«Сигнальники і горністи»

Сигнальники і горністи (fb2) - Сигнальники і горністи (пер. Леонід Лірниченко) (Бібліотека піонера) 702K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Анатолий Георгиевич Алексин

Анатолій Алексін СИГНАЛЬНИКИ І ГОРНІСТИ Повісті

©   — україномовна пригодницька література

Редколегія В. М. ГОЦУЛЕНКО (голова), В. Г. ДОНЧИК, В. І. КАВА, Н. С. КОБЗАРЕНКО, Ю. А. ЛАЗЕБНИК, В. I. САМСОНОВА, В. О. СЛІПАЧУК, I. С. ХОМЕНКО

Художнє оформлення В. Т. ГОНЧАРЕНКА

СПІВРОЗМОВНИКИ

Так уже ведеться: коли тобі дванадцять-п'ятнадцять років — життя чи не вперше повертається до тебе своїми гострими гранями. І тоді стає важко, самотньо і хочеться, щоб зрозуміли твій біль, щоб порадили й підказали — як бути…

На жаль, не всі дорослі, що в такі скрутні моменти твого життя опиняються поруч, можуть, не відмахнувшись, — мовляв, що там за проблеми в твоєму віці! — вислухати, спробувати стати на твою точку зору, зрозуміти, що є не тільки «доросла» правда, а й твоя, часом — більш вагома й висока.

Та є й такі, що завжди, за будь-яких життєвих складностей, підуть назустріч, вислухають і ненав'язливо порадять — як діяти в тій чи іншій ситуації, щоб лишитися Людиною совісті й честі.

До таких людей з повним правом можна віднести улюблених письменників нашого юнацтва — Анатолія Георгійовича Алексіна та Владислава Петровича Крапивіна, книгу творів яких ти зараз узяв до рук.

Творчість А. Алексіна відзначено Державними преміями СРСР та РРФСР, премією Ленінського комсомолу. У 1980 році А. Алексін став першим лауреатом Міжнародної премії соціалістичних країн ім. О. М. Горького, що присуджується за кращі твори для дітей та юнацтва. Ім'я письменника двічі занесено до Почесного списка ім. Г. К. Андерсена. Твори А. Алексіна перекладено на десятки мов народів нашої країни та світу.

Основна тема творів А. Алексіна, представлених у цій книзі, — моральне становлення особистості. Образ підлітка — справжнього лицаря, чесного, безкомпромісного, переконаного в своїй правоті — центральний образ повістей письменника. З таким підлітком, Іваном Бєловим, зустрічаємося в повісті «Третій у п'ятому ряду».

Спогади про цього чесного і щирого хлопчака стають для старої вчительки моральним мірилом усіх її вчинків, віддалених десятками років. Онука вчительки, слухаючи розповіді бабусі про цього учня, намагається бути схожою на нього, і вже з висоти свого досвіду стара вчителька розуміє всю прозору щирість хлопчачого характеру Бєлова.

Його вчинки, які вона тоді далеко не завжди оцінювала належним чином, постають перед нею у всій своїй високоморальній принциповості. І нехай трохи запізно, та все ж… Учителька розуміє, що найстрашніше в житті — придушувати особистість, оскільки «добро кожен мусить творити по-своєму. І що третій у п'ятому ряду не повинен бути схожий на п'ятого в третьому ряду». Адже у кожної людини — свій власний життєвий шлях, який вона мусить вибирати самостійно. А коли поруч людина, характер якої тільки-но формується, — головне відчути в ній таку ж особистість, як і твоя, не зробити їй злого.

Доброта, чуйне й уважне ставлення до всього, що нас оточує — ось головні, на думку письменника, моральні критерії людини. Не даремно ж вихователька дитячого садка вважає, що діти «повинні уміти плакати… Не лише тоді, коли розбивають собі коліно. Але й коли коліно болить комусь іншому».

Цей моральний мотив звучить і в повісті «Дуже страшна історія», де розповідь ведеться від імені героя — Алика Дєткіна.

А. Алексін майстерно, через форму «майже детективної» розповіді, показує, які метаморфози можуть відбуватися з характером підлітка в залежності від умов, в які той попадає.

Один з героїв повісті, онук письменника Гліб Бородаєв, завжди співчував тим, хто падав і розбивав колінце. Та, як виявилося, це співчуття мало досить егоїстичне забарвлення. І лише складна ситуація, в яку попадають школярі, уповні виявляє характери всіх учасників цієї «дуже страшної історії», дає їм урок моральності і можливість зрозуміти, що поняття «дорослості» далеко не завжди співвідносне з віком.

Бути дорослим — це передусім бути особистістю, уміти бачити в інших гарне, хай навіть самі зародки цього гарного, а не «тицяти в очі» лише поганим. Як бачимо, в поняття дорослості насамперед входить поняття людяності.

Ненав'язлива доброта, скромність, небайдужість до інших, — ось ті принципи, які відстоює А. Алексін в повісті «Сигнальники і горністи», повісті, що є втіленням реального життя сьогоднішніх піонерів та школярів: у багатьох містах і селах завдяки благородним справам «сигнальників і горністів» складено безсмертні літописи про героїв, що не повернулися з війни.

Письменник через усю повість проводить тему скромності. Адже людина буває скромною лише тоді, коли має якісь достоїнства. Коли ж достоїнств немає, то й скромності ніде взятися. Тому треба уважніше придивлятися до скромних людей, вважає письменник.

Не боїться А. Алексін говорити вголос і про вади дорослих: далеко не завжди їхні вчинки відповідають високим законам совісті й честі, перед якими і дорослі, й підлітки — рівні у правах. І тут може трапитися, що саме діти стають для дорослих суворими суддями.

Як заклик до небайдужості, заклик бути готовим прийти на допомогу іншому звучать слова письменника: «Будь сигнальником! І щосили сигналь, як тільки покличе життя…»

На схожих моральних позиціях стоять і герої роману лауреата премії Ленінського комсомолу В. Крапивіна «Журавлик та блискавки», роману, як визначив сам письменник, «для дітей і дорослих». Справді, проблеми, які порушено в романі, допоможуть розібратися в складних життєвих ситуаціях дітям, змусять багато над чим замислитися, переглянути деякі власні позиції й погляди дорослих.

На наших очах переступає поріг змужніння головний герой твору В. Крапивіна — Юрко Журавін, Журавлик, Журик. У зіткненні з життєвими незгодами, «чорними блискавками», які неждано вражають у самісіньке серце, мужніє його характер.

Здається, ті чорні блискавки весь час переслідують героя: загибель в автокатастрофі найближчого друга, жорстокість батька, розлука з Яринкою…

І можна було б скоритися нищівним блискавкам, опустити руки, чекаючи нових ударів, та це не в характері Журки. Він вчиться не лише витримувати удари долі, а й протистояти їм, допомагати в цьому іншим.

Відкрита, скерована на правду і совість життєва позиція хлопчака дає йому повне моральне право бути суддею деяким вчинкам дорослих, що допомагає їм глянути на себе збоку, очима своїх дітей, згадати себе, щоб зрештою зрозуміти — моральні принципи і закони підлітка мають таку ж цінність, заслуговують на таку ж увагу, як і особистість дорослої людини.

Трапляється іноді, що прочитаєш якусь книжку і… забудеш. Але твори, що увійшли до цієї книги, сподіваюсь, западуть тобі в серце, в душу, примусять поглянути на, здавалося б, знайомі та буденні речі й явища іншими очима.

І ти відчуєш, що автори розумних і чесних творів не повчають, не наказують, не вимагають, а просто розмовляють з тобою від чистого серця. А відчувши це, зрозумієш, що вони і їхні герої стали тобі близькими друзями, твоїми відвертими співрозмовниками. І тоді ти ще не раз повернешся до цієї книги.

Анатолій КОСТЕЦЬКИЙ.

Переклад з російської Леоніда Лірниченка

За виданням: Алексин А. Мой брат играет на кларнете. — М.: Просвещение, 1983

СИГНАЛЬНИКИ І ГОРНІСТИ

У кожної людини повинно бути ім'я (це обов'язково!) і, можливо, прізвисько (якщо вигадають!). У мене ж на одне ім'я було аж два прізвиська!

Спершу прозвали Горністом. Але на горні я ніколи не грав: бракувало слуху. Багато років минуло з тих пір, а слух у мене так і не з'явився… Різні пісні я й зараз виконую на один і той же мотив.

— Усіх авторів зрівняв у правах! — сумно колись жартувала мама, ніби співчуваючи композиторам.

Вона постійно прагнула співчувати людям. Навіть тим, які, на мій погляд, співчуття не потребували.

— Усі цього потребують, — запевняла вона. — Безхмарних доль нема.

Хмари — ще нічого: від них не буває грози. А над маминою долею двічі збиралися такі хмари, що їй до кінця життя могли б вчуватися громи й блискавиці. Але не вчувалися.

У неї був єдиний брат… Андрійко… Мій дядько. Як тільки я почав дещо розуміти, мама розповіла, що брат її загинув на війні. Було йому всього вісімнадцять — і я услід за мамою називав його просто Андрійком.

У неї був єдиний чоловік. Мій батько… Він теж воював. Але повернувся додому.

— Повернувся, щоб попрощатися, — казала мама.

На фронті батька засипало землею. Його було сильно контужено. Відкопали… Але контузія лишилася в ньому — і через тринадцять років знову засипала землею. Вже назавжди.

— Ненавиджу війну! — казала мама.

Слово «ненавиджу» в її устах звучало так дивно, що я кожного разу здригався.

Маму в нашому будинку називали добрим генієм.

«Ніна Василівна — наш добрий геній!» — вигукували сусіди з різних квартир. І тільки сусід на прізвище Гнєдков, який жив прямо під нами, зустрівши маму, починав старанно повчати її.

— Не вбивайтеся, Ніно Василівно. Не оцінять! Повірте: кожен судитиме про вас не по тому, що ви зробили для інших, а по тому, що зробили для нього. Персонально. Змінити людство — нам не по силі.

Голос у Гнєдкова був украдливий, в'їдливий. Він довірливо заглядав у очі, особливо коли говорив про все людство, яке не влаштовувало і дратувало його.

Кожною своєю фразою Гнєдков ніби відкривав тільки йому одному відомі істини. Вигляд у нього був поблажливо-жалісливий: він жалів навколишніх за те, що вони потонули у довірливих оманах.

… Незадовго до війни батько і Андрійко натрапили один на одного.

— У прямому значенні! — пояснила мені мама. — Це було на катку.

Потім Андрійко привів батька у наш дім і познайомив зі своєю сестрою, тобто моєю майбутньою мамою. А якби вони не зітнулися на катку? Я міг би й не народитися? Жахливо подумати!

Чому мене прозвали Горністом?

Цього я не можу сказати, доки не дійду до однієї історії, яка сама все пояснить: скромність прикрашає людину. Хоч, як сказала мені вчителька Катерина Іллівна, з якою ви познайомитесь трохи далі, «скромність не живе наодинці». Вона пояснила:

— Коли ми говоримо, що людина скромна, треба в думці домислювати «але»: відважна, але скромна; талановита, але скромна… Однак сказати «скромна, але скромна» — не можна. Чого скромничати, коли не маєш інших достоїнств?

Про Катерину Іллівну я б сказав: розумна, але скромна; чесна, але скромна; просто чудова, але скромна… Ну й таке інше! Ви самі переконаєтеся. Вона перша прозвала мене Горністом. А потім переіменувала на Сигнальника. Чому? І про це ви довідаєтесь, як кажуть, у свій час.

Розповідатиму по порядку, щоб не збитися. Тим паче що все це було вже давно.

Моя мама — педіатр. Простіше кажучи, дитячий лікар. Але діти нашого будинку до неї за порадами не зверталися: в юну пору людина відчуває себе безсмертною і не думає про хвороби. Дорослі ж не давали мамі проходу: усі знали, що, доглядаючи хворого чоловіка, тобто мого тата, мама оволоділа всіма медичними спеціальностями.

— Ваша квартира нагадує процедурний кабінет: робите уколи, міряєте тиск, — дорікав мамі Гнєдков, який жив під нами. — Коли б я був вашим чоловіком, то я б цього не допустив!

Я радів, що Гнєдков ніколи не міг стати маминим чоловіком.

Але про всяк випадок попередив:

— Не думай, що він піклується про тебе: погані люди не можуть любити хороших.

— Але, на жаль, хороші інколи люблять поганих, — зітхнувши, відповіла вона. — Це трапляється.

Тиск чомусь хвилював багатьох наших сусідів.

— Це закономірно, — пояснила мені мама. — На людей тиснуть прожиті ними роки. А це означає — турботи, без яких не обходиться жодне життя на землі. І не забувай, що війна була. Ненавиджу війну!

— Щедрою вас, повірте, вважатиме тільки той, кого ви облагодієте, — втлумачував мамі, довірливо заглядаючи їй в очі, Гнєдков з нижнього поверху. — А всіх, Ніно Василівно, благодіянням не охопиш! Та й охоплені скоро забудуть…

— Я й не хочу, щоб вони пам'ятали.

— Ви схожі на свого брата Андрійка. Він теж був слабохарактерний. Не вмів говорити «ні». Навчіться відмовляти! Це корисна властивість.

Мама була терплячою, коли йшлося про неї саму: мовчки переносила фізичний біль, уміла приховувати душевний. Вона, невисока, худенька, коротко підстрижена, в таких випадках лиш напружено зіщулювалася — і тоді вже зовсім починала бути схожою на семикласницю. Але коли були несправедливі до когось іншого, риси її обличчя і голос ставали загостреними, ніби готувалися для відсічі, для битви.

— Андрійко був слабохарактерний? — перепитала вона Гнєдкова. — Ходімо, Петре! — Мама міцно взяла мене за руку. Потім обернулася до сусіда з нижнього поверху. — Зі своїм слабким характером він підвівся назустріч танку. Вам не доводилося так робити?

— Я зовсім не хотів… — заметушився Гнєдков.

Але мама не слухала його:

— Не вмів відмовляти. Казати «ні»? Ось тому фашистському танкові він сказав «ні»! А навіщо ж заточувати це слово на чесних людях? Ходімо, Петре!

— На чесних не треба… Я чесних не мав на увазі!

Худенька мама потягла мене вгору по східцях на наш третій поверх: вона не хотіла слухати Гнєдкова.

Потім перегнулася через перила і звідти, згори, ще раз метнула в нього списа:

— Вишукувати слабке у сильних, дрібне у великих — втішно для себе, чи не так? Так ніби й зближаєшся з ними?

— Що ви маєте на увазі? І кого? — запитував знизу Гнєдков так збентежено, ніби, граючись, ударив по м'ячу, всередині якого виявилась вибухівка.

Мама точно знала, хто в якій квартирі і на що хворий. Здавалося, вона дістала завдання відповідати за здоров'я всіх мешканців нашого будинку. «Від кого дістали?» — розмірковував я. І лише коли подорослішав, зрозумів, що це завдання дала мамі її совість.

Хворих вона визначала відразу: за кольором обличчя, запаленими очима, за рухами і ходою. Вона не могла пройти повз людину, яка нездужала.

— Це вже моя хвороба, — казала мама.

«У-у, як ви дихаєте! — зверталась вона до одного. — Не допомагати серцю це варварство, безкультур'я».

«Навіщо ви намагайтеся перебороти хворобу на ногах? — зверталась до другого. — Конфлікт з організмом не закінчиться на вашу користь!»

Людей, що нехтують своїм здоров'ям, мама вважала жорстокими:

— Себе не жалієте, то хоч близьких пожаліли б!

«Ваш вигляд мені не подобається!» — зауважувала вона, витягуючись навшпиньки, як під час гімнастики, i обмацуючи чийсь лоб. Долонею вона визначала температуру з точністю до десятих.

Поступово, сама того не бажаючи, мама привчила сусідів звертатися до неї не лише з медичних питань, але й з іншими проханнями. «Бюро добрих послуг!» — прозвали нашу квартиру.

— Це образливе прізвисько, — сказала мама. — Але в бюро не може працювати одна людина. Повинно бути мінімум двоє. Ти зрозумів?

— Працюєте до виснаження, — співчував Гнєдков. — А ті, заради кого ви виснажуєтесь, чи захочуть вас ремонтувати на випадок якоїсь життєвої аварії? Адже лікарі, я здогадуюсь, не лише лікують, але й самі хворіють.

Породжувати недовіру в навколишній світ було хворобливою пристрастю сусіда з нижнього поверху.

— Бачив би ваш покійний чоловік! Адже він до цієї своєї хвороби… пестив і балував вас, як дитя!

Ніжність, проте, не розпестила маму, а баловство не розпустило. Вона працювала до виснаження, ніби виснаження не могло бути: приховувала втому, а свої вчинки не вважала подвигами.

— Лікар — не тільки професія, але й спосіб життя, — запевняла вона.

І бюро добрих послуг продовжувало діяти.

Самотні хворіли набагато частіше і довше, ніж сімейні.

— Самотність, як інфекція, що причаїлася, підточує організм зсередини, — сказала мама. — Страшно подумати, але деякі самотні люди радіють хворобі: про них згадують! Приходить лікар із поліклініки. Я приходжу… Не можна залишати людей самотніми!

«Ненавиджу війну!» — щоразу повторювала мама, коли підходила до квартири на першому поверсі, де жила Надія Омелянівна. Цими словами мама ніби стукала до неї.

— Іди додому, Петре! Вона, коли розмовляє з дітьми… плаче. Тож іди.

Донька Надії Омелянівни загинула на війні в сорок першому році. Її звали Тетянкою.

— Іди, Петре!

Мама брала мене за лікоть і обережно підштовхувала до ліфта.

Вона вже тоді була нижчою від мене на півголови, але все в її зовнішності було зрілим, визначеним.

— Я — завершений об'єкт, — казала вона. — А ти маєш вигляд ще недобудованого.

Це справді було так. У незакінченому будинку одна якась частина неодмінно випереджає іншу і тоді вона має безглуздий вигляд, випирає. Природа кинула свої головні будівничі зусилля на мої руки і шию: вони були непропорціонально довгими. Я знав про це — і шию намагався сховати в плечах, а руки за спину. Мені здавалося незручним бути вищим мами — і я підкреслено в усьому їй підкорявся: в ліфт — то в ліфт, не заходити в квартиру — то не заходити.

Та коли Надія Омелянівна тяжко захворіла, мама сказала:

— Я виписала для неї безліч ліків. Але рецепти самі по собі не можуть допомогти. Тому відправляйся за звичним маршрутом — в аптеку!

Маршрут і справді був для мене звичний: коли мама встановлювала в якій-небудь квартирі медичний пост і починала атакувати хворобу, боєприпаси у вигляді ліків підносив я. Якщо, звісно, у потерпілого не було родичів.

Біля дверей Надії Омелянівни, мимоволі наслідуючи маму, я прошепотів: «Ненавиджу війну!», ніби це був умовний пароль.

Кроків я не почув, але двері відчинилися.

— На вулиці холодно? — спитала Надія Омелянівна.

— Що ви? Тепло!

— А я змерзла.

Кутаючись, ніби ховаючись, у величезну хустку, вона безшумно вернулася до ліжка.

Я не раз зустрічав її у дворі… Але не міг роздивитися як слід: вона намагалася пройти непомітно, боячись, що з нею заговорять.

Над ліжком висіли фотографії двох молодих красунь. Таких красунь, що я отетерів з пляшечками та коробочками в руках.

— Це моя донька, — глухо мовила Надія Омелянівна.

— А поруч?

— А поруч… я. Що, не віриться?

Щоб я не порівнював її з фотографією, вона ще глибше закуталась у хустку. Однак я все ж помітив, що губи, ніс, підборіддя лишилися тими ж: роки не змогли змінити їхню форму, стерти їхню значимість. Але раніш це була значимість надії, впевненості в собі, а зараз…

Я пам'ятав, що, розмовляючи з дітьми, Надія Омелянівна починає плакати. І з усіх сил намагався, щоб цього не трапилось.

— Сьогодні чудова погода! — проголосив я. — І вигляд у вас набагато кращий, ніж… у ті дні.

— А у ті дні ти не приходив до мене, — глухо, без жарту відповіла вона.

— Увечері до вас прийде мама! — Своїми повідомленнями я хотів запобігти її сльозам. — А у нас в будинку ремонт збираються робити!

— Будинок старий, — погодилась вона. — Але міцний. Скільки ще простоїть!

Їй хотілося, щоб він простояв якомога довше.

— Тетянку я прямо сюди привезла. З пологового будинку… — Помовчала й додала: — Вона любила вистрибувати у двір через вікна.

— Це вже… потім? Пізніше?

— Там, під вікнами, на неї чекали хлопчаки. Сюди заходити не наважувались.

Вона пошепки попросила:

— Сядь.

Я сів біля низького квадратного столика, що стояв поблизу ліжка. На ньому були розкладені аркуші, вирвані із зошитів у клітинку й лінійку, із блокнотів та записників. Аркушиків було багато… З роками колір їхній змінився, і, як на обличчях людей, з'явилися зморшки. Одні повністю списані, на інших було всього кілька рядків, олівцевих чи чорнильних. Рядки таки не встояли перед роками: поблякли і вицвіли.

— Оце все колись Тетянці писали… — сказала Надія Омелянівна.

Відчуваючи, що вона може заплакати, я вигукнув:

— Її так любили?!

— Тут тільки записки. А листи я ховаю!

Вона трохи підвелася, дотяглась до комода і, висунувши верхню шухляду, вийняла звідти кілька листів.

— Оці троє обіцяли пожертвувати заради неї життям. — Вона поклала на стіл три побляклих конверти. — Цікаво, де вони зараз? Чи пам'ятають її?

— Пам'ятають! — вигукнув я, відчуваючи, що голос її тремтить і ось-ось зірветься. — Ці пам'ятають! І решти, я думаю. Ні, я впевнений!

Надія Омелянівна заплющила очі, розмірковуючи, чи можна вірити моїм словам. Нарешті тихо промовила:

— Мені б хотілося дізнатися, хто вони… ці колишні хлопчики.

— Ви їх не знаєте?!

— Вони ж страждали під вікнами… А підписувались однією літерою. Або двома. — Вона трохи підвелася. — Тільки в цій записці є ім'я: «Петро».

— І мене Петром звати!

— Я знаю: Петро Перов…

— Виходить: Пе-Пе! Є таке оповідання. Чули?

Мої вигуки стримували її, відволікали од гірких думок. Тому я голосно і занадто урочисто пообіцяв:

— Знайду їх! Не вірите? Розшукаю усіх трьох!

— Як? — Вона знову примружила очі і повільно випросталася під ковдрою. — Школи, в якій вони вчилися, вже давно немає… Її знесли.

— А по війні вони приходили сюди?

— До кого приходити.

— До вас!

— Навіщо я їм потрібна? Гнєдков, який на другому поверсі живе, одного разу сказав: «Стукають у двері, коли є нужда!»

— І ви йому вірите?

— Гнєдков з ними в одному класі вчився. Я розпитувала його, а він і відповів… тією фразою. Виходить, має слушність: до мене вони не зайшли.

— Отже, в інші міста переїхали! — впевнено мовив я, відчуваючи, що голос її знову ладен зірватися. — Поміняли адреси — от і все. А я розшукаю! Перепишу оці літери.

— Навіщо? Ти листи візьми… Тільки не загуби.

Тут я помітив, що пляшечка і коробочки з ліками ще й досі у мене в руках.

— Тетянка була не лише красивою, — сказала Надія Омелянівна. — Вона була доброю. Завжди старалася допомогти… Як твоя мама. — Надія Омелянівна теж помітила пляшечки і коробочки. — Як ти…

Валько Гнєдков був сином свого батька: встрявав у справи, які його зовсім не стосувалися, і з цікавістю стежив за переміщеннями в будинку і у дворі.

— По квартирах ходиш? — спитав він зацікавлено, як недосвідчений слідчий, заглядаючи мені в очі. Гнєдков-старший робив це обережніше: довірливо і співчутливо. — Бюро добрих послуг? Ха-ха!

— А ти бюро яких послуг?

— Я взагалі нікому не прислужую! Хочеш, щоб тебе похвалили?

Якщо когось хвалили, Валько одразу шукав привід, щоб звести нанівець похвалу.

— Брат милосердя? Доктор медичних наук? Ха-ха!

— Чого ти гигочеш під вікнами? Вона хвора… Ти що, не знаєш? У неї донька на війні загинула!

— Хвора? Пробач, я не знав… А дочка її загинула не на війні.

— Як… не на війні?

— Не на війні. І не на землі. І не в повітрі! І не на морі…

Валько переступав з ноги на ногу в такт кожному реченню.

— А де ж?

— Між небом і землею!

Валько любив володіти чимось таким, чим інші не молоділи. Годинником з барометром і секундоміром… Футболкою з тигром, що роззявив пащу, на якого Валько поглядав з надією, як на охоронця. Чи секретом, чи хоч найменшого новиною. Це вирізняло його і ніби підносило над іншими. Розпалюючи цікавість співрозмовника, він таємниче переминався з ноги на ногу, ніби пританцьовував: ану ж здогадайся, ану ж дізнайся!

Я ухопив Валька, який нахабно переминався з ноги на ногу, за вузькі, кістляві плечі і притяг до себе:

— Де вона загинула? Кажи!

— Я ж казав: між небом і землею. На даху!

— На якому дачу?

— Нашого будинку.

— Звідки ти знаєш?

— Звідти! Вона вчилася з моїм батьком…

Мама варила на кухні дієтичний бульйон для Надії Омелянівни. Дієті і режиму вона надавала великого значення. Весь будинок знав від мами, як треба харчуватися, рухатись і дихати, щоб не конфліктувати з організмом.

Від імені нашої родини дотримуватися всіх цих правил повинен був я.

— Я буду здорова, коли здоровим будеш ти! Вважай, що стараєшся заради своєї єдиної матері.

Вона часто ставила мене в безвихідні умови.

— Ти дуже збуджений, — дивлячись в каструлю, сказала мама. — Чую по диханню.

— Бесідував з Вальком Гнєдковим…

— Сильнодіючий подразник!

— Він сказав, що Тетяна Ткачук загинула не на війні. А на даху.

— На даху теж була війна. — Мама облишила дієтичний бульйон. — Вона скидала запалювальні бомби і була змита… вибуховою хвилею. Якби не вона, ми б із Вальновим батьком могли задихнутися в бомбосховищі. Два сусідніх будинки згоріли дотла. Тепер на тому місці сквер.

— А Валько єхидствував, підтанцьовував… Можливо, вернутися у двір і вмазати йому як слід?

Мама похитала головою.

— Переможи його мирними засобами. Що у тебе в руках? Листи?..

— Старі, ще довоєнні. Я пообіцяв Надії Омелянівні знайти… колишніх хлопчаків, які надсилали їх Тетянці. Дізнатися про них: де живуть і ким стали. А як дізнатися — сам не знаю. Зворотних адрес нема. Імен і прізвищ також.

— Всього три листи? — здивувалася мама.

— Та ти що! Весь стіл завалено… Але оці обіцяли пожертвувати заради Тетянки життям.

— Закономірно. І справедливо! — сказала мама. — Це була найкрасивіша дівчинка в усій школі. Можливо, й у районі! Коли зустрічаю дівчаток-красунь, неодмінно з Тетянкою порівнюю. Ні, не тягнуть! Я була на півтора роки молодшою… Побачу, бувало, її — аж присідаю. А що робилося з хлопчаками, уявляєш? Вони і присідали і підстрибували… Словом, неодмінно себе в її присутності виявляли.

— І наш Андрійко?

— Теж намагався. Але особливо виявив себе потім… після… Коли вона загинула, на фронт пішов. Йому тільки сімнадцять виповнилося. Міг би рік зачекати. А знаєш, що таке рік на війні? Але Андрійко жодного дня чекати не хотів!

— Виходить, він, можливо, через неї… І загинув?

— Я могла б так думати. Але не хочу!

Мама витерла об рушник руки, взяла конверти й довго розглядала їх, то наближаючи до очей, то віддаляючи, ніби це були картини.

— Довоєнні штемпелі, — сказала мама. — Інший шрифт. Все по-іншому… Так і бачу на плиті примуси замість конфорок! — Мама повернулася до сучасності і увімкнула газ. — Як же ти будеш шукати?

— Я думаю, треба прочитати листи і за їхнім змістом…

— Тобі, чи що, писали? — перебила вона.

— А як же тоді?

— Є живі свідки. — Вона задумалась, накрутила на милець свій хлопчачий чубчик. — Точніше, жінка-свідок.

— Вона зможе визначити?

— Зможе. За ініціалами… І, безумовно, за почерком!

— Через стільки років? Ну, це ти…

— Зможе! Андрійко казав: «Катерину Іллівну не обдуриш. Вона ножного з нас за номерком знає: у прямому і переносному значенні».

— Хто це?

— Їхня класна керівниця. Живе близько… Через дорогу. Прогулюється вечорами, ходить по провулку, як я їй рекомендувала. Щоб не конфліктувати з організмом! Пам'ятаю, якою вона замолоду була… Уже тоді в характерах розбиралися. Сама учням прізвиська вигадувала. Нічого собі? І завжди снайперськи влучно! Так приставало, що коли власнику прізвисько і не подобалось, відклеїти вже було неможливо.

— А як вона Андрійка прозвала?

— Горністом.

І знову я порівнював фотографію на стіні з жінкою, яка стояла поруч.

— Величний у мене був вигляд, чи не так?

— Був, — відповів я з дитячою прямолінійністю, яку не завжди умів вчасно приховати.

— У нас із тобою схожі звички, — сказала Катерина Іллівна. — Я також не піддаю фрази попередній обробці. Кажуть: «Слово — не горобець: вилетить — не спіймаєш!» Дивна приказка:, ніби горобця легко спіймати. Я із цікавості спробувала, але марно.

— Мій дядько розповідав…

Вона перебила:

— Знаєш, як Андрійко називав мене? Пробач, але дядьком я його називати не можу.

— І я… вперше назвав.

— Він іменував мене класною керівницею. Робив наголос на першому слові — і воно ставало оцінкою. Тепер керувати ніким. А я звикла!

Обличчям вона була не зовсім такою, як на фотографії, а постать лишилася, як і раніше, владно пряма, статна. Голос мала густий, не потрісканий від часу. «Їй би Кармен виконувати! — подумав я. — Якби не золотисто-лляне волосся!» Воно також дивувало своєю густотою і добротністю. І завершувалося міцно сплетеною косою, яка відпочивала на лівому плечі, як у селянок із російських казок. Все в ній було добротним і ладним. І тільки колір обличчя сірувато-зів'ялий.

— Класна керівниця — це був мій чин, — вела далі Катерина Іллівна. — А було ще і прізвисько… Катерина Велика! Епітет мене тішив. Але у поєднанні з іменем… виходило щось самодержавне. І я відучила так називати мене! Пожертвувала уроком своєї рідної математики і здійснила невеликий екскурс в історію. Я намалювала такий портрет цариці Катерини, що порівнювати мене з нею стало просто незручно.

Помітивши, що я пильно дивлюся на косу, Катерина Іллівна пояснила:

— Колишню зачіску свою я змінила багато років тому з тієї ж причини: щоб не бути схожою на представницю скинутого самодержавства.

— Я чув, ви самі вигадували учням прізвиська.

— Вважала це за розумне. «Коли вже прізвиська неминучі, треба їх тримати під контролем, — подумала я. — А ще спокійніше — вигадувати самій!» Ти згоден? Я слухаю… Відповідай.

Чекаючи на мою відповідь, вона підійшла до старовинного дзеркала з павутинками-тріщинками і почала розглядати свою постать і обличчя.

— А чому ви мого дядька прозвали Горністом?

В її присутності я вдруге промовив слово «дядько».

— Горністом? Не тому, що він грав на горні. Ні… Слуху в нього не було.

— Як у мене!

Мені хотілося хоч чимось бути схожим на дядька-героя.

— Інколи я хитрувала, — зізналася Катерина Іллівна, все ще не відходячи від дзеркала. — Придумаю учневі прізвисько, з яким треба, так би мовити, бути у відповідності, — і спостерігаю, як він, бідолаха, намагається до нього дотягтися. Відкрию тобі таємницю педагогічної лабораторії! Але Андрійкові тягнутися не треба було: він повністю відповідав своєму званню.

— В чому саме… відповідав?

— Без необхідності не горнив, а тільки коли слід було попередити чи оголосити тривогу: людина в біді, людина в небезпеці! Тут він не гаявся… Скільки йому довіряли таїн! Але сам до тайників не ліз. Ніколи!.. Найделікатнішим був Горністом. І горнив обережно, щоб не оглушити навколишніх. Андрій Добровольський… Попросять у нього ошатну куртку, щоб Тетянку в кіно запросити, а він ще й светра свого пропонує. Хоч сам був закоханий… Попросять перший том «Графа Монте-Крісто», а він обидва несе. Безвідмовний був хлопець!

— Не вмів говорити «ні»?

Вона підійшла до мене:

— Звідки такі відомості? Він не любив говорити «ні». Але це не означає, що не вмів. Пам'ятаю, одного свого однокласника він нещадно (я не обмовилася, саме нещадно!) лупив по щоках і промовляв: «Ні! Ні! Ні!..»

— Лупив?! Мій дядько?

— Лупив не дядько… Лупив один юнак, чесний і сміливий, іншого — безчесного і боягузливого.

— Коли це було?

— Є обставини, які не дозволяють мені відкрити подробиці цієї майже детективної історії. Саме тобі!

— Мені? Чому?!

— Андрійко, думаю, так вважав: добре має бути не всім підряд — добре має бути добрим.

— Але кого ж він… бив?

— Тебе зараз тільки це цікавить? Замість відповіді сама спитаю: чого ти прийшов? Я слухаю… Відповідай.

— У мене є справа. Є прохання… Але мама попередила, щоб я відразу до справи не приступав, а спочатку дізнався про ваше життя, про ваше здоров'я.

Коли чуєш її «Я слухаю… Відповідай», які вона, звісно, перенесла у дім зі школи, здається, що ти відповідаєш біля дошки. А біля дошки треба відповідати докладно, або, як казала моя класна керівниця, «розгорнуто». Я і бовкнув навіщось про мамині напучення.

Вона знову підійшла до дзеркала з павутинками-тріщинками. Взялася за сукню на талії.

— Тиждень тому вшивала… Але треба ще вшити: знову схудла. Зі здоров'ям, виходить, «так собі». У мене має бути неприємна операція. Чи повернусь я сюди з лікарні й чи буду вечорами дихати свіжим повітрям — це невідомо. Тому ти поспішай — приступай до своєї справи.

— Операція?

— Я слухаю… Приступай.

Чекаючи на відповідь біля дошки, вчителі часто відводять очі вбік чи опускають їх в класний журнал, щоб не бентежити учня. Катерина Іллівна з тією ж метою повернулася до старовинного дзеркала.

— Я був у Тетянчиної мами. У Надії Омелянівни…

Катерина Іллівна різко обернулася.

— Сам зайшов, чи вона покликала?

— Захворіла на запалення легенів. Я їй ліки приніс.

— Теж Горніст? — Вона подивилася на мене з повагою. — Це прізвисько може стати у вашій родині потомственим!

Катерина Іллівна залишила сукню у спокої і махнула рукою:

— Чого за себе хвилюватися? Соромно мені хвилюватися: я Тетянку в чотири рази пережила. В чотири!.. Який вигляд у Надії Омелянівни?

— Мама скаржиться, що вона лікуватися не хоче. Ліків не приймає:.

— Mожна зрозуміти… — Катерина Іллівна спохопилася: — Цього їй не чув. Домовились?

— Не чув.

— Я бувала у неї. Дуже давно… Не знаходила слів для утіхи. Починала розповідати, якою Тетянка була чудовою — і тільки ще більше ятрила… Останнього разу, пам'ятаю, привіталася й попрощалась, а решту часу мовчала. Потім вона надовго поїхала кудись до сестри. Виходить, повернулася?

— Вона три листи мені дала. Ось вони… Просила дізнатися, де ці хлопці і чому не заходять. Обіцяли заради Тетянки життям пожертвувати!

Я подав Катерині Іллівні вицвілі, зморшкуваті конверти. Вона наділа окуляри, почала обережно виймати листи і один за одним читати. «Тобі, чи що, писали!» — сказала мені мама. А вона читала так довго, що я спитав:

— Літери стерлися?

— Нічого не стерлося. Літери ті ж самі… Ті ж! Ти розумієш? Ті ж, якими вони писали контрольні за партою і на дошці крейдою. Не заходять, кажеш? Як же вони можуть зайти, якщо обіцяли життям пожертвувати?

— Вони всі… загинули? — недовірливо спитав я. — Усі троє?

— Не троє! Їх мільйони загинуло… А літери ті ж! — Вона помовчала. — «С. Н.» Це Сергійко Нефьодов. Він! Не сумніваюся… Поетична була натура! Квіти на підвіконнях розводив. Бувало, після уроків по шість портфелів тягнув: звільняв дівчат від фізичного навантаження. Він їм і каблуки прибивав, якщо відривалися під час танців. І тільки одна людина в класі називала його за це «бабським угодником». Тільки одна… А як ці хлопці танцювали! Цнотливо, чисто… Моя педагогічна пильність від бездіяльності притуплялася. Сергій Нефьодов… Він і малював гарно! — Катерина Іллівна щось згадала. І, втративши статність і владність, заспішила, заметушилася. — Ну так… У мене є його картина: «Невідома з портфелем». Тетянку зобразив… Він і почуття свої зобразив у листі поетично! А ось картина. Подивись. Впізнаєш?

— У житті вона кращою була, по-моєму.

— У житті була кращою, — погодилася Катерина Іллівна. — Кращими, ніж усі вони були у житті, взагалі бути не можна! — Раптом і голос її втратив свою «поставу». Він почав спіткатися, падати, знову підійматися. Вона заперечувала комусь… кого не любила: — Ідеальних не існує? Вони були ідеальними… Були. Всі троє! «Мало прожили, тому й були! — скажете ви. — Не встигли ще ухилитися від ідеалів!» А я знаю, що вони, скільки б не прожили, не ухилялися б. Знаю… І ніхто мене не зіб'є! — На її сірувато-зів'ялих щоках пробився рум'янець. Листи в руках тремтіли, як від холоду. — «В. Б.» Це Володя Бугров… У мене зберігся його зошит. Він розв'язував у ньому задачки, яких я особисто розв'язати не могла. — Катерина Іллівна почала обома руками перебирати папери в шухлядах письмового столу. Знайшла зошит. І поклала поруч з картиною. — Тільки одна людина в класі називала його «телеграфним стовпом»: мовляв, прямолінійний. А в чому полягала ця прямолінійність? Говорив правду… Вважав, що коли виробничі і спортивні норми треба виконувати, то вже людські тим паче! Завжди у чергу ставав, нікого не розштовхував, а опинявся все одно попереду. Академіком був би… Скільки майбутніх академіків не дожило навіть до інституту!

Вона знову почала сперечатися з кимось відсутнім:

— Прямолінійний?.. На контрольних в усі кінці класу рятівні круги розкидав. Я намагалася не помічати: навіщо заважати спасінню утопаючих? — Вона звернулася до мене: — Цього ти не чув. Домовились?

— Не чув.

— Нема ідеальних? А мої хлопчики? А мої соколята?! Ось написано: «С». Це Саша Лєпьошкін. Соромився свого прізвища: однією літерою відмітився. Малюків обожнював! І цього також соромився: крадькома, за школою, першокласників на санчатах катав. Мама його прибиральницею в школі працювала. То він, бувало, за неї після уроків підлоги мив. Цього не соромився! Дівчата ідуть… сама Тетянка йде, а він миє, тре. Відра тягає… Жили вони скромно — і вдома у них було все саморобне: приймач, шафи, табуретки. Це йому Андрійко свою куртку зі светром і давав. Нема ідеальних? А Саша Лєпьошкін! Тільки одна людина в класі називала його «підлогомийкою». Тільки одна…

— Хто це, Катерино Іллівно?

— Той, кого Андрійко відхльоскав по щоках. Ну, гаразд. Коли вже на мене чекає операція з невідомим кінцем, я розповім тобі. Ти, зрештою, повинен знати. Тим паче що саме цей «один в класі» живе з тобою поруч.

— Гнєдков? — тихо угадав я.

— Трагічний парадокс полягає в тому, що і ті троє також жили на різних поверхах твого будинку! І всі троє загинули, а він… Зустрічала його на вулиці. Кидався, ризикуючи життям, через дорогу, заглядав в очі: Валько його вчився у мене в класі. Ось уже років три не кидається і не заглядає: я ж на пенсії.

— А за що Андрійко його… по щоках? За «бабського угодника» чи за «підлогомийку»?

— За це Андрійко повчав його. М'яко попереджав. Гнєдков клявся, що більше не повторить, залазив своїми словами в довірливу Андрійкову душу: «Ти мені віриш?» Андрійко, як ти знаєш, не любив говорити «ні». І відповідав: «Ну гаразд, востаннє!»

— А потім все-таки бив по щоках?

— В той день Гнєдкова — не бити, а вбити можна було.

— За що?

— За те, що Тетянка загинула.

Катерина Іллівна владним жестом посадила мене на канапу.

— Кажуть, у ногах правди нема. Ще одна дивна приказка. Хіба не ноги нас по землі носять? Але ти все ж сядь.

Вона боялася, щоб, почувши її розповідь, я не захитався, не впав.

— Тобі мама про це не говорила?

Я похитав головою.

— Оберігає тебе. І я спочатку не хотіла. Бо ти живеш по сусідству з Гнєдковим. А зараз я саме тому й розповім! Оберігати — значить готувати до несподіваностей і можливих конфліктів, а не тримати в невідомості. Ти згоден? Я слухаю…

— Звісно! Безумовно… Аякже!

— Перший раз фашистські літаки прорвалися до міста через місяць після початку війни… Мої хлопці, які жили у вашому будинку, склали графік, кому і коли чергувати на даху. Розділили його на квадрати: будинок же довжелезний! Якось, коли було оголошено тривогу, Тетянка побачила з вікна, що Гнєдков іде не на пост, а хоче промайнути вниз, в бомбосховище. Вона гукнула його: вже дзвякали «запалки». Він пояснив, що в дощ чергувати не може: ризикує звалитися з даху. А також клявся в коханні! Боягузи можуть кохати, як ти думаєш?

— Не можуть!

— Можуть, Петре… Але насамперед себе! І взагалі… страх убиває в них будь-які інші почуття. Гнєдков і сховався в бомбосховище. Фронт на даху було відкрито ворогові. Я не пишномовно висловлююсь: це було само так. Тоді на залишений пост стала Тетянка. На ії квадраті було горище. Вона скинула з даху всі «запалки». Одну навіть витягнула з горища… Разом із палаючою білизною. В ті часи на горищах сушили білизну… Два сусідні будинки горіли. А ваш було врятовано! Але вибухова хвиля від фугаски, що впала неподалік, скинула Тетянку вниз.

— І тоді наш Андрійко…

— Нещадно відшмагав боягуза. Гнєдков і тут захлинався від страху: «Пробач, Андрію! Пробач!..» Але той відповідав: «Ні!» Життя навчило його нарешті не лише любові, але й ненависті. Ненавидіти необхідно… Інакше ми, кажучи звичною для мене математичною мовою, поставимо знак рівності між добротою і безпринципністю. «Скажи, хто твій друг, і я скажу, хто ти». Оце точна приказка. Але так само точно прозвучало б: «Скажи, хто твій ворог…» Заговорилась я щось! — Вона помовчала, передихнула. — Після Тетянчиної загибелі всі мої хлопчики написали заяви до військкомату. Крім Гнєдкова: сказав, що зір не дозволив. Хоч вигоду свою розгледить за сто кілометрів! Та й взагалі… з таким зором як у нього, багато воювало. Ось і вся історія!

— Спасибі, Катерино Іллівно.

— За що?

Я хотів сказати: «За довір'я!», але стримався.

— У дворі розповідати про це не треба, — попередила вона. — Ні за якою давністю строку зрада не може бути прощена. Але у Гнєдкова є дружина, син…

— Такий же, як і він! — випалив я.

— Згодна: він взяв у спадок дещо, чого краще було б не брати. Але мати його, кажуть, мила жінка. Я завжди проти нападу на сім'ю: при цьому страждають безвинні. Та й Надія Омелянівна не знає подробиць.

— І вірить Гнєдкову? — знову випалив я. — Адже він знав, що ці троє, які обіцяли життям пожертвувати… ним пожертвували?

— Знав. А що?

— А то, що він докоряв їм: мовляв, не заходять. Тетянчину матір забули. Загиблим докоряв! Уявляєте? — Я змахнув своїми ручищами. — Ще б надавати йому по щоках!

— Стримайся! Зосередься краще на хворобі Надії Омелянівни. Бо ти — Горніст! До речі, передай, як кажуть, в дар від мене картину «Невідома з портфелем» і зошит Володі Бугрова. Тут на обкладинці написано: «Тетяна, милая Тетяна!» Сам він віршів не писав, але за допомогою звернувся до великого. «Телеграфний стовп»? Запам'ятай, Петре: болото завжди ненавидить гору. І чим вища гора, тим більше це дратує болото.

У нашому подвір'ї, як на стадіоні, буквально ні на один день не затихав спортивний запал. Валько Гнєдков дуже любив бути суддею. Усі інші мріяли ганяти м'яча або шайбу, тож свисток охоче уступали йому. До того ж Валько володів «надгодинником» — з барометром і секундоміром, а за волейбольними змаганнями спостерігав крізь перламутровий театральний бінокль. Це справляло враження на гравців і болільників.

Судив Валько з насолодою: йому підкорялись! З особливим задоволенням він призначав штрафні удари: одних карав, інших заохочував.

Коли я з картиною і зошитом увійшов на подвір'я, Валько остигав від щойно закінченої сутички. Спітнілі гравці розійшлися по домівках, і Валько, як хазяїн, сам походжав по майданчику. Сповнений відчуття влади, він спрямував на мене бінокль.

— Який ти маленький! — радісно констатував Валько.

— Переверни бінокль — і буду великий.

Але він перевертати не поспішав. Бінокль викривляв зір Валькові: йому здалося, що я десь вдалині… І він відважився проголосити:

— Носильник? Постачальник додому? Знову щось комусь несеш? Бюро послуг!

Слово «добрих» він проковтнув.

«Бабський угодник», «підлогомийка»!.. — подумки скипів я. — А зараз «носильник»… Скільки ж можна?»

— До речі, я вияснив: Тетяна Ткачук загинула на війні, Гнєдков. Запам'ятай: на війні!

Я хотів, щоб Валько заперечив мені. Але він цього не відчув — і пішов назустріч моєму бажанню:

— Невже! Вона просто з даху звалилася.

— Тобі татусь так пояснив?

— Адже він краще знає!

— Він бреше. Йому вигідно так пояснювати!

Валько перестав бути суддею: він зрозумів, що я не буду йому підкорятися.

— Твій тато бреше, — повторив я. І, забувши про попередження Катерини Іллівні, чітко додав: — Він зрадив у ту ніч наш будинок. А вона врятувала!

Валько почав вперто переминатися з ноги на ногу, ніби пританцьовувати:

— Вона звалилася. Дощ був… Вона і звалилася!

Я не поспішаючи поклав на лаву картину і зошит. І за звичкою відправив руки за спину.

— Ану, ще скажи!

Він і далі продовжував переминатися з ноги на ногу. Але для мене і цього було досить. Бінокль полетів геть…

— Захищайся! — запропонував я Гнєдкову.

Але він умів тільки звинувачувати й судити. Мої незграбно довгі руки вихопилися із-за спини, як із-за укриття.

— Ось тобі за батька-боягуза! А ось тобі… за тебе самого! Ось! Ось іще…

— Пробач, Петре! Я не думав. Я не хотів… Пробач, — бурмотів Валько так само, як колись вимолював пощади у Андрійка його батько.

— Ні! Ні! Ні! — осатаніло вигукував я.

Потім обтрусив руки, взяв із лави картину, зошит і попрямував до свого під'їзду. Бінокль валявся в траві.

Через півгодини істеричний, безперервний дзвінок увірвався в нашу квартиру. Ми з мамою разом кинулися до дверей.

На порозі стояв Гнєдков-старший. Він стирав пальцями піт із спадистого лоба. Навіть сірі скельця окулярів не могли приховати його панічного погляду.

— Ніно Василівно… Ви дома? Це порятунок! Я думав, не доповзу. Дикий спазм… Серце зупинилось!

— В такому разі, я думаю, ви й справді не доповзли б, — сказала мама.

Гнєдков, обережно ступаючи, боячись кожного свого кроку, поплентався до кімнати.

— Я сподіваюсь, що ви зробите укол. Судинорозширюючий… Хотів викликати невідкладну. Але згадав, що прямо над нами — бюро добрих послуг.

— Це трапилося зненацька? — сухо поцікавилася мама.

— Валя повернувся з двору побитий… — Щоб не сваритися з членом маминої сім'ї, він промовив у мій бік: — Я до тебе, Петре, не маю претензій. Хтось тебе ввів в оману. Але коли рідний син вимагає виправдовувань…

Отже, того дня Валько і вдома продовжував бути суддею.

— Зрозумійте: коли рідний син вимагає від батька виправдовувань і пояснень, серце не витримує! — вигукнув Гнєдков. — Дикий спазм… Такого ще не було. Ніно Василівно, я сподіваюся, ви, як лікар, мені співчуваєте?

— Як лікар… так. — Мама взяла шприц, який завжди був у неї напоготові в металевій коробочці. — Нарешті мені вдасться вас уколоти! Лягайте на тахту. Спустіть штани… Петю, йди на кухню.

Надія Омелянівна уже пересувалася по квартирі, сідала то на стілець, то на канапу. Картину пензля Сергія Нефьодова вона не випускала з рук.

— Як же це я сама не здогадалася? Тетянка розповідала про нього. Низький уклін його пам'яті. Він відчув… спіймав головне в моїй доньці: доброту і відчайдушність. Я називала її «декабристкою». І боялася тих її достоїнств, які інші дуже цінували. Доброта інколи робить людину беззахисною, а відчайдушність — безрозсудною. Я боялася і того й іншого. Але не догледіла… Не догледіла того вечора. Мені б самій на дах піднятися! І все було б гаразд… — Вона сіла на канапу. — Ти заходь до мене, Петре. Коли зі школи повертаєшся. Або у двір біжиш. Це ж по дорозі…

— Гаразд! Тільки ви маму слухайтесь.

— Якщо ти заходитимеш, буду слухатися. Тоді ще поживу…

— Дуже прошу вас!

— А «В. Б.» — це Володя Бугров. Звичайно… Як це я сама не здогадалася? Тетянка захоплювалася ним: «Майбутній Лобачевський!» Майбутній… Ох, якби те, що обіцяє нам це слово, завжди збувалося! У Володі в листі е такий рядок… ось він: «Хоч математика — негуманітарна наука, прояви до неї гуманність». Це він мав на увазі себе самого. Як же я? «Тетянко, милая Тетянко!»

Вона трохи переінакшила Пушкіна, бо зверталася до власної доньки.

— І за зошит спасибі! — Надія Омелянівна картала себе: — Завжди була заднім розумом сильна. Тепер мені ясно, що «С.» — це Саша Лєпьошкін. Тетянка казала про нього: «Добріший із добрих! Возиться з першокласниками, як нянька». — Вона підійшла до вікна. — Я їх в гості чокала. І ніби соромила: «Обіцяли життям пожертвувати, а адресу забули». Пробачте мені.

Надія Омелянівна заховала листи і зошит в шафу, зачинила її на ключ. А картину поставила на квадратний столик перед ліжком.

— Ще загинув Дима Савельєв з п'ятого поверху. Точніше, пропав безвісти, — сказала вона.

— Тепер вже не знайдеться… мабуть.

— Мати чекає на нього. Коли повідомлення про смерть не було… І Боря Луцько з другого під'їзду. Віддав життя на «Дорозі життя», під Ленінградом. Його матері вже нема. Я про всіх знаю, хто загинув у нашому будинку. Дима і Бори теж з Тетянкою вчилися.

— У Катерини Іллівни?

— В їхній школі перед війною один десятий клас був… Не забудеш до мене заходити?

— Що ви, Надіє Омелянівно!

— Я тоді ще поживу…

Вона випрямилася і, ніби перевіряючи, чи зможе викопати свою обіцянку, навмисно твердою ходою пройшлася до вікна й повернулася до канапи.

— Я часто згадую, Петре, про наших хлопчиків. І ось що думаю… Про тих, що працювали на заводі, в різних організаціях, золотом на мармурових дошках написано: «Тут працювали… Вічна слава!» І справді, виходить, що ніхто не забутий і ніщо не забуто. А хлопчики нашого будинку ніде ще не працювали. Не встигли вони… Про них не написано. Може, десь на полях, на дорогах. А в місті, де вони жили, нема нічого. Звичайно, в школі написали б, та школу знесли: стара була.

— Знесли, — підтвердив я. — Що ж робити?

— Не знаю, — сказала вона. — Але ж вони не винні, що ще не працювали? Вони багато чого не встигли.

І тут я скочив зі стільця від несподіваної думки.

— Надіє Омелянівно… Послухайте! А якщо зробити дошку, хай дерев'яну або ще з чого-небудь… І встановити її в нашому будинку? В під'їзді, біля ліфта. Якщо зробити так, га?

— Як ти… кажеш?

— Якщо дошку встановити? — Я почав розмахувати своїми ручищами. — І плюс до того ще літопис написати: «Герої, що жили в нашому будинку»!

— Так роблять… де-небудь? — спитала вона.

— Я точно не знаю… Але ж і в організаціях колись мармурових дощок не було. А зараз є! Все з чогось починається. Ви подумайте: матері будуть кожного дня бачити, що їхні сини не забуті. І батьки будуть бачити… І брати, і сестри.

Думка, яка ніби мимохідь мені спала, ставала дедалі значимішою і реальнішою.

— Ви подумайте: якщо навіть син чи брат ніде ще не працював… ну, прямо з десятого класу на війну пішов, все одно про нього буде написано!

— А про дочку? — спитала вона.

Наступного дня я виклав свій план Катерині Іллівні.

— Якщо ти це зробиш, я ляжу в лікарню зі спокійною душею, — сказала вона.

— Зроблю! Я вже й дошку знайшов. Мені її тато залишив.

— Що значить… залишив?

— Він у останні роки місця собі не знаходив: «Користі від мене ніякої!» — казав мамі. І вона його навантажувала завданнями. Які були посильні… Ось змусила дошку вистругати. «Сама не знаю навіщо!» — сказала мені мама. А зараз відомо навіщо! Дошка гладенька, міцна. І вся в прожилках, ніби жива. Але головне — мені її залишив батько. Навіть можна сказати: заповідав! Ось на ній…

— Нікого не забудь! — перебила Катерина Іллівна. — У вас в будинку жили ще…

— Дима Савельєв і Боря Луцько!

— Так, Дима і Боря. Нема ідеальних? — Вона знову з кимось почала сперечатися. — А вони, мої хлопчики? А твоя мама? А ти? А проте… ти цього не чув! Домовились?

— Не чув.

— Порушую правила педагогіки? Та ні… Основне її правило — говорити правду! Ти згоден? Я слухаю… Відповідай.

— Згоден.

— Дима і Боря…

— Все дізнаюся про них! — пообіцяв я.

— Життя їхнє, було коротке, а дізнатися можна ба-то. Ти друзів своїх підключи! Хай допомагають.

Мені хотілося зробити все самому, і я промовчав.

— «Герої, що жили в нашому будинку»? — вела далі вона. — Так ти хочеш назвати свій літопис?

— Так.

— Дима пропав безвісти. А мав стати відомим! Майбутній Амундсен! Майбутній Пржевальський! — писали про нього в стіннівці:

— Знову це слово, — промовив я. — Скільки «майбутніх» так і залишилися майбутніми… «Ненавиджу війну!» — каже моя мама.

— Так повинні думати всі! — владно промовила Катерина Іллівна. — А хто так не думає, тих треба судити. Принаймні судом совісті. Ти часто цитуєш маму. Це мені подобається! — Вона перевела дух. — Коли Димі пророкували долю Пржевальського, він відповідав: «Хоч конем Пржевальського стати б: поскакати по білому світу». Замість портфеля рюкзак за спиною носив. На руці витатуював якір. Це єдине, за що я його лаяла. «Розумний в гору не піде, розумний гору обійде…» Ще одна дивна «мудрість»! Цинічна дуже. Гнєдковська, я б сказала. А Дима щоліта ходив з батьком в гори. І хотів, щоб між хлопцями утвердилось альпіністське братство: всі у зв'язці, і один одного підтягують! Дима Савельєв… На картах дальні маршрути прокладав, а дійшов лише до Наро-Фомінська. Там і пропав.

— А Боря?

— Цей тварин любив. Усіх дворняжок підгодовував. Три чи чотири у нього вдома прижилися. Щодня зустрічали його біля школи… Коли він пішов на фронт, вони ще рік чи півтора до шкільного ґанку приходили. Чекали на нього. Сідали й чекали! Я не могла дивитися в їхні очі. Борисова мама доглядала їх, поки були сили. Ти що це, Петре? Не треба. Хоч я завжди хотіла, щоб мої учні навчилися сумувати, співчувати… Адже сміятися кожен дурень уміє. Я не уявляла собі, звичайно, що їм випадуть такі страждання! А ти перестань. Хочеш, я для тебе нове прізвисько придумаю? Горністом вже називали Андрійка. Хіба у мене не вистачить фантазії щось нове створити? А хоча б ось… Будь Сигнальником! І щосили сигналь, як тільки цього вимагатиме життя.

Я від ніяковості втягнув шию в плечі, а руки заклав за спину.

— Добре, коли б на світі більше було Сигнальників і Горністів! — вела далі Катерина Іллівна. — І менше мовчунів, які не сигналять і не горнять ні за яких обставин. Словом, якщо ти зробиш те, що задумав, я й справді ляжу в лікарню зі спокійною душею. Буду знати, що імена і подвиги моїх хлопчиків не канули у вічність! І взагалі… Хай про тих, хто встиг у житті всього одне — спасти нашу землю! — хай про них буде написано. Про кожного! Поіменно… І якщо шкіл вже нема, то в будинках, де вони жили! А якщо будинків, де жили, нема, то в будинках піонерів, де в гуртках навчались, або в дитячих бібліотеках, куди за книжками ходили… Але щоб жодне ім'я не кануло у вічність! Мої дорогі хлопчики…

— Чому тільки хлопчики? Я й про Тетянку напишу.

— Тоді мені ще спокійніше буде… на операційному столі!

Про що б Катерина Іллівна не розмірковувала, майбутня операція брала в усьому участь. І виказувала свою присутність: голос її був то надто оптимістичний, само-заспокоюючий, то задумливо відчужений.

Вона підійшла до старовинного дзеркала з павутинками-тріщинками.

— Отже, я з успіхом продовжую худнути! Це було б даниною моді, якби відбувалося, як то кажуть, «за власним бажанням». Але я завжди була прихильницею фундаментальності. І якщо здоров'я зі мною не порахувалось, назвемо його нездоров'ям. Ти згоден? Я слухаю… Відповідай.

Але я не відповів.

Вона продовжувала вдивлятися в себе:

— Схоже, що одна сукня розрахована на двох. Але панікувати соромно. Адже я Тетянку в чотири рази пережила!

— Навіщо ви, Катерино Іллівно?..

— Панікувати соромно, — повторила вона. — Я ось дочці своїй про операцію не напишу: навіщо і її заганяти в лікарняну атмосферу?

— А де вона?

— На Далекому Сході. На Далекому! Тобто далеко, а ти — близько… Я б хотіла, щоб від імені усіх улюблених мною дітей мене провідував ти, Петре. Не заперечуєш? Я слухаю…

— Аякже? Звичайно!..

Влаштувавшись на лаві в центрі двору, я сонячним променем через збільшувальне скло виводив на дубовій дошці літеру за літерою.

Я хотів, щоб відкриття меморіальної дошки було сюрпризом, — і спочатку працював вдома, вилізши на підвіконня. Але сонце навідувалось до нас лише вранці. І я вирішив, що зручніше з ним спілкуватися відверто, не ховаючись.

Незабаром я був уже не просто в центрі двору, а й в центрі уваги. Хлопці обступили мене, але не щільно, на відстані, яку називають «шанобливою».

Як тільки із літер вишиковувались імена й прізвища, я чув приглушене: «Володимир Бугров… А де він жив? У якому під'їзді?», «Тетяна Ткачук… А де вона жила? На якому поверсі?» Кожному, я відчував, хотілося, щоб це було в його під'їзді і на його поверсі.

— Петре, а звідки ти знаєш їхні імена… І прізвища?

— Я багато чого про них знаю! Але поки що не все. Ось Володя Бугров. Повинен був стати академіком. — Я повторив слова Катерини Іллівни: — «Скільки майбутніх академіків не дожили навіть до інституту!» Треба розвідати про них… поки є у кого дізнатися. Ми, можливо, і літопис створимо: «Герої, що жили в нашому будинку»! Сигнальниками і Горністами хочете бути?

— Ще б пак!.. А що це означає?

— Потім поясню.

Лише Валько Гнєдков підійти не зважувався. Він спостерігав за мною віддалік — і багато чого для нього було незрозумілим, тому що він не здогадався взяти із собою бінокль. З тривогою він розумів тільки одне: його свисток відступив перед звуками… перед сигналами горна!

— Що це у тебе? — спитали мене біля прохідної лікарні.

— Подарунок, — відповів я.

— Що це у тебе? — ще разів з п'ять запитували мене лікарі і медсестри в коридорах лікарні.

— Подарунок, — відповідав я.

Дошка була загорнута в мамин медичний халат. Ніхто не зупинив мене, бо, можливо, на лікарняних перехрестях білий колір діяв, як зелений на вуличних.

— Що це у тебе? — спитала Катерина Іллівна, коли я увійшов до палати.

— Все… Закінчив.

— Не може бути!

Дві немолоді жінки, що лежали в одній палаті з Катериною Іллівною, були в чомусь фатальному схожі між собою: хвороба знекровила їхні обличчя, в очах поселилася розгубленість і зажура — у такі дні люди запізно усвідомлюють істинну ціну всього, що стає раптом для них недоступне.

Жінки з гарячковою радістю відірвалися від власних думок, які також, мабуть, були схожими одна на одну, — і зустріли мене як довгожданого. Обидві вважали Катерину Іллівну головною в палаті: сказавши речення, дивилися на неї, чекали її схвалення.

Коли я вперше прийшов до лікарні, одна з них спитала:

— Вчительку прийшов провідати?

— Йому пощастило: він ніколи у мене не вчився, — сказала Катерина Іллівна.

Я не розгортав свого «подарунка», і жінки одночасно згадали, що у них багато справ у коридорі: треба прийняти ліки, подивитися телевізор. Але перш ніж залишити палату, обидві з таємничою, тихою урочистістю повідомили, що я можу привітати Катерину Іллівну.

— З чим? — спитав я, коли жінки залишили нас удвох.

— Незручно радіти в такій лікарні… в такій палаті. Але виявилося, що операція мені не потрібна. Можна обійтися без неї! От що таке самонавіювання! Варто було знаменитому професорові зробити це відкриття, як я почала видужувати, повніти. Помітно? Я слухаю… Відповідай!

— І колір обличчя змінився!

Я звернув на це увагу відразу, з порога: на щоках Катерини Іллівни проступив рожевий колір, як це бувало, коли вона хвилювалася. Шкіра натяглася, розгладилась.

— Прибавила два кіло! — переможно прошепотіла воші. — Я знала, що підозра точить, збиває з пантелику, створює небезпечні міражі. Але весь жах самоїдства я зрозуміла тільки зараз. Ось сказали: «Обійдемося без операції!» — і я розцвіла. Добре, що дочку передчасно налякати не встигла.

Від щастя я витяг вперед руки, потер долоні. Уважніше роздивився Катерину Іллівну — і цілком погодився зі знаменитим професором.

— Вас вибрали тут «палатною керівницею»? Це видно!

— Я сама себе утвердила. Не забувай, який епітет додавали до мого імені! — Вона поволі сперлася на руки, велично перетворила лікарняну койку в ложе. — Мелю на радощах щось несусвітне. Зволікаю урочистий момент! Ну, покажи мені… Невже все зробив?

Вона підвелася з ліжка у квітчастому халаті кольору її волосся.

Я обережно розпеленав дошку і підняв угору, закривши нею себе. Катерина Іллівна не змогла встояти на ногах. Втративши свою величність, вона сіла на край ліжка й ледь чутно, зривистим голосом прочитала: «Тут жили, прямо зі школи пішли на війну і героїчно загинули: Володимир Бугров, Андрій Добровольський, Олександр Лєпьошкін, Борис Лунько, Сергій Нєфьодов, Дмитро Савельєв, Тетяна Ткачук. Вічна слава героям!»

Я поставив дошку на стіл, прихилив до стіни. А схвильована Катерина Іллівна ходила но палаті, міряла її кроками з кутка в куток. Підходила до дошки, перечитувала вголос одне ім'я, потім друге.

— Це треба було зробити давно! — сказала вона. — Але хоч зараз… Слава богу, що дожила! Тепер щодня приходитиму у ваш будинок. Спасибі, Петре…

Несподівано вона підійшла і поцілувала мене у спітнілий лоб.

— Можливо, й інші… так зроблять? — сказала вона. — Сигнальники й Горністи! Скільки на нашій землі будинків, де жили герої… Не злічити!

— Ви коли виписуєтеся? — спитав я.

— Днів через три. Будемо разом приносити їм квіти. Ти згоден? Я слухаю…

На знак згоди я замахав своїми незграбними ручищами.

— Взагалі, мою операцію відмінили! А твоя «операція» завершилася чудово. Спасибі… Сигнальнику!

У коридорі, біля білого столика, розмовляв по телефону молодий лікар. У нього була русява борідка і передчасна лисина. Він тер, ніби полірував, свою лисину, згадуючи, як проїхати до театру оперети. Мене завжди дивувало, що оточуючий їх світ страждань не спроможний відірвати лікарів од звичайних турбот. Навіть від спортивних пристрастей, а зараз виявилось — і від оперети. «Усе правильно, — подумав я. — Вони повинні лікувати, а не приплюсовувати біль до болю і до печалі печаль».

— Почекай, — зупинив мене лікар. Договорив і, залишивши у спокої лисину, суворо спитав:

— Це що у тебе?

Він показав на дошку, обгорнуту маминим медичним халатом.

— Подарунок, — відповів я.

— Чому ж назад його несеш? — Він знову потер лисину. — А втім, не в тому річ. Тобі скільки років?

— Шістнадцять, — збрехав я навіщось, додавши собі два з половиною роки. І, як на доказ, витягнув шию і руки.

Лікар показав на білі двері палати, в якій лежала Катерина Іллівна:

— Родич?

— Так.

— А чому це інші родичі не відвідують?

— Інших нема.

— Ну, якщо нема… — Він повільно, ніби роздумуючи, потер свою лисину. — Якщо нема… тоді зайдемо в ординаторську.

Коли ми зайшли, він спитав:

— Таємниці берегти умієш?

— Умію.

— Так ось… Операцію робити не будемо. Нема сенсу.

— Як це розуміти?

— Строки упущені. Пізно вже.

— Але ж вона має кращий вигляд!

— Так буває.

Я повернувся додому. Мами не було. Я знову розпеленав дошку, прихилив її до вікна. На дереві сонцем було написано:

«Тут жили, прямо зі школи пішли на війну і героїчно загинули

Володимир Бугров

Андрій Добровольський

Олександр Лєпьошкін

Борис Лунько

Сергій Нєфьодов

Дмитро Савельєв

Тетяна Ткачук

Вічна пам'ять героям!»

— І Катерині Іллівні, у якої вони вчилися, — додав я вголос.

Минуло багато років. Але щоразу, входячи в наш будинок чи виходячи з нього, я дивлюся на потемнілу вже дубову дошку і подумки кажу: «Вічна пам'ять… Ненавиджу війну!»

ТРЕТІЙ У П’ЯТОМУ РЯДУ

1

Я часто чула, що внуків люблять більше, ніж своїх власних дітей. Я не вірила… Але виявилося, що це так. Мабуть, тому, що внуки приходять до нас у ту пізню пору, коли ми найбільше боїмося не смерті і не хвороб, а самотності.

Ліза з'явилася на світ саме в таку пору: мені було під шістдесят. Володя, мій сип, і Клава, його дружина, ще раніше сповістили, що йдуть на такий сміливий крок тільки тому, що поруч є я. Інакше б вони не відважились. А коли Лізу привезли додому, Володя і Клава сказали, що покладають на мене всю відповідальність за її долю. Тим паче що я тридцять п'ять років пропрацювала в школі.

— Жоден з нас не потрапляв під владу педагога в такому ранньому віці! — сказав мені Володя.

Клава приєдналася до думки чоловіка.

Коли ж Лізі виповнився рік, Володя і Клава поїхали на розкопки: десь виявився черговий прадавній курган, їхньою професією було не майбутнє, а давно минуле — обоє вони займалися археологією. І тому здавалося логічним, що Лізою повинна займатись я.

Я розуміла, що моя онука зобов'язана заговорити раніше, ніж усі діти, і раніше, ніж інші, виявити розуміння навколишнього світу… Бо син натякнув, що на пенсію могла піти я сама, але не мій педагогічний досвід.

Клава приєдналася до думки чоловіка.

Вони були впевнені, що весь цей досвід, величезний, тридцятип'ятирічний, має обрушитися на бідну Лізу — і дати вражаючі наслідки.

Але мій досвід зіткнувся з її характером.

Що характер у онуки є, я відразу зрозуміла: вона майже ніколи не плакала. Навіть якщо їй було боляче і мокро. Не подавала сигналів! І від цього виникало багато додаткових труднощів.

Коли онуці виповнилося три з половиною роки, я пояснила їй, що Ліза — це не повне ім'я, а повне звучить урочисто і парадно: Єлизавета. З тих пір на ім'я Ліза вона перестала реагувати. Не відгукувалась — і все. Я почала запевняти онуку, що називати її, маленьку, довгим іменем Єлизавета неприродно, що люди будуть сміятися.

— Ну й нехай, — сказала вона.

Тоді я пояснила, що таке ім'я без по батькові вимовляти просто не можна, бо без по батькові ним називали царицю. Відтоді Ліза прибрала величну поставу. А я почала повідомляти батьків, які телефонували звідкись, де були усипальниці і кургани: «Єлизавета спить… Єлизавета сидить на горшку…»

Внучка одержала першу в житті перемогу.

У моїй кімнаті над столом висіли фотографії класів, у яких я викладала літературу і російську мову. Та була ще й до того класним керівником. На фотографіях перші ряди напівлежали, другі сиділи, а треті й четверті, як завжди, стояли. У лежачих, сидячих і стоячих вираз обличчя був не дитячий, напружений. Можливо, через присутність вчителів, які завжди розташовувалися в центрі другого ряду.

Єлизавета полюбляла водити пальцем по фотографії і запитувати: «Це хто? А це хто?..»

Оскільки головна властивість склерозу — пам'ятати все, що було дуже давно, і забувати те, що було недавно, я відразу називала імена і прізвища колишніх учнів.

Тільки на одній фотографії рядів було п'ять… Рудий хлопчина, який на чорно-білому знімку мав вигляд просто білявого, на відміну від інших усміхався. Він був третім ліворуч у тому самому п'ятому ряду.

Я давно вже пояснила онуці, що це Іванко Бєлов, а поруч із ним стоїть її тато. Іванко того дня побився об заклад, що зможе втриматися на стільці, який буде поставлено на другий стілець. Так утворився додатковий ряд, якого не було більше на жодному знімку.

Батько Єлизавети зробив так само, як його приятель, хоч ледве втримувався на цій споруді. Йому було особливо важко тому, що він від народження припадав на праву ногу. І що ледь не падав зі стільця Семен Голубкін, який завжди мріяв стояти вище за інших.

А Іванко Бєлов усміхався.

Це був мій злий геній. Я розповіла про його витівки Єлизаветі, щоб вона ніколи нічого такого в житті не робила.

Одного разу Іванко Бєлов на очах у всієї вулиці пройшовся по карнизу третього поверху і, з'явившись у вікні нашого класу, сказав: «Дозвольте увійти?»

— Як таке могло трапитися? — того ж дня запитав мене директор.

— Іванко Бєлов… — відповіла я.

Іншим разом він оголосив голодовку… Йому здалося, що я несправедливо поставила двійку одному з учнів. Іванко підійшов на перерві до мене і тихо сказав:

— Ви, Віро Матвіївно, не задавали нам того, про що запитували.

— Але ж і того, що я задавала, він також не знав… як слід.

— Як слід? Можливо… Але ж за це не ставлять двійку.

— Вона вже в класному журналі!

— Але її можна виправити!

— Не можна!

— Ви повинні це зробити!

— Ніколи.

— Пробачте, Віро Матвіївно, але я буду протестувати.

— Тобто?

— Оголошу голодовку!

Я усміхнулася і махнула рукою.

Але до буфету того дня він не ходив. Я перевірила: не ходив. Наступного дня також…

— Голодуєш? — навмисно недбало запитала я.

— Голодую, — відповів він.

— І довго ще… збираєшся?

— Доки не виправите двійку. — Потім він поглянув навкруги і тихо додав: — Ви не бійтеся: інші про це не знають. А то доведеться зачинити шкільний буфет!

Увечері я пішла до батьків Іванка.

Бєлови жили поруч зі школою, через дорогу.

Самого Іванка, на щастя, дома не було. Його батьки, милі, сором'язливі, дуже сполошилися. У них не було ні Іванкової рішучості, ні його задьористості.

— Щось трапилося? — запитала мати, тримаючись за серце. — Що він… там?

— Не хвилюйтеся.

— Як же не хвилюватися? Для нього живемо…

Найзатишніше місце у кімнаті було відведено столу, на якому лежали Іванків портфель (я його відразу впізнала!), зошити і книжки. Над столом висів розклад уроків. І та сама фотографія, де він був третім у п'ятому ряду.

— Не хвилюйтеся, — сказала я. — Він вчиться добре. Рекомендований на математичну олімпіаду!

— Слава богу! — сказала мати. Тут я наважилась і спитала:

— Скажіть, він… їсть?

— Перестав… — перелякано відповіла Іванкова мати. — Тільки п'є воду… Навіть хліба в рот не бере. Я запитала: «Може, що з животом?» А він каже: «Нема апетиту!» Вже другий день нема…

«Адже так він витисне з мене все, що захоче!» — подумала я. І наступного дня у присутності Іванка виправила тому учневі двійку на трійку.

— Чому? — спитала Єлизавета, коли я переповіла їй, вже шестирічній, той давній випадок. — Ти боялася, що Іванко помре?

— Виправила тому учневі двійку на трійку, — повторила я.

Я тільки не сказала Єлизаветі, що тим учнем був її батько.

2

Так, Володя вчився у мене в класі. Так вийшло… Умовляючи мене стати класним керівником саме в 6-му «В», директор сказав:

— Не відмовляйтеся! Це передсуд. Хто візьме під сумнів вашу об'єктивність?

Я погодилась. І потім три роки підряд доводила оту свою об'єктивність, яку, зі слів директора, ніхто не міг взяти під сумнів. Якось непомітно це перетворилося в одне з моїх головних педагогічних завдань. Я дуже старалася… Всі повинні були бачити, що я сувора, безкомпромісна і вимоглива до свого сина. Як Володя витримав це, я не можу збагнути.

У жодній педагогічній книжці не сказано, що повинен робити вчитель, коли прямо перед носом, на першій парті біля вікна, сидить його син.

Володя сидів на першій парті тому, що любив сидіти на останній.

На прикладі саме його творів я пояснювала всьому класові, які граматичні і суттєві помилки є найхарактернішими. Біля дошки я тримала його дуже довго і називала Кудрявцевим, хоч інших дітей називала просто по імені.

Виходило, що я все ж вирізняла його. В негативному розумінні…

Володя змушений був відповідати з літератури тільки блискуче. Але одного разу, відчувши, що він плаває, я задала синові каверзне запитання про те, чого в школі не проходили. Володя замовк. А я голосно повідомила йому, або, точніше сказати, всьому класу:

— Двійка, Кудрявцев!..

Саме тоді Іванко Бєлов і оголосив голодовку.

— Завжди пам'ятай, що ти мій син! — повчала я Володю. — Зрозумій мене правильно…

Він пам'ятав, розумів — і не ображався. Але Іванко Бєлов розуміти не хотів! Він вривався в мій план стосунків із сином-учнем. І все руйнував!

Я пояснила Володі, що він повинен цікавитися не тільки історією і древніми глиняними черепками. Я вчила, що він не має права користуватися підказками чи шпаргалками на контрольних з математики. А Іванко Бєлов переконував, що математика Володі ніколи в житті не знадобиться, і продовжував ділитися з ним на контрольних своїми математичними здібностями.

Я запевняла Володю, що точні науки — це необхідна кожному гімнастика розуму. Іванко ж потім пояснював, що гімнастикою нормальні люди займаються не більше двадцяти хвилин у день. А тут — уроки, екзамени. Яка ж це гімнастика?

Я знала, що за моїми стосунками із сином стежить, крім Іванка, ще одна людина. Семен Голубкін.

Є люди, які, побачивши на вас нову сукню, не привітають з обновою, а скажуть: «Все наряджаєтесь… Все наряджаєтесь!» Дізнавшись, що ви повернулися з відпустки, вони похитають головою: «Все відпочиваєте… Все відпочиваєте!» А помітивши, що у вас гарний вигляд, зітхнуть: «Усе розквітаєте!..» Спостерігаючи за Семеном Голубкіним, я згадувала таких людей. Він хворобливо переживав чужі успіхи. Йому скрізь ввижалися вигоди й привілеї, які даються лише іншим. Якщо хтось хворів, Семен казав: «Ясно… Вирішив відпочити!» Якщо хтось одержував п'ятірку за домашній твір, він запитував: «Що? і Матуся з татусем потрудилися?»

Чітко сформулювати будь-яку думку було для Семена страшенною мукою. І за оці свої муки він ненавидів літературу, а заразом і мене.

Голубкіна учні прозвали Вороном: він ніби кружляв над класом, до всіх придивляючись і всіх у чомусь підозрюючи.

Мене він підозрював у любові до сина.

Коли Володя, припадаючи на праву ногу, йшов до дошки, Голубкін проводжав його недовірливим поглядом: чи не прикидається він? Чи не виклопочує собі якихось привілеїв?

Важко було знайти людей більше не схожих один на одного, ніж Іванко й Семен. Але обоє вони ускладнювали моє і без того нелегке становище.

Наставляючи свій клас на шлях доброчесності, я бачила в очах Семена палке бажання, щоб Володя з цього шляху збочив. Тоді б Семен міг промовити фразу, яку вже давно носив за пазухою: «Спочатку б сина свого виховали!..»

Я й сама найбільше боялася, щоб якийсь вчинок Володі не суперечив моїм проповідям і напученням. Але це все ж відбулося…

На 8-й «В» насувалася контрольна робота з математики. Вирішити складну геометричну задачу було для мого Володі майже те ж саме, що для Семена Голубкіна — зрозуміти різницю між повістю і романом.

Збираючись того ранку до школи, Володя мріяв, щоб із математичкою щось трапилось. Я, звичайно, сказала йому, що мріяти про це не по-людськи.

— Ну, хай застряне десь хвилин на п'ятнадцять. Хіба мало в місті пригод! А потім вже пізно буде писати…

— Але ж ти вчив?

— Мені це не допомагає!

Математичка була однією з небагатьох учительок нашої школи, які надавали значення своїй зовнішності. Дочекавшись, поки решта вчителів вийдуть з учительської, вона квапливо чепурилася біля дзеркала, востаннє причіпливо оглядаючи своє обличчя і зачіску. Тільки впевнившись, що все гаразд, вона поспішала на побачення до старшокласників.

Того ранку вона також терпляче дочекалася, поки зі столу в учительській зник останній класний журнал. Підійшла до дзеркала…

І тут її замкнули. Повернули ключа з боку коридора — і мрія Володі здійснилася: математичка застряла.

Тільки хвилин через двадцять прибиральниця, яка прийшла прибирати коридор, почула легкий стукіт: математичка не любила зчиняти галас.

Контрольну було зірвано.

Я зрозуміла, що пробив час Семена Голубкіна!

Математичка не схотіла бути присутньою під час розгляду цієї «справи». Вона була гарненькою і не потребувала захисту. Крім того, вона згодна була б потрапити в страшну ситуацію, але не в смішну. А тут їй загрожував сміх.

— Я прошу Кудрявцева пояснити, як він на це зважився! — сказала я, дивлячись на Семена Голубкіна.

В очах Голубкіна не було торжества — в них була збентеженість: якщо я сама звинувачую сина, то в чому ж тоді йому звинувачувати мене?

Та раптом із задньої парти пролунав голос Іванка Бєлова:

— А до чого тут Володя Кудрявцев? Це я її замкнув.

— Ти?.. Боявся контрольної з математики? — здивувалась я.

— Почуття колективізму! — відповів Іванко Бєлов. І сів.

В очах Семена Голубкіна з'явилися розчарування і туга.

— Ти, Іванко, повинен вибачитися… перед Іриною Григорівною, — розгублено промовила я.

— А я, коли замикав, крикнув їй: «Вибачте, будь ласка!»

— Вона не почула. І взагалі… мені зараз не до жартів!

— Мені теж, — сказав Іванко Бєлов.

— Вибачся… Швидше! Сам на сам… — Математичка не любить бути дійовою особою в подібних спектаклях. — Соромно мас бути і тим, заради кого Бєлов це зро-ґчв! — сказала я, знову дивлячись на Семена Голубкіна.

Мене викликав директор школи:

— Що, знову Іванко Бєлов?

— Знову. Але з іншого боку.

— Пора вживати заходів.

— Пора, — відповіла я.

І дочекавшись закінчення навчального року, перевелася разом з Володею в іншу школу. Вона була далі від нашого будинку… Але зате далі й від Іванка Бєлова!

А вже потім, через рік, ми взагалі переїхали в інший кінець міста. Так вийшло.

3

Раніше мені здавалося, що прекрасна половина людства, до якої колись належала і я, не дуже багата на почуття гумору. Але моя онука Єлизавета постійно спростовувала цей погляд.

Вона щоразу просила мене згадувати про давні витівки Іванка Бєлова, які й через багато років вражали мою педагогічну уяву. Єлизавета ж, слухаючи про них, падала на канапу: регіт валив її з ніг.

У когось із дорослих вона підхопила панібратський вигук: «Слухай-но!..» і ним починала майже кожну фразу.

— Слухай-но! — казала вона, заздалегідь падаючи на канапу. — Так просто і з'явився у вікні? Так просто і сказав: «… Дозвольте увійти?»

— Так просто… Але він не подумав про те, що було б, якби він упав із третього поверху! Він взагалі рідко задумувався.

— Як це не задумувався? Якщо придумав з'явитися у вікні?

У свої шість років Єлизавета мислила дуже логічно.

— Він не пам'ятав про тих, хто за нього відповідав, — пояснила я. — Він пам'ятав лише про себе. І про свої вигадки.

Тільки про одну, найголовнішу, як мені здавалося, Іванкову провину я не розповіла Єлизаветі. Як не розповідала про неї нікому…

Малеча вимагає, щоб їм по багато разів перечитували улюблені книжки, переказували улюблені казки. Єлизавета ж могла без кінця слухати про витівки Іванка Бєлова.

Якось, коли у нас за столом зібралися гості і Володя підвівся для першого тосту, двері старовинної шафи повільно розчинилися, з її глибини, оточена сукнями і запахом нафталіну, виникла Єлизавета. Вона оглянула принишклих гостей і сказала:

— Дозвольте увійти?

Я добилася свого: вона закохалася в Іванка Бєлова!

Хоч можна було припустити, що вона познайомилася з Іванком ще до свого народження. І справді… Єлизавета з'явилася на світ на два тижні раніш, ніж її чекали. З'явилася на день народження свого тата, і Володині приятелі, ніби домовившись, однаково жартували: «От якби усі жінки підносили чоловікам такі дарунки!» «Два дні народження в один день — це прекрасно! З погляду економії…»

Голівка у новонародженої була вкрита темним волоссячком, що дуже потішило мене:

— Наша родинна масть! — вигукнула я. — Дівчинка буде з чорною косою.

У відповідь вона, зачекавши півроку, посвітлішала. В її організмі була дивна і дуже небезпечна властивість: не сприймати ліків.

— Алергія, — сказав нам лікар, коли Єлизавета вкрилася висипкою від однієї таблетки аспірину. — Могло бути й гірше… набряк, наприклад. Могли розпухнути очі, обличчя.

Всі люди від ліків виліковувались, а Єлизавета захворювала!

У неї було так багато яскравих індивідуальних якостей, що ми з Володею і Клавою вирішили втамувати їх з допомогою колективу. Та хоч її батьки, як завжди, покладали надії на мій педагогічний досвід, Єлизавету відправили в дитячий садок.

Спочатку вихователі й подружки не визнавали її повного імені. Але завідуюча дитячим садком, яку, навпаки, наче дівчинку, звали Алею, сказала, що таке довге ім'я багато до чого зобов'язує, викликає почуття відповідальності. І Єлизавета лишилася на троні.

Одного разу, повернувшись із дитячого садка, вона відмовилась вечеряти.

Я спитала у неї:

— Ти сита?

— Я не обідала, — сказала вона.

— А як твій живіт? — стривожено поцікавилась я. Їй не можна було хворіти: вона не сприймала ліків.

— Я здорова… Але я голодую!

— Ти?!

— І ще одна дівчинка.

— Оголосили голодовку?

— Сьогодні вранці.

Я зрозуміла: Іванко Бєлов через нашу родину добрався до їхнього дитячого садка.

— Але чому ви… надумали не їсти?

— Від нас іде Аля.

Я завжди любила красивих жінок. Вони подобалися мені, як подобаються талановиті твори мистецтва. Але завідуюча дитсадком не була твором, створеним раз і назавжди. Ні на мить не розлучаючись зі своєю дивною лагідністю і жіночністю, вона все ж мінялася в залежності від ситуацій. На дітей вона ніколи не гнівалася: любити їх було її покликанням. А батькам нерідко вичитувала. Але робила це так ніжно і чарівно, що їй підкорялися. Особливо ж батьки-чоловіки… Вони взагалі почали виявляти велику зацікавленість до проблем дошкільного виховання. А дома боролися за право відводити своїх дітей вранці до дитячого садка і ввечері приводити їх додому. Над Алею почали збиратися хмари…

Хтось із матусь згадав, що до дитячого садка Аля потрапила «випадково». Її запросили на посаду завідуючої після ялинкового свята в Будинку культури. У той день захворів Дід Мороз. Студентка-заочниця Аля, що виконувала роль масовички, так схвильовано розповіла дітям про бідного Діда, якого звалив радикуліт, що багато хто з них плакав.

— Вони повинні уміти плакати… — казала Аля. — Не лише тоді, коли розбивають собі коліно. Але й коли коліно болить комусь іншому.

За пропозицією Алі діти написали Діду Морозові листа. А потім вона всіх їх розважала.

На Алю звернула увагу голова місцевкому науково-дослідного інституту, де працювали Володя і Клава. Це була сутула жінка в старомодному пенсне, котра знала напам'ять усі нові пісні і грала в шахи за першим розрядом. Вона й запросила Алю в дитсадок.

А потім виявилося, що голова місцевкому вміє боротися не тільки за шахівницею, а і на зборах в дитячому садку.

Мами відчайдушно наступали.

— Вона масовичка! — сказала одна.

— А життя дітей — не ялинкове свято. Їх треба виховувати! — підхопила інша.

Тата хотіли б захистити Алю. Але не наважувалися… Боялися зіпсувати всю справу.

Лише дві жінки, яким було за шістдесят, кинулися в бій: голова місцевкому і я.

— Спитайте у своїх дочок!.. — вигукнула я. — Чи хочуть вони розлучатися з Алею?

— Що вони розуміють?!

— Та не кажіть! — поправивши пенсне, кинула голова місцевкому. — Я пам'ятаю себе дитиною… Я тоді розбиралася в людях не гірше, ніж зараз. Обдурити мене було важко!

Потім знову підвелась я:

— Повірте моєму досвіду: я тридцять п'ять років пропрацювала в школі.

— От вас би й призначити!

— Ні, шкільний вчитель і вихователь дитячого садка — це різні обдарування.

— Обдарування?

— Як в літературі… Поет і прозаїк! Обоє письменники, але жанри різні.

— Вона все вміє!.. — підтримала голова місцевкому. — Танцює, читає вірші, співає… А як вони у неї їдять!

Тут знову підвелась я:

— А зараз моя онука другий день не їсть. Апетит втратила.

— Якби ж то тільки вона! — з'єхидствував жіночий голос.

— Так, діти люблять красивих вчителів, вихователів! — скочила зі свого місця голова місцевкому. — Це розвиває у них почуття прекрасного.

— Якби ж то лише діти!.. — повторив той же голос.

З відчаєм, як у свій час Іванко Бєлов, я вигукнула:

— Та не бійтеся ж ви її!

— Вам легко говорити, — сказала мені одна матусь по дорозі додому. — Ваш син зі своєю дружиною десь далеко розкопує кургани…

Аля залишилася в дитячому садку. Через два дні вона несподівано зателефонувала мені і сказала:

— Не хвилюйтеся, Віро Матвіївно… Але негайно приїздіть.

— Що трапилось?

— Нашого лікаря викликали на конференцію. А у Єлизавети піднялась температура. Я дала їй ліки… Я повинна була знати! Повинна була… Даремно ви мене захищали, Віро Матвіївно! Я викликала невідкладну. Не хвилюйтеся. Пробачте мені! Не хвилюйтеся…

4

У житті кожної людини бувають дні і години, коли всі вчорашні біди починають здаватися нікчемними.

Онуку відразу відправили до лікарні. Я поїхала з нею. Машина поспішала, мчала на червоне світло.

Лікарня була недалеко від школи, де колись учився Володя, а я викладала літературу і російську мову. Ми давно, ще до війни, виїхали з того району на другий кінець міста. Але життя в тяжкий момент ніби повернуло мене сюди.

«Чому? — думала я. — Який дивний збіг… Хіба мало лікарень у місті!» Збіги… Вони у житті на кожному кроці. Але ми запам'ятовуємо лише ті, які врізаються в пам'ять радістю або горем.

На уроках літератури діти часто дивувалися з того, що поранені Андрій Болконський і Анатоль Курагін опинилися на сусідніх операційних столах. Я пояснювала, що життя нерідко дарує нам збіги і сюрпризи, яких найбурхливіша фантазія не може уявити. Як доказ я навіть наводила приклади зі свого власного життя. «І ось знову збіг! — думала я. — І знову операційний стіл».

Жінки й чоловіки в білих халатах, які все вже бачили, хвилювалися і поспішали. Я відчувала, що вони бояться не встигнути, запізнитись.

«Одразу на стіл! — чула я. — Набряк горла… Одразу на стіл!»

По дорозі до лікарні Єлизавета не плакала, не кричала. Вона важко дихала.

Скільки разів я мріяла, щоб усі її хвороби дісталися мені! Але кожному дістається своє…

Аля хотіла, щоб діти вміли плакати… Не від свого болю, а від чужого! Звісно… В людині повинно жити співчуття, а страждання їй ні до чого. Особливо на самому початку життя, коли і радощів тих було ще небагато.

«Не зазнаєш сам — не зрозумієш!» — колись почула я. Але була не згодна. Щоб співчувати чужому горю, не обов'язково мати досвід власних бід. «Хай у моєї онуки їх ніколи не буде!» — думала я.

А уберегти не змогла.

Мене пустили на третій поверх, де була операційна. Туди повезли мою онуку… Нікому до мене не було діла…

Круглий годинник над дверима операційної показував сім хвилин на третю.

За столом у коридорі сиділа чергова сестра. Зовсім молода. З модною зачіскою, в сережках. Ніби з моєю онукою нічого й не трапилось!

Вона першою помітила мене і спитала:

— Ви до кого?

— Я з онукою…

Вона поглянула на мене жалісливо. І сказала:

— Вам пощастило… Сьогодні чергує Бєлов. Він взагалі-то завідує відділенням. А сьогодні чергує. У нас усі хірурги хороші, але Іван Сергійович…

— Іван Бєлов?

— Ви його знаєте?

В цю мить з операційної вийшов молодий чоловік в білому халаті. Марлева пов'язка була спущена на чорну бороду. Він крикнув:

— Машо! Швидше… Швидше!

Вона скочила з місця і побігла. Довгі сережки стрибали по щоках.

«Його батька звали Сергієм! Звичайно… Сергієм! Я пам'ятаю…»

Маша вибігла з операційної. І, підскочивши до телефону, почала набирати якісь цифри.

— Що? Що там? — спитала я.

— Хай Ганна Іванівна прийде в операційну! — крикнула в трубку Маша. — Тільки зараз же!

— А Бєлов уже там? Бєлов… там? — запитувала я.

— Він там… Я вам наллю валер'янки.

— Скільки йому років?

— Я думаю, тридцять п'ять.

Вона подала мензурку.

— І живе недалеко? Так?

— Зовсім близько. Випийте…

— Ну, так… Через дорогу від моєї колишньої школи.

— Ходить додому обідати. Значить, ви його знаєте?

— Знаю…

У небезпечні і навіть безнадійні хвилини людина шукає надію. Доля онуки поєдналася раптом у моїй свідомості з образом Іванка Бєлова. У цьому союзі я хотіла побачити спасіння… І побачила.

«Яке щастя, що саме він…» — думала я, не розуміючи ще, чому я так думаю.

В кінці коридора з'явилася жінка. Повна, немолода. Вона бігла.

— Це Ганна Іванівна, — полегшено прошепотіла Maina. — Він просив її… Слава богу! — Вона вийняла дзеркальце. — На кого я схожа! — І попудрилася.

Круглий годинник показував сім хвилин на третю.

Іван… Іванко Бєлов… Чому мені тоді потрібен був само він? Котрого раніше я побоювалася, з котрим насильно розлучила Володю… Я тоді втекла в іншу школу, щоб врятуватися від Іванкової відчайдушності і відваги. Від тих його якостей, на які зараз була вся надія.

З висоти свого горя я раптом роздивилася Іванкові вчинки в істинному світлі. Я пам'ятала їх усі… І той його вчинок, про який по могла розказати онуці.

— Слухай-но! Чому в мене дні бабусі, а дідусь тільки один? — якось спитала вона.

— Другого не було… ніколи, — розгубившись, відповіла я.

Вона в задумі походила по кімнаті й знову звернулась до мене:

— Слухай-но! А звідки тоді взявся мій тато?

Насправді дідусь у неї був. Як у мене колись був чоловік, а у Володі батько. Його звали Геннадієм. Геною… За професією він був зоотехніком. Потім учився її педагогічному інституті, де ми з ним і познайомились.

Його професійні турботи я назвала «чотириногими захопленнями». Він жив ними з дитинства. Без кінця про них думав і говорив. Я не вимагала, щоб із двох своїх кохань він вибрав одне. Але всіляко підкреслювала велич і красу свого призначення в порівнянні з приземленістю і буденністю його справ.

З допомогою літератури, яка покликана звеличувати, її ніби постійно принижувала його. Хоч і несвідомо.

Вважати головою свого дому викладача зоології здавалось мені несолідним. І головою стала я.

Мені хотілося, щоб Геннадій займався в житті одним, а захоплювався чимось іншим. Він підкорився… І тоді погасло те головне, що осявало його. Мені стало нудно. Я тільки тоді зрозуміла, що світло все ж таки було, коли воно згасло.

Я ще не знала в ту пору, що на благородних фанатиках, чим би вони не займалися, тримається світ. І що позбавити таких людей фанатизму — все одно що хлюпнути водою на вогнище…

Коли Володі виповнилося півтора року, ми з Геннадієм розлучилися. Він поїхав за тридев'ять земель, на Далекий Схід. Я попросила його на прощання не нагадувати про себе, щоб не травмувати сина. Він і тут підкорився.

А через тринадцять років я дізналася, що, почавши працювати в звірорадгоспі, він став видатним вченим. «Чотириногі захоплення» міцно поставили його на обидві ноги: він став доктором наук, директором інституту.

«Яке для Геннадія щастя, що я пішла від нього!» — цією думкою я, мабуть, хотіла догодити своїй совісті, звільнитися від гризот.

Але позбавити Володю такого батька я не могла!

Дізнавшись якось, що Геннадій приїхав до Москви на наукову конференцію, я організувала його зустріч із сином.

Іванко Бєлов нечасто приходив до нас додому. Але тут, звичайно ж, вийшло так, що Іванко зайшов. І, як пишуть, «взяв участь в переговорах».

Я повернулася додому пізно, коли зустріч закінчилася. Геннадій і Іванко пішли.

Обличчя у Володі було розгублене і винувате. Мабуть, таке, яке буває у вірного, люблячого чоловіка, який побачив іншу гарну жінку і не зміг не визнати її високих достоїнств.

Виявилося, що Геннадій зрідка буває в Москві, що все життя його пов'язане з далеким краєм, який він полюбив. Але вони твердо домовилися, що Володя у дні зимових канікул злітає до батька. А потім і під час літніх.

Я схвалила цей план. Але Володя до батька не поїхав… Його відмовив Іванко Бєлов. Хоч вони не так вже й дружили, Іванко мав на мого сина магічний вплив. І в цьому я бачила велику небезпеку!

— Навіщо ж ти це зробив? — запитала я Іванка. — Батько на нього чекає…

— Занадто вже він розумний! — похмуро відповів Іванко.

— Так це ж добре.

— Як сказати… Хай сам приїздить. Якщо захоче…

Я вважала, що Іванко учинив злочин. Умовляла Володю… Він не заперечував. Але щоразу, коли починалися канікули, знаходилась причина, яка утримувала його біля мене.

«Занадто вже він розумний!» — сказав тоді Іванко.

Минуло понад двадцять років… І я несподівано зрозуміла, що він зробив це заради мене. Він не хотів, щоб и ділила сина з тим, хто міг підкорити його серце, а колись потім… І забрати від мене.

Принаймні він хотів, щоб зустрічі Володі з батьком відбувалися недалеко від мене і нашого дому.

— Скажіть… у нього на обличчі веснянки? — спитала я сестру Машу.

— Ось днями він сказав: «Подивіться на моє обличчя — і вам стане ясно: весна прийшла!»

— Чи не можна у вас попросити ще… валер'янки?

— Я наллю… Але ви сядьте, будь ласка. Бо ходите, ходите по коридору…

Круглий годинник показував сім хвилин на третю.

З операційної вискочив той же молодий чоловік. Марлева пов'язка знову з'їхала на чорну бороду.

— Машо! Усю бригаду… Усю бригаду!! — гукнув він. І відразу ж зник.

— Яку бригаду? — спитала я.

Маша почала набирати номер.

— Яку бригаду?

Вона вдарила трубкою об телефон:

— Занято. Знайшли коли розмовляти!

— Яку бригаду?..

Вона заспішила вздовж коридора. На високих підборах їй було важко йти. Вона скинула туфлі і побігла просто так… у панчохах.

Потім із того боку, куди вона побігла, показалося троє чоловіків — усі в халатах і білих шапочках. Вони перегнали Машу і теж зникли за дверима операційної.

Маша зупинилася, підпила туфлі. Підійшла до свого столика. І тільки тоді їх взула.

— Яка бригада? — спитала я.

— Просто так… Не хвилюйтеся. Студенти-практиканти у нас. Операція рідкісна. Він хоче їм показати. Все буде нормально. Якщо там Іван Сергійович…

Вона вийняла дзеркальце.

— Я розумію. Якщо Іванко Бєлов…

Мені необхідно було весь час згадувати про нього щось хороше. В цьому були надії, спасіння. І я згадувала.

Одного разу, коли Володя й Іванко вчилися ще в шостому класі, мав бути «районний» диктант. Вирішили черговий раз перевірити, наскільки грамотні в нашому районі дванадцятирічні. Диктант був хитромудро важкий. А що абсолютно грамотних людей на світі не існує, то навіть я навряд чи написала б його без жодної помилки.

Що ж тоді казати про Семена Голубкіна! Він геть розгубився: двійка за той диктант загрожувала йому другорічництвом.

Тоді Іванко ще не проникнув у глухі таємниці голубкінської психології і дуже йому співчував. Коли Семен, плутаючись і напружуючись, блукав по лабіринтах знаменитих чотиривіршів, відомих усім із дитинства, Іванко страждав. Я бачила це… І якщо мені вдавалося не помічати його підказувань, я їх не помічала.

А після уроків у коридорі здоровило Голубкін притискав невисокого Іванка: той, виявляється, підказував недостатньо чітко і ясно: «Сам, либонь, ви-иучив! Сам усе-е знаєш!..»

За цим я також потайки спостерігала.

Після диктанту Семен бігав по коридору і випитував у своїх однокласників:

— Як пишеться «на протязі»? Разом чи окремо?

— Окремо, — відповідали йому.

— Одна помилочка є! — казав він. І загинав пальця. — А ти сам як написав? Правильно?

Якщо виявлялося, що правильно, Семен скімлив:

— Ну, зві-існо… Сам написа-ав!

Чужі успіхи його вбивали. Йому здавалося, що будь-які удачі приходять до людей ніби за його, Семенів, рахунок. Заздрість, в якій я завжди бачила джерело багатьох людських слабкостей і пороків, не полишала Семена у спокої.

— Та-ак… Ще одна помилочка! — вигукував він і нагинав ще одного пальця з таким виглядом, ніби всі навкруги були винні й у цій його помилці.

Володя ніколи не розкривав мені секрети приятелів, але ці сцени він демонстрував в особах. І мені здавалося, що я спостерігаю їх на власні очі.

Після «районного» диктанту у Семена не вистачило пальців на обох руках. Він налічив дванадцять помилок. Крім ком і тире…

На перерві до мене підійшов Іванко Бєлов:

— Що ж, Віро Матвіївно, Голубкіну тепер на другий рік залишатися?

— Не знаю. Ще не перевіряла.

У мене того дня було, пам'ятаю, всього два уроки.

Коли я сіла в учительській за зошити, виявилося, що шість робіт із стосу зникли. Серед них були диктанти Семена Голубкіна, Володі й Іванка.

На великій перерві ми з директором в порожньому класі почали пробиватися до голубкінської совісті. Шлях виявився непрохідним…

Саме тоді, у розпал нашої бесіди, у вікні з'явився Іванко Бєлов і сказав:

— Дозвольте увійти?

Ми заніміли. А Іванко оглянувся, зміряв відстань від третього поверху до тротуару і, обернувшись до нас, спокійно сказав:

— Я прийшов, щоб віддати себе в руки правосуддя!

Ні, я не вірила, що диктанти вийняв він. Навіть коли б це і спало йому на думку, він би ні за що не доторкнувся до зошита мого сина. Бо це був син учительки… А Семен саме тому й вийняв Володин диктант!

Але довести цього я не могла.

Директор тоді ще не лічив витівок Іванка Бєлова. Він погодився з моєю версією, підкресливши, проте, що лицарство також має знати межі… І що не варто перетворювати шкільний клас у кімнату слідчого.

Для очистки совісті я все ж сказала Іванкові:

— Не вірю, що ти здатен на таку зухвалість!

— А пройти по карнизу третього поверху — це не зухвалість?

Я зрозуміла, чому він з'явився у вікні: ми повинні були повірити, що він здатен на все!

Одразу ж після уроків я передиктувала диктант тим шістьом, чиї роботи зникли. Семен Голубкін одержав трійку, бо вже встиг виловити на перерві свої помилки. І перейшов до сьомого класу.

Він не перейнявся почуттям вдячності до Іванка Бєлова. Навпаки, саме з тих пір Семен його незлюбив. Він по пробачав благородства, як не пробачав грамотності тим, хто йому ж допомагав знаходити помилки. Іванко Бєлов це зрозумів…

Після того, як Семен знову насолив своєму спасителю, я ніби мимохідь сказала Іванкові:

— Ну, що… жодна добра справа не залишається безкарною?

Мені не хотілося, щоб він вважав мене наївною і думав, що я повірила його зізнанню, виголошеному з підвіконня.

Іванко знітився. Не тому, що я його викрила. А від моєї фрази про караність добра.

— Всяко буває! — сказав він. — Через це всім не вірити?

Зараз, коли мені треба було повірити у Іванка Бєлова, я згадала цю розмову.

Але чому ж я раніше не надавала їй ніякого значення?

Щоб спрямувати енергію Іванка Бєлова у потрібне русло, я, пам'ятаю, в сьомому класі призначила його редактором стіннівки.

Для початку Іванко завів на її колонках анкету: «Що про нас думають наші вчителі?»

Я написала, що люблю їх усіх (усіх сорока трьох!), що тому буваю незадоволена ними, сувора і що бажаю їм усім щастя.

Наступна анкета називалась інакше: «Що ми думаємо про наших учителів?»

У цьому номері Іванко сперечався зі мною: «Не можна, я вважаю, любити всіх на світі людей. А ми — ті ж люди. Я б, наприклад, не зміг полюбити Семена Голубкіна!»

Так прямо і написав. Не побоявся Семена. А я раз у раз оглядалася на Голубкіна…

— Скільки років вашій онуці? — спитала сестра Маша.

— Шість з половиною.

— Восени повинна була піти до школи?

«Чому повинна була? Вона піде до школи… — казала я собі. — Іванко Бєлов урятує її! Зараз, коли я до кінця зрозуміла його… Коли до кінця повірила… Він не може її не врятувати!»

Круглий годинник показував сім хвилин на третю.

«Він пам'ятав тільки про себе. І про свої витівки…» — сказала я одного разу онуці.

Це була неправда. Він думав про інших набагато більше, ніж інші про нього.

Але для Іванка це не мало ніякого значення: здійснюючи свої «рятувальні експедиції», він ніколи ні за що не платив і нічого не бажав натомість.

Зараз він думав про мою онуку. І рятував її.

«Безумству хоробрих співаємо пісню!» — ніби жартуючи, цитував він. Але ніколи не учиняв безумств заради себе. Чому тільки в лікарні я це зрозуміла?

Невже неодмінно повинна трапитися трагедія, щоб ми зрозуміли, хто може нас від неї врятувати?

На виду у великої біди мені хотілося висповідатися перед собою і знайти спокуту.

Я пам'ятаю слова мудрого Монтеня, який сказав про свої очі: «Нема на світі іншої пари очей, які б стежили за мною так пильно».

Мої очі також були того дня дуже пильні… І незадоволені мною.

Коли виявилося, що Геннадій, мій колишній чоловік, став доктором наук, великим вченим, я вирішила, що він раніше приховував від мене свої здібності. Насправді ж це я приховувала його здібності і його характер від нього самого. Я хотіла, щоб компасом для Геннадія були лише мої погляди, мої переконання.

Але життєвий компас, вірний для одного, може збити з пуття іншого… Мені хотілося, щоб мій чоловік дивився на світ моїми очима і жив моїми покликаннями. З тими, хто любить, так поводитися небезпечно: вони можуть підкоритися — і назавжди загубити себе.

Інколи я так поводилася і з сином: вибирала йому друзів, розлучила з Іванком Бєловим… Він любив мене — і теж мені підкорявся. А потім, певно, намучившись зі мною, оженився на Клаві, яка завжди до нього «приєднувалась».

Щоб повірити в себе, людина часом потребує глибокої поваги… Коли син, ще школярем, возився з брудними черепками і в усякому мотлосі бачив ознаки «древньої культури», багато хто сміявся з нього. А Іванко Бєлов захоплювався.

Чому ж я їх все ж таки розлучила?

У Іванка був свій характер. Що не підкорявся… А я у ті роки, несвідомо, намагалася привести до спільного знаменника всі сорок три характери своїх учнів. 1 цим знаменником була я сама.

Про долі учнів мені хотілося знати все: хто батьки, в яких умовах живуть, як вчать уроки… Але виявилося, що пізнати характери набагато важче, ніж долі. І я звільняла себе від цього.

Я хотіла, щоб учні слухняно всьому у мене вчилися. Ваня ж сам міг, якщо не навчити, то, в усякому разі, провчити мене.

— Я зазирну в операційну, — сказала мені сестра Маша.

Вона знову вийняла дзеркальце, поправила зачіску і пішла. Потім повернулась і сказала:

— Нічого… Іван Сергійович усміхається. Все буде гаразд!

І почала наливати валер'янку. Я простягла руку. Але вона випила валер'янку сама. «Як же вона могла побачити, що він усміхається? — подумала я. — Як вона могла це побачити? Адже ж на обличчі хірурга пов'язка. Як же вона?.. Але ж там поруч із моєю онукою Іванко Бєлов! Отже, все і справді буде гаразд…. Я вірю. Якщо Іванко Бєлов…»

Раніше він раз у раз обрушував на мою голову надзвичайні пригоди. «Що буде, коли всі почнуть брати з нього приклад?» — з острахом думала я. Але наслідувати його ніхто не зміг би: для цього потрібен був його, Іванків, характер.

Мій сип, археолог, завжди запевняв, що вплив минулого на сьогодення і майбутнє колосальний.

«Із того, минулого, Іванка, який міг заради врятування Семена Голубкіна пройти по карнизу третього поверху, вийшов хірург, — думала я. — Адже ж хірурги також повинні допомагати всім, хто потребує цієї допомоги — незалежно від достоїнств і якостей: і Голубкіним, і моїй онуці».

Деякі з тих, хто знав мене в молодості, зустрівши згодом, казали:

— Обламало тебе життя… Обламало!

А насправді життя довело мені, що не можна пригнічувати людину. І що добро кожен повинен творити по-своєму. І що третій у п'ятому ряду не повинен бути схожим на п'ятого в третьому ряду… І що взагалі я, вчителька, повинна бачити не ряди, а людей, що стоять поруч або віддалік одне від одного. І що несхожість характерів навряд чи слід сприймати за несумісність…

Цей досвід, на жаль, коштував жертв, які я не повинна була приносити. Учитель, як і хірург, помилятися не має права. Хоч моральне нездоров'я, можливо, і не призводить до фізичної смерті.

«Де твоя колишня суворість, непримиренність?» — запитували мене. Не-при-ми-рен-ність… Це означає те, що «не при мирі». Навіщо ж вживати таку зброю у спілкуванні з друзями? Та й взагалі є якості, які, як скальпель хірурга, не годяться для буденного, повсякденного вжитку.

«Мене дивує гнів людини, яка гнівається раз на рік», — сказав хтось із тих, чиї вислови варто запам'ятовувати.

Про непримиренність, думаю, можна сказати те ж саме.

«Добре було б до кінця засвоїти всі ці істини не зараз, в шістдесят третьому році, коли мені вже виповнилося шістдесят три, — думала я, — а хоча б тоді, в тридцять дев'ятому, коли я втекла від Іванка Бєлова… І коли мені також було тридцять дев'ять».

Ці збіги (знову збіги!) завжди потішали Володю.

— Мамочко, скільки тобі зараз років? — запитував він. І ніби міркував уголос: — Та-ак… Надворі у нас «рік — відмінник»: п'ятдесят п'ятий. Виходить, і у тебе, мамочко, — дві п'ятірки!

І цього року він також жартома нагадав мені, що цифра 63 в календарі збігається з моєю шістдесят третьою весною.

Я усміхалася цим звичним жартам. Але не так весело, як чверть віку тому.

Іванко залишився самим собою — і тому я вірила, що моя онука піде восени до школи. Вірила.

«Ось чому потрібен був цей сьогоднішній збіг, — думала я. — Щоб Іванко врятував мою онуку. І щоб я сказала йому, що все нарешті зрозуміла. Не зараз, звичайно, сказала… а потім. Зараз я просто почну йому дякувати, нескінченно дякувати…»

— Іване Сергійовичу! — вигукнула Маша і, на ходу поправляючи зачіску, кинулась назустріч огрядному чоловікові, який виходив з операційної.

Він стягнув з обличчя марлеву пов'язку і витирав нею лоба.

Я не могла йти… Я ухопилася за Машин столик. Ноги зробилися важкими. Він сам підійшов до мене.

— Опритомніла ваша цариця.

«Від чого?» — хотіла спитати я. Але не спитала.

— А по батькові вона не Петрівна?

Я нічого не могла відповісти. I заплакала. Він обережно погладив мене.

— А на весілля покличете?

— Спасибі вам, лікарю.

Він знову погладив мене звідкись згори. Пальці у нього були довгі, міцні. З чола на щоки і ніс, укритий ластовинням, стікав піт.

Про все я встигла спитати у Маші. Про все… А про зріст забула. Ваня ж був невисокий…

5

Іван Сергійович попросив мене «не наполягати» на негайній зустрічі з Єлизаветою.

— Вона прийме вас завтра, — пообіцяв він. — Або післязавтра. Зараз їй не можна розмовляти.

Круглий годинник над дверима операційної показував сім хвилин на третю.

Я зрозуміла нарешті, що годинник стоїть. Сестра Маша провела мене в кінець коридора.

— Пощастило вам, що Бєлов був тут. Він зрідка чергує. І операція рідкісна. Нескладна, звісно… Але алергічний шок стався.

— Що… це?

— Зовсім було погано, тепер уже я вам зізнаюсь. Вона весь час нахилялася до мене, обіймала за плечі.

Довгі сережки ледь чутно подзеленькували.

— Я до ранку догляну за нею. — Ми дійшли до кінця коридора. — Іван Сергійович перед операцією, щоб перемірити, як вона там, запитав: «І як же тебе звати?» А вона відповідає: «Єлизаветою».

— Так і називайте її, — попросила я. — А то ще не відгукуватиметься… Виходить, то були не практиканти?

Вона не відповіла.

Я почала спускатися вниз.

«Багато людей пройшло через моє життя, — думала я. — А ці двоє залишаться зі мною назавжди: Іван Сергійович, Маша… Й Іванко Бєлов. Він теж був поруч. А батька ж його звали Андрієм… Андрієм, а не Сергієм. Як же я забула? Такий милий, сором'язливий чоловік. Весь час пропонував зняти пальто. А я запевняла, що прийшла на хвилинку. Іванкова мама, також мила й сором'язлива, докірливо дивилась на чоловіка і казала: «Що ж ти, Андрійку, не запропонуєш роздягтися?» Тоді він знову просив мене зняти пальто.

Тут я побачила Алю. Вона сиділа на довгій лаві біля лікарні.

Мрячив нудний дощик.

— Ну що?! Віро Матвіївно…

Я не витримала, знову розплакалась. Вона витирала зі щік мої сльози і краплі дощу. Не хусточкою, а теплими, м'якими пальцями. Мабуть, так вона утішала свою малечу.

— Опритомніла вже… — крізь сльози промовила я. — Нам пощастило. Чергував Бєлов! Сказав, що прийде на весілля. А чому ви… на вулиці?

— То увійду до вестибюля, то вийду. Не могла на одному місці… Я винна, Віро Матвіївно!

— Не здумайте повторити це в дитячому садку! — стрепенулась я. І перестала плакати. — Ви зобов'язані бути педагогом, але не провидцем. Я сама б мала попередити.

— Ви й попередили, — м'яко, але вперто заперечила вона.

— Лікаря… Але не вас!

— А я повинна була дізнатися у лікаря. Про всіх все дізнатися!

— От зараз і дізнаєтесь. Досвід вимагає жертв… Ви повірте мені.

— Але не таких.

— Коли б ми знали, де впадемо, постелили б соломку. Це стара істина. Ось пригадалось мені сьогодні…

Ні, я не збиралася вчити Алю на своєму гіркому досвіді. Просто я хотіла цим досвідом утішити її. І почала розповідати про чоловіка, про Володю, про Іванка Бєлова.

Чоловіки озиралися на нас. Я почала говорити тихіше, а вони все озиралися.

Повернувшись додому, я написала листа Володі і Клаві. Телеграму посилати не стала. Та і в листі про все розповіла досить спокійно, промовчавши про смертельну небезпеку, що загрожувала нам усім. Я давно взяла собі за правило: по примушувати інших переживати те, що можу пережити одна… До того ж коли йшлося про бурю, що вже проминула.

Щоб менше писати про хворобу Єлизавети, я більше писала про Іванка Бєлова.

«Так, була винна, — писала я сину. — Але як ти міг забути про нього? Хоч ми й поїхали в інший кінець міста!..»

У відповідь на лист прилетіла Клава.

Вона детально розповіла, як Володя переживав звістку про хворобу Єлизавети. І мої докори щодо Іванка Бєлова… Про свої переживання Клава не говорила, бо мені було ясно, що вона, як завжди, поділяла Володині почуття. До цього я звикла.

Почувши про будь-яку неприємність, Клава відразу починала шукати очима Володю. Навіть коли він був в іншому місті… «Чи не пора вже мужчиною стати?» — запитувала я раніше у сина. Клавина беззахисність змусила його стати захисником, а отже, мужчиною.

«Ми з Володею…» — так найчастіше починала вона. Коли ж говорила, наприклад: «Володя дуже стомився і мріє про південь!», я розуміла, що і їй також треба відпочити. Вона не вміла втомлюватись, мріяти і хвилюватись одна… без участі чоловіка.

З роками вона навіть почала ледь припадати на праву ногу. Тому що він так ходив.

Інколи мені здавалося, що мій син дорожчий їй, ніж моя онука. І, як не дивно, мене це радувало… Онука, її життя, її майбутнє були тепер головною і, напевно, останньою метою мого життя.

Тоді, коли ця головна мета була у смертельній небезпеці, до мене прийшов Іванко Бєлов. І не тільки тому, що його ім'я і прізвище збіглися з іменем і прізвищем хірурга. А й тому, що він був народжений приходити до людей саме в такі години і хвилини.

Клава все ж змусила мене розповісти про деякі подробиці хвороби й операції.

Вона озирнулася, ніби шукаючи Володю… Але його не було, і тоді вона розридалась у мене на плечі.

— Що могло бути? Що могло бути? — шепотіла вона.

Я попросила її:

— Не треба розказувати Володі те, що вже минуло. А то й він прилетить!

Вона пообіцяла і помчала в лікарню.

А я відкрила Володиного листа, якого вона привезла. Лист був довгий. Володя хвилювався за Єлизавету. А далі писав: «І я, мамо, згадав про Іванка. Все згадав! Навіть те, чого ти не знаєш. Іванко просив мене ніколи не розкривати цю таємницю. Але минуло вже понад двадцять років… І зараз, за давністю строку, можна зізнатися. Математичку ж замкнув я! Це вийшло якось само по собі. Я заглянув тоді в щілину… Бачу, вона перед дзеркалом чепуриться, а більш нікого нема. Просто не розумію, чесне слово, як моя рука повернула ключа. Дуже я математики, мабуть, боявся. Потім Іванко почав запевняти мене: «Ти — син класної керівниці і замикати вчителів не маєш права!» Я повірив йому. А потім, чесне слово, мучився. Тому, можливо, й дзвонити йому перестав. Ну, а потім уже ми переїхали… Коли я повернуся, ми неодмінно знайдемо його!»

Виходить, Іванко знову взяв на себе чужу провину?

Я була впевнена: він вчинив так зовсім не тому, що вирішив самопожертвувати своєю професією… Семенові загрожувало другорічництво, а мені (саме мені!) ганьба на всю школу, — і він, як хірург, повинен був не роздумувати, а рятувати. Він, кого я вважала своїм злим генієм…

Але чому ж тоді, коли йшлося про Голубкіна, я не дозволила себе обманути: я знала, що Іванко прикрив Семена собою. А тут я повірила… Хоч усі знали, що Іванко Бєлов — математик і йому нічого було замикати Ірину Григорівну. Спочатку Володя дозволив себе переконати… А потім і я також. Невже людина прагне все на світі усвідомлювати з позицій своїх інтересів? Та ні… Іванко Бєлов це заперечує.

Я не буду чекати повернення сина. Я сама знайду Іванка. Сама!..

6

Провулок, де колись вчилися Володя й Іванко, важко було впізнати. Нові будинки молодечо поглядали на невисокі старі будівлі. Мені здалося, що я прийшла в родину, колись мені дуже близьку, з якою я не бачилася десятиліття і в якій все змінилося: діти виросли, з'явилися онуки і тільки найстаріші члени родини нагадували про минуле. Але саме вони і були мені дорогими…

Таким старим членом родини видався мені Іванків будинок, який стояв прямо навпроти школи, через дорогу. Він, на щастя, зберігся. Повз нього ішли з уроків діти. Хлопчаки, як в усі часи, виявляли хоробрість і дотепність, а дівчатка удавали, що цього не помічають.

Бєлови мешкали на першому поверсі. Я добре пам'ятала.

Разом зі мною до парадного увійшла дівчинка і попрямувала до тієї саме квартири. Вона була білява, на носі і щоках також були розсипані прикмети близької весни.

«Невже це Іванкова дочка? — подумала я. — Їй років тринадцять або чотирнадцять. Цілком можливо!»

— Ти не Бєлова? — спитала я.

— Бєлова?

Вона розсміялася. У її віці дівчатка дуже сміхотливі

І що саме розсмішить їх — важко передбачити.

— Бєлови звідси виїхали. Дуже давно… Я їх навіть не пам'ятаю.

— До іншого міста? — боязко спитала я.

— Ні-і-і… Просто в інше місце. — Вона відчинила двері своїм ключем. — У мами записана їхня адреса. Мама зараз на роботі, але я подивлюся. Здасться, адреса в записнику.

Дівчинка була діловита і не дуже багатослівна. Вона не розпитувала, ким я доводжуся Воловим і чому їх шукаю. Мовчки перегорнула записника, що лежав на столику біля телефону. І сказала сама до себе:

— Ну ось… Я ж знала!

Потім переписала адресу. І подала мені. Я ухопила аркушик… Вона знову засміялася. Мабуть, від здивування…

— Спасибі тобі, — сказала я, встигнувши розгледіти, що Бєлови живуть в районі Філей. — Спасибі!

Я не вийшла, а вибігла на вулицю, тримаючи в руці адресу. Тепер, коли я знала, що Іванко в Москві, знала, де він живе, мені не терпілося скоріше, якомога скоріше побачити його…

Можна було їхати автобусом чи в метро. Але я схопила таксі. І почала по дорозі розповідати шоферові, що ось через стільки років знайшла прекрасну людину. Таксисти цілими днями вислуховують чужі історії — і від цього стають або байдужими, до всього на світі звиклими, або сприйнятливими і чуйними. Цей відразу ж почав згадувати подібні випадки і кожним своїм рухом показував, що дуже хоче прискорити мою зустріч з Іванком.

«Звісно, в такий час й Іванко може бути на роботі, — думала я. — Але тоді старі дома. І я посиджу з ними… Почекаю. Якщо вони живі-здорові».

Старі були живі.

Тільки зустріч із людьми, яких ми не бачили багато років, дає зрозуміти, що таке час. Зустрічаючись повсякденно, ми не помічаємо, не відчуваємо змін, які він, час, накладає на обличчя, на характери, на ходу.

Старики Бєлови були вже й справді старими. Роки зігнули їх, висушили їхні обличчя.

Помітивши це, я глянула на себе в дзеркало, що висіло біля вішалки. Тим паче що вони не відразу мене упізнали.

Іванків батько, як і тоді, почав просити, щоб я зняла плаща.

— Ось з'їхалися з родичами, — пояснила мені Іванкова мама. — З братом Андрійковим…

— Пробачте, що я не заходила до вас стільки років… А Іванко ж як? Де він?

Вони провели мене до кімнати.

У самому затишному місці стояв той же стіл, ніби Іванко був, як і раніше, школярем. А над ним висіла та ж сама фотографія, де він був третім у п'ятому ряду. Висіла ще одна Іванкова фотографія. Тільки розкладу уроків не було: їхній син все ж виріс.

— Ну, як він? — знову спитала я.

Іванкова мама підійшла до столу, висунула шухляду І подала мені невеличкий аркуш. Папір був сірий і шорсткий.

Там було написано, що 27 квітня 1945 року їхній син, Іван Андрійович Бєлов, загинув смертю хоробрих у боях за місто Пенцлау.

Я ніколи не чула про таке місто…

ЗМІСТ

Співрозмовники. А. Костецький

Сигнальники і горністи

Третій у п'ятому ряду

Оглавление

Анатолій Алексін СИГНАЛЬНИКИ І ГОРНІСТИ Повісті

СПІВРОЗМОВНИКИ

СИГНАЛЬНИКИ І ГОРНІСТИ

ТРЕТІЙ У П’ЯТОМУ РЯДУ

ЗМІСТ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg