«Перламутрове порно»

Ірена Карпа Перламутрове порно (Супермаркет самотності)

Предисловие

Юрій Андрухович "ПЕРЕЛОМНІ МОДЕЛЬКИ СВІТОСПРИЙНЯТТЯ"

1. Reis mit scheiss

Почну із застереження: «Усі герої та персонажі цього роману невигадані. а будь-яка схожість описуваних у ньому подій з подіями реальними невипадкова й навмисна». Адже, як слушно зауважує незнана мені епіграфічна Марла Фріксен, «Який понт придумувати героїв, коли навколо стільки виблядків?». І в цьому конкретному епізоді наша енігматична Марла має цілковиту рацію. Як і авторка цього роману Ірена Карпа, котра має всі підстави вважатися нашою українською Марлою.

Романна дійсність «Супермаркету Самотності» є щойно-прожитою-просто-дійсністю. тобто дійсністю-як-такою. Ні, я свідомий усієї поверхневості такого судження, але все ж не можу його не висловити. Настільки мені подобається це первинно-наївне (і наївно-наявне) «Як живу, так і пишу». Наївне? Супер! Це страшенно близько до чукотського народного «Што віжу, о том пою». Це гарно, тому що означає принаймні знак рівності між життям і писанням. Тобто між писанням, коханням, диханням та іншими фізіологічними потребами.

Катакана Клей, героїня цього роману, живе й пише дуже нерівне. І в цьому свій особливий кайф. Слово «нерівне» в її випадку похідне від слова «нервово». У найпозитивнішому його розумінні: щільність переживання життя, приростання до нього, відчування його всіма можливими нервовими закінченнями.

Життя — це фонтан, казав один галицько-буковинський рабин. І йому не відмовиш у дотепності.

Життя аж ніяк НЕ лайно. стверджує Катакана Клей, принаймні іноді НЕ.

Хоч іноді і фонтан, і лайно водночас, додам від себе. Фонтан лайна — це щось таке, чого краще собі не уявляти. Сліпуча і жорстока дійсність, говорячи високою мовою поезії.

Ні. звісно, не вся дійсність, не вся цілком — усієї було б забагато і для авторки, і для нас із вами. Мова йде про її. дійсності, уривки, такі собі вибрані місця на авторській коґнітивній мапі — щось на кшталт Індонезії, Києва. Шрі-Ланки. Москви. Берліну, чогось там ще.

Тому це найживіше. що може трапитися кожному з нас як читачеві — література, яка межує з нелітературою (спробуйте відчути різницю!), і при цьому межею виявляється звичайна собі геніальність. Одна моя празька знайома про будь-яку на світі річ, котра мала честь привернути до себе її увагу, судить у двох категоріях — «геніально» або «дебільне». Роман Ірени Карпи «Супермаркет самотності» геніальний.

З чого насправді всеце складається? Що там усередині?

Записи, майже репортажні. прожитого (тобто, як уже говорилося, щойно-прожитого). щодо яких так і хочеться достосувати заяложене «щоденник», але не варто нічого до нічого достосовувати і заяложувати не варто.

Листи — свої й до себе, переважно електронні, розгорнуті і згорнуті.

Есемеси.

Жмуток усілякого поп-мотлоху. писаного паралельно з романом для якихось інших потреб (фінансових?).

Журнальні дописи, анекдоти, каламбури, приколи (пардон, пришпили), лав сторіз, симпл сторіз. просто сторіз, смішні і не зовсім історії, недоісторії, випадково надибані у себе на гард-диску. а також сновидіння, фільми, кліпи, цитати, натирені в Інтернеті з понтом довідкові статті, віршики, казочки, ребра, цицьки, дула, ручки-ніжки і всяка тому подібна інтертекстуальність.

Загалом у всьому цьому панує той хаос, а висловлюючись культурніше, срач, який героїня роману так полюбляє розводити у своїх мінливо-змінних житлах і в якому так по-панківськи хочеться бути — раз вона всіх нас до нього впускає.

От вам. до речі, ще один варіант роману-житла.

Катакана Клей впускає нас до нього цілком беззастережно, ну от. каже вона, дивіться, як я живу, дивіться, як я пишу.

Але чому в такому разі все це так симпатично і так симптоматично, а іноді й спазматичне тримається купи? У чому тут фішка, запитав би Сергій Жадан, автор роману «Депеш Мод» у надзвичайно м'якій обкладинці.

Фішок, здається, принаймні декілька.

2. Я не хочу, щоби вмерла мадонна

Невразливість цього роману полягає в його І— незрілості, бо він є суцільною незрілістю. Молодість є його перманентною якістю і його перманентним станом, а love, sех, drive є його, номен омен. Драйверами. Вони додають йому швидкості і наводять у ньому різкість. Насправді молодість це не як. це особливий різновид обдарування. Тобто це особливий різновид обдарування, який може бути втрачений з віком. Такі романи обов'язково стають культовими, тому що концентрують у собі дуже чесну енергетику незрілості.

Густота романної образності є чи не найпершою ознакою його (і Катакани-авторки) молодості. Звідси майже цілковита відсутність провисання мови, суцільний драйв і весела легкість, благословенний поспіх письма (write fast! die young! ) і графічна, посилена друзякою-комп'ютером. винахідливість. Іноді вистачає лише зробити СОРУ — РАSТЕ. а враження, ніби якийсь мудак-авангардист укотре хоче натішитися каліграмами (і хуячить їх кілограмами, докинула б Катакана Клей). А розділ від розділу можна відокремлювати венерично-марсовими символами статі в залежності від його, розділу, дійових осіб -«дєвучок», «мучачіків» і «підарасів».

Ну гаразд — це так собі, комп'ютерні ігри. Натомість я хотів про інше — про палку непідробну ненависть, про ідіосинкразію до кліше. Це коли вислів «пружне смагляве тіло» викликає замалим не блювоту, тим більше, що стосується істоти, щиро зненавидженої. Ірена Карпа — це німецькою Hassiliebe. «любонависть» українською.

Її персонажі посміхаються вищипаними бровами, її штани порвані на німецький хрест, її цитати з української класики зраджують невимушену блюзнірську любов до останньої: Але я би пиздила такого чмошника! — репетує вона. — Аж гай би шумів і хмарки би бігли. А я б відпиздила і милувалася-дивувалася. чого душі моїй так весело…

Іноді це справжнє кіно, причому найкращих тарантінівських часів:

— Ну і що це таке, сука? — питаю її.

— Те. що бачиш, сука! — каже вона.

— Ти що. сука, жити хочеш перестати, сука? — я.

— Заткайся, сука, бо перестаєш тут жити ти, сука! — вона.

Така от сука-любов.

Іноді в мене здають нерви, я обводжу олівцем особливо вставучі місця і зсудомленою від екстазу рукою базграю на берегах рукопису «Браво. Ката!!! Браво, Карпа!!!». Це коли, наприклад читаю про те. що дні її тижня різняться статево, бо понеділок — то мужик із похмілля, середа — кар'єристка. п'ятниця -курва. а неділя — жінка бальзаківського віку. Або коли дізнаюся про її найзаповітніше: Інші тьоті мріють про квіти і шуби, а я про те. як замочу колись програмного директора радіо-шансон і обкладу його могилку черепами водіїв, що катували людей у громадському транспорті. Або ні — просто зроблю їм всім братську могилу і вишку з наглядачем поставлю (вони про такі часто співають у своїх зоновських піснях «за жизнь»). Вишку з наглядачем і автоматом АН зі срібними кулями. — це щоб не порозкопувалися й не повтікали. Твоїми б вустами, Като, твоїми б вустами.

Або коли вона пише про Москву, що це ідеальне місце для хапання зарази або що вона. Москва, горопашна, все чіпляє і чіпляє на себе дорогі прикраси і шикарне шмаття від провідних кутюр'є, та тільки й надалі залишається незугарною товстодупою курвою на кривих ногах, мені, який колись у своєму житті писав «Московіаду», стає так любо-любо, неначе в Бога — наша справа не помре і Мадонна житиме вічно. Катакано!

3. Перевертаючи пінгвінів

А ще мені здається, що в цьому романі багато пронизливості — настільки багато, що сам він уже просто роман-пронизливість. суцільна пронизливість. Його героїня називає це відповідальністю за всіпройоби світу — сформульовано і справді класно, а розуміти слід як співпричетність і співучасть. Вона, ця відповідальність цілком делікатно не афішується, тобто переважно прихована, іноді нам залишається тільки сліпа віра в те. що в Катакани Клей таки водиться серце.

Але іноді вона стає явною. Скажімо тоді, коли Катакана формулює геніальне у своїй простоті пояснення причин революції: Кожен уже змучився встидатися за свою батьківщину. Або дає цілком особливе свідчення очевидиці та співучасниці, підписатися під яким зможе кожен із тих, котрі в листопаді-грудні 2004-го відморожували свої задниці на Майдані й майданах за те. аби більше ніколи не встидатися з приводу власної батьківщини: Ненавиджу цю революцію за одну річ — ту, що треба колготи під штани вдягати і в них запихати футболку.

«Браво!!!» — це знову я пишу на її рукописних берегах, бо мене пре від її святої ненависті: Боже мій. як я ненавиджу цих тлустих клеркинь за віконцями, цих гівняних адміністраторок, охоронців, консьєржок, вахтерок, продавщиць у бутіках, ментів, касирок у банках, приймачів документів у посольствах, секретарок, даїшників та інших нещасних, яким, за перепрошенням, так сильно ні-па-вєз-лооооо, що вони хочуть запхати якомога більше цього невезіння в дупу САМЕ ВАМ. якщо вам пощастить трапитися на їхньому «важливому» шляху. Та вони ж просто мають владу над вашою долею!

Так їх, мудаків, так їх! — тішуся я всією своєю незлостивою душею.

Проте серед найулюбленішої для мене пронизливості — пасаж про пінгвінів. Ці нікому нічого не винні й нелітаючі птахи, що стоять непорушне на засніженій поверхні нашого зимного світу, а потім завалюються, втративши рівновагу від, скажімо, необачного задирання голови вслід за літаком. При цьому самі вони вже ніколи не зможуть попідводитися. Тобто їм необхідний рятівник — такий собі Перевертач Пінгвінів, котрий, наче Бог і Сторож, з'являється звідкись іззовні.

Це відлунює. Мені ввижається досить далеке тло з дітьми, що гасають у житі над самісінькою прірвою.

Я м'якну, розчиняюсь у співпричетності до всіх пройобів світу і думаю: а може саме вона. Катакана Клей, його і врятує? Тобто (в який це пафос мене занесло?) — підгребе його під дупу лопатою і сяк-так поставить на непевні пінгквінячі ноги.

4. Я просто собі пірну. Там тепло і купа риб

Окі— докі, світ вона порятує, але хто порятує її саму? Таку незрілу і пронизливу, таку проникливу, нерівну й нервову, до всього причетну і за все відповідальну?

А ніхто її не порятує, крім неї самої. Це. звісно, жахливо нелегко, але на те вона й написала цей роман-становлення, за великим рахунком роман-виховання-почуттів.

Її незрілість уже достатньо зріла для прямого, без відведення вбік очей, споглядання смерті (може, тому, що смагляві люди не бліднуть?). Або для того, щоби прострелити в саму серцевину всіх людських таємниць, коли до тебе раптово доходить, що найтяжчим із проклять може стати вічний напівсон — не сон і не ява, не життя і не смерть, вічне «напів» і «поміж».

І. звісно, її незрілість уже визріла до того, щоби правильно оцінити чистилище і блаженство самотності. Тобто її самотність уже готова потрапити у правильні руки.

Щиро кажучи, я не зовсім розумію, навіщо їй. Катакані, здалася її. Катакани. смерть. Попри всю нелюбов до гепі-ендів я все одно не певен, чи так уже й варто розганяти автомобіль у напрямку прірви та ще й на останній сторінці.

Проте як хтось, хто й сам полюбляє вбивати своїх героїв у воді, я розумію всю красу цього передчуття. Там справді тепло, там справді повно риб.

Катакана Клей вчергове помирає для нового народження — якого ще гепі-енду вам від неї хотілося?

Перламутрове порно

(Супермаркет самотності).

… dadme la muerte qbe me fatla

Росаріо Кастелланос

Який понт придумувати героїв, якщо навколо стільки ублюдків?

Марла Фріксен

Я став літератором тому, що автор рідко зустрічається зі своїми клієнтами і не повинен пристойно вдягатися.

Джордж Бернард Шоу

Велетенський рожевий мерседес, блискучий і потужний, щоранку забирав сміття з-під нашого дому. Темно-зелені сміттєві контейнери пандори відригували свій вміст прямісінько до вантажного черева красеня-мерса. Великого й рожевого. Такого кольору мусив би бути член у Кена, друга Барбі, якби дизайнери не змоделювали його кастратом. Пахучий сміттяний шлейф пливе вкупі з ранковим туманом із нашого двору до сусіднього, а потім все далі й далі. Цей запах, як і запах пристарілої марлевої шмати для миття посуду, неможливо не ідентифікувати.

Інколи здавалося, що то пахне дорогий французький сир. Якийсь по-особливому смердючий — значить, вишуканий. Безнадійно-оптимістичний погляд на речі. Паті під час чуми. Чума під час холери. Поцілунки під час гаймориту.

Порпання у смітті — то шлях ініціації. Про це вам запросто розповість кожен казкар. І кожен бездомний. Знаєте, скільки всього він витягує щодня з потаємних хтонічних глибин смітника на світло свідомості? Жрець Зеленого Баку робиться в курсі справ кожної родини — хто з них чим живе і чим дихає, що намагається сховати і чого позбутися. Так Жрець пізнає Інших. Бо на себе йому давно вже наплювати.

А потім приїздить Рожевий Мерседес і відвозить все кудись у перламутрове небуття…

Взагалі— то, ми просто каталися. Що ще я вам можу сказати? їздили собі туди-сюди Європою і залишали всім грубезні чайові. Ми ненавиділи цю бадяжну Європу. Нас нудило від неї. Fuck kapitilism, fuck imperialism [1]. Ми могли запросто покинути своє осяйне авто де-небудь на вуличці Кракова і піти спати на лавку в парк. Чим, зрештою, поганий парк Старого Міста для парочки вишуканих панків? «Я українка, а він зі мною» -любила повторювати я. Здається, митники тремтіли.

Коли нам ставав на заваді дощ чи вітер, ми І мусили йти ночувати до дорогого готелю. Дешевих ми принципово не визнавали, бо за принцип мали цуплення дорогих речей із дорогих готелів, а також просте партачення готельного майна загалом. Обливати гівном шпалери милих скромних готеликів, де номер коштує п'ятнадцять баксів, а господар зичить вам на ніч свої вовняні шкарпетки, — річ занадто збоченська навіть як на нас. Хоча в дитинстві мій вихователь і казав, що найвіртуознішою потворою є та, котра підставляє вірного друга і прокидує того, хто витягнув її з найглибшої халепи, я так і не спромоглася жити згідно з його моральними настановами.

Ми жили, як собі хотіли і де хотіли. «Абсолютно вільним може бути або той, у кого дуже багато грошей, або той, хто їх зовсім не має» — казав колись мій тато. Ми були абсолютно вільними. Певний час у нас було дуже багато грошей.

Траса Е 65. Здається, це була вона. Траса на під'їзді до Праги у найрозпеченіший туристичний сезон, наприкінці травня, коли всі готелі вщент забиті. Е 65. Так, саме ці цифри — мої нещасливі цифри невротика. Тоді всю дорогу головно траплялися вони.

— Дороги тут кращі, ніж у Польщі. -сказав він.

— А жінки гірші. — сказала я.

— Тут дороги ширші. — він.

— Як і жінки. — я.

Тоді він натиснув на газ сильніше і, бавлячись зі мною в смерть, відпустив руки з руля. Гонщик професіонал. З такими завжди страшніше, ніж із водіями маршрутних таксі. Руль на такій швидкості треба хоча би притримувати. Не як у картінгу — не тримати, а так, трохи притримувати…

— Навіщо возиш мене так, щоби смерть заглядала в очі? — викрикнула я йому в лице, коли швидкість сягнула 240. Викрикнула і не впізнала свого речення.

— Не кажи дурниць! — хотів було він узятися до керма, але я вже щосили тримала його за обидві руки, наскочивши згори, як сітка на тварину. Авто неслося далі по прямій. Із нами того дня нічого не сталося. Ні того, ні наступного. Траса Е 65 скінчилася завчасно швидко.

І це не має значення.

Його дружина щоранку вставала о сьомій. V Всі чотири роки, рівно в сім нуль нуль. І фарбувалася. Він ніколи не бачив її без косметики. Ніколи не знав, коли в неї місячні. Ніколи не чув, аби вона жалілася на біль при них. І ніколи не помічав, щоби вона ходила в туалет.

Героїчна жінка?

Хуй там. Вона однаково йому набридла.

Вона ніколи не спала голою, а завжди тільки в піжамі. Вона ніколи не ходила по хаті в потворних халатах, бігудях чи футболках із розтягнутим горлом.

Вона однаково йому набридла.

Дружина знала, що «важнєй всєво — пагода в доме». Як тільки він десь хоч трохи смітив (ну там, накришив щось біля компа, ляпнув чаєм на поверхню столу, кинув папірець від цукерки), вона відразу все те прибирала. Миттю. Невидимий біоробот. Вона слухала Земфіру.

І однаково йому набридла.

Вона ненавиділа Українських проституток із Московської окружної. Говорила пронизливим голосом. Проколювала всі придатні частини тіла і піддавала те тіло засмазі й татуюванню.

Однаково йому набридла.

Вона економно витрачала ті гроші, що він давав. Вкладалася в мінімум — у дві тисячі доларів на місяць, а це було нелегко. Возила сина зранку до дитсадка, забирала його звідти ввечері і пес зна що робила цілий день. (Що вона робила, сидячи вдома?) Жінка-загадка.

Набридла.

Змінювала настрої й обличчя «па нєпанятним, не паддающімся логікє законам», не бувала однією й тією ж, він не знав, яка вона насправді. А навіщо ж чоловікові правда? Правда — це коров'яча доля. Не коров'яча — це таємничість

Ха— ха! На-брид-ла!!!!

Сиділа й чекала його вірною Пенелопою, поки він ту су вав собі хтозна-де (в моєму місті) й бозна з ким (зі мною). Чому ж

ВОНА ЙОМУ НАБРИДЛА?

Істамбул. Константинополь. Царгород.

Наші князі в сиву (меліровану?) давнину бігали туди прибивати щит на ворота.

За словами викладача історії університету Шевченка, де вчиться моя сестра, першим туди попхався князь Олег:

— Сидів собі дядько в Києві та й сидів. Нудно йому було. Робити нічого. От він і покликав своїх воїв, та й сказав: «Вої, сідайте на лоди». Сіли вої на лоди та й попливли в Чорне море. Пливуть-пливуть по морю, аж раз — підпливають до берега. Ой, та ти що — то ж берег Візантії. Поперевертали тоді вої лоди та й попричіпляли до них колеса. І вже не пливуть, а їдуть. А візантійці виглядають із вікон: «Іііі!!! Що це? Лоди їдуть! Ще-м такого не бачили!» — І з того дива здали Візантію. А ви кажете — щит на воротах прибили…

Шкода, що на той час, як ми застрягли в недільній {стамбульській пробці, я не знала цієї історії. А то неодмінно би розважила нею свого мена. Тоді би він не плювався, не лаявся, не проклинав би все на світі. (Я дико боюся, коли він здійснює всі ці процедури). Але ж зі Стамбульськими мостами дідька лисого тут розберешся, що й до чого, це вже точно.

— Блядь! — кричить він.

— Йобані очі! — підтримую я.

— Ну і куда тепер?! Нема тут виїзду! Ми рулили з Таксіма [2] і приїхали знову в цей грьобаний Таксім!

У нього болить ніжка. Вчора, коли ми блукали марсіанськими поверхнями Каппадокії [3], він було видерся на ду-уже високу скелю, а потім децл самовпевнено з неї зіскочив. А не треба було. Забив стопу. Добре, що не схибив на двадцятку сантиметрів — так би вже не було в мене мена.

— І про що ж ти думав? — любо спитала я в нього тоді, — у тебе ж всі гроші наші, і квитки в тебе, і машина на тебе орендована!

Ну, це я на той випадок бідкаюся, якби він шугонув у прірву. Тоді би в нього вже, принаймні, ніц нічого не боліло. Не те, що зараз. Йой, бідося.

У неділю в Істамбулі закрито ВСЕ. Крім, ясна річ, ресторанчиків-кафешечок-подарун-кових магазинчиків.

— Туристів же, як гною. Аптеки ні одної. — шарю я вже з переляку римами.

Втім, одна таки знайшлася. І підказав її адресу офіціант із ресторанчика, де мій нещасний глитав свій кебаб. Не просто підказав, а карту мені намалював, все розсусолив, написав і біг за мною аж до трамвайної зупинки (авто ми залишили на платній стоянці, де нас пригощали лимонадом і давали заряджати мобільні з розеток, а самі й слова англійською не казали, просто такі от вони кайфові турки!) — так от, він біг, бо помилився в якійсь одній букві у назві тої аптеки. Так, ніби я погордувала би відкритою аптекою, не співпади в неї буква в назві із моїми секретними даними. Хороший був офіціант, одним словом. Я аж обійняти його захотіла. Ну, як мінімум, він змінив мою «точку збірки» враження про братство офіціантів. І, як максимум, закріпив стереотипне уявлення про турків як про гостинний нарід. Хоч вони і в полон нас брали, і в гареми оптом здавали, а все ж. їм уже за їхню пах-лаву [4] півісторії пробачити можна. І ще пів-історії за фалафелі [5].

Я спокійнісінько (ніхто мене не лапав, не смикав, не приймав за «Наташу» [6]) під'їхала три зупинки трамвайчиком, спокійнісінько (ніхто не біг за мною, не кусався, не намагався викрасти) прочвалала до Університету, показала двом дядечкам з брудними нігтями, але чистими поглядами, свого папірця, і вони тикнули мене носом в аптеку: «Всьо. Прийшла».

— Хеллоу, — кажу гарненькій аптекарці, — ай нід еластик бендідж енд самсінг лайк фастум-жел.

Про еластичний бинт вона зрозуміла. А про все інше посміхається. Ну, думаю я, ось він -час. Вилізаю на табуретку, махаю щасливо руками, зображаючи камікадзе на крилі літака ІЛ-86, потім із грюкотом валюся на підлогу. Відтак переходжу в образ Кривенької Качечки, шкутильгаю туди-сюди аптекою, кривлюся від дикого болю, задираю капець до рота і дую на капець. Аптекарка мовчки дивиться. Доброзичливо при цьому посміхається. І вже геть доброзичливо каже відтак:

— Добре, я зрозуміла. Ось вам мазь, що за складом дуже добре підійде — вона віл алергій, травм, забоїв, розтягів…

Ви думаєте, я присоромлено опускаю очі? Ні! Я просто розплачуюся і дуже так широ-прещиро, як то українці вміють робити тільки за кордоном, дякую гарненькій аптекарці, даю| їй гроші й притискаю до серця целофановий кульочок з фармацевтичним добром.

Перформанс закінчився вдало. І актори,; і глядачі прониклися і кінчили.

З викарбуваним на пиці щастям приношу І куплене добро своєму страднику. Він також тішиться — залишає офіціанту недитячі чайові. [ Ми дибаємо вузькою вуличкою (а а а а!!!! І Б є є є є є є є є!!!! І я вживаю це кліше стосовно описів деталей незнайомих міст! Ха-ха!) до лавочок, сідаємо там і мастимо ніжку 43-го розміру живильною мазюкою. Вона відразу ж, як у нормальній олдовій казці, допомагає, і наші три здорові і одна не луже стопи намилюються в бік Айя-Соф'ї.

По дорозі шкутильгун ще хоче фотографувати високих турчанок, з головою завішаних чорним, але вони хвацько никаються за спини своїх курдупликів-чоловіків. І як тільки два метри зросту вміщаються за метром п'ятдесят? Дива.

Все так чудово, все так чудово, курва, все. Так чудово…

Р.S. Ага, все так чудово. Якби ще гіперактивні поборники ісламу не виколупували очі християнським святим на фресках Каппадокії (бо в них, бач, ніззя людей зображати) — був би всезагальний SUPER GUT.

Tomorrow never dies…

Sheryl Crow, здається…

Ви стикалися колись зі смертю? Ну, був у вас такий досвід? Не власної, звісно, смерті. А такої… якоїсь віддаленої. Про смерть близької людини я не маю права питати. Я нічого про неї не знаю. Поки що. Я знаю щось тільки про її далеку родичку. Але до сраки всі метафори. Навіть такі, як лист до тієї ж Смерті. Ось один такий свій лист піврічної давності я випадково надибала у себе на хард-диску:

«Упокой. Господи, душу його. Чи то пак. порятуй. Аллах. Не знаю, що кажуть мусульмани, коли хтось у них помирає від braintumor у 25 років. Теґу Вічаксоно. Джокджакарта. Ява. Індонезія.

Я їздила з тобою на мопеді купувати полотно і фарби. Ти був художником. Не дуже талановитим, але постійно малював. І я малювала у твоєму гаражі свій портрет — від носа до пупа -а ти сказав: «Мені подобається». Я тоді чесно утрималася від зворотнього компліменту.

В тебе було довге чорне густе волосся. Хтось би сказав «розкішне». Але не я. Намагалася гнати від себе будь-які еротичні фантазії з візіями твоєї смаглявої спини і розпущеного по ній волосся. Ми з тобою, думаю, ненавиділи одне одного. Ти ненавидів мої вузькі футболки і відсутність бюстгальтерів — образа вашої ісламської культури. А я ненавиділа твої підйоби щодо мого неробства, бо сам ти також ні чорта не робив, окрім малювання своїх бездарних картинок. Ти переводив із біса багато фарби й полотна, бо фарба й полотно у твоїй країні дешеві.

А тепер тебе немає. Я вже давно перестала відчувати до тебе неприязнь, ти знаєш. Можливо, твоє тіло лежить іще непоховане де-небудь у затінку твого спекотного блоку С. Ми жили у сусідніх кімнатах. Ти показував мені кожен свій новий пірсинґ і перебите татуювання. Я зрідка щось хвалила, а ти боявся, коли я тебе торкалася. Тебе нема?

У тебе була жінка-канадійка з українським корінням. Джоді, старша від тебе на 7 років, пухкенька кароока пшеничноволоса жіночка.

Вона дуже повільно говорила індонезійською і кликала тебе: «Маs Теґу? [7]», завжди із запитальною інтонацією. Ти не зовсім добре говорив англійською, але не боявся схиляти голову набік і перепитувати мене про значення того чи іншого слова. Дивно так. Теґу.

У мене зараз грає реґґі. а ти вже не годен почути жодної музики, навіть такого звичного за твоїм вікном співу муедзина. Я не розумію, як ти можеш більше не жити. Ти ж хотів поїхати до Канади, продавати там свої картини по 1 00 канадійських доларів, а Джоді ще сварилася би на тебе, що віддаєш їх за таку от безцінь. Як так. Теґу?

Ти розійшовся з дружиною. Взагалі дивно. як ви могли бути разом. Вона ж навіть було прийняла іслам, щоби одружитись з тобою. Вона ненавиділа тебе за непрактичність. Ти тягнув її жити до будинку-арткомуни, вкупі з іншими художниками. У вас були щурі на горищі, гекони на стінах і собака на підлозі. У тебе був найкращий друг — біженець зі Східного Тімору. Ніколи не могла запам'ятати його ім'я.

Перед тим, як піти від тебе, дружина плакала. Про те, що пішла від тебе, сказала в Індії. В Делі я взнала, що вона пішла. А тепер у Києві взнаю. що пішов ти. Чи плакала вона тепер. Теґу? Жінки легкі на сльози.

Дуже легко уявляти тебе мертвим. Смерть тобі навіть личить. Може тому, що смагляві люди не бліднуть. Або ж бліднуть зовсім непомітно. Бліднуть згодом, розчиняють свої кольори для зовнішнього світу. Скільки ти ще збирався зробити тут? Чи казав ти про це комусь. Теґу? В тебе була купа друзів із високими голосами, що кричали й реготали, перекидалися ярмарковими інтонаціями. Пробач мене за всю неприязнь. Хоча тобі вже байдуже, напевно. Цікаво, чи почуває Джоді свою провину, якщо навіть я її почуваю. Хоча, чому «навіть»? Я ж почувала роздратування, злість, антипатію. Хай це було недовго, але яке я мала на це право. Почуваюся тепер слабкою й дурнуватою, мало що розумію.

Рік твого народження — 1978. Рік Смерті -2004. Який із них важливіший?

Теґу Вічаксоно. Художник. Готувач соленої риби у банановому листі. Хлопець, котрому ми привезли із Тайланду кілька прапорців-нашивок на мотоциклетну куртку. Я пам'ятаю твої велетенські, як уся Азія. очі. Прощавай.

Атеп».

Лист написано півроку тому. Таємнича смерть молодої людини встигла пообростати мохом і новими деталями. Останні здирають вапняковий наліт романтичності й додають якогось іншого, глибшого значення. Бруд же нерідко буває глибоким. Так само, як нерідко він є результатом змішування найсвітліших і найшляхетніших фарбів.

Звісно ж, воно про мертвих або хороше, або нічого, але, якщо ти не можеш усвідомити цю смерть, значить, життя людини ще продовжується. І хай вона поживе повніше хоча би в своєму минулому. Тому, котрого ти раніше не знав.

Наприклад, те, що офіційно вважали мозковою пухлиною, насправді виявилося СНІДом Але — о, будь, ласка, Джоді, не треба, це ж такі ганьба довіку!!!! — родина і лікарі про це мовчали. До пори, до часу. Все-таки один лікар здався]

— Ну і що тепер? На мені ж була його кров! -і це ніяка не фразеологія. Джоді таки була кола свого екс-чоловіка в годину смерті. Либонь, щось там допомагала.

— А ти йому не допомагала? Ну, там, при порізах, чи що… — питав мене друг. Я напружила пам'ять:

— Та ніби нє. Я тільки пам'ятаю, як довго в нього заживали ранки після пірсінгу, як вони кровили і як довго він не міг вилікувати звичайну застуду в тропічній країні.

— Угу, я також пам'ятаю.

— Ні, знаєш, хвала Богу і ісламському суспільству — взаємних доторків у нас не було.

(Я тут же розумію всю бездушність своєї фрази). Щоби хоч якось згладити, кажу:

— Та й не збуджують мене чорнявчики-мауглі. Воно то, звісно, естетично уявляти собі смагляву спину з розпущеним аж до сідниць волоссям… Але нє. Не моє.

Друг— світлорусявець сумно посміхається.) -І все-таки, як добре, шо тоді я не пішла проколювати носа до тих панків у Джокджа-карті. Бо був би вже хантимансійськ мені. А як, до речі, Джоді?

— Вона здала аналізи. Ніби негативна. Але там інкубаційний період мінімум три місяці -тож перевірятиметься ще раз.

Ми мовчимо якийсь час. Чути клацання годинника. Уоu never know [8].

— Знаєш, вона таки героїчна, — каже мій друг. — Не повернулася відразу в Канаду, лишилася там.

— Чого?! Вона ж і так збиралася! Невже так приросла до місця?

— Ні. Просто вона поставила собі за мету знайти всіх тих, із ким Тегу міг мати контакти і попередити їх…

— Божевільна! Там же всі всіх знають!

— Так, я ж кажу — героїчна. І знаєш, що страшно?

— Що?

— Четверо з п'яти, про кого вона взнала в першу чергу, вже мертві.

— О Боже…

— А в іще одної дівчинки на наступному тижні мало би бути весілля.

— М-да.

— Уявляєш: тобі 25, ти збираєшся заміж, все в житті здається, нарешті, налагоджується, і тут — раз! Іди здавай аналізи.

— Не уявляю.

— А ще їй його сім'я погрожувала і все таке. Але вона продовжує. Якби тобі захотілося зробити матеріал про справжнє життя Джокджакарти — брудне, нічне і приховане — приїзди на Яву. Джоді все ще продовжує.

— Продовжує що?

— Свої рейди. Тут все, як у найтрешовішому кіно: карлики-сутенери, трансвестити, бандюки…

— Чого? До чого тут Джоді?

— Тегу. І його борги. В потворного карлика він поназичав більше за все.

— Гроші на лікування?

— Вже потім. А спершу на наркотики.

— Цікаво, чи платив він за секс. Зажди було цікаво, чи платять красиві люди за кохання. І чи були в нього чоловіки.

— Цього я тобі не скажу. Я не знаю. Знаю тільки, що боргів до біса. І що Джоді всі їх хоче повернути.

— Боже… Вона свята.

— А ще вона придумала лотерею.

— Га?

— Таку, з тестом на СНІД. Щоби кожен, хто пройде тестування, отримував картонку. Відтак серед власників тих карточок-номерків розігруються призи. Три головні — поїздка в Мекку, поїздка на концерт Емінема в Канаду чи поїздка на гру «Манчестер-Юнайтед».

— Ог-го. Серйозно.

— В неї брат на британському радіо працює. Насправді, вона знає купу знаменитостей. Якось навіть Роббі Вільямс затягував її до себе в готельний номер.

— А вона?

— Відмовилася. Каже, він був п'яний в дупу.

— Хи-хи. І все-таки, прикольно співіснують Мекка з Емінемом…

— Ну а що ж.

…

— А знаєш, його друзі до останнього не вірили — думали, гигочучи, що то Теґу робить черговий перформанс перед майбутньою виставкою.

— Уроди.

— Митці…

— Угу. Вони самі. Добре, старий, піду я…

— Давай. До речі, я тобі казав, хто саме вбив Теґу?

— Га? Тобто?

— Його фактично вбила Ласрі, улюблена собачка. Якась там собача інфекція, що її здорова людина просто не сприймає.

— От маєш тобі. І Джоді… залишить її в себе?

— Напевно, так. Принаймні, до того часу, як повернеться в Канаду. Везти собаку в літаку так складно… Купа карантинів і все таке.

Але я чомусь твердо знаю, що Джоді забере Ласрі з собою. Люди не так уже й легко розлучаються з живими частками минулого.

Жили собі були. Всілякі різні люди й дурнуваті тьотьки. «Люди п'ють, жінки танцюють» — так мій тато казав про одне якесь місцеве весілля. Він мав на увазі, що все, як завжди. Ну, зрештою, воно все так і є. Але.

Якось одного дня всі начебто закохані в мене чоловіки розповіли про мене своїм дружинам. Було то правдиво чи ні. ВІН розповів правдиво — я таки кохала його — але дружина не повірила. Тоді я скинула їй повідомлення такого змісту:

«Я повільно тягну його в яму. ми обоє почуваємося трагічно щасливими. За смертю приходить воскресіння, я порубаю його на шматки, а потім знову вдихну життя через рот. Він любить мій рот».

Тоді в неї й поселилася думка про моє вбивство.

А в нас поселилася думка про який-небудь хитровиїбаний шлюб. Скажімо, мій мен (байдуже, розлучиться він на той час зі своєю законною чи ні) одружується зі мною десь в іншій країні. Скажімо, в Белізі, бо в Белізі можна все. А тоді ще в іншій країні оформить шлюб із Анджеєм, нашим другом. А я вийду за Анджея на Україні — і батьки будуть раді — такий порядний хлопчик. І тоді буде все красивезно. «Почекайте, ми зайдемо до нашої дружини!» — казали би мої чоловіки. А я би теж щось таке: «Упс, чуваки, вибачайте, мушу зготувати курку кеш'ю, бо приїздять із відрядження хазбенди…» Анджей запевняв мого хлопця (на той час іще просто хлопця), що їм навіть не обов'язково вступати в гомосексуальні зв'язки для цієї афери, хоча в очах у Анджея читався сум.

Мене ж хапався сум тоді, коли я думала про покинуту десь там у Прекрасному Дальоко красуню-дружину:

— Може, приведемо її сюди? — я вже й не пам'ятаю, кому першому прийшла в голові ця думка.

— Та ні, вона мене вб'є, я думаю… — це вже точно я сказала. — Буде мене повільно таї спроваджувати, щодня потроху пацючої отрути в чай підсипатиме.

— Відстань, я вб'ю тебе, ти тормознута, відстань, забудь мене, насиплю яду тобі в чай… — заспівав Аскольд, бо дуже любив СКРЯБІНА, хоч і зовсім не був українцем. Ні, мій мучачо таки був винятковим.

— І що ж вона буде робити тут? — недовірливо спитала я. Дивно, чому в мене не виникало такого питання стосовно Анджея.

— Нічого, — знизав плечима потенційний полігамник.

— Вона не зможе… — засумнівалася я.

— Ні, це спочатку не зможе, — він солодко потягнувся на ліжку, — але в силу своєї недалекості й стремління вчитися, вона на все погодиться. І звикне.

— Ага, просто скажи, що виконає будь-яку команду. Наплодив у кобіти умовних рефлексів…

— Ні, вона не така. — О Боже, зараз знову почне розсусолювати, яка вона «дерзкая» і все таке. Як вона побила якусь ліваху на дискотеці і як трахалася з якоюсь маніячкою-гречанкою під кокаїном. А потім, коли я скажу: «Ну от, вона гаки мене закатрупить!», він почне казати, що дівчинка зовсім не чорна (енергетично), що вона цілком нормальна і все у неї давним-давно пройшло й минуло.

— Ех, контраверсійність ім'я твоє, хазбенд мій… — зітхаю я й починаю розповідати страшні й правдиві історії гіпівських часів.

— Крім поширення венеричного щастя і буму молодих мам, ні до чого ті колонії кохання не призвели. Хіба що лиш до нового витка Всесильної Депресії.

— Угу, — погоджується він.

— Але, зрештою, заради експерименту й нового досвіду в житті я би на це пішла.

— Ти би на багато чого пішла заради свого досвіду… — він криво посміхається, натякаючи на мій нещодавній стрибок у гречку. Хоча ніякого стрибка там і не було, йому подобається так вважати. Часами його мазохізм перемагає його любов до мене, і тоді він пакує мої речі.

Скажімо, поки я, п'яна в дупу, відвожу додому приятелів-геїв, він виходить із себе через те, що я безвідповідально взяла його машину і безвідповідально вірю, що на випадок ментів він мене по-любому визволить. От наглота я, нє?! Водійського посвідчення в мене, ясна річ, нема. Ну, тобто, є десь, але його ще треба знайти. Не кажучи вже про довіреність на цей розкішний мерседес. Мій любий взагалі мені недовіряє — має, вочевидь, на те підстави. Дико боїться оформляти на мене щонайменшу власність. Все на маму. Мама надійна, мама хороша, мама — єдиний його друг. Я дуже люблю його маму. Себе часами не люблю, а її завжди. Отож, поки п'яна я розвожу п'яних геїв по хатах, він запихає мої лахи в рюкзаки й валізи. Лахів неприємно багато. Я морщуся — моє перманентне відчуття бездомності ускладнюється наявністю баласту.

— Все, тут усі твої речі, — каже він. Обличчя навдивовижу бліде.

— Га? — не розумію я. Ба навіть переживаю шок. — це ж бо чого? Можна, я хоч і переночую тут?

— Ні, вали ночувати до своїх друзів. До геїв іди, до поетів… Іди. Зараз викличу таксі.

— А можна я па машині? — тиць-пиздиць і питаю я. Він трохи припухає від такої геть не романтичної наглості.

— Чому? — знову питаю я, щоби заповнив дурнувату паузу Мені й насправді страшно Він починає перелічувати свої образи «ти ставишся до мене, як до тупого предмета, як де кретина, а твої друзі сидять І вийобуються тут у мене вдома, показують, які вони мудрі й начитані!» (ааааа!!!! Я перебувала в такому темному канабісно-алкогольному отруєнні за тим столом, що запам'ятала хіба що наявність стола ), «ти не буваєш щирою», «ми ніби вдвох із тобою, але ти ніколи не поводишся так, ніби існую я!», «інтимні речі, про які нібито знаю тільки я, ти розказуєш геть усім — найлівішим своїм знайомим мальчікам і читачам твого грьобаного журналу!»

Я мовчу Не так від своєї мудрості чи стервозності Не так від того, що погоджуюся з ним — з образою номер один зовсім не погоджуюся більшість моїх «друзів» І в бук йому не вперлися — як від того, що в мене вже починаються вертольоти, й обертати в такому стані язиком стає все важче

— Гм… — видушую з себе в кінці кінців — то ти таки хоч, щоб я пішла… Ну чому ж? — кажись, іще раз питати — це вже явний перебір, а він, як відомо, горить.

— Того що в мені вже все перегоріло! -о, точно, горить — В мене до тебе вже нічого нема!!!

Аргумент вагомий. Мене від нього хнюпить. Іду й покірно мацаю ручки валіз зі своїми дахами Роблю поступальні рухи «Бурлакі на Волгє» до дверей. Тут він, ясна річ, кидається до мене, хапає за руки. І шепоче, що, звісно, ще на ніч я зможу залишитися.

Приходить ранок. Всі мої лахи в валізах. Зібрав таки все — до останньої дрібнички.

Відтак любов бере своє назад. І він розпаковує мої речі. Після цих пакунків-розпакунків я довго не можу нічого знайти. Йому доводиться виконувати для мене функцію Сtrl+F. Відтак мій любий починає тихо просити одруження [9]. І про від'їзд у далекі краї. Я погоджуюся на все: і на від'їзд, і на одруження. Точніше, кажу подрузі так

— Він попросив мене вийти за нього Я ввічливо відмовилася

— Тю, так сходила би Розказала би нам, як воно там, — каже вона. Сама поміж тим аж ніяк «сходити» не хоче, хоч і зустрічається зі своїм «пупсіком» уже руський мєсяц. Чим ближче ти до цифри 25, тим менше тебе вабить вся ця паті зі священиком і двоюрідними сестрами, що їдять холодець за святковим столом якого-небудь винайнятого твоїми батьками піонерського табору «Лаванда». М-да… А далі — гірше. Зважившись на покупку вібратора й знайшовши роботу, яка хоч частково вдовольняє її захланні матеріальні запити, жінка доходить висновку, що А НАФІГ УЗАГАЛІ МЕНІ ЧОЛОВІК. Однаково якесь примарне чисте кохання залишилося жити у п'ятому класі чи, в кращому випадку, на першому курсі універу, а зараз працює «в конторі сраним інженером». А коханця — чи й коханку — знайти не проблема. На короткий час і щоби не готували бездарного їдла на твоїх закиданій книжками кухні. Да… Мрачно… Що ж, далі буде (було би?) видно А поки

— Виходи за мене Будь моєю. Все зроблю для тебе. Давай утечемо далеко-далеко. В тебе буде все.

(Тобто, обіцяє стати, гм… Коротше,

ІДЕАЛЬНИЙ ЧОЛОВІК — ЦЕ ГІБРИД БАНКОМАТУ І ПОСУДОМИЙНОЇ МАШИНИ.

Я не хочу, аби таке ставалося з Аскольдом! Я ж його типу люблю. Я дуже ніжно ставлюся! до нього як до особистості, а він хоче на нас п'ялити якісь там суспільні моделі…) Однак через день:

— Я боюся тебе. Я хочу спокою… Видно, старість прийшла… — (ага, в 31 рік. Тук-тук, я ваша, блядь, старість!) — Я тут… у неї. — (мається на увазі колишня дружина: «свята», «сильна», «неї щасна» і, що ще нудніше, НЕ кохана. Але ж СПОКІЙ зато!) — Знаєш… Вона — мій єдиний другі Вона єдина, хто мене любить… Це тільки ти! своїх ексів посилаєш під три чорти з кінцями…! Уті ж мої путі. Мир бездоганний. Світі благородства.

— І так день у день. Туди-сюди, сюди-туди. Ліпше би вже лахи мої й не розпаковував, бої дідька лисого я потім можу щось знайти після! його «прибирання».

— Я тікаю. Я не можу так… Я знову прав читав твої листи. Ти знову обманула…

От. Саме так і говорить, щоразу із трьома! крапками на кінцях. Не розуміє мене і неї хоче цього робити. Правильно — кому, на фіг, І цікаво копирсатися у чомусь до кінця зрозумілому? Краще вже копатися в купі гівна, сподіваючись витягти з нього лялю. Це вже ж просто мітологія китайська, ги-ги-ги.

— Хочу бачити тебе іншою. А бачу те, що є.

Ха— ха-ха! Я єво слєпіла із таво, шо била!!! Тобто, навпаки. Соррі, соррі, коханий, за невідповідність твоїм сподіванням. Але… колись) ти ще скажеш за це велике «дякую».

— Я люблю тебе, ти знаєш. Всьо, Аmen.

