлька нотаток у своєму записнику для майбутнього репортажу. Магдi, поки вона вiдсиджувалася у машинi, як поцiновувачцi дерева купили чудернацьке рiзьблене яблуко («Iгорю сподобається, — прокоментувала Магда, побачивши його. — Воно, мабуть, з яблунi зроблене»), керамiчних ангеликiв («Зроблю композицiю на вiкно», — пообiцяла вона) i тканий килимок невiдомого походження. А Луїзi припала до душi смiшна негарна лялька з тканевою етикеткою «hand madе». «Яке чудо!», — задоволено повторювала Луїза, промацуючи ручки-нiжки, наповненi крупою.

Яблуко Iрина подарувала Магдi зi словами: «Нагорода за терплячiсть». Воно було розмiром з натуральне, але неправильної форми. Схоже на золотий ранет, шершаве, помережане малюнком старого дерева. На верхiвцi була колись якась деталь — швидше за усе гiлочка або листочок. Зараз з макiвки яблука стирчав тупий уламок зi згладженими краями. Коштувало яблуко 21 гривню. Магда не випускала його з рук, дивувалася — нiби проста рiч, i водночас — не проста. Спецiально зiстарений «новодєл»? Нiби хтось пройшовся щiткою з металевим ворсом по дереву, оголив та вивiв на поверхню твердiшi прошарки. А, може, це стара рiч, що вiдносно добре збереглася?

Луїза не могла натiшитися своєю спiдничкою, яку вже встигла назвати «Бiла панi». Пообiцяла, що одягне її на програму про привиди Пiдгорецького, Олеського та Золочiвського замкiв. До спiднички пiдiйде улюблена блузка з високим комiром у готичному стилi та чобiтки на шпильках.

— Тему про привиди сьогоднi придумала? — поцiкавилася Галя.

Вона брала участь у розмовi, водночас гортаючи щойно куплений журнал. При найменшiй нагодi купувала журнали i порiвнювала зi своїм. Часом такими вузькопрофiльними цiкавилася, що важко було зрозумiти логiку вибору.

— Спiдничку побачила — i клац! — пiднесено вiдгукнулася Луїза. — Нiби щось увiмкнулося. Згадала, що давно хотiла зробити передачу про таємницi наших замкiв. Тепер зроблю. Уявляєте, як iнодi теми народжуються? «Когда б вы знали, из какого сора растут цветы, не ведая стыда!»

— Ото дурня! Вибач, Луїзо, це не до тебе. Ви лише послухайте, — Галя тицьнула пальцем у розгорнуту сторiнку. — Йдеться про шопiнг з точки зору рiзних вiкових категорiй. На що звертає увагу жiнка у крамницях? Що купує? Шiстнадцятирiчна. Та, якiй двадцять. Двадцять п’ять. За тридцять. Трохи за сорок. Добре за сорок. Далi — лише одна категорiя: жiнка без вiку.

— I що там про нас?

— Власне! Нас має цiкавити зараз постiльна бiлизна на посаг* для дорослих доньок. Памперси для онукiв. Продукти харчування та напої, кориснi для усiєї родини. Миючi засоби для чищення раковин та унiтазiв. Лiкарськi препарати, у тому числi вiд закрепiв. I, нарештi, косметика, яка приховала б усi цi турботи. Як вам список?

— Це гумористична стаття?

— Цiлком серйозна, хоча й з претензiєю на почуття гумору.

— Бiдний автор… А, може, просто занадто молодий.

— До речi, хочу купити шовкову постiль, — собi i Соньцi. Наразi не на посаг. Нiколи на шовкових простирадлах не спала, — Iрина долила собi зеленого чаю з фаянсового заварничка. — А кажуть, якщо на подушцi у шовковiй наволочцi спати, зранку слiдiв на обличчi не буде. Ну, таких, знаєте, тимчасових зморшок-зiм’ятостей, якi тримаються годину-другу.

Магда покликала офiцiанта, замовила ще горнятко горiхового капучiно, знову взяла яблуко до рук, покрутила, i воно розпалося на двi половинки.

— Ой, зламала! — налякалася Магда. — А нi, не зламала. Воно iз сюрпризом! Подивiться.

Приставила двi напiвсфери одну до одної, повернула обидвi зустрiчним рухом. Ледь помiтнi виступи зайшли у пази, яблуко знову стало цiлим. Стик загубився серед рiвчакiв, розводiв i нерiвностей, якi повторювали природний малюнок дерева. Магдi довелося знову добряче покрутити яблуко у руках, перш нiж знайшла положення, в якому воно знову розпалося надвоє. Усерединi яблуко виявилося помiтно попсутим часом: дерево мiсцями поточив шашель, але серцевина зберегла залишки вiртуозної роботи — дрiбненькi чарунки* iз зернятками, вирiзаними рукою майстра.

Галина мобiлка на столi подала голос.

— Так, Вiтюсь… Ви що, вже повернулися? А-а… А-а… Можу… Добре… Заїжджай. Ми знаєш, де? Де ми є, дiвчата?

Пояснила за допомогою подруг, куди пiд’їхати. «Батько їм дозволяє машину брати, в обох довiренiсть є», — пояснила подругам.

— Вiдразу видно, що ти з сином розмовляла, — Магда сховала яблуко у солом’яно-гобеленову торбинку. — Як з сином, то «Вiтюся», як з чоловiком, то «Вiктор». А ти спробуй старшого назвати Вiтюсею, побачиш, який буде ефект…

9 Сонька

Тiтка Уля померла увi снi. Сидячи у своєму крiслi пiд улюбленим картатим пледом. До неї щосереди та щосуботи приходила дiвчина, помiчниця по хатньому господарству. Вона й побачила її першою, вiдiмкнувши дверi своїм ключем, i вiдразу зателефонувала до Iрини.

На поминках сусiди та друзi тiтки говорили про те, як Уляна вмiла знаходити радiсть у буденних речах та подiях, як дивувала своїм оптимiзмом у найскладнiших ситуацiях. Коли ноги перестали слухатися, вона навчилася давати собi раду* без нiг. Навiть пiдлогу мила, прала та пекла. Найдавнiша її подруга тiтка Марина згадала за поминальним столом давню iсторiю, як колись, дуже давно, коли Уляна мала гарну впевнену ходу, i її чоловiк ще був живий, вона привела додому бомжа. «Хто це?» — здивувався чоловiк. А Уляна: «Людина. А на дворi мороз — аж у носi липне». Постелила гостевi спати на кухнi на пiдлозi, бо бiльше не було де, запитала: «Їсти хочеш?» А той: «Менi б випити»… Що робити? Дiстала пляшку горiлки й налила.

…Через кiлька днiв пiсля похорону Iрина зателефонувала до Магди. Попросила поїхати з нею на тiтчину квартиру. Стася, дiвчина-студентка, що помагала тiтцi по господарцi, була у вiд’їздi, сказала по телефону, що через два тижнi повернеться i вiддасть ключi. Треба було попiдливати тiтчинi улюбленi вазони з азалiями та королiвською бегонiєю.

Разом iз сутiнками на мiсто опустився дощ — спочатку лише дрiбно сiяв, а далi вперiщив несамовито. На сходовому майданчику бiля самих дверей до помешкання Iрина зупинилася, струшуючи воду з парасолi. Десь ледь чутно нявкнуло кошеня. Тiтка мешкала у старому будинку з високими стелями та грубими стiнами з надiйною звукоiзоляцiєю. Прислухалися, зазираючи у пролiт сходiв, де ж воно щойно нявчало?… Але кошеня не давалося чути.

Вiдчинили дверi, у нiс вдарив незнайомий теплувато-нудотний запах. Увiмкнули свiтло, i перше, що побачили — купку закривавлених простирадл на пiдлозi. На них зiжмаканий чорний пакет для смiття. Вiн рухався.

Магда перелякано зойкнула. Iрина зробилася блiда як папiр, серце закалаталося у горлi. Вона посунула парасолею край пакету вбiк. У целофановому кульку часто-часто дихав живий комочок. Дитина. У плямах свiжої кровi та чогось бiлого, схожого на пiну. Немовля трусилося, як слiпе кошеня, водило тонесенькими рученятами у повiтрi, нiби намагалося щось упiймати розчепiреними пальчиками-сiрничками.

Магда отямилася першою. Кинулася до дитини, з черевця якої тягнулася довга неперев’язана пуповина зi зморщеною здутою кулькою на кiнцi. Маля — це була дiвчинка — вiд дотику холодних рук скривилося й запищало.

— Iрино! Де тут щось чисте? Простирадла чи рушники?

Iрина не вiдповiла — вона зазирала углиб кiмнати:

— Хто тут?

При свiтлi вуличних лiхтарiв у кiмнатi важко було щось роздивитися. Спочатку побачила блискучу сумку з каскадом блискавок та ланцюжкiв. А потiм переляканi очi — як її? — вона забула, як звали дiвчину, що прибирала у тiтчинiй квартирi. Дiвчина стояла у плащi, притискала до грудей свою торбу.

— Стася! — Iрина згадала iм’я. — Це ти?!

— Я благаю вас, вiдпустiть мене! — гаряче зашепотiла дiвчина. — Воно недоношене. Майже викидень. Все одно помре.

— Най тя шляк трафить*! Що за фiгня!! Ти де, Магдо?

Магда тим часом витягала з шухляди чистi рушники.

— Де зеленка? Де перекис водню? — крикнула вона.

Їй теж нiхто не вiдповiв. Iрина тим часом намагалася зупинити Стасю, яка по кроку просувалася до дверей.

— Випустiть мене! — просила вона. — Або хочете? — залишiть на кiлька хвилин. Зараз усе буде чисто, нiби нiчого й не було. Я заберуся з усiм цим, — вона копнула ногою простирадла та пакети на пiдлозi.

Iрина озирнулася у пошуках слухавки радiотелефону.

— Де телефон?

— Не треба! — вчепилася в її руку Стася. — Не треба мiлiцiю! Мене тато вб’є. Нiхто в селi не знає… З гуртожитку на лiто не виїхала, працюю, кому яке дiло… А воно й не видно було. Нiхто не здогадувався…

— Та почекай же! Треба викликати швидку — тобi i дитинi потрiбна медична допомога. А далi роби, що хочеш.

— Не треба! Менi лiкарi не потрiбнi, зi мною усе гаразд. А воно i так не житиме. Вiдпустiть! — знову повторила Стася.

— Усе з тобою, дiвко, зрозумiло. Магдо, де ти є, в чорта Бога душу мать?!!

Магда стояла бiля кухонного столу, закусивши нижню губу. Вона вiдкрила пляшечку з йодом та пляшечку з перекисом водню, накрутила ватку на сiрник i поклала його поруч з коротким уривком грубої нитки.

— Що ти робиш? — Iрина була готова заплакати.

Магда не вiдповiла — мовчки розвила немовля, пiдклавши пiд нього складений удвiчi махровий рушник. Коли вона встигла приготуватися до цих манiпуляцiй?… Обережно занурила дратву* у зеленку, витягнула i, подумавши, вiдклала вбiк. Знову сповила маленьке i нiжно притиснула до себе.

У передпокої рипнули дверi. Iрина смикнулася було навздогiн, але махнула рукою: втекла Стася! Що тепер, наздоганяти? Тягнути назад?

— Iрино! — Магда трималася дiловито. — Ти маєш телефон Андрiя?

— Якого Андрiя?

— Твого. Андрiя Степановича. Ти чуєш мене? Дай менi мобiлку Андрiя.

Iрина мовчки набрала якийсь номер, сказала:

— Сонько, дай номер мобiльного тата… Твого… Потiм… Давай швидко.

За кiлька секунд Магда вже говорила по телефону. Голос її звучав на диво спокiйно й переконливо:

— Андрiю, це Магда. Де ти є? Чергуєш?… Можеш зараз приїхати до тiтки Улi на квартиру?… Просто зараз, тобто негайно. Дуже треба. Дякую, Андрiю.

На неї мовчки дивилася подруга. А Магда вже набирала телефон свого чоловiка…

Через двадцять хвилин Андрiй у плащi, накинутому на бiлий халат, гаряче переконував Магду в тому, що її план — повна бздура*. Вiн щойно влетiв у помешкання, залишивши бiля пiд’їзду таксi та попередивши водiя: «Почекайте, зараз назад поїдемо». Затримав на секунду погляд на Iринi, глянув на немовля у рушнику…

— Ну?

Магда пояснила, почавши з кiнця. Мовляв, це навiть добре, що ти чергуєш. Iнакше б було набагато складнiше. А тепер усе буде добре.

— Давай спокiйно i лише факти, — Андрiй сiв. — Що сталося?

— Стася, дiвчина, яка тут прибирала останнiм часом, народила дитину i викинула б її на смiтник, якби не ми з Iриною. Ми прийшли не вчасно. Тобто, навпаки, дуже вчасно. Якби ми на хвилину-двi затрималися…

— Де вона, ця дiвчина?

— Була тут. Мабуть, втекла.

Андрiй мовчав, i Магда заговорила впевненiше:

— Ти зараз спокiйно їдеш на роботу. А мiй Iгор — вiн зараз буде тут — завезе мене з дитиною до тебе у вiддiлення. Я скажу, що народила вдома…

З рушника почулося слабеньке нявчання. Магда судомно втягнула повiтря i заговорила швидше.

— …народила вдома, бо не довiряю лiкарям. Чи дотримуюсь якогось там вчення. Зараз щось придумаю, по дорозi, це не суттєво. Мене нiхто не дивитиметься, крiм чергового лiкаря, того, хто приймав i оформлював мене у пологовому будинку. А черговий — ти.

— Ти здурiла, Магдо! — вихопилося в Андрiя.

— …Магдо, ти здурiла! — повторив через кiлька хвилин її чоловiк.

Вона мовчки дивилася на чоловiкiв, притискаючи до себе згорток з дитиною.

— Дай сюди, — Андрiй спробував забрати дитину.

Магда вiдвела його руку.

— Подивлюся, — уже спокiйнiше попросив Андрiй. — Як лiкар подивлюся.

— Було б краще, якби це маля померло у кульку для смiття на звалищi? — голос Магди нарештi затремтiв.

Iрина мовчала, спершись спиною до стiни.

— Або якби ми пiдняли ґвалт*, зателефонували куди треба, зробили усе за правилами — i Стася залишила б дитину у лiкарнi?… Так було б правильно? Вона її не хоче, я хочу. Якi проблеми?

— Андрiю… — нарештi подала голос Iрина. — Зроби щось.

— Сяду з вами, з бабами, — сказав Андрiй, вдарив себе по колiнах долонями i встав зi стiльця.

Жiнки несподiвано усмiхнулися: так комiчно виглядало поєднання його слiв iз дiями.

Андрiй оглянув дитину та проiнструктував Магду, що робити, що казати. I злетiв сходами вниз до таксi. Трохи згодом, коли дощ почав вщухати, вiд пiд’їзду вiд’їхала друга машина — Iгор вiз у пологове вiддiлення дружину з дитиною. Магда всю дорогу молила Бога про допомогу здiйснити те, що вже здiйснилося в її уявi.

З приймального вiддiлення дiвчинку забрали до реанiмацiї новонароджених. Черговий лiкар Андрiй Степанович дуже переконливо зiграв праведний гнiв:

— Що за пошесть iдiотська — народжувати вдома! Ти що, — тут до всiх пацiєнток казали «ти», — хочеш дитину втратити?! Хто приймав пологи? Чоловiк? Вiн що, лiкар? Зовсiм подурiли! Давай в оглядову. Маруся, — повернувся до молоденької помiчницi, — подивися, що там у першiй палатi, чи нема кровотечi. Я тут сам…

Магду потримали у лiкарнi три днi — дитина виявилася доношеною i здоровою. Магда вiдмовилася вiд оглядiв, сказала, що за релiгiйними переконаннями — вiра не дозволяє. «Один лiкар вже дивився — досить… Я — з Вiсникiв третього дня. Яка секта! Це Товариство духовних братiв i сестер». Цiй маячнi чомусь повiрили, а швидше, авторитет головного лiкаря, який вiв цю пацiєнтку, не залишав жодних запитань у цiй нестандартнiй ситуацiї. Дiвчинi-санiтарцi, яка оформляла медичну картку, Магда сказала, що їй 35 рокiв. «Паспорта з собою не маю, чоловiк завтра привезе, не до того було». Якби обман згодом виплив, Магда б знизала плечима, мовляв, медсестра щось наплутала або не дочула. Але i ця хитрiсть пройшла не помiченою.

…«Усе буде добре, Андрiю, я знаю, вiдчуваю. От побачиш», — переконувала вона того дощового вечора колишнього чоловiка своєї подруги, акушера-гiнеколога Андрiя Степановича. — «Афера чистої води!» — запевнив вiн її.

Афера вдалася.

На початку вересня Магда з дiвчинкою вже були вдома, у «Зубрiвцi». Назвали дiвчинку Сонькою — це iм’я витягнули з пам’ятi, як дорогу релiквiю з шухляди. Воно чекало-чекало й дочекалося свого часу.

…З 27-ми рокiв Магда лiкувалася вiд безплiддя. Їй ставили один дiагноз, другий, щось знаходили пiдозрiле у Iгоря, потiм вирiшували, що причина не у ньому. Яке тiльки лiкування не пробували, до чого лише не вдавалися — усе марно. Надiю вона втратила пiсля чергового екстракорпорального заплiднення. Невдалого, як i два попереднiх. Дитина i у пробiрцi не хотiла зароджуватися.

Точного дiагнозу нiхто так i не поставив. Андрiй, той самий Андрiй Степанович, тодi ще чоловiк Iрини, знайомив Куричiв з фахiвцями, приводив їх на прийоми до лiкарiв. Спецiалiсти бралися за справу, починали усе спочатку: обстежували Магду, Iгоря, ставили попереднi дiагнози пiд знаком питання, вiдмовлялися, зупинялися на iнших дiагнозах, призначали лiкування, але через деякий час змушенi були визнавати поразку.

I Магда закрила цю тему, припинила стукати у зачиненi дверi, намагалася бути щасливою тим, що дала їй доля. Це майже вдалося. Вона навiть перестала згадувати iмена, якi колись придумала для майбутнiх дiтей.

Але її Сонька таки мала народитися.

…Знайомим сказали, що про вагiтнiсть Магди мовчали, бо боялися вректи. Знайомi подивувалися, поговорили про новину i заспокоїлися.

Якось Iрина, згадавши той дощовий вечiр, коли народилася Сонька, запитала подругу:

— Магдо, чому ти тодi була такою спокiйною?

— Не знаю, — Магда одразу зрозумiла, про що йдеться. — Голова працювала чiтко, як нiколи. Без панiки, без розгубленостi. Немов хтось вiв, пiдказував: спочатку зроби це, потiм те, а цього робити не варто…

— А якби того дня ти зi мною не поїхала на квартиру до тiтки?…

— Iрино, того дня саме я з тобою мала поїхати. Так мало статися. Ти що, досi не зрозумiла?… А от що менi справдi не зрозумiло: чому ти тодi так лаялася. Нiколи не чула вiд тебе таких слiв.

— Непритаманна для даного iндивiдуума реакцiя на стрес, — пояснила подруга. — Сама вiд себе не чекала. А у тебе виявилася, навпаки, притаманна реакцiя… Я нiколи ранiше не подумала б, що ти у такiй ситуацiї зможеш настiльки впевнено дiяти. Виявляється, я тебе ще не знаю як слiд…

— Я сама себе ще як слiд не знаю! — усмiхнулася Магда.

10 Галя. Зупинка за вимогою

Найчастiше снилися виробничi сни: дiя вiдбувалася у редакцiї, дiючими особами були колеги. Одного разу навiть приснився еротичний сон з Єрохiним у головнiй ролi.

Збираючись на роботу, Галя не вiдчувала, що вiдпочила. Робота знову розрослася до загрозливих меж — вiд сну до сну. Це почало нагадувати газетний перiод в її життi, коли вона поверталася додому спустошена, залишки повiтряної кульки на асфальтi, розчавленi чужими пiдошвами. Хотiлося лише одного — полежати у гарячiй ваннi з книжкою у руцi i лягти спати. Бiльше нiчого. Особливо лякало те, що усе це було пройденою темою

…Тiкає вiд чогось уночi бездорiжжям. Раптом — аж вiд серця вiдлягло — серед поля бачить вогнище та людей, що сидять навколо. Швидше до них, у їхнє рятiвне коло. Тi дивляться: хто така? Звiдки? Вона розповiдає, що зустрiла на дорозi дивного чоловiка, почала до нього приглядатися i вiн стер рукою риси свого обличчя: брови, очi, нiс, губи…

Люди бiля вогню слухають її без жодних емоцiй.

— Просто взяв i провiв долонею по обличчю, — не може заспокоїтися вона. — I обличчя перетворилося на яйце.

— Ось так? — запитав хтось.

I вони, усi до одного пiдняли руки i провели по своїх обличчях так, як це зробив той незнайомець…

Прокинулася серед ночi iз задубiлими вiд холоду руками й ногами, не в силах поворухнутися. I до свiтанку думала про те, що її проблеми повертаються. Вона ж вибралася з колiї i опинилася у сусiднiй колiї, що пролягала паралельно до старої, такої самої ширини, такої самої глибини.

…Редакцiйний поверх, узятий в оренду, разюче вiдрiзнявся вiд iнших поверхiв старого видавництва. Усюди обдертi, не ремонтованi ще з радянських часiв стiни, трiщини на стелях, запорошенi, вкритi павутинням сходовi клiтини, убогi кiмнати вздовж погано освiтлених коридорiв. I раптом — чудо-поверх нiби з бiзнес-центру. Коли лiфт зупинявся на журнальному поверсi, новачок-вiдвiдувач завмирав на кiлька секунд, вражений рифленими кремовими стiнами, бежевими килимовими дорiжками, вiкном з жалюзi та кондицiонером, i особливо — скляною офiсною стiйкою навпроти виходу з лiфту, за якою усмiхнена дiвчина перед пласким монiтором комп’ютера запитувала: «Чи я можу вам допомогти?»

Ремонт поверху виявився найпростiшим досягненням з усiх тих, що вдалися Галi з її командою за останнi два роки. Вони в усьому встигали вскочити на пiднiжку останнього вагону. Цiни зростали їм навздогiн. Зараз було б безнадiйно щось започатковувати, навiть маючи такого надiйного партнера, як товариш Вiктора, який теж вклав грошi у новий медiа-проект.

Пiсля каскаду щасливих мiсяцiв, коли енергiя фонтанувала, а iдеї спалахували яскравими фейерверками, наступили буднi. Варто було пiти, нарештi, у вiдпустку. Злiтати з Вiктором та хлопцями до Єгипету — до Шарм-аль-Шейха чи Хургади, пожити у п’ятизiрковому готелi, де «усе включено», понiжитися, попiрнати з аквалангом у дивовижно прозоре море, познiмкувати пiдводним фотоапаратом зграйки синьо-жовтих рибок… Але як залишиш журнал?

Сьогоднi наприкiнцi робочого дня, вона вiдчувала себе настiльки втомленою, що навiть говорити не могла. Чи це були вибрики щитовидки? Хоча день виснажив не лише марудними клопотами, пов’язаними з рекламою та розповсюдженням, але й вдалими планами-знахiдками у наступний, вже новорiчний номер. Пересилила бажання викликати водiя, пiшла додому пiшки, в осiннiх сутiнках. Результат того вартував. Знала напевне: хвилин через двадцять свiт навколо знову набуде барв i запахiв, у людей з’являться вирази облич, а в головi розвидниться. Щось зненацька штрикнуло у вусi — вона аж збила крок, зупинилась. Закон гармонiї нагадав зрозумiлою їй мовою: «порушуєш», входиш у пiке, головне проходить крiзь пальцi, залишаючи у долонях дрiбнi пiщинки незначущостi та другорядностi.

Перше попередження. Як не зупинюся, буде «два». Завтра ж вiдкину усю марноту марнот, робитиму лише головне. Бiльше того — потiшу себе дрiбними радостями життя: пообiдаю поза редакцiєю, увечерi зателефоную дiвчатам, подивлюся нарештi «Ангел А» Люка Бессона, дочитаю закинутого Прохаська, одягну перед сном звабливу чорну нiчну сорочку (клаптик шифону з двома шнурочками на плечах та спинi, призначений швидше для виступу у стрип-барi). Iнакше — вухо зупинить. Або щось iнше.

Цей урок вона засвоїла в останнi мiсяцi роботи у газетi. Тодi теж хотiлося зупинки, бодай на два-три днi. Як саме вона розпорядилася б часом i свободою — невiдомо. Впевнена була в одному: я — вже не я, а втомлена загнана коняка, дайте менi лише три днi, вiльних вiд зобов’язань, i я знову стану собою.

Рятувального тайм-ауту нiхто не давав. А узяти самiй не вистачало рiшучостi або вигадливостi. Маховик зайнятостi набирав швидкостi. Куди бiльше? Виявляється було куди. Нiби хтось ставив експеримент на витривалiсть i визначення меж можливостей людини. Вона мрiяла: добре, не зараз, але через мiсяць вiзьму вiдпустку i нарештi вiддихаюся. Мiсяць минув, а у вiдпустку пiти не вдалося. Гаразд, погодилася вона, нехай через два тижнi. Вони пролетiли, як два днi. Добре, наприкiнцi наступного мiсяця… Але великi i дрiбнi справи чiплялися, як реп’яхи у собачий хвiст. Органiзм слабо подавав сигнали SOS.

I тут — стоп, машина. Повна зупинка.

За одну нiч «вибухнув» гострий отит. У вусi тягнуло, сiпало та штрикало нестримним болем. Пiвголови перетворилося на порожнечу, заповнену ватою. До потилицi, макiвки, за вухом було не доторкнутися. Наїжачена шкiра вiдштовхувала навiть наближення обережних пальцiв.

«Це ускладнення. Щось ви на ногах переносили», — зробив висновок лiкар. Що переносила? Накопичену втому, роздратованiсть вiд марнотратства часу — при такiй щiльнiй зайнятостi, що в туалет бiгла, коли вже годi було терпiти.

