«Стюарт Маля – хлопчик-мишеня»

Елвін Брукс ВАЙТ СТЮАРТ МАЛЯ ХЛОПЧИК-МИШЕНЯ Повість-казка

Розділ 1 У зливному отворі

Коли у пані Фредерік Сі Маляти знайшовся другий синочок, усім упало в око, що росточку в нього не більше, ніж у миші. Як по правді, то ця дитинка, хоч з якого боку подивися, була миша мишею! Поміряли — лише п'ять сантиметрів росту, «із хвостиком». Але ні-ні, хвоста йому не міряли, хоча… і хвостик у крихітного синочка таки був!

І носик гостренький, достоту мишачий, і вусики стирчали, і все воно було таке маленьке-сіреньке — ну геть тобі мишеня! Не прожив той синочок і кількох днів на світі, а вже дріботів туди-сюди, мов мишка. Спитаєте, а чи було в ньому бодай щось людське? Аякже! Він умів ходити на задніх лапках, мов люди на своїх ногах, а ще залюбки носив сірого капелюха й хвацько підпирався невеличким ціпочком. І небавом заговорив — та там такою шпаркою англійщиною! Пан та пані Малята дали йому ім'я — Стюарт. А пані Маля зладнала йому малесеньке ліжечко — з цигаркової коробки та чотирьох прищепок для білизни.

На відміну від чи не всіх людських дітей, Стюарт як тільки народився, так і пішов — подріботів на своїх ноженятах. Коли йому виповнився тиждень, він навчився вилазити на лампи, видряпуючись по шнуру. Пані Маля одразу переконалася, що ті дитячі одежинки, яких вона надбала заздалегідь, Стюартові не годяться, то й пошила йому гарненького блакитного вовняного костюмчика із кишеньками, де б йому носити свого носовичка, якісь гроші та ключі. Кожного ранку, ще поки Стюарт не одягнувся, пані Маля заходила до його кімнати і зважувала синочка-мишочка на маленьких терезах, призначення яких насправді було зважувати листи. Коли він знайшовся, батьки ще могли відіслати його куди-небудь у найліпшому конверті вартістю в три центи, але тато й мама відмахнулися від такої ідеї та й вирішили: краще хай залишається! Одначе коли малюнкові виповнився місяць, а ваги він не набрав і десяти грамів, його матуся не на жарт занепокоїлась і послала по лікаря.

Лікар був у захваті від Стюарта й сказав, що далеко не кожна американська родина може похвалитися мишеням як членом сім'ї. Він зміряв Стюартову температуру: 37°! Але мовив: «Нормальна, як для миші!» А ще медик послухав Стюартові легені й сердечко і цілком серйозно позазирав у його вушка, присвічуючи собі ліхтариком. (Бо не всякий лікар здатен подивитися миші в вуха й не засміятись).

— Здоровеньке мишеня, нівроку йому! — виснував лікар, чим вельми потішив матусю, пані Маля. А наостанок, уже з порога, весело порадив: — Добре годуйте його, то ще й підросте вам!

Родина Малят мешкала в затишному будиночку, що тулився до одного нью-йоркського парку. Щоранку сонячне світло заливало східні вікна, будячи сім'ю, тож усі Малята були зазвичай рано на ногах. Стюарт часто виручав своїх батьків і старшого брата Джорджа — саме завдяки тому, що був хлопчиком-мишеням і міг пролізти у всяку шпарину. Його й умовляти не треба було — він залюбки виконував делікатні доручення. Одного разу пані Маля мила ванну, після того як пан Маля там покупався, і з її пальця зісковзнув перстень. Господиня тільки охнула нажахано, а коштовність уже й зникла у зливному отворі.

— Що ж мені тепер робити? — у відчаї скрикнула, мало не плачучи, пані Маля.

— Коли б на твоєму місці був я, — порадив її старший син, Джордж, — то зробив би із пришпильки гачок, прив'язав би до нитки та й спробував виловити перстень.

Так пані Маля і вчинила: зробила із пришпильки гачка, прив'язала до нитки й добрих півгодини силкувалася виловити персня. Але у зливнику було темно, а гачок так і норовив зачепитись за що-небудь інше, тільки не за персня.

— Щось виходить? — поцікавився пан Маля, зазираючи до ванної кімнати.

— Анічогісінько не виходить! — сердито повідомила пані Маля. — Перстень так глибоко провалився, що я ніяк не можу його вивудити.

— А чом би нам не послати Стюарта по ту згубу? — запропонував господар. — То як, Стюарте, спробуєш?

— Залюбки! — не вагаючись, зголосився маленький синочок. — Але спершу перевдягнуся у старі свої штанці. Певне, там, у тій дірці, дуже мокро.

— Та лізь уже! — буркнув Джордж, якому трішечки прикро було, що не спрацювала його придумка з гачком.

Ну а Стюарт, не довго думавши, тут-таки вліз у свої старі штанці. Оце ж він уже й готовий спуститися в ту дірку та пошукати там маминого персня. Але вирішив: краще буде здійснити спуск туди на шворці, яку триматиме за вільний кінець тато.

— Як смикну тричі за шворку, то й витягайте мене! — розпорядився мишоподібний синочок.

Пан Маля став у ванні навколішки, а Стюарт легко ковзнув по шворці вниз. Мить — і він зник у темному отворі. Спливла якась хвилина, і шворку тричі різко смикнули знизу. Тоді пан Маля обережно потягнув її вгору. Ось на спідньому кінці шворки показався, чіпко за неї тримаючись, Стюарт, а головне: на його шиї, мов обруч, сидів мамин перстень!

— Ох, мій хоробрий маленький синочку! Дякую тобі! — тільки й мовила пані Маля, цілуючи Стюарта. Вона ним дуже пишалася.

— І як воно там, унизу? — поцікавився пан Маля, якому завжди кортіло знати все про місця, де він не міг побувати.

— Та все нормально, — відказав Стюарт.

Але навіть без слів було видно, як він весь вимастився у слизький бруд, тож довелося малюнкові прийняти ванну, а потім іще й трохи освіжитися маминою фіалковою водою. Аж тоді до нього повернулося добре самопочуття. А вся родина: і мама, й тато, й брат — подумали: «Стюарт — просто чудо! Як легко впорався із таким складним завданням!»

Розділ 2 Домашні клопоти

А ще з'ясувалося, що без Стюарта ну ніяк не йде гра в настільний теніс (чи то пінг-понг). Родина Малят дуже любила грати в настільний теніс, одначе м'ячики знай закочувалися то під крісло, то під диван, то під батарею опалення, і виходило так, що гравцям раз-у-раз доводилося нахилятись і діставати м'ячики з-під домашніх меблів. Стюарт швидко навчився доганяти м'ячики, і що то було за видовище, коли він, напружуючи всі свої сили, викочує тенісного м'ячика з-під гарячого радіатора, а піт градом ллється з його щік! Хлопчик-миш, звісно, був лише трохи вищий за м'ячик, тож мусив штовхати усією своєю вагою та силонькою, аби оте біле-кругле котилося вперед.

Родина Малят мала у світлиці велике піаніно. Із ним усе було гаразд — ото тільки одна клавіша западала, не працювала як слід. Пані Маля казала, що, на її думку, це відбувається через вогку погоду, але як тут могла бути винною кепська погода, коли та клавіша западала ось уже чотири роки, а за цей час випало і багато-пребагато ясних, сонячних днів. Та хай там як, а клавіша весь час западала, завдаючи прикрощів кожному, хто хотів пограти на інструменті. Особливо прикро було Джорджеві, коли він брався зіграти досить жвавий «Танець із шарфом». І то саме Джордж придумав посадити Стюарта всередину в піаніно, аби той підіймав ушкоджену клавішу тієї секунди, коли на неї натискав піаніст. Нелегка то була робота для Стюарта, бо ж йому доводилося тулитись між повстяних молоточків, знай ухиляючись, щоб котрийсь не луснув його по голові. Але все одно Стюартові це дуже подобалося. Там, усередині піаніно, було страшенно цікаво, а що за азарт утікати від тих молоточків! А як гарно там гуркотіло! Бувало, як посидить там довше, то виповзає зовсім глухенький-ошелешений, от ніби з літака після тривалого перельоту, і нормальний слух повертався до нього аж за якусь часинку Пан і пані Малята часто перемовлялися стиха про Стюарта, коли того не було поруч, адже вони так і не оговталися від того потрясіння, що в їхній сім'ї народилася миша. Стюарт був такий крихітний, і через нього батьки мали купу клопотів. Пан Маля наполіг, щоб у розмовах ніколи не вживати слова «миша». А ще змусив пані Маля видерти з книжечки дитячих пісеньок сторінку з «Трьома Сліпими Мишенятами».

— Я не хочу, щоб Стюарт уже зараз набрався всіляких страхів, — наголосив пан Маля. — Я не зможу спокійно жити, якщо мій синочок виросте, потерпаючи, коли б котрась селючка не відтяла йому хвоста ножем для різання м'яса. От через такі речі й сняться діткам страшні сни, коли вони облягаються на ніч!

— Таки так, — відгукнулася пані Маля. — А почати нам слід, либонь, із отого різдвяного віршика: «Це ніч була перед Різдвом, Коли панує тиша, І не ворушиться ніхто — Ані найменша миша». Коли б не вразила прикро Стюарта ота принизлива характеристика миші як найменшої істоти!

— Слушно! — погодився її чоловік. — Але що ж ми скажемо, коли дійдемо до четвертого рядка? Треба чимось замінити ту «мишу»! Ми ж не можемо просто проказати: «Це ніч була перед Різдвом, Коли панує тиша, І не ворушиться ніхто…» — та й замовкнути. Він відчує недоказаність — отже, треба підшукати іншу риму до слова «тиша».

— Може, «гижа»? — запропонувала пані Маля.

— Або «ані стара афіша»? — вигадав пан Маля.

— А найкраще підійде рима «дише»! Тобто «немов ніхто й не дише»! — гукнув дорослим Джордж, що дослухався до розмови із протилежного кутка кімнати.

Недовго думали — рішили: найкраще звучатиме, щоб без «миші», такий четвертий рядок: «…Немов ніхто й не дише». І коли стало наближатися Різдво, пані Маля обережно витерла останній рядок із «мишею», вписавши акуратно: «…Немов ніхто й не дише». Отож Стюарт відтоді завжди думав, що віршик від самого початку існував саме в такому вигляді:

Це ніч була перед Різдвом, Коли панує тиша, І не ворушиться ніхто, Немов ніхто й не дише.

Та найдужче непокоїла пана Маля мишача нірка в комірчині. Якісь миші були прогризли ту нірку ще в ті часи, коли родина Малят іще й не думала купувати цей будиночок, і відтоді ніхто й нічого не робив, аби тієї дірки-нірки не стало. Пан Маля аж ніяк не був певен, що за почуття переживе Стюарт, коли виявить мишачу нірку. Куди та нірка вела, він не мав жодного уявлення, і йому було моторошно від самої тільки думки, що котрогось недоброго дня Стюартові заманеться в ту нірку шаснути.

— Зрештою, і вигляд у нього, майже в усьому, геть як у звичайнісінької миші, — поділився пан Маля своїми побоюваннями із дружиною. — А я ще не знав такої миші, якій би не кортіло шугнути в мишачу нірку!

Розділ 3 І як його умитись?

Стюарт був рання пташка: підхоплювався уранці чи не щоразу перший. Це було таке приємне почуття: піднятися першим! Як це мило: тихі кімнати, книжки спочивають собі на поличках, а бліде світло сочиться у вікна… Свіжий дух нового дня… Взимку о цій порі було ще геть темно, коли малий хлопчик-миш вилазив зі свого ліжечка, змайстрованого з коробки з-під цигарок, і, бувало, тремтів від холоду, починаючи виконувати, все ще в піжамі, свої ранкові вправи. (Щоранку Стюарт по десять разів нахилявся так, щоб доторкнутися до пальців своїх ніг. Це було важливо, аби триматися в добрій формі. Адже так робив його старший брат Джордж, пояснюючи малому Стюартові, що завдяки такій руханці укріплюється прес живота і краще перетравлюється їжа.)

А поробивши вправи, Стюарт накине на себе свого симпатичного вовняного халатика, міцно обв'яжеться пояском і рушить до ванної кімнати, нищечком проходячи довгим темним коридором повз кімнату мами й тата, повз комірчину з пилососом, далі повз Джорджеву кімнату й так до сходового майданчика, а вже звідти — до ванної.

Звісно, у ванній на той момент іще темно, бо ж світло на ніч вимикається, але Стюартів тато подбав про це, прив'язавши довгу шворку до ланцюжка, за який більші члени родини смикали, щоб увімкнути чи вимкнути лампочку. Кінець шворки сягав до самої підлоги. Стюарт підскакував якомога вище й весь повисав на шворці: його маленької ваги цілком вистачало, щоб вимикач спрацював. Подивитися на це хлоп'я-мишеня, як воно розгойдується туди-сюди на шворочці, а поли його халатика метляються довкола його ніжок, то й подумаєш: ну геть тобі маленький братчик-ченчик сіпає за мотузку дзвона у своєму монастирі.

А як же йому добутися до умивальника? Пан Маля, тато Стюарта, подбав і про це: мишоподібний синочок мав видиратися по невеличкій мотузяній драбинці. Джордж пообіцяв змайструвати для свого крихітного братика особливий мініатюрний умивальничок: лише три сантиметри заввишки, а вода б стікала туди з маленької гумової трубочки. Але Джордж завжди багато обіцяв, та мало виконував, бо забудькуватий був. Пообіцяє щось зладнати — і забуде! Отож Стюарт і надалі щоранку залюбки видирався по своїй крихітній драбинці до родинного умивальника, щоб умитися й почистити собі зубки. Пані Маля забезпечила його малесенькою, мов ляльковою, зубною щіткою, крихітним брусочком мила, ляльковим рушничком і ляльковим гребінцем (яким він розчісував свої вуса). Видершись на горішній щабель своєї драбинки, Стюарт діставав усе це туалетне причандалля з кишені свого халатика, викладав його рівненьким рядочком і брався до найтяжчого завдання: відкрити воду! Так, так, для хлопчика завбільшки з мишеня це була ой яка велика проблема. Після кількох невдалих спроб крутнути кран Стюарт урешті поскаржився татусеві.

— Я легко можу дістатися до ручки крана, — пояснив він, — але у мене ніяк не виходить її повернути, бо я не маю в що впертися ногами!

— Авжеж, я розумію, — відгукнувся тато. — Вся біда саме в цьому, й тут треба щось придумати.

А Джордж, що намагався не пропустити ніде жодної розмови, почув і цю та й докинув і свої п'ять копійок: мовляв, як на його, Джорджа, думку, то слід змайструвати для Стюарта особливу підпору. Таке сказавши, старший братик поназносив до ванної всякого знаряддя: пилку, молотка, викрутку, шило, коробочку цвяхів, кілька дощок — і розгорнув там бурхливу діяльність, заявивши усім, що зараз сконструює підпору для Стюартових ноженят. Але за хвилину щось інше зацікавило Джорджа дужче, й він хутко зник, лишивши на підлозі ванної кімнати жахливий розгардіяш.

Стюарт подивився, що робота гайном стоїть, і знову звернувся до тата.

— Коли б мені підхожого молотка, то я б клепав по ближчому виступу ручки крана, аж поки він би трохи прокрутився, — сказав він.

Тоді тато змайстрував для синочка-мізинчика невеличку киянку, і Стюарт, випробувавши цей дерев'яний молоточок, переконався: досить йому тричі щосили влупити ним по ручці крана — і задзюрчить тонесенька цівка води, якої, однак, йому цілком вистачить, аби почистити зубки й змочити рушничка. Тож відтоді він щоранку, видершись на край умивальника, розмахувався своєю киянкою і гатив по ручці крана, а інші члени родини, все ще дрімаючи у своїх ліжках, не могли не розчути дзвінкого тень-тень-тень Стюартової киянки — от ніби десь далеко-далеко кував якийсь коваль, і оте тень-тень-тень сповіщало їх: настав новий день, і Стюарт заходжується коло чищення своїх гострих зубенят.

Розділ 4 Повправлявся

Одного чудового травневого ранку Стюарт, якому вже виповнилося три роки, підхопився, за звичкою, раненько, умився, вбрався, взяв свого капелюха, ціпка та й спустився по східцях до світлиці — побачити, що там робиться. Але там іще нікого не було — нікого, крім Сніжка, білого котика пані Маляти. Сніжок також полюбляв рано вставати, і цього ранку він просто вилежувався на килимку посеред кімнати, пригадуючи, як то йому велося, коли він був грайливим кошеням.

— Доброго ранку! — чемно привітався Стюарт.

— Привіт! — не надто привітно буркнув Сніжок. — І що тебе так рано сперло?

— А таки рано, — погодився Стюарт, зиркнувши на годинник. — Іще тільки п'ять хвилин на сьому, але встав я бадьорий, то й подумав, чом би не спуститися вниз та не повправлятися трохи?

— Як на мене, то ти вже доволі повправлявся, по саму зав'язку, поки бушував у ванній, грюкаючи киянкою та розбуркуючи всіх нас. І все, аби цівочкою води прополоскати собі ті нікчемні зубки. Як по правді, то там і чистити нічого. Хочеш побачити добренні зуби? То глянь на мої!

І Сніжок роззявив пащу, вишкіривши два ряди блискучих білих — а гострих! — мов голки, зубів.

— Дуже мило, — похвалив хлопчик-миш. — Але й мої не гірші, хоч і дрібненькі. А вправи я роблю на всьому, що тільки бачу. Закладаюся: мій прес міцніший, ніж у тебе!

— А я закладаюся, що не міцніший, — заперечив кіт.

— А я наполягаю на своєму, — затявся Стюарт. — У мене на животі мов сталеві джгути!

— Нічого подібного, — пронявчав зануда Сніжок.

Стюарт роззирнувся по кімнаті, шукаючи, на чому б тут показати Сніжкові, які міцні в нього м'язи живота. Ага, ось опущене жалюзі на східному вікні, й мотузка з кільцем звисає, мов трапеція! Оце підійде! Хлопчик-мізинчик видряпався на підвіконня і поклав на нього капелюха й ціпка.

— Ось цього тобі точно не втнути! — кинув виклик котярі.

Мить — і він, розігнавшись, стрибнув на те кільце, достоту як акробати роблять це в цирку. Хотів просто підтягнутися, але…

Тут сталося щось таке, чого він ніяк не сподівався. Стюарт так розігнався, з такою силою впав на кільце, що жалюзі рушило! Пролунало гучне клац! — і жалюзі підскочило аж під стелю, потягнувши й Стюарта за собою і так щільно його вгорнувши, що малюк не міг навіть поворухнутись.

— Свята вобло! — вигукнув Сніжок, приголомшений чи не так само, як і Стюарт Маля. — Ця пригода, либонь, відучить його хизуватися своїми м'язами.

— Рятуйте! Випустіть мене! — пищало хлоп'я-мишеня, перелякане й добряче пом'яте в скрученому жалюзі. Воно там тільки й могло, що ледь-ледь дихати. Але голосок його лунав так тихо, що хто б його й почув. А Сніжок тільки вдоволено хихотів. Він недолюблював Стюарта, і його аніскілечки не хвилювало, що малючок опинився у тому скрутні й не може звідти вибратись, а тільки плаче й страждає від болю. Мав би Сніжок гайнути нагору й сказати панові та пані Малятам, що скоїлося внизу… але натомість недобрий кіт учинив щось вельми чудне. Роззирнувся надовкола, чи ніхто його не бачить, а тоді хап Стюартового капелюха та ціпочка в зуби й хутенько поніс їх у комірчину. Там він поклав ці речі перед мишачою ніркою!

Перегодом, коли пані Маля зазирнула до комірчини й побачила Стюартові речі перед ніркою, вона так пронизливо зойкнула, що решта родини вмить прибігла до неї.

— Це таки сталось! — тільки й мовила господиня крізь сльози.

— Що сталось? — перепитав її пан Маля.

— Стюарт поліз у нірку.

Розділ 5 Порятунок

Джордж запропонував зняти підлогу в комірчині. Мить — і Стюартів старший брат вернувся з молотком, викруткою та льодорубом у руках.

— Я вам здеру цю підлогу так швидко, що ви й не стямитесь! — пообіцяв хлопчик, уже й підважуючи викруткою щосили край першої дошки.

— Ні! — заперечив пан Маля. — Спершу обшукаймо все як слід, і тільки тоді візьмемось за підлогу. Тільки так, Джордже! Тож віднеси ті інструменти, де ти взяв їх.

— Ну, що ж, — неохоче поступився Джордж. — Бачу, в цьому домі тільки я один і потерпаю за Стюарта.

Пані Маля знову в сльози.

— Бідолашний мій маленький синочку! — заголосила вона. — Чує моє серце: десь там його та спіткає лихо!

— Це тобі так здається, бо ти б нізащо не протислася в мишачу нірку, — зауважив пан Маля. — А для Стюарта мишачі лабіринти — рідна стихія. Ти тільки не доводь себе до краю.

— Треба кинути туди якоїсь їжі, — запропонував невтомний Джордж. — Саме так учинила поліція штату, коли отой чоловік був застряг у печері.

І хлопець метнувся до кухні. Мить — і вже й приніс повну тарілку яблучної підливи.

— Трохи заллєм оцього в нірку, й воно потече туди, де він є.

Джордж набрав повну ложку підливи й почав заливати в нірку.

— Припини! — гаркнув пан Маля. — Джордже, хто тут старший: ти чи я? Може, дозволиш милостиво, щоб я керував пошуками? Негайно віднеси яблучну підливу назад!

І люто витріщився на Джорджа.

— Я ж тільки старався врятувати свого рідного братика! — виправдався Джордж і, хитаючи головою, поніс тарілку з яблучною підливою назад, до кухні.

— Нумо всі гукати Стюарта! — запропонувала пані Маля. — Цілком може бути, що нора розгалужується на кілька ходів, і він десь там загубився.

— Дуже добре, — погодився пан Маля. — Я полічу до трьох, а тоді ми всі разом гукнемо: «Стюарте!» — й замовкнемо на три секунди, щоб послухати, чи не відгукнеться він. — І дістав із кишені свого годинника.

Тож пан і пані Малята разом із Джорджем поставали навкарачки — так, щоб ротами якнайближче дотягнутися до нірки. І тоді всі разом гукнули: «Стюуууууарте!» А потім на три секунди завмерли.

А бідолашний Стюарт і чув, здушений у тій своїй пастці всередині скрученого жалюзі, як вони горлають у комірчині, гукаючи його, і відгукувався: «Я тут!» Але голосочок його був такий слабенький, що насилу пробивався із того жалюзевого скрутня, а рідні були так далеко, то де вже було їм його почути!

— Ще раз! — скомандував пан Маля. — Раз, два, три… Стюуууууарте!

Та все намарне. Жодної відповіді вони так і не почули. Пані Маля подибала до спальні, впала на своє ліжко й розридалася. А пан Маля підійшов до телефонного апарата й зателефонував до Бюро зниклих безвісти. Та коли, на прохання службовця, котрий обізвався на іншому кінці провода, змалювати зовнішній вигляд Стюарта, пан Маля сказав, що пропав хлопчик завбільшки з мізинчик, клерк обурено кинув слухавку. Джордж тим часом збіг у підвал і заходився видивлятись, чи не виходить десь сюди та триклята мишача нірка. Пересунув-переніс безліч валіз, саквояжів, квіткових горщиків, кошиків, коробок, поламаних стільців з одного кінця підвалу в інший, аби дістатися до тієї частини стіни, де, на його думку, мав бути той мишачий вихід, однак жодної нірки не знайшов. Зате натрапив на стару занехаяну веслувальну машину пана Маляти, враз неймовірно нею зацікавився, на превелику силу переніс нагору — й решту ранку просидів на ній, веслуючи.

Коли настав час другого сніданку (про перший усі геть забули), осиротіла родина сіла підкріпитися тушкованою бараниною, але сумний то був підобідок, бо кожен намагався не дивитися на порожнє малесеньке крісельце, в якому зазвичай сидів Стюарт — якраз поруч склянки з водою пані Маляти. Їхнє горе було таке велике, що ніхто не міг і шматочка ковтнути. Тільки Джордж поколупав трохи десерту. Коли з підобідком покінчили, пані Маля знову залилася слізьми, а тоді бовкнула:

— Мабуть, він таки загинув!

— Не мели дурниць! — сердито буркнув пан Маля.

— Якщо ж він загинув, — заговорив і Джордж, — то нам слід поспускати жалюзі у всьому будинку!

І вже й помчав до вікон. Мить — і він спустив перше жалюзі.

— Джордже! — заволав у відчаї пан Маля. — Якщо ти зараз же не перестанеш клеїти дурня, мені доведеться тебе покарати. У нас і так сьогодні тяжкий день, а тут іще й ти зі своєю дурістю!

Але Джордж уже вдерся до світлиці й почав її затемнювати — аби таким чином виявити пошану загиблому. Він сіпнув за мотузку — і з жалюзі вивалився Стюарт: плюх на підвіконня!

— Ой, свят-свят! — вигукнув Джордж. — Глянь, мамо, хто тут знайшовся!

— Та вже давно пора була кому-небудь опустити це жалюзі, — з гіркотою мовив хлопчик-миш. — Що тут іще можна сказати?

Він був такий знесилений і голодний.

Пані Маля неймовірно зраділа, уздрівши любого синочка, та й знову в сльози. А ще, звісно, всій родині кортіло негайно дізнатись, як воно все сталося.

— Просто нещасливий випадок, із ким не буває? — відказав Стюарт. — Питаєте, чому мої капелюх і ціпок опинилися біля тієї мишачої нірки? Самі зробіть свої висновки, які хочте.

Розділ 6 Свіжий вітер

Одного чудового ранку, коли дув західний вітер, Стюарт надягнув свого матроського костюмчика та матроську безкозирку, зняв із полички зорову трубку й подався на прогулянку. Його переповнювали радість життя і страх перед собаками. Розгойданою ходою почимчикував хлопчик-миш по П'ятій авеню, сторожко роззираючись на всі боки.

І що ж він робив, коли, бува, угледить у свою зорову трубку пса? А миттю шасне до найближчого швейцара, видряпається по його штанях нагору та й сховається у складках швейцарської уніформи. Але одного разу, коли вискочила собака, а жодного швейцара не виявилося поруч, довелося Стюартові залізти до викинутої вчорашньої газети, аж у другий розділ, і там полежати нишком, поки минула та собача небезпека.

На розі П'ятої авеню кілька людей чекали на автобус до престижної частини міста, і Стюарт приєднався до гурту. Ніхто його не помітив, бо й хто б помітив таку маленьку особу?

«Мені бракує зросту, щоб мене помічали, — подумав Стюарт, — але щоб захотіти поїхати на Сімдесят другу вулицю, мені мого зросту цілком вистачає!»

Коли завиднів автобус, люди замахали водієві своїми ціпками й портфелями, ну а Стюарт помахав своєю зоровою трубкою. А потім, добре тямивши, що автобусова сходинка занадто висока для нього — не доскочити, — учепився в холошу штанів якогось пана, тож його легко підняли й занесли до салону, і ніхто нічого не помітив, і нікому не було жодного клопоту.

Скільки Стюарт катався по автобусах, він ніколи не сплачував за проїзд, бо йому, з його куценьким зростом, годі було піднести звичайну десятицентову монету. Разок, ніде правди діти, таки спробував прихопити десятицентовика, але мусив котити його, мов колесо, одначе монета утекла від нього, коли покотилася з пагорба у долину, і її — хап! — присвоїла якась беззуба бабусенція. Після такої прикрої невдачі Стюарт мусив задовольнятися тими крихітними монетками, які тато вирізував для нього з фольги. То були гарненькі грошики, хоча ви б навряд чи їх розгледіли неозброєним оком, тобто без окулярів.

Коли підійшов кондуктор узяти плату за проїзд, Стюарт попорпався у своєму гаманці й видобув монетку — не більшу за око якого-небудь цвіркуна.

— І що ж це ти мені подаєш? — запитав кондуктор.

— Це такий у мене десятицентовик, — пояснив Стюарт.

— Та невже? — здивувався чолов'яга. — Якщо я прийму таку валюту моє автобусне начальство нізащо мене не зрозуміє. Втім, і сам ти не більший за справжнього десятицентовика!

— А таки більший! — сердито огризнувся мишоподібний хлопчик. — Я вдвічі вищий за десятицентовика, якщо поставити його на ребро. — І показав на свій пояс: мовляв, осюди тільки сягає десятицентова монетка. — І ще один момент, — докинув він, — я сідав у цей автобус не для того, щоб мене тут ображали!

— Прошу пробачення, — здався кондуктор. — Ти вже даруй мені, бо досі я навіть не здогадувався, що на світі бувають отакі крихітні матросики!

— Вік живи — вік учись! — напутливо буркнув Стюарт, запихаючи гаманця назад до кишеньки.

Коли автобус зупинився на Сімдесят другій вулиці, Стюарт вискочив на землю й припустив до Озера вітрильників у Центральному парку. Понад плесом дув свіжий західний вітер, а проти вітру мчали шлюпи й шхуни, мало не черкаючи бортом воду й виблискуючи забризканими палубами. А їхні господарі, хлопці й дорослі чоловіки, щодуху мчали по забетонованих берегах, сподіваючись оббігти озеро вчасно й не дати човнам побитися об бетон. Декотрі з тих човників були не такі вже й малі, бо як підступишся ближче, то й переконаєшся: головна щогла у них вища за голову дорослого чоловіка. Зате які ж вони гарненькі! Все у них точнісінько таке, як і в морських кораблів: хоч на море пускай. Стюартові вони здавалися величезними, але він так сподівався, що йому пощастить потрапити на борт котрогось із них та обпливти і найдальші куточки озера. Бо він полюбляв пригоди, цей малесенький хлопчинка: вітер в обличчя! Крики чайок над головою! А могутня хитавиця під ногами!..

Схрестивши «по-турецьки» ніжки на стіні, якою було обгороджене озеро, та розглядаючи в зорову трубочку різні кораблики, Стюарт назорив одного човна, що видався йому гарнішим та ошатнішим за всі інші, які тільки там гасали, суденця. Називався човник «Оса». Величенька чорна шхуна, що мчала під американським прапором. Ніс ця шхуна мала як у кліпера,[1] а на баку[2] стояла тридюймова гармата. «Оце корабель для мене!» — подумав Стюарт. І коли «Оса» вкотре запливла у гавань, він гайнув туди, де її швартував господар.

— Даруйте, пане, — звернувся хлопчик-миш до чоловіка, що займався швартуванням. — Це ви і є власник шхуни, що під назвою «Оса»?

— Так, це я, — відповів чоловік, чудуючись, що до нього заговорила миша в матроському однострої.

— Я напитую собі місце на доброму кораблі, — провадив Стюарт, — а це подумав: чи не приймете ви мене на пост капітана? Я дужий і меткий морячок!

— А ти тверезий? — поцікавився господар «Оси».

— Я роблю свою роботу, — сухо відчикрижив хлопчик-миш.

Чоловік прискіпливо його оглянув. Але так ні до чого й не прискіпався, а тільки захопився охайним виглядом та сміливою мовою цього крихітного «морського вовка».

— Ну, гаразд, — мовив він нарешті, розвертаючи «Осу» носом до середини озера. — Я скажу тобі, що зроблю з тобою. Бачиш ген отой прудкий шлюп?

— Бачу, — відповів Стюарт.

— То «Ліліан Б. Вомрат», — пояснив чоловік, — і я всім своїм серцем ненавиджу її!

— То і я її ненавиджу! — вірнопіддано вигукнув Стюарт.

— А ненавиджу я її за те, що вона вічно втелющується в мій борт, — провадив господар «Оси», — а ще за те, що її господар — ледачий хлопчисько, який нічогісінько не тямить у мореплавстві й не годен відрізнити шквал від шкварки.

— Чи вітрильника від вітряка! — підхопив Стюарт.

— Чи боцмана від буцмана! — гаркнув чоловік.

— Чи палуби від полби! — пискнуло хлоп'я-мишеня.

— Чи щоглу від щигля! — ревнув власник шхуни. — Але досить цих дотепів, більш не треба! Я скажу тобі, що ми зробимо. Досі «Ліліан Б. Вомрат» щоразу переганяла мою «Осу», але я певен: якщо посаджу на свою шхуну вправного шкіпера, то наші справи підуть на лад. Ніхто ж бо не знає, як я страждаю, стоячи, безпомічний, отут на березі та спостерігаючи, як «Оса» ледве плуганить по озеру, коли все, що їй треба, — це тверда рука на штурвалі. Отож, мій юний друже, я дозволю тобі перепливти озеро на «Осі» туди й назад, і якщо ти зумієш утерти носа тому відворотному шлюпові, я забезпечу тебе постійною роботою.

— Я згоден, згоден, пане! — радо зголосився Стюарт, перестрибуючи на борт шхуни й займаючи місце за кермом. — Я готовий!

— Секундочку! — застеріг господар човна. — Чи не будеш ти такий ласкавий, щоб розказати мені, як ти гадаєш перемогти той шлюп?

— Підніму ще одне вітрило, — доповів Стюарт.

— Тільки не на моєму суденці, дякую! — швидко заперечив господар. — Я не бажаю, щоб воно перекинулося від пориву вітру.

— Ну, тоді, — не задумуючись, запропонував шкіпер-миш, — я піду в атаку на той шлюп і змету його вогнем із моєї гармати!

— Засіб, не гідний щирого моряка! — обурився власник човна. — Хочу, щоб це були чесні перегони, а не морський бій.

— Ну, тоді, — не здавався Стюарт, — я несхибно вестиму «Осу» твердою рукою, а «Ліліан Б. Вомрат» хай собі петляє туди-сюди по озеру.

— Браво! — вигукнув господар шхуни. — Хай тобі щастить!

І, по цих словах, відпустив «Осу». Порив вітру наповнив передні вітрила суденця, і воно відгукнулося — рвонуло вперед, граційно накренившись лівим бортом. А Стюарт крутив туди-сюди штурвал, упершись спиною в кріпильну планку.

— До речі, — гукнув навздогін господар шхуни, — ти ж не сказав мені, як тебе звати!

— Звати мене Стюарт Маля! — прокричав хлопчик-миш на всю силу своїх легень. — Я менший син Фредерика С. Маляти, уродженця цього міста!

— Щасливого плавання, Стюарте! — гучно побажав йому старший друг. — Бережись та приведи «Осу» щасливо в гавань!

— Обіцяю! — вигукнув Стюарт. Гордість і щастя переповнили йому душу, аж він випустив на мить кермо й станцював буйний танчик на похилій палубі, навіть не помітивши, що мало не врізався в заблуканого пароплава, що дрейфував собі, із заглухлими двигунами й затопленими палубами, впоперек його курсу.

Розділ 7 Перегони вітрильників

Коли відвідувачі Центрального парку прочули, що одним із вітрильників керує миша в матроському костюмі, всі збіглися поглянути на таку чудасію. Хвилина — і на берегах озера зібралася велика юрба, тож поліційне начальство послало туди полісмена, аби оголосив усім, що слід перестати штовхатися. Але ніхто на нього не зважав, і штовханина тривала собі далі. Адже ньюйоркців хлібом не годуй, а дай їм поштовхатися. А найдужче розхвилювався той хлопчина, кому належав шлюп «Ліліан Б. Вомрат». Це був гладкий, понурий підліток дванадцяти літ, і звали його Лерой. На ньому мішком сидів синій костюмчик із саржі, а білу краватку йому ганебно заплямував помаранчевий сік.

— Вернись! І причаль сюди! — загукав він до Стюарта. — Пересядь на мій шлюп! Я хочу, щоб ти його повів. Я платитиму тобі по п'ять доларів на тиждень, а по четвергах ти матимеш вихідний на другу половину дня і радіо в твоїй каюті!

— Дякую тобі за люб'язну пропозицію, — відказав Стюарт. — Але я щасливий на борту «Оси», і таким щасливим я не був іще ніколи в житті!

Мовивши так, він хвацько крутнув штурвал, спрямувавши шхуну до лінії старту, де Лерой розвертав уже свого шлюпа, тицяючи в нього паличкою. Пора розпочати перегони!

— Я вам посуджу, — зголосився чоловік у ясно-зеленому костюмі. — Чи «Оса» готова?

— Готова, пане! — крикнув Стюарт, торкнувшись пальцями капелюха.

— А «Ліліан Б. Вомрат» готова? — запитав суддя.

— Авжеж, готова, — відгукнувся Лерой.

— До північного краю озера й назад! — прокричав суддя. — На старт! готуйся! Вперед!

— Вперед! — ревнули люди, що всіяли берег.

— Вперед! — крикнув господар «Оси».

— Вперед! — заволав і полісмен.

І два кораблики рвонули з місця, прямуючи до північного краю озера. А вгорі ширяли, кигичучи, чайки, а таксі сигналили своїми клаксонами з Сімдесят другої вулиці, а західний вітер, промчавши пів-Америки, аби долетіти до Центрального парку Нью-Йорка, співав-висвистував у снастях, жбурляючи жмені бризок на палуби та шмагаючи Стюартові щічки дрібнесенькими шматочками арахісової шкаралущі, піднятої з пінявих глибин.

— Отаке життя я люблю! Оце для мене! — мимрив Стюарт собі під ніс. — Що за корабель! Що за день! Що за перегони!

Але ще не встигли два кораблики-суперники відпливти бодай на кілька метрів, як на березі стався нещасливий випадок. Усім людям кортіло якнайкраще розгледіти забаву, тож вони штовхалися все дужче й дужче, аж поки хтось, сам того не бажаючи, так штурхонув полісмена, що той упав із бетонного муру та й плюхнувся просто в озеро. Ударився він об плесо в сидячому положенні й намок аж до третього ґудзика свого мундира. Він геть промок!

Але це було ще не все. Річ у тім, що ось цей страж порядку був не тільки огрядним, тілистим чолов'ягою, а він ще й добряче попоїв допіру, тож і здійняв він своїм падінням величезну хвилю. Із крутим вигином та ще й із пінявим гребенем, ринула та хвиля — справжній вал! — від берега на простір широкого плеса, перевертаючи й затоплюючи дрібні човники. І всі господарі вітрильників, що саме пливли озером, загорлали від захвату й переживання за долю своїх плавзасобів.

Коли Стюарт уздрів, що на нього мчить водяна гора, він кинувся до снастей, але було вже запізно. Вал із гуркотом упав на «Осу», вода підхопила хлоп'я-мишеня і змила за борт. Усі глядачі подумали, що тут Стюартові й кінець. Але малюк зовсім не збирався тонути! Він завзято забив по воді всіма своїми кінцівками та ще й хвостом. Хвилину чи там дві похлюпався і видерся на борт шхуни, мокрий і змерзлий, але нітрішечки не ушкоджений. Ось він зайняв своє місце за штурвалом і почув, як люди вітають його, вигукуючи: «Давай-давай, Стюарте! Давай, мишо!» Стюарт роззирнувся довкола й побачив, що хвиля перекинула й «Ліліан Б. Вомрат», але шлюп ізнову набув правильного положення й поплинув далі по курсу зовсім поруч. І так «парочкою», майже борт у борт, обидва кораблики й досягли північного кінця озера. Тут Стюарт розвернув «Осу» на сто вісімдесят градусів, але й Лерой виконав зі своєю «Ліліан» такий самий маневр своєю паличкою, і обидва суденця попливли назад, до фінішу «Перегони ще зовсім не скінчилися», — подумав Стюарт.

Але попереду на нього чекала ще одна прикрість. Маленький шкіпер зиркнув на барометр у кабіні «Оси»: він різко падав! Лишенько! У морі це могло означати лиш одне — зміну погоди на гірше. І справді: ось чорна хмара насунула на сонце й закрила його, кинувши на землю похмуру тінь. Стюартові в його мокрій одежі стало зимно, він затремтів. Спробував укутати шию коміром своєї тільняшки, а тоді, укмітивши господаря «Оси» в юрбі на березі, помахав йому безкозиркою та гукнув:

— Кепська погода попереду, пане! Вітер міняється на зюйд-вест,[3] море хвилюється, барометр падає.

— Ти не зважай на негоду! — крикнув йому власник шхуни. — Гляди не вріжся в плавуче сміття прямо по курсу!

Стюарт напружив зір, углядаючись у близьку бурю, але так і не побачив нічого, крім сірих хвиль із білими баранцями. Все довкола здавалося тепер холодним і лиховісним. Тоді маленький шкіпер озирнувся назад: суперницький шлюп, розтинаючи хвилю носом, був уже зовсім близько — от-от наздожене «Осу»!

— Обережно, Стюарте! Дивися, куди пливеш!

Шкіпер-мишеня знову напружив зір і зненацька, справді прямо по курсу «Оси», уздрів на поверхні озера величезного паперового пакета. Пакет був порожній і широкий — от ніби яка печера роззявила свою пащеку. Стюарт крутонув штурвал, але було вже пізно: «Оса» своїм бушпритом увігналася, із жахливим звуком «шууурх!» — просто в пакет і зупинилась, безсило хляпаючи вітрилами. А наступної миті Стюарт почув, як затріщала корма від удару ззаду як здригнувся весь кораблик, і побачив: своїм носом «Ліліан» рве йому снасті!

— Зіткнення! — загорлала юрба на берегах.

Мить — і два кораблики безнадійно заплуталися. Хлопчаки на берегах верещали й стрибали. А в паперовому пакеті з'явилася тим часом дірка, й він почав наповнюватися водою.

«Оса» не могла й ворухнутися, бо застрягла в пакеті. І «Ліліан Б. Вомрат» ні туди, ні сюди — бо ніс її заплутався в снастях «Оси».

У відчаї Стюарт замахав руками, а тоді метнувся на ніс і вистрелив зі своєї гармати. Тільки потім розчув, крізь ревище публіки, голос власника «Оси» — той викрикував Стюартові вказівки, що слід зробити.

— Стюарте! Стюарте! Опусти клівер![4] Опусти стаксель![5]

Крихітний шкіпер метнувся до фалів,[6] і клівер зі стакселем опали донизу, згортаючись м'якими складками.

— Поріж папір, поскидай за борт! — ревнув хазяїн.

Стюарт вихопив свого кишенькового ножика і доти штрикав-краяв розмоклий папір, аж доки очистив палубу.

— А зараз потягни фок[7] і дай шхуні повний хід! — наказав господар «Оси».

Стюарт учепився в фоковий гік[8] і потягнув з усієї своєї мишачої силоньки. Мало-помалу шхуна почала слухатись і набирати хід. Коли «Оса» накренилась і вітрилами набрала вітру, снасті її корми зісковзнули з носа «Ліліан», й ось вона, вивільнившись, рвонула у південному напрямі. З берегів долинули вигуки: «Ура! Молодець!» Стюарт кинувся до штурвала й відгукнувся своїм: «Ура!» А тоді озирнувся. Яка радість! «Ліліан» зійшла з південного курсу й рухалася впоперек озера.

Рівненько, як по шнурочку, мчала керована Стюартом «Оса». Перетнувши фінішну лінію, шкіпер-миш пришвартував її під муром. Хтось із захоплених глядачів пересадив його на берег, і всі так-то вже хвалили хлоп'я-мишеня за його чудовий моряцький вишкіл та відвагу. А найдужче радів господар «Оси», сказавши, що це — найщасливіший день у його житті. Й відрекомендувався Стюартові: поза модельним спортом він є доктор Пол Карей, хірург-дантист. І додав, що моделі кораблів — його хобі та що відтепер він залюбки дозволятиме Стюартові будь-коли плавати на його шхуні. І всяк хотів потиснути хлопчикові-мишеняті руку — всяк, за винятком хіба-що полісмена: мокрий як хлющ, той був надто сприкрений, аби ще ручкатися з мишеням.

Коли того вечора Стюарт повернувся додому, Джордж поцікавився, де його менший братик був цілий день.

— Та вештався собі містом, — відказав Стюарт.

Розділ 8 Марґало

Стюарта, через той його дрібненький росточок, часто шукали й не могли дошукатися в домі. Чи його татові, чи мамі, чи старшому братові Джорджу рідко щастило просто пошукати його очима і знайти — зазвичай його мусили всі гукати. Отож у будиночку часто лунало: «Стюарте! Стюууууарте!» Зайдеш, бува, до кімнати, а те хлоп'я-мишеня лежить, скрутившись калачиком, у кріслі, але ти його не бачиш. Пан Маля всякчас потерпав, що Стюарт десь загубиться і вже не знайдеться. То він навіть пошив для синочка малесеньку червону шапочку, таку, як ото мисливці носять, аби легше було його назорити.

Якось-то Стюарт, уже в віці семи рочків, крутився по кухні, спостерігаючи, як його матуся готує крохмальний пудинг. Поки той пудинг спечеться, а їсти вже хотілося йому ой як дуже! Тож коли пані Маля відчинила дверцята холодильника, аби щось там узяти, Стюарт і шаснув досередини: чи немає там шматочка сиру, щоб підживитися? Гадав, звісно, що матінка бачила, як він туди заскочив, тож коли дверцята зачинились і до нього дійшло, що його замкнено в холодильнику, Стюарт дуже здивувався.

— Рятуйте! — закричав він. — Тут темно! І холодно в цьому холодильнику! Рятуйте! Випустіть мене! Ще хвилина — і я замерзну на бурульку!

Але де вже було його слабенькому голосу пробитися крізь товсті дверцята! У темряві він спіткнувся і впав у соусник, повний холодного соку. Стюарт затрусився ще дужче, зацокотів зубами. Аж через півгодини пані Маля знов відчинила холодильник і побачила там свого синочка: витанцьовував на масничці, б'ючи себе ручками, щоб зігрітись, та хукаючи на задубілі пальці.

— Господи помилуй! — вигукнула матуся. — Стюарте, бідолашний мій маленький хлопчику! І чого ти тут опинився?

— Можна мені крапелиночку бренді? — попрохав мишоподібний синочок. — А то я промерз до кісточок!

Але матуся знайшла на його біду ліпшу поміч, ніж алкоголь: напоїла Стюарта гарячим бульйончиком і негайно поклала в ліжечко (те саме, що з цигаркової коробки), гарненько укутала, ще й лялькову грілку притулила до його ніжок. Одначе Стюарт таки добряче застудився, а застуда перейшла в бронхіт. Що тут іще можна було вдіяти? Довелося Стюартові пролежати в ліжку мало не два тижні.

Поки він хворів, уся родина була як ніколи чуйна до нього. Пані Маля гралася з ним у хрестики-нулики. Джордж приготував для дрібнесенького братика мильний розчин і соломинку видувати бульбашки, а ще змайстрував йому маленького лука з однією стрілочкою. А пан Маля зробив Стюартові пару ковзанів із двох скріпок для паперів.

Одного холодного вечора пані Маля витрушувала скатертину у вікно й помітила невеличку пташину, що лежала на віконному карнизі — начебто нежива. Господиня внесла бідолашку до хати й поклала біля батареї опалення. Минула якась хвилька, і крихітна знайда затріпотіла крильцями, розплющила оченята. Гарненька то була пташечка: вся бура, а на грудях жовта смужка. Родина Малят ніяк не могла дійти згоди, яка ж саме то пташка.

— Це — білоокий віреон! — приголомшив усіх обізнаністю в орнітології Джордж.

— А як на мене, то це пташеня коноплянки, — заявив пан Маля.

Так і не дійшовши порозуміння у визначенні, що ж то за пташка, вони все-таки знайшли для неї місце — вазон папороті у світлиці, дали їсти-пити. Небавом пташина почулася значно краще, то й подалася, підстрибом, обстежувати будинок, вивчаючи все дуже уважно й зацікавлено. За півгодини добулася й до Стюартової кімнатчини, де хворе хлоп'я-мишеня відлежувалося в ліжечку.

— Привіт! — обізвався Стюарт до пернатої гості. — Ти хто? І звідкіля сюди прибилася?

— Мене звати Марґало, — відрекомендувалася пташечка тихим співучим голоском. — Яз полів, де колись колосилися високі пшениці, з пасовиськ, порослих папороттю, будяччям. А ще я з долин пахучої таволги, і я люблю свистіти.

Стюарт аж підскочив у ліжку.

— Прокажи все це знову! — попрохав він.

— Не можу, — відказала Марґало. — У мене горлечко болить.

— І в мене теж! — повідомив Стюарт. — Маю бронхіт. Ти краще не підходь до мене близько, а то й ти його підхопиш.

— Я постою тут, біля дверей, — сказала пташина.

— Можеш пополоскати горло моїм полосканням, якщо хочеш, — запропонував мишоподібний хлопчик. — А ще ось тут є краплі для носа і повно паперових хустинок.

— Красно дякую, ви такий добрий! — сказала пташечка.

— А температуру тобі поміряли? — допитувався Стюарт, уже перейнявшись щирою турботою за здоров'я нового друга.

— Ні, не міряли, — відказала Марґало, — але навряд чи в цьому є потреба.

— Ну, то краще поміряти, для більшої певності, — наполягав Стюарт, — бо я аж ніяк не хотів би, щоб тебе спіткало якесь лихо. На, тримай!

І штовхнув градусника, що поковзом, по підлозі, опинився біля гості. Марґало взяла тонший кінчик приладу собі в дзьоб, під язик, і так вони зі Стюартом посиділи три хвилини в тиші. Тоді пташина вийняла градусника з дзьоба й пильно в нього втупилася, обережно туди-сюди крутячи.

— Нормальна! — оголосила нарешті.

Від радості в грудях у Стюарта аж серденько тьохнуло. Йому здавалося, що за все своє життя він іще не бачив створіння, яке було б гарніше за цю крихітну пташинку. Він уже любив її!

— Сподіваюся, — мовив він, — мої батьки змостили для тебе гарне кубельце, щоб ти мала де спати?

— О так, — відповіла Марґало. — Я спатиму у вазоні бостонської папороті на книжковій полиці у великій кімнаті. Це миле місце, як для міського будинку. А зараз, якщо ти вибачиш мені, піду я, либонь, спати — бачу, вже сутеніє надворі. Я завжди лягаю спати, коли заходить сонце. На добраніч, пане!

— Будь ласкава, не називай мене «паном»! — вигукнув Стюарт. — Клич мене Стюартом.

— Дуже добре, — погодилася пташечка. — На добраніч, Стюарте!

І легкими скоками: скік-скік, скік-скік! — пострибала геть.

— Доброї ночі, Марґало! — гукнув навздогін їй Стюарт. — Побачимося вранці!

Хлопчик-миш знову пірнув під ковдру.

— Яка ж вона гарненька пташечка! — прошепотів він, ніжно зітхаючи.

Коли перегодом до Стюарта завітала матуся, щоб гарненько вкутати крихітного синочка на ніч та помолитися разом із ним, той запитав її:

— Мамо, а як ти гадаєш: чи безпечно буде тій пташечці ночувати внизу у світлиці?

— Цілком безпечно, мій любий, — запевнила пані Маля.

— А як щодо того котяри Сніжка? — не заспокоювався Стюарт.

— Сніжок не зачепить пташечки, — сказала матуся. — Спи собі спокійно й викинь з голови усі ці тривоги!

Пані Маля відчинила кватирку й вимкнула світло.

Стюарт заплющив очі й полежав трохи поночі. Але щось йому наче муляло під боки — ніяк не спалося. Він крутився-вертівся, і так, і сяк, поки геть пожмакалося простирадло. Малий тільки й думав, що про ту пташечку, яка спала внизу, у вазоні бостонської папороті. А ще він думав про кота Сніжка та як палають поночі Сніжкові очі. Зрештою це стало нестерпно, й він підвівся, увімкнув світло. «Щось у моїй душі наче нашіптує: „Не довіряй котові!“ — промимрив він собі під ніс. — Як тут заснути, коли я знаю, що Марґало в небезпеці?!»

Відкинувши ковдри, Стюарт виліз зі свого ліжечка. Накинув на себе халатика, всунув ноги в капці. Узявши ліхтарика, а ще прихопивши лука й стрілу, він навшпиньках вийшов у коридор. Усі вже спали, скрізь у домі було темно. Стюарт навпомацки дійшов до східців, обережно, безшелесно, поволеньки спустився до світлиці, горло йому боліло, трохи паморочилася голова.

— Хоч я й хворий, — прошепотів він сам собі, — але мушу це зробити!

Все так само намагаючись не зчиняти шуму, підкрався ближче до лампи, що стояла біля книжкової полиці, й по шнуру видряпався на полицю. Тьмяний промінець світла від вуличного ліхтаря проникав у кімнату, і Стюарт невиразно бачив Марґало, що спала серед папороті, сховавши голівку під крило.

— Сон хай склепить твої очі, мир у серці твоїм! — прошепотів він, цитуючи якогось кіношного героя. Тоді сховався за свічником і став чекати, наслухаючи та пильнуючи. Десь із півгодини Стюарт не бачив нікого й не чув нічого, крім тихесенького шурхоту крил Марґало, коли та ворушилася уві сні. Годинник гучно вибив десяту вечора, і ще й не завмер останній його удар, як хлоп'я-мишеня укмітило двійко жовтих очей, що жаріли з-за дивана.

«Ага! — подумав Стюарт. — Схоже, мені таки заповідається якась роботка!» І потягнувся рукою до лука й стріли.

Жовті очі присунулися ближче. Стюартові зробилося страшно, але він був хоробрим мишеням, хоч і горло боліло. Він поклав стрілу на тятиву й став вичікувати. А Сніжок обережно підкрався до книжкової полиці, безшумно видерся на крісло, звідки легко доскочити до вазона бостонської папороті, де спала Марґало. Тоді кіт пригнувся, наготувавшись до стрибка. Хвіст його сіпався туди-сюди, а очі жаріли ще дужче. Стюарт вирішив: пора втрутитись! Він вийшов із-за свічника, став на коліно й натягнув тятиву, цілячись у ліве Сніжкове вухо, бо це було ближче, а праве — далі.

«З усього, що я досі робив, цей мій учинок буде найкращий», — подумав Стюарт. І пустив стрілу просто в котове вухо.

Від болю та переляку Сніжок занявчав, а тоді скочив на підлогу й дав драла до кухні.

— Пряме влучання! — мовив Стюарт. — Хвалити Бога! Ну що ж, зробив діло — спи собі сміло.

І послав повітряний цілунок пташині, що так і не прокинулася.

Минуло лише кілька хвилин — і стомлене маленьке мишеня залізло у своє ліжечко. Стомлене, але готове нарешті заснути.

Розділ 9 На волосину від смерті

Пташечці Марґало так сподобалося в будиночку Малят, що вона передумала повертатися в поля, вирішивши пожити якийсь час тут. Вони зі Стюартом швидко подружили. Минали день за днем, і Стюартові здавалося, що Марґало стає все гарніша й гарніша. Він сподівався, що вона його ніколи не покине.

Одного чудового дня, коли Стюарт уже встиг забути, що хворів бронхітом, він узяв свої нові ковзани, надягнув лижні штанці й подався на вулицю: чи де не знайде ковзанки з рівним льодком? Але далеко він не забіг. Тільки виткнувся на вулицю — і побачив ірландського тер'єра. Що діяти? Де заховатись? І хлопчик-миш видерся по залізній хвіртці та й стрибнув у сміттєвий контейнер, а там принишк у хащах викинутої селери.

А поки він там сидів, щоб перечекати пса, під'їхала вантажівка з Департаменту санітарії, і двоє сміттярів дужими руками підняли контейнер. Стюарт відчув: щось його піднесло високо у повітря! Визирнув за край і переконався: за мить контейнер із ним і всім, що туди зсипано, вивернуть у кузов великої вантажівки.

«Якщо вискочу зараз, то запевне вб'юсь!» — помислив Стюарт. То й сховався знов у контейнер і став чекати.

Сміттярі закинули контейнера в кузов, аж гупнуло, а там інший чолов'яга схопив його, перевернув і витрусив увесь вміст. Стюарт ударився голівкою й опинився під товстою верствою мокрого, слизького сміття. Зусібіч його тисло сміття, душачи ще й сильним смородом. Сміття, скрізь довкола сміття: над і під ним, і з усіх боків! І що там тільки не перемішалося! Штанці Стюартові були вже вимащені тухлими яйцями, шапочка — маслом, сорочка — підливою; помаранчева м'якоть набилася йому в вушко, а талію оповила бананова шкірка.

Все ще міцно стискаючи ковзани, Стюарт спробував видряпатися на верх сміттєвої купи, але тут ні на що було спертись і ні за що зачепитись. Подерся на горбик кавової гущі, але біля вершини гуща посунулася під ним, і він з'їхав униз, гепнувшись у калюжу решток рисового пудингу.

— Бачу я, що виблюю швидше, ніж виберуся звідси! — мовив Стюарт.

Але він прагнув мерщій видертися на верх цієї купи сміття, побоюючись, що буде розчавлений, коли згори впаде вміст іще одного контейнера. Коли ж нарешті йому, стомленому й окутаному смородом, пощастило видряпатися на поверхню, він спостеріг, що вантажівка більше не збирає контейнерів, а швидко-швидко мчить, гуркочучи, кудись вулицею. Стюарт зиркнув, де знаходиться сонце.

— Їдемо на схід, — сказав сам собі. — І що б це могло означати?

Все так само він не міг зіскочити з кузова на землю: надто високо! Доводилося вичікувати…

Коли вантажівка доїхала до річки Іст-Ривер, яка слугує природною межею Нью-Йорка на сході і є досить брудною, але корисною річкою, водій повернув на пірс, задки підкотив до краю і, піднявши кузов, висипав усе сміття на спеціальну баржу, що стояла пришвартована внизу. Перевертом, поковзом полетів Стюарт униз разом з усією масою непотребу й так тяжко забився, що зомлів. Довго, майже годину, тихо відлежувався, мовби зовсім мертвий. Коли ж трохи очуняв, то роззирнувся надовкола й побачив саму тільки воду. Два буксирні катери тягли сміттєву баржу в широке море.

«Гope мені! — подумав Стюарт. — Це чи не найгірше, що може спіткати хоч би й кого. Либонь, це буде моя остання подорож на цьому світі…» Бо ж він добре знав: сміття відвезуть на двадцять миль від узбережжя й викинуть в Атлантичний океан. «І що я тут уже вдію? — безпорадно міркував він. — Мені тільки й лишається, що мужньо сидіти тут і прийняти смерть, як личить чоловікові. Але я бажав би померти не у вимащених яйцями штанях і не в зашмарованій маслом шапці, без підливи на сорочці й помаранчевої м'якоті у вусі, та ще щоб мене не підперізувала бананова шкірка…»

Від думки про смерть Стюарт зажурився, й думки його полинули до рідної домівки, до тата, мами, старшого брата, до пташечки Марґало й кота Сніжка… Адже він любив їх усіх (крім Сніжка). А яке ж то було приємне місце — рідний дім, особливо рано вранці, коли сіре світло світанку ще ледь сочиться крізь штори, й потім, коли всі починають прокидатися та ворушитись!.. Очі наповнилися слізьми, коли він усвідомив: це ж йому більш ніколи не побачити нікого з них і нічого цього… Він нищечком ридав собі, коли це чийсь тонесенький голосочок прошепотів у нього за спиною:

— Стюарте!

Мишоподібний хлопчик озирнувся, і дарма, що очі його були повні сліз, розгледів Марґало, яка сиділа на головці брюссельської капусти.

— Марґало! — вигукнув Стюарт. — Де ти тут узялася?

— Ну, — пояснила пташинка, — я, бачиш, дивилася у вікно сьогодні вранці, коли ти вийшов із будинку, й так сталося, що я спостерегла, як тебе закинули у сміттєву машину. То я вилетіла у кватирку й подалася слідом за машиною, думаючи, що тобі, можливо, знадобиться моя допомога.

— Я такий радий бачити тебе, як ніколи не радів нікому іншому! — признався Стюарт. — Але… як же ти мені допоможеш?

— Ну, якщо ти вхопишся за мої лапки, — пояснила Марґало, — то я могла б перенести тебе на берег. Принаймні варто спробувати. Яка в тебе вага?

— Дев'яносто дев'ять грамів, — сказав Стюарт.

— Це з одягом? — уточнила Марґало.

— Авжеж, — скромно підтвердив він.

— Тоді я певна, що зможу перенести тебе.

— А як у мене запаморочиться голова?

— Не дивися вниз, то й не запаморочиться, — порадила пташечка.

— А коли мене занудить?

— І як це тебе досі ще не занудило, серед усього цього смороду? — здивувалася Марґало. — Але смерть гірша за все, навіть за блювоту.

— Що правда, то правда, — погодився Стюарт.

— Тоді хапайся за мої лапки! Рушаймо негайно!

Стюарт запхнув ковзани за пазуху обережно ступив на пучок салати й міцно вчепився за лапки Марґало.

— Я готовий! — вигукнув він.

Пташинка змахнула крильцями і здійнялася в небо, несучи Стюарта. Разом вони полетіли понад океаном, прямуючи додому.

— Пхе! — пропищала Марґало, коли вони вже були високо у повітрі. — Ну й тхне ж від тебе, Стюарте!

— Та знаю, — понуро відгукнувся він. — Сподіваюся тільки, що тобі не стало зле від цього.

— Я ледве дихаю, — призналася пташечка. — І моє серденько так калатає в грудях! Чи не міг би ти що-небудь викинути, аби зробитися легшим?

— Ну, можу викинути оці ось ковзани, — відповів Стюарт.

— Боженьку мій! — вигукнула пташечка. — А я й не знала, що в тебе ще й ковзани за пазухою. Мерщій викинь оті важкеленні ковзани, а то ми обоє впадемо в океан та й загинемо.

Стюарт кинув ковзани додолу й провів їх поглядом, як вони падали, падали, аж поки зникли в сивих хвилях унизу.

— Так воно ліпше, — мовила Марґало. — Тепер мені стало набагато легше. Я вже бачу вежі й димарі Нью-Йорка!

Минуло лише п'ятнадцять хвилин, і вони влетіли у відчинену кватирку світлиці рідного будинку Малят, а приземлилися на бостонську папороть. Пані Маля, яка, завваживши, що Марґало десь полетіла, була спеціально лишила відчинену кватирку, дуже зраділа, що обоє вони повернулись, бо вже починала непокоїтись. Почувши, що сталося та як вона мало не втратила любого свого крихітку-синочка, пані Маля взяла Стюарта на руки і, дарма, що його одежа неприємно тхнула, поцілувала його. А тоді послала його до ванної викупатись, а Джорджа погнала зі Стюартовими лахами до хімчистки.

— І як воно там, в Атлантичному океані? — поцікавився пан Маля, що ніколи не бував далеко від домівки.

То Стюарт і Марґало й розповіли йому про океан: і про сиві хвилі з білими гребенями, і про чайок у небі, й про бакени, про кораблі та катери, та про вітер, як він свистить у вухах… Пан Маля зітхнув і сказав, що одного чудового дня він таки відірветься від справ на тиждень, аби поїхати й побачити всі ці чудові речі.

Всі так-то вже дякували пташечці Марґало, що врятувала Стюартові життя, а на вечерю пані Маля подарувала крилатій рятівниці спеціально для неї спечений маленький кексик, весь усипаний зверху дрібненькими зернятками.

Розділ 10 Весна

Кіт Сніжок любив ніч дужче, ніж день. Чи не тому, що нічна пітьма була більше до вподоби його очам? Але моя думка щодо цього питання буде така, що ночами в Нью-Йорку відбувається стільки всяких подій, безумовно вартих котячої уваги!

Сніжок водив дружбу з кількома сусідськими котами й кицьками. Декотрі з них були домашні коти, інші мешкали в різних крамницях. Він знався з мальтійцем із «А amp; Р», з білим перським котом із сусідського багатоквартирного будинку, з пістрявою кицею із магазину делікатесів, з тигровим котом із підвалу найближчої бібліотеки, а ще — із прекрасною юною ангорською кицькою, що втекла з клітки в зоокрамниці, котра на Третій авеню, й зажила своїм власним вільним життям у майстерні в куточку невеликого парку недалеко від Стюартової оселі.

Одного чудового весняного вечора Сніжок подався перевідати Ангору в її рідному парку. Була вже пізня година, коли він рушив звідтіля додому, але ніч була така чудова, що Ангора сказала: «Пройдуся з тобою трохи, заради товариства!» Дійшовши до будинку пана Маляти, обоє котів посідали під високою виноградною лозою, яка плелася-вилася по тій стіні, де була Джорджева спальня. Ця виноградна лоза була корисна для Сніжка, бо він міг навіть глупої ночі подертися по ній і залізти в будинок через відчинене Джорджеве вікно. І Сніжок почав розповідати своїй подружці про Марґало й Стюарта.

— Отакої! — вигукнула Ангора. — Ти хочеш сказати, що живеш в одному будинку поруч із пташкою та мишею і не смієш їх навіть зачепити?

— Оце таке моє становище, — сумно пронявчав Сніжок. — Але що я можу тут удіяти? Зваж на те, що Стюарт — член родини, а пташка — постійний їхній гість, як і я.

— Ну знаєш, — мовила Сніжкова подружка, — я тільки можу сказати тобі, що ти занадто вже стриманий кіт!

— Безперечно, — погодився Сніжок. — Утім, іноді мені здається, що моя занадто велика стриманість мені ж на користь. Одначе останнім часом я жахливо нервую та журюся, і це, либонь, через те, що я ніколи не дозволяю собі розкоші природної котячої поведінки!

Коти розмовляли все голосніше, і вони так захопилися балачкою, що й не розчули тихого шелесту в листі виноградної лози над ними. А то заворушився сизий голуб: він там спав собі, а жвава котяча бесіда його розбуркала, й він почав прислухатися. «Здається, там у них цікава розмова, — подумав собі голуб. — Краще я нишком послухаю, то, може, щось і довідаюсь?»

— Послухай-но, — сказала Ангора Сніжкові (а голуб усе те чув). — Я припускаю, що кіт може мати якісь зобов'язання стосовно своїх господарів та що за цих обставин ти б учинив хибно, якби з'їв Марґало. Ну, а як щодо мене? Я ж не член твоєї родини, то ніщо й не забороняє мені з'їсти ту пташечку, чи не так?

— Принаймні я не знаходжу поки-що заперечень, — відповів Сніжок.

— То зараз я й поживлюся нею! — сказала Ангора і вже й подерлася на виноградну лозу, голуб на цей момент уже зовсім прочумався і був ладен полетіти геть від котячої небезпеки, але розмова внизу ще не скінчилася.

— Хвилинку! — голосніше нявкнув Сніжок. — Не поспішай так дуже. Я вважаю, що тобі краще буде піти на це діло не цієї ночі.

— Чом би й ні? — запитала кицька.

— Ну, по-перше, такого не передбачено, щоб ти заходила до нашої оселі. Це було б незаконне вторгнення, і ти могла б потрапити в халепу.

— Ні в яку халепу я не втраплю! — відказала Ангора.

— Будь ласкава, зачекай до завтрашньої ночі! — твердо вів своєї Сніжок. — Пан і пані Малята планують завтра ввечері вихід у місто, отож буде менше небезпеки для тебе. Я пропоную тобі зачекати, для твого ж блага.

— Ну, то гаразд, — погодилася пухнаста гостя. — Я підвечеряла й можу не поспішати. Тільки скажи мені, де знайти ту пташку, коли я потраплю в будинок.

— Все дуже просто, — сказав Сніжок. — Видираєшся по цій лозі, залазиш у Джорджеву кімнату через відчинене вікно, а тоді біжиш униз по східцях до світлиці: там ця пташечка спить у бостонській папороті на книжковій полиці.

— Справді легко, — погодилася Ангора, ласо облизуючись. — Яв боргу перед вами, пане!

«Ох, усе та сама котяча пісня!» — прошепотів голуб собі під ніс і хутко полетів геть — аби знайти шматочок білого паперу й олівця. А Сніжок, побажавши своїй подружці доброї ночі, видерся нагору по виноградній лозі й пішов спати.

Вранці Марґало прокинулась, а перед її дзьобиком, на листку папороті, біліє записка! Пташечка прочитала:

БЕРЕЖИСЬ ЧУЖОГО КОТА. ВІН ПРИЙДЕ ВНОЧІ.

І підпис:

ДОБРОЗИЧЛИВЕЦЬ.

Цілий день вона ховала записку під крилом і все гадала, що ж їй діяти. Але так і не зважилася показати записку хоч би й кому — навіть Стюартові. Така була налякана, що не могла й їсти.

— Що ж мені робити? — знай повторяла вона нишком.

Зрештою надвечір Марґало підбігла підстрибом до відчиненого вікна і, так і не сказавши нікому нічого, полетіла геть. Була весна, то пташечка попрямувала на північ, летючи швидко-швидко, як тільки могла, бо щось у груденятах підказувало їй, що всяка пташина має летіти на північ, коли землю розбудить весна.

Розділ 11 Автомобіль

Цілих три дні всі нишпорили по будинку, шукаючи Марґало, але так жодного від неї сліду й не знайшли — ані пір'їнки.

— Гадаю, на неї подіяла весна, — впевнено сказав Джордж. — Жодна нормальна пташка не сидітиме в приміщенні за такої чудової погоди.

— Може, десь там у неї є пара, то вона й полинула до свого судженого, — припустив пан Маля.

— Нікого в неї немає! — крикнув, гірко плачучи, Стюарт. — Дурниці все це!

— І звідки ти знаєш? — запитав Джордж.

— Бо одного разу я питав її про це! — вигукнув Стюарт. — І вона сказала, що не має пари.

Кинулися питати-допитувати Сніжка, але кіт твердо відповідав, що йому нічого не відомо про зникнення Марґало.

— Не втямлю, чому вам неодмінно треба зробити з мене лиходія! Невже тільки тому, що та зарозуміла гуляща посмітюха втекла з клітки? — роздратовано пронявчав Сніжок.

Серце Стюартове було розбите. Він утратив апетит, постійно відмовлявся їсти і втрачав вагу. Зрештою надумав утекти з дому, нікого не попереджуючи, й податися по світах, аби знайти Марґало. «Поки розшукуватиму її, то, либонь, і долю свою знайду!» — міркував він.

І назавтра, коли ще й світанок не сірів, він розстелив свого найбільшого носовичка і поскладав туди: свою зубну щітку, свої гроші, мило, гребінця, щітку, чисту пару спідньої білизни та кишенькового компаса.

«Треба прихопити щось на згадку про мою маму!» — подумав він. Тихенько проліз у мамину спальню, де вона все ще спала, видерся по шнуру лампи на її туалетний столик і висмикнув із гребінця пані Маляти пасемце її волосся. Скрутив те пасемце в охайне кільце й поклав у носовичок до інших речей. Тоді зв'язав кінці носовичка, щоб вийшов вузол, і протягнув у нього сірника так, щоб головка була вгорі й тримала вузол. У хвацько збитому набакир сірому фетровому капелюсі та з клуночком за плечима Стюарт нищечком вислизнув з оселі.

— До побачення, мила моя домівко! — пошепки попрощався він. — Не знаю, чи ще коли побачу тебе знову.

Якусь мить постояв, вагаючись, на вулиці перед будинком. Світ — то дуже велике місце. Де в ньому шукати загублену пташку? Північ, південь, схід чи захід — куди його податися? І Стюарт надумав, що в такій важливій справі йому необхідна порада. То й подався до центру міста, де мешкав його друг — лікар Карей, дантист-хірург, господар шхуни «Оса».

Лікар був радий бачити Стюарта. Він одразу ж запросив хлоп'я-мишеня до свого кабінету, де саме видаляв пацієнтові хворого зуба. Пацієнта звали Едвард Клайдсдейл, і за щокою в нього стирчало кілька марлевих тампонів, аби рот його був постійно широко відкритий. Зуб ніяк не бажав видалятися, тож зубний лікар дозволив Стюартові посидіти на таці з інструментами, аби вони могли розмовляти під час операції.

— Це мій друг, Стюарт Маля, — відрекомендував він маленького гостя чоловікові з тампонами в роті.

— 'уше п'иємно, Сууате! — відказав, як умів, пацієнт.

— Взаємно! — мовив крихітний гість.

— Ну, то й що ти надумав, Стюарте? — поцікавився доктор Карей, ухопившись щипцями за хворого зуба й добряче його сіпнувши.

— Сьогодні вранці я втік із дому, — признався Стюарт. — Іду в світ широкий пошукати своєї долі, а ще — однієї пташечки, що загубилася. Порадьте, будь-ласка, в якому напрямі найкраще мені рушити, для початку?

Доктор Карей спробував викрутити зуба, а тоді почав його сіпати вперед-назад.

— А яке забарвлення у твоєї пташки? — запитав він.

— Буре, — відповів Стюарт.

— То ліпше рушай на північ, — порадив доктор Карей. — Ви згодні зі мною, пане Клайдсдейле?

— Шухай у Шент'альному па'ху! — прошамкав пан Клайдсдейл.

— Де-де? — вигукнув Стюарт.

— Хашу тобі, шухай у Шент'альному па'ху! — повторив люб'язний пацієнт.

— Він радить пошукати в Центральному парку, — розтлумачив доктор Карей, запихаючи ще одного великого тампона в рот панові Клайдсдейлу — І це добра порада. Часто людям, що мають гнилі зуби, приходять розумні думки. Центральний парк — улюблене місце птаства у весняну пору.

А пан Клайдсдейл енергійно кивав головою, ніби хотів іще щось додати.

— А не 'найтете питашхи у Шент'альному, то на штаншії «Нью-Хевен і Ха'фо'т» шятьте на поїшт і шухайте у Хонехтихуті!

— Що-що? — перепитав Стюарт, тішачись такою новою для нього балачкою. — Ви можете повторити, пане Клайдсдейле?

— А не 'найтете питашхи у Шент'альному, то на штаншії «Нью-Хевен і Ха'фо'т» шятьте на поїшт і шухайте у Хонехтихуті! — звук у звук повторив неймовірно люб'язний пацієнт.

— Він каже: якщо не знайдеш пташки у Центральному парку, то на станції «Нью-Гевен і Хартфорд» сядь на поїзд і пошукай у Конектикуті, — переклав доктор Карей. Тоді він повиймав тампони з рота пана Клайдсдейла. — Прополощіть, будь-ласка!

Пан Клайдсдейл узяв склянку з рідиною для полоскання, яка стояла на таці поруч крісла, й прополоскав рота.

— А скажи-но мені, Стюарте, — заговорив доктор Карей, — як саме ти зібрався мандрувати? Невже пішечки?

— Так, пане, — відповів мишоподібний хлопчик.

— Знаєш, я б тобі порадив мандрувати машиною. Хай-но я витягну отого зуба, і ми подивимося, чим тут можна зарадити справі. Відкрийте, будь-ласка, рота, пане Клайдсдейле!

Доктор Карей знову вчепився у хворого зуба щипцями, але цього разу він тягнув так сильно й рішуче, що зуб таки вискочив нарешті. Всі полегшено зітхнули, але особливе полегшення було, звісно, для пана Клайдсдейла. Тоді лікар завів Стюарта до сусідньої кімнати. Із полиці він дістав крихітне авто сантиметрів п'ятнадцять завдовжки — гарнішого мікроавтомобільчика Стюарт у житті не бачив. Ясно-жовте, із чорними крильми, довершено-обтічної форми авто.

— Я сам зробив цю машинку, — похвалився доктор Карей. — Коли не тягаю гнилих зубів, то залюбки конструюю моделі автівок, кораблів та інші штуки. У цій машині справжній двигун, що працює на гасі. Потужність його неймовірна. Ти певен, що вкеруєш нею, Стюарте?

— Авжеж! — упевнено відповів крихітний мандрівник, оглядаючи водійське сидіння й тутукаючи клаксоном. — Але чи не привертатиме це авто забагато уваги? Чи не зупинятиметься всяк, аби повитріщатися на таку дрібнесеньку машинку?

— Щоб витріщитися, треба спершу її помітити! — запевнив доктор Карей. — Але будь певен: ніхто взагалі не побачить ні цієї машинки, ні тебе.

— А як це? — запитав Стюарт.

— Бо це — абсолютно передова, революційна модель. Вона не тільки безгучна, але ще й невидима. Ніхто не зможе розгледіти її.

— Ну, я ж її бачу! — зауважив крихітний турист.

— А ти натисни оту малесеньку кнопочку! — сказав пан Карей, показуючи на одну з кнопок на пульті управління. Стюарт її натиснув — автомобіль щез, мовби й не було його.

— А зараз натисни її знову, — сказав дантист — конструктор моделей.

— Як же мені її натиснути, коли я її не бачу? — розгубився Стюарт.

— Намацай!

Тож Стюарт і почав мацати, поки його палець опинився на кнопці. Начебто це була та сама кнопка, й крихітний хлопчик її натис. Почувся тихий деркий звук, і Стюарт відчув, як щось вислизнуло з-під його руки.

— Агей, обережніш! — загорлав доктор Карей. — Ти ж натис кнопку стартера! Вона втекла! Ось вона! Проскочила! Дала драла! Тепер вона погуляє по кімнаті — нам нізащо її не впіймати!

Він схопив Стюарта за шкірки й поставив на стіл, аби того не збила ошаліла втікачка — невидима автівка.

— Ой лишенько! Гope мені! — заголосив Стюарт, утямивши, що він накоїв.

Ситуація і справді склалася вельми прикра. Ні доктор Карей, ні Стюарт не бачили невидимого крихітного автомобіля, а він гасав туди-сюди по всій кімнаті, мов несамовитий, і знай буцався у різні речі. Спочатку хряснуло в районі каміна, і впав віник. Доктор Карей стрибнув туди, звідки долинув той жахливий звук. Але, хоч який медик був меткий, не встиг він накрити руками місце зіткнення, як торохнуло в іншому місці — тут перекинувся сміттєвий кошик. Доктор Карей стриб туди! А воно в іншому місці бах! Лікар стриб! А воно гах! Гасав конструктор моделей по кімнаті, стрибав-хапав — і нічого не міг упіймати. Ні, майже неможливо зловити невидиму модель швидкісного авто, хоч би який ти був умілий зубний лікар.

— Ой, ой! — тільки зойкав Стюарт, скачучи на стільниці. — Пробачте мені, докторе Карей! Ой, який жаль! Який жах!

— Дістань мені сачка! — крикнув лікар.

— Я не можу! — простогнав крихітний хлопчик. — Бо надто малий, щоб підняти сачка!

— А таки правда, — визнав доктор Карей. — Я й забув. Вибач, Стюарте.

— Незабаром вона й сама зупиниться, — сказав Стюарт, — бо вигорить весь гас.

— І це правда, — погодився лікар.

То вони обидва посідали й терпляче чекали, поки припиняться оті стуки-грюки по кімнаті. І таки дочекались. Тоді лікар став навкарачки й почав, навпомацки, шукати тут і там, аж поки нарешті знайшов машину. Вона спочивала в каміні, глибоко зарившись у попіл. Зубний лікар і конструктор за сумісництвом натис потрібну кнопку, й нарешті вони побачили автівку знову. Але яка ж вона була понівечена! Капот сплющений, фари потрощені, з радіатора крапотить, вітрове скло побите, задня права шина проколота, а жовта фарба майже вся була обдерта.

— Це ж суцільна руїна! — простогнав у відчаї лікар. — Стюарте, я сподіваюсь, що це тобі послужить уроком: ніколи не натискай ні на яку кнопку в машині, якщо не знаєш достеменно, що ти робиш.

— Авжеж, пане, — відгукнувся Стюарт із очима, повними сліз, а кожна та його сльозинка була ж менша за крапельку роси. Нещасливий видався у нього цей ранок! Хлоп'я-мишеня вже затужило за домівкою. Воно було певне, що більш ніколи в житті не побачить пташечки Марґало.

Розділ 12 Як Стюарт учителював

Поки доктор Карей лагодив свою крихітну машину, Стюарт пішов на закупи. Бо надумав, що для тривалої автоподорожі йому знадобиться відповідний одяг. То й подався до лялькової крамниці, де продавалися речі якраз на нього. І повністю вкомплектувався, забезпечивши себе всім новеньким: багажем, костюмами, сорочками та всякими аксесуарами. Він усе оплатив і дуже ощасливився своїми обновками. А заночував у лікаревому помешканні.

Наступного ранку Стюарт устав раненько, щоб вирушити, поки ще не роз'їздився транспорт. Авжеж, це була чудова ідея: виїхати набагато раніше ранкової години пік. Проїхав через Центральний парк до Сто десятої вулиці, потім перебрався на Вестсайдську магістраль і подався на північ, до дороги Со-Міл-Рівер-Парквей. Машина котилася ідеально. Щоправда, люди таки витріщалися здивовано на крихітного водія у крихітній автівці, але Стюартові було це байдуже. Він тільки дуже старався не зачепити тієї капосної кнопки, через яку напередодні скоїлося таке лихо. Навіть зарікся: «Ніколи більше не користуватимуся тією кнопкою!»

Саме сходило сонце, коли Стюарт побачив чоловіка, що сидів зажурений край дороги. Він під'їхав ближче, зупинився й виткнув голову у віконце.

— Ви чимось занепокоєні, правда? — запитав Стюарт.

— Саме так, — відповів чоловік сумним голосом.

— Чи міг би я вам якось допомогти? — приязно запропонував мишоподібний хлопчик.

Чоловік похитав головою.

— Тут таке становище, що нічим і зарадити, — сказав він. — Бачиш, я керую всіма школами в цьому місті.

— І що ж у цьому нерозв'язного? — здивувався Стюарт. — Тяжка це робота, але ж якось можна тягти.

— Бачиш, — провадив начальник над школами, — на мене всякчас навалюються нерозв'язні проблеми. От і сьогодні захворіла одна з моїх учительок. Панна Ґандерсон її звати. А вона ж веде школу номер сім. Маю знайти якогось іншого вчителя їй на підміну, але так і не знайшов нікого.

— А що таке з нею? — поцікавився Стюарт.

— Точно й не знаю. Лікар говорить щось про каміння в нирках, — відповів начальник над школами.

— І ви справді не можете замінити її кимось іншим? — допитувався Стюарт.

— Ото ж бо й воно, що не можу. Ніхто в цьому місті нічого не знає. Немає запасних учителів напохваті, нічого немає. А за годину має початися перший урок.

— Я охоче підміню панну Ґандерсон на сьогодні, якщо ви не заперечуєте, — люб'язно запропонував Стюарт.

Начальник над школами підвів голову:

— Справді?

— Звісно! — запалився мишоподібний хлопчик. — Я залюбки!

Він відчинив дверцята своєї крихітної автівки й ступив на дорогу. Обійшовши машину, відчинив багажник і дістав звідтіля свою валізу.

— Якщо вже мені випадає повчителювати у школі, то мушу скинути ці комбінезони й одягнути щось більш підхоже, — сказав він.

Тож Стюарт зайшов у кущики й за хвильку повернувся в оновленому вигляді: костюмчик у крапочку, смугасті штанці, краватка-метелик, окуляри на носі. А скинуту одежу запхнув до валізи.

— А як ви, зумієте тримати дисципліну? — занепокоївся начальник шкіл.

— Ще й як зумію! — запевнив Стюарт. — Я постараюсь зацікавити дітей самим навчальним процесом, а дисципліна прикладеться. Не турбуйтесь за мене!

— Дякую вам! — сказав повеселілий чиновник і потис Стюартові руку.

О восьмій сорок п'ять учні зібралися у школі номер сім. Не побачивши панни Ґандерсон та ще прочувши, що замість їхньої вчительки до них прийде хтось інший, діти були в захваті.

— Замінять! її замінять! — пішло пошептом із вуха у вухо. — Хтось прийде їй на підміну!

Ця звістка швидко обійшла всіх, і за якусь хвильку всі в класі знали, що бодай на день відпочинуть від панни Ґандерсон. А ще ж це так чудово, що їх трохи повчить інший учитель, якого досі ніхто і в вічі не бачив!

Стюарт прибув до школи рівно о дев'ятій. Хвацько припаркував машину біля дверей школи, сміливо зайшов до класу, побачив дерев'яний ярд,[9] притулений до стола панни Ґандерсон, і легко видерся по ньому на стільницю. Там він знайшов чорнильницю, указку, декілька ручок та олівців, слоїк чорнила, дрібку крейди, дзвоник, дві пришпильки й невисокий стосик підручників. Спритно видершись на книжковий стосик, Стюарт стрибнув на дзвінкову кнопку. Його ваги якраз вистачило, щоб дзвоник продзеленчав. Тоді крихітний учитель зісковзнув на стільницю, підійшов до її краю і гукнув:

— Прошу уваги!

Хлопчики й дівчатка скупчилися довкола вчительського стола, аби краще роздивитися, хто ж це прийшов підмінити їхню вчительку. Всі забалакали одночасно — і начебто всі дуже зраділи. Дівчатка захихотіли, хлопчики засміялись. Очі їхні засяяли: як чудово побачити отакого малесенького симпатичного вчительочка, та ще й так бездоганно вбраного!

— Ще раз прошу вашої уваги! — повторив Стюарт. — Як вам відомо, панна Ґандерсон захворіла, тож сьогодні я прийшов їй на підміну.

— А що з нею? — схвильовано запитав Рой Гарт.

— Все сталося через вітаміни, — пояснив Стюарт. — Вона приймала вітамін D, тоді як їй потрібен був А. А коли їй забракло вітаміну С, почала приймати вітамін В. Отож її організм став перевантажений рибофлавіном, тіаміном гідрохлоридом і навіть пірідоксином, потребу в яких у харчуванні людини ще не з'ясовано остаточно. Нехай це буде наукою для всіх вас!

І так люто зиркнув на учнів, що більш ніхто й нічого вже не розпитував про панну Ґандерсон.

— А зараз усі по місцях! — скомандував Стюарт.

Учні слухняно, не юрмлячись, пішли проходами поміж парт і плюхнулися на свої сидіння. У класі запанувала тиша. Стюарт прочистив горло. Взявшись обіруч за лацкани піджака, щоб мати професорський вигляд, Стюарт розпочав урок.

— Є відсутні?

Учні похитали головами.

— Хто спізнився?

Знову всі похитали головами.

— Чудово, — мовив Стюарт. — А з якого предмету ви зазвичай починаєте навчання?

— З арифметики! — закричали діти.

— Геть арифметику! — пискнув Стюарт. — Ми її пропустимо.

Така пропозиція з уст нового вчителя викликала шквал радощів. От ніби всі учні класу одностайно побажали пропустити арифметику — принаймні цього ранку.

— А який у вас іде наступний предмет? — запитав Стюарт.

— Правопис! — хором відповіли діти.

— Що й казати, — мовив крихітний учитель, — неправильно написане слово — це ганьба хоч би й для кого. Особисто я вважаю, що просто чудово було б, коли б усі правильно писали слова. Тож я настійно раджу всім вам купити по примірнику «Університетського словника Вебстера» й зазирати до нього щоразу, коли ви бодай трішечки засумніваєтесь, як правильно щось там написати. Оце ж ми й покінчили з правописом. Що у вас далі?

Пропустити правопис учні були раді не менше, ніж здихатись арифметики.

На радощах вони як стій закричали, і всі перезирнулися та й засміялись, замахали носовичками й лінійками, а дехто з хлопчиків пошпурив кульку з пережованого паперу в декого з дівчаток. Довелося Стюартові знову вилізти на стіс підручників і стрибнути на дзвоник, аби відновити порядок.

— Що там далі? — повторив своє запитання.

— Письмо! — хором вигукнули школярі.

— Господи! — розчаровано видихнув Стюарт. — Ви що, діти? Досі не навчилися навіть писати?

— Та вже давно навчились! — загорлали всі як одно.

— То й вистачить, — вирік Стюарт.

— А потім у нас іде суспільствознавство! — випереджаючи вчителеве запитання, радо повідомила Елізабет Ґарднер.

— Суспільствознавство? — повторив Стюарт. — Ніколи не чув про таку науку. А знаєте що? Може, цього ранку ми не будемо братись за жоден конкретний предмет, а просто поговоримо про щось? Добра ідея, правда?

— Учні перезирнулись, вичікуючи, що ж буде далі.

— Може, ми побалакаємо, яке то відчуття, коли візьмеш гадюку в руку, а вона обів'ється тобі навколо твого зап'ястя? — спитав Артур Ґрінло.

— Можна б і про це, але мені не хотілося б, — відказав Стюарт.

— Чи не могли б ми порозмовляти про гріх і порок? — попрохала Лідія Лейсі.

— Ні! — відкинув пропозицію новоспечений учитель. — Пропонуйте ще.

— Або про ту гладку жінку з бородою в цирку? — заблагав Ісидор Файнберг, пригадавши останній свій похід у цирк.

— Ні, — спокійно відмовив Стюарт. — Але ось вам моя пропозиція: поговорімо про Короля Світу!

І він обвів клас поглядом, сподіваючись побачити, чи сподобалася дітям ця ідея.

— Але ж немає ніякого Короля Світу! — обурено заперечив Гappi Джеймісон.

— А яка вам різниця? — здивувався Стюарт. — Має бути такий пост — і край!

— Мода на королів давно минулася, — наполягав Гappi.

— Ну, гаразд, тоді ми порозмовляємо про Голову Світу. Світ не вилазить із бід, і це через те, що над ним немає голови. Я й сам погодився б стати головою Світу.

— Вам бракує зросту, — зазначила Мері Бендікс.

— Пхе, на городі бузина! — пирхнув Стюарт. — Зріст у цій справі не має аніякісінької ваги. Тут важать характер і хист, Голова Світу повинен мати хист до головування, а ще він має знати, що важливе. Скільки з вас знають, що важливе?

Здійнявся ліс рук.

— Дуже добре, — похвалив Стюарт, завівши одну ногу за іншу й заклавши руки до кишень свого піджачка. — Генрі Рекмаєр! Скажи нам, що важливе.

— Промінь сонця наприкінці хмарного дня, правильна нота в музиці та як пахне потилиця немовляти, якщо мама його досить часто купає! — випалив Генрі.

— Правильно! — похвалив Стюарт. — Оце і є важливі речі. Але одну річ ти таки забув. Мері Бендікс, що забув Генрі Рекмаєр?

— Він забув про морозиво з шоколадною підливою! — швидко промовила Мері.

— Достеменно так, — погодився Стюарт. — Морозиво — це важливе. Так ото ж! Якщо мені випадає цього ранку стати головою Світу, то ми з вами повинні ухвалити якісь правила, адже без них надто все переплутається, бо всяк метушитиметься, дбаючи тільки про самого себе й забувши про добру поведінку. Нам треба прийняти якісь закони, якщо надумали гратися в цю гру Чи міг би хто з вас запропонувати якісь хороші закони для світу?

— Щоб ніхто нічого ні в кого не цупив! — понуро запропонував Джон Полдовскі.

— Дуже добре, — схвалив Стюарт. — Хороший закон.

— Нікого не труїти, крім пацюків! — обізвався Ентоні Брендізі.

— Ні, не годиться, — заперечив крихітний учитель. — Це несправедливо щодо пацюків. А всякий закон має бути справедливий для всіх.

Ентоні похмуро глипнув із-під лоба.

— Але ж пацюки несправедливі до нас, — заперечив він. — Пацюки варті осуду!

— Знаю, вони того варті, — визнав Стюарт. — Одначе з точки зору пацюка осуду варта отрута, (олова Світу має розглядати всяку проблему з усіх боків.

— То й ви стоїте на пацючій точці зору? — в лоб запитав Ентоні. — Бо й сам ви трохи схожий на пацюка.

— Ні, — спокійно відказав Стюарт. — Моя точка зору більш мишача, а це різні речі. Я дивлюсь на речі всебічно. Для мене очевидна істина, що пацюки позбавлені елементарних прав. Вони ніколи не сміють ходити відкрито, у всіх на очах.

— Пацюки не люблять відкритого простору, — докинула Агнес Берецка.

— Це тому, що всякчас, хай-но вони вийдуть на відкрите місце, хтось їх неодмінно поб'є. Пацюки могли б і полюбити відкритий простір, якби їм дозволялося ходити відкрито. Які ще ідеї щодо законів?

Агнес Берецка підняла руку:

— Має бути закон проти бійок!

— Непрактично, — сказав Стюарт. — Чоловіки люблять битись. Але ти близька до істини, Агнес.

— Жодних сварок? — боязко продовжила Агнес. Але Стюарт похитав головою.

— Щоб ніякої не було підлості! — запропонувала Мілдред Гофенстайн.

— Дуже гарний закон, — похвалив Стюарт. — Коли я стану Головою Світу, всякому, хто вчинить підло з ким-небудь іншим, перепаде від мене на горіхи!

— Це не спрацює, — зауважив Герберт Прендергаст. — Декотрі люди підлі від природи. Алберт Фернстром вічно підлий зі мною.

— А я ж і не кажу, що спрацює, — уточнив Стюарт. — Просто це добрий закон, і ми його випробуємо. Ми випробуємо його тут і тепер. Нехай хтось із вас учинить підлість щодо когось іншого. Гаррі Джеймісон! Зараз ти будеш підлий до Катарін Стейблфорд. Але стривай! Катарін, що то у тебе в руці?

— Це маленька надухмянена подушечка.

— І на ній написано: Тебе люблю я, подушку духмяну дарую!?

— Так, — підтвердила Катарін.

— Вона тобі дуже дорога? — допитувався Стюарт.

— Дорога!

— Ну, то, Гappi, забери в неї подушечку!

Гаррі підбіг до Катарін, вихопив подушечку з її руки й помчав на своє місце, а скривджена дівчинка заверещала.

— А тепер, — люто мовив Стюарт, — постривай, мій добрий народе, поки твій Голова думає, гортаючи Книгу Правил! — І показав на миґах, ніби гортає книжку. — Ось воно, на сторінці чотириста дев'яносто другій: «Щоб ніякої не було підлості». А на сторінці п'ятсот шістдесятій: «Щоб ніхто нічого ні в кого не цупив!» Тож Гаррі Джеймісон порушив аж два закони: закон проти підлості й правило проти крадіжок. Ану візьмімо Гappi та навернімо його до справедливості, поки він не зробився такий підлий, що більш ніхто його вже й не впізнає! Нумо!

Стюарт кинувся до дерев'яного ярда й ковзнув додолу — мов пожежник по гладенькому стовпу в пожежні. Він помчав до Гappi, а за ним, позривавшись зі своїх місць, кинулися по проходах і всі учні. Ось вони скупчилися довкола Гappi, а Стюарт крикнув: «Віддай крадене!» Гappi мав зляканий вигляд, дарма що знав: це просто повчальний розіграш. Він віддав дівчинці її подушечку.

— А зараз придивімося краще до цієї подушечки! — закликав Стюарт, відчуваючи, як цікавість у ньому бере гору над обов'язком учителя. Катарін продемонструвала йому подушечку. Завдовжки вона була десь така, як Стюарт заввишки, і він несподівано для себе подумав: «Яке б то було запахуще для мене ліжечко!» Йому закортіло придбати ту подушечку для себе.

— Яка мила річ! — мовив Стюарт, силкуючись приховати своє бажання. — А не хотіла б ти її продати?

— Ой, ні! — відказала Катарін. — Це мені подарували.

— Гадаю, тобі подарував її хлопець, з яким ти потоваришувала минулого літа на озері Гопатконг, і це — пам'ять про нього… — замріяно промурмотів Стюарт.

— Саме так! — зашарілася Катарін.

— Ах! — мовив Стюарт. — Літо — чудова пора, чи не так, Катарін?

— Авжеж! І те літо стало найкращим у моєму житті.

— Можу собі уявити, — провадив Стюарт. — То ти певна, що не хочеш продати цю подушечку?

Катарін рішуче похитала головою.

— Я не засуджую тебе, — тихо сказав Стюарт. — Літо важливе. Воно як промінь світла.

— Чи як правильна нота в музиці, — продовжила Елізабет Ейксон.

— Чи як пахне потилиця немовляти, якщо мама його досить часто купає, — додала Мерилін Роберте.

Стюарт зітхнув.

— Ніколи не забувайте жодного вашого літа, мої любі! — побажав він дітям. — Ну, мені треба в дорогу. Приємно було зазнайомитися з вами усіма. Урок закінчено!

І шпарко почимчикував до дверей, заскочив до машини. Махнувши дітям рукою на прощання, він поїхав у північному напрямі. А діти бігли поруч його машинки й вигукували:

— До побачення! До побачення! До побачення!

Ох, як же їм усім хотілось, аби щодня хто-небудь отак підмінював панну Ґандерсон!

Розділ 13 Еймсів Перевіз

У найгарнішому містечку з містечок, де будинки білі та високі, а в'язи зелені-зелені й вищі за будинки; де подвір'я широкі й приємні для ока, а задвірки поросли кущами, в яких варто понишпорити; де вулиці всі збігають до річечки, а та річечка тихо плине собі попід мостом; де моріжки переходять у садочки, а садочки — у поля, а поля — у пасовиська, а пасовиська деруться на пагорби, зникаючи за їхніми вершинами, над якими розкинулося чудове, безмежне небо, — ось у цьому найгарнішому з усіх містечок Стюарт зупинився, аби попити сарсапарельної[10] водички.

Припаркувавшись перед місцевою універсальною крамницею, мишоподібний хлопчик висів із машини. Сонце гріло так приємно, що йому враз стало добре на душі. Тож Стюарт сів на ґанку, аби хоч хвильку натішитися відчуттям, що такого чудового дня ти опинився у новому для тебе місці. Скільки він перемандрував, а ще ніде не натрапляв на таку тихомирну й прегарну місцину. І здалося йому, що тут він залюбки прожив би й усю решту свого життя, якби тільки не острах, що він затужить за краєвидами Нью-Йорка, за рідною домівкою та за родиною: за мамою і татом, і за братом Джорджем, — та коли б щось там, у глибині душі, не спонукало його й далі шукати Марґало.

Через кілька хвилин крамар вийшов на ґанок покурити та й собі сів на верхній сходинці біля Стюарта. Спочатку він хотів і Стюарта пригостити цигаркою, але роздивився, який той дрібненький, то й передумав.

— А чи маєте ви сарсапарель у вашій крамниці? — запитав Стюарт. — Я помираю від спраги!

— Авжеж, маємо, — відповів крамар. — Пляшки, бутлі яких тільки хочеш напоїв! Сарсапарель, шипучка з коренеплодів, березове пиво, імбирний ель, моксі, содова з лимоном, кока-кола, пепсі-кола, діпсі-кола, піпсі-кола, тонік із малиною та вершками… Чого тільки твоя душа бажає!

— То продайте мені пляшечку сарсапарелі, будь-ласка, — попрохав Стюарт. — І паперовий стаканчик.

Крамар повернувся до крамниці й виніс пляшку напою. Відкоркував, налив трохи, а стаканчик поставив на нижчу сходинку; тож Стюарт, лігши на живіт, скинув свою шапочку й зачерпнув нею, мов ковшиком, освіжливого напою і напився донесхочу.

— Ох, як гарно освіжився! — мовив Стюарт. — Ніщо не зрівняється із затяжним ковтком прохолодного питва посеред спекотного дня, коли ти в мандрах!

— А далеко ти мандруєш? — поцікавився крамар.

— Можливо, й дуже далеко, — відповів мишоподібний хлопчик. — Я шукаю пташечку, яку звати Марґало. Чи не бачили ви її часом?

— Навряд чи, — сказав крамар. — А яка вона з виду?

— Вона бездоганно красива, — пояснив Стюарт, утираючи рота рукавом. — Це особлива пташина. Хто тільки побачить, не забуде її. Вона прилетіла з полів, де повно будяччя.

Тут крамар пильніше придивився до крихітного мандрівця.

— А який у тебе зріст? — запитав він.

— Тобто який без взуття? — уточнив Стюарт.

— Атож.

— Сім сантиметрів із половиною, — відповів малючок. — Хоча я давно вже не міряв зросту. Може, й підріс трішечки за останній час?

— Знаєш, — задумано мовив крамар, — є в цьому містечку така дівчинка, з якою тобі неодмінно треба зазнайомитись.

— Хто ж це? — позіхнув розімлілий Стюарт.

— Звати її Гарієт Еймс, — повідомив крамар. — Вона якраз твого росточку — хіба, може, на який міліметр нижча?

— І яка ж вона? — запитав Стюарт. — Гарненька-товстенька і їй сорок років?

— Ні, (арієт молоденька й дуже вродлива. А ще всі вважають тут, що вона — модниця на все містечко. Одяг вона замовляє тільки у найкращих кравчинь.

— Та невже? — іронічно перепитав Стюарт.

— Атож, Гарієт — дівчинка що треба, її родина, Еймси, належить до найвидатніших людей містечка. Один з її предків був місцевим перевізником за часів Революції.[11] Він перевозив через річку всіх — не зважав, хто просить перевозу: чи британські, чи американські солдати, аби тільки гроші платили. Либонь, гріб гроші лопатою (чи то веслом). Хай там як, а в Еймсів грошики ніколи не переводилися. Живуть вони у великому будинку, тримають купу слуг. Я певен: (арієт залюбки познайомиться з тобою.

— Дякую за люб'язно надану інформацію, — мовив Стюарт. — Але я останнім часом надто відійшов від світського життя. Весь час у дорозі. Ніде не зупиняюся надовго. Заскочу в це чи те містечко та негайно й вискочу. Сьогодні тут, завтра там — мов мандрівний вогник. Автостради й путівці — ось де я повсякчас, і завжди й скрізь шукаю тільки Марґало. Іноді я відчуваю, що вона десь тут, зовсім поруч, — може, за наступним поворотом? А в інші моменти мені видається, ніби я ніколи не розшукаю її, не почую вже ніколи її голосу І це мов нагадування мені: пора знову в путь!

Стюарт заплатив за напій, попрощався з крамарем і поїхав собі.

Але Еймсів Перевіз недаремно видався крихітному подорожанину найгарнішим із містечок, які він тільки бачив. Не доїжджаючи трохи до кінця головної вулиці, Стюарт круто звернув ліворуч і покотив путівцем, що вивів його до тихої місцини на березі річки. Того надвечір'я він плавав і вилежувався, заклавши руки під голову, на порослому мохом березі, а думками знай повертався до тієї розмови з місцевим крамарем.

— Гарієт Еймс… — промимрив він.

Настав вечір, а Стюарт усе ще сидів над річкою, не поспішаючи від'їздити. Трохи підвечеряв бутербродом із сиром, запивши водою, і проспав ту ніч серед теплої трави, заколисуваний тихим лепетом річки.

Вранці сонце зійшло тепле, яскраве. Стюарт улаштував собі ще й ранкове купання. Поснідавши, заховав свою автомашину під заячою капустою, а тоді подався до пошти. Він саме набирав авторучкою чорнило із громадської чорнильниці, коли підвів погляд на двері й побачив… Побачене так його вразило, що він мало не впав у чорнильницю. Дівчинка, сантиметрів п'ять заввишки, увійшла до приміщення й попрямувала до поштових скриньок. Вона була у спортивному одязі й гордовито несла свою голівку, заквітчану тичинкою з якоїсь квітки.

Стюарт затремтів від хвилювання.

— Певне, це і є та сама дівчина, Гарієт Еймс! — прошепотів він.

Сховавшись за чорнильницею, він потай поспостерігав за нею. Ось (арієт відімкнула свою скриньку (міліметрів шість завширшки) й дістала кореспонденцію. Крамар таки правду казав: Гарієт була красуня! А ще, звісно, вона була єдина з усіх будь-коли бачених ним дівчат, котра б не височіла над ним горою. Стюарт вирахував, що, коли б йому піти з нею поруч, її голівка була б лише трохи вище його плеча. Ця думка сповнила його жвавим інтересом. Хотів уже й зісковзнути на підлогу, щоб заговорити до неї, але так і не насмілився. Вся його хоробрість де й поділася, і він так і просидів за чорнильницею, поки (арієт вийшла з приміщення пошти. Допевнившись, що дівчинка пішла, Стюарт покрадьки вийшов на вулицю і так само покрадьки подався до крамниці, в душі сподіваючись здибатися з маленькою красунею, але водночас і жахаючись такої зустрічі.

— Маєте ви поштовий папір і канцелярське приладдя? — запитав він крамаря. — Мені треба написати листа.

Крамар підсадив Стюарта на прилавок і знайшов трохи поштового паперу для нього — то був папір найменшого формату, позначений у лівому куточку великою літерою Л. Стюарт вихопив свою авторучку і, спершись спиною об п'ятицентову цукерку, почав писати листа до Гарієт.

«Люба панно Еймс! — написав він. — Я — молодий чоловік скромних пропорцій. Народився я в Нью-Йорку, але наразі перебуваю в діловій подорожі конфіденційного характеру. Мої мандри привели мене до Вашого містечка. Вчора власник тутешньої крамниці, чоловік із чесним обличчям і щирою манерою поведінки, розповів мені у найкращих виразах про вашу вдачу й зовнішність».

На цьому місці в Стюартовій авторучці скінчилося чорнило (від великої кількості довгих слів), і довелося крихітному хлопцеві просити крамаря опустити його вниз головою в чорнильницю, аби він зміг набрати чорнила в ручку. І знову до листа…

«Благаю Вас, панно Еймс, — писав далі Стюарт, — пробачити мені, що я насмілююся пропонувати Вам знайомство зі мною на такій несолідній підставі, як наша з Вами фізична подібність. Але, звісно, річ у тім (як Ви й самі знаєте), що надто небагато є людей п'ятисантиметрового зросту. Пишу „п'ятисантиметрового“, хоча насправді я трохи вищий. Єдина моя вада — що з виду я трохи схожий на мишу. Одначе пропорції мого тіла хороші, а м'язи, як на мої літа, дуже розвинені. Даруйте мені ще й таку прямоту: пишу я цього коротенького листа, власне, щоб запропонувати Вам побачення. Я розумію, що Ваші батьки можуть мати заперечення проти раптовості й прямоти моєї пропозиції, а також проти моєї трохи мишоподібної зовнішності, й тому здається мені, що недоречно було б повідомляти їх про цю справу. Факт необізнаності аж ніяк не зашкодить їм. Одначе Ви, звісно, краще знаєте, як слід обходитися з Вашими татом і мамою, тож я й не беруся інструктувати Вас, а полишаю все на Ваш добрий розсуд.

Не мавши тут домівки, я розбив табір біля річки у привабливій місцині, де закінчується провулок Трейсіз-Лейн. Чи не побажали б Ви покататися зі мною у моєму човні? Чи підійде Вам, щоб ми зустрілися завтра надвечір, коли докучливі клопоти дня лишаться вже позаду а річка плинутиме начебто ще повільніше у довгих тінях верб? Ці тихі весняні вечори немовби створено генієм особливих архітекторів задля втіхи човнярів. Я люблю воду, панно Еймс, а моє каное схоже на вірного друга, на якого можна сміливо покластися».

Стюарт так розхвилювався від того, що це ж він пише листа до Гарієт, аж забув: ніякого човна у нього ж немає!

«Якщо Ви зволите прийняти моє запрошення, приходьте до річки завтра о п'ятій вечора. Чекатиму Вашого прибуття з усім хвилюванням, яке тільки я здатен погамувати. А зараз мушу закінчити цього зухвалого листа, щоб надолужити свої справи, що зачекалися.

Щиро Ваш Стюарт Маля».

Вклавши листа у конверт і запечатавши його, Стюарт обернувся до крамаря:

— Ви не знаєте, де б мені дістати човна?

— А ось тутечки, де ж іще? — відповів крамар. Він підійшов до сувенірного прилавка й зняв малесеньке каное з березової кори та з написом на борту: СПОГАДИ ПРО ЛІТО. Стюарт уважно обдивився човника з усіх боків.

— А він не протікає? — запитав крихітний клієнт.

— Це чудове каное, — запевнив крамар, пальцями обережно надаючи малесенькому човникові належної об'ємності. — З вас сімдесят п'ять центів плюс один цент податку.

Стюарт дістав свого гаманця й заплатив. А тоді зазирнув у човна й тільки тепер помітив: немає весел!

— А де ж весла? — запитав він, силкуючись приховати хвилювання діловим тоном.

Крамар пошукав іще поміж сувенірів, але, так і не знайшовши весел, перейшов до морозивного прилавка й за мить повернувся, несучи дві крихітні картонні ложечки — якими їдять морозиво на пікніках.

— Оці ложечки чудово послужать як весла! — запевнив він.

Стюарт узяв ті ложечки, але вигляд їхній викликав у нього огиду.

— Воду ними, либонь, і можна загрібати, — сказав він, — але я крізь землю провалюсь, якщо стріну американського індіанця і при цьому триматиму оці ганебні штуки в руках!

Крамар виніс каное з «веслами» на вулицю й поставив на землю. Подумки він чудувався, що робитиме далі цей крихітний човняр, але Стюарт не вагався ані секунди. Діставши нитку з кишені, він прив'язав весла до сидінь, легко підняв каное і, насадивши собі на голову, подався геть так упевнено, неначе був щирий канадський провідник. Стюарт вельми пишався своєю вправністю з човнами і залюбки демонстрував це своє уміння.

Розділ 14 Вечір на річці

Стюарт упрів і добряче стомився, поки дійшов до свого табору. Негайно спустив каное на воду — й розчарувався, пересвідчившись, що воно таки протікає, ще й дуже! Той, хто змайстрував цього сувенірного міні-човника, скріпив його корму й ніс, прошивши грубими стібками, тож вода вільно протікала через шви. За кілька секунд каное вже було до половини заповнене водою.

— Прокляття! — лайнувся Стюарт. — Мене обшахрували! Заплатив сімдесят шість центів за справжнє індіанське каное з березової кори, аби тільки побачити, як безсовісно воно протікає! Прокляття, прокляття, прокляття! — бурмотів він.

А тоді перевернув свого човна й витягнув на берег — лагодити, доводити до пуття. Він чудово розумів, що не можна запрошувати (арієт сісти у дірявий човен: їй це не сподобається. Хоч який стомлений, Стюарт подерся на ялинку, де знайшов трохи живиці. Цим матеріалом він законопатив дірки у шву й зупинив течу. Але й тепер каное не хотіло гарно триматися на плаву й хилилося то сюди, то туди. Якби не Стюартів величезний досвід мореплавця, були б йому непереливки з цим суденцем. Навіть як для сувеніра воно мало би триматися на воді краще! То Стюарт наносив камінчиків до краю води, поклав їх кілька штук, для баласту, на дно човна, — й суденце перестало хитатися, попливло рівненько. Спорудив на кормі спинку: аби (арієт могла, якщо побажає, відкинутися назад і «розчісувати» пальцями воду. А ще зробив подушечку, обгорнувши купку моху одним зі своїх чистих носовичків. Тоді він схопився за весла, щоб попрактикуватись у веслуванні. Прикро було йому, що не має нічого ліпшого за оці картонні ложечки, але зрештою змирився: тут уже годі було щось змінити. Тільки хотілося зарані вгадати: розгледить чи не розгледить (арієт, що його весла — це просто ложечки для морозива?

Всю другу половину дня Стюарт доводив до пуття своє каное: поправляв камінчики баласту, заклеював дірки швів — тобто робив усе, щоб назавтра був йому човен як човен. І ні про що інше й думати не міг, як про завтрашнє своє побачення з Гарієт. Коли відчув: треба підвечеряти, то зрубав кульбабу відкрив бляшанку шинки з прянощами — і підвечеряв шинкою та кульбабовим молоком. Попоївши, сперся спиною об стебло папороті, відкусив кришеник живиці й пролежав так довго, мріючи та жуючи живицю. У своїй уяві крихітний мандрівник бачив кожну подробицю завтрашньої своєї прогулянки з Гарієт. Заплющивши очі, виразно, неначе у яв, переживав усю ту майбутню пригоду: і як крихітна красуня шукатиме його очима, прошкуючи стежкою до води, і яка тиха-мирна буде річка в сутінках, та яким гарнесеньким видаватиметься його каное на береговому піску. Уявно переживав кожну хвилину завтрашнього спільного з малесенькою панночкою вечора. Вони припливуть до величезного листка водяної лілеї, трохи вище за течією, а він запросить (арієт зійти на той листок і трішечки там посидіти. Під верхнім одягом на ньому будуть плавки, щоб він міг пірнути з лілейного листка у прохолодну воду. Він поплаває вільним стилем, за течією і проти, й довкола того листка, а (арієт милуватиметься, який з нього вправний плавець. (Поки він уявляв цей епізод, живиця жувалася йому дуже швидко.)

Зненацька Стюарт розплющив очі й рвучко сів. Його лист! Що, коли його послання так і не дійшло до адресатки? Авжеж, конверт такий мацюпусінький — його могли й не помітити у поштовій скриньці! Від такої думки на очі йому наринули сльози, тривога стисла серце. Але небавом думки його знову повернулися до річки, а тоді заспівала дрімлюга на тому березі, пітьма огорнула землю — і Стюарт поринув у сон.

Світанок видався захмарений. Стюартові треба було поїхати в містечко, щоб заправити машину мастилом, тож він заховав каное під листям, міцно прив'язавши його до каменя, і подався у своїх справах, усе так само думаючи про Гарієт і молячись, щоб до вечора вигодинилося. Тим часом небо супилося, погрожуючи дощем.

Із містечка Стюарт повернувся з головним болем. Але він сподівався, що біль минеться до п'ятої вечора. Йому ще ніколи не доводилося катати дівчат у човні, тому й нервувався. Час до вечора збув, тиняючись довкола табору, приміряючи на себе різні свої сорочки: котра пасує краще? — та розчісуючи свої вуса. Але що за лихо: тільки надягне сорочку, а вона вже й мокра під пахвами! Нерви, все воно від нервів. Знову й знову міняй на суху! Одну чисту сорочку надягнув о другій годині, наступну о третій, а ще іншу — о четвертій п'ятнадцять. І так до самого вечора. Що ближче до п'ятої години, то дужче Стюарт нервувався. Він знай зиркав то на годинника, то на стежку; то причісувався, то розмовляв сам із собою, то сюди-туди шастав. Надвечір похолодніло, тож Стюарт уже майже не сумнівався: таки задощить. І що ж йому робити, коли дощ піде саме тієї хвилини, коли прийде Гарієт Еймс, запрошена покататися на човні? Він думав, думав і нічого не міг придумати.

Нарешті п'ята година! Стюарт почув: хтось іде стежкою до річки. Це була Гарієт. Вона таки прийняла його запрошення! Крихітний мандрівець сів під пеньком і спробував прибрати безтурботний вигляд, от ніби щодня водив дівчат на прогулянки. Вичекав, поки між ним і Гарієт лишився якийсь метр відстані, а тоді підвівся.

— Привіт! — мовив він, силкуючись приховати тремтіння в голосі.

— Це ви — пан Маля? — запитала Гарієт.

— Так, — відповів Стюарт. — Мило з вашого боку, що прийшли.

— Ну, це ваша добрість, що мене запросили, — відказала Гарієт.

Вона була вбрана у білий светр, твідову спідничку та білі вовняні шкарпетки, а взута у кросівки. На її голівці яріла пістрява хустинка, а в руках дівчинка несла коробку м'ятних цукерок.

— Нема за що дякувати, я радий був вас запросити, — мовив Стюарт. — От тільки бажав би я кращої погоди. Задушливо, мов перед дощем, чи не здається вам?

Стюарт намагався говорити з британським акцентом.

Гарієт подивилася на небо й кивнула головою.

— Ну то й що? Іди, іди, дощику…

— Саме так, — підхопив Стюарт. — Іди, іди, дощику… Моє каное тут недалечко, лише трохи пройтися вгору бережком. Можна, я допоможу вам подолати незручні місця стежки?

Від природи Стюарт був чемною мишею, але Гарієт заявила, що не потребує допомоги. Мовляв, вона активна дівчинка — зовсім не з тих, що тільки спотикаються та падають. Стюарт ішов попереду, Гарієт за ним. Одначе коли дійшли до тієї місцини, де він уранці заховав каное, крихітний кавалер із жахом переконався: човна немає! Просто зник та й годі…

Серце Стюартове упало. Він мало не заплакав.

— Каное пропало! — простогнав він.

І почав бігати сюди-туди берегом, зазираючи під кожен кущик, Гарієт допомагала йому шукати. За кілька хвилин таки знайшли каное — але геть потовчене! Хтось жорстоко з ним побавився. До корми була прив'язана довга шворка. Камінчики баласту десь погубилися, подушечка пропала разом зі спинкою корми. Живиця зі швів повимивалася. І мул був на всьому А одне з весел було не тільки зігнуте, а ще й покручене. Не каное вже, а просто якась купа сміття. Воно мало такий вигляд, який і мусить мати після того, як набавилися ним великі хлопчаки.

Стюарт був убитий. Не знав, що його діяти. Він сів на якусь гілочку, обхопив голову руками.

— От так так! — тільки й повторював він. — Горенько мені, горе!

— Горе — чому? — запитала Гарієт.

— Панно Еймс! — заговорив Стюарт. — Я вас запевняю: я все-все дуже гарно був улаштував — усе! А тепер — ви тільки погляньте на це!

Гарієт була за те, щоб якось підремонтувати човна і все-таки поплавати в ньому по річці, але для Стюарта ця ідея була просто нестерпна.

— В цьому немає сенсу, — гірко заперечив він. — Так воно вже ніколи не буде.

— Як саме — «так»? — запитала Гарієт.

— Так, як воно мало бути — як я уявляв собі це вчора. Жінкам цих речей не зрозуміти. Ви тільки гляньте на ту шворку! Вона так міцно прив'язана, що мені її нізащо не зняти.

— Ну то хай вона собі звисає у воду й просто тягнеться за човном? — запропонувала Гарієт.

Стюарт подивився на неї — у його очах був щирий відчай.

— Де ви таке бачили, щоб індіанець веслував по тихій незахаращеній річці, а за його каное тяглася довжелезна мотузка? — запитав він.

— Ми могли б удавати, ніби ловимо рибу, — підказала Гарієт, яка ще не знала, що для декотрих людей цілковитий порядок із човном — це все.

— А я не хочу удавати, ніби ловлю рибу! — у відчаї вигукнув Стюарт. — А ще гляньте на отой мул! На отой бруд!

Це вже він зірвався на крик.

Гарієт сіла на ту гілочку поруч Стюарта. Вона простягла йому м'ятну цукерку, але він заперечливо похитав головою.

— Що ж, — мовила дівчинка. — Починається дощ, і я краще побіжу, якщо ви не збираєтеся покатати мене у вашому човні. Не розумію, чому вам треба сидіти тут і хнюпитися. Може, ви б завітали до моєї оселі? Пообідаємо, а тоді ви могли б повести мене на танці в наш заміський клуб. Може, ви б і повеселіли?

— Ні, дякую, — відмовився Стюарт. — Я не вмію танцювати. До того ж мені рано вранці треба рушати далі. Можливо, на світанку я вже буду в дорозі.

— І ви маєте намір спати під відкритим небом, під дощем? — здивувалася Гарієт.

— Авжеж, — відповів Стюарт. — Я залізу під каное.

Гарієт потисла плечима.

— Ну що ж, — сказала вона. — До побачення, пане Маля!

— До побачення, панно Еймс! — мовив Стюарт. — Мені жаль, що цей наш вечір на річці скінчився так безрадісно.

— І мені жаль, — сказала Гарієт.

Та й пішла геть — по мокрій стежці до провулку Трейсіз-Лейн, залишивши Стюарта на самоті з його розбитими мріями та потовченим каное.

Розділ 15 На північ

Ту ніч Стюарт спав під каное. Прокинувся о четвертій — і не почув більше дощу. Заповідався ясний день. Високо вгорі, у гіллі, вже починали ворушитися й дзвінко перемовлятися пташки. Стюарт ніде не проминав жодної пташки — придивлявся: чи не Марґало, часом?

На краю містечка натрапив на бензоколонку й зупинився.

— П'ять, будьте ласкаві! — сказав Стюарт заправникові.

Вражений чоловік витріщився на крихітне авто.

— П'ять — чого? — перепитав він.

— П'ять крапель, — уточнив Стюарт.

Але заправник тільки похитав головою і сказав, що не може продати таку мізерну кількість гасу.

— Чом ні? — наполягав мишоподібний клієнт. — Вам потрібні гроші, а мені — гас. Чом нам не дійти якогось порозуміння?

Тоді оператор пішов у приміщення станції й повернувся із піпеткою в руці. Стюарт відкрутив закрутку на баку, й заправник крапнув туди рівно п'ять крапель гасу.

— Ще ніколи в житті я не виконував такої операції, — сказав він.

— Краще подбайте і про мастило, — порадив Стюарт.

Коли запаси гасу й мастила було поповнено, а гроші сплачено, крихітний мандрівник сів у машину, запустив двигун і виїхав на автостраду. На сході вже розгорявся день, над річкою повисли ранкові тумани. Містечко все ще спало. Машина котилася легко, стиха вуркочучи. Стюарт почувався бадьоро й радів, що це ж він знову в дорозі.

Через півмилі за містечком автострада роздвоїлася. Одне її відгалуження повертало начебто на захід, тоді як інше несхибно вело на північ. Стюарт з'їхав на обочину північної дороги й вийшов із машини, аби краще розгледітись. Як же він здивувався, побачивши, що на краю канави сидить, спершись на опору дорожнього знаку, якийсь чоловік. На ногах у нього були шпори. На талії — важкий шкіряний пояс… Ага, це, либонь, майстер із телефонної компанії!

— Доброго ранку! — приязно обізвався Стюарт.

Телефонний майстер відповів, піднісши правицю до чола на знак привітання. Стюарт і собі сів на краю канави поруч того чоловіка, глибоко вдихнув свіже, солодке повітря.

— Заповідається гарний день, — мовив, щоб почати розмову.

— Атож, гарний, — погодився ремонтник. — І мені треба облазити стільки стовпів!

— Зичу вам чистого неба й надійного кріплення! — побажав Стюарт. — До речі, чи не бачите ви часом птахів на верхівках ваших стовпів?

— Атож, я стільки тих птахів набачився! — відповів ремонтник.

— Ну, якщо ви здибаєте коли-небудь пташку на ім'я Марґало, то я буду вам дуже вдячний, якщо ви про це настрочите мені кілька слів. Ось моя візитівка!

— Опиши ту пташку, — попрохав телефонний майстер, дістаючи записника й олівця.

— Бура, — сказав Стюарт. — Бура, із жовтою смужкою на грудях.

— А знаєш ти, звідкіля вона родом?

— Вона з полів, де колись колосилися високі пшениці, з пасовиськ, порослих папороттю, будяччям. А ще вона з долин пахучої таволги, і вона любить свистіти.

Майстер записав усе те, але скорочено: «Поля — пшениці — пасовиська, папороть і будяки. Долини, таволга. Любить свистіти». Тоді поклав записника назад до кишені, а Стюартову візитівку засунув у гаманець.

— Я скрізь уважно придивлятимусь, — пообіцяв він.

Стюарт подякував. Якусь хвильку посиділи мовчки. Тоді обізвався чоловік:

— А в якому напрямі ти мандруєш?

— У північному, — відповів Стюарт.

— Північ така мила, — мовив телефонний майстер. — Я завжди любив їздити на північ. Хоча, звісно, і південно-західний напрям гарний.

— Либонь, що так, — задумано протягнув крихітний мандрівець.

— А ще ж є схід, — провадив балакучий майстер. — Мав я колись цікаву пригоду на східному напрямі. Розповісти тобі?

— Дякую, не треба.

Ремонтник був начебто трохи розчарований, але не замовк.

— Північ має в собі щось особливе, — провадив він. — Щось таке, що виокремлює її з-поміж інших сторін світу.

Я вважаю: хто прямує на північ, той зробив правильний вибір.

— Оце ж і я так міркую, — мовив Стюарт. — І мені навіть здається, що відтепер я мандруватиму тільки на північ — до кінця моїх днів.

— З людиною можуть трапитися й гірші речі, — застеріг великий співрозмовник.

— Та знаю, — запевнив Стюарт.

— Ідучи за порваною телефонною лінією на північ, я був натрапив на дивовижні місця, — провадив ремонтник. — Порослі кедрами болота й черепахи, що чекають на колодах, але насправді не чекають нічого; поля з огорожами, окривілими, побитими роками нерухомості; сади — такі старі, що й позабували, де стоїть фермерська хата… На півночі я підобідував на пасовиськах, що позаростали папороттю і ялівцем під чистими небесами та буйними вітрами. Моя робота заганяла мене зимовими ночами в ялинові бори, де лежав глибокий, пухкий сніг — де кролям так добре влаштовувати свої збіговиська. На півночі я сидів на товарних платформах залізничних вузлів, у теплі години теплих пахощів. На півночі я знаю чисті озера, тишу яких порушують хіба риба й коршаки — та ще, звісно, Телефонна компанія, що скрізь пхає свого довгого носа. Я добре знаю всі ці місця. Але затям: вони далеко звідсіля. А ще той, хто чогось шукає, не повинен мандрувати надто швидко.

— Свята правда, — погодився Стюарт. — Ну, либонь, пора мені й рушати! Дякую вам за дружні поради.

— Немає за що, — відказав телефоніст. — Сподіваюся, ти знайдеш ту пташку.

Стюарт підвівся, заліз у машину й подався дорогою, що вела на північ. Якраз сходило над пагорбами, що були по праву руч від нього, сонце. Малесенький мандрівничок подивився згори на обшири, що простиралися перед його очима, і дорога видалася йому такою довгою. Але небо привітно ясніло, і щось підказувало Стюартові, що він їде саме туди, куди йому й треба.

Примітки

1

Кліпер — швидкохідний вітрильник. — Прим. пер. (тут і далі).

(обратно)

2

Бак — надбудова в носовій частині палуби.

(обратно)

3

Зюйд-вест — південно-західний вітер.

(обратно)

4

Клівер — косе трикутне вітрило, яке встановлюють перед передньою щоглою.

(обратно)

5

Стаксель — трикутне вітрило, яке підіймають по штагу або леєру попереду фок-щогли.

(обратно)

6

Фали — троси, канати для підіймання на кораблі вітрил, прапорів, сигналів тощо.

(обратно)

7

Фок — нижнє пряме вітрило на передній щоглі корабля.

(обратно)

8

Гік — обертовий брус рангоуту, який розтягує нижній край вітрила.

(обратно)

9

Ярд — лінійка завдовжки з ярд (близько 91,4 см).

(обратно)

10

Сарсапарель (сасапаріль, смілакс) — вид ліан родини лілейних.

(обратно)

11

Йдеться про визвольну боротьбу північноамериканських колоній проти британського панування (Війна за незалежність, 1775–1783 pp.), яка привела до утворення незалежної держави — Сполучених Штатів Америки.

(обратно)

Оглавление

Розділ 1 У зливному отворі

Розділ 2 Домашні клопоти

Розділ 3 І як його умитись?

Розділ 4 Повправлявся

Розділ 5 Порятунок

Розділ 6 Свіжий вітер

Розділ 7 Перегони вітрильників

Розділ 8 Марґало

Розділ 9 На волосину від смерті

Розділ 10 Весна

Розділ 11 Автомобіль

Розділ 12 Як Стюарт учителював

Розділ 13 Еймсів Перевіз

Розділ 14 Вечір на річці

Розділ 15 На північ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg