«Сарабанда банди Сари»

Лариса Денисенко Сарабанда банди Сари

РОЗДIЛ I

Щонайменше про iдеальний ранок, неiдеальнi шлюби, колишнiх

однокурсниць та родинний склеп

«R. Yors amp; Kallmann»

Коли я вранцi дивлюся на свою кавоварку, менi здається, що я - нафтовий магнат. Ось воно - моє чорне золото, спочатку повiльно, а потiм дуже швидко наповнює скляний жбанчик. Цiкаво, новоспеченi нафтовi магнати куштують свою нафту? Чи смакує вона їм, якщо зважити на її вартiсть? Менi - смакує.

Я щоранку роблю саме так. Спочатку вдихаю кавовий аромат, потiм роблю перший ковток i ставлю фiлiжанку на стiл. Трохи вiдчиняю величезне, вiд пiдлоги до стелi вiкно, запалюю цигарку, а тодi повертаюся до кави. Вона вже не така гаряча. I тiльки потiм можу зробити собi кiлька канапок. Коли мiй ранок починається iнакше, це означає тiльки одне: в мене серйознi життєвi змiни або проблеми.

На своїй кухнi я перебуваю щоранку близько години, iнодi й бiльше. За цей час я встигаю випити кiлька фiлiжанок кави, прочитати газету чи роздiл якоїсь книжки, випити склянку соку, якщо я не забув його купити, з'їсти кiлька канапок з сиром, а якщо є натхнення - зробити та з'їсти яєчню.

Часто я вмикаю телевiзор з метою почути щось цiкаве або корисне, але таке трапляється вкрай рiдко. Тобто телевiзор я вмикаю майже щоранку, але цiкаве чи корисне чув три мiсяцi тому, - про це зазначено на лiпучцi мого холодильника. Я занотовую все, що мене вражає. Того дня в ранкових новинах розповiдали про те, як люди вигодували мале китеня. Менi подобаються кити. Вони менi так подобаються, що, певне, я б не вiдмовився тримати китеня вдома, але оскiльки це неможливо, в мене немає хатнiх тварин. Ймовiрно, кити менi подобаються тому, що вони схожi на фонтани, а менi дуже подобаються фонтани. Колись я навiть збирав їхнi зображення, потiм щось сталося, i я припинив їх збирати.

Моя кухня не є кухнею - так думає моя мама з огляду на кухню тiєї квартири, в якiй промайнуло моє дитинство i у якiй зараз мешкає старiсть моїх батькiв. На моїй кухнi цiлком можна влаштовувати вечiрку для десятьох людей, це кухня-кiмната. Крiм звичайних кухонних меблiв, тут є диван, два зручнi широкi фотелi, стiл, i навiть старовинне нiмецьке пiанiно «R. Yors amp; Kallmann». Чорне, блискуче, прикрашене двома канделябрами.

Воно менi нагадує родинний склеп. Таке враження, що саме тут знайшли вiчний спокiй його честь суддя R. Yors та вiдомий автор оперет Kallmann. На цьому склепi є навiть родинний герб, який схожий на: слона, iндiйського раджу, що дивиться в небо, НЛО, радянський супутник. Пiанiно - спадок моєї колишньої дружини. Нi я, нi вона не вмiємо на ньому грати. Зазвичай, на ньому грав (частiше за все - собачий вальс) хтось з наших спiльних знайомих. А ще майже всi сперечалися, навiщо цьому пiанiно третя педаль. Я в цих суперечках нiколи не брав участi, оскiльки не знав, навiщо пiанiно перша та друга педаль, що вже казати про третю.

Батько моєї дружини передав менi це пiанiно фактично з рук у руки. До моєї дружини вiн ставився менш обережно, можливо тому, що вона була молодша за пiанiно й не така дорога. Коли ми розлучилися, дружина запитала, чи я не заперечую, щоб пiанiно поки що постояло в мене. Я категорично заперечував, але воно таки залишилося. Моя дружина була адвокатом, а адвокатiв, як вiдомо, неможливо налякати запереченнями.

Менi виповнився двадцять один рiк, коли ми побралися. З дружиною ми були однолiтками та колишнiми однокласниками. Мiж тим, що ти сидиш за однiєю партою, та тим, що засинаєш в одному лiжку, - невелика рiзниця. Так менi тодi здавалося. Думаю, я просто над цим не замислювався, а надав перевагу людинi, тепло руки якої вiдчував усi десять рокiв навчання. Дитинi ближче фiзичне тепло, нiж душевне. Потреба в душевному формується згодом.

У школi я був вправнiшим за неї учнем. Не можу назвати предмет, з яким би я не мiг впоратися. Вона вчилася задовiльно, але була дуже активною. Вже в сьомому класi їй довiряли проводити уроки миру, виступати на всiх шкiльних та позашкiльних представницьких заходах та роздавати доручення iншим. Я бачу її на сценi - цiлеспрямовану, впевнену в собi бiлявку з гладко прибраним волоссям, жодного зайвого кiлограма, жодного сумнiву. Сiра пряма спiдниця, кремова блузка, тiлеснi панчохи, чорнi туфлi-лодочки, на шиї рiчковi перли.

Цiкаво, що ще в школi я зрозумiв, що Iнна, так її звуть, цiлком може виступати керманичем мого життя. Питання вибору для мене завжди було найскладнiшим. Я не мiг спокiйно визначитися навiть щодо простих речей - коливався, виснажував себе сумнiвами. Часто я засинав та прокидався з одним й тим самим мозковим сигналом, вiд якого мiй шлунок, руки та очi ставали вологими: «А раптом нiчого не вийде?» Iнна завжди знала, що треба робити i в якiй послiдовностi. На кожне моє запитання «А раптом нiчого не вийде?» вона настiльки щиро вiдповiдала: «Чого б це?», що я миттєво заспокоювався. Цим своїм вмiнням вона зачаровувала навiть моїх батькiв, людей доволi усамiтнених й iнфантильних.

Звiсно, що пiсля закiнчення школи в мене почалося своє, без-Iнкове життя. Не тому, що я цього прагнув. Просто вона бiльше не сидiла поруч зi мною. Вона пiшла вчитися на юридичний, я - на географiчний факультет унiверситету. Траплялося, що ми прокидалися в одному лiжку, - так хотiла вона. Але це мало вiдрiзнялося вiд процесу списування домашнього завдання. Та сама шкiльна допомога. Я - давав, вона - приймала як належне. Пiзнiше один мiй друг скаже, що в такий спосiб «в тебе сформувалася типова бабська психологiя». Втiм, то менi здавалося, що моє пiсляшкiльне життя було без-Iнкове. Насправдi всi важливi життєвi ситуацiї не вирiшувалися без консультацiй iз нею. А якось вона запитала, а чому б нам не побратися, адже ми чудово розумiємо одне одного i стiльки часу спiлкуємося? Я сприйняв це її запитання як невiдворотне рiшення.

Наш шлюб був бездiтним. Iнна хотiла дитину, але нiяк не вагiтнiла. Поки не було результатiв наших аналiзiв, вона в усьому звинувачувала мене. «Активнi сперматозоїди несуться назустрiч яйцеклiтинам,

як життєрадiснi собаки, що метелять хвостами! А твої сперматозоїди - сомнамбулiчнi собаки, що не метелять хвостами, вони - хворi».

Пiсля цього її зауваження я довго не мiг кiнчити. Не мiг випустити назовнi ненажерливу зграю кволих псiв. Потiм виявилося, що в бездiтностi винний не я. Напевне, це й стало початком згасання нашого шлюбу. Моїх життєрадiсних собак, що метелять хвостами, вона менi пробачити не змогла.

«Ви б все одно розлучилися, бо ти нарештi почав прагнути самостiйностi», - сказав менi приятель. Вiн мав рацiю. Я став успiшним дописувачем та аналiтиком. Тодi я працював на вiдому туристичну фiрму, готував матерiали для сайту, буклетiв, аналiтичнi записки стосовно мiсць вiдпочинку та активного туризму. Мене почали друкувати всi провiднi видання, якi потребували статей про мандрiвнi подорожi, звичаї далеких країн, поведiнку тварин. Про все це менi вдавалося писати яскраво.

На вiдмiну вiд постiйних шкiльних та унiверситетських успiхiв, якi не додавали впевненостi у собi, кар'єрнi та творчi перемоги додали в моє тiсто якийсь невiдомий iнгредiєнт. З мене почала вилiплюватися iнша людина. Непомiтно для себе я навчився приймати рiшення. Я продав однокiмнатну квартиру в центрi мiста, що дiсталася менi вiд бабцi, оформив кредит та придбав сучасне трикiмнатне помешкання. Певне, цим я страшенно здивував Iнчиного батька. Вiн дивився на мене, як на Ахiлла, який зробив зi своєї п'яти щит та меч або наступив нею на горло ворога. Iнну це дратувало. Ймовiрно, так почувається людина, котра все життя правила конем, аж потiм з карети вистрибує пан, що нiжився там на подушках, i прибирає вiжки до своїх рук. Яка вiроломнiсть! Я все розумiв, але нiчого не мiг вдiяти - її наполеглива активнiсть i надмiрний тиск теж почали мене дратувати. «Зваж на те, що подвiйнi лiтери iменi додають людинi цiлеспрямованостi вiд народження. Це як стукiт клювака - допоки не приб'є нещасну комаху, доти стукатиме. З нею в тебе було дуже мало шансiв». Так казав про Iнну мiй друг Тимофiй. Вiн не був психологом, але завжди висловлювався з розумiнням справи.

Сiм рокiв шлюбу. Я не мiг повiрити, що стiльки рокiв ми прожили разом.

Скiльки разiв я сказав їй «привiт», скiльки разiв вона побажала менi спокiйної ночi, а скiльки було «дякую, прошу, я тебе не розумiю, вибач, я не те мав на увазi, припини це, зачекай, остогидло, не нервуйся через дрiбницi, де моя пiдзарядка, що з цим робити, це не моя провина, а хто цим повинен опiкуватися, третю добу в туалетi немає освiжувача, стули пельку, куди поїдемо у вiдпустку, хто буде доїдати борщ, ти запросив Таню, в усьому винний ти, а я попереджала, треба було слухати батькiв, навiщо тобi це було потрiбно, ти цього нiколи не зрозумiєш, ти вдома, чай чи каву, омлет чи салат» - тисячi, десятки тисяч, а може сотнi? А скiльки було поцiлункiв, сперматозоїдiв, - тих, що метляли хвостами i тих, що не метляли? Скiльки голосних i приголосних нашого подружнього спiлкування? Ти-ся-чi. Але нас не було. Мабуть, тому, що разом ми нiколи й не жили. Боляче розходитися якраз тодi, коли «вона» i «ти» встигли перетворитися на «ми», хоча б частково. Це був не наш випадок. Менi здається, що наш шлюб - це «вона». Коли ж народився «я», як i будь-якiй дитинi, що зростає, менi захотiлося самостiйностi. I я її отримав. Зараз менi тридцять два. Я звик жити як «я», i менi це дуже подобалося - жити як «я»! Попри те, що час вiд часу в моєму життi з'являлася «вона», моє життя не перетворювалося на «ми».

Поки не зустрiв Сару.

Я пiдiйшов до своєї шафи, вiдкрив її, довго дивився на сарафан. Схопив пелену та наблизив до свого обличчя. Клаптик блакитного дрiбнопелюсткового шовку. Це була Сара. Сара була на кухнi. На кухнi вона була чайною фiлiжанкою iз зображенням веселки, а також чотирма брунатними кавовими фiлiжанками, помаранчевою тарiлкою з бордовими хризантемами, початою пляшкою мартiнi. Там вона була керамiчною тацею з суxофруктами. Там вона була пакетом молока та пачкою вiвсяно-фруктової сумiшi «Старт». Сара смiялася, коли я гриз «Старт», як печиво, запиваючи його кавою. Вона так нiколи не робила.

Сара була у ваннiй кiмнатi. Там вона була засобом догляду за кучерявим волоссям. Зубною щiткою. Мигдалевою олiєю. Гребiнцем та феном. Я вiдкрив мигдалеву олiю, забруднив нею нiс, посмiхнувся. Так пахне моє теперiшнє щастя. В моїй спальнi Сара була нiчною шовковою сорочкою, залишеною на прилiжковому стiльцi; срiбною рамкою з родинною фотокарткою на пiдвiконнi у товариствi азалiй, подiбних на збiговисько американських пiвденок у рiзнобарвних капелюшках; солом'яним кошиком, де вiдтепер мешкали мої та її чистi шкарпетки, нашi спортивнi шорти, її панчохи, трикотажнi майки; тонким обручем з золотими камiнцями, який перетворював Сару на схiдну принцесу, а нинi золотозубою посмiшкою лежав на прилiжковiй тумбi. Серце Сари мешкало в моєму шлунку, я щомитi вiдчував його.

Коли я побачив Сару (а сталося це пiд час групової поїздки менеджерiв з туризму та авторiв мандрiвних репортажiв до Праги), я її не впiзнав. Щоправда, я взагалi не встиг нiчого подумати про струнку жiнку з красивим волоссям та пишним бюстом, а от Сара Полонська мене упiзнала. «Привiт, Пiддупнику, - привiталася вона. I посмiхнулася своєю жахливою посмiшкою. - Ото вже не думала, що буду зустрiчати тебе майже на всiх гео-тур-сайтах. Ах ти ж розбещена, зманiжена дупа, тобi все-таки вдалося всiстися на кiлька стiльцiв! Привiт, старий, скiльки ж ми не бачились!?»

Тiльки слово «пiддупник» допомогло менi збагнути, хто ця незнайомка. Бо «пiддупником» мене називала тiльки одна пiдступна iстота - Сара Полонська, моя одногрупниця. Товста кудлата Сара, котра була схожа на недоглянуту брудну вiвцю. А називала вона мене так тому, що пiд час навчання в унiверситетi я займався плаванням i часто пiдсовував рушника собi пiд дупу, сидячи на лекцiях. Я був худий i так менi було зручно: кiстцi боляче впиратися у дерево, якщо, звiсно, це жива кiстка. Першою мою звичку помiтила Сара, яка сидiла лiворуч, через прохiд. Вона поцiкавилася, що це я пiдкладаю? Не знаю, навiщо я тодi сказав правду. Пiсля того я збагатiв на кiлька прiзвиськ: «розбещена дупа», «пiддупник», «i-на-тiм-рушничко-оо-вi».

Я терпiти не мiг Сари Полонської. Навiть у допiддупниковий перiод вона мене дратувала. Таке зi мною траплялося час вiд часу. Наприклад, я ненавидiв мамину плойку. Навiть двiчi намагався її позбутися. Хоча я нею не користувався i мав би бути до неї байдужим або принаймнi бiльш терплячим. Але - нi. Я хотiв, щоб вона зникла, в мене псувався настрiй щоразу, коли я бачив її у ваннiй кiмнатi, де вона звисала на кокетливому провiдковому завитку. Одного разу я сказав плойцi «я з тобою розберуся, зараза чортова», досi про це пам'ятаю.

Сарою Полонською я теж не користувався, але хотiв, аби вона зникла. Цi її вiчнi широкi вельветовi штанцi. Обов'язково яскравих кольорiв, вiд чого сiдницi здавалися ще бiльшими. Цi її кудлатi пасма. Широке обличчя, а на ньому маленький нiс, наче вона його в когось вкрала. Такi густi вiї, начебто хтось нарiзав папiр, щоб зробити бороду паперовому дiдусевi. А ще вона була надзвичайно цицьката. Одного разу в жiночому туалетi вона спробувала поставити двi фiлiжанки з водою на свої цицьки та утримати їх, але облилася. Ха-ха-ха! В школi мене також цiкавило: чи можна на ерeгованому членi утримати чарку? Але перевiряти цього я не став, досi не знаю - можна чи нi. Хай це зробить хтось iнший. От якби Полонська була Полонським, може, вона б тодi й перевiрила. Здавалося, доросла жiнка, майже дипломований фахiвець, а дурепа дурепою.

Особисто я був переконаний, що то була просто невдала спроба, бо Сара Полонська своїми величезними цицьками може утримати по двi фiлiжанки з водою на кожнiй, а на її дупi чудово вмостився б дволiтровий жбан. Ще я пам'ятаю її чорне пальто-накидку. Воно звалося «летюча миша». Пiд цим пальто могли б спокiйно переховуватися вiд твердої руки закону з десяток китайцiв. А ще вона так рiзко посмiхалась, що здавалося: зараз вона розчавить тебе цiєю посмiшкою, як чобiт - дощового черв'яка. А ще на однiй вечiрцi, присвяченiй дню факультета, я бачив, як Сара Полонська виблювала собi пiд ноги шматки пiцци та салату, пiсля чого спокiйно продовжувала в тому блювотиннi танцювати. Як тiльки я усвiдомив, що саме вилiтає з-пiд її активних мiцних нiг, я побiг до туалету робити те, що зробила вона, не припиняючи танцю.

А ще я пам'ятаю, що вона була замiжня, i чоловiк у неї був вiйськовим. Пригадую, як iнодi вiн чекав на неї пiд унiверситетом - сувора постать у формi бiля автомобiля «Москвич» червоного кольору. Мабуть, через колiр його машини та форму, ми назвали його «Пожежник». Взагалi-то я багато чого пам'ятав про ту Сару Полонську.

Вiд тiєї Сари Полонської нинiшня Сара взяла тiльки бюст (цього разу вiн не налякав мене виразнiстю та розмiром, а навпаки, притягував погляд) та манеру посмiхатися, - але зараз менi здалося, наче з цiєю рiзкою посмiшкою до мене наближається не чобiт-черв'якодав, а приятель з подарунком в руках. Взагалi я дуже не любив, коли хтось постiйно та рiзко посмiхався, а Сара Полонська робила саме так. Вона посмiхалася. Для мене посмiшка означала клiнiчний iдiотизм або знущання, але аж нiяк не гарний настрiй, вдачу та доброзичливе ставлення. Припускаю, що з Iнною я прожив так довго, тому що вона не посмiхалася менi в спину. Але повертаюся до Сари Полонської - вона схудла на десять кiлограмiв. Сказала, що не хоче про це говорити. I посмiхнулася. Про свого колишнього чоловiка теж не любила говорити, тiльки зауважила, що обов'язково нас познайомить. Не можу сказати, що я дуже зрадiв цiй перспективi. Волосся її залишилося кипуче-кучерявим, але було не чорним, а каштановим, блищало, переливалося на сонцi та причаровувало. На нiй був простий бiлий сарафан та бiлi шкiрянi капцi. В цю Сару Полонську з невiдомих менi причин я закохався до нестями.

Сара теж була здивована нашими почуттями. «Пiддупнику, як таке взагалi могло статися? Ти мiг би подумати про таке?» На це я вiдповiв, що якщо вона продовжуватиме називати мене «Пiддупником», я кликатиму її «Пiдцицьницею», бо її ледь видно з-пiд цицьок. Ми реготали, адже пара створювалася чудова: Пiдцицьниця та Пiддупник. Герої чеських мультиплiкацiйних стрiчок: або гриби, або птахи.

Нашi колеги мандрували Прагою, а ми - одне одним. «Менi здавалося, що коли ми вчилися, ти мене на дух не зносив, чи не так?» Запитала вона. Це було серйозне запитання. Сара поставила його, коли лежала в лiжку, гралася своїм волоссям, пiдтягувала до себе та цiлувала свої округлi колiна - вона любила нацiловувати свої колiна - а я шукав у готельному телефонному довiднику номер, щоб замовити снiданок. Я був голим та щасливим. I я не знав, що менi слiд вiдповiдати: правду, напiвправду, напiвбрехню. Або просто збрехати, сказати, що вона мене приваблювала, але не настiльки, аби я зiзнався. Менi важко сказати жiнцi, з якою менi так добре в лiжку, що я вважав її потворною. «Я тодi був одружений», - почув я свiй голос. Тонкий, наче комарина голка, що намагається вiднайти дiрку у протимоскитнiй сiтцi. Я дiйсно був тодi одружений. Сара хотiла ще щось запитати, але вiдволiклася на телефонний дзвiнок - їй телефонувала мама. Потiм до цiєї розмови вона не поверталася.

Про те, що Сара Полонська переїде до мене жити, нам сказав справжнiй моряк, схожий на фальшивого моряка. Подiбний на безробiтного актора, який чомусь обрав для свого позатеатрального життя образ моряка. На ньому був червоний светр, з його правого вуха звисав кульчик у виглядi якiрця на золотому канатi. Вiн пив пиво. Його обличчя кольору дубової кори проорали дивнi зiбганi зморшки. Здавалося, що кожного разу вiн зiбгує їх iнакше. «Я - моряк, коханчики, - привiтався вiн. - Я - моряк, i менi необхiдно бачити пiну». «Якщо бажаєте, можете пригостити його пивом. Вiн дiйсно моряк», - сказав бармен. До того я думав, що вiн нiчого не помiчає за серiалом про вiдчайдушних домогосподарок. Ми пригостили дiйсноморяка пивом - в той час нашi серця були сповненi любов'ю до ближнього. «Якщо ви замовите йому ще - вiн вам поворожить», - поiнформував нас бармен. Цi двiйко дiяли злагоджено, я милувався тим, як бармен витрушує з нас грошi. Пиво ми замовили. Старий льопнув трохи пивної пiни на нашi лiвi долонi, забуркотiв щось, а потiм сказав: «Вона до тебе переїде. Незабаром. Треба тепер злизати цю пiну - тодi пророцтво справдиться». Я не знаю, чому ми так i зробили. Принаймнi я був доволi бридливий, але ми злизали пиво з долоней одне одного. Хто ж ранiше почав це робити: я чи Сара? Не пам'ятаю. Iнколи менi здається, що я обов'язково повинен це пригадати…

Знайомство з батьками Сари вiдбулося в кiнотеатрi. Ми переглядали «Матч-поiнт», там теж частково йшлося про знайомство з батьками. Я говорив Сарi, що бачив цю стрiчку i, на мiй погляд, це не найкраще кiно, пiсля перегляду якого слiд знайомитися з батьками. Центральний образ: меркантильний зять-убивця. Якому, до того ж, вбивство жiнки, з якою вiн зраджував свою дружину, сходить з рук. Воно менi треба? Сара смiялася. Вона сказала, що її батько має чудове почуття гумору. «Йому це сподобається, от побачиш!» Я почувався не дуже впевнено. Перед цiєю зустрiччю я довго думав, яку обрати тактику - бути балакучим чи стриманим? У мене не було досвiду знайомства з батьками дiвчини. Адже з батьками моєї колишньої дружини я познайомився у дитинствi, вони були для мене просто черговими дорослими. Коли я сказав про це Сарi, вона тiльки посмiялася. «Ну от i сприймай їх як чергових дорослих, якщо вийде».

Батько Сари нагадував менi життєрадiсних персонажiв зi стрiчок Емiра Кустурiци. Вiн час вiд часу щось наспiвував (навiть переглядаючи стрiчку. На нього шипiли, вiн чемно вибачався та знову наспiвував), а його пальцi танцювали або в повiтрi, або на якiйсь поверхнi. Цигарка, яку вiн крутив мiж вказiвним та середнiм пальцями, нагадувала гiпертрофовано-великий пенiс iндiйських божкiв. Я уявив обличчя Сариного батька та обличчя власного батька двома портретами з одним й тим самим пiдписом: «Батько». Мiй батько виглядав бiльш переконливо-батькiвськи. Пiд портретом батька Сари хотiлося написати: «волоцюга», «заслужений артист Молдови Вiорел Нега», або навiть «Барток». Я б повiрив. На тлi рухливого батька Сарина мати виглядала дiвчинкою на гойдалцi: її так швидко розгойдують, що неможливо розгледiти, якою вона є. Це було дуже дивно, бо Сарина мати була крупною жiнкою. Але я встигав сприймати її тiльки фрагментарно. Великий пухкий рот. Голос оперного тенора. В профiль її зачiска нагадувала чорний мiсяць. Я помiтив, що спiдниця в неї була закоротка як для таких форм та вiку. А погляд - звабливий. Вона любила жоржини та родиннi свята. В будь-якому випадку з батьками Сари менi було легше, нiж iз власними. Здавалося,

вони були цiлком мною задоволенi. Але, найпевнiше, вони були просто цiлком задоволенi одне одним та життям.

Коли Сара запитала, чи познайомлю я її зi своїми батьками, я знiтився. «Слухай, а тобi дуже цього хочеться?» Запитав тодi я. Вона сказала, що їй щонайменше цiкаво, якi вони, але якщо це проблематично для мене чи для батькiв, вона не збирається наполягати. Я подякував. Не можу сказати, що це було проблематично, проте в нашiй родинi нiхто нiкого нi з ким не знайомив. Розумiю, це може видаватися дивним, але так було. Я не знав, наприклад, друзiв батька та подружок мами. Можливо, моя пам'ять тримала на довгих повiдках їхнi iмена, але то були iмена без наповнення. Як кiнострiчки, якi тебе не зацiкавили: за назвою ти розумiєш, що колись переглядав їх, але про що вони чи хто там грає - пригадати неможливо. Батьки, звiсно, були знайомi з Iнною та її батьками, а також з Тимофiєм та його матiр'ю - цьому сприяли шкiльнi батькiвськi збори - але стосунки нi з Iнною, нi з Тiмом, а тим паче з їхнiми батьками, не пiдтримували.

«Якщо уявити собi родину, наприклад, столовим сервiзом, то мiй родинний сервiз складається з випадкових предметiв. Може, нас i з'єднує подiбний вiзерунок чи колiр, але то й усе». «Та все нормально! Я ж усвiдомлюю, що в усiх рiзнi традицiї. Не всi родини такi, як наша. Ми ж викапана циркова династiя! Кожний передає щось iншому. Якби ми дресирували левiв, то й леви товклися б у нашiй вiтальнi! Ми завжди показуємо одне одному щось новеньке та цiкавеньке». Сара смiялася та пiдморгувала. Я дивувався, що мене це не обурює, хоча усвiдомлював: її родина сприйматиме мене як атракцiон.

З Сарою взагалi було дуже легко. Попервах я постiйно чекав: от зараз вона щось не те промовить, от зараз я її ображу, от зараз вона щось зробить i ми посваримося. Вона робила та говорила багато чого. Наприклад, постiйно вивертала фiльтри з використаною кавою у рукомийник, чого я терпiти не мiг. «Саро, хiба важко викидати це у смiтник чи туалет?» «Зваж на те, що я могла б пiдкладати це в твої азалiї та вирощувати дрозофiлiв, або розкладати цю казкову сумiш по твоїх шкарпетках, або навiть робити три купки i в якусь iз них ховати твiй iдiотський перстеник. Тодi б ти побiгав! Натомiсть я просто забиваю рукомийник пресованою кавою. Велике дiло - його завжди можна прочистити». Ми не сварилися. Коли я щось робив не так, вона просто смiялася та говорила «Е-еех, Пiддупник». Коли вона щось робила не так, я цiлував її або вдавав, що зараз придушу. За тиждень пiсля повернення з Праги ми почали жити разом. Вона до мене переїхала. Збулося пророцтво на пивнiй пiнi чеського моряка.

Вже третiй день вона перебувала в Мексицi, куди поїхала перевiрити кiлька турiв, i я сумував. Расарасарасара. Повернутися вона мала за два тижнi. Стандартний тур, я часто бував у таких. Я мiг би поїхати з нею, але через термiновi замовлення був вимушений залишитися вдома. Зараз я закiнчив свiй звичайний довгий снiданок у п'ять фiлiжанок кави i почав збиратися - слiд було вирушати в мiсто на зустрiч. Я набрав її номер. «Абонент тимчасово недоступний». «Саро, йди геть». Сказав я вголос. Вона причаїлася серед кураги, чорносливу та кеш'ю. Саринi солодощi, щоб не їсти тiстечок та не гладшати. Я посмiхнувся та вгриз горiшок.

Повертався додому у пiднесеному настрої, незважаючи на те, що абонент Сара i далi був недосяжним. Менi замовили великий матерiал про китiв. А я ж обожнював китiв та дельфiнiв, дельфiнiв та китiв. Хоча насправдi дельфiни це i є кити! «Чудовий день, який чудовий день», - крутилася в моїй головi платiвка. Я вже витяг ключа, аж почув, що з моєї квартири лунає музика. Ключ впав. Я дiйсно чув музику, i то була не просто музика - музика телевiзора, якого забули вимкнути, або сi-дi. Нi. Хтось в моїй квартирi грав на родинному склепi «R. Yors amp; Kallmann». Помилявся та перегравав.

Говорять, що коли ти зустрiчаєш привида, ти холонеш. Я не холонув - у мене було таке враження, що хтось починає пiдсмажувати мої кишки. Спекотно й гаряче. От як менi було. Саме так я почувався, коли менi робили наркоз. Я колись насмiхався над Iнною у вiдповiдь на її розповiдь про привида Маяковського. У дiвоцтвi Iнна з подругами ворожили, викликаючи дух померлого поета, щоб поставити перед ним кiлька запитань щодо їхнього майбутнього. Дiвчата таке люблять. Отже, викликали вони дух поета Володимира Маяковського. I вiн прийшов, наговорив їм грубощiв, а потiм довго не хотiв вилiтати у кватирку, як чемно вони його не просили. Натомiсть взяв та зробив так, що стiлець пiд однiєю з подруг Iнни зламався, а подруга впала. У вiдповiдь на моє зауваження, що той стiлець давно був зламаний i аби-як склеєний Iнниним батьком, Iнна спрямовувала на мене злий погляд. «Не лiзь в це, ти на цьому нiц не розумiєшся». Говорила вона. «Пiсля цього вночi я чула, як хтось натискує на одну чи двi клавiши пiанiно. А одного разу хтось зiграв маленьку п'єску. Це був вiн. Маяковський. Наше пiанiно йому про щось нагадувало. Можливо, воно якось пов'язане з Лiлею Брiк».

Я в це не вiрив. Крiм того, коли пiанiно потрапило до мене, на ньому нiхто потойбiчний не грав. «Маяковський, Iнно, - заявив я, завчасно переглянувши всю дотичну iнформацiю в Iнтернетi, - не вмiв грати на пiанiно». «Вмiв». Вперто стверджувала вона. «Звiдки ти знаєш, що вiн не вмiв грати?» «Бо нiде про це не говориться». «А навiщо про це говорити окремо? Тодi всi освiченi люди вмiли грати на музичних iнструментах, - впевнено доводила Iнна. - Майже всi його жiнки вмiли грати на пiанiно, от вiн i навчився! Вiн грав для Лiлi Брiк». «Нiсенiтницi«, - невпевненно озивався я, починаючи сумнiватися. Я завжди сумнiвався.

«Нi, це не нiсенiтницi!» Наполягала Iнна Безсумнiвна.

Як навчитися такої впевненостi? Якби я був державою, то, певне, мене б розiрвали на частини власнi мiжусобицi. Iнна була абсолютною монархiєю. За таких умов їй залишалося одне: стерегтися пiдступних родичiв, якi пнуться щомитi вкинути отруту в твiй яблучний сiк або в запечену качку, та не забувати про юних терористiв, що майструють вибухiвку по пiдвалах. В собi, своїй коронi та монарших правах вона була цiлковито впевненою.

I от тепер я стою за своїми дверима, а вiн, Володимир Маяковський, поет та палкий трибун, грає в моїй квартирi на родинному склепi «R. Yors amp; Kallmann». Чому саме сьогоднi? Хоча, дякувати Богу, добре, що не вночi. Я не знав, що робити. Мовчки стояв перед дверима та палав усiма своїми нутрощами. Але дверi вiдкрилися. Менi здається, що я зарипiв. На мене розгублено глипав кремезний чоловiк з кучерявим волоссям. Я вiдразу впiзнав його - то був рiдний дядько Сари, брат її батька. Вiн був серед тих, чий портрет наразi мешкав у срiбнiй рамочцi на моєму пiдвiконнi. Як же ж його звати?

«О, це Ви? Отже, Ви вже повернулися». «Так. Повернувся. Вже». Сказав я. «Вибачте, я поспiшаю, але там - Емiль, вiн вам все пояснить. Всього найкращого, Павле!» «Всього найкращого, Гестапо». Вiн подивився на мене з докором. «Знаєте, я не думаю, що використання мого родинного прiзвиська допоможе побудувати нам з Вами родиннi стосунки, Павле». Я теж так не думав, але не мiг пригадати його iм'я, хоча те, що вiн - «Гестапо», пам'ятав чудово. «Вибачте. Я це не навмисно». Сказав я. Вiн академiчно хитнув головою. А от коли я зайшов до хати, то пригадав. Геннадiй Станiславович Полонський. От як його звали. Ге. Ста. По. Улюблений дядечко Сари. А на склепi грає, наскiльки я зрозумiв, двоюрiдний брат Сари, Емiль. Добре. Але цiкаво, чому цей двоюрiдний брат грає в мене на кухнi, а його батько, який виходить з моєї квартири, говорить менi, що поспiшає i зникає без пояснень?

Я пiшов на кухню. Немов пацюк - на жахливi звуки, якi незнайомий менi Емiль вичавлював з родинного склепу «R. Yors amp; Kallmann».

РОЗДIЛ II

Щонайменше про чужу дитину, чужого чоловiка, чужого собаку

та сарабанду для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя

Але то я так подумав, що спокiйно зайду та попрямую на кухню, - дiстатися кухнi менi заважало гарчання з-пiд пiдлоги. «Може, Маяковський i грав на пiанiно, хто його знає, але гарчати - це навiть для нього занадто». Заспокоював себе я. Якщо добряче помiркувати, можна дiйти цiлком вiрогiдної думки, що гарчати для Маяковського є бiльш природним нiж музикувати. Я був ошелешений. Але спромiгся опустити очi додолу. На мене дивилася заслинена, волохата, язиката пика. Це був собака. Вiн махав хвостом та гарчав. «Емiль?» Поцiкавився я в нього про всяк випадок. Вiн загавкав. Мiж тим грати нiхто не припиняв. То була мерзотна гра. Наче в склепi прийшов до тями Kallmann, який порушував гармонiю цього твору, ласуючи окремими нотами. Наприклад, «мi» або «сi». Цi ноти, як менi здавалося, можуть смакувати Kallmannу. «Гррррррр», - почув я. Рухатися собака менi не дозволяв.

Але я все одно спробував рухатися, зрештою, то був мiй дiм. I дарма. «Уiiiсссiiiпппiiiii», - почув я. «Господи милий!» У мене було таке враження, що я розчавив немовля або порося, або щось ще - лагiдне, тепле, м'яке. Собака обурено загавкав, вiн перегородив менi дорогу й не припиняв гавкати. Але мене трохи попустило i я збагнув, що наступив на гумову гидоту з пискавкою всерединi. «Емiль!!!» Заволав я. «Навiщо здiймати такий галас? Iдiть сюди!» Почув я вiдповiдь. «Я не можу! - зауважив я. - Тут - невiдомий менi собака». «Террi, фу, Террi, то є свiй». Музикувати малий негiдник не припиняв. «Свiй - то є фу. Чужий - то є ням-ням». Пояснив я собацi. Вiн метельнув хвостом та пiшов на кухню, клацаючи пазурями по моїй плитчастiй пiдлозi. В пащi звiр тримав гумову гидоту. Гидота навiть пискнути боялася. I я її розумiв.

Я зайшов i побачив його. Емiля. Щоправда, спочатку я побачив обруч Сари з камiнцями в нього на головi. «Це вже занадто». Подумав я. Малий продовжував грати. Знай собi, сидiв казковим принцем i пробiгав своїми щупальцями по клавiшах. «Привiт». Сказав я. «Привiт». Вiдповiв вiн. «Емiль, наскiльки я розумiю?» «Ти це не розумiєш, тобi про це сказав мiй батько, я чув». «Добре. Може, припиниш грати, поговоримо?» «Не можу, менi ще п'ятнадцять хвилин. У мене все розраховано. За тиждень академiчний концерт, я повинен бути в формi». «Що за гидоту ти виконуєш? Це навiть не музика, а казна-що. I, до речi, знiми, будь ласка, обруч Сари. Менi не подобається, коли хтось бере її речi». Мене це направду дратувало. Нi, я розумiю, що двадцять перше сторiччя є двадцять першим сторiччям, нiкуди не сховаєшся вiд цього, якщо вчасно не помер. I Девiд Бекхем привчив таких от малих тягати на головi дiвчачi прибамбаси. Хоча, якби в моєму класi хтось примудрився нап'ялити собi на голову отаке, - мав би клопiт. Але, з iншого боку, хiба Девiд вчив їх брати чуже?

«Ти про обруч? Вiн - мiй». У нього було темне та хвилясте волосся. Доволi довге. Маленький принц. Я придивився - малий не брехав: скло камiнцiв було iншого кольору. «Добре, твiй - то твiй. Вибач, вiдразу не збагнув. Я не дуже розумiюся на обручах. То грати ти не припиниш?» «Я ж тобi казав. У мене академiчний концерт, у мене режим. Ти б за таких умов припинив грати? Сара, мiж iншим, не говорила, що ти таке гальмо. Все доводиться усвiдомлювати через власний досвiд. Абсолютно неможливо нi на кого покластися». Менi дуже кортiло влiпити йому потиличника, ледь стримувався. Натомiсть я полiз в шафу, витяг звiдти пляшку комрада Барадеро Ан'єхо - темно-бурштинного кубинського рому - i добряче приклався до неї без зайвих слiв та естетства.

«Ого. Ти б обережнiше з цим! - Почув я. I ледь не захлинувся. - У нас був дядя Алiк. Насправдi його звали Олег, але всi його кликали Алiком, тому що той був пияком. Так от. Вiн теж починав пити посеред важкого дня. Навiть не з пляшки, як ти, а культурно - з чарки або склянки. А потiм таки допився. Всi обов'язково допиваються! Коли викликали витверезникiв, вони його присипляли, а ще робили усiлякi уколи та крапельницi. А на стiл викладали пiгулки купками, наче в ґудзиковiй крамницi, щоб вiн вранцi пив. Пiсля того, як вони здерли з родини дядi Алiка грошву за виклик, дядько Алiк спав бiльше доби i нi до кого не чiплявся. Але вiн мiг вмерти - захлинутися власною слиною. Тому за ним треба було постiйно наглядати. Звiсно, що тiтцi Iраїдi, вже не кажучи про Стелку (це їхня з дядьком Алiком дочка, вона вмiє п'яткою чухати собi у мiжнiж'ї!), не хотiлося проводити час у такий спосiб. Знаєш, що вони робили? Стромляли у рот дядька Алiка дестеплер, а до нього прив'язували маленький дзвiночок «Випуск 1998» (це Стелка тодi випустилася!), i коли вiн ворушився, дзвiночок дзеленчав, а хтось iз них вставав перевiрити, чи не захлинувся дядько. Ну приблизно, як на нiчнiй рибалцi, коли всi допилися до чортiв, поставили «рєзiнку», самi вклалися, де Бог розстелив, аж раптом клюнув лящ! Дзелень!!» Тут Емiль припинив грати. Пiд час його проповiдi я змiг ковтнути благодатної рiдини тiльки раз.

«Ну от! Я закiнчив, - повiдомив менi малий. - То давай тепер обiдати». «Що ти грав?» Зi мною таке трапляється. Я, як той собака, що досi вовтузився з гумовою гидотою: коли мене муляє якесь питання, я нiколи не позбудуся його, поки не з'ясую, що й як. «Ти не хочеш обiдати?» «Хочу. I буду. Але я в тебе питаю, що за гидоту ти грав». «Я виконував не гидоту. Бачу, що ти не розбираєшся не лише в обручах, а й в музицi. Це - Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя. Воно звучить трохи дивно для вуха, не пiдготованого якiсною музикою. Це тому, що я виконую тiльки партiю фортепiано, всi iншi партiї тут виконувати нема кому. Немає струнникiв. Ти ж не струнник?

До речi, партитуру для фортепiано прописали згодом! Гендель цього не робив. Може, й робив. Але завуальовано. Нiхто цього точно не знає. Така сама iсторiя, як зi словами. От слово «шоколад», спробуй промовити його. Воно дуже соковите: шо-ко-лад. Але як воно звучатиме, якщо в ньому будуть тiльки ш, к, д? Ш-к-д. Не звучить! I о-о не звучить. А от л-а - звучить. Та це радше виняток, нiж правило. Тiльки коли з'єднуєш цi лiтери в одне слово - воно грає на повну силу, розумiєш? Знаєш, в мене є фантастичний запис цього твору, я можу тобi зараз поставити й заграти! Коли грати з оркестром, сприймається зовсiм iнакше». «Дякую. Iншим разом». Швидко вiдповiв я, бо весь цей час думав про те, що сучаснi дiти - це пекло. Хто навчив його так патякати? Хто навчив його вважати, що його думки можуть цiкавити когось в цьому свiтi? Я - великий грiшник, але в такi моменти починав мiркувати, що коли я i матиму дитину, вона буде нiмою. Прости мене, Господи, сам не знаю, що кажу.

«Тепер можна обiдати?» «Можна. Але менi для цього треба повернутися в коридор». Я мовчав. Малий також. Малий вмiє мовчати, коли йому самому цього хочеться. Вiн влаштовувався на моєму улюбленому фотелi. «А чого ти не йдеш? Тебе провести чи що?» «Собака». «Собака?» «Так, собака. Твiй. Вiн не дає менi спокiйно пересуватися хатою». «Облиш. Я ж сказав йому, що ти - свiй. Йому цього досить, вiн тебе не чiпатиме. Террi - не гальмо якесь». Iронiзує надi мною, от мала потвора. «А навiщо тобi у коридор?» «Там пакунок з харчами, я дещо купив. Немає нiчого їсти». «Ну, за це не турбуйся. Мама з нами передала їжу. Ми ж не орда якась. Ми вмiємо вiддячувати за гостиннiсть. Крiм того, Сара розповiдала, що ви зазвичай їсте. Це - ненормально. Менi й татковi потрiбне iнше харчування, збалансоване та поживне!» Цiкаво, а що ще йому розповiдала Сара?

Тим часом я вiдкрив холодильник i ледве не втратив свiдомiсть. Було вiд чого. Вранцi в холодильнику можна було помiтити пакунок молока, пакунок соку, блiду сирну нарiзку в пакувальнiй плiвцi, банку шпротiв, брикет з фуагра, пластикове пакування з помiдорчиками-черрi, крiпець, що був подiбний на хвiст змученого лошати, та два зелених яблука, бо я не їм яблука iншого кольору. Це й усе. Зараз там стояли загадковi судки, двi маленькi каструльки, глечик i якiсь пiрамiди, закутанi бiлими серветками. «То що ти купив?» Поцiкавилася мала ненажера Емiль. «Власне, нiчого такого». Сказав я. Я купив сосиски. Двiстi грамiв.

Малий шурхотiв на кухнi. «Зараз спробуєш мамчиних знаменитих коропчикiв, тушкованих з морквичкою, чорносливом та волоськими горiхами. Смакота, тобi таке й не снилося». Вiн витяг глечика. «Солодка риба? Менi, слава Богу, не сниться солодка риба». «Нi, пiкантна!» Я таке їсти не мiг. Емiль насолоджувався. Вiн дудлив мiй сiк. Вранцi соку в мене не буде, якщо я не зайду по нього в магазин. «У тебе поганий апетит. Квола ти людина!» Заявив малий. «Мiй апетит - це другорядна справа. Слухай, я можу почути, що ти тут взагалi робиш? Бо коли я зустрiв бiля своїх дверей Гестапо… тобто…» «Ти йому так i сказав? Гестапо? Ого. Довго думав?» Цiкаво, чи має це поколiння хоч краплину поваги до дорослих людей? «Так i сказав. Я не мiг пригадати iм'я твого батька. Я з ним навiть не знайомий». Суворо пробуркотiв я. Собака вiдiрвався вiд очей мого коропа та подивився в мої очi. Собака мене не схвалював. Вiн пустив слину на мою босу ногу. Якщо постiйно притискувати нiгтi до долонi, долонi прикрасять рванi, пунктирнi лiнiї.

