«Аліса в Країні Чудес. Аліса в Задзеркаллі»

Аліса в Країні Чудес. Аліса в Задзеркаллі (fb2) - Аліса в Країні Чудес. Аліса в Задзеркаллі (пер. Валентин Корниенко) 607K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Льюис Кэрролл

Передмова «Прочитай мене…»

Колись давно — майже півтораста років тому, коли й прабабусі твоєї не було ще на світі, — жила собі в Англії дівчинка на ймення Аліса Ліддел.

Аліса мала тата, маму, двох сестричок і кицьку Діну. А ще вона мала гувернантку, яка мешкала в них у домі спеціально, аби навчати сестричок Ліддел добрих манер. Бо ж не так-то воно легко навіть якщо ти вже опанувала всі чотири арифметичні дії й умієш провідміняти іменник «миша», — запам'ятати назубок усі незліченні правила щоденної ґречності: як робити при знайомстві кніксен, і як за столом ніколи не брати першого кусня собі (навіть коли на солодке подають сливовий пудинґ!), і як ніколи не забалакувати першою до дорослих, а мовчати, доки вони самі не заговорять до тебе, і як розмовляти правильною й гарною мовою, без жоднісінького слова-паразита (ти ж знаєш, як важко їх позбутися, усіх отих «ну» і «карочє»)… На кожен твій крок існує якесь неписане правило: порушиш — зостанешся не тільки без десерту, а й без обіду взагалі!

Атож, тогочасною Англією правила королева Вікторія, і правила вона довше за будь-кого з британських королів — аж шістдесят чотири роки: від 1837-го по 1901-й, так що ціла та доба згодом дістала в історії назву «вікторіанської». Коли англійці тепер кажуть на щось чи на когось «вікторіанський», це те саме, що сказати — незворушний і застебнутий на всі ґудзики.

Ось у таку добу й випало жити Алісі Ліддел.

Майже всі ігри тоді були тихі й малорухливі, мовби придумані зумисне, щоб діти якомога менше бігали та якомога менше зчиняли галасу Та не дуже й побігаєш у такому вбранні, як тоді одягали дівчаток — зашнуровуючи й застібаючи на сотні ґудзичків та гапличків! Найвідповіднішим для них вважався крокет — дуже поштива гра, в яку не гребувала грати навіть королева. Гравці статечно й неквапно походжали по зеленій галявці, по черзі заганяючи великими, як хокейні ключки, молотками маленькі м'ячики до маленьких пронумерованих ворітець. Але й така забава випадала далеко не щодня. Переважно чемні дівчатка просиджували тихо, як мишки, за іграми настільними — картами або шахами.

Хоч Аліса й була дівчинкою безперечно чемною і добре вчилася в школі, й слухняно завчала напам'ять десятки неймовірно нудних та повчальних віршиків із шкільної читанки, — проте вона не вельми любила довго сидіти на одному місці. Її цікавило геть усе на світі, і невситима її допитливість раз у раз брала гору над добрим вихованням.

І ось тут настав час розповісти про найголовніше. Про те, що, крім тата, мами, сестер, гувернантки й кицьки Діни, в Аліси Ліддел був улюблений і вірний друг — пан Чарлі. Тобто насправді його звали Чарльз Лутвідж Доджсон, а що він трохи затинався, то, рекомендуючись незнайомим, вимовляв своє прізвище як «До-до-доджсон», тож сестрички Ліддел і прозвали його — Додо (так зветься один вимерлий вид великих, смішних і незграбних птахів). Але пан Чарлі нітрохи на таке прізвисько не ображався, бо, сам бувши неабияким витівником, залюбки перекручував на різні лади не тільки власне ім'я, а й всі імена, назви, пісеньки й віршики, які лиш трапляли йому на слух — особливо ж довжелезні занудні поемища з Алісиної читанки.

Дівчатка падали зо сміху (а гувернантка їхня в цей час, мабуть, губи кусала від злості!), коли милий, любенький-дорогенький Чарлі-Додо починав бавити їх своїми віршовими дражнилками. Та хіба тільки дражнилками! Невтомний на прекумедні вигадки, в усіх іграх він був Алісі та її сестрам найпершим товаришем — дарма що в гості приходив як товариш їхнього тата. Адже пан Чарлі був не просто собі Додо, а професор найславнішого університету Англії — Оксфордського, і викладав математику й логіку в тому самому коледжі Христової Церкви, де Алісин тато був деканом. Ба більше — професор Доджсон мав священицький сан! І такий поважний чоловік, підтикавши довгу чорну рясу, годинами бігає по лужку та регочеться з дітлахами!

«Не інакше як світ кінчається!» — нишком обурювалась Алісина вікторіанська гувернантка, але що вона могла вдіяти?

Дорослі здебільшого таки вважали професора диваком, хоч він і написав для них силу-силенну премудрих книжок з математики й логіки. Коли скласти всі ті книжки докупи, то за все професорове життя (а помер він 1898 року, мавши 66 літ) набереться близько двохсот томиків, тобто аж п'ять полиць — ціла тобі бібліотека! І зовсім осібно — на окремій полиці — стоятимуть кілька, що не містять ні формул, ні креслень, і підписані не справжнім професоровим іменем, а псевдонімом — Льюїс Керрол. А вже серед тих найосібнішими будуть оці дві повісті про Алісу, що їх ти тримаєш зараз у руках.

Усе почалося з того, що одного спекотного літнього дня пан Чарлі вибрався з Алісою та її сестрами на прогулянку човном. Той день — 4 липня 1862 то року — назавжди увійшов в історію світової літератури. Бо там, на воді, сидячи за веслами, Чарлі-Додо розповів Алісі найхимернішу казку, яку їй будь-коли траплялося чути. Так народився великий англійський письменник Льюіс Керрол.

У казці мовилося про неї саму, Алісу: про те, як вона раз погналась була за білим кроликом — і опинилася в країні, зовсім неподібній до тої, в котрій жила з татом і мамою, з усіма своїми шкільними підручниками, приписами й правилами доброго тону. В тій чудернацькій країні всі звичні земні правила що не крок летіли шкереберть: птахи й комахи, риби й звірята, і геть фантастичні поторочі, і, звичайно ж, король із королевою (без королів-бо ніяка країна неможлива, навіть якщо вона Країна Чудес), — усі навперебій варнякали казна-що й чинили глупство за глупством, ніби зумисне заповзялися передражнювати все, чого Алісу дога було навчено — цебто всі її уявлення про те, яким має бути правильний світ. Навіть у крокет там грали ціпком неправильно а вже поводилися всі, без винятку, так, ніби зроду й не чули про добрі манери! А проте, хоч би які шалені пригоди випадали там Алісі, вона ні разу не злякалася — її й на хвилинку не полишила цікавість: а що ж буде далі? А всяк же знає: поки тобі цікаво — гра триває! (Навіть якщо це гра завдовжки в життя…)

Чарлі-Додо також це знав — хоч він і був на двадцять років старший за Алісу, але гратися за тих двадцять років не розучився як то трапляється з більшістю дорослих. Не дивно, що вони таї здружилися — професор математики і маленька дівчинка. Їхні гра в казку продовжилася й тоді, коли Аліса трошки підросла і на, усе в світі їй запраглося чимшвидше перейти зі становища маленької дівчинки, яку повчають усі, кому заманеться, до рангу доросле дами, перед якою — навпаки — всі шанобливо замовкають. Мовою шахів, що в них так часто грали Чарльз і Аліса, це зветься перейти з пішаків у королеви. І Керрол вволив це Алісине бажання, цим разом перенісши її пригоди у світ за дзеркалом, де і розігрується отака шахова партія. А в числі фігур, що супроводять дівчинку на шляху від першої до восьмої лінійки, зобразив і себе в подобі Білого Лицаря. Це він, незграба, верхи на конику, обчіпляному всякою всячиною, без угаву торочить Алісі про свої дивацькі винаходи, а на прощання просить її озирнутись і помахати йому рукою… Дівчинка стає дорослою. Грі кінець — і дитячій дружбі також.

(Через багато-багато років, коли Чарльза Доджсона вже не буде на світі, а Аліса Ліддел буде старенькою бабцею, вона згадає це прохання свого Білого Лицаря — і напише про нього прегарну книжку спогадів: ніби справді озирнеться й помахає йому рукою, перш ніж переступити за останню лінію свого життя.)

Казка ця, як усе в Керрола, «з секретом». Як відомо, в дзеркальному зображенні все обертається до нас навспак. Дівчинка, яка стане перед дзеркалом, тримаючи в правій руці помаранчу, побачить, що дівчинка в дзеркалі тримає ту саму помаранчу — в руці лівій. Одна мала розумниця, коли пан Доджсон показав їй цей фокус, спитала в нього:

— А якби я стояла по той бік дзеркала, то я б тримала помаранчу в правій, правда ж?

Чарльз Доджсон засміявся і сказав, що це найкраща з усіх можливих відповідей. Справді-бо, головне, так ніким і не з'ясоване питання — по який, власне кажучи, бік дзеркала ми перебуваємо? Котра з двох дівчаток є відносно другої відображенням? Може ж, задзеркальні люди вважають своїми відображеннями — г нас, так само, як ми — їх? Чи, як про це сказано в казці, — хто кому сниться9..

Всюди у Льюїса Керрола світ дітей і світ дорослих протистоять одне одному. Невідомо, котрий із них сам письменник уважав за справжній, а котрий — за сон чи марево. Напевно відомо лиш те, що дітей Чарльз Доджсон любив далеко більше, ніж дорослих. І чи не тому мільйони дітей у цілому світі ось уже майже сто сорок років так люблять слухати ті чудернацькі історії, якими він колись забавляв свою маленьку приятельку.

Настала й твоя черга їх почути…

Оксана Забужко

Аліса в Країні Чудес

Червневий південь золотий, Ріки сяйливе скло, В дрібних долоньках дітвори Пручається весло, І течією нас аж ген Від дому віднесло. Безжальні! В час, як червень нас Спекотою повив, Тоді, коли понад усе Здрімнути я б волів, — Вам зажадалося, щоб я Вам казку оповів! І квапить Перша: «Не барись! Розкажеш казку! Згода?» А Друга: «Щоб у казці тій Були чудні пригоди!» А Третя всіх перебива, Бо нетерпляча зроду. Та ось мовчанка залягла, І, наче уві сні, Нечутно дівчинка іде В країні чарівній, І бачить силу дивних див В підземній глибині. Гай-гай!.. Уяви джерело Вже струменем не б'є. «Кінець опісля розкажу — Ось слово вам моє!» «Опісля, — всі кричать гуртом, За хвилю настає!..» Снується нитка спроквола Моєї диво-казки, Вже й сонечко ясне сіда — Доходить до розв'язки… Гайда додому, день погас І ніч вдягає маски. Алісо, казку давніх днів Сховай до сивини В тім тайничку, де бережеш Дитячі любі сни, Немов прочанин квітку з піль Своєї сторони![1]

Розділ перший Униз і вглиб кролячою норою

Аліса тяжко занудьгувала, сидячи на березі без діла. Разів зо два зазирнула вона до книжки, яку читала її сестра, але не знайшла там ні малюнків, ні розмов.

— Чого варта книжка без малюнків та розмов? — зітхнула Аліса.

Вона сиділа й думала (наскільки це можливо у спеку, коли туманіє голова й злипаються повіки), піти чи не піти нарвати квіток — це ж бо така втіха сплести собі з них віночок…

Аж тут повз неї промайнув Кролик — білий, з рожевими очима. Диво, звісно, невелике, як не дивина було й почути, що Кролик бубонить собі під ніс:

— Ой лишенько, лишенько, як я забарився!

(Згадуючи про це опісля, вона подумала, що мала б таки здивуватися, але тієї миті все видавалося цілком звичайним.) Та коли Кролик раптом добув із нагрудної кишеньки годинника й, зиркнувши на нього, поспішив далі, Аліса схопилася на ноги: зроду-віку ще не траплявся їй Кролик із нагрудною кишенькою та ще й при годиннику.

Аж тремтячи з цікавості, вона кинулася за ним навздогін — і, на щастя, ще встигла помітити, як він гулькнув у велику кролячу нору під живоплотом.

Аліса з розгону пірнула слідом за Кроликом, навіть не подумавши, як буде звідти вибиратися.

Якусь часину кроляча нора йшла рівненько, немов тунель, а тоді зненацька урвалася — так зненацька, аж Аліса й не зчулась, як жухнула навсторч у якийсь глибоченний колодязь.

Чи то колодязь був просто таки бездонний, а чи так повільно вона падала, але дорогою їй не бракувало часу роззирнутися і поміркувати, що ж буде далі.

Найперше Аліса глянула вниз, щоб бачити, куди вона падає, — але там було темно, хоч в око стрель. Тоді вона оглянула стіни колодязя: на них була сила-силенна маленьких мисників та книжкових полиць; подекуди на кілочках висіли мапи й картини. З одного мисника вона прихопила баночку з наліпкою «ПОМАРАНЧЕВЕ ВАРЕННЯ» — та ба! — виявилося, що вона порожня. Викидати її було лячно (ще вб'є когось унизу), тож Аліса примудрилася тицьнути її на одну з поличок, повз яку пролітала.

— Овва! — чудувалася Аліса. — Після такого падіння не страшно й зі сходів скотитися! Ото вдома дивуватимуться, яка я хоробра! Та що там сходи! Тепер я й не писнула б, якби впала навіть із даху! (І це, мабуть, було правдою.)

Униз, униз, униз… От би падати так до безкінечності!

— Цікаво, скільки миль я вже пролетіла? — міркувала Аліса вголос. Мабуть, уже й до центру Землі недалеко. Ану прикиньмо: по-моєму, до нього ще десь чотири тисячі миль.

(Аліса, бач, просвітилася в цих питаннях на уроках у школі, і хоч зараз була не найкраща нагода хизуватися знаннями — слухати нікому! — а все ж попрактикуватися ніколи не завадить.)

— Так, здається, саме стільки, але тоді постає питання: на якій я широті й довготі?

(Аліса уявлення не мала, що таке «широта» й «довгота», але ці поважно-вчені слова неабияк тішили її вухо.)

Трохи згодом вона знову заходилася міркувати вголос:

— А що, як я провалюся наскрізь[2]? Ото буде кумедно — вигулькнути серед людей, що ходять униз головою! Антипади, чи як їх там (вона була навіть рада, що ніхто зараз її не чує, бо слово пролунало якось трохи не так).

— І тоді, зрозуміло, мені доведеться запитати, в яку країну я потрапила: «Перепрошую, добродійко, це Австралія чи Нова Зеландія?» — Тут Аліса спробувала зробити реверанс. (Уяви собі реверанс у повітрі і спитай себе, що з того вийшло б?)

— Тільки що вона про мене подумає? Що я якась невігласка? Е, ні, питати не годиться: може, десь буде написано…

Униз, униз, униз… Знічев'я Аліса знову заговорила:

— Уявляю, як Діні буде сумно сьогодні без мене! (Діна — це кішка.) Хоч би ж не забули, як питимуть чай, поставити і їй блюдечко з молоком. Діно, кицюню моя! Як жаль, що ти не зі мною! Миші так глибоко, боюся, не водяться, але кроти — близькі мишачі родичі, тут, мабуть, є. От лише… чи їдять коти кротів?

Тут Алісу почав змагати сон, і вона вже бубоніла собі під ніс, немов крізь дрімоту:

«Чи їдять коти кротів?.. Чи їдять коти кротів?..»

Часом виходило щось таке:

«Чи їдять кроти котів?..», бо коли не знаєш відповіді на питання, то байдуже, з якого боку його ставити. Аліса відчула, що дрімота вже заволоділа нею і їй почало снитися, ніби вона гуляє попідручки з Діною і цілком серйозно запитує: «Ну-бо, Діно, признавайся: чи ти колись їла кротів?»

Коли це враз — гу-гуп! — і вона опинилася на купі хмизу й сухого листя: політ закінчено!

Аліса нітрохи не забилась і швиденько схопилася на ноги. Підвела голову догори — там усе тонуло в темряві; зате попереду виднів ще один довгий коридор, і в ньому миготіла, швидко віддаляючись, постать Білого Кролика. Гаятись не можна було й хвилини — Аліса як вітер помчала за ним і ще встигла почути, як він проказав, звертаючи за ріг:

— Ох, бідні мої вушка! Мої вусики! Як же я запізнююсь!

Здавалося, він був зовсім близько, та коли Аліса й собі звернула за ріг, за Кроликом і слід пропав, а вона опинилася в довгому низькому коридорі, освітленому рядочком підвішених до стелі ламп.

Довкола було багато дверей, але всі позамикані. Аліса пройшла коридором з одного боку, вернулася з протилежного (дорогою вона торгала усі двері поспіль), і тепер сумно брела серединою, розмірковуючи, як же їй звідси вибратися.

Раптом Аліса наштовхнулася на маленький триногий столик, весь із суцільного скла. На ньому не було нічого, опріч крихітного золотого ключика, й Алісі відразу спало на думку, що це, мабуть, ключ від котрихось дверей. Та ба! Чи то замки були завеликі, а чи ключик замалий — у кожному разі він не підходив до жодних дверей. Однак за другим обходом вона раптом нагледіла маленьку завісочку, якої не помітила спершу, а за нею — дверцята заввишки з п'ятнадцять дюймів[3]. Вона засунула золотого ключика в замок і-о, радість! — він підійшов!

Дверцята відчинилися у вузесенький прохід, мало що більший за мишачу нору. Аліса стала навколішки й угледіла в глибині небаченої краси сад. І так їй закортіло вибратися з цього темного коридору між оті барвисті квітники та прохолодні водограї! Проте у дверцята не пролазила навіть її голова.

«А якби й пролізла, — подумала бідолашна Аліса, — то який у тому сенс? Кому потрібна голова без плечей. Якби ж то я могла складатись, як підзорна труба! Я напевно склалася б, аби лиш знаття, з якого кінця почати».

Бачиш, останнім часом Алісу спіткало стільки всіляких дивовиж, що вона почала сумніватися, чи в цьому світі так уже й багато справді неможливих речей.

Збагнувши, що біля дверцят вона нічого не вистоїть, Аліса повернулася до столика — не без надії знайти там якогось іншого ключа чи бодай інструкцію для тих, хто хоче скластися, як підзорна труба.

Цього разу на столику вона вгледіла маленьку пляшечку («Раніше її точно не було», — подумала Аліса) з прив'язаним до шийки папірцем, де гарними великими літерами було видрукувано: «ВИПИЙ МЕНЕ». Коли тобі пропонують «Випий мене» — це, звісно, чудово, але мудра маленька Аліса не збиралася діяти зопалу.

— Ні, — сказала вона собі, — спочатку я гляну, чи нема тут де напису «Отрута».

Бачте, вона читала кілька гарних історійок про дітей, які або попеклися, або потрапили в пазурі диких звірів чи в які інші халепи — і все через те, що не хотіли пам'ятати простих порад своїх друзів, які, скажімо, застерігали, що коли довго тримати розжарену кочергу, то вона попече долоні, і що коли сильно чикнути ножем по пальцю, то неодмінно піде кров. А ще вона ніколи не забувала, що коли напитися з пляшечки з позначкою «Отрута», то з цього майже напевно нічого доброго не вийде, рано чи пізно.

Проте на цій пляшечці такого напису не було, тож Аліса таки відважилася з неї надсьорбнути. Виявилося, що це доволі смачно (як пиріг з вишнями, заварний крем, ананас, смажена індичка, іриски й гарячі грінки разом узяті), й Аліса хильцем спорожнила пляшечку.

* * * * * * * * * * *

* * * * * * * * * *

* * * * * * * * * * *

— Цікаве відчуття! — мовила Аліса. — Здається, я стягуюсь, як підзорна труба.

І справді: тепер вона заледве сягала десяти дюймів і аж проясніла на думку, що такий зріст дасть їй. нарешті змогу пройти крізь дверцята в той чарівний садок. Та, про всяк випадок, вона перечекала ще кілька хвилин, аби мати певність, що більше не зменшується (це й досі її трохи бентежило).

— Чого доброго, ще зійду нанівець, як свічка, — сказала собі Аліса. — Цікаво, як би я тоді виглядала?

І вона спробувала бодай уявити, як світить свічка після того, коли згорить дотла, бо досі, наскільки вона пам'ятає, такого бачити їй не траплялося.

Упевнившись, що з нею нічого більше не діється, вона вирішила мерщій податися до саду. Бідна Аліса!.. Біля дверцят вона похопилася, що забула золотого ключика, а коли вернула до столика, то зрозуміла, що тепер до ключика їй не дотягтися. Вона виразно бачила його знизу крізь скло і навіть пробувала вилізти вгору по ніжці, але ніжка була заслизька. Натомившись від мар них зусиль, бідолашка сіла й заплакала.

— Годі! Сльозами тут не поможеш! — наказала вона сама собі. — Раджу тобі зараз же перестати!

Зазвичай Аліса давала собі непогані поради (хоча й рідко до них прислухалася), а подеколи картала себе аж до сліз. Якось, пригадується, навіть спробувала нам'яти собі вуха за те, що змахлювала, граючи сама з собою в крокет. Ця мала химерниця страх любила вдавати двох осіб воднораз.

«Але тепер, — подумала Аліса, — нема сенсу отак роздвоюватися. — Мене заледве й на одну вистачає!»

Аж ось її погляд упав на невеличку скляну скриньку під столом: вона відкрила її й побачила там малесеньке тістечко, на якому красувалися викладені смородинками слова: «З'ЇЖ МЕНЕ».

— А що ж, і з'їм! — промовила Аліса. — І коли від того побільшаю, то дістану ключа, а здрібнію ще дужче, то просунуся під дверцятами. Так чи інак, а в садок я потраплю однаково.

Вона відкусила шматочок і збуджено подумала:

«Так чи інак? Так чи інак?»

Притиснувши долоню до маківки голови, щоб відчувати, в якому напрямку росте, Аліса, на превеликий свій подив, виявила, що зріст її не змінився. Певна річ, так зазвичай і буває, коли їси тістечка, проте Аліса вже настільки звикла до суцільних дивовиж, що коли життя знову пішло своїм звичаєм, воно здалося їй нудним і дурним.

Тож вона відкусила ще шматочок і незабаром доїла все тістечко.

Розділ другий Озеро сліз

— Все дивасніше й дивасніше! — вигукнула Аліса (з великого зачудування вона раптом забула як правильно говорити). — Тепер я розтягуюсь наче найбільша в світі підзорна труба! До побачення, ноги! (Бо ніг своїх вона вже майже не бачила — так хутко вони віддалялися).

— О бідні мої ноженята, хто ж вас тепер взуватиме, у панчішки вбиратиме? Напевно не я!.. Тепер ми надто далеко одне від одного, щоб я могла дбати про вас: мусите давати собі раду самі…

«А все ж я повинна їм догоджати, — додала подумки Аліса. — Бо ще ходитимуть не туди куди я хочу!.. О, вже знаю: я на кожне Різдво даруватиму їм нові чобітки».

І вона почала міркувати, як це найкраще зробити.

— Чобітки доведеться слати з посланцем, метикувала вона. — От комедія — слати дарунки своїм власним ногам! І ще з якою чудернацькою адресою:

Ш-ній ПРАВІЙ НОЗІ АЛІСИНІЙ

КИЛИМОК-ПІД-КАМІНОМ

ВІД АЛІСИ, 3 ЛЮБОВ'Ю

— О людоньки, що за дурниці я верзу!

Тут вона стукнулася головою об стелю: ще б пак, її зріст сягав тепер за дев'ять футів[4]!

Вона мерщій схопила золотого ключика й гайнула до садових дверцят.

Бідолашна Аліса! Єдине, що вона могла зробити, лежачи на підлозі, — це зазирнути в садок одним оком. Надії дістатися туди лишалося ще менше, ніж досі. Вона сіла і знову зайшлася плачем.

— Як тобі не сором! — сказала собі Аліса. — Щоб отака велика дівчинка (чим не до речі сказано?) отак розпустила рюмси! Зараз же перестань, чуєш?

Але вона все плакала й плакала, розливаючись потоками сліз, аж поки наплакала ціле озерце, завглибшки з чотири дюйми і завширшки на півкоридора.

Тут до її слуху долинуло дрібне лопотіння ніг. Аліса похапцем утерла очі, аби глянути, хто це. То повертався Білий Кролик: вишукано вбраний, з парою білих лайкових рукавичок в одній руці і віялом — у другій.

Він дуже поспішав і бурмотів сам до себе:

— Ой, Герцогиня! Ой-ой Герцогиня! Вона ж оскаженіє, коли я змушу її чекати!

З розпачу Аліса ладна була просити помочі в кого завгодно, тож коли Кролик порівнявся з нею, вона знічено озвалася:

— Перепрошую, пане…

Кролик аж звився на місці — кинув віяло й рукавички, і очамріло дременув у темряву.

Аліса підняла одне й друге, і стала обмахуватися віялом: задуха в коридорі стояла страшенна.

— Який божевільний день! — сказала вона. — Ще вчора все йшло нормально… Цікаво, може, це я за ніч так перемінилася? Ану пригадаймо: коли я прокинулась — чи була я такою, як завжди? Щось мені пригадується, ніби я почувалася інакше. А якщо я не та, що була, то, скажіть-но, хто я тепер?.. Оце так головоломка…

І вона почала перебирати в пам'яті усіх своїх ровесниць, аби з'ясувати, чи не перетворилася вона часом на одну з них.

— Безперечно, я — не Ада, — розмірковувала вона. — В Ади волосся спадає кучерями, а в мене — не в'ється зовсім. І, безперечно, я не Мейбл: я ж бо знаю стільки всякої всячини, а вона — ой, вона така невігласка! Крім того, вона — то вона, а я — це я, а… О людоньки, як важко в усьому цьому розібратися!.. Ану перевірмо, чи знаю я те, що знала? Отже: чотири по п'ять дванадцять, чотири по шість — тринадцять, чотири по сім — е, так я ніколи не дійду до двадцяти! Втім, таблиця множення — ще не аґрумент… Перевірмо географію: Лондон — столиця Парижу, а Париж — Риму, а Рим… Ні, все неправильно! Мабуть, я таки не я, а Мейбл! Ану, прочитаю вірша «Хороша перепілонька…»

І схрестивши руки на колінах, так ніби вона проказувала вголос уроки, Аліса стала читати з пам'яті. Але й голос її звучав хрипко та дивно, і слова були не ті:

Хороший крокодилонько Качається в піску, Пірнає в чисту хвиленьку, Споліскує луску. Як він покаже зубоньки, Привітно сміючись, То рибоньки-голубоньки Самі у рот плись-плись![5]

— Це явно не ті слова, — зітхнула бідолашна Аліса зі слізьми на очах. — Я таки й справді Мейбл, і доведеться мені жити в убогому будиночку, де й гратися немає чим, зате ого скільки уроків треба вчити! Ні, цього не буде: якщо я Мейбл, то залишуся тут, унизу! Нехай скільки завгодно заглядають сюди і благають:

«Вернися до нас, золотко!»

Я тільки зведу очі й запитаю:

«Спершу скажіть, хто я є, і, коли мені ця особа підходить — я вийду нагору, а коли ні — не вийду. Сидітиму тут, аж доки стану кимось іншим».

Тут знову з її очей бризнули сльози.

— Чому ніхто сюди навіть не загляне!.. Я так втомилася бути сама!

З цими словами вона опустила очі і з подивом помітила, що, розмовляючи сама з собою, натягла на руку одну з Кроликових білих рукавичок.

— І як це мені вдалося? — майнуло у неї в голові. — Напевно, я знову меншаю?

Вона звелася й пішла до столика, аби примірятись: так і є — вона зменшилася десь до двох футів і швидко меншала далі. Причиною, як незабаром з'ясувалося, було віяло в її руці, тож Аліса прожогом його відкинула: ще мить — і вона зникла б зовсім!

— Ху-у! Ледь урятувалася! — сказала вона, вельми налякана цими змінами, але й невимовне рада, що живе ще на світі.

— А тепер — до саду! — І вона чимдуж помчала до дверцят. Та ба! Дверцята знову виявилися замкнені, а ключик, як і перше, лежав на скляному столику.

«Кепські справи, кепські, далі нікуди, — подумала нещасна дитина. — Ніколи-ніколи я ще не була такою манюсінькою! І треба ж отаке лихо на мою голову!»

На останньому слові вона посковзнулася і — шубовсть! — по шию опинилася в солоній воді.

Спочатку вона подумала, що якимось дивом упала в море.

— А коли так, — сказала вона собі, — то додому я повернуся залізницею.

(Аліса тільки раз у житті побувала біля моря і дійшла загального висновку, що там усюди є купальні кабінки[6], дітлахи, що длубаються в піску дерев'яними лопатками, вишикувані в рядок готелі, а за ними — залізнична станція.)

Проте вона хутко здогадалася, що плаває в озері сліз, яке сама наплакала ще бувши велеткою.

— І чого було аж так ридати? — бідкалася Аліса, плаваючи туди-сюди в пошуках берега. — За те мені й кара!.. Ще потону у власних сльозах! Ото була б дивина! Щоправда, сьогодні — все дивина.

Тут Аліса почула, як поблизу неї хтось хлюпочеться, і попливла на хлюпіт, аби з'ясувати, хто це. Спершу вона подумала, ніби то морж чи гіпопотам, але, згадавши, яка вона тепер маленька, зрозуміла, що то — звичайна миша, яка теж звалилась у воду.

— Чи є зараз якийсь сенс, — подумала Аліса, — заходити в балачку з цією мишею? Тут усе таке незвичайне, що балакати вона напевно вміє… Та, зрештою, треба спробувати.

І вона звернулася до неї:

— О, Мишо, чи не знаєте ви, де тут берег? Я вже дуже стомилася плавати, о, Мишо!

Аліса вирішила, що до мишей слід звертатися саме так. Правда, досі подібної нагоди їй не випадало, але колись у братовому підручнику з граматики вона бачила табличку відмінювання:

Наз. миша

Род. миші

Дав. миші

Знах. мишу

Оруд. мишею

Місц. на миші

Клич. мишо!

Миша пильно глянула на Алісу й немовби підморгнула їй крихітним очком, але не озвалася й словом.

«Може, вона не тямить по-нашому? — подумала Аліса. — Може, це французька миша, що припливла з Вільгельмом Завойовником?»

(Треба сказати, що попри всю свою обізнаність з історії, Аліса трохи плуталася в давності подій.)

— Ou est ma chatte?[7] — заговорила вона знову, згадавши найперше речення зі свого підручника французької мови.

Миша мало не вискочила з води і, здавалося, вся затремтіла з жаху.

— Перепрошую! — зойкнула Аліса, відчувши, що скривдила бідолашне звірятко. — Я зовсім забула, що ви недолюблюєте котів.

— Недолюблюю котів?! — вереснула Миша. — А ти б їх долюблювала на моєму місці?!

— Мабуть, що ні, — примирливо відказала Аліса. — Тільки не гнівайтесь… А все ж таки жаль, що я не можу показати вам нашу Діну. Ви б лише глянули — і одразу б закохалися в котів. Діна така мила і спокійна, — гомоніла Аліса чи то до Миші, чи то до себе, ліниво плаваючи в солоній воді, — сидить собі біля каміна і так солодко муркоче, лиже лапки і вмивається… А що вже пухнаста — так і кортить її погладити! А бачили б ви, як вона хвацько ловить мишей… Ой, вибачте, вибачте!.. — знову зойкнула Аліса, бо цього разу Миша вся наїжачилась, і Аліса збагнула, що образила її до глибини душі.

— Ми більше не говоритимем про це, якщо вам не до вподоби.

— Ми?! Ми не говоритимем!.. — заверещала Миша, тремтячи усім тілом аж до кінчика хвоста. — Начебто я говорила про таке!.. Наш рід споконвіку ненавидить котів — огидні, ниці, вульгарні створіння! Чути про них не хочу!

— Я більше не буду! — промовила Аліса і поквапилася змінити тему. — А чи любите ви со… собак?

Миша мовчала, й Аліса палко повела далі:

— Знали б ви, який милий песик живе з нами в сусідстві! Тер'єрчик — очка блискучі, шерсточка довга-предовга, руда й кучерява! Він уміє всілякі штучки: приносить, що кинуть, служить на задніх лапках — всього й не пригадаєш! А господар його, фермер, каже, що цьому песикові ціни нема, бо він, каже, вигублює до ноги всіх довколишніх щурів… 0-о-ой! — розпачливо зойкнула Аліса. — Я знов її образила!

І справді, Миша щодуху пливла геть, женучи озером рясні жмури.

— Мишечко! шкряботушечко! — лагідно погукала Аліса. — Верніться, прошу вас! Ми вже не будемо говорити ні про котів, ні про собак, якщо вони вам такі немилі!

Зачувши ці слова, Миша розвернулася і поволеньки попливла назад: обличчя в неї було бліде («від гніву!» — вирішила Аліса), а голос — тихий і тремкий.

— Ось вийдемо на берег, — мовила Миша, — і я розкажу тобі свою історію. Тоді ти зрозумієш, чому я так ненавиджу котів та собак.

А виходити був саме час, бо в озерце набилося чимало птахів та звірів. Були тут і такий собі Качур, і Додо, і Папужка Лорі, й Орлятко, і ще якісь химерні істоти. І вся ця компанія на чолі з Алісою потягла на берег.

Розділ третій Гасай-Коло та Довгий Хвіст

Товариство, що зібралося на березі, виглядало вельми чудернацько: пір'я у птахів позаболочувалося, а на звірятах позлипалася шерсть. З усіх капотіла вода, усі були в лихому гуморі й почувалися вкрай незатишно.

Звісно, відразу постало питання, як обсохнути, тож вони почали радитися. За кілька хвилин Аліса вже розмовляла з кожним запанібрата, наче знала їх усе життя. Щоправда, вона мала довгеньку суперечку з Лорі, яка врешті набурмосилась і сказала:

— Я за тебе старша, і мені краще знати!

Аліса не могла з цим погодитись, бо не знала скільки Лорі має років, а позаяк та вперто відмовлялася назвати свій вік, то більше говорити не було про що. Нарешті Миша (здається, найавторитетніша тут особа) гукнула:

— Прошу всіх сідати і слухати мене уважно! Зараз ви в мене й не зогледитесь, як будете сухі!

Усі слухняно посідали кружкома, а Миша стала посередині. Аліса не зводила з неї очей — потерпала, що схопить нежить, якщо зараз же не обсохне.

— Кх-кх! — діловито прокашлялася Миша. — Готові? Викладаю найсухіший у світі матеріал. Прошу уваги! «З благословення папи римського Вільгельм Завойовник хутко підкорив англійців, яким бракувало вождів і для яких узурпація та завоювання стали річчю вельми звичайною. Едвін, граф Мерсійський, та Моркар, граф Нортумбрійський…»

— Бр-р-р! — здригнулася Лорі.

— Даруйте! — підкреслено чемно мовила Миша, насупившись. — Ви щось сказали?

— Ні, ні, то не я, — заперечила Лорі.

— А мені здалося, що ви, — мовила Миша. — Отже, слухайте далі: «Едвін, граф Мерсійський, та Моркар, граф Нортумбрійський, виступили на підтримку Вільгельма, і навіть Стиганд, єпископ Кентерберійський і великий патріот, вельми доцільним знайшов те…»

— Знайшов що? — поцікавився Качур.

— Знайшов те, — з серцем відповіла Миша. — Ви не знаєте, що означає «те»?

— Знаю, і дуже добре, коли це «те» знаходжу я, — заявив Качур. — Найчастіше це жаба або хробак. А що, скажіть, будь ласка, знайшов єпископ?

Миша пустила це запитання повз вуха і квапливо повела далі:

— «…вельми доцільним знайшов те, аби вийти разом із Едгаром Ателінгом Вільгельмові назустріч і запропонувати йому корону. Спершу Вільгельм поводився стримано, але нахабство його норманів…» Ну, як ти, голубонько? — звернулася вона до Аліси.

— Мокра як хлющ, — журливо відповіла Аліса. — По-моєму, від цього сухого матеріалу я ані трохи не обсихаю.

— У такому разі, — врочисто заявив Додо, підводячись на ноги, — у такому разі я пропоную проголосувати за ухвалу про закриття нашого зібрання заради негайного вжиття енергійніших заходів…

— Говори по-людському! — сказало Орлятко. — Я не знаю й половини усіх цих учених слів! Втім, хтозна, чи ти й сам їх знаєш!

І Орлятко нахилило голову, приховуючи посмішку. Декотрі птахи захихотіли, не криючись.

— Я хотів просто сказати, — ображено озвався Додо, — що нема кращого способу обсохнути, як Гасай-Коло!

— Скажіть, а що воно таке — Гасай-Коло? — спитала Аліса не з цікавості, а через те, що Додо значливо замовк — мабуть, сподівався на питання, якого, здається, ніхто не збирався ставити.

— О! — вигукнув Додо. — Я вам не скажу, зате покажу.

(Можливо, одного зимового дня воно тобі теж стане в пригоді, тому я розповім, що затіяв Додо.)

Найперше він накреслив маршрут Гасай-Кола у формі неправильного кола («Правильність форми не має значення», — зазначив Додо), а тоді уздовж нього розставив учасників — кого де. Команди «Раз, два, три — руш!» не було — всі пускалися бігти самі й спинялися коли заманеться, тому визначити, коли Гасай-Колу кінець, було не так то й просто.

Десь через півгодини, коли всі вже були сухісінькі, Додо зненацька вигукнув:

— Гасай-Колу кінець!

Усі з'юрмилися довкола нього, тяжко відсапуючи і допитуючись:

— А хто ж переможець?

На таке запитання Додо не вмів відповісти, не покрутивши добряче мізками. Він довго сидів непорушно з притиснутим до чола пальцем (поза, в якій найчастіше можна бачити Шекспіра на портретах), а всі тим часом мовчки ждали.

Нарешті Додо оголосив:

— Переможці — всі, і кожен повинен дістати приз.

— А хто їх роздаватиме? — озвався цілий хор голосів.

— Як це хто? Вона! — сказав Додо, вказавши пальцем на Алісу.

Всі одразу оточили Алісу, безладно лементуючи:

— Призи! Призи!

Аліса й поняття не мала, що робити; в розпачі вона сягнула рукою до кишені і вийняла звідти пакетик цукатів (на щастя, він не розмок у солоній воді). Кожен дістав по цукатику — вистачило якраз усім.

— Але і їй належиться приз, — зауважила Миша.

— Певна річ, — дуже поважно відповів Додо.

І, повернувшись до Аліси, спитав:

— А що ще є у тебе в кишені?

— Тільки наперсток, — скрушно відказала Аліса.

— Давай сюди, — сказав Додо.

Тоді всі знову з'юрмилися навколо Аліси, і Додо урочисто вручив їй наперсток.

— Зробіть нам таку ласку, — сказав він, — прийміть цей найелегантніший у світі наперсток!

Коротеньку його промову було зустрінуто загальними оплесками.

Така церемонність здалася Алісі безглуздям, але всі мали такий поважний вигляд, що вона не посміла зареготати. Вона не знала, що й казати, тож просто вклонилася і взяла наперсток з якомога урочистішим виглядом.

Далі прийшла пора ласувати цукатами, і тут не обійшлося без ґвалту й колотнечі, позаяк великі птахи ремствували, що не встигли розкуштувати свого приза, а маленькі ним давилися, і їх раз у раз доводилося гупати по спині.

Нарешті, коли було вже по всьому, вони знову посідали кружкома і попрохали Мишу розповісти щось іще.

— Пам'ятаєте, ви мені обіцяли розказати свою історію, — нагадала Аліса, — звідки можна буде дізнатися, чому ви ненавидите ко… і со… — додала вона пошепки, остерігаючись, як би не образити її знов.

— Моя історія, хвакт звісний, довга і сумна, — з зітханням промовила Миша.

— Як хвіст мій? — перепитала Аліса, не розчувши гаразд Мишиного «хвакт звісний» (саме так у неї вийшло). Авжеж, він у вас і справді довгий, але чому сумний — ніяк не збагну.

І, доки Миша говорила, Аліса не переставала гадати, до чого тут мишачий хвіст.

Тож історія Миші в її уяві прибрала десь та кого звивистого вигляду:

              Стрів[8]               Мурко мишку                 в хаті і почав             їй казати: «Я тебе позиваю, ходім,    мишко, на суд;          відкладать              не годить —                  ся: будем                      нині су —                         диться,                             бо на мене                               з безділля                       напав уже                 нуд». Каже             мишка Мур —         кові: «Що за           суд безго —                  ловий?                     Ні судці, ні                             підсудка                                   ми не                                     знайде —                            мо тут».                     «Сам я вис —               туплю хутко         за суддю   й за під —             судка;                         вже                                   і ви —                                             рок                                                     го —                                                 то —                                            вий:                                          то —                                     бі,                                 ми —                                         ш —                                                ко,                                                        ка —                                                             пу —                                                         т                                                   !»

— Ти не слухаєш! — гримнула на Алісу Миша. — Про що ти думаєш?

— Вибачте, будь ласка, — сумирно сказала Аліса. — Ви вже, мабуть, чи не на п'ятій звивині зі слів?

— На п'ятому з ослів! — люто крикнула Миша.

— На п'ятому з вузлів? — спантеличено перепитала Аліса. — Ой, дайте, я допоможу розплутати!.. (Вона завжди готова була стати комусь у пригоді.)

— Нема що давати! — сказала Миша, підвівшись і йдучи геть. — Знущаєшся, так? Наплела сім мішків гречаної вовни!

— Я ж не зумисне! — промовила бідолашна Аліса. — Ви така вразлива, далебі!

Миша тільки забурчала у відповідь.

— Будь ласка, верніться і докажіть свою історію! — гукнула їй услід Аліса.

— Будь ласка! — загукали хором усі решта.

Але Миша лише роздратовано тріпнула головою і наддала ходи.

— Як шкода, що вона пішла! — зітхнула Лорі, тільки-но Миша зникла з очей.

А стара Крабиха скористалася з нагоди, щоб напутити свою дочку:

— Отак-то, рибонько! Це тобі наука: треба стримуватися в косючих ситуаціях!

— Прикуси язика, мам! — огризнулося Крабеня. — Ти навіть устрицю виведеш із терпіння!

— От якби тут була наша Діна, — голосно сказала Аліса, не звертаючись ні до кого зосібна. — Вона б швидко принесла її назад!

— А хто така Діна, дозволь спитати? — озвалася Лорі.

Аліса аж засяяла, бо ладна була день і ніч говорити про свою пестунку.

— Діна — то наша киця. Вона так хвацько ловить мишей! А бачили б ви, як вона полює на пташок: раз — і нема!

Ця тирада справила на товариство глибоке враження. Декотрі пташки відразу поспішили від біди чимдалі. Стара Сорока стала дуже ретельно кутатися в шалик, примовляючи:

— Думайте, що хочете, але я мушу йти додому. Нічне повітря — не на моє горло!

А Канарка тремтячим голосом почала скликати своїх діток:

— Ходімо, любесенькі! Вам давно пора в люлю!

Отак, під різними приводами, всі розійшлися, й Аліса зосталася сама.

— І хто мене тягнув за язика згадувати Діну! — сумно подумала вона. — Здається тут, унизу, ніхто її не любить, а я певна, що вона — найкраща киця у світі! О, Дінонько, Діно! Чи ми ще стрінемося знову, чи вже навіки розійшлись?..

І бідолашна Аліса знову залилася слізьми — так самотньо й пригнічено вона почувалася.

Однак трохи згодом до неї долинуло дрібне тупотіння, і вона рвучко підвела голову: може, то Миша передумала і вертається доказати свою історію?

Розділ четвертий Кролик крутить Крутихвостом

Але то був Білий Кролик. Він тихо дріботів назад, тривожно роззираючись на всі боки, мовби чогось шукав. Аліса розчула, як він мурмоче сам до себе:

— Герцогиня! Ой, Герцогиня! Бідні мої лапки! моя шкурка! мої вусики! Вона ж мені голову зніме! І де я міг їх загубити, де?

Аліса миттю здогадалася, що він шукає віяло й білі лайкові рукавички — і, добра душа, сама кинулася їх шукати. Але ні віяла, ні рукавичок ніде не було. Після купання в озерці все довкола здавалося іншим, а коридор зі скляним столиком та дверцятами щез без сліду.

Невдовзі Кролик примітив Алісу, що нишпорила туди-сюди, і визвірився на неї:

— Гей, Мері Ен! Ти що тут робиш? Ану біжи додому та принеси мені пару рукавичок і віяло! Одна нога — тут, друга — там!

З переляку Аліса гайнула, куди вказував Кролик, навіть не пояснюючи йому в яку оману він упав.

«Він переплутав мене з покоївкою, — думала вона на бігу. — Ото здивується, коли втямить, хто я насправді! А втім, я принесу йому віяло й рукавички, — звісно, якщо знайду».

Ледве вона це подумала, як попереду виринув чепурний будиночок, на дверях якого блищала мідна табличка з написом: «Б.КРОЛИК, ШЛЯХТИЧ».

Аліса ввійшла без стуку і поспішила нагору. Вона страшенно боялася, що стріне справжню Мері Ен, і та нажене її раніше, ніж вона знайде віяло й рукавички.

— Чи ж не чудасія? — думала Аліса. — Опинитися на побігеньках у Кролика! Ще трохи — і я стану служницею в Діни!

І вона почала уявляти, як би це виглядало.

— «Панно Алісо! Негайно одягайтеся на прогулянку!» — «Зараз, зараз, нянечко! Я тут, поки вернеться Діна, стережу нірку, щоб не втекла миша».

«А втім, хтозна, чи Діну триматимуть у домі, якщо вона отак попихатиме людьми!» — додумала думку Аліса.

Тим часом вона опинилася в охайному покоїку, де на столі біля вікна побачила (як і сподівалася) віяло й дві чи три пари білих рукавичок. Вона взяла все, що мала взяти, і вже збиралася бігти назад, як раптом побачила біля дзеркала невеличку плящину. Цього разу ніякого «ВИПИЙ МЕНЕ» на ній не було, проте Аліса її відкоркувала й приклала до губ.

— Я вже знаю, — подумала вона, — досить мені щось випити чи з'їсти — так і вродиться якесь диво! Подивимося, що буде цього разу? Я б не проти знову підрости — так нелегко бути дрібнолюдком!

Так воно й сталося, і то далеко швидше, ніж гадалося. Не встигла Аліса випити й півпляшечки, як відчула, що впирається головою у стелю. Довелося їй нагинатися, щоб не скрутити собі в'язів. Вона похапцем поставила плящину на місце.

— Ой, як шкода, що я стільки відсьорбнула! — сказала Аліса. — Сподіваюся, що далі не ростиму… вже й так у двері не пролажу…

Гай-гай! Запізно було шкодувати! Вона все росла й росла, і за якусь часину мусила стати навколішки. Далі й цього вже було не досить, тож Аліса спробувала лягти, впершись одним ліктем у двері, а другий заклала за голову. Та вона все росла й росла, і останнє, на що спромоглася — це виставити руку в вікно, а ногу — в комин.

«Я й ворухнутися не можу. Що ж то тепер зі мною буде?» — подумала Аліса.

На щастя, дія чарівного напою на цьому припинилася. Вона вже не росла. Правда, зручніше їй від цього не стало, та й надії вибратися звідси майже не було, тож не дивно, що вона засумувала.

— Як гарно було вдома, — думала бідна Аліса. — Там тебе ніколи не вижене під стелю і ніхто тобою не поштуркує — ніякі миші та кролики. І треба ж було мені плигати в ту кролячу нору?..

— А все ж… а все ж… тут, знаєте, доволі цікаво живеться! Подумати тільки — що я пережила! Читаючи казки, я гадала, що такого на світі просто не буває, а тут — ось воно! Про мене конче треба написати книжку, конче! Я й сама напишу, коли виросту велика…

— А втім, я й так уже велика, — скрушно додала вона. — Принаймні тут рости вже нікуди.

— Що ж воно виходить, — думала Аліса, — невже я ніколи не постаршаю? З одного боку, це непогано — ніколи не бути бабусею… Але… вічно вчити уроки!.. О ні, не хочу!

— Дурненька Алісо! — розраювала вона саму себе. — Як же тут вчити уроки? Тут і для тебе місця бракує — не те що для підручників!

Отак вона розмовляла, виступаючи то від однієї, то від іншої сторони, і з цього всього виходила не найгірша розмова.

Коли це раптом знадвору озвався чийсь голос. Аліса вмовкла і стала дослухатися.

— Мері Ен! Мері Ен! — гукав голос. — Ти несеш рукавички, чи ні?

Відтак почулося легке дріботіння по сходах. Аліса здогадалася, що то Кролик повернувся на її розшуки. Геть забувши, що тепер вона у тисячу разів більша за нього і боятися його смішно, Аліса так затремтіла, аж будинок заходив ходором.

Кролик був уже під дверима і спробував їх відчинити, та що двері відчинялися досередини і були підперті Алісиним ліктем, то в нього нічого не вийшло. Аліса почула, як Кролик пробубонів:

— Що ж, обійду кругом і залізу через вікно.

«Як рак на горі свисне!» — подумала Аліса.

Підождавши, аж поки Кролик, як їй видалося, завовтузився під самим вікном, вона зненацька виткнула руку і хапнула нею наосліп. Вхопити їй нікого не пощастило, але почувся легенький вереск, щось гупнуло й відразу брязнуло розбите скло. Аліса зробила висновок, що Кролик, мабуть, чи не впав у парник з огірками.

Далі почувся гнівний голос (Кроликів):

— Пете! Пете! Егей! Де ти?

А тоді, у відповідь, зовсім незнайомий їй голос:

— Я тут! Яблучка викопую, ваша вельможносте!

— Яблучка він викопує! — роззлостився Кролик. — Знайшов роботу! Краще допоможи мені вибратися звідси!

(Знову задзвеніло розбите скло).

— А тепер скажи мені, Пете, що це там, у вікні?

— Що ж, ваша вельможносте, як не рука! (У нього вийшло «мильможносте».)

— Рука? Телепень! Ця «рука» заткала ціле вікно!

— Та ж ціле, ваша мильможносте. Але однаково це рука.

— Так чи так, а робити їй там нічого! Іди й прибери її!

Запала довга мовчанка, і до Аліси лиш час від часу долітали тихі вигуки:

— Ох, не до душі вона мені, ваша мильможносте, не до душі!

— Роби, що тобі звелено, страхопуде!

Тут Аліса знову розчепірила долоню і знову хапнула повітря. Цього разу почулися два тихесенькі верески і брязнула ціла купа розбитого скла.

«Скільки у них тих парників? — подумала Аліса. — І що вони робитимуть далі? Спробують витягти мене через вікно?.. Будь ласка, буду тільки рада. Мені зовсім не кортить тут засиджуватися».

Вона ще трохи послухала, проте надворі було тихо. Нарешті почувся рип візка і гомін багатьох голосів.

— А де друга драбина?

— Таж мені загадано принести лише одну, другу Крутихвіст тарабанить…

— Крутихвосте, тягни-но, голубе, її сюди!

— Ставте їх отут, на цьому розі!

— Або ні, спершу сточіть їх мотузкою.

— Та вони ж не сягають навіть до половини!

— Ет, якось воно буде! Не вередуй!

— Гей, Крутихвосте, лови мотузку!

— А дах же витримає?

— Вважай, там одна черепичина їздить!..

— Уже поїхала! Падає!..

— Голови, голови бережіть!

Почувся гуркіт.

— Чия це робота?

— Чия ж іще? Мабуть, Крутихвостова.

— А хто полізе в димар?

— Тільки не я! Лізь сам!

— Еге, нема дурних!

— Полізе Крутихвіст!

— Гей, Крутихвосте, пан велить тобі лізти в димар!

— Овва! — сказала про себе Аліса. — Виходить, Крутихвіст ще й у димар має лізти? Мабуть, він у них за попихача! Я йому не заздрю… Димар, звичайно, вузькуватий, а все ж, гадаю, підхвицьнути його якось та вдасться!

Вона просунула ногу чимдалі в димар і чекала, аж поки десь там, над самим її черевиком, щось зашкряботіло й завовтузилося (що то була за істота, годі було вгадати).

«А ось і Крутихвіст! — сказала вона сама до себе і дриґнула ногою. — Цікаво, що буде далі».

Перше, що вона почула, був цілий хор голосів:

— Дивіться, дивіться! Крутихвіст летить!

Потім Кроликів голос:

— Гей, там, біля живоплоту, ловіть його!

Після чого запала тиша й знову вибухнув схвильований лемент:

— Підведіть йому голову!

— А тепер — горілки!

— Гляди, щоб, бува, не захлинувся!

— Ну що, старий? Що там сталося? Кажи!..

Нарешті озвався кволий писклявий голосочок. («Крутихвіст» — здогадалася Аліса.)

— Я й сам до пуття не знаю… Годі, дякую, мені вже легше… Але в голові й досі гуде… Важко говорити… Знаю тільки, що мене хтось буцнув, і я шугонув угору, як повітряний змій.

— Так воно й було, друзяко! — підтвердили інші.

— Треба спалити будинок! — пролунав Кроликів голос.

— Тільки спробуйте! — крикнула щосили Аліса. — Я напущу на вас Діну!

Умить залягла гробова тиша.

— Цікаво, що вони робитимуть далі? — подумала Аліса. — Якби мали глузд, то розібрали б дах.

За хвилю-другу надворі знову зчинилася веремія, й Аліса почула Кроликову команду:

— На початок вистачить однієї тачки.

«Тачки з чим?» — подумала Аліса.

Проте довго гадати їй не довелося, бо тієї ж миті у вікно пороснув цілий град камінців, і декотрі з них поцілили їй в обличчя.

«Пора покласти цьому край!» — вирішила Аліса й гукнула:

— Раджу вам цього не робити!

Знову залягла мертва тиша. Аліса не без подиву завважила, що камінці на підлозі один за одним обертаються на крихітні тістечка.

Враз її осяяло.

«Якщо я з'їм одне, — подумала вона, — то воно, без сумніву, вплине на мій зріст. Збільшити — не збільшить, це очевидно, але зменшити, мабуть, може…»

З цими словами вона проковтнула одне з тістечок і з радістю помітила, що відразу почала маліти. Щойно Аліса поменшала так, що могла пройти у двері, вона кинулася надвір, де побачила ціле збіговисько дрібних тваринок та птахів. Посередині лежав горопаха Ящур Крутихвіст. Пара морських свинок підтримувала його попід пахви і напувала чимось із пляшечки. Забачивши Алісу, всі вони так і ринули до неї, але вона пустилася тікати і невдовзі щасливо дісталася до густого лісу.

— Найперше, що мені треба зробити, — розмірковувала Аліса, блукаючи між деревами, — це стати такою, як завжди. — А друге — знайти дорогу до чарівного саду. Мабуть, кращого плану годі й придумати.

План і справді виглядав блискуче — був складений просто і ясно. Єдина складність полягала в тому, що Аліса уявлення не мала, як підступитися до його виконання. Вона тривожно нишпорила очима між дерев, аж раптом над самою її головою хтось голосно дзявкнув. Аліса сквапно підвела голову. Згори великими круглими очима на неї зирило велетенське щеня, несміливо простягаючи до неї лапу.

— Ох, ти ж моя цюця! — улесливо озвалася Аліса і спробувала навіть посвистіти. Проте сама аж стерпла від думки, що це щеня може бути голодним, і тоді йому нічого не варто буде схрумати її разом з усіма її лестощами.

Ледве тямлячи, що вона робить, Аліса підняла якусь ломачку і простягла щеняті. Щеня радісно дзявкнуло, високо підскочило на всіх чотирьох і кинулося на ломачку, вдаючи, ніби хоче її пошматувати. Аліса, насилу стримуючись, щоб не кинутися навтікача, гулькнула за високе будячиння. Та щойно вона з-за нього визирнула, як щеня вчинило новий наскок, і з поспіху беркицьнулося через голову.

Алісі здавалося, ніби вона бавиться з конем-ваговозом — першої-ліпшої хвилини можна було втрапити під його копита! Вона знову шмигнула за будяк.

Щеня тим часом розпочало цілу низку коротких нападів на ломачку: відбігало назад набагато далі, ніж посувалося вперед, і весь час гавкало. Нарешті, важко відсапуючи, воно сіло віддалік, висолопивши язика і приплющивши великі очі. Кращої нагоди для втечі годі було й уявити. Аліса миттю пустилася навтікача і гнала, аж доки почала задихатися з утоми. Щенячий гавкіт завмер у далині.

— А все ж яке втішне щенятко! — мовила Аліса, знеможено спершись на квітку жовтцю і обмахуючись одним з листочків. — Ех, яких тільки трюків не навчила б я його, якби… якби була… Ой, мало не забула — мені ж треба трохи підрости! Ану лиш поміркуймо, як його зробити?.. Гадаю, треба чогось випити або з'їсти. Але чого саме?

І справді, ЧОГО? Аліса оглянула всі довколишні квітки й стеблинки, але не завважила нічого такого, що надавалося б до їжі чи до пиття.

Поблизу ріс великий гриб, трохи більший за саму Алісу, і, коли вона обстежила його скрізь — і знизу, і згори, і справа, і зліва, їй спало на думку, що непогано було б також дослідити його і зверху.

Зіп'явшись навшпиньки, Аліса зиркнула поверх гриба і зненацька зустрілася очима з велетенською блакитною Гусінню. Згорнувши руки на грудях, Гусінь сиділа на шапинці й статечно курила довгу кальянову люльку, не звертаючи жодної уваги на те, що діється довкола.

Розділ п'ятий Що порадила Гусінь

Якусь часину Гусінь і Аліса мовчки дивилися одна на одну. Нарешті Гусінь вийняла люльку з рота й озвалася млосним оспалим голосом:

— Ти хто?

Що й казати, не вельми підбадьорливий початок розмови!

— Я?.. Я, пані, й сама вже не знаю… — ледь зніяковіла Аліса. — Знаю хіба, ким була сьогодні зранку, але відтоді я, по-моєму, кілька разів мінялася.

— Що ти хочеш цим сказати? — суворо запитала Гусінь. — Ти при своєму глузді?

— Боюсь, пані, що при чужому, — відказала Аліса. — Бачте, я-не зовсім я…

— Не бачу, — сказала Гусінь.

— Боюся, пані, я не зумію висловитися ясніше, — щонайчемніше відповіла Аліса. — Я й сама не все розумію: стільки перетворень за один день будь-кого зіб'ють з пантелику.

— Ба ні! — заперечила Гусінь.

— Може, ви зараз так і не думаєте, — сказала Аліса. — Та коли вам прийде пора обертатися на лялечку (а це, ви знаєте, неминуче), а тоді на метелика, то вам, напевно, буде якось трохи дивно…

— Аж ніяк! — сказала Гусінь.

— Ну, можливо, у вас інші відчуття, — припустила Аліса. — Але я твердо знаю, що почувалася б дуже дивно.

— Ти! — зневажливо кинула Гусінь. — А ти хто така?

Це знов повернуло їх до початку розмови! Алісу трохи дратувала манера Гусені вести розмову.

Випроставшись, вона вельми поважно промовила:

— Гадаю, спершу вам годилося б сказати, хто ви така?

— Чому? — запитала Гусінь.

Питання загнало Алісу в глухий кут. Вона марно шукала якогось переконливого пояснення, а що Гусінь, з усього видно, була в лихому гуморі, то Аліса обернулася й пішла геть.

— Вернися! — гукнула Гусінь їй услід. — Я маю сказати щось важливе.

Це вже був добрий знак, і Аліса повернулася.

— Май терпець! — сказала Гусінь.

— Оце й усе? — спитала Аліса, ледь тамуючи гнів.

— Ні, — відказала Гусінь.

Аліса вирішила трохи потерпіти: робити й так нічого, а раптом Гусінь повідомить щось варте того, щоб його слухати.

Кілька хвилин Гусінь мовчки пахкала димом, нарешті розімкнула руки, вийняла з рота люльку й запитала:

— Отже, на твою думку, ти змінилася, так?

— Боюся, що так, — зітхнула Аліса. — Я щодесять хвилин міняю свій зріст і нічого не пам'ятаю!

— Чому нічого? — запитала Гусінь.

— Ось, наприклад, я пробувала читати напам'ять «Хорошу перепілоньку», а вийшло казна-що! — журно відповіла Аліса.

— То прочитай «Ти старий любий діду», — запропонувала Гусінь.

Аліса схрестила руки й почала:

— Ти старий, любий діду[9], — сказав молодик, —     І волосся у тебе вже сиве. А стоїш вверх ногами й до цього вже звик, —     На твій вік це не дуже красиво. — Молодим, — мовив дід, — я боявсь неспроста,     Що це може відбитись на мізку, Та моя голова — я вже знаю — пуста,     На ній можна стояти без риску. — Ти старий, — знову каже юнак до дідка, —     І, нівроку, гладкий, як діжчина, А в переверти йдеш, крутиш хвацько млинка,     Ти скажи мені, в чому причина? — Молодим, — мовив дід, — всі суглоби собі     Розтирав я чарівною мастю, Коли хочеш — за гроші хороші й тобі     Дам коробочку-дві того щастя. — Ти старий, в тебе щелепи наче й слабкі,     Не вжувати їм навіть кандьору, — Та ти гуску з кістками строщив залюбки,     Де ти взяв таку силу бадьору? — Молодим, — мовив дід, — я постійно сваривсь     Із дружиною вдень по три рази. І від того мій рот на весь вік укріпивсь,     Мов стальні, моїх щелепів м'язи. — Ти старий, — каже хлопець, — і, справа ясна,     Твої очі вже добре не бачать, А на кінчику носа ти держиш в'юна, —     Хто навчив тебе, діду, трюкачить? — Скільки можна дурних задавати питань!     Ти схибнувсь, чи об'ївся метеликів? Все, терпець мій урвався, благаю: відстань!     Вимітайся, бо дам духопеликів!

— Це не те, — сказала Гусінь.

— Не зовсім те, — знічено мовила Аліса. — Декотрі слова немовби змінилися.

— Це зовсім не те. Від початку і до кінця! — твердо сказала Гусінь.

Запала хвилинна мовчанка.

Гусениця озвалася перша.

— Тобі який зріст потрібен? — спитала вона.

— Ох, байдуже який, — поквапливо сказала Аліса. — Просто, знаєте, всі оті переміни, дуже прикрі…

— Не знаю, — сказала Гусінь.

Аліса промовчала: зроду-віку їй ніхто стільки не перечив, і вона відчула, що втрачає терпець.

— А цим ти задоволена? — поцікавилася Гусінь.

— Якщо ваша ласка, пані, — сказала Аліса, — то я б не проти трішки підрости. Три дюйми — такий нікудишній зріст!

— Ба ні, це зріст хочкудишній — вигукнула Гусінь і стала дибки. (Вона сягала рівно три дюйми заввишки.)

— Але я до нього не звикла, — жалібно сказала бідолашна Аліса. А про себе подумала: «Яке лихо, що всі вони тут такі вразливі!»

— З часом звикнеш, — сказала Гусінь і знов запахкала люлькою.

Аліса терпляче ждала, поки вона зволить озватися. Невдовзі Гусінь вийняла з рота люльку, раз чи два позіхнула, стріпнулася усім тілом і стала сповзати з гриба.

— Один край зробить тебе вищою, а другий — нижчою, — кинула вона Алісі на прощання.

«Один край чого?. Другий край чого?» — спантеличено подумала Аліса.

— Гриба, — відповіла Гусінь достоту так, наче запитання прозвучало вголос, і за мить щезла в траві.

Якусь часину Аліса задумливо дивилася на гриба, силкуючись з'ясувати, де ж оті два його краї, а що гриб був круглий-круглісінький, то це завдання видалося надважким. Нарешті вона обхопила гриба наскільки сягали її руки і відломила по шматочку з кожного краю.

— А тепер побачимо — так чи інак? — подумала вона, надгризаючи шматок у правій руці.

Тієї ж миті вона відчула сильний удар у підборіддя: воно буцнулося об ногу!

Така нагла зміна її вельми налякала. Збагнувши, що вона хутко зменшується, а отже, не можна гаяти й хвилини, Аліса мерщій узялася до другого шматочка. Проте її підборіддя так щільно вперлося в ногу, що вона ніяк не могла відкрити рота.

Нарешті їй вдалося вхопити дрібку з лівої руки.

* * * * * * * * * * *

* * * * * * * * * *

* * * * * * * * * * *

— Ху-у, нарешті голова вільна! — радісно вигукнула Аліса, і відразу ж тривожно змовкла: десь поділися її плечі. Вона поглянула вниз, але побачила тільки шию неймовірної довжини, яка стриміла, немов стеблина, над морем зелені.

— Цікаво, що то за зелень? — сказала Аліса. — І куди поділися мої плечі? А мої бідолашні руки! Чого це я їх не бачу?

З цими словами вона порухала руками, але, здавалося, тільки й спромоглася, що викликати легке колихання зеленого листя далеко внизу.

Оскільки дотягтися руками до голови було справою безнадійною, вона спробувала нахилити голову до рук, і з радістю виявила, що її шия, наче змія, легко гнеться на всі боки.

Аліса вигнула її граційною кривулькою, і саме намірилась пірнути в зелену гущавину (вона вже зрозуміла, що це були крони дерев, під якими во на щойно блукала), коли раптом почулося різке сичання. Аліса рвучко відсахнулася.

Велика Горлиця, налетівши на неї, несамовито била її крильми по обличчю.

— Гадюка! — репетувала Горлиця.

— Ніяка я не гадюка — обурилася Аліса. — Дайте мені спокій!

— А я кажу — гадюка! — повторила Горлиця вже не так голосно і, майже схлипуючи, додала: — Я вже все перепробувала, але від них ніде нема рятунку!

— Не збагну, про що ви говорите, — сказала Аліса.

— Між корінням дерев, на річкових кручах, у чагарниках, — не зважаючи на Алісині слова, провадила Горлиця, — скрізь оці гадюки! Їм не догодиш!..

Аліса розуміла все менше й менше, проте вирішила не озиватися, поки Горлиця не виговориться.

— Мало мені мороки з висиджуванням яєць, — не вгавала Горлиця, — то я ще мушу день і ніч пильнувати їх від гадюк! Я вже три тижні не стуляю очей!

— Мені вас дуже жаль, — сказала Аліса: вона вже починала розуміти, про що йдеться.

— І саме тоді, як я вибрала найвище в лісі дерево, — правила своєї Горлиця, зриваючись на крик, — саме тоді, як я повірила, що нарешті їх здихалася, вони вже знову тут як тут — бач, уже й з неба лізуть! У-у, гадюка!

— Кажу ж вам, ніяка я не гадюка! — мовила Аліса. — Я… я…

— Ну, ну? Хто ж ти? Хто? — питала Горлиця. — Ще не надумала?

— Я… я… дівчинка, — промовила Аліса без особливої певності, бо згадала, скільки разів вона за цей день мінялася.

— Гарна баєчка, що й казати, — з глибокою зневагою пирхнула Горлиця. — На своєму віку я набачилася різних дівчаток, але з такою шиєю — жодної. Е, ні-і, ти — гадюка! І не відмагайся. Може, ще скажеш, що ти й яєць ніколи не їла?

— Певно, що їла, — сказала Аліса. (Вона завше казала правду.) — Розумієте, дівчатка також їдять яйця.

— Я не певна, — засумнівалася Горлиця, — але коли це так, то вони теж гадючого поріддя, ясно?

Такий несподіваний висновок так вразив Алісу, що вона заніміла. Горлиця негайно скористалася нагодою і додала:

— Я знаю одне: ти шукаєш яєць! І мені байдуже, хто ти — дівчинка чи гадюка!

— Зате мені — не байдуже, — заперечила Аліса. — Хоча яєць, щоб ви знали, я не шукаю. А якби й шукала, то вже ж не ваших — сирих я не люблю.

— Тоді вимітайся! — похмуро буркнула Горлиця і знову вмостилась у своє гніздо.

Аліса стала опускатися нижче, але це виявилося штукою непростою: її шия раз у раз заплутувалась у гіллі. Доводилося частенько зупинятися, щоб її виплутати.

Трохи згодом вона похопилася, що й досі тримає в руках шматочки гриба, й обережно, по най меншій дрібочці, почала відкушувати то від того, то від того — стаючи то вищою, то нижчою, аж поки підігнала себе до своїх звичайних розмірів.

Відтоді, як вона була ще свого зросту, збігло стільки часу, що тепер їй було аж якось дивно, та за кілька хвилин вона оговталась і почала знову розмовляти сама з собою:

— Ну ось, половину плану виконано! Які дивовижні всі оці переміни! Ніколи не вгадаєш, ким станеш за хвилину! Та хай там що, а тепер я дійшла свого справжнього зросту: лишається тільки пробратися у той чарівний сад… але як це зробити, як?

З цими словами вона вийшла на узлісся, де стояв крихітний, із чотири фути заввишки, будиночок.

— Хоч би хто там жив, — вирішила Аліса, — з'являтись їм на очі отакою ніяк не годиться: вони ж можуть побожеволіти зі страху!

Тож вона почала потрошку надкушувати гриба з правої руки і не виходила з лісу доти, доки не поменшала до дев'яти дюймів.

Розділ шостий Порося та перець

Хвилину-другу вона дивилася на будиночок, гадаючи, як бути далі. Раптом з лісу вибіг лакей у лівреї і гучно затарабанив у двері кісточками пальців. (Що то лакей, вона здогадалася завдяки лівреї, бо з лиця то був радше карась.) Відчинив йому другий лакей — кругловидий, з лупатими очима, схожий на жабу. Аліса завважила, що обидва мали дрібно закручене й напудрене волосся. Їй страшенно закортіло дізнатися, що ж буде далі, — вона висунулася з гущавини й наставила вуха.

Лакей-Карась видобув з-під пахви величезного — завбільшки, як він сам, листа і, простягши його Жабунові, врочисто оголосив:

— Для Герцогині. Запрошення від Королеви на крокет.

Лакей-Жабун узяв листа і тим самим тоном повторив ті самі слова, ледь змінивши їхній порядок:

— Від Королеви. Запрошення на крокет для Герцогині.

Відтак обидва вдарили один одному чолом — так низько, аж посплутувалися кучериками.

Аліса мусила втекти назад у хащу, щоб не чутно було її сміху. Коли вона визирнула знову, лакея-Карася вже не було, а Жабун сидів біля дверей і тупо зирив у небо. Аліса несміливо підступила до дверей і постукала.

— З вашого стуку, як з риби пір'я, — зауважив лакей, — і то з двох причин. По-перше, я по той самий бік, що й ви, а по-друге, там такий шарварок, що вас однак не почують.

І справді, гармидер усередині стояв пекельний: хтось верещав, хтось чхав, і час від часу чувся оглушливий брязкіт, наче там били посуд.

— Тоді скажіть, будь ласка, — озвалася Аліса, — як мені туди зайти?

— Ваш стук мав би якийсь сенс, — провадив Жабун, не зважаючи на неї, — якби двері були між нами. Приміром, коли б ви постукали з того боку — я б вас, звичайно, випустив.

Кажучи так, він не переставав дивитися в небо.

Алісі це здалося жахливою нечемністю.

«Хоча, можливо, він і не винен, — сказала вона про себе. — Просто очі в нього майже на маківці. Але принаймні він міг би відповідати на запитання».

— То як мені туди зайти? — голосно повторила Аліса.

— Я тут сидітиму, — зауважив лакей, — аж до завтрього…

Тут двері розчахнулися, і звідти вилетів великий таріль — він бринів просто лакеєві в голову, але в останню мить тільки черкнув по носі й розбився об дерево в нього за плечима.

— … а може, й до післязавтрього, — тим самісіньким тоном провадив лакей, мовби нічого й не сталося.

— Як же мені туди зайти? — ще голосніше повторила Аліса.

— А це ще, знаєте, не вгадано, — сказав лакей, — чи вам взагалі треба туди заходити. Ось головне питання, чи не так?

Так, звичайно, — та тільки Аліса не любила, коли з нею розмовляли таким тоном.

«Це просто жахливо, — проказала вона сама до себе, — як вони всі тут люблять сперечатися!»

Лакей-Жабун, схоже, вирішив, що саме час повторити своє зауваження на інший лад.

— Я сидітиму тут, — сказав він, — вряди-годи, день у день…

— А що робити мені? — запитала Аліса.

— Що завгодно, — відповів Жабун і засвистав.

— Ет, що з ним балакати! — розпачливо подумала Аліса. — Він же дурний, аж світиться! — і вона штовхнула двері й переступила поріг.

У просторій кухні дим стояв аж під саму стелю. Посередині на триногому дзиґлику сиділа Герцогиня й чукикала немовля; кухарка схилилася над вогнищем і помішувала щось у величезному казані — з усього видно, юшку.

— Їхня юшка явно переперчена! — сказала Аліса сама до себе, чхаючи за кожним словом.

Навіть їхнє повітря — і те було переперчене. Чхала навіть Герцогиня; що ж до немовляти, то воно без угаву ревло і чхало, чхало і ревло. Не чхали в кухні лише двоє: кухарка та дебелий, з усмішкою від вуха до вуха, кіт, який сидів на припічку.

— Чи не сказали б ви мені ласкаво, — трохи боязко спитала Аліса, бо не була цілком певна, чи годилося їй озиватися першою, — чому ваш кіт такий дурносміх?

— Бо він — чеширський![10] — пояснила Герцогиня. — Ох ти ж порося!

Останнє слово пролунало так зненацька і з такою нестямною люттю, що Аліса аж підскочила. Проте вона зараз же збагнула, що це стосується не її, а немовляти, і, набравшись духу, повела далі:

— А я й не знала, що чеширські коти вміють сміятися.

— Коти із графства Чешир сміються на весь шир, — сказала Герцогиня. — Майже всі.

— Я таких котів ще не бачила, — чемно мовила Аліса, рада-радісінька, що розмова налагодилася.

— Ти ще багато чого не бачила, — сказала Герцогиня. — Це зрозуміло.

Алісі не дуже сподобався тон цього зауваження, і вона подумала, що не завадило б перевести розмову на щось інше. Поки вона підшукувала тему, кухарка зняла з вогню казан і заходилася шпурляти чим попало в Герцогиню та немовля. Першими полетіли кочерга зі щипцями, за ними градом посипалися блюдця, тарілки й полумиски, та Герцогиня і бровою не повела, хоч дещо в неї й поцілило; а немовля й доти ревма ревло, тож зрозуміти, болить йому від ударів чи ні, було неможливо.

— Ой, що ви робите? Схаменіться! Благаю! — кричала Аліса, підстрибуючи зі страху. — Ой, просто в ніс! Бідний носик!

У цю мить страхітливих розмірів баняк прохурчав так близько від немовляти, що ледь не відбив йому носа.

— Якби ніхто не пхав свого носа до чужого проса, — хрипким басом сказала Герцогиня, — земля крутилася б куди шпаркіше.

— Ну й що б це дало? — зауважила Аліса, рада похизуватися своїми знаннями. — Подумайте лишень, що сталося б із днем і ніччю. Земля оберталася б навколо осі швидше, ніж…

— До речі, про ніж! — сказала Герцогиня. — Відтяти їй голову!

Аліса тривожно глипнула на кухарку, але та пустила ці слова повз вуха і знай собі помішувала юшку.

Тож Аліса докінчила:

— …ніж раз на добу, себто раз на двадцять чотири години… чи, може, на дванадцять?..

— О, дай мені спокій! — урвала її Герцогиня. — Зроду не терпіла арифметики!

Вона завела щось наче колискову і заходилася чукикати немовля, люто стрясаючи його наприкінці кожного рядка.

Бурчи, кричи на немовля[11], Лупи його, як чхає, Що те чхання нам дошкуля, Маля прекрасно знає… Хор (З участю кухарки та маляти): Гу! Гу! Гу!

Співаючи другу строфу, Герцогиня не переставала несамовито трясти немовля, а воно, сердешне, так репетувало, що Алісі нелегко було розібрати слова:

Бурчу, кричу на немовля, Луплю його, як чхає. Нехай маля не дошкуля — До перчику звикає! Хор: Гу! Гу! Гу!

— Тримай! — крикнула раптом Герцогиня до Аліси і швиргонула в неї немовлям. — Можеш трохи поняньчити, як маєш охоту! Мені пора збиратися до Королеви на крокет!

І вона хутко вийшла. Кухарка жбурнула їй навздогін сковороду, але, на диво, схибила.

Спіймати дитину виявилося не так просто: руки й ноги в того чудернацького створіннячка були розчепірені на всі боки («Достоту, як у морської зірки», — подумала Аліса), а само воно пихтіло, як паровик, і без упину пручалося.

Нарешті вона знайшла належний спосіб укоськати немовля: скрутила його у вузол, міцно схопила за праве вушко та ліву ніжку (щоб не розкрутилося), і вийшла з ним на свіже повітря.

— Якщо його звідси не забрати, — подумала Аліса, — то вони напевне його приб'ють, — як не нині, то завтра. Було б злочинно його покинути, правда ж?

Останні слова вона проказала вголос, і маля рохнуло їй у відповідь (чхати воно вже перестало)^.

— Не рохкай, — сказала Аліса. — Висловлюй свої почуття у якийсь інший спосіб!

Та немовля рохнуло знову, й Аліса прискіпливо зазирнула йому в личко, аби з'ясувати причину. Ніс у нього був, без сумніву, аж надміру кирпатий, більше схожий на рильце, ніж на справжнього носа, та й очі зробилися підозріло маленькі як на дитину. Словом, його вигляд Алісі не сподобався.

«А може, то воно так схлипує?» — подумала вона і зазирнула маляті в очі, чи не видно там сліз. Ба ні, жодної сльозинки!..

— Якщо ти, золотко, збираєшся перекинутися поросям, — поважно мовила Аліса, — я не буду з тобою панькатися. Закарбуй це собі на носі!

Немовля знову схлипнуло (а чи зрохнуло — важко було сказати), й Аліса якийсь час несла його мовчки.

Вона вже починала хвилюватися — ото буде клопіт із цим чудом удома! — коли це раптом воно знову рохнуло, та так виразно, що Аліса не без тривоги ще раз глянула йому в обличчя.

Так, цього разу помилитися було годі: перед нею було найсправжнісіньке порося! Носитися з ним далі було безглуздо. Вона опустила порося на землю і вельми втішилась, коли воно спокійнісінько потрюхикало собі в хащу.

— З нього виросла б страх яка бридка дитина, — подумала Аліса. — А як порося, по-моєму, воно досить симпатичне.

І вона стала пригадувати деяких знайомих їй дітей, з яких могли б вийти незгірші поросята («Аби лиш знаття, як міняти їхню подобу», — подумала вона), і раптом здригнулася з несподіванки: за кілька кроків від неї на гілляці сидів Чеширський Кіт.

Кіт натомість лише усміхнувся.

«На вигляд наче добродушний, — подумала Аліса, — але які в нього пазурі та зуби!.. Варто з ним триматися шанобливо».

— Мурчику-Чеширчику, — непевно почала вона, не знаючи, чи сподобається йому таке звертання.

Кіт, однак, знову всміхнувся, тільки трохи ширше.

«Ніби сподобалося,» — подумала Аліса, й повела далі:

— Чи не були б ви такі ласкаві сказати, як мені звідси вибратися?

— Залежить, куди йти, — відказав Кіт.

— Власне, мені однаково, куди йти… — почала Аліса.

— Тоді й однаково, яким шляхом, — зауважив Кіт.

— … аби лиш кудись дійти, — докінчила Аліса.

— О, кудись та дійдеш, — сказав Кіт. — Треба тільки достатньо пройти.

Цьому годі було заперечити, тож Аліса спитала дещо інше:

— А які тут люди проживають?

— Он там, — Кіт махнув правою лапою, — живе Капелюшник, — а отам (він махнув лівою) — Шалений Заєць. — Завітай до кого хочеш: у них обох не всі вдома[12].

— Але я з такими не товаришую, — зауважила Аліса.

— Іншої ради нема, — сказав Кіт. — У нас у всіх не всі вдома. У мене не всі вдома. У тебе не всі вдома.

— Хто сказав, що у мене не всі вдома? — запитала Аліса.

— Якщо у тебе всі вдома, — сказав Кіт, — то чого ти тут?

Аліса вважала, що це ще ніякий не доказ, проте не стала сперечатися, а лише спитала:

— А хто сказав, що у вас не всі вдома?

— Почнімо з собаки, — мовив Кіт. — Як гадаєш, у собаки всі вдома?

— Мабуть, так, — сказала Аліса.

— А тепер — дивися, — вів далі Кіт. — Собака спересердя гарчить, а з утіхи меле хвостом. А я мелю хвостом — спересердя, а від радощів гарчу. Отже, у мене не всі вдома.

— Я називаю це мурчанням, а не гарчанням, — зауважила Аліса.

— Називай як хочеш, — відказав Кіт. — Чи граєш ти сьогодні в крокет у Королеви?

— Я б залюбки, — відповіла Аліса, — тільки мене ще не запрошено.

— Побачимося там, — кинув Кіт і щез із очей.

Аліса не дуже й здивувалася: вона вже почала звикати до всяких чудес. Вона стояла й дивилася на ту гілку, де щойно сидів Кіт, коли це раптом він вигулькнув знову.

— Між іншим, що сталося з немовлям? — поцікавився Кіт. — Ледь не забув спитати.

— Воно перекинулося в порося, — не змигнувши оком, відповіла Аліса.

— Я так і думав, — сказав Кіт і знову щез.

Аліса трохи почекала — ану ж він з'явиться ще раз, — а тоді подалася в той бік, де, як було їй сказано, мешкав Шалений Заєць.

— Капелюшників я вже бачила, — мовила вона подумки, — а от Шалений Заєць — це значно цікавіше. Можливо, тепер, у травні, він буде не такий шалено лютий, як, скажімо, у лютому…

Тут вона звела очі й знову побачила Кота.

— Як ти сказала? — спитав Кіт. — У порося чи в карася?

— Я сказала «в порося», — відповіла Аліса. — І чи могли б ви надалі з'являтися й зникати не так швидко: від цього йде обертом голова.

— Гаразд, — сказав Кіт, і став зникати шматками: спочатку пропав кінчик його хвоста, а насамкінець — усміх, що ще якийсь час висів у повітрі.

— Гай-гай! — подумала Аліса. — Котів без усмішки я, звичайно, зустрічала, але усмішку без кота!.. Це найбільша дивовижа в моєму житті!

До Шаленого Зайця довго йти не довелося: садиба, яку вона невдовзі побачила, належала, безперечно, йому, бо два димарі на даху виглядали, як заячі вуха, а дах був накритий хутром. Сама садиба виявилася такою великою, що Аліса не квапилася підходити ближче, поки не відкусила чималий кусник гриба в лівій руці й довела свій зріст до двох футів. Але й тепер вона рушила з осторогою.

«А що, як він і досі буйний? — думала вона. — Краще б я загостила до Капелюшника!»

Розділ сьомий Божевільне чаювання

Перед будинком, під деревом, був виставлений стіл, за яким пили чай Шалений Заєць та Капелюшник. Між ними спав як убитий Сонько-Гризун[13], правлячи їм за подушку. Заєць із Капелюшником спиралися на нього ліктями і перемовлялись через його голову.

«Страх незручно для Сонька, — подумала Аліса. — Але, якщо він спить, то, мабуть, йому байдуже».

Стіл був великий, але всі троє тислися з одного його краю.

— Нема місця! Нема місця! — загукали вони, помітивши Алісу.

— Місця скільки завгодно! — обурилася Аліса й сіла у велике крісло кінець столу.

— Скуштуй вина, — люб'язно запропонував Шалений Заєць.

Аліса кинула оком по столу, але, крім чаю, нічого не побачила.

— Не бачу тут ніякого вина, — сказала Аліса.

— А ніякого й нема, — знизав плечима Шалений Заєць.

— Тоді не вельми ґречно мені його пропонувати! — сердито мовила Аліса.

— Так само, як і сідати за стіл без запрошення, — сказав Шалений Заєць.

— А я не знала, що його накрито тільки для вас, — відказала Аліса. — Тут далеко більше, ніж три чашки.

— Тобі слід постригтися, — сказав Капелюшник. (Він уже давненько пас її цікавими очима й ось нарешті озвався.)

— А вам слід навчитися не зачіпати приватних тем, — з притиском мовила Аліса. — Це дуже нечемно!

Капелюшник витріщив на неї очі, але сказав ось що:

— Чим крук схожий на капшук?

«Ну, тепер буде веселіше! — подумала Аліса. — Люблю загадки!»

— Думаю, я розлущу ваш горішок, — промовила вона вголос.

— Ти думаєш, що зумієш знайти відповідь: ти це хотіла сказати? — мовив Шалений Заєць.

— Саме це, — відповіла Аліса.

— Тоді думай, що кажеш, — мовив Заєць.

— Я завжди думаю! — поквапливо сказала Аліса. — Принаймні… принаймні кажу, що думаю… Зрештою, це одне й те саме!

— Аніскілечки! — скрикнув Капелюшник. — Ти ще скажи, ніби: «я бачу, що їм» і «я їм, що бачу» — одне й те саме.

— Ти ще скажи, — докинув Шалений Заєць, — ніби «я люблю те, що маю» і «я маю те, що люблю» — одне й те саме!

— Ти ще скажи, — підпрягся Сонько із заплющеними, мов у сновиди, очима, що «я дихаю, коли сплю» і «я сплю, коли дихаю» — одне й те саме!

— Щодо тебе, друзяко, то це й справді одне й те саме, — зауважив Капелюшник, і на тому розмова урвалася.

Якусь часину товариство сиділо мовчки, й Аліса намагалася пригадати все з тієї дещиці, яку знала про круків та капшуки.

Капелюшник перший порушив мовчанку.

— Яке сьогодні число? — звернувся він до Аліси, добувши з кишені годинника. Він дивився на нього тривожними очима, тоді струснув ним і приклав до вуха.

— Четверте, — хвильку подумавши, мовила Аліса.

— На два дні відстає, — зітхнув Капелюшник, і додав, світячи лихими очима на Шаленого Зайця:

— Я ж тебе застерігав: масло не годиться для годинників.

— Але ж то було масло найвищого ґатунку, — сумирно відповів той.

— Так, але в нього могли потрапити крихти, — буркнув Капелюшник. — Додумався — мастити кухонним ножем!

Шалений Заєць узяв годинника й похмуро вп'явся в нього очима, тоді вмочив його у свій чай і глянув ще раз, після чого не знайшов нічого кращого, як повторити:

— Але ж масло було найвищого ґатунку!

— Який кумедний годинник, — зауважила Аліса, що з цікавістю зазирала Зайцеві через плече. — Показує дні, але не показує годин!

— Ну то й що? — промимрив Капелюшник. — Може, твій годинник показує роки?

— Певне, що ні, — жваво відказала Аліса. — А все тому, що рік триває дуже довго.

— Отак і мій — сказав Капелюшник.

Аліса розгубилася. Капелюшникові слова, здавалось, були позбавлені будь-якого глузду, хоча вона добре розчула кожне слово.

— Я не зовсім вас розумію, — сказала вона якомога чемніше.

— Сонько знову спить, — зауважив Капелюшник і хлюпнув йому на ніс гарячого чаю.

Сонько нетерпляче труснув головою й озвався, не розплющуючи очей:

— Звичайно, звичайно, те самісіньке хотів сказати і я!

— Ну, як там загадка? Ще не відгадала? — запитав Капелюшник, знову повернувшись до Аліси.

— Здаюся! — сказала Аліса. — І яка ж відповідь?

— Уявлення не маю, — сказав Капелюшник.

— Я так само, — озвався Шалений Заєць.

Аліса стомлено зітхнула:

— І треба ж було вбити стільки часу на загадку, яка не має відповіді!

— Якби ти знала Час так, як я, — насупився Капелюшник, — ти б цього не казала, бо Він — живий.

— Не розумію, — сказала Аліса.

— Ще б пак! — зневажливо тріпнув головою Капелюшник. — Ти ж, мабуть, із Часом ніколи й словом не перекинулася!

— Здається, ні… — обережно відповіла Аліса. — Знаю лише, що іноді неправильно його вживаю, коли пишу завдання з мови.

— Ага! Тоді все ясно! — сказав Капелюшник. З Часом треба поводитися правильно! Бач якби ти з ним дружила, він робив би з годинником усе, що захочеш. Ось, припустімо, зараз дев'ята ранку — якраз час початку уроків, а ти береш і шепочеш Часові одне слівце — і стрілки я-ак забігають!.. Пів на другу, час обідати.

— Хотів би я, щоб настав час обіду, — тихенько зітхнув Шалений Заєць.

— Звісно, це було б чудово, — задумливо мовила Аліса, — тільки до того часу я ще, мабуть не встигну зголодніти. '

— Мабуть, — погодився Капелюшник. — Але його можна затримати на половині другої й тримати скільки завгодно.

— Так і ви робите? — запитала Аліса.

Капелюшник скрушно похитав головою.

— Аби ж то… Ми з Часом розбили глека ще в березні, якраз перед тим, коли оцей добродій (він показав чайною ложечкою на Шаленого Зайця) ошалів, — на великому королівському концерті. Я мав співати:

Іди, іди, борщику, Зварю тобі дощику В олив'янім горщику…

— Знаєш цю пісню?

— Та наче щось таке чула, — відповіла Аліса.

— Там є ще продовження, — і Капелюшник заспівав:

Мені каша, тобі дощ Щоб періщив густий борщ! Іди, іди, борщику…

Тут Сонько стрепенувся і крізь сон заспівав: «Іди-іди-іди-іди-іди…»

Він співав так довго, аж решті чаєпивців довелося його вщипнути, аби він перестав.

— Ну так от, — повів далі Капелюшник, — доспівую я перший куплет, коли це Королева як підскочить та як зарепетує: «Це марнування Часу! Він убиває Час! Відтяти йому голову!»

— Яке дикунство! — вигукнула Аліса.

— І відтоді, — тоскно додав Капелюшник, — Час для мене пальцем об палець не хоче вдарити! Відтоді у нас завжди шоста година.

Нараз Алісу осяяв здогад.

— І через те стіл накритий до чаю[14]? — спитала вона.

— Атож, саме через те, — зітхнув Капелюшник. — У нас завжди пора чаю, нам навіть ніколи помити посуд.

— Виходить, ви просто пересуваєтесь по колу, чи не так? — спитала Аліса.

— Достеменно так, — відповів Капелюшник. — Вип'ємо чашку і пересідаємо до другої.

— А що ви робите, коли доходите до того місця, звідки починали? — ризикнула спитати Аліса.

— Давайте міняти тему! — втрутився, позіхаючи, Шалений Заєць. — Це вже починає набридати. Пропоную: нехай наша панянка розкаже нам казку.

— Боюсь, я не знаю жодної, — збентежилася Аліса.

— Тоді розкаже Сонько! — скрикнули обидва чаєпивці. — Гей, Сонько, прокинься! — І вони ущипнули його відразу з обох боків.

Сонько спроквола розплющив очі.

— Я не спав, — озвався він хрипким голосочком. — Я чув, хлопці, кожне ваше слово.

— Розказуй казку! — зажадав Шалений Заєць.

— Будь ласка, — підхопила Аліса.

— Але хутко, — докинув Капелюшник, — бо знову заснеш і не докажеш до кінця.

— Колись давно жили собі три сестрички, — швидко заторохтів Сонько, — і звали їх Олша, Асіла і Тільда[15]. І жили вони на дні криниці.

— І що вони там їли? — запитала Аліса, яку завжди цікавили проблеми харчування.

— Мелясу[16], — сказав Сонько, хвилину подумавши.

— Не могло такого бути, — лагідно зауважила Аліса, — адже вони всі були б недужі.

— А вони й були недужі, — сказав Сонько. — Дуже недужі…

Аліса спробувала уявити, як то можна все життя харчуватися самою мелясою, і це тільки посилило її сумніви.

— А чому вони жили на дні криниці? — допитувалася вона далі.

— Чому ти не п'єш більше чаю? — цілком серйозно мовив Шалений Заєць.

— Більше? — образилася Аліса. — Я ще взагалі його не пила!

— Більше чаю вона не хоче, — задумливо сказав Шалений Заєць.

— Ти хочеш сказати, менше чаю вона не хоче, — втрутився Капелюшник, — адже випити більше, ніж нічого, дуже просто.

— А вашої думки ніхто не питав, — зауважила Аліса.

— То хто тут зачіпає приватні теми? — переможно запитав Капелюшник.

Відповісти на це було нічого, тож Аліса взяла собі чаю і хліба з маслом, а тоді знов повернулася до Сонька.

— То чому ж вони жили на дні криниці?

Сонько знову трохи подумав і промовив:

— Бо то була мелясна криниця.

— Таких не буває! — сердито сказала Аліса.

— Тс!.. тс!.. — засичали на неї Капелюшник і Шалений Заєць.

— Як моє не в лад — я з своїм назад! Докінчуй казку сама, — набурмосився Сонько.

— Ні, ні, будь ласка, розказуйте далі! — покірно сказала Аліса. — Я більше не перебиватиму. Мабуть, один такий колодязь усе ж був.

— Один! Аякже! — запирхав Сонько. Проте оповідати далі не відмовився.

— Отже, ці три сестрички… вони, бачте, жили собі, лижучи…

— Лежачи? — засумнівалася Аліса, забувши про свою обіцянку.

— Не лежача, а лижучи — вони лизали мелясу! — випалив Сонько, цього разу без жодних роздумів.

— Мені потрібна чиста чашка, — перебив Капелюшник. — Пересуньмося на одне місце.

І тут-таки пересів на сусідній стілець. Сонько посунувся на його місце, Шалений Заєць — на місце Сонька, й Алісі, хоч-не-хоч, довелося сісти на місце Шаленого Зайця. Капелюшник єдиний виграв від такого переміщення, зате Алісі було найгірше, оскільки Шалений Заєць устиг перекинути у своє блюдце глечик з молоком.

Алісі не хотілося знов ображати Сонька-Гризуна, тож вона спитала дуже обережно.

— І все ж я не розумію: як вони там жили?

— Як, як? — озвався Капелюшник. — Лизнуть меляси, та й точать ляси… Второпала, дурненька?

— Перепрошую, а що таке ляси? — спитала Аліса, пускаючи повз вуха останнє Капелюшникове слово.

— Ляси — це баляндраси, — пояснив Сонько.

Спантеличена такою відповіддю, бідна Аліса аж кілька хвилин не перебивала Сонькової оповіді.

— Отак вони й жили, — вів спроквола Сонько-Гризун, позіхаючи й тручи очі, бо його починав морити сон, — лизнуть меляси, поточать ляси, та й малюють всякі вихиляси — усе, що починається з літери Б.

— Чому саме з Б? — поцікавилася Аліса.

— А чом би й ні? — рвучко підвів голову Шалений Заєць.

Аліса знову вмовкла. Сонько-Гризун став западати в дрімоту, та коли Капелюшник його вщипнув, він тоненько вискнув і заговорив далі:

— … з літери Б, наприклад: баляндраси, блідий місяць, байдики, багацько… До речі, чи траплялося тобі бачити таку штукенцію, як багацько?

— М… м… м… Як би вам сказати, — остаточно розгубилася Аліса. — Я не думаю…

— То й не кажи нічого! — озвався Капелюшник.

Такої нетактовності Аліса стерпіти вже не могла: вона встала й подалася геть. Сонько миттю заснув, а на решту чаєпивців Алісин відхід не справив належного враження, хоча вона й озиралася раз чи двічі — чи не покличуть її назад.

Оглянувшись востаннє, вона побачила, як Заєць із Капелюшником запихають Сонька у чайник.

— Ну й нехай, усе одно я більше туди не піду! — казала собі Аліса, пробираючись крізь хащі. — Скільки живу, дурнішої компанії не бачила!

Не встигла вона це доказати, як раптом у стовбурі одного з дерев угледіла двері.

— Оце цікаво! — подумала вона. — А втім, сьогодні цікаве все. Гадаю, мені можна туди ввійти?

Вона увійшла, і… знов опинилася у довгому коридорі з тим самим скляним столиком.

— Тепер я вже буду мудріша, — сказала вона подумки і почала з того, що взяла золотого ключика й відчинила дверцята до саду. Далі вона відшукала в кишені шматочок гриба і гризла його доти, доки не зменшилася вдвоє.

І ось, пробравшись крізь вузенький прохід, вона вступила нарешті до чарівного саду з барвистими квітниками й прохолодними водограями.

Розділ восьмий Королевин крокет

При самому вході до саду ріс великий трояндовий кущ: троянди на ньому були білі, але троє садівників фарбували їх на червоно. Зацікавлена Аліса підступила ближче, і в цю мить один садівник сказав:

— Обережніше, П'ятірко! Ти мене всього обляпав!

— Я ненароком! — буркнув П'ятірка. — Це Сімка підбив мені лікоть.

Сімка підвів очі й сказав:

— Браво, П'ятірко! Завжди звертай на іншого!

— Ти б краще помовчав! — сказав П'ятірка. — Щойно вчора я чув, як Королева казала, що за твоїм карком давно плаче сокира!

— А то за що? — поцікавився той, кого обляпали.

— А то вже не твій клопіт, Двійко! — сказав Сімка.

— Ба ні, якраз його! — вигукнув П'ятірка. — І я йому таки скажу, за що: за те, що він замість цибулі приніс на кухню тюльпанових цибулин.

Сімка жбурнув пензля.

— Більшої кривди годі уяви… — почав він, але тут його погляд упав на Алісу, і він затнувся. Решта двоє теж озирнулися, і всі разом низенько їй уклонилися.

— Чи не будете ласкаві сказати, — несміливо озвалася Аліса, — навіщо ви фарбуєте троянди?

П'ятірка з Сімкою промовчали і тільки глипнули на Двійку. Той почав пошепки пояснювати:

— Розумієте, панно, отут повинен був рости червоний кущ, а ми взяли та й посадили білий. І якщо Королева це виявить, нам усім, знаєте, постинають голови. Тому, панно, ми й стараємося, аби ще перед її приходом…

Тут П'ятірка, який тривожно позирав углиб саду, загорлав:

— Королева! Королева! — і всі троє садівників попадали ниць. Почувся тупіт багатьох ніг, і Аліса озирнулася, нетерпляче виглядаючи Королеву.

Першими з'явилися десятеро вояків із піками. Усі вони, як і садівники, були плоскогруді й прямокутні, з руками й ногами по краєчках. За ними — так само в колоні по двоє — крокувало десятеро челядників, розцяцькованих з голови до п'ят бубнами. Далі, побравшись за руки, з веселим підскоком ішли парами королівські діти; їх теж було десятеро, і всі — в чирвових серцях. За дітьми виступали гості, здебільшого королі й королеви, і серед них Аліса впізнала Білого Кролика: він то цокотів щось нервовою скоромовкою, то усміхався, коли говорили інші, і врешті проминув Алісу, не помітивши її. За гостями йшов Чирвовий Валет: на червоній оксамитній подушці він ніс королівську корону. А замикали всю цю пишну процесію КОРОЛЬ і КОРОЛЕВА СЕРДЕЦЬ.

Аліса завагалася: чи не слід і їй упасти ниць, але не пригадувала, щоб хтось колись казав про таке правило під час процесій.

«Та й хто тоді буде на них дивитися, — подумала вона, — коли всі лежатимуть долілиць?»

Тож вона стояла на місці й чекала.

Коли процесія порівнялася з Алісою, всі зупинилися і прикипіли до неї очима.

— Хто це? — грізно спитала Королева.

Чирвовий Валет, до якого вона звернулася, лише осміхнувся і вклонився у відповідь.

— Ідіот! — тріпнула головою Королева, і звернулася до Аліси:

— Як тебе звати, дитино?

— Аліса, ваша величносте, — щонайчемніше відказала Аліса, а про себе додала:

«Зрештою всі вони тільки колода карт. Нічого їх боятися».

— А оце хто? — тицьнула Королева пальцем на садівників, розпростертих навколо трояндового куща.

(Оскільки лежали вони долілиць, то за візерунками на їхніх сорочках годі було розпізнати, хто то — садівники, вояки, двораки, а чи трійко власних Королевиних дітей, — сорочки ж бо в колоді всі однакові.)

— Звідки мені знати? — відповіла Аліса, дивуючись із власної сміливості. — То не мій клопіт.

Королева почервоніла з люті і, хижо блимнувши очима, вереснула;

— Відтяти їй голову! Відтя…

— Дурниці! — твердо промовила Аліса на весь голос, — і Королева затихла.

Король запобігливо торкнув її за рукав:

— Не гарячкуй, моя люба, це ж бо дитина!

Королева сердито обернулася до нього спиною і звеліла Валетові:

— Переверни їх!

Валет обережно перевернув садівників носаком черевика.

— Встати! — вереснула Королева.

Садівники прожогом посхоплювалися і стали кланятися всім підряд — Королю, Королеві, королівським дітям і цілій громаді.

— Годі! Годі! — зарепетувала Королева. — Мені вже світ закрутився! — І, кивнувши на трояндовий кущ, спитала:

— Ви що тут робили?

— З дозволу вашої величності, — покірно пробелькотів Двійка, вклякаючи на одне коліно, — ми старалися…

— Все ясно! — мовила Королева, розглядаючи троянди. — Постинати їм голови!

І процесія рушила далі. Відстали тільки троє вояків, що мали скарати безталанних садівників.

Ті кинулися до Аліси, благаючи її заступитися.

— Не бійтеся, ваші голови будуть на місці, — мовила Аліса і повкидала садівників у найближчий квітковий горщик.

Вояки покрутилися, поникали та й спокійнісінько подалися слідом за всіма.

— Ну як там голови? — крикнула Королева.

— Були, та загули, ваша величносте! — відгукнулися вояки.

— Молодці! — гукнула Королева. — У крокет граєте?

Вояки мовчки звернули погляди на Алісу: питання вочевидь стосувалося її.

— Граю! — гукнула Аліса.

— То гайда з нами! — ревнула Королева.

Й Аліса, чия цікавість була розпалена до краю, пристала до процесії.

— М…м…м… Ох же гарний день сьогодні! — озвався збоку несміливий голос: поруч неї дріботів Білий Кролик і збентежено зазирав їй в обличчя.

— Дуже гарний, — притакнула Аліса. — Герцогині не бачили?

— Т-с-с-с!.. — оглядаючись через плече, занепокоївся Кролик.

Він звівся навшпиньки і шепнув Алісі у вухо:

— Її засуджено до страти.

— За віщо? — поцікавилася Аліса. — Якась змова? шкода?

— Вам шкода? — нашорошився Кролик.

— Ба ні! — сказала Аліса. — Зовсім не шкода. Я спитала: «За віщо?»

— Вона нам'яла Королеві вуха, — промовив Кролик.

Аліса пирснула сміхом.

— Т-с! Т-с! Королева почує!.. — злякано зашепотів він. — Герцогиня, бачте, спізнилася, і Королева сказала…

— Усім на свої місця! — крикнула Королева громовим голосом, і всі підлеглі кинулися врізнобіч, спотикаючись і наштовхуючись одне на одного. За хвилину-другу метушня, одначе, вщухла, і гра почалася.

Аліса подумала, що зроду-віку ще не бачила такого дивного крокетного майданчика — він був увесь у горбиках та рівчаках; замість куль тут котили живих їжаків; за молотки правили живі фламінго, а вояки, постававши навкарачки, вдавали ворітця.

Орудувати своїм фламінго виявилося для Аліси найбільшою морокою. Нарешті вона навчилася затискати його під пахвою так, щоб не заважали ноги. Та тільки-но вона випростувала птахові шию і замірялася ударити ним по їжакові, як фламінго тут-таки вигинався назад і зазирав їй у вічі з таким здивованим виразом, що годі було стримати сміх. А коли вона знову нагинала йому голову і збиралася почати все наново, виявлялося, що їжак за той час розкрутився і тишком-нишком драпає геть. Крім того, хоч би куди вона гилила свого їжака, на дорозі йому зазвичай зринав коли не горбок, то рівчак, а вояковорітця раз у раз розкарлючувалися і переходили на інші ділянки майданчика. Незабаром Аліса дійшла висновку, що це не гра, а мука. Крокетисти били всі заразом, не дожидаючи своєї черги, і весь час сперечалися й чубилися за їжаків. Невдовзі Королева вже гасала скрізь, як навіжена, тупотіла ногами й репетувала:

— Відтяти йому голову!.. Відтяти їй голову…

Аліса захвилювалася: досі, правда, сутички з Королевою у неї не було, але вона могла спалахнути першої-ліпшої хвилини.

«Що тоді зі мною буде? — думала вона. — Тут так люблять зносити голови, — аж дивно, що взагалі ще хтось уцілів!»

Вона почала роззиратися довкола, прикидаючи, кудою б непомітно втекти, і раптом угледіла в повітрі якусь дивовижу. Спершу Аліса вкрай розгубилася, але, придивившись пильніше, збагнула, що то — усміх.

— Чеширський Кіт! — зраділа вона. — Тепер хоч буде з ким порозмовляти!

— Як ся маєте? — запитав Кіт, тільки-но рот проступив йому так виразно, що вже було чим говорити.

Аліса зачекала, поки з'являться очі, й кивнула.

«Тепер до нього озиватися марно, — міркувала вона. — Почекаю, поки з'явиться бодай одне вухо».

За мить зринула ціла голова; Аліса випустила з рук свого фламінго й почала ділитися враженнями, рада-радісінька, що знайшовся слухач. Кіт вочевидь вирішив, що голови цілком вистачить, і далі з'являтися не став.

— Я б не сказала, що це чесна гра, — почала нарікати Аліса. — І всі вони так жахливо сваряться, що не чують самих себе. Правил, по-моєму, ніяких, а якщо і є, то ніхто їх не дотримується. До того ж ви навіть не уявляєте, як важко грати, коли всі кулі й молотки — живі. Скажімо, я маю бити у ворітця, а вони пішли гуляти в інший кінець майданчика! А Королевин їжак, якого я мала крокетувати, тільки-но побачив, що мій на нього котиться, одразу й утік.

— А як тобі подобається Королева? — запитав Кіт, стишивши голос.

— А ніяк, — відповіла Аліса, — вона так страшенно… (тут Аліса помітила, що Королева стоїть у неї за спиною, наслухаючи)… так страшенно вправно грає, що не треба великого розуму, аби вгадати, хто переможе.

Королева всміхнулася і відійшла.

— 3 ким це ти балакаєш? — запитав Король, що й собі підійшов до Аліси і зачудовано приглядався до котячої голови.

— Це мій друг, Чеширський Кіт, — сказала Аліса. — Дозвольте, я вас познайомлю.

— Мені не подобається його подоба, — заявив Король. — А втім, він може поцілувати мені руку, коли хоче.

— Я волів би цього не робити, — сказав Кіт.

— Не лихослов! — вигукнув Король. — І не світи так на мене очима!

З цими словами Король сховався за Алісину спину.

— Котові й король не указ[17], — мовила Аліса. — Десь я це читала, не пам'ятаю тільки — де.

— Ні! Його треба прибрати! — твердо мовив Король і гукнув до Королеви:

— Серденько, звели, будь ласка, прибрати кота!

Королева на все — мале й велике — мала одну раду.

— Зітнути йому голову! — кинула вона, навіть не обертаючись.

— Я сам приведу ката! — зголосився Король, і тільки його й бачили.

Аліса вже хотіла вертатися на крокетний майданчик, щоб поглянути, як іде гра, коли тут до неї долинуло несамовите Королевине верещання. Аліса вжахнулася: трьох гравців, що проґавили свою чергу, вже було засуджено до страти.

Те, що коїлося на майданчику, здавалося їй справжнім неподобством: довкола панував такий рейвах, що годі було вгадати, чия черга ставати до гри.

Аліса трохи зачекала, а тоді подалася на розшуки свого їжака. Довго шукати не довелося — він скубся з чужим їжаком. То була чудова нагода, щоб одним із них крокетувати другого, але, як на те, Алісин молоток, цебто фламінго, перейшов на інший кінець саду, й Аліса могла тільки бачити, як він неоковирно силкується злетіти на дерево. Поки вона його зловила й принесла назад, бійка вщухла, і за обома їжаками вже й слід прохолов.

— Утім, невелика втрата, — вирішила Аліса, — однаково всі ворітця порозбігалися.

Міцно затиснувши фламінго під пахвою, щоб той знову не втік, вона подалася докінчувати розмову зі своїм другом.

Повернувшись на те місце, де в повітрі мріла його голова, Аліса з подивом побачила, що довкола Кота зібрався цілий натовп. Кат, Король та Королева жваво про щось сперечалися, галасуючи навперебій, а решта всі стояли мовчазні, й, судячи з їхніх облич, занепокоєні.

Усі троє кинулися до Аліси, щоб вона їх розсудила. Кожен їй щось доводив, та оскільки говорили всі навперебій, то зрозуміти про що йдеться, було дуже важко.

Кат доводив, що не можна відтяти голову, коли її нема від чого відтинати: зроду-віку він такого не робив і не збирається на старості переучуватися — на якого ката перевчати ката?!

Король доводив, що всяк, хто має голову, може її позбутися, і годі молоти дурниці.

А Королева доводила, що коли питання не вирішиться швидше, ніж уже, то вона скарає на горло всіх до одного. (Це й пояснює, чому всі як один були такі похмурі й занепокоєні.)

Аліса не змогла придумати нічого кращого, як сказати:

— Кіт належить Герцогині. Порадьтеся з нею.

— Вона за ґратами, — сказала Королева до Ката. — Веди її сюди!

Кат помчав стрілою, а котяча голова почала танути, і коли нарешті привели Герцогиню, від голови не лишилося й сліду. Король із Катом ще довго бігали, мов навіжені, шукаючи голову, а решта гостей пішли догравати гру.

Розділ дев'ятий Розповідь Казна-Що-Не-Черепахи

— Яка я рада знов тебе зустріти, ясочко моя! — вигукнула Герцогиня, ніжно беручи Алісу під руку й ведучи її углиб саду.

Алісі було приємно бачити Герцогиню в доброму гуморі, і вона подумала, що, можливо, то тільки від перцю вона так озвіріла тоді на кухні.

— Коли я буду Герцогинею, — сказала собі Аліса (щоправда, без особливої певності), то не триматиму в себе на кухні ані перчини. Юшка смачна й без перцю. Можливо, саме від лютого перцю люди стають такі сердиті, — провадила вона, щаслива, що відкрила нове правило. — Від гірчиці — гіркне на душі, від кориці — починаєш усім коритися, від звіробою — визвірюються, а… а зате від карамелі чи інших цукерок діти стають солодкі-пресолодкі! Шкода, що люди цього не знають, — інакше були б не такі скупі на цукерки…

Замріявшись, Аліса зовсім забула про Герцогиню і ледь здригнулася, коли біля самого вуха почувся її голос.

— Ти так задумалася, любонько, що й язик проковтнула. Звідси мораль… Забула яка, але зараз пригадаю…

— А, може, її тут і нема, — відважилася на сумнів Аліса.

— Що ти, що ти, дитино! — сказала Герцогиня. — Мораль є у всьому, треба тільки вміти й знайти.

З цими словами вона щільніше пригорнулася до Аліси, зручно спершись своїм підборіддям їй на плече.

Аліса не була в захваті від такої близькості: по-перше, Герцогиня скидалася на справжню почвару, а по-друге — її підборіддя було на диво гостре. Та що вдієш? — вона хотіла бути чемною, тож терпіла, як могла.

— Здається, гра їм стала трохи любіша, — зауважила Аліса, щоб хоч якось підтримати розмову.

— О саме так! — погодилася Герцогиня, — а звідси мораль: «Любов єдина крутить світом!»

— А дехто ж казав, — шепнула їй Аліса, — що найголовніше — не пхати носа до чужого проса!

— Ну то й що? Глузд загалом один і той самий, — відказала Герцогиня, впинаючись гострим підборіддям Алісі в плече. — А звідси мораль: хто глузду пильнувати звик, того не підведе язик.

«Як вона любить з усього виводити мораль!» — подумала Аліса.

— Ти, мабуть, дивуєшся, чому я не обійму тебе за стан, — озвалася Герцогиня після мовчанки. — Річ у тім, що я не певна в норові твого фламінго. А, може, таки спробувати?

— Він може углитнýти, — обережно відповіла Аліса, анітрохи не прагнучи Герцогининих обіймів.

— Твоя правда, — сказала Герцогиня, — фламінго кусючий, як гірчиця. Звідси мораль: це птиці одного польоту.

— Гірчиця — не птиця, — зауважила Аліса.

— Знов-таки слушно, — погодилась Герцогиня. — Як ясно ти вмієш висловлюватися!

— По-моєму, гірчиця, особливо мелена — це такий собі порох, — сказала Аліса.

— Ну, звісно ж, — притакнула Герцогиня, яка, здавалося, ладна була погоджуватися з кожним Алісиним словом. — Тут неподалік під горою є великі поклади гірчичного пороху… Звідси мораль: «Не дивись високо — запорошиш око!»

— Ага, вже знаю! — вигукнула Аліса. — Гірчиця — овоч. Щоправда, на овоч не схожа, але овоч.

— Цілком згодна! — сказала Герцогиня. — Звідси мораль: кожному овочу — нрав і права. Або простіше: ніколи не думай про себе інакше, ніж це може здатися іншим, щоб те, чим ти був або міг бути, не було чимось іншим, ніж те, чим ти здавався або міг здаватися іншим, коли був іншим.

— Мабуть, я зрозуміла б краще, — якнайчемніше мовила Аліса, — якби могла це занотувати. На слух важко вхопити нитку.

— Це ніщо проти того, що я могла б сказати, якби розохотилась, — запишалася Герцогиня.

— Тільки, будь ласка, не завдавайте собі більшої мороки, — благально мовила Аліса.

— Яка там морока! — вигукнула Герцогиня. — Дарую тобі все, що я досі сказала.

«Ба, яка щедра! — подумала Аліса. — Щастя, що таких дарунків не підносять на дні народження!»

Але сказати це вголос у неї забракло духу.

— Ми знову задумались? — мовила Герцогиня, ще раз штрикнувши її підборіддям.

— А чом би мені й не думати? — сказала Аліса, відчуваючи, що починає дратуватися.

— А чом би свині не літати? — сказала Герцогиня. — Звідси мо…

Але тут, на превеликий Алісин подив, Герцогиня змовкла, а рука, що тримала її під лікоть, затремтіла. Аліса звела очі: перед ними, склавши на грудях руки, стояла Королева, — насуплена, мов грозова хмара.

— Гарний день, ваша величносте… — ледь чутно озвалася Герцогиня.

— Серйозно попереджую, — крикнула Королева, притупуючи ногою. — Або щезаєш ти, або твоя голова. І то негайно! Вибирай!

Герцогиня зробила вибір і щезла з очей.

— Продовжимо гру, — сказала Королева Алісі.

Аліса так налякалася, що, не мовивши й слова, подалася за нею до майданчика.

Решта гостей, скориставшись із відсутності Королеви, спочивали собі в холодочку, та щойно вона з'явилася і нагадала, що кожна згаяна хвилина коштуватиме їм голови, всі негайно повернулися до гри. Королева і далі сперечалася з гравцями і, знай, верещала:

— Зітнути йому голову! Зітнути їй голову!..

Приречених на смерть брали під варту вояки, які задля цього, звичайно, мусили розлучатися з роллю ворітець.

За якихось півгодини на майданчику не лишилося ні ворітець, ні крокетистів: усі вони, окрім королівського подружжя та Аліси, сиділи під вартою в очікуванні страти.

Врешті Королева вгамувалась і, тяжко відсапуючись, озвалася до Аліси:

— Ти вже була в Казна-Що-Не-Черепахи?

— Ні, — відповіла Аліса. — Я навіть не знаю, що воно таке.

— Це те, з чого роблять нечерепаховий суп.

— Зроду такого не бачила і навіть не чула.

— Ну, то ходім, — сказала Королева. — Він тобі про себе розкаже.

Рушаючи, Аліса встигла почути, як Король стиха мовив до всього загалу:

— Ви помилувані.

«От і чудово!» — сказала Аліса подумки. (Досі її страшенно гнітило, що аж стількох людей було засуджено до страти.)

Невдовзі вони надибали Грифона, що спав на осонні мертвецьким сном (коли ти не знаєш, що таке Грифон, приглянься до малюнка).

— Вставай, лежню! — наказала Королева. — Відпровадиш цю панну до Казна-Що-Не-Черепахи — хай розповість їй про своє життя. А мені треба вертатися: мушу наглянути, як декому стинатимуть голови!

І вона пішла, залишивши Алісу наодинці з Грифоном. Вигляд цього чудиська трохи насторожив Алісу, але, розміркувавши, що товариство Грифона, мабуть, безпечніше, ніж Королевине, Аліса зосталася. Грифон сів, протер очі і дивився Королеві вслід, аж доки та зникла з очей; відтак захихотів.

— Смішна! — сказав Грифон чи то до себе, чи до Аліси.

— Хто смішний? — запитала Аліса.

— Таж вона, — відповів Грифон. — То все, бач, її химери: адже досі ще нікого не страчено. Ходім!

«Тільки й чую: ходім! ходім! — думала собі Аліса. — Зроду-віку мене ще не ганяли так, як тут».

Незабаром, удалині, вони побачили Казна-Що-Не-Черепаху, що сумний та невеселий сидів на прискалку. Підійшовши ближче, Аліса почула його зітхання — такі тужні, наче в нього розривалося серце; Аліса ледь не заплакала з жалю.

— За чим він так тужить? — спитала вона Грифона, і той відповів майже тими ж словами, що й перше:

— То все, бач, його химери: нема йому за чим тужити. Ходім!

І вони підійшли до Казна-Що-Не-Черепахи, який глянув на них повними сліз очима, але не зронив ні слова.

— Оця панна, — сказав Грифон, — хоче послухати твою історію.

— Я їй розповім, — прогугнявив Казна-Що-Не-Черепаха. — Сідайте, і ні пари з уст, аж поки я скінчу.

Вони посідали. Запанувала досить довга мовчанка.

«Цікаво, як йому пощастить скінчити, не почавши?» — чудувалася про себе Аліса.

— Колись, — почав нарешті Казна-Що-Не-Черепаха, глибоко зітхнувши, — я був Не-Аби-Який-Черепаха…

По цих словах знов залягла довга мовчанка, порушувана час від часу Грифоновим відкашлюванням — ги-кхи! — та тяжкими схлипами Казна-Що-Не-Черепахи. Аліса ладна була вже підвестися й сказати: «Красненько дякую за прецікаву історію», але передумала і вирішила почекати.

Нарешті Казна-Що-Не-Черепаха трохи заспокоївся і, все ще подеколи схлипуючи, заговорив:

— Коли ми були маленькі, ми ходили в море до школи. Учила нас стара Черепаха: ми звали її Черешапкою…

— Чому Черешапка, коли вона — Черепаха? — спитала Аліса.

— Як то чому? Бо вона завжди ходила у шапці, — розсердився Казна-Що-Не-Черепаха. — Яка ж бо ти нетямуща!

— Посоромилась би ставити такі дитячі запитання, — докинув Грифон.

Вони обоє замовкли і довго дивилися на бідну Алісу, що ладна була крізь землю провалитися.

Нарешті озвався Грифон:

— Ворушися, старий! Бо так і до вечора не розкажеш.

І Казна-Що-Не-Черепаха продовжив оповідь.

— Отож вір — не вір, але ми ходили до морської школи…

— Я не казала, що не вірю, — уточнила Аліса.

— Казала! — заперечив Казна-Що-Не-Черепаха.

— Прикуси язика! — докинув Грифон, хоч Аліса не встигла й озватися.

— Ми здобули блискучу освіту, — провадив Казна-Що-Не-Черепаха, — бо ходили до школи щодня.

— Чим тут хвалитися, — сказала Аліса. — я теж ходила до школи щодня.

— До якої? З додатковими предметами? — занепокоївся Казна-Що-Не-Черепаха.

— Авжеж, — відповіла Аліса, — ми вивчали французьку та музику.

— А прання?

— Яке ще прання? — обурилася Аліса.

Казна-Що-Не-Черепасі явно відлягло від серця.

— Виходить, освіта у вас була не найкраща, — сказав він. — А в нас у школі до рахунку завжди приписували: «Доплата: французька, музика і прання»[18].

— Сумніваюся, щоб на дні моря була потреба в такому предметі, — зауважила Аліса.

— Мої статки не дозволяли мені його вивчати, — зітхнув Казна-Що-Не-Черепаха. — Я опанував тільки звичайний курс.

— І яких же предметів вас навчали? — поцікавилася Аліса.

— Спершу, як і належить, вчили чесати і пищати, — відповів Казна-Що-Не-Черепаха. — Далі йшли чотири дії матимачухи: добивання, відбивання, вноження і обділення.

— Вперше чую про вноження, — ризикнула вставити слово Аліса. — Що воно таке?

Грифон здивовано скинув до неба лапи.

— Ніколи не чула про вноження! — вигукнув він. — А про вручення ти, сподіваюся, чула?

— Чула — розгублено відповіла Аліса.

— Ну тоді, — не вгавав Грифон, — якщо ти не знаєш, що таке вноження, то ти просто дурка, та й годі!

Заглиблюватися далі в це питання Алісі не стало духу, тож вона обернулася до Казна-Що-Не-Черепахи:

— А чого вас навчали ще?

— Усяких премудрощів, — відповів той і почав перелічувати, загинаючи ласти: — Премудрощів стародавнього і сучасного Аморезнавства, Гастрономії, Дригонометрії… Дригонометром у нас був старий морський вугор, він з'являвся раз на тиждень. А на уроці Хвісткультури він навіть учив нас художнього хвостоспіралювання.

— І як воно виглядало? — поцікавилася Аліса.

— На жаль, не можу показати сам, — розвів ластами Казна-Що-Не-Черепаха. — Надто я відтоді зашкаруб. А Грифон узагалі цього не вчився.

— Я не мав часу, — зізнався Грифон. — Зате я брав мороки у старого краба. То був класичний мучитель. О, ті класики!..

— На жаль, я не ходив до нього на уроки, — зітхнув Казна-Що-Не-Черепаха. — Казали, він дуже добре знався на забиванні баків?

— Достеменно так… о, так!.. Його мороки забивали памороки! Незрівнянний мучитель! — і собі зітхнув Грифон.

І обоє, затуливши обличчя, схилили голови.

— А скільки годин на день тривала ваша наука? — поквапилася Аліса змінити тему.

— Десять уроків першого дня, дев'ять — другого, і так далі, — пояснив Казна-Що-Не-Черепаха.

— Ну й чудернацький розклад! — вигукнула Аліса.

— Того воно й неука, — зауважив Грифон, — що день у день коротшає.

Ця думка була настільки нова й несподівана, що Аліса мусила подумати трішечки довше.

— Виходить, одинадцятий день був вихідний? — нарешті спитала вона.

— Звичайно, — сказав Казна-Що-Не-Черепаха.

— А що ви робили дванадцятого дня? — не вгавала Аліса.

— Досить про мороки! — рішуче урвав Грифон. — Розкажи-но їй дещо про наші забави…

Розділ десятий Омарова кадриль

Казна-Що-Не-Черепаха глибоко зітхнув і витер ластом сльози. Він глянув на Алісу і вже заговорив би, але горло йому здушив плач.

— Наче йому кістка в горлі стала! — сказав Грифон і заходився його трясти й гупати по спині.

Врешті до Казна-Що-Не-Черепахи повернувся голос, і, обливаючися слізьми, він почав розповідь.

— Ти, мабуть, нечасто бувала на дні моря?

— Ніколи, — мовила Аліса.

— То й ніколи не мала нагоди спізнати Омара.

— Одного разу я скушт… — почала Аліса, але вчасно схаменулася і сказала: — Ні, ніколи!

— Отже, ти й уявлення не маєш, що то за прегарна штука — омарова кадриль.

— Не маю, — сказала Аліса. — А як вона виглядає?

— Усе дуже просто, — сказав Грифон, — спершу ви шикуєтесь у лаву на березі…

— У дві лави!.. — гукнув Казна-Що-Не-Черепаха. — Моржі, черепахи, лососі і так далі. А тоді, прибравши з дороги медуз…

— …що, звичайно, забирає трохи часу, — вставив Грифон,

… ступаєте два кроки вперед…

— Кожен у парі з омаром! — крикнув Грифон.

— Авжеж, — сказав Казна-Що-Не-Черепаха. — Ступаєте два кроки вперед, підходите до партнера…

— …міняєтесь омарами — і назад, у тому ж порядку, — підхопив Грифон.

— А тоді!.. — продовжив Казна-Що-Не-Черепаха. — Тоді жбурляєте…

— …омарів!.. — крикнув Грифон, підскочивши.

— …чимдалі в море…

— …пливете по них!.. — вереснув Грифон.

— …крутите в морі сальто-мортале!.. — крикнув Казна-Що-Не-Черепаха, перекрутившись на місці.

— …знову міняєтесь омарами!.. — заверещав Грифон.

— …повертаєтесь на берег, і… кінець першої фігури, — сказав Казна-Що-Не-Черепаха, зненацька спадаючи з голосу.

І обоє приятелів, які щойно плигали, мов навіжені, посідали на скелі, принишклі та сумні, і дивилися на Алісу.

— Це, напевно, дуже гарний танок, — несміливо озвалася Аліса.

— Хочеш побачити кілька «па»? — запитав Казна-Що-Не-Черепаха.

— О, з радістю! — відказала Аліса.

— Вставай! — сказав Казна-Що-Не-Черепаха Грифонові. — Покажемо їй першу фігуру. Можна обійтися й без омарів. Хто співатиме?

— Ти, — сказав Грифон. — Я забув слова.

І вони поважно закружляли довкола Алісина задніх лапах, час до часу наступаючи їй на ноги і відбиваючи такт передніми ластами.

Казна-Що-Не-Черепаха заспівав журливо і протяжно:

— Трошки швидше, пане равле! — це білуга так гука, — Бо дельфін іде за нами, дуже ззаду натиска. А омари й черепахи насувають звідусіль, Всі на березі гуляють, всі чекають на кадриль. Чи ти любиш, чи не любиш танцювати кадриль? Чи ти будеш, чи не будеш танцювати кадриль? — Ох же й радощів нам буде, ох же й жару ми дамо! За омарами у море ми й самі полетимо! Равлик каже: — Я боюся мандрувать по волі хвиль: Дуже дякую, рибусю, не для мене ця кадриль! Я не хочу, я не можу танцювати кадриль! Я не хочу, я не можу танцювати кадриль! — Яка не буде хвиля, до берега приб'є. Ти ж знаєш: там, за нашим, ще інший берег є. Від Англії до Франції по морю двадцять миль… Не бійся, любий равлику, станцюємо кадриль! Чи ти любиш, чи не любиш танцювати кадриль? Чи ти будеш, чи не будеш танцювати кадриль?

— Дякую, дуже цікавий танець, — промовила Аліса, щаслива, що він нарешті скінчився. — А яка втішна оця ваша пісня про білугу!

— До речі, про білугу! — сказав Казна-Що-Не-Черепаха. — Тобі, звісно, випадало її бачити?

— Ще б пак… найчастіше серед страв на… — сказала Аліса й затнулася.

— Не знаю, серед яких ти її бачила трав, — сказав Казна-Що-Не-Черепаха, — але як це траплялося частенько, то ти знаєш, як вона виглядає.

— Начебто знаю, — задумливо мовила Аліса. — Хвіст — у роті і вся обліплена крихтами.

— Дурниці, — сказав Казна-Що-Не-Черепаха, — у морі крихти змиваються. А щодо хвоста в роті, то це ось із якої причини…

Тут він позіхнув і заплющив очі.

— Поясни-но їй причину і решту все, — мовив він до Грифона.

— А причина ось яка, — стрепенувся Грифон. — Білуга любить омарову кадриль. От її й кидають у море. І летить вона ген-ген!.. Дуже далеко їй летіти. От вона й хапається зубами за хвіст. А тоді, тоді… не може його вийняти. Ось і все, зрештою.

— Дякую, — сказала Аліса. — Дуже цікаво. Як мало я знала досі про білугу!

— Можу розказати ще більше! — розохотився Грифон. — Ти знаєш, наприклад, чому вона зветься білугою?

— Ніколи про це не думала, — сказала Аліса. — Чому?

— Нею білугують чоботи й черевики, — значливо повідомив Грифон.

— Білугують чоботи й черевики? — вражено перепитала Аліса. — Та вона ж із породи китових…

— 3 котових, авжеж… А чим, до речі, ти чистиш свої черевики? — запитав Грифон.

— Чорною ваксою, — трохи подумавши, мовила Аліса.

— А на дні моря, — врочисто оголосив Грифон, — черевики не чорнують, а білугують. Отак-то.

— А до відбілугованих черевиків що ви найдужче любите вдягати — які, скажімо, краватки, фраки? — запитала Аліса.

— Щодо креветок — найважливіше, щоб вони не лоскотали шиї, а раки — щоб не щипалися під час кадрилі, — відповів Грифон ледь нетерплячим тоном. — А тепер слухаймо тебе! Розкажи про свої пригоди!

— Хіба про сьогоднішні, — знітилася Аліса. — Про вчорашні нема сенсу говорити, бо вчорашня я — то не я.

— Поясни! — сказав Казна-Що-Не-Черепаха.

— Ні, ні! Спершу пригоди! — нетерпляче вигукнув Грифон. — Шкода часу на пояснення.

Й Аліса заходилася оповідати про свої пригоди, відколи вперше побачила Білого Кролика. Спочатку не надто відважно, бо Грифон із Казна-Що-Не-Черепахою присунулися до неї впритул і дуже вже страшно повитріщали на неї очі й пороззявляли роти, але поступово вона посміливішала. Її слухачі мовчали аж до моменту, коли Гусінь загадала їй проказати «Ти старий любий діду», а в неї вийшло зовсім не те.

Тут Казна-Що-Не-Черепаха перевів дух і сказав:

— Дуже дивно!

— Дивнішого світ не бачив, — озвався Грифон.

— Вийшло щось геть несусвітне! — глибокодумно повторив Казна-Що-Не-Черепаха. — Ану, хай вона прочитає щось і нам? Скажи їй…

І він скинув очима на Грифона, мовби той мав якусь владу над Алісою.

— Встань і прокажи «Обізвався ледащо», — звелів Грифон.

«Як же ця звірота любить командувати. Читай їм і читай! — подумала Аліса. — Мовби я у школі!»

А все ж вона підвелася й почала декламувати. Та оскільки в її голові все ще крутилася Омарова Кадриль, то проказувала вона майже бездумно. Слова виходили просто-таки чудернацькі:

Обізвався омар: «Хтось мене перепік, Я обсиплюся цукром, щоб сік не потік». І, як качка бровами, так він носаком Вивертає п'яту, чепуриться паском. Коли море мілке, він високо літа, Й дуже хвацько з-під неба свистить на Кита. Та зате у приплив, як кити припливуть, Від омара ні слуху, ні духу не чуть.

— Це зовсім не те, що я вчив у дитинстві, — сказав Грифон.

— А я взагалі такого не чув, — додав Казна-Що-Не-Черепаха. — Як на мене, це незвичайна бридня.

Аліса сиділа мовчки, затуливши обличчя долонями, і гадала: невже в її житті більше не станеться чогось цілком звичайного.

— Хай би пояснила! — мовив Казна-Що-Не-Черепаха.

— Вона не зуміє, — поспішив сказати Грифон. — Нумо, читай далі!

— Про п'яти! — не вгавав Казна-Що-Не-Черепаха. — Тобто, як він міг вивернути їх носаком?

— Це така танцювальна позиція, — мовила Аліса.

Вона й сама мало що розуміла, і хотіла якнайшвидше змінити тему.

— Ну ж бо, читай! — нетерпляче повторив Грифон. — «Враз побачила я…»

Відмовитись вона не посміла, хоча й була певна, що знову вийде все не так, і тремтячим голосом почала:

Враз побачила я, завернувши за ріг, Як Пантера з Совою ділили пиріг… Проковтнула Пантера пиріг залюбки, А Сові залишила таріль у квітки. І виделку з ножем теж Пантера взяла, Зате ложку люб'язно Сові віддала. По вечері Пантера вляглася в траву, Але спершу вона проковтнула…

— Навіщо нам слухати ці харки-макогоники? — урвав Казна-Що-Не-Черепаха. — Вона ж нічого не пояснює! В житті не чув подібної абракадабри!

— Мабуть, і справді досить, — сказав Грифон на радість Алісі. — Хочеш, покажемо тобі ще одну фігуру омарової кадрилі?.. Чи, може, краще хай він заспіває тобі пісню?

— Пісню, пісню, будь ласка! Нехай заспіває! — вигукнула Аліса так палко, що Грифон аж наче образився:

— Гм! На колір і смак товариш не всяк! Заспівай їй «Зчерепаховий суп», — га, старий?

Казна-Що-Не-Черепаха глибоко зітхнув і заспівав, час від часу зриваючись на хлипи:

Ідіть усі, старі й малі[19], вже суп парує на столі. Ну хто тут не оближе губ? Ох же й смачний зчерепаховий суп!     Ах, який суп,     страх, який суп, —     вечірній, тремкий зчерепаховий суп,     суп,     суп! Ну, що та риба, дичина, садовина й городина? Мені тоді обід лиш люб, як є на столі зчерепаховий суп.     Ах, який суп,     страх, який суп, —     вечірній, тремкий зчерепаховий суп,     суп,     суп!..

— Іще раз приспів! — гукнув Грифон.

Та ледве Казна-Що-Не-Черепаха почав співати знову, як здалеку долинув крик:

— Суд починається!

— Гайда! — крикнув Грифон і, вхопивши Алісу за руку, потяг її за собою, навіть не дожидаючи кінця пісні.

— Який суд? — захекано спитала Аліса.

Але Грифон, знай, налягав на ноги:

— Гайда! Гайда!

А морський бриз, віючи їм навздогін, все тихіше й тихіше доносив до них сумовиті слова:

Ах, який суп, страх, який суп… вечірній, тремкий зчерепаховий суп, суп, суп…

Розділ одинадцятий Хто вкрав пиріжки

Коли вони надбігли, Чирвовий Король з Королевою вже сиділи на троні в оточенні всілякого птаства та звірини, а також цілої колоди карт. Попереду під охороною двох вояків стояв закутий у кайдани Чирвовий Валет, а поруч із Королем — Білий Кролик, з ріжком в одній руці та сувоєм пергаменту в другій. Посеред судової зали красувався стіл, а на ньому — повний таріль пиріжків із фруктами, таких смаковитих на вигляд, що в Аліси аж слинка потекла.

«Хай би швидше кінчався суд і починалося частування», — подумала вона. Але думати про це, здавалося, було ще рано, тож вона почала роззиратися по залі, щоб якось згаяти час.

Бувати в судах їй досі не випадало, проте вона дещо знала про них із книжок і, на превелику свою радість, упевнилася, що може назвати посади майже всіх присутніх.

«Он суддя, — сказала вона подумки, — це видно з його величезної перуки».

Суддею, до речі, був Король, а що він нап'яв корону поверх перуки, то, видно, почувався не надто зручно; до того ж, перука зовсім йому не личила.

— А он лава присяжників, — розмірковувала Аліса. — А отих дванадцять птахотварів (вона, бачте, мусила вжити саме це слово, бо серед них були і птахи, й тварини), мабуть, і є присяжники.

Це останнє слово вона вимовила на різні лади, сама собою пишаючись, гадаючи (і справедливо), що серед її ровесниць мало хто знається на таких речах. (Хоча, зауважмо, слово «присяжні» було б тут не менш доречне.) Усі дванадцятеро присяжних вельми зосереджено писали щось на грифельних табличках.

— Що вони пишуть? — пошепки запитала Аліса в Грифона. — Адже суд іще не почався?

— Вони записують свої імена, — шепнув у відповідь Грифон. — Бояться, що до кінця суду забудуть.

— От пришелепкуваті! — вголос обурилася Аліса, та зразу ж і прикусила язика, бо саме в цей час Білий Кролик вигукнув: «Прошу дотримуватись тиші!», а Король начепив окуляри і став водити очима по залі, вишукуючи балакунів.

Дивлячись на присяжних, Аліса бачила так виразно, мовби стояла в них за плечима, як усі вони виводять на табличках слово «пришелепкуваті»; один з них явно не знав, як воно пишеться, тож мусив питати розуму в сусіди.

«Уявляю собі їхні записи на кінець суду!» — подумала Аліса.

В одного з присяжних немилосердно шкрябало перо. Це було нестерпно, тож Аліса, обійшовши залу, зайшла йому за спину і, прихитрившись, вихопила в нього перо. Вона зробила це так спритно, що горопаха присяжний (не хто інший, як ящур Крутихвіст) так і не збагнув, куди воно поділося. Після марних пошуків він до кінця дня мусив писати пальцем, з чого було дуже мало пуття, бо палець не лишав на табличці жодного сліду.

— Оповіснику, читай оскарження! — звелів Король.

По цих словах Білий Кролик дмухнув тричі в ріжок, розгорнув пергаментовий сувій і зачитав:

Краля Чирвова спекла пиріжки,     А також спекла рулет. Та ті пиріжки, як і той рулет,     Украв Чирвовий Валет!..

— Ваш вирок! — звернувся Король до присяжних.

— Не тепер! Не тепер! — хапливо перебив Кролик. — До вироку ще далеко!

— Викликати першого свідка! — звелів Король.

Кролик тричі дмухнув у ріжок і проголосив:

— Перший свідок!

За першого свідка був Капелюшник. Він з явився, тримаючи в одній руці чашку чаю, а в другій — шматок хліба з маслом.

— Перепрошую, ваша величносте, — озвався він, — що я приніс усе це сюди, але, бачте, коли по мене прислали, я саме допивав чай…

— Ти мав би вже допити, — сказав Король. — Коли ти почав?

Капелюшник глипнув на Шаленого Зайця, який попідручки з Соньком-Гризуном супроводив його до судової зали.

— Здається, чотирнадцятого березня, — відповів той.

— П'ятнадцятого, — уточнив Капелюшник.

— Шістнадцятого, — поправив Сонько-Гризун.

— Занотуйте, — звернувся Король до присяжних, і вони запопадливо записали на табличках усі три дати, тоді додали їх і одержану суму перевели в шилінги та пенси.

— Скинь свого капелюха, — звелів Капелюшникові Король.

— Це не мій капелюх, — відповів Капелюшник.

— Крадений! — проголосив Король, і присяжні миттю запрацювали перами.

— Я — капелюшник, у мене всі капелюхи на продаж, — пояснив Капелюшник, — своїх нема.

Тут вже й Королева нап'яла окуляри і так прикипіла до нього поглядом, аж Капелюшник сполотнів і затупцював на місці.

— Складай свої свідчення, — звелів Король, — але без нервів, бо зараз же скараємо на горло!

Видно, свідкові ці слова аж ніяк не додали мужності: він і далі переступав з ноги на ногу, кидаючи тривожні погляди на Королеву, і зопалу замість хліба надкусив чашку.

Тієї ж миті Аліса відчула, що з нею діється щось дивне, і тільки згодом збагнула: вона знову росла! Першим її бажанням було встати і вийти із зали, але потім вона вирішила, що сидітиме доти, доки їй вистачить на лаві місця.

— Був би вельми вдячний, якби ви мене так не тисли! — озвався Сонько, що сидів поруч неї. — Я й так ледве дихаю.

— Нічого не можу вдіяти, — якомога лагідніше відказала Аліса. — Я росту.

— Тут рости не дозволено! — сказав Сонько.

— Не меліть дурниць! — посміливішала Аліса. — Ви ж так само ростете, правда?

— Правда, — сказав Сонько. — Але я росту з розумною швидкістю, а не пнуся отак зі шкіри.

Він сердито встав і перейшов на другий кінець зали. Увесь цей час Королева не зводила очей з Капелюшника і (якраз, коли Сонько намірився сідати) наказала одному з підсудків:

— Принеси мені список усіх, хто співав на останньому концерті!

Тут бідного Капелюшника так шалено затіпало, що він вискочив із власних черевиків.

— Складай свої свідчення, — грізно повторив Король, — або зараз же будеш скараний на горло — з нервами чи без!

— Я… бідний неборака, ваша величносте… зацокотів зубами Капелюшник. — Я тільки-но сів пити чай… десь тиждень тому, не раніше… Хліба з маслом у мене майже не залишилось… У казанці скінчився дощ, з неба періщить борщ… Я зварив з нього чай, і з тих пір час для мене закінчується на ча…

— На «ча»? — перепитав Король.

— На ча…

— Ти що — мене за дурня маєш? Час починається, а не закінчується на «ча» — гостро сказав Король, і слово «чаювання» так і залишилось недоказаним. — Далі!

— Я… бідний неборака, — знову завів Капелюшник. — В казанці скінчився дощ, з неба періщить борщ… але, як сказав Шалений Заєць…

— Я не казав, — вихопився Шалений Заєць.

— Казав! — наполягав Капелюшник.

— Я заперечую! — заявив Шалений Заєць.

— Він заперечує, — сказав Король. — Не вносьте до протоколу.

— В усякому разі, як сказав Сонько-Гризун… — правив своєї Капелюшник, занепокоєно озирнувшись на свого супутника.

Але Сонько не заперечував нічого, позаяк міцно спав.

— Після того, — повів далі Капелюшник, — я врізав собі ще хліба з…

— Але що сказав Сонько-Гризун? — запитав один із присяжних.

— Не пригадую, — сказав Капелюшник.

— Доведеться пригадати, — зауважив Король, — бо інакше скараємо на горло!

Сердега Капелюшник випустив із рук чашку з чаєм та хліб з маслом і впав на одне коліно.

— Я… бідний неборака, ваша величносте… — почав він.

— Ти бідний, бо дурний, — хмикнув Король.

Тут одна з морських свинок зааплодувала, і її негайно придушили судові виконавці.

(Оскільки слово це непросте, я поясню його описово: виконавці взяли великого полотняного мішка, запхали в нього свинку сторч головою і сіли зверху.)

«Тепер знатиму, як це виглядає, — подумала Аліса. — Бо в газетах не раз пишуть про судові засідання: „Окремі спроби зірвати оплески були негайно придушені судовими виконавцями“, — але досі я не розуміла, в чому тут суть».

— Це все, що ти мав сказати? Тоді — рухайся! — промовив Король.

— Чухайся? — не зрозумів Капелюшник. — У мене зайняті руки! (Хліб з маслом та чашку він уже встиг підібрати.)

— А ти зроби так, щоб були зайняті твої ноги, — сказав Король.

Тут зааплодувала друга морська свинка, і її теж було придушено.

«Ну ось, зі свинками покінчено! — подумала Аліса. — Тепер справа піде краще».

— Я хотів би допити свій чай, — промовив Капелюшник, тривожно зиркнувши на Королеву, яка вивчала реєстр співаків.

— Можеш іти, — сказав Король, і Капелюшник чкурнув із зали, не взувши черевиків.

— І зітніть йому голову на виході, — наказала Королева одному з виконавців.

Та поки той добіг до дверей, за Капелюшником уже й слід прохолов.

— Покличте наступного свідка! — звелів Король.

Наступним свідком виявилася Герцогинина кухарка. В руці вона тримала коробочку з перцем. Ще до її появи в залі Аліса здогадалася, хто зараз увійде: всі, хто сидів біля дверей, почали дружно чхати.

— Складай свої свідчення! — наказав Король.

— Не буду! — відказала кухарка.

Король збентежено глянув на Білого Кролика.

— Цього свідка, ваша величносте, треба піддати перехресному допитові, — півголосом озвався Кролик.

— Перехресному, то й перехресному, — зітхнув Король. Він схрестив руки на грудях і так сильно зсунув брови, аж очі йому зійшлися на переніссі, а тоді, втупившись у кухарку, спитав густим басом:

— З чого печуть пиріжки?

— Переважно з перцю, — відповіла кухарка.

— З меля-а-си, — озвався позад неї сонний голосок.

— Взяти Сонька за барки! — заверещала Королева. — Зітнути йому голову! Витурити із зали! Придушити! Защипати! Повискубувати йому вуса!

Кілька хвилин у залі панував несусвітній розгардіяш — виганяли Сонька-Гризуна. А коли всі знову втихомирились, виявилося, що кухарка зникла.

— Плакати не будемо! — з величезною полегкістю мовив Король. — Викличте наступного свідка!

І, повернувшись до Королеви, пошепки додав:

— Знаєш, золотко, наступний перехресний допит слід провести тобі. Мені вже в голові гуде!

Кролик тим часом водив пальцем по списку, й Аліса не спускала з нього очей.

«Цікаво, хто буде наступним свідком, — подумала вона. — Поки що доказів у них — жодних.»

Який же був її подив, коли Білий Кролик крикнув своїм тонким верескучим голосом:

— АЛІСА!

Розділ дванадцятий Свідчить Аліса

— Я тут! — гукнула Аліса і, геть забувши, як вона виросла за останні кілька хвилин, підхопилася так рвучко, що подолом спідниці змела з лави всіх присяжних просто на голови публіці. Бідолахи заборсалися на підлозі, наче золоті рибки з акваріума, якого вона перекинула ненароком на минулому тижні.

— Ой, даруйте — зойкнула перестрашена Аліса й кинулася гарячкове їх підбирати.

Їй і досі не йшов з голови випадок із золотими рибками, і чомусь здавалося, що коли присяжних негайно не позбирати й не посадовити назад, вони неодмінно повмирають.

— Суд не продовжить роботи, — оголосив Король замогильним голосом, — доки всі присяжні не будуть на своїх місцях.

— Усі! — повторив він з притиском і блимнув спідлоба на Алісу.

Аліса глянула на лаву й побачила, що зопалу посадовила Ящура Крутихвоста догори ногами, і тепер бідолаха тільки скорботно помахував хвостиком, неспроможний перевернутися.

Вона мерщій вихопила його звідти й посадовила як слід. «А втім, це йому мало допоможе, — сказала вона подумки. — Вниз головою чи вгору — користь однакова».

Тільки-но присяжні трохи очуняли й повіднаходили свої таблички та пера, вони заходилися завзято писати історію цього нещасливого випадку — всі, окрім Ящура, який, видно, був надто ошелешений, аби щось робити. Він тільки сидів, роззявивши рота і вп'явши очі у стелю.

— Що тобі відомо по суті справи? — звернувся Король до Аліси.

— Нічого, — відповіла вона.

— Зовсім нічого? — напосідав Король.

— Зовсім, — повторила Аліса.

— Це дуже важливо! — відзначив Король для присяжних.

Ті вже кинулись були писати, коли це втрутився Білий Кролик.

— Неважливої Ваша величність, звісно, це мали на увазі, чи не так? — проказав він вельми шанобливо, хоч лице йому кривилося в жахливих гримасах.

— Я Неважливо, так, так, звичайно, я це мав на увазі — квапливо поправився Король і забубонів собі під ніс: «Важливо-неважливо, важливо-неважливо…» — мовби пробував на вагу, котре слово краще.

Дехто з присяжних записав «важливо», дехто «неважливо». Аліса це дуже добре бачила, бо вже виросла так, що могла легко зазирнути до їхніх табличок. «Але яке це має значення», — вирішила вона про себе.

Зненацька Король, який ось уже кілька хвилин грамузляв щось у записнику, вигукнув:

— Тихо! — і зачитав:

«Закон Сорок другий. Всім особам заввишки в одну милю[20] і вищим покинути судову залу».

Всі прикипіли очима до Аліси.

— Це я — заввишки в одну милю? — перепитала Аліса.

— Так, — сказав Король.

— А, може, і в дві, — докинула Королева.

— Ну й нехай, але я не вийду, — сказала Аліса. — Тим більше, що це не правильне правило — ви його щойно вигадали.

— Це найдавніший закон у записнику, — заперечив Король.

— Тоді це мав би бути Закон Перший.

Король зблід і поквапливо згорнув записника.

— Обміркуйте вирок, — тихим тремтячим голосом звернувся він до присяжних.

— Даруйте, але це ще не все, ваша величносте, — підскочив до нього Білий Кролик. — Ось письмове свідчення, щойно знайдене.

— І що там? — спитала Королева.

— Я ще не дивився, — відповів Кролик, — але, схоже, це лист, написаний підсудним до… до когось.

— Звичайно, до когось, — озвався Король, — бо писати до нікого було б, знаєте, просто неграмотно.

— А кому він адресований? — запитав один з присяжних.

— Нікому. Зверху взагалі нічого не написано, — відповів Кролик, розгортаючи аркуш, і додав:

— Та це ніякий і не лист, це — вірш.

— Написаний рукою підсудного? — поцікавився інший присяжний.

— Ні, — відповів Кролик, — і це мене найбільше дивує.

(Присяжні спантеличились.)

— Він, певно, підробив чужу руку, — вирішив Король.

(Обличчя присяжних просвітліли.)

— Даруйте, ваша величносте, — озвався Валет, — я вірша не писав, і ніхто цього не доведе: там нема мого підпису.

— Якщо ти не поставив підпису, — зауважив Король, — то тим гірше для тебе. Без сумніву, ти мав якийсь лихий намір, — інакше підписався б, як усі порядні люди.

Ці слова зняли бурю оплесків: вперше за цілий день Король озвався справді розумним словом.

— Це доводить його провину! — мовила Королева.

— Нічого це не доводить! — сказала Аліса. — Ви ж навіть не знаєте, про що той вірш.

— Читай вірша! — звелів Король.

Білий Кролик надяг окуляри.

— Звідки починати, ваша величносте? — запитав він.

— З початку, — глибокодумно відповів Король, — і читай до кінця. А тоді — закінчуй.

І Білий Кролик прочитав такого вірша:

Я знаю від них, що ви в неї були Й сказали про всіх навпростець. Вважає вона, що я гідний хвали, з мене поганий плавець. Він їм передав, що я не пішов (Ми знаємо, звідки й куди): Якщо вона справу порушить ізнов, То вам не минути біди. Я дав їй один, вона йому — два, А ви нам, здається, три. Та всі повернулись від нього до вас. Все ясно: крути — не крути. Коли ж доведеться мені чи їй Відповідати за те, Він вірить, що ви їх, як нас колись, воленьку віддасте. Ще доки на неї дур не найшов, ви в понятті моїм муром, який недоречно зійшов Між нами, між ними й між ним. Що їй вони любі — йому не кажіть, (Ціну треба знати словам): До вічного віку секрет бережіть, Мені лиш відомий та вам.

— Це найважливіше свідчення, яке ми сьогодні чули, — потер руки Король. — Отож нехай присяжні…

— Якщо хтось із них розтлумачить цей вірш, — перебила його Аліса (за останні хвилини вона так виросла, що вже анітрохи не боялася перебити Короля), — я дам йому шість пенсів. Я не бачу в ньому ані крихти глузду!

Присяжні занотували в табличках: «Вона не бачить у ньому ані крихти глузду», — але розтлумачити вірш не зохотився ніхто.

— Якщо у вірші нема глузду, — сказав Король, — то нам і гора з пліч, бо тоді не треба його й шукати.

Він розправив аркуш на коліні і, заглядаючи туди одним оком, додав:

— А втім, а втім… Певний глузд, бачиться, тут усе-таки є… «Хоч з мене поганий плавець»?.. Ти теж чомусь не любиш плавати, га? — звернувся він до Валета.

Валет сумно похитав головою.

— Хіба по мені видно? — запитав він. (Не видно було б хіба сліпому — він був картонний.)

— Поки що сходиться, — сказав Король і далі забурмотів. — «Ми знаємо, звідки й куди…» — це, звісно, стосується присяжних… «Я дав їй один, вона йому — два» — то ось що він робив із пиріжками!..

— Але далі сказано: «Та всі повернулись від нього до вас», — зауважила Аліса.

— Певно, що повернулись! — тріумфально вигукнув Король, показуючи на таріль з пиріжками. — «Все ясно, крути — не крути…»

— А далі це: «Ще доки на неї дур не найшов…» На тебе ж, любонько, здається, ніколи дур не находить? — звернувся він до Королеви.

— Ніколи! — ревнула Королева й пожбурила чорнильницею в Ящура.

(Горопашний Крутихвіст облишив був писати пальцем, побачивши, що це марна трата часу, але тепер, коли чорнило патьоками стікало йому по обличчю, почав підставляти пальця під нього і знову гарячково водив ним по табличці.)

— Правда, не находить? — перепитав Король, лукаво мружачи очі.

— Ні! Ні! — затупотіла ногами Королева.

— Тоді суддя тут правди не знаходить, — сказав Король, з усміхом обводячи очима залу.

Запала гробова тиша.

— Це каламбур, — ображено додав він, і всі засміялися.

— Нехай присяжні обміркують вирок, — повторив Король уже чи не вдвадцяте за день.

— Ні, ні! — урвала Королева. — Спершу страта, а тоді вирок!

— Нісенітниця! — голосно вигукнула Аліса. — Як могло вам таке прийти в голову!

— Замовкни! — крикнула Королева, буряковіючи.

— Не замовкну! — відповіла Аліса.

— Відтяти їй голову! — вереснула Королева.

Ніхто не ворухнувся.

— Та хто вас боїться! — сказала Аліса, яка на той час уже виросла до своїх звичних розмірів. — Ви ж просто колода карт!

Тут раптом усі карти знялися в повітря й ринули на неї. Аліса ойкнула — чи то з переляку, чи спересердя, — почала від них відбиватися і… побачила, що лежить на березі, поклавши голову сестрі на коліна, а та обережно змахує їй з обличчя сухі листочки, звіяні вітром з найближчого дерева.

— Алісо, люба, прокинься! — сказала сестра. — Та й довго ж ти спала!

— Зате який дивний сон я бачила! — сказала Аліса і стала переповідати все-все, що їй запам'яталося з незвичайних пригод, про які ти щойно прочитав.

Коли вона скінчила, сестра поцілувала її, мовивши:

— Що й казати, моє золотко, сон і справді дивний. Але вже вечоріє — біжи-но пити чай.

Аліса підвелася і щодуху побігла додому, не перестаючи дивуватися, який же чудовий їй наснився сон.

А сестра так і залишилася сидіти, підперши голову рукою. Вона дивилася, як сідає сонце, і думала про малу Алісу, про всі її дивовижні пригоди, аж поки й сама не поринула в сон…

І найперше наснилася їй сама Аліса: тендітні руки малої знов обплели її коліна, а ясні, жваві оченята заглядали їй у вічі… Вона чула всі відтінки її голосу, бачила, як Аліса звично стріпує головою, відкидаючи непокірні пасма волосся, що вічно спадали їй на очі. І доки вона отак уважно слухала (так їй, принаймні, здавалося), все довкола стало оживати й повнитися чудернацькими істотами з Алісиного сну…

Ось пробіг Білий Кролик, шелеснувши високою травою біля самих її ніг… десь у сусідньому ставку захлюпотілася, тікаючи, нажахана Миша… чутно було, як дзенькають чашки на нескінченній гостині Шаленого Зайця та його приятелів… як пронизливо верещить Королева, посилаючи на страту своїх безталанних гостей… і знов дитина-порося чхала на колінах у Герцогині, а довкола брязкали тарілки та полумиски… знову в повітрі чувся Грифонів крик, порипування Ящурового пера та кректання придушених морських свинок, зливаючись із далекими схлипами горопашного Казна-Що-Не-Черепахи…

Отак сиділа вона, приплющивши очі, й майже вірила у країну чудес, хоча знала, що досить їх розплющити, і все знову стане цілком звичайним: то просто вітер шелестітиме травою, і під його подмухами братиметься жмурами й шарудітиме очеретами сусідній став; дзенькіт чашок стане дзеленчанням дзвіночків на шиях овець, а верески Королеви — голосом вівчарика; чхання немовляти, Грифонів крик та решта чудних звуків зіллються в гармидер селянської господи, а далеке мукання корів заступить тяжкі схлипи Казна-Що-Не-Черепахи…

А далі вона уявила собі, як її мала сестричка стане колись дорослою жінкою і, зберігши до зрілих літ щире й лагідне дитяче серце, збере довкола себе інших дітей і засвічуватиме їм оченята своїми незвичайними оповідями. Можливо, розповідатиме вона їм і про Країну Чудес, що наснилася їй багато років тому; вона перейматиметься їхніми нехитрими жалями і простими радощами, пам'ятаючи своє власне дитинство і щасливі літні дні…

Аліса в Задзеркаллі

БІЛІ

Білий Пішак (Аліса) починає і стає Королевою за 11 ходів

1. Аліса зустрічає Чорну Королеву — 28

2. Аліса через d3 (залізниця) — 36

ходить на d4 (Круть і Верть) — 46

3. Аліса зустрічає Білу Королеву (з шаллю) — 61

4. Аліса ходить на d5 (крамничка, ріка, крамничка) — 67

5. Аліса ходить на d6 (Шалам-Балам) — 73

6. Аліса ходить на d7 (ліс) — 99

7. Білий Кінь бере Чорного Коня — 102

8. Аліса ходить на d8 (коронація) — 116

9. Аліса стає Королевою — 127

10. Аліса «рокірується» (бенкет) — 131

11. Аліса бере Чорну Королеву і виграє партію — 135

ЧОРНІ

1. Чорна Королева відходить на h5 — 32

2. Біла Королева ходить на с4 (ловить шаль) — 61

3. Біла Королева ходить на с5 (стає Вівцею) — 67

4. Біла Королева відходить на f8 (залишає на полиці яйце) — 73

5. Біла Королева ходить на с8 (рятуючись від Чорного Коня) — 95

6. Чорний Кінь ходить на е7 — 100

7. Білий Кінь ходить на f5 — 116

8. Чорна Королева йде на е8 («екзамен») — 118

9. Королеви «рокіруються» — 127

10. Біла Королева ходить на а6 (суп) — 134

Dramatis personae[21]

(Розміщення перед початком гри)

БІЛІ

Фігури

Круть

Одноріг

Вівця

Біла Королева

Білий Король

Дідусь

Білий Лицар

Верть

Пішаки

Стокротка

Хтось

Устриця

Тигрова Лілея

Троянда

Устриця

Жабун

Стокротка

ЧОРНІ

Пішаки

Стокротка

Салонний Саєць

Устриця

Крихітка Луї

Оленя

Устриця

Кеп Ель-Юшник

Стокротка

Фігури

Шалам-Балам

Тесля

Морж

Чорна Королева

Чорний Король

Крук

Чорний Лицар

Лев

Авторова передмова

Оскільки шахова задача, подана на попередній сторінці, декотрих читачів загнала в глухий кут, певно, годилося б пояснити, що її складено згідно з правилами — якщо говорити про самі ходи.

Правда, черговості ходів чорних та білих дотримувано не так суворо, як належало б, а «рокірування» трьох Королев просто означає, що всі вони потрапляють до палацу; але кожен, хто завдасть собі клопоту порозставляти фігури і зробити зазначені ходи, впевниться, що «шах» Білому Королю на 6-му ході, втрата чорними Коня на 7-му та фінальний «мат» Чорному Королю абсолютно відповідають законам гри.

Нові слова у вірші «Курзу-Верзу» (див. стор. 20) викликали певні незгоди щодо їхньої вимови: тож, мабуть, годилося б дати пояснення і з цього приводу. У «яски» наголос слід робити на останньому складі, а в «марамульки» — на передостанньому.

Різдво 1896р.

Дитя із соняшним чолом І дива спраглим зором! Хай все змінилося кругом І розділя нас море, Ця повість — дар мій, знаю, вмить Тебе, мій друже, звеселить. Твоїх не видно зір-очей, Не чуть дзвіночка сміху, Ти панна вже — й мене, ачей, Забула… Але втіха Зігріє дні мої однак, Як ти спізнаєш казки смак. Я почато ще давніш, Як сонце літнє сяло, Під сплески весел у човні Прості слова звучали. Ті сплески в пам 'яті живуть, Хоча літа ячать: забудь! Ходи ж, послухай, не барись, Допоки голос грізний Гукне до одру — й не просись Тоді — вже буде пізно. Ми діти, сиві вже нехай, Нас спать лягати й не благай! Довкіл мороз, сліпучий сніг, Похмурий шал хурдиги, А в нас — дитячий, щасний сміх, Багаття жаром диха. В обіймах казки не страшні І лютої негоди дні. Хай тихої зажури флер На повість ліг спроквола, Хай сонцесяйний день помер, І літо захололо, Та чарів казки подих зла Не розіб'є, не подола.

Розділ перший Задзеркальний дім

Одне було ясно: біле кошеня тут ні до чого, у всьому завинило чорне. Ось уже із чверть години мама-кішка вмивала Сніжинку (яка, зрештою, не дуже й пручалася), тож наробити шкоди вона просто не мала коли.

А на те, як Діна вмиває своїх діток, варто було подивитися: однією лапою вона притискала бідолашку вухом до підлоги, а другою терла їй писочок, починаючи з носа. Ось і тепер, як уже згадано, вона працювала в поті чола над білим кошеням, а те лежало собі слухняно і навіть помуркувало — мабуть, відчувало, що все те робиться для його ж таки добра.

З чорним кошеням Діна впоралася раніше, тож поки Аліса, згорнена калачиком у кутку великого фотелю, сонливо мурмотіла щось собі під ніс, воно затіяло несамовиту гру з клубком прядива, сяк-так змотаного Алісою, і мотиляло ним доти, доки не розсотало знов. Тепер, сплутане і все в ковтунах, прядиво розтяглося по килимку перед каміном, а Кицюня ганялася посеред нього за власним хвостом.

— О маленька вреднюча нечемо! — вигукнула Аліса, підхопила кошеня і легенько поцілувала в писочок — мабуть, на знак того, що воно в неласці.

— Їй-бо, Діні слід подбати про твої манери! Чуєш, Діно? Це твій обов'язок! — додала вона якнайсуворіше, з докором позираючи на кішку, а тоді забралася назад у фотель, прихопивши з собою кошеня й вовну, і знову заходилася коло прядива.

Проте діло в Аліси йшло мляво, бо вона без угаву гомоніла: то до кошеняти, то сама до себе. Кошеня чемно сиділо в неї на коліні і вдавало, ніби пильнує за роботою. Час від часу воно делікатно торкалося клубка лапкою — мовляв, і раде б допомогти, та не знає як.

— А чи відомо тобі. Кицюню, що буде завтра? — озвалася до нього Аліса. — Угадала б, якби посиділа зі мною вранці біля вікна, але Діна саме тебе чепурила. Я ж дивилася, як хлопці хмиз на вогнище збирали (а хмизу для нього, Кицюню, треба чимало!). Збирали-збирали та й облишили, бо дуже схолодніло й пішов сніг. Але нічого, Кицюню, дивитися на вогнище підемо завтра!

Тут Аліса обвила нитку кошеняті довкола шиї — просто так, аби побачити, як йому пасуватиме. Кошеня стало виборсуватись, клубок скотився на підлогу і розсотався знову.

— Знаєш, Кицюню, яка я була лиха за оцю твою шкоду? — повела далі Аліса, тільки-но вони повмощувались у фотелі знов. — Ледь не виставила тебе за вікно, на сніг. І це було б тобі, нечемного, цілком по заслузі! Ага, не знаєш, де подіти очі? Ось не перебивай мене! (Тут вона піднесла догори пальця).

— Зараз я викажу всі твої провини. Перше: поки Діна тебе вмивала, ти двічі кавкнула. Навіть не переч: я чула на власні вуха! Що ти сказала? (Аліса вдавала, наче кошеня справді розмовляло.) Лапка тернула очко? Мамина? А чого було витрішки продавати? Заплющила б очі, і все було б гаразд.

— Ну, годі вже виправдовуватися, слухай-но далі! Друге: коли я налила Сніжинці молока, ти за хвоста відтягнула її від миски. Кажеш, пити захотілося? А їй, гадаєш, не хотілося?.. І третє: досить мені було відвернутись, як ти розсотала все прядиво. Аж три провини, Кицюню-любуню, і тебе ще не покарано за жодну: усі твої покарання, ти знаєш, я відкладаю на середу…

«А що, коли б і мої покарання складати отак докупи? — мовила Аліса вже радше до себе. — Що б то на мене чекало у день розплати Гадаю, тюрма, не інакше! Або стривай… може, за кожну провину мене б лишали без обіду, — тоді в гіркий день розплати я мала б не пообідати разів із п'ятдесят!.. Ну, я б не надто злякалася! Куди легше стільки не з'їсти, аніж з'їсти!»

— Чуєш, Кицюню, як шурхотить об шибку сніг, — м'яко та лагідно, мовби хто ізнадвору обціловує вікно!.. Сніг, мабуть, закоханий у дерева й поля, якщо так ніжно їх цілує. А тоді повиває їх білою ковдрою і, либонь, приказує: «Люлілюлі, кохані! До літа, до літа…»

— А як літо приходить і вони, Кицюню, прокидаються, то вбираються в зелені шати і пританцьовують з кожним вітерцем… Ох, як це гарно! — вигукнула Аліса, заплескала в долоні і знову впустила клубок.

— Як би мені хотілося, щоб так і було! Бо гаї, я певна, восени засинають — вони такі сонні у зжовклому листі…

— Слухай, Кицюню, а в шахи ти граєш? Не смійся, золотко, — я цілком серйозно. Бо коли ми сьогодні грали, ти так дивилася, мовби все розуміла… А коли я сказала «Шах!», ти аж замуркотіла! Ох, Кицюню, який то був гарний шах! І я б таки виграла, якби вражий кінь не ввігнався між моїх фігур! Кицюню, люба, нумо гратися, ніби ти…

Тут я хотів би тобі оповісти бодай дещо з того, що звичайно починалося улюбленим Алісиним «Нумо гратися…»

Не далі, як учора вони з сестрою добряче посперечалися. А все почалося із «нумо гратися в королів та королев». Сестра, яка у всьому любила точність, доводила, що це неможливо, бо Їхніх Величностей лише двоє, тож Аліса, врешті, мусила поступитися. «Гаразд, — сказала вона, — тоді ти будеш кимось одним, а я — всіма іншими».

А раз вона мало не на смерть налякала свою стару нянечку, зненацька крикнувши їй у саме вухо: «Нумо гратися, нянечко, в гієну і кістку. Я — голодна гієна, ти — кістка!»

Але ми відбігли від Алісиної розмови з кошеням. Отже, Аліса сказала:

— Нумо гратися, Кицюню, в Чорну Королеву. Знаєш, що я думаю? Якби тобі отак сісти та згорнути на грудях передні лапки, ти була б викапана Чорна Королева! От спробуй, золотко!

Аліса взяла із шахового столика Чорну Королеву і поставила її перед кошеням: мовляв, дивись і наслідуй!

Проте нічого з того не вийшло, і насамперед тому, що, коли вірити Алісі, кошеня нізащо не хотіло як слід згорнути лапки! Тож за покару Аліса виставила його на камін перед Дзеркалом — хай бачить, яке воно вреднюче.

— Якщо ти зараз же не схаменешся, — додала вона, — я спроваджу тебе он туди, за Дзеркало. Ну, що ти на це скажеш?

— От якби ти менше говорила, а більше слухала, я б розповіла тобі дещо про Задзеркальний дім. По-перше, як бачиш, там є світлиця — точнісінько, як наша, тільки все там навпаки. І все добре видно, коли стати на крісло, — усе, окрім каміна. Ох, і кортить же кинути на нього оком! Цікаво, чи горить у них взимку вогонь? Бо це завжди таємниця, — хіба як закуриться наш камін — тоді й там з'явиться димок. Правда, дим вони можуть пускати задля омани — щоб ми подумали, ніби й у них горить вогонь… І книжки в них подібні до наших, тільки слова не так написані. Я це знаю напевно, бо якось показала їм нашу книжку, а вони мені — свою.

— Ну то що, Кицюню, хочеш пожити в Задзеркальнім домі? Цікаво, чи давали б тобі там молока? Хоча, може, задзеркальне молоко й не питне… Отак-то, Кицюню… А далі йде задзеркальний коридор. Якщо двері нашої вітальні. розчахнути навстіж, очам відкривається краєчок коридору в тім домі — поки його видно, він точнісінько, як наш, але, хтозна — може, там, де його не видно, він геть інший?.. Ох, Кицюню-любуню… От якби нам з тобою пробратися в Задзеркалля! О, скільки там, мабуть, чудес!

— Нумо гратися, Кицюню, ніби ми вже там: ніби дзеркало розтало і крізь нього можна пройти, мов крізь туман… О, диви, диви, воно вже, мов туман! Пройти крізь нього тепер — невелика штука…

Кінець цієї тиради Аліса виголосила вже стоячи на каміні, хоча й сама не пояснила б, як там опинилася. А дзеркало й справді стало повільно танути, як лискучо-срібляста мла.

Мить — і Аліса пройшла крізь нього й легко зіскочила в Задзеркалля. Найперше вона глянула, чи горить у каміні вогонь, і радісно пересвідчилася, що таки горить, — так само яскраво та весело, як і той, що лишився вдома.

— О, буде мені тепло, як вдома, — подумала Аліса. — Ба навіть тепліше! Бо ніхто мене тут не гнатиме від вогню. От буде смішно: бачити мене тут — бачитимуть, а дістати не зможуть!

Вона почала роззиратись і не без подиву зауважила: все, що видніло з їхньої вітальні, було звичайним і нецікавим, зате решта все — якраз навпаки… Картини на стіні біля каміна здавалися живими, а знайомий годинник на полиці каміна (у Дзеркалі було видно тільки його затилля) мав обличчя якогось карлуватого дідка, що, знай собі, до неї посміхався.

— У нашій вітальні більше порядку, — відзначила подумки Аліса, примітивши у попелі під каміном кілька шахових фігур. Враз вона здивовано зойкнула і присіла навпочіпки: шахові фігури рухались — гуляли! парами!

— Он Чорний Король з Королевою, — промовила Аліса (пошепки, щоб їх не сполохати). — А он Білий Король з Королевою, верхи на лопатці… А он прогулюються попідручки дві Тури… Здається, вони мене не чують…

Аліса нагнулася ще нижче.

— І, напевно, не бачать… Дивно, але мені чомусь здається, ніби я — невидимка…

Тут, на шаховому столику, в неї за плечима щось вискнуло. Аліса рвучко озирнулася й побачила, що то перекинувся Білий Пішак і хвицяє ногами. Вона з цікавістю ждала, що буде далі.

— Ой! Моє малятко! — зойкнула Біла Королева і так несамовито зірвалася з місця, що звалила в попіл Білого Короля. — Моя Лілейка! Моя вінценосна киця! — і вона подерлася догори по ґратках.

— Вінценосна пиця! — скривився Король, тручи забитого при падінні носа. Йому не гріх було й побурчати, бо він із голови до п'ят викачався в попелі.

Аліса дуже хотіла чимось прислужитися, а що бідна Лілейка аж заходилася вереском, то Аліса підхопила Королеву й поставила її на столик поруч із галасливою донею.

Королева хапнула повітря й ошелешено сіла: від стрімкої подорожі їй так забило дух, що хвилину-другу вона тільки мовчки тулила до себе крихітну Лілейку.

Трохи віддихавшись, вона гукнула до Білого Короля, що понуро сидів у попелі.

— Стережи…ся вулкану!

— Якого вулкану? — перепитав Король і тривожно зазирнув у камін, певно, гадаючи, ніби там — найпідхожіше для вулкану місце.

— Того, що мене у повітря… висадив, — проказала Королева, ледь переводячи дух. — Вибирайся нагору звичним… шляхом… щоб і тебе не… висадило!

Аліса довго дивилася, як важко — з поперечини на поперечину — Король пнеться каміновими ґратками, і нарешті сказала:

— Ну, так ви й за день до столика не доберетесь. Може, краще я все ж допоможу?..

Але відповіді не було: Король, очевидно, Адіси просто не чув і не бачив.

Аліса взяла його якомога обережніше і піднесла в повітря вже не так рвучко, як Королеву, — щоб, бува, і йому не перехопило дух. Та перш ніж поставити Короля на столик, вона надумала трішки обчистити його від попелу.

Опісля вона розказувала, що зроду не бачила такої гримаси, як у Короля, коли той скумекав, що його несуть і чистять невидимі руки. Він так отетерів, що не міг навіть закричати, тільки очі йому дедалі витріщалися, а рот дедалі роззявлявся. Алісу почало тіпати зі сміху, рука її затремтіла, і вона ледь не впустила Короля додолу.

— Будь-ласка, не корчте таких гримас, — попрохала Аліса, зовсім забувши, що її не чують. — Ви мене смішите, і я вас ледве втримую! І не роззявляйте рота аж так, бо наковтаєтесь попелу!.. Ну ось, тепер ви, здається, досить чепурненький! — сказала вона і, пригладивши Королю волосся, поставила його побіч Королеви.

Король одразу ж беркицьнув голічерева і лежав як неживий, — аж Аліса стривожилася й пішла шукати води, щоб його покропити. Вона обійшла всю світлицю, але нагледіла хіба що пляшечку чорнила, а коли вернулася з нею до столу, з'ясувалося, що Король уже оклигав і злякано перешіптується з Королевою — так тихо, що Аліса заледве могла щось розчути.

— Повір, голубонько, — бідкався Король, — я похолов аж до кінчиків вусів!

— Але ж ти не маєш вусів, — здивувалася Королева.

— Жахлива мить! — правив своєї Король. — Повік її не забуду!

— Забудеш, — заперечила Королева, — хіба що запишеш.

Аліса з цікавістю дивилася, як Король добув із кишені величезного записника і взявся щось там мережити.

Раптом їй сяйнула одна думка: вона вхопилася за кінчик олівця, що сягав Королю аж за плече, і почала писати замість нього!

Бідолаха Король і геть спантеличився: спершу він мовчки борюкався з олівцем, проте пересилити Алісу було годі.

— Серденько, чуєш, — прохрипів Король. — Я мушу завести собі меншого олівця! З цим я не можу впоратись: він пише геть не те, що я хочу.

— І що ж він пише? — перепитала Королева, зазираючи до записника (де Аліса тим часом устигла вивести: «Білий Кінь з'їжджає вниз по кочерзі… І страшенно хилитається…»). — Ні, ти ж хотів записати зовсім не те!..

На столику лежала якась книжка, й Аліса стала її гортати, час від часу позираючи на Білого Короля (вона за нього й досі потерпала, тримаючи чорнило напохваті — на випадок, якби він знову зомлів). Вона погортала сторінки і спробувала щось прочитати.

— Тут усе казна по-якому! — сказала Аліса подумки.

А виглядало воно так:

узруВ-узруВ икся ікмивш і,ьнежамс вуБ ,івжурк в илиларіпС ,икшасп в илшй икьлумарам І .іволод ілурт кЯ

Якийсь час вона сушила собі голову над цією дивовижею, аж врешті її осяяло:

— Це ж бо Задзеркальна Книжка! Досить піднести її до Дзеркала — і всі слова стануть на місця!

Тож ось якого вірша прочитала у книжці Аліса:

Курзу-Верзу[22] Був смажень, і швимкі яски     Спіралили в кружві, І марамульки йшли в псашки,     Як трулі долові. «Мій сину, бійсь Курзу-Верзу,     То зубий дряполап! Не знайся з птицею Зу-зу     І велезнем Хап-Хап!» Меча-штрича він в руки взяв,     Тропив ворожий слід, І в думній тужі спочивав     Під дервом діодід. Та раптом — цвист! оглушний цвист!     Кругом погонь вашить, В тримучім лісі никне лист —     Курзу-Верзу телить! Він раз мечем! він два штричем,     Аж кервиться торва! І барбаризнула з плечей     Сміюцька долова! «Ти вбив грозу Курзу-Верзу?     Ти, слинку, чудодець! О лавний день! Стрибай пісень,     Тодімо у ханець!» Був смажень, і швимкі яски     Спіралили в кружві, І марамульки йшли в псашки,     Як трулі долові.

— Вірш начебто хвацький, — мовила Аліса, дочитавши останній рядок, — а все ж доволі мудрований! (Вона, бач, не зізнавалася навіть перед собою, що не втямила з нього ні слова.)

— Думки в голові аж рояться, а які саме — не доберу! Одне ясно: хтось когось тут уколошкав…

— Ой! — спохопилася вона раптом і скочила на ноги. — Треба поквапитись, бо ще доведеться вертати назад, так нічого й не побачивши! Для початку зазирнемо в сад!

Вона миттю вискочила з кімнати і збігла по сходах. «Якщо можна назвати бігом, — подумала Аліса, — мій новий спосіб швидкісного спуску». Вона лише пальцями торкалася поручнів, не торкаючись ногами сходів: так пропливла вона через передпокій і так випливла б за двері, якби вчасно не схопилася за одвірок. Від затяжної плавби в повітрі запаморочилася голова, й Аліса майже зраділа, знову ступивши на землю.

Розділ другий Сад квітів, які вміли розмовляти

— З вершини он того пагорба, — сказала собі Аліса, — я зможу побачити увесь сад. А ось і стежка просто нагору… хоча ні, не зовсім просто (це після того, як стежка зробила не один крутий поворот)… а все ж, сподіваюся, вона мене туди виведе. Ого, як химерно крутить! Не стежка, а штопор! Отут, мабуть, вона повертає нагору… ба ні! Цей поворот веде простісінько до будинку!.. Ану, спробую інакше!

Вона спробувала, але отак блукаючи — вгору-вниз, вгору-вниз — щоразу виходила на будинок. Аж ось вона звернула крутіше, ніж звичайно, і мало не вдарила чолом об стіну.

— Нічого мене вмовляти, — озвалася Аліса до будинку, ніби той із нею сперечався. — Мені ще не час повертатися. Поки що. Це ж довелося б знову проходити крізь Дзеркало назад… до старої вітальні, і… прощавайте всі мої пригоди!

Отож вона рішуче повернулася до будинку спиною та й пустилася стежкою знов, заповзявшись нікуди не звертати аж до самого пагорба.

Спочатку все йшло гаразд, і вона була вже подумала: «Ну, цим разом я свого таки доскочу…» Коли це раптом стежка різко крутонула, заходила ходором (саме так Аліса описувала це згодом), і… вона опинилася на самім порозі дому.

— Оце лихо! — скрикнула вона. — Де ж таке бачено, щоб будинки плуталися під ногами!

Проте пагорб звідси було видно як на долоні, тож Алісі нічого не залишалося, як рушати знову. Цього разу вона натрапила на великий квітник: по його краях рясніли стокротки, а посередині пишався дуб.

— О Лілеє, — звернулася Аліса до рудої квітки, що граційно колихалася на вітрі. — Як жаль, що ви не вмієте говорити!

— Уміємо, — відказала Тигрова Лілея. — Було б лише з ким!

З превеликого дива Аліса втратила дар мови: здавалося, вона й дихати перестала.

А Лілея й далі знай погойдувалася на вітрі. Нарешті Аліса тихенько, майже пошепки, озвалася знов:

— Невже тут у вас усі квіти говорять?

— Незгірше за тебе, — відповіла Лілея. — Тільки значно голосніше.

— У нас не заведено озиватися першими, — докинула Троянда. — І коли ти заговорила, я була вражена твоєю здогадливістю. «У цьому личку щось є, — сказала я собі, — хоча розумним його не назвеш». Зате колір у тебе годящий…

— Дай спокій її кольорові! — зауважила Тигрова Лілея. — От якби її пелюстки трошки більше підкрутити, була б квітка нівроку.

Аліса не любила критики, тож удалася до розпитування.

— А вам не буває лячно, що вас посаджено просто неба, а доглядати нікому?

— Он дуб посередині, — відказала Троянда. — Чи ж цього не досить?

— А чим дуб зарадить у разі небезпеки? — допитувалася Аліса.

— У нього міцне гілля, — сказала Троянда.

— І що не гілляка, то й дубець! — пропищала Стокротка. — Дуб того й зветься дубом, що мастак віддубасити!

— А ти хіба не знала?! — підхопила інша Стокротка, а за нею й усі решта, тож учинився чималий писк і лемент.

— Замовкніть! — крикнула Тигрова Лілея, розхвильована й розгойдана до краю. — Знають, що мені їх не дістати, — задихано мовила вона, тягнучись тріпотливою голівкою до Аліси, — от і розходилися!

— Не хвилюйтеся, — заспокійливо мовила Аліса і, нахилившись, шепнула стокроткам, які знову починали зчиняти галас:

— А прикусіть-но язички, бо зараз усіх позриваю!

Вмить запанувала тиша, а кілька рожевих стокроток зблідли, як полотно.

— Молодець! — похвалила Лілея. — Стокротки — найприкріші з усіх. Досить одній подати голос, як решта всі зчиняють такий ґвалт, що й зів'янути можна.

— Звідки ви вмієте так гарно говорити? — спитала Аліса, сподіваючись розважити Лілею компліментом. — У скількох садках я бувала — ніде не чула, щоб квіти розмовляли.

— Ось помацай землю, і будеш знати звідки, — сказала Руда Лілея.

Аліса так і зробила.

— Тверда, мов камінь, — відзначила вона. — Але я не розумію, до чого тут це.

— У більшості квітників, — розтлумачила Лілея, — земля пухка, мов перина, і квіти там завше сплять!

Таке пояснення Алісу цілком задовольнило.

— Мені б таке і в голову не прийшло! — зізналася вона.

— А як на мене, то ти взагалі безголова, — дошкульно зауважила Троянда.

— Та й з вигляду дурна. Дурнішої не бачила, — докинула раптом Фіалка.

Аліса з несподіванки ледь не підскочила: досі Фіалка і пари з уст не пускала!

— Краще помовч! — гримнула на неї Лілея. — Наче ти взагалі щось бачила! Сховаєш голову під листям та й похропуєш, а що діється у світі знаєш не більше, ніж зеленоголовий пуп'янок!

— А з людей у саду, окрім мене, ще хтось є? — поцікавилася Аліса, пускаючи повз вуха останні слова Троянди.

— Є тут ще одна квітка: вона вміє пересуватись, як і ти, — сказала Троянда. — Не розумію, як це в тебе виходить… («А хіба ти щось колись розуміла?» — хмикнула Лілея.) — Тільки вона кущуватіша.

— Вона така, як я? — пожвавішала Аліса, осяяна раптовим здогадом: «Десь тут, у саду, є ще одна дівчинка!»

— З вигляду вона така ж неоковирна, — відповіла Троянда. — Тільки темніша і пелюстки в неї, мабуть, чи не коротші.

— Її пелюстки доладні, як у Жоржини, — вставила слово Лілея, — а не розкошлані, як у тебе.

— Але це не твоя провина, — додала Троянда співчутливо. — Просто, коли починаєш в'янути, пелюстки трохи розхристуються. Тут нічим не зарадиш.

Така думка Алісі аж ніяк не сподобалась, і, щоб змінити тему, вона запитала:

— А до вас вона приходить?

— Думаю, незабаром ти її побачиш, — сказала Троянда. — Вона з родини колючих.

— А де в неї колючки? — запитала Аліса не без цікавості.

— На голові, звичайно, — відказала Троянда. — Я, до речі, була здивована, чому в тебе таких немає. Гадала, у вас усі з колючками.

— А ось і вона! — гукнула Мальва. — Я чую її ступу: тупу, тупу!

Аліса хутко озирнулась і побачила… Чорну Королеву!

«Як же вона виросла!» — мимоволі відзначила Аліса.

Королева й справді підросла: тоді, в попелі, вона була якихось три дюйми, а тепер — на півголови вища за саму Алісу!

— Це від свіжого повітря, — озвалася Троянда. — Повітря в нас розкішне!

— Я, мабуть, піду їй назустріч, — сказала Аліса.

Хоча з квітами було й цікаво, але погомоніти зі справжньою Королевою — річ, звичайно, далеко поважніша.

— Нічого в тебе не вийде, — сказала Троянда. — Раджу йти у протилежний бік.

Ця порада, поза всяким сумнівом, була така безглузда, що Аліса мовчки попрямувала до Королеви. І, на превеликий свій подив, тут-таки й згубила її з очей, — зате знову опинилася на порозі будинку.

Аліса розсердилася й відступила назад. Пошукавши Королеву очима (і таки нагледівши її вдалині), вона вирішила, що тепер спробує піти у протилежному напрямку.[23]

Усе вдалося на славу! Не минуло й хвилини, як вона опинилася віч-на-віч з Королевою, і якраз під тим пагорбом, до якого так довго намагалася дістатись.

— Ти звідки? — спитала Королева. — І куди прямуєш? Дивися прямо, говори чемно і не смикай пальцями!

Аліса виконала всі її настанови і якнайчемніше пояснила, що йшла собі своєю дорогою і ось — заблукала.

— Не знаю, що ти називаєш своєю дорогою, — зауважила Королева. — Тут усі дороги — мої. Але скажи, що тебе взагалі сюди привело? — додала вона вже лагідніше. — Поки збираєш думки — роби реверанс, це затягує час.

Алісі було трохи дивно це чути, проте не вірити такій високій особі вона не могла.

«Повернуся додому, і спробую робити реверанси, коли припізнятимусь на обід», — подумала вона.

— Вже час відповідати, — сказала Королева і глянула на годинник. — Коли щось кажеш, розтуляй рота трішечки ширше і не забувай додавати «Ваша Величносте».

— Я просто хотіла глянути на сад, Ваша Величносте…

— Молодець! — сказала Королева і поплескала її по голові, що Алісі аж ніяк не сподобалось. — А щодо саду, як ти його величаєш… то бачила я сади, супроти яких оцей був би дикою пущею.

Аліса на сміла з нею сперечатися і повела далі:

— …а ще я хотіла вийти на цей пагорб…

— Щодо «пагорба», — перебила Королева, — то я можу показати пагорби, супроти яких оцей був би долиною.

— Ба ні! — заперечила, нарешті, Аліса, дивуючись власній сміливості. — Пагорб ніяк не може бути долиною. Це — казна-що!

Королева похитала головою.

— Можеш називати це «казна-чим», про мене! — сказала вона. — Але я чувала таке «казнащо», супроти якого це могло б позмагатися в мудрості з тлумачним словником!

Тут Аліса знову зробила реверанс, бо з голосу Королеви їй здалося, що та трішечки ображена.

Вони мовчки йшли далі, аж поки дісталися верху пагорба. На пагорбі Аліса теж кілька хвилин стояла мовчки, оглядаючи краєвид, що відкривався звідти. Але й дивовижний то був краєвид!

З кінця в кінець долина була порізана рівненькими струмочками, а простір між ними ділився на рівні квадрати низенькими живоплотами, що сягали від струмка до струмка.

— Як на мене, то землю тут розбито під величезну шахівницю! — нарешті здобулася на слово Аліса. — Десь тут повинні бути й фігури!..

— Є! — додала вона в захваті, і серце їй схвильовано затьохкало. — Це тут розігрується найграндіозніша з шахових партій! Світова гра! Не знаю, правда, чи це можна назвати світом… Та й славна ж забава! От би стати однією з фігур — бодай Пішаком, аби лиш мене взяли до гри… Хоча, звичайно, найприємніше бути Королевою!

З цими словами вона не без остраху глипнула на справжню Королеву, але та тільки милостиво всміхнулася і сказала:

— Це легко влаштувати. Якщо хочеш, можеш бути Пішаком Білої Королеви, бо Лілейка ще замала для гри! Тим паче, що ти стоїш якраз на Другій клітинці. А дійдеш до Восьмої — станеш Королевою…

Так чи інак, але саме цієї миті вони пустилися бігти. Розмірковуючи про це згодом, Аліса так і не змогла до пуття згадати, що тоді на них найшло, — запам'ятала тільки, що вони бігли, побравшись за руки, і Королева летіла так хутко, що Аліса ледве за нею встигала.

— Мерщій! Мерщій! — репетувала Королева, і хоча бігти ще швидше Алісі було несила, вона не могла перевести подих, аби про це сказати.

Найдивніше в цій пригоді було те, що ні дерева, ні будь-які інші речі довкола не рухалися з місця: хоча б як швидко мчали Королева з Алісою, вони нічого не проминали.

— Може, все оце рухається разом з нами? — розгублено думала Аліса.

Королева, здавалося, прочитала її думки, бо прикрикнула: «Мерщій! Жодних розмов!»

Але Алісі було не до розмов! Вона мала таке відчуття, ніби взагалі більше ніколи не заговорить — так вона засапалася. А Королева знай репетувала:

— Мерщій! Мерщій! — і все тягла її за собою.

— Ми вже там? — пощастило нарешті промовити захеканій Алісі.

— Там? — перепитала Королева. — Ми були там хвилин із десять тому! Мерщій!

Якийсь час вони бігли мовчки, тільки вітер свистів Алісі у вухах.

«Ще зідме з голови все волосся!» — думала Аліса.

— Ну! Ну! — горлала Королева. — Мерщій! Мерщій!

Вони вже мчали так, що, здавалося, линули понад землею, ледь торкаючись її ногами. Нарешті, як Алісі вже зовсім забракло духу, вони спинилися. Аліса побачила, що сидить під деревом і не може відсапатися: голова йшла їй обертом.

Королева прихилила її до стовбура і лагідно сказала:

— А тепер можеш трішечки перепочити.

Аліса з великим зачудуванням розглядалася надовкіл.

— Ото! Я бачу, ми так і залишились під оцим деревом! Усе зосталося, як було!

— Певна річ, — сказала Королева. А ти як хотіла?

— У нас, — пояснила Аліса, ледь переводячи дух, — коли отак довго мчиш, мов ошпарений, то, зазвичай, опиняєшся в іншому місці.

— Яка повільна країна! — зауважила Королева. — А в нас, як бачиш, біжиш, мов ошпарений, аби тільки втриматися на місці. А хочеш дістатися куди інде — біжиш принаймні вдвічі шпаркіше!

— Ой ні, мені нікуди не треба! — сказала Аліса. — Мені добре й тут!.. Тільки дуже спекотно і страх як хочеться пити!

— Я знаю, чим тобі зарадити, — привітно мовила Королева, добуваючи з кишені невеличку коробку. — Коржиком не погребуєш?

Аліса подумала, що відмовлятися буде нечемно, хоч це було зовсім не те, чого їй хотілося. Отже, вона почала гризти коржика. Він був дуже сухий — ще ніколи в житті небезпека вдавитися не була для Аліси такою близькою.

— Доки ти вгамовуєш спрагу, — мовила Королева, — я тут дещо виміряю.

Вона добула з кишені стрічку з дюймовими позначками й заходилася міряти землю, встромляючи то тут, то там маленькі кілочки.

— На третьому ярді, — озвалася Королева, вганяючи в землю черговий кілочок, — я дам тобі настанови… Ще коржика?

— Ні, дякую, — відповіла Аліса. — Одного мені цілком достатньо!

— Сподіваюся, ти вгамувала спрагу?

Аліса не знала, що й відповісти, але, на щастя, Королева не чекала на відповідь.

— На четвертому ярді, — вела вона далі, — я їх тобі повторю — щоб не забула. На п'ятому скажу: «Прощавай!» А на шостому — піду.

Аліса не зводила з неї очей. Коли всі кілочки було забито, Королева вернулася до дерева і знову поволі рушила вздовж рядка кілочків. Біля кілочка, що позначав початок третього ярду, вона повернулася обличчям до Аліси і промовила:

— Пішак, як ти знаєш, за першим ходом проскакує клітинку. Тож Третю клітинку ти також проскочиш на всіх парах — тобто паротягом, — і зараз же опинишся на Четвертій. Нею володіють Круть і Верть… П'ята клітинка майже вся залита водою… Шоста — володіння ШаламаБалама… Але ти мовчиш?

— А… хіба… я мала щось сказати, — затинаючись, запитала Аліса.

— Ти повинна була подякувати мені за великодушні настанови, — з суворим докором мовила Королева. — Але вважаймо, що це було сказано. Отож Сьома клітинка — це суцільний ліс, але один із Кінних Лицарів покаже тобі шлях… А на Восьмій клітинці ми обидві будемо Королевами, і відсвяткуємо це!

Аліса підвелася, зробила реверанс і знову сіла.

Біля наступного кілочка Королева обернулася ще раз.

— Коли тобі забракне слова — скажи його по-французькому! — зауважила вона. — Ходи носаками врізнобіч! І пам'ятай, хто ти!

І не дожидаючи нового Алісиного реверансу, Королева підбігла до наступного кілочка, мигцем обернулася, сказала: «Прощавай!» і кинулася до останнього.

Хтозна, як саме це сталось, та щойно Королева його сягнула, як ураз пропала з очей[24]. Чи то вона розтанула в повітрі, а чи гайнула до лісу («А прудка вона, як вітер!» — подумала Аліса) — сказати було годі: щезла — та й усе.

Зате Аліса добре затямила, що вона — Пішак і що незабаром її хід.

Розділ третій Задзеркальні комахи

Спершу, звичайно, належало оглянути місцевість, де вона мала ходити.

— Зовсім, як на уроці географії, — подумала Аліса, спинаючись навшпиньки, щоб побачити якнайдалі. — Головні ріки? Нема жодної. Видатні гори? Хіба ця, що я на ній стою, але навряд чи вона має назву. Головні міста… Ой, а що то за створіння ген-ген аж отам збирають мед? Ба ні, то не бджоли — хіба їх побачиш з такої далечі?..

Якусь часину Аліса стояла мовчки, пильнуючи за одним із тих створінь, що метушилися поміж квітів, запускаючи в них свій хоботок.

«Достоту, як бджола», — подумала Аліса.

Але те створіння аж ніяк не могло бути звичайною бджолою; і це й справді була не бджола, а слон, як вона невдовзі збагнула. Від такого відкриття Алісі аж дух перехопило.

— Яи ж велетенські там мусять рости квіти' — подумала Аліса. — Такі собі безверхі будинки на палях замість стеблин!.. А скільки ж то меду можна з них набрати!.. Мабуть, я збіжу донизу…

— Ні, ще не тепер, — сказала вона, стримавши негайне бажання бігти. — Перш ніж туди йти, треба запастися гарненькою замашною гілкою — відмахуватись від слонів… Ото буде потіха, коли мене запитають удома, як мандрівка, а я відповім: «О, мандрівка була хоч куди, тільки — тут вона за своїм звичаєм ледь скинула головою, — тільки… стояла страшенна спека, і не було спасу від слонів!»

— Спущусь-но я з іншого боку, — сказала вона трохи перегодом. — А до слонів завітаю пізніше. Тим більше, що мені так і кортить потрапити на Третю клітинку!

Здобувшись на таке виправдання, Аліса збігла з пагорба і перескочила перший із шести струмків[25].

— Квиточки, будь ласка! — загукав Контролер, просуваючи у вікно голову.

Усі відразу попростягували свої квитки. Квитки були хіба лиш трохи менші за самих пасажирів, і, здавалося, заступили увесь вагон.

— А ти що? — сказав Контролер, сердито глипнувши на Алісу. — Твій квиток, дитино!

І безліч голосів хором («Наче в пісні», — подумалось Алісі) закричали:

— Не затримуй його, дитино! Знаєш, скільки коштує його час? Тисяча фунтів — одна хвилина!

— Боюсь, я без квитка, — злякано мовила Аліса. — Там, де я була, не було залізничної каси…

І знову гримнув хор голосів:

— Там, де вона була, не знайшлося місця для залізничної каси. Знаєш, скільки коштує там земля? Тисяча фунтів — дюйм!

— Не викручуйся! — зауважив Контролер. — Можна було купити в машиніста.

І ще раз зазвучав хор голосів:

— Машиніст — це той, хто веде паротяг. Знаєш, скільки коштує його дим? Тисяча фунтів — клубочок!

«Краще мені сидіти тихо!» — подумала Аліса.

Цього разу голосів не було, бо й вона мовчала. Однак, на превеликий подив, усі пасажири хором подумали (сподіваюсь, ти уявляєш, що означає думати хором, бо я, зізнатися, аж ніяк):

«Краще тобі сидіти тихо. Знаєш, скільки коштує розмова? Тисяча фунтів — слово!»

— Сьогодні мені ця тисяча фунтів буде снитися цілу ніч! — подумала Аліса.

А Контролер тим часом уважно її розглядав — спершу в телескоп, далі в мікроскоп, а тоді в театральний бінокль. Нарешті він сказав: «Ти їдеш не туди!», зачинив вікно і подався геть.

— Авжеж, така мала дитина, — озвався пан, що сидів навпроти (зодягнутий у білий папір), — мусить знати, куди вона їде, хоч би навіть не знала й свого імені!

А Цап, — він сидів поруч із паном у білому, — заплющився й гучно промовив:

— Вона мусить знати дорогу до залізничної каси, хоч би й не вміла читати!

Ще далі, за Цапом, сидів Жук (та й чудернацькі ж пасажири зібралися у вагоні!), а що тут, здається, було заведено говорити всім по черзі, то Жук підпрягся й собі:

— Доведеться їй вертатися назад багажем!

Алісі не було видно, хто сидів за Жуком, вона тільки почула хрипкий голос:

— Нехай пересяде на інший…

Тут голос закашлявся й замовк.

«З голосу ніби охриплий кінь», — подумала Аліса.

І враз тонісінький-претонісінький голосочок пропищав у неї над самим вухом:

— Маєш слушну нагоду скаламбурити, скажімо: «Де хрип — там грип…»

Інший, напрочуд лагідний голос озвався з глибини вагона:

— На ній треба написати: «Обережно, дівчинка».

До цих голосів долучилися нові («Як багато тут пасажирів!» — подумала Аліса):

— Її треба відіслати поштою… і краще з головпошти, поки вона — з головою…

— Ні, треба телеграмою, в телеграфному стилі…

— Хай сама тягне цей самотяг…

І так далі.

Але білопапірний добродій нахилився вперед і шепнув їй на вухо:

— Не слухай їх, дитино! Краще купляй на кожній зупинці зворотній квиток.

— Ще чого бракувало! — спалахнула Аліса. — Я взагалі не просилася в цю подорож! Я щойно з лісу! І мені хочеться вернутися назад!

— З цього теж вийшов би ловкенький дотеп, — пропищав тонісінький голосочок біля самого її вуха. — щось на зразок: «Раз вліз в ліс, то й сиди собі там пеньочком».

— Не будьте таким докучайлом! — сказала Аліса, роззираючись, бо не могла збагнути, звідки лунає той голосок. — Якщо вам так припекло каламбурити, то робіть це без мене!

Голосочок тільки глибоко зітхнув, — мабуть, він належав якомусь безталанникові.

— Годилося б мовити йому кілька співчутливих слів, — подумала Аліса. — Аби ж тільки воно зітхало по-людському…

Але зітхання було таке кволе, що Аліса не почула б його взагалі, якби їй не зітхнули над самісіньким вухом. Від цього у вусі так залоскотало, що вона й думати забула про безталання нещасної крихітки.

— Я знаю: ти — друг, — знову задзумів голосочок. — Любий і давній друг. І ти не скривдиш мене, дарма що я комаха…

— Яка саме? — трохи занепокоїлася Аліса.

Насправді Алісу цікавило одне: чи не може та комаха часом її уджигнути, але то, певно, було б не надто чемне запитання.

— Невже ти не здо… — почав голосочок, але тут його заглушив пронизливий свист паротяга. Аліса і решта всі у паніці посхоплювалися на ноги.

Кінь, що вистромив був голову з вікна, спокійно втягнув її назад і пояснив:

— Це струмок! Зараз будемо перестрибувати!

Усі ніби заспокоїлись, лише Алісі на саму думку про стрибучі потяги стало якось мулько на душі.

— А втім, я зразу опинюся на Четвертій Клітинці, — потішила себе вона.

Тієї ж миті вагон сторчма здійнявся в повітря[26]. З переляку Аліса вчепилася в те, що трапилося їй під руку. То була Цапова борода.

* * * * * * * * * * *

* * * * * * * * * *

* * * * * * * * * * *

Але борода наче здиміла, щойно Аліса до неї діткнулася. Аліса чомусь опинилася під деревом, а Комар (ось хто до неї щойно озивався!) колихався тепер на гілці якраз у неї над головою і обмахував її своїми крильми.

Комар, звичайно ж, був велетенський («десь із курча завбільшки», — прикинула Аліса), однак зовсім не страшний після того, як вони стільки пробалакали.

— …Невже ти не любиш комах? — спокійно, мов і не він, провадив Комар.

— Я люблю тих, що розмовляють, — відповіла Аліса. — У нас комахи не вміють розмовляти.

— А яким комахам ти рада там, звідки прибула? — поцікавився Комар.

— Я комахам не рада взагалі, — пояснила Аліса. — Я радше їх боюся… принаймні великих. Але знаю, як їх звати.

— І вони озиваються, коли їх звати? — недбало поспитав Комар.

— Не знаю, не чула.

— Тоді навіщо ж їх звати, коли вони не озиваються? — здивувався Комар.

— Їм це ні до чого, — відказала Аліса, — але це зручно для людей, що їх назвали. Бо навіщо тоді взагалі речам назви?

— Хтозна, хтозна… — відповів Комар. — Там далі, у лісі, ніхто й ніщо ніяк не називається… Але ми гаємо час… То які, ти кажеш, у вас комахи?

— Найперше, Коник-Стрибунець, — Аліса почала загинати пальці.

— А-а, — протяг Комар. — Поглянь-но лишень на отой кущ! Там на гілці сидить дерев'яний Коник-Гойданець. Він увесь дерев'яний, і перегойдується з гілки на гілку.

— А чим він живиться? — зацікавилася Аліса.

— Живицею й тирсою, — відповів Комар. — Перелічуй далі.

Аліса зі щирою цікавістю оглянула Коника-Гойданця. Його, вочевидь, зовсім недавно пофарбували: він увесь блищав і був ще липкий від фарби.

— А ще у нас є Метелики, — сказала Аліса.

— Глянь на гілку в себе над головою, — мовив Комар. — Бачиш, ото сидять Крутелики. Крильця — віялом, а замість голів — сірникові голівки.

— А чим живляться такі Крутелики?

— Капустою, посиланою бурштиновим пилком, — сказав Комар. — А кубла свої вони мостять у піддашшях скарбниць.

«Чи ж не тому в комах такий нестримний потяг летіти на полум'я свічки, що вони хочуть пошитися в Крутелики!» — подумала Аліса, досхочу надивившись на сірникоголову зграйку.

А вголос вона промовила:

— А ще в нас є Оси.

— Поглянь-но туди, — сказав Комар, — он вони літають біля твого вуха. (Аліса не без остраху відсахнулася.) — Авжеж, — повторив Комар, — перед тобою не хто інший, як Чайоси. Крильця у них — дві скибочки хліба з маслом, тільце — зі шкуринки, а голівка — грудочка цукру.

— А самі вони що їдять?

— Ріденький чай з вершками.

Аліса замислилась.

— А що, як вони, бува, чаю не знаходять? — спитала вона.

— Тоді їм, звичайно, смерть.

— Але це може траплятися досить часто, — задумано сказала Аліса.

— Це трапляється повсякчас, — мовив Комар.

Аліса змовкла на кілька хвилин — вона думала.

Комар тим часом розважався — стиха щось надзумкував, кружляючи довкола її голови.

Нарешті він знову сів і сказав:

— Хочеш розпрощатися зі своїм ім'ям?

— Ні, — ледь занепокоїлася Аліса, — не хочу.

— Хтозна, хтозна… — ніби ненароком протяг Комар. — Подумай, як зручно було б вернутися додому без імені! Ось, приміром, схоче твоя гувернантка засадити тебе за уроки й гукне: «Ходімо вчити уроки…» — а далі затнеться. Бо як же тебе кликати, коли ти без імені? І тобі, певна річ, не доведеться нікуди йти!

— Аби ж то! — заперечила Аліса. — Їй ніколи й на думку не спаде звільняти мене через це від уроків. Якщо вона забуде моє ім'я, то покличе просто: «Час на уроки, любесенька!»

— Е, якщо вона гукне «любесенька», — мовив Комар, — тоді ти собі любесенько прогуляєш урок. Прегарний каламбурчик. Шкода, не ти його придумала!

— Чому шкода? — спитала Аліса. — Як на мене, цей каламбур вам геть не вдався!

Комар лише глибоко зітхнув, і по щоках йому скотилися дві великі сльозини.

— Навіщо каламбурити, — сказала Аліса, — якщо це так ятрить вам душу.

У відповідь Комар знову сумовито зітхнув, та коли Аліса підвела очі, сердешного Комара на гілці вже не було — мабуть, його здуло власним зітханням.

Від довгого сидіння без руху Аліса заклякла, тож вирішила встати і піти.

Вона йшла і йшла, аж поки вийшла на галявину, за якою темнів ліс. Він був куди похмуріший, аніж той, звідки вона вийшла, й Алісі було трішки лячно туди заходити. Але поміркувавши, вона зважилася йти вперед.

— Не вертатися ж мені назад, — подумала вона. — Іншого шляху до Восьмої клітинки немає.

— Це, напевно, той ліс, де все безіменне,[27] — здогадалася вона. — Цікаво, що станеться там із моїм ім'ям? Мені аж ніяк не хотілося б його втратити… Ще переназвуть мене якось негарно! Ото буде комедія: спробуй тоді знайти, кому дісталося моє колишнє ім'я! Хоч бери та й давай оголошення, мовби я загубила собаку: «… відгукується на кличку таку-то, нашийник мідний». Тільки уявити собі: йдеш і гукаєш на всі боки: «Алісо! Алісо!» — аж поки хтось відгукнеться. Хоча, якщо він мудрий, то відгукуватися не буде.

Отак, розмовляючи сама з собою, вона дійшла до лісу — на вигляд, вельми прохолодного й тінявого.

— Що ж, у кожному разі, — подумала вона, ступаючи в затінок дерев, — дуже приємно після такої спеки опинитися в… в… цьому… як його?.. (Дивно, що не згадується потрібне слово!)…Тобто, я хочу сказати, приємно опинитися під… під оцими… оцими! — Вона притулила долоню до стовбура дерева. — Цікаво, як же вони звуться? По-моєму, ніяк? Ну, звичайно ж, так воно і є: ніяк!

Десь із хвилинку вона стояла мовчки, розмірковуючи, а тоді зненацька заговорила знову:

— Виходить, усе справдилося! То хто ж я тепер? Я пригадаю. Обов'язково пригадаю! Мушу пригадати!

Але користі з цього «мушу» було не надто багато. Добряче поморочивши собі голову, вона тільки й згадала:

— Там є «Л»… Так, так, воно починається на «Л»!

І щойно вона те промовила, як до неї звідкись приблукало Оленя. Воно дивилося на Алісу великими лагідними очима і нітрохи її не боялося.

— Лась-лась! Ходи-но сюди! — покликала Аліса і простягла руку, щоб його погладити. Оленя відсахнулося назад, стало і знову задивилося на Алісу.

— Як тебе звати? — запитало воно врешті.

Який ніжний, солодкий мало воно голос!

«Аби ж то я знала!», — подумала бідолашна Аліса і сумно промовила вголос:

— Поки що ніяк.

— Постарайся згадати, — порадило Оленя. — Так негоже!

Аліса постаралася, та все було марно.

— А ти не скажеш, як звати тебе? — несміливо запитала вона. — Можливо, це мені якось допоможе.

— Скажу, але трохи далі, — відповіло Оленя. — Тут я не згадаю.

Аліса ніжно обійняла Оленя за оксамитну шию, і вони разом подалися через ліс. Так вони вийшли на другу галявину.

Тут Оленя раптом підскочило і випручилося з Алісиних обіймів.

— Я — Оленя! — радісно крикнуло воно. — А ти… Ой! Ти — людське дитя!..

Тут у прегарних карих очах Оленяти раптом промайнув ляк, і воно стрілою помчало геть.

Аліса довго проводжала його поглядом, насилу стримуючи сльози: отак зненацька втратити такого милого супутника!

— Зате я знаю тепер своє ім'я, — врешті промовила вона. — Добре вже й це… Аліса… Аліса… Більше не забуду… А тепер — котрому з цих двох дороговказів маю я вірити?

На це запитання відповісти було неважко: через ліс вела тільки одна стежка, й обидві стрілки вказували на неї.

— А втім, з'ясую це на роздоріжжі, — подумала Аліса, — тоді, як вони вказуватимуть різні напрямки.

То були марні сподівання! Аліса все йшла і йшла, і пройшла чимало, але на кожному роздоріжжі вона виявляла нову пару дороговказів, що так само вказували в один напрямок. На одному було написано:

ТУТ ЖИВЕ КРУТЬ.

А на другому:

ТУТ ЖИВЕ ВЕРТЬ.

— Мабуть, — сказала нарешті Аліса, — вони мешкають в одному будинку. І як я раніше не здогадалась… Але я до них не буду заходити. Просто привітаюся і спитаю, як виблукати з цього лісу. Тільки б устигнути на Восьму клітинку ще завидна!

Отак балакаючи сама з собою, мандрувала вона далі, аж поки за одним крутим поворотом наскочила на двох малих товстунів. Це було так несподівано, що вона аж відсахнулася, але тут-таки й оговталась: із відчуттям, що це не інакше, як самі…

Розділ четвертий Круть і Верть

Вони стояли під деревом, обнявши одне одного за плечі, й Аліса відразу здогадалася, хто з них хто, бо в одного збоку на комірі було вишито «РУТЬ», а в другого — «ЕРТЬ».

«„К“ та „В“ у них, мабуть, на комірі ззаду», — подумала Аліса.

Вони стояли так тихо й непорушне, що Аліса, забувши, що вони живі, почала заглядати, чи справді на їхніх комірах є «К» та «В», і мимоволі здригнулася, коли почула голос того, хто мав позначку «РУТЬ».

— Якщо ти гадаєш, ніби ми — воскові, то виймай свого гаманця. Воскові фігури ліплять не на те, щоб хтось оглядав їх задурно. Аж ніяк!

— І навспак, як мовив рак! — додав той, хто мав знак «ЕРТЬ». — Якщо ти гадаєш, ніби ми живі, то повинна озватися…

— Звичайно, вибачте, будь ласка! — тільки й спромоглася сказати Аліса, бо в голові їй невідступне, мов годинниковий цокіт, крутилися слова знайомої пісні. Тож вона не втрималась і заспівала:

Серед гаю Круть і Верть     Учинили бійку: Крутеві там, бачте, Верть     Пошкодив торохтівку. Враз крук із гаю надлетів —     Страхітлива почвара. Так налякав обох братів,     Що вмить скінчилась чвара.

— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав Круть, — але все це не так. Аж ніяк!

-І навспак, — підхопив Верть. — Якби це було так — тоді не могло б бути інак; а якби не було інак, то було б тільки так; та що це не так, то воно таки інак. Хитра штука логіка.

— Я думала про те, — ввічливо відповіла Аліса, — як найліпше виблукати з лісу, бо вже он як смеркло. Чи не підкажете дорогу?

Але гладунці тільки перезирнулися і пересміхнулися між собою.

Вони так разюче скидалися на пару опецькуватих школярів, що Аліса не стрималась, тицьнула пальцем на Крутя і сказала:

— Перший!

— Аж ніяк! — відрубав Круть і клацнув зубами.

— Другий! — сказала Аліса, звертаючись до Вертя, хоча була певна, що той знову вигукне: «І навспак, як мовив рак!»

Так він і зробив.

— Ти не з того почала! — галаснув Круть. — Гостям насамперед годиться сказати: «Добридень!», а тоді поручкатися!

Тут брати обнялися за плечі, і кожен простяг їй свою вільну руку.

Аліса вагалася: котрому ж потиснути руку першому, щоб не образити жодного з них. А тоді знайшла вихід: потиснула руки обом відразу. Ще мить — і вся трійця закружляла у танці.

Сталося це (як згадувала вона опісля) ніби цілком природно, тож і не дивно було, що танцюють вони під музику. Музика линула просто з дерева, під яким вони танцювали, а точніше (наскільки вона могла розібрати) — з гілок, що терлися одна об одну, мов смички об струни скрипок.

— Ото була сміхота! — розповідала опісля Аліса сестрі. — Раптом я спіймала себе на тому, що співаю: «У лісі, в лісі темному, де ходить хитрий лис…». Не знаю, коли я почала, але — дивна річ! — почувала себе так, ніби вже співаю хтозна-відколи!

Решта двоє танцюристів були нівроку собі гладкі й дуже швидко захекались.

— Чотирьох кіл для одного танцю цілком достатньо, — проказав, тяжко відсапуючи, Круть.

І вони урвали танок так само зненацька, як і почали; ту ж мить умовкла й музика. Брати розімкнули руки і мовчки поїдали Алісу поглядами.

Запала досить ніякова мовчанка, оскільки Аліса не знала, як почати розмову з тими, з ким щойно водила танок.

«Сказати їм: „Добрий день“? Якось не пасує, — думала вона. — Як не мудруй, а вітатися вже запізно!»

— Сподіваюсь, ви не надто потомилися? — запитала вона врешті.

— Аж ніяк. Дуже вдячний за увагу, — сказав Круть.

— А я — за твою увагу, — підхопив Верть. — Чи любиш ти вірші?

— Е… е-е-ге ж… загалом так… як які, — трохи затинаючись, відповіла Аліса. — А ви не підкажете, як мені вийти з лісу?

— Що їй прочитати? — спитав Верть, дивлячись на Крутя широко розплющеними очима і пускаючи повз вуха Алісине запитання.

— «Моржа і Теслю». Він найдовший, — відповів Круть і міцно обійняв брата за плече.

І Верть одразу ж почав:

На небі грало сонеч… [28]

Тут Аліса наважилася його перебити.

— Якщо вірш дуже довгий, — зауважила вона якомога поштивіше, — то чи не сказали б ви мені спершу, якою дорогою…

Верть лагідно всміхнувся і почав знову:

На небі грало сонечко,     Проміннячко ллючи, І хвилі в морі сяяли,     Як золоті ключі — Дивуйтеся, чудуйтеся,     Бо це було вночі. А місяць блимав пахмурно,     Сердитий був, як біс: «Ну, що за сонце капосне —     Усюди пхає ніс! Що — дня нема? Чого б ото     В чужі діла я ліз?» Вода була мокрісінька,     Зате сухий пісок; На небі ні хмариноньки —     Бо не було хмарок; В повітрі ні пташиноньки —     Бо не було пташок. Вусатий Морж із Теслею     Ішли по бережку І гірко-гірко плакали,     «Намило ж тут піску! Його б у море вимести —     Було б, як у вінку!» «Щоб шестеро змітальників     Поставити у ряд, — То, кажеш, за шість місяців     Не вимели б назад?» «Ой, — каже Тесля, схлипнувши,     Ой, Моржику, навряд!» Ідуть, аж бачать — устриці.     Морж крикнув їм: «Привіт! Ми дуже раді зустрічі,     Ходімо на прохід! А чотирьох запрошуєм     До себе на обід!» Мовчить найстарша устриця,     Лиш блимає на них: Чого, мовляв, ви хочете     Від мене, хитруни? Ні, вам мене не звабити     З моєї мілини! А четверо молодшеньких     Враз підійшли до них, — Умилися, прибралися     І взулись, як на сміх — Дивуйтеся, чудуйтеся,     Бо в них немає ніг. За ними інших четверо     Посунули слідом, А там пішли і парою,     Й потроє, і гуртом, По пінних хвилях — вистрибом,     По берегу — повзком. З півмилі Морж із Теслею     Вздовж берега пройшли, А на привал спинилися     На виступі скали; Довкола них і устриці     Вмостились, де могли. «Тепер ми поговоримо, —     Розмову Морж повів, — Про черевики й човники,     Капусту й королів, Чи скоро море википить,     Чи крила є в корів». «Пізніш, — гукнули устриці, —     Перш дайте звести дух, Бо ми ж усі гладесенькі,     Нас потомив цей рух!» «Спочиньте», — Тесля згодився,     Потішивши гладух. І мовить Морж: «Є хліб у нас,     Буханочка на з'їд, До хліба оцту й перчику     Додати теж би слід, — Раз ви готові, устриці,     Ми почнемо обід». «Але не з нас! — всі устриці     Тут крикнули навкрич. — Невже ви, любі, зважитесь     На цю жахливу річ?» А Морж сказав: «Дивіться-но,     Яка чудова ніч! За вас ми вам і дякуєм,     Бо ви такі смачні!» А Тесля: «Ну ж, застрибуйте     У рот — йому й мені; Чи ви поглухли, устриці?     Ви чуєте чи ні?» А Морж ізнов: «О Боже мій!     Невже ми їх сюди Із мілини принадили     Лише задля їди?» А Тесля: «Їж, не бідкайся     Та масла менш клади!» Морж заридав: «Ой, устрички!     Мені так жалько вас!» І вибирав, де більшенькі,     Глитав по три нараз, А до очей хустиночку     Підносив раз у раз. «Ну, нагулялись, устриці? —     Знов Тесля річ повів. — Додому, може, підемо?»     Ніхто не відповів… Не диво — Морж із Теслею     Всі устриці поїв.

— Морж мені симпатичніший, — заявила Аліса. — Він мав бодай крихту жалю до безталанних устриць.

— Хоча їв більше за Теслю, — зауважив Верть. — Чого він раз у раз хустиночку до очей підносив? Аби Тесля не порахував, скільки він їх ум'яв. Так що — навспак!

— Це підло! — обурилася Аліса. — Тоді мені симпатичніший Тесля… Він їх менше з'їв.

— Йому просто не до снаги було вмолотити більше, — сказав Круть.

Аліса геть спантеличилась. Помовчавши, вона промовила:

— Ну, тоді виходить, вони обидва були погані…

Тут вона зненацька вмовкла й тривожно прислухалась: у лісі щось чахкало, наче потужний паровик, хоча то міг бути й дикий звір.

— Тут є дикі звірі? Леви, наприклад, чи тигри? — боязко спитала Аліса.

— Та ти що! То хропе Чорний Король! — сказав Верть.

— Гайда туди! — гукнули брати, схопили Алісу за руки і повели дивитися на сплячого Короля.

— Ось, полюбуйся! — сказав Круть.

Чесно кажучи, Аліса не бачила, чим їй любуватися. На голові в Короля стирчав довжелезний рудий ковпак із китичкою, а сам він лежав у скарлюченій позі й гучно хропів…

— Дивно, як він ще не відхропів собі голови! — зауважив Круть.

— Щоб він, чого доброго, ще не застудився, лежачи на сирій землі! — стривожилася Аліса, бо була вельми чуйною дівчинкою.

— Йому щось сниться, — сказав Верть. — І знаєш, що?

— Цього не можна знати, — відказала Аліса.

— Йому снишся ти! — вигукнув Верть і радо заплескав у долоні. — А коли ти йому переснишся, то, як гадаєш — де ти будеш тоді?

— Там, де й тепер, звичайно, — відповіла Аліса.

— Ти? — пирхнув Верть. — Тебе не буде ніде! Бо ти йому тільки снишся, та й годі![29]

— Тільки-но Король прокинеться, — додав Круть, — ти зразу ж фух! — і нема. Загаснеш, як свічка!

— Цього не може бути! — обурено вигукнула Аліса. — Це по-перше. А по-друге: якщо я — лише його сон, то хто ж тоді ви, хотіла б я знати?

— Отож бо, — вигукнув Круть.

— Отож бо й воно! — вигукнув Верть.

Він гукнув це так голосно, аж Аліса мимоволі цитьнула:

— Тс-с! Не кричіть так — ви його розбудите!

— Хто б про це говорив! — сказав Круть. — Ти ж лише часточка його сну. Сама чудово знаєш, що ти не справжня!

— Ні, я справжня! — сказала Аліса і розплакалась.

— Від плачу ти й на крихітку не посправжнішаєш, — зауважив Верть. — Нема чого плакати.

— Якби я не була справжня, — сказала Аліса, посміхаючись крізь сльози (настільки це було кумедно), — я б не могла плакати.

— Сподіваюся, ти не вважаєш, що твої сльози — справжнії — зневажливо хмикнув Круть.

«Усе це — нісенітниці, — подумала Аліса. — А я, дурна, плачу».

Тож вона утерла сльози і якнайбадьоріше промовила:

— Хай там як, але мені негайно треба вийти з цього лісу. Щось дуже швидко насувається темрява. Чи не вперіщить зараз дощ, як ви гадаєте?

Круть розіп'яв над собою та своїм братом велетенського парасоля, звів очі під його верх і сказав:

— Ні, не вперіщить. Принаймні, у нас дощу не буде. Аж ніяк.

— А ззовні?

— Як схоче, то вперіщить, — сказав Верть. — Ми не проти. І навіть навспак, як мовив рак!

«Вони клопочуться лише про себе!» — подумала Аліса і вже хотіла була з ними розпрощатися, як раптом Круть вискочив з-під парасоля і схопив її за зап'ястя. Очі йому вирячились і вмить ізжовкли, а тремтячий палець показував на щось маленьке і біле, що валялося під деревом.

— Бачила? — запитав він, задихаючись від люті.

— Звичайне брязкальце, — сказала Аліса, ретельно оглянувши знахідку. — Звичайне дитяче тарахкальце, а не тарахкавка[30], — додала вона поквапливо, гадаючи, ніби він злякався. — Старе-престаре, ще й поламане!

— Я так і знав! — залементував Круть, несамовито тупочучи ногами і рвучи на собі волосся. — Поламане, звичайно!

Він глянув на Вертя, який тут-таки беркицьнув на землю і став мерщій ховатися під парасоль.

Аліса заспокійливо торкнула Крутя за плече.

— Не варто так перейматися якимось старим брязкальцем!

— Ніяке воно не старе! — ще дужче розлютився Круть. — Воно… зовсім новеньке!.. Щойно вчора куплене!.. Моє чудове-пречудове, моє новеньке… БРЯ-А-ЗКАЛЬЦЕ!.. — уже не приказував, а верещав він.

Тим часом Верть аж зі шкури вилузувався, щоб згорнути парасоль укупі з собою. Це чудернацьке видовисько цілковито відвернуло Алісину увагу від знавіснілого братика. Однак довершити справу йому так і не вдалося. Скінчилися все тим, що парасоль перекинувся і Верть безнадійно у ньому зав'яз — стриміла тільки його голова. Так він там і сидів, кліпаючи булькатими очима та плямкаючи роззявленим ротом.

«Чисто тобі рибина!» — подумала Аліса.

— Гадаю, ти готовий стати зі мною на герць? — мовив Круть уже спокійнішим тоном.

— Може, й так, — похмуро сказав Верть, виповзаючи з парасоля. — Тільки нехай вона допоможе нам спорядитися.

Брати взялися за руки і подались до лісу. За хвилю вони повернулися з цілими оберемками всякого манаття: пледи, подушки, килимки, скатертини, накривки від банячків і відерця на вугілля.

— Сподіваюся, тебе не треба вчити, як давати раду шпилькам та зав'язувати шворки? — поцікавився Круть. — Тільки затям: кожен із цих обладунків має сидіти на нас, як улитий!

Опісля Аліса розповідала, що зроду не бачила такої безглуздої метушні, як та, що її зчинила ця парочка. Чого тільки не понапинали вони на себе!.. І все це, з ласки братів, доводилося зав'язувати й застібати Алісі!

«Врешті-решт на герць стануть дві добрячі торби мотлоху!» — подумала Аліса, підв'язуючи диванну подушку Вертеві на шию — «щоб убезпечити голову від стинання», як він висловився.

— Знаєш, — додав він поважно, — одна з найгірших у битві втрат — втрата голови.

Аліса голосно хмикнула, але вдала, ніби закашлялась: боялася, щоб він не образився.

— Чи не занадто я блідий? — поцікавився Круть, підходячи до неї підв'язати «шолом». (Те, що він називав шоломом, куди більше скидалося на баняк.)

— Ну, як вам сказати… — обережно промовила Аліса. — Трохи блідуватий.

— Взагалі-то я хороброго десятка, — сказав Круть притишеним голосом. — Тільки в мене чогось розболілася голова.

— А в мене — зуб! — похвалився Верть, зачувши останні слова. — Мені болячіше, ніж тобі!

— Тоді сьогодні вам до бою краще не ставати, — сказала Аліса, рада нагоді помирити братів.

— Ми обмежимося маленькою духопелівкою, — відказав Круть. — Для довшої рубанини нема настрою. Котра зараз година?

Верть зиркнув на свого годинника:

— Пів на п'яту.

— Б'ємося до шостої, а тоді сідаємо обідати, — запропонував Круть.

— Чудово, — зітхнув Верть. — А вона хай спостерігає… — Тільки дуже близько не підходь, — докинув він. — Бо я, коли розійдуся — кришу все, що трапить на очі!

— А я — все, що трапить під руку! — крикнув Круть. — Хоч бачу, хоч ні!

— Тоді найбільше, мабуть, перепадає деревам, — пирснула Аліса.

Круть із задоволеним усміхом роззирнувся довкола.

— Навряд чи до кінця нашого герцю тут залишиться бодай одне дерево!

— І все через якесь недолуге брязкальце! — сказала Аліса, сподіваючись хоч трохи їх присоромити.

— Я не наполягав би на герці, — пояснив Круть, — але ж воно нове!

«Час би вже летіти крукові!» — подумала Аліса.

— Знаєш, — звернувся Круть до брата, — у нас на двох лише один меч. Але ти можеш скористатися з парасоля: він анітрохи не тупіший. Та не барімося. Скоро тут буде темно, аж чорно.

— І навіть ще темніше, — підхопив Верть.

Зненацька усе навкруг почорніло, аж Аліса злякалася, чи не насувається гроза.

— Але ж і хмарище! — промовила вона. — І як швидко вона лине! Ото! Здається, у неї крила!

— Це Крук! — моторошно заверещав Круть.

Брати кинулись навтікача і миттю згинули з очей. Аліса пірнула в ліс і сховалася під великим деревом.

«Тут він мене не дістане, — подумала вона. — Надто він здоровенний, аби протиснутись між дерев. Але як він лопоче крильми!.. Зчинив у лісі справжню бурю!.. Он комусь навіть шаль звіяло вітром!..»

Розділ п'ятий Вовна та вода

З цими словами вона перехопила шаль і стала виглядати її власницю. Коли це враз де не взялася Біла Королева: як оглашенна, мчала вона лісом, широко розкинувши руки, мовби летіла[31]. Аліса із шаллю в руках шанобливо рушила їй назустріч.

— Я вельми рада, що вчасно нагодилася! — мовила вона, допомагаючи Королеві накинути шаль на плечі.

Але Біла Королева тільки розгублено на неї глянула, не перестаючи стиха бубоніти сама до себе щось немовби: «Мухи-капелюхи, мухи-капелюхи…»

Аліса відчула, що коли не заговорить першою, то розмови не буде взагалі. І вона несміливо почала:

— Чи я мала честь вистроїти саму Білу Королеву?..

— Гм, так… Проте накинути на плечі шаль ще не означає «вистроїти». Шаль — то ще не стрій, — відказала Королева. — Особисто я ранкове одягання уявляю зовсім не так!

Аліса подумала, що негоже отак відразу встрявати в суперечку, і сказала з усміхом:

— Хай би Ваша Величність сказали, з чого мені почати, і я постаралася б зробити все якнайкраще.

— Але я взагалі не хочу, щоб мене ще вистроювали! — простогнала Королева. — Я вже вистроїлася сама — цілих дві години морочилася!

«Краще б її вистроював хтось інший, — подумала Аліса (бо виглядала Королева страх як нечупарно). — Все на ній — косо, криво, і всюди — з голови до п'ят — шпильки!»

— Дозвольте поправити вашу шаль, — сказала Аліса вголос.

— Ніяк не збагну в чому тут річ? — зітхнула Королева. — Гадаю, ця шаль ошаліла! Пришпилюю її і так, і сяк, і все їй недогода!

— Нічого дивного, — сказала Аліса, дбайливо поправляючи шаль, — ви ж пришпилили її тільки з одного боку. А це що таке? Що з вашим волоссям?

— Там щітка заплуталась, — знову зітхнула Королева. — А гребінець ще від учора десь пропав.

Аліса обережно виплутала щітку і якнайдбайливіше довела Королевину зачіску до ладу.

— Ну, тепер зачіска хоч куди! — сказала вона, поперешпилювавши майже всі шпильки. — Вам конче треба завести покоївку.

— Тебе, звичайно, я взяла б залюбки! — сказала Королева. — Два пенси на тиждень і варення кожного не цього дня.

Аліса не могла стримати сміху.

— Я в покоївки не збираюся, — сказала вона. — Та й до варення не ласа.

— Варення смачне-пресмачне! Мед медом! — наполягала Королева.

— Але я не хочу. Принаймні, сьогодні.

— Сьогодні ти його не мала б, якби й хотіла, — сказала Королева. — Моє правило таке: варення на завтра і варення на вчора. Тільки не на сьогодні.

— Але ж колись настане черга й «варення на сьогодні»? — запротестувала Аліса.

— Не настане! — сказала Королева. — Варення подається лише завтра, а сьогодні — на те й сьогодні, що буває лише сього дня!

— Я вас не розумію, — мовила Аліса. — Це все так заплутано.

— Просто ти ще не звикла до життя навпаки, — лагідно пояснила Королева. — Спочатку у всіх трохи наморочиться в голові…

— Життя навпаки! — сторопіла Аліса. — Зроду-віку про таке не чула!

— …але в такому житті є одна найголовніша принада: ми пам'ятаємо як минуле, так і майбутнє.

— Моя пам'ять трохи не така, — зауважила Аліса. — Я не пригадую того, чого ще не було.

— Убога та пам'ять, що оглядається тільки назад!

— І що ж вам пам'ятається найкраще? — ризикнула спитати Аліса.

— Все, що станеться через тиждень, — недбало кинула Королева, заліплюючи пластирем свій палець. — Взяти, приміром, Королівського Гінця: нині він сидить за ґратами, відбуває покарання, хоча суд починається лише майбутньої середи. Ну, а злочин, звісно, він учинить ще пізніше.

— А якщо він його і не вчинить? — запитала Аліса.

— Це було б і зовсім добре! — відповіла Королева і обв'язала пластир на пальці стрічкою. — Чи не так?

Що тут можна було заперечити!

— Добре, то добре, — погодилася Аліса. — Та не вельми добре, що він за це вже покараний.

— Отут ти якраз і помиляєшся, — зауважила Королева. — Тебе коли-небудь карали?

— Так, але за провину, — сказала Аліса.

— І це тобі завжди виходило на добре! — переможно вигукнула Королева.

— Так, але ж мене було за що карати! — наполягала Аліса. — І в цьому вся відмінність.

— Але було б і геть добре, якби тебе карати було ні за що! — відповіла Королева. — Еге ж, геть! Геть добре! Геть!

Із кожним «геть» голос її підносився все вище й вище, аж доки зірвався на вереск.

— Це якась помилка… — почала було Аліса, але Королева заверещала так несамовито, що Аліса вмовкла.

— Ой-йо-йой! — лементувала Королева і так шалено тріпала рукою, наче хотіла її з себе стріпати. — Кров з пальця! Тече кров! Ой-йо-йойой!

Її ойкання було пронизливе, мов свисток паротяга, аж Аліса затулила вуха і чекала, щоб вставити слово.

— Що сталося? — запитала вона за першої нагоди. — Ви вкололи пальця?

— Ще ні! Але скоро вколю!.. Ой-йо-йой!

— І коли ж це має статися? — знову спитала Аліса, ледве стримуючи сміх.

— Зараз я буду пришпилювати шаль, — простогнала бідолашна Королева, — брошка відскочить і… ой-йо-о…

Не встигла вона доойкати, як брошка і справді відщіпнулася: Королева прожогом її вхопила й спробувала пришпилити назад.

— Обережно! Ви взяли її не з того боку! — зойкнула Аліса і теж потяглася до брошки.

Та було вже пізно: шпилька випорснула і вколола Королеві пальця.

— Ось чому з нього текла кров, — мовила вона з усміхом. — Тепер бачиш, як тут усе стається?

— А чому ви не ойкаєте? — спитала Аліса і піднесла долоні, щоб затулити при потребі вуха.

— Я вже переойкала, — відказала Королева. — А яка потреба робити щось двічі?

Тим часом у лісі пояснішало.

— По-моєму, крук уже відлетів, — сказала Аліса. — Я така рада! Бо мені здалося, мовби насувається ніч.

— Я б теж не проти зрадіти! — зітхнула Королева. — Тільки ж ніяк не згадаю правила, як це робиться. Ти, певно, щаслива: живеш у цьому лісі, та ще й радієш, коли заманеться!

— Якби тут лише не було так самотньо!.. — журливо зітхнула Аліса, і дві великі сльозини скотилися їй по щоках — вона згадала про свою самотність.

— О ні, не треба цього! — заволала Королева, заламуючи в розпуці руки. — Подумай, що ти вже велика дівчинка! Подумай, який довгий шлях ти пройшла сьогодні! Подумай, котра година. Подумай про що хочеш, тільки не плач!..

Аліса не могла стримати сміху, хоча її очі були повні сліз.

— А ви хіба коли думаєте, то не плачете? — спитала вона.

— Звичайно! — запевнила Королева. — Адже неможливо робити дві справи одночасно. Ось, для початку, подумаймо… скільки тобі років.

— Точнісінько сім з половиною, — випалила Аліса.

— Можна й без «точнісінько», — зауважила Королева. — Я й так тобі вірю. А тепер спробуй повірити й ти: мені — точнісінько сто один рік, п'ять місяців і один день!

— Щось не віриться! — сказала Аліса.

— Не віриться? — співчутливо мовила Королева. — Тоді спробуй іще раз: глибоко вдихни повітря і заплющ очі.

Аліса засміялася.

— Що тут пробувати! Як можна повірити в неймовірне?

— Даруй, але тобі просто бракує досвіду, — сказала Королева. — У твої літа я вправлялася в таких речах по півгодини на день і, бувало, ще до снідання встигала повірити у шість неймовірностей! Ой, знову моя шаль кудись летить!

По цих її словах брошка розстебнулася і раптовий порив вітру поніс Королевину шаль аж ген за струмочок. Королева знову розкинула руки і, мов на крилах, майнула за шаллю[32]. Цього разу вона спіймала її сама.

— Піймала! — переможно гукнула Королева. — Зараз я сама її пришпилю, ось побачиш!

— Сподіваюся, ваш палець болить уже менше? — дуже ввічливо запитала Аліса і слідом за Королевою перестрибнула струмок[33].

* * * * * * * * * * *

* * * * * * * * * *

* * * * * * * * * * *

— Так, звичайно! — крикнула Королева. — Поболювання вже дуже слабе-е!.. бе-е-е… бе-е-е!..

Останнє слово перейшло у протягле бекання, таке схоже на овече, аж Аліса здригнулася. Вона глянула на Королеву, і їй раптом привиділося, ніби та закуталася у вовну. Аліса протерла очі й глянула ще раз.

— Що за чудасія! Де я?.. Чи не в крамниці?.. І чи то справді… чи то справді за лядою сидить вівця?..

Знову й знову протирала Аліса очі, але від цього нічого не мінялося: вона, спершись ліктями на ляду, стояла в якійсь темній крамничці, а навпроти, у великому фотелі, сиділа старенька Вівця і плела на шпицях, час від часу глипаючи на Алісу крізь скельця великих окулярів.

— Що ти хочеш купити? — озвалася нарешті Вівця, на мить відвівши очі від плетіння.

— Я ще й сама не знаю, — скромно відповіла Аліса. — 3 вашого дозволу, я хотіла б спершу кинути оком довкола.

— Кидай на здоров'я! — сказала Вівця. — Якщо око в тебе у жмені. А як ні, то просто ним дивися — перед себе, праворуч, ліворуч… Тільки не довкола. Хіба що в тебе очі на потилиці…

Очей на потилиці в Аліси якраз і не було, — довелося їй просто повернутися і розглядати крам, ідучи вздовж полиць.

Крамничка, здавалось, була напхом напхана всілякими дивовижами, та найчудніше в ній було ось що: варто було Алісі уважніше приглянутися до будь-якої з полиць, як та вмить порожніла, хоча всі сусідні полиці аж угиналися від краму.

— Ого, які плинні тут речі! — скрушно мовила Аліса, даремно силкуючись наздогнати одну велику барвисту штуковину, що скидалася раз на ляльку, раз на шкатулку, і завжди опинялася на полицю вище від тієї, яку розглядала Аліса.

— Але ж і спокуслива штучка!.. Знаєте, що я зроблю? — додала вона, бо раптом її осяяла блискуча думка. — Я зажену її аж на самий верх — не пройде ж вона крізь стелю!

Проте і цей її план провалився: «штучка» спокійнісінько пройшла крізь стелю, мовби все життя тільки те й робила.

— Ти дитина чи дзиґа? — запитала Вівця і взяла ще одну пару шпиць. — Від твого довколаоглядання мені вже ряхтить перед очима!

Тепер Вівця плела одразу чотирнадцятьма парами шпиць. Аліса дивилася на неї з величезним здивуванням.

«І як це в неї виходить? — чудувалася Аліса. — У неї вже цих шпиць, як у дикобраза!»

— Веслувати вмієш? — запитала Вівця і вручила Алісі двійко шпиць.

— Еге ж, трохи… але-не на землі… і не шпицями… — почала було Аліса.

Але тієї ж миті шпиці в її руках обернулися на весла, а сама вона, разом із Вівцею, опинилася у маленькому човнику, що плив униз по річці між двох високих берегів.

Алісі не лишалося нічого іншого, як узятися за весла.

— Розвертай весла плазом! — крикнула їй Вівця і вхопила ще пару шпиць.

Ця порада начебто не вимагала жодної відповіді, тож Аліса лише мовчки налягла на весла. Вода, однак, була якась дивна: весла у ній час від часу мовби в'язли і витягувати їх було нелегко.

— Плазом! Плазом! — знову крикнула Вівця і вхопила нові шпиці. — Ми зараз підемо годувати раків!

«О, це цікаво! — подумала Аліса. — Я зовсім не проти!»

— Ти що — не чуєш? Кажу: плазом! — люто гарикнула Вівця і схопила цілий жмут шпиць.

— Ні, ні, я все чую, — озвалася Аліса. — Ви тільки це й правите! Ще й так голосно! Скажіть, будьте ласкаві, а де ж ті раки?

— На дні, звичайно! — відповіла Вівця і встромила кілька шпиць собі в волосся, бо вже мала їх повні жмені. — Плазом кажу тобі!

— І чого ви заповзялися — плазом та плазом? — врешті спитала з жалем Аліса. — Хіба я вам плазун?

— Авжеж! — хмикнула Вівця. — Ти мала ящірка.

Аліса трохи образилась, і хвилину-другу панувала мовчанка.

Тим часом човен м'яко плинув уперед, минаючи то густі водорості (у яких весла в'язли просто-таки безнадійно), то похилені над водою поодинокі дерева, і всюди над їхніми головами незмінно супилися круті річкові береги.

— Ой, прошу вас! Там духмяний очерет! — зненацька вигукнула захоплена Аліса. — Як він пахне!.. А який гарний!..

— Нічого мене просити, — сказала Вівця, не підводячи очей від шпиць. — Не я той очерет садила, не мені його й зривати!

— Звичайно… я не те хотіла сказати… Ну, будь ласка, — заблагала вона, — спинимо човна і трішки нарвемо! Якщо ви не проти!.. Хоч на хвильку!..

— Як я мала б його спиняти? — сказала Вівця. — Покинь весла — він і спиниться.

Отож Аліса полишила човен на ласку течії і його поволі знесло між хвилясті очеретяні чагарі.

І ось уже рукави дбайливо підкочені, і маленькі рученята занурюються по лікоть у воду, щоб захопити стебло якомога глибше…

На якийсь час Аліса зовсім забула про Вівцю та її шпиці: вона перехилилася через облавок човна і кінчики її розкиданого волосся лягли на воду; її очі жадібно блищали й раділи кожному новому кущику запашного очерету.

— Аби лиш не перекинути човна, — подумала вона. — О, який чудовий!.. Як би мені до нього дотягтися!..

Це й справді трохи скидалося на знущання («Ну, мовби зумисне!», — подумала Аліса) — адже хоч їй і пощастило зірвати чимало прегарних тростин, проте завжди траплялися ще кращі, до яких годі було дотягтися.

— Найкращі завжди недосяжні! — зітхнула вона врешті і, розпашіла, з мокрими руками та мокрим волоссям, знову сіла на своє місце й почала перебирати свіжонарвані скарби.

Вона не надто переймалася тим, що очерет в'янув і втрачав свою свіжу духмяність. Навіть справжній очерет зберігається дуже недовго, ну, а цей, задзеркальний, танув просто на очах, майже як сніг… Проте Аліса ледве це помічала — довкола було стільки дивовиж!

Не встигли вони й трохи відпливти, як одне весло зав'язло у воді й ні за що не бажало вийматися (так Аліса оповідала про це згодом). Закінчилося тим, що воно вдарило її знизу в підборіддя і (хоч як вона, бідна, ойкала) скинуло її із сидіння просто в купу очерету.

Втім вона ані трішечки не забилася і відразу підвелась. Вівця й далі хвацько орудувала шпицями, мовби нічого й не сталося.

— А могла б уже годувати раків! — тільки й сказала вона, коли Аліса знову вмостилася на своєму місці й полегшено зітхнула: яке то щастя, що вона й досі ще в човні.

— А де ж ті раки? Я їх не бачила, — мовила Аліса, обережно зазираючи за облавок човна у темну глибінь. — Я б залюбки чимось їх нагодувала!

Вівця лише зневажливо пирхнула і плела далі.

— А багато тут раків? — поцікавилася Аліса.

— Раків і всякої всячини, — відказала Вівця. — Вибір багатющий, тільки вибирай. Ну, то що ти хочеш купити?

— Купити? — повторила Аліса здивовано і злякано водночас, бо і весла, й човен, і річка — все кудись раптом пропало, і вона знову стояла у темній крамничці.

— Я хотіла б купити яйце, якщо можна, — нерішуче мовила Аліса. — Почім вони у вас?

— П'ять пенсів і фартинг, а за двоє — два пенси, — відповіла Вівця.

— Виходить, двоє дешевші, ніж одне? — здивувалася Аліса, добуваючи гаманця.

— Так, але якщо купиш двоє — мусиш двоє і з'їсти, — сказала Вівця.

— Тоді мені, будь ласка, одне[34], — мовила Аліса, викладаючи гроші на ляду, а сама подумала: «Хтозна, може, вони й несвіжі».

Вівця взяла гроші, кинула їх до скарбнички, а тоді сказала:

— Я людям із власних рук нічого не даю… З цього ніякого пуття… Мусиш узяти собі сама.

З цими словами вона пройшла у протилежний кінець крамниці[35] і поставила яйце сторчма на полицю.

«Цікаво, чому це ніякого пуття? — міркувала Аліса, пробираючись навпомацки між столами та стільцями у глибину крамниці, де було вже зовсім темно. — Я он уже скільки добираюся, а яйце ніби й не ближчає зовсім. Стривайте, а це що — стілець? Е, та в нього гілля! Оце так штука!.. Я бачу, що тут ростуть дерева! А ось і струмочок! Чудна якась крамниця! Зроду-віку такої не бачила!»

* * * * * * * * * [36]

* * * * * * * * * *

* * * * * * * * * * *

Отак вона йшла, і що не крок, то дужче чудувалася: досить їй було до чогось наблизитись, як воно враз оберталося деревом; тож вона анітрохи не здивувалася б, якби те саме сталося і з яйцем.

Розділ шостий Шалам-Балам

Яйце, однак, тільки більшало й більшало, і в його обрисах дедалі дужче проступало щось людське. На відстані кількох ярдів Аліса догледіла в нього очі, носа та рота, а коли підійшла й зовсім близько, стало очевидно, що перед нею — ШАЛАМ-БАЛАМ власною персоною.

«Його ні з ким не сплутаєш! — сказала вона подумки. — Це так очевидно, мовби його ім'я було написане в нього на лобі!» (А лоба йому можна було порозписувати вздовж і впоперек — таку здоровенну він мав мармизу.)

Шалам-Балам сидів скулиніг, як турчин, на вершечку високого муру. Той мур був такий вузесенький, що Аліса дивом дивувалась, як він ще відтіль не злетів; а що очі його незмигно дивилися врізнобіч і не знати було — бачить він її чи ні, то вона, зрештою, вирішила, що перед нею — просто якесь опудало.

— А на вигляд — викапане яйце! — промовила Аліса вголос і наставила руки, щоб його ловити — їй здавалося, ніби він ось-ось упаде.

— Дуже мені прикро, — озвався Шалам-Балам по тривалій мовчанці, й далі дивлячись повз Алісу, — що мене обізвано яйцем… Дуже, дуже прикро.

— Я сказала, тільки на вигляд, пане, — делікатно пояснила Аліса. — До того ж, ви знаєте, деякі яйця бувають вельми доладні! — додала вона, силкуючись обернути своє порівняння на комплімент.

— А деякі люди мають навдивовижу курячий розум! — усе так само дивлячись повз неї, сказав Шалам-Балам.

Аліса не знала, що й відповідати, — розмова не в'язалася. Та й що то за розмова, коли звертаються не до тебе: останні його слова були адресовані, фактично, до дерева. Тож вона стояла і тихенько собі проказувала:

Шалам-Балам на мурі сидів. Шалам-Балам на землю злетів. Уся королівська кіннота і все лицарство зі свити Не можуть Шалама, не можуть Балама Знов на той мур підсадити!

— Третій рядок явно задовгий! — ледь не сказала вона на повен голос, зовсім забувши, що її можуть почути.

— Замість отак стояти і бубоніти щось собі під носа, — озвався Шалам-Балам, уперше глянувши на неї, — краще скажи, як тебе звати і що тебе сюди привело.

— Мене звати Аліса, але…

— Але ж і дурнувате ім'я! — нетерпляче урвав Шалам-Балам. — Що воно означає?

— А хіба ім'я мусить щось означати? — засумнівалася Аліса.

— Звичайно! — пхикнув Шалам-Балам. — Моє ім'я віддзеркалює мій вигляд — до речі, дуже пристойний вигляд. А з таким іменем, як твоє, можна й виглядати, як казна-що.

— А чого ви там сидите, як сирота7 — запитала Аліса, не бажаючи встрягати в суперечку.

— А того, що не сиджу тут із татом і мамою! — крикнув Шалам-Балам. — Думала, заженеш на слизьке? Загадуй іншу загадку.

— А чи не вважаєте ви, що безпечніше було б сидіти внизу? — знову спитала Аліса. — Мур же такий вузесенький!..

Вона й на думці не мала загадувати загадки — просто добре серце веліло їй подбати за це дивне створіння.

— Просто жах, які легкі загадки! — вигукнув Шалам-Балам. — Вузесенький мур!.. Подумай сама, навіть якби я зірвався — хоча це неможливо, але — якби…

Тут він закопилив губи і прибрав такого поважно-величавого вигляду, що Аліса ледве стримала сміх.

— Якби я й упав, — вів далі Шалам-Балам, — то Король обіцяв мені… О, прошу дуже: вона зблідла! Не сподівалася такої новини, га?.. Король обіцяв мені… Причому особисто… що він… що він…

— …пришле ^сю королівську кінноту і все лицарство зі свити '7 — не втрималася Аліса.

— Ну, знаєте, це вже неподобство! — крикнув Шалам-Балам, упадаючи в шал. — Ти підслуховувала під дверима… за деревами… у комині… інакше звідки тобі про це знати!

— Ні-ні, повірте! — якомога делікатніше заперечила Аліса. — Просто так було написано в книжці.

— А-а, в книжці! — злагіднів Шалам-Балам. — У книжці про це могли написати. Маю на увазі «Історію Англії», чи як ви там її називаєте. Он як! А тепер придивися до мене як слід. Я — той, хто розмовляв із Королем! Ось я хто! Іншого такого ти навряд чи й побачиш! Можеш потиснути мені руку — я не гордий!

Він розплився усміхом майже від вуха до вуха, нахилився до Аліси (ледь не злетівши з муру) і простяг їй руку.

Аліса потиснула її, пильнуючи за ним не без певної тривоги.

«Якщо він усміхнеться ширше, — подумала вона, — кутики його рота зійдуться на потилиці, і тоді я не ручаюся за його голову!.. Ще репне, як кавун!»

— Так-так! — просторікував тим часом Шалам-Балам. — «уся королівська кіннота і все лицарство зі свити» рушать мені на підмогу. Вони мене умлівіч на мур висадять, можеш бути певна! Проте наша бесіда забігла трохи наперед — вернімося до останньої загадки.

— Боюсь, я її забула, — чемно мовила Аліса.

— Тоді починаймо все спочатку, — сказав Шалам-Балам. — Чур, моя черга обирати тему! — («Це що — ніби така гра?» — подумала Аліса). — Ось моє питання: скільки, ти кажеш, тобі років?

Аліса швидко прикинула в голові й відповіла:

— Сім років і шість місяців.

— Неправильно! — тріумфально вигукнув Шалам-Балам. — Нічого такого ти мені не казала.

— Я думала, вас цікавить скільки мені років! — почала пояснювати Аліса.

— Якби цікавило, я про це й питав би, — сказав Шалам-Балам.

Аліса промовчала, бо не хотіла нової суперечки.

— Сім років і шість місяців! — глибокодумно повторив Шалам-Балам. — Кострубатий якийсь вік! Якби ти порадилася зі мною, я сказав би: «Зупинись на семи!», але тепер уже пізно.

— Я ніколи не питаю порад, як мені рости, — обурилася Аліса.

— Що, гонор не дозволяє?

Це обурило Алісу ще дужче.

— Ні, — сказала вона, — просто ні одна душа в світі не може керувати моїм віком.

— Одна, може, й ні, а дві, може, й можуть, — відказав Шалам-Балам. — При належній допомозі ти могла б спинитися на семи.

— О! Який прегарний на вас пасок! — зненацька зауважила Аліса. (Про вік вони вже набалакались, і якщо й справді мали пильнувати черги у виборі теми, то тепер була її черга.)

— Точніше, — хапливо поправилася вона, — яка прегарна краватка!.. Е-е, тобто, пасок!.. Ой, перепрошую… — додала вона збентежено.

Шалам-Балам мав вигляд смертельно ображеного, й Аліса вже пошкодувала, що обрала цю тему.

«Якби ж то знаття, — думала вона собі, — де в нього шия, а де стан!»

Судячи з усього, Шалам-Балам з образи весь аж кипів, але мовчав. А коли озвався, мова його нагадувала грубий рик.

— Над-зви-чай-но прикро, коли деякі особи не відрізняють краватки від паска!

— Я знаю: я — жахлива невігласка! — відказала Аліса так сумирно, аж Шалам-Балам умить злагіднів.

— Це — краватка, дитино! І то прегарна краватка, як ти правильно кажеш. Дарунок від Білого Короля й Королеви. Отак-то!

— Справді? — запитала Аліса, щаслива, що нарешті вибрала вдалу тему.

— Вони ущедрили мене нею, — глибокодумно провадив Шалам-Балам, закладаючи ногу на ногу й обіймаючи коліно руками, — тобто зробили мені дарунок на… на день ненародження.

— Даруйте, на що? — спантеличено перепитала Аліса.

— Нічого, нічого, я не образився, — відказав Шалам-Балам.

— Я не зовсім збагнула, що таке дарунок на день ненародження?

— Подарований не на день народження, певна річ.

Аліса на мить замислилась.

— Мені більше до вподоби дарунки на день народження.

— Сама не знаєш, що кажеш! — крикнув Шалам-Балам. — Скільки в році днів?

— Триста шістдесят п'ять, — сказала Аліса.

— А скільки в тебе днів народжень?

— Один.

— А якщо від трьохсот шістдесяти п'яти відняти один — що залишиться?

— Триста шістдесят чотири, звичайно.

Шалам-Балам, здавалося, засумнівався.

— Я волів би порахувати це на папері, — сказав він.

Аліса всміхнулася, добула з кишені записника і написала:

_ 365

1

--

364

Шалам-Балам узяв записника і вп'яв у нього очі.

— Наче все правиль… — почав він.

— Ви ж тримаєте його догори ногами, — перебила Аліса.

— Авжеж, так я його й тримав! — весело погодився Шалам-Балам, дозволяючи Алісі пере-' вернути записника. — Я відразу побачив, що тут щось не те. То ж бо й сказав: «Наче все правильно» — бо ще не встиг переглянути до кінця… Так ось: виходить, що дарунки на день ненародження ти можеш отримувати триста шістдесят чотири дні на рік…

— Саме так, — підтвердила Аліса.

— І лише один день для дарунків на день народження. Ось тобі й слава!

— Не розумію, до чого тут «слава»! — спитала Аліса.

Шалам-Балам зневажливо всміхнувся.

— І не зрозумієш… поки я тобі не розжую. А розуміти це треба так: «Ось тобі коронний, карколомний аргумент!»

— Але ж «слава» не означає «коронний, карколомний аргумент»! — заперечила Аліса.

— Коли я вживаю якесь слово, — майже глузливо проказав Шалам-Балам, — воно означає те, що я хочу — не більше й не менше…

— Питання в тому, — сказала Аліса, — чи змусите ви слова означати все те, що вам заманеться.

— Питання в тому, — сказав Шалам-Балам, — хто над ким має панувати. І все!

Аліса була надто приголомшена, аби щось відказати, тож по хвилинній мовчанці Шалам-Балам озвався знову:

— Декотрі слова вельми норовисті… надто дієслова! Такі гонорові — куди там!.. Прикметниками можна крутити як завгодно, а ось дієсловами… А втім, я укоськую їх усіх! Непроникабебельність!

— Поясніть, будь ласка, — сказала Аліса, — як розуміти це останнє слово?

— Оце мова розважливої дитини, — вельми вдоволено промовив Шалам-Балам. — «Непроникабебельність» означає: «Годі про це! Пора з'ясувати, що ти думаєш робити далі. Ти ж не збираєшся стовбичити тут усе життя!»

— І це все в одному слові? — замислено сказала Аліса. — Щось дуже багато значень, як на одне слово…

— Тим словам, що їх я понаднормове навантажую, я й плачу понаднормове, — сказав Шалам-Балам.

— О! — тільки й спромоглася вигукнути Аліса.

— Побачила б ти, як юрмляться вони довкола мене суботніми вечорами! — поважно похитав головою Шалам-Балам. — Усі хочуть одержати свою зарплатню!

(Аліса не зважилася запитати, чим він їм платить, тож і я не скажу, бо не знаю.)

— Здається, пане, ви мастак тлумачити слова, — мовила Аліса. — Може б, ви мені витлумачили одного вірша — «Курзу-Верзу».

— Ану ж бо, послухаймо його, — запропонував Шалам-Балам. — Я можу витлумачити всі вірші, які тільки звіршовано на світі, і ще купу тих, яких тим часом немає.

Це звучало вельми підбадьорливо, тож Аліса почала першу строфу:

Був смажень, і швимкі яски Спіралили в кружві, І марамульки йшли в псашки, Як трулі долові.

— Для початку досить, — урвав її Шалам-Балам. — Каверзних слів тут достобіса. «Смажень» — це четверта година пополудні… пора, коли щось смажиться на обід.

— А й справді! — щиро здивувалася Аліса. — А «швимкі»?

— Ну, «швимкі» означає «швидкі» та «щемкі». Це, розумієш, як у валізі — у два відділення запаковано два значення одного слова.

— Розумію, — замислено промовила Аліса. — А що таке «яски»?

— «Яски» — це трохи ящірки, трохи борсуки, а коли вони спіралять, то трохи мовби й штопори.

— Видно, якісь дуже дивні звірята!..

— Ще б пак! — сказав Шалам-Балам. — А ще вони гніздяться під сонячними годинниками… А живляться сиром.

— А що таке «спіралити»?

— «Спіралити» — це крутитися без упину. Як свердло.

— А «кружва» — це, мабуть, простір довкола сонячного годинника? — сказала Аліса, сама дивуючись із власної здогадливості.

— Цілком з тобою згоден. Далі. «Марамульки» — це як «псюльки» — хирляві й обшарпані пташки з настовбурченим пір'ям… щось на зразок живої швабри.

— Ну, а «трулі долові», — не вгавала Аліса. — Мабуть, я завдаю вам добрячої мороки…

— Ну, «трулі» — це така собі рідкісна порода зеленої свині, а стосовно «долові», я не певен. Гадаю, це те саме, що «долюві», а заміна літери «м» на «л» означає, що вони покинули дш і спустилися в діг.

— А як розуміти «йти в псашки»?

— «Йти в псашки» — це щось середнє між «навіжено пурхати», «пахкати» та «чхати», а втім, щось подібне ти, можливо, почуєш ген там, у лісі… а коли почуєш — то все зрозумієш. До речі, який мугиряка підкинув тобі цю чортову дурню?

— Ніякий. Я знайшла її в книжці, — відповіла Аліса. — Але одного вірша — правда, набагато простішого, мені таки хтось читав; здається… Круть. Чи, може, Верть?..

— Ну, якщо йдеться про вірші, — похвалився Шалам-Балам і врочисто підніс дебеле ручисько, — то я також умію їх читати… Незгірше за інших…

— Ні-ні, в цьому немає жодної потреби! — поквапилася стримати його Аліса, але Шалам-Балам пустив її слова повз вуха.

— Вірш, якого я зараз прочитаю, написаний спеціально для тебе, — сказав він.

Аліса збагнула, що тепер їй таки доведеться його вислухати. Вона сіла і невесело відказала:

— Дякую.

І він почав:

Узимку, як біліє сніг, Співаю я пісень дзвінких…

Тут він урвав і додав у вигляді коментаря:

— Себто, співаю тільки у вірші. А так — ні.

— Я бачу, — зауважила Аліса.

— Якщо ти бачиш, співаю я чи ні, то в тебе на диво гострий зір, — суворо зауважив Шалам-Балам.

Аліса промовчала.

Я дочекаюся весни Й скажу тобі, про що вони.

— Красненько дякую, — озвалася Аліса.

У довгі й тихі літні дні Подумай про мої пісні. А восени листки суши Й на них пісні ці запиши.

— Залюбки, — сказала Аліса. — Якщо, звичайно, не забуду.

— Краще, якби ти надалі взагалі не вставляла своїх п'ять пенсів, — зауважив Шалам-Балам. — Вони безглузді, і до того ж через них я збиваюся.

Я написав листа до риб: «Якби хотіли, ви могли б…» Невдовзі (за дванадцять літ) Отримав я від них одвіт: «Ми теж хотіли, і могли б Зробити це для вас, коли б…»

— Щось я не вельми розумію, — сказала Аліса.

— Далі буде ясніше, — пообіцяв Шалам-Балам.

Я знов послав до них листа: «Ваш лист — лиш бульбашка пуста». Вони у відповідь: «Пардон! Взяли ви надто грубий тон!» Писав їм раз, писав їм два — Але даремні всі слова. Тоді урвався мій терпець! Узяв я добрий казанець, А в казанець води набрав, Додав цибульки і приправ… Тут Хтось прийшов і став казать, Що вже маленькі рибки сплять. А я кажу: «А ти піди І їх негайно розбуди!». Команду викрикнув я цю У саме вухо посланцю.

Останні два рядки Шалам-Балам викрикнув так голосно, аж бідолашна Аліса здригнулася.

«Ой, не заздрю я тому посланцеві!» — подумала вона.

А він закляк і став лихий: «Ви не кричіть — я не глухий!» Лихий він став, і як закляк: «Я розбудив би їх, однак…» Тоді я штопора знайшов І сам будити їх пішов. Та двері, бачте, хтось запер, — Що ж мав робити я тепер? Було те лихо немале, Тягнув за клямку я, але…

Залягла тривала мовчанка.

— Це все? — обережно поцікавилася Аліса.

— Усе, — відповів Шалам-Балам. — Бувай здорова!

«Що й казати, несподіваний поворот», — подумала Аліса, однак після такого прозорого натяку залишатися тут надалі, звісно, не випадало. Тож вона підвелася і простягла йому руку.

— Бувайте здорові! — сказала вона якомога веселіше. — До зустрічі!

— Навіть коли б ми зустрілися ще раз, я б тебе однаково не впізнав, — буркнув Шалам-Балам і подав їй одного пальця. — Ти — точна копія інших людей.

— Зазвичай людей розпізнають по обличчю, — задумливо промовила Аліса.

— Саме це мене й дратує, — сказав Шалам-Балам. — Ви всі на один копил: двоє очей (і він двічі тицьнув пальцем перед собою)… посередині — ніс, а під носом — рот. Завжди одне й те саме! От коли б очі в тебе були по один бік носа, а рот, наприклад… на лобі, — це вже було б дещо.

— Але ж це було б так негарно! — заперечила Аліса.

Але Шалам-Балам тільки заплющився й відрубав:

— Не бачила — не кажи!

Аліса почекала, чи не скаже він іще чогось, але Шалам-Балам уперто не розплющував очей і зовсім на неї не зважав.

— Бувайте здорові! — повторила вона знову і, не почувши відповіді, тихенько пішла собі далі.

Дорогою вона таки не втерпіла й прошепотіла:

— З усіх щонайнесимпатичніших… — І повторила вголос, рада, що знайшла таке довге слово:

— З усіх щонайнесимпатичніших людей, які мені зустрічалися…

Але закінчити це речення їй так і не судилося, бо тієї миті щось оглушливо бебехнуло, струсонувши лісом від краю до краю.

Розділ сьомий Лев та Одноріг

І тут з'явилися пішаки — вони бігли лісом спершу по двоє-троє, тоді по десятеро, по двадцятеро і, нарешті, повалили таким валом, що, здавалося, ліс від них аж кишить. Аліса, щоб її не затоптали, сховалася за деревом і лиш водила за ними очима.

Зроду-віку, подумалось їй, не бачила вона вояків, що так непевно трималися на ногах: вони повсякчас через щось перечіпалися. Досить було одному впасти, як на нього неодмінно валилося кілька інших. Невдовзі вся земля була встелена купами пішаків.

Відтак з'явилася кіннота. Чотириногим було трохи легше, ніж двоногим, але й вони час від часу спотикалися. Досить було коневі спотикнутися, як вершник (і це вже ставало правилом) тут-таки гепався додолу.

Гармидер наростав із кожною хвилиною, тож Аліса була щаслива, коли вибралася з хащі на галявину, де просто на землі сидів Білий Король і щось мережив у своїй Пам'ятковій книзі.

— Я послав кінне лицарство і всю королівську рать! — радісно крикнув Король, угледівши Алісу. — Тобі, голубонько, часом не стрічалися в лісі піші вояки?

— Авжеж, стрічалися! — сказала Аліса. — Гадаю, тисяч із кілька.

— Чотири тисячі двісті сім — ось достеменне число, — випалив Король, зазирнувши до Пам'яткової книги. — Кінноту, щоправда, я послав не всю: двоє коней потрібні для гри. І двох Гінців також нема — обох їх відряджено до міста. Ану лиш кинь оком на шлях! Хто там є?

— Ніхто.

— Мені б твої очі! — із заздрістю сказав Король. — Це ж треба — вміти побачити Ніхта! Та ще й так здалеку! Я проти сонця навряд чи кого побачу!

Та Аліса його не слухала: вона пильнувала за шляхом, прикривши очі долонею.

— О! Хтось іде! — вигукнула вона врешті. — Але ж як поволі! І як по-чудернацькому!..

(Гінець, ідучи, то вистрибував, то звивався в'юном, широко розчепіривши лапаті долоні, схожі на плавці).

— Та що там чудернацького? — заперечив Король. — Англо-саксонський Гонець — англосаксонські й манери[37]. Він завжди такий, коли палає сміливістю. А звуть його Салонний Саєць[38].

— Мого милого звуть на «С»[39], — мовила, не Стримавшись, Аліса. — Я його люблю, бо він Сміливий. І не люблю його на «С», бо він Сердитий. Годую я його Сиром і… і Сіном. А мешкає він у… у…

— У Салоні, — невинно сказав Король, що й гадки не мав підігрувати Алісі, яка силкувалася згадати якесь місто на «С». — А другого Гінця звати Кеп-Ель-Юшник. Бачиш, у мене їх двоє: один ганяє туди, а другий — сюди.

— Прошу? — спантеличилася Аліса.

— Просити не вельми гарно. А ти ж наче пристойна дівчинка, — сказав Король.

— Я просто хотіла сказати, що не розумію, — пояснила Аліса. — Як це — один туди, а другий сюди?

— Скільки тобі товкмачити! — промовив Король нетерпляче. — У мене їх два: один рухається, другий — чухається. Одного по щось посилаю, а другого — з чимось зустрічаю.

Цієї хвилини прибув Гонець. Він був такий захеканий, що не міг вимовити й слова, тільки вимахував руками та корчив до Короля страшні гримаси.

— Ця панночка любить тебе, бо ти сміливий, — відрекомендував Алісу Король.

Цим він сподівався відвернути від себе увагу Гінця. Та ба! Його англо-саксонські манери дедалі химернішали, а очі закочувалися все навіженіше.

— Ти мене лякаєш! — забідкався Король. — Ой, мені аж наморочиться голова. Дай-но мені сиру!

І тоді, на превелику Алісину потіху, Гінець розв'язав торбину, що висіла в нього на шиї, і видобув звідтіля кружальце сиру. Король тут-таки жадібно його стеребив.

— Давай ще! — зажадав Король.

— Більше не залишилось. Хіба сіно… — відповів Гінець, зазираючи в торбу.

— Тоді сіна, — прошепотів Король знеможеним шепотом.

Сіно Короля помітно підживило, й Аліса полегшено зітхнула.

— Коли непритомнієш, нема нічого кращого, як похрумати сінця, — сказав Король до Аліси, вминаючи цілий віхоть.

— Як на мене, куди ліпше побризкати водою, — відказала Аліса. — Або понюхати нашатирної солі.

— Я не сказав: «нема нічого ліпшого», — відповів Король. — Я сказав: «нема нічого кращого».

Аліса не посміла йому перечити.

— Тебе хтось випереджав на шляху? — спитав

Король Гінця і простяг руку по другий віхтик сіна.

— Ніхто, — відповів Гінець.

— Свята правда! — сказав Король. — Ця панночка теж його там бачила. Виходить, Ніхто прудкіший за тебе!..

— Я мало не на четверо розриваюся, — похмуро кинув Гінець, — і Гарантую, що ніхто не прудкіший за мене.

— Ні, він таки прудкіший! — заперечив Король. — Інакше Ніхто не з'явився б на шляху першим… Але, бачу, ти вже віддихався — ану лиш розповідай, що діється в місті.

— Я краще пошепки, — сказав Гінець і, склавши долоні дудочкою, нахилився до королівського вуха.

Аліса пошкодувала, що від неї криються — їй також хотілося почути новини. Проте замість шепотіти Гінець крикнув на все горло:

— Вони знову взялися за своє!

Горопашний Король аж підскочив і затіпався, як у пропасниці.

— Це, по-твоєму, шепіт? — заволав він. — Ще раз отак шепнеш — шкварчатимеш у киплячій олії! У мене в голові наче землетрус прокотився!

«Хіба що маленьке землетрусенятко», — подумала Аліса.

А вголос сором'язливо спитала:

— Хто взявся за своє?

— Як хто? Лев та Одноріг, звичайно, — відповів Король.

— Б'ються за корону?

— Певна річ, — ствердив Король. — І що найкумедніше — незмінно за мою. Гайда, погляньмо!

І вони побігли. На бігу Аліса пригадувала собі слова старовинної пісні:

На майдані за трон бились Лев з Однорогом пресміло, Лев Однорога бихоша й товкоша у гриву і в тіло. Їм міщани несли хто хлібець, хто пиріг з диво-тіста, А опісля звитяжців преславних відбарабанено з міста.

— І той… хто переможе… здобуде корону? — ледь спромоглася спитати Аліса, бо від бігу їй геть сперло подих.

— Та ти що, голубонько! — відказав Король. — Отаке придумала!

— Бу… будьте… ласкаві, — знову озвалася Аліса за якийсь час, — с-станьте… на хвилинку… щоб від… віддихатись…

— Я вельми ласкавий, — відказав Король, — та не вельми проворний. — Бачиш, хвилинка лине, як стріла, — як тут на неї станеш?

Алісі забракло духу щось відповідати, тож далі вони бігли мовчки, аж нарешті вибігли на майдан, де вирував величезний натовп, посеред якого билися Лев з Однорогом[40]. Їх огортала така хмара куряви, що спочатку Аліса не могла навіть дібрати, хто з них Лев, а хто — Одноріг, але нарешті — за вистромленим рогом — вона розпізнала Однорога.

Усі троє й собі пристали до натовпу, неподалік від Кеп-Ель-Юшника — другого Гінця. Він спостерігав за поєдинком, тримаючи в одній руці горнятко чаю, а в другій — хліб з маслом.

— Він щойно з в'язниці, — шепнув Алісі Саєць. — Цей чай він не допив ще перед в'язницею. — А там, знаєш, який харч? Самі устричні скойки… Ось чому він такий голодний.

Він ніжно обійняв Кеп-Ель-Юшника за плечі і спитав:

— Як ся маєш, хлопчино?

Кеп-Ель-Юшник оглянувся, кивнув і знову взявся за хліб з маслом.

— Чи був ти в тюрмі щасливий? — допитувався Салонний Саєць.

Кеп-Ель-Юшник оглянувся ще раз, і кілька сльозин тоненькою цівочкою збігли йому по щоці, але з вуст не зірвалося й слова.

— Ну, чого ти мовчиш? — крикнув Саєць.

Але Кеп-Ель-Юшник тільки дожував хліб і відсьорбнув чаю.

— Тобі що — заціпило?! — закричав Король. — Як іде поєдинок?

— Нормально, — відказав він здушеним голосом, над силу ковтаючи добрячий шмат хліба. — Обидва гепалися додолу десь по вісімдесят сім разів.

— Тоді, гадаю, свій хліб вони їстимуть не дурно! — зважилася на слово Аліса.

— Хліб уже чекає, — відповів Кеп-Ель-Юшник. — Ось я його також їм.

Тим часом у двобої настала перерва, і Лев з Однорогом, тяжко відсапуючи, посідали на землю.

— Десять хвилин на перекуску! — оголосив Король.

Саєць із Кеп-Ель-Юшником негайно почали розносити таці з накраяним хлібом. Аліса також хотіла скуштувати, але хліб був дуже черствий.

— Не певен, чи вони сьогодні ще битимуться, — сказав Король до Кеп-Ель-Юшника. — Іди й звели барабанникам, нехай починають!

Кеп-Ель-Юшник зараз же пострибав, мов польовий коник.

Хвилину-другу Аліса мовчки дивилася йому вслід. Раптом вона стрепенулась.

— Дивіться, дивіться! — скрикнула вона і рвучко показала рукою. — Біла Королева! Он вона біжить через Поле![41] Вихопилася з лісу, мов на крилах! Ну й моторні ці Королеви!

— За нею, мабуть, женуться якісь вороги, — озвався Король, навіть не повернувши голови. — Той ліс ними аж кишить.

— І ви не кинетесь їй навперейми? — запитала Аліса, дивуючись із його незворушності.

— Нема потреби! — відказав Король. — Вона ж, бач, літає, як стріла, — хіба ж її переймеш? Та, коли хочеш, я зроблю про це пам'ятний запис. Таке миле й добре створіння… — лагідно бурмотів він, розгортаючи записника. — До речі, створіння пишеться з одним «н»?

Тут повз них, позакладавши руки в кишені, продефілював Одноріг.

— Ну що, бачили? Цим разом я взяв гору? — кинув він мимохідь, заледве глянувши на Короля.

— На макове зернятко… на макове зернятко! — дещо нервово відказав Король. — Але даремно ви прохромили його рогом, ось що я вам скажу!

— Йому не вадить! — безжурно кинув Одноріг.

Він рушав уже далі, коли це випадково його погляд упав на Алісу. Одноріг круто повернувся і довго дивився на неї з виразом щонайглибшої відрази.

— А це… що… за проява? — спитав він нарешті.

— Це — дитина! — вискакуючи наперед, жваво відповів Салонний Саєць і відрекомендував Алісу на англо-саксонський манір, скинувши обидві руки в її бік. — Щойно знайшлася! Цілком справжня, і в натуральну величину!

— А я завжди уявляв дітей казковими химерами! — похвалився Одноріг. — То, кажеш, вона жива?

— І навіть розмовляє! — врочисто заявив Саєць.

Одноріг кинув на Алісу зачудований погляд і звелів:

— Говори, дитино.

Алісині губи несамохіть склалися в посмішку.

— Знаєте, — сказала вона, — а я казковими химерами завжди уявляла Однорогів! Зроду-віку не бачила живого Однорога!

— Ну, тепер, коли ми вже побачились, — сказав Одноріг, — ти вір у мене, а я — в тебе. Згода?

— Хай буде так, — відповіла Аліса.

— Ну-бо, старий, викладай сливового пирога! — повернувся Одноріг до Короля. — Годі тобі тримати мене на черствому хлібі!

— Зараз… зараз! — пробурмотів Король, підкликаючи Сайця. — Розв'язуй торбу! — шепнув він. — Хутко! Та не цю… у ній саме сіно!

Салонний Саєць вийняв із торби великого пирога, дав потримати його Алісі, а сам тим часом видобув тацю і здоровенного ножа. Як могло в торбі стільки вміститися, Аліса так і не збагнула.

«Це, мабуть, якісь фокусницькі трюки», — подумала вона.

Тим часом до них підійшов Лев — вигляд у нього був дуже стомлений, оспалий, а очі приплющені.

— А це що за проява? — запитав він глухим та глибоким, як великий дзвін, голосом, ліниво мружачись на Алісу.

— А ти як думаєш? — радісно вигукнув Одноріг. — Ніколи не вгадаєш! Я — і то не зміг.

Лев стомлено дивився на Алісу.

— Тварина?.. Рослина?.. Мінерал? — гадав він, позіхаючи за кожним словом.

— Химера! — вихопився Одноріг поперед Аліси.

— Тоді, Химеро, діли пирога, — сказав Лев і влігся на землю, поклавши бороду на лапи. — А ви теє… ви обидва, — звернувся він до Короля та Однорога, — сідайте й собі. Тільки дивіться — ділити чесно!

Король мусив примоститися між двох велетів, і йому було явно незручно, але іншого місця не знайшлося.

— От би зараз продовжити наш двобій! — сказав Одноріг, лукаво зводячи очі на корону, що, здавалося, ось-ось спаде з голови Короля — так сильно той непокоївся.

— Ха! Я зборов би тебе одним пальцем, — сказав Лев.

— Сумніваюся! — заперечив Одноріг.

— Та я ж тебе, щеня, бихоша й товкоша по цілому місту! — грізно прогарчав Лев і ледь звівся на лапах.

Розгоралася неабияка сварка, але тут утрутився Король: він дуже нервувався і голос йому тремтів.

— По цілому місту? — перепитав він. — Добрячий шмат дороги! А куцою ви йшли — старим мостом чи через ринок? Краєвид з мосту найкращий.

— Уявлення не маю, — миркнув Лев, лягаючи знову. — В такій куряві хіба щось побачиш?.. І доки ця Химера буде краяти пиріг?

Аліса з великим тарелем на колінах сиділа на березі крихітного струмочка і ревно орудувала ножем.

— Мені дуже прикро, — поскаржилася вона (Аліса вже встигла призвичаїтись до свого нового прізвиська), — але скільки я його не краю, а скибки стуляються знов!

— Бо ти не вмієш поводитися із задзеркальними пирогами, — зауважив Одноріг. — Спершу пирога роздай, а тоді його розкрай!

Це скидалося на безглуздя, однак Аліса слухняно підвелася й пішла роздавати пиріг. І тільки-но вона так учинила, як пиріг сам поділився на три частини.

— А тепер — край! — сказав Лев, коли Аліса з порожньою тацею знов сіла на своє місце.

Вона сиділа з ножем у руці і натужно міркувала, як їй узятися до діла.

— Гей, це нечесно! — крикнув Одноріг. — Химера вділила йому вдвічі більше![42]

— Зате собі не залишила ані крихти, — сказав Лев. — Ти що, не любиш сливових пирогів, Химеро?

Та не встигла Аліса розтулити рота, як гримнули барабани.

Годі було збагнути звідки долинає їхній гуркіт: барабани, здавалося, гримотіли скрізь, а надто в голові. На якусь мить Алісі здалося, ніби вона геть оглухла. В пориві жаху вона зірвалася на ноги й перестрибнула

* * * * * * * * * * *

* * * * * * * * * *

* * * * * * * * * * *

через крихітний струмочок. На льоту вона ще встигла запримітити, як посхоплювалися Лев з Однорогом — люті, що їм перервано трапезу, а тоді впала навколішки і щосили затисла вуха долонями, марно намагаючись приглушити цей жахливий гуркіт.

«Якщо вони не виметуться з міста тепер, — подумала вона, — то звідси їх не вибарабанить уже ніхто!»

Розділ восьмий «Я сам це придумав!»

Невдовзі гуркіт наче став помалу вщухати і нарешті запанувала мертва тиша. Аліса стривожено підвела голову. Довкола не було жодної душі! Чи не наснилися їй, бува, Лев з Однорогом та чудні англо-саксонські Гінці? Але біля її ніг ще й досі лежала величезна таця, на якій вона силкувалася розкраяти пирога.

— Отже, вони мені таки не наснилися! — сказала вона до себе. — Хіба що… хіба що і вони, і я однаково снимося комусь іншому. Але хай би я краще снилася сама собі, а не Чорному Королеві! Я не хочу бути нічиїм сном! — запхинькала вона. — Ось піду і розбуджу його — побачимо, що буде!

Тут її думки урвав голосний крик:

— Агов! Агов! Шах!

Навскач просто на неї мчався Чорний кінь[43], на якому, вимахуючи здоровенною булавою, сидів закутий у темні обладунки Лицар.

— Ти — моя полонянка! — крикнув Лицар і брикнув з коня.

Хоч яка Аліса була налякана, але цієї миті вона злякалася більше за нього, аніж за себе. Вона з тривогою спостерігала, як Лицар залазить на коня знов.

Ледве вмостившись у сідлі, він знову було почав:

— Ви — моя по…

Проте його урвав інший голос:

— Агов! Агов! Шах!

Аліса зачудовано роззирнулася довкола, шукаючи нового ворога. Ним цього разу виявився Білий Лицар[44], що сидів на Білому Коні. Він під'їхав до Аліси і також упав з коня — достоту, як щойно Чорний Лицар, а далі зіп'явся на нього знов, і якусь часину двійко Лицарів сиділи на конях і мовчки дивилися один на одного. Аліса збентежено переводила погляд з одного на іншого.

— Це я її взяв у полон! — промовив нарешті Чорний Лицар

— А я її звільнив! — відповів Білий.

— Що ж, будемо за неї битися, — сказав Чорний Лицар, беручи свій шолом (що був причеплений до сідла і мав форму кінської голови) і налягаючи його на себе.

— Турнірних правил ти, гадаю, не забув? — спитав Білий Лицар, і став надягати шолома й собі.

— Я не забуваю їх ніколи! — відповів Чорний Лицар.

І вони почали репіжити один одного з такою люттю, що Аліса сховалася за дерево, аби не потрапити, бува, під удар.

«Цікаво, що то за Турнірні правила? — думала вона, боязко визираючи зі схованки. — Перше, бачиться, таке: якщо Лицар уражає суперника — той злітає з коня, а якщо хибить, то брязкає додолу сам… А друге, мабуть, чи не таке: булаву тримають обіруч, як тримають її в ляльковому театрі… А падають вони з таким гуркотом, мовби всі, які є, причандалля для каміна жбурляють об камінові ґратки! А які сумирні їхні коні! Хочеш — злазь, хочеш — вилазь… а вони стоять собі, наче кобильниці[45]!»

Аліса, правда, не добачила ще одного Турнірного правила, а воно, судячи з усього, було таке: тільки-но котрийсь із Лицарів злітав з коня, він неодмінно падав на голову. Власне, їхній герць так і закінчився: обидва суперники дали сторчака водночас і поруч. Повстававши, вони потисли один одному руки, а далі Чорний Лицар скочив у сідло і чвалом поскакав геть.

— Чи не славна victoria[46], га? — запитав, під'їжджаючи до Аліси, засапаний Білий Лицар.

— Не знаю, — завагалася Аліса. — Мені, бачте, не дуже хочеться, щоб мене брали в полон. Будь-хто. Я волію бути Королевою.

— А ти нею й будеш, ось тільки перетнеш наступний струмок, — сказав Білий Лицар. — Я проведу тебе до узлісся, але, на жаль, тільки до узлісся. Далі мені нема ходу!

— Щиро дякую, — сказала Аліса. — Я допоможу вам скинути шолома!

Самому Лицареві це було явно не до снаги, але врешті їй таки пощастило його звідти витрусити.

— Аж дихати стало легше, — сказав Лицар.

Він обіруч відгорнув назад свого скуйовдженого чуба, а тоді повернув до Аліси своє добродушне, з великими лагідними очима, обличчя[47]. Вона подумала, що зроду-віку ще не бачила такого дивного лицаря.

Він був закутий у панцир, що сидів на ньому, як на кілку, а за його плечима теліпалася перевернута догори дном чудернацької форми дерев'яна шабатурка[48] з відвислою накривкою. Алісу вона вельми зацікавила.

— Бачу, ти в захваті від моєї шабатурки, — по-дружньому озвався Лицар. — Мій власний винахід… треба ж десь тримати одежу та сендвічі. Ношу я її, як бачиш, догори дном, щоб у неї не сіявся дощ.

— Зате з неї тепер сіються всі речі, — лагідно зауважила Аліса. — Ви знаєте, що накривка — відщіпнута?

— Ні, цього я не знав, — сказав Лицар, і тінь досади промайнула на його обличчі. — Отже, всі мої речі посіялися! Тоді навіщо мені вона?

З цими словами він зняв із себе шабатурку і вже був замахнувся, щоб пожбурити її в кущі, але тут, видно, в голові йому сяйнула якась думка, і він дбайливо повісив скриньку на дерево.

— Угадай, навіщо? — спитав він Алісу.

Аліса похитала головою.

— Ану ж там оселиться бджолиний рій… буду мати мед!

— Але ж вулик… чи щось подібне… уже висить при вашому сідлі, — сказала Аліса.

— Атож, вулик! І то пречудовий! — невдоволено погодився Лицар. — Одна з найкращих конструкцій! Але біля нього не пролетіла ще жодна бджола! А оце ось — мишоловка. Мабуть, миші і відганяють бджіл… а чи бджоли — мишей… Не знаю, хто кого…

— А я ще й думала — навіщо вам ця мишоловка? — сказала Аліса. — Навряд чи якась миша залізе на спину коневі…

— Може, й не залізе, — погодився Лицар, — але якщо залізе, то я не хочу, аби вона шастала по коняці туди-сюди… Бачиш, — провадив він, помовчавши, — добре бути готовим до всього. Ось чому в мого коня на ногах браслети.

— І навіщо ж йому ті браслети? — з неприхованою цікавістю спитала Аліса.

— Щоб акула не вгризла, — відповів Лицар. — Мій власний винахід! А тепер підсади мене. Я виведу тебе до узлісся… Що це за таця?

— Для сливового пирога, — відказала Аліса.

— Візьмім її з собою, — сказав Лицар. — Ану ж трапиться нам сливовий пиріг — от вона й стане в пригоді. Зараз я засуну її в торбину, а ти підсобляй.

Це виявилося справою клопітною, дарма що Аліса наставляла торбу якомога ширше: Білий Лицар був дуже незграбний і замість того, щоб запихати в торбу тацю, він усе падав у неї сам.

— Торба, певна річ, уже не порожня, — пояснив він, коли таця нарешті опинилася де слід. — Торбина напхом напхана свічками.

І він причепив торбину до сідла, обвішаного пучками моркви, щипцями для каміна та всіляким іншим непотребом.

— Сподіваюся, волосся в тебе сьогодні тримається міцно? — запитав Лицар, коли вони рушили.

— Як звичайно, — усміхнулася Аліса.

— Цього не досить, — стривожився він. — Бачиш, тут у лісі страшенно дужий вітер! Він вириває волосся просто з корінням!

— А ви ще не винайшли засобу від виривання волосся? — запитала Аліса.

— Від виривання ще ні, — сказав Лицар. — А ось від випадання — придумав.

— Ой, як цікаво! Розкажіть!

— Найперше ставиш сторчма на голову кілочок, — сказав Лицар, — і обвиваєш його волоссям, як дерево плющем, — хай собі пнеться. Чому волосся випадає? Тому що звисає додолу. Ну, а падати вгору — не-мож-ли-во! Мій власний винахід. Хочеш — перевір сама!

«Якийсь не надто зручний спосіб», — подумала Аліса і кілька хвилин замислено ступала мовчки, час до часу спиняючись, аби підсобити бідолашному Лицареві, що явно не вродився для верхової їзди.

Щоразу, як Кінь зупинявся (а він тільки те й робив), Лицар давав сторчака вперед, а коли Кінь знову рушав з місця (здебільшого доволі несподівано) — Лицаря жбурляло назад. А так, узагалі, він їхав доволі хвацько — хіба що деколи звалювався ще й набік. А що падав він переважно на той бік, де йшла Аліса, то незабаром вона вирішила триматися від Коня трохи осторонь.

Допомагаючи Лицареві підвестися після п'ятого падіння, Аліса ризикнула зауважити:

— Боюся, їздець ви не вельми досвідчений…

Ця репліка щиро здивувала і навіть дещо образила Білого Лицаря.

— З чого це видно? — запитав він, видряпуючись назад у сідло і хапаючись за Алісине волосся, щоб не перекинутися в другий бік.

— Люди з великим досвідом не падають раз по раз.

— У мене дуже великий досвід, — вельми поважно мовив Лицар. — Багатющий досвід!

— Справді? — тільки й спромоглася якнайщиріше здивуватися Аліса.

Далі вони посувалися мовчки: очі в Лицаря були заплющені, і він час від часу тільки щось бубонів собі під ніс. Аліса потерпала, щоб він не впав знову.

— Велике мистецтво верхової їзди, — раптом озвався Лицар, змахнувши правицею, — полягає в тому, щоб утри…

Тут мова його урвалася так само зненацька, як і почалася, бо Лицар з усього маху гепнувся просто під ноги Алісі. Цього разу вона злякалася не на жарт, бо він упав на голову, і, зводячи його на ноги, вона стурбовано запитала:

— Ребра цілі?

— Е, дурниці! — відповів Лицар таким тоном, мовби двоє-троє поламаних ребер йому не вадили. — Велике мистецтво верхової їзди, як я вже казав, полягає в тому, щоб належним чином утримувати рівновагу. Ось дивись…

Пустивши вуздечку, він розпростер обидві руки, аби продемонструвати секрет свого вміння, і цього разу бебехнувся навзнак просто Коневі під копита. Доки Аліса зводила його на ноги, він, невгаваючи, бурмотів:

— Багатющий досвід!.. Багатющий досвід!..

Тут Алісин терпець урвався остаточно.

— Та це ж просто курям на сміх! — вигукнула вона. — Дерев'яного коника на коліщатках — ось якого коня вам треба!

— А що — в цієї породи рівніша хода? — жваво зацікавився Лицар і обіруч обняв свого Коня за шию —і, треба сказати, зробив це саме вчасно, рятуючись від нового падіння.

— Куди рівніша, ніж у живої, — пирснула сміхом Аліса, бо вже не могла його далі стримувати.

— Я дістану собі таку конячку, — замислено сказав Лицар. — Навіть двох… ні, кількох.

Трохи помовчавши, він промовив:

— Я — мастак на всілякі винаходи. Ось, приміром, щойно, як ти мене підводила — ти помітила, який я був задуманий?

— Зосереджений, — уточнила Аліса.

— Я саме обмірковував, як по-новому перелазити через хвіртку. Хочеш послухати?

— Якщо ваша ласка, — чемно відповіла Аліса.

— Ось як у мене зародилась ця ідея, — пожвавішав Лицар. — «Дивися, — сказав я собі, — тут є лиш одна проблема — ноги: як закинути їх нагору? Голова нагорі й так». А тепер дивись: спершу впираємося головою в дашок хвіртки — отже, голова вже нагорі… Тоді стаємо на голову — от уже й ноги нагорі, а тоді — мах! — і кінець. Тобі ясно?

— Ясно, що кінець, якщо це зробити, — замислено сказала Аліса. — Та чи не здається вам, що таке завдання не з легких?

— Я ще не пробував, — зітхнув Лицар, — то й не скажу… Але, мабуть, і справді складнувате.

На цю думку обличчя йому скривилося, й Аліса мерщій змінила розмову.

— Ой, який цікавий у вас шолом! — бадьоро вигукнула вона. — Так само ваш винахід?

Лицар з гордістю глянув на свій шолом, причеплений до сідельної луки.

— Так, — відказав він. — Але я винайшов ще кращого… Щось на зразок довжелезного ковпака. Коли я, бувало, злітав з коня, то спочатку впирався у землю ним, а далі падав сам. З такої висоти, сама розумієш, це вже ніяке й не падіння… Зате з'явилася інша загроза — впасти у шолом. Одного разу так і сталося… Найгірше, що перш ніж я встиг із нього виборсатися, надійшов інший Білий Лицар і нап'яв його на себе. Він думав, що то його шолом…

Лицар оповідав це так піднесено, що Алісі просто не стало духу розреготатися.

— Боюся, ви добряче натовкли йому маківку, — зауважила вона, ледве тамуючи сміх.

— Нічого гріха таїти, довелося разочок його брикнути, — відказав Білий Лицар без тіні посмішки. — Того-то він урешті й здогадався скинути шолома… От тільки витягувати мене довелося довгенько: я ж залетів у той шолом глибоко, як… як блискавка!

— Але ж природа блискавки дещо не така! — зауважила Аліса.

— Ото ж я й кажу, що залетів з протиприродною швидкістю! Протиприродною, неприродною і неприродною разом узятими!

З цими словами бідолаха збуджено підніс руки догори — і негайно дав сторчака із сідла просто в глибокий рів.

Аліса кинулася до нього. Це падіння захопило її зненацька (якийсь час її охоронець їхав вельми справно), і вона боялася, щоб цього разу він таки й справді не покалічився.

Та хоч із рову стриміли тільки його ноги, вона полегшено зітхнула, зачувши, що він і далі продовжує говорити, мовби нічого й не сталося:

— …як протиприродна блискавка… Але ж і він добрячий роззява: узяти й надягти чужого шолома!.. Разом з господарем!

— Як ви можете розмовляти сторч головою, та ще й так спокійно? — запитала Аліса, витягуючи його за ноги.

Вочевидь, це питання Лицаря дуже вразило.

— Чи не байдуже, де опиниться моє тіло? — запитав він. — Головне, щоб працював розум. Що нижче моя голова, то більше спадає мені на розум нових винаходів.

Помовчавши, він додав:

— Ну, а найблискучіший мій винахід — новий пудинг — прийшов мені у голову прямо за обідом, за другою стравою!

— І його встигли випекти на наступну? — запитала Аліса. — Меткі пекарі, що й казати!

— На наступну — ні, — замислено протягнув Лицар. — Не на наступну страву.

— Тоді на наступний день? Не подавали ж вам два пудинги в один день?

— Ні, не на наступний день, — так само протягнув Лицар. — На наступний день — ні. Правду кажучи, — дедалі тихіше провадив він, схиляючи голову, — його навряд чи хто й пік. І навряд, чи його взагалі коли-небудь спекли б! А який то був шедевр винахідництва!..

— З чого ж його мали випікати? — запитала Аліса, сподіваючись підбадьорити Лицаря, який, здавалося, зовсім занепав духом.

— Насамперед, із промокального паперу, — аж застогнав бідний Лицар.

— Навряд, чи це надто смачна річ…

— Сама по собі, звісно, ні, — урвав він із запалом. — Але ти й гадки не маєш, які дива здатні творити присмаки… Скажімо, порох чи там… сургуч! Але тепер я мушу з тобою попрощатися…

Вони саме вийшли на узлісся.

З несподіванки Аліса аж розгубилася: усі її думки заполонив пудинг…

— Ти засмутилася? — стривожився Білий Лицар. — Дай-но я щось заспіваю тобі для душі.

— А ваша пісня не довга? — поцікавилася Аліса.

Чим-чим, а віршами сьогодні вона була сита по саму зав'язку.

— Довгенька, але гарненька! — сказав Лицар. — Гарна-прегарна! Кожен, хто чує, як я її співаю… або ридма ридає, або…

— Або що? — спитала Аліса, бо Лицар нараз примовк.

— Або… не ридає. Заголовок тієї пісні називається «Риб'ячі очі».

— Ви хочете сказати — пісня так називається? — спитала Аліса, силкуючись збудити в собі зацікавлення.

— Ні, ти не розумієш, — трохи наче роздратовано сказав Лицар. — То заголовок так називається. А пісня називається «Старий дідусь».

— Виходить, я мала запитати: «Пісня має такий заголовок?» — поправила себе Аліса.

— Ні, зовсім не так! Її заголовок «Печена вода». Але так вона тільки називається}

— То яка ж це пісня насправді? — запитала остаточно заморочена Аліса.

— До цього я й веду, — сказав Лицар. — Насправді це пісня «Коло воріт». Мелодія власного винаходу[49]!

З цими словами він зупинив Коня, кинув повіддя йому на шию і, сповільна відбиваючи такт рукою, з легким усміхом, що осяяв його добре недоумкувате обличчя, почав співати.

З усіх чудес, що їх пережила Аліса у своїх задзеркальних мандрах, саме це залишилося в її пам'яті найяскравішим спомином. Навіть через багато літ усе пам'яталося так виразно, наче сталося вчора: лагідні голубі очі Лицаря, його м'яка усмішка… сяйво призахідного сонця, що просвічує його волосся… сліпучий блиск обладунків… кінь з попущеним повіддям, що спокійно скубе травичку просто з-під її ніг… чорна сутінь лісу в неї за плечима, — усе це вона ввібрала в себе, мов картину, доки, прихилившись до дерева, споглядала з-під руки цю чудернацьку пару, наслухаючи в напівсні сумовиту мелодію пісні.

«А мелодія якраз і не його власного винаходу, — сказала вона собі. — Хіба ж це не „Я все віддав тобі, що міг“?»

Аліса слухала пісню дуже уважно, але ридати ридма — чомусь не ридала.

Я все скажу, не потаюсь, —     І розкажу як слід, Як стрівсь мені старий дідусь     Колись коло воріт. «Ну, як живеться?» — я спитав. —     «Чим, діду, живиш дух?» Та все, що він відповідав,     Летіло мимо вух. Старий сказав: «Я в ячмені     Метеликів ловлю, З них пиріжки роблю м 'ясні     І людям продаю. Смакують ними моряки     В погоду штормову. Й мене годують пиріжки,    Бо з них і я живу». А я обдумував якраз,     Як щоки крейдувать, Й таке при щоках мати скло,     Щоб білість ту ховать, Тому й не чув я до пуття,     Що говорив дідусь. «То як?» — гукнув я. — «Як життя?»     Та в лоб його лу-лусь! І знову лебедить дідок:     «Живу собі, роблю, — Як десь надибаю струмок,     Візьму та й підпалю. Гребуть великі бариші     З печеної води, Я ж маю бідних три гроші     За всі мої труди». Та я роздумував тоді      Ви знаєте над чим? — Як, ївши глину на воді,      Зробитися гладким. І знову добре я труснув     Дідка, що зморх, як гриб. «То що ж ти робиш? — я гукнув,     З чого їси ти хліб?» «Збираю очі риб'ячі     На лузі у лозі, А з них майструю ґудзики     (Я, бачте, ще й ґудзій). І продаю їх дешево —     По шелягу за сто… Хороші ґудзики, та ба —     Їх не бере ніхто! Я крабів на сильце ловлю,     Копаю пиріжки, З горбів колеса я роблю,     А з ям роблю діжки. Отак живу, труджусь весь час,     Так заробляю гріш… Охоче й вип 'ю я за вас,     Частуйте ж бо скоріш!» Оце вже я почуть зумів,     Бо вклався план мені, Як зішкребти іржу з мостів,     В киплячому вині. «Я радий, діду, — я сказав, —     Що хліб у тебе є Й що ти не проти випить за    Здоров 'ячко моє!» Тепер, коли, буває, я     Десь пальця причавлю, Або у лівий черевик     Правицею ступлю, Або як з Їм, бува, чого     І заболить живіт, — Я плачу так, що о-го-го,    Бо я пригадую того Дідусика плаксивого,     Як голубочка сивого, Як ворона хрипливого,     На речі лепетливого, На очі миготливого,     На ніженьки хитливого, На мізки юродивого     Дідка старенького того, Що бачив я давно його     Колись біля воріт.

Проспівавши останні слова балади, Лицар підібрав повіддя і розвернув коня.

— Звідси вже як рукою подати, — сказав він. — Спустишся он туди, до струмочка, перескочиш його, і ти — Королева!.. Але почекай, поки я від'їду, добре? — додав він, бачачи, як Алісі нетерпеливиться хутчій перескочити через струмок. — Я тебе довго не затримаю. А коли я вже почну зникати з очей, помахаєш мені хустинкою, добре? Може, це додасть мені духу.

— Я почекаю, звичайно, — сказала Аліса. — Дуже дякую і вам, що допровадили мене аж сюди… І за пісню теж… Я просто зачарована.

— Хочеться вірити, — непевно промовив Лицар. — Хоча ридала ти не так ревно, як можна було сподіватися.

Тут вони потисли одне одному руки, і Білий Лицар поволі в'їхав у ліс.

«Боюся, — дивлячись йому вслід, подумала Аліса, — щоб дорогою до першого скруту він не скрутив собі в'язів… Ну ось, упав! І, звичайно, на голову… Хоча назад він залазить доволі спритно, — зрештою, воно й не диво: на того коня стільки понавішувано…»

Отак вона собі розмірковувала, кінь неквапливо ступав шляхом, а Лицар, знай, давав з нього сторчака: раз — праворуч, раз — ліворуч. Після четвертого чи п'ятого падіння він таки дістався до скруту, і вона махала йому хустинкою, аж доки він зник із очей[50].

— Сподіваюся, це додало йому духу, — мовила Аліса, збігаючи з косогору. — А тепер — останній струмок, і я — Королева! Як велично це звучить!

Кілька кроків — і Аліса була вже на березі.

— На Восьму клітинку! — гукнула вона, перескочила струмок

* * * * * * * * * * *

* * * * * * * * * *

* * * * * * * * * * *

і радісно простяглася на м якісінькій, як мох, травичці, розцяцькованій роями квіточок.

— Нарешті я тут! Яке щастя!.. Але що це в мене на голові? — скрикнула вона і перелякано доторкнулася до чогось важкенького, що обхоплювало тугим обручем її голову.

— Як же воно опинилося тут без мого відома? — спитала вона саму себе, скидаючи з голови ту дивовижу і кладучи її собі на коліна. — І що ж воно таке?

То була золота корона[51].

Розділ дев'ятий Королева Аліса

— Це справді знаменитої — вигукнула Аліса. — Не думала я, що так швидко стану Королевою… Але ось що я вам, Ваша Величносте, скажу, — суворим тоном звернулася вона до себе (що-що, а картати себе вона полюбляла). — Негоже вам отак валятися на траві! Королева, як відомо, має шануватися!

Отож вона підвелася і почала походжати туди-сюди, — спершу трохи скуто, потерпаючи, щоб не злетіла корона, а згодом вільніше, заспокоєна думкою, що тут однаково ніхто її не бачить.

— А якщо я й справді Королева, то з часом носити корону я навчуся, — сказала Аліса, знову сідаючи на траву.

Вона вже так звикла до всіляких чудес, що ані трохи не здивувалась, уздрівши поруч із собою з одного боку — Чорну, а з другого — Білу Королеву[52]. Їй дуже кортіло запитати, звідки вони тут узялися, та вона побоювалась, що це буде не зовсім чемно.

«Але запитати, принаймні, чи закінчилася шахова партія — річ цілком безпечна», — подумала Аліса.

— Скажіть, будьте ласкаві… — несміливо озвалася вона до Чорної Королеви.

— Ніколи не озивайся першою! — гостро урвала її та.

— Але ж якби всі слухалися цього правила, — зауважила Аліса, завжди ладна трішки посперечатися, — і якби ви повсякчас озивалися тільки другою, а хтось інший завжди чекав, доки озветеся ви, то ніхто й ніколи не мовив би жодного слова, а отже…

— Дурниці! — крикнула Королева. — Невже ти не розумієш, дитино…

Тут вона зненацька насупилась і, хвильку подумавши, круто змінила тему розмови.

— Як ти посміла сказати: «Якщо я й справді Королева?» Яке ти маєш право так себе називати? Затям собі: ніяка ти не Королева, доки не складеш іспиту! І чим швидше ми його почнемо, тим краще!

— Я ж сказала тільки «якщо…» — жалібно виправдовувалася бідолашна Аліса.

Королеви перезирнулися, і Чорна стенула плечима:

— Вона каже, що сказала тільки «якщо»…

— Якби ж вона сказала тільки це! — заламала руки Біла Королева. — Але вона сказала значно більше!

— От бач: ти сказала значно більше, — повернулася до Аліси Чорна Королева. — Завжди кажи лише правду! Думай, що кажеш! А тоді записуй!

— Та в мене й думки не було…

— У цьому й уся біда! — перебила її Чорна Королева. — Ти мусила мати думку! Гадаєш, комусь потрібна бездумна дитина? Навіть жарт мусить мати в собі якусь думку… а дитина, погодься, далеко не жарт. Цього ти й обома руками не заперечиш.

— Я руками не заперечую! — уточнила Аліса.

— А хто це каже? — знизала плечима Чорна Королева. — Я сказала: руками не заперечиш!

— Це в неї така вдача, — озвалася Біла Королева. — Їй вічно кортить заперечувати — байдуже що і кому.

— Капосна, гидка вдача! — зауважила Чорна Королева.

Запала прикра мовчанка. Її урвала Чорна Королева, звернувшись до Білої:

— Запрошую вас сьогодні до Аліси на святковий обід!

Та кволо всміхнулася і промовила:

— А я — запрошую вас!

— Я й не знала, що маю давати обід, — сказала Аліса. — Та коли так, то запрошувати гостей, по-моєму, належало б мені.

— А хто тобі боронив! — зауважила Чорна Королева. — Ні, видно, добрих манер тебе на уроках не вчили!

— Добрих манер на уроках не вчать, — сказала Аліса. — На уроках вчать арифметику і подібні речі.

— Додавати вмієш? — запитала Біла Королева. — Скільки буде один плюс один плюс один плюс один плюс один плюс один плюс один плюс один плюс один плюс один?

— Важко сказати, — промовила Аліса. — Я збилася з ліку.

— Додавати вона не вміє! — втрутилася Чорна Королева. — А віднімати? Ану, відніми дев'ять від восьми.

— Дев'ять від восьми я не відніму, ви це знаєте, але…

— Віднімати вона не вміє, — сказала Біла Королева. — А ділити? Поділи одну грудку масла на одну хлібину — що вийде?

— Гадаю… — почала Аліса, але Чорна Королева відповіла за неї.

— Хліб з маслом, звичайно! А ось іще приклад на віднімання. Відніми в собаки костомаху — що залишиться?

Аліса замислилась.

— Костомахи, певна річ, не залишиться — я її відняла… І собаки на місці не залишиться — він кинеться мене кусати… Тоді, звичайно, і я не залишуся!..

— Виходить, не залишиться нічого! Так, по-твоєму? — запитала Чорна Королева.

— По-моєму, це і є відповідь, — сказала Аліса.

— О, знову неправильно! — сказала Чорна Королева. — Залишиться собачий настрій, ясно?

— Але яким чином…

— А ось яким! — вигукнула Чорна Королева. — У собаки пропаде настрій — пропаде чи ні?

— Мабуть, пропаде, — обережно відповіла Аліса.

— А коли собака зірветься з місця, то настрій його — залишиться! — переможно вигукнула Королева.

— Настрій теж може кудись подітися, — якомога стриманіше мовила Аліса, а сама подумала:

«Просто вуха в'януть — такі дурниці ми тут городимо!»

— В арифметиці вона абсолютний нуль! — хором заявили обидві Королеви.

— А ви знаєте арифметику? — запитала Аліса, рвучко обертаючись до Білої Королеви: цих доскіпувань їй було вже трохи забагато.

Королева хапнула повітря й заплющила очі.

— З додаванням я впораюсь, — мовила вона, — якщо дати мені час. Але з відніманням — аж ніяк!

— Абетку ти, без сумніву, знаєш? — спитала Чорна Королева.

— Певно, що знаю, — відповіла Аліса.

— Та чи знаєш певно? — прошепотіла Біла Королева. — Я теж її знаю. Будемо повторювати її разом? Згода, рибонько? Розкрию тобі один секрет: я вмію читати слова з однієї літери! Знаменито, правда? Але ти не падай духом — з часом і ти навчишся!

Тут у розмову знову втрутилася Чорна Королева:

— Питання з практичного життя! Як роблять хліб?

— Знаю! — радісно вигукнула Аліса. — Це справа…

— А зліва? — запитала Біла Королева.

— Спочатку з поля береш зерно, завозиш до млина, тоді його мелеш… Я й кажу: це справа довга…

— Наскільки довга — ярд, два? — уточнила Біла Королева. — Ти мелеш не зерно, а дурниці!

— Пообмахуймо її, — стурбовано мовила Чорна Королева. — Щоб її розумова напруга не перейшла, бува, в мозкову гарячку!

Вони палко взялися до роботи, і обмахували Алісу гілками доти, доки та не попросила їх перестати, щоб не надто розкошлалося волосся.

— Ось тепер вона знову безпечна, — сказала Чорна Королева. — Чужі мови знаєш? Як буде по-французькому «Абаба-аль-амага»?

— Це не наше слово, — поважно мовила Аліса.

— А хто каже, що наше? — відказала Чорна Королева.

Аліса вирішила, що цього разу голими руками її не візьмуть.

— Якщо ви скажете, з якої мови «Абаба-аль-амага», то я скажу, як це буде по-французькому! — переможно вигукнула вона.

Та Чорна Королева лише гордовито випросталася і заявила:

— Королеви до торгу не опускаються!

«Краще б вони не опускалися до таких допитів», — подумала Аліса.

— Нумо, без сварок, — занепокоєно озвалася Біла Королева. — 3 чого береться блискавка?

— З грому, — твердо відповіла Аліса, цілком певна, що це вона вже знає. — Ой, ні, ні! — спохопилася вона. — Навпаки!

— Поправки до уваги не беруться! — сказала Чорна Королева. — Слово не горобець… Сама винна!

— Пригадується, — сказала Біла Королева, похнюпившись і нервово сплітаючи пальці, — на тому тижні у п'ятницю в нас була шалена громовиця! Тобто я хотіла сказати, у п'ятниці!

— А у нас, — сторопіло промовила Аліса, — більше як одної п'ятниці на тиждень не буває!

— Яке убозтво, — сказала Чорна Королева. — А от у нас буває і шість, і сім п'ятниць на тиждень, а взимку навіть по п'ять ночей поспіль буває — так тепліше!

— Виходить, п'ять ночей поспіль тепліші за одну? — зважилася на питання Аліса.

— Певна річ! Уп'ятеро.

— Але з таким самим успіхом вони можуть бути і вп'ятеро холодніші

— Так і є! — скрикнула Чорна Королева. — Уп'ятеро тепліші і так само уп'ятеро холодніші… Точнісінько так само, як я уп'ятеро багатша і вп'ятеро мудріша за тебе!

Аліса зітхнула і здалася.

«Це більше скидається на загадку без відгадки!» — подумала вона.

— Шалам-Балам теж бачив ту громовицю, — стиха, ніби про себе, провадила Біла Королева. — Він саме прийшов до нас під двері зі штопором у руці…

— А що він там загубив? — поцікавилася Чорна Королева.

— Сказав, що хоче зайти, — промовила Біла Королева, — бо шукає гіпопотама. На лихо, саме того ранку такого звіра в нас не було.

— А коли такий звір у вас буває? — вражено спитала Аліса.

— На Миколи — і ніколи, — відповіла Королева.

— Я знаю, чого він приходив, — сказала Аліса. — Він хотів покарати рибок, бо…

Та Королева знов її перебила:

— Ох, що то була за громовиця! Тобі б і на розум такого не спало! («Щоб спало щось на розум, треба його мати! — зауважила Чорна Королева»), Частину даху зірвало і всередину набилося стільки грому! Як почав той грім розкочуватися по кімнаті, гуркати по столах, бряжчати мисниками — я так перелякалася, що навіть забула власне ім'я!

«І чого б ото в таку хвилину я стала пригадувати своє ім'я!» — подумала Аліса, але вголос не промовила, щоб, бува, не образити горопашної Королеви.

— Твоя Величність повинна їй простити, — раптом сказала до Аліси Чорна Королева, погладжуючи руку Білої. — У неї добре серце, тільки язик загалом трохи дурнуватий.

Біла Королева сором'язливо глянула на Алісу, і та відчула, що негайно мусить сказати їй щось приємне, та ба! — голова її в цю мить була порожня.

— Виховання в неї не найкраще, — не вгавала Чорна Королева, — зате вдача на диво лагідна! Ось погладь її по голові — побачиш, як їй буде приємно.

Проте на такий жест Аліса не зважилася.

— Трішечки ласки… та ще волосся їй накрутити на папільйотки… і ти її не впізнаєш!..

Біла Королева глибоко зітхнула і схилила голову Алісі на плече.

— Мене так хилить на сон! — простогнала вона.

— Стомилася, бідолашка! — пояснила Чорна Королева. — Погладь її по голові… Позич їй свого нічного ковпака… заспівай колискову…

— Ковпака при собі не маю, — сказала Аліса, пробуючи виконати першу настанову, — та й колискової жодної не знаю.

— Доведеться мені самій її заколисувати, — зітхнула Чорна Королева і заспівала:

А-а-а, сонулі, в Алісиній люлі, Поки до обіду — може б, ви заснули. А після обіду підемо на гулі, Спіте, Королеви, в Алісиній люлі…

— Запам'ятала слова? — спитала вона, схиляючи голову на друге Алісине плече. — Тепер заколисуй мене. У мене теж злипаються повіки.

За хвилину обидві Королеви вже міцно спали, похропуючи.

— Що ж мені робити? — вигукнула Аліса, розпачливо роззираючись довкола. Дві круглі голови, мов дві важкі великі кулі, по черзі з плечей скотилися їй на коліна.

— Де це бачено, щоб хтось колись піклувався про двох сонних Королев водночас! О ні! Такого не знає вся історія Англії! Певно, що не знає, адже в Англії ніколи не було двох Королев нараз!

— Гей, прокидайтеся! Ви ж не пухові! — нетерпляче приказувала Аліса, але відповіддю їй було тільки розмірене хропіння.

З кожною хвилиною воно виразнішало, чистішало й дедалі більше скидалося на мелодію, — ось уже можна було розібрати й слова. Аліса так заслухалась, що й незчулася, коли дві вінценосні голови щезли з її колін.

Вона стояла перед дверима з аркою, над якою пишався великий напис: «КОРОЛЕВА АЛІСА». Обабіч дверей звисали ручні дзвінки: один з позначкою «Для гостей», другий — «Для челяді».

— Ось нехай скінчиться пісня, — подумала Аліса, — і я подзвоню в… В котрий же дзвінок мені дзвонити? — розгублено спитала вона, бо позначки геть збили її з пантелику.

— Я не гостя, але й не челядниця… Тут явно бракує ще одного дзвінка — «Для Королеви»…

Коли це двері трохи прочинилися і з них ви; ткнулася голова якоїсь дзьобатої істоти.

— Вхід заборонено до післязавтрашнього тижня! — оголосила вона і грюкнула дверима.

Хоч скільки Аліса стукала і дзвонила — все було марно. Нарешті старезний Жабун, що сидів під деревом, звівся на ноги і спроквола пошкандибав до Аліси. На ньому було ядучо-жовте вбрання і здоровенні черевики.

— Ну, в чому річ? — безголосо прохрипів Жабун.

Аліса круто розвернулася, ладна прискіпатися до кого завгодно.

— Це ви відповідаєте за двері? — запитала вона сердито.

— За які двері? — ледь видушив із себе Жабун.

Аліса мало не тупнула ногою від обурення.

— Як то за які? За оці!

Жабун із хвилину постояв, тупо витріщившись на двері, тоді підійшов, потер їх пальцем, мовби перевіряв, чи не лущиться фарба, і знову втупився в Алісу.

— Відповідаю за двері? — прохрипів він так кволо, що Аліса ледь почула. — А ти їх про щось запитувала?

— Я вас не розумію, — сказала вона.

— Я говорю по-нашому чи по-якому? — хрипнув Жабун. — Чи, може, тобі позакладало? Про що ти в них запитувала?

— Ні про що я в них не запитувала! — нетерпляче відказала Аліса. — Я в них гримала!

— Даремно ти це робиш… даремно! — прохрипів Жабун. — Це ж як діє їм на нерви!..

Він підійшов ближче і щосили копнув у двері своїм величезним черевиком.

— Дай спокій їм, — засапано прохрипів він, дибаючи назад до свого дерева, — і вони дадуть спокій тобі!

У цю мить двері розчахнулися навстіж, і зсередини долетів чийсь верескучий спів:

Аліса задзеркальцям сказала: «Я сиджу На троні у короні, ще й скіпетра держу. Аж три тут королеви царюють над всіма — Біла К. та Чорна К., а третя — я сама».

Приспів підхопили сотні голосів:

Налий же скоріше у чару чого хоч, Бери і призволяйся, до чого хто охоч; Кинь кішку у каву, а мишу кинь у чай, Тричі по тридцять Алісу привітай!

Незграйний хор голосів вибухнув вітальним лементом, і Аліса подумала:

«Три рази по тридцять — дев'яносто. Цікаво, чи хтось це рахує?»

За хвилину знову залягла тиша, і той самий верескучий голос заспівав нового куплета:

«Мої ви задзеркальці, — Аліса каже їм, — Це честь для вас велика — яз вами п 'ю і їм; Аж три вас королеви частують недарма, Біла К. та Чорна К., а третя — я сама».

І знову гримнув той самий хор:

Налий же у чару меляси та смоли, Щоб гості грали в кості і весело пили! Змішай пивце із вовною, вино з піском змішай, Сім разів по сімдесят Алісу привітай!

— Сім разів по сімдесят! — розпачливо повторила Аліса. — О, цього мені не порахувати! Треба швидше заходити…

Вона увійшла, і з її появою запала мертвецька тиша! Ступаючи просторою залою, Аліса обвела нервовим поглядом стіл і примітила з півсотні гостей, різних-прерізних — і звірів, і птахів, і навіть квіток.

— Як добре, що вони посходилися, не чекаючи на запросини, — подумала вона. — Спробуй угадай, кого запрошувати, а кого ні!

На чолі стола стояло троє крісел: в одному сиділа Чорна Королева, а в другому — Біла; третє, середнє, було порожнім, тож Аліса сіла на нього. Вона була знічена тишею і всією душею бажала, щоб хтось озвався. Озвалася Чорна Королева.

— Ти проґавила суп і рибу, — сказала вона. — Кладіть ногу сюди!

І двоє челядників поставили перед Алісою бараняче стегно. Проте Аліса дивилася на нього без особливої радості: досі їй ще ніколи не випадало краяти м'ясо.

— Ти що, соромишся? — спитала Чорна Королева. — Тоді я вас познайомлю. Прошу, Алісо, це — Бараняче Стегно. Бараняче Стегно, це — Аліса.

Бараняче стегно підвелося на тарелі й віддало Алісі легкий уклін. Аліса також йому уклонилася, так і не збагнувши, лякатись їй, чи сміятися.

— Можна, я вріжу вам по шматочку? — беручи ножа та виделку, запитала вона Королев.

— Певно, що не можна! — навідліг відмовилася Чорна Королева. — Що за етикет — іти з ножем на того, з ким тебе щойно познайомлено! Заберіть стегно!

Стегно забрали і натомість принесли великого сливового пудинга.

— З пудингом, будь ласка, мене не знайомте, — поквапилася сказати Аліса, — бо ми так ніколи й не пообідаємо! Дати вам по шматочку?

Але Чорна Королева тільки похмуро глянула і промовила:

— Пудинг — Аліса. Алісо — Пудинг. Заберіть Пудинга!

Пудинг щез зі столу так хутко, що Аліса не встигла навіть відповісти на його уклін.

— Але чому це накази має віддавати лише Чорна Королева, — подумала Аліса і задля спроби гукнула:

— Лакею! Верніть пудинга!

І Пудинг неначе вродився на столі. Він здавався таким пишним, що вона знову трохи зніяковіла — як і з баранячою ногою. Проте вона швидко оговталася, відкраяла шматок і простягла його Чорній Королеві.

— Яке зухвальство! — вигукнув Пудинг. — Цікаво, якої б ти заспівала, якби я відкраяв шматочок від тебе? От почвара!

Голос у нього був якийсь густо-масний. Аліса не могла вимовити й слова: вона тільки оніміло сиділа і не зводила з нього очей.

— Скажи йому що-небудь! — мовила Чорна Королева. — Це смішно — лишати останнє слово за пудингом!

— Знаєте, сьогодні мені прочитано море віршів… — почала Аліса з певним неспокоєм пересвідчившись, що досить їй розтулити рота, як умить западає могильна тиша й очі всіх гостей прикипають до неї.

— І ось що дуже дивно, — провадила вона далі, — у всіх віршах згадується риба. Може, ви поясните, чому тут усі так люблять риб?

Чорна Королева відповіла їй трохи не до речі.

— Що стосується риб, — повільно і врочисто мовила вона просто Алісі у вухо, — то її Біла Величність знає чудову загадку — від початку до кінця віршовану й від початку до кінця про рибу. Хочеш послухати?

— Ох, її Чорна Величність така люб'язна! — голубкою затуркотіла Біла Королева у друге Алісине вухо. — Ця загадка — просто втіха для душі! Прочитати?

— Прошу, — шанобливо відказала Аліса.

Біла Королева щасливо засміялася й погладила Алісу по щоці. А тоді почала:

«Спершу рибку потрібно зловить». Це не важко, це може зробити й дитина. «Потім рибку потрібно купить». Це не важко, як є в гаманці копійчина. «А тепер мені рибку зваріть!» Це не важко, це можна упорать на місці. «Та ще в миску її покладіть!» Це не важко, бо рибка давно уже в мисці. «А тепер на вечерю несіть!» Це не важко, вона не важка анітрішки! «А тепер з миски кришку зніміть!» Ох, це важко, — не здужаю зняти я кришки. Так закрилася, що й не відкрить! Чи то рибка під нею така клейкувата? Тож подумай, що легше зробить: До рибини добратись чи загадку цю розгадати?

— Спершу подумай, а тоді розгадуй, — сказала Чорна Королева. — А ми тим часом вип'ємо за твоє здоров'я!

— Здоров'я королеви Аліси! — зарепетувала вона, і всі гості кинулися пити за Алісине здоров'я.

Дуже дивним було те пиття: дехто перевернув келиха собі на голову і злизував те, що стікало йому по обличчю… дехто перекинув карафку й ловив у рот цівки вина, що збігало зі столу… а троє гостей (дуже схожих на кенгуру) залізли ногами в таріль із печеною бараниною і жадібно хлебтали підливу.

«Достоту як свині в кориті!» — подумала Аліса.

— Ти повинна виголосити коротку подячну промову, — сказала Алісі Чорна Королева, насупивши брови.

Аліса слухняно підвелася, тамуючи зніяковіння.

— Ми тебе підтримаємо, — шепнула Біла Королева.

— Дуже дякую, — прошепотіла Аліса у відповідь, — але я обійдуся й сама.

— Це буде зовсім не те! — рішуче заперечила Чорна Королева, й Алісі довелося скоритися.

(«Але ж і стиснули вони мене! — розповідала вона опісля сестрі, описуючи перебіг цього бенкету. — Ще трохи — і з мене був би млинець!»)

Вона й справді насилу встояла під час цієї промови: Королеви так щиро її підтримували, кожна зі свого боку, що ледве не випхнули Алісу в повітря.

— Я з великим піднесенням звертаю до вас слова подяки… — почала Аліса і справді піднеслася на кілька дюймів, але вчасно вхопилася за край столу і знову спустилася на підлогу.

— Стережися! — зойкнула Біла Королева, обіруч хапаючись за Алісине волосся. — Зараз щось трапиться!

І тут (як розповідала вона згодом) в одну мить усе перевернулося. Свічки раптом вигналися аж під стелю і стали, неначе велетенські очеретини з фейєрверками замість квіток. Пляшки, вхопивши кожна по парі тарілок, почіпляли їх собі замість крил, а виделки — замість ніг, і пурхали туди-сюди по всій залі.

«Зовсім, як пташки!» — подумала Аліса, наскільки їй взагалі могло думатись у цій веремії.

Раптом збоку хтось хрипучо зареготав. Аліса хотіла глянути, що це трапилося з Білою Королевою, та на її кріслі сиділа Бараняча нога.

— Я тут! — гукнув хтось із супника.

Крутнувши головою, Аліса ще встигла побачити широке й приязне обличчя Королеви, яке всміхалося до неї із супника, доки знову не булькнуло в суп[53].

Не можна було гаяти й хвилини. Кілька гостей уже повиверталися на тарелях, а ополоник чимчикував по столі просто до Алісиного крісла і нетерпляче махав рукою, щоб вона звільнила йому місце.

— Годі! — закричала Аліса. — Цього я вже не витримаю!

Вона зірвалася на ноги, вхопилася обома руками за скатертину — смик! — і всі таці, тарелі, свічки та гості гамузом загуркотіли на підлогу.

— А щодо вас… — рвучко повернулася вона до Чорної Королеви, яку вважала призвідницею усього цього неподобства. Проте Королеви на місці не виявилось: вона раптом змаліла до розмірів ляльки і тепер весело гарцювала по столу, ганяючись за власною шаллю, що волочилася за нею.

У будь-який інший час така химерія Алісу, напевно, вразила б, але тепер вона була надто збуджена, щоб із чогось дивуватися.

— А щодо вас, мадам… — повторила вона і схопила крихітну Королеву якраз тієї миті, коли та стрибала на пляшку, яка щойно спустилася на стіл, — то я вам зараз, котяча ваша душа, тако-о-о-го трясцю дам[54]!..

Розділ десятий Трясець

З цими словами Аліса зняла Чорну Королеву зі столу й почала щосили нею трясти. Проте Королева й не думала пручатися, тільки обличчя їй помітно змаліло, а очі зробилися великі й зелені. Аліса не переставала її трясти, а вона мовби все меншала… і гладшала… і м'якшала… і круглішала… і…

Розділ одинадцятий Сну кінець

…і врешті й справді з'ясувалося, що це — кошеня!

Розділ дванадцятий Кому це наснилося?

— Негоже твоїй Чорній Величності так голосно мурчати, — шанобливо, хоч і не без суворості, мовила Аліса до кошеняти і протерла очі. Ти перебила мені такий гарний сон! Ти теж там була, Кицюню. Там, у Задзеркальному світі. Пам'ятаєш?

Усі кошенята мають одну погану звичку (як зазначила якось Аліса): що їм не кажи — вони у відповідь завжди муркочуть.

— От якби вони мурчали замість «так», і нявчали замість «ні», — казала вона, — тоді з ними ще можна було б вести сяку-таку розмову! А яка ж то розмова, коли тобі завжди кажуть одне і те саме!

Цього разу кошеня таки муркнуло, але годі було вгадати, чи це «так» чи «ні».

Аліса стала порпатися серед шахових фігур, що лежали на столику. Нарешті вона знайшла Чорну Королеву, вклякла на килимок під каміном і поставила її віч-на-віч із кошеням.

— Ну що. Кицюню?! — вигукнула вона, радісно плескаючи в долоні. — Ось на кого ти там перекинулась, — зізнаєшся?

(«Але вона й глянути на Королеву не хотіла, згодом пояснювала Аліса сестрі. — Відвернула голову і вдавала, ніби її не бачить, але видно було, що їй трохи соромно! Тож, гадаю, Чорною Королевою була таки вона!»)

— Сядь рівніше, голубонько! — зі сміхом сказала Аліса. — І поки думаєш, що… промурчати, роби реверанс, — це затягує час! Затям собі!

Вона підхопила кошеня на руки і цмокнула його в носик:

— Отак! На честь того, що ти була Чорною Королевою!

— Сніжинко, моє золотко! — озирнулася вона через плече на біле кошеня, яке й досі терпеливо зносило туалетні процедури. — Коли вже, нарешті, та Діна упорає твою Білу величність? Ось чому ти снилася мені такою нечупарою. Діно! Ти хоч знаєш, кого ти треш? Яка жахлива неповага з твого боку!

— А цікаво, ким була сама Діна? — вела далі Аліса, простягнувшись на килимі й підперши підборіддя рукою, щоб зручніше було спостерігати за кошенятами.

— Зізнавайся, Діно, чи не була ти часом Шаламом-Баламом? Гадаю, так!.. Але краще не хвалися про це своїм друзям, бо я лише так гадаю.

— Між іншим. Кицюню, якби ти й справді була зі мною у тому сні, тебе не могла б не втішити одна річ: мені там читали безліч віршів — і всі про рибу! Завтра за сніданком, любонько, я тобі влаштую справжній бенкет: буду читати «Моржа й Теслю», а ти уявлятимеш, ніби ласуєш устрицями!

— А тепер, Кицюню, давай-но поміркуємо, кому все це наснилось. Питання поважне, Кицюню, тож годі лизати лапку так, мовби Діна тебе сьогодні й не вмивала! Бачиш, Кицюню, цей сон мусив снитися або мені, або Чорному Королеві. Звичайно, Король був моїм сном… але ж я снилася йому так само!.. Снилась я йому, Кицюню, чи ні? Ти маєш це знати — ти ж, любонько, була йому за дружину… Ну, Кицюню, прошу тебе, підкажи! Лапка може й зачекати!..

Але вреднюче кошеня взялося натомість до другої лапки, вдаючи, ніби й не чуло про що його просять.

А ти як думаєш — чий то був сон?

* * *

Ах, та синява небес[55]! Літо, човен, тиша плес, І довкола квітне без. Слухать раді малюки Аж до вечора казки Посередині ріки… Літній день, гай-гай, погас, Ех, літа… Невпинний час! Зимний вітер студить нас. Ні, наснився знов мені Сон: Аліса вдалині, Лицар, сонце і пісні. І я, сповнений життя, Дні мої, як в сні, летять, Дні, мов хвилі забуття. Ех, той човен десь там он Лине в золотий затон!.. Леле, це життя чи сон?..

Примечания

1

У цьому вступному вірші Керрол пригадує «південь золотий» 1862 р., коли він і його приятель Робінсон Дакворт вирушили в човні з трьома маленькими доньками ректора Ліддела на прогулянку вгору по Темзі. «Перша» — то старша серед сестер Лоріна Шарлотта, якій на той час було 13 років, «Друга» — десятирічна Аліса Плезнс, яка стала прообразом Аліси; а «третя» — восьмирічна Едіт.

(обратно)

2

3а часів Керрола в популярній літературі висловлювалися різні здогади про те, що станеться, коли впасти в тунель, що проходить крізь центр Землі. Ще грецький філософ Плутарх (46-127рр.), а згодом і багато відомих мислителів (Ф.Бекон, Вольтер) розмірковували на цю тему Галілей дав правильну відповідь: тіло буде падати дедалі швидше, але з усе меншим прискоренням, доки не досягне центру Землі, де прискорення дорівнює нулю. Після цього швидкість його стане зменшуватися, а сповільнення — збільшуватися, аж поки воно не досягне протилежного кінця тунелю. Тоді знову почнеться падіння до центру Землі. Опір повітря врешті-решт колись зупинить його у центрі.

(обратно)

3

Один дюйм дорівнює 2,54 см.

(обратно)

4

Один фут дорівнює приблизно ЗО см.

(обратно)

5

Вірші в текстах обох казок переважно пародіюють вірші й пісні, що були добре відомі читачам Керрола. Майже всі вони сьогодні забуті і згадуються здебільшого лише за назвами, та й то лише тому, що Керрол вибрав їх для своїх пародій.

(обратно)

6

Маються на увазі невеличкі кабіни на колесах, що вивозилися кіньми в море. Через дверцята в стінці, обернутій до моря, виходили у воду; величезний парасоль, прикріплений ззаду, закривав того. хто купався, від допитливих поглядів публіки.

(обратно)

7

Де моя кішка? (фр.).

(обратно)

8

Історія Миші — чи не найвідоміший зразок т. зв. фігурних («емблемних», «мальованих») віршів англійською мовою. Такі вірші писали ще в Стародавній Греції.

Серед новочасних поетів, які віддали данину цій формі, такі відомі імена, як Стефан Маллярме (1842–1898). Гійом Аполлінер (1880–1918), Дилан Томас (1914–1953) та інші. В Україні традицію написання таких віршів започаткував Іван Величковський (бл. 1650–1701).

Л.Теніссон (1809–1892), англійський поет, якось розповів Керролові, що він склав уві сні поему про фей. Поема починалася довгими рядками, які поступово коротшали. Останні п'ятдесят-шістдесят рядків були двоскладові. Вважають, що ідея Мишиної розповіді виникла, можливо, під впливом цієї розмови.

(обратно)

9

Цей вірш — один з визнаних шедеврів поетичного жарту — є майстерною пародією на давно забутий повчальний вірш Роберта Сази (1774–1843) «Дідусеві радощі». У вірші старенький благочестивий татусь Вільям на власних прикладах навчає сина добропорядності і здорового способу життя.

(обратно)

10

3а часів Керрола часто казали: «посміхається, як чеширський кіт». Походження цієї приказки невідоме. Існують, проте, дві версії її походження. Згідно з першою, у графстві Чешир (де, до речі, народився Керрол) якийсь невідомий маляр малював над дверима таверн левів, які посміхалися. Згідно з другою, чеширським сирам колись надавали форму усміхнених котів.

(обратно)

11

Оригіналом для цієї пародії послужив вірш невідомого автора, основна думка якого криється в словах: «Плекай малесеньке дитя 3 любов'ю і терпінням».

(обратно)

12

В Англії широко популярні приказки «mad as a hatter», «mad as a March hare» («божевільний, як капелюшник», «казиться, як березневий заєць»). Саме ці приказки й «породили» Керролових персонажів. Капелюшники й справді часто божеволіли: отруєння ртуттю, яку вони використовували, обробляючи фетр, часто спричинювало галюцинації.

(обратно)

13

Англійська «сонна миша» — гризун, що живе на дереві; нагадує він радше маленьку білку, аніж мишу Назва dormause походить від латинського дієслова dormire (спати) і пояснюється тим, що ці тваринки — нічні, тож сплять удень; взимку вони теж впадають у сплячку.

(обратно)

14

Це було написано ще до того, як звичай пити чай о п'ятій годині дня став у Англії повсюдним.

(обратно)

15

Тут обігруються імена сестер Ліддел — Лоріна Шарлотта, Аліса, Матільда.

(обратно)

16

Меляса — солодка тягуча темна маса, що утворюється при виробленні цукру з буряків.

(обратно)

17

Стара англійська приказка, яка означає, що є речі, які люди нижчого стану можуть дозволити собі робити в присутності своїх зверхників.

(обратно)

18

Ця фраза нерідко стояла на шкільних рахунках, що їх присилали за часів Керрола батькам учнів. Вона означала, що за уроки французької та музики, як і за прання білизни в школі, потребувалася додаткова плата.

(обратно)

19

Пародія на популярний романс Дж. М.Сейлза «Вечірня зоря», який наспівували Керролові сестри Ліддел.

Зоря вечірня в небесах тремка, як срібло, спокій ллє. Одним-одна на всіх світах так зачаровує мене… (обратно)

20

0дна миля дорівнює приблизно 1,6 км.

(обратно)

21

Дійові особи (лат.)

(обратно)

22

«Курзу-Верзу» (в оригіналі «Jabberwocky») є, без сумніву, чи не найвизначнішим поетичним нонсенсом англійською мовою. Цей вірш, не вивчаючи спеціально на пам'ять, знають слово в слово англійські школярі багатьох поколінь. «Jabberwocky» став улюбленим віршем для багатьох визначних людей.

Перша строфа цього вірша під назвою «Англосаксонська вірша» з'явилася вперше в журналі «Міш-Меш» («Mish-Masch», 1855), останньому з домашніх публікацій, що їх Керрол створював для розваги своїх братів і сестер.

(обратно)

23

У цих словах явний натяк на те, що «вперед» і «назад» у дзеркалі міняються місцями. Спробуйте піти до дзеркала — зображення зарухається вам назустріч, тобто в протилежному напрямку.

(обратно)

24

Якщо глянути на розміщення шахів на діаграмі, що її подає в передмові автор, неважко помітити, що Аліса (білий пішак) і Чорна Королева стоять поряд на сусідніх клітинках. Перший хід задачі: Королева йде на h5.

(обратно)

25

Шість струмків — то шість горизонталей, що відділяють Алісу від восьмої, куди вона прагне потрапити, щоб стати Королевою.

(обратно)

26

Стрибок потяга переносить Алісу з d2 на d4. Це єдиний «довгий стрибок», дозволений Пішакові. Перескочивши через струмок, Аліса опинилася на третій горизонталі. Потяг довезе її до четвертої.

(обратно)

27

Таким чином лісом насправді є увесь всесвіт, якщо розглядати його як такий, що існує сам по собі, незалежно від істот, що маніпулюють символами і наклеюють ярлички на ті чи інші його частини. Думка про те, що світ сам по собі не позначений знаками, що між предметами та їхніми назвами немає ніякого зв'язку опріч того, що надає йому інтелект, який вважає ці позначки корисними, — абсолютно не тривіальна філософська істина.

(обратно)

28

Цей вірш написаний розміром «Сну Юджина Арама» англійського поета Томаса Гуда (1799–1845), проте пародіює лише стиль цього твору Посилаючи рукопис вірша для ілюстрації Тенієлу Керрол запропонував на вибір Теслю, Метелика і Баронета. Всі три однаково лягали в розмір вірша. Тенієл вибрав Теслю.

(обратно)

29

Ця відома суперечка про сон Чорного Короля занурила бідолашну Алісу в похмурі глибини метафізики. Круть і Верть, як бачимо, висловлюють точку зору єпископа й філософа Джорджа Берклі (1685–1753), який вважав, що всі матеріальні предмети, включно із нами, «просто сняться» Господові. Аліса ж приймає позицію здорового глузду лексикографа й поета Семюеля Джонсона (1709–1784), який вважав, що він заперечив Берклі, штовхнувши ногою великий камінь. Беркліанська тема хвилювала Керрола, як хвилює вона всіх платоніків. Обидві Алісині пригоди відбуваються у сні.

У паралельних снах Аліси й Чорного Короля спостерігається своєрідний приклад безкінечно спадної послідовності. Аліса бачить у сні Короля, який бачить у сні Алісу, яка бачить Короля, і так далі, мовби два дзеркала, поставлені одне перед другим…

(обратно)

30

Дерев'яна гримуча змія (діал.)

(обратно)

31

Стрімголов вибігши з лісу, Королева опиняється на с4, безпосередньо на захід від Аліси. У тім, що Королеви в казці весь час кудись біжать, проглядається натяк на їхню здатність пересуватися по шахівниці в будь-якому напрямку і на яку завгодно відстань. Із характерною для неї недбалістю Біла Королева щойно втратила можливість оголосити мат Чорному Королю, ставши на еЗ.

(обратно)

32

Біла Королева пересувається вперед на одне поле — на с5.

(обратно)

33

Аліса також робить крок уперед і опиняється на полі сі5, знову поруч із Королевою, яка перекидається вівцею.

(обратно)

34

У часи Керрола студенти Крайст Черч-коледжу жартували, що, замовивши одне яйце на сніданок, ти неодмінно отримаєш два, тому що одне обов'язково виявиться несвіжим.

(обратно)

35

На шахівниці це відповідає ходові Білої Королеви на f8.

(обратно)

36

Зірочки означають, що Аліса перейшла через струмочок і пересунулася на с16. Тепер вона знаходиться праворуч від Білого Короля, хоча зустрінеться з ним лише в наступному розділі.

(обратно)

37

Тут Керрол піджартовує над захопленням англосаксонською вченістю, модною у ті часи.

(обратно)

38

Це, звичайно, Шалений Заєць. У п'ятому розділі відзначалося, що другий Гінець — то Капелюшник, який щойно вийшов із в'язниці, куди він потрапив наприкінці попередньої книги.

(обратно)

39

Популярна у вікторіанській Англії гра. Перший гравець казав: «Мого милого звуть на А… Я його люблю, тому що він… Я його боюся, тому що він… Він мене водив до… Він мене годував… А мешкає він у..», підставляючи слова, що починаються на А. Другий гравець підставляв слова на Б, і так далі — до кінця абетки. Хто не знаходив потрібного слова вибував із гри.

(обратно)

40

Суперництво між Левом та Однорогом налічує не одну тисячу років. Гадають, що цей стародавній вірш (поч. XVII ст.) з'явився в результаті спілки між Англією та Шотландією, коли було прийнято новий бритійський герб, на якому шотландський єдиноріг і бритійський лев підтримують (аж до сьогодні) королівський геральдичний щит.

(обратно)

41

Біла Королева іде на поле с8. їй, власне, нічого боятися-Кінь їй нічим не загрожує, хоч вона, за бажанням, могла би його і взяти. Цей нерозважливий хід для неї вельми характерний.

(обратно)

42

Тобто «левову пайку» — вираз, узятий із Езопової байки, у якій розповідається про те, як звірі ділили здобич. Лев наказав дати собі четвертину як цареві звірів, ще четвертину — за незрівнянну мужність, і ще четвертину для дружини й дітей. Що ж до останньої четвертини, підсумував Лев, то кожен із звірів може посперечатися за неї з ним самим.

(обратно)

43

Чорний Кінь пішов на е7 — чудовий хід у грі за правилами, адже водночас він оголошує шах Білому Королю і загрожує Білій Королеві. Якщо Чорний Кінь залишиться на шахівниці, Королеві — кінець.

(обратно)

44

Білий Кінь, вискочивши на поле, що його зайняв Чорний Кінь (це поле межує з Алісою зі сходу), помилково (бо роззява!), оголошує шах. Насправді ж він загрожує хіба що власному Королеві.

(обратно)

45

Вид дерев'яного риштування.

(обратно)

46

Victoria (лат.) — перемога.

(обратно)

47

Дослідники Керрола вважають, що в особі Білого Лицаря письменник створив карикатуру на самого себе. У Керрола, як і в Лицаря, волосся було скуйовджене, обличчя м'яке і добре, очі — лагідно-блакитні. Найкраще, мабуть, голова його працювала, коли він бачив світ, перевернутий догори ногами. Як і Лицар, він любив усілякі хитромудрі штучки і «зробив багато власних винаходів». Він постійно думав про «способи» зробити що-небудь по-новому. Чимало з його відкриттів були дуже оригінальними, але непрактичними. Серед винаходів Керрола — дорожні шахи; дошка для писання в темряві («ніхтограф», як називав її Керрол) та інші.

Для того, щоб розважати дітей, письменник зберігав у своєму помешканні купу найрізноманітніших забавок: музичні шкатулки, ляльки, заводні звірята (ведмедя і кажана), різноманітні настільні ігри тощо. Коли Керрол збирався в якусь поїздку, він дбайливо загортав кожну забавку в папір, так що в його валізах було стільки ж паперу, скільки й інших корисних речей.

Варто також зауважити, що з усіх, кого Аліса зустріла в обох своїх мандрівках, тільки єдиний Білий Лицар виказав до неї щиру симпатію і запропонував їй допомогу. Він чи не єдиний розмовляє з нею приязно і шанобливо. Його жаль під час розлуки відображає, можливо, жаль Керрола під час розлуки з Алісою, яка подорослішала (пройшла в Королеви).

(обратно)

48

Шабатурка — скринька.

(обратно)

49

Для людини, втаємниченої в логіці й семантиці, усе це досить зрозуміло. Пісня ця — «Той, що сидить при воротях»; вона називається «Діжки з ям»; ім'я пісні — «Старий дідусь»; ім'я це називається «Риб'ячі очі». Керрол тут розрізняє предмети, імена предметів та імена імен предметів. «Риб'ячі очі» наймення імені — належить до тієї галузі, яку в сучасній логіці називають «метамовою».

(обратно)

50

Білий Лицар повернувся на поле f5, яке він займав перед зіткненням із Чорним Лицарем.

(обратно)

51

Аліса перестрибнула через останній струмок і зайняла а8. Для читачів, що не знайомі з шахами, варто зауважити, що, коли пішак досягає останньої горизонталі шахівниці, він може за бажанням гравця перетворитися на будь-яку фігуру Зазвичай вибирають королеву — найсильнішу з фігур.

(обратно)

52

Чорна Королева щойно стала на поле Короля, так що обидві Королеви знаходяться тепер пообіруч відАліси. Білий Король при цьому опинився під «шахом», але жодна із сторін на це геть не зважає.

(обратно)

53

Біла Королева втікає від Аліси на поле а6. 3 погляду звичайної шахової партії цей хід суперечить правилам, адже він не позбавляє Білого Короля від шаху.

(обратно)

54

Аліса бере Чорну Королеву, оголошуючи законний шах і мат Чорному Королю, який проспав усю партію, так жодного разу й не рушивши з місця. Перемога Аліси надає усій казці легкого дидактичного відтінку, адже білі фігури відомі своєю добротою — на відміну від чорних, які славляться мстивістю.

На цьому сновидіння уривається. Проте питання, чий же то був сон Аліси чи Чорного Короля, — так і залишається відкритим.

(обратно)

55

У цьому заключному вірші — одному з найкращих поетичних творів Керрола, йдеться про прогулянку на човнах із трьома сестрами Ліддел, коли він уперше розповів «Алісу в краю чудес». У вірші далеким відгомоном звучить тема зими й смерті із віршованого вступу до «Задзеркалля». Ця пісня Білого Лицаря, який пригадує Алісу до того, як вона відвернулася і збігла з берега вниз, дивлячись уперед ясними очима, щоб перестрибнути через останній струмок і стати дорослою жінкою. Вірш написано у формі акровірша: із перших літер кожного рядка складається ім'я — Аліса Плезнс Ліддел (Liddell).

(обратно)

Оглавление

Передмова «Прочитай мене…»

Аліса в Країні Чудес

  Розділ перший Униз і вглиб кролячою норою

  Розділ другий Озеро сліз

  Розділ третій Гасай-Коло та Довгий Хвіст

  Розділ четвертий Кролик крутить Крутихвостом

  Розділ п'ятий Що порадила Гусінь

  Розділ шостий Порося та перець

  Розділ сьомий Божевільне чаювання

  Розділ восьмий Королевин крокет

  Розділ дев'ятий Розповідь Казна-Що-Не-Черепахи

  Розділ десятий Омарова кадриль

  Розділ одинадцятий Хто вкрав пиріжки

  Розділ дванадцятий Свідчить Аліса

Аліса в Задзеркаллі

  Dramatis personae[21]

  Авторова передмова

  Розділ перший Задзеркальний дім

  Розділ другий Сад квітів, які вміли розмовляти

  Розділ третій Задзеркальні комахи

  Розділ четвертий Круть і Верть

  Розділ п'ятий Вовна та вода

  Розділ шостий Шалам-Балам

  Розділ сьомий Лев та Одноріг

  Розділ восьмий «Я сам це придумав!»

  Розділ дев'ятий Королева Аліса

  Розділ десятий Трясець

  Розділ одинадцятий Сну кінець

  Розділ дванадцятий Кому це наснилося? Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg