«Саламандра (збірник)»

Саламандра (збірник) (fb2) - Саламандра (збірник) (пер. Я. Королюк,Владимир Владимирович Павлив,М. Брижак,М. Трофимук,А. Квятковський, ...) 1238K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Стефан Грабинский

Стефан Грабинський Саламандра (збірник)

БЛУДНИЙ СИН

В історії нашої літератури відсутні імена дуже цікавих письменників лише з тої причини, що творили вони чужою мовою. Якби так само ставилися до своєї літератури інші народи, які зазнали терору і колоніялізму, то культура їхня набрала б дуже жалюгідного вигляду. Спробуйте вичленити англомовну літературу Ірландії, Уельсу, Африки чи Філіппін. Кому ви її потім припишете? Англії? Англійці охоче публікують англомовну літературу з-поза меж своєї держави. Але це ще нічого не означає.

Українська література в силу важких обставин творилася усіма суміжними мовами: польською, російською, білоруською, німецькою (ціла плеяда буковинських письменників), румунською, болгарською, чеською, угорською, ба навіть французькою та англійською.

Стефан Грабинський творив польською мовою, а народився у Галичині в Кам’янці Струмиловій у 1887 році. Батьки його були українці греко-католицького віросповідання. Батько, Денис Грабинський, повітовий суддя, належав до кола староруських патріотів, а брат його був уніятським священиком.

Мовби передчуваючи, що рано чи пізно хтось з українців таки посягне на Грабинського, один із польських дослідників писав, що «наведені факти жодною мірою не дають підстав, аби засумніватися в польськості письменника та його родичів». А для того, щоб узаконити польськість, пише про перехід Грабинського в дорослому віці до римсько-католицької конфесії. Якщо так дійсно сталося, то в Галичині це було звичайне явище. Навіть у такій патріотичній родині, як Шептицькі, сини обрали різні конфесії.

Разом з тим самі поляки пишуть про Джозефа Конрада як про великого польського письменника. Тому й Грабинський, безперечно, може належати не тільки польській літературі, але також українській. Тому-то польські дослідники змушені були утверджувати його творчість як польського літератора. Але якщо він вже такий щирий поляк, то навіщо це доводити подібними словами: «Його письменницька творчість належить, звичайно ж, до польської літератури»?

Життя Грабинського було коротке і повне смутку. Багато чим він нагадував Едгара По. Завше в чорному вбранні, з блідим, аж прозорим обличчям, з якого хвороба виссала всі барви життя, він, здавалося, дивився своїми голубими очима з якогось іншого світу. Сухоти, ця фатальна хвороба для європейських письменників початку століття, не обминула і Стефана. Життя його проминуло в постійному страху й очікуванні рішенця. Причому ця атмосфера оточувала цілу родину, бо й батько помер від сухот.

Мешкали вони спочатку під Самбором, а згодом перебралися до Львова.

У гімназії Стефан потрапив у суто польське середовище, однак перші свої віршовані твори писав обома мовами. Оповідань українських не збереглося, але вони існували, бо була спроба надрукуватися в «Ділі» та в «Літературно-Науковому Віснику». Однак чи то мова його виявилася надто кострубата, чи не сподобалася нашим хлопцям містична тематика, але українського дебюту так і не відбулося.

Зате 1909 р. відбувся польський дебют збіркою новел під псевдонімом Стефан Жальний. І хоч було в цих творах чимало ознак майбутньої оригінальності, однак збірка не викликала жодного резонансу і хутко пішла в забуття. А от наступна збірка «В узгір’ї руж», яка з’явилася на десять літ пізніше, була визнана вартою уваги і відкрила авторові шлях до літератури. Ще за рік вийшла збірка моторошних оповідань з життя залізниці «Демон руху».

Треба сказати, що його творчість доволі нетипова для цього ґатунку прози, бо мало там класичної готики, мало самих духів, зате багато чогось, що викликає неспокій, та є водночас невловимим. Грабинський не нехтував досягненнями науки й техніки, впроваджуючи до своїх сюжетів новітню тематику. Ціла збірка «Демон руху» присвячена залізниці.

Довкола щоденної, повної сірості колійової праці Грабинський створив якусь дивовижну таємничу ауру, сповнену особливої жаскої поезії. Всюди ввижається присутність загадкового «демона руху», який причаївся в організмі залізниці й керує невидимим внутрішнім життям, викликаючи катастрофи, перекреслює всі людські розрахунки, жене кудись безлюдні шалені потяги.

Після успіху «Демона руху» настав особливо активний період творчості. З’явилися наступні збірки готичних оповідань: «Шалений подорожній» (1920), «Несамовита оповідь» (1922), «Книга вогню» (1922).

Критика інколи закидала Грабинському психологічні спрощення в описах персонажів, поверховість, а також невідповідність того світу, який він описував, реальному. Письменника й справді не надто цікавила психологія, бо всі явища природи були для нього сповнені таємничих знаків, за якими насилу можна було зауважити дійсність.

Талант Грабинського викристалізувався найповніше в новелах, хоч є в його доробку й фантастичні повісті, повні містики й жахів, – «Саламандра», «Тінь Бафомета», «Монастир і море», «Острів Ітонго». Їх за життя недооцінили, особливо перші дві.

Звичайно, новели Грабинського – це особливий жанр не тільки для польської літератури, а й узагалі для світової. Моторошні твори впливають на читача передусім своїм настроєм. У Грабинського до цього настрою додається ще й незвичність просторової і часової сценографії. Він не обмежується таємничими узбіччями, запущеними будинками, а веде читача в абсолютно необстежені ще авторами жахів терени. То в середовище залізничників, то до пожежників, то до сажотрусів. Місце, в якому «страшить», Грабинський описує дуже детально і вже самим описом викликає в читача тривогу. Досконала архітектоніка композиції досягається тим, що автор упродовж оповіді по черзі впроваджує цілу шерегу мотивів, значення яких не так легко сприйняти. Але всі ці елементи змісту поволі відкривають з перспективи фіналу свою функціональну важливість. Після прочитання новела постає як тематичне рівняння. Ця залізна логіка в розвитку фабули змушує читача сприймати твір не як чисту фантастику, а як правдиву оповідь з фантастичним настроєм.

Творчість Грабинського дуже влучно схарактеризував польський дослідник Артур Гутнікевич: «Грабинський, будучи представником глибокої провінції, створив особливий вид фантастики – «галичанський», а тому залишався чужим для літераторів з-поза Галичини». Успіх він мав лише тут, у Львові, а в Польщі його ігнорували. Мовчання високої критики Стефан переживав дуже боляче.

Хвороба поглинала всі фінанси. Біда була ще й у тім, що хвороба перешкоджала писати. Єдина людина, яка його підтримувала і боролася за нього, – це Кароль Іжиковський. У львівській газеті «Dziennik Ludowy» (13 січня 1931) з’явилася його стаття «Кому присудити літературну премію міста Львова?», у якій він твердо стояв на тому, що преміювати треба саме Грабинського. В квітні після довгих дебатів Грабинський таки дістав цю нагороду. І якраз вчасно, бо врятувала вона йому ще кілька літ життя. Саме того року він переселився в Брюховичі.

Влітку 1935 року спробував ще раз загамувати хворобу і подався з матір’ю до Кут на Косівщину. Але побут у горах не дав бажаного результату – повернувшись до Львова, Грабинський дістав крововилив. Звідтоді майже не вставав з ліжка, хоча намагався писати й давати інтерв’ю. Помер 12 листопада 1936 р. і похований у Львові на Янівському цвинтарі.

Незважаючи на те, що творив Грабинський польською мовою, усі редактори й видавці страшенно на цю мову нарікали за її засміченість «русинізмами», себто українськими словами. Та не тільки слова, а й сама стилістика, побудова речень видавали в Грабинському українця. Через те всі видання дбайливо редагувалися. Але навіть виправивши окремі слова, не вдавалося розвернути речення так, щоб воно не виривалося з пут польської стилістики. Це щось подібне до російської мови О. Потебні й М. Драгоманова, яка теж зраджувала свою українськість.

У наш час популярність Грабинського, звісно, не може дорівнювати популярності Лавкрафта, хоча багато що цих письменників єднає, але все ж його перевидають, вивчають, фільмують і не тільки в Польщі, а й у США та Німеччині. Існують переклади багатьма мовами, у Росії, скажімо, видали навіть двотомник.

До нашого тому входять вибрані оповідання та повість «Саламандра», про яку польський дослідник Павел Матея написав: «Анджей Вєруш, учений і маг з «Саламандри» – то постать, з одного боку, досить анахронічна, а з другого – володіє всілякими атрибутами, які можна застосувати до сучасності. Духовна дисципліна, контакти з ефемерним буттям, із загробними світами, купи вчених і рідкісних книг – це щось, що нині піддалося певній трансформації, але надалі присутнє в жаху. В дійсності окультизм і ґноза були зазвичай прерогативою обраних, необов’язково гучно рекламованою. Не здається мені, щоб Ґрабинський в сучасній версії мусив би завернути у бік літератури більш суспільної чи психологічної. Як у свій час, так і тепер він залишився б напевно специфічним і не конче оціненим читачами. Хоч література жаху останніми роки переживає в Польщі роки розквіту, але письменників, яких можна б з ним порівняти, дослівно кілька».

Юрій Винничук

З ТОМУ «ДЕМОН РУХУ»

ГЛУХА ГІЛКА (Балада колійова)

[1]

Поміж Оршавою і Билічем оновили і вирівняли колію. Вдалося це завдяки тому, що засипали мочарі над Вєршою. Внаслідок цього лінія значно скоротилася, бо потяг замість обминати багнистий терен великим, сильно на північ вигнутим луком, йшов зараз по його тятиві, прямуючи до мети просто, як стріла.

Такий скрут виявився дуже вигідним. Рух на колії значно прискорився, а околиця досі малярійна через суцільні багна, незабаром набрала характеру сухої, здорової рівнини, яка враз покрилася буйною зеленню.

Давню окружну гілку, прозвану тепер «глухою», замкнули й ізолювали. До розбору тору і усунення колійових об’єктів дирекція руху збиралася приступити допіру за якийсь час. Не було з чим квапитися, відомо ж: збурити легко, збудувати важче…

Тим часом за рік після офіційного закриття старої лінії стався факт дивний і несподіваний.

Одного дня зголосився у директора колійового департаменту в Оршаві такий собі Шимон Вавера, заслужений колійовий інвалід і кондуктор на пенсії з просьбою, аби йому віддали під опіку вилучену з руху «глуху гілку». Коли ж йому директор пояснив, що це зовсім зайве, бо петлю в найближчий місяць розберуть, і що функція «будника» в тих умовах була б принаймні ілюзорна, якщо не геть смішна, Вавера відповів, що буде пильнував старий тор цілком безкоштовно.

– Бо прошу пана начальника, – тлумачив гаряче, – в нинішніх тяжких часах то і на шини люди злакомляться. А шкода була б велика для колії, пане начальнику, велика шкода. Прошу самому порахувати: стільки доброго кованого заліза! Тори там завдовжки дванадцять кілометрів! Є чим поживитися. А я допильную вірно, як пес, пане начальнику. Не дам втяти ані одного метра! Слово старого кондуктора Вавери! Ані цента за те не хочу, ані зламаного шеляга. Хоч би мені пан директор сам пхав у руки, не візьму нічого. Я так тільки з любові великої до фаху і для гонору хочу бути будником на «глухій гілці».

Директор поступився.

– Га, коли вже так конечно, і то безінтересовно, пильнуйте собі тої лінії до часу. А відтак, – додав з усміхом легкої іронії, плескаючи його по плечах, – іменую вас віднині колійовцем «глухої гілки».

Вавера зі сльозами на очах стиснув долоню зверхника і вийшов з бюра щасливий, як ніколи.

Назавтра обійняв «службу». Забрав з собою з Оршави меблі, постіль, трохи книжок, кухонного начиння і, спакувавши те скупе господарство до візка, переселився на нове помешкання, яким мала віднині бути будка колишнього залізничника на вилученій з руху гілці. Був то будинок невеликий, зі слідами цілорічного занедбання, а проте в на дивовижу привабливому оточенні.

Втиснута у саме дно яру і лише два метри над рівнем насипу, будка виглядала здалека під своїм червоним дашком, як чарівна хатка з казки. Ялиновий лісок, що виріс півколом на гребені яру, обіймав її турботливими раменами і беріг від вітрів півночі. У вибиті вікна заглядали золоті голови соняхів, плівся широколистий люпин, у фантазійно вигнутих ринвах виляглися писклята ластівок. Перед хатою в садку, зарослому наглухо хабаззям, віддавалася вітрам на волю самотня тополя…

Вавера, наближаючись до нової садиби, обійняв закоханим поглядом хатину і жваво взявся до порядкування і направи.

А пошкодження були чималі, бо його попередник покинув пост відразу після того, як замкнули гілку, і будка, залишена на ласку долі, дуже потерпала від непогоди і людської хтивості. Проте Вавера не впав на духу і кинувся до роботи.

Повставляв вибиті та викрадені шиби, залатав діру в даху, направив вивалені з завісів двері. По тих найнеобхідніших заходах прийшла черга на реконструкцію майже прогнилої підлоги і зруйнованого паркана. Забрало йому це кілька днів часу, бо мусив усе робити сам, але гумору не втратив, а, навпаки, посвистував весело за роботою. Десь на схилку тижня, як уже робота була завершена, приплівся до нього якийсь блудний пес і поселився у пустій буді коло дровітні за будиночком. Вавера охоче прийняв його, уважаючи з’яву тварини за добру ворожбу на майбутнє.

Перший тиждень на новій посаді Вавера присвятив молитві та роздумам. Розлігшись пополудні в узвозі на траві, вліпив очі в майову блакить неба і запав у довгу задуму, з якої будили його допіру голоси вечірніх дзвонів, що напливали з Оршави…

Наступного дня з самого ранку розпочав службу з перегляду довіреної йому гілки.

Петля була досить довга, майже 12 км, і сливе від початку до кінця йшла глибокою, вузькою улоговиною, стіни якої творили проміжок, удвічі ширший за саму колію. Будка залізничника розташувалася менш більш посередині «глухої гілки», в місці, де лук її кривизни вигинався найдужче на північ.

Обхід зайняв Вавері майже п’ять годин, бо права нога з протезом нижче коліна неабияк перешкоджала йому. Задоволений з результатів, повернувся до будки перекусити.

Так виглядало, що гілка не була найгірша.

В одному тільки місці бракувало кілька метрів рейки, але то можна було якось доштукувати. Не святі горшки ліплять, подумав, краючи хліб і запиваючи його якоюсь імітацією борщу.

– Люди вставляють собі зуби, то чому ж би я не потрафив вставити кількаметрового кавалка рейки?

І вставив. Десь під колійовим насипом, під якимсь кам’яним містком вишпортав зіржавілі вже рейки, очистив, пристосував до решти і залатав колію до невпізнання. Так само гладко пішло з направою старої стрілки і з вибитим оком ліхтаря. Незабаром усе функціонувало, як за давніх добрих часів, а вночі, почавши від години сьомої, виблискував ліхтар милим, хоч і слабеньким світлом.

Вавера пишався витвором своїх рук і з замилуванням водив очима по своїй вартівні, по чистенько прибраній колії і по вилискуючих рейках. Не мав жодних зауважень до своєї гілки. Все тут було, як і деінде на діючих лініях – і подвійні тори, і короткий тунель вище будки, а те, що тут стояв будиночок залізничника, безперечно заслуговувало, аби наректи цей пункт станцією. Та, зрештою, тут і справді колись була невеличка станційка, де будник виконував водночас і функції начальника. І ще рік тому затримувалися тут інколи на хвильку товарняки.

Цей факт дуже підняв ув очах Вавери значення його постерунку і вагу пов’язаних з ним завдань. Відтоді почав трактувати свою будку як станцію, і вирішив зробити все, аби утримати її на висоті призначення, воскресити з небуття, прокинути від сну. Аби додати ще більшої ваги своїй посаді і повернути їй колишню шану, він вирішив збільшити тори на одне відгалуження рейок, яке безсумнівно колись тут мусило бути.

Оскільки це завдання було вже понад його сили і технічні здібності, то вдався по допомогу до залізничного коваля зі стації в Билічу, такого собі Люшні, і переконав його пачкою доброго тютюну повернути станції колишній вигляд. Коваль відновив відгалуження згідно вказівок залізничника і відтоді став його найщирішим приятелем.

У вечірні години, вільні від роботи, приходив Люшня провідати будника, і, сівши разом на порозі станції, балакали вони собі, цмулячи файки. Під час тої товариської балачки під сюркіт коників і кумкання болотних жаб дійшла черга і на взаємні звіряння.

Поволі з’ясувалося, що Шимон Вавера не завше був «сам, як той палець», а мав колись молоду і гарну дружину і двійко діток з голівками ясними, як льон. Гей, минуло щастя, минуло безповоротно! Жінку забрав розпаношілий багач, а діток – смерть. Звідтоді ніхто його не очікував у порожній холодній домівці, коли повертався з дороги… Потім потрапив у колійову катастрофу, втратив ногу і службу, мусив піти на пенсію. А мав ще охоту до праці, ох, яку мав охоту!.. Але що ж – виходу не було. Те кляте каліцтво!

А завше його щось тягнуло до колії, не міг ніяк з нею розлучитися. Кілька років, відколи пішов на пенсію, працював підпомагачем на придвірцевому складі, та потім, як нога почала відмовляти, перейшов до котельні помічником слюсаря. Але зате на залізниці, побіля коханих вагонів, машин і гілки.

Така ото кондукторська доля! Їде собі чоловік у безвість, їде ген, далеко перед себе, кілометрами їде… Світ йому крутиться, вдалину стелиться, миготять міста, поля, гостинці… Кондуктор, панове, кондуктор – вічний блукалець!..

Так ото минали літа, плинув час безповоротними хвилями… І ото зараз він став будником, ба більше – керівником станції. Люди, либонь, сміються з нього, що пильнує тієї «глухої гілки» і «перед вітром боронить». Нехай сміються здорові. Він своє також добре знає. А розкрадати колію не дозволить і порядку допильнує. І ото знову служить колії, вернувшись до неї, мов блудний син до родинного дому. Дах над головою має, станцію і дільницю має, залізничне добро доглядає – чого ще треба?..

Слухав Люшня тих звірянь з усміхом на вустах, з часу до часу притакуючи головою. А коли приятель на хвилю замовк і задивився у задумі на перспективу колії, витяг люльку з зубів і запитав:

– То ти, Вавера, пристав тут на будника так ніби тойво, як би то вповісти, ніби з такої туги великої до колії, ге?

Вавера відірвав очі від рейок:

– А ніби так, коханий ковалю, а ніби так.

– Але знаєш, Шимку, мені ся здає, жи ти себе самого туманиш. Ти ту властиво непотрібен. Бо ж то глуха гілка і потяги сюди вже рік як не ходять. Нема чого пильнувати. Тільки й того, що трохи заліза на рейках? Але на дідька воно кому потрібне? А зрештою, якби й украли? То не така велика й шкода для колії. То тілько забавка.

Вавері мовби хто ножа затопив у серце. Насупився, стис губи і зірвався з місця:

– Коли так, то геть звідси, до лиха! Чуєш?! Геть звідси, кажу, поки добрий! Коли ти такий мудрий, як інші, то йди собі поміж них і смійся з мене разом з ними. Але добре мені так, старому дурневі! Нащо було відкривати серце першому-ліпшому? Ото маєш нагороду! Наплювала тобі худоба до писка, сплюгавила тобі душу. Геть звідси, кажу, бо запам’ятаєш мене!

Люшня знітився, почервонів, стропів неабияк. Голосом уривчастим, повним скрухи і жалю, почав виправдовуватися і вибачатися.

– Ну, ну, старий, не гнівайся так сильно. Я, бачиш, хотів щось інше сказати. Тілько не знав як. Що з мене взяти – я простий собі чоловік, коваль. А ти – то щось інше: кондуктор, багацько світа видів, книжки читаєш. Тілько, видиш, не міг-єм собі якось то витлумачити, пощо ти зашився тут на старі літа. Але тепер то бачу, ніби так в серці чую для чого.

Вавера зиркнув на нього скоса трохи з недовірою, але вже приязніше:

– Ну, що ж, то інша справа. Коли сам признаєш, що дурень, цього разу тобі вибачу. Бо, послухай, Люшня, – додав, знижуючи таємничо голос, – є ще одна причина, яка мене тут тримає на прив’язі. А що вона є – я це відчуваю найкраще тут, глибоко в грудях – тільки її назвати ще не знаю як, тільки вловити її ще не вмію кліщами слів. Але вона є, та дивна причина… є, є, напевно…

Люшня дивився на приятеля виряченими з подиву очима:

– Ти маєш на увазі тепер не тільки тугу за колією?

– Ні, ні. То щось інше. Щось, що в мене з тією тугою єднається, але також існує і без мене, саме для себе.

– Що ж то таке, Вавера?

– Ша! То таємниця! Таємниця «глухої гілки».

Замовкли обоє, ураз перейнявшись невиразним ляком, затоплюючи погляди у вкритий сутінками вибалок. Посеред бездонної тиші серпневого вечора раптом налинули від колії тихі, хоч і виразні шурхоти і шелести. Якесь тамоване шемрання, лякливе шепотіння…

– Ти чуєш, Люшня? – перервав мовчання будник. – Рейки балакають…

– Звичайно, влітку надвечір вони скорочуються від холоду і через те бринькають.

– Рейки балакають, – повторив Вавера, пускаючи повз вуха пояснення коваля. – Балакають собі ввечері після спекотного дня.

– Рейки балакають, – повторив, як луна, Люшня.

– Так-так, – говорив майстер замріяно. – Чи ти думаєш, що вони не живуть, як ми, люди, тварини або дерева? – Коваль зиркнув, ошелешений запитанням. – Живуть, Люшня, живуть, іно своїм власним, відмінним від інших істот життям.

Це вже рішуче сягало за межі сфери уявлень коваля. Зиркнув добряга на товариша, як на вар’ята, покрутив головою і, сплюнувши знічев’я, відсунувся трохи вбік.

– А колія, гадаєш, не живе, га? – наступав на нього розігрітий пасивним опором Вавера. – А цей виярок, ця станція і уся ця гілка, га?

– Глуха гілка, – промурмотів Люшня.

– Глуха, кажеш? Глуха і весь час глуха! То ви глухі, ви, глупі, тупі люди, які чути не хочете голосу Бога!

Коваль злякався:

– Нічого вже не знаю, – белькотів, дивлячись напівсвідомим поглядом на товариша. – Нічого не розумію. Але в Бога – то я вірю.

Коліяр з натхненним зором, усміхнений і розпроменілий, вказав рукою на гілку, що потопала у вечірніх сутінках:

– Все це живе і згадує.

– Згадує? – пожвавився Люшня. – А що згадує?

– Те, що минуло. Те, що тут було колись. Так, як і ми, люди, згадуємо минуле, – додав за хвильку з глибоким смутком у голосі Вавера.

– То ніби та твоя гілка згадує свою давнину?

– Так, Люшня, так – нарешті ти мене зрозумів. Згадує свою давнину.

– Ніби ті старі, добрі часи…

– Так-так… Коли тут ще панував рух, коли потяги пролітали, мов блискавки, дудніли глухо колеса автомобілів, пороли простір свистки локомотивів.

– Усе це згадує твоя гілка.

– Саме про це й снить моя гілка, снить без перерви в довгі, чорні, сліпі ночі…

– А ти, Вавера, а ти?

– А я разом з нею – ніби та братня душа.

– Ви сните обоє і згадуєте?

– Снимо у великому смутку й чекаємо.

– На що? Чого ще тут сподіваєтеся?

– Здійснення того, про що снимо.

– Даремне чекання: давнина не повертається.

– Хтозна, старий друже, хтозна? Для того я тут і є, щоб її воскресити.

Коліяр підвівся і, подаючи ковалеві руку на прощання, додав:

– Чи ти думаєш, що спогади – це ніщо? То тільки таке собі пусте слово?

Кинув швидкий погляд вниз на дно виярку, торкнувся ним насипу, колії і зупинився на схилах яру:

– Тут всюди живуть ці спогади. Вештаються невидимі для людського ока між стінами цього яру, товчуться по цих рейках, волочаться ген по цілій вітці. Тільки треба уміти дивитися і слухати.

– Спогади давніх років?

– Спогади – незгладимі сліди. Бо подумай, Люшня, подумай тільки, чи то можливо, щоб після того всього не залишилося нічого!

– Ніби після чого?

– Подумай тільки! Стільки років, стільки десятків років проїжджали цією гілкою потяги, наповнюючи її гуркотом коліс, тріскотінням рейок, стільки років стіни цього узвозу перекидалися відлунням, наче м’ячем. День у день, ніч у ніч народжувалися і вмирали у цій вузькій, тісній шиї повітряні вири, вішалися на скарпах лахмани димів, припадаючи імлистими мацаками до насипу, ховалися під склепінням тунелю…

– Що ти хотів сказати, Вавера?

– Я хотів сказати іно, що спогади не гинуть. Добраніч тобі, Люшня, добраніч!

І так вони того вечора попрощалися…

Тим часом минуло літо, настала осінь. Коліяр весь час справно вартував свою гілку. Чуйний, як бузьок, не прогаяв найменшої неполадки на лінії. Якщо десь випадково сповзла поверхня насипу, відразу підсипав свіжого шутру і дбайливо розрівнював. Коли якоїсь жовтневої ночі біснувата злива залила колію, вижираючи в насипі значну вибоїну, назавтра будник працював цілий день без передиху, поки шкоди не усунув. Зміцнив у кількох пунктах петлі, деінде замінив старі вже, поточені шашелем шпали, новими. Бур’яну і трави на колії не зносив: де лише вони кинулося між рейками, полов нещадно.

Тому після семи місяців його «виконання» службових обов’язків гілка і станція виглядали зразково. Вдалину мчали стрічки рейок поверхнею, засипаною чистим і дрібним, як пісок, гравієм, з легким хрускотом перекидалися старанно змащені важелі. Двічі на день і раз серед ночі відбував Вавера так звані «вправи» і «маневри», які зазвичай здійснюють коліярі в момент проїзду потягів через їхню станцію. Пружинистим кроком, кроком старого ветерана виходив будник на перон, брав у руки сигнал – широкий червоний або зелений щит на білому полі – і ставав випростаний, як струна, між стрілкою і будкою. Іншого разу пускав у рух залізні важелі і перекидав рейки на колії. Вечорами запалював зелений сигнал за шибкою стрілки і другий, зелений або білий, на семафорі перед станцією неподалік тунелю. Інколи на «нічну тривогу» міняв світло сигналів, які тоді уже здалеку остерігали кольорами рубіну…

А однак було сумно на станції. Попри видимість руху і постійну готовність будникa віяло від гілки порожнечею і омертвінням. Безперечно мусив це відчувати і Вавера, бо коли на хвильку відірвався від роботи і блукав поглядом по колії, з очей зоріла йому туга і глибока задума. Тому після короткого відпочинку брався притьма до роботи.

Поволі витворився між ним і гілкою невловимий, але вельми близький зв’язок. Вавера став з часом немовби її втіленою свідомістю. Спілкуючись з нею майже без перерви, увібрав усі сліди минулого, що дрімали тут потаємно, а всмоктавши їх в себе, повертав підсилені тугою, пульсуючі живою, гарячою кров’ю закоханого серця.

– Почекай, сестричко, – шептав не раз, топлячи очі у п’яній задумі в сизу далину гілки. – Почекай ще трохи, голубко! Ми діждемося врешті, діждемося…

І припадав до колії, прикладав вухо до землі і слухав, слухав, затамувавши подих. За хвилю на його жовтому, зморшкуватому обличчі розливався прикрий вираз розчарування, а з зів’ялих сухих вуст випливали слова розчарування:

– Ще ні… Ще зарано…

Не раз вечорами при заході сонця втелющував цілими годинами тужливий погляд у чорніючий здаля глибокий отвір тунелю і чекав на щось, чекав без кінця…

А тим часом прийшли погані новини з міста. Одного дня Люшня приніс фатальну звістку: дирекція руху в Оршаві задумує найпізніше навесні заходжуватися розбирати гілку. Вавера жахливо запереживав і важко цю новину перехворів. Через тиждень піднявся врешті з ліжка, але дуже змінився. Неговіркий з природи, тепер геть у собі закрився і ні з ким не хотів розмовляти. Навіть Люшні заборонив заходити до себе, а зауваживши здалека когось, завертав з дороги помахом руки. Спохмурнів, а в очах мав якесь дике, недобре світло…

Аж якось одного бурхливого листопадового вечора під час «маневрів» зі стрілкою враз затремтів.

– Почулося мені, чи що? – мрукнув, випускаючи з рук важіль.

Нараз посвітліло йому в очах. Потік надлюдської радості заполонив серце і струсонув ним до основ. Посеред осіннього завивання вихору, посеред свисту завірюхи вперше почув…

То вже не була ілюзія, то воно! Звідти долинуло, звідти, з тунелю, виразніше й не буває! То було воно, цього разу безсумнівно воно!.. О! Знову! Трохи ближче… Солодке, кохане дудніння! Милий, безцінний гуркіт, чудовий, ритмічний гуркіт!..

– Та, та, та!.. Та, та, та!..

То він! То він! Не було сумніву! І вибіг назустріч. Вітер зірвав йому шапку, здер плащ з плечей і пошпурив його без жалю… Не зважав. З розвіяним волоссям, білосніжним волоссям, з витягнутими перед себе руками слухав дивного відголосу, як найчудовнішої музики…

– Та, та, та… Та, та, та… Та, та, та… Та, та, та… Але за хвилину замовкло; і знову свистів тільки вітер в скажених перегонах, квилили ворони під свинцевим небом…

З похиленою головою повернувся коліяр до своєї будки…

Але відтоді, з того пам’ятного вечора, йому в душі розквітла ясна надія і чекала на здійснення. Бо з кожним днем він чув це щораз виразніше, щораз ближче, щораз краще. За хвилю воно вмовкало, щоправда, глухнуло десь, розвіювалося, але назавтра, в сутінках, в цю дивну годину змагання дня з ніччю знову поверталося сильніше вже, голосніше, майже намацально…

Аж настала година звершення.

Якоїсь грудневої ночі, ночі, завіяної снігом, коли він, натомлений чуванням, схилив свою сиву голову низько на груди, залунав сигнал…

Вавера затремтів і прокинувся:

– Що це?!

– Бім-бам… – пролунало повторно. – Бім-бам…

Сигналізатор грав. Уперше з часу служби почув будник цокання молоточків…

Почервонів, тремтячими руками вбрав шапку, накинув шинель на плечі і, прихопивши ліхтар, вибіг до будки.

– Бім-бам… – грало на стовпі.

– Я йду вже, я йду, – шепнув, похитуючись на ногах зі зворушення.

Зусиллям волі опанувався, виструнчився в службовій позиції і, піднявши високо світлосигнал, чекав.

– Та, та, та… Та, та, та… – дудніло на вітці.

– Тарах, тарах, тарах… Тарах, тарах, тарах… – гуркотіли рейки.

Коліяр видивився голодним поглядом у пащеку тунелю…

– Та, та, та!.. Та, та, та!..

Нарешті побачив. На вильоті з глибокого отвору засвітилася пара очей, пара велетенських, золото-жовтих баньок і росла, росла, наближалася…

Будникoві у голові зблисла думка:

– Проїде чи стане?

В цей момент пролунав скрегіт різко загальмованих коліс, і потяг затримався на станції. Вавера не ворухнувся, не зрушив з місця. Дивився…

Зі службового вагону висів начальник і попрямував до коліяра. За ним зіскочило зі сходинок ще кілька кондукторів і якийсь контролер та підійшли до нього.

– Добрий вечір, Вавера! – привітався, простягаючи дружелюбно руку, начальник. – Ти нас довго чекав, стариганю мій, га? Ну і нарешті дочекався.

Вавера стискав долоню. Солодкі сльози, сльози щастя душили слова:

– Згідно наказу, пане начальник, на посту.

– Добрий вечір, колего! – підступили й кондуктори. – Вітаємо, старий друже!

І оточили його колом. Хтось забрав у нього сигнал і пришпилив ліхтар до грудей, хтось тицьнув йому кондукторського ключа в руку.

– Ну, панове, – залунав гучний голос начальника. – Кому в дорогу, тому час! Вавера, ти, ясна річ, їдеш з нами?

– Ми ж бо за тобою сюди приїхали, – загримів дружній хор колег. – Досить тобі вже хіба будникування?

В грудях Ваверy ридало щось від безмірного щастя. Поглянув ще раз крізь сльози на зупинку, на свій будиночок, завіяний снігом, на самотню тополю в саду і рушив до вагонів:

– Я з вами, колеги, з вами на смерть і на життя!

І, ступивши на східці вагону, як багато років тому, підняв ліхтар у бік паротяга і гукнув голосно:

– Їдем!

Потяг рушив з протяжним свистом і покотився у простір…

Наступного дня, морозяного грудневого ранку застав Люшня коліяра перед будкою в службовій позиції з витягнутою вгору рукою і з погаслим ліхтарем у закостенілих пальцях.

– Вавера, що тобі? – промовив, вдивляючись в обличчя приятеля з застиглою на роті посмішкою. І доторкнувся його плеча. Тоді закоцюблий будник, як колода, звалився йому під ноги.

– Замерз! – шепнув коваль, обнявши тіло. – Замерз на смерть на посту.

І поклав його обережно у будці на тахті…

Чутки про плановану ліквідацію гілки виявилися передчасними; пережила вона ще одну весну і літо. Але казали в околиці, що від смерті Вавери гілка мовби ожила. Особливо надвечір яр відлунював дивними відгомонами. Дудніли якісь потяги, клацали, розігнавшись, колеса, важко дихав розігрітий паротяг. Звідкись напливали на крилах вітру якісь сигнали, лунали тягучою скаргою свистки, грали сигнал від’їзду невидимі сурми…

Люди радше оминали цю місцину. Навіть птаство, сполохане незвичайним гуркотом, покинуло чудний виярок і переселилося деінде, в гостинніші місця.

Лише коли під осінь наступного року таки забрали рейки і розібрали будку коліяра, все затихнуло, і «глуха гілка» замовкла назавжди.

СМАЛЮХ

[2]

Старший кондуктор Блажек Боронь, обійшовши довірені його опіці вагони, вернувся у свій закут, офіційно іменований «службовим купе». Зморений цілоденним сновиганням по вагонах, захриплий від вигукування станцій в осіннє, мрякою набрякле повітря, він міг нарешті розслабитися на вузенькім, оббитім цератою кріселку, радіючи довгожданому відпочинку. Нинішній рейс добігав кінця, потяг вже пройшов відрізок густо розташованих станцій і мчав щодуху до кінцевого пункту. Тепер йому більше не доведеться щоразу зриватися з місця, збігати сходинками вниз і зірваним голосом сповіщати всьому світу, що потяг прибув на таку-то станцію, що потяг затримався на п’ять, десять або на весь довгий квадранс, або що пора робити пересадку.

Він погасив ліхтарика, що висів на грудях, поставив його високо на полицю, зняв і повісив на гачок шинелю.

Добове чергування настільки було забите усілякими справами, що він навіть перекусити не встиг. Організм вимагав свого. Боронь вийняв з торби запаси і зайнявся їжею. Сірі вицвілі очі кондуктора нерухомо втупилися у віконне скло, немов вдивляючись у світ, що миготів повз нього. Скло тремтіло від нерівного руху потяга, але все одно залишалося гладким, чорним і непроникним.

Боронь відірвав очі від обридлої віконної рами і спрямував їх в глибінь коридору. Погляд ковзнув по шерензі дверей, що вели до купе, пробіг по вікнах навпроти і згаснув на занудній доріжці, якою була вистелена підлога.

Повечерявши, кондуктор запалив люльку. На службі, правда, це не дозволялося, але на цьому відрізку шляху, в самому кінці маршруту контролера можна не побоюватися.

Тютюн був чудовий, контрабандний, пахучий дим клубочився грайливими кучерями. З вуст кондуктора виповзали хвилясті сизі змійки і, згортаючись клубочками, котилися, немов більярдні кулі, коридором. Кондуктор Боронь розумівся на курінні люльки…

З купе виплеснулася хвиля сміху: пасажири перебували у доброму настрої.

Кондуктор похмуро стиснув зуби, з презирством процідивши:

– Комівояжери! Гендлярська зграя!

Боронь принципово не терпів пасажирів, їх практичність його дратувала. Для нього залізниця існувала сама по собі, а зовсім не на потребу пасажирам. Призначення її полягало не в перевезенні людей з місця на місце, а в русі як такому і в подоланні простору. Шляхетну ідею руху не повинні були каламутити нікчемні справи земних пігмеїв, їх вульгарні торгові операції і шахрайські афери. Станції існували не для висадки і посадки, а щоб відмірювати шлях, їхнє калейдоскопічне миготіння свідчило про перемогу швидкості, доказом поступу в русі.

Тому кондуктор завжди з презирством стежив за штовханиною перед дверима вагонів, з іронічною гримасою споглядав на задиханих пань і панів, що рвуться в купе на злам голови з криками, лайкою, а то й зі стусанами на всі боки – зайняти місце, обігнати інших людиськ з того ж метушливого стада.

– Отара! – спльовував він крізь зуби. – Так, ніби світ завалиться, якщо якийсь там пан Б. або якась пані В. не прибудуть вчасно з Ф. до З.

Дійсність, проте, рішуче не бажала визнавати його принципів. На кожній станції люди ввалювалися до вагонів так само настирливо і розлючено і все з тією ж корисливою метою. Зате і Боронь мстив їм, як тільки міг, за будь-якої оказії.

Його три або чотири вагони ніколи не бували переповненими, ніколи не виникало там огидної тисняви, яка стільки крові попсувала його колегам і була темною плямою на обрії сірої кондукторської долі.

Як він цього добивався, які вживав засоби для досягнення ідеалу, про який лише мріяли товариші по праці, невідомо. Але факт залишається фактом: навіть у свята, в пору найбільшого переповнення, вагони Бороня зберігали пристойний вигляд – проходи вільні, в коридорах можна дихати стерпним повітрям. Місць додаткових і на стояка Боронь не визнавав. Самовідданий і ревний у виконанні службового обов’язку, умів також бути невблаганним до подорожніх, вимагаючи неухильного дотримання всіх розпоряджень зі справді драконовою суворістю. Не допомагали ні хитрощі, ні влесливі домовленості, ні спроби дати «в лапу» – Бороня купити було неможливо. Кілька разів навіть писав скарги на кривдників, а одного типа навіть виляскав по щоках, зумівши при цьому викрутитися перед начальством. Траплялося і так, що десь на півдорозі на глухому полустанку, а то і просто посеред чистого поля він ґречно, але рішуче висаджував з вагону знахабнілого пасажира.

За всю свою довгу службу тільки двічі зіткнувся кондуктор Боронь з гідними пасажирами, що більш-менш відповідали його ідеалу мандрівника.

Одним з тих рідкісних випадків був якийсь безіменний волоцюга без цента за душею, що проник у купе першого класу. Коли Боронь зажадав у нього квитка, обідранець дуже переконливо розтлумачив, що квиток йому зовсім без потреби, їде він просто так, без мети – в нікуди, з вродженої потреби руху. І кондуктор не тільки визнав його рацію, але і всеньку дорогу турбувався про зручності для рідкісного гостя, нікого не впускаючи в зайняте ним купе. Та ще й згодував приблуді половину своїх харчів і розкурив з ним люлечку під час товариської бесіди на тему: подорожі абияк.

Другий схожий подорожній трапився йому кілька років тому на шляху з Відня до Трієста. Ним виявився якийсь Шиґонь, здається, поміщик з Польського Королівства. Цей симпатичний суб’єкт, вочевидь, добре забезпечений, теж проник до першого класу без квитка. На питання, куди прямує, відповів, що, властиво, сам не знає, де він сів, куди їде і навіщо.

– Коли так, – відказав кондуктор, – вам, мабуть, краще зійти на найближчій станції.

– Ще чого! – обурився неврівноважений пасажир. – Не можу, бігме не можу! Я мушу їхати вперед, мене жене вперед якась сила. Виправіть мені квиток на свій смак, куди вам подобається.

Відповідь настільки зачарувала кондуктора, що дозволив йому їхати до кінцевої станції безкоштовно і більше не докучав. Шиґонь цей, напевно, вважається вар’ятом, але на думку Бороня, якщо взагалі був бзиком, то бзиком високого стилю.

Так, не перевелися ще на білому світі справжні мандрівці, але вони були рідкісними перлами в морі людської нікчемності. Боронь частенько з розчуленим зітханням повертався думками до цих двох своїх подорожніх зустрічей, гріючи душу спогадами про безкорисливих мандрівників…

Здерши голову, Боронь стежив за клубами сизого диму, що шарами заповнював коридор. Крізь розмірений перестук коліс став просочуватися з рур шепіт гарячої пари. Почулося булькання води, він відчув її теплий натиск в батареях: вечір був холодний, запрацювало опалювання.

Моментально лампи під стелею раптово заморгали світляними віями і згасли. Але ненадовго, в наступну ж хвилину старанний регулятор поспішно уприснув свіжу порцію газу, який підживив слабнучи пальники. Боронь зразу ж розпізнав його специфічний терпкий запах, що нагадує волоський кріп, в’їдливий і дурманний, він забивав аромат тютюну…

Раптово йому здалося, що він чує чалапання босих ніг по коридору.

– Дух, дух, дух, – гучно відлунювали кроки, – дух, дух, дух…

Кондуктор відразу зрозумів, що це значить: не вперше чує він у потязі те чалапання. Висунувши голову, кинув погляд в похмуру перспективу вагону. В самому кінці, там, де стіна заламується і відступає до купе першого класу, він на якусь секунду углядів його голу, як завжди, спину, залиту рясним потом, на одну-єдину секунду промайнула перед очима його зігнута каблуком фігура.

Боронь затремтів: Смалюх знову з’явився в потязі.

Вперше він привидівся йому двадцять років тому – за годину до страшної катастрофи, що трапилася між Знічем і Княжими Гаями, коли загинуло сорок осіб, не кажучи вже про величезну кількість поранених. Кондуктор мав тоді тридцять років і ще міцні нерви. Дотепер пам’ятав усі подробиці катастрофи, аж до номера нещасного потяга. Він тоді чергував у хвостових вагонах, може, тому й уцілів. Гордий тільки що одержаним новим чином, відвозив додому наречену, бідну свою Касюню, що стала однією із жертв тодішньої трагедії. Пригадує, як посеред розмови з нею раптом його незборимо потягнуло в коридор. Не маючи сил опертися, вийшов. І тоді побачив у тамбурі, біля самого виходу, зникаючу постать голого велетня: тіло його, вимащене сажею і залите брудним потом, виділяло задушливий сопух: був у ньому запах волоського кропу, задуха чаду і сморід мастил.

Боронь кинувся за ним навздогін і ледь не схопив, але велетень на очах розтанув у повітрі. Чув тільки якийсь час тупіт босих ніг по підлозі: дух, дух, дух – дух, дух, дух…

За якусь годину їхній потяг зударився зі стрічним швидким…

З тієї пори ще двічі йому зустрічався Смалюх і щоразу, як заповідь нещастя. Він бачив його під Равою за кілька хвилин перед тим, як потяг зійшов з рейок. Смалюх біг дахом вагону і махав йому запацьканою шміром шапкою, яку зірвав з розпашілої голови. Виглядав він не таким страшним, як раніше, і все обійшлося без значних жертв: злегка поранилося кілька осіб, але загиблих не було.

А п’ять років тому, прямуючи пасажирським поїздом до Бонська, кондуктор помітив його між двох вагонів стрічного товарняка. Смалюх примостився на буферах і, ставши навпочіпки, грався ланцюгами. Колеги, з якими Боронь поділився своєю тривогою, висміяли його і обізвали вар’ятом. Проте побоювання Бороня збулися, і то дуже швидко: тієї ж самої ночі товарняк, проїжджаючи через замулений міст, звалився у прірву.

Смалюх був стопудовим передвісником катастроф: якщо він з’являвся, катастрофи не оминути. Переконаний триразовим досвідом, Боронь твердо повірив в зловісного велетня і навіть, наче ті ідолопоклонники, шанував його, як божество могутнє, але зле, таке, що вимагало покори і страху. Кондуктор оточив свого бога особливим культом, понадто виправдовував його існування оригінальною теорією власної вигадки.

Смалюх з організмом потяга творили одне ціле, злютовував собою увесь його складний кістяк, товкся в поршнях, спливав потом у котлах локомотиву, волочився по вагонах. Боронь не завжди бачив його на свої очі, але завжди виразно відчував його близьку присутність. Смалюх дрімав у душі потяга, був його таємним флюїдом – в хвилини грізні, в моменти здійснення лихих передчуттів він виділявся, гуснув і втілювався у свій образ.

Боротися з ним, на думку кондуктора, було справою не тільки даремною, але й смішною. Всі зусилля, спрямовані на уникнення біди, яку він провістив, виявляться марними і порожніми, бо Смалюх був, як доля.

Поява привида в потязі, та ще перед самим кінцем маршруту, привела кондуктора в піднесений настрій: з хвилини на хвилину треба було чекати катастрофи. Що ж, з долею не сперечаються… Боронь встав і почав нервово походжати по коридору. З якогось купе долетів до нього жвавий говір, жіночий сміх. Він підійшов і встромив у відкриті двері свій суворий погляд. Веселощі враз пригасли. Розсунулися двері сусіднього купе, і виглянула голова:

– Пане кондукторе, до станції ще далеко?

– Через півгодини будемо на місці. Кінець уже скоро.

Щось в його інтонації заскочило пасажира, він стурбовано витріщився на кондуктора. Боронь загадково усміхнувся і пройшов далі. Голова зникла.

Якийсь чоловік вийшов у тамбур і, опустивши вікно, вдивлявся у простір. Його різкі рухи зраджували неспокій. Потім він підняв вікно і попрямував у протилежний бік, в кінець коридору. Там затягнувся кілька разів папіроскою і, кинувши пожований недопалок, вийшов на платформу вагона. Боронь бачив крізь скло його силует, що висунувся назовні, вдивляючись у напрямку руху.

– Вивчає місцевість, – зловтішно усміхаючись, пробурчав кондуктор. – Нічого не поможе. Лихо не дрімає.

Тим часом нервовий пасажир повернувся до вагону.

– Чи наш потяг вже розминувся зі швидким з Ґроня? – помітивши кондуктора, запитав він з награним спокоєм.

– Поки що ні. Сподіваємося о будь-якій хвилі. Втім, мабуть, ми розминемося з ним на кінцевій станції, не виключено спізнення. Потяг, про якого ви питаєте, підходить з бічної гілки.

В цю саму хвилину з правого боку почувся страшний гуркіт. За вікном промайнув величезний контур локомотива, що метав снопами іскор, за ним миттєво прослизнув ланцюжок чорних пудел, освітлених витинанками вікон. Боронь витягнув руку у бік зникаючого потяга.

– Ото ж він і є.

Нервовий пан із зітханням полегшення витягнув портсигар і люб’язно запропонував:

– Пригощайтеся, пане кондуктор. Справжні «моріси».

Боронь приклав руку до козирка кашкета.

– Гарно дякую. Палю тільки файку.

– Шкода, бо добрі.

Закуривши, пасажир повернувся в купе. Кондуктор уїдливо посміхнувся йому услід.

– Хе-хе-хе! Щось занюхав, тільки заспокоївся рано. Не говори, братку, гоп, поки не перескочиш.

Але зустріч зі швидким, що щасливо завершилася, дещо його стривожила. Шанси катастрофи почали маліти.

А була вже за чверть десята – через п’ятнадцять хвилин Ґронь, кінець маршруту. Дорогою не передбачалося більше жодного моста, який міг би завалитися, не передбачалося жодного стрічного потяга, єдиний, з яким можна було зіткнутися, щойно щасливо промчав. Тепер зосталося сподіватися, що їхньому потягові судилося зійти з рейок або зазнати катастрофи на кінцевій станції.

Так чи інакше, але катастрофа, провіщена з’явою Смалюха, відбудеться, він за це ручався, він, старший кондуктор Боронь.

Тут ішлося не про потяг, не про пасажирів і навіть не про його власне убоге життя, а про непомильність босого марева. Бороньові незмірно залежало на тому, щоб закріпити репутацію Смалюха, підняти його престиж в очах скептичних кондукторів. Колеги, яким він не раз розказував про таємні відвідини велетня, ставилися до цієї історії з гумором, твердячи, ніби той йому просто привидівся, а інші додавали, що він залив собі баньки. Останнє особливо вражало Бороня, бо він зроду не брав до вуст алкоголю. Багато хто мав його за марновірного, вважаючи, що на цьому саме ґрунті виник у нього дивний бзик. Зачепленою виявлялася не тільки Смалюхова, але і власна його честь. Кондуктор Боронь волів сам скрутити карк, аніж пережити поразку Смалюха…

До кінця залишалося десять хвилин. Він докурив люльку і піднявся сходинками на дах вагону, в засклену з усіх боків будку. Звідси, з висоти бузькового гнізда, розлягався простір за дня, як на долоні. Але тепер світ був занурений в глибокий морок. Вікна потяга відкидали плями світла, немов промацували жовтими очима узбіччя насипу. Попереду, відокремлений від нього п’ятьма вагонами, плював кривавими іскрами паротяг, вивергав з рури рожевий з білими завитками дим. Чорний двадцятикільчастий змій поблискував лусками боків, роззявляючи розпечену пащу і освітлюючи дорогу вогненними очима. Вдалині вже почала світати залита світлом станція.

Немов відчуваючи близькість бажаної мети, потяг мчав щодуху, подвоївши швидкість. Вже замиготів попереду сигнал, наставлений на вільний в’їзд, вже семафори вітально розпрямляли крила. Рейки почали множитися, схрещуватися, утворюючи кути і сплетіння. Справа і зліва з нічного мороку випірнали назустріч вогники стрілок, витягали шиї станційні крани і журавлі водокачок.

Раптом за декілька кроків від паротяга, що розігнався, загорівся червоний сигнал. Машина випустила з мідної горлянки нестямний свист, скажено заскреготали гальма, і зупинений могутнім зусиллям потяг завмер біля другої стрілки.

Боронь збіг униз і приєднався до групки коліярів, що висипали з потяга довідатися причину несподіваної зупинки. Черговий з блокпосту, що дав червоний сигнал, роз’яснив ситуацію. Перша колія, на яку повинен був в’їхати поїзд, зайнята товарняком, треба перевести стрілку і пустити потяг на другу. Зазвичай ця операція здійснюється на блокпосту з допомогою важеля, але підземний зв’язок між блокпостом і коліями несправний, і стрілочнику доведеться перевести стрілку вручну.

Заспокоєні кондуктори повернулися у вагони чекати знаку на вільний проїзд. Але Бороня щось прикувало до місця. Божевільним поглядом дивився на кривавий сигнал, одуріло вслухувався в хрускіт рейок, що переставлялися.

– В останню мить зорієнтувалися! Майже в останній момент, за якихось п’ятсот метрів до станції! Невже Смалюх брехав?

І тут його немов осяяло – Боронь зрозумів, яка роль призначена йому долею. Рішуче наблизився до чергового, який вже міняв колір сигналу на зелений. За будь-яку ціну треба забрати цю людину від стрілки, змусити його піти звідси.

Тим часом машиністи вже приготувалися їхати. Локомотивом з краю в край перекочувалася команда «Рушай!»

– Зараз! Чекайте там! – крикнув Боронь. – Пане черговий, – звернувся упівголоса до чергового, що вже зайняв службову стійку. – До вас на блокпост закрався якийсь волоцюга!

Черговий стривожився. Став напружено вдивлятися у бік цегляного будиночку.

– Хутко! – підганяв Боронь. – Та рушайте вже! Бо чого доброго важелі перекине, попсує прилади!

– Рушай! Рушай! – скандували нетерплячі кондуктори.

– Чекати, до ста чортів! – гаркнув розлючений Боронь.

Черговий, піддавшись силі його голосу, кинувся до блокпосту. Тоді Боронь, скориставшись моментом, вхопився за важіль і знову перевів рейки на першу колію. Маневр було виконано вправно, швидко і тихо. Ніхто нічого не помітив.

– Рушай! – крикнув Боронь, відступаючи в тінь. Потяг рвонув з місця, надолужуючи спізнення. За хвилю останній вагон розчинився у темряві, волочучи за собою довгий червоний шлейф ліхтаря…

Надбіг з блокпосту ошелешений черговий, ретельно перевірив перевідний пристрій. Щось йому не сподобалося. Підніс до губ свисток і дав відчайдушний триразовий сигнал.

Запізно!

І якраз з боку станції вже розірвав повітря страшний гуркіт, глухий відгомін детонації, за яким запанував пекельний галас – стогони, плач, завивання змішалися в дикому хаосі з брязкотом ланцюгів, скреготом розтрощених коліс, тріском немилосердно чавлених вагонів.

– Карамболь, – шепотіли поблідлі вуста. – Карамболь!

СИГНАЛИ

[3]

На товарній станції, у старому вагоні, що давно вийшов з ладу, зійшлося, як завжди, на балачку кілька вільних від служби залізничників. Було три начальники потягів, старший контролер Чепень і заступник начальника станції Гашиць.

Позаяк жовтнева ніч досить холодна, то розпалили залізну грубку з трубою, виведеною в отвір даху. Цією вдалою ідеєю товариство завдячувало кмітливості начальника станції Сьвіти, який сам поставив уже поїдений іржею нагрівач, що викинули з якоїсь чекальні, і чудово пристосував його до нових умов. Чотири дерев’яні, обтягнені подертою цератою лавки і садовий стіл з трьома ногами та широкою, наче щит, стільницею доповнювали інтер’єр вагона. На гаку під стелею був підвішений ліхтар, який тьмяно освітлював обличчя присутніх.

Так виглядав «залізничний клуб» працівників станції. Затишний притулок для бездомних кавалєрів, тиха, відлюдна пристань для незайнятих службою кондукторів.

Тут у вільну хвилю збиралися після рейсу втомлені залізничники, аби відпочити та погомоніти з колегами. Тут у диму кондукторських люльок, у чаді тютюну і цигарок було розказано безліч оповідок та анекдотів, снувалася нитка залізничної долі.

І нині збіговисько було гамірне й жваве. Щойно Чепень розповів цікавий епізод із власного життя і зумів так прикувати увагу слухачів, що забули вони розпалити дотліваючи люльки і тепер тримали їх у зубах, згаслі й холодні.

У вагоні залягла тиша. Через зволожене краплями дощу вікно було видно мокрі дахи вагонів, лисніючі під світлом прожекторів, мов сталеві панцирі. Час від часу миготів ліхтар будиночка, блимав голубий сигнал локомотива, час від часу розрізав темряву зелений відблиск стрілки, грав червоний вогник дрезини. Здаля, з-поза чорної стіни дрімотливих вагонів долинав приглушений гамір пасажирської станції.

У проміжку між вагонами виднілися паралельні смужки колії. На неї поволі в’їжджав спорожнілий потяг; втомлені щоденною гонитвою поршні паротяга працювали спроквола, мляво обертаючи колеса.

Нарешті паротяг спинився. А з-під грудей машини виповзли клуби пари й огорнули її череватий корпус. Промені ліхтарів на чолі велетня почали вигинатися веселковою гамою і золотистими обручами осяяли скупчення пари.

На мить створилася оптична ілюзія: локомотив, а разом із ним вагони, піднеслися над хмарами пари і залишалися деякий час завішені у повітрі.

Через пару секунд потяг повернувся на рівень рейок, щоби відтак зануритися у задуму нічного спочинку.

– Прегарна омана, – зауважив Сьвіта, який весь час дивився у вікно. – Бачили, панове, цей уявний злет машини?

– Звичайно, – підтвердило кілька голосів.

– Нагадало це мені залізничну легенду, почуту багато років тому.

– Розкажіть її, Сьвіто, просимо! – заохотив його Гашиць.

– Просимо, просимо!

– Авжеж – історія недовга; можна її викласти кількома словами. Відома між залізничниками, як оповідання про зниклий потяг.

– Як зниклий? Випарувався він, чи як?

– Ну, ні. Зник – то ще не значить «перестав існувати»! Зник – то значить: нема його ніби для людського ока – насправді ж десь є, десь перебуває, хоч невідомо де. Цей феномен створив один начальник станції, великий дивак, а може, й чарівник. Фокус свій здійснив завдяки низці висланих у спеціальному порядку сигналів. Вдалося йому це випадково, як він потім сам запевняв. От так, бавився сигналами, які комбінував у розмаїтий спосіб, змінюючи їхній порядок і характер. Аж якось, після подачі семи таких знаків, потяг, що в’їжджав на його станцію, раптом на повному ходу піднісся вгору паралельно до колії, похитався пару разів у повітрі і розчинився в просторі. Відтоді ніхто більше не бачив ні потяга, ні людей, які ним їхали. Кажуть, що він з’явиться знову, якщо хтось пошле ті самі сигнали, але у зворотному порядку. Начальник, на жаль, незабаром після того збожеволів, і всілякі спроби видобути з нього таємницю того фокуса пішли намарно. Хіба хтось випадково вгадає ті знаки і поверне потяг на землю.

– Пригода, яких мало, – зауважив начальник Зданович. – А коли сталася ця дивовижна подія?

– Яких сто років тому.

– Ого! Добрий шмат часу! В такому разі пасажири потяга були б на ціле століття старші. Прошу уявити собі, що б то була за дивовижа, коли б нині-завтра вдалося якомусь щасливцеві віднайти апокаліптичні сигнали і зламати сім печаток чарів. Ні сіло ні впало, раптом зниклий потяг, відпочивши у столітньому депо, падає з небес на землю, і висипається з вагонів натовп зігнутих тягарем віку бабусь і дідусів.

– Але ж ти забуваєш, що у четвертому вимірі люди, певно, не потребують ані їжі, ані пиття і не старіють.

– Маєш рацію, – визнав Гашиць. – Свята правда. Гарна легенда, друже, дуже гарна.

Він замовк, щось собі пригадуючи. За мить, вертаючись до слів Сьвіти, промовив у задумі:

– Сигнали, сигнали… І я щось про них можу оповісти. Тільки не легенду, а правдиву історію.

– Слухаємо! Просимо! – обізвався хор залізничників.

Гашиць сперся ліктем об ляду столу, натоптав люлечку і, випустивши під стелю вагона кіл білого диму, розпочав свою розповідь.

Якось увечері, близько сьомої години, станція Домброва була розтривожена сигналом: «відчепилися вагони», молоточок дзвоника вдарив двічі по чотири рази з паузою в три секунди. Поки начальник Помян встиг зорієнтуватися, звідки надійшов сигнал, почувся новий: пролунали три і два удари, повторені чотирикратно. Службовець зрозумів – це означає «всі потяги затримати». Небезпека стала реальною.

Якщо взяти до уваги нахил колії і сильний західний вітер, відчеплені вагони котилися назустріч пасажирському потягові, який саме відходив зі станції.

Треба було негайно затримати потяг, відігнати його на пару кілометрів у протилежний бік, тобто на безпечну дистанцію. Черговий – молодий, енергійний службовець – віддав відповідні розпорядження. Пасажирський вчасно відвели назад і відразу ж вислали зі станції локомотив із людьми, що мали завдання зупинити некеровані вагони. Він обережно рухався назустріч небезпеці, освітлюючи собі шлях трьома потужними прожекторами, перед ним на відстані семисот метрів ішло двоє шляхових обхідників із запаленими смолоскипами й уважно вглядалися в колію.

Але, на диво всій бригаді, відчеплені вагони не прикотилися, і по двох годинах уважного огляду колії машина підійшла до найближчої станції Ґлашів. Начальник її був вельми здивований. Ніхто про сигнали нічого не відав, дистанція була абсолютно надійна і не була небезпечною для залізничного руху. Збиті з пантелику залізничники сіли в локомотив і близько одинадцятої вечора повернулися в Домброву.

А тут неспокій зростав. За десять хвилин перед поверненням локомотива знов пролунали дзвінки, цим разом вимагаючи, щоб була вислана аварійна бригада. Чиновник служби руху був у розпачі. Знервований сигналами, що далі надходили з боку Ґлашева, він міряв кроками перон і то виходив на колію, то знов вертався до станційного приміщення, безпорадний, збентежений, переляканий.

Ситуація справді була неприємна. Колега з Ґлашева, якого турбували щокільканадцять хвилин, спочатку флегматично відповідав, що все в порядку, потім, роздратований, почав лаятися: мовляв, там у вас не всі вдома. А тим часом надходили сигнали за сигналами зі щораз наполегливішими проханнями вислати аварійну бригаду.

Хапаючись, мов потопельник за соломинку, Помян зателефонував до Збошина, сусідньої станції з протилежного боку, припускаючи, що то звідти йдуть сигнали тривоги. Зрозуміло, що відповідь була заперечна – і там усе котилося взірцевим порядком.

– Чи я збожеволів, чи вони не при розумі? – запитав він перехожого залізничника. – Пане Сорока, чи ви чули ті прокляті дзвінки?

– Чув, пане начальнику, чув. О, знов! Кі-ка-дук!

Справді, невблаганні молоточки вкотре вдаряли у металеві стінки дзвоників – благали прислати допомогу: аварійників і лікарів.

На годиннику минала вже перша. Помян розлютився:

– А що мене то все, в кінці кінців, до ста чортів, обходить? Тут усе в порядку, там усе на місці – тож чого ти хочеш, до дідька рогатого? Якийсь глашівський блазень нам робить фіґлі, колошкаючи цілу станцію! Повідомлю наших зверхників, і квит!

– Не думаю, що цього досить, пане начальнику, – спокійно зауважив помічник. – Справа занадто поважна, аби так її сприймати. Радше треба припустити, що це якась помилка.

– Добра собі помилка! Хіба ти, колєго, не чув, що відповіли мені з обох найближчих станцій? Невже вони не зафіксували б сигнали, що їх надсилає якась дальша станція? Якщо ці сигнали досягли нас, то вони мусили перейти через їхні дільниці. Отож?

– Отож, робимо простий висновок, що їх надсилає якийсь обхідник між Дібровою і Ґлашевом.

Сміян уважно подивився на підлеглого:

– Тобто, кажете, якийсь будник? Гм… можливо. Але пощо? Адже наші люди обстежили всю дистанцію колії і не знайшли нічого підозрілого.

Службовець розвів руками.

– От цього вже не знаю. Справу можна вияснити пізніше у порозумінні з Ґлашевом. У кожному разі я гадаю, що можемо спати спокійно і не зважати на дзвінки. Все, що належало, ми зробили: дистанцію докладно обстежено, на лінії нема ані сліду небезпеки, якою нам загрожують. Я вважаю ці сигнали просто, так би мовити, фальшивою тривогою.

Спокій помічника передався начальнику. Він попрощався і зачинився на решту ночі в кабінеті.

Але працівники станції сприйняли це не так легко. Вони з’юрмилися на блоці навколо стрілочника і шепотілися між собою. Час від часу, коли тишу ночі порушував новий дзвінок, схилені одна до одної голови залізничників оберталися у бік сигнального стовпа, і їхні очі, сповнені забобонною тривогою, стежили, як б’ють молоточки.

– Погана прикмета, – буркотів сторож, – погана прикмета!

І так грали сигнали аж до світання. Але що ближче до ранку, то слабші і глухіші були звуки, то довші були проміжки між сигналами, аж доки вдосвіта вони замовкли остаточно. Люди зітхнули, ніби позбулися нічних жахів.

Назавтра Помян звернувся до адміністрації в Остої, пославши докладний звіт про події минулої ночі. Незабаром прийшла телеграма: чекайте прибуття спеціальної комісії, вона ґрунтовно розслідує цю справу.

Протягом дня поїзди йшли регулярно, і все було гаразд. Але, коли вдарила сьома година вечора, обізвалися знову тривожні сигнали в тому ж, що і вчора, порядку: спочатку сигнал «відчепилися вагони», потім наказ «усі потяги затримати», нарешті команда «прислати локомотив з аварійниками» – і розпачливий крик із проханням допомоги: «надіслати машину з аварійниками і лікарем». Характерним було поступове підсилення у підборі знаків, з яких кожен наступний свідчив, що небезпека зростає. Сигнали доповнювали один одного, створюючи розірваний паузами ланцюг, що являв собою розповідь про катастрофу.

Проте все це виглядало, як знущання чи дурний жарт.

Начальник шаленів, персонал поводився по-різному: одні сприймали історію з гумором і сміялися зі знавіснілих дзвіночків, інші забобонно хрестилися. Стрілочник Здун упівголоса твердив, що у сигнальному стовпі сидить диявол і торкає дзвінок, аби дошкулити людям.

У кожному разі ніхто тих знаків не сприймав серйозно, і на станції не вживалося відповідних заходів. Сигнали тривоги звучали з перервами аж до ранку, і лиш коли на сході з’явилася блідо-рожева смужка, дзвіночки заспокоїлися.

Нарешті, після безсонної ночі, близько десятої ранку дочекався начальник прибуття комісії. Приїхав з Остої ясновельможний головний інспектор Турнер, високий худорлявий пан зі злосливо змруженими очицями, а з ним – цілий штаб чиновників. Розпочалося слідство.

Панове «згори» мали вже свій погляд на справу. Сигнали, на думку пана головного інспектора, походили з будки котрогось із шляхових обхідників на лінії Діброва – Ґлашів. Йшлося лише про те, з котрої. Згідно зі штатом, було на тій дистанції вісім будників, із яких шість не мали у себе сигнальних апаратів. Підозра впала, отже, на двох інших. Інспектор постановив допитати обох на місці.

Після ситого обіду в пана начальника о дванадцятій дня з Діброви вирушив спеціальний потяг зі слідчою комісією. Після півгодинної їзди панове вийшли перед будкою шляхового обхідника Дзівоти. Був це один із запідозрених.

Бідному чоловікові, переляканому нашестям неочікуваних гостей, мало не одібрало мову, і на запитання він відповідав так, ніби щойно прокинувся з глибокого сну. Після майже годинного допиту комісія дійшла переконання, що Дзівота зовсім не винен і про сигнали не має ніякого уявлення.

Тож, аби не гаяти часу, пан головний інспектор дав йому спокій, наказавши своїм людям їхати до восьмого будника, на якому тепер зосередилася його слідча увага.

Через сорок хвилин вони опинилися на місці. Назустріч не вибіг ніхто. Це всіх спантеличило. Пост виглядав, наче вимерлий: жодної ознаки життя на обійсті, жодного сліду живої істоти навколо.

По стрімких, затиснутих між двома поручнями, сходах зійшли вони на горбок, де стояла хатка будника Язьви. Біля дверей зустріли їх незліченні рої мух – злих, кусючих, дзумливих, ніби обізлених на зайд, вони сідали на руки, на очі, на обличчя.

Постукали до дверей. Зсередини ніхто не відповідав. Один із залізничників натиснув на клямку – двері були зачинені.

– Пане Тузяк, – кинув Помян станційному слюсареві, – підважте їх.

– Хвильку, пане начальнику.

Заскреготіло залізо, замок хряснув і піддався.

Інспектор штовхнув двері й увійшов досередини. Але у ту ж хвилю вискочив назад на подвір’я і приклав хустинку до носа. З приміщення вдарив жахливий сморід. Один з чиновників наважився переступити поріг і зазирнув углиб.

За столом під вікном сидів будник – з головою, похиленою на груди, і правою рукою, опертою пальцями на кнопки сигнального апарата.

Службовець наблизився до столу і, поблідлий, обернувся до виходу.

Короткий погляд, кинутий на руку обхідника, переконав його, що не пальці тримали кнопку, а три голі, позбавлені м’яса фаланги.

Тієї ж миті людина біля столу захиталася і, наче колода, впала на землю – усі впізнали труп Язьви у стані цілковитого розкладу.

Присутній тут лікар підтвердив смерть, яка сталася принаймні десять днів тому. Складено було протокол, і тіло поховали на місці, відмовляючись від розтину з причини сильного зіпсуття.

Причини смерті не було знайдено. Селяни із сусідніх сіл, коли їх питали про це, не могли дати жодних пояснень, окрім того, що вже віддавна Язьви не бачили. Через дві години комісія повернулася до Остої.

Начальник Домброви мав у ту й наступні ночі сон спокійний і не розтривожений сигналами. Але через тиждень сталася на лінії Домброва – Ґлашів жахлива катастрофа. Вагони, що відчепилися від товарняка, налетіли на швидкий потяг, який ішов услід за ним, і розтрощили його дощенту.

Загинув увесь службовий персонал і понад вісімдесят пасажирів.

БЛУДНИЙ ПОТЯГ (Колійова легенда)

[4]

На двірці в Горську панував гарячковий рух. Була омріяна передсвяткова пора, у перспективі – кілька вільних від праці днів. Перон роївся прибульцями і тими, що від’їжджали. Сяяли збуджені жіночі личка, майоріли барвисті стрічки капелюшків, пістрявіли дорожні шалі. Тут пропливав над тлумом вузький циліндр елеганта, там чорнявів сутаною духівник; де-не-де під аркадами синіли серед тисняви військові шинелі, обіч сіріли робітничі блюзи.

Буйне життя, затиснуте в завузькій облямівці двірця, вирувало і шумно виплескувалося через край. Збуджений гамір пасажирів, перегукування носіїв, вереск свистків, шум випущеної пари зливалися в одній запаморочливій симфонії, в котрій власне «я» глухло, маліло, губилося, віддаючись на поталу потужної стихії, що несла, колисала, одурманювала…

Двірцева служба працювала, як годинник. Вряди-годи серед метушні вигулькували червоні кепки урядовців, що віддавали команди, усували роззяв із колії, відпроваджували метким і уважним оком потяги у мент відправлення. Без кінця метушилися кондуктори, нервово гасаючи вздовж нескінченної вервиці вагонів, блокмайстри – лоцмани станції – чітко і вправно виконували інструкції, достоту, як рупори, видавали оголошення про від’їзд. Усе рухалося в бадьорому темпі, відміряному на хвилини і секунди – всі очі пантрували час за подвійним білим циферблатом двірцевого дзиґаря.

Але якби хтось спостерігав цю гармонію осторонь, то дуже швидко б пересвідчився, що дещо суперечить зразковому станові речей. Щось наче закралося в унормований приписами і традиціями перебіг подій, якась неокреслена, проте серйозна завада стала впоперек священній регулярності руху.

Це відчувалося в роздратованих жестах, у неспокійних поглядах, в очікувальному виразі облич. Щось зіпсувалося у взірцевому досі організмі. Якийсь нездоровий, несамовитий струм кружляв його стократно розгалуженими артеріями і просочувався на поверхню у підсвідомих зблисках.

Колійовою службою керувало ревне бажання запобігти таємному розладу, що нишком був замахнувся на досконалий механізм. Кожен роздвоювався і розтроювався, щоб негайно притлумити дратівливу примару безладдя, щоб за будь-яку ціну врятувати налагоджений до автоматизму графік, монотонну, проте безпечну рівновагу процесу.

Була то прецінь їхня царина, їхня «парафія», і опікувалися нею впродовж багатолітньої практики; терен, який, здається, знали рar excellence[5] достеменно. І для них, утаємничених, тут не мало би бути нічого незрозумілого, їх, живих індикаторів процесу, не мусила, не повинна була б спантеличити жодна загадка. Адже впродовж років усе було враховано, зважено, відміряно – адже все, нехай і складне, не суперечило здоровому глуздові, – адже всюди панувала точність і впорядкованість без жодних несподіванок!

Адже чули спільну відповідальність щодо мерехтливої маси подорожніх, яким належало забезпечити спокій і цілковиту безпеку.

Тим часом внутрішній розлад служби поволі передавався публічності, і хвиля роздратування, що хлюпала від неї навсібіч, розбивала потік нуртуючих пасажирів у неокреслені струмені.

Якби принаймні йшлося про так званий «трафунок», який і справді неможливо передбачити, але який, після того, як стався, надається до витлумачення – це ще півбіди. Тоді вони, фахівці, чулися безпорадними та не розпачали. Одначе нині йшлося про дещо геть інше.

Ішлося про щось невловиме, як химера, примхливе, як шаленство, що єдиним змахом перекреслило прадавні уявлення щодо «трафунків».

Тому їх гризло сумління – і перед собою, і перед іншими, хто стояв поза межами фахової сфери.

Передовсім залежало на тому, щоб «справа» не розголосилася, щоб про неї не дізналася «широка публічність». Належало докласти всіх зусиль, аби «чудернацьку історію» не розпатякали часописи, аби за будь-яку ціну уникнути «скандалу».

Досі історія лишалася суцільною таємницею, відомою лише вузькому колові втаємничених. Воістину небувала солідарність сполучила цих людей у винятковій ситуації: всі мовчали. Тільки виразні погляди, таємні жести і натяки полегшували їхнє порозуміння. Досі «публічність» ні про що не відала. Одначе неспокій служби, нервозність колійових урядовців повільно переносилася і на неї, готуючи родючий ґрунт під засів «примари».

А «справа» й направду була чудернацькою і загадковою.

Від певного часу з’явився на лініях державної колії якийсь потяг, не вписаний до жодних реєстрів, не зазначений у переліку курсуючих поїздів, словом, зайда без номеру і патенту. І годі було навіть з’ясувати, до якої категорії він належить, і з якої фабрики вийшов, бо його блискавичні з’яви і зникнення унеможливлювали всяку орієнтацію. Хоча, коли судити з нечуваної швидкості, з якою пролітав повз ошелешених очевидців, мусив посідати вельми високий ступінь: був це потяг щонайменше блискавичний.

Але найбільше турбувала ця його непередбачуваність. Зайда з’являвся то там, то сям, зненацька вигулькував не знати звідки, пролітав із сатанинським гуркотом по рейках і зникав у далечі. Нині його бачили біля станції М., завтра випірнав десь у чистому полі за В., кількома днями пізніше шубовснув повз будку обхідника в околиці Р.

Спершу всі зійшлися на тому, що шалений потяг належить до чинного штату, і його досі не затверджено в розкладі тільки через недбалість, а чи помилку служби. Почалися розслідування, нескінченні з’ясовування, переговори між станціями – і все марно. Цей нахаба начебто кпив із силкувань урядовців, виринаючи зазвичай там, де на нього найменше чекали.

А найбільше приголомшував факт, що його ніде не можна було заскочити, наздогнати чи затримати. Спроби погоні за одною з найпотужніших машин, визнаною останнім словом техніки, зазнали прикрого фіаско, несамовитий потяг бив усі рекорди швидкості.

Поволі коліярів огортав забобонний ляк і глуха, притлумлена страхом лють. Це було таки нечувано! Відвіку поїзди курсували згідно з запровадженим згори розкладом, який планувався в дирекціях, затверджувався в міністерствах, реалізовувався в русі – і завжди все можна було врахувати, сяк-так передбачити, а коли й траплялася якась помилка або недогляд, то їх можна було направити чи бодай логічно витлумачити – аж тут раптом на колію висковзує непроханий гість і порушує порядок, обертає на ніщо регламент, вносить у гармонійний організм зародки безладдя і хаосу!

І ціле щастя, що досі сей самозванець не викликав жодної катастрофи. Був це направду вражаючий факт. Якось завше відтинок колії, на якому вигулькував, був у той мент вільний. Дотепер не трапилося жодного зіткнення. Одначе це могло статися будь-якої миті, тому що шаленець поволі проявляв схильність саме до такого трафунку. В його з’явах спостерігалася певна хіть до тісніших контактів із регулярно курсуючими товаришами. Якщо спершу він уникав їхнього сусідства, виринаючи на значній відстані за чи перед ними, то нині волів скорочувати дистанцію. Якось уже був проскочив обіч експреса дорогою до О., тиждень тому заледве розминувся з пасажирським на відрізку між С. і Ф., днями якимсь дивом щасливо перетнувся зі швидким із В.

Начальники станцій здригалися від рапортів про ті «щасливі випадки», котрі треба було завдячувати лише подвійній стрічці колії і обачності машиністів. А вони щодалі частішали, натомість шанси на те, що чергова стріча знову минеться без аварії, маліли що не день.

Відтак зайда з утікача перемінився на переслідувача, рухомого якоюсь магнетичою силою, і загрожував повною деструкцією старого порядку. Будь-якої миті історія могла завершитися трагічно.

Упродовж останнього місяця начальник Горської станції забув про сон і спокій. В очікуванні небажаного візитера він ні вдень, ні вночі не полишав свого посту, котрий ще й року не збігло, як обійняв у визнання своєї «енергії і виняткової свідомості». А дільниця була важлива, бо в Горську перетиналися дві головні колійові лінії і зосереджувався рух цілого краю.

Нині ж, коли зважити на небувалий наплив пасажирів і напружену ситуацію, його посада стала надміру обтяжлива.

Поволі надходив вечір. Розсіювали світло електричні жарівки, множили свої потужні проекції рефлектори. У зелених вогнях стрілок зблискували похмуро-металевим полиском рейки, звиваючись холодними залізними змійками. Замиготів у напівмороці тьмяний ліхтарик кондуктора, блимнув сигнал обхідника. У далині, ген-ген за двірцем, там де гаснуть смарагдові очі ліхтарів, креслив свої нічні знаки станційний семафор.

Оце, власне, здригнувся, поповз догори і навскісно завмер під кутом у 45 градусів: наближався пасажирський з Бжеска.

Уже було чути задихане сопіння локомотива, розміряний гуркіт коліс, уже виднілися його ясно-жовті окуляри. Уже в’їжджав на станцію…

Із прочинених вікон вихилялися золотаві дитячі кучері, цікаві жіночі личка, радісно розмаєні хустки…

Лава цікавих на пероні миттєво посунула до вагонів, з обох сторін тягнулися долоні, готуючись до стрічі…

Але що це за галас отам, праворуч? Відчайдушний вереск свистків дірявить повітря. Начальник станції горлає щось захриплим диким голосом:

– Геть! Вертайте його, втікайте! Задній хід! Назад! Назад! Нещастя!

Тлум шаленим натиском сахається до балюстради і ламає її. Нажахані очі інстинктивно обертаються вправо, туди, де юрмиться служба, і бачать спазматичну, безцільну вібрацію ліхтариків, що силкуються зупинити якийсь потяг, який на повних парах наїжджає з протилежного боку колії, зайнятої пасажирським з Бжеска. Вихори свистків перебивають розпачливі відозви рупорів і несамовиті крики людей.

Усе даремно. Неочікуваний потяг наближається з запаморочливою швидкістю; велетенські зелені баньки машини розрізають темряву диявольським поглядом, потужні колеса обертаються з фантастичною, скаженою швидкістю…

Із тисячі грудей виривається жахлива тривога, безмежна паніка, надсадний вигук:

– Це він! Блудний потяг! Шаленець! На землю! Порятунку! На землю! Гинемо! Порятунку! Гинемо!

Якась гігантська сіра маса пролітає над покотом тіл, імлиста маса з наскрізними проломами вікон – чути вихор сатанинського протягу, що дме з тих розчахнутих дір, чути шарудіння химерно розвіяних жалюзі, видно відьомські личини пасажирів….

Утім відбувається щось дивне. Скажений потяг, замість того, аби вщент розтрощити свого товариша, якого він доскочив, проходить крізь нього, як імла: за хвилю вже видно, як проковзують один крізь одного паротяги, як безгучно труться стіни вагонів, як зливаються передачі і вісі коліс – ще секунда, і привид, пролетівши з блискавичним шалом крізь цілий організм бжеского потяга, щезає і роздимлюється вдалині, десь у полі. І западає тиша…

На колії проти станції стоїть собі спокійно неушкоджений пасажирський з Бжеска. Довкола панує безмежна, бездонна тиша. Тільки від лук, там, у далечі, лунає стишене свіркотіння коників, тільки по дротах, там, угорі, пливе буркотлива балачка телеграфу…

Люди на пероні, служба, урядовці протирають, наче зі сну, очі і спантеличено перезираються: чи воно насправді було, а чи примарилося?

Поволі всі погляди, охоплені спільним імпульсом, скупчуються на потязі з Бжеска. Стоїть він геть глухий і мовчазний. Лише запалені в купе лампи жевріють рівним, спокійним світлом, лише у прочинених вікнах легкий вітерець бавиться фіранками…

У вагонах запала мертва тиша, ніхто не висідає, ніхто не визирає зсередини. Крізь освітлені прямокутники вікон видно пасажирів: чоловіків, жінок і дітей. Усі вони цілі й неушкоджені – ніхто не зазнав і найменшої контузії. Однак стан їх напрочуд дивний…

Усі вони застигли, обернуті обличчями в керунку, куди зник диявольський потяг. Якась жахлива сила заклякла тих людей в одній поставі і тримає в німому остовпінні.

Якийсь сильний струм переорав скупчення душ і споляризував їх на один манір. Випростані руки вказують на якусь неясну ціль, певно, віддалену – похилені тіла пориваються у запаморочливі далі, до імлистої потойбічної країни – а очі, пройняті божевільною тривогою і… захватом… очі втопились у просторі без меж…

І так вони усе стоять і мовчать; жодна жилка не здригнеться, жодна повіка не кліпне. Так усе стоять і мовчать…

Бо пройшов крізь них предивний повів, бо торкнулося їх велике осяяння, бо були вже всі вони… несповна розуму…

Аж тут відлунням безтурботних буднів забриніли міцні й знайомі звуки – удари, ритмічні, як серце, що калатає у здорові груди – розмірені, звиклі звуки, що від віку виголошують те ж саме:

– Бім – бам… – і пауза. – Бім – бам… Бім – бам…

Сигнали тривали…

ULTІMA THULE[6]

[7]

Буде цьому вже років десять. Подія здобула туманні, майже маревні контури, заволоклася голубим серпанком минулого. Тепер усе уявляється мало не шаленим маренням, але я напевно знаю, що все, до найдрібніших деталей, було саме так, як мені пригадується. З тієї пори не один удар звалився на мою посивілу голову, я багато що пережив і багато побачив всяких дивовиж, але пам’ять про той незвичайний випадок залишається незмінною, його образ навіки врізався в мою душу: патина часу не приглушила виразного рисунку, ба навпаки, з роками таємничим чином поглибилися тіні.

Я був тоді начальником станції у Кренпачу, поблизу кордону, з мого перону як на долоні виднівся видовжений щербатий ланцюг гір. Кренпач був передостанньою станцією на лінії, що біжить до кордону, а за нею на відстані 50 км були ще тільки Щитниськи, кінцева станція краю, де вартував пильний, як журавель, Казимир Йошт, мій колега і приятель.

Він любив порівнювати себе з Хароном, а станцію, довірену його турботам, іменував на античний лад Ultіma Thule. Мені в цьому вчувалася не просто класична ремінісценція, бо сенс обох назв ховався глибше, аніж на перший погляд здавалося.

Околиці Щитниськ були на диво красивими. Хоча вони віддалені були від мого постерунку ледве на три чверті години їзди пасажирським потягом, але місцевість виявляла засадничо окремішній і своєрідний характер, який годі було спіткати у наших сторонах.