Не на три днi, а на три тижнi випала вона тодi з газетярського киплячого котла. Спочатку здавалося, що нестерпному болю, який краяв череп, не буде кiнця-краю. Коли стало трохи легше, однаково не давали спокою напади тягучого в’язкого гулу, що пульсував у хворому вусi. Нi сiсти тобi, нi лягти. Залишалося тiльки ходити, як звiрю у клiтцi, гойдаючи i присипляючи в собi цей сполоханий жах. Вiдволiкали нетривалi заняття, якi вона знаходила у трикiмнатному помешканнi на кожному кроцi. Приснула спецiальною рiдиною на поверхню дзеркала i натерла шматою до блиску. Зникли цяточки i плямки. Добре. На цiлу хвилину бiль вiдступив.

На шухлядi шафки для бiлизни ручка вiдлетiла. I чоловiк, i сини вже клеїли — i даремно. Їхнiй ремонт тримався до першого торкання. Висунула шухляду, роздивилася два шурупи, пази у деревi, конструкцiю ручки. Зрозумiло. Знайшла клей ПВА, вiдiрвала шматочок туалетного паперу, розклала усi складовi на столi, як хiрург свої iнструменти перед операцiєю. По краплi клею витиснула на шурупи, по краплi — в отвори ручки, запхала маленькi кусочки паперу у стики й спробувала обережно прикрутити.

Але викрутцi заважав стос столової бiлизни у шухлядi. Повитягувала складенi зверху скатертини, серветки, рушники. Кiлька обережних обертiв викруткою, i ручка сiла на мiсце. Тепер не рухати нiчого до завтра, аби клей взявся.

Погляд впав на край бабиної вишитої сорочки на самому сподi глибокої шухляди. Скiльки минуло по смертi бабусi? — Майже двадцять п’ять рокiв. А сорочка така, як була колись, кольори ниток не потьмянiли. Бабця вишила її, коли ще була дiвчиною. Замiж вона пiшла у шiстнадцять рокiв. То скiльки ж тiй сорочцi? Порахувала. Сорочка ця десь з 1928 року…

Галя скинула з себе фланелеву сорочку, трикотажну футболку з довгим рукавом, футболку з коротким рукавом — усi капустянi листочки одежини хворого. Комiрчик бабиної сорочки заледве зiйшовся на шиї — чи то фасон такий, чи то бабця була худенька, немов дитина. Нижня частина сорочки, пришита до верхньої, виявилася заширокою, мабуть, з розрахунку на вагiтнiсть. Розрiз на грудях глибокий, аби було зручно годувати дiтей. Дрiбнесенькi хрестики створюють досконалий орнамент на рукавах, горловинi та зап’ястях. На манжетах по двi петлi i жодного ґудзика — в них просувалися шнурок або тасьма. Защепила манжети однаковими тоненькими ґумками для стягування волосся. Подивилася на себе у велике дзеркало спальнi…

Де фотоапарат? Ось вiн, але що з того — батарейки у ньому сiли, вчора перевiряла. У футлярi звiдкись узялася ще одна пара акумуляторiв, як на диво, заряджених. Де ж тут, в апаратi, чорно-бiла функцiя? Рука легко, нiби знала дорогу, зробила кiлька впевнених ходiв. Уперше за два з половиною роки, вiдтодi як на день народження подарували це цифрове чудо i показали його можливостi, вдалося самостiйно вiднайти цю функцiю. Дотепер їй не вдавалося зробити жодного ускладненого фото — нi тобi сепiї, нi додаткових прикрас з фiгурними рамками, лише простi картинки, вiдбитки дiйсностi. Тепер розумний цифровик легко прийняв замовлення на чорно-бiлий варiант. Але як себе сфотографуєш без автоматичного селфтаймера? Рука не пiдвела. Кiлька немов би вiдпрацьованих досвiдом, а насправдi випадкових рухiв, й апарат готовий до зйомки. Галя майже не здивувалася, що усе вiдбувається нiби без її участi, вже знала, що затримки нi в чому не буде.

Поставила фотоапарат на пiдлогу, зазирнула у видошукач, побачила там паркет, край фiранок. Натиснула на ґудзик. На екранi засвiтилася цифра 10, почався зворотнiй вiдлiк секунд: 9, 8, 7… Перестрибнула через фотоапарат, лягла перед ним на вiдстанi пiвтора метри, поправила вишивку на руцi. Блимнув потрiйний спалах. Є.

Ну, що там вийшло?

Трохи вiдтято макiвку — треба було нижче голову пригнути. Трохи забагато пiдлоги у нижнiй частинi фото. Але вишита сорочка — в усiй красi. I погляд якийсь особливий. Трапляється ж таке: хвора, не намальована, вата у вусi (добре, що не видно), волосся не мите (лiкар не дозволяє), але усе це не помiтно. Головне — погляд. I бабина сорочка. Один з найкращих її портретiв.

Бiль увесь цей час про себе не нагадував, сховався, як слимак у хатку.

З тої тритижневої вимушеної вiдпустки вона вийшла з переконанням, що заганяти себе, розмахуючи батогом — грiх. Проти себе та своїх можливостей. Забагато робитимеш для iнших, забуваючи про себе, будеш покарана. А тому треба час вiд часу зупинятися для ревiзiї життєвих прiоритетiв, давати собi вiдповiдi на запитання: чи там я, де хочу? Хто зi мною? Що для мене важливо? Вiд чого варто вiдмовитися? I зробити нарештi те, на що часу нiбито не можеш знайти.

I ще один урок засвоїла вона тодi. Трапляються хвилини, коли на хвилi пiднесеного нетерпiння ти здатний на усе, i усе навколо тобi допомагає, навiть бездушний механiзм, навiть бiль, який вiдступає. Лише сам собi не зраджуй, тримайся висхiдного потоку i тобi вдасться неможливе. Як найкращий фотопортрет, зроблений пiд час виснажливої хвороби.

…Серед подруг лише Iрина мала талант — не набутий, а вiд природи — бути господарем собi i своєму часу. Тому й встигала багато. Луїзi це вмiння далося великими зусиллями та впертiстю, вона навчилася вiдсувати другорядне на потiм: «Якщо само не розсмокчеться, хай хоч визрiє. Згодом розберуся». Магда взагалi не страждала вiд проблеми «встигаю — не встигаю». Тим бiльше, що з появою Соньки, вона не спiзнилася з головним для себе i це стало для неї найпереконливiшим доказом її теорiї: «Не поспiшай, бо не встигнеш».

Iсторiя з вухом трапилася ще у часи роботи у газетi i залишила Галi настанови на майбутнє. I ось, вийшовши по спiралi на новий виток, Галя знову вiдчувала, як катастрофiчний брак часу накриває з головою. Знайшла собi новi лiки — пройтися пiшки у хорошому темпi i вiдновити життєвий тонус. Ось i тепер йшла своєю вулицею вже iншою людиною, милуючись кольорами жовтня, найкращого мiсяця у Львовi, та жадiбно втягуючи нiздрями гiркуватий аромат хризантем та мiцних товстоногих опенькiв (якi у мiстi опеньки? — а от пахне ж ними!). Захотiлося одягнути щось охристо-руде, теракотове, кольору перестиглої зеленi, аби бути у гармонiї з природою. «Де мiй картатий осiннiй костюм? — згадала Галина вже на пiдходi до свого пiд’їзду. — Завтра одягну його. Сплануємо остаточно новорiчний номер. I все, бiльше жодних планiв на день».

— Завтра їдемо на Шацькi озера, — напускним рiшучим тоном повiдомив Вiктор, вiдчинивши дверi, — Нас запрошують. На п’ятницю, суботу, недiлю. Хлопцi вже погодилися. Я правильно кажу? — крикнув убiк кiмнати синiв. — Ну чого ти дивишся, як Ленiн на буржуазiю?… Невже не можеш дозволити собi зайвий вихiдний? Ти редактор, чи хто? Вiзьмеш п’ятницю, раз на сто рокiв можеш один робочий день витратити на себе. Не помруть без тебе!

— Ми завтра новорiчний номер плануємо.

— Без тебе спланують.

— Без мене не спланують.

— Як менi це набридло! — несподiвано голосно вигукнув вiн, виходячи з себе.

Йому варто було зупинитися на цьому словi. Нехай було б «Набридло!», вона б зрозумiла. Але йому видалося цього замало i вiн додав iнше — того ж змiсту, але брутальне i зле. Шмагонув як батогом.

…Галя пiшла у лазничку, сiла на край ванни, хотiла заплакати i вкотре позаздрила тонкосльозим жiнкам. При першiй нагодi сльози на очах, помах вiй, i вже бiжать по щоках рятiвнi струмочки, пiсля яких настає полегшення, а нерiдко i розв’язання проблеми. А тут — тiльки сухий дряпучий ком у горлi.

Знову все не так. I на роботi, i вдома.

11 Магда. Яблуко-сюрприз

Її подруги просувалися угору, кожна своїми кар’єрними сходами. Високо ставили планки, смiливо експериментували, йшли на ризик, змiнювали усталений порядок речей, помилялися… А Магда за понад двадцять рокiв роботи у видавництвi, просунулася лише на одну сходинку — була рядовим редактором, стала ревiзiйним. Думки про кар’єрний рiст її не турбували. Їй подобалося те, що вона робить на своїй маленькiй дiлянцi, подобалося вiдповiдати за свою iндивiдуальну роботу, а бiльшого вона не потребувала.

Процес вдосконалення чужих текстiв нагадував їй генеральне прибирання у помешканнi. Обсяг роботи вiдразу впадав у вiчi. Достатньо було одного абзацу. Лише кiлька разiв їй до рук потрапляли машинописи, у яких рука не пiднiмалася поправити навiть помiтнi огрiхи, бо вони були привабливими та органiчними. Але зазвичай робота виглядала саме як ретельне прибирання.

Немов заходила у вишукану оселю чи у просту хату, прикидаючи: доведеться добряче попрацювати чи достатньо тiльки стерти порохи? I починала наводити лад.

Бiльшiсть авторiв не помiчали цих зусиль. Їм здавалося, що їхнi тексти i без коректора є впорядкованими. А те, що чиясь уважна рука виправляла авторськi ляпи: «балахон над лiжком» на «балдахiн», а «зала, заповнена вщент» на «зала, заповнена ущерть» — так це ж дрiбницi! Робота коректури. Кожному своє.

Рiдкiсний автор знаходив для коректора Магди Курич кiлька слiв щирої подяки, розумiючи, наскiльки зусилля цiєї жiнки покращили його текст.

Мабуть, її патологiчна безамбiцiйнiсть та схильнiсть задовольнятися малим брала початок вiд щасливого безхмарного дитинства. Друзi дивувалися її взаєморозумiнню з батьками та вiдкритостi дому, де гостям завжди були радi i намагалися перш за все нагодувати чи бодай напоїти чаєм з кизиловим варенням. Магда виросла не знаючи, що таке пиятики батька чи похмурий погляд матерi. У батькiвському домi не трималися заздрощi та злослiв’я, нiхто не пiдвищував голосу, не принижував iншого. Магдi не доводилося, як багатьом її ровесникам, обiцяти собi: «Я неодмiнно виберуся зi злиднiв та несправедливостi». Її влаштовувало те, що вона мала.

Можливо тому кар’єра її не цiкавила. Найважливiше вiдбувалося вдома. Вона забувала про роботу, заледве переступаючи порiг свого помешкання. Постiйне вдосконалення будинку у Зубрi було для неї таким же захоплюючим процесом, як для Iрини створення нової колекцiї одягу, як для Луїзи випуски її телепрограми, як для Галки герої її iнтерв’ю, газета, журнал… Результат творчих старань Магди призначався лише для своїх. Навiть бажання такого не виникало — винести це на загал. В усьому, що не стосувалося її дому, Магда була не творцем, а цiнителькою. Рiвних їй у справi оцiнювання не було. Вона пiдсвiдомо вiдчувала, у чому сила побаченого, почутого, прочитаного, але скiльки Галя не пропонувала: «Напиши своє враження вiд книги (фiльму, аудiоальбому, колекцiї, телепрограми), ти ж так цiкаво говориш…» — Магда лише смiялася. Її влаштовувало бути доброзичливим критиком та порадником у розмовах з подругами. Вона справляла враження жiнки, яку все влаштовує у життi. Однак насправдi в її душi встановилася гармонiя лише тепер, пiсля народження Соньки.

… Донька спала у вiзочку пiд яблунею, сповита у дитячий коцик та накрита зверху ще й тонким вовняним пледом. День був чудовий, якi нерiдко трапляються у Львовi в жовтнi — сонячний, у соковитих тонах стиглої осенi, з павутинням у прозорому повiтрi. Ще день-два i почнуться дощi. Сонька спатиме вдень уже не у саду, а на критiй верандi, пiд шурхiт дощових крапель по винограднiй лозi.

Сьогоднi у «Зубрiвцi» день вiдчинених дверей. Середа. «Фiалки щосереди». Днiв зустрiчi з дiвчатами нiхто не вiдмiняв.

В обiд приїхала Гурська, сусiдка по старiй квартирi. Напросилася на зустрiч — не терпiлося, мабуть, подивитися на Соньку. Зробила Магдi двозначний комплiмент: «Добре виглядаєш! Погладшала…» Розповiла, як святкували день народження чоловiка — з кiлькома милими сiмейними подробицями та дрiбними наївними вихваляннями свого господаря, якого вона ласкаво називала «мiй».

Минулого разу, коли Магда бачилася з Гурською, та запевняла, що подає заяву на розлучення iз «цiєю сволотою». Що сталося у перехiдний перiод вiд «цiєї сволоти» до «мого», не обговорювалося. Коливання вiд ненавистi до любовi у стосунках з чоловiком вiдбувалися у колишньої сусiдки у режимi маятника. Магда знала, що незабаром Гурська знову вибухне праведним гнiвом з приводу основної своєї життєвої турботи та теми для розмов — поведiнки чоловiка. А згодом, коли на сiмейному небосхилi вiдшумлять громовицi та проллється злива слiв, обвинувачень та образ, знову з-за хмар визирне сонечко. I розлючена дружина перетвориться на врiвноважену «половинку», яка раз у раз, iнодi абсолютно не до теми, згадуватиме у розмовах про те, як вдало пожартував чоловiк вранцi або який ремонт вiн ось-ось розпочинатиме у туалетi.

Йдучи, Гурська мало не зiштовхнулася у дверях iз Луїзою.

— Як шкода, що я не можу з вами залишитися! — щиро зiтхнула вона, не сумнiваючись у тому, що ця перспектива є бажаною не лише для неї. — Давно вже не бачила Галку, Iрину… Ще хтось буде? Потеревенили б… До речi, Луїзо, бачила програму про горб. Як дiтям виправляють усi цi викривлення хребта та сколiози. Зараз згадаю, на якому каналi…

Магда внутрiшньо зiщулилася вiд дубової делiкатностi Гурської.

Вираз обличчя Луїзи не змiнився, вiн мiг означати що завгодно, навiть стримане зацiкавлення.

— Це, мабуть, на Першому, — сказала вона, уважно вислухавши тираду Гурської, - у них хороша програма про здоров’я. Нещодавно показували, як позбавлятися таких вусiв, як у тебе. Кiлька сеансiв електроепiляцiї — i зайве волосся на обличчi немов рукою знiмає…

Уже бiля хвiртки, кинувши косий погляд убiк дому, Гурська впiвголоса зауважила Магдi:

— Луїза ще замiж не вийшла?… Та й куди їй! З таким характером…

«Ще раз почне напрошуватися у гостi — вiдшию», — пообiцяла собi Магда, направляючись до яблунi, аби глянути, чи спить Сонька. Викладеною пласким рiчковим каменем стежкою назустрiч їй йшла Луїза, яка свiтилася тихою усмiшкою. Побачила Магду i приклала вказiвний палець до губ, завернула подругу: усе добре, спить. Пiшли на веранду накривати стiл до чаю. З веранди добре було видно не лише вiзочок, але й краєчок розпашiлої Соньчиної щiчки.

— Ти її не занадто кутаєш?

— Нормально.

— Що це ти маєш? Невже «Наполеон»? Твiй?…

— Мiй. Позавчора спекла, поки Сонька спала. Iгорковi хлопцi з роботи приходили. А вони завжди замовляють: «Ми все принесемо, ти лише свiй «Наполеон» зроби». Серед чоловiкiв, я давно вже зауважила, ласунiв не менше, анiж серед жiнок. Я й для нас кусень врятувала. Але не знаю, чи варто пригощати. Вранцi випила кави зi шматочком i щось мене нудить. Заварний крем пiдступний, два-три днi i можна отруїтися. Я вже колись таку халепу мала.

— А де вiн був? Хiба не у холодильнику?

— Та у холодильнику, не мав би зiпсуватися.

— Дай скуштую, — Луїза вiдрiзала тоненький шматочок листкового пляцка, поклала до рота й примружилася вiд задоволення. — Смакота! Що ти вигадуєш? На стiл! Поглянь, що я принесла: справжню грузинську чурчхелу. Ти коли востаннє чурчхелу їла? Подивися. Якi горiшки мiцненькi! А який кожушок смачний! Знаєш як її роблять? Я колись у Тбiлiсi бачила. Фундук збирають на нитку, як намисто, а потiм занурюють у гарячий сироп з винограду i ще чогось там смачного. Заїхала на базар, побачила — i аж смак її у ротi вiдчула. «Справжня?» — запитую у продавця. «Абiжяєш, слюшiй!» — вiдповiдає.

— Грузин?

— Наш. Пожартував. А чурчхела справжня.

Накривали на стiл, витягуючи з шухляд найкращий посуд та найгарнiшi серветки. У «Зубрiвцi» речi не чекали особливого випадку та кращих часiв — спiлкувалися з людьми як не щодня, то хоча б щотижня.

Магда розповiдала Луїзi про Соньку, про те, який у неї характер впертий, яка вона розумна i як усе розумiє.

— Це не тiльки я та Iгор так думаємо. Ольга Степанiвна, медсестра, що допомагає менi доглядати Соньку, теж дивується…

— Магдо, ти якось по-iншому пахнеш, — раптом встряла у монолог Луїза.

Магда розгубилася:

— Чого ти мене лякаєш?… Може дезодорант пiдвiв?

Луїза аж розсмiялася. Магда, не зважаючи на роботу у садку, завжди мала свiжий манiкюр, охайний педикюр, щодня мила голову, i парфуми у неї були першокласнi. Затята* акуратистка. А зараз i поготiв.

— Та нi! Хороший такий запах. Новий.

— Ну, може, вiд Соньки щось передалося.

— Нi. Саме ти останнiм часом пахнеш трохи по-iншому, нiж завжди. Щось таке, знаєш, нiби тiсто, накрите рушником, пiдходить. Чи видоєне молоко пронесли поруч у вiдрi.

Зовсiм збила Магду з пантелику…

Iрина з Галкою приїхали разом. Попередили, що на годинку, не бiльше. А бiльше у Магди i не вийшло б. Сонька прокинеться, треба кашку запарити, нагодувати. Кашки для немовлят тепер не варять. Заливають порошок окропом, розмiшують — i готово.

Сходили учотирьох до яблунi мало не навшпиньках. Постояли над вiзочком. Сонька увi снi корчила гримаски: пiднiмала здивовано бiлявi бровенята, хмурилася, усмiхалася одним кутиком рота. Спостерiгачi, стримуючи смiх, обмiнялися враженнями за допомогою жестiв та мiмiки, повернулися на веранду розчуленi.

За чаєм Iрина повiдомила, що закохалася, у водiя маршрутки. Згадує про нього другий день. У тому, як вiн вiдсторонено, без суєти брав у пасажирiв грошi i видавав решту, було стiльки стриманої чоловiчої гiдностi, що вона аж задивилася.

- Є три речi, на якi людина може дивитися безкiнечно. Знаєш, Iрино? — втрутилася Луїза. — На вогонь, воду та грошi бiля водiя маршрутки.

— На руки його задивилася, — уточнила Iрина. — Нi, правда, дiвчата. У нього такi гарнi руки та жести. I погляд. Такий… самодостатнiй. Що не кажiть, дiвчата, а у будь-якому середовищi можна зустрiти чоловiка своєї мрiї…

— Поки вiн не заговорить… — уточнила Луїза.

Галя бiльше мовчала. У журналi важко йшла розкрутка своєї системи розповсюдження, рекламна служба нiяк не могла вийти на запланованi показники, не вдавалося наразi вiдчутно пiдняти людям зарплатню. Отож не хотiлося займати дiвчат своїми проблемами.

Луїза розповiла, що отримала по е-мейлу лист вiд Галi з Києва, своєї однокласницi. Вони час вiд часу обмiнювалися враженнями про фiльми, книжки, зустрiчi з людьми, описували одна однiй сукнi Нiно Катамадзе на концертах у Києвi та у Львовi, а повернувшись з подорожей, порiвнювали, як по-рiзному сiдає сонце у Балтiйське море у Юрмалi та у Сколе в Карпатах.

Луїза розповiла однокласницi про яблуко, яке вони купили на секонд-хендi. А Галя вiдповiла, що свого часу майстер Пiнзель, скульптор-загадка ХVIII столiття, вирiзав з дерева яблуко-сюрприз, яке загубилося у столiттях. Чи не його знайшли серед вживаного мотлоху у Львовi?

— Та яке там ХVIII столiття! — вiдмахнулася Iрина. — Цьому яблуку мало б бути тодi рокiв 250. А наше — у найсмiливiшому варiантi — десь з тридцятих рокiв ХХ столiття, а швидше з п’ятдесятих. Хоча й справдi тонка робота…

А Галя загорiлася:

— Завтра ж подивлюся в Iнтернетi, що там є про яблуко Пiнзеля, — з ентузiазмом озвалася вона. — Маю вдома альбом Пiнзеля, але нiчого подiбного, наскiльки пам’ятаю, там немає. Але це нi про що не говорить.

— Галко, який Пiнзель? — Iрина iронiчно дивилася на подругу.

— Однаково запитаю у Возницького. Нiхто, крiм директора картинної галереї, краще не знає мiг Пiнзель щось подiбне втнути чи нi. Борис Григорович стiльки скульптур Пiнзеля свого часу врятував для галереї, вiн руку майстра пiзнає. Або принаймнi скаже, хто це мiг зробити.

Магда встала, пiдiйшла до краю веранди, подивилася на Соньку, повернулася було за стiл, але щойно присiла, як дитя заплакало. Усi пiдхопилися, штовхаючись, побiгли, обережно дiстали дитину з вiзочка, примовляючи до неї усiлякi нiжностi.

Приготування їжi для Соньки виглядало як священнодiйство. Пiд керiвництвом Магди вiдмiряли сто грамiв спецiальної води для немовлят, з пластикової лiтрової пляшечки з червонощоким грубасиком на етикетцi. Про таку воду дiвчата й не чули. Коли вода закипiла, розвели порошок з пачки й залишили кашку вистигати.

Тим часом Магда помiняла донечцi памперс, обтерла маленьку, рожеву i зморщену дупцю вологою серветкою, припудрила бiлою присипкою.

— Перед їжею — гiмнастика, — оголосила вона.

Обережно розтерла крихiтнi нiжки й ручки. Спритно перевернула дитину на животик. Сонька тримала голiвку, невпевнено похитуючи нею, i була схожа на кульбабку на вiтру.

— Моє ти жабенятко, — розчулено мовила Магда, — а ну, повзи.

Пiдставила пiд ляльковi ступнi свою долоню. Маленька сперлася, зiгнувши нiжки, справдi по-жаб’ячому вiдштовхнулася вiд руки, пiрнула вперед i дзьобнула носом махровий рушник.

— Добре! — пiдтримала її Магда.

Поправила ручки-лозинки, пiдсунула пiд рожевi п’яточки долоню, i знову Сонька крехчучи, як стара бабця, зробила смiшний рiзкий рух, розпрямила нiжки, пукнула i втнулася чолом у м’який рушник.

— Моє ти сонечко! — пiдхопила доню Магда, спритно запакувала її у памперс, бодiк, фланелеву сорочечку та повзунки.

— Як вона помiтно прогресує, - похвалила Галя.

— Голову тримає! — задоволено погодилася Магда. — I це у два мiсяцi, дiвчата!

— Пукає! От насправдi те, на що нiхто до трьох мiсяцiв не здатний без сторонньої допомоги. Далеко дiвка пiде!

Магда вправно вмостила свiй скарб на згинi руки, приставила до крихiтного ротика пипку* на пляшечцi з кашею. Нетерплячiй голоднiй Соньцi не вiдразу вдалося упiймати гумову насадку, вона смiшно потрусила головою з боку в бiк (усi дружньо засмiялися) i жадiбно присмокталася, запрацювала як маленький насос, аж нiс вкрився бiсером поту.

Подруги не зводили очей iз заворожуючого священнодiйства. Забули, що квапилися. Усi справи були зараз несуттєвими порiвняно з тим, чим була зайнята Магда.

…Наступної середи зустрiч не вiдбулася. Галя була у вiдрядженнi у Києвi, а Луїза на зйомках у замку в Пiдгiрцях. Ще через тиждень Iрина мусила саме у середу їхати на Волинь, щоб вибирати на фабрицi тканини пiд замовлення. Коли нарештi усi зiбралися у «Зубрiвцi», Магда повiдомила, що вона вагiтна. Термiн — три мiсяцi. Виходило, що Магда завагiтнiла вiдразу пiсля народження Соньки.

12 Галя. Єрофеєв

«Колекцiонер» Джона Фаулза її приголомшив. Серед книжок, прочитаних останнiм часом, цей роман був найсильнiшим. Галя читала багато й урозкид, по кiлька книжок одночасно.

«Жодного дня без книжки!» — iронiзував чоловiк, заходячи у спальню, де вона перед сном, уже у пiжамi, гортала, лежачи у лiжку, сторiнку за сторiнкою. На тумбочцi у прозорому пластиковому ящику чекали своєї черги стоси нових i старих книжок. Про Маринiну, Донцову, Устiнову думала самовпевнено: менi б вiльний час — i я б так змогла, якби постаралася. Вони талановитi, але i я не ремiсник.

Пiсля ж Фаулза, як пiсля Джойса чи Воннегута, робила висновок для внутрiшнього користування: а так не зможу. Прихована вiд усiх гра: можу — не можу. Але ж вона i на рiвнi Донцової не пробувала. Може, то лише збоку здається, що це посильна справа, а чи вийде насправдi — лише результат покаже. Бодай спробувати дотягнутися до верхiвки своїх можливостей! Навiть задля того, аби довiдатися, де є ця верхiвка, на якому рiвнi.