«Ну, мiг би обiйтися будь-яким з неперсонiфiкованих звернень». Отакої. Звiдки вони набираються таких слiв? «Я забув неперсонiфiкованi звернення. Окрiм того, це не ввiчливо». «Набагато ввiчливiше, нiж використовувати деякi персонiфiкованi. Можу собi уявити, як зрадiв батько. Гестапо! Це ж треба. I це йому каже людина, яка живе з Сарою. I це йому каже людина, яку можна назвати - дупа!!!» «Промовиш ще одну гидоту на мою адресу - пiдеш геть. Плювати я хотiв на те, що ти - двоюрiдний брат Сари». Зауважив я. «Улюблений двоюрiдний брат! Вона мене дуже любить, бо з мене вийдуть люди, так вважають всi тi, до думки яких я дослухаюся. А чого ти обурюєшся? Я використав твiй метод спiлкування.

Тебе звуть Павло Дудник, правда?» Я був вимушений з цим погодитися, бо дiйсно звався Павлом Дудником. «Павло Дудник. От ми i маємо. Ду-Па. Дудник Павло. Па-ду-па! Гарно. Та сама гра, що й з Гестапо, навiть краще!» Малий почав реготати, морквинка у виглядi зiрки пляцнулася на мої кахлянi стiни. «Треба завжди спочатку примiряти на себе, а потiм цькувати iнших». Вiн неймовiрно тiшився власною дотепнiстю.

«А тебе часом в школi Амелi не кличуть?» Лагiдно запитав я. «Ти що? Я вчуся в математичнiй школi. Бiльшiсть з моїх однокласникiв - євреї, зрозумiло?» «Нi. Що це за пояснення? Ти хочеш сказати, що малi єврейськi математики не дивляться французьких комедiй? I не можуть дражнити хлопчика на iм'я Емiль дiвчачим iм'ям Амелi?» «Єврейськi математики багато чого дивляться i багато чого бачать, дражнитися вони також вмiють. Але вони не витрачають свiй дорогоцiнний час та не використовують свiй розвинутий мозок на такi тупощi». Я хочу вбити Емiля Геннадiйовича Полонського. Про це слiд обов'язково написати на моєму холодильнику. Я витяг мобiльний, щоб зв'язатися з Сарою. «Ти Сару набираєш? Вона не вiдповiдатиме до завтра. Вони пiшли в таку мiсцину, де немає зв'язку. Вона попереджала, щоб ми не хвилювалися». Мене вона не попереджала.

«Ти такий дивний». «Дуже влучний висновок. Це тому, що я не їм солодких коропiв?» «Нi. Це тому, що ти не питаєш, що я тут роблю. Що тут роблю я i Террi, i що тут робитиме мiй батько, коли повернеться з роботи! А слiд про це запитати. Тобто будь-яка нормальна людина обов'язково запитала б». «А вiн також буде тут щось робити, твiй батько?» Поцiкавився я. «Звiсно. Розумiєш, справа в тому, що в нас - ремонт». Я мовчав. «Тому мама придумала, що вона займатиметься ремонтом, а нам треба десь його перечекати. Бо батьковi необхiдно думати та працювати в спокiйнiй обстановцi. А менi - вчитися та грати. Я тобi вже казав про академiчний концерт. Розумiєш? Ну, а Террi - з нами, бо вiн спокiйний собака, хоча ремонтникiв не любить. Крiм того, шкiдливо собацi дихати рiзним лаком».

«А мамi не шкiдливо дихати лаком?» «Шкiдливо. Тому вона буде жити у Настi та Ромка». «Це хто?» «Це - батьки Сари. Ти що, не в курсi? Батько Сари - брат мого батька». Чорти забирай, це в мене вилетiло з голови! «Знаю. Перевiряв, чи ти говориш саме про них. А ви втрьох чому там не житимете?» «Який ти марудний. Я ж тобi говорив про академiчний концерт, про спокiй. Говорив? От. Менi необхiдно пiанiно, а батьковi - спокiй. Тому нам краще перебувати в квартирi, де є пiанiно та вiдносний спокiй. Сара говорила, що пiанiно є в тебе. А Террi завжди там, де батько». «Тiльки не зараз». «Що не зараз?» «Зараз тут батька немає, а Террi - є!» Я намагався зареготати. Вийшло непереконливо. «Дуже смiшно». Зауважив Емiль. «Якщо ти хочеш, щоб Террi тебе слухався, краще зви його Батерфляй, це його повне iм'я». «Ви назвали собаку iменем японської повiї?»

«Деяких людей псує знання класики». Так сказав Емiль. «Але якщо тобi дiйсно цiкаво, то ми назвали Батерфляя на честь метелика. Батерфляй англiйською мовою - це метелик. А метелик вiн через те, що має величезнi вуха: коли вiн бiжить, вони наче летять. Таке трапляється з породистими спрингер-спанiелями. Великi вуха - ознака породи». Я вiдчув, що наблизився час ще раз почастувати себе Барадеро Ан'єхо. Цього разу я пiдготував свiй спецiальний ромовий бокал та витяг яблуко з холодильника. «А ключi у вас звiдки?» «Сара дала. А що тут такого? Ти ж не проти? Ми - фактично одна родина. Слухай, не можна їсти холоднi яблука, шкiдливо для зубiв. Треба грiти їх у гарячiй водi…»

Я вiдверто накачувався Барадеро Ан'єхо, до якого додав трохи Сариного мартiнi. Щоб вiдчувати її пiдтримку. Вийшло не так вже й погано. Я згадував, як вiддавав Сарi ключ вiд своєї квартири. З Сант-Марi-де-ла-мер я привiз ляльку-циганочку. Сару ла Калi. Чорну Сару, святу покровительку всiх циган. Я дiйсно вiрю в те, що нiчого не вiдбувається з нами випадково, кожний випадок ретельно прораховується Богом, тому втрачає свою випадкову сутнiсть. Коли ми з Сарою вирiшили, що будемо жити разом, я отримав завдання вiд одного з туристичних сайтiв та вирушив у цiкавий тур Францiєю, одним з пунктiв якого й було провансальське мiстечко Сант-Марi-де-ла-мер. Двiчi на рiк в цьому мiсцi вiдбувається свято Святих Марiй та їхньої служницi - святої Сари. Двiчi на рiк - двадцять четвертого травня та двадцять другого жовтня, бо якраз у цей день народилася Сара Полонська. Хiба це може бути випадковiстю?

У соборi Сант-Марi-де-ла-мер, бiльше схожим на фортецю, нiж на храм, у напiвтемрявi пiдземної крипти стоїть статуя циганки Сари. У неї чорне обличчя, вона розкiшно вбрана: багатошаровий циганський костюм, кiлька спiдниць, мереживо, шовк; на шиї - разки намиста, що дзеленькають вiд важкого подиху. Щоразу на свята статую святої Сари вбирають в новi яскравi спiдницi, новi намиста, кульчики, браслетки з крихiтними кутасиками, та несуть на спецiальнiй ношi до морського узбережжя. Статую занурюють в море, i щоразу хвилi повертають смагляву Сару на провансальський берег…

Я подарував Сарi ляльку i попросив роздягнутися. Далi я вбрав її в шовковi хустини, якi придбав в Ег-Мортi, навiсив на шию намиста, а на зап'ястки - браслети, схопив на руки та потяг до ванної кiмнати. I звичайна водопровiдна вода повернула Сару менi, а мене - Сарi. Свята Сара не канонiзована католицькою церквою, але це не заважає їй бути справжньою святою для всiх циган та мандрiвникiв. А я канонiзував свою Сару для себе. «Вiдтепер ти - моя свята». Ми смiялися в напiвтемнiй ваннiй. Сара встала i була схожа на статую, її великi груди наче пiдтримували намисто у повiтрi. Мiсяцi, зорi, сонечка та iнша дрiбнота на її браслетках дзеленькали вiд мого важкого дихання. Потiм ми кохалися, пили французькi мускатнi вина, а тодi я сказав, щоб Сара придивилася до ляльки. Я причепив на лялькове намисто свого ключа. «Вiн - твiй». Сказав я i ввiйшов в неї. Соковита моя, моя свята Сара.

I от тепер цей ключ у малого пришелепка. Поки я поринав у спогади, вiн продовжував говорити, поглинаючи пундики з кремом, - його мати потурбувалася й про десерт. «Звiсно, музична освiта - необхiдна, якщо хочеш бути розвинутою особистiстю, а мої батьки прагнули цього стосовно мене. I я не заперечую. Бо вони завжди рахувалися з моєю думкою. Спочатку вони хотiли, щоб я вчився грати на скрипцi. Але я сказав, що грати на скрипцi не буду, бо вона подiбна на жiночий ембрiон, а водити по ембрiону смичком - це, як на мене, огидно. Я нiколи не ходжу на концерти струнних, я не можу на це дивитися, коли ритмiчно рухаються всi цi смички… А от слухати я люблю. Мама боїться, що так само я буду ставитися й до сексу». Я заклякнув. «У сенсi?» Запитав я, безнадiйно намагаючися вiднайти залишки рiдини Барадеро Ан'єхо. Треба вигадати щось таке, щоб Барадеро Ан'єхо множився краплинами, як амебоподiбнi. «Краплини схожi на амеб!» Сказав я. I тодi вирiшив допити мартiнi. «Бери пундик! Треба це заїдати чимось, бо тобi вже щось мариться». Запропонував малий. Вiн спостерiгав за моїми дiями. Я взяв. «До сексу». Сказав я.

Емiль уважно на мене подивився. «Мама мала на увазi, що секс я теж буду сприймати тiльки вухами. Тобто буду слухати, а не дивитися та займатися. От в якому сенсi». Взагалi-то не треба було на це реагувати, але я не стримався i запитав: «То як ти будеш?» Емiль дав менi вiдсiч. «Менi дванадцять рокiв. I всi сексуальнi проблеми я здатний вирiшувати без сторонньої допомоги, власними руками». Пiсля цього цей шмаркач менi пiдморгнув. Я був шокований.

У мене фактично не було досвiду спiлкування з дiтьми. Коли менi випадала нагода з ними спiлкуватись, я почувався не дуже добре. Доводилося вимучувати з себе маруднi запитання: як справи в школi, ким ти мрiєш бути, який твiй улюблений колiр, на кого ти бiльше схожий: на маму чи татка. Втiм, деякi знайомi батькiв i досi залюбки мене про таке запитують! Школа замiнює роботу, замiсть киммрiєшбути - якхочешжити та дехочешпрацювати, типлануєшодружуватися, - то й усi змiни. З Емiлем було ще гiрше, його не треба було нi про що запитувати-розпитувати, вiн страшне скiльки всього верз. Поряд з ним я вiдчував себе бiльярдною лузою. Як луза реагує на бiльярдну кулю? Не знаю. Чекає, але розумiє: скiльки б не мазали, обов'язково хтось влучить! «Виникла якась жiноча асоцiацiя, - подумав я. - Тимофiєвi це б сподобалось, вiн любить аналiзувати». Щось захлюпотiло i я смикнувся. Террi-Батерфляй пив воду з червоної мисочки. Завдяки тому, що мiй погляд зосередився на пiдлозi, я помiтив ще одну миску з водою i ще одну порожню. Друга миска з водою стояла бiля родинного склепу «R. Yors amp; Kallmann». Малий за мною стежив.

«Поки тебе не було - приходив Iлля Расвєтович». Я намагався зосередитися на цьому iменi з намiром збагнути, що це може значити на дитячому жаргонi, бо знайомих з таким билинним iм'ям у мене не було. Я витяг цигарку. «Ти i п'єш, i палиш?» «Угу. Крiм того я це вмiю робити одночасно. Зараз побачиш, продемонструю. Як Гай Юлiй Цезар. Думаю, що тобi вiдомо, хто це. А от хто такий… Iлля Ра… ра… як ти кажеш?» «Iлля Расвєтович - генiальний настроювач». «Хто?» Не втримався й перепитав я. «Настроювач. Цiлком зрозумiло, що тобi невiдомо, хто це. Це спецiально навченi люди, музичнi ветеринари, якi наглядають за станом здоров'я пiанiно». «Пiанiнолог! Фортепiанопєд! Пiанiлiст!» Видав я. Емiль нiчого не вiдповiв, хоча припинив розповiдати про Iллю Расвєтовича. Вiн полiз до холодильника, витяг звiдти одну маленьку каструльку, сир та буженину. «Зараз я нагрiю курячий бульйон, зроблю канапки, i ти з'їси все це, бо ти сп'янiв, а незабаром прийде батько. А вiн не любить, коли хтось перебирає зайвого». «Та ну?» «Так. I давай не будемо псувати йому перший день на новому мiсцi». Розсудлива дитина. Бульйон я з'їв. Бульйон виявився смачним. Хоча я не дуже приязно ставлюся до бульйонiв i нiзащо б собi його не завiв.

«Iлля Расвєтович сказав, що пiанiно в жахливому станi. Подiбне вiн бачив тiльки у Саранських. Коли до їхнього пiанiно залiз хом'як, вони про це не знали i подумали, що хом'як десь пропав або кiт його зжер. Саранськi дуже неуважнi, вони вже старенькi, а Елька - їхня онука - нiколи з ними не спiлкується (тiльки привiт, старi, та бувайте, старi), нiколи не допомагає. Принесе лiкiв та базарного сиру - й усе (а вони їй попку витирали аж до третього класу, булочку запарювали в молоцi з цукром, спiвали за Сильву та Едвiна, вдавали iз себе чукчiв, щоб вона не плакала i не почувалася покинутою дитиною. Але дiти - невдячнi тварюки, яких з роками дедалi бiльше хочеться пестити, - так Саранськi кажуть).

Вони прогавили хом'яка, а Елька на таке уваги взагалi не звертала - хом'як набагато менший, нiж старi Саранськi. Вони хоча й старенькi, але разом важать як два бики, куди там до них хом'яку! Елька навiть не знала, що хом'як жив у Саранських. А хом'як не вмер i не зник - вiн жив собi в пiанiно. I жер повстину з молоточкiв, i тодi молоточки почали псувати звук. А Iлля Расвєтович спочатку думав, що то мiль, i наказав Саранським усюди насипати лавандової сумiшi, аж потiм тiльки викрив хом'яка, бо лавандова сумiш не допомагала». «В мене не живуть хом'яки i нiколи не жили. А коли з'являться, боротися з ними за допомогою лавандової сумiшi я не буду». Повiдомив я малого. «В тебе iнша ситуацiя. Я тобi навiв приклад безвiдповiдального ставлення до iнструмента. Ти просто не напоював пiанiно, ось воно й почало зсихатися, ну i грали на ньому не дуже часто. Це я пом'якшую все те, що Iлля Расвєтович з приводу твого ставлення до пiанiно зауважив. Але зараз звук такий як треба. I миску з водою ми поставили. Оно вона. Тому будь обачним, особливо, коли вночi прокинешся». «Дякую за попередження, але я рiдко навiдуюся вночi на кухню. Я не з тих, хто вночi жере». Сказав я. «Ну то зараз будеш навiдуватися частiше. Бо ти тут спатимеш». «Я буду спати на кухнi?» «А де ж iще? В тебе не дуже велика квартира.

Я перетяг свої речi до твоєї спальнi. А батько буде жити в кабiнетi, вiн часто працює ночами. Залишається одне спальне мiсце - цей диван. На кухнi. Вiн - твiй». «А чому це вiн - мiй, а не твiй? Я можу вiддати у розпорядження твого батька мiй кабiнет, в мене лeп-топ, байдуже де на ньому працювати. I я поважаю його вiк i… чим вiн займається?» «Вiн - професор. Дослiджує метеорологiю». «Це пукання чи погода? Я плутаюся. Не розумiю, навiщо йому працювати вночi для того, аби верзти казна-що з приводу погоди або пукання. Кожен може цим займатися. Втiм, неважливо, хай живе в моєму кабiнетi, працює, що завгодно робить, навiть пукає або ворожить на дощ! Звiсно, в мене там залишилися деякi книжки та диски, але я можу вiдiбрати i взяти все, що менi потрiбно. Але чому ти будеш спати в моєму лiжку, а я мушу ночувати на кухнi, га?»

«Перше. Якщо спуститися на твiй рiвень знань - батько займається погодою. Пуканням, як ти висловився (в принципi, серед культурних людей це зветься метеоризмом), займаються лiкарi, якi спецiалiзуються на хронiчних колiтах, запорах, гострих кишечних захворюваннях та дисбактерiозах. I я вважаю, якщо ти й надалi так харчуватимешся, як харчуєшся, обов'язково перетнешся зi згаданими фахiвцями. Друге. Взагалi-то, метеорологiя - наука про атмосферу Землi. Батько ж спецiалiзується на фiзичнiй метеорологiї. Це розробка радiолокацiйних та космiчних методiв дослiдження атмосферних явищ. Та синоптичної метеорологiї: як вiдомо, це наука про закономiрностi погодних змiн. Не треба так працювати лобом, можеш не запам'ятовувати, але як для дипломованого географа, людини з вищою освiтою, в тебе знання вiдсутнi.

Третє. Мама каже, що дитина не повинна спати там, де вона працює. В iдеалi дорослi люди теж не повиннi так робити, але якщо вже так сталося, їм це шкодить менше, нiж дитинi. Якщо даний факт екстраполювати на нашу ситуацiю, це значить, що я не повинен спати там, де вправляюся на фортепiаннiй грi. Вправляюся я на кухнi, отже спати маю в iншому мiсцi. Все дуже просто». Поки я думав про достойну вiдповiдь, залунав дзвоник, i Террi, вправно подолавши бар'єр - мою ногу, вилетiв у коридор. «Батько! Зараз будемо вечеряти. Забув тобi сказати, коли ми сядемо за стiл - не починай з батьком жодних професiйних розмов. Виключно - стороннi теми!» «Такi, примiром, як погода?» «Ну ти i гальмо», - вiдгукнувся Емiль. Вiн бiг вiдчиняти дверi.

Зазвичай, дiтей спантеличують очевиднi дурницi, якi вони чують вiд дорослих, але мiй трюк з пуканням-погодою не вдався. Моя вечеря складалася з трьох цигарок, однiєї чашки чаю, одного пирiжка з грушами та двох келихiв шампанського. Шампанське «Зазнайомство» принiс Гестапо. Не знаю, навiщо я його випив. Можливо, за знайомство, а можливо й для того, щоб краще спалося на новому мiсцi. У кухнi.

Син та батько з'їли курятину, солодкi коропи та багато пирiжкiв з грушами. Террi з'їв двiстi грамiв сосисок та вiвсяну кашу. Я побачив, що бiля Сариної коробки зi «Стартом» поставили iншу коробку. «Хiлз». Це був Террiн «Старт». Тiльки б не переплутати!

Я лише одного разу поцiкавився погодою. Цього цiлком вистачило для того, щоб Геннадiй Станiславович прочитав менi довжелезну лекцiю про адекватну та неадекватну поведiнку пiд час трапез. Емiль подарував менi виразний погляд «Яжтебепопереджавгальмо». За той час, поки тривала лекцiя, будь-яка людина встигла б дiстатися до Борисполя. Шкода, що цiєю людиною був не я. Я не пам'ятаю, як i коли заснув.

РОЗДIЛ III

Щонайменш про неiдеальний ранок,

а також про те, увi що може перетворитися ваша iдеальна квартира та ваше досить

приємне життя за одну добу

Менi снилося, наче моя голова опинилася в смердючiй пащi тварюки, напевне, тигрячiй, а я, вiдповiдно, був вiдчайдухом-дресирувальником. Лячно менi не було, але сморiд був занадто нав'язливим, слина цього звiра зволожувала моє обличчя. Раптом моя нога смикнулася i я вiдчув, як моє колiно торкнулося чогось слизького, - мабуть, то були мої кишки. Я здригнувся й прокинувся. I побачив писок тварюки прямо надi мною. Це був не сон. Це був Террi, який поклав переднi лапи на мої ключицi. Вiн безсоромно вистромив язика. Нiколи в життi бiля мого обличчя не було такого огидного предмету. Вiд нього смердiло перетравленими сосисками. Террi сходив слиною на моє обличчя. «А». Сказав йому я. Вiн ще сильнiше притиснув мене лапами i прошепотiв: «Хавввв!» Я не знав, що робити, аби вiн залишив мене у спокої. Менi здавалося, що зараз собака вкусить мене за нiс або насцить на лiжко. Його намiри були менi невiдомi.

Наскiльки змiг - я оглянув лiжко. Те, увi що втрапило моє колiно, виявилося не моїми кишками, а гумовою качкою. Я мрiяв прокидатися в одному лiжку разом iз Сарою, натомiсть прокинувся з волохатою тварюкою Террi та гумовою качкою. Жах.

Мiж тим Террi набридло мовчки топтатися по моїх ключицях, вiн почав дiяти бiльш активно: гавкав менi в обличчя, стрибав по рiзних частинах тiла, немов тигр по тумбах, i зрештою схопив каченя та поклав менi на пику. «Вiн вмер вiд задухи, яку спричинило гумове каченя». Наче прочитав я в газетi «Факти». Господи, як то було соромно! Я почувався паралiзованим дiдусем, над яким знущається гидкий онук. I тодi я закричав. Террi почав скажено гавкати. «Позатикали свої пащi! Негайно!» Почулося звiдкись. Террi вгамувався i вклався менi на груди, зiтхнувши. Проте я вирiшив не здаватися й заволав: «Приберiть свого собаку!»

Раптом почулося щось неймовiрне. Воно звучало так: «Пiдiймайся, курво! Пiдiймайся, будь людиною! Чого ж ти ще лежиш, курво? Пiдiймай свою смердючу дупу та йди в люди, холєра ясна! Бери ноги в руки та прокидайся, курво! То коли ти прокинешся, курво? Тебе чекають великi справи, курво! То ж нумо, пiдiймайся, курво!» Я запам'ятав цей текст, бо прослухав його тричi. Пiсля останньої «курви» моя квартира заворушилася. I на кухню вплив Гестапо. В майцi та спортивних штанцях генеральських кольорiв. «Доброго ранку», - сказав вiн. Террi вiн гладив по головi. Голова Террi наче перетворилася на пiдпорку для руки Гестапо. Я тримав в руках гидке каченя - ним я хотiв прибити курвовигучкувач. Гестапо пильно придивився до мене. «Ви гуляли?» «З каченям?» Здивовано перепитав я. Перехопив каченя за шию та пожбурив. I оскiльки Гестапо мовчки витрiщувався на мене, а Террi захопленно гавкав, я продовжив: «Нi. Я з ним не гуляв. Це - iграшка Террi.

Вiн менi її пiдклав у лiжко, а я хотiв прибити ним курву. Тобто не курву, а цю штуку, яка її кликала весь цей час». «Зрозумiло. Ця штука, як ви невдало дозволили собi висловитися, зветься будильником, - сказав Гестапо. - Мене мало цiкавить, з ким або чим ви бавитесь у власному лiжку. Грайтеся собi качкою, мене це не обходить. Я запитав, чи гуляли ви з Террi? До речi, не могли б ви встати та вдягтися? Зараз прийде Емiль, будемо снiдати, i не дуже зручно, коли ви й далi валятиметесь у лiжку».

«Я маю гуляти з вашим собакою?» Я намотав на себе простирадло. «Слухайте, це простирадло виглядає якось недоречно, ви ж не у банi й не Римський iмператор, у вас є ранковий одяг?» Гестапо вказiвним пальцем вказав на свої генеральськi штанцi. «Нi. В мене немає ранкового одягу. Вечiрнiй - є. Смокiнг. Вдягти? Взагалi вранцi я ходжу голим». В головi щось гурчало. «Голим, принаймнi при менi та дитинi, ви ходити не будете. Доведеться щось вдягти». «Весь мiй одяг у спальнi, - сказав я. - А там спить Емiль». Гестапо дуже елегантно, наче збирався припасти до власної руки з поцiлунками, пiдняв її та подивився на наручний годинник. «Емiль за кiлька хвилин вставатиме. Де саме ваш одяг? Я принесу».

I тут я почув фортепiанну музику. Я її впiзнав, не мiг не впiзнати, бо це був той самий витвiр мистецтва, яким малий мене катував вчора. «Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано. Г.-Ф. Генделя», - виголосив я. В очах Гестапо промайнуло куцим хвостом щось подiбне на повагу. «Так, ви маєте цiлковиту рацiю. Це дiйсно Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано. Г.-Ф. Генделя.

Наша з Сонєю методика. Дитина повинна жити твором, який вона розучує, причому протягом всього часу перебування в активному станi. То де ваш одяг?» «В солом'яному кошику. Шорти та майка, пiдiйде?» «Ви в мене запитуєте, чи вам це пiдiйде? Це не ваш одяг? Ви що, купуєте собi одяг рiзного розмiру?» Як з ним спiлкуються люди? Не розумiю. «Там мiй одяг i одяг Сари». Натомiсть прорипiв я. Гестапо виплив з кухнi, а буквально за хвилину в кухню вдерлися Террi з Емiлем. «Привiт!!!» Заверещав Емiль. Вiн пiдбiг до лiжка та поцiлував мене в скроню. Це було настiльки несподiванно, що я знову взяв у руки гидке каченя. Террi вiдразу почав його в мене видирати. «Де чай? Ти гуляв з Террi?»

«Я не гуляв з Террi». Вiдповiв я, намагаючись вдягти шорти та майку пiд простирадлом. Гестапо в цей час дивився у вiкно. Мабуть, спостерiгав за погодою. «Чого я маю гуляти з Террi?» «Тому що тобi не треба вранцi на роботу!» Щиро вiдповiв малий. «Тобто?» Перепитав я. Емiль зiтхнув. «Зараз поясню. У нас в родинi немає нiкого, до кого б так важко доходило, але вже, мабуть, є«. Я злився. «Краще скажи, де чай. Треба снiдати». «Зелений в пакетиках в дерев'янiй коробцi. А чорний у бляшанцi з драконами». «Зелений в пакетиках?» Малий та його батько вирiшили менi продемонструвати, як звучить чоловiчий хор Полонських. «Не можна пити зелений чай в пакетиках. Це те саме, що харчуватися спаленим в крематорiї трупом. Ти був у крематорiї? Я був на минулому тижнi. Ми ховали дядька Георгiя, вiн зраджував Неонiлу. Неонiла - його дружина, тобто зараз вона - вдовиця. Старенька Саранська (ти ж пам'ятаєш про її пiанiнного хом'яка, я тобi вчора розповiдав?), так от, старенька Саранська виграла в старенького Саранського на цiй смертi п'ятдесят баксiв. Вона ставила на те, що Неонiлка по-любому переживе Жорку! Так от, Георгiй дружинi зраджував, тому вона йому не поставила улюблену музику - єврейський шансон, а включила барабанний бiй. Всi дуже здивувалися, особливо тiтка, яка поралася в крематорiї та горлала, кому нести вiнки, i так само, як моя вчителька Тетяна Миколаївна (вона веде в нас iсторiю) вказувала, де кому стояти. Але ж вона не жила з дядьком Георгiєм i не знала, якою вiн був наволоччю, земля йому пухом з китайських пуховикiв». Зауважив Емiль. Пiсля цих слiв я побiг до туалету, бо мене знудило. «Ти, наче вагiтна Елька! Вона теж щоранку блювала натщесерце, коли її зачереватив Мiша. Тодi донька стареньких Саранських навiть припинила готувати курку!» Встиг почути я голос Емiля.

В туалетi трохи попустило. Це був мiй маленький свiт. На полицях стояли фiгурки iграшкових туалетикiв, якi я привозив з рiзних країн свiту. На стiнi висiла кумедна картинка: двi руки розкривають кулiси, за якими проглядається кругленька дупка. Ще тут стояв кутий пюпiтр - пiдставка для преси. Там лежали журнали, де розмiщувалися мої статтi, вчорашня спортивна газета (коли в мене був закрiп, я мав звичку читати спортивну газету та кричати собi «гол, гол» або «шайбу-шайбу», - залежно вiд сезону), книжка-розмальовка про пригоди мишеняти та арабськi народнi казки. Я схопив книжку та знайшов порятунок серед приязних злих духiв - гулiв, джиннiв та маридiв. «Емiль - злий марид, звiздуй у Мадрид…» Ще менi дуже кортiло наримувати слово «жид», але раптом стало соромно. «Емiль - дитина. Емiль - двоюрiдний брат Сари. Сара - моя свята». Почав я сам себе заклинати. I тут побачив, що навпроти моєї туалетної картинки «Залаштункова дупа» висить щось чудернацьке.

Це був стандартний аркуш паперу, на перший погляд, нiчого дивного, якщо не читати, що на ньому написано. Написане нагадувало розклад. Червоним маркером зазначалися дати, блакитним - iмена, а кульковою ручкою - адреси, iмена та коментарi. Ось так: «З 28 жовтня - Карiна, абр. пудель, хлопчик Костя (напiвнормальний), мама Ганна - (злюща тiтка), ц. буд., кв. 34; з 1 листопада - Клеопатра, англ. спанiель (руда, не дуже пород.) Євгенiя Петрiвна (любить пундики з кремом), ц. буд., кв. 4; з 6 листопада - Вазука, акiта-iну (дуж. рiд. яп. пор!!!), дядя, сх. на ММ, ц. буд., кв. 22; з 6 листопада також - Оладка, плям. фр. бульдог, Нона (невиз. вiку, дуж. симп.!), сус. буд., 2 поверх; з 12 листопада - Цунамi (Цуна, Цунi-мунi), нiмкеня, Тамара Антонiвна, старший слiдчий прокуратури мiста, ц. буд., кв. 76. далi - буде з'яс.).

На Тамарi Антонiвнi мiй палець, який досi слухняно ковзав папiрцем, застряг. Справа в тому, що я здогадувався, хто така Тамара Антонiвна. Все сходилося: кв. 76 - то була квартира поруч iз моєю, а Цуна - вiвчарка Тамари Антонiвни. Я просто не знав, що вона - Антонiвна. Зазвичай всi її називали «ментяра Тамара». Себто вона - слiдчий, еге. Маленька, мордата та кудлата Тамара. Якби Тамару закрити парканом так, щоб видними залишалися тiльки її зачiска - рудий начiс, а знизу - ноги в коричневих щiльних колготках, взутi у чорнi черевички-копитця, - нiхто б не засумнiвався в тому, що за парканом - понi, в якого кудись подiлася ще одна пара нiг. Цуна була вихованою нiмецькою вiвчаркою, не можу сказати, що вона мене дуже любила, але я спокiйно мiг їхати разом iз нею у лiфтi й не прикриватися знаним футбольним методом.

«Ц. буд» - судячи з усього, значить - цей будинок. Так-так. Бабця з Кльопочкою в нас живе, бачив. I я знав, що Кльопочка - спанiелиха. Я не дуже розумiюся на породах собак, але як виглядають спанiелi знаю. Бабця якось пiдiймалася до мене з'ясовувати стосунки. Їй здалося, що я спецiально кидаю недопалки так, щоб влучити в її балкон. «Я не встигаю вимiтати! Скiльки можна знущатися? Коли той нiкотин тебе приб'є вже, кiнь ти пiдальний? Неподобство!» Коли я зауважив їй, що це неможливо, бо вона живе на першому поверсi, а я - на десятому, вона вiдрiзала, що це ще гiрше, бо я, бачте, пiдкидаю їй свої недопалки на балкон, коли йду повз. Цю Недопалкову Параноїчку насправдi звуть Євгенiя Петрiвна. Дуже неприємно. А те, хто такi Карiна, Костя, Ганна, Оладка, Нона, дядя ММ i Вазука - я й уявлення не мав.

«Сука-вазука. Вазука-сука», - шепотiв я, коли почув: «Ти застряг? Їсти треба бiльше, в тебе вже дупа в унiтаз провалюється! Прокидайся, курво! Пiдiймай свою смердючу дупу та йди в люди, холєра ясна! Треба гуляти з Террi!» «Хто така Вазука?» - запитав я. Емiль, вдягнений так, наче зiбрався на засiдання сигарного клубу, замiсть вiдповiдi передав менi поводок, на iншому кiнцi якого стрибав невгамовний Террi. «Вдягни светр та джинси, йди пройдися, бо Террiк може не витримати!» «А де твiй батько?» «Вже пiшов. Переказав тобi, що сьогоднi вiн чекає у гостi Валентина Юрiйовича, вiдтак просив, щоб за вечерею ти здебiльшого мовчав». «Валентин Юрiйович прийде до нас в гостi?» «Саме так. Йди гуляй з Террi! Через тебе ми всi запiзнимося. Йди вже, йди. Я тебе дочекаюся. Тобi пощастило, що я наголосив на тому, що перший урок у мене фiзкультура, i переконав батька, що тобi потрiбна моя допомога, тож вiн має написати записку, що мене зранку нудило, отже на фiзкультуру я не мiг пiти. Хоча - нудило тебе».

«Хто такi сука-Вазука та Валентин Юрiйович? Я нiкуди не пiду, поки ти менi не розповiси». Я почав загрозливо намотувати поводок з Террi на руку. Террi видав запобiжникове «гав». «Вазука - це дiйсно сука. Хоча ми, собачники, це слово не схвалюємо, ми говоримо - дiвчинка. Хоча, коли був живий Карл Петрович, це сусiда Саранських, вiн завжди говорив про свою Мотю - сука, бо вона постiйно вагiтнiла, а Карл Петрович повторював: «Матiр же вашу, ця сука вагiтнiє не вiд мене, але клопiт це мiй, а не тих кобеляр!» А Валентин Юрiйович - батькiв приятель. Вiн вiолончелiст. Вiд нього поки що нiхто не завагiтнiв. Хоча вiн намагався звабити Сару. Але як може звабити таку дiвчину як Сара, чоловiк, статура якого схожа на вiолончель? От сам побачиш, якi завузькi в нього верхнi плечi i якi заширокi нижнi. Це мама так називає дупу - нижнi плечi! Мама каже, що для чоловiка бути вiолончелiстом не природньо, але так вже у Валентина Юрiйовича склалося з дитинства. Мама його називає музичним збоченцем. Але я тобi цього не говорив. Йди. Повернешся - розповiм ще дещо. I снiданок тобi приготую». «Дякую». Сказав я, вкотре жалкуючи про те, що зважився вимагати вiд малого пояснень. Отже, я вдягнув светр та джинси, кросiвки без шкарпеток, та пiшов гуляти з Батерфляєм.

На вулицi була чудова погода. Щойно я починав думати про погоду - водночас згадував професора-метеоролога, його сина та Валентина Юрiйовича-вiолончель, котрий залицявся до моєї Сари. «В його дружину, Сару Полонську, був закоханий музичний збоченець. Це був чоловiк настiльки схожий на вiолончель, що якби не голова, нiхто б не здогадався, хто на кому грає«. Встиг подумати я, як раптом Террi рвонув до кущiв, а менi надавала ляпасiв вразлива гiлка акацiї. Годi мрiяти та розмiрковувати, можна без ока залишитись. А я дуже любив розмiрковувати та мрiяти. Однiєю з моїх мрiй-мiркувань була така: я складав книжки вiд iменi мого невiдомого бiографа. Я уявляв себе видатним померлим, бiографiю якого дослiджують, тож складав книжковi фрази… «Уууу». Я копнув ногою цеглину.

«Террi - фу!» «Не хвилюйтеся, в мене дiвчинка, i вона не гуляє! Можемо спокiйно спiлкуватися!» Почув я лагiдний голос. На мене дивилася симпатична дiвчина, яка тримала на повiдку кумедне вухасте створiння. Блакитнi очi можуть бути такими сонячними! «Плямка, дивися, кого ми зустрiли! Ай, який красень, якi ж ми поважнi, нюхалка така, справжнiй мужчина!» Собачники - ненормальнi. Нi, точно говорю, вони ненормальнi. Дупу кумедного вухастого створiння продовжувало тiло Террi. «Це вони вiтаються! Ну, годi вже, годi. Зараз я тебе спущу, Оладко! А ви свого спускатимете? Може, хай побiгають?» Дiвчина випромiнювала доброзичливiсть. «Вчора я розмовляла з вашим сином. Такий розумний хлопчик!» Судячи з цих слiв, вона перебувала в станi захоплення вiд Емiля. Не могла ж вона подумати, що мiй син - Гестапо. Це було б занадто. «То ви вiдпустите Террi? Чи вiн у вас ще не какав i вам треба вiдiйти, щоб його нiщо не вiдволiкало?»

Я закляк. Це було чуже, не моє життя. В моєму життi не траплялися люди, яких хвилювало, чи какають собаки, принаймнi, до тих пiр, поки їхнiй черевик не втрапляв у псяче лайно. Я не знав, як звiльнити Террi, хоча залюбки вiдпустив би його пiд три чорти! «Карабiн». Промовила до мене симпатична всмiхнена дiвчина. Маленьке вухасте створiння всiлося на мої кросiвки. «Ой, ви подобаєтеся Плямцi!» Я не зрозумiв, що вона має на увазi. Карабiн. Для iменi - дуже дивно. Хоча називають же дiтлахiв - Емiль. «Павло». Про всяк випадок сказав я. «Ой, дуже приємно. Нона. Давайте я вам допоможу, щось ви нiяк його не вiдчепите, мабуть, син частiше за вас з ним гуляє, так?» Вона нахилилася. Другий розмiр. Подумав я. Викот на її джемперi був для неї виграшним. Не знаю, що вона там нашаманила, але Террi вивiльнився, собаки почали бiгати навколо нас. «Нона i Оладка». Я пригадав напис на туалетному графiку. «Ноно, а ви часом не знаєте, хто такий дядько, схожий на ММ?» «Перепрошую?» «Не звертайте уваги».

Вона почала розповiдати про алергiю в Оладки. А я думав про те, як змiнилося моє життя. Принаймнi, мiй млосно-кавовий ранок. «Господи, я ж iще не випив жодної фiлiжанки кави!» Сказав я вголос. «О». Вiдповiла Нона. Її сонячнi очi наче захмарило. Вона вмiла спiвчувати. «Дивiться, ваш покакав! Тепер ви можете бiгти додому, сподiваюся, встигнете покавувати. Вам, мабуть, теж на роботу? А моя паразитка все не какає. Доведеться йти до парку. Бувайте. Переказуйте нашi вiтання Емiльчику».

«Ти чого його спустив? Як я тепер витру йому лапи?» Террi витягнувся на моєму лiжку iз дуже задоволеним виглядом. «Я не змiг його причепити до поводка. Покажеш менi як то робиться». Буркотнув я. «А чого ти його вiдчiплював? Робити нема що?» «Щоб вiн побiгав iз Оладкою, - пояснив я. - Тобi вiд неї вiтання. I вiд Нони також». «Вiд Нони? Супер! Скажи, вона - Богиня?» Я нiчого не мав проти того, що Нона - Богиня. «Все одно дарма ти його спускав. Добре, що все обiйшлося i Террi не втiк iз сукою». «Террi бiгає за суками?» «Звiсно, бiгає. Вiн не кастрований собака. Хоча мамi пропонували його каструвати. Тiтка Геня. Це мамчина подруга, її звати Генрiєта, але всi її звуть - Геня. Вона так i сказала: «Соню, у тебе вдома три кобелi, каструй хоча б одного - зрозумiєш, яке це задоволення!» Але це вона тому казала, що в неї важко проходив клiмакс. Зараз вiн вже минувся, i тiтка Геня нiкого не хоче каструвати, принаймнi, я такого не чув».

«Тепер повернемося до нашої довигулянкової розмови. Що ти повiсив у моєму туалетi?» «Маєш на увазi картонку?» З цих слiв я зрозумiв, що в туалетi вiн повiсив ще щось. Я попрямував туди. Картонка з написами на мiсцi. Поруч був приклеєний пластиковий гачок. А на ньому - бузкового кольору камiнець на шовковiй червонiй нитцi. «Що за шаманство?» «Це - аметист. Ти щось знаєш про лiкувальнi можливостi дорогоцiнних та напiвдорогоцiнних каменiв? Аметист спроможний лiкувати будь-якi шлунковi розлади, тому вiн тут». «З каменем зрозумiло». «Ну слава Богу! Це ж треба, швидко ти цього разу!» «А це що таке? Перепис собак та сусiдiв?» «Не так банально. Це - графiк сучих мiсячних». «Що?» «Ну, сучi мiсячнi, що незрозумiлого? Тiчка! Террi дуже пристрасний. Якщо якась сука гуляє - морока з ним. Втiкає. Одного разу вiн ледь не зґвалтував кобеля, якого нещодавно зводили з сукою. Вiд нього пахло сукою, от Террi за ним i побiг. А потiм з тиждень вiн думав, що став голубим, ховався за диваном та зiтхав, але попустило». Я мовчав. «У нас вдома висить величезний плакат на дверях до комори. Тут менi важко, бо я ще не знаю всiх сук, тiльки будинком пройшовся, а вчора зустрiв Нону i дiзнався, коли гуляє Оладка, вони з сусiднього будинку».

«Отже, з 28 жовтня, якщо я правильно второпав, гуляє пудель з нашого будинку?» Як це мило, в моєму туалетi висить графiк сучих мiсячних, очевидний доказ проживання в цiй хатi манiяка-зоофiла! «Второпав. Абрикосова пуделiха. Карiна». «Зрозумiло. А хто такi Вазука та дядя, сх. на ММ?» «Тут написано. Вазука - це собака, породи акiта-iну, дуже рiдкiсна японська порода собак, вони схожi на лайок. Знаєш, як виглядають лайки?» «Приблизно. Це така кудлата, велика, руда?» «Можливо, саме така, я ж не знаю, про що ти зараз подумав. Бо тебе збагнути - легше пiвгаю вiдсокирити. Це старенький Саранський так говорить. Вiн сидiв за переконання». «За якi переконання?» «Полiтичнi. Вiн був проти п'ятої графи. За часiв Йосипа Джугашвiлi». «О, Господи». «Господь був би також проти цiєї графи, до речi. Що тебе ще цiкавить?» «Дядя, сх. на ММ. Чекай, дай вгадаю, це дядя, схожий на… на кого схожий цей дядя? Наче нi на кого вiн не схожий. Може, схильний? Але схильний до, а не на. А може це дядя схибнутий на?… На чому вiн може бути схибнутий?… на цукерках М amp;M's? Яке iдiотство».

«Ти краще сiдай, дай мозковi перепочити. Пригощайся. Я тобi зробив снiданок, як i обiцяв». Я поставив варитися каву. «Коли тобi до школи?» «Зараз вже йду. Але ти не хвилюйся, повернуся за чотири години». «Що це?» Я подивився на тарiлку, що стояла передi мною. Вiд тарiлки пахло чимось солодким. Бiло-шоколадна маса. В центр цiєї композицiї «бiлi та негри друзi навiк» Емiль встромив чайну ложку. Вона менi нагадала пам'ятник-стелу. «Що це?» Повторив я. «Солодкi сирки в шоколадi, що ж iще?! Я тобi їх пом'яв, щоб вони виглядали бiльш домашнiми». «Дякую, але я цього не їстиму. Хочеш - запихуйся сам. Мене верне вiд сиркiв!» Я налив собi першу фiлiжанку кави. «Знаєш, постiйно гризти твердий сир, псувати шлунок та судини яєчнею - до добра не доведе.

От, прикладом, дядько Тарас…» «Це чий дядько?» «Олесьчин». Я загарчав. Террi також. «Зараз, Террi, дам тобi горошинки!» Емiль насипав собацi сухого корму з пачки «Хiлз», трохи подумав та додав трохи з пачки «Старт». «I що дядько Тарас?»

Я не помiтив, як видудлив каву. Зашвидко. Налив ще. Дуже кортiло випити. Я полiз до шафи. «Якщо ти полiз по ром, попереджаю, що однiєї пляшки немає«. Пляшки не було. На тому мiсцi, де вона стояла, я помiтив клаптик паперу. «Павле, через форс-мажорнi обставини, через увесь цей безлад, я забув про день народження Вiктора Леонiдовича, тому дозволив собi позичити в тебе запаковану пляшку рому. Вона мала презентабельний вигляд, бiльше нiчого придатного я в квартирi не знайшов. Крiм дивної скульптурної композицiї, де батько наче жбурляється своїми дiтьми. Але оскiльки Вiктор Леонiдович - багатодiтний батько, я вирiшив, що дарувати таку композицiю занадто ризиковано, це може образити. Дякую за розумiння, пляшку поверну найближчим часом, коли дiстануся до вiдповiдної крамницi. З повагою, Ге. Ста. По».

«Цю ти теж не витягай, бо ж прийде Валентин Юрiйович, якого треба буде пригощати. А вiн любить екзотичнi напої«. Четверта фiлiжанка кави. «Хочеш сирничка з родзинками? З ванiльного сиру, смачненький». Я не помiтив, як взяв того сирника, запиваючи вже шостою фiлiжанкою кави. Жбанчик був порожнiй. Засипав у кавоварку нову порцiю кави. «Мий руки, вони пiсля сирника завжди маснi! Заляпаєш геть усе. Давай ще одненький? У мами вони виходять добре, а Сара готує гидоту, а не сирники. Добре, що я залишився вдома i нагодував тебе. Бо ти псуєш собi шлунок цiєю кавою. А дядя Тарас теж постiйно пив каву, коньяк, їв котлети з свинини та баранячi ноги натщесерце, потiм йому хтось порадив перед тим як все це їсти-пити спочатку випивати столову ложку оливкової олiї, а оскiльки дядя Тарас був дуже жадiбним, вiн купував шпроти i зливав шпротну олiю в столову ложку. Шпроти ж бо дешевшi! Але це було профанацiєю, а не запобiжним заходом. I тодi в дядька Тараса знайшли виразку. I вiн взагалi нiчого не мiг їсти, нi каву не мiг пити, нi коньяк.

Звiсно, вiн вiдразу не здався. Спочатку примудрився з'їдати пiгулку баралгiну перед їжею, а потiм iще одну - пiсля вживання їжi, однак виразка прогресувала. Тодi йому зробили сумiш з перемеленого насiння льону, меду та соку алое, i вiн був змушений вживати цю гидоту цiлий рiк шiсть разiв на день перед прийомом їжi. А їв вiн варене м'ясо, варену рибу та кашi, ледь витримав. Ти що, такого прагнеш?»

Я не прагнув. Я пив восьму фiлiжанку кави. I слухняно жував сирника. «Все, я пiшов вчитися. Добре, що моя школа ближча до твого будинку, нiж до мого. О! Ледь не забув. Дядя, сх. на ММ. Це господар Вазуки, подiбний на Мерелiн Монро. Бiлявий такий, з родимкою у кутику рота i зманiженою шкiрою! Велетень, зрiст майже зо два метри. Ти бачив його нiгтi? Штучнi! Старенька Саранська таких зве «битками» i каже, що їх у шахту треба, а то дивитись огидно. А я таких бачив у Таїландi. Один з них, в малиновому мережевi, пiр'ях та лелiтках батьковi на колiна вперся. Ти б чув, що сказала мама… Але, то пусте! Бувай, не сумуй, Террi можеш не виводити, вдень з ним гуляю я!»

Коли малий пiшов, я вiдкоркував пляшку з ромом (зрештою, пiшов ти до бiса, Валентине Юрiйовичу!), налив собi в склянку на добрячi чотири пальцi, нарiзав яблуко, накидав кiлька Сариних горiшкiв, i пiшов до своєї спальнi - перепочити. Террi побiг за мною. Я вiдкрив дверi та зупинився. Вигляд моєї спальнi мене вразив.

РОЗДIЛ IV

Щонайменше про дитячi ребуси, програмування майбутнього,

металеву колбу та Тимофiя

Моя спальня мала вигляд, наче спина хворого на бронхiт, яку турботлива мамця обклеїла гiрчичниками. По стiнах, на пiдлозi i навiть на стелi хтось (це я так кажу «хтось», насправдi менi було зрозумiло, що то зробила мала потвора Емiль) порозклеював, на перший погляд, чистi та бiлi аркушi паперу. Але коли я наблизився до першого з них, то побачив, що на аркушах щось надряпано. На тому, який нахабно вмостився на моїй стiнцi навпроти лiжка, було написано: «Нона. Богиня ранкових полюцiй».

Я закинув склянку та тарiлку з нарiзаним яблуком, яке вже встигло заiржавiтись, i почав розглядати все навколо. Ще на одному аркушi зазначалося: «I. Рєпiн. Портрет хлопчика. Дарунок Таганрозького музею мистецтва видатному українському дiячевi Емiлю Полонському. Ви - душа вашого народу». Вздовж чотирьох скрiплених мiж собою аркушiв Емiль вивiв: «Книжкова полиця, мої улюбленi книжки та книжки, подарованi авторами», вздовж iнших чотирьох аркушiв - «Диски. Кiно. Музика. Мої улюбленi. Та подарованi».

Ще кiлька аркушiв свiдчили про те, що «видатний український дiяч Емiль Полонський» був першим українським євреєм-космонавтом, який не приховував того, що вiн - єврей;

«видатний український дiяч Емiль Полонський» - лауреат (перша премiя) Мiжнародного конкурсу пiанiстiв iменi Бузонi (Больцано, 2008), лауреат (друга премiя (пiсля переламу зап'ястка) Мiжнародного конкурсу пiанiстiв iменi А. Рубiнштейна (Iзраїль, 2009); лауреат (перша премiя) Мiжнародного конкурсу пiанiстiв iменi Вiоттi (Епiнал, 2011); лауреат (перша премiя) Мiжнародного конкурсу iменi П. I. Чайковського (Москва, 2012), лауреат (перша премiя, майстернiсть руки генiя вiдновлено!) Мiжнародного конкурсу пiанiстiв iменi Марiї Калас (Афiни, 2014), лауреат (гран-прi!) Мiжнародного конкурсу iменi В. Клайберна (Форт-Уорт, США, 2015);

«видатний український дiяч Емiль Полонський» нагороджений спецiальною вiдзнакою Президента США Хiлларi Клiнтон - найкращому пiанiстовi Всесвiту (2015, Вашингтон, США);

на аукцiонi Сотбi вперше за iсторiю аукцiону продано партитуру опери (виконано олiвцем) «Хiба гудуть свiдомi бджоли?» видатного українського дiяча Емiля Полонського за три мiльйони фунтiв (2020 рiк, Лондон);

«видатний український дiяч Емiль Полонський» - лауреат Нобелевської премiї з фiзiологiї та медицини за розшифрування коду стовiдсоткового спортивного переможця (2021, Женева).

Поки я все це читав - я спiтнiв. Руки були настiльки вологими, що коли я сперся ними на офiцiйне свiдоцтво Нобелiвського лауреатства Емiля Полонського, його ледь не змило повiнню, накликаною мною. Мої вуха горiли так, нiби мене згадували всi китайцi Планети. Гамузом. Я озирнувся у пошуках рому. Склянка стояла на тумбочцi. Дякувати Боговi, є щось таке, що служить нам орiєнтиром у цьому життi. Я впав на лiжко, схопив склянку, але - зарано, бо щось важкеньке гепнулося на лiжко так, що я розплескав пiвсклянки. На себе i на простирадло. То був Террi. «Чого тобi?» Запитав я. Террi нагавкнув, що мiг би з'їсти яблука. Звiсно, якщо менi не шкода. Вiн заслинив мої ноги. Я жбурнув яблука на пiдлогу.

Не треба було. Террi зiстрибнув так, що рому залишилося буквально на денцi. «Та що це таке?» Обурився я. Террi миттю впорався з яблуками i лупав на мене вiдданими очима. «Террi, раби не ми, ми не раби!» Кажу йому я. Хвiст Террi каже менi «Нi-нi-нi, хлопче». Або «Ну-ну-ну». Я намагаюся зрозумiти собачого хвоста. Боже мiй… Я пiдтягнувся на лiжку та поправив подушку. Рука намацала ще один аркуш. Я витяг його.

«Привiт, падупа! Так i думав, що ти будеш нишпорити в моїй кiмнатi. Нiчого такого я не приховую, розслабся. Нiяких голих бабiв! Аркушi зi стiн, пiдлоги та стелi легко вiддерти, вони закрiпленi на спецiальних штуках. Тож не нервуйся. А краще вгадай, що таке «2515»? Емiль».

Я втупився у пiдлогу. Террi вмостився на бiлому аркушi так, що я нiчого не мiг прочитати. Може, й на краще. Я подивився на стелю. Щоб прочитати написи на аркушi, прикрiпленому до стелi, довелося пiдводитися та ставати на лiжко. Террi зрадiв i миттєво склав менi компанiю. Собацi для радощiв мало треба, його тiшать будь-якi з ваших рухiв. На настельному аркушi було зазначено: «Стеля прикрашена поцiлунками жiнок, пiд склом, у прозорих рамках, все це пiдсвiтлюється галогенними лампами. Це поцiлунки тих жiнок, якi були в мене закоханi». Тепер Террi був поруч зi мною i я мiг подивитися, що написано на тому аркушi, який Емiль приклеїв до пiдлоги, але боявся читати. За порцiєю рому треба було йти на кухню. Перед тим, як це зробити, я набрав sms малому негiдниковi. «Емiлю, пiд час перерви негайно менi вiддзвони. Павло».

Телефон Сари не вiдповiдав.

«Sueno que me suenas en color

Viviendo, llendo, y viendote con mi

Para ti todo mi amor

Todo mi amor…»

Я подумав, що варто наступного разу купити дуже багато алкоголю та розставити його по всiх кiмнатах. «Пiду, гляну, що там у кабiнетi».

Сказав я Террi, бо вiн так азартно спостерiгав за мною, що не подiлитися з ним своїми найближчими планами я просто не змiг. В кабiнетi наче все було так, як i за моїх часiв. Втiм, деякi змiни його не оминули: стiл виглядав впорядкованiшим, а пiдлога чистiшою. Гестапо був напрочуд акуратним. Наче жодних кабiнетних новинок. От тiльки на столi з'явилася фотокартка в рамцi. На нiй у фотелi розвалився невiдомий менi чолов'яга чи то в халатi, чи то в пальто. Напевне, пальто, бо мало хто одночасно вдягає халат i капелюх (а чолов'яга був у капелюсi). Обличчя чоловiка було соковитим, а рот такий, наче пiсля фотографування вiн зiбрався впитися у вуста знесиленої вiд кохання красунi, або в запечену качку. Мабуть, це таки халат. Я взяв фотокартку в руки. Чорно-бiлий брюнет у турецьких капцях. Капцi та капелюх. Капелюх та капцi. «Про що це свiдчить?» Запитав я в Террi. Вiн не вiдповiв, але зручненько вмостився на диванi. Атмосфера кабiнету була заспокiйливою.

Може, менi теж поспати? Я не дуже добре почувався. Здається, зжертим сирникам виробництва мами Емiля не дуже сподобалося, що до них завiтав Барадеро Ан'єхо. «Ола, друже, нiхто тобi не радiє так, як я. Цiнуй, цiнуй моє товариство. Треба лягти, щоб все вклалося». Подумав я. I тiльки зiбрався наслiдувати Террi, як побачив це. Воно стояло у шафовiй фрамузi. Там, де ранiше стояла скульптура, яку я привiз з Осло. Копiя однiєї зi скульптур Густава Вiгерланда, що символiзувала здоров'я та родиннi цiнностi. Батько, який бавиться зi своїми дiтьми. Скульпура виглядала дуже дивно: якщо не збагнеш, що вона означає родиннi цiнностi та здоровий спосiб життя, цiлком можна припустити, що батько монструє власних дiточок, жбурляє їх задля власного задоволення. Я це придбав назло Iннi. Якраз тодi вона агресивно звинувачувала мене в тому, що мої батькiвськi почуття атрофованi.

Тепер замiсть турботливого атлета-татуся у фрамузi стояло дещо на кшталт невеличкого термоса. Металева колба. Я почув своє важке дихання. Нiколи. Нi-ко-ли моя власна квартира так не лякала мене, як цього дня. Що б там могло бути? Шипшиновий узвар? Iдеальна погода? Вибухiвка? Ненароджений братик Емiля, прости Господи? А може - крайня плоть? Адже євреї це роблять, правильно? Обрiзання…

«Привiт, ну що, вiдгадав? 2515? Заприсягаюся, що нi!» Телефонував Емiль. «Тобi робили обрiзання?» «Якщо чесно, не думаю, що це тебе стосується. Але оскiльки в тебе голос навiженого, можу сказати, що циркумцiзiо менi не робили, хоча старенька Саранська говорила, що чоловiки з обрiзаним чле…» «Емiль, не патякай. Не патякай. Не обрiзаний. Добре. Тодi що в батьковiй колбi? Вiн обрiзаний?» «Ти зациклився. Якщо я не буду патякати, ти не почуєш моїх вiдповiдей! В колбi святе повiтря. Не вiдкривай її, бо я вже одного разу це зробив, не уявляєш собi, що менi за це було. Краще не експериментуй». «Святе повiтря?» «Слухай, ти щось хотiв? Перерва за п'ять хвилин вже закiнчується. Моя тобi порада: формулюй точнiше i не захоплюйся повторами, так завжди каже наш математик, Мозес Лазаревич, i вiн має рацiю, тому що…» «Мозес? Добре. Перше. Яке святе повiтря? Друге. Що ти зробив з моєю кiмнатою? Третє. Коли ти будеш вдома?»

«Перше. Святе повiтря Iєрусалиму. Батько його спецiально набрав у колбу, вiн ним дуже дорожить. Звiсно, можна вiдкрити колбу, випустити повiтря та запустити iнше, але я б тобi не радив. Друге. Iз твоєї спальнi я зробив свою iдеальну кiмнату майбутнього. Мама каже, якщо моделювати своє життя, використовуючи всi можливостi та предмети, воно таким i буде. Третє. За пiвтори години. Па-па».

Я почувався самотнiм. Найдужче менi зараз кортiло вiдкрити колбу та випустити святе повiтря Iєрусалиму до бiсової бабцi, але я усвiдомлював, що це менi не допоможе. Чи допоможе? Я пiдвiвся. Террi вiдчув мої вагання i теж зiстрибнув з дивана. Судячи з махання хвоста, колба його також iнтригувала. 2515. 2515 - це матюк. Якщо це примiтивний шифр i це - лiтери, то тодi це… бдад. Бдад - дух святої колби. Iнколи технiка, яку створено для об'єднання людей, тiльки поглиблює твою самотнiсть.

Тимофiй також був поза зоною досяжностi. Можливо десь там, в цiй невiдомiй зонi, разом iз Сарою вони танцюють тарантелу. Я пiшов на кухню, вiдкрив лeп-топ. Жодного листа. Навiть Iраклiй Iванович Кожевнiков не надiслав менi пропозицiю придбати чергове лайно, Олекса Ватутiн не подiлився рецептом орендування землi, Джейн Смiллi та решта недоумкiв не запропонували купити вiагру, гумовi насадки на пенiс у формi сердець та компаси ролекс, i навiть нiхто зi штатних працiвникiв тих трьох офiсiв, з якими я спiвпрацював, не надiслав китайського бога грошей та iнших провiдникiв до заможного щастя. Коли вам не надходить спам - вас не iснує. Террi поблажливо дивився на мене тепер вже з кухонного дивану. Вiн солодко позiхнув, - у своєму iснуваннi вiн не сумнiвався.

Написати листа. «Саро, якщо в тебе читається кирилиця - дай знати. Бдад». Написав я. Вiдправив. «I love you!» Навздогiн надiслав ще одного. «Тиме, привiт. Ти де? Бдад». На цього листа я отримав швидку вiдповiдь, чемний автомат повiдомляв менi, що Тимофiй Тополюк аут оф офiс, i чекають вони його не ранiше, нiж через три днi. А якщо менi щось конче потрiбно, можна звернутися до Ганни Мiнько. Ця iнформацiя мене трохи здивувала. Я не можу сказати, що ми з Тимофiєм щодня спiлкуємося, але коли вiн кудись їде, то принаймнi, запитує мене, що менi звiдти привезти. Тому я зателефонував. Але не Ганнi Мiнько, а Тимофiєвiй мамi.

«Привiт, Павлику. А Фiйки немає«. Сказала вона. Все-таки мамам друзiв ми пробачаємо багато чого. Зокрема, цих жахливих павликiв, фiйкiв, катюсiкiв, олегунькiв, колясикiв, лорикiв, свiтулькiв, дрюсiкiв, нюсiкiв… Персонажi комашино-папужкового свiту. «А де вiн, часом не знаєте?» «На змаганнях з шахiв». «На змаганнях з шахiв? А чого вiн туди попхався, адже вiн не грає у шахи?» «А хiба я тобi говорила, що вiн поїхав грати? Нi, вiн поїхав туди вiдпочити. Змагання влаштувала спiлка психологiв-аматорiв задля спiлкування». «Зрозумiло». Я мовчав, але слухавку чомусь не поклав.

Звiсно, мати Тимофiя збагнула, що треба про щось мене запитати. «А як у тебе справи?» Ну, звiсно, як справи. «Та нiчого. Можна сказати, все о'кей, в нормi. От тiльки сьогоднi вранцi Гестапо забрав у мене комрада Барадеро Ан'єхо». «Я, звiсно, розумiю, Павлику, що ти - доросла людина, трохи розхитана пiсля розлучення, тим бiльш iз такою розумницею як Нюсiк, i зараз ти заслабкий. Звiсно, ти можеш будувати стосунки з будь-ким. I менi б не хотiлося втручатися у твоє життя, але оскiльки ти вже зателефонував, i оскiльки ти менi не чужа людина, то я хочу сказати тобi, що я просто не можу зрозумiти, що в твоїй хатi робило гестапо, i чому ти живеш з латиноамериканцем? Павлику, ти вживаєш наркотики?» Менi було важко знайти правильнi слова, тому я ввiчливо подякував за турботу, сказав, що наркотикiв я не вживаю, перепросив за клопiт i попрощався.

Я вже трохи розповiдав про Тимофiя. Вiн не був психологом, але дуже любив висловлюватися як психолог, аналiзувати вчинки людей та їхнi слова. Тимофiй, так само як i Iнна, був моїм однокласником.

Вона його терпiти не могла. Коли Iнна його бачила, її брови знищували її ж очi, опускаючись на них, як прес. «Реальний придурок та латентний гомосексуалiст». Говорила про Тимофiя Iнна. Я цiкавився в Тимофiя, чого вiн дiйсно розмовляє та поводиться з Iнною, немов iдiот. У нього була спецiальна манера «пiд-Iнничати», як вiн говорив. Коли вiн з нею спiлкувався, то постiйно перепитував, запинався, клiпав очима та мав розгублено-млосний вигляд. Крiм того, вiн жестикулював - правою рукою, наче постiйно щось пропонував: серце Данко, вiзьмияблучкоапельсинчик, або щось подiбне. «Ти розумiєш, якби я дозволив собi говорити з нею так, як, власне, з усiма, вона б мене викрила i заборонила нам спiлкуватись. Їй не потрiбно, щоб ти товаришував з кимось, хто розумнiший за неї. I, вибач, ти нiчого б не вдiяв. А я не рослинка-самосiйка, щоб навколо мене самi по собi з'являлися люди, подiбнi до мене. Я цiную друзiв, старий. Я дорожу тобою. Менi простiше вдавати з себе недоумка».

«Чого ти казишся через Тимофiя, що вiн такого робить?» Запитував я Iнну. «А ти вважаєш нормальною людину, яка спiлкується зi штативами?» Тимофiй дiйсно спiлкувався зi штативами - вiн захоплювався фiзикою та хiмiєю. «Ти вважаєш, що нормальна людина називатиме штативи «жирафками»? I те, що вiн їх гладить, ти теж вважаєш нормальним? А я так не вважаю». Менi було байдуже, що каже Тимофiй штативам i як вiн їх гладить, мене вiн жирафкою не кликав та не проводив рукою по моїй шиї. Тому я вiдповiв, що, на мiй погляд, кожна людина ладна встановлювати стососунки з будь-чим, в тому числi зi штативами. Я помiтив, як Iнна язиком торкається дiрки мiж зубiв - їй нещодавно видалили одного зуба i вона так робить щоразу, коли намагається стримати себе.

«Добре. От скажи менi, особисто ти збираєш срiбних пiвникiв, ти носиш светри бузкового кольору? Ти наслiдуєш спiви Вертинського?» Я не носив, не наслiдував, не збирав. Єдине, що зi шкiльної програми Iнна вмiла робити краще за мене, це креслити. Особливо трикутники. Можливо, саме це її вмiння допомагало забивати людину в кут. «Слухай, я не думаю, що все це збирання-носiння-наслiдування свiдчить про те, що вiн - гей. В будь-якому разi до мене вiн нiколи не чiплявся». Iнна знизувала плечима. «До пори, до часу!» Пророкувала вона. Певне, я також був пiд Iнниною пiдозрою. Напевне, вона вже уявила, як це зi мною та Тимофiєм вiдбудеться вперше, якщо ще не вiдбулося. «Навiщо ти носиш светри бузкового кольору?» Запитав я якось у Тимофiя. «Бо вони менi пасують. А що?» Вiдповiв той. «А чого ти не хочеш збирати замiсть пiвникiв песикiв або рибок?» «Бо менi подобаються срiбнi пiвники. А що?» Про Вертинського я вже не запитував.

Зараз Тимофiй працював головним фахiвцем у вiддiлi звернень громадян в однiй державнiй установi. Ми з ним називали це «головний по тарiлочках», бо значний вiдсоток тих, хто звертався до Тимофiя (звiсно, не до самого Тимофiя, а до керiвника установи), були люди, що найкраще зналися на НЛО, прибульцях, впливi космосу на наявнiсть гарячої води в кранi, перемозi того чи iншого кандидата на виборах, шикарному волоссi сусiдки, а також на тому, що «сусiдський пес вигинає спину як кiт, вiн не собака». Вiд всього цього я б збожеволiв, а Тимофiй отримував задоволення. Я знаю точно, що деяким респондентам вiн вiдповiдав самовiльно, давав поради, зустрiчався з ними, вигадував їм зайняття. Вiн вiв картотеку: всi особи країни, дах яких похитувався, потрапляли на спецiальнi Тимофiєвi картки. Iнна б спокiйно спати не могла, якби дiзналася про картотеку, тому цього я їй не розповiдав.

«От ти ж знаєш, що я зрештою став хiмiком. Говорили, що з мене буде другий Мєндєлєєв, а менi хотiлося тiльки одного: створити лiки вiд самотностi, своєрiдну мiкстуру щастя». Розпочав якось Тимофiй. На це я вiдказав, що мiкстуру щастя якраз i винайшов Мєндєлєєв, i ця мiкстура зветься «водка» (горiлка). Тимофiй мовчки дивився на мене, а тодi запитував: «Ти, дiйсно так думаєш?» Я сказав, що iнодi думаю саме так.

«Мої пошуки завершилися тим, що я отримав червоного диплома, захистив дисертацiю, влаштувався до фармацевтичної компанiї та розробив формулу пiгулок вiд погладшання, вiд яких худне тiльки голова. Бо випадає волосся. Так, я з самого дитинства хотiв бути чарiвником, але хiба це привiд перетворюватися на наволоч?» Я все знав про першу роботу Тимофiя. Про першу роботу Тимофiя, першу жiнку Тимофiя, першого кота Тимофiя, першi пiгулки Тимофiя.

Знав також й про те, як вiн знайшов цi «чарiвнi пiгулки» на тумбочцi своєї коханки. Вона бiльше вiрила в цi пiгулки, нiж у слова Тимофiя про те, що вони є профанацiєю, i вживати їх шкiдливо. Це не завадило їй вважати його брехуном.

Наступною роботою мого друга був виноробний завод. Туди його покликав один з пiгулкових менеджерiв. Я вiдразу йому сказав, що, як на мене, немає жодної пiдстави сподiватися, що це буде нормальна робота. На це вiн менi проспiвав, м'яко гаркавлячи:

«Время, обходя случайности, идет вперед,

Но не безнадежен твой растерянный полет,

Сильному даны крылья высоты,

Должен кто-то верить, верить чтобы побеждать,

Первый луч надежды будем терпеливо ждать».

Можливо, час i оминає випадковостi, але то випадковостi! А не закономiрностi. На заводi Тимофiй розробляв нове вино. Полуничне.

Воно мало називатися «Сестричка-полуничка». Я запитав у Iнни, чи купила б вона вино з такою назвою. Iнна сказала, що взагалi не купує вин того виробника, де працює Тимофiй. «Упередженiсть тут нi до чого, - обурилася вона у вiдповiдь на моє звинувачення. - Просто це якiсь пройдисвiти». Звiдти Тимофiй також пiшов, не забарився.

На той час вiн одружився з Євою. Єва шила одяг для котiв, собак, щурiв та iнших домашнiх тваринок. «Єво, слухай, ну от скажи ти йому (мене вiн не слухає), що вiн займається iдiотизмом. Хiба хтось буде купувати це iдiотське полуничне вино? Це ж сурогат! На що вiн витрачає свої здiбностi?» Обурювався я у телефонну трубку. «Слухай, я не думаю, що це ще бiльший iдiотизм, нiж шити курточку для бiлого пацюка, вигаптовуючи по нiй вбитих котiв». Я не мав чим крити.

«Ти i тепер будеш стверджувати, що Тимофiй - латентний гомосексуалiст?» Поцiкавився я в Iнни. «Звiсно. А що змiнилося?» «Якщо ти не помiтила, повiдомляю: вiн одружився». «Ну одружився, i що? Мало хто одружується. От Вайлд також був одруженим чоловiком. Я тобi от що хочу сказати. Тiльки iдiот або латентний гей одружується на жiнцi, яка носить iм'я вiдомої звабницi яблуками i шиє капелюхи для мишей та ховрашок».

Коли ж Тимофiй iз захопленням повiдомив, що пiгулково-полуничний менеджер пропонує йому займатись антикварним бiзнесом, я висловився категоричнiше, нiж минулого разу. «Це - шахрай. I ти потрапиш за ґрати. Ти не погодишся на цю роботу». Сказав я. Тимофiй мав розгублений вигляд - з цiєї точки зору вiн нiколи не розглядав свого приятеля-пiдприємця. Потому Тимофiй певний час працював в магазинi взуття, спецiалiзуючись на кремах для чищення замшi. До сьогоднiшнього дня вiн нiколи не вживає пiгулок, лiкується виключно травами i п'є тiльки горiлку.

Ну i звичайно, про креми для взуття вiн знає все!

До того моменту, як Тимофiй влаштувався у вiддiл звернень громадян (а сталося це випадково - вiн врятував життя начальника вiддiлу, в якого на вулицi прихопило серце, вливши в цього добродiя пiвпляшки валерiани), Тимофiй складав тести та гороскопи для одного модного жiночого журналу. Iнна припинила купувати цей журнал. Я гмикнув, але промовчав. На цей момент я збагнув, що говорити нам з Iнною нема про що. Єва поїхала до мами в Тернопiль i досi не поверталася. Єдине, що ми дiзналися, то це те, що в Тернополi Євиної мами нiколи не було.

Одного разу Тимофiєвi спало на думку оголосити Єву померлою. Це сталося, коли вiн, було, закохався в Мар'яну. I не просто закохався, а захотiв одружитися. Про свої намiри Тимофiй поiнформував кохану, яка наступного дня вiдбула в Тернопiль у вiдрядження i дотепер не повернулася. «Вона поїхала шукати Єву». Так звучало припущення Тимофiя. Я мовчав. «Тернопiль - це як Твiн Пiкс, - додав Тимофiй. - Я думаю, що й менi слiд туди поїхати». Я взяв з нього обiцянку не їздити в Тернопiль без мене. Поки вiн її дотримується, але невiдомо, чи дiйсно вiн поїхав спостерiгати за гравцями у шахи. А може, не витримав та чкурнув у файне мiсто Тернопiль шукати маму Єви, Єву та Мар'яну.

Вiдчуття моєї самотностi посилювалося. Це було схоже на те, як твоя шкiра поступово набуває кольору сутiнкiв. Я - кинутий непотрiб, iграшковий заєць без однiєї лапки, залишений на лавцi. Поруч зi мною колба з чужим святим повiтрям на iм'я Бдад, жахлива кiмната навiженої дитини, чужий собака i зона недосяжностi. Але ж є i кити!! Кити, касатки, дельфiни! Мої, не такi вже й маленькi друзяки.

Я згадав про китiв i вирiшив спробувати трохи попрацювати. Вiдкритий файл нагадував бiле простирадло, на якому хтось збирався вкластися спати. Я подумав, що цим кимось, мабуть, буду я, бо працювати не хотiлося. «Я так просто не здамся. Я не здамся без бою-юююю!» Виголосив я. Террi вiдiрвав морду вiд дивану. Подивився на мене. I про всяк випадок гавкнув. «Друже, ти, мабуть, знаєш, що таке не здаватися. Що таке виборювати собi диван, право обов'язкового шматочка зi столу, право брати в лiжко свою качку та решта, правильно?» Террi махнув хвостом та двiчi гавкнув. З собаками ладнати набагато простiше, нiж з людьми.

I я почав писати. «Orcinus orca. Латинськi назви тварин та рослин завжди романтизують та утаємничують їхнi образи. Orcinus orca - чим не iм'я для казкового велетня морiв? Касатка - справжнiй космополiт. Цей дельфiн плаває всiма океанами вiд Арктики до Антарктики. Величезним хвостом вiн розбовтує кригу, наче збиває гiгантський коктейль. Загалом, касатка iгнорує лише Чорне море та море Лаптєвих, натомiсть її можна помiтити в таких арктичних морях, як Карське та Схiдно-Сибiрське. Касатцi бiльш до душi прохолоднi води, в тропiках вона зустрiчається рiдше. Очевидно, в прохолодних водах краще зберiгаються її ласощi: язики вбитих китiв…»

На цьому мiсцi я зупинився. Не мiг уявити, який на вигляд язик вбитого кита. Для того, щоб зрозумiти, навiщо тi клятi язики касаткам, я мав чiтко цi язики уявити. Мозком блукала назва оповiдання Редьярда Кiплiнга «Чому в кита така горлянка?» Але не зумiв згадати - чому? Може, щоб вмiщувати язика? Тому я швиденько написав листа редакторовi того журналу, для якого писав про китiв. «Таллiй, як виглядає язик кита?» Вiталiй Маркiн був людиною, яка, якщо всього i не знала, то примудрялася своє незнання дуже вдало приховувати. Вiн працював швидше за Google. Якби Сергiй Брiн дiзнався про Вiталiя Маркiна в той самий час, коли почав розробляти свiй всесвiтньовiдомий пошуковик, вiн назвав би його Taalliy. Вiталiй був блискучим брюнетом. В офiсi дiвчата час вiд часу сперечалися, що в нього вилискує бiльше - волосся чи взуття. Своїм зовнiшнiм виглядом та манерою спiлкування Вiталiй Маркiн, якого всi переважно звали Таллiєм, нагадував менi соняшникове насiння. Наче нiчого особливого, маленьке, чорнявеньке, проте нiяк не можна вiдiрватися. I - блищить!

Через три хвилини я отримав вiд нього листа. Таллiй завжди спiлкувався з людьми так, наче промовляв з екрана телебачення. «Тобi цiкаво буде дiзнатися про те, що язик кита (довжина якого близько 30 метрiв, а вага близько 20 тонн (я маю на увазi довжину та вагу самого кита!), важить 400 кiлограмiв». Я закляк. Механiчно клацнув на вiконце «оновлення пошти». Ще один лист. «Варто додати, що язик синього кита (це - найбiльший з китiв!) має лантухоподiбну форму, а його вага доходить до 3 тонн. Щоб тобi краще уявлялося, це є вага дорослого африканського слона». Я замислився. Дорослий африканський слон в пащi кита. Кит ворушить слоном… У кита паща чи що? А! У кита горлянка. Так сказав Кiплiнг. Африканський слон в китовiй пащi, як у засiдцi. Цiкаво, а хто вмiщується в пащу Емiля? Бдад. А хоча б ховрашок помiститься? Чи заважкий? Купка мух? Пацюченя? Хто-небудь зважував язик людини? Треба пошукати мемуари Ганнiбала Лектора. Не мiг вiн його не зважити.

Я десь прочитав, що церемонiальний Оскарiвський червоний килим важить п'ять тонн, а довжина сягає ста п'ятдесяти метрiв. Може, прототипом йому слугував язик кита? Розкладають цей килим два днi. Процедура потребує зусиль двадцять однiєї людини. Китовi язики розкладають? Може, по них ходять китобiйники-манiяки?

А чи цiлуються кити по-французьки? Чи це технiчно можливо з отакезними язиками? «Французький поцiлунок». Так у нас в школi називали поцiлунки з проникненням язика до рота. Мене його навчила Iнна.

Пам'ятаю, що вперше я почувався наче пташеня, яке мати-пташка годує сумiшшю з хробакiв. З єдиною вiдмiннiстю - я не хотiв їсти.

Невгамовний Таллiй надiслав менi ще одного листа. Там повiдомлялося, що американськi науковцi визначили п'ятiрку мов, з носiями яких вступили б у контакт iнопланетяни. На п'ятому мiсцi - англiйська мова, на четвертому - мова племен Майя, на третьому - росiйська, на другому - китайська, а на першому - мова китiв!

Допитливий Таллiй. Можливо, вони вже розмовляють з китами, цi потойбiчнi iстоти. Африканськi дорослi слони ворушаться у горлянках китiв, велетнi-кити за допомогою велетнiв-слонiв повiльно та розважливо розповiдають про те, як люди нищать їхню планету…

Террi зiрвався з дивану й побiг у бiк коридору. Картина - «Повернення Емiля». Здогадався я. Це дiйсно був вiн. «Привiт, ну що 2515? Вгадав?» «Не вгадав. Але я хотiв би з тобою поговорити». «Та поговоримо, я ж сьогоднi ще не з'їжджаю. Побiг вигулювати Террi. Розiгрiй менi дiєтичний супик!» Розiгрiти дiєтичний супик? Звiдки я його вiзьму? Я працюю на розiгрiвi у малого вiдчайдуха.

«Супика» я не знайшов. Заблукав у своєму холодильнику. Каструлi мене пригнiчували. Їх було занадто багато, крiм того вони були занадто пихатi. Натомiсть я знайшов буженину, яку i з'їв. «Розiгрiв?» «Не знайшов». «А де шукав?» «В холодильнику, звiсно. А що, в тебе є спецiальна колба з супиком? Не здивуюся. В батька - колба, i в сина також колба. Зi святим супиком». «Мабуть, ти вже доклався до спиртного. Ну, це твоя справа. Менi за твоїми дiтьми-олiгофренами слину не витирати». Я щосили стискав зуби. «В холодильнику не варто було шукати. Я нiколи не їм несвiжого супика. Це - шкiдливо. Мама до мене навiдалася спецiально, щоб забезпечити нас свiжим супиком. А ще головною стравою на честь гостювання Вiолончелi. Ти не забув?» З цими словами Емiль пiдбiг до шафки, де вже не було пляшок. «Так i знав! Тобi доведеться пхатися до супермаркету за спиртним. Дороге та незвичайне, бо Вiолончель такий. Сам побачиш. Не те, щоб менi подобалося пригощати цю потолоч файними напоями, але повiр менi, то нам дешевше обiйдеться, нiж вислуховувати все, що вiн зазвичай рипить, коли напої його не задовольняють. То краще йди. А я зараз поїм та буду грати». «Менi це сниться». Сказав я. «Менi це мариться».

«Колись Мумi (це один приятель батька) постiйно марилася пожежа. От уяви собi, щойно вiн заплющував очi, вiдразу бачив, як мала, налякана вогнем дитина, благає про допомогу. Iнодi вiн чув сморiд паленого. Вiн почав збирати газетнi вирiзки, де йшлося про пожежу. Купив собi вогнегасника, а виявилося що?» «Що виявилося?» «Виявилося, що його сусiда щодня карав самок тарганiв на балконi - палив їх! Вiн називав їх «жаннадарки». Пiсля цього мама тарганiв так i називає. Типу - треба купити труїлку для жаннадаркiв! Уявляєш собi?» «Уявляю. Мумi вiн чого? Мукалтiн Мiкаелович чи що?» «Мумi вiн тому, що Мумi».

Я увiмкнув телевiзор. Малий поставив миску з супом у мiкрохвильовик. «Мiлiонер з Бердичева має намiр створити власну полiтичну партiю», - повiдомляла бiлява дiвчина з приштиреним обличчям. «Краще б вiн створив новий Бердичiв. Грошей немає куди подiти», - прогуркотiв кришками Емiль. Тепер вiн добряче намащував хлiб з висiвками вершковим маслом. «З гiркою мастить, - так казала моя мама. - То що таке 2515?» Чого вiн до мене причепився?

«Взагалi-то я не пiдписувався на те, щоб розгадувати iдiотськi загадки, зрозумiло? Але якщо тобi вже так кортить дiзнатися, то я вирiшив, що 2515 - це бдад». «Нi, це не «бдад». Ну подумай, подумай. Старенький Саранський колись працював кримiналiстом…» «Щось я цього не пригадую», - вирвалося в мене. «Звiсно, не пригадуєш, бо не знаєш i знати поки що не можеш! Але будеш знати. Так от, старенький Саранський, коли ще не був таким стареньким, працював кримiналiстом. Вiн менi завжди казав, що злочин можна розкрити тiльки завдяки тому, що роздлубаєш особу, яка цей злочин скоїла, та розкладеш її жменьками по баняках, i тiльки так! Ну, ще може бути випадковiсть - якщо злодiй щось забув, повернувся забрати, аж тут - цiла бригада… i його цоп! А я вважаю так.

Йдеш щось красти або когось вбивати - не чiпляй на себе предмети, якi можуть зiсковзнути, i не бери нiчого коштовного». «Ну i що з того?»

Малий зiтхнув. «Дивися, 2515. Не думай про загадку - думай про мене, я - твiй дешифрувальник». «Я не хочу думати про тебе. Я пiшов купувати дороге питво для вашої Вiолончелi». «Нi, зачекай! Ну давай дограємо! Я ж потiм заграю Генделя, а за столом ми в це гратися не зможемо…» Дитина вiн все-таки, цей балакучий Емiль! «Добре. Судячи з того, що я побачив в моїй, пардон, тепер твоїй кiмнатi, ти вважаєш себе генiєм». Присягаюся, малий почервонiв! «Скажу тобi чесно. Усвiдомлення цього факту не полегшує менi життя. Тiльки додає обов'язкiв та вiдповiдальностi». Вiн глибоко зiтхнув. Террi також. Менi не залишалося нiчого iншого, нiж зiтхнути услiд за ними.

«Ми можемо забаритися з такими темпами, активнiше думай, ну!» «Я не знаю. Мiй мозок не налаштований сприймати подiбнi речi. От дивися, наприклад, телевiзор. Деякi канали вiн транслює, а деякi - нi. Так само влаштовано й мене». «Та це я розумiю. Шкода, що ситуацiю з тобою не виправити за допомогою антени та кабельного пакета». «Все. Набридло менi твоє патякання. Я пiшов». Повiдомив я. «Чекай. Дивись, я займаюся музикою, я займаюся математикою, про що це свiдчить?» «I про що?» «Ох. 2 - це пара; 5 - це соль, п'ята нота в гамi; 15 - це лiтера «ка», що є п'ятнадцятою в абетцi. От i виходить пара-соль-ка. Зрозумiв тепер? Проста загадка».

Я вибiг з квартири. Лiфт зупинився на п'ятому поверсi, я побачив двi морди. Абрикосову та засмаглу. «Карiна. Абр. пудель. Злюща тiтка Ганна», - догодила менi моя пам'ять. «Ви без свого?» Почув я. «Цiкаво, без свого чого?» Вона протискувалася в лiфт. Ото дивнi є люди - наче ж достатньо мiсця, але вони все одно поводяться так, наче ледь протискуються. «Вже погуляли?» Я вирiшив, що на такi питання найвдалiшою вiдповiддю буде невимушене похитування головою. Чим i скористався. «А ми тiльки йдемо!» Скiльки ж в нiй ентузiазму! Та я нiколи з нею не говорив, навiщо менi знати, куди вона йде? Що це з нею? «Знаєте, Костiк дуже хотiв саме спанiеля, але менi сказали, що пуделi не завовнюють квартиру. Так воно i є - Карiша нiколи не линяє. А ваш? Мабуть, щодня прибираєте - це ж стiльки шерстi, мабуть, пилосмок ледь впорується, фiльтри часто змiнюєте?» Нарештi - перший!

Але на стiльки запитань треба вiдповiсти хоча б щось. «Та я цим не займаюся, - сказав я. - Немає часу». Злюща Ганна посмiхнулася. Напевне, подумала: от мерзота, дружина за нього спину гне. «Як Костiк почувається?» «Добре, тiльки до школи ходити не хоче». Я зробив вираз обличчя «дiтиєдiти». Вона менi вiдповiла «тащожзцимпоробиш». I ми розiйшлися задоволенi одне одним. Принаймнi, менi так здалося.

Наш бiлябудинковий супермаркет вмiщує в себе дуже дивнi сорти напоїв. Деякi з них я боюся брати до рук, а не те що до рота, про деякi мене детально поiнформував Тимофiй. Пiсля не дуже довгих роздумiв я вирiшив: якщо Вiолончель такий вже вибагливий поглинач питва, то можна зробити оригiнальний домашнiй напiй. Отже, я придбав пакет полуничного соку, двi пляшки вiтчизняного вермуту, величезну пляшку горiхового лiкеру, виробленого братами-словаками, та пакунок з м'ятним чаєм. Ще я купив цукерки, банани, кiлька виноградних грон, кiло яблук, тертий шоколад. Бiля каси (не усвiдомлюючи, що роблю) купив кiлька батончикiв «Мiлка» з мигдалем. I тiльки розраховуючись, збагнув, що я взяв їх спецiально для Емiля. I був тим при-го-лом-ше-ний.

Я почув це ще на сходовому майданчику. Звiсно, Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя. Невтомний малий. Раптом щось рипнуло, я ледь не випустив пакунки з компонентами пiйла для Вiолончелi. Вiолончелi - звучить як прiзвище грузинського аристократа. Виявилося, рипнули дверi квартири № 76. Вона стояла в дверях. Маленька, кудлата та зла. Поруч з нею була її чорна вiвчарка. Менi здавалося, що обоє майже однакового зросту. Ментяра Тамара. «Доброго дня, Тамаро Антонiвно!» Ввiчливiсть у розмовi зi слiдчими органами, хай навiть цi органи стоять у пришелепкуватих капцях у виглядi риб'ячих пик (це ж треба таке!). «I тобi». Вiдповiли органи в капцерибах. Я вiдчував, що моє обличчя випромiнює радiсть вiд зустрiчi з Тамарою Антонiвною, а також готовнiсть догодити. Краще б менi нiколи не знати, де i ким вона працює, тодi я б почувався впевненiше.

«Я щойно з нiчної«. Почала вона. То був мiй шанс! Я це швидко збагнув. «Ми це припинимо. Ви тiльки не хвилюйтеся. Вкладайтеся, вiдпочивайте. А ми - негайно ж! Це - мiй…» «Та я знаю. Знаю. Познайомилися вже. Ти йому скажи - тихiше. Завтра - скiльки завгодно, мене вдома не буде. I ще - я не заперечую». «Що?» План з лiквiдацiї Сарабанди для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя було зруйновано. «Вiн зрозумiє що. Перекажи та й усе. Тримай». Вона поклала менi щось в долоню. Щось холодне. Гiльза з iнiцiалами Т. А. на пам'ять? «Це - ключ». I зачинила дверi.

Террi намагався продерти мордою пакунок. «Наб'єш синцiв, дурне собаченя, тут - пляшки». Попереджав його я. Але Террi не слухався. «Емiлю, поклич його, вiн з бананiв для Вiолончелi паштет зробить». «Террi - фу». Я затягнув пакунки до кухнi. Дзеленькiт пляшок гармонiйно вписувався у завивання Сарабанди для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя. Мiж тим стiл вже було сервiровано. Серветки, тарiлки, салатниця i два морячки, що слугували пiдставкою для пляшок. «Морячки йдуть у звiльнення». «Не купив?» Малий старанно ворушив пальцями. «Купив, але для цього напою нам потрiбна скляна або порцелянова карафа. Пiдiйшла б i колба твого батька, але ж там - святе повiтря». Малий не реагував. «Тут тобi передали ключ. I сказали, що не заперечують». Емiль був на диво мовчазний. Його реакцiєю на мої слова було ледь помiтне хитання головою. Творець, хай йому грець!

Однак, я мав справи куди цiкавiшi, нiж з'ясовувати, що то за ключ. На порядку денному - напiй для Вiолончелi. «У нас залишилося сорок п'ять хвилин на все про все». Гм, не могла ж шановна Тамара Антонiвна вирiшити позбавити Емiля цноти? Чи могла? Я - людина, зiпсована юнацьким романтизмом. Ключ та «не заперечую» - хiба це не увiчненi супутники романтики? Я позиркував на Емiля.

Але вiд справ не вiдволiкався. Отже, спочатку витяг карафу. Вона збудила Террi. Три чорти. Я забув, що моя порцелянова карафа - качка. А качки для Террi - це суто його, кобеляче. Щодо цiєї карафи, то менi пощастило вдало придбати її пiд час подорожi Золотим кiльцем Росiї. Ленiнградський порцеляновий завод, воєннi роки, качка блокадного Ленiнграду! I от зараз навiжений Террi стрибає перед столом.

«Нiчого, нiчого». Кажу я. «Террi, фу!» Собачаче заклинання з першого разу не спрацьовує. «Террi, цю качку не можна! Антикварiат!» Намагаюся достукатися до пса. Вiн завмирає, повертається до мене дупою та зникає пiд столом. Образився. Я кидаю пiд стiл недоїджений шматок буженини. Прислуховуюся. Не плямкає. Впертий.

Але то вже його справи. До качки-карафи я виливаю пакет полуничного соку, потiм додаю туди майже всю пляшку вермуту, пiвсклянки горiхового лiкеру, туди ж вливаю невеличку чашку з мiцно завареним м'ятним чаєм. Добре, що карафа велика, на пiвтора лiтра. Засовую все до холодильника, попередньо виселивши звiдти одну з каструль. Зазирнув пiд стiл - Террi лизнув мене в носа. Пробачив!

«Якщо хочеш перепросити - пометляй йому язиком!» Це Емiль. Вiдiграв своє. Вiн встиг навiть поставити в центр столу блюдо з чимось жовтим. «Це - курка каррi». «Як то пометляти язиком?» Емiль показує. Висовує язика, а потiм молотить ним праворуч-лiворуч, лiворуч-праворуч. Я не помiчаю, як починаю повторювати. «Давай додамо хекання?» Пропонує Емiль. I ми починаємо хекати втрьох. Террi божеволiє вiд наших язикових вправ i посмiхається. Посмiшка Святого Террi. «Ти, часом, не знаєш, скiльки важить людський язик?» Запитую я в малого. Але вiн не встигає менi вiдповiсти, бо ми чуємо, як вiдчиняються вхiднi дверi. Вiолончель!

РОЗДIЛ V

Щонайменше про вiолончелiстiв

та спецiальнi напої

В принципi, який образ може вималюватися, коли вам скажуть, що до вас на вечерю завiтає доросла людина, класичний музика, ще й колишнiй (а може, i теперiшнiй) залицяльник вашої коханої? Я уявляв Вiолончель похмурим, огрядним, доволi ординарним суб'єктом. Всi ми помиляємося. Коли ми ввiйшли до коридору, я зустрiв людину-леопарда. Зараз в моїй квартирi розпочнеться карнавал… Вiолончель був високим на зрiст чолов'ягою, вдягненим у леопардове пальто, яке гостинно розходилося на його дiйсно зашироких як для мужчини стегнах. На головi був капелюх-пирiжок. Виглядав цей головний убiр так, наче хтось на ньому сидiв i кректав. Навiть зараз. Такi пирiжки носили партiйнi функцiонери, зокрема, i в Тимофiєвого батька був такий капелюх.

Пам'ятаю, як взимку, сп'янiлим, у старих капцях (ми з Тимофiєм звали їх облiзлими котами, бо мiсцями капцi протерлися, а деякi нитки стирчали, немов котячi вуса), у пальтi та пирiжку батька Тимофiя я вибiг проводити гостей. Коли я їх провiв до метро i зупинився бiля будинку подихати морозяним повiтрям, до мене пiдiйшов бомж i попросив допомоги. Я вивернув кишенi пальта, звiдти випала бiла хустинка. Бомж нахилився, щоб її пiдняти, i побачив мої ноги в облiзлих капцях. «О, то ти з наших? А я прикинув, - якщо ця пiрамiда Хеопса в тебе на головi, то ти цабе якесь, а ти така ж сама злидня як я. Вибач, старий».

Я промимрив «Вiтаю вас», але не мiг вiдiрвати вiд Вiолончелi погляду, хоча Емiль вчепився в мою руку i тяг до кiмнати-кухнi. Вiолончель вирiшив, що привiтання очима у мiй бiк цiлком вистачить. У вiдповiдь вiн менi клiпнув. Наче дав зрозумiти, що почув мене i в принципi до мого привiтання ставиться схвально. Леопардове пальто. Я думав, що в таке примудрявся вдягатися тiльки Сальвадор Далi - я колись готував статтю про нього i чудово пам'ятаю його небайдужiсть до ексцентричного одягу. Ще в майже такому самому пальтi не в дуже затишному районi Нью-Йорка я уздрiв колись величезного негра з тростинкою. Я прикинув, що то - вiдомий репер, i ледь не кинувся брати автограф (навiть не припускав, що зможу кинутися до когось по автограф з вигуком «Oh man», але його вигляд був приголомшливий!). Мене вчасно втримали вiд пориву, бо виявилося, що це мiсцевий сутенер, i пiдкреслена увага могла видатися йому зайвою.

«Ну, я так сподiваюся, хлопчики, що все вже готово i ми можемо вечеряти?» Сказав Гестапо. Оскiльки я мовчки спостерiгав за тим, як Вiолончель розмiщує свого леопарда на моєму вiшаку, за нас обох вiдповiв Емiль. «Так! Павло за спецiальним рецептом приготував унiкальний напiй для вас, я не куштував, але думаю, що це щось незрiвнянне!» «Та невже? Дуже люб'язно», - заохотив мене Гестапо. Добре, що не погладив по голiвцi, бо не знаю, як я це витримав би. «Валентине, я ж тобi розповiдав, що Павло постiйно мандрує, напевне, i цей рецепт вiн звiдкiлясь привiз». Вiолончель нiяк не вiдреагував - вiн прилаштовував на полицю капелюха. «I як вiн зветься, цей напiй, якi компоненти? Хто його вигадав?» На мiй погляд, Гестапо був занадто грайливим. «А! Вiн же пiсля вечiрки, мабуть, вдало накачався моїм ромом».

«Напiй - iспанський». Сказав я. Але для Гестапо цiєї iнформацiї було замало. Вiн продовжував допитливо дивитися на мене. Здається, мистецтвом цього погляду володiють усi власники собак. «Його рецептуру повiдомив менi найдорожчий шеф-кухар свiту Ферран Адрiа, власник ресторану El Bulli. Вiн сказав, що вигадав цей напiй для особливих випадкiв. Зокрема, саме цей напiй виготовляється тодi, коли iспанцi святкують дати створення фантастичних побудов генiального Гаудi». (Думаю, моя промова задовольнила б Таллiя. Це я в нього навчився. Цей стиль Таллiй називав «брехливою пишномовнiстю з використанням iноземних iмен»). Здавалося, Гестапо мало б цього вистачити, але йому не вистачило, i вiн запитав: «А як вiн називається?» «Феррана гауда». Чим частiше ти спiлкуєшся з людьми, тим легше тобi брешеться. Втiм, хiба це брехня? Я справдi вигадав цей клятий напiй, чом би менi не вигадати й назву для нього?

Весь цей час Вiолончель неквапливо займався своїм верхнiм одягом. Нарештi всi його речi було розвiшано-розкладено так, як вiн хотiв.

Без пальта вiн теж мав цiлком сутенерський вигляд. Блискучий гольф кольору мокко, слакси кольору вологого пiску, пасок з блискучою пряжкою у формi поцiлункових губ. На комiрцi гольфа (це було неймовiрно!) уклiнно схилявся золотий пiвник. «Я це вкраду», - оселилася в моїй головi грiшна iдея, миттєво давши про себе знати. - Тимофiй збирає пiвникiв», - пояснила грiшна iдея свiй крадiйський мотив. Цiкаво тiльки, як це зробити? Може, схопити його за горлянку у нападi ревнощiв до Сари та поцупити пiвника?

«То ви, виходить що так, новоспечений наречений Сари?» Такою була перша фраза Вiолончелi пiсля того, як вiн зметелив половину порцiї курки-каррi та випив чотири високих бокали з «Феррана гауда». Я пiдтвердив, що так воно i є. «I займаєтеся ви, виходить що так, географiєю? Мiлiк, налий менi ще склянку цiєї рiдини, любий!» Мiлiк - треба взяти на озброєння. Гидота якась. На мiй погляд, така поведiнка iз заалкоголеним полуничним соком є необачною. «Валентине, я ж тобi говорив, Павло пише статтi на мандрiвнi теми. Його базова освiта - географiя, але впритул вiн нею не займається». «Чого ж так?» Менi здалося, що мiй голос тут зайвий, i я не помилився. «Валентине, ти, як дитина. Хiба можна в наш час заробити географiєю у чистому виглядi?» «Зараз можна заробити тiльки горiлкою у чистому виглядi». Встромився я. «А у вас, виходить що так, є досвiд?» Зневажливо поцiкавився Вiолончель. Вiн викликав в мене подразнення, свербiло в головi, руки також свербiли, i ноги - теж. Вiолончель натомiсть розтинав маленького маринованого патисончика. Маринований патисончик та полуничний сiк - веселе поєднання! У Вiолончелi, мабуть, мiцний шлунок.

Я сказав, що в мене певний досвiд є, бо колись я хотiв бути сомельє. Вийшов вiршик, про що захоплено повiдомив Емiль. Але Валентин моєю римованою творчiстю не захопився, вiн сказав: «А до чого тут горiлка? Який зв'язок мiж сомельє, виходить що так, i горiлкою?» «Я перепрошую, але менi слiд вийти - помолитися». «Кому помолитися?» «Богу, звичайно. Богу або колбi. Ви про колбу знаєте? А ви комусь iншому молитеся?» «Колбi?

Це щось iндiянське? Я взагалi не молюся. Я - творча людина, я звик, що на мене моляться. I моляться! Тисячi! Нi, кiлька тисяч прихильникiв! Юнi дiви присвячують менi свої вiршi, ви тiльки послухайте: «О, твоя музика, о, твої пальцi, що водять тiлом вiолончелi, хай нам наврочено - розлучатися, тiльки без тебе зiстрибну я з скелi». «Щодо мене можете бути спокiйним. Нiяких скель. Можете закладати останню гривню - я молитися на вас не буду. За вас, втiм, також не збираюся». Я втiк до туалету. Сара не вiдповiдала. I це називається - цивiлiзована країна. Де зв'язок? - хотiлося поцiкавитися. З ким вона там зустрiчається? З продавцями наркотикiв? Я сидiв в туалетi з мобiльним телефоном у долонях, чув вiддалене буркотiння фактично незнайомих менi чоловiкiв i нiчого не розумiв про своє життя.

Я схопив книжку-розмальовку про пригоди мишеняти й почав зачервонювати йому вуха. Не допомагало. Треба перехоплювати iнiцiативу в свої руки! Вiд самого початку було зрозумiло, що цей вечiр чарiвним не буде, але ще трохи - i мене знудить. Або станеться щось непоправне. Зрештою, пiдлаштовуватися пiд огидного залицяльника Сари на очах її дядька та «Мiлiка» (Мiлiка - особливо!) менi не хотiлося. Будемо його дiставати. Так, що я про нього знаю? Вiолончелiст. Операцiя буде зватися «Цькування вiолончелiста вiолончелiстами». Бо сам я з ним не впораюся.

Добре. Що я знаю про вiолончелiстiв та вiолончелi? Небагато. Краще б кити, але що поробиш, працюватимемо з тим, що є. Гiтара зi смичком. Скрипка-переросток. Ну i звiсно: Гагарiн вiолончелi - Мстислав Леопольдович Ростропович. Дивно, що Вiолончель не назвали Леопольдом чи Мстиславом. До речi, з цим матерiалом працювати можна… Так, далi. «Вiолончелiст». Амадео Модiльянi, олiя, жовто-ультрамариновi кольори. Вiолончелiст бiльш за все нагадує декабриста, який переховується у вiддаленому поселеннi. Аскет з борiдкою. На вгодовану пику Валентина Юрiйовича це не схоже, але поговорити можна… Як я мiг забути! Коли в мене був роман з однiєю дiвчиною з Великого Новгорода, ми часто зустрiчалися в Москвi. I не тiльки кохалися, а й культурно збагачувалися. Наприклад, ходили до театрiв. От якраз в театрi Маяковського я й бачив цю виставу. Як вона називалася? Щось класичне з сучасним додатком. О! П'єса називалася «Дама з собачкою та iншою живнiстю». Одним з героїв там був самотнiй вiолончелiст Аркадiй, який тримав у себе кроленя Фiлiпа, а якiсть своєї гри перевiряв за iнтенсивнiстю хрумкотiння Фiлiпа морквою. Це вже ближче до теми! З цього могло б вийти кiлька дiставань.

«Ви, звiсно, можете заперечувати, я звик до полемiчних бесiд, але менi здається, що iсторично-аграрнiй країнi абсолютно не пiдходить лiберальна маячня. Конкретикою, виходить що так, треба цю країну брати! Озимi, яровi. Яровi, озимi, сувора послiдовнiсть! А не сюди-туди, туди-сюди, а потiм, виходить що так, взагалi в iнший бiк». Наскiльки я зрозумiв, Вiолончель нав'язував присутнiм своє полiтичне бачення. Коли вiн побачив мене, схопив мою улюбену карафу та почав розмахувати нею. «Органiзуєте?» Вiн вперше менi посмiхнувся. Ну, вперед, Павле. «А у вас є кроленя?» Запитав я у Вiолончелi, обережно вихоплюючи з його рук порцелянову карафу-качку. Як я i розраховував, з вiдповiддю Вiолончель вагався. «Що в мене є?»

«Виходить що так - кроленя. Адже маленький крiль - улюблена тваринка вiолончелiстiв». Я навмисно говорив таким голосом, наче збирався показати хлопчикам та дiвчаткам веселий фокус з повiтряною кулькою! «Хто вам, виходить що так, сказав таку дурницю?» Я вирiшив цього разу додати не одну, а двi склянки словацького горiхового лiкеру до «iспанської«сумiшi. «Прочитав у спогадах Йо Йо Ма». Цiкаво, чим вiн зараз буде крити? «Де? Та звiдки ви взагалi знаєте про Йо Йо Ма?» Про Йо Йо Ма я згадав випадково. Коли я вперше почув цi звуки - «йойома», я подумав, що йдеться або про китайську iграшку, або про репiвсько-гопiвськi приспiви. Йо Йо Ма - як було з'ясовано згодом - був вiдомим вiолончелiстом китайського походження. Втiм, щодо китайського походження - я не помилився. «Вам буде цiкаво дiзнатися, що географiя - така наука, яка охоплює надзвичайно рiзнi сфери життя та розвитку всiх країн свiту, а також суспiльства». Вiн мовчав. «Виходить що так!» Додав я.

«Хлопцi, а давайте подивимося, що в нас є на десерт!» «I покличемо Снiгуроньку», - подумки додав я. Гестапо вирiшив виступити в ролi миротворця. Ну-ну. «На який десерт? Це що, з головними стравами, виходить що так, завершено? Але я голодний! У мене не було можливостi нормально поїсти. Позавчора в мене була репетицiя, вчора ми гуляли на днi народження Карла, а вiн i не думав нас пригощати. Взагалi вiн вкрав у мене iменну партитуру. Я б нiколи не став їсти з його рук! Я вже мовчу про те, як вiн отримав заслуженого! То що, я не можу i зараз попоїсти як слiд? В будинку свого кращого друга?» «Думаю, що трохи домашнiх ковбасок з яблучним конфiтюром не завадить. Зараз Емiль розiгрiє«. Гестапо не хотiв сперечатися з Валентином Юрiйовичем. От чого я не розумiв, то це того, як вiн мiг товаришувати з таким… суб'єктом.

«Валентине, давай вийдемо, я тобi покажу, над чим я зараз працюю. Павло був таким люб'язним, що видiлив менi свiй кабiнет…» Емiль тим часом щось занотовував у траурний записник. «Це що в тебе таке?» «Це - спецiальний записник. Я занотовую туди мертвi години, вечерi, днi». «Що, невесело тобi?» «Виходить що так». Я всмiхнувся малому. Малий, коли не грає i не згадує стареньких Саранських, ну i не виписує собi дипломи про генiальнiсть, доволi непоганий малий.

«Треба розiгрiти ковбаски. Смачна їжа, звiсно, не врятує зiпсованого вечора, але й голодним спати не ляжеш. Шлунковий ельф буде спокiйним i не питиме жовчний сiк. Старенька Саранська завжди казала: якщо ви чекаєте у гостi щось поганське - бiльше уваги придiляйте частуванню, бо коли вже з гостем вам не поталанило, то про їжу ви, слава Творцю, спроможнi потурбуватися власноруч». Емiль повернувся до мене та пiдморгнув: «Ще є японська мультяшка про вiолончелiста Госю. Той також з усiлякими звiрятками товаришував та грав Бетховена!» «Госю… Емiлю, слухай, а в нього дiйсно нiчого не було з Сарою?»

«Одного разу Iраклiй Петрович, цей нечесний фiлателiст (вiн колись сказав старенькому Саранському, що може дуже далеко плюнути, бо в його зубiв така диспозицiя, що слина летить далеко-далеко. Вони потiм довго стояли на балконi й сперечалися, хто далi плюне. Плюнули. I хоча виграв Саранський без диспозицiй, Iраклiй Петрович все одно всiм брехав, що виграв вiн, тому його звали Iраклiй Петрович Брехунець, хоча його прiзвище - Берхшвiлi), запитав у старенької Саранської, чи була вона закохана в перукаря Юрася? Так от, старенька Саранська йому вiдказала, що вiн або дивиться на Юрася iншими, нiж у неї очима, через чарiвнi скельця, де Юрась постає розкiшним шатеном з бiлозубою посмiшкою, а не малим щербенятком, яке весь час має вологi руки та економить на пiнi для голiння для клiєнтiв та зубнiй пастi для себе, або Iраклiй Петрович Брехунець її зневажає. Висновки роби сам, а я пiшов розiгрiти ковбаски!»

Щойно Емiль виклав ковбаски на тацю, до нас завiтав Вiолончель. Я за час Вiолончелевої вiдсутностi так нiчого i не встиг зробити, навiть цигарки не викурив. «То у вас, виходить що так, серйознi намiри щодо Сари?» «Приблизно такi, як в Госю». Вiдповiв я зухвало. Подивимось, як вiн це проковтне. «В Госю?» Першим вiдреагував Гестапо. Я зовсiм забув про його присутнiсть. «Я так розумiю, виходить що так, що в нас невимушена бесiда, тому вiдповiдати в такому стилi, як то робите Ви, менi видається неприпустимим. Чи не так, Геннадiю?» Гестапо пiдтакнув. «А ви дарували Сарi кошики конвалiй?» Запитав я.

Насправдi я думав про те, як непомiтно поцупити в нього пiвника, бо «Феррана гауда» закiнчувався, а лiпшого партнера в цiй справi годi було шукати. «Сара - не хвойда з дешевої англiйської новели, виходить що так, щоб я дарував їй конвалiї. Ще й кошиками. Ви хiба не розумiєте, що це брутально? Цього вас вчать… де там… виходить що так, на географiчному?» Я подумав, що нiчим не ризикую, i дав йому ляпаса. У Гестапо вiд несподiванки почалася гикавка, обличчя стало таке червоне, наче ляпаса отримав саме вiн. Я запропонував Гестапо келих залишкiв «Феррана гауда», а сам з обiймами полiз до Вiолончелi вибачатися. Поки я йому говорив про те, що, захищаючи свою вищу географiчну освiту, iнколи веду себе неадекватно, про що шкодую, i про те, що конвалiї я пригадав через байку про знайомство Ростроповича з Вишневською, я встиг вiдчепити жаданого пiвника. «Ха». Почув я. То був Емiль. Вiн усе бачив.

Я думав, що пiсля мого ляпаса Валентин Юрiйович пiде. Е, нi. Я помилявся. Вiн не пiшов i тодi, коли випив три фiлiжанки кави, двi чашки чаю та з'їв коробку цукерок. «Пожежа в ротi - робiть з яблук фреш, пацани!» Пiд домашнi кругленькi цукерки Емiлевої мами (горiхова сумiш, родзинки, курага, трохи меду, кокосова стружка) вiн попросив «Мiлiка» заграти Сарабанду. На честь Сари, звiсно. Цю iдею я не пiдтримав. I вiн тодi сказав, що це не по-дружньому. А я зауважив, що ми й не друзi, виходить що так. «Тому треба випити чогось на брудершафт, аби подружитися навiки!» Не пам'ятаю, як я уникнув цiєї пропозицiї. Вiн не пiшов i тодi, коли закiнчилися банани, один з яких вiн згодував Террi, примовляючи: «Вчись працювати з мiкрофоном, тварино!» I показував, як треба працювати з мiкрофоном. Соромiтне видовище, мене ледь не вивернуло.

Не пiшов вiн i тодi, коли було випито до останньої краплини словацький лiкер. Коли ж вiн поглинув лiкер горiховий, то пообiцяв менi вигаптувати шкарпетки, бо це його хобi - гаптувати шкарпетки. I наполiг, щоб я негайно пiдвiвся та притяг тi з них, на яких хочу побачити вигаптуване. «Це буде, виходить що так, кро леня з конвалiями - ось що це буде!» Мої шкарпетки вiн поклав у наддуповi кишенi своїх слаксiв.

«А це можна втягувати в нiздрi!» Сказав Вiолончель, угледiвши пакунок з тертим шоколадом. I втягнув. I почав чхати. Купки брунатної рiдини заплямували кухоннi стiни. Емiль теж втягнув, бо йому було цiкаво, i побiг до рукомийника. Гестапо вхопив мене за лiкоть i сказав, щоб ми негайно припинили це неподобство й викликали таксi. Емiль взяв Террi, Гестапо взяв Вiолончель, i вони пiшли на вулицю.

Пiвника я встиг причепити до пирiжка Вiолончелi. Все-таки крадiжки - то не моє. Я термiново закурив. Тиша. Як це добре - цiлковита тиша. Я вирiшив не прибирати зi столу. Завтра приберу. Тому викурив ще одну цигарку. Мої гостi не поверталися i я розклав диван. Коли вмостився спати, вiдчув певний дискомфорт в районi спини. I витяг картонного чобiтка. На картонному чобiтковi були двi чорнi плямки.

Одну було пiдписано «Рим», поруч з iншою причаївся знак питання, який чомусь нагадав менi шахового коника. На зворотi чобота було написано: «I що то за мiсто, га?» Я пiдвiвся з дивана, знайшов в супермаркетовому пакунку три батончики Мiлка (як це Террi їх не згриз?) i поклав їх до шухляди з кухонною дрiбнотою (гачки, присоски, зламанi штопори, термометр i таке iнше). «Нiяких тобi солодощiв, пiдступний Мiлiку! Мiлiк - дитинча молi».

РОЗДIЛ VI

Щонайменше про те, як можна завести собаку, коли цього

не плануєш. А також про роботу, Нону та Єву

Спати я не мiг. Хоча Мiлiк та Гестапо поводилися тихо, повернувшись пiсля проводжання Вiолончелi. Вони швидко вклалися, не турбували мене. Не бiгали на кухню по воду, сiк, каву. А шкода, бо я вже приготував кiлька вбивчих фраз як реакцiю на їхню бiганину. Часто буває, що коли хтось з представникiв нашого славетного людства не робить того, що тобi стовiдсотково зiпсує настрiй, але ти цього вiд нього так само стовiдсотково очiкуєш, настрiй в тебе виявляється зiпсованим вщент.

Неподалiк постiйно ворушився, хропiв та плямкав Террi. Звiсно, якщо в тебе мiцний сон, на такi порухи та звуки ти не звертаєш уваги. А от коли погано спиш - чуєш навiть шепотiння кухонних фiранок. Про що вони взагалi можуть розмовляти? Яке воно, мiжфiранкове життя? Коли я всiвся на диванi, змучений безсонням, розмiрковуючи, що б таке зробити, Террi миттєво прокинувся. «Уфуф», - сказав вiн, немов пугач. Певне, це значило: «Вгамуйся зрештою та вкладайся спати, шалений ти тип». Я вклався, але не вгамувався. Органiзмом розливався полуничний сiк. Мабуть, вiн перетворювався на вино Тимофiя «Сестричка-полуничка»…

Я думав про Вiолончель. Про те, якi стосунки були в нього та могли бути з Сарою. Про те, що вiн подумає, коли побачить свого пiвника на капелюсi, а не на комiрцi гольфа. Подумає, мабуть: «О, курчатко перетворилося на справжнього пiвня i навчилося лiтати!» Ну чому таке глупство вiчно лiзе до моєї голови? А ще - шкарпетки.

Якби я повернувся з вечiрки та знайшов у кишенях своїх штанiв чоловiчi шкарпетки, не знаю навiть, про що б я подумав. Якби поруч зi мною на цей момент була присутня Iнна, вона б вiдразу вказала менi на латентний гомосексуалiзм. «А я тебе застерiгала», - зауважила б вона, i її вказiвний палець косив би в мiй бiк. Треба було наректи цей палець фалосом, бо вiн завжди вказує якийсь напрям. «Урурур», - дав знати про себе Террi. Я його непокоїв. «Знай, що я в себе вдома! Хочу - сплю, а хочу - не сплю!» I посилив свої слова вказiвним пальцем-фалосом. «Рурххх», - вiдповiв менi Террi. Вiн навiть голови не пiдвiв. Я заплющив очi та уявив кiлька речень анонiмних мемуарiв: «Вiн завжди ходив у шкарпетках, на яких було вигаптувано кроликiв з конвалiями. Його сучасники досi не знають вiдповiдi, хто вигаптував йому цi шкарпетки, i що символiзують кролики. Родючiсть?»

Писнув мобiльник. «Сара!» Але то була не Сара, це був Вiолончель. «Павиче (я забув повiдомити про те, що коли Вiолончель не на жарт розiйшовся, вiн почав кликати мене «Павич», а я його - «Валiко»), одну шкарпетку вигаптувано. Незабаром буде друга. Не спати!» Телефон показував третю годину ночi. «Дякую, Валiко!» Вiдправити. Якщо о третiй годинi ночi майже незнайома людина вигаптовує тобi кроликiв на шкарпетках, мабуть, ти не остання наволоч у всесвiтi. Подумав я, посмiхнувся до себе, вимкнув звук на мобiлцi i заснув.

Прокинувся я вiд того, що сонце розпалювало вогнище на моїй потилицi, а ранковий Бог суворо мене роздивлявся. Я не люблю, коли мене роздивляються, а тим паче не люблю, коли на мене дивляться, а я того не бачу. Ранковим Богом виявився Гестапо. Хоча на мене вiн не дивився - це я вже дофантазував. Вiн копирсався на полицях, щось шукаючи. При цьому вiн нiчим не грюкав. Шпигун. Террi десь зник. «Доброго ранку», - сказав я. Гестапо також привiтався. «А де курва?», - запитав я не без подиву. «Перепрошую?» «Де курва?» «Я не втручаюсь у ваше особисте життя, юначе. Я вам про це сказав ще вчора. Вiдповiдь буде така: не знаю я, де ваша курва, мене це не обходить. Називайте все власними iменами!Чи ви когось конкретного маєте на увазi? Може, Валентина? Його немає, ми вiдправили його вчора на таксi, якщо ви не забули». «Пам'ятаю. I не Валентина. Я говорю про вашу курву, а не мою». «Мою?» Господи, який вiн марудний телепень. Я зiтхнув та промовив: «Пiдiймайся, курво! Пiдiймайся, будь людиною! Чого ж ти ще лежиш, курво? Пiдiймай свою смердючу дупу та йди в люди, холєра ясна!» «Тобто ви мали на увазi будильник? Менi просто цiкаво, звiдки у вас взялася звичка так засоромiтнювати свою мову?»

Але ж вiн мене дiстав. «Слухайте, це не я засоромiтнюю. Принаймнi, в мене немає такого будильника. Це ж ваш, погодьтеся, будильник, проголошує всi цi курви, дупи, холєри!» «Мiй, - поважно вiдповiв Гестапо. - Але до чого тут слова? Не треба до них дослухатися. Ви вiдчуйте iнтонацiю! Догори, догори! Вона така, що кортить встати, зробити щось корисне для людства, хiба нi? Не знаєте, де кава?» Я розгубився. Коли людина, з якою ти наче сваришся, запитує про такi мирнi речi, як мiсцезнаходження кави, продовжувати з'ясування стосункiв не iнтелiгентно. Мама мене не похвалила б за це. Тимофiй також. Сара, можливо, похвалила б. Хоча - не впевнений. В будь-якому разi, де ти Саро, чорт тебе повертай!

«Кава має бути там. Велика чорна банка. На нiй так i написано: кава». Треба заспокоїтися, не варто нервово починати новий день. «Iншої немає?» «А чим вас ця не влаштовує?» «Тим, що її немає«. «Чому це?» «Ми вчора її вiддали Валентиновi«. «Дууууже цiкаво. А можна трохи детальнiше?» «Вiн сказав, що буде вигаптовувати вам шкарпетки, i йому треба пiдтримувати бадьорiсть органiзму. Тому було вирiшено вiддати йому для пiдбадьорювання каву в чорнiй банцi». Я в принципi не знав, як реагувати на подiбнi речi. Тому мовчав. Гестапо ж продовжував пошуки. «Кава була тiльки там», - сказав я похмуро. «Слухайте, припиняйте кривити мармизу. Що, кiнець свiту настав? Купимо i банку, i каву».

«А якби от я взяв вашу колбу, ви знаєте про що я. I подарував Валiко. Як вам таке? Подобається?» «Ну, знаєте, тут не можна порiвнювати». «Ну, знаєте, залежить вiд того, як на це дивитися. З моєї точки зору, все це однопорядковi речi». Я думав, що пiсля такої не дуже вдалої розмови Гестапо залишить кухню, але ж нi. Вiн поставив чайник i приготував все для чаю. В принципi, люди, яких постiйно звинувачують у тому, що в черговий раз вони прибрехали з погодою, мають тренованi нерви. «Ви ж не проти?» Поцiкавився вiн, демонструючи менi заварника. «Нi». Я подивився на телефон. Двi sms. Одна вiд Валiко. Вiн повiдомляв, що другу шкарпетку вигаптувано, i бажав менi спокiйного залишку ночi. Отримано в 4:30. Iнша була вiд Тимофiя. Вiн цiкавився, як мої справи. «В мене все ок, як ти?»

Я з тих людей, яких пригнiчує концентроване мовчання, коли поруч знаходиться хтось iнший. Менi таке мовчання заважає набагато бiльше нiж крик, обурення, сварки, пустопорожня балаканина. Не те, що я потребую постiйних балачок. Нi. Але менi потрiбен контакт. Важко пояснити, це треба вiдчувати. Контакт може бути мовчазним, але об'єднуючим, в будь-якому разi не таким як зараз. «Кхм. А ви не запiзнитесь на роботу?» Запитав я. Пiдiйшов, взяв цигарки, вiдкрив кватирку. «Не заперечуєте? Це я так загартовую свої легенi на випадок хiмiчної вiйни». Пояснив я. Заперечити вiн не наважився, хоча я бачив, що йому це не до вподоби. «Нi, сьогоднi в мене бiблiотечний день. Працюю вдома. Єдине, що б я вас попросив, не палити у присутностi Емiля».

Залунала Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя. За кiлька хвилин в кухнi з'явилися Емiль та Террi. Обидва кудлатi та заспанi. «Чобiтка пiд подушкою знайшов?» Вмить пожвавiшав Мiлiк, вгледiвши, що я вже не сплю. Террi, перевiривши миску (порожня), застрибнув на диван i вклався на мою випрану футболку. «Знайшов», - пiдтвердив я. «Ну?» «Я не думаю, що повинен з тобою гратися». «А ти не думай, ти грай! От коли Iраклiй Петрович… пам'ятаєш його? Так от, коли Iраклiй Петрович просто грав в карти (а вiн був гравцем), вiн був непереможним, а от коли вiн почав мiркувати про те, а чи варто грати в карти, налякав фортуну! Скiнчилася його карто-гральна кар'єра, а вiн на цих статках кооператив побудував! Розумiєш?»

«Ти до школи запiзнишся». Буркотнув я. Треба покласти всiх цих стареньких саранських (цiкаво, як їх звали, коли вони не були старенькими?), iраклiя петровича, дядька тараса, олеську, алiка, неонiлку, жорiка, ельку, iраїду разом з iллями расвєтовичами (кого я там ще забув?) до колби Гестапо i нiколи не вiдкривати! «А менi не треба сьогоднi до школи! Сьогоднi за розкладом день неважливих предметiв. Я буду готуватися до академконцерту цiлий день, щоправда, з перервами. Тому погуляю з Террi, а ще менi треба Цунамi вигуляти. Ти ключа де поклав?» «Якого ключа?» «Тамарантонiвського!» «Тамарантонiвськi ключi, тарантинiвськi стрiчки, тамариск, тарталетки, тарантас… Цiкаво. То ось для чого вона його менi передала. Зрозумiло. У вiтальнi».

Я думав про те, що залишатися за таких умов вдома - самогубство. «Емiлю, снiданок собi приготуй сам, нагодуй Террi, а я пiшов до себе працювати. Тримайтеся, хлопцi». Гестапо налив собi велику чашку чаю та подався геть. «До себе» вiн пiшов - ви це чули?

«Ти снiдав?» Запитав малий. Я сказав, що поснiдаю в мiстi. I вiдразу ж зрозумiв, що дiйсно буду звiдси вшиватися. «Ех, кавоман ти нещасний, не можна дозволяти собi вiд чогось залежати! Залежнiсть псує карму. Я можу зробити тобi напiй з тертого шоколаду, з того, що ми вчора не встигли затягти до носа! Не кава, звiсно, але тебе трохи попустить!» «Це хто робив цi казковi напої? Старенька Саранська? Гаррi Потер?» Гмикнув я. «Нi. Старенька Саранська не може пити каву та їсти шоколад. Тиск зависокий. Натомiсть в неї завжди є чорноплiдна горобина, мате та перець чiлi». «Це ще для чого, для ворожби?» «Можливо, можна використовувати i для ворожби. Точно не знаю. Старенька Саранська вживає це для зниження тиску. Додає в мате перцю чiлi i п'є. I тиск - трамблям - скотився! А я буду млинцi з сиром!» «Для зниження тиску?» «Для пiдвищення iмунiтету!»

«Ти коли повернешся?» «Не знаю, а що?» «Ти хоча б пообiдати прийшов, буде щось свiженьке, замiсть знову споживати смiття!» «Побачимо». «Про чобiт не забувай! Я ж старався!» «Ок, ок. Все. Сiдай грати». «Менi ще з собакою виходити. Агов, куди ти? Зайди до батька сказати йому "бувай"!» «Це ще навiщо?» «Бо в нашiй родинi так заведено! Щоб батько не турбувався, куди ти подiвся». «Я не думаю, що вiн аж так турбуватиметься». «Буде, буде. Я його знаю». «Еее. Я пiшов. До побачення». «Щасти, Павле! Дякую, що попередив!» Гестапо вийшов з кухнi, зайшов в мою-свою кiмнату i перетворився на iншу людину. Неймовiрно!

На п'ятому поверсi мiй лiфтовий простiр стиснули Вазука та її господар, визначений Мiлiком як ММ. Я вирiшив, що слiд привiтатися. «О», - сказав ММ. Сука-Вазука нiчого не сказала. Я завмер, очiкуючи. Коли людина промовляє до тебе «о», в бiльшостi випадкiв цим «о» вона не обмежується. Так воно й було. «Це ж твiй малий патлатий обносок з нiмбом на головешцi?» Взагалi я не звик, коли люди, з якими я ранiше навiть не вiтався, кидають в мене подiбними запитаннями, тому перепросив. «Та не треба менi цi «перепрошую». Ти йому перекажи: ще раз почую чи побачу, як вiн пiдбрьохуватиме щось у мiй бiк, я цей нiмб до його голови цвяхами приб'ю, зрозумiло?» «Що таке?» «Саме таке». В головi крутилося «айвоннабiлавбайю». Ми доїхали. «Як на Мерелiн, ви занадто агресивна постать», - сказав йому я. «Не будете шануватися - можете також погано скiнчити». Не переказуватиму, що почула моя спина вiд ММ, сука-Вазука ж сказала менi «ууууггггггрр».

Хоча я захистив Мiлiка, я скаженiв. Ще бракувало, щоб в моєму будинку множилися люди, яким кортить гопакувати на моїй могилi. Я рiшуче витяг телефон, набрав Сарин номер - зв'язку ще не було. Дiаболо, блiн! Тодi я написав sms: «Негайно набери мене! Негайно!» Я почав думати, а чи не умисно вона вимкнула телефон, щоб подивитися, як я впораюся з її навiженими родичами, чи можна на мене покластися в моменти скрути й таке iнше? Я це ненавидiв. Той, хто за все своє життя нiкому не влаштовував перевiрок, не заслуговує на те, щоб його перевiряли всi, кому заманеться. «Навчання - для Перевiрок, Життя - для Життя». Таким був мiй девiз.

Моє навчання давно закiнчилося i я хотiв просто жити. Я закурив, а потiм iз задоволенням пiдкинув свiй недопалок на балкон Євгенiї Петрiвнi. Вперше у своєму життi. На тобi - спокусився. Коли я повернувся, щоб iти далi, то побачив Нону. Цiкаво, чому щоразу, коли ти розлючений на свою дiвчину, iншi дiвчата миттєво перетворюються на спокусливих янголiв? Янголiв з нiжними губами, зворушливими очима та вiями, що стрiпують, наче янгольськi крильця. Янголiв, що несуть утiху та втихомирення занепокоєному, подертому серцю. «Якби я вас не знала, подумала б, що ви пiдкладаєте бомбу! Привiт!» Звернулася до мене вона. «Де вашi?» Це вона, мабуть, має на увазi Емiля й Террi. «Привiт, мої вдома. А ви гуляєте?»

Я вирiшив не зважати на слова про бомбу. «Вже погуляла, прямую на роботу, побачила вас, вирiшила привiтатися!» Бувають же в людей такi життєрадiснi обличчя та iнтонацiя, вони наче завжди готовi виголосити пiднесену промову та втулити комусь непотрiбний приз! Тiльки подаруй їм таку нагоду!

Я подумав: а чи не можу я собi дозволити запросити Нону на ранкову каву? Зрештою, в мене був дуже важкий ранок, день також не обiцяє полегшення, а щодо вечора - годi й сподiватися. Нона була вдягнена в джемпер з шаховим вiзерунком (з таким самим чудовим викотом, який я вчора примiтив на її попередньому джемперi), чорну спiдницю звабливої довжини та чорнi замшевi в дiрочку чобiтки. Я от нiколи не розумiв, навiщо таке шити i навiщо таке носити. Iнна вважала їх взуттям для хвойд. Втiм, Нона не була подiбною до хвойди. Думаю, Iннi довелося б це визнати. А ще я не розумiв, чому нiколи не бачив Нону ранiше - вона ж постiйно крутиться зi своїм собакою фактично пiд моїм носом, кiлька разiв на день! «А ви теж на роботу?» Тим часом запитала вона.

Я дивився на живого коника-стрибунця, що вмощувався на її бюстi другого розмiру, складав свої колiнця, ворушив вусами, а вона його не помiчала i не вiдчувала. А от мiй погляд i те, куди його спрямовано, не помiтити i не вiдчути було важко. Я пiдозрював, що зараз вона почне або нiяковiти, або злитися, i тодi жодних кав. Так i уявляю собi, як вона розповiдає своїй подрузi на роботi: «А потiм вiн уп'явся в мої цицьки поглядом манiяка, наче хоче їх вiдгризти, я ледь не збожеволiла…» Треба термiново щось говорити.

«Ноно, у вас… ееее, на светрi, на рiвнi є-4, якщо ви граєте бiлими, а я - чорними, коник. Треба якось того…» «Ха-ха, - сказала моя сусiдка. - Хто б мiг подумати, що ви такий винахiдливий чоловiк, - вона мружилася на сонцi. - На рiвнi є-4, так?» «Приблизно», - пiдтвердив я. «Якщо я граю бiлими?» «Так». «Тобто свiй хiд я вже зробила, правильно?» Я розгубився. «То тепер роби свiй. Ну то з'їжте цього коника, Павле, ну?» I тут вiн стрибнув! Слава Богу, бо я просто не знав, як поводитися, їсти чи нi. Мої скронi палали так, наче хтось розрядив в них кольт. Нона, що цiлком природно, заверещала. «Ой-ой-ой». «Та все вже добре. Вiн зiскочив». «Боже, який жах, - продовжувала вона. - Боже, який жах. Менi вже треба бiгти. Вибачте, бувайте, до зустрiчi!» От задрiботiла, звабниця. Коли гра перетворюється на життя, дуже важко знову перетворити її на гру. Принаймнi, Нона була не з таких. А от Сара… годi про Сару. «Легкого дня!» Побажав я Нонi i пiшов собi.

Треба було улестити себе смачною кавою. Неподалiк є дуже приємна кав'ярня, я подався туди. Вона тiльки вiдкрилася; крiм мене там сидiв охоронець, який читав статтю про британських принцiв. Мабуть, стаття була доволi суперечлива, тому що вiн постiйно вiдволiкався вiд лiтер, аби подивитися на фотокартки принцiв та похитати головою. «Можна замовити омлет з шинкою та подвiйну каву?» Офiцiантка, що крутила тацею, обнадiяла мене, що можна. Потiм нахилилася до охоронця. «Що цього разу встругнув цей красунчик?» Охоронець знову кинув оком на фотокартки принцiв. «Хто?» Запитав вiн. Вона зробила бровами «море хвилюється, раз» i пiшла до барної стiйки.

В цьому мiсцi я часто снiдав з Iнною. Ми сварилися, мирилися, узгоджували рiзноманiтнi родинно-хатнi питання. Раптом захотiлося почути її голос. Не знаю навiщо. Але я набрав номер її мобiльного. Вона не вiдповiдала. Однак надiслала sms: «Це - Iнна Дудник, адвокат, ви тiльки що менi телефонували. Ви - хто?» Не можна людинi, яка постiйно сумнiвається, ставити такi запитання.

Бо вона може втратити залишки глузду. Принесли каву. Вона питає: ви хто? Тобто вона знищила номер мого мобiльного зi своєї пам'ятi, а також з пам'ятi свого телефону. А я лише переставив номер її мобiльного з групи «родина» (коли вона телефонувала, з'являлася iконка - три дерева, бо таким було уявлення дизайнера мого телефону про родину) до «поза груп», причому тiльки пiсля переїзду Сари до мене. «Вiн захотiв утекти з власного весiлля, коли пiсля свого розлучення усвiдомив, що його дружина стерла з пам'ятi номер його телефону. А може, нiколи й не заносила його туди». Аб-сур-ди-сти-ка.

«А я мiг би спокiйно по динi настукати. Цiлком. Раз, i усе готово!» Це був тутешнiй охоронець. «Не варто», - сказав я. «Та звiсно, що не варто. Думається менi, що їх хтось точно охороняв. Потiм би менi та-аак настукали. Я просто констатую ймовiрнiсть». Охоронець був людиною з картотеки Тимофiя. Я попросив ще одну каву i заразом рахунок. Мiж тим вiн пiдсiв ближче. «Бачив їх?» Це вiн про принцiв. «Ну, так». «Не бреши! От я їх - бачив. На власнi очi. Як тебе. Бо я там працював». «Де?» «Та по лондонських клубах, вiн пiдробляв фактурною горилою, теж менi, праця», - озвалася офiцiантка. «Юлько, заздрiсть не найкраща риса твого характеру!» «Вова», - представився охоронець. «Павло». «Так от, Павле, я їх бачив, як тебе. Там принци запросто по кабаках вештаються». Я ковтнув кави. «Взагалi країна, я тобi скажу… В кожному туалетi хтось пiпчиться або кокаїн нюхає«. «Невже? Навiть в Лондонськiй Нацiональнiй галереї?» «Я ж тобi казав, що я там працював, а не туристом тинявся. Слухай, а на фiга менi ця твоя галерея?» Я подумав: а на фiга тобi, Володєчка, туалети? Але уточнювати передумав. Розплатився та вшився. Все, немає мене.

Попрямував я до контори Таллiя. З ним завжди приємно погомонiти про китiв, дельфiнiв та iншi приємнi речi. Шкода, що приємних речей меншає. Але там на мене очiкував сюрприз: нiкого не було.

Всi пiшли на фронт. Навiть старожили. Нi секретарки Марини Довгопанчохи, з якою я колись переспав через алкогольну необережнiсть, а потiм боявся телефонувати в контору та приходити, поки не з'ясував, що вона цього не пам'ятає. А надалi поводилася так, що їй конче необхiдно затягнути мене в лiжко (начебто цього ще не сталося, от дiвка!), але пильностi я вже не втрачав. Для цього потрiбно було всього-на-всього не залишатися з нею сам-на-сам, а коли вже залишаєшся - не пити.

Нi охоронця Кiндратича, якого всi називали Кант Сократич Нiцше за фiлософський погляд на життя. Кант Сократич був непересiчною людиною. Наприклад, вiн любив запитувати: «Ну, що новенького?» I коли ти починав йому розповiдати, наприклад, що лiкуєш зуби i свiта бiлого не бачиш, вiн давав вiдсiч: «Хiба це новеньке? Зубами люди мучилися стiльки, скiльки iснує людство. I стiльки ж їх лiкують. А я тебе питаю: що новенького? От ранiше не було спiвакiв, якi спiвають зябрами, а зараз з'являються. Брехня чи нi - нiхто не знає, але це - новеньке!» Або мiг спитати: «От з ким би зараз мiг листуватися Вольтер, га? Ну, я маю на увазi, щоб йому соромно за цю людину не було? Нi з ким. Може, з Кастро, хоча… це ж iспанську вчити. Може, i вивчив би. Вoльтер - хлоп завзятий. Бо якби не листувався - здох би вiд туги. Iнтелiгентнiй людинi без листування нiяк. От ти з кимось листуєшся? Я ж i кажу, без цього не можна.

От… Мао Дзе Дун - ото була людина. Жив за iнтуiцiєю, i ще фен-шуй в них. А от Фiдель Кастро - я взагалi ним захоплююся. П'ятдесят рокiв керував, США поруч, а йому хоч би що! Це тому, що iнтуїцiю використовував правильно, нашi не вмiють так. У фен-шуй точно щось є. От в нас там люстро стоїть, бачиш? В пiвденно-схiднiй зонi. Там воно впливає на погiршення фiнансових справ. Я вже Таллiю кажу, кажу, а йому хоч би що! Не Кастро наш Таллiй. Поки в труну не покладеш - не заворушиться. А я ж перевiряв: перетягував люстро в iншу зону, i що? Грошва!

А ви оце шефу вiнок похоронний на дверi навiсили для чого? Хоча б вже стрiчками прикрасили, а то сидиш тут, дивишся, жах охоплює. Хто вигадав цi вiнки? Не офiс, а ритуалка. Мабуть, американцi, всю iнтуїцiю профукали… Нещодавно бачив в Iнтернетi одну вiдому спiвачку. Ну, шанованого такого вiку. Так от, вона каже, що ледь тягне ножиська, хоче зняти останнього клiпа, - i все. Пiти. А я от що хочу сказати: так треба ж було з аквалангом з хлопами пiрнати, кораблi шукати, що потонули, на сноубордах згори i-разззз. От Кастро - вiн же стiльки рокiв правив, а ти - останнiй клiп i вже здаєшся?»

Крiм того, Кiндратич привчив увесь офiс пити чай виключно о 12:00 та о 17:00, а коли бачив когось iз заварником чи чашкою у невстановлений час, ставав надзвичайно незадоволеним i занотовував щось до блокнота.

А потiм через мiсяць найнедисциплiнованiшому чаювальнику - системному адмiнiстратору Сергiю - сказав, що за його розрахунками у того буде рак шлунку через десять рокiв. Словом, старого теж в офiсi не було. А шкода, iнколи менi хотiлося слухати його балачки. А зараз я розумiв, що обов'язково слiд запросити його до себе в гостi та всадовити з Емiлем за один стiл. Цiкаво було б послухати їхню бесiду. Старенькi Саранськi проти Вольтера та Фiделя Кастро.

«Таллiю, привiт, де ви всi?» «Ти що, до пошти сьогоднi не влазив?» «Нi». «От чортяка. Слухай, тобi цiкаво буде дiзнатися, що ми зараз на пiкнiку. Разом з конторою Роми Аврамовича» (Рому Аврамовича в наших колах звали «жертва однiєї лiтери». В кожному договорi з новими клiєнтами або партнерами Рома сумлiнно виправляв «б» на «в»: люди люблять вiрити в чудеса). Я також працював на контору Роми. «Що ви робите?» «Не повiриш. Ми на островi. А-ааагов, хтось знає, як це зветься? Холєра, а ще - туроператори, географи, топографи. Не знають, уявляєш? Я би назвав цей острiв Захащений Негнучкими Людьми та Гнучкими Вербами. Вiн невеличкий, кiлометрiв з десять. А може, й менше. Десь бiля пiдшлункової залози Днiпра. Знаєш, де днiпровське серце? Це - орiєнтир. За програмою в нас - рибалка, горiлка, барди. А я, як ти напевне знаєш, не вживаю риби, не п'ю горiлку i авторську пiсню не сприймаю зi школи. А тут - цiлий костюм-трiйка. Спiймалася рибка на трояка. Я нiколи б не повiрив, що може бути таке невдале поєднання, i от - маєш. Сиджу тут, канапку iз сиром жую пiд фанту». «Гарного вам вiдпочинку», - промимрив я. Весело менi не було. Я теж не фанатiв вiд бардiв, але це було краще нiж Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя.

Я усвiдомив: менi немає куди йти. Дурня. Мене проковтнуло метро. Я вирiшив, що сяду в тому напрямку, де буде менший натовп. Людей дiйсно було не дуже багато. Я навiть сiв. Навпроти мене розташувався чолов'яга, який ховав обличчя в бiлому пакетi. Зеленi стрiлки цибулi, якi стирчали назовнi, були настiльки подiбними на хвiст папуги Ара, що складалося враження, наче чолов'яга його жере. Намариться ж таке, тьфу! Заплющив очi. «От якщо хтось з'явиться з квiткою-маком на одязi, вийду за нею/ним та пiду в найближчий до станцiї метро Макдональдс», - загадав я.

Поруч стояла парочка. «А я вже придумала, що подарую тобi на день народження! Вiдгадай!» «Дороге?» «Дороге». «Порш?» «Нi, не вгадав. Давай далi». «Велике?» «Дуже велике». «Ха-ха, футбольний клуб?» «А от i нi! Воно пов'язане з матерiальним, але не матерiальне». Я дивувався, як йому вистачає ентузiазму в таке гратися. В мене вже болiла голова. Нiкого з маками не було. «Як це не матерiальне? А я можу це помацати?» «Не можеш!» «Кохання? Зiрка?» «Нi-iiii». Я її зараз вб'ю. Я побачив жiнку з дрiбними маками на спiдницi. Нарештi! Я знав, я знав! «Я вже тiпа втомився. Ну що це - дороге, велике, нематерiальне? Острiв чи що?» Макова жiнка наблизилася до дверей, я - за нею. «А ти краще думай!» «Ти взагалi сама розумiєш, що таке нематерiальне? Наведи приклад». «Не буду я нiчого наводити, сам думай». «Станцiя Поштова площа». «Що ти йому подаруєш, швидко кажи, бо менi треба виходити!» Я такого вiд себе не очiкував. «Курси англiйської мови», - прозвiтувала вона. «Та що це тiпа за фiгня! Чого ти говориш це аби кому? Вiн тобi хто?» Почув я, вислизаючи.

Вона сидiла та копирсалася в коробцi «хеппi мiл». Єва. Iграшки поруч не було, я згадав, що вона їх колекцiонує. Мабуть вже сховала в свою бездонну сумку. «I що носять тернопiльськi тер'єри - крислатi капелюхи чи ковпачки?» Єва нагадувала танцюристку вар'єте. Довгi ноги, короткi штанцi (а може i шорти), бюстьє, високi пiдбори; молочно-шоколадне волосся, таке рiвнесеньке та блискуче, що дивуєшся, як вона ним досi не порiзала шию; яскраво-червонi губи. «То як справи, дiво? Прокидайся, це я!» Раптом я вiдчув, що справдi радий її бачити. Вона ж завжди менi подобалася i я не розумiв, чому вони з Тимофiєм розiйшлися.

«Несподiвано, - промовила Єва. - Приєднаєшся?» Я сказав, що приєднаюся, i саме зараз. «Ти нiчого не замовиш?» Поцiкавилася вона. «За тобою слiд пильнувати. Тiльки я до вiльної каси - ти до вiльного мiста Тернопiль». «Облиш це, нiкуди я не дiнуся, йди давай». Я замовив крильця, картоплю, два американо та вишневий пирiг. Вона мовчки їла. Я сказав, що радий її бачити. «Я теж». Сказала вона. «А я майже одружився». «А я - нi». Я подумав, що зарано тiшився з Євиної появи. «Слухай, ми ж колись нормально спiлкувалися i цiлком ладнали, то що зараз таке?» «Не знаю. Розумiєш, в мене вiдчуття, що я в тебе щось вкрала та втекла з цим, а зараз ти мене знайшов i думаєш: тягти мене до вiддiлка чи нi. А iнодi менi здається, що це ти в мене щось вкрав». «Одного разу Тiм хотiв оголосити тебе померлою, але я йому не дозволив цього зробити». «Померлою?» «Угу». «А якби оголосив, тодi що?» «Не знаю. Може, банкiвськi картки тобi анулювали б. Або: приходиш ти вклеювати нову фотокартку до паспорта, а паспортистка втрачає свiдомiсть». «Померлою. Так, так. Треба було постiйно писати йому листи, а тодi подивитися, що б вiн робив. Навiщо йому це було потрiбно?» «Одружитися хотiв». «Але не одружився?» «Нi. Вона поїхала до Тернополя». «А твоя не поїхала, тому ти майже одружився?» «Так. Її звуть Сара». «Це не та Сара, котра з тобою вчилася? Цицьката така? Вона ще жартувала щодо твоєї дупи». «Та». «Що, доля з'єднала? Чи цицьки?» «Можливо. Якщо доля вдягається, як п'яний моряк». «Не знала, що тобi подобаються великi цицьки». «Я теж не знав та й зараз не впевнений, якщо це тебе втiшить».

«Вона поїхала до Мексики. По роботi». «То ти сам, сумуєш?» «Не сам». «Зрозумiло. В неї також великi?» «Що?» «Цицьки». «В кого?» «В неї. В тiєї, з ким ти не сам». «А, нi, це не те. В мене живуть родичi Сари. Цицьки в них невеликi, якщо тобi цiкаво, бо вони - хлопчик та його батько. Правда, ще є спанiель, але вiн теж без великих цицьок. Кобель». «Щось ти похмурий. А чого вони гамузом до тебе припхалися?» «В них ремонт. Принаймнi, вони це так пояснюють. Хочеш трохи правди? Я дуже змучився, я не звик, щоб поруч постiйно мешкало стiльки людей». «Не враховуючи собаки». «Його можна не рахувати, але рахуватися з ним доводиться». «I ти на неї злий, що вона тебе про це не попередила? На Цицькасту Сару?» «Злий, твоя правда. Дуже». «А спiлкуватися вона не хоче?» «Може - не хоче, а може - не має можливостi, телефон постiйно поза межею досяжностi, дика країна. Знаєш, я вже почав припускати, що це для неї нормально. Ну, я маю на увазi, нормально, коли хтось гостювати приходить без попередження та залишається на кiлька тижнiв? У неї гiперкомунiкабельна родина. Хоча вона знає, що сам я i моя родина не дуже схильнi до контактiв. Тобто вони - родина-гуртожиток, а ми, моя родина, - хатка вiдлюдника. З iншого боку, сама вона контролює власну вiдкритiсть. Я зовсiм заплутався. От ти, багато говорила Тимофiєвi про себе?» «Загалом не дуже багато. В будь-якому випадку, не настiльки багато, щоб захотiти оголосити мене померлою». «А про свiй перший раз розповiдала?» «Нi, не розповiдала, вiн не питав». «А я питав. Кiлька разiв». «I що?» «Сара каже, що нiкого не попереджала, що це в неї вперше. А якщо не попереджала - вже сама не пам'ятає, з ким в неї це вперше було». «А ти їй про це розповiдав?» «Розповiдав, я взагалi вважаю це доволi свiтлим спогадом». «Тобто це було вдень?» «Єво!» «А чого ти обурюєшся, ти ж сам почав. З Iнкою?» «Нi. Вiдчепися». «Ну як я можу вiдчепитися, якщо менi цiкаво. Як це не з Iнкою? Ти ж з нею з першого класу!» «Ну то й що? Це нiчого не означає«. «Як це нiчого не означає? Я ж пам'ятаю: вона як цербериця з тобою поводилася, наче перша вчителька. I вона проґавила таке? Посвята в чоловiки Павлика Дудника без її участi? Ого. Як вона тiльки тобi пробачила? Ти потiм не виправдовувався, що тебе зґвалтували?»

«Та нiякого «ого». Це випадково сталося. Коли ми їздили допомагати колгоспникам збирати кукурудзу, а Iнка тодi хворiла». «То ти це в кукурудзi?» «Ну, так. Чого смiєшся?» «Та нiчого. Я просто подумала, якби ти був дiвчинкою, я б спитала: в кукурудзi з кукурудзиною?» «Фу». «Ну, а як її звали, твою кукурудзяну панянку, пам'ятаєш?» «Наталка Собко». «З вашого ж класу?» «Нi, навiть з iншої школи». «А звiдки ти знаєш, що вона Собко? Вона що, тобi сказала: Наталка Собко. А ти - Павло Дудник. Ви вклонилися одне одному i почали робити ЦЕ?» «Нi, ти що - хвора? Її вчителька кликала: де ти, Собко? Собко Наталка, негайно пiдходь сюди. I вона пiдхопилася, натягла штанцi й побiгла».

«Ясно. Старша за тебе?» «Та я досi не знаю, старша чи молодша. Я навiть не знаю, чи то в неї було вперше, бо я думав тiльки про те, що це вперше в мене. Хоча навiть налякатися не встиг. Ми зненацька зiйшлися, зробили це i усе». «Кхм-кхм. Тобто склеїлися та вiдразу розбiглися?» «Не зовсiм вiдразу. Вона ще скалку менi витягла. Кукурудзяний волос…» «А куди ти її загнав? Невже в…» «Єво! В руку. I було дуже боляче, хочу тобi сказати. I все. Тепер ти менi розповiдай, як то було в тебе вперше. Пiдтримай друга». «Цiкаво було б послухати, що розповiдає ця Наталка Собко про свiй перший раз. Присягаюся, вона навiть iменi твого не пригадає!» «Чого це?» «Ага! Тобi цього не хочеться, так? Ти думаєш, вона марить тим першим разом та твоїм iм'ям все своє наталкособкiвське життя? I вночi шепоче: Павле, о, Павле… Ну, звiсно». «От щодо iнших, ти дуже балакуча. А як щодо самої себе? Яким був твiй перший раз?»

«Навiщо це тобi?» «Щоб було чесно. Я тобi розповiв, то тепер - ти». «Ох, це ще менi комунiстичне виховання. Щоб чесно. Щоб по справедливостi. По-таварiщєскi. Добре. Це сталося дуже екзотично, ти не здогадаєшся нiзащо, як воно сталося!» «Тiльки давай без здогадування, менi вистачило метро». «Метро?» «Це неважливо. Розповiдай!» «В мене була подруга. Зараз вона перетворилася на щось iнше, тобто подругою менi вона вже не є. А її мати - циганка. I звати її хрестоматiйно - Рада. Вона любила нам ворожити. I от вона менi наворожила мiй перший раз. Буцiмто, це станеться до того, як менi виповниться сiмнадцять рокiв, у лiтаку та з iноземцем». «Я б сказав - круто!» «Ще й як. Ворожила вона менi у чотирнадцять рокiв i на той час я нiколи нiкуди не лiтала. А от в п'ятнадцять вилетiла з батьками до Криму. Ти собi не уявляєш, що зi мною було напередоднi. Я боялася, чи не буде в той час у мене мiсячних, i вони закiнчилися за день до вильоту! Я подумала, що це знак. Вдягла параднi труси. В тебе є параднi труси?» «Наче немає. В мене будь-якi чистi труси - параднi».

«Так i знала. Та й навiщо параднi труси, коли йдеш збирати кукурудзу? Параднi труси на той час в мене були однi: польськi, бiлi, з полуничкою та написом «Sunday» - з набору, що звався «нєдєлька». Ти про таке знаєш?» «Не впевнений». «Ну, були такi набори - сiм трусiв: понедiлок, вiвторок, середа… i так

до недiлi! Цiле пакування було неможливою розкiшшю. Мама менi змогла купити тiльки одненькi. Недiльнi». «I ти їх вдягла». «Так, i постiйно до себе принюхувалася: чи немає, часом, запаху? I пшикала туди про всяк-так мамчиним дезодорантом «Ясминовий». Так завзято пшикала, що менi там вже пекло. Перетворила те саме на ясминовий кущ. Вигляд мала на всi сто. Повiр менi! Довгi ноги, блискуче волосся, вздовж коротесенької спiдницi - застiбка-блискавка. Менi здавалося, що для ЦЬОГО спiдницю обов'язково треба буде зняти, полегшити процес: тiльки за блискавку хап - i усе. Спiдниця на пiдлозi».

«Маячня якась. Але що було далi?» «А далi нiчого не було, тому що на весь лiтак не проглядалося жодного iноземця. Принаймнi такого, про якого беззаперечно можна було б сказати: iноземець. Поруч з батьком сидiв латиш. Але тодi латишi, на жаль, iноземцями, не були. Хоча ми з ним обмiнювалися поглядами, але того разу нiчого не вийшло. На зворотньому шляху також. Бiльше я нiкуди не лiтала - тобто рiк було втрачено». «Не справдилося пророцтво, Бог став на твiй захист, язичнице, амiнь!» «Знаєш, найцiкавiше, що я в це вiрила. У тiльки такий перший раз. Тому протягом наступного року принципово нiкому не давала. А просили, ще й як. Займали черги, наче за дефiцитом. Влiтку ми знову планували вилiтати до Криму». «То пророцтво збулося чи не збулося?»

«Розповiдаю. Я вирiшила не покладатися на примхи долi, тому придбала вiбратор. Вiн звався Norelco Massager, ок, 1970 року випуску. Не знаю, хто його виготовив, але вiн був точно iноземцем. Моя мати, мабуть, досi думає, що то був фен. Вона ним навiть пробувала користуватися, а потiм заявила, що вiн погано працює. Norelco Massager був яскраво-жовтим, пiдключався до мережi, а також мiг працювати на батарейках. Я його ледь дiстала. «Invented by a woman who knows a woman's needs», хi-хi-хi!» «То ти?…» «Так, цього разу обiйшлося без парадних трусiв. Я взяла його до лiтака i зробила це». «А iноземцi? В лiтаку були iноземцi?» «Я не дивилася. В мене був свiй. Знаєш, я з тих людей, яким подобаються синицi. Синиць, на вiдмiну вiд журавлiв, бiльше, i до Червоної книги, сподiваюся, їх не занесуть. Принаймнi, на мiй вiк вистачить».

Приголомшений, я мовчав. Я не зустрiчав жiнок, першим чоловiком яких був вiбратор Norelco Massager чи який-будь iнший. А виявляється, така жiнка сидiла поряд. Дружина мого найкращого друга, Боже мiй… Господи, сподiваюся, Сара не з їхнього числа. «Слухай, ти як хочеш, а я не можу назвати його першим чоловiком. На мiй погляд, це взагалi неприродно. Де руки, губи, зрештою язик, де все? Хiба це можна порiвнювати? Кастроване задоволення - спати з вiбратором, фуй». «Дивлячися iз чим порiвнювати. Колись я жила з норвегом, вiн був рибалкою, так от, коли ми кохалися, я мусила за ним спостерiгати i попереджати його, тiльки-но вiн збирався кiнчати, словом «Пiдсiкай!» «Що-що?» «От тобi i що-що. Тiльки на «пiдсiкай!» вiн витягував з мене свого члена. Наче вудку. I кiнчав у повiтря. Видовищно! Це як збивати бiлковий крем мiксером, витягти насадку, але не вимкнути його! I пррррр - по стiнах». «Пiдсiкай?» «Пiдсiкай. I тiльки «пiдсiкай». Iнакше - привiт, материнство! Я ж казала тобi, вiн був рибалкою. Ненавидiв презервативи, мабуть, вони йому нагадували риб'ячий мiхур, не знаю. Так от з Norelco Massager менi було набагато спокiйнiше».

«А з Тимофiєм?» «З Тимофiєм все було добре. Не хвилюйся». «Слухай, якщо все було добре, то чого ти чкурнула? Ти ж утекла?» «Пiшла. Як тобi пояснити… Добре. Ти коли-небудь мешкав у бананово-лимонному Сiнгапурi?» «Iнодi уявляв собi, хоча ти знаєш, що лимонiв там, в принципi, немає. Тимофiй наче там народився». «Еге ж. Мiсце народження - бананово-лимонний Сiнгапур. Ти знаєш, що вiн хотiв, аби це записали в його паспортi? А в нашому холодильнику - нiяких бананiв, жодного лимона, миша повiсилася. I навiть їй не потрiбна траурна сукня, яку я б могла зшити та продати». «Слухай, вiн завжди працював i нiколи не говорив про те, що йому не вистачає грошей». «А йому їх вистачало. Бо вiн жив в бананово-лимонному Сiнгапурi, там дивне ставлення до грошей. Примарне. Мiг вiддати грошi шахраєвi або невдасi просто тому, що той дуже побивався. Мiг купити тобi дорогий подарунок. Так, я знаю, ти про це не думав, але вiн витрачав грошi, посмiхаючись наче святий: хочеться вдарити - а соромно. Та й за що?

Знаєш, страшенно злишся на себе за те, що як слiд кортить вмолотити святому. Вiн посмiхався, а я полювала на господарiв собак. «Перепрошую, вашому песику не потрiбне зимове пальто?» Знаєш, як деякi господарi на мене дивилися?» «Я не знав… тобто не думав, що…» «Все це сумно, бо я його кохала, але як виявилося, в моєму випадку цього недостатньо. Вiн часто наспiвував:

«И, нежно вспоминая иное небо мая,

Слова мои, и ласки, и меня,

Вы плачете, Эветта, что наша песня спета,

А сердце не согрето,

Без любви огня»

«Слухай, давно хотiв запитати, а де вчать на швачок собачого одягу?» «Ну, як тобi пояснити. На мехматi унiверситету». «???» «Ось такi справи. В головi - повно цифр, в гаманцi - жодної цифри, i людина здатна навчитися будь-чому. Голод - стимул, кращий за будь-якi амбiцiї«. «Єво-Євiтто. Ти менi сьогоднi дуже допомогла. Справдi, не смiйся. Я зрозумiв, яким я був глухим. До всього». «Не картай себе. Всi ми так живемо. На себе часу не вистачає. Хiба за таких умов вистачить часу на iнших? У нас мало жертовностi, iнакше б ми не вижили. З iншого боку, якби не було жертовних людей, ми б також не вижили. Такi справи. Ти її кохаєш?» «Дуже. Але тепер-от думаю, а чи буде цього достатньо? Для мене дуже важливим є особистий простiр». «Розумiю. Але хiба вона це не поважає?» «Загалом - поважає. Але цi родичi… Вони ж непоганi люди. Не без дурини, звiсно, особливо - Мiлiк, хоча i батько там… вiн зберiгає дух Iєрусалиму в колбi, уявляєш? Одне слово - не бездоганнi люди. Але я й сам клепкодефiцитний». «Як i бiльшiсть з нас. Амiнь». «Амiнь».

«Слухай, повiр менi, якщо дiвчина не хоче тобi говорити про перший раз, то вона сама з собою також про це да-ааавно не розмовляє, забудь. Не це є головним». «Намагаюся зрозумiти. Втiм, про свого колишнього чоловiка вона теж не розпросторiкується. В мене вiдраза до вiйськових, терпiти їх не можу. От навiщо виходити замiж за воякiв, скажи менi, перша жiнко?» Єва полiзла до своєї сумки i витягла паспорт. «Наприклад, для цього», - сказала вона. Я з цiкавiстю дивився на її паспорт, але нiчого не розумiв. «Для чого цього?» «Мiсце народження - Потсдам, НДР. У мене батько вiйськовий, полковник. Його брат, майор, називав його через це мiсто «поц з Поцдама». Вiйськовi жарти. «У погонах йде мурло, це - полковник ППО».

«Вибач. Я про вiйськових не в сенсi твого батька». «Та хоч би i в сенсi. Я до шести рокiв мешкала в Потсдамi, потiм нас звiдти «попросили». Бiлi шкарпетки, лакове взуття та «кенгурушка». Неподалiк Берлiн, й iнколи нам туди дозволяли наїжджати. Мама в Берлiнi смiялася спецiальним берлiнським смiхом, або це просто моє дитяче сприйняття мами та Берлiну. Парк Сан-Сусi, о, цей парк Сан-Сусi.

Я бавилася там у шикарну панну. I Бельведер, на стiнцi якого я видряпала (скiльки ж там було цiєї дряпанини): «Тут була Єва». Мене дражнили Євою Браун. До речi, коли керiвництво дiзналося, що батьки мене так назвали, їм дуже закортiло випхати батька на батькiвщину, але щось там в них не спрацювало. А назвала мене мама не з мiркувань релiгiйного чи нацистського фанатизму, а заради краси. Їй це iм'я просто подобалося. Мати називала мене дитиною «паркiв, романсiв та офiцерського мату». Так воно i було. А ще я вмiю крокувати так, як почесний караул. Будеш добре поводитися - продемонструю. Шкiльний вiйськовик був у захватi. Хоча, може, йому подобалися мої ноги, хто зна, кого в ньому бiльше було - вiйськовика чи чоловiка».

Я хотiв вiднайти свiй паспорт, але я нiколи не тягав його в портмоне. Натомiсть там щось лежало, i я це «щось» витяг. Це був iталiйський чобiток Мiлiка. «Ну, ти просто казковий Принц. Шукаєш Попелюшку? Менi примiряти? Що це?» «Як тобi сказати. Завдання. Треба вгадати, яке тут позначене мiсто». «Це твоя нова робота?» «Нi, це мiй новий спiвмешканець. Емiль. Веселi дитячi забавки! Перевiряє якiсть моєї освiти». «То його звати Емiль i вiн любить розкидатися завданнями. Цiкаво. Ти вже вгадав?» «Нi. Потрiбен атлас, та я взагалi не впевнений, що варто цим займатися. Одного разу я вже вiдгадував його ребус. 2515 - що це?» «Зваблення неповнолiтнього, коли тобi - 25, а йому - 15». «Це - парасолька». «Чому?» «2 - пара, п'ята нота - соль, лiтера «к» - п'ятнадцята в абетцi. Як тобi?» «Нiчого. Хочеться 45». «Що це?» «Квасоля. Ква - це ж якась четвiрка, ну а 5 - соль».

«Ква - це жаби. Дуже дивно, що ти не мати Емiля. Єво, а ти взагалi їздила до Тернополя?» «А я i зараз там. Слухай, менi здається, що тобi, поки Сари немає, треба щось мати своє. Ну, допоки вдома чужинцi. Малий, що ґвалтує гео-забавками, i дядя зi святою колбою». «Яке, наприклад, своє?» «Собаку». «В мене є собака, дякую, з мене вистачить». «То - чужий собака, тобi потрiбен свiй. Принесеш цуцика i доведеш, що ти - господар дому. Хiба погано? Крiм того, цуцик - то така iстота, яка завжди буде на твоєму боцi. Зголошуйся! В мене якраз є знайомi, вони можуть запропонувати нам чудового цуцика». «Це ж доглядати треба, час мати». «Часу в тебе багато, не бреши. Наче я не знаю, який в тебе режим. Чи вiн змiнився»? «Не змiнився». «Живеш ти не один, догляд звiрятковi забезпечено. Будете з Сарою особаченi. Поїхали».

Отже, ми поїхали, i через пiвгодини я тримав на руках це. «Ви тiльки погляньте, який шикарний янгол!» Я поглянув. «Шикарний янгол» мав розмiр моєї долонi та був подiбний на рукавицю. Воно було бiле в чорнi плямки, не вмiло гавкати, не вмiло ходити i недобачало. А ще в нього були вiї - смiшнi-смiшнi, коротенькi та чорнi. «Погляньте, який шикарний в нього нiс!» Я глянув, нiс був крихiтним, якщо це взагалi можна було вважати носом. «Вiдповiдно до стандартiв, на цьому носику може вмiщуватися тiльки верхня фаланга великого пальця. Перевiряємо! Ну, кладiть, кладiть! Ваш цуцик - ваша фаланга! Шикарно!» Єва повiдомила менi, що я став володарем «шикарного» французького бульдоженяти.

«О, це як в Нони», - сказав я. «Нони? А де ви живете?» Я повiдомив адресу. «То ми знаємо, знаємо! Одiль Фернанда Манiоза Дуфле! Шикарна дiвчинка, в неї бездоганна маска». Я погодився, що дiвчинка шикарна, якщо мати на увазi Нону. Масок вона наче не носить, але варто придивитися. Потiм я зауважив, що вони наплутали, бо Нончину собаку звати Оладка.

Вони розреготалися. «Та звiсно, Ноночка зве її, як заманеться, але за документами її собачку звати саме так, як ми сказали». «А цього теж вже звуть за документами?» «Звiсно. Тримайте». «Зiгфрiд Данiель Гiйом Лорд Фаунтлерой де Шато». «Е». «Не екай. Ти можеш кликати його як завгодно. Це - для документацiї«.

Єва поїхала зi мною. Менi потрiбна була пiдтримка, щоб представити Мiлiку та Гестапо Зiгфрiда Данiеля Гiйома Лорда Фаунтлероя де Шато. «Добре, супроводжатиму тебе з лордом. Може, нове замовлення отримаю. Вашому ж спанiелю може знадобитися дощовик? А в мене всi зразки з собою, та й дощитиме незабаром як не знаю що». Сказала у вiдповiдь на мою гостиннiсть Єва.

РОЗДIЛ VII

Щонайменше про iнший погляд

на дельфiнiв та китiв.

Iнший погляд на Гестапо.

Численнi погляди на Єву

«Це хто так вправно шпарить?» «Емiль». «Напевне, щось нiмецьке», - дослухалася Єва. От, спасибi. «Це - Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя», - поiнформував я Єву, передавши їй Шикарного Янгола. В мене воно куняло, а потрапивши до Євиних рук, схопило її за пальця, потiм вiдсахнулося вiд нього i стало роздивлятися. Сам я намагався вiдшукати ключi. I думав про те, що якби Г.-Ф. Гендель користувався не нотами, а лiтерами-словами, я вже мiг би його дослiвно цитувати й набути в певних колах репутацiї iнтелектуала. Думаю, що така людина як Г.-Ф. Гендель вiдвертої дурнi не писала. Таллiй точно був би вражений.

«Привiт», - сказав я голосно. Я ж бо ввiчлива людина, готую iнших до своєї появи, тим паче до раптової появи чужих. I полоскотав Батерфляя за вухом. Вiн до мене принюхувався, потiм подивився на Єву. «Террi, це - Єва з Янголом, Єво, це - Батерфляй, Террi», - оголосив я. Спанiель був заiнтригований. «Скажи йому, щоб не надумав стрибати. У мене - дорогi панчохи!» «Террi, фу! Свої«, - видав я арсенал, на мiй погляд, досвiченого собакаря. Єва сказала, що Янгол може злякатися, тут затемно, незнайомий дорослий собака, треба випустити його на пiдлогу там, де вiн буде жити, i щоб було свiтло.

Ми почовгали до кухнi, Террi скавучав та цокотiв кiгтиками. Емiль припинив грати й пiдвiвся. Було очевидно, що Єва справила на нього неабияке враження. «Незабаром iм'я Богинi полюцiй змiниться, - зловтiшався я. - Емiль, це - Єва, Єва, це - Емiль». Настрiй у мене був чудовий. Я почувався королевою з керолiвського Задзеркалля. «Пудинг, це - Алiса, Алiса, це - Пудинг». «Ой», - зойкнув малий. «Яке ж воно шикарнюче!!!» I доволi неввiчливо вихопив з рук потенцiйної Богинi потенцiйних полюцiй Шикарного Янгола. «Це - твоє?» Террi фактично затяг весь запах малечi собi до носа. Але не гавкав i не ображав його. Фух. Я трохи цього боявся, хоча всi цi самовпевненi собачi швачки, собачi лiкарi та заводчики чемпiонiв переконували, що знайомство вiдбудеться без проблем. А раптом нас зустрiв би Батерфляй, перейнятий мисливськими iнстинктами? «Нi, це - Павлове», - посмiхнулася Єва. «Клас!» Малий сяяв.

Тим часом до кухнi завiтав Геннадiй Станiславович власною поважною персоною. Чи вiн був так одягнутий увесь день, чи почув жiночий голос та перевдягнувся, але вигляд вiн мав майже такий шикарний, як у Янгола. Бiлий светр, м'якi штани, засмаглий брюнет, забране хвилясте волосся. Елегантний мачо. Я вiдчув, що Єва ним зацiкавилася. Взагалi я вперше подивився на Гестапо не як на нахабного нальотника, дивакуватого професора та батька виплодка пекла (читай - Мiлiка), а просто як на чоловiка. Очима сторонньої людини. Краще частiше дивитися на нього очима сторонньої людини, бо ставлення змiнюється кардинально.

«Доброго вечора», - приязно пророкотав вiн. «Геннадiй, батько Емiля, дядько Сари. Бачте, змушенi були просити тимчасового притулку у чоловiка моєї племiнницi». «Єва». «О», - вимовив Гестапо. То було не просте «о», то була висока шана Євчиному iменi. Вид - Гестапо, пiдвид - Гестапо Сексуальний. Цього менi ще бракувало, вони ж не збираються флiртувати, чи збираються?

«Батьку, дивися!» Мiлiк! Славiмо його! «Так, i що це в нас таке? Террi, не заважай, без ревнощiв, старий, без ревнощiв! Французьке бульдоженя». Навколо мене скупчилися люди, яким вгадати породу собаки - раз чхнути. Гестапо подивився на Єву. А от зараз на тебе чекає сюрприз! «Це мiй, Геннадiю Станiславовичу». «Е». Вичавив з себе Гестапо. Звiсно, я не сподiвався отримати таке саме «о», як Євине, але мiг би розщедритися на iнший звук нiж «е».

«Е… не знав, Павле, що ти маєш намiр завести собаку». «Якби знати, якби знати - не поїхали б в Карпати, - гигикнув я. - Це була моя пiдсвiдома мрiя, яка зимовим морем спала собi i спала, i от нарештi вийшла сьогоднi з берегiв, i бабац - маю Шикарного Янгола». «Я завжди говорила Павловi, що собака йому необхiдний», - зауважила Єва i почала озиратися навколо. Це був спецiальний погляд. Наприклад, я вiдразу збагнув, що вона шукає мiсцину, де б всiстися. Гестапо, також не бовдур в таких речах, зрозумiв це i пiдхопився, парубок моторний. «Нема нам чого стояти, думаю, можна вдатися до аперитиву за знайомство! Емiлю, влаштовуй собi годинну перерву i знайди щось до кави! Єво, якому напою надаєте перевагу?» Гестапо так всмiхнувся, що якби вiн так всмiхнувся менi, я б уже шукав, чим би менi захистити честь власної дупи. Єва йому також всмiхнулася, стриманiше, але…

Щоб до голови не лiзли усiлякi пiдозри, я полiз шукати напої. Яким же було моє здивування, коли я побачив на полицi три пляшки Барадеро Ан'єхо, Кьянтi, Мартiнi Екстра-Драй i кiлька пляшок бiлого французького сухого вина для формування ностальгiйного настрою. «Оце так!» Вигукнув я i схвально подивився на Гестапо. Втiм, вiн на мене не дивився. Вони з Євою сервiрували стiл. Малий, як то кажуть, шамрав по квартирi. Нарiзав яблука (яблука зеленi, що приємно, ще один бал Геннадiю Станiславовичу, старому ловеласу. Виявляється, всi цi легенди про неуважних професорiв-ментелеп - брехня); розрiзав навпiл кiвi, а в кожну половинку встромляв кавову ложечку, щоб зручно було виколупувати м'якуш. Лимон, банани (куди ж подiтися вiд бананово-лимонного Сiнгапуру в нашi часи?), горiшки, галети i…? Маленькi канапки з анчоусами, мигдалем та кропом. Хочу зауважити, що я так i не наважився їх скуштувати, тож i вам не раджу, хоча нiхто з тих, хто їв, не потруївся.

Коли ми всiлися i чарки було наповнено, я вирiшив прояснити статус Єви. Власне, Гестапо мiг надумати чого завгодно, вiн зумiє. «За знайомство!» Проголосив вiн. «Це, як я сказав, Єва, вона - дружина мого кращого друга Тимофiя! Можливо, Сара вам про нього розповiдала». «Шатен у дiвчачих светрах, який вiдповiдає на листи психiв i спiває, як Вертинський?» - вiдгукнувся Емiль. Єва зареготала, - Гестапо так не неї подивився, що, мабуть, уже знає, чи видаляли їй гланди.

Коли вона заспокоїлась (це сталося не дуже швидко: Шикарний Янгол, наприклад, за цей час встиг прокинутися та зробити калюжу), вона сказала: «Я - фактично померла дружина». «Це в якому сенсi?» - схаменувся Гестапо пiсля розгубленої мовчанки. «В сенсi мого чоловiка», - вiдповiла вона. Старому це сподобалося. Мiлiку теж. Вiн сказав, що це може бути дуже зручним. Єва повернула до нього свою голiвку, волосся ковзнуло по шиї i я знову здивувався, як воно не рiже їй шкiри. «Тобто?» Запитала вона.

«Взяти, наприклад, Жорiка. Павле, пам'ятаєш, я тобi розповiдав, як бачив, що вiн горить?» Я приречено хитнув головою. Почалося. «Так от, вiн постiйно зраджував Неонiлку, це його дружина», - пояснив вiн Євi. «Старенька Саранська її попереджала, коли Нiла виходила за нього замiж, що в нього мiж нiг не член, а шлагбаум: тiльки якась жiнка пiдходить - ласкаво просимо, хутко пiдiймається!» Бачити вираз Євиного обличчя було суцiльним задоволенням, хай усвiдомить, з ким менi доводиться по-християнськи дiлити помешкання. Гестапо розливав напої. «Жорiк всiм своїм лiвим бабам казав, що Неонiлка померла. Правда, вiн боявся, що вона дiйсно помре, коли вiн часто її ховатиме, тому називав її рiзними iменами. Галина, Катруся, Лора, Клеопатра. Й одного разу ускочив!

Вiн познайомився з однiєю панi, звалася вона Марго, вiн в неї закохався, а вона все йому не давала, бо була порядною дiвчиною». «Емiлю!» Застерiг Емiля батько. Перший раз чую, щоб старий хоча б якось вiдреагував на Емiльчинi побрехеньки.

«Та батьку, що я такого сказав? Це ж правда життя!» Заперечив малий та продовжив. «А Жорiк, щоб її звабити, почав скаржитися на те, яке важке життя у вдiвця, а вона почала плакати.

А вiн побачив, що дiвка вразлива, от-от все спрацює, i сам зарюмсав. Жорiк мiг заплакати за будь-яких умов. Так от, вiн плаче, примовляючи: «Бiдна моя Людмилка, як менi без тебе жити, скажи?!» I тут йому каже (не Людмилка, а Марго): «Як? Яка Людмила? Вашу ж дружину, Георгiю, звати Неонiла!» Жорiк почав брехати, вщент забрехався, сказав, що дiйсно, колись в нього була дружина Неонiла, а потiм - Людмила, а зараз вiн - птах вiльний, бо всi його кинули. Виявляється, ця Марго була донькою Неонiльчиної колеги, якось в дитинствi вона бачила Жорiка. Вiн на неї уваги не звернув. Жорiк на бабiв звертає увагу тодi, коли… ну…» Малий невпевнено подивився на Єву. «Що?» Запитала вона. «Ну коли «мiж нiг ллється, дiвча смiється, дяка, небо блакитне, що я не вагiтна». Розумiєте?»

Навiть я вiдчув погляд Гестапо. Емiль також, тому й почав викручуватися. «Це примовка така, просто примовка! Це не я вигадав! Мене навчила Сара!» Гестапо дивиться на мене, наче я винний в тому, що Сара навчила вульгарних примовок його дитину. Мабуть, думає, що то я її навчив. Але говорить вiн не до мене. «Емiлю, або ти зараз, по-перше, вибачишся перед Євою, а по-друге, завершиш цю iсторiю пристойно. Або пiдеш до своєї кiмнати. Я чекаю». Батькiвський гнiв.

Приборканий Емiль щось нерозбiрливе буркотить, аж потiм продовжує звичайним голосом: «Того вечора Жорiку щодо давання не пощастило. Марго розповiла своїй мамi про те, на кого вона натрапила. «Уявляєш, що в Жори, який Неонiлин Жора, нова дружина, вона померла, Людмила зветься!» А її мати каже: «Марго, розумною будь, не верзи дурниць!» Потiм вони довго з'ясовували, хто з них верзе дурницi, а вже потiм мама Марго потелефонувала Неонiлi. Жорiк втiк тодi ночувати до нас, скиглив, що всi його неприємностi через бабiв, бiдкався мамi, що це ж треба так спалитися. Вiн кiлька разiв сам себе спалював, а от нещодавно вже й Неонiла спалила його. Остаточно». Я чекав, що на це скаже Єва. Єва сказала, що час годувати Шикарного Янгола. «До речi, Павле, а ти його вже назвав?» Озвався Гестапо. «Зараз», - сказав я i вийшов. «Ти куди?» Почулися голоси. Єва годувала цуценятко. Я принiс родовiд i прочитав: «Зiгфрiд Данiель Гiйом Лорд Фаунтлерой де Шато».

«А ти вже думав, як будеш його скорочувати? Себто не його, а його iм'я», - поцiкавився Гестапо. Я про це не думав, тому сказав перше, що прийшло до голови: «Зiг!» «Хайль!», - вiдгукнулася Єва. Мовчання зустрiло нашi поодинокi голоси. «Це, звiсно, жарт?» Запитав Гестапо. «Чому жарт? Це - нормальне скорочення», - вдався я до пояснень. «Павле! Вибачте, Єво, що я вимушений про це говорити у Вашiй присутностi. Павле, ви, мабуть, помiтили, що наша родина, як би вам це сказати, ну… трохи єврейкувата, чи не так?» Емiль висловився простiше: «Ти б його ще Адольфом назвав!» Я мовчав, бо про таке не думав. «Павле, оскiльки ви певною мiрою є частиною нашої родини, принаймнi поки що, i найближчим часом я змiн вашого статусу не бачу, менi здається, варто було б утриматися вiд подiбних вчинкiв». «Вибачте. Це просто скорочення». Вигляд зараз у мене був такий самий, як в Емiля пiд час виправдовування щодо «просто примовки». «Я переконана, що Павло не мав на увазi нiчого поганого», - впевнено втрутилася Єва. Вона тримала мале пузенятко на руках. Воно поїло i клiпало очима.