Маленька будівля станції, що ліпилася до гранітної прямовисної кручі, нагадувала ластівчине кубло в скельній ніші. Навколо здіймалися на дві тисячі метрів вершини, що занурювали в напівтемряву шляхи, склади, вокзал. З похмурих чолів гігантів наповзала печаль, закутувала станцію невидимою пеленою. Вгорі клубочилася вічна мла, скочуючись тюрбанами мокрих випарів. На рівні тисячі метрів, приблизно в половині своєї висоти, круча утворювала виступ у формі величезної платформи, жолоб якої, мов келих, повнився по самі вінця сріблясто-сірим озерцем. Підземні струмочки, побратавшись тайкома у надрах гори, рвалися з її боків іскристою дугою водопаду.

Ліворуч – скеля у вічнозеленому плащі з кедрів і ялиць, праворуч – поросле гірською сосною дике урочище, а, навпроти, наче прикордонний стовп, височіла непохильна грань вершини. Над нею – простір неба, похмурого або підрум’яненого на зорі раннім сонцем, а за нею – світ інший, невідомий, чужий. Дика, заглиблена в себе глушина, поезією висот овіяний неприступний кордон…

Станцію сполучав з рештою світу довгий, пробитий в скелі, тунель, якби не він, ізоляція гірського закутку була б повною.

Колійовий рух тут малів, слабшав, вичерпувався, задушений горами. Нечисленні потяги нагадували боліди, що випадково зірвалися з центральної орбіти; зрідка випірнали вони з тунелю і під’їжджали до перону тихо, безшумно, мовби прагнучи не порушити сувору думу кам’яних велетнів. Слабенькі вібрації, що супроводжували їхнє прибуття в скелясту глушину, швидко ціпеніли і сторопіло глухнули.

Коли вагони пустіли, паротяг просувався на декілька метрів вперед і в’їжджав під склепіння вибитої у скелі величезної зали. Тут він простоював тривалий час в очікуванні заміни, вдивляючись в печерний морок зяючими провалами порожніх вікон. Як тільки надходив довгожданий товариш, він неквапом покидав свій гірський притулок і відправлявся у світ життя, у світ бушуючих ритмів. Прибулець займав його місце. Станція знову занурювалася в сонну дрімоту, оповиту димчастою пеленою, безлюдну тишу лише зрідка порушувало клекотання орлят, що загніздилися в навколишніх розколинах, та шерех гравію, що сповзав із насипу…

Любив я цю гірську обитель незмірно. Вона була для мене символом таємних меж, якимсь містичним пограниччям двох світів, що зависло поміж життям і смертю.

У кожну вільну хвилину, довіривши Кренпач опіці помічника, я їздив дрезиною в гості до колеги Йошта. Давня наша дружба, зав’язана ще на шкільній лаві, окріпла завдяки спільному фаху і близькому сусідству. Ми притерлися один до одного, а згода в думках народжувала духовну близькість.

Йошт ніколи візитів не відзаємнювався.

– Я звідси вже не рушуся, – відповідав зазвичай на мої докори, – тут мені вже залишатися до кінця. І хіба тут не чудово? – додавав за хвилю, окинувши околиці захопленим поглядом.

Я мовчазно погоджувався, і все йшло колишнім порядком.

Незвичною людиною був мій приятель Казимир Йошт, з багатьох поглядів дивним. Попри свою голубину лагідність і безприкладну доброту, він не користувався симпатією оточуючих. Горяни обходили начальника станції боком, прагнучи не попадатися йому на очі. Причина крилася в дивовижній репутації, яку він умудрився заробити собі тут. Місцеві люди вважали його «відуном», причому в негативному значенні цього слова.

Твердили, ніби він умів вгадувати наближення смерті, немовби бачив її печать на обличчі обранця. Не знаю, скільки в тому було правди, але я теж помічав за ним дещо дивне, здатне стривожити вразливу або схильну до марновірств уяву. Мені запам’ятався один загадковий випадок, що наводив на роздуми.

Був на його станції серед службовців стрілочник на прізвище Ґлодзік, людина тямуща і працьовита. Йошт дуже його цінував, трактуючи його не як до підлеглого, а як товариша по роботі.

В одну з неділь, приїхавши, як завжди, відвідати Йошта, я застав його в дуже похмурому настрої. Від моїх розпитувань вивільнився якимись дурницями і постарався узяти себе в руки. Саме на ту пору до нього зазирнув Ґлодзік – про щось доповідав, чекав розпоряджень. У відповідь Йошт лопотів щось незрозуміле, дивився на нього дивним поглядом, а на прощання навіть ні з того ні з сього потиснув його натруджену шорстку руку. Стрілочник пішов вочевидь здивований поведінкою начальника, крутячи з недовірою своєю великою кучерявою головою.

– Бідолаха! – з тугою дивлячись йому услід, прошепотів Йошт.

– Чому? – запитав я, донезмоги здивований цією сценою.

Йошт вирішив за краще розтлумачити.

– Сьогодні вночі я бачив поганий сон, – сказав, уникаючи мого погляду, – дуже поганий.

– Ти віриш у сни?

– На жаль, той, який я бачив, завжди збувається, такі сни називають віщими. Мені наснилася стара покинута халупа з вибитими шибами. Щоразу, як з’явиться у моєму сні такий проклятий будинок, чекай лиха.

– А Ґлодзік тут до чого?

– В одному з порожніх вікон я виразно розрізнив його обличчя. Він висунувся з чорної діри і махав мені своєю картатою хусткою, яку завжди носить на шиї.

– Ну і що?

– Жест був прощальний. Ця людина скоро помре – сьогодні, завтра, у будь-яку мить.

– Куди ніч – туди сон, – спробував я заспокоїти його давньою мудрістю.

Йошт із зусиллям посміхнувся і замовк.

Увечері того ж дня Ґлодзік загинув через власну помилку: паротяг, що рушив на його помилковий сигнал, відрізав ноги стрілочника, і він помер на місці.

Випадок потряс мене до глибини душі, тривалий час я уникав розмов з Йоштом на цю тему. Пізніше, можливо, рік потому, я немовби ненавмисно поцікавився:

– З яких пір стали тебе відвідувати зловісні сни? Скільки пам’ятаю, раніше ти на них не скаржився.

– Маєш рацію, – відповів, виразно невдоволений заторкнутою темою, – зловісні сни стали відвідувати мене останніми роками.

– Вибач, що докучаю неприємною розмовою, але мені б хотілося знайти засіб визволити тебе від фатального дару. Коли ти вперше відчув у собі дар ясновидіння?

– Приблизно років вісім тому.

– Тобто через рік після того, як поселився у цих краях?

– Так, через рік після переїзду до Щитниськ. Тоді в грудні, в самий святвечір, я відчув смерть тутешнього війта. Історія стала широко знаною і за декілька днів здобула мені славу відуна. З тих пір горяни уникають мене.

– Дивно. Але в цьому, проте, є щось глибше. Схоже, ми маємо справу з класичним прикладом так званого «другого зору», про який я стільки свого часу читав у книгах з магії. Подібний дар нерідко зустрічається серед шотландських та ірландських горян.

– Я теж зі зрозумілим інтересом вивчав спеціальну літературу. Мені навіть здається, що у загальних рисах я уловив причину. Твоє зауваження про шотландських горян дуже слушне, тільки вимагає невеликого доповнення. Ти забув згадати, що цих ненависних для свого оточення зловісних вістунів частенько виганяють, наче пранцюватих, за межі селища, і якщо нещасні покидають рідний острів і опиняються на континенті, їх скорботний дар пропадає, вони стають такими ж, як інші смертні.

– Цікаво. Виходить, цей рідкісний психічний феномен перебуває в залежності від хтонічних сил?[8]

– Так, мабуть, цей дар виникає не без участі теллуричних складників[9]. Ми сини Землі і випробовуємо її могутню дію, навіть коли нам здається, що ми від неї відрізані.

– І свою здатність передбачати смерть ти виводиш з подібних же причин? – запитав я по хвилі вагання.

– Звичайно. На мене, без сумніву, впливає оточуюче середовище, я знаходжуся під дією тутешньої атмосфери. Мій нещасливий талант породжений душею цієї околиці. Живу на межі двох світів.

– Ultіma Thule! – шепнув я, опускаючи голову.

– Ultіma Thule! – луною озвався Йошт.

Я замовк, охоплений острахом, але трохи згодом, струсивши заціпеніння, запитав:

– Чому ж ти, так ясно все усвідомлюючи, не переїдеш в інше місце?

– Не можу і у жодному випадку не бажаю. Відчуваю, що коли звідси втечу, то піду наперекір своєму призначенню.

– Ти стаєш марновірним, Казику.

– Ні, це не марновірство. Це призначення. Я глибоко переконаний, що саме тут, в цьому куточку землі, мені належить виконати якусь місію, яку – я не знаю ще, тільки слабо її передчуваю…

Він замовк, немов злякавшись сказаного. За хвилю, перевівши свої сірі очі, осяяні світлом призахідного сонця, на скелясту прикордонну стіну, додав пошепки:

– Знаєш, мені здається іноді, що цією прямовисною стіною закінчується видимий світ, а там, по той бік, починається світ інший, новий, якесь незнане на людській мові mare tenebrarum – море темряви.

Він опустив до землі стомлені пурпуром вершин очі і озирнувся в протилежний від колії бік.

– А тут, – продовжував він, – тут закінчується життя земне. Оце його останнє зусилля, останнє кінцеве відгалуження. Тут вичерпується його творчий розмах. Тому стою тут наче вартовий життя і смерті, повірник таємниць з того і цього боку гробу.

Договорюючи ці слова, Йошт зазирнув мені глибоко в очі. Був красивий у цю хвилину – обличчя містика і поета: натхненний погляд увібрав у себе стільки вогню, що я не міг витримати променистої його потуги і схилив голову. Наприкінці він запитав:

– Ти віриш в життя після смерті?

Я поволі підняв голову.

– Не знаю. Кажуть, що доказів «за» і «проти» однакова кількість.

– Померлі живуть, – твердо промовив Йошт.

Настало довге, занурене в себе мовчання.

Тим часом сонце, описавши дугу над ущелиною, сховалося за його зазубленим краєм.

– Вже пізно, – помітив Йошт, – тіні виходять з гір. Тобі пора відпочити з дороги.

На тому і закінчилась наша пам’ятна розмова. Відтоді ми жодного разу не торкалися вічних питань, не згадували про дар ясновидіння. Я уникав дискусій на тему, яка Йошта помітно нервувала. Але одного разу він сам нагадав мені про свої невеселі здібності.

Трапилося це десять років тому, в липні. Всі деталі я пам’ятаю з винятковою точністю – вони назавжди врізалися у мою душу.

Була середа, 13 липня, святковий день. Я, як завжди, приїхав зранку, ми збиралися разом навідатися з рушницями до сусідньої балки, де з’явилися дикі кабани. Йошта я застав у настрої серйозному і зосередженому.

Говорив мало, мовби займала його якась уперта думка, стріляв погано, в нервах. Увечері на прощання з чуттям потиснув мені руку і подав запечатаний конверт без адреси.

– Послухай, Романе, – почав тремтячим від хвилювання голосом, – в моєму житті можуть настати важливі зміни. Можливо, доведеться виїхати звідси надовго, змінити житло. Якщо таке і насправді трапиться, ти розкриєш конверт і відішлеш листа за адресою, вказаною всередині. Сам я цього зробити не зможу з причини, якої поки назвати не можу. Пізніше усе зрозумієш.

– Збираєшся мене покинути, Казику? – спитав я голосом притлумленим від болю. – Чому? Одержав якусь неприємну звістку? Чому ти виражаєшся так неясно?

– Ти вгадав. Я знову бачив уві сні свою віщу розвалюху, а в одному з її вікон обличчя людини, мені дуже близької. От і все. Прощай, Ромку!

Ми кинулися одне одному в обійми на довгу, довгу хвилину. За годину я був уже вдома і, розшарпуваний бурею суперечливих почуттів, сипав інструкціями, як автомат.

Тої ночі я не стулив око, неспокійно проходжуючись по перону. Під ранок не в силах більше витримати невідомість, задзвонив Йошту. Він негайно відповів, сердечно подякувавши за турботу. Голос був упевнений і спокійний, тон розмови легкий, майже жартівливий, я міг зітхнути з полегшенням.

Четвер і п’ятниця пройшли без хвилювань. Я час від часу йому подзвонював, кожного разу одержуючи заспокійливу відповідь: нічого серйозного не трапилося. Тим же порядком йшли справи і в суботу до самого вечора.

Я вже почав знаходити втрачений спокій духу, і увечері близько дев’яти влаштовуючись на відпочинок в службовому приміщенні, навіть злегка покартав Йошта по телефону, застерігаючи від пугачів, воронів і інших шкідливих тварюк, які самі не знають спокою і іншим його не дають. Він сприйняв мій докір з лагідністю і побажав доброї ночі. Незабаром я міцно заснув.

Спав я години дві і прокинувся від відчайдушного телефонного дзвінка. Нічого не тямлячи, я схопився з ліжка, прикриваючи очі від разючого світла газової лампи. Телефон продовжував надриватися, я кинувся до апарату і приклав вухо до слухавки.

Говорив Йошт – із зусиллям, ламким голосом:

– Пробач… перериваю твій сон… але… як виняток я вимушений раніше… пустити сьогодні… товарняк № 21… Мені щось недобре… Товарняк відправиться через півгодини… Дай відповідний сигн… Ха!..

Апарат, видавши декілька хрипів, замовк. З серцем, що гучно б’ється, я продовжував напружено вслухатися – марно, з того кінця дроту йшло до мене глухе мовчання ночі.

Тоді я взявся говорити сам. Схилившись над апаратом, я посилав у простір нетерплячі, пульсуючі болем слова… Мені відповідало кам’яне мовчання. Нарешті, похитуючись немов п’яний, я відійшов в глибину кімнати.

Вийнявши годинника, я зиркнув на циферблат – десять хвилин першої. Машинально вирішив звірити з дзиґарем над столом. Дивна справа! Годинник стояв. Застиглі стрілки, що насуваються одна на одну, показували дванадцяту – отже, годинник зупинився десять хвилин тому, в ту саму мить, коли раптово урвалася наша розмова. Холодні дрижаки пройняли мене.

Я безпорадно стояв посеред кімнати, не знаючи, куди кинутися і що робити. Щонайпершим бажанням було скочити на дрезину і помчати до Щитниськ. Але я вчасно стримався: станції кинути не можна – помічника немає, служба спить, а позаплановий товарняк міг прибути будь-якої хвилини. Я не мав права ризикувати безпекою своєї станції. Залишалося тільки змиритися і чекати.

І я, зціпивши зуби, чекав, бігаючи, наче поранений звір, з кута в кут, чекав, раз у раз вискакуючи на перон і прислухаючись до сигналів. Абсолютна тиша, нещасливий товарняк не з’являвся. Повернувшись у контору, я відновлював атаку на телефон. Безрезультатно: з того боку відповіді не було.

Я відчував себе нескінченно самотнім у просторій станційній конторі, освітленій сліпучим білим світлом газової лампи. Якийсь жах, досі невідомий, дикий, схопив мене у свої хижі кігті і тряс – я тремтів від голови до ніг, як у лихоманці.

Знесилений, я опустився на канапу, сховавши обличчя в долонях. Я боявся дивитися перед себе, боявся наштовхнутися на чорний, утворений стрілками палець, що невблаганно вказував на опівнічну годину; немов мале дитя, я боявся глянути на боки в очікуванні якого-небудь остраху, що крижанить кров. Так минуло години дві.

Раптово я здригнувся. Задеренчав телеграф. Я підскочив до столу і гарячково урухомив приймальний пристрій.

З апарату поволі потягнулася довга біла стрічка. Схилившись над зеленим квадратом сукна, я узяв в руку повзучу стрічку, шукаючи знаків. Але стрічка була чиста – жодної букви. Я чекав, напружуючи зір, стежив за рухом білої смужки…

Нарешті стали з’являтися перші слова, з довгими, хвилинними, проміжками вирази невиразні, складаються з величезним зусиллям, немов би в боротьбі з заціпенінням розуму…

«…хаос… морок… сум’яття сну… далеко… сіре… світло… ох! як тяжко!.. як тяжко… вирватися… гидота! гидота!.. сіра маса… густа… смердюча… нарешті… я відірвався… я… єсьм…»

Потім настала довга, на кілька хвилин перерва, але стрічка продовжувала виповзати ледачою хвилею. Знову з’явилися знаки – тепер проставлені упевненіше, сміливіше:

«…Єсьм!.. Єсьм!.. Єсьм!.. Он… там… моя оболонка… лежить… на канапі… холодна, брр… розкладається… потроху… зсередини… Байдужа мені… надходять якісь хвилі… великі, ясні хвилі… вихор!.. Чуєш цей велетенський вихор!.. Ні!.. Ти його не можеш чути… І все переді мною теперішнє… все тепер… чудесна круговерть… підхоплює мене… з собою… понесло!.. Йду вже, йду!.. Прощай… Ром…»

Депеша раптово обірвалася, апарат став. Мабуть, саме тоді я захитався і впав на підлогу. Принаймні у такому вигляді застав мене помічник, що увійшов до контори близько трьох ранку, – я лежав на підлозі без пам’яті, з рукою, обмотаною телеграфною стрічкою.

Прокинувшись, я насамперед запитав про товарняк. Так і не прибув. Не барившись ні секунди, я скочив на дрезину і погнав її повним ходом крізь світанкову мряку.

Вже під’їжджаючи до Щитниськ, я помітив, що відбулося щось надзвичайне. Зазвичай спокійна і пустельна двірцева площа була забита натовпом, що облягав службову будівлю.

Скажено розштовхуючи людей, я прорвався в службове приміщення. Там я застав двох чоловіків, що схилилися над канапою, на якій із закритими очима лежав Йошт. Відштовхнувши одного з них, я схопив друга за руку. Але рука його закоцюбла і холодна, як мармур, вислизнула з моєї і безсило звісилася. Обличчя під шапкою буйного попелястого волосся, вже схоплене холодом смерті, застигло в трохи помітній ласкавій усмішці.

– Серцевий напад, – пояснив лікар, що стояв поряд. – Рівно опівночі.

Я відчув гострий, колючий біль з лівого боку грудей. Підняв очі на дзиґар, що висів над столом, – показував дванадцяту: стрілки завмерли в трагічну хвилину.

Я сів на канапу поряд з померлим.

– Він помер відразу? – запитав я у лікаря.

– На місці. Смерть настала рівно опівночі під час надавання телефонної депеші. Коли я прибув сюди десять хвилин на першу, отримавши вістку від залізничника, пан начальник уже не жив.

– Хто ж спілкувався зі мною телеграфом поміж другою і третьою ночі? – запитав я, вдивляючись в обличчя друга.

Присутні здивовано переглянулися.

– Ні, – відповів мені помічник Йошта, – це виключено. В цю кімнату я ввійшов близько першої ночі, щоб прийняти справи, і з того часу не покидав службового приміщення ні на хвилину. Ні, пане начальнику, ані я, ані хто інший зі співробітників не користувалися цієї ночі телеграфним апаратом.

– А проте, – впівголоса сказав я, – сьогодні вночі поміж другою і третьою я отримав депешу зі Щитниськ.

Запанувало глухе, кам’яне мовчання.

– Лист!

Я сягнув до кишені, розірвав конверта. Був адресований мені. Йошт писав:

«Ultіma Thule, 13 липня.

Дорогий Ромку!

Я повинен загинути – скоро, раптово. Людиною, яку я побачив сьогодні уночі в одному з вікон халупи, – був я сам. Може, небавом виконаю свою місію, а тебе виберу на посередники. Розкажеш людям, засвідчиш істину.

Може, тоді повірять, що існує і світ інший… Якщо встигну… Прощай! Ні! До побачення – колись потойбіч… Казимир».

ДЕМОН РУХУ

[10]

Блискавичний «Continental» щосили мчав уперед, дорогою від Парижа до Мадрида. Була пізня пора, якраз на опівніч, дощило і було дуже холодно. Мокрі батоги дощу хльостали по освітлених шибах та розбризкувалися по склі слізними вервечками крапель. Мокрі від зливи фюзеляжі вагонів виблискували від світла придорожніх ліхтарів. Від їхніх чорних тіл у просторі розчинявся глухий стогін, змішаний зі скреготом коліс, вібруючих бамперів і шин, які безжально крутяться. Ланцюг вагонів пробуджував у нічній тиші відлуння, підіймалися важкі, сонні повіки, з жаху широко розплющувалися очі, і так ціпеніли… А потяг мчав далі, у бурі вітру, в танці осіннього листя, волочачи за собою довжелезний шлейф диму, що чіплявся за дах, кіптю і сажі, мчав далі, без перепочинку, кидаючи за собою криваві іскри і залишки вугілля.

У одному з переділів першого класу, втиснутий у кут між стіною і подушкою, дрімав сорокарічний чоловік міцної статури. Тьмяне світло лампи, що поволі цідилося крізь затягнену занавіску, освічувало старанно виголене подовгасте обличчя, з гримасою затятості довкола вузьких вуст. Він був сам, і ніхто не стояв на заваді його сонних роздумів. Тишу зачиненого купе перекреслював стукіт коліс під підлогою і мерехтіння газу в пальнику. Червоний колір оксамитових подушок навіював сонливість і діяв мов наркоз. М’який, податливий під пальцями пушок матерії приглушав відголоси, тлумив гуркіт шин, вгинався слухняною хвилею під натиском тягаря. Купе здавалося зануреним в глибокий сон; дрімали затягнуті на кілечках фіранки, похитувалися зелені сітки, розіпнуті під стелею. Заколисаний рухом вагону, мандрівник перехилив утомлену голову на узголів’я і заснув. Випущена з рук книжка зісковзнула з колін і впала на підлогу; на оправі з делікатної, темно-шафранової палітурки виднівся заголовок: «Хвилясті лінії», поруч – викарбуване прізвище власника: Тадеуш Шиґонь….

У якийсь момент подорожній нервово смикнувся, розплющив очі і озирнув усе, що його оточувало: на якийсь момент на його обличчі з’явилося здивування і спроба зорієнтуватися, мандрівник мовби не міг зрозуміти, де і чому тут опинився, але в ту ж мить на губах з’явилася поблажлива усмішка, і він вдруге поринув у сон.

На коридорі було чутно чиїсь кроки; двері рвонули, відсунули, і до купе зайшов кондуктор:

– Попрошу квиток.

Шиґонь навіть не здригнувся. Кондуктор підійшов і узяв його за плече:

– Вибачте – прошу пред’явити квиток.

Мандрівник спантеличено поглянув на непрошеного гостя.

– Квиток? – перепитав недбало позіхнувши. – А у мене його ще нема.

– А чому Ви не купили його на станції?

– Я не знаю.

– За це мусите заплатити штраф.

– Штра-а-аф? Так, я заплачу.

– Звідки ви їдете? Певне, з Парижа?

– Я не знаю.

Кондуктор обурився:

– Як то не знаєте? Ви що, насміхаєтеся наді мною? Хто ж повинен знати?

– Менше з тим. Допустимо, я сів у Парижі.

– Куди я маю виставити квиток?

– Подалі звідси.

Кондуктор уважно глянув на пасажира:

– Я можу дати квиток тільки до Мадрида; там собі можете пересісти в довільному для вас напрямку.

– Мені однаково, – байдуже змахнув рукою. – Тільки б їхати.

– Квиток я віддам трохи пізніше. Я мушу спершу розрахувати ціну разом зі штрафом.

– Добре, добре.

Увагу Шиґоня прикували лацкани кондукторового коміра із залізничними відзнаками: пара відірваних крил, уплетених в коло. Коли кондуктор з іронічною посмішкою рушив до виходу, Шиґоньові враз здалося, що це обличчя, скривлене знайомою гримасою, він уже бачив не раз. Якийсь дідько підірвав його з місця і на прощання Шиґонь його застеріг:

– Вважайте на протяг!

– Спокійно, я зачиняю двері.

– Вважайте на протяг, – вперто повторив Шиґонь, – часом можна і карк скрутити.

Але кондуктор вже був на коридорі:

– Вар’ят або п’яний, – зауважив собі впівголоса, і пройшов до сусіднього вагону.

Шиґонь залишився сам…

Він перебував на стадії однієї зі своїх відомих «втеч». Якогось дня, ні з того ні з сього, ця дивна людина могла опинитися за кількасот миль від рідної Варшави, десь на другому краєчку Європи, в Парижі, в Лондоні або в якомусь глухому містечку в Італії. Він міг на свій подив прокинутися в готелі, який бачив уперше в житті. Яким чином він опинявся несподівано для себе у чужому середовищі, йому ніколи не вдавалося з’ясувати. Працівники готелю, у яких він намагався щось випитати, міряли іронічним поглядом цього високого чоловіка в жовтому плащі, й інформували Шиґоня про те, що він прибув учора вечірнім або вранішнім потягом, повечеряв і зажадав ночівлі. Раз якийсь дотепник поцікавився, чи не варто Шиґоньові нагадати його прізвище. Це підступне запитання, зрештою, було цілком обґрунтованим: людина, яка забула, що вона робила попереднього дня, може не знати, як зветься. В кожному разі в тих імпровізованих мандрівках Тадеуша Шиґоня була деяка таємнича і незрозуміла риса; їхня безцільність, повне забуття минулих випадків, дивна амнезія, яка охоплювала все від моменту виїзду аж до моменту прибуття в незнану місцину.

Безсумнівно, що впродовж усіх тих подорожей Шиґонь мусив перебувати у стані напівсвідомості. Але після повернення з кожної такої авантюрної подорожі все йшло узвичаєним темпом – він відвідував казино, грав у бридж і робив великі ставки під час кінних перегонів. Все було по-старому, звично і буденно… Але якогось ранку Шиґонь міг зірватися, і безслідно зникнути.

Причина тих втеч залишилася невідомою. На думку деяких джерел, відповідь потрібно було шукати в атавістичній стихії, що корениться в природі, бо у венах Шиґоня пливла циганська кров. Він успадкував її від своїх буйних мандрівних предків, які залишили йому вічну тугу за волоцюжництвом і спрагу вражень. Як виявилось, Шиґонь ніколи не міг довго витримати на одному місці, тому безперервно змінював помешкання, переїжджаючи із однієї дільниці в другу. Цей дивак схилявся до романтичних подорожей без певно вираженої мети – він сам цього не схвалював після повернення. Минав якийсь час після таємничого зникнення, і він несподівано повертався назад, злий, виснажений і незадоволений. Але кілька наступних днів він не виходив з хати, уникаючи людей, перед якими відчував сором і заклопотаність.

Якась темна сила виривала його з дому, несла на двірець, пхала до вагону – якийсь непереборний наказ змушував його покинути все, не раз глибокої ночі якась сила вела його мов приреченого лабіринтом вулиць, минаючи тисячі перешкод, і ця сила впихала його до купе і відправляла в широкий світ. Потім мандрівка вперед, наосліп, навмання, кілька автобусних зупинок, зміна потягів у невизначеному напрямку, нарешті, зупинка в місті, містечку чи селі, в чужій країні, під якимсь небом і, нарешті, це жахливе пробудження в незнайомому місці, серед чужих людей… Шиґонь ніколи не приїжджав на те саме місце: потяг завжди викидав його деінде. І в цей момент він був у стані, наближеному до трансу. Потяг, який його віз, виїхав учора зранку із Парижа. Чи він сів у нього в столиці Франції, чи на якій станції по дорозі – не знав. Виїхав звідкись і їхав кудись – ото усе, що можна було у цій справі сказати…

Розімлівши на подушках, Шиґонь випростав ноги і запалив сигару. Мав почуття несмаку, майже огиди. Таке враження у нього викликав вигляд кондуктора або взагалі будь-кого із залізничників. Ці люди стали уособленням недосконалості, яку він вбачав в будові потяга і залізничному русі.

Тому зневажав цих людей, і навіть ненавидів їх. Часом ця ненависть зумовлювала повторювання цих дивних «втеч», яких він соромився не тільки через їхню безцільність, а радше через те, що вони були настільки примітивними.

Його навіть збуджувала нагода влаштувати дрібний конфлікт чи суперечку з керівництвом залізниці, на деяких лініях його вже добре знали, тому він неодноразово ловив на льоту іронічну посмішку носія чи кондуктора.

Кондуктор, що обслуговував його вагон, видався Шиґоню добре знайомим. Вже не раз промигнуло йому перед очима, задивленими в простір, те худорляве, побите віспою обличчя, осяяне іронічною посмішкою при зустрічі з Шиґонем. Принаймні так йому здавалося…

Особливо його дратували залізничні оголошення, реклами і мундири. Особливо ті крилаті кола на шапках і лацканах урядників. Ото розмах! Ото фантазія!

На самий вигляд цих відзнак у Шиґоня неодноразово виникало диявольське бажання здерти їх і замінити зображенням собаки, що кружляє за власним хвостом…

Сигара повільно жевріла, заволікаючи купе блакитним туманом. Пальці, що злегка її тримали, ослабли, пахуча сигара упала й закотилася під бамбетль, прискаючи дрібними іскрами: курець задрімав…

Гаряча пара, яку щойно пустили рурами, тихо зашипіла під ногами і розлила по купе хатнє тепло. Якийсь спізнений комар наспівав непоказну мелодію, зробив кілька кіл і сховався між випуклинами оксамитових подушок. І знову тільки тихий шепіт пальника і розмірений гуркіт коліс…

За якийсь час Шиґонь прокинувся. Потер чоло, розправив плечі і роззирнувся по вагону. Він неприємно здивувався, зауваживши, що у нього з’явився супутник. Навпроти, зручно витягнувшись на подушках, сидів якийсь залізничний чиновник і курив цигарки, нахабно пускаючи дим в його бік. З-під недбало розіпнутої службової блюзки виглядала оксамитова камізелька, така сама, як у того начальника станції, з яким Шиґонь колись мав неприємну пригоду. Натомість, під тугим коміром із трьома зірочками і парою крилатих кіл, обгортала шию червона, як кров, хустка, далебі так, як у безсоромного кондуктора, який дражнив його своєю усмішкою.

«Що за дідько?! – подумав, уважно придивившись до фізіономії непрошеного гостя. – Але ж то вочевидь найогидніша кондукторська мармиза! Ці самі запалі щоки, ці самі сліди віспи. Але звідки знову цей ранг і мундир начальника»?

Тим часом непрошений «гість», зауваживши інтерес попутника, випустив трохи диму, легко струшуючи попіл з рукава, приклав руку до навісу шапки і з солодкою посмішкою промовив:

– Добрий вечір!

– Добрий вечір, – сухо відповів Шиґонь.

– Ви здалеку їдете?

– Знаєте, в цей момент я не налаштований з вами спілкуватись. І взагалі хочу подорожувати мовчки. Тому зазвичай я обираю порожнє купе і плачу за це щедрі чайові.

Не звернувши уваги на тверду відмову, залізничник улесливо посміхнувся і далі промовив незворушним тоном:

– Нічого страшного. Поволі самі наберете розмаху. Питання лише у вправності і навику. Самотність, як відомо, поганий товариш, бо ж людина є суспільною худобиною – zoon politikon – чи не так?

– Якщо ви добровільно зараховуєте себе до категорії худоби – я особисто не маю нічого проти. А я є тільки людиною.

– All right! – кивнув чиновник. – А бачите, як вам вже язик розв’язався. Не все так погано, як на перший погляд здавалося. Бачу, що у вас є великий талант спілкування, особливо стосовно парирування питань. Ну-ну – піде якось, піде… – зверхньо докинув попутник.

Шиґонь підозріло примружив очі і через шпари між повіками вивчав попутника.

– Якщо я не помиляюся, ми з вами – старі знайомі, бачилися кілька разів у житті, – після хвилини мовчання знову зав’язав розмову невтомний залізничник.

Опір Шиґоня повільно танув. Нахабність цього чоловіка, який дозволяв безкарно себе зневажати, роззброювала. Йому навіть стало цікаво, з ким він має справу.

– Можливо, – відкашлявся Шиґонь. – Тільки мені здається, що донедавна ви носили інший мундир.

В образі залізничника в цей момент щось перемінилося. Кудись миттєво зникла чиновницька блузка, що ряхтіла золотими зірочками, зникла червона шапка, і замість ввічливо усміхненого «начальника» навпроти сидів згорблений, пом’ятий і глумливий кондуктор вагону в потертому плащі, з ліхтариком, пришпиленим до грудей.

Шиґонь протер очі, мимоволі сахнувшись:

– Господи! Що за диво? Тьху! Чари чи дійсність?! – Але з протилежного боку тепер до нього нахилявся ввічливий «начальник», вбраний у відповідний одяг. Кондуктор непомітно прослизнув у мундир свого начальника.

– О, так, – відповів так, ніби нічого й не було, – я отримав підвищення.

– Я вас вітаю, – схвильовано пробурмотів Шиґонь, витріщивши очі на цю переміну.

– Так, так, – продовжував той, – там, «нагорі» вміють цінувати енергію і гнучкість. Вони мене розпізнали, і я став начальником. Колія, знаєте, велика річ. Варто служити і викладатися. Це чинник цивілізації, посередник народів, обмін культур! Імпульс, коханий пане, напір і рух!

Шиґонь зневажливо надув губи.

– Ви, пане начальнику, – іронічно промовив Шиґонь, – жартуєте. Що за рух? У сьогоднішніх умовах, при вдосконаленій техніці, першокласний паротяг, так званий Express-Pacifique, в Америці розганяється до двохсот кілометрів на годину. Припустимо, з часом, в міру поступу буде двісті п’ятдесят кілометрів, а то й три сотні кілометрів – то й що? Давайте подивимося на кінцевий результат, врешті-решт, не заходячи надто далеко, навіть на міліметр за межі землі.

Начальник непереконливо посміхнувся:

– А що, хотіли би більше? Прекрасна швидкість! Двісті кілометрів на годину! Хай живе залізниця!

– Ви що, збожеволіли? – поцікавився Шиґонь.

– Анітрохи. Я лише радію за нашу славну залізницю. Ви маєте щось проти?

– Навіть якщо б ви досягли рекорд у чотириста кілометрів на годину – що це все перед великим рухом?

– Скільки? – непрошений гість наставив вуха. – Я певно не так зрозумів. Великий рух?

– Чим є ваша їзда хоч би з найбільшою швидкістю, хоч би на яких далеких лініях, це ніщо перед великим рухом, і перед фактом, що все-таки безповоротно ви залишаєтеся на землі. Навіть якщо б ви винайшли пекельний потяг, який протягом години міг би об’їхати цілу земну кулю, то все одно безповоротно повернетеся до пункту, з якого виїхали, бо ви приковані до землі.

– Хе-хе! – глумився залізничник. – Ви, напевно, поет. Такі собі жарти.

– Який матиме вплив навіть казкова земна швидкість потяга на великий рух і на його ефект?

– Хе, хе, хе! – реготав начальник.

– Жодного! – вигукнув Шиґонь. – Ані на дюйм не змінить його великої дороги, ані на міліметр не перемістить його космічних шляхів, бо ми їдемо на кулі, яка котиться в просторі.

– Як муха на гумовій повітряній кульці. Хе, хе, хе! Що за думки, що за ідеї! Маю визнати – ви першокласний гуморист.

– Ваш нещасний потяг, ваша муравлина, виснажена колія в найбільших, найсміливіших, так би мовити «імпульсах», підлягає, підкреслюю, дослівно підлягає, водночас майже двадцяти найрізноманітнішим рухам, і кожен з них є незрівнянно сильнішим, очевидно міцнішим, від цього мініатюрного розмаху.

– Хм… цікаво, дуже цікаво! – насміхався невблаганний супротивник. – Близько двадцяти рухів! Пі, пі – вражаюча кількість.

– Не кажучи вже про такі базові знання, які ніколи не снилися жодному залізничникові, але відомі кожному школяреві. Потяг, що мчить з найбільшою швидкістю від точки А до точки B, мусить водночас із землею виконати повний оберт із заходу на схід навколо своєї осі за одну добу.

– Хе, хе, хе! Новини, новини…

– Водночас він крутиться разом з цілою земною кулею довкола Сонця…

– Як нічний метелик довкола лампи…

– Покиньте свої дотепи! Нецікаво. Але то ще не все. Разом із Землею і Сонцем він прямує по еліптичній лінії до якогось невідомого пункту в просторі, що знаходиться десь біля сузір’я Геркулеса і Центавра.

– Філологія на послугах астрономії. Браво!

– Дурнику, а пройдімо до побічних рухів. Ти чув щось про прецизійний рух землі?

– Може, і я чув. Але що нас це все обходить? Хай живе залізничний рух!

Шиґонь ошаленів, і підняв свою важку, як молот руку, і різко вдарив по голові огидного дотепника. Та лише розтяв рукою повітря: непрошений гість кудись зник, розчинився в повітрі, а місце навпроти враз спорожніло.

– Хе, хе, хе! – зареготало щось в другому кутку купе.

Шиґонь озирнувся і зауважив «начальника», що сидів навпочіпки, він так стільки сильно скорчився, що скидався на карлика.

– Хе, хе, хе! А що? Будемо ввічливі на майбутнє? Якщо ти хочеш зі мною далі балакати, то поводься пристойно. Кулак, дорогенький, то примітивний аргумент.

– Для тупих індивідів єдиний – іншими не переконати.

– Я слухав, – цідив той, повертаючись на давнє місце, – я терпляче слухав чверть години ваші утопічні аргументи. Послухай тепер і ти мене.

– Утопічні?! – загарчав Шиґонь. – Ці рухи, по-твоєму, фікція?

– Я не заперечую їх існування. Але чого вони мене мають хвилювати? Я рахуюся тільки зі швидкістю мого потяга. Для мене достовірним є тільки рух паротяга. Що мене має обходити рух в міжзоряних просторах. Варто бути практичним: я позитивіст, дорогенький.

– Аргументація гідна табуретки. Мусите мати, пане начальнику, здоровий сон.

– Дякую. Бог до мене ласкавий, сплю, як ховрашок.

– Це очевидно, легко було здогадатися. Таких, як ти, не мучить демон руху.

– Хе, хе, хе! Демон руху! От ми і дійшли до суті справи! Ти зачепив мою чудову ідею, яка мені принесла прибуток. Виконав її, правду кажучи, один художник для нашої станції. Бо потрібна була якась реклама нових маршрутів… Одне слово, якась віньєтка, якийсь богомаз – чи то алегорія, чи то символ.

– Руху?! – Шиґонь зблід.

– Саме так. Отже, згаданий художник намалював ці казкові фігури – імпозантний символ, який вмить розхапали всі зали очікування усіх станцій не тільки в країні, але й за кордоном. А я вистарав собі патент і авторські права, отже, заробив непогано.

Шиґонь піднявся з подушок і випростався на весь ріст.

– А в яку ж постать, якщо можна дізнатися, втілений ваш символ? – засичав здушеним, не своїм голосом.

– Хе, хе, хе! У постать генія руху. Велетенський, смаглявий юнак, летить на воронячих, потворно розіпнених крилах, опоясаний вирами світів, що крутяться в несамовитому танці, – демон міжпланетної бурі, міжзоряної заметілі місяців, чудової божевільної гонитви комет…

– Брешеш! – заревів, кидаючись до нього, Шиґонь. – Брешеш, як собака.

«Начальник» скрутився в клубочок, здрібнів, змалів і щез у дірці від ключа. Але у ту ж мить відсунулися двері купе, і зниклий нахаба злився з постаттю кондуктора, який з’явився на порозі. Службовець зміряв насмішкуватим поглядом схвильованого пасажира і подав йому квиток:

– Прошу, ваш квиток вже готовий; ціна разом зі штрафом – двісті франків.

Але посмішка принесла йому згубу. Перш ніж кондуктор зміг зрозуміти, що відбувається, якась рука міцна, як за призначенням долі, вхопила його за груди і втягнула всередину. Пролунав розпачливий крик про допомогу, потім хрускіт роздроблених кісток, і глуха тиша…

За хвилю велика тінь перемістилася по вікнах порожнього коридору – промчавши між рядом купе і вікнами, й зникла у тамбурі. Хтось відкрив двері на платформу і рвонув сигнал тривоги. Потяг почав раптово сповільнюватись…

Темна постать збігла сходами, нахилилася у напрямку руху, і одним стрибком рвонула у світлі світанку в придорожні чагарники…

Потяг зупинився. Занепокоєна служба довго шукала винуватця тривоги; не відомо було, з якого вагону поступив сигнал. Врешті кондуктори зауважили відсутність одного з колег. – Вагон № 532! – Вони ввірвалися на коридор, почали зазирати у кожне купе і щойно в останньому знайшли нещасну жертву. Якась демонічна сила викрутила йому голову жахливим чином так, що очима, які вилізли з орбіт, він дивився на власну спину. У застиглих білках вранішнє сонце відблискувало жорстокою посмішкою…

З ТОМУ «ШАЛЕНИЙ ПОДОРОЖНІЙ»

СІРА КІМНАТА

[11]

Моє нове помешкання мене також не задовольняло. Спершу здавалося: причина, через яку я втік із попереднього, тут абсолютно виключена, і я буду забезпечений від чогось незнаного – того, що змусило мене залишити тамту оселю. Але кілька днів, проведених у цій кімнаті, переконали мене, що новий прихисток є ще гіршим від попереднього, бо певні ознаки, які мене турбували і викликали відразу до нього, тут почали виступати в гострішій, дужче підкресленій формі. Після тижневого перебування у новому приміщенні я дійшов до прикрого висновку, що потрапив у халепу, стократ неприємнішу від колишньої, та що похмурий настрій, який вигнав мене з попереднього помешкання, повертається знову, до того ж у дуже підсиленому вигляді.

Усвідомивши собі цей, не надто привабливий у майбутньому, стан речей, я в першу мить почав шукати причину в собі. Може, це я сам приволік із собою прикрий тон і намагаюся перекинути його на оточення, а, дивлячись на нього, як на щось поза собою, у такий нещирий спосіб намагаюся замаскувати власну неміч?

Але цьому припущенню стало на перешкоді цілковите відчуття внутрішньої рівноваги, яким дихало в той час усе моє єство, і винятково добрий стан здоров’я. Невдовзі дійшов до іншої гіпотези, яка миттю перемінилася на певність, підтверджену щоденним досвідом.

І ось, проваджений непомильним передчуттям, я сягнув по інформацію щодо останнього мешканця, який безпосередньо переді мною винаймав кімнату. Яке ж було моє здивування, коли назвали мені прізвище Борути! Був це той самий чоловік, після якого я наймав і попереднє помешкання. Якийсь дивний збіг обставин змусив мене двічі бути його наступником. Окрім цього, ніщо мене з ним більше не в’язало, не знав навіть, ким він є і як виглядає.

Взагалі-то неможливо було довідатися про нього нічого більшого, ніж те, що називався Мирко Борута і мешкав тут кілька місяців. На запитання, як давно і куди виїхав, шимон[12] мрукнув мені у відповідь щось невиразне, очевидно, не маючи найменшого бажання пускатися у дальші пояснення. Проте за виразом його обличчя я здогадався, що міг би мені чимало розповісти про мого попередника, але воліє мовчати з власної ініціативи або з наказу власника будинку. Може, мав для цього особливі причини, а може, взагалі не полюбляв занадто ділитися інформацією.

Лише значно пізніше я зрозумів його обережну тактику. Справді, з погляду інтересів господаря, вона була єдиною можливою: не варто клієнтів відлякувати. Але справа прояснилася для мене допіру після низки власних вражень, які кинули світло на особу колишнього мешканця і його справжню, свідомо затаєну переді мною долю.

У кожному разі настроєва подібність обох помешкань, що так дивовижно збігалася з індивідуальністю попереднього мешканця, давала багату поживу для роздумів.

Із плином часу я сповнився переконання, що душа (якщо можна так сказати) обох кімнат «просякла» особистістю Борути.

У тому, що таке можливе, не маю жодного сумніву. Ба навіть, вважаю, що вираз «залишити десь частку душі» належиться сприймати не лише переносно. Наше щоденне співжиття з певним місцем, тривале перебування у певному середовищі, хоч би воно належало тільки до органічного світу й було позбавлене присутності інших людей, обмежуючись іно мертвими предметами, мусить через якийсь час викликати взаємний вплив і обопільну дію. Поволі утворюється різновид невловимого симбіозу, сліди якого завдяки багаторазовому повторенню закріплюються надовго і зберігаються після припинення безпосереднього контакту. Якась психічна енергія залишається після нас і тримається місць та речей, до яких звикла. Оці тендітні залишки колишніх сув’язей потім покутують цілими роками (хтозна, може, й століттями), вони невидимі для невразливих, але не менш істотні, щоби з часом обізватися виразним жестом.

Звідси дивний страх і одночасно шаноба до старих замків, запущених кам’яниць, поважних пам’яток старовини. Ніщо не гине і ніщо не йде намарно, у порожніх стінах, безлюдних галереях туляться вперті відлуння минулих літ…

Але мене турбувала ота важлива особливість, яку я мав врахувати від самого початку. Як твердив швейцар, мешкав Борута в цьому будинку кілька місяців, після чого кудись випровадився. Отже, час, протягом якого міг впливати на обстановку кімнати і просякати її собою, був значно коротший від того, який провів переді мною в попередньому помешканні. Попри це, слід його позначився тут сильніше, ніж у давнішому приміщенні, де мав змогу впливати на оточення понад два роки. Мабуть, сила розпромінення особистості в той період у нього збільшилася і за незмірно короткий відрізок часу досягла результатів значно помітніших.

Йшлося лише про те, чому належало приписати це непропорційне до давнішого стану зростання здатності впливати на зовнішнє оточення.

Судячи з настрою, яким дихала моя теперішня кімната, причина цього явища анітрохи не лежала в підсиленні життєвої енергії її колишнього мешканця. Навпаки. На підставі різноманітних ознак я дійшов до висновку, що причиною був тут радше внутрішній розклад, якесь духовне розладнання, і то досить сильне, що заразили собою довколишню атмосферу. Борута був тоді, найправдоподібніше, людиною хворою.

Про це свідчив основний тон, яким дихало моє помешкання. Була в ним тиха, безнадійна в своїм смутку меланхолія. Віяла від попелястих шпалер, сталевої барви оксамитових крісел, йшла від срібних рам картин. Відчувалася у повітрі, розпилена на тисячі невловимих атомів, висіла тонким, делікатним прядивом, розсунутим у інтер’єрі. Сумна, сіра кімната…

Навіть квіти в горщиках на вікні та пара більших вазонків біля етажерки ніби пристосувалися до пануючого тут стилю, ненормально похилені на один бік стеблини, і бутони сумно згиналися у безвладній задумі.

Голос навіть (хоч кімната була велика і рідко заставлена меблями) ховався десь злякано по кутках, наче зайда, стривожений власною сміливістю. Кроки мої мовкли без відлуння у підлозі, пересувався, мов тінь.

Мимоволі хотілося сісти десь у куті в зручне плюшеве крісло і, запаливши цигарку, цілі години проводити в задумі, ганятися безцільним поглядом за хмарками диму, спостерігаючи, як вони закручуються у спіралі, збираються у кільця, розповзаються смугами під склепінням… Щось притягало до палісандрового піаніно – грати мелодії лагідні, у притишених тонах.

На цьому сірому, хворобливого кольору тлі після першого тижня мого перебування почало снуватися якесь дивне напівсонне гаптування. Відтоді спав щоночі непробудно.

Зміст снів був більш-менш однаковий, сновидіння були на одну тему, яка піддавалася лише незначним модифікаціям або дрібним переробкам, були це різні редакції тієї ж історії.

Тлом, на якому відбувалася ця досить монотонна дія, було моє помешкання. У якусь мить ночі з’являлася на екрані сну моя сіра кімната з меблями, що дрімають по закутках, із меланхолійною нудотою задуманих дзеркал, і не зникала довгими годинами нічного спочинку. Перед вікном, спертий на лікоть, сидів якийсь чоловік із подовгастим блідим обличчям і сумно дивився крізь шибку на вулицю.

Розтягалося це часом на цілі години. Потім підводився, переміряв кілька разів кімнату повільними, автоматичними кроками, з поглядом, уперто встромленим у підлогу, ніби зайнятий однією якоюсь думкою. Часом зупинявся і тер рукою чоло, підносячи вгору очі – ясні, великі, затягнуті тихою меланхолією. Коли йому, бувало, ходіння набридало, знов сідав, але тепер переважно до столу під лівою стіною, і знову проводив довгі хвилини у нерухомій позиції, з лицем, схованим у долонях. Деколи писав щось дрібним, нервовим почерком. Скінчивши, раптово кидав перо, випростовував тендітну постать і знову розпочинав ходіння. Бажаючи, мабуть, здобути більше простору, блукав кімнатою по колу, розташування меблів цьому не перешкоджало. Проте я зауважив, що лінія та нерівно заломлюється поблизу правого від дверей кута, де стояла шафа, бо тут та крива, яку описував при ході, із вигнутої перетворювалася на ввігнуту: виглядало так, ніби того кута уникав.

На цьому вичерпувалася тема сну. По кількох годинах такої монотонної мандрівки, що переривалася довшим чи коротшим відпочинком біля вікна, столика або ж в одному із крісел – сумний чоловік (а разом з ним зображення кімнати) розвіювалися і западали в сонливу безодню, а я прокидався зазвичай вже під ранок. Так повторювалося щоночі без змін.

Та постійність картин, які щоразу повторювалися, і цей їхній характерний стиль допровадили мене невдовзі до закономірного висновку, що актором пантоміми, розігруваної щоночі, є ніхто інший, як тільки Борута. Сни ті, сповнені меланхолійної монотонності, були ніби рельєфним усвідомленням душі помешкання, яка так гнітила мене вдень, практичною матеріалізацією речей, занадто тонких для стану яви.

Припускаю, що теж саме діялося без перерви протягом дня, але виразному сприйняттю перешкодили оманливі почуття і премудрий у своїй зарозумілості інтелект.

Проте зірки існують і вдень, хоч заглушені гомоном переможних променів сонця – видно їх допіру після смеркання. Мимоволі згадується так зване «симпатичне письмо», створене за допомогою чорнила, яке, висихаючи, тимчасово щезає, і папір виглядає чистим, а щоби лист прочитати, треба його нагріти біля вогню – тоді невидимі доти літери з’являться, вибавлені теплом.

Спочатку розважало мене спостерігання снів і шукання відповідних зв’язків, які, безперечно, існували між ними і денним настроєм кімнати. Але поступово я зауважив, що в незначній мірі, але постійно піддаюся шкідливому впливові мого оточення, що нічні видіння і обстановка кімнати, у якій перебуваю вдень, діють на мене негативно.

Я вирішив чинити опір. Належало вступити в боротьбу з невидимим попередником, зіткнутися з ним у бою і стерти спогади про нього, якими тут усе просякло.

Передусім треба було усунути і замінити меблі в кімнаті. Вони-бо, як я здогадався, становили один із пунктів, де ще чаїлися загрозливі рештки чужої психіки. Я сподівався, що після усунення їх за межі помешкання висохне кілька принадних джерел, розірветься кілька важливих вузлів симпатії, які підтримують небезпечний для мене зв’язок.

Справу я вів систематично, майже, як експериментатор – методом дрібних, ледве помітних змін.

Перш за все наказав винести з кімнати велике плюшеве крісло, що стояло біля вікна, і замінити його звичайним стільцем. Вже ця дрібна модифікація меблів відбилася виразною зміною в перебігу сну, який піддався ніби певному спрощенню, бо не стало одного з його моментів – образу Борти, що сидів біля вікна. Протягом усієї ночі меланхолік ані разу не зайняв нового стільця.

Наступного дня я забрав письмовий стіл, а на його місце встановив малий гарний картярський столик, не забувши також замінити письмове приладдя. Найближчої ночі Борута, правда, сів біля нього на давній, не руханий ще стілець, але не спирався на пюпітр, протягом усього часу не торкався пера і взагалі, здавалося, остерігався будь-якого контакту з новими меблями.

Коли врешті я і той стілець замінив на елегантний, недавно куплений табурет, то він не наблизився навіть до столика. Та частина кімнати стала для нього наче чужою, ворожою територією, якої явно уникав.

Так поступово я викидав предмет за предметом, встановлюючи меблі цілком нові, разюче відмінні від давніх, витримані в живих, сповнених чуттєвої яскравості й крику барвах. Через два тижні залишилися із давніших меблів тільки вже згадана шафа і поруч з нею – дзеркало, що висіло біля дверей, ці дві речі я вже не мав наміру міняти з тієї причини, що, за моїм припущенням, це було цілком зайвим: Боруту, очевидно, ніщо не в’язало з тим кутком кімнати, і він демонстративно уникав його. То пощо ж наражатися на непотрібну працю?

А проте, припущення моє тим разом було помилкове: причина знеохочення, яке виявляв Борута до цієї частини покою, була зовсім інша – не байдужість, але якийсь гидкий спогад.

Проведені зміни справили благотворний вплив на моє щоденне оточення: кімната якось повеселішала, гнітючий настрій обстановки послабився, поступаючись місцем погіднішій атмосфері. Одночасно й сни мої перейшли в нову стадію. В міру того, як щораз далі посувалися метаморфози помешкання, Боруті ніби ґрунт тікав з-під ніг. Я відрізав його спочатку від вікна, згодом од тієї частини кімнати, де колись стояв письмовий стіл, потім обмежив кількома кріслами. Нарешті, після усунення і тих, залишився йому вузький проміжок поміж нових меблів. Але, мабуть, зміна атмосфери почала також певним чином на нього діяти, бо я зауважив у його досі виразній постаті певну розмитість контурів: цей чоловік з кожною ніччю тоншав і танув – я бачив його вже, мов крізь серпанок. Зрештою він перестав ходити між кріслами, а пересувався, як тінь, по стінах. Часом цілісність постаті рвалася, і я помічав тоді лише фрагменти рук чи контур обличчя. Не підлягало найменшому сумніву – Борута, що потерпів поразку, відступав. Потішений неухильною перемогою, я тер від задоволення руки, готуючись завдати йому останнього удару: я наказав поздирати сталево-сірі шпалери і обклеїти кімнату червоним папером.

Наслідки не примусили чекати: тінь упертого супротивника перестала тинятися по стінах.

Але я ще відчував його присутність у повітрі: була невловима, незмірно розріджена, але, попри все, таки була. Я мусив остаточно позбавити Боруту його звичної атмосфери.

Із цією метою протягом двох ночей поспіль уряджав у себе в хаті веселі забави. Сам розохочував підпилих гостей. Ми шаліли. По тих двох пекельних безсонних гулятиках, які наробили мені багато неприємностей із боку співмешканців, наприкінці третьої ночі я врешті кинувся вбраний, смертельно вичерпаний, на ліжко і миттю заснув.

Спочатку втома знемогла психіку, і я спав без сновидінь. Але по кількох годинах відпочинку виринула із сонної мли, як завжди, моя кімната. Я споглядав її спокійно, крізь сон тріумфально всміхаючись: у кімнаті не було нікого, абсолютно нікого.

Бажаючи зміцнитися у переконанні, я водив очима переможця по всіх кутках, починаючи від вікна, і таким чином зміряв поглядом три чверті кімнати, швидко оглянув крісла, сягнув поглядом під стелю, уважно роздивився по стінах – ніде підозрілого сліду, ніде хоч би найменшої ознаки. Раптом, кинувши недбалий погляд у темний закут за дверима, на ту єдину місцину, яку Борута завжди так старанно оминав, я зауважив його. Він стояв на весь зріст, виразною постаттю, трохи, як завжди, згорблений, обернений до мене спиною.

І тут він саме простягнув руку до шафи та, перекрутивши ключа, відчинив. На хвилю завмер так, задивлений у порожні її нутрощі з рядами вішаків, які вишкірили дерев’яні ікла. Повільно, з холодним спокоєм видобув із кишені щось подібне до мотузки чи шкіряного ремінця і примоцував до одного з вішаків, нижній кінець склав у зашморг і зав’язав. Заки я встиг зорієнтуватися, він вже повис. Тіло, скорчене смертельною судомою, загойдалось і відбилося в люстрі на сусідній стіні. Я побачив у його глибині обличчя повішеника: воно було перекривлене глузливим усміхом і дивилося просто на мене…

Із криком я зірвався з ліжка і, тремтячи, немов у лихоманці, вистрибнув через вікно на вулицю. Тут, не оглядаючись позад себе, почав бігти серед ночі порожньою бруківкою, поки не ввірвався до якогось ресторану. Оточило мене миттю підозріле товариство підміських шибайголів. Їхня веселість підтримала мене: вони потрібні мені були в ту хвилину. Вони затягли мене до іншої, ще паскуднішої кнайпи, і я пішов з ними, потім до третьої, четвертої і так далі – супроводжував їх скрізь аж до кінця, аж до білого ранку. Тоді, заплітаючи ногами, завернув нарешті до якогось готелю, аби тут заснути кам’яним сном.

Наступного дня я винайняв веселу сонячну кімнату на околиці міста. До попереднього помешкання не вертався вже ніколи.

НІЧЛІГ

[13]

Коли я повертався із відвідин родини, стрілило мені в голову пішки дійти до найближчої станції. Лагідне літнє надвечір’я неначе запрошувало до мандрівки серед золотих піль стиглого жита і лук, занурених у запахи польових квітів. Та вже десь посередині дороги я почав шкодувати: у повітрі стало якось душно і парко, хмари, які цілий день повзли кудись стороною, раптом збилися докупи і зависли понурою ковдрою над самою головою. Заносилося на бурю.

Я пришвидшив крок, щоби дістатися до залізничної станції ще до того, як піде дощ, і рушив навпростець через ліс, аби спростити дорогу. Хвилин через п’ятнадцять поспішного маршу плутаними стежками я зрозумів, що мої зусилля даремні, і від бурі таки не втекти.

Раптово хмари роздер сліпучий зиґзаґ блискавки, і глухе лопотіння сполохало лісову тишу. Дощисько хлюпонув наче з відра.

Від першого шквалу зливи я сховався у густі зарості, влізши, як у перину, в густі хащі ліщини. Так і перечекав критичний момент.

Коли дощ трохи втихнув, я покинув свій прихисток і рушив далі. Тепер було чимраз важче йти по розмоклому, слизькому ґрунті, кілька разів я спіткнувся і мало не впав навзнак, послизнувшись на якійсь мокрій гілці. До всього ще й стемніло, і я майже втратив орієнтацію. Через півгодини такого ходу, мокрий, як хлющ, я понуро виглядав поміж плетивом лісових стежок і стежинок рятівний шлях. Зрештою, зрозумів, що пішов не тою дорогою і таки заблудився у лісі.

Становище було фатальним. Я запалив сірника, щоб у його світлі переконатися, що вже сьома година вечора, а значить – про поїзд навіть мріяти нема чого: надто пізно.

Дощ, правда, перестав, проте перспектива провести ніч у лісі, на мокрій землі, зовсім не тішила мене. З упертістю потопельника я вхопився якоїсь стежки і, не оглядаючись, почав бігти наосліп між двома шеренгами кошлатих сосен.

Біг зігрів мене і подвоїв сили, через кільканадцять хвилин ліс порідшав, і я вибрався із проклятих хащів на чисте, порожнє, доки око сягало, поле. Видобувся на якийсь путівець, що вів кудись у сутеніючу даль. Постановив іти ним, не міняючи напряму, у надії, що приведе мене до якогось села чи хутора.

Місяць, що визирнув на якусь хвилю із важких хмар, знову зник, я йшов у цілковитій пітьмі.

Знову затягла дрібна мжичка, що пробирала до кісток. Я змерз, як пес, у легкому літньому одязі. Пер уперед себе у цілковитій темряві, намагаючись не збитися з дороги. Раз втрапив у якусь яму і ледве вибрався з дощівки, яка зимно хлюпала під ногами.

Я вперто йшов уперед. Врешті почув під ногами ріденьку травичку, що поросла поміж глибокими коліями путівця.

За якийсь час із правого боку долинув до мене запах черемхи.

Пришвидшивши крок, я із задоволенням вдихав його, щораз міцнішого, згодом домішався ще аромат акацій. Напевно, я наближався до якогось села чи помістя. Наді мною розлого шуміли дерева. З усіх сил я почав видивлятися у напрямі того шуму, проте нічого не побачив: панувала чорна, хоч око виколи, пітьма.

Мені по обличчі мазнула мокра гілка, обливши цілим водоспадом крапель. Втер очі і лапнув рукою вгорі, аби намацати ту гілляку, проте замість неї пальці вхопили тверде дерево штахет.

«Сад, – подумав я з радістю. – Або ж парк. У кожному разі знайду притулок на ніч».

Щоби не заблукати, вже не випускав із рук огорожі і повільно, крок за кроком, рухався вперед, ведучи пальцями по дерев’яних дошках, неначе тримався за провідну нить посеред нічного мороку. Потім штахети відступили, повертаючи кудись углиб. Фіртка. Я ввійшов і замкнув її за собою: у тиші глухо пролунав скрип деренчливих завіс.

Я йшов якоюсь алеєю: наді мною вчувався рух дерев, які росли з обох її боків, навколо панував шерех листя і лопотіння гілок, якими шарпав вітер. Не бачив нічого – навіть стовбури дерев зливалися з чорнотою ночі. Пройшовши так кількасот кроків, я несподівано вдарився головою до чогось твердого, підніс руку в напрямі перешкоди і зрозумів, що то були штахети. Отже, тут подвір’я закінчувалося, напевно, стежка, якою я йшов, не була центральною. Імовірний будинок мав би бути в кінці головної стежки, яка, певно, десь перехрещувалась із тою, якою я випадково пішов. Треба було шукати перехрестя стежок. Я обернувся і почав обережно прямувати у зворотному напрямі. Та чомусь не міг втрапити на бажану дорогу, яка, за моїми розрахунками, мала б завести мене до будинку.

Пошуки не увінчалися успіхом: за кільканадцять хвилин ходу я знов опинився коло фіртки. Зрозпачений невдачею, промоклий до нитки, почав усе спочатку, постановивши тепер іти по штахетах направо і дослідити спершу той бік.

Та заледве я пройшов пару кроків, як наткнувся на якийсь пень. Падаючи, рефлективно викинув угору праву руку, щоби вхопитися за дерево чи гілку. Замість того рука наштовхнулась на ріг будинку. Я поводив рукою по стіні. Дерев’яна, збита з негибльованих дощок. Намацав двері, замкнуті кілком…

Завагався: ввійти чи шукати далі?..

Хатиною та буда бути не могла.

Раптом я відчув, що далі йти вже не можу, що я вже цілком виснажений тривалою важкою мандрівкою. Якийсь час мною вже била лихоманка. Постукав. Зсередини ніхто не відповів. Приклав вуха до стіни, наслухаючи. Цілковита тиша. Нетерпляче вирвав кілок і цілим тілом наліг на ті двері. Вони відчинилися на диво легко. В обличчя вдарив запах свіжого сіна і воску.

«Цікава комбінація», – спало мені на думку, поки квапливо замикав за собою двері.

– Добрий вечір! – голосно обізвався я.

– Добрий вечір! – відповіла луна.

Приміщення, до якого я втрапив, було порожнім. Голос гудів, як у бочці.

Попробував запалити одного, другого сірника – відсиріли. Треба було зорієнтуватися без світла. Навпомацки пересувався вздовж стін, вивчаючи їх поверхню. У другому куті мене затримав якийсь предмет, який глухо задуднів, коли я наштовхнувся на нього ногою. Я хотів було обминути його і йти далі, та рука провалилася без опору, і я упав у щось всередину. Предмет був порожнистим.

«Що за чорт? – подумав я, чіпляючись за край, що виступав. – Ночви чи корито?»

Врешті видобувся назовні. Раптом мені стало не по собі.

– Де я? – крикнув я на повний голос.

Жодної відповіді. Я стояв, як вкопаний, ловлячи вухами мертву пустку. Глуху тишу ночі не порушував ані найменший шум, навіть подих. Чулися лише пришвидшені удари мого власного серця.

Тоді вирішив продовжити вивчення будинку. Ноги заплутались у якійсь шматі чи одязі, що валявся на підлозі. Нахилився, підняв. То була подерта волога лаха, що тхнула гниллю і запахом старих лойових свічок. Відкинув її з відразою.

Втомлений мозок снував здогади про місце мого перебування. Куди я потрапив? Може, то була буда садівника? Теплий запах сіна манив мене до центру будинку.

«На ньому, напевно, можна переспати, хоч би й на підлозі!»

Я пішов на той запах, та вдарився грудьми у якусь перешкоду. Стіл чи поміст, застелений свіжим сіном. Витягнув руку і задоволено погладив пахучий настил. Тапчан був порожнім, я знайшов, нарешті, собі ложе.

Не роздумуючи, скинув промоклу до нитки маринарку і, поклавши її в головах, блаженно витягнув утомлене тіло на тій підстилці.

Надворі все ще падав дощ, по даху стукали великі тяжкі краплі. У гілках дерев шумів вітер. Заколисаний тою монотонною музикою, вичерпаний довгим блуканням по дощі в бурю, я одразу впав у стан дрімоти. Якусь мить я витав поміж сном і дійсністю, у голові клубочилися дивні видіння: образи, обриси, постаті… А потім я провалився у густу темну імлу – нарешті напливла перша хвиля сну і покрила мене, занурюючи у небуття. Незабаром я опинився десь далеко, затягнутий нуртом сну, в цілком новому оточенні, поміж чужими, вишукано одягнутими людьми.

* * *

Покої старосвітського палацу. На стінах турецькі гобелени, реліквії предків і мисливська зброя. Якась зала – простора, світла, у хмарах тютюнового диму. Посередині, при столі з зеленим сукном – група мужчин у фраках. Грають у карти – віст. Обличчя змучені, пом’яті. Напевно, після безсонної ночі. Три постаті – двоє мужчин і одна жінка – притягують загальну увагу. Гарні люди. Особливо отой блондин із характерним англійським профілем. Расовий тип. Грає нервово, постійно програє. Темно-сині очі щохвилі піднімаються над картами і впиваються у бліду темноволосу пані, яка сидить коло свого чоловіка в накинутій на плечі шалі.

Тих двох людей – її і красеня-блондина – щось пов’язує, якась сильна, сердечна таємниця. Погляд жінки вп’явся в обличчя того, що програє. Лице її чоловіка насуплене, мармурово-непроникне, глибока складка перекреслила йому чоло під буйною каштановою чуприною. Він грає рівно, спокійно, лише час від часу нахиляється до недогарка свічки з правого боку і припалює від неї цигарку. Тоді його сірі сталеві очі шукають очей противника і дивляться в них зимно, з напруженою увагою. Гра точиться невблаганним, фатальним ходом.

Минають довгі хвилини, години… Пані під заслоном шалі трохи висуває округле, чудово вирізьблене рамено, і шукає руки блондина. Їхні долоні на мить зустрічаються і вмить сполохано сахаються.

Чоловік нервово здригнувся, миттєво опанував рух уже занесеної руки. Лише обличчя посіріло, як попіл, брижилося нервовими, гострими лініями і зусиллям волі знову перетворилось у маску байдужості.

Зауважив…

Блондин почав роздавати карти. Впали королі, валети, закрутився дзиґою на сукні бубновий туз.

Жінка встає і щось говорить. Перепрошує гостей, наказує подати ранкову закуску. Проходячи коло блондина, злегка зачіпає його, немов ненароком, широким рукавом кімоно. Її постать зникає за портьєрою. Мужчини провели її поклоном і знову повертаються до вісту.

Видно, у грі склалася надзвичайно цікава ситуація, бо обличчя гостей часами оживають і зраджують напружену увагу. Виграв господар дому.

Входить служниця і подає на таці чай з тістечками. Гості споживають сніданок. Замішання і рух крісел використовує слуга, щоби спритно всунути блондинові у руку дрібний паперовий згорток. Той жадібно вхопив, кинувши навколо швидкий, вивчаючий погляд. Зітхнув полегшено: ніхто не зауважив…

Відсутність господині привернула увагу чоловіка. Він щось запитує слугу і виходить. Дуже вигідний момент. Щасливий суперник ховається у фрамузі вікна, розгортає папір, читає. Кров кидається йому в обличчя, в очах грають іскри. Згорнув, сховав на грудях. Докурює цигарку, відступає у глиб кімнати і, скориставшись розгардіяшем, зникає за дверима, що навпроти портьєри.

За якийсь час повертається чоловік, очі гостро блищать, у них палають іскри гніву. Була сварка. Його увагою заволодіває якийсь повний гість і тягне в кут на розмову. Чоловік бреде за ним, хоч і неохоче. Минає п’ятнадцять хвилин, півгодини…

Розім’явшись, гості поволі повертаються на свої місця довкола зеленого столу. Зауважили відсутність блондина. На кількох обличчях промайнули посмішки, падають уривки якихось слів, фраз. Погляди мимоволі перехрещуються на господареві.

Той поривчасто встає, блідий, пройнятий нервовим дрожем.

– Перепрошую. Мушу знайти заблукалого гостя. Незабаром повернуся – буду до послуг панства.

Зникає у глибині дому. Видно довгу анфіладу покоїв, старих, заглушених оксамитом шпалер кімнат – відчиняються одні за одними двері, відхиляються тяжкі портьєри. Падають у кути злі, допитливі погляди, свердлять алькови, обзирають спальні…

Вийшов на ґанок, збіг сходами, повернув уліво. Кроки тихі, обережні. Почув якісь звуки, похапливий шепіт. Заглянув через ґрати обплетеної диким виноградом альтанки. Побачив… Поклала йому голову на груди, наставила розхилені вуста. Цілував її довго, протяжно…

Раптом сцена змінилася. Посеред альтанки стояв чоловік. На вустах холодний іронічний усміх, у руках стек.

– Вибачайте…

Жінка зірвалася з лавки, хотіла щось промовити. Її перервав посвист удару. З коротким скриком піднесла руку до щоки, на якій розквітнув продовгуватий, червоно-синій пруг… Блондин кинувся на шаленця з гнівом, замахнувся рукою до його обличчя. Та дорогою наткнувся на опір: його затримала міцна, сталева рука…

– Знайдемо інший спосіб вирішення тої справи.

Наказовим рухом витяг руку до жінки і вказав на будинок:

– Прошу нас залишити самих.

Пішла. Німа гра обличчя, поєдинок поглядів. Очі ворогів майже водночас зупиняються на кошику, який пані залишила на столі. На дні кошика два клубки – зелений і блакитний. Губами чоловіка блукає загадковий посміх, взяв клубки, поклав на долоню, бавиться ними, перекочуючи по руці. Запитально дивиться на другого.

Підняв блакитну кульку:

– Смерть.

Блондин кивнув на знак згоди.

Підсуває долоню із зеленою кулькою.

– Життя.

– Згоден.

– Хто буде тягнути жереб?

Діалог перериває великий англійський хорт. Породиста тварина вбігла до альтанки короткими, пружними стрибками і ластиться до ніг блондина. Той погладив пса по лобі і, вказуючи на нього супротивникові, промовив:

– Нерон.

– Добре.

Чоловік уклав до кошика обидва клубки і поставив його на столі. Тепер їх узяв суперник і, тримаючи у руці, звернувся до пса:

– Принеси, Нероне, принеси!

З пальців вилетіли різнокольорові кульки і, проробивши подвійну параболу, упали за кільканадцять кроків на стежку: зелена ближче, на кілька метрів далі блакитна.

– Візьми, Нероне! – заохотив блондин.

Пес кинувся з місця і бігом наблизився до клубочків. Обидва мужчини спостерігали з альтанки за його рухами. Нерон вхопив у зуби ближчий зелений клубок і вже хотів було повернутися до господаря зі здобиччю, коли спостеріг другий під клумбою. Звіря на мить завагалося, потім підбігло до клумби. Гордий із сумлінного вирішення проблеми, хорт вертався до альтанки, тримаючи у високо піднесеній пащі обидва клубки. Та зачепив ногою якийсь корінь, підскочив і вдарився головою до гілки. Тоді, напевне, з його зубів випав кудись поміж кущі один клубок. За мить уже подавав задиханою мордою своєму господарю те, що мав у зубах.

Блакитний клубок.

Блондин відібрав його і погладив пса по блискучій оксамитній шерсті.

– Дякую, Нероне.

Усміхнувся і, дивлячись на свого переможця, спокійно додав:

– Добрий пес. Справді. Мій пес. Честь.

У відповідь мовчазний уклін.

Швидким, нервовим кроком блондин покинув альтанку, перейшов парк і через фіртку вийшов у поле. За ним біг Нерон. Молодий чоловік сповільнив крок і повернув до порослого густими кущами берега ріки. Механічно розсував вологі стовбури, занурювався у ліс мокрих стебел. Його прекрасно скроєний фрак виділявся різким чорним контуром серед зелені, пронизаної золотом ранкового сонця. Пес самовіддано супроводжував свого господаря, котрий, здавалося, не помічав його. Вийшовши із гущавини на лужок, раптом обернувся і побачив-таки вірного товариша. В осклілих від розпачу очах зблиснув гнів. Підскочив і копнув звіра з усієї сили.

– Ану, геть, підла тварюко!

Пес заскавулів, заточився і з докором поглянув у очі господарю. Блондин відвернувся і пішов далі. Тепер брів над самою рікою. Тупий погляд снував поверхнею води, супроводив течію. Коло ніг почулося покірне скавуління пса: Нерон перепрошував за невідому йому провину, лизав руки, ластився до ніг. Чоловік видобув із кишені малий, короткий револьвер і вистрілив йому в голову. Тварина тихо заскавуліла й упала до ніг господаря, опустивши прострілену голову на витягнуті лапи.

Блондин розсіяно глянув на зброю і, зауваживши брак набоїв, відкинув геть у кущі. Потім без роздумів скочив у річку. Вода під ним збурилася, приснула пінистим плюскотом і замкнулася над своєю жертвою…

Я прокинувся.

Був ясний, погідний день. Я лежав навзнак. На обличчя із заґратованого маленького віконця у протилежній стіні будиночка щедро лилася ціла злива сонячного проміння. Засліплений блиском, я примружив очі, а тоді уважно розглянувся навколо. Несподівано по тілі пробіг зимний тремт: у куті стояла труна. Її відкриті нутрощі зяяли на мене пусткою смерті.

Відвів очі, погляд упав на ріг помосту, на якому я лежав. Був накритий якоюсь плахтою чи то куском матерії. Машинально взяв її до рук: то була лаха, брудна від пороху й болота, рясно покрита сльозами свічок. Нагадав собі минулу ніч і шмату, яку підняв у темряві. Бррр… ногою скинув її на землю.

Протер очі. Рештки сну розвіялися. Цілком отямився.

Де ж я?

Під лівою рукою, що була занурена у сіно ложа, відчув якийсь твердий предмет, який до того несвідомо тримали мої пальці. Лінивство не дозволило мені ворухнутися і переконатися, що то було. Я лише повернув голову у той бік, проте нічого не побачив: стіна соломи і сіна заслоняла мою голову і той предмет, за який трималися мої пальці. Почав обмацувати його. Та невже?! Тепер я мав враження, що мої пальці дотикаються до чогось м’якого, неначе сукно… Чийсь рукав, чи що? І тут до мене дійшло. Моя рука цілу ніч підсвідомо трималася за передпліччя людини.

Я аж підскочив на помості. Вал соломи посунувся, відступаючи мужчину, що лежав тут-таки коло мене, на тому ж тапчані. Короткий погляд на обличчя товариша – і кров похолола в жилах: я упізнав блондина, якого бачив у сні.

То було те саме аристократичне обличчя, ті самі прекрасні риси, але тепер ще підкреслені гострим мазком смерті. Він штивно лежав на солом’яній підстилці у пом’ятому, ще вологому фраку, з водоростями, що сплутались у буйному ясному волоссі, зі смугами мулу на штанях і сорочці.

Я задерев’яніло сидів і дивився, не вірячи своїм очам.

Раптом одним скоком покинув ложе трупа і, не оглядаючись, почав натягати маринарку на плечі. Хотів якнайшвидше вийти звідси, утекти від цього місця якнайдалі.

А ззовні долинули численні кроки і шум голосів. Прикриті двері відхилилися, і всередину зайшло кілька мужчин. Троє чоловіків із війтом на чолі: жандарм, якийсь худорлявий індивідуум, подібний на громадського писаря, і двоє джентльменів. Товариство мало урочистий урядовий вигляд.

«Слідча комісія», – промайнула думка.

– А що пан тут поробляє? – запитав мене війт густим басом.

– Як то що… Я мимоволі переспав у цій хатині.

– Звар’ювалисьте? Та то ж трупарня, – суворо гримнув той.

– Та я вчора вночі тут заблудився, утікаючи від зливи. Не знав, куди потрапив.

– Га, вітаю з приємною ночівлею, – обізвався один із інтелігентів із козячою борідкою, напевне, лікар.

– Дійсно, трохи дивно спалося… То померлий?

– Його видобули тутешні хлопи вчора ввечері. Ріка викинула на берег неподалік млина.

– Панове, напевно, хочуть приступити до розтину? – поцікавився я.

– Власне. Комісія у зборі. Прошу, пане суддя, – звернулися до присадкуватого пана в урядовій шапці з текою під боком. – Чи зачекаємо на пана Гіжицького?

– А от і сам ясновельможний пан дідич! – хором відповіли хлопи, роблячи місце мужчині, який в цю мить переступав поріг трупарні.

Новоприбулий зняв широкого білого капелюха – панаму і, окинувши нари коротким позирком, зблід, як стіна. Я упізнав чоловіка зі сну. Запанувала мертва мовчанка. Лікар відкрив великий горіховий ящик і почав видобувати з нього інструменти. Під сонячним світлом зблискували зимні леза ланцетів, звучав металічний дзенькіт скальпелів і пінцетів.

Мовчки уклонившись присутнім, я поспішив покинути хатину.

За дверми мене привітав шумом ґедзів і птахів скупаний у ранкових росах цвинтар.

ПРОБЛЕМА ЧЕЛЯВИ

[14]

Якось пополудні, у звичайну годину прийому, мав я нову пацієнтку. Своїм візитом ушанувала мене, невролога-початківця, пані Ванда Челява, дружина всіма знаного професора доктора С. В. Челяви, який, не перший вже рік займаючи кафедру в нашому місті, здобув собі славу видатного дослідника в царині психопатології.

Поява цієї гарної, чарівної жінки здивувала мене незмірно. Я не міг одразу зрозуміти, чому вона не звернулася по лікарську пораду до чоловіка, який, щоправда, останнім часом обмежився майже виключно сферою теоретичних пошуків, але, без сумніву, в цьому винятковому випадку поступився би ними. Лише її сповідь, пов’язана з імовірною психічною хворобою, кинула нове світло на мотиви цього кроку. Симптоми, що супроводили позірну хворобу, справді носили такий специфічний характер, що пані Ванда не лише не могла, а й, щобільше, не повинна була шукати допомоги в чоловіка.

З притаманною жінкам делікатністю почуттів вона зрозуміла, що будь-які звірення в цьому напрямку, без сумніву, образили би його, болісно заторкуючи певні струни душі. Принаймні таке враження склалося в мене під час першої розмови. І вона, прочитавши в моїх очах подив, викликаний несподіваним візитом, негайно поквапилася з поясненнями.

Щодо мене, то я вважав, що можливі зізнання перед професором радше би його занепокоїли стосовно власної особи. Одразу збудилися в мені підозри, що «хворобливі симптоми», які пацієнтка приписувала собі, належало би скерувати в діаметрально протилежний бік і перенести на її чоловіка. Попри глибоке переконання «хворої», я схилився до дуже відмінного погляду на справу. Але, не бажаючи передчасно непокоїти бідну жінку, удав, що «перебіг хвороби» розумію в той же спосіб, окреслюючи підказаним мені нею ж шаблонним терміном «легкий розлад нервів, поєднаний із спорадичними виявами зорової галюцинації». Цілком природно, порекомендував їй відповідні заходи, не забувши попросити про складання час від часу звіту про результати лікування. Цю невинну містифікацію я дозволив собі без особливих докорів сумління, бо, по суті, хотів зарадити якщо не вигаданій мною хворобі, то чомусь іншому, що, ймовірно, ховалося за тим усім.

Бо дивним збігом обставин за кілька днів перед консультацією я зауважив щось, що звернуло мою увагу на професора Челяву.

Хоч особисто не були ми знайомі, неодноразово під час свого університетського навчання слухав я його глибокі й оригінальні виклади. Він розповідав тоді майже виключно про аномальні явища з царини психічних недуг. Ґрунтовні знання цього відносно молодого вченого, поєднані з геніальною інтуїцією у висвітленні делікатних і складних проблем, вражали мене завжди, викликали безумовні повагу й захоплення ним. Не раз розмірковував я над багатством зібраного ним матеріалу, який – взятий у широкі, вільні від академічного педантизму рамки – пульсував гарячою кров’ю вражень, пережитих особисто.

Де і коли могла ця людина спостерігати ті похмурі вияви душі людської, ті невимовно прикрі, часом відразливі картини, з яких бив чад божевілля та злочину? Ці питання часто виникали під час лекцій професора.

Згодом, коли мої зв’язки з університетом послабшали, коли я почав практикувати самостійно, я забув про Челяву та його ерудицію. Особисто не наближався до нього ані разу і певен, що він не пам’ятав мене навіть з вигляду. Завжди неуважний, постійно зайнятий улюбленим предметом, не зважав він на слухачів і часто робив кумедні помилки у прізвищах студентів. Зрештою, я слухав його більше з захоплення, ніж із потреби, бо спеціальний напрям його досліджень не був у безпосередній дотичності до моїх студій.

Лише тиждень тому випадкове спостереження примусило мене зосередити увагу на цій цікавій людині.

Через винятковий збіг обставин кілька місяців тому оселився Челява з дружиною в будинку, де я жив уже рік. Він зайняв чудове помешкання, обставлене з великою розкішшю. Мої дві кімнати містились одразу над ним, і лише дві секції сходів відділяли мене від ученого.

Завдяки несподіваному сусідству відродилася цікавість, яку він колись збуджував у мені; я мимохіть звертав на нього більшу увагу, ніж на інших мешканців.

Невдовзі я зауважив, що спосіб життя професора є надзвичайно регулярний. Із невблаганною точністю після сьомої години ранку він залишав помешкання і йшов на лекції, повернувшись з яких ополудні, знову близько третьої поспішав, напевно, як давніше, до лабораторії. Вечори зазвичай присвячував дружині, збавляючи час у її товаристві в сусідній кав’ярні або на прогулянці. Перед вечором був уже Челява вдома, і ніколи не вдалося мені постерегти, щоби вертав пізніше. Скидалося на те, що нічних розваг і театральних вистав не визнавав. Я мав враження, що життя в цих суворо витриманих нормах для такої молодої та гарної жінки, як дружина Челяви, було часом дуже прикрим і вимагало великого стриму та самозречення. А проте пані Ванда ніби зовсім не відчувала монотонності. Обличчя її було завжди спокійне, а темні блакитні очі промінилися щастям, коли, спираючись на руку чоловіка, проходила довгими алеями міського парку. І не раз чув я на сходовій клітці її сріблястий сміх, коли близько пів на восьму вечора вони разом вертали додому.

