Самусеві вже давно треба було набити морду. Він заслуговував цього акту покарання, заробив його чесно й недвозначно, не могла порятувати його слава, не могли б захистити й усі ті, хто жив за Самусевою славою, як за високою греблею; досі рятувало Самуся від справедливої кари тільки те, що світ наповнений нерішучими людьми, а Світлоярськ, де відбувалися ці події, належав, як і всі інші населені пункти нашої республіки, до широкого світу і, здається, ні в чому не становив ні збочень, ні відхилень, ні винятків.
Щиро кажучи, автор потрапляє тут у досить двозначну ситуацію. З одного боку, він і сам, всупереч своєму вихованню і поглядам на життя, переконаний, що Самусеві справді треба було давно вже набити морду (ах, який усе ж таки не парламентський зворот!). З другого ж боку, він не може виправдати наміру тих, хто наважився побити передовика колгоспного виробництва. Ні виправдати одних, ні співчувати іншому? А що ж може автор?
Притиснутий потребою, він змушений розповісти все докладно й правдиво, намагаючись пояснити те, що вимагає пояснень, і не покладаючись у цьому на самих світлоярівців, у способі мовлення яких слова іноді мають набагато менше значення, ніж так званий підтекст, простіше кажучи — змовчування або, як учить нас один шановний академік, пауза, а остання, залежно від того, хто мовчить, буває індивідуальна (коли мовчить один) або колективна (це коли мовчить цілий натовп, як, наприклад, у фіналі пушкінської трагедії «Борис Годунов»).
Коли б хтось сторонній спробував розпитувати світлоярівців, за віщо саме Самусеві треба було… гм, гм, то йому відповіли б дуже просто: «Так вредний же ж!» Решта — в підтексті, який і треба буде розкрити авторові цієї розповіді.
Комментарии к книге «Вигнання з раю», Павел Архипович Загребельный
Всего 0 комментариев