Вона ретельно приготувалася до iнтерв’ю з Вiктором Єрофеєвим, письменник мав приїхати до Львова з Москви. Ще раз переглянула роман «Росiйська красуня», який читала кiлька рокiв тому. Подивилася чергову телепрограму «Апокрифи», яку вiв Єрофеєв. Проковтнула в українському перекладi роман «Хороший Сталiн», дiйшовши висновку, що i ця книжка Єрофеєва, як «Колекцiонер» Фаулза — справжня, таку зi швидкiстю двадцять сторiнок на день, як майстринi жiночих романiв, не напишеш. Занотувала у блокнотi запитання до письменника. «Зараз ви бiльше читач чи письменник? Яка книжка лежить у вашiй дорожнiй валiзi? Нiколи не виникало бажання змiнити прiзвище, адже у лiтературi вже є В. В. Єрофеєв — ваш тезка? У «Хорошому Сталiнi» ви сказали: «Можливо, я — найвiльнiша людина у Росiї…». Власне, це невелике досягнення, особливої конкуренцiї у цiй галузi не спостерiгається. Усi змагаються в iнших вимiрах. Що означає по-вашому — вiльна людина?» А найбiльше її цiкавила технологiя його письменництва. Як вiн пише? До дрiбниць — як? Ручкою, друкує на машинцi чи працює на комп’ютерi? Коли — вранцi, вдень, вночi? Скiльки може написати за один «пiдхiд» — i скiльки днiв може не писати? Як чистить свої тексти? Кому першому їх показує?

Iнтерв’ю з Єрофеєвим ледь не зiрвалося. Вiн був би здивований, якби дiзнався, що ця усмiхнена енергiйна редакторка журналу за пiвгодини до зустрiчi з ним мусила пити лiки вiд посталкогольного синдрому. Два пакетики порошку на пiвсклянки води згiдно з iнструкцiєю.

Дожила до сорока п’яти рокiв i не знала, що таке похмiлля. Тепер знатиме: нiби спазм судин головного мозку, що вже не раз накидався на неї вiд втоми, тiльки ще гiрше. Занадто легко вчора пився кагор на днi народження Єрохiна.

А може кагор був «палений»?

— Кагор п’ють як лiки, — пояснила Луїза, приїхавши вранцi рятувати подругу.

Вона ж i купила, що треба, в аптецi для порятунку.

— А ти скiльки випила? Майже склянку? Так що ж ти хочеш? Це ж не сухе вино. Тепер тобi кагору не скоро забажається…

Скарбничка вiдчуттiв, емоцiй, смакiв, запахiв поповнилася новим враженням. Можна було б не експериментувати, а повiрити на слово тому ж Єрохiну, скажiмо, який нерiдко страждав вранцi вiд наслiдкiв бурхливо проведених вечорiв. Але ж нi, треба в усьому переконатися самiй. От i переконалася. У найневдалiший момент.

Вiктор Єрофеєв був старiючим хлопчиком з тонкими бiлими руками та випуклим черевцем, подiбним на себе п’ятирiчного зi старого фото на обкладинцi книги. Єрофеєв сподобався їй тим, що не втратив дитячих рис в обличчi, а особливо тим, що вмiв вибирати. Йому не однаково, де сидiти у напiвпорожнiй вiдкритiй галереї ресторану — мiсце для обiду обрав неспiшно, iз задоволенням. Ґрунтовно, зi смаком, вивчив меню i пiсля уточнюючих запитань до офiцiанта, замовив грибний суп з лисичками, качку iз журавлиновим соусом, кухоль пива, стопку горiлки, яку випив пiд гарячi страви у три прийоми, i замовив ще.

Галя вибрала грецький салат i каву згодом. У салатi домiнував смак орегано. Вона часто замовляла цей салат, i нiде його не готували однаково.

Люди або вмiють одночасно їсти i розмовляти, або не вмiють. I вiд цього залежить, наскiльки приємним чи вiдразливим буде спiльний обiд. Єрофеєв вмiв. Апетит лише посилювався вiд споглядання того, як вiн акуратно iз задоволенням поглинає страви. У паузах розказував, що сприймає Львiв як мiсто, оповите таємницею, зi своїм ритмом, мiсто, яким хочеться гуляти неспiшно, бо воно розраховане на крок…

— Ми йшли з вами сюди i згадували мою бабусю, — говорив Єрофеєв. — Те мiсце з «Хорошого Сталiна», де вона розвиває бурхливу дiяльнiсть на кухнi: виварює бiлизну, орудує важкезною праскою… Так-от, вiльна людина вирiзняється передусiм бурхливою енергiєю. Квола людина не може бути вiльною.

— На свою авторську програму «Апокрифи» ви намагаєтеся запрошувати саме вiльних людей?

— Менi цiкава людина думаюча. Тому й запрошую вiдомих людей, якi вмiють думати. Нещодавно був Роман Вiктюк, Алла Демидова… Ми дуже часто у програмi говоримо про любов, у нас була дуже гаряча передача про те, хто кого бiльше любить: чоловiки жiнок чи навпаки… Здавалося б, хiба це питання?… А виявляється, ми найменше знаємо про себе. Про заздрiсть, зраду, егоїзм… I от коли ми разом розмiрковуємо про базовi людськi якостi, виявляється, що ми себе не те що переоцiнюємо, а недооцiнюємо… Справжня лiтература тiльки-тiльки починається, головне її завдання — дослiдження людини, її стану. Найцiкавiше зараз у лiтературi — як функцiонує людина…

— Беретеся до роботи в якомусь особливому станi?

— Про це слiд дуже обережно говорити. Це ж не плавання — навчився i пливеш. Це як чоловiча потенцiя: сьогоднi є, а завтра нi. I не пояснити собi, чому пропала. Я пишу помалу. Двадцять сторiнок, про якi ви згадали, я написав лише раз, коли абсолютно розчарувався у тому, що написав у «Росiйськiй красунi». I раптом знайшов, раптом пiшло, немов хтось почав диктувати. I я мав страх, що втрачу цей голос, загублю цю iнтонацiю i спiшив усе записати. Я тодi зрозумiв, що письменник не пише. Вiн лише чує. Немов намагаєшся розiбрати слова у радiостанцiї, а її глушать i вони зникають. У «Росiйськiй красунi» є такi деталi, якi я нiколи не знав про жiнку i жодна жiнка менi це не розповiдала. Можу заприсягнутися, що є якiсь зовсiм iншi енергiї, якi приводять у лiтературу.

— Ви потiм сильно правите свiй текст?

— Я правлю ту саму «отсєбятiну», забираю те, що не розчув i придумав. Вона дуже швидко вилазить… Взагалi, говорити про лiтературу — це брехати постiйно. Наявнiсть iдеї ще не означає, що роман напишеться. Має ще щось зiйтися, збiгтися, злитися в одне цiле. Iдея, як хробак, i назустрiч цьому хробаку має виповзти iнший. Кажуть, письменник — майстер слова. Неправда. Вiн раб слова, вiн йде за ним, вiн слабший за своє слово. I чим кращий письменник, тим менше вiн вiдповiдає за свiй твiр…

… Ввечерi, миючи посуд i слухаючи останнi новини з маленького телевiзора на холодильнику, Галя почула запрошення на конкурс рукописiв. Знала вже, що його щороку проводять серед письменникiв-початкiвцiв та вже вiдомих лiтераторiв. А тут нiби вперше почула. Навiть пiдiйшла ближче до телеекрана, забувши закрутити кран.

А наступного дня прочитала iнтерв’ю Марiї Матiос i їй чомусь запам’яталася така деталь: один епiзод у своїй майбутнiй книжцi Марiя переписувала 86 разiв.

…Вiктор сидiв у крiслi з пультом у руках.

— Що показують?

— Фiльм про Махна. Даремно не дивишся.

— А попрасувати не хочеш? Дивлячись телевiзор?

— На такi сеанси одночасної гри здатна лише жiнка.

— Не буду твої сорочки прасувати, коли ти такий розумний!

— Та ти ж їх нiколи i не прасуєш.

— От i далi не буду!

Не встигли по кiлька слiв одне одному сказати, як знову посварилися.

Галя встановила бiля Вiктора дошку для прасування, обтягнуту старою тканиною у коричневих пiдпалинах. Три мужики у хатi — i не допросишся помiняти оббивку. Увiмкнула праску: на крiслi вже три днi чекав стос непрасованих простирадл, пiдковдрiв i наволочок. Дрiбнi лашки довелося витягувати з-пiд чоловiка. Гепнувся у крiсло i навiть не глянув на що сiдає.

Тiльки щосуботи та щонедiлi вона могла розгребти купу випраної та пересушеної бiлизни, приготувати щось особливо смачненьке. Порохотягом проходилася по килимах теж нерiдко у недiлю. Це порушення загальноприйнятих правил вважала дрiбним дисциплiнарним проколом. Одна її бабця, вона дотепер пам’ятала навiть iнтонацiю, говорила у подiбних випадках: «Працювати — не грiх». Друга бабця, якої вона навiть не знала, бо та померла ще до народження онуки, мала у багатому арсеналi примовок, за розповiдями мами, i таку: «Грiх — не те, що до писка*, а те, що з писка». Тобто обмежувати себе варто у висловах i плiтках*, а не в їжi. Галя погоджувалася зi своїми бабусями. I про прибирання у недiлю, i про м’ясо пiд час посту.

Здригнулася вiд несподiванки. Пiд халатом, над колiном, вiдчула долонь Вiктора. Навiть на секунду не призупинила рух праски. Вiд чоловiчої руки йшло неспокiйне тепло. Махно на телеекранi кидався до своїх товаришiв з оголеною шашкою: «Порубаю!!!» Поверхом вище сусiдськi дiти катуляли* iграшки по пiдлозi. Цi враження сприймалися окремо й другорядно, як заднiй план.

Важливим, однак, залишалося те, що у своїй кiмнатi за комп’ютером бавилися, немов пiдлiтки, сини-студенти: завзято вели битву велетнiв, з’ясовуючи, хто з них найсильнiший. То один наближався до перемоги, то другий був вiд неї за два кроки. Вiктор-молодший вiдправив у наступ усi свої сили. Монстри Сергiя вiдбивалися, намагаючись перехопити iнiцiативу. Серед металевих конструкцiй закинутого заводу невiдомо звiдки виник таємничий лiфт — дверi розсунулися, нiби запрошуючи усередину. Що це — пастка? Чи можливiсть взяти реванш? Сергiй вирiшив ризикнути, його воїни опинилися у лiфтi i той рушив догори, набираючи швидкiсть. На мить призупинився, затремтiв, пропускаючи через себе вiбруючий струм, i полетiв вгору, стрибками. Вiктор прицiлився утiкачам навздогiн i, не спiзнившись анi на долю секунди, натиснув на гашетку. Вибух був настiльки потужним, що його спалахи закрили увесь екран… Коли всiвся порох та розвiявся дим, з’ясувалося, що жодного воїна немає. Поле бою — геть усе в руїнах, i анi переможцiв, анi переможених.

— Хто перемiг? — не зрозумiв Вiктор-молодший.

— Йди став чайник! — скомандував Сергiй. — Наразi нiчия. Вiйна триває.

…Фiнал був тривалим, з яскравим фейерверком не менше хвилини, ослiплюючим до запаморочення.

— Ось вона, жiноча перевага, — сказала Галя, розплющивши очi.

— Що? — не розчув її слiв Вiктор.

— Жiноча перевага, — повторила вона. — Наша хвилина порiвняно з вашими чоловiчими чотирма секундами — небо i земля.

У коридорi почулося енергiйне гупання, i вони ледве встигли вiдскочити одне вiд другого.

— Мам, — увiрвався до кiмнати молодший, — давай гарячi канапки зробимо?

Розчервонiла мама старанно водила праскою по пiдковдрi. Тато дрiмав у крiслi перед телевiзором.

Вiктор стишеним голосом повторив пропозицiю. Там, у них з Сергiєм, монстри готуються до нової сутички, там пристрастi й напруга, а у батькiвськiй вiтальнi — тиша та спокiй, сонне царство…

13 Магда — Галi

Галя махала у повiтрi розчепiреними пальцями, це робило її схожою на пташку. Аби як слiд висушити лак на нiгтях, завжди бракувало часу. Щойно зробить манiкюр, як через хвилину-другу вже хапається за папери. Чирк — i доводиться знiмати зiпсутий шар лаку та накладати свiжий. А у салонi робити манiкюр не любила: це ж стiльки часу марнується! Можна й самiй зробити цю процедуру за рекорднi три хвилини перед початком наради.

— Галко, тепер яблуко твоє. Забирай! Потiм повернеш, — Магда, як i обiцяла по телефону, затрималася рiвно на хвилину («У мене справа коротка, до початку наради встигну»).

Вийняла з торби пакунок, поставила на пiдвiконня. Кумедно помахала пальцями, передражнюючи подругу.

— Може, кави? — запропонувала Галя.

— Не можу. Мене Iгор внизу чекає, - i побiгла.

У пакунку було дерев’яне яблуко. Галя торкнулася язиком одного з нiгтiв, перевiряючи чи лак пiдсох. Покрутила яблуко в руках, побавилася, не вiдразу знайшовши стик, вiдкрила. Яблуко було виточене з двох рiзних шматкiв дерева, але вони виявилися настiльки припасованi одне до другого, що навiть малюнок на поверхнi утворився один на двох. Стулила половинки, спробувала ще раз знайти мiсце з’єднання, i знову не вiдразу його знайшла. Закрила, поставила яблуко на поличку. Годинник поруч з ним показував, що вже двi хвилини, як мала розпочатися нарада. Глипнула на пальцi. Чорт забирай! На вказiвному, посерединi нiгтя, звiдкись узялася помiтна подряпина.

У дверi зазирнула Слава, заступник i перший радник з усiх питань:

— Галю, до мене дiйшло. До реклами треба пiдходити принципово по-iншому. Я усе зрозумiла! I тепер знаю, як збiльшити обсяг реклами удвiчi! Не вiриш?

— Що б я без тебе робила? — похвалила її Галя. — Розкажеш пiсля наради. Йдемо, нашi вже чекають.

День видався напрочуд продуктивним. Усе збiгалося, припасовувалося та йшло як по маслу. Колеги розумiли з пiвслова i виглядали повними однодумцями, майбутнi герої публiкацiй радо вiтали пропозицiї журналу. Андрiй Данилко несподiвано погодився на давню пропозицiю знятися для обкладинки як сучасний козак: оголеним по пояс, з вусиками, банданою на головi та поглядом, який мав би зруйнувати усi стереотипи про нього. Сєрдючка нехай вiдпочиває. Увесь дiапазон свого таланту Андрiй ще не продемонстрував. Час побачити його мужнiм та звабливим.

Пiд кiнець робочого дня страшенно захотiлося їсти. У шафцi, де зберiгався посуд, кава, чай, вино та печиво, знайшла черствi сухарi з родзинками та пакет супу швидкого приготування. Увiмкнула чайник, глянула у вiкно — мiсяць на вечiрньому небi застережливо нагадував своїм уламком фрагмент букви Р: росту, мовляв, i ви зi мною. Дякую за попередження! Мала би тепер зусиллям волi зупинити себе. Та де там… Обпiкаючи губи, без жодних докорiв сумлiння вiд нахабного порушення правила не їсти пiсля шостої вечора, вона жадiбно поглинала розбухлу локшину, яку iнколи їли її сини, а вона дивувалася вголос: як можна ковтати концентрати-сурогати, коли у холодильнику є борщ?! А закрiпила результат великим горням солодкого чаю з сухарями.

Уночi крутилася з боку на бiк, не в змозi заснути — от що то означає нажертися перед сном. Але прокинулася з ясною головою та чiткою вiдповiддю на запитання «що робити?».

Набрала номер заступницi:

— Славо, рулюй без мене. Я на зв’язку.

Хлопцi навiть зрадiли: серед бiлого дня i мама вдома. Рiдкiсний випадок. Колись Вiктор-молодший написав у щоденнику, який вiв, щоправда, не бiльше тижня: «Iшов зi школи, побачив маму у вiкнi. Таке буває раз на сто рокiв».

Витягнула з шафи усi, якi мала вдома, видання, пов’язанi з iм’ям Iоанна Георга Пiнзеля… Подзвонила у картинну галерею — Бориса Григоровича не було, поїхав до Польщi на конференцiю. Склала для зустрiчi з ним список запитань про гру та двозначностi у життi майстра-загадки ХVIII столiття.

Цiлий день не вiдходила вiд книжок та ноутбука. А ввечерi вирiшила влаштувати своїм домашнiм «романтичну вечерю». Застелила стiл скатертиною у квiточки, витягнула святковi фужери, запалила свiчки. Стишеним фоном працював телевiзор. Знову оголошували конкурс «Коронацiя слова».

— Ма, а ти могла б його виграти?

— Що?

— Цей конкурс. Могла б написати книжку? — повторив Вiктор-молодший.

— Може, i змогла б, — вона була заскочена тим, що син своїм запитанням влучив у «яблучко». — Питання у тiм, чи багато людей захотiли б цю книгу прочитати. А журнал читають п’ятдесят тисяч. I буде ще бiльше.

Коротка розмова засiла в головi. I справдi, чому вона нiколи не пробувала взятися за книжку? Могла ж зiбрати докупи свої кращi iнтерв’ю з вiдомими акторами, режисерами, письменниками, спiваками та спортсменами, додати те, що залишалося за кадром i що зберегла пам’ять та записи у блокнотi. Проiлюструвати цi iнтерв’ю власними фото, зробленими колись «мильницею», а в останнi роки — цифровою камерою.

Або написати книгу про практичну журналiстику для молодих газетярiв. Скiльки прикладiв вона тримала в головi за роки роботи у щоденнiй газетi! Скiльки б iсторiй могла розповiсти! I фотографiй теж було — до кольору — до вибору*.

Але сам Пiнзель випередив усiх своїм посланцем, захопивши її новою iдеєю.

А хто тодi займатиметься журналом? Усiма його проблемами — творчими i нетворчими: штатним розкладом, ремонтом, рекламою, розповсюдженням, бла-бла-бла. Доведеться, мабуть, вiдкласти новi плани на потiм. На невизначений час. Але ж… Сама ж хотiла, нарештi, дiзнатися: можеш чи не можеш… А тут тiльки так: поки не спробуєш, не дiзнаєшся на що здатний…

З думок висмикнув телефонний дзвiнок: Iрина приголомшила новиною: «Смоукi» у Львовi! Виступатимуть в Оперi! Очевидне — неймовiрне.

Якби це сталося рокiв тридцять тому, подiя була б прирiвняна за масштабом до приземлення iнопланетян на площi перед Оперним театром. Пiд музику цiєї культової рок-групи 70-х усе в їх поколiннi ставалося вперше: поцiлунки, екзамени, дискотеки, посиденьки у гуртожитку, першi кохання по-дорослому, першi розлучення…

А тут раптом з’ясувалося, що у залi та на балконах є вiльнi мiсця. А може «Смоукi» не приїхали i обiзнанi вже здали квитки?

Пiшли на концерт ушiстьох: Галя з Вiктором, Iрина зi Стасом (давнiй приятель, «просто друг») та Луїза з Конем («Ми тут по роботi, працюємо»). Магда на шостому мiсяцi вагiтностi сидить вдома, подалi вiд лютневих протягiв та епiдемiї грипу.

Завiса повiльно пiднялася, вiдкривши щемливу картину: перед мiкрофоном стояв Алан Сiлсон — старий i сивий. Поруч — хлопцi-музиканти, а злiва, в куточку сцени — симфонiчний оркестр. Алан заговорив низьким захриплим голосом. Мало того, сказав, що барабанщик Рон Келлi захворiв пiд час гастролей, так ще i я, ваш покiрний слуга, не виправдав сподiвань: маю чи то бронхiт, чи то вже запалення легенiв. I тому сьогоднi хлопцi спiватимуть без мене. Закашлявся. Пiдняв догори два великi пальцi та стиснутi кулаки, усмiхнувся i пiшов важкою ходою за кулiси.

Багатообiцяючий вступ.

Музиканти почали зi знайомої мелодiї, але їх голоси ледве було чути. Залою пройшла хвиля низького звуку — чи то видихнули одночасно, чи то розгублено перевели подих. Нiби гаряча жiнка зiйшлася з сонним втомленим чоловiком, у якого на цей вечiр були iншi плани. Перший контакт мiж публiкою та артистами був схожий на взаємне розчарування. Хлопцi на сценi спiвали не так як Ален Сiлсон та Крiс Норман свого часу, по-iншому розставляли акценти, не там робили паузи. Але цi пiснi зiпсувати було неможливо. Тим бiльше, що грали музиканти добре. Їх виступ трохи нагадував репетицiю, але i в цьому була певна привабливiсть. Басист Грехем Кiрнс та гiтарист Ендi Вiлан не були у тому, давньому складi «Смоукi». Але Кiрнс колись грав у не менш легендарнiй групi «Iглс»… На барабанах азартно вправлявся львiвський музикант, якому довелося «влетiти» у репертуар за один день, а львiвський диригент змушений був термiново писати партитуру для оркестру.

What Can I Do та Living Next Door To Alice спiвали вже разом з музикантами, пригадуючи слова. А пам’ять демонструвала свiй вiдеоряд: забутi картинки зi студентських поїздок у колгоспи на помiдори чи картоплю, розмови на перервах перед аудиторiями, на широких пiдвiконнях, пакування заплiчникiв у Карпати з обов’язковими «Спотикачами» та «Слив’янками». Галя навiть згадала, як танцювала Магда на факультетських дискотеках тридцять рокiв тому «швидкi танцi», її рухи i вираз обличчя. На перших звуках iглсiвського «Готелю Калiфорнiя» не витримала й набрала номер Магди, прошепотiвши у трубку: «Магдо, слухай».

…Пiсля концерту вся компанiя завалила у першу-лiпшу кав’ярню. На пiдвищеннi в залi грали «живi» музиканти. Чоловiки замовили вино i щось з репертуару «Смоукi». Через годину, розливаючи чергову пляшку червоного сухого, прийняли, проголосувавши пiдняттям рук, одностайне рiшення: кожного з них — прийде час — ховатимуть пiд «What Can I Do» або пiд «The Hotel California».

14 Львовотерапiя

Коли визначаєшся, нарештi чого насправдi хочеш, настає час дiяти. Людство дiлиться на цi двi категорiї: люди, якi говорять, i люди, якi дiють. Однi жалiються на долю та обставини, марнують час у проговорюваннi банальних речей, зрозумiлих без слiв, так i не дозрiваючи до дiй. Iншi менше говорять, бiльше роблять, поступово, цеглинка до цеглинки складають свою будiвлю. I вона росте, робиться помiтною. А у перших, з якої точки не подивишся — рiвнина зi слiв.

Галю п’янило її нове захоплення. Герої, подiї, дiалоги тiснилися на виходi до бiлого листа. Вона їх ледве стримувала, чекаючи вечорiв та вихiдних, коли можна буде вiдкрити ноутбук з першим роздiлом роману.

— Галко, як у тебе в суботу? — голос Луїзи у слухавцi здавався втомленим.

— Працюватиму вдома. Хлопцi на рибалку зiбралися, Сергiй — на авторинок. А я писатиму, — Галя не уточнила, що саме писатиме. — А що, Луїзо?

— Думала, може зустрiнемося?… Гаразд, тодi до середи!

— Бувай!

У суботу зранку Галя зварила борщ, пройшлася порохотягом по кiмнатах i з нетерпiнням та пiднесенням поставила на стiл ноутбук, який не вiдкривала кiлька днiв, бо була до пiзнього вечора зайнята у редакцiї.

I пiшла до телефону.

— Луїзо, де ти є?… А коли звiльнишся? Я можу за годину пiд’їхати до пам’ятника Шевченку.

Недарма щось тривожне у голосi Луїзи не давало їй спокою. З першого ж погляду на подругу стало зрозумiло, що та у глибокому мiнорi. Хоча одягнута, як завжди, з цiкавинкою — уся у приємнiй сiро-рожевiй гамi. Але на цю її особливiсть жоднi негаразди не здатнi вплинути.

Проблема Луїзи вискочила з екрану монiтора. Побачила у домашньому комп’ютерi Коня папку пiд назвою Olga. Вiдкрила її, а там фотографiї, на яких щасливий Кiнь поруч з якоюсь усмiхненою жiнкою. Або ця жiнка сама, без нього, але зрозумiло, що фотографував вiн. Луїза вже бачила цю жiнку ранiше. Її фото стоїть у нього на кухнi на поличцi у рамцi. Луїза вирiшила, що це колишня дружина. Тому навiть не запитала, хто це, лише щось шкрябнуло в душi: розлучився, а портрет не ховає. Але, виявляється, це була не дружина. Дружина називалася Марiя, Кiнь колись згадав її iм’я, i Луїза запам’ятала. А файл у комп’ютерi називався Olga. Хто така Ольга?

— Хто ця жiнка? Дружина? — запитала Луїза, знаючи вже, що не дружина.

— Нi, це — Ольга, — вiдповiв Кiнь.

Луїза чекала пояснень, але їх не було. У кiмнатi панувала мовчанка.

— Я кохав її, - сказав Кiнь. — Ти копирсалася у моєму компi?

Що вразило її бiльше: «кохав» чи «копирсалася»?

— Що ти собi дозволяєш? — вибухнула вона.

— Експериментальний кролик може собi дозволити усе!

Вони посварилися. Луїза не залишилася того вечора у нього. Вiн не зателефонував i не прийшов до неї наступного дня…

У Галi перевернулася душа, коли вона побачила, як по щоках подруги побiгли сльози.

— А що ти робила в його комп’ютерi?

— Вiн сам сказав, аби я подивилася поштову скриньку — нам мали надiслати запрошення на фестиваль… Ну, а мене занесло у фотопапки. Побачила жiноче iм’я… А ти що, змогла б у такiй ситуацiї втриматися i не вiдкрити цей файл?

Галя уявила себе перед комп’ютером Вiктора…

— Звiсно, вiдкрила б! Кожна жiнка, мабуть, вчинила б так само. Проклинаючи згодом свою цiкавiсть. Дуже висока ймовiрнiсть нарватися на сюрприз. Але у твоєму випадку, що сталося жахливого? Нiчого. Зазирнула у його минуле. Пусте!