Невдовзі світло в помешканні Челяви гасло, і воно занурювалося в абсолютну тишу. Професор, очевидно, полюбляв ранній спочинок.

Так одноманітно спливало зовнішнє життя вченого, не збурюване відвідинами знайомих, не перерване жодним збоєм, жодним, навіть найменшим, відступом від щоденного розкладу.

Лише тиждень тому (за три дні до візиту пані Ванди) я зауважив певен факт, який переконав мене, що або мої спостереження не були докладні, або сталася якась зміна в дотеперішньому розкладі життя Челяви.

Це було минулого четверга.

Втомлений цілоденною працею, я засидівся того вечора трохи довше в американському барі і лише після десятої вдалося мені вирватись із веселого гурту приятелів. Пора була холодна, струменів дощ, безжально шмагав вітер. Ледве чалапаючи по воді, я дотягнув ноги до свого дому і вже збирався ввійти до середини, як раптом вхідні двері кам’яниці відчинилися, і на порозі з’явився якийсь підозрілий суб’єкт.

Зауваживши мене, незнайомець швидко насунув на чоло широкий чорний капелюх і віддалився, злегка похитуючись, в напрямку міста.

Сталося це так швидко, що я не встиг – попри щире бажання – докладніше придивитися до нього; здалося-бо мені, що він не дуже радий був зустрічі. Незважаючи на це, протягом блискавично короткої миті я зміг побачити профіль обличчя, який примусив мене замислитися: я мав враження, що виходив із будинку Челява. Невдовзі, однак, визнав це припущення за недоречне: було надто темно, щоби розрізнити риси, а всілякі домисли у таких умовах є надто ризикованими. Зрештою, вбрання незнайомця, дуже занедбане, майже злиденне, виключало щось подібне. Дивувало лише, що відчинив собі браму сам (я чув виразно скрегіт ключа), ймовірно, мусив це бути один із мешканців будинку, якому господар дозволив зробити ключ. З іншого боку, проте, здивував мене його підупалий вигляд – як на мешканця нашого будинку був занадто обдертий. Але кінець моїм міркуванням поклала злива, яка саме підсилилася; я перестав оглядатися за постаттю, що зникала за рогом, і, користуючись з того, що загадковий гість чи співмешканець двері за собою в поспіху не замкнув, увійшов до будинку і незабаром опинився у себе.

Наступного ранку я щиро сміявся з учорашньої зустрічі і своїх припущень. І, без сумніву, забув би про цю пригоду, коли б не поява в мене трьома днями пізніше пані Челяви.

Те, що тоді від неї почув, примусило мене замислитися, наводячи на думку, що, можливо, я не зовсім помилився.

Попрощавшись із пацієнткою, ще тієї ж ночі я взявся до з’ясування справи. Керований передчуттям, що «хвороба» пані Ванди є у певному зв’язку з моїм «видінням», я відразу ж після десятої вийшов із квартири на сходову клітку і, перехилившись через перила, чигав на коридорі свого поверху.

Очікування мене не зрадило. Коли вже погасло світло, я почув під собою тихе рипіння дверей і обережні кроки – хтось ішов сходами додолу. Скориставшись із шурхоту, який, попри все, викликала ця обережна хода, я й собі зійшов на низ, щоби тут побачити темний силует чоловіка, який бовванів на тлі шибок вхідної брами. Не підлягало сумніву – був це той самий потертий суб’єкт, що й тиждень тому.

Він відчинив собі ключем двері і затримався на мить біля виходу, пильно приглядаючись до чогось на своїй долоні. Тихий брязкіт металу, що його він пересовував пальцями, полегшив мені орієнтацію – лічив гроші перед відходом.

Відтак, ніби не довіряючи очам, підніс монету до світла і, відхиливши голову назад, приглядався її вартості. Завдяки цьому його обличчя опинилося в промені світла газового ліхтаря, що стояв біля будинку, і тоді я переконався, що незнайомцем є Челява або ж хтось до невпізнання подібний. Наразі мені цього було достатньо, і я повернувся нагору. Тут, зручно витягнувшись на канапі, почав аналізувати темну поки що для мене справу.

Отже, професор або його фізичний двійник у таємничий спосіб потай вихоплюється ночами з дому і, очевидно, зовсім не бажає собі, аби хтось його зустрів дорогою. Може, робив це й давніше протягом місяців, років, і лише випадок зрадив мені його мандрівки?

Але з якою метою і чому в такому злиденному одязі?

А саме це перебирання становило єднальну ланку з зізнаннями його дружини й схилило мене до ствердження тотожності нічного волоцюги з Челявою. Бо ось, що я довідався під час першої консультації з уст професорової:

– Від певного часу, – розповіла стурбована жінка, – я піддаюся невимовно прикрій галюцинації, яку мушу приписати моїм хворим нервам. У минулу середу лягла спочивати, як завжди, раніше, але не могла заснути, незважаючи на всі зусилля. Ніч була ясна, і місячне сяйво падало у спальню повними струменями. Я вже хотіла встати, щоби прийняти снодійне, коли раптом двері лабораторії тихо прочинилися, і наді мною схилилася якась постать. Я скрикнула, інстинктивно шукаючи руку чоловіка, що спав на сусідньому ліжку. Знайшла її мертвотно холодною (як це завжди в нього під час сну), але Стах не прокинувся.

Тим часом незнайомець обернувся обличчям до світла, і тоді у безмежному здивуванні я зауважила, що людина, яка стоїть у ногах мого ліжка, – мій чоловік у дивовижно заяложеному одязі. Дивився на мене поглядом, якого ніколи доти у нього не помічала: були в ньому огидний цинізм і хтивість.

Наче паралізована, я не могла ворухнутися і відігнати видиво. Нарешті з тим самим звірячо-пристрасним усміхом на устах він відступив у глиб кімнати і знову зник у кабінеті. Через кілька хвилин я почула, як хтось відчиняє двері робітні і виходить на коридор. Потім усе стихло.

Весь цей час я спазматично тримала, не випускаючи, руку чоловіка; він спав кам’яним сном. Коли видиво розвіялося, я запалила лампу, щоби переконатися, що Стах спочиває, роздягнений, тут же, поруч, у глибокому, як завжди, сні. Саме це зміцнило мене в переконанні: те, що я бачила і чула, було хворобливою нервовою галюцинацією. Від тієї ночі повторилося те саме двічі, і з несказанним страхом я очікую щодня наближення часу нічного спочинку.

– Чи звірялися Ви в цьому чоловікові? – запитав я, коли вона закінчила сповідь.

– Ні. Якась особлива тривога стримує мене від цього кроку. Якби предметом галюцинацій був хтось інший, а не він… Ви розумієте?

– Так, Ви, вельможна пані, маєте якнайповнішу рацію. Не треба йому про це казати – саме тому. Виняткова ситуація… У цій справі ми полишені на власні сили; не можна його втаємничувати.

Відтак я порадив кілька препаратів для заспокоєння нервів, які поза тим ні на що не впливали, прохаючи в разі повторення «видіння» негайно повідомити мене.

Якщо на початку я ще мав якісь сумніви щодо стану нервів пані Челяви, приписуючи нічні «видіння» їх розладу хоч частково, то тепер сповнився переконання, що нема тут мови про якусь хворобу: галюцинація рішучо поступалася місцем загадковій дійсності. Все це було фактом, без сумніву, дивним, але, тим не менш, реальним.

Із такого стану речей випливав таємничий висновок: треба було безумовно припустити поруч із особою професора Станіслава Владислава Челяви існування іншого індивіда, цілковито до нього подібного. Побіжна згадка про незвично міцний сон чоловіка та крижано-холодні («як завжди в нього під час сну») руки спочатку здезорієнтувала мене, і були хвилини, коли приходила до мене думка, чи часом не маємо справу з чимсь на кшталт духовного двійника. Та після глибшого розмірковування відкинув це тлумачення як надто фантастичне і незгідне з поглядами лікаря. А втім, майбутнє засвідчило, що думка була слушна.

Йшлося лише про зв’язок, який єднав професора з його фізичним двійником. Насувалося питання, чи взагалі знав про його існування. А якщо знав, чому не намагався перешкодити небезпечному зближенню?

Проте всі ці загадки я міг розв’язати лише за допомогою його дружини, яку не можна було довший час уводити в оману. Поза сумнівом, моїм обов’язком було поділитися з нею своїми ваганнями та схилити до співпраці в розкритті таємниці.

Тому я нетерпляче очікував на її прихід.

Це сталося невдовзі – через день після констатації прогулянок двійника.

Професорова прийшла ще більш знервована, ніж попереднього разу: «галюцинація» повторилася знову минулої ночі, набираючи форму тим небезпечнішу, що погляд «чоловіка» став ще настирливішим.

Переконавшись, що бідна жінка вважає себе серйозно хворою, я негайно повідомив її, що думаю про її ніби видіння. Думка моя, яка ґрунтувалася на подвійному спостереженні, справила величезне враження.

– Але ж, пане докторе, – промовила вона зміненим від розпачу голосом, – це жахливо! Існування двійника у плоті й крові, який прокрадається невідомо як до оселі людини, що через фатальний випадок є до нього дивовижно подібна, було би справою потворною. Благаю Вас в ім’я всього святого: не приховуйте правду! Знаючи, як я стурбована станом своїх нервів, напевно, Ви хотіли вплинути на мої побоювання, переносячи справжні причини явища на щось інше. Але цей засіб не спрацював. Бо Ви ж бачите, що мій переляк (якби навіть я сприйняла Вашу інтерпретацію за чисту монету) змінить лише мотивацію, не втрачаючи, проте, своєї сили.

– На жаль, шановна пані, нічим тому не зараджу. Те, що я сказав, є моїм найглибшим переконанням. Така людина, на мою думку, існує. Я говорив щиру правду. Якщо ж досі не повідомив відповідні власті, то сталося це лише з огляду на особу Вашого чоловіка.

Слова мої, промовлені спокійно, тоном беззаперечного переконання, похитнули, мабуть, сумніви пані Ванди. Вона похилила задумане чоло на руки, споглядаючи мене очима переляканого птаха.

– Лікарю, – запитала після хвилини мовчанки, – Ви висловлюєтесь загадково; що маєте на увазі під мотивами, які стримують Вас від оприлюднення правди?

– А хто нам заприсягнеться, що професор справді нічого не знає про існування тієї людини?

– Як це? – жахнулася вона. – Ви припускаєте, що він погодився би на те, що відбувається?

– Не знаю, нічого не знаю, шановна пані. Є лише здогади, непевні припущення. Проте вважаю, що в житті Вашого чоловіка є якась таємниця, якої він нікому – навіть Вам – не хоче, чи не може відкрити. Не забувайте, що він учений. Втім, якщо вже належить мені послідовно зайнятися цією темною справою, то мушу поставити кілька ґрунтовних питань. Будуть, можливо, надто неделікатні, але я вважаю це за необхідне. Зрештою, прошу пам’ятати, що я лікар.

– Слухаю, пане докторе.

– О котрій ви з чоловіком вкладаєтеся спати?

– Чоловік – пунктуально, о восьмій вечора. Я, коли не втомлена, ще годину читаю. О дев’ятій я вже в ліжку.

– О котрій встає ваш чоловік?

– Докладно о восьмій ранку. Я зазвичай встаю раніше, близько сьомої, щоби приготувати сніданок.

– Чи відступали Ви колись від цього правила?

– Протягом десятилітнього подружнього життя – ані разу. У цьому Стах невблаганний.

– Гм… Чи не є трохи дивною ця непорушна пунктуальність? Рівно 12 годин сну і знову 12 годин стану яви.

– Справді, в перші роки нашого співжиття було мені трохи важко пристосуватися до цього, але з часом призвичаїлася.

– Ви згадали, що руки чоловіка під час сну здебільшого крижано-холодні. Чи не помічали ще якихось ознак?

Останнє запитання було виразно неприємне для неї – нагадувало про щось, що хотілося забути.

Повагавшись хвилину, вона відповіла:

– Справді, мій чоловік, коли спить, справляє дуже неприємне враження. Протягом ночі ні на хвилину не прокинеться і виглядає, як мертвий: тіло страшенно холодне, не чути дихання, серце не б’ється. Пам’ятаю жахливу ніч, коли вперше це зауважила. Подумала, що він раптово помер. Мої розпачливі волання на допомогу, спішно викликаний лікар виявився безпорадним і констатував смерть. Можете уявити мою радість, переляк і подив, коли рівно о восьмій ранку чоловік устав з постелі здоровий і бадьорий, як завжди. Поволі звикла й до цього.

Я слухав її одкровення зі зростаючою цікавістю.

– Ваша розповідь, – зауважив їй, – має ознаку чогось настільки незвичного, що часом схиляє до визнання рації за спіритистами. Але позаяк я не маю симпатій до їхньої теорії, то – попри виразні каталептичні синдроми у вашого чоловіка – спробую пошукати іншого шляху до істини. Не вірю (бодай у цьому випадку) в існування так званого астрального двійника. Але, щоби цю проблему розв’язати, мушу докладно придивитися цьому суб’єктові. Чи бачили ви його обличчя під виразним освітленням? Чи не пробували під час «галюцинації» запалити лампу?

– На жаль, ні. Я була надто перелякана, щоби наважитися на щось таке – не сміла руки простягнути.

– Отож-бо й є. Обидва ми бачили нечітко: ви – при непевному сяйві місяця, я – під імлистим світлом ліхтаря, ще й звіддаля. Треба це виправити.

– Пане докторе, я не можу довше наражати себе на такі експерименти – задорого мені коштували би. Якщо ваш погляд на справу є слушним, загрожує мені поважна небезпека. Сама не відаю, як повестися. Може, розповісти про все чоловікові і за допомогою поліції звільнитися від зухвальця?

– А якщо професор знає про цю людину, з якою перебуває в якомусь особливому зв’язку? Ні, шановна пані, цього наразі чинити не можна.

– То що ж робити?

– Єдиний вихід, на мою думку, такий: коли чоловік засне, прошу залишити світло у спочивальні, самій же провести ніч в іншій кімнаті, замкнувшись міцно на ключ. Не думаю, щоби той наважився на ламання дверей: це наробило би багато галасу і збудило би цілий будинок – попри зухвалість щодо вас, ця людина явно не позбулася засобів обережності і рахується з неприємними наслідками. Крім того, прошу мати під рукою зброю про всякий випадок. Звичайно, ранком, близько сьомої години ви повернетесь до спальні, щоб не будити підозр у чоловіка.

– Дякую, пане докторе, мені здається, це чудовий спосіб.

– Лише тимчасовий – знайдеться ліпший у майбутньому. Але ходімо далі. Зовнішній вигляд професора я знаю дуже добре – мав змогу придивитися до нього колись під час лекцій та останнім часом завдяки близькому сусідству. Тим не менше, вважаю, що ваш чоловік мене не знає з вигляду.

– Я цього певна. Не звертає уваги на оточення, особливо на людей, з якими не підтримує товариських стосунків.

– Власне. Те ж саме і я зауважив. Це мені дуже з руки.

– Ви наміряєтеся стежити? – запитала трохи неспокійно.

– Мушу, це мій єдиний засіб. Прошу не хвилюватись – я зумію бути обережним. Але не відходьмо від теми. Здається, ваш чоловік злегка припадає на одну ногу?

– Так, на праву.

– Чи причина вам відома?

– Звичайно. У молодості з ним трапився нещасний випадок, після якого залишилися виразні сліди – на правому стегні має широкий шрам.

– Гм… так. Чи були ви коли-небудь у робітні професора, з якої виходить і де зникає його «двійник»?

– Ні. Туди мені заходити не можна.

– Дивно. Отже, чоловік має свої таємниці. Чи не намагався вмотивувати цієї заборони?

– Казав, що робить це, побоюючись за мене. У кабінеті зберігаються всілякі наукові пристрої та препарати, з якими належить поводитися надзвичайно обережно.

– Гм… можливо. А тепер, на завершення, дозволю собі поставити ще одне питання. Трохи клопітке, але, може, відповідь полегшить мені завдання. Чи міцні ваші подружні стосунки?

– Я кохаю його, обожнюю. Він добрий до мене, ні в чому мені не відмовляє.

– Даруйте, у цьому я ніколи не мав сумніву. Йдеться про стосунки статеві.

Пані Ванда злегка зашарілася і відповіла зніченим голосом:

– Із цього погляду належимо до винятків. Можна вважати нас за аномалію: зближуємося рідко, причому не відчуваємо особливого задоволення. Взагалі, як на мене, не вважаю статевого акту за невід`ємну частину супружнього співжиття.

– Так, залежить від поглядів й організму.

І на цьому я закінчив співбесіду, прохаючи надалі про частіші контакти зі мною, необхідні для подальшої співпраці. Пообіцяла зі вдячністю в очах.

Від того дня бачилися щодня. Професорова здавала звіт зі своїх спостережень, які я співставляв із власними, причому взаємодоповнювалися і взаємопояснювалися вони чудово.

Ще того ж самого вечора я побавився у детектива. Бажаючи мати про всяк випадок свободу дій у присутності Челяви й уявного «двійника», змінив до невпізнання свою зовнішність у стилі а la canaіlle і в засмальцьованому одязі чекав на сходовій клітці.

Після десятої, як завжди, відчинилися двері кабінету професора і звідти з`явився таємничий суб’єкт. Я перечекав, поки він вийшов із брами, після чого, скориставшись власним ключем, вислизнув услід за ним на вулицю.

Він поквапливо йшов у бік підміських бульварів, час від часу обережно оглядаючись. Тоді я ховався за дерева чи будинки, поки не потрапили ми до більш залюднених місць. Тут я був уже вільний. Обідранець волікся по злиденних вуличках, занурювався у якісь кручені завулки, губився в типових для великого міста сліпих вуличках, темних і похмурих.

Очевидно, був у цій стороні постаттю популярною, бо що пару кроків надибував знайомих, подібних до нього обдертюхів і відчайдухів, які вітали його сердечно – грубуватими прізвиськами. Кілька разів, на мій великий подив, долинуло до мене ім`я Стахур.

Нарешті волоцюга завітав до якогось дуже підозрілого шинку з характерною вивіскою «Корчма під Рудою Бертою». З її нутрощів вже на значній віддалі було чути п`яні крики і співи розгуляних гостей. Ще раз уважно оглянувши револьвера, захованого в кишені мого обдертого сурдута, я, в свою чергу, ввійшов до того земного ельдорадо.

Перші погляди, кинуті довкола, пояснили, де я є: в одній із найогидніших нір, в одній із тих таємничих криївок, у яких чаїться злочин і його супутники. У низькому, безнадійно брудному приміщенні забавлялися серед густої мли диму зі сигар, люльок і цигарок кільканадцять осіб мішаної статі. Кілька чоловіків із розбійницькими обличчями грали під вікном у карти, інша група без пам’яті смалила тютюн при повних склянках абсенту, із закутків чувся цинічний сміх дівок, який переривався широким реготом залицяльників. Якась напівгола жінка танцювала на столі у такт до гри мандолін. За шинквасом дрімала ще молода, але вже знищена дівчина.

Я всівся за одним із столів і зажадав горілки. Треба було з порогу ввійти в темп «Рудої Берти» і боєм здобути собі право громадянства. Відтак почав хриплим, штучно розладнаним голосом підспівувати інструментам, імпровізуючи куплети, приправлені шибеничним сентиментом.

Успіх був цілковитий. Я виявився оточеним знаками визнання. Після хвилинної перерви пішли численні питання. Представився їм як збіглий із в`язниці вламувач із багатим і плідним на епізоди минулим. Розпочалася щира балачка, у якій я здобувався на грубі дотепи, оповідаючи численні казки з тисячі й одного злочину, свої пригоди з владою, агентами поліції й таке інше. Одночасно непомітно стежив за «двійником». Той у мить мого вступу на поріг корчми стояв посеред кімнати, оточений громадою товаришів, якій розповідав щось архізабавне, бо час від часу вибухали вони залпами сміху: брат Стахур був, очевидно, дуже дотепний.

Тепер я міг ближче придивитися до нього при світлі. І після уважного вивчення ствердив із задоволенням, що цю людину категорично не можна було назвати двійником професора Челяви. Справді, був навдивовижу до нього подібний, але не ідентичний. Старанний аналіз рис усував будь-які сумніви. Одночасно складалося враження, що різниця між обличчям Челяви і брата Стахура утворилася наче поступово, з плином часу; мимохіть насувалася думка, що обидва мали колись обличчя цілком однакові, які згодом внаслідок відмінних умов життя порізнилися, зберігаючи в головних рисах спільні елементи.

Причини такого розходження могли полягати як у переживаннях духовних, так і фізичних. Обличчя Стахура носило сліди розпусти і нічних гулянок; з-під чудово збудованого чола Челяви дивилися його глибокі очі, але ніби зневолені чужим йому виразом – інтелігентність ученого вступила тут у дивачну змову з розбещенням. Були це дві надзвичайно подібні до себе, але все ж різні особистості.

Зауважив я ще й іншу, дужче окреслену різницю. Через чоло Стахура бігла повздовжня борозна, як від розтину гострим знаряддям або склом, мабуть, слід якоїсь пригоди, якими, без сумніву, було багате його життя. Але найбільше примушувала замислитись одна особливість, яка одразу ж впадала в око. Професор припадав на одну ногу, коли ж рухи Стахура виказували такий самий ґандж, але з протилежного боку – виразно кульгав на ліву. Ця різниця (а одночасно подібність) давали багато для роздумів.

Я вирішив ближче познайомитися з його вдачею та психікою, наразі обмежуючись спостереженням на відстані.

Він поводився гучно, почуваючи себе тут, як удома. Розмовляв хрипким голосом, знущально-жартівливим тоном. Невдовзі я зауважив, що, попри цілковито підлаштовану до оточення зовнішність, його тут вирізняють. Це випливало з поведінки гостей, із певної напівсвідомої пошани, з якою до нього зверталися. Можливо, через те, що він цинізмом перевершував усіх, можливо, з іншої причини. Переходив від групи до групи, випивав, поплескував покровительськи по плечах і заохочував до жартів.

У такий спосіб наблизився і до кількох апашів, що сиділи поруч із моїм столом. Негайно звільнили для нього місце і підсунули чисту склянку. Хтось із товариства почав щось розповідати. Розповідь, здається, зацікавила його, бо розсівся вигідніше і, запаливши люльку, прислухався небайдуже.

Зацікавлений, я теж напружив слух, щоби вхопити хоч би кілька слів.

Апаш із переможною посмішкою на товстих губах розповідав огидну історію, в якій виродження змагалося з тваринністю.

Стахурові, очевидно, оповідь дуже припала до смаку, бо постійно усміхався, підливав йому вина і переривав час від часу питаннями про подробиці.

Але саме ці питання являли мені його в цілком новому світі. Були навдивовижу інтелігентні, ставилися, сказав би, методично. Коли я дивився на нього, як сидів розпертий на стільці, з очима, встромленими в оповідача, кидаючи часом якесь зауваження, так само безсоромне, як і влучне, – мимохідь порівнював його з професором Челявою. Стахур, здавалося, просто-таки вивчав товариша, який, не підозрюючи цих (очевидних для мене) намірів, вивертав «нутрощі» з наївно-безсоромною відвертістю. Коли закінчив, Стахур сипнув на прощання блискучим жартом і наблизився до мого столика. Побачивши це, я почав вигадувати довгу історію, в якій нібито відігравав першу роль; розповідав широкоплинно, забарвлюючи тему стереотипними виразами з підміського жаргону.

Слухачі, зауваживши наближення брата, пропустили його ближче; він всівся поруч, не спускаючи з мене ока. Погляд його, швидкий і пронизливий, заважав мені; я почувався незатишно. Але Стахур мовчав і не перешкоджав мені, часом трохи посміхаючись. Потім, нічого не кажучи, відійшов у глиб залу.

Коли біля мене трохи порідшало, і корчма поволі почала порожніти, несподівано присів поруч зі мною, довірливо беручи мене за рам`я:

– Гадаю, товаришу любий, ми будемо друзями. Здається мені, ми птахи з одного гнізда.

У переконанні, що це лише звична для «Рудої Берти» форма втаємничення, я дзенькнув об його склянку на знак братерства. Але вираз мого обличчя в цю мить явно йому не сподобався, бо з лукавою посмішкою зауважив:

– От, лишень без цих стилізацій. Зі мною не тра. Що іншого тамті, – з погордою вказав він на зал. – Ми споріднені душі; бачу тебе наскрізь… Ану ж, признайся, прийшов сюди на студії, га?

Захоплений зненацька, я дивився на нього в остовпінні. Поволі зорієнтувався. Не бажаючи до кінця розкривати карти, стишеним голосом представився вибитою з колії людиною, колись літератором, що нині від злиднів і розпачі шукає втіхи в пиятиці та спілкуванні з каламуттю. Повірив.

– Видиш, братчику, відразу вгадав, що тут щось світить. Але якось піде. Будемо разом студіювати, може, щось із того видлубаєш. А варто – дуже, дуже! Що за типи, що за люди! Панорами божевілля, пандемоніум жадань, розквіт злочинства! Пишні вияви! Чув-єсь, що той зарізяка з-під вікна теревенив перед хвилиною?

Я зробив ствердний рух головою.

– А знаєш… Ага, як ся пишеш?

– Казимир Дзержба, – вигадав я щось похапцем.

– А знаєш, Дзержбо, що у тому всьому найчудовіше?

Я подивився на нього запитливим поглядом.

– Те, що жоден із цих добрих людей не припускає, що за ними спостерігають. Нібито розмовляєш з ними, підтакуєш, додаєш – а все зумисне, згідно з планом, методично. На шнурку їх воджу.

– Слухай-но, Стаху, – обірвав я його, – а тобі це нащо?

– Задля аматорства, звичайно. Такий собі дилетантизм. Розумієш? – відказав швидко.

– Розумію. Тебе це забавляє?

– Так, так. Вроджена схильність до вивчення людської підшивки. Зрештою, мені тут добре. Потребую їх, не міг би вже жити інакше. Поза тим люблю багенце. Це моя стихія.

– А давніше?

– Як то давніше? Маєш на думці моє минуле? Гм, так було більшменш від ранньої молодості. Завше щось тягло мене до цих нір. От, така собі нічна людина.

– І цього тобі вистачає для щастя? Цих злиднів, цього бруду?

– Так якось уклалося, – він посмутнішав. – Але незабаром це зміниться. І мені теж належиться моя частка. Подбаю про гроші.

Дивився дико, мстиво, гнівно.

– Ще почекаю якийсь час, – додав він похмуро, – але потім… Втім, тебе це не обходить. Ліпше побалакаймо про щось інше.

І розпочав зі мною диспут про питання психозу. Я був здивований. Цей обдертюх говорив, як першорядний психіатр. Знав усі найновіші теорії, всі дослідження, експерименти, розбивав одні, спростовував інші. Погляди його, забарвлені сильним індивідуалізмом, нагадували мені відчити Челяви; були моменти, коли я починав сумніватися в існуванні двох різних людей – брата Стахура і професора. Зливалися в одне. Але ілюзія зникала після першого ж погляду на це обличчя, брезкле від пиятики, порите рубцями, після звуку цього голосу, захриплого від нічних вибриків. Переді мною сидів Стахур, брат Стахур, лише з багажем знань професора Челяви. Дивним було все це, таємничим, але реальним.

Близько п’ятої ранку ми розійшлися. Він залишив корчму першим, я вигулькнув через кілька хвилин за ним, дотримуючись належної дистанції. Йшли ми, звичайно, в один бік – аби стежити далі за ним, я не потребував відхилятися від маршруту до свого дому.

У три хвилини на шосту – ще до того, як у кам’яниці розпочався рух – він відчинив браму і зник всередині.

Втомлений цілонічним безсонням і я невдовзі вклався на дві години подрімати. Близько восьмої встав, щоби змити зайвий уже грим і перебратися. Сьорбнувши кави, поспішив до університету. Того дня закінчував Челява цикл своїх лекцій на тему «Психоз і статеве життя». Для мене, що вже кілька років не відвідував лекцій, та година мала особливу вагу. Віджили спогади, пригадалися амбіції і клопоти студента. Розчулений, я вітався зі старими авдиторіями, довгими, холодними коридорами.

Лекція розпочалася о десятій. Професор розповідав, як завжди, пречудово, розгортав свої погляди ясно, прозоро і глибоко. Проте в голосі було чути втому, в рухах знервованість і неспокій. На середині доповіді цікавість слухачів підсилилася – науковець наводив приклади, що ілюстрували його теорію. Були надзвичай пластичні, подані з переконливою силою виразів. Та, я впевнений, ні на кого не справили такого враження, як на мене. О, хто ж передасть мій подив, коли між випадками сексуальних збочень я зустрів історію, почуту минулої ночі в корчмі! Професор повторив її без зміни змісту, надаючи лише відповідної до аудиторії форми. Челява сумлінно використав враження Стахура.

Одразу ж після лекції, близько одинадцятої години ранку я повернувся додому і попросив аудієнції у пані Челяви в її помешканні. Прийняла мене без вагання. Ми мали для розмови досить часу, бо вчений приходив на обід допіру о першій пополудні.

Із зрозумілою цікавістю слухав її звіт про минулу ніч і ранок.

Відповідно до моєї поради, замкнулася вчора ввечері близько десятої в кімнаті, що прилягає до спальні, намірившись перечекати годину «галюцинації». Як оце після десятої ночі почула за стіною тихі кроки. Стримуючи дихання, дивилася на спочивальню через отвір для ключа. Посередині яскраво освітленої електричною рампою спальні стояв «двійник», розчаровано дивлячись на її порожнє ліжко. Якийсь час крутився, наче дикий звір у клітці, нарешті, неначе здогадавшись, схопився за клямку дверей сусідньої кімнати. Коли його спроби скінчилися нічим, зробив кулаком погрозливий жест у бік професора, зануреного у мертвий сон, і вийшов через кабінет. Лише тоді пані Ванда з почуттям полегшення пішла спочивати.

Зранку встала раніше, близько пів на шосту, і була свідком повернення Стахура. Вийшов знову на мить із робітні чоловіка, але й цим разом не заставши її у кімнаті, зник у таємничій глибині. Протягом усього часу Челява не зрушився на ліжку, не розімкнув уст. О восьмій прокинувся, поснідав і через чверть години, проведений дружиною на сходи, вийшов із помешкання.

– Чи не повернувся ваш чоловік через хвилину, аби зазирнути до робітні? – запитав я.

– У жодному разі. Вхідні двері помешкання я залишила відчинені для провітрювання кімнати і сама до кількох хвилин по десятій перебувала у спальні, час від часу виходячи на сходову клітку. Абсолютно нікого не було. Повернення чоловіка не минуло би моєї уваги.

– Так, звичайно. А я о десятій годині вже особисто слухав лекцію професора. Отже, усне порозуміння виключене. Чи чоловік не зазирав ані разу перед відходом до лабораторії?

– Ах ніяк. Поспішав якось незвично і був знервований, як, зрештою, взагалі останніми днями. Мені здається, пане докторе, що він уже знає про моє переселення до салону.

– Припускаю що так, судячи з інших ознак.

– Але в який спосіб? Чи Ви вважаєте, що вже встиг порозумітися з тією огидною людиною? Бо ж усе сталося вперше цієї ночі.

– Не обов’язково – може, цього навіть не потребує.

У погляді професорової було чекання пояснень.

– Я поки що утримаюся від відповіді. Можливо, незабаром знатимемо всю правду. Чи не маєте, шановна пані, ще чогось мені сказати?

– Звичайно. Ідучи з дому, чоловік приступив до мене і з рідкісною для нього стурбованістю промовив: «Вибач мене, що наражаю тебе останнім часом на певні неприємності, але роблю це в ім’я науки. Зрештою, добре зробила, сховавшись. Незабаром все зміниться у кращий бік. Про всяк випадок, май при собі вночі цю зброю». І простягнувши мені браунінґ, швидко вийшов.

– Гм, це цікаво. Отже, побоюється. Гадаю, що вдень ви у безпеці – від восьмої ранку до восьмої вечора.

– Я постановила собі не розлучатися з револьвером. Якщо ця людина справді існує, то його близьке сусідство в робітні є занадто ризиковане.

– Прошу зберігати спокій. Він тепер, найімовірніше, нешкідливий. Зрештою, мусимо зараз туди зайти.

– Куди? До робітні? Це неможливо! Чоловік носить ключ завжди зі собою.

– Пішлемо по слюсара, прошу не перейматися.

– Ні! Я не можу цього дозволити. Зауважить.

– Нема чого боятися. Замок накажемо мерщій направити.

Пані Ванда поступилася.

Через годину я ввійшов до загадкового «святая святих», а професорова з тривогою виглядала із спальні. Припущення мої справдилися цілковито: у так званій лабораторії я застав зануреного в сон Стахура. Не роздягнувся навіть, лежав у своєму обдертому, зашморганому вбранні. Сон його мав ознаки абсолютно подібні до тих, які зауважила пані Челява у чоловіка, – тіло було наче задубіле, крижане, серце не билося. Стахур спав кам’яним сном.

Заохочена мною пані Ванда підійшла до двійника, аби розпізнати нічного зайду, який стільки разів затьмарював їй години спочинку. Бідна жінка зупинилася у безпорадній задумі перед незвичним феноменом і лише після мого зауваження, що час вертати, прокинулася від задуми.

Закликаний повторно слюсар направив замок, після чого я знову зачинив двері «робітні».

– А тепер, – промовив на прощання, – я маю до вас, шановна добродійко, маленьке прохання.

– Прошу, пане докторе. Про що йдеться?

– Хотів би особисто познайомитися з професором. Для цього прошу бути з ним нині о п’ятій пополудні в кав’ярні, яку ви завжди відвідуєте. Спосіб нав’язання знайомства я знайду сам. Звичайно, Ви мене ані словом не зрадите, і ми познайомимося сьогодні лише вперше. Розумієте мене, люба пані?

– Радо погоджуюся, але за умови, що ви його не наразите на щось неприємне. Хочу, щоби він за всяку ціну уник компрометації.

Пообіцявши найсуворішу конфіденційність, я попрощався і повернувся до себе.

Матеріал у справі Челяви, зібраний, починаючи від вчорашньої ночі, виглядав тепер дуже цікаво. Треба було лишень проаналізувати його і зробити висновки.

Я не сумнівався тепер анітрохи, що між ученим і Стахуром існує особливий психофізичний зв’язок, завдяки якому стан яви першого супроводило близьке до каталепсії, але не ідентичне їй западання у сон другого; спільним обом життєвий струм, здавалося, переходив від одного до другого, роблячи неможливим одночасний біологічний процес; ці люди, ймовірно, ніколи не промовили між собою жодного слова, не зазирнули один одному у вічі – не могли, навіть якби хотіли.

А проте один знав із дивовижною докладністю про враження іншого. Хоч треба було цей пункт перевірити. А якщо Стахур, не маючи змоги порозумітися іншим чином, після кожної відгуляної ночі залишав письмовий звіт своєму спільникові? І навпаки.

Я мусив обов’язково познайомитися з Челявою, мати з ним якісь спільні, хоч дрібненькі враження, байдужі щодо справи, яка цікавить одночасно і його, і брата Стахура. Про певні подробиці, пов’язані з цією дрібницею, можна було би потім злегка згадати в присутності нічного волоцюги, а якщо відповість належним резонансом, припущення мої щодо тотожності пам’яті в обох і щодо пов’язаних із цим питань перетворяться на тверду впевненість.

А тому я нетерпляче чекав на п’яту годину вечора, коли мало відбутися знайомство.

Близько пів до п’ятої Челяви з’явилися в кав’ярні. Професор зайняв місце поруч із дружиною під вікном і занурився у читання щоденних часописів. Я присів до сусіднього столика, віддавши легкий поклін пані Ванді. Закінчивши перегляд газет, Челява розпочав із дружиною розмову про якісь другорядні речі. Я був заклопотаний, як зав’язати знайомство, але щастя мені сприяло. Вчений, завзятий шахіст, почав через хвилину нарікати, що нема його постійного партнера, якого безуспішно виглядав у залі. Я скористався з нагоди і, наблизившись до його столика, відрекомендувався, пропонуючи партію шахів.

Челява, хоч і дещо здивований, охоче погодився, і ми почали гру. Мушу визнати, грав він чудово, але і я маю певну вправність. Тож фортуна вагалася між обома сторонами: то я отримував мат, то він терпів поразку. Поволі він розохотився і сам вимагав реваншу.

Протягом гри розмовляли ми мало; лише раз погляд його задумливих очей зупинився на мені трохи довше.

– Знаєте, – промовив, затримуючи руку на фігурі, – здається мені, що ми звідкись знайомі. Але де це могло бути? Ваше обличчя дуже мені когось нагадує.

– Цілком можливо, пане професоре. Я був Вашим довголітнім слухачем, – поспішив я з поясненням.

– Ах так, маєте рацію. Але щороку змінюється переді мною стільки облич, що важко запам’ятати.

І, заспокоєний, зробив хід турою.

А час плинув швидко і наближалася фатальна восьма година. Четверта за чергою партія, яку ми розпочали після сьомої години, обіцяла затягнутися надовго. Я навмисно довше замислювався над кожним ходом й ускладнював ситуацію на шахівниці. Челява нервував і постійно зиркав на годинник. Нарешті урвав гру в дуже напружену мить і вибачився за прикрість.

– Маю сьогодні ще засідання о восьмій, – збрехав невдало. – Але партію цю мусимо закінчити завтра. Становище надзвичайно цікаве. Може, запам’ятати би собі цю ситуацію? Адже ви мені не відмовите, чи не так?

– З найбільшою приємністю, пане професоре.

Й уважно глянувши ще раз на шахівницю, ми розпрощалися.

Повернувшись до себе, я знову здійснив метаморфозу своєї зовнішності у стилі вчорашньої ночі й перед одинадцятою вже сидів у корчмі. Брат Стахур дещо спізнився і прийшов у дуже недоброму гуморі. Одразу ж після прибуття зажадав дві склянки абсенту й одним духом вихилив обидві: без сумніву мав намір упитися. Після полуночі шаленів, як має бути.

У слушну мить я відтягнув його убік, пропонуючи зіграти у шахи.

– Знаєш, – теревенив я, – один із моїх знайомих загадав мені шахову головоломку. Уяви собі, грав з якимсь йогомостем, але через брак часу мусив гру припинити. Кінцеве розташування фігур запам’ятав, обіцяючи собі докінчити партію згодом. Ситуація дуже цікава, може, розв’язали би її вдвох? Візьмеш білі, позиція яких вигідніша. Гратимеш, Стахуре?

– Ну добре, літераторе, – відповів він, трохи зворушений, – розставляй, але швидко, бо маю сьогодні залагодити ще одну архіважливу справу.

Я почав розставляти фігури, відтворюючи ситуацію з недокінченої партії з професором. Пам’ять маю непогану і незабаром зреконструював позицію чорних.

Перейшовши відтак до реконструкції протилежної сторони, навмисно розставив три фігури на невідповідному місті, свідомо фальшуючи істинну ситуацію.

Стахур уважно подивився на шахівницю, потім підніс на мене прискіпливі очі.

– Як називається той твій знайомий, котрий перервав цю партію? – запитав зацікавлено.

Назвав йому своє справжнє прізвище.

– Ага! Так, правда, все в порядку. Але, знаєш що, любий Дзержбо? Або тобі, або тому молодому лікареві зрадила пам’ять. Ти помилився у трьох місцях.

І спокійно пересунув фігури на належні позиції.

Хоч я чекав цього, але важко було мені приховати здивування. Стахур, зауваживши вираз мого обличчя, засміявся, тріумфуючи:

– Ну що, чи не правда, що так стояли?

Я без вагання погодився.

– Але звідки, до дідька, можеш щось таке знати? Мабуть, не на підставі шахової техніки? Зроблені мною істотні помилки ні в чому не суперечать техніці гри.

– Знаєш що, Дзержбо? – відповів він, трохи помовчавши. – Облишмо в спокої ці фігури. Я сьогодні надто збентежений, аби добре грати. Натомість займімося чим іншим. Не уявляєш навіть, якої цікавої справи ти торкнувся, ставлячи мені випадком свою загадку. Та я тобі загадаю ще цікавішу, яка й не снилася нашим мудрецям. Зузу, серденько, подай-но ще чарчину! – гукнув він молодій кельнерці, що проходила поруч, і пригорнув її широкими обіймами.

Дівчина спритно вихопилася з них, щоби невдовзі повернутися із замовленим напоєм. Стахур посадив її собі на коліна і, обсипавши цілою гамою плебейських пестощів, знову випустив зі своїх обіймів.

– Тепер можеш летіти, голубко.

– Розкішна дівка, – звернувся до мене, вказуючи на неї. – Що за тіло! Делікатеси, літераторе, марципани! Раджу тобі поупадати за нею. Не пошкодуєш. Але то справи другорядні на теперішній момент. Почнемо дискусію з погляду вічності.

Витягнув перед себе ноги, глитнув ковток абсенту і, дивлячись мені в очі, із загадково-таємничим виразом почав:

– А знаєш, Дзержбо, з ким грав у шахи твій доктор?

– Звідки можу знати? Про прізвище партнера я не питав.

– Зі мною.

Стахур з помітним задоволенням спостерігав за враженням, викликаним цим зізнанням.

– Жартувати здоров’ю не шкодить. Кпиш чи шляху питаєш?

– Говорю серйозно. Пан доктор грав учора ввечері близько сьомої цю партію зі мною, тобто з професором Челявою.

– Брешеш, Стахуре. Знаю Челяву з університетських лекцій, але не особисто; був він колись моїм професором, викладав психологію аномальних станів.

– Казка! Чудово! Вітаю тебе, любий мій учню!

Стахур від усього серця обійняв мене.

– Ти збожеволів?!

– Анітрохи. Брат Стахур і професор С. В. Челява – це одна особа у двох формах, тобто у двох тілах. Розумієш, серце?

– Анітрохи.

– Non fa nіente, raqazzo mіo, non fa nіente, як кажуть італійці. Себто – не біда, мій хлопче, не біда. Ось тобі згрубша заяложена парабола, трохи, може, ординарна, але пристосована до тутешнього середовища, – він сягнув по брудний кухоль з-під пива, налляв туди частину абсенту зі своєї чарки і поставив переді мною обидві посудини.

– Чи бачиш цю коштовну рідину?

– Ну то й що з того?

– Крізь стінки кухля виглядає каламутно, в келиху блищить, як сльоза. Чи не так? А прецінь і тут, і там трунок той самий. Річ в оправі, серденько, річ у рамці. Остаточний вигляд і враження є сумою змісту і форми, хоч в обох ідентичний зміст повторюється. Але й форма має голос, дорогенький, – і те гарне тіло, аякже, і це бідне, потовчене в нічних бійках, порізане, обрезкле від пиятик і лайдацтва тіло. Ну, зрозумів нарешті?

– Зрозумів.

– Слава Богу, пардон, демонові життя – не вірю в Бога. Ото літератори! Все розуміють, на все погоджуються – за винятком гріхів проти мистецтва! Та щоб мене зрозуміти, треба трохи терпіння й часу…

Потягнувся за чаркою і мовив далі тоном спокійної оповіді:

– 1867 року, 20 лютого в містечку N. з’явився на світ дивний каприз природи: у певної подружньої пари народилося двоє близнят чоловічої статі, що зрослися стегнами. Після вдалої операції одне з них запало у дивний стан змертвіння, аби через дванадцять годин смертельного сну повернутися до стану яви, коли ж одночасно друге немовля виявило ознаки, притаманні перед тим першому. Духовна влада мала при хрещенні чималий клопіт. Консиліум учених і лікарів жваво зайнявся феноменальним випадком, щоби нарешті оголосити, що, ймовірно, вони мають справу з єдиною особистістю, втіленою у двох емпіричних особах. Психічна енергія, що надихає життям наші тіла, була одна й та сама, а отже, і пам’ять спільна; так, духовна сила була ідентична, але не тіла – це були два різні фізичні пристрої. Кожен із нас, як емпірична особа, є сумою двох елементів, з яких один для нас спільний.

Наслідки цього капризу життя кидаються в очі при першому ж зіставленні – мій організм, збудливіший зі статевого погляду, визначально вплинув на формування вдачі, яка, у порівнянні з нахилами професора, вражає розбещеністю. Можливо, з цього джерела випливає моя закоханість у бруд і негідне життя. Проте пам’ять й інтелект є нашою спільною власністю, як щодо сили, так і щодо якості.

Я був від самого початку людиною ночі, не знав дня і його справ. Ніч і її морок розпростерли наді мною від самої колиски турботливі крила.

Ти зрозумієш труднощі виховання. Ми втратили батьків на сімнадцятому році життя. Він (тобто я у постаті теперішнього професора Челяви) мав вдачу холодну, спокійну, майже безстатеву. Це полегшувало йому навчання, дозволяло виявляти ініціативу. Ми виїхали за кордон. Чутка про нас зникла. Він заопікувався мною – ха-ха! Заопікувався! Кат би його взяв! Соромився мене, ховав від світу, тримав у таємниці від людей моє існування.

Я відразу підпорядкувався йому з покорою бидляти. І це зрозуміло – в обох нас співдіяла (бо той самий інтелект, той самий sріrіtus movens – рушійна сила, та сама пам’ять. Він уярмив моє тіло. Зрештою, я потурав йому почасти завдяки моїм дочасно пробудженим пристрастям. Я став завсідником корчми, ґвалтувальником жінок, виродком – маю кілька людських життів на сумлінні (хе-хе, на сумлінні!). Вчинив кілька злочинів. Спромігся якось вислизнути, переховуватися.

– Чи не намагався він звільнитися від тебе?

– Спочатку так. Потім прийшла йому пекельна ідея, завдяки якій я став для нього незамінним. Став професором університету, великим психологом і вирішив безоглядно експлуатувати з кафедри мої найглибші переживання. Негідник! Зручно влаштувався, володіючи двома тілами. Багато років сплю, як пес, у зачиненому, ніколи не опаленому кабінеті, аби вночі жити з тих кількох монет, які він мені милостиво залишає. Скнара! Навіть вбратися не маю за що – ходжу в його зношеному одязі. Гнида!

– Як довго він має намір зберігати це співіснування в такому близькому сусідстві? Ви, мабуть, повинні знати найменше тремтіння думок одне одного?

– Звичайно. Зверни увагу, Дзержбо, – цей егоїст у професорському сурдуті постановив із себе і з мене (передусім з мене) зробити наукову проблему, над якою віддавна працює. Справа вже на підході до завершення, з дня на день може мене позбутися, витиснувши перед тим, як цитрину. Але я його випереджу! – додав він із диким блиском в очах.

Я затремтів.

– Але ж він мусить знати про твої наміри щодо нього?

– Звичайно, він знає.

– Чому ж не застосує засобів обережності? Чи грає з небезпекою?

– Ха-ха! Так отож! Пан професор прорахувався. Надто довіряє дотеперішній перевазі нашого спільного sріrіtus movens, нашої спільної особистості. І почасти має рацію. Завжди досі стримував мене від самостійного вчинку якийсь внутрішній спротив. Але й організм має свій голос і права, любий Дзержбо, саме так – і це упосліджене, завжди злегковажене тіло. Я нині п’яний і сильний. Він перетягнув струну. Останній експеримент, ця вершина його праці, корона, яка має увінчати його витвір, ганебно провалився, розпаливши в мені цієї ночі непогамовний бунт. Він викликав із таємних закутків темні сили, які його знищать. Тому саме сьогодні ставлю все на одну карту і говорю вільно. Не видаси мене?

– Будь спокійний. Кажеш про кінцевий експеримент. Що маєш на увазі?

– Ха-ха! Цікавий експеримент, єдиний у своєму роді! Його предметом є Ванда Челява. Ця людина, холодна, мов риба, майже асексуальна, одружилася з гарною жінкою – дуже гарною і молодою. Мучить її, складаючи в жертву своїй великій науці.

Звичайно, я знав про її існування і вигляд. Пекельно мені подобалася і я прагнув її. Ти знаєш, що значить для такої особи, як я, фізичне прагнення жінки, пожадання її? Він спочатку чинив мені внутрішній спротив, не дозволяючи навіть входити до їхньої спальні. Але жага моя зростала – та несита жага, яка у нього є майже в стані зникнення. Нарешті піддався і дозволив дивитися на неї вночі – хотів, бач, із цього мати користь, створити ще один конфлікт у нашому симбіозі і залучити цікаві вияви, які випливали з цього, як останню ланку в ланцюг своїх дослідів; прагнув випробувати і в цьому напрямку владу, яку мав наді мною.

Я ж довший час обмежувався спогляданням. Жінка спершу не відала про мої нічні візити, допіру вчорашньої ночі, зауваживши мене, сховалася у сусідньому салоні. Але ж не втече від мене! Нині я вже намагався штурмувати зачинені двері, і лише коли вона почала кричати, я, боячись, що збудяться сусіди, пішов, щоби напитися і набратися відваги. Занадто мене роздражнила. Це скінчиться для них фатально. Секс, мій любий, це непередбачуваний елемент. Сьогодні ще повернуся, заволодію Вандою, заберу гроші, а самого задушу, як пса. Якщо нині цього не зроблю, завтра він зі мною поведеться так само.

Договорюючи ці слова, Стахур зірвався зі стільця і виклично дивився вдалину. Був страшний. Гострі білі зуби, мов ікла роз’юшеного вепра, блищали у викривлених пристрастю устах, спітніле волосся спадало в безладі на чоло.

– Маєш рацію, – сказав я, намагаючись зберігати холодний спокій, – я тобі у цьому допоможу.

– Ти?! – кинув на мене погляд, сповнений вдячності. – Дякую! Добрий ти хлопець, – і потиснув мені руку.

– Тож у путь, негайно! Вже пізно – шоста ранку. Можуть нам перешкодити.

Ми вийшли.

Був ясний сонячний ранок. Місто, що вже прокинулося, гомоніло голосами нового життя. У завулках тулилися вицвілі постаті жінок, із шинків нахильцем сунули нічні гості. Якийсь волоцюга широко позіхнув, випроставши затерплі руки і поволікся далі хідником. Дорогою рипіли під купою городини візки перекупниць, розлягався важкий стукіт міських фургонів.

У повітрі снувалися вранішні дими фабрик, затуляючи час до часу червоний круг сонця над костелом. Бадьоре тремтіння світанку стрясало тіла, розливаючи в атмосфері міцний запах озону.

Стахур ішов у поспіху, нервово, кидаючи щохвилини погляд на годинник. Я мовчки тримав із ним крок. Близько сьомої ми входили в браму. Щастя, що на сходах нікого не було. Стахур відчинив кабінет, пропустив мене, замкнув за собою двері в коридор і, не затримуючись ані секунди в робітні, провів мене до спальні.

Серце стукало в мені, як молот, хвиля крові вдарила в голову. У кімнаті ми застали лише сплячого професора, пані Ванди не було – мабуть, втомлена пригодами минулої ночі, ще не прокинулася.

Стахур, втупивши хижий погляд у сплячого, вказав на нього рухом руки:

– Дивися, це той! Задушу його, як пса!

І вже рушив до ліжка з простягнутими перед собою руками, коли я раптом витягнув із кишені браунінґ й одночасно, хапаючи його за груди, вигукнув:

– Ані кроку далі!

Стахур шарпнувся, але наставлений просто в груди ствол револьвера заспокоїв його.

– Га! – видушив крізь зуби. – Хто ти, підлий зраднику?!

Я назвав своє справжнє прізвище.

На звук імені Стахур втупив у мене уважний погляд і раптом зрозумів.

– Негіднику, падлюко, пане докторе! – засичав він в оскаженінні. – Ще один експериментатор! Того ж гнилого штибу, що й той у ліжку, його учень! Пусти мене, бо нароблю крику!

– Даремно погрожуєш – тепер і так без скандалу не обійдеться.

– Пусти мене заради всіх святих! – простогнав він, змінюючи тон. – Коли прокинеться, вб’є мене!

– Будь спокійний. Не можу допустити злочину. Мусимо чекати.

Коли я договорював ці слова, двері салону розчинилися, і на порозі зі зброєю в руці стала бліда, мов стіна, пані Ванда.

– Прошу нічого не боятися, – заспокоїв я її. – Він у мене в руках. Зачекаймо до восьмої.

Професорова сіла у крісло біля ліжка, з неспокоєм поглядаючи то на нас, то на чоловіка, то на годинник. Так ми мовчки перечекали три чверті години, довгі, мов століття. В міру того, як стрілки наближалися до фатальної години, неспокій Стахура зростав, переходячи у розпач. Благав відпустити його. Я був змушений заспокоювати його, запевняючи, що в моїй присутності йому нічого не загрожує. Але конфронтацію щодо третьої особи я уважав за необхідну до остаточного вирішення справи. Попри це Стахур намагався кілька разів видерти з моїх рук зброю, але марно.

За п’ять хвилин перед восьмою розпач нещасного сягнув піку – виглядав, як божевільний. Нерухомо втуплені в циферблат очі стежили за рухом стрілки, зчепленими руками він судомно вигинав пальці. Раптом завмер, білки очей пішли вгору, і безвладною масою, вихопившись із моїх рук, він заточився на підлогу.

Дзиґарі пробили восьму.

Почулося тихе полегшене зітхання з уст пані Ванди:

– Заснув.

Але тієї ж миті тремт життя струснув тілом професора, і, підводячись із ліжка, він почав протирати рукою чоло і очі. Раптом, скинувши рештки сну, зорієнтувався. Притомно подивився на нас, на волоцюгу, що трупом лежав на килимі, і мерщій пригадав собі все. Рішення, швидке, немов блискавка, майнуло в сірих бистрих очах. Одним стрибком опинився біля дружини, підняв опущений нею на підлогу револьвер і перш, ніж я встиг перешкодити, вистрілив у Стахура. Постріл був влучний – розтрощив йому черепа. Сплячий не ворухнувся.

Та сам професор Челява вхопився рукою за чоло, притискаючи її в місці, яке відповідало рані вбитого. Через деякий час опустив руку і, дивлячись на тремтячу, мов тростина, дружину, прошепотів:

– Реактивна дія.

І вказав рукою на круглу червону пляму на чолі, ніби слід від сильного удару. Через хвилину знову звернувся до дружини:

– Вийди звідси, Вандо, вигляд трупа погано на тебе діє. Я не вчинив злочину – маю право розпорядитися цим тілом на власний розсуд.

Професорова вийшла.

Тоді Челява наблизився до мене:

– Пане докторе! Дякую за допомогу й порятунок. Проблему мого життя розв’язано. Прошу Вас бути свідком у цій справі. Мусимо негайно доповісти властям й усунути трупа.

І подивився на мертвого Стахура дивним, загадковим поглядом.

Дивився і я, пройнятий жахом і здивуванням. Несподівано почув якийсь глибокий, всеохоплюючий біль: шкода мені стало цього злидаря, цього геніального дідька, людини нічного мороку і злочину, трагічної іграшки життя.

І, вклонившись, я мовчки відійшов.

Через два тижні після цього випадку на лаву обвинувачених суду в П. сів проф. д-р С. В. Челява – за звинуваченням у вбивстві. Після проведеного слідства і заслуховування свідків підсудного звільнили двадцятьма трьома голосами проти трьох від вини і кари.

Двома роками пізніше Лондонське наукове товариство видало твір проф. С. В. Челяви під назвою «The Soul and the Body or The Hіstory of a Man wіth Two Bodіes. The Рrobleme of My Lіfe» («Душа і тіло, або Історія людини з двома тілами. Проблема мого життя»). До тексту автор долучив два портрети: свій і брата Стахура.

ЦАРИНА

[15]

Збігло вже дванадцять літ відтоді, як Вжесьмян остаточно покинув писати. Як уклав у 1900-му четвертий том своїх оригінальних і химерних поезій, так і замовк, і назавше зник з очей громадськості. Звідтоді й не ворухнув пером, не озвався бодай благеньким віршем. Не зрушили його мовчанки й закиди приятелів, не звабили голоси критиків, які тлумачили цю довшу паузу, як задум нової, грандіозної штуки. Але очікування ті не справдилися, і Вжесьмян не озвався вже ніколи.

Поволі пішла про нього ніким не спростована опінія, чітка і ясна, як день: мовляв, передчасно вичерпався.

– Так, так, – смутно хитали головами літературні ласуни, – щось зашвидко він списався. Знати, не відав економії творчості і надмір думок примудрявся увібгати в один твір. Велич авторського помислу, спресована у стислих, ущерть насичених мініатюрах, швидко притлумила його тягарем змісту. Трунок виявився заміцний: треба було його трохи розбавляти. І ось маєш: йому вже забракло теми. Зрештою, ніхто йому в тому не винен.

Поголос сягав Вжесьмянових вух, одначе не спричиняв з його боку щонайменшої реакції. Згодом усі змирилися з версією передчасного виснаження і замовкли. Постали, зрештою, нові таланти, на видноколі вималювалися нові постаті, і його нарешті лишили у спокої.

Публічність, без сумніву, була навіть вдоволена таким обертом справи – Вжесьмян ніколи не був аж такий популярний. Твори цього здивачілого поета, просякнуті буянням фантазії, позначені яскравою індивідуальністю, справляли некорисне враження, обертаючи на прах усталені естетично-літературні норми, дратували дослідників тим, що у немилосердний спосіб креслили всі прописні псевдоістини. А з часом його доробок було визнано за витвір хворобливої уяви, чудернацький плід маніяка, а то й шаленця. Як не крути, а Вжесьмян був незручним автором, він непокоїв і безпідставно каламутив спокійну воду. Тому по його передчасному відході багато хто зітхнув із полегшенням: оце, врешті, спочинемо.

І ніхто ні на хвилю не припустив, що присуд міг хибити, що причиною усунення з виднокола не конче мало бути творче виснаження і занепад. Хоча, по-правді, Вжесьмянові було байдуже до всіх тих легенд, він мав це за справу цілковито приватну і навіть не мислив спростовувати пусті балачки.

Справді, а навіщо? Коли те, чого запрагнув, утілиться, майбутнє відкриє цілу правду і розтрощить тверду шкаралупу, в яку добровільно себе ув’язнив. А коли прагнення не збудуться, пощо ж марно наражатися на кпини і обмови? Краще було вичікувати і мовчати.

Бо не бракувало йому сили і розмаху, лиш огорнули його нові задуми. Вжесьмян зажадав сильніших засобів експресії, запрагнув потужніших творчих реалізацій. Слова йому вже не вистачало, тож шукав чогось безпосереднішого, роздивлявся за матеріалом пластичнішим і придатнішим до матеріалізації помислів.

Ситуація була тим заплутанішою, марення тим ірреальнішими, що його творча стежина відхилялася далеко вбік від битих шляхів.

Досі переважна більшість взірців штуки оберталася в царині більш-менш реалістичній, вимальовуючи, а чи прикрашаючи прояви життя. Але сюжети, нехай навіть і вифантазувані, завжди бувають прямою аналогією реальності, употужненою, щоправда, через пафос чи екзальтацію, а себто здатною справдитися у певнім часовім моменті. Подібно й образи здатні колись матеріалізуватися, і ніщо не перешкоджає вірі у таку можливість – розум не бунтує проти її вірогідності. Навіть твори більшости фантастів не заперечують подальшого втілення, за умови, що не виглядають на забавку чи недбалий усміх управного жонглера.

Одначе Вжесьмянові вся справа уявлялася трохи інакше. Його дивакувата, загадкова творчість була одною суцільною фікцією. І даремно крутилася довкола неї зграя пролазливих, як лиси, критиків у пошуку так званих «літературних впливів», «аналогій», «закордонних течій», у надії дібрати ключ до неприступного замка Вжесьмянової поезії. Даремно спритні рецензенти вдавалися по допомогу до стовпів психіатрії, марно гортали стоси найрозмаїтіших праць, дурно порпалися в енциклопедіях: твори Вжесьмяна завше звитяжно виходили з сутички з інтерпретаторами і повставали ще більшою таїною, ніж до того – приголомшуючі, грізні, недосяжні. Від них віяло таким понурим фатумом, аж дрижаки проймали до кісток.

Попри свою безперечну, абсолютну фікційність, що у жодному пункті не перетиналася з реальністю, Вжесьмян страшив, притягав, уражав. І ще ніхто не пройшов попри його доробок з легковажним змахом рамена. Щось зачіпало в тих творах, коротких і стислих, як доторк, щось приковувало увагу, муляло душу. Якесь потужне навіювання променіло від блискучих мініатюр, писаних стилем позірно холодним, ніби бухгалтерським, ніби науковим, за яким пульсував утім запал шаленця.

Бо Вжесьмян вірив у те, що пише: із плином літ він дійшов переконання, що кожна, бодай найзухваліша, думка, всяка, бодай найбожевільніша, фантазія здатна здійснитися у просторі і часі.

– Людина ніколи не мислить намарно. Жодна думка, навіть найхимерніша, не гине безплідно, – полюбляв твердити у колі приятелів і знайомих.

І власне, ця віра у матеріалізацію фантазій розливала потаємний жар по артеріях його віршів, саме тому, мимо позірної стриманості, вони проймали до кісток.

Одначе він ніколи не був задоволений собою; як і кожен щирий мистець, шукав постійно нових засобів реалізації, щораз то виразніших форм, здатних якнайповніше втілити його думку. Зрештою, він облишив слово, знехтував мовою, як надто крихкою формою експресії, і потягнувся до чогось безпосереднішого, що за пластичністю і вразливістю перевершило б усі попередні спроби.

Це не мало нічого спільного з «відпочинком слова» символістів. Вжесьмян уважав їхні досліди надто блідими, надто імлистими і – нещирими. Він прагнув іншої реалізації.

Якою вона мала бути – і сам до пуття не відав, але вірив у її можливість непохитно. Досвід, здобутий ще в літа, коли писав і друкувався, зміцнив сю віру. Іще тоді переконався, що мимо повної фікційності, його поезію наділено потужною силою впливу на світ і людей. Химерні фантазії Вжесьмяна володіли запліднюючою міццю, збурювали незбагненні вихори, якісь божевільні розумові монади, котрі несподівано проявлялися у вчинках і жестах певних людей, у перебігу певних подій.

Однак йому і того було замало. Прагнув здійснення, незалежного від реальності і свобідного, як мрія. Це було б ідеалом – абсолютна, до решти, реалізація…

Вжесьмян розумів, що вона може його погубити. Цілковите справдження стало б одночасно абсолютним вичерпанням, смертю від виснаження, від надміру.

Бо найвищий ідеал, як відомо, у смерті. Штука пригнічує мистця своїм тягарем; помисли, зреалізовані вповні, можуть стати мстивими і небезпечними, особливо помисли божевільні. Відірвані від реального підґрунтя, вони приховують небезпеку для творця.

Вжесьмян усвідомлював цю небезпеку, та це його не спиняло. Прагнення було сильнішим над усе.

Літа тим часом тихо спливали, а задумане все не збувалося. Вжесьмян повністю віддалився від світу і замешкав на околиці міста, на відлюдній передміській вуличці, що виходила на луки і пашниці. Тут, усамітнений у двох тісних кімнатках, відтятий від товариства, витрачав він місяці й роки на лектуру і споглядання. Поволі прояви реальності обмежувалися у щодалі вужче коло. Він не приділяв їм щонайменшої уваги, відшкодовуючи лише мінімальну, неминучу данину. Поза тим, повністю замикався в собі, в своїх мареннях і в тузі за їхнім здійсненням. Ідеї, не вихлюпнуті, як давніше, на папір, наливалися міццю і соками, бубнявіли непролитою сутністю. Часом йому здавалося, що вони вже не абстрактні, що вони згущуються і матеріалізуються, і що варто сягнути рукою, щоб їх ухопити. Однак ілюзія швидко розвіювалася, щоби звільнити місце гіркому розчаруванню.

Але він не втрачав надії. Аби не розпорошуватися на споглядання картин зовнішнього світу, обмежив коло щоденних візій до кількох образів, які поступово зливалися з його ідеєю, сполучалися в одну своєрідну царину.

Так поволі постало якесь тонке середовище, якась таємнича оаза, до котрої не мав доступу ніхто, крім Вжесьмяна – володаря невидимого острова. Оце його «mіlіeu»[16], по вінця наповнене мареннями, невтаємниченим видавалося звичайним місцем у просторі. Люди могли спостерігати лише його зовнішній бік, його фізичне існування, але не годні були відчути пульсуючого всередині розчину мислі, павутинно-тонкого зв’язку, який лучив його з Вжесьмяном…

Але що цікаво – його помешкання не стало омріяною цариною марень, а містилося в одноповерховій віллі через вулицю.

Похмура вишуканість дому причарувала його відразу по переїзді. У кінці чорної шпалери кипарисів, що обступили подвійним почетом камінний хідник, виднілася тераса на кілька сходин, з якої вела всередину важка стильна брама. За залізними штахетами, що облямовували палацик зусібіч, по обидва боки кипарисової алеї, ясніли крила дому. Хворобливо смутніли блідо-зелені обличчя стін. Вологість, що зрадницьки чаїлася в саду, де-не-де виповзала на них темними тінями. Колись дбайливо доглянуті травники, химерно вигнуті клумби із часом утратили виразність ліній. Допіру вічно сльозилися два фонтани, тихо скрапуючи з мармурових чаш на купини пишних червоних рож. На одному м’язистий тритон тягнув привітально правицю до гнучкої красуні, що вихилялася з мармурової купелі по інший бік саду. А вона вабила його кшталтами божественного тіла, та все намарно – їх назавше розлучили жалобні кипариси…

Усе це справляло враження понурої самоти, давно покинутої людьми, ізольованої від решти світу. Вілла замикала вулицю, поза нею не було вже жодної оселі, лише тягнулися широкими пасмами луки, пашниці, узгір’я, а в далечі взимку чорніли, а восени пломеніли букові ліси…

У блідо-зеленій віллі впродовж літ ніхто не мешкав. Власник, якийсь маєтний аристократ, віддавна виїхав за кордон, залишивши дім без опіки.

Відтак стояв він занедбаний серед вибуялого саду, рокований на нищівну працю дощу, пожадливість вітрів і зимових заметілей.

Похмурий фатум, яким віяло від цього затишку, дивно приворожував душу Вжесьмяна. Вілла була пластичним символом настрою, яким пашіла його творчість – заглиблений у неї, він начебто зазирав углиб власної сутності.

Опертий на підвіконня, годинами поспіль вдивлявся у бік смутного дому. А над усе полюбляв казкові ефекти, розігрувані місячним промінням на сих фантастичних сценах. Удень вілла начебто заклякала в мертвій дрімоті. Чари, що крилися в її таємничих нетрях, уповні проявлялися лише поночі. Тоді дім оживав – якесь тривожне двигтіння пробігало сонним затишком, коливало застиглі в жалобі кипариси, хвилясто морщило лінії ветхих причілків і фризів.

Вжесьмян усе споглядав і жив життям дому. Часом нічні містерії будили у ньому виразні образи, плодили патетичні трагедії – сильні, як смерть, грізні, як доля; а часом, ніби пойняті патиною місячного посрібла, вони знову поступалися неясним маренням.

Кожен закапелок вілли став смисловим відповідником його фантазії, реалізацією незграбних думок, які чіплялися за карнизи, блукали самотніми пустими залами, пхенькали на сходинах тераси. Зворохоблені шалом снів, імлою марень, жалюгідні, неприкаяні, сновигали попід стінами. Одначе згодом і вони знайшли собі притулок. Коли уява, обурена тим хаотичним сновиганням, пихато проганяла їх геть, полохливо збігали каламутним потічком до великої, замшілої діжі на розі дому. Сонно, занудливо, як дощова вода осінньої негоди, дзюркотіли до її чорного тулуба – недолугі, іржаві думки-недокваси…

Вжесьмян упивався чудними ігрищами фантазії. Він то надавав її витворам довільного бігу, то, під впливом раптової примхи, змінював їхній керунок, а то гнав у три вирви, аби за хвилю вичарувати нові хмари…

Йому ніхто не перешкоджав. Вуличка була безлюдною, і Вжесьмянового настрою не порушував жоден підгулялий шибайголова, жоден торохтливий віз.

Так, не переймаючись нічим із зовні, прожив він кілька останніх літ, повних внутрішніх страхіть і дивовиж.

Аж певного дня почалися в будинку навпроти певні зміни і виштовхнули його з забуття, що було вже перетворилося на звичай і форму побуту.

Було це погідного липневого вечора. Він, як завше, сидів при прочиненому вікні, спершись головою на руки, і задумано вдивлявся у віллу і сад. Аж раптом здригнувся, глянувши в одне з вікон на правому крилі. Крізь шибу в нього втупилося бліде обличчя мужчини. Непорушний погляд незнайомця був грізний. Вжесьмяна охопив невимовний жах. Він протер очі, пройшовся кілька разів покоєм і знову зиркнув у вікно: суворе обличчя не зникло і так само погрозливо дивилося в його бік.

– Мабуть, це повернувся господар вілли, – упівголоса припустив Вжесьмян.

У відповідь похмура маска скривилася у дико-іронічному усміху. Вжесьмян опустив штору і освітив свій покій: був не в змозі винести сей погляд.

Аби позбутися гнітючого враження, занурився в лектуру аж до опівночі. Біля дванадцятої, знуджений книжкою і підбурюваний непереборною спокусою, відхилив край штори, аби визирнути у вікно. І знову дрижаки тривоги пройняли його: блідий мужчина й досі стояв непорушно за шибою на правому крилі і, яскраво висвітлений магнезієвим виблиском місяця, обезвладнював суворим поглядом. Занепокоєний, Вжесьмян щільно засмикнув штору і силувався заснути.

Але даремно: нестерпно збурена уява не давала спокою. Допіру над ранком упав у короткий нервовий сон, повний примар і візій. Назавтра, коли близько полудня прокинувся з запамороченням голови, першою думкою було глянути у вікна вілли. Після чого зітхнув із полегшенням: уперте обличчя зникло.

День минув спокійно. Однак надвечір він уздрів за шибою на першому поверсі втуплену в себе маску якоїсь жінки. Розвіяне волосся облямовувало її лице, лице зів’яле, з рештками великої колись вроди; лице причинної, із парою жаских, несамовитих очей. І вона теж, попри очевидне божевілля, дивилася на нього суворим поглядом свого товариша з правого крила. Обидва, здається, й гадки не мали про спільне перебування у дивному будинку. Єднав їх лише вираз погрози у бік Вжесьмяна…

І знову по безсонній ночі, змарнованій на перезирання з переслідувачами, настав день, вільний від машкар. Але допіру морок уклав таємну згоду з ніччю, у третьому з ряду вікні виникла нова з’ява, аби не вступатися до ранку. Поволі, упродовж кількох наступних днів, усі вікна вілли заповнилися зловісними постатями. Із-поза кожної шиби визирали чиїсь розпачливі очі, чиїсь обличчя, переорані болем або божевіллям. Дім спозирав на нього очима маніяків, мармизою шаленців, шкірився усміхом одержимих. Жодного з тих людей він ніколи в житті не бачив, але всі були наче звідкись знайомі. А звідки – не відав. Кожне обличчя мало вираз, відмінний від решти, однак усіх єднав вияв погрози – вочевидь, машкари мали його за спільного ворога. Ця ненависть вражала і заразом притягала як магніт. І, дивна річ: у найглибших порухах душі він розумів їхній гнів і визнавав цілковиту його слушність.

А тамті, неначе відчуваючи його здаля, набирали певності виразу, і їхні маски, що не день, ставали все безжальнішими.

Аж поки одної серпневої ночі, коли він, вихилившись у вікно, покірливо приймав випромінений у нього струмінь ненависть, нерухомі досі личини раптом ожили – в усіх очах зблиснула та ж сама воля. Сотні вихудлих, як тріски, рук піднеслися вгору вказівним рухом, і кількадесят кощавих пальців нараз виконали знаменний жест…

І Вжесьмян збагнув: його запрошують усередину. Мов під гіпнозом перескочив парапет вікна, перетнув вузький пас вулиці і, переступивши через штахети, рушив алеєю до вілли…

Була четверта над ранком, пора перших досвітанкових зблисків. Маґнезієві сплески місяця топили дім у сріблястій вирві, виманювали з нього назовні продовгасті ламані тіні. Дорога була ясна, сліпучо біла на тлі жалобного кипарисового муру. Глухо, але виразно лунали кроки на камінних плитах, тихо шемріли фонтани, таємничо дзюрчали водні луки… Він вступив на терасу і щосили шарпнув за клямку: брама піддалася. Ішов довгим коридором між подвійного лісу коринтських колон уздовж стін. Нічний напівморок розсвічувало місячне сяйво, яке, просотуючись крізь вітраж у кінці галереї, вичакловувало на порфірі паркету зелену казку…

Раптом на переході з-поза стовбура колони вигулькнула якась постать і рушила за ним услід. Його пройняли дрижаки, одначе мовчки простував далі. Відтак, за кілька кроків від заглибини між колонами відірвався новий силует, за ним третій, десятий – усі вони йшли за ним. Хотів повернутися, однак йому заступили дорогу. Тоді минув ліс колон і завернув до якоїсь округлої залі праворуч. Тут було ясно від місячних полисків і роїлося з’явами. Він тинявся поміж ними, шукаючи виходу. Даремно! Вони вперто оточували його щодалі тіснішим кільцем, а з блідих, безкровних уст виростав грізний шепіт:

– Це він! Це він!

Тоді він спинився і виклично кинув у тлум:

– Чого ви хочете від мене?

– Твоєї крови! Ми хочемо твоєї крови! Крови! Крови!

– І що вам до неї?

– Жити! Ми хочемо жити! Пощо викликав нас із хаосу небуття і скарав на розпач напівтілесного животіння? Поглянь-но, які ми бліді і безсилі!

– Милосердя! – йойкнув він, кидаючись до кручених сходів у куті залі.

– Гей, тримайте його! Оточуйте! Оточуйте!

Шаленим ривком злетів він сходами і втрапив до якогось середньовічного покою. Однак переслідувачі вдерлися за ним. Гнучкі їхні рамена, флюїдні, вогкі, як імла, долоні сплелися у макабричний хоровод без виходу.

– Та що я вам такого заподіяв?

– Ми хочемо жити повним життям! Ти, мерзотнику, прикував нас до цього дому! Ми хочемо вийти на світ, звільнитися від місця і жити на свободі! Твоя кров зміцнить нас, твоя кров додасть нам сили! Задушити його! Задушити!

І вони простягли до нього тисячі неситих вуст, тисячі блідих мацаків.

Він відчайдушно метнувся до вікна, аби вискочити, та легіон слизотних зимних рук ухопив його за поперек, запустив покручені гаки пальців у волосся, обвинув шию… Він смикнувся – раз і другий. Чиїсь пазурі уп’ялися в горлянку, чиясь пащека присмокталася до скроні…

Він спотикнувся, сперся на підвіконня, переважуючись назад… Судомно випростав руки, на сполотнілі уста злетів змучений усміх – був уже мертвий…

А в той самий мент, коли у нетрях вілли стигло в агонії Вжесьмянове тіло, досвітанкову тишу обірвав глухий плюскіт. Ішов він від кожного кута дому. Поверхня зеленої запліснявілої води заклекотіла – у глибині зогнилої, закутої в іржаві обручі діжі двигнули якісь вири, захвилювалася каламуть, забулькотіли відстої. Відтак на поверхню вигулькнула пара великих роздутих бульбашок і випхався бридкий цурпалок руки. За ним якийсь чи тулуб, чи оцупок – і врешті із твані випірнула, стікаючи водою, запліснявіла і затхла потвора – чи то людина, а чи звір, чи то пак рослина. Потвора здійняла до неба задуману твар, розтулила губасту пельку у незбагненній дурнувато-загадковій усмішці, видобула з діжі покручені, як стебла коралів, кінцівки і, струсивши воду, потупцяла геть непевним, розхвицяним кроком…

А вже благословлялося на світ, і фіолетові зблиски ковзали неосяжними просторами світу.

Чудисько відхилило садову хвіртку, перехильцем здолало стежину і, облите аметистовими струменями зорі, попленталося на поснулі у мороці луки й оболоні. Постать його поволі маліла, розводнювалася, гасла, аж доки не здиміла у ранішніх зблисках…

З ТОМУ «КНИГА ВОГНЮ»

ЧЕРВОНА МАҐДА

[17]

У вартівні пожежної дільниці панувала тиша ночі. Світло ліхтаря, почепленого високо на гаку під склепінням, розсіювало тьмяне віяло променів на квадратну кімнату з двома тапчанами під стіною і шафою з актами та запасними шоломами. Під вікном за столом сиділо двоє пожежників над партією доміна, пускаючи час від часу клуби жовтого диму із довгих, вишневих файок. Грали без захоплення, немов для того, аби вбити час, бо їхні рухи були ледачими, а з облич, натомлених чуванням, віяла нудьга і сонливість. Часом хтось із них широко позіхав і розправляв сутулі плечі, інколи у півгуби бурмотів якусь заувагу. І знову западала тиша, сповита димом люльок.

На тапчанах лежало двоє чергових: один під лівою стіною смачно хропів, а його партнер з протилежного боку в той час із запаленою цигаркою непорушно втупився в стелю. У якийсь момент, відвівши очі від стелі, придушив недопалка і кинув у кут кімнати. Один із гравців озирнувся:

– А що, не спиться, пане сержанте?

– Таки не спиться. Грайте далі. Волію думати, – він повертівся на ліжку, сплів руки під головою і замислено задивився на велику картину святого Флоріана.

Щось непокоїло сержанта Петра Шпонара. Вже три тижні, як повернулася його єдина донька Маґда, а разом із нею – ті самі клопоти й страхи, які два роки тому змусили її відправити куди подалі звідси.

А таки дивним створінням була донька пожежника. Висока, квола і бліда, вона привертала увагу порожнім поглядом глибоких чорних очей і не опанованими рухами рук. Цими руками, такими ж блідими, як і її обличчя, час від часу пробігали судоми, а довгі пальці нервово сіпались. Волосся мала буйне, чорне, яке вислизало, звиваючись з-під яскраво-помаранчевої хустки, що була єдиним статком бідної дівчини.

Її мати Марта, мабуть, була красивою циганкою, але померла рано, залишаючи в спадок хворобливу натуру і велику тугу за безмежними степами. Батько сердечно кохав Маґду, але немовби її боявся. Боявся її блідості, її затятості, та довгої і частої задумливості. Але були й інші, глибші причини батьківського ляку.

Його майбутній дружині наворожила стара циганка, що спокусить її біла людина, і матимуть вони дівчину, дочку полум’я, з якою батько буде боротися усе життя. Ворожба стала збуватися. Марта померла, коли дитині було п’ять років. Петро боязко чекав, коли таємничі слова почнуть набувати властивого значення. Маґда Шпонар мала тоді п’ятнадцять років і працювала в місті, на фабриці гільз, коли сталася перша пожежа: загорілися хтозна-яким чином ящики з обгортками, і пожежа за кілька хвилин перекинулася на ціле підприємство. Втрати були незліченними. Винуватця ніхто так і не викрив. Після пожежі знайшли робітницю Маґду Шпонар на підлозі в глибокім сні, у маленькій кімнатці, єдиній, яка уціліла від полум’я. Як вона протягом цілої години не задихнулася, оточена вогнем і їдким димом, і досі лишалось загадкою.

Після цього випадку Маґда неодноразово змінювала працедавців, наймаючись покоївкою до заможних родин, або гардеробницею у кав’ярнях, чи продавчинею у крамницях. І завжди якимось фатальним збігом обставин незабаром після її працевлаштування виникали з невідомих причин пожежі. Нікому й на думку не спадало якось пов’язати Маґдалену Шпонар і ці таємничі пожежі. Серед міщан почали кружляти дивні чутки. Бувало, не раз горіло в місті по два і три рази на тиждень, та й – дивна річ – знову там саме; вогонь мовби уподобав собі певні дільниці – більш того, певні будинки, родини, і навідувався туди особливо нав’язливо. Врешті, ні звідси, ні звідти, після страшної пожежі на Левандівці, яка спалила свіжозбудовану кам’яницю міського синдика, гримнула чутка, що стосунок до тих пожеж має лише Маґда Шпонар, яка служить у Долежанів. Схвильований натовп напав на неї просто на Ринку, і вже був би піддав її негайній екзекуції, якби не батько, що мав багато заслуг перед народом, та поліція, яка вихопила дівчину з-під носа в осатанілої черні. Слідство визнало підсудну невинною; суддя з’ясував на підставі зізнань свідків і звинуваченої, що протягом року у місті відбулося понад сто пожеж, і то переважно тільки у будинках її працедавців. Встановлено характерний факт, що стосувався поведінки Шпонарівни під час тих підозрілих пожеж: в п’ятдесяти випадках зі ста після того, як загашено пожежу, Маґду знаходили непритомною, майже у каталептичному стані, зазвичай усередині згорілої будівлі. Ось і все. Доказів безпосередньої провини обвинувачі не змогли навести в жодному випадку; ні разу ніхто її не спіймав на гарячому. Тож, про якийсь підпал, мабуть, не могло бути мови, а із зізнань постраждалих свідків, йшлося про те, що дівчина від моменту вибуху пожежі залишалася в трансі, і не рухалася; крім того, вогонь вибухав не поруч з нею, а зазвичай на відстані, наприклад на другому або третьому поверсі.

Кілька лікарів-експертів, які виявили інтерес до Маґди, визнали її анормальну сутність з перевагою підсвідомих сил, схильною до каталепсії і сомнабулізму.

Врешті прозвучав оправдальний вирок; але суд порадив сержантові не пускати доньку більше на роботу з огляду на збуджену громадську думку, яка була проти Маґди. З тих пір Шпонарівну, яку прозвали Червоною Маґдою, вважали палійкою і чаклункою. Змучений батько вислав її у віддалене село до родичів, у надії, що за якийсь час вона зможе повернутися, коли затреться пам’ять катастроф, і населення заспокоїться, та забуде Червону Маґду.

Вона провела у селі два роки. Три тижні тому повернулася до міста, виглядала блідішою, ніж зазвичай, із запалими щоками, і слідами сліз в почервонілих очах. На питання відповідала неохоче, із примусом, і лише рвалася до праці, не бажаючи заважати батькові. Врешті дослухався до її постійних благань і, хоч з важким серцем, та влаштував її у домі багатого купця Духніца на Млинарській вулиці. Дівчина працювала там служницею і ретельно виконувала свої обов’язки.

У місті поява Червоної Маґди не викликала особливого враження, і здавалося, ніхто навіть не звернув уваги. Але Петро Шпонар дуже переживав через це повернення, і очікував поганих новин. Навіть після вироку і виправдань самої Маґди, він не вірив у її невинність; десь глибоко в душі дрімало переконання, що все, що про неї говорять – жахлива правда. Він – батько і сержант пожежної команди в одній особі, міг щось сказати – він, той, що гасив власною рукою усі пожежі, які люди в таємничий спосіб пов’язували з Маґдою. В нього була змога розпізнати всі симптоми і підґрунтя пожеж; він відрізняв їх якимсь окремим, своєрідним почуттям від інших «звичайних», бо недаремно вважався першорядним пожежником. Якби його спитали на сповіді: «Сержанте Шпонар, чи твоя донька винна?», то відповів би, що ні. Але якби хтось поцікавився, чи вірить у безумовну невинність Маґди, то рішуче би заперечив.