много лет назад я сидел на подоконнике многоэтажного дома где-то в полной жопе напротив меня сидела девочка с которой у меня тогда был роман она болтала со своей подругой о всяких глупостях а я сидел гладил ее по спине по животу и понимал что я тут просто наблюдатель что меня собственно с ними нет что я безусловно важен т.е. как составляющая этой картинки без меня она бы была неполной нельзя было бы вот так вот расслаблено болтать курить и т.д. и вдруг у меня пронеслась такая мысль неприятная что собственно мне все это нахер нахер не нужно ну вот конкретно вот это все эта кухня эта девочка эти сигареты а нужно только вот это ощущение смотреть из окна и гладить девочку чтобы это вот ощущение у меня запечатлелось в голове чтобы потом когда-нибудь через много лет я бы смог это ощущение вспомнить и написать т.е. мне показалось что я просто использую своих друзей для своего удовольствия но я не с ними я бля снова таки картинка потом правда я откинул эту мысль с девочкой этой ничего не вышло она ушла к другой картинке а я жутко переживал много месяцев пил страшно считал что девочка эта вся моя жизнь от и до а сейчас сейчас я помню вот ту кухню вид из многоэтажного дома девочку подростка и то как я глажу ее по спине по животу и выше картинка запечатлелась очень очень остро

Одній дівчинці якось наснилося, що вона мене пристрасно цілує. Так собі цілує, впивається своїм ротом у мій, аж раптом відчуває язиком, що у мене в роті повно трави. Вже й не знаю, що там та трава робила — метафорично росла чи трохи непрактично сушилася, але сон її здався мені дуже гарним. Фітоаутентичним.

Дівчинку звуть зовсім по-людськи. Олею. А от є в мене друг, якого звати просто Фікус. І навряд чи хтось згадає його метричні дані. Фікус іст айн фікус, та й усе. Хоча йому, напевно, більше пасувало би назвисько іншої рослини. Такий він весь тонкий, голубокровий, інтелектуальний, лінивий і йобнутий. Одного разу три доби поспіль на гойдалці катався. Міліція силою знімала.

— Виродок ти, Фікус… — не приведе тем твоя баронська кров ні до чого доброго. Оди тобі й лишилося, що губи.

Губи в нього воістину еталон сексуальності. Будь-яка силіконова тьотька обзаздриться по самі вуха.

Фікус мене тихцем ненавидить, але більшість часу любить. Він часто читає мені вголос. Особливо, кеди ми никаємося у нього! в гнізді. Хоча, ні. Коли ми вже никаємося, тої никаємося. Тобто, затикаємося наглухо. Хіба! що жувати їдло можемо, та й то під ковдрою. Бо зверху гніздо, а знизу — офіс.

Гніздо — це такий саморобний другий по! верх у кімнаті з високою стелею. Там кидають! матрац, ставлять настільну лампу, приставляють тоненьку драбинку і починають наносити:

— книжок

— журнальчиків

— пилюки

— п'яних колег

— пилюки

— таємничих, курва, незнайомців

— шкарпеток

— цукерок

— демісезонних пальт

— плеєрів

— ковбаси

— склянок

— рисинок (хоча, вони, напевно, таки опадають зі шкарпеток…)

Потім із того всього добра кублається кубло. Виходить дуже затишно. Хіба що слину ми не використовували для зліплення тих бебехів докупи, ато би точно були діти-ластівки.

Незважаючи на своє аристократичне походження і тонку шкірку, Фікус — панк. А в панків не буває власних помешкань. Принаймні, поки вони ще залишаються панками і заробляють на життя яким-небудь фрілансингом, а не просиджують дупу на посаді сьома-вода-на-киселі директора. Якась така дивна закономірність — запитайте у тих, кому зара 40. Вражаюча частина колишніх контркультурщиків сьогодні цілком успішні пузаті дядьки. Втім, крім геморою, в цих екс-панків, як правило, є шанс насидіти собі грубі яйця і такого ж гаманця. А тоді й квартирка купиться, і пральна машинка, і авто яке-небудь потворне, середньокласове.

Не, Фікус хотів лише якихось дуже визначених автомобілів, а до того навіть ровера собі не заводив. Тусувався він або у брата в Пітері (це там, де гніздо), або в батьків у Москві (це там, де велетенські площі з книжковими полицями, цигарковий дим, розкиданий конструктор лего, племінники і ніколи не ясно, хто до кого і за чим прийшов. Фікус любить собі прихистити з десяток львівських музикантів, компанійку п'яних письменників чи стрет-ейджерних молодих йогів. Вся та наволоч пре до нього, головно, з України, нагло користуючись його українофільством вкупі з широкою рашен натурою), або в підвалі.

— Знаєш, що ми жерли, коли зависали два тижні в підвалі в одного чувака?

— Ну і що ж?

— Гречку.

— Тю. Здивував! Я ледь не п'ять років універських наминала гречку, так, що аж гай шумів! І нічо. Правда, тепер не можу на неї дивитися… Коричнева смерть. Тепер у мене рис на базі.

— А потім і він набридне?

— Нє-е-е…Смак рису нескінченний. І не питай, чому.

— А гроші ми тоді брали з того, що мій друг щоранку їхав кормити курей.

— Та не гони!

— Я серйозно. А одного дня він поїхав і більше туди не повернувся. До курей. За: привіз мішок гречки кормової — от його й споживали.

— М-да, старий. Умом Расію нє панять, це точно.

Фікус кривиться в передчутті того, що зараз я почну його уськати повернутися до універу. Він це ненавидить. А я і не збиралася.

Якщо не вишпортатися з кубла до одинадцятої, доведеться киснути в ньому до годинки четвертої-п'ятої. Поки не заберутьсі «офісні работніки», що шаройобляться собі внизу. Наша поява в трусах, футболках і черевиках на босу ногу їх, як мінімум, введе і неробочий стан. Тому ми дуже-дуже тиха сидимо і не злізаємо. Навіть коли «офісні работніки» з вереском і матами (а, так, лексика і них дуже багємна — вони ж адмініструють багємний пітерський клуб, дизайн котрого халамандрив Фікусячий брат) шукають, наприклад, журнал «Афіша», в якому була стаття про їх клуб. Той журнал «Афіша» надійно сидить у нас під настільною лампою, і ніяка совість не змусить нас його віддати назад, бо ж у журналі — інтерв'ю з Ніком Кейвом, яке ми ще не прочитали.

А ще в нас там лежали дві книжки «Наївний. Супер». У Фікуса російський переклад, у мене — український. Мені один хлопчик подарував кльовенький, у Тернополі.

Ми дуже добрі з Фікусом. Ну, страх, які добрі. Ми навіть страшні слова нашої подруги Ксені Букші [10], коли вона сидить із нами в пабі і їсть смажене м'ясо, сприймаємо по-доброму.

— Гроші для мене — еквівалент енергії, — каже Ксеня. — Тільки так я їх і розглядаю. Всі процеси їх обороту, циркулювання…

Угумсь, Ксеня працює у фінансовій компанії. І навряд чи здогадується про свою геніальність як письменниці. А от ми здогадуємося. Тому й сприймаємо її слова по-доброму. Я лежу носом на столі. Фікус час від часу щось мудро бовкає.

До того, як зустріти Ксеню Букшу, ми зустрічалися з мертвою тишею Марсового Поля. Будинок із гніздом стоїть від нього просто через дорогу. Дуже дивне місце. Так, ніби якийсь шмат площини часу там змінюється не частіше, ніж 5-6 разів на рік. А 5 і 6 — мої нещасливі числа. Тож ліпше звідти геть.

Ксеня — найбожевільніша з усіх «нормальних людей». Зрештою, хто там нормальний. Це вона так косить. Вдягається, як заправська вчителька музики в середній школі: світлі колготки, закриті мештики на невисоких підборчиках, якоїсь незрозумілої довжини спідниця, фіолетове якесь пальто, леопардово-синя кофточка — мамааааааааааа… Та ще й волосся русяве зачісує прямо, з такою дуже рівною гривкою, і очиськами з-попід неї: луп-луп. А потім ця свиня, коли ми йдемо втрьох по вулиці, а перед нами йдуть якісь порядні тьотічки, як починає верещати!!! То регоче, то щось просто дико викрикає, то волає на всю горлянку Тома Вейтса, підбиваючи мене під бік гостреньким ліктиком: мовляв, давай і ти зі мною, знаєш же слова!

Ясен пень, тітки, обертаючись на нас, ніколи не подумають поганого про таку от добропорядно вбрану громадянку Б., а відразу ж косяться, як на ідіотів, на безневинних нас із Фікусом. Щоправда, Ксеня довго в цю гру не бавиться і на третьому повороті тотьок у наш бік, горлопанить:

— Да. Да!!! Ета ми! Ми ходім і крічім. Вот какіє люлі в нашем ґорадє бивают. Кула етаї мір толька котіцца?!

Хоча за точність цитати не відповідай! Якась занадто вживана остання фраза, аби нею! скористалася Ксеня Букша.

Місто видається нам на диво порожнім, Зимним і сухим. Люди скидаються на нашу вигадку — вони з'являються тільки там, де ми на це розраховуємо, гм.

— Поїхали на море! — каже Ксеня. Так вони тут називають Фінську затоку. Ну що ж, поїхали. Електричка з Фінського вокзалу до вже й не пам'ятаю якої станції. Всю дорогу ми з Ксенею малюємо половинки чоловічків, а Фікус спить. Щоразу, співставляючи наші половинки, Ксеня божевільне регоче — вся публіка вагону — її.

Дуже дивно йти до зимного моря через зимні сосни. Особливо, коли темно. Ти знаєш, що навколо ніхто тут особливо не живе — так, санаторії, готелики. Все це пустує пізньої осені. Нам якось тепер мовчиться і дивимося кожен на свою тінь. Дуже цікава гра. Коли тінь довга. Можна милуватися до несхочу.

Коли закінчується ліс, починається пісок. Чи сніг — хтозна. Зимне, порожнє і світле. Там, за кілька десятків кроків — море. Балтійське Море. Таке для мене важливе. Здається, небо зовсім не світиться. А то саме море відкидає примарне сяйво на нас, порожні лавки і пісок. І тут просто з-під землі з'являються Чорні Пси. Мовчазні і вічні. Вони тут були від початку. Ще тоді, коли твоє ненароджене вухо не мало дару чути голоси з тамтого боку Фінської Затоки. Великі чорні пси люблять вилежуватися лише на такому піску — нічному й холодному. Такий ти не можеш відчувати ногою, запханою в грубий черевик.

Цей пісок… його розрізають вузькі й глибокі річки, що з ледь помітним леготом (його ти відчуваєш змурашковілою шкірою на щоках) впадають у несолоне море. Річки ті вибігають звідкілясь із лісу… Кому вони для водопою?

Видіння Чорних Псів, — тоді я також розуміла це, — запросто може бути видінням Z твого життя. Після нього, як правило, вже зовсім мало лишається шансів ще щось побачити.

Зовсім мало… А мені ще так треба було дістатися крижин Суоменлінни. Там також чорні пси. Та вже самиці.

Мій літак зовсім скоро приземлиться в столиці з банальною назвою «Москва». Чи багато в цьому слові? Коли як.

Крісла в літаку поламані, я читаю «Gеnегаtіоn X» Коупленда, мені від того робиться ще нудотніше жити. Хоча, водночас, веселіше. Чи, може, то від пива «Невське» веселіше?

— Дєвушка, а можна єщьо? — кажу стюардесі якомога бездоганніше. Кажу типу російською. Дивно, чомусь ніколи не піклуюся про бездоганність ані своєї англійської, ні французької. А українську взагалі собі збочую, як хочу. Бо моя.

Вогні чужого міста розгортаються якоюсь примарною картою. Я не почуваю неприязні до Москви, чого би то? Мегаполіс собі як меґаполіс. Неоковирний тазик із недопраною білизною.

Летіти до неї з Пітера літаком було дурнуватою ідеєю, але хто ж іще буде реалізовувати дурнуваті ідеї, як не я? Міс Нелогічність, кілер здорового глузду.

Дивлюся поперемінно то на вогні столиці, то на зорі понад ними. Останні помітно програють по яскравості.

— Велика ведмедиця, — оголошую звісну річ у пустоту (біля мене вільні поламані крісла. Слава Богу…) — славна Велика Ведмедиця. Старий добрий Ковш. І… жодного Південного Хреста, гм.

Мені згадується одна моя нещодавня історійка — було то вві сні чи насправді, ніхто вам точно не скаже. Буває таке, знаєте, коли туман у голові, й ти точно нікому гарантії не даси, спиш ти чи живеш у свідомості. Свідомість же в такі миті як світло крізь зашторені фіранки в непогожу днину… Кажуть, колись когось так прокляли — до смерті наказали ходити в напівсні. Не доведи, Господи.

«Христос прийде…» — звучить у моїй голові. Чоловічий спів із голови настільки гарний, що це вже не просто спів християнської православної літургії, це вже щось більше. Це вже вміщує в себе навіть… заклик до намазу в світло-зеленій мечеті. Голос юного муедзина. Найгарніший голос довколишніх земель.

…Вони жили в рожевому будинку. До вікон зазирали лотоси. Також рожеві, тільки трохи світліші. По одному з лотосів він колись міг сказати, як ведеться його коханій у далекій землі. Кохана зрадила. Лотос відцвів.

А її звали Сінта. Його нову дівчину. Вона була танцівницею в нічному клубі. Не надто гарною, що подивувало мене. (Так, в ролі бед гая [11] коханої в цій історії, звісно ж, я). Сінті не личив синій колір. Від азійських дівчат завжди сподіваєшся якоїсь явнішої краси. А вона (краса) була занадто глибокою як на мене, тупу східноєвропейку. Та й не моєю дівчиною була Сінта, щоби мені у ній копатися, рити її углиб аж до краси. Коли вона посміхалася, видно було ясна.

— Ну, м'ясо таке над зубами. Рожеве-рожеве. Б'є контрастом із темною шкірою.

В мене теж так, але зовсім трохи. І коли я не контролюю себе. Коли регочу, як дурна. Тоді це ніхто не вважає за потворне. А я не вважаю потворною Сінту. Просто, краса азійських дівчат… ну ви в курсі. А ще в неї таке густе чорне волосся. А в мене гівняне темно-русяве. Рідке, ясен пень. Штучно-пелехате. Добре, хоч таке якесь виросло. В неї хороше тіло. Вона невисокого зросту, як і я. Груди в неї десь такі ж, як у мене, але коротші ноги. Чи, може, то просто мені, як і кожній тупій самозакоханій тьолці, так здається. Зрештою, до дупи ноги (а до чого ж іще?) Мені самій більше подобаються жінки з довгим тулубом і короткими ногами ніж масово кохані ляльки на ходулях. Сінта посміхається широко. В неї великі білі зуби. Непогана англійська. Спілкується ж якось із моїм екс-коханим. Хоча він непогано петрає у її рідній мові. А в моїй погано. Моя складна. Варварська, чи що? А її синтетична. Хуй із нею, я не філолог.

Вони познайомилися в нічному автобусі «Сурабайя-Джакарта». Я ніколи не їздила тим автобусом. А чоловіки саме в таких знаходили собі жінок. Як от Тімо, дуже смішний фінський чувачок — він познайомився зі своєю дружиною, тайською поліцейською (ой, мама!) якраз у такому автобусі. Бо шукати собі серйозних стосунків у барі, як мінімум, не цікаво. Як максимум — несерйозно. Хоча… як знати.

Він завжди вмів притягувати до себе увагу. Ще б пак — білявчик, синьоокий, з таким супер-сексі несподівано низьким голосом — реальний ідеал усіх азійських наречених. Отож, Сінта сама підійшла до нього і спитала те, що питає кожен і всюди в Азії на вигляд отакого дива:

— Привіт! Ти звідки?

А потім прикинулася, що знає, де така країна. Чи, може, й дійсно знала, бо ходила колись до коледжу. Вбрана Сінта була, як порядна студентка медакадемії — дуже чисто, закрито й акуратно. Вже з одного цього можна було здогадатися, що вона — стриптизерка.

— Ні, не зовсім… — заперечуватиме він, коли я констатую це пізніше. Фе, яка ж я бридка. Панянка Наглість, Жовч і Цинізм. Наtе mуself [12].

Сінта поверталася з Сурабайї [13] від коханця -сорока-з-чимось-річного «цукрового татка» -наполовину китайця, наполовину індонезійця. Час від часу вона їздила до нього, робила свою коханську справу, ввічливо брала гроші «на сяке-таке» і спокійнісінько програвала їх у карти.

— Ги, як кльово. — історійка мене впирає.

— Далі ще цікавіше. Ми тоді якось розпрощалися, взявши для проформи номери телефонів одне одного й пообіцявши «якось там, колись… Скоро». Мені було не до дєвучок. Нависав черговий дедлайн мого РhD [14]. А для таких штук, ти знаєш, потрібна порція самотності. І ще ти точно знаєш, що на Яві самотності практично не буває.

Це правда. Як тільки тебе взнають у якомусь місці — в селі, в общині, в офісі, в ресторанчику — все. До побачення. І не чекай на жодну вільну хвилину, на жодну дірку для твоєї думки — все, що ти скажеш чи подумаєш, мусить бути відповіддю на їхні запитання. Відпочиваєш хіба, коли спиш, та й то сусіди перманентне заглядають тобі в вікна. Приватне життя, самотність — практично недозволена розкіш. Ось чому я в свій час і звалила з Яви в Україну, де всім на тебе начхати. Принаймні, на щастя у моєму Великому Місті.

— Чи бувають супермаркети, де продавали 6 заморожену самотність? — мимрю я.

— Це так, як заморожену рибу? Якщо вони десь і є на Яві, то самотність там продається у втридорога — як сир, оливки чи червоне вино. Така собі привозна люксова штучка.

— Це як дощ. В одних кінцях землі на нього моляться, в інших у той самий час дощем заливає поля і нищить урожай.

— Як на мене, самотність — це сніг, — каже він. І я вже лякаюся, чи він не захворів, бува, — такий зненацька поетичний.

— Отож, не знайшовши, ги-ги, в супермаркеті ані пакуночка самотності, я вирішив піти повештатися вулицями Джокджакарти. Зайшов кудись у найглухіший закуток Джалан [15] Магелан.

— Це там, де дуже темно і смердить?

— Сама ти смердиш! Хоча… таки правда, смердить. Зайшов у двері першого ж мерзотного бару — дико голосна й гидотна музика, людей набито, як у тролейбусі в час пік, і плюс до всього — темно, тож ті люди одне одного не бачать. Двійко ді-джеїв, двійко танцюристок, вигинаючись, розігрівають народ у малесеньких спідничках і топіках. Всім на тебе наплювати — хоч ти й один іноземець, а всі вже так обдовбалися дешевим амфітаміном (його, до речі, купують просто в поліцейських), що просто тебе не побачать. Як не дивно, в таких місцях мені легко думати. Музика настільки відстійна, що моя свідомість відмовляється звертати на неї увагу. Весь цей галасливий фон просто не досягає порога свідомості — ти наче в тиші.

Отож, я пив своє пиво і думав. Втикав потроху в бік ді-джеїв, біля них танцювали дівчата. За якийсь час пара танцівниць змінилася, й розфокусованим зором я помітив обриси тіла, що рухалося куди ліпше за попередні тіла.

— А потім сфокусував зір і подумав: «Оце так цицьки.1», га?

— Це би ти так подумала. А я чомусь почав вдивлятися в обличчя, й упізнав його — то була Сінта, дівчина з автобусу.

— Найс сюрпрайз.

— Ні. Вона ж казала щось типу, що працює в барі. Просто я не думав, що танцівницею.

— От так так. Кльово. Я би зраділа. — я взагалі завжди радію, коли хтось кльово робить щось, що зовсім не в моїй компетенції. Типу, коли вирішують логічні задачі, грають на волинці, дряпаються по скелях, літають на сноу-бордах, плетуть теплі шалики, роблять геніальний манікюр, добре розмовляють німецькою, зводять у студії пісні, дружать із дівчатками. Я танцювати не вмію. Хіба що якісь божевільні танці під панкушну музику. Чи канонічне танґо, якому навчили ще в школі мистецтв. Чи ча-ча-ча, чи румбу, чи самбу, чи віденський вальс — також звідти. Але при цьому я так кумедно задираю голову, уявляючи себе цнотливою нареченою благородного офіцера, що будь-який нормальний хореограф затикає собі рот чешком, аби внагляк не ржати з мене. М-да.

А ще в мене буває імпровізація. Якось у ранній юності, коли в мене в запасі ще були чорні капці на височенній шпильці (мама купила. Де ж вони тепер?…), я вирішила станцювати другові стриптиз. Пішла до ванної, вдяглася в чорну (а яку ж іще?) білизну, не забула про панчохи, намочила волосся, і вийшла в коридорчик. Друг мій сидів у кімнаті. Чекав заінтриговано, либонь. Якусь там навіть музику включили. Можливо, й Тома Вейтса. Ну, значить, виставляю я одну ногу в панчосі й на шпильці з дверей, з-за нього вже чується вдячне посвистування й улюлюкання дружбана. Ступаю на цю ногу, збираючись зробити наступний крок. А тут — дріт на підлозі. Якийсь там комп'ютерний кабель. Я — дівчина проста, на шпильках до того ходила два рази — до церкви і на випускний. Тож, ясна річ, зашпорталася за кабель і т-а-ак гепнуся на землю. Здається, мої ноги в панчохах і підбори перелетіли в мене над баняком. Отак мені і треба. Менше буду вийо'. Було дуже боляче і смішно. Більше я шпиляр не вдіну. Хай їм грець. (Бо я в них мрець).

А Сінта на своєму подіумі танцювала ліпше за всіх, її пружне смагляве (фе, яке кліше!) тіло вигиналося, вбирало в себе очі, пульсувало і кликало. А такий інтелектуальний і сповнений духу чоловік, як Майнес (упс, старий, я таки відкрила твоє ім'я в цій історії) по-справжньому повестися міг лише на дикість тіла. Хоча сам він у цьому ніколи не зізнається. Завжди вам скаже:

— Зовнішність для мене не важлива. It’s personality that counts [16].

— Персоналіті так персоналіті, — знизую плечима я.

— Вона добре говорила англійською, — не знати чого, зазначає Майнес. — Дуже просто підійшла до мене і заговорила так само, як і тоді в автобусі.

— Що, спитала, звідки ти?

— Ги-ги. Дуже смішно. Просто розговорилися знову і все. її зовсім не кремпувало те, що я її побачив на сцені.

— А кого би це кремпувало? Це ж рідкісна нагода — тебе бачать в апогеї того, що твоє. Того, що ти робиш найліпше за все і найліпше за всіх. Тут ні амфітамінів, ні пивця не треба. Гаряча дівка в гарячі штани.

— Фе, Катка, яка ти бридка…

— Як завжди. Що ж поробиш, — в моєму голосі непідробний смуток.

Відтак вона захотіла працювати його секретаркою. Не на завжди лише на час Рамадану — бо ж усі клуби й бари закривалися. Сінта однозначно вважала роботу танцівниці цікавішою за роботу секретарки. Правильно. Dаnsе Fast Dіе Young [17].

— Аnd leave а рrеttу соrрsе behind [18]. — Майнес, як завжди, влучний із моїми думками.

Сінті він тоді сказав:

— Направду, я просто не знаю, яку тобі дати роботу. Хіба доведеться її тобі вигадувати. Що вб'є ще більше мого часу.

Робити нічого — переїхала до Майнеса в рожево-цегляний будиночок. Не заради грошей, ні. Добре-добре, Майнес, не боїсь, я про це й не думала. Ви просто почали жити разом. Що тут дивного? Нічого.

Як нема нічого дивного в тому, що однієї не зовсім погожої днини мене геть усе дістало в коробочці мого життя. Коли ти коротко написав щось про дівчину в синьому сарі і срібних прикрасах, мені запахло казкою. Захотілося й собі відкусити шматочок цієї пахлави [19] на ім'я Сінта. Бажано вкупі з кексом на ім'я Майнес. Спонтанне бажання витримало свій тиждень на оформлення візи і не ослабло. Що вже явний знак — давай, Като, дуй.

І Ката подула.

Київ. Амстердам. Сінгапур. Джакарта. Джокджакарта. До болю знайомий маршрут. Таксівка. Рожево-цегляний будинок Майнеса. Все довкола нього в підозрілому порядку. Таки не збрехав — живе з бабою. Мені ніколи не вдавалося запам'ятати, коли полити які квіти і де протерти пилюку. Коли я тут швендяла, в нас були слуги. Майнес казав, що звільнив їх після мого від'їзду — однаково тут більше нікому розводити срачі.

Підходжу до дверей. Тихо. Серце зараз вискочить у рот і головне його вчасно ковтнути назад. Стукаю. Слухаю. Тихо. Чорними дверима пробігає напівпрозора ящірка. Більше мені не хочеться стукати. Я зітхаю, скидаю на землю наплічника, дістаю свою Естес, сідаю на бамбукову бамбетлю. Слава запопадливому Майнесу — завжди лишає крісло на веранді.

Минає година, дві, три. Починаю вже думати про таксі і готелик. Або й аеропорт. Але вже пізно, очі злипаються, індонезійською я розмовляю слабо, та й таксистів у цій глухомані бачили хіба що на картинках… слова в голові заплітаються, мням-ням… Коротше, мене вирубає. Сниться мені якесь озеро, мутний ставок, Аскольд, що хоче затягнути мене купатися, я противлюся йому, не встигаю на свій потяг. Вириваюся… Він поплескує мене по плечі й кличе на ім'я: «Ката. Ката!»

Перепливаю в іншу площину. Пика на наплічнику. Наплічник підозріло нічим не смердить. Видно, поклала шкарпетки десь глибоко вниз, думаю я. Хоча ні, знову думаю я, в мене ж не смердять шкарпетки. Вже й не знаю, чому. Все це я думаю дуже швидко, бо вже за мить бачу кілька недозрілих манґо на слабкому невисокому дереві. Відтак його від мене закриває чорна округла пляма, що мало-помалу перетворюється на лице. Жіноче лице з великими лискучими очима й великими лискучими зубами (очі чорні, зуби білі), а понад зубами рожевіє м'яско.

— Здрастуй, Сінто, — роздупляюсь я. Відтак стаю зовсім коректна:

— Хелло.

(Ну, нема в них свого власного неформального «Привіта». Знаю тільки, що селюки сказали би «Маrі, ‘bu [20]», а в місті вибрали би щось з-поміж «раgі», «sіаng», «sоrе» і «malam» [21], залежно від частини доби. Я ж надто сонна, щоби в цьому розбиратися).

— Хай! — відповідає Сінта.

— Найс сюрпрайз… — долинає не надто щасливий голос Майнеса.

— Шо найс, то найс, — відповідаю я. Дивним чином сон зняв із мене будь-яке хвилювання. Я встаю з лавочки й по черзі їх обіймаю. Від Сінти пахне солодкавими парфумами і потом, від Майнеса просто потом.

— Риrе stuff [22]. — констатую я і він не добирає, до чого це. Майнес ніколи не користується афтершейвом — у нього просто ледь-ледь росте борода. Та й та, що росте, виростає трикольорова. Мені подобається. А він шкребе її сухим ножем.

— Ласкаво прошу до мого дому! — Майнес робить смішну міну й жестом запрошує нас увійти, перед тим трохи потикавши ключем у замку. Сінта пропускає мене вперед. Дивно, чому вона не поводить себе по-хазяйськи. Живе ж тут. Садок підливає. Манго там, папайю, чілі, вазонки ці різноманітні на веранді. Гарненький будиночок. Гарненька жіночка. Мені би таку.

В хаті також усе чисто й просторо. Ніби гра в пустоту Довгий коридор, приглушене світло в кінці нього, щось ніби дихає на тебе прохолодою з того дальнього кутка. Прості бамбукові стільці. Прості чорні столи з простими сиротканими серветками на них. Щось дуже дивне в цьому домі.

— Just а реrfect dау [23]… -долинає з задньої кімнати. То Майнес ввімкнув музику. Знову Лу Рід зі своїми знаковими для мене словами -щоразу, коли чую їх, опиняюся на порозі нового життєвого періоду. Чим старшою я стаю, тим частіше випадково чую цю пісню. Я ніколи не купляла собі цього альбому.

— Ти не голодна? Ми поїли у варонгу [24]…

— Чесно? Голодна. — Мені просто було цікаво, хто з них буде для мене готувати. Готував Майнес. Ну от, нічого цікавого — салат із рисових макаронів з авокадо, тофу й чілі. Зате смачно.

Я пожерла і подякувала. Відтак почала з ними жити.

Дивно, що найдурнуватіші, здавалося би, речі, при описі втрачають свою дурнуватість. Ба навіть стають нецікавими для запису. Та все ж ми робимо зусилля й описуємо їх: у щоденниках, і-мейлах друзям, статтях, книжках чи sms-ах. Хтось навіть малює чи плете шкарпетки на цю тему. (Гм, останнє — непогана ідея для наївного мистецтва. Хоча навряд чи такі події стаються з чистої наївності. Ех, як же! не стає. Ерленде Луе [25], порятуй нас!)

Найнезручніше з усіх нас почувався Майнес Сінті було на мене наплювати, а я більшість часу проводила за комп'ютером, рятуючим від своїх журнальних дедлайнів. Втім, я постійно думала про неї. Вона, гадаю, також. Тої му ми час від часу з'їжджали на пусті балачки про се — про те. Згодом до них почав долучатися й Майнес. Після трьох днів повного ступору й непорозуміння ми нарешті сходили в кіно. Там бігали півметрові щурі й мастурбували на задніх рядах місцеві тінейджери. В одному з двох існуючих міських кінотеатри показували «еротику» — заляканих дівчат у мокрому напівпрозорому одязі. Ми з Сінтою були єдиними жінками.

— Пішли звідси нафіг! — я душилася зо сміху і не хотіла ображати високих чуттів мастурбантів.

— Пішли. Візьмемо що-небудь в прокаті.

— І перед тим — пожерти.

Ок? — дивні напади голоду. Трапляється зі мною тільки коли я в Азії.

— Ок.

Вони намилилися до варонгу, але я що сили потягла всіх до т.зв. розкішного ресторану. Наполягла на своєму башлянні за трьох. Майнес назвав мене Sugar Daddy [26]. Я іронічно посміхнулася. Ніхто цього не бачив у темряві.

«Розкішний ресторан» у більшості азійських країн (боронь Боже вставити в цей список Японію чи Сталіцу-Маскву!) зазвичай таки пропонує розкішне їдло і смішні ціни. До прикладу, ми втрьох тоді поїли в Gadjah Wong на 15 доларів. Весняна курка в кокосовому молоці, бамбуковий салат, смажений із овочами й морепродуктами рис, соус чілі — фак, на ту згадку мене розбирає застарілий гастрит. (Треба таки випхати дупу надвір і сходити на Eberswalder Strasse схряцати хоча би каррі-вурст [27] в Коnnоррке's Іmbiss. Інакше голодна дірка в животі розшириться до неймовірного і проковтне мене всю з головою. Щось на зразок хрестоматійної картинки Уробороса).

Поверталися додому ми в старому синьому таксі «Блакитна Птаха». Майнес принципово не користувався новими й справними машинами. Філантроп-мазохіст.

— Зупиніться тут! — раптом попросила Сінта. Вийшла й попрямувала, колишучи філейною частиною, до крамнички з DVD напрокат. Повернулася невдовзі з кульочком і коробочками в ньому. Два японські еротичні (порно?) фільми, один індійський мелодраматичний. Солодкий певно, як її парфуми.

— О, ти взяла «Манзурове Весілля»? — радіє Майнес. — Доста хороше кіно. Я чув про нього.

(Ковтаю свою жовч. Не дуже смачно. Я теж читала про це кіно).

— А це що? — беру в неї японську еротику. Дивно, здається ж, заборонено таке в ісламській країні. Тут же навіть сцени поцілунків «з язиком» вирізають. Гм, окі-докі, в танцівниць свої зв'язки. Якщо тут поліцейські продають амфітаміни підліткам, чому би такій невинній штучці, як псевдо-підліткова еротика, не зачаїтися під якимось благопристойним прилавком?

Сінта мовчить і, можливо, червоніє. Не можу сказати цього напевно — в машині темно і… Боже, яка я тупа — у Сінти ж темна шкіра.

Відтак зненацька вона починає пристрасно обіймати Майнеса. Хапає його за волосся, нахиляючи голову назад, впивається йому в губи.

— Уй-йой-йой… — кажу я, співчутливо кривлячи мармизу. Мені аж самій заболів той нещасний Майнесовий скальп.

Сінта зневажливо дивиться на мене. Власне, я вже вивчила порядок чергування її поглядів у мій бік:

— зневага

— томність

— ненависть

— тріумф

— виклик

— гіпер-демонстративна байдужість

— гіпер-демонстративна небайдужість

— зневага.

І так по колу. В мене вже виробився умовний рефлекс — під час таких експресивних інспекцій мого хряцала я солодко й широко позіхаю.

— Whatever, Сіnta [28]…

Ми виїжджаємо за межі міста. Хоча навряд би ви це помітили, не знаючи. Все це місто — просто мале село з низькими хатками, що росло-росло і розрослося. Тут до біса студентів і зовсім мало чистого повітря. Тут не зелено в сухий сезон. Зате у вологий цілими днями хєрачить дощ. Тоді хоч можна дихати.

Майнесове село — як червоподібний відросток того ж міста. Рисові поля (бо ж село) і купа початих будівництв (бо Ява). Врешті-решт, ми вдома. Сінта бігом біжить до манді [29], хлюпотить там, співає (непогано, до речі, співає), вибігає і кидається на ліжко в Майнесовій спальні, попередньо не захряцнувши за собою двері. — Що це сьогодні з нею? — питаю я французькою.

— Все в порядку, — знизує плечима Майнес, але чомусь ховає очі.

— Ну ОК тоді, добраніч.

Я йду чистити зуби. Мити грішне тіло стає чомусь впадло, хоча треба би — холодна вода корисна. Не переконливо. Плентаюся до своєї спальні й завалююся в одязі на ліжко.

— Да, Ката, успіху! Заснеш ти тут. — о, я вже базікаю сама до себе. Паздравляєм…

До просто скрипіння ліжка за стіною починають додаватися несамовиті верески Сінти. Бідний Майнес. Йому, відов, незручно там, він хлопчик скромний.

На п'ятнадцятій хвилині волань мені реально хочеться її убити. Якого біса так виглуплятися — я всього-навсього колишня його дівчина, бляха. І ще я просто нормальний пацан. Втім, останнього переконання стає не надовго.

— Да-да, так тобі всі і повірили, ідіотка! — кричу я, щоправда, українською. — Хочеш сказати, що ти там кінчаєш усі півгодини поспіль? Дура дурна! Дай поспати!

Вони затихають. Чується її смішок. Мені дико шкода, що зараз ніч і я не можу просто так поїхати світ за очі з цього гівняного села. Від жалю до себе починаю плакати. На тому й засинаю.

Мені сниться, що я — тьотька на носі корабля. Тобто дерев'яна богиня. Буття тим символом морської удачі мене напружує. Я хочу рухатися, а не так тупо стовбичити й не ворухати руками-ногами. «А-а-а!» — я роблю спробу вивільнитися, але намарно. Зненацька з моря до мене виринає ще один корабель із такою ж богинею на носі. Тільки чорною. І, на відміну від мене, наблизившись впритул, вона може рухатися. Застрибує мені на шию, обвиває стегна своїми ногами, треться об мене, дихає мені в лице гарячим подихом. Усе її тіло якесь липке і нестерпно гаряче. Мене дратує така моя цілковита пасивність, а вона тим часом починає лизати мені вуха, ніздрі, повіки, шию. «Головне — не дати їй мій рот. Бо через нього вони зазвичай висмоктують душу» — думаю я уві сні і тут же дивуюся, звідки я знаю про це «зазвичай».

Відтак у мій рот починає лізти якась лажа. Вже зовсім не схожа текстурою на її червоний язик. Щось дуже жорстке і прісне. Сухе. Яв шмата для підлоги. Гм, а це вона і є.

— Бє-е-е!!! — підриваюся я на ліжку. — Спершу з того звуку виходить, щоправда, лише «бввв-ммм», але я таки виштовхую гидоту язиком зі свого писка і кричу «бє-е-е». Сінта сидить у мене на причинному місці, ніби я дядько, а вона — секс-рабиня-трудоголічка, і виблискує білками своїй очей на темному лиці. Руки мої прив'язані до якоїсь біди, яку я просто не бачу, ноги сплутані, як у коня на пасовиську, щоби не зрубався на вільні простори.

— Ну і що це таке, сука? — питаю її.

— Те, що бачиш, сука! — каже вона.

— Ти що, сука, жити хочеш перестати, сука? — я.

— Заткайся, сука, бо перестаєш тут жити ти, сука! — вона.

Я з сумом думаю про Уму Турман і те, як вона всіх хвацько порубала великим мечем. А я і кухонного ножа проти живої істоти не підніму. Тим паче, проти іншошкірої. Ще потім звинуватять мене у расизмі — а для Майнеса, наприклад, це ще страшніше, ніж убивство. Не можу я не проявляти толерантності, курва мать. Бо, якщо зірвуся я, зірвуться й інші — і плакало тоді те наше грьобано-омріяне членство України у ЄС. Хоча, звичайно, fuск it.

— Фак ю, — кажу я їй на общєпонятном.

Вона б'є мене в пику з усієї сили, але якось так по-жєнскі б'є, як у мексиканському кіно. Мені стає смішно.

— Чого ти… чого ти смієшся? — спантеличено питає Сінта.

— З тебе сміюся, femme fatale [30].

Поки вона думає, що таке femme fatale, і виважує, варто мені за це вкачати чергову піздюліну чи ні, мені згадується чергова кіношна сценка. Цього разу з «Кривавого Четверга» — там, де курва в гумовій червоній сукенці ґвалтує прив'язаного до стільця мучачіка, виставивши йому перед очі портрет коханої дружини. В дитинстві мене той епізод зворушував і було навіть жалко, коли тьотьку вбили з пістолета, так що вона, гола, звалилася з офігєвшого дядька, як мішок із тирсою. Тепер би я була страшенно рада, якби хтось зарядив у голу Сінтину дупу бодай із дробовика сіллю. Та ні, цього не трапиться. Майнес на роботі, а всі інші істоти цього континенту — за неї. Я кисло кривлюся.

— Хочеш угадати, що я з тобою зроблю, сука? — пробує заінтригувати Сінта.

— Відлижеш у мене? — наївно цікавлюся я.

— Ха-ха-ха! — знову якось пиздувато-театрально закидає голову вона. І що ж ти візьмеї з танцівниці?

А танцівниця взяла ніж.

Інтересно, думаю я, з чого вона починатиме. Покремсає мені пику чи просто відріж цицьки. Так чи інакше, буде купа м'яса, крові й лімфи. А ще сполучної тканини. В цицька же є жир? Мене ледь не знуджує від цієї думки. Це вже так, ніби я з десяти сантиметри дивлюся на екран, де демонструється оргії за сценарієм Рю Муракамі. Всілякі там товсті бліді тітки з вульвами, подібними до свинячої печінки, американці, що запихають смердючі члени в роти японським танцівникам, сперма, кров, вибиті зуби, сеча, героїн і гвоздики. Останні також у дупах чиїхось.

Мені стає геть погано. Таке колись було, коли я порізала палець ножем для кавуна і втрачала свідомість в районі туалету. Якраз була вперше подивилася FIGHT CLUB. А мама випихала мені язика солоними пальцями з рота. Бе-е-е… Мені все млосніше. Якийсь такий безпомічний страх смерті, як то зазвичай буває перед умліванням. Я згасаючим зором осягаю Сінту і її ніж, але слабну не від страху до нього, а з огиди до її язика, що ним вона гаряче заходиться копирсатися мені в носі.

— Наша краса як у сполучених посудинах, — каже раптом Сінта, — від мене відбуває, до тебе прибуває…

Я навіть не встигаю подивуватися тим, як то мого вбогого знання індонезійської могло вистачити на розуміння такої складної фрази. Не встигаю, бо до кімнати заходять іще три особи — молочно-білого кольору, неясної субстанції.

— О, — думаю я, — привиди… Почалося.

Втратити свідомість не вдалося. Шкода, бо люблю я це діло.

Сінта трійці славно-явно не помічає, бо хвацько продовжує вимахувати своїм пєрочінним ножичком.

— Тож, — продовжує вона, — якщо ти перестанеш жити, я почну жити твоєю красою. Повністю-повністю!

Замість того, щоби театрально закинути голову назад і відчайдушне засадити мені ніж під ребра, дівиця робить мені акуратний надріз. Я репетую, не встидаючись. Уявляю, як із мене фонтанами хлюпоче кров. Або навіть не фонтанами, а такими гарними розводами повільно розтікається — як у порізаної Меларі з NАТURAL BORN KILLERS.

(Таке часте апелювання до кінематографу видається мені ще підозрілішим, ніж привиди, що зацікавлено спостерігають за нами з дверей).

Сінта заміряється гострячком ножа в моє око. Іншою рукою стискає мій лівий сосок -напевно, боляче, але той клятий поріз перебиває всю маліну. Якась вона несистематична: то цицьки, то ребра попід ними, тепер уже око.

— Does it hurt, Bitch [31]? — цікавиться красунька.

— Нow about to suck my cunt, bitch [32]? — цікавлюся я. А потім іще додаю кохану фразу з ТЕАМ АМЕRІСА:

— Іt’s not about sex. It’s about trust [33].

Мене дико тягне погиготіти. Певно, корчі передсмертні. Сінта лизати не збирається, і це смішить іще більше. Особливо ця її розгублена мармиза, коли вона нарешті повертає голову до аморфної трійці.

— И-и… Иг! — каже вона щось таке й зіскакує з мене.

Ті троє помалу підходять. Я чую, як ножик, пєрочінний-пєрочінний ножик п" на долівку. Цікаво — це запах моєї крові і страху припросив сюди рестлес спірітів [34], чи Сінтина інтенція занапастити свою душу? От вони й прийшли привітати нову овечку в своєму стаді. Втім, хто їх там знає, мусульман — може! то цілком справедливий durka—durka—Muhammed—Djihad з її боку?!

Майнес, пригадується, розповідав мені про місцевих духів. Про те, як у нього тут ночував на самоті приятель-ґей, котрому всю ніч не давала спати молода яванська жінка з двома дітьми. Не жива жінка, на щастя. Щось там йому наказувала, пояснювала «вчила жизні», Ги, вчити когось жизні після власної смерті -чи ж-бо це не весело? В дитинстві навіть книжечку таку читали — «Жизнь после смерті». Про «свєт в конце тунеля» і все таке. Певно, ці бідаки в якийсь не той тунель були полізли. Майнес тоді ще казав, що на Яві історії про привидів одна на одній сидять і ще одною поганяють.

— Розказують про духів, що падають з дерев, про духів, що перебігають дорогу, про запах крові, який наповнює машину, тільки-но ти в неї сядеш… А ще був один англійський вчитель, одружений з індонезійкою, що, попри всі перестороги місцевих, таки винайняв дешеву хату. Так от. Його жінці — нічого, а сам він з'їхав із глузду, коли однієї ночі його крижаними губами поцілувала мертва стара яванська пані.

— Такіє вот традіциї… — сказала тоді я. -А взагалі, як то ти не знав, що правило номер один в ужастіках — не куплятися на супер-дешеву вартість помешкання. Ти ж за скільки свою хатку винайняв? За копійки! То що тоді хочеш? На тобі — будинок із привидами. Хазяям би тільки здихатися. До тебе ж його також іноземці винаймали, і звалили вони задо-о-овго до того, як скінчився їх контракт. Сидять тепер у своїй Фінляндії, їдять морошки з банок і розказують троюрідним тіточкам, яких їм жахіть довелося зазнати на Яві…

— Гм… — зтіхав тоді Майнес.

— Тут іще просто дуже живе все… — продовжувала я. — Іслам насаджений нібито, а місцеві вірування, — як і мова — сильні, як земля. От і виходить ця нестиковочка постійна.

Майнес мені не вірить. Він взагалі завжди знаходить раціональне пояснення будь-якому паранормальному булшиту:

— Тут сусіди кажуть, що їхні пси всю ніч гавкають на мою хату. Буцімто тому, що коло хати ходять неприкаяні духи. А я кажу, що то тут лазять неприкаяні сусіди! Забембали — дивляться і дивляться в мої вікна. Думають, я тут тримаю секс-рабів і кімнату тортур. А то, що в мене паркан довкола хати — то й узагалі їм вказує на то, що я диявол. Бо нащо би порядна людина ховалася від інших за парканом?! — От ублюдки… Поняття приватності і все таке…?

— Гівно рідке. Але я й сам не хотів того паркана. Попередні власники добудовували в останні дні вже. Не знати, чого…

— Ги. Хотіли, щоби духи мучили тебе незримо для сусідів. «Не дамо цим клятим туземцям ані краплі безплатного шоу!!!»

— Та ну тебе, Като. Чого ти так людей не любиш.

— Я? Та я їх обожнюю! І мертвих, і живих, і ненароджених.

Тепер, через два дні після тієї розмов я, лежачи прив'язаною до ліжка, з порізом вздовж ребра і кап-кап кровцею з того порізу, вирішила передивитися свою філантропію. Дивитися, до речі кажучи, в такому положенні не дуже зручно — голова не всюди повертається.

Тим часом трійця з Потойбіччя оточила Сінту. Я на її місці наклала би в штани, бо н моєму класти трохи незручно — я ж таки ні лежачий хворий із судному під дупою.

Жінка (бо найвища мара явно була жінкою — в джільбабі і в довгому одязі) наблизила своє лице (чи місце, на якому воно мало бути до Сінтиного (чи до місця, на якому би його краще ніколи не було — інкрустаторша мого тіла грьобана!) Двоє інших привидів — либонь, її дітки — мило щось наспівують на яванській мові, якусь дитячу пісеньку. Здається, ту, де вчать розрізняти, де ліво, де право. Мамця тим часом високим голосом сказала кілька уривчастих фраз до Сінти, після чого та бебехнулася непритомна.

— Welcome to the club [35]! — промимрила я й за компанію також втратила свідомість, на вигляд того, як милі малюки направляють свою трансцендентну суть просто до мене.

…Downtime Godspeed Hear/feel the way they concede The sequence ends and begins Everything you think you know Blood ties the sequence ends [36]…

…Downtown God speaks [37]… З цією фразою в голові я й колошматилася, коли мене привів до тями Майнес. Ех, Майнес, мій прекрасний принце, як солодко було уздріти твоє дивовижне пшеничне волосся й перелякану блакить очей! Жоден блиск крижин Суоменлінни [38] не міг би зрівнятися з її гарячковим сяйвом.

— Б-в…б…в…би… — кажу я щось екзистенційне, аби пересвідчитися в своєму існуванні.

— Слава Богу! — каже Майнес. Сінта вже оклигала і порпається в якихось лахах — йой, яка я порєдна ґаздинька.

— Майнес… — мимрю я.

— Мовчи. Мені Сінта все розповіла… — тихо каже він.

— Та невже?! — щиро дивуюся я, а потім до мене доходить, що вирощена на жіночих мелодрамах і страсті-мардасгівих серіалах особа сказала доброму Майнесу щось таке: «Ката на мене напала, хотіла зґвалтувати і вбити, вона ж так ревнує тебе до мене, що аж за цим і приперлася, що я мусила оборонятися і прив'язати її… а з ножем то також випадково вийшло… Давай відпустимо Кату з миром, але ліпше, звісно, кинути її до нашої гуманної в'язниці!!!» Після того мав би слідувати її вереск.

Я зметикувала, що коли в них ТАКІ кінотеатри, в'язниця точно тут не найприємніша місцинка, тож:

— Ага-ага. Давайте відпустимо Кату з миром! — я щосили посміхаюся й випручуюся від Майнеса, що намірявся витирати з мене кров.

— Дуже вам дякую, любі мої, з вашого дозволу я буду старатися встигнути на літак до Джакарти. А там — здрастуй, моя гівняна, холодна, сіра, непримітна середньо широтна полоса!

— Като… ти про що? — лякається Майнес. — В тебе гарячка. Сінто, принеси парацетамол [39].

— Ні-ні, не треба! — я уявляю, які пігулки ця сестра милосердя може мені прихопити. — Давайте просто пробачимо Кату. Ката погана, Сінта хороша, Ката більше не буде. ОК?…

— Ти про що? — знову питає Майнес.

— Бідненька, вона нічого не пам'ятає, — скрушно хитає головою чорнявка.

— Гм… І чого ж я… не пам'ятаю?

— Ой, краще тобі зараз не казати, — зітхає Сінта й пробує погладити мене по голові. Я з жахом вивертаюся. — Бідненька… — додає вона і мені не вперше в житті хочеться когось убити.

Відтак за мною посилено доглядають: обробляють рану (слава Богу, неглибоку), вдягають, переводять на інше ліжко (любий Майнес подумав про мій стрес) і приносять якоїсь гарячої зупки. її варила Сінта, пахло смачно, їсти не хотілося.

Так ми, власне, і жили ще кілька днів. Якось зовсім непомітно, як у напівсні після ситого обіду.

Привиди, либонь, також наситилися краплями моєї крові, добутими тоді Сінтою, і більше мені не являлися.

Взагалі-то, Майнесів фан-клуб ріс якось аж занадто швидко. Окрім Сінти, до нього входили ще:

— 2 місцеві трансвестити;

— 1 місцевий гей (той самий, до кого привиди приходили);

— 1 японська дослідниця, що хотіла сексу і жодних серйозностей;

— 1 балійська кобіта, що хотіла «the whole package [40]»;

— ще купа різностатевих осіб різних родів занять;

— 1 сгудентка-юристка з Джакарти, наполовину англійка, наполовину індуска.

Власне, на останній трохи і зупинимося. Ця чувіха була воістину крута. Сінта зі своїми танцульками-барчиками їй ні в вагіну не вперлася. Барбара (чи просто Баббі, як називав її Майнес та інші звірі) також тусувалася по барчиках. Великодушно дружила там із трансвес-титами, проститутками та іншими декласованими елементами. В одному з таких джакартянських барчиків вона і познайомилася з Майнесом:

— Ну і що ти за мудак такий, що читаєш книжку в барі? — голосно й хрипко спитала вона спантеличеного білявчика.

А далі все пішло-повезлося. Розмови, зустрічі, її авто, його прильоти, їхні трансфери чи просто короткі обіди в аеропортах. До Майнеса прив'язувалися всі, кому не лінь. Всі, крім Катакани Клей. Бо та могла тільки прив'язувати до себе. А сама, навіть коли й кохала, ніколи не потрапляла в залежність. Принаймні, так їй здавалося.

— У Баббі є бойфренд, Катко, відчепися! — казав Майнес. — Він зараз в Голандії. Дзвонив їй якось… здається, коли ми тільки познайомилися. Вона почала плакати.

— І ти її втішав? — Ката медитувала над знимкою Барбари. — Ех, якби мені довелося втерти сопельки такій красунечці — просто тобі зірці індіан муві — я би неодмінно затягла її собі до ліжка. Чи затяглася би в її принцесячий будуар, ги-ги.

— Будуар!!! Като, ну чому ти всіх вважаєш виродками? — спробував злитися Майнес.

— Я?! А що — в будуарах виродки плекаються? Ну, вибач, я не знала… Так чого вона ревіла?

— Не знаю, я не розпитував подробиць. Знаю тільки, що попередній її хлопець — англійський учитель — був порядною паскудою.

— Ого. Дєвучка відвисає чисто по білих мальчиках?

— Все, я нічо тобі не розказую.

— Вибач, всьо, я більше не буду! Розкажи, ну розкажи, чого він паскуда!

— Якось він був зламав ногу. Місяць лежав у гіпсі. Лежав у Баббі вдома. Вона там за ним доглядала, носила йому їжу, ліки, DVD купляла, щоби коханому не сумно було.

— Ну?

— Ну, й коли настав час його одужання, вона там запаслася квітами, делікатесами, тим-сим, притягла те все до хати… а його й нема! Крім того, немає DVD-програвача, телевізора, комп'ютера та іншої амуніції. Найсмішніше для Баббі виявилося те, що любчик прихопив із собою її фен для волосся!

— О Боже…

— Тільки-но він зміг ходити, як швиденько все згріб, продав і звалив до себе у Ґрейт Брітан.

— От урод… М-да, нехіле таке жіноче щастя. Бил би мілий рядом… Але я би піздила такого чмошника! Аж гай би шумів і хмарки би бігли. А я би відпіздила і милувалася-дивувалася, чого душі моїй так весело…

— А вона пробачила все.

— От дурепа.

— Ну ні, Като… Тобі просто не збагнути деяких речей. Можна пробачити, але не забути. І ставитися до всього злегка іронічно.

Думаю, він натякає зараз на себе. Час від часу любий Майнес закидає Катці не цілком безпідставні звинувачення в тому, що вона позбавила його очей колишнього блиску.

— Новий блиск тобі також личить… — шепоче Ката і гладить його по щоці. Він не розуміє, до чого це, але не випручується. Просто Сінти наразі немає вдома.

До того, як Катакана отримала наступного листа:

«…Things are getting mystical in yogya. Merapi is more clearly visible than ever before — all day and every day. The earthquakes are getting closer from both sides — first papua then alor, then aceh, then Sulawesi, lombok. west Java…

And yesterday the Sultan went on tv to warn people about an upcoming natural catastrophe -he had received this info through his mystical connections. So what's it going to be? A storm? An earthquake? Jodi thinks Merapi will erupt.

Another bad sign maybe that apri's father (jodi's acehnese neighbor) is returning to banda aceh tomorrow. He had actually predicted the aceh earthquake for dec. 25. not by mystic means, though, he had calculated it. And his house was the only one left standing in his whole neighborhood.

I had dinner with the whole acehnese family the other day. Quite funny — all 3 daughters look like the mother, all 3 sons like the father.

And more about mystic things! So my ghosts are a woman in her 30s and her two sons, that much I told you, right? Cinta recently saw them in the room that used to be Noel's playroom. (It's beginning to sound like some Japanese or Korean horror film, THE PARK OF THE RING or THE GRUDGE…

By the way, if you want to watch the GRUDGE, watch the original Japanese version) So much for now, got to get back to some articles, as usual.

Ciao,

the man with the wooden leg [41]» -

спливло немало часу. На Шрі-Ланці і в Тайланді він накотився велетенськими цунамі, в Індонезії підкрався землетрусом. Ось чому духи були такими неспокійними. Насувалося щось нове і страшніше. Хоча… останнє твердження правомірне стосовно всієї людської історії.

Наша ж приватна й незначна історійка закінчилася, як і слід було чекати, просто моїм від'їздом. Робота-дім-активність — ці відмазки канають навіть для таких безнадійних панківських лобуряк, як я.

Я не отримала кохання чи бодай тіла Сінти, за котрим приїхала, однак все ж таки поверталася Переможцем. Істина, що її мені пощастило взнати в якийсь зовсім, здавалося би, незначний момент, допомагатиме тепер вилізати з найглибших дуп і брейк-даунів.

Майнес мене любить. І завжди любив, і завжди любитиме. В усіх дійсних і умовних способах.

А я…

Складемо якось пазл?

Дуже важливо сказати, що в мене є бабця і дід. Ба навіть дві бабці і дід. Але мова зара йтиме про одну — бабцю-Ліду, — котра останнім часом зайнялася одним непевним видом спорту — «Догляд за перестарілою навіть-не-родичкою з перешкодами».

Тьотя Шура, вдова дідового двоюрідного дядька, була нашою притчею во язицех. Вона постійно плутала мене з сестрою, сестру з мамою, а маму з кузиною в Каневі. Зрештою, це можна було й зрозуміти — тітці було десь в районі 90 вже, чи що. Прогресуючий старечий маразм. Але цей природний діагноз моїй бабці видавався, як мінімум, страшною образою, котру вона, за найменшої нагоди, використовувала: — Це вже маразм у неї старчєскій! Склероз! Криша їде — і що ти здєлаєш…

Хата з тьотьою Шурою була в селі під Черкасами. "І у хату тьотя Шура, з горем пополам, оформила на мою бабцю як законну вдячність за майже 20-річний догляд її, її курей, котів, картоплі, дерев і кущів. А, була ще тьотя Маруся. Сестра тьоті ІІІури. Але вона померла, чого сама тьотя Шура робити явно не збиралася. Прости мене, Господи. Я, моя мама, бабця і дід-Петро не те, щоби бажали їй смерті. Ми просто розмірковували над вічними бінарними поняттями. А тьотя Шура була куди цинічнішою і практичнішою за нас:

— Пєтя, — казала вона дідові. — Ти би щ учив мене юшку варити, як ти умієш. А то и помреш, і нічо мені од тебе не останеться.

— Чи ви здуріли, тьотя Шура? — дідові аж випав молоток із рук. — Я ж на пятнадцять год молодше вас!

Тьотя Шура підступно відмовчувалася.

Взагалі— то, з дідом вона поводила себе, я зразкова піонерка. Мовчала, не бідкалася, а запитуючи абсурдні питання, швидко вгамовувалася, не отримавши на них жодної відповіді,

З бабцею все було не так. Ой, як же все інакше було з бабцею!

— Ви хто? — час від часу, разів так зо п'ять на день, любила запитати тьотя Шура.

— Як — хто? Я Ліда.

— О. А муж у тебе є? '

— Є.

— А його як звать?

— Пєтя.

— А, це той Пєтя, що в Іркутську з нами через дорогу жив? Він іще з Марусіним чоловіком юшку варив.

— Тьотя Шура! Чи ви вже вобщє не соображаєте? Коли ви в Іркутськ переїхали, тьоті Марусі чоловік уже п'ять год як на войні погиб. А Пєтя — тож ваш племінник!

— А. Ясно. Тільки не кричи на мене… — і тьотя Шура починала плакати.

— Чого ви плачете? — лякалася бабця-Ліда.

— Ти зі мною така зла! Чого ти мене віддала в цю больницю? От зараз прийде доктор, я на тебе пожалуюсь.

— Який доктор? Яка лікарня? Ви ж у себе вдома! — вже ледь стримується бабця.

— Ага. Дома… — Тьотя Шура на півхвилини замовкає. — А коли ми звідси підемо?

— Куда?!

— Додому!

Бабці здається, що вона от-от або сама трісне, або трісне чимось важким тьотю Шуру. Та, як ні в чому не бувало, починає пакувати свої шмутки і «збиратися додому». І так по 5-6 разів на день.

Бабця, тусуючись коло неї зранку до вечора, страшенно схудла.

— Подивися, чи в неї не жовті білки! — плаксиво казала мені мама в телефон.

Білки в бабці-Ліди були в порядку. Та й сама вона була більше в порядку, ніж завжди — худоба їй личила. Злість на обридлу тьотю Шуру робила її молодшою.

Спливали дні.

Якось бабця, почувши в телевізорі чергову подробицю касетного скандалу [42], сапаючи картоплю, ділилася враженням із дідом, а заодно і з тіткою Шурою. Остання — пасивний учасник (до неї особисто ніхто не звертався), проте доволі активний опонент. Тоді її старече божевілля ще тільки починало набирати обертів. Тьотя Шура мочила кори тільки так.

— А шо-шо? Шо за запісь, ти кажеш? — перепитувала вона.

— Та! — відмахувалася бабця, продовжуючи корисні рухи сапкою, — касета така. Там Кучма матюкається і каже, щоб журналіста убили.

(На щастя, слова «убили» тьотя Шура не дочуває, тому її розкрутка версії події не активується. Натомість її розбирає ностальгія):

— Да, помню я, помню, а як же… Ото колись було, заміняла я одну вчительку младших класів. У понеділок… А по деревах тоді кругом портрети Кучми висіли. Ой, скільки ж їх було! Да, в понеділок. І учєнікі тоді всі дуже матюкалися…

— Тьху на вас, тьоть Шура, та ви на пенсію тридцять п'ять год назад вийшли. А вчительку ту, може, й сорок год назад як заміняли. То про Кучму тоді ще ніхто і чуть не чув, то як же його на дереві могли повісить?

Тьотя Шура дивиться з підозрою і неприязню. Тоді починає схлипувати, при цьому її велетенська волохата родимка на носі рухається в такт схлипам.

— Ти мене всєрьйоз не принімаєш… Тобі би тільки спорити…

І повертається до бабці і городу задом, а до села передом.

А й справді, навіщо з нею сперечатися? Ідея ж хороша. Мені ті портрети колишнього ПРЕЗИДЕНТА (о, як я мріяла в дитинстві так-во написати слово «фашисти»!) взагалі уявляються повітряними зміями, що зачепились за крони дерев Червоної Слободи. Тільки замість хвостиків у тих зміїв — учнівські матюки.

Лєті, наша пєсня, впєрьод (і назад?)…

Tut nebo kolioru staroi zapranoi chornoi futbolky i zvidty postiyno schos' lyye: htos' ii vykruchuye pislia chergovogo prannia. Ya nikoly ne roztulayu shtory, bo take vboge svitlo hirshe za shtuchne.

(I.D.)

Як зауважити той нетривкий момент, коли графік наших стосунків сягає найвищої точки і починає йти на спад? Чому ми вперто хочемо зробити з квадратичної параболи косинусоїду?

Типу, ну от зара трохи погано, а потім буде ліпше, а потім погано тощо тощо? Все би тут було нічого, та тільки графік цей більш справедливим буде щодо нашого особистого шляху. Коли йдеш по дорозі сам один. Стосунки в даній функції не задаються…

І взагалі, якщо закрити очі для дорогії як такої, якщо уявити собі зовсім якийсь інший спосіб руху, можна буде, імовірно, поділити 144 на 233 і отримати СПІРАЛЬ. А вона всюдисуща, ви знаєте.

Моя канадійська приятелька (зрештою, ніяка вона не канадійська, просто застрягла офігенна українська дєвучка в докторантурі північноамериканського континенту) пише мені неперевершені листи:

«В мене тут був друг, що мене хотів, аж сцяв. і це заважало нам кататися на його машині до моря ночами збирати ракушки і пити каву від такої романтики. А моїй сусідці зривало башку від циклу

«прищі не їбуть».

Коротше, я їм влаштувала сімейне щастя. Однак радіти за них не можу, тому що тепер замість мене катати ночами до моря під дощем або в гори, він її трахає за стінкою. Ги-ги. Таке, коротше, їм дуже добре від того, що нарешті вони можуть спокійно послати мене нахуй і не єбати собі мозок, мені добре, що я — ніхто з них.

Хочу машину, квартиру, піаніно і кота».

А потім іще:

«Вчора лазила знов по стінці, в смислі rосkclimbing…»

Я непродертими очима читаю її листа і йду бадяжити собі напій-роздуплятор. Кава «Горіння мого ранку» — пересмажена кава з підгорілим молоком. Пекуче гаряча. Обпалюєш собі язик і ясна, потім довго заживають. Зате прокидаєшся надійно — готовий до нового дня-унісекс. (Цікаво, чи дні нормальних людей)таки різняться статево. Ну там, понеділок — то мужик з похмілля, середа — кар'єристка, п'ятниця — курва, а неділя — жінка бальзаківського віку...)

Я в вакуумі. Я в вакуумі. Я в вакуумі.

Якби у нього запустити справжньої самотності, можна було би чекати терапевтичного ефекту.

Я чекала в гості Майнеса. Ну, це так просто сказати — чекала в гості. А насправді тому передувало багато речей. По-перше, Аскольд зник із мого життя, звивши собі тимчасове гніздо в ненависному мені місті «москва». По-друге, я вже встигла відвиснути на своїй свободі і самотності (бувають, знаєте, такі несамовиті вибухи радості й життєвої енергії, коли ви раптом прокидаєтеся в ліжку без того, іншого, вашого «партнера», «коханого», «коханця», «бой-френда», «чоловіка», «узурпатора», «мого» (о, це назвисько смішить мене більше від інших), «скотини, що півжиття мені зіпсула і кровці попила») та й таки не спромоглася вилізти з глибокодупної депресії, що спіткала мене з самого початку. Власне, через ту депресію Аскольд і відіслав мене під три чорти, показавши перед тим, де купуються квитки на потяг. Але ж чого під три чорти? Я собі поїхала до любого Києва, де течуть молочні ріки і вулиці мощені золотом. А він залишився у непривітній і гореносній Москві, куди я зареклася повертатися.

Так от; а потім Майнес. Завжди так приємно, коли в твоє похмуре Теперішнє може так собі запросто приїхати хтось із яскравого Минулого. Це вже інша штука, що те Минуле на час свого буття Теперішнім здавалося таким само похмурим — всім відомо, past is golden [43], і скільки би не билися епікурейці, екзистенціалісти, юнґіаці та інші суперпросунуті чуваки над цією простонародною дур-нею, мозок вперто продовжує помилятися.

Пухнастий білявчик Майнес забажав приїхати на інтелігентні наші демонстрації, що згодом (ех, шкода, бо то він пропустив) переросли в Помаранчеву Революцію. Прилітав був якраз у день дебатів. Водій маршрутки, що віз мене до Борисполя, півдороги розпинався про те, що «Януковічь, он, канєшно, і виглядіт намного ентілєгєнтнєє Ющенка, шо там гаваріть!», а інші півдороги слухав радіо «Шансон». Мені було якось так кисло і нудно, що навіть не з'являлося бажання насильницької розправи над воділою. Такого звичного для мене бажання… Інші тьоті мріють про квіти і шуби, а я про те, як замочу колись програмного директора радіо шансон і обкладу його могилку черепами водіїв, що катували людей тим асортиментом у громадському транспорті. Або ні — просто зроблю їм всім братську могилу і вишку з наглядачем поставлю (вони про такі часто співають у своїх зоновських піснях «за жизнь». Вишку з наглядачем і автоматом АК зі срібними кулями, — це щоб не порозкопувалися й не повтікали.

— Майнес-Майнес-Майнес! — розспівую я, вигрібаючи, нарешті, з маршрутки, й прослизаючи в приміщення аеропорту. Ідіоти чомусь тепер сhесk’кають твої сумки на кожному кроці. Я купляю собі морозиво. Майнес назвав би це східно-європейським пост-соціалістичним феноменом: люди на холоді їдять морозиво. На його думку, так рятувалися від депресії і виявляли своє «От — нате! Роблю, що хочу!»

Ну й нехай.

Майнес зустрічає мене дещо підозріло і відразу дається обніматися. Я скачу довкола нього, як скажений пудель, пропонуючи то те, то се, знімаючи з нього наплічник і видираючи з рук якісь пакети. Моя брудна совість не стає перепоною моїм пульсуючим емоціям. А драма Майнеса занадто глибока, щоби намагатися розкрити її на кількох сторінках. Тої наші скелети в шафах залишаються сидіти тіхо.

— Давай вип'ємо кави, — несподівано каже він.

Дивне бажання. Особливо як для аеропорті; «Бориспіль». Робити нічого — ідемо за барижні столики, я купую йому еспресо, а сама щосили тулю в себе то морозиво. Врешті-решт молочний продукт таки знаходить вічний спокій у смітнику — важко жерти, коли шалено дорога тобі людина душить мрачняки просте в аеропорту і не хоче їхати до тебе додому. Колись одна з таких зустрічей стане для нас із Майнесом вирішальною. Питання не в часі, звісно, а в символічній вартості.

Я не припиняю тримати його за руку, гладити по руні, я, власне, й розмовляю лише з його рукою. Вона не ховається від мене так, як Майнесові очі. Вона дещо знесилена. Така тонка і красива рука, схожа на сумну північну птаху. І справді, вона більше наділена сутністю пневми, ніж тіла.

Нарешті, після півгодинного діалогу (чому ми ніколи не пам'ятаємо, про що в таких ішлося?) я таки зваблюю Майнеса на продовження тріпу. Якщо він вже так імпульсивне прилетів сюди за десять тисяч кілометрів — до мене? До революції? — чом би не проїхати ще тридцять кілометрів до мого помешкання. І ласий таксист завжди тут як тут — терпляче випасав, коли ми ті кави-морозива подоїдаємо.

Ми їдемо в машині, я далі тримаю Майнеса за руку. Розмовляємо про тих, хто нещодавно помер — їх довкола Майнеса позбиралося більше десятка. Кожна смерть знайомої людини залишила слід на його вродливому обличчі — тепер він уже не такий дитячий, як раніше. В очах додалося відсутності, обличчя схудло і змужніло.

— Пам'ятаєш, як нас колись на ескалаторі кликали лесбійками? — намагаюся розвеселити його я.

Майнес мовчки киває. Він і далі андроґінний, але тепер його від мене відділяє нібито якась кришталева труна, як у казці про мертву королівну.

Так само мертво і красиво він потім лежить у напівтемряві на моєму ліжку. Я ніколи його раніше таким не бачила.

— Ти такий гарний, Майнесе… — я сідаю на краєчок і гладжу його по спині. — Ти як із французького кіно, де все погано всю дорогу і ще й погано закінчується. Але люди там справжні, без мейкапу, та ще й інколи гарні. У свій трагічний спосіб.

Він зітхає. Говорить щось так тихо, що я вже не певна, живий він, чи це вже його душа розмовляє зі мною, сидячи в моїй кишені.

Я залишаю його спати в цьому мороці, хоча насправді спати він не буде. Він просто геть закритий для зовнішнього світу, основним злом котрого виступаю я.

— Скажи мені, Катко, — питає Майнес, коли його вже трохи попустило, — чого ти чекала від мого приїзду? Як ти собі це уявляла? Які наслідки?

Позу ембріона на чорному лоні велетенського ліжка він змінив на позу мислителя і тепер задає мені свої питання-тортури. Чому чоловіки так сильно люблять задавати мені питання-тортури і чому мені не стає мазохізму по повній програмі від них відловитися?

— Ну, я собі думала так: в гіршому випадку ми перестріляємо одне одного, в середньому будемо друзями, а в вищому одружимося в єпископальній церкві…

— Чому в єпископальній?

— А пес його знає… Ти ж не хотів ні в буддистів тоді, в Гімалаях, ні в якого-небудь моедзина на Гілі Айр.

Йому дуже сумно. І боляче. Я знаю. Це такий ідіотський захист. Людина перестає (втім, ненадовго перестає) тебе звинувачувати лише тоді, коли відчуває свою провину. Деякий час у неї піде на те, щоби зважити, чия ж провина виявилася вирішальною:

— Але ж… Але ж ти могла би мені це прямо сказати. Я ж ніколи не знав, що ти хотіла одруження…

— Бо завжди знала, що ти його не хотів. Тому вичавлювала з себе тільки натяки, та й то вбивала себе всередині усвідомленням того, що зазіхаю на твою святу свободу. Ваш грьо-баний європейський індивідуалізм… Добре-добре. Тепер я сама ним повнюся по самі вуха. Вибач, що була такою ідіоткою і діставала тебе.

— Ти не була ідіоткою.

— Була. І я дійсно не мала права пропонували тобі щось таке. Зв'язатися з другим сортом, із простою дєвучкою з України, без бабла, роботи і досягнень…

— Припини.

— … а сам ні такий красивий, порядний, інтелектуальний, всіма коханий… Ясно, що на твоєму тлі я виглядала жалюгідною ганчіркою для миття посуду…

— Припини!

— … і вже не могла терпіти криві погляди тих полків потенційних наречених, зайнятих своєю супер-пупер-важливою для спасіння світу роботою! Ясно, хто я для них -якась уродка, що помальовує свої сороміцькі картинки і щось там пише в якісь свої українські журнали. А може й не пише, бо як вони це можуть перевірити?!

— Досить, Като, що ти верзеш, все насправді було зовсім не так! Вони всі — якщо ти маєш на увазі моїх колег з NGO, любили тебе! Вони ж дотепер питають, коли ти повернешся… А я кажу: якби ж то я знав…

Я беру його за руку. Він інфернально красивий у цьому світлі. Бідна замучена душа.

— Пробач… Пробач мені. Я дійсно дуже сильно потерпала від нашої не-еквівалентності… Я не знаю, що ти найшов у мені. Все, що я роблю — все, що збиралася тоді робити і що буду робити надалі — для того, аби хоч трохи піднятися до тебе.

— Като. Мені не потрібні твої досягнення. Та будь ти навіть продавщицею капусти на базарі — ти залишатимешся тією ж… Я так само… любитиму тебе.

— Угу… — недовірливо зітхаю я.

— Бо важлива ТИ, а не те, що ти робиш. Гроші не важливі. Втім, у мене їх і так нема…

— А в мене не було ще більше! Не треба зараз з'їжджати на те, що я втекла від тебе, бо ти мені не міг дати можливостей для росту і все таке. Ти ж знаєш, що це не так.

— Так, знаю. Аскольд тобі мусив дати ще щось, окрім цього. Ви кохаєте одне одного, і це чудово.

Мені хочеться заткнути йому рота. Замість того я затикаю його собі тим спазмом, що передує сльозам.

— В тебе є чоловік, котрий тебе обожнює…

— Припини!

— І ви щасливі разом…

— Припини! — все, ці реверсивні соплі-сльози-саможаління починають вже смішити.

— А я не знаю, що робитиму далі зі своїм життям.

— Заткнись! — я зі сміхом валю його ліжко і починаю кублати йому волоса обличчю розчепіреними долонями. — Який ти патетичний ідіот, любий Майнесе!

Він обережно забирає мої долоні і х знову сісти. Я не пускаю. Мені хочеться за цілувати його, пити його сльози, зминати й тіло, дмухати в його волосся — замучити смерті. Такого нам завжди хочеться, колибі нас щось недоступне і прекрасне.

— А якби я зараз запропонував тобі вийти за мене? — тихо каже він.

FUCK. Ну чому в житті усе стається невчасно?…

Рік тому я була би найщасливішою дівчинкою в обох Ойкуменах чи де там іще… А зараз просто замислююся над сенсом послідовності подій. Над цими тонкими швами части конструкції нашого буття.

Р. S.

A single act of carelessness leads to eternal loss of beauty.

So it was my careless comments about marriage, my lack of warmth and understanding for you which brought this about. I am so sorry.

(…) [44]

Ще коли я милилася на летовище за Майнесом, мені подзвонила дєвучка з рекламної аґенції, й зі словами: «Мені порадили вас, бо й добре пишете…» запропонувала щось для них забадяжити. Для цього, єсна річ, треба буде прийти до їхнього охвісу і сісти за круглий стіл їх Стандартизовано-Ділово-Креативної Кімнати (я не знаю, як там вони називають такі кімнати з дипломами на стінах, навмисне простими стільцями і атмосферою жаху перед клієнтами і начальством. Напевно-ж, якось називають на своєму professional language).

В призначений час (ясен пень, із невід'ємним запізненням) ми припхалися туди разом із Майнесом.

Дівчинка з ввічливим острахом оглянула наші кеди, уродські штани і майнесів светер з написом «ВЕRLІN» — всьо би фігня, та на вулиці жорсткий зусман. Просто в Майнеса кліматичний кретинізм.

— В мене теж є… друзі. Вони… трохи як ви. Ну, такі… вільні художники.

Хороша дєвочка. Намагається нас вивисити в очах охоронця і суспільного смаку. Я їй співчуваю: на ній блюзочка і спідничка, стрижечка акуратненька. Каре таке зі сходинками, чи що. Напевно, в таких одьожках незручно трохи. Відчуваєш себе відповідальною й всі світові пройоби. Чи навпаки: ховаєш доброчесність у прямокутну шкіряну течку і думаєш: «Я непомітна для зовнішнього світу. Моя сіра спідниця коштує не дешево, але вона сіра — і в цьому її сила. Класика. Колір. Смак. Я нікому не дертиму очі. Я знаю, чого хочу віл життя». Ну, щось таке.

А дєвучка таки хороша. Проводить нас у т» саму смішну кімнату. Я сідаю, Майнес зі своєї дитячої допитливістю ще трохи шаройобиться по кімнаті. Потім теж сідає. Я ввічливо хвалю кілька насправді цікавих рекламних плакатиків, дєвучка каже, що якраз від них клієнт і відмовився.

Тоді вона обережно пояснює нам ЗАВДАННЯ. Збивається на українсько-англійський суржик, але їй за це і честь і слава from Майнес. Коротше, є така собі слабоалкогольна шняга, яка зовсім скоро вийде на ринок. Коктейльчик на молочній основі. Треба накатати буклетик історійок, що викликали би асоціації з чотирма смаками цієї бовтанки.

Ну, знаєте, вже була така фішка в однієї взуттєвої компанії. Там різні люди розповідають свої історії життя. Десь там на горищах, чи в студії художника, чи просто на вулиці. Люди різного віку. Просто цікаві історії. А потім виявляється, що всі вони носять одну й ту ж марку взуття.

Уя, он воно як! — я роблю «Мудрі очі номер 5».

Так… Але тут треба не просто сказати, що всі ці жіночки п'ють наш продукт… Ось, до речі, кілька розробок рекламних образів.

Дівчинка показує нам роздруківки з том-ними гламурними дєвіцами. Апофеоз безособовості. Прекрасно. Але апетит не збуджує.

Ну, тут іще буде перероблятися, може… Ось. Агресивна тут вона така. Активно-сексуальна. Лимонний п'є…

Ги— ги. Більше схоже на те, що в неї просто місячні.

Дівчинка мене починає боятися.

Ммм, — каже вона. — Тож тут нам треба створити асоціацію зі смаком…

Так, я зрозуміла. — хоча насправді я, пойнятне діло, не вдуплила ні хріна.

Ну як? Подумаєте?

Подумаю, а чого там…

Тут іще, розумієте, у нас є невеличкий тендер на цю роботу, — дівчинка тупить очі. -Тобто, ви і ще одна людина.

Мені вже робиться смішно, але я не регочу — відкладаю на потім. Щоби накопилося і ми з Майнесом погиготіли на всю силу своїх цинічних мізків і легеневих міхурів.

Ми там якось прощаємося, вона обіцяє мені щось надіслати, я щось обіцяю їй. Виходимо чинно надвір… І тут — ПАНЄСЛАСЬ!

— О, о!!! — волає Майнес, — Я вже тут один придумав!!!

— Ну?

— Треба сексуальності? Гм… Які бувають сексуальні типажі для таких тьолок? Мачо-мен, морячок, тарзан…

— Морячок — це не в тьолок.

— Ну, добре, почекай. Зараз все скажу. Так. Уявляємо собі Джокджу. Центральну запилю-жену брудну вулицю. Там само, де стоять водії бечаків [45]. Вони собі колупаються в зубах, ставлять на парні чи непарні цифри в номерах машин, що з'являються з-за рогу, виграють бабло один в одного, пожовують крупук [46] і фігачаться потиличниками.

— Ну і?

— А тоді до них приїздить їхній колега, привозить якісь буклєтики. Вони тремтячими брудними пальцями розбирають ті буклєтики, стають кружком, розкривають кожен на своїй сторінці. А там — заокеанські дівчата. Гламур із України. Наступний кадр: бечак драйвери мастурбують і кінчають на сторінки буклету «Сrеам-мielе». Камера крупно наїздить на лиця фотомоделей, забризкані молокоподібною рідиною відомого походження.

СЛОГАН: СRЕАМ-МІELЕ. ВІДЧУЙ СМАК ЕКЗОТИКИ.

— Бу-га-га!!! — мені подобається хід Майнесових думок. Тим часом ми вже підходимо до смітників, лівіше від яких — вхід до заниканого барчику без вивіски. Ми тут часто-густо п'ємо пиво і жеремо часниковий хліб. Небагато в Києві таких хоча би трохи берліноподібних місць. А яппі-декор і яппі-людей ми ненавидимо. В цей же барчик заглядають головно підстаркуваті канадійці-педерасти разом зі своїми хазбендами («Оh, let my introduce my hasband…» — «Fuсk, nо! Уоu аrе mу hasband!») шмаркаті студентики, що намагаються вразити запрошених на чайок дєвучок своїми знаннями текстів Камю, шмаркаті дєвучки, що на кожну фразу з Камю відповідають фразкою з Коельо, музиканти якісь, якісь просто потєряні іноземці, наші дєвки, що дуже інтелігентно розводять потеряних іноземців, тьотьки-іскуствовєди, директорки американо-українських театрів, молоді люди, котрих вигнали з Могилянки, молоді люди, котрих іще не вигнали з Могилянки, доморощені гемінгвеї, групи у плетених светрах із горлом, бики у пальтах, що тероризують офіціанток, тьотьки в пошуках дядьок, дядьки у пошуках тьотьок… Одним словом, місиво з дьогтю і меду в одній бочці. Якщо тобі вдається заникатися від групи в пальтах і з явно вираженою ментовсько-податковою антропологією (ті самі, що хамлять офіціанткам) — ти кум королю. Втім, бидло не надто часто сюди потрапляє — місце ж усе-таки заникане. І те, що воно зветься «Барабан», ти взнаєш від друзів, а не з вивіски. Бо, як я вже казала, її тут немає.

— О. Які чудові смітнички, — каже Майнес.

— Угу, — кажу я і затримую погляд на різнокольорових бомжах, що діловито порпаються у черевах зелених контейнерів.

— О! — знову каже Майнес букву «О». Придумав новий ролік.

— Ну.

Уяви собі смітник. Бомжі в різнокольорових пальтах, у подертих рукавичках і шали-ках, на які час від часу наїжджає камера -ну, як у телемагазинах чи Fanshion TV — пораються в контейнері. Розмовляють вони вальяжно і з яппі-акцентом: про нові тенденції, визначені Vouge, актуальні кольори і нові клуби. Раптом кожен із них нариває по пляшечці «Сгеам-Міеlе» і, томно зітхнувши, випиває її.

СЛОГАН: СRЕАМ-МІELЕ. ВАШ КОВТОК ҐЛАМУРНОГО ЖИТТЯ.

— М-да, — кажу я, — тоже дуже навіть весело. Але тотькам на міні-карах не сподобається. А то ж вони мають пити ту добуду.

— А я люблю міні-кари, — знизує плечима Майнес.

— Ти?!

— Ну, принаймні, більше за біґ-джипи. Особливо, у пробках якого-небудь мегаполісу… Коли я їду на своєму мото-байку, а ці уроди тупо закривають мені дорогу — ненависть дика сповнює моє гаряче серце. Хочеться кричати й убивати. Якого біса вони вибрали собі саме таку ознаку соціального статусу?!

— Хтось із моїх друзів дотримується теорії, що великі машини полюбляють чоловіки з маленькими пенісами, — зітхаю я. — А от у мене пеніса вобщє нема, зато є червоний ровер. Ну не парадокс?

— Так, ходімо вже. А то ми тут не даємо людям попрацювати на хліб насущний.

Ми залишаємо в спокої дослідників сміттє-баків і йдемо в тепло і добро на зустріч із пивом, чаєм чи гарячим вином.

— А завтра ж демонстрація, ти в курсі? — Київ якраз тільки починав вбиратися у помаранчеве. До цього вбирання докладали руку й ми — чіпляючи стрічки на центрових огорожках, брамах тощо тощо. Поки менти відверталися. Тоді це ще було «не можна».

— О, — знову каже креативний Манес, -я ще один придумав варіант.

— Ну, давай уже, — я покірно зітхаю.

— Уяви собі Берлін… чи Київ, зрештою. Головна площа, поліція готується до демонстрації.

— Міліція.

— Міліція. Значить, повдягали шоломи, заправилися газом, палки для дубасіння населення подіставали, щитами поприкривалися -коротше, при повному параді. Стають на бойову позицію. Аж тут раптом їх командиру дзвонять і кажуть, що демонстрацію відмінили. Менти з криками радості здирають із себе лати, під якими виявляються костюмчики з люрексу, боа, стрази і латекс. Нафарбованими нігтями вони дістають із косметичок «Сгеам-Міеlе» і, наспівуючи й пританцьовуючи, починають його розпивати.

СЛОГАН: СRЕАМ-МІELЕ. РЕАСЕ, МЕN!

— Ги-ги. Оцей красівий. Ніц не скажеш. І баб там немає. Але треба же щось таке… Історійку, одним словом. Для буклєтіка. І, як казала та хароша дєвучка, «прастітє, но на русскам…» Ну, нічо. Подумаю.

Історійку тоді я накатала будь здоров. Ригали мама, плакав тато:

« Story Сгеам-Міеlе.

Можно начать с того, что:

Четыре подружки, довольно успешные красивые девушки 24-28 лет встречаются в стильном боре. Они, не слеша, пьют коктейли. разговаривают не так о шоппинге, как о своих новых автомобилях, о старых и новых мужьях и любовниках. Они кого-то еще ждут, поглядывая на часы своих дорогих мобильников. Наконец приходит опоздавшая девушка. Она только что вернулась с юга Франции, где проходит ее роst—grauate программа в университете Сан-Тропе. Вид у девушки слегка ироничный. Закончив ритуалы приветствий, оно начинает свой рассказ.

— Н-да, поездочка получилась еще та… Ха-ха. Вы, конечно, не поверите, но хотя бы повеселитесь… Так как я отловилась по полной.

— Ну, не томи… Рассказывай!

— Представьте себе вечер пятницы в баре…

— О, кстати, завтра пятница. наконец-то! -перебивает ее одна из подруг, блондинка.

— Да ладно, можно подумать, ты переработалась! Не мешай человеку рассказывать. Еще поплачься нам о том, что каждый день тебе борщ приходиться варить и ходить на базар! — рыжеволосая леди явно питает очень нежные чувства к блондине.

— Так вот, — продолжает студентка. Сидим мы с сокурсницами в баре на берегу моря, я почему-то мечтаю о своей даче под Києвом и черной смородине. Странно как-то. Как вдруг в этот наш барчик заходят шестеро мэнов в дорогих костюмах, все с какими-то странными лицами и заговорщицким видом. (Как сказалось позже — охрана). Из-за их спин выходит обьект, отличающийся разве что ценой костюма и чуть меньшей напряженностью лица. Направляется он… прямо к нашему столику. Сначала смотрит на всех нас, здоровается, а потом, не стесняясь, пережевывая меня глазами, спрашивает мое имя.

— Кристина, — пожимаю плечами я и безразлично отворачиваюсь к морю.

— Кристина… — повторяет он, — А ты… знаешь, кто я?

— Нет, — отвечаю честно.

— Я Альберт, принц Монако.

— Ну и ладно, — говорю я. — Очень за вас рада.

А потом у нас было мало времени — мы спешили на прощальную вечеринку к нашей канадской приятельнице. Альберт со свитой тоже убрались во свои августейшие свояси.

Вечеринка была в самом разгаре, когда к хостелю, где жили иностранные студенты. подкатило три черных Мерседеса. Нет, подождите, это спереди их было три, т три сзади. А посередине — ой, не могу! — точно такой же дурацкого цвета smart[47], как у нашей аккаунтши. Вот в нем-то т сидел Альберт!

Принц, слава Богу, не явился к нам собственной персоной. Он прислал за мной — ха-ха! — камердинера с приглашением отужинать с его Высочеством. Не буду врать о том, что я долго отнекивалась. А кто из вас отказался бы поужинать с принцем? Правда, вдогонку подружки мне шептали, что Альберт — бабник. что он постоянно ищет, с кем бы закрутить роман т что — печальнее всего — от него уже давно ждут наследства, а он не оправдывает государственных надежд. Ну т ладно, — мне становилось еще смешнее. Будь, что будет.

Я села в машинку принца Альберта, т мы отправились в путь. В Сан-Тропе хватает приличных ресторанов, но выбран был какой-то мало мне известный. Не могу сейчас точно вспомнить, о чем говорил принц Альберт, но на десятой минуте ужина он начал меня раздражать. «Ты не так прижала локти, — говорил он, — это ОЧЕНЬ грубое нарушение этикета!» То же касалось вилки, бокала, кусков, отрезаемых мной. М-да… Принцессой быть не просто… — с долей грусти подумала я. А потом меня вдруг осенило: «Какого черта?!» Я ведь не Золушка и не дура, мечтающая об одном — удачно выйти замуж. Я всего и всегда добиваюсь сама.

«Знаешь, что? — сказала я Альберту, — ты ведь принц?»

Он с благоволением кивнул.

«Значит, можешь выполнить мое заветное желание?»

Он уже слегка озаботился.

«Да ладно, ничего страшного просить не буду. У меня и так все есть. Просто… достань мне где-нибудь черной смородины. Или компота. Или варенья из нее».

Немного шокированный принц позвал официанта и шепотом сообщил ему, чего желает мадемуазель. Не поверите — желание исполнилось! И даже быстрее, чем я думала. Моя большая (а я просила именно такую) банка конфитюра была у меня в руках. Я бесцеремонно открыла ее и схватилась за ложку. Шок, который уже начал проходить у Альберта, возвращался.

«Ты… Ты НЕПРАВИЛЬНО ДЕРЖИШЬ ЛОЖКУ!!!» — завопил он и тут же замолк — солидная порция варенья, катапультированная из моей банки, придала его лицу новый оттенок.

«Да, наверное, не получится у нас с рождением наследников…» — подумала я и молча вышла в южную ночь. И баночку с собой захватила.

Что ж, с тех пор, я думаю, вкус черной смородины будет напоминать мне о моем, хи-хи, Прекрасном Принце…

— Ну и дура ты… — едва что не плачет блондинка.

— Сама ты дура, — радуется рыжая. — А Кристину, кстати, опять повысить собираются. В проект войдет еще пять стран. Я вот думаю — может, стоит подключить Монако?…»

Завіса, бляха-муха.

Коротше, я тупила, як могла. Ставила смайлики в усіх мінімально придатних для сміху місцях. Час від часу я аж сама пищала від пошлоти створюваного продукту. Втім, гидота мого письмового продукту таки не зрівнялася з гидотою т.зв. продукту харчового споживання.

«Привіт Катакано!

Дякую за текст.

Дійсно, шкода, що ти не отримала мій мейл із додатковою інфою. це б допомогло.

Щодо тексту: як для виводу нового бренду, що позиціонується у дорогому сегменті, забагато стьобу.

Нажаль. в нас немає часу на переробки.

Думаю, для тебе набагато природніше було б писати для Шейка. Як будемо щось нове розробляти для нього обов'язково запросимо тебе до тендера копірайтерів. Натхнення тобі і гарного тижня.

Віка»

Такий от був лист від хорошої дєвучки.

— ААААА!!!! Бу-га-га!!!! От воно — моє істинне покликання! Моя суть! Мій шлях у житті, фінал страдницьких пошуків самоідентичності! ПИСАТИ ДЛЯ ШЕЙКА [48]!!!!!! Да, природно. Нічо не скажеш. От хоча би з огляду на його склад.

— Їх напій схожий на генетично змінене лайно, — каже Кася. Вона й сама копірайтер. Вигадуючи рекламу «кока-колі», погано спала через усвідомлення того, що її роботодавець роз'їдає печінку наївним споживачам фосфорною кислотою.

— Не знаю, не знаю… По-моєму, ми їм не-фіговий комплімент зробили тоді на зустрічі. Ну, коли з Майнесом прийшли. Віка-бренд-менеджер іще нам дала продеґустувати чутарік того. Ну, щоби не втруїти…

— І?

— Ну, а я сказала, що ця шняга схожа на сперму Сатани. І що так Майнес раніше називав згущонку. Він просто солодкого не любить.

А цей їх «Кірмель» — він ще й рожевий був… Сперма Сатани після ядерної зими.

— М-да, — протягує Кася. Вона ще так дуже прикольно одну брову при цьому підіймає, -а взагалі, споживачі самі себе труять.

— Атож! Тільки наштовхують їх на це рекламісти. Беруть за руку, як дітей-олігофренів, і підводять під біґ-борд: нате от, споживайте, мазафакери! Тож я подумала, що якщо вже когось і мушу втруїти, то ліпше цих дєвучок-пиздось напудрених (вони ж таргет-груп [49]), що їздять на міні-карах і мріють про всьо зразу: «Кар'єра — багатий чоловік — розумні діти -погашені кредити — старість у подорожах — гарний надгробок».

— Я би ні за що не пила коктейль з таким дизайном пляшки…

— Ну ти ж і не пудришся…

— Ги.

— Ги-ги.

Не встиг тоді Майнес полетіти в свої теплі краї, як зі своїх холодних (звідти, де ведмеді на ланцюгах ходять, шапки-ушанки і замети по самі яйця — коротше, з Москви (bingo!) повернувся Аскольд. Втім, повернувся не до мене, а в якусь там мрачну зйомну квартиру поблизу вокзалу. Бррр. Бо ми ж із ним у сварці офіційній і все таке. В мене своє життя, у нього своє. (Чи як там кажуть?) В мене свої революційні справи, у нього свої. Я дійсно дуже шкодувала, що він пропускає тут помаранчеве паті — його машина з російськими номерами, замотана у помаранчеві стрічки, лякала би лякливого лоха-кон'юнктурника і додавала би ентузіазму сміливцеві. Але вже було, так як було.

Ми навіть з Аскольдом зустрілися, чемно прогулялися по набережній, чемно одне одному розповіли анекдоти і чемно розцілувалися у щічки. Я спитала його, якого біса він знімає помешкання, а він сказав:

— Аби тобі не заважати. У тебе ж там друзі, тусовки і все таке. А я, там що буду?

Гм. Друзі-тусовки. Аскольд у цьому плані раніше був святим чоловіком — дуже навіть героїчно зносив моїх друзів-чоловіків і терпляче слухав баляндраси моїх коліжанок-жінок, коли вони витончено поливали гівном чоловіків і вводили мене в курс своїх нових любовних афер і останніх косметичних придбань.

— Моїх друзів уже нема, — довірливо кажу я. — Були і загули. Приїздили на два дні. Та й то на революцію.

Аскольд однаково не хоче йти додому. Щось тут не так. Після довгих шпигунських пристрастей, я таки витягаю з нього зізнання:

— Бо до мене тут приїдуть…

— Хто? — питаю я.

— Друзі! — він ніяково сміється.

— Угумсь. Вікуся?

— Так…

О, як мило! Ії величність екс-вайф ступлять граційною ніжкою на хохляцькі землі! Бравіссімо!

— Слухай, так це ж класно! То хай і вона до нас приїздить. Наша ж квартирка куди нормальніша за те, що ти описуєш. А вона у тебе дєвушка зманіжена, звикла до порядних умов. Я навіть ванну для неї помию і шкарпетки з трусами поскладаю.

— Та ні… Дуже дякую. Ти люб'язна дуже.

— Та йди до сраки! Як ти зі мною говориш?! Я тобі що — тьотя-катя?!

— Нє, ти тьотя Ката.

— Ну, я не знаю. Якось так незручно… Пішли хоч погодую тебе чим-небудь нормальним.

Ні, це я не на те натякаю, що Вікуся не вміє готувати — вона чудово варить картопляне пюре! — це я про те, що Аскольд, за своєї відсутності в Києві, жер, певно, хіба що чіпси, снікерси і кока-колу. Бррр.

Він погоджується. Я годую його дуже смачним салом. Так-так. Салом. Український кіч — найздоровіший кіч на світі. Аскольд із цим погоджується. А потім їде на летовище.

Наступного дня ми домовляємося зустрітися у тому ж «Барабані». Я, моя сестриця Нона, мій друг-фотограф Паша і моя подруга-рекла-містка Кася сидимо й чекаємо Аскольда з Вікою. Я трохи нервую, я ж тьотька, як не як.

І от — нарешті — вніманіє — марш!!! ВОНИ ЗАХОДЯТЬ. Аскольд попереду, вона за ним. Гарна така, чорнява. Але ж тьотька в мені бере своє:

Не така вона вже й гарна, — думаю я, одночасно заковтуючи пиво й кивком голови вітаючись із Аскольдом та його ексою.

Якась шаленість цього року — стільки моїх добрих друзів розвелися. — це я кажу швидко і тихо до своєї сестри. Була би стервою, сказала би голосно і томно як-небудь. А так — я це ж я, і на фіг травмувати психіку і так уже травмованій дєвучці.

— Прівєт, — каже дєвучка російською. Я, знаючи, як вона ненавидить «хохлушок», кажу:

— Привіт. Я — (кажу своє ім'я). Приємно. Доєднуйся. — (Ловлю дивну тінь задоволення від того, що два останніх слова вона точно не второпала).

Вона, здається, посміхається своїми білими зубами й вищипаними бровами. Я свої ніколи не щипаю, це гидко і боляче, та й не заростають у мене очі. І ноги не заростають. А от вона — брууунетка. Хоч і фарбована. У брюнеток на ногах ростуть густі і теплі кущі. Цікаво, фарбовані брюнетки фарбують ці кущі, перш ніж зголити їх?

Вона шушукається з Аскольдом, а я з неприємністю чую, що мій голос звучить занадто гучно і збуджено. Заїдаю його кульками смаженого сиру, запиваю пивом.

У неї трохи довгий ніс, думаю я. І волосся блищить доволі штучно, і в очах порожняк. Хоча ні, про цей порожняк — точніше, про відсутність родзинки — я подумаю вже десь пізніше. Поки я думаю про те, що вона — красива дівчина (жінка? В неї дитині 4 роки), зростом ще менша за мене (що мене аж навіть ображає), і одягнута у придбані Аскольдом шмотки. Все дуже спортивне і дуже дороге. Я, як завжди — Міс Берлінський Секонд Хенд.

Говоримо про вибори, ясна річ. Говорити про будь-що інше — ознака політичної несвідомості чи, як мінімум, не українського громадянства і резиденства. 5 хвилин ввічливості і російської мови для новоприбулої. Кася, як моя добра подруга, рятує ситуацію політ-анекдотами і повільним поясненням дєвушці якихось усім нам відомих фактів. Дєвушка виховано слухає, киває, сміється в належних місцях. Аскольд сидить дуже тихо. Здуру пишу йому якийсь телячо-ніжний SМS, екса хапається за його телефон, читає моє повідомлення, змовницьки посміхається мені, відтак Аскольдові, й аж потім передає йому телефон. Аскольд кидає погляд на екранчик і запихає телефон куди подалі. В мені у цю мить вмирає від проносу остання еманація романтичної особистості. Як же я вас всіх ненавиджу.

Віка— екса (фак, постійно забуваю її ім'я чомусь -ніби ж і не Наташа вона, а я схиляюся до евфемізмів) поводиться так, як годиться поводитися красивій дєвушці. Така підкреслено розкута, білозубо усміхнена, все їй тут так подобається — просто страх. Я починаю згасати. Я часто згасаю в компанії красивих дєвушок, коли не маю бажання виблискувати красномовністю чи екстравагантністю. В мене не нафарбована мармиза, велетенські 2 зелені ока, 2 тоненькі руді хвостики, один природно червоний великий рот, якому трохи бракує окресленості…

Помалу я починаю відловлювати кайф від своєї некрасивості. Вона — як комфортний одяг. Дуже зручно бути зростом метр шістдесят. Зручно мати таку собі ніяку пику, яку, проте, легко перетворити в будь-що за допомогою мейк-апу. Тільки в дупу мейкап. Віва Віки і їх вищипані брови.

— Це в тебе ніяка пика? Ну ти й дурна!

А це вже, вибачте, неправда. Ні фіга я не дурна, ну, хіба що лиш деколи. Зато удєлаю любу красавіцу, це да.

— Так ти і є красавіца.

— Тоді удєлаю себе. Ех, це я вмію…

І на мої сиві яйця зелено-сірою прищепкою налізає черговий напад самознищення.

У вас таке буває?

Коли себе раптом щосили починаєш ненавидіти за те, що ти злий, за те, що нікому не вірний (навіть, здається, собі, що найбільше трафляє), за те, що маєш нахабність випорскувати галони жовчі на інших, ні в чому неповинних середньостатистичних людей.

— Тьху, і тут я за своє.

В результаті все твоє нутро мокріє, набухає і розривається назовні сльозами. Геть нічого спільного з сексом у цій процедурі немає.

— Ти красуня. Твоє волосся пахне снігом, а з рота — м'ятною жувачкою… Завжди, навіть коли ти їж не те і не там, і коли п'єш вино перед сном, а потім довго спиш…

Чи були ті слова про мене? Чи казав їх Аскольд про мене? Чи сказав їх Аскольд? А ви не задумувалися над тим, смердить чи ні у вашої коханки чи коханця з рота після сну?

Це продовжується, видовжується не минається…

Вибори Президента. 2004 рік. Такий суцільний сон, коли головне — не проспати Україну. Щоби не було, за зразком 94-го, історії того «ЯК МИ ПРОЇБАЛИ ЄВРОПУ».

— Ющенку — так, Януковичу — фак! — радісно читає хтось із перехожих напис на нашій хусточці.

— Ага… — сумно посміхаюся я і відразу ж похоплююся, що слабнути зараз не час.

— Я не впізнаю свій голос, ти знаєш? кажу Аскольдові.

В мене болить серце і чомусь нижні зуби, я думаю про те, що в дітей, сильних чоловіків і гарних жінок на Майдані Незалежності намокли зараз ноги. Дивлюся, як навскіс падає з неба мокрий сніг і не розумію:

— Чому Бог посилає нам цю погоду? Ватикан же молиться за Україну…

— Ага, — погоджується він. — Іще за нас молиться Шрьодер, Квашнєвський, США, Грузія…

— Знаєш, — кажу Аскольдові, — ненавиджу цю революцію за одну річ.

— Яку?

— Ту, що треба колготи під штани вдягати. І в них запихати футболку. Тоді ти як ковбаса і тобі незручно. Інакше — холодно.

— Угу… — він колготів не вдягає і в нього вже болять нирки.

— А знаєш, за що люблю?

— Ну?

— За те, що тепер я знаю: в українців є нормальні обличчя. Обличчя не-лохів. Не-сірих, незашуганих. Вони не бояться яскравого кольору з рота після сну? {вибачаються одне перед одним, коли наступають на ноги. Обличчя не-натовпу. Кожен прийшов за чимось своїм. Не за стадним. Прийшов і приїхав, бо не хоче, щоби його і надалі мішали з постсовєцьким невмирущим лайном. Кожен уже змучився встилатися за свою Батьківщину.

Такої сили і незламності я не чекала. Ніхто не чекав.

На стіні підземки перетину Хрещатика й бульвару Хмельницького хтось намалював барвистий листок канабісу і написав одвічне «LEGALIZE!»

— Ну, ясно. Якщо все, то й відразу. Легалізуйте маріхуану, і через кому тоном вибачення «І LAVE YOU!»

— Ну, і як тебе не любити, народе вкраїнський?!

— Ага. Ти любиш. Систематично. — (Натякаю на наш якісно-регулярний секс). — До речі, валимо завтра пікетувати посольство твоєї родіни-матєрі?!

— Валимо! — з готовністю відказує Аскольд.

— Домовилися. Головне, проснися завтра, революціонерка. А то потриндіти ти любиш, а потім дрихнеш до першої.

— Акі багєма срана, нє?

— Акі багєма. Срана.

Відтак ми дуже довго не можемо заснути — нервове перезбудження. В кожному ритмічному звуці вчувається скандування мільйонної туси.

— Хочу, щоби це ніколи не скінчилося, — каже Аскольд, — бо такої революції ще світ не бачив.

— Угу.

— Вона як та баба ваша з колони [50] — з вінком на голові, з караваєм у руках, із батоном в зубах. Тьолки в норкових шубах носять термоси, студентам, братва роздає цукерки — їбанутися!

Я загадково посміхаюся. Чи просто щасливо посміхаюся.

Щасливими в ці дні були не тільки охуєнні чуваки з наметового містечка чи лобур типу нас із Аскольдом. Відверті підараси та ловили свій кайф від революції.

— Ой, та ви що! — з піною на вустоньках ріденьким-гиденьким пушком вихвалявся перед одногрупницями Тарасик Керечан із Закарпаття, — та нащо було додому їхати?! — (Це про те, що навіть у його КНУ з явно-славно прокучмівським ректором студентів відпустили з пар на мітинги). — Мені мама дзвонить, питає, та чо ти додому не їдеш, а я їй: МАМО! ТА ВИ ШО!!! Я ТУТ СТІЛЬКИ ГРОШЕЙ ЗЕКОНОМИВ -КОЖЕН ДЕНЬ ЇЗДИВ З ОБЩАГИ НА МАЙДАН ПОПОЇСТИ!

Підарок— викладацька підлиза Керечан гордо заявляє про те, що він: «Кар'єрист, так. І одної дня я стану депутатом».

Р.S.

Тепер, коли ті всі події вже в історії, результати починають проростати, а помаранчевй колір, попри колір революції, зробився кольором попси (масовий продаж шаликів-шапо чок-футболочок для дєвочок, що в холод сиділи вдома, а тепер швиденько підмазалися пі кон'юнктуру: «ми — дєті рєвалюциї!»), все здається трохи нереальним.

Групи штибу «Капітан Пемзи» зібрали нехилі дивіденди за свій могутній піар на Майдані, під помаранчевих подій. Чувак, що волав: до вас не як політик, а як простий музикант прийшов!!!» (правильно, бо який ти, на хрєн, політик, слинявчику?) тепер за концерт своєї групи бере 50 тисяч долларів, а не 20, як раніше.

15 канал — канал небрехливих новин — який и всі так дивилися, підтримували і любили, особі директора Юрія Тиця відмовляється «ати в ефір кліп українського альтернативного гурту «Пухнасті Насті» замість кліпів одного російськомовного співака (гроші за їх ефір уже заплачено, він просто благородно захотів подарувати пацанам ротацію). Аргументував це шанований так: «Якщо ми вас візьмемо за ці, що він уже нам заплатив, гроші, ви не заплатите нам більші гроші, а в цьому сезоні (у нас же рейтинги піднялися!) ми вже беремо більше. То нащо нам на вас втрачати?!» Така от, хлопці, українська ідея, пиріжки і пончики.

Наше авто з російськими номерами часто-густо підрізають, притискають до обочини і облаюють із вікон чуваки з почепленими аккурат після остаточного оголошення результатів виборів (Ааааа! Лучьше позна, чєм нікагда-а-а!!!) помаранчевими стрічками.

Смішно і весело. Але ми чекаємо. І віримо. І не хочемо звідси нікуди валити. Ми як те грузинське немовля, що народилося під час грузинської революції. На час наших подій малечі сповнився один рочок. Батьки стільки часу проводили коло приймачів, слідкуючи за українським помаранчем, що ледь не найкращим словом із лексикону дитинчати було слово «Ю-ЩЕН-КО!»

Hm. It’s not about loyaly. It’s about hope.

Людина, що дивиться на мене з високого дзеркала, мало мені знайома. Вона старша і серйозніша — куди старша і куди серйозніша, ніж я. Це ж нібито моє відображення. Ну добре, це швидше йому стукнуло сьогодні 24, а не мені. Це в нього настав вік народження дітей і крайнього виходу заміж. Хоча на біса я про це заводжу, якщо про це зовсім не думаю. Не гребуть мене гострі соціо-вікові проблеми чи як їх там, там соррі.

Я кашляю і страждаю то на безсоння, то на сонливість. Мене нудить, я не вагітнію, моїм лап-Іоном небезпечно бігають мурахи, а за спиною похмуро тупиться те саме дзеркало. Власне, воно й організовує простір гест-хаузної кімнати десь тут в Анурадхапурі. Я ще просто не знаю, де точно ми перебуваємо в цій древній сингальській столиці.

— Може, мене віл самого дзеркала й нудить? В Азії я завжди видаюся собі старшою й помічаю зморшки, про які в Європі і не подумала би. Хоча такі зморшки — на лобі і в посміхальних місцях — у деяких моїх подруг були вже у школі. Справа тут швидше в очах.

— Цілком можливо, що справа тут у банальному зміщенні годин. Шрі Ланка живе на чотири години швидше за Україну — хто зна, може, для тебе це чотири роки.

— Може… — (я вже здатна лише та тупі короткі відповіді).

В голові непролазно застряг величезний срібно-корпусний настінний «Rоlех» із дванадцятою нуль-нуль на циферблаті. Цей дубайський-аеропортовий передвісник безподаткового шоппінгу російських та ін. споживачів мовчки відбив мою роковину. Він просто був першим, що я побачила на стіні, і першим, що подумало про мене. Хе-хе. Настало число. Відразу ж після тою мене змусили зняти черевики зі сталевими пластинками в носаках і обшукали. Копчені черевики. Незручні і шнуруються аж до колін. Фак. Зі злості попросила Аскольда купити мені на паспорт обкладинку Саудівської Аравії. Обов'язково з'їжджу з нею в Штати. Хоча вони там «Фаренгейта» не дивилися. Чого би тоді дружненько голосували за олігофрена? Хоча, може, пожаліли його просто.

— Це як із покемонами. Діти настільки заворожені тим, що хтось може бути примітивнішим за них самих, що не відходять від екранів. Кажуть, можна залишити дитину перед телевізором, а самому повіятись кудись на цілий день. Знайдеш її там, де й залишив. Те ж і з американцями. Якій нещасній целюлітній дупі не захочеться відчути себе справжнім супер-пупер розумником поряд із таким президентом?

— Угу, і Брітні Спірс сказала, що довіряє своєму лідеру, і що всі повинні довіряти своєму лідеру, бо він президент, і знає, що робити.

— Да…

— Шо — да? Це цитата була.

— Да.

— Да. А взагалі, при чому тут американці?

— Американці завжди при чомусь.

— Як і євреї, як і китайці…

— Як і москалі…

— Ну, не, москалі не завжди при чомусь.

— А українці завжди ні при чому.

— Не завжди. Згадай Оранжеву Революцію.

— Скільки можна її згадувати.

— До кінця.

А відтак ми з якогось дива затягуємо радісно: «Вlamе Саnаdа! Вlamе Саnаdаааа!» із улюбленого South Раrk-у.

…Величенька ігуана перебігає нам дорогу. Цікаво, чи мають ланкійці свої забобони стосовно того, в який бік із якого вона побіжить?

— Слєва направа — дєла прапала, справа налєва — дєла запєла.

Штучна ялинка в готелику на тлі справжніх пальм-магнолій-бла-бла-бла (ну, що поробиш, диференціюю я лише два ці види з усієї соковито-зеленої тропічної армії…) виглядає дещо дурнувато. Хоча ні — дурнувато виглядають пластикові пальми з гірляндами коло оболонських казино. А ця ялина, якось по-совковому прикрашена невпопадними кульками, виглядає просто вирізаною з листівки 89 року, яку ти слав своїй бабусі. Там іще такі твої поздоровлення корявим почерком.

З тераси готелику видно озеро і гору на тому кінці озера. А на тій горі видно білий високий дах і шпичку храму. Ще на терасі перебуває коричневий вентилятор і стара карта Шрі Ланки. Якби ця тераса була в Україні, я би точно знала, що карту спіздили в школі, а менеджер готелику — колишня вчителька географії.

Від катання на безресорному поіржавілому ровері, заморському відповіднику «України», страшенно болить дупа. Кожнісінький камінь і вибоїну нею прожито.

Попереду веселенько крутить педалі наш шестидоларовий гід (зазвичай у кінці екскурсії такі беруть 10), за ним щодуху навертаю я, а в кінці процесії струмочком жебонить украй зромантизований Аскольд, час від часу зупиняючись, аби сфотографувати який-небудь ні грама не нудний ставочок із водяними лініями (Аскольд твердо вірить, що це лотоси) чи білявий вершечок ступи.

Наша радість від того, що день проживання (готелик, сніданок, водій, бензин) на Шрі Ланці коштує всього-на-всього 19 баксів на людину, дещо компенсується потребою башлянь на кожному кроці. Залишив капці перед храмом — заплати жевжику, що крутитиметься тут, їх «охороняючи». Пришвендявся в музей — для іноземців спеціальний прайс, хочеш подивитися окремий вельми цінний об'єкт — будь ласкавий, залиши окремі гроші. Щоправда, гід робить вигляд, що здає тобі нички, де ти можеш щось урвати на шару… ну-ну. Ми ж знаємо, що вся та шара ввійде потім у його «ну, наскільки ви оцінюєте мою роботу?…»

Але все це до сраки. До сраки під зіркою Анурадха, що в сузір'ї Скорпіона. Древнє сакральне місто, що стояло столицею 1400 років, ростило в собі паросток дерева Бо — того самого, під яким Сіддхартха Гаутама зробився просвітленим, мало за корону сім колосальних дагоб, палаци і монастирі. А якось було не витримало навали південно-індійських завойовників, здалося і поволі заросло собі джунглями. Аж поки геть зовсім недавно, році в 1820-му, якийсь сіромаха англійський мисливець, що безсовісно стріляв по тих краях дичину, не взяв та й не приперся спиною до якоїсь бозна-звідки в джунглях взятою колони. Він її: шкряб-шкряб, а там же мармур!!! (Ну, не знаю я точно, з якого будматеріалу була та сама колона, і чи на колону він натикнувся взагалі… Просто «мармур» звучить кавалок шляхетніше).

Аскольд залипає на барельєф храму Сурумунія. На ньому — відомі на ввесь світ коханці -високий принц Салія і його любов із нижчої касти, що ніжно звернулася в нього на колінах. Легенда каже, що син короля заради свого ненормативного кохання послав під три чорти можливість помахати скіпетром. Ну і правильно, я би теж так зробила. Навіщо така дика суспільна відповідальність? Кохатися і приємніше, і корисніше. А ще тут викликали дощ. Цікаво, чи тутешні жерці кричали так само, як кричать гуцульські пастухи під Попом Іваном.

У мене не проходять шмарки. Родом вони із Москви — ідеального місця для хапання зарази. Шмарки і ровер — це романтично. Ви не пробували?

— Ввечері обов'язково приходьте до дерева Бо, — каже наш гід. — Зараз там купа туристів, а ввечері буде служба з барабанами і безплатним входом.

Я питаю його, чи можна торкатися до дерева Бо, і він бреше, що можна. Ми потрапляємо під дощ і ховаємося під смішною кольоровою парасолькою. Велосипеди скриплять, люди в хатинках посміхаються, черепахи медитують коло води, ЮНЕСКО неякісне реставрує дагоби, пиво подається в велетенських пляшках із левом на етикетці, рис із каррі смакує гостро, але гастрит буває не від нього, кокосове молоко тут висушує і продає у жовтих коробочках «Маggі», одяг продається страшний, як у наших районних центрах, жінки в сарі куди звабливіші ніж у пісному європейському одязі, чоловіки по-ідіотськи заправляють сорочки в штани й носять сандалі зі шкірзамінника, діти ходять до школи в сніжно-білій формі, авокадо теплі і стиглі, як щока когось, кого кохаєш і хочеш, життя аж ніяк НЕ лайно.

Вечір. Купа невидимих тварин і їхні голоси Служба в храмі дерева Бо. Солдати з дароносними подушечками в руках, на подушечках квіткові пелюстки. Війна на Шрі Ланці не припиняється от уже 25 років. Солдати співають молитви і ходять довкола храму. Вимовляють щось, що схоже нашому лохівському вухові на «Цар, цар, ца-а-ар…» Двоє музик екстатичне б'ють у барабани. Ми з Аскольдом за ними підглядаємо з-за рогу храму.

Можна доторкнутися, але не можна осягнути, — кажу я пошепки. Аскольд мене не чує.

— Ми надто тупі і надто молоді, — кажу я, — аби хоч на сантиметр по-справжньому заглибитися в їхні таїнства. А ті європейські «апологети» буддизму чи індуїзму, що довго й нудно ялозять поверхнею сакрального знання під виглядом його «осягнення», достойні хіба що щирого співчуття індуса найнижчої касти.

Дерево Бо огороджено трьома огорожами, за останньою з них стоїть служка (ні, то не напівбожевільний і не напівсвятий, він просто працює в цивільній поліції) і приймає дари від вірних. Жінки моляться над дзбаночками з водою, над пелюстками квітів. Співають, б'ють поклони, надовго залишаються перед зображеннями Будди та святих. Відтак передають ті дзбаночки служці, служка виливає ту воду (чи просто ставить їх — ми ж того не бачимо) під дерево Бо. — А до нього — ніяк? — з коров'ячими очками питаюся я в нашого водія Ніхала. Він поводиться геть якось по-батьківськи і по дружньому, і поки що я навіть не підозрюю, що все це лишень заради: «Ні… 30 доларів чайових -мало. Хоча би 50… Моя жінка… ресторан треба… діти подарунки… Га?!» А може й не «лишень», може «попри».

— Зараз я запитаю, мадам, одну хвилинку! — мені дуже смішно, що таке патлате одоробало, як я, хтось може кликати «мадам». Але я чинно тупцяю за Ніхалом. Він щось довго патякає до охоронця, що спускається до нас зі своєї три-небесної висоти. В їх діалозі часто звучить слово «Україна», прицмокування язиком і сміх. Вони завжди собі сміються. І хитають збоку в бік головою. Значень цей жест має безліч — щось типу гуцульського «йо» (далась мені Гуцульщина в Цейлоні?!) — і ніколи не знаєш напевне, якою є відповідь на твоє питання. А якщо чувачок ще й не зовсім в'їхав у твій інгліш, то й поготів.

— Він каже, треба йти за дозволом до Великого Монаха, — повідомляє Ніхал. Не знаю, кого він так сонцесяйно кличе, але ж напевно було би цікаво побачити людину, що дає право доступу до дерева Бо.

Ми з Аскольдом дружно намагаємося викликати в себе душевний трепет.

— Я тут вичитав, — пошепки каже Аскольд (ми взагалі тут шепочемося, бо хоч і на відкритому повітрі тут все, але ж храм, і жінки так гарно співають, а солдати моляться. Охоронці ж, видимо, не сильно забивають собі служиві голови всілякими сакральними нісенітницями і волають одне до одного з усієї сили) — що в присутності монаха треба сідати на підлогу. В жоднісінькому разі не можна сидіти вище нього.

— Угумсь, — кажу я.

Ми весело чимчикуємо за християнином Ніхалом (I am Jesus [51]! — каже про себе він. — Аrе уоu аlsо Jesus [52]? — Слово «сhristian [53]» входить до його лексикону десь аж на п'ятий день нашого спілкування. Ми нарешті перестаємо гиготіти від його невинного самозванства). Головний монах сидить у хатці на диванчику. Ніхал падає перед ним на коліна і цілує полу помаранчевого одягу. Ми з Аскольдом, мабуть, вирішуємо, що виглядатимемо повними ідіотами, мавпуючи його дії, тому просто ніяково всідаємося на підлогу. Головний монах, щоправда, показує нам на лавиці, але ми щосили мантиляємо головами.

Ніхал починає свою прохальну промову. Тим часом Великий Монах виглядає швидше схожим на шефа брігадних пацанів якої-небудь Надвірної чи Звенигородки. Великий (ага, таки великий — опуклий такий, вгодований), лисий (ну, якийсь такий по-особливому, не зовсім по-монашому лисий), із ласою посмішкою і телефоном з витягнутою антенкою в руках. Сидів собі на канапі дуже зручно, з ногами, казав час від часу «Ага-ага», зиркаючи то на нас, то на Ніхала, з тією своєю вдоволеною посмішкою. Відтак запитав:

— First time Sri Lanka [54]?

— Єс! — хором гукнули ми.

— Dо уоu likе buddhism [55]?

Ми знову посилено закивали і заєсали. Я вже готова була відкрити пельку, щоби вибухнути тирадою про свій глибинний респект до буддизму, контакт культур, кут свого сприйняття та інший булшит, як Ніхал заходився підійматися і дякувати. Щасливим він не виглядав. Нам відмовили.

— Він каже, що там забагато місцевих людей. Якщо ми вас пустимо, а їх ні, вони зчинять скандал і побіжать до нього жалітися. Треба би прийти в інший час, коли не було людей.

— Угу, ясно, — зітхнула я, але одразу ж подумала, що пустити нас, якихось уродів-туристів з України (нє, ну воно, звичайно, екзотика), а вірним не дати доступу до їхньої святині було би страшенним святотатством і дискримінацією. Великий Монах шарить, що робить. Не даремно ж він чухається тією своєю антеною. Проте Ніхал каже:

— Він попаде в пекло. Я знаю. От побачите. Не знаю, чи побачимося ми в пеклі з Великим Монахом, але Ніхал виносить йому вирок із такою безапеляційністю, що йому ліпше вірити.

Тим часом назустріч нам іде босоніж бабця-монахиня, старенька і потемніла від сонця й багаторічної аскези.

— А от такі попадуть у рай! — знову пророчить Ніхал. — Я знаю, я бачу!

Ми погоджуємося з ним. Я тут же пригадую собі слова нашого місцевого греко-католицького священика, що любив повторювати: «Дорога до пекла буде встелена монахами й священиками». Мене чомусь в дитинстві ці слова наповнювали життєвою енергією й вірою у краще.

Я дуже вперта особа. Мені важко відступати від своїх бажань. Навіть від геть дурнуватих. А тим паче від тих, що здаються розумними:

— Мені потрібен листочок зі священного дерева Бо, — кажу Аскольдові. — Пішли туди і будемо чекати, поки не впаде. Бо рвати його з дерева заживо — вандалізм.

Ми виходимо сходами догори, якісь люди за нашими спинами шпурляються дрючками в мавп, а їх тут купа — навіть рідкісні є, з чорними пичками.

— І це все в храмі! — цокає язиком і колише головою Ніхал. Він любить всіх тварюк і м'яса не їсть. Хоч і християнин.

В невеличкій ніші стовпилися люди. Там читатимуть молитву над одержимим. Ніхал з усією безпосередністю мочить жало туди, де нещасний чоловік труситься у жахливих конвульсіях. Втім, молитву відспівано — чувака попущено. Іди собі з миром. Відтак люди по одному підходять до дядечка (виглядає він саме як цивільний дядечко — у штанях і сорочці, здається), що читав над одержимим, кидають на пожертву копієчку чи кладуть квіточки, і дядечко пов'язує їм на руку білу нитяну мотузочку благословення. Ми з Аскольдом довго штовхаємося, хто перший (бо страшно і незручно, та ще й на нас всі так балушаться) і шукаємо по кишенях копієчки. В нас, як завжди, виявляється або замало грошей — що аж соромно навіть жебраку давати, то забагато — що вистачило би справити весілля на все село. Не, ми таки знаходимо копієчку, дядя бачить, що знаходимо ми її в Аскольдовій кишені, презирливо мене відпихає (чи то я мнітєльна просто?!), іде до Аскольда, в'яже йому ниточку на зап'ястя. Відтак я підставляю своє. Тоже в'яже — куди ж діватися. А люди стоять і дивляться на той перформанс. І багато хто з них посміхається до нас.

Ми поставали під деревом і чекаємо. Ніхал уже поперезнайомився з усіма охоронцями, і всім їм розказав нашу слізливу історію про двох прочан з України (де навіть колір революції збігався з кольором одягу буддійських монахів), що приїхали в таку дальню даль за омріяним листочком із Дерева Бо. Та й хто би з них подумав, що ця ідея стукнула мене по баняку лише сьогодні в обід?

— Я піду тут походжу, — каже Аскольд і йде полювати зі своїм цифровиком на бабусь-монашок і на жінок, що в молитвах простягають у себе над головою горщики з водою. Фоткає він усіх здалеку, тому все розмивається. Та ще й помалу темніє тим часом.

Я собі любесенько всідаюся на нагріту денним сонцем кам'яну долівку, скручую ноги в жалюгідну подобу пози лотоса і нахиляюся вперед, закривши очі. Цікаво, скільки я так просиджу. Довкола мене ходять люди, але, здається, не збираються мене виганяти чи реготати з мого положення. Я ж собі просто уважно слухаю спів двох жінок, що моляться, сидячи на підлозі за два метри від мене. Поміж інших, сінхальських, слів вчувається «Ом Мані Падме Хум». Мені стає спокійніше. Всі звуки стають одним. Відчуваю, як соплі відходять, виходять і — о, диво — таки зникають в Небутті. Більше вони до мене не повернулися. А молитися можна будь-якому Богові в будь-якому Храмі. Богу то тільки за приємність.

А от шнурівочка з благословенням у мене розв'язалася в ту ж ніч. В Аскольда також. Правда, я собі її сама перев'язала заново, так що вона вже четвертий місяць живе на моєму зап'ясті. І не жужить.

Того вечора ми не дочекали жодного впалого листа з дерева Бо. Нам сказали прийти на ранок, годинку на п'яту, коли довкола дерева прибирають старе листя. Ми ту годинку, ясен пень, проспали і приперлися аж під обід. Я знайшла собі якихось два діравих листочки (головне ж-бо не форма, а зміст! І навіть якщо воно не саме з цього дерева, головне — не фактаж, а символізм!!! Ну, це я так себе втішала по-аматорськи), Аскольд знімав красиві босі ноги жінок, що йшли до храму довгою процесією, і ми вже збиралися їхати далі на північ Шрі Ланки. Як тут раптом до мене вимахує руками Ніхал, підкликаючи підійти ближче до молільної місцинки. А там стоїть із білим конвертиком в руках той самий вчорашній цивільний поліцейський (не той, що зверху був, а той, що знизу розробляв для нас плани дій).

— От, — каже Ніхал, — у нього для тебе подарунок.

Вуйчик посміхається і простягає мені конверта. А там — ВЕЛЕТЕНСЬКИЙ, РОЗКІШНИЙ, ІДЕАЛЬНО ЗАСУШЕНИЙ ЛИСТ ДЕРЕВА БО!!!

— Він, — каже Ніхал, — для себе його засушив. — І це точно з правильного дерева. На от, візьми, і подякуй йому. Він дійсно добрий чоловік.

Та й хто би сумнівався. Я тремтячими руками беру листочок, роблю пикою й долонями всі можливі жести вдячності водночас, відчуваючи при цьому дійсно щиру вдячність, і, як завжди, боячись, що вона видається нещирою. Така от у мене біда.

А листочок приїхав до Києва. Скоро житиме на картині у центрі мандали. Нехай не канонічної і придуманої мною, зате напевно справжньої. Наївно завжди супер.

Дивлячись на неповоротких кандійських танцівниць (чи то пак, псевдо-танцівниць, бо все те аматорське шоу на сцені т.зв. денс-голу не дотягувало навіть до рівня 2 класу школи мистецтв м. Яремча), я згадую Сінту. Та дівчина, котрій так не личило синє сарі до її темної шкіри, танцювала, безсумнівно, краще. — Як богиня, — сказав би Аскольд, але Аскольд її не бачив.

— Добре танцює, — сказав Майнес.

— Танцює… — сказала я.

Кому ж ти тепер танцюєш, Сінто? Зрештою, здогадуюся, кому. Певно, знову своєму Shugar Duddy. Якщо він іще не визволив тебе із твого нічного клубу й не зробив своєю секретаркою — ти сильна чувіха. Віддана своїй роботі. Ба навіть емансипована, хоча навряд чи ти знаєш таке слово. Пес із ним, зі словом. Майнес, як і будь-який недбалий з добувач докторського ступеня, скаже вам, що інтелект — не головне. А головне — душа і все таке. І що не важливо, де ти працюєш і де ти застряг на соціальній драбині. Ех, Майнес, мій великодушний міжнародний святий. Обов'язково тебе канонізую колись, якщо помреш першим. Ти, безсумнівно, в усьому і завше правий.

— Не давай їм чайових, — кажу Аскольдові при виході з т.зв. денс-голу на вигляд двох хутких дівиць із коробочками «ТІР» [56].

Аскольд знизує плечима і просовує в шпарину кілька банкнот. За хвилину місцеві народні умільці заходяться ковтати вогонь, підпалювати собі руки і ходити голими ногами по розпечених головешках. Мені хочеться спати. Товстодупим західним туристам, озброєним фотокамерами з шалено дорогими об'єктивами (нащо їм такі? Все одно ж гівно знімають…) хочеться наводити і клацати. Сінті, що зараз, либонь, вечеряє десь на острові Ява, хочеться для мене станцювати. Або й не хочеться. Ну то пішла на хуй.

Про мою блискучу зовнішність Аскольд казав: «Без сльоз нє взґянєш». Ну, я особливо й не ображалася — сяке-таке волосся різної довжини невизначеного кольору з домінантою рудо-червоного, вбогий зріст 160 см, ребра, цицьки, дупа, ручки-ніжки. Ну, в Цариці Савської теж був цей набір частин тіла, але я чомусь не схожа на Царицю Савську.

В мене не було жодної вечірньої сукні чи високих підборів. До дорогих ресторацій я завалювалася в кедах і порваних по низу на німецький хрест штанях. Аскольд у своєму сірому пальті і чорному шарфі поряд зі мною виглядав президентом благодійного фонду. Я, відповідно, його заповзятим користувачем.

— Хоча знаєш, — каже він, — мене в цьому пальті мєнти зупиняють на кожному кроці. Особливо, коли йду зі свіже настовбурченою зачіскою. Думають: опа, свіжий бомж.

Ну, не шарять вони у фешні, мєнти. Особливо в метро, куди Аскольд навідується дуже рідко. Особливо ж нікого не люблять і ні в чому не шарять московські мєнти. І особливо -в московському метро.

Але поки що геть Москву. Геть цю целюлітну істеричку з її вічними запорами і кризою середнього віку. (Кризою посередності?) Вона, горопашна, все чіпляє і чіпляє на себе дорогі прикраси і шикарне шмаття від провідних кутюр'є, та тільки й надалі залишається незугарною товстодупою курвою на кривих ногах. Так само ховає одного за одним чоловіків-бюрократів, так само брязкає пошлотними золотими підвісками в вухах і мармизить варґи криваво-червоною помадою.

М— да, люблю Москву. Как много в етом словє.

Так от, геть поки що це місто. Там, де ми зараз, навряд чи всі люди і знають про її існування. Вони тут багато про що наївно не здогадуються:

— А що, море відрізняється від океану? — питає наш водій, 47-річний ланкієць Ніхаль.

— Ну, так… — я спершу бентежуся, але відразу ж роздупляюся:

— Морів є багато. А океанів — тільки чотири. Атлантичний, Індійський, Тихий, Північно… — (тут мене клинить і, хоч ти трісни, я не можу згадати англійською назви Північно-Льодовитий).

Ніхаль, як завжди, люб'язно і з розумінням киває. Так само він робить і тоді, коли ні чорта не розуміє. Та вже пес із ним. Аскольд мені не вірить:

— Та ну, не може бути, щоби мужик дожив до п'ятдесятки і не знав, чим відрізняється океан від моря.

— Ну та ж не знав, бач…

— Він що — в школу не ходив чи телевізор ніколи не дивився?

— В школу ходив давно, а по телевізору не завжди переключав на «Клуб Путєшествєнніков». І зі Шрі Ланки в житті не виїздив.

Щоби знову стати ввічливою й милою, я з непідробним інтересом питаю в Ніхала:

— А коли тут встає сонце?

— Зранку, мадам…

(Я затикаюся, Аскольд повзе від беззвучного сміху під сидіння, помсту наївного здійснено, сам наївний навряд чи про це здогадується або занадто хитрий, аби хоч щось виказати).

Океан тим часом підійшов уже зовсім близько.

… Якось Аскольд спробував собі згадати всі ті прізвиська, що я йому відважила. Селекшн вийшов більш ніж щедрий:

Кук (бо не дописував останнє «у» в вітальному «куку»)

Кукіс

Кукі Монстр

Кук-і-Монстер

Мусікап (з народної творчості [57])

Мусік (похідне)

Кусік (так само дериватив від Кук)

Мусікук

Кусюка

Пусюка

Свиня (обов'язково з ноткою питальної трагічності в голосі, характерно розтягуючи кінцеве «ня-а-а-а!!!»)

Свинка

Свинюка

Жабка

Жаба

Бегемот (2 години не міг заснути, думав, чого це він бегемот)

Чечен (коли на ескалаторі метро в Москві, в шапці в профіль)

Бублик

Аскольд зітхнув. Десь у той його момент зітхання я якраз доспівувала свій романс:

— Ямщік, не гані-і-і лащадє-е-ей, Мнє нє— е в кава больше спєшить, Мнє нєкуда больше любіть, Ямщік, нє гані… Ну нє гані, ямщік, карочє.

— Слухай, — спитав Аскольд, — то що — підемо до океану?

— Ато. — (Надворі глупа ніч і всі готельні сусіди-бюргери, подивившись по мобільних телефонах бюргерську вечірню казочку (думаю, вирубало їх десь на демонстрації курсу акцій «Франс Телеком») як по команді віддалися в липкі лапки Морфея. Чи Дейла Карнегі там свого, я вже не знаю. Чіп і Дейл спєшат на помащь.

— Там, певно, отакенні морські черепахи повилізали з води, — провадить Аскольд.

— Ага, по одній підходять розписатися в Червоній Книзі.

Аскольд убиває комара в мене на плечі. Робить це відверто нахабно, так що разом із атрофованим комариним життям у мене ледь не атрофуються м'язи. Віддаю Аскольду кулаком в ніс, без усяких там комашиних приводів. Поки він падає разом зі стільцем, а потім з гуркотом підводиться, я згадую, як вчора ми спали під ніжно-блакитною принцесячою сіткою над ліжком.

— Звичайна собі сітка від комарів, — кривиться Аскольд.

— Ага, тільки комарам тим треба було в фільмі «Челюсті» зніматися. Підараси.

— Підарски. То самиці тільки гризуться.

— А.

— Ти дуже мило собі вимазала вночі пику звьоздочкою, — (цей кретин має на увазі наш супер-пуперний трав'яний аюрведичний бальзам), — мені ледь усі очі не повипікало.

— Хе-хе…То не треба було на мене витріщатися!!! — я з переможним вуркотом засмоктую рештки бананового соку через соломинку.

В цьому готелику — першому, в якому ми залишаємося на ніч на південному узбережжі -є двері до океану. На ніч їх закривають на важкий засув і дуже важко упроситися вийти. Головно через те, що працівники ніяк не годні второпати, що ж ти робитимеш у такій глупій темноті коло води. Твоя трагічна англійська і живописні жести допомагають слабо. Ти починаєш скаженіти, тебе викидає з себе через те, що хтось зазіхає на твою свободу і закриває тобі якісь двері до виходу. Зрештою приходить їх головний дяпчик і каже:

— Добре. Гаразд. Може завтра зранку. Хочете зараз. Добре. Гаразд. Але потім самі їх закриєте.

Ти з прискоком дефілюєш за Знавцем Секрету Дверей. Він елементарно знімає балку з гачків і ти усвідомлюєш всю свою розумову відсталість. Утім, відчуття нереальності цих вибудованих дверей до океану не зникає. Все, що обабіч них — це сітка, вона тут як мало видима стіна. Час від часу на ній проступають фальшиві дірки — то тіні дерев намагаються своєю чорнотою пробити хід до океану.

. Ти обережно ступаєш за межі території готелику й опиняєшся в цілком неочікуваному просторі. Під ногами в тебе пісок і розмаїття

мотлоху, принесеного щедрим припливом. Ти не бачиш, на що саме ступаєш, це страхає і радує тебе. Час від часу якась біда розбігається з-під твоїх босих ніг.

— Напевно, краби, — каже Аскольд. Тобі ж уявляються невеличкі тварюки, щось середнє між пацюком і рибним скелетом, і ти якнайвище задираєш ноги. Десь там вдалині праворуч нагромаджуються чорні привиди скель, що зранку стануть картинним місцем для медитації якого-небудь західного європейця, що з'їбався на Шрі-Ланку від затяжної кризи середини життя. Ліворуч від тебе просто якась довга й шумна чорнота — вочевидь, дерева. Ясно — пальмові.

Попереду тебе лише океан, і ти боїшся ступати в нього, бо він дуже темний і незнайомий, і єдине, що ти про нього знаєш, це те, що он трохи прямо і ліворуч — Індонезія.

— Біфштекс — це корова, піддана маніпуляціям людського Еґо. — каже Аскольд і я з ним погоджуюся. А тої живої хуйні, що бігає у мене під ногами, боюся настільки, що майже вирішую стати вегетаріанкою.

А через два дні з'ясовується, що на принцесячій сітці нами забуто дві мої найгоноровіші пари чистих шкарпеток. Ганьба принцесам. Хай живе республіка.

Ми вже два дні живемо в серферському раю — містечку Хіккадува. Два дні для нас із Аскольдом — вічність. Зранку до вечора зграйка серферів купчиться в одному й тому ж місці в воді, щоби потім зловити чи проїбати хвилю. Відповідно, потім прокататися на ній чи залишитися втикати й далі. Серфери усі «равни, как на підбор» — маленькі дупки, широкі плечі, біляве вигоріле волоссячко, білозубі посмішки і канонічні «кубіки животі — предмет заздрості шістнадцяти них хлопчиків і мокріння шістнадцятиріч дівчаток. Інколи на ці куби примудряю поласитися і 50-річні тітки — тоді вже зо сумно все виходить.

— Знаєш, я хочу сказати тобі дві неприємні речі, — ні з того, ні з сього оголошує Асколц заходячи знадвору в нашу гест-хаузну кімнатку. Стає при цьому прямо під вентилятором для максимальної урочистості.

— Ну і які ж? — трохи навіть лякаюся я.

— По-перше, якщо сюди приїде Філіп Кіркоров, його ніхто не впізнає.

— Ги.

— А по-друге, це те, що все те гівно, котре ми купили, не влізе в наш рюкзак.

Аскольд має на увазі купу безплатного, а то й шалено дорогого місцевого мотлоху, що ми захланно нагребли з собою.

— Хе! Насправді ти просто не знаєш моїх пакувальних можливостей…

Згадую казочку про Алі-Ьабу, печеру зі скарбами і жадного брата-ублюдка Касима. Виконую роль останнього, жаднічаю, як можу. Виходить непогано. Все влізає. Трохи доведеться доплатити за перебільшення ваги, щоправда. А потім ще й посклеювати черепки, на які перетворилися наші керамічні мисочки. Ех, не люблять у московських аеропортах пасажирів. Півсвіту пролетіло цілісіньким, а тут — хряць! — і до побачення. Хуй вам, а не тарілочки.

Господар нашого гест-хаузу зветься Ноель. Він дуже сильно схожий на буддійського демона. Можливо, навіть якийсь із прямих нащадків. Ні, ну дійсно копія із фрески, скажімо, Дамбулли. Там, де битва богів і демонів. У Но-еля (таке дивне дуже християнське ім'ячко…) бачить тільки одне око. Інше закрите чи то більмом, чи просто воно із якогось мутнуватого скла з намальованою зіницею — я так і не наважилася пильно вдивитися в те око. Ніс його займає теж страшенно багато місця на обличчі. Волосся сиве і кудлате. Зуби довгі й різносторонньо розвинуті. Ну, дивляться вони в різні боки. Гострі такі зуби. Як шматки олівців. У людей не буває таких зубів.

А ще в людей не буває таких молодих і гарних дружин, як у Ноеля. Може, він в полоні її тримає? І вона така добра, що не пробує втекти, бо полюбила його, як Красуня Чудовисько? Ще один доказ того, що Ноель — демон, це те, що він собі дуже вподобав спілкуватися зі мною. Ну, з усіх гостей його готелику чомусь вибрав мене. Не дозволяв дружині приносити мені їдло чи питати, може, нам щось треба. Все сам.

— Як вам спалося, міс? На котру вам годину сніданок? Який вам сік? Як вам Шрі-Ланка? Що ви читаєте? Вам не треба велосипед?

Дуже, дуже не в'язалася така його поведінка з його хтонічною зовнішністю. Ноель-демон спостерігав за нами із Аскольдом, як за дурнуватими дітлахами. Дав нам у прокат серферські дошки. Я поняття не мала, що це таке і як ним себе гробити. Причепила її с переляку не на ногу, а на руку. Втім, дошка по концовкє ще й виявилася дитячою, тож шнурочок так чи так не дістав би мені до ноги.

Отож ми з Аскольдом борсалися проти хвиль — про те, щоби стати на те пластмасове прокляття ногами, і мови не було — а Ноель із красунею дружиною за нами спостерігали з берега. Я сумно прикидувала, на скільки сотень метрів нас уже віднесло від того місця, де ми поскидали шльопанці, а Ноель із дружиною, здається, реготали і показували на нас пальцями. Пізніше якийсь добрий серфер-професіонал сказав нам (довго перед тим махаючі руками й прикликаючи до берега):

— Будь ласка, будь ласка, не купайтеся там. Там дуже небезпечно для життя. Вас же відносить на рифи. Ви там поб'єтеся. Будь ласка, перейдіть на безпечне місце. Он там — пляж для початківців.

Але було вже трохи запізно. Я вже встигла покоцатися, де тільки могла. Так боляче фігачитися білим тілом об гострючі, як ножі м'ясорубки, підводні рифи. Дуже сумно усвідомлювати свою абсолютну безпомічність перед хвилею заввишки тобі по коліно. Вона просто збиває тебе, і все. Борсайся-не борсайся. Тоді ми ще не знали, що за кілька днів прийде цунамі… Але силу його я навіть не беруся уявити. Тоді ж головним нашим парівом була втрата моїх кульчиків і каблучки з вказівного пальця ноги. А ще наші множинні рани на руках, ногах і ребрах. Коротше, не зрослося в нас із серфінгом. Ну то й пес із ним. У шах-мати пограємо.

А Ноель навіть чемно запитав, як нам там велося на глибині. Ми так само чемно промовчали у відповідь. Наступні кілька днів він був іще уважнішим і гостиннішим. Я зовсім перестала боятися його ока і вже навіть не помічала зубів. А ще він носив окуляри, той Ноель.

Дивно. Чому я не відважилася зробити його знимку? Звідки я, беручи його візитку й обіцяючи направляти «всіх своїх друзів просто сюди, у найближчий до моря ґест-хауз», знала, що насправді вже ніколи його не побачу?

Страшно. Фоткати людину, котра так скоро безслідно зникне. І просто страшно. Хоча… насправді ж нічого нікуди не зникає, правда?

Ми лежимо на ліжку в суцільній темряві зимового Києва. Я лежу зверху на Аскольді, він поливає мене брудом. Той бруд трохи світліший за ніч, гівно завжди різниться відтінком від чогось іншого. Тим паче, від такої благородної й таємничої сутності, як ніч.

У нас із Аскольдом ще зовсім недавно все було просто чудово. Тобто, просто і чудово. Нам сказано забратися із помешкання, що ми винаймаємо, бо тепер його здаватимуть іноземцям за півштуки баксів, а ми й самі раді, бо ж у нас є власне помешкання. Тобто, в Аскольда є власне помешкання, в мене тільки намет є. Але я щаслива. Ми з ним понапривозили з Цейлону купу антикваріату, батіків, З розписані шкіряні крісла і три табуретки (ха-ха!!! В нас така табуретка коштує 80 баксів, а ми там купували по 8!!! Репетую з переможною радістю в київському магазині), ебонітову скульптуру Будди і прапор 3 на 6 футів, щоби захламити безмежне подільське помешкання. Там іще, звісно, ні коня, ні воза в тому помешканні — треба, щонайперше, поставити луш, газову плитку, матрац і унітаз — зате з вікон видно Свято-Миколаївську церкву і горби. Сьогодні якраз Святого Миколая, ми з Аскольдом подарували одне одному найнеобхідніше в житті — золотий запас трусів і шкарпеток.

Відтак ходили до будівельного супермаркету, приміряли дурнуваті ванни і в уяві перемішували фарбу для стін. В результаті купили жовту свічку за 6,99 і були невимовне задоволені. Та задоволення — летка сполука. Ну і зашибісь.

— Я звалюю, все. — каже пошепки Аскольд.

(Попри те, що «звалює» він досить часто, і в мене вже встиг виробитися до цього імунітет, нутрощі все одно плаксиво стискаються).

— Але ж чому? — ріторікал куесчен [58].

— Я більше так не можу. Ти ніколи не змінишся.

— Та що ж я знову зробила не так? — сценарно питаю далі, а сама думаю, що, дяка Богові, він сам змінився за рік нашого спільного життя. Із фактично «чіста пацана», що тягав мене дорогими крамницями і примушував «добре виглядати», іти на компроміс із поганим смаком натовпу, комерціалізуючи мою творчість, ненавидів моїх друзів, хотів подорожувати Європою, розказував про свої «правильні» і «неправильні» життєві розклади, читав Стівена Кінга чи, в кращому випадку, підручники з режисури в пам'ять про своє театральне дитинство, АСКОЛЬД ПЕРЕТВОРИВСЯ НА ОХУЄННОГО ЧУВАКА.

— Я завжди таким був, — час від часу каже він.

— По суті своїй, так. Ми просто зробили косметичний ремонт.

І справді, він уже навіть не виглядає так кондово по-російськи, що його може ідентифікувати кожна сита європейська собака чи турецький барига. Він схуд. У нього вимальовуються звабливі м'язи живота. Він читає Берна і Букшу. Написав із біса добре оповідання на гомосексуальну (!!!) тему (щоправда, «правильний» життєвий розклад поки не дає його закінчити). Він закохався в Азію. Він слухає Торі Еймос, МАSSIVЕ АТТАСК, ІLLА і СКРЯБІНа. Він читає й пише українською, час від часу поривається нею говорити. Він їсть мої азійсько-африканські кулінарні збочення, зовсім не подібні на те пюре з котлетою, що йому готувала колишня дружина. Він дуже круто трахається. Він сприймає світ адекватно й іронічно. З ним комфортно і впевнено в подорожі. Він не комплексує у спілкуванні з іноземцями. Він уміє розрулювати нестандартні ситуації. Він іще багато чого вміє.

— Я просто живу тобою… — провадить пошепки Аскольд. — я повністю втратив себе. Я не такий…

(Чим йому не подобається портрет супермена, поданий вгорі?!)

— Нічого ти не втратив, — злощуся я.

— Втратив, втратив… Я ще жодній дівчині не казав такого. Я просто дико тобою зафанатів, захворів. У мене не залишається на себе сил. Я віддаю тобі геть усе, — (АААААА!!! Мамааааа! — проноситься у мене в голові) -а взамін хочу зовсім-зовсім мало. Хочу бути в тобі впевненим. Я не довіряю тобі ні на секунду… — (Мені вже стає скучно дихати) — Все-все в тобі охуєнне, все це те, чого мені завжди хотілося, але це все бореться з тим ОДНИМ.

«ОДНЕ» включає в себе купу всього, я так думаю:

— непостійність;

— схильність оточувати себе закоханими людьми;

— схильність зустрічатися з тими закоханими людьми;

— схильність час від часу писати їм листи;

— наявність таким чином запасних рятувальних ходів — ха-ха, Аскольдик не один, я в будь-яку мить піду собі до іншого хлопця.

Боже, який ідіот, думаю я. Невже не можна уявити собі того, що мені ПРОСТО НЕ ПОТРІБНО КОНЧЕ МАТИ МУЖИКА. На крайняк, чим гірша жінка? Заведу собі яку-небудь 15-річну гьорл і буду її вчити малювати.

— Ти ж розумієш, мені нічого не варто зробити так, щоби вони самі від тебе бігли! Просто дати раз у пику й будуть сцятися до пенсії.

(Я сміюся в подушку, уявляючи такий колективний енурез).

— Але ж біда в тому, що то ти, а не вони, все ініціюєш! Ти сама провокуєш їх, показуєш свою готовність на все.

(Ги, схоже на промову адвоката ґвалтівника).

— …Ой, щось у мене депресія, щось у мене душевний перелам, новий етап, відчуття дикої самотності і відсутності внутрішнього друга» та інший булшит…

(Я беззвучно стогну — не зовсім приємно, коли намагаєшся відкрити близькій людині піддони своїх дахозривів, а вона потім хєрачить тебе тими піддонами по голові).

— А вони тоді тобі: ой, давай я то організую, давай сьо. Ти толі: ну добре, можна попробувати, прікольна фішка, а я за це піду з тобою погуляю.

Та чо' тільки погуляю — потрахаюся вже! — я хочу дати йому в пику, але стає впадло.

— Ну або гак.

Мене вже реально закопала така дешева оцінка мого м'яса-сала-мозку. І як можна жити з такою наволоччю, га, Аскольде?

— Якщо в тебе немає зараз мальчіків, то з'являться потім, і гак буде завжди! — трагічно шепоче Аскольд. Я, поміж тим, говорю з максимальним волюмом. — І я не можу гак, треба все це зупинити. Ти будеш вільна, я буду вільний… А то ще, чого доброго, проснемося в ліжку вчотирьох.

Я прикидаю собі такий варіант. Ні, гаки забагато буде рук і ніг. Щось кудись по-любому буде тиснути і заважати ранковому валянню. А не, скажу я вам, моє улюблене заняття.

— Я хочу бути потрібним. Таке просте примітивне бажання.

— Ти потрібний!

— Неправда. Я знаю, що таке бути потрібним. А тут ще й Віка все підігріває постійно.

— Сука. — його екса з вищипаними бровами і фарбованим під «ракавую женщіну» чорним волоссям навіть на відстані «прєкрасноє дальоко X» починає мене дратувати.

— Пише постійно, що кохає мене, що жити без мене не може, що піде зі мною на край світу…

— ВО-О-ОRING [59]! — дуже голосно позіхаю я.

— Ні, ти таки нічого не розумієш! — бідкається Аскольд. У нас із тобою якесь дуже глибинне нерозуміння. Я все заради тебе покинув, всіх залишив, всіх зрадив… — (Наша пісня гарна й нова…) — я, як ідіот, мріяв зустріти побою цей йобаний Новий Рік, а ти тепер звалюєш у Берлін!

Упс, забула сказати, що власне ця оказія і стала причиною всього цього нашого нічного душу із гівна. Майнес, мій любий друг і колишній хлопець, збирався приїхати до Києва на третій тур виборів, аби відсвяткувати з українцями їх очікувану перемогу (в ній він не сумнівався). Відтак мене запрошувалося до Берліну, коли вже там вийде. Якийсь гівняний Новий Рік для мене взагалі не свято — мені реально пофіг, коли там їхати, 28-го чи 1-го з Києва, такі дрібниці геть не принципові. Для Аскольда все по-іншому. То чого мені не сказати про це?! Ні, натомість ми кажемо:

— ОК, давай я 28-го поїду туди, — (мається на увазі райський острів, де живе його «свята». Втім, там іще живе інша, абсолютно фантастична істота — його син. Новий Рік — то взагалі дитяче свято. Поїхати до сина видається мені правильним. Вони з Аскольдом творили дуже кумедний дует, особливо коли малому робили таку ж зачіску, як і таткові. Проте татко ще й сам не виріс, і хотів дитяче свято відсвяткувати по повній програмі…) — а ти поїдеш у свій Берлін, а потім розберемося.

Тепер він уже взагалі не хоче розбиратися і дає мені мій карт бланш, бо ж він потрібний «комусь іншому, а не мені».

— А тепер слухай сюда, — мені таки вривається терпець. — Зараз я тобі дещо розповім про потрібність. Уяви собі, що в матері є два сина. Один із них — безногий каліка. Інший -здоровий, сильний, красивий. Безсумнівно, каліці мати потрібна куди більше — він просто без неї не виживе. А тим не менше, здоровий син також лишається коло матері, любить її і дбає про неї, хоча в будь яку мить може піти геть, жити для себе і нічим не паритися. Зостається біля неї не за потребою, а за вільним бажанням. Як ти думаєш — відношення якого із синів до матері є справжнішим?

— Ой блін… — Аскольд уже збирається заперечувати, але в мене включається програма «Народна Баба-2» і я не даю йому вставити слово:

— Так і тут, любий мій. Є різниця, хто тебе любить. Жінка-Красива Тряпочка з томно при-відкритим ротиком, вищипаними бровами і типу крутим характером, яка в житті і дня не працювала, не мала на собі жодної відповідальності, окрім природної за свою дитину. Fеmmе a Ноmmе, порожня красива посудина, яку з легкістю може заповнити собою перший-ліпший егоїстичний мен, щоби потім пишатися, яка в нього файна жіночка, її можна носити, як горжетку, — для краси, а при нагоді вона кому треба і в морду дасть, і на хуй пошле (останнє — особливий предмет гордості. Жіночка любить фоткатися з пістолетами і в мокрій маєчці «хакі» на фоні чорної машини).

— Ти…

— Чекай. Уяви собі ситуацію — раптом у тебе закінчаться бабки. Тупо ВСІ бабки. Зі мною ти не здохнеш. Я завжди їх зароблю.

— Та ти мене кинеш наступного ж дня!

— Соси хуй. Я тебе не кину. В мене немає тяги буття кончєною падлюкою. Навіть якби «тебе смертельно ненавиділа, то не покинула би, поки не вилізеш із фінансової дупи.

— Я не вірю тобі…

— Добре, не вір. Але, заради цікавості, провели експеримент зі своєю святою Вікусьою. Перекрий їй фінансовий кисень. Так, не надовго, але прикинься, що по-справжньому. Побачиш, як вона заспіває.

— Ніяк не заспіває. Вона ж могла, як справжня стерва, прийти до мене, коли я їй про все розказав, і заявити: «Так, урод, давай мне квартіру, машину і бабло, іначє тєбє піздєці»

— І який же тобі піздєц?

— А такий, що скаже: інакше хуй підійдеш до дитини. Завтра ж забуде, як тебе звали!

Ой, це вже десь я чула. І бачила краєм ока в американських мелодрамах, під які, часом поплакавши, так любить засинати на канапі моя мама після роботи. Чудові фільми. Там всі кидаються люстрами, помирають від раку, роблять одні одним запари і возять дітей до школи на червоних машинах середнього класу. Я просто зітхаю. Центральноєвропейська ніч навалила на мене всією вагою своїх пишних стегон. Утім, її мені легше зносити, ніж задушливу вологість Екватора. Навіть дуже зеленого і щедрого на ігуан та авокадо. Ґени версус адаптація. Я встаю зовсім мовчки і йду до ванної. Аскольд залишається у темряві один.

Нікуди він від мене не піде. Ми спатимемо тут разом.

Гурт КОНДЕНСАТОР І ВИСОКА НАПРУГА, чи то пак, КВН (не плутати з відстійною грою КВН) вважається у нас альтернативною групою. Ну, типу там, інтелектуали музику роблять, такі собі модні і культові лічності, всі дівчатка від них пісяються і бігають вервечками з єдиним благанням в очах: «Трахни мене!!!» Добрі хлопці (а особливо фронт-мен, бо ж йому найбільше дістається — ах, красунчичок!) не часто знаходять у собі силу відмовити чарівним створінням — ну, і всі щасливі, ясен пень.

Якось їхали собі музики на концерт. У них, як і в будь-яких порядних музикантів, є свій цілий автобус. Щоправда, мікро. А в автобусі телевізор. Шкода, звичайно, що минулися добрі панківські часи гуртів штибу НАРРY МОNDAYS, де автобус ломився від голих хвощ і кокаїну. Такі відчайдушні оргії нашим чувам не по зубам — так, деколи, якісь миршаві (а часом і доволі пишні) фанаточки на задньому сидінні, горілочка і травичка місцевого пок-руту. Та й то те все добро — фанатки, горілка, травиця — частіше в готельному номері. Автобус втрачає свою символічне значення.

— Ну що, пацани, лишився ще у нас якийсь фільм? — потягуючись на незручному сидінні, запитав клавішник.

— Нє-а, — відказали йому.

— А що лишилося?

— От тут… Концерт якийсь… МUSЕ! — прочитав фронт-мен. Що — ставимо?

Робити нічого — поставили. Дивилися трохи, слухали… Десь аж півтори пісні прослухали. А концерт поміж тим охуєнний — Огі§іп ог" Зуттеїту.

— Ой, пацани, шота мєня ета грузіт [60], — сказав клавішник.

— М-да… — погодився саксофоніст. — Єщо пока пєть не начінал, нічо так било…

Дивляться трохи далі. А тоді поволі втрачають терпець, спокій і т.зв. мистецьку толерантність:

— Не, ну ета ващє піздєц!!! Ета што же далжно била у чувака случіцца в жизні, шоби он так пєл?1!

(МUSЕ — одна з моїх найулюбленіших груп. Особливо мене вставляє геніальна манера вокаліста. Такого справжнього драматизму і здатності пускати мурашки по шкірі мені бракувало ще з часів (символічних, соррі, а не історичних) Джима Моррісона).

Виключають МUSЕ, вмикають РМ-станцію. Щоби всьо панятно і не грузило. Цікаво, правда, якого зеленого вважати себе альтернативщиками? Чи то, як завше, медіа-средіа ярликів навішала? От жалко пацанів.

— Слиш, а у каво Круг? — питає ще хтось із творців молодіжної музики.

— Ща, даслушаю — дам. Вот у мєня єщьо єсть пєсні із савєтского кіно.

— О, да!!! Вєщь!!! Вот дє била жизнь, вот дє емоциї!!! Давай!!

БУЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕ!!!!!

Інколи людина дуже-дуже довго лупає скалу головою, вірячи, що їй призначено скалу сесю розбить, але в неї ніфігашечки не виходить. Хіба що мозок із вух і неминуче розчарування «цим грьобаним, нікчемним життям, всі люди — сволота, мужики — свині, а баби — лярви».

А інколи все й навпаки. Живе, скажімо, хлопчик, закінчує в 22 рочки істфак, іде якоїсь мами на кафедру, спереляку навіть пише дисертацію, викладає археологію довгоногим дєвочкам і клишоногим малчікам, відтак раптом схаменається, що бабла то дає мало, а грання мізкам багато, кидає все, переїздить до Києва, йде в який-небудь НАФТоГАЗ працювати, прикинувшись програмістом, а тоді бере на роботі кредит, купує собі квартиру в центрі, дочікується моменту, коли НАФТоГАЗ збанкрутує (чи просто собі якусь аферу з крупним баблом раптом мутить), кредит не віддає, свистати на це хоче, купує собі синій яґуар і пиз-дуватий шарфік, відчуває себе на вершині хвилі стьобу і невшибенності, Аише один момент: на той час хлопчику вже 30.

А ще є історія дівчинки. Була-жила-вчилася в музучилищі і навіть у консерваторії. Вийшла заміж за хлопчика толкового, співала всю дорогу пісеньки симпатичні, десь там час від часу зблискувала на ТБ і затихала… Аж тут раптом чоловікові стрільнула в голову ідея: а що, як вкласти багато-пребагато бабла в костюми і балет, перевчити дівчинку з типу-львівських баллад на типу-балканський фольк, та ще щоби всі «Гей-я-ГЕЙ!» кричали, а в кліпах її — ту, що пиздячить до них якогось дідька в гори на «хаммері» — гуцули зустрічали верхи на конях і позичених у клубі (принаймні, так вони виглядали…) кептарях, що, як додати такого собі етно-драйву і зафігачити купу бабла у промо-кампанію?! Біда з ним, якщо все пролетить — залишиться ще стабільний прибуток від студії тощо… А раптом — вистрілить?!

І таки вистрілило! Про дівчинку заговорили багато де на світі. Хай вона думає, що в «цілому світі». Так гарніше. Приємно думати собі такі ось теплі речі, коли тобі якраз 30.

Життя вдалося?

Хлопчика я добре знаю. То мій друг. Дівчинка — то public person [61], а я від них тримаюся подалі.

Однак часами всі ламають правила. З цікавості? Навряд. Просто дуже зворушливим буває контакт із чимось (кимось) реально важливим для тебе в дитинстві. Коли ця дівчинка називає мене ровесницею, я коректно мовчу про нашу семирічну різницю з мінусом у мій бік — на час вимови цієї фрази вона мені вже подобалася.

А спочатку було доста смішно.

— Привіт! — сказала я, припершись до неї до хати на інтерв'ю.

— Здраствуйтє. — підкреслено офіційно відказала вона, сидячи з ногами на дивані й цоркаючи кнопочкою мишки на леп-топі.

— Катакана Клей. — сказала я, здається, сама собі (о, а чо? Так радісно почути вдале ім'ячко черговий раз!), бо її та інформація не зачепила.

— Ну добре, — знизала плечима я і впхала лупу в велике крісло. Я завжди так усьо — без запрошення. Ну та бо пес ся всрав, нє?

— Давайте толька бистра, — каже звізда.

— Тю, так це ж від вас залежить… — я вже не знаю, чи то я до неї на «ви» під таким напором офіціозу почала звертатися, чи то я включаю до своєї цільової авдиторії ще одну жінку, що знаходиться з нами в кімнаті. Подружку, маму чи сестру звізди.

— Ну, тобто, без чаю… — нервує якось дівчинка.

— Послухайте, — нє, ну мені справді доводиться стримувати наглючий свій регіт, — п я й сама собі чаю куплю зараз вийду. Нема потреби так про мене турбуватися. Почнемо?

Ну, чаю мені таки дали…

«ЯКОЮ Ж БУДЕШ ТИ, СТАРА КУРВО ЄВРОПО?!

1,5 години з Русланою [62] на вирішення цього запитання

Я ненавиджу робити інтерв'ю. Найгівняніше інтерв'ю мого житія було з Аніло Рак. Спаліть той номер МОЛОКА. J Після того я зареклася від цих записувань на диктофон завчених спічей дєвучок-пріпєвучок. (Копірайт спічів продюсерський та прес-аташівський). Але ж раптом випала нагода попатякати з Русланою, а це ж просто зірка мого дитинства. Пам'ятаю, церковна громада нашого містечка дружно ненавиділа Руслану за «збочене виконання» колядки «Свята Ніч». Власне, за цю колядку прогресивна частина містечка її й обожнювала.

Руслана — Маленька Принцеса в дуже недоречних замшевих черевиках до синього шовкового костюму. За це її ганьбили типу модні чуваки вже в Києві. Саме ці неоковирні черевики мене якраз і впирали, здаючись непідробно ПРИНЦЕСЯЧИМИ. А потім якось я потрапила до офісу хіт-параду «12-2», і грішним ділом почула, як моя світла-наївна-українсько-символьна принцеса Руслана голосом стерви-кар'єристки комусь каже: «Так, тут «Світанок» третій трек, да, паставь ево». Маммма… як вона могла?! Сказати ОТАК про… «Світанок»!!! Я довго ходила спустошена й розчарована у Світовому Добрі, а моя порядна галицька родина просто нагло не вірила, коли я цитувала їм таку сумну оказію.

Все. Після того Руслана щезла з мого дитячого серця надовго. З'явилася була в полі зору під час ЄВРОБАЧЕННЯ і на гадці під час Революції. На це інтерв'ю я йшла в улюбленій футболочці «На коліна, ублюдки!» і з диктофоном Єгора Кіріянова. Диктофон використала, а… футболку не показала. Бо ні Руслана, ні її подруга (сестра?) що була з нею разом у помешканні, ублюдками не виявилися, що взагалі з людьми буває дуже рідко. Скажу більше — МАЛЕНЬКА ДИКА ПРИНЦЕСА повернулася в моє велике і червоне серце, натрусивши там добрячу купу порошку Приємного Враження. А таке на мене, злу й цинічну, справити практично неможливо.

Окі-докі, харе триндіти, ось вам ліпше спіч Руслани (ну, і трохи мого…)

Соя: Пам-парам. Ти розпочала Рік України у світі…

Руслана: Ні, його Кличко розпочав. В березні… Чи в лютому? Так, він бився і так класно

переміг…

Так, але ж ти перша…

Руслана: Кличко!

Всьо. Ясно. Ти фанатієш від Кличка.

Руслана: Ні, у нас із ним взаємне фанатіння в цьому році.

Ну ОК. Ти перемогла на Євробаченні, незважаючи на тогочасний загальнонаціональний комплекс меншовартості. Пригадується коментатор, котрий наперед «вибачався» за твій невдалий виступ: типу, ой, так Руслана погано звучала на визвучці і те де…

Руслана: а я не знаю, що він коментував, до речі. Хочу дуже цього пацана побачити. Проблеми на визвучці були у всіх — технічні. А той партізан мимо нашої бригади пробіг. Від УТ був коментатор? Я до сих пір не бачила концерту…

Ну і наша воно тобі, ги-ги? (Тут до мене долинає слово «трава» з боку подруги-сестри. Тоді ж мене доречно пригощають чаєм;)

Руслана: Це в мене маму часто питають: «Чим ви лікуєте Руслану?» А вона: «Травками». Журналісти: «ТРАВКАМИ?!!» Ну, тоді вона й починає перераховувати: звіробій, душиця, ромашка…

Кльово, що символом України таки стало твоє лице, а не якого-небудь там Аніло Рака чи Таїсії-Повалісії… (Руслана з жахом округлює очі. Наш чєлавєк) — М-да, — вже й сама дивуюся своїй жахливій фантазії, — в них однаково не було шансів. А все ж… Усі так стібали твою тексту: «АЖАСТ МЕЙБІ, АЙМ КРЕЙЗІ». Це ж тішу «очі-ночі» чи «любов-кров».

Руслана: Да, це був знамєнітий текст. З точки зору лірики — дійсно попса, ми до нього особливих вимог не мали. Йшли на це свідомо — мені потрібен був простий текст. Хоча би з огляду на те, що я інгліш, гм, стаді, ги-ги…

Класно! — (Мене впирає її «ги-ги» навіть більше, ніж героїчне бажання вивчити англійську)

Руслана:…потрібно було, щоби я розуміла, про що співаю. А взагалі, в «Танцях» для нас важлива не смислова нагрузка, а такі речі, як «ШІДІРІДІДАНА», щоби ви могли вигукувати їх, коли танцюєте. Це примітивний текст, але не банальний. Він не має ні філософської, ні сюжетної нагрузки. ЦЕ — ЕМОЦІЯ. Зараз пів-Європи співає: «Джаст мейбі айм крейзі» -і нічого…

(ну, французи взагалі, напевно, й цього тексту не розуміють. Не слажилося в них із англійською. Жалко пацанів. Ну, хоч Руслана їх порадує):

Руслана:… ми вже рекордно довго тримаємося у франко-фламандських чартах. Такого ше не було. А взагалі, «Wild Dances» — це пісня-перформанс.

(Як з'ясувалося, з біса вдалий перформанс — не, брати і сестри? В європейських чартах Руслана зависає значно добше за Бру Спірс, а в Чехії і Словаки їй світить Золотий Альбом. Бідна Бру ридає у кутку…)

А покажи, будь, ласка, що тобі дали на WorldMusicAwards.

Руслана: Ось таку штуку дали. — (Ставить тії нас столик золотого дяпана з м'ячиком в руках. Я його вам зразу фоткаю). — Ще його отримали Ашер, Селін Діон (мамма. Скільки можна страждати?!), Авріл Лавін, Алісія Кейс… Хто ж іще? Боже, не пам'ятаю навіть, з ким язажигала.

Карочє, всі самі модні і жирні.

Руслана: Ну, такі — жирнуваті.

Пам'ятаю, багато твоїх, гм, посилань було наШакіру…

Руслана: Ми шукали, де брама Шакіри. Хотіли повісити їй на ту браму мій плакат.

Типу, прибити щит на ворота Константинополя?

Руслана: Типу да. Наступного разу знайдемо її обов'язково це зробимо. По приколу. В неї весною має виходити новий альбом — а тут на брамі таке-во.

Добриє ви.

Руслана: Да, добриє…

(Руслана гигоче при цьому так, що в її стовідсотковій ОФІГЕННОСТІ в мене немає вже жодного сумніву).

Руслана: До чого я це говорила? Ми ж пері живали, що нас Штати можуть простібать з таким текстом, а нічого подібного. Ми на Awards так всіх класно довбанули драйвом, потужним саундом та енергетикою, що…

(що, думаю, в пари-трійки америкосів пропала схильність до патологічного ожиріння. Хоча є в Америці й дещо добре):

Руслана: ми там робимо всю музику своїй

А наша? В вас у Львові така студія кльова… Це. реальна потреба чи просто хороший понт?

Руслана: студію ми вже перевезли сюди. Ми тут робимо матеріал, а технічні всі параметри доробляємо в Америці. Я перепробувала дуже багато студій — поки що Штати реально вставляють. А ще там є така традиція — коли виходить зірка першого ешелону — всі в партері підіймаються і починають плескати. Ну, ясно там, на Вітні Хьюстон всі обридалися, на Селін Діон всі обридалися, на Майкла Дуґласа всі встали, на Ашера всі попідскакували…, На Памелу Андерсон всі так «сдєржанно», на Роббі Вільямса взагалі ніяк не відреагували…

Серйозно?!

Руслана: Угу. Спокойняк повний. А ми коли вийшли, то Віталій (Клічко), що страшенно переживав за нас, побачивши реакцію, вибіг на сцену ще до того, як його оголосили. Він мав мені вручати нагороду. А він же в цьому залі знімався в «12 Друзів Оушена» — коротше, каже: все так символічно, все в житті переплітається і все таке. І що сталося — коли ми тільки почали співати, півпартера зразу встало. Стоячи нас зустрічали. Спасіба, Амєріканци. Дуже потішили. Так що текст себе виправдав. А критики на нього було купа — і до Євробачення, і після. Казали, що Шекспір у гробу перевертається…

А що з Шевченком робиться!…

Руслана: Точно. Тільки критика — це завжди добре. Знаєш, найбільш саркастичними є німецькі журналісти: хоч-не-хоч, а десь та й підколупнуть. І навіть німці при всьому своєму форматі журналістики сказали: «Так що ми, типу, тут пишемо про Руслану? — була така хвиля, коли мені аналізували всьо, аж до ДНК, — Якою ми хочемо бачити Європу — інтелігентною й імпотентною чи дикою і сексуальною?»

По— моєму, геніально і просто. Риторичне питання, хоча й альтернативне:.

Руслана: Ми внесли щось природне і справжнє.

На цьому ставлю жирну крапку. АМІНЬ.РУСЛАНА РУЛИТЬ. Вона реальна Супер-Пупер-Зірка. Сумнівів немає жодних.

На Різдво, брати і сестри, Маленька Принцеса

побажала вам ВІРИТИ У СЕБЕ,

і ВСЕ тоді здійсниться.

Дикості Вам.

ФАКТЮКИ:

Капці Руслани:

Помаранчеві черевики Stееl, середньої висоти.

Читка Руслани:

спеціалізована етнографічна література.

Музика Руслани:

етніка, класика, інколи старий-добрий рок штибу LЕD ZЕРРЕLIN

Хатка Руслами:

на Хрещатику з панорамою бульвару Хм ницького. Зйомна хатка. Є своя на Подолі, ремонту не доходять руки.

Спортзал Руслами:

ех, вам би такі концертні танці!

Політична позиція Руслани:

до останнього лишалася аполітичною, та врешті її глибинно дістало знущання з народу.

Предметна краса Руслани:

прапор Євроспільноти. Яко предмет. Прапор Туреччини та ін. країн яко краса.

Мій подарунок Руслані:

2 Жовті Книжки.

Подарунок Руслани мені:

1 диск із синглом і вовчиком на малюночку, 1 красива відкритка з красивою Русланою і красивим автографом.

Краса і сила, одним словом. Но пасаран».

Ґм, перечитавши це інтерв'ю, розумію, що такої кон'юнктурщини ще мій лептоп не бачив. Дуже-дуже смішно, After all [63].

Однак, як я вже сказала, чаю мені дали. А ще дали в кінці дисків-відкриток-автографів-повітряних поцілунків і обіцянок почитати «Та, що біжить із вовками» Естес. А що може тішити більше, ніж даний тобою лінк на справжню книжку, що, диви-диви, та й прислужиться для розвитку чиєїсь жєнскої душі? Мені то Боженька врахує. Вона ж-бо теж жіночої в нас статі.

Новий рік, незбагненну для мене причину радості мільярдів hоmо sapiens, ми цинічно святкуємо в «общєм вагоне забацаного поєзда» «КИЇВ-БЕРЛІН». Ми з Майнесом. Зрештою, чого там цинічно. Просто інших квитків не було. Я завжди занадто пізно роздупляюся. Із літаком також не склалося — якісь такі дорогезні квитки, що навіть я для них не достатньо охаміла.

Куплені на потяг квитки Майнес успішно губить в Одесі. Відтак ми безуспішно намагаємося відновити їх по базі даних йобнутої укр-залізниці. Нам дико хамить адміністраторка, навіть не дає книги скарг, менти вокзальні кажуть: «а ви куда сматрєлі, кагда білети укралі? Ща, падайдітє, будете ви у нас пісать заявлєніе…», ми чекаємо ще там, поки смердючий жирний мент поколупається в зубах і таки закриє перед нами віконце, бігаємо, як в гарячці, по всіх касах — ВСЕ ДО СРАКИ. В базу даних прізвища пасажирів не заносяться. Це тобі не літак. Навіть якщо твій квиток коштував 140 баксів — це нікогісінько не гребе. Твої проблеми. А кожен другий працівник Укрзалізниці відверто й неприховано потішиться з того, ЯК ТИ ПОПАВ. Траплялися, однак, і чуйні касирки, що по своєму комп'ютеру навіть визначили наші місця (!!!) і вагон (!!!) — на новий рік же в поїзді охота їхати хіба що трьом-п'ятьом невдахам, але то нічим не помогло. Не поновлюється ніц — ну хоч ти трісни.

Стрес. Грьобаний стрес. Боже мій, як я ненавиджу цих тлустих клеркинь за віконцями, цих гівняних адміністраторок, охоронців, консьєржок, вахтерок, продавщиць у бутіках, ментів, касирок у банках, приймачів документів у посольствах, секретарок, ДАЇшників та інших нещасних, яким, за перепрошенням, так сильно ні-па-вєз-лооооо, що вони хочуть запхати якомога більше цього невезіння в дупу САМЕ ВАМ, якщо вам пощастить трапитися на їхньому «важливому» шляху. Ба! Та вони ж просто мають владу над вашою долею!!! Ааааа!!! Цікаво, чи кінчають вони щоразу в туалеті від відчуття власної гіперважливості для долі Всесвіту?…

Одним словом, ми купили квитки. Ще раз купили. Майнес відразу це пропонував. Це І настояла на тих кровопсувальних демаршах, Почувалася порожнє, їхати нікуди не хотілося. Та все ж поїхали.

Десь години за 4 до настання всезагального свята нам із Майнесом приходить повідомлення від Антті з Гельсінкі:

З Новим Роком. Трохи зарано?…

Я знаю.

Але я маю поздоровити ще тисячі

красивих.

багатих,

сексуальних

людей — моїх друзів,

тож подумав і вирішив почати з таких

старих і гидких довбойобів,

як ви!!! [64]

А ще Майнес розповідав свої страшні трансрас(іональні) історії.

— Знаєш, коли китаянки приїздять на навчання у Штати, десь так на другий день вони розсилають і-мейл всім, хто з ними на потоці. «Добрий день, мене звати, там, Сунь Хунь Чай. Але я розумію, що вам не дуже зручно називати мене Сунь Хунь Чай. Тому ви можете називати мене Вlossom». Або Flower. Або Неаvеn. Чи Аррlе [65].

— Ги-ги.

— Так от. Одна моя знайома з Бейджіну [66], приїхавши в якесь там Огайо, так взлостилася від всіх цих Квіточок, Красунь, Родзинок і Яблучок, що сказала: «Добрий день. Мене звати Лі Чжоу. Але кому з вас це цікаво. Називайте мене Саbbage [67].

— Бу-га-га! — регочу я з повним писком консервованої кукурудзи. — Яка ж, одначе, просунута дєвучка. Просто ляля.

Якраз у цей час у Польщі, яку ми саме проїжджаємо, настає Новий Рік. Тепер ми повипихали носи у вікна і дивимося на феєрверки, що їх запускають польські сільські жителі. Дуже смішно отак-во їхати й обганяти петарди і салюти. Я не хочу більше жерти, а хочу позіхати і спати. Спати — це моє покликання. Я безперечний віртуоз цієї справи, що б там не казали. Хрррро-П'шшшшь.

У нас із Майнесом є приятель Аско. Точніше, є Майнесовий приятель Аско, а я вже так — примазалася. У мене дуже мало приятелів і лише один друг. А Майнес усіх кличе «друзі». От урод.

Аско дуже високий і носить класичні чорні джинси, які би ми з Майнесом ні за які гроші не вдягли. Аско здобуває свій докторський ступінь із якихось там медіа-студій чи схожого гівна.

Аско раніше мав дівчину-іспанку, з якою в Іспанії танцював фламенко (сальсу? Йой, яка я свиня неосвічена…) Чомусь люди з Півночі воліють паруватися з людьми із Півдня. Якась така загальна тенденція моїх скандинавських знайомих. Хоча… Цього разу Аско її зруйнував. Завів собі дєвучку-фінку. Довговолосу дивно зубу Мінну.

Спочатку, протягом кількох перших «привітів» і «як-справів» вона мені подобалася.

— Аскова дівчина гарненька, правда? — сказала я Майнесові. Він чомусь не відреагував на моє питання як на риторичне:

— Не знаю… — знизав плечима Майнес. — Виглядає дуже звичайно, по-фінськи. Ну, так, вона не потворна.

Мінна була вища від мене зростом, цицьок її я не вгледіла, зате попа була славна і широка. Кася, моя подруга, сказала би, що за такими плаче дітородження. Гадаю, Мінна й сама про це знала — надто вже тихо й упевнено заарканювала вона нашого Аско.

— Я закінчую цю свою частину навчання в Швейцарії і їду до Гельсінкі, — казала вона.

— Ого. В Швейцарії так нудно, що й Гельсінкі здадуться тобі центром активного життя, — спробувала підтримати розмову я.

Мінна чомусь не засміялася. У свої 28 («Ой, ні, я думала, тобі 22!» — моя розумна репліка) вона здобувала ступінь бакалавра французької філології («Ой, а я свій магістерський у 22 отримала!» — моя дурна репліка). Власне, може вже звідсіля стало ясно, що ліпшими подругами ми не станемо. Йой, як шкода.

Відтак ми ще типу разом (вони з Аско спізнилися на добрих півтори години) сходили на пиво (ой, вона пила біле вино…) до Копrad Тonz бару. Заклад дуже смішний — все начиння оригінальних 60-70-их років, портрети східно-німецьких поп-зірок того часу і фотографія Івана Реброва (власне, я сама не знала, що то — російський співак, то мені Майнес сказав), та двійко пластмасових крісел фінського дизайну тих же років. Таких, знаєте, круглих, схожих на сплющені пампушки. Можна запихатися дупою в спеціальну виїмку, простягати ноги і холітатися, як у кріслі-качалці, поки тобі не зрадить вестибулярний апарат. Головне — не роз'їбошити чорно-білий телевізор на тумбочці позаду тебе.

— Одне таке крісло коштує 4 тисячі євро, — каже Майнес на моє завивання про те, що я хочу ось таке от крісло.

— Це ж чому? — обурююся я.

— Дизайн… — приречено й багатозначно зітхає Майнес.

Наступного дня ми, правда, бачили таке саме крісло в дизайнерській крамниці «всього за 999», але я чомусь не стала його купувати. Конрад Тьонц колись мав ТВ-шоу, що розігрувало в ролях всі свіженькі злочини Німеччини, Швейцарії й Австрії. Aktenzeichen XY ungelost [68] — так називалося шоу.

— Ну, якщо ще в Німеччині розігрувалося вбивства і викрадення людей, то в грьобаній Австрії і Швейцарії історійки мали характер: «Як у мене вкрали гаманець. Очевидне й неймовірне» чи «Хто поцупив мого опеля?!»

— Добре, що тоді ще не придумали інопланетян. — я п'ю своє пиво й водночас лівою рукою фоткаю Мінну й Аско. Виходять такі собі. З червоними очима і взагалі схожі на друзів моїх двоюрідних братів — якісь такі звичайні люди. Ніби й не в Берліні.

Мені стає сумно. Втім, відразу ж відганяю від себе цей стан, даючи подумки людям право бути такими, як вони є. «Да єбісь оно коньом» — сказав би в такому випадку Льоша Согомонов.

Після того разу ми вже нікуди не ходили вчотирьох. То нас із Майнесом розбирала колосальна лінь, і ми валялися догори дригом кожен на своїй канапі, то Мінна погано себе почувала. Згодом вона взагалі перестала до нас озиватися. Як і в будь-якої порядної відданиці, в неї був Хлопець і Жіночі Журнали для повнометражного спілкування.

— Бє. Таких журналів навіть моя мама ніколи не читала! — шепоче, щойно прибігши з ванної й попередньо надибавши там Finish Women’s Magazine [69], Майнес. Я здушено гигикаю. Моя мама тоже не преться від такого шита.

— Ну, as long as they’re happy [70]… — Майнес піднімає брови і засмоктує свою посмішку досередини рота. Виходить якась така дурно-кроєна пиця. Я стукаю його по носі — лице знову стає нормальним.

— Атож. Дай, Боже, щістя… — зітхаю й погоджуюся я.

Кажись, у цій дівчині, попри читку жєн-ского непотребу, збулося найголовніше з жахіть попереднього мені покоління X -

ВОНИ ЧИТАЮТЬ КАТАЛОГ «ІКЕА» [71] В ТУААЕТІ.

Вони з Аско. Бо думаю, він також. Бо хоче залишити цю Берлінську панківську квартиру і переїхати з нею в пенсійні Гельсінкі. Скорбота моя безмежна.

Ми з Майнесом га-а-автоматично попадаємо в Міннину немилість. Я — одразу ж і остаточно після того, як розповідаю Аскові про свої успіхи за минулий рік (під час показу дружбанові відео з мого компа її Високість демонстративно «не цікавляться»: встають і йдуть чесати довге волосся круглою щіткою. Фак — ну чому всі тьоли моїх друзів такі до смішного однакові?! В них ще в усіх, як на сміх, А-подібні фігури. Може, вони почуваються невпевнено через практично відсутність грудей?) Майнес робиться персоною нон-ґрата одночасно зі мною. За компанію.

— Чи, може, після того, як я прислав йому sms про те, що ми нікуди не підемо, «бо Ката каже, що в тебе товста дупа».

— Ти таке написав?! От урод.

— Чого?

— Бо класно написав!

— Ги-ги. Думаю, дуже ефективним було би прийти до Аско й запитати: «Ну, що? Як там поживає твоя екс-гьорл-френд і діти?

— Ага. «А ти вже їм дав своє прізвище, чи вони все ще байстрюки?»

— Бу-га-га. Ні, таки пішли, купимо йому Різдвяний подарунок від мого брата — порно-журнал зі старими жінками.

— Уууу. Я думаю, це буде кінець нашої бьютіфул френдшіп [72], — позіхаю я. — Може, просто купимо йому журнал мод і, тикнувши пальцем у найгарнішу модель, скажемо: «Ти ба, твоя екса вже й на обкладинках. А ти так негарно з нею обійшовся! Під час твого останнього приїзду, коли ти мав сказати, що всьо, кіна не буде, все у нас капут, ти запузатив її на третю дитину! Тепер усе її село повстало проти тебе і піде з вендетою».

— Ага. І дівчина та ліпше з Африки, ніж із Сицилії.

— М-да. Бідолашна Сімейка…

Сімейкою ми кликали цього видозміненого Аско з його 28-річною відданицею. М-да, таки біологічні годинники копають у дупу й західноєвропейок, примушуючи їх чимдуж вити гнізда й заставляти їх канапами від ІКЕА. Йой, бідо моя солодка.

Коли ти після київських цін на тайське їдло (100 з копійками гривень за тарілку том-яма [73] на Подолі!) опиняєшся в рядовому тайському ресторанчику в Берліні, зжерти хочеться геть усе. Ти жаднічаєш, набираєш побільше, і щоби там якомога рясніше креветок, кокосового молока, бамбуку і зелених бобів — а патом і ґаваріт: у мєня живот баліт. Так мені мама казала, коли я з голодного переляку на першому курсі поз'їдала геть усе, що було більш-менш органічного в хаті.

Я важу якось страхітливо мало — 45 кг — тож треба напихатися. З такою вагою навіть дайвінг заборонений. Не кажучи вже про те, що я не люблю худих дівчат. А в самої можна анатомію на спині вчити. Або просто чухати об мою спину іншу спину — дуже вже вона в мене рельєфна. Тільки не від м'язів, я ж не дядя-качок.

Мікка — фінський приятель Майнеса — дуже великий і повільний. Як ведмідь із герба Берліна. Цікаво, чи збирають ведмеді морошки на болотах Лапландії? Як і більшість моїх скандинавських знайомих в районі тридцятки, він іще студент.

— Ага. Просто в нас така, ну ду-у-уже складна система навчання, — каже Майнес і регоче.

Мікка вперше стикається з тайською кухнею, я раджу йому «класіку жанра», він ввічливо вислуховує всі мої пояснення до кінця і бере собі щось зовсім інше — вочевидь, найдешевше. І відразу ж забуває назви того, що набрав. Так що, коли офіціантка приносить нам по 3 цілком однакові на вид страви на тарелях, нам доводиться в них копирсатися і нюхати їх, аби розібрати, що є чиє. Щоби Май-несу, не доведи, Деметра, не попало м'ясо, а лише рослинки. Бо буде Майнесу капут.

— От. От що мене рятувало в Китаї! — Майнес відкриває свій гаманець, гордо демонструючи рожеву карточку з червоним сердечком із золотим обідком. Над сердечком кульковою ручкою виведено 3 китайські ієрогліфи. -ВЕГЕТАРІАНСЬКЕ! — переможно вигукує Майнес. — Це одна тайванська офіціантка мені написала. Інакше — смерть. Китайці якось уже тулили мені геть усе — свинину, жир, курятину — а коли я казав: «Ні-ні, БЕЗ м'яса!!!» — вони приносили просто інший вид м'яса і казали, що це вже точно без м'яса.

— Бідні, бідні вегетаріанці! — декларую я, поїдаючи розчепірену креветку.

Відтак Майнес розповідає нам, як його тато, будучи колись припанкованим студентом інженерного факультету, а не біг босом паперової компанії, смажив на кімнатному обігрівачі сардельки. А тепер головна татова проблема і скарга — те, що доводиться по роботі обідати в ресторанах п'ятизіркових готелів. «Уявляєте, — каже він знайомим, — як це страшенно втомлює?» Його за це чомусь вважають снобом. А я йому дійсно щиро співчуваю. Люди не знають, чому заздрять.

Беремо рахунок, Майнес платить за всіх, всі віддають йому бабло десь трохи згодом. Я в поняття «всі» не влізаю, Майнес не обіжається. Трохи говорить з тайландкою-офіціанткою про лихо, що скоїлося в її землі [74], обіцяє за тиждень передати Таїланду привіт.

Як 3 очманілих Колоба, викочуємося надвір

— Від бару до бару ходили по парах! — кажу чогось я і сама кривлюся на такий бездарній вірш. — М-да, це тобі не REIS mit SCНЕІ? [75]…

На згадку про цю рестораційну вивіску (котрийсь бравий берлінець скористався незапом неною дошкою «Пропозиція Дня» і шматш крейди, вписавши єдиною пропозицією «REIS mit SCНЕІ?») Майнес знову починає реготати.

— Ги-ги, — каже він, — ну це вже точно. Якщо колись я відкрию на старості ресторан де-небудь у Східному Тіморі, обов'язково назву його так. Гадаю, буде дуже популярним серед німецьких екс-патів [76]. Ой, ні!!! Він закритий! Ах, це найсумніша мить мого життя…

Ну, це він не про «Рис із Гівном». Це він про сусідній бар, в який ми перлися. «Власний Бар Господа Бога». Дуже такий темний заклад із фрескою Тайної Вечері над входом. І з настільним хокеєм, чи як там іще називається їхня дурнувата гра. Ми з Майнесом у неї не граємо. Дзузьки.

— Пішли тоді до наступного… — каже Мікка.

— Now show me the way to the next wisky bar [77]… — завиває Майнес. Слуху в нього — кіт наплакав. Але все одно дуже мило.

Тим некст-віскі-баром виявляється «Razzia Вudapesht». Там я, як дєльная маша, здороваюся барменом, якого вперше в житті бачу, замовляю гроґ, огидність котрого не вбити ні лимонами, ні водою, дивлюся, як приходить Аско, шойно приспавши свою тьотьку, і ввічливо втикаю в їхні суперечки про національну й релігійну ідентичність індонезійців. Суперечки ведуться мовою оригіналу — фінською.

— Слухай, а ти впевнений, що моя вечеря вкладається у 10 євро? — вже вкотре перепитую Мікка у Майнеса, переживаючи, чи не завинив він приятелеві забагато бабла.

— Точно! — зітхає і ледве не кричить перевихований у свій час мною «на широку ногу» Майнес.

— Точно! -через стіл волаю я. — Заспокойся. І не будь аж таким західно-європейським хуєм.

Мене всі зрозуміли.

М— да, в «Razzia Вudapesht» таки відстійний Гроґ. Ідучи додому, всі довго дивуються з дурнуватого люмінісцентно-синього кольору моїх нових рукавиць за один євро.

— Your own personal Jesus [78]… — дуже просто наспівую я. Майнес підвиває.

Rich out, touch face [79]. Папа, Мікка, приємно було. Ага. Давай.

Якось одного січневого вечора Віку зарізали. Не на зовсім, звісно, зарізали, а так — на операційному столі.

Я не знаю, що з нею, — писав мені Аскольд. — Вона криком кричить, а лікар не розуміє, в чому справа. Уроди. Тільки гроші й уміють брати. Хірург приїде за 12 годин, а палата за добу коштує 350 баксів.

М— да. Нічогенько собі. Але ж який ти душний, Аскольде. Чи то ти мені демонструєш свою бездушність? Нормальна ціна як Прекрасного Дальока. Хоча хуй там. Найдивніше те, що «лікар не знає, що в неї не так».

— А вона, випадково, не придурюєтьа знову? — Мені згадуються колись уже розіграні нею по малолєтці істеричні «напади астми» і «втрати свідомості», аби тільки викликати Аскольдовий жаль, увагу і розкаяння за те, що накричав за неї. В принципі, Аскольд таки поводився із нею, як із худобою на той час. Він і сам це визнає. Але що ж тепер? Має баба розлучення, має повне фінансове забезпечення, має собі щотижня нового бойфренда, має, кінець-кінцем, Аскольда, що прилетів до неї на Різдво і Новий Рік (чомусь буття разом на ці оказії в мейн-стрімі дуже ціниться…) Що ж тут не так.

— Ні, — каже Аскольд, — не блефує вона. Болить їй дуже.

— Бідна, — цілком щиро співчуваю я, — вже би ліпше блефувала.

— Все, — пише далі Аскольд, — повезли на операцію. Аналізи цілком у нормі, але вона кричить: «Ріжте!» — от і повезли.

Ніхуяшечки собі. Схиляю голову перед таким колосальним мазохізмом. Якщо це — просто вияв істеричності, то це Істеричність з великої букви.

— В ній, — продовжує Аскольд за кілька годин, — наробили дірок, щоби з'ясувати причину. Наробили дірок, а вже потім дивилися, уроди. Операція тривала 3 години. Я не спав із минуло ночі. Апендицит із патологією.

Звучить як «чіпси з кетчупом». Не виключено, що вони чи якесь лайно типу них і стає причиною діркування вродливих жіночих животів.

Аскольд був втомлений. Це відчувалося по нему, з якою частотою він писав мені: «Я тебе._». Мені було всіх шкода — Аскольда, Віку, їх дитину і мучачіка-бой-френда Віки, бо:

— Тут багато гидоти. Не легка картина. Мене нудить. Мучачікам же потрібна краса. Вони не прийшли до лікарні…

От тобі й на — кохання, видригання. Це ж виходить, що, коли її торкнеться перша старість, коханий-чорнобровий викине з хати, як шавку? Не доведи до того Бог і Соціальна Служба. Віканіто, Вікаріє, Вікторино (!!!) — май розум, жени на собі хлопа, поки ще файна дівка молода, і аби-с контракт шлюбний підписати не забула, бо прийде тобі страшний ханти-мансійськ, як кажуть наші тато.

Цікаво, як все це розвинеться далі. Порядний Аскольдик, певно, що захоче лишитися доглядати екс-дружину на її пост-операційному ложі. Ну, не захоче аж так прямо — обов'язок відчує. Чи жаль. А жаль — це найгидкіше й найдієвіше водночас. Власне, чому найгидкіше? Ми всі, так чи інакше, прагнемо інколи жалю від тих, кого любимо. Це досить гіпокритична заява: «Тільки не треба мене жаліти. Це принизливо». Залежно, в чому пожаліти, залежно, як. Умілий жаль підійде і найсильнішій людині. На жалю можна грати, можна ним платити. АЛЕ: жаль ніколи не повинен іти врозріз із повагою до людини. Чи, принаймні, видимо таким не здаватися. Слово «жалюгідний» — погане слово. Викиньте його, якщо хочете взяти Жаль у свій Арсенал Добрих Справ № 1. Чи візьміть і причепіть кудись на видне місце, якщо Жаль повинен увійти у ваш Арсенал Справ Поганих. На лоба собі причепіть. Фу, які ви. Це давно не модно.

Поки Аскольд сидить і читає книжки в білосніжній палаті Лімерсольської лікарні. Може, навіть вголос читає там що-небудь. Мені Майнес нещодавно читав Чака Палахнюн англійською, поки я безбожно не захропім Читати вголос — добра справа. Особливо ш хворих. Бо мерцям читати вже запізно, бу-га— га Читають вже над ними.

Побачимо. Побачимо, як воно буде.

Вдавіться своїм островом, баблом і морем.

Бажаю довгого банального життя.

Міс Ненадійність.

Отакого листа я збиралася написати Аскол і. Бо чи то віс дові. Бо чи то відслужив свою шляхетну службу Жаль, чи то Мучачік, котрий «коли я приперся до Вікуськи в першій ночі, сидів у моє му кріслі під МОЇМ покривалом дупою мою книжку Кундери» так банальну й дієву чоловічу ревність, чи то мої sms-ні описи гасання на ровері по острові Ніdensее [80] активували відразу до зимних країн і заодно до мене, але

АСКОЛЬД ПЕРЕСТАВ ЗІ МНОЮ КОНТАКТУВАТИ,

Ну, перестав, то й перестав. Я фаталістка Намагаюся таким не перейматися. Жую фаталістичне своє яблуко, хоча нормальні християни в Україні не жеруть ніц, допоки зійде зірка. Різдво ж як-не-як.

— Не забудь помолитися перед вечерею, урод! Твоя любляча мама. — відсилаю таке своєму ліпшому другові в Київ і Аскольдові в його Прекрасну Далечінь.

— Мамо, йдіть на хуй. Я кутю варю. — відповідає ліпший друг. Аскольд, як уже відомо, мовчить.

— А не пиздиш, сину? — знову пишу я. — Бо ми вже повечеряли картопелькою фрі із кетчупом. Христос рождається!

— Не пизджу. Хай на кацапа перетворюся, як брешу. Та й ви, мамо, добрі християни.

А потім я знову їм своє яблуко. Майнес десь пошвендявся шукати Інтернет на острові, а потім, як прийде, то буде варити Різдвяні вареники. Це, власне, єдине, що хоч якось нагадує святкову вечерю в Галичині. Одна фігня — вареники ті ми купляли в російському магазині «Казачок» на Шьонхаузер Алле, тому вони називаються «пельмені», а всередині у них пармезан і ще якась біда. Ну, хоч вегетаріанські.

Трохи подумавши, вирішую не відсилати Аскольдові і Віці того листа. Бо, по-перше, не так уже й багато бабок у нього, аби давитися (я би ще, може, й вдавилася, але ж у них імунітет). По-друге, я зараз теж на острові посеред моря. Хай не такому теплому, а зовсім навіть навпаки, але раптом герр Посейдон почує ті мої прокльони і змиє нафіг всіх цих безневинних людей довкола мене? Хай живуть. Особливо Майнес. Він іще не домотлошив РhD. А може, в Аскольда просто сіла батарейка. Чи не в нього, а в його телефону.

Зимове море якесь драматичніше за літнє. Так само, як північні моря зазвичай драматичніші від південних. Важко сказати, чим. Мабуть, своєю неприступністю для більшості людей. Для тупорилих туристів з фотокамерами (типу, зрештою, і нас) та інших непосвячених.

Балтійське море взимку зовсім сіре. І майже не солоне. Воно сходиться (розходиться?) з небом вузькою смужкою туману, відкидаючи тим самим всі попсові метафори про те, що «синє море злилося з синім небом». Стовідсотковий булшит. Сіре небо й сіре море — цілком самобутні явища, і найстрашнішою є та їх межа — незбагненна смужка далекого туману.

Якщо довго дивитися на неї, все всередині напружується, відчувається якийсь ледь помітний тягучий страх. Щось неминуче і водночас нетривке, як сексуальний потяг. В тій смужці, безсумнівно, сходяться плотське кохання і священна смерть.

Можна залишити в ній очі й довіку зостатися сліпим. І з'явиться в тебе після цього внутрішнє бачення чи ні — це вже, пробач, ніхто тобі не гарантує.

Так дивно. Залишатися в самотньому помешканні того, хто від тебе поїхав. Пустота, що гуляє. Ти-пустота.

Якщо таке стається зранку, ти пробуєш влягтися і заснути. Щоби здобути сон, прикликаєш в організм увесь цинізм, що живе в твоїй лімфі. (Оце я загнула — жовч живе в гної! Ну добре). Але інколи помагає, а інколи й ні. Особливо, коли ти на межі сну і неспання… Коли ти справжній і неприкритий. Коли ти надто туманний і нетривкий для того, щоби твоя public personа змогла обіпертися об тебе і зайняти свою звичну позицію «Сру я на всіх без розбору». Хм. Починаєш так щемливо сумувати. Дивно, не?

Смерть моя настане від води і тільки. Вона вже сьогодні йде за мною слідом крок-у-крок, як прикордонники у Трансільванії.

Варто було забратися зі Шрі-Ланки, як буквально на наступний день ті люди і помешкання, котрі ти знав, а можливо, й села, в яких залишався на ніч, знищило велетенське цунамі.

— М-да, погано я тоді пожартував, — каже Аскольд.

— Коли?… — розсіяно питаю я.

— Ну, тоді, коли в аеропорті після прибуття з Коломбо до Москви спитав тебе, чи не хочеш ти знову стати в чергу на реєстрацію.

. — Я сказала тоді, що хочу… — А я не хотів.

— От бачиш. Смерть мене не хоче поки. Видно, не всі її збуджують молодими.

Варто було затриматися на Захованому Морі бодай на півдня довше, і парому на велику землю ми 6 не дочекалися. Шторм на Балтиці триває вже кілька днів. Мені не відомо нічого про жертви. Точну статистику веде хіба Смужка Туману.

— Тут про тебе такі чутки ходять… — каже О V Аскольд, повернувшись із зустрічі з якоюсь женщіной-пра-адюсерєром.

— Які — «такі»? — не відриваючись від монітора, цікавлюся я.

— Ну, що Ката — сука.

— 1 все? Так це ж правда.

— Ну, загалом, все. Це таке резюме.

— А. І хто каже?

— Всі кажуть.

— То передай всім, що я лягла в ванній на холодні кахлі голяком і плачу.

— А чо' голяком?

— Бо так драматичніше.

Аскольд щось ходить по кімнаті тривожними кругами.

— Що ще казали? — я, канєшно, розумію, що його гризе іще якась холєра.

— Не, нічо.

— Кажи.

— Що ти «грязная»… А я сказав, щоби фільтрували базар.

— Йой, дєкую. Честь мою дєвічью захищав, як міг. Та пішли вони на хуй.

— Точно.

— Коли людиноподібні не можуть сказати, що ти: а) тупа; б) товста; то кажуть, що брудна. Дуже смішно. Про всіх більш-менш достойних тьотьок таке казали.

— Угу. І більш-менш достойні тьотьки на тому робили нефігове промо. Кортні Лав… Та, зрештою, і до неї добігати не треба. Згадаймо лишень, як харили Мадонну…

— Ігі. І де вони тепер — ті святоші фриґідні в своїх футболочках La Coste [81]? Ті, що називали її шльондрою, бездарою і все таке? Напевно, грають в гольф, бо сексу в них уже точно нема [82].

— В той час як завдяки Мадонні багато людей можуть мати секс як такий.

— Ну, це ти вже загнув, але прикольно. Я не хочу, щоби вмерла Мадонна. Це буде значити, що я доросла…

Одна моя знайома сказала колись, що вона — класична «подружка підараса». Бо вона пухкенька, смішно вдягається і не має своїх особистісних проблем. Коли я запитала її, чого ж вона обзиває своїх друзів «підарасами» замість називати їх ввічливо «геї», вона сказала: — А самі так просять. Люблять так. Я тоді подумала, що то такий автостьоб. Та все одно, коли мені ставалося при знайомих геях прохопитися фразкою «От підари!» стосовно якихось людей, я червоніла і кусала себе в роті за щоки.

Так нещодавно ми з Аскольдом і Ноною, моєю сестрою, зайшли були в гості до Алена, мого колєги-бісексуала. (Чомусь вперто не хочеться вірити, що це чарівне створіння — витвір француза й українки — з великими сірими дитячими очима і пухнастим темним волоссям може бути «тіко по мальчіках»).

Ален (наголос, будь ласка, на останній склад) щойно придбав собі помешкання-студіо неподалік від центру. Нечуване, скажу вам, везіння для пацана дев'ятнадцяти років. Маленька квартирка, з виглядом на скверик і нудну, вічно закорковану, дорогу, та все ж своя. Взагалі, він був молодчинка, той Ален. Приїхав сюди із провінції, взяв собі в універі «вільне відвідування» через київську роботу, працював то там, то сям, а то й усюди й одразу, аж потім підвернулася йому ТV-байдушка одна. В сенсі професійного заняття. Не знаю вже, скільки там йому платять, та все ж, штукенція доволі непогана як на, вибачте, такий непристойно молодий вік. Таня Малярчук, яка й досі думає, що я працюю в журналі «Мурзілка», напевно, і до його посади креативного директора департаменту розважальних програм не віднеслася би серйозно. Але так уже склалося, що добряча частина моїх друзяк — навмисно несерйозні. При всій своїй істинній серйозності. Ми любимо дурити людей, прикидатися тупуватими і нероздупленими, питати їх про елементарні речі, вдаючи, що це для нас — новина, і більш цікавої штуки ще взнати не щастило. Ми дуже щиро захоплюємося такими розповідями, спостерігаючи, як людина наливається соком власної гордості. Це видається нам дуже веселим.

Молода станіславська письменниця, висуваниня на Шевченківську премію.

Гурт ВВ, в пору своєї молодості та, зрештою, й успішної зрілості, теж не гребував цією розвагою. Мій ліпший друг називав це «заганяти людей в їх тупості до кінця». Так от, ВВешники, як і будь-який українець, що мав щастя трапити до Москви, знали, як старшиє браття liked to treat [83] homo україносів. Ну, типу, вважають нас провінційними лохами, що світу Божого не бачили і все таке. Це дуже смішно. Це — незбагненний плацдарм для знущання. Приміром, сіли вевешні хлопці до метро і давай кричати:

— Ух ти!!! Поїзд під землею!!! Ого, яке тут воно у вас… У нас таке, правда, тоже в Києві є, але ми з Глевахи, то не завжди й доїдемо до того Києва… А які всюди лампочки надворі! Іііііііі!!!! І написи світяться, як у кіно…

(Рашени вже починають пашіти від ледь не сексуального вдоволення).

— О! — продовжують музиканти, побачивши якийсь там екранчик чи монітор, — Ух ти! Що це?! Кум… кумп'ютер! Вау!!!

(Біг Бразер уже ледь не тріскає від почуття власної значущості й цивілізованості своєї країни). Чувакам, ясна річ, найважливіше завдання — не розреготатися. Це теж таке правило. Реготати можна тільки в поїзді, коли всі «прадвінуті сталічниє» вже мали свій шанс луснути, як міхур із жиром, ущент забризкавши тротуари вулиці Твєрская (ну бо куди ще зазвичай водять провінціалів?)

Однак, повернімося до нашого приятеля Алена.

Ален ніколи не мав дівчини.

— Ти що — ніколи не мав дівчини?! — я ледь його не задушила, коли побачила з новоспеченим бойфрендом майже рік тому.

— Ні… — він навіть був потупив очі.

— Ех, що ж ти не сказав. — для мене спершу стало таким прикольним шоком узнати, що мій приятель — «із хлопчиком». Аби заспокоїти захланне лібідо, я витягла у нього «засвідчення бісексуальності» й обіцянку того, що, в разі переміщення його стрілки від полюсу «гомо» до полюсу «гетеро» Катакана Клей стоятиме першою в списку.

— Я тобі… ну, ти просто нічого не знаєш. Так не можна. Треба знати все. І тих, і сих. Атолі вже робити вибір. Або ж ніколи його не робити і бігати від полюсу до полюсу. Це також варіант.

Ален зі мною був погодився. Ми йшли, обійнявшись, дві п'яні свині, а позаду нервовою ходою дефілював його надмір жіночний бойфренд-істеричка. М-да, на таких як він, у мене, вибачте, і під прицілом АК не змокріє. Такої огидної баби, як цей пацанчик, бачити ще не траплялося. Ех, Аленчику, моє ти диво яснооке.

Тепер же ми заскочили до нього на якусь хвилю за якоюсь бідою. Я, Аскольд і Нона. А там — той його мальчік «в полабарота», як завжди. Мене відразу починає розпирати гиготіння від цієї томності.

Ален (традиційно) поваляв уже стіни між кухнею й кімнатою і тепер завершує фарбування стелі. Тепер його «студія» вже студія по-чесному. Докручуються якісь лампи, вивозяться рештки непотребу.

— У нас била любовь, а тєпєрь рємо-о-онт [84]… -гидотно затягую я, але насправді все мені подобається.

— Виключіте рубільнік! — раптом підскакує довготелесий білявий бойфренд. При цьому його джинсики кокетливо сповзають ледь не до самих яєць, «звабливо» оголюючи волохате анти-м'язове пузце.

— Рубильник? — перепитуємо ми всі троє. Але, хоч і стоїмо в дверях близько до тої стіни, на яку тикає пальцем Аленове щастя, нічого подібного там не бачимо.

— Де? — питаємо ми знову хором.

— Да там же, там! — він, здається, зараз почне пищати й тупотіти цибатими ніжками. Це погано.

— Нема тут ніякого… рубильника, — розгублено каже Нона і це стає її фатальною помилкою. Цикаючи язиком на ходу (улюблений африкат киян у громадському транспорті), рожевий Аленів фламінго вискакує з-за столу, перескакує стільця й одним стрибком (квартирка ж-то крихітна) опиняється коло нас. Я ледь-ледь сягаю йому плеча. Руки у фламінго такі ж довжелезні, як ноги. Ротик нервово сіпається. Як куряча попка.

— Так вот же он! — і ракавой мужчін натискає пальчиком таку маню-у-сіньку кнопочку. Навіть сюрреалісти не здогадалися би називати її рубильником.

Ален у цей час спокійно робить чай. Цікаво, чи помічає він наші іронічні посмішки. Хоча, насправді вони швидше ошелешені.

Вальдек (о! Точно! Так звали мальчіка-фламінґо!) з гуркотом висуває свого стільця на середину кімнати і видирається на нього. Бере якусь лампочку і тикає її в плафон. А, от чого він рубильник просив вимкнути. Джинсики на шкіряному в бляшках пасочку сповзають і сповзають — я би вже кінчила, аби мені подобався цей «вау-ммм-ах» типаж чуваків. Цікаво, чи збуджує таке Аскольда. Навряд чи. Йому тут взагалі незручно. А Нона не зводить очей із Алена. Вона в нас взагалі дуже душевна -любить, співчуває і жаліє. Нона-Бодхісатва.

Раптом Вальдек кидає в наш біг проникливий погляд № 3:

— Астаарожна там! Нє прісланяйся к стєнкє! (Коли в цій манері говорить Літвінова, я їй пробачаю. А фламінго мене смішить).

Аскольд відходить від стіни й оглядає своє пальто:

— Та ні, нічого, не біле начебто…

— Да нєт! — (ой, якими ж тупими уродами вважає нас братуньо Вальдек!) — Нєт же! Я ета ктаму, что пятна на стєнкє астануцца!!!

Тут уже, пардон, Алене, ми всі троє дико ржемо. Аскольд іще пробував щось там сказати, що його одіж в гівні не валялася і все таке, але ми з Ноною регочемо так, що дивно, як із-під Вальдека не випадає стільчик.

Сам же Вальдек — о, блаженна пустота! -нічогісінько не розуміє і думає, либонь, що сміємося ми з неряхи— Аскольда. Ми швиденько сьорбаємо принесений Аденом чай і вибігаємо геть із їх помешкання, аби в під'їзді знову вибухнути здоровим дитячим сміхом.

new pop glasses citizen daylight into my room, you softly pour And I believe in love I believe in love Bellissimo — mon amour Bellissimo — mon amour mon amour mon amour Lavish boats scattered database passages panic and stay reform of yore and I believe in love I believe in love Bellissimo — mon amour Bellissimo — mon amour mon amour mon amour Bellissimo — mon amour Bellissimo — mon amour mon amour mon amour

Нє— нє, не бійтеся, це не каліграми ніякі. Це я так СОРУ-РАSТЕ зробила. Просто фраза «Bellissimo -mon amour…» [85] Чомусь така лірика, схожа на тонкий ніж, що заходить тобі десь під шкіру й виривається назад мільйонами мурашок крізь пори, здається мені більш придатною для гомосексуального кохання. Тому, що воно трагічніше у своєму неприйнятті більшості «нормальних»? бо скільки би люди не слухали прогресивних маніфестів і не підтримували закони, скільки би не вивертали на спід свою толерацію раніше табуйованих сюжетів, суть їх «прийняття» залишається тією ж-НЕ прийняття. Шушукання, смішки, кліпання, зашаріння і всілякі там: «Хай живуть, як хочуть… Головне, що то — не мої діти».

Нічого дивного. Теж саме з видимою любов'ю парижан до арабів, те ж саме з видимою толерантністю до східноєвропейців, чорних, азіатів тощо. Ну і кльово. Пес ся всрав.

Мова зараз не про вайленс, хоча…

— Бачила недавно твого хлопчика… Щось він в іґнор нас поставив. Лінзи в нього, може?… — (я завжди даю людині право на етичне задкування).

— Пішов він на хуй. — цілком безкомпромісно відповідає Ален.

— Ну, я теж так сказала. Але — з любові до тебе — не вголос.

— Півгодини тому він був жорстоко побитий.

— ???

— …

— Тобою?

— Мною. Дуже сильним я виявився, до речі.

(Мені важко уявити собі лице Алена, коли він пише мені це. Грьобані віртуальні діалоги — даєте ви звільнення, самотність чи просто є частиною порнографії сучасного суспільства? Як каже Нона, років через двадцять знайдеться який-небудь Роберт Картон, що напише світовий бестселлер «Чи є життя поза Інтернетом?»)

— Йой. А шо воно зробило?

— Като… Мені важко зараз спілкуватися. Стан такий, що хочеться різати вени.

(Ого! Бек ту тін ейдж? Нє-е-е…)

— Півгодини тому, — продовжує Ален, — він зізнався мені, що не кохає. Що весь цей час — вісім місяців — він мені брехав, сука, а сам кохав іншого, проститутку рідкісну.

(Тут я згадую придумане і широковживане нами в дитинстві слово «ПРАСТІТУТ». Дивуюся, чого воно не потрапить ніяк до загального узусу).

— Бля… — каже Ален.

— Бля, — погоджуюся я. — А ти… його любиш?

— Звичайно люблю. Дуже сильно люблю. Але ніколи не пробачу.

(Тут мені видно, що Аленові інстинкти самозбереження слабкіші за мої. Я би відразу пробачила і автоматично розлюбила — іди, тусуйся! А ображатися — то собі червону кров псувати).

— В мене ж-бо толком нікого до нього й не було. Перші в житті серйозні стосунки… Вісім місяців прожили разом.

(Ого. Я, Катакана Клей, навряд чи була спроможна на таку постійність. Респект, Аленчику).

— Все. Досить про нікчем.

— Він тебе не вартий.

— Він мене не вартий. — Я давно казала.

— Не вартий навіть, аби я про нього думав. («Галімий підар!» — думаю я про того засранця. Таку дитинку гарну засмутив. Але не знаю, як Ален сприйме «галімий підар», тож даю ноу комментс).

— Забий на нього, — натомість кажу я. — До фіга і трошки є людей, що здохнуть від щастя бути з тобою.

— Найгірше те, що через нього я розгубив усіх своїх друзів, ледь не втратив роботу… Пам'ятаєш, я тоді хотів піти? А він покотився в Іспанію розважатися, коли я тут у Києві горем убивався.

Якийсь там час ми мовчимо.

— Ой, — раптом каже він.

— Що?

— Погано.

— Що погано?

— Реву. Слабкий я дуже.

— Я теж реву. — І — чесно — я не брешу!

— А та сволота, до якої він пішов, його ж весь Київ переїбав…

— Уууу, — кажу я. Раніше подібні сентенції стосувалися хіба що «облака в штанах» — Наталки Монголевської. — Не реви через гівно.

— Фігня в тому, що той, інший, може все всім розтринідти направо й наліво.

— Зашугати чувачка? — Добра Катка відразу пропонує шугайстерські послуги, — я серйозно.

(Хоча насправді ніфіга не серйозно. Ну, є в мене вдома маска щура-гіганта, але чи ж її достатньо?)

— Такого не зашугаєш. Його розбалували.

— Трактором і з балуваними справляємося!!! — декларую я. Ален чомусь не тішиться.

— А цей, — то він уже про свого істерика з пузіком, — стояв тут переді мною на колінах, плакав, просив пробачення. Притягнув велетенську м'яку іграшку — так той його тигр летів із другого поверху.

(Терпіти не можу м'які іграшки. Пилюко-збірники. Правильно зробив, що викинув).

— Слухай… А чого ви, той-во… Апріорно посварилися?

— Дістало нас усе. Він кричав, що його все не влаштовує, я казав, що так далі не можна. В нас регулярно такі конфлікти ставалися.

(Ой, хлопці, чи в одних у вас?…)

— Але бачиш, цей останній відкрив двері пиздецю. Так шкода восьми місяців. Завтра ще піду аналізи на СНІД здавати.

— Курва. Ти ще й не застерігався.

— Природньо.

— … — я собі зітхаю, пригадуючи статистику померлих від сніду знайомих і знайомих знайомих. Тоді кажу це канонічне:

— Всьо буде чотко.

— Ні, під час нашого спілкування він мені не зраджував.

— Та однаково перевірся.

— Обов'язково. Не знаю, як я міг усе це допустити.

— Не звинувачуй себе. Коли кохаєш, втрачаєш 50% зору мінімум.

— А вчора… ти бачила його… з ним?

— Ні, з дівками. Якщо ти про кав'ярню.

— Ну, ти могла його й не розгледіти.

— Ги. Хіба би був уже геть женападо-о-обний.

— …

— А зрештою, хай усі смокчуть, правильно? — і додаю Аленові своє новоспечене життєствердне гасло: ХАЙ УКУСЯТЬ СЕБЕ ЗА ХУЙ.

— Ну, піду шампанське відкрию, — каже Ален, — на цьому ж-бо ніч не закінчується. А ще я більше ніж впевнений, що ця сволота сьогодні припреться, буде під вікном кричати. Добре, хоч ключі в нього забрав…

— Не пустиш?

— Ні. А переживаю ще за те, що наступному моєму хлопчикові буде тяжко. Все це погано на мені скажеться. Якийсь такий блядський розрахунок з'явиться, чи що… — сумно каже він.

— Це називається досвідом. Щоразу ми переступаємо через рани. І тільки так вони можуть заростати. А ми стаємо готовими до прийняття нових ран.

Я не зовсім впевнена, чи сказала останні слова Аленові. Сподіваюся, колись іще скажу. Я люблю Алена як містичного брата. Вже й не знаю, чому.

Bellissimo — mon amour — одностатеві кохання трагічні і гарні у своїй глибинній безплідності. Бо вони прийшли з тієї країни, де подібне сполучається з подібним, і тому приречене на загибель. Хай навіть на таку красиву.

Якось по обіді Катакана Клей вирішила зайнятися тим, що в народі звалося «Сексуальна Фантазія». Так як Катакані робити було абсолютно нічого (не враховуючи, звісно, шести початих книжок, двох недороблених перекладів і чотирьох статей) — то чом би й ні? Втім, результат її мене приголомшив. Я, звісно, її подруга, ми з дитинства разом, але таке… Коротше, до кінця я дочитати не змогла. І вам не раджу. Особливо, якщо у вас десь недавно намалювався стрес чи ви — порядний соціальнозабезпечений невротик. Не читайте це — бо знудить, серйозно. Затягнуто, млосно і банально. Бо що може бути банальніше від старого доброго сексу?

«Я так тебе хочу. Безособове і сильно — в мене руки трусяться. І ноги. Ідіотизм таке писати — Ерос наступає Логосу на яйця, Логос навіть не в стані тиснути на квадратики з буквами. Я хочу тебе. Лібідо стрілило в тебе гарпуном і тягне-потягне. витягти не може. Я не даю йому. Смакуючи цю свою абстиненцію доти, доки вистачить сил. Секс — безпосередній, здійснений секс усе зруйнує, ти знаєш. Я не хочу перекидати тебе до папки «DОNЕ» [86]. Я просто хочу тебе.

Я хочу хотіти тебе.

Я хочу насолоджуватися лініями твого обличчя і думати про твій живіт. Про шкіру довкола сосків, про те, як тремтить рельєф твоїх м'язів від доторку могоязика.

Про те, як ти заплющуєш очі. Як ти стоїш десь посеред гірського озера чи іншої калабані по пояс уводі. Тобі холодно… (Гм, якщо тобі холодно, то фізіологія наламує продовження моєї секс-фантазії.Ок.Тобі тепло J).

Просто в цих горах так страшенно спекотно. Немилосердне сонце. Піт струминками по твоїх грудях. Уводі зовсім по-іншому. Ти роздягаєшся, скидаєш із себе наплічника, футболку, джинси, кеди. Ти не носиш білизни — я псевдо-скромно не дивлюся на тебе, але ж однаково насправді підглядаю. Ти стрибаєш у воду. Гарно так стрибаєш, виструнчивши своє худорляве тіло. В тебе видно якраз стільки м'язів, скільки треба. 6 тебе гарні сідниці, я й не здогадувалася про це.

Ти пливеш. Здіймаєш бризки. Пропливаєш кілька разів уздовж і впоперек цього озерця. Ти хочеш щось кричати до мене, але, видно, в останній момент передумуєш і просто мовчки зупиняєшсяпосеред озера.

Мене трусить, як у пропасниці. Я не пам'ятаю, знімаю я з себе одяг чи ні. Я просто заходжу в ту калабаню до тебе. Ти пропускаєш воду крізь пальці.

Я підходжу і нарешті вже можу відчувати тебе на віддалі двох сантиметрів. Я не торкаюся тебе. Я шкірою відчуваю тепло твоєї шкіри, але не даю нашим тканинам зустрітися. Від цього хочу тебе ще більше, хоча більше хотіти тебе неможливо — я і так зараз вибухну. Я кінчу, навіть не почавши.

Я хочу лизати тебе. Все твоє тіло. Почати за вухом і кінчити під водою. Тоді ти вилиєшся в це озерцеі заплідниш все живе, що в ньому є. Але я не торкаюся тебе. Ти закриваєш очі й важко дихаєш. Мене раптом починає дивувати, чому ти не хапнеш мене просто зараз і не зґвалтуєш. Було би доста дико і приємно. Але ні. Ти чомусь віддаєш цю історію мені. Ти віддаєшся мені, як цьомуозеру. Я віддаюся тобі.

Зараз я заріжу тебе своїм язиком. Гостра блискавка від ключиці через шию до вуха. Відтак твій рот. Все. Більше нічого не відчуваю. Ми падаємо під воду.

Мутна вода. Твердь твого тіла. Я задихаюся й майже втрачаю свідомість. На фіг мені впала та свідомість, у мене є бажання тебе. Початок здійснення цього бажання. Ти виштовхуєш мене з води і на руках виносиш на берег. Тобі часто таке снилося, правда?

Ти обережно кладеш мене на землю. Я мокра зовні і зсередини. Я вся — пульсуюча прірва, готова поглинути тебе, всотати крізь пори назавжди. До віку. Темрява, що зжере тебе. Тільки ти ще про неї не знаєш. Ти втрачаєш розум від мого запаху. А я знаходжу свою (?) згубу у твоєму. І наплювати, що станеться кількома секундами пізніше. Цей еротизм мене вбиває Я люблю таку смерть.

— І like touching your lips like a breath… — це або з голови, або від тебе. Дивно, що ти міг би говорити чужою мовою. Ліпше пиши це. У мене на тілі.

Пиши. Цілуй мої груди. Пиши і тремти. Я хочу лінії твого тіла. Хочу відкушувати від них по шматочку. Я труся об тебе, лижу тебе. Низ твого живота без пам'яті напружений. Пульсують жилки.

Do you love me Do you love me Do you love me Do you loveme Like I love you? [87]

Атож— бо. Ще й як люблю. Так люблю, що дихатимеш іще важче, ніж тепер. Я зволожую язиком ніжну шкірку твого паху. Ти тихо стогнеш. Я лижу тебе все глибше і глибше. Одну руку просуваю під твої сідниці. пальцями іншої обхоплюю прутень. Не припиняючи лизати, починаю повільно відтягувати ніжну шкірку до основи і назад…

(Нє, ну тут уже все перетворюється на інструкцію з оrаl sех. Вона, кажись, кінцево йобнулася. Це вже умовно-практичний зміст, як сказали би в редакції журналу FHM:)

Ти хапаєш мене за мокре волосся. Хочеш притягти до себе, та я не припиняю. Тепер уже в тебе між ногами моя рука, а язик і губи виграють тендер на прутень. Я ковтну тебе, починаючи звідси. Або кінчиш мені на лице — як захочеш.

Зненацька ти підриваєшся, береш мене під пахви і змушуєш встати. Ти також випростовуєшся на рівні ноги. Штовхаєш мене кудись іти, я нічого не розбираю, аж поки не відчуваю спиною шерехувату поверхню. Кора. І товста гілка. Ти. піднявши мої руки догори, вказуєш їм зачепитися за ту гілку. Я покірно роблю все. що ти хочеш, дивлячись тобі на мокру шию. Кому потрібні очі в такі хвилини? Хіба що коли вони закриті при канонічному закиданні голови на межі екстазу. Атак — шкіра, бганки коло вух. заглибники і отвори в тих же вухах, згин шиї, адамове яблуко, ямки під пахвами, згини ліктів, тоненька шкірка внутрішньої сторони зап'ястків… Зрештою, очі також необхідні, якщо їх пестити язиком. Починаючи від внутрішнього кутика, закінчуючи залізанням під повіку. Тобі таке подобається. Ти стогнеш, аби це засвідчити.

Твої пальці притискають мої до гілки, відтак повільно сповзають руками вниз до грудей, затримуються на них. Зминають їх, відтягують соски, відтак раптово тікають на спину. Злегка подряпуючи її, а то й залишаючи червонуваті борозенки після нігтів, твої руки спускаються вниз до сідниць. Пальці ковзають досередини, залазять мені в піхву, ніби пробуючи плід на дозрілість. Відтак ти просто переломлюєш мене навпіл, як стиглий плід, підіймаєш до себе й різко настромлюєш собі на прутень. Навіщо ж так різко?! Боляче! Ти хоча би зважав на розміри своєї грьобаної біти… Але ти не зважаєш, а просто суваєш мене туди-сюди, то притискаючи, то провертаючи. Очі мені застилає піт. я вже не можу триматися за цю кляту гілку, я от-от відпущу пальці…

Але ти. потвора, прорахував цей варіант. У тебе є мотузка і ремені. Дивно, для чого і те, і те — вистачило би чогось одного… хоча краще ремені. Мотузки роздиратимуть шкіру до крові. Хоча — як знати? Я ж раніше такого не пробувала…

Ну, знаєте, все. Я, звичайно, поцупила того її листа, щоби показати його Аскольдові (він же мій друг такий самий, як і Ката) — бо хрін її там знає, кого вона собі «безособове хоче». Але дочитувати до кінця — то вже, пардоньте, не етично.

(From Anonymous)

Inside a broken clock, splashing the wine with all the rain dogs Taxi, we'd rather walk, huddle a doorway with the rain dogs For I am a rain dog, too Oh, how we danced and we swallowed the night For it was all ripe for dreaming Oh, how we danced away all of the lights We've always been out of our minds [88]

Після того, як ми зустрічалися з сімома друзями в пабі, і я відвозила їх до метро в одній машині без довіреності й техпаспорта, причому найкомпактніший із них їхав у багажнику, менти на дорозі перестали бути антропоморфними страшидлами.

Алкоголь у крові, труп у багажнику, дитяча радість у напівсонних очах. Я хотіла було кликати їх «12 друзів Оушена», а потім зметикувала, що 7 і 12 — це майже вполовину різні числа, а називати кльових чуваків отак-во нагло й без-індивідуально «Друзі Оушена» — ознака крайнього морального розладу. Тим паче, називати себе якимось Оушеном, а не Катаканою Клей — це вже щось близьке до сплутання себе з автономним комплексом. По-нашому, шиза. А я не хочу. І вони не хочуть, я так думаю. Тому мої друзі:

1) Ґена

2) Кіт— Рентген

3) Олікс

4) Ілько

5) Синя Борода

6) Коля (друг синьої-бороди)

7) Параноїд (той самий, що їхав у багажнику, лежачи на книжках «Депеш Мод» Сергія Жадана) [89] -

просто собі кльові чуваки. Зокрема, тим, що бачимося ми не так уже й часто. І кожен із тих разів може бути останнім. І кожен із тих друзів — обраний. Лідери у своїх сферах, інакші і найкращі, а це завжди разом.

Через це ми дуріємо і прихильно ставимося одне до одного. Через це я порушую правило самотності Номер Один і називаю цих мало знайомих мені людей «друзі», свідомо отак легковажачи. Не щодня ж-бо група з семи чуваків і одної дівчинки (трансвестита?) виявляється НЕ БИКАМИ. Навіть не справджується історійка з двадцятьма професорами і двадцятьма сантехніками… [90]

Тепер же ми фіґачимо з Артимом найдурнішими місцями в час пік, і сніг летить нам у скло, і вода закінчилася, щоб те скло, як слід, протерти. Інтуїція — мій найкращий порадник. Час від часу Артим каже мені, що значив той чи інший знак. Як правило, запізно. Але ж я, на щастя, жінка, тому інтуїція мене поки рятує. А ще, напевно, рятує нас цілий рій ян-голів-хоронителів, і Боженька скрушно хитає головою, записуючи мій номер машини для чергового крилатого рятівника. Дякую тобі, Боженька, що помагаєш мені, ідіотці, бо розумні і хороші самі собі здатні зарадити.

— А вчора я, той-во, дяді пальці поламала… І два дзеркала своїм дзеркалом правим розхєрачила…

— Як?

— Ну, не влізла між двома рядами. Що вони там стоять?

— Ну да, і машина в тебе, як автобус.

— Як кораблик.

— Ага. А як пальці поламала?

— Та він дзеркальце витирав…

— А тіло через капот не летіло, коли ти ламала йому пальці?

— Нє. Хіба через багажник… Але я не давала в зад. О, тут можна паркуватися?

Заїжджаю просто під знак, але цього, ясен пень, не бачу. Наївно. Супер.

За десять хвилин, коли ми вже повертаємося з Будинку Залізничних Кас, довкола авто намотує круги червонопикий кругленький ДАЇшник. Ти ба, такий молодий, а так уже не хіло роздобрів. На маминих вареничках і на 20-тигривневих папірчиках таких, як я. Чи то пак, таких, як Аскольд — бо я не збираюся шати цьому засранцю ані копієчки з мого щойно отриманого гонорару.

— Такіє варіанти, як казали древні, їбав я в рот і в носа…

Артим цілком погоджується і ми злагоджено виконуємо з ним маневр «і я не я, і лошадь не моя»: проходимо собі далі, не подаючи вигляду, що нам знайома ця зелена кругло фара машинерія.

Ментасик знай собі мотає круги. Аж руки чешуться в нього і слинка тече — хе-хе, от, думає, здеру собі з кацапа по повній! (А в мене, вибачте, бурятські номери на машині. Так, чисто по приколу, щоби відповідати Сашку Положинському на його питання: «Що робила в Бурятії?» — «Була на бураках! Бу-га-га!!!» Тупо, але що ж поробиш).

Стоїмо, виглядаємо його з-за машин. От гад — причепився саме до нашої. А попри неї ще штук зо десять таких самих «порушників» — зелений колір йому любий, курва, чи ж-бо що?

— Як би добре, — мрійливо й замерзло каже Артим, — було, якщо б він зараз до когось приколупався. Ми би тоді рєзко в машину — і ходу!

— Ти думаєш? — недовірливо питаю я, повільно роздягаючи очима мєнта — а що, хай і він померзне в своїй портупеї. Сержант Петренко чи як ще їх там, доблесних, називають, і не думає собі ні до кого чіплятися. Наша машина для нього — цілий Всесвіт, сповнений див і пригод. Ну, добре, зара матимеш пригоду, голубе мій сизоносий.

— Сизокрилий, — виправляє Артим, — і червононосий.

— Ой, ну й холодно ж, правда? — довірливо звертаюся до служивого Бальшой Дарогі.

Він здивовано глипає, але погоджується.

— Я вже скоро тут коні двину! — продовжую я і потім швидко метикую, що дєвушка в отакумо-во пальтечку і з таким офіґєнним макіяжем (ну, що поробиш, потрафить мене раз в пятілєтку!) НЕ МОЖЕ говорити таким паскудним сленгом. Навіть із паскудним мєнтом, котрого хоч' зробити панібратом.

Я запитально й тривожно вдивляюся в потік машин.

— Чекаєте кого? — цікавиться дай.

— Ой, та вже ж скільки можна! — гнів мій непідробний.

— Ніяк не приїде, га?

— Угу. Ніяк… не поїде. — (Ех, знав би ти, хто мій об'єкт чекання…)

Поміж тим, у мене вже до нього симпатія, бо він говорить українською. Дивне таке упередження. Майже шкода вже, що зажимаю йому двадцятку.

— Курва. — зовсім тихо кажу я.

— Ну, і не кажіть — понаїхали тут! О. Це вже він про мою машину.

— От уроди, — підтримую я. — Думає, як воно на мерседесі приїхало з Росії, то тут гаїшники — лохи, і їх можна собі просто так… (упс, ледь не сказала «через хуй кидати». Згадала про пальто і неперевершений мейк-ап на пиці. Хай трохи побитий снігом і дощем, але від того ніц не гірший — навіть іще сексуальніший. Слава Аліні-візажисту, постаралася наді мною, зробила з гівна лялю…)

— Та нічо, він щас у мене пограється! Думає, я не знаю, скільки вони в Росії ментам платять? — мій дай починає розпалятися. Не думала, що в нього відсутня професійна солідарність. Хоча, скоріше, це — вияв її присутності.

— А ви тут що — отак стоїте цілий день? — підлизуюся я, — на морозі, на снігу мокрому? -(тут же до мене доходить, що два останні — поняття несумісні, але дай у цьому лажі не вбачає).

— Може, кави би десь випити зайшли, поки той мій гад паршивий з місця рушиться?

Він торопіє, але йому приємно.

— Та ні, — каже, я би з радістю, но не на службі.

— Розумію, — зітхаю я, — шкода.

— Але може… — раптом стрепенувся він, — десь вечерком? Ми з друзями в такий бар один тут ходимо, на Троєщині правда, но уютно. — йому ніяково, він тупить очі. Мамо, я зара заплачу.

— Хм, а можна! — радісно відповідаю я. — Тільки мені ще додому заїхати, перевдягтися там, все таке…

— Ну давайте. Я через час уже свобідний. То де?

— Давайте я сюди за вами, га?

— Ну… давайте! — дай реально не усвідомлює реальності того, що відбувається, чим я хутенько користаюся:

— То ви відпускаєте мене, да? Не надовго!

— Канєшно-канєшно, буду ждать!

Мені чутно вже лише його «буду», бо «ждать» перепискує пищалка моєї сигналізації. Я швидко, як циган на коня, заскакую на сидіння авто (Артим уже давно чекав коло дверей, ніким не помічений) і зовсім так акуратно, без будь-яких блок-бастерських шпарів по газам чи ревіння двигуна, виїжджаю на проспект. В дзеркальце заднього вигляду на мене сумно й ошелешено кругляться наївні очі мого безіменного героя…

— Може, таки заїхати за ним? — питаюся жалісливо в Артима.

— Ага. В барчик з ним сходити на Троєщині, водочки культурно попити…

Якийсь він злий. Іронізує. А мені от жалко пацана. На 20 гривень скільки водочки можна було купити, га?…

АВТОминет

Для любителей минета в кресле автомобиля.

Компактная помпа для небольших пенисов.

Питается от «прикуривателя».

— А якщо взагалі немає пєніса, то це так, ніби він — ну ду-уже маленький? — питаюся в дзеркала. — Бо я би собі таке купила. А можна і так купити, в якості цяці. Можна ж?

Про помпу — це така рекламка у квадратику. А взагалі, сайт, з якого я тирила матеріал для чергової безтолкової статті про сексуальне здоров'я (чи то пак, нездоров'я, бо ж писала про ненормальних ексгібіціоністів… а що — бувають і нормальні. Естети, бляха!) — дуже такий собі пристойний сайт. Я навіть багато чого нового собі прочухала.

— Като, будь пацаном, перешли, — просить мій дружбан Ґеник.

— Хуй тобі, — кажу я, — не дам, не перешлю. Ти про мої попередні глибинно-філософські роздуми сказав, що то — затаскана фігня нудотна, так?!

— Ну…

— Піздєц Ко…ну [91]! Зась тобі тепер про мій сєкс читати! Сиди в своєму офісі, сублімуй в кулачок, зануда!

Але все ж таки я Ґеника люблю і відсилаю йому той свій опус во славу невідомому Ексгібіціоністу. Хай хоч якось та й розважиться старенький — потрафило ж його на роботку в Управління Маркетингу. Він іще там із такою перепусткою заходить-виходить через турнікети, з електронною. І обід у Ґеня з півпершої до півдругої, так що ми з ним навіть не встигаємо як слід нажлуктатися пива. Клята система!

Довкола Ґеника нипають старі пердуни і пердунки, що на обід навіть не виходять про-смердітися, а поїдають тихцем свої зопрілі бутерброди з целофанових кульочків (я теж такі люблю. Але ніколи не маю своїх. Благо, мене всі жаліють, а потім я ще йду собі в жраківню яку-небудь і доганяюся кастрюлькою додаткової їжі. «Нє в коня кормі» — каже тато про мої 44 кілограми. Але я собі їм і не фиркаю).

Я люблю старих пердунів і пердунок. Вони добрі і чуйні. Не те, що напедікюрені стерви з нарощеним волоссям і знижкою на солярій. Такі з Ґеником також працюють, але бутербродів не дають, лахудри.

Так от, зараз, певно, якраз цієї миті, коли сонце повертає трошечки на захід, а зима примружує очі в очікуванні Стрітення, Ґеник отримує мого і-мейла з прикріпленням. Ось що він там прочитає:

ПОКАЖУ Я ТОБІ ОДНУ ГАРНУ КАРТИНКУ…

(ТА ТИ ЛІПШЕ ЗАПХАЙ МЕНІ РУКУ В ШИРІНКУ)

Вибачте, конєшно, за автоцитування пісні «Сашахуй!». Такі, холєра, в нас закони постмодернізму. А писати мені про ексгібіціонізм (від лат. Ехhibeо — виставляю), тож такий прийомчик нам якраз у тему. Щодо картинки (особливо там партнера в безобразному вигляді, а чи й своєї власної) — це в точку. А от до ширінки справа, зазвичай, не доходить, бо:

Ексгібіціонізм — DASIST «достижение полового удовлетворения путем демонстрации половых органов лицам противоположного или своего пола вне ситуации половой близости. [92]

Отож відраду стає ясно: той дєд, що розкривав перед нами свій плащ Зорро, демонструючи своє «фу, шо це таке, ааа, біжим!!!» не являв собою жодної реальної небезпеки, крім суто анти-естетської. Але ми з подружкою тоді ходили в перший клас і таких тонкощів не відали, їдемо далі по мудрій енциклопедії сексуальної краси і здоров'я:

…Встречается. как правило, у мужчин. Однако ряд авторов отмечают. что й некоторьіе женщиньї, напри-мер, занимающиеся профессиональньїм стриптизом или склонньїе к обнажению различньїх частей тела (чаще груди, бедер) имеют определенньїе зксгибицио-нистские наклонности.

Хи— хи! Наклонності! Ще би що!!! І хто виставляв такі правила???? Що ж тоді робити бідолашним працівницям інтернет-служби ВЕБ-КАМ, що зранку до вечора невтомно роздягаються й одягаються під невсипущим оком мільйонів дрочерів?!

А стриптиз (професійний) — то й взагалі собі танець. Знайома стриптизерка каже, що кайфує:

а) від грошей, що отримує;

б) від того, що має нагоду повправлятися у рухах тілом і не ходити на шейпінг;

в) від плюшевих зайчиків, що їх дарує клієнт Костік;

г) від томатного соку (бо вона бліда, і мама каже пити їй томатний сік і їсти непросмаже-ну печінку).

А про задоволення від демонстрації сісьок-пісьок щось вона нічого не сказала. Робота є робота. Хто її любить?

Для большинства мужчин-зксгибиционистов важное значение имеет испуг женщиньї. позтому они стремятся шокировать ее, появившись внезапно из-за укрьітия, в окне или подьезде дома. Распахнув плащ или пальто, они демонстрируют зрегированньїй половой член, приходя в состояние сильного полового воз-буждения, иногда доходящего до психического оргазма. Часто показ сопровождается мастурбацией.

На Лісовій у Києві є цілий Ліс Дрочерів. Там ексгібіціоністи — реально за кожним деревом. Як гриби після дощу. Тільки ці — і зімой і летом. Ніде й собаку вигуляти. Іде собі такий ніби нормальний чувак, ти кажеш песику: «Ну, бачиш, не всі ж тут — драчіли!», як чувак, почувши кодове слово, зупиняється, дістає червоного спрацьованого бобика й щосили заходиться ним потрушувати. Песик червоніє і хоче додому.

Ми не лякалися, не кричали і не тікали. Думаю, нещасний так і не отримав свого жаданого оргазму.

Інша штука була в нашій музичній школі. Там дєвочки-пріпєвочки репетували свої набридливі гамми на ф-но, високо тримаючи голівки з бантиками. А віконце того класу якраз знаходилося на висоті «трохи нижче пояса дорослого мужчіни». Мужчіна цим і користався. Варто було тільки вчительці покинути клас, як він тихенько стукав у шибку і — ррраз! — виставляв патичка, тільки-но голівка з бантиками поверталась в його бік. Дєвочки пищали високим сопрано, але грати там не припиняли.

…Иногда случаи зксгибиционизма наблюдаются в общественном транспорте в позднее время. нередко обнажение совершается перед детьми.

Фу!! Згадала. Була ще одна ТЬОТЬКА, що мастурбувала перед мале-е-еньким таким хлопчиком. Подейкували, що під час оргазму тьотюля сідає малому на лице. І що його при цьому ледь не знуджує Думаю, чьос. Бо виникає питання: якого біса хлопчик знову і знову піддавався цим наглим знущанням? Видать, подобалось йому це діло. Виріс, думаю, він вправним вуайєристом. [93]

А ще ексігібіціоністи дуже швидко бігають. Професія примушує. От той, що любив фортепіанну музику, скажімо, спринтером був не найкращим. Тож його зловили і побили. Ні па-вєз-лоооо…

Лиц, у которых зксгибиционизм сочетается с элементами садизма. более всего привлекает реакция страха и стыда у женщин. а при наличии мазохистских тенденций возбуждающими оказываются собственные ощущения унижения, стыда или страха перед наказанием (к таким разновидностям относят нандаулезизм, эротографоманию).

Ну, знаєте… Ой, кажись, я, як то часто роблять студенти-медики, гортаючи словники хвороб, і в себе знайшла таку штукень. Дивіться:

Еротоґрафоманія — (греч. еrоs, еrоіоs—любовь, желание, страсть + grаphо — пишу, изображаю + мания), непрерьівное составление психически больньїм чело-веком любовньїх писем.

А я люблю «любовні пісьма». Ба навіть гірше — я перманентне люблю строчити еротичні СМСки і всілякі там описи шалених секс-контактів в ІСQ. Мучачіку, навіть якщо він і не мій коханець (бо писати-базікати-уявляти і РОБИТИ — зовсім різні речі, часто дужжжже добре, якщо до реалу не доходить — все залишається таким загадковим і офігенно-збуджуючим… м-да, кажись, зараз у мене ще парочка хвороб психічних намалюється) ПОДОБАЄТЬСЯ. Подобається мучачіку. Дуже така мила розвага. А що? І графоманською її не назвеш — я завжди намагаюся бути оригінальною. Кожен випадок — індивідуальний. Пам'ятайте дєвочки про це, коли грузите мучачіків. Пам'ятайте, мучачіки, про це, коли грузите дєвочок. Навіть якщо це далеко не так -брешіть, аж гай хай шумить. Вухам завжди приємно. Іншим статевим органам також.

Але повернемося до ексгібіцоністів. Ще одна весела звичка -

Кандаулезізм (от имени лидийского царя Кандаулеса, показывавшего близкому другу спящую обнаженную жену), сочетание эксгибиционизма и мазохизма, при котором мужчина испытывает половое наслаждение от демонстрации обнаженной жены либо сексуальной партнерши или даже их фотографий в обнаженном виде (часто без их ведома или с их вынужденного согласия) своим близким друзьям и знакомым. Польский сексолог К. Имелинский пишет, что «определенную роль при этом играет также мазохистский компонент самоистязания». Он же указывает на черты кандаулезизма в творчестве фламандского живописца Рубенса (1577-1640) выставлявшего напоказ написанные им картины с изображением обнаженной жены.

Ого. Пам'ятаєте, які тьотьки в Рубенса?? На дієті не сиділи. Думаю, він просто хтів похвалитися друзям, що добре годує кохану дружину.

Але направду, кандаулезізм (чи його прояви) — штука доволі поширена. Можливо, не так в реалі, як у сексуальних фантазіях. А вони, як відомо, штука бєзобідная.

Чоловік моєї подружки зізнався їй, що під час оргазму взагалі уявляє, як її трахають ще парочка мучачіків. Вона не образилася, бо, кажись, уявляє десь те ж саме. І ще так, щоби на них всі дивилися. От він — істинний ексгібіціонізм жіночий. Публічне зґвалтування, десь там на площі тощо тощо — всі ці штуки можна знайти у веселого українського письменника Вовки Єшкілєва. Ех, які ж там картинки! Образи, і теап. Ілюстрацій Єшкіль не малює. ВСЬО, брати і сестри, я вже аж задофіга тут накатала. Займайтеся сексом і художньою творчістю. LOVE, SЕХ, DRІVЕ. Фор евер ваша Сочевиця.

Сочевиця — то таке моє журнальне псевдо. Смачно і здорово, направду.

Коли нічого путнього в голову не лізе, треба красти порші в сусідів-депутатів. Однаково тобі вони личитимуть більше, ніж його зацофаній дружині. Гм…

Катакана Клей міркувала, що би то собі вибрати: червоний порш чи синій ягуар.

— А що би то собі вибрати, — питала вона в Аскольда, — червоний РОRSCНЕ чи синій JАGUАR?

— Одна фара порша коштує чотири тисячі євро… — попорпавшись в Інтернеті, виніс вирок Аскольд.

— Та-а… — Катакані стало скучно. — Я ж не про купівлю.

— А про що?

— А як?

— Ну, знаєш, панки на поршах не їздять…

— А на ягуарах?

— І на ягуарах.

— Гм. Погано.

— Це, Като, знак статусу.

— До сраки статус, нє?

— Ну, до сраки, ОК, але ти повинна заробляти, щоби…

— Нічого я не повинна. Можна купити стару розбехану машину 66 року випуску.

— І доїхати до неї від звалки до під'їзду, а потім молотком відбивати від льоду, щоби рущити хоч кудись ізранку.

— Катакані практичні питання були невідомі. А все, що невідоме, або дуже сильно її займало, або не цікавило анітрішечки. Тут був другий випадок.

— Ненавиджу тупі бюргерські машини середнього класу. Тойоти, фольксвагени, хонди, школи… бє. А один мій знайомий, що вчиться в нас в ін-язі в аспірантурі дуже довго відкладав, жлобив, кожну копієчку сейвив, а потім… КУПИВ СОБІ ТАВРІЮ!!! Нє, їй-бо, я би на ровері ліпше їздила.

(Аскольд уже знає, що ровер — це ровер, в сенсі велосипед, а не марка машини).

— Не доб'єшся від тебе нічого, — зітхає Ката і йде писати листа другові Фікусу. Той саме збирається проходити якийсь страшний електроаналіз мозку, коли «в голову вставляют всякие электроды и смотрят на экран, как у меня там всеработает, какое полушарие активней й т.д».

— А мене тепер тільки машинки цікавлять… А ти чого туда йдеш? Просто цікаво?

— Тому що мене ТІЛЬКИ машинки цікавлять!!! Тобто, вже нічого, крім ВМW, взагалі не цікавить.

(Ката думає, що бі-ем-дабл ю — також ат стой попсовий, але Фікусу не каже).

— Ну от…— зітхає вона, — Я теж піду мозги тоді світити…

— Нє, у тебе все нормально — ліва півкуля думає про порш, права — про ягуар. А в мене обидві — про бмв. Це вже паранойя.

Ката замислюється над таким діагнозом, але не надовго. Бо Фікус відразу ж повідомляє, що хоче якнайшвидше забратися зі своєї клятої Москви й податися кудись за маршрутом «Польща — Париж — Берлін» (ну, так Фікус написав!), попередньо «взявши банк» де-небудь у Києві. Тільки для цього йому слід було виробити закордонний паспорт.

— Угу, — погодилася Ката, — без паспорта в банк — ані ногою. І в Париж заходити тоже не можна.

Бідний, бідний Фікус. Якщо Ката і спіхва-рить колись якусь машинку-іншу, першою на черзі точно буде ВМW — для родіни, для Фікуса. Бо він таки хороший чувачок, хоча його Расія-мать ніяка нам і не родіна.

— А БМВ, сорри, не попса галимая… БМВ — это… Это свет очей моих!

Так казав Фікус. Він мав ясно-сірі очі, дулю в кишені, мудру голову і мрію про МАШИНКУ.

Я люблю треки РІNК FLOYD 73-го року. За цілковитий жир і довжину. Цілих 7.04 можна слухати «Тіmе» із Dack Side of the Мооn. І ні за що не переживати — твої вуха, естетика і мізки в правильних руках. Геніальність, перевірена часом. Схоже на рекламний слоґан. А реклама — то найсаксовіший сакс зо всіх можливих. Простіть мене, акаунти, менеджери, копірайтери, бренд-менеджери та ін. робітники цієї ниви, але ви ПРОСТО ПСУЄТЕ СОБІ КАРМУ. Якщо вірите в свою роботу. Якщо ні, то ви — прості плугатарі, що з плугами йдуть. Країна в нас, як то довго нам тилдичили, аграрна, тож у цій системі цінностей вам честь і слава. Рукам вашим натрудженим і мізкам граним-переграним…

(От жалко пацанів).

Але це я просто так. Від злості на себе за написання дурнуватого гасла.

Дістаю з шухляди листівку, на якій зелене вугрювате лице з єхидним і дещо розгубленим виглядом плаває в нічному небі в якості світила. Листівка зветься DACK SIDE OF THE РUTIN. Підписую її для Майнеса. Хоча він — і ненавидить Пінк Флойд.

А ще я знаю, я точно відчуваю, що скоро в мене з'явиться ЄМОБ (Єдиний Матеріальний Об'єкт моїх Бажань). Не знаю, звідки, але з'явиться точно. От тільки ще варто визначитися з кольором…

Насправді, мати матеріальне бажання — бодай одне — це, як для мене, дуже круто. Бо зазвичай хочеться чогось такого… трансцендентного, чого мені в папір не запакують і скотчем не заклеять, а даремно. Про трансцендентні забаганки розповідати не прикольно — виходить літературщина. Або гасла, знову ж таки. Тому заткаюся і ні слова про себе. А ліпше про Катю (не плутати з Катою).

Катя називає себе «ліпша подружка підараса» і пише в ґей-журнал. Вона дуже симпатично вбирається і знає про моду все, чого ніколи не знатиму я. Катя пампушка. Вона схожа на німецьку ляльку з пахучою головою. Катя за ліпшого друга і справді має гея, котрого підступно кохав Аленів Розовий Фламінго.

— Ален каже, його той мальчік втік до якоїсь проститутки… — сьорбаючи чайок, протягую вальяжно я.

— Ката, Ката! — Катя робить мені знаки долонею перед носом. — Той хлопчик — мій ліпший друг.

— Хто — проститутка?

Відчуття попандосу до мене, як правило, приходить із запізненням.

Ми швиденько міняємо тему на блю курасао [94], котрим, як думала колись Катя, наповнюють прокладки у рекламі. Згодом мене вже пробачено і я, нарешті, чую заповітну Катрусину мрію:

— Професія, ти знаєш, є така… їх всього кілька людей на планеті. ПЕРЕВЕРТАЧ ПІНГВІНІВ.

— Хто?!

— Перевертач пінгвінів, — ствердно киває Катя. Вигляд у неї дуже серйозний і дуже добрий. — Знаєш, пінгвіни — дуже допитливі істоти. І вони повсякчас страждають через свою надмірну цікавість і довіру.

— ?

— От уяви собі: стоять пінґвінчики на снігу (вони, до речі, завжди стоять. А коні сплять стоячи. І ховають їх — уявляєш, який жах? — також стоячи! От просто риють таку дуже глибоку яму, щоби закопати коня ногами вниз…) Стоять пінгвіни на снігу. Ніби день як день у них, все, як завжди. А тут раптом злітає над ними літак. Ну, вони далі стоять, тільки голови за ним підіймають: ану-ану, куди ж він полетить? Задирають голови все вище й вище, аж поки літак не пролітає над ними і вони не поперетинаються й не попадають. А встати самі не можуть! Отак і лежать. І тоді приходить ПЕРЕВЕРТАЧ ПІНГВІНІВ — людина з такою спеціальною лопатою. Підгрібає їх і ставить на ніжки.

— Яка сумна і добра історія, — зітхаю я.

— Не така сумна, як про пінгвінячі яйця, — хитає головою Катя.

— Яйця… — знову зітхаю я.

— Ну, так. Знаєш, як вони їх висиджують? Несуть їх, а тоді відразу кладуть собі на лапку і сідають пузіком. Інколи по два місяці отак можуть сидіти і з місця не зрушити. А коли доводиться йти на полювання за рибою, вони і яйця беруть із собою. Пірнають разом з ними. А якщо ненароком яєчко загубиться, пінгвін знаходить подібний камінчик і висиджує його. Уявляєш, як жалісливо? — і Катя починає плакати.

— Я її втішаю і кажу, що обов'язково поїду з нею на Північний Полюс чи куди там робитися ПЕРЕВЕРТАЧЕМ ПІНГВІНІВ.

Майнесів китайський гороскоп на наступ-ний рік був просто безнадійним.

— Мені нічого було робити в Сінгапурі… От я й пішов у Чайна-Таун. Подивився, собі наголову…

— А що там? — питаю я з несподіваною тривогою. Майнес-атеїст-матеріаліст-гуманіст і гороскопи… М-да.

— Та якось безнадійно все. Suсks сосk [95], я би так сказав. Пога-а-ана карма. Робота буде турбулентною через якісь там події, не контрольовані мною, здоров'я ще гірше. Кохання зависло десь поміж позначкою «відстій» і позначкою «nоn-ехіstencе» [96], інвестування бабла — навіть не пробуй, виродок — прогориш, як стара газета.

— М-да. Не весело.

— Думаю, мені ліпше залишатися в ліжку

до кінця року…

— Ну, ідейка непогана. В мене теж така час від часу випливає. Можливо, й занадто якось часто… Давай поставимо ліжка якось поряд і будемо там зоставатися? До кінця року, декади, життя? Га?

— Читати книжки і їсти бутерброди.

— Фе, ну чого відразу «бутерброди»?! Ти будеш у нас відповідальний за вкусную і здаровую піщу. То шо — га?

— Ага. А ти за що відповідатимеш?

— Я? За спасіння наших безсмертних душ. І ще — трішечки — за секс. Для покращення метаболізму. Ги-ги.

— Ну, тоді все в поряді. Я згоден. Бо скидається просто на ідеальне життя.

— Істино.

Майнес же знав, що мій гороскоп на наступний рік був майже ідеальним. За винятком того, що відданість роботі могла занапастити кохання. Тільки навряд чи то мені реально загрожувало — робота в порівнянні з особистим життям займала в мене такий мізерний сегмент, що, аби його розгледіти, потрібен був, як мінімум, оптичний приціл.

— Головне, щоби цей мізерний сегмент не виявився твоєю ахіллесовою п'ятою.

«Я так сильно тебе хочу, що, певно, трахну себе телефоном, коли в нього прийде твій S М S …»

Прекрасні слова. Глибокі і красиві. Як вуль-ва і дисплей. Як бабка-знахарка і танцівниця-метелик. Як Дунай і Бистриця.

До Катки Клей таке повідомлення прилізло від закоханої дурнуватої дівчинки. Очевидно, ті слова були її бенефісом.

Ката зітхнула й подумала, що знову доведеться міняти номер. П'ятнадцятирічні німфоманки останнім часом особливо поактивнішали — видко, наближалася весна. Останнє Кату тішило, а перше — ну ніяк.

— Дєвучко, рідна моя… — відповідала Ката черговій журнальній фанатці, — ти ж розумієш, що мені за тебе стаття світить?

Не допомагало.

— Ну й де ж вони видряпують мій номер? Може, його тепер на пакетах із молоком друкують? От холєра…

Найсумнішим було те, що юні особи жіночої статі останнім часом Кату ну ніяк не збуджували — вже й не знати, чому.

— Якими би пачками не лізли до мене юні тільця 87-го (максимум) року народження, вперто якось тягне до тридцятирічних. Та ще й чоловіків. Ну кому ти зізнаєшся в такій позірній нормальності?

Ката взагалі страшенно парилася своєю нормальністю, їй інколи хотілося почути голоси в голові чи захворіти манією переслідування, та дзуськи: вона навіть в істериці билася так, щоби сльози падали з лиця перпендикулярно до його площини — щоби не спаплюжити мейк-ап, що його вряди-годи хтось їй робив на спеціальну оказію.

— Я не митець, у мене з головою все в по-ряді. В мене не заплющене одне око, як у Тома Йорка, в мене немає такого розкішного носу, як у Шіннед О'Коннор, я не страждаю, чи то пак, не насолоджуюся ні алкоголізмом, ні наркотою. А-а-а! Я безнадійно здорова і лінива. Ага. Трудоголізму в мене теж катма.

— Ну, не знаю, — каже їй Нона, — насправді, всі придурки зазвичай вважають себе вкрай нормальними. На то вони й придурки. Он піди до будь-якої божевільні — думаєш, хтось тобі скаже: «я — параноїк», чи «я — шизофренік», чи перелічить усі свої видимі симптоми маніакально-депресивного психозу? Вони всі хором запевнятимуть, що нормальніші від лікаря, а потім намалюють тобі портрет Джорджа Буша в ванній і запхають тишком-нишком тобі до кишені рюкзака. І тоді вже ти, знайшовши те мальовидло, вирішиш, що з головою в тебе шота не в парядє…

Нона знає, вона в медакадаемії вчиться. І ще десь — вона в них наймудріша. І наймолодша. Тому повсякчас дуже активно світить і проявляє свій розум, знання і безкомпромісну позицію, що часами не хіло дратує Кату.

— То гаразд, — Ката підводиться з канапи, — піду тоді спитаю в Бога, чи реально кохатися з Олегом Скрипкою.

Бог за посередністю книжки заспокоїв її, що реально. А чом би й ні — Скрипка, одна з небагатьох вітчизняних паблік персонів, котру нічим було не обділено і на котру би в Кати всьо стояло, виглядав доволі життєствердно. А питання, що його Ката поставила через книжку (власне, то був Камю на 89-ій сторінці, що сказав «так воно і було насправді») мучило її ще з 15-річного віку, коли вона вперше трапила на концерт ВВ. То якось збило її життя з попсової колії «я нєформалка, що носить водночас пацифік, значок анархістів і бандану, а слухає однаково ВВ й Сашка Пономарьова, бо його мама любить і каже, що пісні у нього з сенсом» на більш-менш свідому. А згодом той вибір закостенів, ніжний інфантильний вік «боротьби з жорстоким світом і смерті в ньому» подерся і зліз, і прийшла ота сама нормальність, якою час від часу нудилася Ката. Хоча інші би нею пишалися.

— Пінґвінам-ґеям дозволили жити разом! — кидає радісно Нона.

— О, і ти про пінгвінів. Це якийсь знак, — зітхає Ката.

— Тут про німецький зоопарк, — Нона заповзято копирсається в Інтернеті.

— Угу, мені Катруся казала… Там привезли шістьох пінгвінів, п'ять самців і одну самицю. Так?

— Угу. І самці, яким не дісталася мадмуазель — що ж робити пацанам? — почали жити разом. Бідні. Камінчики собі находили і їх висиджували замість яєць.

— Це ж чого бідні? — не розуміє Ката. А раптом вони не бачать там різниці — пінгвін він чи пінгвінка? Що, як вони всі на одне лице?

— Урроди! — вставляє Нона.

— Не, не уроди. Просто їм все одно. Унісекс вони. Мені теж, практично, все одно, хоча, в кінці кінців, стрілка орієнтації хилиться в бік мучачіків. Може, тому, що вони…

— Що вони? Поліфункціональні?

— Ай… — Каті раптом набридає розвивати свою думку. Вона якось так лізла-лізла і злізла на ніц. А Нона поміж тим продовжує переповідати пінґвінячу новину:

— Тоді адміністрація зоопарку перелякалася, що пінгвіни не будуть розмножуватися…

— От ідіоти — вони що, не бачили, кого купляли? Чи думали, що з каміння пінгвіни вилуплюються?

— …і завезли їм іще чотирьох самиць. А пінґвіни-гоміки їх тупо проігнорували.

— Мачо-мени недороблені…

— Та навпаки. А тоді ще й ґей— і лесбійські ком'юніті Німеччини почали розводити хай навколо того інциденту: адміністрація, мовляв, здійснює сексуальні репресії щодо пінгвінів!

— Бу-га-га! — Ката уявляє собі, як зо два десятки тьотьок і дядьок бігають навколо пінґвінської клітки з прапорами Rainbow [97] і верещать яке-небудь дурнувате гасло. Чомусь спадає на думку «Libertе, еgalitе, fraternite!!!!!» [98] Ну, просто Катка не любить французів.

— I тоді директорка зоопарку махнула рукою і сказала: «А! Хай живуть, як собі хочуть!» Так би наша мама про нас сказала, правда, Кат?

— Дурний тебе піп хрестив! Чого би вона про нас таке казала?! Ми що — живемо подружнім життям?

— Фу, сама ти дура!

— Хоча, напевно, живемо. Хто би мене ще так пиляв систематично?

Нона ображається і надувається. Відвертається від монітора. Либонь, згадує, що працює вона за клятим Windows-ом, а Місrsoft — це зло, а зло — це глобалізація. Чи навпаки. Ката зітхає і думає, що про зло брендів і монополій з їх надприбутками заговорювати взагалі не варто — Нона образиться кревно. Тим паче, Ката-опозиціоністка завше хоче наголосити на протилежному. В даному випадку, на позитивних сторонах глобалізації — типу, на всесвітньому володінні англійською мовою. Це ж вам не хухри-мухри. І не цацкі-пєцкі вже й подавно.

— Пам'ятаєш про цей прикол — зобразити день у брендах? — розбавляє обстанову Ката. (Принаймні, пробує).

— Ага. Жах! — Нона ненавидить бренди й особливо рекламістів, котрі ті бренди проштовхують у мозок аморфного людського наїву. її настільна книжка — NO LOGO Наомі Кляйн.

— Мій би день (бляха-муха, реально треба жити в лісі, щоби не заляпатися брендовим гріхом! Хай здохне Procter Gamble!!! Сука, навіть блядський Word має у своєму словнику це словосполучення. В той час як слова «блядський» він не має. Навіть «курвлячий» не має, і «лярвуватий» і «шльондрівський». Тьху!) виглядав десь так:

Siemens mobile

Aquafresh

Nivea

Electrolux

Danone

Electrolux

Paulig

Tefal (нє, до сраки тєфаль, яйця «Сонечко щось зранку не лізуть)

Samsung

Windows XP

Word

Internet

Explorer

Siemens Mobile

Benetton

Adidas (буеее! Дитяча рабська праця!!!)

Celio

Diesel

Converse

Appearance «Мейнстрімна псевдо контр-культурна дура»

Swatch

Mercedes

Siemens Mobile (вдягаюся я падлюче довго й нудно, рухаючись зі швидкістю асфальтового катка чи балерини-героїнщиці. Ясен пень, запізнююся, тому уроди й передзвонюють)

Masaki Matsushima

Siemens Mobile (задрали!!!)

Чернігівське Біле

Warsteiner (коли нема див. вище)

Mercedes

Durex

…

Mercedes

Dove

Aquafresh

Folio (ну, бляха, люблю я почитати в ліжку, не завжди ж після сексу просто спати — інколи ще й додому після нього їхати, а перед тим для заспокоєння не хіло втиснути в себе сторіночок 12 «Ье Миг»)

Mercedes

Inter Spar (їдло насущне дай же нам днесь)

Mercedes

…

(секс вдома — тоже річ приємна. Тільки інколи вже спати хочеться).

Siemens Mobile,

Samsung

І ще купа всіх електронних бебехів:

ВСІМ НАДОБРАНІЧ, BCI SWITCH OFF!!!

— Фу, який тупий у мене день… — із сумом оголошую я Ноні.

— Отож-бо… — глибокодумно ставить жирну японську крапку (а ви бачили, які в японців крапки?!) вона.

«(…) Ну и главная радость — приобретение БИРЮЗОВЬІХ теней. Такое ретро…

Посмотрела «Богиню» Литвиновой. В голове появилось столько мыслей. что мне обычно не свойственно… Аж страшно. Надо сделать томографию.

(…)

Читаю Фуко, потому что снотворное снова закончилось. При этом, правда, слушаю панкуху (скажем соседям «НЕ СПАТЬ!»).

Мне снова можно пить. Закончилась моя диета, забрала у меня 14 килограммов моего трепетно любимого тела и 1 9 сантиметров в талии. Откуда у меня было столько? В сумке снова появилась фляга, а во фляге — ванильная водка. День проходит в постоянном откручивании — закручивании крышки. Алкоголь — это хорошо».

Це від Каті такий шматок листа. Мене дуже-дуже тішать її мессаджі. Допомагають жити. Як і її історійки про пінгвінів.

Тільки одне цікаво, — кажу я Ноні,— чому то вже друга людина поспіль пише мені про томографію? Спершу Фікус, тепер вона… Що ж вони хочуть там знайти?

— А пес їх там знає, — каже Нона. — Цілком можливо, що якесь засвідчення…

— Засвідчення Не-Самотності? — питаю я скоріше сама в себе, ніж у Нони. Та й навряд чи вона мене чує: час від часу я маю властивість говорити привидським голосом. Я потягую червоне вино, привезене з Риму, і тимчасово погоджуюся з тезою, що алкоголь — це хорошо. Аскольд у цей час трохи незграбно награє кісь п'єски на роялі. Коли я повертаюся в його бік, він мило й засоромлено посміхається. На якийсь час я навіть питаю себе: Аскольд то чи просто його голограма. Він же ніколи раніше не грав мені на тому клятому роялі. Інструмент стовбичив собі білою химерою посеред вітальні, допоки я не зпіздячила його в шизофренічні малиново-салатово-жовті кольори. Вийшло дуже весело, проте естети би образилися…

Мене щось взагалі останнім часом пробивало на дитячу тематику. Ось хоча би моя остання стаття для мого «дитячого журналу»:

КАЗКОВИЙ СЕКС чи СЕКС як КАЗОЧКА.

Ну. головне, щоби не страшна та казочка була і з хорошим кінцем. А хороший — не значить великий і блискучий, як у блек персонів у порно-фільмах J Хоча якраз порнофільми ті казочки й розказують: ох які всі тьотьки гарячі, ох які всі дядьки патичкасті і невтомні. Фу-фу-фу і бє-бє-бє. Легенда — це. конєшно, хорошо, але давайте сприймати її символічно J.

Тут— во далі ми з вами спробуємо згадати кілька канонічних дитячих казочок, що ними нас намагалися заткати і приспати матусі-бабусі в дитинстві. А потім прикинемо, що могло би статися з їх героями і чи продовжують дітки ці свої казочки вже у т.зв. доросло-сексуальному житті. Окі-докі?

Упс, щойно перечитала статейку з одного чоловічого журналу на схожу тему. Да. Чоловічі журнали, звісно, трохи менш тупорилі за жіночі, але кредо: «Завоюй її серце, а потім втечи від ліан її прив'язаності» як мінімум смішні. Якась там у них безнадьога. Або тьолка стає коровою і вєрною женою. або просто вона страшна-дурна і зразу йде в утіль, бо вечірня принцеса виявляється по канцовкє Жабою. Бу-га-га. Як все-таки, добре,брати і сестри, що ми з вами не чуваки аппер-мідл класу віком «трохи за 30», без особливих прикмет, але з понтами власної нев…бенності і бажаного мачо-менства. Ок, доста вже про них. Давайте про казочки.

СОРОКА-ВОРОНА

Пам'ятаєте? Ну. це така перша сексуальна гра. коли нам дряпали долоньку і водили по ній пальчиком? Так. звісно, то був пальчик мами-тата-тьоті-дяді. але чому би не перенести цю ніжність в теперішнє життя? Дуже навіть збуджує. Можна починати бавитися в неї. наприклад, сидячи в нічному таксі. Це така таємниця -секс долонями. Дуже еротичне. Тільки не обов'язково при цьому волати ключову фразу «Сороки-Ворони»: ТОМУ ДАЛА, ТОМУ ДАЛА, А ЦЬОМУ НЕ ДАЛА-А-А!!!

КОЛОБОК

Ну, ви в курсі, хто там жив і що робив. Мене ця казка задовбувала. Але якщо прочухати її еротичний підтекст -все куди веселіше. Дід і баба згамселили собі такого рум'яного Колобка-борзюка-нєдатрогу. Всюди він катається там. пісеньки понтові наспівує. Всі хочуть його зїсти (чи то пак. трахнути, якщо алюзія в нас на секс), а він щоразу набрехав-відмазався і втік. А хто ж його таки захавав? Правильно!!! ЛИСИЧКА!!! Бо вона була не така тупа, як інші, й не репетувала:

«Кам он, бейбі, пішли, я тебе так натягну, аж очі тобі повилазять!!! Я така гаряча курва!!! YA!YA!!!»

Лисичка все обтяпала хитро і ніжно. Щось там у неї. кажись, із язичком було пов'язано. Ага. Зріть в корінь:). Спершу (але й то не зразу) орал секс, нєжності-любєз-ності. хитромудрі викрутаси, а потім — ХРЯЦЬ!!! — і Колоб ваш по самі корінцята J

ПОПЕЛЮШКА (чи просто ПОПА — :)FS )

Куди ж, питається, без неї?!! Куди без цієї зачуханої дєвучки, яку зла мачуха не пускала на сільську діскотєку?!!! Мачуха, можливо, й правильно робила, бо більшість благародних дєвіц із того траскенбалю поверталися роздовбаними, як гарбузи (пам'ятаєте анекдот про тампакс, який опівночі ставав баштовою культурою?:) — і ні один порядний ПП (Прекрасний Принц) їх уже не схоче. В той час як ПОПА сиділа вдома і облагоражуваласятрудом.

Ну. а потім виросла і дочекалася свого Звьоздного Часу. Головне, не перетрахатися ПОПІ на шкільному випускному з половиною Б-класу (вона сама в А вчилася) — бо все принцесяче життя піде на смарку. А треба так -БАЦ!!! — і вийти в свєт. А тут — БАЦ!!! — і ПП підгріб красі-вий. Головне — показати їй. що тепер усе буде інакше і її життя перейшло на зовсім іншу колію. Що вона — особлива і ніхто її до того не розумів, а ви. як істинний ПП, відкрили її суть.

ПОПА від радості зніме не тільки кришталеві черевички:).

Сценарій канає. ясне діло, і для дєвучок, і для мучачіків. У нас же з вами уніcекс, брати і сестри.

МАША І ВЕДМЕДІ

Тут головна штукенція — ефект несподіванки. Уявляєте, повертається ваша дєвучка (мучачік) звідкілясь із універу чи з далекої дороги, а в хаті хтось є!!! ААААПП Не бійтеся, це ж ви J.

Так от. Вона заходить, та й: «І-і-і-й!!! Що за курва узувала мої капці???» А ви. окрім капців, ще й в трусах її (його, якщо мучачік) походили, і вижерли півхолодильника. Для благородства можна, звісно, і посуд помити, і годинника старого полагодити (як то робив кльовий чувачок у «Пустому Будинку» Кім Кідука -дуже жирне кіно!)

І от — вона заходить у спальню, а там. в її (його) ліжечку — ВИ!!! Во всєй красє. Тільки не треба робити перепуджену пику. І ліпше знати, що та особа має до вас хоч якісь почуття і не впісяється з жаху.

Але найголовніше — не залізти помилково в ліжко мами-тата і не дочекатися додому їх J.

Р.S. Якщо все вийде, дєвучки під час сексу в позиції «Вона згори» можуть ритмічно читати:

— Сяду-сяду на пеньок!

А мучачіки відповідати їм:

— І зїм Машин пиріжок!!!

(Катін, Оксанин, Оленин тощо тощо J)

ІВАСИК— ТЕЛЕСИК

Казочка для мачо-менів скромних тілесних розмір і женщін бальзаковского везраста. Ще там вклинюється третя дійова особа — ЗМІЮЧКА-ОЛЕНКА. Чогось її ім'я також асоціюється з язиком. (Гм… Дивно. Може, в мене якась проблема назріла?:) — так що ОЛЕНКА, ймовірно, підставна особа або професіоналка з Рівер-Пеласу чи Окружної (кому на шо бабла фатає).

Менше з тим, її все одно Бальзаковская Женщіна захавала. Можливо, від заздрості. Але перед тим Ягася довго й нудно сексуально експлуатувала Телесика (гріх не експлуатувати — в нього й ім'ячко ж таке — тілесне, ніжне:)). Він там і рибку глушив, і їсти варив, кажись. І Оленку в кінці кінців зажарив J.

Та йому це все набридло, він «пойняв, що допустил ракавую ошибку» і вирішив стати стюардом АЕРОСВІТУ. (Ну, «Гуси-гуси-гусенята, візьміть мене на крилята» і все таке). А останній раз стюард «Аеросвіту». з яким я летіла, виявився геєм. При тому, дуже нечемним зі мною (бо в мене помітні вторинні статеві ознаки женскіє, напевно…:). Ось що з людями робить любоффф до НЕ ТИХ тьотьок. Тьотьки. не мучайте мучачіків!!! Залишайте їм право вибору, курча мать. А мучайте хіба лишень як дуже просять :)

Ото й усе, брати і сестри. Бавтеся ніжно і довго. А там бурхливо й коротко. Аби ваш СЄКС ЗДАВАВСЯ КАЗКОЮ.

М— да. Тему, звісно ж, продовжувати можна було би до плюс нескінченності. Ото би сиділа Ката Клей і видумувала глупства собі такі, різнопланові. Аж до старості, пенсії і кончини мирної, безболісної, бездоганної.

В будь— якому випадку, надумані дурниці куди невинніші (хоча не обов'язково смішніші) від дурниць реальних.

От, хоча би, взяти історійку, в оригінальній версії розказану Прохаськом, а нам переказану Софійкою Андрухович (найліпша, до речі, оповідачка з усіх усномовців). Так от:

— Десь там в Ужгороді живе собі одна дуже багата пара. І є у них собака — велетенський вівчур. Вони його люблять так сильно, що готові зробити для песика абсолютно все. А в песика є така одна слабкість — дуже вже він любить… трахати жінок. Тож добрі хазяї їздять йому купляти курвів. Ну, й самі в кінці кінців не проти виставити собі у дворик стільці і спостерігати за відпочинком песика.

— А-а-а… Не треба… — бачу, що Нону зараз знудить. Вона вже дико зблідла.

— Тобі шо — курвів жалко? — питаю я.

— Чи песика? — питається Софійка.

— Фе-е… Як ви можете… — Нона важко сковтує.

— Ми?! А ми тута при чому? Це ж господарі-ублюдки!! Привчили, холєра, пса! Це ж йому треба було дати попробувати трахнути людську тьотьку, щоби він до того призвичаївся! Думаю, почалося все з господині… (Всі зі мною мовчки погоджуються).

— А потім, я думаю, все перейшло на іншу штрику, і обоє господарів, сидячи в кріслах-качалках, просто тихо-мирно собі подрочують під картатими ковдрами, милуючись купно-породним домашнім улюбленцем.

Нона падає лицем у подушку. Вона не в змозі стерпіти мій супровідний відеоряд: а чо', я ж, кажись, дуже вдало імітую рухи бармена-шейкера…

Зрештою, ми всі погоджуємося з тим, що ця історія не така вже й збоченська, бо:

— курві платять;

— хазяєва «в атвєтє за тєх, каво пріручілі»;

— жодна тварина в ході зйомок (якщо це все ще й знімають на хоум відео) не страждає.

Отже, всі щасливі. Навіть Нона очухується від нашого цинізму.

Oh lord won't you buy me a Mercedes Benz. My friends all drive porsches, I must make amends. Worked hard all my lifetime, no help from my friends. So oh lord won't you buy me a Mercedes Benz [99]

Отож. До сраки, зрештою, той попсовий червоний РОRSCНЕ. Чи синій JАGUАR. Принаймні, поки їх у мене немає. Чого ними паритися? Чого мені має снитися, як хтось у дворі спального району пробив мені моє нев'їбенно дороге колесо, і тепер я парю собі мозґи питанням, де ж тут вставляється домкрат. Зрештою, питання вставляння фалічної підтримки можна розглядати й у більш символічному аспекті. Але мої коліжанки так не думають:

— Катко, км'он!!! — верещить Івона. — Поїхали!! Вони з Тамарою запхалися до позиченого мною в Аскольда суперзеленого авто і вимагають їдла і видовищ.

— Наш мерседес, впєрьод леті! — знову волає Івона. Ну й голос. От кому призи брати з виразного читання.

— Їдла і видовищ! — нагадує струнка, висока, з великими карими очима й каштановими кучерями Тома.

— Сексу і видовищ! — виправляє зваблива, мініатюрна, розбалувана білявка Івонка.

З їдла в мене тут хіба закам'яніла булочка часів трипільської культури і півбляшанки енергетичного напою віком трохи помолодше. З сексу — хіба я сама і диск Торі Еймос. Із видовищ — то ліпше хай спершу на себе дивляться в люстерка (Альо!!! Ану пусти моє дзеркало заднього огляду, дуреписько! В тебе ж є твоє там справа — косметичне!), а тоді подивимося, що там пригряде до нас…

У нас трьох зараз щось штибу дєвічніка, чи як там називають такі шняги в російських перекладах американських кінів. Івона незабаром вийде заміж за французького католика — таке І миле створіння з бретонським акцентом і рудуватим волоссям. Вона дуже вдало розвела його стосовно власної цнотливості і позбавила його цнотливості реальної, після чого порядний католик («Ой, ні, до весілля — жодної близькості!!!») з превеликою радістю трахався з нею по варшавських громадських туалетах чи бутіківських кабінах для примірки. Таке світлооке щастя, на 2 роки молодше за неї, після котрого всі мої гіперсексуальні 30-річні дружбани здаються Івонці старим клоччям. Ну, що ж поробиш. Комусь подобається почуватися педофілкою — то лише справа використання ресурсу моделей сексуальної поведінки. А наразі нам просто весело.

Тепер у нас на всю катушку фігачить саунд-трек до SNАТСН [100]. Дівки грюкочуть якимось пляшками, щільно курять і протестують проти мого відкривання вікон — їм, бачте, холодно. Я особисто не вживаю цигарок (хіба що з канабісом, та й то на маївку яку-небудь), тому мені до сраки, проти чого вони там собі протестують. Я відкриваю настіж вікно й одразу ж кричу двом гарнявчикам, що втикають на тротуарі біля кав'ярні:

— Мучачіки, по чім сьогодні куннілінґус?

Гарнявчики сахаються, дівки регочуть.

— Бачила мій веселковий прапор [101]? — кажу Івонці.

— Нє-а! В тебе є?

— Є! І знаєш, де я його купила?

— Де?

— Під стінами Ватикану!

— Опа-па… — Івонка ще десь зо два роки тому свято вірила в те, що вона — лесбійка, і що до смерті житиме з дівчинкою-баскетболісткою, вдвічі за неї більшою й ширшою, але дуже доброю. В кінці кінців Івончина орієнтація з'їхала в бік гетеросексуальної, а у дівчинки з'їхав дашок. Цікаво, чи заважає це у баскетболі?

— Там, знаєш, — продовжую я, поки Тома виглядає нових мучачіків, — дуже кумедна ситуація. Італійці дуже прогресивно ставляться до гомосексуальних шлюбів. А Ватикан, котрий і з нещасними презервативами ніяк не може примиритися, випадає від того в осад. Ясна річ — як же порядному римлянину пропустити нагоду подратувати Рара-Реорlе? От вони й вивішують на вітринах сувенірних крамничок, поряд зі статуетками Боженьки, той радісний прапорець. Всього-на-всього 5 Євро — і стільки радості! А ще просто собі люди на балконі, що виходить на стіни Ватикану, такі самі прапори вивішують. Вітрила сексуальної свободи в лице католицькому моралізаторству. О! — нарешті я дожвинділа той свій спіч.

— А мені Папа подобається… — якось винувато каже Івона.

— І мені! — каже Тома.

— Тю! Так, ніби я казала, що мені він не подобається! Він хороший, добрий, за винятком тих «але», про які… О! Мучачоси! Меченосці! Улю-лю! Фіу-віть! Киць-киць! На-на!

— Гиля-гиля! — й собі кричить Томка.

— Тихо, дурна, то ж відганячка, а не приманювання… — шикає Івонка.

— Іди, малесенький, іди, ми тебе в машинці покатаємо!

Малесенький перелякано озирається, а тоді раптом виструнчується і йде собі вздовж дороги з виглядом «а-мама-казали-з-незнайомими-не-говорити». Що ж, тим гірше буде потім. Тридцять вісім (я засікала) секунд Івончиної суґґестії, і це чорняве диво вже на нашому задньому сидінні. Бери — не хочу.

Власне, «бери» — то для Томи з Івоною, а «не хочу» — для мене. Якісь мене зовсім інші думки й бажання розбирають. Про гроші думаю я? Про порші з ягуарами? Про наш нетривкий гедонізм чи про більш-менш постійний екзистенціалізм (зрештою, суть є одно)? Чи просто про все й одразу: думальний процесор ліпше не виключати, поки вентилятор не перегорів.

Кидаю погляд у дзеркало: Івонка катує чорнявчика. Дивно, я не помітила, коли вони з Томкою встигли поперелазити з місця на місце — тепер уже Томка розглядає свої зуби в косметичне штурманське люстерко.

— Не сумуй, — кажу їй, — сестро, за півгодини знайдемо й тобі м'ясце. У нас же гьорлз-паті сьодні, нє?

— Ну а нє! — намагається збадьоритися Тамара, їй, відов, теж той чорнявий гарнюк запав. ОК, зрозуміла, знайдемо тобі чорнявого, як хочеш.

— Га? — перепитує вона.

— 17 рочків. Піде? — я подумки перебираю свою картотеку.

— Піде… — несміливо, але з посмішкою каже Тома.

— Він, щоправда, цнотливий. В тебе бували цнотливі створіння зі смаглявою шкіркою й чорними очицями?

— На шість років за мене молодші? Не, Катко, не бували…Може, не треба?

— Та треба, Томко, треба. Що нам — втикати тут на дорогу і годинки дві-три катати Івонку з красунчиком?

— Ну… А це не стаття?

— Стаття-стаття! — передражнюю її. — Та ж підлітки ці тільки й мріють, як надрючитися до півсмерті, а потім збирати себе по частинах! — ой… відчуваю, що верзу вже щось не те, намагаюся спинитися, та не виходить:

— Зараз, Том, зачекай, я згадаю, де воно живе. Такий дуже гарний хлопчик з чистими й допитливими, як у мудрого песика, очицями, такий стопудово впевнений у своїй інакшого, так жаліється на світ, що його не розуміє…

— Като!

— Але в нього є одна фантазія… Він сказав… — я відчуваю, як мене, не дивлячись на відкрите вікно, починає пробивати піт…

— Като! Дивись, куди їдеш! Ти ледь їх не збила!

— …він сказав, що хоче, аби в кімнаті була одна-єдина червона лампочка під стелею і чорнота довкола. А ліжко щоби було велетенським. Яка похвальна інфернальність, га? Тільки де ж таку знайти? О, почекай! — я порпаюся у внутрішній кишені, витягаю телефон і знаходжу в ньому запис «араrtments» [102]. Фігня, що вже коло півночі — клієнт завжди рулить.

— Алло. Марієлло, ви? Ой, вибачте, Маріанно. Марино, це Катакана Клей — я у вас винаймала помешкання десь місяць тому на Великій Житомирській. Мені потрібно щось таке… дуже термінове… максимально схоже на суміш борделю і могильного склепу. Але дуже просторе.

На тому кінці офігівають і кладуть слухавку.

— Сука, — з розумінням кажу я. Якийсь час ми їдемо мовчки. Позаду долинають хіба що стогони Івонки — роблю музику гучніше.

— От ми вже й приїхали майже…

— Куда?

— До мальчика приїхали.

— Так його ж мама не пустить так пізно!

— А хто тобі сказав, що в нього мама тут? Воно нічийне, в гуртожитку мається…

— Катко, ти брутальна.

— Я? А що я такого сказала?

— Ну, не знаю, я теж у гуртожитку жила.

— І що — погано було?

— Нє…

— А мені було. Але то вже таке — хворобливий зашкал індивідуалізму. Мать його.

Ми паркуємося просто коло входу в університетський гуртожиток. Кілька симпатичних курвлячих голівок відразу випихається з вікон, на яких сушаться мережані трусики: чи не по мене, бува, мій грайлик на машинці? Нє, дєвучки, ми не ваші грайлики. І машинка наша — не який-небудь вошивий опель чи деву, тьху-тьху-тьху. Нам машинку купив Бог Дженіс Джоплін.

— Альо, пацани! — кличу я когось, хто тихо курить коло входу. — А знаєте, випадково, такого-то й такого-то?

— Какой курс?

— Гм. Перший!

— Баскетболіст, што лі?

Ого. І цей баскетболіст. Ну, хлопчик високий — цілком імовірно. Нам його зараз покличуть. Навіть грошей за це не візьмуть, я гадаю.

За дві хвилини виходить наше чудо. Здивоване, але напахнючене. Сподіваюся, Томі до вподоби цей його запах. Вона пересідає назад, поступаючись місцем юному прибульцю. Я чомусь їх не знайомлю.

Рушаю. Дзвонить телефон. О, це ж квартирна Марія-Мірабелла.

— Угу. Чудово. Так. За півгодини максимум. Скільки? Ну-у-у… Ну добре. Ще раз точну адресу.

Знайшлися інфернальні апартаменти. Декорації омріяної втрати цноти обійдуться мені сумою гонорару за п'ять статей. Ну нічого, шосту напишу.

Я мовчу. Хлопчик хвилюється і щось довірливо мені розповідає. Питає, чого я так довго не відповідала на його дзвінки і листи, що взагалі сталося і чому я зараз мовчу. А я таки мовчу. І посміхаюся. Лагідно, як мама.

Він вбраний у спортивну курточку, широкі штани і кросівки.

— Тебе таке впирає? — питаюся в Томи французькою, й відразу ж роздупляюся, що малий тією мовою володіє.

— Нормально, Катко, — каже Тома і її голос мені не подобається. Тонус його, як у члена, що, перемучений попередніми пестощами, вже не в змозі буде кінчити.

Ми під'їжджаємо за вказаною адресою (о, диво, навіть мій топографічний кретинізм не став нам на заваді), нас зустрічають і дають ключі. Мучачіки нічого не розуміють, і тим краще для них.

— Оп-па, яка квартирка! Ґотіка! — сміється Івонка.

— М-да, мрачно… — каже Томка.

Чорнявчик, знайдений на вулиці, цілує Івонку в шию і навряд, чи помічає зміну обстановки. А обстановка тут таки мажорська, хоча й доволі інфернальна. Цікаво, хто ж запіздячив собі таку квартирку в центрі міста? Я беру нашого хлопчика за руку й заводжу в одну з кімнат. Обережно вмикаю світло -докручую його регулятор, щоби не було за-яскраво. Ну, щось таке… Майже червоне світло. А ліжко таки велетенське.

— Подобається? — я розшпиляю його куртку і скидаю її на землю. Хлопчик майже не дихає.

— Абсент! Абсент! — волає Івонка звідкілясь із — я так гадаю — кухні, брязкаючи пляшкою з мого наплічника.

— Не модна ти, Івонко! — сміюся я. — Але вже давай, зроби…

— Я… я не буду… — пробує протестувати хлопчик.

— Будеш. — лагідно кажу я. Тома кудись зникла. Хоч би не втекла взагалі, холєра мала.

— Це той, що ти з Праги привезла? — Івонка заносить нам келішки. Вона бадяжить цю отруту з зимною водою.

— Він. Мав би бути справжній.

Я беру собі і даю хлопчикові. Він вагається. Я відставляю своє питво набік і розстібую кілька ґудзиків його сорочки. Гм, таки перфектна шкірка. Розстібаю всі ґудзики. Зовсім легко проводжу нігтем від його кадика до низу живота. Він тремтить і майже не дихає. Треба би з ним обережно — хлопчик уже впізнав свою омріяну атмосферу. Принаймні, відображення її в моєму сприйнятті і рикошет мого сприйняття від об'єктивних можливостей столичного ринку помешкань.

— Катакано, невже?…

— Вже, вже! — я різко ступаю крок назад, перед тим штовхнувши його на ліжко й підхопивши свій зеленавий напій. Ступаю той крок у коридор, гучно захряснувши двері. Там на мене ошелешено дивиться Тома, зі своїм келішком у руці.

— Знаєш, що… — якось хрипко кажу я. — Ану дай свою склянку.

Вона дає.

— Перед тим, як ти підеш туди і зробиш те, що зробиш, зауваж одне: я помилилася. Очі в нього зовсім не собачі і не темні. Очі в нього — як оці наші два келішка з абсентом. Небезпечні і зелені.

Решту ночі я, здається, плачу. Моє ліжко прогіркло, мої дії — туйон [103].

Коли до нас прийшла Неділя Прощення, остання неділя перед Великим Постом, Аскольд сказав, що за все мене вибачив.

— А по-справжньому?

— А по-справжньому не вибачив.

Тож тепер, якщо я нагло помру, доведеться валанцатися по землі безпомічним привидом. Що ж, буду художньо скреготати зубами.

Але вибачення в Аскольда я просила щиро. Я насправді дуже погана подруга, дівчина я нікудишня, я тиран і ходяча заразна депресія. Але зараз я щира. Щиріша за ці жовті й голубуваті лампочки в метро. Щиріша за гілки дерев, що, як скріпки, скріплюють докупи білий напівмертвий сніг і золото-кавове напівмертве небо. Чи скоро вечір?

— Не скоро, — каже мій друг. — якраз встигнемо зайти кудись випити коньяку.

Я не хочу коньяку, і він це знає. Я хочу йти цим снігом і не дивитися під ноги. Або дивитися під ноги, але дуже пильно. Аж до болю сприйняття. Дивно. Добре. Я не безнадійна. До мене повернулися колишні відчуття світу. Мокрі трамваї, останні погляди бруківки тобі в слід, посмішка безокого темношкірого янгола на щойно купленій брошці. А може, це значок. Я не знаю різниці.

Болюча краса події у відсутності цієї події. Немає загальновинюханої інтриги, зав'язки-кульмінації-розв'язки, а є лише купа мікросюжетів. 1 Життя, як і хорошу книжку, треба жити так, аби могти відкрити його на будь-якій сторінці і не почувати жодної втрати. Щоби не треба було вертатися назад. 1 щоби, навіть якщо й хочеться забігти наперед, знайти в собі силу, а в моменті вартість, аби залишитися там, де ти є, і просунутися тоді, коли воно треба. Не стриміти на місці і не скакати туди-сюди, як водяна блоха.

Чорний ангелик на площині, що мала би бути прямокутником, такий зворушливий. Але далеко не безпомічний. Пам'ятаю, такого ж — дуже схожого, принаймні, бо янголи не бувають серійного виробництва, навіть ті янголи, що на значках — я подарувала Віці. В останній день її перебування в нашому місті.

— Знає, що дарувати… — посміхнулася тоді вона до Аскольда. Трохи кривувато, може, але задоволене. їй припав до душі той ангелик-афроамериканець. А може, посміхнулася вона тоді зовсім і не криво. Просто вона сама себе вважала «чорною», писала інфернальні віршики і відловлювала галюцинації. Ех, я й сама часами заздрю людям, що застрягли у вісімнадцятирічному віці. Так радісно інколи дістати з глибокого наплічника яку-небудь із переломних модельок світосприйняття. Втім, скільки їх там у нас іще буде до смерті? Багато. 1 щоразу інші. Ну, тим і краще. Бог же не дурний — робив нас по поняттям.

Як би там не було, а з приходом до її власності чорного ангелика на помаранчево-зеленій брошці, Віка назавжди покинула думку про моє вбивство.

Одного дня моя свідомість згасне Одного дня моя свідомість згасне Одного дня моя свідомість згасне Одного дня моя свідомість згасне І тоді… нічо так. [104]

Катакана Клей, особа 23 років, їхала собі кудись прямо. На своєму потворно-синьому ягуарі. Якщо вона кудись і повертала, то вибирала праві повороти. Таким чином у неї мало вийти замкнуте коло. Таке ж саме, до речі, вийшло би й у випадку з лівими поворотами. Але зараз вона вибирала найпростіший шлях. Пасивний і фаталістичний — не пригальмовувала, не включала двірників, не намагалася відрізнити вогні світлофорів від сіті-лайтів.

Катакана Клей, поміж тим, мала цілком визначений пункт призначення. Якийсь там супермаркет.

— Холєра. Як же там по-японськи «буття одним»? Чогось це згадується тільки на пустій дорозі.

Самотність — це дар. Але, як і будь-яка коштовність, вона має потрапляти у правильні руки. Тому, хто здатен її витримати, пройти через її випробування і витягти з її серця камінь-самоцвіт. Потрапивши до слабака, самотність розтлумлює його, як комашку. Потрапивши до людини середньої сили, вона тріпає її туди-сюди, вона їй як чистилище, вона ще довго не може вирішити, скинути середнячка в купу роздушених чи винести на твердиню до кількох героїв. Вона душить людину зсередини. Повільно і довго. Схоже на проклятий секс, чи що. А потім таки роздушує, перетворює тебе на здутий гумовий матрац. Імпотентну людську оболонку. Що, можливо, сталося зі мною. А може, це тільки стадія?… По-іншому з сильними, їм усе й одразу. Проте… вони так нічого й не встигають помітити: «Той, хто виграв, одного дня програє все і залишиться без нічого. А той, хто програв, завжди матиме біля себе свій програш».

Тому, хто сказав останнє, сама я колись скажу таку банальщину:

— Мені самотньо. Тупо самотньо [105].

— Та тобі просто трахатись хочеться, -

почую я у відповідь.

— Всі люди, що намагаються пробитися поближче, просто мене дратують.

— Вибач… гигиги.

— Дратують ті, хто хоче зжерти мою увагу і час, надсилаючи купи непотрібних листів змісту «Як справи-чому так мало пишеш-ну ясно-в тебе на мене часу нема?!»… Дратує хлопець, що вважає мене квінтесенцією всіх можливих потворностей, а сам «великодушно» зі мною залишається. Дратує навіть єдина сестра час від часу… Хочу загорнутися у теплу ковдру і спати в дуплі.

Він мовчить.

— Звечора дуже хочеться трахатися, ти правий, а зранку дуже від цього хріново… Все лібідо тупо йде на якісь навязливі фантазії. Реального сексу нема.

Мовчить.

— І не буде.

— Мда… Не заздрю я тобі.

— І, здається тепер мені, не було ніколи. Я сама собі не заздрю.

— І не буде.

І не буде.

І не буде.

І не було ніколи.

Я не знаю, чому тобі одиноко. Мені це дуже неприємно чути.

Я мовчу.

— Тому що сьогодні я думав про самотність.

— Супермаркет самотності… — дивлюся кудись убік я. Він продовжує:

— І вирішив, що (називає моє ім'я [106]) не вірить у самотність. Тому що всі навколо, як заведені, вірять у самотність. А я не вірю і не хочу вірити, поки фізично не залишусь одиноким. Це ж взагалі — сенс життя кудись пропадає, якщо у самотність вірити.

— Ну добре, пішли… — беру його за рукав зеленої (сірої? Гірчичної? Я плутаю ці кольори… а ще синій теж) куртки і тягну до великої блокової будівлі. Потворної, на перший погляд, серед цих наших жовто-гарячих депутатських будиночків типу-престижного району столиці, де я винаймаю середньостатистичне жлобське помешкання.

— Що це? — питає він.

— Це? Гм… Те, про що ти вже, здається, питав. Це СУПЕРМАРКЕТ САМОТНОСТІ.

— Що? — недовірливо коситься він.

То. — переконливо заявляю я. — Наш місцевий Су-Са. Має відношення до всіх, хоч усі демонстративно й відкидають його існування через його видиму сіру потворність. А йому ади — стоїть собі і стоїть…

Такий от магазин. Супермаркет, курва.

Кожен час від часу ходить сюди і купляє собі тої самотності, скільки йому треба. Можна потроху, а можна наперед затаритися. Можна і на все життя… Тоді тобі дають 3— або 5 % дисконтну картку, яку ти зможеш позичити комусь іще, хто, познайомившись (чи то пак, якось перетнувшись із тобою) забажає сам піти до Супермаркету Самотності.

— Ну от. Про карточки тобі сказала. Радість капіталізму номер один. Один — якесь нав'язливе сьогодні число, тобі не здається?

— Коли ти один, тебе не дратують. Точніше, коли ти одна.

— Ти мене не дратуєш. Тебе просто НЕМА. І все… Тебе тут нема.

(Він дійсно ДУЖЕ мовчить, поки я це кажу).

— Ти як гарна картинка з минулого… Така охуєнна картинка, що в її реальності я сумніваюся.

— Дуже кльово. — пересохлими красивими губами шепоче він.

— Та нічого кльового. Скоро кінець.

— А він там буде оптимістичний?

— Невизначений буде. Як все і завжди.

— Знаєш… Нехай цей супермаркет на хуй розориться к усім бісам, тому що одного дня всі навколо почнуть позбуватися від самотності за демпінговими цінами, і ніякі карточки нікому вже не будуть потрібні. Настане Всесвітнє Щастя і Оргазм Єднання Всіх Самотніх Душ.

Він нарешті видихнув.

— Не все і не завжди невизначено. Це залежить від.

Але від чого все залежить, я так і не дізнаюся. Я надавала перевагу простій Не-залежності. Ніде подовгу не залежувалася і ні до чого не належала. Чи був це особливий бонус Супермаркета Самотності? Хто зна.

…Немає нічого страшнішого за Хеппі Енд. Так думала собі Катакана Клей. Нічого безнадійнішого за те, коли в тебе нібито всьо супер-пупер виходить і клеїться. І що суспільство тебе хаває «от і до», і що в тебе купа бабла, і що тебе люблять близькі і ненавидять псевдо-близькі («Немає в тебе, курво, подруги, а є самі друззя. А ще брати і сестри. Часто також віртуальні. Солодких снів!» — ось були останні слова Катиної т.зв. кращої подруги, що, за її словами, «самоусунулася з цієї посади». Каті було просто сумно. Ніякого зла чи отрути — та дівчинка колись робила для неї купу всього доброго. Поїла гарячим чаєм взимку у фаст-фудах, витирала їй шмарки в період суспільного фачення. А от мінімальних Катиних успіхів стерпіти не змогла. Здебільшого, люди люблять дивитися на нас тільки згори вниз. Так їм легше. Бідна, бідна дівчинка. Так боляче здушила себе власною нереалізованістю. І до чого тут Ката? Проекції, проекції…)

Так от. Немає. Нічого. Гіршого. Коли в тебе все показушно зашибісь, і ти навіть сам у це потроху віриш. І коли ти зранку до вечора тусуєшся з супервеселими друзями, але при сумній нагоді розумієш, що тобі навіть ні в кого переночувати. Коли тобі просто нікому заспівати пісню над кістками, щоби ти ожив, нарешті, щоби твоя кольорова оболонка знову наповнилася твоїм вмістом, а не лише вакуумом, який ти ковтав-ковтав і наковтався.

Мене ненавидять тисячі, люблять сотні, думала собі Катакана Клей. Мене нудить від себе самої. Я ніяк не можу зібрати сили і закричати своїй душі: «Альо!!! Ти де?!! Повернися, я тут!!! Мені насрати на всіх і все, крім тебе!!!» Душа вимагає самотності. Супермаркет відкриють тільки зранку. Ех, а обіцяли ж зробити його цілодобовим.

Катакана Клей, взувши червоні кеди, вийшла з дому. Аскольд і Нона якраз пропадали в лабетах Інтернету, і тому, на щастя, не помітили її ескейпу.

Новоспечений народний депутат М., на своє нещастя, залишив синій jаguаr відкритим. Та ще й і ключ тут як тут. Така вже в нього була барська звичка. Катка ще позавчора її помітила.

— Тут тобі не Беверлі Хілз, мудак, — ніжно сказала вона, повертаючи ключа. Двигун за-хуркотів так лагідно й чуттєво, ніби давно її чекав. Катка рушила з місця.

— Ну й куди ж це ти намилилася? — запитав її бездомний, що якраз вимацував нові надходження зі сміттєбаку. Катакана пригальмувала.

— А пес його знає, — вона опустила скло. -Напевно, шукати дух Рожевого Мерседесу. Раптом він підлиє у мене життя?

— Він його якраз забирає…

— Хто забирає, той і дає, — Ката вже збиралася рушити геть, як бездомний сказав:

— Себе прийдеться взяти із собою так чи інакше…

— Тебе? — недочула Катка.

— Себе, себе… Вибач за, хе-хе, банальність. Але та чувіха, що вклеєна у тебе в паспорті, поїде з тобою.

— Гм, — сказала Катакана. — А що, як на якій-небудь заправці я відпущу її в туалет, а сама щодуху дремену геть?

— Ну спробуй, спробуй, я не знаю! — і бездомний розреготався так сильно, що Ката чимдуж дременула геть — так ще диви, чого доброго, і депутат роздуплиться від своєї лос-анджельської ілюзії.

Ну і, ясна паприка, хвилин за десять-п'ятнадцять, одним словом, коли було вже пізно, Ката збагнула, що бездомний і був не ким іншим, як тим самим духом Рожевого Мерседесу. — Так тупо.

Ката їхала нічною дорогою, не вмикаючи фар. Яка вже різниця. Перед тим, як вийти з дому, вона якийсь час крутила в руках знимку Майнеса, що заплив за буйки. Така маленька і щаслива білява голівка посеред синіх товстих хвиль. Все на тій фотці задоволене і сповнене змістом — плямка голови, площа води, смужка дерев на березі, ба навіть подряпки на глянці знимки (якщо повертати їх на слабкому світлі, робиться щось дуже схоже на павутину чи річні кільця дерев).

— Мені дуже, дуже туди треба. Я просто собі пірну. Там тепло і купа риб. Наверх мені не обов'язково.

Смерть Катакани Клей, як вона вже казала, мусила настати від води. І ні від чого іншого. Хіба що невипадково зациклений трек у програвачі міг би цю подію драматизувати:

You’ll make uі wanna die

I’d cut your name in heart

We’ll destroy this world for ypu

I know you want me to feel your paint [107]…

Катакана знала, що зліва від дороги — урвище. Зустрічні машини мругали їй, аби включила фари.

— Почекайте, зараз і так заберуся, — процідила вона, — однаково в цієї махіндри не стане сил і натхнення довести мене туди, куди

я хочу…

На повороті Ката вирішила не повертати і легенько піддала газку — щоби одразу в прірву. Чомусь їй це здалося фаталізмом. Однак, в останню мить короткий спалах бозна-звідки змусив її різко крутнути кермо. Трісь! (МЕҐА-ТРІСЬ!) — там було дерево. А прірва — трохи далі.

Sраsе dementia in your eyes

And Venus will arise and tear us apart

And make us meaningless again…

Ні. Ні, бо треба не просто зануритися в море, треба з нього випірнути, ухопивши з собою найбільшу осяйну рибину.

І на останньому сантиметрі згасаючої свідомості, розбитими, але усміхненими губами, Катакана Клей проказала:

— Я вилізу з цієї вигрібної ями. Я знаю, як робити це напевно.

Краків (травень 04) — Прага — Київ — сПб — Москва — Істамбул — Констанітінополь-Царгород — Київ — Венеція — Київ — Анурадхапура — Канді — Хіккадува-попд № fuckin' 29 «Київ — Берлін» — Берлін — потяг «Берлін — Штрайзунд» — Хіддензее — Берлін — Київ — Варшава — Київ — (березень, блядь, 05) — о. Ги-ги Чангу, бляха-Балі, Індонезія') (квітень 05)

Коментари

[1]

Невже вам потрібен переклад?!

(обратно)

[2]

Район Стамбула. Славиться трансвеститами, готелями і голубами.

(обратно)

[3]

Дуже дивна місцевість у центральній Туреччині; Вапнякові колони накриті базальтовою шапочкою — дуже схоже або на гриби-козарики, або на чоловічі статеві органи. Ті, що не накриті, скидаються на спечені в духовці бізе — і так до виднокраю. В них вирито (природньо і людськими зусиллями) сила-силенна ходів і кімнаток (порода ж-бо м'яка), кілька десятиліть назад навіть електрику проводили. А перші квартиранти юзали каппадокійські природні багатоповерхівки ще тисячі років до н.е. Те, що там зароджувалося життя, відчуваєш так гостро, що мурашки зі шкіри не злізають. Особливо вражає енергетика і фрески давніх візантійських печерних церков. Найдавніша церковця — містична, закинута й серйозно понівечена фанатиками-ісламістами чи просто ідіотами — церква Івана Хрестителя (IV ст. н. є),

(обратно)

[4]

Традиційні турецькі солодощі. З медом і фісташками. Аааа!!! Я зараз вмру… в мене в холодильнику миші масово повісились…

(обратно)

[5]

Вегетаріанські котлетки з турецького гороху. Дуже смачні. Від м'яса, зрештою, майже не відрізниш… Аж перестаєш почуватися вегетаріанцем.

(обратно)

[6]

Наташами називають у Стамбулі повій пост-радянського європейського походження.

(обратно)

[7]

Пане Теґу? (індон.)

(обратно)

[8]

Ніколи не знаєш. (англ.)

(обратно)

[9]

Чомусь для чоловіка, що й так по суті являється моїм "чоловіком", важливим буває саме момент офіційного оформлення відносин. А ще, часом, шлюб у церкві. Напевно він любить церковний спів. Можна якщо вас теж діймає ця проблема, придбати платівку з записами камерною кору «Київ». І вам самим сподобається.

(обратно)

[10]

Дуже і дуже талановита молода письменниця. Російський Дереш у спідниці. Авторка книг «Альонка-партизанка», «Будинок, котрий побудуємо ми», «Inside-out».

(обратно)

[11]

Від англ. Bed Gay — поганий хлопець

(обратно)

[12]

Ненавиджу cебе (англ.)

(обратно)

[13]

Місто на сході о. Яви.

(обратно)

[14]

скор. від Dосtоr оf Рhіlоsоphy

(обратно)

[15]

Вулиця (індон.)

(обратно)

[16]

Найважливіше — особистість (англ.)

(обратно)

[17]

Танцюй швидко, помри молодою (англ.) — перефразовано з «Leave Fast Dіе Young».

(обратно)

[18]

І залиш по собі симпатичний труп (англ.)

(обратно)

[19]

Вибачте, що тулю в цю метафору турецьку солодощ. Просто, хоч убийте, не можу згадати жодної індонезійської. Я там головно жерла перець чілі…

(обратно)

[20]

Щось типу гуцульського «слава Ісу, мамцю», але в яванському мусульманському селі.

(обратно)

[21]

Ранок, день до обіду, день після обіду, вечір (індонез.)

(обратно)

[22]

Чистяк (без домішок) — (англ).

(обратно)

[23]

Просто чудовий день (англ.) — з пісні Лу Ріда.

(обратно)

[24]

Відкрита придорожня кнайпа в Індонезії.

(обратно)

[25]

Норвезький письменник і журналіст, автор світового бестселера «Наївний. Супер».

(обратно)

[26]

Цукровий Татко. Чоловік, переважно старшого віку, що спонсорує свою коханку чи коханця (англ).

(обратно)

[27]

Смажена ковбаса з каррі. Подейкують, у цьому берлінському кіоску заходить споживати каррі-вурст сам Шрьодер.

(обратно)

[28]

Та ради Бога, Сінто (англ.)

(обратно)

[29]

Вид ванної в Індонезії. Схоже на муровану пральну машинку, обкладену плиткою. Туди набирають воду з крану. А потім черпають її звідти пластмасовим черпачком. Зливають ним на руки й тіло, зазвичай над діркою для нечистот.

(обратно)

[30]

Фатальна жінка (фр.)

(обратно)

[31]

Болить, суко? (англ.)

(обратно)

[32]

Як щодо відлизати в мене, суко? (тоже англ.)

(обратно)

[33]

Справа не в сексі. Справа в довірі. (англ.)

(обратно)

[34]

Від англ. «Restless spirits» — невпокоєні духи.

(обратно)

[35]

Ласкаво просимо до клубу! (англ.)

(обратно)

[36]

З пісні «Everywhen» MASSIVE ATTACK. Альбом «100th Window»

(обратно)

[37]

В центр міcтa розмовляє Бог (англ. наче)

(обратно)

[38]

Острів поблизу Гельсінкі. На ньому знаходиться тюрма і кілька милих ресторанчиків.

(обратно)

[39]

Аспірин у джунглях не допомогає.

(обратно)

[40]

Повний набір. Очевидячки, замуж було нєвтєрпьож.

(обратно)

[41]

Справи в Джокджі набирають містичності. Мерапі (вулкан) тепер чіткіше видимий, ніж коли-небудь раніше його видно щодня і з ранку до вечора. Землетруси наближаються з обох боків спочатку Папуа, відтак Алор, потім Аче, Сулавесі, Ломбок, західна Ява… А вчора султан прийшов на ТБ, аби попередити людей про грядуще природне лихо — він цю інформацію отримав через свої містичні зв'язки. То що ж тут трапиться? Шторм? Землетрус? Джоді думає, то буде виверження Мерапі.

Ще одним недобрим знаком є те, що батько Апрі (аченезького джодіного сусіди) завтра повертається до Банда Аче. Власне, він був передбачив аченезький землетрус 25 грудня не містичним, до речі, способом, а через розрахунок. І його будинок єдиний вистояв в усій околиці.

Нещодавно я вечеряв з усією аченезькою родиною. Дуже смішно — всі три доньки виглядають так, як мати, всі троє синів як батько.

А тепер іще про містичні речі! Ті мої привиди жінка віком коло тридцяти років і її двоє синів, про це я вже казав тобі, так? Так от, Сінта нещодавно бачила їх у кімнаті, котра раніше була дитячою Ноеля. (Це починає скидатися на японський чи корейський фільм жахів, який-небудьTHEPARKOFTHERINGчиTHEGRUDGE…

До речі, якщо хочеш подивитися GRUDGE, дивися його в оригінальній японській версії).

От і все на цей час. мушу повертатися до своїх статей, як завжди.

Чао.

Чоловік із Дерев'яною ногою. (англ.)

(обратно)

[42]

Розслідування зникнення опозиційного журналіста Г.Ґонгадзе. На записі, зробленому майором В. Мельниченком, явно чути голос колишнього глави держави Л.Кучми, що, послуговуючись ненормативною лексикою, наказує прибрати невигідного журналіста.

(обратно)

[43]

Минуле — золото (англ.)

(обратно)

[44]

Один-єдиний акт недбалості призводить до вічної втрати краси. Отже, то саме мої недбалі зауваження щодо шлюбу, брак тепла і розуміння призвели нас до цього всього. Мені так шкода, (англ.)

(обратно)

[45]

Індонезійські вело-рікші.

(обратно)

[46]

Хрумка шняга з рисової, здається, муки. Трохи схоже на креветкові чіпси, їсться замість хліба і просто від нічого робити.

(обратно)

[47]

Тут: вид міні-автомобіля марки «Мерседес».

(обратно)

[48]

Слабоалкогольний сильнохімічний напій для дєвучок.

(обратно)

[49]

Цільова група (з англ.)

(обратно)

[50]

Мається на увазі сумнівної художньої вартості монумент із Майдану Незалежності.

(обратно)

[51]

Я Ісус (англ.)

(обратно)

[52]

Ви теж Ісус?

(обратно)

[53]

Християнин (англ.)

(обратно)

[54]

Перший раз Шрі Ланка? (англ.)

(обратно)

[55]

Вам подобається буддизм? (англ.)

(обратно)

[56]

Чайові (англ.)

(обратно)

[57]

ДУЖЕ БОРОДАТИЙ АНЕКДОТ: Якось усі батьки вихованців ясельної групи помітили, що діти вдома, повечерявши, розставляють руки в сторони і пищать: «Ех, мугікапи!» Ніхто не може зрозуміти, що відбувається. Вирішують усі тихцем пробратися до дитсадка розвідати. Приходять, никаються. Там закінчується сніданок — дебела нянечка навертає харч разом із дітками, а поївши, витирає рукавом рот і смачно потягується: «Ех, мужика би!!!»

(обратно)

[58]

Від Rhetorikal Question — риторичне запитання (англ.)

(обратно)

[59]

Скучно (англ.)

(обратно)

[60]

В сучасній мові слово «грузити» позначає переведення людини в стан пониженого рівня лібідо — тобто настрій стає похмурим, зникає бажання до спілкування і фізичної активності, домінує загальна інтроверта установка, що в простонародді вважається песимістичним станом (або депресією). Такий відтік вільної лібідо внаслідок слухання певної музики виникає через те, що музичні образи активують відповідні архетипи в несвідомому, а Его кидає всі сили на витіснення почуттів, що йдуть з тих же «країв», де лежать дитячі і підліткові психотравми. Так з брудною водою люди викидають свою дитину. Депресію (у вульгарному розумінні, а не медичному) необхідно не приховувати, чи придушувати, а використовувати як ознаку того, що Бог хоче бути почутим вами серед буденного шуму (О. А.)

(обратно)

[61]

Публічна особа (англ )

(обратно)

[62]

Українська співачка, переможниця Єпробачення-2004

(обратно)

[63]

Кінець кінцем (англ.)

(обратно)

[64]

Happy New Year! A bit early?… I know. But I got thousands of nice, rich and sexy people as friends, so I thought. I'd start with the ugly old fuckers like U! (ukr.)

(обратно)

[65]

Цвітіння. Квітка. Рай (!!!) Яблуко (англ.)

(обратно)

[66]

Ближча до оригіналу назва столиці Китаю. Казати «Пекін» не морально. Це японці придумали. Мене, на приклад, трафляє, коли Київ називають «Кіеv».

(обратно)

[67]

Капуста (англ.)

(обратно)

[68]

Файли з нерозкритими кримінальними справами (нім.)

(обратно)

[69]

Фінський жіночий журнал (англ.)

(обратно)

[70]

Доки вони щасливі (англ.)

(обратно)

[71]

Світовий виробник дешевих меблів. Подейкують, капітал власника ІКЕА залишив пасти задніх самого Біла Гейтса.

(обратно)

[72]

Beatiful Frendship (англ.) — прекрасна дружба. Референція до фільму Кустуріци «Чорна Кицька, Білий Кіт».

(обратно)

[73]

Том-ям — традиційна тайська зупа. Готується з додаванням лимонної трави, грибів, чілі, імбиру, лаймового соку й тамарину. Поживними шматками можуть служити останки курки, ягняти, креветок чи соєвий сир тофу.

(обратно)

[74]

Йдеться про землетрус і цунамі, що забрали життя сотень тисяч людей у Південно-Східній Азії у грудні 2004 року.

(обратно)

[75]

Рис із Гівном (нім.)

(обратно)

[76]

Екс-патріоти — іноземці, що певний час живуть у чужій країні.

(обратно)

[77]

Покажи мені, як пройти до наступного віскі-бару (англ.) -слова з пісні.

(обратно)

[78]

Твій власний особистий Ісус (англ.) — слова з пісні DЕРЕСНЕ МОDЕ.

(обратно)

[79]

Дотягнися, доторкнись обличчя (англ.) — слова з пісні DЕРЕСНЕ МОDЕ.

(обратно)

[80]

острів на півночі Німеччини

(обратно)

[81]

Особливо потворна марка одягу. Кажись, в оригіналі для гольфу. А що може бути печальнішим за гольф?…

(обратно)

[82]

Тут дивитися картинку.

(обратно)

[83]

Подобали поводитися з…

(обратно)

[84]

Рядок із пісні ЗВУКІВ МУ.

(обратно)

[85]

3 пісні ILYA

(обратно)

[86]

Зроблено (англ.)

(обратно)

[87]

Чи любиш ти мене чи любиш ти мене чи любиш ти мене чи любиш ти мене як я люблю тебе? (англ.) — з пісні Ніка Кейва.

(обратно)

[88]

Том Вейтс, пісня «Rain Dogs» з альбому RAIN DOGS (1985)

(обратно)

[89]

Особиста подяка Параноїда авторові «Депеш Мод» та видавництву за такі м'які обкладинки.

(обратно)

[90]

Двадцять професорів разом являтимуть собою таке ж тупувате стадо, як і двадцять зібраних докупи сантехніків. Психологічний приклад втрати індивідуальності в колективі.

(обратно)

[91]

Один із треків експліцитного альбому FS «Кurvа Сum Васk!» (2004)

(обратно)

[92]

Інфа дерта з сайту

(обратно)

[93]

Підглядальник, якщо раптом хтось забув.

(обратно)

[94]

Така синя алкогольна бадяга, витяжка з помаранчів, як не дивно.

(обратно)

[95]

Смокче патичок (англ.)

(обратно)

[96]

Не-існування (англ, фр. і взагалі всіхне).

(обратно)

[97]

Різнокольоровий прапор. Знак миру і свободи секс-меншин.

(обратно)

[98]

Свобода, рівність, братерство (фр.)

(обратно)

[99]

«Mercedes Benz» by Janis Joplin.

(обратно)

[100]

Фільм Гая Річчі. Російською чомусь перекладений як «Бльшой куш», гоблінською як «Спиздить».

(обратно)

[101]

Прапор секс-меншин.

(обратно)

[102]

Квартири (англ.)

(обратно)

[103]

Отрута, психоактивна речовина, що входить до складу абсенту.

(обратно)

[104]

Переклад зі шведської. Фрагмент вірша Марли Фріксен.

(обратно)

[105]

Тут і деколи до цього використовуються реальні людські діалоги — яко шаровий метраж Карпиних текстів. Видавця прохання звернути на це увагу. Це просто непорядно

(обратно)

[106]

Настільки, врешті решт, немилозвучне, що ще одне наведення його тут викличе нервові розлади іскуствоведов.

(обратно)

[107]

3 пісні МUSЕ «Sраsе dementia» (origin of Summetry 2002(?))

(обратно)

Оглавление

Ірена Карпа Перламутрове порно (Супермаркет самотності)

Предисловие

Перламутрове порно

Реклама на сайте