«Давай назвемо його Зiзi!» «Зiзi? Це iм'я французької повiї. Не буде вiн нiяким Зiзi! Зiзi, Зузу, Фруфру, Жужу. Тьфу. Сам ти, Емiлю, Зiзi». Єва торкнулася рукою скронi. Жест її означав: «Хлопчиська!» Звiсно, що Гестапо цей жест не стосувався, тому вiн iз задоволенням зробив їй коктейль з вермуту. «А як щодо Зi?» - запропонувала вона. «Що це за iм'я - Зi?» «Нормальне iм'я». Я сказав, що це мiй собака, i я сам дам йому iм'я, подобається це комусь чи нi. Деякий час ми пили мовчки. Щоправда, Гестапо час вiд часу щось тихо мимрив на вухо Євi. «Слухайте, - сказала вона, - а Террi не потрiбен комбiнезончик чи дощовик? Я вмiю шити зручний одяг для собак!» «Конче необхiдний!» Гестапо - спритний хлоп. «Тодi тримайте янголя, i поки Павло думає, ми знiмемо мiрки з Террi». I почала знiмати мiрки. Коли вона присiла, то ледь не розквецяла колiнами свого лоба, - такi вже в Єви були довжелезнi ноги. Полонськi не вiрили власним очам.

Потiм Єва сказала, що мусить йти. I подякувала за гостиннiсть. Полонськi сказали «якжекава?» I вона залишилася на каву, яку варив я. «Його зватимуть Зiггi. Це вас не образить?» Полонський, який розповiдав Євi про змiни клiмату в країнах Захiдної Європи i вплив цього процесу на шкiру, не вiдреагував, а Емiль сказав, що iм'я Зiггi подiбне до iменi собаки, який нiколи не здається. Питання вирiшено. Я обережно забрав Зiггi з колiн Геннадiя Станiславовича, не без задоволення помiтивши кашо-молочну пляму на його стиляжних штанцях. Емiль притяг подушку з пуфiка i ми влаштували малечi лiжко. Тут я помiтив, що Емiлю теж не до вподоби той факт, що Гестапо пiдгортає квiточку Єву. «Перепрошую, - голосно заявив вiн. - Менi треба займатися!» «Синку, можеш сьогоднi трiшечки порушити режим, дозволяю», - прорiк великодух Гестапо. «Нi!» I залунала Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя.

«Ще за дверима я упiзнала в цiй музицi нiмецькiсть», - тихо промовила Єва. Вона наче причарувалася музикою, i вiд того настiльки вiдкинулась у фотелi, що її плечi ледь не торкалися Гестапо. Цього «ледь» було цiлком достатньо для того, щоб вiн поплив. А я потроху скаженiв. Тому взяв мобiлку (вони однаково патякали про Генделя та нiмецькiсть його музики, а також про те, як важливо сприймати музику, кому це дано, а кому - нi), i спокiйно набрав sms до Таллiя. Коротку. «Г.-Ф. Гендель». Я сподiвався на те, що Таллiй виявиться не настiльки змученим бардами, що чхне на все та нап'ється. Тиририньк. А от i Таллiй, малята. «Коли говориш про Генделя, то перше, що варто пригадати: музикувати вiн почав у сiм рокiв, а вже в дев'ять був композитором. В двадцять написав першу оперу «Амелiя», пiсля цього помандрував до Iталiї навчатися. Як не дивно, майже все своє життя композитор мешкав в Англiї, там його поховано з великою шаною. Спадщина Генделя - п'ятдесят опер, двадцять три ораторiї, безлiч хоралiв, органних концертiв та розважальних творiв. Як ти, певне, розумiєш, сухi цифри не можуть передати величi його здобуткiв. P. S. До китiв та дельфiнiв Гендель Г.-Ф. не має жодного стосунку. Тож я сподiваюся, що ти його до них не втулиш». Таллiй нагадував менi про термiни моєї роботи, дуже по-таллiєвськи, вiн - неперевершений.

Про китiв я допишу вночi або завтра вранцi, а зараз менi треба зробити все, щоб з Гестапо та Єви не вийшла смачненька канапка. «Нiмецькiсть?» Я виразно проговорив це слово. Не можу сказати, що вони жваво вiдгукнулися на мою реплiку, тому я набрав повiтря у легенi та почав: «Не знаю, про яку нiмецькiсть можна говорити, якщо Гендель, фактично, був британцем. Вiн носа в Нiмеччину не показав, i похований, як велике цабе, у Вестмiнстерському абатствi». Це справило враження. Ще б пак! Гестапо не очiкував, що я настiльки обiзнаний в музицi. Хоча вчора на прикладi Вiолончелi я намагався донести до нього iнформацiю, що не такий вже я музиконуль. Хiба всi знають про iснування Йо Йо Ма? Сумнiваюся. «То й що?» Це - Єва. «Єво, ну сама подумай. От ти народилася i кiлька рокiв мешкала в Нiмеччинi, дiставши на все життя насичення нiмецьким духом. Те саме трапилося з Генделем. Британськiсть, от що можна почути в його музицi». «Почути? Можливо. А от вiдчути - нiмецькiсть. Ти ж не думаєш, що моє перебування в Нiмеччинi зробило з мене нiмкеню?» Емiль знай собi грав. Мiцнi нерви.

Я сказав, що, на мiй погляд, Єва має щось вiд нiмкенi. Навiть багато чого! Гестапо почав заперечувати. Тодi я обрав краще, що може бути в нiмкенях (звiсно, що на мiй погляд), i приписав цi риси та звички Євi. Яка вона практична, охайна, якi в неї правильнi риси обличчя, вроджене почуття стилю, якi в неї гарнi ноги, i як вона спритно бiгає. I головне - спина. Який у неї твердий вираз спини! Подивимося. «До чого це ти хилиш?» Запитала вона. Це було не найкраще запитання. Я хилив до того, щоб вона хиляла додому. Але вона туди не збиралася, а такi люди як я не можуть нiкому вiдверто вказати на дверi. Тим бiльше, дружинам своїх кращих друзiв. Навiть майже померлим дружинам з Тернополя. Розмова втрачала заданий напрям та сенс, тому, щоб не створювати пауз, я запитав у Гестапо, чи не на честь опери Генделя «Амелiя» вони нарекли Емiля. Емiль спромiгся, не припиняючи грати, покрутити пальцем бiля скронi i рипнути в мiй бiк «придурок».

Цим запитанням менi дечого вдалося досягти. Я не можу сказати, що вдалося вiдволiкти Гестапо вiд Єви, але вiн згадав про дружину. Вiн сказав, що анi вiн, анi Мiла (то матiр Емiля звати Мiла, я цього не знав) не були прихильниками Генделя, хоча вiн вважає, що це - високоякiсна музика. Здалося, Євi не сподобалося, як цей суб'єкт лагiдно вимовив iм'я дружини. Мила Мiла. «Мене назвали на честь мами, щоб ти знав», - почув я Емiля.

«Бо мамчине повне iм'я - Емiлiя». На мiй погляд, називати дiтей своїми iменами є майже збоченством. Люди, якi так роблять, мають у собi велетенське его. Зазвичай, це властиво чоловiкам, i зазвичай, вони називають своїм iменем хлопцiв. Хоча цiлком ймовiрно, що через чоловiчий егоїзм з'явилися такi iмена як Євгенiя, Валерiя, Валентина, Вiкторiя, Олександра, Слава, Iванна, Богдана… I це далеко не повний перелiк! Наше «Я» сильнiше за «я» середньостатистичної жiнки. Але мати Емiля не з таких (хоча я стовiдсотково впевнений: її назвали на честь якого-небудь дiдуся Емiля). Не з таких була бiзнесова партнерка Iнни - домамиЕмiляподiбна Лариса, яка назвала свого сина Iлларiоном. Пiдступний вчинок щодо хлопця. Я подумав, чи здатний я назвати власну доньку своїм iменем? Павлина Дудник. О, Господи, Боже мiй. Нiзащо. Чи це я зараз так думаю, а потiм почну наполягати з пiною бiля рота - тiльки ПАВЛИНА! В мене зриває дах.

«Єво, а ти єврейка? Я питаю тому, що iм'я в тебе єврейське!» Весело запитав малий. Треба вiддати їй належне, вона не стала його лупцювати. Вона повiдомила, що навряд чи. Оскiльки її батько був вiйськовим, - серед євреїв професiя не дуже популярна. Його випустили за кордон працювати, що взагалi було неможливим для євреїв наприкiнцi шiстдесятих рокiв. З усiєї родини умовно-єврейське iм'я тiльки в неї, Єви, у решти - умовно-українськi. «Це якi?» Доcкiпливий малий. «Микола, Iван, Уляна, Кирило, Оксана, Василь. Цього тобi достатньо?» «Нормальна вибiрка». Малому було достатньо. Виявилося, що цього було достаньо i Євi, тому вона вдруге попрощалася, пообiцяла зателефонувати й пiшла. Цього разу малий не вмовляв її залишитися, хоча старший Полонський здавати позицiї не бажав.

Щойно я закрив за Євою дверi, як Геннадiй Станiславович пiдхопився. «Що ж, панове. Пiду гуляти з Террi». Гестапо почав збиратися.

А я подумав, що вони з Євою змовилися i зараз здибаються. Е, нi. «Пройдуся з вами, Зiггi також треба вигуляти». «Ви що? Не можна поки що з ним гуляти, ви йому щеплення не зробили, хiба вас не консультували ветеринари?» «Консультували, направду. Дали пам'ятку». «То сiдайте та читайте. Собака - вiдповiдальнiсть». Упiзнаю Гестапо, старий маруда. «Тодi вийду з вами покурю, - не здавався я. - Щоб не закурювати тут малого». Я не хотiв пригадувати те, що Євi тут курити дозволялося, не зважаючи на мармизування Мiлiка. «А ви що, на сходовому майданчику вже не курите?» «Нi. Я звик або вдома, або на вулицi». «Ну, ходiмо».

I ми пiшли. Непривiтний Гестапо, який перевдягнувся в джинси. Йому вони пасували. Радiсний Террi. Спантеличений я. Я взагалi не мiг сформулювати, чого мене дратувало те, що Єва хотiла звабити Полонського, а Полонський хотiв звабити Єву. Зрештою, мене це не стосувалося, Тимофiя також не обходило, тобто менi не потрiбно було ставати на захист честi друга, але я втручався та злився. На вулицi Гестапо вiдпустив Террi з повiдка. Я йшов поруч. «Нiчого, якщо палитиму?» «Це вашi легенi». Єви я нiде не бачив, але це не означає, що можна розслабитися.

Я закурив. «Менi здається, чи я вам дiйсно не дуже подобаюся?» Гестапо здивувався. «Я не замислювався, подобаєтеся ви менi чи нi. В будь-якому разi я вам вдячний, що Емiль може грати, менi є де працювати, ночувати, приймати гостей. Сара з вами щаслива. Я не думаю, що ви менi не подобаєтеся. Просто ми належимо до рiзних вiкових та смакових груп, тому iнколи мене щось дратує, а часом i вас, чи не так?». «З Євою у вас також рiзна вiкова група. Та й смаки не думаю, що збiгаються». «Вона - жiнка. У них немає вiкових груп. А щодо односмаковостi - в даному випадку це також не головне». «Вродлива, чи не так?» «Вродлива, хоча дивно вдягається». Я згадав Євчинi бюстьє та мiнi-штанцi. «Вона з вами флiртувала». «Вродливим жiнкам необхiдно флiртувати, їм це пасує«. «А ви?» «А що я?» «Ви з нею також флiртували». «Звiсно, iнакше її флiрт не був би повноцiнним, настрiй було б зiпсовано. По можливостi кожен чоловiк повинен возвеличувати жiнку як Богиню. Так менi здається. Крiм того, це - приємно. Особисто менi флiрт додає легкостi. Легкiсть - дуже важлива складова для мого характеру, менi її бракує. А вам, Павле, нi. Вам бракує впевненостi, якщо хочете». «Хочу. Хто ж не хоче впевненостi». «Я розумiю, що ви iронiзуєте, але менi нiколи не вдається вiднайти щось дотепне в такiй iронiї, гра словами не для мене. Вибачте».

«Та нiчого. До речi, можете менi тикати». «Дякую за пропозицiю. Я спробую, хоча мене це не надихає. Террi, хлопчику, що ти там робиш? До мене!» Менi дiйсно хотiлося, щоб вiн звертався до мене на ти. Тодi нашi стосунки були б природнiшими, на мiй погляд. «Менi здається, що життя - це натягнутий канат через прiрву. А впевненiсть - це страхувальний трос. Наче вiн є у кожного, але дехто постiйно смикає за нього: є чи нема, а чи не заслабкий? Це - невпевненiсть. Дехто не смикає нiколи, трос йому не потрiбний, це - самовпевненiсть. Я з тих, хто посмикує, та все одно - йде. А ви?» «А я… А я обираю твердий ґрунт. Канат над прiрвою - для романтикiв, Павле. З тросами цi романтики чи без. То ви - романтик, пане Дудник».

За час нашої прогулянки Емiль встиг прибрати кухню. Оперативно. «Ти вiдгадав?» Запитує вiн, i я згадав про iталiйський чобiт. «Нi. Зараз сяду працювати. Залишиться час - спробую вiдгадати». «Працювати з касатками?» Так, з касатками. «Павле, ви прочитали iнструкцiю з догляду за цуциком?» Я сказав, що продивився. «Тодi ви готовi до першої цуценячої ночi», - Гестапо всмiхається. «Я вам просто раджу заздалегiдь зробити молочну сумiш, бо воно прокинеться несподiвано й вимагатиме їжу». «Вiн влаштує тобi манси!» Каже Емiль. «Це що таке?» «Не знаєш, що таке манси? Манси, це таке: вiн буде пробувати тебе побороти. Наприклад, чи не вiзьмеш ти його до себе у лiжко, чи не будеш ти з ним гратися о третiй ночi, i яке враження справляє на тебе його пискнява». «Чим гратися?» «Тебе справдi хвилює чим iз ним гратися? Вiн знайде чим, не хвилюйся». Емiль тiшиться з мене.

Зiггi тим часом дослiджує миску Террi. Той застережно гарчить. «Ого, зараз вiн його проковтне. Треба…» - кидаюся я на допомогу. «Та нiчого не треба, заспокойся! Вони мiж собою поладнають. Террi - розумний, вiн усвiдомлює, що перед ним - цуценя! Це не Яшка-пляшка. Вiн коли гра…» «Так. Не хочу чути про Яшку, не хочу. Чого вiн пляшка? П'яниця, як дядя Алiк, чи як його там?» «Якщо не хочеш чути - то не почуєш, а iсторiя цiкава, мiж iншим». Бурмоситься Емiль. «Добранiч», - проказав Гестапо. Вiн наливає собi склянку мiнеральної води, додає трохи меду.

«Добре, - кажу я. - Розповiдай про свого Яшку. Ти однаково коли-небудь укинеш слiвце про нього, я тебе знаю». Малий гмикає.

Зiггi намагається зрозумiти, чого йому бiльше кортить: зробити калюжу чи вкластися спати. Теж менi, Гамлет. Вклався. «Так от, коли Яшка-пляшка грає з дiтьми у карти…» «Зi своїми дiтьми?» «Своїх у нього немає«. «А хто йому дозволяє грати з чужими дiтьми?» «Та нiкого це не хвилює. От коли вiн грає i програє, вiн наче казиться. Криє всiх матом, говорить, що повбивав би - «та тобi просто фарт йшов, йолопе малий», «та й взагалi я прихворiв сьогоднi, очi болять». А коли виграє - зве себе королем. А от коли йому кажеш, що вiн перемiг, бо дорослий, то вiн верещить, що все, вiн не хоче такого чути i бiльше грати нi з ким не буде, i забудьте його адресу!»

«Мда. А скiльки йому рокiв?» «П'ятдесят два». «Зрозумiло. А тобi вiн хто?» «Вiн - небiж старенької Саранської. До речi, вправний ветеринар, я тобi телефони його на холодильник налiплю, про всяк випадок!» «А старенькi Саранськi, до речi, хто такi?» «Як хто? Це мої бабєтта та дiдуссо з боку мамуленцiї, хiба ти не знав?» «А чого ж тодi, мале ти патякало, ти звеш їх старенькi Саранськi, а не дiдусь та бабєтта?» «Тому що в мене є iншi дiдусь та бабуся, Полонськi. Але вони молодшi за Саранських, тому вони не старенькi. Ми їх називаємо ляхами».

«Слухай, я вже втомився, а менi треба працювати, йди спати, бувай!» «Добранiч», - сказав Емiль Чемний. Я зробив собi кави, нарештi - хатня кава, моя кавоварка! - i розкрив лeп-топ. В поштовiй скринi було кiлька листiв, втiм, неважливих. Почекають.

Подумав я. Але сам вирiшив написати одного листа. Ромковi Аврамовичу. Саме у його справах Сара вирушила до Мексики. «Ромку, привiт! Слухай, що там з народом, який твоїми молитвами запроторено до Мексики? Нi в кого не працюють мобiлки». Насправдi я перевiряв тiльки зв'язкоздатнiсть Сариної мобiлки, i гадки не маючи, чи поїхав вiд Ромка з Сарою хтось iнший. Оскiльки Ромко про нас iз Сарою не знав, доводилося маневрувати.

Потiм я написав листа Тимофiєвi. Сподiваюся, що його колєжанка не читає його пошту. Я написав, що бачився з Євою, що вона має чудовий вигляд, про нього нiчого жахливого не каже, збирає iграшки хеппi-мiлз, як i ранiше, i буде швачити дощовика для спанiеля родичiв Сари. Потiм я трохи подумав i додав, що в мене тепер є собака. У Тимофiя колись також був собака, фокстер'єр Чарлi. Славетний вiн був тим, що коли їхав у лiфтi, стрибав на дверi, гавкав, як навiжений та клацав зубами, тому нiхто з мешканцiв будинку, поки Тимофiй з ним з'їжджав, лiфт не викликав. А коли вже сталося так, що не почув i викликав, - вiдлiтав у бiк, аби Чарлi не вчепився в чийсь одяг. Особливо обережними були чоловiки, бо Чарлi так натренувався у стрибках, що щелепа його майже торкалася паху. Жахливо. Я почухався. В кишенi джинсiв щось було - вiзитiвка Єви. «Iндивiдуальний пошив одягу для ваших улюбленцiв». Ну, коли вже працює пошта… «Привiт, Єво. Написав про тебе Тимофiєвi. Я не сказав йому, що ти намагалася вчепитися в старого Полонського, але хочу тобi сказати, що виглядало це огидно. Крiм того, йому не подобається стиль твого одягу. А загалом був радий тебе бачити. Дякую за Шикарного Янгола».

Годинник натякав на близьку пiвнiч. I я отримав листа. Вiд Єви. Вiдьма. Вона написала: «Пiткрадiй1. Загалом я також рада». «Що таке пiткрадiй1?» «Пiт - пот, крадiй - вор, 1 - а. ПОТВОРА, гиги». Я вирiшив, що останнє слово має залишитися за мною, тому вiдповiв, що не знав, наскiльки вона вразлива та пришелепкувата, аби потрапити пiд вплив пройдисвiта та недоумка Мiлiка, гиги.

Ромко та Тимофiй або спали, або займалися чимось цiкавiшим за листування. Нiчого, колись вони це отримають. «3.1415926535дар. Цiлую». От, пiткрадiйка1, я не можу змагатися з нею в подiбних ребусах, це вище моїх сил. Але все одно останнiм словом було моє, бо я надiслав їй «цiлую», на яке вона не зреагувала. Кишка затонка! I з цим я впорався. Тепер вiдкриємо файл «Orcinus orca». Подивимось, як там справи в Зiггi? Ворушить носиком, наче спить.

«Сенсацiя: КИТИ та ДЕЛЬФIНИ = Педофiли. Закамуфльоване вiдоме спливає на поверхню!»

Саме так починалася моя стаття для Таллiя.

«Всiм вiдомо, що кити та дельфiни люблять гратися з дiтьми. Контакт з ними використовують в багатьох реабiлiтацiйних програмах. Неодноразово можна бачити, як дельфiни пiдпливають до узбережжя та заграють з дiтьми. Цiкаво, що нiхто досi не поставив просте запитання: навiщо це потрiбно дельфiнам? Дiти люблять все нове i незрозумiле, а от навiщо дельфiнам дiти? Чому дельфiни дозволяють невiдомим тваринам (саме так вони повиннi сприймати дiтей) гратися з ними? Варто сказати, що легковажно до цiєї проблеми ставився i кiнематограф, i мультиплiкацiя. Другом дiтлахiв змальовано кита Вiллi у стрiчках «Врятуйте Вiллi» та «Врятуйте Вiллi-2». Дружба дiвчинки та дельфiна поетично оспiвується в мультиплiкацiйному фильмi «Дiвчинка та дельфiн». Невже нiкому нiколи не видалося це пiдозрiлим? Те саме стосується стрiчок «Озеро на днi моря» та «Пiдводнi берети», а також найвiдомiшого мультфiльму про пригоди китеняти Мобi Дiка. Варто зауважити, що всi цi стрiчки або американського, або радянського виробництва. Чи це не свiдчить про те, що великi держави використовували потяг китiв та дельфiнiв до дiтей з певною метою? Можливо, це один з проектiв, породжений Холодною вiйною. Цiкаво, що вiдомий знавець як тваринного свiту, так i свiту дитини, стариган Кiплiнг, вiддав людське дитинча Мауглi на виховання до вовчої зграї, бо знав: якщо вони його не зжеруть, вiн зростатиме як звичайне вовченятко, тобто це катастрофiчно не позначиться на його психiцi. Якби з китами та дельфiнами було все добре - як нас постiйно запевняють псевдовченi - невже класик не зрозумiв би, що вiддати Мауглi на виховання китам значно природнiше й безпечнiше? Нi, вiн був переконаний, що така дитяча травма як зґвалтування, не минеться, i її не можна буде закамуфлювати жодними побрехеньками. Мауглi стане приреченим. Настали iншi часи i всiм нам слiд замислитися над дивною сутнiстю потягу велетней морiв до наших нащадкiв. Та нарештi оголосити правду!

Я хотiв пiдхопитися, побiгти до своєї спальнi та зробити з Мiлiка другу ковдру. Клаптикову. Але не змiг, бо не вiдчував кiсток. Я на хвилину уявив вираз обличчя Таллiя, що вчитується в цей кито-шедевр. Обличчя Таллiя, який до вчасностi та якостi поданого матерiалу ставиться з таким самим пiдвищеним пiєтетом, як до блиску власного волосся та взуття. Я б там бiльше не працював, мабуть: Таллiй пригадав би менi навiть те, що я спав з його секретаркою. З iншого боку, не думаю, що мiй секретаркогрiх мiг би змiнити нашi з ним стосунки, але у поєднаннi з китами-педофiлами це могло б вибухнути.

Я сидiв та перечитував останнiй абзац свого файлу. Ганяв курсив екраном, i от тодi побачив, що iснує «Orcinus orca»1. Механiчно, нi на що не сподiваючись, я вiдкрив цей клон i уздрiв свiй старий файл. Уффф. Дрiбними зеленими лiтерками в кiнцi було написано: «I не соромно вам за вшанування збоченських монстрiв? За всi цi захопливi словеснi нашарування? Ви отримаєте повчальний урок за свою легковажнiсть. З повагою, жертва китячого групового зґвалтування. PAIX». Я зареготав. Дуже тихо, самим носом. Террi вiдчув коливання та глипнув на мене з фотелю. Потiм вирiшив, що не побачить бiльше нiчого цiкавого, i вклався, тицьнувши фотель вологим носом.

Мала потвора. Пiткрадiй1! Пiткрадiй… Цiкава, певне, iстота, краде пiт. Мабуть, саме з цього нещасного звiрятка роблять дезодоранти… А може, це пiт крадiя? Певно, що так! От гидота. Пiт крадiя - Мiлiк. Про всяк випадок я зберiг свiй файл пiд iншою назвою та надiслав його на двi поштовi адреси. А раптом це огидне дитяче створiння прокрадеться вночi до мого компа та зробить чергову пiдступнiсть? Так. I пароль змiнимо. «Пiткрадiй1». Потiм я пiдiйшов до кватирки та закурив. Я подумав: треба цьому обмилку щось зробити. З чого вiн починає свiй гидотний день? Псувати їжу я не буду. Зрештою, панi Емiлiя не винна. Хоча я б на її мiсцi добряче подумав i перед тим, як зачинати, i перед тим, як народжувати Мiлiка. Але хiба вона знала, бiдна, що вскочить у таку халепу? Бiднi жiнки: їм дароване щастя народжувати (на мiй хлопський розум це все-таки щастя), але з них завжди можна суворо запитати: це ти народила таку от наволоч, вбивцю, гвалтiвника? I немає в них жодної можливостi тицьнути пальцем в чоловiка. «Нi, не я, це все вiн!» Нiчого не вийде. Сама народила - сама й вiдповiдай…

Знайшов! Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя. Я навшпиньки пiдiйшов до родинного склепу «R. Yors amp; Kallmann». Господи, як вiн нагадував менi труну! Треба подивитися, хто вигадав пiанiно, може якийсь невiдомий трунар? Я обережно вiдкинув кришку та побачив молоточки, в яких переховувався партизан-хом'як стареньких Саранських. «То ось ви якi», - подумав. З трьох серветок я зробив кляпа. Це буде кляп для родинного склепу «R. Yors amp; Kallmann», це буде кляп для Сарабанди для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя, це буде суперкляп! Тiльки тепер слiд добряче подумати, куди його вкласти. Сюди чи туди? Шкода, що я не розумiюся на музичнiй грамотi. Покладемо десь у центрi склепу. Стовiдсотково рученята капосного Мiлiка проходитимуться центром, не може такого бути, щоб не проходили. Хай побiгає, понервується, погукає своїх расвєтовiчєй, почувши пригнiчений звук або навiть два. Скалiчений акорд - хо-хо! Здiйснити перевiрку було неможливо: поруч двi собаки, за стiнами Гестапо та Мiлiк - потворнi наглядачi.

Я викурив ще одну цигарку i зрозумiв, що час вкладатися. Завтра менi, як це не дивно, треба на роботу. Треба принести, як порядному, пiдготовлений матерiал. I за гонораром. Це - завтра, а зараз - до лiжечка!

Я прокинувся тому, що хтось вигрiбав яму на моїй шиї.

Це був Террi. «Оооо. Чого тобi, злий собачий вiдьмаче?» Я намагався вiдкинути його руками. Нiчого не виходило. Ще щось вовтузилося на пiдлозi. Я увiмкнув бра. Зiггi. Бiля нього була калюжа та накладена ним купка. Вiн роз'їжджався на лапках, але вперто лiз до порожньої миски Террi. О, Господи, чому, навiщо я послухався Єви? Саме так думав колись i Адам. Але було запiзно думати, як i в моєму випадку.

Я пiдвiвся зробити кашову сумiш. Думав, що намучуся, але впорався на диво швидко. Незабаром Зiггi цямкав, а Террi спокiйно спав у фотелi. Мабуть, каша для цуценяти не цiкавила старого мисливця. «Все, друже. Похарчуєшся - спи». I я вклався знову. Але Зiггi спати не хотiв. Вiн знайшов одну з гумових гидот Террi та вовтузив її по пiдлозi. До мене дiстатися вiн не мiг - зависоко. Хоча намагався. Потiм вiн пiдповз до Террi, проте той на нього загарчав. Тихо, хоча й переконливо. Зiггi задзявкав. «Зараз прийде Гестапо, - сказав я йому. - I ти, маленьке дзявкало, дiстанеш на горiхи. Чи як це зветься у вас, собак? Спи!» Вiн знову наблизився до мого дивану i давай пiдтягуватися на своїх неслухняних коротких лапках i так жалiсно скавулiти, що я взяв його до себе. Яке ж воно приємне на дотик, оксамитове створiння. Вiн вилизав менi обличчя, позiхнув, а потiм влаштувався на шиї, бiля вуха. З розкладеними лапками вiн був схожим на пазлик. I захропiв. Я - теж. Годинник звiтував, що зараз пiв на шосту ранку. А щоб тобi! Подумав в його бiк я. Вiн штрикнув мiй бiк шпажкою-одиничкою. 5:31. Боже мiй…

РОЗДIЛ VIII

Щонайменше про прiзвище генiального футболiста,

помилки сприйняття явищ

та речей, вчительок географiї,

а також про правила листування

з незнайомцями

«Привiт», - гучно привiтався зi мною Террi. Я також привiтався i попросив його трохи посунутися, бо вiн фактично вклався на мене. Террi з мiсця анiруш. Нахабна спанiелина. Я його лiктнув. «Ти чого?» Заверещав Террi голосом, дуже схожим на голос Мiлiка. Я вiдкрив очi. «Це ти?» «А ти що думав, що Боженька iз тобою заговорив? Тобi треба вставати. Я вже твого малого бавлю пiвгодини, а менi час снiдати! I займатися!»

Зiггi перелiз iз колiн Мiлiка менi на груди, розклавшись у позi «морська зiрка». «Снiдати - насамперед». Господи, цей малий будує все своє життя за харчовим розкладом, а ще в нобелiвськi лауреати себе позаписував, лiнько ненажерливий. Пiдводитися я не хотiв. Тiло болiло, серце кололо, голова розколювалася. Гармонiя та єднання! «Слухай, а котра година?» «Майже дев'ята!» Тут вже я пiдхопився, бо статтю про китiв менi треба було принести о 10:00.

«Ти чого?» «Менi треба бiгти на роботу. Де твiй батько?» «Думаю, вже на роботi, а що вiн тобi? Невже вiн вдягнув твою улюблену сорочку?» «Чому нiхто не накрутив будильника?» «Всi все накрутили. Ми що, повиннi знати, коли тобi слiд вставати? Ти нам нiчого такого не казав. А нi сiло нi впало будити людину - дякую, хай це робить хтось iнший. Одного разу я розбудив Едiка. Я розповiдав тобi про нього? Подивися на моє лiве вухо. А зараз на праве. Бачиш рiзницю? Лiве трохи стирчить - це Едiк постарався». «Ну й за що вiн тебе?» Поцiкавився я. Едiка я добре розумiв i миттєво виправдав. Є в Полонських цiлком нормальнi родичi.

«Розумiєш, вiн любить маленьких жiнок. Низеньких та худеньких. Коли вони з ним в одному лiжку - їх просто не помiчаєш, вони мало вiдрiзняються вiд однiєї ноги Едiка, бо вiн - кремезний. От. Едiк склав двi ноги як одну, але я звiдки про це знав? Бачу - двi ноги. От я i гепнувся на одну з його нiг. Виявилося, що це не нога, а його жiнка. Вона заверещала, Едiк прокинувся i схопив мене за вухо». «Зрозумiло. От краще скажи менi, звiдки в тебе така звичка - залiзати у лiжко до фактично чужих тобi чоловiкiв? Ти вважаєш це нормальним? Едiк тобi хто?» «Родич. Я б iз задоволенням залазив у лiжко до жiнок. Але мама мене гiдно виховала, та й взагалi це ще небезпечнiше. В кожному разi, я не винний, що рано прокидаюсь i менi нудно, а ви всi - дорослi - забагато спите».

«То Гестапо вже на роботi. Вiн що, навiть не поснiдав?» Серйозне ставлення Полонських до снiданкiв - це родинна мантра. Цiкаво, що вони думали про Сару з її невпорядкованим харчуванням та дiєтами? «Чого б це вiн не снiдав? Батько прокинувся, поснiдав, навiть подивився твiй телевiзор та почухав твоє бульдоженятко, а ти - спав собi!» «А Сарабанда?» «Що Сарабанда?» «Була Сарабанда?» «Генделя?» «Г.-Ф.» «Була, ти ж бачиш, що я вже на кухнi тусуюся. Вже з пiвгодини як. Крiм того, я встиг Террi вивести, нагодувати, а ти на мене нiяк не реагував. Оце залiз до тебе в лiжко, а ти i далi спиш!» «А Террi де?» «Дрiмає пiд столом. Ти нормально почуваєшся, гей?» Почувався я не дуже нормально. Я складав речi до сумки, натягував футболку, джинси. «Каву менi можеш зварити?» Малий, на диво, погодився. I варто сказати, кава в нього вийшла непогана. Вiн навiть пундика менi пiдсунув. Пундики - невiд'ємна складова єврейської снiданкової традицiї.

«Все, я побiг, дякую за каву. Менi треба роботу здавати».

Тут я загальмував, бо пригадав клятих китiв, точнiше - клятого Мiлiка та моїх несправедливо звинувачених китiв та дельфiнiв. «А! Кити та дельфiни, так?» Малий менi пiдморгнув. Я збирався, було, розрядитися чвертьгодинними поясненнями, що те, що вiн зробив з моїм файлом, зветься пiдступнiстю, але згадав про молоточки родинного склепу «R. Yors amp; Kallmann» i промовчав. Право на моралiзаторство мають люди, що не ховають сокиру за спиною. Якщо ти вже заточив зуба на ближнього свого - чого придивлятися до його щелепи?! Натомiсть я подарував Емiлю Геннадiйовичу Полонському важкий, навiть осуджуючий погляд. Мiлiк, судячи з грайливого виразу його писка, подiбнi погляди легко пiдiймав одним мiзинцем. Чхати вiн на них хотiв. «Коли ти повернешся?» Поцiкавився той. Я сказав, що незабаром буду, можливо, на обiд. «Наглянь за Зiггi, дуже тебе прошу». Вiн пообiцяв. Сподiваюся, що закатованi ноти родинного склепу «R. Yors amp; Kallmann» не стануть на завадi Мiлiкiвського гарного ставлення до мого цуценятка.

Таллiй, як завжди, мовчки читав текст. Я такi моменти ненавидiв. Стоїш як бовдур i не знаєш, подобається йому це чи нi. Треба ж бути настiльки неемоцiйним. «Таллiю…» «Мннн.

Не заважай». «Слухай, можу я попрацювати трохи за компом, поки ти читаєш?» «А чим я тобi заважаю? Працюй собi. Але тобi цiкаво буде дiзнатися про те, що наколiнна праця, як зветься робота в будь-якому мiсцi з лeп-топом на колiнах, визнана Асоцiацiєю американських психологiв малоефективною та шкiдливою для потенцiї«. Таллiй знову поринув у мiй текст. До китiв та дельфiнiв. Я виразно бачив, як вiн пливе натренованим брасом. Волосся блищить, ласти - також.

Я однаково полiз у лeп-топ. Потенцiя! На даний час моя жвава потенцiя менi якраз заважає. Але про всяк випадок лeп-топ я прилаштував практично на колiнних чашечках. Лист вiд двох замовникiв. А це що таке? Лист вiд якогось злого Володимира, який пише, що моє нищiвне ставлення до ведмедiв тайги свiдчить про те, що я - «огидний хохляцький нацiоналiст», «дивно що тебе не звуть Тарас Шевченко або Петлюра Махно, бендерiвська ти зараза». Я люблю вiдгуки на свою творчiсть, навiть збираю їх до спецiальної теки, - Сара надi мною насмiхається. Цей вiдгук збережу обов'язково. Може, варто на стiнку причепити, чим я гiрший за Мiлiка? Я вiдповiв, що Махна звати Нестор, Петлюру - Симон. Людини на iм'я Петлюра Махно, на жаль, не iснує. Якби iснувала така вправна людина, вона б до вас обов'язково простягнула свої добре озброєнi руки. А от замiсть бендерiвська слiд писати бандерiвська, якщо мається на увазi не Остап Бендер, а Степан Бандера. А от якщо вiн менi не вiрить щодо небезпечностi тайгово-лiсових ведмедiв - хай обмаститься козячим жиром, прикрасить себе вiдкритими бляшанками «снiданку туриста» та «вєтчiни посольськой» i завiтає до тайги. Потiм менi буде про що поговорити з його невтiшними родичами.

Поки я натхненнo дряпав своє послання, прийшла вiдповiдь вiд Аврамовича. «Привiт, Пацюня!» Аврамович дуже любить вигадувати нiжнi iмена. Цим вiн менi нагадував маму Тимофiя. В минулих життях вони, певне, були родичами або близько спiлкувалися. «Мої (Саруся, Вiруся та Денюся) дiйсно в Мексицi без зв'язку. Я спецiально попросив їх поводитися саме так, щоб сприйняття тамтешньої дiйсностi не зiпсували стороннi цивiлiзацiї. Менi важливо, аби цi маршрути були пропрацьованi iз зануренням у традицiї, звичаї мiсцевого населенням. Жерти тiльки в мiсцевих їдальнях. Випорожнюватися, вибач, тiльки в мiсцевих сральнях. I щоб користуватися тiльки мiсцевими телефонами. Жити, дихати виключно Мексикою. Я терпляче чекаю їхнього повернення. А ти чого смикаєшся? Ти їм амулета замовив? Сову якусь шкiряну?»

«Гарна робота! Втiшно, що є такi професiонали, як ти». Почув я Таллiя. «Дякую. Я просто щасливий, що хоча б комусь iсную на втiху. Слухай, а ти нiколи не думав про те, що дельфiни - педофiли?» «Нi», - вiдповiв чесний Таллiй. «Ясно. А от якби ти думав про те, що я замовив собi захисний амулет, ти б подумав, що це має бути сова?» Не вгамовувався я. «Нi». Ще раз вiдповiв Таллiй. «Не треба ставити менi третього запитання, будь-ласка. Проковтни його. Менi вже здається, що в тебе проблеми з головою». Попередив вiн мене. «Це не запитання. Це - повiдомлення. В мене тепер є цуценя». «Не розумiю, як можна заводити собак в хатi. Вони ж псують взуття!» «Для взуття є шафки». «Для собак є вольєри та будки».

От ми i поговорили. Добре, що його втiшає та штука, що я таки професiонал. «Може, вийдемо в кабак? На кавоконьяк?» Коли Таллiй починає говорити вiршами - йому неможливо вiдмовити. I ми кавоконьячнули кiлька разiв.

Так-так. За дверима - тиша. Малий сидить за кухонним столом i щось виписує у стовпчик. «Привiт». «Привiт». «Що робиш?» «Дослiджую одну тему». «Яку саме?» «Пiдґрунтя для Нобелiвки». Мiлiк сьогоднi не дуже говiркий. Я пiдiйшов ближче i прочитав таке:

Валерiй Лобановський

Вiктор Чанов

Михайло Михайлов

Володимир Безсонов

Андрiй Баль

Сергiй Балтача

Олег Кузнєцов

Анатолiй Дем'яненко

Iван Яремчук

Павло Яковенко

Олександр Заваров

Василь Євсєєв

Олексiй Михайличенко

Володимир Горiлий

Василь Рац

Iгор Бєланов

Олег Блохiн

Вадим Євтушенко

Геннадiй Литовченко

Сергiй Юран

Вiктор Леоненко

Анатолiй Бишовець

Андрiй Шевченко.

Поруч були виокремленi купки лiтер. Дуже схоже на щось таке: 15 - «в»; 7 - «б»; 21 - «о»; 3 - «ш»; 14 - «е»; 6 - «ч»; 10 - «л»; 4 - «ш»; 16 - «н»; 13 - «а», 3 - «я»; 10 - «к»; 5 - «р», 1 - «д».

«Що це таке? Реферат «Слава українського футболу» виписуєш?» «Запам'ятай цей день!» Сказав менi Емiль Полонський. «Ти є свiдком початку генiальної наукової розробки, що неодмiнно матиме вплив на розвиток українського, європейського та свiтового футболу!» «Не дiставай мене своїми маразмами, дуже тебе прошу». «Чекай, тобi що, нецiкаво?»

Я гмикнув. «Тобi цi прiзвища, я так бачу, знайомi». От мале нахабеня. «Трохи». Сказав я, i знову гмикнув. «Так от! Я хочу проаналiзувати прiзвища всiх видатних українських футболiстiв. I в результатi отримати прiзвище футбольного генiя!» Оскiльки я мовчав, Емiль продовжував. «От ти розгадуєш кросворди?» «Дуже рiдко». «А розгадував такi кросворди, у яких ти спочатку отримуєш лiтери, з яких повинен скласти слово? Ну як тобi ще пояснити? Ти розгадав весь кросворд. I зiбрав всi необхiднi лiтери. Ось в тебе вийшло, ну, скажiмо, ЦВСАРКНИПI». «ЦВСАРКНИПI!» Повторив Мiлiк. «I ти ходиш з цим в головi, розкладаєш по лiтерах, раптом - клац, в тебе склався пазл, i ти розумiєш, що це не прiзвище грузинського князя чи мiфологiчна iстота, а - СПРИНЦIВКА!» «Дуже цiкаво». Сказав я. «От i в мене це буде. Обов'язково вiдбудеться цей «клац»!» «I ти отримаєш спринцiвку? Взагалi, як людинi твого вiку та статi таке слово до голови могло прийти?»

«А що, воно секретне? Спринцiвка? Може, тобi нiяково через це стало, то вибач! Слухай, ну не можна ж бути таким, яким ти є. Ти ж такi статтi пишеш. Взагалi не такий вже ти тупий! Не прикидайся. Теж менi - обрав собi спосiб захисту… От, до речi, географiчка наша, класуха, Енсерпнiя Сергiївна, тобою захоплюється, вирiзки твоїx статей збирає i цитує тебе на уроках. А зараз ти менi що демонструєш? Ой, щодо географiчки. Ледь не забув!» «Що ти не забув?» «Сходи до неї, будь-ласка, сьогоднi». «До кого?» «До географiчки!» «I сказати, що я - твiй батько? Що ти вже накоїв, що ти їй зробив?

На глобусi намалював зайвий континент чи стер Австралiю?» «Я їй нiчого не зробив, i глобусу також. Я не збоченець. I взагалi я гарно вчуся. В якомусь сенсi їй зробив ти». «?» «Ти її кумир. Свiточ географiї, прожектор туристичних маршрутiв, майстeр географiчних опусiв. Вона мрiє познайомитися з тобою особисто». «Що ти їй про мене набовкав?» «Нiчого такого». «Такого. А якого?» «Сказав, що ти - гарний, що ти мiй дядько i залюбки з нею поспiлкуєшся. Все iнше вона прочитала в тих журналах, якi тебе друкують. Ну… може, вона там щось собi нафантазувала, знаєш, жiнка п'ятдесяти трьох рокiв здатна та-аааа-ке нафантазувати, що ти можеш бути приємно здивований!»

«Все! Годi!» «Який ти психований…» «Чекай зi своєю Гарпiєю Сергiївною. Я ще подумаю, знайомитися з нею чи нi. Поясни менi про твою кляту СПРИНЦIВКУ!» Малий похнюпився. «Ну я ж пробую тобi пояснити, а ти нiчого не розумiєш!!! I взагалi, ти немов п'яний». «Це - наклеп». «А чого координацiя рухiв така непевна? Ти менe чiпляєш своєю головою». «Отруївся. Знаєш, як це буває, коли обiдаєш не вдома?» «А що ти їв?» «Та таке. Японська кухня. Рис. Равлики. Вугор». «Точно?» «А то. Я не встиг би так швидко забути, що їв годину тому». «Я просто питаю, бо цей рис, равлики та вугор вiдчутно вiдгонять коньяком».

Спостережлива мала потолоч. Я вирiшив повернути його до футболiстiв зi спринцiвкою. «Краще давай про науку. Нiж про особливостi мого денного харчування. Я не розумiю? Гаразд. Тодi спробуй пояснити ще. Справжнiй «вчений» має бути наполегливим». «Добре. Я намагаюся скласти прiзвище генiального футболiста. Щоб тодi, коли народиться хлопчик з таким прiзвищем, його вiдразу - цоп, i на поле, уперед до перемог!!» «Нiсенiтниця». «А от i нi! Побачиш! Побачите ви всi, скептики!» «Звiсно, що можуть бути похибки, але навiть зараз видно, якi лiтери обов'язково будуть у прiзвищi, бо деяких лiтер нараховується багато, деяких - кiлька, iнших взагалi немає! Але «о», «н», «л», «к», «б», можливо, й «в» обов'язково будуть! Не виключено що «ш» чи «ч». Я постiйно буду це аналiзувати»!

Малий мав напрочуд завзятий i запальний вигляд! Я сказав йому, щоб вiн тримав мене в курсi. «Тобi це цiкаво?» «Дуже». «А паралельно я працюватиму над тим, якого числа та в якому мiсяцi, найiмовiрнiше, народиться цей футбологенiй!» «Супер, Мiлiк! Гол. Тобто - молодець!» «А якщо врахувати теорiю пiдштовхування, взагалi все буде добре!» «Це що за чортiвня?» «Теорiя. Дуже проста. Коли ти чимось сумлiнно займаєшся, ти спонукаєш до появи речi, пов'язанi з твоєю дiльнiстю або навiть з думками. От я вираховуватиму прiзвище генiального футболiста, а вiн буде народжуватися!» «Дiти не вiд цього народжуються, Емiлько!»

«Дуже дотепно. А от ти знаєш, що було з Гарiком?» «Навiть не уявляю. Анi хто такий Гарiк, анi того, що з ним було». «Гарiк… ну, неважливо. Це довго пояснювати». «Невже? Що, нiяк не пов'язаний зi старенькими Саранськими, з Жорiком, Елькою та Яшею?» «Нiяк». «I не є племiнником Вiолончелi? Це ж треба таке». «Не часто, але таке трапляється. I щоб ти знав, iронiя - хвороба слабких! Так от! Не в тiм рiч. Рiч у тiм, що колись на Новий рiк, а за схiдним гороскопом то був рiк Вепра, його дiвчина подарувала йому iграшкове поросятко! Нiкому крiм Гарiка порося не сподобалося. Мати Гарiка нарекла його мухриком, тому що вiн був якийсь брудний, на її погляд. А от Гарiку подарунок дуже подобався, бо був у болотяних плямках. Неординарне порося, камуфляжне, - так Гарiк його звав. Дiвчина Гарiка теж вважала, що порося неординарне, та побажала, щоб рiк у Гарiка видався таким самим неординарним. А бабця йому сказала: Гарiку, дитинко, здихайся цiєї тварюки, бо пiдеш до армiї цього року. Гарiк смiявся, що, мовляв, за забобони, що за дурiсть. Але навеснi вiдбув в армiю». «Маразм». Сказав я. «Звiсно, що маразм. Унiверситет, де вiн вчився, позбавили акредитацiї, прибрали вiйськову кафедру, i бiдного Гарiка - цуп, закамуфляжили. А все через що? Все у Всесвiтi взаємопов'язане».

«Скiльки в твоїй головi смiття - страшне. Але все одно молодець. Я не очiкував, що ти такий… творчий!» «Думав, що я тiльки по клавiшах бумцати вмiю?» Я вирiшив не пiдтримувати тему бумцання по клавiшах. «Помилявся, старий. Кожний має право на помилку». «Ти менi про це кажеш? Пам'ятаєш, я тобi розповiдав про Жорiка та Неонiлку?» «Почалося. Слухай, може припиниш чiпати Жору, хай вже спить спокiйно». «Ця iсторiя не про нього». «А чого ти його згадав?» «Щоб ти його пригадав. Бо ця iсторiя про його сина - Льоню». «Так у нього був син?» «Є. У нього є син». «I що?»

«Одного разу приятель Льонi (ну, його iм'я тобi нi до чого) подарував Льонi на день народження маленьку коробочку з чимось металевим. I Неонiла подумала, що то сережка. Навiть двi. I ще вона подумала, якщо хлопець хлопцевi на день народження дарує сережку (навiть двi!) в гарнiй коробочцi iз золотавою стрiчечкою, про що це свiдчить?» Я приблизно здогадувався, про що це може свiдчити. «Це свiдчить про те, що Льоня - голубий. Як вона вбивалася, ти б чув. Мамi телефонувала тричi на день, i вночi також. Так плакала, нам всiм було її шкода. Вона Льоню любила, а гомосексуалiстiв дуже не любила, - завжди, коли бачила їх на екранi чи в газетах - плювалася. То виходить, що плювалася вона й на власну кровиночку. Хоча моя мама була здивована огидним ставленням Неонiли до голубих. Маючи такого чоловiка, як Жорiк, який за бабами бiгає, мов пияк по горiлку, треба цiнувати, що iснують чоловiки, якi поза тими справами. Але ти сам знаєш, що таке жiноча логiка! Неонiлка повiрити не могла, що Льоня - таки так. Вiн. Вона, вiрнiше». «I що?» Знову поцiкавився я. «А нiчого. Потiм Жорiк знайшов цю коробочку, - добре, ще до того, як Неонiлка полiзла з сином стосунки з'ясовувати. I виявилося, що в тiй коробочцi - риболовний гачок та зимова риболовна мормишка». Я почав реготати.

«А ще є iсторiя про хiмiю та саркому. Якось старенька Саранська подумала, що їхня Елька захворiла на саркому». «Господи, хай Бог милує вiд такого. Що ти верзеш?» «Правду. Елька по телефону говорила подрузi, що йде на хiмiю, хоча й волосся в неї випадає, але однаково треба йти». «I що?» «Старенька Саранська миттєво подумала, що в Ельки - рак. I почала обдзвонювати всiх наших». «Ого». Сказав я. «Еге». Пiдтвердив Мiлiк. «А коли Елька повернулася з жахливим перепаленим волоссям, старенька ще бiльше перелякалась! I тiльки потiм з'ясувалося, що Елька ходила до перукарки». «Бiдна ваша Елька, постiйно з нею щось трапляється». «Ти розумiєш, що випадковостей не буває? Є купа предметiв, якi несуть нам iнформацiю, варто тiльки знайти шифр. Навiть казки. От дивися: килим, що лiтає. Вiн свiдчив про те, що в нас будуть лiтаки. А яблуко, яке котиться по тарiлцi i показує майбутнє? Це - прообраз ультразвукового дослiдження!» Мiлiк захопився.

«Бiльше iсторiй не буде?» «Нi! Але буде географiя. То ти сходиш до географiчки?» «Слухай, ну якого бiса менi туди пхатися»? «А тобi що, важко?» «Та нi, не важко, але якось по-iдiотськи, на мiй погляд». «Подаруй їй свiже число журналу з твоєю найновiшою статтею, бажано, щоб там була твоя фотка, напиши автограф - вона дуже зрадiє. Треба робити людям приємне, приносити подарунки, хiба нi?»

I я пiшов робити людинi приємне, понiс подарунка. Повiрити в це не можу. Навiщо я цим займаюся? Я нiколи не прагнув бути Дiдусем Морозом, навiть перевдягатися в нього не хотiв нiколи. А зараз в мене подарунковий пакунок, в ньому лежать цукерки та купа журналiв з моїми генiальними викладами. Школа Емiля неподалiк вiд мого будинку, хоча б в цьому менi пощастило - не пхатися на iнший кiнець мiста.

Вона сидiла за столом. Звичайна жiнка. Можна назвати її елегантною. Блузка перлинно-сiрого кольору, свiтлi штани класичного покрою, туфлi-човники. Попелясте коротке волосся. Як на п'ятдесят три роки, виглядала чудово. Вона читала один з журналiв, куди я також вiддавав свої статтi. Коли вона на мене подивилась, я вiдчув, мабуть, те саме, що вiдчувають попервах всi зiрки-початкiвцi. В її поглядi було i захоплення, i неможливiсть повiрити в своє щастя: невже це дiйсно ВIН? Вона дивилася на мене i тицяла пальцем в аркуш журналу. Мабуть, там було моє прiзвище пiд статтею. Або маленька фотка.

Я уявив собi таку картину. Сиджу я на лавочцi, читаю «XXL» (може, з «читаю» я погарячкував, скажiмо - роздивляюся), аж раптом бачу - Дiвчина мiсяця. Посмiхається до мене i запрошує пройтися. Або - Стiвен Спiлберг. I каже менi: «Хай, Пол! Хау свiт ту сi ю хiа…»

«Павле, то це дiйсно ви? Яка радiсть!» Саме так мiг звернутися до мене Стiввi. Мiлiк не помилився, його вчителька щиро радiла моєму вiзиту. «Доброго дня, Е-еее-еее». Я так i знав, що забуду її iм'я. «Так, це - я. Ось прийшов до вас. Журнали принiс». «То сiдайте, чого ж ви стоїте! Я в захватi вiд того, як ви пишете. Емiль казав, що ви його дядько, але в такi речi спочатку не вiриш. Знаєте цих хлопчакiв, вони люблять фантазувати. Але потiм я подумала: але ж вiн не каже, що його дядько - Кусто або Тур Хейєрдал, то, хто його знає, а раптом не бреше?» Я хотiв сказати, що Мiлiк не бреше нiколи, але вiдразу передумав.

«Мене звати Енсерпнiя Сергiївна. Для вас - просто Енсерпнiя, менi буде приємно. Ви, мабуть, дивуєтеся, що за гарне iм'я?» Хоча менi б нiколи не спало на думку вiднести це iм'я до гарних, на пiдтвердження того, що здивований, я покiрно кивнув. «Ой, це цiла iсторiя. Коли я народилася - мене назвали Наталiєю, а все моє дитинство кликали просто Ен, я й сама себе так називала. А потiм я пiшла до школи, i в нашому класi було двi Наталки: я та ще одна дiвчинка. I що цiкаво, iншу Наталку також звали Ен, тож нас почали плутати, бо на iнше iм'я ми не вiдгукувалися. Я досi не люблю нiяких наталкотворень. I тодi вирiшили називати мене - Ен Серпнева, бо я народилася в серпнi, а її - Ен Лютнева, бо вона народилася в лютому. Слiдкуєте за перебiгом подiй? Белетристика, чи не так?» Я слiдкував.

«А чого вас за прiзвищами не називали? Тодi б нiхто нiкого не плутав. У вас же є прiзвище?» Поцiкавився я. «Звiсно, є. Але нам не подобалося, коли до нас зверталися на прiзвище, ми ж були дiтьми! Вам подобалося в дитинствi, коли вас нарiкали Дудником? Менi б це не сподобалося!» Я подумав i вирiшив, що менi б теж було не до вподоби, якби її нарiкали Дудником. «Отож. Мати нiколи не зверталася до мене на прiзвище!» «Зрозумiло». «Вчилися ми, зростали, а коли отримували паспорти, то Ен Лютнева записала себе як Енлюта, а я стала Енсерпнiєю. Бiльше нi в кого немає таких iмен!» Життєрадiсно пiдсумувала вона.

«Дуже цiкаво! Дякую вам за цю iсторiю. Дуже у вас затишний кабiнет, але менi час iти. Справи, справи». Проте Енсерпнiя так не думала. Вона почала закип'ячувати воду на чай. «Що ви, Павлику, зачекайте. Ми не встигли поговорити про вашу творчiсть, мандри. Менi дуже цiкаво, якої ви думки про викладання географiї в школах! Зараз наїмося ваших чудових цукерок! Прощавай iдеальна фiгура!» По-змовницьки пiдморгнула менi вона.

Тiльки цього менi й бракувало! Я уявлення не мав про викладання географiї в школах, мало мене цiкавило й викладання географiї у вищих учбових закладах, я був поза цим. Можна назвати мене письменником. Останнiм часом мене вабив пiдхiд - залишатися вдома, мандрувати Iнтернетом i писати чудовi статтi. А iнколи хотiлося побачити щось на власнi очi. Крiм того, я обожнював вiдкривати для себе новi спиртнi напої, а вiдкривати новi спиртнi напої теоретично - сумна та невдячна справа. «Якби не вина - чорта лисого вам всiм, а не вiдрядження». Так приблизно я думав. Але сказати таке Енсерпнiї не наважився

б. Нi, не за цього життя. «Власне, я нiколи не думав про методи викладання географiї, якщо бути вiдвертим». Повiдомив я. «Шкода. Дуже шкода! На моє тверде переконання, вам потрiбно про це думати. Щодня! Оскiльки, якщо такi люди як ви, подiляться рецептами зачарування предметом, ми зможемо виховати здорове, географiчно активне поколiння. Ну?» Я на неї дивився. «Ну»? Повторила вона. «Безперечно?» Спробував вгадати я.

«От i добре! Тiльки не забудьте подiлитися своїми роздумами зi мною!» З «безперечно» я вцiлив у десятку. «От i чай». Я взяв чашку. «Ви, певне, здивувалися, Павлику, як то я не питаю, який чай ви любите?» Я посмiхнувся, про всяк випадок. Але повторювати трюк з «безперечно» остерiгся. «А це тому, що я дуже уважний читач! Я читала вашу статтю про правильне заварювання чаю! I ось. Ну?» Я здогадався, що мушу скуштувати. «О, чудово, дякую!» «Бачите! Якщо ви переконали таку стару та вперту жiнку як я в тому, що вона не вмiє заварювати чай, а потiм її перевчили - i це тiльки за допомогою свого слова - то з молодими, гнучкими мiзками ви здатнi творити дива, Павлику, просто дива!»

А я думав, що б таке сказати, щоб не образити її, й отримати шанс зникнути звiдти? Ото було б справжнє диво. Вона розповiдала менi про своє бачення викладацького процесу, про мої статтi, про неймовiрнiсть Флоренцiї, де вона побувала цього лiта (в неї там живе сестра), про сучаснi iнформацiйнi технологiї i про те, що субтропiки наступають. «Енсерпнiє Сергiївно», - нарештi наважився я. «Так?» Здається, я обiрвав її думку з приводу помiдорного фiтофторозу, який впливає на свiдомiсть людини майже так само як ЛСД. Звiдки вона знає про вплив ЛСД? Я вже не кажу про те, навiщо ласувати фiтофторою? «Розумiєте, сьогоднi в мене заплановано дуже важливу зустрiч. Якраз з фахiвцями по хворобах помiдорiв». Менi вже було зле вiд того, яке казнащо я несу, та зупинитися я не мiг. «Тому дуже вдячний вам за цi думки. Вони допоможуть менi пiд час розмови. Але я змушений вас залишити. На мене чекають». Невже вийде? «Ну?» Чергове ну. «Безперечно!» Впевнено сказав я. «Добре, тодi до наступного тижня!» «До наступного!» «Звiсно, я вам ще нагадаю, i тему вашої лекцiї ми проговоримо на вихiдних, але дiтей до зустрiчi з вами я почну готувати завтра!»

Я так i не зрозумiв, в який спосiб я погодився дати урок однокласникам Емiля Полонського? Вiн менi за це дорого заплатить.

РОЗДIЛ IX

Щонайменше про колишнiх чоловiкiв ваших дiвчат та колишнiх

вiйськових, а також про церкву

«Доброго вечора!» Цiкаво, цих слiдчих вчать розмовляти таким тоном, що навiть простi слова звучать, як звинувачення? Хай знайдуться сили її витримати пiсля Енсерпнiї! «Доброго вечора. Еее… Тамаро Антонiвно». «Тримай». З цими словами Тамара-ментяра втулила менi до рук цупкого папiрця. «Дякую».

Про всяк випадок сказав я. Цупкий папiрець виявився почесною грамотою, пiдписаною мiнiстром внутрiшнiх справ. «Це точно менi?» «Певною мiрою так». «За що?» «Що за що?» «Це менi за що?» Не змiг стриматися я. «Це - почесна грамота для твого малого». «Для Мiлiка? За що?» «Неймовiрно допитлива людина. Ти. В органах би працювати. Малий твiй запитав, чи є в нас почеснi грамоти. Я кажу, що звiсно, є. Тодi вiн попросив принести. Я принесла. Не уявляю, для чого йому це знадобилося. Може, тебе хоче нагородити? Тiльки не питай за що. Досить з мене цього защокання на сьогоднi». Далi ми їхали мовчки. Тамара-ментяра та я з Почесною грамотою вiд Мiнiстра внутрiшнiх справ.

Квартира знову зустрiла мене тишею. Цiкаво, а куди зникла Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя? Невже мiй план iз затиканням молоточкiв спрацював настiльки, що малий не впорався з цiєю проблемою дотепер? Хоча… Може, вовтузиться досi з вираховуванням прiзвища генiального футболiста? «Привiт! Є хто вдома?» Менi назустрiч вибiг Террi, привiтався, та знову зник на кухнi. Харчується, чи що? Зiггi зустрiчати мене не вийшов, важко йому: поки збереш лапки до купи - вже й втомився.

На кухнi, куди я попрямував, крiм собак та Мiлiка, якi окупували мiй диван, за столом сидiв чоловiк в довгому чорному плащi. Його сиве волосся було зiбране у низький хвiст, а на пiдлозi, ближче до шафок, лежав широкий матрац. На мiй погляд, саме такий вигляд мають люди, якi приносять у дiм сумнi звiстки. Але чи приходять цi люди з матрацами, я знати не мiг. Менi здається, що це занадто - приносити одночасно поганi звiстки та матраци. Визначитися треба, що з собою тягти. З iншого боку, може, це «Расвєтович», той, хто лагодить роялi? «Доброго дня, Павле», - тим часом промовила до мене Чорна Людина глибоким проникливим голосом. Таким голосом якось в метро мене вмовляли пожертвувати грошi на полiпшення стану київських дитячих майданчикiв. Я тодi не пожертвував, тому в нас дитячi майданчики й залишаються схожими на миршавенькi сарайчики.

«Ви, мабуть, трохи здивованi моєю присутнiстю у вашому домi. Я - отець Макарiй». Своєю посмiшкою незнайомий отець Макарiй пропонував менi порадiти зi своєї присутностi в моїй оселi. Порадiти з того, що вiн завiтав саме до мене! Поки я збирав свої думки до купи, малий вихопив почесну грамоту. «Це - менi!» «Тобто Ви хочете освятити пiанiно?» Чомусь це здалося менi природним. Пiанiно вiдмовлялося грати - Расвєтович йому не допомiг, тому, якщо справа нечиста, Гестапо викликав отця. «Пiанiно? Не бачу в цьому потреби. Емiлю, дитино, тобi потрiбно освятити пiанiно?» «Не хоче вiн святити пiанiно! Це тебе совiсть мучить, запхав туди свої папiрцi!» Ага. То папiрцi цей вихвостень знайшов та витяг самотужки. Ну звiсно, майбутнiй нобелiвський лауреат. Пiткрадiй1.

«А, ви зовсiм про мене нiчого не знаєте, так?» Я хитнув головою. Соромно менi має бути, чи нi? Я що, повинен про нього щось знати? Вiн вiдомий святий чи що? Отець Макарiй. То це не плащ, а ряса. Колись секретарка Таллiя сказала, що їй дуже пасуватиме ряса. Я довго думав, невже вона хоче усамiтнитися в монастирi, аж поки менi не пояснили, що вона мала на увазi сарi. Якби я був Мiлiком, обов'язково б розповiв цю чудову iсторiю. Священикiв я уникав.

Не можу сказати, що я їх боявся чи завинив їм. Нiчого такого. Але менi нiколи не хотiлося з ними спiлкуватися. Не знаю, чи буває з кимось таке, зi мною от буває.

Я навiть не знав, як до них звертатися. Щоб було чемно та доречно. Подiбна проблема iснувала в мене з вiйськовими. Я не розбираюся у вiйськових званнях, але ж принаймнi в них є зiрочки, якi треба рахувати (одна зiрочка - це такий-то, двi - ще якийсь, три - щось iнше), а в цих - тiльки хрест. Один. На всiх.

На них, на нас. Все. Як їх розрiзняти? «Ваше преосвященство?» Спробував я. Отець Макарiй перехрестився. Про всяк випадок - саме так, як я дякував (про всяк випадок) представницi правоохоронних органiв Тамарi-ментярi за грамоту для Мiлiка. «Цiлком достатньо, якщо ви будете звертатися до мене просто - отець Макарiй». Чомусь менi закортiло запитати, чи обмивають вони «священицькi звання» i чи заливають горiлкою образки Божoї матерi чи хрестики.

«Чого ти вирячився на нього як ультраправий нацiоналiст на пам'ятник дiдусю Ленiну? Моя школа вплинула? Це - чоловiк Сари. Валєрка!» Внiс свої правки Мiлiк. «Шануйся, дитино! Не забувайся!» Дорiкнув Мiлiковi «Валєрка».

Не сподобалося щось. Не через дiдуся ж Ленiна вiн його шпиганув? Але як я мiг не вирячитися? Чоловiк Сари? В моєму будинку? Господи милий, вiн - колишнiй вiйськовий i теперiшнiй священик. Гiрше й не вигадати. Менi зле вiд цього поєднання особистостей. Як на мене, з нього було б достатньо бути або чоловiком Сари, або священиком, або вiйськовим. Нi, вiн примудрився це все поєднати! А ще борода та сивий хвiст. Цього я також не виношу.

«Колишнiй чоловiк Сари». Тим не менш буркотнув я, наголошучи на словi «колишнiй». «Ви ж вiйськовий!» Мене охопило обурення. Зрештою, що це за бал-маскарад? Вiйськовий - то й будь ним. Нi, вони примудряються ще й у рясу розряджатися. Блазнi. «Колись був, ви правi. Безперечно». «Тобто, як це колись? Ви ж офiцер, я навiть пам'ятаю ваш силует пiд нашим унiверситетом бiля червоного автомобiля. Та що це взагалi таке?» «А яка тобi рiзниця? Ну от яка тобi рiзниця, чим вiн, тобто Валєрка, займається? Яка тобi рiзниця, чиї накази вiн виконує - мiнiстра оборони чи Господа?» Поцiкавився Мiлiк. Я його проiгнорував. «Заспокойтеся. Невже ви або хто-небудь з ваших друзiв нiколи не вiдчували покликання? Не змiнювали долю?» «Змiнював. Але не настiльки. Це вже занадто». «Як це не настiльки? Твiй Тимофiй колись отруював людей горiлкою та пiгулками, а зараз допомагає їм порадами. Це фактично те саме! Голос покликання та змiна долi!» Знову Мiлiк. «Я зараз заб'ю тебе». Попередив я малого. «Рiднi мої, браття, вгамуйтеся. Подумайте про те, як важливо зберегти мир за умов вiйни статей, вiку, мiста та села…»

Я уявлення не мав, як з ним спiлкуватися. Колишнiй чоловiк Сари. Валєрка. Вiйськовий. Отець Макарiй. Я не вмiв спiлкуватися зi священиками. Принаймнi, коли я бачив когось iз релiгiйникiв, менi хотiлося говорити з ними пошепки, а я не хотiв шепотiти весь час у власному будинку. Так, наче хтось тут помер. Щодо вiйськових, то в мозку кружляло одне запитання: «В якому полку служили?» Я усвiдомлював,

що воно iдiотське. I вiдчував, що потiм бесiда обов'язково розвиватиметься у напрямi: «Чоловiк, що не служив в армiї, не чоловiк. Баба, що не народжувала, не баба». Я не служив, уникав цього, i нiкому не порадив би йти до армiї. Але цей вовкулака Валєра мене розумiти не буде. Вiйськовозобов'язаний розумiти пацюка цивiльного не зобов'язаний, гигиги. Хоча, може, зараз i зрозумiв би, адже вiн посланець Божий. Я не служив, тобто не був мужиком, i не народжував, себто не був бабою, я був воно - iстота, яку не приймали чоловiчий та жiночий свiти.

На вiдмiну вiд вiйськового та отця Макарiя, до Валєрки, як до колишнього Сариного чоловiка, в мене було багато запитань. Я от нiяк не мiг зрозумiти, як вона могла вийти за нього замiж, як вони жили, чого розiйшлися, вже не кажучи про сумнозвiсний перший раз Сари, який менi спокою не дає. Але як про все це запитати, коли вiн тепер у рясi, чорти його забирай? (Прости мене, Господи! Сподiваюся, ти вiдчуваєш рiзницю мiж щирими вiруючими та нещирими служками твоїми.)

«А ти обiдав?» Знову Мiлiк. Зрештою, я був вдячний йому за цю пропозицiю. Хоча бiльш за все менi кортiло зараз на нього визвiритися. Ряса Валєрки стримувала моє визвiрювання. Невже я такий побожний? Ймовiрно. Але моя побожнiсть на Емiля не поширювалася, тому я пiшов у наступ на малого Сарабандиста. «Ти! Тепер з тобою. Навiщо тобi грамота МВС? Це тобi що, дитячi забавки? На стiнку собi хочеш повiсити для формування героїчного образу?» «Яке ж там! У нас бачив, яка родина? Купа неадекватних персоналiй, ще й ти додався. А раптом щось? А тут - бланк! Тiльки прiзвище впиши - i все готово! Можна показувати будь-якому суддi. «Пе-ггге-кон-лi-ва шитюка»! Сказав би Конрад Карлович. Вiн тодi мiг би встати на першiй стадiї процесу або для ефекту навiть трохи пiзнiше, промовляючи: «Шановний суд, шановнi сторони процесу, прошу розглянути клопотання про приєднання до матерiалiв справи доказ захисту № 2 - Почесну грамоту МВС, якою було нагороджено пiдсудного!»

«Який Конрад Карлович? Який суд?» «Суд спочатку районний». Пояснив Мiлiк. «Конрад Карлович Полонський - вiдомий житомирський адвокат, фактичний голова житомирського роду Полонських». Люб'язно увiв мене в курс «Державний лад та право Полонських» отець Макарiй. «Треба було кiлька грамот взяти! Але це вже я трохи пiзнiше». Отець Макарiй торкнувся хреста, я ж взяв до рук Зiггi. В кожного своє заспокiйливе.

«Давайте обiдати!» Мiлiк-миротворець почав займатися харчами. I тут я помiтив це. Не розумiю, як я ранiше цього не помiчав.

Стiл вiдцентровувала одна з моїх мисок, наповнена картоплею. Нiчого незвичайного, з першого погляду. Хоча я миски з неочищеною картоплею на стiл не виставляю, але то неважливо. Справа була в iншому. На всiх картоплинах було зображено хрест. «Це що таке?» «Картопля!» «Я розумiю. Отець… е… Ви її що, охрещували?» Обличчя отця Макарiя сповнилося патоковим добром. Мабуть, вiн остаточно усвiдомив, що я - психопат. I шкiрою вiдчув: зi мною треба поводитись обережно. Як з голубами - раптом хтось з них заплiднив Дiву Марiю? Казна що верзу…

«В якому розумiннi?» Тим не менш запитав вiн. «У православному, батюшко, виключно в православному». Вiдповiв я. Отець Макарiй повiльно клiпав очима. Може, вiн не православний? «Чи святили? Може, у вас програма така в патрiархатi: кожну овочину, яка може виявитися пiдступним буддистом, у зародку перетворити на палкого християнина?»

«Яку овочину? Якi буддисти? Про що ви говорите?» Отець Макарiй вимогливо дивився на Емiля, який, в свою чергу, весело дивився на мене. «Емiлю, про що йдеться?» «Про картоплю», - вiдповiли ми з малим. Отець Макарiй наблизив до миски своє обличчя. I перехрестився. «Господи милий, що то?» «Це я у вас питаю, що то?» «Емiлю, що вiдбувається з картоплею? Якщо це жарт, то мушу тебе переконати: вiн не вдався, i я обов'язково матиму розмову сьогоднi ввечерi з твоїм батьком. Це Павло тебе навчив, дитино?» «Я не його вчитель, щоб ви знали. Я - коханець вашої колишньої дружини». Я був у запалi. «А, ось ви про що». Вiдгукнувся Емiль, який встиг прилаштувати пательню та глечик на плиту. «Я спочатку не зрозумiв. Це мама позначила ту картопельку, яку краще запекти! Вона так завжди робить. Давайте вже їсти!»

I ми почали їсти. «Послухайте, - я все не мiг заспокоїтися. - Але як ви, ну тобто як сталося, що ви…» Важко менi було, ой важко. «Прийшов до Бога?» «Так!» «Ну а що тут такого дивного, на ваш погляд?» «Менi складно збагнути, як вiйськовий може перетворитися на отця. Ну, не в сенсi отця, як отця, а в сенсi Отця… В православному сенсi!» «Знаєте, менi здається, що нас багато чого поєднує i окрiм Бога. Для мене, вiйськового, святинею тодi був статут, для мене зараз - це Бiблiя. Правила, порядок, пошана до вищих чинiв».

Я мовчав i думав: чи нормально буде, якщо я запропоную випити. «Ви вiруюча людина?» Раптом почулося. «Нi, я агностик». Я таки пiдвiвся та полiз до дерев'яної пiдставки для вина. Агностиковi можна. «Агностик» - просто назва для якогось гидкого пiдшкiрного паразита, - це ж треба було так назвати людину з тверезим поглядом на життя. «Зараз пiст?» Поцiкавився я. «Нi». «I нiчого такого iншого?» «Не знаю, що ви маєте на увазi пiд iншим. Сьогоднi, зокрема, державне свято Чеської республiки». «Треба вiдсвяткувати. Ви таке святкуєте, отче?» «Запрошений до амбасади». Вiдказав сором'язливець. «Я обов'язково мушу випити! Нас iз Сарою, зрештою, поєднав справжньо-фальшивий моряк, якого ми частували пивом у Празi! А ви, до речi, як з нею познайомилися?» Раптом настрiй в мене покращився, я згадав про рожеве винце Rulandskе modrе rosе врожаю 2006 року моравскої винокурнi Bzenec!

«Вони познайомилися на курсах iвриту. Я не знав, що тобi це цiкаво, а то б ранiше тобi переповiв! Треба було мене попросити - я б все, як у романi, виклав! Послiдовно. Мене всi за це хвалять - я вмiю розповiдати послiдовно». Це було першим, що я почув, коли прибiг з пляшкою. «Ви єврей?» Запитав я в отця. «Нi, але вiн дуже хотiв ним бути. Хоча от мiй батько вважає, що всi, хто вiрує в Бога, не проти бути євреями». «Емiлю! Шануйся!» «А що тут такого? Ти ж сам говорив тодi про те, що в української армiї немає перспективи, а от в iзраїльської є, i чому б вам не податися в Хайфу? Вiн обрав Сару, тому що думав, що вона його вивезе туди!» В принципi, я не знав, як реагувати.

«Я не тому її обрав». Невiдомо чому сказав я. Нiхто не цiкавився моєю думкою. «А вiн - тому, тому! Хотiв чкурнути з Батькiвщини!» Я на мiсцi отця Макарiя сказав би хоча б щось, бо Емiль не любить мовчазних пауз, безмовних пустощiв. Вiн все миттєво заповнює словами. Там, де мали б бути вашi слова, - притуляє свої. Ваших три - його десять. Треба пильнувати, отче Макарiю! «Але вiн помилявся, бо Сара - не стовiдсоткова єврейка! У Сари мати - гойка! Це її iм'я ввело його в оману».

«Як це?» Перепитав я. «Так! Вiн думав, що дiвчина з таким iм'ям як Сара - не може бути нiким iншим, нiж єврейкою.

А Сара отримала своє iм'я завдяки компромiсу». Тут в мiй мозок увiйшов пронизливий здогад! «То Сару назвали на честь стареньких Саранських?» «Нi, хоча на цю тему часто жартували. Не думай, що ти перший такий дотепник. Її так назвали, тому що мати хотiла назвати її Сашею, а батько - Радмилою, вони довго чубилися, а потiм вирiшили назвати її або Расою або Сарою, щоб поєднати два iменi. Перемогла Сара. Бо iм'я Раса всiм видалося надзвичайно агресивним. Хоча, на мiй погляд, Раса - це вiнтажно! Раса Полонська - клас! А Валєрка про це не знав!»

«Давайте краще вип'ємо за чехiв!» Запропонував я, бо Валерiя менi стало шкода. Я уявив собi, що могли б розповiсти батьки Iнни про причини нашого одруження. Хоча, з iншого боку, якби в мене була можливiсть пiдслухати їхнi розмiрковування щодо даного предмету, я б це зробив. Цiкаво, наче побувати на власному похоронi. Але я забув, що Мiлiк не п'є, тому не стане вiдволiкатися на мою пропозицiю, бо для нього це зовсiм не краще. Що стосується отця, то випити йому хотiлося, та вiн не знав як про це сказати, щоб не зашкодити власнiй репутацiї. «У нас вся родина була проти шлюбу! Навiть Сара! Але потiм вона зробила це навмисне, щоб на неї не тиснули. Продемонструвала дорослiсть. Це як курити, трахатися пiд парканом, плюватися, пити портвєшку. Всього цього вона не робила, натомiсть погодилася вийти замiж за Валєрку. Ну, а ще вона була пухкою, їй здавалося, що чоловiкiв вона не цiкавить, крiм тих, якi поширюють пiгулки для схуднення». «Валерiю, себто отцю, отче… еее…» «Можете звертатися до мене як до Валерiя, що це змiнить»? «Дякую. А будучи вiйськовиком, ви чим займалися?» «А вiн був «особистом» в Комiтетi державної безпеки. Нами займався, євреями, гигиги. Ось ким вiн був. Реiнкарнацiя iнквiзитора». Мiлiку було весело.

«А ви дiйсно не вiрите в Бога?» Нiчого iншого отець вигадати не мiг, крiм запитати в мене саме про це. Вiн ще б у ката поцiкавився: «А ви справдi за смертну кару?» «Колись я читав на нiч «Отче наш» перед сном. А потiм подумав, що це те саме, що й примовки в пiонерському таборi: треба їх читати, всi цього вiд тебе чекають, от ти i примовляєш. «Всiм, всiм доброго дня, з кожним ми вiтаємося, всiм, всiм доброго дня - з вiтром сперечаємося». «Вперше чую таке порiвняння. Але ж читати молитву можна щиро, чи не так?» «Загалом - так. Але розумiєте, я от не люблю адвокатiв та страхових агентiв, якi представляють iнтереси людей. А насправдi просто викачують з них грошi. Тим паче, не долюблюю людей Церкви, якi представляють iнтереси Бога фактично з циx самих причин, що й адвокати зi страховиками, тiльки масштаби у них бiльшi». «Знаєте, я би не став звинувачувати усiх скопом…» «А знахарки? Ви їм шили вiдьомство та звинувачували саме скопом. I бiлих, i чорних! А ще - вчених та бунтiвникiв!» Сучаснi дiти дуже багато читають. Я бачив цi думки на обличчi отця Макарiя.

«Потiм, менi не подобається, що до Бога я можу звертатися на ти, а от до вас - тiльки на ви. Чого б це? Зрештою, мої стосунки з Богом, це мої стосунки з Богом, яке ви маєте до них вiдношення? Свiчку тримаєте? Це ви вмiєте, навiть культ з цього зробили. Менi не потрiбнi посередники». «Церква єднає людей, вона пiдсилює Боже добро, Боже слово, чому ви не можете цього усвiдомити?» «Менi не треба нiчого пiдсилювати, я добре чую. А ще вам цiкаво буде дiзнатися про те (тут в мене наче вселився Таллiй), що пошукова система Google на слово «партiя» видає 1 350 000 сайтiв, а на слово «церква» - 965 000, але якщо додати данi слова «релiгiя» (690 000), то виходить сумна картина. Фактично партiя та церква дорiвнюють одна однiй. I мене вiд цього нудить. Сайти, гостьовi iнтернет-сторiнки: «замовляй у нас молитву», «напиши записочку єпископу». Ви вважаєте, це нормальним»? «Освiта, прагнення опанувати рiзноманiтнi науки - завжди були милi Господу».

Так, зрозумiло, я - пас з ним розмовляти. Це я так думаю, проте мене все одно несе: «Знаєте ж, мабуть, як вашi молодi попи церкви називають? Точками! Точнiсiнько, як бариги. Чия точка багатша, чия бiднiша, чию краще розташовано, чия бiльша. А ви пiсля цього хочете, щоб я йшов до церкви? З чистим серцем? Приносив туди свої сумнiви, грiхи, думки?» «Може, й знайдеться один такий лиходiй на все наше братство, але то - виняток!» «Невже? Одного разу, коли я перевiряв новий туристичний маршрут, побував на прийомi у мера, ну i звiсно, там були вашi - церковнi чини. Без вас жодне прийняття не обходиться. I от один, старший, каже iншому, нижчому за рангом. «Отже так. Якщо в тебе найближчим часом щось у черговий раз замироточить, можеш готуватися на роботу в народне господарство!» Ви з усього готовi робити бiзнес. Навiть з дива. Як Девiд Коперфiльд. Але вiн - на вiдмiну вiд вас - Бога до своїх справ не приплiтає«.

«Я бачу, що ви, Павле, агресивно налаштованi. Тому я не думаю, що в нас вийде дiалог. Знаєте, коли я був молодшим, я не пропускав жодної дискусiї, але цi часи минули». «А знаєш, Валєрко, вашi дiйсно як бандюгани поводяться». Озвався Мiлiк. Наче «пас» я йому не давав, «фас» не кричав, але вiн вступає. «Емiлю, ти звичайно можеш поводитись, як тобi заманеться. Й у тому числi звати мене «валєркою», але принаймнi з гостями свого дому ти мусиш поводитися гiдно». Як зворушливо.

До речi, про «гостя» i про «дiм». «Отче, а скажiть менi, будь-ласка, я тут примiтив матрац. Вiн - ваш?» «Так».

Поважно вiдповiв отець Макарiй, лагiдно подивившись на матрац. «Тобто я так розумiю, ви хочете ночувати в моїй квартирi?» «Цiлком справедливо». «Щодо справедливостi та її цiлковитостi в мене є певнi сумнiви. У мене з приводу цих явищ власне бачення. Проте я хочу запитати iнше: а чого це раптом?» «Що?» «Павло цiкавиться, чого ти до нього вдерся!» «А, ви про це. Маєте право. У нас оголошено дводенний збiр. В Лаврi. Як правило, я зупиняюся в Емiлiї та Геннадiя, оскiльки вони мешкають неподалiк святинi, але в них, як вам вiдомо, ремонт». «Ага. В них - ремонт, то ви до мене?» «Безперечно. Проте не хвилюйтеся - завтра я вже поїду до свого приходу. Точки». Додав вiн та випустив посмiшку блукати бородою. Гляди, не подряпайся!

«Чи от, наприклад, вашi конфесiйнi чвари - до чого вони доводять людей. Дружина мого товариша готувалась народжувати. Вона вже була в пологовому будинку. Почалися перейми. Їй було страшенно боляче, ледь терпiла. Ходить, згинається, шепоче, щоб все скорiше скiнчилося, щоб швидше народилася дитинка. Аж ось мiж майбутнiх матусь з'явився пiп. I почав пропонувати освятити їх, щоб пологи були легкими. I що, ви гадаєте, запитали майже всi жiнки? «А з якої ви конфесiї? З нормальної чи з ненормальної?» Бо всi знають, що ви безперервно визначаєте, де справжня церква,

а де нi, когось звинувачуєте та позбавляєте статусу. То про що з вами розмовляти?» Отець Макарiй зiтхнув. Цiкаво, в них iснує чорний список? Ну, куди вносять людей, яким за жодних умов не вiдпускаються грiхи? Ти приходиш - душа прагне спокути. Отець впiзнає тебе за фотороботом. Ти стараєшся, зiзнаєшся в усьому, вiриш у вiдпущення грiхiв. Тим часом вiн крутить дулi пiд рясою i лагiдно тобi посмiхається: я все тобi прощу, i Бог простить. А сам… псує твою карму.

«Я можу закурити? Вас це не дуже обтяжить?» «Мене? Аж нiяк. Це вас потiм може обтяжити рак. Але мене ваш рак не обтяжить, буду вiдвертим. Та, звiсно, я помолюся за вас». Задерикуватий отець, ти бач. I зовсiм не чадолюбний. Цап бородатий. «Наврочите - я на вас скаргу подам. Через ваш сайт. Прозвiтую, що ви - чорний магун». «Чаклун!» Виправив мене Мiлiк. «Емiлю, а тобi не час пройтися iз Террi?» «Здихатися мене хочеш? Про Сарку поговорити? Добре. У вас п'ятнадцять хвилин». Я додав ще вина. «Вас пригостити?» Вiн узяв до рук пляшку. «Незважаючи на те, що це вино виробляли католики, а пляшку євреї, вино не зазiхає на православнi канони. Скiльки я з ним спiлкуюся - жодної крамоли не почув». Отець подивився на мене так, наче намагався зрозумiти, якi на смак сказанi мною слова.

Вiн мовчав.

«Ви дiйсно хочете поговорити про Сару?» «Так. Вона ж не чужа менi людина. Як у вас все?» «Вона зараз в Мексицi. Робота. Я скучив, у мене таке враження, що її немає довго-довго. Хоча минуло кiлька днiв. Але в мене тут постiйнi гостi, новi враження, i я…» «Розумiю. Вибачте за вторгнення, але ви мене дiйсно виручили. Не люблю готелiв. Навiть церковних. Геннадiй мене запевнив в тому, що вам я не заважитиму». «Добре що не сказав, що я буду нестримно радий вас бачити. Хоча попередити про це - мiг. Про те, що ви можете завiтати. Або хоча б про те, що ви маєте сан». «У вас неприємностi iз церквою?» «Нi. Зi священим синодом також - жодних неприємностей. Але розумiєте, усвiдомлення того, що чоловiк твоєї жiнки на початку стосункiв був вiйськовим, потiм вони розлучилися, а потiм ти побачив його в рясi - породжує певнi запитання, хочеться перечитати який-небудь сльозоточивий роман англiканок».

«Ви читаєте романи англiканок»? «Не щодня. Тiльки коли загострюються почуття, в мене крадуть вiру в людство або на День Святого Патрика. Щоправда, на День Святого Патрика я читаю книжки виключно в зелених обкладинках». «Зрозумiло. Щодо Сари, мого вибору та нашого розлучення. Це все сталося абсолютно не через Сару. Емiль був правий, ми одне одного не кохали. Хоча намагалися жити правильно. В цьому була основна помилка - не можна жити правильно тiльки заради того, щоб все було правильно. Розумiєте? Ми були юнi та впертi, хоча не можу збагнути, навiщо ми працювали над тим, чого не було. Мабуть, недофантазували у дитинствi». «Ви дiйсно хотiли емiгрувати?» «Так, я не з патрiотiв». Я замислився. Я був з патрiотiв. А з яких був Христос?

«А потiм, коли вас не пiдтримали, ви вирiшили, що досить з вас шлюбу?» «Якщо все спрощувати (або ускладнювати) - так воно i було. Менi важко було жити iз Сарою. Вона не вмiє спiвчувати, але вмiє вiдчувати життя як свято. Проживати життя як свято. А менi необхiдно, щоб спiвчували, щоб тихо йшли поруч, заспокоювали, а не затягували у вир подiй та смiху. Я не люблю свят, не вмiю i не хочу нiчого святкувати. Тiльки через Церкву, зараз, прийшов до усвiдомлення святкування певних подiй, але щодо свiтських урочистостей - думка моя залишилася незмiнною. Свято - це виняток. Крихiтнi яскравi вкраплення на спокiйно-сiрому тлi килима. Я не хочу жити постiйними яскравими вкрапленнями, якi щоразу збiльшуються. Менi необхiдне звичайне життя: сiре, синє, бiле - без вкраплень, ну, хiба що iз кiлькома». Я заздрив людям, якi розумiли, що за життя їм потрiбне.

«Часто, коли я повертався вночi з чергування, я бачив, як вона вже спала, затиснута з одного боку Мюллером, з iншого - Нойгером. Вiд них у неї подекуди з'являлися синцi: шкiра дуже тонка, а вони затвердi. Я усвiдомлював, що менi немає мiсця поруч з нею. Куди менi до них?» Мене пересмикнуло. Нi, я розумiю, що то минулося, але слухати таке однаково незручно. Те саме, що прати чужi засперменi простирадла. «Часом хтось iз них лежав бiля лiжка. I я тодi ставив його на мiсце». «Нойгера?» «Або Мюллера. Частiше - Мюллера». Все-таки вiйськовi люди - особлива порода. Знайти пiд лiжком дружини вночi якогось Нойгера або Мюллера, ще й мати сили ставити його на мiсце. О Господи, обрана професiя. А як щодо обраного народу? Точнiше, однiєї з його донечок.

Подейкують, що китайськi старцi кладуть до себе в лiжко молоденьких китаянок, аби залишатися при розумi. А що робить єврейська дiвчина? Спить при живому чоловiковi з Нойгером та Мюллером, щоб помудрiшати? Нарештi отець Макарiй повернувся до мене та побачив вираз мого обличчя. «О. Я бачу, що ви не те…» Почав виплутуватися вiн. «Як ви могли подумати, що… Це - словники! Мюллер та Нойгер. Словники. Тобто упорядники словникiв». Вiн плутався у власних свiдченнях. «Що?» «Ну, я маю на увазi, що так називають словники. За iм'ям упорядникiв. Англо-росiйський - Мюллером, а iспано-росiйський - Нойгером. Сара серйозно ставилася до вивчення iноземних мов, розумiєте? А ви вже встигли казна що подумати». Я розумiв, i я встиг.

Про перший раз Сари я не став в нього запитувати. А також про їхнiй спiльний перший раз, хай навiть цi рази збiгаються. Вистачило Нойгера з Мюллером. Хотiлося випити, але напиватися в присутностi священика було незручно. Менi не вистачало вiдваги, через це я на себе сердився. Мiлiк вовтузився в своїй кiмнатi, Террi знищував їжу. З прогулянки вони повернулися, треба було про щось говорити, а я не знав про що. «Гестапо щось немає«. «В нього нарада». «Ви менi ковдру якусь знайдете?» «Звiсно». Раптом залунав мобiльник. Отець Макарiй заворушив рукою пiд рясою, - це мало вигляд на межi пристойностi. З-пiд ряси волав Демiс Русос. «From Souvenirs to Souvenirs». Чого ж не псалом? З iншого боку - Демiс Русос - православний, це вже точно. Не Таркан же в нього з-пiд ряси волає!

I з цiєю людиною я проведу сьогоднiшню нiч. «Павло Дудник представляє. Блокбастер «Люди в рясах». Спiльний проект Стiвена Кiнга та Джоан Роулiнг». «Великий мандрiвник та першовiдкривач ново-європейського континенту, а наразi й режисер, Павло Дудник розповiв нам в iнтерв'ю про те, як вiн переспав зi священиком, котрий в радянськi часи був чоловiком його дружини. Саме ця зворушливо-огидна iсторiя i стала основою циклу романiв англiйської письменницi

Джоан Роулiнг про альтер-его Гаррi Поттера. Стiвен Кiнг погодився стати автором дiалогiв». Якщо бути чесним iз собою - я недалеко вiдiйшов вiд Мiлiка. Треба припиняти вигадувати дурнi iсторiї, iнакше не встигнеш оговтатися, як понавiшуєш фальшивих дипломiв на стiнах.

Отець Макарiй тим часом говорив про «об'єкти»: хтось здав об'єкти, а хтось не прийняв. Якби я почув цю розмову деiнде, подумав би, що говорять мiж собою прораби (щоправда, вiруючi прораби, бо поведiнку тих, хто не приймав таємничi об'єкти, отець Макарiй називав не богоугодною). «Менi треба грати!» Ось вiн, мiй порятунок. Iнодi вiн приходить у виглядi Сарабанди для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя. «Прошу, Мiлько!» Мiлiк недовiрливо подивився на мене. Але всiвся бiля склепу не вiдразу. Спочатку ця чарiвна ельфiйська дитина пiдскочила до пляшки з моравським, наповнила келих та простягнула менi разом з фаршированим лисичками яйцем. Я ледь не заплакав, чесно. «Ось ти яка - остання склянка води, що приходить з рук вдячної дитини до рук її заслаблих родичiв!» «Треба закушувати. Так важче спитись».

Хтось дзвонив у дверi. Я було пiдхопився, але отець мене випередив. «Вечеряйте», - сказав вiн поблажливо i пiшов вiдчиняти. А я продовжував вечеряти вином. «Гестапо», - вирiшив я. Але то був не Гестапо, бо на гостя сварився Террi. Крiм Террi нiкого не було чутно, тому я пiдвiвся, щоб подивитись, що там, власне, вiдбувається. На отця Макарiя мовчки дивився мiй сусiд знизу, - як його звати, я не знав. Але для чого вiн прийшов - здогадувався. Сусiд дивився на отця зачаровано, з виглядом розгубленої дитини.

Ще б пак! Не часто тобi вiдкриває дверi святий отець. Особливо, коли ти прийшов з твердим намiром посваритися!

Я прагнув допомагати розгубленим дiтям, за що одного разу був вiдлупцьований гарячкуватою матусею, яка дала менi копняка чудовим турецьким черевиком i пошила в педофiли. Я не знав, як звали мого сусiда знизу, але часто бачив його на балконi, там вiн курив. I знав, що вiн був прихильником тишi. Всi джерела галасу - лiтаки, дiтей, прибиральникiв, машини, собак, м'ячi - вiн звав однаково, «суканах». Звучить, як гарне арабське iм'я. I погрожував усiм «суканахам» вiдiрвати яйця. Те саме вiн сказав на мою адресу, тобто на адресу Мiлiка, фактично пiсля першого ж виконання останнiм Сарабанди для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя. А сьогоднi з поштової скринi я витяг невеличкого листа, де було зазначено, хто я i що вiн зi мною зробить, якщо я не припиню грати.

А зараз сусiд дивився на отця Макарiя i не розумiв, що з усiм цим робити. Коли людина в рясi виявляється «суканахом», повiрити в це набагато важче, нiж можна собi уявити. Нарештi вiн промовив: «Зхрррггг». Обличчя отця Макарiя свiтилося добром. Але навiть вiн, такий уважний та щедрий на свiтлi почуття, не мiг зрозумiти, що вiд нього хочуть. «Суканах!» - сказав сусiда Террi, перехрестився та пiшов геть. Хочу додати, що через тиждень ми з Сарою годину вiдмивали напис: «Обаратєнь в рясi - хрестасос», який з'явився на наших дверях.

Але це станеться через тиждень, а сьогоднi вночi менi зателефонувала мати i сказала, що батько помер.

РОЗДIЛ X

Останнiй. Щонайменше

про втрату та знахiдки

«Павле, це мама, вибач, що пiзно, але батько помер». На вулицi щось гупало. Вибач, що пiзно. Вибачте всi. Мати розповiдала про те, як це трапилось, а я слухав та кивав, хоча вона того не бачила. Я сам не розумiю, навiщо я кивав, чому пiдтакував. Вона казала про те, як «його вхопило, випив карєольчик, наче вiдпустило». Потiм його ще раз «вхопило» i вони викликали швидку. Тодi батьковi зробили укол, помiряли тиск та повiдомили, що не бачать жодних проблем. В принципi, бiльше нiяких проблем вони вiд батька не дiстали i не побачили. Бо вiн помер.

На вулицi щось гупало. Святкувалося. Реалiями мого дитинства в двадцятому сторiччi було гупання за вiкном: господинi вибивали килими. Реалiями моєї зрiлостi в двадцять першому сторiччi також є гупання: щоденне гупання феєрверкiв. Так сутнiсть того, до чого ми звикли, непомiтно обертається на щось iнше. Вiд теплого, турботливого та домашнього до вiдстороненого, святкового та вуличного, залишаючись, на перший погляд, тим самим: гуп-гуп-гуп…

Взимку, коли я був школярем, мати вiдправляла нас iз батьком чистити снiгом килими. Снiг мусив бути трохи пiдпресований морозцем. Треба було перевiряти: лiпиться вiн чи нi. Якщо лiпиться - чистити килими не можна. Дивна картина: бiле тло, на якому розкидано килими. У двiр виходили родинами. Гуп-гуп-гуп, швiр-швiр-швiр. А потiм прискiпливо дивилися, пiсля якого килима залишався найчорнiший слiд. Полегшення, коли такий слiд залишався вiд сусiдського, а не вiд твого килима. Ми - вправнi господарi, пiсля нашого - трохи сiре, а от пiсля «тихзп'ятдесятшостоїквартири» - Матiр Божа, чорнiше не буває. «I не соромно їм? Що вони з ним робили?» «Не кажи, я б постидалася виносити таке на двiр». Це були ми. Тi, що з п'ятдесят шостої квартири. I соромно нам трохи було, особливо - матерi.

«Павле, треба якось… я маю на увазi - похорон. Алло, алло, Павле, ти чуєш мене?» «Алло, доброго вечора. Нi, це - отець Макарiй. З Павлом все наче нормально, але вiн мовчить. Зараз, вибачте. Гено, Емiлю!» Я мовчав. Чого вiн не покликав Террi та Зiггi? Похорон. Таке тупе слово. Гупаюче. Вибачте, що так пiзно. «Налийте йому… будь-чого». «Так, я вас слухаю. Перепрошую, як ваше iм'я? Лариса Георгiївна, дуже приємно. А я - отець Макарiй. Нi, це не жарт, нi. Ну що ви. Перепрошую? Хто наче вiдчував? Павло? Ну, це ми з'ясуємо згодом. Я просто приїхав на конференцiю, от зупинився в Павла». «З питань туризму, - додав я. - Розробляються маршрути до пекла та едему. Ол iнклюзiв систем. Постiйним клiєнтам - знижки, ги-ги-ги-ииии». «Доброго вечора, Ларисо Георгiївно, а це - Геннадiй Станiславович, дядько нареченої Павла. Так, в нього є наречена. Живуть разом, так. Що у вас сталося? Нi, зараз вона не з ним. Так трапилося, що зараз з ним я та мiй син. Нi, мiй син не отець Макарiй. Так, отець Макарiй також тут. Присягаюся, що я не Тимофiй i ми нiчого не вживаємо. Це довго пояснювати, Ларисо Георгiївно, менi дуже шкода… Добре. В нашiй хатi - ремонт, ну от i… Ларисо Георгiївно, я вам залюбки все поясню згодом. Все-таки, що сталося? Так. Зрозумiло. Дозвольте висловити нашi спiвчуття. Ларисо Георгiївно, розумiю, як вам важко, але, може, спробуємо зараз поговорити про те, як ми маємо дiяти найближчими днями».

Свiтка звала батька «пляжний Iiсус». Тому що вiн засмагав виключно стоячи. При цьому батько спирався на дерев'яний лежак, притуляючи його до бетонної пляжної стiни. Батько розкидав руки, схиляв голову, блiдий, худорлявий на тлi дерев'яного лежако-хреста. Менi не подобалося, що Свiтка його так зве. Час вiд часу менi кортiло битися з нею, але я не мiг цього утнути, бо вже вийшов з того вiку, коли з дiвчатками б'ються, i не набyв того вiку, коли з дiвчатками сплять. Межа була тонкою, нiхто менi нiчого не пояснював, але коли я хотiв ударити Свiтку - мiй власний пах тиснув на мене i заважав концентруватися. Я бентежився та залишав її у спокої до наступного разу, який траплявся швидко. I знову мої руки тягнулися до неї, i знову зупинялися. Свiтка, донька колеги батька, була старша за мене, носила короткi шорти кольору хакi та величезного («американського», так звала це мати) капелюха з малюнком зi схiдних огiркiв помаранчевого кольору. Її навiть брали грати в карти та частували солодкавим вином. Зi мною ж могли зiграти тiльки в «дурника» - приз за те, що я з'їм порцiю супу в санаторiйськiй їдальнi, не каверзуючи. Про вино не було й мови. Батьковi подобалося, що Свiтка зве його пляжним Iiсусом, через це менi ще сильнiше кортiло її вдарити. Батько називав її «свiтляк», вони разом долали величезнi воднi вiдстанi та обговорювали викладачiв бiофаку. Свiтка була студенткою.

«Емiлю, що ти йому налив?» «Це - вiскi», - поiнформував я Гестапо.

Мати дуже любила бiлий колiр, але нiколи не носила бiлих суконь, сорочок, спiдниць, бо я прохворiв на пiєлонефрiт усе дитинство, тому нервово реагував на бiлий одяг, - вiн нагадував менi медичний персонал. Але батько постiйно дарував їй бiлi сукнi. А одного разу змусив її бiловдягтися. «Все. Досить», - сказав вiн менi, коли я вже вiдкопилив губу, щоб заперечливо зарюмсати. Тодi я вперше подався з дому. Утiк. Як я ненавидiв його, як я його ненавидiв! Я йшов навмання та говорив «ненавиджуненавиджуненавиджугадгадгад».

Якось вiн написав книжку. Про наших котiв. У нас постiйно жили коти, коли я був маленький. Не знаю, кому з нас подобалися коти. Можливо, це ми їм подобалися (з котами не можна знати таких речей на сто вiдсоткiв), тому це вони з нами жили. Отже, батько написав книжку «Мої коти» i попросив, щоб я її прочитав. «Як буде час». Коли ж час в мене знайшовся i я її прочитав, то був обурений так само як тодi, коли мама вдяглася в бiле. Батько написав про котiв так, наче тiльки його хвилювали коти. Наче крiм котiв його нiчого не хвилювало. Наче тiльки вiн ними займався, годував, прибирав, вилаював за пошарпанi шпалери та фiранки, бiгав по ветеринарах, вилiковував Єремiя, коли той стрибнув з четвертого поверху та пошкодив спину. Це в батька болiло серце, коли з котами щось траплялося. Це вiн дивувався, як Iнокентiй може їсти горохову кашу зi свининою. Коти та батько, батько та коти. Ми з мамою, якщо i з'являлися в батьковому котожиттi, то тiльки для того, щоб дорiкати йому котами, безладом та зiпсованими шпалерами.

Але остаточно мене добив опис того, як батько присипляв та ховав Єремiя. Батько не шкодував деталей. Вiн розповiв, як знайшов ветеринара, як притримував невилiковно хворого Єрьому, коли йому кололи смертельну вакцину. Як потiм накрив його ковдрою. Аж через годину зайшов перевiрити: а може, Єремiй ще живий? Торкнувся його задублої спини, - аж тут Єремiй втягнув та випростав кiгтики. Вже мертвим. А потiм вiн загорнув Єремiя в нову ковдру та понiс ховати в коробцi. На пустирi, пiд вербовими кущами. I як потiм вiн плакав та просив пробачення…

Все так i було, але батько взяв та вкрав мої спогади. Не позичив, а саме вкрав. Бо це ми з Тимофiєм шукали ветеринара, вислуховували безнадiйний вирок (в Єремiя був рак легенiв), потiм знайшли ще одного ветеринара i ще одного, але всi говорили, що Єремiй не виживе i буде довго мучитися. Вiн захлинався кров'ю, часто йому не вистачало кисню, тодi вiн просто падав на пiдлогу. Бачити це було нестерпно. Ось тодi ми вирiшили приспати Єремiя. Це я тримав кота, коли ветеринар колов вакцину, це я боявся поховати його живим, тому нiяк не мiг збагнути: помер вiн чи нi. Це я торкнувся його твердої, як корiнець енциклопедiї спини, а Єремiй показав та сховав свої кiгтики, нiби моє торкання було йому приємним… Це ми з Тимофiєм шукали, у що його обмотати, як винести з хати, а вiн здавався таким важким - чи то ми просто боялися тримати його на руках, закрученого в ковдру? Це ми з Тимофiєм знайшли мiсцинку пiд вербовими кущами, викопували яму та думали: достатньо глибоко чи нi; а потiм думали: розмотувати ковдру чи класти нашого кота в ковдрi. Зрештою, поклали туди заковдрованого Єремiя, а потiм довго сидiли та згадували, яким вiн був. А ще тодi я присягнувся бiльше не курити. Нiколи. I не курив цiлий рiк. Бо менi здавалося, що через моє палiння Єремiй дiстав рак легенiв…

Батько виправдовувався та казав, що то художнiй засiб. «Чого ти казишся? Я пам'ятаю, що саме ти займався Єремiєм, але ж це - дуже сильна сцена, як я мiг цього не написати?» «Як ти мiг написати, що то був ти?» «Бо я писав вiд першої особи! Так - виразнiше, так - достовiрнiше! Яка рiзниця, зрештою, що було, важливо те, що коти були частинкою нашої родини». Батько в текстi i страджав замiсть мене. «Наче павук спiймав у павутиння моє серце, Єремiю, брате мiй, чи вибачиш ти менi?» Менi вже було пiд тридцять. Але я лютував, як пiдлiток. Як вiн наважився вкрасти мої вiдчуття, мiй бiль, мої спогади, мою провину? «Як ти взагалi мiг таке зробити?» Я сказав, що не розмовлятиму з ним бiльше. Нiколи. I не розмовляв цiлий рiк.

«Павле, кажуть, що ваш приятель працює в Секретарiатi?» «Що?» «Справа в тому, що виникла проблема з мiсцем». «З мiсцем? На конференцiї?» «На цвинтарi». «Ви думаєте, що хтось iз психiв, якими займається Тимофiй, директор цвинтаря?» «Нi. Я думаю, що в них є квоти». «У психiв?» «У працiвникiв Секретарiату». «А… Може. Так. Ось його телефон. Але я йому нiколи не дзвоню так пiзно. Не треба його турбувати зараз». «А ти йому й не будеш телефонувати», - заспокоїв мене Емiль. «Йому зателефонує Валєра. Валєрi можна турбувати всiх i коли завгодно. Бо слово Боже не знає меж». «Емiлю!» Гримнув на малого Гестапо.

Я розумiв, що нiчого не знаю про батька. Нiчого. Пляжний Iiсус, що вкрав життя та смерть моїх котiв. Я не знав, що йому смакує, крiм мiцного чаю без цукру. Вiн жартував з приводу цiєї звички - смакувати мiцним чаєм (чiфiром) i говорив, що у минулому життi був злодiєм. В його минулому життi. А от в цьому його життi, яке зараз вже є минулим, ким вiн був? Як можна схарактеризувати стосунки двох дорослих чоловiкiв, якщо краще за все їх iлюструє такий дiалог:

«Привiт. Привiт. Як твої справи? Нормально. А в тебе? Добре. Дякую». Цього не вистачає навiть на те, щоб допалити цигарку. Сприйняття одне одного на пiвцигарки - теплота та увага, нема що сказати…

Раптом прямо перед собою я побачив гарнi жiночi ноги. Невже отець Макарiй пiдiпнув рясу, гигиги? Нi. Це не отець Макарiй, що готується вiдмочити нам канкан. Це була Нона. «Ноно?» Про всяк випадок перепитав у нiг я. «Павле, тримайтеся, дорогий. Бог дав - Бог узяв. Спiвчуваю. Земля вашому батьковi пухом». «Так. Вiннi-пухом. Не смiшно, сам бачу. Взагалi, Ноно, що ви тут робите?» «О, я думала, що вам про це вiдомо. Я - похоронний менеджер. Займатимуся вашим батьком». «Ага. Батьковi це сподобалося б. Я маю на увазi те, що ви будете ним займатися. Шкода, що не при життi. Свiт не досконалий, еге ж? То ви, виявляється, янгол смертi, а не Богиня ранкових полюцiй?» Нона мовчала, не знала, що на таке вiдповiдати. Я i сам не знав. Вiннi-пуха вона, мабуть, не розчула, а от Богиня ранкових полюцiй зробила з Нони трохи спантеличену богиню. Посмiхнутися вона не наважилася. Навiть сумною посмiшкою всепробачення. Чорт забирай. Як взагалi реагувати на спiвчуття? Я нiколи не вмiв їх висловлювати, а приймати не доводилося, i от тепер…

«Павле, еге-гей». Це - малий. «Що?» «Вона дiйсно працює в похороннiй конторi. Я думав, що ти знаєш. Ти ж з нею спiлкувався». «Малий». «Що?» «Я з нею спiлкувався, можливо, двiчi чи тричi. З батьком я спiлкувався все-таки частiше…» «I що?» «В тому й справа, що нiчого. Я - нiчого. Нiчогiсеньки. Абсолютно. Про нього не знаю». Я чекав, що капосний Мiлiк зараз скаже менi щось виразно-огидне або переповiсть чергову полонсько-родинну iсторiю (а, можливо, й сарансько-родинну), але вiн просто поклав голову менi на колiна.

Люди в чорному. Дивно, чому так назвали бойовик? Мати тримала мене за руку. Вона одночасно пiдтримувала мене i трималася за мене. Ми перетворилися на предмет з обов'язковою пiдпоркою. Було нiяково. Останнiм часом я з нею не спiлкувався, i от знайшов привiд дати на себе спертися: похорон батька. Словом, мати дочекалася, якщо вона цього чекала. Люди в чорному пiдходили, мацали мiй пiджак, тобто обiймали мене, пiдтримуючи. Iнколи я бачив Тимофiя, але нiяк не мiг сфокусуватися на ньому, хоча вiн кiлька разiв до мене пiдходив i щось говорив. Я не розумiв, хто всi цi люди? Задзвонив мобiльний. «Павле? Це - Єва. Я дiзналася про твого батька. Щиро спiвчуваю тобi, тримайся, будь-ласка! Прийти не можу, бо там Тимофiй. Розумiєш? Я обов'язково згодом зателефоную». На спiвчуття можна не вiдповiдати. Я не мiг примушувати себе дякувати, менi здавалося це диким, - дякувати? За що? За те, що хтось каже кiлька слiв спiвчуття щодо батькової смертi? Дикiсть. Яке це все дикунство. Отець Макарiй бубонiв щось належно-церковне. «Ма, хiба батько був вiруючим?» «Павле, цсссс». В цьому «цссс» вся мати. Якби менше в моєму життi було цього «Павлецсссс», iмовiрно, я б знав про їхнє та своє життя трохи бiльше…

«А то хiба не Вiолончель?» «Павле, це - Валентин Юрiйович, вiн привiв знайомих музик, Геннадiй його порадив». Мати, не зважаючи на свою повсякденну розгубленiсть, порядкувала. Неподалiк вiд Валентина я побачив самотню жiнку. Я бачив, як вона намагається врегулювати власне дихання. Худенька жiнка, рокiв за п'ятдесят (хоча - хто знає?), замiсть чорної хустки на її головi був чорний обруч, - ним вона нагадала менi Сару та Мiлiка. «Хто то?» «Це - Ольга. Колишня дружина батька. Я не могла не повiдомити їй, подумала, що в цей момент неважливо, хто i кому завинив. Не час боргами мiрятися». Мати навмисне не дивилася в її бiк. Я ж нiчого не знав про те, що до нас у батька була iнша родина. «А де мої… брати, сестри? Теж десь тут?» «Нi. Твiй брат помер. Два роки тому. Автокатастрофа». Цiкаво, це завжди так? Завжди похорон перетворюється на мильну оперу? Чи це тiльки менi з тим таланить? Варто чи нi пiдiйти до неї, висловити спiвчуття? Варто чи нi пiдтримати її за лiкоть, як я зараз пiдтримую маму? Зрештою, вона також була його дружиною. Варто чи нi пiдiйти та запитати, чому нiхто не спромiгся познайомити мене з братом? Як його взагалi звали? «Славком. Його звали Славком». Вiдгукнулася мати, i я збагнув, що принаймнi останнi речення вимовив вголос. «Ольга не хотiла вас знайомити. Вiн - теж. Батько. Вони не любили колгосп. Спiльнi обiди. Кому це потрiбно?» Я мовчав. Славковi це точно вже не було потрiбно. О, Господи.

«Пощастило - дощу немає«. Я смикнувся. Це про умови працi або погоднi умови розмовляли працiвники цвинтаря, чи як їх звуть? «Пощастило неабияк! Просто клас! Супер!» Голосно пiдтримав я їх. Вони подивилися на мене з абсолютно однаковим виразом на обличчях: мирозумiємовашускорботуалевийолоп. Мати почала колисати мою руку. «Павлику, цсссс, заспокойся, дуже тебе прошу, заспокойся. Ти ж розумiєш, що нiхто не має на увазi нiчого поганого». Не можу сказати, що я непокоївся. Пiзно.

За столом я не мiг нiчого їсти. «Треба їсти - це неповага, Павлику». Казала мама. I не тiльки вона. «Хоча б борщик посьорбай, Павлику, не можна так не поважати батька». «Неповага». Нi, це не неповага. Неповага - все життя не вiдчувати близькостi з людиною. Неповага - вiддалятися, неповага - навiть не намагатися потоваришувати. Неповага - тiльки зараз вiдшукувати рiзнi спогади, колисати їх, смiятися, плакати, обурюватися, жити поруч. Саме зараз жити поруч, коли його поруч вже немає. От що таке неповага. Це, а не борщ. Неповага - не знати його друзiв. «Ма, хто це?» «Анатоль. Батькiв приятель. Колись працювали разом. Хiба ти не пам'ятаєш? Вiн до нас у гостi приходив». Я не пам'ятав. Бiльшiсть людей, що сидiли зараз поруч зi мною, їли, пили, висловлювали спiвчуття, говорили належнi слова, були незнайомими менi особами. Втiм, нав'язлива увага незнайомих людей дратує менше, нiж увага рiдних. Я був невиправним самiтником. Уявна близькiсть на пiвцигарки - от що я мiг їм запропонувати.

Як це не смiшно, або як це не гiрко, я упiзнавав тiльки знайомих та родичiв Полонських, я знав майже всiх. Вiолончель пiдходив та сказав, що вiн пам'ятає про мої шкарпетки, але зараз не захопив, бо подумав, що це не доречно. Я уявив, як вiн менi їх передає в чорному пакетику, перев'язаному траурною стрiчкою. Нiсенiтниця. Добре, що я упiзнавав хоча б когось. Знайомi обличчя були для моїх очей точками заземлення. Це - як палицi для старих, коли є на що спертися. Знайомi обличчя були тим, на що я мiг спертися, щоб не втратити розум i не впасти.

Перiодично хтось пiдводився з келихом у руцi i говорив про те, яким був батько. Я не мiг того слухати, менi здавалося, що всi вони брешуть. Його перша дружина (втiм, хто сказав, що вона перша? Можливо, вона була другою, третьою, нiхто нiчого не повiдомляв, можливо, батько був Синьою Бородою) нiчого не розповiдала про те, яким вiн був, мiй батько, її чоловiк, батько її померлого сина. Вона намагалася дивитись на всiх нас гонорово, на матiр, на мене, але погляд її був сповнений провини. Як i мiй. Тому я вiдчував до неї незрозумiлу близькiсть, якої соромився.

Раптом менi спало на думку таке: а якщо б батька вбили? Тодi б до мене прийшов слiдчий, - вони завжди приходять до найближчих родичiв. Вiн запитав би мене, обов'язково запитав: «Що ви можете розповiсти про батька? Вам вiдомо чим i як вiн жив? З ким спiлкувався останнiм часом? Чи не позичав комусь грошей, а може, комусь заборгував? Можливо, в нього були вороги або неприємностi з коханками. В батька були коханки? Може - коханець? Його цiкавлять неповнолiтнi дiвчата? Вiн грав у казино? Пиячив? Ви не помiтили, можливо, в нього почалася депресiя або з'явилися неадекватнi реакцiї на звичайнi речi? А якi у вас з ним були стосунки? Гарнi чи поганi? Виникали суперечки, чвари, фiнансовi розбiжностi?» I що тодi я?

Я б запропонував йому випити. I налив би собi. Ми цмулили б вiскi або ром - не знаю, що саме - i тодi я намагався б пояснити стороннiй людинi, як так сталося, що менi нiчого не вiдомо про батька. Нi-чо-го. Нi останнiм часом, нi взагалi. Хiба що… спогади дитинства. «Погляньте в калейдоскоп моїх спогадiв про батька», - запропонував би я. Слiдчий проглянув би всi картинки тричi. «Це все?» «Iнших картинок в цьому калейдоскопi немає«. I вiн тодi подивився б на мене зневажливо. Хоча… вiн, мабуть, не та людина, котра може дивуватися з подiбного стану речей, вiн чув ще й не таке. Але навiть зараз, коли я це просто уявляю, я вiдчуваю до себе огиду…

«Павлушо, але ж так не можна! Не хочеться їсти - хоча б горiлочки випий!» - голосно й надривно звернулася до мене невiдома жiнка iз зiбраним пiд чорною трояндою волосям. У неї був такий оперний вигляд, що я б не здивувася, якби вона заспiвала менi про цю горiлочку. Не пам'ятаю, коли таке було, щоб мене вмовляли випити.

Мiлiк сидiв поруч зi мною та наминав пирiжки з печiнкою. «Смачнi», - упiймав вiн мiй погляд. «Ти чого не їси?» «Думаю». «Про що?» «Про вiнки. Їх дуже багато i вони однаковi». «Це я замовив». «Ти?» «Так, мене попросила твоя мати». Напевне, менi варто припинити дивуватися як iз прохань моєї матерi, так i з вчинкiв Емiля Полонського. «I що ти на них написав?» «Написав? Нiчого. Хто б менi дав?» «Я маю на увазi, якi написи ти замовив». «Нормальнi. З iнтернету». «Що?» «Що-що! Є такi сервiси: можна переписати тости, написи на тортах та на вiнках. Корисна штука.

Ти пробував коли-небудь вигадувати написи на похоронних вiнках?» «Нi. Хоча… так. Пробував». «I коли це? Ти ж казав, що нiколи нiкого не ховав». «Ну… це я себе ховав. У певному розумiннi».

Я замовчав, не хотiв продовжувати, бо довелося б розповiсти, що коли я себе хоронив, то уявляв наступником Спiлберга. I вiнок, напис на якому я собi вигадав, був саме вiд нього. Бо я трагiчно загинув пiд час зйомок вiд камери навiженого оператора. Напис вiд Спiлберга був такий: «Загалом неважливо, чи харчується людина квiтковим нектаром, чи є канiбалом, бо на виходi все однакове: гiвно. Вiн не любив людей, але нiколи ними не харчувався». Iнший вiнок був вiд Бiлла Гейтса. Там було написано: «Направду розумна людина вирiзняється тим, що вмiє логiкою переконати iдiота. Йому це вдалося двiчi». Я досi не пам'ятаю, що я мав на увазi, особливо пiд «двiчi», але напис пам'ятав чудово. Ще я вигадав, як хтось пiдклав менi вiнка вiд Мерелiн. Там було написано: «Кращих вбиває кiно». Може, то була дружина оператора, - вона отримала його страховку, моя смерть допомогла їй здихатися чоловiка та отримати суттєву компенсацiю за життя з цiєю потолоччю. Написами я пишався, але говорити про це Мiлiку не хотiв.

«Ти поминального рису точно не хочеш? Вiн з фруктиками. Корисний. Точно? Ну добре. А ти знаєш, що ти - латентний єврей?» «Не верзи дурниць, Емiлю». «Я тобi точно кажу. Нiде, крiм єврейських родин, Ларис не звуть Лялями. А твою маму багато хто зве Лялею. Я чув». «Добре. А ти не знаєш, може, в нас, євреїв, не заведено вiдзначати дев'ять днiв та сороковини?» Емiль цього не знав. Але пообiцяв, що обов'язково з'ясує.

Вдома було тихо, всi радили менi трохи поспати. Основнi рятувальнi засоби, що застосовують до людини, яка втратила iншу людину: їсти поминальний рис з борщем та спати. Собаки, навiть малий Зiггi, вiдчували атмосферу i поводилися тихiше, нiж звичайно. Жодна гумова гидота, якими була сповнена моя хата, не верещала. Спати я не хотiв. Дивно, але я не хотiв навiть випити. Зробив собi чай. По-батькiвськи. Мiцний та несолодкий. Менi здалося це доречнiшим, нiж сотнi тисяч спiвчувань та склянка горiлки, накрита кусенем чорного хлiба.

«А я тобi розповiдав про Лолу?» «Це хто, богиня вечiрнiх полюцiй?» «Нi, це моя сестра. Вона загинула, коли їй було десять рокiв». «Вибач, я дiйсно цього не знав. Вибач». «Взагалi її звали Лолiта, так назвав її батько, бо вiн любить Набокова. Ти читав «Лолiту»?» «Який жах. Слухай, вибач менi за цю богиню, за полюцiї цi, я просто не мiг подумати, що…» «То ти читав?» «Читав». «Я б нiколи не назвав свою доньку цим iменем, а ти?» «Не знаю. Я нiколи не думав про дiтей». «Я просто хотiв сказати тобi, що я її зовсiм не пам'ятаю. Ну, як ти - батька. Бо вона нiколи не прагнула спiлкуватися зi мною. У неї було своє життя, подруги, таємницi, iграшки. Вона дуже пишалася тим, що її iм'ям названо епатажний роман».

«Тобi також в цьому сенсi є чим пишатися». «Чим?» «Ти коли-небудь читав про Емiля з Леннебергi?» «Нi». «Дивно. З твоєї допитливiстю, я був переконаний, що ти давно вiднайшов цю iнформацiю. Це написала Астрiд Лiндгрен». «Матуся Карлсончика?» «Так. Чекай, нiкуди не зникай. Зараз знайду книжку, в мене є. Отже, слухай. «Емiль з Леннебергi. Так звали хлопчика, який мешкав бiля Леннебергi. Емiль був маленьким розбишакою та впертюхом. Звiсно, вiн не був таким милим, яким є ти. Хоча з вигляду вiн був вправним хлопом - що правда, то правда. Але допоки не починав верещати. Очi мав круглi та блакитнi. Обличчя також кругле та рожеве, волосся свiтле та кучеряве. Подивишся на нього - викапане янголятко! Але не поспiшай розчулюватися». Емiль слухав. «Ти знаєш, якщо не брати до уваги бiлявої зовнiшностi Емiля, то ви надзвичайно схожi. Ти почитай це, не такi вже й дитячi цi оповiдки!» «Думаєш, батько назвав мене на його честь?» «Не знаю. Але з iншого боку, ти можеш йому подякувати, що вiн не назвав тебе Дорiаном або Едiчкою. В принципi, Енеєм вiн тебе також не назвав!» Емiль захихотiв. «Едiчка це ж Лiмонов, так? А я читав!» «А давай читати про Емiля? Спочатку - ти, а потiм - я?» I ми почали читати про Емiля. Спочатку - я, а потiм - Емiль. А потiм я заснув.

Коли я пiдвiвся, всi ще спали. Я неквапливо вигуляв Террi, який мав дiло до кожної травинки та кущика. Я думав про Сару. Осiннє повiтря нагадувало менi про неї - доньку осенi.

Це була Сара. Сара була на кухнi. Там вона була гумовою гидотою, яка пищала щоразу, щойно я чортихався об неї у темрявi; двома мисками для корму, двома мисками для води. Там вона була холодильником, сповненим поминальної їжi, яку наготувала Емiлiя. Сара була в ваннiй кiмнатi. Там вона була сiрими трусами з писком Мiккi-Мауса, смугастими шкарпетками та одеколоном «Дюпонт. Фор мен». Сара була Емiлем, що спав в нашiй спальнi. Його зухвалими картинковими мрiями була Сара. Сара принишкла в моєму кабiнетi, де вона була роздрукованими графiками поведiнки циклонiв, спортивними генеральськими штанами, елегантськими окулярами в срiбнiй оправi, а також колбою, в якiй вiдпочивало святе повiтря. А що я? Менi подобалася ця Сара, я звик до неї.

Ось тодi вона i приїхала. Зi шкiряними сово-амулетами, зi своєю рiзкою посмiшкою, зi своїми iдiотськими жартами, з активними ногами, якi залишали пiсля ночi синцi на моїй спинi та стегнах; зi своїми планами, вiдкритiстю та шаленими сподiваннями. I - зi своїм коханням. До мене.

Одного разу (я вже не пам'ятаю, до якого слова або ситуацiї це прийшлося) я висловив спiвчуття Гестапо з приводу його Лолiти. «Павле, Ви на щось натякаєте в такий спосiб?» Запитав мене вiн. «Натякаю?» Здивувався я. «Не натякаєте?» Здивувався Гестапо. «А чого ж ви тодi вiд мене хочете?» Я обережно глянув на всi боки, наче - нiкого. «Слухайте, менi просто сказав про це Емiль. Коли ховали мого батька. Я розумiю, що Вам важко про це згадувати. Про Лолiту. Але я хотiв, зрозумiйте мене правильно, висловити своє спiвчуття. Тiльки. Нiчого iншого». «Спiвчуття?» «Спiвчуття». «Яке спiвчуття?» «Щире». «Щире. Дякую. А з якого приводу, дозвольте дiзнатися, ви менi спiвчуваєте?» «З приводу смертi доньки. Взагалi не розумiю, чого ви так реагуєте. Якщо вам це неприємно, сказали б, що не хочeте про це говорити, хiба я не зрозумiв би?» «Смертi кого? Павле, якби я запитав вас, як ви себе почуваєте саме зараз, я б злукавив. Мене здавна непокоїть стан вашого душевного здоров'я. Але що ви взагалi собi дозволяєте? Хiба це нормальна тема для жартiв, на ваш погляд? Вигадувати доньок, а потiм висловлювати спiвчуття, тому що цi доньки, бач, померли?»

У мене вже горiв шлунок. Чортiв Мiлiк. Це ж треба! Навiть на пiдсвiдомiсть таке не налазить. Як так можна - вигадувати собi сестер, а потiм їх ховати? Я розумiю, навiщо вiн тодi це зробив, вiн дiйсно завдяки цiй iсторiї витяг мене зi стану каяття та остраху, але такою цiною?! Псих. «Геннадiю, я… переплутав, вибачте, запрацювався, аж нiяк не хотiв вас образити. Самi знаєте - iнколи на мене находить». «Дуже часто, ви маєте на увазi». Я посмiхнувся. «А можна ще одненьке запитання?» «Про мертвих дiтей?» «Е - нi. Про лiтературу». «Нда». «Ви Набокова любите?» Гестапо замислився. «В принципi - ставлюся з повагою до його творчостi. Не можу сказати, що це мiй улюблений письменник, але - майстeр. Безперечно, майстeр. А що?» «Та нiчого». Можу собi уявити, що вiн розповiдатиме дружинi про мене сьогоднi. I так - майже щоразу. Жах.

Я подумав, чи не надерти Мiлiку вуха? Але замiсть того, щоб надерти, почав реготати як навiжений. Я дiйсно - псих. Як i Мiлiк, зрештою, як i частково всi ми.

* * *

Геннадiй Станiславович Полонський так i не звик до моєї манери спiлкування, хоча ми вечеряємо разом доволi часто. Щоправда, пiд час вечерi ми можемо читати газети, обмiнюватися стислими реплiками стосовно їжi, яку замовили, та питва, до якого i вiн, i я маємо смак. Ото й усе. Сара смiється i каже, що ми виглядаємо, наче персонажi англiйських комедiй. Я iнодi також в це вiрю, особливо тодi, коли Гестапо придивляється до мене i каже: «О».

Отця Макарiя я бiльше не бачив, хоча вiн неодноразово приїздив у справах до Києва. В нього новенький джип. З цього приводу я не втримався i надiслав йому sms: «Кому пiп продав душу за джип?» На це вiн менi вiдповiв церковним гiмном. Принаймнi, я назвав це саме так, бо зовсiм не розбираюся в церковних спiвах та музицi. Єдине, в чому я переконаний, так це в тому, що та мелодiя не була Сарабандою для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя. Я вирiшив, що наш рахунок 1:1. До речi, Тимофiй постiйно з ним спiлкується, вони навiть проводили спiльну акцiю. Уявити не можу, що вони там робили, i не хочу, щоб менi хтось про це розповiдав. Проте я впевнений у тому, що отець Макарiй є елiтним експонатом у колекцiї тимофiївських психiв.

Вiд Єви якось прийшла листiвка з краєвидом Тернополя. Виявляється, вона бере участь у виставцi вишиванок, представляє собачу колекцiю. Я не втримався i повiдомив про це Гестапо. «Якщо «елiта» вдягає в нацiональне хатнiх улюбленцiв - все не так погано, як ми думаємо». Такою була його реакцiя. Я склав Євi вiрша та скинув sms:

«Сидить собачка в будi. В вишиванцi.

Злi люди не пускають в клуб. На танцi.

Пiшов туди красень Сiрко в жупанi,

Iз ним танцює iнша сука-панi!

Йшов повз паркана - носом не повiв…

Ось так вдягатися для клятих кобелiв!»

Єва вiдповiла, що не розумiє, як iз такими здiбностями я не працюю на українському телебаченнi. Знущається, собача модельєрка. До речi, про українське телебачення. Коли останнього разу ми гостювали у стареньких Саранських, старий був одержимий новим кулiнарним проектом: «Спечи класика!» (або «Попали класика!» - вiн ще не вирiшив). Саранський збирав рецепти, якi вставляли у свої твори письменники, i власноруч перевiряв, що виходить, якщо цим рецептом керуватися.

Нона закохалась у Вiолончель. Вони познайомилися на похоронi мого батька, там все i почалося. Я досi не розумiю, як це сталося, але тим не менше - вони разом. З iншого боку, вiолончелiст та похоронний менеджер - спiвзвучний союз, принаймнi вони можуть разом працювати. Дуже часто ця неймовiрна пара гостює у нас. Я за ними спостерiгаю, не втрачаючи надiї зрозумiти, яким чином з'являються такi союзи. Хоча, можливо, хтось не розумiє, чому я з Сарою або Сара зi мною.

Навеснi 2008 року ми вiтали Емiля, який виборов (тобто - виграв, випiанiнив!) першу премiю Мiжнародного конкурсу пiанiстiв iменi Бузонi. У вiдповiдь на моє поздоровлення я отримав sms: «Гей, уявляєш, а я зламав зап'ястка. Закритий перелом». Ха! Я в це не повiрив i швидко вiдписав: «Ти або брешеш, або зробив це навмисно! Пiткрадiй1». Але вiн дiйсно зламав зап'ястка. I не навмисно: допомагав приятелю налаштувати тренажер у спортзалi, а тренажеру не сподобалося, що вiн до нього лiзе.

«Слухай-но, Ра!» «Слухаю-но, Ло!» «Знаєш, краще б нас звали навпаки. Менi бiльше пасує Ра, нiж Ло. Ло звучить жiночнiше. Давай мiнятися?» «Я так не думаю. Менi моє iм'я пiдходить». Ще б їй воно не пiдходило! «Слухай. Нам треба буде виїхати до Таганрога». «О, Боже мiй, Боже. Туди нам для чого? Ти зробив якусь гидоту Таллiю i вiн вирiшив, що досить з тебе «модних» мандрiв? «Хай посьорбає суворi росiйськi щi!», - так вiн, мабуть, пояснив собi обрання пункту призначення». «Треба знайти там одного хлопчика». «Опа. Там твiй позашлюбний син?» «Мiнус». «Там пiдпiльний дитячий будинок, де дарують сирiт?» «Мiнус». «Там ти колись зупинявся в готелi i в тебе вкрали румунськi кросiвки, i зараз ти вирiшив, що набрав достатньо сили, щоб поквитатися?» «Саро, припини! Нi. Нам треба до тамтешнього музею. Спробувати домовитись купити одного хлопчика - для iншого хлопчика». «Цiкаво. Ми полюємо за музейним хлопчиськом… ага. А якщо нам вiдмовлять?» «А якщо нам вiдмовлять, ми пiдемо у порт, наїмося риби, а потiм будемо танцювати там Сарабанду». «Генделя?» «Аякже! Г.-Ф.!»

This file was created

with BookDesigner program

[email protected]

26.06.2009

Оглавление

РОЗДIЛ I

РОЗДIЛ II

РОЗДIЛ III

РОЗДIЛ IV

РОЗДIЛ V

РОЗДIЛ VI

РОЗДIЛ VII

РОЗДIЛ VIII

РОЗДIЛ IX

РОЗДIЛ X

Реклама на сайте