Однак найболючішим було те, що Маґда – його рідна кров. Була в цьому якась страшна іронія, що його рідна дитина створила довкола себе ту спустошливу силу, яку він затято винищував стільки років. Інколи він думав, що, може, через затятість, з якою долав вогонь, жорстока стихія мститься йому таким чином. Ось і тепер, в цій нічній самотині думки не давали йому спокою. Він важко піднявся з тапчана, і щоб якось відігнати виснажливий кошмар, почав переглядати правила готовності, вирізані на стіні. Але й це його швидко знудило, і він відвернувся до дошки з наказами та почав креслити крейдою якусь карикатуру.

Та враз тишу розірвали три пронизливі удари. Заграли пожежні автомати.

У сторожовій вежі почався рух, під вікнами квапливо метушилися якісь постаті. Кожна хвилина приносила йому нові подробиці, уточнені за хвилину, секунду. Пожежник заплющив очі і боявся подивитися правді у вічі. Врешті, встромив свій гострий погляд у апарат, де вже чекала готова відповідь; стисла, виразна, невблаганна.

– Горить! Дільниця ІX – Ґарбарі. Млинарська.

Шпонар зблід і захитався. Передчуття його не обдурило. Так, то було там! Де інакше? Безсумнівно, горіло в Духніців! Вогняна історія розпочалася заново. Вже на третім тижні служби! Не було часу для роздуму, треба було діяти, видавати накази, брати на себе командування.

Тривожно грала сурма, скликаючи до готовності. Помпувальники спросоння поспішно гуртувалися, одягали шоломи і перекидали через спини сувої шлангів.

Сержант вибіг з вартівні на двір. Всі вже зібралися і нетерпляче чекали виїзду. Через браму вивели кілька помп, виїхав автомобіль з реманентом. Шпонар, заспокоївшись і набравши рівноваги, роздавав доручення.

– Вентилі в порядку? – запитав.

Кілька слухняних рук нахилилося до поршнів і зробили пробу.

– Пане сержанте, доповідаю, вентилі працюють, – заявив один з помпувальників.

– Добре. Агов, хлопці! – гукнув, займаючи місце в одному з автомобілів. – Кому в дорогу, тому час! З Богом, рушаймо!

В повітрі заграла бадьора мелодія сурми. Розкрились обидва крила брами і з галасом, в кривавому світлі смолоскипів рушили в тишу вулиць автомобілі: на чолі мчав у шаленому темпі автомобіль зі спорядженням, за ним другий наїжачений драбинами, вилами, з потужним вмістом води всередині, за ним дві помпи типу «Матадор», а вкінці авто з екіпажем під командуванням сержанта…

Була третя ранку, глуха, листопадова ніч. Вітер невпинно піднімав порохи, кидаючи у вічі. Звідкись, з садів, летіли зжовклі осінні листки і з сухим шелестінням котилися плитами тротуарів… Здаля понад баштами костелу виднілась пожежа. У вікнах з’являлися перелякані голови, у брамах заспані шимони; на майданах почали збиратися купки людей.

– Горить! Горить!

Ці крики долинали аж до майдану Святого Духу. Із-за кам’яниць стрельнули в криваве небо язики вогню, вився дим у чорних, жалобних сувоях. Людський гамір все наростав і наростав. Минувши стрілою майдан, вони обігнули будівлю пошти, і тут вдарила в очі грізна краса пожежі. То горів п’ятиповерховий дім купця Духніца. Вогонь на висоті другого поверху, підкріплений подувами осіннього вітру, охопив за чверть години верхні поверхи, і сягав пурпуровою стрічкою першого поверху. Навіть о нічній порі довкола було ясно, як удень. Серед крику людей і тріску полум’я, пожежники в’їхали на засипаний тисячею іскор сквер перед кам’яницею. На вулиці навколо дому лежали купи викинутих з жител речей, скрині, шафи і килими у дикому хаосі безладу.

Пожежа вибухнула раптово і поширилася так швидко, що багато кому ледве вдалося утекти в самій білизні. Іншим дорогу відтяло полум’я з нижніх поверхів, і вони залишилися в палаючому будинку, чекаючи допомоги пожежників. Щохвилини у вікнах з’являлися сполотнілі обличчя нещасних, марно благаючи порятунку. Якась жінка в розпачі кинулася з третього поверху на бруківку і розбилася. Саме тоді приїхали пожежники. Умить з вулиці усунули людей, і пожежники утворили єдину лінію від дому до берега сусідньої ріки. Перш ніж гумові помпи набрали достатньої кількості води до резервуару, розпочали свою діяльність потужні вогнегасники, які наповнювались через підручні водонапірні установки, водночас до муру приставили п’ять розсувних драбин. З вужем у руках першим на щаблі піднявся сержант Шпонар.

– За мною, хлопці! – гукав товаришам.

Шестеро пожежників почали підніматись за ним до поверхів, які були під загрозою. Сягнувши другого поверху, Шпонар пустив струмінь води у квартиру, в якій клубочилося густе руно вогню і диму.

– Звідси вже втекли, – зробив швидкий висновок сержант. І залишив другий поверх двом товаришам, які вже його наздогнали.

Оскільки драбина не висувалася вище, він зачепився карабінчиком за передостанній щабель, вхопив драбину, яку йому подали знизу, і зачепився гаком за вікно третього поверху. Опісля він з дивовижною вправністю і швидкістю почав підніматися вгору із топірцем в правій руці. На одному з балконів згурдилося кільканадцять мешканців, закриваючись руками від пронизливого жару.

Сержант саме добрався до третього поверху. Шпонар швидким рухом витягнув руку за жінкою, яка була найближче, а потім передав її рятівнику, який був нижче.

– Розтягніть полотнище! – скомандував Шпонар, побачивши, що людей на балконі побільшало і пожежа вже палахкотіла зсередини.

Врятувавши таким чином ще кілька осіб, він доручив решту роботи колегам, залишаючи собі найважче завдання в глибині палаючого будинку. Поправив на голові шолом і, відстебнувши карабінчик та подолавши останній щабель, кинувся у вогняні обійми.

Тут він і розпочав свою доблесну справу пожежника. Як водолаз на дні моря, Шпонар кидався на всі боки, гарячково пробігав покої й покинуті спальні. Раптом наштовхнувся на тіло, яке лежало на паркеті. Нахилився, підняв його і в клубах задушливого диму кинувся до вікна. На щастя, натрапив на одного з пожежників і передав йому тіло: чарівну десятирічну дівчинку, а відтак повернув у глиб бічного крила. В цю мить переможна пожежа опанувала лівий простір третього поверху і протискалася пекучою лавою в саму середину. Сержант на мить озирнувся, щоб побачити вузьку, пурпурову шию полум’я, яка тягнулася з алькова, він вдихнув повітря і тоді відчув до болю знайомий запах її волосся.

Шпонар не вперше зустрічався із цим запахом під час пожеж: полум’я пахло чебрецем і листям горіха – запахом тих самих відварів, якими Маґда так любила мити своє довге чорне волосся. Не було жодних сумнівів: то була її пожежа! Раптом йому перепинив шлях червоний привид діви. Вона була дуже висока, потворна і потрясала вогняними косами. Прикрившись від неї рукою і тремтячи усім тілом, Шпонар запитав:

– Чого ти хочеш від мене?

У відповідь на її вустах зблиснула жорстока посмішка, і вона своїми патлами загородила прохід.

– З дороги! – крикнув божевільним зі страху і гніву голосом. – З дороги, Маґдо!

І пройшов крізь неї, як крізь пурпуровий туман. Тільки щось опекло його руки і шию, що він аж зашипів від болю. Але пробився. Тим часом інші пожежники спускали мешканців на полотнищах або рятувальних стільцях, поспішно зв’язаних зі шнурів і простирадл. Залишився ще останній поверх. В цей час вогонь уже тріумфально палахкотів понад дахами.

Шпонар двоївся і троївся. Був усюди. Як демон спасіння, стрибав у найбільший вогонь, із безмежним презирством до життя зависав над прірвою, і щохвилини, мов линвоходець, гойдався між небом і землею. Власноручно виніс з полум’я двадцять осіб, врятував від небезпеки двох колег, забезпечив відступ кільком іншим. Але безперервно його переслідував привид червоної діви, дражнив запах її вогняного волосся. Тут виринуло її обличчя з туманного диму, там прошмигнула її кривава постать на тлі ґанку, який уже валився, а в іншому місці розвівалися пекельні коси.

Про те, щоб уцілів будинок не могло вже й бути мови; дотліваючі балки верхніх поверхів падали з гуркотом додолу, продірявлена, як решето, стеля обвалювалася з гуркотом. Купка мешканців із четвертого поверху зібралася біля одного із вікон: двоє людей похилого віку, якась хвора каліка і молода мати з немовлям біля грудей.

Пожежники під орудою сержанта поспішно пришпилювали великий рятунковий мішок, яким спускали мешканців на землю. Раптом пролунав крик жінки із вікна. Нещасна, притримуючи лівою рукою дитину, показувала другою рукою на клубовисько полум’я, яке з жахливою швидкістю наближалося з глибини покою. Клуби жовтого, кусючого, кучерявого диму оповили цю трагічну групу.

В мить, коли подув вітер і розвіяв дим, Шпонар побачив жахливу картину. Через вікно по-зміїному вигнулася Червона Маґда і своїм вогняним мацаком намагалася підпалити великий рятунковий мішок. Сатанинська посмішка грала на губах діви, радість осяювала обличчя в обрамленні пломеніючого волосся. Єхидне жало уже досягало полотна…

– Ісусе, Маріє! – застогнав Шпонар. – Згинь, маро!

І накресливши у повітрі знак хреста, кинув у неї топірцем. Удар потрапив у чоло. Пролунав жахливий зойк і довге, протяжне виття. Червона примара квапливо відступила у глибину дому і зникла безслідно.

Сержант провів рукою по чолу і роззирнувся довкола, його почали покидати сили, і на допомогу прийшли його товариші. Пожежа відступила і почала гаснути, ось уже й помпи нарешті перемогли. На небі посіріло, і смертельно змучені, почорнілі від диму пожежники спустилися по драбинах, останнім зійшов Петро Шпонар…

Враз до нього долинули якісь вигуки. З натовпу, який зібрався під обгорілим будинком, хтось прокричав жахливе прізвисько:

– Червона Маґда! Червона Маґда!

Натовп схвильовано загудів:

– Розступитися! Розступитися! То її батько!

Пожежник ішов, наче п’яний, під батогами поглядів, завернув ліворуч, до якоїсь малої комірки, яка дивом уціліла в пожежі. Тут у кутку він побачив у калюжі крові бездиханне тіло своєї доньки; із жахливо надвоє розколотого черепа сочилася чорна, в’язка сукровиця.

– Маґдусю! Маґдусю моя! – заголосив нелюдськи і заточився непритомний під стіну.

ПОГАРИСЬКО

[18]

Роєцький відкрив один лист з великої купи, яка лежала на таці, перебіг швидко очима кілька рядків і відкинув.

– Стара баєчка, – позіхнув, недбалим рухом беручи наступний. – Набридло, – муркнув за мить, знеохочено відкидаючи і його.

Третій лист привернув його увагу.

– «Приятелю, – писав якийсь анонім. – Не зважай на забобони. Залиш їх старим бабам і перестарілим маразматикам. Не відступай від свого наміру. Будь рішучим… Доброзичливець».

– Гм, гм, – буркнув замислено, вдивляючись у червоний підпис «Доброзичливця». – Гм, гм… Видно, що люди дуже зацікавились тою справою.

Встав з крісла, вийняв з шухляди письмового столу великий пакунок паперу, загорнутий у жовтий папір. Вибрав кілька аркушів і розіклав перед собою на столі.

«Цікаво, – думав, порівнюючи їх з тим, якого щойно отримав. – Листи різні, а зміст майже всюди однаковий. І ті анонімні підписи, та ще й червоним чорнилом чи олівцем! Цікаво. Цікаво!.. Що б то мало значити? Історія комічна і водночас таємнича. Клуб якийсь червоний, чи що? Якийсь ідіотизм».

То вже починало його трохи злити. Бо з того часу, відколи вирішив побудувати віллу на околиці Кобриня, до нього почали напливати з усіх усюд листи. Найдивнішим було те, що непрошені дорадники належали до двох різних таборів: одні, яких Роєцький назвав собі «червоними», – настирливо заохочували його до будівництва, інші, – знав їх особисто, або ж колись чув про тих осіб (вони підписувались власними іменами), – відраджували його з таким же запалом, пробуючи будь-що відвернути від «шаленого наміру».

Взагалі, більше довіри викликали противники наміру, бо виступали з відкритим заборолом, не криючись під криптонімами і таємничими ініціалами. З іншого боку, запросини «червоних» мали присмак сенсації, будили авантурну жилку, що глибоко вп’ялася в характер працьовитого архіваріуса. Але їхня застережна аргументація не витримувала критики.

Все, що могли сказати на оборону своєї позиції його знайомі, мало присмак забобонів і марновірства, котрі зродились на тлі випадкового збігу обставин. Те, що вони писали, було, очевидно, виразом опінії міста стосовно тої справи. Панові Анджею глибоко запала у пам’ять розмова з якимось робітником, яка відбулась в Кобрині неподалік «того місця».

То було під вечір, коло восьмої години. Роєцький прогулювався вузенькими вуличками, шукаючи місце під будівництво вілли, бо інтереси праці змушували шукати якогось тихого, негамірного місця. Йому не імпонували ані готелі, ані його власне помешкання на Довгій, тому постановив вибудувати собі власний будинок десь далеко від галасливого центру міста і перевезти туди сім’ю. Не міг лише надибати відповідного місця.

Уже тиждень никав околицями, доки врешті забрів на вуличку, що круто піднімалась догори поміж пагорбів. То тут, то там з-посеред сосен вигулькували затишні будиночки. У вікнах інколи помічав легенький порух фіранок. Цікаві очі проводжали його. Проминув останні одноповерхові будинки і повертав уже направо на якийсь лужок, коли раптом його увагу привернула група ялинок, розкинута колом на невеликому пагорбку над річкою.

Це місце одразу припало йому до душі. Розташування дуже гарне, далеке від приміського сопуху, на тлі зелених лук і синявої стіни лісу під обрієм.

Роєцький перейшов кладку через потічок, що огинав пагорбок півколом, і почав наближатися до облюбованого місця. Добиратись було на диво легко: декілька кам’яних сходинок вели на вершину. Кущі були такими густими, що Роєцький не міг нічого крізь них побачити. Аж обминувши пагорб з північного боку, натрапив на широку просіку між деревами, якою і пройшов досередини. Тут йому відкрилося сумне видовище. Простір, який заслоняли ялинки, був згарищем.

З камінних фундаментів стирчали обвуглені балки, з двох боків, де збереглися стіни, такі вже ветхі, що аж хиталися під подувами вітру, повідставали шпалери, немов клапті здертої шкіри, замість даху усе покривало високе небо.

Натреноване око могло помітити, що будинок був збудований і оснащений з певним комфортом. Коло нього була альтанка, оплетена диким виноградом, яку вогонь не зачепив, дві грецькі статуї на клумбах і цистерна з червоного піриту. Поміж двома соснами хилитався на вечірньому вітрі мотузяний гамак.

Здавалося, що пожежа не зачепила жодної ялинки, які оточували будинок. Дивно, але факт.

«Чудове місце», – подумав собі Роєцький, наближаючись до решток кам’яної тераси. В цю мить він почув за однією з уцілілих стін брязкіт металу.

– Хтось тут є, – шепнув сам до себе.

Раптом з-за обсмалених одвірків появився якийсь чолов’яга, переступив стос цурпалків і привітався, піднявши капелюха.

– Славайсу, пане!

– Слава навіки… Чи не знаєте випадково, чий то дім згорів?

– Та знаю. Тут перед кількома літами погорів такий пан Должицький, інжінір. А тоді виїхав до Америки. Вже зо п’ять літ, як тото згоріло – і так стоїть, як на другий день по пожежі. Бояться люди зачіпати. А я собі ту межи тим всім надибав залізні гаки, щоби вибирати вугля, то нині хтів забрати. Воно й так нікому не придалобися, а я, прошу пана, тесля і муляр.

– А, ну так, розумію, пане тесля. Але мене дивує, що тут ніхто до тих пір не побудувався. Шкода місця – таке гарне розташування, такий мальовничий закуток… Чи пан Должицький, як виїжджав, якось розпорядився щодо того ґрунту?

– Як я чув, – пояснив ремісник, – мало не задармо відступив те місце громаді міста.

– Задармо? Таке гарне місце і то після такої втрати?!

Тесля змовницьки всміхнувся.

– Та й так не знайшов би на ту землю купця. Я вже пану казав, що за п’ять літ на те місце ніхто не злакомився. То так є. Хто потребує певної страти?.. Всі ж знають, що пан Должицький був не першим, хто попікся на тому інтересі. Та що тут багато говорити – Погарисько і все.

– Погарисько? Не розумію. Та то просто погорільщина.

– Так, пане. Погарисько. Я знаю, що кажу. Погорільщина – то ще іншого. Тутешні назвали те місце Погариськом тому, що тут ще жодна кам’яниця цілою не зосталася. Кождий дім, хоч би яким моцним був, раніше чи пізніше мусить згоріти. Люди кажуть, жоден не встояв і чотири місяці. Тьху, – додав, спльовуючи на землю, – закляте місце та й все!

Архіваріус недовірливо посміхнувся.

– Дійсно, цікавий збіг обставин. То так виглядає, ніби вогонь просто заповзявся на той пагорб.

Тесля вигукнув:

– «Не виглядає», прошу пана, і не «ніби», – а таки так і є. Але заповзявся він не на цілий пагорб, бо тих ялинок, як пан видить, цілком не зачепив, а тілько на саму середину, то значить на те місце, де ставлять кам’яниці.

– Ну, ну, – зацікавлено продовжував Роєцький, – пане тесле, а скільки ви пам’ятаєте пожеж на цьому місці?

Тесля на хвилю замислився.

– Десять. – відповів за мить. – За моєї пам’яті тут горіло десять разів. Я маю трийцять літ.

– Овва! – щиро здивувався пан Анджей. – Та то ніби раз на три роки?!

– Та так виходе… Здається, що давніше випадки ставали частіше, але тоді ще люди були не похопилися, що то таке. Найстаріші з мешканців Кобриня пам’ятають ще ті часи, пан би багато чого від них довідався. Про той горб оповідають різні дива. І ніхто востатним часом не спішить тут ставитися. За моєї пам’яти тут будувалися самі заїжджі, які або ніц про ту справу не знали, або, як отойво пан Должицький знати не хтіли.

– А причини пожеж завжди були відомі?

– Та ніби й так, а ніби нє. Найчастіше займалась сажа в комині, але бували й інші причини: раз хтось кинув сірника, що десь в іншому місці спокійно догорів би та й все, то папіроса попала на в’язку соломи під ліжком, то знов запалена лампа перевернулася на подушку. Востатний раз горіло ніби через необережність самої пані інжінірової Должицької, котра чистила бензиною рукавички коло запаленої лампи. Вічно якась дурниця, щось таке, жи деінде минулося без сліду, а тут, пане, відразу такий пекельний вогонь – люди ледве ноги виносять, навіть врятувати ніц неможливо. Пожежники розказують, що кожного разу щось ніби перешкоджає їм гасити і пече немилосердно. Наші рятувальники вже з неохотою їдуть сюди, бо ніхто звідси цілим не виходить, щоби не був попеченим або покаліченим.

– А чи пан був присутнім хоч на одній з таких пожеж? – перебив його пан Роєцький.

– Та кілька разів, я тут недалеко живу. Га, навіть маю пам’ятку після останньої пожежі.

Відкотив рукав сорочки, показуючи великий, глибокий шрам на руці:

– Помагав рятувати і дістав за те кару: якась балка мало не роздробила мені руки. Недобре, пане, рятувати, коли тут горить. То потім любить мститись чоловіку. Ті, що гасили, за кілька днів починали горіти самі, – ледве вдавалося їх врятувати. Тому ніхто, крім пожежників, не йде сюди на порятунок, щоб не накликати на себе біди. Ліпше злого не руш. Зрештою, я гадаю, що це місце відоме вже на сто миль навколо, хто хотів би тут селитися.

– А все ж таки, – замислено промовив Роєцький, – а все ж таки, хтозна? Може, хтось-таки знайдеться? Люди бувають упертими…

Ремісник здивовано видивився на нього.

– То хіба який вар’ят… То дурна трата грошей і певна погибель…

– Гм, – багатозначно усміхнувся архіваріус. – Необов’язково, пане майстре, необов’язково. Треба тільки бути обережним. І більш нічого.

Обірвавши розмову, попрощався і повернув до міста. Через кілька днів підписав у ратуші контракт, за яким за нечувано низьку ціну одержав Погарисько у свою власність. У час залагодження формальностей архіваріус зауважив здивовані міни та багатозначні посмішки урядників. Якийсь поштивий, сивенький, як голуб, урядовець, відтягнув його на бік і пошепки відраджував від купівлі:

– То злий пляц, – шамкотів. – Парцеля під злою звіздою. Ніц коханий пан про то не відав? Не чував?

– Може, й чував, – відрізав незворушний Роєцький. – Але не вірю в такі глупства. Проте дякую шановному панові за добрі наміри.

І, потиснувши йому руку, покинув приміщення.

Наступного дня прийшли два листи: від знайомого юриста, який пробував відрадити його будувати будинок, і другий – «червоний» – з котрого аж пирскало ентузіазмом стосовно його наміру. Потім посипались також інші, як з рогу достатку. Здавалося, що ціле місто тільки про ту справу і говорило. «Архіваріус Роєцький, що місяць тому приїхав до міста, намірився ставити будинок на Погариську!!!»

Взяв і побудував. Аж втомлений настирливою кореспонденцією дорадників, постановив швидко і впевнено раз і назавжди покінчити з тою справою і звільнитися від настирливості влізливих ближніх. Певну роль тут зіграло і бажання показати «малому світикові», як переборюються пересуди і знищуються забобони.

Дружина, яка наразі мешкала в Варшаві разом з десятирічним сином Юзьом, схвалила його план, не надаючи ані найменшого значення пересудам про те місце, називаючи міщухів темнотою безпросвітною.

Задоволений відповіддю, Роєцький запросив відомого архітектора, який мав особисто керувати будівництвом. Воно йшло жваво, бо архіваріус не жалів грошей, і протягом двох місяців на вершині ялинкового пагорбку виросла гарна сецесійна споруда.

Роєцький так і охрестив її – Погариськом. Будівництво скінчили під кінець весни, а вже на початку липня сім’я Роєцького вселилася у новий будинок.

Пані Марія була просто захоплена провінційним гніздечком і одразу відчула себе, як вдома. Юзьо, блакитноокий хлопчина, не гаючи часу, вибрався на розвідку у глиб незайманої бразильської сельви, так йому подобалось називати ялинковий гайочок, що оточував віллу, і за якийсь час вияснив з бурхливою радістю, що у ній водяться руді вивірки, а може, навіть і сарни.

Улітку німий пагорб переповнився сміхом і гомоном веселих голосів. Навіть Нерон, великий сторожовий пес з білою латкою над вухом, був цілком задоволений новою будою, радісно повискував і розмашисто метляв хвостом.

Роєцькі постановили не готувати їжі вдома. Мар’яна, котра до того виконувала обов’язки кухарки, стала просто служанкою. Обіди і вечері їли в одній з ресторацій або замовляли додому. Такий невигідний порядок пан Роєцький вважав необхідним з міркувань безпеки. Господарі намагалися не палити в кухні, щоб таким чином уникнути одної з найімовірніших причин пожежі. Бо, незважаючи на свій скепсис стосовно пересудів, пан Роєцький дав собі слово, що буде дотримуватися всіх мислимих заходів обережності. Відкинувши з погордою всі оповідки про «закляте місце», знайшов природну причину, проти котрої не бунтував його тверезий розум: «очевидячки та ненормальна частота пожеж виникала внаслідок особливих атмосферних умов, адже простір, замкнутий колом ялинок, був винятково сильно насичений киснем. Люди одразу не зорієнтувалися і були необережними, а потім… потім…» Тут у роздумах пана архіваріуса наступала неприємна павза, яку, проте, одразу заповнював приблизно таким чином: «а потім ті дурнуваті розповіді про «фатальне місце», той смішний, забобонний страх витворили певний комплекс, що спонукав до необережних вчинків: щось таке на кшталт рефлексу, якісь неусвідомлені рухи рук, якусь згубну незграбність – і тоді… горить».

Тому Роєцький постановив бути обережним, навіть надмірно обережним. Хотів рішуче переламати ланцюг забобону, який обплутав місце його помешкання, розірвати пояс вогню раз і назавжди і до решти викоренити його струменем холодної, здорової поведінки.

Гасові лампи, свічки, всякі освітлювальні й обігріваючі пристрої були рішуче вигнані з Погариська, натомість віллу освітлював і обігрівав струм, сніданки і вечері розігрівались на електричній плитці.

Лиш до запалювання цигарок і сигар Роєцький вживав бензинових запальничок, – з дотриманням усіх заходів безпеки, певна річ.

Спочатку сімейству було досить важко звикати до всіх отих нововведень і новітнього укладу, та з часом призвичаїлися. Життя у Погариську попливло спокійним, розміреним плином.

Пан Анджей працював у міському архіві від восьмої ранку до обіду, потім повертався додому, де проводив решту дня у лоні родини. Вілла була близько лісу, і це провокувало часті екскурсії, з котрих Роєцькі повертались увечері жваві і в якнайліпшому гуморі. В похмурі дні спацерували алеями свого гайочка. Десь на узбіччі пагорба Юзьо відкрив кілька гранітних блоків, з яких сочилось джерельце, метикуватий хлопець обклав його камінням і зробив таку собі цямринку – вийшла криничка, мета частих походів і джерело прохолоди у спекотливі літні дні.

А в місті найпопулярнішою темою розмов все ще лишалось життя Роєцьких і те їхнє Погарисько. Не було забави чи приватного прийняття, де б про них не говорили. А вони самі мало зустрічалися з людьми, бо кобриньська громада обминала Погарисько десятою дорогою. Люди боялися перебувати на віллі навіть півгодини.

Роєцький з великою втіхою спостерігав щодня зацікавлені міни колег, які вітали його вранці на роботі, з їхніх очей і облич визирало здивування:

– Ну, то як там у шановного пана? Ще не горіло?

Інші стрічали на вулиці, співчутливо зазирали в очі й питали, гаряче тиснучи руку:

– То як там пану мешкається? Не трапилось нічого такого?

Архіваріус боки надривав зі сміху, розповідаючи дружині про ті зустрічі. Та було і кілька відважних друзів, які час від часу відвідували Погарисько: переважно старі кавалери, які не мали що втрачати. Але і ті сиділи в час візиту, як на голках, кидаючи навколо дикі погляди загнаної в кут звірини. Ці гості дуже тішили Роєцьких. Нарешті пан Анджей порадив одному з них, щоб не вибирався на відвідини Погариська без ескорту найманої охорони. Гість образився і більше не приходив.

Так спокійно минув спекотливий липень, а за ним серпень, вересень і вже підходив до кінця листопад. У Погариську нічого особливого не сталося.

Громадська думка цілком змінилася. Люди почали ставитися до мешканців вілли з очевидним подивом і повагою. Як Кобринь Кобринем – ще жоден дім на Погариську не встояв і чотирьох місяців. А тут уже четвертий кінчався і – тихо… Минув листопад, почався меланхолійний грудень. Роєцький потирав руки від задоволення, з поблажливою посмішкою приймаючи привітання знайомих з приводу «щасливого пережиття критичного терміну». Гості заходили тепер на віллу щоразу частіше і засиджувались щоразу довше, неспокій і нервові рухи поволі зникали. Добре і весело було у Погариську, господарі виявилися дуже гостинними людьми. А настрій, до того веселий і спокійний, змінився на галасливий, зухвалий і самовпевнений. Роєцький немилосердно кпив з пересудів і тріумфально посміхався, пані Марія пережартовувалася з панною суддівною на теми «фатальних» днів і «заклятих» місць. Юрчик шалів околицями, і навіть Мар’яна, покоївка – неодмінно розважлива і солідна діва – жартувала в кухні і роздавала на всі боки смішки.

Поволі, непомітно у будинку виробились нові звичаї й уподобання.

– Цікаво, – зауважила якось, повернувшись з візити в Погариську, гарненька пані Сулимирська, – Роєцька віднедавна стала носити вогнисто-червоні пеньюари, вже п’ятий раз підряд приймає нас у тій барві.

Спостереження було небезпідставним. Роєцькі дійсно напрочуд полюбили всі відтінки червоного. Пані Марія вже місяць одягалась у шати різноманітних відтінків і нюансів власне тої барви, її чоловік твердив, що то їй дуже до лиця і намагався зробити їй компанію, вибираючи вогнисті, викличні краватки.

– «І прапор наш червоний», – заспівав йому наступного дня хтось з колег.

– А що, мені подобається цей колір, – відповів спокійно. – Дружина вважає, що він мені пасує. Того вистачає.

За кілька днів змінив краватку, на іншу, цеглясто-помаранчеву.

Юрцьові теж припали до смаку кольори, які носили батьки, бо почав і собі випрошувати новий костюм – червоний. І з приводу дня народження йому таки справили червоний гарнітур.

Неначе бажаючи довести до кінця лінію стилю, пан Анджей наказав у кінці листопада оббити всі покої червоними шпалерами.

– Як тут тепер тепло, який милий тон, – промовила пані Марія до чоловіка після метаморфози інтер’єру.

– Правда, кохана? – відповів, цілуючи її гарні оксамитові очі. – Здається, що тепло спливає зі стін – приємне, зігріваюче душу тепло.

Але в місті ті зміни визнали за дивацтва, а повітовий лікар, доктор Лютовський, навіть визначив те дивацтво, як «еритроманію». Той поголос невідомо якими шляхами дійшов до Роєцького, даючи йому поживу для нових дотепів.

– Ті поштивці, – звірявся він дружині, – обмовляють нас: кажуть, що ми трохи подуріли на ґрунті червоного кольору, але не знають, бідні, що самі стали жертвою набагато гіршої пожежоманії.

– То правда, – визнала пані Марія, вдивляючись у залізні сувої електричного радіатора під стіною. – Я взагалі маю таке враження, що всі ті заходи безпеки, яких ми тут дотримуємося, цілком зайві, ба навіть просто смішні. От, наприклад, дивлячись на ті мертві рури радіатора, які розсіюють темні хвилі тепла, я жалію за нашими старими добрими п’єцами. Так солодко балакалося при тріскотні вогню, у світлі червоних миготливих відсвітів на стінах.

– Ти маєш рацію, Марійко. Мені теж так здається… Та ще не все втрачене. Завтра ж накажу збудувати п’єци, будемо мати вогонь, запах живиці і снопи іскор.

– Ура! – вигукнув втішений Юзьо і аж засвітився з радощів. – У нас будуть п’єци! Буде вогонь! О, як то буде гарно і добре, татку!

І в перші дні грудня вілла обігрівалася вже по-старому п’єцами, а в салоні у великому старосвітському коминку бушував веселий вогонь.

Зробивши перший крок, треба йти далі. Роєцький, осмілівши, дійшов до цілковитого зухвальства. Протягом грудня перестали їсти у ресторанах, Мар’яна на превелику свою радість знову зайнялась гастрономічними проблемами сім’ї.

– Ну, то вже порядок, прошу вельможного панства, – виголосила вона, вносячи перший раз до столової обід власного виробництва. – Чи ж це чувано – брати обіди і вечері у якійсь харчевні. Та ж вдома кухня, як золото, начиння блищить, як діаманти, а ми тільки те й робимо, що носимо з ресторації тоту бридоту, ніби нема кому приготувати. Світ такого не видів.

Бунтівлива реакція швидко прогресувала. Попри електричне світло у вжиток знову ввійшли старі добрі гасові лампи. Пані Марія навіть принципово надавала їм перевагу, шиючи або читаючи ноти, бо ж «електрика шкідливо діяла на її зір». У будинку з’явились свічки, яких давно ніхто не бачив. Одним словом, прадідівське освітлення і обігрів одержали у Погариську повну перемогу над винаходами прогресу в тій галузі.

Довгими зимовими вечорами вся родина збиралася у салоні при каміні, який став осередком домашнього життя. Червоне вогнище, ятрилося жаром полін, робило на господарів непереборний вплив, притягаючи до себе таємничою суттю стихії. Годинами сиділи мовчки, задивившись у криваві челюсті, слухаючи прискання іскор та шипіння тліючого дерева. Чар вогню особливо сильно діяв на пана Анджея та Юзя, вони майже змагались, підкидаючи – часто без потреби – свіже паливо.

– Татку, – визнав якогось вечора хлопець, – я хотів би мати в кімнаті таке велике вогнище, як те, що пастухи розкладають восени на полонинах.

– Мам! – звернувся він до пані Марії, що грала якусь бурхливу рапсодію, потопаючи очима у вогні, – правда, що вогонь, то гарна, дуже гарна річ?

– Правда, синку – відповіла мама, заслухана у бурхливу мелодію.

І мовби ілюструючи захоплення дитини вогнем, почала грати арію з «Трубадура».

Фанатичний культ вогню прибрав у Юзя дитинні форми, властиві його вікові. Батьки кілька разів зауважили, як він серед білого дня запалював цілком непотрібні свічки і годинами бавився їхнім пломенем. Входячи одного разу до спальні, пан Анджей побачив на столі стос паперів і газет, що яскраво палав, а коло нього Юзя, який сидів і зачаровано спостерігав процес горіння.

Через кілька днів, прибираючи покій, Мар’яна розгублено видобула з-під ліжка якийсь обвуглений предмет, загорнутий у килимок. Пані Марія провела суворе слідство і вияснила, що тим таємничим недогарком була стара шахівниця пана Анджея, яку Юзьо таємно прирік на страту спаленням.

Хлопчак тремтів зі страху перед батьківським гнівом і заховався у глухий кут. Та на загальний подив, Роєцький прийняв повідомлення про злочин з якимось дивним розумінням, не роблячи синові ані найменшої догани.

На пункті симпатії до вогню поміж батьком і сином наступило взаєморозуміння, навіть зрівняння. Архіваріус став на позицію дитини, він неначе розумів слабості Юзя, а навіть – дивна річ – заздрив йому, що може так просто задовольнити свою пристрасть. Невдовзі мав його перевершити.

Десь в середині січня виникла ідея влаштувати «забаву у вогонь».

Коли дружина займалась з сином фортепіанними етюдами у салоні, Роєцький вирішив зробити їм несподіванку. Тихо, не звертаючи на себе уваги, прокрався з пляшкою спирту до спальні і тут вилив весь вміст на одну з подушок, а потім підпалив.

Вибухнуло сильне полум’я, вмить охопивши постіль, а пан Анджей тішачись ефектом, закликав сім’ю з сусідньої кімнати. Пані Марія, здивовано скрикнувши, міцно стиснула синові руку і почала вперто вдивлятись у вогонь, у вогнисті язики, які вже добирались до фіранки.

Першим опам’ятався господар, який, схрестивши руки на грудях, уважно стежив, як розгоряється вогонь. З жахливим сміхом кинувся приборкувати вогонь, вхопив з сусіднього ліжка важкий турецький коц і матрац та люто кинув їх на язики полум’я, що клубочилося перед їхніми обличчями. Вдалося: приглушені ясно-блакитні вужі вогню щезли. Та Роєцький не дав себе одурити. З завзяттям пожежника він вдруге кинувся на вогонь, збиваючи кущики блідо-блакитного вогню, які зрадливо повзали під сподом.

Доки приборканий вогонь знову набрав сили, наступила третя й остання фаза: вода з відер, яку саме вчасно подала Мар’яна. Вогонь погасили. Пан Анджей з нервово затиснутими п’ястуками стояв якийсь час, як вкопаний, оглядаючи спалену постіль і обвуглене ліжко. Раптом розсміявся, неначе сам не свій.

– Ха, ха, ха,! От і мали ми вже у Погариську пожежу! Чи не так, Марійко? І погасили її власноручно без чужої допомоги – оцими голими руками. Задушили ту червону гідру, – додав за мить уже спокійніше. – Ха, ха, ха. Ну що, Юзю? Сподобалось, га?

І наче нічого не сталося, всі троє засіли за вечерю. Пізно ввечері, ідучи на спочинок до обгорілої спальні, пані Марія шепнула чоловікові:

– Знаєш, Андрусю, а вогонь – то прегарна річ…

Відтоді «несподіванки» траплялися у Погариську щораз частіше.

Роєцький натхненно влаштовував родині «вогнисті забави», незважаючи на величезні втрати, які ті забави спричиняли. Його надзвичайно бавило поширення вогню, якому в критичну мить міг накласти пута; це надавало особливого задоволення кожного разу, коли перемагав зрадливого противника.

Вогонь знищив півспальні, спалив дотла кілька коштовних меблів; знищив значну частину білизни і одягу. Роєцькі дивились на те спокійно, щоб не сказати байдуже. Жадали лише пожежних емоцій, спраглі «червоних вражень».

Ще до приходу світанку пан Анджей старанно приховував усі сліди своїх забав. Мар’яна не мала права нікому з міста розповідати ані словом про те, що діється у будинку – під загрозою моментального звільнення. Дивна річ – пан Анджей, сподіваючись на співрозуміння дружини і дитини, – неначе соромився свого захоплення.

Шкода, якої завдавали штучні пожежі в будинку, усувалась таємно і дуже старанно. В разі несподіваного візиту моментально ховалися пошкоджені меблі, квапливо затиралися зрадливі сліди, або ж спритна Мар’яна приводила гостя в той покій, де не було жодних компрометуючих слідів.

Проте постійна необхідність критися від знайомих дражнила амбіції Роєцького. Врешті-решт йому це набридло і постановив встругнути гостям такого вибрику, який був би одночасно і актом помсти.

Котроїсь неділі, коли велелюдне запрошене товариство забавлялося в салоні Погариська, раптом від свічки зайнялася портьєра, що висіла над дверима. Хтось крикнув «Пожежа!» – і вибухнула нечувана паніка. Кілька пань зомліло, кілька вискочили через вікно на двадцятиградусний мороз у вечірньому одязі. За кілька секунд Роєцький загасив «пожежу» і з сардонічною посмішкою почав запрошувати переполошених гостей знову до забави. Та люди не мали охоти повертатися до веселощів і поспішно розходилися додому, супроводжувані іронічними поглядами господарів.

– А бачте, любі панове, – прощався з ними невгамовний Роєцький. – Як гадаєте? Чи такий вже страшний вогонь на Погариську?

– Так, так, так, пан має рацію, коханий пане Анджею: я подивований тою енергією, з якою пан приборкав трикляту стихію, – визнавав один з другим. – Та ліпше, коханий пане, не бавитися з вогнем: обережність не завадить.

І бочком, бочком вислизали з вілли.

Так минув лютий і почалися березневі завірюхи. Роєцький все бавився у пожежі. Проте мотиви забави потроху мінялись. Якщо спочатку йшлося в першу чергу про задоволення від гасіння вогню, то тепер сатисфакція від перемоги поступилася місцем непереборній потребі вогню заради вогню. Тому момент гасіння відкладався щораз на довше, а вогню дозволялось щораз свобідніше розгорятися. Роєцький мусив спочатку доволі натішити погляд видовищем розбурханого вогню, а вже лиш тоді вирішував гасити.

Траплялися надто критичні хвилі, і гра ставала дійсно азартною. Проте, зважаючи на небезпеку, яка загрожувала родині, пан Анджей ніколи не був задоволеним. Йому завжди здавалося, що почав гасити занадто рано, що можна було ще нап’ясти струну на тон вище. Поза тим, інтуїтивно відчував, що ті іграшки є лише прелюдією до чогось більшого, що то лише тінь справжньої забави.

І не помилився. Незабаром мав наступити той момент, що його так прагнув. Це сталося 19 березня, на сам День св. Йосифа.

Роєцькі повернулися додому пізно вночі після гучної забави в панства Вороновичів. Пані Марія, втомлена незліченними турами вальсу, незабаром запала у глибокий сон. Роєцькому не спалось. Запалив цигарку, лежачи на спині, і поринув у якісь неокреслені марення. Поволі образи почали набирати чітких форм і насичених барв, аж виник виразний контур будинку, що яскраво палав. Роєцький знав той будинок. То був Палац дожів у Венеції. Він бачив його кілька років тому під час подорожі за кордон. Тепер перед його очима виразно бовваніла пурпурово-кривава будівля на тлі чорної, душної літньої ночі.

Чому він уявив власне той палац? Сам не знав. Чув лише шквар вогню і виразний запах горілого – дуже виразний, дуже близький, ось поруч, за яку пару кроків…

Встав з ліжка, і, як сновида, запалив свічки. Затуляючи світло рукою, почав шукати чогось у скрині. Знайшов пакунок, приготований віддавна. Розв’язав. Посипалися сувої паклі. Підклав під шафу круглий згорток лахів і підпалив. Не оглядаючись, перейшов до салону, підкинув під фотель кілька сувоїв лахміття і, приклавши на мить свічки, покрався до їдальні.

За мить уже підпалював стіл у кухні і, душачись від диму, розкладав вогнище в покою для забав. Коли переходив до лазнички, дорогу йому заступило потужне полум’я, що бухало з алькову.

Засміявся до нього нервовим, коротким усміхом і зник у глибині коридору з пучком запалених шмат у руці…

Над ранок у Кобрині обізвалися тривожні дзвони.

– Нещастя! Горить! – кричали якісь налякані голоси.

У вікнах мигали бліді налякані обличчя, на вулицю вискакували люди. А дзвони заходились протяжним, похоронним стогоном.

– О, Боже! – залунав голос якоїсь жінки, – вогонь на Погариську. Роєцький горить.

– І той не вберігся!

– І на нього прийшов нарешті час!

Люди забобонно, остовпіло вдивлялися у величезну червону колону, що виросла над ялиновим пагорбом за містом…

Та ніхто не поспішав рятувати. Страх приклеїв ноги до землі, спутав рухи, скував волю.

Здалека зазвучала сирена пожежників. За хвилин п’ятнадцять прибули на місце. Та вже було запізно. Вілла стала суцільним морем полум’я. Вогнисті арабески зблискували з вікон, визирали поміж клубами диму з дверей, вистрілювали кривавими жалами вище коминів. А навколо з сокирою в руках шаленів Анджей Роєцький, з піною на вустах рубав ялинки і з якоюсь демонічною радістю кидав їх на поживу вогню…

Кілька сміливіших пожежників ввірвалися у будинок, щоб через якийсь час винести звідти дотла спалені тіла двох жінок і дитини. Роєцького, який запекло оборонявся, врешті зв’язали і завезли у божевільню.

БІЛИЙ УПИР (Коминярська оповідка)

[19]

Був я тоді молодим підмайстром – таким, як ви, кохані хлопаки, – і робота горіла мені в руках. Майстер Калина – царство небесне його чесній душі – не раз казав, що я перший по ньому стану майстром, і перед усіма називав мене гордістю цеху сажотрусів. Та й справді, мав я міцні ноги і впирався ліктями в комині як мало хто.

На третій рік служби я дістав собі до помочі трьох підручних і став наставником для молодих колег. А було нас, разом із майстром, семеро, окрім мене, тримав Калина двох інших підмайстрів і трьох хлопців для підручної послуги.

Було нам добре разом. Бувало, на свята і в неділю зійдеться братство у майстра на гутірку при пиві, або взимку при теплому чаї під комином, наспівається, наплете новин донесхочу, так, що вечір злітає, ніби та куля, спущена зі щіткою в димареву горлянку.

Калина хлоп був письменний, розумний, багато світу звідав, не з одного, як то кажуть, комина вигортав сажу. Філософ був трохи, книжки любив страшенно, навіть газетку сажотрусівську нібито хотів видавати. Але у справах віри не мудрагелив – звичайно, особливу мав побожність до святого Флоріяна, нашого покровителя.

Після майстра найбільше я пригорнувся до молодшого підмайстра, Юзька Бедроня, парубійка щирого мов золото, якого полюбив за серце добре і просте, неначе в дитини. Hе довго ж тішився я його приязню!

Ще один товариш, Козулька, трохи меланхолік, тримався звичайно осторонь і уникав забави, але робітник з нього був знаменитий, сумлінний і навдивовижу завзятий. Калина цінував його дуже і тягнув його на люди, але без помітного успіху.

Зате охоче пересиджував Козулька на вечорах у майстра і з темного кутка прислухався до оповідань господаря, яким йняв цілковитої віри.

А ніхто не вмів так оповідати, як наш старий. Hаче з міху сипав байками. Але був я тоді молодий і дурний, то й брав з оповідок лише те, що мене бавило. Можливо, один Козулька метикував хутчіш, то й домірковувався суті майстрових байок. Бо байками називали ми поміж себе оповідання Калини. Були вони часом захоплюючі, часом страшні (аж мурахи пробігали і волосся сторч ставало на голові), та, незважаючи на те, для нас це були байки. Але життя навчило нас незабаром сприймати їх трохи інакше…

Якось посеред літа не дорахувалися ми під час вечірньої бесіди одного товариша: Козулька не з’явився у своєму темному куті за креденсом.

– Певно, десь зашився між дівчата, – пожартував Бедронь, хоча знав, що колєга до жіноцтва нешвидкий і мало заповзятливий.

– Ет, плетеш, – відповів йому Калина, – скажи краще, що нудить хлопець світом, то й відсиджується, певно, вдома.

Вечір минув сумно, якось мляво, бо не було серед нас найдревнішого із слухачів.

Hазавтра зранку збентежилися ми не на жарт, коли Козулька не з’явився на службу біля десятої години. Переконаний, що підмайстер заслаб, пішов майстер відвідати його. Але вдома застав лише стареньку матір, дуже стурбовану відсутністю сина, Козулька як вийшов до міста вчора зранку, так досі додому не вертав.

Калина постановив шукати на власний розсуд.

– Козулька – похмура макітра, Бог відає, що накоїв. Може, тепер десь ховається?

Але даремно шукав до полудня. Нарешті пригадавши собі, що підмайстер мав попереднього дня прочистити комин у старій броварні за містом, звернувся туди за поясненнями.

Було йому відказано, що, справді, вчора зранку був якийсь підмайстер у броварні і чистив комин, але по гроші не з’явився.

– О котрій годині закінчив роботу? – запитав Калина якогось сивого, мов голуб, дідугана, що його зустрів на порозі однієї з броварняних прибудівок.

– Не знаю, пане майстер. Пішов так непомітно, що ми навіть його не бачили. Мабуть, була у нього якась нагальна справа, бо навіть не заглянув до нас по винагороду. Як то кажуть, випарувався, мов камфора.

– Гм… – пробуркотів у задумі Калина. – Дивак, як завжди. А чи добре прочистив? Як тепер з комином? Чи добре тягне?

– Та щось не дуже. Невістка нині рано скаржилась, що знову димить жахливо. Якщо до завтра не зміниться на ліпше, будемо просити, щоб ви ще раз прочистили.

– Зробимо, – коротко відповів майстер, сердитий, що тут незадоволені його підмайстром, і страшенно стурбований тим, що про нього немає ніякої звістки.

Того ж вечора сіли ми сумні до спільної вечері і розійшлися по хатах раніше. Назавтра те ж саме: про Козульку анітелень – зник, мов камінь у воду.

По обіді з броварні прислали хлопця з проханням, аби димар прочистити, бо, кажуть, як чорт.

Пішов Бедронь біля четвертої і більше не повернувся. Не було мене при тому, як його Калина висилав, тож я нічого про те не знав. А тому злякався, як градової хмари. Діткнуло мене лихе передчуття.

– Де Юзик? – запитав я, марно шукаючи його очима по світлиці.

– Не повернувся з броварні, – відповів похмуро майстер.

Я зірвався з місця. Але Калина притримав мене біля себе:

– Самого тебе не відпущу. Досить мені вже того. Завтра зранку підемо обидва. Не броварня, а якесь лихо! Прочищу я їм комин!

Тієї ночі я не заплющив очей ані на мить. На світанку вбрався у шкіряну куртку, підперезався міцно ременем на пряжці, вбрав на голову сажотрусівську шапку, перекинув через плече щітки з кулями і постукав у двері майстра.

Калина був уже готовий.

– Візьми цей топірець, – промовив мені замість привітання, подаючи ручну, свіжозагострену сокиру. – Може тобі придатися швидше, ніж мітла чи шкрябачка.

Я мовчки взяв інструмент, і ми швидко подалися до броварні.

Ранок був чудовий, серпневий, і навколо повна тиша. Місто ще спало. Мовчки проминули ринок, міст над річкою і звернули ліворуч через бульвари на гостинець, що звивався у далечінь поміж тополями.

До броварні був добрий кавалок шляху. По чверті години напруженої ходи зійшли ми з тракту вбік, до приміських гайків, а там пустилися навпростець через сіножаті. Звіддаля понад вільшиною з’явилися дахи броварняних будинків.

Калина стягнув з голови кашкета, перехрестився і беззвучно заворушив губами. Я мовчки йшов поруч, не перериваючи молитви. По хвилі майстер знову накрив голову, стиснув міцно сокиру і тихо промовив:

– Не броварня, а справжнє лихо. Пива там уже літ десять не варять. Стара халупа та й годі. Останній пивовар збанкрутував і повісився у розпачі. Родина, спродавши за безцінь місту будинки і весь інвентар, виїхала кудись в інші краї. Налагодити діло досі ніхто не згодився. Казали, що там і машини нездалі, старої системи, а на нові не кожного стане, ніхто не хоче ризикувати.

– То хто ж, власне, просив вичистити димаря? – запитав я, радий, що майстер порушив неприємну мовчанку.

– Якийсь підміський садівник, що місяць тому запівдарма оселився в порожній броварні з дружиною і старим батьком. Місця там досить і для кількох родин. Улаштувався, певно, у центральних приміщеннях, які збереглись у кращому стані, і живуть собі за малі гроші. Тепер їм комини кадять, бо вони старі вже і сажею забиті. Нечищені віддавна. Не люблю тих старих димарів, – додав Калина задумливо по невеличкій паузі.

– Чого? Більше з ними роботи?

– Дурненький ти, мій любий. Боюся їх, розумієш, боюся тих старих, віддавна не торканих щіткою, не почищених залізною шкрябачкою димарів. Краще завалити такого димаря і нового поставити, ніж давати його чистити сажотрусам.

Я глянув на обличчя Калини. Воно перекривилось, наче від страху і відрази.

– Що з вами, пане майстер?

А він, ніби не чуючи, провадив, дивлячись кудись у далину:

– Великі маси сажі, нагромадженої у вузьких темних коминах, куди сонце не має доступу, дуже небезпечні. І не лише тому, що легко займаються. Не лише тому. Ми, сажотруси, вважай, ціле життя боремось із сажею, перешкоджаємо її надмірному скупченню, запобігаючи виникненню вогню. Але сажа зрадлива, мій любий, сажа дрімає в пітьмі димаревих пащ, у задусі димарів і чекає… на слушну хвилину. Щось мстиве є в ній, щось зле чаїться. Ніколи не знаєш, коли і що в ній сплодиться.

Замовк і глянув на мене. Хоч не розумів я того, що він казав, слова його, промовлені із силою переконання, подіяли на мене. Він усміхнувся своєю доброю усмішкою і додав заспокійливо:

– Може, те, що маю на душі, не сталося, може, тут трапилося щось зовсім інше. Голову догори! Незабаром про все дізнаємося. Ми вже на місці.

Саме досягли мети подорожі. Через широко розчинену в’їзну браму услід за майстром я зайшов на просте подвір’я, з якого безліч дверей провадило до броварняних будівель. На порозі однієї сиділа садівничиха з дитям біля грудей, в глибині, спираючись на одвірок, стояв її чоловік. Уздрівши нас, він зніяковів і з помітним збентеженням вийшов назустріч:

– Ви до нас, напевно, у справі того комина?

– Авжеж, – відповів холодно майстер, – до вас, тільки не щодо комина, а щодо тих двох людей, яких ми надсилали для його прочищення.

Хвилювання садівника виразно зросло, не знав куди очі подіти.

– Мої підмайстри досі не повернулися з броварні! – вигукнув Калина, грізно дивлячись на нього. – Що тут з ними сталося? Ви мені за них відповісте!

– Але ж, пане майстер, – пробелькотів садівник, – направду не відаємо, що ж, власне, їм заподіялося. Ми гадали, що перший уже знайшовся, а про другого теж не потрафимо дати вам жодних пояснень. Учора в моїй присутності він увійшов до комина через двері в кухонній стіні, якийсь час я виразно чув, як він зішкрябував сажу, і був би дочекався кінця операції, коли б не покликали мене надвір. Я вийшов на пару годин, а після повернення вже про димар і вашого підмайстра не було мови. Вважаючи, що він, прочистивши комин, повернувся до міста, ми зачинили вентиляційний хід на ніч. Щойно тепер, як побачили ми вас на нашому подвір’ї, стало мені якось не по собі, раптом спало на думку, чи часом, боронь Боже, не повторилося те саме, що два дні тому. На моє нещастя, я вгадав. Але що це може бути, пане Калина? Що робити?.. Чим зарадити?.. Я ні в чому не винен, – додав він, безпорадно розводячи руками.

– Не треба було принаймні зачиняти двері від комина, темното! – несамовито вигукнув Калина. – За мною, Петрусю! – крикнув він, тягнучи мене за руку. – Не маю зайвої хвилини. Ведіть нас до коминового отвору!

– Тут, у куті, – вказав садівник на прямокутний контур дверей від комина.

Калина рушив у той бік, але я, випереджаючи його, нетерпляче смикнув клямку і відчинив.

Повіяло на нас димним смородом і посипалося на підлогу трохи сажі.

Поки майстер встиг мені перешкодити, я вже вкляк у отворі і, витягнувши руку вгору, приготувався дряпатися наверх.

– Пусти мене, вар’яте! – обізвався за мною гнівливий голос Калини. – Це моя справа, а ти тим часом пристав драбину до даху і вилізь на гору пильнувати отвору.

Вперше тоді я не послухався його. Якесь скажене завзяття і бажання знати правду опанували мене цілковито.

– То ви самі, майстре, займіть ту позицію! – вигукнув я у відповідь. – Обіцяю тим часом чекати сигналу тут, унизу.

Калина гидко вилаявся і нерадо послухав моєї команди. Незабаром я почув, як віддаляються його кроки.

Відтак я міцніше зав’язав собі на підборідді хустку з шовковою латкою, підтягнув пояс і міцніше стиснув топірець. Не минуло й двох отченашів, як одразу за коліном коминового тунелю, що йшов просто догори, почувся стукіт спущеної на шнурі кулі: Калина був уже на даху і давав мені умовлений сигнал.

Я негайно порачкував до коліна і, навпомацки відшукавши кулю, потягнув її тричі на знак того, що сигнал отримав і розпочинаю рух догори.

Проминувши комин, я випростався й інстинктивно прикрив голову піднесеною сокирою.

Димохід був широкий, але грубо обліплений сажею. Тут, надолині, при самій основі, утворилися цілі шари легкозаймистого «шкла», які світилися холодним металевим полиском в імлистому просвітку, що йшов згори.

Я кинув погляд наверх, туди, де вертикальні стіни сходилися у ясніючий денним світлом кружок отвору і… затремтів.

Над собою, трохи вище леза моєї сокири, я побачив у напівсвітлі димаря якусь білу, сніжно-білу істоту, що вп’ялася в мене парою величезних жовтих совиних витрішок.

Створіння, подібне чи то до мавпи, чи то до величезної жаби, тримало в передніх пазурах, з’єднаних перетинками, щось темне, подібне на людську руку, безвладно відхилену від тулуба, який невиразною крученою лінією вимальовувався тут же поруч на сусідній стіні.

Залитий холодним потом, я вперся ногами у стіни комина і легко підтягнувся догори. Тоді з широкої, розтягнутої від вуха до вуха пащеки страховиська вирвався особливий, хижий звук, страховище скреготало зубами, наче мавпа.

Мій рух його наполохав, і воно змінило позицію, тоді широка смуга світла впала у глибину темниці і виразно відкрила мені жахливу картину.

Причіплене якимсь дивом, ніби приліплене до стіни мацаками пальців, чудовисько міцно тримало в своїх обіймах Бедроня, вкриті білим пухом задні лапи навхрест обвилися навколо ніг жертви, тоді, як видовжений, мов у мурахоїда, писочок прикипів хтивим поцілунком до скроні нещасного.

Від оскаженіння мої очі налилися кров’ю, і, здолавши страх, я зіп’явся знову на кількадесят сантиметрів. Біле створіння, мабуть, занепокоєне, почало стригти схожими на ложки вухами і скреготати щораз голосніше, але з місця не рушило.

Я бачив його марні зусилля, бачив, як воно намагалося то ніби скочити на мене, то ніби кинутися вгору. Але ті кидання були якісь незграбні, якісь дуже обважнілі, здавалося, що воно стало мляве, мов удав, який проковтнув жертву, або стуманіло, мов п’явка від надміру випитої крові, тільки булькаті сліпаки, круглі, мов тарілки, впинало в мене щораз впертіше і цим залякувало…

Але шквал гніву взяв у мені гору над страхом. Я різко відкинув руку із сокирою і з усієї сили рубанув огидний білий череп.

Удар був сильний і влучний. В одну мить згасла пара величезних сліпаків, щось тернулося об мене в падінні, і я почув під собою глухий гуркіт, дивна істота впала на спід комину, тягнучи за собою свою жертву.

Остуда збридження пройняла мене до кісток, я не мав уже відваги злізти вниз і переконатися, що завдав смертельного удару.

Залишався шлях нагору, на дах. Утім, я і так уже був на середині комину, згори з отвору до мене долітали волання Калини.

Тож я почав швидко дертися на верхівку, впираючись ліктями і ногами з усіх сил. Та хто змалює мій жах, коли трохи вище я вгледів повішений на виставленому зі стіни гаку труп Козульки?

Тіло бідаки було страшенно, неймовірно схудле і висохле на тріску – майже сама шкіра і кістки – підвуджене димом, витягнуте, мов струна, сухе й тверде, як кавалок дерева.

Тремтячими руками я відп’яв трупа з гака і, обв’язавши його пару разів шнуром від кулі, дав знак Калині подвійним смиканням.

Через пару хвилин я опинився на даху, де на мене чекав майстер з витягнутим уже тілом Козульки. Зустрів мене похмуро, з наморщеним чолом.

– Де другий? – запитав коротко.

У кількох словах я оповів йому все.

Коли ми обережно знесли вниз по драбині тіло Козульки, майстер тихо промовив:

– Білий Упир. Це він – я передчував, що це він.

Мовчки ми проминули сіни, дві кімнати і повернулися до кухні. Не було тут живої душі, родина садівника перебралася в крило будинку.

Поклавши труп під стіною, ми підійшли до отвору комину. З нього виглядала пара босих задерев’янілих ніг.

Ми витягли нещасного товариша і поклали на підлозі поруч з Козулькою.

– Бачиш ті дві маленькі ранки на скронях в обох? – запитав Калина придушеним голосом. – То його знак. Сюди вражає свої жертви. Білий Упир! Білий Упир! – повторив він пару разів.

– Мушу його докінчити, – відповів я затято, – може, ще не здох.

– Сумніваюся. Він дістав своє – не терпить-бо світла. А втім, побачимо.

І ми заглянули в комин.

У глибині невиразно мріло щось біле. Калина роззирнувся по кухні і, побачивши довгу жердину із залізним гаком на кінці, встромив її в комин. По хвилі почав витягати…

Я побачив, як якийсь білий клубок звільна виринав з глибини отвору, якесь сніжне, пухнасте руно наближалося до краю вентиля.

Але поступово рештки Упира ніби танули, скорочувалися і гасли. Коли нарешті Калина витягнув цілу жердину, з гачка звисав лише невеличкий молочно-білий жмуток якоїсь дивної речовини: була лапата і розкуйовджена, ніби м’який, податливий кожушок, ніби пух – зовсім, як сажа – тільки біла, сліпочо сніжно-біла…

Утім, жмуток зсунувся з гака і впав на підлогу. І тоді відбулася в ньому дивна переміна, за мить біла куля зчорніла на вугіль, і біля стіп сажотрусів залишилася велика виблискуюча металом купа чорної, як смола, сажі.

– Ото, що з нього зосталося, – прошепотів замислено Калина. А за хвилю додав мовби про себе: – З сажі постав і в сажу перейшов.

Поклавши на ноші нещасливих наших товаришів, віднесли ми їх до міста.

Незадовго після того нас обох із майстром обсипало. По всьому тілу з’явилися великі білі крапинки, ніби перлові крупи, і не сходили кілька днів. Потім зникли так само несподівано і без сліду.

ПОМСТА ВОГНЕВИКІВ

[20]

Антін Чарнецький, начальник пожежної охорони Жовкви, щойно закінчив вивчати статистику пожеж і, запаливши улюблену кубинську сигару, втомлено розлігся на отоманці.

Була третя година по полудню спекотного липневого дня. Через опущені жалюзі до покою цідилося темно-жовте світло дня, невидимими хвилями просякало душне повітря. Ззовні долинав розморений спекою вуличний шум, на шибах утомлено бримкотіли мухи. Пан Антін обмислював щойно переглянуті дані, впорядковував у голові випадки пожеж, відомості про які збирав літами, робив висновки.

Ніхто навіть не уявляв собі, до яких цікавих результатів може привести уміло проведене, щоправда, з великою затратою зусиль, методичне дослідження пожежної статистики. Ніхто б не повірив, скільки надзвичайно цікавого матеріалу можна видобути з тих сухих, на перший погляд німих, дат, скільки дивних, часом дивовижних випадків можна зауважити у тому хаосі фактів, які монотонно повторюються.

Та щоби відмітити щось особливе, щоб у тому всьому вхопити «щось таке», – потрібен спеціальний склад мислення, на який не кожен може здобутися, треба особливого сприту, може, навіть фахової фізіологічної організації. Чарнецький, без сумніву, належав до виняткових осіб, наділених такими якостями, і знав це.

Він уже багато років займався проблемою, вивчаючи пожежі у Жовкві та й у інших місцевостях, робив надзвичайно докладні нотатки на підставі повідомлень у газетах, переглядав фахові видання, величезну кількість відносної статистики.

Немалу допомогу у тих оригінальних дослідженнях надавали зроблені з неймовірною точністю карти майже всіх місцевостей краю і навіть закордону: вони цілими стосами наповнювали його бібліотечні шафи.

Там були плани столиць, міст і містечок – із заплутаними лабіринтами вулиць, площ, провулків, парків, скверів, будинків, церков і кам’яниць, плани настільки докладні, що людина, котра ознайомилася з тою місцевістю вперше, могла просто і легко зорієнтуватися з допомогою тих путівників, як у своєму власному домі. Все було якнайсумлінніше пронумероване, вкладене за повітами і округами, вистачало тільки рукою сягнути – і перед власником послужливо прямокутні чи квадратні полотна втаємничували у свої особливості і тонкощі.

Чарнецький деколи цілими годинами просиджував над тими картами, вивчаючи розміщення будинків і вулиць, порівнюючи планометрію міст. То була дуже стомлююча і нудна праця, що вимагала незвичайного терпіння, бо ж висновки не завжди робилися за бажанням і інколи доводилося довго очікувати на позитивний результат. Та Чарнецький титанічно боровся. Зауваживши раз якусь підозрілу особливість, хапав її обіруч, мов кліщами, і не заспокоювався доти, доки не знаходив аналогічних випадків попередніх або наступних підпалів.

Наслідком тих довголітніх досліджень були спеціальні, виготовлені ним власноручно карти пожеж і так звані «пожежні модифікації». На перших були зафіксовані місця, будинки тощо, які десь колись потерпіли катастрофу, без огляду на те, чи шкоду усунуто і наслідки затерлися, чи все покинуто напризволяще. Плани ж, названі «пожежними модифікаціями», підкреслювали зміни, які сталися у розміщенні будинків і будівель унаслідок лиха, усі переміщення і найменші відхилення від стану перед пожежею були там зазначені з дивовижним педантизмом.

Зіставивши карти обох типів, пан Антін дійшов із часом до надзвичайно цікавих висновків. З’єднавши лініями пункти згарищ різних місцевостей, він переконався, що у вісімдесяти випадках вони творили обриси дивних постатей, то були переважно обриси малих смішних створінь, які часом нагадували своїм виглядом маленьких потвор, або ж виглядали, як звірятка: якісь мавпочки з довгими, примхливо окресленими тулубами, якісь граційні, скручені у баранячий ріг вивірки, почварні качечки.

Чарнецький видобув із своїх планів цілу галерею цих постатей, замалював їх червоно-вогнистою барвою і заселив ними свій альбом – єдиний у своєму роді з написом на обкладинці «Альбом вогневиків».

Другу частину того зібрання становили фрагменти і проекти – безліч гротескних фігур, невикінчених форм, ледве проблискуючих замислів. То були зариси якихось голів, уламки тулубів, обрубки рук і ніг, витинки якихось кошлатих, розчепірених лап, деколи з’являлись також геометричні фігури або ж розшарпані нарости.

Альбом Чарнецького справляв враження якоїсь примхливої мрії, яка, розкошуючи гротескно-іронічною фантазією, заповнювала його шеренгою злостивих, химерних і взагалі неймовірних створінь, що не піддавалися визначенню. Колекція начальника пожежної охорони виглядала жартом, червоним жартом геніального митця, якому приснився дивовижний сон.

Другим висновком, до якого прийшов оригінальний дослідник, було спостереження, що пожежі найчастіше вибухають по четвергах. Статистика пожеж свідчила, що в переважній більшості випадків жахливі сили будилися від сну власне в той день тижня.

Чарнецькому це не видавалося чимось випадковим. Навпаки, він знайшов тому факту пояснення. Воно випливало вже із самої суті дня, символом якого була сама його назва. Бо ж четвер, як відомо, століттями був днем повелителя блискавок Перуна-Юпітера. Звідси й пішла його назва у різних мовах. Не без причини назвала його германська раса днем Перуна: Donnerstag і Thursday. А лапідарномелодійні латинські назви: gіoved, jueves і jeudі – чи ж не вказують на ту саму його рису?

Зробивши оці архіжахливі для себе висновки, Чарнецький розвинув своє вчення далі. Маючи філософську освіту і виразну схильність до метафізичних узагальнень, він у вільні хвилини зачитувався творами містиків раннього християнства і сумлінно вивчив кілька трактатів середньовіччя.

Багаторічне вивчення пожеж і близьких до них явищ витворили у нього переконання, що можлива екзистенція невідомих істот, які є чимось середнім між людьми та звірятами, діяльність яких і є причиною вибуху стихії.

Підтвердження своїх гіпотез Чарнецький знайшов у вірі сільського люду в чортів, русалок, гномів, саламандр і сільвів. Він не сумнівався, що ті істоти дійсно існують. Відчував їхню присутність при кожній пожежі і з нечуваним умінням переборював їхню злостивість.

Поступово той світ, прихований і непомітний для інших, став для нього настільки ж очевидним, як і світ людей, до якого належав, із часом вивчив психологію тих дивних створінь, пізнав їхню хитру, мінливу і підступну натуру, навчився паралізувати їхні згубні для людства підступи. Почалася запекла боротьба, тепер уже цілком свідома, невблаганна. Якщо раніше Чарнецький боровся з вогнем, як зі сліпою і бездумною стихією, то тепер поволі, в міру пізнання його справжньої природи, він почав інакше дивитися на противника. Замість ірраціональної сили нищення він спостеріг у ньому злу істоту, що працювала за інструкцією, з якою мусив рахуватися. Незабаром зрозумів, що з другого боку барикад теж зауважили зміну його тактики. Тоді боротьба набрала більш індивідуального характеру.

Та, напевно, ніхто не був покликаним до неї в такій мірі, як він, Антін Чарнецький – начальник пожежної охорони в Жовкві. Сама природа, винятково його обдарувавши, немов наперед визначила йому долю – долю переможця стихії. Тіло пожежника було цілком невразливим до вогню, у вирі найсильнішого полум’я він міг спокійно і безкарно походжати без найменших опіків.

Хоча його посада й не вимагала особистої участі в гасінні пожеж – не щадив себе і першим кидався у найбільш небезпечні місця. Часами здавалося, що йшов на певну згубу – туди, де жоден пожежник не мав відваги ступити, і – о, диво! – повертався цілим і здоровим зі своїм добрим, загадковим усміхом на мужньому, розчервонілому від спеки обличчі й знову, заковтнувши у розгарячені легені повітря, повертався у полум’яну стихію. Обличчя товаришів блідли, коли він із відвагою, якій не було рівних, видирався на затоплені вогняною повінню поверхи, вривався на підгорілі ґанки, метався посеред розпеченої арматури.

– Характерник, характерник! – перешіптувалися пожежники, поглядаючи на свого начальника зі страхом і повагою.

Незабаром його у місті стали називати «Неопалимим»: став божищем пожежників і простолюду. Про нього почали складати легенди й оповідки, переповнені чудесними випадками, у яких він існував водночас у постаті Архангела Михаїла і чорта. Тисячі пліток кружляли містом, пліток, у яких спокійно вживалися боязнь і захоплення Антіном Чарнецьким. Його сприймали, як доброго чарівника, який був у змові із світом таємниць. Кожен рух «Неопалимого» примушував замислюватися, кожен жест набирав особливого значення.

Особливо дивував людей той факт, що азбестові властивості власника переходили на його одяг, якого вогонь не брав. Спочатку здавалося, що Чарнецький одягає до праці спеціальний обладунок із вогнетривкого матеріалу, проте незабаром переконалися, що таке припущення було помилковим. Часто траплялися випадки, коли несамовитий начальник, захоплений тривогою зненацька вночі, натягав чужу форму – першу, яка потрапила під руку, і виходив у ній з вогню, як і раніше, неушкодженим.

Інший на його місці використовував би свої незвичайні особливості з метою заробітку – як мандрівний чудотворець чи шарлатан, – та панові Антіну вистачало шани і любові людей. Хіба часом у гурті товаришів дозволяв собі експерименти, які дивували, вражали глядачів. Наприклад, тримав голою рукою хвилин п’ятнадцять, а то й довше, великі кусні тліючого вугілля, не виказуючи при тому ніяких ознак болю, коли ж потім кидав присок назад у вогнище, на руках не було й сліду опіків.

Щире здивування викликало його мистецтво вогнестійкості, особливо, коли наділяв нею інших. Вистачало йому якийсь час потримати в долонях чиюсь руку, щоби власник тої руки теж став на якийсь час невразливим до вогню. Кілька місцевих лікарів зайнялися ним занадто запопадливо, пропонуючи кілька сеансів за високу винагороду. Чарнецький обурено відкинув пропозицію і на довгий час перестав демонструвати свої можливості навіть у колі довірених осіб.

Оповідали про нього й інші, дуже дивні речі. Кілька пожежників, якими командував довший час, заприсягнули, що «Неопалимий» вміє у час пожежі двоїтися і навіть троїтися, їм доводилося начебто бачити його посеред моря вогню у кількох найбільш небезпечних місцях. Місько Случ, хорунжий команди, запевняв, що під кінець одної з пожеж бачив у глибині врятованого закутка вілли три постаті пана Антіна, що були подібні між собою, як близнюки, а потім злилися в одну, котра спокійно злізла по драбині додолу.

Скільки у тих балачках було правди, а скільки фантастичних вимислів – невідомо. Певним було лиш те, що Чарнецький був людиною незвичайною і неначе спеціально народженою для боротьби зі згубною стихією вогню.

А начальник, свідомий своєї сили, змагався з вогнем щораз упертіше, вдосконалюючи з кожним роком засоби оборони.

Ота боротьба стала врешті-решт його життям; не було дня, аби не мислив над щораз надійнішими способами пожежної профілактики. І нині, у липневе спекотливе надвечір’я, проглядав останні нотатки і впорядковував матеріал, зібраний до праці про пожежі і засоби охорони від них. То мав бути об’ємистий твір у двох грубих томах, які узагальнювали його довголітні дослідження. Впорядковував подумки ту книгу, продумуючи черговість розділів…

Допалив сигару, пригасив недогарок у попільничці та з усмішкою встав із отоманки.

– Гм, непогано! – промовив сам до себе, задоволений з результатів своїх розмислів. – Усе в порядку.

І вдягнувшись, пішов до найближчої каварні на партію шахів.

* * *

Минуло кілька літ. Діяльність пана Чарнецького набрала масштабів і розголосу. Слава пожежника розходилася, як кола по воді. Люди приїжджали з віддалених сторін, аби подивитися на нього і подивуватися. Його книга про пожежі була одною з найпопулярніших. І то не лише серед пожежників, за короткий час витримала кілька видань.

Та над головою пана Антіна почали збиратися громи. Начальник охорони, беручи участь у пожежних акціях, кілька разів зазнав нещасних випадків. Під час величезної пожежі дерев’яних складів на нього несподівано впала дерев’яна балка, сильно поранивши праву лопатку, у двох інших «потребах» дістав поранення у ногу і рамено внаслідок того, що запалася стеля, а останнього разу мало не втратив правої руки: важкий залізний траверс, падаючи вниз, зачепив його кінцем, кілька міліметрів далі – і було би по ньому.

Мужній чоловік повівся у тих випадках із подиву гідним спокоєм. «Не можуть мене взяти вогнем, то скидають балки…» – промовив лише, легковажно усміхаючись.

Та пожежники почали відтоді уважно пильнувати за його рухами, не дозволяючи занадто далеко занурюватися у вогонь, особливо у ті місця, які загрожували руїною. Проте випадки повторювалися і то в ситуаціях, коли того найменше можна було сподіватися. Присутність начальника наче провокувала духа руїни. Пан Антін лише іронічно всміхався у вус і далі спокійно палив сигару. Та помічники, поглядаючи спідлоба, обережно відсувалися подалі від нього. У сусідстві з ним ставало небезпечно.

Були й інші об’яви, про які ніхто не знав, бо вони ставалися у начальника вдома.

Почалося з того, що в цілому будинку від певного часу вчувався сильний чад і сморід паленого. Було таке враження, що десь у закутках затлілися старі лахи. Паскудний сморід бродив невидимими хвилями по коридорах, проникав у покої. Врешті ним пропахло все: одяг, білизна і постіль. Вентиляція і провітрювання не помогли, хоча двері й вікна стояли відчиненими навстіж цілий день при вісімнадцятиградусному морозі, обридливий запах не вивітрювався. Незважаючи на шалені протяги і холод, у цілому домі препаскудно смерділо. Всі пошуки джерела того смороду ні до чого не привели.

Коли врешті через місяць атмосфера мешкання стала трохи стерпнішою, на порядку денному виступив інший «феномен», у цілому будинку розгосподарювався чад. Спочатку думали, що у всьому винна служба, яка передчасно перекрила печі, та потім стали шукати причин деінде. Не помогла і зміна пального. Чарнецький розпорядився палити в печах деревом і заборонив взагалі засувати вентилі, та кілька мешканців протягом ночі сильно вчаділи, і він сам прокинувся з болем голови і нудотою. Дійшло до того, що мусив ночувати у знайомих.

За кілька тижнів чад зник. Пан Антін повернувся до себе і зітхнув вільніше. Він спершу не зорієнтувався у природі тих явищ, які так уперто його переслідували. Лише з часом почав аналізувати їхнє походження і зрозумів: його хотіли залякати. Та це його тільки розлютило, збуджуючи дух непокори і жагу перемоги.

Власне у той час він працював над новою системою вогнегасників, які мали би перевершити своєю ефективністю усі відомі. Засобом гасіння мала бути не вода, а спеціальний газ, який швидко всмоктував кисень і таким чином знищував вогонь на корені.

– То буде справжній бич Божий на пожежі, – сказав із невинною похвальбою до одного із своїх знайомих інженерів під час шахової партії. – Маю надію, що коли мій винахід запатентують, згубні наслідки вогню зменшаться майже до нуля, – і з задоволенням покрутив вуса.

То було десь у середині січня, за якісь два, три місяці, навесні, він сподівався завершити свою працю і послати проект у міністерство. Тим часом пильно працював, особливо вечорами, і нерідко північ заставала його за паперами.

Якось кинувши оком на недогарки, що їх Мартин, старий слуга, вигортав із печі, Чарнецький зауважив щось таке, що змусило його насторожитися.

– Ану, зачекай, голубе мій, – стримав слугу, що хотів було вже вийти. – Висип мені ті вуглики отут, на письмовий стіл, на газету.

Мартин, здивований, виконав прохання.

– Так, добре. А тепер залиш мене самого, друже.

Недогарки, завдяки примхам вогню, прибрали дивної форми. Чарнецький пильно вивчав особливість їхніх форм, виконання деталей: то були ідеально вирізьблені з вугілля частини великих літер.

«Цікава головоломка, – думав, бавлячись їхнім укладанням у різноманітні комбінації. – Може, щось із того складу?»

А хвилин через п’ятнадцять уже читав: Жарник, Повзунець, Червенець, Водополох, Димник.

– Гарна компанія, – муркнув до себе, записуючи дивовижні імена. – Уся вогняна голота – нарешті знаю ваші імена. Оригінальні відвідини, а ще оригінальніші візитівки.

І зі сміхом сховав нотатки до шафи. Відтоді розпорядився щодня приносити собі недогарки з печі, щоб кожного разу знайти для себе «пошту».

А кореспонденція розвивалася дуже цікаво. Після вступного візиту почалися повідомлення з тамтого виміру, фрагменти якихось листів, перестороги і, нарешті, погрози: «Забирайся геть! Лиши нас у спокої! Не бався з нами». Або ж: «Біда тобі буде, біда!» Ото слова, якими звичайно закінчувалися ті вогневі послання.

Чарнецький сприймав ті листи частіше з гумором, аніж серйозно. Потирав руки із задоволенням і готував відповідний удар. Відчував себе сильним й упевненим у своїх силах, у своїй перемозі. Випадки навколо його особи – на пожежах і вдома – скінчилися.

– Зате листуємося, як добрі знайомі – щодня, – іронізував, переглядаючи «пічну пошту». – Здається мені, що ті створіннячка можуть виділяти усю свою злосливу енергію лише в одному напрямі. Тепер усі свої сили кинули на листування і через те не загрожують мені з іншого боку. То велике щастя – нехай лише пописують якнайдовше, у моїй особі знайдуть зацікавленого читача.

Та з початком лютого кореспонденція раптом урвалася. Ще якийсь час недогарки прибирали форми літер, та, попри зусилля, Чарнецький не зумів скласти з них жодного слова: виходили або ж беззмістовні шеренги приголосних, або довгі, багаточленні набори голосних. «Пошта» виразно зіпсувалася, аж нарешті жужіль цілком утратив вигляд букв.

– Кореспонденція закінчена, – зробив висновок пан Антін, ставлячи велику червону крапку у «Діярії вогневих повідомлень».

Кілька тижнів панував спокій. Чарнецький закінчив тим часом план і конструкцію газового вогнегасника й почав виробляти патент на нього. Праця над проектом вичерпала його: відчув себе виснаженим, періодично мав приступи каталепсії. Напади відбувалися непомітно для оточення, звичайно вночі, під час сну. Пробуджуючись, чув себе надзвичайно втомленим, немовби всю ніч подорожував пішки. Та не звертав уваги на свій ненормальний стан, бо перехід відбувався легко, без найменших струсів: тільки сон поглиблювався, коли з природного переходив у каталептичний. Разом із втомою після пробудження накочувались яскраві й барвисті згадки і мандрівки, які він відбував під час сну. Чарнецький немов цілу ніч видирався на гори, відвідував чужі міста, волочився якимись екзотичними країнами. Нервове виснаження, яке відчував о тій порі над ранком, здавалося наслідком нічних подорожей, і – дивна річ – так, власне, він собі ту втому і тлумачив. Бо для нього ті нічні походеньки були чимось цілком реальним.

Проте нікому цього не оповідав. Люди й так багато про нього знали; навіщо занадто втаємничувати сторонніх у царини життя власної душі?

Та якби звернув увагу на оточення і дослухався до того, що про нього в ті часи перешіптувалися, може, міг би ще щось змінити.

Мартин поглядав на пана якось дивно, з підозрою і явною недовірою. Мав бо до того багато причин. Десь у першій половині березня, ідучи пізно ввечері зі свічкою у руці з кухні до своєї комірки попри спальню начальника, спостеріг у глибині коридору постать свого господаря, яка швидко прямувала геть. Трохи здивований поспішив за ним, гадаючи, чи йому бува не привиділось. Проте доки дійшов до кінця сіней, Чарнецький зник з очей.

Занепокоєний пригодою, Мартин на пальцях закрався до покою, де застав начальника у глибокім сні.

Через кілька днів – знову вночі – повторилося те саме на сходовій клітці, Мартин зауважив пана, який пильно дивився униз, перехилившись через поруччя. Слузі мороз пробіг поза шкірою, і він кинувся до Чарнецького з криком:

– Пане, що ви робите? Боже, та то ж гріх!

Та доки добіг до місця, постать зігнулася, якось дивно зібгалася і без слова відповіді зникла у стіні. Мартин, перехрестившись, швидко зайшов до спальні, щоби переконатися, що і цього разу його господар спить камінним сном.

– Тьху ти, – муркнув старий. – Чари, чи що? Та я ж не п’яний!

І вже хотів піти до себе, коли зауважив у глибині покою нову прояву: за пару кроків над головою сплячого висів у повітрі криваво мигаючий пломінець. Мав вигляд охопленої полум’ям гілки, з якої у бік пана начальника щохвилини висувалися довгі вогняні мацаки, неначе намагалися його досягнути.

За мить вогняна нечисть квапливо відсмикнула щупальця, які були витягнуті в бік сплячого, згорнулася в монолітний стовп вогню і з тихим сичанням конаючого полум’я згасла за кілька секунд.

У кімнаті запанувала темрява, слабо розвиднена полум’ям свічки, що її слуга випустив на підлогу, Чарнецький, струнко витягнутий, спав на ліжку.

Наступного ранку Мартин обережно промовив йому щось про поганий вигляд, радив закликати лікаря, та пан Антін збув його поради жартом, ані гадки не маючи, що йому світить. А за два тижні сталася катастрофа.

То була пам’ятна для міста ніч з 28 на 29 березня. Чарнецький повернувся того дня пізно ввечері, смертельно втомлений рятунковою акцією на залізничному складі. Працював у вогні, як герой, незважаючи на смертельну небезпеку, вирятував із вогню кількох службовців, які замкнувшись десь у глибині складів, спали сном праведників. Повернувшись коло десятої ранку додому, начальник упав в одязі поперек ліжка, як мертвий, і одразу запав у глибокий сон.

Мартин, якого вже кілька днів мучив неспокій за свого пана, вірно вартував у сусідній кімнаті, час від часу заглядаючи до спальні. Коло дванадцятої години ночі його зморив глибокий сон; сива голова старого важко похилилася на рамено і безвладно спочила на столі.

Та раптом його розбудив трикратний стук. Прокинувся і, протерши очі, почав наслухати. Та звук більше не повторився. Тоді з лампою в руці зайшов до сусідньої кімнати.

Але було вже запізно.

Відкривши двері, побачив свого пана у потоці полум’я, яке тисячами щупалець неначе всмоктувалось у його тіло. Доки добіг до ліжка, полум’яна з’ява вже повністю увійшла у сплячого і згасла.

Мартин затрясся, як осиковий листок, і остовпіло дивився на пана. Раптом риси Чарнецького дивно змінилися: по нерухомому до того обличчі пробігла судома чи то нервовий спазм і, викрививши його до невпізнання, застигла дикою гримасою на вустах. Начальник пожежників, яким заволоділа якась таємнича сила, підступно опанувавши його тіло, раптом зірвався з ліжка і з диким несамовитим криком вибіг із кімнати.

* * *

Була четверта ранку. На сході блимали фіолетові відблиски. Синьо-сірий ранок відгукнувся в місті хвилями пробуджень. Рої ворон, вирваних з нічної дрімоти, оточили чорним перснем ратушу і, радісно перегукнувшись, розсілися на голих передвесняних деревах. Кілька приблудних псів, закінчивши свої нічні мандри, жирували на Ринку.

Раптом у кількох місцях виросли фонтани вогню. Червоні миготливі клуби виквітли пурпуровими квітами понад дахами і шугнули до неба. Заголосили дзвони церков, ранкову тишу роздерли крики, шум, голоси тривоги:

– Нещастя! Нещастя-а-а!!

Сім кривавих стовпів перекреслювали ранковий виднокруг – сім вогняних прапорців замайоріли над містом. Горів монастир отців реформаторів, будинок суду, староство, церква, казарми пожежної частини і два приватні будинки.

– Нещастя! Нещастя!

Ринком перебігали поодинокі люди. Якийсь чоловік у формі пожежника, простоволосий, із запаленою лампою у руці нетерпляче протискався через натовп.

– Хто то? Хто то?

– Лови його! Тримай! То палій!

Тисяча рук витяглася за втікачем.

– Палій! Злочинець! – волала шаленіюча гнівом юрба.

Хтось вибив йому з рук лампу, хтось ухопив за поперек. Він шарпнувся і з піною на губах почав із натугою борюкатися. Нарешті перемогли, скрутили. Зв’язали шнурком і повели у подертому одязі через Ринок. При світлі заглянули в обличчя:

– Хто то?!

Руки пожежників мимоволі сахаються.

– Та хто ж то?!!

Лють топить слова, здавлює захриплі від хрипу горлянки.

– Хто то є? Чиє то обличчя?!

Із плечей шаленця звисають здерті під час боротьби еполети начальника пожежної частини, на пошарпаній блюзі блищать медалі, здобуті у боях із вогнем, блищить золотий хрест заслуги… і те обличчя, те обличчя, викривлене звірячою гримасою, з парою кривавих вибалушених очей!..

* * *

Минув цілий місяць після великої пожежі, яка дощенту знищила сім найгарніших будівель міста. Мартин, старий слуга дому Чарнецьких, ніч у ніч зустрічав дух свого господаря, що закрадався до спальні. Тінь вовкулаки ставала над порожнім ліжком і шукала тіла, неначе прагнула увійти у нього назад. Намарне…

Аж коли в кінці квітня начальник пожежної охорони кинувся у приступі шалу з вікна закладу доктора Жукевича і загинув на місці, його тінь перестала навідувати давнє помешкання.

Та донині ще кружляють поміж людей легенди про душу «Неопалимого», який, покинувши уві сні своє тіло, вже не міг у нього повернутися, бо в нього увійшли вогневики.

З ТОМУ «НЕСАМОВИТА ОПОВІДЬ»

КОХАНКА ШАМОТИ Сторінки із знайденого щоденника

[21]

Уже шість днів ходжу п’яний від щастя і не відважуюсь у нього повірити. Вже шість днів, як я увійшов у новий життєвий вимір, який відокремлюється від попереднього такою чіткою лінією, що мені здається, ніби переживаю якийсь величезний катаклізм.

Я отримав листа від неї…

З того часу, як вона виїхала за кордон рік тому, кудись у невідомому напрямку, – це перша, чудесна звістка від неї… Не можу, справді не можу повірити. Зомлію від щастя!

Її лист до мене! Мені, зовсім для неї невідомому, скромному, далекому шанувальникові, з яким її ніколи раніше не в’язали товариські стосунки, хоч би й миттєве знайомство! А однак це дійсність. Ношу його весь час із собою, не розлучаюся ні на хвилю. Адреса не підлягає сумніву: Єжи Шамота.

Це, власне, я. Не довіряючи власним очам, я давав конверт кільком знайомим, щоб вони прочитали; кожний із них поглядав на мене трохи здивовано, усміхався і запевняв, що в адресі чітко вказано моє прізвище…

Отож вона повертається на батьківщину, повертається вже через кілька днів, а першим, хто її привітає на порозі домівки, буду я, який ледве насмілювався підводити на неї очі під час випадкових зустрічей у громадських місцях, на котрійсь із алей парку, в театрі, на концерті…

Якби ж я міг був потішити себе колись хоч одним її поглядом, якимось миттєвим усміхом – але ж де там! Здавалось, вона зовсім мене не зауважує. Аж дотепер я був певний, що вона нічого взагалі не знає про моє існування. Напевне, що й не зауважила, як я тинявся за нею роками, мов тінь, чужий, несміливий? Я був стриманий і ненав’язливий. Тільки туга моя прикрашала її тендітним промінням. Отож, мабуть, відчула мене, відчула моє кохання і захоплення нею завдяки інстинкту вродливої жінки. Невидимі сув’язі симпатії, що єднали нас упродовж років, зміцніли, мабуть, на віддалі і тепер вабили її до мене.

Сьогодні вже четвер. Післязавтра о цій же годині маю її побачити. Не раніше. Така її чітка воля. Беру до рук листа, цей безцінний фіялкового кольору клаптик паперу, який ніжно пахне геліотропом, і читаю вже не знаю вкотре:

«Любий! Зайди в суботу, 26-го, біля шостої вечора до будинку по вул. Зеленій, 8.

Фіртка від саду буде відчинена. Хай збудеться жадання довгих літ.

Твоя Ядвіга Калєргіс».

Будинок на вулиці Зеленій, 8! Її кам’яниця! Зветься «Під липами»!

Прекрасна вілла серед пишного парку, відгороджена від вулиці густою дротяною сіткою і лісом дерев, мета моїх щоденних прогулянок! О, скільки разів я скрадався вечірньою порою до цього затишного місця, зі схвильованим серцем споглядав тінь її постаті на шибках вікон. Втомлений очікуванням довгожданої суботи, я вже кілька разів був там і намагався зайти, але завше заставав фіртку зачиненою: клямка поступалась під натиском руки, та замок не відчинявся.

Очевидно, що вона досі не повернулась. Треба бути терплячим і чекати ще тих півтора дні. Я вже знервований до краю, не їм, не сплю, лише лічу години, хвилини… Скільки їх ще залишилось? Сорок вісім годин!.. Завтра цілий день проведу на річці під її парком, найму човна і постійно кружлятиму коло вілли. В суботу пробуду весь ранок і частину дня по обіді на вокзалі, бо мушу її привітати хоч би на віддалі. У тому, що вона досі не повернулась, переконали мене й сусіди, які вже рік її не бачили. Напевне, відклала приїзд аж на 26 вересня, тобто на день призначення мені відвідин.

Якщо чесно, то боюся прийти невчасно, після такої подорожі вона, певно, буде дуже втомлена…

У суботу зранку, тобто сьогодні, я не зустрів її на вокзалі; був великий натовп і годі було вгледіти когось серед тисяч прибулих. З тим самим результатом я прочекав до четвертої години дня, коли прибув наступний поїзд. Чи ж не приїхала? Може, прибула ранковим і є вже вдома?

Будь-що-будь треба піти і переконатися.

Ті дві години, що відділяли мене від неї, стали суцільною мукою, кінця якої я не міг дочекатись. Зайшов до кав’ярні, випив чимало філіжанок чорної кави, випалив безліч цигарок і, не всидівши на місці, знову вибіг на вулицю. Проходячи повз виставку рослин, пригадав собі про замовлені на сьогодні квіти. Яка неуважність! Мало цілком не забув!

Я зайшов до крамниці й зібрав букет ледь розквітлих троянд і азалій.

Свіжозрізані квіти визирали пахучими пуп’янками з комірчика папороті і колихались легко у вечірнім повітрі. На міському годиннику добігало три чверті на шосту. Я загорнув букет у тоненький папір і швидко пішов до річки. За кілька хвилин я вже був по той бік мосту і нервовим кроком наближався до вілли. Серце несамовито калатало, ноги піді мною вгиналися.

Нарешті дійшов до фіртки і натиснув клямку: піддалась. Ошалілий від щастя, я сперся на хвилю об сітку, ледь опановуючи своє хвилювання. Отже, повернулась!

Проминуло кілька довгих хвилин. Погляд мій ковзнув рядами лип, які тягнулися шеренгами обабіч доріжки під портал входу. Десь збоку, з-поза кущів шовковиці і терну, проглядав кістяк осінньої альтанки, обплетеної диким виноградом; червоне листя безладно спливало решіткою, переплітаючись із зів’ялим уже плющем…

На клумбах осінні квіти: перисті айстри й хризантеми. На стежки, зарослі травою і бур’янами, тихо спадало зжовкле листя каштанів, сумно дощили цеглясті листки кленів. Під колоною з мармуру спливали кров’ю жоржини, мінилися веселковими барвами великі скляні кулі… Там, в оточенні кущів, на кам’яній лавці, вкритій килимком, сиділи два чижі, наспівуючи пісеньку відльоту. У глибині алеї під вечірнім сонцем снувалося-прялося срібне павутиння…

Я обома руками штовхнув двері, що були ледь причинені, і крученими сходами піднявся на горішній поверх. Але не зауважив жодних ознак життя.

Палац виглядав, як вимерлий, ніхто не вийшов назустріч, ніде ані сліду челяді чи господарів. Величезні електричні лампи осяювали яскравим, сліпучо-яскравим світлом порожню залу і внутрішні галереї…

У передпокої, привітно розчиненому для гостини, прикро вразив мене вигляд порожніх вішалок, їхні металеві гладкі кульки мерехтіли холодним блиском відшліфованої міді. Я скинув пальто. Крізь розчахнуте велике вікно у цю хвилю долинув дзенькіт міського годинника: відбивало шосту…

Я постукав у двері кімнати навпроти. Ніякої відповіді. Мене охопило хвилювання. Що робити? Зайти без дозволу? Може, спить утомлена подорожжю?

Але враз двері відчинилися, і на порозі з’явилась вона, жестом руки запрошуючи досередини. Був це чудовий покій, рафіновано стилізований під антик.

Вона мовчки сіла в глибоку нішу на різьблене ліжко. Я став навколішки на килимок біля її ніг і поклав голову їй на коліна. Обійняла мене рухом теплим і материнським, зануривши пальці в моє волосся, почала перегортати його пестливо. Ми дивилися одне одному у вічі без перерви, спраглі взаємного споглядання. Досі не прозвучало між нами жодного слова.

Аж ось нахилилась вона наді мною і поцілувала в уста. Кров ударила мені в голову тисячею молоточків, світ заколихався п’яним виром – я втратив панування над собою. Вхопив її раптово на руки і, не відчуваючи опору, кинув на ліжко в любовному забутті.

Коли біля шостої ранку я розплющив нарешті повіки і розглянувся довкола, Ядвіги поруч уже не було. Я швидко вдягнувся і, прочекавши даремно цілу годину, повернувся до себе. Відчуваю головокружіння, жар у жилах. Мабуть, у мене гарячка, бо уста пошерхли і дивна посуха в роті.

Йдучи, спотикаюся об різні предмети і заточуюся, як непритомний.

Наступного дня, повернувшись з редакції, я знайшов на письмовому столі листа від Ядвіги, в якому вона призначала мені найближчу зустріч у себе через тиждень, тобто знову в суботу ввечері. Термін видався мені занадто довгим: я вибрався до вілли «Під липами» вже у вівторок після обіду. Але фіртка була зачинена. Розгніваний, я обійшов садибу кілька разів, сподіваючись побачити її десь у парку на одній із алей. Але стежки були порожні – лише осінній вітер підхоплював пригорщі зів’ялого листя і безжально ганяв між довгими, сумними рядами дерев. І хоча вже зовсім стемніло, у вікнах я не побачив світла – будинок був глухий і сліпий, ніби у ньому ніхто не жив. Очевидно, господиня проводила вечори в одній із кімнат, що виходять на північ, тобто з боку найменш доступного для ока перехожих. Засмучений, я пішов геть…

Поновлювані у наступні дні спроби дали той самий результат. Я мусив підкоритися її затятості й почекати до суботи. Тільки дивувало мене безмежно, що цілий тиждень я ані разу не зустрів її в місті, в театрі чи у трамваї. Мабуть, її колишній спосіб життя зазнав принципових змін. Ядвіга Калєргіс, колись об’єкт щоденного подиву міських денді і донжуанів, королева балів, концертів і товариських розваг, жила тепер, як черниця.

Загалом, я був задоволений цим і гордий. Не маю порожніх амбіцій, як ті, що полюбляють дражнити публіку демонструванням власного щастя, не прагну хизуватися перед людьми. Навпаки – ця таємничість, ця скрадливість наших взаємин мала невимовну привабу.

Нарешті настав довгожданий день.

Цілий ранок я ходив, як причмелений. Колеги з редакції кепкували з мене, твердячи, що я, напевне, закохався.

– Цей Шамота геть збожеволів, – притишено висловився театральний критик. – За недовгий час зійшов на пси. Неможливо з ним розмовляти.

– Бери вище! Cherchez la femme! – пояснював старий, як світ, репортер. – Не інакше. Щоб мене шляк трафив.

Рівно о шостій крізь відхилені двері я зайшов до її спальні. Ядвіги ще не було. На столі парувало горнятко шоколаду, збоку на тарілці височіла піраміда з тістечок, іскрився зелений лікер.

Я сів обличчям до сусідньої кімнати і дістав сигарету з хризолітової скриньки. Тут погляд мій наштовхнувся на якийсь папірчик. Я впізнав її почерк. Написане стосувалось мене.

«Любий! Вибач за запізнення. Повернуся з міста через півгодини. До приємного побачення».

Я поцілував картку і притулив її до грудей. Після першої чарки лікеру відчув ніби сон, сонливість. Запалив чергову сигарету, механічно втупившись у грецький щит із зображенням Медузи, що виблискував на стіні. Сяюча серцевина щита мала в собі щось дивно привабливе, приковувала погляд, в’язала волю.

Незабаром я весь зосередився в одному світляному пункті, в оці змієволосої Горгони, що метало перуни спалахів. Не міг відірватися від гіпнотизуючого центру. Поволі западав у якийсь особливий стан. Оточення ніби відсунулося на дальній план, у нескінченну віддалену перспективу, а його місце заступило пишне розмаїття барв, екзотичний світ казки, субтропічна фата-моргана…

Раптом відчув на шиї теплі, м’які руки, а на устах солодкий, затяжний поцілунок. Я струсив з себе запаморочення. Біля мене стояла Ядвіга і спокусливо усміхалася. Обійняв її за талію і притягнув до себе.

– Вибач, – виправдовувався я, – не зауважив, коли ти увійшла. Цей щит так дивно приковує увагу.

Відповіла мовчазним поблажливим усміхом.

Була цього разу ще гарніша. Її врода, підкреслена грецькими шатами, володіла незбагненним чаром. З-під брів дивились чорні горді очі, з жаром пожадання, який тлів у глибині. О, яка розкіш сколихнути ці перса хвилею жаги, вилущити з холодного спокою це обличчя Юнони!

Перехиливши її через своє плече, я вдивлявся у неї, насичуючи спраглі очі безмежністю краси.

– О, яка ти прекрасна! Де ж твої коси? – питав, даремно намагаючись відхилити з її чола м’який, пречисто білий серпанок, що щільно закривав їй голову. – Хочу їх пестити, як першого разу, – пам’ятаєш? Розкинути покривалом на твоїх плечах і цілувати, цілувати, без кінця. Адже ти не забороняла мені першого вечора? Скинь цю хустку.

Вона затримала мою руку лагідно, але рішуче. На устах її заквітнув таємничий усміх і заперечливо похитала головою.

– Не можна зараз? Чому?

Знову мовчанка, і той самий заперечливий рух голови.

– Чого мовчиш? Чи пам’ятаєш, що досі не промовила до мене ані слова? Скажи мені хоч кілька слів! Хочу почути твій голос – він має бути ніжний і дзвінкий, як звук шляхетної криці.

Ядвіга мовчала. Якийсь смуток раптово затьмарив ціле її обличчя. Чи ж оніміла? Отож, я перестав наполягати. Була сьогодні пристрасніша, ніж минулої зустрічі. Через певні проміжки часу хапав її спазм, очі застеляла імла непритомності і вона смертельно бліда; гладенькою звабною шкірою пробігало легке тремтіння, зуби, що блискали мов перли, стиналися болісним корчем. Тоді, вражений, я випускав її з обіймів і намагався отямитись. Але відбувалось це лише мить: пароксизм швидко минав.

Розлучились ми пізньої ночі, коло першої години. На прощання причепила мені на грудях букетик фіялок. Я підніс до уст руку:

– Що ж, знову за тиждень?

Кивнула мовчки головою.

– Хай буде так. Прощавай, кохана!

Я вийшов. У передпокої, одягаючи пальто, я згадав про цигарничку, забуту на дзеркалі. Не роздягаючись, я повернувся до кімнати по забуту річ.

– Перепрошую, – почав я, звертаючись у той бік, де нещодавно залишив Ядвігу, але розпочата фраза завмерла в мене на устах. Ядвіги в покої вже не було.

Може, пішла до сусідньої кімнати? Але ж я не чув ані кроків, ані скрипу дверей…

– Гм, одначе ж, – промугикав я, ховаючи цигарничку, – одначе ж…

І, задуманий, повільно пішов сходами на вулицю.

Взаємини мої з Ядвігою Калєргіс тривають уже кілька місяців і досі окутані таємницею від світу. Ніхто й не здогадується, що я – коханець найвродливішої жінки столиці. Досі ніхто нас не зустрів у громадських місцях. Припускаю, що люди нічого не знають про її повернення на батьківщину. Таке принаймні складається враження від принагідних розмов у колі знайомих. Це трохи дивно і виглядає так, ніби Ядвіга повернулася крадькома, зовсім не бажаючи, щоб про це хто-небудь знав. Очевидно, має тут якусь таємну мету, якої, одначе, не хоче мені виявити. Я теж не наполягаю і вмію бути ненав’язливим.

Взагалі, моя коханка – дивна жінка і полюбляє оточувати себе таємницею. Але мушу звикнути до її вередувань та ексцентричних звичок. Щоразу доводиться наштовхуватись у її поведінці на щось таке, що годі витлумачити. Хоч живемо з нею вже півроку, я досі не чув її голосу. Перші тижні допитувався досить наполегливо про причину. У відповідь через день після побачення приходили листи з проханням не випитувати про це, щоб їй даремно не докучати й т. п. Згодом мені це набридло, я перестав наполягати. Може, внаслідок якогось нещасливого випадку втратила дар мови? Зараз її це бентежить і, замість того, щоб зізнатися про каліцтво, мабуть, воліє залишати мене в сумнівах щодо причини?

І далі бачимось лише раз на тиждень і завше в суботу – в інші дні не приймає мене. І тут мушу зауважити одну характерну особливість початку кожного такого візиту, зайшовши до кімнати, не завжди застаю її.

Інколи мушу чекати довший час, поки вийде, і то так тихо, що ніколи не помічаю – коли і звідки з’явилася. Зазвичай з’являється несподівано за моєю спиною і зненацька цілує мене в шию. Це розкішно, солодко – але страшно. У мене складається враження, що в таку мить я ніколи не буваю в нормальному стані. Що це таке, не вмію пояснити – може, своєрідне захоплення чи задума?

Поза тим, щоразу, коли Ядвіга примушує довго себе чекати, відчуваю нестерпне бажання вдивлятись у грецький щит проти входу. Не розумію, звідки часом приходить думка, що розміщено його там навмисне, щоб звертав на себе увагу кожного і захоплював його очі у свій блискучий полон. Хто знає, чи не він є причиною дивного стану, в який я інколи впадаю?..

Потім, по цій увертюрі, все точиться звичним чином – ми, спраглі одне одного, взаємно пестимось, навіть влаштовуємо собі дитячі забавки і жарти – але початок є звичайно такий, як я описав, – трохи дивний…

І ще один штрих, яким я незадоволений: власне дрібничка, але небажана.

Ядвіга любить надмірно покривати голову чимось на зразок грецького запинала з сліпучо-білої тканини. Не терплю цього запинала! Якби хоч покривала ним лише волосся і потилицю – але вона ховає не раз ще й чоло, ховає заздрісно від мене частину обличчя, ба навіть уста, очі…

Коли хочу відхилити цей молочний черничий каптур, сердиться і втікає у глиб кімнати. Що за впертість! Але схоже, вродливі жінки дуже химерні. З нею треба вміти поводитись. На жаль, я не завжди про це пам’ятаю. Останнього разу, розлючений усім отим маскарадом, я міцно вхопив її за плече, саме коли вона вивільнилась від мене. Рух мій був різкий і незграбний: я ненароком розірвав її коштовну, сніжно-білу туніку, великий кусень якої залишився в моїй руці. Я заховав його, як пам’ятку, і постійно ношу з собою.

Одного разу в суботу я зробив дивне спостереження. Як звичайно, зайшовши над вечір до вілли, Ядвіги в кімнаті я не застав. Уникаючи погляду Медузи на щиті, пішов до ніші, відділеної від рештки покою довгою, білою шторою, яка звисала до паркету з латунних валиків. І там побачив, що край її надірваний: приблизно на середині штори був видертий округлий клапоть. Я машинально взяв у руку матерію і пом’яв її у пальцях. Миттєво сягнув у кишеню і дістав захований на пам’ять шматок туніки. Порівняв його форму з вирваним місцем на портьєрі. Якась дивна думка прийшла мені до голови. Видалися мені ідентичними. Я приклав клаптик, що тримав у руці, до розірваного краю. Так і є. Відтинок грецької шати щільно заповнив просвіт. Так, ніби це був шмат видертий не з її сукні, а зі штори, або ж туніка і штора – це одне й те ж…

Через півгодини, вітаючись із Ядвігою, я уважно приглядався до її сукні, але сліди надриву зникли. Шати спадали до стіп незайманими складками, яких не торкнувся найменший ґандж. Вона, певне, зауважила, що оглядаю її, бо усміхнулась напівграйливо-напівзагадково. Тоді, піднісши догори відірваний кусень туніки, я повів її до ніші, щоб тут показати те, що спостеріг. Але дивна річ! Штора щезла! Несподівано набігла смішна догадка: «Невже Ядвіга «позичила» її собі на туніку?» А тим часом на місці штори гостинно відчиняла перед нами обійми затишна заглибина із м’яким, заманливим ложем посередині. Глянув на Ядвігу. Вона відповіла чарівним заохотливим усміхом…

Недавно зробив цікаве «відкриття». Вона має родимі знаки на тілі дуже схожі до тих, які маю я. Знамення наші, властиво, цілком ідентичні.

Забавний збіг! Тим забавніший, що знаки ці виступають на однакових місцях. Один темно-червоний, на кшталт виноградного грона, на правій лопатці, і другий, у вигляді так званої «мишки», високо під лівою пахвою.

Випадкова схожість тих фізичних подробиць насторожує, тим більше, що форма знаків зовсім не має типових рис чи таких, що часто зустрічаються, – навпаки, мають характер особливий і виразно індивідуальний. Смішна історія, чи не так?

Але я ще дещо зауважив. Шкіра її, особливо на грудях і плечах, має темне забарвлення, ніби від сонця, – достоту, як і в мене. Я набув цього внаслідок тривалих засмагань. Але дуже сумніваюсь, що і її засмага має таке саме походження.

Наскільки я знаю, вона уникає сонця і поквапливо засуває перед ним штори. Я ж, навпаки, люблю його безмірно й у своїй кімнаті дозволяю йому вливатися крізь вікно повними струменями…

Дивацтва Ядвіги починають переходити межі. Вже кілька тижнів приймає мене тільки в напівосвітленій кімнаті, часом досить темній, і примушує чекати на себе годинами. Коли нарешті вигулькне звідкись із темного кута спальні, то настільки оповита тими огидними запиналами, що інколи скидається на привид. Минулого тижня дивилась на мене з-під тих покривал, як у вузьку шпарину.

Зате жага її помітно зросла. Ця жінка шаліє! Бувають моменти, коли не можу наздогнати її в тому екстазі і почуваюся щоразу одурманеним, виснаженим і порожнім. До дідька! Не знав я ще Ядвіги Калєргіс! З іншого боку, одначе, якийсь час спостерігаю у її постаті досить оригінальне явище, що його можна приблизно окреслити, як «невловимість». Чи то завдяки тим білим запиналам, у які тепер так старанно завивається, чи то внаслідок скупого освітлення – постать її моментами вислизає з-під контролю мого погляду. Інколи з цього виникають цікаві ілюзії й оптичні обмани. Часом вона мені роздвоюється, іншим разом з’являється у якомусь смішному зрізі, потім ніби десь здалеку. Точнісінько так, як у «танці семи фіранок» або на картинах кубістів. Інколи скидається на недовершену скульптуру у якійсь загадковій стадії творення.

Але ця «невловимість» переходить і у сферу дотику. Особливо, коли йдеться про верхню частину тіла. Кілька разів уже переконався з неприємним здивуванням, що плечі її і груди, недавно ще такі тугі і гнучкі, зараз ніби спорохнявіли. Сукня під натиском руки поступалась кудись у глибину, і я не відчував більше пружного опору її тіла.

Якось роздратований цим до найвищої міри, раптово, під впливом нестримного бажання, я вирішив її вколоти. Непомітно витягнув з краватки шпильку і засунув у її оголену ногу. Порскнула кров і вирвався зойк – але з моїх грудей: тієї ж хвилі я відчув у нозі сильний біль. Ядвіга дивилася з дивним усміхом на кров, що просочувалася з її рани великими рубіновими краплями. Жодним словом вона не поскаржилась…

Тієї ночі я повернувся до себе пізно, мусив змінити білизну, оскільки вона була забруднена кров’ю. На нозі по сьогоднішній день ще маю слід від уколу шпилькою…

Не піду більше туди! Після того, що сталося на віллі «Під липами» в останню суботу серпня, місяць тому, життя втратило для мене свою привабливість. Я посивів за одну ніч. Знайомі не впізнають мене на вулиці. Схоже на те, що я лежав тиждень без пам’яті і марив у гарячці. Лише тепер вийшов перший раз із дому. Хитаюся, мов старець, і спираюсь на палицю. Жахливий кінець!

А ось, як виглядало те, що я пережив у віллі в незабутній день 28-го серпня, через неповний рік від хвилі нав’язання фатальних взаємин. Того вечора я запізнився. Чи то рецензія, чи літературна стаття, яку треба було якнайшвидше пустити у світ, забрала дві години часу: тож прийшов о восьмій.

У спальні було зовсім темно. Спіткнувшись кілька разів об меблі й від того роздратувавшись, я голосно вигукнув:

– Добрий вечір, Ядвіго! Чому ти не засвітиш? У цій темряві можна голову зламати!

Відповіді не було. Ні найменший рух не підтвердив її присутності в кімнаті. Я почав нервово шукати сірники. Очевидно, мій намір їй не сподобався, і вона вирішила йому запобігти. Раптово я відчув на щоці холодний доторк руки і почув дуже тихий шепіт:

– Не запалюй світла. Ходи до мене, Єжи! Я в ніші.

Я здригнувся, пройнятий дивним відчуттям. Уперше за весь час нашого знайомства почув її голос – власне, її шепіт. Навпомацки наблизився до ліжка. Шепіт завмер і більше не повторювався. Я не бачив її обличчя, бо було зовсім темно, лише біліло щось невиразне. Мабуть, була в сорочці.

Витягнувши перед собою руки, хотів обійняти її і натрапив на оголені стегна. Затремтів усім тілом. Вона була шалена… І даремно шукав її уст, даремно хотів її обійняти. Тремтячими руками почав водити по подушці, нишпорити вздовж її тіла. Заплутався лише в якихось хустках, покривалах…

Мовби вся вона складалася із самого вогнища своєї плоті, ховаючи від мене все, крім нього… Нарешті терпець увірвався. Почуття приниженої гідності викликало у мене рішучий протест. Я запрагнув її уст нестримно й безповоротно. Чому мені забороняли це? Чи вже не мав і на них права?

Тут я згадав, що поряд на стіні є електричний вимикач. Ставши навколішки на ліжку, відшукав його і покрутив. Блиснуло світло й освітило кімнату. Глянув і, підхоплений невимовним жахом, вискочив з ліжка. Переді мною у сповитку мережив і атласу лежав безсоромно розпластаний, оголений по лінію живота жіночий тулуб – тулуб без грудей, без плечей, без голови…

З божевільним вереском я вилетів з покою, шаленими стрибками подолав сходи і опинився на вулиці. Серед нічної тиші мчав через міст… На ранок мене знайшли непритомним десь у саду на лавці…

Через два місяці, проходячи випадково коло вілли «Під липами», я побачив, що у парку вовтузяться робітники. Готуючи троянди до зими, вони надягали на них солом’яні ковпаки. Якийсь чоловік, вишукано одягнений, надходив із глибини алеї і щось говорив.

Гнаний непереможним бажанням, я наблизився до нього, скинувши капелюха:

– Перепрошую. Чи це будинок пані Ядвіги Калєргіс?

– Колись був її власністю, – прозвучала відповідь, – а тиждень тому родина отримала його в спадок.

Я відчув дивні спазми в горлі.

– В спадок? – запитав, якнайбайдужіше.

– Так, Ядвіга Калєрґіс померла два роки тому. Загинула незабаром після виїзду за кордон, під час однієї з подорожей в Альпи. Ви зблідли? Що з вами, пане?

– Ні… нічого. Пробачте. Дякую за інформацію.

І я, заточуючись, пішов берегом річки до міста…

У ДОМІ CАРИ

[22]

Вже під час останніх клубних посиденьок поведінка і вигляд Стославського дуже мені не сподобалися. Цей зазвичай веселий і товариський чоловік змінився до невпізнання. Він не тільки не долучався до дискусії, а й виголошував репліки, не пов’язані з порушеною темою, чим неабияк спантеличував присутніх. Деякі недоброзичливці навіть кидали глумливі погляди у бік мого нефортунного товариша. Я силкувався його боронити, штучно прив’язуючи його недоладні слова до плину розмови – тоді він мляво всміхався, наче дякуючи за порятунок, а всю решту часу лише вперто мовчав.

І взагалі він справляв надто вже гнітюче враження. Непокоїла не лише його дивакувата маломовність, яка прикро суперечила його недавнім звичаям, але й загадковий зовнішній вигляд.

Завжди вифранчений, навіть надміру елегантний, того вечора заявився він у занедбаному, майже неохайному костюмі. Обличчя його, що недавно буяло парубоцьким життям, укрила хвороблива блідість, очі – в імлі задуми, безмежність і безнадія котрої творили болісний контраст зі шляхетними рисами обличчя.

Охоплений недобрим передчуттям, я після засідання клубу запросив його до себе і уважно обстежив.

Він не пручався, хоча пора була доволі пізня, і терпляче дозволив себе оглянути. Окрім значного нервового виснаження і загальної слабості, я не виявив жодних тривожних симптомів. Вагався лише з діагнозом.

– Гей, Казю, – жартівливо пригрозив я йому пальцем. – Надто багато розваг! Дамульки, га? Забагато, мій любий, раджу обмежитися однією обранкою! Мусиш зважати на здоров’я, бо довго так не триватиме. Іще трохи поґрасуєш, а далі що?

Схоже, я зачепив його болючу струну.

– Дамульки, – промовив він замислено, – дамульки… Чому ти говориш про багатьох, а не про єдину?

– О, звідтоді, як ми зазнайомилися, мій любий, – відказав я, – іще жодній не пофортунило заарканити пестунчика прекрасної статі. Невже й направду ти так разюче міг змінитися? Годі й припустити, що ти залюбився.

– Ти вжив недоречного виразу. А чи не припускаєш, окрім фатального кохання і хвилинної жаги, інших версій?

– Про що це ти?

– Про тілесну одержимість. Розумієш, про що йдеться?

– Не дуже.

– Та то ж так просто! Певного чудового дня ти стрічаєш виняткову жінку, втілення сексу, і звідтоді, від першого ж стосунку, не можеш із нею розлучитися. Ти вже ненавидиш її, радий був би скинути ті кайдани, та всі спроби марні. Ти оплутаний нею якнайміцніше, ціле видноколо помислів замикається круг її тіла, її принад, поглядів, доторків, фізичне спілкування з нею стає сенсом твого буття. Жінка перекидається на ідола, злого і осоружного, проте привабного настільки, що належиш йому абсолютно.

– Це лише посилений потяг самця, що натрапив на свій сексуальний тип.

– Тут ти помиляєшся. Се є різновид тривалого гіпнотичного навіювання наяву. Я вже не годен мислити про щось інше, лише про неї, і – що найогидніше – про її тіло і пов’язані з ним подробиці. Чую, що це нав’язано мені супроти моєї волі і навіть потягу. Я мав жінок куди вродливіших і звабливіших за неї, а втім відходив із легким серцем, розривав із ними без жодного вагання. Тут я не маю сили.

– Вочевидь, тамті жінки не відповідали всім кшталтам, які передбачає твій ідеал.

– І се хибне. Здається мені, та ні – я цілковито певен, – що коли б не зав’язав з нею інтимний стосунок, то не дійшов би до такого стану. Чи ти повіриш – вона сама мене спокусила.

– Ха-ха! Це вже занадто! Казьо Стославський в ролі невинного Йосифа Прекрасного! От що таке сексуальна витонченість!

– Ні, Влодку! Ти не хочеш мене зрозуміти. Я зовсім не хотів цього зближення через якийсь незбагненний острах. Мене постійно муляло тривожне передчуття.

– Але ти таки піддався на її спокуси?

– На жаль. Я не міг їй відмовити. Зрештою, ця жінка прекрасна, а тоді видавалася мені і взагалі незвичайною une femme charmante[23].

– Отже, черговий твій роман зав’язався цілком тривіально?

– Авжеж. Я поступився її бажанню, і то з певною долею внутрішнього спротиву і остраху.

– Ну і… після першого акту ти загубив голову? Ти, напевно, пережив незвідану досі насолоду?

– І се не так. Усі ці штучки я знав напам’ять. Адже я не є новачком і жодними постільними викрутасами мене не принадиш. А ця велася навіть стриманіше за інших.

– Тож чим тебе оплутала ця дама?

– Навіть не здогадуюся. Але відразу після фатального злягання я збагнув, що вона панує наді мною абсолютно, що я перетворився на забавку в руках демонічної самиці. І вона теж добре знала, що від першого ж стосунку я впаду її офірою, що мені вже не видертися… Відтак поміж нами уклався сталий зв’язок… Невловимі і міцні пута стягують мене усе тугіше, усе безнадійніше.

– Е, то вона, певно, тебе надуживає фізично? Щось ти дуже вже знеможений…

– І на се не можу нарікати. Авжеж, я щодень слабію, немає сумніву, цей демон в образі жінки невблаганно висмоктує з мене останні сили – безжально і неухильно, але часті стосунки тут ні при чому…

– Тоді нічого не розумію…

– І я не можу второпати, як їй це вдається. Але це, власне, через неї я став таким, яким ти мене бачиш. Це не підлягає витлумаченню. Ця жінка з завзяттям упиря поглинає всі мої життєві сили – чи ти розумієш, Влодку? Вона пожадливо всотує у себе моє життя, моє молоде життя…

– Перестань бувати у неї. Невже ти не можеш проявити чоловічу волю?

– Не можу, не можу. Я безсилий. Ти, може, чув? Я ж переселився до неї, ми вже близько двох років спільно мешкаємо в її віллі на Погулянці.

– Ага, тепер розумію, чому тебе давно не видно. Ти що, перестав виходити на вулицю, не буваєш ні в каварнях, ні в театрах? Невже вона забороняє тобі виходити?

– Та де там – я сам не маю охоти. Спершу не уникав товариства, а з часом став обмежуватися винятково спілкуванням із нею. Я вже не маю жодної потреби бачити людей, бо мене нічого з ними не пов’язує. Нині я цілком випадково завітав до клубу. Ніщо мене тепер не обходить, усе обридло. Щодалі я байдужію до всього на світі. Чую, як заволоділа мною якась центробіжна сила і я, наче зависнув між небом і землею. Нині я ще здаю собі з цього справу, але хтозна, як воно буде потім…

Запанувала мовчанка. Я уважно, з глибоким співчуттям дивився на нього.

– Зле з тобою, Казю, – по хвилі перервав завислу паузу. – Тобі треба лікуватися, бо маєш геть розхитані нерви. А може, ти неслушно звинувачуєш цю жінку, може, зародки хвороби засіли в тобі ще перед тим знайомством?

Він заперечно похитав головою:

– Ні, тут я цілковито певен. Перші симптоми зауважив після року спільного життя. Ні, це не нервовий розлад. Це щось геть інше, щось таке, що й не снилося нашим психіатрам.

– Припустимо. Але хто є тим демоном, тим упирем у жіночій особі? Чи можеш ти назвати її ймення?

– Вона зветься Сара Браґа…

– Сара Браґа… Дивне ім’ячко! Вона жидівка? Ім’я якесь старозавітне.

– Ні, вона, здається, протестантка. Усі її кревні повмирали. Із її скупих розповідей я зрозумів, що в її жилах тече кров старовинних кастильських родів, до якої пізніше домішалася германська кров. А взагалі я мало що знаю про неї, бо вона не любить оповідати про себе і про своє минуле. Судячи з усього, Сара давно овдовіла. Хто був її чоловік, не знаю, бо вона носить дівоче прізвище.

– А скільки їй років?

– Гадаю, десь близько тридцяти, хоча на перший погляд виглядає молодшою. Тут важко зорієнтуватися і легко схибити, бо вона не вживає жодної косметики і парфумів. Живучи з нею так близько, я знаю про це достеменно. Ти знаєш, а про неї і про її вік кружляє дивний поголос. Із певних спостережень і перешіптування служби я запідозрив, що насправді вона значно старша, ніж виглядає. У будьякому разі це загадкова жінка. Таємниця причаїлася в її домі, таємниця темна і зла, як сама господиня.

Він знеможено провів рукою по чолі:

– Ти змучив мене, Влодку, примусивши концентрувати увагу. Шалено розболілася голова. Бувай!

– Даруй, але я роблю це з приязні до тебе. Мене занепокоїв твій вигляд, а біль я зараз завиграшки усуну. Затримайся ще на хвильку – я присплю тебе на п’ять хвилин і за допомогою навіювання позбавлю страждань, згода?

– Та добре вже, тільки не затримуй мене надовго.

Я негайно взявся до процедури. Маючи чималий досвід у гіпнозі, вже за дві хвилини занурив його у глибокий сон… Раптом, під час сеансу, мені спала на думку певна ідея. Знаючи, що в нормальному стані буде складно намовити Казя на повторну візиту, я уві сні наказав йому завітати рівно за місяць, о тій самій годині. Раніше я аж ніяк не міг із ним побачитися, бо мав велику практику і часто від’їжджав. Віддавши обидва накази, я швидко виконав кілька passes contraires[24], і Стославський прокинувся.

– Ну, як тепер чуєшся?

– Біль минув безслідно. Дякую тобі, Влодку. А зараз я мушу йти. Прощавай!

– Радше, до побачення! Коли заглянеш до мене?

– Не знаю, може, вже ніколи. Не хочу дурно обіцяти.

Він міцно потис мені руку і вийшов.

Тільки-но в коридорі стихли кроки гостя, я повернувся до салону, де ще клубочився дим від наших папіросів. Відтак усівся при коминку і замислився, машинально погладжуючи лискучу шерсть мого вірного Астора.

– Сара Браґа! Сара Браґа!.. Колись я вже стрічав її ймення, хоча знайомий із нею не був. Сара Браґа… Так!..

І я, наче крізь марево, пригадав, що воно траплялося мені серед реєстру пацієнтів мого колишнього вчителя, професора невролоґії Жмуди. Було це кільканадцять років тому. Я тоді ще був юним адептом медицини. Копія реєстру в мене, на щастя, збереглася: вона частенько ставала мені в пригоді, бо крім прізвищ пацієнтів містила діагнози і терапевтичні заходи проти різних захворювань. Треба знайти той реєстр і переглянути. А раптом це прояснить цілу справу.

Я відкрив бібліотечну шафку і почав гортати грубезний фоліант. Пішов від кінця, не дуже покладаючись на пам’ять. Нарешті, під датами з липня – серпня 1875 року прочитав: «Сара Браґа, мешкає на віллі «Тофана» на Погулянці, уродилася 1830 року, 45 літ – організм винятково відпірний до вікових змін; психопатичні схильності на сексуальному ґрунті; прояви психологічного садизму».

Далі були занотовані висліди тогочасної терапії і перелік застосованих заходів.

Отже, їй зараз щонайменше 80! Феноменально! Не можу повірити!.. А Стославський твердить, що вона юна і вродлива! Можливо тут якась помилка? Але адреса! Вілла «Тофана» на Погулянці! Усе це вельми дивно! Але яким чином це пов’язано зі хворобою Казя? Його оповідь надто туманна і суб’єктивна, щоб дійти хоч якогось висновку. Що ж, залишимо справу часові.

Утім, уже наступного дня фахові обов’язки змусили мене до термінового від’їзду. Навала справ і обтяжлива праця поглинули мене настільки, що я й думати забув про історію Стославського. Допіру за місяць, повернувшись до міста, раптом згадав, що на завтра припадає термін гіпнотичного наказу. І справді, близько четвертої пополудні до мене механічним кроком зайшов Стославський.

Я запросив його сісти, приспав знову і, похваливши за сумлінне виконання наказу, пробудив зі сну.

Опритомнівши, Казьо спантеличено роздивлявся довкола, не годний утямити, як до мене потрапив. Коли я витлумачив йому ситуацію, трохи заспокоївся, проте обличчя його виказувало нехіть і невдоволення.

Упродовж місяця зміни, зауважені мною при останній зустрічі, зробили приголомшуючий поступ: він марнів із фатальною швидкістю.

Спершу я завів розмову на абстрактні теми, далекі від його загрозливого стану, ані словом не згадуючи Сару. Стославський відповідав апатично, з присилуванням, часто перериваючи розмову безглуздими, недоладними сентенціями.

Небавом я переконався, що він не орієнтується в реальності і геть утратив почуття часу і відстані. Перспектива подій і об’ємність речей перестала для нього існувати: все наче лежало в одній ідеальній площині. Давнішні враження прибрали драматичної форми сьогодення, туманне прийдешнє проникло в реальність, як дещо цілковито рівноцінне. На зміну пластичності, предметності речей прийшла парадоксальна одномірність.

Його безкровне, бліде, мов полотно, обличчя позирало на світ, наче маска, байдужа до ситуації, трагічність якої вже, певно, втратила для нього сенс під тиском таємничих спрощень. Піднята вгору бліда, мов алебастр, майже прозора рука застигла у жесті віковічної непорушності, мов символ незмінної суті буття…

Він став безвладним, рухався мляво, поволі, наче вві сні. Покірливо дозволив себе збадати. Я поставив його під штучні промені Рентгена: світло пройшло гнітюче швидко, наче й не зустрівши жодної перешкоди. Висліди аналізів суперечили всім досі відомим дослідженням: організм зазнав вражаючої редукції. У кістковому складі були наявні ознаки атрофії, позникали цілі шари тканин, повідмирали цілі ділянки клітин. Він був легенький, як дитинча – стрілки ваги вказували на сміхотливо малі позначки. Цей чоловік танув просто на очах!

Я хотів затримати його в себе і, наскільки це можливо, перешкодити остаточній руйнації. Гадав, що він не пручатиметься, та помилився. По двогодинній розмові він різко, як автомат, звівся, заміряючи йти геть. Його тягло додому, до вілли «Тофана». Либонь, від всіх життєвих інтересів залишився лише тваринний, нестримний потяг до неї, до Сари, і саме до неї поривали рештки його змарнілої особистості. Я не став його втримувати, бо відчув, що, коли не випущу, станеться щось непоправне: в його очах уже то запалювалися, то гасли вогники небезпечного, нервового збудження.

Я вирішив завезти його фіякром на віллу.

Погулянка відлягала недалеко від середмістя, і за хвилин двадцять ми дісталися цілі.

Я допоміг йому висісти і відпровадив до мармурових сходів, що вели до вілли. Біля вхідних дверей заскленої веранди на мить затримався, вагаючись, чи заходити в дім, чи вертати. Мене огорнуло раптове, непереборне бажання побачити ту жінку. Але я не насмілювався йти далі. Не Стославський стояв мені на заваді, – здається, він і не зважав на мою присутність – мене гальмувала поведінка лакея, що вибіг нам назустріч. Бездоганно виголений, у взірцевому фраку слуга привітав мого товариша глибоким поклоном, хоча я зауважив, що на його вустах грала іронічна посмішка. На мене він зиркнув, як на нахабу, котрого треба негайно спекатися.

Я вже хотів вертати до фіякра, коли оксамитова портьєра, що відділяла веранду від покоїв, розсунулася, і на її помаранчевім тлі випірнула жіноча постать.

Назвати її красунею – означало б не сказати нічого. Вона була радше демонічно, сатанинськи спокуслива. Неправильні риси обличчя, широкі м’ясисті губи і різко окреслений ніс не справляли враження вроди – але сліпучо-біла матова шкіра обличчя в контрасті з вогненним поглядом чорних, палаючих жаром очей, притягала з незборимою силою. В ній було щось від безпосередності стихії, яка, певна своєї влади, гребує всякою бутафорією.

Над чистим, чудесно виліпленим чолом лагідними хвилями лежали металево-лискучі кучері, скріплені на маківці королівської голівки срібним обручем. Темно-зелена сукня з легким викотом гладко збігала вздовж її королівської постави, підкреслюючи вишукані лінії стану і гнучких, по-дівочому пругких стегон.

Я уп’явся в її чаруючі, пекельні очі, зібравши в погляді усю силу волі. Вона відповіла так само поглядом, відбиваючи атаку. Так ми якийсь час змагалися. Утім, я спостеріг на її обличчі якесь вагання, непевність, острах. Вона неспокійно здригнулася. Тоді я, склавши глибокий уклін, прорік, взявши руку Стославського:

– Повертаю вам утікача, доручаю його турботливій опіці ласкавої пані.

І назвав своє прізвище.

Сара відповіла на поклін легким кивком і відхилила портьєру, запрошуючи ввійти. При цьому вона, здається, не звертала щонайменшої уваги на Стославського, який, наче загіпнотизований, не відривав від неї погляду. Прикро було на це дивитися. Якась рабська відданість, якась безмежна, псяча покора зоріла з його очей, безвідривно втуплених у володарку. На звук її голосу він нахилився до неї, ніби шукаючи опори, прихистку; жінка всміхнулася напівзневажливо-напівлагідно і, спинивши його на місці недбалим порухом долоні, наказала лакею, байдужому свідкові цієї сцени:

– Відпровадь пана до спальні – він перемучений і мусить трохи відпочити.

Слуга мовчки взяв Стославського під лікоть і майже поволочив його за собою у бічні двері.

Я пройшов за Сарою до салону.

Салон був напрочуд стильний, від долівки до самої високої стелі пооббиваний м’яким теракотовим шовком. Вікон не було, салон освітлювала масивна жирандоля, яка спускалася з центру стелі.

Попід стінами в два ряди стояли крісла, інкрустовані перлами на бильцях і поручнях. Із ніш поміж ними вихилялися екзотичні рослини у великих срібних чашах.

Трохи далі, у глибині салону, здіймався подіум з кількома сходинками, застелений сукном насиченої червоної барви. Стіл із вазою квітів, що стояв посередині подіуму, вкривала важка, оздоблена бериловими підвісками капа. Інтер’єр завершувала пара ослінчиків, східна отоманка і струнке палісандрове піаніно.

Задню стіну покою задрапувала важка заслона, схожа на портьєру, яку я бачив при вході, що ховала за хвилястою стіною незримі нетрі будинку.

Я тихо ступав, занурюючи стопи у пухнасті хутряні килимки на паркеті. Хазяйка впровадила мене на подіум і, вказавши на одне з крісел, недбало опустилася на отоманку.

Запала мовчанка. За хвилю Сара потяглася до папіросниці на маленькому столику. Помітивши, що столик стоїть трохи задалеко, я присунув його до софи, потому креснув запальничкою.

– О, дякую. – Вона затяглася димом. – Ви не курите?

– Чому ж, курю.

Я взяв цигаро і, випускаючи вгору фіолетові клуби диму, захоплено зауважив:

– О, цигара у вас казкові!

– Який же ви нудний! Ви завжди так розважаєте дам?

– Це залежить від їхнього покрою. Приміром, із вами мені ще важко спілкуватися, бо ризикую пристати на хибний тон. Мушу трохи освоїтися.

Сара глянула мені у вічі, силкуючись надати погляду вираз шовкової м’якості. У цю мить я спостеріг в її рисах вражаючу схожість зі Стославським. Вона зауважила мій подив:

– Що це з вами? Ви зараз виглядаєте на винахідника у хвилю геніального відкриття!

– Так воно і є, я щойно відкрив цікаву річ.

Вона роздратовано виструнчилася:

– І що саме? Чи не можна довідатися?

– Ви на диво схожі на Казя.

Обличчя Сари сіпнулося:

– Це вам привиджується.

– Та ні, прошу пані. Я добрий фізіономіст. Зрештою, це можна легко витлумачити: адже ви уже давно мешкаєте разом… Спільне життя робить людей схожими.

– Гм… Се ваше власне спостереження?

– Ні, ласкава пані, теорія ця, зрештою, не нова. Кілька років тому її докладно виклав доктор Жмуда.

Приписуючи вищезгадану теорію Жмуді, я злукавив, позаяк хотів впровадити до розмови його прізвище.

– Теодор Жмуда? – зацікавилася Сара. – То ви його учень?

– Та де там, – енергійно відперся я. – Ми навіть не знайомі. Читав лише його розвідки в медичному місячнику.

– Ах, так…

– А ви його знаєте?

– Так. Торік я мала легкий нервовий розлад і певний час була його пацієнткою. Вельми милий чоловік.

«Виходить, це та сама, – подумав я. – От тільки курс лікування вона відбула значно давніше, 35 років тому, у 1875-му. Отже, насправді ця жінка, квітнуча чарами юності, має вісімдесят років! Парадоксально! Нечувано! Утім, так воно і є: нотатки Жмуди і моя пам’ять заперечували всі сумніви».

Я зиркнув на Сару з деяким острахом.

– Чого то ви так споважніли? – спитала вона. – Можна подумати, що ви чогось боїтеся?

– Тим разом вам здалося. Чого б то я мав боятися? Просто я захоплений вашою неземною вродою. Нечасто доводиться стрічати таких прегарних жінок.

Вона вдоволено усміхнулася.

– Огидний підлабузник!

І легенько вдарила мене пальчиками по руці. І хоч я вмію володіти собою, але мимоволі здригнувся від того доторку, відвівши при цьому погляд. І тоді зауважив два ряди портретів на лівій стіні покою. Я відклав цигаро і наблизився до картин.

Їх було десять – по п’ять у кожному ряді. Верхній ряд творили п’ять зображень Сари, а долі містилося п’ять портретів невідомих мені мужчин. На всіх парсунах Сара була одного віку, ніби їх було мальовано у коротких відтинках часу. Мало того, на кожному портреті вираз обличчя був інший і дивовижно подібний до рис одного з мужчин із горішнього ряду. Себто, кожен із п’яти портретів Сари мав свій відповідник серед чоловічих портретів.

Захоплений картинами, я не зауважив її невдоволення. Допіру голос Сари, різкий і нетерплячий, обірвав мої обсервації:

– Чи ви колись скінчите той огляд? Там нема нічого цікавого – так, мальовидла.

– Навпаки – портрети прекрасні. Що за виразність рис! Ласкава пані воістину має личко сфінкса: ніби щоразу інша, а все та ж сама. Однак і чоловічі образи препишні – самі расові типи! Чи то ваші кузени? Хіба ні… Між собою вони не схожі – кожне обличчя інше.

– Знайомі, – холодно відповіла вона. – Прошу повернутися сюди, ближче до мене, – додала вже тепліше і вказала мені місце обіч себе на софі.

Я всівся, заінтригований таємницею чоловічих портретів, кожен із котрих жваво нагадував Сару, хоча між собою вони не мали нічого спільного.

Завваживши мою задуму, вона силкувалася розвіяти її бесідою. Небавом ми пристали на улюблену жіночу тему і загомоніли про кохання. Сара одразу взяла пристрасний тон, надаючи перевагу випадкам аномальним, що межують зі збоченням. Вона вражала небувалою обізнаністю щодо всіляких сексуальних атракцій, де любощі переплетені зі збоченням. А при цьому все вміла подати у вишуканій формі, предивно стилізованій і звабливій; вочевидь, хотіла причарувати мене не лише фізичною вродою, але й багатством своїх еротичних фантазій.

Відгадавши її недвозначний маневр, я тримався сторожко. Якийсь незбагненний острах відштовхував мене від цієї жінки і закликав до обачності. Утім, аби не збентежити її своїм холодом, я вдавав захват, відповідаючи палким поглядом на позирки її пекельних очей.

Близько десятої вечора ми попрощалися, і я обіцяв відвідати її якомога скоріше.

Наступна нагода побачити її, одначе, трапилася не так швидко, як я гадав.

Уже назавтра мене терміново викликали телеграмою до Кракова, і допіру трьома тижнями пізніше я знову відвідав віллу «Тофана». Назустріч вибігла Сара з ознаками жвавої радості. Коли я поцікавився про Стославського, вона спохмурніла і, легковажно змахнувши рукою, відрізала:

– Це нецікаво.

Приховуючи обурення, яким пройняв мене такий безмірний егоїзм, я висловив бажання його побачити. Вона погодилася лише після довгих наполягань:

– Що ж, я не в силах вам відмовити, але мусите ввійти до спальні, бо він уже звідтам не виходить.

І вона відпровадила мене через салон до затишної, з витонченою розкішшю облаштованої кімнати.

Стан Стославського вразив мене ще від порогу. Він стояв проти вікна, бездумно втуплений у шибу, а правицею перебирав китиці портьєри. Він не впізнав мене, а може, навіть і не зауважив.

Його обличчям блукав смутний усміх, змарнілі, білі, як папір, вуста слабко ворушилися, складаючи якісь вирази. Я наблизився, наслухаючи. Шепіт був тихий, ледь чутний. Одначе моє чутливе вухо вхопило два слова, котрі він твердив безперервно, мов автомат: це були найбезсоромніші, найцинічніші інтимні слова…

Було в тому щось таке жалюгідне і водночас потворне, що я, пересмикнувшись, повернувся до першої залі.

Тут ніхто б уже не дав ради. Цей чоловік був пропащий.

Збентежений гнітючою картиною я, незважаючи на вмовляння Сари, відразу повернувся до себе.

Відтоді я дійшов твердого рішення. Про зцілення Стославського не було й мови; стан, у якому він опинився, був уже безнадійним. Мені лишалася тільки помста – холодна, виважена, добре спланована – бо я таки чувся гідним супротивником цієї чортиці. Мені належало озброїтися абсолютним спокоєм і відпірністю до сатанинських чар жінки, нищівна влада котрої починалася допіру після статевого акту. У моїй голові весь час бриніли зневажені спершу слова нещасного Стославського: «Здається, коли б я не став її коханцем, то не дійшов би до такого стану».

Яку би ролю не відіграв у цьому випадку вплив Сари, я мусив начуватися. Принаймні я пересвідчився, що вона має до мене недвозначний інтерес, хтозна, чи вже подумки не призначила наступником Стославського. І я постановив собі скористатися з цього, удавано пристаючи на її звабливі пропозиції. Але тут не варто було квапитися, аби передчасними діями не сполохати її.

Отже, я став бувати в Сари, провідував кожної вільної хвилі. Утім, після останньої сцени у спальні, вона ні разу не дозволила мені побачити хворого, певно, остерігаючись, що я можу дещо запідозрити, і це відштовхне мене від неї. Зрештою, я поступився, пристаючи на салонні розмови і спільне читання.

Так спливали дні і тижні, впродовж яких я спостерігав щоразу палкішу прихильність Сари. Однак ані разу не дозволив собі переступити межі суто товариських стосунків, провокуючи її на щодалі безсоромніші люб’язності. Моя непохитність шалено дратувала її, підкидаючи дров у багаття. Поволі я ставав господарем ситуації.

Одного вечора я завітав дещо пізніше, десь близько дев’ятої, аби спільно повечеряти.

Пора була погідна, червнева. Крізь прочинене вікно до їдальні влітав лагідний вечірній вітерець, легенько роздуваючи коронкові фіранки. Із парку просочувалися аромати квітів, запах відцвітаючого ясмину. Із кленової алеї чулися журливі солов’їні скарги, часом долинало сонне сюрчання цвіркунів.

Я відкинувся у фотелі, смакуючи каву. Сара грала на піаніно запальний танок дервішів. Я спостерігав за рухами її пальців, ґвалтовними, фанатичними, стежив за тим, як вони видобувають палаючі шалом, пашіючі кров’ю п’янкі акорди. Вона була фантастично прекрасна в цю мить. Бліде обличчя торкнув темний рум’янець, очі метали блискавки, пришвидшений віддих округлих, чудовно виліплених персів здіймав пінистими хвилями сувої білого пеньюару.

Аж раптом, у мить найвищого захвату, коли я впивався жагою екзотичної музики, мене, мов грім, ударила згадка про Стославського.

Де він зараз, що з ним? Може, скулившись у куті прилеглого покою, безтямно, як і тоді, всміхається? А може, гра Сари на хвилю пробудила цю живу істоту? Якщо так, то яка ж безодня розпачу мусила нуртувати в тих людських останках?

Як ужалений, я зірвався з місця і закрив рукою клавіатуру:

– Годі! Я хочу бачити Стославського! Негайно!

Сара обурено звелася і процідила, міряючи мене крижаним поглядом:

– Ви його не побачите.

– Але я мушу! Розумієте, пані, – мушу! Нині, тепер! А якщо ви мені перешкодите…

Однак я не завершив погрози, бо в цей мент шати Сари залив ясно-червоний відблиск, вона стояла просто мене, мов охоплена полум’ям.

– Що це? – заволав я, забувши про все на світі.

Ми водночас обернулися до вікна і уздріли над верхівками паркових дерев криваву заграву пожежі. Із далечі долинала досі приглушена музикою мішанка зойків і вигуків.

До їдальні вбіг сполотнілий лакей:

– Ясна пані! Погулянка горить! Дім гайового коло палацу весь у вогні!

Сара запитально подивилася на мене.

– Сідайте до мого фіякру, він чекає перед брамою, – швидко постановив я.

– А ви?

– А я зараз вас дожену – прошу зачекати у фіякрі. Я мушу врятувати з салону ваш портрет – той останній, найпрекрасніший…

Я вивів Сару і, доручивши слузі посадити її у фіякр, повернувся до вілли. Мені розходилося не в портреті, а в Стославському. Я не міг залишити його на поталу полум’ю.

Ґвалтовно виважив двері спальні й увірвався досередини, волаючи:

– Казю! Казику! Це я! Горимо! Виходь звідтам! Утікаймо!

Відповіддю було мовчання. У спальні панувала пітьма, і я нічого не бачив. Може, він заснув?

Я намацав електричний ґудзик і щосили крутонув його. Світло спалахнуло воднораз із моторошним вигуком з моїх грудей.

На кріслі, висунутому на середину покою, я розгледів драглисте людське тіло, що поставою і рисами обличчя віддалено нагадувало Стославського. Тіло було геть прозоре: я виразно бачив крізь нього протилежну стіну і меблі…

Не вірячи очам, я торкнувся його: рука потрапила на щось піддатливе, як густий плин. Я швидко відсмикнув руку – з пальців зіслизнула якась липка, глеювата, як галярета, субстанція і поволі стекла на долівку.

Раптом маса в кріслі загойдалася, слизувата субстанція затремтіла в дивовижному колиханні і розпалася на частини. Із прозорої маси почали снуватися поодинокі пасма, що, мов кільця імли, підносилися вгору, ширяли там певний час і щезали в повітрі. За кілька хвилин не лишилося нічого – крісло було порожнє: Стославський розвіявся безслідно.

Моє волосся стало дуба, я вибіг із вілли і, допавши фіякра, наказав швидше рушати. Ми їхали мовчки, освітлені відблиском шаленіючої пожежі. Сара ні про що не питалася, я теж не мав охоти до тлумачень.

Прибувши до міста, я поселив її в одному з готелів, а сам провів ніч удома.

Назавтра з часописів довідався, що пожежу щасливо погашено, і вілла не постраждала. Я поквапився з тою звісткою до Сари, і вона негайно постановила вертатись. Я відвіз її до палацику, щоб відтоді замешкати разом – це було її найпалкішим бажанням. Я без вагання погодився. Про Стославського не було й мови, наче його ніколи не існувало. Розпочалася друга фаза мого знайомства з цією дивовижною жінкою…

Я ні на крок не відступав від колишньої тактики. Хоч ми й жили разом, у щоденному дотиканні, наші стосунки так і не стали подружніми. І хоч я й не мав беззаперечних доказів вбивчого впливу, яким обертається злягання із Сарою, проте інстинкт застерігав мене перед інтимними стосунками. Я виконував при ній ролю приятеля, ідеального опікуна і порадника, старанно уникаючи тілесного контакту.

Сару страшенно гнівив мій опір, а водночас і зміцнював бажання його зламати. Вона вдавалася до тисячі хитрощів і підступів, на які лише спроможна одержима пристрастю жінка.

І, мушу зізнатися, я не раз переживав моменти шаленої спокуси – та ба, від образу Стославського, моторошної візії його останньої, галяреткової форми земного буття у тій препишній спальні крижаніла кров у жилах.

Моя дивна непоступливість спершу злостила її; перші місяці нашого неприродного співмешкання були чередою бурхливих сцен. Коли вона допитувалася причини, я завше списував усе на карб платонічного кохання, яке, мовляв, вона у мені пробудила.

– Я надто шаную тебе, Саро, – озивався я на її пристрасні вибухи, – аби використати твоє тіло фізично. Я здійняв тебе на надто високий п’єдестал, аби торкнутися тебе бодай пальцем. Не хочу плямити свого ідеалу.

Тоді вона дерла з мене лаха, прозиваючи звироднілим ідеалістом чи ще менш улесливими епітетами. Я зносив усі обмови з зимною кров’ю, вичікуючи, що то воно буде далі.

Так минув рік. І коли спершу Сара була переконана у швидкій звитязі, то тепер упевненість звільна полишала її. Марність усе рішучіших атак, певно, збивала її з пантелику – тепер вона позирала на мене з подивом і – дивна річ – почасти з побоюванням. І цей її страх урешті зрадив мені спонуки її поведінки. Я втямив, що спрага подружніх стосунків зі мною була зумовлена не самою лише хіттю, а мала значно глибші корені – для неї, безсумнівно, це було питанням життя чи смерті. Це її й згубило. Фізичний потяг до мене став для неї фатальним – фатальним для жінки, що звикла до перемог, перед якою досі не встояв жоден мужчина. Допоки вона ладнала тенета для чергової жертви, поміж нею і жертвою повставав специфічний, обопільно небезпечний стосунок: її подальша доля залежала лише від поведінки мужчини.

Якщо б він поступився і став злягатися з нею, Сара б його мала в жмені. Однак, поки він пручався, справа набирала оберту, загрозливого для цієї виняткової жінки. Видно у такому випадку, вона не могла спокійно впасти в обійми іншого, принаймні, допоки не жбурляла собі до ніг упертого обранця. Досі її життя було звитяжним походом, абсолютним тріумфом непереможної приборкувачки чоловіків. Утім, настав час відплати, і я був знаряддям цієї відплати. Сара Браґа не могла розірвати зі мною, не могла віддалити мене попри відчайдушні зусилля.

А мої сили що не день прибували, воля що не день зміцнювалася. За рік погрози і кпини вступилися покорі і розпачливому благанню. І тепер Сара Браґа, пихата королева Сара лащилася біля моїх ніг.

Бо йшлося про її красу, про її вроду, йшлося про її демонічну юність, а то й про дещо вагоміше: можливо, йшлося про її життя.

Через рік нашого співмешкання Сара почала помітно старіти. Одного дня я завважив в її кучерях зрадницькі сріблясті нитки, а в кутиках вуст – мереживо зморщок. Погордлива постава поволі втрачала колишню гнучкість, перса вже не здіймалися пружною хвилею. Тепер Сара виглядала, як квітка, побита осіннім приморозком.

Вона й сама помічала ті зміни – про них безжально свідчило кожне дзеркало – чого-чого, а дзеркал у цій віллі не бракувало!

І тоді, до своєї невимовної радості, я уздрів її розпач – пекельний розпач великих, чорних, вогненних очей.

Плід помсти зрів і достигав нишком, не помічений. Сили мої мовби помножилися, я відчув якусь таємничу допомогу, перетворившись на якесь магнетичне середовище, що притягало, сотало приховану енергію, котра дрімала в цьому домі – я був не сам у віллі. То тут, то там почали зриватися досі полонені таємничі завихрення, сміливіше вивільнялися таємничі струми, народжувалися нові сили. І я відчував, що вони приязні для мене. І вона теж це відчула – із жахом, з безмежним жахом переслідуваної звірини, кинулася до мене по захист, по опіку. Наївна! Якби вона знала, що це власне я ці сили й вивільнив!

Відтак вона не хотіла спати сама, в сум’ятті очікувала вечірніх годин. У домі цілу ніч палилося світло, і було ясно, мов удень. Вона ні на хвилю не розлучалася зі мною в остраху перед самотністю, у забобонному ляку перед чимось жахливим. А коли на кілька годин забувалася, знесилена безсонням, її мучили страхіття, і крізь сон я не раз чув її тихий, приглушений стогін.

Якось, зірвавшись із ліжка, в самій білизні, простоволоса, вона припала до мене в божевільному переляку і сховала затулене долонями обличчя мені на грудях.

– Що тобі? Щось наснилося? – спитав я, і сам у тривозі здригаючись.

– Я боюся, – шепотіла вона, тремтячи, як осиковий лист, – Я боюся. Тільки не лишай мене! Сама б я вмерла зі страху в тім домі.

Якби не моя впертість, вона б залишила цей палацик і переселилася б десь-інде. Одначе я тримався свого, тож змушена була лишатися.

Урешті страх, розпач і шал безсилої люті сягнули вершини. Одної ночі, охоплена гнітючими примарами, з вибалушеними очима, вона зірвалася з ліжка в самій сорочці і стала наді мною, важко дихаючи. Із її вуст зі свистом виривалося зміїне шипіння:

– Бери мене, ти, кате клятий! Бери або… загинеш!

У піднятій руці зимно зблиснуло вістря венеційського кинджалу.

Я зупинив її поглядом: рука, наче спаралізована, безвладно опала, стилет висковзнув із закоцюрблих пальців.

– Ха-ха-ха! – зареготав я, всідаючись у фотелі, в якому востаннє бачив зникаючу постать Стославського. – Ха-ха-ха! І до цього, як бачиш, я був готовий. Ти хотіла знати, чому я гребую твоїм тілом, чому не хочу мати з тобою нічого спільного? У відповідь я прочитаю тобі дещо з прадавніх священних книг. А ти можеш сісти навпроти – тільки не поновлюй своєї спроби, бо буде така ж даремна. Чи хочеш слухати?

Із смиренністю добитої офіри вона опустилася на килим.

Я видобув із шафки Старий Заповіт. Останнім часом я цю книгу студіював із запалом, занурений у її предивні таїни, напоєний поетикою слова і глибиною сутності. Відкрив Книгу Царів і спокійним голосом, пройнятим важливістю моменту, прочитав із першого вірша наступний уривок:

– «А Давид постарів, увійшов у літа. І покривали його одежами, та не було йому тепло. І сказали йому його раби: «Нехай пошукають для пана царя молоду дівчину, – і стане вона йому за доглядачку. І буде вона лежати при лоні твоїм, – і буде тепло панові цареві!»

І шукали дівчину вродливу по всій Ізраїлевій границі, та й знайшли шунаммітку Авішаґ, і привели її до царя. А дівчина була дуже вродлива, і спала з царем і служила йому…»

Я перервав читання, глянувши на Сару. Вона витримала погляд.

– Ну як? Розумієш?

– Чого воно має мене обходити? Який зв’язок поміж тим пасажем і нами? – нервово стенула плечима.

– Не бреши, Саро! Ти все чудово розумієш. Той велемудрий егоїст – твій прабатько і наставник.

– Ти верзеш нісенітниці, – відказала вона, люто заціпивши вуста.

– Брешеш, Саро! Але послухай інші уривки з Книги Товита, з 3 і 6 розділів. Це остаточно проясняє ситуацію.

– Із Книги Товита? – зойкнула вона, як давніше зойкала уві сні.

– Так, із діянь Товита і Сари, дивним збігом обставин ти є наступницею тамтої сатанинської жінки… «Того ж дня сталося, що й Сарі, доньці Раґуеля, який жив у Екбатані, в Мідії, довелося слухати докори від однієї зі слугинь свого батька, тому що вона була віддана сімом чоловікам, яких Асмодей, лихий демон убив після того, як вони були з нею…»

Перегорнувши сторінку, я читав далі, з 6 розділу:

– «Янгол Рафаїл «сказав до хлопця: «Брате Товіє… Цієї ночі ми мусимо спати в Раґуеля… є у нього донька… Сара… Ми поговоримо про дівчину цієї ж ночі й заручимо її з тобою… Тоді Товія… сказав Рафаїлові: «Чув я, що вона була вже віддана за сімох чоловіків, і всі вони загинули у весільній почивальні тієї ж ночі, коли входили до неї… Чув я також… що то демон їх повбивав, і я тепер боюся». І тоді рік йому ангел Рафаель: «Послухай же мене, брате, не зважай на того демона, візьми її. Бо то тільки над таким, хто до шлюбу так чинить, що Господа від себе… відштовхує, а в своїх любощах так поводиться, наче кінь і мул, які не мають розуму… над тим демон має владу… Але якщо ти візьмеш її, то увійшовши до спальні, утримуйся від неї три дні і нічим іншим як молитвами з нею не займайся».

Я закрив Біблію і зиркнув на Сару.

Ніколи не забуду її в той трагічний момент. Розпач і сором, лють, страх і великий, безмежний біль глипали з вирви цієї демонічної душі, аби востаннє заграти на обличчі, спотвореному акордом дисонансів!

Вона, як пантера, кинулася на мене з хижо викривленими пальцями:

– Ти, підлий мерзотнику! Заскочив мене, знищив, розтоптав і ще хочеш панувати наді мною!

Я міцно вхопив занесений до удару п’ястук і крикнув:

– Угомонися, відьмо! Нині наша остання ніч – завтра я назавше облишу цей дім. Одначе не бажаю проводити разом з тобою ті пару годин, які лишилися до світанку. Мені обридло твоє товариство. Ти поводишся, як мегера, іди звідси! Лиши мене, я хочу врешті відпочити тут на самоті.

Вона дряпалася, виривалася, і мені коштувало чималих зусиль зламати її відчайдушний опір та випхати у салон, залитий потоками світла. Відтак, замкнувши за нею двері, з розстроєними сутичкою нервами, я повернувся до спальні і важко сперся на підвіконня, вдивляючись у непроглядну жалобу ночі…

Аж раптом тишу розтяв глухий, жаский, краючий душу жіночий крик. Був він настільки моторошний, настільки вражаючий, що попри все я кинувся назад до салону.

Тут було темно. Покій, перед хвилею залитий потоками світла, заполонила брутальна нічна пітьма: миттєво згасли електричні лампіони, змерхли фантазійні жирандолі. Крик раптом ущухнув, і запанувала глуха, задушлива тиша.

Охоплений невиразним ляком, я приніс зі спальні запалену лампу. Світло впало на подіум, у глиб… На нижніх сходинках лежала навзнак із розкинутими руками Сара. З її переораного жахом обличчя зирили на мене зісклілі у безруху смерті очі. Вона сконала миттєво, під впливом якогось нелюдського переляку.

ПОГЛЯД

[25]

Почалося це ще тоді – чотири роки тому, в той дивний, жахаюче дивний полудень серпневого дня, коли Ядвіга востаннє вийшла з його дому…

Була тоді якоюсь іншою, ніж звичайно, якоюсь більш знервованою, і ніби в очікуванні чогось. І пригорталася до нього так пристрасно, як ніколи раніше…

Потім раптом швидко вдягнулася, закинула на голову свою незрівнянну венеційську шалю і, палко поцілувавши його в уста, пішла. Ще раз майнув там біля виходу край її сукні і тонкий контур черевичка, і все закінчилося назавжди…

Через годину після того загинула під колесами поїзду. Одонич так і не довідався, чи смерть була результатом нещасного випадку, чи Ядвіга сама кинулася під розшалілу від швидкості машину. Адже була істотою непередбаченою, ота смаглява, темноока жінка…

Але не в тому суть, не в тому. Той біль, той розпач, той непогамовний жаль – це все було в тому випадку таким природним, таким звичайним. Але не в тому суть.

Спонукало до роздумів щось зовсім інше – щось до смішного незначне, щось другорядне… Ядвіга, виходячи від нього востаннє, не зачинила за собою двері.

Пам’ятає, як, випроводжаючи її до передпокою, перечепився і нетерпляче зігнувся, аби випростати загнутий кут килимка, коли ж через хвилю звів очі, то Ядвіги вже не було. Пішла, залишивши двері відчиненими.

Чому не зачинила їх за собою? Вона завжди така зібрана, так педантично зібрана жінка?..

Пам’ятає те прикре, те надзвичайно прикре враження, яке справили тоді на нього ті широко навстіж розчахнуті двері, які погойдувалися, ніби жалобна хоругва на вітрі, своїм чорним блискучим крилом. Дратував його їхній хиткий, неспокійний рух, який щохвилі то відрізав йому з-перед очей, то знову відслоняв зяючу жаром післяполудневого сонця частину скверу перед будинком.

Тоді це раптово прийшло на думку, що Ядвіга покинула його назавжди, залишаючи йому для розв’язання заплутану проблему, змістом якої є ті відхилені двері…

Пройнятий зловісним передчуттям, підбіг до дверей і виглянув із-за чорного крила вдаль, направо, куди найімовірніше пішла. Ані сліду… Перед ним широко розпростерся золотою піщаною рівниною пустий, розпалений літньою спекою пляц, ген аж до залізничного насипу, що виднівся на краю горизонту. Пусто – тільки та золотиста, наповнена сонцем площина… Потім довгий, протягом кількох місяців, тупий біль і глухий, такий, що розриває на кавалки, розпач втрати… Потім… все пройшло – розвіялось, відсунулось кудись в кут…

І тоді прийшло те. Ніби закрадаючись, як щось несуттєве, ні з того ні з сього, ніби ненароком. Проблема розчинених дверей… Ха, ха, ха! Проблема! Смішно комусь розказати, – справді! Проблема незачинених дверей. Важко в це повірити, слово честі, важко повірити. Однак…

Цілими ночами вони снували в його мозку упертою, сонною примарою – удень виникали під прикритою на мить повікою, вимальовувалися серед ясної тверезої дійсності десь далеко в перспективі манливим фантомом…

Але зараз не тріпотіли вже під напором вітру, як тоді, в ту фатальну годину, тільки легко, дуже легко відхилялися від уявного одвірка. Точнісінько так, якби хтось із зовні, з тамтого другого, невидимого для його ока боку, схопив за клямку і обережно, дуже обережно відхиляв їх.

Власне та обережність, та особлива продуманість руху проймала до кісток морозом. Так ніби хтось боявся, щоб кут відхилення не був завеликий, щоб двері не відчинилися занадто широко. Скидалось на те, що з ним бавляться, не хочуть повністю показувати те, що приховує прокляте крило. Відхилялося перед ним тільки частину таємниці, давалося йому зрозуміти, що там, по той бік, за дверима існує таємниця, але важливіші її деталі ревниво приховані…

Одонич оборонявся перед тим маніякальним рефреном з усіх сил. Тисячу разів на день переконував себе, що за вхідними дверима немає нічого такого, що могло б непокоїти, що взагалі за будь-якими дверима ніщо не може ховатися, підстерігати. Щохвилини відривався від праці, за яку взявся на мус, і спішним кроком, хижим кроком леопарда, який чатує на свою здобич, припадав по черзі до всіх дверей у квартирі, відчиняв їх, мало не зриваючи із завіс, і кидав голодний погляд у простір, що ховався за ними. Результат, звичайно, завжди був один: жодного разу не бачив нічого підозрілого; перед очима, які спостерігали з хворобливою цікавістю, доказ таємниці розкладався по-старому, як за «давніх, добрих часів»: хай то буде пустий, вихолощений сквер, чи банальний фрагмент коридору, або тихий, усталений раз і назавжди інтер’єр сусідньої спальні чи лазнички.

Вертався ніби й заспокоєний до кабінету, щоб через кілька хвилин знову підкоритися думкам, які його переслідують… Врешті пішов до одного з найвидатніших неврологів і почав лікуватися. Кілька разів виїжджав до моря, на зимові купелі, почав вести гуляще життя.

За якийсь час здалося, що все пройшло. Впертий образ відхилених у перспективі дверей поволі затерся, побляк, ніби пригас, зрештою розвіявся.

І був би Одонич собою задоволений, якби не певні об’яви, які виповзли через кілька місяців після того, як відійшли тамті жахи.

А сталося це дуже раптово, несподівано, у людяному місці, на вулиці.

Якраз був у кінці Святоянської і наближався до місця її перетину з Польовою, коли там на самому розі, майже біля кута останньої кам’яниці охопив його зненацька смертельний страх. Страх той вигулькнув звідкись із завулку і залізними кігтями вхопив його за горлянку.

– Не підеш далі, любий! Ані кроку далі!

Одонич спочатку намірився звернути зразу ж на Польову там, де закінчувалася згадувана кам’яниця з вікнами на обидві вулиці – коли почув у собі той спротив. Не відомо чому раптом цей кут пересікання вулиць видався йому засильним, як на його «нерви»: просто появився шалений страх, що там «за поворотом» можна зустрітися з «несподіванкою».

Будинок на розі, котрий потрібно було обігнути під майже прямим кутом, щоб повернути на Польову, оберігав його зараз перед тією немилою обов’язковістю, затуляючи своєю величною спорудою вид «з тамтого боку». Та врешті-решт стіна мусила колись обірватися, відслонюючи несподівано, вражаюче несподівано те, що чаїлося за рогом зліва. Та нагальність, та ґвалтовність переходу з однієї вулиці на другу, яка досі майже повністю була закрита для його очей, переймала безмежною тривогою: Одонич не відважувався вийти назустріч «невідомому». Тому пішов на компроміс і тут-таки перед самим поворотом, заплющивши очі, тримаючись рукою за кам’яний мур, аби не впасти, помалу почав збочувати на Польову.

У такий спосіб зробив пару кроків уперед, торкнувши пальцями ребро стіни і обігнувши виступаючий кант будинку, відчув, що щасливо перебув поворот і попав на безпечну територію іншої вулиці. Але попри те не смів ще розплющувати очі і, все ще мацаючи рукою будинки, спускався Польовою вниз.

Аж через кілька хвилин такої мандрівки, коли вже певним чином здобув «право перебування» в новій безпечній зоні, коли нарешті відчув, що тут «відають» про його присутність – відважився і розмружив ледь-ледь повіки. Глянув перед себе і з відчуттям полегкості переконався, що нема нічого підозрілого. Все було звичайне і нормальне, таке, яким би й мало воно бути на вулиці великого міста: стрімко проїжджали візники, пролітали, як блискавки, автобуси, обминали один одного перехожі. Одонич зауважив тільки якогось роззяву, який стояв за кілька кроків від нього, засунувши руки в кишені, з цигаркою в губах, і з цікавістю протягом певного часу приглядався до Одонича, зловтішно посміхаючись.

Одонича раптом охопила лють і ніби якийсь сором. Червоний від почуттів, які клекотали в ньому, він приступив до нахаби і грубо запитав:

– Чого ти вивалив на мене свої дурнуваті очиська, гімнюху?

– Ге, ге, ге! – процідив лобуряка, не виймаючи з писка цигарки. – Спочатку я си подумав, жи ви сьліпий – а тепер си думаю, жи ви тілько ся бавили самі з собов у цюцюбабки. Теж мені… ади-во. Ну і фантазія в пана!

І, незважаючи вже на розлютованого відповіддю джентльмена, перейшов, посвистуючи якусь арійку, на інший бік вулиці.

Таким чином на горизонті вималювалася нова проблема: «на повороті».

Відтоді Одонич втратив упевненість в собі і свободу рухів у місцях публічних. Не міг перейти без почуття таємного страху з однієї вулиці на другу, застосовував метод обходу кутів широкими колами; було це направду дуже невигідно, оскільки «накладав» завжди значно більше дороги, але уникав таким чином ґвалтовних поворотів, значно згладжував кут заломлювання вулиць. Тепер уже не мусів заплющувати очей біля кам’яниць на розі.

Усі несподіванки, які ймовірно могли ховатися «за кутом», мали тепер досить часу, щоб замаскуватися перед ним; оте зблизька небачене, абсолютно гетерогенне і дико чуже для нього «щось», існування якого відчував шкірою по той бік повороту, могло тепер спокійно, не заскочене його наглою появою на розі нової вулиці, зачаїтися на певний час, висловлюючись ясним стилем Одонича, «зробити нору під поверхнею». Бо у тому, що там «за поворотом» було щось абсолютно «інше» – не сумнівався вже анітрохи.

У кожному разі принаймні в тому проміжку часу Одонич зовсім не бажав собі зустрічі з «тим» око в око; навпаки, прагнув сходити йому з дороги, вчасно забезпечуючи «його маскування». Несамовита тривога, яка проймала його при самій думці, що могли настати перед ним якісь такого роду «відкриття», якісь небажані об’явлення і несподіванки – тільки зміцнювала його переконання, що небезпека справді значна.

Попри те думка інших людей щодо цієї справи не хвилювала його зовсім. Вважав, що кожен повинен собі з «тим» дати раду сам, оскільки хтозна, чи в кого-небудь, крім нього, виникала подібна проблема.