— Яке пусте?! Вiн дав менi зрозумiти, аби я не пхалася на його територiю, що це мене не стосується. I то якими словами! «Копирсалася»! Нiби у кишенях або у бруднiй бiлизнi!

Повернувши за рiг, вони опинилися перед вуличним кафе — столики пiд лапатими парасольками стояли мало не на тротуарi за ажурною металевою огорожею посеред весняної сонячної вулицi.

Через хвилину Галя вже замовляла офiцiантовi каву з мигдальними тiстечками. А Луїза, вмощуючись у плетеному крiслi бiля столику, додала:

— Ужгородського коньяку, два по п’ятдесят.

Дiстала шкiряний футляр зi своєю забавкою — маленькою люлькою на довгiй нiжцi, пакет початого тютюну та сiрники. Протерла нутро файки коньяком, набила її запашним куривом, неспiшно розпалила, затягнулася i з задоволенням випустила дим. За її рухами хотiлося спостерiгати, не вiдводячи погляду. Над столиками розлiгся благородний аромат.

— Менi вже так багато не вдалося у моєму життi, Галко. I знову щось не те виходить.

— Бiйся Бога! Що тобi не вдалося? Роботу маєш, любиш її, грошi заробляєш пристойнi, маєш цiкавi плани…

— Я про iнше.

— Про людей, якi поруч? Теж не гнiви Бога. А свого чоловiка можна усе життя шукати. Помилятися, шукати, помилятися знову, але однаково шукати.

— У тому то й рiч, що це вiн. Я вже знайшла його. Тiльки щось подумаю — вiн це каже. Або вiн щось почне говорити — я закiнчую. Чи навпаки, несподiване щось бовкне або неочiкуване втне i я ще бiльше переконуюся — це той, кого чекала. Менi подобається, як вiн пахне, як їсть, люблю слухати, як вiн ходить по квартирi, як плюскається у ваннi. Ми смiємося разом, регочемо як пiдлiтки, розумiєш? Я хочу бути з ним. I я йому теж потрiбна. Менi навiть говорити про це не треба, я й без слiв усе бачу. Розумiєш?… Але тепер чомусь так холодно, так байдуже поставив мене на мiсце. Не надто пхайся, мовляв, у чуже життя…

— Це з твоєї точки зору. А з чоловiчої дзвiницi ваша суперечка виглядає, мабуть, так…

Галя пiднесла до губ широкий опецькуватий келих, зробила маленький ковток. Луїза грiла свiй коньяк у долонях, не поспiшала пити.

— Ставлю себе подумки на мiсце чоловiка, — вела Галя. — I розумiю, що вiн не збирався приховувати вiд тебе цю iнформацiю. Просто вашi стосунки ще не дозрiли до такої розмови. Або моменту вiдповiдного не трапилося. А тут ти починаєш гнати коней, розпитуєш, слiдство ведеш зi стурбовано-трагiчним виразом обличчя. Кому це сподобається?

— Чому зi стурбовано-трагiчним?

— А що — з безтурботно-веселим? Та ще й пiсля пiдступного з його точки зору вторгнення у його особистi фотофайли. Чоловiки такi речi сприймають як вiдверте зазiхання на їх свободу. Як намагання жiнки встановити над ними контроль. А ти ж хiба цього прагнула? Тобi ж потрiбна вiдвертiсть та щирiсть у стосунках… Тому у таких розмовах важливi жiночi iнтонацiї, найдрiбнiшi нюанси, здатнiсть вiдчувати момент. А також iнтуїцiя — чи варто продовжувати розмову зараз, чи вiдкласти її без образ на потiм. От побачиш, вiн сам усе розповiсть, прийде час. Не пiдганяй його i не ставай у позу ображеної квочки.

— Ображеної квочки?…

— Ну… Вiдвернутися вiд нього i робити вигляд, що ти страшенно переймаєшся iншими речами: порпаєшся у пилюцi, трясеш гребенем, шукаєш хробакiв…

— Ну добре. А раптом вiн її i далi любить?

— Звичайно, що любить. Якась частка чоловiчої душi завжди кохатиме жiнку з минулого. Кожне попереднє кохання не минає безслiдно. А ти сподiвалася зустрiти чоловiка без минулого? Навiть уперше закохуючись по-справжньому, ми вже маємо за собою досвiд бодай дитсадiвських кохань. Замiсть безпричинних страждань направила б зусилля на те, аби стати його… великим коханням. Саме так. Хоча й трохи пафосно. I взагалi, Луїзо, де твоя природна легкiсть? Звiдки викотилася ця важка артилерiя на любовному фронтi?

— Сама не знаю, чому на нього так серйозно реагую. Занадто серйозно. Будь-яка дрiбниця має шалене значення.

— Дивись, не зiпсуй усе. Чоловiки надмiрної серйозностi у цих справах не люблять. Наша зброя — здорова доза пофiгiзму, iронiї, легкостi, гри. Що занадто серйозне — смiшне. А у чоловiкiв серйозне там, де гра.

Неподалiк рiзко пригальмувала маршрутка, миттєво вiдреагувавши на помах руки хлопця з заплiчником за спиною. Вiн пiдсадив на пiднiжку свою юну супутницю, легко застрибнув у салон. А дверi не спiшили зачинятися. Водiй чекав жiнку, яка добiгала до маршрутки з тривожним виразом обличчя, незграбна, зосереджена на процесi — наздогнати i не зашпортатися. Зняти її на вiдео у цю хвилину i показати згодом цi кадри, не повiрить, що це вона.

Жiнка, що наздоганяє громадський транспорт або, спiзнюючись на роботу, стрiмко долає останнi метри до входу в офiс, подiбна на корову, що спiшить до води: пiдбiгла пiдтюпцем, перейшла на рвучку ходу, знову зiрвалася на бiг. Голова трохи нахилена на бiк, дрiботить по асфальту «ратицями»*-пiдборами з таким зосередженим виразом обличчя, аж шкода її стає. Шкода, бо вона порушує Закон краси. I за це неодмiнно дiстане догану. Її побачать i запам’ятають недостойну картину. I можливо, побачить не випадковий спостерiгач, а потенцiйний Обранець, але так i не зрозумiє, що це — Вона, а Вона у поквапi не зверне уваги на Нього. А згодом матиме сiрий настрiй i не розумiтиме, вiд чого. Що таке? Чому?… А не бiгай у ранковi панiчнi хвилини за маршруткою, не дозволяй собi карикатурно метушитися i побачиш, нiчого жахливого не станеться. Начальник прийде ще пiзнiше. Твоєї непунктуальностi нiхто не помiтить. А якщо станеться те, чого ти так боялася, якщо вибухне скандал i на стiл шефа ляже заява на звiльнення i вiн її пiдпише, то згодом з’ясується, що це було доленосне спiзнення, щасливий збiг обставин, початок нового життя. Такою буде тобi, жiнко, вiдзнака вiд свiтової гармонiї за вiрнiсть красi. Тож не бiйся пропустити маршрутку! Не переслiдуй її так панiчно i приречено! Твоя маршрутка наступна.

Галя з Луїзою мовчки спостерiгали за життям вулицi. Паузи у розмовi виникали самi собою. Нiхто не спiшив заповнювати їх словами. Було комфортно мовчати удвох, смакуючи кавою з коньяком. Вони не обмiнялися своїми думками, так i не дiзнавшись, що подумали майже одне й те ж, дивлячись на жiнку, що бiгла до маршрутки.

— Ти ж завжди така впевнена, iронiчна. Що тобi тi Ольга i Марiя? — повернулася Галя до розмови. — У тебе своє життя i свої стосунки з цим чоловiком. Якщо на однiй чашi терезiв твоє бажання бути з ним, а на другiй — образи на нього, то визначся, що переважує, що для тебе важливiше. Хочеш попри все бути з ним? Дай собi чесну вiдповiдь. Хочеш? Якщо так, закривай на деякi речi очi, не звертай на них надмiрної уваги. Пробачай. Iди на компромiси. Вiдкладай з’ясування деяких речей на потiм, бо у багатьох випадках усе стає на свої мiсця саме собою, без тиску та зусиль. Довiряй чоловiковi. Тут краще передати, анiж недодати. Таке просте перевiрене правило: краще «пере», нiж «недо». Хоча, може я й не маю рацiї. Це мiй досвiд. Вiн полягає у простих речах. Як у вiдомiй сентенцiї: танцюй, нiби тебе нiхто не бачить, спiвай, нiби тебе нiхто не чує, кохай, нiби тобi не завдавали болю… Хтось з мудрих сказав, а так нiби я.

Того суботнього дня вони гуляли й гуляли мiстом. Зайшли ще в одну кав’ярню. «Водимо козу*?», — уточнила Луїза. Настрiй у неї вiдчутно полiпшився. За кавою Галя згадала про блузку, яку не купила кiлька днiв тому у «Пасажi», а вдома зрозумiла, що саме вона їй украй потрiбна. Повела Луїзу у «Пасаж».

Йшли на блузку подивитися, а купили кульчики. Вони самi покликали до себе — з вiдкритого стенду з розвiшаною на гачках бiжутерiєю. Особливо ефектно виглядали тi, що були схожi на вiтражi з кольорового скла в оправi пiд стару мiдь. Одна пара — рiзного розмiру пiдвiски у металевих круглих рамках з камiнчиками кольору молодого та старого вина. Друга пара — ромбики, що крiпилися один до другого, утворюючи ланцюжок-гiрлянду з темно-бордового та темно-синього скла. Iнших прикрас, що були поруч, навiть не зауважили. Галя зняла свої золотi сережки, сховала їх у торбинку, натомiсть встромила у вуха «ромбики».

— Клас! — вимовила Луїза i одягнула «кругляки».

— Супер! — зробила висновок Галя.

Пiдiйшли до дзеркала. Галя, пiдiбравши волосся угору, хитнула головою — ромбики блиснули тьмяним свiтлом.

— Беру, — вирiшила вона. — Подобаються тобi твої?

— Дуже! — Луїза теж роздивляла себе у дзеркалi. — Таких дешевих у мене давно вже не було. П’ятдесят гривень, а подобаються як за мiльйон.

— Я тобi їх дарую, — сказала Галя. — А ти подаруєш менi мої. Згода?

Продавець на касi деякий час зосереджено дивилася на них, не вiдразу зрозумiвши простої комбiнацiї. Що тут складного? Двi жiнки прийшли розплачуватися за покупки вже в обновах i, показуючи одна на одну, повiдомили: «Я плачу за цi, а моя подруга — за цi».

Пiсля покупки настрiй остаточно змiнився на краще. Вони заходили у першi-лiпшi брами, нiби грали у гру на уважнiсть: помiтила, яке слухове вiконце у пiддашшi? А ти зауважила кованi пуп’янки квiтiв на балконнiй решiтцi?… У захватi завмерли перед майже зруйнованим вiтражем у верхнiй частинi старих дубових дверей на брамi. Присiли навпочiпки, аби прочитати напис на кахлях пiд ногами з напiвстертими польськими словами — iменем майстра-виробника. Пiдозрiло глипнула у їхнiй бiк жiнка, що виносила смiття, а вони, не звертаючи уваги, стояли, задерши голови, як здивованi дiти: просто над брамою, на будинку, абсолютно гармонiйно спiвiснували теперiшня назва вулицi на табличцi i стара, у виглядi лiпнини ще з позаминулого столiття. Старий номер будинку в ажурнiй вiньєтцi не збiгався з його теперiшнiм металевим номером на стiнi поруч.

На вулицi Пекарськiй Луїза сказала:

— Он у дворi, бачиш, вiкна моєї давньої знайомої, зайдемо?

— Незручно… — засумнiвалася Галя.

— Пiшли, вона дуже класна, вона зрадiє. Телефонувала менi нещодавно, сказала, що з чоловiком розлучилася, запрошувала в гостi в будь-який час.

Зайшли у двiр i Галя очам не повiрила: тут панувала атмосфера 60-х рокiв. Нiби вони не у ворота зайшли, а, переступивши часову межу, повернулися у дитинство. В кутi двору — навстiж розчахнутi дверi. Вхiд у кухню наполовину закриває тюльова фiранка вiд мух. Видно кутик кухонного столу, протерту церату з дiркою на кутовому згинi, масивний, помальований синьою фарбою табурет, неповну трилiтрову банку з кислим молоком. У таку кухню водив їх обох у дитинствi дворовий товариш Вiталька, казавши мамi: «Хочемо хлiба зi смальцем!» Тiтка Слава мастила запашним смальцем свiжий хлiб, посипала грубою сiрою сiллю… I дiтлахи, терпляче дочекавшись своєї черги, накидалися на смакоту. Жодне слово не порушувало гармонiю дружнього жадiбного поглинання одного з найбiльших смаколикiв дитинства. Вiд цього спогаду рот наповнився слиною, захотiлося того смальцю з тим хлiбом i тою сiллю.

Маленький палiсадник, огороджений низеньким — по колiно — дерев’яним парканчиком, теж був родом з тих далеких рокiв. Сплило в пам’ятi слово «аркомка», а може «Аркомка» з великої. Так чомусь називали простiр з деревами, кущами та високою травою за будинком. Дiти в’язали жмутики трави петлями-лапалками, щоб у них потрапила нога переслiдувача у грi «Козаки-розбiйники». А може Аркомка у свiтi дорослих належала якомусь Аркому? Тепер уже не дiзнаєшся.

Вузенький хiдник, витканий зi смужок рiзнокольорового ганчiр’я — хтось розкинув його сушитися уздовж парканчика — теж був раритетним. I цеглянi гнiздечка навколо перших стрiл iрисiв, кожна поставлена пiд кутом наступна цегла перекриває попередню наполовину. Вiд таких, побiлених вапном зубчикiв на клумбах, вже давно вiдвикло око. Як це диво могло зберегтися у центрi мiста?

Пiднялися рипучими сходами з темного дерева, тримаючись за витертi до блиску перила, натиснули на ґудзик дзвiнка. Тиша. Немає вдома, з полегшенням констатувала Галя. Хоча й була готова завалити непроханим гостем до незнайомої людини з одним-єдиним виправданням, що ця людина є знайомою твоєї подруги. Таке траплялося колись дуже давно. Вiдчувала себе нинi школяркою, коли можна було безцiльно тинятися мiстом годинами, вихоплюючи по дорозi з калейдоскопу вражень усiлякi важливi дрiбницi, заходити до друзiв i малознайомих знайомих друзiв.

Троє чоловiкiв на вулицi повернули за ними голови, провели їх поглядами, один з них щось сказав, вона не розiбрала що саме. Але вираз обличчя у нього був хороший, i слова, мабуть, теж.

— Луїзко, на тебе один так подивився… Ти що, навiть не зауважила?… Нi, ти таки вляпалася серйозно! Нормальна жiнка, навiть закохавшись, помiчає чоловiкiв навколо…

…Заледве повернула ключ у замку, як усi четверо — чоловiк, сини i пес Рудий — вийшли назустрiч:

— Де ти була?

— Що з мобiлкою?

Поки вiдповiдала, запитувала чи їли, знiмала чобiтки, Вiктор пiдозрiло вдивлявся в обличчя дружини, навiть принюхувався — занадто усмiхнена, вiдверто щаслива, що таке?

Не їли, чекали її. Навiть Рудий ображено стояв над повною мискою.

— Ви їсти не хочете? Чи грiти лiньки? — поцiкавилася у голодних чоловiкiв. — Рудiк, ти вже геть оборзiв! — нагримала на пса. — Давай їж.

Рудий, опустивши морду, дивився на зваренi курячi шийки з кашею, чекаючи звичного ритуалу.

I вона вiдступила: витягнула одну шийку i подала псовi, вiн обережно взяв її зубами з долонi i, проковтнувши, почав жадiбно їсти з миски. У чому полягав сенс ритуалу i звiдки вiн узявся вже нiхто не пам’ятав. Але Рудий вимагав своєї порцiї жiночої уваги i їв саме так: Галя мала подати перший кусень з руки…

Задзвонив телефон.

— Галко, я щойно говорила з Конем, — повiдомила Луїза. — Може, настрiй у мене такий, не знаю. Але так менi було легко з ним зараз… Розказала як ми з тобою гуляли… Такий класний день.

Галя пiдсмажила вранiшнi вареники, розклала по тарiлках, посидiла з хлопцями за компанiю, поки вони їли. А потiм набрала ванну води, збивши тугим струменем на її поверхнi мiцну пiну iз запахом хвої. Мала надiйний спосiб боротьби з вечiрнiм апетитом: почистити зуби години за двi-три до сну й пiсля цiєї процедури їсти вже не хотiлося. Взяла з собою у ванну книжку, i в останнiй момент — тарiлку з яблуком та мандаринкою. Занурюючись в ароматне тепло, з задоволенням подумала: хлопцi полягають — сяду писати. Один епiзод вже остаточно вималювався в уявi, другий напирав, ще нечiткий.

Швидше б за комп’ютер, тепер вже зi спокiйною душею.

У головi крутилися уривки вражень дня. Радiла за Луїзу. Чужi проблеми (не те щоб чужi, а просто не свої, яка Луїза їй чужа?) легко вирiшуються. Чому ж, розмiрковувала, сама себе розрадити не можу? Чому не можу примиритися з дурними анекдотами, якi Вiктор розповiдає по кiлька разiв в одних й тих самих компанiях? Через вiдсутнiсть делiкатностi як бовкне, як корова боталом*. «Для чого? Ти ж людину образив, невже не вiдчув?» «Не вигадуй, вiчно з мухи слона робиш!» Та навпаки, роблю вигляд, що слона, як муху, не помiчаю. А його вперта ненависть до миття посуду? А здатнiсть купити на пiкнiк з друзями силу-силенну найдорожчих шашликiв i батарею грузинського вина, що роту нагодувати й споїти можна. Скiльки тої гостини залишається на тарiлках та у напiвпорожнiх пляшках! Аж соромно за марнотратство. А на другий день учорашнiй багатiй спокiйно повiдомляє, що готiвцi — фiнiш, тому пральний порошок i цукор, якi вже два днi як закiнчилися, ще почекають…

Вона спробувала подивитися на власнi проблеми збоку, нiби це не її проблеми, а гризота когось iншого. Хiба це проблеми? — намагалася пiдступитися до них вiдстороненим сприйняттям. Посуд? — Яка дрiбниця. Вихiд такий: попросити нiжно, в жодному разi не буркотiти. А ще краще, пожартувати, мовляв, оптимiст не миє посуд ввечерi, бо сподiвається, що вранцi матиме на це бажання. Добре, як хочеш, мий зранку… Або сказати, вiдриваючи його вiд телевiзора: я посуд мию, ти картоплю чистиш. Вiн скаже: е, нi, краще я — посуд. От i добре. Одна проблема мiнус. Що там ще?

Пральний порошок закiнчився. Якi проблеми?! Попросити чоловiка купити порошок, анi словом не згадуючи про вакханалiю iз шашликами. Наступного дня нагадати ще раз. I потiм ще, немов не казала про це вже кiлька разiв. Головне — не капiтулювати та не прати його сорочки, поки не буде чим.

Анекдоти? Тут складнiше. Чому чоловiки запам’ятовують однi анекдоти, а жiнки iншi? Почуття гумору вiд статi ж не залежить. Чому тодi навiть найрозумнiшi та найвибагливiшi чоловiки регочуть вiд грубих фельдфебельских жартiв?

I чому те, що для нас — важливо, їм зазвичай видається дрiбницями, i навпаки?

Ну як аутотренiнг, допомагає?… Щось не дуже. Як казала знайома психологиня, одна з авторiв журналу: «У психологiї на собi не показують».

А то, може, полюбити мити посуд?… Це ж такi життєвi дрiбницi! Дарма, що кожен день муляє. Чоловiк може не любити цього i тому не робити. А жiнка i не любить, а робить. Так, я спокiйна, у мене теплi ноги, я люблю мити посуд. Люблю. Мити. Посуд. Менi подобається, коли пiд моїми руками гора масних тарiлок та горняток з кавовими фусами* перетворюються на стоси сяючого чистотою начиння*. Коли пательня* iз залишками пiдгорiлої цибулi стає блискучою. Коли пахне доброю рiдиною для миття посуду. Iз запахом лимону. Або полуницi. Вiд цих випарiв може врештi-решт знудити. Або можна дiстати стiйку довiчну вiдразу i до лимонiв, i до полуниць. А якi змученi, червонi, набухлi робляться руки вiд гарячої води з цими жахливими бальзамами, що одночасно — згiдно з етикеткою — мають i жир розчиняти, i за руками доглядати. Ненавиджу мити посуд! Одна втiха — найкращi iдеї спадають на думку саме за цим невдячним i монотонним заняттям.

— Галко, — знову зателефонувала Луїза. — Дай менi яблуко на кiлька тижнiв.

— Яке яблуко? — не зрозумiла Галя, i тiєї ж митi второпала яке. — Чого це ти?

— Ти книгу почала писати. Чому зараз?… Це ж не випадково. I ще подумай, чи журнал тобi був потрiбний насправдi, чи можливiсть писати книгу?

— Що за маячня?…

— Дай яблуко, Галко! Допоможи подрузi.

Луїза не жартувала.

— Забирай, мантелепо, — поступилася Галя.

З того моменту, як вона поставила яблуко на поличку у своєму кабiнетi, бiльше про нього й не згадувала. А коли вона написала першу сторiнку роману?… Мабуть, через тиждень пiсля того, як Луїза приїздила до неї на роботу i залишила у кабiнетi яблуко… До чого тут одне до другого? Нi до чого.

— Галко… — знову Луїза.

— Що?

— Таке вiдчуття, що треба його взяти на деякий час. Навiть упевненiсть, а не вiдчуття. Невже я тобi маю щось пояснювати?

— Забирай, кажу. А що ти про книжку сказала? Що ти думаєш про це?

— Я думаю, що у тебе стався прорив. Так, як нiби… Нiби як зрiв нарив, нило, нило — i оп-па, прорвало. Не зупиниш. Ну, тобто… Якесь недолуге порiвняння. Але ж тобi справдi легше стало? Ти ж цього хотiла пiдсвiдомо? Подумай, хiба нi? Ти письменниця, Галко. Ну чого мугикаєш?… Такi дрiбницi помiчаєш, як нiхто з нас. Так розповiдаєш про подiї, свiдком яких я теж була, що дивуєшся: чому я не помiчала тих нюансiв, чому не запам’ятала тi реплiки, не звернула увагу на тi деталi? Щось вiдбувається, ти про це розповiдаєш, i подiї набувають глибинного значення, стають цiкавими. Давно б, Галко, мала б не пiдсмiюватися, а писати один за другим романи, детективи, сценарiї, що завгодно. Як почула, що ти за книжку сiла, одразу збагнула: без яблука не обiйшлося! Отже, завтра я у тебе. Перед передачею протри раритет вiд пилюки!

15 Луїза. Казино

Завчасно радiла Луїза. Кiнь бiльше не телефонував. I на роботу не виходив.

Яблуко стояло на антикварнiй консолi бiля вiкна. Луїза перевезла його з Галиного офiсу в свою однокiмнатну мансарду та, обережно звiльнивши вiд паперових пелюшок, роз’єднала половинки яблука. Нутро дерева вiдгонило гiркуватим пилом, вощиною та… живим яблуком. Аромат бентежив бiльше за чудернацьку форму. Хай там хто автор — Пiнзель, його учень чи нiкому не вiдомий провiнцiйний майстер-рiзьбяр — вiн створив рiч з великими можливостями.

…Чому ж Кiнь мовчить? У недiлю не давався чути, у понедiлок не вийшов на роботу — подзвонив шефовi i взяв два вiдгули. Шеф беззлобно пожалiвся: «Взяв! Хоча мав би, вражий сину, попросити, щоб дали». Але Кiнь нiколи нiчого не просив. «Можна?» було вiдсутнє у його лексиконi. Замiсть: «Можна, я вiзьму два вiдгули?» вiн швидше за все сказав шефовi: «Беру два вiдгули, якщо ви не проти»…

Вона вкотре набрала його номер. «Ваш абонент — поза зоною досяжностi». Увесь понедiлок i вiвторок — поза зоною.

У середу, перед летючкою почула у коридорi його голос i серце закалатало: вiн! Спокiйно. Тихо… Тихо… Тихо…

— Привiт, Кiнь! Привiт, Анєчко! У тебе сьогоднi якесь свято? Виглядаєш супер… Iване Iвановичу, я ж просила вчора залишити менi ключi вiд архiву. Дiвочу пам’ять маєте, чесне слово. Нi, дякую, краще зараз дайте, бо забудете… Ну, а ти що скажеш?… Чому блiда? Нормальна. А ти справдi блiдий, аж зелений. Де пропадав?…

Через шлейф грейпфрутового «Орбiту» та «Антиполiцая» вiд нього вiдгонило перегаром. Очi з червоними жилками, нiби й усмiхненi, а сумнi-сумнi. Несе, як завжди, веселу словесну заметiль. Що з тобою, любий?

Iван Iванович взяв слово i завiв стару платiвку, розпаляючись з кожним реченням.

— Чому така несправедливiсть? Одним — вечiрнiй прайм-тайм, а iншим — полудень, коли бiля телевiзора тiльки пенсiонери та домогосподарки! У незручний час хоч шедевр покажи однаково нiхто його не помiтить. А коли усi з роботи поприходили i телевiзори повмикали, якiсь по-твор-нi дурощi йдуть… — Iван Iванович зробив наголос на словi «потворнi» — натякнув на назву програми, яку вела Луїза, i, як у гучномовець, закiнчив, — i глядачi думають, що це — краще, на що здатнi телевiзiйники! А поза тим саме програма «Депутатськi роздуми» заслуговує на бiльшу увагу! Її автори знають цiну собi та тому, що вони роблять!

— Цього, власне, недостатньо, — доброзичливо зупинив його Кiнь. — Мало знати собi цiну, треба ще й попитом користуватися.

Пiсля бурхливої наради попрямував за Луїзою до кабiнету, який вона дiлила з Анєчкою. Повернув ключ у замку. Упiймав Луїзу за руку, згрiб мовчки, притиснув до себе.

Хтось посмикав зачиненi дверi.

— Люблю тебе, Лу. Тому кажу: тримайся вiд мене подалi. Пам’ятаєш, ти казала менi про свою фантазiю: мовчазний секс з незнайомцем, щоб жодних розмов, жодного розкриття душ, i нуль проблем. Покурили, розiйшлися. Знання iмен необов’язкове.

— Боже, що ти запам’ятав? Я ж не серйозно це казала!

— Ну не смикайся, я правильно тебе зрозумiв, нiчого не пояснюй. У недiлю хотiв тобi запропонувати: давай я буду твоїм незнайомцем, щоб нас єднало все i нiчого. А сьогоднi подумав: з кимось iншим — так, тiльки не з тобою. Ти заслуговуєш… не знаю як сказати, повної вiддачi. Усього заслуговуєш. А я що можу тобi дати? Свої проблеми? Не хочу навiть зустрiчей двох незнайомцiв.

Хтось знову посмикав дверi, обережно постукав.

— Дайте поговорити! — гаркнув Кiнь.

I стишив голос до шепоту:

— Взагалi нiчого не хотiв тобi говорити. Нiчого не хотiв пояснювати. Розiйшлися через дурничку — все! I жодних мелодрам. Але не можу, така ти менi рiдна. Добра тобi бажаю. Саме тому ставимо крапку. Все.

— А мене ти запитати не хочеш?

— Не хочу, Лу. Ще слово — i я взагалi пошкодую, що почав цю розмову.

Вiдсторонив її i вийшов з кабiнету, мало не прибивши дверима перелякану Анєчку.

Наступного дня нiчого не прояснилося. Через три днi, ввечерi, Луїза пiд’їхала до його будинку, пiднялася на його поверх. I побачила жiнку, яка зачиняла ключем його дверi. Вони зустрiлися поглядами. Вдавати, що вона помилилася поверхом, уже не мало змiсту.

Жiнка була доволi огрядна, висока, русява. I дуже приваблива. Кiлька секунд дивилися одна на одну, одночасно зрозумiвши, що обидвi мають вiдношення до господаря цього помешкання.

— Ви до Iгоря? — запитала незнайомка.

Луїза кивнула.

Жiнка вiдчинила дверi:

— Зайдiть. Ви — Луїза?… А я — Зося, сестра Iгоря.

Через п’ятнадцять хвилин вони пили мiцну каву, не зважаючи на пiзню годину.

— Перевернiть горнятко на блюдечко вiд себе, — попросила Зося.

З нею було дуже комфортно: вона не спiшила заповнювати паузи незначущими словами, її голос був не гучний i не тихий, а саме такий, який приємно слухати. Зося уважно роздивилася малюнок, який утворили фуса* на стiнках фiлiжанки, i розповiла Луїзi про таємницю брата.

Вiн, сказала, гравець у казино. Не просто гравець, а азартний до нестями, залежний вiд цiєї пристрастi, хворий як алкоголiк. Програв рiк тому батькiвський спадок, усi грошi, навiть тi, якi Зося дала йому на збереження. Дивом зумiв зупинитися, не наробивши боргiв. Протягом року щомiсяця вiддавав сестрi борг, майже нiчого не залишаючи собi на життя. I ось, коли вона була впевнена, що вороття до старого не буде, зiрвався. Немов у запiй зайшов. По двi доби не виходить з казино.

Зося заплакала.

— Де вiн зараз? — запитала Луїза.

— Там! Я двiчi приходила туди, хотiла його забрати. Вiн не йде, а тi горили на входi влаштували менi допит: куди? чого? Я сказала: як не пустите мене, такий скандал тут влаштую, що пошкодуєте. Пустили. Знайшла його, кличу: пiшли, Iгоре! Що ти тут робиш, схаменися. Ти йди, заспокоює, я через пiвгодини вийду. А сам до ранку там сидiв. Прийшов до нас: сiре обличчя, синцi пiд очима. Аж хитається. Зосько, каже, я у вас залишуся. Не можу, каже, сам, бо знову пiду туди. За столом з нами посидiв, двi ложки супу з’їв, апетиту зовсiм не має. Тiльки курить — сигарету за сигаретою. Постелила йому у вiтальнi. Чую встає вночi, курить на кухнi у вiкно, не спить. Вранцi глянула на нього, а воно, бiдне, спить i смикається раз у раз усiм тiлом як дiти, коли їм сниться, що вони падають. Луїзо, я вам такi речi розповiдаю… Вiн нiкому не каже про казино, нiхто не знає… Збоку виглядає, нiби вiн п’є. А насправдi усе набагато гiрше. Якби вiн дiзнався, що я вам це розповiла… Не знаю, що було б! Але менi так за нього душа болить… так хочу, щоб у нього усе було гаразд…

Луїза слухала цей словесний потiк i вiдчувала, як на змiну гiркiй розгубленостi приходить в її душу спокiйна впевненiсть.

— Що на днi горнятка було? — запитала вона Зосю.

Та замовчала, витерла мокрi щоки паперовою серветкою.

— Що кавовi фуса розповiли про мене i про нього? — повторила Луїза.

— А! — зрозумiла Зоя. — Там вималювалося щось таке кругле з двох частин. Ви з ним, мабуть, половинки одного цiлого.

Луїза повернулася додому i найперше що зробила — викликала таксi. Тепер — у душ. Де довга шовкова спiдниця? Ось вона. Чорна тунiка з вiдокремленими рукавами, схожими на довгi рукавички. Зверху — короткий жакет з норки, капелюшок у стилi «сецесiя», мереживнi рукавички. У торбинку-клатч сховала усi грошi, якi тримала вдома, увесь свiй «заритий у пiсочок» недоторканий запас — тримiсячну зарплатню. Одягнула бабусинi кульчики з опалами. Приснула перед собою парфумами Provocative Woman, ступила у цю хмарку, вiдповiла у слухавку: «Дякую» i вийшла на вулицю, до чекало авто з шашечками.

Таксi лишень почало гальмувати бiля входу у ресторан, як швейцар уже заповзятливо розчахнув дверi назустрiч — сама привiтнiсть i готовнiсть догодити. Вiдповiла йому стриманою посмiшкою i пiшла сходами нагору. З-за стiйки до неї ступила дiвчина в унiформi.

— Де тут казино? — запитала Луїза, трохи розтягуючи слова.

Тембр голосу був досконалим: оксамитовим i хриплуватим одночасно, з ледь помiтною ноткою вередливої зверхностi.

— Ось там, — заметушилася дiвчина. — Але треба роздягнутися.

Луїза скинула жакет на руки гардеробнику, i, йдучи до свiтлового табло «Казино», автоматично порахувала працiвникiв: два на стiйцi, гардеробник, хтось майже нерухомий у коридорi, троє на входi до зали. Дебела молодиця з пластмасовою посмiшкою, теж в унiформi, закрила собою вхiд немов шафа:

— Добрий вечiр. Маєте паспорт?

— Паспорт? — Луїза розгубилася на долю секунди. — Забула.

— Наступного разу не забувайте, — молодиця впевнено тримала на обличчi завчений оскал. — Вiдкрийте, будь ласка, сумочку.

Луїза лiниво натиснула на ґудзик ридикюля, вiн сухо клацнув, як i годиться клатчу, продемонстрував поглядам стороннiх шовковi нутрощi з вiялом рiзнокольорових купюр. Це справило належне враження на охоронцiв.

— Приємного вiдпочинку! — побажала молодиця, пропускаючи Луїзу.

У великiй залi переважали червоний, густо-зелений та колiр тьмяного золота, а освiтлення виявилося стишеним до мiнiмуму. Лише над столами, за якими сiрiли обличчя гравцiв, свiтла було бiльше. Воно робило обличчя пласкими, риси грубими, а зморшки помiтними. Пахло… сiркою. Таким було перше секундне враження. Його перебила друга хвиля — сигаретний хамський дим i невiдворотнiсть: що має статися, те станеться, вийдеш тодi, коли буде дозволено. «Побачимо!» — з веселою злiстю подумала Луїза та впевнено, без поспiху, пiшла углиб, вихоплюючи поглядом деталi.

Пiвтора десятка чоловiкiв скупчилися навколо видовженого столу. Заднi спостерiгачi через спини переднiх щось збуджено передавали на зелене сукно. Вона пройшла бiля столiв рiзних форм, бiльших, менших, зi стовпчиками фiшок на iгровому полi та картами, викладеними немов для пасьянсу. Жодного вiльного мiсця за стiльцями. У повiтрi стояв вiдразливий до запаморочення запах сигарет i джмелиний гул голосiв. Тiльки чоловiки. Жодної жiнки. Окрiм круп’є.

Коня серед цих людей не було.

Луїза пройшла майже всю залу. I нарештi побачила Коня. Вiн не зводив очей з рук дiвчини-круп’є. Та зробила кiлька вправних рухiв, розклала карти, щось сказала, та Луїза не почула, що саме.

Бiля Коня виявився вiльний стiлець — єдиний вiльний на весь заклад. Вона сiла.

Вiн навiть не ворухнувся. I добре, що Кiнь на неї нуль уваги. Їй необхiдно кiлька секунд, аби опанувати себе, вгамувати серцебиття. Його лiва рука, рiдна до найдрiбнiшої рисочки, лежала поруч. А вiн навiть краєм ока її не бачив, не вiдчував її парфумiв. Весь у грi як хлопець-шестикласник.

Накрила його руку своєю.

Вiн повернувся i двi-три секунди дивився чужим поглядом на жiнку, яка посмiхалася з-пiд крис капелюшка: хто така?

Пiзнав i вiдсахнувся:

— Луїзо? Ти?! Ти що тут?!

Душа стиснулася вiд жалю.

— Це твоя вода? — Луїза показала на високу склянку поруч з пузатим келишком коньяку.

Вiн кивнув. Взяла склянку, пiднесла до губ i з досадою зауважила як помiтно тремтять пальцi.

— Звiдки ти тут? — Кiнь потроху приходив до тями. — Що тут робиш?

Вона розумiла його без слiв — вiн був впевнений, що вони зустрiлися випадково. У його головi зараз миготiли варiанти: була у ресторанi поруч? зайшла у казино випадково? чи по роботi, у зв’язку з майбутнiми зйомками?…

— Я за тобою прийшла. Маю для тебе добру новину. Пiшли поговоримо на кавi.

— Зараз?

— Пiшли, будь ласка.

У її голосi звучали найпотрiбнiшi зараз тони й напiвтони. Iнтуїцiя безпомилково пiдказувала, як i що треба говорити. Без жодних зусиль трималася на обличчi спокiйна посмiшка. Такого володiння собою Луїза вiд себе не чекала. Вона знала, що вiн пiде з нею. А якщо не пiде, вона зробить ставки у цiй незрозумiлiй грi, хоча нiколи дотепер не переступала порогу казино i не знала жодних його правил. Купить фiшки i не вступиться звiдси, поки вiн не зрозумiє, що вона без нього не пiде.

— Зараз… Почекай хвилин десять, ми маємо розiбратися з фiшками, — вiд розгубленостi Коня майже й слiду не залишилося, перед нею знову був той Iгор, до якого вона звикла. — Десять хвилин, гаразд?

Вона встала з-за столу зi склянкою у руцi i роздивилася навколо. Тепер на неї звертали увагу. Один з вiдвiдувачiв пiдiйшов майже впритул, вона несподiвано озирнулася i наштовхнулася на його погляд: вiн одягав окуляри, щоб поближче її роздивитися.

Дiвчина-круп’є незворушно розкидала карти. Бiля каси Кiнь розмовляв зi своїм сусiдом по столу. Решта, як i п’ять хвилин тому, спостерiгали за пересуванням карт на столi. Але щось змiнилося у залi. Луїзу помiтили. Присутнiсть цiєї жiнки бентежила, вносила ледь помiтний збiй у звичний хiд подiй, примушувала кидати стрiмкi погляди в бiк чужинки.

Над шкiряним диваном її увагу привернула картина: дивнi iстоти-пуголовки — iнопланетяни чи сперматозоїди, рухалися в одному напрямку, розмахували щупальцями-водоростями. Цiкаво було б познайомитися з дизайнером казино. Цей прихильник абстрактного живопису навмисно зробив такий вибiр для цього примiщення чи випадково?

Сiла на диван пiд зграйкою яйцеголових, закинула ногу на ногу, обвела iронiчним поглядом iнтер’єр казино: стiни, свiтильники, килими на пiдлозi, картини. Стiльки грошей вгепали у цей несмак… Кiнь уже йшов до неї. Пiднялася назустрiч, узяла його попiд руку, вони пройшли повз охорону, одягнулися, i коли спускалися сходами, вона пiймала погляд швейцара. Вiн не встиг одягнути маску ввiчливої вiдстороненостi i на його обличчi промайнула крива усмiшка: їхнього постiйного клiєнта, вирiшив вiн, «зняла» невiдома шукачка амурних пригод, екзотична жiнка, хоча й на любителя…

Вулиця зустрiла рiзким запахом мокрого асфальту та молодого липового листя. Щойно пройшла злива. У зволожених тротуарах вiдбивалося розмите свiтло лiхтарiв та неонової реклами. Напрочуд легко дихалося.

— Давай класну новину! — забажав Кiнь.

Вона зауважила, з яким задоволенням вiн втягнув нiздрями свiже повiтря.

— Новина така, — Луїза вiдчувала, як разом з озоном в її легенi, у голову, у кров немов потрапили бульбашки шампанського — хвиля веселої зухвалостi пiднялася у душi. — Я тебе не залишу. I не вiдчеплюся вiд тебе. Не дам тобi спокою. Не вступлюся.

Жодної iстеричної нотки в голосi — лише спокiйна радiсть. I нiжнiсть. Вiн мовчки стиснув її руку.

— Що у тебе — неприємностi? Бiда? Я допоможу тобi. Потрiбнi грошi — вiзьму позику на роботi. Скажи, що сталося?

Його обличчя затремтiло.

— Ну що ти? — вона не вимагала вiдповiдi, достатньо було того, аби вiн слухав її. — Приймаю тебе з усiма твоїми особливостями, з усiма рисами, плюсами i мiнусами. Тiльки не казино. Буду з тобою хай би що i не вiддам тебе цiй заразi, зрозумiв?

Вiн мовчав. Вона не могла на нього дивитися.

Пiдiйшли до таксi, що стояло неподалiк, сiли разом на задньому сидiннi i всю дорогу мовчали, не вiдпускаючи рук.

А потiм сидiли у нього на кухнi, знову говорила тiльки вона.

— Чому ти ходиш туди? Для чого? Ну поясни, будь ласка, зрозумiти хочу.

Вiн мовчав. Але це було не байдуже мовчання — вiн слухав її, хитав головою, тер чоло кулаком. Але не вiдповiдав, слова стояли у горлi.

— Ти розумiєш, що нiколи не будеш у виграшi? Розумiєш це? Програватимеш бiльше, анiж виграватимеш, аж поки не програєш усе. Ну що ти «Гравця» Достоєвського не читав?

Кiнь невизначено хитнув головою.

— Не читав? — зрадiла Луїза. Монолог нарештi перетворювався на дiалог. — Я принесу. Почитаєш, побачиш, яка це пошесть, яка дурня! Достоєвський сам грав так, що не мiг зупинитися. Програвав усi грошi, позичав — i знову програвав. Навiть Тургенєву писав з-за кордону, сиджу, мовляв, у готелi, фактично пiд арештом, прошу позичити грошi… Вони не любили один одного, але один просив iншого, та що там просив — благав, аби той вислав йому сто, чи скiльки, забула, здається сто рублiв, бо програвся ущент. Жалiвся, що витратив грошi жiнки, яка було в нього закохана. А Тургенєв, знаєш що?… Висварив його у листi, хоча грошi вислав, щоправда разiв у десять менше, анiж той просив. Згодом Достоєвський не мiг i їх вiддати упродовж багатьох рокiв. А Тургенєв, захланник*, кiлька разiв нагадував… Уявляєш?

Кiнь мовчав, тер чоло.

— А фiльм з Де Нiро бачив? — пiшла на новий виток Луїза. — Там, де вiн — управляючий казино. Не пам’ятаєш? Усi хитрощi таких закладiв показали. Уяви. Японець виграв шалену суму. Їде задоволений в аеропорт. Але хто ж його вiдпустить? Цiла схема запрацювала, навiть рейс вiдмiнили, усе зробили, щоб щасливчик з виграними грошима не видерся на волю. Той повернувся, звiсно ж знову у казино, аби дочекатися наступного авiарейсу. Тримає себе у руках, сидить, не грає. Лише дивиться. Сиди-ить, сиди-ить… За ним спостерiгають на монiторi, знають, що не втримається. Головне — вичекати. Щоб почав грати. Японець робить ставку! I пiшло-поїхало… Програвся до копiйки. Все спустив, увесь виграш.

Засвистiв чайник на плитi.

— Поки не п’ю — усе нормально, — раптом вичавив iз себе Кiнь глухим голосом. — А як вип’ю, то ноги самi несуть у тому напрямку. Немов хтось у мене вселяється.

— Ти ж рiк не грав?

— I не пив, — глухо додав Кiнь. — Тримався.

— Чому ти йдеш туди? Ти розумiєш, що там не розбагатiєш?

— Так.

— Що, навпаки, програватимеш?

— Так.

— Чому тодi йдеш?

— Якби то усе було так просто… Це сильнiше за мене, розумiєш, Лу? Сильнiше. Вже не думаєш. Питаннями такими, як ти ставиш, не переймаєшся. Просто йдеш як теля на мотузцi… Колись виграв двi тисячi «зеленi». Ото, подумав, легкi грошi! Знову пiшов. Програв. Добре, думаю, вiдiграюся i тодi вже крапка. Та де там! Затягнуло немов у вир.

— Ну добре, йдеш, граєш. Але ж можна зупинитися, коли починаєш програвати? Не мiй день, мовляв, не фартить. Можна зупинитися?

Кiнь скривив губи, махнув рукою.

— З кожної ситуацiї є вихiд. Ти живий-здоровий, це головне. Усе решта можна виправити. А хочеш, психотерапевта хорошого знайду? Пiдеш до нього? Наша Гаврилова, рекламний агент, розповiдала, що у її подруги в сiм’ї були проблеми: син-восьмикласник пропадав у залах гральних автоматiв. Вона його ночами шукала, об’їжджала на таксi цi заклади один за одним. А потiм психотерапевта знайшла i той допомiг…

Кiнь iронiчно глянув на Луїзу, хотiв щось сказати, але втримався.

— Ну, добре, — не зупинялася Луїза. — Ти несеш свої грошi чужому дядьковi. Сам! За власним бажанням, при свiдомостi, без жодного примусу. Вiддаєш те, що заробив, якомусь дебiлу. Створюєш йому матерiальне благополуччя. Працюєш на нього, i вiн же при цьому вважає тебе лохом. Це тебе не вкурвлює?

— Лу, я все розумiю! Невже думаєш, що менi треба пояснювати, як пiдлiтковi? Я все розумiю. Зробити нiчого не можу. Ось тут проблема, — вiн постукав вказiвним пальцем собi по чолi. — Ти цього не зрозумiєш.

— Я хочу зрозумiти. I допомогти. Давай разом вибиратися, — Луїза готова була на все заради цього чоловiка. — Багато зараз програв? Скiльки?… Ну чого ти мовчиш? Я знайду грошi, ти все повернеш, але пообiцяєш менi бiльше не переступати порiг казино. Я знаю, якщо ти щось сказав, так воно i буде.

— Уже сестрi обiцяв рiк тому…

— Знаєш, чому не вийшло? Вона повiрила, ти ж нiколи їй не брехав. А я буду знати, що ти можеш пiти туди, а менi скажеш, що ти в iншому мiсцi. Я буду готова, що ти можеш не сказати менi правди, коли йтиметься про казино.

— Зрозумiло. Я вiдразу догнав, що ти з Зоською розмовляла.

«Даремно бовкнула», — подумала Луїза.

— Розмовляла, — пiдтвердила вона, — ми познайомилися випадково, бiля твоїх дверей. Ти знаєш, я нiколи не обмежувала, не контролювала нiкого. I тебе не буду. Але якщо ти зникатимеш з горизонту, я знатиму, де тебе шукати. Ходитиму за тобою. Хочеш, аби я теж стала завсiдницею казино? Щоб програвати почала? Я теж азартна. Разом усе спустимо, наробимо боргiв…

— Нас посадять у боргову яму…

— Слухай…

— …Сидiтимемо там довго i помремо в один день, — закiнчив Кiнь, додавши: — Вибач, що я говорю, коли ти мене перебиваєш.

Вона засмiялася. Потоки пiднесених слiв, хоч i щирих, були недоречними мiж ними. Вiн не любив патетики, i вона її терпiти не могла. А сьогоднi її понесло… Але засмiялася вона не тому, що побачила на його обличчi посмiшку, а вiд своєї впевненостi. Вона не вiддасть його цьому молоху, рукою на нього не махне i не вступиться.

16 Кузьма

В останнiй день весни Магда народила хлопчика. Цвiв жасмин та iриси, стояла спека, немов у серпнi, а ночами над Львовом гримiли громи i спалахували у небi блискавки, схожi на пiвнiчне сяйво. Кесарiв розтин робив Андрiй Степанович, колишнiй чоловiк її подруги, один з тих лiкарiв, про яких пацiєнти кажуть: вiд Бога.

Iм’я давно чекало хлопчика. Кузьма, Кузя. Старовинне, майже забуте слов’янське iм’я для мужнiх надiйних чоловiкiв. Нiхто на нього не претендував, окрiм сина Магди та Iгоря. Понад двадцять рокiв тому вони вирiшили, що їх сина зватимуть Кузьма, а доньку Софiя. Так врештi-решт i сталося. Лише жiноче iм’я за цей перiод зробилося занадто популярним, а чоловiче так i залишилося поза модою i часом, нiхто його в батькiв майбутнього Кузi не вихопив. Син Куричiв виявився молодшим вiд своєї сестрички Соньки на десять мiсяцiв.

Щасливий Iгор носився мiстом, скуповуючи усе, що диктувала йому по телефону Магда. Наперед вони нiчого не купували з мовчазної спiльної згоди. I тепер Iгор жадiбно брав реванш, поповнивши список необхiдних синовi речей двома несподiваними iмпровiзацiями: набором iграшкових слюсарних iнструментiв та крихiтними гумовими чобiтками для риболовлi.

У «Зубрiвцi» господарювала мама Магди, яка приїхала разом з татом допомогти доньцi у першi тижнi пiсля пологового будинку. Сонька перебувала пiд пильним наглядом чотирьох дорослих: тата, баби з дiдом та медсестри… Ще й Галя з Iриною та Луїзою навiдувалися, дивуючись, скiльки усього може трапитися у життi дитини за кiлька днiв: Сонька почала ходити, їсти борщ i у неї прорiзалися ще два зубчики.

Магда чекала дня виписки i радiла найменшiй дрiбничцi. Жiнка у сусiднiй палатi (вони мали один туалет з душовою на двох) переживала, чи залишиться шрам унизу живота пiсля кесаревого розтину, i чи стане згодом живiт пласким, як до вагiтностi. Магду цi проблеми анiскiльки не турбували. Єдине, що її бентежило — вiдсутнiсть молока. Але й тут вона вирiшила, що це не бiда: Сонька ж росла на штучному харчуваннi i нiчого. Головне — дiти були здоровi, вона приходила в норму пiсля операцiї, день виписки наближався, у душi цвiли братчики, у свiтi панувала гармонiя.

Три її подруги поверталися з Зубри додому. Галя розповiдала про органiзацiйнi нововведення у редакцiї i про помiтну порцiю додаткового часу, яку вона отримала невiдомо звiдки. Вдалася до новацiй пiсля консультацiї з психологом, якого їй порекомендувала заступниця. Психолог, впевнена у собi приємна жiнка, вислухала редактора, понаставила запитань i врештi-решт сформулювала проблему: левову частку часу редактора без особливої потреби розтягують у рiзнi боки, як мишi, її пiдлеглi. Постiйно смикають шефову, заходять до кабiнету коли заманеться, вiдволiкають, не дають зосередитися. I запропонувала схему боротьби з пожирачами часу: перш за усе попередити усiх в редакцiї, що вiдтепер iз їхнiх зарплат вираховуватимуть вартiсть часу, який редактор витратила на кожного конкретного працiвника. Вартiсть не свого часу, а редакторського. Психолог навела приклад: день роботи редактора коштує, умовно, сто доларiв. Робочий день прибиральницi — десять. Якщо прибиральниця має намiр з’ясувати питання про придбання швабр для миття вiкон, i то неодмiнно з редактором, тодi їй варто знати, що наприкiнцi мiсяця з її зарплати буде вирахувано вартiсть редакторських п’яти хвилин, протягом яких йшло обговорення деталей цiєї важливої операцiї.

Або такий варiант. Прийшов до редактора у кабiнет завгосп i просить поради, де знайти добросовiсну прибиральницю, яка б належно виконувала свої обов’язки, адже до теперiшньої прибиральницi мають серйознi претензiї два вiддiли та приймальна. I вiкна вона дотепер не помила, бо спецiальної швабри, мовляв, у неї не має… А згодом завгосп побачить у персональнiй розрахунковiй стрiчцi рядочок з вiдрахуванням за тi пiвгодини iмпровiзованої наради тет-а-тет з редактором. Психолог навела приклади кiлькох успiшних фiрм, де суттєво покращилася органiзацiя працi пiсля таких нововведень…

— I що, допомогло? — поцiкавилася Луїза, пригальмувавши на свiтлофорi.

Галя засмiялася:

— Допомогло. Подякувала психологу за пропозицiю. Такi драконiвськi правила нехай вводять де iнде. Це не для мене. Наступного дня я оголосила на нарадi своє нововведення: якщо не йдеться про щось справдi важливе, приходити до мене у кабiнет в останнi п’ятнадцять хвилин кожної години, а решта сорок п’ять хвилин я — господиня свого часу.

Одразу пiсля наради до кабiнету зайшов життєрадiсний Єрохiн.

— Молодець! — похвалив за рiшучiсть. — Тiльки так з ними i треба. Ходять i ходять, кожен лише за себе й думає. А ти бачила їх фiзiономiї, коли ти повiдомила новину? Кiно i нiмцi!

- Єрохiн, — зупинила Галя бiльд-редактора, — за п’ятнадцять дванадцята чекаю тебе з розворотом про авто Володимира Гришка, основне фото, де вiн у гаражi брудними руками копирсається пiд капотом найстаршого екземпляру. Не треба усi фото його ретроавтомобiлiв давати, тiльки раритети. Усе. А тепер я занята.

Єрохiн так здивувався, що аж знiяковiв. У дверях мало не зiштовхнувся зi Славою.

— Дiстав?… — поцiкавилася заступниця, коли за Єрохiним зачинилися дверi. — Правильно. Думав, це його не стосується! З будь-якою дурнею — бiгом до тебе… Щось ти блiда, зробити чаю? Чи розiм’яти шию?

— Славо, зараз прийде Вiктюк з тим проектом, про який ми говорили. Вiн вже два днi у Львовi, завтра його театр їде далi, має тур по Українi. Хочу, аби ти була присутня при розмовi. А перед тим маю встигнути переглянути пошту. Хочу встигнути, якщо ти не проти.

— Все-все-все! — Слава зрозумiла свiй прокол i зникла за дверима.

Тiльки б самiй не порушити новi правила, — думала Галя, вiдкриваючи поштову скриню, — тiльки б привчити i себе, i пiдлеглих до тих рятiвних п’ятнадцяти хвилин щогодини.

Наступного дня пiшла у нововведеннях ще далi. Повiдомила Славi, що удвiчi пiднiмає їй зарплатню. Пiд Славине пiдпорядкування вiдтепер переходить те, у чому вона вже почувається впевнено: реклама, розповсюдження, кадри. А вона, як редактор, зосередиться лише на творчих питаннях, так вiд неї буде бiльше користi i вона вивiльнить собi час для написання книги. Слава зашарiлася — чи то вiд несподiванки, чи то вiд задоволення. Вона мала дар органiзатора i наступного ж дня розквiтла вiд довiри та нових обов’язкiв. А Галя зробила вiдкриття: без її особистого контролю та редакторського втручання в усi процеси журнал не просто функцiонував, а функцiонував не менш продуктивно, анiж дотепер. Їй не обов’язково було вникати в усi деталi життєдiяльностi редакцiї.

Найцiкавiше почалося згодом. Друге дихання вiдкрилося не лише у Слави, а й, немов за законом ланцюгової реакцiї, ще у кiлькох пiдлеглих, чиїм прихованим можливостям Слава знайшла застосування.

Дорогою додому Галя подiлилася з подругами простим вiдкриттям: чим бiльше вважаєш себе незамiнною, тим гiрше i для справи, i для тебе особисто. Продуманий перерозподiл сил та обов’язкiв може зробити переворот i у твоєму життi, i у життi людей, якi працюють поруч.

Бiля пiд’їзду Галя озирнулася i вiдправила подругам грайливий повiтряний поцiлунок.

— Ти зауважила, що Галка вже не втомлюється? — запитала Луїза Iрину. — Ввечерi — весела й енергiйна, немов не було робочого дня. Приходить додому i сiдає за свою книгу. Що значить, у людини є мета…

Бiля будинку Iрини Луїза вийшла з машини разом з подругою, витягнула з багажника коробку з-пiд офiсного паперу.

— Що це? — не зрозумiла Iрина.

У коробцi виявилося дерев’яне яблуко.

— Вiдкрий його, — попросила Луїза. — Щоб я бачила.

— Для чого? — поцiкавилася Iрина.

— Та-ак, зрозумiло. Мушу зайти до тебе на десять хвилин, гаразд?

Луїза натиснула на кнопочку сигналiзацiї: вiрний Шева пискнув високим жiночим голосом.

— Тiтонько Луїзонько! — заверещала Сонька, вiдчинивши дверi, i кинулася на шию маминiй подрузi. — Який прикид! Якi парфуми! Ви — супер! А давайте влаштуємо сьогоднi вечiрку в пiжамах! Залишайтеся у нас ночувати. Будемо дивитися «Iндi», я маю на компактi, або слухати Цезарiю Евору… I пити «Кампарi».

— Яке ще «Кампарi»?! — обсмикнула доньку Iрина.

— Те, що ти з Мiлану привезла, мамо. А що, не можна? Ви самi з Луїзою минулого разу говорили, що трохи червоного вина — тiльки на користь.

— То, може, й покуримо разом, доню?

— Ти ж не куриш, мамук!

— Луїзо, ну що ти на це скажеш? Збожеволiти можна! Сонько, став чайник, поки не дiстала по дупi. Луїза до нас лише на пiвгодини. Зроби нам щось душевно-пiднесене.

Сонька кинулася до кухнi, на порозi зупинилася:

— Тодi так: по розетцi фруктового салату i нiякого чаю, щоб зранку не виглядали обидвi запухлими. Пiсля сорока рокiв на нiч не п’ють — зайва рiдина погано виводиться з органiзму.

Через секунду з кухнi почувся шум води з-пiд крану, стукiт дверцят холодильника, дзвiн посуду i спiв Соньки, яка готувала гостину.

— I що там з яблуком? — поцiкавилася Iрина. — Не смiши мене, Луїзко. Побавилися i досить.

— Давай без зайвих запитань. Просто при менi двiчi вiдкриєш i закриєш яблуко та залишиш його у себе. Це все, що вимагається вiд тебе.

— Ти серйозно?… Що воно менi допоможе? Зробити суперколекцiю? Так я й сама таке придумала, таке робити почала, що ви впадете! Уяви: тiлесного кольору одяг, конструкцiя — взагалi окрема пiсня, я ще такого не робила. Кожна модель пiдкреслює переваги фiгури та приховує недолiки, а фiшка — вишивка у виглядi тату: на однiй сукнi — внизу спини, на iншiй — на плечi, на третiй — тут, на шиї, ззаду. Таке враження, що жiнки одягнутi i роздягнутi одночасно, i нiби мають на тiлi татуювання. Це буде моя найкраща колекцiя, Луїзко!

— Класно. Не вiдволiкайся.

— От я i кажу: до чого тут яблуко?

— До того, що пiсля його появи у життi Магди та Галки сталися змiни, якi вони чекали пiдсвiдомо. Я, на вiдмiну вiд них, сформулювала свою мрiю i вона теж збулася. Твоя вiра в можливостi яблука не має значення, воно має спрацювати i без твоєї вiри. Можеш навiть i бажання не формулювати. Яблуко саме визначить те, чого тобi бракує для повного щастя.

— Ну що ти верзеш?…

— Це справдi виглядає як повна маячня, але я знаю, що яблуко незвичайне. Воно пахне незвичайно. Не просто старим деревом, розумiєш? Не можу тобi нiчого пояснити, просто бачу взаємозв’язок мiж його появою у нашому життi i змiнами, якi вiдбулися. Ну це як… Як нiби болить голова, i то досить сильно, i я знаю, що менi треба з’їсти трохи соленої риби — шматочок тараньки або оселедця — i бiль мине. Який тут зв’язок? Бiль голови i солена риба. Поняття не маю! Знаю лише, що прямий. А пояснити його не можу. Так i тут. Чому ми маємо на усе мати пояснення? Часом достатньо й вiри.

Iрина засмiялася. Взяла яблуко, покрутила, шукаючи стик, яблуко розпалося на двi частини. Закрутила. Подивилася на Луїзу. Та мовчки чекала продовження. Iрина повторила рухи. I поставила яблуко у книжкову шафу на полицю. Запитально кивнула до Луїзи: що, мовляв, задоволена? Та пiдняла вгору великий палець.

У фiналi нiмої сцени до кiмнати з шумом увiрвалася Сонька, заходилася з ентузiазмом сервiрувати маленький столик.

— Чого така весела? — поцiкавилася Луїза. — Є особливi причини?

— Це з нервiв! — вiдповiла Сонька. — Я сьогоднi таке пережила, не дай Боже нiкому.

За смакуванням заправленого йогуртом салату з бананiв, зелених польських яблук та першої базарної полуницi Сонька розповiла про пережите.

Нi сiло нi впало раптово прийшов Олег Балух. Привiд — завдання не записав. Класний хлопець, за ним кiлька дiвчат в групi сохнуть. I чого приперся? Без попередження i без супроводження. А вона подумала, що це мама у дверi дзвонить. Кинулася вiдчиняти, навiть у дзеркало не подивившись на себе. Балух на порозi: «Зайти можна?» «Заходь». Пiшла до своєї кiмнати першою, ледве встигла вхопити зi спинки крiсла лiфчик та запхати його пiд подушку i водночас штовхнути пiд стiл коробку з м’якими iграшками. Чому гостi завжди приходять тодi, коли у хатi не прибрано?

Iрина хотiла вставити свiй коментар: «А я тобi завжди що кажу? Тримай порядок у кiмнатi!», але стрималася. Такi випадки — найкращi вчителi.

— I що? — Луїза чекала продовження.

— А коли вiн пiшов, я побачила у дзеркалi, що на головi у мене дурнi дитячi хвостики, а на пiдборiддi — сiк полуницi. Гань-ба!

Сiк полуницi — вже свiжий — знову прикрашав Соньчине пiдборiддя, а очi сяяли радiстю у повнiй невiдповiдностi до змiсту повiдомлення.

— Вiн такий розумний! — урочисто повiдомила Сонька.

— Запропонуй йому вiдгадати загадку, подивишся, який вiн розумний, — засмiялася Луїза. — Чоловiкам треба влаштовувати випробовування, аби швидше визначитися, з ким маєш справу.

— Ну, давайте вашу загадку, — погодилася Сонька.

— Жiнка принесла на ринок кошик яблук. Першому покупцю вона продала половину усiх своїх яблук i ще пiв’яблука. Другому — половину залишку i ще пiв’яблука. Третьому — половину залишку i ще пiв’яблука, i так кожному наступному. Коли ж прийшов шостий покупець i купив у неї половину яблук, що залишилися, i пiв’яблука, то виявилося, що у нього, як i в усiх iнших покупцiв, усi яблука цiлi, а жiнка продала усi свої яблука. Скiльки яблук вона принесла на ринок?

Сонька застигла на мiсцi. На неї смiшно було дивитися: брови зведенi докупи, полуничний сiк на пiдборiддi. Вона зосереджено розмiрковувала над задачкою.

— Ще раз! — скомандувала вона.

Збiгала за папером i ручкою. Записала умову, примовляючи вголос:

— Половина i половинка, половина i половинка, половина i половинка. I так у кожного. А в результатi в усiх усе цiле.

I знову замислилася.

— Ну, думай. Даю день на роздуми, i дякую за частування, — Луїза пiднялася, аби йти.

— Тiтонько Луїзонько, — кинулася до неї Сонька, — я вас не вiдпущу, поки не скажете вiдповiдь! Ви менi таку западлянку не зробите! Хочете, шоб я не заснула до ранку? Нiхто нiкуди не йде! Половина — i пiв. Половина вiд того, що лишилося, i ще пiв… Та що це таке?! Ну дайте хоч якусь пiдказку! Нема ж за що зачепитися.

Луїза зжалилися.

— Ну, подумай: якщо в останнього виявилося цiле яблуко, то що це означає?…

— Що це означає? — у Соньки голос тремтiв вiд нетерпiння.

— Якщо йому дiсталася половина усього залишку i ще половинка яблука, а в цiлому — жодних половинок не виявилося, то це означає, що йому дiсталося цiле яблуко. Одне яблуко, розумiєш? А якщо в iнших теж усi яблука були цiлi, то що тодi виходить?…

— Тодi… Тодi виходить, що у передостаннього було вдвiчi бiльше, тобто два. Зараз, зараз…

Сонька вхопила папiр i розписала схему, примовляючи:

— У шостого було одне яблуко. П’ятому дiсталося два яблука, четвертому — чотири, третьому — вiсiм, другому — шiстнадцять, першому — тридцять два. Усе плюсуємо. Загалом виходить 63. Жiнка принесла на базар 63 яблука, правильно? А ну, навпаки. Половина вiд 63-х — це 31 з половиною… А вона продала першому 32… Сходиться… Здурiти можна! Клас! Ото прикол! А якщо вiн не здогадається?

— А ти йому так швидко розгадку не давай. Нехай помучиться, — порадила Луїза.

Сонька багатозначно пiдняла вказiвний палець, схопила свою мобiлку i вийшла. З коридору було чути початок розмови:

— Олегу, це я. Ну що, все зробив? Дасиш списати?…

Через кiлька хвилин повернулася розгублена.

— Загадала. А вiн каже: передзвоню тобi через пiвгодини. Не можу, каже, зараз говорити…

Луїза уявила, як невiдомий їй Олег Балух зараз риється в Iнтернетi, книжках або вхопився у рятiвний дзвiнок друговi, i усмiхнулася.

— Розумний. Навiть дуже. Як не можеш сам — пiдключи знавцiв!

17 Iрина. Однокласники

Iрина їхала на роботу маршруткою, бавлячись в улюблену гру: непомiтно розглядала людей, подумки переодягаючи i вдосконалюючи їхнiй зовнiшнiй вигляд. Бiля кабiнки водiя стояли у пiвоберта одне до одного хлопець i дiвчина, навiть не пiдозрюючи, наскiльки гармонiйно за зростом та комплекцiєю вони виглядають поруч. Облич, на жаль, не було видно. Одяг для цiєї випадкової пари немов пiдiбрав прискiпливий стилiст. Дiвчина була у дiловому костюмчику: на темно-коричневому фонi — тонесенькi смужки бежевого, червоного та бiрюзового кольору. На хлопцевi — шкiряна рокерська куртка темно-коричневого, майже чорного кольору з тонесеньким бiрюзовим кантом та бiрюзовою графiтi-вишивкою на спинi.

«Та ж подивiться одне на одного! — гiпнотизувала їх Iрина. Така гармонiя випадковою не буває!» Хлопець повернув голову до дiвчини, трохи нахилився, дивлячись у вiкно. «Зупинiться будь ласка!» — i вийшов. А дiвчина, занурена у свої думки, i далi нiчого не помiчала навколо.

Iринi аж настрiй зiпсувався. Та що ж це робиться! Як слiпi ходимо — нiчого й нiкого не бачимо, навiть у вiкнi маршрутки своє обличчя шукаємо. Тому й пропускаємо усе важливе повз себе.

Дiвчата у студiї пили ранкову каву. Приєдналася до них, виклавши на стiл пакет зi свiжими круасанами. За кавою намiтили обсяг роботи на сьогоднi щодо колекцiї «Тату». Олюся показала ескiзи вишивок. Iринi сподобалися лише двi. «Почнемо з цих двох, вони найкращi», — запропонувала вона, знаючи, що поки Олюся їх вишиє, у неї виникнуть iншi iдеї, i попереднi свої ескiзи вона сама ж й вдосконалить. Критикувати першокласну майстриню зараз було б украй нерозумно.

Вiра Павлiвна, зазирнувши у журнал, нагадала, хто має прийти на примiрку. В основному дiвчата-одинадцятикласницi, яким дошивали сукнi на випускний вечiр.

— Яка у вас сукня була на випускному, панi Iрино? — поцiкавилася новенька, Власта.

— Кольору чайної троянди, — озвалася Iрина. — Мама привезла тканину з Ємену, i фасон був такий, що зараз у модi — iз завищеною талiєю… Ну що, народ, до роботи?

Пiд кiнець робочого дня Iрина згадала, що їй казала Сонька з тиждень тому, а вона, раз у раз згадуючи, хотiла перевiрити, але зайвих пiвгодини бракувало. Нiби в Iнтернетi є сайт «Однокласники» — заходь i шукай своїх, де б i коли б ти школу не закiнчив.

Iрина зi своїми однокласниками, крiм Сашка, так бiльше нiколи й не бачилася пiсля випускного. Вона перебралася з батьками до Львова, а усi залишилися у столицi. Свою випускну сукню згадала чiтко, навiть на дотик, немов бачила зараз перед собою. I навiть те згадала, як в ательє iндпошиву на примiрцi сором’язливо намагалася закрити мiсце на шиї, де пломенiв слiд вiд невмiлого поцiлунку Сашка. З двома-трьома однокласницями ще рiк-два листувалися, телефонували, а потiм усi загубилися у вирi життя. За Сашка навiть замiж збиралася. Вони не могли жити одне без одного, але бути разом їм не судилося. Як в улюбленому анекдотi Юрiя Нiкулiна: вiд пункту А до пункту Б назустрiч одне одному вийшли два поїзди, i не зiткнулися: не доля.

Зайшла в Iнтернет, набрала ключове слово. Є такий сайт! Серце закалаталося. Тепер їй бракувало терпiння навiть на хвилинне чекання. Кiлька днiв не мала часу до комп’ютера дiстатися i нiчого, спокiйно собi жила. А тепер аж руки тремтiли. Знайшла мiсто, номер школи, рiк випуску. Паралельних класiв у них в школi було багато — вiд А до Г (Сонька у таке не могла повiрити зi своїми неповними А та Б). На потрiбнiй сторiнцi — прiзвища й фотографiї. Щоправда бiля переважної бiльшостi прiзвищ фотографiй, на жаль, не було. Жадiбно занурилася у читання… Господи! Оленка Денисюк! Вони товаришували увесь дев’ятий клас, поки не повернулися з Кувейту батьки Оленки i не забрали доньку до Бiлорусiї.

Пам’ять розчахнула дверцята у зачиненi дотепер дальнi кiмнати. Ясно побачила картинку з першого дня перебування у лiтньому таборi, де вiдпочивали iнтернатiвськi. Iрина щойно попрощалася з мамою i розгублено та приречено сидiла на лiжку у двомiснiй кiмнатцi, чекаючи закiнчення «тихої години». Нарештi у коридорi хтось траснув дверима, почулися голоси, смiх i дзвiнкий дiвочий голос на повнi груди проспiвав хулiганську пiсню, усi слова якої Iрина пам’ятала дотепер. Як виявилося згодом, це була Оленка Денисюк. Це ж треба! Повернення у шкiльну юнiсть знову починалося iз неї.

Цiкаво, чи Оленка пам’ятає той день i ту пiсню?

Сайт дивував далi. Сергiй Соколов. Здурiти можна. Сергiй, улюблена тема розмов закоханої в нього Танi… Як її прiзвище?… Та як же її прiзвище?… Забула. Таня думала про Сергiя Соколова увесь час i при нагодi натхненно дiлилася з Iриною своїми переживаннями. Вона зауважувала будь-яку дрiбничку, щонайменшу деталь у поведiнцi та зовнiшностi високого широкоплечого розумника на прiзвисько Ейнштейн. Навiть колiр шкарпеток i прищик на пiдборiддi. Чи хтось колись кохав тебе, Сергiю Соколов, так, як дiвчинка Таня, на яку ти не звертав у десятому класi жодної уваги? I знову пам’ять здивувала Iрину: вона згадала i форму носа, i особливостi вигину губ цього хлопця, i вираз обличчя, коли вiн сидiв над пiдручником фiзики у кiмнатi, яку вони звали «пiдготовчою». Це було дивовижно, адже Iрина не була у нього закохана, а згадала в одну мить усе, навiть те, як учителька з хiмiї — вони називали її хiмозою — викликала: «Соколов, до дошки!» i коментувала його повiльне розкладання над останньою партою в увесь зрiст та бузькову* ходу Дядi Стьопи: «Жваво мiряють всi кроки велетенськi мiцнi ноги!».

А ось i Валя Гевелiнг. «Домашня», не з iнтернату. Вихованцi iнтернату — дiти дипломатiв та вiйськових аташе, поки батьки працювали за кордоном, жили в iнтернатi, а ходили до звичайної школи неподалiк. Одягалися вони краще за «домашнiх» ровесникiв, чиї батьки валюту не заробляли i не отримували її у виглядi чекiв. Мали доступ до найсучаснiшої музики, яку на аудiокасетах привозили батьки з-за кордону. Добре знали iноземнi мови. I називалися у звичайнiй школi як окремий пiдвид — «iнтернатiвськi». Валя, яка швидко набула жiночих форм, на колективних фотографiях 10-А виглядала найдорослiшою. Наталка Шаталiвська, товаришка Iрини, показала це фото своїй мамi, яка приїхала перед випускними iспитами зi Сполучених Штатiв, i мама, запитала, тицьнувши охайним манiкюром у Валине зображення: «Це — вчителька?»

Iрина зрадiла неймовiрно, зустрiвши цi три прiзвища, i ще раз подивувалася, як багато зберiгається у закапелках пам’ятi до пори до часу. Написала кожному невеличкого листа. Повернулася на загальну iнтернет-сторiнку, побачила як вона вписалася тут зi своїм прiзвищем — дiвочим i теперiшнiм, порожню рамочку для фото поруч (треба причепити якесь пристойне) i помiтку внизу «новачок». Незнайомi їй старшi та молодшi спiльники по школi помiстили свої фото: з банкетiв, з рибалки, з онуками…

Тiльки Сашка тут не було.

Наступного дня серед двох десяткiв спамiв та потрiбних повiдомлень у поштовiй скриньцi чекали два листи з помiткою «однокласники». Валя Гевелiнг вiдписала, що вона її, звичайно ж, пам’ятає, i теж рада. I теж, на жаль, практично нi з ким не пiдтримує стосункiв. Старший син вже повернувся з армiї, молодший — у дев’ятому класi, у їхнiй, до речi, школi. I мову з лiтературою у нього викладає, хто б ти думала? Наша класна керiвничка — ТПК!

Саме так вони тридцять рокiв тому називали вчорашню випускницю фiлологiчного факультету Тетяну Петрiвну Красильник. Хтось назвав її так одного разу на перервi, й абревiатура пiшла у маси. Поза очi класну керiвничку лише так i називали — ТПК. А якось навеснi вони прогуляли усiм класом її урок, випадково довiдавшись згодом, що ТПК плакала в учительськiй, вирiшивши, що клас хоче їй щось довести, за щось ображено дорiкнути своїм зухвалим вчинком. А вони прогуляли просто так, тiльки тому, що розквiтли каштани, заполонивши вулицю нестерпним ароматом, i весняне хмiльне вино бурлило у їхнiх жилах. Вони йшли юною зухвалою гурбою i смiялися з усiх дурничок, бо хлопцi завзято один перед одним змагалися у гострослiв’ї. I якби хтось почув їх збоку, то вирiшив би, що увесь цей трьоп позбавлений жодного змiсту, а вони усi — недалекi, обмеженi йолопи. А насправдi, лише їм, що жили по пiвдня разом в одному класi в однiй школi, було вiдомо, про що натяки, i звiдки прикольнi порiвняння, i хто щось ляпнув бiля дошки… А чужому не вникнути i не зрозумiти, i нехай iде собi перехожий далi.

ТПК давала їм не завжди зрозумiлi теми для творiв. Могла пiдiйти до дошки, написати своїм калiграфiчним почерком «Iнодi вiдсутнiсть сумнiвiв означає боягузтво». I сказати їм, шiстнадцятирiчним: «Це тема твору. Починайте працювати».

«Уявляєш, — писала Валя, — ТПК у школi дотепер називають ТПК! Я була вражена. Передати їй вiд тебе вiтання?»

Другий лист був вiд Оленки Денисюк. Вiн теж починався зi слiв: «Звичайно пам’ятаю!» Пiсля iнформацiї про себе, прохання: вишли електронкою фотки, страшенно кортить тебе побачити.

Iринi хотiлося вiдповiсти негайно, i запитати, чи пам’ятають вони, що саме у цi днi, наприкiнцi травня, пiсля останнього дзвоника, вони вперше розпивали разом вино у парку, i ТПК пила з ними! Хоча яке там пила, пригублювала сухе вино «Фетяска». Андрiй Криволап, красивий хлопець з некрасивим прiзвищем грав на гiтарi i спiвав щемливу пiсню. Слова i музику могла вiдтворити хоч зараз про те, як король привiз здалеку просту дiвчину i назвав її королевою:

Оксамит i корона -

нелегкая ноша,

бiгати королева бiльше не може…

Лай-дi-лай-дi, лай-дi-лай-дай,

Музико, музико, голосно грай!

Вино вдарило 17-рiчнiй Iринi в голову. Сашко курив поруч, обiйнявши її однiєю рукою. Вiдвертався, випускаючи дим вбiк, аби на неї не потрапляв.

«Саню, кiльцями можеш? — запропонувала вона, — Давай кiльцями! Такими… пух-пух-пух!» Показала, витягнувши шию i склавши губи трубочкою, усi засмiялися. Сашко теж усмiхнувся. I почав слухняно випускати кiльця вгору. Пiсля особливо вдалого ланцюжка у небо народ заплескав, схвально загудiв, а Саня подивився на неї так, що при однiй згадцi про цей погляд щось ворухнулося у душi.

Поверталися з пiкнiка пiсля останнього дзвоника автобусом. Сашко чистив апельсин i годував її дольками. Боковим зором вона упiймала теплий i трохи сумний погляд ТПК — так спостерiгають за своїми дiтьми. А вона ж була старшою за них лише на кiлька рокiв.

Чи передати ТПК вiтання? Та вона усе життя пiдсвiдомо вiдчувала, що залишається у боргу перед цiєю людиною! ТПК навiть не здогадується, як багато зробила для них. Натомiсть, мабуть, дотепер не забула про той зухвалий прогул усiм класом.

Валя написала: «ТПК каже, що пам’ятає кожного з нас i багато з того, що ми, мабуть, уже забули. Адже ми були її першим випуском. Бiльше, каже, таких не було. Я зробила для неї на компакт-диск копiю фiльму про наш випускний».

Iрина двiчi перечитала останнє речення. Вона геть чисто забула, що тато Валi знiмав усе, що вiдбувалося на випускному вечерi, вiдеокамерою. А потiм, через два мiсяцi, Iрина отримала колективного листа вiд однокласникiв, написаного на вечiрцi у Валi вдома. Майже увесь клас зiбрався тодi подивитися фiльм. Валя намалювала портрети кожного кульковою ручкою: як хлопцi розмовляють, курять, дiвчата танцюють, пишуть листа, несуть тацю з тiстечками, а Саня Бiленький розкорковує вино. Могла б i не пiдписувати, хто де — усi були схожi на себе. Це ж треба! Десь є такий важливий документ її життя — фiльм, у якому юна Iрина смiється, розмовляє, обнiмається з Сашком, а вона жодного кадру дотепер не бачила. I прожила без цього фiльму вже майже тридцять рокiв, а тут раптом так сильно обпекло новиною, що вже би зiрвалася i їхала до столицi, знаючи, що головна причина — цей любительський фiльм.

А вiд Сергiя Соколова вiдповiдi не було. Вiн вiдповiсть згодом, подумала Iрина.

У сiмнадцять рокiв важко покохати на все життя. Однак у Iрини сталося саме так. Роки спливали, вона ставала мудрiшою, досвiдченiшою, досконалiшою, закохувалася i залишала чоловiкiв. З легкою ностальгiєю згадувала про «колишнiх», коли вони їй телефонували, або присилали квiти, або згадували про неї у розмовах з iншими, а тi iншi, її знайомi, про це переповiдали їй. Але завжди дивувалася тому, як будь-яка дрiбничка, пов’язана iз Сашком, могла стати причиною перевороту: почуття, засипане товщею рокiв та подiй, пробивалося назовнi, немов живучий зелений паросток через гори камiння. Не так важко зустрiти кохання, як його зберегти. Коли маємо усе, ми, легковажнi, поводимось так, нiби так завжди i буде за будь-яких обставин та умов. Нiби нiколи нiчого не втратимо. Але втрачаємо, й Iрина втратила, i була впевнена, що тiльки через власну пихатiсть i гордощi, i зверхнiсть, i дурiсть. А коли доля вирiшила через кiлька рокiв закрiпити пройдений матерiал i перевiрити, чого навчилася нездiбна учениця, i знову допомогла зустрiтися з рiдною душею, Iрина наступила на тi самi граблi. I знову залишилася сама, тепер уже без чоловiка, без Андрiя. Дивна рiч, у своїх спогадах вона забула, що обидва коханi були далекими вiд iдеалу, i винила тiльки себе.

Розлучившись з Андрiєм, думала: от i добре, новий етап життя починається. А вийшло так, що попереду чекало на неї багато кохання, але не взаємного, без зустрiчного потоку. У неї закохувалися сильно й надовго, вона — захоплювалася на кiлька тижнiв. Як тiльки стосунки сягали апогею, тобто лiжка, у неї неминуче починався спад. А у чоловiка, який був поруч, навпаки. Коли дисгармонiя ставала вiдчутною, починалися безкiнечнi розмови-розбiрки, страждання, мовчання у слухавку, i усе це бiльше й бiльше починало дратувати.

— …Ви ще не йдете додому?

Запитання повернуло Iрину до реальностi. Новенька, Власта, трималася з Iриною запанiбрата. Це простежувалося не так у словах, як в iнтонацiї, у тому наскiльки близько, майже впритул, наближалася вона при розмовi — аж очi сходилися на перенiссi. Iринi ця манера спiлкуватися була неприємною. Саме тому вона не спiшила переходити з дiвчиною на «ти».

— Зараз йду, мушу дещо закiнчити, — вiдповiла вона. — Добре, що ви затрималися, Власто. Хотiла вам дещо пiдказати. Не варто одягати разом речi бiлого кольору та кольору сiрого полотна, як на вас сьогоднi.

Власта розгублено дивилася на шефову.

— Вони сумiснi лише у випадку, коли присутнi поруч ще бодай один чи два вiдтiнки цих кольорiв. Iнакше бiлий виглядає випадково, а сiро-бежевий — брудним. От подивiться…

Iрина витягнула з плетеного кошика з взiрцями тканин кiлька свiтлих клаптикiв, приклала їх до плеча Власти.

— Бачите, коли до бiлого приєднується колiр паленої кiстки, або пiсочний, або колiр полину, тодi й небiлене полотно стає доречним у цьому рядi.

— Ну… Справдi так… — Власта погодилася, але нiби лише для того, аби зробити шефовiй приємне.

— Не ображайтеся, Власто. Ми працюємо з клiєнтами, мусимо виглядати вiдповiдно, — голос Iрини пом’якшав. — У тому сенсi, що смак має бути в усьому, навiть у найпростiшому робочому варiантi одягу. То що, додому?… Ви йдiть, а я ще на годинку роботу маю. Подруга попросила дещо для неї зробити.

— Давайте допоможу.

— Не треба, дякую. До завтра.

Iрина вiдчувала, що i зауваження дiвчинi не сподобалося, i вiдмова шефової була не до душi. А Iринi хотiлося, аби вона швидше пiшла. Невже через таку дурницю, як невдале поєднання кольорiв в одязi?… Хтось iнший нiби й робить багато що неправильно, але власне це чомусь i подобається, а тут людина демонструє свою прихильнiсть i готовнiсть бути корисною, а тебе поступово накриває невиправдане роздратування — i голос не такий, i iнтонацiя, i погляд, i бажаєш, аби людина швидше дала тобi спокiй.

Робота над топом Луїзи тривала бiльше, нiж годину. Пiвтора десятка лiтер, кома, знак оклику i квiтка для аплiкацiї — усi складовi Луїза сама вирiзала з тканини. Iринi залишилося перетворити цi заготовки на надпис. Вона двiчi переставляла компоненти, аж поки усе не вишукалося у бездоганнi два рядки на топiку, якi вона й закрiпила за допомогою вишивальної машинки.

…Удома голосно грала музика — Сонька вiдпочивала. Iрина, заледве переступивши порiг, познiмала перстенi, кульчики, зав’язала коротенький хвостик на потилицi — без цього ритуалу вона не вiдчула б, що вже вдома. Перша справа — зняти прикраси, забрати волосся — i у ванну, змивати з себе усi проблеми дня.

— Мам, правда я подiбна на Кейт Мосс?

Сонька вийшла зi своєї кiмнати. Макiяж, як у вiдомої модельки, але вiдчутно перемудрувала з фарбами. На столi — розпатранi* косметички Iрини, розкритий журнал з великим портретом Кейт Мосс.

— Зазвичай Кейт Мосс взагалi не малюється, — зауважила Iрина.

— Я теж не малююся, але дивись, як ми подiбнi. Менi Балух сказав.

— Подiбнi, — погодилася Iрина.

— Губи у мене — татовi, а очi — твої. А нiс не вiдомо чий, нiс можна було б трошки пiдправити.

— Що ти їла?…

— Нiчого.

— А суп? Не буду тобi бiльше супи варити, коли так… Пiшли, щось смачненьке придумаємо.

Вони розклали полуницю на двi великi тарiлки i залили її йогуртом. Смакота така, що на кiлька хвилин на кухнi запанувала тиша, було чутно тiльки стукiт ложок.

— Чому ми нiколи не святкуємо мiй день народження разом? — видала Сонька зненацька. — Усi разом: я, ти, тато, його друзi, твої друзi, бабуся одна, бабуся з дiдусем друга… Розбiглися, то й що, вже не можна спiлкуватися? Он у Оксанки Забродько на її днi народження сидять за одним столом мама з новим чоловiком, тато зi своєю дружиною i усi родичi. А у нас — спочатку з тобою святкую, потiм з татом. Де справедливiсть?

— Я не впевнена, що у такому випадку за столом панує невимушена атмосфера, — вiдповiла Iрина не вiдразу.

— У Оксанки? Жодної напруги не помiтила. Навпаки, дуже прикольно було. Не розумiю, що такого можна було одне одному зробити, щоб навiть на днi народження дитини не бачитися? А як ви будете мене замiж видавати? Теж по черзi?

— Ти що, замiж зiбралася?

— Не лякайся, наразi нi. Але ж думаю про майбутнє, на вiдмiну вiд багатьох.

— Я iнодi часом думаю про майбутнє i теж колись вийду замiж.

— Мамо, ти що сказала? Яке замiж? За кого?

Iрина витримала паузу.

— Мамук!

— Не мамукай. Я пожартувала.

— Ф-фу! — з полегшенням видихнула Сонька. — Замiж! Хiба за тата! Вiн досi вiльний. Iнших гiдних кандидатур наразi немає… Чи є?

— Сонька-чомучка. Iз купою запитань. Вiд трьох рокiв ти така.

— А ти все життя маєш звичку уникати деяких вiдповiдей. Зi мною таке не проходить. То що? Є кандидатури?

— Гiдних немає. Але обiцяю тобi сказати, коли з’являться. А ти менi скажеш, якщо збиратимешся замiж, добре? Iнформацiя за iнформацiю. Довiра за довiру.

— Домовилися. Дивися, щоб не здурила.

— Коли я тебе дурила?

— А з вошами? Забула?

Сонька вже колись нагадувала Iринi ту давню iсторiю. Знала б Iрина, що донька запам’ятає її назавжди, десять разiв би подумала, перш нiж зробити. Це сталося улiтку, коли Сонька перейшла у п’ятий клас. Вона вiдпочивала в селi у Андрiєвих батькiв, i щодня купалася з дiтьми у сiльському ставку. Пiрнала, ходила потiм з мокрим волоссям, зiбраним у хвостик. Iрина побачила розсипи гнид, розчiсуючи довге густе волосся доньки. Сонька вийшла тодi з ванни, повернувшись додому пiсля лiтнiх канiкул. Iрина не була впевнена, що це саме гниди, поки не пiдхопила на нiготь ще й дрiбонького рухливого жучка. От тодi i зрозумiла, що це за створiння. У неї перехопило подих.

— Сонько!!! — вигукнула так, що донька аж пiдстрибнула. — Та ти ж вошi привезла!

Сонька зблiдла. Вона знала, що таке вошi. Двi активiстки з їхнього класу якось привели до кабiнету медсестри тихоню Валю Дробчик, роздивившись у роздiлi її волосся на потилицi вошi. Валя впиралася i плакала, але до санiтарiв класу приєдналися кiлька помiчникiв, i носiя паразитiв доволокли до медкабiнету. Медсестра викликала батькiв Валi, а усьому класу влаштували медогляд. Пiсля цього iнциденту Сонька мала страх перед вошами, i кiлька разiв згодом просила маму подивитися, чи вiдразливi створiння часом не перестрибнули на неї з бiдолашної Вальчиної голови. I через кiлька мiсяцiв вона таки почула те, чого так боялася: «Сонько! У тебе вошi!».

— Тiльки нiкому не кажи! — благала Сонька.

— Боже, що ж робити? — не чуючи доньки, мiркувала вголос Iрина. — Доведеться, мабуть, волосся обрiзати. Чим же їх виводять? Кого запитати?…

Увечерi Соньцi намастили волосся чимось смердючим, накрили голову розiрваним целофановим пакетом, потiм, пiсля ретельного промивання, мама визбирувала на газету маленьке вiдразливе вошине насiння, а Сонька бридливо за цим спостерiгала. Наступного дня до них зайшла сусiдка-гладуха, мама трьох дiвчат-погодкiв, середня з яких була ровесницею Соньки. Сусiдка позичила мiксер i, проходячи повз Соньку, зазирнула їй у волосся.

— Бачиш, — сказала Сончинiй мамi, — усе гаразд. Ще раз дам, як треба буде. Засiб пречудовий. I де ти, дитино, тої гидоти набралася?…

Одинадцятирiчна дiвчинка миттєво здогадалася, що мама просила поради у бiльш досвiдченої сусiдки, i мабуть, знала напевно, що та теж мала таку проблему зi своїми дiтьми. Знайшла тодi мамi виправдання. Але попри все, у самiсiньке серце вразило її вiдкриття: вона просила маму нiкому не розповiдати про її ганьбу, але сусiдка, чужа тiтка, мама її дворових подружок, так просто, мiж iншим, продемонструвала свою обiзнанiсть у такiй важливiй справi.

Про те, що давня iсторiя засiла Соньцi у пам’ятi, Iрина нiколи б i не здогадалася, якби через кiлька рокiв та їй сама про це не розповiла.

— Сонько, я вже усвiдомила свою помилку. Скiльки ще будеш менi про це нагадувати? Я ж не починаю нудiти, чому ти знову не попрасувала бiлизну. Хоча пiдстави є.

— Ти ж сама своїм дiвчатам казала, що не прасуєш, коли не маєш бажання. I спокiйно лягаєш спати, коли у кiмнатi височить гора непрасованих лахiв. А потiм, коли маєш настрiй, вернеш гори* за годину. I у мене так само. Чому ми маємо бути, як усi? Людина керує побутом, а не побут людиною.

— Не пам’ятаю, аби я таке казала.

— Про побут i людину? Це мiй вислiв. Але змiст такий самий. А що ви з Луїзою про яблуко перешiптувалися? Про це, дерев’яне, що на поличцi.

— Скажу, тiльки ти — нi пари з вуст*.

— Мене достатньо просто попередити. Я своїх не здаю. То що воно, потаємнi бажання виконує?…

18 Луїза. Казино-2

Кiнь знову засiв у казино. Другий день не бачив свiтла Божого, не вiдчував голоду i часу, лише пив, хмелiв i чим далi, тим бiльше входив у раж. Уже виграв майже п’ятдесят тисяч, але не мiг зупинитися. Грошi самi йшли до рук.

Отямившись вiд новини, Луїза пiшла у наступ. У глибинi душi вона навiть чекала рецидиву. Яка ж то хвороба без рецидиву? Була готова до нього.

Вирушила у ненависне мiсце з гладко зачесаним у низький вузол волоссям, у дiловому костюмi, без жодних прикрас — синя панчоха, та й годi. Обслуговуючий персонал був з iншої змiни — жодного знайомого обличчя. Перед входом мовчки показала охоронi паспорт, зайшла у середину. Там було занадто тепло i, скинувши жакет, з лiнивою грацiєю кiшки рушила до знайомого столу. Спину Коня вона упiзнала здалеку. По дорозi — якi люди! — зустрiлася поглядом з власником мережi швидкого харчування «Смаколики». Вчора вони обговорювали умови спонсорства телепрограми. А зараз вiн здивовано не зводив очей з Луїзи та надпису на її топi. Лисий чоловiк, що сидiв з ним поруч, теж. Вона усмiхнулася у їхнiй бiк, не зрозумiло кому конкретно, i, наблизившись до Коня, сперлася на його спину, поклавши руки на широкi плечi. Вiн озирнувся, побачив Луїзу i його обличчя розпливлося у широкiй посмiшцi. Був у весело-нервовому настрої, його мало не трусило вiд пiднесення: стосики фiшок височiли бiля його лiктя. Але очi червонi, обличчя сiре. Вона вiдступила на крок i вiн побачив яскравий надпис. На чорному тлi Луїзиного топу била по очах аплiкацiя з квiтчастого шовку: кiлька лiтер i висока квiтка на довгому стеблi посерединi слова: «Вiд(квiтка)бися, сКАЗИНО!»

Парканне слово на грудях Луїзи справило на нього таке ж враження, як неусвiдомлене «бл…дь!», яке злетiло з губ його п’ятирiчної Наталки рокiв з двадцять тому. Вiн привiв тодi доньку на дитяче новорiчне свято у центр профспiлок. Натка у костюмi снiжинки чемно дочекалася своєї черги до мiкрофону i нарештi опинилася бiля Дiда Мороза, який вже запустив руку у червоний мiшок за подарунком для неї. «Моя!» — гордовито кивнув Кiнь своїм колегам. Дiвчинка витягнула тонку шийку, набрала повiтря у легенi. Але у цей момент хтось з дiтей штовхнув на неї двох хлопчикiв-зайчикiв. I розчулений тато разом з усiм залом почув пiдсилений мiкрофоном вигук дiвчинки…

Наталка, вже доросла замiжня жiнка, взагалi не вживала брутальних слiв. Вiд Луїзи вiн теж їх не чув. Те, що нiколи не злiтало з її вуст, особливо дико i виклично читалося на рiвнi її серця.

Кiнь мовчки розвернувся до столу — повернувся у гру, накривши рукою на своєму плечi руку Луїзи.

Вона чекала.

Через кiлька хвилин вiн згрiб свої фiшки й пiдвiвся. Вiдiйшов ненадовго до вiконечка, повернувся з п’ятьма пачками купюр, розсував їх по кишенях, а потiм взяв руку Луїзи, просунув собi попiд руку i повiв до виходу.

— …У Монако, — Луїза заговорила так, нiби вони щойно повернулися до того, на чому нещодавно зупинилися у розмовi, — дозволено грати у казино лише iноземцям. Мешканцям Монако вхiд туди суворо заборонено. Уявляєш, як дбають про своїх?… — запитала вона.

— Симпатична майка у тебе, — вiдповiв Кiнь. — Але трохи недоречна до обстановки. I тобi, Лу, зовсiм не личить.

Луїза усмiхалася.

Потенцiйний (до нинiшнього вечора) спонсор телепрограми «Потвора» з цiкавiстю провiв очима дивну пару до самих дверей.

19 Галя. Роман

Галя оформила вiдпустку i першi три днi працювала за ноутбуком вдома. Але швидко збагнула, що так справи не пiдуть, у таких умовах книга буде написана хiба через десять рокiв. Удома на очi постiйно потрапляла якась робота, хлопцi просили їсти, стоси брудного посуду ненадовго зникали i знову виростали у раковинi. Писати вдавалося уривками. Щойно справа пiде, як то одне вiдволiкає, то iнше.

— Галко, давай до нас. Пропоную спокiй i гостьову кiмнату у пiддашшi. Перебирайся хоч на всю вiдпустку, — запропонувала Магда.

— На три днi, — погодилася Галя.

Вiктор на прощання ображено запитав дружину:

— Що ти залишаєш нам їсти?

— Уявiть собi, що ви у походi, в горах, без мене, — роздратовано вiдповiла Галя. — Такий екстремально-експериментальний похiд на виживання.

Побут чiплявся за неї реп’яхами, не вiдпускав на свободу. Нiчого, не пропадуть. Скiльки можна дорослих чоловiкiв бавити? Майбутнi невiстки не подякують за безпомiчних маминих синочкiв. Та й хлопцi, призвичаєнi до жiночої опiки, навряд чи почуватимуться впевнено у сiмейному життi. Як не навчила з дитинства побутовiй самостiйностi, то варто хоч зараз спробувати.

…З прочиненого вiкна мансарди у «Зубрiвцi» було чути, як Магда заколисує дiтей у садочку. З кухнi линув тихенький брязкiт горняток — мама Магди мила посуд. Стежкою до ворiт йшов Iгор (напередоднi ввечерi вiн припер нагору до Галi своє нове творiння — столик пiд ноутбук) i впiвголоса говорив по телефону: «Чому це має вплинути на вiдвiдуванiсть форуму? Не бачу зв’язку…» Вiд густої кучми рудих чорнобривцiв на пiдвiконнi йшов гiркуватий аромат клумби з дитинства. Магдина мама з цими квiтами робила екзотичнi канапки: композицiю на хлiбi зверху прикрашала пелюстками чорнобривцiв. Приправа виходила смачнюча…

У мансарднiй кiмнатi Куричiв справи у Галi пiшли швидше. Тут вона, занурившись у роботу, втрачала вiдчуття часу. Вiдчувши голод, пошукала поглядом мобiлку, й очам не повiрила. Час, що висвiтився на екранi, показував — минуло чотири години. А вона думала, що хвилин сорок.

Спустилася на кухню.

На столi лежала записка: «Ми у полiклiнiцi на оглядi. Борщ на плитi. Решта — у холодильнику, на вибiр». Галя зробила собi двi канапки, зварила кави i пiднялася до себе.

Її чекав герой майбутньої книги — молодий талановитий скульптор Георг Пiльзе. Вiн був iталiйцем по батьковi i нiмцем по матерi, народився у пiвденнiй Нiмеччинi у багатодiтнiй сiм’ї. Його вирiзанi з дерева херувими нагадували молодших братiв та прикрашали iнтер’єри вже кiлькох бюргерських будинкiв. Заможнi мiстяни ставали у чергу до нього, замовляючи рiзьбленi орнаменти з фiгурками людей. Це були пiдпорки до балок, вони крiпилися до стiни та стелi в оселях. Георг вдосконалював своє вмiння, жадiбно опановував секрети ремiсництва, яких вчив його старий майстер-учитель.

Але доля зробила крутий поворот: Георг був змушений втiкати вiд правосуддя за вбивство вiтчима — алкоголiка та деспота. Пiсля багатьох пригод та поневiрянь опинився у маленькому мiстечку Бучач, у схiднiй провiнцiї Речi Посполитої. I там знову взявся за своє ремесло. Слава про майстра-вiдлюдника, який називав себе Iоаном Пiнзелем, дiйшла до Миколи Потоцького i той запросив художника стати його придворним скульптором. З середини 1740-х рокiв Пiнзель брався за найскладнiшi замовлення. У його руках дерево ставало слухняним, перетворювалося на те, чого бажав майстер.

Композицiї ставали все складнiшими та експресивнiшими. Невибагливий у побутi Пiнзель ставав у роботi примхливим та перебiрливим. Працював тiльки з архiтектором Бернардом Меретином. Микола Потоцький схвально сприймав усi дивацтва майстра: його янголiв з вишкiреними зубами, непропорцiйнi тiла та неприродно вигнутi пальцi його святих. У Бучацькому костелi та Бучацькiй ратушi, костелi у Городенцi, у кафедральному соборi святого Юра у Львовi — усюди, де були його роботи, на обличчях скульптур завмирали емоцiї, якi кожен глядач трактував по-своєму. Численнi складки одягу його героїв немов роздмухував вiтер, через застиглу драпiровку тканин рельєфнi тiла випромiнювали потужну енергiю i життєву силу.

Iдея створити найпростiшу i найскладнiшу скульптуру водночас виникла, коли майстровi виповнилося сорок рокiв. Не один рiк вiн бився над творiнням, яке мало стати вершиною його майстерностi. Але усе, що робив, не влаштовувало його. Поєднати водночас просте i складне не вдавалося. Скульптури для навколишнiх костелiв вiн рiзьбив уже без колишнього натхнення. Але роботи виходили не гiршими вiд попереднiх, адже майстер досяг вершини майстерностi i мiг ще довго протриматися на силi досконалого ремiсництва.

Одружився майстер уже зрiлим чоловiком. Протягом двадцяти рокiв вiн не мiг забути свого юнацького кохання, яке втратив разом з батькiвщиною. Усупереч очiкуванням i сподiванням бучацької громади, вiдомий i вже не бiдний Пiнзель-Пiльзе взяв за дружину не найпершу наречену мiстечка, i не доньку одного з найбагатших людей Галичини, а скромну вдову, матiр трьох дiтей Марiанну Єлизавету Кейтову з роду Маєвських. Минуло ще кiлька рокiв, i лише пiсля народження другого сина Пiнзель створив нарештi те, до чого прагнув. Це було звичайнiсiньке яблуко у натуральну величину, вирiзане з дерева яблунi. Воно, немов правдивий плiд, мало плямки i червоточинки, хвостик i залишок скрученого зiв’ялого листя на черешку. Форма його — трохи викривлена — здалеку нагадувала голову янгола з надутими щiчками. Глядач випадково мiг зробити вiдкриття: легким одночасним поворотом рук у протилежнi боки яблуко розчахувалось на двi частини. Мiсце з’єднання можна було знайти не вiдразу, а здогадатися, що яблуко має секрет, i поготiв*. У серединi плiд мав тендiтнi чарунки* з насiнням, а з тонелю хробачого ходу виглядав черв’ячок.

«Як тобi це вдалося? — здивовано запитала дружина, вперше вiдкривши диво-яблуко. — Це ж неможливо!» — «I неможливе стає можливим, якщо цього дуже хотiти, — вiдповiв задоволений Iоан. — Ти мала колись велику мрiю? Таку, за яку готова була заплатити будь-яку цiну?». Панi Пiнзельова знизала плечима i, розглядаючи нутрощi яблучка, згадала, як палко вона хотiла стати дружиною Iоана Беренсдорфа, який навiть у її бiк не дивився. Вона мовчки стулила двi половинки яблука, похитала головою…

Через кiлька мiсяцiв Пiнзель помер вiд сухот. Через рiк панi Пiнзельова знову вийшла замiж. За Iоана Беренсдорфа. I переїхала з чоловiком до Баварiї. В одному з її куфрiв* Галичину залишало i яблуко Пiнзеля.

…Галя знала, що саме так розгортатимуться подiї у її книзi, але кiстяк сюжету ще не обрiс деталями та характерами. Наразi вона писала тiльки другий роздiл, у якому Георг переступає порiг свого дому i бачить вiтчима з налитими люттю п’яними очима та молодших братiв-херувимчикiв, якi ховаються вiд важких кулакiв пiд лiжком…

Задзижчала на столi мобiлка. Не чекаючи звукового сигналу, Галя натиснула на кнопку, зауваживши, що телефонує чоловiк.

— Довго ще там сидiтимеш? — навiть не привiтався Вiктор. — У тебе що, свого дому немає?

— Я у Магди з Iгорем, ти ж знаєш, — вiдповiла вона, тамуючи роздратування вiд його невиправно грубої манери спiлкування. — Пишу книгу. Я тобi говорила.

— Потрiбна ти там! Люди мають двох маленьких дiтей, та ще й ти звалилася на голову. Давай додому!

Галя вiдключила телефон, ледве стримавшись, аби не жбурнути його. Змусила себе повернутися у той настрiй, в ту хвилю i тi слова, у яких перебувала щойно, до дзвiнка.

Увечерi приїхала Iрина — Магда покликала, мовляв, є привiд для серйозної розмови. Попросила i Галю зробити перерву: «Як не будеш робити паузи i вiдволiкатися, тебе почне нудити вiд писанини». Галя i сама була вже рада вiдпочити.

— Шкода, що Луїза не може, — почала Магда, коли до них приєднався Iгор. — Нiчого. Потiм їй розповiмо. А сказати ми вам хочемо ось що…

I виразно подивилася на чоловiка.

— Магда надумала дiтей похрестити, — Iгор вiдклав вбiк газету, яку читав, — i ми хочемо, аби ви були хрещеними мамами Соньки та Кузьми…

— Давно час це зробити! — пiдхопила Iрина. — З Сонькою ми щось затягнули.

— А з Кузею вчасно, — погодилася Галя. — Я вже бачила гарненький бiлий костюмчик для такого випадку.

— Бачиш, як швидко хреснi мами своїх дiтей розiбрали? — звернувся Iгор до дружини. — Навiть не треба говорити, де чий… Я пiду?… Зараз новини починаються, потiм до вас приєднаюся.

Коли обговорили день хрестин, аби усiм було зручно, i деталi, Галя згадала:

— З мамами усе зрозумiло. А хто хрещенi батьки?

— Для Кузi Iгор хоче свого Маланюка просити, ви ж знаєте, вони усе життя товаришують. А для Соньки — зрозумiло кого. Андрiя, звичайно. Вiн їй бiльше, анiж хресний батько. I лiкар, i рятувальник, i захисник. Вiн заради нас на таке пiшов… Без нього нiчого б не було!

— Я — мама, а Андрiй — тато? — уточнила Iрина. — Так не можна. Ми ж колишнє подружжя.

— Власне, що колишнє. Саме тому i можна. Усi формальностi дотримано, я консультувалася. Сонька сама вас вибрала, ви обидва були з нами того дня. Ми вчотирьох i є її батьки.

— Магдо, але ж ми з Андрiєм не спiлкуємося!

— Дотепер не спiлкувалися, вiдтепер будете. Що вам заважає?

Iрина смикнулася.

— А заважає один факт, — впевнено вела далi Магда, — який полягає у тому, що спокiйно i цивiлiзовано можуть спiлкуватися мiж собою тi колишнi пари, мiж якими свого часу пристрастi не було. А у вас була… Тому вас дотепер тiпає одне вiд одного. Галко, чого ти на мене так дивишся? Я що, неправду кажу? Ти згадай, як Андрiй приїхав колись мене привiтати на день народження i навiть за стiл не сiдав, мовляв, поспiшаю, а в його машинi якась дiвчина сидiла. Пам’ятаєш, як у Iрини настрiй зiпсувався? Хоча вона мала б начхати на цю обставину. Сама з кавалером була. А приїхав колишнiй чоловiк iз подругою, й Iрина на свого — хто тодi з тобою був? — почала кидатися. У тому то й рiч, що завжди iскритимуть у присутностi одне одного тi, мiж ким була справжня чуттєвiсть, гармонiя, пристрасть. I, до речi! З Сонькою Андрiй допомiг менi тому, що ти його попросила. По-людськи попросила, вiд душi. I взагалi, чому ми це обговорюємо? Андрiй вже погодився бути хрещеним. I то з радiстю погодився, нiби чекав. Сказав, що вiдчуває себе хрещеним батьком Соньки.

Замовчали. Було чутно, як за стiнкою диктор енергiйною скоромовкою говорив: «22 серпня нацiональна збiрна України у рамках пiдготовки до вiдбiрних матчiв Євро-2008 зiграє у Києвi товариський матч з коман…»

— Ну от i добре, — подала голос Галя. — Давайте нарештi продумаємо нашi гардероби. У чому будемо?

Дiвчата здивовано подивилися на неї: кого-кого, а її проблема, що одягнути, нiколи особливо не бентежила. На вiдмiну вiд Iрини та Луїзи.

— Гаразд, — озвалася й Iрина. — Принаймнi Сонька-старша буде на сьомому небi вiд цiєї новини. Що ж до одягу, то… Думаю, це буде така собi мiнi-колекцiя в одному дусi, у… нiжно-пiсочнiй та… блакитнiй гаммi. Розрахована на шiстьох дорослих i двох дiтей. Наразi все. Подробицi завтра, перша примiрка пiслязавтра.

Коли вийшли проводжати Iрину до ворiт, зорi на небi були великi i чистi, немов у Карпатах.

— А де Мала Ведмедиця? — запитала Iрина. — От Велика, а де Мала? А, бачу-бачу. А он Полярна зiрка… Чумацький Шлях… А бiльше я на небi нiчого не знаю. Яка краса, дiвчата!

…Уранцi, щойно Галя вiдчинила навстiж вiкно, як кiмнату заполонили пахощi саду, мокрого вiд нiчного дощу, чорнобривцiв на пiдвiконнi та голос Вiктора.

— …тримати в тонусi, у напруженнi. Дасиш бабi послаблення, розпустиш бiля неї нюнi — все! Вилiзе на голову.

Голос її чоловiка лунав з вiдчиненого внизу вiкна.

— Найбiльша помилка мужика, — далi вiв голос, — показати жiнцi свої почуття. Приховувати, i то подалi! Почуття данi для того, аби їх приховувати.

— Кожен живе як знає, - це вже був голос Курича. — Я думаю iнакше: дай жiнцi на копiйку, вона на гривню вiддасть. У них природа така, вторинна. Вiддає бiльше, анiж отримує… Ти постiйно з Галкою у протистояннi. А для чого? Який сенс? Результат той самий: ви — разом. Для чого ж тодi гризти одне одного? Не чекай нiчого, просто давай. Результат тебе вразить.

Щось гримнуло внизу, покотилося.

— До дiдька! Знову попiкся! — вигукнув Курич. — Завжди кава тiкає. Де шмата?… Де бутель з мiнералкою?… Жодного разу ще не вдалося зварити каву, аби вона не втекла. Давай спочатку. Гей, що за аромат?… Кузько, це ти?… У-у, чемний хлопчик! Повнi пелюшки. Ходiмо митися, козаче…

Галя повернулася до ноутбука. Але знову увiйти у роботу не вдалося. Перечитала те, що написала у ранковi години. Нi, погано. Треба переписати цей епiзод. А може й викинути взагалi… Чого Вiктор приїхав? «Баби, баби…» Ненавиджу цей зневажливий зверхнiй тон. Колись не могла зрозумiти: звiдки це в ньому? Чому один на один вiн може бути уважним i нiжним, а на людях — нiколи. Поводиться так, нiби весь час себе контролює. Лише проживши з ним багато рокiв, вона нарештi зрозумiла. Це вiд матерi йшло, вiд його ставлення до власної матерi. Свекруха — сувора жiнка, профспiлкова активiстка, виростила дiтей, придiляючи їм мiнiмум часу. Не називала їх нiжними iменами, не пестила, не обнiмала, не цiлувала, казок не читала, порожнiми балачками не займала. Вiктор був недолюбленою дитиною, iз задавненими, схованими глибоко у пiдсвiдомостi комплексами. Тому у дорослому життi намагався взяти реванш. Вiд дружини вимагав перш за все уваги. Був переконаний, що жiночу увагу треба брати силою. Жiнка має давати, чоловiк — брати. Заслужила — маєш до себе добре ставлення. Не заслужила — вибачай.

Без неї Вiктор додому не поїде, це зрозумiло. Бракувало лише влаштувати у Куричiв з’ясування стосункiв. Треба збиратися додому. Зараз приїдемо, i вiн поводитиметься так, немов нiчого не сталося. Бо послухалася, тобто «заслужила» добре ставлення до себе…

Ще хвилин iз десять намагалася працювати, але тiльки зiпсувала епiзод i вимкнула ноутбук. Спустилася вниз, налаштовуючи себе на нейтральний настрiй, аби не псувати ранок друзям, якi надали їй притулок для спокiйної роботи.

Вiктор сидiв перед високим дитячим крiслом, рукави сорочки засуканi, невмiло тримав ложку з кашею. Сонька слухняно вiдкривала рота, пакувала кашу i слухала дядька, який старанно декламував:

Падав снiг на порiг,

Кiт злiпив собi пирiг,

Поки смажив, поки пiк,

А пирiг водою стiк…

Вiктор замовчав. Сонька уважно дивилася на нього з набитим ротом, не жуючи.

Кiт не знав, що на пирiг

Треба тiсто, а не снiг! —

закiнчила Галя.

Вiктор озирнувся. У нього була дуже хороша усмiшка в цей момент.

— А ти не пам’ятаєш, як там спочатку в iншому вiршику? — запитав вiн. — Закiнчення таке:

Маленький сiрий зайчику,

ходи-ходи до нас,

Бу-бу, бу-бу… ялинонька

горить на весь палац.

— Не пригадую, — усмiхнулася Галя. Вiд роздратування залишився лише легкий слiд. — Якийсь репертуар у тебе не сезонний. Про лiто нiчого не пам’ятаєш?

— Нi, тiльки про Новий рiк.

— Дай їй запити, вона ж усе за щiчками тримає, як ховрашок.

Вiктор пiднiс дiвчинцi до рота пластмасове горнятко-непроливайку. Сонька присмокталася, скосивши оченята на Галю.

— Чому ти таким рiдко буваєш?

— Яким — таким?

— Нормальним. Добрим.

— А чому ти менi дiвчинку так i не народила?

— Чим тобi нашi хлопцi поганi?

— Я не кажу, що хлопцi поганi. Я кажу, що дiвчинку не народила. Нiчого, Сергiй це скоро виправить, я думаю.

— Що виправить?… Який Сергiй?…

— Наш. Вiн сьогоднi не ночував удома. Залишився у своєї дiвчини. У нього, виявляється, дiвчина є… Не встигнемо отямитися, як матимемо внукiв. Цiлком реальна перспектива.

— Чого ти мене лякаєш?

— Сам боюся.

— А Вiтька що?

— А Вiтька робив вчора зi мною заготовки для долми. Зробили фарш, соковитий, як має бути: цибулi поклали стiльки ж, скiльки м’яса. Зараз у Куричiв нарвемо виноградного листя i накрутимо вдома. Ви що, не любите долми?… Просто у вас не вмiють готувати долму!..

Сiв на свiй улюблений коник: цитування старих радянських фiльмiв-комедiй. Сонька зробила «пф-фе», i уся каша, напхана за щiчки, опинилася у неї на слюнявчику та на обличчi Вiктора. Вiн протер очi, весь залiплений вiвсянкою, i коли Галя вiдсмiялася, сказав:

— Я посудомийну машину купив…

20 Хрестини

В обiдню перерву Iрина зазирнула до своєї електронної поштової скриньки. Однокласниця Валя Гевелiнг написала короткий лист: «Маю адресу i телефон Сашка. Вислати?» Серце впало, пiдстрибнуло як м’ячик, закалаталося, збившись з ритму. З хвилини на хвилину мала початися примiрка. Вiдповiм через годину, вирiшила Iрина. I «зашилася» у справах до вечора.

А ввечерi приїхали свої на примiрку вбрання до хрестин, i серйозна справа перетворилася на веселий балаган. Андрiй привiз шампанське. Iгор Курич хотiв бiгти за чимось мiцнiшим та закускою. Iрина зупинила: експромт — так експромт. Витягнула з холодильника баклажанову iкру, на приготування якої мала вчора натхнення.

— Зупинимося на аристократичному варiантi, — оголосила вона, застеляючи офiсний столик бiлою серветкою. — Шампанське з iкрою!

Баклажанова iкра з часником пасувала до шампанського як парасолька рибцi. I вiд того пiднесений настрiй компанiї аж зашкалювало.

Андрiй, виявляється, посивiв. Йому пасували посрiбленi скронi, коротка стрижка, засмага на обличчi, «гусячi лапки» бiля очей. Iрина зауважила, як помiтно Сонька стала подiбною на нього. Вiн щойно повернувся з Терсколу, пiднiмався на Ельбрус. Розказував хлопцям, що поїздка на Кавказ обiйшлася не бiльше як у двiстi доларiв разом iз витратами на дорогу. Тi не вiрили. Вiн не вступався, пояснював, що екстремали, будь вони хоч мiльйонерами, їздять лише у загальних вагонах. Купейних та СВ не визнають. На їжу теж витрачають мiнiмум — лише на те, що у заплiчнику понесеш iз собою вгору. За ночiвлю доведеться на притулку заплатити i за прокат спецiальних черевикiв. От i всi витрати.

— А прокат черевикiв скiльки? Як у Тисовцi? — запитав Маланюк, за п’ять хвилин хрещений Кузi.

— Не знаю, я не був у Тисовцi. Але не думаю, що там такi самi черевики. То ж не вiбрами, а спецiальнi пластиковi черевики для гiр-п’ятитисячникiв, — вiдповiв Андрiй.

Задушлива хвиля кинулася Iринi в обличчя. Не був у Тисовцi? Брехун! Через той Тисовець вони розлучилися. Тiєї осенi вона приїхала з Лондона, на пiднесеннi вiд свого трiумфу, знайомства з Вiв’єн Вествуд, сповнена новими планами та впевнена, що життя прекрасне. Хоча й, правду кажучи, у станi легкої закоханостi. Це вiдчуття бадьорило, додавало блиску в очах i впевненостi у своїй жiночностi, але жодної загрози сiмейному життю не несло. I тут, як снiг на голову, з’ясувалося, що Андрiй, поки вона була вiдсутня, їздив вiдпочивати у Тисовець з однiєю зi своїх медсестер.

Лiкарка, яка обшивалася тодi в Iрини, проговорилася. I сама налякалася, коли з’ясувалося, що виконувач обов’язкiв головного лiкаря, про якого вона плiткувала, виявився чоловiком Iрини. Андрiй не приховував вiд неї, що їздив на тиждень вiдпочивати, поки вона була у Лондонi. Але не туди, виявляється, куди їй говорив, i не з хлопцями… А лiкарка, до речi, була схожою на новеньку Власту. Ось чому ця дiвчина так їй неприємна…

Iрина тодi зiбрала усю свою витримку в кулак. Лише запитала його: «Ти був у Тисовцi?» Вiн опустив очi долу. I все, жодних розбiрок та докорiв. Зiбрала речi, забрала Соньку, пiшла жити до тiтки Улi. Приходив до неї на роботу: «Ти добре подумала?». Виставила його за порiг. Говорити не було про що. «Не та розмова, не тiї слова…»* На порозi озирнувся: «Ти хоч з ним щаслива?» З ким з ним? А! Лондон, легка закоханiсть… Звичайно! А що, є сумнiви?! Через рiк оформили розлучення, розмiняли квартиру. Сiмейне життя добiгло кiнця.

Вона нiколи нi з ким не говорила про причини того, що сталося. Навiть з подругами, навiть з Сонькою.

…У прочиненi дверi зазирнув Олексiй, щоб попрощатися з Iриною. Дiвчата замовкли — вiн на всiх справляв таке враження.

— Ви його знаєте, — сказала Iрина, коли за хлопцем зачинилися дверi. — Галко… Магда… Не пiзнаєте?

Витримала паузу.

— Незрiвнянний Макс iз Києва! Пам’ятаєте? Стриптизер. I хлопець-модель одночасно. Пiдробляє на подiумах, буде демонструвати мою нову колекцiю. Класний хлопець. На кiлькох роботах гарує — утримує маму, хвору бабцю i трьох молодших сестер… Мужик! А ми про нього: «дiвчинка, дiвчинка»…

Уся компанiя засидiлася у салонi до опiвночi. Наступного дня Iрина так i не вiдписала Валi Гевелiнг, часу не було. I наступного дня, i через три днi.

У день хрестин Iрина переконалася у своїх пiдозрах: її неабияк бентежив той факт, що зараз до них приєднається Андрiй. I згодом, що б не вiдбувалося, будь-якої хвилини, вона знала, де саме вiн перебуває. Як локатор була налаштована на колишнього чоловiка, не залежно вiд свого бажання чи небажання вловлювала його пересування. Це її дратувало i позбавляло притаманної їй безтурботної привабливостi.

Сонька, не спiльна похресниця, а їхня кровна дитина, навпаки, аж свiтилася вiд щастя: висiла на батьковi, обнiмала маму.

— Що з очима? — запитав Андрiй Iрину, коли вони опинилися поруч. — Колiр трохи змiнився.

— Це лiнзи, — вiдповiла вона. — Я тепер лiнзи ношу.

— Не шкодуєш, що погодилася?

— Бути хрещеною? З тобою? Нi. А ти?

— А я шкодую. Страшенно шкодую уже кiлька днiв, що майже не їв минулого вiвторка твою баклажанову iкру. Який дурень!

Їй навiть подобалося, що вони так легко спiлкуються мiж собою пiсля рокiв мовчання i вiдчуження. Тепер вони майже як родичi. Тiльки б серце так щемливо не стискалося…

Пiсля церемонiї у церквi поїхали кiлькома машинами у «Зубрiвку». Магда вiдразу пiшла вкладати дiтей спати у дальнiй кiмнатi, а жiнки — готуватися до гостини у саду пiд яблунею. Коли повсiдалися за стiл, Iрина опинилася бiля Андрiя та Соньки.

…Танцi давно були у розпалi, коли Андрiй нарештi запросив i її. Вона вже й забула, якi його руки i плечi на дотик.

— Хочу тебе запитати. Можна?

Вона кивнула.

— Як твої пошуки? Ти щаслива? Знайшла того, кого шукала?

— Хочеться вiдповiсти: «А тобi що з того?» Але скажу чесно: ще нi.

— А Олег виявився не тим чоловiком?

— Який Олег? — не зрозумiла вона.

— Який Олег! Той самий. До якого ти пiшла. Завжди хотiв знати: воно того вартувало?

Iрина аж призупинилася. При чому тут Олег? Вона взагалi про нього забула. Це була просто закоханiсть — необтяжлива, безпристрасна. Вона навiть думала колись, що Андрiй нiчого про це не знає. Так… безпечний флiрт…

— Послухай, — почала заводитися Iрина, — ми з тобою нiколи не говорили про те, що сталося. Такi речi немає сенсу обговорювати. Або приймаєш i живеш з цим далi, змирившись. Або не приймаєш i йдеш геть. Але ти до мене якогось Олега, будь ласка, не чiпляй.

Андрiй мовчав щось обмiрковуючи.

Музика змовкла. Сiли за стiл. Його настрiй помiтно змiнився. У неї пекло в очах.

Пiдлетiла весела Луїза, потягнула Андрiя до танцю. А Кiнь, запросив Iрину, узявши її за руку.

Тiльки-но знову опинилися за столом, як Андрiй нахилився до колишньої дружини:

— Iрко, треба поговорити. Що ми, як дикуни! Я маю кiлька запитань, якi мав би поставити тобi вже давно. Але нiби й сенсу не було… Пiшли на веранду.

— Ти що, вже їдеш? — запитав Курич.

— Мушу їхати, — вiдповiв Андрiй, вiдсуваючи крiсло Iрини. — Зараз їду. Через десять хвилин.

На верандi вона встала так, аби її обличчя трималося у тiнi, а на його падало свiтло вiд лiхтаря.

— Давай свої запитання.

— Ти любила Олега?

— Що за дурня?

— Так чи нi?

— Нi, звичайно.

— Чому ж тодi ти пiшла до нього?

— Я пiшла вiд тебе, а не до нього.

— Чому ти пiшла, якщо ти його не кохала?

— Я не збиралася з ним жити! До чого тут вiн… Взагалi, до того, що сталося мiж нами?

— А що тодi сталося мiж нами?

— Я не хочу про це говорити.

— Годi! Це ж серйознi речi. Це наше життя. Що значить «я не хочу про це говорити»? Що сталося тодi, якщо ти не пiшла до Олега через своє велике кохання?

— Яке, до дiдька, велике кохання? Це не мене, а тебе занесло! Це ти зруйнував усе, що було мiж нами! Чи, може, ти думав, я почну розбiр польотiв? Пiду знайомитися з твоєю медсестрою? Влаштую тобi iстерику? Чого ти вiд мене чекав?…

— Якою медсестрою?

— З якою ти був у Тисовцi!

— У якому Тисовцi? Що ти говориш?

— У Тисовцi! Я тодi тебе запитала, чи справдi ти був у Тисовцi? Ти вiдповiв, що був. Подробицi мене вже не цiкавили.

— Коли?… Коли ти мене запитала?

— Коли повернулася з Лондона, а ти нiби-то з Синьовира, а насправдi — з Тисовця.

— Я не був у Тисовцi! Я нiколи не був у Тисовцi!

Вони мовчки дивилися одне на одного. Вона — з темряви, вiн — у свiтлi вуличного лiхтаря. Вiн говорив правду.

— Ну, як не був? — на неї раптом навалилася страшна втома. — Ти сам менi тодi зiзнався, що був.

— Iрко, я тодi повернувся iз Синьовира. А у Тисовцi не був дотепер. Де завгодно був, а там нiколи. Мiг би вже не раз кататися там на лижах взимку, збирати гриби восени, йти вздовж хребта влiтку. Але так сталося — я там нiколи не був. При чому тут Тисовець?

— Ти був там тiєї осенi з тiєю медсестрою. Менi сказали, а ти сам пiдтвердив.

— Ми з тобою нiколи про це не говорили! Я не мiг тобi сказати, що я там був, якщо я там не був!

— Якби ти менi цього не сказав, ми б не розлучилися. Але ти, Андрiю, сам… менi… сказав.

Якби та давня розмова не мала такого доленосного значення, вона б зараз, дивлячись йому в очi, могла б вирiшити, що усе їй лише привидiлося. Або, що вона з’їхала з глузду. Вiн справдi нiколи не був у Тисовцi. Це було очевидно.

— Ти був тодi на Синьовирi?

— Так.

— З медсестрою?

— З хлопцями. При чому тут медсестра…

Несподiвано гучно озвалася його мобiлка.

— Скоро буду, — вiдповiв вiн i запхав її у кишеню. — Яка дурна пiдстава. Чому ми з тобою нормально не поговорили тодi? Я — тому що не хотiв руйнувати твою любов з тим козлом, чорт забирай! Я ж бачив вас разом, ти на нього так дивилася, що жодних сумнiвiв не виникало. А ти чому тодi не спробувала з’ясувати що до чого?… Не сходиться. Щось таке крутиться у головi, не можу упiймати. Почекай… А хто тобi сказав про Тисовець? Кому це треба було? Так… Через наше розлучення я… А! Ага…

Iрина дивилася на нього, нiчого не розумiючи.

— От що я тобi скажу, — щось в обличчi Андрiя знову змiнилося. — Я тодi був виконувачем обов’язкiв, мав стати головним. А потiм мене вже не хотiли призначати. Через розлучення. I через те, що почав пити… Але завiдувач здороввiддiлом пiдтримав. Мене все ж таки призначили. А про тебе менi дуже вчасно усе розповiли, з фотографiями та подробицями вiд очевидця. А от хто тобi сказав?

Знову задзвонила мобiлка. Андрiй збив дзвiнок.

— Лiкарка одна. Вона тебе знала. I ти сам менi це пiдтвердив.

— Сам… Це був жовтень, ти приїхала у недiлю, 25-го. Я приїхав перед тобою за три днi, забрав Соньку вiд мами. Тобто забрав її через два днi, бо був день народження Стахiва i ми перебрали…

I тут вiн завмер, голова вiдкинулася назад. I вiн вилаявся так грубо i багатоповерхово, як нiколи вона вiд нього не чула.

— Iрко! Ми були у ресторанi «Тисовець»! Я був у «Тисовцi», усе правильно. Я навiть не пам’ятаю, щоб ти мене про це запитувала. Але я був у «Тисовцi»! I, звичайно, сказав тобi — так. I навiть, якщо ти роззлостилася, або… я не знаю, сваритися почала, то було через що. Ми з хлопцями тодi перебрали зi спиртним. Я навiть не пiшов наступного дня на роботу, попередив своїх по телефону. Голова розколювалася. I Соньку вiд мами не забрав. А якась гнида усiм тим скористалася i таку кашу заварила.

…Коли Куричi розшукали їх на верандi, Iрина з Андрiєм стояли, обiйнявшися.

— Господи, якi дурнi, — повторювала Iрина. — Якi дурнi, Матiнко Божа!

Нiс та очi у неї були червонi. Андрiй кашляв i тер перенiсся.

У свiтлове коло, в якому стояли цi двоє, влетiла Сонька. Обхопила батькiв руками i розревiлася, як маленька.

Епiлог

Несподiваний дзвiнок Стасi грянув як грiм серед ясного неба. Вона вимагала вiд Магди грошей та погрожувала забрати Соньку. Це була їх перша розмова пiсля того дощового вечора, коли народилася дiвчинка.

Через двi години Iрина перетелефонувала Стасi на номер, який залишився у мобiлцi Магди, i спокiйним механiчним голосом без iнтонацiй повiдомила, що на її мобiлцi зберiгається вiдзнятий сюжет: немовля з неперев’язаною пуповиною у пакетi з-пiд смiття i монолог горе-матерi за хвилину до втечi…

Стася кинула трубку.

— Це правда? Ти знiмала тодi на мобiлку? — запитала подругу зарюмсана Магда.

— Звичайно, правда! — запевнила її Iрина. — Не бiйся, бiльше вона не турбуватиме тебе.

…Кiнь через мiсяць програв у казино усе, що мав. Продав квартиру, кинув роботу, влаштувався водiєм-дальнобiйником на дальнi рейси… I лише тодi вiдчув себе вiльним. Залежнiсть вiд казино зникла, немов й не було. Луїза теж пiшла з телебачення. I тепер їздить з ним у маршрути, бере з собою ноутбук i, як не дивно, обходиться мiнiмальним гардеробом, який вмiщується у невеликiй валiзi.

…Галя ще бiльше вiдiйшла вiд редакцiйних справ, залишивши на них один день на тиждень. Заступниця Слава розгорнула бурхливу дiяльнiсть, журнал, нарештi, почав давати вiдчутний прибуток. Галя уже дописує книгу про Пiнзеля i знає, про що буде її наступний роман. Мистецтвознавцi сказали їй, що Майстер Пiнзель не працював з малими формами. Принаймнi про яблуко Пiнзеля нiчого не вiдомо. Жодного враження це вiдкриття на Галю не справило.

…Сонька-старша невдовзi пiсля хрестин вiдвезла яблуко в «Зубрiвку» i вiддала його Магдi зi словами:

— Це все бздури! Я тут теж одну мрiю замовляла i нiчого не вийшло…

— Як там мама з татом? — засмiялася Магда.

— Дякувати Богу, — вiдповiла Сонька i постукала по дереву.

— А як твiй Балух?

— Ой, я вас прошу! Мiй!.. — Сонька невизначено махнула рукою, взяла з тацi червоне яблуко i смачно вiдкусила половину, бризнувши соком на всi боки.

Оглавление

1. Магда. «Зубрiвка»

2 Луїза i Кiнь

3 Галя. Журнал “Цiкаво жити”

4 «Фiалки щосереди»

5 Iрина. Бiля озера

6 Стриптиз

7 Кодекс правил Молодої Жiнки Невизначеного Вiку

8 Секонд-хенд

9 Сонька

10 Галя. Зупинка за вимогою

11 Магда. Яблуко-сюрприз

12 Галя. Єрофеєв

13 Магда — Галi

14 Львовотерапiя

15 Луїза. Казино

16 Кузьма

17 Iрина. Однокласники

18 Луїза. Казино-2

19 Галя. Роман

20 Хрестини

Епiлог

Реклама на сайте