«Як добре, що ми помирилися!» — часто думали Костик і Марійка, будучи на самоті. Але це перше розхолодження багато навчило їх. Кость зрозумів, що кривих дзеркал у нашому житті значно більше, ніж може видатися на перший погляд. Вони здатні спотворити й закаламутити. Людина і без них докладає титанічних зусиль, щоб якнайбільше зрозуміти іншу людину. А коли на перешкоді ще стають примхливі дзеркала нашої уяви, тоді порозуміння стає неможливим.
…Коли ми були посвареними, то розмовляли різними мовами. Мали різнокольорові серця. Наші групи крові були несполучними. Бо Той, що об'єднує, і Та, яка допомагає подати руку, водночас відвели від нас свої літургійні погляди. Ми не знаємо цих причин. Можливо, це було перше входження до світу дорослих? лабіринту Мінотавра, який ще називають життям? гра сліпих сил Хаосу, які, врешті, позіхнувши, облишили Марійку і Костика як до пори, до часу малоцікавих об'єктів? Але коли настане час — що буде тоді? Чому одні люди мають більше випроб, а інші — менше? Деякі — за десятьох? Як заслужити Його прихильність? Чи існують у нашому житті знаки-попередження й події-символи? Як навчитися розпізнавати їх із пащеки випадковостей і недоладностей? Чому ніхто не може дати чітких відповідей?..
4Марійчина мама плакала.
— Що трапилося, мамо?
— Нічого, доню, все добре, — сльози котилися на стіл, наче перетворившись на річку, що одного разу насмілилася вийти з берегів.
— Чому ж ти плачеш?
— Бо…
— Щось із татом? Він же вчора телефонував? Про що ви говорили? — прокидалися у дочки туманні здогадки.
— Ні, ні… Усе нормально…
Сьогодні — і вперше у житті — Марійка нагадувала маму, а мама — Марійку. Наче якийсь ляльковод, що рухає ниточками нашого життя, вирішив знічев'я розважитися.
…Може, тато хворий і йому не вистачає грошей на ліки? У тій Москві, де він працює на будові в якогось голомозого скоробагатька, є шикарні аптеки й офіси, але вони не вточують тепла бідному татові, що згинається в чотири погибелі для майбутнього своїх дочок… Може, йому не виплатили зарплатні — і він третій день голодний? Навколо сновигають чужі люди, з чужою мовою і чужими думками — вони не дадуть батькові ні крихти хліба, адже тій Москві треба лише його сильних рук, якими тато розмішує й носить розчин для будівлі розкішних апартаментів невеликої сім'ї голомозого скоробагатька, хоч там могла би поміститися сотня знедолених та бездомних…
— Ні, ні, дитино… Він не голодний… Просто…
Комментарии к книге «Аргонавти. Третя історія Марійки і Костика», Степан Васильевич Процюк
Всего 0 комментариев