Одонич добре усвідомлював, що, можливо, на цілому світі, за винятком його самого, ніхто не звернув на «те» жодної уваги. Припускав навіть, що більшість з дорогих ближніх пирснула б йому в обличчя характерним сміхом, якби наважився комусь з них довірити свої сумніви. Тому вперто мовчав і сам боровся з «невідомим».

Аж через певний проміжок часу зауважив, що джерелом його загальної тривоги був страх перед «таємницею» – тим дивним демоном, який споконвіків ходить поміж людьми, натягнувши на обличчя маску. Одонича зовсім не приваблювала його загадковість, не відчував у собі на даний час поклику Едипа. Навпаки! Хотів жити, жити і ще раз жити! Тому уникав зустрічі і забезпечував взаємне уникання…

Від часу того внутрішнього спротиву, який так несподівано атакував його на розі Польової, у нього появилася тотальна відраза до всіх стін, перегородок, загалом до будь-яких «заслон» короткотривалих і тимчасових, які тільки на певну мить закривали те, що за ними. Загалом вважав, що будь-які так звані екрани є вигадкою пагубною, навіть неетичною, оскільки підтакують небезпечній грі «в хованки», розбурхуючи при цьому недовіру і тривогу там, де напевне немає жодного сліду чогось надзвичайного. Для чого затуляти речі, які на приховування не заслуговують? Для чого зайвий раз будити підозру, ніби «там» є щось таке, що справді варте приховування?..

А якщо те «щось» існує насправді – для чого надавати йому можливість «ховатися»?

Одонич став переконаним прихильником далеких ясних перспектив, широких площ, розлогих і відкритих, ген-ген далеко, доки сягнеш оком, просторів. Не терпів тому двозначності завулків, прихованих зрадливо в напівмороці піддашків, облуди поперечних доріг і крутих «вуличок без виходу» великого міста, які, здається, вічно чигають на самотнього перехожого. Якби це залежало від нього, то будував би міста за абсолютно новим планом, основою якого були б простота і щирість; було б там багато, дуже багато сонця і широко розкиненого простору.

Тому із задоволенням прогулювався за місто розлогими малолюдними бульварами або у підвечірню пору приміським вигоном, який тихо губився в імлі безконечної далі.

І помешкання Одонича за цей час піддалося радикальним змінам.

Виходячи з засад простоти і щирості повикидав усе, що в будьякий спосіб могло володіти манерою «прикривань і заслон».

Отож зникли старі перські килими, пухнаста «бухара» і «волохачі», які приглушували луну кроків, безповоротно зійшли зі стін фалдисті портьєри і драпування. Звільнив вікна з дискретних фіранок, повикидав шовкові екрани. Навіть ширма з зеленої китайки, яку колись так любила Ядвіга, перестала затуляти потрійним крилом інтер’єр спальні. Навіть шафи виявилися предметами, яких запідозрили у приналежності до категорії «сховків». Тому наказав винести їх на стрих, задовольняючись звичайними вішаками і плечиками.

Отак горі дном перекинуте помешкання набуло характеру дивної, межуючої з убогістю простоти. Знайомі, яких у нього було дуже мало, почали звертати йому увагу на надмірну примітивність умеблювання, закидаючи щось про шпитально-казармовий стиль, але Одонич приймав ці зауваги з поблажливою посмішкою і не давав себе переконати. Навпаки, з кожним днем йому все більше подобався інтер’єр його житла, яке покидав усе рідше і рідше, уникаючи таким чином «несподіванок», які чигали зовні. Любив це своє тихе простолінійне помешкання, де не мусів лякатися задніх думок, де все було ясне і відкрите «як на долоні».

Тут нічого не ховалося за шторами, нічого не чаїлося під тінню зайвих предметів умеблювання. Не було тут жодних настроєвих напівмороків і напівсвітел, жодних недомовок і проблематичних замовчувань. Все було очам видне, як «окраєць хліба на тарілці або кухарська книжка, розгорнена на столі».

Удень помешкання заливали струмені здорового пружного сонця, від перших променів до вечірніх сутінок розбризкували яскраве світло жарівки. Очі господаря дому могли вільно і безкарно мандрувати гладкими стінами, не позавішуваними драпуванням, оздобленими подекуди лише парою англійських спокійних за змістом гравюр. Нічого тут не могло застати зненацька, нічого не сиділо непомітно навпочіпки за котримсь кутом.

«Як у чистому полі, – думав собі не раз Одонич, милуючись справжністю оточення, – безперечно, мій дім не є тереном, придатним для ховання».

Саме тому здавалося, що залучені попереджувальні засоби досягнули бажаного результату. Одонич відчутно заспокоївся і почувався в той час навіть щасливим. І ніщо б не порушувало святої тиші, якби не певні деталі, зрештою досить невинні за своєю натурою, якби не певні такі собі смішні детальки…

Одного вечора Одонич кілька годин без перерви сліпав над доволі значною науковою працею, яку планував видрукувати в найближчому майбутньому. Праця, яка належала до природничих наук, спростовувала деякі найновіші біологічні гіпотези, показуючи їхню безпомічність щодо феноменів, які були спостережені в житті створінь на межі між світом рослин і тварин.

Зануджений тривалим ґвалтом думок, відклав на хвилю перо, схилив голову на фотель, поклавши праву руку на письмовий стіл і випрямивши затерплі від писанини пальці…

Але – здригнувся, відчувши під ними щось м’яке і піддатливе. Мимоволі відсмикнув руку і подивився уважно на праву частину стола, де завжди лежало тяжке масивне прес-пап’є з порфіру. Але із здивуванням побачив, що замість каменя лежить кавалок сухої пористої губки.

Протер очі і доторкнувся рукою до предмета. То була губка! Типова, ясно-жовта губка – sрongіa vulgarіs…

«Що за чорт? – подумав упівголоса, обертаючи її в пальцях на всі сторони. – Звідки вона у мене взялася? Я ж ніколи не миюся губкою. Зрештою, замала для такого використання. Гм… особливо… Але де ж, до дідька, поділося прес-пап’є? Завжди роками лежало на цьому самому місці».

І почав шукати по столі, заглядав у шухляди, під стіл: намарно; камінь зник безслідно. На його місці лежала губка, звичайна, буденна губка… Мана чи що?

Встав з-за столу і почав нервово ходити по кімнаті.

– Чому губка? – роздумував занепокоєний. – Чому саме губка? Так само доречно могла б бути праска чи кавалок кілка з плоту.

– З твого дозволу, любий, – обізвався в ньому несподівано якийсь непрошений голос, – це не те саме. Навіть такі з’яви є відповідно впорядковані. Забуваєш про те, що вже кілька годин перебуваєш виключно в світі гідр, актиній, губок і їм подібних кишковопорожнинних.

Одонич зупинився в центрі кімнати, вражений таким висновком.

– Гм, – муркнув, – справді мене діймають думки вже кілька годин. Але що з того, до біса?! – крикнув раптом на повен голос. – Це ще не пояснення!

І знову скосив очі на стіл. Але з величезним здивуванням побачив тут замість губки зникле прес-пап’є. Лежало собі тихо і спокійно, дуже вже невинно на визначеному для нього раз і назавжди місці. Одонич провів рукою по чолі, протер ще раз очі і переконався, що не марить: на столі лежало прес-пап’є, порфірове прес-пап’є з гладкою, точеною кулькою посередині. Від губки ані сліду – так ніби ніколи її тут і не було.

– Примара! – підсумував. – Галюцинація під впливом перепрацювання.

І повернувся за стіл. Але якось не вдалося йому вже склеїти жодної думки тієї ночі; «примара» не давала йому спокою і, незважаючи на зусилля, не міг зосередитись на праці…

Історія з губкою була ніби вступом до інших подібних з’яв, які відтоді щораз частіше почали його переслідувати. Незабаром зауважив, що й інші предмети у кімнаті «щезають» на якийсь час йому з очей, щоб через хвилю появитися знову на своєму місці. Крім цього, неодноразово виявляв на письмовому столі найрізноманітніші речі, яких там ніколи перед тим не було.

Однак найцікавішою в цьому всьому була та особливість, що феномени виникали одночасно з цікавістю, яку викликали предмети, перед моментом їх зникнення, в уяві Одонича: справді він перед тим думав про них надінтенсивно.

Досить було йому з певною дозою внутрішнього переконання подумати, скажімо, що якась книжка загубилася – як через хвилю справді підтверджувалася її відсутність у книжковій шафі. Так само, як тільки уявляв собі шляхом можливої пластичної екзистенції якийсь предмет на столі, то відразу ж і переконувався наочно, що той предмет насправді з’являвся там, як на замовлення.

Ці феномени дуже його занепокоїли, будячи поважні підозри. Хто знає, чи то не нова загадка? Деколи виникало враження, що то новий наступ «незнаного», тільки впущений з іншого боку і в іншій формі. Повільно вимальовувалися певні висновки, з невблаганною проникливістю формувався певний світогляд.

– Чи світ, який мене оточує, існує насправді? А якщо таки існує, то чи не є він витвором думки, яка його формує? А може, все є тільки фікцією якогось глибоко замисленого єства. Там десь, у засвітах, хтось постійно, хтось від правіків мислить – а світ увесь, і разом з ним бідний людський народик є тільки продуктом тої вікової задуми!..

Бувало, що Одонич попадав в егоцентричний шал і сумнівався в існуванні будь-чого поза собою. То він тільки постійно мислить, він, доктор Томаш Одонич, а все, на що дивиться і за чим спостерігає, то тільки витвір його роздумів. Ха, ха, ха! Чудесно! Світ як завмерлий продукт індивідуальної думки, світ як кристалізація мислячого розуму якоїсь божевільної істоти!..

Момент, коли вперше дійшов до цієї остаточності, запанував над ним фатально. Нагло тремтячи від шаленого страху, відчув себе жахливо самотнім.

– А якщо справді, там за кутом немає нічого? Хто гарантує, що поза так званою дійсністю загалом щось ще існує? Поза тою дійсністю, творець якої найвірогідніше я сам? Доки в ній знаходжуся занурений по шию, доки її мені вистачає – все ще так-сяк. Але якби одного дня захотів вийти з безпечного середовища і глянути поза його межі?

І тут відчув гострий, такий, що пробирає до кісток холод, ніби морозну, полярну атмосферу вічної ночі. Перед розширеною зіницею з’явилося видиво, від якого крижаніла кров, видиво пустки без дна і без країв…

Сам, абсолютно сам з думкою своєю вдвох…

Якогось дня, голячись перед дзеркалом, Одонич відчув щось дивне: несподівано йому здалося, що та частина покою, яка знаходилась за ним, побачена зараз в дзеркалі, виглядала «якось інакше».

Відклав бритву і почав пильно вивчати відображення тильної частини спальні. І справді, якусь хвилю все там позад нього виглядало не так, як завжди. Але в чому полягала та зміна, не зміг би точно пояснити. Якась специфічна модифікація, якесь чудернацьке зміщення пропорцій – щось у тому роді.

Зацікавлений, поклав дзеркало на стіл і повернувся, щоб проконтролювати дійсність. Але не побачив нічого підозрілого: все було по-давньому.

Заспокоєний, заглянув знову в дзеркало. Але тепер знову покій виглядав нормально; незвична модифікація зникла безслідно.

– Гіперестезія[26] зорових центрів – нічого більше, – заспокоївся нашвидкуруч зліпленим терміном.

Але з’явилися наслідки. Одонич почав тепер відчувати страх перед тим, що знаходилося позад нього. Тому перестав озиратися. Якби хтось покликав його на вулиці по імені, не оглянувся би ні за які гроші. Відтоді також завелося, що всі повороти обходив колом і ніколи не повертався додому тією самою вулицею, якою вийшов. Коли ж все-таки мусів оглянутися, то робив це надзвичайно обережно і дуже повільно, боячись, щоби, внаслідок різкої зміни фронту, не зіткнутись око в око з «тим». Хотів своїм повільним і спокійним рухом залишити йому досить часу для зникнення і повернення до своєї давньої «невинної» постави.

Свою обережність довів до такої міри, що коли надумував оглядатися, то перед тим «попереджував». Кожен раз, коли йому доводилось відходити від письмового столу в глиб кімнати, вставав, нарочито голосно відсуваючи крісло, після чого голосно гукав, щоб його там добре «ззаду» почули:

– Тепер повертаюся.

Аж після цієї заповіді, почекавши ще хвильку, повертався в потрібному керунку.

Життя в таких умовах скоро перетворилося на каторгу. Одонич, скований на кожному кроці тисячею пересторог, щохвилі винюхуючи чигаючі на нього небезпеки, вів жалюгідне існування.

Але, однак, і до того призвичаївся. Загалом, через деякий час оте вічне перебування в стані нервової напруги стало його другою натурою. Відчуття постійної таємничості, хоч і грізної та небезпечної, кинуло якусь похмуру привабливість на сірий шлях його життя. Мало-помалу навіть полюбив ту гру в хованки; у кожному разі вона йому видавалася цікавішою, ніж банальність звичайних людських переживань. Захопився навіть вистежуванням моторошних доказів, і важко було б йому обійтися без світу загадок.

Нарешті звів усі сумніви, які його мучили, до дилеми: або є там щось позад мене «інше», щось направду відмінне від дійсності, яку я знаю як людина – або ж нема нічого – абсолютна пустка.

Якби його хтось запитав, з якою з тих двох можливостей волів би зустрітися на тамтому боці – Одонич не зумів би дати впевненої відповіді.

Абсолютне небуття, безпощадна, безмежна пустка була би чимось жахливим; однак з іншого боку, небуття, можливо, навіть краще, ніж жахаюча дійсність іншого ряду? Бо хто ж може знати, яким є те «щось» у дійсності? А якщо ним є щось потворне – чи не кращою буде повна втрата небуття?

Оте висіння між крайнощами стало початком боротьби двох суперечливих тенденцій: з одного боку, душив його сталевими мацаками страх перед незнаним, з другого – штовхала в обійми таємничості зростаюча з кожним днем трагічна цікавість. Якийсь обережний, досвідчений голос застерігав, правду кажучи, перед небезпечним рішенням, але Одонич відкараскувався поблажливою усмішкою. Пропоноване демоном манило його щораз ближче чаром обіцянок, наче спів сирен…

І нарешті піддався йому…

Одного осіннього вечора, сидячи над розгорнутою книжкою, раптово відчув за плечима «те». Щось там, за ним, відбувалося: розсувалися куліси таємниці, піднімалися вгору портьєри, розхилялися фалди драпувань…

Тоді несподівано з’явилося шалене бажання: обернутися і подивитися позад себе, тільки цього разу, тільки цього одного, єдиного разу. Потрібно було повернути швидко голову без звичного попередження, аби не «сполохати» – вистачало одного погляду, одного короткого, миттєвого погляду…

Одонич відважився на цей погляд. Рухом швидким, мов думка, мов блискавка, повернувся і глянув. І тоді з його уст злетів нелюдський крик жаху і безмежного страху; конвульсивно схопився рукою за серце і, ніби вражений перуном, упав на підлогу.

З ОПОВІДАНЬ ПОЗА ЗБІРКАМИ

ЧАД

[27]

З ярів помчали нові табуни вітрових посвистів і, гайнувши засніженими полями, вдарили чолом у білі замети. Зігнаний з м’якої постелі сніг, скручувався в химерні рури, бездонні лійки, шмагливі канчуки і в якомусь шаленому вирі розсипався білою сипкою курявою.

Надходив ранній зимовий вечір.

Сліпуча білина заметілі набирала синюватого забарвлення, перламутрове сяйво обрію западало в похмуру сутінь. Сніг сипав без перерви. Великі патлаті косми спадали звідкілясь згори зовсім безшелесно і стелилися пластами по землі. Виростали на очах копиці сіна, множачи на собі велетенські крислаті шапки, і всюди, де оком кинь, їжилися вишкірені снігові заспи.

Поволі вітер заспокоївся і, склавши свої натомлені крила, подався скиглити десь у хащі. Краєвид поволі набирав чіткіших обрисів, вирізьблюючись на вечірнім морозі.

Ожарський уперто брів гостинцем. Зодягнений у тяжкий кожух, у грубих до колін чоботах, обвішаний вимірювальними приладами, долав молодий інженер снігові завали, що заступали йому шлях. Дві години тому, відбившись від гурту товаришів, засліплений віхолою, заблукав він у полі і по даремних блуканнях манівцями врешті пішов простовіч, аж поки трапив на якусь дорогу. Тепер, побачивши, з якою швидкістю западає присмерк, напружив усі свої сили, щоб добратися до людських осель, доки настане суцільний морок.

Але обабіч гостинця тягнулася безконечна пустеля, серед якої око не мало на чому спинитись, ані хижі чи кузні покинутої загледіти. Охопило його прикре відчуття самотності. На хвилю він скинув зволожену потом хутряну шапку і, витерши її спід хустиною, вдихнув повітря у втомлені груди.

Рушив далі. Шлях звільна міняв напрямок і, вигнувшись широким луком, почав збігати вділ на захід. Інженер подолав вигин і, обминувши урвище, приспішеним кроком сходив у долину. Раптом, пильно озирнувши обшир, не стримався від мимовільного окрику. По правій стороні заблисло імлаве світло, неподалік було житло. Наддав ходи і за чверть години опинився перед старою завіяною снігом хатою, побіч якої не було жодних прибудов.

Довкруж на весь окосяг ані сліду якогось села або хутора, тільки пара вихорів, наче пси спущені зі смичі, завивали й скавуліли.

Інженер затарабанив п’ястуком у темні двері. Вони відчинилися тої ж миті. На порозі ледь освітлених сіней стояв сивий здоровань, вітаючи його чудним усміхом. На прохання про нічліг кивнув приязно головою і, міряючи очима міцно збиту постать молодої людини, промовив голосом лагідним, сливе пестливим:

– Буде, аякже, буде де покласти ясну голівку. Ще й на вечерю не поскуплюся, аякже, нагодую ясного пана і напою, аякже – напою. Заходьте в хату, осюди, еге, до тепла.

І м’яким батьківським рухом обняв гостя за пояс й повів до дверей кімнати. Ожарському рух цей видався зухвалим, і він охоче б скинув руку старого, але тримала вона його міцно і, коли вже він, долаючи внутрішній опір, переступав високий поріг, то спіткнувся і мало не впав, якби не поквапна поміч господаря, що підхопив його, мов дитину, на руки і достоту вніс без найменшого зусилля в хату. Тут, опустивши інженера на підлогу, сказав якимсь іншим голосом:

– Ну, і як же вам мандрувалося на вітрі? Легусінькі ж бо ви, як пірко…

Ожарський остовпіло зиркнув на чоловіка, для якого він видався пір’їною, і разом з подивом відчув ще й відразу до цієї настирливої ввічливості, до улесливої усмішки, що начеб навіки запечатала вуста господаря. Тепер у світлі закоптілої лампи, що звисала на шнурі з брудної стелі, міг детально його роздивитися. Чолов’яга мав літ сімдесят, але худа, рівна постава і щойно задемонстрована міць, суперечили такому похилому віку. Обличчя велике, вкрите бородавками, буйні обвислі підковою сиві вуса і таке ж сиве довге волосся. Очі були особливі – чорні, з демонічним полиском дикого жагучого вогню, що справляв на Ожарського магнетичний вплив.

Господар тим часом заходився біля вечері. Зняв з полиці шинку, буханець хліба, добув з креденсу карафку з горілкою і поставив на столі перед гостем.

– Прошу їсти. Почувайтеся, як удома, зараз принесу борщу.

Поляскавши по-панібратськи гостя по коліні, вийшов до комори.

Ожарський за вечерею роззирався по хаті. Вона була низька, квадратова, з курною стелею. В одному куті біля вікна стояла лава, а навпроти щось на зразок шинквасу з барильцем пива. Всюди висіло густе зі срібними полисками павутиння.

– Душогубка, – процідив він крізь зуби.

У печі клекотіло полум’я, а в челюстях під чотирикутною заслонкою дотлівало вугілля, і це тихе дотлівання жару зливалося з бурчанням закипілої на плиті страви в якусь таємничу напівсонну бесіду, в притлумлені пошепти душної оселі на тлі гучної сніговиці надворі.

Скрипнули двері комори, і, всупереч очікуванням Ожарського, підбігла до печі низька міцно збита дівка. Відставила набік великого баняка і, перехиливши, налила в глибоку глиняну миску густого наваристого борщу.

Дівка мовчки поставила перед Ожарським пахучу страву, другою рукою подаючи йому видобуту з шухляди цинову ложку. Нахилилася при цьому так близько над ним, що черкнула його щоку, мовби нехотячи, вихиленими з простої сорочки персами. По інженерові пробігли мурашки. Перса були молоді та повні.

Дівка сіла на лаві поруч і втупила в гостя погляд великих блакитних, ледь засльозених очей. Виглядала на двадцятилітню. Золотаворуде буйне волосся спадало на плечі двома грубими косами. Повновиде обличчя псував довгий рубець від середини чола через ліву брову. Пухкі перса мали барву ясно-жовтого мармуру і були порослі легеньким золотавим пухом. На правому персові виднілася родимка у формі малої підківки.

Дівчина йому подобалася. Сягнув рукою до її грудей і погладив. Не боронилася.

– Як звешся?

– Мокрина.

– Гарне ім’я. Чи той там – твій батько? – вказав рукою на комору, де зник недавно старий.

Дівка всміхнулася загадково.

– Що за «той там»? Там зараз нема нікого.

– Ет, не викручуйся. Ти його донька чи коханка?

– Ні те, ні друге, – розсміялася широким простим сміхом.

– А хто ж ти – служниця?

Нахмурилася з погордою.

– Ще що вигадав. Я тут сама собі господиня.

Ожарський здивувався.

– То він твій чоловік?

Мокрина знову розсміялася.

– Не вгадав, нічия я не жінка.

– Але ж спиш із ним, так? Старий, а ціпкий? Трьом таким, як я, дав би раду. А в очах іскри шугають.

– Занадто ти вже цікавий. Ні, лягати з ним не лягаю. Як же би то? Адже ж я походжу з нього… – затялася при цих словах, підбираючи потрібні.

Раптом, наче намагаючись уникнути його сміливих рук, вивернулася і пропала в коморі.

– Дивна дівчина.

Ожарський випив п’ятий келишок горілки і, розсівшись вигідно на лаві, розморився. Тепло розігрітої хати, втома по довгій мандрівці і гарячий напій – навіяли сонливість. Був би вже заснув, якби не повторна з’ява старого. Господар приніс під пахвою дві пляшки і наповнив келишки для гостя й для себе.

– То є добрий вишняк. Дуже старий.

Ожарський хильнув і почув, як у голові закрутилося. Старий стежив за ним спідлоба.

– Але ж бо ясний пан зовсім мало з’їв. А придалося б на ніч.

Інженер не второпав.

– На ніч? Що ви маєте на увазі?

– Нічого, нічого… Але стегенця маєте не найгірші!

І ущипнув його за ногу.

Ожарський відсунувся, водночас намацуючи револьвера.

– Ей, чого ви так ся кидаєте? Звичайний жарт і тільки. Бо ви мені до вподоби. Часу в нас багацько.

І, мовби для того, щоб заспокоїти, відсунувся до стіни.

Інженер охолонув, а щоб змінити тему, спитав:

– Де та ваша дівка? Чого то вона за дверима ховається? От замість тих дурних жартів, пришліть мені її на ніч. Я й заплачу незле.

Господар, здавалося, нічого не второпав.

– Вибачайте, ясний пане, але не маю жодної дівки, а там за дверима нема тепер нікого.

Ожарський, добре вже захмелівши, скипів.

– Що ти мені, старий бугаю, плетеш дурниці в живі очі? Де дівка, яка щойно мені борщ подавала? Заклич Мокрину, а сам забирайся.

Дядько ані з місця не зрушив, тільки зиркнув на гостя насмішливо.

– Ага, Мокриною, Мокриною нас нині кличуть.

І, не звертаючи уваги на розлюченого молодика, важким кроком подався в комору. Ожарський кинувся за ним, щоб увірватися й собі всередину, але у тую ж мить звідки з’явилася Мокрина.

Була в самій сорочці. Золото-червоне її волосся розсипалося миготливими хвилями по плечах і грало на світлі.

У руках тримала три коші, наповнені свіжовчиненими хлібинами.

Поставивши їх на лаві коло печі, взяла коцюбу і заходилася вигортати розпечене вугілля. Нахилена вперед до чорного отвору її постать вигнулася пружним луком, напинаючи пишні дівочі форми.

Ожарський нестямно ухопив її в обійми і, задерши сорочку, почав розціловувати розпашіле від вогню тіло.

Мокрина сміялася і не опиралась. Вигорнувши тим часом дотлілі головешки, решту жару покинула недбало по краях, після чого дбайливо вимела весь попіл. Одначе гарячі обійми гостя заважали їй в роботі, бо врешті, вивільнившись із його рук, жартівливо замахнулася на нього лопаткою. Ожарський на хвилю відступив, чекаючи, поки вона скінчить із хлібами. Нарешті вона виклала всі буханці з кошів і, притрусивши їх ще раз борошном, всадила до печі.

Інженер тремтів від нетерплячки. Схопив її знову і, тягнучи до ліжка, спробував задерти сорочку. Однак дівка не далася:

– Тепер ні. Зарано. Потім, за якусь годину, коло півночі, прийду виймати хліб. Тоді мене матимеш. Але пусти вже, пусти! Як сказала, що прийду, то прийду. Силою все одно не дамся.

І, спритним котячим рухом вислизнувши йому з обіймів, знову щезла в коморі. Спробував ускочити за нею, але наткнувся на замкнені двері.

– Ото шельма! – процідив крізь зуби. – Але опівночі так легко не викрутишся. Мусиш прийти по хліб. На цілу ніч у печі його не покинеш.

Трохи заспокоївшись, розібрався, погасив світло і ліг у ліжко, не маючи наміру засинати.

Постіль була навдивовижу вигідна. Витягся з насолодою, підклав руки під голову і поринув у той особливий стан перед сном, коли мозок, утомлений денною працею, ніби спить, а ніби марить – мов човен, пущений на волю хвиль.

Надворі завивав вітер, осліплюючи вікна сніговою заметіллю, здалека – з лісів і піль – долинало притлумлене вихором завивання вовків. А тут було тепло і темно. Тільки жар недогарків по боках челюстів мерехтів і кидав сполохи на стіни. Крізь шпари просвічували рубінові очі приску, приковуючи погляд… Інженер вдивлявся в догасаючу червінь і дрімав. Час минав дуже поволі. Щохвилі розплющував обважнілі повіки і, перемагаючи сонливість, зиркав на блимаючі вогники. В думці безладно мінялися постаті хитрого дядька і Мокрини, невідомо чому зливаючись в якусь дивну єдність, несусвітню химеру, що була виплоджена їхньою хтивістю. Випірнали різні запитання, на які не було відповіді, снувалися безладно якісь слова і ліниво перекочувалися в голові, наче жменя камінців…

Якась важезна духота осідлала мозок, заповнювала горло, груди, дивна змора вкрадалася в усе тіло, зневолюючи його і пеленаючи. Випростана рука спробувала відштовхнути невидимого ворога, але враз обважніла і опала.

Десь серед ночі Ожарський мовби очуняв. Протер ліниво очі, підвів важку голову і прислухався. Здалося йому, що чує шурхіт в печі. Так, ніби осипалася в комині сажа. Напружив зір, але через суцільну темряву годі було щось побачити.

Раптом крізь замерзлі шиби ринуло в хату місячне сяйво і, перетнувши її ясною смугою, вляглося зеленою плямою під піччю.

Інженер підвів очі й побачив угорі пару голих литок, що стирчали з отвору в димарі просто над плитою. Дивився, затамувавши подих. Тим часом поволі, під шурхіт сажі, що продовжувала осипатися, висунулися по черзі з комина товсті круглі коліна, сильні широкі стегна і нарешті жилавий могутній жіночий живіт. Врешті одним скоком ціла постать вигулькнула з отвору і стала на підлозі. Перед Ожарським об’явилася в сяйві місяця велетенська потворна бабера…

Була зовсім гола з розпущеними сивими кудлами, що спадали їй на плечі. І хоча за барвою волосся скидалася на стару жінку, тіло її зберегло дивну соковитість і гнучкість. Інженер, мов прикутий, блудив очима по налитих і випнутих, як у дівчини, персах, по стегнах крутих і круглих. Відьма, наче прагнучи, щоби її краще роздивився, стояла якийсь час непорушно. Аж от без слова підступила на пару кроків ближче до ліжка. Тепер міг роздивитися і її обличчя, досі затулене мороком ночі. Зустрівся з полум’яним поглядом дужих чорних очей, що відсвічували з-під поморщених повік. Однак найбільше його здивував вигляд обличчя. Було воно старе, пооране мереживом складок та заглибин і наче б двоїлося. Напруживши пам’ять, він розв’язав загадку: чарівниця дивилася на нього подвійним обличчям – господаря і Мокрини. Гидкі бородавки, розкидані по всій поверхні, ніс-кривуля, демонічні очі і вік – належали старому. Одначе стать її була безперечно жіночою, білий рубець на чолі і родимка підківкою на персі – зраджувала Мокрину.

Збентежений своїм відкриттям, не зводив очей з магнетичного обличчя відьми.

Тим часом вона підійшла ще ближче і вистрибнула на ліжко, наступивши великим пальцем лівої ноги на вуста інженерові. Сталося це так несподівано, що не мав навіть часу, щоби ухилитися з-під тієї важкої стопи. Охопило його почуття дивного страху. В грудях товклося неспокійне серце, а придушені вуста не мали змоги навіть зойкнути. Так проминула в мовчанні довга хвилина.

Повільно відсунула ковдру другою ногою і почала здирати з нього білизну. Ожарський спробував боронитися, але сили його підупали, і всеньке тіло охопила млявість. А відьма, побачивши, що він уже скорений, сіла на постелі коло нього й почала дикі сороміцькі пестощі. За кілька хвилин опанувала його волю так, що він уже тремтів від пожадання. Розпутне твариняче ненаситне злягання розколисало їхні тіла і сплело в титанічних обіймах. Хтива самиця кинулася під нього і, вхопивши його прутня, мов молода дівка, заштовхала собі межи стегна.

Здалося, що вона ошаліла до краю, охопила його нервовими руками, оплела його міцними своїми ножиськами і почала стискати в потворних обіймах.

Відчув біль у крижах і в грудях:

– Пусти! Задушиш!

Жахливий тиск не ослаб. Здавалося, вона поламає йому ребра, розчавить грудну клітину. Напівпритомний, лівою вільною рукою схопив зі столу лискучого ножа, підсунув їй під пахву і з цілої сили встромив.

Пекельний двокрик роздер нічну тишу: дике звірине гарчання мужчини – і гострий, пронизливий вереск жінки. А потім мовчання, повне мовчання…

Відчув полегкість, коли гадючі обійми відьми ослабли, а далі з-під його тіла мовби вислизнула гладка товста змія й упала на підлогу.

Місяць сховався за хмарами, і в хаті настала суцільна темрява. Лише голова була неймовірно тяжка, а в скронях пульсували жили…

Гарячково зірвався з постелі й почав шукати сірників. Знайшов, черкнув, запалив одразу цілий пучок. Світло зблисло і осяяло хату, в якій не побачив ані живої душі.

Схилився над ліжком, постіль була вся в сажі, а на подушці червоніла кров. Тоді спостеріг, що стискає ножа.

Відчув нудоту. Спотикаючись, підбіг до вікна і відчинив: до хати влетіла морозяна свіжість зимового ранку і вдарила йому в обличчя.

Горішньою частиною вікна витікав з хати вузькою пасмугою вбивчий газ…

Протверезівши від свіжого повітря, побіг до комори і, зазирнувши досередини, жахнувся. На старому тапчані лежали два голі трупи: велетенського стариганя і Мокрини. Обоє були скривавлені і мали одну і ту саму смертельну рану коло лівої пахви над серцем…

ПАРКАН

[28]

Він несподівано опинився в обіймах попелясто-брудного дощатого паркану, що височів обабіч вулички під перлово-сірою банею неба. Парканова алея мусила бути довга, бо в далекій перспективі її рамена сходилися, наче колія, створюючи прикре враження простору з невидимим виходом.

Дорога, яка випала на його дивну долю, була порожня – ніхто не йшов за ним і ніхто не наближався з протилежного боку; шурхіт його кроків глухнув швидко і завмирав без луни в цій дерев’яній балці. Втомлене монотонністю дощок, око безрадно снувало по утрамбованому ґрунті і даремно шукало передиху. Бо і під ногами тягнулася безнадійна, всевладна, суха сірість. Шлях кидався в простір нудною стрічкою, сонною, пересиченою порохом і курявою. Ніде хоч би стебла трави, хоч би випадкового бур’яну! Чиїсь невблаганні стопи, якісь безжальні колеса вим’яли усю зелень на вуличці; залишилися тільки сліди босих ніг, важких черевиків і втоптані глибоко в ґрунт заглибини.

Він відвернув очі від смутку дороги і підняв їх на рівень паркану. Паркан був потворний. Більш, як вісім метрів висоти, затуляв собою обрій; над його зрубами виднілася тільки вузька, простокутна викрійка неба. Гігантська загорожа відтинала мандрівника від світу, заштовхуючи брутальними обіймами довгих рук у тісну і суху, як пил, горлянку…

У певному місці паркан заламувався під тупим кутом і відхилявся праворуч. Мандрівник пристав і завагався: «Йти далі, чи повернутися?»

Але, коли, поглянувши поза себе, побачив довгу, нескінченно довгу вулицю, замкнену з обох боків дуже високим палісадом, відчув непереборну огиду до повернення.

«Хтозна, може, я вже близько кінця дороги? Може, цей клятий паркан закінчується десь неподалік, і незабаром я вийду на вільний простір?»

І рушив у невідь.

За чверть години ситуація не змінилася; він ішов далі уздовж високої, парканoвої алеї: палісад волів видовжуватися до безкінечності. Тоді відчув перші ознаки тривоги. Несподівано закралася думка, що дістався в пастку…

Знову озирнувся. Поза ним у сталевій перспективі витягувалися нудні, смертельно монотонні шеренги довгих, бездушних дощок. Ніде ані сліду вилому, ані просвіту, ані шпари, хоч би вузької щілини, крізь яку можна поглянути на той бік: солідні щити притискалися до себе кантами з запеклою акуратністю мертвих речей, припасованих на віки віків, притискалися до себе ребрами в міцному і нерозривному союзі.

Коли підняв очі догори, побачив, що дошки увінчуються вирізаними трикутниками. Ці щербаті виступи скидалися на глузування: паркан сміявся з нього вискаленими, дерев’яними зубами…

Але не мав відваги завертати; його лякала повторна мандрівка під охороною жахливих стін і він повірив у краще майбутнє дороги поперед себе. За кільканадцять кроків наштовхнувся на новий закрут ліворуч і без вагання рушив поспішним нервовим темпом у новому напрямку.

Незабаром набрав переконання, що йде паралельно до попередньої дороги, але на пару метрів вище. За кілька хвилин мусив знову змінити напрямок – на геть протилежний. Упродовж найближчої години відхилився так ще кілька разів: паркан ішов, мовби зиґзаґом, сильно видовженими лініями.

На якомусь черговому закруті враз відчув себе дуже виснаженим. Велика втома налила йому ноги свинцем, рясний піт виступив на чолі. Було душно і парко; спрага приссалася до піднебіння п’явкою і висушувала рот і горлянку. З зусиллям ковтав гірку слину і кінчиком язика зволожував потріскані губи. Врешті важко сповз на землю.

Навколо панувала досконала тиша. Не будили вже навіть благенького відлуння його натруджені ноги. Був сам, безумовно сам. Жоден голос з-за паркана не мутив глухомані самоти. Він підняв сонливий погляд від землі і пустив його уздовж підніжжя палісаду. Якась життєдайна зелена пляма вийшла назустріч натомленим очам, ніби випростана милосердна рука понад прірвою.

«Трава? – подумав. – Кущ?»

Із зусиллям доповз до того місця. Був то пучок глухої кропиви, випадково заблукалий на тій окаянній стежці. Зелена купина, немовби засоромлена, притиснулася лякливо до паркана і жила тут, оточена звідусіль ворожістю.

Мандрівник притулив спечені вуста до листків рослини, яка раптом стала йому рідною, і цілував її з дивним розчуленням. Тихі сльози, зворушливі сльози впали солоною росою на білий цвіт зілля.

Відтак він підвівся і пішов далі. Вигляд самотньої рослини його підбадьорив і надихнув свіжою енергією. Вирішив триматися до кінця і вирватися з нестямної западини.

Ішов далі, незважаючи на сірі щити дощок, прослизав, як тінь, уздовж дрімаючих прогонів. Минали години, а він ішов увесь час без перерви. Божевільній дорозі не було кінця. Жорстокий лабіринт парканів вився, закручувався, відскакував на боки, ламався в кути, розгортався, петляв без кінця, без кінця. Щойно, коли, хитаючись на ногах, напівпритомний, почав минати сотий закрут підряд, раптом під його ногами роззявилася чорна глибока челюсть ями… Крикнув, рефлекторно ухопившись нігтями в дошки паркана. Це його врятувало. Відновив рівновагу, що на мить пропала, і забрав ногу, яку встиг занести вже над пащею розпадини.

Вибоїна була лійковидною, широкою на шість метрів і мусила бути дуже глибока, бо дна не було видно. Виглядала, як отвір кратера, і займала собою всю ширину вулички між парканами. Мандрівник ліг животом на землю і висунув голову понад край. Не побачив у глибині нічого. Чорна, непровидна ніч відповідала звідти порожнечею.

Обережно відійшов від провалля і безрадно поглянув на той бік вулиці. Була така ж, як і та, якою йшов. Сіріло там продовження узвозу, закуте в клямри дощок, таке ж безнадійне, безплідне і порожнє, як і шлях, що лишився позаду.

Він звісив понуро голову і, сівши над розпадлиною, поринув у стан напівсонного заціпеніння. Скільки в ньому пробув, невідомо. Коли за якийсь час отямився і роззирнувся здивовано, було все, як і раніше. Те саме ніяке свинцеве небо без сонця, ті самі кліщі дерев’яних стін і той самий узвіз, зяючий порожнечею небуття…

Поглянув на годинник і стерпнув, стрілки зупинилися. Охопив його страх. Зірвався з землі і почав бігти туди, звідки прийшов. Гнав без перерви цілими годинами, виринав з однієї вулички і потрапляв у другу, виривався з другої закуреної довгої шиї, щоб опинитися в третій горлянці і т. д., і т. д. без кінця. Перед ним, біля нього і поза ним громадилися щораз новіші прогони парканів, тверді, непоступливі, жорстокі – мчали паралельним, нестямним бігом попелясті шпалери, розливався навколо сталево-сірий простір дощок…

Без порятунку, без виходу…

В якийсь момент жахливої гонитви розшалілий, спльовуючи з рота криваву піну, з божевіллям, зачаєним в очах, почав бити кулаками в кляті перегородки і копати ногами огидні щити. Паркан навіть не здригався, наче був зі сталі. У важкому і густому, як насичений розчин, повітрі розлився ледачий відгук безсилих ударів і всякнув у куряву дороги. Скривавлені руки опали безсилим жестом розчарування. І знову почалася гонитва – розпачлива, без надії, глуха…

Так минали години, дні, може, роки, поки надійшла хвилина визволення, коли роззявилася знову під ногами чорна, зяюча порожнечею прірва. Цього разу мандрівник не відступив перед нею – з посмішкою витягнув руки до вуст мороку і скочив у саму середину бездонної вікнини…

Тоді прокинувся – по той бік паркану…

ТАЄМНИЦЯ ГРАФИНІ МАСПЕРИ

[29]

Шлюпка прибилася до берега. Прийняла її в опікунські рамена затишна, оточена палісадом скель, затока. Човен, причалений линвою до базальтового вилому, легко затанцював на сплесках хвиль. Більші хвилі не мали сюди доступу; море, просочившись вузькою шпарою поміж рифами до басейну серед скель, стало, як змія, якій вирвано зуби, – лагідне вже і покірне, мов дитина.

Тим загрозливіше звучали його фанфари по той бік скель. Пополудні воно було осіннє, бурхливе.

Граф Маспера подав руку дружині і допоміг висісти з човна. Її постать вимальовувалася струнким контуром на сірому тлі. Доріжкою, визубреною у базальтовій грані, вибралися понад рівень затоки. Зупинилися і, опершись на скелю, прощалися з морем.

Воно було прекрасне. Порите борознами, стрясало кучерями, як розгніваний велетень. Розщеплені пучки сонячних стріл кривавили на піні сукровицею. Над її пурпуром проносились срібні животи чайок. У безкраїй далині видніли розколисані стегна хвиль, що розсувалися і зсувалися в нестримній хіті, білі суцвіття шумовиння, оберемки пір’я на ковпаках, плюмажі на шишаках тритонів – часом водограй синьо-зеленого струменю, часом злет лазурової стіни і… порожнеча – безбережна порожнеча, озолочена кораловою посмішкою заходу. Божена притулила голову до грудей чоловіка.

– Як прекрасно і як сумно, Генріху.

А що він мовчав і лише міцніше притулив її до себе, додала:

– Я кохаю поезію цієї місцини, її дикість і смуток. А ти, Генріху?

– А я кохаю тому, що завдяки їй можу віддатися насолоді володіння тобою, Божено. Я кохаю її, бо знаю, що тут, окрім мене, не погляне на тебе жоден інший чоловік, не спочине на тобі нічий пожадливий погляд.

Вона кинула на нього оком, сповненим меланхолії.

– А чи в твоєму коханні до мене не переважають почуття?

Він нахилився і поцілував її в уста.

– Тихо, найдорожча! Не богохуль! Я твій чоловік. Хіба ти почуваєшся при мені нещасна?

– Повертаймося вже до дому, Генріху. Вечірній холод йде від моря.

Вона закуталася шаллю. Вони мовчки вийшли на стежку, що зиґзаґоподібною лінією дерлася між скелями до замку. Коли опинилися перед брамою, опали вже сутінки. Їх зустрів старенький майордом і провів до їдальні, несучи в руках трираменного канделябра.

Після вечері Божена сіла коло органу в замковому еркері, що виступав у бік моря. Хмарна, жовтнева ніч, що зазирала всередину через стрілчасті арки вікон, налаштовувала на смуток; з-під пальців світловолосої пані полинули вдалину мелодії осінніх сутінків. Маспера, відкинувши голову на узголів’я крісла, захоплювався її профілем, виразним, наче камея, стежив за рухом рук, що плили по клавіатурі, милувався чудовою лінією злегка нахиленої талії. Дивився і відчував вогники, що заново спалахували в ньому, і так уже чотири роки з того часу, коли, пошлюбивши цю білу доньку Півночі, забрав з собою в цю приморську місцину, щоб тут насичуватися її красою, від якої п’янів. І здавалося, що її сніжне тіло буде для нього невичерпним джерелом розкоші, що раз, зазнавши насолоди з її холодних рук, які обвивалися навколо його шиї лінивими, сонними обіймами, не зажадає вже ласки інших. Божена була ідеалом, була втіленням туги і снів про жінку, витвором мистецтва, досконалим, без дефекту. Кохання Маспери було почуттєвою пристрастю митця, який, покохавши тіло, не бачив крізь нього душу, граф мовби не відчував, що половину своїх чар завдячує Божена внутрішній красі. У коханні його було щось гріховне. Що дужче проступала висока духовність її краси, що виразніше кидалися в очі ознаки її позаземного походження, то чуттєвіші будила вона в ньому прагнення. Сама думка, що та свята, прерафаелітська краса є його дружиною, яку він може посісти в будь-який мент любовного капризу, вводила його в стан еротичного сп’яніння, що межував з оргазмом. Ласки графа мали характер психічного садизму; почувався сатанинським щасливим святотатцем, брутально оголюючи обожнювану Мадонну. Благальна її посмішка, що безсило боронилася перед наступом його жаги, доводила його до шалу. Подружні акти перероджувалися в гарячі спалахи почуттів, в акти насильства і ґвалту.

Божена піддавалася пасивно, без відповіді. Почуттєвим ласкам чоловіка надавала символічний характер – бачила в них наївні, дикі відповідники почуттів глибших, метафізичних. У прихованих тайниках своєї делікатної душі дивилася на його вибухи, як на дитячі, невинні прояви чуттєвості жителя півдня, який не вмів їх виявити іншим способом. Кохала в ньому митця, художника, розуміла людину Півдня, нащадка конкістадорів, в якого кров горіла вогнем субтропічного сонця. Розраховувала на майбутнє, на свій вплив через деякий час. Очікувала, що жар тілесних спалахів з часом перегорить, ушляхетниться і перейде у блакитне полум’я обожнювання. Червоні вужі пристрасті, що сплелися довкола її тіла, не змогли проникнути до її душі і розпалити пожежу; вона залишилася білою і чистою, неторканою поцілунками вогняного самуму. Її кохання до чоловіка мало барву місячної ночі…

Сьогоднішній вечір налаштував Божену на тон глибокого ліризму. Пройняв її смуток великого морського простору. «Пісня без слів», вичарувана нею на органі, була виразом цього смутку. Ридали в ній невиразні туги, біль розчарувань і агонія осені. Зовні вторили ритмічне зітхання моря і зойки вихору. Враз відчула його обійми, руки, що підняли її і заколисали, як дитину до сну, а на вустах – подих його спраглих губ. Її тіло, безвольне, байдуже, опустилося на отоманку, прийняло безсилу позу, очі сховалися за повіками, на вустах з’явилася втомлена посмішка.

Маспера окинув її хижим поглядом. Весь тремтячи, почав насичуватися безцінною їй красою…

Через годину, виснажений, але втішений, відходив від ложа. Божена підняла повіки. На очах їй зауважив дві великі, тихі сльози…

* * *

Маспера завершував картину. Кілька легких мазків – тут якась риска, там поглиблення тіней і – буде готова. У рамках ебенового дерева біліла постать святої Цецилії, що грала на органі. Натхненні очі святої, підняті вгору, дивилися на небо і, здавалося, бачили перед собою кортежі ангелів, що спускалися з неба; її обличчя, задивлене в простір, вслухалося в мелодії невидимих хорів, а руки, шукаючи містичного акорду, торкалися клавіатури пальцями майстрині. Граф переніс погляд з картини на дружину і вимовив з полегкістю:

– Готова!

Божена заплющила очі, втомлені сонцем, відкинулася на спинку крісла і хвильку відпочивала. Потім підійшла до чоловіка. Її вії нервово затремтіли, на щоках виступив зворушливий рум’янець.

– Яка вона гарна! – прошепотіла з усією наївністю.

– Інакше й не могло бути, Божено. Адже це твій стилізований портрет.

Поглянула на нього холодно.

– Ти богохулиш, Генріху. То свята Цецилія. Я лише слугувала моделлю, щоб полегшити тобі наближення до далекого ідеалу.

– Ти для мене свята Цецилія, Божено. Такою я прагну тебе мати завжди і пестити на ложі.

– Тільки не зараз, Генріху, тільки не в цю таку прекрасну для нас обох хвилину, – захищалась благально, зауваживши полум’я в його очах. – Те, що ти хочеш зараз зробити – гріх. Чи ми не можемо провести інакше цей урочистий ранок?

Але він вже закривав її рот жагучим поцілунком і стягував з неї нетерплячим рухом сніжну сукню.

– Ти пошкодуєш цього, Генріху, – почув ще її тиху, приглушену його пристрастю скаргу, і звалився у безодню любовного безумства. Але цього разу шал насолоди не тривав довго. Його незабаром вирвав з екстазу тривожний стан Божени. Тіло її, безборонно розіп’яте його жагою на тортурах подружнього ложа, раптом під час любощів набрало ознак мертвого організму; обличчя загострилося і вкрилося патиною трупно-жовтої барви, ноги і руки задеревіли, лоно мовби стяв мороз смерті. Віяло від неї холодом. З волоссям, нащетиненим від жаху, Маспера приклав вухо до її грудей…

Не відповіли йому сигнали серця.

– Божено! Божено!

Розтиснув її зуби і влив до вуст кілька крапель вина. За кілька хвилин вона опритомніла. Очі їхні зустрілися; його – повні турботи і питань, її – холодні і вагітні засвітом.

* * *

У затишок спільного життя Масперів вкралася таємниця. Увійшла непомітно через відхилені десь в глибині двері і, не зауважена, сіла біля домашнього вогнища. По замку сновигали тіні загадок. Атмосфера приморського гнізда насичувалася химерністю, яка щодня поглиблювалася. Реальність повсякденних справ, занурена в її таємничому розчині, набирала карикатурних ознак; передражнювала саму себе, як обличчя, що задивилося в увігнуте дзеркало…

Божена неохоче покидала замок, а в його стінах обмежувалася спальнею і бібліотекою. Цілими годинами читала. Не любила, щоб їй в цьому перешкоджали. Граф не раз мав таке враження, що дружина прагне приховати від нього якусь книжку, читання якої її поглинало до решти. Щоразу, заходячи несподівано до бібліотеки, бачив, як Божена швидко відкладала невеличкий томик набік, намагаючись змішати його з іншими книжками, що були розкладені на столі, брала першу-ліпшу книжку і поринала з вдаваним зацікавленням в її зміст. Маспера мав гострі очі і запам’ятав, як виглядав той томик. Однієї ночі він закрався до бібліотечної шафи і відшукав книжку. Був то середньовічний, облямований в лосину шкіру трактат про магію під заголовком: «SpecSpeculum aeternitatis seu huius et alterius mundi reciprocum ligamentum» («Дзеркало вічності або ж цього і тамтого світу взаємний зв’язок»).

Він розгорнув том на сорок сьомій сторінці, де була закладка. Це був десятий розділ з дивним заголовком: «Правила тіла і душі, розглянуті через загадку обміну».

Скептична посмішка скривила рот графа. Поклав книжку на те саме місце і навшпиньки вийшов з бібліотеки. Був цілковито заспокоєний і вирішив ніколи більше не переривати дружині читання. Його не лякали «містичні нездійсненні мрії». Йому й на мить не здалося, що може існувати зв’язок між щораз дивакуватішою поведінкою Божени і змістом трактату.

Адже навіть старий майордом звернув йому увагу на підозріло велику любов графині до дому.

– Не переймайся тим, мій старий, – заспокоїв його, – вочевидь, пані так до вподоби. Жінки мають свої капризи. Не варто їм протистояти.

Якби Маспера придивився пильніше до способу життя дружини, то зауважив би й інші характерні зміни. Божена почала виявляти особливе уподобання до деяких предметів у спальні і бібліотеці. Граф часто заставав її на стільці під вікном з рукою, що пестливо гладила бурштинову кульку на прес-пап’є, або блукала пальцями по доричній чаші, яку він купив в Таорміні під час подорожі по Сицилії. Незважаючи на його протести, вона замість служниць витирала порох з меблів, не дозволяла нікому, окрім неї, поливати квіти. Взагалі вона не любила, щоб хтось з домашніх, окрім неї і чоловіка, перебував в одному з улюблених покоїв. Графиня була заздрісна щодо їхньої атмосфери, мовби побоювалася, щоб чужі і байдужі люди не зіпсували її своєю присутністю.

Це безперервне перебування в замкненому просторі виробило у графа і Божени таємничий симбіоз і взаємне проникнення. Графиня повільно просочила своєю особою ці дві понурі готичні кімнати і все, що знаходилося в їхніх межах. Але і вони не залишилися без впливу на неї.

Божена відчувала, як щодня щось єднає її з тими покоями, як невидима сила приковує її нерозривними вузлами до цих склепистих залів, освітлюваних понурим світлом вітражів, через які вдиралися всередину приглушений шум моря, часом крик приблудної чайки або свист осіннього вихору. Солодка і тиха, в білішій від снігу сукні, з пучком ключів у руці пересувалася каштелянова по замкових залах, солодка і тиха піддавалася волі чоловіка, коли брав її у свої неситі обійми.

Бо пристрасть Маспери з бігом років росла. Пасивність і брак відповіді збуджували його тільки ще більше; граф увесь час помилявся, що в жарі свого вогню розтопить дівочий холод і зиму. Усвідомлення того, що він постійно ґвалтує в дружині святість, додавала гріховної чарівності цим актам. Та чарівність виростала до розмірів оргазму завдяки таємничому стану, в який за роки такого життя постійно почала западати Божена під час любощів.

Вперше зауважив його Маспера в пам’ятний осінній ранок, коли завершив портрет святої Цецилії. Це була прелюдія. За кілька місяців опісля прояв повторився в підсиленій формі; дивний стан Божени, схожий на летаргію, тривав цього разу значно довше і лише через годину процедур вдалося йому відновити її свідомість. Потім напади омертвіння траплялися все частіше, в щораз то коротших проміжках часу, і були щораз довші. Інколи тіло її спочивало на подружньому ложі заціпеніле і зимне, як труп через пару годин.

Зразу той стан будив у Маспері почуття смертельного ляку і діяв стримуюче в сфері його еротичних проб. З часом граф освоївся з незвичайними проявами, а навіть знайшов у них джерело підступної насолоди. Беззахисність мертвої, дівочо-холодної, святої жінки розпалювала його пристрасть до безмеж. Не намагався вже навіть її очунювати і будити з летаргійного сну; навмисне залишав це на волю організму, щоб продовжити хвилини жахливого сп’яніння. Вершиною розкоші були моменти її пробудження, коли повільно, поступово, під його пестощами біле, зимне тіло покривалося рожевим кольором крові, в стужавілі артерії і жили повертався благословенний флюїд тепла і життя, а непорушні, прикриті шовковистими віями, очі розкривалися широко і вдаряли в нього здивуванням і тихою скаргою…

Аж трапилося щось, що відбилося на житті Маспери довічною загадкою. Одного разу летаргійний стан тягнувся надмірно. Минали години, і Божена лежала весь час штивна, зимна, без руху. Найпалкіші ласки не змогли повернути її до життя. Через сорок вісім годин омертвіння поглибилося; тіло скидалося на мертве. Жах смерті зависнув над подружнім ложем Масперів. Граф не знав, що робити. Впав на коліна і, вкриваючи її поцілунками, найчутливішими просьбами і закляттям старався завернути її з дороги вічності. Обіцяв, що зміниться на краще, присягав не торкатися більше її обожнюваного тіла. Даремно. Божена не прокинулася.

Маспера не хотів, не міг в це повірити. Зачинився в спальні з померлою і нікого не пускав усередину. Службі сказав, що пані захворіла і прагне спокою. Минули чотири жахливі дні і чотири страшніших за них ночі. У п’яту ніч, посріблену світлом місяця, коли знову чував біля останків і вдивлявся в кохані риси, почув звуки музики в сусідньому залі. Відчинив двері і побачив в еркері Божену, що грала на органі. Вона обернула до нього натхненне обличчя, усміхнулася і зникла. Тепер уже не сумнівався, що померла.

Повернувся до тіла і обійняв його прощальними обіймами. Запах останків, змішаний з трупним випаром свічок, вдарив йому до голови страхітливим чадом. У полум’ї похмурої жаги, при блиску вмираючих громниць посів її востаннє. Нараз відчув різкий біль на вустах. Зуби померлої затопилися в його губах. Повільно піднялися її повіки, і з очей стрельнули вогні життя. Вона обняла його шию білими руками, обкрутилася навколо нього, мов плющ. Зі схвильованих її грудей виплив звук, схожий на воркування закоханої горлиці і, злився з його вигуком у вакхічний двоголос тріумфу.

– Божено! Божено!

Здивування відбилося в її очах. Струснула головою на знак протесту:

– Я не Божена. Поглянь мені уважно в очі!

Поглянув і переконався, що жінка, яку тримав в обіймах, не була його дружиною. Крізь її очі дивився на нього хтось інший… З позаземної далечіні почув востаннє в житті голос померлої:

– Божена відійшла в засвіти. Покинула тебе у фізичному плані, щоб наглядати за тобою в сфері духу. А що ти так палко полюбив мою земну постать, більше, ніж красу моєї душі, я залишаю тобі в спадщині своє тіло. Вища воля, схиляючись до моїх прохань, дозволила тій, яку тепер пестиш, зайняти тілесну оболонку, яку я покинула, і поселитися в ній біля тебе, як чоловіка. Ця заміна повинна для світу залишитися в таємниці, і тому ти будеш її всюди називати моїм ім’ям. Але мусиш знати, що належить вона до вперше втілених духів, а тому спрагла життя і діяльності. А що вона завдячує мені свій зовнішній вигляд, тому й від мене прийме своє справжнє ім’я. Ти будеш її називати під час ваших любовних забав Морфеною, тобто донькою кшталту… Прощавай, Генріху, і живи з нею щасливо! Може, Морфена в образі твоєї першої дружини дасть тобі ту повноту щастя, якої я тобі, на жаль, вділити не могла.

Такі були останні слова Божени і таким її заповіт. Маспера, слухняно скорившись її волі, вийшов з жалобної кімнати на світ з прекрасною дружиною, що спиралася на його руку. Але радості вже не зазнав. Від таємничої ночі ніколи вже посмішка не розпогодила його обличчя. Понурий, замислений, передчасно посивілий, зачинявся у бібліотеці і там пересиджував самотні години, не допускаючи до себе нікого, навіть дружини, або ж блукав порожніми замковими галереями і прислухався до звуків невловимої музики. Часом доганяв когось, витягав руки і обіймав невидиму постать пристрасними обіймами. Неодноразово заставала його дружина у баштовому еркері біля органу, як він, спершись руками на спинку крісла, мовби тулив до чийогось обличчя своє, залите слізьми. Не змогла його заспокоїти пристрасть Морфени, навпаки – підсилила ще його тугу за тією. Аж поки одного ранку, після бурхливій пристрасної ночі знайдено його було біля дружини з простреленою головою. Вийшов на шляхи вічності, щоб там зустрітися з Незабутньою.

САЛАМАНДРА Роман

Люди з мосту Святого Флоріана

[30]

З деякого часу в моє життя вторглися загадкові сили – є якісь знаки, либонь, безневинні, вбрані в затишний покров буденності. Я визнав би випадковістю, збігом обставин те, що повторилося один, два, навіть три рази, та коли щось відбувається ледь не щодня і декілька тижнів підряд, мимоволі народжується сумнів: а чи немає тут якоїсь мети? Невже це прелюдія невідомого?.. Невже після багатьох років буденності в книзі мого життя відкриється перша таємнича сторінка?..

Хто він, цей чоловік? Чому уже місяць я постійно зустрічаю його в найнесподіваніших місцях? Що мені до цього високого сивого пана в потертій накидці?

Зустріч зазвичай відбувається не відразу – спершу він неодмінно «дає про себе знати»: за декілька хвилин до зустрічі обов’язково примариться в кому-небудь з перехожих. І схожість деколи така велика, що я готовий присягнути – знову він. І лише в останню мить, минувши незнайомця, усвідомлюю: ні, цієї людини я ніколи раніше не бачив. А за декілька хвилин зустрічаюся з ним.

Цікаво, чи навмисне він шукає зі мною зустрічей? Сумніваюся. Навпаки, схоже, він жодного разу і не зауважив мене; принаймні ніколи не дивиться в мій бік, – його м’які сіро-блакитні очі завжди спрямовані кудись у простір. Дивна людина. Невже всупереч бажанню нас зводить невловима таємнича сила? Можливо, він і не підозрює про моє існування. Навпаки, я сам переслідую його, наче тінь? Невже його попередній «знак про себе» – лише моє підсвідоме передчуття його наближення, і тому я убачаю риси незнайомця в обличчях інших людей, або він і справді сигналізує свою швидку появу, на мить нав’язуючи свою зовнішність будь-якому з перехожих?.. Здається, проблема невирішальна.

Не раз в безлюдному місці я ледве було не зважився зупинити його і просто запитати, чому він переслідує мене, але збентеження в останню мить утримувало від рішучого кроку: я не зважився на подібну вільність. Адже і він, у свою чергу, міг поставити мені таке ж питання.

Сьогодні, проходячи мостом Святого Флоріана, я знову побачив усіх трьох. Схоже, не помиляюся: я зустрічаю цих людей вже вп’яте за останній місяць. Так, дивний збіг обставин! Мідноволоса жінка надзвичайної краси стоїть на мосту біля першої правої арки і натягує рукавичку перлового кольору. За кілька кроків від неї, ближче до середини мосту, над залізним парапетом, ніби вдивляючись у течію бурхливої Дручі, схилився чоловік в рибальському комбінезоні, з рудуватою борідкою клином; коли я його минаю, погляд його відривається від води і упивається в жінку: у погляді і ненависть і безмежне обожнювання. Вона, видно, не звертає на нього жодної уваги.

А далі, біля останньої арки мосту, притулившись до статуї Святого Флоріана, мій сивий незнайомець, якого постійно зустрічаю, мрійно спрямував погляд в небеса.

Який дивовижний збіг приводить цих людей вже вп’яте у те саме місце, де я бачу їх всіх у тих самих позах?! Ніби актори у театрі, невідомо чому повторюють одну сцену. І чи бачить цю сцену ще хтонебудь, окрім мене? Або це передчуття подій прийдешніх, проекція потрясінь в далекій перспективі? Одне поки очевидно – люди на мосту не знають мене. Ну що ж, почекаємо, почекаємо.

Учора увечері я, як завжди, гуляв у Стрілецькому парку – піднімався на пагорб; тут моє улюблене безлюдне відокремлене місце. Парк запущений, майже здичавів. Я пройшовся липовою алеєю і затримався над урвищем з південного боку. Шоста година надвечір’я – золота, призахідна. Знизу долинає приглушений шум міста, зануреного у вечірній серпанок, дзвони перебирають бронзові чотки звуків. У сусідньому монастирському саду за ґратами огорожі дріботять сестри кармелітки. Здається, в тиші надвечір’я я чую їх шепіт – «Angelus». Чорне вбрання виділяється на тлі зелені, пурпуром вмираючого сонця забарвлюються білі чернечі чіпці. Ось вони скрутили убік між дерев і зникли з очей. Незабаром зазвучав хор і орган.

Вечірня в каплиці, вирішив я, скидаючи капелюха.

На покинутому тенісному корті порожньо. З асфальту, поцяткованого тріщинами, пробивалися рідкі кущики трави, безжально розірвана металева сітка звисала дивними клаптями.

Я сів на лаву і задумався.

Раптом ззаду пролунав шерех легких кроків. Я обернувся. Зовсім близько, за ґратами монастирського саду, в розкоші сонця, стояла струнка, ніби могильна стела, черниця. У сніжному обрамленні чіпця її ангельське обличчя звернене до мене. На мить підняла вона великі сумні очі і, здавалося, хотіла щось сказати. Я піднявся і мимоволі зробив крок до ґрат, що розділяли нас. Жінка, скрикнувши, відскочила. З невимовною тривогою і здивуванням я упізнав мою наречену.

– Гальшко! – Я кинувся до ґрат. – Гальшко! Що це означає?

Але прекрасна черниця вже зникла: сполоханим птахом, кинулася в гущавину монастирських ялиць, у пошуках порятунку, тиші і спокою святої обителі.

Підстебнутий жахливими підозрами, я збіг з горба і кинувся в першу зустрічну бричку – негайно до Гродзенських! З серцем, що тривожно б’ється, крикнув слузі, чи удома панна. У відповідь із-за дверей пролунав її милий голос:

– Ну, звичайно, мій Єжи, я тут, вже годину даремно чекаю тебе, дорогий облуднику! Хіба можна так спізнюватися? Адже ти, поганий, обіцяв бути о шостій!

Дивні руки ніжним плющем обвилися навколо моєї шиї, а моїх губ дорогоцінною ласкою торкнулися її вуста. Я, щасливий, дивився в її очі, пестив руки, притискав до грудей чудову голівку.

– Гальшко, Гальшко моя!..

Вона захвилювалася і здивувалася.

Вєруш

Я познайомився з ним сьогодні на лекції доктора С. Мого сивого незнайомця звуть Вєруш – Анджей Вєруш. Знайомство відбулося під час дискусії після читань. Тема лекції – реінкарнація і закони карми – живо зацікавила нас обох. Я кілька разів брав слово, полемізуючи з доповідачем, Вєруш відповідав, приймаючи частково сторону доповідача. Після закінчення дебатів він перший підійшов до мене і назвався. Його голос, тихий і глибокий, м’яка усмішка, що легенько набігає на губи, коли він говорить, викликають симпатію і довіру – хтозна, чи не станемо друзями.

Після дискусії він запросив мене на «скромну вечерю». Я прийняв запрошення з найбільшим задоволенням і був приємно здивований, коли замість очікуваної убогої мансарди Вєруш привів мене в красиву одноповерхову віллу в глибині тихого саду на Парковій вулиці.

Обстановка вражала суворим аскетизмом. Вєруш займав, власне, всього дві кімнати: спальню, обставлену лише найнеобхіднішим, і майстерню – велику, сонячну кімнату в кілька великих готичних вікон. Решту двох кімнат займала велика бібліотека: всі стіни від підлоги до стелі заставлені книгами. Користуючись відсутністю господаря, що вийшов дати розпорядження до вечері, я проглянув кілька рядів, орієнтуючись по табличках, прибитих до полиць.

Переважали філософські твори. На мій подив, Вєруш володів працями майже всіх найбільших мислителів з найдавніших часів і до наших днів, зібраннями творів з психології, астрономії і природничих наук, безліччю математичних досліджень. Майже ціла стіна в другій кімнаті була присвячена «таємному знанню» – найважливішим працям окультистів всіх часів і народів. Я саме роздивлявся назву на корінці книги індуського філософа, коли за моєю спиною почувся голос Анджея:

– Спочатку прошу повечеряти. А на це, – він очима показав на довгі ряди переплетених в бронзовий сап’ян фоліантів, – вистачить часу і пізніше.

Ми повернулися до кабінету, на столі стояли два горнятка паруючого молока, свіжий, духмяний хліб і масло, на кварцовій різьбленій таці червоніли осінні яблука і виноград.

– Даруйте, немає м’ясних страв, я вегетаріанець, а гостей сьогодні увечері не чекав.

– На вечерю я теж не їм м’яса, – і я із задоволенням випив склянку молока. – А вегетаріанство – це ваш філософський принцип чи вимога організму?

Вєруш посміхнувся:

– Тіло повинне наслідувати душу, і організм формується згідно певного принципу. Думка керує тілом і його фізичними можливостями, не навпаки.

На мить запанувало мовчання. Ніхто не поспішав заговорити, і я не відчував жодного збентеження, звичного в подібній ситуації. У товаристві цієї дивної людини відчуваєш себе вільно, Вєруш вселяє спокій. Тут, в тихому будинку, бесіда текла невимушено, а при бажанні приємно було й помовчати. Хвилинна пауза протягом розмови не стільки відволікала, скільки поглиблювала думку.

Трохи згодом Вєруш, проникливо поглянувши мені в очі, заговорив:

– Сьогодні увечері ви не до ладу опонували доповідачеві; адже я однаково до вас підійшов би першим.

Я подивився на нього, не зовсім зрозумівши думку.

– Адже ясно, ви полемізували зі мною, а не з ним, – пояснив він з м’якою усмішкою. – Я частково приймав його сторону, і ви спробували, всупереч вашим переконанням, виступити проти, примусити мене заговорити і тим самим вступити зі мною в контакт.

Я мимоволі почервонів. Анджей тонко уловив мої спонуки, а я у розпалі суперечки цього майже не усвідомлював.

– І справді, ви звернули увагу на те, в чому я сам не був певен. Ви просто читали мої думки, – договорив я, помовчавши, з деяким неспокоєм.

– Просто іноді вдається уловити деякі вібрації людської психіки, – відповів він скромно.

Я підняв голову і уважно подивився на нього.

– У такому разі ви вже давно знаєте мене? Адже ми трохи не щодня зустрічалися начебто випадково вже цілий місяць. Не помічали?

– Зрозуміло. Я знаю вас довше, ніж ви вважаєте; ваша індивідуальність увійшла до орбіти мого духовного життя вже рік тому; ваше наближення я відчував за багато днів до того, коли ми зустрілися вперше у дійсності.

– Невже? Ось дивно.

– Але конкретно з вами я познайомився лише сьогодні на лекції.

– Так, мабуть, так воно і є. Раніше ви жодного разу не звертали на мене уваги.

– Вірніше, не звертав на вас око, хотіли ви сказати, а точніше, тілесних очей.

– Цікаво. Мені не раз доводилося роздумувати над метою таких псевдовипадкових зустрічей, проте я так і не зрозумів мети.

– Майбутнє покаже. Я старший за вас, досвідченіший – можу й стати в пригоді.

– Маєте рацію, – погодився я. – Мені багато чого, дуже багато чого бракує; тут, у вас, можливо, вдасться знайти щось досконале необхідне. Внутрішній голос переконує: завдяки вам я позбавлюся нарешті духовної марноти – в часи самотніх роздумів зяяння цієї прірви часто переслідує мене. Ви не відмовите в допомозі, чи не так?

Він ласкаво поклав мені руку на плече і просто відповів:

– Будемо друзями, Єжи!

Я встав і зворушено потиснув його руку.

– Дякую.

– Випадковості взагалі не існує, – сказав він і сів напроти великого стінного дзеркала. – Заздалегідь ніколи не можна передбачити безцільність якихось подій. Хтозна, можливо, наше знайомство в рівній мірі необхідне нам обом?

– Яку ж послугу можу надати вам я?

– Хоча б дозволити духовно опікати вас.

Раптом він перервав розмову, вдивляючись в дзеркало навпроти. Я поглянув теж і мимоволі скрикнув. У дзеркалі з’явилася демонічно прекрасна мідноволоса жінка в чорній сукні й помаранчевому шалику. Вона з викликом подивилася на нас, натягуючи перлинно-сіру рукавичку.

Жінка з моста Святого Флоріана. Я обернувся, упевнений, що побачу її за моєю спиною в сусідній кімнаті, – але там нікого не було: занурені у нічний морок чорніли двері до бібліотеки. Знову подивився в дзеркало: нікого; на світлій поверхні відбивалася лише моя персона. Я звернувся до Вєруша.

– Ви бачили?

– Так.

– Вона десь тут?

– Що за припущення! Я зовсім не знайомий з нею. Бачу вперше. Але бережіться цієї жінки!

Я поблажливо усміхнувся:

– Я кохаю іншу – у мене є наречена.

– І все ж будьте назирці! Вона лиха істота!

– Ця пані не зовсім мені незнайома. Ми зустрічалися, принаймні довелося бачити її не раз.

І я оповів Анджею про дивовижних людей на мосту, не приховав і його присутності.

– Гм, – прошепотів він, вислухавши мене уважно, – і справді, я не раз проходив по мосту і зупинявся біля фігури святого; вже тоді несвідомо відчував недоброзичливі розряди. Тепер розумію.

– Якісь дивні таємні зв’язки?

– Поза сумнівом. Шляхи наші взаємно перетинаються все частіше. Якась вища сила все тісніше сплітає чужі і далекі долі.

– А звідки оте віддзеркалення? Галюцинація?

– Ні. Вона в ту мить думала про тебе.

Якось непомітно ми перейшли з ним на «ти».

– І цього досить, щоб вона з’явилася у дзеркалі? – спитав я.

– Далеко не кожен в змозі виконати таке. Вона, мабуть, так. Звідси висновок – вона володіє неординарною силою волі.

– Ти вважаєш видіння проекцією думки?

– Не певен, можливо й так. Втім, – продовжив, помовчавши, – хтозна, чи не стояла вона і справді за нашою спиною?!

Я здригнувся і машинально обернувся до дверей у бібліотеку.

– Хіба таке можливе?

– А чом би й ні? Наші думки і спогади люблять деколи набирати виразних обрисів і форм. Світ переповнений личинами і масками, породженими думкою. Подібні фрагменти, відірвані від матриць, якийсь час тиняються безпритульними примарами, поки не розсіються в просторі, або їх не поглинуть сильніші розряди.

– Ти відкриваєш мені нові світи, прекрасні і жахливі, як мрії божевільного.

Вєруш сумно посміхнувся.

– На жаль. Ці світи дуже часто світяться фосфорним світлом тліні.

Він встав і підійшов до фортеп’яна біля вікна, узяв декілька мінорних акордів.

– Друже мій, – сказав, не забираючи рук з клавіатури, – за дивовижною примхою долі ти опинився сьогодні під моїм дахом в абсолютно виняткову хвилину. Якась незбагненна туга налинула незборимою хвилею і ставить мене в дні давно минулі. Обіцяй же зберегти спокій, свідком яких би дивних явищ ти не став.

– Обіцяю, – відповів я, зворушений до глибини душі його довірою. – Не зійду з місця, не ворухнуся.

Андрій, заспокоївшись, віддався грі: безкрайня, ніби море, сумна фантазія полилася з-під його пальців. Нестримна туга великих просторів, смуток порожніх чорних ночей, плач долі, що заблукала в безкрайній пустелі. Грав великий артист. Його завжди м’який профіль, сумна усмішка немов застигли, смертельна блідість розлилася по щоках, уривчасте дихання з хрипом виривалося з грудей, повіки, стомлені світлом, важко опустилися на очі. Він грав, піднявши обличчя, не дивлячись на клавіатуру.

Дивний страх закрався мені в душу; не в силах бачити цю смертну маску, я відвернувся до вікна. Вікно виходило в сад. Осінній вихор люто гнув скелети дерев, все листя давно облетіло. Вітер жменями кидав до кімнати сухе листя, і воно з шурхотом котилося по підлозі. Чорний отвір вікна прикував мій зачарований погляд.

Ось з глибини саду наблизився високий білий дід і, спершись на підвіконня, слухав. Пригнічений крик завмер в моїх грудях. Холодний піт виступив на лобі; розширилися від жаху очі, не було сил ворухнутися. Ще мить, і видиво, піднявши на прощання худу тремтячу руку, зникло в мороці саду.

Вєруш продовжував грати. Під тонкими нервовими пальцями народилася химерна колисанка. Тиха і зворушлива, вона в материнські обійми уклала чиюсь маленьку душу і, пестячи, притиснула до грудей.

Прозорі руки в перснях, гнучкі жіночі руки, з’явилися у вікні і, благословляючи, спочили на голові Анджея, а за мить пропали в нічному мороці. А він все грав. Характер мелодії змінився, злітаючи смерчем пристрасті, любов рвала акорди, змітаючи все на своєму шляху лавиною божевільних звуків.

За вікном в риданнях осіннього листопаду з гордо піднятою, трагічно прекрасною головою з’явилося марево юної жінки. Очі – сумні, темно-карі, дивні вуста – рожеві пелюстки, напіврозкрилися в нетамованому жаданні інших губ. Вона безвольно опустила руку на підвіконня і схилила голову.

Музика раптово обірвалася. Чорні провалля ночі поглинули марева.

Геть виснажений, Анджей, як мертвий, звалився на підлогу. Я кинувся до нього з водою. За якусь хвилю весь у рясному поту Вєруш прокинувся.

– Дякую, Єжи, – шепнув, потиснувши мені руку. – Прошу тебе, – продовжив, глибоко зітхнувши, – нікому не розповідай про те, що привиділося сьогодні вночі.

– Заспокойся. Це буде наша з тобою спільна свята таємниця.

Коли через півгодини я повертався додому, вже займався світанок і тихо згасали останні зірки.

Маскарад

Середу 29 травня не забуду ніколи. Прекрасний маскарад у Лежанських залишив у моїй душі незгладимий слід. Особливо епілог удосвіта.

Гальшка в чарівному блакитному доміно виглядала, як весняний ранок. Я вибрав костюм іспанського гранда й інтригував гостей маскою, стилізованою під чорний характер.

Танці почалися тільки після півночі. Переважали, зрозуміло, тустеп і фокстрот. Не любив я цих танців: де-небудь в мексиканських рівнинах на тлі субтропічної флори подібні танці у виконанні бандідос і ковбоїв навколо вогнища, що криваво палахкотить, мабуть, справляють сильне враження; у Європі, в звичайній бальній залі, вони вражають вульгарністю і розгнузданістю. Гальшка здогадувалася про це, і, либонь, тому обмежила танці до мінімуму. Люба моя розумниця.

О другій годині я вперше зауважив струнке чорне доміно – обличчя ретельно прикрите мереживом. Незабаром до пані приєднався венеційський дож і вже ні на мить не залишав чорне доміно. Кадриль ми танцювали з Гальшкою, раптово перед нами опинилася таємнича пара.

– Чи не можна попросити вас vіs-а-vіs? – пролунав дзвінкий металевий голос чорного доміно.

Я зніяковів.

– Дуже приємно, – допомогла мені Гальшка, кланяючись дожу.

І вони стали напроти одне одного. Виконуючи па другої фігури, венеційський сановник, минувши мене, кинув впівголоса:

– Тебе вітають люди з мосту Святого Флоріана, senіor hіdalgo!

І він перейшов до своєї пані, танцюючи з істинно аристократичною чарівливістю.

Голос здався мені знайомим; десь я з цією людиною поза сумнівом спілкувався, але де і коли?

Тим часом розпорядник оголосив «заміну партнерки», і я опинився з чорним доміно. Признаюся, танцювала вона незрівнянно. Струнка і гнучка, немов туя, вона не йшла – пливла, легко, ніби сильф, злегка закинувши назад дивну головку. Мабуть, у захваті танцю по її голій спині пробігав тремт, моя рука вловила пристрасний вигин її талії. Не упевнений, чи випадково її волосся торкнулося моєї щоки, а пальці нервово стиснули моє плече, – я почув притлумлений екстазом шепіт:

– Пробачте! – а за хвилю: – Dіamіne![31] Ви чудово танцюєте, з вами хочеться плисти у вічність.

Акцент чудний. Чи не іноземка? Звідки вона тут? Може, це чиясь містифікація? Я зібрався уже було вирішити загадку, але раптом зустрівся з пильним поглядом Гальшки. Не певен, чи так я зрозумів, чи мені здалося, але в її очах я прочитав м’який докір. Помітивши мій погляд, вона вимушено посміхнулася і заговорила зі своїм партнером. Мене кольнуло щось схоже на сумління і, подякувавши таємничій масці, я провів її на місце.

– Ви втомилися? – запитала вона, капризно закопиливши губки. – Я гадала, у кавалерів з Кастилії більше вогню.

– На наступний танець я просив мою наречену, – відповів я, кланяючись. – Не можна ж примушувати її чекати.

– Ах, то ось у чому справа! – нервово розсміялася вона. – Ви зразковий жених! Не смію більше затримувати.

І вона пішла в танок з паном у тірольському костюмі.

Близько п’ятої ранку веселість помалу змінилася втомою. Танцювали тільки найнаполегливіші. Товариство зібралося в сусідній залі під рожевим світлом двох люстр.

Подали чай і закуски до сніданку. Маски, що відпочивали у фотелях та на канапах, виглядали таємничо в пурпурових сутінках зали. Недбалі пози свідчили про втому і пересичення танцями. Хтось потихеньку позіхав. Тільки у лівому кутку зали панувало пожвавлення. Гості товпилися навколо когось, хто сидів за столом, і з цікавістю слухали.

Заінтригований, я під руку з Гальшкою підійшов до групи.

– Лінія Сатурну, – почули ми дзвінкий голос чорного доміно, – нічого доброго не обіцяє. Вас, мадам, в недалекому майбутньому чекають розчарування і невдачі.

Збентежена жінка коротко засміялася – сміх обірвався.

– Ваші гороскопи зовсім не втішні, – кинув хтось.

І я побачив маску в помаранчевій сукні, над чиєю рукою схилилося чорне доміно.

– Мені погано видно, – сказала ворожка, роздратовано піднімаючи голову. – Дайте більше світла.

Якийсь послужливий пан приніс канделябр з фортеп’яна.

– Ви, мадам, багато пережили, – продовжила хіромантка. – Пригода в Ліоні фатальним чином позначилася на всьому вашому житті.

Жінка здавлено скрикнула і вирвала руку. Її очі в прорізах маски спалахнули блискавкою гніву:

– Хто ви така?

Ворожка, ні на мить не збентежившись, спокійно відповіла:

– Тут всі користуються правом маски. Прошу поважати і моє інкогніто. Втім, вас ніхто не змушував удаватися до моїх послуг.

– Абсолютно справедливо, – підтримало її декілька голосів.

Пані в помаранчевій сукні мовчки вийшла до сусідньої зали і загубилася в натовпі вальсуючих. І раптом мене незборимо потягнуло випробувати долю в прогнозах такої незвичайної жінки. Гальшка намагалася чинити опір.

– Єжи, будь ласка, не треба, я жахливо боюся. Мабуть, вона скаже що-небудь погане, як і тій пані.

– Гальшко, – заспокоював я її впівголоса, – це ж гра – сальонова розвага між турами вальсу, не більше.

І я підійшов до ворожки.

– Чи не погадаєте й мені?

Вона здригнулася і швидко обернулася. Я відчув на собі сильний, наказовий погляд.

– Вам? – завагалася вона. – Мабуть, не варто!

– Єжи! – почувся ззаду благальний шепіт Гальшки. – Бачиш, вона сама не радить. Благаю тебе, ходімо звідси!

Здавалося, ворожка зрозуміла Гальшку, незважаючи на тихий голос, і тут же рішуче заявила:

– Гаразд, я спробую, добродію. Дайте ліву руку – почнемо з вашого минулого і характеру. Адже у чоловіка ліва рука негативна і фіксує лише минуле або сьогодення; у жінки все навпаки. І що ж? Ви не побоюєтеся можливих сенсаційних і небажаних звісток?

– Нітрохи, – відповів я, скептично усміхаючись.

– Ваша рука – зразок суперечностей рідкісного типу: рука художника і мислителя.

– Ben toccato![32] – похвалив дож, раптово вигулькнувши у мене за спиною.

– Будь ласка, не заважайте, – нагадав хтось із гостей.

– Форма пальців і нігтів видає нервову і легко збудливу натуру. Ви хворобливо самолюбні, мрієте про славу; оплески натовпу приємно пестять ваш вразливий слух. Проте, у вашому житті нерідкі хвилини, коли ви зневажаєте приваби земного щастя і замикаєтеся в недосяжній святині своїх дум. Дитиною ви, мабуть, були незвичайно побожні; сліди глибокої віри збереглися досі. Ставлення до природи, спочатку трепетне, проникливе, пізніше дещо притупилося. І не дивно – ви вихованець міста. Дитинство сільське, ангельське до дванадцятого року життя… до смерті батька. Хлопцем ви довго і важко хворіли. Якщо не помиляюся, двічі пережили операцію. І коли б не дивовижний випадок, хтозна, чи мали б ми честь бачити вас тут. Вилікувала вас людина без диплому лікаря.

Вона замовкла, втомлена від напруги; на лобі виступили перлини поту.

Я був уражений. Все сказане – дійсна правда. Звідки ця жінка так достеменно знала подробиці мого життя? Я неохоче згадую про них – ледве чи вона що-небудь чула від знайомих. Визначення ж мого характеру просто дивовижне!

– А зараз права рука, – перервала вона загальне мовчання злегка невпевненим голосом, що зірвався від раптового хвилювання. – Права рука у чоловіка – позитивна, передрікає майбутнє.

Я ніяково протягнув праву долоню. Хтось сильно смикнув мене за рукав. Обернувшись, я зустрів благальний погляд Гальшки.

– Досить розваг! Прошу тебе, не питай ні про що більше!

– Пізно, – відповів я пошепки, – тепер уже незручно відмовитися.

– Лінія життя, – почала ворожка, уважно розглядаючи малюнок моєї долоні, – підкоряється особливому велінню. – І піднявши до мене загадкове, приховане мереживом обличчя, виразно вимовила: – Законом всемогутньої долі ви наблизилися до зенітного пункту двох протилежних потоків; у цю мить ви – на перетині смертельно ворожих впливів. Ви – мандрівець на роздоріжжі. Від вашого рішення залежить, можливо, навіть чиєсь життя… А ось тут красивим виразним малюнком в’ється «лінія Місяця», яку звуть також Чумацьким Шляхом, і обіцяє численні подорожі на суходолі й на морі; далекий південь манить вас: бачу безліч буйних екзотичних квітів і золотий пісок пустелі. Але ця лінія зазвичай пов’язана з попередньою; події, передбачені нею, залежать від шляху, який ви виберете під натиском одного із згаданих впливів. А ось «лінія Фортуни», капризна, брехлива лінія між «пагорбом Юпітера» і «долиною Марса». Ви користуєтеся великим успіхом у жінок і легко добиваєтеся дружби чоловіків. Бережіться сивого чоловіка! Він фальшивий друг!

Розкотистий сардонічний сміх був відповіддю на застереження. Я обернувся на сміх. Навколо – лише серйозні зосереджені обличчя людей, що уважно стежили за ворожбою.

– Не довіряй і прекрасній білявці, на якийсь час їй вдалося обплутати тебе.

Раптом її голос зірвався, рука, що тримала мою п’ясть, затремтіла в нервовому пароксизмі. Пані піднялася і, звертаючись просто до мене, вигукнула сильним, вібруючим голосом:

– Щастя, справжнє щастя, блаженство і багатство дасть вам зовсім інша жінка. Її день на обрії вашого життя вже зайнявся. А та – ніколи не стане вашою дружиною.

Останні слова злилися з криком Гальшки. Побілівши немов полотно, вона знепритомніла, я ледве встиг її підтримати.

– Будь ласка, води! – закричав я, безпорадно озираючись.

– Є дещо й трохи краще, – пролунав поряд зі мною спокійний голос дожа. – Вірний засіб.

І він підніс до обличчя Гальшки флакон з солями. Гальшка враз розплющила очі і, глибоко зітхнувши, посміхнулася чудовою усмішкою:

– Де ця жінка? – запитала вона, тривожно озираючись.

– Заспокойтеся, – відповів дож, допомагаючи мені відвести наречену до будуару для пань. – Її вже немає тут. У замішанні, викликаному її нетактовним фіналом, вона вислизнула з будинку. Авантюристка! – договорив він тихо крізь зуби.

Біля входу в будуар ми зупинилися. Гальшка зникла за портьєрою, ми з дожем попростували в кімнату для чоловіків – пора повертатися додому. Дорогою я подякував своєму супутникові.

– Пробачте, кому мені дякувати за допомогу і доброзичливість? – запитав я, зупиняючись під аркою входу. У відповідь дож зняв маску, дружно простягуючи руку.

– Ти, Анджею?!

– Так, я. Гра почалася. Що б не трапилося, пам’ятай: є друг, всією душею відданий тобі, зацікавлений твоєю долею, принаймні, більше, ніж ти вважаєш. До побачення, Єжи!

І потиснувши мені руку, швидко збіг сходами до виходу. А я вирушив до Гальшки, допоміг їм з матір’ю сісти у бричку.

– До побачення, Єжи! – сказала вона на прощання, простягнувши мені свою маленьку витончену ручку. – До побачення в суботу! Не забудь!

– До побачення, люба моя!

Бричка від’їхала, розтанувши у світанковій млі. Раптом у світлі ліхтаря, що догорав біля воріт, переді мною виникла струнка, закутана в плащ фігура незнайомки! Вона схопила мене за руки і, зірвавши маску, шепнула:

– І я чекаю в суботу. Люблю вас, ви мені призначені. Ось адреса.

І тицьнувши мені в руку візитку, зникла.

Я довго стояв не в силах зробити й кроку. У вухах звучали слова ворожки, звучали наказом, який не терпів заперечення, а пальці нервово стискали білу картку. Поволі я підняв її до очей і прочитав: Кама Броніч. Паркова, 6.

Жінка з мосту Святого Флоріана жила в будинку Вєруша!..

Vіvartha

В четвер і п’ятницю я зазнавав усі муки пекла. Ці два дні рішуче вплинули на моє життя, фатальним чином визначивши майбутні події. Після безсонної ночі з п’ятниці на суботу, весь розбитий, я піднявся рано-вранці і подивився у вікно на ще сонний світ; кленовий листок, якого поволі підганяв вітер, більше опирався натиску стихії, ніж я.

І все-таки – дивовижна справа! – я відчував себе в своїй слабкості щасливим, захопленим таким солодким вичерпанням волі і відчуттів. З легковажністю гедонізму, зваливши відповідальність невідомо на чиї плечі, я віддався течії, що все відчутніше несла мене у невідоме.

Об одинадцятій я переодягнувся і подався до Гродзенських. Вітаючись, прочитав в очах Гальшки неспокій і невпевненість. Мій невимушений і безтурботний сміх швидко розвіяв її побоювання; незабаром вона веселилася, як дитя.

Після обіду, близько трьох, настав час garden рarty. Нас залишили одних у величезному дикому парку Гродзенських. Цей парк – чи то сад, чи то ліс – унікальний у своєму роді. Колись він був частиною великого лісу, який тягнувся на багато миль і ховав у своїх чагарниках бурхливу Дручу.

Сім’я Гальшки з пієтизмом підтримувала первісний колорит парка. І багатокілометровий парк справляв швидше враження лісу. У лісі залишилося безліч заповідних місць, де знайшла собі притулок дика звірина, не сполохана ловами.

У найкрасивішій південно-західній частині парк пологим схилом збігав до річки і клином врізався в закрут Дручі. Туди ми і попростували з Гальшкою. Узявшись за руки – двоє що радіють сонячному небу дітей, – ми брели старою залистяною дорогою. Гілки стародавніх дубів тягнулися над нами, луна далеко розносила їх неспішну бесіду.

Гальшка узяла мене під руку і, притулившись голівкою до мого плеча, задумливо говорила:

– Як тут чудово, Юр, чи не так? Все таке справжнє, урочисте.

– Душа вікового лісу, – бурмотів я, жадібно насичуючись блакиттю її очей. – Твій батько, напевно, дуже любить природу.

– О так. Він обожнює природу, як язичник. Часто цілі дні бродить в найвіддаленіших і глухих куточках і щоразу приходить дивно задумливий, розсіяний, нічого не помічає навколо.

– Ліс діє, як наркотик – можна і упитися його душею.

Ми примовкнули, і якийсь час чувся лише шерех листя під нашими ногами. Гальшка перша перервала мовчання.

– Ми вже далеко зайшли, я щось втомилася, сядемо тут, на моху.

– Чудово! – погодився я, розстилаючи м’який шотландський плед, який виніс із дому, перекинувши через плече.

– Сьогодні вранці я сиділа одна на ґанку, закінчуючи уранішній туалет. Раптом на сходах з’явилася жебрачка. Погляд старої мені не сподобався: у її чорних, пристрасних очах чаїлося щось лихе; на блідих зів’ялих губах блукала загадкова усмішка. Хотілося скоріше позбавитися її. Звелівши їй зачекати на сходах, я пішла за грошима, та, як на зло, не могла знайти гаманця. Нарешті гаманець відшукався, і, відлічивши декілька монет, я повернулася і застала жебрачку на ґанку і – вона щось збирала на підлозі біля стільця, де я щойно сиділа. Помітивши мене, вона поквапилась сховати зібране в червону хустку, зав’язала її вузликом і лиховісно усміхнулася:

«Дякую панні за турботу. Але я отримала тут щось стократ цінніше за золото. Adіeu, красива панно, adіeu!.. А надалі швидше прибирай з підлоги нігті після уранішнього манікюру, коли не бажаєш, аби дещо з твоїх рожевих пальчиків потрапило до чужих рук».

Хіхікнувши, вона збігла сходами і зникла за брамою.

– Дивна подія. А грошей стара так і не узяла?

– Ні. Здається, милостиня була лише приводом, щоб потрапити на ґанок. Після її відходу мені зробилося якось холодно і страшно, досі не можу оволодіти собою.

– Гальшко, ти просто дуже вразлива! Краще не думати про такі дурниці.

– Чомусь боюся я цієї старої. Бабуся не раз твердила мені: зрізане волосся, нігті або вирваний зуб треба негайно спалити, інакше чужі ворожі руки скористаються твоєю недбалістю.

– Ха-ха-ха! Я теж про це чув. Не можна ж довіряти смішним забобонам. Не розумію, чому подібній нісенітниці ти надаєш таке значення.

– І все ж таки стара узяла щось від мене. І знаєш, Юр, здається, тепер між мною і чаклункою виник невидимий таємний зв’язок.

– Ти перебільшуєш. Просто хвилевий настрій. Ти перебільшуєш незначні і негідні уваги речі. Б-р-р. Тут щось холодно. Ходімо на сонце!

Гальшка полегшено зітхнула і подала мені руку.

– Ти маєш рацію. І завжди умієш заспокоїти мене, Юр!

Я обійняв її, і так, обнявшись, ми на мить завмерли. Незабаром ліс порідшав, і поміж дерев заблищало тихе дрімотне озеро. По берегах, зарослих очеретом, тріпотіли зграйки синьокрилих бабок, плескалися водяні курочки, і весняне небо розбурхували їхні пронизливі крики.

Ми сіли в човен і виплили на середину. Я правив до скелястого гранітного острівця в південній частині озера. При нашому наближенні з гнізд зірвалися ластівки і, покружлявши у вишині, повернулися в свої сховки на скелі.

Гальшка, спершись спиною на мої коліна, зі щасливою усмішкою приймала сонячне тепло, п’ючи на повні груди аромати трав і лісових квітів, а за хвилю вона вже примружила очі.

– Як гарно, Гальшко! – вигукнув я.

У відповідь – рівне, глибоке дихання: заснула. Довгі біляві коси зісковзнули з голівки, що довірливо поникнула на моїх колінах, на дно човна.

Раптом між скелями я побачив човен, в якому плили сестри з монастиря Святої Клари. Одна сиділа за кермом, дві гребли, решта, перебираючи вервиці, задумливо дивилися на воду. Коли човен минув гирло озера, ховаючись за скелю, одна з черниць, прокинувшись від задуми, обернулася до нас. Якусь мить її очі дивилися з глибокою печаллю, вона простягнула до нас руки, обплутані чорними зернами вервиці. Ще один удар весел, і човен зник за скелею. Я з неспокоєм подивився на Гальшку. Спокійне обличчя, напіввідкриті губи і м’яко прикриті очі – спить спокійно, як дитя. Нікого не бачила.

Раптом рука її, безвольно опущена, піднялася, чарівні вії нервово затріпотіли, і вона розплющила очі.

– Я заснула? – запитала, спалахнувши, як зоря.

– Щойно, – відповів я, пестячи завитки волосся на її скронях. – На саму крихітну хвилиночку.

– Який дивний сон мені приснився. Я йшла через поле червоних маків, йшла поволі, і то збивала їхні голівки парасолькою, то зривала їх в букет і притискала до грудей. Був полудень. По лузі до мене йшла черниця. Обличчя, миле і сумне, пальці перебирали вервицю. Зупинилася, поглянула – очі темні, скрушні, і, узявши мене за руку, тихо сказала: «Нарешті ти прийшла. Я чекала тебе довго, сестро. Йди за мною! Нам добре буде разом!» І повела мене в протилежний бік, зовсім не туди, куди я поспішала. Попереду, вдалині, в сонячній перспективі виднівся середньовічний монастир. Я прокинулася.

– Так, дивно!..

– Ох, як мені сумно, Юр, – поскаржилася Гальшка.

Я мовчки наліг на весла. За півгодини ми вже піднімалися на ґанок, де чекали стурбовані нашою довгою відсутністю батьки Гальшки.

За столом розмовляли мало. Гальшка задумлива і сумна, я збуджений і вочевидь неприкаяний, раз у раз дивився на годинника, нервував – стрілки бігли швидше, ніж зазвичай. Близько п’яти, не зумівши подолати якогось внутрішнього примусу, я піднявся, перервавши загальну розмову, і розпрощався.

– Ви сьогодні дуже поспішаєте? – запитала пані Гродзенська, зиркнувши на Гальшку. У її очах читався німий докір.

– На жаль, необхідність, – ніяково пояснив я. – Засідання у Спілці о пів на шосту, а ще ж добратися…

В сінях Гальшка схопила мене за руку, міцно притиснувши її до серця:

– Юр, – благала вона тремтячим голосом, стримуючи сльози, – не йди від мене зараз! Тільки не тепер! Мене щось мучить.

– Не можу. Моя присутність необхідна. Завтра я знову у вас. Не будь, Галю, дитиною!

І я швидко збіг сходами. Чиясь невблаганна воля штовхала мене у бік Паркової.

Я заскочив до трамваю і за чверть години вже опинився на добре знайомій мені вулиці та пішов поволі, стримуючи крок, щоб внутрішньо опануватися. «Номер шість! – повторював подумки, мовби сумніваючись, що раптом забуду. – Номер шість! Але це ж вілла Вєруша! – раптом усвідомив я, ніби прокинувшись від тяжкого сну. – Чи не коханка вона Анджея Вєруша?»

Мені стало весело. Кама Броніч коханка Анджея! Ха-ха-ха! Прекрасна думка! І все-таки на візитці саме така адреса. Але чому він все приховав від мене? Адже я бував тут стільки разів, і Анджей жодного разу про неї не згадав. Навпаки, схоже, настроєний до неї вороже. І щось подібне на неприязнь кольнуло мене. «Сивий донжуан! – пробурчав я крізь зуби. – Старий гіпокрит!»

Ось і вілла.

– Номер шість, – прочитав я впівголоса номер на брамі, – номер шість. Так, тут. Жодних сумнівів.

Хвіртка прочинена. Я увійшов на стежину. І задумався: «Що ж тепер? Куди йти? Якщо через ґанок, зустрінуся з ним, якщо з чорного ходу, його негайно ж сповістить слуга. І взагалі, де, власне, вона живе? План будинку і приміщень знаю досконало. Невже існує десь ретельно замаскована кімната, про яку я досі не підозрював? І хто мене туди проведе?»

У будинок я увійшов з чорного ходу і раптом із здивуванням зупинився на порозі. Переді мною у сутінках колон з’явилася галерея.

– Де я? Де я? – Голос мій звучав так, немов питав хтось інший.

Куди зник вузький, зазвичай освітлений язичком газу передпокій, де Анджей проводжав мене стільки раз? А троє дверей, що виходили до передпокою, куди вони поділися?

Я протер очі – чи не сон це? Десь під стелею м’яким світлом спалахнула грецька жарівка; від колон на алебастрову підлогу впали тіні, вгорі, на капітелях розпустилося листя акантуса. Перелякана напівтемрява зіщулилася, поникнула і причаїлася десь в глибині кам’яної алеї. Раптом між колонами з’явився Вєруш. Я бачив його профіль – напружено-нерухомий, очі спрямовані в простір просто перед собою: немов сновида. Я підійшов, хотів заговорити з ним, але раптом, уражений, замовк: Анджей не йшов, а плив у повітрі і на очах у мене розтанув на тлі однієї з колон.

– Анджею! – крикнув я, обіймаючи рукою гладку округлу колону. – Анджею, та що ж це таке?!

Мені відповіла тільки дивна спотворена луна. Я безпорадно відступив від колони; жорстока самота закралася в серце і опанувала його. Навмання рушив далі, дійшов до сходів, що бігли круто вгору. Сходами кривавим потоком стікав униз яскраво-червоний килим.

«Другий поверх?» – подумав я, вдивляючись в обличчя Меркурія, який підтримував посохом жирандолю біля сходів. Раніше тут ніколи не було сходів! Адже будинок одноповерховий!

– Туди – нагору, – гостинно запрошувала простягнута рука статуї.

Я піднявся. На другому поверсі навпроти сходів широко розкриті двері в кімнату. Увійшов. В глибині схилена над чашею стояла Кама, стискаючи у піднятій руці шовкове ласо. Її вуста промовляли якісь незрозумілі, темні слова.

Вона підняла голову. Фанатичні очі, очі пантери ударили мене, паралізуючи волю.

– Нарешті! – почув я голос звідкись із нескінченної далини і відчув, як її губи вгризаються у мої. – Ти мій, – шепотіла вона, обплітаючи мене своїм тілом, немов плющем. – Тепер ти мій! Любиш мене?

– Люблю, – відповів я безвольно, зачарований її пристрастю. – Ти прекрасна, Камо!

І справді, вона була прекрасна. З облягаючої, шафраново-жовтої туніки в чорні тюльпани розквітала її маленька голівка в ореолі волосся мідного кольору, наче вогненна орхідея. Овальне обличчя, бліде, з сіточкою блакитних жилок на скронях мерехтіло від сапфірового жару очей. Вона кинулася на канапу пристрасно-недбала, граційноледача, така, що спокушає.

– Йди до мене, Єжи! – кликала Кама.

Я сів поряд, упиваючись гармонією і чарівністю її рухів. Гнучке, обтягнуте матерією тіло звивалося переді мною у невловних постійно змінних контурах.

– Камо! Ти схожа на чарівну золоту ящірку, яка гріється на сонці.

Вона схопилася, наче від удару; у дивних оксамитових очах спалахнули вогники гніву:

– Як ти смієш?

– Камо, що з тобою, хіба я образив тебе? Просто ні з того ні з сього промайнуло порівняння.

– Не терплю подібних порівнянь, – відповіла вона і знову відкинулася на канапу.

– Пробач мене, Камо.

Мовчки обвила мене руками і пригорнулася. Закрутилася голова, солодкий тремт пронизав мене. Десь в туманній далині промайнула печаль блакитних очей і розтанула – пурпурова завіса пристрасті негайно затулила видиво. Я пестив молоде, запашне тіло, мої збожеволілі губи впивалися медом дівочих пружних грудей, а руки з насолодою занурювалися в мідне руно волосся, пропускаючи крізь пальці струмливе безцінне їхнє золото.

Раптом мої губи, блукаючи по її стегнах, натрапили на перепону: широкий чорний шалик вкривав частину тіла між лівою пахвиною і стегном.

– Скинь шалика, Камо! Хай губи мої вберуть кожну клітинку твого тіла.

Вона міцно притиснула долонею шалик і рішуче відмовилася.

– Не можна.

– Та чому ж?

Засміялася зухвало.

– Не будь дуже цікавий! Можливо, згодом, коли ми ближче пізнаємо одне одного, я тобі все поясню. Втім, чи так вже це необхідно? Ти неподільно володієш мною.

І вона провела пальцями по моїх грудях.

– У тебе шкіра ніжна і біла, як у молодої дівчини. Чи не приймаєш деколи молочні ванни?

– Не вигадуй! Дуже дороге косметичне задоволення.

Вона не відповіла. Лише почастішав подих і пристрасно здіймалися перса. Рука її блукала по моєму тілу, білі тонкі пальці наче насичувалися чарами дотиків.

Час ішов. Десь близько сьомої вечора, коли кімнату осяяв восьмипалий павук-люстра, ми обоє вже стомилися пестощами. Спершись плечима до килима над канапою, сплівши руки, дивилися ми невідривно одне на одного в божевільному захваті.

– Що за медальйон? – запитала вона раптом, торкнувшись моєї шиї.

– Пам’ять, – неохоче пробурмотів я, намагаючись струснути любовне заціпеніння.

Вона поклала медальйон на долоню і відкрила.

– Лиши це, Камо, прошу тебе.

– А! Волосся! Ясно-попелясте волосся!

Я вирвав медальйон у неї з рук.

– Таке тобі дороге? – запитала насуплено. – Мабуть, її волосся, чи не так? Тієї красивої панни, з якою ти був на маскараді?

– Так, це волосся моєї нареченої.

– Ха-ха-ха! Що за сентимент!

– Перестань, Камо!

– Чому ж? Хто ж мені заборонить?

– Прошу тебе, – додав я лагідніше, – не варто зараз про це. Добре?

– Терпіти її не можу! – прошепотіла мстиво.

Я мимоволі затремтів.

– Чим ти займалася, коли я увійшов до тебе? – запитав я, щоб перевести розмову на іншу тему.

– Чекала тебе.

– І дивилася вглиб цієї чаші? – сказав я, підходячи до столу, де в центрі намальованого крейдою кола стояла золота чаша. – Що тут? Вино?

– Вода. Чиста вода, тільки намагнічена.

– А що означають знаки на крейдяному колі?

– Символи семи планет. Коло з хрестиком внизу – знак Венери; у її сфері відцентрова сила долає зовнішні впливи.

– Ти на знаку Венери зосередилася, коли я увійшов?

– Ні. Та стадія операції минула значно раніше. При твоїй появі я шукала вже результатів – шукала на поверхні води віддзеркалення твого обличчя.

Я перелякано зиркнув на неї.

– Ти привернула мене магією! Так нечесно, Камо! Навіщо тобі така перемога?

– Поки що інакше не вдалося б; довелося спочатку відторгнути ворожий вплив, який раніше від мене опанував тобою. Тепер я не потребую таких штук.

І недбалим рухом руки перекинула чашу. Розлита на столі рідина довгою вузькою цівкою почала стікати на підлогу.

– Ти надто самовпевнена у своїй привабливості, – зауважив я роздратовано.

Вона невимушено розсміялася.

– Так, я цього не приховую. До того ж я пізнала тебе сьогодні достатньо. Ти вже мій, Юрасику!

Вона схилилася до мого обличчя і легенько дмухнула в очі. Тепла хвиля пронизала усе моє єство.

– Яка ж ти прекрасна, Камо! – мимоволі повторював я.

Вона тим часом дістала з креденса пляшку і дві чарки.

– Marescіallo rosso antіco, справжнє, – заохочувала вона, наливши по самі вінця келих червоним плином. – Не бійся. Я тебе не отрую.

Ми випили. Вино прекрасне, міцне, його доброчинна сила підкріпила мене, розливаючись по жилах. З келихом в руці я вперше уважно оглянув кімнату.

Неначе все знайоме. Шпалери турмалінового кольору, стільці, крісла, шестикутний стіл, опертий на сфінксах, – все знайоме. Раптом виникла дивна орієнтація: усі ці предмети, тільки інакше розташовані, я бачив у Вєруша. Здавалося, що лаштунки загадковим чином поєднали у замкнутому просторі чотирьох стін різні об’єкти з квартири мого друга.

– Ти знайома з Анджеєм Вєрушем, Камо? – запитав я просто.

– Ні, – відповіла вона, не дивлячись мені в очі.

Я був певен, що вона бреше. Але чому? Навіщо б їй приховувати знайомство з Анджеєм?

– Адже цей будинок належить людині, яка є моїм товаришем!

– Тепер тут живу я, і цього повинно тобі вистачити.

У її голосі дзвеніли тріумф і гордість.

– Що ж це все означає! Де ж я, власне, опинився?

– У зачарованому палаці, якщо вже так конче мусиш знати. Ех, ви, мудрі панове, – кинула вона з презирливою усмішкою, – вічно все намагаєтеся осягати розумом, – кмітливі математики, ідолопоклонники мозку! Та є щось, що неминуче вислизає з-під вашого контролю. Тобі мало, що ти тут зі мною і пережив небувалі хвилини? Чи оте «де?» не є питанням другорядним або взагалі недоречним?

– Маєш рацію, Камо, – визнав я, узявши її за руку. – Ти обдарувала мене винятковим вечором! Якби!..

Але слова завмерли на моїх вустах. В обличчі Ками, що досі дихало усвідомленням власної сили і чарівності, раптом промайнуло якесь вагання, в очах гордовитих і викличних затлів блукаючий вогник неспокою. Вона швидко глянула на великий з маятником дзиґар над канапою: вісім.

– Йди вже, Юр! – м’яко попросила вона. – Йди! Сьогодні тут більше залишатися не можна. Чекаю тебе у вівторок о цій же порі. Прийдеш, чи не так, Юр?

– Прийду.

– Не сердься, – ластилася вона, зворушливо зазираючи мені в очі, – час пізній. Мушу швидко звідси піти. Існують деякі перешкоди. Розумієш?

Тривалий солодкий поцілунок, прощальне перехрестя поглядів… і я вийшов. Глухо зачинилися і закрилися на замок важкі дубові двері.

Я озирнувся. Сходи зникли, вглиб напівтемного простору йшов знайомий вузький коридор з трьома дверима, слабо освітлений язичком газового полум’я – передпокій у будинку Вєруша. Де ж вхід до кімнати, звідки я щойно вийшов? – замість дубових дверей гладка біла стіна.

Може, це всього лиш сон? Неправда! Адже я відчував ще солодку неміч любовного вичерпання.

– Камо! Камо!

Голос повернувся з протилежного кута коридору і загаснув у сутінках. Я підійшов до дверей зліва, що вели до кабінету Анджея, і постукав. Ніхто не відповів. Натиснувши клямку, я відкрив двері.

Вєруш сидів за столом з головою на спинці крісла. У блідому, аскетичному обличчі ні краплі крові. При моєму наближенні він відкрив важкі повіки і поглянув на мене.

– Я повернувся, – вимовив він насилу, – ти, Єжи, приходиш вчасно.

– Ти спав?

– І так, і ні, – посміхнувся він. – Котра година?

– Пробило вісім.

– Отже, я вклався в три години.

– О п’ятій я бачив тебе на ґанку – ти виходив з дому.

– Так, о тій годині я покинув моє тіло. На ґанку, кажеш? – повторив він, несподівано випростуючись.

– Так, тут, в твоєму будинку, внизу. Потім я піднявся сходами на другий поверх.

Він проникливо заглянув мені в очі і прочитав решту.

– Погано, – шепнув, встаючи. – Дуже, дуже погано. Так, так – скористалися з можливості. Бачиш, – пояснював, зупиняючись переді мною, – використано момент, коли я на якийсь час покинув фізичний план. Інакше я ні за що не допустив би до того, що трапилося, бо моя воля сильніша, коли оперта на фізичне тіло, ніж під час екстеріоризації – відокремлення астрального тіла від фізичного. принаймні втішає те, що вона діє хитрістю. Мабуть, не чується на силі повести відкриту боротьбу зі мною.

Він відійшов на кілька кроків в глибину кімнати і зупинився перед атанором – величезною піччю для алхімічних дистиляцій.

– З двох магів з однаковим астральним розвитком перемагає той, хто володіє міцнішою нервовою системою.

– То ти вважаєш, що вона володіє надприродними здібностями?

– Магічними – так, і навіть у вельми високому ступені. Але, на жаль, використовує свої сили з нікчемною метою, а тому ніколи не стане дійсним адептом. Та все ж вона може бути небезпечною навіть для посвячених у вищі ступені таємного знання. З необережності я частково увійшов до сфери її впливу. Мій будинок, принаймні на деякий час пронизаний її отруйною еманацією. Чи знаєш ти, як махатми – посвячені – називають подібний стан?

– Звідки ж? Не маю ані найменшого поняття.

– Вони називають це астральним condomіnіum. Це простір, яким володіють одночасно два астральні тіла. Я вже не повний господар мого будинку і проти волі змушений ділитися владою з цією жінкою. Передчуваю, наскільки важка буде боротьба, проте сподіваюся, всупереч усьому, всупереч твоїй слабкості, Єжи, зумію перемогти.

Я схилив голову, пригнічений, цілком усвідомлюючи свою провину. І хоча слова товариша залишилися для мене темними і незрозумілими, я збагнув одне: через мене Анджей уплутався у вир ворожих сил. Сидячи за столом я крутив знічев’я у пальцях якийсь предмет. За хвилю я спостеріг, що тримаю у руках попільничку, яку щойно бачив у кімнаті Ками. У ній все ще лежала недопалена сигара, – на бандеролі з маркою у формі черепахи стояв напис: «Тортуґа». Отже, сигара була та сама, яку я недавно палив там, «нагорі».

– Хіба і ти палиш сигари «Тортуґа»? – запитав я з недовірою.

Вєруш похитав головою:

– Звідки? Адже ти знаєш, я взагалі не палю.

– Тоді поясни, як потрапив до тебе мій недопалок?

– Залишився від твоєї сигари.

– Ніби й так, тільки це нічого не пояснює. Тут я її не палив.

– І це єдине, що повторюється у цьому покої?

– Та ні. Окрім попільнички і сигари був цей же стіл і ті самі шпалери на стінах.

– А більше нічого?

– Ще дещо, але, здається, решта походила з твоїх бібліотечних кімнат.

– All rіght!

Я дивився на Анджея, широко розкривши очі. Те, що було загадковим для мене, не ховало труднощів для нього.

– Вельми хитромудро вона зуміла використати елементи мого помешкання.

– Але ж все відбувалося десь на другому поверсі! – вигукнув я, уражений його незворушністю. – Хіба хто-небудь в будинку бачив сходи на другий поверх або хол з колонами?!

Він поблажливо посміхнувся:

– Ну, уяви собі, наприклад: протягом трьох годин ти знаходився в так званому четвертому вимірі, і Кама тимчасово скористалася деякими моїми речами. Ну як, зрозумів?

– Не дуже.

– Нічого не поробиш. Тут я нічим не можу допомогти. Але чи не звернув ти уваги на предмет, якого у мене не бачив? Розумієш, дуже важливо, чи не зауважив ти в тому просторі чужорідного елементу?

– Стривай хвильку… Так, пригадую, золоту чашу.

– В центрі кола з вписаним в нього знаком септенера?

– Септенер? Що це таке?

– Ускладнений образ сімнадцятого аркана таро: семикутна зірка зі знаками семи планет на кінцях. Девіз: Sріrіtus domіnat formam – Дух править формою.

– І справді, такий символ був намальований крейдою на столі. Вона пильно вдивлялася в чашу, коли я увійшов.

– Чаша з водою?

– Так, тільки потім вона розлила воду по столу на доказ того, що в майбутньому більше не буде потребувати цього засобу.

У очах Анджея спалахнуло пожвавлення.

– Можливо, тут ще дещо залишилося, якщо вода не висохла.

І він уважно почав розглядати поверхню столу.

– Є! – вигукнув радісно. – Еврика! – Він підбіг до атанору і, діставши з печі платиновий тигель, ложкою зібрав у нього залишки рідини. – Чудово! – Потім сховав посудину в нішу у стіні біля печі і задоволено потер руки: – Нарешті знайшов пункт, за який можна зачепитися.

Я здивувався:

– Що це означає?

– Пізніше усе поясню. А поки що це зайве. Готуємося до боротьби, Єжи! – додав з блиском в очах.

З-за пазухи він добув шовковий мішечок, розв’язав і вийняв металевий кружечок з шестикутною зіркою на лазуровім полі.

– Знаєш, що то? – показав здалеку.

– Талісман?

– Ні – пантакль.

– Принаймні схоже на талісман.

– Так, але є й істотні відмінності. Талісман служить для концентрації енергії тієї планети, під знаком якої народився його власник. І тому має значення чисто індивідуальне: тісно пов’язане з даною особою і її планетою, талісман підсилює лише те, що вже існує в людині з народження. А тому безцільно, наприклад, народженому під знаком Марса носити талісман Сатурна.

– Чим у такому разі є пантакль?

– Пантакль виготовлений зі сплаву семи планетарних металів, за допомогою відповідних магічних церемоній насичується флюїдами планет, які відповідають йому; тому пантакль може штучно зав’язати астральні стосунки поміж тим, хто його носить, і енергіями планет. Пантакль, який я тобі показав, зазвичай називають «Печаттю Соломона», «Зіркою Соломона» або «Містичною Гексаґрамою».

– Дозволь мені оглянути його уважніше.

І я простяг руку. Вєруш перелякано відскочив, квапливо ховаючи пантакль:

– Не смій до нього торкатися! – попередив суворо.

– Чому?

– Ти можеш заплатити своїм здоров’ям, і навіть життям, спровокувавши викид сконцентрованих в ньому сил. Пантакль завдав би тобі непоправної шкоди, оскільки ти б потрапив під дію флюїдів, а опосередковано зашкодив би й мені, бо розладований пантакль втрачає силу.

– А чи не перебільшуєш ти значення цього кусника металу?

– Єжи, ти, як дитина, говориш про речі, суті яких не розумієш. Гексаґрама чи то пак Шестикутник Соломона – це одна з найпотужніших зброй в руках Посвяченого, символ єдності добра і зла, синтетична концентрація магічної рівноваги. І цією печаттю я здолаю чорні сили, якими хтось оточив мене і тебе. Зараз я ще не можу визначити, хто ця жінка і звідки вона, але сили, які її супроводжують, – лихі і злочинні, тут немає сумніву… Та я здолаю їх, – повторив твердо, – повинен здолати, хіба що…

– Що?

– Хіба що моя діяльність на Землі припала на період тимчасового регресу.

– І що тоді?

– Тоді я, – відповів тихо, – зазнаю поразки.

– Ти і поразка! Чи це можливе?

– Дякую тобі, Єжи, за віру в мене, але деколи дуже важко боротися проти течії; хвиля космічної інволюції, буває, затоплює і найвищі вершини. Втім, в такій боротьбі можна отримати і піррову перемогу. Іноді виснажений боротьбою звитяжець змушений покинути поле бою на тривалий час, може, на багато століть.

– Ти говориш про такі дивні речі.

Я задумливо вдивлявся в таємничі знаки печаті.

– А що означають два вписані один в одного трикутника із знаком «Т» в центрі: один – золотий, інший – срібний? – перервав я тривале мовчання.

– Золотий, обернений вершиною догори, називається trіangulus ascendens, символізує Макропрозопа або Білого Бога, другий, срібний, вершиною вниз – його похмуре віддзеркалення: знак Чорнобородого Мікропрозопа.

– Знаменне поєднання зображень!

– Саме тут криється суть символу і одна з основних загадок буття. «Quod suрerіus, sіcut quod іnfernus», тобто «Як вгорі, так само і внизу» – свідчать таємничі письмена Гермеса Трісмеґіста на Смарагдовій Скрижалі. «Et sіcut omnes res fuerunt ab uno medіtatіone unіus, sіc omnes res natae fuerunt ab hoc una re: adaрtіone» – «І подібно до того, як усе здійснилося від одного і за помислом одного, так усе веде свій початок від однієї речі: пристосування».

– Найстрашнішою загадкою для мене завжди залишиться генеза зла у всесвіті.

– Ти торкнувся проблеми, об яку, наче об рифи, розбиваються висновки мислителів усіх часів. Мені здається, зло народилося з прагнення до самореалізації, яка одвічно властива суті буття. Предвічний Атман, Бог-Слово, забажав утілитися і створив з себе життя. Не вистачило Йому мовчазної свідомості власного існування, і він набрав форми. Бо відчував, що Він не досконалий, і необхідний Йому всесвіт, щоб розвинути таємні свої можливості. Атман витягнув з себе матерію і покрився нею, як плащем. Бо тільки через контакт з тілом можлива сублімація. Проте, виділивши зі Свого лона життя, Атман тим самим спустився у сферу зла і гріха; бо те, що має розвинутись, мусить боротися, мусить дертися вгору і знову падати.

– Отже, – перервав я Анджея, – ти не віриш в абсолютну досконалість Предвічного?

– Ні. Абсолют – це щось штучне і неприродне; одна з численних абстракцій людського мозку, застій і нерухомість. Навпаки! Все вказує на вічний рух, вічні зміни, постійну і вічну еволюцію. І він, цей Великий невідомий, теж повинен розвиватися разом з нами, і у нього є свої злети й падіння. Творець не може бути чужий творінню своєму. Дух світу – потенційний резервуар невикористаних сил, з якого постійно черпає матерія, щоб здійснити Його Предвічне прагнення до об’явлення. Постійно черпає повними жменями і платить Предвічному подякою, збагачуючи Його досвідом феноменального буття, віками вирізьблює Його ніколи не завершену статую.

– Ти говорив щось про момент регресу.

– Еволюція відбувається спіралевидно, вона нескінченно угвинчується у все вищі регіони буття. За циклічними законами періодів повернень у Всесвіті панує нескінченна черговість змін. Після періоду творчого піднесення, який рухає світ уперед, настає період стагнації і зворотніх рухів; проте завжди найвища точка в даному періоді розвитку буде вищою за найвищу точку попереднього циклу.

– Отже, ми постійно рухаємося вперед?

– Так. Велике завихрення – vіvartha – Божественної думки постійно піднімається на все вищі рівні.

– І ми разом з ним?

– Так, ми разом з Ним і в Ньому: дрібні ланки гігантської віварти.

– Таким чином, зло є так само вічним, як і добро?

– Так – на жаль. Але сума його енергії, розсіяної у Всесвіту, завжди менша, ніж напруга потенціалу сил ясних і чистих. І тому, врешті-решт, завжди перемагають останні.

– Але ж не обов’язково?

– Ні. Мабуть, гігантський турнір триватиме вічно; кінець боротьби відсовується в перспективу нескінченності. Правда, шанси зла зменшуються, але судячи з усього, ніколи не впадуть до нуля. Мабуть, нульовий варіант можливий лише в одному єдиному випадку.

– А саме?

– Якби Предвічний, втративши інтерес до боротьби, увібрав у Себе назад той світ, який він явив, і замкнувся назавжди у собі.

– Чи це можливе?

– Єжи, а ти любиш життя?

– Так, життя всупереч всім стражданням на диво прекрасне.

– Ось тобі і відповідь.

Я виглянув у вікно. Зовсім стемніло, на небі сяяли зірки. З міста долинав металевий удар дзиґаря: дев’ята вечора.

Андрій знову сховав пантакль у мішечок і заховав на грудях.

– Знак ставроса – «Т» – в центрі печаті, – продовжив він, – символізує стосунок духу до матерії; вертикальна риска – творчий Фалос, що запліднив горизонтальну Ктеіс. Життя – це жіночий первінь. Жінка вабить нас до землі і земних справ. Ти ніколи не замислювався, чому в середньовіччі чаклунок завжди було більше, ніж чаклунів?

– Справді. Мабуть, культ зла сильніший у жінки, ніж у чоловіка.

– І все зрештою зводиться до тілесного акту з Сатаною – акту, що творить життя, а разом з ним зло і злочин. Жінка – Magna Mater Тerrae – Matrіx Admіrabіlіs. Велика Мати Землі – Мати Предивна.

– А Слово стало Тілом і поселилося серед нас. Святий Дух зійшов у лоно Діви, і вона повила Божого Сина.

– Безсмертний закон протилежностей і контрастів – дві незламні сили, що вічно борикаються у гомоні сторіч.

Я піднявся:

– Мені пора.

– Бувай, Єжи! – сумно попрощався Анджей. – Бувай! Радити тобі зараз нічого не можу; все у владі твоєї власної доброї волі. Тільки Гальшку шкода. Чарівна чиста дівчина.

Схвильований, опустивши голову, я вийшов.

Сабаш

Ось уже кілька місяців я живу мов уві сні. Начеб і виконую свої фахові обов’язки, займаюся повсякденними справами, але витаю в іншому світі. Цей інший світ – такий прекрасний, деколи загрозливо прекрасний, більше не дивує мене; дуже міцно зжився я з ним, можливо, так і треба, інакше й бути не може.

Гродзенських відвідую, як і раніше. Люблю Гальшку і не в силах відмовитися від насолоди, яку дарує Кама. Часто в любовному екстазі у мене народжується бажання убити її і назавжди прибрати з мого шляху. Вона, здається, розуміє мої думи і погляд її в такі миті подібний до погляду беззахисної голубки.

– Ну, удар, удар, якщо можеш!

І я негайно здаюся.

Дивовижна справа! Деколи в її очах мигоче щось від Гальшки, і мені раптом здається – в ній я люблю іншу. Гальшка для мене – святиня, я не смію і уявити фізичної близькості з нею. Чи не тому Кама зробилася її доповненням? Чи не тому шукаю в ній сексуальну антитезу, якої в Гальшці шукати не насмілююся?

Кама постійно мінлива; начеб і та ж, і все-таки інша. Звідси розкішна ілюзія новизни, ілюзія непізнаного. І що за артистична тактика! Її еротичну вишуканість і розбещеність перевищують найсміливіші фантазії. Адже вона така молода! Видно, цьому не можна навчитися – з цим народжуєшся. Я йду за нею без опору: її демонізм вабить мене. Життя таке убоге і позбавлене яскравого, незвичайного, так скупо дозує воно небачені переживання.

З нетерпінням чекаю майбутнього понеділка. Кама приготувала нову несподіванку. Я повинен чекати її вранці на розі Святоянської, там, де кінчається низка останніх будинків.

О дев’ятій я був на місці. Сірий холодний ранок ще закутував землю туманом, що ліниво розповзався по западинах, а молочнобілі клапті чіплялися за кущі придорожньої тернини. Там і тут в мареві випарів то вимальовувався силует старої груші, то нерухомими крилами лякав вітряний млин. Десь далеко на болотах клекотів бузьок.

Хтось легенько торкнувся мого плеча.

– Ну що, йдемо?

З-під бобрового хутра на мене глянули прекрасні очі.

– Веди, Камо!

І ми попростували польовою стежкою в туман. Намокла земля налипала на черевики, ноги ковзали. Раз у раз хлюпали провесняні калюжі, затягнуті тонкою, немов павутина, кригою. На межах задумалися скелети торішніх бур’янів – убогі рештки осені. Десь на пагорбі проплив побільшений туманом контур коня, запряженого в плуг, і розтанув у млі.

Зліва, на самому краю яру, замаячила хата.

– Ось ми й на місці.

Стежина пропала, глинистим бездоріжжям ми дісталися до порогу. Було тихо і самотньо. З трухлявого даху сльозився іній, у шиби билися гілки ліщини.

Кама штовхнула двері. Через сіни ми увійшли до кімнати направо: невелика, квадратова, чисто побілена. Стіл, лава, два ослінчики і ліжко. У ніші біля дверей – атанор – дивовижна мініатюра того, що я бачив у Вєруша.

У розставлених на плиті тиглях і ретортах вирувало, булькало вариво, пінилися зеленою піною декокти, переливаючись через краї судин; всередині плити, на ґратах, просто над вогнем піднімалася пара від пузатого сагана.

Кама, скинувши хутерко, вбрала широкий білий фартух.

– Допоможи мені, Юр, – адже ти обіцяв.

– Як тобі йде фартушок, – відповів я, проводжаючи її захопленим поглядом. – Виглядаєш на тлі алхімічного вогнища, як сучасна Канідія – римська чаклунка.

– Та, що труїла маленьких дітей і яку згадав Горацій? Невдале порівняння. Краще прочитай рецепт мазі Джамбатісти Порту.

І показала на товсту, в сап’яновій палітурці книгу, що лежала на столі.

– Це ж раритет! – зауважив я, з цікавістю розглядаючи книгу. – Нічого собі – обіцяюча назва: «Magіae naturalіs lіbrі XX» – «Магії природничої двадцять книг». Автор – Джамбатіста Порту. Відомий демонолог XVІ сторіччя!

– Шукай чаклунський рецепт мазі!

Я уважно проглянув декілька сторінок.

– Знайшов. Є два рецепти.

– Прочитай перший!

– Візьми: смалець, аконіт, молоді галузки тополі, коріння мандрагори, листя блекоти чорної і вовчої ягоди – все це змішай із сажею і звари!

– Ясно. А другий?

– Рецепт другий: візьми смалець, листочок п’ятерника, шавлію, тобто тінь ночі, корінь дурману, додай відвару з персикових кісточок і кілька крапель лаврового соку, цієї чудової отрути, крапля якої, потрапивши у вухо або на язик, вбиває блискавично; звари все це з отрутою змії, соком маніокового куща і спермою кобили, що розігрілася в тічці; потім проціди і, не даючи остигнути, додай оливкової олії і трохи крові кажана.

– Вибираємо другий рецепт – він детальніший і викликає довіру.

– Найжахливіші субстанції, які породила земля, – відповів я, проглядаючи пожовклі сторінки сатанинської книги, – самі отрути і наркотики.

– Є на світі й куди цікавіші книги, що ретельно зберігаються у родинних бібліотеках, переходячи у таємниці від батька до сина – ось де справді ключі до брам пекла.

– Камо, адже за те, що ми збираємося з тобою зробити, кілька сторіч тому спалювали на вогнищі? Навіть у нас, у толерантній Речі Посполитій, живцем спалили під шибеницею в Познані у 1645 році Реґіну Ворожку, яка призналася перед судом у співжитті з чотирма дияволами – Тужим, Рокитою, Тростинкою та Роґальою: «жінка ця, від Бога Єдиного відрікшися, час від часу з оними чотирма розпусті нечестивій віддавалася», на що, втім, справедливо обурюється невідомий автор книги XVІ сторіччя «Чин сатанинського права».

– У мене в Польщі значно більше попередниць, ніж ти вважаєш, – відповіла Кама, розтираючи скляним товкачем трави у ступці. – «Випробуванню водою і вогнем» піддавали Ганну Одиначку, звинувачену в чаклунстві і «сатанинських з дияволами на Лисій Горі контактах», водою випробовували Ганну Богдайку за відьомство… Сатана прекрасний, і ніколи не переведуться ті, хто піде за його колісницею. Кинь це в тигель!

І Кама передала мені шкіряний мішечок з червоним порошком. Я висипав його в тигель і гарненько перемішав ложкою. На дні щось зашкварчало, запінилося іржавою піною і вляглося.

Кама витягнула з тайника у комині над піччю невелику шкатулку горіхового дерева.

– Подивися на цей корінець! – вона вийняла зі скриньки дивний покруч, що скидався на маленького чоловічка. – Цікавий, чи не так?

– А що це таке?

– Мандрагора. Корінь – homunculus. Кажуть, коли його виривають із землі, він кричить, як людина. У нас його називають ще покриком або гнівичем, бо він немов кричить і гнівається на тих, хто насмілюється до нього торкнутися.

– Невже природа зберегла в нім одну зі стадій еволюційного розвитку? Можливо, корінь-карлик зародився, як передчуття людини в рослині?

– Цілком можливо. Принаймні корінь виглядає, як зародок людини.

Кама вовтузилася з тиглями – процідила окремі інгредієнти в одну реторту; густа темно-зелена рідина на наших очах почала остигати, осідати і згущуватися грудками. Кама нетерпляче спостерігала хімічний процес.

– Готово! – вона ложкою дістала з посудини темну, клейку, як смола, мазь.

– Ти виконав всі мої вказівки? – запитала, стелячи на підлозі великі, пухнасті, сніжно-білі ведмедячі шкури. – Нічого не їв відучора?

– Все виконав.

– Тоді почнемо.

Швидким, гнучким, тільки їй властивим рухом скинула сукню і в сліпучій наготі опустилася на ведмежу шкуру. Я взяв з неї приклад. Хвильку ми дивилися одне одному у вічі.

– Чудова моя чарівнице! – вигукнув я, з тремтінням обіймаючи її.

Вона викрутилася від обіймів.

– Сьогодні не можна.

– Чому?

– Сьогодні ми повинні бути там.

І набравши в долоню ще теплої мазі, почала втирати її під пахви.

– Якщо бажаєш вирушити зі мною туди, роби те ж, що і я.

Дивлячись мені в очі, вона подала реторту з сатанинською субстанцією. Мить повагавшись, я погодився. Незабаром ми відчули, що у головах закрутилося й охопила нас сонливість. Кама, теж сонна, простяглася на шкурі.

– Якщо повернешся раніше за мене, негайно вийди з хати, – пробурмотіла вона напівпритомно.

– А якщо ти мене випередиш?

Не відповіла. Її тілом пробігали судоми, на щоках розгорівся хворобливий рум’янець, сухі гарячкові вуста щось шептали. Я схилився до неї і встиг уловити останні слова:

Понад плотом, Понад лісом Понеси-неси нас, бісе…

Голова її поникла, буйна мідь волосся змішалася з білою хвилею хутра і, безсило розкинувшись упоперек шкури, вона заснула.

Майже водномить і я втратив свідомість. Світ закрутився в божевільній сарабанді, і я, мов мертвий, звалився біля Ками. Настала ніч, чорна, жорстока і накинула на очі плахту тіні.

З мертвоти сну мене вирвало ячання вихору. Я летів десь у просторах мороку, гнаний незнаною силою у незнаному напрямку. Піді мною завивав ураган, гнулися і стогнали дерева, поруч мене з реготом проносилися якісь тіні. Незабаром мій лет знизився і я мчав поміж стінами каньйону. Чиєсь крило, широке, пухнасте торкнулося мене, обганяючи, і помчало далі. Над вухом залунали смішні напівзвірині голоси, а відбившись від схилів ущелини, розтанули десь на манівцях.

Раптово хмари розверзлися, і в просвіті зблиснув місяць, затоплюючи землю примарним зеленим світлом. У вишині наді мною скажено мчав табун голих людських тіл: юні дівчата з довгим волоссям припали ніжними кетягами грудей до козлиних хребтів; пишні жінки, що пашіли літом життя, поганяли величезних кабанів, обхопивши ногами їхні боки; гнучкі, засмаглі юнаків, чоловіків у розквіті сил і хтивих стариганів з іскрами тліючої жаги в згаслих очах несли божевільним галопом скривавлені кобили; гидкі сиві мегери осідлали коцюби, лопати, палиці, – розшаленілий вирій безсоромних тіл, потворних монстрів, скажених відьом.

Вузька горловина каньйону раптово розверзлася, і я опинився в улоговині, оточеній гірським хребтом: посередині здіймався в небо гранітний конус. Тут людська сарана приземлилася, наповнюючи долину гиканням, іржанням, реготом. Звідкись з-під землі вирвався вогонь і кривавими відблисками осяяв улоговину. Всі погляди спрямувалися до плескатого вершка конусу, залитого пурпуровим світлом: там, на висіченому в скелі троні, сидів, підібгавши під себе кудлаті копита, гігантський андрогін з головою бородатого козла, з козячим вим’ям і збудженим фалосом – жахливий, похмурий, крилатий.

Натовп внизу захвилювався, зашумів:

– Гляньте! Це він! Наш пан! Це він, Бафомет[33] братів містичного Темплю[34], Тифон єгипетських магів, предвічний Аріман-пітон!..[35]

– Хвала тобі, володарю вогненних безодень, слава тобі, владико гріха і тілесних утіх, заступнику відлучених від лиця Божого! Покірні, припадаємо до стіп твоїх, лише тобі служимо, дарувальнику насолоди і божевілля крові! Біля підніжжя трону твого віддаємо почесті, одвічно лише тобі належні, складаємо до стіп твоїх поклоніння дітей цієї землі. Осанна, Пане Безодні! Осанна! Осанна!..

І захвилювалося море схилених голів і хвиля оголених хребтів зігнутих на знак покори.

Обличчя Сатани осяяла усмішка – дивна усмішка ситої гордині і зловісної радості. Він піднявся з сідала – величезний, непроникний – і змахнув змієподібною патерицею. Двоє братів, зодягнених в козлині шкури і чортячі роги, повели до трону по скелястому схилу якусь жінку. Вона йшла швидко, білосніжна у своїй наготі, в золотолитому плащі волосся, що спадало до стіп, крихітних, майже дитячих. Коли вже утретє жінка обійшла конус, піднімаючись до трону, я упізнав Каму. Захоплений погляд її був прикований до Бафомета, вона йшла, наче сновида. Біля підніжжя трону зупинилася покірлива і тремтяча. І тоді пролунав хрипкий сміх і прогримів наказ:

– Віддай поцілунок, належний твоєму панові!

З огидою я побачив, як вона припала вустами до його лівої ноги і руки.

– Хи-хи-хи! Ха-ха-ха! – реготало людське стадо внизу. – Виконуй свій обов’язок, юна відьмо! Вітай пана свого, як належиться!

Сатана обернувся до неї спиною і підняв хвоста.

– Цілуй! – гаркнув він, перекрикуючи регіт шанувальників. – Цілуй!

Вона виконала огидливий наказ, і чудовисько-андрогін, поклавши праву руку на її груди, виголосив:

– Ось печать – дар мого духу. Прийми її і носи в ім’я моє! – Він відняв руку, і на грудях Ками залишився ганебний знак диявольського стигмату. – Ти прийнята в число сестер і братів мого ордену!

Церемонія закінчилася. У пекельному шумі і реготі вона спустилася зі скелястого конуса і зникла в натовпі.

Невидима музика – спочатку повільна, дрімотна – раптово вибухнула оргією звуків – хрипких, криваво-спекотних жагою пожадання. Сотні голих постатей, взявшись за руки, оточили гігантським колом трон цапа. Поплив хоровод. Під несамовиті вигуки розпашілих самців і самок в такт сатанинського болера розгойдувалися голі торси, дугою згиналися спини, що блистіли від мазей і поту. Божевільний глухий тупіт босих ніг по траві, відбившись від гірського пасма, повернувся стократ посиленою луною.

При світлі смолоскипів у щораз швидшому темпі крутився вир кошлатих литок, напучнявілих хіттю персів і підчеревин у безсоромному притисканні.

– Гоп, гейя! Гоп! Гейя!

Раптово перстень хороводу розпався на тисячі ланок, які планетарними блискавками стали обертатися довкола власних осередків. Але і вони незабаром підкорилися відцентровій силі, подробившись на все дрібніші вихори і кола. І ось неприборкане людське скопище розсипалося по улоговині в дикій гонитві за утіхами спраглої плоті.

Могутній, волохатий самець навалився на білосніжне, делікатне, як атлас, лоно очманілої від хіті дівиці; стара з обвислими цицьками обіймала юного ефеба у розквіті краси; а там вагітна кохалася з дияволом, прирікаючи на загибель майбутній плід.

У гірських печерах, у темряві, куди не пробивався червоний промінь вогню, відбувалася найогидніша розпуста. Зачаївшись у похмурих закутках, ніби побоюючись, що сам сатана почервоніє від сорому, задовольняли свої скажені пристрасті содоміти. Під балдахіном гірського дашка, на скельному вівтарі безсоромно розкинулася гола жінка; святотатець-священик вершив сатанинську месу, замість вина причащаючи кров’ю.

Неподалік з «казальниці» до захопленої черні провіщав пузатий чортяка Кострубан в старосвітському кунтуші, а далі на столах із дощок, покладених на бочки з горілкою, справляли сабашовий бенкет.

Над головами бенкетуючих пролітали, ляскаючи перетинковими крилами, стриґи, що крадуть з колиски немовлят – красивих, пухких, спокійних, – а підкидають худеньких, блідих, верескливих; ягибаби, ласі до дитячої крові; страшні упириці і давньоримські ламії. Здалека від галасу бенкету ковзала, мов тінь, з заламаними руками і чорний прутом примара червоного мору, що її прозвали Тихою Дівчиною.

Незчисленні полчища кажанів, ворон, хвостатих, з обгризеними сідницями павіанів, котів, свиней, щурів, мишей і всілякого гаддя звивалися в траві, нахабно залізали у посуд, впивалися у вуста, в очі, в обличчя. Дивовижні сотворіння, не схожі ані на людей, ані на звірів – люті чуперадла, зловісні почвари і підступні мамуни непомітно підкрадалися до столів в очікуванні недоїдків.

А вгорі, там, на вершині конуса, недбало розвалився на кам’яному троні повелитель Зла і Ночі. У його очах, холодних і мудрих, зиґзаґами спалахували безмежне презирство і гординя; випростаною правицею, насміхаючись, указував він на блідий місяць, що в ту саме мить сховався за хмарою, щоб поступитися місцем своїй тіні там, унизу, чорному духові пітьми Ґебураху.

– Гп, гейя! Гоп, гейя! – знову завило в глибині улоговини. Згасло кошмарне пурпурове світло, сконали смолоскипи, і серед суцільного мороку почався останній акт сабашу, вже прихований від зоряних очей. Лише час від часу зі змієвиська скліщених тіл, що звилися, що совгалися в любовній конвульсії спин, сідниць, стегон, судорожно сплетених рук і ніг, долинало хропіння очманілих від невгамованої похоті кляч-самиць, іржання оскаженілих від тічки людських жеребців і хрипке пугукання божевільних. І раптом на тлі миттєвої тиші одізвався смішний відголос гикавки:

– Чха-гик… чха-гик…

А з вершини конуса пролунав довгий, надривний стогін. Тужлива, трагічна, безмежно глибока туга розорала траур сабашної ночі і, відбившись від скель, померла десь далеко в долинах.

Тремт жаху потряс натовп.

– Що то було? Звідки цей голос?

І знову тишу пронизав той самий жахливий крик, тільки того разу ще голосніший, ще розпачливіший і безнадійніший.

Здригнулися гори, сторопіли люди і звірі. Якими ж могутніми мусили бути груди, що видали такий жахливий звук. Та ось вінець вогненних язиків оточив пурпурову корону сатанинського конуса і похмурим відблиском осяяв Бафомета.

Стояв величезний, похнюплений, вищий за гірські вершини. В цапиній бородатій морді пробивалася безмежна мука, в очах, величезних, глибоких, як безодня, мерехтіло велике, невідбутне страждання, безмежний відчай відкинутого від лиця Господнього. Наче з правіку закрив рукою глибокими зморшками пооране чоло і стогнав. Жахливі, волохаті груди найбільшого з бунтарів стрясали дитячі ридання.

– Господи! Пощо мене відштовхнув?

Раптом предивний блиск осяяв заціпенілі в муках риси, світле полум’я спалахнуло між козлиних рогів, і він випростався у потоках світляного милосердя. І тоді чудове перетворення потрясло улоговину і скелі: зник огидливий козел, а у вогні і блиску, немов Фенікс, відроджений з попелу, до неба здійнявся гігантський Адам-Люцифер.

Засліплений нестерпимим світлом, я впав обличчям на землю і вдруге знепритомнів.

Було близько п’ятої пополудні, коли я насилу розплющив важкі повіки. У вікна зазирнув сумний захід лютневого надвечір’я і проклав довгі червоні смуги на підлозі.

Я ліниво підвівся з ведмежої шкури, спробував встати. Проте ноги не слухалися. Наче п’яний, я заточився і сперся руками об стіл. У голові гуло, в роті пересохло, мене лихоманило. Я облизав сухі губи, щосили притиснувши долоні до скажено пульсуючих скронь: кров струмувала по артеріях могутніми поштовхами.

Налиті кров’ю очі з болісної білизни стіни зісковзнули на білорунну ведмежу шкуру: гола Кама ще спала. Напіврозкриті губи здригалися легенько, немов дві вишні від поривів крилатого вітру, розкинуті ноги виконували безсоромно хтиві рухи. Вперше прокинулася в мені огида до неї. Я з несмаком відвернувся і, добачивши, що й сам голий, швидко одягнувся. Шум в голові поступово затихав, змінившись нестерпним болем. У вухах все ще тривожно дзвеніла кров. Я кинув погляд на сплячу, прикрив її шаллю і вибіг з хати в поле. Свіже, схоплене морозцем повітря витверезило мене. Я попростував до міста, навіть не вбравши капелюха; пронизливий вітер ударив у груди, і мені раптом зробилося холодно. Застібаючи плаща під саме підборіддя, я зауважив пропажу медальйона з пучком Гальшчиного волосся.

– Невже залишив у чортовій халупі?

Я повернувся до хати: за будь-яку ціну мушу повернути медальйон. Проте дійшовши до яру, я не побачив хати. Там, де щойно вона стояла, оголився незарослий, рівний чотирикутник. Лише самотній обдертий кущ ліщини сумно тріпотів куксами гілок.

Нижче рівня Дручі

Сабашова ніч остудила мої стосунки з Камою. Вона, мабуть, мала намір тієї ночі ще міцніше прив’язати мене до себе, та насправді лише віддалила: я бував у неї набагато рідше. Зате частіше і триваліше провідував Гродзенських. Вразлива, ніби квітка, душа моєї Гальшки негайно уловила зміну; у її блакитних очах зникла нарешті меланхолія, повернулися жвавість і жартівливість в наших розмовах. Вона знов світилася щастям.

Наші стосунки складалися успішно, і я вже подумував у найближчому майбутньому про шлюб з коханою. Майже щодня зустрічаючись пополудні, ми із захопленням мріяли про майбутні подорожі, даючи повну волю уяві. Деколи Гальшка сідала за фортеп’яно і, заколисана чарівністю наших фантазій, грала мелодії, натхненні морем. Сховавшись де-небудь в кутку сальону в кріслі, я годинами вслухався в гомін хвиль, шипіння піни або віддавався тихій меланхолії вечірніх припливів. Мелодія моря змінялася то криком морської чайки, то сумною піснею моряка, то сиреною пароплава, що відчалює. І знову все поглинав безмежний, розлогий ритм стихії.

Але недовго тривали спокійні щасливі хвилини. Одного разу Гальшка поскаржилася на біль в руці вище ліктя. Рука раптом спухла до самого плеча, утворився гнійник. Лікар рекомендував термінову операцію. Гальшка опиралася, благала ще зачекати. Увечері гнійник розкрився. Разом з гноєм витекло кілька голок, тріска і клубок чорних ниток. Стара няня Гальшки, Кася, побачивши цю дивовижу, потягла мене за рукав до іншого покою.

– Добродію, нашій панні цю гидоту хтось мусив «вкинути».

– Не розумію.

– То чари, прошу пана. Не смійтеся над старою бабою, але то справжні чари. Хтось має злість до нашої панянки і кинув уроки.

– Ет, Касю, плетете андрони!

Але вона не поступалася.

– Коли кажу, що чари, то чари. Хіба хто чув, щоб отакі речі самі опинилися в тілі? Певно, панні позаздрила якась зла жінка, ось і підкинула.

За кілька днів рана затяглася безслідно. А незабаром утворився гнійник на лопатці, нагноєння продовжувалося цілий тиждень, коли ж болячка тріснула, разом із згустками крові і гною вийшли шматочки вугілля, старі іржаві шпильки і навіть кусник темно-зеленого сукна.

Лікарі були безсилі запобігти такому дивному захворюванню, я звернувся за допомогою до Вєруша. Він прийшов, як завжди зосереджений, мовчки вислухав розповідь Гальшки про перебіг хвороби і оглянув хворі місця.

– Попереджаю, – нарешті заговорив, одночасно проводячи магнетичні паси від осереддя гнійників до кінцівок, – поки що я вилікую вас лише тимчасово; зараз не вдасться вилікувати остаточно. Проте сподіваюся, – додав з м’якою усмішкою, по-батьківськи погладивши її світлу голівку, – що за якийсь час, можливо, навіть незабаром мені вдасться ліквідовувати хворобу.

– Я вам вірю, – і Гальшка з повною довірою подивилася в його добрі мудрі очі.

– Ваша віра допоможе мені, укріпить мої сили. Єжи, потримай праву руку!

Під пасами Анджея хвороботворна матерія набрякла у великий синьо-червоний гнійник на ключиці і поволі почала спускатися від запаленого центру по руці до долоні.

Я поглянув на Анджея. Він мовчки зосередив погляд на хворій, на лобі залягла глибока зморшка, руку він тримав в кількох сантиметрах від передпліччя Гальшки.

– Рrogredіarіs![36] – тихо, але твердо наказав він і опустив руку на кілька сантиметрів нижче до ліктя. Пухлина, слухняна волі лікаря, зм’якла і витягнулася вузькою червоно-синьою смугою до ліктя.

– Рorro![37] – знову наказав він.

Хвора тихенько застогнала.

– Боляче.

– Зараз настане полегша, – заспокоював Анджей, тримаючи свою руку над згином ліктя. – Зазвичай суглоби болючіші. Рorro!

Гнійна смуга опустилася нижче, до долоні.

– А зараз, Єжи, підтримай, будь ласка, вище, біля плеча.

– Не боляче? – запитав я, обережно притримуючи Гальшчину руку, де щойно палав величезний гнійник.

– Аніскільки, – відповіла вона, залившись рум’янцем.

А Вєруш тим часом підвів хвору субстанцію до пальців. За п’ятнадцять хвилин луснули гнійники на вказівному і середньому пальцях, разом з кров’ю і гноєм вийшли друзки скла. Вєруш промив рани сулемою і, натерши долоню хворої маззю, наклав пов’язку.

– Як себе почуваєте? – запитав, закінчивши операцію.

– Чудово. Нічого не болить. Дякую вам, чудовий лікарю!

І із сльозами на очах вона потиснула йому руку.

– На жаль, – зітхнув Анджей, збентежений старим Гродзенським, що наполягав на гонорарі. – У будь-якому випадку, всі заходи поки тимчасові… Ні, дякую панові, я рішуче відмовляюся, – сказав ідучи. – Адже я ніколи не займаюся лікуванням; виняток зробив лише для нареченої мого друга.

– У такому разі я просто не знаю, як вам віддячити? – зніяковів, у свою чергу, батько Гальшки.

– Дурниці, любий пане. Прошу вас обов’язково відвезти дочку на деякий час в село, і подалі – краще в гори. Поки що необхідно забрати її з міста.

– Завтра ми виїжджаємо.

– All rіght! Чудово. А ти, дорогий мій Єжи, залишишся протягом усього цього часу зі мною.

Протести Гальшки і її матері не допомогли. Ще того ж вечора, улягаючи волі Анджея, я попрощався зі своєю нареченою на довгий час.

– Ти негайно вирушиш зі мною, – рішуче зажадав мій друг, майже насильно відводячи мене від Гродзенських. – Необхідно обговорити вельми серйозну справу.

Незабаром ми вже сиділи в тихій майстерні і задумливо, не відриваючись, дивилися на полум’я у коминку. Та ось Анджей підняв голову і подивився на мене.

– Гадаю, ти не сумніваєшся, хто зурочив Гальшку.

– Так. Усі докази провадять в одному напрямку.

– Отже, зволікання небезпечне, мусимо діяти, допоки отруйний вихор, який дме ЗВІДТИ, не перетворився на смерч, якого вже не опануєш.

– Я весь до твоїх послуг.

– Пам’ятаєш рештки води, розлитою Камою з чаші?

– Звичайно. Ти тоді зібрав воду в реторту і заховав у ніші атанора.

– Мені нарешті вдалося дослідити астральний фантом цієї води.

– Отже, у води теж є астральний фантом?

– Як у будь-якої стихії і будь-якого елементу. Ти читав Теофраста Парацельса? «De ente astrorum» і «Archіdoxіs magіca»?

– Ні, не читав, лише чув про цю дивовижну людину. Здається, в окультистів він користується великою пошаною.

– Парацельс один з найсерйозніших магів Європи, несправедливо оббреханий офіційною наукою. Так от, в згаданих творах цього філософа розрізняються чотири види астральних фантомів: Stannar або Truрhat, тобто фантом мінералів, який зв’язує їхню матеріальну форму і душу, викликає кристалізацію; астральний фантом квітів, тобто Leffas – життєва сила рослини, завдяки алхімії її можна зробити видимою в скляній пробірці, і, нарешті, фантом тварин, званий Evestrum, ну, і двійник людини.

– А нас цікавить первинна форма води, тобто її Stannar?

– Так. Я зробив алхімічний аналіз води, насиченої флюїдами цієї жінки. Завдання виявилося не з легких, враховуючи невелику кількість рідини (аналіз довелося повторити неодноразово), але не шкодую: результати перевершили всі сподівання.

– Чи вдалося тобі здобути вплив на неї?

– Наразі ні, але я отримав вельми цікаві вказівки.

– Які ж?

– Астральний фантом води, намагнічений Камою, має розгалуження.

– Нічого не розумію.

Вєруш підійшов до атанору, витягнув з тайника олов’яну посудину, схожу на яйце з покришкою і двома ріжками, що стирчали збоку.

– Поглянь на ці два вказівні пальці, – показав на ріжки.

– Один значно коротше другого.

– Саме він і послужить нам дороговказом.

– Хіба не хочеш мене переконати, що у цій посудині міститься астральний фантом води?

– Зовсім ні. Його можна спостерігати лише в пробірці і то на мить. Тут рештки води, намагніченої Камою, змішані зі спеціальним препаратом для посилення її флюїдних властивостей. Ріжки у посудині – це напрямки, в яких видовжився астральний фантом води під час аналізу. Напрямки, в яких видовжується рідина у посудині – точне віддзеркалення роздвоєння її астрального фантому. Перш за все належить пам’ятати про те, що між Камою і рештками намагніченої води досі залишився зв’язок, так зване магнетичне єднання. Ріжки, немов мацаки протоплазми, вказують, де треба шукати Каму або того, що знаходиться з нею в нерозривному контакті.

– Навіщо ж шукати Каму; якщо хочеш з нею поговорити, я у будь-який момент…

– Ха-ха-ха, – розсміявся він. – Звісно, не потрібно її шукати – принаймні поки що. Але мене здивувало, Єжи, роздвоєння астрального фантому. Якби він був пов’язаний тільки з Камою, ріжок указував би лише один напрямок. А їх два. Ось в чому таємниця! Розумієш?

– Так. Мабуть, існує подвійний магнетичний зв’язок.

– Чудово! Ось ти і навчився дечому. Саме у цьому вся справа. І тому у нас дві можливості, завдяки яким, мабуть, вдасться вторгнутися в орбіту її суті.

– Яку ж ти вибрав?

– Рушимо у напрямку слабшого астрального фантому, який нам вказує коротший ріжок. І знаєш, чому? Вважаю, напрямок довгого ріжка, як вектор сильнішого тяжіння, привів би нас до самої Ками. А нам цікава, навпаки, ледь помітна вказівка коротшого ріжка.

– І ти сподіваєшся за допомогою цього дороговказу дістатися до чогось іншого?

– Так. Це і буде tertіum assocіatіonіs magnetіcae – третій елемент магнетичного зв’язку, якого я шукаю. Тлумачачи це на мову геометрії, магнетичні взаємини мають вигляд трикутника. Це trіangulus magnetіcus – магнетичний трикутник, вершина якого – сама Кама, а кути основи – вода в моїй посудині і якийсь невідомий Х, на кого вказує короткий ріжок. Посудина зіграє роль астрального компаса, який приведе нас на місце.

– Але ж Кама – полюс рухомий, він постійно міняє положення.

– Зате невідомий Х, здається, є пунктом сталим.

– Справді?

– Бачиш, відтоді, як я зайнявся аналізом, тобто вже протягом кількох місяців, кут відхилення короткого ріжка залишається незмінним, тоді як довге відгалуження постійно переміщається.

– Та все ж, на мій погляд, цього не досить, щоб провести нас до таємничого Х.

– Скажу тобі, як є: таким «компасом» може скористатися тільки людина в сомнабулічному стані, себто у стані гіпнотичного сну.

– Отже, ріжок – лише допоміжний чинник?

– І проте вирішальний; без нього не досягти пункту, таємничими нитками пов’язаного з суттю Ками. Необхідно мати його під рукою, щоб постійно відчувати рух флюїдів, які в ньому містяться. Але перш за все ти повинен занурити мене в гіпнотичний стан. Зумієш?

– Так. Адже ми вже не раз робили подібні досліди.

– Проте не забувай, ми жодного разу не виходили за межі гіпнозу; зараз мова йде про транс значно глибший.

– Не турбуйся, я зумію.

– Чудово. Відразу і почнемо. І пора відповідна – вечір; у сутінках ми не привернемо до себе уваги перехожих. Коли я засну, ти виведеш мене за хвіртку. Хтозна, куди забредемо. Може, кудись неподалік, а може, й за кілька кілометрів або й далі. Мусиш наготуватися до далекої дороги. І ще: коли дістанемося мети, розбудиш мене.

– Зрозумів. Починати?

– Починай!

Вєруш узяв у ліву руку астральний компас, сів в крісло і якусь хвилю зосереджено вдивлявся в копію Рембрандта «Лекція анатомії» на стіні навпроти. Я став за кілька кроків від нього і почав його гіпнотизувати. Після шостого пасу він заплющився, глибоко зітхнувши. Ще декілька пасів, щоб закріпити стан, і я почав його заглиблювати. За п’ять хвилин білки очей закотилися, і приспаний повернув характерну свободу рухів і мови. Я вийняв з краватки шпильку і легенько вколов його в щоку.

– Відчуваєш біль?

Він посміхнувся.

– Нітрохи.

Я ще раз вколов його в передпліччя з тим же результатом. Анджей не ворухнувся. І хоча шкіра була глибоко проколота, кров не з’явилася.

– Чудово. Тепер встань і йди за мною.

І я вивів його через сад на вулицю.

Вечоріло. Ліхтар біля вілли розкидав матові відблиски. В повітрі висіла густа насичена імла, що ліниво скроплювала бруківку. Була тиша. Час від часу з імли випірнав перехожий, на мить опиняючись в колі слабкого світла, і знову зникав в імлі. Вдалині дзвеніли трамваї.

Вєруш нерішуче стояв на тротуарі. Я відступив на кілька кроків, залишаючи йому повну свободу дій.

Він протягнув руки горизонтально, потім розкинув їх широко наче крила. Пальці лівої руки розтиснулися, відкриваючи компас на долоні. Поволі, немов сліпець, Анджей почав повертатися на місці, вивчаючи простір. Після третього півоберту праворуч він завагався і повернувся до колишньої позиції; знову повернувся у той бік і знову відступив вліво. Врешті-решт зупинився на місці, опустивши праву руку. Простягнута ліва рука наполегливо вказувала на щось вдалині. На губах промайнула задоволена усмішка. Знайшов.

Компас крутнувся під певним кутом, спрямувавши короткий ріжок паралельно вказівному пальцю. Компас почав діяти.

Андрій ще трохи постояв на місці, ніби вдивляючись в простір, потім рушив навпростець через вулицю. Я пішов за ним. Ми перетнули Паркову і незабаром спустилися до берега Дручі. Час від часу, особливо там, де доводилося міняти напрям, Анджей зупинявся і звірявся з компасом. Чутливий покажчик попереджав його при кожному закруті.

Ми заглибилися в лабіринт вузьких маленьких і дуже людних вулиць біля річки. Раз у раз у провулках виникали підозрілі фігури – насторожені, похмурі, з виразною печаттю злочину. Минаючи якийсь із тих плюгавих провулків, залитий світлом розшалілого в танцю шинку, зачепив мене якийсь п’яний волоцюга:

– А що-сьте, пане, загубили на нашій парафії, га? Сліпця ведете на шнурку з денним зарібком, так? Багато, певно, назбирали-сьте грошиків, бо виглядаєте обидва не зле. Може, би так зі мною ся поділили, га? Тре того старого шкарбана трохи обмацати по кишенях, може, що і знайдеться?

І був би вже здійснив свою загрозу, якби не зимний блиск цівки мого бравнінґа перед його очима.

– Курва! Холєри ся пильнуют! – пробурчав, звільняючи дорогу.

Ми увійшли до якогось довгого вузького коридору. Темрява, хоч в око стрель. Я запалив червоний ліхтарик. Пурпурова смужка світла впала на підлогу, вистелену трухлявими дошками, – брудними, в проломах і дірах. Коридор здавався нескінченним; страшні, облуплені стіни, що замикалися вгорі бочкоподібним склепінням, чорною перспективою тягнулися вдалині. Тхнуло гниллю, спертим повітрям. Але Вєруш не відступав. Навпаки, він крокував твердо, рухи знайшли цілеспрямовану упевненість. Мабуть, ми наближалися до мети. Несподівано коридор різко скрутив праворуч, і водночас почав швидко знижуватися. Підлога скінчилася: під ногами скрипів дрібний жовтий пісок. Коридор звузився в тісний канал; довелося йти наступці, а не поряд. Пробирав пронизливий сирий холод. Зі стін струмочками стікала вода, в одному місці довелося убрід перейти глибоку брудну калюжу. Очевидно, ми знаходилися в підземеллях під руслом річки.

Про ці підземелля в місті ходили глухі чутки. Люди казали, ніби вони милями тягнуться вздовж і поперек під Дручею, тільки досі нікому не вдавалося знайти вхід до таємничого лабіринту. Випадок несподівано привів нас в підрічкові переходи. Судячи з тривалості нашої мандрівки, ми вже не раз добиралися до протилежного берега Дручі і знову поверталися до середини русла; шлях вився тисячею зиґзаґів, раптом відхилявся то ліворуч, то праворуч, сновигаючи, наче примха божевільного. За півгодини ми почали спускатися кам’яними сходами, що круто йшли вниз, у якусь глибоку й вологу шахту. За кілька хвилин ми стали на рівному. Тут Вєруш затримався.

Я посвітив ліхтариком вгору і на боки: невеликий простір, замкнутий прямокутними стінами, не мав іншого виходу, окрім вузького колодязя, через який ми спустилися. Навколо під стінами безладно навалені бочки, дерев’яні, ковані залізом ящики, сувої вироблених шкур і пакунки сукна. Повітря було насичене запахами сивухи, кислого пива і юхти.

Зиркнувши в куток, я здригнувся. У ніші на тапчані виднілися людські останки; на оберемку соломи, в рибальській зюйдвестці, низько насуненій на обличчя, лежав захоплений агонією чоловік. Крізь приплющені очі виднілися лише білки, і все ж у них застиг жах. Обличчя схудле, лицьові кістки стирчали гостро, немилосердно, виклично. З розтуленого рота вивалився довгий, вузький і чорний, як вугіль, язик.

Либонь, смерть настала недавно, розклад ще не торкнувся трупа. Помер з голоду?.. Ледве чи так, на столику поряд з тапчаном півбуханця зацвілого хліба, миска з овочами. Може, задихнувся? А може, стався тут жахливий злочин, надійно укритий від світу в похмурому підземеллі, в шести метрах під руслом річки?

Я підійшов до Анджея і легенько дмухнув йому межи очі. Він прокинувся і глянув цілком притомно.

– Відпочинь, – я присунув йому ослінчик.

– Справді, я потребую відпочинку, – відповів, сідаючи. – Занадто велика втрата енергії. Де ми?

– На глибині кількох метрів під руслом Дручі. Ми не одні.

– Як то?..

– Маємо товариша.

І я спрямував промінь червоного світла в куток.

– Якийсь задушений рибалка.

Вєруш схопився з місця і кинувся до тіла.

– Це ж чоловік, якого ми шукали, – він вдивлявся в обличчя невідомого пильним поглядом.

– На жаль, він мертвий.

– Помиляєшся, Єжи! Він просто спить.

– Жартуєш?

І я припав вухом до грудей бідолахи.

– Труп, серце не б’ється.

– А я, всупереч очевидному, стверджую, що цей чоловік не помер, а віддавна, може, місяці або навіть роки, занурений у сон, схожий на летаргію.

– Ти хочеш його розбудити?

– Ні, поки що це не в моїх силах.

– Тоді, може, винесемо його звідси?

– Не обійдеться без неприємностей і небажаного розголосу. Краще залишити його на якийсь час у цій криївці.

– Але ж ми так нічого від нього не довідаємося. Якщо він дійсно пов’язаний з Камою…

– Напевно так, але сумніваюся, чи зумів би він нам хоч що-небудь повідомити. Вочевидь, він ніколи в житті Ками не бачив; принаймні у нормальному стані, наяву. А про те, що зараз переживає його душа за межами тіла, він або забуде після пробудження, або спогади стануть такими мутними і заплутаними, що замість допомогти, лише утруднять завдання.

– Отже, доведеться чекати зміни в його стані?

– Можна їх викликати штучно. Якраз його стан свідчить про те, що мої підозри стосовно Ками починають справджуватися.

– Чи не поділишся своїми припущеннями?

– Ще ні. Не люблю ділитися гіпотезами, які не в силах підтвердити безпосереднім досвідом. Потерпи, Єжи. Ми повернемося сюди, може, за тиждень, коли я відповідним чином підготуюся. А зараз пора повертатися, вже пізно.

Він ще раз поглянув на закляклу фігуру, торкнувся пальцем скроні чоловіка і попростував до виходу. Я випередив його, щоб посвітити ліхтариком. Ми йшли швидко і упевнено, дорога, хоч і крута, бігла рівно. Мене вельми здивувало, що за десять хвилин ми вибрели схилом на поверхню за кілька кілометрів від надбережних провулків, де ми так довго блукали на шляху до мети.

– Дивно, – заговорив я, – ми увійшли через гидкий коридор в одному з будинків над річкою, а виходимо з підземелля кількома кілометрами східніше і в чисте поле!

– Мабуть, існує подвійний вихід. І той другий безпечніший від тамтого. Бо поза містом добре прихований у чагарях.

– Дійсно. От тільки нам доведеться продиратися силою через цей живопліт.

– Тут колись була вузька просіка, – відповів Вєруш, пробуючи ґрунт під ногами. – Правда, майже зовсім заросла.

– Знати, давно ніхто не користувався стежиною.

– Без сумніву. Та ми якось проберемося. Ти молодший – прокладай дорогу!

Я сміливо кинувся на чагарі, і незабаром опинилися ми на великому, порослому травою і дрібними кущами пасовиську. За сто кроків від нас у нічній тиші плескалася Друча.

Приготування

Наступний тиждень минув у приготуваннях. Студія Вєруша виглядала, як середньовічна лабораторія алхіміка. Зранку до пізньої ночі горів вогонь в атанорі, клекотіло у тиглях, пінилися реторти. Анджей в шкіряному фартуху з гексаґрамою на грудях, мов сучасний Парацельс, помішував рідини, варив, випаровував, проціджував. Тричі на день я був свідком церемонії обмивання. Шепочучи ритуальні молитви, Вєруш омивав руки олійкою з вербени, рути і лавра. Перед полуднем він обкурював лабораторію мішанкою лавра, камфори, живиці, солі і сірки. На столі сушилися пучки трав, поширюючи аромат м’яти, шавлії і барвінку. У клубах кадила та алхімічних заклинань латиною Анджей проглядав скриню з магічними причандаллями: поблискували леза шпаг з герметичними написами, виблискували холодом сталі мечі, стилети, кинджали, золоті і срібні чаші, інкрустовані знаками семи планет, визирали пір’їни великих птахів, магічні жезли, фантастичні тризубці.

Він відкладав убік деякі речі, витирав пил з інших, комбінував, складав, підбирав.

Одного разу відкрив велику горіхову шафу з ритуальним вбранням.

– Ось одежа для мага, що приступає до діла в неділю, – вказав Анджей на шати пурпурової барви. – В такий день він вдягає тіару і золотий омофор. Білий, облямований сріблом, довгий хітон з потрійним намистом з перел, кришталю і селеніту призначений на понеділок – день Місяця; тіару мага обвиває стрічка жовтого шовку з монограмою Гавриїла на староєврейській мові, омофор срібний. А ось вбрання на вівторок, день Марса, він нам і потрібний.

Андрій зняв з вішака довгий хітон вогненно-іржавого кольору, з безліччю складок, стягнутий сталевим поясом.

– Знаменна барва, – зауважив я, оглянувши стрій.

– Кривавий, як годиться Марсові.

Андрій зачинив шафу і дістав з бюрка зграбну, оббиту лосиною шкурою, скриньку.

– А це що?

– Ecrіn magіque. Це щось ніби шкатулки для коштовностей, розумієш?

Він повернув ключик в замку. Пружинне денце відскочило, і перед моїми очима зблиснули всіма барвами веселки персні і сиґнети.

– Ось цей, в золотій оправі з рубіном, – пояснював він, – прикрашає руку адепта в неділю. Той, з хризолітом, і його сусід з берилом розсіюють зелено-золоті відблиски в день Місяця. Агат – камінь Меркурія – чорніє на пальці мага в середу. Смарагд – скарб Юпітера, його носять в четвер; іноді може виручити сапфіровий сиґнет, коли пора спокійна, а душа оператора перебуває в повній рівновазі. Владарка п’ятниці, спокусниця Венера, пристрасно любить бірюзу і ляпіс-лазур, перстень з оніксом призначений на день Сабашу.

– Тобто, сьогодні?

– Так, проте сьогодні я ще не цілком готовий до операції.

– Здогадуюсь, що ти пересунув термін на вівторок, адже ти дістав з шафи одяг Марса.

– Ти вгадав. А зараз необхідно підібрати відповідний сиґнет.

І він вбрав на палець темно-фіолетовий в скромній сталевій оправі аметист.

Навіщо йому потрібна була моя присутність, досі не розумію. Я нічим не міг йому допомогти у його приготуваннях. Мабуть, він сподівався, що в ці дні я займуся господарськими справами, яких не бажав доручати нікому іншому; єдиний слуга Григір, який досі виконував його доручення, безслідно кудись зник.

Нарешті у понеділок вранці він звелів мені на весь день піти з дому.

– Пробач, Юр, – виправдовувався, – я жену тебе на користь справи, мені необхідно залишитися до вечора одному і зосередитися.

– Розумію і віддаляюся.

– Увечері, близько дев’яти, мусиш обов’язково повернутися! Пам’ятай! До побачення, Юр!

– До побачення, запорукою моє слово.

І я пішов.

Ясний травневий ранок. Над річкою ледь помітно димів легкий туман, накриваючи місто прозорою вуаллю. На весняному небі в сонці купалися хмари, вістрям на південь плавно мчала зграйка ластівок. Поблискуючи на сонці білим черевом, над бульварами кружляв планер. Диміли сигари заводських труб.

Не пам’ятаю, як я опинився на березі Дручі далеко за містом. Пустельне безлюдне місце. П’ять років тому тут, біля мосту, збивалися безладно численні вози, коні, люди. Але навесні 1905 льодоходом знесло середні прогони моста, і життя завмерло. Новий сталевий міст, збудований ближче до центру, перетягнув і життя в середмістя. На місці катастрофи залишилися тільки покалічені бетонні бики, потворні обрубки залізної арматури, та кукси арок; з річки всюди вищирялося залізо, роз’їджене іржею; ближче до берегів наїжилися з дна сталеві шпильки, зрадницькі залізні вістря, розбиті контрфорси, трикутні підпори, небезпечні ночами для човнів. Недалеко від берега у воді стояла затягнута тванню і водоростями землечерпалка, яка багато років тому поглиблювала русло річки. Тепер вона не діяла – величезна, чорна від іржі, з черпаком, застромленим глибоко в пісок.

Колись тут була пристань для човнів і поромів, що перевозили через річку шкіри з міського шкіряного заводу та сплавляли дерево з Заверця, але відтоді, як звалився міст і плавати у водах Дручі стало ризиковано, рух тут припинився і перемістився на південь. Старий сплав перетворився на приміське звалище іржавого металобрухту, непотрібу, дірявих човнів, потовчених за вислугою літ, зогнилих барок, суденець і плотів. Ніхто вже не ризикував плавати в цих місцях, люди ретельно уникали зрадницького заліза. Лише сміливий контрабандист при світлі місяця ковзав по річці в своєму човні, щоб уникнути зустрічі з річковими митниками.

На береговому схилі серед старих барж, що роззявили в небо діряві днища, серед штабелів бочок, барилок і подертих сітей, стояла самотня, наче верба край поля, рибальська хата. Жалюгідна халупа, сколочена абияк з човнових дощок. У стіні, зверненій до річки, дивилося на світ каправим оком брудне, затягнуте павутиною віконце. Двері, сколочені з трухлявих бортів човна, наглухо забиті і підперті каменем. Знати, надовго покинув господар свою садибу.

Я заглянув у вікно. Усередині було зовсім порожньо, лише біля стіни лава, в кутку купа сміття. Позаду мене пролунали кроки. Я обернувся і побачив рибалку з вудкою в руці, через плече перекинута торба, в якій тріпотілося кілька стругів.

– Добридень, пане! – привітався він ввічливо, скинувши шапку.

– День добрий! – відповів я. – Чи то ваша хата?

– Боже борони! То літнисько Ястроня.

– Ваш колега за фахом?

– Ніби так, ніби ні. Ви досі нічого не чули про Ястроня?

– Ні.

– О то був найславніший в околиці «водяний щур».

– Водяний щур – то ніби рибалка?

Незнайомець лукаво прискалив око:

– Є особлива відміна. Вдень ловить рибу, а по ночах полює на грубшого звіра.

– Розумію.

– Щось на зразок річкового корсара, знаєте, грабіжник-пірат, який оперує на солодких водах. Го, го! Кум Онуфрій Ястронь був спритним хлопцем! Особливо в темні бурхливі ночі міг бути небезпечним. Його «Головень» – відома на Дручі баржа – наводила страх на всіх перевізників і сплавників шкір. Ястронь міг завиграшки підчепити ззаду багром бочку сивухи або пива, стягнути з плоту гаком сувій сукна або у контрабандиста ящик з тютюном. Хитрий був лис, неабиякий зух! Всі знали, що грабіжник, та ніхто нічого довести не міг! У тім власне й вся штука, мосьпане, не датися злапати на гарячому. Мусив мати десь моцний притулок, бо у тій халупі і вдома ніколи у нього нічого не знайшли! Але все має свій кінець. Здається, і кума Онуфрія дідько взяв.

– Чому здається?

– Та так, ніхто до ладу не знає, що з ним сталося. Більше як два роки тому пропав на Зелені свята, щез безслідно. Я перший звернув увагу. Іду якось рано повз цю буду, дивлюся, забита наглухо цвяхами і каменем приперта. Я подумав було, що він кудись за товаром в далекі краї подався, в пониззя річки або ще куди. Чекали тиждень, два, місяць, рік – Ястроня нема. Пропав безслідно. Може, хто його й уколошкав.

– Невелика була б втрата.

– А такечки так, – засміявся рибалка. – Носив вовк віці, понесли і вовка. Але мені пора на ринок, риба добра, поки свіжа. До побачення!

Я сів біля халупи на перекинутій діжці. Переді мною текли бурхливі води Дручі, хвилі гривами набігали на рештки мосту. Задивившись на течію, я роздумував про Ястроня. Ім’я цього «щура» вкарбувалося в пам’ять. Все почуте від рибалки наводило на деякі підозри: чи не одна й та ж людина, той тип, якого ми знайшли з Вєрушем, і зниклий два роки тому Ястронь? Штабелі пакунків з товарами під стінами криївки, схоже, підтверджували мої припущення. Ми відкрили підземну нору «водяного щура», де роками він складав свою здобич. Тільки одна річ промовляла проти цієї гіпотези. Судячи з розповіді рибалки, треба було погодитися з тим, що Ястронь перебував у стані дивної летаргії щонайменше два роки. Чи можливе таке? Я пригадав собі, що Анджей не виключав чогось подібного. Він енергійно відкинув моє припущення про мертве тіло, стверджуючи, що незнайомець зовсім не помер, а спить, і сон його триває, можливо, місяці, а то й роки. Принаймні все почуте треба Анджею розповісти.

А поки що мені доводилося чекати. Година ще рання, і я не міг всупереч волі Вєруша турбувати його. День волікся жахливо поволі. Проблукавши кілька годин берегом річки, я пообідав, викурив безліч цигарок і, вбивши решту часу за грою в шахи у кнайпі «Друча» та вигравши четверту підряд партію, я попрощався і вийшов. За десять хвилин був я вже у Вєруша.

Розповідь про Ястроня його зацікавила.

– Твої припущення, ймовірно, справедливі.

– Але чи можлива така тривала летаргія?

– А чом би ні? Східні факіри дозволяють себе закопати на кілька років.

– Гадаєш Ястронь занурився у свій дивний сон добровільно, чи хтось його приспав насильно?

– Гадаю, сон застав його зненацька.

– Отже причина в ньому самому, в його психофізичній природі? Явище незвичайне для людини такого типу.

– Якраз навпаки: люди складу Ястроня легше піддаються аномаліям, ніж звичайна «порядна» посередність. Вони частіше поступаються сильним пристрастям, а тому легше піддаються незвичайним станам.

– Я чув, що злочинці, здійснивши злочин, часто занурюються в тривалий глибокий сон. Причина, здається, в нервовому виснаженні.

– Так, тільки сон у подібних обставинах може змінитися летаргічним, схожим на транс.

– І при цьому заснулому не загрожує небезпека?

– Ні, якщо його не поховають живцем і дозволять самому прокинутися. На жаль, часто бувають фатальні помилки, коли душа сплячого вже ніколи не зможе повернутися в тіло. Наприклад, якщо інша духовна субстанція, спрагла інкарнації, скористається відсутністю душі і оволодіє залишеним напризволяще тілом.

– І тоді настає пробудження?

– Так. Але з чужою свідомістю. Прокидається цілком нова, чужа для оточення людина, яка тільки фізичним виглядом схожа до тамтої.

– Ну, за Ястроня не доводиться турбуватися; ми своїми очима переконалися – досі ніхто ще не зазіхнув на його мерзенну тілесну оболонку.

– На фізичне тіло так, але хтозна, чи не захопив хтось його астрал, цього ефірного зв’язкового між душею і тілом. З такої флюїдної ектаплазми дух може створити довільний образ, надаючи йому тільки видимість фізичного тіла. Ти ніколи не спостерігав медіумічну матеріалізацію?

Я не встиг відповісти, пролунав потрійний стукіт у двері. Вєруш зиркнув на мене:

– Хто б це в таку годину? – Стукіт повторився. – Увійдіть, – неохоче відгукнувся Анджей.

Увійшов імпозантний чоловік – високий, барчистий, з вишуканими рухами. Мигцем глянувши на мене, він всю свою увагу зосередив на Вєруша.

– Якщо не помиляюся, – заговорив поволі, з чужинським акцентом, – маю честь розмовляти з господарем будинку?

Вєруш підвівся зі стільця:

– Так. З ким маю приємність?

Незнайомець дивно усміхнувся.

– Приємність сумнівна. Справа не в моєму імені. Я вашого імені теж не знаю і знати не бажаю. У житті нерідко виникають обставини, коли умовності не мають значення. Я прийшов, як людина до людини у виняткову хвилину. Вважаю, вам нічого не треба пояснювати. Ви і справді людина виняткова, якщо я зважився на такий крок.

Слова гостя видно справили на Анджея сильне враження – вираз недоброзичливості і байдужості змінився зосередженістю.

– Прошу, – вказав на стілець. – Сідайте, будь ласка.

– Дякую. Я не заберу багато часу, досить кількох слів.

– Слухаю.

– Я прийшов пробачити вам кривду, яку ви незабаром заподієте мені.

Вєруш здригнувся.

– Кривду? – повторив він, як у сні. – Яку кривду?

– Не знаю. Зваблений якоюсь силою, я прийшов сказати вам про це. Що б не трапилося, я вас прощаю. Мабуть, етичний імператив змушує мене. Можливо, нещастя, яке незабаром, може, ще сьогодні, мене спіткає через вас, стане покутою моєї провини. Моєї великої, тяжкої провини, – додав він ледь чутно, схиливши голову.

Вєруш блідий, як полотно, схвильовано прошепотів:

– Дякую вам.

Гість протягнув йому руку.

– Прощайте!

Вони мовчки потиснули одне одному руки. У наступну мить ми з Анджеєм залишилися одні. Мій товариш, задумливий і сумний, нервово ходив по кімнаті; тінь болю осів на його зазвичай ясне олімпійське чоло.

Намагаючись все обернути жартома, я зважився на легковажне зауваження:

– То якийсь вар’ят.

Андрій подивився на мене поважно, майже суворо. Я зніяковів і замовк.

Закляття чотирьох

Ми застали Ястроня у тій самій позиції, що й тиждень тому; лише його щоки запалися ще глибше, а тіло й зовсім уподібнилося сухому дереву.

Я запалив три лампи на оливі, і м’яке світло залило приміщення. Вєруш розпакував торбу, яку принесли ми до підземної криївки, і ми почали виймати магічне приладдя і розставляти на паках вздовж стін. Анджей передав мені срібне кадило і доручив наповнити його сумішшю лавра, солі і живиці. Сам вдягнуся у червоний балахон, стягнутий в талії сталевим поясом, защіпнув понад ліктем залізні пряжки і вклав на голову вінець з рути і лавра.

Я розкурив кадило. Анджей помахав ним на всі чотири сторони світу.

– Хай підкоряться тобі еони Малкута, Ґебураха і Хеседа, – шепотів він сакраментальні слова ритуалу. У клубах тліючої живиці фігура мага здавалася вищою за людський зріст і мовби плила у повітрі. – Міхаель, Ґабріель, Рафаель, Анаель!

Він поклав кадило, і суриком, розпущеним з вугіллям, накреслив на землі широке червоне коло. У чотирьох пунктах кола, що відповідали сторонам світу, з’явилися зображення: кажан з написом Berkaіal; людський череп з девізом Amasarac; бичачі роги з таємничим виразом Asaradec і котяча голова в знаку Akіbeec. Потім Анджей вписав у коло кабалістичний трикутник, на вершині якого встановив високу мідну триногу з посудиною у формі вази. В центрі кола став вівтар з мушлею на кадінням.

– Приготування закінчені, – сказав він, ставши у коло. – Встань тут за мною, справа, і що б ти не побачив, не рухайся з місця! Тобі не можна ні на крок виходити за лінію чорнокола! Якщо необачно переступиш коло, я не ручаюся за наслідки.

Я зайняв указане місце.

На мить запанувала тиша. Вєруш стояв нерухомо посередині між вівтарем і триногою, горизонтально витягнувши руки і заплющивши очі, зосередився на молитві. Тьмяне світло ламп падало на його худе аскетичне обличчя, ковзало по камінцях пекторалі на грудях, переливаючись в семи металах магічної гексаґраму. А в півтіні ніші на причі застигло тіло людини – дивне тіло-загадка.

Раптом Анджей стрепенувся. Опустивши руку, прикрашену аметистовим перснем, в шкіряний мішечок на поясу, витягнув пучку кадіння, кинув його на жарини, тліючі в мушлі вівтаря. Бухнуло полум’я, злетів дим; в повітрі запахли миро і вербена. Маг узяв чашу з розтертими травами і почав сипати їх у вазу на тринозі. Заклубочився густий сіро-жовтий дим і став згущуватися під стелею; я вловив запах цикути, шальвії і мандрагори.

Андрій узяв лівою рукою стилет, водночас правицею підтримуючи пантакль полум’яного пентаґраму, символу влади над стихіями.

– Мертва голово! – голосно промовив Анджей, спрямовуючи два кінці п’ятикутної зірки на триногу. – Господь наказує тобі через живого і посвяченого змія!..

Херувиме! Господь наказує тобі через Адама-Йотхавага!

Орле блудний! Господь наказує тобі через крила Бика!..

Змію! Господь наказує тобі в знаку тетраґраму через ангела і лева!

Міхаелю! Габріелю! Рафаелю! Анаелю! Хай сплине волога через дух Елоіма! Хай триває суша землі через Адама-Йотхавага! Хай буде прозорою далечінь небес через Ягве-Зебаота! Хай буде суд через вогонь потугою Міхаеля!

Маг замовк і уважно розглядав клуби диму під стелею. Вони ліниво піднімалися подвійною колоною з вівтаря і триноги та зливалися під склепінням дугою. Вєруш сховав стилет за пояс і, узявши чашу з водою, тризуб Парацельса, орлине перо і шпагу, закінчив формулу закляття:

– Ангеле з мертвими очима, послухай мене або відплинь з цією святою водою!

Змію рухливий, повзи до моїх ніг або хай покарає тебе святий вогонь, і тоді випаруйся разом з пахощами, якими я каджу!

Орле спутаний, підкорися моєму знаку або відступи перед цим подмухом!

Крилатий Бику, працюй або повернися на землю, якщо не хочеш, щоб я пронизав тебе шпагою!..

Нехай повернеться вода до води; нехай горить вогонь, вирує повітря, нехай ляже земля на землю силою пентаґраму і в ім’я тетраґраму, вписаного в центр променистого хреста!..

Дими здригнулися, заколихалися і склубочились. З аркади виникла прозора, мов тюль, куртина і опустилася вниз, відокремивши нішу від підземелля. За першою пішла друга, третя, четверта. Стрічками перевилися вони разом і утворили густу молочно-білу запону, за якою зникла ніша з лежанкою і чоловіком, що спав.

Маг дмухнув на поверхню води в чаші, всипав дві пучки солі і, зануривши в розчин пучок з гілок ясена, барвінку і шавлії, окропив ними вівтар, шепочучи ритуальні слова:

– Хай віддаляться від цієї солі витвори стихії, щоб стала вона сіллю небесною і врятувала душі наші і тіла наші від всякого пороку і гнилі, надії нашій крила дала для лету.

Потім, витрусивши з кадила залишки попелу, вимовив слова закляття:

– Хай повернеться прах цей в джерела живої води і запліднить собою землю, щоб провела древо життя.

Він опустив копистку з яспису у посудину і помішав. Коли сіль і попіл у воді з’єдналися, з вуст його прозвучав наказ:

– У солі вічної мудрості, у воді відродження і в попелі, що народжують нову землю, хай стане все в ім’я Габріеля, Рафаеля та Уріеля!

Тепер Вєруш мовчки вдивлявся в димову завісу. Під нею пробігали хвилі, викликані силою його погляду. І тоді, зробивши знамення чашею, він голосно гукнув:

– Заклинаю тебе, креатуро води, щоб стала мені дзеркалом Бога живого в справах його, джерелом життя і омовінням від гріхів! Амінь!

Духу морить, страшний владико вод, ти, хто володіє ключами небесної милості, володарю потопів і злив весняних, вартовий джерел і фонтанів, закликаю тебе!..

У димовій завісі замерехтіло: однорідна сіро-біла стіна розшарувалася, розпалася і утворила контур людино-звіра. Похитуючи величезною головою в морських водоростях, він упився ненависним поглядом в заклинача.

– Чого хочеш від мене?

– Якщо ти або хтось із підвладних тобі мешканців вод, спраглих набрати видимих форм, скористався сном цієї людини і привласнив собі його тіло астральне, наказую в ім’я пентаґраму повернути йому її негайно!

На обличчя примари заграла лиховісна посмішка. Він скоса глянув у бік ніші, вдарив кілька разів ластовидним хвостом по череві і розплився в туманності диму.

– Отже це не вони, – сказав Анджей, поглянувши на мене. – Перейдемо до їхніх вогненних антагоністів!

І підкинувши в чашу триноги живицю, камфору і сірку, він тричі гукнув:

– Джин! Самаель! Анаель!

І зробивши знамення тризубцем Парацельса, голосно вимовив:

– Заклинаю тебе, креатуро вогню, знаком пентаґраму і в ім’я тетраґраму, в яких воля сили і віра права! Амінь!

Перкуне, пане вогню і владико ящуро-саламандр, володарю гір, зяючих лавою, і громів, з’явися переді мною в своєму власному вигляді або в образі одного з творінь, підвладних тобі! Духу вогню, закликаю тебе!

Пролунав оглушливий гуркіт спопеляючої стихії, і вся ніша наповнилася полум’ям. На тлі вогнистого потоку виникла фігура голої мідноволосої жінки зі знаком ящірки на правому стегні.

– Камо! – скрикнув я, кидаючись до моєї полум’яної коханки.

Але сталева рука Анджея лягла на плече:

– Ні кроку далі!

– Камо-Саламандро! – почув я його голос, що перекрикував гук вогню. – Виконай волю мою! В ім’я пентаґраму наказую тобі повернути сплячому його власність.

Кама втупила в нього погляд, що пашів гнівом і ненавистю. З пурпурових вуст зірвався стогін болю і скарги. Знак ящірки на стегні ожив і почав жахливо рости. З лона вигулькнув флюїдний шнур-пуповина і тонкою цівкою торкнувся грудей чоловіка, який спав. У міру того, як ящірка розросталася, поглинаючи тіло Ками, тіло людини на лежанці виявляло все більше ознак життя. Запалі щоки забарвилися притоком крові, зникла мертвотна нерухомість членів, груди почали ритмічно дихати. І коли саламандра увібрала в себе усю постать Ками і зайняла її місце серед сполохів вогню, чоловік прокинувся.

Полум’я і видиво жахливої ящірки миттєво згасло, а розбуджений, розплющивши здивовані очі, зірвався зі свого лежака і, не звертаючи жодної уваги на нас, кинувся, наче одержимий, в колодязь, що вів у глиб галереї.

– За ним! – крикнув Вєруш, скидаючи плащ мага на гаснучий вівтар. – Швидше! Його не можна згубити!

Ми побігли з каганцями коридорами підземелля.

Гонитва продовжувалася довго, бо Ястронь вибрав довшу дорогу, що вела до рибальських будиночків в нижній частині міста. Ястронь добряче випередив нас, і нам ніяк не вдавалося скоротити розриву. Ось він скрутив на вуличку Святого Флоріана і біг до мосту.

Сутеніло. Підсліпуваті вогні ліхтарів на березі скупо освітлювали дорогу. Недавно, мабуть, пройшов дощ, ми кілька разів по щиколотки скупались у калюжі. Фігура утікача виразно темніла метрах у трьохстах попереду на середині мосту. З протилежного боку, з-за річки, спокійним кроком надходив якийсь чоловік.

Раптово і дико, коли він і Ястронь минали одне одного, бандит, мов розлючений кабан, кинувся на перехожого, зціпивши пазурі на його шиї. Незнайомець даремно намагався звільнитися від сталевих кігтів нападника. Боротьба продовжувалася ледве чи кілька секунд. Поки ми добігли, нещасний був уже мертвий. З силою, неймовірною, як для такого виснаженого тіла, Ястронь закинув жертву на спину, доніс до парапету і скинув у річку. Потім постояв, схилившись через парапет, немов спостерігаючи за хвилями, але, зачувши наші кроки, він отямився і стрілою помчав за річку. Гнатися за ним не мало сенсу. Треба було виловити тіло незнайомця.

Ми відв’язали човен і почали пошуки, освітлюючи воду каганцями. Під однією з арок моста ми зауважили тіло жертви, яке ми баграми втягнули до човна.

Вєруш, спрямувавши світло в обличчя нещасного, здавлено скрикнув. Людина, яку задушив Ястронь, виявилася тим самим високим, широкоплечим чоловіком, що напередодні увечері приходив до мого друга зі словами пробачення.

У «Корчмі під Мнюхом»

Смерть барона де Кастро, тіло якого ми знайшли у водах Дручі, викликала в місті небувалу сенсацію. Багатий іноземець, що поселився в наших краях кілька років тому, не користувався доброю репутацією: барон вів життя розпусне і розбещене. Тому його загибель, раптова і таємнича, викликала найрозмаїтіші коментарі. Оскільки медична експертиза констатувала сліди задушення, справу передали до суду. Але слідство ні до чого не привело: вбивцю не знайшли. І хоча наші свідчення поза сумнівом допомогли б пролити світло на похмуру аферу, ні я, ні Анджей не звернулися до слідчих органів. Ставлення Вєруша до злочину не дозволило нам виступити в ролі свідків і допомогти закону. Ми вирішили дозволити справі йти своїм ходом і покластися на волю долі.

– По суті, – коментував Анджей мої сумніви і розкаяння совісті, – злочинець винен лише частково. Провина доведена повністю лише в тому випадку, якщо злочин здійснений навмисне.

– А раптом Ястронь усе вирішив в останню хвилину, наприклад, з метою пограбування? Зовнішність загиблого цілком могла його до цього спровокувати.

– Звідки такі підозри? Барон і вульгарний бандит – що між ними спільного? Гадаю, вбивця скоїв злочин в непритомному стані. Так само задушив би тебе або мене, якби опинився на мосту хтось із нас.

– Але чому?

– Мабуть, він реалізував свою останню думку, з якою заснув два роки тому.

– Ти вважаєш, він планував убивство напередодні свого фатального сну?

– Так. І збирався убити того, хто мав переходити міст Святого Флоріана о певній годині.

– Оригінальний здогад! У такому випадку де Кастро загинув абсолютно випадково?

– Не інакше. Злочин Ястроня – лише реалізація плану, наміченого два роки тому, а дивний сон, що здолав його, – результат нервової напруги перед виконанням задуманого. Тому першою думкою після пробудження, подібно до стихійної течії, що виштовхнула його з мороку підземелля на світло, була невідворотна необхідність виконання. І він убив першого зустрічного на мосту.

– Отже, барон мав таки рацію, коли прийшов до тебе із словами прощення?

– На жаль, так. Нез’ясовним чином він передчував, що саме я стану винуватцем його смерті. Якщо б я не повернув до життя Ястроня, він би не загинув. Так, так… Я випустив на нього з підземелля цього бандита і тому не можу свідчити проти нього.

Будь-який слід убивці загубився, він немов крізь землю запавсь. Усі наші пошуки виявилися марні. Незабаром після трагічної події на мосту Святого Флоріана між рибалками поповзли чутки про «повернення» Ястроня «з далекої експедиції». Я переконався в цьому і сам, минаючи якось його халупу. Двері були відкриті навстіж, а усі сіті зникли. Мабуть, таємничий власник «літниська» заходив сюди, відірвав дошки від забитих дверей, забрав свої рибальське причандалля і поспішно зник подалі з очей людських. Ми з Вєрушем перешукали усі затишні місцини на узбережжі, знову обійшли всі підземелля під Дручею, зазирнули в підозрілі кубла – все намарне. Ястронь безслідно зник.

Правда, в розмовах не раз згадувалося його ім’я, але нічого суттєвого дізнатися так і не вдалося; солідарні «колеги» ставилися до сторонніх «панів» недовірливо і проявляли наполегливу стриманість.

Тим часом минув місяць з часу від’їзду Гальшки. Вона повернулася з Болестрашиць гарнішою, ніж коли-небудь, і дуже за мною скучила. На матових щічках знову розцвів чудовий рожевий вісник здоров’я, пречиста блакить очей немов поглибилася і заблискотіла вогнем. Краса моєї нареченої всюди, де б вона не з’явилася, привертала увагу. Мені заздрили, і не без підстав.

Так минуло кілька місяців м’яких і сонячних, як літні дні. Про Каму й чутка пропала. З моменту «пробудження» Ястроня вона не подавала жодних ознак життя. Припинилися пристрасні записочки, урвалася вся ця божевільна кореспонденція, повна вибухів пристрасті, владна, деспотична в своїй любовній тиранії.

Але Анджей не вірив затишшю.

– Поки ми не отримаємо абсолютну і постійну владу над Ястронем, все може повторитися і з подвоєною силою, – казав мені не раз, усміхнувшись зі смутком, на мої жарти. – Не забувай про те, що істота, чиєму впливу ти так довго поступався, є одним з елементарних духів, а монади стихій, вже коли побажають людського життя і людської зовнішності, не поступаються так легко, труднощі їх не лякають, і вони охоче відновлюють спроби повернутися до фізичного стану.

– Але ж Ястронь прокинувся, – торочив я.

– Ну і що ж? Він людина і постійно має потребу сну і відпочинку. А ми, на жаль, не маємо можливості оберігати його в такі хвилини.

– Гадаю, не скоро його охопить бажання убити кого-небудь на мосту, а отже він не впаде знову у летаргію.

– Це для Ками не так і важливо. Попри все вона має на нього сильніший вплив, ніж ми. Хто протягом двох з гаком років залишався з цією людиною в психофізичному симбіозі, тому й справді легше, ніж кому-небудь іншому, опанувати ним знову. Я стурбований тим більше, що ми не знаємо, де знаходиться Ястронь.

– А, власне, яка користь з того, що ми його знайдемо? Бо ж не так просто буде його утримувати.

– Звичайно, проте необхідно вплинути на нього відповідним чином, домовитися. Або, наприклад, запропонувати, щоб він якийсь час пожив під нашою опікою, хоч би тут, у мене удома. – Вєруш задумався. На його обличчі промайнула тінь вагання – рідкісний момент у такої сталевої людини – момент внутрішнього розладу. Але він швидко оволодів собою і подивився мені в очі зі своєю звичайною сумною усмішкою: – Можливий лише один спосіб напасти на слід Ястроня: вдатися до екстеріоризації.

– Термін не дуже зрозумілий.

– Зрозумієш під час акції. А перш за все – одна принципова умова. Говорити з Ястронем повинен ти сам.

– Ну звичайно ж, але як його відшукати?

– Шлях тобі вкаже провідник.

– Провідник? Хто він?

– Мандрівник-пустельник.

– Де ж його знайти?

Андрій посміхнувся.

– Він прийде сюди сам. Упізнаєш його відразу. Підеш за ним.

– А ти?

Вєруш знову якось особливо посміхнувся:

– Залишуся тут; чекатиму твого повернення в кріслі! Ти мене посадиш, коли я засну.

– Добре. Тебе закрити на ключ?

– Просто необхідно. У мене два ключі від дверей; один залишиться у мене, другого візьмеш ти. Ось ключ. Прикрути лампу!.. Так! А зараз не розмовляй зі мною; мені необхідний повний спокій.

Я відступив у кут і сів на канапу, не зводячи з нього очей. А він, піднісши до губ пантакль – символ мікрокосму – поцілував вирізане в центрі зображення Великого Гієрофанта. Потім, простягнувши руку, почав монотонно, наче спів муедзина на галереї мінарету, читати апострофи сетраму – молитвоспіву. Я немов опинився далеко від тихого куточка Паркової вулиці, десь у золотих пісках пустелі при заході сонця, коли сонце, величезне, червоне, занурює свій диск у морські хвилі, а я, в оточенні вірних Аллаха, слухаю вечірній намаз.

– Сили царства землі і неба, – благав Анджей, – будьте під моєю лівою ногою і в моїй правій руці! Слава і вічність, торкніться моїх рамен і направте мене на шлях перемоги! Милосердя і справедливість, станьте рівновагою і блиском мого життя! Мудрість і розсудливість, увінчайте мою голову! Світлі духи, ведіть мене між колонами, на яких покоїться тягар храму! Ангели сфер, утвердіть стопи мої на скелястому порозі прірви! Херувими, станьте силою моєю в ім’я Предвічного! Еони, боріться за мою справу в ім’я тетраґраму! Серафими, очистіть мою любов! Алілуя! Алілуя! Алілуя!

Голос мага звучав усе тихіше, останні слова прошепотів ледве чутно. Він був у трансі. Я підійшов до нього, м’яко обійняв за плечі і посадив у крісло. Затінене абажуром світло лампи занурило в червонаву драговину його тихе зосереджене обличчя і нервові, безсило опущені на поруччя руки.

Раптом з грудей, з-під пахв, з вуст його почали виділятися молочно-білі стрічки матерії. Гнучкі рухливі тасьми обвили його, закриваючи голову і тіло. На мить Вєруш зник в клубах ектоплазми, драглистої субстанції, яка виділяється з організму медіума в стані трансу.

За якийсь час зі скупчення флюїдів виник контур голови, рук, тіла, і ось за пару хвилин я побачив поряд з Анджеєм цілком виразну фігуру старого, що спирався на його плече. Обличчя серйозне, шляхетне, з високим чолом, орлиним носом і глибокою вертикальною борозною над переніссям нагадувало того, хто спав у кріслі, проте не було ідентичне – то був наче Вєруш, але в стані особливої трансфігурації.

Старий кутався в широкий плащ з капузою, з плечей збігали глибокі складки, в правій руці – ліхтар з трьома запаленими ґнотами, в лівій – патериця з трьома вузлами сучків.

Раптом «провідник» відокремився від Анджея і, високо піднявши ліхтар, попростував до виходу. Я зодягнувся і вийшов услід.

Стемніло. Ранній осінній морок затопив вулиці. Старий у кількох сантиметрах над землею плив у повітрі. Здається, окрім мене його ніхто не бачив; перехожі не звертали на нас уваги. Кілька разів він, наче туман, просочився крізь стовбури дерев у липовій алеї.

За кілька хвилин ми опинилися на мосту. Я мимоволі здригнувся. Від часу смерті барона де Кастро мені вдавалося уникати цієї частини міста. Проминувши страшне місце, ми скрутили у бік бульварів, майже безлюдних. Зрідка попадалися запізнілі солдатські фургони, що поспішали в приміські казарми, або похитуючись, проходив п’яничка. Світло від сторожових будок на березі ріки лягало на хвилі довгими доріжками, відливаючи то смарагдом, то рубіном. Рибалка, що повертався з вечірнього лову, наспівував сумну пісеньку в такт рівномірним сплескам весел.

Провідник йшов далі. Бульвари закінчилися, дорога опустіла, на воді вже не виднілися відблисків світла. Ми йшли стежиною, зарослою бур’яном і чортополохом. Незабаром замаячили контури будівлі. Старий зупинився, відкрив ліхтар, задмухав світло і безслідно зник у темряві.

Збентежений несподіваною самотою, я попростував до будівлі. То була напіврозвалена халупа з вибитими шибами і потрощеним дахом. Ніде ані найменших ознак світла. Будинок стояв глухий і чорний посеред глухої і чорної ночі.

Я дістав з кишені вічного мого супутника у всіх походах – електричного ліхтарика, посвітив собі під ноги і підійшов до дверей. На стукіт ніхто не відповів, я вибив двері ногою і увійшов. Перше приміщення зяяло порожнечею; на підлозі, вищиреній зламаними дошками, там і тут громадилися купи сміття і кілька припалених цеглин. Переступивши високий поріг в сусіднє приміщення, я спіткнувся і насилу втримав рівновагу. Промінь ліхтаря освітив стіну і розвішені на ній лахмани. Я з огидою відвернувся і подивився під ноги. Тут дощок взагалі не було. На глиняній підлозі купами валялося смердюче ганчір’я: якесь старе заболочене і скривавлене дрантя, бридке шмаття, вкрите пилом і павутиною. Підвальною вогкістю тхнуло від стін з відбитим тиньком, сперте гниле повітря било з кожного кута. На зотлілих клаптях одягу копошилися комахи і хробаки, огидні сірувато-білі стоноги.

Раптом із-за дверей, що вели до третьої кімнати, почувся тихий, але виразний брязкіт металу. Я загасив ліхтарика, зоставшись у суцільній темряві. І тоді в шпарку під дверима вповзла вузька смужка світла. За дверима хтось був.

З пістолетом напоготів я увійшов. Невелика чотирикутна кімната, освітлена лойовою свічкою. У кутку лігво з ганчір’я, кілька стільців, вищерблений у плямах стіл, біля вікна велика скриня. Біля скрині колінькував чоловік, худий, як смерть, і рахував гроші. Заняття поглинуло його, він мене навіть не зауважив, і продовжував похітливо пропускати крізь пальці золоті і срібні монети. Дзвін металу пестив його слух – він знову і знову набирав у жмені монети, грав ними і, насолодившись їхнім дзвоном, зсипав крізь пальці у скриню.

Монети були найрізноманітніші: масивні голландські ґульдени, французькі луїдори і наполеондори, іспанські дублони, песети і срібні дуро, старопольські дукати і червінці, індуські рупії і турецькі піастри. Блискучі монети заповнювали скриню майже доверху. Скарб на око вартував кілька мільйонів.

Пристрасть цього жебрака-багача розважила мене, викликавши одночасно огиду і жалість. Мене нервував безглуздий, дитячий рух його худих пальців, занурених в золото, смішив і дратував спазм рук, занурених із розкішшю у купу шляхетного металу.

Я вирішив перервати йому забаву і голосно кашлянув. Чоловік здригнувся, миттєво затраснув віко і схопився. Я упізнав убивцю барона.

Першої хвилі здавалося, що він кинеться на мене, але вигляд блискучої цівки, націленої в нього, утримав його на пристойній відстані. На його зів’ялому обличчі, переораному тисячами пристрастей, відбився вираз люті і страху. Він відчув, що його вислідили.

– Ви що за оден? – запитав грубо скрипучим, як незмащені петлі, голосом. – Чого тиняєтеся ночами?

– Го, го, пане Ястронь, тільки не так гаряче, спокійніше! – відповів я, сідаючи за столом. – Помалу все поясню. Часу у нас багато – ніч довга. Перш за все, заспокойтеся і не дивіться на мене вовком. Я вам не ворог і не друг. Просто людина. Не збираюся вас грабувати або винюхувати що-небудь. Як бачите, я не бандит, як, наприклад, ви, і не поліцейський шпик. Ну, то як? Будете ґречні, пане Ястронь?

– Звідки ви знаєте моє ім’я? – промовив він вже спокійніше. – Звідки ви мене знаєте? Дідько б мене дер, коли хоч раз бачив я вашу пику!

– Тихіше, пане Ястронь, тихіше і ввічливіше. Не дуже мені пискуйте, бо, як Біг милий, гримну з цеї плювачки. А вона добра і ніколи не хибить… Звідки ми знайомі, хочеш знати? Я зараз скажу: з моста Святого Флоріана.

Вістка подіяла, як грім серед ясного неба. Втупився на мене здивовані очі і почав белькотіти:

– Міст Святого Флоріана. Ні, н-н-не з-знаю, н-не б-був там ніколи.

– Я допоможу пригадати, – тягнув я, зручніше вмощуючись на стільці. – А того високого широкоплечого пана, що йшов тобі назустріч пізнього вечора на мосту, теж не пам’ятаєш?

У Ястроня вирвалося глухе гарчання, він підняв руки і, вискаливши гнилі ікла, немов кабан, кинувся на мене.

– Стій! Стріляю!

Зупинився, важко дихаючи.

– Сядь за столом з іншого боку, навпроти, – наказав я.

Послухався, як покірний баранчик.

– Як бачиш, ти в моїх руках, – продовжував я, не спускаючи з нього ока. – Я знаю про тебе все.

– Кілько хочеш? – гаркнув він, закусивши вус.

Я розреготався. Ця людина, мабуть, приймала мене за шантажиста.

– Слухай, Ястронь, ще раз повторюю, з’явився я сюди зовсім не за тим, щоб вимагати у тебе гроші. Мені гроші не потрібні. Залиш собі свої мерзенні скарби і тішся ними, якщо це тобі справляє приємність.

Бандит полегшено зітхнув.

– То якого дідька тоді треба? – запитав уже спокійніше.

– Хочу з тобою трішки побалакати.

– Не маю часу, – пробурчав він.

– Якщо не маєш часу зараз, то знайдеш його більше завтра під замком на Крутій вулиці. Гм… Ну, то як? Будеш говорити зараз чи волієш роздумувати за ґратами?

– Про що вам йдеться? – запитав примирливо.

– Почнемо з обов’язкової інформації. Ти знаєш чоловіка, якого місяць тому ти задушив на мосту Святого Флоріана?

Ястронь подивився на мене приголомшено:

– Так. З газет дізнався: барон де Кастро. Але звідки вам відомо, що я не знав, кого забив? Бог мені свідок, – додав, урочисто піднявши два пальці вгору, – я тоді ніц не знав.

– Знаю і вірю на слово. Поясни тільки, чому ти кинувся на того чоловіка?

– Не знаю, – відповів безпорадно. – Не знаю. Мене тоді ніби щось штовхало на міст і веліло вбити першого зустрічного. То все, що я знаю. Бігме, чуюся невинним.

– Ну, ну, побачимо. Я допоможу тобі пригадати деякі речі, що передували вбивству. Ти певно мусиш пам’ятати, звідки вибіг в ту ніч?

– Ну, так, пам’ятаю, – відповів похмуро.

– Ти прокинувся і вирушив здійснити свій намір. Ти хоч уявляєш хоча б те, як довго ти проспав у підземеллі?

– Нє.

– Більше двох років.

Він схопився і очманіло втупився в мене.

– Та то неможливе, – пробелькотів, водячи рукою по лобі. – Два роки мене тут не було?..

– А де ж ти знаходився тоді? – поцікавився я.

– Не можу пояснити. Десь в чужій країні, серед незнайомих людей. Усе згадується, як у тумані. А може… може, то був і справді лише сон, довгий, дивний сон?..

– Допустимо, ти й справді «виїхав» звідси, допустимо. Чи не пригадаєш якихось деталей свого життя, безпосередньо перед «подорожжю»? Чи не пам’ятаєш, чим ти займався два роки тому перед самим «від’їздом» в «чужі» краї?

Ястронь спохмурнів, звів різко брови і було видно – щосили прагнув щось пригадати.

– Чи не виношував ти який план? Може, тобі хто ненависний перейшов дорогу? Може, були з ким давні рахівниці?

В очах Ястроня зажеврів похмурий вогонь.

– Деркач, – прохрипів він. – Деркач.

– Хто це?

– Кумпель мій.

– Ага, – зрозумів я, – спільник з нічних походів на Дручі? Певно, дуже багато знав і занадто часто доводилося ділитися зарібком?

– Та гейби так, – усміхнувся криво Ястронь.

– Одного вечора… – почав я, полегшуючи йому визнання.

– Одного вечора… – підхопив Ястронь, опановуючи свої спогади, – я домовився з ним зустрітися.

– Гм… Ви повинні були зійтися на мосту Святого Флоріана.

– Так. Близько дев’ятої вечора. І тоді я вирішив…

– Ти вирішив прибрати його.

– Ге-ге-ге! Але ви бистрі!

– Дурниці. Тим часом ти заснув.

– Заснув?.. – вирячив він очі.

– Принаймні Деркача ти не убив.

– Нє. Десь мені щез безслідно.

– Мав добрий нюх. Мусив щось передчувати.

– Може… Але нащо ви то все мені хочете пригадати?

Питання було щире і наївне. Вочевидь він не ловив зв’язку між обома справами. Не маючи наміру посвячувати його в психологічний комплекс, який існував у його власній душі, я байдуже відповів:

– Та з цікавості, не більше. Хотілося, бачиш, переконатися в справедливості деяких моїх припущень. Зрештою, ми досі не перейшли до справи, яка, власне, мене сюди спровадила.

– Чого ще від мене хочете? – буркнув, запалюючи цигарку.

– Ти раніше ніколи не засинав на довше, ніж зазвичай сплять люди?

Питання його розсмішило.

– Ге-ге-ге! Ніколи. Ніби чого? Навпаки: частенько сплю менше, ніж інші. Буває, влітку за цілу ніч хлоп вока не змружить при роботі.

– Ну так. Залишмо це. А чи від часу тої пригоди на мості з тобою нічого дивного не відбувалося? Не здавалося, ніби ти знову у чужих краях?

– Ага… Нє… нє – ані разу.

– А може, щось незвичайне уві сні бачив? Може, якийсь образ, випадок, чиєсь обличчя? Може, повторюється якийсь сон?

В очах Ястроня промайнула тінь неспокою.

– Звідки ви то все знаєте? – запитав щиро здивований. – Говорите так, ніби в мені сиділи. Так, з ночі в ніч переслідує мене вже кілька тижнів одна і та ж мара. Сниться велика жовта ящірка з чорними плямами. Вилазить з нори в якомусь глухому підземеллі, підповзає до мене і лізе до писка. Брр…

– Цікавий сон!

– Гидкий! Я відбиваюся від тої плямистої почвари, боронюся, як можу. Брр. Слизька, мокра…

– І що далі?

– Далі? А нічого. Так всю ніч. Часом мучить мене та змора годинами.

– Отже, бачиш, Ястронь, я міг би тебе від неї звільнити.

– Від тої ящірки?

– Так. Мав би-сь відтоді спокійні ночі. З однією тільки умовою. Я власне й прийшов сюди, щоб зробити тобі пропозицію.

Заки я встиг закінчити, пролунав могутній гуркіт, і в клубах диму до будинку увірвалися червоні кучері вогню. В одну мить кімната наповнилася задушливим згаром. Густий дим заволік все брудносірою пеленою, у якій Ястронь зник. Вогненні язики лизали руки і обличчя, в грудях і в горлі нестерпно пересохло, я задихався. Розпечене руків’я бравнінґа пекло долоню і пальці: зброя випала мені з рук, падаючи, бравнінґ вистрілив. На мені тлів одяг.

Наосліп, задихаючись в диму і смалятині, я дістався до вікна і, розбивши кулаком скло, вискочив на повітря. Пролунав зловісний тріск перепалених балок.

Свіжий нічний вітер повернув згасаючу свідомість. Я відсапався і озирнувся на будівлю, охоплену полум’ям. На мій подив пожежа припинилася. Знову чорніла мертва і глуха напівзруйнована будівля; дим і полум’я зникли безслідно. Через розбите скло я зазирнув до кімнати: темрява, хоч в око стрель і ані звуку. Я обійшов довкола, щоб знову з ліхтариком пробратися всередину, але вже нікого не застав. Ястронь зник. Лише на підлозі лежав мій бравнінґ.

Я підняв зброю і, перевіривши, чи заряджена, заховав до кишені.

– І знову він втік від мене, – пробурчав я, пригнічений невдачею, збитий з пантелику, і попростував до виходу.

Вже на порозі я знову озирнувся, щоб востаннє кинути погляд на проклятий будинок. Промінь ліхтарика ковзнув по трикутній дахівці і освітив вивіску. Звучало багатозначно – «Корчма під Мнюхом». Будівля колись була рибальською забігайлівкою.

Лялька

Через три дні після невдалої подорожі до «Корчми під Мнюхом» я отримав листа від Ками. У формі, що не терпить заперечень, вона вимагала побачення в будинку на Парковій.

Спершу я хотів негайно зустрітися з Вєрушем і порадитися з ним, але потім відмовився від цього наміру. Бажання востаннє побачити цю дивну істоту перемогла здоровий глузд; я не міг опиратися спокусі. Картини пережитих з нею хвилин, захоплюючих, неповторних хвилин, повернулися у багрянцях спогадів, зламали мою волю. Я пішов.

Пішов і не шкодую – всупереч усьому, що трапилося, не шкодую. Жодна жінка у світі не дала б мені такої повноти насолоди, якої зазнав я того вечора – у той останній, прощальний вечір. Немов передчуваючи, що нам не призначено більше зустрітися, вона побажала залишитися в моїй душі нев’янучим спогадом. І досягла мети. Я ніколи не забуду її.

Вихор любовного шалу, який тої ночі метав нами у пожежі крові і забуття, спалив моє тіло і спопелив душу. Сьогодні я – згаслий кратер вулкана.

Про Ястроня і Анджея ми не розмовляли. Вона жодного разу не пригадала про них в цю коротку спекотну ніч. Її вуста, повні, соковиті, як виноград, що ввібрав всі осінні соки, прочинялися лише заради пестощів і не зронили ні слова докору або скарги.

Коли уранці, втомлений від безсонної ночі, я ліниво блукав по кімнаті, мій погляд випадково впав на воскову фігурку під скляним ковпаком на коминку. Щось вразило мене в лялечці, хоч і була вона смішною та карикатурною – лише одна якась знайома риса. Кама зачісувалася перед дзеркалом і не звертала на мене уваги. Я швидко підняв ковпак і узяв фігурку, що зображала жінку зі світлим попелястим волоссям. Здригнувшись від невиразної тривоги, я упізнав волосся за кольором і теплим металевим відтінком, волосся Гальшки Гродзенської.

Не вагаючись, я сховав лялечку у внутрішню кишеню. За кілька хвилин ми попрощалися.

Я задумливо спустився сходами. У дверях озирнувся: чи не відбулася і цього разу знаменна метаморфоза місця. Чи не фікція мого хворого мозку ці сходи, обтягнуті червоним килимом, ця галерея?..

Чи не фікція і моя демонічна коханка?..

Наслідки відновлення стосунків з Камою були жахливі. Незабаром Гальшка почала скаржитися на раптові різкі болі у всьому тілі. Виникнувши несподівано, без видимої причини, вони продовжувалися по кілька годин без перерви, після цього наставав повний занепад сил. Бідна дівчина схудла, на її пожовклому обличчі, спотвореному стражданням, заграв хворий рум’янець, очі горіли гарячковим вогнем. Лікарське мистецтво і цього разу виявилося безсилим. Запрошені лікарі постали перед нерозв’язною проблемою. Констатували, правда, загадкову зміну складу крові, але причини хвороби і ліків назвати не могли. Я у відчаї знову вдався по допомогу до Анджея.

Був саме полудень 24 червня 1910 року. Страшна, біла від сонячного сяйва година триває і по сьогодні на годиннику мого життя.

Пам’ятаю, як молоді зелені гілочки вітали мене біля входу в парк, як повз мене пробігла пара чарівних дітей, що гнали обруч, як зачепив мене бідний газетяр з сувоєм газет під пахвою. Такі дрібні, такі до смішного незначні деталі, проте, хтось велів мені їх запам’ятати назавжди. Різка, яскрава, у фарбах безумства картина подій, які ось-ось повинні були звалитися на мене, кинула могутній сніп світла на все, що їм передувало, і увібрала в своє магічне коло другорядні подробиці. Коли я входив до Анджея, пробило дванадцяту.

Він зустрів мене з захмареним чолом і докором в очах. Ми не говорили про Каму, хоча з поведінки мого друга я зрозумів – він знає все.

– Тобі необхідно ще раз побачитися з цією відьмою, – заявив, вислухавши мою звістку про здоров’я Гальшки.

– Навіщо? – спитав я пригнічено.

– Вона оволоділа чимось, що належало раніше Гальшці: стрічкою для волосся або чимось із одягу. Ці речі необхідно відняти у неї, розумієш? Відняти і негайно віддати в мої руки.

Я пригадав воскову ляльку. Дивна думка промайнула у мене.

– Можливо, та фігурка тобі стане в пригоді? – Я дістав з кишені ляльку і простягнув Анджеєві. – Я виявив її на коминку серед інших будуарних дрібничок. Волосся на ляльці безперечно Гальшчині. Той самий дорогоцінний кучерик, якого я загубив у ніч сабашову. Пам’ятаєш?

– Пам’ятаю, – відповів він, квапливо беручи фігурку. – Пам’ятаю, – повторив тихо, уважно розглядаючи лялечку з усіх боків. – Ти говорив про це; вже тоді у мене виникла підозра, що та «згуба» далеко не випадкова.

Він поклав лялечку на долоню і запитав, таємничо посміхаючись:

– Знаєш, кого зображає ця фігурка? Твою наречену.

– Жартуєш!

– Я цілком серйозно. У подібній практиці зовсім не обов’язково, щоб риси обличчя нагадували прототип, форма грає тут другорядну роль, все вирішує інтенція, намір. Лялька – лише символ, знак алгебри, введений замість людини, якій мають намір нашкодити. Досить і того, коли чорний маг, оперуючи таким символом, скаже собі, що фігурка означає якусь конкретну особу. У нашому випадку всі сумніви виключені. Ти звернув увагу на пальці?

– І справді диво! Навіть нігті є. Що за точність виконання!

– Швидше ґрунтовність і ретельність. Ти знаєш, чиї це нігті?

– Напевно, штучні.

– А я упевнений – нігті теж Гальшчині. Кама роздобула їх якимсь хитрим способом.

Слова Анджея сколихнули напівзабутий спогад минулих днів.

– Почекай, щось таке пригадую. Так! Гальшка одного разу розповіла мені, приблизно рік тому, про якусь жебрачку, що застала її на ґанку під час ранкового манікюру. Але який зв’язок має це все з хворобою Гальшки?

– Дуже простий і виразний. Прикріпивши до воскової фігурки волосся і нігті суперниці, Кама нав’язала між ними астральний зв’язок симпатії і взаємності. Діставши таким чином препаровану ляльку, вона здобула майже абсолютну владу над тілом Гальшки.

– Не можу повірити! Якщо ти маєш рацію, дівчина приречена! Але ні, ні! Це неможливо! Яким чином заволодіння волоссям або нігтями може дати таку владу над людиною?

– Кому-небудь – звичайно ні; але тому, хто знайомий з арканами чорної магії, – так. Адже навіть найкрихітніша частинка нашого тіла, більш того, будь-яка, навіть зовсім недовго вживана частина одягу, будь-яка річ, мимохіть узята в руку, насичена нашими флюїдами. На всьому, чого б не торкнулася людина, вона залишає слід свого астрального тіла. У момент контакту від нас відділяється щось із нашої психофізичної аури і проникає в предмет, якого ми торкалися. Гіпервразливі особистості відчувають залишки астральних слідів на одязі або предметах, що належали навіть давно померлим.

– Отже, допустимо, Камі й справді вдалося таким чином встановити особливий зв’язок між лялькою і Гальшкою – і що ж? Чому це мало б викликати у неї хворобливі явища?

Замість відповіді Анджей підніс ближче лялечку.

– Бачиш ці отвори в різних місцях воскової плоті?

– Так, дійсно. Схожі на проколи шпилькою.

– Власне. Це сліди магічної операції, яку провела Кама, щоб знищити ненависну суперницю. Адже будь-яка рана, що її завдали подібній ляльці, страшним відлунням відгукується на тілі оригіналу. Кама, колючи шпилькою воскову ляльку, тим самим завдавала на відстані невидимі рани Гальшці.

– Але ж це забобон, негідний людини двадцятого століття! – обурено закричав я. – Ти помиляєшся!

– Така правда, дорогий Єжи! Магічна операція, навіть якщо вона забобонна і позначена шаленством темноти, буває попри те частенько успішною, якщо реалізується сильно сконцентрованою волею. Знаряддя, використане магом у його практиці, – лише символ великого магічного чинника, який під впливом злої волі оператора перетворюється на отруйний астральний вихор. І горе тому, в кого спрямує він свої убивчі струми!.. Чорна магія, по суті, є культом Сатани, ненавистю до ідеї добра, посиленою до меж облудного пароксизму. Це клоака блюзнірства і злочинів, яка розтліває волю і природу людини, перетворюючи його на огидного демонічного монстра!

Вєруш зняв з книжкової полиці кілька старовинних томів, переплетених в помаранчевий сап’ян, і розклав їх на столі.

– Таку жахливу процедуру знав один з найдавніших на землі народів – таємниче плем’я аккадів у Месопотамії. Займалися цим стародавні індуси, євреї, єгиптяни і греки; а в похмурому середньовіччі чаклунство зробилося справді оргією безумства і злочинів. Знаєш цю книжку? – запитав раптово, простягаючи мені товстий, списаний дрібним ґотичним шрифтом фоліант.

– «Magіae naturalіs lіbrі XX», Джамбатісти Порту, – прочитав я назву.

– Незвичайна книга, – продовжував Вєруш, з пієтетом перегортаючи сторінки. – Один з основних творів старого окультизму. А ось похмурий Ґленвілл і його «Sadducіsmus trіumрhatus» з 1666 року, книга дивна, як саме безумство, і страшна, як видіння божевільного. Обидва автори різних національностей, жили в різний час, вірили в потугу Диявола і культ Сатани.

Я узяв до рук важкий, переплетений в пергамент том з віньєткою, що нагадувала геніальний цикл фантазій Ґойї «Капрічос».

– А це що за книга?

– Іспанець Антоніо Дель Ріо і його шість книг «Магічних дослідів». А ось «Псевдомонархія демонів» і «Звабні примари сатанинські», мабуть, найфанатичнішого переслідувача сатанізму і відьомства у Німеччині Йоґаннеса Віра. Ти знайдеш на цій полиці приголомшливу «Демономанію чаклунів» Жана Бодена і Реміґіуса Лотарґінського «Демонолатрію», Ієроніма Кардануса «Про розмаїтість речей», Томазо Кампанеллу «Про суть речей і магію». Ніхто з них не сумнівався в результатах астральних проекцій на відстані, хоча у міру розвитку знань і вивчення природи людини ці операції кожен називає по-своєму. А суть явища залишається все та ж: зла, злочинна і таємнича.

– А чому у наш час не чутно про подібні практики?

– Помиляєшся. І сьогодні відбувається те ж саме, хіба, мабуть, рідше і в іншій формі. Ти не чув про досліди видатного французького психіатра Буарака, про його книгу «Рsychologіe іnconnu»? Або про експерименти полковника Альберта де Рохаса, англійського спірита початку XX століття? Їхні досліди з наколюванню поверхні води в склянці, на яку частково перенесли враженнєву оболонку пацієнта, сьогодні відомі всюди серед психіатрів і неврологів.

– Невже ці явища співмірні з забобонами напівбожевільних середньовічних істеричок?

– Поза сумнівом, тільки без жодного демонізму. У нас, в Польщі, народ і сьогодні вірить, що за допомогою фігурок, відлитих з воску або свинцю, можна чаклувати. Про це свідчить передмова до класичного твору XVІІ століття під назвою «Досвідчена чаклунка». Подібним процедурам присвячені кримінальні акти міста Познані за 1544 рік: тоді спалили на вогнищі за чари Дороту Ґнєчкову, яка на прохання пані Керської «лила віск на воду, щоб виявити злодія, який вкрав гроші пані Керської, а віск ллючи, спершу три молитви читала: «Пішла Пречиста Діва Марія; чекав її Син Божий і запитав: – Куди йдеш, Матінка моя дорога? – А йду я, милий мій Сину, зачарувати злодія, який чинив збитки цій пані. – Сотвори, Пречиста Діво, своєю божественною силою, силою всіх Святих Господніх і моєю силою, щоб на цьому місці став той чоловік, що вкрав гроші, в ім’я Отця і Сина і Святого Духа». При цих словах, коли весь віск був вже вилитий, з’явився холоп пані Керської, який гроші украв».

– Так, блюзнірське поєднання християнства з відьомством.

– Справді. Подібні спроби залучення Святої Трійці і апостолів до світу чарів магічних обрядів нерідко зустрічаються в анналах нашого окультизму. Такі прояви релігійної збоченості, апогей якої – вшанування Сатани і чорна меса. Дель Ріо, книгу якого «Дослідження магії» ти щойно дивився, у зв’язку з таємничою смертю французького короля Карла ІX стверджує, що його лялькове зображення покололи єретики з помсти за переслідування їх віри. Наш поважний Бенедикт Хмельовський так описує цю процедуру в «Нових Атенах»:

«Єретики знайшли таких чорнокнижників, які відливши ляльку з воску на образ короля, потім кололи її різними інструментами то в голову, то в бік, то в серце, то в ноги; а король у всіх тих членах відчував нестерпний біль, якому не могли зарадити найзнаменитіші медики».

Я міг би навести тобі тисячі прикладів. Наприклад, в Англії за часів Генріха І був закон, який карав за тих, хто відливав воскові фігурки. Вальтер Скотт в одному з своїх листів про демонологію повідомляє: у Шотландії смерть короля Дуффуса настала від того, що прокололи його зображення, відлите з воску.

Андрій зняв з полиці важкий фоліант у вишневій палітурці з мідною застібкою.

– Мої улюблені чудасії! – продовжував він, відкривши книгу. – Це старовинні польські книги і рукописи з чаклунства, які я зібрав. Прочитай!

– «Польське чорнокнижництво, рукою Анджея Вєруша, адепта Таємної Науки або Польське П’ятикнижжя з чаклунства».

– Читай далі.

– Книга перша: «Процедура диявольського закону з року Господнього 1570». Книга друга: Станіслава Поклятецького «Викриття чорнокнижних помилок, віроломства й алхімічній брехні з року Господнього 1595». Книга третя: «Thesaurus magіcus», 1637 рік. Книга четверта: «Чаклунка покликана», 1639 рік. Книга п’ята і остання: «Aррendіx або переписи і рецепти чародійські».

– Тепер відкрий сторінку 323! Читай третій абзац зверху!

– «Способи вживання чаклунської ляльки – homunculus cereus або ж восковим чоловічком званої. Як тільки такому гомункулусу, створеному на зразок вибраної жертви, волосся її або зуби вставиш, приготуй тоді й лук. Лук зроби з тернини, тятиву – з шерсті цапа, а стріли – з риб’ячих кісток або з цвяхів для підків. Потім терпляче дочекайся появи Сатурну або Марса. Щойно ці планети ворожі на небі запаляться, напни лук і пусти стрілу в груди, в серце ляльки».

– Перегорни дві сторінки і читай далі!

– «У ніч тиху, ніч місячну візьми дівоче дзеркало, що не раз відображало личко красної панни, і, зануривши в діжку з водою, дзеркальною поверхнею оберни до світла. Коли ж місяць зійде і в діжку загляне, кинь на дзеркало вінок, сплетений зі шкамаття сорочки, закаляної кров’ю дівочою, що мала місячні. Вінок же, коли світлом місячним насититься, поклади на голову ляльці».

Я знову перевернув сторінку і читав далі:

– «Розділ 10. Чаклунські практики народу на Куявах в XVІІ столітті. Якщо на когось немилого хворобу наслати захочеш, зліпи спершу з воску або свіжої глини маленьку ляльку, схожу на того, на кого хворобу бажаєш наслати, а зліпивши, декілька волосин зпід пахви, або зуб його, або ніготь до ляльки замішай. Потім зміряй цю фігурку ниткою, просоченою в розчавленому павуку, мірку ту прив’яжи до шиї жабі або старій ропусі, яку в своєму саду знайдеш. А як міру повісиш, проколи жабі очі голкою, котрою шитий був саван для померлого. І вір – найдалі за тиждень ворог твій тяжко занедужає».

– Якщо хочеш дізнатися щось про магічну гомеопатію або про так звану заразливу магію, послухай ще один рецепт: «Прив’яжи гомункулові на шию ганчірку, змочену кров’ю хворої дівчини, і шмат м’яса від свині або зараженої вівці, а прив’язавши, міру приклади з нитки заговореної. Дуже скоро тіло того, на чию подобу був виліплений гомункулус, покриється наривами і змарніє».

– Якщо усі ці диявольські процедури бодай частково коли-небудь досягали мети, то я правильно зробив, забравши ляльку у Ками.

– Поза сумнівом. Кама грізний ворог – вона озброєна сильним розумом, посвячена в таємниці магічних знань. Проте помиляєшся, сподіваючись, що фігурка вже поза межами її «магічного обстрілу»!

– Але ж фігурка у нас!

– Це не міняє справи. Кама, як і раніше, залишається з лялечкою в астральному контакті і з її допомогою поза сумнівом й надалі постарається шкодити Гальшці.

Я безсило опустив голову.

– Що ж робити? Невже немає порятунку?

– Є, якщо ти погодишся на можливу «смерть» Ками.

– Смерть?

– Смерть або повернення в стихію, яка її породила.

– Я обираю друге.

– На жаль, вибір залежить не від тебе.

– А від кого ж?

– Від того, в якій формі існує Кама в дану хвилину. Якщо знову опанувала астрал Ястроня і стала жінкою, то повинна загинути, якщо ж вона саламандра, то переживе, можливо, лише тимчасове потрясіння на своєму магічному шляху, а прийняти людську подобу вже не зможе ніколи.

– Тоді чини, як вважаєш за потрібне.

– Попереджаю: якщо ми зважимося на цю ризиковану боротьбу, обидва наразимося на смертельну небезпеку.

– Я з радістю віддам своє життя за життя Гальшки. Я тяжко завинив перед нею.

Андрій потиснув мені руку.

– Перш за все, необхідно ослабити зв’язок між Гальшкою і її восковим двійником, – сказав він, знімаючи з пальців ляльки нігті і волосся з голівки. – Так. Тепер контакт частково ослаблений.

Він кинув волосся і нігті до слоїка і, тримаючи його на долоні, другою рукою почав описувати навколо них концентричні круги.

– Порядок! – зітхнув з полегшенням за кілька хвилин. – Тепер вони замкнуті немов в магічній кулі. Доступ з усіх боків відрізаний.

Він поставив слоїк на стіл.

– Наступна операція – перетяти астральний шнур, який єднає ляльку з твоєю нареченою. Саме тут нам загрожує найбільша небезпека.

– Чому нам?

– Воскова фігурка просочена флюїдами Гальшки і її суперниці; флюїд першої – безневинний і пасивний, сполучений астральною пуповиною з її фізичним тілом, все ще залишається під впливом Ками, яка спрямовує на ляльку вихор згубних струмів. Якщо я зараз виділю астральні первні панни Гродзенської і накажу їм повернутися до материнських витоків, відбудеться місцеве порушення рівноваги астральних форм, в яку вже склалися обидва флюїди. Будь-який астральний рух здійснюється по колу, тому будь-який заряд, магнетичний чи флюїдний, не зустрівши на своєму шляху наміченої мети, неминуче повертається до початкового пункту. Інакше кажучи, астральне середовище знову повинне знайти стан рівноваги, внаслідок мого втручання.

– Отже шкідливі потоки, що витікають від Ками, повинні до неї повернутися?

– Природно. Розбурханий астральний вихор, що є по суті сконцентрованою волею, завжди досягає мети і не може відступити, не викликавши чиєїсь смерті. Якщо об’єкт атаки усунеться з його шляху, убивчий струм повертається до того, хто його вислав і вражає його.

– Дивовижно! Виходить, маг гине, уражений власною отрутою?

– Так. Таке явище називається в магії ревальвацією. Таким чином, оператор часто буває схильний до великого закону магічного «покарання».

– Мені згадалася відома історія з «Нового Заповіту» про демонів, що їх Ісус вигнав з тіла одержимого у свиней.

– Вдалий приклад. Христос, так чудесно вилікувавши одержимого, дав свідчення своєї високої магічної сили: він перервав магнетичний струм, спрямований на одержимого злою волею. Вельми знаменна річ: чорні сили, що опанували тіло нещасного, були змушені вселитися в інший, нижчий організм. Вигнаний з людини астральний вир був спрямований на тварин, і вони, одержимі демонами, кинулися в море й потонули.

– Отже, не нам загрожує небезпека, якщо розірвати контакт з Гальшкою, а Камі?

– Цього можна було б сподіватися, якби не одна суттєва річ: Кама знає, що коли чорний маг звільняє когось від чарів, які сам наслав, повинен мати в резерві другу жертву; інакше удар вразить його самого.

– Не розумію. Адже Кама, напевно, не має наміру звільнити Гальшку від своєї влади?

– Так, але я примушу її це зробити, перервавши магічний зв’язок між лялькою і твоєю нареченою. Ефект такий самий, мовби Кама добровільно звільнила від чар свою суперницю. Що б там не було, вона передбачила таку можливість і без сумніву затягнула подвійну петлю. Вся річ у тім, кому вона призначила роль «заступника» жертви і хто має увібрати в себе «заряд», визволений з тіла Гальшки?

– Тепер розумію. Неважко здогадатися – один із нас.

– Так, ти або я. Маю таке враження, що весь мій будинок пронизаний мстивою отрутою цієї злобної істоти. Передбачаю, вона володіє могутньою силою і удар буде нищівним. Але спробую її спаралізувати хоча б частково.

– Яким чином?

– Бачиш араукарію?.. Моя улюблена рослина – пам’ять про неї, єдина і остання пам’ятка у день розлуки. Араукарія повна сил і соків, і вона нас врятує, витримає отруйний удар.

Я здивовано поглянув на нього.

– Не розумієш, Єжи? Перш ніж перервати зв’язок з Гальшкою, я з’єднаю ляльку з араукарією. Араукарія теж органічна істота. Може, прийме на себе удар, призначений одному з нас?

Він зробив між фігуркою і рослиною декілька еліптичних пасів.

– Зв’язок налагоджений, – Анджей опустив руку. – Зараз розірвемо ланцюг з Гальшкою.

Він подивився на мене. У світлих живих очах його я вперше побачив скупі сльози.

– Єжи! – заговорив він схвильовано. – Нам необхідно попрощатися. Можливо, бачимося востаннє. Прощай, Юр!.. Я любив тебе, як сина. До побачення. на тому березі!..

Я кинувся в його обійми, ридання душили мене.

За хвилю Анджей вже «шукав» напрямок, де треба було розв’язати «астральний вузол». Спрямувавши погляд у простір, з напружено витягнутими руками він швидко обертався навколо вертикальної осі власного тіла, наче факір у вихорі танцю. Нарешті знайшов. Різко зупинився, як укопаний, і почав робити руками дивні, спочатку ледве вловимі рухи. Але я розрізнив дві лінії: одна крива простувала до нас, інша вела в протилежний бік: поєднання їх нагадувало гіперболу.

Раптом Вєруш весь напружився, немов для стрибка і, піднявши праву долоню вгору, різко розітнув простір між невидимими лініями. Я мимоволі затремтів. А він, тяжко спершись рукою на моє плече, очима показав на араукарію:

– Поглянь туди!

За одну мить прекрасна розкішна рослина дивовижно змінилася. Немов спалена вогненним вихором, вона вмить змінила барву; замість соковитої зелені з вазонка визирав рудий-іржавий скелет, що мовби згорів у лихоманці. Ще хвильку тому буйні пружні гілки безпорадно повисли, згорнулася хвоя, обмита отрутою, конвульсіями болю скривилися стовбур і гілки. На наших очах араукарія гинула.

Не встиг я отямитися від переляку, як пролунав глухий зловісний гуркіт. Інстинктивно я схопив Анджея за руку:

– Що це?

Обличчя мого друга смертельно зблідло, очі фосфоресціювали божевільним світлом.

– Будинок валиться, – відповів пошепки.

Я зиркнув на стіни. Вєруш мав рацію: навсібіч від підлоги до стелі розбігалися, зловісно перетинаючись, довгі тріщини. Рука Анджея нервово вхопилася за моє плече.

– Подивися туди! – прошепотів блідими губами. – Онде, там, за столом, в кутку біля стіни!.. Бачиш?!.. То він!..

У пекельному гуркоті стін, які розступалися, я раптом побачив в кутку на підлозі голе людське тіло – ні! – не тіло, скелет, жахливо схудлий, обтягнутий жовтою, як пергамент, шкірою скелет людини. Від шиї до лівої стопи тіло прорізала навскоси довга, набрякла кров’ю смуга, наче від удару блискавки. Там, куди вразило найдужче, шкіра тріснула на добрих два пальці, оголивши чорні обвуглені нутрощі. Страшною була сила, яка вразила ці людські останки.

Я глянув на маленьке обличчя, викривлене жорстокою усмішкою, з рудою борідкою клином, і упізнав Ястроня. Наче уві сні прозвучало останнє зітхання вочевидь умираючого Анджея:

– Його вибрала…

Гуркіт, що мовби стрясав підвалинами світу, заглушив усе. Здригнулися стіни, захиталась покрівля і з жахливим гуркотом обвалилася. Водномить вілла перетворилася на руїну дрібних, сліпучо-білих камінців. А посеред стертого ледь не в порошок будинку стояв я, дивом уцілілий. Переді мною лежало тіло Ястроня, присипане румовищем, а наді мною сяяло пополудневе сонце.

– Анджею! – закричав я голосом безпорадної дитини. – Анджею!..

І озирнувся у пошуках товариша – марно! Вєруш зник. Я залишився один – зовсім один.

Ніби в насмішку сяяло сонце і заливало сліпучим світлом порожнечу. Звідкись зі щілини вислизнула велика чорно-золота ящірка, пробігла по тілу Ястроня і знову зникла в руїнах. Я знепритомнів.

Епілог

Після довгої, нескінченно довгої ночі, я побачив над собою обличчя. Було знайоме і зичливе. Я підвівся і простягнув руку. Руку стиснула дружня тепла долоня.

– Вам не можна рухатися! – сказав хтось, схилившись наді мною.

– Це ви, пане докторе? – запитав я, пересилюючи жахливу втому, що стискала мої повіки залізними пальцями.

– І говорити не можна, – прозвучав той же голос здалеку.

Всупереч забороні я сів на ліжку. Упізнав доктора Беганського.

– Де я? Чи повернувся Вєруш?

– Ви у себе вдома. З паном Вєрушем я не знайомий.

– Хто мене приніс додому? І чи давно я тут?

– Спокійно, спокійно. Лежіть тихо, не робіть різких рухів. Ви, на щастя, видужуєте після дуже серйозної хвороби; будь-які хвилювання можуть повернути її.

– Яке сьогодні число? – байдуже спитав я.

– Двадцять шосте липня.

Я порахував дні і мені зробилося ніяково.

– Отже, цілий місяць без свідомості?

– Не важливо, відколи і як довго; слава Богу, небезпека минула.

– Що зі мною було? Запалення мозку? Що?!

– Пане Єжи, – ухильно відповів лікар, – навіщо вам назва хвороби? Номенклатура неважлива. Пройшло, минуло – давайте думати про теперішній час. Як почуваєтесь?

– Я страшенно виснажений.

– Природно. Декілька тижнів ви харчувалися лише кислим молоком в мінімальних порціях.

– А чи приходив Вєруш?

– Нікого не було. На початку липня принесли два листи; лежать у вас на столі, нерозпечатані.

– Спасибі, пане докторе! Ви врятували мені життя.

Я потиснув йому руку.

– Нісенітниця. Зараз на пару годин відлучуся. Увечері знову зазирну до вас. Дозволяю з’їсти гарний росіл і шматочок білого м’яса; краще курячого. До побачення!

Ледве він пішов, я схопився з ліжка.

– Листи, листи!

Перший лист від пані Станіслави Гродзенської від 28 червня.

«Дорогий пане Єжи! – писала матір Гальшки. – Вже чотири дні, як хвороба Гальшки відступила; болі припинилися раптово 24-ого пополудні. Доктор Беганський констатував: загадкова зміна складу крові зникла безслідно. Слава Господу Богові нашому!.. Це чудове, справді Божеське зцілення дівчинки, мусило справити на неї сильне і глибоке враження. Здається, під цим враженням у ній дозріло тверде переконання присвятити своє життя винятково Богові, Його хвалі. Треба прийняти це спокійно, пане Єжи, і підкоритися її волі, як підкорялися їй ми обидва з Генриком. Мабуть, така доля.

Завтра увечері ми виїжджаємо до північної Франції, до Трувілю над морем. Там Гальшка розпочне свій новіціят у монастирі Святої Клари.

Прощайте, пане Єжи, благословляю вас, як сина. Бог свідком, я бажала б бачити вас з Гальшкою поєднаними в шлюбі, всією душею хотіла я благословити моїх дорогих дітей. Та видно призначено інше. Прийми покірно волю неба і подумай: може, від твого зречення залежало її життя.

З щирими побажаннями Станіслава Гродзенська».

Уражений, я довго сидів, безглуздо розглядаючи листа. Голова гуділа нестерпно, горло перехопило невидимими кліщами. Машинально поглянувши на другий лист, я упізнав її почерк. Проблиск неймовірної надії промайнув у мороці відчаю. Я розкрив конверта. Випали дві картки паперу; на одній рукою Гальшки написано три слова: «Я вас пробачаю, Гальшка», на другій – одне з полум’яних послань моїх Камі – пристрасне, принижене, шалене.

Я здригнувся, немов укушений гадюкою. Страшна помста коханки вразила мене в саме серце. Гострий біль пронизав наскрізь і занурив у заціпеніння. Глухий відчай безсило бився об стіни мертвотного будинку. Бідна слабка людина, я корчився в болісних конвульсіях, кусав руки в нелюдському стражданні. Жалюгідна, нікчемна людина.

Прокинувся я від власного глухого стогону, протяжного, ніби завивання вітру. Тупо, ніби автомат вийшов з дому.

Минав якісь будинки, вулиці, зустрічав якихось людей, навіть відповідав на вітання. Хтось зупинив мене, жваво жестикулюючи, щось розповідав – не пам’ятаю що. На розі хтось із розгону налетів на мене, я трохи не впав на бруківку. Навіть не розсердився. Хитнувся, як п’яний, і пішов далі.

Вже перед заходом сонця подзвонив біля брами знайомого будинку. Вийшов старий слуга в темно-вишневій лівреї.

– Панство вдома? – кинув я дурне питання.

– Виїхали за кордон.

– Надовго?

– Не знаю, прошу пана…

Брама зачинилася. Кальварія блукань без мети відновилася. Нарешті я опинився на Парковій.

– Номер шість! – наполегливо бубонів мені чийсь голос. – Номер шість!

Ось і він! Здалеку видніється на хвіртці біла дошка з чорною шісткою. Зосталася лише хвіртка – залізна хвіртка і сітка з зеленого дроту. А сіткою – ха-ха! – ретельно і педантично обгороджений простокутник румовищ! Що це? Є навіть ґудзик дзвінка?.. Чом би й ні? Кнопка і кавалок дроту, звислого на паркані.

Натискаю кнопку.

– Гальо! Анджею, ти вдома?..

О, іроніє! О, сило звички!

Входжу у хвіртку; наче сновида минаю невеликий сад, подекуди засипаний гравієм, зупиняюся в самому центрі руїн. Сонце заходить, і його яскраво-червона усмішка криваво полум’яніє на хвилях з вапна, тиньку і цегли. Не вціліло жодної стіни, немає жодного цілого шматка муру, навіть фундаменту не видно. Все стерто на порох. Що за пустка!..

Чую свій зовсім чужий хрипкий голос:

– Анджею! Анджею!

З вікна сусідньої вілли вихилилася якась жінка.

– Кого ви шукаєте?

– Чи пан Анджей Вєруш виїхав?

– Не знаю такого пана.

– Як то? Він ваш найближчий сусід, власник цього будинку.

І жестом я показую на румовища.

– Ніколи не чула такого імені. Власник вілли, інженер Рудський, загинув під руїнами ще десять років тому.

– А потім? Хто відбудував будинок опісля?

– Ніхто. Вже десять років місце лежить облогом.

– Не може бути! Ще місяць тому тут стояв будинок! Катастрофа відбулася 24 червня!

Жінка усміхнулася і уважно подивилася на мене.

– Певно, ви помилилися. Може, то на іншій вулиці. Цим руїнам уже десять років. – Вона знову усміхнулася і зникла в глибині будинку.

У голові я відчув раптово біль, чорний непроникний саван таємниці опустився на очі.

– То ким же я був цілий рік? Ким був Вєруш? А ким Кама?..

Може, мені снився сон – жахливий сон, що пашів отруйними випарами?..

Ні! Ні!!!.. Адже у мене на грудях її лист, її прощальний лист – три жорстокі слова! І це дійсність, страшна у своїй простоті дійсність!..

З того царства мороку, з похмурих лабіринтів сну я виніс на світло дня цю одну-єдину пам’ятку…

Осінь і зима 1922 року

Сноски

1

© Ю. Винничук, переклад українською, 2018.

(обратно)

2

© Ю. Винничук, переклад українською, 2018.

(обратно)

3

© А. Квятковський, переклад українською, 1993.

(обратно)

4

© Я. Королюк, переклад українською, 2018.

(обратно)

5

Рar excellence (франц.) – у найвищому ступені.

(обратно)

6

Ultіma Thule – в уяві давніх греків острів на північ від Британії, мабуть, Ісландія, яку вважали за край світу.

(обратно)

7

© Ю. Винничук, переклад українською, 2018.

(обратно)

8

Хтонічні сили – такі, що належать землі.

(обратно)

9

Теллуричні складники – пов’язані із землею і геологічними ґрунтами.

(обратно)

10

© М. Брижак, Ю. Винничук, переклад українською, 2018.

(обратно)

11

© М. Трофимук, переклад українською, 1993.

(обратно)

12

Шимон – консьєрж.

(обратно)

13

© М. Трофимук, переклад українською, 1993.

(обратно)

14

© А. Квятковський, переклад українською, 1993.

(обратно)

15

© Я. Королюк, переклад українською, 2018.

(обратно)

16

Mіlіeu (франц.) – середовище, оточення.

(обратно)

17

© М. Брижак, Ю. Винничук, переклад українською, 2018.

(обратно)

18

© М. Трофимук, переклад українською, 1993.

(обратно)

19

© А. Квятковський, переклад українською, 1993.

(обратно)

20

© М. Трофимук, переклад українською, 1993.

(обратно)

21

© В. Павлів, переклад українською, 1993.

(обратно)

22

© Ю. Винничук, переклад українською, 2018.

(обратно)

23

Une femme charmante (франц.) – чарівна жінка.

(обратно)

24

Passes contraires – рухи, що застосовувалися для пробудження загіпнотизованої особи.

(обратно)

25

© М. Баліцька, переклад українською, 2018.

(обратно)

26

Hірerestezja (гр.) – надзвичайна вразливість, чутливість думок.

(обратно)

27

© Ю. Винничук, переклад українською, 1993.

(обратно)

28

© Ю. Винничук, переклад українською, 2018.

(обратно)

29

© Ю. Винничук, переклад українською, 2018.

(обратно)

30

© Ю. Винничук, переклад українською, 2018.

(обратно)

31

Dіamіne! (Італ.) – До біса!

(обратно)

32

Ben toccato! (Італ.) – Влучне попадання!

(обратно)

33

Baрhomet (лат.) – ім’я сатани, прочитане навпаки: Temohрab. Це абревіатура, яка означає: отець святині миру всіх людей (temрlum omnіum homіnum рacіs abbas).

(обратно)

34

Грецька версія імені єгипетського Сета, бога ночі і диких безплідних пустель.

(обратно)

35

Ірансько-грецьке божество зла і ночі.

(обратно)

36

Рухайся! (Лат.)

(обратно)

37

Далі! (Лат.)

(обратно)

Оглавление

БЛУДНИЙ СИН

З ТОМУ «ДЕМОН РУХУ»

  ГЛУХА ГІЛКА (Балада колійова)

  СМАЛЮХ

  СИГНАЛИ

  БЛУДНИЙ ПОТЯГ (Колійова легенда)

  ULTІMA THULE[6]

  ДЕМОН РУХУ

З ТОМУ «ШАЛЕНИЙ ПОДОРОЖНІЙ»

  СІРА КІМНАТА

  НІЧЛІГ

  ПРОБЛЕМА ЧЕЛЯВИ

  ЦАРИНА

З ТОМУ «КНИГА ВОГНЮ»

  ЧЕРВОНА МАҐДА

  ПОГАРИСЬКО

  БІЛИЙ УПИР (Коминярська оповідка)

  ПОМСТА ВОГНЕВИКІВ

З ТОМУ «НЕСАМОВИТА ОПОВІДЬ»

  КОХАНКА ШАМОТИ Сторінки із знайденого щоденника

  У ДОМІ CАРИ

  ПОГЛЯД

З ОПОВІДАНЬ ПОЗА ЗБІРКАМИ

  ЧАД

  ПАРКАН

  ТАЄМНИЦЯ ГРАФИНІ МАСПЕРИ

САЛАМАНДРА Роман

  Люди з мосту Святого Флоріана

  Вєруш

  Маскарад

  Vіvartha

  Сабаш

  Нижче рівня Дручі

  Приготування

  Закляття чотирьох

  У «Корчмі під Мнюхом»

  Лялька

  Епілог Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg