«Фройд би плакав»

Ирена Карпа Фройд би плакав

Художник– оформлювач Л Д. Киркач-Остова

© I. Карпа, 2004

© I. В. Осипов, художні оформлення, 2004

© Видавництво «Фоліо», марка серн, 2004

Передмова

Ну от, дочекалися й ми першого в історії української літератури колоніального роману. НІ, ірена Карпа – не Ловренс Аравійський, неДжозеф Конрад і не Редьярд Кіплінґ. У неї інше призначення й інше доручення. У неї навіть стать інша. Не думайте, що вона просто жінка. Це андрогінний монстр, який не знає, яку дурницю йому витворити кожної наступної миті. Це надмісткий твердий диск із безмежною пам'яттю, здатною перетравити і засвоїти всі ці азійські чунга-чанґи, шіви, брабхупади і пропани з бутанами. Це королева неполіткоректності і безсоромності, яка топче традиційну українську цнотливість, із загальноєвропейською за компанію, босими ніжками невиліковної Лолітки. Це вразлива і надчутлива дівчинка, яка хотіла вдочерити носоріжку. Це дівчинка, яка курить і не затягується. Це дівчинка, якій, у принципі, і не треба курити, її і без того пре. Це перша українська письменниця, котра потрапила у саме серце Азії і розповіла нам про незвіданий світ нашою літературною мовою з вкрапленнями всіх можливих іноземних мов, мови жестів, мови рухів, мови матів, мови крові, мови любові. Не знаю я, від чого тут плакати Фройду. А от Шевченко з Франком точно б заплакали. Кривавими слізьми щастя і звільнення. Ну, був Кобзар, був Каменяр, була Дочка Прометея, був Буковинський Менестрель (чи як його там називали), була Третя і Четверта Лесі, а тепер маємо Божевільно-Безжально-Вразливу Дівчинку Без Даху. Нам так її бракувало. А тепер ми маємо її. Точніше, вона має нас – від світання до смеркання, має з усією своєю карпатською ніжністю, має нас в Індонезії і Тайланді, в Сінгапурі і Куала-Лумпурі, має нас у Києві й Аґрі, має нас у Катманду і в Тхімпху. Тьху! Одне слово: «Ґод сейвз зе Квін Марла форева енд ева!»

Андрій Бондар

Фройд би плакав

(Мар-о-Мар)

БОГДАН

(бо чому завжди РОМАН?!)

To Martti

You can go anywhere

wandering freely

throughout the free words.

The dull-hued body

will mellow

and shine.

All impurities

will be removed

and the six chakras

will become visible

to the eye.

The gold-colored alchemy

will heed your every word.

In the Sleepless Sleep

all subtlety

can be perceived

Look and See.

(St Bogar, і І I A.D.)

Сівши до потягу «Париж – Франкфурт» і проспавши сидячи якихось три години, Марла не без подиву збагнула, що:

– Туга за батьківщиною безслідно випарувалася. і навряд чи конденсується назад.

Байдуже споглядаючи невротичне розсаджену герань під червоними дахами німецьких бюргерів, Марла слайдами, ніби тасувала колоду карт, перекидала в голові картинки Києва. Тут же, у вікнах потяга, до неї блискавично моргав парк Шевченка з імпотентними гравцями в шахи і запахом пошуку пива, псевдокитайська забігайлівка з волоссям у зупі, жовто-сіре метро, модні магазини однакового шмаття, якісь уламки арматури й пурпурового мармуру. З'являлися також і люди. Вони поставали в темних дверних прорізах невеличких подорожніх станцій, і Марла не могла достеменно визначити, чи були це справжні люди, чи, як у більшості випадків, лише їх двомірні картонні шаблони. істину виявляв лише розтин.

Вчорашні дві цигарки гонорового гашишу і безсонна ніч пішли Марлі на користь: сприйняття дійсності розпарилось і поглибилось. Марла без особливих протестів з боку власного сумління ворушила ногами в проході між сидіннями, ліниво споглядаючи анемічне обурення жіночки у блузці кольору тюльпанів. Натрапивши на цей колір, Марла відразу ж пригадала Амстердам, торгівлю пластиковими квітками, справжніми тюльпановими цибулинами й автентичним, як сама природа (а випливало це з ціни € 70 за пакетик), насінням канабісу.

– Ну то й пес із ним… – (Марла все-таки зітхнула), – подумаєш – не вийде з мене плантатора, не розведу я сорт «Шіва-Шакті». Ну то й що? Все одно мене трава не впирає. Пішов на хуй весь цей мейнстрім разом узятий. і, бляха, щоб дійти цієї істини, мені треба було пертися аж в Амстердам!

Три дні тому, потрапивши до наркоманської мекки, Марла посеред вулиці збагнула, що не хочеться їй іти ні в який соїїее, і ніякої не хочеться їй дегустації канабісу, і ніякого кокаїну, екстазі) на останні гроші вона не куплятиме, бо А НАЩО?

Скучно, чи що…

Тоді вони з приятелем просто взяли по пиву і просто випили його, сидячи на асфальті. Зажовуючи те пиво дешевою піцою з тунцем, вони навіть не підозрювали, що над ними нависав штраф розміром у 6 євро, а це ж майже 10 бляшанок «Гайнекену»… Одне слово, Марла страшенно пишалася своєю абстиненцією від трави, аж поки не з'явився звідкись на зупинці, де вона проводжала свого приятеля на автобус до Берліну, чеський адвокат.

– Привіт, – звернувся він до них англійською (про те, що він адвокат і про те, що він чеський, Марла довідалася вже потім), – ви не знаєте, хлопці, де тут можна переночувати?

– Чого ж не знаємо? Там само, де й ми будемо… Тобто, де я буду… – Марла зиркнула на свого горе-приятеля, що втікав до Німеччини нічним автобусом, кидаючи її напризволяще без на-мета і права ночівлі в кемпінгу саму-самісіньку. Марлин автобус до Парижа відходив аж на наступний ранок, а оскільки нещодавно вона, замість того, щоби зготувати сніданок колезі, побігла фотографувати графіті «Слава Серби!», колега оголосив її феміністкою та поганою подругою, сказав, що слава Богу, він вже їде від неї геть до своєї мудрої і доброї ґьорл-френд, і що скоріше поїде, то краще, бо як же він, купивши квитка на автобус пізніше Марлиного, зовсім один тут вештатиметься в чужому місті з речами, і ніхто його на автобус не посадить?!! – Досить. – Видихнула Марла. – Вали Трохи забагато було в цьому жіночого істеричного синтаксису, навіть як на доволі молодого (19 років) хлопця. Всі ці нескінченні монологи юного літератора, перенасичені словами штибу «атмосферність», «митці», «енергетика», «символи», «духи», «містичний ірреалізм» (ха-ха-ха…), викликали у Марли банальну відрижку – таку, що буває після несвіжого київського торта вкупі зі свиними котлетами з цибулею грубої нарізки всередині.

– А за «феміністку» атвєтіш…

Як би там не було, а попри відчуття звільнення від цього 70-ти кілограмового памперса, Марлу не полишало й відчуття легкого стрьому. Вона, щоправда, переправила дату виїзду на купоні кемпінгу з 14-го на 15-те серпня, але при мінімально прискіпливому погляді вся липовість купону проростала буйним цвітом.

– То шо – пішли зі мною в Ґаасперпляц? – бадьоро спитала Марла у Павела, – в мене навіть пропуски є. Два.

– Та я й заплатити не проти… – почав було він.

– А там вже нікому платити. Приймальня зачиняється о десятій, а стороннім вхід заборонено. Так що ми, типу, там живемо. ОК?

– Ну, ОК…

– Все, давай, Люшка! – Марла потяглася до прощального поцілунку з колегою, – бережи там себе, в барабани голосно не лупи. З компанією тобі пощастило… – (В цьому ж автобусі їхали симпатичні німецькі хлопчик і дівчинка, що пригощали їх пивом і рожевими пампушками).

– Ага! Ги-ги… Кльово! Оргію влаштуємо в туалеті! – переступав з ноги на ногу в нетерплячці «люшка».

– Та ги там і посцяти по-людськи не можеш, бо як вилізаєш верхи на той калічний унітаз, то голова вже не вміщається. Чоловікам у цьому плані легше… – Марла скривилася, пригадавши туалет з поламаним зливом у попередньому автобусі. Завжди відчуваєш відповідальність за все гівно світу, коли полишаєш туалет, до засрання якого ти й сам долучився.

– А можна інтимне питання? – відізвалася німкеня Ану.

– Ну, можна…

– Ви сцяєте в душі?

– Так…

– Буває…

– Ага., а хто ж ні?

– Ну то треба собі стати так само, – продовжувала Ану, – як і в душі, тільки трохи під іншим кутом. Ну і… і все красиво!

– Дякую, – сказала Марла, – наступного разу стопудове спробую. Таке. Ну, хев фан там, у Берліні. Всьо, папа, чуваки! Ми пішли воювати!

І Марла притоптала щойно викурений косячок середньої гребучості трави, привезеної Павелом аж із самої Праги автостопом і розданої першим людям, які йому трапилися в Амстердамі…

У місті– вечірці навіть контролери в метро були обкуреними й добрими. Вони весело пояснили Марлі, який квиток їй купувати на яку зону, весело «не помітили», як вона їх намахала із кількістю зон, а відтак ще й весело купили їй удвічі дешевшого квитка, ніж треба було. Мовляв, їдьте, гості дорогі, більше вам контролю на шляху не трапиться.

Павел запропонував Марлі свого светра – температуру нічного Амстердама було не порівняти з температурою клятого Парижу, де хотілося просто здерти з себе шкіру й нафаршируватися льодом.

– Ага, дякую… – Марла похапцем загорталася у теплу вовну, – все, кінцева. Ґаасперпляц. Ми зараз просто зайдемо в кемпінг, скажемо охоронцям, що тут живемо. Мої речі однаково там, в наметі австріяків. У тебе ж є намет?

– Нема, – засміявся Павел, – я ж думав, що в готелі спатиму.

– Гм, ну добре, якось та й спатимеш Упс, кажись, ми попали.

З неба тихо накрапало

– Що ж, давай трохи почекаємо Холера, хоч би ненадовго, бо вже метро закривається

– Це нічо', якщо ми ще покуримо? – спитався Павел, порпаючись у наплічнику

– А я знаю? Може, й не можна тут курити

– Ну, тоді – звичайну цигарку – Керуючись незрозуміле якою логікою, Павел, чеський адвокат, котрий щойно втратив роботу й тепер їхав стопом із Праги до Рима, дістав свою звичайну цигарку і підкурив й у місті з легалізованим вживанням незвичайних цигарок. На щастя, дощ виявився коротким.

– Ходімо?

Охоронці біля воріт були зайняті пропусканням на територію кемпінгу легкового автомобіля. Однак, попри Марлине перелякане «Гелло», їх з Павелом таки зупинили:

– Пробачте, ви куди?

– Ми… я тут живу! – випалила Марла.

– А він?

– і він тут живе

– Гм… А чого він з речами? – (Як мінімум 70-літровий наплічник Павела мало чим скидався на міський рюкзачок).

– А я збирався місце поміняти! – блискавично бреханув адвокат.

– А перепустки є у вас?

– Аякже! – Марла тремтячими пальцями витягла з нагрудної кишені благенького папірця із нагло переправленою датою.

– А його перепустка де?

– Та тут же, – і Марла досягла з кишені ще одного папірця, на якому навіть не потрудилася виправити число.

– Ну добре. На добраніч!

О диво! Чи то була ніч, чи Марла надто інтенсивно махала перепустками, чи охоронець, як і всі в цьому місті, був просто накуреним і добрим, але їх пропустили до кемпінгу!

– Ну, ти – молоток! – похвалила Марла Павела, – роздуплився моментально Дивно, що я так протупила – зазвичай же брешу професійно. Але таке. Головне, що ми тут – вітаю! і ми щойно зекономили 20 євро, яких у мене, власне, і не було

– Ух ти! – тішився чеський екс-адвокат, переступаючи через стропи тентів, розбитих на галявині з максимальною щільністю, – я тут буду спати! Просто під відкритим небом, та ще й яким!

Ніч і насправді видалася зоряною. Запихаючись у спальний мішок, Марла думала про те, що вже зовсім скоро, за якихось там п'ять днів, вона вже не бачитиме звичної Великої Ведмедиці, а натомість споглядатиме якийсь гам незнайомий Південний Хрест. Павел запропонував їй послухати добірку чеських і не зовсім гуртів На жаль, майже всі вони виявилися стовідсотковим лайном солодкоголосі віршики кшталту «for ever – together», пришоколаджені тягучим саксофоном Врешті-решт, якимось дивом Марла натрапила на Девща Бові, під якого собі мирно й закуняла Тієї ночі їй снилася їжа А Павелу секс Речі, безумовно, рівноцінні

2. Ebbelwoi на ім'я Х'ялмар.

Тепер, коли до прибуття потяга у Франкфурт зоставалося 6 хвилин, Марлина голова скидалась на порожню і веселу карабайку в якій щасливо дзеленчали всі ті дротяні хрестики, що ними вона закреслювала прожиті у Парижі дні. Рівно 23 чорних хрестики. Як у тюрмі. Пустопорожні шматки нестерпної легкості буття.

– Кундера сакс… – скривилася Марла – Але це вже й так усім відомо.

За 6 хвилин до зустрічі з коханим (якщо, звісно, його літак з Дубаї не запізнився і якщо коханий не спізнився на літак у Ду в Марлиній голові-карабайці теренділо ще багато чого. Починаючи від мідних труб Майлза Дейвіса, закінчуючи бавовняними віршами Тома Вейтса, злегка розквашеними Марлиними слізьми Довершували комплект десять пігулок від проносу, бо, як правильно співає той самий Том Вейтс, we sail tonight to Sihgapure [1]. А це вже Азія.

– Оце і все, хлопці, – промимрила Марла, тягнучи з полиці свого велетенського наплічника. – Ну ясен пень, дєвучка, що ніхто тебе не стрічає.

Платформа була геть порожньою Чогось взагалі тут ніхто нікого не зустрічав Підволочивши наплічника до найближчої ремонтної тумби, Марла, витягаючи голову, мов страус, все ще сподівалася видивитися Х'ялмара.

– Холера, все життя мріяла отак-во терлиґати це рюкзачище до банкомата, а з банкомата до телефона, а з телефона до гандона… хоча, в принципі, просто до метро Якщо воно тут є. Тьху!

Перш ніж згадати, куди вона запхала телефонну книжку, Марла заходилася розмірковувати над дивним іменем свого обранця.

– Бранця-обранця… – криво посміхнулася вона, а втім, зметикувавши, що й насправді любить Х'ялмара, прибрала свої кпини геть.

– Ім'ячко ж у нього, мамко рідна Відразу являється тобі якийсь двометровий Алі ібн Саід, неголений і з кривою (чи й кривавою?) шаблюкою. Та й хто би сказав, що воно таке миле і біле, з пухнасто-синіми очима?

На означення «пухнасто-синіми» до Марлиної голови зазирнула якась недороблена Мальвіна, що вже було явною ознакою близької відключки.

– І мало хто знає, – провадила Марла, ворушачи язиком у закритому роті, – що насправді те йменнячко у нього старо-шведське…

Тим часом білявчик зі старошведським іменем у паспорті і африканським (точніше, замбійським) начинням у наплічнику якраз вигулькнув на платформі. Марла гупнула своє майно на землю й велетенськими стрибками помчала йому назустріч.

– Гелло… – оце й усе, на що вистачило її спаралізованого емоціями вокабуляру. Далі йшли лункі й вологі поцілунки, за ними – довгі й тихі, по тому – глибокі й невидимі, а закінчили справу спільні дрижаки, як наслідок тривалого недоторкання. «Два місяці безплідних мастурбацій таки даються взнаки,» – підсумувала Марла. Краєм ока вона однак встигла роздивитися високого красунчика, що саме надійшов, і був, напевно, тим самим Франком із Франкфурта, Х'ялмаровим приятелем, у котрого вони мали тут заночувати. «Диви-диви на нього, – посміхалася Марла, – як в мериканському кіні… Бабів, певно, має, як гною».

– Знайомтеся, – відірвався від пестощів Х'ялмар, – Франк. Марла.

– Здоров, Франк.

– Привіт, Марло. Ну що – ходімо до машини?

Франк завдав собі на спину Марлиного наплічника (вона аж скривилася від співчуття) і бадьоро рушив у бік парк-майданчика.

– Ти це в Амстердамі? – Х'ялмар помацав одну з Марлиних червоних кісок, що весело бемкали їй по плечах і грудях дерев'яними намистинами на кінчиках.

– От, іще один… Ну чого всі думають, що як панківська дурнувата зачіска – то конче з Амстердаму? Не, в Парижі мені то щастя наплели. Станція така є – Шато д'О…

– Замок Води?

– Ага, молодець, правильно…

– Ну, вибач, продовжуй! і що на тій станції?

– Окрім того, що там працює моя ліпша подруга Надя в жахливому турецькому ресторані, на тій станції ще є сила-силенна африканських перукарень. Негри… тобто, чорношкірі… – (Марла знала, що в той момент Х'ялмар глипнув на неї з докором) – роздирають тебе навсібіч уже на самому виході з метро. А потім тягнуть кожен до волосяного представництва своєї країни. 20 євро – і камерунська дівчина на ім'я Амелі плете-вплітає тобі таке диво у волосяний покрив… Бач' – я не на всю голову зробила? – Марла покуйовдила свої власні коротші пасма, що боязко визирали з-поміж яскравих синтетичних кісок. – А що – не подобається?!

– Та ні, що ти, – злякався Х'ялмар, – це гарно…

– Бо як ні – то я відріжу!

– Не треба..

– Ну добре, не буду. – Марла вже задоволене посмикувала 14 себе за «волосся» – А мені сьогодні навіть африканська тьотя в туалеті Ґар де л'Ест сказала, що красиво дуже.

Х'ялмар ще раз міцно пригорнув Марлу до себе, і вони запакувалися у Франкове авто.

Помешкання Франка знаходилося на останньому поверсі п'ятиповерхівки. По всіх підвіконнях акуратного і дуже німецького Є під'їзду вишикувалися дерев'яні пуделка, керамічні коники і порцелянові свинки, а по кутках під стінами стояли величезні ковані скрині.

– Ви що тут – музей обікрали? – поцікавилася Марла.

Франк засміявся і, відчинивши двері, запросив їх увійти.

– А де ви познайомилися? – питала чиста й пахуча Марла, щойно вийшовши з ванни і попиваючи тепер каву з молоком. – Вчилися разом?

– Можна й так сказати, – посміхнувся Франк, – ми познайомилися під час виконання невійськової служби.

– Ага, – засміявся Х'ялмар, – ми старі «армійські» приятелі.

– А що ви там робили – у не-військовій армії?

– Нас там вчили правильно виконувати цей жест, – Х'ялмар відстовбурчив вказівний і середній палець на правій руці буквою «V», – піс, мен!

Всі зареготали.

Відтак був сніданок із чимось, що дуже нагадувало кабачкові оладки й було Франковою фірмовою стравою. Марла тішилася ними, як дикун вареною картоплею – ще б пак, після місяця кривавих непросмажених стейків і (в ліпшому випадку) поцуплених Надею в ресторані оливок і солоного сиру ХТОСЬ готує справжню їжу! «Втім, – міркувала Марла, – стейки – не найгірший варіант для ґетто, де ти жила ще вчора, і де за їдлом треба було пильнувати, як за золотом, щоб якийсь вічноголодний обкурений боров не забіг на кухню і не глитнув твоє м'ясо разом із пательнею».

Зрештою, згадки про паризьке передмістя поволі відступили на задній план Марла розповідала хлопцям, яка вона рада, що залишилася живою, і як співчуває тим двом наркоманам, що не отримали задоволення від споглядання її кончини.

– Та бо не вийшла би та кончина безболісною й бездоганною. А тим більше, мирною… Дякувати Богу, ніхто нікого не прибив. А ми уже збиралися Я навіть готова була їхні трупи пиляти і в сумки пакувати. Такі, знаєте, в клітинку сумки бувають. Громадяни з ними на торги їздять. В нас тільки питання з Надею поставало, хто заподіє їм власне кінець. Так і не вирішили. Тож ті два невдахи просто вкрали ще трохи наших грошей, вижерли наше їдло, прихопили половину моїх ліків (най ліпше вони їм знадобляться, ніж мені, хе-хе…) і, спустивши, певно, в унітаз мою книжку, таки забралися нелегалами в Англію. Шкода, якщо їх не пристрелили на кордоні…

– Ого, – тільки і сказав Франк.

– А я так і не зрозумів, що там у вас конкретно відбувалося, – Х'ялмар погладив Марлу по спині, – ти мене лише страшенно перелякала своїми короткими дзвінками. Так що там було?

– Це довга і дурна історія. Але розповім, якщо хочете. – і Марла налила собі ще кави. – Так от. Моя подруга Надя (дружимо 18 років, ще з дитячого садка) працює в Парижі. Нелегально, «як і всі українці» – не пам'ятаю, хто так сказав, але в більшості випадків то правда. Надя винаймає гарненький будиночок у Монтроі, паризькому передмісті. Райончик стрьомнуватий – купа арабів і ніге…

– Марло! – з докором шикнув Х'ялмар.

– Ну добре, просто купа сквотів довкола і все таке. Чорта з два вийдеш сама подихати вночі. Але будиночок чудовий. Навіть кавалок садка там є. Чи був.

– І?

– Якийсь час Надя жила сама, а потім підібрала десь на вулиці компатріотку із Західної України, що була ні жива ні мертва від голоду. Тій жіночці було 30 років, мала десь чоловіка в Україні і ніяк не могла знайти собі роботи.

– А де ж наркомани?

– Та чекай з наркоманами. Тут епос у дайджест не втиснеш, треба все по черзі.

– Ну і?…

– Надя ту кобіту одягнула, нагодувала, роботу їй шукала, аж тут приїздить кобітин чоловік і каже: «А я тоже буду жити тут!» і, не відходячи від каси, починає гамселити свою благовірну, що курварила в його відсутність.

– А як він знав?

– А відчув. На відстані, хе-хе. Або просто – про всяк випадок. Той їхній реслінґ закономірно перейшов у руйнацію Надиного майна, нажитого непосильною працею… (Шкода, що ви радянських фільмів не дивилися). і тоді Надя каже: забирайтеся звідси, гості дорогі, а гості вже й не проти і Надю побити Якимось робом вона викликала земляків-бандюків, які теж промишляли у Парижі…

– Українська мафія?!

– Та їм ще до мафії вбивати і вбивати, вибачте…

– Ні, ну вони ж діють злагоджено? Значить мафія! – перезиралися Франк із Х'ялмаром.

– Ну, та вже хай буде мафія. Так от та мафія надавала бицюганові по писку і сказала вимітатися з Надиної хати Відтак сама Надя кудись на два тижні звалила, а подружжя нагло зависло в неї і надалі, а забралося вже аж перед самим Надиним поверненням, наробивши трьохсот'єврових боргів за світло-газ і прихопивши з собою недобиту апаратуру.

– М-да… А ти тут при чім?

– Ну слухайте далі. Серед тих бандюків-земляків було ще двоє красенів із ближніх земель – поляк і росіянин. Такі собі Роберт і Алекс. Останній вважав себе дуже сексі, працював проститутом у багатих кобіт на межі ліпосакції і відпочивав душею на безкоштовних зйомках для еротичного гей-журналу. (Наді взагалі щастило на меншини – перед тим вона жила з двома французькими діджеями-гомосексуалістами. Хороші були хлопці, але намагалися вчити її життю, то вона й пішла від них).

– Намастити тобі тост? – запитав Х'ялмар.

– А що – скучно?

– Ні-ні, зовсім! – Х'ялмар із Франком і справді слухали її, немов принишклі діти.

– Тож ті Роберт із Алексом зробилися Надиними новоспеченими друзяками і, посваривши її трохи за надмірну доброту й довіру людям, поселилися в її будиночку. Все по-чесному: ренту ділили на трьох, їли ледь не з однієї тарілки, гуляли вечорами в парку і розмовляли «про життя». Щаслива Надя дзвонила мені в Київ, казала, що, нарешті, знайшла нормальних друзів, з якими можна хоч трохи втриматися від невідворотньої деградації, що чигає на знедоленого студента, коли той кидає універ і їде на заробітки за кордон. Жили вони отако 6 місяців, а потім хлопаки вирішили пошукати ліпшої долі в Ірландії. Чи в Ісландії – Надя сама толком не збагнула. Позичили в неї грошей…

– І зникли, ясна річ? – підсумував Франк.

– Та ні, якраз віддали згодом… Але поки їх не було, мама-тереза-Надя пустила переночувати знову ж таки двох земляків, які, бідолашні, не годні були спати в машині. Не комфортно їм там було, «браткам» недоробленим… і того ж вечора зі свого походу за всіма грошима світу повернулися Роберт із Алексом. Змучені, брудні й розчаровані. Ну, якось повкладалися всі спати, а на ранок вже й не було того натовпу в хаті – поляк із росіянином знялися з місця ночівлі, «позичивши» авто тих двох бідолах

із Черкас і якусь неймовірну купу грошей власника будинку, що її Надя мала комусь там передати. Бр-р, як все заплутано! В тій машині «пацани» мали «все» – документи, «товар» (у, товар!) і “шмотки». А машина сама по собі була ніби комунальною власністю братківського колгоспу. – і що?

– Що-що… Ті два уроди напали на бідолашну шоковану Надю, мовляв: «То були твої друзі!!! Ти за них давала гарантію!!! (Ніби друзі – то телевізори). Ти взагалі з ними заодно!!! Віддавай наші дві… ні – ТРИ штуки баксі-і-ів!!!!!!»

– Нічого собі! і що – вона погодилась?!

– Уяви собі, так! Та ще й, порадившись із ліпшим другом – вже на той час у неї був інший ліпший» друг – єдина, певно, порядна людина з усіх тамтешніх українців – вирішила на ті гроші потерпілим винайняти помешкання. Турбувалася, що готівку на наркоту спустять. (Кокаїн, до речі, в Парижі дешевий). Дивне, звісно, рішення. Та й нехай би собі здихали, як розуму нема – по тридцятці бицюганам – чого про них турбуватися? Але тоді ще ніхто не знав, що вони Погані, всі просто думали, що вони Нещасні…

– Дуже часто ці два поняття синонімічні, – помітив Х'ялмар.

– Ну то чо' би їх просто не відстрілювати? і наволочі менше на світі стає, і нещастя людські обриваються. Я проти мораторіїв на смертну кару, – Марла запхала до рота ложку з джемом і трохи її там потримала. Х'ялмар кашлянув і винувато подивився на Франка. Той посміхався.

– Тоді Надя поназичала грошей. Багато-пребагато…

– Три тисячі євро?

– Точно. Тільки от квартиру нелеґалові винайняти не так уже й просто. Та ще й якогось дідька їм забаглося те винай-мання провадити через агенцію. Чиясь знайома там працювала, чи що. і таке щось почало мутитися з тією агенцією, що вже з місяць квартира була винайнята, а наші нещасні потерпілі все ще проживали в Наді, ходячи вже з місяць в одних і тих самих еластичних трусах (їх не пралося, бо були дорогі і фірмові – ще з хороших часів). Цілісінькими днями ті розжирілі сколіозники лантухами вилежувалися на ліжку, тупо втикаючи в телевізор. (Варто зазначити, що французької вони не розуміли). «Сігарєти є?» – цією фразою щодня зустрічалося Надю з роботи. Потім додавалося. «Ми ше сьодні ні хуя не хавали!» і блискавично знищувався перелік куплених Надею продуктів Втім, інколи хлопці впроваджували собі й аутдор актівітіс. Для цього вони купили (сім євро п'ятдесят була ціна, здається… пам'ятаю, бо гроші на неї також вимагалися в Наді) чорну сумку, яку не пробирали датчики в магазинах, і, одягнувши найпристойніший (вибачте, дорогий і фірмовий) одяг, ішли «погуляти». Поки один, пускаючи слину, валанцався магазином, відволікаючи увагу продавців, інший нагрібав у свій ящик пандори все, що погано лежало. Особливо добре лізли в чорну сумку окуляри марки «Тrussardi», «Аrmani» і «Guссі». Хоча ні, «Оиссі», здається, не було. Відтак, той крам із магазинною ціною 200 євро сплавлявся за сорок-п'ятдесят На ті гроші хлопчики купували собі шоколад і наркотики.

– Який милий вибір!

– А хлопчики які милі! Один собі купляв гашишику й сякого-такого кокаїну, а інший уже плотніше сидів на системі… у вас кажуть «сидіти на системі»?

– Не думаю.

– Ну, менше з тим. іншому, коротше, скоро тапки. Він сидів на якихось потужних колесах і, здається, ширявся. На додачу до всіх життєвих невдач тих двох поців, у них іще й були жінки та діти в Україні. Одна в Черкасах спускала останні копійки на дешеві наркотики (та бо що ще робити в Черкасах сиротині?), а друга працювала в якійсь задрипаній школі міста Надвірна задрипаною вчителькою задрипаної англійської.

– Так чого ж вони не їхали до своїх дружин, так тупо просиджуючи без діла? – логічне запитав Франк

– Ех, – зітхнула Марла, – я й сама про це питала. Знаєш, що сказав той, у котрого вчителька англійської? Сказав: «Поперше, ми не якісь василі із Західної України, щоби тут рабатягами бути, а по-друге, моя жінка привикла жити з шиком. Мені треба як мінімум двадцять штук баксов, шоби до неї чіста нормальна вернутися…» Отакі вони – захланні вчительки англійської, – сумно резюмувала Марла.

– Ну і що ж потім?

– А потім вони таки звалили. Придумали якось прив'язатися ковдрами до дна фур, що ідуть через Ла-Манш. Спершу їх попалили прикордонники – шкода, що не встрелили – то та погань іще разок до Наді повернулася (я, дурепа, сама їм двері відчинила, думала, що вікна повибивають), посушила джинси феном, загадила квартиру і, вкравши ще трохи грошей, відійшла з миром, ледь мене на останок не вбивши за те, що я спитала, чи не були б ви такі люб'язні to give me money back. А поміж тим, поки їх прикордонники шмонали, ми таку вечірищу бехнули в Надьки – гашишем хоч шпари у вікнах затикай, якби, звичайно, холодно було…

3. Сніданок над Андамановим морем.

– Бачиш, Марло, над Тибетом сходить сонце? – показував Х'ялмар на слабкі просвітки в ілюмінаторі.

– Гм, як символічно й гарно… – сонно тулилася до коханого Марла, – а це точно Тибет?

– Думаю, точно… Зараз треба карту глянути. – Х'ялмар заходився перемикати канали борт-передавача літака Сінгапурських авіаліній, аж поки на моніторчику не з'явилося рухоме зображення літачка на фізичній карті місцевості.

– Упс, це не сонце було, а місяць, – засміявся Х'ялмар, ще раз глипнувши у віконце.

– Ну, знову ж символічно – летимо ж бо ми до мусульманської країни. М-да, там уже не помастурбуєш подрузі в салоні літака.

– І міньєтом друга не розважиш, – підтримав Х'ялмар, – і не спитає тебе стюард, коректно відвертаючи погляд від живої ковдри у тебе на колінах: «Може, вам іще один гамбургер, сер?»

Марла сміялася, їй було добре, цікаво і страшнувато. З низького старту вона вирушала на довгий (як сподівалася) забіг принципово нового життя. В іншій півкулі, з іншими людьми, з одним чоловіком. Життя, що починалося з перфектного азійського сніданку, поданого найгарнішою на світі стюардесою в небі над Андамановим морем, щонайменше обіцяло бути несхожим на все, що відбувалося доти.

– Жодних тобі більше гетто – паризьких чи київських, жодних ненависних запонтованих пик псевдо-шоу-бізнесу, жодних істеричних мальчиків і закомплексованих дєвочок… Все.

– Все?

– Все. Хоча хто зна напевно…

4. Коли ж прийде Мусім Ґуґур [2]?

«Якщо не допомагає грип, треба спати, – думалося Марлі, – тобто, якщо не допомагає сон, треба писати. Може, випишеться увесь грип. Випишеться з мого організму, як із лікарні…» і вона заходилася писати всі абетки, які знала, у прямому та зворотньому порядку, а відтак лише кожен четвертий знак кожної з них, потім кожен третій і т.д. Ніякої особливої системи вона в цьому не шукала, ніяких повідомлень не очікувала, їй було достатньо вже того незавершеного, що прийшло було з трьох останніх снів:

рrо соіnumratem

за гріхи наші

in everywhere the crowds of people,

щоб зробитися Пошуковувачкою, але Марла сильно лінувалася. Все було настільки впадлу, що вона навіть не полізла в інтернет з'ясувати значення слова соіnum, якщо таке в латині й існувало. Відмазки були різнотипні: «В мене грип. Чи малярія. Хто зна. Вмираю я, карочє», «Я не можу спати. Тому, закономірно, не можу бачити снів. А як я можу з них читати, якщо я їх не бачу? А бачити я ніц не можу, бо забагато чую. А те, що я чую – звичайнісіньке собі тупотіння щурів на горищі. Бігають, як коні. Та ще й ці ящірки верещать незгірше канарейок…»

І справді мало яка істота на острові Ява могла жити, не продукуючи постійного шуму. До прикладу, коли український півень в українському селі кукурікає, розганяючи нечисту силу, десь аж перед світанням, то півень-тубілець лементує всеньку ніч, з інтервалом довжиною в 40 секунд, сходячи на неприємний занижений фальш в кінці кожного вереску. З іншого кінця блоку (так у Джокджакарті позначаються будинки: «205, блок С») фід-беком відгукується інший півень, а потім все це ставиться на луп. Тривалість лупу – 24 години.

Марла вже двадцятий раз уявляла Собі, як вона повільно виходить на вулицю, повільно наближається до голосистого дива і повільно повертає йому голову на повний оберт за годинниковою стрілкою.

– Як ти думаєш, – питала вона в сонного й спітнілого Х'ял-мара, – скільки сусіди захочуть грошей, щоби зварити мені півня?

– Не знаю, – мляво відповідав Х'ялмар, – певно, багато. Кури, що тут готуються в їжу – бройлерні, два тижні пожили – і в зупу, а ті, що гуляють на вулиці – довгожителі. і коштуватимуть вони більше, і худі вони, як…

– Як ровери.

– Що?

– Ну, ми так в Україні кажемо.

– А, ну хай буде, як ровери. Давай закриємо вікно – тихіше буде.

– Ага, точно. Особливо, коли здохнемо від задухи. Тихо буде, як в могилі. Тільки без «як».

8—

– Я от думаю, – відірвався наступного дня від свого недописаного СV Х'ялмар, – чи не написати мені статтю про Дубаї для «Кореспондента»?

– Ну, напиши… – знизала плечима Марла, – а як не маєш доста часу, я можу за тебе написати.

– О, до речі. Я тобі розповідав про мою знайому журналістку, що працювала у Сьєрра-Леоне? Там кілька років поспіль ішла громадянська війна. Повстанці вривалися в села, відрізали людям руки-ноги, ґвалтували жінок. А потім уклали мирний договір, почалися вибори до влади. Один із колишніх повстанців теж балотувався собі, і приїхав був агітувати виборців в одне із сіл, що в них колись порозважався. А люди його раз – і впізнали. Накинулися на нього і порізали на шматки, а відтак частини кандидата порозкидали по селу. і всі при цьому дико раділи. Моя знайома стояла в німому шоці, коли до неї підбіг щасливий мешканець села, вимахуючи насадженим на патика відрізаним членом. «Гей! – гукнув він, – подивися: prick on a stick! [3]»

– Ага, – сказала Марла, припинивши реготати, – так зворушливо… Ех, там у лісі, на полянці стояли повстанці… Прости, Господи.

5. Портрет Дуріана Ґрея.

«Дуріан, – писала Марла у статті про Синґапур, – це такий смердючий фрукт, подібний до реґбі-м'яча в гіпертрофованих прищах або до їжачка-пацифіста, що замазав голки гумою з розплавлених в'єтнамок. На що б він там схожий не був, дуріан – СМЕРДЮЧИЙ фрукт за визначенням. Смердить він гнилою цибулею багаторічної консервації в радянському овочевому магазині. і ніякий цей дуріан не Ґрей. Він собі жовто-зелений і товстий. Або просто жовтий. Або рудуватий. Але завжди смердючий. В Сингапурі за носіння дуріана в громадських місцях накладається штраф у 500 сингапурських доларів. А це вже непогана зарплатня для українця. Найстрашніше те, що вельми популярним виробом у країнах південне– східної Азії є презервативи із запахом і навіть смаком дуріана».

6. Питання №1.

От сиджу тепер із закривавленим ротом і думаю: «Ну та й нашо я їла того пса?»

7. Макан-макан.

Тепер Марла вже зосереджено чистила салак. Його луската зміїна шкірка потрапляла під нігті і дряпала пальці, але в тому було повно чуттєвості і швидкоплинної краси. Відламавши частинку фрукта, Марла провела по ній язиком.

На смак, як шкіра Х'ялмара. Допоки не відкусиш. – Марла обережно стиснула зубами тверду пульпу. – Потиснеш трохи сильніше, і трісне…

Марла вчилася їсти. Тобто, перевчалася їсти. Тепер вона мала робити це з більшим усвідомленням. Звісно, можна їй було закинути дешевеньке захоплення квазіяпонськими практиками чи й звичайну булімію, але Марла знала, що робить.

– Я просто позбавляюся екстремумів, – сказала вона куткові білої кімнати №8 – тому самому куткові, в який іще хвилину тому відчайдушно намагалася втиснутись у нападі безвиході. Спершу вона довела себе до максимальної самовідрази спогадами про прийоми їжі.

– Перетворилася на жалюгідну невротичку. Чи неврастенічку. Чи істеричку. Чи пес його там зна на кого – в морзі б розібрались. Всенькі дні мені минали в очікуванні обіду-підвечірка-вечері, а відтак чекалося на прихід ранку, щоби тільки знову напхатися, чим тільки можна. До сраки мені, як я виглядаю і скільки складок вже на животі – все одно за місяць-два як рукою зніме. Та й до сраки було би, якби й не зняло. Не. Ну ви просто подивіться, як ця псіхічєская (тобто я) шарила крадькома по баняках, глитаючи виловлені звідти шматки м'яса! Бе!!! Як озиралася, мов злодій, чи не бачить хто із кімнати, як вона тут жадно пиздить їдло!

Марла гірко плакала. Вона спочатку вирішила більше ніколи не їсти, а тільки пити. Так би вона колись умліла з голо-

ду чи й дістала би виразку шлунку, а зате покарала би себе за тілесні бажання.

– Що менше маєш бажань, то більше ти щасливіший. Всі нещастя приходять через те, що існують бажання. Не пам'ятаю, хто так вважав, але, кажись, так воно і є. От, приміром, їдло. Коли тобі хочеться їсти (а особливо чогось такого, що в тебе немає), ти страждаєш. А не хтілося би взагалі – то ти б і не знав, що існує схожа насолода. Подумати тільки, скільки часу ми втрачаємо на марнотне поїдання просто смачних чи, ще страшніше, естетично привабливих речей! Ну чому приводом для того, щоби провести час із тим, хто тобі подобається, чи з тим, із ким маєш – справи, має обов'язково бути вечеря чи обід? Все, Господи, не буду більше їсти. Живи мене духом, будь ласка.

Відтак Марла збагнула, що такі думки – звичайнісіньке, знову ж таки, саможаління, навіть добряче не примасковане.

– Я вже нічого не розумію. Ну які зі всіх рішень мої, а які – його? Мого вічного довідника до сліз і шмарків, Анімуса хрінового? За-ма-хав. Нам же, придурок, кооперуватися треба, а ми ввесь час лише боремося один з одним. Може, типу «піс» і спільні діти? Волохатенькі такі, чорні. Будеш глядіти їх у нашому замку родовому, нами ж попередньо розваленому… Га?

І Марла вже вирішила попуститися і їсти рівно стільки, щоб не захаращувався простір, передбачений для інших сторін життя.

– А таки шкода, що немає тут чорного хліба. Так би жила собі на хлібі й воді та пишалася собою невимовне…

Марла загорнула луску й кісточку салака у серветку і понесла викидати в туалет.

8. Мескіпун і Чуача.

Перед тим, як збираєшся поїхати до якоїсь омріяної країни, спершу треба отримати свою омріяну візу. Саме з цією священною місією Марла з Х'ялмаром днів зо п'ять планували стирчати у Джакарті – місці, якщо й якихось мрій, то явно тих, що не збулися.

– Тут за п'ять хвилин пішої прогулянки дістаєш рак легень, – прохрипіла Марла, натягуючи горло футболки собі на носа.

– Угу, – погодився Х'ялмар, – диви, який смог…

– Сіній туман, бляха, серпанок романтичний! Я вже й забула, який той кисень на смак!

– Який – «той»?

– Той! Кисень вульгаріс, ідіот! Давай забиратися звідси! Таксі, курча мама!

Таксі з життєво необхідним АС – кондиціонером повітря – також вартувало свого ґрейцера. По-перше, в тому самому АС, мабуть, задіювали якийсь підозрілий газ, бо відразу, сівши до салону, пасажир відчував дивну вайлуватість і сонливість – навіть язиком поворушити ліньки. Таксист тим часом, щоб не нудьгувати в нескінченних «пробках», завзято намотує кола довкола якої-небудь клумби, радісно глипаючи на лічильник, подібний скоріше до автомата «джек пот», ніж до мірила відстаней і цін.

Столицю Iндонезії Марла зненавиділа ледь не на десятій хвилині свого в ній перебування.

– А-а-а!!! Ти бачив це?! Там же до хмарочоса приліпили фасад готичного собору! Кажись, навіть Нотр Дам хотіли здерти! А назвали як! «Ва Уіпсі»! Ой Боже, постмодерн, тримайте мене за ноги!…

– М-да, кічувата місцинка…

– Та це капут яка! Брудота, бридота і несмак! Ну, але то таке – як знайдемо тут хоча би щось хороше – вкушу тебе за ніс…

Наразі, просто щоби дістатися із помешкання Карен та Патріка – їхніх новоспечених канадських приятелів – до центру міста, а потім назад, треба було прожити в таксі ледь не цілий день. Насторожувало тут те, що Карен із Патріком самі «жили в центрі», а центру як такого в Джакарти не було. Як не було й душі. Хоча її пошуками Марла не особливо й цікавилася. Вона походила туди-сюди так званим Старим Містом, поряд із яким найзанюханіший районний центр України виглядав би просто Прагою, подихала випарами людських нечистот і автомобільних вихлопів, посумувала над річечкою, в якій текла істинно молочна від усього лайна, що текло разом з нею, вода, і, на грані істерики, затуляючи носа, рота й очі всім, чим тільки можна було, Марла дійшла до сараєподібного приміщення пошти, звідкіля послала барвисті листівки дідові й бабі. «Я не можу звикнути до слуг…» – такою була квінтесенція її послання. Чомусь їй видавалося це дивним: «Слуги? За кордоном? В українця?…» А не навпаки.

Втім, вони обоє – Марла і Х'ялмар – погоджувалися, що без слуг життя куди вільніше і приватніше. Не почуваєшся винним у вмиканні «Cartoon Network», коли за статусом маєш дивитися лише СМН (Марла), чи розкиданні презервативів по підлозі (Х'ялмар). Зрештою, навіть самі канадські дипломати, в чиїй тимчасовій власності був цей чудернацький лайф-стайл, не могли адекватно сприймати улесливі посмішки служниці і гіпертрофовано солодке, з дрижанням у голосі звертання «Мадам» до Карен чи сторазове перепитування «Хочете їсти?» Патріка. Але, врешті-решт, усі погоджувалися, що хоч готувати їдло собі самому весело й цікаво, прибирати і прати – зайняття куди нудніші й прозаїчніші, тож нехай краще хтось це робить за гроші.

–

– О, а ти ким хочеш бути, – питала Марла у Х'ялмара, чіпляючись ззаду йому за шию й волочачи ногами по землі, – Чукупом чи Мескіпуном?

– Гм… «Чукуп» – це «досить», «мескіпун» – це «навіть якщо»… Певно, буду Мескіпуном.

– А. Ну тоді я – Чуача.

– Це що, weaser?

– Ага.

– Чудова парочка – Even Though і Weaser.

– Отак вони і вмерли.

– Чого це вони вмерли?

– Бо страшно стало Чуачі одного разу. Дядьки з автоматами стоять на виході з торговельних центрів, покупців фалічними символами на наявність вибухівки штирять… О, а якби і справді штирили? Уявляєш – така кривава оргія…

– Боже, ти про шо? – Х'ялмар помацав Марлиного лоба.

– А прикинь, у мене внатурі параноя почнеться тут? Вилизані, бляха, котеджики посольські, басейничок голубесенький, не дай Боже, заглибокий щоб не був, охорона по чотирьох кутках у будах сидить, та ще й ввесь час довкола ходять. Тут і не закричиш нормально під час оргазму – подумають, що терористи нападають, щоб їм скиснути. – Марла похмуро кивнула охоронцям на вході до їх тимчасової «резиденції» і, міцніше вхопивши Х'ялмара за руку, почвалала до будинку номер 17, що, в принципі, абсолютно не відрізнявся ні від номера 18, ні від 23, ані від 5 чи 9. Вона підозрювала, що меблі в усіх тих вишикуваних в каре будинках також були однаковісінькими. Бездушні гарнітури, копія копії якогось там минулого століття, темне дерево і жовте золото, геморойна м'якість оббивок і всюдисущий колір цнотливо вицвілої старості, за яку відвалено здоровенну купу нічийних грошей.

– Бее… – сказали один одному Марла і Х'ялмар.

– Не думаю, що Карен і Пат страшенно зраділи цьому вмеблюванню, – припустив Х'ялмар.

– Ага. Такі меблі би моя мама хіба що на розпродажі купила. Щоб перед сусідами не соромно було. – Марла пошурґала дубовим кріслом по підлозі. – А чи й дубове воно?

– Ти будеш сміятися, але, коли ми жили в Штатах, мої батьки купили саме такі меблі. Я зненавидів і Штати, і меблі, дістав герпес на всю пику від тих нервів, і, врешті-решт, ми повернулися до Європи.

– Амінь, – сказала Марла.

– Амінь. – Х'ялмар поцілував її в чоло.

9. Не сни і не тигри.

(Не Борхес)

Наступного ранку Марла знову (вже третій день поспіль) прокинулася з головним болем. Він пульсував десь у лобній частині мозку, час від часу посмикуючи за очі. Рухайся не рухайся – однаково тебе наче тягне за голову на глибочезне дно. Марла намагалася знову заснути.

– Заснути назад… – Вона міцніше притислася до Х'ялмара і, трохи покусавши його за волосся, занурилася в продовження свого сну. Цього разу їй тут пропонувалося одруження вже не з колишнім нареченим, а хоча б із його друзями. Довкола було темно, всі були вбрані у собачі шкури і їздили на санчатах, запряжених, здається, тими ж собаками. Марла була важкою і пасивною, одруження було їй огидним, але байдужим, і єдина думка, що була із ним пов'язана, це «Тільки не треба сексу». Звідкись здаля на неї напливало ім'я Х'ялмара, наганяючи каламутної тривоги. За якийсь час один приятель її колишнього нареченого змінився іншим – із жорстким волоссям і гострими зубами. Напівгола Марла лежала на кам'яній подобі столу, ледь прикрита рябою собачою шкірою, її можливий чоловік відхилив край задубілого хутра і міцно-міцно втиснув колючу голову Марлі у груди.

– Ау! – Марла віддерла його від себе і прокинулася. – Дивно, – сказала вона Х'ялмару. – Моє почуття до тебе таке сильне, що аж вламується до мене у сни. Я не можу одружитися чи кохатися із жодним іншим чоловіком, тому що завжди приходить згадка про тебе. Вона – як той місток, що з'єднує мій сон і яву. Вона – єдина незмінна частина мого існування по обидва боки. Бо всі інші завжди схожі уночі на свою протилежність…

– Нічого тут немає дивного, – пробурмотів Х'ялмар, обіймаючи Марлу, – мої емоції завжди приходять до мене у сни.

– Ну ти й придурок. Це не емоції, а почуття. Почуття завжди старіші й нудніші за емоції. Тому я й дивуюся, як вони можуть бути такими могутніми і гострими, щоб пробивати задубілу кригу мого сну.

– Ходімо вниз. Сніданок вже чекає. Чи, може, ти хочеш, щоб я почав снідати тобою? – Х'ялмар пройшовся губами до Марлиного живота. – Як ти думаєш: оральний секс допомагає позбутися головного болю?

– Не знаю… – промуркотіла Марла, – може, проти болю й не допомагає, але світ покращує – це вже точно.

– Мудра відповідь.:.

Трохи згодом вони спустилися до вітальні. Служниця вже накрила на стіл і досмажувала на кухні тости. Марла видряпала з пакуночка пігулку аскофену і запила її кавою.

– От тобі й добрий ранок, – посмішка до Х'ялмара.

– І не пили ж нічого проти ніч…

– А що – так само болить і з похмІлля?

– В тебе що, похмІлля ніколи не було?

– Нє-а.

– А, приходить із віком. Я колись теж був доволі стійким.

– Гм, а на що схоже похмІлля?

– Це так, ніби дві мавпи кидають тобі в голову камінням. Чи наче сусідський пес із пронизливим дзявкотом роздирає твої мізки.

– А, зрозуміла. Це справді інше. Тут просто ніби тобі вкручують і викручують лампочку у черепній коробці. Дуже методичні рухи.

Знадвору долинали уривки жіночої істеричної декламації з мегафону.

– Здається, демонстрація… – Х'ялмар відставив своє горнятко кави.

– Ну то й що? – знизала плечима Марла, – демонстрація то демонстрація. Сидимо тут собі, снідаємо, як аристократи перед Буржуазною революцією… Може, й недаремно в мене голова болить – гільйотину чує…

– О, а я вже чую, як іде поліція, – Х'ялмар намастив тост пальмовим маслом, – зараз почнуть стріляти.

До вітальні зайшла ібу Дере, служниця.

– Там пожежа, – весело оголосила вона.

– А, так то не демонстрація?

– Ні. Бо я спочатку думала, що то знову бомба вибухнула. Да-рам! Як на Балі. Чи – дарам! – як у готелі «Марріотт». У нас тут часто бомби.

– Це вже точно. Весело страшенно. – За великим рахунком, Марлі дійсно було весело. Бо було байдуже, загинуть вони завтра від рук терористів чи помруть через тридцять років від раку легенів. Головне – не сильно долучатися до того самим. Вона ніколи б не поперлася у якості людського щита в гарячу точку де-небудь в Аче чи на Тіморі.

– По-моєму, це тупо. Якого рожна намагатися викупити своїм життям усі гріхи світу, якщо один хлопець 2000 років тому й так уже зробив це крутіше за всіх? Невже та нещасна канадська дівчинка після трейнінгу з уникнення конфліктів і приймання колективних рішень думає, що вона чимось прислужиться в зоні війни? Ну скажіть мені, люди, на бога вона там здалася?

– Такі організації, як у неї, посилають людей, що залишатимуться з сім'ями, які перебувають під загрозою агресії з боку солдатів.

– Ага, і солдат, що хоче зґвалтувати жінку чи просто для розваги перестріляти дітей, побачивши білу дєвочку в окулярах, потече слізьми розкаяння і поросте ромашками? Та срав він на всі корпуси миру разом взяті!

– Це не Корпус Миру…

– А яка йому різниця, який це корпус, курча мать? Скільки ще, цікаво, одні білошкірі дурні хворітимуть на манію величі, підкидаючи білошкіре м'ясо до чорношкірого чи жовтошкірого, просто заради додавання спецій?

– Ідея в тому, щоби привернути увагу медій…

– Средіа! Ти багато чув новин про білих і пухнастих камікадзе в сраках світу? Ага… Та ніякий психічно здоровий журналіст туди за власним бажанням не попреться. Цікаво, яким нестерпним має бути життя цих добровольців, щоби змусити їх стати добровольцями…

– Не знаю… Наразі в Аче не пускають ні журналістів, ні дипломатів. Тож і Рейчел, об'єкт наших із тобою переживань, сподіваюся, туди не потрапить.

Сніданок закінчився. Марла ніяк не могла сісти за статтю про Джакарту – все написане видавалося їй стовідсотковим лайном, до того ж, стилістично неграмотним. Вона блукала домом, сходячи із другого поверху на перший, притуляючись головою то до східних стін, то до західних. Відтак вона з'ясувала, що голова їй болить лише у білих місцях будинку, а у брунатних і зелених – ні. Якщо сісти на підлогу, робиться тепло, а коли дивитися в дзеркало, то біль відбивається і множиться удвічі. Можливо, біль той був просто якоюсь частиною незнайомого духа, що звив собі гніздо у Марлиній голові під час її сходження на гору Лаву, а відтак не встиг із неї вчасно забратися… Можливо.

Марла зачинилася у ванній і стала обличчям до стіни, а спиною до дзеркала. Набравши в легені чвертку повітря, вона почала співати. Спершу спів її був тихим і переривчастим, потім схожим на сіро-жовтий пісок, а під кінець уже виповзав змією через ніс і підлітав до стелі. Те, що жило в дзеркалі, ще могло стерпіти ті Марлині пісні, що вона поскладала сама, але, коли Марла почала співати про русалок, воно почало злитися. Або просто заздрити, що не розуміє всього до кінця і не знає на ім'я тих духів, що виходили з Марлиної пісні. Так чи інакше, а Марлі раптом стало сильно зле і до нестерпу захотілося вийти з ванної. Вона припинила співати і відірвалася від стіни. Позаду щось неначе безголосо хлипало блідими водянистими вустами.

Трохи згодом, лежачи на велетенському ліжку під жахливою люстрою з позолоченим пропелером, Марла зосереджено спостерігала за летом русалок довкола москітної сітки, їх було приблизно 8-9. Літали всі за годинниковою стрілкою, їли шматок за шматком Марлин головний біль. Марла стала пласкою і зрівнялася з площиною ліжка. А потім знову стала набувати опуклос-тей і, доспівавши останню зі сватальних пісень, поволі піднялася і намацала босою ногою підлогу. Х'ялмар чекав унизу.

10. Sex tourists are not welсоте.

(напис при вході готелю «Атланта» в Бангкоку)

Тайланд

«Сьогодні нам дали дозвіл на те, щоби бути разом іще один місяць. Нам поставили візи. Тридцятиденну мені і на шістдесят днів йому. Прокидання обличчям у нього в волоссі, короткометражний секс зранку, два еспресо, два зворотні квитки на літак економ-класу, одне меню вегетаріанське, інше звичайне, побільше білого вина нам і коньяку на кінець – чом не напитися в літаку? – таксі і реєстраційні картки готелю, швидкісна консультація путівника Ьопеїу Ріапеї, кімната на три місця з вентилятором і виглядом на сусідні готелі, розлите пиво на постелі, обережно розташований вечірній секс, засинання обличчям у нього в волоссі. Така дика любов, що аж віск зливати треба – страшно…

Р.S. А скажеш, ні?»

Марла дописала листівку і хвилини зо три вагалася, котрій із подруг її відіслати. Оскільки подруг залишилося обмаль, вона вписала у відповідні рядки адресу дівчини, яку зустрічала колись раз чи два на якійсь прес-конференції із приводу кіно, і заспокоїлась. Відтак вона спустилася до бару, де на неї чекав (принаймні так їй було сказано) Х'ялмар.

– Ну все, – обійняв він Марлу, – нарешті все відіслалося. А то через цю зливу зв'язок просто ніякий… Ну що – вирішила, яке вино питимемо?

– Мені однаково, – промимрила Марла, – давай червоне.

– Ага, і потім дехто буде – пф-ф! – Х'ялмар поялозив рукою у себе над головою, ніби показував, як зав'язувати тюрбан.

– Ну та й пес із ним, – сказала Марла, – мені однаково. Тобто, однаково буде марудно.

– Ну тоді давай візьмемо біле. Воно тут на сотню дешевше.

– Ну тоді біле…

Поки Х'ялмар розпитував офіціантку, з якого кінця Тайланду привезене те вино, Марла, окрім копирсання у барному холодильнику в пошуках морозива, завзято копирсалася у власних мізках. Сьогодні зранку вона з'ясувала, що її ноутбук накрився повністю, що тепер навіть хард-диск йому не джерготить і жодних ознак життя не подає. У тих змертвілих мікросхемах старенького комп'ютера на віки вічні було поховано добрячий шмат Марлиної роботи: нотатки до статей, шматки різноманітних текстів, початок одного роману й кінець іншого.

– То не таке воно вже, значить, і важливе було, – підсумувала Марла, – бо ж рукописи не горять. А як горять – то, значить, гівняні. Ну та й добре… Все одно глобальне зло скоро здохне, а з ним і вся потворність гідравлічна, офіційним представництвом якої я є. А чого гідравлічна – бо сцяла я у душі зранку! В мене все.

Однак її водні процедури на тому не скінчилися. Як тільки вони з Х'ялмаром сіли за металевого столика на краю найстарішого в цьому місті басейну, з неба полило.

– Ну от, – зітхнув Х'ялмар, – а казали, сезон дощів в Тайланді вже закінчується.

– Ну то й дощ, певно, скоро скінчиться, – Марла спокійнісінько налила жовтаво-прозорої рідини у келихи, – будьмо!

Х'ялмар покуштував вино, розмащуючи його язиком по піднебінню:

– Мм… Не найкраще.

Марла з тихою посмішкою спостерігала за колами, що їх ліпили краплі дощу на поверхні вина. Раптом вона згадала, що сьогодні День народження її колишнього коханого (котрому вона так і не наважилася повідомити про те, що він колишній). На ту згадку вино згіркло їй у роті і навіть у склянці – вона знала це – воно вже мало зовсім інший смак.

– Сьогодні День народження мого колишнього хлопця…

– Якого з них? – Х'ялмар питав цілком серйозно, без жодної іронії.

– Ну… того… що в книжці моїй…

– Того, що колись мав бути на морі, а потім ми зустріли його серед вулиці?

– Угу… Дивно. Хіба ж ви не знайомі? Я була певна, що ми того літа в Карпатах пили пиво в інтернет-кафе, а потім про щось довго базікали французькою у мене на кухні…

– Таке щось було, але я не пам'ятаю особи, з якою те все відбувалося…

– Ага. Він теж тебе не пам'ятає. Дивно все це… Цікаво, як він там зараз. Осінь же, мабуть, у Франківську.

– То напиши йому листівку, – бадьоро порадив Х'ялмар, – тільки ліпше роби це в сухому місці.

– Та ні, навіщо? Краще тут. – Вона дістала зі сховку під столом пакет зі щойнопридбаними тайськими листівками й намацала в кишені ручку. Дощ тим часом перейшов у зливу й весело розхлюпував вино прямісінько на Марлину писанину. Х'ялмар почувався не надто комфортно, але терпляче чекав, поки Марла виконає свою чергову забаганку.

– Хіба тобі не здається, що це – красиво? Отак сидіти під дощем, неначе ми два пенсіонери в літньому парку? Можна ще уявити, ніби п'єш кефір, а не вино…

– Дивні в тебе, Марлочко, уявлення про красу.

– Нічого дивного. Пенсіонерам просто нічого вдома робити, от вони й сидять під дощем, щоб не бути схожими на інших пенсіонерів – тих, що повтікали додому при перших краплинах із неба. А ці сидять, п'ють свій кефір і, може, навіть уявляють, що це вино, а самі вони в Бангкоку біля найстарішого в місті басейну. О! – видихнула Марла.

– По-моєму, дехто вже п'яний.

– Ага, я! – і Марла стрімголов шубовснула у воду. В штанах і сандалях, як була.

– Ну і як ти там? – спокійно поцікавився Х'ялмар.

– Ух ти! Кльо-о-ово!!! – Марла ганяла басейном туди і сюди, пірнаючи і ловлячи ротом краплини дощу. – Стрибай, Нудото!

– Та ні, я… іншим разом. – і Х'ялмар пішов під навіс, прихопивши, однак, із собою пляшку «квасного й поганого» тайського вина.

А Марла, вилізши з басейну, заскочила в гамак і щосили заходилася у ньому гойдатися.

– А тепер усе, що я бачу – сині хмари вкупі з підсвіченими пальмами, вершечки осяяних хмарочосів і клапті води з басейну – є втіленням мрії жлоба-наркомана, що стримить десь у підвалі спального району Хмельницького чи Донецька… Жлоби однакові за визначенням. А чо' наркомана – бо просто жлоб не намарить собі того басейна в мозаїці антикварній. Не, мій жлоб ще й з інтелігентної родини. Може, в нього навіть мама – вчителька…

Марлині п'яні роздуми припинила доволі твереза думка про те, що її вестибулярний апарат скоро здасть позиції, і радісне розхитування в гамаку вибухне барвистим фонтаном спожитої недавно вечері. Вона обережно вишпорталася з сітки і навшпиньки, ніби боячись привернути увагу богів нудоти, підкралася туди, де зник був Х'ялмар.

– Та бо хто його зна, які тута ще духи живуть, якщо їм люди жертвують пляшки із «фантою» в їхні домашні храми…

–

Бангкок. Нічний клуб із якоюсь смішною назвою. Тепер уже немає різниці, бо тієї ж ночі він вибухнув. Десь зо двадцять хвилин по тому, як Марла з Х'ялмаром вийшли на вулицю і відмовилися взяти таксі, що чекало просто під клубом.

– Скільки? 80 бат? Ні, дякуємо, ми ліпше пройдемося… Правда, чукча?

Х'ялмар назвав Марлу чукчею, бо так її описала з годину тому російська проститутка. Власне, для того, аби пересвідчитися саме в цій національності проститутки, Марлі довелося чимчикувати за нею до клубного туалету.

– Бо хто його зна, – міркувала Марла, – з Росії вона, а чи з України. Національна ідентичність – штука дещо провтикана…

А гетера (ба навіть дві – ця і старша за неї, з обличчям, пописаним нелегким досвідом) таки виявилася з Росії. Акцент – штука сильніша за будь-яку примарну ідентичність. Марла стояла біля дзеркала і, дивлячись дещо не зовсім зосереджено на високу фарбовану білявку, що підтягувала колготи, тихо посміхалася.

– Что ета за чукча стаіт, как ти думаєш? – спитала дебела поціновувачка пергідролю у своєї колеги із мудрим обличчям. Та промовчала.

– П'яная в стєльку, – продовжила білявка опис Марли.

– Щаслівая, – знизала плечима досвідчена.

Марла продовжувала дурнувато посміхатися, проводжаючи поглядом дівок: одну – до виходу, другу – в туалет. Тайська техпрацівниця з острахом і обережністю запропонувала російській «міс» шмат туалетного паперу, а відтак полегшено зітхнула, коли за «міс» закрилися двері. Потім, не знати чого, – принаймні, так здалося Марлі, – техпрацівниця із вдячністю поглянула на неї. Марла посміхнулась у відповідь і пішла відливати.

Хвилину по тому вони вже скажено танцювали з Х'ялмаром під суміш гіп-гопу й індійського фольку.

– Цікаво, – питала Марла не знати кого, споглядаючи трохи скуті рухи тайських дівчат, – і чого то курви по всьому світі танцюють однаково?

– Не знаю… – прокричав Х'ялмар (іншого виходу при такій гучності не було) – ти танцюєш добре!

– Ага, ти теж, – збрехала Марла, – а я собі і курва неабияка.

А двадцять хвилин по тому клуб підірвали. Марла з Х'ялмаром якраз отримували спільний оргазм у ліжку готелю «Атланта».

– А уяви собі, що то вибухнув той самий готель, де ми щойно були!

– Ага, прикольно… Всі ті російські проститутки.

I вони заснули.

11. Я бачила кратер вулкана згори. З неба.

– Як ти думаєш, – питала Марла, запихаючи щойно вкрадену у тайських авіаліній чайну ложечку собі в кишеню, – яка то холера вчора понесла нас у той… як його?

– «Буум Руум».

– Добре, бум рум. і яка свята думка нас звідтіля вчасно вивела?

– По-моєму, ти просто захотіла трахатися. – Та ну?

– Чи купатися. Є в тебе якась нездорова звичка скакати у басейни в одязі і взутті.

– Ага, бач', як виявилося, здорова. Альо, цьоцю, де мій коньяк?! – Марла підійняла дупу з крісла, наскільки то дозволяв застібнутий ремінь безпеки, і скривила відчайдушну міну стюардесі. Та підійшла, несучи в руках тацю з коньяком «Сатш», і, не зовсім вірячи в те, що така маленька дівчинка може спожити стільки алкоголю за годину перельоту, ще раз про всяк перепитала:

– Вам коньяку, мем?

– Так. Будь ласка. – Марла простягнула їй свою шклян-ку, – о, до речі, а нам додому скляночок не треба?

– Уже чотири є… – Х'ялмар поворушив ногою рюкзака.

– Щось не брязкає, – Марла проковтнула рештки коньяку, – треба п'яту.

Відтак, все-таки трохи встилаючись сусідів, вона обережно заховала до наплічника черговий об'єкт своєї аероклептоманії.

– Моя мама була в шоці, коли якось помітила за вечерею у мене в Берліні, що на ножі стоїть тавро «Люфтганзи»… – прошепотів Х'ялмар.

– А моя би сказала, що я – хазяйська дитина.

– Найкращі авіалінії – сінгапурські. Там можна цупити зубні щітки з пастою, станки для гоління, ножики не такі гівняні, як у тайських авіаліній, рушнички навіть можна…

– Та ну – рушнички? Вони ж манюсінькі! Щоби нормальний рушник зробити – це ж треба їх докупи зшивати. Впадло. Все одно, що шити шубу з білочок.

Подумавши трохи, Марла відкрила Х'ялмарів ноутбук і, відсунувши його на безпечну відстань від загрозливо нахиленої (бо як нахилять більше, розламають екран!) спинки переднього крісла, заходилася клацати інтро якоїсь із майбутніх писанин:

«Тут ніколи не буває зими, а ключі завжди довші за дірку в замку. Вулиці навіть вночі не бувають тихими, а постаті – поодинокими. Час від часу тутешні люди забувають, для чого мають їм служити ті чи інші частини тіла, але ніколи не залишають своїх пісень на чужому порозі, навіть якщо запускали їх туди, щоби виклянчити грошей. Жінки тут покривають голову тканиною, а потім довго чешуть спітніле волосся. Коханці мусять підробляти собі натальні картки, щоби жити разом, як брат і сестра. Тут їжу собі готують на узбіччі доріг, там же неподалік і випорожнюються. Сміття скидають у будь-яку водойму, а при вході в домівку скидають взуття, їх столиця згори зелена, всередині червона, а понизу – сіра. Порохнява тут цінується дорожче за повітря, а лемент – за тишу. Дочекавшись повноліття, кожна дівчина прагне помінятися кольором шкіри з чужинкою, що прибула до міста не давніше трьох днів. інколи дівчата-відданиці виглядають тих чужинок, сидячи у навмисне для цього збудованих вежах. Головне, аби ті вежі не були вищими за мечеті їхнього султанату…»

– Знаєш, Х'ялмаре, хтось мені казав, що коли двічі пройти крізь одне й те ж саме прокляття, воно розіб'ється.

– Угу, – він не відірвався від книжки.

– Як ти гадаєш, а з горами воно так само? Якщо двічі пройти крізь ту ж саму тінь гори на небі, вона із мене зійде?

– Не знаю, треба спробувати. Може, на Калімантані.

– Ага, він же Борнео. Тупа я гуска, думала, що то різні речі…

– Ги… Треба було привезти тебе туди перший раз, сказавши, що ми на Калімантані, а потім запросити на Борнео. Ти би мене вбила: «Ідіот! Ми вже були тут!»

– Та, поганенько-таки нас у школі географії вчили. Вчитель здебільшого займався тим, що запускав дівчатам руку за комір – з боку спини, щоправда – і наче лоскотав по-збоченськи. Виродок. Я одного разу йому з усієї злості нігтями в ту руку вчепилася-аж почервонів, сарака – і від мене відчепився назавжди. Хороший такий дядько був, з рудими вусами.

– Не, із нас знущалися лише на фізкультурі. Один чувак прийшов учителювати після В'єтнаму. Так знаєш, що він казав моєму однокласнику-японцю? Сказав: «Ех, були часи, коли я стріляв по цих… – одного з тобою виду…»

– Ностальгія – річ страшна.

– Ага, хе-хе… а вчителя того звільнили.

– Чи в дурку забрали. В'єтнам – річ весела.

– Не знаю. Складай столик і ноги випростай по-людськи. Чула – йдемо на посадку.

Марла притулила планшетку до спинки крісла і повернула на ній защіпку. Ноги, однак, продовжувала тримати у т. зв. позі а лотоса «Ганьба буддиста».

– Ой! Диви-диви: а то що за вулкан там?

– Гм, може, й Мерапі.

– Скільки там у ньому? Десь три тисячі шістсот, чи що? А я, позорисько, лише на три сто сімдесят піднялася…

– Сімдесят один.

– Ага. Все через ту кляту тінь гори на небі. Ні, таки доведеться знову підніматися на Лаву… і зробити це треба до Калімантанських джунглів. Перша тінь – моя, всі інші – вже для іншої мене. Це як зі складною книжкою – злегковажиш із першими розділами – дулі зо дві в'їдеш у наступні. і що далі, то складніше.

– Тоді, люба моя, виходить, що ти вже проґавила добрячу частину своєї книжки. Хто ж після висоти – скільки там ваша Говерла має? Дві тисячі?

– Дві шістдесят один і п'ятдесят сантиметрів.

– …дереться на трьохтисячним та ще й із грипом, та ще й із місячними?

– Та ше й опівночі, щоб застати схід сонця і повернутися до спеки! Ну який ідіот придумав такий план?! Піонери грьобані суперменського покрою!

– Тихо, тихо… Не кричи.

– А що не кричи? Це ж ніякого кайфу нема, якщо ходити з тими бульдозерами інтернаціональними! Збірна, бляха, Канади з Британією, та ще й із Новою Зеландією! Дєвушки з веслами, мальчіки з квадратними посмішками «драстє, Барбі, я твій Кєн!»

– Та лиши ти вже в спокої тих бідолашних. Наступного разу підемо так, щоби в горах переночувати. Удвох підемо. Тобто, втрьох – без провідника не варто. А тобі би поменше паритися, що хтось іде швидше, ніж ти – це ж не змагання.

– Угу, я теж так думаю. Яка мені різниця до всіх інших? Вони ж лише просто «всі інші». Для них вийти на вершину, це «Я вийшов на вершину». – «Ага, і я вийшла на вершину. Ой, а коли побачила, що ви вже там, вище за мене – ну, це мені й піддало запалу!» – «А я! Я перша там була!!! Це – моя гора!» Тьху!

– Чш-ш…

– А мені краса потрібна, – Марла поморщилася, – ні, краса – то надто грубе слово. Тобто, неточне. Та ще й цією дурнуватою англійською. Боже, як шкода, що я не можу тобі цього пояснити. Моєю мовою все настільки м'якше…

– Нічого, скоро скажеш все індонезійською.

– Ага, аякже. Ну от, знову тобі нецікаво. Пробач. Бери читай свою книжку.

– Та ну шо ти, продовжуй, – Х'ялмар пригорнув Марлу й поцілував у скроню, – будь ласка, продовжуй. Ми спинилися на «красі».

– Тут швидше – якась особлива чуттєвість. Згадай, коли ми йшли без ліхтаря вузькою стежкою крізь зарості. Це ж було, як пірнання в темряву. Ніби пливеш у чорній піні, в м'якому шелесті її бульбашок і в невидимих очах чужого лісу. Попереду – невідомість, ліворуч – прірва, позаду те, що прив'язує до життя. Тілесність, відчуття, спогади, щомиттєве гостре почуття – тобто, ти.

– А що праворуч?

– А я що – знаю? Насрав хтось…

– Га-га-га! Я тебе люблю.

– Та ж фігня, Джульєтто.

Не спинити вже тих сліз – такі файні були сни

(Скрябін)

Ну от, знову те ж саме. Знов ці перевернуті пісні. А найстрашніше – тиша, що їм передує. Чи, може, то сама тиша й співала – через це і спів видавався таким страшним, що аж волосся по всьому тілу стовбурчилось. Звідкілясь вона ще діставала тіктакання годинника. Від того синкопованого тіктакання – бо хто ж його мені розмірювати буде? – мої годинники по всьому світі розбивалися. Все-таки, необачно я залишала їх у кожній країні, де побувала. Шматки часу отак не розкидують. Думала, наївна, що стану таким чином ширшою, пришиюся до землі в багатьох місцях – і смерті дістанеться більше роботи. Де там! Сестра її сидить тепер у цьому кріслі на темній сцені (звідкілясь я знаю, що сцена та – біла) і нагло пече на шампурі мої годинники. Всі до одного. Ще й співає перевернуті пісні мої…

Не знаю, але щось маю блискавично тому заподіяти. Вибігти на сцену і сказати всього лише два короткі речення, але так, щоби перше було ще вчора, проміжок між ними швидко покривав «сьогодні», і щоб друге речення вже спокійно собі лежало у «завтра». А після того маю сказати «дякую» двома мовами. Моєю і її. Тільки от, аби згадати ті два речення, мушу знову спати… Довго спати… Багато-багато і далеко так…

– Марла! Марла!! Ти мене чуєш?! – Х'ялмар щосили трусив її за плечі, – почекай, не відключайся, не можна! Спробуй виблювати!

– Мм… Люблю тебе… і спати…

– Я теж тебе люблю, тільки не спи! Де той грьобаний лікар?! Чого ти наїлася? Скажи мені! Ти що, пігулок наковталася?

– Що-о?! – від обурення Марла і справді прокинулась. – Ти що – здурів?Я тобі хто – дєвочка-підліток з неврівноваженою психікою, чи що?!! От спасибі, любий, от потішив! Печива я нажерлася! Пе-чи-ва. Бісквітів сезамових, фе, гидота яка… Буееее… – Марлу таки вирвало.

– Хух, нарешті впізнаю тебе… – Х'ялмар притримував їй волосся, зосереджено розглядаючи оприлюднений вміст Марлиного шлунку. – дивно, яка ж худоба в ті твої бісквіти барбітури натикала? Мала, і ти їх як – не жувала навіть, чи що?

– Пішов на хуй, ОК?

– ОК…

За кілька Днів з'ясувалося, що Марлине отруєння – випадок не єдиний. Того ж дня до лікарень острова привезли ще п'ятьох осіб із гострим отруєнням барбітуратами. Двоє з них – місцеві.

– Певно, чиста випадковість… – сказала Марла, сьорбаючи чай. – Все, вимкни новини. Нудно. Почитай мені краще.

І Х'ялмар вимкнув велике світло, щоби засвітити настільну лампу. Марла зручно вмостила подушку йому на колінах і приготувалася слухати свято вірячи, що не засне на десятій хвилині монотонного читання. Котці. «Фо». Ще одне перевертання в могилі бідолашного Робінзона Крузо. Мічин низький голос відбивався від глянцю сторінок і забивався Марлі в ніс.

– Апчхи! – сказала Марла, – і то правда…

А наступного ранку вона вже сумнівалася щодо правдивості свого отруєння. Може, його й не було?

Oh baby leave me alone

(Як не дивно, знову Скрябін)

Марла притуляла собі до обличчя різноманітні предмети і міцно їх притискала Відтак витягувала шию й пильно розглядала отримані відбитки в дзеркалі. інколи у неї навіть виходило щось схоже на рельєфні татуювання племені Во із Соломонових островів, але частіше відбитки скидалися просто на родиму пляму Горбачова.

– Як убити сім днів часу. Практічєскоє руководство для домохазяєк. Блін.

Марла вже дочитала свою цікаву книжку, поплакала над її мудрим і світлим закінченням, спромоглася на 10 сторінок нудної і потрібної книжки, недостатньо прокип'ятила воду, випила з неї чаю і тепер скрючувалася від болю в животі.

– Ну, що тепер? Буду вмирати, ніхто і води не дасть. А вода мені потрібна, може, буде. З реґідроном на випадок срачки.

Зранку Х'ялмар полетів у Танзанію – чергова зустріч фінів «на виїзді» – а на квиток для Марли забракло грошей.

– Та й добре. Я собі вже звикла до самотності – це як бекту-скул буде. Сім днів із заштореними вікнами – щоби сни не повтікали. Сім днів однакових готельних сніданків… гм, для двох. Ну та бо чого грошам пропадати? На обід з'їм. Генетична пам'ять в нас живе із 33-го… Відтак Марла заходилася відтягувати шкіру собі на животі.

– Скоро буду, як шарпей.

М'язи почувалися важкими – тренування після майже двомісячної перерви далося взнаки.

– Ну та й що, що я майже 50 кг важу? Подумаєш – п'ять кілограмів нажерла в Тайланді. Зате ж як жерла!

До того Марла дала собі обіцянку, яку традиційно дає собі більшість жінок будь-якого віку й традиційно її не дотримується: здорова їжа і спорт. Те, що Марла не вважала себе однією із більшості жінок, зовсім не звільняло її з тенет традиції.

– А може, я без Х'ялмара ні їсти, ні спати не зможу? Може, Х'ялмар для мене – як муха це-це, тільки навпаки? Що, як без нього – безсоння? Хоч натягай джільбаб [4] і плач…

На згадці про джільбаб вона знову подумки пройшла весь шлях смердючою вуличкою слідом за двома дівчатами, зодягненими в ті покривала. Саме покривала -бо були значно довшими від звичного джільбабу-хустки. Одна дівчина була в чорному, друга – в білому. Все дуже канонічне: перша -ліворуч, друга – праворуч. Одного зросту. і Марла назирці за ними. По дорозі їй трапився якийсь доволі дивний кіоск – освітлений червоним світлом прилавок і чоловік у червоному від того світла одязі. Він нічого не продавав і не привітався з Марлою, поки та розглядала його боковим зором. Чомусь їй подумалося, що тільки так можна було того чоловіка побачити.

– Ну та й що, що він там стояв? Тут і не таке стоїть бувало. От десь із тиждень тому на перекладині хлопчик голий сидів, на трубі грав. А міг же й упасти.

Біла і чорна примари спантеличено озирнулися на Марлу і пришвидшили ходу.

– Ну й на добраніч! – Марла знизала плечима і звернула в бік готелю.

–

Наступного ранку Марлу збудили зарано, не давши додивитися сну про голих дівок.

– Вибачте, ваш сніданок! – гукнули з-за дверей.

– Ага, дякую! – Марла насилу продерла очі, щоби глянути на годинника, – от уроди! Двадцять по восьмій! Я ж просила о дев'ятій! То якийсь смертник харкався на весь готель о шостій ранку – хто б його дострілив, а ці вже й сніданок приперли, щоби я пошвидше забралася… Ну добре, пес із вами, встаю.

Попиваючи неспішне поганеньку готельну каву, Марла подумала, що варто би написати Х'ялмару листа. Але для того треба було позбавитися всього сміття в голові – порожніх егоїстичних думок, дріб'язкових мрій і мізерних уявлень про найближче майбутнє. Бо яким би просунутим інтелектуалом чи тонким митцем людина не була, більшість не зайнятого цілеспрямованим обдумуванням чи прочуванням часу вона з радістю викидає на думки про те, що скаже друзям, коли ті зустрінуть її в аеропорту, що вона із собою візьме і у що буде вбрана, як знайде правильне місце видачі свого багажу, що кому подарує, якими словами про яку мандрівку розповідатиме, що скаже у найпершому інтерв'ю і як постриже волосся для зйомок у кліпі, про який ще точно нічого не відомо. Марла вважала себе, щонайменше, майстром альтернативного способу чуттєвості…

Якщо набрати в миску чистої води й, обертаючи миску за годинниковою стрілкою, писати по тій воді послання самим мізинцем, а потім виплюснути те послання в річку, за якийсь час воно вже буде в океані. і якщо Х'ялмару не пощастить виловити його глибокою мискою коло того берега, де він зараз сидить, то вже точно пощастить побачити із літака. А що – вода ж випаровується? Те саме і з водяними листами. А Х'ялмар в мене не дурний – із хмар читати вміє…

Пізніше, попереносивши свої речі в іншу готельну кімнату – аж у самому кінці темного коридору, поряд із мушолою, мусульманською молільною кімнатою, – Марла запалила паличку лотоса і почала думати про білу стіну з квадратними дірками. Ароматична паличка спопелялася на кінці й дивилася вниз засмученою змією. Лампа-сова, між ніг якої запихалася та паличка, ображено позирала рожевими очима в бік Марли. Такі ж самі очі, тільки вже червоні, мала й лялька вуду, а порцеляновий слоник і весела корова взагалі повідвертали голови.

– Щось тут не те, – сказала Марла в одну з дірок білої стіни, – не те щось, присягаюся Кастанедою і Павичем, і батьком їх Саксоном Граматиком… Хоча данські хроністи в цій стіні не ходять. Саксон тільки раз мені показувався – у Ваті Фо, в Бангкоку. Там, де Будда найдовший у світі лежить. Хотіла подивитись я на химерну скульптуру стража храмового крізь віконце, аж раптом поверх неї – так само, як письмена по воді – проступили обриси середньовічного старця. Не знаю звідки, але в голові десь взялося, шо то – Саксон Граматик. А чого саме він – то взнаю, як сміття повикидаю…

Щоби створити білу стіну, треба спочатку якось змайструвати білу тишу. Для цього Марла понапихала собі в вуха білої вати – не допомагало. Щоправда, гуркіт мотоциклів за вікном уже не був таким нестерпним, і від музики вже доходило тільки те, що має знайти собі місце в білій тиші, але сама тиша однаково залишалась якоюсь темно-червоною, із частим морганням по ній Марлиних кольорових шаликів. Марла ні сіло ні впало подумала, що має собі розмалювати живіт. Якими-небудь перманентними фарбами.

– Хоча ні. Почекаю ще до Індії. Там це зроблять хною – швидко і безболісно. Та й стану я собі священною індійською коровою…

І Марла почала співати. Співати з позатиканими вухами – найрозумніша річ у світі. Спів тоді нікуди не дівається, залишається в голові, поміж вухами, починає відбиватися від однієї стінки тіла до іншої, збуджує органи, примушує кров шурхотіти у правильному напрямку і, врешті-решт, просто зігріває того, хто співає. По тому, натхненна ідеєю перетворитися на священну корову, Марла заходилася танцювати, перестрибуючи з ліжка на ліжко готельної кімнатки з далеко не білими стінами. Відтак роздяглася і облила себе з голови до ніг холодною водою. Підлога зробилася мокрою, а Марла – спокійною.

День без Х'ялмара минав на диво швидко, подекуди болісно, але загалом той день Марлу втомлював саме безглуздістю всього того, що пропонував. Найпотворнішим видавалося онлайнове спілкування з зіркою російського шоу-бізнесу, котра хотіла, щоби Марла знялася в її наступному відео. Переліт оплачувався, місце зйомок – Київ, роля Марли – головна, естетика запланованого відео – щось поміж французьким «Леоном-кілером» і французьким же «Доберманом», уявне місце дії – звичайно ж, Франція. Марла мала б зіграти дівчинку-кілера, що ходила на високих підборах, мала великі борги перед «босом» і не меншу рушницю у валізці. Зірка, перелякана, видно, Марлиною блискавичною згодою щодо участі у зйомках, відразу ж попросила її надіслати свої знимки «как ти виглядіш тєпєрь». Марла це зробила, і вже за кілька хвилин зірка цікавилася, чи має Марла чоловіка.

– А я, бабисько дурне, сказала, що не маю… Фе, яка стидоба. Ну, так, не одружені ми з Х'ялмаром, то й що? Що за слабкодухість незайманої селючки? Якого рожна завжди залишати при собі зайвий простір для зайвих чиїхось уявлень?

Марла почувалася жахливо гидко, її навіть почало піднуджу-вати, як після непровареного чаю із немитої склянки. Вона почувалася так, ніби вже в якомусь вимірі зрадила Х'ялмара, чого ще зовсім недавно пообіцяла собі ніколи не робити. А тут – ще й так дешево, із зіркою російського шоу-бізнесу!

– Але, кажись, я вже не буду в тому кліпі. Бо зажирно для мене на шару в Україну літати. Та й звєзда під кінець розмови образилась, як я їй повідомила, що йду додому спати… Ну та й добре. Та й срав пес.

Тепер, лежачи на ліжку й задумливо пожовуючи краєчок книжки Салмана Рушді, Марла уявляла, як вона вже пише друзям листи-спростування свого приїзду. Світлини знереальненого кліпу одна за одною підлітали в повітря і падали діряві, прострілені кулями з неіснуючої Марлиної гвинтівки. Місце дії – Джокджакарта…

Alchemical Mc Donald’s

А потім Марла почала катастрофічне втрачати волосся.

– Може, я стаю Йоною? Хоча навряд…

Волосся випадало чималими шматками, залишаючи за Мар-лою невблаганний темно-русявий слід. Марла почувала дикий, ледь не містичний жах. Попри те, що, крім ролі гомункула, їй – уже жодної іншої зіграти не доведеться, Марлу більше турбувало питання «Чому це відбувається?». Тим паче, що з її текстів також почали стрімко випадати окремі літери, морфеми, а то й цілі словосполучення.

– Боже! – ледь не плакала Марла, запихаючи чергове пасмо змертвілого волосся до кишені, – ви це бачили?

– Оу, іт'с фанні! – Джесіка-Волтдісней з очима Бембі подарувала Марлі сяючу макдональдсівську посмішку.

– Ноу, іт'с нот факін фанні! – Марла подумки назвала її целюлітним комбінатом і подумала, що не варто американця записувати в ряди хороших людей тільки через те, що він, на загальний подив, одного разу заплатив за вечерю, на яку тебе запросив. Дивно, але чомусь їх білозубі посмішки фасону «іт'с олл райт!» навіть близько не лежали біля філософсько-пофігістичного усміху древньокитайського старця. Хоча би порцелянового китайського старця.

А. коли та ж сама Джесіка захопила місце коло Х'ялмарового комп'ютера, відрізавши таким штибом Марлі доступ до IСQ, засобами котрого вирішувалася кінцева доля її поїздки в Україну, Марла не витримала і заревіла. Дарма, що з цією метою вона вийшла з офісу – за якісь три хвилини про її сльози і шмарки знали геть усі. Щоправда, втішати її прийшли лише дві дівчинки-індонезійки. Що ж, не спрацювала «біла солідарність» цього разу…

Марлі було страшенно себе шкода, хоча вона це уявляла іншими словами. В її неправильної форми голові верзлися найрізноманітніші думки про те, яка вона самотня, мала і безсила, і як сильно їй хочеться подалі з цієї країни додому, але дому в неї немає. Марла вже уявляла, як Х'ялмару з серйозним виглядом і канадським акцентом докладуть, що «у неї стався нервовий брейк-даун», а потім всі будуть на неї дивитись, як на жертву зґвалтування, і підкреслено підбадьорливо посміхатися.

– Буеееее… – сказала Марла. Хуй вам всім, а не брейк-даун. У воїнів брейк-даунів не буває. Навіть у таких шолудивих воїнів, як я.

Відтак Джесика таки звільнила місце під сонцем поблизу комп'ютера, і Марла занурилась у беззмістовне листування з усіма, хто був хоч трохи тому радий. Втім, інколи траплялися й досить корисні моменти. Наприклад: «Варто вживати більше вітаміну В і С. А також кальцію. В рибі він є, в паприці і в хлібі зерновому…» Або: «Не переживай, мала. Головне – то пройти цей період. Мене, коли дружина з хати виганяла за черговий запій, теж ті відчуття бездомності переслідували. Ночував тоді кожної ночі в іншому готелі, бо ввечері встигав нажертися і по п'яні обсцикав матраци, а тоді вже було соромно туди вертатися…»

Потроху Марлу й справді починало попускати. Вона тихцем, без зайвого шоу і картинної трагічності, пообрізала кінчики своїх штучних червоних кісок, де-не-де вплетених у справжнє волосся. Відтак обережно ті кіски порозплітала, мріючи якнайменше пошкодити залишки рослинності у себе на голові. Біля коріння з того волосся, що було сплетене з синтетикою, утворилося щось на кшталт природних дредів.

– От тобі, бляха, і Ямайка. Два місяці не розчеши його – економиш сто баксів на салоні…

Зірка тим часом вимагала від Марли негайної фотосесії в тому образі, який потрібен для кліпу. «Строгий верх, короткий низ. Високі підбори. Сексуальний вигляд, дитяче личко. Розмазані тіні під очима і розштріпане каре…»

– Мама. У мене ж тут, окрім в'єтнамок і штанів-капрі нічого й немає… З усього, що треба, є тільки пика і ноги. Вже навіть ото каре розпелехане під великим питанням…

Але знімки вимагалися терміново, бо, як стверджувала зірка, планувалося велике промо того кліпу – купа анонсів по ТБ, ролики де лиш не плюнь і все таке. і конче в ті ролики треба Марлу. Вже, каже, Бог із ним, хай будуть просто фотографії – якось там їх поприліплюємо…

Марла зітхнула і подумала, що ті високі підбори їй, мабуть, доведеться з картону вирізати і на в'єтнамки наклеювати. Та й то не раніше понеділка, коли – вона сподівалася – приїде Х'ялмар. Він же для неї й фотограф, і радість, і щастя. А наразі вона купувала собі спідню білизну з малюнками японських зомбуючих звіряток і їла дешеві ананаси вкупі з пігулками від болю в шлунку, водночас прислухаючись до молитовного шепоту за дверима кімнати. Там була мушола.

Ґастральні кола

«Dissoluto [5] Марли» – написала Марла на клапті білого туалетного паперу. На тому ж клапті вона хотіла написати список їжі, яку їй ще можна було вживати, але потім передумала.

– Що я – банани не запам'ятаю? А крім них, тут фіг що купиш. Ні тобі молока, ні каші…

Взагалі– то купити можна було все -треба було тільки підняти дулу і поїхати до центру міста. Марла просто не хотіла нікого просити її відвезти, а на таксі їй не вистачало нахабності.

Наши люді в булочную на таксі нє єздят! В Марли починався гастрит.

Це значить, що стінки шлунку поїдають самі себе, коли їм нічого більше перетравлювати. Прекрасно. Вкупі з випаданням волосся це просто-таки перфектний старт програми «Уроборос»… Таке враження, що в якомусь аеропорту замість мене підклали піратську копію мене. Виготовлену на Малой Арнаутской… От того і розкладаюсь на шматки, «…щоби постати в новій якості…» – Марлі звідкілясь завіялася ця думка в голову, але наступної ж миті її перебив черговий відтінок щлункових відчуттів.

– Нічого, головне – протриматися цих три дні. А потім буде Х'ялмар і вже не буде гидко так вмирати навіть. А він у мене щось придумає…

Час від часу Марла поривалася до самбкпинів щодо власної інфантильності й неспроможності дати самій собі раду, але відтак вона знову й знову поринала в цілковите заціпеніння, з якого інколи не так вже і швидко вдавалося вийти. Найсмішнішим було те, що навіть англійською Марла не знала, як сказати «гастрит» – цікаво, що би їй тут лікували індонезійці…

А наступного ранку Марла вже мала в нотатнику свіжий сон-відповідь на «іі$$о1иііо» і заповітні харчі – молоко і кашу. Остання – розчинна субстанція на кшталт манки – ідеально пасувала для беззубих немовлят і збайдужілої Марли. Сидячи навпочіпки на готельній підлозі, вона гріла кип'ятильником молоко, щоби потім залити ним підозрілий кашо-порошок.

О тут тобі й алхімія…

Марла ковтала свою манку, не сильно замислюючись над її смаком. Світ (смак манки включно) у Марлиній байдужості до нього поставав на диво прекрасним і заспокоєним. У ньому інколи з'являлися чудові вакантні дірки для нерозкраяного неба з кулястими зграйками птахів, що рухались, як маятник годинника. Або раптово проступали щілини для вуайєристів, охочих підглядати за смертю Сонця. Чи й просто з підвісної стелі світу прямісінько Марлі на голову могло впасти достигле манго.

Однак Марлину байдужість і відкарасканість від сміттєвих тур, бот життя дуже легко вдалося перевірити. Марла саме переходила дорогу – що було геть не легкою справою у місті з п'ятимільйонним моторизованим населенням – коли відчула дикий страх смерті Велетенська вантажівка заревіла не своїм голосом у Марли за спиною – їй назустріч мчав автобус. Розминутися так, щоби не розчавити Марлу, було важко. І Марла кинулася просто під автобус і… встигла. Коліна їй ганебно трусилися, індонезійці в магазинчику щодо нього Марла йшла, сміялися. Втім, вони завжди сміялися. На початку це навіть діяло на Марлу як анти-стрес.

– Якщо сміються, значить – я жива. Чого би вони над трупаком потішалися?

З Марлі було соромно за те, що вона так сильно злякалася за своє мізерне життя.

– Ну, просто гидко було би померти з виттям цієї дебільної «вантажівки у вухах. Хоча, певно, смерть треба приймати у будь-якому вигляді. Смерть – вона смерть і з твоїми кишками на асфальті, і з чиєюсь отрутою зі смарагдового персня у прекрасному ротику юної принцеси… Соромно за вас, панянко. Нікому ліпше не розповідайте той свій сон про солюціо чи дисолюціо. Не визріли ви ще…

I’m cryng means I’m in love

22 години Марла сиділа на підлозі і дивилася на дверну клямку. І слухала спів ящірок за дверима. За вікнами було темно, попри полуденну годину. Там гарячкове носився потужний вітер Марлі хотілося води і ураганів, але то був суховій. Ліжко Марли було вимащено кров'ю незачатих немовлят – почалися місячні. По смерті тих двадцяти двох годин на дверну клямку мав би натиснути Х'ялмар. Вони поміняють житло. До того часу Марлі треба було позбавитися всього, що могло цьому місцю нагадати про неї.

Не можна ніде залишати слідів. Жодних слідів. А особливо – слідів крові.

Тож вона крадькома влаштувала таємне прання в лазничці, і вже за якийсь!ас у її кімнаті напиналися вітрила простирадел: вентилятор працював на повну силу.

Пес його знає, що може скоїтися з необачно залишеною кров'ю у країні, де чорна магія передбачена законодавством. Тобто, згідно з цим їхнім смішним законодавством, за неї мали б карати… це якщо вена застосовувалася з метою зашкодити здоров'ю людини. Але казу ту ще не затвердили, та якби й затвердили, не дуже би воно м;не втішало. Цікаво, все-таки, у що я більше не вірю: в чорну магію чи в законодавство? – Марла засміялася, згадавши питання молодого чоловіка на її вчорашній квазілекціі – з приводу мистецтва у перехідному суспільстві.

– Скажи, – акуратно виважуючи англійські слова, промовляв студент, – і яка соціальна чи політична ідея вашої музики?

Марла тоді порахувала подумки «один-два-три», щоб не зареготати і не впасти на підлогу з передсмертним хрипом – ну от, говорили-балакали…

– Як я й наголошувала на початку лекції, ситуація перехідного суспільсва…

І Марла знову розплела свої софістікейтед-нісенітниці про відсутність будь-якої заангажованості істинного мистецтва і про те, який жах відчувають «митці», коли їм нема за що боротися, коли у них с всі можливі свободи і кайло в руках, щоби не просто лупали скалу, а вже будувати з неї замок, і що «митці» стоять і чухають потилицю, а найпросунутіші з них длубаються тим самим кайлом у собі самих та й правильно роблять.

Марлу знову вже ніхто не розумів. Тому все й виглядало, як геть нова інформація.

– Але, – подала голос коротко стрижена дівчинка-журналістка, – я не погоджуюся з тим, що Індонезія має таку ж повну самостійність, як., як Україна.

От, бляха, й говори їм про мистецтво!

Втім, місцева молодь була дуже милою. Активні, зацікавлені, комунікабельні… – як же Марла ненавиділа все це в людях! Усвідомлюючи всю неправомірність своїх дій, вона оберталася до них спиною і годинами могла дивитися на рисові поля зі шматками труб для їх зволоження, на пташок, що стрибали електричними дротами, і на селян, що майстрували якесь своє начиння під магнітофонний запис академічної арабської духовної музики (принаймні, щось таке їй вчувалося).

– Скільки тобі років? – запитала після лекції та сама коротко стрижена журналістка.

– 22.

– Правда? Ой, вибач, я щось думала, тобі набагато більше…

– Та? Ну нічо'… – Марлі це навіть видалось оригінальним. – Більше? Це ж чому?

– Ну просто… – дівчинка підбирала слова, – ти виглядаєш так, ніби в тебе жодних проблем немає…

– І стільки всього вже встигла зробити, – додала інша дівчинка – на ім'я Іка – найсимпатичніше створіння з усіх присутніх.

«От так– так… -посміхалася до себе Марла, – ще-м такого чути не доводилось. Доросла безпроблємна цьотка… Ги-ги. Хто завгодно, тільки, на жаль, не я».

Сидячи тепер на зимній білій підлозі (єдине зимне місце в околиці), Марла думала про те, яка ж вона все-таки тупа і від яких примітивних речей вона преться.

Люблю з Х'ялмаром ходити в магазин за їдлом. Люблю мацати манго і, репетуючи на ввесь супермаркет: «Х'ялмар! Подиви – воно стигле?!», бігти в той кінець, де Х'ялмар вибирає імбир. Люблю різати тофу і зжерати половину його під час різання. Люблю цілувати Х'ялмара зранку із міцно стиснутим писком – бо зуби ще не почистила. Люблю сидіти позаду Х'ялмара на скутері, заплющивши очі, щоби пил не потрапляв. Люблю запрошувати Х'ялмара до японського ресторану раз на тиждень. Стоп. Щось виходить, ніби все, що я люблю – пов'язане з Х'ялмаром.

То, може, я просто Х'ялмара люблю? Фу, дуреписько: і яким це я Пилипом Х'ялмара записала до простих речей?! Але я все-таки тупа. Бо він не преться від всієї тої битовухи. Хіба лишень що дуже любить засинати, коли я ще пишу…

US $ 7,5

Сім з половиною доларів. Або сімдесят п'ять тисяч рупій. Саме стільки коштувала Марлина писанина – порятовані з поїдженого тарганами ноутбука файли у форматі «dос».

Марла несла свого мертвого комп'ютера, загорнутого в білий целофановий саван, і міркувала над вагою своєї інтелектуально-мистецької продукції.

– Таки кілограми зо три десь важить…

Продукція і справді була важкуватою – громіздкий ноутбук давно вже пережив кризу середнього віку і тепер був просто старим. Інтелектуальний вантаж у задовгому кульку час від часу лупив Марлу по ногах, так, наче передавав невдоволені привіти з того світу. Тоді Марла брала його на руки, як дитину, і несла якийсь час отак.

– Ну та й де ж тебе схоронити, бійця героїчного, в нерівнім поєдинку загинулого? Нє, кажись, не можна казати «загинулого», треба «що загинув». Але якого рожна комусь треба гинути? Просто так воно стається.

І Марла спокійно залишила його в тому ж пакеті лежати до кращих часів. Наприклад, до Х'ялмарової фото-експозиції, котрій Марла збиралася надати якихось помпезно-індустріальних відтінків. Хоча, якщо чесно, далі підвішених до стелі зацементованих джинсів, туди ж підвішеного перевернутого ровера і просто купи химерного залізяччя та помпезність не просувалася. Хіба що лиш якимось чином прилаштований до того всього мертвий ноутбук мав порятувати загальний дизайн, та й то навряд чи.

– Якийсь митець із мене кепський, – зітхнула Марла, – я краще поїм піду.

Сніданок декадента

«Ще зовсім трохи – якийсь там тиждень, – думала Марла, пакуючи речі для мотоциклетної мандрівки до океану, – і я знову буду шморгати носом у зимному Києві. Добре, що, хе-хе, це не надовго… Зате хоч від цього Макондо відпочину…»

Султанат Джокджакарта скидався на Макондо не більше, ніж сама Марла на Ауреліано Буендіо, але вона просто звикла називати так усі місця, де їй доводилося нудитись. Тепер, запихаючи у Х'ялмаровий наплічник їхні купальні причандалля вкупі з вівсяними пластівцями, непоміченими, але важкими компактами, присмаженими бісквітами, кам'яними конголезькими рибами, змінною білизною (шкарпетки забуто) і светерком із числом «80» (роком її народження), Марла вже передчувала омріяне купання в індійському океані і поїдання 1 кг лобстерів. Саме тисячі грамів. Ні більше, ні менше. За тими своїми мріями вона, ясна річ, не згадала про жодні ліки чи антисептичні засоби, що дуже навіть могли стати у пригоді при падінні з мотоцикла. Бо при справжній мотоциклетній аварії (а в Марли навіть не було шолома) в пригоді вже міг стати хіба що священик. А християни, як відомо, в Індонезії меншина.

Марла вже не забивала собі мізки думками про відео, для зйомок у якому вона, власне, і летіла на Україну. Кілька днів тому вона цілком спокійно погодилася зі зміною сценарію і своєї ролі. Тепер замість дівчинки-підлітка-кілера їй пропонувалося зіграти молоду-погану маму-кілера (вбивати, на щастя, не дітей треба було, а остогидлого чоловіка). Зрештою, винахідлива дитина круто повертала весь хід подій і змушувала своїх холодних і красивих (красивих і холодних?) батьків-кар'єристів (обоє кілери) розкаятися у їх байдужості одне до одного і перетворити їх сталево-кібернетичний стиль життя на інший, із запахом щойно спеченого пирога і щойно випраних (руками бажано) шкарпеток. Марлі все це видавалося доволі милим.

А домогосподарки всі то й узагалі зафанатіють… І дітлахи пропруться. І взагалі, хай буде мир.

Марла скінчила пакування (всі необхідні речі так і зостались розкиданими по кімнаті) і смачно гупнулась на ліжко.

Бєй пасуду, я плачу… Ги-ги… – пригадався їй підвальне-дворовий вираз підліткових часів, – ламати меблі суворо дозволяється, коли виїздиш із готелю.

Незабаром повернувся Х'ялмар і, повідносивши приготовані для від'їздів Марлиного в Україну і Х'ялмарового в Індію наплічники до офісу, вони розплатилися за проживання і нарешті завели свій мотоцикл.

– Ну, з Богом!

Марлин перший контакт із океаном якось не окреслився жодною магічністю чи потужністю сприйняття. Хіба що лиш потужністю розчарування: чорний пісок, купи сміття і натовпи індонезійців, що «купаються» (по коліна заходять у воду, не знімаючи джинсів і курток) всім скопом на одному квадратному кілометрі. і, ясна річ, ти на тому пляжі – особа номер один, кожен до тебе лементує «Гелло, містер!» (сакральна фраза) і з невсипущою цікавістю відслідковує кожен твій рух. Коли ж ти намагаєшся просунутись на якусь більш-менш інтимізовану ділянку, солідна частина осіб відщеплюється від головної юрби і тихцем, доволі присоромлено зиркаючи, суне за тобою. Потім один по одному до тебе підходять дітлахи, підлітки, юнаки і дорослі, щоби з тобою сфотографуватися. Страшенно радіють, якщо їх обіймаєш. і конкретно висаджуються, якщо кажеш ціну за свої позувальні послуги. Одне слово, крім попеченого від жадібності до сонця писка, несвіжої риби, свіжого кокоса і брудних ніг від пляжу Паранкрітіс Марла нічого не відловила. Хвилі були страшними й сильними, купатися було заборонено, про що сповіщав величезний щит, під рифами хижо чекала якась зловісна підводна течія, а Марла була «надто молода, аби померти». – Бо полізти в те страшидло самій рівноцінне суїциду… Тож вирішено було спробувати щастя на якомусь із далеких пляжів. Острів Ява був надто великим, щоби так просто на ньому поставити хрест. Принаймні Марлиних трьох маркерів на той хрест би не вистачило.

I don’t know my future

.Минуле інколи любить вриватися в теперішнє, щоби показати, «хто тут главний», і що не все так просто, як уже намалювалося. Минуле, як велетенський паршиво спакований наплічник, котрий якийсь ідіот ще й начепив на тебе так, що дзуськи знімеш без допомоги іншого. Той інший – твій друг Смерть. Деколи минуле скромно підводить її до тебе за руку і, постукавши тобі в лоба, як у двері, каже: «Гм-гм! Я перепрошую, звичайно, але вам капут. Приїхали ви, одним словом. Ви трошки невиліковно хворі. [ взагалі, якої сраки я тут на «ви» – я ТВОЄ минуле, і це твоя провина, що я таке хуйове в тебе. Додула, ти, кобилянська?! Не? Думала, втікла від мене? Ха-ха-ха!!!» (В минулого непочищені зуби і зіпсований шлунок. Під час розмови, а особливо сміху, з його писка безбожно тхне. Цей запах швидше за все викликає у вас огиду до самого себе і начисто блокує пам'ять на предмет пошуку теми в графі «Мої Стерпні вчинки»). Воно ще довго і цілком успішно переконує вас, що ваше «Нове життя» – це як казка про Попелюшку, в яку повірив зек-убивця. і справді, озираючись назад, точніше, заглядаючи під нігті свого минулого, ви крім бруду нічого не знаходите. Ну, кому тепер ставити питання штибу «На біса було з ним (із нею) спати?» чи «На біса було спати з п'ятьма такими ж недолугими, маючи при цьому цілком стабільні стосунки з розумною, красивою, а головне, коханою людиною?»

З другого боку, якщо минуле приперло із собою справжню смерть, а не її китайську підробку для вашого саможаління, справи постають дещо інакше. Якщо, скажімо, якась із осіб з-під пазурів минулого пише вам листа: «Перевірся. Сходи до лікаря. Заради себе, свого коханого і ваших майбутніх дітей (…) Третя стадія цієї хвороби – рак (…)», вам уже не до простого селф-дісґасту, даруйте за американізм. Спершу ви панічно кидаєтеся писати всім листи – байдуже кому і байдуже про що. Відтак згадуєте, хто ще міг увійти до вашого вірусного нетворку, і міркуєте, що непогано було би якось про це тим людям повідомити.

Потім вагаєтеся, варто чи не варто їх лякати. Після цього замислюєтеся, хто ж спромігся подарувати той вірус вам, і з'ясовуєте, що то був, певно, ще найперший хлопець шість років тому, бо він був єдиним мачо-меном, а всі, що були після нього – то майже цнотливці. Згодом слабкі медичні знання пробують переконати вас. що у жінок ця штука взагалі не розвивається, що це взагалі-то пухлина позитивна і що навіть у чоловіків вона розвивається тільки при певному генетичному розкладі. і тільки при зовсім гівняних справах переростає в негативну. Тобто, в саркому. Тобто, в рак. Тобто, в смерть. і у смерть, холера, не вві сні і не від вибуху в готелі, а в смерть із довгими попередніми муками і настирним бажанням приходу якого-небудь милосердного убивці. Можливо, того ж самого, що обчитався казки «Попелюшка» і мислить тепер себе доброю феєю.

Одне слово, смерть не дуже поспішає вбиратися у поетичні лахи. її якось не дуже хочеться оспівувати, як то роблять люди у 18 років, складаючи свої недолугі віршики про сенс життя і беззмістовність існування саме їхньої генерації. Дуже іронічно, бо якраз отут той сенс життя і показує вам язика. Якщо не дулю. Він ковзає якраз на межі між вашим розтраченим в марноті існуванням і смертю, що набула тепер реальності. Втім, остання, не дивлячись на свою плотськість, далеко не позбавлена містичності. Для вас тепер все починає дихати смертю. Чи то пак, життям, яке, нарешті, ви починаєте жити. На все неначе насувається тінь: кольори «стають приглушеними й глибшими, доторки до коханої людини видаються довшими та м'якшими, предмети нарешті набувають форм, призначення, значущості і краси, а ви відстежуєте кожен свій рух і рухи людей довкола, то сфокусовуючи, то розфокусовуючи зір. Висловлюючись технічно, різниця відчувається така, як між відео, знятим на аматорську цифрову камеру, і відео, знятим на професійну кіноплівку.

– От тобі й екзистенціалізм для бідних… Тільки нормальний автор на тебе і не глянув би. Почуваєшся максимум персонажем Коельо.

Тепер Марла думала про те. то помирати в Сінгапурі було би зовсім неважко, а от в якій-небудь Знам'янці чи Надвірній почуваюся б геть непереливки.

– Хоча це, мабуть, неправильно. В Знам'янці можна теж відловитися, певно. Не знаю, не була я там. Ні. Мабуть, там депресивні., т.жс. Така от я дурна і поверхова – важливе для мене місце і час. Холі ра. час… НІ. помру я гаки через 29 років У 51. Добре0 – Марта підвела очі до неба. Проте по дорол вонг зачепилися за розфарбований синіми квітами фасад індійського будиночку і трохи повисіли там.

– Харі Крішна! – не знати чого сказала Марла. – а все-таки як добре, що ми тоді поїхали до океану…

З другого боку, Марла навіть де що шкодувала про те, що бачила океан.

Тепер я не зможу иою придумати.

Спершу їй здавалося зовсім смішним, милим і геть наївним те, як молоді митці – жителі забрьоханих середніх широт відчайдушно пишуть і малюють океани, сили яких вони і близько не відчували.

– Ну. так, велетенська неосяжна вода. Глибина бездонна,glorіа бездоганна, невідомість темна і що там іще. Але ж мало хто пише про те. що, ледь ступивши в той океан, відразу заходишся незграбно мантиляти руками, силкуючись не втратити рівновагу і не гепнутися на дупу, бо найменша хвилька, хоч вона і по котики тобі, а з ніг збиває тільки так. А ще тебе душить дика жаба з приводу того, що от уже і пісок ти білий знайшов, і мушлі і воду звабливу, і людей довкола нема, і Україна від тебе на заході, а купатися – дзуськи. Бо існують іще підводні течії.

Втім, того минулого вечора, коли вони врешті дісталися білопіскового пляжу і майже навпомацки (фара в мотоцикла була Розбита кілька годин тому) в темряві знайшли готель із назвою «Парадісо», Марлі було начхати на всі підводні течії світу. Вона просто сиділа на скрипучій бамбуковій веранді, сьорбала ясминовий чай і дослухалася до звуків, що видиралися з океану прямісінько на скелю, під фундамент готелю «Парадісо», Марлі під і ноги, під одяг і під слизові оболонки.

– Апчхи! – сказала Марла. – То ми ще кудись підемо сьогодні?

Неквапом волочачи побиті ноги, вони вийшли на вулицю.

– Чомусь здається, що ми в українському селі. Причому на Різдво. Бо дуже темно, вузька дорога і гори…

– Тільки навряд чи ти б ішла замовляти собі лобстерів на сніданок в українському селі.

– Ну та й певно! Лобстерів! Там пляцки є всілякі, деруни…

– Ага, деруни люблю.

І отак, патякаючи ні про то, високо задираючи ноги, щоби не спіткнутися у темряві, й високо задираючи голови, щоби, можливо, нарешті побачити сузір'я Південного Хреста, Марла із Х'ялмаром чалапали на зустріч із темним океаном, із його зловісними береговими химерами і з обіцяючими теплувате пиво скупими вогниками тісних забігайлівок з покритими цератою столами.

– Знаєш, – уже вкотре казала Марла, – ти – це єдиний беззаперечно щасливий момент мого життя. Я з тобою тупію і нічого вже не хочу. Хочу тільки померти з тобою разом.

– Ні, давай краще жити з тобою разом. Тупенька моя…

– Скажи, а якого-таки біса ти мене любиш?

– Ну як – якого? Я ж уже сказав: бо ти тупа, негарна і некреативна. Чого ще більше бажати?

– Ну, тоді все в поряді… – Марла спробувала навіть підійняти Х'ялмара, але замалим не впала. Він засміявся і защемив їй пальцями носа

– Муві! – пропищав Марлпн ніс.

– О, ти диви: не поламався…

Я проспала спалах?

(К.Ц.)

Дужка від навушників на голові – то вже пластмасовий німб. Хай чорний і найдешевший, зате професійний. Найдешевший професійний німб. Поправляючи його, Марла якимось чином взнала, що сьогодні о сьомій тридцять всі поїзди київського метро з'їдуться на одній станції. Вона уяви не мала, якою катастрофою чи святкуванням все те мало обернутися – подальші відомості перебивалися запахом сезамової олії, привезеної до країни самою ж Марлою. Всі люди тепер носили на собі той запах, здаючись щоразу більше схожими не на людей, а на кольорові відбитки їхнього одягу на площині. Десь такі, які залишалися на стінах Хіросіми після атомного бомбардування: йшли мама з донькою по вулиці, раз – спалах – і вже немає їх в об'ємному вигляді, а тільки кольори сукеночок розфарбувати стіну найближчого будинку. На стінах київського метрополітену квадрат за квадратом з'являлася вся гама сірого. Марла з відкритим ротом споглядала з'яву все нових і нових відтінків цього кольору, таких, що про їхнє існування вона й не підозрювала, її трохи дивувало те, що цього разу не виникає жодного роздратування на вигляд сірого, їй уже не хочеться стріляти чи скинути ту ж саму бомбу на ці ходячі пальта й куртки. «Люди певної місцевості – як трава. Трава до тебе не має жодного стосунку. То чому вона має тебе дратувати?» і Марла вже милувалася всюдисущими сіро-коричневими переливами, ловила їх за півтони і підтягувала до себе поближче, а відтак запихала кудись, де, за її уявленням, мала би знаходитися її власна порожнеча, відкрита сміттєпровідна рура, в якій нічого не осідало й не затримувалось, а тільки вічно проминало. В цій рурі – що було Для Марли вже стовідсотковим засвідченням невпинного регресу – вона могла стояти в позі «зірочка», розставивши ноги й випроставши руки. До того ж, Марла катастрофічне швидко втрачала температуру 35.5, 34.3, 32.6… Рура стиха гуділа. Марла спробувала було їй якось опиратися, але темрява і важкість всмоктувалася Б неї і всмоктувала її. «Зараз із мене вибухне вся кров, – подумала Марла. перш ніж зникнути зовсім. – Алея маю відстежити це зникнення». і зникнення не сталося.

Коханець як символ

«…А повертання до вмерлих кохань, – писала Марла в листі До знайомого, що парився через розрив із дівчиною, – як правило, ілюзорні. 1 ліпше хай ті кохання постійно живуть у нашій уяві, аніж знову й знову помирають у ріал-таймі. Тримайся. Твоя Марла». Вона відіслала цього листа, відправила в редакцію свіжу статтю і, нарешті, подумала, що життя – не лайно. Х'ялмар із Делі писав антисанітарні листи про всюдисущих блощиць, комарів, мишей і щурів: «Одна фінська дівчинка тут тиждень жила, йдучи на компроміс із блощицями, але, коли до неї в ліжко заліз щур, вона вирішила змінити готель». Марла мацала себе за зими стопи і притуляла долоні до обличчя:

– Прекрасна ж тут осінь. В середніх широтах.

І знову їй в уяві постала вчорашня стіна туману над Черкаським водосховищем.

– Таке чорно-біле фото. Шотландія без червоного вітрила. – (То про знимку Х'ялмара, на якій лише присутність червоної цяточки у сірому морі засвідчувала кольоровість фото). Вчора, переїжджаючи через дамбу, Марлі хотілося просочитися крізь шибку маршрутки, стекти в туманну воду і повільно плисти аж до тих корчуватих рудих островків, що визирали мокро з-під молочно-туманної шапки. Марлі здавалося, що нічого красивішого і більш хвилюючого вона у своєму житті не бачила.

– Плисти в тумані… Через усі вже змертвілі кохання, – вголос сказала Марла

– Мнє зєркала нє відна! – гримнув на неї водій. Марла відлипла від лобового скла і випрямилася на сидінні. Поклацавши трохи кнопками телефону, набираючи переклад пісні, котру планувалося пустити в розкрутку, Марла знову втупилася у вікно. Вода скінчилася й почався ліс. Такий самий хвилюючий і гуманний, як вода.

– Відчуваю тебе дуже гостро… – вже про себе мовила Марла. Слова ті адресуватися її колишньому (а чи колишньому? – вона тепер не була певна) коханню. Хлопчику-однолітку, відображенню самої Марли, трохи потойбічному і шизанутому, страшенно глибокому й проблематичному, важкому і, попри всю його ерудованість, неможливому до спілкування, а придатному лише і для мовчання і затяжних розлук. То був Марлин коханець-як-символ, Вічний Жид її перекрученого й заплутаного Внутрішнього, легка й незначуща згадка світлого і вдалого Зовнішнього.

– Дивно, чому я знову повертаюсь до думок про тебе. Я ж люблю Х'ялмара. Він мій чоловік. Ба навіть кохаю його. Більше за життя. А ти? Тебе я, видно, кохаю більше, ніж те життя ненавиджу…

Інакше Марла не могла. Два місяці тому, виїхавши до Південно-Східної Азії й розпрощавшись із останнім істеричним молокососом-коханцем, вона дала собі слово вже ніколи (ніколи!) не зраджувати того, з ким збиралася провести решту життя – Х'ялмара. Вона періодично втрачала себе, прагнучи якнайповніше забутися в ньому, вона переставала творити, сповзаючи до найпростіших потреб і кайфуючи від їх задоволення. Тепер Марла ніби пробудилася. і це пробудження якось дивно було схожим на засинання. Як і раніше, вона свідомо не збиралася зраджувати Х'ялмара – Ті коханець-символ викликав у неї що завгодно, тільки не плотські бажання, реальний секс міг би все брутально зруйнувати.

Ні, це кохання, до якого тільки дотикаються. Якщо вхопитися за нього і застрибнути в саму його суть, як у кишку чи сміттєпровідну руру – тебе просто вирве. Все перетвориться на кухонну нудоту (маю на увазі не готування їжі, а куріння на кухні ' довгі затяжні паузи в розмові). Все станс болючим обдумуванням планів на вихідні і підрахунком грошей на те, чи стане винайняти будиночок в Карпатах. Усе знову зробиться ретельним обмірковуванням того, що ми робимо в сексі не так і чому в мене все сухо, а кінчаю я, тільки тупо надивившись фільмів й сценами кривавих зґвалтувань чи начитавшись книжок Єшкілєва…

На згадці про Єшкілєва Марла написала йому sms з анонсуванням своєї тимчасової репатріації. Єшкілєв не відповів.

– А чи доходить все це – пес його знає… – Марлин телефон явно мав занадто розкішні технічні параметри для такої розсшяної особи. Марла заплющила очі і відкинулася на спинку крісла.

Відразу їй під повіками замерехтіла темно-синя картинка (улюблений колір коханця-символа). Темна кімната, велике дзеркал навпроти ліжка, двоє людей у тому дзеркалі нестримно кохають ся – чоловік позаду жінки, стоячи на колінах, вигинає її, при тискаючи до себе, пестить їй груди, дивлячись на відображення Жінка закинула голову, але очей не закрила – вона любить власне тіло і з задоволенням спостерігає, як те тіло кохається. Чоловік попри власну красу, до свого тіла ставиться цілком прохолодно милується лише тілом жінки. Він знову й знову гладить їй округлі груди, пружний живіт, вигини стегон, він божеволіє від оксамитової шкіри, він кохає її не як символ, а як єдину справжню реальність, без якої його життя – лише набір розпорядків, дат і часу на квитках. Жінка думає лише про власну сексуальність у цьому темно-синьому дзеркалі, чоловік думає про смерть, що має прийти до нього в 24 роки. Тобто, через шість років. Жінка каже, що він дурний, але думка про смерть коханця додає їй пристрасті і от уже вона кінчає, уявляючи, як сама вбиває це тепле тіло, як здригаються його сильні м'язи, як тонка цівка крові сповзає із кутика вуст йому па шию і як вона ту кров злизує, а потім лежить біля коханця-символа, аж поки він не зникне зовсім. Саме так, він має зникнути зовсім, а не просто захолонути і задубіти. Тоді би жінка встала, одяглася і теж розчинилася. А одяг на ній був би з того самого туману…

Маршрутка зупинилася – зупинив дорожній патруль. Марла виплюснулася зі згадок про події чотирьохрічної давності.

– Перший курс, порожній гуртожиток… ну і скільки це мене ще переслідуватиме?

Марла не знала, що вона скаже цій людині при наступній зустрічі. А зустріч наближалася – Марла сама подзвонила йому і повідомила про свій приїзд. Він нічого не знав про Х'ялмара, і Марла мусила змінити ситуацію. Вона не могла залишити все так, як було – чим далі, тим частіше розв'язок проблеми вимагався від неї у снах, у наркотичних (алкогольних) видіннях, у простих розмірковуваннях на тему «Яку ще хуйню я не скінчила?» тощо.

– Ну невже він ні про що не здогадується? Ну яким би робом взяла і сама собі поїхала у сраку світу? (Добре, що не чує цього Х'ялмар…) Все як завжди – знають усі, крім нього. Може, взагалі розказати йому про всі мої зради? Скільки їх було, тих коханців у темпорері-папках? Десять? П'ятнадцять? Один нікчемніший від іншого. Музи, бляха, недоскубані…

В якийсь момент тієї круговерті швидкоплинних стосунків (швидкоплинність жодним чином не заважала «серйозності, глибині й неповторності» кожного зв'язку) Марла збагнула, що спустошується. Так, ніби вона має у власності величезний коштовний спадок, частину якого віддає кожному новому коханцю. Відтак той пускає коштовності в рух, отримує з них відсотки і підіймається вгору, а Марла, знудившись бавитися з ним, чекає іншого, щоб і його наділити скарбом, а потім усе повторюється.

– Так, ніби розбазарюєш власну удачу, чи що… Харизматичність якась ніби їм переходить.

Отож було вирішено все припинити. Марла кохала Х'ялмара. В цім їй навіть не треба було себе переконувати. Х'ялмар був надто гарним, надто розумним, надто сексуальним і надто хвилюючим, щоб його не кохати. Марла постійно боялася втратити його – а яка може бути надійніша запорука втримання закоханої людини, як не страх утрати об'єкту її кохання? Марла все це усвідомлювала. Вона з усіх сил звела колишні «площини почуттів» докупи, в одну площину, і тепер сама, як велетенський тюлень на крижині, лежала на тій площині, сподіваючись захистити її від нового розшарування. Тепер уже вона не була впевнена у бодай найменшому результаті своїх намагань: площина, крижина, монолітне Марлине кохання всупереч усьому мало відображення самого себе у воді, на якій воно плавало. і лише по тій воді, як по натягнутому на п'яльця полотні, Марла могла вишивати всі ті заготовлені орнаменти з назвами «Нове життя», «Постійність», «Гармонія в коханні».

– Раз тільки гак воно й можливо, значить, так воно цікавіше… – зітхнула Марла, вже вкотре намагаючись відігнати від

себе видіння з темно-синього дзеркала. – Цікаво, чи не стукне мені в голову нашвидкоруч потрахатися з ним до того, як зроблю страшне зізнання…

Діставшись до порожньої квартири в Києві, Марла ввімкнула Sonic Youth і раптом вирішила помастурбувати. Вона відкрила файл зі своїм новим текстом, прочитала кілька рядків і розшпилила джинси. За кілька хвилин піднесла мокрі пальці до обличчя. На них біліла сперма.

…уа lulblyu tеbуа:( еtо strashno…

Прокинувшись після тригодинного сну людиною, що знає в лице Гермеса Трисмегіста, Марла збагнула, що, якщо їй вдалося 73 пережити коктейль «Гемінґвей». страшного на світі залишилося не так уже й багато. Спочатку Марла сказала тому барменові:

– Мені абсент. Чистий.

– А як щодо коктейлів?

– Жодних коктейлів. Мені абсент. Чистий.

– А як щодо коктейлю «Гемінґвей»?

– Мені абсент. Чистий…

– А це і є абсент. Чистий. Тільки підігрітий спалюванням коричневого цукру.

– Ну, давай.

Гірших відчуттів Марлині смакові сосочки, горлянка, стравохід і шлунок не мали навіть тоді, коли вона швидкісне знищувала свої запаси віскі, з'їжджаючи з квартири.

– Апельсинчиком його, апельсинчиком! – звідкись уже здаля махав руками бармен.

– Че, Марла, плохо тебе? [6] – прокричав їй на вухо Шлля. Нормальна річ – у клубах завжди треба лементувати, навіть знайшовши найтихіше місце в кінці барного, стійла. Можна, звісно, Ще ховатися у туалеті, але і стосовно нього Марла відповіла:

– Пока нет – це був один із рідкісних випадків коли дівчинка розмовляла російською По-іншому з двома пітерцями (Ілля – та сама «звізда», з якою в Марли дивним чином заварилася дивна дружба Денис – стереотипний зсутулений програміст із вічним ноутбуком в руці нестереотипними «одной-двумя тисячами» гривень у кишені і вже геть несподіваними для програміста двома мільйонами плюс-мінус сто тисяч баксів на рахунку) порозумітися не вдавалося

– Плюс минус сто тысяч. Он не знает, сколько у него сайтов, сколько доменов и какая их посещаемость. Такой безалаберный парень. И выглядел он так же – как попало – еще два дня назад. Вот хоть одежду нормальную сходили купили.

Марла зиркнула на Дениса. Прості собі джинси і білий светерок на зворушливо-цнотливих застібках. Програміст одним словом. Він примудрявся винаймати помешкання у Києві за 800 доларів, але абсент, як і Марла, пив сьогодні вперше.

– Кстати, абсент не настоящий – сказав (уже таки сказав бо музика на мить затихла) на вухо Марлі Ілля.

– Да? – розчаровано скривилася Марла – от блін.

– Насгояшии бы так пить не вышло Там девяносто гоадусов

Марла уявила собі підігрітих дев'яносто відсотків спирту і їй зробилося сумно

– Что дальше? – бармен шпурляв склянками, інколи не потрапляючи в них із пляшок і проливаючи питво на барну стійку. Це його зовсім не кремпувало, і він хвацько витирав абсентні калюжки з під Марлиних ліктів так, що вона навіть не встигала забрьохатись.

– А теперь три текилы.

Текіла (вони попросили найкращої) виявилася дещо справжнішою за абсент. Марла мастила своє праве зап'ястя лимонним соком, посипала сІллю, злизувала це і заковтувала текілою. Власне, найбільше н впирав сам процес облизування власної шкіри.

– Ну та бо що робити, коли немає поряд дєвочки красивої?

Зате були поряд двоє відірваних, такі ж недоречні на вигляд, як і сама Марла. чуваки, був поряд кальян з яблучним куревом і якийсь підозрілий тип в окулярах, що той кальян розкурював. Марла раптом згадала, що останній відвіданий нею клуб залишився у Бангкоку. Там вона пила просто пиво. В крайньому разі, кампарі.

– Прибиваю гербарій, поливаю кампарі! – проспівала Марла.

– Что? – нахилився до неї Денис.

– Ничего! – прокричала Марла. – Здається, останні мої клубні походеньки теж ознаменувалися присутністю там росіян. Російських проституток. Чим то все закінчилося? Клуб вибухнув.

Цього разу вибухнути обіцяв принаймні Марлин вестибулярний апарат. Можливо, вкупі зі шлунком (жодного алкоголю при гастритах!) чи з загальним екстер'єром – Марлу навіть до жіночого туалету вже пропускали без черги, хоча вона про те й не просила. Потім іще замовили суші. Закономірно, шалено дороге, але навдивовижу нормальної (саме нормальної, в сенсі стандартної. Стандартної в сенсі не гіршої й не кращої, ніж у будь-якому суші-барі будь-якого аеропорту чи цокольного поверху торговельного центру) якості. Марла ще повикаблучувалася своїм знанням сортів риби, переплутавши по ходу свій улюблений squid (як то українською, вона ще й досі не подивилася у словнику) із рибою-мечем. Утім, цього ніхто й не помітив. Доштрикавши паличками останні грудочки рису, дивнувата трійця вирішила вибратися на танц-підлогу.

– Хорошее такое имя – Funk Master de Luxe. Чувак делал ремиксы на Боба Марли. на первых местах в мирових чартах зависает.

Марла навіть обернула тіло в той бік, де мав стояти за пультом цей самий мега-стар. Через її стощістдесятисангиметровий зріст, звісно, нічого Марлі побачити не вдалося. Вона знизала плечима й заходилася божевільне стрибати, зображуючи танці. І тут раптом помітила дивну закономірність: якимось чином люди, навіть якщо вони складають стадо (як на дискотеці), спроможні відчути, коли одна з особин їхнього стада досягає точки з нульовою похідною першого порядку. Тобто, того стану, коли припиняється рух в одному напрямку і от-от почнеться в напрямку іншому. Такій особині, наче зірці, готовій до згоряння, виділяється якомога більше простору. Головним чином це зумовлено небажанням інших особин стада ставати перепоною на шляху вільного падіння нещасного тіла. Чи то пак, щасливого тіла. Бо Марла бовталась у тупому блаженстві, мантиляючи головою й шарпаючи руками, час від часу відкриваючи очі й перевіряючи, чи на місці її орієнтири – праворуч Ілля, ліворуч Денис – знов очі заплющувала і продовжувала свої ламані танці. А потім прилетіли вертольоти (слова «гелікоптери» чи «гвинтокрили» вданому випадку не несуть достатнього емоційного навантаження) і Марла вирішила, що їй кров з носа потрібні вулиця й холод. Хаотично перебираючи руками й обмацуючи принагідні опуклості принагідних дівчат та хлопців, Марла посунула до виходу, її колеги також вирішили, що тут стає трохи нудно, і, певно, треба сходити в казино.

– Тільки давайте до нього довго-довго йти по вулиці!

– Прости, не понял?

– А… Говорю, давайте останемся на улице. Подольше останемся.

– Ну, пошли пешком. Конечно.

Холодна мжичка видавалася Марлі доречною і рятівною – за інших обставин її би трусило і гнало у перше-ліпше тепле місце. Цього разу все було по-іншому. Сама система виміру температури Марлиного тіла сповзла кудись на бік. Біля банкомату на порозі якогось великого банку, схилившись на свої гігантські клунки, спала бабця у квітчастій хустці. (Наступного дня, знайшовши нарешті місце, де вони покинули машину, Марла з Іллею застали ту ж бабусю в тій же позиції. і тільки невеличка зміна її дислокації на порозі (0,5 м зміщення) свідчила про те, що бабця жила своє таємниче життя).

Вийшовши відтак на Велику Васильківську й уздрівши вдалині світла готелю «Прем'єр Палац», Марла пригадала жлобську історію, розказану про цей заклад Х'ялмаром. У чому там полягала інтрига, з'ясувати їй зараз не вдавалося, але те, що із Х'ялмаром якісь недолугі тамтешні адміністратори поводилися, як із маленьким пивом (навіть коли Х'ялмар був там на якійсь конференції і навіть коли начепив краватку), вона пам'ятала достеменно і швиденько все переповіла приятелям.

– Ну что, Денис, пойдем куражиться в этот их «Премьер палац»? Такие три лабуха в капюшонах…

– Можно й пойти.

– Да, й заказать крупье в номер. Рулетка в пент-хаузе.

– Я бы пошла только ради выражения лиц этих несчастных администраторов. Бедненькие… наверно, от удивления у них бы лопнули глаза. И кожа на лбу треснула бы. От непонимания происходящего.

Але вони не пішли до того готелю. Чи то ліньки було підійматися вгору по вулиці, чи просто ідея такого відриву втратила свою привабливість одразу ж після того, як була висловленою, але трійця продовжила свою нетверезу ходу в бік Майдану Незалежності. Чи то пак, Майдану Незаможності, як колись обізвав його Х'ялмар.

– Хорошее казино, – сказав Ылля, коли вони дісталися будинку з червоноламповим словом «Казино», – здесь, когда все деньги проигрываешь, тебе вызывают такси и не берут с тебя ничего за выпивку, а на следующий день присылают к тебе домой крупье, чтобы уговорить прийти сюда еще раз и оставить здесь еще немного денег. Вон та баба – она крупье – белая, с большой жопой. Вот она к нам и приходила.

Пізніше Марла взнає, що ту саму бабу-круп'є приятель Іллі натхненно трахав просто на підвіконні в кухні Іллєвого помешкання на Оболоні, і що сумочка й босоніжок баби-круп'є падали при тому на землю з третього поверху. Літні оргії були страшними, літні витрачені гроші – незліченними, літні київські дівчата – найкрасивішими і найдоступнішими.

Але тепер була зима. і пост-абсентове казино.

О цій порі – 4.00 ранку – вони були єдиними відвідувачами. Круп'є і бармени сонно блимали червоними очима і шморгали червоними носами.

– Делайте ваши ставки, – прогундосив круп'є.

Ілля висипав перед себе купу різнокольорових фішечок, частину яких пересунув Марлі.

– Давайте все на ноль! – Марла віддала пригоршню фішок круп'є.

– Поставить на зеро? – перепитав він.

– Ага. На з-е-р-о.

Випало 26. Марлі, певно, жодного разу не пощастило, а от Ілля вигравав цілком стабільно. Коли сума виграшів сягнула двох тисяч гривень і дві останні спроби скінчилися повною невдачею, він сказав:

– А теперь йдем играть в «Вlасk jасk».

– Я не умею.

– Й я не умею.

– А там уметь нечего, я все обьясню.

Марлі вже все це встигло набриднути. Вона шпурляла фішки куди завгодно, часто змушуючи круп'є лазити за ними під стіл. Кожну стогривневу фішку вона відкладала в бік, запитавши перед тим в Sллі:

– А можно я буду банком «Финансы й кредит»?

– Можно.

«Блек Джек» не був таким успішним, як рулетка, але завдяки настирному Марлиному скавулінню «Давайте уйдем й будем счастливы!» їм вдалося не програти більшу частину грошей. Пізніше Ілля розповідав Марлі:

– В один момент я подумал: если у нее – у тебя, то есть – сейчас окажется больше, чем у крупье, что-то у нас действительно может получиться. Что ж, тебе выпал «Блэк Джек». Еще и одной масти. Бубновый…

Марла не знала, що саме має тепер у них вийти. Мав Ілля на увазі їх відео (вирішено було знімати кліп на спільну пісню) чи їх стосунки, Марла вже точно не знала, бо тієї ж ночі він прислав їй повідомлення з отаким текстом: «…Марла, если я сам не потерял твой телефон, – (вона віддавала його Іллі на збереження під час їх походеньок) – хочу сказать тебе: я люблю тебя:(…»

В Іллі була дев'ятнадцятирічна дружина і трирічний син.

So you wannа be a rap super-star? A khuy tam

Історія Марлиних зйомок виявилася не такою вже й простою. Варто пригадати, що спершу Ілля готував для неї роль цілком природну – Марла мала зіграти дівчинку – майже підлітка, таку собі Лоліту, що майже переросла всі дитячі неврози і тепер з легкістю бавилася в дорослі забавки, довго не роздумуючи, на чому би то відірватися: на зброї чи на кокаїні. Внаслідок страшної підстави падлюки-роботодавця дівчинка мала ледь не застрелити свого ж рідного коханця (Іллю), але вчасно мусила зорієнтуватися, побігти до коханого вибачатися і ненароком потрапити під бандитську кулю ще одного з найманих робітників падлюки-товстого-і-слинявого боса. Вмираючи, дівчинка плаче і шепоче коханцеві слова вибачення. Він гладить її волосся, цілує тьмяніючі очі і. звісно, запевняє, що все буде в поряді. Але ж чорта зо два: нічого не в поряді. Бо бюджет кліпу роззявився аж на 44 тис. умовних одиниць, і практичний Ілля вирішив ті гроші ліпше витратити на два відео замість одного.

Тож і сценарій було перероблено. Тепер це вже було не культове європейське кіно, а радше, американська крістмас-сторі зі слинявим геппі-ендом. Молода й успішна родина, знову ж таки, вибачте, якихось дурнуватих кілерів чи спецназівців – тато, мама і дитина (мала ще не в ділі, дякувати Богу) – не може дати собі ради, чого ж їх так не пре життя сімейне. Ніхто ні з ким не бавиться, дитина не годована (сама в холодильник ходить), корова не доєна (немає в них корови, як видно), жінка не трахана (бо стерва й кар'єристка і голова її завжди болить після важкого робочого дня). Біда та й годі, одне слово. Аж тут одного вечора і татка, і мамцю (кожного окремо) викликають на «спєцзаданіє». Страшна таємничість, страшні машини і страшні комп'ютери. Страшні черевики і страшні рукавиці зі страшними пістолетами без глушаків. із дико серйозними пиками молодята вирушають, що називається, в ніч. їдуть-біжать-крадуться, згідно із вказівками радіопередавача (він же мобільний телефон, напевно), опиняючись у тому ж самому приміщенні біля тієї ж кімнати, але з інших боків. Вибивають ногами двері і ціляться, ясна річ, кожен у свого благовірного. На однаковій дистанції від татка й мами сидить доця, по трікстерському підморгуючи й промовляючи тим самим «таємничим голосом», що викликав на спецзавдання, слова привітань із чиїмсь там Днем народження. Потім у пориві щирого покаяння батьки обіймаються і випускають із рук пістолети, а дитинка, ну вже зовсім якось інфернальне, гасить свічки в останній сцені.

Одне слово, це була не Марлина роль.

– А ким ти будеш? Малою? – спитала Марлина сестра.

– Нє-а. В тому-то й справа. Маю бути тою тьотькою.

– Не вийде з тебе тьотьки.

– Це ж чому не вийде?!

– Не ображайся, але немає на тобі гордої печаті материнства. 1 геть усі, окрім самої Марли та відчайдушного Іллі, були глибоко переконані в тому, що роль стерви-кар'єристки не для Марли.

– Хто, Марла?! З її наркоманськими тінями під очима? Та не сміши мене! – пхикнула стилістка Соня.

– Ну от бачиш, – зітхала Марла, коли їй все це Ілля переповідав, – все проти нас. Проти мене тобто.

– Та пішли вони всі в сраку! – запевняв Ілля, – це я плачу всім гроші, тож я й акторів вибираю. Мама-лоліта – це ж фішка!

Але фішки цієї, окрім самого Іллі, щось ніхто так і не викупив. Проти Марли повстала всі знімальна група вкупі зі стадом стило-візажистів, кастинг-директорами, асистентами асистентів і водіями авто, що мали позичатися на зйомки. Один тільки режисер, переглянувши панкушні відео Марлиного гурту «Пухнасті Насті», погодився, що дівчинка таки вельми фактурна й талановита, і що буде вона перфектно виглядати в кадрі. Тільки от у кадрі іншого відео.

Тож на цей сімейний Різдвяний трилер вибрали дівчину а-ля «Я – Матриця. Ви що, це кіно не дивилися?!» Така собі Трініті з подовженим чорним волоссям і знеособленим обличчям. Те, що треба, одне слово. Марла, наминаючи привезені від бабці пиріжки, і сама погоджувалася:

– Ну, те, що треба. Тільки як же все-таки їм вдалося збити з

курсу непохитного Іллю?

– Сказали, що навмисне знімуть погане відео, якщо він залишить тебе. Що вони ні за що не відповідають, – без зайвих утішальних інтонацій повідав Артан. – А що? Знаєш, як їм страшно? Особливо какалися ті чуваки, чия машина: «Слиш, братан, а ана точна вадіть умєєт?! Ана нам тачьку не грохнєт?» і потім би почалося: будь-яка поломка камери, розбита лампа чи запізнення когось зі знімальної групи – все було би через тебе.

– Ги-ги, – відказала Марла.

– А так, – провадив Артан, – воно навіть і краще. Тепер Ілля хоче відео на спільну пісню робити. Тобто, в кліпі через слеш фігуруватиме назва «Пухнасті Насті».

– Та ну? А хто до слешу, хто після? – зубоскалила Марла.

– Та яка нам, нафіг, різниця.

– і то правда. Головне, щоби зброя не поіржавіла.

І вона не поіржавіла. Марла швиденько наквецяла переклад однієї зі своїх пісень, Ілля, котрий спершу хотів записувати щось не надто переконливе, зі своїх «старих запасів», дав себе швидко переконати і так само швидко заспівав те, що йому втулила Марла. В сумі вийшло все не так уже й погано.

Зйомки проводилися в одному із клубів, хоч як дивно, із доволі не гидкими, як на київський клуб, бебехами. Вони ж дизайн. Часу було мало: під вечір відкривалося казино, тож на той момент треба вже було забратися.

Пригнали сто чоловік масовки. Все кричало, не встигало, нервувалося. В усьому клубі спокійними були лише дві особи – Ілля і Марла. Та ще охоронці, в яких, за відсутності необхідних механізмів, усі психічні реакції, за винятком запрограмованого «Дєвушка, тут сідєть нєльзя», є просто неможливими.

Game over. Gameouver?

Маленький хлопчик бреде глибочезними сніговими заметами, вгрузаючи в них ледве не по пояс. Час від часу він озирається на похмурі будівлі спального району – йому треба відійти від них якомога далі. Подолавши достатньо велику відстань, хлопчик на мить завмирає і, востаннє озирнувшись на свій район, щосили волає у снігову пустку: «Хуй! Хуй! Ху-у-уй!» Там, у тих мертвотно-сірих коробках залишилися сидіти у затишку їх міщанської кухні батьки хлопчика – люди, що забороняли йому матюкатися…

– М-да, витіснені бажання – страшна річ. Але ще страшніші бажання, які ніяким дивом не витісниш, не викорениш і не викорчуєш. і страшні ті люди, що не здатні бажанням опиратися. Такі, як я. і прекрасні ті люди, що можуть ще в зародку катастрофи сказати всім параноїдальним потягам і отруйним стосункам «Ні, мать вашу!» Такі, як Ілля. Він, звісно, не матюкався, як тоді, в дитинстві, коли йшов тим зимовим пустирем. (До речі, епізодом із тим Сніговим одкровенням варто почати кінострічку. Якщо, звісно, до неї дійде). Але добре, що хоч я зобразила пасивність і скореність долі, дякувати Богу.– Бо одним якимось моїм «потрібним» поглядом чи жестом я могла запросто поруйнувати життя Х'ялмара, Іллі, його дружини й сина. Але не своє. Бо моє життя вже або зруйноване і так, або складається з самих лише руйнувань. За дивною, потворною, кровожерною іронією я можу створювати, лише руйнуючи. Чому ж воно так? Я як монітор природи.

Десь за півдня до їхньої пофарбованої в чутливо-трагічні кольори вечері в темному ресторані з якоюсь моторошною психоделічною музикою Марла отримала повідомлення від Іллі:

«Ot menya nichego ne ostsnetsya? Krome pustoty? Ya ne smogu bez tebya? A ty kak veter^) Ostalos’sovsem nemnogo do bezumiya. »

Марла тоді настрочила йому відповідь, що на зразок:

«Так, я знаю, що таке грані і що значить стояти на них. На жаль, за іронією саме цей стан утримує мене живою. Якщо треба із грані зійти, все відбувається саме по собі. Радикальність, як правило, не знадобляється».

На лінії були проблеми. Повідомлення не відіслалося. Марла вирішила не наполягати на своїй спробі.

А потім була та вечеря.

Таке собі коло. Півшоста ранку, я ніяк не вляжуся спати, витріщаюся на себе в дзеркало і говорю зі своїми очима. Ілля щойно сказав, що ми більше ніколи не побачимося, але продовжує писати, що кохає і здихає. Здихає і кохає. А він таки і справді найсильніший. Вчасно все зупинив. Вирвав із м'ясом. Провів стрімкий аборт і сказав був:

– Можеш поставити собі чергову галочку.

А на біса їй та галочка? Часи математичної юності, коли кількість бойфрендів ділилася на кількість днів тижня і множилася на частоту Марлиних оргазмів, здавалося, минули. Здавалося, з'явилося Постійне.

– А хто такий Х'ялмар? – задав риторичне питання Ілля.

– Ну, от він і є той самий «науковий співробітник», про якого я тобі писала…

– Угу… Знаєш, Марло, ти дуже талановита дівчинка. Ти саме така, як я тебе уявляв із тієї першої миті, коли в Артана з кейсу випала твоя фотка. У мене є вагон грошей, які б я міг запросто класти у тебе. Але я тебе дещо спитав тоді. і ти мені збрехала.

?

– Я спитав тебе, яким чином ти опинилася в Індонезії. Ти ще щось городила про якісь офіси ОБСЄ чи щось таке…

– Нічого я тобі не брехала! Що хотів собі, те й чув. Тим більше, ту версію з ОБСЄ ти сам мені й підсунув. Залишалося тільки угукнути… – Попри своє «праведне» обурення, Марла таки встигала зметикувати, що ОБСЄ, хоч ти трісни, а до Південно-Східної Азії жодного стосунку не має. Відтак Марла десь мить із сумом думала, що провтикала свій черговий Великий Шанс, але одразу втішила себе думкою, що, по-перше, цього разу ставки були більшими, ніж коли-небудь раніше, і це вже добрий знак арифметичної прогресії, а по-друге, в Іллі її приваблювали далеко не гроші і не казкові можливості, які він міг би дати.

– Пес його знає, що це було. Чи що це є.

Марлі навіть не хотілося його трахнути. (Іллі також. інакше до такої пишної екзальтації справа б не дійшла). Це було якесь тягуче каламутне почуття, що не спускалося тілом нижче грудини, що росло мацаками із центру грудної клітки і, можливо, допомагало Марлі контролювати її польоти уві сні. їдучи в таксі й усвідомлюючи, що до їхньої кінцевої, вирішальної, катарсичної розлуки залишається якихось десять-дванадцять хвилин, Марла сказала, повернувшись у темряві до Іллі:

– Це як смерть.

І вона взяла його за руку. Заходилася гладити його пальці, і в тих пестощах було більше від утішання одного важкопораненого іншим, аніж від останніх любощів двох нездійснених коханців.

– Таке відчуття, що я роблю це в тисяча сто двадцять перший раз… – сказала Марла. Ілля наблизив своє обличчя до Марлиного волосся і ледь чутно до нього торкнувся. Марла поцілувала хлопця у скроню. Потім він знову втупився в дорогу, не звертаючи на Марлу жодної уваги, не відповідаючи на її запитання, а лише час від часу витираючи з очей щось, що зблискувало жовтим у світлі вуличних ліхтарів.

– Виходить, що не буде в нас попсової сцени в аеропорту зі слізьми і дрижанням у голосі на слові «Прощай…»? – (Марла потай, та й не зовсім потай і так уже розтирала по писку сльози).

– Ні, не буде…

Він просто боявся. і це був найвиправданіший і найрозумніший страх з усіх, що Марлі доводилося бачити. Вона знала, як невідворотно люди потрапляли від неї в залежність (власне, потрапляли в залежність від частин самих себе, спроектованих на Марлу) і не зовсім охоче тому протистояла. Точніше, не протистояла тому ніколи. Бо попервах вона й сама здатна була трохи заражатися їх обсесією, і використовувала цю хворобу вельми продуктивно, клепаючи пісні й тексти незгірш цілого цеху заповзятих ковалів. Згодом все уповільнювалося, набувало реальних (таких, що доступні сприйняттю більшості) кольорів, перетравлювалося, набридало, починало дратувати і з огидою та розкаянням викида-86 лося на смітник «колишніх стосунків». По-іншому все було тільки із Х'ялмаром. Він не набридав. По-іншому все було і з Іллею -через усю контроверсійність ситуації (національність, соціальний, фінансовий і сімейний статус ЯВНО не Марлиної референції)

5 вона навіть не могла її жодним чином охарактеризувати, ч

Тому воно й на краще, що все залишилося в зародку. і не вмерло воно, а тільки заморозилося для подальших досліджень. Коли сама наука підросте і просунеться… – Марла згадувала, як насилу їй вдалося поцілувати Іллю в праве око, коли вони вже прощалися біля під'їзду. Зрештою, вони обоє нагадували великих і незграбних ганчір'яних ляльок, поролонових ведмедів. Обіймалися, як діти, цілували один одного в кутики ротів і міцно притискалися головами.

– Марло, ти найкраща… Я кохаю тебе.

Марла мовчала. А відтак прошепотіла:

– Я теж. Тебе люблю, Ілля. – (І як все-таки добре, що нічого між нами не було…)

– Так можна зберегти мрію… – він сумно посміхнувся, прочитавши її думки. Марла розвернулася і стрімко пішла до під'їзду. Двері таксі гучно гримнули, і машина рвонула геть.

Як добре, – думала Марла, чекаючи на ліфт, – що я таки не нагадала йому за ті гроші мені за квиток. Бо зовсім все було би зле. А ще в нього мій ключ… Ну, то таке, залишить хлопцям.

На вулиці верескнули гальма.

– Зачекай! – крикнув, забігаючи, Ілля. Він дістав із кишені Марлину зв'язку ключів і пачку банкнот. Марла тупо дивилася у стіну, поки він їх відраховував.

– Ну от, як усе жорстоко закінчується, – криво посміхнулася вона.

– А так завжди. – і вони ще раз кумедно обійнялися, як плющові іграшки, і відвернулися один від одного, як було сподівано, назавжди. «Ніколи не кажи «назавжди», – промайнуло в голові у Марли, коли вона натискала кнопку сьомого поверху.

Ану подивись, як народжується буря!

Марла загасила цигарку і скривилася – дим таки потрапив в очі.

– І як то люди можуть курити таку гидоту9 – спитала вона у віджилої сигаретки зі спеціями. – А, в кожному разі ліпше, ніж безкінечне всмоктування віскі. Чи ж не здуріла я, в конце концов? Сиджу на протязі з мокрою головою, курю і… слухаю Земфіру. Стидуха. Або ностальгія за незрілими часами юнацького блядування… Фіг із ним. От візьму іще «Ласковий Май» послухаю. і поцілую гробову дошку.

Марла, як завжди, відтягувала момент написання статті. Цього разу треба було писати про оргазми (не нове) і точку G (нове).

– Слухайте, чуваки, – питала кілька днів тому Марла у своїх колег із музичної активності, – а ви знаєте, де у бабів та точка «Же» знаходиться?

– Ой, – відказав Артур, – та в більшості жінок не те що точки «Джі» нема, у них і вагіни відсутні!

– Н-да, це точно… – і Марла відіслала розпачливе «НЕLР!» усім своїм секс-просунутим знайомим дівкам, навіть не пробуючи спитати поради у себе самої. – Ва-а-аd frends аnd сhе-е-еар sех… [7] – мугикала тоді вона собі під ніс. Отримавши у відповідь щедру купу лінків на просвітницькі сайти для стурбованих, Марла навіть з'ясувала, що й у неї та дурнувата точка є (бо куди б вона поділася?).

Ось чому середні чи маленькі члени кращі за великі. Навряд чи у гландах є хоч якісь ерогенні точки. Хіба що лиш зони, відповідальні за блювотний рефлекс…

Тепер Марла вже нюхала свої долоні, пропахлі незвичним тютюном.

– Сама собі ковбой Мальборо… Кльовий таки сон у мене був, нє?

Марлі снилося, як вона кохається із дівчиною-високою-білявкою. З невеликими грудьми і пружним животом. Уві сні, поклавши її на спину, Марла вже була налаштувалася розсунути їй ноги і надати своїй лінгвістичній освіті практичного застосування, як раптом у білявки з причинного місця вишпортався здоровецький член.

– Ну от, – засмутилася Марла, – і що тепер? і де у тебе клітор? Невже все скінчиться банальним міньєтом?

Марла прокинулася і збагнула, що це вже, певно, сама совість закликає її до писання тієї секс-статті.

– Холера! Ще би хоч витрахати когось хотілося – запалу б вистачило не на одну оргазмову статтю, а так… Мені навіть Х'ялмара тільки за волосся покусати хочеться! Може, просто холодно мені тут – сибірські якісь рефлекси спрацьовують?

Карпати, куди Марла заїхала на кілька днів, то порскали в неї туманами, то змочували дощами, то раптом, ні з того ні з сього, підсвічували якимось надміру інтенсивним лабораторним сонцем.

– Бачиш, – тицяла вона пальцем у замурзане вікно маршрутки, показуючи другові (власне, тому самому колишньому коханому, котрому їй не ставало духу сповістити, що він колишній) на гору, залиту по вінця густим жовтим соком пристаркуватого сонця, – бачиш, якою астмою на нього дихає синюшне небо? Отак, хлопчику мій, у муках і хворобі народжується буря…

Власне, Марлина буря, як правило, народжувалася зі спокою й добробуту. Народжувалася, коли Марлі було надто комфортно і, зрештою, просто нудно. Буря народжувалася сама по собі, не прикликаючи жодних бабок-повитух чи священиків для хрещення. Буря вже за визначенням була поганською, в неї вже наперед були атрофовані будь-які моральні якості, а тому й моральних оцінок бурі ставити ніхто не мав права.

– You make me sick because S adore you so… – часто любила наспівувати Марла. Часто вона адресувала ці слова Х'ялмарові. Але ще частіше – самій собі. Тобто, їй би мали адресуватися ті слова, якби мимовільні актанти Марлиних ігор були в курсі лірики MUSE.

– Тільки ж не про «М'юз» іде мова… і не про м'ясо і не про м'якоть, і не про м'яту, чорт забирай! А про живих людей – добровільних перевертнів на ляльок із яванського театру тіней… принца Арджуну так легко можна смикати за ниточки, якщо маєш до того хист. Навіть якщо й не маєш бажання, а просто маєш хист. Природний, чи що. Робишся тоді стихійним лялькарем. Лялькаркою, тобто. Стара ідейка, хто вже тільки її не смоктав і кому тільки в рота вона не кінчала, але іншої висмоктувати якось немає часу. Цікаво, як довго шарлатани дістають кайф від скубання отих ляльок. Здається мені, вони втомлюються і зношуються куди швидше за тих, ким маніпулюють. Просто одного Дня шарлатанові стає нудно, він пише комусь якогось листа, збирає всіх ляльок докупи, обливає їх бензином і влаштовує шаманські танці. Чи шарлатанські танці? Бігає, коротше, лишень за годинниковою стрілкою довкола свого багаття і голосить, відганяючи нудьгу. А, врешті-решт, що він робить? Думали – кидається в багаття сам? Аніскільки не вгадали. Лялькар-шарлатан, натанцювавшись над своїми мучениками, втомлено засинає на попелищі. А на ранок посипає собі тим попелом голову, для пристойності скорботно мовчить і знову вирушає в дорогу. Втім, зовсім швидко якась неясна, млосна сила змушує його спинитися і, повтикавши-помедитувавши дещицю під деревом Або-Або, шарлатан неквапом береться за вирізання своєї нової ляльки…

Просто Марла сумно усвідомлювала, що нічого в неї так на раз не закінчується. Ілля вже на другий день після свого «ми вже ніколи більше не побачимося» слав Марлі повідомлення, що розривали телефон розпачливою пристрастю, і навіть поривався був відвезти Марлу на вокзал. Тоді це не вийшло через пробки на дорозі. Не встигши до Марли, Ілля тут же купив собі квитки на свою Мальту, щоби провести чотири дні з дружиною й дитиною.

– Вона все зрозуміє… – кусав собі тоді губи, – зрозуміє і помре від розпачу. Ну й нехай помирає. Помирати – це слабкість.

Але наразі, прилетівши-таки на Мальту, померти міг хіба сам Ілля, наковтавшись незліченної кількості своїх пігулок «для полегшення польоту».

– Ну та й чого ж ти, друже мій, – вголос питала Марла, читаючи свіжого Іллєвого листа, – з того всього закидався фенозипамом і, ледь відійшовши від нього, скликаєш своїх друзів «напитися аж до суботи»? Зрештою, якого біса я питаю. Невже не ясно?

А ясність таки була під питанням. Бо Ілля був особою не менш контроверсійною, ніж сама Марла. Тон його листів міг змінюватися по сто разів на день. Він то вистеляв перед Марлою всі свої коштовні нутрощі, обіцяючи їй бозна-що і бозна-скільки, то вираховував, за скільки точно днів все підійде до невблаганного кінця і вони просто зможуть «зустрітися, накуритися і посміятися з усього нього». Марла терпляче відповідала на його листи, інколи переживаючи, що у неї недостатньо гострих емоцій і що вона так швидко звикає до будь-якої нової халепи. А потім знову починала паритися через дрібниці, штучно викликаючи в собі якісь хвилювання і марення. Марла просто не хотіла нудитися. Не хотіла у свій власний спосіб

Мішки під очима від фенозипаму…

(Фактично Самі)

– 4 пігулки фенозипаму – 4 години повної амнезії. Але ти бери тільки одну, – Ілля вклав у Марлину долоню пластикове пуделко з ліками, – вперше і востаннє!

– Ага, просто шоби подивитися на світ твоїми очима, – Марла висипала кілька пігулок у руку і нахилилася до Іллі, цілуючи його в шию. Він посміхнувся, забравши руки від керма, і повернувся до Марли:

– Щоби побачити світ моїми очима, таки довелося би зжерти всі чотири…

В Іллі на прийом цього препарату вже не нового покоління була своя причина – він боявся літати в літаках. Підволячи Марлу в аеропорт, він розповідав, які на нього видіння находять, як тільки він займає своє місце в салоні.

– Відразу уявляю собі, що от-от щось почне стукати, крило задимиться і, зрештою, відпаде нафіг. Здійметься дикий вереск. Окуляри худого дядечка-дослідника. що сидить в середньому ряду, ввіп'ються прямісінько в око товстої тітки, що сидить на місці А, біля вікна. Вона зарепетує так, що мене вирве…

– Ого! По-моєму, це весело. Я би на твоєму місці так розважалася.

– Та, блін, я так порозважався якось був із фенозипамом, рятуючись від нещасного кохання, що за тиждень встиг купити машину, розбити її, невідомо куди витратити 20 тисяч баксів і одружитися. А потім ще й нічого цього не пам'ятав. Дуже і дуже якісна амнезія…

– Кльово. Що ж, і я спробую.

Зрештою, ніякої амнезії Марлі не хотілося. Місяць, прожитий на «марудній середньоширотній fucking Україні», з того всього виявлявся місяцем майже стовідсоткового драйву.

– Я нарешті жила! – вже вкотре видихала Марла, – дякую тобі, Ілюха! Ти просто вирвав мене з мого комфортного туману, Де я пленталася останні три місяці…

Звісно, що з Марлиної голови хутенько вилетіли всі кризи й загострення ситуацій, пережиті за ті ж три місяці, залишилося тільки відчуття невимовно тупого і легкого, нудного й одноманітного буття, Де основним Марлиним завданням був щоденний вибір ресторану 1 перевірка електронної пошти, що час від часу таки переривалася слабким зусиллям написання якихось статей… Чи так це все було?

Ілля посміхався. Марла не могла достеменно сказати, хоче він, аби вона залишилася, чи ні. Він. як відомо, був особою контроверсійною.

– Якщо не вийде зробити тебе моєю дружиною, залишу коло себе за контрактом:), – написав він їй у повідомленні попередньої ночі. Сидячи напередодні у кав'ярні на бульварі Шевченка й поїдаючи неймовірної помпезності десерти, Марла з Іллею мали, що називається, серйозну розмову.

– Я придумав, як зробити так, щоби я не почувався худобою… Я просто вкладу в тебе гроші. Все-таки вкладу. і на тобі ж їх робитиму. Тільки музику треба змінити буде.

– Ну, навряд чи з мене вийде солоденька дівчинка-поп-співачка…

– А нафіг і не потрібна нам солоденька дівчинка. Потрібен імідж такої гостросексуальної Лоліти – хоча ти вже й старша, звичайно – такої дівчинки, яку би до смерті хотіли товсті дядьки з грошима. і щоб вони ті гроші з радістю викладали… Ти ж англійською говориш?

– Угу. І французькою.

– О, взагалі тоді добре. Тоді нафіг кидаємо цей совок – Україну взагалі ніхто серйозно не сприймає, весь цей ваш нещасний шоу-бізнес так званий…

(Марла поморщилася, але не погодитися не могла). Ілля з палаючими очима продовжував:

– Спочатку – Росія, потім і її до сраки, а потім – Європа і більше, більше, більше… У тебе велике майбутнє, Марло.

По цих його словах Марлі в горло вже не поліз ніякий десерт, вона просто було збиралася порахувати, вкотре такий пишний монолог перед нею виголошувався, тут же знайшла спільні риси у всіх, хто його коли-небудь проголошував, і не без задоволення відзначила, що з кожним новим почутим монологом у ній додається веселої іронії і применшується золототканих ілюзій. Утім, Іллі вона навіть трохи вірила (а чи не вірила вона «трохи» всім його попередникам?), десь так відсотків на 50. інші п'ятдесят списувалися на його славнозвісну контроверсійність.

– Це ж мені й ім'я треба буде придумати комерційне якесь, – не зовсім добре посміхнулася Марла.

– Ні, навіщо? Залишимо твоє. Прізвище ж не явно українське?

– Ні… Нейтральне таке прізвище.

– Ну, от і добре. Нейтральне – це те, що треба. і ніяких більше записів в Україні, чуєш?

– Га?

– Ні, звісно, я не змушую тебе поривати стосунки з «Пухнастими Настями», але… – Ілля красномовно замовк. Марла тільки було збиралася було спитати: «А контракт треба кров'ю буде підписувати?», як Ілля вже рефлексував на це її запитання.

– Тільки не обманюй мене… Не думай собі мене обманути. Марла здивовано-запитально звела докупи брови.

– Я не про стосунки… – Ілля зітхнув. («Хто такий Х'ялмар?») – я про бізнес. В ньому мене ніколи не обманюй. Бо буде дуже зле. Мені буде зле. – Остання фраза була сказана так, що Марла хутенько збагнула, кому саме буде зле передусім.

– Я знаю, – продовжував Ілля, – ти – та дівчинка, що вміє дуже вправно застрибувати в потяг на ходу.

– Гм?!

– Так от. Спробуєш перескочити з мого потяга на інший – пристрелю прямо в польоті.

Марлу це чомусь навіть збуджувало. По-перше, межа ризику завжди додає дешевого адреналіну, а по-друге, її страшенно розважало все те, що Іллі про неї напатякали їх спільні знайомі.

– Так звані, курва, друзі.

– Прошу? – не зрозумів Ілля. Марла знову перейшла на його мову:

– Та кажу, країна знає своїх героїв. Приємно, коли про тебе складають легенди на Батьківщині, а ти живеш за десять тисяч кілометрів… і в який це я, вибач, застрибнула потяг?

– Ти використала Х'ялмара.

– Гм… це теж тобі Флюгельгорн сказав? – Марла безпомилково вгадувала автора легенд за їх стилістикою.

. – Угу.

– О дає!

– Така дивина, – це вже Марла пізніше того вечора казала Артанові, – ну якого ж біса Флюгельгорнові, такій зірці і всезагальному улюбленцю, такому мудрому і сексапільному чувакові отаку от хуйню про мене жвиндіти?!

– Заздрить, напевно… – знизав плечима Артан.

– Тю, так чому ж тут заздрити?

– Ну, просто собі заздрити, та й усе.

– Угу. Ясно. – Хоча навряд чи Марлі бодай щось зі всього було ясно. Просто це, як і решта речей, щедро додавало життєво необхідного адреналіну в кров.

День, коли Ілля відвозив Марлу в аеропорт Бориспіль, був для них Днем Туманних Мостів. Ілля чомусь ніяк не міг правильно виїхати на потрібну трасу і, блукаючи Києвом, узад-вперед переїжджаючи Дніпро, він спокійно розповідав Марлі про те, як можна заробити сто тисяч доларів, організувавши вечірку для товстосумів А" за участі Бритні Спірс, і про те, шо краще їхати в Альпи, аніж у легендарну для Марли Караганду («От всі кажуть, що гдє-ґдє – в Караґандє!, а чи хтось там колись був?! Треба їхати»).

– Боїшся не встигнути на свій літак? – раптом запитав він.

– Та я ХОЧУ на нього не встигнути! – примружилася Марла.

– Ти охолонеш. – Ілля сказав це не те, щоб сумно.

– Муа? [8] – перепитала Марла.

– Охолонеш, охолонеш… – ніби не чув її Ілля, – але я знайду спосіб тебе розігріти.

«Щоб мене заморозити в тому стані, в якому я є, – подумала Марла, – треба вижерти не одну банку фенозипаму…» Але вголос нічого не сказала. Просто посміхнулася.

– Ну, от уже й аеропорт! – Ілля звернув із траси. – Скоро, скоро, скоро…

– Не треба! – благальне глянула Марла, – нема чому тут радіти.

Тепер вже сумно посміхався Ілля.

Під'їзд до терміналу В було перекрито міліцією. Червонопикий страж показав їм рукою в напрямку платної стоянки. Ілля вилаявся:

– Блядь, менти – і ті заробітчани!

– А хто ж, як не вони? – Марла знову взяла пуделко з фенозипамом і вкинула одну пігулку до своєї пляшечки з вітамінами. (Пізніше в літаку, на скромно приховуваний жах і обурення лисенького сусіда-німця, Марла висипатиме весь вміст своїх аптечних арсеналів, щоби в скупому нічному світлі серед бежевих пігулочок віднайти ту саму заповітну білу. Знайде її не скоро, і про знахідку свою певним чином згодом жалітиме).

Ілля завдав собі на спину Марлиного наплічника, і вже за якихось десять хвилин вони були по різні боки від контрольної межі. – Прощавай, моя любов! – Ілля тепло обійняв Марлу і тут же легенько її відштовхнув. Марла спазматичне втягнула повітря і таки пішла реєструватися. Хіба могло воно бути по-іншому? Зірватися, побігти за ним слідом, цілувати його, закинути наплічника назад у багажник і крикнути: «В Караганду!» Марла. звісно, могла би. Могла би з такою ж легкістю, як колись кидалася на шию своєму бойфрендові, зіскочивши з потяга, у 17 років. Але тепер, у 22, не втративши своєї колишньої відчайдушності, Марла додала їй практичних річних кілець. і цього разу вона знала, що повернеться. Рівно через місяць. Стрибати з літака нагальної потреби не було.

Вчергове відловившись від перекошеної пики прикордонника на слові «Гірський туризм», і запитуючи себе саму про істинну мету своїх подорожей. Марла вирішила, що ж іще написати Іллі. і написала просте, як їй здавалося, лаконічне: «Хочу сказати тобі… Я люблю. Тебе». А потім ще й нахабно подзвонила хлопцеві, аби взнати, чи отримав він повідомлення.

– Ти не вмієш говорити, – відказав він.

– Ну то пробач… Я, напевно, краще пишу! – Марла зіслалася на свої журналістські забавки. – і ти пиши мені, шли повідомлення. Зіб'ємо з курсу літак на курчу мать. Все вибухне.

Але він вирішив не писати.

За якийсь час Марла вкупі з іншими 120-ма пасажирами здійнялася в небо. Цього разу вона влітала не в стіну, а в стелю з туману, і на другому поверсі неба знаходився стерильно-чистий захід сонця, що його годі було побачити з туманної та похмурої землі. Марла летіла до Амстердама – спершу до Амстердаму тобто, прямісінько на захід того сонця.

– Цікаво, як воно буде цього разу. Якшо я жодного разу не згадала про Х'ялмара, коли була з Іллею, то, напевно, вже ані найменша емоція, пов'язана із цим російським хлопчиком, не наступатиме на хвіст моїм взаєминам із чоловіком… – Марла поморщилася, уявляючи собі, з яким скептицизмом відреагував би Х'ялмар на таку його дефініцію. – Що ж, виходить, все почесному?

І wont U under Water

I’m the luckiest girl [9]… – наспівувала Марла, йдучи вологою після дощу алейкою, час від часу збиваючи струмочки зимної води з червоних квітів, що лізли їй прямо до рота.

– Я абсолютно щаслива. Тобто, абсолютно ніяка вже. Нічого мене не гнітить, нічого не радує, знову немає в мене ні національності, ні імені, ні коханого, ні коханця. Я поза всім. Це майже як бути Богом, бо він в усьому. Моя ж картинка світу – то лише всеосяжне чиєсь полотно запаху. Скінчився мій гострий місяць життя, тепер знову почався сезон блаженної смерті…

Поміж тим, завтра у Марли мав починатися курс дайвінгу, подарований Х'ялмаром на її день народження. Марла, наче уві сні, ходила берегом, розмовляла зі зблідлими коралами, вдивлялася в туман понад горами сусіднього острова.

– Це буде так, ніби пірнаєш у Карпатах, скажи? – Х'ялмар підійшов геть нечутно й обійняв Марлу за плечі.

– Угу. Точно. Було ж колись у Карпатах море.

– А тепер собі маєш Говерлу в Тихому океані, – Х'ялмар кивнув у бік похмурих гір Ломбоку. – Та ще й на межі двох морів.

– Балійського і…?

– Флорeз.

– S дивний острів Гілі Айр поміж ними.

– Це так ти собі уявляла Індонезію?

– Не знаю, певно, таки трохи зеленішою.

– Як острів Ломбок?

– А я що – знаю, який із себе острів Ломбок?

– Ти що?! – аж зупинився Х'ялмар. – Марлочко, ми ж той острів проїхали ввесь із одного кінця в інший, коли на човна сідали, щоб на Плі Айр дістатися. Ґілі Айр, до речі, це той клаптик суші, де ми зараз стоїмо…

– Ідіот! – Марла не знала, злитися їй чи сміятися із самої себе. Дійсно, її туман в голові і часткова відмерлість почуттів не мали в собі геть нічого метафізичного. ім'я звіра, що наслав на неї дивні чари, також мало відганяло казковістю: Фенозипам.

– Как многа в етам словє… – зітхнула Марла. – Вона вже вкотре перепитувала в Х'ялмара одні й ті ж самі речі, а він терпляче все пояснював, тільки час від часу скрушно хитаючи головою:

– Знаєш, ти мені куди більше подобаєшся без того.

– Я й сама собі так більше подобаюся. Принаймні так я хоч здатна щось подобати. і то ж була лише одна пігулка! Що б то мало зі мною статися, якби закинулася чотирма?!

Напевно, тоді, замість того, щоби пропустити чотири літака До Джакарти (як то Марла з успіхом зробила в Сінгапурі), вона провтикала би шістнадцять.

– Хтозна. – Вона таки дійсно дістала амнезію на якийсь час. і нічого веселого в тому не було: нездатність пригадати назви аеропортів, готельні кімнати і свої дії в них («А я приймала там душ? А сніданок у нас був?»), людей і вулиці, на яких чекалося таксі.

– Все це ще страшніше через ту мою нічну халепу… – Марла здригнулася на згадку про останню ніч Рамадану. Вона тоді рвучко прокинулася в темряві, з відчуттям дикого жаху і того, що хтось чи щось витягує з неї життя.

– Знаєш, чомусь це відчувалося, як статеве осудження. Так, ніби хвиля підіймалася від матки, а потім її з силою виривали назовні. Тоді я точно знала, що якщо засну – а спати хотілося неймовірно – то рівно за два таких качка мене не стане.

Х'ялмар притиснув її до себе.

– і як все-таки добре, – продовжувала Марла, – що ти в мене такий чуйний. Не став реготати з мене, не сказав, що я ідіотка обдовбана, і не перевернувся на інший бік. Дякую, що перейшов зі мною на інше ліжко.

– То все дурниці… я люблю тебе.

– І я тебе люблю, – Марла підбирала з піску бліді відмерлі гілочки коралів, – пішли туди, де видно захід сонця?

– Пішли.

– Знаєш, чому добре жити на маленькому острівні?

– Чому?

– Бо можеш зранку і ввечері спостерігати за сонячними купелями в морі. Це майже як жити на астероїді. Майже бути Маленьким Принцом.

А відтак прийшло Завтра і почався дайвінг-курс. Марла завжди доволі скептично ставилася до будь-яких т.зв. екстремальних видів спорту.

– Але ж це просто смішно – називати дайвінґ екстремальним видом спорту! – запевняв її Х'ялмар. – Люди плавали під водою з аквалангами вже у 30-их роках минулого століття, якщо не раніше. До речі, в українській же має бути власне слово для «дайвінгу»?

– Ага. Пірнання. Я буду, значить, Пірнальником Відкритих Вод. Знаєш, звучить куди більш вражаюче, ніж Оупен Вотер Дайвер.

– Пірнал…ніком! – спробував повторити Х'ялмар. Марла засміялася і поцілувала його пухнасту біляву голову.

Те, шо сталося потім, перевернуло Марлин світ догори дригом – у сенсі доволі буквальному, коли вона в пориві дикого захвату на глибині 12 метрів шкеребертнулася через себе так, що аж випустила з рота трубку ВСD. Утім, доволі швидко впихнула її назад і, ковтнувши порядну порцію тихоокеанської води, погребла ластами далі, розлякуючи вразливих підводних жителів надміру широко відкритими очиськами.

– This most be underwater lave! [10]" – видихнула Марла в лице своєму дайвінґ-інструктору, як тільки вони вигулькнули на поверхню.

– Що, пробач? – перепитав він своєю перфектно-лондонською вимовою.

– А, не важливо… Така була пісня у «Smoke City». Але я не про це. Просто думаю, що знайшла собі новий наркотик.

І Марла не стала розповідати цьому британському полісмену за професією і дайвінґ-інструктору за покликанням про все, що вона відчула під водою, на смішній для професіоналів глибині 12 м. Окрім того, що вона відловлювала якийсь нечуваний еротизм уже від сплітання своїх і його пальців, можливість вільного дихання під водою, близьке сусідство велетенських риб і тремтіння тендітних коралів у такт її власним рухам волочило Марлу якщо й не на дно архетипів, то вже на дно виміру звичайної людської чуттєвості точно. У неї ніби раптом влилися, впорскнулися, запірнули всі досі звідані моменти збудження від перших доторків нових коханців, їй хотілося лементувати під водою, але ж саме підводна тиша і звук її власного дихання через регулятор змушували Марлу напружено й нажахано чогось чекати, їй страшенно хотілося, щоб раптом скінчилося повітря, щоб Марк перетворився сам на химерну рибину й або відплив геть, залишивши Марлу жити на дні, або щоб вони обоє стали кимось на кшталт маленьких amphiprioninae і вовтузилися в підводних кущах-рибоїдах, аж поки вони їх не зжеруть.

– А що каже підручник із дайвінгу з приводу сексу під водою? – питала Марла свого інструктора, намагаючись склепати інтерв'ю кілька днів по тому.

– Що? Цікаве ж у вас тінейджерське видання… – Марк засміявся. – Не знаю. Багато хто говорить про це. але навряд чи хтось таки спробував.

– А давай спробуємо? – спитала Марла українською.

– Пробач, що? – ясна річ, не зрозумів Марк.

– Та так, нічого. Не зважай… Є мені з ким пробувати.

Портрети принца Арджуни

Теплий літній вечір у грудні. Марла раптом згадала, що це також було її дитячою мрією – хоча б раз мати свій день народження влітку. Ну от, збулося: пітній собі на здоров'я, вибігай під тропічну зливу чи просто сиди собі на підлозі в гаражі, малюй і відбивайся від малярійних комарів.

Напередодні своїх уродин Марла скажено доробляла всілякий дріб'язок: щось дописувала, щось доплановувала, а врешті-решт наквацяла помаранчевий, на тлі рожево-синіх смуг автопортрет і заспокоїлася.

– Фух, – падаючи на ліжко, казала вона Х'ялмарові, – все, я вже відкреативила на сьогодні. Щось таке на мене напало, ніби я вмирати зібралася!

– Ну-ну, нічого, це ж просто останній день, коли тобі 26…

– Придурок! Мені 22!

– Ага, – засміявся Х'ялмар, – я знаю. Просто чомусь прийшло до голови «26».

В сезон дощів важко щось планувати. Ніколи не знаєш, коли почнеться злива, триватиме вона дві години чи півтори доби і яка після неї буде середня глибина калюж. В той день Марла із Х'ялмаром, кинувши монетку (випав герб – їхати), товклися на мокрій автостанції, марно чекаючи автобуса в Борубудур. Чомусь завжди і всюди на автобусних, вокзалах, у бібліотеках, конторах і паспортних столах знаходиться жевжик Я-тут-все-знаю, Що запевняє вас: «Буде!», коли насправді нічого не буде.

– Ну та й пес із ним, – Марла розкатала рукави куртки – ставало трохи зимно. – Нічого страшного. Може, храм сьогодні взагалі не працював.

– Шкода… Але то, як ми туди поїдемо на світанок не твоїх уродин, а десь наступного дня?

Спочатку Марла чомусь згадала, як колись переклали назву Неборокових «Страхітливих Уродин» на російську. Вийшли «Страшные уродиньї». А відтак Марла подумала, що якщо храм буддійський і Будда присутній в усьому, то чому би дню народження також не жити в кожному дні. Зрештою, вона і про це не подумала. Просто кивнула і поцілувала Х'ялмара в губи, на загальну радість місцевих мешканців, що чекали своїх смішних різнокольорових автобусів.

Вулиці міста Джокджакарта у вологий сезон набували якщо не шарму, то принаймні певної придатності для дихання. Марла, наприклад, уже могла їздити на мопеді, не вдягаючи карбонову маску. Х'ялмар, сумуючи з того, що в Марлиному рейтингу міст – Бангкок, Сінгапур, Джакарта, Джокджа – остання займала найсумніше місце, тут і там намагався тикнути Марлу носом у красоти й переваги їхнього містечка.

– Ну, давай пройдемося пішки? Нам же не далеко. Та й свіжо ніби після дощу.

– О'кей, – погодилася Марла, – ходімо. і, діставшись до найближчого сміттєзвалища (тут же, обіч головної дороги, в долині річки з живописними терасами уже невизначених кольорів), обережно, щоб не вступити майже босими, в легких сандалях, ногами у смердючі скупчення, Марла вдавалася до своїх антропологічних роздумів:

– От скажи мені, Х'ялмаре мій просвітлений, чого місцеві жителі так люто ненавидять свій, бляха, рідний край. Гуцули в Яремчі і довколишніх селах робили – та й роблять – те ж саме. Скидають все своє гівно «в берду» – в перший-ліпший рівчачок, потічок чи урвище. Оскільки всі ці природні об'єкти інколи знаходяться на певній відстані, найпростіший шлях до чистоти – річка Прут, нещасна водна артерія. Треба якось дослідити, які ж пустоти душевні тим сміттям дикуни намагаються заповнити… – Ну, я би не зовсім погодився зі словом «дикуни», просто, зважаючи на їх фінансовий стан… – очікувано запротестував Х'ялмар.

– Звичайно, пробач будь ласка. Вони ж такі бідні, нещасні, на мотоциклах їздять цілими днями – від розпуки, певно? – і видзвонюють із мобільних моделі «А в мене крутіший, ніж у тебе!» в Армію Спасіння. Вибач, коханий, але бідність жодним чином не виправдовує відсутності культури. М-да, слово «культура» тут я вжила у збаналізованому сенсі, але ти мене зрозумів.

– Та що ж ти так їх не любиш?

– Я? Не люблю? Та мені плювати, за великим рахунком. Я не співець знедолених народів, я вже казала тобі про це. Просто вони тут так бідують від нестачі землі, а як тільки вдеруть шматочок – одразу вирубують там дерева і щось у лихоманці засівають, і потім на будь-який «нічийний» клаптик грунту всім кампунґом [11] звалюють відходи. Чимось мені це нагадує історію того пакистанця, що отримав відкоша і розрив заручин – батьки нареченої розірвали їх, пам'ятаєш?

– Угу. Чувак облив лице дівчини кислотою. А потім суддя присудив його до того ж обливання кислотою.

– М-да, оздоровчі процедури, нічо не скажеш…

– Ну, і не дурня це? Просто якесь тобі Старозаконня єврейське, хай вибачать мене мусульмани.

– А я би просто засудила гівнюка до смертної кари.

Безглузді обговорення побутових дурниць і кримінальних новин: хто кого розрізав на вісім шматків, хто кого з'їв цілком, а хто спочатку ще й спокійно пообідав разом із жертвою пенісом жертви, знімаючи прийом їжі на камеру, засвідчуючи найпрямішим чином волевиявлення жертви – бути з'ідженою, бо все інше в цьому житті вже спробуване. Марла з Х'ялмаром, цілком чітко усвідомлюючи імпотентність отакого проведення часу, не втомлювалися знову і знову займати себе пустопорожніми балачками. Марлі це було чомусь потрібно – вбити колишні страхи, пов'язані з колапсом першого кохання:

Головне, що нам є про що поговорити. – («Головне, щоби було про що помовчати» – згадалися Марлі слова подруги. Слова бажано промовляти з піднятим догори вказівним пальцем правої руки, підтягнувши чорні брови й опустивши повіки. Тільки чомусь те вдале мовчання останнього разу виявилося мовчанням ягнят).

– І є про що помовчати, – Х'ялмар чомусь не проробив необхідного ритуалу з пальцем.

– З тобою чомусь не нудно. Коли ліньки вже про все говорити, можна просто дивитися на тебе або дмухати тобі у волосся. Або просити тебе почитати мені нудну книженцію Ксі Ксо про сінгапурських клімактеричних бізнес-леді і засинати на другій половині третього абзацу.

– Можна ще їсти, – Х'ялмар почав збирати зі столу брудні тарілки, – знаєш, наші дні в Джакарті якісь перверсивно-гедоністичні. Кожен вечір ми збочуємося, вишукуючи щонайненормальніше місце із щонайкращою їжею…

– Бо що ж іще, скажи мені, робити? – і Марла сама замислилася над своїм питанням. Можна було ще:

– писати статті у популярно-філософські видання (дуже рідко, майже ніколи, бо «в падло»);

– писати типу статті в підліткові журнали (теж ніби в падло, але долається легше);

– валандатися фестивалем європейського кіно (Осанна! Культурний карантин час від часу відміняють, та ще й на шару);

– їхати на висілки ім. де Дідько і Добраніч-Каже (французьких політичних активістів 1848 року), щоби в заниканому кіно-театрику, випивши порівняно дешевого пива «Bintang», лежачи на полакованій чорній підлозі, дивитися «Bande a part» Годара і до смерті ображатися на те, що цей фільм показують замість «Chinoise»;

– малювати масляними пастелями жовтогарячі портрети принца Арджуни (пастелі поцуплені в Патріка, потім можна буде письмово вибачитися);

– купувати в універмазі «Sarinah» (названому так на честь коханки президента Сукарно) величезними партіями сарони [12] ручної роботи, щоби потім мастити собі голову, кому би їх подарувати (однак, подарунків все одно, як правило, виявляється недостатньо);

– купувати малесенькі розписані шафки, величезні керамічні тарелі, прошиті соломою, нікудишні книги зі східної образотворчості, хороші книги зі східної (зокрема буддійської) образотворчості, різних розмірів свічечки, робусту й арабіку, запаковані у святкові коробки «Selamat Idul Fitri! [13]», коричневий цукор, не знаючи, для чого він потрібен, туристичні довідники Бутану й Непалу, спеції і книжку Мадонни для дітей;

– спостерігати з балкона за водою в басейні, біля якого верещать японці, пересмажуючи барбекю;

– спостерігати з-за кущів за товстими японськими дітьми, що грають у теніс на майданчику, огороженому куленепробивними антимоскітними сітками (товсті діти – символ достатку батьків, їм інколи навіть ходити забороняють, щоб не помарніли);

– кидати у безхвостих котів напівпорожніми горнятками за те, що вони безпардонно (безхвостість у індонезійських котів – повальна патологія) крадуть сир зі столика, виставленого надвір;

– бідувати з приводу того, що в Індонезії дико бракує сиру, оливок і вина, а якщо і є вони десь, то за космічну ціну й інфернальної якості.

Одне слово, вони не скучали. Марла вдавалася до сякого-такого малювання, закохавшись у героя Рамаяни, Х'ялмар домагався катарсису, знову і знову копирсаючись у розрахунках свого бюджету на наступний рік. Ранками вони читали інтерв'ю одинадцятирічного Лами, що пальчиком виводив у повітрі галочку «Міке» (Уоu саn do it! [14]), повідаючи про досягнення чергового ступеню самовдосконалення, і сперечалися, добре це для дитини чи ні, коли їй змалку торочать про те, що вона – бог.

– Oh st’s such a perfect day? I’m glad I spend it with you!" [15] – смачно потягнувшись за столом (ах, як чудово робити те, що тобі суворо забороняли в дитинстві!), промуркотіла Марла. Власне, ця пісенька завжди випадково заставала її по доволі значущих місцях – десь раз на рік, ні з того, ні з сього, Лу Рід проникав у Марлин часопростір зі своїм ненабридливим гітом. То було – принаймні так Марла його трактувала – своєрідним втиканням нової віхи в зеленаве сирне плато її життя. Важливим видавалися обставини і місто з'яви Перфект-дея. і наступного разу це місто було Берліном.

Santa Klaustrofobiya 2003

– Hey you? Bitch! Stay fucking away from him! [16] – втиснувши обличчя в матрац, шипіла Марла. Просто Х'ялмар збирався на побачення. Сказав він про це так:

– О, до речі. Мені ще треба всучити подарунок одній… дівчинці.

– і ти хочеш піти на це вручення один? – тицьнувши пальцем у темну кімнату, поцілила у вимикач Марла.

– Так, я знаю, що це – дурнувато, – знизав плечима Х'ялмар, – але вона про це попросила… прийти. Без тебе.

– Ага.

– Пам'ятаєш, я казав тобі про дівчину, що зацікавилася мною, але не я нею?

– «Sorry? But there is someone already…» – згадала той епічний переказ Марла. Власне, для неї наявність того «someone» ніколи б не стало на дорозі чи й на півдорозі. Як є уже someone, то буде ще й anotherone – нам не жалко. Але із Х'ялмаром усе було по-іншому. Марла довіряла йому на сто відсотків більше, ніж собі. Тому вона сказала:

– Іди. Звичайно. Тільки перевдягни футболку, бо потом жахливо смердить. Не можна так на побачення ходити. Ти ж почуття її пораниш естетичні.

– Я вже їх поранив…

– Ну то давай знайдемо найстрашнішу мою фотографію, ти їй покажеш – може, легше стане… – і Марла, загарбавши пакуночок із подарунком для дівчинки, чорним маркером намалювала по центрі сердечко.

– Доволі бридко, – похвалив Х'ялмар, – ну добре, я піду. Люблю тебе. Дуже багато.

– Ага, а я тебе дуже довго. іди вже.

Х'ялмар натягнув на свою неперевершену – щойно з австрійської перукарні – біляву голову червоно-жовту шапку македонських націоналістів і, обійнявши приятеля Аско (в берлінському помешканні вони жили всі втрьох), відчинив вхідні двері.

– Стій! – гукнула його Марла, – а можна, поки тебе не буде, я позаймаюся сексом із Аско?

– Ну… – завагався Х'ялмар, – якщо вже так хочеться, то be my guest. [17]

– Ур-ра!!! – закричали Марла й Аско і пішли пити чай.

____________________

«Різдво цього року доведеться відмінити, – кричав заголовок однієї з газет, – Йосиф нарешті в усьому зізнався». Але добре. то канонічне свято нікуди не поділи. Місто, найстильніше місто Європи, зодягнене у давно вже немодне мілітарі й у взагалі вже мертвий готик «Коматоз вісімдесятих», заливалося глювапном і підвішувало санта-кЛавусів за ноги до балконів. Берлінці жували смажені каштани (ах, вибачте, смажені марроні – бо ж з Італії), їли свою каррі-вурст під мостом метро, засідали по барах і кав'ярнях, незліченими годинами жаліючись на т. скільки стресу припадає на їхню замордовану душу населення, а потім кочували до наступного бару. Берлінські бари з їхніми красномовними назвами («Мг Dead Мгs Frее», гей-клуб «Still Pipe», «Власний Бар Господа Бога») і задушевно-панківською атмосферою були для Марли об'єктами куди ціннішими за паризькі мости, амстердамські канали (хай навіть і з бордюрчиками, посиланими легалізованою марихуаною в три ціни для легковірних туристів), брюсельські мідії і брюсельську капусту, гельсінське полювання, синґапурську митницю, бангкоківських німфеток і джакартівський Раsаr Ваru з усіма його шовками і парчею на продаж.

Марла відчувала несказану спільність із цим еклектичним берлінським несмаком, із його соц-кап історією, вселенським пофігізмом і якимось патологічним незмерзанням. Місту, як і Марлі, не треба було взимку шапки. Тут, більше ніж будь-де, можна було робити все, що захочеш: пити червоне зимне вино о другій годині дня, винісши стільця з тераси кав'ярні на середину вулиці, щоби спіймати хоч трохи сонця на авітамінозну пику; грати в абсолютно тупий кікер і хлопцям цілуватися з хлопцями («Фе, Х'ялмаре, як не соромно! Аско тебе не любить!» – «Яке не люблю?! Люблю, та ще й як!!!»); ставити перформанс «How to Save the Univerіe» [18] (Початок: Аско волає страшним голосом прямісінько в камеру, а рівно за хвилину Марла із Х'ялмаром протяжно пищать тоненькими голосочками. Кінець перформансу); приходити на виставку німецької фотографії останнього століття за півгодини до закриття, а потім тікати від службовців музею, що намагаються тебе вивести геть, бо вже все зачиняється; піймавшись-таки охоронцям, вирватися і, добігши до роботи Ньютона із голою кралечкою в гіпсі, впасти перед нею на коліна і бити поклони, а потім спокійно встати і попросити в охоронців склянку води із 1,5 ложки цукру. В Берліні можна все. і красивим, і дурним, і зовсім негарним, але й не дуже розумним.

– В Берліні можна все, в Києві – половину з того, а в Мюнхені не можна нічого. В столиці Баварії жебрак, котрому даєш 2 євро, із затиснутим обуренням покашлює і переконливо заявляє, що на сендвіч із лососем йому потрібно іще вісім євро, оскільки він саме збирався йти купувати свій сендвіч із лососем, а тут ти – такий недоречний зі своїми смішними двома грейцарами. Знизавши плечима, даєш йому ще одного папірця і три монетки – на тобі гроші, та й іди собі з Богом. Дякує і доста щиросердно бажає Gute Weihnacht [19]. В Мюнхені живуть Х'ялмарові батьки і меню гостини прораховується за тиждень вперед. В Мюнхені є жахливий район, нашпигований жахливими дискотеками, середній вік відвідувачів – 15 років, а середній місячний дохід -2000 євро від тата. Ще там горлопанить буйною російською по-псою білорус-укро-російська (в порядку вивішення прапорів на стіні, читаємо зліва направо) дискотека «Калинка», куди ходять «русскіє дєвушкі і армянскіє парні», з велетенським пап'є-маше Ленін– Head (Curry?!) [20] при вході і цим же безкоштовним входом для носійок вагін. Перехожі в Мюнхені вбиралися в таке ж саме страшне, шкіряне і сіре, як і перехожі в Києві.

– Якщо твоя теорія кольорів правдива – чим менше яскравості, тим далі просунулося суспільство чи окремий етнос – то в Німеччині, пардон, в Баварії ти бачиш приклад просто неймовірного розвитку, – зітхав Х'ялмар, сідаючи на оббите коричневим дерматином сидіння метро (в Берліні ті ж сидіння були непретензійно рожевими).

– Угу, – кивнула Марла, – йдеться про великі народи, що пережили себе. От які індонезійці? Стильні, яскраві, веселі, без-проблемні… ОК, зупинимося на одязі. Вони стильні, так? і плювати їм на бренди. А що тут? Дєвочка ота – пам'ятаєш, сиділа Дєвочка-«панк» поряд із нами в кав'ярні? – сирота, години дві перед дзеркалом просиділа, доводячи своє волосся до стану «я живу на смітнику, але рента його п'ять штук баксів на місяць», приміряючи gеrnuіnе trash [21] джинсики за €300 і малюючи собі розмазані тіні під очима, «бо ніби я тільки-но побилася». А бідолашні італійці носять светри із У-подібними вирізами поверх сорочок, так само гидко, як і мешканці села Побережжя івано-Франківської області, які – спитайте в Канигіна – стопудове є нащадками гіперборейців…

– Марлочко, ти хоч сама зрозуміла, що мені тут сказати хотіла? – обережно поцікавився Х'ялмар.

– Нє. В мене логіка пройобана багато років тому. А при-чинно-наслідкові зв'язки – штукенція давно не модна. – Марла загигикала і натягнула Х'ялмарову шапку македонських націоналістів йому аж на очі.

One Completery Wrong Air Romance [22]

Сказати про паризьке летовише Шарль де Ґолль, що воно – повний футуризм, це ше нічого про нього не сказати. Щоби збагнути всю його помпезність, зумисну ірраціональність і вражаючу, чарівну магічну незручність цього Летовища Летовищ, треба, щоб один ваш літак запізнився, а до наступного залишалося двадцять хвилин. Для повного усвідомлення могутньої краси Шарль-де-Голля вам треба мати за спиною дванадцятикілограмового наплічника, навантаженого пляшками з віскі, яке б ви ні за що на світі ніде не залишили, через плече у вас має теліпатися торба із не найновішим, а значить, далеко не найлегшим ноутбуком з усіма його бебехами, а в голові вашій має заклинити гірку червону думку про «Сатрап», яке кров з носа треба купити в одному із «Тах Frее» [23]. Зрештою, з кампарі у вас нічого не виходить і ви здаєтеся перед титанічною міццю летовища, з висолопленим язиком добігши до клятих дверей Е 43, біля яких вас чекає автобусик, щоб відвезти вас із терміналу Е на термінал С, з якого ви так цілеспрямовано сюди вершили свій похід, бо чомусь літак ваш стоїть саме там, а чого в різних місцях посадка і безпосередньо всадка (вона ж тріумфальне входження до літального апарату), того вам не збагнути Бо то і є велика таїна, що ім'я їй Стратегія

Марла нарешті скинута свої бесаги зі спини й плеча «Алкоголь мене руйнує Особливо, коли він у такій товстошкляній тарі» – Марла скривилася від вигляду вже забитих співгромадянськими торбами поличок для багажу Доведеться тепер все складати собі під дупу і сидіти на пожитках, як квочка

– Фак, – ніжно прошепотіла Марла і почала протискатися до свого місця біля вікна

– А чьо ви так долга? – запитала чорноволоса Марлина сусідка, – кто-та задєрживался?

Марла кивнула Мовний апарат зараз не був налаштований на жодну мову, а тим більше на маловживану російську Відтак Марла витягла свій плейєр і сумку з дисками «Музика хмар і пішли всі на хуй» – вона заплющила очі і замріяла про сон Втім, за якийсь час почали розносити їдло і сон кудись утік Цього разу Марла летіла на диво не-жлобськими «Аіr Frаnсе», і уже примірялася до вина, вагаючись між двома марками, як раптом фраза «І вию мнє, карочє Краснає» змусила її різко повернутися у бік сусідки-кралечки, що з й нафарбованих губ ця убогість злетіла Марла співчутливо скривилася і сказала до стюарда

– Du vin rouge pour mademauselle? S’il vous plait. [24]

– О, сенк'ю, – чорнявка з кривавими нитями дмухнула на Марлу солодкими пахощами «Сhanel Chance», як з'ясувалося вже згодом Дівчинка (дівулька9) тикнула на одну із пляшечок Марла кивнула на іншу

– Еt moi, je prends le «Chateаu» [25] Сheers' – то вже до чорнявки Дзеленькнули склянки Марла їсти не поспішала і розмовляти також Застеливши коліна серветкою, вона ліниво цяпкала в тарілці ножем і виделкою, не зовсім побоюючись падіння брунат-носоусної пасти на неї чи й на її сусідку. Кобіта їла дуже швидко, зігнувшись над своєю тацею, їй, видно, нелегко було втримати столові штрикачі у своїх нелюдських пурпурових нігтях із блискітками. Одяг дівульки був аж до неможливого київським: вузесенькі штанці, мініатюрні чорні чобітки на високих тонких підборах із незрозумілого застосування бляшками, підозріло містка бананоподібна сумочка (телефон, парфуми, косметичка «Lancome», пігулки і від вагітності, презервативи, ключі, серветки, гребінець, люстерко, сигарети «Davidoff slims», запальничка «Trussardi» тощо, можливі варіанти), ультрамодна (як би не страждали страждальці за страждання і тварин) шубка з натурального хутра і просто нереальний перелік | золотих та платинових каблучок, браслетиків, ланцюжків і сережок. Останніх, правда, тільки дві. Масивні блискучі брязкальця мелодійно казали «Дінь!», коли чорнявка ворушила головою.

Марла час від часу боковим зором навіть спостерігала за дівчиною. Згодом та порушила жувальну мовчанку:

– Ду ю спік рашн?

– Иии… А bit. S can understand it quite well but I’m a bit ashmed of speakihg [26], – Марла вже тепер бачила, що кобіта не зовсім рубає те, що їй кажуть, тож повторила іще раз, утричі повільніше:

– Я ро-зу-мі-ю де-я-кі сло-ва, але не-доб-ре го-во-рю са-ма.

Втім, розмова якось зав'язалася. Дівчинку звали Ксенею, чи то пак, Ксюшею. Було їй 19 років і вона не любила Париж. Особливо ж ненавиділа французьких парубків:

– На Украінє парні – о! – показала руками уявного борця-бамбулу. Марла посміхнулася:

– А шоппінг ти любиш?

– О, так! Страшенно люблю. Тільки в Парижі бутіки якісь нудні. Як і люди. Мені магазини більше в Україні подобаються. Чи в Росії. Але в Росії зараз холодно… [27]

І Ксюша захоплено поринула в розповіді про супердешеві українські солярії де за п'ятдесят доларів тобі зроблять «ВСЕ» і про київські клуби (Марлу в цих місцях неприємно смикало), де люди «красиво танцюють, а не смикаються, як Європі», і про російських хлопців, які вони чуйні і про українських (ні, вона таки вживала «українських», хоча навряд чи проводила дія себе хоча би якусь межу розподілу що дужі розважало Марі), котра час від часу демонструвала кобіті свої знання українських лексичних патернів) дівчат, які вони гарні і як майстерно одягаються й фарбуються. Після другої пляшечки бургундського Марлі ця дівчина дивним чином навіть починала подобатися. Вона вже цілком щиро гиготіла з й простеньких давно відомих жартиків, допомагала пояснювати стюардесам, яку саме туш і з яким ефектом хотіла Ксюша вибрати з каталогу «Такс фрі», шукала для неї один євро, котрого не ставало до оплати «без здачі», і просто щось розповідала їй про все незначуще на світі. Марлу певним чином тішила відсутність у дівчини недоумкуватого пафосу напівінтелектуалів і трохи дратував п підлабузницький смішок, що ним зазвичай переслідують іноземців студентки немовних вузів. (Студентки мовних або відразу професійно приступають до справи, або закомплексовано мовчать і перелякано-зневажливо-гордовито-засоромлено викручують зіницями за годинниковою стрілкою) Ксюша була не такою. Не такою як Марла. Вона була дуже гарною і дуже безіндивідуальною (за п'ятнадцять хвилин після їхнього прощання Марла могла згадати хіба що довге чорне волосся і темно-червоні, кольору венозної крові з блискітками нігті), вона навряд чи вміла готувати, але напевно вже добре трахалася, вона навряд чи щось порядне у своєму житті читала, але, мабуть, непогано розбиралася в живописі мейк-апу.

– Ти не хочеш в туалет0 – запитала, підіймаючись із крісла Ксюша.

– Пішли, – Марла не хотіла в туалет Але протиснулася до виходу й пішла слідом за дівчиною.

– Зайдемо разом? – спинилася чорнявка перед дверима.

– Авжеж, – знизала плечима Марла Наступної миті вона Ксюшині пазурики у себе на горлі і навіть трохи злякалася – збоченці й маніяки завжди виглядають супернормально. Але вже за секунду, коли дівчина пристрасно цілувала й в губи, Марла вдалася до розмірковувань про те, що певні збоченства цілком комфортно вкладаються у її персональну нормативну систему. Марла розстібнула блискавку Ксюшиного светерка і без особливого почуття дискомфорту (туалет «Боїнга» все-таки не пентхауз «Реддисона») і сексуального збудження ввімкнула програму «Поступальні рухи по тілу об'єкта Ж», що суттєво відрізнялася від рухів на об'єкті М.

– Які в тебе руки – промуркотіла чорнявка

– Яке в мене дежа вю – прошепотіла ніжно Марла, пригадуючи ці ж самі слова з уст іншої дівчинки на останній вечірці перед від'їздом з України «От фак, я ж пообіцяла їй тоді писати і привезти щось від океану, фуфеля останній. Дівчинка ж хороша була, художниця й білявка» – після тієї думки Марла зловила себе на іншій: «Ага, чорнявки – то вже трохи страшно». Тим часом Ксюша вклякла перед Марлою і, втиснувши й геть у шафки з екстра-рушничками й emergecy -прокладками, заходилася розщіпати Марлині джинси Завдання це виявилося куди легшим, ніж вона того сподівалася широкі штани з купою кишень і купою непотребу в них моментально гупнули на підлогу туалету Тієї ж миті у двері злостиво постукали і оголосили, що посадка близько У Марлиніи голові застрягнуло на раз дві думки «Бляха-муха, тут же сраль-ник» і «Ну от, так завжди, на самам інтєрєснам мєстє» Ксюша, подарувавши прощальний поцілунок Марлиному пупові, повільно підвелася Вона здавалася спокійною й цілком нейтральною Марлу, що почувалася геть дурнувато зі своїми згубленими штанцями, це трохи дратувало

– Шкода, – знизала плечима Ксюша

– Угу, – Марла нарешті підібрала з підлоги своє знеславлене мілітарі.

– Пішли?

Згодом вони вже обмінювалися телефонами і домовлялися про зустріч. Коли літак нарешті приземлився і погасли лампи на табличках із застібнутими пасами безпеки, Ксюші зателефонували

– Так, все в порядку. Добре долетіла. Угу. Як малий? Так. Давай, я теж тебе люблю.

– Зустрічають? – ввічливо поцікавилася Марла.

– Та ні це чоловік дзвонив. Він зараз на Мальті. Ми там живемо взагалі-то.

Уже на слові «Мальта» Марла похолола Наступний кадр був уже стовідсотково соуп-оперний:

– От, хочеш подивитися на нього? – лукаво, так, ніби щойно кльово когось надурила (чи МАЙЖЕ надурила через невблаганну стюардесу за дверима) підморгнула Ксюша Тут же, в телефоні з'явилася знимка того, про кого вже думала Марла – Іллі.

– От тобі й на – вона аж присвиснула.

– Що, – кокетливо перепитала Ксюша, – важко повірити, що я заміжня? А вже, прикинь, синові майже чотири роки

«От тобі й на, братан Ледве не трахнула твою дружину», а вголос до Ксюші:

– ОК. Знайдемося якось. Папа!

«Та не дай, Боже, нам знайтися… – Марла почекала, доки вийдуть з літака всі до останнього пасажири – Пес ся всрав, фор ева ева.

Світвідсоткове Лайно

– Памілуйтє, батенька, зачєм асквєрнять уста сахарниє пацелуєм бєсформєннай тварі? – казала Марлина ядуча посмішка, подарована Флюгельгорнові. Останній, маючи не особливої краси дружину, намагався знайти максимальну кількість лажі в інших жінках. Принаймні так собі пояснювала Марла його заочні (в денній формі Флюгельгорн повсякчас обіймав-цілував-милував її, як рідну душу) коментарі стосовно її зовнішності. Щось на кшталт «Ой! Це Марла на картинці? Дивіться, і фігуру їй тут намалювали» не особливо би її підшкрібало, якби не видавалося в присутності важливих для Марли людей. Іллі, наприклад. Але, на щастя, його це взагалі не займало, хіба лиш викликало посмішку правим кутиком губ.

– Яка ти… Співачка, письменниця, журналістка… – (Марлі всі ті прикладки ставали поперек горла. Всього потроху, нічого досконало), – красива жінка.

– And I kissed her – good bye – said all beauty must die [28]… – Марла потріпала його русяве волосся. – Пам'ятаєш цю пісеньку?

– Ні, навіть її не знаю.

– Там герой відводить героїню до ставка із дикими трояндами і, не витримавши того видовиська, що вона гарніша за криваві квіти, вбиває її каменем по голові, кладе на воду і в зуби встромляє ту саму дику троянду…

– Красива історія. Можемо повторити… Краще, Марло, вбити вже тебе, ніж відпустити до Непалу… – Марла ніколи не розуміла в таких випадках, жартує він чи ні. Зрештою, вона вже давно не жила бінарними опозиціями.

– Ну, в кожному разі це якось естетичніше, ніж приковувати наручниками до ліжка і тримати отак зо два тижні. Чомусь у таких романтичних історійках момент ходіння в туалет, судно і запах немитого тіла соромливо замовчується. інша річ – плитою в голову. Червона кров, пурпурні мізки посеред троянд на сірому камінні. Хоча, це попса.

– Тобі усе попса. Злобна контркультурниця, – Ілля знову повернув не туди, захопившись Марлиними теревенями. – Ну і де ж ми тепер?

– Не знаю, в мене – топографічний кретинізм, я ж попереджала, – вмила руки Марла.

– От фак, у нас тут вода кипить в насосі. 170 градусів… Чорт, треба зупинятися.

Із відкритого капоту валив густий нездоровий дим. Шум кипіння антифризу нагадував шипіння колонок «Marshall» перед тим, як вибухнути. Ілля долив у роздерту помпу рештки ясно блакитної рідини.

– Як сльози світу, – Марла притулилася лобом до зимного вікна.

– Ну, з Богом, – Ілля зачинив дверцята. Авто рушило.

– А прикинь, ми зараз помремо. Ти потрапиш у рай. а я – в пекло. Фе, ти чуєш, як смердить?

– Чим смердить – раєм чи пеклом?

– Паленою помпою смердить. Думаєш в раю хтось палить помпи?

– Ну от, скоро википлять рештки води і все вибухне нафіг. 118 Але нам нічого не буде.

– Ага, я теж вірю в потойбічне життя. Пошпацируємо попід, руку чорним тунелем до білого світла.

– Гм, підемо туди разом… – Іллю явно дуже гріла можливість такого сценарію. Зрештою, Марла також навряд чи про щось шкодувала б. Коли маєш лише себе і свою свободу, а не маєш хати, дітей, прив'язаності до служби, маєш любов і багато дериватів тієї любові, маєш відречення вкупі з колючим теплом у кінчиках пальців, маєш відповідальність, але не маєш жодного зобов'язання – помирати легко будь-якої миті. Марла від смерті могла лише набути. Набути досвіду смерті.

– Уявляєш, через дві хвилини ми стоїмо серед білого світла, – провадив далі Ілля, – і нас хтось жорстоко розводить. От вам, каже, маєте двоє дверей, одні – до пекла, другі – до раю.

– Ага, а насправді і перші, і другі – до пекла. Дуже дотепні в Бога жарти.

Та ні. Або взагалі кажуть: вибирай, чувак: або вона йде в рай, а ти в пекло, або залишаєтеся разом, але йдете до пекла.

– І тоді я скажу: дядю, ану подивіться, отам – пташечка! і затягну тебе до раю. Ну, хіба ж не геніально? Стовідсотково спрацьовують лише найтупіші найобки.

І Марла натхненно всіх найобувала. Робила це виважено-професійно й екстатично-аматорськи. Найобувала тих, кого любила, щоб не завдати їм болю, і найобувала тих, кого не любила, щоби пізніше зробити їм боляче. Останнє вона мимоволі робила красиво. Садила всюди квіти зла, гедоністично відслідковувала їхні молоденькі парості, кохала їх і в слушну мить блискавично зрізала гострими ножицями. Марла жила в потоках чогось далеко не власного, а втім, відчувала себе їх невід'ємною складовою.

Оm Mani Padme Hum

Літак до Делі жахливо затримувався. Через приїзд російського президента. Марла вже встигла скупити майже все кампарі в бориспільському дьюті-фрі і посадити акумулятори в плейєрі. Встигла подзвонити Іллі й сказати:

– Який мудак ваш президент. Через нього я тут тупезно втикаю.

Встигла позлитися і дописати парочку пісень. Встигла, врешті, дочекатися запрошення на посадку – будь-яке втикалово в житті скінчається, як і саме життя.

А от пики бицюганів совкодупих вічні… – Марла щосили посміхалася стюардам «Аеросвіту», соломоволосим короткостриженим пупсам-переросткам підкиївської склепки.

Місце Марли було коло аварійного виходу. Тепер уже була її черга уявляти, як, у випадку катастрофи, панічним смердючим потоком (бо ж із того жаху люди стовідсотково гуртом ходитимуть під себе) пасажири боїнга валитимуть, шпортаючись об її новенькі зеленаві черевики. Поворушила пальцями ніг. Шкода черевиків, блін.

Але фенозипам – ніззя фор ева.

– Піть желаєтє? – (Ну якою ж мовою можуть розмовляти малоросійські авіалінії?)

– Кров твою, хохол позірний! – Крізь зубату посмішку процідила Марла. Хохол собі подумав, що Марла хтіла кави, і налив чогось гарячого і темного. Хохол, на відміну від українця, в камській своїй паплюжості завжди знаходить загальноприйнятий вихід. Все давольни, все смєются.

Політ мав би тривати шість годин.

– Всього-на-всього! За шість годин я дивитимуся в світлі Х'ялмарові очі, проставивши собі опцію автозаміни… М-да.

…А я собі схильна до авто замін. Для мене життя це тупий кокаїн.

Але літак ніяк не міг зайти на посадку в Делі. Абсолютно негодні умови (важко їх назвати просто несприятливими погодніми).

– Don’t worry? We have enough fuel [29]! – оголосив капітан пасажирам.

– Сподіваюся, це не будуть його останні слова, – позіхнула Марла, – зазвичай останні слова пілота це: «Ну всьо. Піздєц».

Марлі вже вистачило часу на розсилку телепатичних повідомлень всім, кого вона любила і кого зовсім навпаки («А ви більше не будьте такими уйобками!»), а літак усе кружляв і кружляв над Нью-Делі.

– Цікаво, чи можлива аварійна посадка на священні води Гангу?

Чомусь першою річчю, яку би Марла ухопила, вистрибуючи з літака, була літрова пляшка яскраво-червоної випивки. Хоча, певно, розумніше випити її просто тут. У салоні починався істеричний чоловічий сміх. Сміялися жлоби-стюарди. Певно, вже знайшли в аптечці необхідні речовини. Марлі, дивлячись на них, хотілося срати і було дуже сумно. Чи то пак, просто нудно.

– Хоч би вже ЩОСЬ сталося. Де екшн?! Вистачить палива-вистачить палива… То піздяч до Лас-Вегасу, мудак в пілоточці! Хоча й бабла у мене – не сильно розгуляєшся…

Турбулентність. Такі парфуми були в Марлиної мами, такий бестселер видав конвеєр Кінга і такого явища страх як боявся Чікін із мультика «Cow and Chiken» [30], що його Марла часто називала «Cow and Kitchen» [31]. А ще в абсолютно всіх мовах вона плутала «рис» і «сир».

– Ну й про що я думаю, коли же вшистко поєбане?! – Марлі було нудно через край.

– Кастрат-політ. Жоднісінького натяку вам на кінець… Ой дарі-дарі-дарі-де, ой дарі-дарі-Дерріда! – вже ледь не на повну гучність співала Марла на своєму Еmergency Ехit [32] місці. – Атаки символічно було би склеїти ласти в епіцентрі сансари, ги… В небі, поміж чужої паніки і своїх двох чоловіків, коли один із них спровадив тебе в це саме небо, а другий стоїть десь там унизу і прислухається, можливо, до гуркоту турбін. Не приймає мене свята земля, ну що ти зробиш…

І відразу оголосили про те, що літак прямує на запасний аеродром до Мумбаю. Бідолашний Х'ялмар саме звідти і припхався до Нью-Делі зустрічати свою Марлу.

Довгочасове неспання розмиває контури реальності, додає речам несподіваних присмаків і неочікуваних назв. Люди видаються малознайомими і пронизливо красивими. Рідні люди. Нерідні постають аморфним фоном.

Митний контроль, сценарні запитання, сценарне завмирання серця, все більше й більше людей у формах, просто якісь орди індійських напівсонних солдатів, а попереду всіх – сяючий білявим волоссям і невиспаними синіми очима Х'ялмар. Посміхаючись і розмахуючи руками.

– Якийсь ти нереально сьодні гарний! – замість привітання виголосила Марла. – Я вже й забула, який ти. і англійською Щелепи ще не шамкають… Спати, певно, хочеш?

Певно, хотів. Чекав же її 12 годин в аеропорту Індіри Ганді.

– Ух ти, відразу індійське кіно! – невиховано запищала Марла, уздрівши двох сікхів у помаранчевих чалмах. – Так значить, це все чиста правда?

Х'ялмар втомлено, проте багатообіцяюче посміхався.

– Східна Азія. – Для чогось констатувала Марла. Вийшли з аеропорту, сіли до таксівки марки «Амбассадор». Смішної чорної лакованої машини в дусі Гічкока, причому 2000-го року випуску.

– Косять під антикваріат навіть тут… – пізніше скаже Марла. Зараз вона просто балушила широчезно розплющені очі на все, що траплялося дорогою: бездомні сірі святі корови, їхні бики з дивовижними, як на думку мешканця середніх широт, ґулями на карку, дітлахи, що навіжено грали в крокет на витоптаних галявках, картонно-целофанові житлові споруди тих, хто мав нагоду вродитися під знаком найнижчої касти, зустрічні моторикші зелено-жовтих кольорів із гумовими шторками і боллівудською музикою на всю горлянку пукалок-динаміків.

– Тобі би до Мумбаю спершу… – зітхнув Х'ялмар, зауваживши Марлиний миклухо-маклаївський вираз обличчя, – там усе куди реальніше.

– Реальніше за це?!

– Ну так, там – справжня Індія. З усіма її запахами, звуками і кольорами.

Отже, тутешні запахи людських придорожніх екскрементів і сечовини, що розкладалася на сонці, ще не відбивали достатнього колориту країни. До них, місцевих запахів, ще треба було принюхуватися, щоб їх ідентифікувати.

– Знаєш, тут воно тхне куди менше, ніж в Індонезії… -з доброю посмішкою констатувала Марла.

– Ти не була в Мумбаї, – ще раз скрушно повторив Х'ялмар. Марлина зростаюча ненависть до країни мрій, у якій належало віджити два роки, гірко його засмучувала. Але Марла моментально забувала про неї і вже на повну силу відловлювалася від Індії.

– Тут таки зовсім не тхне! – ніяк не полишало її щастя чуттєвого естета, – навіть вихлопними газами. Тут дихати можна на дорозі!

(В Джокджакарті після десятихвилинного перебування на проїжджій частині без карбонової маски Марла вже скаржилася на прогресуючий рак легенів).

– Ага, тепер можна. Після того, як літаки не могли вже сідати в аеропорту Делі, а люди не бачили світанку через постійний смог, вирішили перейти на природній газ.

Тим часом дорожній трафік залишався скаженим, а руки з сигналів тут ніхто не прибирав і на мить – певно, вважалося би за лохівство. Кількома днями пізніше Марла відловить усі форми і змісти цієї катавасії, спізнюючись на потяг до непальського кордону (назву міста, куди слідував той потяг, вона так і не запам'ятала), сидячи в моторикші й спокійнісінько покурюючи неоковирну цигарку купленого в Агрі гашишу. Купленого в такого ж водія рикші, тільки трохи молодшого і схожого на українського письменника Любка Дереша.

Будинки в Індії будувати не вміли. Певно, вчилися тій майстерності у британських колонізаторів.

– Замість того, щоби збудувати нормальні стіни і повкладати подвійні вікна, британці придумали підлоги й ковдри з електропідігрівом… – Х'ялмар навшпиньки крався з холодної ванни до холодної спальні. Цій бетонній підлозі підігрів і не снився. Спати мусили в теплих шкарпетках, штанях, светрах і шапках. Марла на такій немилосердній холодризі не вірила навіть у захисну дію протименінґітного щеплення.

– Якої сраки, питається, Марлочка брала з собою купальник і всі ці грьобані футболочки? – залізати доводилося під дві ковдри і ще бажано було закидатися зверху всіма шматами, які були в господарці.

– Ото тобі й теплі краї… – цокотіла зубами Марла, щосили притискаючись до Х'ялмара. Про жоден секс в такому температурному режимі не могло бути й мови.

– Цікаво, як вони вмудряються розмножуватися до таких масштабів, живучи у слам-картонних коробках?

– Гм, здається, надворі тепліше, ніж у нас… Хоча зазвичай мало хто тут доживає до тридцяти…

– Live slums, die youhg [33].

Самі ті легендарні нетрища, вони ж трущоби, вони ж сламзи Марла спостерігала із безпечної відстані. Не те, щоби вона боялася куріпкових історій білошкірих співробітниць дипломатичних корпусів, у яких їх мацали за дупу й цицьки всі без винятку індуси. Ні. Марлі такого петінгу відгребти не довелося – видно, замало якось плоті росло у неї на кістках. Або засильно вона скидалася на хлопчика і волосся її не було достатньо світлим. Вона ніколи б не підійшла надто близько до злидарської оселі тому, що боялася взагалі ходити без запрошення, і справа тут навіть не у ввічливості. Справа у Марлиній дратівливості. Якщо якийсь один «колоритний персонаж» – байдуже, в Берліні чи в Чанмаї – відмовлявся бути нею сфотографованим, Марла зарікалася фоткати будь-кого із «цих уродів, які себе уявляють не-в'їбенними звьоздами чи хуй зна ким, і, певно, думають, що завтра я наштампую постерів і продаватиму їхні фізіономії за шалені бабки!» Марла була страшенно неполіткоректною. Показувала факи вуличному перукареві, що проявив власну гідність і хитанням голови відхилив Х'ялмарову пропозицію зйомки. Х'ял-мар заспокійливо гладив Марлу по руці, і це її ще більше бісило. Марла завжди вживала слово «нігери», виправдовуючись латинським словом «пі§ег», що значить «чорний» і не більше. Х'ялмар від того взагалі страшенно злився, і з кожним новим «нігером» його лють зростала. Марла, не встилаючись, показувала, що їй бридко, коли їй було бридко їхати в липкому й обдертому індійському поїзді, пліч-о-пліч з шістьма смердючими мужиками, що длубалися в вухах. Х'ялмар обіймав її за плечі. Тоді Марла намагалася віднайти внутрішню рівновагу, підключити український імунітет до загальних вагонів найстрашнішого поїзда «Київ – Івано-Франківськ» часів її першого курсу і, ввійшовши в ритм місцевого біосу, зашпилитися у спальному мішку й заснути. Зрештою, біос є біос. Життя потворне в будь-яких своїх проявах. А в будь-якій потворності живе краса і сила. Так любила повторювати Марла. Якщо особисто вона вважала повних жінок красивішими за тендітних, довгі носи сексуальнішими від коротких, короткі ноги звабливішими від довших, а змішану породу вартіснішою за чисту, то якого, питається, рожна, повинна була вона вичісувати свої сприйняття згідно з чиїмись окремими – байдуже, рафінованими чи панківськими – канонами? Марла щиросердно кайфувала від Агри.

– Це місто дахів.

Кожен ресторанчик називав себе «The Best Roof Top Restaurant» [34] і обіцяв найкращу в місті панораму Тадж-Махалу. Можна було тихо чекати просвітлення, безкарно знімаючи людей у їхньому побуті, що провадили життєдіяльність ярусами нижче. Можна було мружити очі на білі кам'яниці зворушливо-прекрасного мавзолею, що набував рожевого відсвіту Alpen Gluhen [35] від променів передвечірнього сонця. Можна було їсти баранячий мозок-карі і хухати собі в рота від такого надміру спецій. Можна було, завмерши, спостерігати юну красуню на одному даху і красиву бабцю на іншому, як вони повагом вичісують чорні коси. Можна було гасати за всюдисущими мавпами, що крали в тебе зі столу апельсини, втікали на недосяжну висоту, а потім глузливо чухали яйця чи показували червоні дули..

Агра була казкою з грубої книжки «Казки народів світу», залапаної жирними після бутербродів з ковбасою дитячими пальцями.

– Знаєш, Х'ялмаре, – Марла гучно засмоктала півсклянки солоного лассі [36] через соломинку – деякі країни потрапляють у наш культурний резонанс, а деякі – ні… Штампи Індії у свідомості совкової дитини – за інших просто не розписуюся – звичайна річ. Приїхавши сюди, почуваєшся, ніби в бабці з дідом, просто в іншому обласному центрі, де ти був колись дуже давно, але все відчувається однаково знайомим і близьким.

– Тут не страшно посміхатися людям. А вони не бояться тебе.

Останній Марлин коментар значною мірою завдячував її новій хитрості в знімальній справі. Вона тепер запросто робила фотки кого завгодно і де завгодно, під виглядом того, що знімає просте відео вулиць Агри. Чомусь при «мимобіжній» відеозйомці люди встилаються куди менше, ніж при фіксовано-позованій фотозйомці. Воістину, DV-камера із флеш-картою – велетенське досягнення в психології людських комунікацій.

Марла спокійно знімала вуличних торговців спеціями в їх довгих халатах і коротких камізельках, дітлахів, що бігли зі школи, махаючи руками до чужинців і страшенно тішачись від свого зображення в дисплейчику цифровика, ровери, навантажені бідонами з оливою в дверних пройомах, стіни будинків 19-го століття з аркоподібними нішами, по-мистецькому запаскуджени-126 ми фресками «кока-коли», водяних биків та їхніх погоничів, що поверталися вузькими вуличками зі збору рису на полях…

Агра нагадувала розламаний стиглий гранат. Дивитися в її нутро з даху було так само заворожуюче, як дивитися згори на макет лялькового містечка і заздрити життю ляльок, які зовсім § ніякі не ляльки, а куди справжніші людські істоти, ніж ти сам. Пізніше, зо три місяці по тому в Києві, женучи проспектом Перемоги на гей-вечірку до приятеля, Марла думала, що всі образи, взяті з реальних місцин і речей, всі рефлексії на реальні події й емоції з часом прикро помішуються в одній-єдиній площині. Байдуже, в якій – у художньому тексті, двадцятибаксовій статті чи музиці, але завжди їм однаково бракує об'єму. Це навіть не барельєф, це так – замацаний різними фарбами шматок мішковини. інколи замацаний навіть дуже здібно, інколи – реально талановито, але в кожному разі літографія подій не равно події. Марла боялася, шо одного дня її життя може видатися їй самій чимось на кшталт стосів миль-ничних знимків, що їх насильно вам демонструють знайомі, припхавшись із Криму чи з іншого задроченого місця. На тих фотках -здебільшого вони самі в обнімку (є такий особливий вид обнімки для любительської фотографії) на тлі квіткових клумб, псевдоантич-них колон, пластикових статуйок левчиків-песиків-письливих хлопчиків, позолочених чи пофарбованих під мармур, заходів сонця та світанків (оооо, це особливий вид занудства – тупорилі пики, підсвічені фотообойним сяйвом) тощо тощо.

– Не приведи Господи…

Пізніше Марла сидітиме в київському ліжку, прислухаючись до обережних кроків наступниці-депресії, й думатиме, шо зараз вона б із задоволенням і захватом здерла з якої-небудь виставки те саме велетенське полотно з відбитками її життєвих плям і, загорнувшись у нього, як у незграбний плащ-намет, бігла би світ за очі куди-небудь у вітряне поле чи гірськими луками на волю, бігла би й кричала щосили, щодуху…

Втім, бажання бігти й волати в Марли виникало із дуже чіткою циклічністю.

– Якщо чесно напружити пам'ять, можеш згадати точнісінько такий самий стан у будь-якій країні й за будь-якого соціального статусу…

– Ну от бачиш! – відповідав їй Х'ялмар, Ілля чи ще хтось третій-четвертий-п'ятий.

Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum

В деяких індійських готелях було прийнято робити перекриття між поверхами прозорими. Підлога-ґрати. Той, хто вище чи нижче від тебе на поверх – за ґратами.

В індійських міжміських автобусах було прийнято возити рибу й сидіти одне на одному. Коло водія бовваніла добряча частина пантеону індуїстських та буддійських божеств – уся лілово-позолочена, як кічові образки в гуцулів.

– Знаєш, Х'ялмаре, тут взагалі до біса схожого… Починаючи від цього смороду в автобусі, від немитих людських тіл і кислотного кольору реліквій, аж до рис облич… Гуцули пішли з Азії, цигани – десь теж із околиць Індії…

Х'ялмар упіввуха слухав пустотіле Марлине патякання, втикаючи в одну зі своїх вічних книг із тендеру, жорстокості й убивства прав Людини. Марла гортала величезну широкоформатну ілюстровану «Мітологію Індії».

– Дивися, і Вселенський потоп тут є, і ковчег… і богиня, що народжується з голови батька. Шлях героїв завжди схожий. Ти чуєш?

– Ага.

– Тобі це нафіг нецікаво. Гад паршивий.

– Марлочко, мені цікаво… – спробував було відірватися від книжки й обійняти її за плечі, але Марла випручалася й відразу забула, на що вона ображалася, її тепер займаїо щось кардинально інше. Марла слухала музику.

– Гм… Якшо в міжобласному розбеханому ЛАЗІ «Тернопіль – Срака-Мотика» з заїздом до Франківська грає почергово затягнута касета з записом Служби Божої й гака ж касета з «Голубі лєтят над нашей зонай», то що ми маємо тут? Знову дуже схоже.

– О, так. Цукровий поп – то вічна кара всіх народів.

– Та ні. Тут зовсім інше щось. Є щось зовсім невловиме в цьому циклічному завиванні співака й циклічному затягуванні плівки. Хоч і музика тут будується за іншими канонами, ніж європейська… Втім, саме тому її й не так жахливо гидко слухати. Дратує ж бо тільки те, до чого ти сам потенційно причетний.

На цих словах сухошкірий дідок з отакееенними нігтями на босих ногах смачно втоптався у Марлині речі, приперті до її колін. Слідом за ним товста кобіта, що нестерпно тхнула рибою, зробила те ж саме. Марла промовчала.

– Однак вони не тицяються в тебе органами – це не може не тішити, – зітхнувши, підсумувала вона.

Нарешті автобус причвалав до маленького містечка на кордоні з Непалом. Візу в цю благословенну країну можна було отримати просто на кордоні, заплативши 30 універсально-національних одиниць. Як завжди, Марла виявилася першою українкою. яку побачив цей прикордонник за життя. Як завжди – здивований трохи погляд. Зате, дай їм, Боже, щастя-здоровля, жодних тобі принижень чи зволікань-звірянь-дзвінків-розпитувань. Ними, як Марла вже встигла з'ясувати за півроку подорожей, люблять займатися не лише прикордонники суперрозвинутих країн, «де вулиці мощені золотом». Митник – це діагноз. Це трагедія маленької людини. Це так само «ні-па-вєз-ло», як бути вахтером, охоронцем, чиновником, комендантом гуртожитку, працівником реєстратури, тюремником, даїшником, вчителькою математики Юлією Марківною…

– Бувають винятки, ти знаєш. Я вже люблю цю їхню країну. із просуванням вглиб «ця їхня країна» дивувала й тішила ще більше.

– Відразу видно країну буддистів, – Х'ялмар показував на фрески з рекламою міцного алкоголю, нафарцикльовані фарбою просто на стінах житлових будинків. Деякі з них від часу встигли полупитися й виглядали тепер ну просто дуже древньо й автсн-тично.

– Дивися, які в них гарні жінки! – Марла захоплено розглядала крізь вікно жінок різного віку, що, сидячи край дороги, розчісували коси. Фігурки жінок чергуватися з фігурками чоловіків, що тут же, край дороги, справляли малу потребу.

– Цікаво, яка тут символічність.

Марлині очі страшенно тішилися від споглядання пурпуру й фіолету жіночого вбрання. Геть усі кольори Непалу виглядали насиченими й довершеними. Глибокий червоний, глибокий зелений…

– Оп-па, знову солдати.

Зелений увірвався до салону автобуса. Вдивлявся в обличчя місцевим. Усіх, окрім вже зовсім шанованого віку старих, та ще Марли з Х'ялмаром, попросили вийти на паспортний контроль.

– Чого вони?

– Бояться маоїстів.

– Ага. і думають, що бєлий чєловєк тут ні при чім… От, треба здати фішку маоїстам, аби знали, кого вербувати.

Пасажири повернулися до автобусу. Всі усміхнені, всі без напрягу. Як потім з'ясувати для себе Марла з Х'ялмаром, урядове полювання на маоїстів стато для непальців чимось на кшталт щоденного прогнозу погоди. Ніхто не сахався табунів солдат, що залягали по придорожніх криївках з автоматами, ніхто особливо не непокоївся, чого вони там бігають по полю. Вікна автобуса, з яких видно всі ці перегони й маніпуляції – екрани барного телевізора з нецікавою програмою від «Еvrosport».

Солдати спокійно посміхалися на вулицях, мирні жителі спокійно посміхалися на вулицях, маоїсти спокійно посміхалися в кушах, мріючи про державний переворот. Король із королевою офіційно посміхалися під час візитів, і, можливо, парилися всенародною не-любов'ю.

– Розкажи мені ще раз про те, що там трапилося н королівському палаці, – позіхнула Марла. День уже був при смерті, як вони в'їздили в передгір'я Гімалаїв.

– Ну, там відома лише ця романтична офіційна версія, що є у кожному путівнику.

– Яка-а-а…? – нила Марла, охоча до вечірньої казочки.

– Така, шо молодий і красивий коронний принц поїхав вчитися до Лондона. Там закохався у прекрасну чи не дуже…

– У прекрасну!

– Ну добре, у прекрасну дівчинку, котру привіз на канікулах знайомити зі своєю августійшою родиною.

– Що, сказав: «Нє хачу учіцца, а хачу женіцца»?

– Типу того.

– і що старі?

– А король із королевою йому сказали: «Нє-а, любий, кров у ній червона, нам така не лізе!»

– Що, так і сказали?

– Марло!

– Що?

– Це б ти так сказала!

– Я?! Я за змішані шлюби.

– Ну й добре. Все, казочці кінець.

– Нє, не кінець! і що далі?

– То be continued.

– Х'ялмар, свиня!!!

– Хрю.

– Ну Х'ялмар…

– Ок, востаннє вибачаю. Тоді, значить, коронний принц вийшов за двері й повернувся до їдальні з автоматом. Відтак досить успішно розрядив його в усю сімейку, не забувши про кохану й про останню кулю для себе.

– От жалко пацана. Не міг собі жити в громадянському шлюбі, га? Чи відмовитися нафіг від корони – кому воно треба. Став би таксистом у Лондоні…

– Так, Марло, дуже романтично. Зрештою, а чом би й ні.

– Дурний, скажи?

– Я слабо вірю в істинність легенди.

– А в що ж тоді?

– На престол сів братик короля-небіжчика. Народ тепер його не зовсім любить. Подейкують, то він усе й підлаштував.

– Ага, тільки це вже не так красиво… Турброшурки не візьмуть.

– Зате взяли би маоїсти, хе-хе.

– Чшшш, не згадуй всує. Що вони – республіки хочуть?

– Та тут увесь народ не проти. Маоїстів же таємних – до чорта просто.

– Монархія – комунізм. із одної каки в іншу.

– Марло, заткнися, ти ж нічого в цьому не петраєш… -остання Х'ялмарова фраза вже, здається, їй просто наснилася. В автобус наповзло масних сутінків, все тарахкотіло й підстрибувало, заколисуючи Марлу все глибше і глибше.

Читванський Королівський Національний Парк був дуже вдалим місцем для не-вбивчого полювання. Такого собі сафарі, де ти сам втікаєш від носорога, біжучи зигзагами (в носорога слабкі очі, але дуже гострий нюх – тільки так його можна надурити… а ще – скидаючи із себе по одній речі й шпурляючи йому під ноги; рай-но зупиняється їх обнюхувати… стриптиз як спосіб порятунку), залізаючи на старі дровеняки й намагаючись із них не гепнутись. Англійські «протектори» минулих часів не поділяли цієї візії полювання – вони просто, від нєфіг робити, стріляли в усіх тварин без розбору. Ліпше б уже яйця собі чухали. До першої крові.

– Це там що за гора, – питала Марла в гіда, – Анапурна, чи що?

– Ото? Так, в хорошу погоду її видно…

– Гора-вбивця, – Х'ялмар притулив долоню дашком до очей, – п'ятдесят відсотків альпіністів, що хочуть вибратися на неї, гинуть.

– Ого, нічо собі… Це, якби ми з тобою вдвох туди полізли -ти би вмер?

– Я теж тебе люблю, Марлочко.

– Нє, ну скажи – страшно? А це ж тільки третя вершина. Ще ж перед нею йдуть К 2 і та, як її, в Сіккімі – Каньчінь… Каньчун…

– Каньчіньчонга.

– Ну все, таку дурнувату назву я запам'ятаю. Це ще крутіше від Уагадугу в Буркіна-Фасо.

– Яка ж ти неполіткоректна…

– Я знаю. Цікаво, скільки альпіків видряпується на Еверест?

– Відсотків під вісімдесят… Слухай, я що тобі – міністерство статистики?

– Типу того. Ти ж усе знаєш, Містер інтеллідженс.

– Спасибі.

– Прикинь, і всі ці гори називають «Ріск of Terror» [37] – чому?

– Бо всім там страшно дуже.

– А давай поліземо на Еверест?

– Двадцять тисяч доларів [38] ліцензія коштує. Щоби кожен дурень туди не пхався.

– Типу мене.

– Угу, типу нас. Зате можна до базового табору запросто дійти – три тижні ходу.

– А на якій він висоті?

– Більше семи тисяч.

– Ага… ну давай якось…

– Це коли ти вже на Лаву бігом будеш забігати по три рази на день! – підколов Х'ялмар.

– Ой-ой, Містер Альпіністер! Та нєфіг срать!

– Вибач?

– Таке не перекладається. Надбання сленґо-суржика.

– Зараз буду говорити шведською.

– Давай-давай. Люди під старість часто самі до себе белькотять. Прикинь, потворо, тобі ж тридцятка наступного року! А мізків у тебе на' кілько?

– Ну от, сама тільки що називала мене Містером інтеллідженс.

– Я передумала.

Не надто цікавий шлях прямою дорогою часто заповнюється ще й куди пустішими розмовами, ніж ця. Прохолода джунглів і присмеркове сонце, купа знимків слонів різних розмірів і різного віку в пам'яті твоєї камери, крокодил й-квіти, що гріються на річкових відмілинах, лапаючи останні промені дня й переварюючи рибу (для людини їх пащеки замаленькі). молоді люди з приємними посмішками, чудовим знанням англійської мови й політичної географії (не спитати в Марли, ДЕ знаходиться Україна!), що за маленькі гроші (не сезон) ведуть тебе в джунглі, переправляють таємниче тихою річкою на каное, стелять тобі постіль у маленькому готелику, де кожна кімната названа іменем птаха, готують для тебе непальську традиційну їжу; відблиски далекого багаття й відгомін барабанів, що творять незвичні для твого східноєвропейського вуха ритми – такий найповерхові-ший відбиток Читваню на пам'яті твого сприйняття.

– Я так люблю цю країну… – зітхнула Марла зі слізьми на очах, – навіть більше за Тайланд.

Х'ялмар тихо посміхався і тільки шкодував, що в них на все, як завжди, надто мало часу.

– Надто мало часу на все у вас, – казали місцеві жителі, хитаючи головами.

– Надто мало часу, – нависало щось на Марлу зсередини, вганяючи її в паніку від невстигання.

– Надто мало часу, надто грандіозні плани, – казала вона собі, а поміж тим, здаватися не збиралася. – Однаково всі здохнемо – тож можна зробити собі вибір НЕ-здавання. Треба йти

і йти, поки не зникнеш фізично. А там – дивися, й пощастить не зникнути стовідсотково…

Х'ялмар ставив собі конкретніші завдання. Він усвідомлено побив спроби покращити цей світ. Казав про це канонічними кен-кізівськими словами:

– Принаймні я спробував.

– Це ти вже скажеш, як помреш. Поки ти тільки пробуєш… і поки Марла не зовсім до кінця розуміла ці його спроби. Не зовсім до кінця вірила у вартість того, що він робить, пишучи книги про те, як облажалося ООН в країнах Азії й Африки, про те, як влада Індонезії дурить селян на предмет розподілу землі в якихось там гірських далеких селах, про зброю й маскулінність в соціальному контексті тощо тощо. Марла раптом повірить у все це ні з того ні з сього однієї погожої днини на шляху із Тхімпху, на бутанській дорозі-серпантині під демонічне «You can check in anytime but you can never leave…» [39] з «Готелю Каліфорнія» в неве-личкому мікроавтобусі, слухаючи розмову Х'ялмара з австрійським німцем-архітектором. Гаррі (так його звали) займався реконструкціями зруйнованих в іраку шкіл, будівництвом нових лікарень. Він просто і з широкою відкритою посмішкою про щось розповідав, Марла слухала, наскільки їй це дозволяли її нефон-танні знання німецької, і раптом зрозуміла.

– Обрані люди, люди з хорошою кармою, неодмінно перетинаються.

Це було ніби одкровенням. Раптово на місці кожного з тих, хто своїм світлом намагався роздерти гнітючу темряву інших – на місці Х'ялмара, Гаррі, Артана, кількох вчителів, письменників, музикантів, просто собі людей – в її голові почало з'являтися щось на зразок теплих сяючих куль, що стрімко зближалися, ген аж до злиття у цілісну субстанцію, що зігрівала уяву й тіло хвилями, роблячи серцю млосно, радісно і трохи лячно.

Марла нічого не могла пояснити. Вона просто відчувала.

Ом мані падме хум Ом мані надме хум Ом мані падме хум

– Так, Індія – це страшно… Не можу сказати, що сумуватиму на нею, – гарненька білява і.рландочка підтакувала довгу барвисту спідницю під промерзлі босі ноги, підібгані на крісло.

– Бідолашна Нікі, – сміявся її бойфренд, – їй ніде проходу не давали.

– Брр… – здригнулася Нікі.

«Ти ба, я й насправді потвора, – дивувалася Марла, – Нікі ж також не вельми м'ясиста, а до неї лізли всі… Може, тут справа в білявості? В кожному разі маю один плюс – я НЕ ненавиджу Індію й залюбки провела б там іще з півроку…»

– То ти був одним із організаторів Світового Соціального Форуму? – зверталася Нікі до Х'ялмара, – я багато чула про нього… Поїхати не випало.

– Так… Роботи було купа просто.

– I ти там була? – це інквізиція Марли.

– Ну, майже… Приїхала, як увесь організаційний геморой вже скінчився. – Марла на мить замислилася над своєю властивістю втікати від будь-яких кисло-нудно-втомливих речей і з'являтися, як пилип із конопель, уже на все готове і приємне.

– А чим ви займаєтеся? – це вже Х'ялмар до ірландської парочки.

– Ми їздимо Азією вже близько року, час від часу викладаємо англійську, ще якоюсь волонтерською активністю займаємося… По-різному, – відказала Нікі.

– Я статті пишу фрілансером, – додав її хлопець, чийого імені Марла ніяк не могла згадати. «Теж волонтерські, певно…» -з кривою посмішкою додумала вона. Ці історії благородних жителів високорозвинених країн, що працюють день і ніч на батьківщині, а потім беруть зароблені грошики й 'ідуть рятувати світ «за безплатно», були такими частими, що вже встигли набити оскомину. «Яка ж я зла!» – констатувала Марла.

– А що б ви порадили тут з'їсти? – спробувала вона змінити тему. Все ж таки не щодня сидиш після невдалого сафарі (носоріг так і не напав) на березі Читванської річки, витріщаючи очі на захід сонця в джунглях. Столики й крісла маленького ресторанчика стояли просто на траві, на краю горішньої річкової тераси.

– їсти? – знизала плечима Нікі, – ну, їсти – я не знаю. Зате випити я би порадила sресіаl lassі [40].

Ірландці перезирнулися й загигикали.

«Найс айріш ґайс» – похмуро штампонула Марла.

– Це те ж саме, що й спешл каррі9 – посміхнувся Х'ялмар. – В Аче, в Індонезії, готують страву «ганджа каррі». Закінчиться війна – поїду, неодмінно спробую. Бо поки в Аче геть нікого не пускають.

Поговорили ще про Аче. Про політичну ситуацію в Індонезії, про ісламських фундаменталістів. про кору.мпованість президентихи Мегаваті Сукарнопутрі і про майбутні президентські вибори. Марлин живіт вже не на жарт виходив із себе. Вона вхопила меню й заходилася підкидати його в повітря. Щасливий офіціант, збагнувши цей екстравагантний знак, тієї ж миті підбіг до їхнього столика.

– Два пива, два спешл лассі, дві великі непальські вечері, будь ласка, – Марла віддала замовлення за себе і за Х'ялмара, той і не встиг бровою повести.

– Е… вибачте, – офіціант трохи зніяковів, – ви знаєте, що таке «спешл лассі»?

– Знаємо! – підбадьорююче закивала Марла.

– А… звідки? – офіціант усе ще тупив очі й не вірив вухам, або просто тестував Марлу на пронирливість.

– Нам друзі порадили, – таємничо напівпрошепотіла Марла, вимовляючи слово «друзі» так, як вимовила би слово «Білл» Ума Турман у «Кіll Вill» – дуже, дуже серйозно і з твердим наміром убити (в цьому випадку «друзів», якщо «спешл лассі» не виправдає сподівань).

Лассі принесли. Як і купу різноманітних страв і досить непогане непальське пиво. Чомусь у покинутій Індії з пивом було ну зовсім сумно.

Солодкий йоґурт з подрібленою марихуаною мав трохи суничного присмаку. Марла смоктала його із превеликим задоволенням

– Непроста цe штука – сафарі на слонах, скажи, Х'ял?

– Угу. Всю дупу собі відбив…

– Ніякої амортизації, просто срака. Ги-ги, срака просто твердне. Чи то може,.звикаєш, врешті-решт?

– Не знаю… Але ж уяви собі Ганнібала, який проїхав на слоні півсвіту за тодішніми мірками! Його задниця вже точно мала перетворитися на алмаз.

– Ги-ги, тому його й називають героєм! – Марлу вже починало тихенько водити. – До речі, слонів у Читвані лякають фаст-фудами.

– Чого це?

– Ну як – чого? Не знаю… Просто пам'ятаєш, погонич, аби слон не лінувався йти, бив його по вухах хворостиною і кричав, погрожуючи: «Піцца Хат!!!» і слон ішов далі…

Х'ялмар сміявся. Команди погонича справді дуже скидалися на викрикування фастфудного лого. Слони, що возили їх зранку до джунглів, мали понищені вуха і втомлені, не зовсім добрі очі. Точніше, то були слонихи. Самців, навіть із обпиленими бивнями, до перевезення туристичною м'яса не допускали – забагато в них агресії. Погонич буквально сидів у слона на шиї, ба навіть на голові, й щосили періщив його батіжком по вухах. Бідолашні вуха були схожими на обличчя покійного Марлиного сусіда – в старого якась халепа була з пігментацією, ніби біле лице, аж занадто біле, таке беззахисне біло-рожеве, і де-не-де плямки по ньому жовто-брунатні, острівцями рясними видніються. В слона, що плямистіші й рожевіші вуха, то він і старіший. Тим повільніший. і тим більше він боїться піцци-хат.

– Слонихи, жінки-слони, що за дискримінація! – сама до себе проказала Марла.

– Що? – вже геть нічого не розумів Х"ялмар. Марла поміж тим уже видула половину його склянки з лассі. Далекий відгомін барабанів тепер ближчав. Вогні почали розкладати вже й довкола того місця, де вони вечеряли. Коло одного із таких вогнищ сиділи в кріслах ті двоє софістікейтид ірландців, і недобре до Марли посміювалися. Так здавалося Марлі. Вона потягнула Х'ялмара додому.

– Ти почуваєшся нормально? – для проформи поцікавився він.

– Атож. – Марла вже почувала навіть деяку паранормальність свого «тут-і-тепер». Треба було його негайно міняти.

Вулички містечка Сораха були не зовсім вузькими і зовсім не асфальтованими. Марла вряди-годи шпорталася, смішно й голосно лаялася, а потім заходила до крамнички подарунків, навпроти якої зашпорталася. Сувенірні склепики працювали тут, здається, і вдень і вночі. Купити в них можна було практично все, а до пошлоти паризьких і московських братів їм іще було скурвлюватися і скурвлюватися.

Вдень Марла із Х'ялмаром уже встигли накупляти собі прапорців-нашивок усіх країн, де побували цього року, кілька компактів автентичної непальської й тибетської музики, якихось дурнуватих футболок, чаїв, причандалів для буддійської духовної служби (загострений клиноподібний жезл-грім – чоловічий, опуклий дзвін – жіночий предмет), прочитаних кимось і зданих до магазину хороших книжок англійською та німецькою (читатиме Х'ялмар, у Марли. як завжди, ще три томи нечитаного Юнга в рюкзаку і вітер в голові), паличок-смердючок та іншого добра. Тепер же, зайшовши до крамнички ввечері, вони захоплено розглядали різноманітні фєнічкі-бірюлічкі-вісюлічкі, амулети, ланцюжки, браслетики й каблучки. Марлі все видавалося то навдивовижу змістовним і цінним, то вже геть пустопорожнім і кічовим. Нарешті щось купили – загризло сумління перед змученим продавцем, що увесь час просто мовчав і хитав головою.

– Це що таке? – Марла вже зав'язувала шнурівочку собі на шию.

– Це щось таке мені… – заходився витягати в неї амулетика Х'ялмар, – це символічний ніж для захисту від злих духів. Віддавай…

– Ну, на… – Марла відпустила шнурівку. – Дивися сам не заріжся ним.

– А він не гострий.

– То можна загострити! Пам'ятаєш, як Девід Бові й Катрін Деньов, граючи вампірську парочку, вбивали шльондр саме такими ножичками, повішеними на шийку, красиві такі кулончики були, ніц не скажеш.

– Ні, Марлочко, не пам'ятаю, напевно, не бачив. Обіцяю нікого ним не вбивати. Тим більше, як ти сказала, шльондр… Жінки стають проститутками не зі своєї волі.

– Угу, соціум і все таке… Диви – якраз і крамничка в тему. Над дверима чергової сувенірної крамнички було оголошення про те, що всі речі з тутешніх поличок виготовлені Товариством Допомоги Жінкам, і що всі кошти, виручені від продажу, йдуть на організацію навчальних програм для дівчаток і жінок та семінарів із захисту прав жінок. Крім того, тут продавався непальський мед.

– Куплю для діда. В нього пасіка, – сказала Марла, завертаючи до крамнички.

– Ага, давай. Потім буде організовувати виробничі семінари «Бджоли Непалу – бджолам України».

Марла, сміючись, розглядала предмети, виставлені на продаж. Усі ці дзеркальця, попільнички, тарелі й тарілочки, таці були й насправді витворами мистецтва. Наївного жіночого мистецтва. Яскраві барви, смішні й справжні малюнки, дикі зображення диких жінок, наречених, черепах, носійок води, риб. собак і кішок, ящірок… Марла із Х'ялмаром знову набрали собі цілу гору добра, і тепер продавщиця загортала його в папір, щоб розписи й сама кераміка не понищилися.

– Тепер головне – це все довезти.

– Ага, – погоджувалася Марла, – позагортаємо кожну тарілочку в труси. В чисті, бо ж мистецтво все-таки. До речі, про чисті труси. Я сьогодні віддала до пральні джинси з купою бабла по кишенях. Думаєш, віддадуть?

– Думаю, ні.

Марла засумувала. Сумувала аж до самого готелику, до кімнатки з портретиком невеличкої птахи і назвою її виду – kingfisher. Українською Марла її імені не знала, та чи й були на Вкраїні такі птахи?

– Я, певно, спати піду… – глибина Марлиного суму сягнула критичного моменту, їй стало нестерпно шкода українських лісів, які скоро на фіг усі вирубають і вже жоден кінгфішер там і в теорії не поселиться; стало шкода всіх непальських звірів, убитих колись кровожерними англійцями; стало шкода Х'ялмара, що мусить мучитися із такою розтелепою, як вона; і стало шкода себе з ряду причин, які просто нереально тут помістити. Коротше, Марла заплакала. Сиділа на своєму ліжку й гірко-гірко плакала, опустивши голову на руки, а руки на коліна. Х'ялмар сидів на ліжку навпроти й не розуміючи на неї дивився. Здається, навіть пробував заговорити. Намарно. Марла не звертала на нього жодної уваги. Пробурмотівши щось на зразок: «Без наркотиків ти подобаєшся мені більше», Х'ялмар ліг спати, дбайливо загорнувшись у ковдру. Саме це загортання й привернуло Марлину увагу. Воно чогось раптом видалося їй несамовито смішним. Марла зареготала. Тепер смішним їй видавалося й нещодавнє горе, і те, як вона сидить отут, схиливши голову на руки. Марла реготала без упину, Х'ялмар аж зіп'явся на одному лікті і знову по-лабораторному її споглядав. Потім знудився й упав на постіль. Це Марлу гірко вразило. «Така… байдужість…» і вона знову заплакала від всеосяжної, пустельної самотності.

Це тривало досить довго. Півторахвилинні істерики сміху й двохвилинні – плачу. Одна за одною. Марла пробувала було лягти спати коло Х'ялмара, але щось ізсередини підкидало її догори, вона знову не могла контролювати свій сміх чи плач, почувалася безпорадною і дуже страждала від того, що Х'ялмар не бере жодної участі в її порятунку.

– О так, пробач… Вибач, рідний… мені так зле… ненавиджу себе… – хрипіла вона в точці «Нещастя».

– Що?! Ха-ха!! Ну, так, ти вважаєш мене конченою наркоманкою! Якого хріна я тут плачу?! Таке тобі шоу влаштувала! Але спиш – то спи! – викрикала Марла в точці «Ейфорія». Х'ялмар просто зітхав, мовчки чекав, коли це все припиниться, і намагався заснути. Відтак у Марлиній голові знову починали з'являтися різноманітні «She live of Lave street…», схематичні зображення процесів умирання природи тощо тощо, і вона знову плакала. Злізла з Х'ялмарового ліжка і пішла на своє. Сиділа знову так само, але вже поклала голову на коліна. Свідомість намагалася розвішувати якісь таблички з назвами того, що зараз відбувалося в Марлиній реальності, Несвідоме, як тільки Марла заплющувала очі, нещадно з неї реготало, демонструючи, як у чорному кінозалі, рухомі наскельні малюночки оленів, людей, сцен полювання, просто всіляких хвильок і гачечків. «Це як скрін-сейвер…» – подумалося Марлі, їй іще якийсь час вдавалося маніпулювати цими перемиканнями «Свідомість – Несвідоме», а потім Марла нібито кудись відсторонилася. Вся кімната плавно зробилася темно-ліловою і в сніжку – так, ніби дивишся телевізор у чужому помешканні через шибу. Хоча ні, набагато темніше. Картина кімнати повільно розповзалася вшир. Було видно Марлу, шо лежала головою на колінах, Х'ялмара, що лежав на ліжку навпроти, наплічники з розкиданими довкола них речами, підлогу, що все віддалялася… і тут до Марли дійшло, що це їй усе видно. Вона дико скрикнула і тієї ж миті влетіла назад у своє тіло.

– Боже, Боже ж мій… Як це боляче… – тепер уже їй було нестерпно зимно, – як це боляче і як страшно… – Марли-ним обличчям цього разу вже стікали справжні сльози – не сльози ейфорії, а сльози спокути, їй нестерпно було боляче тілом, яке хоч на кілька секунд, але залишилося сиротою. Те, що споглядало його звідтіля, з-попід стелі, могло собі запросто вилетіти геть, воно ніби не вміло чи не хотіло говорити, йому було так спокійно і байдуже… Що ж повернуло його назад? Якийсь місток, якась сутність на межі тіла й душі, чи пес його знає, чого й чого, відчувши себе на порозі загибелі, щосили рвонула дві частини докупи й таки повернула життя в людську істоту Марлу Фріксен.

Вона ще трохи беззвучно поплакала, відтак встала, пішла до ванної, вмилася, почистила зуби, ненадовго залізла під кран, що мав означати душ, витерлася й попленталася до ліжка, прямісінько під Х'ялмарів теплий бік. Він сонно щось пробурмотів і обійняв її. Зовсім скоро двоє на вузькому ліжку заснули, не дослухаючись до звуків нічного Читваню.

Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum

Марла хотіла вдочерити носоріжку.

– Вона ж зовсім маленька, така беззахисна сирота…

Трирічну самицю носорога вже встигла вдочерити військова база. Коли в джунглях загинула мати малої, її взяли виховувати й відгодовувати в село. Відтак тваринка настільки звикла до людей, шо не хотіла більше повертатися до джунглів. Швендяла людськими дворами в пошуках їжі й тепла. Звичайного тепла, материнського, якого просто не відловила у своєму житті. Люди того не розуміли й гріли її хіба що патиками по голові. Шкіра носорога – надзвичайно щільна, практично непробивна, тож відганяти її, б'ючи легенько і десь там по ногах, не вдавалося. Все чоло малюка було розбите, заживало не дуже добре.

– Бідненька… – Марла, що спершу злякалася, коли цей міні-бронетранспортер кинувся до неї, уздрівши якимось робом ґрінпісівську любов в її очах, тепер уже обережно гладила носоріжку по неушкоджених місцях на голові, питаючи себе, однак, чи відчуває тварина бодай якийсь кайф крізь свою су-першкіру.

– Коли станеш рок-зіркою, поселиш собі трьох носорогів у дворі… – Х'ялмар фотографував прояви Марлиної ніжності.

– Дивись, напевно, відчуває – оно як очі заплющила, треться об мене…

Носоріжка в загривку сягала Марлі до пояса, важила вже з кілька добрих тонн, і навіть обережно пробуючи притулитися до Марли, ледве не збивала її з ніг. А в Марли, між тим, прокинулися справжні материнські почуття. і тварина це відчувала, не бажаючи відійти від неї ні на крок, так і тупцяла своїми коротенькими ніжками слідом за Марлою, аж поки та вимушено (група корейців нетерпляче чекала відправки!) не сіла до каное й не відірвалася від берега. Носоріжка сумно мукала, пориваючись за Марлою у воду, аж поки якийсь місцевий добродій не відігнав її від берега патиком.

– Боже, вони знову її б'ють… – здригнулася Марла.

– Не переживай, Чумі, все з нею буде добре. Тільки не дай, Боже, щоби війна трапилася… Не хочеться думати, що може трапитися з носорогом, який звик до людей у військовій формі.

– А що з ним може трапитися?!

– Не знаю… Солдати – істоти примітивні. Передусім їм потрібна їжа. і якщо вони наштовхнуться на найменші проблеми з постачанням провізії, а просто під боком гулятимуть кілька тонн м'яса, довго солдати не міркуватимуть, і…

– Замовкни! Ні… Такого не буде… Навіщо маоїстам національний парк? Якого дідька тут їм робити?

– Як – якого?! Ненавидіти монархію!

Марла трусонула головою, щоб вибити з неї неприємні думки про війну. Це Х'ялмар любив у них копирсатися – така була його робота.

– Зброя і маскулінність…

– Що? – не врубався Х'ялмар.

– Як це – що? Тема якоїсь із твоїх глав до якоїсь із твоїх книжок…

– Ціную твою обізнаність! – поплескав її по плечу Х'ялмар, – слухай, скажи взагалі – ти знаєш, чим я займаюся?

– Ясно, що знаю! – в Марлі встигла вже заміситися ображена гідність із млосним відчуттям рильця в пушку (головне, щоб не переросло в відчуття рила в дред-локах). – Б'єшся за свій PhD [41], проводиш хуєву гору соціополітичних досліджень, пишеш книжки «Як і де обісралась ООН», за які платить ООН…

– Ну, я просто вражений, скажу тобі…

– Чого?!

– Мої батьки чи друзі ніколи би не відповіли на питання. «Чим займається ваш син-експерт?» Бо на питання: «Чим займається ваш син?» вони вже встигли сказати: «Експерт. Він експерт. Десь там, в Південно-Східній Азії…»

Ані Х'ялмар, ані Марла тоді ще не знали (хоча, мабуть, і здогадувалися), що за якихось три місяці у цій Південно-Східній Азії, а точніше, в Індонезії, почнуться репресії цих самих західних експертів. Х'ялмара вкупі з Джесікою-Волтдіс-ней, що плистимуть вздовж річок Калімантану й розпитуватимуть місцевих про їхнє життя-буття, про бідність (харчування тільки рибою іі рисом, виробництво одного handycraft-а [42] на місяць і продаж його за 20 баксів), про мрії (телевізор і супутникова антена, що їх вони й купляють, тільки-но заводяться гроші, а потім знову наминають рибу й рис, овочі в дієту не входять) і можливості (йолка-палка, та ж посадіть собі ті овочі – проживете довше і продавати буде щоГ), по чотири рази за ніч зупинятиме місцева розвідка й вестиме на допит, де до пуття й не знатиме, про що допитуватиме, але ж мусить, бо то – ПІДОЗРЮВАНІ, їхня та ще 27 неурядових організацій внесеться до «чорного списку» уряду. Зрештою, чи можна сподіватися більш логічного вчинку від товстодупого уособлення Корупції на Землі? Да простить мя Мегаваті Су-карнопутрі, а з нею й горопашний президент укрів Кучма, і нині, й присно, і вовіки віків…

Містечко Сораха, саме серце Читванського Королівського Національного парку, домівки носорогів, слонів, тигрів, що нападають на людей лише коли хворіють чи слабнуть від старості, павичів, крокодилів-рибоідів, качок, велетенських метеликів та інших прекрасних істот, на світанку сповивалося туманом Світанок дня від'їзду – завжди найсумніший і найгарніший зі світанків. Це сірий світанок-очищення. Прохолодна імла катарсису – так, саме імла, бо лише вона ховає за собою світло. Цю імлу можна вдихати на повні груди і вона вичистить тобі легені. Цю імлу можна набирати в долоні й промивати нею очі, як надлегкою водою. Вона чіпляється за невеличкі дерев'яні будиночки, за ноги слонів, шо вже йдуть на ранкову роботу до джунглів, за начищені здоровенні металеві тарелі й казани, залишені коло дверей халупок невсипущими ґаздинями, за тераси ресторанчиків, з яких так добре видно тиху річку; імла залазить у мисочки з гарячою гімалайською зупою, що її подають на цих же терасах, вона непомітно й пристрасно завивається довкола юних оголених персів красунь-непалок, що обливають одна одну зі срібних ковшиків у світанковому холодному потоці.

– Х'ялмаре, дивися… – прошепотіла, вказуючи на них, Марла. – Давай знімемо це! Така картина… я вже ніколи не матиму можливості зафіксувати таких красунь.

– Чи ти здуріла, Марло? – він потягнув її за руку геть. -Уяви собі: ти зранку спокійнісінько приймаєш душ, а тут якісь ідіоти лізуть до тебе в ванну з камерами!

Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum

Дорога, що впирається одним боком у скелю, а іншим зависає над урвищем – звична картинка для Карпат. Автобус, що їде такою ж, але вужчою дорогою, час від часу зазираючи котримось із коліс в цю саму прірву, а при зустрічі з іншим транспортним засобом не знає, куди подітися з сорому за свої габарити – звична картинка для передгір'їв Гімалаїв. (Принаймні так хотілося називати цю місцевість Марлі).

– А в Катманду є гори?

– Марлочко, Катманду в долині лежить.

– То, значить, нема… гм. А їх там видно звідти?

– Марлоооо! Хіба ж я знаю?! Я так само вперше тут, як і ти. В Марли й насправді була дурнувата звичка допитуватися в Х'ялмара кожної дрібнички. Вона була певна, що він просто змушений знати все, і навіть не вважала себе розумнішою за нього, що траплялося в її житті страшенно рідко.

– Ех, любий, мені до тебе ще смоктати і смоктати…

– Це ти до чого? – спитав він, було, для ввічливості. Але заперечувати не став.

Автобус трусило, як у передсмертній лихоманці. Час від часу дорога взагалі звужувалася до ширини благородного гірського плаю, де тільки тонконогий козел би й пройшов. Марлі, як завжди, не страшно було би померти. Вона вперто вірила, що кожна мить життя так само придатна й красива для смерті, як і будь-яка інша. Через це й не боялася.

– Завжди ходимо по межі… Треба би запам'ятати собі цей завіконний відеоряд, викликати потім у пам'яті під час депресняків.

Марла не вважала депресняки чимось поганим. Щоправда, інколи схильна була плутати відчуття трагічності, світлого смутку з руйнуючими душу процесами самонівелювання. Вона дійсно завжди ходила по межі. Не вельми обережно ходила, заступаючи раз по раз то за один її бік, то за другий.

– І все-таки, правий був Арістотель. Трагедія цінніша від комедії. Пісня цапа, ги-ги, лебедина…

– Що? – не зрозумів Х'ялмар.

– Трагедія з грецької – пісня цапа. Не кажи, що не знав.

– Не знав…

Марла вдалась у п'ятихвилинні з'ясування етимологічних стосунків. Відтак продовжила:

– Це, знаєш, як у Павича – сербського письменника, я казала тобі – всі щасливі сім'ї схожі одна на одну, а нещасні сім'ї нещасні по різному… Хоча до чого тут це. Все одно парадокс виходить знову. – (Марлі таки бракувало дружби з причинно-наслідковими зв'язками). – Я лише хотіла сказати, веселі речі більш минущі ніж сумні. Сміються люди від якихось дуже минущих реалій, соціальних розкладів тощо… От хто вже буде за 10 років сміятися у пост-совку із нових руських? Драйв, веселість – все якесь відповідне конкретному часові…

– Та ні, Марло, це не зовсім так. Ти хочеш сказати, що сумні речі – сумні для всіх в усі часи однаково?

– Так… для тих, хто достойний…

– То виходить, що веселі й дурнуваті речі також веселі для всіх в усі часи. Для всіх… недостойних. Тобто, ти ставиш дурість і очищення на один щабель?

– Ну, я просто не заперечую, що сміх теж може нести очищення. і що веселість і драйв також можна узагальнити, а смуток – конкретизувати. Люди в епіцентрі трагедії страждатимуть тут-і-тепер, а вже Через 40 років по закінченні війни інші просто читатимуть про неї чи дивитимуться кіно, і просто скрушно хитатимуть головами.

– Не знаю, Х'ялмаре. Ти, певно, правий, як завжди… Дурнувата софістика. Мозок мій стає ватяним, тільки-но починаю хоч щось тобі доводити. Якась така лінь нападає…

– Пробач…

– Та за що тобі вибачатися?

– Я просто ніколи не дослуховую твою думку до кінця.

– Та вже. Може, й не було в мене жодної думки. Так просто, коротаю довгий шлях до Катманду. Це ж краще, ніж розв'язувати кросворди. Хоча, в результаті, так само порожньо… Виходить на одне.

– Ні, Марло, не зовсім порожньо. Я хочу з тобою говорити, хочу взнавати про тебе більше…

– Нащо воно тобі. Нецікаво це. Однаково ми про все розважаємо з різних позицій. Тобі моя йобнута метафізика така ж далека, як і мені твоя соціопсихологія. Я одне тут сказати хотіла – сумні твори, що спонукають до пошуку й очищення, є для нас ціннішими за веселі й радісні, що просто заспокоюють і дають відчуття минущого вдоволення.

– Напевно, так… – знизав плечима Х'ялмар. Він боявся образити Марлу. її поганий настрій руйнував усе довкола. Краще було якомога довше утримувати його подалі від цієї дівчинки. На щастя, зовсім скоро по тому дівчинка заснула. і проспала аж до самої непальської столиці.

Індустріальні (на вигляд) околиці, купа автобусів, машин, велосипедів, мопедів, людей і сміття – все трохи скидалося на Індонезію, чи то пак, на зіпсовану прогресом Азію взагалі. Марла прокинулася й зробила зусилля не розчаруватися – зачепилася очима за храм, що височів на пагорбі. А потім – за велетенську статую сидячого Будди.

– Непал – Його Батьківщина… – ще раз собі повторила вона.

– Угу, і дивно, що в містечку, де він народився, немає жодної атракції…

– Що – ні храму, ні монастиря?

– Ні. Хоча… так, здається, храм є. – Х'ялмар запхав носа до «Lonly Рlanet». – Так, є. О, все, ми приїхали.

Пожитки пасажирів, що були позакріплювані на даху автобуса, почали скидати додолу. Марлин рюкзак, на її культурний подив, знову не поцупили.

– А я ж завжди готова до такого повороту.

– Ну чому ти завжди сподіваєшся на лажу від людей?

– Тому, що коли її не стається, я маю нагоду несказанно потішитися з приводу їхньої порядності.

– Ага, ну ясно.

Поки Х'ялмар чекав на свого наплічника, котрий, як манну з неба, мав скинути з даху водій, Марлу вже з усіх боків роздирали агенти різноманітних готеликів. тицяючи їй у писок рекламні проспекти. На знімках, що їх демонструвалося в проспектах, вигляд із вікна був просто-тобі виглядом на Ельбрус із найгарнішого острова в Тихому океані. Марла відбивалася, поки могла. Врешті-решт, здалася – повелася на ціну кімнати і безкоштовну таксівку до готелика, який «якщо вам не сподобається, зміните на інший, тільки тоді заплатіть, будь ласка, за таксі, але ж вам неодмінно у нас сподобається!»

– Ти впевнена? – Х'ялмар не був особливо радий. Більше таки довіряв своєму «Лонліпленету», а цього готелика там не було.

– Давай хоча би спробуємо, – Марла вже всучила свого наплічника водію таксівки, – знаєш, яка лажа в лонліпленетних готелях?

– Яка?

– Туди пруться всі, в кого є «Лонлі Пленет».

– М-да, це точно.

– Так що поїхали давай.

Готелик із помпезною назвою «Golden Palace» (о, скільки існує на світі готеликів із цією назвою!) був звичайнісіньким собі готеликом. інтер'єр в дусі порядного дівочого гуртожитку. Фойє, щоправда, у вітражах і мозаїках. Дуже чемна адміністрація, дуже мало пожильців і дуже мало гір із даху – все закрито іншими дахами. Проспектик, як завжди, безпардонно наїбав споживача. Зате була тераса і welcome tеа, за який із гордістю не бралося грошей.

На терасі сиділо четверо місцевих чоловіків – хтось із власників готелю. Добре говорили англійською, добре роздуплялися в географії й політиці. Як виявилося пізніше, один із них був колишнім лідером студентського руху в Катманду. Він і розповів альтернативну версію королівської різні:

– Хто, принц? Закохався? Ой, я вас прошу! Та в нього тих гьорл-френдів було – на кожен день інша. Якого дідька розстрілювати всю свою сім'ю через якусь руду англійку? Він же розумний хлопчик був, географію вчив, на магістра здавав…

З тераси було видно довколишні червоно-кам'яні будівельки магазинчиків, готелів і медитаційних центрів для європейців – залишки старих-добрих гіппі-часів. На стінах, що ними був обнесений найближчий йога– й медитаційний центр «Ом» (цікаво, скільки разів повторювалася ця назва? Зрештою, повторення її, як повторення священного складу «Ом» – один із кроків до спасіння душі. Чи то пак, до просвітлення, якщо вже йдеться про буддизм) було наліплено купу битого скла гостряками догори. Таке практикувалося в Азії часто-густо, щоби захистити оселю від небажаних відвідувачів. У Х'ялмара була своя версія щодо цього інженерного винаходу:

– Бачиш? Йоги починають свою практику просто звідси!

– Але ж ти дурний, Х'ялмаре!

– Я знаю.

– Тобі скоро тридцять, а в голові – дуля з маком.

– Сама ти дуля з маком. Це тобі скоро тридцять!

– А фігушкі – мені аж через сім років, а тобі – на другий рік. Клоччя ти старе, Х'ялмарчику. Але нічого, я тебе любитиму і старим, і товстим. Тільки не лисій, будь ласка. Волосся – це найкраще, що в тобі є.

Х'ялмар помацав свою біляву пелехату голову. Потім зробив щось на зразок відстовбурчених вух із волосся і кумедно витріщив беньки на Марлу, зображаючи чи то покемона, чи то домовьонка Кузю. Зрештою, ані старих радянських, ані нових японських мультиків він не дивився, тому Бог його знає, кого там він зображав.

– Ага, – позіхнула Марла, – знаю: ВСІ ПІДАРАСИ, А МИ – БІЛОЧКИ. Копірайт мій. Старий, як світ.

Місто Катманду також здавалося старим, як світ. і пурпуровим, як застигла кров. Будівлі в центрі зовсім не скидалися на потворні коробки околиць, що їх Марла побачила спершу. Зрештою, околиці великих міст дуже рідко здатні викликати захват. Катманду було великим містом. Але у старій його частині цього не відчувалося. Катманду було страшенно забрудненим містом. Але у старій частині машини їздили рідше. Катманду було столицею бідної країни, куди біднішої за Індонезію чи Україну. Але в старій частині міста тобі здасться, що немає квітучішої цивілізації, ніж ця.

Атмосфера Катманду вбирала в себе геть усе, що тут коли-небудь ставалося. Вона зберігала запахи багряних рис буддійських монахів, мелодії кінця сімдесятих, що їх тут колись награли смішнючі гіппі на своїх розладнаних гітарах, димок гашишевих самокруток, готових до продажу в будь-який час, будь-кому і будь-ким, брязкіт антикварних тибетських срібних прикрас, що віддаються тут майже за безцінь, блиск лез знаменитих непальських клинків, котрі у тебе відбирають на митниці в аеропорту, навіть якщо ти вигравіював там ім'я ліпшого друга, котрому і збирався подарувати клинок, митник не побридиться занести цей експонат до своєї приватної колекції, щоби й онуки змогли пишатися трофеєм свого діда… Атмосфера Катманду знала майже все: зраду і смерть королівської родини, тепло тибетських вареників-момо, верески американських туристок і підошви альпіністів, що збираються на Анапурну. Не знала вона до цього часу хіба що Марли Фріксен. Але це вдалося швидко виправити.

Катманду можна і треба було би назвати східним Амстердамом Східноазійським Амстером.

– Ненавиджу цю тупорилу споживацьку моду називати міста «Східна Венеція», «Північний Париж», сраківська дошка… Марла давала відпір своїм же власним аналогіям. Просто ніяк не могла позбутися відчуття, що десь неподалік – холодне море, настільки темні дерев'яно-цегляні будівлі Катманду скидалися на колопортові райони того ж Амстера чи Порту.

– Так, інколи таки пахне Португалією, – визнав Х'ялмар. Ці подібності до двох дуже і дуже позитивних, розслаблених, пофігістичних і просто психічно здорових європейських міст свідчили виключно на користь Катманду. Воно ніби увібрало в себе все найліпше з Європи (з одного з найліпших, нецинічних її часів – розквіту гіпарства і пошуку нового в новому), не втративши при цьому свого обличчя. Тепер воно відбивалося у люстрі Марлиних беньок:

– Диви-диви, який чувак. Боб Марлі би заздрив. Азія в дредах і растаманському береті – кльово… А ну чи не запропонує нам купити гашику…

– Марло, наркотики зазвичай продають найнепримітніші перехожі. До того ж, ти ще той свій скарб, куплений у любка-дереша з Агри, не використала на славу батьківщині.

– Угу – погодилася Марла й скромно не повелася на десяток ввічливих пропозицій щодо гашишу («Спешал прайс фор ю, май френд!»), кокаїну, екстазі, грибочків та іншого розмаїття психотропної провізії.

– Це вже просто немодно, – резюмувала вона.

– І зовсім некорисно… – Х'ялмар обережно скосив на неї очі, натякаючи на результати нещодавньої дегустації «спешл лассі».

– Пішов до дупи, моралізатор. Краще би тоді мені руку простягнув… – здається, Марла не сказала цього вголос, їй просто стало бридко на згадку про свою наркотичну істерику. Коли злишся на себе, інші дратують більше, ніж завжди. Тому вона швидко перескочила на інше:

– Кажуть, тут є гаряче джерело?

– Ага, і японський ресторанчик вкупі з ним.

– То типу гаряча вода по трубах подається? Ги-ги, блін, Японія.

– Ні, там все по-чесному… – і Х'ялмар заходився розповідати про свої купелі у справжніх hot-spring-ax [43] Країни Сонця, що Лізе на Небо, там, де суші коштує дорожче, ніж будь-де в світі, а на першу філіжанку сспресо ти витрачаєш половину всіх своїх дорожніх заощаджень.

– Прекрасна країна… – зітхнула Марла. Потай вона мріяла стати страшенно багатою і знаменитою (коротше, достойною Х'ялмара) і запропонувати йому руку і серце. А потім, якщо погодиться, поставити його перед вибором країни для весільної подорожі (справа нелегка, бо в усіх земних раях вони вже встигли потоптати ряст): ЯПОНІЯ чи АНТАРКТИДА. Для поїздки в другу треба було лише приєднатися до аргентинських військово-морських сил – і справу зроблено. Все дешево й сердито: ати-бати, ми солдати. Бо туристична подорож із комфортом і в'язаним мереживом на капюшоні захисної куртки коштувала десять тисяч доларів. Це ж іще сімнадцять докласти і можна підійматися на Еверест. Зрештою, яка їй буде тоді вже різниця – вона ж БУДЕ багатою й знаменитою. Це Х'ялмар хай вирішує.

Він же взагалі інституту шлюбу не визнавав навіть жартома, однак обіцявся Марлі бути з нею «довго-довго». Оте невизначене «довго-довго» її і насторожувало. Передусім своєю правдивістю. Марла, щоразу даючи обіцянки вічного кохання своїм колишнім коханим, безсовісно брехала (що й так зрозуміло зі статусу їхньої колишньості). Брехала і сама свято вірила у свою брехню, не допускаючи й думки про закономірну руйнацію романтичної ідилії за якихось максимум три місяці. (Як для гормону кохання, що взагалі щезає з крові за два тижні, три місяці – вже вік пристойної цивілізації, не кажучи про півроку (ого…), рік (ой!) чи два (аааааааааааа!!!! Мамаааааааааа!!!!!) Тож тут, коли людина – кохана й закохана – виявляла приклад буття реалістом, хай і з оптимістичними наворотами, Марлу накривала паніка. Вона настільки встигла звикнути до всіх цих рожевих шмарків з ліловими стразами, до всіх цих звірянь, зпевнень, зітхань, стогонів та іншої кохацької атрибутики, що відсутність її і розстановка шмоток по своїх місцях, як мінімум, ламала засади архітектоніки її, Марлиного, світу.

Тепер, їдучи на орендованому за 10 баксів ровері у напрямку Дурбар-скверу, вона про це не думала. Думала, власне, про те як би їй не всадитися з ровера, не наїхати на перехожого чи не зіткнутися з велорикшею. Машин, на щастя, сьогодні не було – Катманду страйкував, домагаючись республіки. Демонстрація про, ходила десь поблизу королівського палацу – єдиної споруди, що не вписувалася в архітектурну картину міста своєю бозна-звідки взятою совковістю.

– Брат заводу «Імпульс» у Черкасах, – підтвердила Марла, – точно тобі кажу.

Отже, реверсивний рух каміння «демонстранти-нац. гвардія+поліція» сьогодні відбувався там. А вулицями старого міста поволі сновигали торговці овочами з кошиками на плечах (саме сновигали, а не продавали свої овочі – солідарність трудящих забороняла робити це під час всезагального страйку), флегматично їздили рикші й повагом крокували монахи в пурпурових ризах, перебираючи в руках свої вервечки. Можливо, монахи прямували в бік Мавпячого Храму, що височів на горі, відбиваючи біло-золотими стінами сонячне проміння. Марла із Х'ялмаром, оминувши Дурбар, скерували свої ровери якраз туди.

Дорогою їх нагло спинили двоє мандрівних святих, як їх тут називали. Зодягнені два бородані з надміру веселими очима були в жовті плащі (чи то пак, тканину), білі штани і в'єтнамки (так, дискримінуючи інші частини Азії, називали цей вид взуття у Марлиній країні). Лоби старців було розмальовано червоно-білими фарбами – червоний прямокутник, із трьох боків обрамлений білою каймою, що внизу мала невеличкий відросток, який виводився на перенісся. Марлі цей білий знак не нагадав чомусь тризуб, як мав би нагадати кожному порядному українцеві, схильному до теорії Каниґіна [44], а скинувся скоріше на менору, хоча ні третім зубом, ані додатковими п'ятьма свічами на голові у старців це пахло. А пахло квітами. Відрами і квітами, що їх носили андрівники за собою, не випускаючи нагоди посипати голови богопротивному туристові, заодно намастивши йому чимось липким і червоним лоба, пояснити, що це благословення на «Гуд-лак» [45] і запросити за той гуд-лак непальський грошовий еквівалент у трьом у.о. кожному. Дуже конкретна сума, в разі невиплати (бодай часткової невиплати!) якої «святі» бігтимуть за тобою піввулиці й репетуватимуть, хапаючи за рукави:

– Кожному! Так, кожному, містер! Ми ж вас на гуд-лак поблагословили!

Врешті– решт, боячись, що зараз вони тебе навздогін ще й проклянуть у пакеті своїх послуг, віддаєш їм бабло і тупо дивишся услід, а вони собі радісно віддаляються, побрязкуючи цеберками, повними пообриваних квіткових пелюсток.

– Вони такі святі, як я дівчина… – промимрила Марла.

– М-да, попереджали нас про «гастролерів»… Кажуть, треба відрізняти справжніх від несправжніх. А як?

– Не знаю. Коротше, ми два позірних лохи з тобою, Х'ялмаре.

– Ну та вже пес із ним…

– Просто шкода, що тепер, зустрівши справжніх святих мандрівників, ми їм не повіримо.

– Не сумуй. Зате у нас повні лоби червоного гуд-лаку тепер.

– Ага, точно. Думаєш, його не можна змивати?

Заплачені нахабним самозванцям шість доларів не пропали даремно. Марла одразу ж примусила Х'ялмара фотографувати її пику з усіх ракурсів і при різному освітленні. По центрі червоно-кашкової плямки вона наліпачила ще й індійську блискучу стразу, тож кіч тепер був повним і укомплектованим.

– Прикинь, Х'ятмарс треті очі нам позначили розвідники лохів. Хіба ж це не символічно?

– Що ти маєш на увазі?

– Не знаю поки що не знаю. Просто я й так усе життя всіх дурю і розвожу. Часто ненавмисне. Люди думають, що я добріша, краща і розумніша, ніж є насправді.

– Ну, я так не думаю.

– То йди до дупи виродок.

– Сама йди Я лише хотів сказати, що ти саме такою с як про тебе думають.

– То ти хочеш сказати що всі ті підари, що вважають мене сукою, користанткою і поверховою дурепою праві?!!

Нарешті, здолавши всі брудні потічки й прогниліт містки не надто райдужного, чистого й щасливого замістя Катманду (уявити тільки безцінна архітектура Дурбар-скверу звідси всього за п'ятнадцять хвилин повільної їзди на ровері!) Марла із Х'ялмаром дісталися до підніжжя Мавпячого Храму Довкола тусувалися юрмиська людей – туристів і віруючих, неквапно ходили монахи працювали крамнички свічок і курінь, меткі школярі, вправно орудуючи помірними знаннями англійської мови, так само вправно сватали вам місце для паркування ровера і його охорону

– Ходімо, купимо паличок там. Може, покладемо десь у храмі. – Марла придбала кілька пакуночків курінь, які вона так і не відважиться запалити на очах у місцевих – однаково й вважатимуть дебільною туристкою що позує для каліцької камери свого бойфренда-ідіота. Нехай простять мене психічно хворі.

До самого храму вела незліченна кількість сходинок, що ними підіймалися до святині чи спускалися від неї жінки, чоловіки, діти (чомусь їхня стать, зазвичай, не враховується при переліченні, гм ), кози і мавпи. Власне роботою останніх було систематичне поїдання жертвоприношень. Найкраще виглядали кози, що ґраційно вистрибували на вівтарі й у напівтемряві творили свою справу – білі кози в пурпуровому присмерку напіввідчинених дверей. Мавп Марла бридилася.

– Надто схожі на людей.

На свою біду, вона ще й примудрилася наступити одному мавпеняті на кінцівку, коли те в паніці разом із ще кільканадцятьма своїми братами кинулося їй під ноги. Мама цього очманілого верескуна (йой, як воно зарепетувало!) загрозливо підскочила до Марли і з не менш огидним вереском почала скалиш жовтезні зуби. Марла згадала одне з оповіданнячок Лагірі, де «добрі і розумні мавпочки» ледь не забивають патиками хлопчика до смерті, і роззирнулася в пошуках каменюки. На щастя, це зробити за неї – ватага місцевих юнаків жбурнула чимось важким якраз в епіцентр зграї людиноподібних її з вереском повтікали.

– От тобі й свята тварина – здригнулася Марла Мавпи хоч і не були святими, бути дуже хитрими й підступними Вони дуже чітко знали, кого можна боятися, а на кого можна наллю вати з високої бачки Саме так вони й робили, безсоромно крадeчи їжу зі столика доброзичливих французів, а потім просто над ними жерли поцуплене, кидаючи відходи ледь не на голови жертвам пограбування. Ну як тут не замилуватися?

– Бридота яка. – Марта ніяк не мопа заспокоїтися -Червонодупа бридота.

Червонодупа бридота боялася місцевих жителів, що знали їх як облутених. Тоді ж, як мавпа свиснула в мадам апельсину, на терасу кав'ярні зайшов й працівник – тварюку як вітром здуло. Певно, навіть поперхнулася своїм цитрусом.

– I do it mууууу wааааау [46]! – затягнув хтось за спиною голосом іще гидкішим, ніж у Сща Вішеза. Марла обернулася. До неї (Х'ялмар якраз зайшов до туалету на очищення перед храмом) підійшов юнак-непалець, одягнений в топ вид футболки, ЯКУ відважуються носити лише жлоби і власники нев'їбенних біцепсів і тріцепсів – футболку з ОБРІЗАНИМИ РУКАВАМИ. «Це майже так само гидко як спочка на чоловічому ти і» – подумала Марла, але вголос приязно посміхнулася незнайомцеві. Він почав задавати купу своїх стандартних питань:

1) Як тобі тут?

2) Як тобі гам? (а, перед ним: звідки ти?)

3) На скільки nи тут?

4) Як тут розважаєшся?

5) Де твій хлопець?

6) Може, хочете… той-во… ну, в мене дуже кльова вона… ну, в Амстердам навіть возив – всі припухали… ТРАВИ В МЕНР НЕ КУПИТЕ?!!

7) Як це – не купите?…

Відчепитися від таких затятих фанатів своєї справи, як правило, нелегко. Особливо, якщо ви – людина чемна. Але якшо ти хам, все набагато легше.

– Всьо, чувак, да нових встрєчь! – Марла сіпнула Х'ялмара геть від люб'язного катмандянця. – Не доведи, канєшно. Господи… – то вона про нові встрєчі. Штришок так і залишився там стояти зі своєю посмішкою, біцепсами і травою.

Марла з Х'ялмаром нарешті підійшли до храму. Кругом майоріли гірлянди різнобарвних молитовних прапорців. Молитва на кожному. На кожному – образ Будди, мальований згідно зі строгими геометричними канонами. і так – із кожним святим Білі прапорці – за померлих. Але тут переважали кольорові. П'ять кольорів – синій, зелений, червоний, жовтий, білий. П'ять елементів – вода, дерево, вогонь, земля й залізо. П'ять медитацій Будди. П'ять мудростей. П'ять напрямків (п'ять, а не чотири). П'ять ментальних атрибутів емоцій. П'ятірка переваги. Тут, у Мавпячому Храмі, переважало життя, хоч і носило в собі смерть, і розчинялося, своєю чергою, у Всеосяжній Пустоті.

Тільки Марла зараз про це все не думала.

– Дивно, – казав їй Х'ялмар, – тут так багато людей, а відчуття святості місця не затерто.

– Угу, – погодилася Марла.

Вона дивилася прямісінько у велетенські очі під блакитними бровами, намальовані там, де починалася золочена баня храму. – Цікаво, чи можна називати такни дах банею…

Над храмовими очима висіла фіраночка: зелений, жовтий, червоний кольори. Тоненька смужка синього ламала кайф доморощених растаманів – певно, в буддизмі ті кольори мали інше значення. Марла в буддизмі була дуб-дубом, все життя стібала жителів Західної України, що ні сіло ні впало вдарялися у східні практики, з грудьми на амбразурі захищала психоаналіз як продукт, придатний для європейського травлення, і ось, десь лише зовсім недавно, ЗБАГНУЛА.

– Суть усіх вчень одна… Якщо глибше копнути. – Вже вкотре повторила вона. Марла всім серцем вірила буддистам, вони були найменш агресивні й найбільш демократичні з усіх релігійників.

– Буддизм допускає, щоб людина мала дві релігії – була буддистом і християнином. А от християнство – ні…

– Ага. Слабо сказано. Піп у моєму містечку сказав одному вчителю поспалювати свою колекцію творів Реріхів укупі з Бгагават-Гітою, «бо то є диявольське!» – Марла з неприємністю скривилася. – Нічогісінько не петраю в буддизмі, але відчуваю його глибину й всепроникність…

– Угу. – Х'ялмар однаково ні у що не вірив. Але все на світі поважав.

Молоденький монах, перехилившись через перила, дивився просто в очі майбутньому просвітленню. Або просто в намальовані очі. Або просто на людей, що шастали під його балкончиком, крутячи велетенські бронзові молитовні котушки з мантрою «Ом мані падме хум». Люди промовляли цю мантру вголос, ходили належну кількість разів за годинниковою стрілкою по периметру Мавпячого Храму, крутили чи торкали пальцями кожну важку котушку, вірячи, що молитва, викарбувала в бронзі, під час того крутіння долинає до бога, а монах усе дивився. Може, йому просто було нудно. Вервечки з молитовними прапорцями майоріли за його спиною, як мотузки від натягнутих вітрил. Храм узагалі скидався на радісний великий корабель-ярмарок, що везе всіх цих людей у якийсь невідомий, але щасливий край.

Марла із Х'ялмаром фотографували монаха, вервечки, котушки, дітлахів, що шаленіли від радості й самі просили їх зняти. Ходили довкола, торкалися велетенського Грошового Жезлу й загадували бажання. Марла загадувала егоїстичні бажаннячка типу контракту для «Пухнастих Насть», Нобелівської премії чи, на крайняк, премії MTV Music Awards, а Х'ялмар, напевно, щось благородне й достойне. Як завжди, предмет екзотики складали скоріше вони для оточуючих, ніж оточуючі для них.

– Я вже звикла. Це компенсація за всі сафарі-тури й організовані екскурсії «до справжнього життя аборигенів». Ми віддуваємося за всіх.

Вхід до одного з храмів (а їх тут було декілька; центральний – білосніжний велетень, шо виглядав зачиненим, як ступа [47]), в яких юрмилися люди та довколишні малюки, охоронявся юродивим служкою, якогось дива вбраним ледь не в поліцейську форму. Служка оберігав храм і його жертводавців від захланного клацання туристичних камер. (Клацання туристичних їбал допускалося). Довкола нього юрмилася сила-силенна голубів, час від часу скоювали набіги мавпи. Служка щось кричав подекуди страшним голосом, люди заходили й виходили зі свічечками, нагиналися й розгиналися, носили свої куріння, боги приймали чи не приймали їх, давали своє мовчазне благословення.

Марла із Х'ялмаром ще трохи повтикали-помедитували перед храмом, а потім потиху рушили назад до своїх роверів.

Hot springs and silver jewels

Щоб запхати дупу до басейна з вічно-гарячою водою, треба було скинути з себе весь одяг, зайти під душ (Марла цю процедуру безсовісно проігнорувала), роззути капці, обгорнутися квітка-стою тканиною і пройти нічним японським садком до заглибини в грунті. В тій мармурованій заглибині вже мочать старечі дупи двійко німців і квасять феміністичні вагіни дві довговолосі й довгорукі француженки. Потім приходять непалець із американцем, до них приєднується японець (південний кореєць? Він не розкривав рота…). Всі намагаються триматися якнайтихіше, світла в басейні мінімум, служка підносить зелений чай. Всі шепочуть, Марла не витримує божевільно гарячої джерельної води і ненормальної тиші сімох дорослих людей. Вона підтягується на руках, вилізає на бортик, дивиться, як із її тіла повільно стікає гаряча вода. Тонкими струмочками з кінчиків волосся до заглибинки між грудьми, шкіра гаряча й пружна. Тонка тканина наскрізь просотана водою, обліплює Марлине тіло, майже не збираючись у складочки. Вода потиху сочиться з тканини. Марла припиняє милуватися своїм тілом, неквапом зводиться на рівні ноги, щоби піти в шезлонг до Х'ялмара, але раптом передумує – відчуває, що замерзне – і знову занурюється у воду гарячого джерела. Час від часу температура робиться нестерпною – підземні сили плювалися все пристрасніше. Японець (південний кореєць? Він не розкривав рота…) замружено кайфував.

– Ну що, ходімо жерти? – Марла і стала тим злочинцем, що вбив розпарену узгоджену тишу.

Замовили велетенську купу всього сирого й розпечений прибамбас, схожий на сильно травмовану електроплитку, для смажіння тої купи. Дим і сморід паленого жиру став для Марли з Х'ялмаром немовби другим небом. Забавка «Шбурляння нарізаних шматочків моркви, молодої кукурудзи, м'яса, креветок на випуклу шваркотливу подобу пательні» – просто неперевершена японська забавка. Нарешті вона закінчується; всім, кому треба, роздаються гроші; всі, хто треба, розкланюються і бажають одні одним на до браніч. Марла позіхає на всю пельку й спотикається об поріг. Х'ялмар підхоплює її в останню мить.

Наступного дня Катманду зі своїм Дурбар-сквером, храмом Шіви й фресками, що зображають позиції Кама-Сутри [48] попід дахом храму, перетворюється на площу для шопінгу.

Катманду стає містом, що живе лише вуличками, вщент забитими різнорозмірними й різнокольоровими крамарськими вивісками. «GENIUS САРRISTORE», «ТІВЕТ-ВUTHAN», «HIMALAYAN», «SARNA BAZAR», «VІР» і просто сила-силенна крамничок, кав'ярень і масажних центрів із назвою «SHANGRILA». Людям так хочеться раю.

– Ми повинні це зробити, Х'ялмаре! – Марла зводить докупи брови і тягне хлопця до чергової крамнички ювелірів. Знайти ексклюзив не так уже й легко. Знайти ексклюзивну прикрасу й коробочку для контрабанди гашишу в одному – вдвічі складніше.

– Дивися… Оця. Яка класна… – Марла попросила дівчинку-продавщицю дістати зі скляної шафки стару срібну прикрасу-зберігальницю реліквій.

– Це з Тибету?

– Вона дорога! – зневажливо пирснула мадам з наманікюреними пальцями й лакованою зачіскою, очевидно, дружина власника магазину.

Ага. Змістовна ствердна відповідь…

Марлі відразу перехотілося купувати цю тибетську коробочку, хоч і коштувала вона 60 долларів – реальна ціна як для антикваріату. Ховала свою неприязнь до тьотьки-снобки Марла так:

– Знаєш, якось стрьомнувато купляти столітню річ… В неї ж також є душа, і хтось жив із цією прикрасою, носив у ній щось важливе. А тепер її за дешево продають, переправивши з Тибету-Хтозна, як вона діставалася тим перекупникам.

Х'ялмар, як у більшості випадків, мовчки погодився. Вони пішли до наступного магазину («Ширпотрєб!»), і до наступного («Попса!»), а потім ще до одного, ще і ще («Блін, такий відстій, як всюди, а коштує задофіга – як антикваріат…»), аж поки не знайшли, врешті, того, що шукали.

– Х'ялмаре! Тут намистинки порізну продаються! Й амулетики теж!!! – Марла раділа, як циган сонцю.

Крамничка належала батькові й зовсім юному синові. Вони мовчки дизайнували й майстрячили нові прикраси зі срібла, яшми, гірського коралу, хризолітів, бурштину, бірюзи, малахітів та іншого каміння, назв якому Марла не знала. Прикраси виглядали дійсно добре – жодного кічу, жодної повторюваності чи зачовганості. Батько й син тихо нанизували срібні намистини на сталеві нитки.

– Покажіть, будь ласка, отой медальйон із червоним каменем, круглий…

Хлопчик мовчки показує все, що просить Марла. Він тихо і люб'язно посміхається. Марла розглядає всі круглі амулети з камінням усередині, щоби потім купити квадратний із суцільного срібла.

Х'ялмар кудись ходить знімати з картки гроші, тим часом Марла підбирає намистини для свого амулету – довгі, круглі, конусоподібні… їй допомагає господар, розпитує її про Україну і про політику. Марла розповідає, що президент – імпотент, а прикраса їй потрібна для одного дуже вирішального концерту. Каже ювелірові, що Непал – її улюблена країна, а його прикраси – найкращі. Господар дуже скромно дякує. Повертається Х'ялмар і бере дизайн у свої руки.

Знаєш, коли у нас закінчаться гроші й ідеї, я стану дизайнером прикрас…

Угу, _ погоджується Марла, – в тебе це завжди ніби виходило. От бач – і ти не зовсім безнадійний лох…

Ну, тобто, і ти трохи здібний до мистецтва.

– Сука.

– Дизайнер. Мовчи і шукай намистини.

Ввечері вони вирішили пройтися «чіста па клубам», як сказали би київські хохли. Вузенькі вулички висвічувалися скупим світлом (картинка в дисшіейчику камери була темно-темно-червоною, як кров із середини тіла). Пороги храмів Шіви, Ганеші, Калі, Вішну, Сарасваті, Шак'ямуні, інших святих в усіх їхніх обличчях і настроях були засипані квітковими пелюстками. Входи до храмів закривалися ґратами, фати – замками. Ходили збирачі сміття і собаки. Майоріли прапори Непалу – по два червоних трикутника з сяючим лотосом по середині й темно-синьою каймою по периметру. Кожен прапор – половина схематичної ялинки, жодних всеуставлених прямокутників. Час від часу поряд із непальськими висіли прапори Тибету. На них і серед ночі сходило сонце.

В об'єктиві Марлиної камери пробігає група молодих людей. Вони підозріло тихо поводяться як для такої своєї кількості. Відтак виявляється, що двоє по центру несуть чиєсь обім'якле тіло.

– Хочеться вірити, що це їхній дружбан напився… Марла із Х'ялмаром фільмують їх ще й зі спин і знизують плечима.

«Girls Boys Dance Show» – блимає на одній із будівель. Зрештою, не на одній, на кількох.

– Ну що – пішли?

– Думаєш, шоу трансвеститів?

– Нє, дурепа. То би було шімейл-шо [49]у, а тут – малчікі налєво, дєвочкі направо…

– Ну добре, – зітхає Марла, – все одно пішли.

Виходять на третій чи четверий поверх. Дивнувату музику чути все ближче. На сцені^ схожій на сцену провінційного лялькового театрика, закінчує свій танець живота дівчина в червоному.

– Слава Будді, тут не іслам. Хоч на животики голі подивитися можна… – Марла одночасно посміхається до офіціантки и замовляє ненависну «викрутку». Пес її знає, чого вона це робить. Х'ялмар бере місцеве пиво.

– Знаєш, Марло, ти тут, здається, єдина жінка. Не рахуючи танцюристок і офіціанток.

Марла роззирнулася:

– Ага, прикол…

Чоловіки– непальці різного віку й одного класу (приблизно: середнього) час від часу зиркали на неї. Марла похапцем засмоктала якомога більше викрутки. Офіціантка тільки встигла відвернутися, а тепер шоковано дивилася на Марлу -півсклянки за півсекунди.

На сцені тим часом заграла музика з індійського кіна.

– Мабуть, один з останніх боллівудських хітів… Ти дійсно кажеш, що індійська кіноіндустрія потужніша за американську?

– Ато! За виробництвом фільмів і навіть, я думаю, за грошовим оборотом. Вся Азія підвисає на індійському кіні… – Х'ялмар посміхнувся, пригадуючи, либонь, свою участь у зйомках боллівудського фільму («Все, що мені треба було зробити, це спертися на піаніно, потягнути пивка і дивитися на танцівниць. Я та інші європейці мусили грати друзів боса місцевої мафії. Нас повдягали в жахливі костюми вісімдесятих, тоді як індуси всі були страшенно модні й стильні… Той чувак зловив мене на вулиці і так просив прийти знятися до них у кіно, що я аж переніс свій від'їзд до Нью-Делі»).

Тепер на сцену вибігла парочка – дівчина в блакитному сарі, золотих браслетах на руках і ногах, у намистах та в іншій брязливій красі, і хлопець у чорних штанах та червоній атласній юбці. Вони почали відкривати роти під фонограму з індійської лав-сторі і злегка танцювати, відтворюючи, очевидно, картинку екранного оригіналу. Дівчинка робила напівтанцювальні рухи «я тікаю, але не хочу втекти», а хлопець – «я тебе наздожену, і ти про це не пошкодуєш». Зал захоплено аплодував такій пристрасті. Марла також щиро тішилася – хлопчик таки часами непогано танцював. Він як стало видно згодом видно був єдиним більш-менш професійним танцюристом у цій імпровізованій денс-трупі, а з десяток інших хлопчиків і дівчаток скидалися на учнів старших класів, що прийшли погратися у КВН на канікулах, та ще й накосити чутарік бабла.

Допили свою випивку, додивилися кінець смішного й милого аматорського шоу, попленталися в готель. Наступного дня вирішено було поїхати у Нагаркот, до Гімалаїв.

At the End of the Universe [50]

Саме так називався готелик у високогірному гімалайськ селі, де поселилися наступного дня Марла з Х'ялмаром. Понервована Марла невимовно страждала, тягнучи важкуватого, як на її натренований з літа організм, наплічника вгору крутими сходами. Сходи були видовбані просто у скелі й вели до крихітно храму Шіви, просто на горбик вище за готель «На Краю Світу Марла була понервована через скупі вісті від Іллі і його постій сумніви щодо неї та їхньої подальшої співпраці на зоряних фронтах. Дійшло до того, що вже сам Х'ялмар, втішаючи, казав:

– Не переймайся ти так… Все буде в тебе гаразд. Він підпише з тобою контракт…

А коли Марла бідкалася, чим їй взагалі займатися в житті мудрий Х'ялмар знаходив раду й тут:

– Поки в тебе є люди, що завжди любитимуть тебе, – Ілля, Артан, я – вони завжди допоможуть.

– Це ж чому? – не врубалася Марла.

– Тому що МИ ЛЮБИМО ТЕБЕ, дурепу.

Марла кисло посміхалася. Ілля писав: «Можна все ще зупинити, поки не пішло далі…» Що зупинити? Кров, сніг, проект взаємини? Певно, він мав на увазі все. І Марлі було зовсім страшно. Так, ніби вміст шлунку будь-якої миті готовий вирватися на волю, а земля непокоїться в очікуванні землетрусу. Марла, дівчинка-нестабільність, все-таки час від часу срала рідким гівном, відчуваючи загрозу якимось своїм набудованим замкам майбутнього. Слава Богу, за теперішнє вона не переживала. І, зрештою, якщо добре подумати, за майбутнє також. Тільки от питання в тому, скільки часу треба їй на те, щоби добре подумати.

Село Нагаркот було доволі високо над рівнем моря.

– Давайте нам оцю…

Вони взяли ключі і поселилися в кімнатці на шістьох осіб, зате з чудовою гімалайською панорамою з широких вікон, крізь які нещадно задувало.

– Знову доведеться спати в штанах і светрі, – зітхнула м Xялмар мав на це свою раду – відкоркувавши пляшку «Кnoskando» [51], він скочив у ліжко, загорнувся ковдрою й, поковтуючи зігріваючу рідину, занурився в читання книги Махатми Ганді. Марла заходилася співати, аж поки в ноутбука, з колонок котрого і линули хриплуваті звуки «Пухнастих Насть», не сів акумулятор.

– Завтра хочеш побачити, як сходить сонце над Ельбрусом? – випхав носа з-під ковдри Х'ялмар.

– А що – звідси видно?

– Ну, не прямо з ліжка видно. Треба типу вставати о четвертій і пензлювати на вишку у військову частину…

– О четвертій?! Нєєєє…

Наступного ранку зла і сонна Марла підірвалася, як солдат. Страшенно мерзла, як то часто буває зранку, спала на ходу коняка, і тупо йшла до вишки за гідом і Х'ялмаром, які чорта два її десь почекали, а самі йшли досить швидко, щоб не запізнитися до сходу сонця.

– От дебіли… – процідила крізь зуби Марла, коли вони припхалися на місце за півгодини до сходу сонця. Стояли, як збожеволілі матроси на палубі, на вершечку оглядової вишки, відкритої для всіх вітрів.

Згодом таки почало світати – з'являлася зовсім якась дзен-картинка. Ледь рожева зоря над засніженими білими вершинами, тихе сяйво, тихе колихання тонких гілок.

Марла навіть забула на деякий час про холод і невиспаність. Заціпенілими червоними пальцями намацувала кнопки камери щось там фотографувала і чекала з'яви Евересту. Він так і не виник того ранку на обрії через туман, зате двома машинами припхалися шотландські бізнесмени зі своїми шубастими дружинами.

– Дякувати Богу, баби не деруться на вишку… – Дивилася на них згори вниз Марла. – І так від них вереску на весь Наґаркот.

Х'ялмар промовчав. Він любив людей.

Червонопикий капелюхоносій шотландець і сам був мастак погаласувати и потикати пальцями. На щастя, він хутко змерз і поліз униз. Марла залишалася на вишці довше за всіх. Власне, вона просто боялася, що скоцюрблені пальці не втримаються за поіржавілі перекладини драбини, і вона гепнеться з двадцяти метрової висоти. Мусила стояти й гріти пальці. Х'ялмар, при всій своїй ідеальності, не завжди розумів, коли їй робилося страшно й коли вона потребувала тупої чоловічої допомоги. От вона, біда – головний недолік андрогінів [52].

Бутан – це трохи лівіше Пропану

Так любив жартувати Марлин тато, зриваючи щоразу відпущену дозу родинних аплодисментів за столом.

Переліт до Паро з Катманду тривав якось зовсім недовго. В салоні літака компанії «Опік Аігііпез» сиділи здебільшого бутанці, що, не знати чого, везли з собою величезні рожеві ковдри й матраци в багажі. Стюардеси роздавали пиво з християнською назвою «Suint Miguel» і крекери. Путівник синхронно з командиром літака сповіщав про те, що скоро вони пролітатимуть над Піком Жаху (цікаво, над яким із них), а потім з'явиться чорна піраміда Джомолунгми. Марла, яка завбачливо зайняла місце з лівого боку літака, тримала носа й камеру напоготові.

– Ну от, – розчулено цмульнула пиво вона, – і де б я подумала у своїй задрипаній середній школі на уроці географії, що колись бачитиму Джомолунгму з вікна літака, що приземляється в Бутані? Тоді я взагалі би подумала, що Бутан – це Африка… Або щось сусіднє з Афганістаном.

Марла промовчала, що, взагалі-то, вона ще досить донедавна навіть не задавала собі питання про існування країни Бутан. Втім, цей гріх був не лише її гріхом. Скільки її співвітчизників у віці від 20 до 45 років могли б одразу з упевненістю сказати, що Бутан лежить на північ від Індії чи бодай на схід від Непалу? Зрештою, такому інкогніто цієї маленької країни, окрім стандартної людської неграмотності, прислужився ще й її закритий статус. Туристів до країни почали пускати лише в 1974 році, після нації теперішнього короля. Туристи мусили платити по 130 баксів за день (не слабе бабло, як на ті пелехаті часи). На туристів була квота – 200 голів на рік. Туристи мусили кучкуватися групками по шість осіб. Туристи були здебільшого американцями. Вони були достатньо жирними й заможними, щоб наймати собі носіїв по горах. Але це було не тут. Це на Евересті купка американських мільйонерів позбавила життя місцевих провідників лізавши їм на ґоргоші й вимагаючи негайної доставки амеріанського целюліту на світову вершину.

Згодом квоту збили, туризм частково приватизували, мандрівники вже могли, крім заданих маршрутів у горах та кількох монастирів у найбільших містах, вибирати й інші опції. Втім завжди з гідом. І завжди за гроші. 200 американських долларів день. Випивка не входить у вартість проживання.

– Інакше вони б не знали, куди здихатися натовпів фінів; що напихалися би в Бутан за шаровим бухлом, – зробив висновок Х'ялмар.

– М-да, все-таки двісті доларів за день перебування країні – сума не для кожного реальна… – В такий спосіб Марла висловлювала вдячність за свою шару. Бутан організація не башляла – там не треба було рятувати безправний народ. Добрий король сам про все подбав. Принаймні, подбав про те, щоби все в його країні виглядало чикі-пікі.

– Прикинь, Мар, в Бутані інтернет і телебачення з'явилися тільки в 99-му році.

– Ого. Щаслива була країна, – зітхає Марла.

Тимчасом літак таки наближається до Джомолунгми, і всі охочі втискаються писками в ілюмінатори. Марла спершу точно не знає, котра саме з гір – Джомолунгма, тому фільмує все підряд. Фільмує крило літака з жовто-помаранчевим драконом (Друк – непальською «дракон»), а під ним – хмари й сивий дим понад семитисячниками. Нарешті, бачить трикутну вершину Евересту й розуміє, що її ні з чим не сплутати Марла плаче й заїдає солоні сльози щастя солоними крекерами. Вона плаче, відвертаючись до ілюмінатора, щоб Х'ялмар не бачив тих сліз. Плаче за зрадженими мріями своїх колишніх однокласників, що так і не змогли продовжувати віру в диво й поперетворювали свої життя на звичайний побутовий кисляк. Плаче за всіма юними душами дівчат, що хутенько позапихали свій потяг до Свободи якомога глибше, а потім позатикали ті дірки брудним і несмаковитим шматтям Добробуту Марла плаче і стає чистішою. Вона дякує Богові й не вірить рецепторам Питає знову: «Чому я, Господи? За що мені таке?…» Марла вже вкотре в житті ставить для себе відмітку Абсолютного Щастя. А воно ж, за природою своєю, не може тривати довше, ніж мить. Питання в тому, скільки разів за життя ця мить спроможна повторитися.

Марла розтерла сльози по обличчю.

Літак незабаром заходив на посадку. Тепер вже добре було видно лісисті схили Гімалаїв – висота значно зменшилася. Подекуди поміж дерев яскраво виділялися сині чотирикутники.

– Либонь, намети, – здивувалася Марла, – і не зимно ж туристам трекінгом займатися о цій порі.

Х'ялмар знизав плечима. Попросили застібнути ремені безпеки, посадка за 10 хвилин.

– Тут дуже схоже на Карпати. – констатувала Марла – Може, то й Карпатську Україну відокремити від хохлів, а потім брати по 200 баків з туриста? Ги-ги…

– Ага, і ти станеш диктатором.

– Королем

– Королевою. Марла Перша, Королева Івано-Франківська і Всієї Соборної Галичини.

– Ги-ги, ну ти й дурний, Х'ялмаре.

Любих пасажирів привітали з прибуттям до Паро й подякували за політ із авіакомпанією «Друк» (єдиною в Бутані, причому користування її послугами є однією з умов отримання бутанської візи).

– Ух ти, оце аеропорт!!! – Х'ялмар витріщився на розцяцькований до неможливого палац, просто таки Храм Літальних Апаратів.

– Такий реальний фейрі-тейл [53]! – кричала Марла.

Процедура отримання віз в аеропорту не зайняла багато часу, Марлиним українським паспортом чудувалися не довше звичайного. По той бік дверей на них уже чекав гід. Втім, судячи з його постійного підкресленого звертання «пане Х'ялмар», чекали тут лише його, Марлиним же самопочуттям ніхто не поцікавився навіть для годиться.

– Такіє вот традіции… – зітхнула Марла і попленталася слідом за всіма до мікроавтобусика.

– Пане Х'ялмар, ви можете питати в нас усе, що захочете… Все входить у тур.

На гідові й водієві були надягнуті гібриди платтячка благородної дєвіци й національне чоловіче вбрання – ґо. Як з'ясува лося потім, згідно з законами королівства, його підданим належало ходити в національному одязі до шостої години вечора, а під час відвідин офіційних місць вони мусили пов'язуватися широкими білими пов'язками через плече.

– Схоже на лєнточьку «Міс Світу», – зацінила Марла, – або на сватальні рушники. Краса, одним словом. Страшна сила.

На ногах чоловіки носили підколінки (найчастіше картаті, що вкупі зі спідницею від го робило їх схожими на шотландців), а взуття не мало значення (що робило їх схожими на американців). Водій, наприклад, чудово почувався в темно-червоному ґо з білими манжетами і червоних «вирви-око» кросівках «найк», схожих на тюбики зубної пасти. Втім, це таки куди стильніше за американів. Азія взагалі всіх у результаті виграє.

Так думала собі Марла, роздивляючись світ по цей бік віконної шибки авто і по той. Напередодні вона в пориві благородних почуттів пообіцяла Х'ялмару стати вегетаріанкою за образом і подобою його, про що тепер із тихим сумом жалкувала.

– Дивися, архітектура в них – просто ніби схрестили Баварію з Японією! – обернувся до неї Х'ялмар.

Марла мовчки погодилася. їй це чимось нагадувало Гуцульщину, якби її не попсили й не паплюжили, а просто б дали жити. Самі люди дали б собі жити. Але що може бути складніше від цього?

На стіні одного з поцяцькованих казкових будиночків радісно виділявся малюнок із членом і яйцями, перев'язаними яскравими стрічечками, що тріпотіли на вітрі. Марлу це потішило, а Х'ялмар побачити не встиг.

– Це від заздрісного ока, – пояснив ґід. – Коли людина йде дорогою й бачить, що гарний будинок стоїть, хто її зна, що в голову прийде… Атак бачить – там фалос. Дивитися на нього нібито не зовсім чемно, тож вона відводить очі… А ще це знак плодючості

– О, нарешті якісь здоровіші асоціації, – з полегшенням зітхнула Марла, яка ніяк не могла второпати, з якого це дива нечемно дивитися на фалос. Та ще й на такий гарний – у стрічечках весь, як сільська відданиця.

Король Бутану Джігм Сінджі Вангчук [54] (а то й Ванчук, що ще раз свідчить про азійське походження гуцулів) також не цурався теми фалоса. Був одружений одразу з чотирма рідними сестрами – Аші Дорджі Вангмо, Аші Тшершґ Пем, Аші Тшерінґ Янґдон та Аші Санґай Чоедон. І дітей наклепав, за свідченнями злих язиків, не менше сорока

– Та лише десятеро з них є визнаними принцами і принцесами. Коронними типу. Але Коронний номер один – Дашо Джігме Кесар Нам… Намг…

– Намґял Ванчук! – нарешті допомагає Х'ялмарові гід Х'ялмар червоніє й закриває путівник.

– Ого. Принц. Це той пацан, що його портрет ми бачили в аеропорту? – Марла згадує знимку чорнявого красунчика

– Ні, то портрет короля в молодості, – розчаровує її ґід.

– А-а-а… – зітхає Марла, – тепер йому під п'ятдесятку.

– І під п'ятдесятку дітей! – гигоче Х'ялмар – Цікаво, чи він їх хоч бачив колись усіх разом…

– Думаю, помер би від нападу серцевого

– Або від щастя, що так круто нафакався… – (Х'ялмар говорить це французькою, щоби не образити бува чийого патріотизму).

– Народ любить свого короля? – питає голосно Марла, проводжаючи очима велетенський жовтий плакат «Lohg Lave to Our Beloved King [55]». (Така замануха для іноземців, думає вона, хоча не відчуває жодної неприязні до казкового короля казкової країни).

Гід посміхається і киває головою, щоби потім таки розповісти Х'ялмаровї про складнощі, що їх мають колишні refugees [56] із поверненням на рідну землю: «Коли вони покинули Бутан, їхні землі були розподілені між іншими. Тепер вони не можуть отримати їх назад – ніхто не віддає, користуються як своєю…» Причини втечі цих людей із Бутану Х'ялмар так і не випитав у гіда. Місцеві взагалі тут здавалися вкрай обережними з висловлюваннями суб'єктивних думок.

Індусів пускали до країни безвізово і безкоштовно. Тільки їх. Це дуже Марлу дивувало. Повсякчас на дорогах зустрічалися жінки с в сарі, що дробили кайлами каміння і носили важелезний шутір.»§ Чоловіки у плетених шапках, темношкірі й круглоокі (таких ніколи не сплутаєш із місцевими) чомусь робили легшу роботу, та о. ще й оплачували їх вище, ніж жінок.

– Люди з Індії приїздять сюди на чорну роботу? – спитала Марла.

– Так. В основному, будують дороги.

Тепер Марлі стало зрозуміло, що те, що вона з літака прийняла за сині туристичні намети, було насправді дахами брезентових робітничих бараків.

Цей день планувалося провести в Паро. Обід (радість Х'ялмара – ема датсe [57]? Національна страва!! Гостріше не придумаєш!!!) і печаль Марли (де моє м'ясо тепер?…) + місцеве пиво, в принципі, дали непоганий результат.

– Ну що? – піднявся з-за столу гід, що підозріло пив один чайок, – саме час подивитися на Дзон [58] і сходити до Національного Музею.

Він саме так і говорив, даючи речам і явищам їх повні назви. Це так, як хохлушки, що їх примушують говорити за касою українською, замість сказати бідним студентам: «Морозиво-ріжок у нас без сиропів», видають на-гора таке: «Морозиво «Ріжок» за 99 копійок ніколи не буває з полуницею, шоколадом чи карамеллю!»

Марла скривилася на згадку про свої депресивні перші курси, гуртожиток, закреслювання прожитих днів у календарі і сто гривень на місяць.

– Бррр… – Зате ж які були амбіції.

– Що, Марло?

Та так, згадалося… Не зважай. Пішли?

Вони позводилися з-за столу й пішли. Раптом почулися звуки погоні. Марла обернулася на той приглушений галас і тут же помітила, що легка шерстяна накривачка на стілець прилипла їй до дупи й так і волочилася, як опущений хвіст павича.

– Ой, соррі, – Марла зробила спробу почервоніти, – я не думала нічого красти.

Власниця ресторації з розумінням посміхається і забирає кольорову шматку з Марлиного задка.

– Ґаздівська у мене срака, нє? – питає Марла українською, і Х'ялмар не розуміє, що вона питає.

– Дзон, куди ми йдемо, називається Рінчен Пун Дзон, – провадить свої теревені гід.

– Йолка-палка, в мене баняк, як салом помащений, – кривиться Марла щодо насущного, – пошвидше би в мийку.

…що в перекладі значить «фортеця на самоцвітних стегнах»…

– Самоцвітні стегна! Круто, нє? – Марла знову сторожко оглядає свій задок. – Нє, діамантів не поначіплялося, шкода.

– Пароський Дзон – найміцніша бутанська фортеця, що колись слугувала потужним захистом від тибетських завойовників…

– Ух ти! – Марла побачила черговий член на воротах. Гід підскочив, але, на прохання Х'ялмара, продовжив свою розвідку:

– Цей дзон є одним із найяскравіших прикладів бутанської архітектури, там сьогодні живе 200 монахів і функціонують урядові установи…

Нарешті Марлиним очам відкрилася могутня фортеця. Колись вона таки здавалася неприступною – з трьох боків урвище, товстелезні стіни.

– Та ладно, урвище! Стоїть собі на горбику, та й добре… – Марла сперечалася зі своїми ж перебільшено романтичними описами довкілля.

Двір з адміністративними будівлями, що стовбичили в самому центрі фортеці, несправедливо (на Марлину думку) відрізнявся шістьма метрами висоти від монастирського двору. Втім, на самій верхівці утсе, центральної вежі, було розміщено два невеличких храми, а трохи на схід від неї збудовано посвяту Чучижею, 11-го-ловій маніфестації Ченресіга [59].

– Ну от, всі 11 голів болять від чужих проблем, – зітхнула співчутливо Марла. – Великі все-таки чуваки бодгісатви. Так полюбити людей, щоб аж відмовитися стати буддами. Дивитися на них, жаліти їх, хотіти полегшити страждання отих гівнюків внизу, що тільки і мріють про власну користь – тьолок, хавку і сателітарну антену А ти зітхаєш і любиш їх, бо ти божественний і тобі їх жалко, уродів. А потім ще й уб'ють тебе, як нашого Джей Сі [60]…

– Угу, – Х'ялмар кивнув.

До самого монастиря треба було спуститися сходами на

нижній рівень.

– В Дзоні Паро знімали кіно «Маленький Будда», – гід наївно намагався зацікавити безголову Марлу, – бачили цей фільм?

– Ага, звичайно, – зворушено спизділа Марла, – дуже гарний фільм.

Х'ялмар, звісно ж, бачив цей фільм, як і сотні інших, про існування яких Марла не мала й ніжно-зеленого поняття. Зрештою, її це особливо не переймало.

– Ненавиджу кінематограф.

Хоча насправді любила. Але прикидалася антимейнстримовою і ховала свою любов, як могла.

Тим часом дзон і справді був шедевром. Зсередини геть усе було вкрито дивовижними розписами, котрі в будь-якому іншому місці виглядали би просто суперкічово, а тут були цілком необхідними і вчасними, як аорта для серця. Все, починаючи з темних віконних рам, поцяцькованих яскравою сумішшю рослинних і геометричних орнаментів, і закінчуючи хитромудро виконаними мандалами [61] на стінах молитовної зали самого монастиря, вбирало в себе очі й примушувало дух тремтіти, як ставкову воду за сильнішого, ніж зазвичай, вітру.

Окрім мандал, що в Бутані відрізнялися якоюсь особливою містичною інтерпретацією, по стінах дзона, як і по стінах готеликів, магазинів, ресторанчиків чи житлових будинків красувалася сила-силенна інших знаків. Безконечні вузли, що позначали вічність, квіти лотоса як символи очищення розуму, тіла і розмов («О, – подумала тут Марла, – то мені якраз. Я стільки брешу, що доведеться завести собі лотосну плантацію в голові!»), золоті колеса хорло – коштовна циклічнсть буддійського вчення, золоті риби сернґа, що, на відміну від християнських, повертали голови в один бік, спинаючись собі на хвости, мали допомогти всім живим істотам не потонути в океані страждань і пройти свій шлях без страху… А ще були вази скарбів, коштовні парасольки та інші предмети, що їх Марла не запам'ятала, бо навіть англійською не вдуплила, що воно таке.

– Перед входом до храму ми зазвичай скидаємо взуття, – нагадав гід давно вже знану істину. Марла, кряхтячи, заходилася розшнуровувати свої височезні псевдоармійські зелені черевики.

– Тепер я розумію, чому наш водій носить ті свої червоні кросівки «найк», схожі на зубні щітки… В них немає шнурівок.

Дурнуваті Марлині зауваження зовсім не перешкоджали її благоговінню перед будь-якою незвичною річчю. Наприклад, їй видавалися цілком неземними звуки пісні, що долинала, здається, із кунре, монастирської трапезної.

– Там вчаться співати, – доклав молоденький монах, що бозна-звідки взявся посеред них.

– Ага.. – протягнула Марла і ще ширше витріщила очі.

Ступати босими ногами прохолодною підлогою було незвично й таємниче. Холод долівки м'яко проникав до ступнів крізь тонку бавовну Марлиних шкарпеток, змушував її ноги міняти місцеположення, кружляти храмом. Гід усе щось розповідав і розповідав, а Марла просто собі зависала то перед образом Зеленої Тари [62], то перед образом Білої, вдивляючись у їхні примружені, чи то пак, просто азійські, очі Біла Тара мала собі в лобі ще й третє око, що дивилося вздовж обличчя, а не впоперек, як два перших. Всього у Білої Тари було семеро очей – троє на обличчі й по одному на кожній долоні і ступні Марла здригнулася. Щойно в неї теж було відчуття, ніби вона бачить ступнями підлогу. Правда, крізь шкарпетки…

Марла спробувала було навіть відтворити їхні нелюдські жести руками, втім, гід, що тихо підійшов до неї ззаду, все зіпсував.

– Біла і Зелена Тари традиційно вважаються двома дружинами тибетського короля Сонґстена Ґампо. Зелена – його непальська жінка, а Біла – китайська

– Ага, у Білої вужчі очі… – вельми мудро підмітила Марла. Гід зробив губами жест «наша ввічлива посмішка». Він взагалі був не особливо говіркий чи емоційний. Говорив лише по справі, як робот-путівник, будь-яку неофіційну інформацію чи жарт доводилося витягати з його вуст кліщами.

– Ну й добре, – пошепки казала Марла Х'ялмару, – а ти хотів би, щоб він скакав довкола нас і репетував: «Лук! Лук, май френд!!! Лук, ітс б'ютіфул, лук!!!»

– М-да, не хотів би…

– То й не жужи.

Нафотографувавши до одуріння орнаментів і фресок Дзону Паро, трійця нарешті вийшла за ворота фортеці. Зайшли на ненависну Марлі екскурсію до Національного Музею, де вона тинялася й позіхала, мріючи чи то про наступний прийом їдла, чи то про тепле ліжечко й жбурляння якнайдалі важелезних черевиків. Втім, єдина річ у музеї видалася їй корисною – геометричні креслення буддійських святих. Точніше, схеми їхніх канонічних зображень.

– Для кожного божества своє мірило… – Марла мимоволі згадала, як колись в дитинстві вчителька її коханої художки Наталя Петрівна вчила нестулепних дітваків вимірювати олівцями у витягнутих руках пропорції глечиків. Одне око треба було закрити, нігтем на олівці заміряти висоту шийки й товщину денця Зі святими все було складніше. Така сила трикутничків і еліпсів наводила на Марлу сум і спогад про зовсім некохану вчительку геометрії Юлію Марківну.

– От блін, дитячі травми, – зітхнула Марла і відійшла від креслення майбутнього образу Шабдрунга Рінпоша [63] з майбутньою коштовністю в руці і з майбутньою химерною шапкою на бородатій голові.

– О, Марло, я тут знайшов дещо про те, чим ти цікавишся! – покликав Х'ялмар.

– Незаймані хлопчики?

– Нє, швидше навпаки. Пам'ятаєш члени на стінах і під стелями?

– Ато!

– Це все не просто так, як грушки чи бурячок під вікнами нафляцкати.

– Це ти стібеш українське народне творчєство, гад?

– Ну ні, Марло. Овочева тема є у всіх.

– Зате Україна – експортер буряків у світ номер один. Все, кажись ми більше ніде не перші. Я не кажу про списані літаки, що їбошать об землю кожен місяць. Я про хороше і вічне. Як от буряки.

Х'ялмар тихо і ввічливо (бо ж він у Національному Музеї!) сміється й вирушає далі хитрозбудованим коридором вежі на наступний поверх. Сходів між поверхами нема, зате долівка збудована під кутом, щоб долати різниці висоти. На ходу Х'ялмар пробує розповісти своїй подрузі історію Божественного Божевільного [64] – одного з найулюбленіших бутанських святих

– Чувак казав, що його медитаційна практика – дівчата і вино…

– Ага, іn vіnо vеrіtas [65]! – ідіотсько, як завжди, вставляє Марла одну з небагатьох фраз, запам'ятованих із російської поезії. – Це Блок. Про п'яніц із ґлазамі кроліков.

– Га? – Х'ялмар не знає і того мінімуму, причетного до вєлікого й могучого Russian язика, тому мрійливо продовжує далі:

– Про його статеві здібності й розмір дітородних органів люди складали легенди…

– Думаєш, на кожному фасаді його хуй в натуральну величину?

– Нє, думаю, їх сором'язливо там применшують. Ги-ги.

– Ги-ги, – погодилася Марла. – То він був кимось на зразок Діогена?

– Ну, частково…

– Ух ти! Треба десь спробувати висратися на очах у пуританської громади, скажімо, міста Львова, а потім написати щось у розділі «Девіантна поведінка як засіб виховання мас».

– Марло, це буде плагіатом.

– Ага, але ніхто не знатиме, що я то свиснула не в Діогена, а в Лами Друкпи Кунлі – і в цьому фішка. Я вже, до речі, колись пропонувала тим добропорядним громадянам помастурбувати на презентації «Четверга», але, окрім Окрю Іржона, Лешкілєва і Лешкєліва ґьорл-френдки, всі забоялися…

– І що – ти не мастурбувала?

– Нє, пішли вони в сраку. Треба берегти останню барикаду українського моралізаторства… Вони ж бо там як кактуси в акваріумі.

– Кактуси живуть у кактусаріях.

– Або в пустелях. А ті живуть в акваріумі порожньому, поки без води. І не підозрюють, що то скляне пуделко, де їм тепло і сухо, насправді призначене для мокрої і свіжої Н2О, що одною дня накриє їх і вб'є.

– Моралізаторство – останнє виправдання негідників.

– Ага, так мій друг Анджей казав. Тільки не треба про це повідомляти моралізаторів, вони ж бо й так такі нещасні у тій своїй однобокості… їх у житті тішить тільки те, що вони «знають, як все має бути».

– Ну то й навіщо нам перейматися їх долею?

– Я знаю? Певно, кожному суспільству час від часу потрібен свій Божественний Божевільний, що може дозволити собі геть усе, щоби своєю волею звільнити інших.

– У Лами було на це право… Він відрізнявся винятково бездоганним кармічним бекґраундом. Тому й міг усе це витворяти.

Знаєш, насправді кожен з нас дуже добре відчуває, що там у нього на кармічному бекграунді нашарувалося… Одним слід, відповідно, вчити дітей доброму й вічному, а другим – показувати, що добре й вічне не може існувати без своїх темних аспектів, інакше би здохло від своєї неповноцінності. Одним слід нав'язувати людям ритуали людського суспільства, а другим – показувати тим зацофаним людям альтернативні життєві шляхи, щоби хтось із них – зовсім малий відсоток – зміг колись розцофатися.

– Слухай, реально дуже схоже на те, що витворяв Лама Друк-па! – в стриманого Х'ялмара навіть з'явилося щось, подібне до емоції. – Одного разу, коли він дістав благословення – якийсь талісман, що належно було повісити на шию – Божественний Божевільний намотав його собі на член, сказавши, що це принесе йому успіх з іще більшою кількістю жінок.

– Круто.

Х'ялмар продовжував:

– Через свою скандальну поведінку й сексуальний гротеск він таки добивався звільнення людей, провокуючи їх позбутися непотрібних упереджень…

– І, що найдивніше – це йому вдавалося! – сміялася Марла, – і то ще коли! В Європі в той час влаштовували інквізиторські вогнища найвищої християнської моралі, а папа Пій ібав рідну дочку!

– Атож, у Європи вже тоді не було шансів… – сміявся Х'ялмар.

– Точно, не було.

– Угу… – Х'ялмар зупинився й показав рукою в той бік, звідкіля вони щойно прийшли. – До речі, хочеш почитати найвідоміший вірш Божественного? Він буквально виклав суть своєї позиції в кількох рядках, коли зустрівся з одним чуваком… зара подивимося, як того чувака звали

Чувака звали Пема Лінґпа [66]. Марла із Х'ялмаром підійшли до заскленого підсвіченого сувою (складені таблички з непальськими письменами, перемежовані яскравими, вицвілими від давності, клаптиками шовку) і заходилися читати видрукований на А4 англійський переклад [67].

Я, божевільний з Кийшодрука,

Тиняюся з місця до місця;

Я вірю в лам, коли мені підходить,

Я практикую Дхарму, як мені завгодно,

Я вибираю будь-яку якість, всі вони ілюзії,

Будь– які боги, всі вони Пустота Розуму.

Я промовляю гарними й огидними словами Мантри; це все одно,

Моя медитаційна практика – дівчата і вино;

Я роблю те, що хочеться робити, блукаючи у Пустоті,

Минулого разу я бачив тебе з бумтангським [68] трулку [69];

З моїм тлом бездоганним кармічним я зміг наближатись.

Воістину, це було добрим знаком, тебе зустріти на прочанському шляху…

– Отож… – зітхнула після прочитання Марла, – ще б розібратися з усіма пемами й ламами!

– Хочеш писати докторську в Бутані?

Ага, і по 200 баксів за день перебування. Гіннесс би всрався.

– А Фройд би плакав.

– Істинно. Яко мала дитина при цій казці про Всесильне Лібідо. Добре плакати від щастя, знаєш…

– Добре плакати над Еверестом?

– І в Національному Музеї.

– І при першій зустрічі з океаном.

– І при останній.

– І при тому, як в одній культурі хтось вважається святим за те, за що в іншій його би знищили в найганебніший спосіб.

– І при тому, як ненавмисно твоя Мрія підходить до звершення.

– І при тому, як втрачаєш того, кого любив, добровільно вступаючись із його дороги до Мрії…

– І при тому, як той, кого любиш, сумує.

– І коли сміється.

– І коли усвідомлюєш його минущість.

– І коли свою власну.

– І намарність геть усього.

– І Пустоту.

Для усвідомлення останнього Марлі знадобилися би довгі роки й неймовірні зусилля. Поки вона просто усвідомлювала, що ще просто неготова. Глобально неготова. Всі її усвідомлення жили десь там собі попереду, проте невтомно нагадуючи про свою необхідність.

– Як би то не провтикати час? – запитала Марла чи то в Х'ялмара, чи то в мосту, на який вони підіймалися, щоби перейти від дзону на іншу, жилу частину Паро. Дерев'яний старий міст було збудовано у формі тунелю, при вході виведено яскраву мандалу, а з обох боків тріпотиш різнобарвні молитовні прапорці Марла фотографувала, як вони повняться вітром як живуть і дихають на них старовинні й завжди нові тексти буддійських звернень до Бога.

Hot stone is a good stone [70]

В готелі, де в обов'язковому порядку мали жити Марла з Х'ялмаром, раніше відпочивали тільки королівські гості, а єдиним неподільним власником його був прем'єр-міністр. Тепер готелик називався «Тsger Nest» і мав дуже обмежену кількість кімнат, що радше скидалися на експонати виставки прикладного мистецтва, ніж на житлові апартаменти.

Спершу Марла навіть боялася сісти на ліжко чи скинути шкарпетки на один із дивнотканих килимків кімнати. Відтак на додачу до всього в двері дуже ввічливо постукали, й служки в національному одязі (хоча вже було по шостій – можна вдягати казна-що!) занесли до кімнати пляшки з гарячою водою й повкладали їх у ліжка, щоби нагріти постіль подорожнім. У Марли все більше й більше відвисала щелепа, з огляду на різьблені й розписані балки на стелі, на розцяцьковані стіни, на дивовижні столики, стільчики та інші предмети інтер'єру

– Дивно, – думала Марла, – з одного боку, тут все так, ніби ти на іншій планеті. А з другого, це все не викликає такого нестерпного й болючого відчуття чужинності, як скажімо, острів Ява… – вже сказавши це. Марла збагнула, що думала вона вголос, і Х'ялмара це п спостереження вже встигло засмутити.

– Пробач…

– Ні, Марло, це ти мене пробач. Я не хочу силою тримати тебе в ненависній Індонезії.

– Перестань, малий, ти не тримаєш мене силою. Я вже почала звикати. Я маю, чим зайнятися там…

– Облиш, не втішай мене. Це нормально – щось тобі подобається, щось ні. Ти хочеш до Києва – я ж бачу.

– Я нікуди не хочу. В сенсі, назавжди.

– А що таке «завжди»?

– А що таке «ти і я»? – засміялася Марла, збагнувши, що зараз вони цитують пісню ТRІСКY. Х'ялмар посміхнувся й обійняв її.

– Гаразд, якось воно буде. Час покаже. А зараз у нас на черзі ванна на гарячих каменях.

– Це ще що таке? Типу, сауна по-бутанському?

– Ні, це, певно, ліпше. Думаю, фіни, що працюють в Друку [71], ліпше почуваються, ніж фіни в Замбії. Тут уже все є. А там вони будують сауни собі.

– Дурдом… – Марлу прошиб піт від думки про збудовану 188 дев'яностоградусну парилку на тлі природної п'ятдесятиградусної. – Нє, все-таки добре, що наш проект у Південно-Східній Азії. Принаймні там люди знають, що таке дощ. Я б не вижила с без нього, як і без вітру.

– І як я без сауни, – Х'ялмар поплескав себе по животі, набундючивши щоки, зображаючи з себе типового фіна. В двері знову постукали:

– Лазня готова.

Марла зітхнула й загребла з ванної два величезних білих рушники:

– Ну, ходім… – ідея ця не дуже її гріла, на вулиці було зимнувато навіть у вовняному светрі.

Лазнею була невеличка дощата будівля, схожа на сарайчик в українському смт. Перед лазничкою було розкладено багаття, довкола нього розташувалося з трійко дорослих і один хлопчик-підліток.

– Заходьте! – запрошував один із них, досить гарний юнак, котрий, як згодом виявилося, був менеджером готелю, на диво легким і на диво ерудованим.

– Скажете, якщо вам буде зимно, ми принесемо ще каміння. А холодна вода там є, доллєте, в разі чого.

– Ага, добре… – Марла нарешті ступила до лазнички. Всередині було темно. Лише кілька смолоскипів і відблиски вогнища знадвору освітлювали дві подоби дерев'яних ночв, наповнених водою. Нижню частину цих ванночок було перегороджено дощатою заставкою – так, аби розпечене на вогні каміння, викладене за нею, не попекло ступні того, хто купається. Вода була приємно теплою, вхід до лазнички завішено простирадлом, для скинутого одягу пропонувалося стільці, поряд із ковшиками для холодної води лежало мило. Х'ялмар роздягнувся і заліз у ванну

– Я не буду, – накопилилася Марла, – вони тут всі шоряться, а я цицьками блимати буду!

– Марлочко, вони попереджають, коли заходять.

Цієї ж миті без стуку чи попередньої голосової звукоподачі до лазнички зайшов менеджер:

– У вас тут все гаразд?

– Ага, просто чудово! – крізь зуби прошипіла злобна Марла. її саму злив цей бозна-звідки взятий пуританський настрій. – Щось мене заклинило. Чи просто холодно мені?

– Тут не холодію. Лізь у воду. Такий кайф… – Х'ялмар заплющив очі й витягнув тіло. Марла, врешті-решт, наважилася роздягнутися до майток і теж занурилася у бутанську ванну. Тепла вода миттєво пожирала змерзле тіло.

– Гаряче! – Марла плюснула цілий ковшик зимної води. – Холодно…

– Ти дуже гарна…

– Га?

– Ти дуже гарна в цьому світлі.

– От йолка-палка! То при світлі денному тобі я не мадонна?!

Х'ялмар стиха засміявся. Напівтемрява й густота повітря бутанськоі лазнички на гарячому камінні не допускали різких голосних звуків. Вода стиха хлюпала при найменшому поруху, тендітні хвильки відловлювали мерехтіння смолоскипів, Мар-лина шкіра й собі світилася якимось теплим підводним світлом, а Х'ялмарові очі здатні були вмістити відображення всієї картини разом.

Наступного ранку їм показали відбитки долонь Далай-Лами на стіні.

Ніmalayan Death [72]

Недільна ярмарка у Тхімпху може проковтнути таку силу-силенну епітетів, що вистачило б роботи двом цехам епігонів Андруховича.

– М-да, – розглядалася довкола Марла, – та тут провести саму інвентаризацію товару – на три статті вистачить.

– Угу, – погодився Х'ялмар, – але мене тут цікавить лише той сушений сир

– А мене – той лук зі стрілами в людський зріст.

– Умієш стріляти?

– Нє. А ти що – вмієш гризти сирні скам'янілості?

– Ну, спробую Найгероїчніші особистості Бутану згризають аж по шість його шматків за час перельоту Паро – Катманду. Це гід мені казав.

Сушений на камінь сир звисав світлими й темними вервицями з-під стель базарних і придорожніх яток, нагадуючи намиста з корінних зубів дракона. На смак був таким самим. Після півгодинного розсмоктування такого гострокутного шматка, завбільшки з сірникову коробку, ваш рот починає скидатися на китайський CD-box із поганого шкірозамінника, а до смакових сосочків нарешті доходить усвідомлення того, що цей паралелепіпед знаходиться в далекому родинному зв'язку з кисломолочним сиром. Місцеві мешканці пожовували цю білу (або коричневу, засушену за іншим рецептом) несолену твердиню, щоби вбити час.

– Жодного наркотичного ефекту, на відміну він бетелю… – Х'ялмар якраз фотографував здоровенний міх із горіхами, що їх напередодні вони з Марлою жували.

– Ага, бетель мене теж не вставляє. Певно, я його не розкусила до кінця. Терпко в роті трохи, та й усе.

Тим часом увесь базар завзято жував цей азійський аналог листя коки, почувався цілком щасливо, дозволяв фотографувати свій химерний золотий і срібний носовий і вушний пірсинґ, посміхався червоними ротами і з неабиякою цікавістю розглядав світловолосих зайд.

У Марлин об'єктив випадково потрапила жінка, щоб потім назавжди поселитися в й голові В плетеному головному уборі з гострим кінчиком і блямбочкою на ньому, в довгій темно-сірій вовняній туніці поверх строкатих светрів і сукенок, вона тримала за руку хлопчика з сумними очима, схожого на малого Будду. її власні очі були двома китенятами, що плили назустріч одне одному. Волосся жінки кучерявилося й вільно падало їй на плечі. Вона не була схожа на жодну бачену Марлою доти людину Марла вперше бачила жінку з народності лайя. Жінка з народності Лайя вперше бачила фотоапарат.

Марла сором'язливо показала їй і хлопчику їхні цифрові зображення, жінка щось намагалася їй сказати, Марла, звісно ж, ні слова не зрозуміла. Жінка робила жести, Марла їх не розуміла. Жінка склала руки, як до молитви, Марла дурнувато зробила те саме, чим вже вкінець збила з пантелику лайятку.

Х'ялмар тим часом активно спілкувався з чоловіком у ґо і в шапці Rееbоk Чоловік, очевидно, хотів отримати від Х'ялмара знимки, але не розумів Х'ялмарових вимог записати поштову адресу. Потім з'ясувалося, що він просто був неписьменним. Зрештою, не це потрібно людині для виживання тіла й розвитку душі

– Знайди ручку, будь ласка… – попросив Х'ялмар. Марла перелякано оббігала всі довколишні магазинчики і ятки, аж поки не знайшла якогось кулькового драпака.

– На ось, тримай…

Тепер до магазину посунула уся процесія чоловік– Rееbоk, Маленький Будда, його мати, Х'ялмар і засапана Марла Продавець розмовляв англійською, а гіда, як завжди в найпотрібніший момент, було не дошукатися.

– Доброго дня, – звернулася Марла, – я хочу записати адресу цієї леді, щоби потім відіслати їй знимки.

– Якої леді? – спаситель явно не асоціював лайятську принцесу з цим словом.

– Цієї, – терпляче підтвердила Марла

Продавець про щось поговорив із жінкою, відтак простягнув Марлі шматок паперу.

– Цю… пані звати **** **. Вона живе звідси дуже далеко В горах. Спускається до нас на ринок час від часу. Поштарі до них не ходять. Давайте запишемо мою адресу, а вона зайде до мене й забере ваші знимки.

Марла купила Маленькому Будді шоколадного печива, попрощалася з жінкою чомусь англійською, а не українською (дивні таки стереотипи живуть в наших головах…) і не переставала сумно питати себе, чи зрозуміла лайятка те, що відбулося, й чи висітимуть Марлині знимки колись у й хащі на Гімалайській висоті. Чоловж– Rееbоk узяв Марлу за руку й намалював їй пальцем на лобі те, що мало значити, напевно, третє око. Принаймні таке пояснення видавалося їй найближчим. Тільки от чого він це зробив?. Пізніше Марла написала таке:

«Глибока Гімалайська С.»

– Це буде не про тебе, точно, – мовчки глянула вона на Х'ялмара. – Але, може, трохи про мене Або про когось, трохи схожого…

Невеличкий міні-бус раз по раз підкидало на бутанському серпантині, здивовані індуси-будівничі пильно вдивлялися вслід чужинцям. Марла вже вдесяте, певно, слухала «Ноtel Саlіforniya», бо не мала особливого вибору, в водія була лише одна касета. Видно, саме через це написана історія теж пахла безвихіддю:

«…Я везу його в Гімалаї вмирати. А він ненавидить гори Сидить там, на задньому сидінні, і моститься. Не вірить, що гори вміють бути рожевими і просякати наскрізь заходом сонця. Каже, що Реріхи – пиздоваті наркомани, а всі фотографи використовують рhotoshoр. Каже, що гори або білі (в снігу), або зелені (в зелені), або коричневі (в гівні). Ще він плутає кольори взагалі. Сильно полисів останнім часом і часто ходить до клозету. Ну і запах же після нього. Жаліється, що його нудить на гірських поворотах, але з вікон не ригає. Хвала і честь. А ще він мій учитель (колишній) І коханець (та ж фігня). Сидить там і дується.

А пиляти нам іще дохуя. Довга, бля, дорога в дюнах – аж на схід, до Паро. Звідти вже тільки вгору і тільки пішки. Бутан – країна хоч і крихітна, а ці довбані 120 км ми вже чавимо сьому годину. Дай, Буддо, здоров'я цьому розбеханому дикозеленому ленд-крузеру, взятому в оренду. Лізе повільно, але надійно. Як я. Не дуже старий, але ретельно роздовбаний. Як ти. Раз по раз на дорозі обвали. Як і вся ця лажа мені на голову.

Я погано керую автом, але ще й досі нікого не збила. Може, тому, що на всю країну в них 700 тисяч населення. Всього-на-всього. Тихо, бля, вечірня казка, до шостої вечора ми ходимо в ґо[ з білими манжетиками, після шостої вже йдемо в бар, увібравшись у світові стандарти. Інакше – штраф. Але однаково тут люди напрочуд милі. На відміну від нас із тобою.

Зупиняюся, купляю тобі скам 'яніного сиру у старої жінки, що жує бетель [73] і спльовує закривавленим ротом. От і ти сиди й жуй. І не нуди.

…Ну от і все, любий, приїхали на дачу. Рюкзаки на спину і хуячим, хуячим… там, здається, про лопати було? За лопату я подбаю потім.

…Гм, рекомендовано сходити туди поволі. 3700 метрів – це вже вірна смерть тобі. Але мусиш долізти аж на самий вершечок, щоби гарно було. І тобі, і мені. Вже як є мені потреба скоєння цього зумисного вбивства, треба, щоб усе красиво – в Гімалаях, і в Лайї І з лайяпами. Ну от, хто такі лайяпи… Бідолашний мій захеканий склеротику, та ж ти сам був забрав у мене знимку жінки з народності лайя, спав із тою знимкою і їв, переживав, що не встигнеш, бо всього їх у високогірному селищі залишилося 800 осіб. І тепер ти мене, мудак, питаєш, хуз ту блейм… Тоді питаєш, коли я веду тебе до подвійної мрії – весілля і смерті. Ну, ОК, не весілля, а так – певного набору ритуалів, не знаю я про них нічого. Що я тобі, етнограф, блядь, чи ентомолог? Ендокринолог. Тьху! Лайяти сушать своє м 'ясо попід стріхами, а важкі срібні прикраси – дуже часто вкупі з десертними ложечками – носять на спинах. Ну, і ті їх капелюхи плетені, зі шпичкою вгорі. Схоже на церковну баню, аби її вигинати не назовні, а всередину… Та фак, випхай ту фотку зі сраки і сам подивися, не втикай. Не втикай, бо вже слина з кутика писка тече. Дивитися гидко… Я вперед піду.

…Сядь і дихай, як я тебе вчила. Не можна ненавидіти гори, бо вб'ють тебе до часу Звикай. Мені теж не заїбісь із цим децлом кисню, а бач – уже звикла. Ну так, нелегко їсти жирну кашу в мокрих шкарпетках. Це тобі не сьорбати цитриново-коріандрову зупку на даху готелю «Golden Palace» в Ґантоці. (От туди я і повернуся, коли все буде зроблено…) Чудова все-таки там зупа. Глитай свою кашу і плач, як заходить сонце в Гімалаях. Ця червона земля зовсім скоро поглине тебе.

…Все– все, вже ми в хаті і життя не гівно. Бач', і чайок тут у них па поняттям -з маслом і з сіллю. Всі порядні гімалайці так п'ють, в Сіккімі [74], як в Бутані. Про Непал не знаю – я там жлуктила локальну бадягу з етикеткою віскі. Принаймні, вона називалася «МоипtEverestі». Подякуй за чай господині. Ну, склади так руки благально, як для «Namaste!». Все, герой. Думаю, це вони нам постелили Лягай. Хев найс передостанні сни. На добраніч, діти.

Газета «Киеnsel» за ІЗ.02.04, рубрика розваг:

«Ще й досі не з ясовано обставин дивного зникнення української дослідниці Елоіди Панорик, що вийшла вночі у с. Лайя, що на захід від Паро, до лазнички і не повернулася. Місцеві жителі на запитання наших кореспондентів не дали жодної конкретної відповіді. Дехто з них вважає, що молоду жінку викрали духи – тієї ночі було чути звуки невідомого походження. З якої причини це могло статися – ні місцеві, ні прибулий із дослідницею співвітчизник не мають жодного уявлення. До речі, останній попросив політичного притулку в королівського уряду і планує надалі залишитися жити в Лат (3700 м над р.м) Пан У. довірив нашим кореспондентам свої таємні експектацй: він хотів би стати художником і впродовж життя зафіксувати всі можливі відтінки Гімалайських гір»

Каньчинчонґа

Сидячи в ресторації на даху готелю «Золота Пагода» в Ґантоці, й повільно черпаючи ложкою кисло-гостру зупу, Марла думала про свої анахронізми. Зрештою, час у кожної людини свій, тож кожен має повне право крутити ним, як циган сонцем. Ставити на «реверс» чи «форвард», коли забагнеться чи коли буде потреба. Марла їла свою зупу й дивилася на Каньчинчонгу, другу найвищу світову вершину.

– Других завжди є декілька, а перша – завжди одна…

Після цієї думки Марлі стало сумно. Число «2» завжди роз'їдало її зсередини: дві подруги в дитинстві, що не можуть п поділити, друге місце на всеукраїнській олімпіаді, друга за рейтингом в академічній групі, дві улюблені справи, два чоловіка

– К2 [75] версус Каньчинчонґа… – зітхнула Марла. – Чи то й по-справжньому зайнятись альпінізмом і вбитися там к ебєням?.

– Вам ще чогось принести? – намалювався білосорочковий сіккімський Гарсон.

– Ага, будь ласка, кулькову ручку.. – Марлин лептоп вчергове накрився жіночим статевим органом.

Відтак вона почала робити якісь свої записи, що їх так ніколи й не доведе до стану повноцінних текстів – геть усі нотатки, зроблені за час останньої подорожі, дивним чином зникнуть з її особистих речей. Залишаться лише ті, що були відразу послані і-мейлами чи листівками в Україну, а ще зовсім частково ті, що як бруд на немитій тарілці позалишалися у неї на стінках пам'яті

Х'ялмар тимчасом бігав якимись банками й туристичними агенціями, замовляючи гелікоптери, джипи й гідів, аби тільки хоч трохи якось розважити Марлину дулу. В й дупі був лише спокій і якась містична туга, в голові – вата, туман, невизначеність та Ілля. Хоча це й було проти правил не можна думати про нього тут.

– Воnjour! Vous parles francais? – підійшла до Марлиного столику симпатична смаглява дівчинка років 19-ти.

– Маіs оui… – здивовано підняла голову Марла.

– Vous etes Francaise? – дівчинка дивилася Марлі просто в очі.

– No. I’m not, – дуже серйозно і дуже нейтрально відказала Марла.

– Ah, OK. I’mjust a Tibetian girl I like French [76]. – Дівчинка розвернулася й пішла так само, як і прийшла Марла подумала, що все це їй привиділося від сонця, що напекло голову на цьому даху.

– Та ще й, на ганьбу, нічого цінного ця парка-глюк не повідомила. От жалко пацана. Мене в смислі.

Марла розрахувалася й пішла до своєї кімнати ВВС о цій порі показувало фінансові новини Марла позіхнула й вийшла на вулицю.

– Дуже іронічно, що головна шопінґ-вулиця столиці Сікюму названа на честь Махатми Ґанді. – Х'ялмар також взявся бозна-звідки й закрокував поряд із нею тротуаром.

– Ага, це вже точно. Так само іронічно, як друкувати портрети цього аскета на банкнотах Нацбанку.

– Я все зробив. Виїжджаємо завтра зранку в гори. В долину Юмтанґ і вище, аж до китайського кордону. Фотографування заборонене.

– От і кльово Сфоткаюся просто під табличкою про це.

– Хороше хобі.

– Я знаю.

Долина Юмтанґ знаходилася на висоті коло чотирьох тисяч метрів. Там на снігу паслися пелехаті яки. Цікаво, що вони там їли. З довжелезної м'якої вовни яків робилися мітли, що більше пасували для сексуального розігріву коханого слона, ніж для банального замітання долівки.

Дороги в Сіккімі будувалися проектом «5\уа5іік», що на своїх біґ-бордах обіцявся змайструвати автошляхи всюди, крім хіба що на небі.

– Ги-ги, як в точку… – Марла подумала, що перша асоціація пересічної людини з цими знаками – «Німецький хрест».

– Пересічна людина би не їздила цими доріжками з таким легким серцем…

Організатори проекту, либонь здогадуючись про ці нездорові європейські асоціації, всіляко намагалися розрадити подорожнього стьобними закликами дотримуватись автодорожної дисципліни.

– «If Married Divorce Speed! [77]»

– «Веер Веер Don’t’ Sleep! [78]»

– «Speed іs thе Кnіfе that Сuts Yоur Life [79]» та купа іншого. Останнє гасло проперло Марлу найбільше, особливо після її рімейку на

WIFE IS A THЕ KNIFЕ THAT CUTS YОUR LIFE [80]

Його вона вирішила розіслати всім своїм одруженим друзякам, без огляду на видимий суспільний антигуманізм у ньому. Винайнятий джип ходив ходуном від індійської й непальської поп-музики, що її на всю котушку врубали ґіди.

– Джімі, Джімі, ача!!! – волала й Марла, і шоковані її знанням гіди підозріло перезиралися, аж поки вона не розповіла їм про педагогічну роль індійського кіна в житті дітей кінця радянської епохи.

– Плакати люблять всі! – виголосила вона й попросила зупинитися біля водоспаду.

. Ввечері вони зупинилися ночувати в маленькому селі Лачунґ, де не було світла, зате жили найприємніші у світі люди. Жінки вчили Марлу ліпити момо [81], дівчатка купували солодощі й приносили томбу [82] вкупі зі свічками. Спати знову було холодно – рятували куртки й зимові шапки. Помитися в такій температурі видавалося Марлі подвигом Геракла.

– Або ж Сізіфовою працею, – кепкував Х'ялмар, – однаково ж завтра знову забрьохаєшся.

Наступного дня Марла підібрала з землі шматочок жовтого молитовного прапора й кілька грудочок гімалайського ґрунту з камінцями. Написавши на прапорці «Подорож до Країни Сходу», вона вклала все до маленького срібного амулетика з гірським коралом в оздобі й, міцно замкнувши його на застібку, почепила його шнурівку. Ця тибетська прикраса, куплена в Бутані, мала слугувати талісманом Марлиній сестрі під час її вступного іспиту на відділення сходознавства.

– Коли мине п'ять років її навчання, я зберу достатньо грошей, щоби вона змогла побачити частину того, що бачила я. Хто зна, може мала десь тут залишиться. – Марла заховала амулетик до кишені. Х'ялмар ніжно посміхнувся й погладив її по плечі.

– Що, все-таки добре, що я не пхатиму сюди наркот?' – підкреслено-болісно зітхнула Марла й засміялася

Гімалайська подорож наближалася до кінця.

____________________

В делійському аеропорту Марла мусила чекати на 4 години довше, ніж Х'ялмар. Дивлячись, як він відходить на посадку, посилаючи їй повітряні цілунки, Марла безутішно плакала. Хоча вони й домовилися про наступну зустріч за місяць, її не полишало відчуття, що бачить вона свого білявчика востаннє.

– Дурнувате відчуття…

Потім Марла провела кілька годин у компанії мюнхенського панка, що перевозив якусь потужну наркоту в шлунку, і його дівчиною, юним ангелоподібним створінням. Вони, як і всі, займалися порятунком прав людей на Землі.

В аеропорту «Бориспіль» Марлу не перевіряли на наявність заборонених речовин. А в неї їх і не було, тож було навіть трохи сумно через втрачену можливість.

Ілля чекав на неї біля виходу, трохи осторонь від натовпу зустрічаючих.

– Привіт, ти класно виглядаєш! – перше, що ляпнула Марла, побачивши його посмішку, колір очей, відсвітлених прядок у новій зачісці й міцної постави впевненої в собі людини.

– Ходімо, маленька?

На вулиці сяяло яскраве сонце кінця зими.

Дочькі – Матері

Марлина Мама, до якої та заїхала на два дні в гості, виявляла якийсь непередбачуваний конформізм і пластичність стосовно видимої аморальності доньки. Видно, ситуація для людського суспільства не була аж такою відштовхуюче новою, тому Марлина Мама навіть заходилася висловлювати свої припущення:

– Ну от бачиш, як воно інколи буває. Ідуть мужики від красивих до розумних… – (Марла відразу пригадує дитяче мамине втішання: «Нічого, Марлочко, що ти страшненька, зате ж розумна. І взагалі, не радісь красівай, а радісь щаслівай…» Навіть тепер, коли Марлина пика раз по раз з'являлася на ТБ чи у пресі, Марлина Мама не особливо міняла свої старі опінії). – То, може, й він свою кікімору покине… – («Якін бросіл сваю кікімару…» – пригадується Марлі совєцьке кіно), – і тебе повезе туди!

Марла аж поперхнулася:

– Та боронь Боже, ти що? Ніколи в світі! Все прекрасно й кольорово. Я не хочу ні заміж, ні в світ-шугар лайф! Буеее… Карієс і діабет.

– Ти що – дурна? – не вдупляє Марлина Мама.

– Уяви собі, мамо, – Марла далі тулить у себе гидотне на-півсолодке шампанське, що його так люблять українські жіночки, – там же дико нудно. От що би ти сама робила в тім раю земному? Так і жіночка його живе самими лише магазинами й біговою доріжкою. Пишається тим, що навіть спить на ній… Телевізор і мобільний телефон. Кухонний комбайн і незмінні напівфабрикати в мікрохвилівці. Це якщо є час і натхнення, гм. А так – жєнскіє романи по двадцять баксів і філіжанка нескафе за десять. (О, це таке ми думали у сінгапурській кав'ярні про каву по-російськи: нескафе у пластиковому стаканчику, одна половина – цукор, інша – водка, кава для забарвлення… Ми не замовили ту каву, гм, шкода…) Але все, кажу тобі, ма': активності у представництвах Раю на землі,– повнючий нуль.

– Та ну, не може бути! – вжахнулася мама, – а плавати?!

Марш до Мрії

– Принцеса моя… Начебто мені відпродали півнеба… – Ілля мружився на яскраве березневе сонце, що нагло вдиралося до сонної кімнати.

– У, як гарно. Про запроданих півнеба. Можна я використаю? – Марла запихнулася головою йому під пахву.

– Що? Які півнеба, ти про що?

– А… та так, – Марла збагнула, що нічого такого він не казав, а їй само воно намалювалося спросоння.

Вона лежала і думала, що Ілля – саме той чоловік, про якого вона завжди мріяла. Одружений (значить, не буде напружувати її з оформленням заміжжя), розуміючий (підтримує її пиздуваті арт-проекти, ба навіть скеровує їх у якусь подобу раціонального русла з метою вбеханого в Марлині захцянки бабла), розумний (ах, які адекватні й зрілі оцінки дійсності!), сексуальний (особливо, коли вдягав окуляри Ives Saint Laurent; в товстій сірій оправі і коли приходив із ванної до ліжка, обгорнувши стегна білим рушником… у, який sеху торс! А який животик…)

Лежала спиною на подушці, вигнувшись, як кришталевий міст із російських казок, і думала, що Х'ялмар – саме той чоловік, про якого вона завжди мріяла. Свободолюбний і прогресивно-європейський до останнього нейрону (не буде напружувати Марлу з оформленням заміжжя), розуміючий (та ж музика, ті ж тексти, ті ж арт– і соціальні погляди й проекти з рідкісними розбіжностями – поштовхами до інтелектуальних спарингів), розумний (зовсім молодий доктор філософії, ще й у щоденній побутярні роздупляється незгірш двадцяти комівояжерів), сексуальний (особливо, коли пролупляв свої велетенські блакитні очі після сну і ворушив пухнастою білявою головою, як звірик Морра з тувеянсенівської казки).

Марла перевернулася на живіт, потяглася за телефоном і, з'ясувавши час (пів на першу дня), зрозуміла, що й новий її друг, поет Анджей, також чувак її життя.

– Як мінімум, оригінальним видається те, що Анджеєві сняться наші спільні діти і він дуже з того радіє. Навіть тоді не припиняє радіти, коли з'ясовує, що батечко – не він.

– Ага, кльовий чувак, – ліниво відказує Ілля, – лох він. А ти – німфоманка.

Марла ображається, накривається з головою, Ілля випорпує її з-під ковдри, цілує й вибачається. Марла тимчасом обдумує план дня, який за все життя не вдасться зреалізувати вчасно. Ще вона думає про те, що Анджей геніально нарізає капусту для салату і пише не гірші статті на захист інтернет-піратства, що роздувають довкола себе велетенські скандали. Ще у нього хороші верлібри і правильна форма носа. Анджей не боявся піти з Марлою на центральноканальне ток-шоу, де вона збиралася поводитися по-хамському й мочити свідомість домогосподарок історійками на захист полігамії. Анджей погоджувався кинути свою потужну репутацію іронічного інтелектуала до Марлиного пі-ар наплічника, та ще й власноручно защіпити тому наплічникові блискавку. Анджей не боявся нічого у своєму житті, бо бачив тільки Марлу. На її тлі всі жахи існування видавалися хіба що лиш дрібними недоклейками.

А Марла думала собі про феномен ідеальності чоловіків. Про множинність Чоловіків-Мрій.

– Зрештою, а чом би й ні? – говорила вона подумки на якійсь уявній лекції, чи то пак, на допиті Інквізиції Ордену Добропорядності. – Якщо існує якась абстрактна Мрія зі своїми конкретними рівнями, то чому б на цих рівнях не засідати конкретним чоловікам? Не можна все узагальнювати. І не можна дивитися у вузький анальний отвір, прикриваючись відсутністю часу в житті «на все» і здоровим прагматизмом… Не можна казати, що всі чоловіки – суки (гади, недолюдки, всі вони такі тощо – як там іще люблять казати фригідіни?…) Не треба узагальнень, нє… Чоловік – то істота крилата й безмежна, має безліч іпостасей. Буває чорнявий і білявий (таки ліпше, щоб бував білявий), буває лисий, але однаково звабливий, буває фарбований і взагалі напівпрозорий. Нє, я не про гематому, не перебивайте… Чоловік – це прекрасне створіння, що його нещадно занедбували жінки протягом усієї історії, не складаючи поем його красі і ніжності, а лише підставляючи свої цицьки й паплюжі вирла для оспівання тисячами й тисячами приречених чоловіків… Ну, і як же я одна, недостойна, маю взяти на себе цю апокаліптичну місію оспівання вразливості й незахищеності найпершої запоруки добробуту жіноцтва – Чоловічого Статевого Органу?!

– Марло, ти вдяглася? – вийшов із ванної володар одного з предметів гіпотетичного оспівання. – Поїхали, ми, як завжди, запізнюємося…

Справ, на які можна було спізнитися, завжди вистачало. В хаотичному перебігу зйомок, презентацій, прямих ефірів, інтерв'ю і нескінченних переїздів Марла з Іллею не завжди встигали поїсти. Відбувалися їх таємні вечері вже, як правило, після півночі, коли вже Марла переставала патякати про черговий свій скандал, влаштований на центральному каналі ТБ, а Ілля змучувався бідкатися з приводу чергового провтику заняття в спортзалі.

– Бери, сонце, чисть гриби… І він чистив.

– Помий, пліз, посуд. Якщо дуже взападляк, я сама зроблю…, І він робив.

– Знаєш, Марло, я ж зовсім не такий насправді. Я з тобою інший. Я не нервуюся…

– Я також зовсім інша з тобою. Я, вибач на слові, краща…

– Я також кращий. Я себе не впізнаю. Гм, може, так воно і повинно бути? Просити пробачення, коли когось образив, не кричати, не дратуватися…

Марлі хотілося сказати Іллі, що з ним вона ніби реалізує експеримент «Яким би був мій тато, якби мама поводилася по-іншому» Чомусь це питання страшенно цікавило її в дитинстві, а тут, у віці 22 років раптом випала нагода пожити «зі своїм татом».

– Пішов на хуй комплекс Електри…

– Прошу? – Ілля закидав чергового шампіньйона Марлі в мисочку.

– Ні-ні, нічого, я так… А прикинь, я зара зникну? Я, може, просто з'явилася тобі, щоби продемонструвати можливості іншого життя. Це як мото нашого форуму – Another World is Possible [83]. Я пропаду на псячу маму, а ти просто повернешся до законної дружини і нічогісінько не пам'ятатимеш…

– Ні, гірше. Я все пам'ятатиму. А повернути вже нічого не можливо буде. Як у тих дурнуватих фільмах, котрі ти ненавидиш, у категорії «Б». Там часто такі фішки Сни, віртуальна реальність…

– Угу. Харе стібати мене за бе-категорію. Дай їй, Боже, щастя-здоровля, успіхів у навчанні. Давай-но будьмо жерти!

Неналежність-незалежність?

Марла куйовдила помаранчево-брунатне волосся на голові, створюючи все нові й нові варіації штибу нео-панк Сиділа на ліжку, склавши ноги по-турецьки, і тупилася на себе в дзеркало.

– Дзеркало навпроти ліжка Задумане, аби люди нарцисячилися, займаючись сексом. Цікаво, як це минає в кобіт і мужичків шарпеїв, задрапірованих жировими складками? І ще цікаво, чому мій ріал-таймовий (папка «темпорері») чоловік не любить так свого зображення? Ховається від мене, не дається на оглядини голого тіла, вимикає світло… Хоча, може, в тому і є його естетика. Чого, приміром, валанцатися помешканням, притрушуючи обвислим патичком на паркетну підлогу? Так робили всі мої мучачіки (папка «рісайклд») до нього, демонструючи свої принади там і сям, прикладали мені теплі біти до вуха – ні, садовили їх мені на плече, як папуг, а я папуг ненавиджу! – коли я працювала… Ну і які ж статті при цьому ти напишеш, Марлочко? І як же ж тут без фало-подратування?! То ж ясен пень, що, крім феміністки, ніяк тебе не називатимуть…

Відтак вона вбиралася в помаранчеві майтки, помаранчевий бюстгальтер, сині джинси, білу майку, білі шкарпетки, білі кросівки, червонооправні нульоводіоптрійні окуляри і виходила з дому. Ні, вона ше навішувала на шию одну-дві епатажні прикраси й виходила з дому. Тобто, брала до рук ще один-два велетенські міхи зі сміттям (масштаби їхнього з Іллею консьюмеризму вражали!) і виходила з дому. Попрощавшись з усіма друзяками в ІСQ, вимкнувши музику, фен, праску, два-три комп'ютери, холодильник, телефон, телевізор, пральну машинку, мікрохвильову пічку, настільні лампи, опалення, перекривши газ у газовій плиті, вимкнувши воду й позакривавши кватирки, срана Марла Фріксен НАРЕШТІ ВИПИХАЛАСЯ З ДОМУ!

Біпкала сигналізацією Іллєвого авта номер 2 (старішого і не шкода для Марлиного гроблення), тирлиґала в ньому на Інтернаціональну площу по Анджея, віталася з Анджеєвим котом, забирала Анджея в авто номер 2 і їхала на студію. Співала там, кричала й матюкалася, пила мате з молоком і доводила до сліз кохану дівчину свого ліпшого друга, відтак зі всіма розціловувалася і, затягнувши Анджея до ліфта, бербенешила на чергове анемічне паті до чергових журналістів (інтелігентів сраних, представників нац.еліти, зачуханого вел-едьюкейтед бидла).

Або проробляла аналогічні операції, тільки за допомогою так-сівки. Там уже пахло ладаном.

– Чуєш запах? – питала Марла в Анджея.

– Ага… Напевно, це священик. Вечорами підробляє таксистом.

– Або таксист. У вільний час катафалком підробляє.

– Або мерцем. Бу-га-га. Кожнісіньке таксі підвозить нас все ближче до могили.

– Ні, мене не до могили. Я вже попросив своїх, аби спалили тіло, як накриюся…

– І попіл понад горами розвіяли?

– Та ні, хай у вазочку зберуть і на поличку поставлять, щоби гарно було.

– Жлобська естетика. Але вже пес із тобою. Все одно ти пиздатий пацан…

А потім Марла отримувала sms-и від Х'ялмара з іншого континенту. Він сидів собі сам-самісінький на бамбуковій зручній бамбетлі, на подвір'ї великого будинку («Як іронічно, люба – тепер, коли я сам, то маю стільки простору, а вдвох ми тулилися по чужих тісних кімнатках і готеликах…»), зітхав і бідкався про те, що тепер йому немає для кого готувати їжу. Марла обіцяла при наступній зустрічі зжерти геть усе, в т.ч. самого Х'ялмарчика. Писала, що кохає його. І це було правдою. Відтак відповідала Анджеєві: «Я теж!» на його «Люблю тебе страшенно!» і це також було правдою. За кілька годин по тому видихала на вухо Іллі: «Я люблю… тебе…» (так тихо, що він навіть не чув) і знову не брехала. Жоден із них не був «одним із». Кожному належало ціле життя, наповнене і неповторне, наскільки це було можливим у світі спільної абетки й аналогічних органів чуттів. А Марла не належала нікому. Собі включно. Марла парціально належала всім, всьому світові, але собі не належала. Марла вважала, що належить лише Богові, і він один здатен навести лад з усіма її мутками, валанцаннями, екск'юзами і екс-коханнями.

– Хоча чи може кохання бути «екс»? Воно ж існує позачасово. Якщо Бог=Любов, і Він є позачасовий, а Кохання – одна з еманацій Любові, то все сходиться. Все як в електричному колі з паралельно з'єднаними елементами. Хоча воно тут-во і ні до чого.

Нuman behaviour [84]

Марла флегматично діставала несмачні мариновані мідії зі скляної банки чорними яванськими паличками. Підносила їх по одній до очей і, розгледівши все необхідне, клала собі до рота. Потім пережовувала. Перлів усе ще не було.

– Схожі на людські зародки. Скрючені і мариновані. Ось тут ніби хребетик, тут – кулька-заготовка для голови. Хоча… Це швидше навіть не хребетик, а малі й великі статеві губи. Народилася би дівчинка, якби не маринад. Оцтові пренатальні води. Виготовлено for Country of New Castle, USA.

Марла почувалася трохи розчаровано. Щойно запримітила у спортзалі сексапільну дівчинку в рожевій футболці, з маленькими цицьками, великим (накачаним) животиком і довгим носом, як Ілля все поламав:

– Викапана моя дружина. Мене аж смикало. Таке саме тіло. Марла зітхнула.

А вдома, вже поїдаючи ті самі оцтові мідії-аперитив, прочитала у листі від подруги з Ванкувера:

ekonomika to toje buvaye veselo. osoblyvo yakscho ii vyldadaye Profesor Kessler. vchora ya spala z ii knyjenziyeyu, tam poverkh angliys'koi olivzem dopysano nimez'kiy pereklad okremykh sliv. namagayusia v nei zakohatysia. v nei taki kliovi temno siri ochi, vona vmiye zminiuvaty poriadok integruvannia funkzii i dovodyty isnuvannia rivnovajnogo stanu.

– Не одній мені нелегко, ех. Екстраполяція фор ева.

А потім Анджей із Польщі (поїхав туди чи не на свій же власний поетичний вечір) писав їй листи про те, як із ним хочуть трахатися двадцятирічні польські католички, тридцятирічні польські критикеси і сорокарічні видавчині.

– Урра!!!! – писала Марла, – Давай їби їх усіх конем!!! Тільки без фанатизму, в презервативі. Не хочу потім їздити до тебе в гості аж до Кракова хвалити твоїх тлустозадих дітей і жінку-католичку…

А вночі Марлі снилися немовлята, подібні до сповитих хробаків. Марла тримала їх, як палки вареної ковбаси, загорнуті кольоровим ганчір'ям, і дуже боялася сплутати голову з ногами.

Щоночі їй доводилося бігати понад криваво-червонезними полями диких квітів заввишки з телеграфні слупи, відчувати у себе в міжніжжі пальці незнайомих рук, що навіть не належали жоднісінькому тілові, а просто так собі плавали в безмежному морі людських автономних кінцівок. Марла знову і знову забувала почистити голову – вона нічого не записувала й не аналізувала, її внутрішня Пошуковувачка мала цю дійсність десь глибоко у своїх трансцендентній дупі, вона спала і щодуху хропіла. Потім після сну поволі наближався вечір і ставалося по кілька мікровибухів. Марла вставала, згортала книжку чи відкритий файл, взувалася і йшла куди очі світили. Аж до іншого кінця свого барижного району. А може і не йшла, а тільки хотіла. Вибухи не розривали її зсередини, а тільки зовсім трошки надривали то там, то сям. Звичайна річ звичайної людини.

Му baby makes me wanna die [85]

– Слухай! – прибігла з кухні Марла до Іллі в кімнату (траєкторія народжень максимально креативних ідей), – я би хотіла встановити премію з Гидотності. Думаю, сама і стала би першим її лауреатом. Робиться все так: тиждень не викидаєш із раковини те, що залишилося з помитого посуду (лушпайки, шкаралупки, панцерики і вусики, згусточки й листочки), а потім запрошуєш друзів на вечерю і накладаєш їм отої страви на тарілки. Ну – хіба ж не геніально?

– Угу, геніально… – Ілля зітхнув і на мить відірвався від монітора, щоб запустити руку Марлі під майку. Вона у відповідь притисла його голову до своїх голих грудей і потерлася ними об цупкі русяві напівкучері.

– Дротяне волосся, ходи спати!

– Ходи… – він затягнув її до себе на коліна. Марла обхопила його стан ногами і щосили до нього притислася найвибуховішою частиною свого маленького тіла. Хлопець провів вологим язиком їй поміж грудьми. Вона розшпилила кілька верхніх ґудзиків його сорочки і впилася губами в шию. Ілля тихенько застогнаві нетерплячим рухом стягнув Марлину майку. Білий шмат котону приземлився на лептоп.

– Давай відсунемо пернатих друзів. У ньому ж цілий світ… – Марла дбайливо змістила комп'ютер.

– В тобі цілий світ… – Ілля вже водив язиком довкола її відстовбурченого соска. – Хоча, якщо він – не світ, а комп'ютер – накриється, нам із тобою доведеться іти в партизани.

– Або стати ловцями креветок на старенькому кораблику. Або піти медсестрами в тифозні зони, або…

– Жах. Не треба! – він щосили ввіп'явся ротом у Марлин сосок. Тепер уже застогнала вона і вчепилася йому в волосся. Наступної миті вони вже лежали на підлозі й, несамовито перекочуючись, здирали з себе весь той одяг, що залишився. Світла довкола було багато – його тепер ніхто не вимикав. Жахливо-зелений килим і жовто-спечений повнезний місяць жерли електричне світло й відбивали його на двох пружних і сильних тілах, що терлися одне об одне, увиваючись і пульсуючи. Тіла втрачали будь-які швидкоплинні індивідуальні ознаки, творячи щось правічне й досконале, сягаючи раз по раз найвищої міри чуттєвого усвідомлення неперервності буття. Тіло жінки навіжено поглинало тіло чоловіка, тіло чоловіка ідеально творило необхідні їхнім коливанням ритми. Гаряче дихання, пекучі відчуття, відсутність страху і справжність звуку – все лягало надлегкими пластівцями на їхні два тіла, з'єднані в єдиному енергетичному струмені. В розпечену свідомість жінки звідкілясь із глибини вдиралися картини всіх прадавніх ґвалтувань і оргій, у свідомість чоловіка – видозмінені образи Тієї, ким він зараз володів і котра, що вже певніше, володіла ним.

– Який, який же ти… – вимовила жінка і поволі знову стала ззиватися Марлою. Чоловік також почав набувати втрачених рис і, шепочучи ледь чутні слова, знову вбирався в обличчя Іллі. Марла перевернула його на спину й, заплівши свої ноги довкола його, почала рухатися подібно до диригентської палички, тільки в зворотньому напрямку: з глибинної точки трохи догори, відтак плавно назад і вниз, а потім, на міліметровій відстані від тіла, вперед до початку такту. Ілля тихенько стогнав. Тримав долоні на її сідницях і розслаблено кайфував. За якийсь час Марла підібгала під себе ноги і щосили притислася до теплого тіла хлопця, покусуючи мочку його вуха.

– Глибше… будь до мене ближче… так… – язиком по барельєфах і бганочках вуха, – о, який ти… не поспішай, у нас тут весь планетний час… – самим кінчиком язика у чорну дірочку, – мій…

Ілля важко й гаряче дихав, Марла топилася в тому диханні, терлася об нього, плавала в своєму ж морі, накочувалася на тіло коханця кожним сантиметром своєї шкіри, кожним вусиком найменшого нейрона. Здавалося, чоловічий орган у надрах її тіла зростав і розгалужувався, залізаючи у кожну придатну для цього шпарину. І раптом він сягнув критичних розмірів і, сіпнувши Марлиним тілом кілька пробних разів, розірвав його просто на дрантя. Дівчина закричала і кричала так довго, що вже сама забула, коли почався звук із її горла. Ілля обережно поклав коханку на спину і заходився ніжно цілувати її обличчя. Гладив пальцями її паруючу оксамитову шкірку, вимальовував по ній щось подібне до менор і просто гебрейських літер, пригортав її до себе, як злякане звірятко, щось істиха шепотів.

За якусь мить Марла розплющила очі й, потягнувшись усім тілом, звелася на коліна й шустнула під ковдру з головою. Знову тепле і чуттєве вдячне тіло, знову язик, вуста, слина.

Ілля вдоволено замружився.

Don’t make my fuckihg bright! Оnlу уои…

Марла уникала вечерь з потенційними видавцями й імпотентними редакторами, сварилася з цілком порядними журналістами і через силу посміхалася відвертим покидькам – псевдокультовим діячам молодіжної культури, обламувала недоумкуватих телеведучих і плакала, коли Ілля справедливо звинувачував її в усіх цих смертних гріхах.

– Не нависай на мене, ну не нависай на мене! – це все, що крутилося у Марли в голові, коли він намагався втовкмачувати їй про якусь необхідність відповідальності.

– Розумієш, вам потрібно добре прозвучати! – (Це було стосовно: живого виступу в прямому ефірі, фонограмного виступу в прямому ефірі, концерту на корпоративній вечірці інтернет-маг-натів в Еквадорі, якихось підліткових фестиваликів і просто студійних записів).

– Ааааа… ну чого ти? Ще ж і час той не настав… – Марлу все відверто гнітило. Як людина стовідсотково безвідповідальна, вона і так щодня спромагалася на героїчні вчинки, не провтику-ючи свої інтерв'ю і зустрічі, запам'ятовуючи, де яку річ залишила і де запхав Ілля свій телефон. Робила все це, не влізаючи в коряві понти і жирну лінь. Вимагати щось від Марли було як мінімум завдаванням каліцтва. Вона злостилася, на небі сіріли відповідні ділянки, з них просто в очі дико валив пісок, потім той же піщаний вітер голками засипав її шкіру й транспортував і так уже не вельми чистою подільською вулицею все нові й нові партії сміття.

– Напевно, я злюся, – Марла зупинилася. – Ага, я злюся, вибач. Я усвідомлюю свою злість. І ти тут ні до чого.

– Та ні, це ти вибач. Я надто різкий. А ти… завжди така. Навіть не вмієш нормально відчувати. Оцього я в тобі й боюся. Ти геть усе аналізуєш. Щонайменшу емоційку пропускаєш через голову.

– Вибач, я не хочу кидатися посудом яко порядна істеричка. Досить. В ранній юності я вже відпрацювала своє – причому по-крупному – вибивала ногами двері, тамуючи лють від того, наприклад, що не могла знайти у шафці відповідного джинсам светрика… Чи від того, що якась пизда напудрена ін'язівська, однокурсниця моднява, побачивши мене в одному й тому ж одязі два дні поспіль, тонко під'їбнула: «Ти що – вдома не ночувала?»

Треба розбиратися у внутрішніх причинах виникнення свого гніву – зовні ж бо лишень їхнє відображення…

– Така ти вся. Страшно з тобою, – знову повторив Ілля.

– Не бійся, маленький. Салдат рєбьонка нє абідіт.

О, так, Марла намагалася не образити нікого, першою чергою, себе саму. Виховувала в собі анти-ревнощі, анти-дратівливість, анти-зазіхання на будь-що, анти-ототожнення зі своїм же ім'ям («Марла Фріксен – це бренд, а не дівчинка з печінкою і лімфатичними вузлами!»), зі своїми квазіпрофесіями чи квазібіографією (піарною її частиною). Це було не просто. Марла Мусила організовувати не тупе протистояння, що було б тією ж перемогою ворогів її душі, а хитромудрі стратегії їхнього заганяння в пастку й обеззброєння. Каструвати їх не можна було в жодному разі – відродилися би, як озіріси, надавали би по голові стократ сильніше.

Ілля казав, що навряд чи зможе спати з якоюсь іншою жінкою, навіть зі своєю дружиною, до якої невдовзі збирався летіти на її Мальту. Марла сама штовхала його до неї в ліжко:

– Ти що, здурів? Це жорстоко. Жінка стільки чекала. Що ти їй скажеш, потворо?!

– Мені пофіг. Скажу, що захворів, що не хочу…

– Ні, любий, ти просто зробиш це. Я авторизую… – Марла тихо засміялася.

– Ну, раз ти сама мене на це штовхаєш…

Марла цілувала коханого в блакитні очі, він примружував їх і гладив Марлину гнучку спину:

– От у цьому і є найбільша еротика.

Марла продовжувала його повільні петінґ-тортури, розмірковуючи тим часом про те, на що ж вона його штовхає. «Гм, зрештою, секс у нас вже більше, ніж на висоті. Я вже не комплексую від того, що інша жінка знає його краще. Тепер вже я знаю його краще. Знаю, в сенсі відчуваю. А він – мене. Такі скажені площі кайфу – його шкіра. Знаю всі місця, де вона гаряча, і всі, де прохолодна. Знаю, куди цілувати до заходу сонця, куди опівночі і куди рано-вранці. Можу будити його, коли спить на животі, вилизуючи йому міжніжжя. Можу відсмоктати в нього в ванній під водою. Тільки це не головне. Не через цей сексуальний софтвер він не потребує іншої жінки. Зрештою, не знаю, через що… Мозок, спільна справа, драйв, неоднозначність, адреналін від цієї неоднозначності, неможливість стовідсоткової гарантії моєї наявності як збудник? Все те і все не те. Пес його зна. От тільки майже певна я – (Марла завжди залишала за собою право на «майже», щоб у разі повної лажі не потерпати від дурної безапеляційності) – співіснувати з іншою жінкою він зможе ще не скоро. І це попри мої постійні срачі й рейвахи в квартирі (програма «Убий в собі невротика!»), звичку жерти в ліжку чи посилати на хуй всіх гіпотетичних жителів планети в прямому ефірі…»

Кілька днів по тому Марлина подруга Квітка, переглядаючи їх з Іллею відеозаписи, скрикнула:

– Але ж ви схожі! Мусите одружитися – то так завжди… Марла ніколи не була гуманною дівчинкою, й одразу ж поспішила прибити Квітчин ентузіазм:

– Нє-а, не мусимо. Він уже це встиг зробити і без мене. І не сказала би, що це мене якось там не влаштовує.

Vіеnnе lа nuit sonne l’heure les jous s’eb vont je demeure

Невисокі передгір'я Карпат (зрештою, місцеві вже й ці недокілометрові горбики називають горами) куталися імлистим туманом. Дощу не було видно у процесі, коли він пролітав крізь прохолодне повітря повз Марлине вікно, зате вже добре було помітно його результати на плащі Марлиної мами, що прийшла зранку з церкви із посвяченою паскою, яйцями, шинкою, сиром, маслом, ковбасою в кошику. Чи на новій курточці Марлиного друга Во, що прийшов увечері з непосвяченою травою в кишені. Десь усередині дня Марлина сестра зупинилася посеред кімнати, щоби сказати таке:

– Сьогодні вранці священик дозволив усім їсти. І пити. Сказав, певно: «Пийте люди, робіть усе те, що не можна було робити протягом Великого Посту. їжте м'ясо, судіть ближніх своїх, заздріть, кленіть, бажайте жони ближнього свого, крадіть, убивайте… І робіть усе, і веселіться, аж поки не застане вас наступний піст».

– Ги-ги-ги!!! – Марлі це сподобалося, – Прости нас, Боженьку. Така ніби порядна греко-католицька родина. Розговійтеся люди, та не оговійте спереляку!

Тієї ж миті Марлина й Секлетина мама завела тоненьким голоском поп-церковне «Хри-ги-стос во-го-скрес!» Марлі завжди було якось по-особливому незручно в таких ситуаціях обов'язкового маминого ентузіазму. Вона щоразу намагалася якось відволікти маму від виконання цих не зовсім автентичних ритуалів. У мами ж ціла купа речей виходила просто геніально – випікація пляцків та інших марципанів, засинання перед телевізором, розв'язування фізико-математичних задач (реальних катастроф для Марли і Секлети) – а тут якісь церковно-приходські жахіття.

– Мама, Джізес лавз ю! – переконливо заявила Марла. – Тільки більше не співай, ОК?

В день духовного свята люди на Західній Україні нажираються шинками, холодцями, крабовими патичками в салатах і нескінченним солодким із масляними й сметанковими кремами. П'ють горшку, пиво, мерло, мартіні, абсент – непотрібне виблювати. Ввечері головно продовжують робити те ж саме. Неголовно – вдаватися до споживання марихуани та слабких психотропних речовин. Марла надавала перевагу «трішечку трави».

– З роси і з води вам! – побажала вона всім потенційним перехожим під вікном, із якого вона випхалася, щоби покурити просто у кімнаті свого дитинства, серед пухнастих ведмедиків і м'якотілих динозавриків з універсальними писочками м'яко-іграшкових зайчиків-цуциків-котиків. А потім танцювала під Бритні Спірс. Відтак сиділа сиднем під Маззіуе Аиаск. Отакі попсові вечори на Пасху у Карпатах.

А потім Марлочка писала віршики:

я не поет нє зато я їбу поетесу так просто мелодійно й ніжно я їбу її поетесу so по сто тридцять вісім грамів кожен день такий у нас ритм а що а то а хто би сказав мені що це є несмаком їбати поетес у рот у вухо горло ніс поезія прагне правдивості реальні уроди поезії чуттєвості fucking чуттєвості

Секлета вважала Марлині вірші бездарними. А Марла Секлету – нахабою й борцем за справедливість.

– Ну так, бездарні… але ж усе одно давай писати хоча б любовні романи навпіл. Візьмемо псевдо – сестри Марина і Секлина Полонина. Ну чим же не прекрасно?

– Ага, і про вас потім гуцули будуть складати легенди, як про Прут і Говерлу! – підсумував Во, але Секлета вже безповоротно надулася, бо Марла встигла назвати її графоманкою. В кімнаті запанувало дуже гнітюче заціпеніння. «Фе, які ви неприємні…» – промимрила Марла і почала затягувати в себе думку, що насправді неприємне щось у ній, а не в оточенні, тож треба їм про це сказати і бла-бла-бла. Думка не затягувалася. Простіше було всіх послати на хуй і піти дивитися сентиментальну історію з Джулією Робертс. Оточення збагнуло це саме і поволі стало розповзатися по інших кутках помешкання. Марла пішла до Джулії Робертс. Фільм «Мачуха».

– Бо хто його знає, всіляке у житті трапляється…

За два дні до того, летячи до цих Карпатських передгір'їв невеличким, схожим на автобус, літачком, Марла уже думала про щось подібне. Ні, вона не зважувала цинічно можливості стати мамою для сина Іллі, хоча й цю подію сприйняла би як нову цікаву сторінку й бавилася би в ці дочькі-матері на повну силу. Слово «мама» до Марли не клеїлося. Вихователька ще куди не йшло. Марла зробила би все, аби допомогти сформуватися все-сторонній глибокій особистості – вона й зі старшими людьми це намагалася робити. Хтось був пластичним, хтось бездарним. Але Марла не хотіла і не вміла бавитися в авторитарну Мотро-ну – її це просто втомлювало. З дітьми вона могла годинами дуріти й бавитися, вони ніколи не називали її «тьотя», а тільки «дівчинка», 4-річні хлопчики потай казали своїм мамам, що кохають Марлу, а мами потім якось криво посміхалися, коли Марла передавала їхнім дітлахам привіти. З сином Іллі все відбувалося б якось містично. Його не можна було сприймати як безпосередню частину Марлиного коханця, але й не можна відділяти від нього. Плоть від плоті… Марла і близько не уявляла собі, що це таке. Власних дітей панічно боялася:

– Вже краще заведу собі собаку.

Тепер Ілля чекав її на Мальті. Плани непересікання законної дружини із фактичною… Тиждень на Мальті в шоу-шитних справах. Тиждень м'якого квітневого сонця і можливих втеч з Іллею на човні у відкрите море. Шоу-шит обмежувався єдиним концертом для бізнесменів із порушеним потовиділенням і їхніх силіконових дружин. Марла зважувала все з іронією. Кожну свою зреалізовану мрійку – з сумішшю наркоманського кайфу й негайної іронії. Так легше було не задихнутися і не впасти в гординю. Останнє було особливо небезпечним. Особливо для Марли.

– Жалюгідно було би почуватися ідеалом самої себе… Це так закінчено, як смерть. А Богу таки дякувати… Небо за вікнами – тебе не може бути забагато.

Вона дивилася на хмарки в ілюмінатор, на непалюче сонце середини весни, на сусідів по салону, що тримали на колінах кошики із сірими пласковухими кицьками, і рухалася туди-сюди площиною останніх семи місяців. Літаки, люди, таксі, мови, температури, смаки, пісні, шуми й оргазми – все, що зіткало полотно того нового життя, про яке вона колись розмірковувала над Андамановим морем. Новотвірне існування.

– Тільки хто ж із нас чекав таких потужних змін? Готова ж була до одного чоловіка, до прицвяшеного животіння в дикій і не зовсім Азії, до можливого шлюбу із тим чоловіком… Гм. Недаремно ж колись на моє питання щодо вартості народження дітей у шлюбі Щось дало відповідь: «Відсутність Божественного Просвітлення…»

ОХІ

Кіпріоти не зовсім хотіли приєднуватися до євроспільноти. Ще вони не зовсім прагнули у своїй країні росіян і українців. Коли ж пускали їх, намагалися розвести на купівлю норкової шуби. Або користувалися послугами самок їхніх видів у борделях. А ще вони ненавиділи турків. Росіяни на відповідь українців «Ні, ми з України…» відказували: «А, ну значит, русские – одна ведь держава бьіла – разделили только вот…» Римські понтифіки не мали права носити на одязі зав'язані вузли. Бірманці продовжували криваво страждати. ООН і надалі тулило африканським дітлахам генетично модифіковану їжу, заборонену до вживання в «цивілізованому світі». Японські вчені придумали електронним домашнім тваринам електронних кліщів у вуха, відтак – засіб проти них, все розпродалося за лічені години. Американці патентували вирощування рису і подавали в суд на в'єтнамських фермерів. І тільки на Мальті все було спокійно.

– Марлі спокійно на Мальті, – сказала Марла Артурові, – Марлі нудно на Мальті, – сказала вона йому за півгодини, – Марлі охуєнно на Мальті! – Повідомила вона ще трохи згодом, вклацкавши півпляшки непоганого місцевого вина.

– І жили вони в готелі «Мармітаж» із акварелями на стінах, і слухали вони SЕХ РІSTOLS… – мрійливо констатував Михась.

А, ну, значить, все одно росіяни, одна ж держава в нас була, розділили взяли її тільки! (Рос).

До концерту залишалося п'ять днів – «Пухнасті Насті» проводили їх, ганяючи на трьох роверах і одному моторолері. Марла, натягнувши рожеве бікіні, щоранку вилізала на бортик басейну і, стуливши ноги докупи, а руки розвівши в сторони, щосили репетувала: «Ось прийшов Мальтійський Хрест!!!» і фляцкалася в воду. Довколишні пенсіонери, зайняті сушінням безнадійного старечого целюліту, на третій день уже призвичаїлися до її ритуалу і вже чекали Марлу о пів на десяту, повідсувавши свої тапчани на безпечну відстань. Відтак Марла стрибала по ліжку, час від часу завмираючи, щоби позирити в люстерко, де, як у вікні, розливалося море.

– Eх, шкода, що немає фарб із собою, – жалілася Артанові, – так би малювала Будду. Бо що тепер маю Іллі на день народження спрезентувати?

– Запальничку. Ілля їх завжди губив. А хіба має будь-який матеріальний предмет характеристику, потужнішу за минущість? Подарувала її рівно опівночі на пляжі, в авто із вимкнутим світлом. А сорок хвилин по тому стало зрозуміло, що ситуація безнадійна – авто загрузло у піску по самі помідори. Спершу з-під коліс при спробі газувати вилітали грайливі піщані феєрверки, потім – просто димок, і, врешті-решт, машина просто рохнула, як втомлена самиця бегемота, і замовкла. Марла з Іллею дурнувато гиготіли. Ситуаційка доволі ідіотська: як пояснити потенційним витягальникам, що ти робив о такій порі на пляжі з дівчинкою в неймовірно короткій тенісній спідничці і з пиздуватим виразом обличчя, якщо дружини цих рятувальників – подружки твоєї дружини, котра і так уже яйця несе, гадаючи, де ти лазиш серед ночі? Пояснювати всім, що ситуація геть дурна, що «Насті» забагли купатися, поперлися вночі на пляж, а тут… Ні, ну не кажіть ніц жіночкам, бо вони все неправильно зрозуміють і все таааак потрактують, що ну його все, буде Соддом і Гоморра, Трінідад і Тобаґо… Паршива ситуація. Хоча сорокахвилинний секс, що їй передував, двохсотвідсотково був того вартий. Ба навіть більше. Коли кохаєшся після невеликої перерви – днів на п'ять, скажімо, як от після місячних, – відчуття стають на порядок гострішими. Коли ж ти робиш вимушену паузу на неймовірний термін двох тижнів – практично знов втрачаєш цноту. І не важливо, скінчилися в тебе місячні, чи ні. Просто секс в авті з не зовсім довершеним жіночим періодом призводить до надзвичайно колоритного дизайну салону цього авта. Плюс – пошуки у світлі фар якихось рушників і води, обмивання пальців рук, стегон, статевих органів, відтирання плям сперми і крові з сидінь створює вельми правдоподібне враження збоченського зґвалтування неповнолітньої з її наступним звірським вбивством і запиханням тіла в багажник. Невротики зараз кривлять і так уже покривлені пики, збоченці підуть до кімнати батьків подрочити, а адекватні читачі адекватно продовжують опрацьовувати текст. Марла була адекватною збоченкою і їй було нестерпно весело.

– Ну от, а ти: «Порозкидуй помади, всьо пофіг, хай все так залишиться…» Тут уже мої помади – гігієнічні причому – погоди не зроблять. Скільки там твоїх колег пригребе зара? Давай я десь у кущах перетусуюся, бо таксист мене виїбе…

– Не виїбе. Таксистів зара взагалі нема. Пішли хоч якусь тачку ловити.

Втім, ідея з тачкою зовсім швидко їм перестала подобатися. Гальмувала кожна машинерія – Марлочка в білій спідничці і білих кросівочках – чим не лярвочка? Ілля – в джинсах і мотоциклетній шкірянці – ну чим не сутенер? Доводилося відшивати люб'язних бажаючих.

– Все, хрін із ним, – змирився Ілля. – Хай всі приїздять і все бачать. Я однаково так жити більше не можу… Я не люблю її, але мені шкода… І немає нічого гіршого за це – жаліти когось. Я щось придумаю, якось би все обіграти, щоби обійшлося без порізаних вен.

– А що – вона психічно неврівноважена?

– Врівноважена. Але було чотири спроби самогубства.

– І що – жодного разу не пощастило? Значить, такі були ті спроби. Якщо людина хоче заподіяти собі смерть – вона тихо йде і робить це, а не пиляє собі жили в ванній, подзвонивши перед тим т.зв. винуватцеві чи вже, тим паче, не ковтає в нього на очах пігулки. Фе, мене зара вирве. Ненавиджу самогубців. Хоча, зрештою, що я можу про них знати…

– Угу, – задумливо кивнув Ілля. Тієї ж миті якимось незбагненним дивом під'їхала таксівка. Ілля був порятований в останню секунду, бо тут же назустріч Марлиному таксі виринули фари джипів-рятівників.

– So you see, it’s like a movie [86]… – знизала Марла плечима, звертаючись до водія. їй згадалася перед від'їздова розмова з Анджеєм, де вони вирішували, яких би режисерів запросили знімати про них фільми. Анджей забаг собі Бертолуччі і стрічку в стилі «Останнього танґо в Парижі», а попсова Марла запросила би Кітано чи й узагалі Лінча. Власне, шматок сьогоднішньої ночі вийшов якось навіть дуже лінчівським. Спершу вони блукали, змиливши виїздом із автостради, не надто обережно просувалися поміж скель, ловлячи примарні придорожні світла, подібні до кривавих паті-мейкерів, що вишикувалися, показуючи вам дорогу туди, куди ви навряд чи захотіли би потрапити. Час від часу авто вихоплювало фарами із темряви загороджені розкопки, купи повалених знаків і таблички. Потрібне місце ніяк не знаходилося, лише мінялися кольори примарних ліхтарів на скелях. Червоні, білі, жовті. Сіре засліплене фарами каміння, нескінченні повороти, нестерпне сексуальне збудження, бажання смерті по сусідству. Ігриська двох дітей, п'ятнадцятирічних підлітків, що втекли з дому, поцупивши батьківську машину, і тепер носяться на ній, не знаючи, з чого мусить починатися зайняття коханням. Імовірно, вони так і проганяють туди-сюди, поки не скінчиться пальне у баку, а потім, не знаючи вже, що робити, засоромлено подзвонять додому і тоненькими голосочками кликатимуть породильників на допомогу. Потім тупо сидітимуть на відстані одне від одного, чекаючи прибуття каральної експедиції. Варіант 2: на межі спустошення бензобаку шугонуть із прірви вниз, судомно зціпивши вуста у поцілунку. Варіант 3: заздалегідь прорахують запаси пального, напакують повні рюкзаки життєвонеобхідного лайна і вкрадуть у батьків усі гроші з секретної тумбочки, а потім розгорнуть мапу, тут же зібгають її, викинуть у море і газуватимуть на захід сонця. Тільки краще це робити не на острові, якщо не хочеш передчасно дістатися на край землі…

Еbdon VS McCulloch

Машину Іллі витягли десь близько четвертої ранку. Марла прокинулася о дев'ятій, потягнулася і задала собі звичне питання:

– Чи все в поряді в нашій хаті? Цікаво, чи живий Ілля. Страх за життя хлопця був настільки перманентним (Марла дуже добре знала, що таке жіночі істерики, кислота в лице, верески й вимахування ножами), що вже став невід'ємною складовою будівництва Марлиних ритуальчиків. Кожну ніч укупі з молитвою і щоранку з усвідомленням нової сходинки свого континууму – запит про благополуччя Того, хто в неї вірить. Звісно, вона ні за що б не зізналася Іллі, як дивно вона за нього боїться і як пульсують її нутрощі щоразу, коли він хоч на трохи десь затримує ознаки свого для неї існування.

По ТБ транслювали чемпіонат світу зі снукеру. Ебдон мочив МакКалоха. Артур із Михасем виходили в готельний коридор і щосили волали:

– Dоре, dо-оре!!!

Із сусіднього номеру 310 випихалася європеоїдна голова і тріщила очі коридором. Артур із Михасем дурнувато гиготіли і втікали до кімнати.

Марла позіхала й засмагала. їздила з Артаном на моторбайку і робила вправи для дупи. Спостерігала за тим, як британські пенсіонерки сушать коросту по шезлонгах, і купалася топлес у них під носом. Реготала з того, що виробляли Артур із Михасем в басейні і намагалася писати статті про секс. Дочікувалася нарешті Іллі, відводила його на хвилеріз, ховала від вітру в каміння і зовсім тихо на вухо йому читала свого улюбленого Гійома Аполлінера. Хлопець зітхав, зовсім не виглядав на своїх тридцять один, обіймав її і казав, що:

– Певно, буде все хуйово.

– Це ж бо чого? – цікавилася Марла.

– Не знаю… Якщо ти зникнеш зараз, я не знаю, що буде. Я про це не думаю. Я згоден втратити все – однаково життя вже безповоротно змінилося. Я не зможу…

– Не бійся, малий. Я з тобою. А втім, боятися втратити – здорово. Це не дає розвинутися звичці і рутині. Ми так за кожен день повинні би боятися, бо щомиті можемо втратити наступну мить. От тоді ми тільки й зможемо по-справжньому жити. Боятися отак – це по-справжньому кохати. Фе, вибач за попсу. Повторююся вже не вперше і не вдруге, певно.

– Нічого, говори. Ти все правильно кажеш… Не знаю, як воно потім буде.

– Потім буде добре. По-іншому думати немає сенсу. Ну все, ходімо, в тебе ж день народження – сімейне свято. Біжи додому їсти торти.

– Не знущайтеся, будь ласка.

– Хто? Я? Та ні – я стовідсоткова серйозність. Обережно, любий, не зашпортайся за камінь середземноморський.

Ілля хворів на жахливий екзистенціалізм, сам цього не підозрюючи. Він не втомлювався наголошувати на минущості цього періоду його життя, запитував себе, чи можна зберегти бодай пам'ять про ті відчуття, які відловлюються тепер, а згодом підуть на спад. Марла ж була свідомою фаталісткою, що не завдавала собі болю думками про локальну минущість, затуляючись минущістю більш-менш глобальною:

– Не парся, малий, ми ж усе одно здехнемо. Нас не буде. А от море це шумітиме, як і шуміло. І каміння стоятиме. Але також невідомо, як довго їм це вдаватиметься.

Вечорами, попрощавшись із Іллею, Марла ходила співати «Киріє, елейсон» [87] і читати вірші свого дитинства – французьких символістів – тому самому морю з камінням.

She says she’s mine I know she lies

Ілля був одружений із дуже красивою чорнявою жінкою, що зачісувала волосся гладко назад, збираючи його в хвоста. Вдягаючи великі півпрозорі сонячні окуляри і яскраву пластикову біжутерію, модну відрижку вісімдесятих, вона перфектно газувала на хорошому Іллєвому авті, дуже круто гальмувала, заїжджаючи на подвір'я, слухала в салоні абсолютно відстійне лайно в стилі «русскоє тєхно», читала 5-8 том Кастанеди і діяла так, що жоден літературознавець чи психіатр на світі ніколи не зміг би звинуватити її в цьому читанні. Марлі уже траплялися дєвучки, що з захопленням читали «сурйозні книжки», а потім ні на півтону не змінювали дзеленькотіння своїх пустих і гарних банячків. Красуням все прощається. Дружина Іллі була красунею. Порівняно з нею, Марла у своїх сандалях, на велосипеді, в білій (хай і брен-довій, але фіг здогадаєшся) майці, з мідними бляшками на шиї і з пелехатим рудо-червоним волоссям скидалася, в кращому випадку, на вкрай оптимістичного продавця марихуани в середній школі. Хоча ні, для середньої школи торговці підбирають солідніше шмаття. Втім, пофігістична Марла у своїх уже не білих, запацьканих об роверовий ланц, штанцях, могла би запросто виявитися донькою Онассіса – мультимільярдери так і виглядають. Могла б. Але не виявилася.

Ще вона не виявилася зіркою спортивного рок-н-ролу, дитячою письменницею, дизайнеркою капелюшків, топ-моделькою, сестрою-жалібницею, матір'ю-годувальницею, лапочкою-дочкою і відданою дружиною. Щодо останнього Марла казала:

– Нехай тебе не парить сумління. Ти ж не мусиш навіть розлучатися із нею. Хоча Анджей казав, розлучення прикольне. Типу, оголошую вас не-чоловіком і не-дружиною. Що, не весело хіба?

– Весело… – зітхав Ілля. А Марла далі гнула своє:

– Я ж не верещу по-бабськи: брось єйо, астафь, уйді, давай женіцца!

– Так, я знаю, що тобі пофіг усе…

– Мені? Пофіг?! Це ж бо чого?

– Ну, всі ці штуки для тебе попсові й незначущі…

– От бовдур! Мені не пофіг, сонечко, далеко не пофіг… Я просто не хочу ускладнювати тобі життя таким гівном, як соціальні обов'язки. На них я дійсно срати хтіла. Але не на стосунки. Ні. Я ціную в тобі особистість, а не соціальну роль «чоловік». І важливий ти мені як Ілля такий-то, з такою-то долею і такими звичками, а не як частинка моєї соціальної лєґо-конструкції. Розумієш?

– Розумію, – погоджувався Ілля.

– А тепер би це ще зрозуміла твоя вайф… Я про її власну особистість, яку вона захєрила за шторку «Я – жена». Якими вона там словами вжахнулася на твоє game over? «Каво мнє тєпєрь ждать?!» І оце в двадцять один рік, із такою зовнішністю і з таким банківським рахунком, який ти їй збираєшся впарити! Ото дурепа. Радіти треба, що чекати нікого! Що можна просто йти і не паритися, можна вчитися, відвисати, жити, жити, жити, а при цьому ніхто не нависає і гроші падають на голову…

Марла говорила й говорила, не впевнена, втім, чи має вона право робити які-небудь оцінки того, що відбувається, не впевнена в тому, винна вона, чи ні, але впевнена у правильності дій Іллі як у звільненні закріпаченої красуні Ксені. Марла знала, що значить таке закріпачення – сама ризикувала колись у нього потрапити, опинившись із Х'ялмаром у землі обітованій, маючи достатньо грошей і не бажаючи займатися чимось на кшталт кар'єризму. Марла тоді розгубилася, попливла на сонці, як церковна свічка і вирішила, що саме настав час вийти за Х'ялмара заміж і народити дитинча.

– Дякувати Богу, що віднадив… – вголос закінчила вона.

– Прошу? – не зрозумів Ілля.

– Та так, нічого, я просто знаю приблизно, що воно таке – оцей-от рольовий анабіоз. А ще й у раю на землі. Людині надто тяжко впоратися з умовами ідеального задоволення всіх потреб. Мусить бути якесь зобов'язання і поденщина – тоді себе почуває потрібною. А для розвитку, як не крути, таки потрібно проходити через труднощі…

Ілля з усім погоджувався, а може, просто був занадто глибоко в собі. Вони сиділи в маленькому рибному ресторанчику, дивлячись, як лупашить злива по морській поверхні. П'ять хвилин тому ця злива холодними дротиками осатаніло металася їм в обличчя – така їзда на мотоциклі без окулярів чи забрал могла би скінчитися не зовсім романтично. Втім, на щастя, все обійшлося вщент промоченим одягом. Так само легко обійшлося провтикане змотування паркувального канатику на Іллєвій яхті півгодини тому – кінець мотуза просто собі валанцався всю дорогу побіля гвинта, поки Марла з Іллею пили кампарі, цілувалися й патякали про її подорожі Азією.

– Знаєш, Ангел-охоронець таки уламав Бога не топити нас, дебілів. Якби той мотуз намотався на гвинт, двигун би випав із човна, як кишка при геморої. Залишилася би діра. Така яхта, як моя, тоне півтори хвилини.

– Ага, і нам би був гаплик.

– Та ні, не було би. Я думав уже про це. Ми би вдяглися в рятувальні жилети і гребли би до берега.

– Що – за півтори хвилини роздуплилися би з жилетами? Та ну…

– Роздуплилися б. А от плисти звідтіля довелося би годин двадцять. Шкіра би розбухла від води й кровила би від солі.

– Брррр… – Марла уявила їх тіла червоними й надутими, – а ще би ми повиздихали від запалення легень, еге ж?

Аryuo such a dremer?…

«В мене немає ні дому, ні родини, нічого власне коштовного чи постійного. Самі лише випадкові прихистки. Хоча ні, постійним є цей страх. Страх втрати кожного такого острівця примарної стабільності. Я живу у глибокому, гнітючому страху, готова щохвилини просто піднятися і спакувати свої речі (дещо таки маю з речей) у похідного наплічника і чкурнути геть. Без істерик, без прощальних записок, без трагедії, із самими лише проковтнутими сльозами і спробою боротьби із принизливим жалем до себе. Власне, ці втечі я називаю красивим і страшним словом «свобода», ним жеі маскую свій страх. Кожного разу втрачатися, тупо перепитувати себе, хто ти, не знаходити жодного засобу висловити відповідь, зрештою, потискати руку Пустоті і заспокоюватися, як вирваний зуб. Я готова до втрати будь-якої хвилини, але не завжди готова до своєї реакції на втрату. І це соромно. Це гнітить. Це обриває псевдоніжки моїй свободі аж під самі її псевдояйця. Я здатна на любову і втечі. Я здатна на сльози. Я здатна на такі тупі і шмаркаті фрази, як оці дві попередні. Я не можу вбити себе за раз (щосили жорстоко засуджуючи нещасних самогубців), зате залюбки вбиваю себе сантиметр за сантиметром щодня. Відтак мені здається, що некроз припинився, а насправді то лише ватно-марлеві пов'язки ілюзій попритискали відчуття відмирання. Мені недоступне просте людське щастя. Я не можу, як всі. Це надто велика розкіш. Було би нічого, якби запросто могла, як не всі. Як непросте людське щастя. Чи доступне воно?…»

Марла вкрай рідко робила щось подібне до щоденникових записів. Лише хіба тоді, коли почувалася вкрай гівняно, а сама думка вдатися до алкоголю чи марихуани викликала блювотну ступінь туги. Такі стани були короткими й емоційно потужними, тому просто відпускати їх на службу авторуйнації було шкода. Можна було писати і стежити за своїми пальцями. Інколи, щоправда, соплі і шмарки стікали до самої клавіатури, зате все дуже швидко проминало. Як у дєвучок-істеричок-п'ятнадцятирічок.

– Коли когось любиш, то хоч-не-хоч, а ним переймаєшся. В тебе просто хворі резонатори на цю людину… – Марла вже кривила дурнуваті пики на свіжозаплаканому обличчі. Вона мала невід'ємну харизму поширювати свій (особливо, поганий) настрій на інших людей. На близьких (легше) і на неблизьких (із більшим задоволенням). Зате й платила тією ж монетою – жерла себе до останнього хряща, як тільки на особливого VІРа її душі нападала щонайменша гризота.

– Правила виводити ще зарано…

Але стосовно однієї людини це таки вже стало правилом – стосовно Іллі. Можливо, його зле-впливова харизма була куди потужнішою за Марлину – люди, на яких ображався Ілля, як мінімум, лягали в лікарню з виразкою шлунку. Марла ж бо просто потужно страждала.

Сидячи за великим офісним столом у коротесенькій блакитній спідничці а-ля безсоння Гумберта Гумберта, у біленьких кросівочках, блакитних шкарпетках, рожевій кофтинці з номером 96, вона повільно курила велетенську петарду марихуани, щедро набиту прибулим із Варшави Анджеєм, збивала попіл у жахливу кришталево-шкіряну попільничку Guy Laroche і думала про те, чи не наражається вона на небезпеку стати femme a homme [88]. Власне, на цю небезпеку буття кришталевою вазочкою (чи ж не Guy Laroche?) для наповнення чоловіком, ризикує наштрикнутися абсолютно кожна жінка. І сильна жінка – особливо, бо вона навіть не припускає собі ані найменшої можливості такої халепи. Можна, як Марла, пишатися тонкощами своїх резонаторів, налаштованих на хвилі коханого чоловіка, а можна, як Ксеня, заліпити очі тістом суспільного поганяла «дружина», і на будь-яку спробу вивільнення власної особистості реагувати дедалі млявіше. Коріння в обох позицій те ж саме. Грибниця завжди спільна.

– Треба, блядь, не забувати її, хе-хе, дбайливо, по-вольтерівськи обкопувати, чи що там робить трудовий народ із садово-городніми ділянками свого fucking Несвідомого. Інакше воно реально will be fucking you [89].

Марла закрила очі й стиснула пальцями перенісся. За вікнами студії шуми проспектових авто літали за траєкторіями плюс нескінченності (+?).

– Я плюс Нескінченність.

Закрите поштовхом надмір активної адміністраторки, вікно )зчавило всі містичні вісімки. Дівчина в окулярах із дуже високим голосом, різкими рухами і рожево-білими гострими нігтиками сіла в крісло і почала звукову атаку. Ілля, що спожив того ж продукту, весело сміявся, питав телефони Анджея і переконував Марлу, що вона не вміє курити. Звукові хвилі стали суцільним припливом Монт-Сен-Мішєлю і підіймалися до Марлиних вух через вуха Іллі і нігтики адміністраторки. Початок вони брали на ній же – на голосових зв'язках і порипуванні ніжок її стільця.

– Факсимільний апарат… Раnasonik КХ-FС195… 1429 гривень 50 копійок… Дворядовий дисплей… радіотрубка, – дзвінко робила повідомлення вона.

– А звідки ти знаєш, що там є радіотрубка? – дуже серйозно питала Марла. Ілля сидів у своєму пафосному кріслі, поклавши голову на руки, і просто вмирав зі сміху.

Надя– адміністратор терпляче пояснювала:

– Дектовий телефон…

– Як? Дека…шо? Нє, так звідки ти знаєш?

– Ну, дектовий телефон – це бездротяний телефон!!!!! – Надя підняла трубку звичайного телефона і затрусила нею Марлі перед носом. Марла вже уявляла, як ця чорна пластмасова біда розхєрачує її кирпатого носа на квасне ябко. Ілля крутився в кріслі і крізь свій дитячий сміх – а він якимось дивом виявлявся по-справжньому веселим і дитяче-сексуальним – намагався втовкмачити Наді, щоби приходила завтра, бо рішення сьогодні в гості не прийдуть. Марла тепер уже просто мовчала, виводячи язиком по піднебінню таємні літери. їй було вже не до писання текстів, не до феномену «femme a homme», не до презентацій, не до непомитого посуду, не до Надіних роздумів про дні пива, народжених мачо-менами дітей, запланованих від'їздів на ПМП до Штатів і те, що «мір куда-та котіцца». На горизонті свідомості Марла вже спостерігала Вівсяне Печиво.

І саn fly but I want his wings

Байдужість. У домашніх мовчазних формах і у формах найкічовішої показухи. Власне, показуха не є байдужістю. Демонстративність не є незалежністю, а лише однією з форм втечі – не завжди, однак, невдалої – від залежності й ваги всього пласту експектацій чи т.зв. обоє 'язків, накладених соціумом м и самим індивідуумом самим на себе. Накладених на голову, як купи лайна з-під священних корів. (Принаймні, після Індії стає зрозуміло, звідки взявся вираз «Ноllу shit!») Але мова не про це. Мова про байдужість очей до сприйняття кольорів і форм, байдужість вух до ідентифікації звуків чи язика до розрізнення температур і смакових якостей. Бо ж однаково предмети, володіючи кольоровими, смаковими, просторовими характеристиками хуй клали на рецептори, створені для їх детального аналізу.

Безсоння. Мала доза щоранку. Кілька кубів кофеїну в вену і твоє бліде обличчя щириться на тебе з люстра, що навпроти ліжка, щодня, щоразу. В не твоєму помешканні й інколи навіть дуже комфортно, але очі робляться все ширшими й болючішими. Як ширококутний об'єктив. Високочастотний гавкіт псів на повідках, високочастотне «Ану, перестань!» їхніх ґаздинь, твої, знову ж, блядські очі і секреторні чари в його кампарі. Зубний біль як есенція безсоння. Друг його – гастрит. Починаєш говорити про хвороби – тобі піздєц.

Марла заслабла і швендяла по хаті зашмаркана. Слухала при тому SЕХ РІSТОLS і підвивала Сіду Вішезу в «Му Waу».

– Хворіти соромно! – повторила вона слова когось зі східних мудреців, повторених для неї одним із її фанів. – Хворіти тупо.

Високоякісна марихуана спричинила складну ніч, повну безсоння і жахіть. Причому важкою ця ніч була аж для трьох людей, втомлених від невизначеності одне одного: Марли, Іллі і Х'ялмара, хоча останній і спав на іншому континенті, з форою в чотири години. Жахи на Східному Тіморі закінчувалися на чотири години раніше. Марла металася поміж гір, випорпувала з землі якісь фальшиві надгробні плити, шукала собі постелі і цілувала недорозвинені груди дівчаток-підлітків. Ілля мучився питанням, чому – Марла – Така від нього відмінна – залишається з ним. А Х'ялмар – чому така подібна й рідна істота дременула від нього на злиденну й сіру Україну. Всі по черзі підривалися з ліжок, відчиняли й зачиняли вікна, пили воду й прикладали лід до запалених очей.

– Цікаво, хто ж закінчив естафету…

– Що? – перепитав Ілля. – Знаєш, мені ввесь час здавалося, що якісь задушливі й важкі хвилі відходять від твоєї голови, до мене. Якась невизначеність і вагання…

Марла промовчала. Як не дивно, серед цього містичного нічного пресингу один Ілля, що обіймав її і притискав до себе, коли вона плакала чи стиха стогнала вві сні, видавався острівцем спасіння й заспокоєння… Якоїсь миті уві сні настало звільнення – дух постелив для неприкаяної Марли постіль. Прокинувся Х'ялмар і написав їй, що невизначеність – невід'ємна складова їхнього лайф-стайлу. Ще пізніше прокинувся Ілля і виголосив:

– Ніколи-ніколи в житті не вживатиму більше цієї гидоти… Я ледь не збожеволів.

Марла обійняла його й довго цілувала очі, ніс, кутики губ, мочки вух, пестила волосся. Смуток літав із його блакитних очей в її зелені, намотувався їм на голови, не даючи швидко рухатися і чітко мислити.

– А знаєш, – сказав по спливу якогось часу Ілля, – колись ми з ліпшим другом у в'язниці мріяли, що вийдемо на свободу, пограбуємо одразу 50 банків і поїдемо вчитися в Гарвард.

– Добре, що не поїхали, – задумливо протягла Марла, – там страшенно високий відсоток самогубств. А на вступному іспиті замість питань з історії чи математики можуть запросто сказати: «Здивуй мене!»

– Я би, певно, застрілився. Він би здивувався.

– Ну от – і знову самогубство. Така ознака нетерплячості…

Поміж тим, смерті довкола було якось занадто багато. Звістки про смерть усе нових знайомих сипалися з телефонних трубок і з інтернет-скриньок. Помирали люди, з якими Марла була пов'язана лише дотично, не вникаючи в подробиці їхнього існування, маючи в пам'яті лише якісь хаотичні деталі їхніх тіл і найнезначніші звички. Від того їхнє припинення буття видавалося іще незбагненнішим, туманнішим і містичнішим.

– Мене зараз вирве тим туманом… – Марла ходила, як сновида, ковтаючи якісь піґулки-стимулятори мозкової ясності. – В Індонезії, на Яві, мерця ховають у день його смерті… Спека. Жахлива спека. Смерть 25-річного хлопця, не особливо талановитого художника, та все ж людини з готовими до відкриття на світ очима, від мозкової пухлини… Тепер уже ніколи ніц-нічого не побачить, не поїде в подорож морем із сімома такими ж чорноволосими красенями, як і сам. Як часто він малював цих однакових зі спини людей із довгим волоссям у довгих плащах (розвівається вітром волосся, розвіваються плащі) на своїх полотнах, розкладених і розвішаних у гаражі… Гм. Я ж також там малювала. Була такою ж неробою, як він, їздила на його мопеді, просила його про якісь незначні послуги… Кожен наш запис – частинка Енциклопедії Мертвих.

Марла відкрила тоненьку сіру книжечку Данила Кіша і знову задумалася. «Що, як мерці поприходять до еротичних фантазій живих? Я ж мимобіжно малювала собі картинки голої смаглявої спини Теґу, його розпущеного волосся колись, під час наших перших зустрічей… Це вже потім стало соромно і прийшла неприязнь. Що, як він захоче взяти свій реванш тепер?…» Марла гнала від себе цю смурну метафізику – мала ж бо чим забити голову і на першому рівні існування.

Все валилося на голову суцільною важезною лавиною – сварки, успіхи, непорозуміння, обкладинки глянцевих журналів, інтерв'ю на телебаченні, обкладинки гівняненьких журналів, ефіри на вошивеньких радіостанціях, конфлікти Артура й Іллі, замовчування тих конфліктів, вислуховування істинних думок Іллі в нічному авто, сльози, біль від того, що він страждає невизначеністю, біль від власної невизначеності, короткочасні потепління від «Марло, я тебе кохаю», короткочасні потепління від слабких наркотиків, ненависть до наркотиків і їх гнітючого ефекту, відмова від наркотиків, музика, фотозйомки, розмови із новими дуже важливими fucking людьми, відмова від їжі, мозкові стимулятори, відмова від їжі, милування сексапільними вигинами живота, страшенно ніжні ранкові поцілунки, дуже вірна, тонкочуттєва дружба, світлі пронизливі, проникливі, прошиваючі очі й збуджуюча напівдитяча хлоп'яча посмішка, т.зв. елітарні тусовки, а насправді збориська хохляцького колгоспу, махнутого на своїй безнадійній провінційності, т.зв. елітарні клубні паті, нагульґування текілою і позування для журналу ЕІХЕ, хлопчики-моделі, готові до вжитку цілими пачками: «Виїби мене, Марло!», відраза до дешевого сексу, нудота, загроза вагітності і дикий страх перед мозковими стимуляторами, що їх не можна приймати вагітним, інтенсивна емоційна напруга, готовність розірвати мозок і зросити кров'ю ноги тим, кого ти любиш…

Контракт.

Контракт.

Контракт.

Контрапункт

Потреба переїзду до Москви

Versus

Підтвердження вагітності.

Бінарні опозиції живуть і множаться.

– І що? Це я маю зробити свій вибір?! А хуй там.

Расk and get dressed before your father hears us [90]

(THE fucking END)

І Марла просто втікала. «Втікала, втікала, втекла!» – вистукувало в її голові. Втікала, попри всю свою хаотичність, дуже навіть обдумано: викликала таксі по телефону, повідомила пункт призначення (Бориспіль [91]), поцікавилася ціною проїзду (60 гривень) і навіть поспівала мантру («Хуяк-хуяк, мені на літа-а-ак»), перевіряючи час на квитку до Амстердама-Сингапура-Джакарти (18.48). Всередині їй усе пекло, двоїлося і троїлося – вона зіскакувала з системи. Звільнялася від мрії. Все. Відчинила двері, важко їх рвонула на себе, а потім тихо замикала на ключ, що його викине потім в Індійський океан на перенаселеному острові Ява чи в Тихий на перетурищеному острові Балі. Вона спершу закинула до наплічника, а потім висипала назад гору компакт-дисків, журналів та іншого медіа-брухту з її зображенням та відтворенням голосу. Вона знову не матиме нічого, крім вірного Х'ялмара, жовтих в'єтнамок і старенького мопедика. Збігаючи сходами вниз, Марла раптом витіснила з голови свій destination point [92]. Вона вже подумки приземлялася в коханому Берліні, брала гаксівку до Еріх Вайнерт Штрасе за 27 євро (це ж туди й назад із Джокджі в Джакарту злітати!), натискала код збоку велетенських, напівказ-кових зелених дверей під'їзду, вибігала сходами на третій поверх, пожбуривши геть наплічника, і, ні секунди не вагаючись, дзвонила у Х'ялмарові й Аскові двері. Відтак лигала своє шалене серце й, завмерши, чекала кроків за дверима. Кроків не було. Марла все чекала і чекала, час собі по-берлінському пофігістично спливав. Кроків не було і близько. Марла сходила за наплічником, підклала його під дулу і тепер чекала сидячи. Потім прийшла і ніч. Марлу хтось торкнув за плече і щось доволі злостиво проговорив німецькою. Сонна Марла збагнула, що їй настирливо рекомендують забратися з порядного під'їзду. Вона щось пробувала пояснити англійською, але нікого то не шкребло, їй просто дали копняка під дулу і вона просто побрела собі геть, у напрямку до Алєксандер Плятц, звідки чомусь хотілося поїхати до Кройцберґа поїсти турецького їдла. У спину дівчинці з наплічником сумними-пресумними очима з балкону дивився красивий світловолосий юнак Х'ялмар…

– Ва сколька самальот ваш, дєвушка? – ввірвався звідкілясь стандартизований дискурс таксиста.

– Га? Літак? А, майже в сім. Там іще на реєстрацію і вся фігня. За вікнами авта миготіли травневі сіро-зелені, доволі сонячні і тому не бридкі київські пейзажі. Таксівка їхала якимось дивним шляхом – через Інтернаціональну площу, а це ж за два кроки до будинку Анджея.

– Зупиніть, будь ласка, тут!

– Га? – таксист подумав, що Марла хоче купити цигарок.

– Ось ваші 60 гривень. Зупиніть мені тут! – Марла аж сама зраділа власній пиздуватості. Яка різниця, зрештою, куди втікати від омріяних патернів свободовбивства – на Ніагару чи на Нивки? Можна бовтати ногами в ненормальній підводній течії Індійського океану й підійматися на Анапурну з надією померти героїчно по дорозі, як помирають 50% її альпіністів, а можна просто дивитися хороше кіно, їсти куплені за 26 грн за 1 кг креветки, запиваючи їх сухим білим вином і закурюючи перфектними шишечками, закрученими до спожитку перфектним хлопцем на ім'я Анджей. Марлі не було різниці, і тому будь-який вибір був для неї єдино правильним. Особливо правильним він був, зважаючи на те, що навряд чи Марла намагалася кудись зійти зі своїх омріяних патернів. Свободовбивство версус вбивство Мрії, з якої, власне, все і починалося, відкинувши геть будь-яке інше лайно…

– Привіт! – Марла поцілувала здивованого Анджея. Я привезла тобі дві твої книжки. Тепер у нас буде спільна бібліотека. Я поживу у тебе якийсь час. Добре, правда? – Марла навіть не розвелася на подобу риторичного питання. З Анджеєм цього не вимагалося.

– Заходь, старенька, єсно… Диви – тут ти, і там ти, ги-ги, – процитував він старий наркоманський анекдот, тицяючи пальцем в екран телевізора.

– Ти що, збоченцю, телевізор купив?! – не повірила очам Марла.

– Ато! Пику твою обсервую еврі дей тепер зате…

– Ну, тепер будеш її в 30 созєрцать, поки не повилазять ясні очі… Жерти є що?

І вони таки пішли до старосвітської крамниці за креветками і білим сухим. Довго потім розмовляли, позвішувавшись головами донизу з невисокої канапи, ноги на стіні. Відтак пішли чистити зуби на брудершафт (Марла вже колись давно запопадливо поселила в Анджеєвій ванній свою зубну щітку), дослухали весь МШЕ, що залишався, і, врешті-решт, повкладалися спати.

Серед ночі (десь між другою і четвертою) Марла раптом прокинулася і конвульсивно підірвалася на ліжку. А потім, неосмислено вдивляючись широко відкритими очима в глуху темряву кімнати, гаряче зашепотіла, звертаючись чи то до сплячого святого Анджея, чи до несплячого десь на іншому кінці міста, понервованого її розшуками, вбивче коханого Іллі, чи до завжди світлого і рідного скандинавського білявчика Х'ялмара, захованого в такій далекій тепер Південній півкулі:

– А зараз, любий, ми просто ляжемо спати… Заплетемося один довкола одного, як завжди… А завтра ми вже не будемо вставати по черзі. Нам не треба буде замовляти сніданок на різні години. Не треба буде писати листи різним людям. Не треба буде перевзувати з ніг на ноги в'єтнамки, щоби піти в туалет. Не треба буде думати про твоїх жінок, а моїх чоловіків і жінок. Не треба буде зважати на різницю національностей у паспортах. Ми просто поскидаємо всі метрики докупи на якій-небудь площі і підпалимо їх на курчу мать. Навіщо нам усе це? Завтра ж бо ми прокинемося іншою, хоча й тією ж самою, істотою. Тільки вже Єдиною. Кращою. Досконалішою. Повнішою і просто андрогінною. Завтра ми прокинемося Мар-о-Маром.

Кінець кінцем

Якось, повернувшись увечері додому з оберемком квітів та іншого мотлоху для дружини (упс, вона таки не любила зрізаних квітів…), він відчув, що дещо в їхньому домі змінилося. Дійсно, чогось бракувало. Все було на місці, тільки вона не прийшла ні через дві години, ні на другий день. Він сидів і нічого не міг зрозуміти. Потім, день на третій, зазирнув до своєї поштової скриньки і знайшов там коротесенького листа:

Не можу бути з жодним чоловіком. Усі ви – убивці свободи. Чи то пак, я стаю убивцею свободи, як тільки-но заприсягаюся жити разом із чоловіком. Кохані й некохані, справжні й помилкові – від усіх вас просто хочеться втікати. Бігти на волю, голосно кричати, не озиратися назад. Не просити пробачення – однаково ви цього не любите і не пробачите мені ніколи. Не пробачите мого прощення пробачення. Вам потрібна Дикість, що уб'є вас, що розірве нас на шматки, а потім буде збирати докупи. Можливо, то вже буде інша жінка. Та, що прийде за мною. Вона не помилиться – у мене дуже глибокі сліди…

М.Ф.

Серпень 2003 – травень 2004

Париж – Франкфурт – Джокджакарта – Джакарта – Бангкок-Джакарта – Джокджакарта – Київ – Яремча – Київ – Джакарта – Гілі Айр – Убуд – Джокджакарта – Берлін – Мюнхен – Київ – Делі – Аґра – Катманду – Тхімпху – Київ – Яремча – Лімасол – Київ – Ярославль – Київ – Прага

Коментарі

[1]

(англ.) ми пливемо сьогодні ввечері до Сінгапуру

(обратно)

[2]

Musim gugur (індонез.) – осінь.

(обратно)

[3]

Хуй на патичку! (англ.-омер.)

(обратно)

[4]

Хустка на голову в ісламських жінок Індонезії. Прикривається тільки волосся, лице залишають відкритим. Найпопсовіший варіант – білий із мережкою, як на манжетиках радянської шкільної форми. Чорний – для особливо просунутих мусульманок, що живуть «по понятіям». індонезійські мусульмани взагалі відомі своєю толерантністю – навіть трансвеститів на вулицях не б'ють ногами, а дають їм, чистеньким і вихованим, гроші за заспівані у придорожній забігайлівці пісні. Сім'ї, звісно ж, відмовляються від таких нестандартних діточок, і ті живуть десь поблизу вокзалів. Однак, жіноцтво їхніх та інших сімей не гребує врізноманітнити собі життя хоча би врізноманітненням кольорів і фасонів джільбабу. В поєднанні з відповідною сукнею, тунікою чи брюками (а то й з усім водночас) виглядає дуже стильно. «Ісламська Мода» – дуже поширена спеціалізація бутіків. Колекції haute couture і рr?t-а-роrter, наснажені ісламською традицією, навряд чи з'явилися лише після трендового 11-го вересня…

(обратно)

[5]

Розчинення (лат.).

(обратно)

[6]

В окремих випадках автор залишає за собою право нетранслітерного передавання російської та інших іноземних мов.

(обратно)

[7]

Погані друзі й дешевий секс (англ.).

(обратно)

[8]

Від фр. «mоі» – я.

(обратно)

[9]

Я – найщасливіша дівчина (англ.).

(обратно)

[10]

Це мусить бути підводне кохання (англ.)

(обратно)

[11]

від індонез. «kampung» – житловий блок, скупчення хаток на доволі тісній площі.

(обратно)

[12]

Від індонез. «sarong» – традиційний атрибут чоловічого одягу, просторий шмат тканини, що зав'язується на поясі на кшталт довгої спідниці. Оздоблення в техніці батік.

(обратно)

[13]

Щасливого свята Ідул Фітрі (кінця Рамадану)! – індонез.

(обратно)

[14]

Ти можеш це! (Англ.)

(обратно)

[15]

О, це такий чудовий день, я рада, що минає він з тобою (англ.).

(обратно)

[16]

– Альо, ти, сука! Ану від'їбися від нього! (Амер.)

(обратно)

[17]

Будь моїм гостем (англ.).

(обратно)

[18]

Як порятувати Всесвіт (англ.)

(обратно)

[19]

Доброго Різдва (нім.).

(обратно)

[20]

Відповідн. індійської страви «Fish Head Curry», масивної рибної голови у гострому соусі

(обратно)

[21]

Істинний мотлох (англ.).

(обратно)

[22]

Один абсолютно неправильний аеро-роман (ангі.).

(обратно)

[23]

Крамниці «Тах Frее» – страшенно популярні летовищні та паромні крамниці, де за зниженими (так вас запевняють, принаймні), неоподаткованими цінами ви нагрібаєте до споживацького кошика алкогольні напої і попсо-брендову косметику.

(обратно)

[24]

Будь ласка, червоного вина для панянки (фр.).

(обратно)

[25]

А я візьму «Chateаu…» (фр.).

(обратно)

[26]

Трохи. Я розумію її цілком добре, але соромлюся розмовляти (англ.). Далі англ. текст передаватиметься українською. За певними винятками.

(обратно)

[27]

Тут і далі російська також передається українською – задовбав мене трансліт.).

(обратно)

[28]

І я поцілував її на прощання, сказав, що вся краса має вмерти (англ.).

(обратно)

[29]

Не хвилюйтеся, у нас достатньо палива (англ.).

(обратно)

[30]

Корова і Курча (англ.).

(обратно)

[31]

Корова і Кухня (англ.) – тупувата гра слів, обмовка за Фройдом, ги-ги…

(обратно)

[32]

аварійний вихід (англ.) – не ображайтеся, бо раптом таки хтось не знав?

(обратно)

[33]

Живи нетрищами, помри молодим (англ.) співз. з «live fast die youhg».

(обратно)

[34]

Найкращий даховий ресторан (англ.).

(обратно)

[35]

Ефект відбивання сонячного світла від гір.

(обратно)

[36]

Йоґуртоподібний напій у Східній Азії.

(обратно)

[37]

Пік Жаху (англ.).

(обратно)

[38]

Долар – грошова одиниця США. (Ги-ги…)

(обратно)

[39]

Ти можеш поселитися будь-коли, але вже ніколи не зможеш поїхати звідси (англ.).

(обратно)

[40]

Особливе лассі (англ.).

(обратно)

[41]

РhylosofyDoctor (англ.) – вчений ступінь, що приблизно дорівнює совковому «кандидат наук».

(обратно)

[42]

Артоб'єкт ручної роботи (англ.).

(обратно)

[43]

Гаряче джерело (англ.).

(обратно)

[44]

Автор (чи укладач, як він стверджує) розвідки «Шлях Аріїв-з обґрунтовується ідея арійського походження українців

(обратно)

[45]

Удача (англ.)

(обратно)

[46]

Я роблю це по-своєму (англ) – рядок із пісні Сінатри «Мій шлях», найвідомішим кавером котрої є шедевр SEX PISTOLS Це один із рідкісних випадків, коли копія краща від оригіналу.

(обратно)

[47]

Храмові споруди в буддійській архітектурі, що ховають всередині статую сидячого Будди, не призначені для входження людей. Мають суцільні або мережані стіни.

(обратно)

[48]

Позиції Кама-Сутри, що правомірно виглядають неприродними й непристосованими до людського практикування, є чимось на кшталт формул давніх алхіміків, що позначають різні комбінації з'єднання двох елементів для подальшого витягнення Духу з Матерії. Починаючи найвищим екстатичним з'єднанням Шіви й Шакті, що своїм вічним коїтусом творять Безсмертя, закінчуючи найнижчими рівнями храмових фресок, де в коїтусі людей можуть бути задіяні тварини (початкова стадія неочищених елементів). Верховне поєднання Божеств виливається вниз«творячи дедалі більшу різноманітність своїх форм. Давні алхіміки застосовували сексуальну енергію як джерело Еліксиру Життя, найпотужнішу креативну силу, засіб для досягнення вічного життя. Деякі з древне-китайських алхіміків направду доживали до 700-річного віку, протягом якого творили безцінні алхімічні тексти.

(обратно)

[49]

Shemale (англ.) – вона-він. Означення трансвеститів.

(обратно)

[50]

На кінці світу (англ.).

(обратно)

[51]

Суцільний шотландський віскі.

(обратно)

[52]

Богоподібні істоти, що містять у собі пропорційно жіноче й чоловіче начало.

(обратно)

[53]

Fairy tale – чарівна казка (англ ).

(обратно)

[54]

Загальнодоступною: Jigme Singye Wangchuck, бутанської абетки не знаю, вибачте.

(обратно)

[55]

Хай живе наш любий король (англ.).

(обратно)

[56]

Біженці (англ.).

(обратно)

[57]

Чілі з сиром.

(обратно)

[58]

Буддійські монастирі-фортеці в Бутані.

(обратно)

[59]

Авалокітешвара. Бодгісатва Співстраждання. Один із чотирьох великих бодгісатв, заступник і охоронець релігії Бутану

(обратно)

[60]

J.С. – Jesus Сhrist

(обратно)

[61]

Космічна діаграма, що символізує циклічність буття і довершеність вічності.

(обратно)

[62]

В Бутані також знана як Дем. Жіноче божество Друкпа Каґю буддизму. По-іншому – «Спасителька». Має 21 різні аспекти. Символізує плодючість і, за повір'ям, виконує бажання. Два найзвичніших зображення Тари – Зелена Тара (ніч) і Біла Тара (день).

(обратно)

[63]

Нгаванґ Намґ'ял (1594-1651) – бутанський святий, засновник традиції тсечус.

(обратно)

[64]

Лама Друкпа Кунлі (1455-1529). Народився в Тибеті, був сучасником і послідовником Пема Лінгпа. Подорожуючи дорогами Непалу й Тибету, для драматизації свого вчення цей йог застосовував сороміцький гумор, пісні й ненормативну поведінку. Вважав, що поводження за правилами й ритуалами сошуму закриває від людини істинну суть вчення Будди. Викладав істину, шокуючи, ображаючи й дратуючи шановану публіку.

(обратно)

[65]

Істина у вині (лат.).

(обратно)

[66]

Пема Лінґпа (1450-1521) – один із п'яти великих тертонів Ниїнґма Буддизму, найважливіший тертон Бутану.

(обратно)

[67]

Переклад з англ. подано за виданням «Lonely Planet».

(обратно)

[68]

Бумтанг – місце, поблизу якого знаходиться Палаюче Озеро Мембартшо. Вийшовши з нього, на подив скептиків, із непогашеною лампою, Пема Лінґпа виніс скарб і статую Будди. Це було другим його чудом, здійсненим завдяки сну, посланому Першою Термою його вчення

(обратно)

[69]

Духовний голова гоемби (монастир Махаяна Буддизму).

(обратно)

[70]

Гарячий камінь – добрий камінь (англ.).

(обратно)

[71]

Друк – місцева назва Бутану.

(обратно)

[72]

Гімалайська смерть (англ.).

(обратно)

[73]

Бетель – горіх дуже популярний в Ази, має слабку анестезуючу й зігріваючу дію. Відрізняється характерним запахом і криваво-червоним соком, що його разом зі слиною спльовують на землю

(обратно)

[74]

Гімалайська автономія Індії

(обратно)

[75]

«Пік Жаху», пакистанська вершина, також вважається другою за висотою після Евересту.

(обратно)

[76]

– Ну, так (фр.)

– Ви француженка? (Фр.)

– Я просто тибетська дівчинка, але я люблю французьку (англ.)

(обратно)

[77]

Якщо одружений, розлучайся зі швидкістю (англ).

(обратно)

[78]

Піп-піп не спіть (англ).

(обратно)

[79]

Швидкість – це ніж, що ріже твоє життя (англ.)

(обратно)

[80]

Дружина – це ніж, що ріже твоє життя (англ.).

(обратно)

[81]

Тибетські вареники.

(обратно)

[82]

Тибетське пиво – ягідки хмелю заливаються окропом і запарюються десять хвилин у величезному дерев'яному кухлі. Зігріває і знімає втому. П'ється через таку ж велику металеву соломину.

(обратно)

[83]

Інакший Світ Можливий (Мото Світового Соціального Форуму в Мумбаї, 2004 р )

(обратно)

[84]

Людська поведінка (англ., з пісні Бйорк).

(обратно)

[85]

Моя крихітка примушує мене хотіти смерті (англ.)

(обратно)

[86]

От бачите, це як кіно… (Англ.).

(обратно)

[87]

Господи, помилуй (гр.).

(обратно)

[88]

Жінка для чоловіка (фр )

(обратно)

[89]

Буде тебе їбати (англ.).

(обратно)

[90]

Пакуйся й одягайся, перш ніж тато нас почує (англ., RADIOHEAD)

(обратно)

[91]

Міжнародний аеропорт «Бориспіль».

(обратно)

[92]

Пункт призначення (англ.).

(обратно)

Оглавление

Передмова

Фройд би плакав

БОГДАН

2. Ebbelwoi на ім'я Х'ялмар.

3. Сніданок над Андамановим морем.

4. Коли ж прийде Мусім Ґуґур [2]?

5. Портрет Дуріана Ґрея.

6. Питання №1.

7. Макан-макан.

8. Мескіпун і Чуача.

9. Не сни і не тигри.

10. Sex tourists are not welсоте.

11. Я бачила кратер вулкана згори. З неба.

Не спинити вже тих сліз – такі файні були сни

Oh baby leave me alone

Alchemical Mc Donald’s

Ґастральні кола

I’m cryng means I’m in love

US $ 7,5

Сніданок декадента

I don’t know my future

Я проспала спалах?

Коханець як символ

…уа lulblyu tеbуа:( еtо strashno…

So you wannа be a rap super-star? A khuy tam

Game over. Gameouver?

Ану подивись, як народжується буря!

Мішки під очима від фенозипаму…

І wont U under Water

Портрети принца Арджуни

Santa Klaustrofobiya 2003

One Completery Wrong Air Romance [22]

Світвідсоткове Лайно

Оm Mani Padme Hum

Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum

Ом мані падме хум Ом мані надме хум Ом мані падме хум

Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum

Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum

Hot springs and silver jewels

At the End of the Universe [50]

Бутан – це трохи лівіше Пропану

Hot stone is a good stone [70]

Ніmalayan Death [72]

Газета «Киеnsel» за ІЗ.02.04, рубрика розваг:

Каньчинчонґа

Дочькі – Матері

Марш до Мрії

Неналежність-незалежність?

Му baby makes me wanna die [85]

Don’t make my fuckihg bright! Оnlу уои…

Vіеnnе lа nuit sonne l’heure les jous s’eb vont je demeure

ОХІ

Еbdon VS McCulloch

She says she’s mine I know she lies

Аryuo such a dremer?…

І саn fly but I want his wings

Расk and get dressed before your father hears us [90]

Кінець кінцем X Имя пользователя * Пароль * Запомнить меня

Регистрация

Забыли пароль?