Михаил Николаевич Базар

Чари серпневої ночі

Жанр:

Проза

Автор:

Михаил Николаевич Базар

«Чари серпневої ночі»

297

Описание

В книгу письменника Михайла Базара ввійшли роман, оповідання, новели. Герої роману «Чари серпневої ночі» – наші сучасники, молоді люди, йдуть різними життєвими шляхами, на яких – жагуче кохання, зрада, помста, а відтак – злочин і довгі душевні муки, бажання очисти заплямовану совість. Життя дає героям, які вчасно не зорієнтувалися в складних ситуаціях, тяжкі уроки, суворі випробування. У книзі автор колоритно й проникливо змальовує найпрекрасніше почуття – кохання, вкладає в уста героїв думку, що треба жити в душевній злагоді, правді, берегти все те, що становить моральну основу людського життя.

читать постранично

Настроики

Фон текста:

Текст
Текст
Текст
Текст

Аа
Roboto
Аа
Garamond
Аа
Fira Sans
Аа
Times

Чари серпневої ночі (epub) - Чари серпневої ночі 261K (скачать epub) - Михаил Николаевич Базар

Михайло Базар

ЧАРИ

ЧАРИ СЕРПНЕВО

СЕРПНЕВОÏ Н

ОЧI

НОЧ

Роман, оповідання, новели

Дрогобич

Посвіт

2012

УДК 821.161.2

ББК 84(4 укр)

Б 17

Базар М. Чари серпневої ночі. – Дрогобич: Посвіт,

2012. – 272 с.

В книгу письменника Михайла Базара ввійшли ро-

ман, оповідання, новели.

Герої роману «Чари серпневої ночі» – наші сучасни-

ки, молоді люди, йдуть різними життєвими шляхами, на

яких – жагуче кохання, зрада, помста, а відтак – злочин і

довгі душевні муки, бажання очисти заплямовану совість.

Життя дає героям, які вчасно не зорієнтувалися в

складних ситуаціях, тяжкі уроки, суворі випробування.

У книзі автор колоритно й проникливо змальовує

найпрекрасніше почуття – кохання, вкладає в уста героїв

думку, що треба жити в душевній злагоді, правді, берегти

все те, що становить моральну основу людського життя.

Для широкого кола читачів.

ISBN 978-966-2763-22-5

©Посвіт, 2012.

ЧАРИ

ЧАРИ СЕРПНЕВО

СЕРПНЕВОÏ НОЧI

НОЧ

Кохання – єдина хвороба,

від якої видужувати не хочеться.

Французьке прислів’я

На землю ліг передосінній туман. У місячному сяєві

тремтіло листя на деревах, що росли біля її будин-

ку. Місяць, наче навмисне, щораз ховався за ніжною си-

вою хмаринкою. Вигляне із-за неї, лукаво моргне жовтою

бровою і знову сховається, ніби не хоче бачити, що діється

у спальному районі невеличкого міста. А в небі дивись –

зірки одна-друга, падають, розпанахуючи небо. Та це ж і

не дивно – кінець серпня – пора зорепаду.

…Як тільки-но сонце зайшло за обрій і на небі пока-

залося нічне світило, Юстина зиркала у відчинене вікно,

хвилювалась. Їй не терпілося від чекання на сьогоднішню

зустріч з Юхимом, хотілося впасти в його обійми, забути-

ся в пристрастях. У них уже багато місяців триває таємне

кохання. Власне, все почалося через три місяці після того,

як Юстинин чоловік, Тиміш, подався на заробітки.

Юхим – сорокарічний мужчина, батько двох синів, а

Юстина – бездітна молода жінка, схильна до закоханос-

ті, ніжності, поцілунків. Вона завжди приваблива: і тоді,

коли припудреною показується на люди, і тоді, коли вмиє

личко, прийме душ, розпустить волосся по плечах. І кож-

ного разу – вона особлива. Дехто з її ровесниць відвідує

сауну, тренажерний зал, користується послугами маса-

жиста, робить модні чудернацькі зачіски, манікюр, а за-

хоплення в чоловіків не викликає. А вона? Як завжди,

чарівна, бажана, зваблива. Ось і сьогодні ще звечора зня-

ла звичний денний грим, стерла помаду (не буде ж вона

цілувати коханого намальованими устами), аби здатися

більш природною, домашньою, бо це ж такою полюбляє її

коханець; деколи докоряє їй нащо вона малює такі краси-

ві брови, вії, а ще припудрює веснянки навколо кирпатого

носика. Недавно казав, що найбільше йому подобається,

коли вона зовсім гола. Тоді він почувається, наче Адам з

Євою в райському саду.

Юхим приходив до Юстини майже щодня, власне, що-

вечора. Правда, ніколи не затримувався на всю ніч; пізно

ввечері вертався до свого дому, до шлюбної жінки і дітей.

А зваблювати чужих жінок почав давно, особливо полю-

бляв молодих удовиць. Та якось котрась із них стала ви-

магати, аби розлучився зі своєю дружиною і йшов до неї

жити, але Юхим не такий, щоб кидати сім’ю. Ось поко-

хати чужу жінку він – мастак, але, щоб назавжди, то не

входило в його найближчі плани. Отак і спокушав щораз

іншу молодицю. Коли запізнався з Юстиною, то обоє від-

разу відчули, що їхнє кохання триватиме довго.

Цього вечора Юстина чомусь почала хвилюватися.

«Місячне сяйво – ось причина мого неспокою», – подума-

ла. Вона ходила по кімнаті, але тривога наростала. Дум-

ки снували одна за одною і годі їх зупинити. Ще раз ви-

глянула з вікна, прислухалась до тиші. У такий час він

уже мав би бути тут, біля неї. Нарешті почула його кроки.

Їх вона пізнавала здалека. Кожного разу при наближенні

до будинку він притишував хід, підкрадаючись, як кіт до

мишачої нори. Так і цього разу. Біля будинку зупинився,

ніби роздумував: йти чи не йти туди.

Юстина виглянула з вікна, махнула рукою, мовляв:

не крийся, йди скоріш, а в самої серце так прискорено сту-

котить, наче його хтось підганяє. Сьогодні в неї день на-

родження, кругла дата в житті – двадцять п’ять років. У

минулі дні народження чоловік приходив із роботи рані-

ше, ніж завжди, приносив букет квітів, якийсь подарунок.

Та цього разу чомусь навіть не подзвонив, не привітав із

далекої Московії. Правда, вчора пізно ввечері почула його

голос. Казав, що затримується ще на два тижні, бо хазяїн

не віддає зарплатні, аж поки не закінчать будівлю.

Минуло чотири роки, як Юстина вийшла заміж. Ма-

ють власний будинок, хліб і до хліба. Здавалося, чого ще

треба? Створюйте міцну сім’ю, народжуйте дітей. О, тут у

них виникла проблема: прожили разом чотири роки, а ді-

тей не знайшлося. З недавнього часу в Юстини закралася

підозра, що чоловік не здатний на потомство, а ще став,

як їй здалося, не такий активний у ліжку, як це бувало

раніше. Та ніколи про це йому навіть не натякала, аби не

подумав, що вона якась розпусниця.

Ще з минулого року чоловік мріє придбати автомо-

біль. Адже чим він гірший за свого сусіда? Той давно

роз’їжджає на добротній машині. І купив її недорого.

Звичайно, авто не нове, але здалека видно, що то зва-

блива річ.

Тиміш заздрить сусідові. Одна біда – позбувся роботи.

Завод, на якому працював майстром, зупинився на не-

визначений час. І подався він на заробітки, залишаючи

дома самотню дружину аж на три місяці. Приїде додому,

побуде тиждень – і знову збирається в дорогу. Хоч добре

заробляє, та що їй з тих грошей, коли хлопа нема в хаті.

Згадала, як упадав чоловік після їхнього знайомства, ні-

коли не дозволяв залишатись самій у чоловічій компанії.

Завжди вдвох та й вдвох.

«Лишися тої роботи, хіба нас діти обсіли, що ти мусиш

тинятися в чужині на заробітках, – казала Юстина піс-

ля першого його приїзду додому. – Он наші сусіди обза-

велись дітьми й тримаються дому, а ти…» – не доказала

і так ласкаво глянула йому в очі, що Тимошеві зробилося

моторошно на душі.

«Ось зароблю ще трохи грошей, купимо авто й будемо

подорожувати. А знаєш, скільки на світі є цікавого, та за

роботою хіба щось побачиш?»

«Добре, хіба що на місяць-два. Більше я не годна чека-

ти», – мовила Юстина, притулившись до чоловіка.

«Обіцяю: ще три місяці – і не більше».

«Гаразд, вмовив, їдь».

Юстину якийсь час лякала самотність. І тоді вона тіка-

ла з дому. Вийде між люди і відчуває на собі чийсь погляд;

оглянеться – і тут же заворожує когось, примруживши очі,

ніби впізнає чи це той кого шукає, чи просто випадковий

зустрічний. З якогось часу зрозуміла, що в житті є всього

досить, бо в ньому – не тільки радість, пристрасть, але й

багато тернини колючої. Та й, взагалі, у житті всього тре-

ба зазнати. Інакше – це не життя, а існування. А ще люди-

на повинна мати мрію, мету і до неї йти щодня.

Невдовзі знайшовся Юхим. Отак банально просто.

Йшла одного разу вулицею з роботи, не озираючись, але

відчула на собі чийсь пронизливий погляд.

«Яка красива жінка!» – почула за кілька кроків від

себе. Прискорила хід. Незнайомець теж. Нарешті: око в

око, усмішка в обох і таке приємне: «Підемо разом». І вони

пішли в парк, наче давно знайомі. Юхим розповідав різ-

ні пригоди, що траплялися з ним, а нарешті признався,

що закохався в неї з першого погляду. Юстина не встигла

навіть розглядіти цього дивного чоловіка, який наче за-

гіпнотизував її, схопивши в обійми, впиваючись поцілун-

ками. Здавалося, що Юстина цього тільки й чекала, не

опиралася йому.

Вечоріло. «Ходімо звідси, а то ще хтось подумає, що ми

на побачення прийшли», – каже Юстина.

«І то правда, – погодився Юхим. – Куди?»

«Не знаю, – здвигнула плечима Юстина. – Хіба що

підеш до мене в гості, але як хтось побачить і скаже чоло-

вікові?..»

«Я прошмигну непомітно», – мовив притишеним голо-

сом, взявши її за руку.

Вона відчула, ніби якась незвичайна потайна сила

вливається в її тіло. Обоє прискорили кроки. Кілька хви-

лин – і вони в неї дома. Пили чай, слухали музику. А далі

– так мало слів, а скільки проявлених почуттів! Юхим

щось говорив – заворожував, поволі ніжно роздягав її до-

гола. Ще мить – і в неї, від його поцілунків, підкосили-

ся ноги, впала на ліжко, зламалася воля до протидії. Та,

власне, вона ніби чекала давно цієї миті. У Юстини за-

тремтіли губи, опустила додолу свої променисті зелена-

ві очі, прикривши їх довгими чорними віями, відчувала,

як б’ється різкими ударами її серце. З цього вечора все й

почалося. Потім дивувалась, що так без вагань віддалась

незнайомому чоловікові, наче вулична повія. Та швидко

переконалася, що то справді – любов з першого погляду.

… І ось уже півроку у них – таємне шалене кохання.

Кохання… О, скільки про нього написано віршів, рома-

нів, складено пісень, але ще й досі кохання залишається

загадкою. Можна лише відмітити, що кохання – це такий

стан, коли закохані не тямлять, що з ними коїться. Навіть

бувалі закоханці інколи не можуть пояснити, що діється

тоді, коли приходить кохання. Що вже казати тим, хто не

заглиблюється в теоретичні проблеми цього стану, а про-

сто кохає. Ось, приміром, Юстинина сусідка добре знаєть-

ся в коханні, але ніколи про це не говорить, не ділиться

секретами, як вона могла за своїх неповних тридцять літ

кохати кількох чоловіків, стати багатодітною матір’ю, збе-

регти жіночу красу і, залишившись одиначкою, дати лад

усім п’ятьом дітям; нарешті закохатись у вдівця, в яко-

го ще троє своїх дітей. Як зберуться на подвір’ї усі діти

разом, то такий гамір вчинять, що чути на всю околицю.

Дехто осуджує свою сусідку, мовляв, то не кохання в неї,

а розпуста, та багато хто і заздрить, бо мати в нинішній

час аж восьмеро дітей – справжнє багатство. І це багатство

прийшло до неї з чарами кохання.

У коханні завжди домінує пристрасть. О, як багато

вона значить в житті чоловіка! Таке почуття ні з чим не

зрівняти. Хто напився нектару жіночої пристрасті – той,

направду, звідав усе, що дарує природа людині.

Пристрасна жінка… Темпераментний мужчина…

Пристрасть і темперамент… О, як багато важать у сімей-

ному житті ці дві якості! Якщо їх обмаль, тоді така сім’я

приречена на буденне існування: звичайне, сіре, однома-

нітне. Таким воно було донедавна в Юстини, аж поки не

зустріла Юхима.

Юстина завжди пристрасна, гаряча, як взимку на-

топлена піч. А Юхим теж добре знався на жіночих зва-

бах і завжди так пристрасно закохувався у свою чергову

партнерку, ніби ніколи перед тим не знав жіночого тіла.

Завжди казав собі, що поки має силу, то треба нажитися

всмак, бо життя так швидко минає, наче хтось за ним же-

неться.

***

…Тиміш любив літню пору року. Саме влітку він зу-

стрів свою Юстину, яка відразу зачарувала його, така мо-

лода, зваблива. Своїх ніжних почуттів у перший рік після

одруження обоє не таїли навіть на людях. Інколи йдуть

вулицею і цілуються, наче тільки-но закохалися. Колеги

заздрили, що він має таку вродливу жінку. Дехто жарту-

вав, що такі красуні довго з одним чоловіком не затриму-

ються, їх завжди ваблять нові пригоди, цікаві зустрічі і,

врешті, настає той день, коли зі шлюбним чоловіком стає

нецікаво.

«Моя Юстина не з таких, щоб отак позволити собі щось

подібне», – міркував Тиміш, згадуючи недавню розмову

на цю тему в колі таких роботяг, як він. Засумнівався

лише недавно. А причиною стало те, що приїхав працю-

вати на той самий об’єкт недалекий сусід Яким, привізши

пригорщі новин із рідного міста. Говорив-розказував, а

наостанку, коли залишився наодинці з Тимошем, прити-

шеним голосом мовив:

– Гаруй, гаруй, а твоя кохана дома не скучає, з чужим

мужиком ночами забавляється.

– Як так забавляється? З ким? – дивується Тиміш.

Його аж пересмикнуло від почутого, закліпав очима, наче

хтось йому кинув межи очі пучку солі, насупився, схмар-

нів на лиці, як небо перед дощем.

– Не віриш? Ну, як знаєш, не стану тебе переконувати,

не моя то справа. З часом сам переконаєшся. А може й не

треба?.. Жінка на те і є, щоб її кохав не тільки шлюбний

чоловік, – розпікав уяву Яким, – а врешті, не бери собі в

голову чогось такого, бо всі жінки однакові. Моя, напри-

клад, теж хотіла завести коханця, та я вчасно запримітив

і вигонив із неї таку думку.

– Як? – вихопилось у Тимоша.

– Як, як? Змайстрував ще одну дитину, то маю тепер

спокій на якийсь час.

А ти чому про спадкоємців не дбаєш? Думай не про

гроші, а про дітей, бо грішми нині нікого не здивуєш, а

діти, то інша справа, отак.

Тиміш мовчав, вдав, що його така розмова не дуже

зацікавила, хоч насправді від почутого мовби щось за-

шкребло в грудях. А Яким задоволено усміхнувся в кулак

і пішов до роботи. Він завжди мав звичку сказати щось

дотепне, аби зацікавити співбесідника. Так і цього разу

видумав про Юстининого коханця, аби викликати в сусі-

да сумнів про вірність своєї дружини та ще й насміятися

з нього. Про те, що сусідка й справді має коханця, навіть

не догадувався.

«А може, правду каже сусід? Чого йому брехати? – по-

думав Тиміш. – Та ні, напевно, заздрить, що маю таку

красиву жінку. Врешті, все може бути. Ось приїду й сам

переконаюся». Донедавна він і гадки не мав, що його дру-

жина може зраджувати. Розмову з сусідом сприйняв як

його потішну витівку, бо добре знав, що той схильний до

жартів, любить покепкувати, посміятися з когось. Але з

цього часу засіла думка, що треба готуватися до чогось не-

звичного. Почав у душі хвилюватися, не міг усвідомити,

що з ним сталося: немов хтось туману пустив йому в голо-

ву і з нетерпінням чекав закінчення терміну роботи.

***

Крізь шибку до кімнати заглядав місяць. Вигляне

з-за хмари і знову сховається за неї, а зорі мигтять, наче

попереджають про щось страшне, небезпечне, але хіба в

таку годину шаленого кохання хтось заглядає на зорі?

Адже недарма кажуть, що любов засліплює розум. Юхим

проявляв стільки ніжності, тепла, окутуючи Юстину

приємною аурою і обом здавалося, що про таке кохання,

як у них, можна прочитати лише у романах. Обоє мали

чималий досвід в інтимних стосунках. Для Юхима зва-

блювати чужу жінку – справжня насолода, майстерність.

Ніхто з жінок, яких він знав, не мали до нього жодних

претензій. Мабуть, усі шкодували, що їхній роман закін-

чився, бо Юхим ні в одну з них не закохувався надовго.

Завжди шукав чогось такого незвичного, неосяжного.

Лише з Юстиною щораз відчував невгамовну жагу ко-

хатися.

У Юстини до цього теж були чималі амурні приго-

ди. Вісімнадцятирічний одноліток закохався було в неї

до безтями. Знали про їхні стосунки і батьки, то ж при

кожній зустрічі тільки й розмов було про одруження. Та

через кілька місяців знайшовся інший, більш привабли-

вий, трохи старший за неї хлопець, і дівчина дала попе-

редньому нареченому одкоша. О, яке ж то було бурхливе

кохання з наступним партнером. У тілі бурлила молода

кров. Здавалося, що їхнє кохання – то надовго. Минув

рік – і раптом наречений Павло кудись зник. Юстина не

знала куди себе подіти. Та й ніхто відразу не набивався

їй в женихи, бо всі добре знали, що вона давно закохана.

І яка ж то була дивина, коли в один прекрасний день її

наречений появився на людях з молодою дружиною. По-

тім хтось казав, що то його напоїла чарами якась вертих-

вістка, і він нічого не міг з собою вдіяти – одружився так

поспішно. Юстина була шокована такою новиною, і вирі-

шила тут же вийти заміж за першого-ліпшого кавалера,

що попадеться їй на дорозі. І невдовзі такий знайшовся.

Взяв її до себе, і вони кілька місяців жили в цивільному

шлюбі. Спочатку їй здавалося, що влаштує сімейне жит-

тя. Та невдовзі переконалася, що її партнер не для неї;

швидко їхня любов вичерпалася. Після чергової сварки

Юстина повернулася на квартиру до своїх батьків. Дум-

ка знайти справжнього принца відпала. На якийсь час

настало повне розчарування в чоловіках. А їй так хоті-

лося просто втішатися життям, мати звичайного добро-

го чоловіка, який би заробляв гроші й пристрасно кохав.

У пошуках такого мужчини їй пощастило. На вечірці у

нічному барі, який почала відвідувати, познайомилась із

Тимошем. Кілька зустрічей – і вони вирішили одружити-

ся. Юстина довго не роздумувала, а першою наполягла,

аби офіційно зареєструвати одруження. Тиміш відразу

погодився. Її мати і вітчим пішли жити в однокімнатну

квартиру, а молодій сім’ї віддали своє житло. Так вона

жила звичайним спокійним сімейним життям, аж поки

не з’явився Юхим. О, цей відразу заворожив Юстину, та-

кий впевнений у собі, пристрасний у ліжку, вихований на

людях. Побачить її на вулиці серед людей, кивне лише

головою і чемно йде геть, аби ніхто не запідозрив чогось

такого у їхніх стосунках. Зате наодинці з ним – одне бла-

женство. Прийде до неї і ніби в кімнаті стає світліше, ра-

дісна хвиля розливається тілом, коли він промовляє: ко-

хаю! Їхні відносини стали нагадувати таку ранню весну,

коли хочеться кохати і сміливо дивитися одне одному в

очі, не корячи себе муками совісті, що чинять щось не те.

Їй і на гадку не спадало, що може трапитися лихо. Зда-

валося, що їхні зв’язки триватимуть довго-довго. Прибу-

де чоловік із заробітків на кілька днів, і Юстина вже не

може заспокоїтися, чекаючи того дня, коли він поїде зно-

ву заробляти гроші. Для введення в оману чоловіка, аби

не сумнівався в її вірності, деколи навіть пустить сльозу,

коли він покидає рідну домівку, а насправді з нетерпін-

ням чекає його від’їзду. Чоловік тішиться, що має таку

люблячу дружину і обіцяє невдовзі не залишати її дома

саму. Деколи у такі хвилини Юстина відчувала себе ви-

нною перед чоловіком, загубленою в тенетах невідомості,

зосереджувалась на своїх думках про зраду, але нічого

вдіяти з собою вже не могла.

***

Ще завидна Юстина приготувала смачну вечерю,

адже як-не-як сьогодні у неї – свято. На стіл поставила

наїдки, глечик домашнього вина, а тільки-но стемніло –

запалила свічку.

Юхим приніс з такої оказії букет польових квітів і

пляшку шампанського. Сіли за стіл. Перед тим, як взяти

чарку в руку, Юхим обняв Юстину, примовляючи:

– Яка ти гарна, чудна. Я кохаю тебе!

Юстина привітно усміхнулася і ніжно притулилася до

Юхима, закривши довгими віями великі очі. Здавалося,

що вони по вінця наповнені щастям. По хвилі, піднявши

келих, мовила:

– За наше кохання!

Дзенькнули наповнені вином чари. Юхим щораз на-

повняв їх, обоє перехиляли чарку за чаркою, ніби кудись

поспішали, хмеліючи. Юстина з хвилини на хвилину очі-

кувала телефонного дзвінка від чоловіка, раз у раз по-

глядаючи на стінний годинник. Скоро дванадцята, а він

чомусь не дзвонить. На хвильку в ювілярки закралась

тривога, але швидко згасла, бо Юхим, викуривши сигаре-

ту, взяв її на руки і поніс до ліжка. Юстина, розімліла від

вина і серпневої спеки, роздяглась догола. Таку її, голу,

любив кохати Юхим. Він занурював обличчя в її шовкове

розплетене волосся і цілував мочки вух, шию, а в неї сер-

це від цього аж заходилось, співало. Вона паленіла вся,

дістаючи від коханого справжнє блаженство, якого рані-

ше не знала. Тепер їй здавалося, що з Юхимом перебу-

ває в якомусь іншому світі, ніж жила досі. З ним найви-

ще сексуальне вдоволення мала по кілька разів за вечір.

Так звикла до цього, що стала з якогось часу справжньою

німфоманкою: не відпускала від себе коханця, аж поки не

вдовольнялась кількаразовими оргазмами. Її не хвилю-

вала зовнішність Юхима, який не мав явних зовнішніх

фізичних переваг над шлюбним чоловіком; вона була в

полоні його сексуальних зваб. Цього разу шаленіли в ко-

ханні, довго, як ніколи раніше, гойдалось ліжко. «Кохай

мене, кохай, аж поки сил не стане…», – казали її нена-

ситні до кохання очі. Обоє хмеліли від кохання, ковтаючи

його нічний пахучий трунок.

Нарешті розслабились. Юхим почав дрімати, а Юс-

тина ще якийсь час закоханим поглядом спостерігала за

ним. «Оце – справжній мужчина, не то, що ті, котрих я

знала», – подумала і, обнявши його, теж поринула в сон.

Напевне, нічого б не сталося, якби Юхим пішов додо-

му. Обоє швидко заснули солодким сном. Мабуть, подіяло

вино і таке пристрасне кохання. Вони навіть не здогаду-

валися, що ця ніч принесе їм такий непоправимий трагіч-

ний удар долі.

***

Пізно ввечері Тиміш приїхав на залізничний вокзал.

Виникла проблема, як дібратися в таку пору до рідного

містечка Мацошівки. А йому так хотілося встигнути при-

вітати дружину з днем народження ще до опівночі. Рей-

сові автобуси і маршрутки в таку пору не їздять, і тому

він пішов «ловити» попутній транспорт. Довго довелось

чекати на випадкове запізніле авто. Півгодини в дорозі –

і він у рідному місті. Додому не йшов – летів. Заздалегідь

підготував вітальні слова. Аж неподалік свого будинку

сповільнив кроки. «Спізнився», – подумав, глянувши на

годинник, бо було вже далеко за північ. Прокручував у

голові слова, які скаже дружині, вітаючи у такий пізній

час. Його думки обірвав чорний кіт, який перебіг дорогу

перед самісінькими ворітьми. Хоч не був забобонним, але

чомусь здригнувся, сплюнувши йому вслід. Ось він на-

близився до свого подвір’я. Відчинив хвіртку і почав роз-

глядатися. Нічого незвичного не запримітив. Скрізь тихо,

хіба що над головою почув дивні шелести-шепоти – і знову

тиша. То у нічній тиші шелестіло листя на деревах. Мит-

тєве тремтіння пройшло по тілу. Будівля чомусь здалась

йому непривітною, чужою. Мабуть, тому, що була окутана

ніччю. Тихенько підійшов до вхідних дверей. Хотів встро-

мити ключ у замкову шпарину, але двері, на диво, не були

зачинені.

«Ого, так можна впустити серед ночі злодія до хати.

От до чого приводить забудькуватість», – подумки вила-

яв дружину і тихенько, аби не налякати її, яка, мабуть,

спить, зайшов у коридор. Роздягнувся і став, наче заворо-

жений. Включити світло чомусь не наважився.

«А ну ж бо злякається, – подумав і став прислухатися.

– А може, кудись пішла?» Хотів ступити крок, але щось

стримувало, ніби хтось нашіптував: не йди, почекай ще

трохи. Та Тиміш не послухався внутрішнього голосу і зай-

шов у прихожу кімнату. За тих кілька хвилин вже добре

адаптувався до темряви і міг розгледіти все навколо. На

столі побачив пляшку з-під шампанського, келихи, таріл-

ки, пахло домашнім вином і цигарковим димом.

«Мабуть, мала гостей», – в одну мить визріла дум-

ка. Він і гадки не мав, що «гість» залишився ночувати.

Тихенько навшпиньки підкрався до дверей, що вели у

спальню і були напіввідкриті. «Аби тільки не злякалася, –

товклося в голові. – Треба дати про себе знати, кашлянути

чи що?» Уявляв як вона зрадіє, здивується несподіваній

його появі серед ночі.

Ніч… темрява ночі… О, скільки різних див, пригод

трапляється в таку пору! Ця остання літня ніч незвична:

для когось радісна, тепла, ніжна, а для декого печальна,

згубна, трагічна…

Тиміш стишився, ніби перестав дихати, бо почув, що в

ліжку посапують двоє.

«Напевно, мати затрималась допізна та й заночува-

ла», – подумав і мимохіть потягнувся рукою до вмикача

світла. Рука чомусь затремтіла. Блимнуло світло. На мить

Тимошеві затьмарилось в очах. Не міг збагнути чи це сон,

чи галюцинації. Та тут же прозрів, побачивши свою дру-

жину в обнімку з якимось чоловіком. Юстина закрила

його обличчя своїм розпущеним пишним волоссям і тому

годі було упізнати хто це. Від тьмяного світла вона злегка

поворухнулася, усміхнувшись і ще більше притулилась до

чоловіка, що лежав поруч, ніби боялася, що той втече від

неї серед ночі.

У Тимоша забилось серце, здивовано спалахнули очі

і аж дух перехопило від побаченого; очманілий закляк

біля ліжка, відчувши наче хтось ошпарив тіло всередині

окропом; здалося, що не серце калатає в грудях, а бам-

кає дзвін щораз гучніше, немовби зве на поміч когось

по тривозі, а в голову так і б’є гаряча кров. Він закри-

чав щосили, але крику не вийшло, здалося, наче раптом

розпухнув язик і годі ним ворухнути; відкрив рота, аби

вдихнути повітря, та щось стало на заваді, ніби хтось

тиснув йому на кадик; звук обірвався десь в горлі, лише

прохрипів і видихнув не повітря, а гнів. У цю хвилину

збудилась голісінька Юстина, сіла в ліжку. На її обличчі

застиг подив, і вона швидко потягнула на голе тіло про-

стирадло.

Збудився і нічний коханець, щось пробурчав, хотів по-

вернутися на інший бік, відкрив очі, прискаливши їх і …

завмер від несподіваної появи Юстининого чоловіка.

– Ти?! – скрикнула дружина.

– А то ж як? – ковтаючи слину, тільки встиг промовити

здивований Юхим, все ще не усвідомлюючи, що діється

насправді, бо тут же Тиміш накинувся на обох з кулаками.

Він схопив дружину за волосся і хотів вдарити її кулаком

у голову, та в цю ж мить Юхим дужою рукою відштовхнув

його від неї, промовивши:

– Карай мене! Її не руш!

– Ах, так?! – закричав тепер на всю хату зраджений

чоловік і, взявши в руки якусь річ, почав гамселити обох

куди попало.

Юстина, обгорнувшись простирадлом, втекла в іншу

кімнату і почала похапцем одягатися в сорочку, яку при-

хопила з собою, а тим часом бійка між чоловіками про-

довжувалася. Вона хотіла кинутись між чоловіків, розбо-

ронити їх, та тільки зробила відчайдушний крок і тут же

сама зі страху впала на долівку ниць головою.

Юхим вирвався з Тимошевих рук – і навтіки з хати, та

на сходах спіткнувся, впав навзнак. Тут його настиг Ти-

міш, схопив за чуприну і почав товкти головою до бетон-

них сходів.

– Йой! Що ти робиш?! – заверещала Юстина. Думала,

що хтось із сусідів почує її крик і прийде на допомогу. Ніх-

то не прийшов, не обізвався. Нині жіночим крикам нікого

не здивуєш. Напевне, почувши крик, скажуть: якась повія

лементує або п’яниця вчинив у квартирі бешкет.

– Тихо! Мовчи, курво! – шарпнув дружину за рукав і

закрив їй долонею губи. Такого злісного вона його ще ні-

коли не бачила. Заціпеніла, відразу щось здушило в гор-

лі, хотіла сплюнути, та годі було повернути в роті стерп-

лим язиком. Вона ступила крок, щоб кинутись Юхимо-

ві на груди, та тіло ставало щораз безсилим, немічним,

ніби хтось звалив їй на плечі важкий лантух, і вона не

може підвестися з місця. Юхим схлипнув кілька разів і

стишився.

Тиміш двічі копнув свою жертву під ребра. Врешті

схопив безборонного за волосся, підняв йому догори голо-

ву. З носа нещасного цівкою текла кров.

Юстина поволі приходила до тями. Жахнулась, поба-

чивши закривавленого коханця. Ходила туди-сюди, маха-

ла руками і зойкала.

– Треба покликати когось на допомогу. Викличу

«швидку», – нарешті мовила охриплим голосом.

– Не смій цього робити! Нехай конає гад! – гнівно мо-

вив Тиміш і, відійшовши вбік на кілька кроків, гидливо

плюнув на свою жертву.

Дружина тремтіла, але перестала кричати. Хотіла

втекти з подвір’я, та, побачивши її намір, чоловік гаркнув:

– Йди до хати, бо вб’ю на місці!

Сказав із такою люттю, що їй зробилося зле; вона зі-

щулилася, гірко поморщилася, а очі благали: не мсти, не

карай. І вона покірно підкорилась його наказу, а він іще

кілька хвилин розгублено стояв, чекаючи, мабуть, поки

Юхим очуняє, але той не подавав ознак життя.

Аж по якомусь часі зрозумів, що скарав людину на

смерть. Розгубився, не знав, що йому робити; знітився,

щораз пригинався до землі, боячись, що його може хтось

побачити з вулиці.

«Ану ж бо хтось надійде, тоді що?» – товклося в голо-

ві. Поволі спалах гніву згасав і переходив у страх. Якась

внутрішня сила штовхала його до ще одного вчинку. Він

підсвідомо вхопив мертвого Юхима за руки і поволік у са-

рай, ще не знаючи, що має з ним робити, але вирішив при-

ховати злочин.

З кожною хвилиною ним щораз то більше оволодівав

панічний страх. Різні думки шугали в голові, і він спанте-

личено ходив подвір’ям іще до кінця не усвідомлював, що

насправді сталося. Губився в думках, не тямив, як йому

діяти далі: йти в міліцію і признатися, що скоїв вбивство

чи приховати свій злочин? При згадці про тюрму його ки-

нуло в дрож. Почав роздивлятися, прислухаючись чи нема

когось поблизу; а ну ж бо хтось підстерігає його зблизька?

Та ні, нікого не видно. Лише десь далеко кілька разів гав-

кнув собака і стих. Уже й зорі перестали переморгувати-

ся, мабуть, нарешті втомилися й поблякли. Лише місяць

похмуро дивився з нічного неба, а малюнок на ньому, де

нібито брат брата схопив на вила, викликав у Тимоша ще

більший ляк. Це ж місяць закарбував бійку між братами,

як каже народна легенда, і нині, нахмурившись, вичікує,

мабуть, обдумує, як би то страшніше скарати його. І те-

пер, дивлячись на нічне світило, ніби очуняв від страшної

помсти, що заподіяв суперникові, завдавши йому не тіль-

ки болю, але й спровадивши на той світ.

Помста…розплата…покара… Інколи людина вчиняє

її в стані вираженого афекту, не усвідомлюючи, що коїть.

Помсту, покару чинять лише люди. У тварин ця власти-

вість відсутня. Людина – мисляча істота, вміє у переваж-

ній більшості випадків незвичайних ситуацій управляти

своїми емоціями, вчинками, але бувають миті, сумні реа-

лії, які затьмарюють мозок, і тоді вона на якусь мить не

усвідомлює, що чинить душогубство.

***

Над світанком побліднув місяць, а відтак сховався за

хмару, яка швидко закрила своїм сивим покривалом по-

ловину неба. Юстина виглядає з вікна, тремтить, схлипу-

ючи низьким охриплим голосом, щось ніби шукає очима.

У душі – неспокій, хочеться йти світ за очі, та якби не Тим-

ошева погроза, то тут же втекла б кудись. Боялася кари, у

голові товклася його погроза: «Уб’ю на місці!»

Почало світати. Здалося, що до кімнати зазирнуло

привітне небо, та Юстиною оволодів ще більший жах.

Наче очманіла, постійно чомусь дивилась собі під ноги.

Чула себе винною в тому, що сталося. Корилася думкою,

що не спровадила Юхима вночі додому, адже це була їхня

перша ніч, коли він залишився ночувати. І ось вона чекає

на чоловікову помсту. А він чогось не йде до хати. «Ма-

буть, обдумує, яку кару їй завдати, – мислить Юстина і на

серці так важко, так недобре. – Ліпше б одразу прикінчив

обох».

Подумає про Юхима, що його вже нема в живих, – і

стає безпомічною. На віях затремтіли сльози. «Втікати?

Є ще така можливість, поки Тиміш надворі. Вулицею хо-

дять люди. Не стане він привселюдно мене карати, – по-

думала. – Можу втекти до матері? Що їй скажу? Що чоло-

вік зловив мене на гарячому з коханцем і вбив його? Ні,

я залишуся тут, у своїй хаті й вип’ю чашу гіркоти до дна».

А тим часом Тиміш взяв у руки сокиру й задумав роз-

членувати трупа, а відтак заховати його десь у надійному

місці чи закопати в землю. Довго отак стояв, роздумуючи

над своєю затією. Та враз чомусь ослабли руки, замакі-

трилось у голові. Закрався сумнів чи варто так чинити?

«А ну ж бо спіймають за такою роботою? – подумав. – Тоді

ще більша кара буде». Він тут же прикрив трупа якимсь

лахміттям і швидко направився до хати.

Юстина ще здалека почула чоловікові кроки. Їй ста-

ло млосно, здалось, ніби вона летить у провалля, а тілом

повзли холодні мурахи, сіпалися щоки, а під сорочкою у

такт дихання здіймалися повні груди. Він, як примара,

зайшов до кімнати. Юстина глянула на нього з-під брів

і опустила очі, чекаючи найгіршого. Сам її вигляд, наче

промовляв до нього: «Пожалій мене. Зжалься, не карай

за любов». А Тиміш і не думав карати, лише єхидно усміх-

нувся і заговорив:

– Візьми олівець і папір.

– Нащо?

– Бери, кажу!

Тремтячими руками Юстина вийняла з шухляди зо-

шит, олівець і поклала перед собою на стіл.

– Пиши!

– Що писати?

– Кінчаю життя самогубством. Нікого в моєму вчинко-

ві не звинувачувати.

Юстина написала лише єдине слово «кінчаю» і тут же

зімліла, а коли за хвилю прийшла до тями, почула:

– Ладно, живи!

Тиміш взяв папірець, на якому було написане лише

одне слово, розірвав його і кинув зі злістю на підлогу.

– А тепер починай заново, – кивнув на зошит.

Юстина зрозуміла, що чоловік не стане її карати, і

взяла в руку олівець.

– Що маю писати?

– Пиши!

Прокурору міста Мацошівки

громадянки Юстини Рузельської

Заява

31 серпня 2009 року, пізно ввечері, прийшов до мене

громадянин Юхим Найденко і почав ґвалтувати. Якраз

у цей час навинувся мій чоловік. Побачивши його, ґвал-

тівник намагався втекти, але на сходах спіткнувся,

вдарився в голову і помер.

Прошу прилучити мою заяву до кримінальної справи.

1. 09. 2009 р. Юстина Рузельська

– Але ж то неправда! – скрикнула Юстина. – Я…я…я…

сама винна…

– Що неправда!? – скипів Юхим. – Хочеш теж піти за

ним на той світ!? Мені все одно відповідати за одного чи

за двох!

– Не карай мене, Тимоше, прошу тебе, не бери ще од-

ного гріха на душу; я буду тобі вірною дружи… – не до-

казала, запнулась на півслові, бо добре знала, що чолові-

ка заберуть до криміналу надовго і її клятва про вірність

така недоречна в цій ситуації. Вона відклала олівець, а

Тиміш похапцем взяв списаний аркуш паперу, згорнув

учетверо і поклав собі до кишені.

Юстина здивувалась із такої відносно спокійної пове-

дінки чоловіка, думала, що почне гамселити її чим попа-

ло, сквернословити, а він вдовольнився її заявою до про-

курора про мниме зґвалтування.

***

Тиміш наказав дружині сидіти в хаті, а сам, краду-

чись подвір’ям кілька разів навідувався до сараю. Довго

обдумував, куди б то подіти трупа. І нарешті прийшла

рятівна гадка: треба вкинути в глибоку канаву, що непо-

далік їхнього спального мікрорайону. Знав, що туди мало

хто ходить. Колись там було суцільне болото, а нині все

навколо заросло очеретом, верболозами. Але як туди його

заволокти? До цього місця метрів триста буде, якщо доби-

ратися навпростець, а якщо йти дорогою, то ще далі. «Ага,

є вихід, – мало не скрикнув Тиміш, глянувши на велоси-

пед, що стояв під стіною, – ним і завезу, куди треба».

Він вийшов на подвір’я, у повітрі відчувались випари

вогкої землі. Сонце раз у раз ховалося за хмари і гріло

вже не таким теплом, як це було вчора. Тиміш гарячко-

во ходив біля хати туди-сюди і ніяк не міг заспокоїтися.

Впевнившись, що нікого поблизу нема, зайшов у сарай і

замкнувся зсередини. Відразу взявся до роботи. На голо-

ву і ноги покійника натягнув мішки. У цей момент його

охопив страх, та за хвилю він оволодів собою. Внутрішній

голос наказував: дій! І він поклав у горизонтальне поло-

ження велосипед і почав прив’язувати до нього огорнутий

у мішки труп. Довго вовтузився за такою роботою. І рап-

том чує чийсь голос: «Є хтось дома?»

Тиміш так злякався, що, вийшовши з сараю, не міг

відразу відповісти. У душі щось тенькнуло, а серце билося

несамовито, наче рвалося з грудей.

– Кого вам? – спромігся нарешті заговорити.

– Знімаю показники електролічильника, – сказав контро-

лер, дивлячись на цифри в лічильнику, що на зовнішній сті-

ні будинку. – Отут розпишіться.

Тиміш тремтячою рукою взяв олівець і вивів якусь за-

карлючку на папері. Йому здалося, що контролер підозрі-

ло подивився на нього, але той нічого не сказавши, пішов

до сусіднього будинку. Несподівано в Тимоша закралася

тривожна думка: а може, то не контролер, а хтось із міліції

уже за ним стежить. Але за хвилю переконався: чоловік

ходив вулицею від хати до хати. Упевнившись, що нікого

поблизу нема, знову взявся до роботи. Відразу збагнув, що

то не так легко прикріпити важкий труп до велосипедної

рами. Та він поспішав, боячись, аби його хтось не застав

за цією роботою. Щораз витирав із чола краплини поту.

Нарешті все готово. Тепер має чекати пізнього вечора і

сховати сліди злочину.

Він нікуди не показувався на людях, боячись чимось

себе запідозрити. День видався надто довгим, як вічність.

Під вечір ще раз заглянув до сараю, щоб упевнитися чи

все на місці. І тут запримітив, що переднє велосипедне

колесо спущене. Довго шукав помпу, щоб накачати його,

але так і не знайшов. Неохоче йшов позичати її до сусіда

Якима. Дома застав його дружину Єву.

– О, то ти вже дома? – здивувалась сусідка, – а мій ще

десь там, в Московії.

– Зустрічав його недавно, казав, що має файну роботу.

То ж чекай, привезе мішок грошей.

– То є добре, коли чоловік дома. Сама з дітьми ледве

даю собі раду. Більше його туди не пущу. Нині такий час

у світі непевний. Люди пропадають на тих заробітках, а

бідні жінки страждають.

– Страждають, та не всі, – вихопилось у Тимоша. Ма-

буть, мав на увазі свою дружину, та відразу спохватився,

що сказав щось не те і перевів розмову на інше.

– А в тебе на подвір’ї чувся вчора жіночий крик. Зда-

валося, ніби твоя Юстя чомусь голосила. Ти давно при-

їхав?– То, напевно, з радіо чулись голоси, – мовив Тиміш, а

коли приїхав – не сказав, заметушився, пополотнівши на

лиці. Якраз у цей час із кімнати визирнув хлопчик і почав

чомусь плакати.

Єва взяла його на руки і почала його заспокоювати.

– На, – сказала Єва, подаючи помпу, – тільки не за-

будь віддати, бо наш господар не любить позичати.

– Напомпую колесо й поверну.

«Мабуть, таки впізнала жінчин крик? Як прийдеться

до чогось такого, то відразу всім розкаже те, що чула вно-

чі», – подумав Тиміш і довго не міг заспокоїтися.

***

Смеркалося. Коли зовсім стемніло, Тиміш пішов ву-

лицею до того місця, де задумав сховати трупа. Йшов по-

волі, роздивляючись навколо чи нема когось підозрілого.

Проминув кілька будинків – і він біля канави. Присів

навпочіпки, прислухаючись до навколишньої природи.

Навкруги, куди не глянь, вечірня темінь, а над ним – зо-

ряне небо. Поблизу побачив купу каміння. Вибрав один

найбільший камінь і приніс до канави, поклав на березі.

Потім знайшов ще один – трохи менший. Для чого він це

робить – сам не усвідомлював. Сів на одному з них, заду-

мався, відчувши в роті гіркоту з присмаком крові, а див-

на кволість пройняла тіло. Раптом схопився з місця і по-

брів додому. Вийшовши на вулицю, побачив перед собою

світло. Хотів сховатися, та пізно – не встиг. Авто проїхало

повз нього і звернуло на чиєсь подвір’я. Тиміш трохи по-

стояв, роззирався навколо, прислухався чи хтось не заго-

ворить. Ні, тихо, ані шелесне. Пішов. Мав таке відчуття,

ніби щось жахливе його чекає. За кілька хвилин він був

у хаті. Вона, здавалось, дихала пусткою і мертвотою. Ти-

міш відразу догадався, що дружина втекла до матері. «А

може, пішла заявляти в міліцію? – набігла невтішна дум-

ка. – Та ні, побоїться моєї покари». Він знайшов у шафі

пляшку горілки, налив собі повну кварту і одним духом

випив. Довго нюхав черствий окраєць хліба, а відтак з’їв

його і тут же згадав, що впродовж дня нічого не мав у роті.

Скоро відчув, що добряче захмелів, поволі заспокоювався.

Подався до сараю. Підіймаючи велосипед, мало не впав,

відчувши, як щось ніби обірвалося внизу живота. І ось він

уже на вулиці. Навпроти свого будинку трохи постояв і,

впевнившись, що нікого нема, повів велосипед за місто.

Щораз полохливо озирався.

«Здається, ніхто не бачить», – з острахом подумав

Тиміш, прискоривши кроки, захекався. «Швидше, швид-

ше», – наказував внутрішній голос. Панічний страх оку-

тував його при наближенні до канави, здавалося, наче

хтось обтискає скроні залізними клешнями. Закралася

думка, що в канаві замало води і труп не сховати. Швид-

ко розв’язав шнурки і покотив туди мертвяка. Довго вов-

тузився, аж поки мертве тіло сховалося у брудній воді.

Тут же Тиміш вхопив камінь і кинув у воду, а відтак –

ще один. У цей момент з очерету злетів вгору сполоханий

птах. Тиміш злякався. Спину враз обдало холодним по-

том. Присів, прислухаючись до навколишньої тиші.

«Ну, тепер уже не спливе на поверхню», – подумав

Тиміш, схопився на ноги, взявшись руками за руль вело-

сипеда. Він тікав із цього місця, наче за ним хтось гнався,

хоч ніхто йому на вулиці не зустрівся.

Було вже далеко за північ. До хати чомусь не хотіло-

ся йти. Ніби хтось нашіптував на вухо, що вже цієї ночі

прийдуть за ним правоохоронці, скрутять за спиною руки,

надінуть кайданки і поведуть із собою. Отак довго сидів

на лавці, що біля хати, куняючи в роздумах: «Вбив кур-

варя і що з того маю? Жінка втекла, а може, вже й дає

свідчення в міліції. А якщо й не побігла туди, то злочин

рано чи пізно розкриють – і тоді кари не минути. І за що?

За жінчину зраду, за її любов до чужого чоловіка, якого

скарав на смерть».

Сидячи на подвір’ї, Тиміш починав усвідомлювати,

що його вчинок не можна виправдати. Адже нічого не до-

бився. Сімейне щастя зруйнувалося в одну мить. При та-

ких думках каламутився розум. Він іще до кінця не усві-

домлював свого вчорашнього вчинку. В душі вібрували

негативні емоції; щораз при згадці про жінчину зраду ви-

бухав гнівом, хоч карати її не посмів і не тому, що боявся

ще більшої кари, а ніяк не міг втямити, що сталося з нею,

такою ніжною, люблячою дружиною, якою навіть прилюд-

но недавно так пишався.

***

Минуло кілька днів. Юстина не появлялась дома.

Тиміш теж не показувався в людних місцях. Кожного дня

слухав радіо, читав свіжі газети, шукав у них чи не по-

явиться якась інформація про зниклого Юхима. Нічого

підозрілого не вичитав. Подумував покинути домівку і

знову податись на заробітки. Ні, він ще почекає. Мусить

упевнитися, що ніхто не знає про його злочин. І тут спо-

хватився, ляснув себе по лобі.

«Одяг! Одяг убієнного залишився в хаті. Та це ж пря-

мий доказ, що Юхим був тут. Який же я неуважний, – по-

думав і метушливо схопив його літню блузку, сорочку,

туфлі – і надвір, та тут же спохватився: – А де ж штани?

Куди вони поділися, адже Юхим вибіг був із хати лише в

трусах?» Почав шукати, перевертаючи догори дном хатні

речі й нарешті знайшов їх у ліжку під матрацом. Трима-

ючи в руках одяг, він захвилювався, йому зробилося зле:

перед очима пливли яскраві помаранчеві плями, несамо-

вито калатало серце. Заплющив очі – трохи полегшало.

Поклав ношу в коридорі, а сам пішов розпалювати вог-

нище, взявши з хати старі газети, журнали, а на подвір’ї

знайшов кілька дерев’яних цурпалок. За хвилю дим уже

стелився високо в небо, а Тиміш поодинці жбурляв у во-

гонь одяг, який тут же його поглинав. Якраз, коли кидав у

вогонь Юхимові туфлі, прийшла Юстина. На неї страшно

було глянути: вся в чорному і аж сама почорніла, мала

переляканий вигляд, сумно дивилася на вогонь, який по-

жирав останнє, що залишилося від Юхима. Бесіда між по-

дружжям не клеїлася. Юстині стало не по собі, не знала,

що має казати. Та, власне, вона і сама не усвідомлювала

як їй бути. Обоє враз стали чужими, наче не було в них

чогось такого близького. Та якби ж то тільки чужі: вона

– зрадниця, він – вбивця. Бог дав заповіді: «Не вбивай»,

«Не чини перелюбу». Просто й доступно сказано. Хто їх

порушує, той прирікає себе на кару. Ніхто не залишиться

непокараним. Дехто намагається себе оправдати, шука-

ючи якісь пом’якшувальні обставини. Хоч іноді вчинки

людей годі не тільки виправдати, але й пояснити, чому

вони трапилися в їхньому житті. Видно, в кожної людини

є своя доля й кожен її крок у цьому світі заздалегідь обу-

мовлений певними обставинами, які не можна обійти чи

сховатися від них.

Догоряв вогонь. Тепер уже дим почав стелитися по-

над землею, окутуючи і Тимоша, і Юстину. Вони мовчки

стояли біля згаслої ватри. Здавалося, ніхто з них не нава-

жувався заговорити першим. Нарешті Тиміш мовив спо-

кійним тоном, наче йшлося про буденну річ:

– Добре, що ти прийшла. Маю тобі щось повісти.

– Кажи!

– Завтра підемо до РАЦСу.

Юстина здивовано звела на нього очі, похапливо ви-

терла набіглу сльозу, солонішу, аніж піт.

– Чого? – відразу не зрозуміла, про що йдеться.

– Як чого? Розлучатися.

І аж тепер, коли чоловік заговорив про розлучення,

зітхнула з полегшенням і спитала тихим голосом:

– І яку причину вигадаємо?

– Не вигадаємо, а скажемо правду! – мовив роздрато-

вано Тиміш. – Хіба бездітність не поважна підстава того,

аби нас розлучити?

Така версія причини їхнього розлучення трохи здиву-

вала Юстину. Адже розмова про дітей хоч деколи й вири-

нала в їхніх стосунках, та чоловік кожного разу казав, що

тільки-но заробить трохи грошей, купить авто, а вже тоді

подумає про дітей. Юстину такий варіант до якогось часу

влаштовував, а віднедавна почала тривожитись, а ну ж бо

залишиться бездітною.

– Добре, прийду, – відразу погодилась Юстина. – На

котру годину?

– Приходь о десятій.

Якби хтось почув їхню розмову збоку, то, напевне, зди-

вувався би, бо розмовляло подружжя так, наче йшлося

про щось звичне, буденне. А насправді розмовляли тепер

уже чужі люди. Чужі в усьому. Юстина знала, що вони

розлучаться, але, що так все відбудеться спокійно, ще вчо-

ра не могла собі навіть уявити.

… Розірвання шлюбу пройшло без жодних перешкод.

Майнових претензій ніхто із подружжя не мав. Завідувач-

ка РАЦСу, мабуть, радше для форми радила ще трохи по-

чекати і діти знайдуться. На те Тиміш мовив твердо:

– Не можемо довше чекати. Чекали стільки літ – і все

марно!

– Ви теж такої думки?

– Ага, – мовила тихим голосом Юстина, і в очах по-

явилися сльози.

– Ну що ж, приходьте через тиждень й отримаєте сві-

доцтво про розірвання шлюбу.

Виходили з приміщення мовчки. Напевне, відчули

нарешті миттєву свободу від усього, що так гнітило душу

тих кілька попередніх днів.

***

На календарі – осінь, а насправді природа ще зовсім

не змінилася: промені сонця нагрівали настояне на кві-

тах повітря, щебетали у садках і скверах пташки, а вве-

чері дрімали мацошинські вулички, в яких до пізньої

ночі вешталися закохані пари. У місті з тих пір, як зник

Юхим, нічого не змінилося. Пливло, як і раніше, людське

життя: одружувалися молоді пари, народжувалися діти,

хоронили померлих, у неділю й свято люди відвідували

церкву, цвинтар, говорили про політичні події, пророцтва

Нострадамуса про можливий кінець світу. Літні пенсіоне-

ри, зібравшись на подвір’ї, балакали про поточні події в

країні й світі з таким знанням справи, наче десь прослу-

хали курс лекцій на задану тему; кожен старався сказати

щось нове, десь тільки ним почуте або вигадував сам. У

таких розмовах проявлялася істинно народна душа, така

відверта, щира, доброзичлива.

Про зниклого Юхима Найденка заговорили не відра-

зу. Навіть дружина Олена не здіймала галасу, що десь

пропав чоловік, бо й раніше він зникав на кілька днів.

Часто їздив кудись у комерційних справах. Адже він –

підприємець, торгував запасними частинами до автомо-

білів й мав клієнтів у різних містах. Тож дружина зви-

кла до таких частих чоловікових відряджень і в перші дні

ніщо не викликало в неї тривоги. Та з якогось часу по-

чали дзвонити клієнти, яким Юхим обіцяв певний товар,

вимагали повернути гроші. Отут і подумала Олена, що

чоловік подався кудись на заробітки. Але ж міг про себе

дати знати. Оленині знайомі і сусіди висловлювали різні

здогадки, припущення, куди міг подітися її чоловік, але

так і не доходили якоїсь логічної версії. Аж по якомусь

часі зійшлися на тому, що повіявся чоловік далеко, нічого

не сказавши дружині, мабуть, побоявся, що вона його не

відпустить.

Минали тижні, місяці й вже ніхто не згадував про

зниклого Юхима. Тільки дружина не змогла змиритися з

думкою, що Юхим пропав назавжди. Вона навіть не пові-

домила міліцію про зниклого чоловіка, вважаючи, що він

з дня на день появиться в хаті або зателефонує. Згодом

закралася в неї думка, що, напевне, втік од неї з якоюсь

Мавкою, адже він був такий ласий до чужих жінок. Бува-

ло, як гляне на красиву жінку чи дівчину, то так й зітхне,

наче прощається з білим світом. Не раз мала з ним роз-

мову, що так не гоже вести себе на людях, на що він відпо-

відав, що не може в таку хвилину стриматися від напливу

позитивних емоцій.

Згодом Олена змирилася з думкою, що він десь живе

з якоюсь жінкою, затаївшись далеко від дому. Напевне,

коханка напоїла Юхима чарівним трунком, і він тішиться

новим коханням. Одне дратувало Олену, що інші чолові-

ки теж не святі, полюбляють «скочити в гречку», але дому

не забувають.

З плином часу в неї закралась тривога: а може, з ним

трапилось нещастя? Тепер щодня почала переслідувати

невтішна думка і ніяк не могла її позбутися, вчепився не-

спокій, наче хтось гострим каменем тиснув на груди. Хо-

дила до сусідів, аби вгамувати нудьгу. Отак поговорить із

ким-небудь і на якийсь час стає спокійніше на душі. Хтось

порадив, аби пішла до ворожки, нехай, мовляв, викладе

карти, або до екстрасенса. Розповідали про різні випадки,

коли ворожка чи екстрасенс допомогли знайти згубу. Та

Олена не наважувалась йти до віщунів. А ну ж бо скажуть,

що чоловіка немає в живих, тоді що? Не переживе такого

удару. І вона, як могла, потішала свою збаламучену душу.

Інколи їй здавалося, що чоловікова відсутність лише на-

півправда, сонлива уява. Та тільки-но все зважить, твере-

зо поміркує, як знову на душі стає неспокійно, здається,

ніби хтось її шматує, нівечить і не дає спокійно жити.

***

Якось під вечір прийшла до Юстини сусідка Єва. Ще з

порога заговорила про Тимоша.

– Хочу передати ним для свого чоловіка осінній одяг,

бо дзвонив мій Яким, що там уже досить холодно.

– Нема Тимоша.

– Невже так скоро поїхав?

– Не знаю, він мені про це не сказав, – мовила Юсти-

на, закривши долонями обличчя.

– Ой, не ховай лиця, бо й так видно, що маєш якийсь

клопіт.

– Та ні, не маю.

Єва зморщила носик, немов вдихнула їдкого диму, а

відтак прискіпливо зазирнула Юстині в очі й проказала:

– Хіба то правда? Чого ти переді мною криєшся? Без

окулярів видно, що ховаєш якусь таїну, то скажи, скинь

камінь із душі – легше стане.

У Юстини від таких слів здригнулися губи. Вона по-

чувала себе зовсім безпорадною, але відкрити свою таєм-

ницю сусідці не хотіла. Обидві на якусь хвилю замовкли.

– Не маю я ніякої таїни, а де чоловік й справді не знаю.

– Як так не знаєш? Про чоловіка треба знати все, ко-

жен його крок, а то приглянеться до якоїсь шльондри й

тоді, що хоч роби.

– Мені це не загрожує.

– Ов-ва! А то ж як?

– А так, ми розлучилися.

– Жартуєш?

– Ні, правду кажу.

– І через що, адже ще недавно така любов була між

вами?

– Не судилось. А якщо хочеш знати правду, то спитай

у нього.

– Аякже, спитаю. А ти не переживай. Знайдеш такого,

який припаде тобі до душі. Такі красиві, розумні, як ти,

ніколи довго не залишаються самотніми.

Ще хвилю тому радісна й сяюча Єва насупилась, наче

її щось укусило, а Юстина сіла на краєчку ліжка і запла-

кала, ховаючи обличчя. Чула в душі незагоєну рану, за-

вдану, як їй здалося, несправедливо, бо хіба можна так

жорстоко карати за любов? За таку жагучу любов, яка ще

й досі нуртує в грудях, як згадає оті потайні вечірні зустрі-

чі з Юхимом, в якого закохалася так сильно, що годі собі

навіть усвідомити.

Розмова між сусідками не клеїлась. Єва посиділа

хвильку, в кімнаті їй зробилося незатишно, і вона швидко

вийшла надвір.

***

Як тільки-но Тиміш отримав свідоцтво про розірвання

шлюбу, відразу подався на попереднє місце роботи. Коле-

ги, такі ж роботяги, зустріли його привітно, влаштував-

ши з такої нагоди в гуртожитку веселе застілля. Якраз

наступного дня мав покидати роботу сусід Яким, то для

всіх це стало ще одною вагомою причиною, аби перехили-

ти чарку. Сусід відразу запримітив, що Тиміш тримається

від усіх якось відчужено, рідко кине якесь слово і тільки

раз за разом випорожнює чарку до дна, ніби навмисне

хоче сп’яніти.

Після третьої чарки розмова зайшла про домівку, жі-

нок. Тиміш вдав, що ця тема його не цікавить й хотів пе-

ревести мову про щось інше, але Яким продовжував гнути

свою лінію:

– Усі жінки одної масті, без чоловіка не можуть й ночі

самі переночувати. Правду я кажу? – звернувся до Тимоша.

– Звідки мені знати?

– Ой не кажи, бо не повірю, щоб наші жінки так довго

постили. Ти, Тимоше, напевне, переконався в цьому, та не

хочеш признатися?

– Не маю в чому признаватися. Кожна жінка робить

те, що їй до вподоби, – сказав і чомусь відвернувся вбік.

«Наче ясновидець якийсь, отак дивиться в очі й думки

читає, – подумав Тиміш. – Ні, я не розкажу, не признаюся

навіть перед найближчою ріднею. Ця таємниця – моя власна.

Страшна. Розкриється – й відразу заберуть до криміналу».

Він швидко сп’янів й покинув компанію. Ліг на ліжко

і відразу заснув. Крізь сон іще якийсь час чув, як про щось

белькотали колеги. Здавалося, що то не їхні слова, а ніби

удари церковного дзвона сумно бамкають, коли хоронять

покійника.

Наступного ранку Тиміш кинувся до Якима:

– Слухай, друже, приїдеш додому, то нікому не кажи,

що бачив мене тут.

– Чому? – дивується Яким. – Від кого ховаєшся?

– Тут така справа, – почав обережно добирати слова

Тиміш. – Я розлучився з жінкою й не хочу, аби вона зна-

ла, де я.

– Тікаєш від сплати аліментів?

– Яких ще таких аліментів? У нас дітей нема.

– Тоді чому? – Яким пильно дивився на нього і Ти-

мошеві здалося, що сусід своїми очима в душу зазирає, об-

пікає його, наче полум’ям.

– Не питай! Так треба!

– Гаразд, вмовив. Нікому не скажу – живи!

***

Минала друга половина осені 2009 року. Дні ставали

щораз коротші й похмурі з ранішніми сивими туманами,

а вдень у повітрі пливли довгі павутинки бабиного літа,

чіпляючись за волосся перехожих. Високо в небі деколи

ще можна було побачити, як відлітав запізнілий ключ жу-

равлів. У таку пору на Олену нападав неспокій. Прийде

вечір, і різні думки на голову насідають. «Де ти, Юхиме,

чому не даєш про себе знати? Обізвися, якщо не до мене,

то хоч до дітей».

Аж через два місяці після зникнення чоловіка, Олена

звернулась із заявою в міліцію. Вона іще б далі вичікува-

ла, якби не щоденні запитання хлопчиків: де наш тато? У

міліції здивувалися, що так пізно жінка згадала про свого

чоловіка, який десь подівся. Слідчий навіть запідозрив,

що до його зникнення вона сама причетна.

Розшуки почали після того, як допитали її саму й

близьких знайомих, які могли щось знати, де перебуває

чоловік. Невдовзі по місцевому радіомовленню всі почули

про зниклого Юхима Найденка, який 31 серпня 2009 року

пішов із дому і не повернувся. Вказувалися його прикме-

ти: на вигляд – 40-45-річний, середнього росту, худорля-

вий, обличчя продовгувате, скуласте, волосся чорне, з за-

лисинами, очі чорні; над правою бровою – ледве помітний

рубець; був одягнутий у літню синю куртку, сірі штани,

взутий у туфлі коричневого кольору.

Юстина, почувши цю передачу, почала трястися від

жаху. Цілий вечір їй ввижалися якісь дивні потойбічні

примари, здавалося, ніби хтось говорить до неї. Від такого

видива хотілося втікати, куди очі несуть. Пізно лягла спа-

ти, але довго не могла заснути.

***

Про своє розлучення Юстина нікому, крім матері й

сусідки Єви, не призналась. Не хотіла, аби хтось із зна-

йомих їй співчував, а зрештою, кому яке діло до неї?

Та й кого нині здивуєш розлученням. Хіба вона перша?

Шкодувала лишень, що залишилась бездітною, а вийти

вдруге заміж найближчим часом їй не світить. А ще як

заговорять про справжню причину їхнього розлучення,

то ніхто отак відразу не кинеться до неї, щоб одружи-

тися. Хоч має ще багато жіночих приваб, та що з того?

Ровесники одружені, а молоді дівчата ловлять своїх об-

ранців, де попало. І всі поспішають. Молоді хлопці шу-

кають роботу в чужих краях. Усе менше стає в їхньому

місті чоловічого населення. Тож не дивно, що багато

переспілих дівчат на жонатих чоловіків оком накида-

ють. Тому-то нині одна-єдина любов у подружжя така

рідкісна, як квітка з Червоної книги. Уже ніхто не диву-

ється, що якась дівчина чи розлучена жінка народжує

позашлюбну дитину, а навпаки: така жінка користуєть-

ся більшою повагою в очах громади, ніж та, що тримає

цноту не знати для чого, не спізнавши справжнього жі-

ночого щастя народити дитину.

Юстина відбула відпустку. Якраз тоді й відчула себе

вагітною. Відразу прийшла на гадку ота остання ніч жа-

гучого кохання. Мабуть, тоді й завагітніла. Відразу по-

бігла в жіночу консультацію, аби переконатися, що так

воно і є. На роботу не хотілося йти і вона почала імітувати

важкий токсикоз вагітності. Лікар-гінеколог дав їй лікар-

няний лист на три дні, а потім щораз продовжував його.

Рекомендував їй щодня бувати якомога довше на свіжому

повітрі, не вживати алкоголю, мати якнайбільше пози-

тивних емоцій.

– Все зможу виконати, лише з емоціями ніяк не вийде.

– А то чому? – дивується лікар. – Перша вагітність – це

ж така радість.

Юстина не відповіла, лише тяжко зітхнула, не хоті-

ла розкривати свою таїну. Вийшла з кабінету лікаря і

відчула, як біля самого серця, наче кігтями, щось шкре-

бе. Юстину мучила совість, що тоді з примусу написала

заяву в прокуратуру, що Юхим зґвалтував її, обмовив-

ши невинну людину. Вона йшла додому, кусаючи губи.

Знала, що рано чи пізно злочин буде розкритий. При

згадці про Юхима починають завихрюватися думки, на-

бігають спогади про недавнє бурхливе кохання й годі

спрямувати їх в розумну іншу колію, аби хоч на хвилю

заспокоїтися. Та найбільше нудилась дома. Тут їй усе

нагадувало оту злощасну ніч, таке жорстоке вбивство.

Здавалося, що ще й досі Юхимова душа блукає біля неї

й не хоче покинути спальню. Годі було заспокоїти роз-

бурхану душу. Тільки-но ввечері стишиться, як тут же

ввижаються їй якісь чудернацькі тіні. Вони торкаються

її тіла, шарпають, лякають. У такі тяжкі хвилини ду-

шевного неспокою їй хотілося втікати до матері. Хоч піз-

но лягала спати, та годі було заснути. Щораз набігала

думка піти в міліцію і в усьому признатися про вбивство

Юхима. А куди подівся труп, вона й сама не знала. Та

наступав ранок, і вона не наважувалася йти до право-

охоронних органів.

…Аж на початку листопада Юстина вийшла на ро-

боту. Робота в неї цікава, спокійна. Видасть читачам

книги і чекає наступних відвідувачів. Має час на розду-

ми. Особливо зараз, коли позаду така трапилася біда – і

все через кохання. О, який жорстокий світ! Уже, мабуть,

ніхто з городян Мацошівки не пам’ятає, аби хтось так

скарав коханця своєї дружини. Та, власне, і нині ніхто

навіть не здогадується про нічну трагедію двомісячної

давності.

Ось і сьогодні після тривалої відсутності Юстина зно-

ву в колі колег. Відразу прийшла напарниця Христина і

почала розпитувати чому так довго була на лікарняному.

– Видно, маєш якусь поважну причину? – питає.

– А хто її нині не має? – хотіла ухилитися від прямої

відповіді, але Христина спрямовує розмову в бажане для

неї русло. Вона охоча до масних історій і тепер, як їй зда-

лося, мала таку нагоду почути щось цікаве.

– Ходиш у чорному, хто в тебе помер?

– Родичка, – недбало мовила Юстина.

– Молода чи стара? – не вгавала співбесідниця.

– Середніх літ.

– Так, так, нині мало хто доживає глибокої старості.

Кажуть, жінки живуть трохи довше, ніж чоловіки.

– Як хто, – мовила притишеним голосом Юстина й по-

чала щось записувати в блокнот.

Христина працює бібліотекарем вже багато літ. При-

йшла сюди працювати відразу після закінчення вузу.

Нині їй далеко за тридцять, але ще й досі незаміжня.

У молодості перебирала хлопцями: не могла знайти собі

такого, як хотіла, а потім довго ніхто не набивався в же-

нихи. І лише минулого року закохалася у випадкового

читача бібліотеки. Усе йшло до весілля. Уже й всім роз-

казала, що виходить нарешті заміж – і маєш – така ока-

зія трапилась. Виявилось, що її жених давно одружений,

має двійко дітей, а прибув у Мацошівку на тимчасову

роботу після чергової сварки з дружиною. У Христини

безхатченко знайшов тимчасовий притулок, ситну їжу і

бурхливе кохання, а коли довідалася про це його дру-

жина, то відразу прибула сюди, щоб забрати чоловіка.

Шлюбне подружжя відразу порозумілося і скороспілий

«жених» покинув привітну Христинину оселю. Вона ще

й досі шкодує за ним і час від часу згадує той день, коли

він пішов од неї. Нині теж згадала його і його дружину,

яка, на її думку, не варта такого чоловіка, а він чомусь

тримається жінки й почала роздумувати вголос, як то бу-

ває в житті. Цього разу Христина, ніби навмисне, чомусь

затіяла розмову про чоловіків-гультяїв. Напевне, хотіла

виказати подрузі свій біль про недавній невдалий роман

із жонатим чоловіком.

– Ото нині вір чоловікам! – каже Христина. – Такий

світ непевний настав; кожен хоче мати якусь вигоду: на-

віть у коханні деякі мужики шукають якийсь зиск.

– Можливо, та не всі, – мовила Юстина. – Я так вва-

жаю: справжнє кохання є або його нема. Шкода, що інко-

ли воно так швидко минає.

Вона згадала Юхима, який без жодної матеріальної

вигоди так упадав за нею.

– Що ти маєш на увазі? – питає Христина.

– То я так сказала між іншим.

Якраз у цю хвилю прийшов черговий відвідувач бі-

бліотеки, і розмова на цьому урвалася. Христина пішла

в іншу кімнату, закопилила нижню губу, наче чимось об-

ражена.

***

Яким вертався додому в кепському настрої. Такої при-

годи давно не мав. Вперше їде із заробітків без гроша в

кишені, без подарунків для дітей, та тішиться думкою, що

усе закінчилося так благополучно.

У цю неділю всі поприходили з церкви і всілись за

святковий стіл, але ніхто не починав обідати. Чекали на

прихід господаря. Час від часу хтось із дітей вибігав на-

двір і зиркав на вулицю чи не йде татусь. Нарешті він

прийшов. Усі зраділи його появі, та найбільше тішилися

діти, бо знали, що татко завжди привозив гостинці. Зай-

шов Яким до хати, сів до гурту, а гостинців чомусь не по-

казує. Та Якимові діти виховані, вичікують, коли він по-

чне їм щось роздавати.

– Ну, розказуй, як там твої заробітки? – питає Єва.

Яким відповів не відразу. Ніби роздумував із чого по-

чати розмову. Нарешті заговорив приглушеним голосом:

– Ледве сам вибрався з біди.

– А то чому? – дивується Єва.

– Чекав на зароблені гроші. Хазяїн тягнув із виплатою

заробленого, а тут нагрянула поліція. Шукали нелегалів.

Ото взяли мене з собою і тримали так довго, аж поки не

віддав усі гроші, що мав при собі. Ледве випросив, щоб за-

лишили мені хоч на білет додому.

– А що на те роботодавець? – питає дружина.

– А ніщо. Відмовився заплатити за роботу: мовляв, за-

платив за мене чималий штраф. Отакий мав цього разу

заробіток.

– Чуло моє серце, що якась пригода трапиться, – мови-

ла Єва, витираючи долонею зволожені очі. – Нині такий

час неспокійний. Люди пропадають на тих заробітках і

ніхто їх не шукає. Недавно передавали по радіо, що з на-

шої Мацошівки пропав якийсь чоловік. Вийшов ввечері з

дому і не повернувся. Зник – як у воду впав бідолашний.

– Хотів заробити якусь копійку, та не вийшло, –

продовжував Яким. – Мені так здається, що наш робо-

тодавець і тамтешня поліція в зговорі, бо якраз тоді,

коли має видавати гроші за виконану роботу, трапля-

ється якась оказія: то перевірка паспортного режиму,

то шукають нелегалів і завжди карають тих, хто тяжко

працює.

Дівчатка туляться то до матері, то до батька, прислу-

хаючись до їхніх розмов.

– Все буде добре, нічого лихого з татом не трапилося,

– каже Єва до дітей. – Головне, що ми всі здорові. А гроші

– то набута річ. Нікого ще гроші не ощасливили.

– Ось де наші статки, – каже Яким, посадивши дівчат

собі на коліна, – наші скарби.

Обличчя в дружини аж сяяло, а дівчатка заходилися

сміхом. Дивлячись на них, заусміхався і Яким. Він смаку-

вав наїдки і хвалив дружину за кулінарні вміння. Це він

робив завжди, коли був голодний, а на столі пахло чимось

смачним.

– Скажу тобі новину, – заговорила Єва. – Наша сусід-

ка Юстина розлучилася з чоловіком.

– О, це я вже знаю, – вихопилось у Якима. Він тут же

згадав прохання Тимоша нікому не розказувати, де він

перебуває.

– А така любов була!

– Мабуть, із-за дітей розпався шлюб, бо прожили ра-

зом кілька літ, а дітьми не обзавелися.

– Можливо. Правду кажучи, я давно запримітила, що

то сімейна пара якась підозріла: на людях одні, а дома

– інші. Чула якось вночі Юстинин крик, а питаю її, що

сталося, а вона каже, що то мені причулося. Та я відразу

впізнала її голос, бо тоді вона верещала на всю околицю.

Я не стала їй перечити; думаю собі, – то ваші проблеми.

Як собі простелите, так і будете спати.

– То правда. Треба жити правильно і поспішати, аби

не втратити чогось значущого, – зауважив Яким.

– Я так розумію, – каже Єва, – кожна людина живе

своїм розумом і нема на то ради.

Яким задоволено дивився на жінчині повні соковиті

губи, що усміхалися, і тішився, що має таку красиву й ро-

зумну дружину.

***

Олена ніяк не могла змиритися з думкою, що чоло-

вік отак без видимої причини кудись подівся. Кілька

разів її викликали в прокуратуру давати свідчення про

зниклого чоловіка, а віднедавна, мовби забули про неї.

І тепер вона сама приходила сюди, щоб дізнатися, як

йдуть пошуки Юхима, та нічого втішного не довідува-

лася. У неї з кожним днем наростала тривога, неспокій.

Далось взнаки безгрошів’я. Адже вона ніде не працюва-

ла. Сім’ю утримував чоловік. Невеличкі запаси швидко

вичерпалися, а позичити грошей не було в кого. Здава-

лося, що її хтось обібрав до нитки, вчепилася зла іронія

долі. І все ж надіялася на щасливий випадок, що Юхим

заявиться, постукає в двері, і вони знову заживуть, як

інші люди. Довго не наважувалася йти до знахарки. Та

після тривалих міркувань пішла до такої, про яку про-

читала в місцевій газеті. І що ж? Ясновидиця казала,

що його невдовзі знайдуть, але живого чи мертвого, так

і не повіла.

…Цього разу слідчий прокуратури Вадим Загородний

покликав її на чергову розмову. Ще раз виясняв усі кон-

такти Юхима, про які вона вже не раз розказувала. На-

полягав пригадати якісь особливі моменти з сімейного

життя: сварки, перемовини, конфлікти. Олена охоче роз-

повідала все, що знала, назвавши кілька прізвищ людей,

з якими чоловік підтримував ділові зв’язки.

– Ну, а жінки, молодиці, за якими упадав ваш чоло-

вік, хто вони?

Отут Олена запнулась, не знаючи що відповісти, бо

ніколи не вияснювала в нього, хто ті жінки, якими захо-

плювався її чоловік. Правда, деколи ревнувала його, коли

чула його розповіді про жінок у колі знайомих, які інколи

навідувалися до нього в гості. Та з часом звикла до та-

ких розмов і сприймала їх, як чергові Юхимові жарти, як

бажання чоловіка показатися перед друзями отаким собі

жіночим серцеїдом.

– Ні, нічого особливого згадати не можу. Не припус-

каю, з ким він знався, хоча деколи напідпитку хвалився,

що може звабити кожну жінку, яка йому впаде до ока.

– Ну, а може згадував колись у розмові своїх недобро-

зичливців або ворогів?

– Ні, такої розмови у нас не було. Та й, зрештою, не ду-

маю, щоб він мав ворогів. Може, заздрісники й були, але,

щоб вороги – сумніваюсь.

Слідчий намагався вивідати в жінки щось потайне,

заховане в пам’яті, що могло б навести слідство на ще одну

версію зникнення Юхима. Та чогось значливого Олена не

могла пригадати.

– А ті, кому чоловік заборгував гроші, могли вчинити

над ним розправу?

– Не думаю. Чоловік не з тих, що залізають у великі

борги. Мені здається, що борги у нього були не такі вели-

кі, аби за них хтось міг вчинити злочин.

– Продовжимо пошуки вашого чоловіка, а ви як щось

пригадаєте, чи почуєте якусь новину, – відразу приходьте

до мене, – сказав наостанку слідчий.

Олена покидала прокуратуру в поганому настрої. На

серці зробилося так недобре, паморочилась голова, а в тілі

відчула кволість, наче виконала перед тим тяжку робо-

ту. Вона почала сумніватися, що правоохоронні органи

можуть знайти її чоловіка, адже пройшло кілька місяців,

а справа не зрушилася з місця. Хтось пустив у місті чут-

ку, що Юхима бачили в Італії на заробітках. Та Олена

сприймала такі поголоски, як зловмисні вигадки людей

і не більше. Вона ще не до кінця усвідомлювала, що ста-

лося насправді; жила надією, що Юхим ось-ось появиться

дома.

***

У повітрі щоранку відчувалося наближення зими. То

завихорить, то дмухне холодний вітер, то хлюпає дощ,

а потім застигає все навколо, німіє, ніби хтось чари сіє.

Лише ввечері коли-не-коли заясніє небо і тоді наче впа-

дає у мрію навколишній зачарований світ.

Юстина любить спостерігати, як замріяне пізнє осіннє

надвечір’я переходить у ніч. У таку погожу часину вихо-

дить надвір. Сяде на лавці, що біля будинку, і замріяно

дивиться у Всесвіт, хмеліючи від цього дивного Божого

творіння. Інколи так хочеться доторкнутись руками до

місяця, зір. А місяць видався цього вечора червоний, на-

суплений, зухвалий, пливучи гордо поміж чорних хмар.

Отак посидить, побродить біля будинку і ніби впиваєть-

ся вечоровим хмільним трунком. У Юстини в такий вечір

находять невиразні бажання, які й самій годі осягти ро-

зумом. Намагається згадати якусь приємну подію і тоді

легше стає на душі, ліпше спиться. Та міцно спить лише

десь-колись, а то все її щось лякає.

Деколи уві сні відчуває, ніби хтось ходить крадько-

ма у сусідній кімнаті неквапними кроками. Через такі

сновидіння часто не виключає на ніч світло в спальні.

Щоб забутись, читає якусь книжку перед сном. Інколи

так і засне з нею в руках. Чомусь завжди приходить на

гадку ота серпнева трагічна ніч. Страшно її навіть зга-

дати. Відразу постає картина загибелі коханця. Наче з

могили визріває його тінь. Вона то появляється, то ще-

зає. Часто прокидається серед ночі, дивиться у темну

стелю широко розплющеними очима і згадує останню

ніч кохання з Юхимом. Інколи здається, що це їй тільки

снилося, а насправді нічого такого в її житті не було.

Може, настане ранок і все буде, як і колись: вона че-

катиме, коли ввечері прийде Юхим, і вони кохатимуть-

ся до безтями. Та наставав ранок, і сум знову окутував

душу. Вона швидко покидала невтішну оселю, де все їй

нагадувало про загиблого Юхима, погрози чоловіка. І

лише на роботі вгамовувала свої невтішні думки. А при-

йде напарниця Христина, то на якийсь час забуває про

все лихе. Подруга звикла завжди щось розказувати десь

почуте чи прочитане.

Цього разу тільки-но прийшла на роботу, почала роз-

питувати.

– Ну як там твій чоловік? Щось вас не видно у свято

разом. Чи, бува, не посварилися, га?

«Видно щось знає або почула якусь плітку», – подума-

ла Юстина і спокійно мовила:

– Посварилися й розлучилися.

– Жартуєш?

– Ні, правду кажу. Уже кілька місяців, як я сама.

– Дивно. І ти так довго мовчала?

– А що, мала хвалитись? То не той випадок, щоб роз-

казувати про свої невтішні домашні справи.

– Звичайно, розлучення, мабуть, неприємна процеду-

ра, але могла признатися, хоча б мені. Я давно запримі-

тила, що ти якась останнім часом буваєш сама не своя.

Через що вам пішло?

– Не зійшлись характерами, – сказала Юстина давно

заяложену фразу.

– Що хоч кажи, а я не повірю. Видно, була якась по-

важна причина. Може, твій Тиміш знайшов когось там на

заробітках, чи не так?

– Можливо, мене він тепер не цікавить.

– Не горюй! – будемо шукати собі чоловіків удвох. Ко-

гось таки з часом знайдемо. Світ не без добрих людей.

«О, якби ти знала справжню причину, то, напевно,

заговорила б по-іншому», – подумала Юстина і їй аж рот

зсудомило в кружечок, мало не заплакала, та за хвилю

опанувала себе й мовила:

– То правда, у світі так багато є чогось доброго, та все

приємне чомусь так швидко минає.

– Ну, а він знає, що ти вагітна? – кивнула оком на

живіт.

– Ні, не знає, – хмуриться Юстина, ховаючи очі у тіні

довгих вій.

– Нічого-нічого, знайдуть його, від аліментів не втече.

«Які там ще аліменти. Завагітніла від Юхима», – поду-

мала Юстина, але подрузі й словом про це не обмовилась.

Вона добре знала свою вдачу, темперамент, сексуальний

потяг і усвідомлювала, що рано чи пізно мусить когось

знайти, інакше це буде не життя, а мука. У ній давно про-

кинулася справжня жінка, дозріла для пристрасного ко-

хання, та нині кохатися нема з ким.

Віднедавна у неї внизу живота часто з’являлося див-

не відчуття гарячого клубка, який приводив її до солодкої

млості, і тоді вона готова була кинутись на шию першому-

ліпшому чоловікові, та де його знайти? На роботі – одні

жінки, а читачі-чоловіки – усі такі поважні, переважно

літні, або зовсім юні, рідко хтось приходить із її ровесни-

ків. Находять інколи такі хвилини нудьги, що ні з того,

ні з сього плакати хочеться вголос. Та завжди силою волі

стримувала себе, щоб не виникало у присутніх цікавих за-

питань. І лише дома давала волю своїм емоціям.

***

Яким швидко знайшов роботу в рідному місті. Пра-

цює кочегаром-оператором у місцевій котельні. Хоч

платня не така й велика, якби цього хотілося, та все ж

кожного дня – біля дітей, дружини. Ось і цього разу йшов

додому задоволений, ніс чергову зарплату. Не стримався

від спокуси – зайшов у бар, а там уже дудлив пиво кум

Іван. Відразу запросив до себе в компанію. Яким взяв

«чвертку» горілки, випили по чарці, розговорилися. Кум

перебивається у холодну пору тимчасовими заробітками,

а весною й улітку кошики плете і має від цього невелич-

кий зиск. Впродовж тижня плете їх, а в суботу продає на

тутешньому базарі.

– Кожному хочеться добре жити, та не завжди вда-

ється, – почав скаржитись Іван. – Як не одне, то інше

стає на перешкоді. Криза напала на всіх. Годі заробити

якусь копійку, а без грошей, сам знаєш, нікуди нині не

попрешся.

– Знаю, знаю, давно переконався. Я, наприклад, пра-

цював у багача в Підмосков’ї кілька місяців задарма.

– Чому?

– Просто не захотів платити, та ще й поліцію собі на

підмогу покликав. Останні гроші віддав, аби відпустили.

Більше туди не поїду.

– І правильно зробиш.

– Ну, так давай хильнемо ще по чарці й підемо по до-

мівках.

– Згода, наливай! – усміхнувся Іван, тримаючи в од-

ній руці келишок, а в другій окраєць хліба. Мав звичку

після випитої чарки завжди чомусь довго нюхати хліб.

Якимові не сиділось, а кум Іван раз у раз брав у руку

порожню пляшку і це означало, що хотів би випити ще.

– Допивай пиво і підемо, – сказав Яким. Та Іван хотів

виговоритись.

– Не спіши. Я так розумію, що твоя Єва нікуди не ді-

неться, не те, що моя десь валандається з чужими мужи-

ками.

– Жінку треба берегти, догоджати, інакше від неї всьо-

го можна чекати.

– То правда, моя скористалась моєю тимчасовою від-

сутністю і завела любовника. Прийшов якось додому, а

вона з чужим хлопом у ліжку.

– А ти їй що на те?

– А що мав казати? Хотів скарати – не вийшло.

– Побоявся?

– Ні, просто зрозумів, що нічого не вдію. Залишив її й

досі до неї не навідуюся.

– А до сина?

– Сина теж відтоді не бачив.

– То зле, дітям треба помагати, коли вони малі. Он мій

знайомий колись був посварився з жінкою, розлучився. А

щоб аліментними грішми жінка не скористалася, то клав

гроші на рахунок малолітньої дочки.

– І що?

– А те, що досягла дочка повноліття, а грошей не може

взяти з ощадної книжки, так як і всі вкладники з минуло-

го. Тепер батько жаліє, що так сталося. Пізно спохватився,

а дочка (тепер уже в літах) на нього косим оком дивиться.

Отак.

Іван згадав, що він теж не дбає про сина й алімен-

тів не платить й цмокнув кілька разів губами, скри-

вився.

Вийшли надвір. Вечоріло. Кожен пішов до своєї домів-

ки, думаючи про щось своє.

***

Надворі друга половина грудня, а зима і гадки не має,

щоб завітати до людей. Лише майже щодня дув сильний,

зухвалий вітер, розганяючи навислі хмари, з-за яких ви-

глядало усміхнене сонце. Цього зимового надвечір’я Юс-

тина йшла з роботи, як завжди, не поспішаючи. Переби-

рала в пам’яті недавно пережите. Чекала не так на пока-

ру, якої не минути її колишньому чоловікові, але й сама

почувала себе винною, що загинув Юхим. Із жахом усві-

домлювала, що прийдеться говорити неправду на суді про

мниме зґвалтування. Адже написала, хоча й з примусу,

таку заяву, яка випливе уже на першому допиті Тимоша.

Знала, що злочин розкриють як не сьогодні, так завтра, і

буде суд, і буде кара. Жахалася, що її теж можуть скарати

і від цього в душі ні на мить не затихав біль. Можливо,

знайдеться свідок цієї нічної трагедії. Мабуть, хтось і знає,

що насправді трапилося у цю серпневу ніч, але до якогось

часу не хоче виказувати, вичікуючи, а ну ж бо хтось інший

заговорить про це.

Минали дні за днями. Юстина подумувала скину-

ти чорне вбрання, та щораз чомусь відкладала на потім.

Йдучи вулицею при зустрічі зі знайомими, відводила по-

гляд вбік, ніби в чомусь перед ними завинила. О, скільки

лиха звалилося на її долю через цю єдину страшну ніч!

…Якраз напередодні нового року Юстина йшла з робо-

ти, розмірковуючи, куди податися в новорічну ніч. Можна

піти до матері, але й там нема нічого втішного. Вітчим Та-

дей рідко буває тверезим, ніде не працює. А мати чомусь

в усьому йому потурає, хоч він часто зневажає її, а деколи

приблудиться додому п’яний і дає волю рукам. Мабуть,

зачерствів до жіночих чар. Часто кляв свою непутящу ко-

лишню дружину, яка втекла від нього через часті сварки

і не давала про себе знати. Кілька літ жив самотнім, а

коли овдовіла її мати, Неля Іванівна, вчителька місцевої

школи, то якось випадково, зустрівши її у своїх знайомих,

запропонував їй йти до нього жити. Мати погодилася від-

разу, бо таки не уявляла себе вічною вдовою. Якийсь час

не скаржилась на свого другого чоловіка, з яким жила в

цивільному шлюбі. Дехто з її колег по роботі навіть за-

здрив, що вона так швидко вдруге вийшла заміж. Та з ча-

сом усе змінилося. Тадей часто докоряв дружині, що вона

не подарувала йому хоч би одну дитину. Казав, що якби

був одружився з молодшою, то народила б йому дітей, а

так... До Юстини теж не має прихильності. У неї давно

запеклась у серці образа на вітчима за матір, що не зазна-

ла за другим заміжжям добра, та щось змінити не могла.

Отак і живуть уже десятий рік.

Раніше працівники бібліотеки зустрічали новий рік

на роботі, а віднедавна закинули добру колишню тради-

цію. Всі збираються дома в колі сім’ї або знайомих. Вона

не знає куди себе подіти. Прийде додому – в квартирі

пустка, тихо, глухий, безрадісний спокій. У такі нудні

хвилини самотності на гадку Юстині приходять уривки

спогадів. Усе, що було радісне в її житті, кудись так по-

даленіло, що годі й пригадати. Згадає щось приємне – і

тут же думки кидаються врозтіч. Вона намагається зупи-

нитися на чомусь і не може. Блукає в кімнаті, як мара.

А ніч зимою довга, глуха, чорна. Ляже в постіль і на-

магається заснути, та тільки зажмурить очі – тут же від-

чуває, ніби щось насувається на неї, душить, що аж годі

дихнути. Вона схоплюється з ліжка, хапає повним ротом

повітря, сідає, відчуваючи, як знесилено гепає в грудях

зболене серце. Згадала обох чоловіків: і Тимоша, і Юхи-

ма. Одного і другого кохала. Здається, це було так давно.

А може, нічого такого й не було, про що треба так боляче

згадувати? Та ні, тільки-но заплющить очі – і ввижаєть-

ся вже в який раз трагічна загибель Юхима після такого

красивого кохання.

Кохання і смерть… Як страшно одночасно вимовляти

ці слова, а ще гірше усвідомлювати, що Юхимову заги-

бель бачила зблизька на власні очі, чула його останній

крик. Досі звучить у вухах: «Карай мене! Її не руш!»

Так, вона винна у його загибелі. Якби хоч на годину

раніше відпровадила його додому – не сталося б нещастя.

Та що тепер казати – пізно. Така раптова смерть – страш-

на кара грішнику, бо не встигає покаятися за гріхи. Так

собі думають прості смертні. Але хіба хтось наблизився до

розгадки таїни смерті? Таких нема і, напевне, скоро не

буде. Чи можна назвати їхнє кохання гріхом? Про це не

раз думала Юстина і не знаходила відповіді, не знаходи-

ла і чогось зрозумілого в книжках. Та, власне, хто може

заперечити Божу заповідь «не чини перелюбу!». Так, вона

не могла стриматися, в силу своїх жіночих інстинктів, від

солодкої спокуси. І поплатилася за це такою дорогою ці-

ною – втратила обох чоловіків.

Юстина нікому не розказувала про свої переживан-

ня, навіть до лікаря боялась йти, аби не поклав до лі-

карні. Їй хотілося зануритися у щось таке, щоб хоч на

якусь годину позбутись невтішних думок, заснути і, про-

кинувшись, забути все, що трапилося з нею. Та поки що

не могла нічого вдіяти з собою. Щоранку на її обличчі

яріла печать безсонної ночі, і лише день трохи розганяв

невтішні думки.

***

Юстина прийшла до церкви, коли вже закінчувала-

ся вечірня. На молитву вона приходила сюди у святкові

дні і завжди в пообідню пору, коли менше в храмі людей.

Тоді чулася спокійніше. Хоч надворі не дуже холодно, а в

церкві чувся прохолодний, вологий дух, особливо ставало

відчутно, коли хтось заходив досередини. Дехто з літніх

чоловіків кахикав у кулак. Вона стала навколішки, моли-

лась. Їй здалося, що зі стіни на неї проникливими очима

осудливо дивиться святий, як на грішницю з тяжким грі-

хом. Побіля неї кілька жінок старшого віку теж шептали

молитви, підносячи зір до високого купола церкви, розма-

льованого ликами святих.

Юстина наче заціпеніла, стоячи на колінах; вона во-

рушила губами навіть тоді, коли перестала читати мо-

литву. Її уста то розтулялись, то прикушувались зубами,

мовби готувались до майбутньої розмови. Перекинулась

думкою на Юхима й перед її зором сплив спогад про його

останні хвилини життя; їй здалося, що трагедія сталася

вчора, а не кілька місяців тому. А святий дивився зі стіни

і мовби давав якісь поради блудниці. В цю хвилю відчула,

як в її грішне тіло входить ніби якась незвична струмина

чудодійної енергії і додає сили.

Враз видіння зникло з-перед очей, зате появилась

тьмяна пелена. Вечірня скінчилась, і люди поодинці ви-

ходили з храму. Юстина покидала його останньою. При

виході у дверях оглянулась, тричі перехрестилась і ви-

йшла надвір. На місто скрадливо сповзала пітьма, розли-

ваючись навколо. Скоро стало зовсім темно, лише лампоч-

ки на стовпах заяріли, наче небесні зорі.

Їй здалося, що з-поміж кошлатих хмар визирає Юхи-

мова душа у вигляді пригаслої зірки. При згадці про

Юхимову загибель похололо в грудях. Часто в такі хвили-

ни дивні примари обростали ще більшими страхітливими

картинами. Хоча, що може бути страшніше за смерть ко-

ханої людини, батька двох синів і її майбутньої дитини?

Згинув чоловік через неї, власне, через таємне кохання.

Здавалося, що про таке кохання, яке привело до трагедії,

вона вже десь читала в якомусь романі, а до цього, що ста-

лося у цю серпневу ніч, – непричетна – це тільки продо-

вження прочитаної колись книжки.

Муки совісті… Страшні… Ой як хотілося їй позбутися

їх. Чи ще хтось знає, що насправді сталось у цю останню

літню ніч? Можливо й знає, та не хоче говорити вголос,

аби не бути свідком у суді. Юстині самій іноді хотілося

піти в прокуратуру і сказати про те, що написала заяву з

примусу, а тепер, коли розлучилася з чоловіком, то хоче

повісти всю правду. І тоді, напевне, скине з себе частку

вини, що пішов із-за неї з цього світу ще нестарий чоловік.

Та завжди хтось ніби стоїть на перешкоді. У душі борють-

ся дві протилежні думки: йти – не йти! Поки що перева-

жає друга.

***

Вечір, понурий від снігових хмар, наганяв Олені не-

втішні думки-спогади. Вітер то злітав над землею, то зді-

ймався високо в небо і там ніби випрошував у хмар милос-

тиню; мчав вулицями, заставляв дерева гнутись, кланя-

тись хмарам, а хмари зорям, а вже ті посилали невидимі

сигнали у далекі космічні світи, де душі померлих чека-

ють на Суд Божий. І лише звідтіля ніхто не обзивається,

мовчить, а може, не хоче тривожити нині сущих на гріш-

ній землі, аби ще більше не доводити їх до тяжких гріхів.

Їй здавалося, що зимовий вітер нашіптує щось знайоме,

забираючи в неї жалі, роздуми і несе кудись у далечінь,

у безконечність, у пам’ять. Та це тільки – зболений ви-

твір уяви, адже її жаль тримається цупко, і вона ніяк не

може його позбутися. Вона підставляє вітрові своє облич-

чя, щоб якось заспокоїти розшарпані нерви від щоденних

переживань, а він на своєму лету торкається її рум’яних

від морозу щік, ніжно розбурхуючи й так невеселі думки.

Вітер, метляючи сніжинками залишає на обличчі ніжні

поцілунки. І від цього Олені стає ще більш моторошно.

Принишкла її душа, обважніла, немов яблуня восени. У

ній – пустка, безнадія і біль утрати. Минають у чеканні

дні, тижні, місяці. О, який жорстокий час, хоч сядь і плач!

Чому їй випала така невтішна доля? Як жити? Хто

загоїть рану втрати чоловіка? Пошуки поки що нічого не

дали. А чекати, ой як тяжко. О Боже, як це страшно стати

вдовою у тридцять літ! Від помислу про це аж починає

тіпатися тіло. Здається, все позаду: і чаша сімейних ра-

дощів, і омріяних надій, а в серці – затаєний біль. Годі

щось змінити, а так хочеться хоч трішки душевного тепла.

Нема, звідки йому взятися? Навколо повно співчуваючих,

та нема тих, хто хтів би підставити їй своє дуже плече.

Одна розрада – діти. Та й ті не дають спокою. Щодня пи-

тають: «Де наш тато?» Олена відмовчується або щось вига-

дує, аби на якийсь час відвернути їхню увагу від розмови

про батька.

… Щоночі їй сняться дивні сни. Прокинувшись зі сну

– впадає в роздуми, нікому про них не розказує, боячись,

аби котрийсь із них не перетворився в дійсність.

Інколи сниться Юхим. Та щоразу якийсь скалічений,

зморений, заблуканий; заглядає у вікно, а до хати не на-

важується зайти, хоче щось сказати, та не може промови-

ти й слово, жестикулює руками, наче глухонімий, а вона

не годна втямити, що з ним. Прокидається і до самісінь-

кого ранку не може заснути. Довго дивиться у вікно і вже

стільки тих думок лізе в голову, аж страшно.

Та все-таки вірить, що чоловік прийде, обігріє теплом,

і вона зронить із себе гіркоту такого довгого чекання.

***

Цього разу Христина прийшла на роботу в збуджено-

му настрої – і відразу до Юстини:

– А знаєш, повім тобі новину.

– Яку? Розказуй.

– У мене закохався мужчина.

– А ти?

– Я теж. Він такий…такий…красивий, що ти собі не

представляєш.

– Що ж, вітаю. Давно пора когось мати, – сказала

Юстина, опустивши додолу очі. У грудях ніби щось тень-

кнуло, а в душі – туга за втраченим коханням. – Він десь

вчиться чи працює?

– Він три роки вчився в академії мистецтв, та через

матеріальну скруту мусив кинути навчання, але глянеш

на його роботу – справжній митець. Нині кошики і колис-

ки плете, ліпить, малює. Недавно намалював мій портрет,

а вчора казав, що виплете з лози колиску і буде мене що-

дня в ній колисати. Ти добре знаєш, що раніше мені по-

падалися одні шалапути, що аж страх брав, а Іван такий,

якого давно чекала.

– От і добре, тепер маєш такого, як треба.

– Ага, ага, аби тільки хтось не наврочив чогось такого.

– А ти нікому не хвалися.

– Та я й сама знаю. Сказала лише тобі і то по секрету.

– Сказала, то ще й покажи його коли-небудь.

– Е ні, ще переманиш до себе. Ось одружимось, то аж

тоді…Правда, він вже був одруженим, але чомусь поки-

нув дружину. Я не дуже розпитувала у чому причина, а

сам він уникає розмов на цю тему.

…Тепер Христина щодня мала піднесений настрій.

Закохавшись до безтями в молодого чоловіка, навіть на

роботі їй здавалося, що він тут, біля неї, і вона, наче сяй-

вом сповита, гойдається в його солодких обіймах. Подру-

га навіть ззовні змінилася, стала немовби молодшою на

кілька літ; намалювала брови, вії, хоч донедавна малю-

вала лише губи, а нині старається, хоче показати себе пе-

ред нареченим у найкращому вигляді. Вчорашня буден-

на сірість кудись зникла, пропала. Йшла на роботу, як на

свято. У душі – невимовна радість, яка навіть у холодну

днину, наче сяйвом спалахувала і зігрівала душу. Ще не-

давно не надіялась, що так раптово нагряне на неї таке

незвичне почуття, про яке могла тільки прочитати в ро-

манах, а нині – сама у стані постійного блаженства; раз у

раз поглядає на годинник і поспішає після роботи додому.

Раніше ніколи не квапилася, хоч мала багато закоханців,

а тепер і хвилини не затримується після робочого часу.

Ось, що робить з людиною кохання! Велике кохання, на

яке Христина так довго чекала.

***

Весна 2010 року трохи припізнювалася. Надворі –

восьме березня, а зима не відступає. Де-не-де лежить

ще сніг, але вже не має того вигляду, як зимою: став сі-

рим, мокрим, змалів, зіщулився у передчутті весняного

тепла, хоч в повітрі низько над землею несуться холодні

вітри. Земля ще не прокинулась від зимової сплячки.

Лише біла береза, що неподалік Юстининого будинку

почула весну. Уже бубнявіють бруньки на її вітках; ще

трохи – і вона уся зазеленіє, розпустить пишне гілля,

зачудує всіх своєю красою. А поки що погода така мін-

лива: то вигляне сонце, то сиві хмари накотяться над

містом. Останнім часом природа ніби сказилася, дехто

каже, що світ переінакшився. Хтось лякає природними

катаклізмами, а вчені вважають, що настає поступова

деградація довкілля і треба пристосуватись до нових

мінливих умов, навчитися жити в умовах глобального

потепління планети, використовуючи сонячну енергію

для щоденних потреб. Як тут не згадати мудрих наших

предків, що в сиву давнину знали, що від небесного сві-

тила залежить усе живе на Землі. Вони обожнювали

Сонце, навіть поклонялися йому, задобрюючи молитва-

ми, жертвоприношеннями у вигляді дарів щедрої при-

роди: з полів, лугів, лісів.

Цього ранку Юстина прокинулася тільки-но почало

світати. На календарі – свято. Свято, яке поволі відходить

у минуле, забувається. Змінюються часи, змінюються

люди, появляються на світ нові звичаї, обряди. Та колиш-

нє ще міцно тримається в умах багатьох людей. І сьогодні

будуть святкувати Міжнародний жіночий день.

Встала Юстина – і до вікна, а там, як і вчора, розпо-

вивався холодний ранок. Їй хотілося голосно закричати:

усміхнись, моя доле, пожалій мене, обігрій коханням, за-

бери від мене гіркоту душі, посій у серці надію, поклич

мене в невідомі краї! Та, побачивши на вулиці перехо-

жих, лише зітхнула. Згадала, що сьогодні піде з компа-

нією в ресторан відмічати день народження Христини,

який співпав зі святковим днем. Згадала, як ще недавно у

свято чоловік приносив їй проліски. Цього року проліски

бояться холоду і ще не вилупилися з-під землі. На все свій

час, бо в природі так заведено, що одвічний лад ніхто не

може змінити. З природою завжди треба бути на «Ви». Та,

зрештою, вона не чекає від нікого подарунка. З чоловіком

розлучилася, коханець мертвий. Та чи знайде хтось ко-

лись його тлінне тіло?

При згадці про Юхима щось зашкребло в душі. Вона

виношує його сина. Так, про те, що буде в неї син, дізна-

лася недавно після проходження ультразвукового обсте-

ження.

«Що скажу синові, що він зачатий в ту страшну ніч,

коли загинув його батько?» – подумала і дрож пройняв

тіло.

***

Христина й Іван вже третій місяць живуть у цивіль-

ному шлюбі. Якось Христина натякнула Іванові про одру-

ження, то він аж на обличчі змінився, ніби почув щось

неприємне, огидне.

– Я вже раз одружувався, більше не хочу. Клялися на

Біблії, що будемо вірні одне одному і що з того вийшло?

Ні, хочеш будемо жити «на віру», а щоб знову до РАЦСу

– не піду! Хіба нам так зле? – спитав, наче сокирою втяв.

Про те, що він офіційно ще не розлучився з колишньою

дружиною, змовчав.

– Та ні, але хотілося, аби було, як і в людей.

– У людей є багато чогось доброго і злого. Яке кому

діло до нас? Треба жити правильно і щастя нас не омине.

Після такої розмови Христина змирилася, бо і так їй

було добре. Та й нині мода така пішла: живуть молоді

люди якийсь час разом, придивляються одне до одного,

нічим себе не зв’язуючи, хіба що коханням. Дехто осуджує

такі пари, але нема, як кажуть, на то ради. Закон не пере-

чить, а значить – дозволено.

Ось і сьогодні зібралися в ресторані «Рандеву» від-

мічати день народження Яким з дружиною Євою, Іван з

Христиною і Юстина. Тут завжди людно. Щоб відзначити

в колі друзів якусь подію, то треба зробити замовлення за-

здалегідь. Христина подбала, аби вечірка всім прийшлась

до душі.

На столі – повно наїдків, вино, яблучний сік, а для

Івана, який не любить слабоалкогольних напоїв, прине-

сли графинчик із горілкою. Правда, наповнений лише на-

половину.

– Що ж, давайте піднімемо келихи за нову сімейну

пару, – сказав Яким, встаючи з місця.

– І за любов, – додала Якимова дружина.

Христина так ніжно глянула Іванові в очі, що той не

стримався і тут же цмокнув її в губи.

За сусідніми столами теж йшла жвава розмова. Хтось

у кутку затягнув пісню, але чомусь одразу вмовк.

Яким після другої чарки взяв ініціативу розмови на

себе. Розповідав вже в який раз колись усіма почуті анек-

доти, пригоди, що траплялися з ним у недалекій молодос-

ті. Єва раз по раз штурхала чоловіка, аби той вмовк, та він

говорив, говорив, наче артист на сцені.

– Я вже не уявляю себе без Якима, – сказала Єва. –

Щоб то за життя було, коли не була би познайомилася з

ним на ярмарку; це і дітей наших не було б на світі.

– Ось бачите, яку я маю файну жінку, не те, що інші…

– Кого ти маєш на увазі? – заговорив Іван.

– Та нікого, просто сказав до слова.

Єва штурхнула його під бік, мовляв, що таке плетеш

і мовила:

– Нині мало хто задоволений своєю жінкою чи чолові-

ком. Добре, коли в сім’ї панують злагода й мир.

– Чоловіка треба берегти, – підтримала розмову Хрис-

тина. – Нині такий час важкий. Я свого Івана бережу.

Правда, Іване?

Іван ласо посміхнувся, обнявши Христину, мовив:

– Жінці не можна повністю довіряти. Я в цьому давно

переконався. Тільки чоловік за поріг, а вона вже про ін-

шого думає.

– А неправда, я, наприклад, свого Якима на нікого не

проміняла б.

– Ти просто рідкісна жінка, – усміхнувся Іван.

– Так, то правда. Вона в мене особлива, – почав знову

хвалити дружину Яким. – Завжди чекала мене із заробіт-

ків, тішилася, коли привозив чималі гроші.

– Ой, не кажи, а останнього разу, коли приїхав без ко-

пійки, хіба я не раділа? Тішилася, що здоровий вернувся.

– Дехто із тих клятих заробітків не вертається, – мови-

ла Христина.

Юстина мовчала, лише на знак згоди кивала головою.

– А ти чого мовчиш? – питає Єва. – Напевно, думаєш

про свого Тимоша, що теж десь там, у Московії, знайшов

собі жінку і навіть до рідного міста не показується.

– Немає до кого, – відповіла Юстина і чомусь зніякові-

ла, знітилась. Їй здалося, що присутні її осуджують за те,

що не вберегла сім’ю від розлучення.

– А така любов була у вас, – продовжувала Єва, – що

я навіть заздрила.

– Була, та що з того? Все уже в минулому.

– Не переживай, – каже Іван. – Он глянь як молодик,

той що сидить за столом біля виходу, не спускає з тебе

очей. Я давно за ним спостерігаю. Так що тебе помічають

здалека.

Юстина оглянулася, відразу впізнала молодого чоло-

віка, який самотньо сидів за столом і тримав у руках чар-

ку, немов роздумував: пити чи не пити. Це був її колишній

наречений Павло. Її обличчя враз зарум’яніло, блиснули

очі, почала щось говорити невпопад, але ніхто цього не

запримітив.

– Я вам так скажу, хто хоче когось знайти – знайде, –

заговорив на правах тямущого у цій справі Яким. – І тут,

і там, – однакові люди, легковажні, схильні до необдума-

них вчинків.

– Добре, коли не забувають про свій дім. А буває й гір-

ше. Ось, приміром, чоловік моєї сестри десь запропастився

минулого року і донині ніхто не знає, що з ним. Кажуть,

нібито поїхав на заробітки і не вернувся, – заговорив Іван.

– Пропав кажеш, а коли то сталося? – спитав Яким.

– Десь на початку осені. Зник як у воду впав. Про

зниклого писала місцева газета, повідомляло радіо – і

досі ні слуху ні духу. Дехто каже, що втік від жінки, але

я не вірю, бо має двоє дітей, то до них би обізвався, хоч

би де був.

– Все можливо. Нині такий світ непевний, що годі

щось передбачити, – мовила на те Якимова жінка. – Я

свого Якима нікуди не пущу. Будемо задовольнятися тим,

що маємо.

– Так, так, «любимо не те, що хочемо, а те, що маємо»,

співає Оксана Білозір, хоча правду сказати це нас не сто-

сується, але щось у цьому є, – мовив по хвилі Яким.

Юстина вдала, що її ця розмова не цікавить, хоч на-

справді боялася, аби себе чимось не видати. Відчула, як

зволожуються очі; підсвідомо вийняла з сумочки носови-

чок, довго протирала очі й таким способом мовби хотіла

зупинити наплив негативних емоцій. Колеги про щось

говорили, але вона їх не слухала. Ще раз оглянулася. Ко-

лишнього нареченого за столом уже не було. У цю мить

така туга напала. І за те, що через неї загинув Юхим, і

за те, що зрадила чоловіка, і за те, що написала фальши-

ву заяву прокурору, звинувативши у насильстві невинну

жертву. Чула, як стукотить у грудях серце, чомусь оніміли

руки, і вона, щоб ніхто не запримітив її хвилювання, під-

няла догори келих з вином і мовила:

– За добрих друзів, за їхні дружні сім’ї!

– О, за це я вип’ю із задоволенням! – сказав Іван, на-

ливаючи з графина горілку.

Компанія ще трохи погомоніла, а відтак Єва шарпну-

ла чоловіка за рукав, примовляючи:

– А чи не час нам йти додому, чоловіче, адже там діти?

– Давай хильнемо ще по чарці й розійдемось, – пого-

дився Іван.

Коли вийшли на вулицю, уже скрізь світилися вечірні

вогні.

***

Минуло півроку, як Тиміш, вчинивши вбивство, пе-

ребивався на різних роботах у Підмосков’ї. Довго не за-

тримувався на одному місці, боявся, аби хтось не впізнав

його із таких, як він, заробітчан із рідного міста. Навіть

подумував податися на Далекий Схід, аби бути подалі від

рідних місць, де, як йому здавалося, ніхто його не зможе

знайти. Стримувало від такої мандрівки те, що перебуває

на чужині нелегально, адже давно порушив паспортний

режим. Жив у постійному страху, боявся арешту. Аж по

якомусь часі трохи заспокоївся. Щораз просився в брига-

дира-будівельника на таку роботу, щоб менше контакту-

вати з людьми. Ніяких знайомств не заводив. Лише на

самоті чувся в мнимій безпеці. І нарешті влаштувався

працювати на тій же будові нічним сторожем. Тепер ці-

лими днями спав, а ввечері приступав до сторожування.

Розправа над Юхимом нині йому здавалася такою не-

доречною, безглуздою. А тоді… годі було стримати лють.

Убив молоду людину, а сам живе страхополохом, відлюдь-

ком. Згадуючи ту зоряну ніч, у душу закрадається неспо-

кій. Невтішні думки снують і вдень і вночі. Тільки-но за-

сне, як починають мучити кошмари і щоразу страшніші.

Так і цього разу приснився страшний сон: ось він стоїть у

гурті грішників біля казанів із кип’ячою смолою і чекає

на пекельні муки. А неподалік чорти, тримаючи в руках

вила, танцюють гопака. У хаосі безладдя – стогнуть гріш-

ники, чути постійні їхні зойки, плачі.

Десь узявся найстарший люципер, вишкірив ікла, за-

дзеленчав ланцюгами і, штрикаючи гострими короткими

рогами то одного, то другого грішника, заволав: “Вбивці

вліво, перелюбники вправо – шикуйсь!”

Грішники заметушились, зчинився рейвах, а чорти

уже перестали танцювати, регочуть, розмахуючи вилами.

Він підкорився волі люципера і, трясучись, став біля ка-

зана зліва. Зиркнув на тих, що вишикувалися справа і

упізнав серед воскреслих мерців свою Юстину і Юхима.

Хотів промовити до них, але губи засохли від спраги, ніби

щось враз перетиснуло горло, і він ледве видихнув із ле-

гень повітря. Йому здалося, що з немічного тіла вийшла

душа у вигляді чорного диму й подалася прямісінько до

найближчого казана. У цю мить почув голос: «Іди сюди!»

То люципер назвав його прізвище…

Котрийсь із чортів штрикнув його вилами під ребра,

аби скоріше йшов.

І тут Тиміш прокинувся зі сну, весь спотілий, трясу-

чись, немов у гарячці. Він усвідомлював, що в майбутньо-

му його чекає тюрма. Рано чи пізно його знайдуть і при-

йдеться відповідати. Деколи закрадалась думка: а чи не

піти в правоохоронні органи і признатися, що скоїв вбив-

ство? Кажуть, тих, що самі приходять із повинною, кара-

ють менш строго. Та ні, він не піде, боїться кари. Надієть-

ся, що з часом забудуть про злочин, а промине тривалий

час – і закриють справу із-за терміну давності. Але коли

це станеться, скільки йому ще ховатись від правосуддя?

Отак собі мізкував і здавалося, ніби колоди перекочує з

одного місця на інше.

***

Сонце зависло над горизонтом, кидаючи на землю свої

теплі промені. Весело й безтурботно минав ще один весня-

ний день. Та не для всіх був він радісний і безтурботний.

Для Юстини – звичайний будень. Ось і сьогодні прийшла

з роботи й почала кухарити. Раз у раз поглядала у вікно

і мовби чекала, що трапиться якась пригода, але яка й

сама не уявляла. Звикла, що вона сама-однісінька, не має

до кого прихилитись, хіба що до матері. При згадці про

неї відчула в душі щось недобре, тривожне. І яке ж було

її здивування, коли в цю хвилю побачила в дверях матір

з великою валізою на коліщатках. Останнім часом після

виходу на пенсію мати почала частіше навідуватися до

дочки. Правда, завжди попереджала про свій прихід по

телефону. Юстина схопилася з місця – і назустріч до ма-

тері. Мати стояла на порозі в коридорі, скрививши уста,

немов до плачу.

– Кажіть! Що сталося? – питає дочка, хвилюючись, аж

обличчя в неї зарум’янилось.

– Нічого… нічого…не хвилюйся. Я просто пішла від

нього. Не можу більше, не хочу…

Глянула поперед себе каламутним блукаючим погля-

дом – вона знов у власному домі, який збудували колись із

першим чоловіком. Її великі оливкові очі налились слізьми.

– Не плачте, мамо. Я дивуюсь, що ви так довго з ним

мучились. Що ви в ньому знайшли?

– Ет, що маю тобі казати. Не все збувається, як жа-

дається. Думала матиму притулок, чоловічу підтримку, а

вийшло навпаки.

Неля Іванівна – ніжна, делікатна, вихована жінка,

мала стомлений вигляд. Щось затьмарило колишню кра-

су. Вона, як осіння квітка, розквітла блідо й непомітно

зів’яла, здрібніла й зболена, наче не бачила сонця, довго

перебуваючи в затінку. Її очі промовляли: «Якби не вмер

чоловік, то інакше склалося б життя». Зустрівши Тадея,

думала буде з ним вікувати, бо так упадав за нею, моло-

дою вдовою. Не вийшло. Знала, що перша його дружина

втекла від нього. А чому? Розмови про це не заводила. По-

первах із ним було так добре, аж поки не пристрастився

до чарки. Відразу знайшлася компанія випивак. Прийде

ввечері й ні з того, ні з сього чіпляється до жінки. Спочат-

ку ревнував до кожного зустрічного, а відтак почав бісити-

ся, розпускати руки.

Про своє життя з Тадеєм нікому досі не прохопилася

й словом, хіба що дочці. Викаже свою біду і на душі по-

легшає. Адже ніхто її не силував йти до нього жити, сама,

можна сказати, напросилась, покинувши дочку з зятем.

Думала, що заживе в другому заміжжі тихо, мирно, та ви-

йшло не так, як хотілося. Постійні чвари, непристойні ви-

тівки і зневаги п’яного чоловіка виснажили її. Поки пра-

цювала в школі, то ще якось терпіла сімейні негаразди, а

вийшла на пенсію – життя стало нестерпним.

Примхи життя… Інколи вони такі незвичні, з чвара-

ми, потаємними інтригами. Хоч у більшості випадків годі

наперед щось збагнути, передбачити, розгледіти. А роки

в кожної людини так швидко минають. Не оглянешся – і

вже старість підпирає. Звичайно, найкраще про неї не ду-

мати, бо вона сама прийде, приблудиться.

Юстині хочеться заспокоїти матір, але не знає як. Під-

бирає ласкаві слова, але мовить їх невпопад, гублячись у

думках.

– Ходімо на кухню, повечеряємо, – каже дочка.

– Не турбуйся, я не голодна, – мовила мати.

Та Юстина її не слухає. За хвильку на столі парували

налисники з сиром. Обидві помили руки і всілись за стіл.

Їли мовчки. На кухні стає душно.

– А може, опам’ятається і все наладиться. – Це Юсти-

на про вітчима.

– Не думаю. З ним неможливо далі жити. І так дов-

го намучилась. Шкода змарнованих літ. А життя – одне.

Воно так швидко минає, ніхто не спинить.

Отак за розмовою мати трохи заспокоїлася, зникла з

обличчя нудьга. Раптом спитала:

– А він знає про твою вагітність?

– Хто?

– Твій Тиміш.

– Він давно уже не мій, а про вагітність, напевно,

не знає.

Про те, що завагітніла від Юхима, матері не призна-

лася. Сказала лише, що тоді була серйозна розмова обох

чоловіків, а що скінчилася для Юхима загибеллю, не об-

мовилася жодним словом.

– Не переживай, дамо собі раду, виростимо дитину, а

він іще шкодуватиме, що залишив тебе одну в такий час.

– Не хочу про нього згадувати. Він… він… – хотіла

сказати «убивця», але стрималась.

Довго цього вечора у їхній хаті світилося у вікні.

***

Вулицями міста гуляв весняний дошкульний вітер,

а небо чомусь хмурилось і здавалося, наближалося що-

раз ближче до землі. Грішна земля наповнилась що-

денними дощами і вже не могла всмоктати в себе всю

воду; то тут, то там блистіли, наче срібні монети, вели-

кі калюжі.

Олена чалапала додому вулицею і хоч було на ній

повно людей, а їй здавалося, що йде безлюдною пусткою,

яка веде в нікуди, в безмежжя; чула себе обкраденою, зне-

силеною. Збунтована душа не мала ні на хвильку спокою.

Отак йшла і йшла, нікого не помічаючи на своєму шляху.

Аж у скверику сіла на лавку, задумалась. І тут де не ві-

зьмись – літня циганка біля неї з колодою карт. Співчут-

ливим голосом каже:

– Бачу маєш тяжке горе на серці, когось шукаєш.

Олена насторожилась, почувши слова «когось шука-

єш», а циганка веде своє:

– Дай десять гривень – і скажу всю правду.

Олена відразу потягнулася до гаманця, а там – лише

п’ять гривень.

– На, – простягнула циганці, яка щось бормотала, що

й годі було зрозуміти.

Взяла гроші і каже:

– Скоро знайдеться твоя згуба, але легше від того тобі

не стане.

– Чому? – питає Олена, але циганка тут же покину-

ла її і стала розмовляти з молодою парою, що навинулась

якраз у цей час.

«Знайдеться згуба», – довго товклося в Олениній голо-

ві, з очей викотилися сльози і впали на груди. Наче на-

півсонна, сиділа якийсь час і лише, коли в небі покотився

грім, здригнулася, встала й пішла далі. Над нею неслися

набундючені хмари, наганяючи сум і нудьгу.

Тільки-но переступила поріг квартири, як до неї ки-

нувся семирічний Василько, плачучи:

– Де наш тато?

– На заробітках, скоро приїде, – відповіла й запла-

кала.

– А чого ти плачеш, – питає меншенький Володя.

Не знала, що відповісти. Швидко втерла сльози, бо

давно переконалася, що ними біді не зарадиш. Поча-

ла розказувати дітям про далекі батькові мандри, про

подарунки, які той привезе з чужого краю. Отак пого-

ворила з дітьми і Василько перестав плакати. А в са-

мої на душі – неспокій, зажура. Згадала про чутки, що

донедавна поширювалися містом, нібито хтось викрав

Юхима, аби дістати чималі гроші, а коли ніхто з рідні

не вніс такої суми, то вбили його. Олена не вірила цим

чуткам, бо не вважала свого чоловіка аж таким багатим

бізнесменом.

За хвилю діти заспокоїлися, хоч в їхніх очах ще довго

таївся сум.

***

Тиміш куняв у своєму закапелку і гадки не мав, що

нині хтось порушить його спокій.

– Спиш? – почув крізь сон знайомий голос у дверях.

Тиміш щось пробурмотав, підвівши голову, кліпнув со-

нними очима. Перед ним стояв виконроб Олег Миколишин.

Це ж він влаштував його сторожувати і забезпечив житлом.

– Сідайте, – показав на засмальцьований стілець.

– Ну розказуй, як поживаєш? Чомусь уникаєш людей,

ніколи нічого не просиш, ні на що не жалієшся, видно, до-

бре тобі тут?

– Та як вам сказати, не скаржусь, жити можна.

– А додому, до жінки, чому не навідуєшся?

Тиміш заметушився, знітився, наче його в чомусь

запідозрили, почав крутити в руках комірець сорочки і,

опустивши додолу очі, мовив:

– Та я не маю до кого їхати. Я сам… тобто давно роз-

лучився.

Виконроб пильно глянув йому в очі, наче хотів зазир-

нути в саму душу. Від його погляду Тимошеві зробилося

зле й він встав з місця і почав метушливо одягатися.

– То чого спиш цілими днями, коли навколо життя ви-

рує? Треба негайно шукати жінку, а то змарнуєш час за

роботою і ніхто тебе не захоче такого.

Тиміш мовчав, не знав що відповісти, лише здвигнув

плечима.

– Чого дивишся на мене так, наче кажу щось непри-

стойне?

– Та я й сам про це іноді думаю.

– І що з того? Треба не спати цілими днями, а діяти,

розумієш? Діяти! Ось що, підеш на кілька днів до моєї

знайомої на підробітки.

– А що маю там робити?

– Як що? Те, що вона тобі звелить.

– Я сам там буду працювати? – спитав Тиміш, взявши

в руки картуза і почав чомусь м’яти його в руках.

– То така робота, що й один справишся, – каже викон-

роб. – Бери робу й гайда до роботи.

– То далеко звідси?

– Яка тобі різниця, мій водій тебе туди завезе. Авто на

подвір’ї, поспішай.

Тиміш швидко повкидав у рюкзак робу, вийшов на-

двір, і тут же згадав, що не знає адреси, куди має їхати.

– Сідай, поїдемо, – каже водій.

– Не знаю, куди. Забув спитати адресу.

– Я знаю, бував там не раз.

За півгодини вони приїхали до ошатного багатоповер-

хового будинку.

«Ого, напевно, тут живуть одні багачі», – подумав

Тиміш, підіймаючись красивими сходами до приміщення.

У дверях його зустріла середніх літ жінка, закутана в до-

машній бархатний халат. Тиміш назвав себе і сказав мету

свого приходу. Почав говорити російською, та слова ви-

мовляв якось неоковирно і від цього почувався незручно.

Це відразу запримітила господиня і каже:

– Говори по-своєму, я тебе зрозумію.

Вона розглядала Тимоша, немов він прийшов не пра-

цювати, а заради чогось іншого.

– Давай, – каже, подаючи руку, – відразу перейдемо

на «ти». Я – Ася.

– А я – Тиміш або Тимко, – сказав і почав чомусь диви-

тися собі під ноги, не знаючи як вести себе з незнайомою

жінкою.

– Ну, то що вмієш робити?

– Все, що накажете, – відповів ввічливо.

– Накажеш, – поправила Ася й так спокусливо повела

широкою бровою, що Тиміш аж знітився. Її загадковий по-

гляд і милозвучний голос розбудили в його притлумленій

душі щось приємне, незрозуміле.

– То що маю робити?

– Будемо облаштовувати житло. Вчора привезли нові

меблі, то треба їх акуратно розмістити в квартирі.

«О, це якраз для мене робота», – подумав Тиміш, бо

раніше не раз доводилося щось подібне робити.

– Добре, тільки переодягнуся.

– Йди у ванну й почувайся як удома, – каже Ася. –

Мусимо сьогодні хоча б обставити спальню, бо треба десь

спати.

– Ага, встигну до вечора.

– А ти кудись поспішаєш?

– Та ні, просто маю роботу вночі.

– Не хвилюйся за свою роботу. Ти до мене відрядже-

ний поки не закінчимо тут.

– Ага, зрозумів.

– Ну, от і добре, – мовила Ася і пішла на кухню.

Тиміш швидко переодягнувся і з задоволенням

взявся до праці. Почав складати дерев’яні ліжка. Зга-

дав свою колишню домівку, спальню, де зловив на га-

рячому з коханцем свою дружину й спохмурнів; щось

забриніло тихою струною в грудях і він став посеред

кімнати. Так стояв у глибокій задумі, аж поки не по-

чув біля себе співучий ніжний голос Асі. Вона тримала

в руці довгу білу нитку, на якій почепила золоте ко-

лечко. Підходила з ним у різні частини кімнати і спо-

стерігала за рухом шлюбного колечка. Воно рухалося,

наче маятник у різних місцях по-різному, з іншою амп-

літудою.

– Що це означає? – спитав Тиміш.

– Хіба ти не знаєш? Шукаю найкраще місце, де стави-

ти ліжка.

Сміється Тиміш у кулак і каже:

– Дивно, а я й ніколи б не подумав, що є такі чари.

– Не віриш? А я давно переконалася, що треба шука-

ти, де є добра аура і вже там облаштовувати місце для сну

й відпочинку.

– Цікаво, а я й не знав про таке.

– Ти в мене багато чого навчишся, тільки будь чемний.

– Та я постараюсь…

І Тиміш старався виконувати свою роботу акуратно,

чисто, щораз із ніжністю поглядаючи на Асю, яка, як йому

здалося, сяяла від задоволення.

Для Тимоша цей день став таким несхожим на попе-

редні. Здавалося, що він прийшов сюди не працювати, а

заради Асі, яка ні на хвилину не покидала його самого в

кімнаті. Не наказувала, що має робити, а радше радилась

із ним, так наче вони давно тут живуть і тільки сьогодні

міняють хатню обстановку.

– Отут поставимо шафу для одягу, а на підлогу просте-

лимо килим, – каже Ася й Тиміш в усьому з нею погоджу-

ється, ласо кидаючи зір на її гнучкий стан, тоненькі як

для зрілої жінки ноги, злегка оголені перса й задоволено

посміхається. За тих кілька місяців він відвик од жіночо-

го духу й тепер ніяковів, наче щось сковувало його навіть

у розмові з цією привабливою жінкою. Хотів спитати, де

її чоловік, але не наважився. «Мабуть, має відповідальну

роботу й займатися домашніми справами ніколи», – по-

думав Тиміш і, взявши в руку ганчірку, почав протирати

дубовий паркет. Він чомусь поспішав, ніби хотів виконати

за півдня усю роботу. Щораз метушливо поглядав на го-

динник. Ася запримітила його неспокій і спитала:

– Ти чомусь хвилюєшся?

– Поспішаю, щоб встигнути до вечора.

– Не хвилюйся, я все владнала. Я ж тобі вже казала,

будеш у мене працювати стільки, скільки треба.

– Мушу сказати про це виконробу, аби мене кимось

підмінив.

– Не треба… роби те, що кажу. В мене більше заро-

биш, ніж там.

– Та я за грішми не ганяюсь.

– От і добре. Не поспішай, відпочинь трохи, а я піду й

зготовлю вечерю.

– Що ж, слухаюсь і підкоряюсь.

Ася усміхнулась й пішла на кухню, крутнувши, наче

моделька, округлими сідницями, а Тиміш аж рота роз-

зявив, відчувши як тілом покотилася приємна душевна

хвиля.

– На сьогодні досить! – почув за якийсь час приємний

голос господині. – Пора вечеряти!

Тиміш не поспішав припиняти роботу, щоб не пока-

затися Асі роботягою, який тільки й думає про їжу, хоч

насправді давно проголодався.

– Ходи, бо захолоне.

– Уже йду.

– Йди спочатку помийся в душовій.

– Із задоволенням.

– Візьми, онде, чисту білизну.

– Та мені якось незручно одягатися в чуже…

– Не хвилюйся, то все для тебе.

– О, хіба я заслужив?

– Не заслужив, то, надіюся, заслужиш, – загадково по-

вела бровою-підківкою Ася.

Тиміш довго мився й вийшов із душової свіжий, жва-

вий.– О, тепер схожий на мужчину, а то виглядав у робочо-

му одязі, наче бомж.

– Та я не звик до комфорту, – признався Тиміш. – За

роботою годі про себе подбати.

– Треба дбати перш за все про себе, про здоров’я, бо

без цього людина нічого не варта, – повчальним тоном

говорила господиня. – Напевне, мужики від цього й ги-

нуть, що не дбають про свій організм. Мушу признатись,

що й мій чоловік пішов передчасно зі світу, бо не дбав про

здоров’я: пив, курив, жінок чужих водив. Словом, вів роз-

гульне життя і тим вкоротив собі віку.

– Розумію, але не завжди так є, якби того хотілося.

– Сідай за стіл, будь як дома, – каже Ася, наливаючи

в келихи з графина червоне вино.

Тиміш взяв наповнений келих, встав, піднявши його

над головою і мовив:

– Щоб всяке добро велося у цій квартирі!

Дзенькнули келихи. За якусь хвилю Ася сіла біля

Тимоша; тулиться до нього, здається, на коліна просить-

ся, руки на його шию кладе, в очі зазирає, а він мовби

зачарований сидить, час від часу чомусь затуляє долонею

обличчя, ніби в чомусь перед нею провинився, відчувши,

що біля нього жінка-вогонь, така, що його ось-ось звабить.

Їли пельмені, пончики, а Ася щораз наливала йому

вина повний келих, а сама тільки пригублювала. Розпо-

віла Тимошеві, що придбала цю квартиру минулого року.

Не хотіла жити в попередній, де зазнала стільки невдач.

Призналася, що має дорослого сина, який служить у вій-

ську. Про те, що тричі вдова, не обмовилась жодним сло-

вом. Третій раз стала вдовою вторік. Чоловіки вмирали

один за одним, не проживши ні один із нею більше трьох

років. Щораз виходила заміж, бо мала якусь приману для

чоловіків. То ж проблем із черговим заміжжям не було.

Кожен покійник залишав їй щось цінне у спадок: хто

квартиру, хто престижної марки автомобіль або чималі

гроші, а відтак Ася вела розкішний спосіб життя, працю-

ючи неповний робочий день медичною сестрою в поліклі-

ніці. Нині як згадає про своє триразове невдале заміжжя,

то серце тьохкає від неприємних спогадів. Зустрівши Тим-

ка, відчула, що то і є той чоловік, яким треба скористатися

сповна. І тепер, маючи біля себе такого здорового мужчи-

ну, вона, немов голодна вовчиця, ладна була тут же кину-

тися на нього, як на свою чергову жертву. Аби Тиміш не

втік, то непомітно підсипала до чергової порції вина сно-

дійного порошку. За якусь хвилю Тиміш почав позіхати,

клювати носом, хилити голову на стіл.

– Е ні, почекай! – каже Ася. – Так не можна вести себе

з одинокою жінкою. Давай швиденько роздягайся – і в

ліжко.

Вона говорила якісь ніжні слова, але Тиміш її не

слухав, а лише виконував усе, що вона веліла; не міг

спам’ятатися, що насправді відбувається з ним. А тим

часом Ася допомогла йому роздягнутися. Обоє впали на

ліжко. Зголодніла до чоловічої ласки, вона хотіла тут же

вдовольнити свої бажання. Тиміш напівсонний зібрався з

силою й виконав вправно свій чоловічий обов’язок, звіль-

нившись од застояних місяцями гормонів. Та Асі здалося

цього замало. Вона сіла на нього й почала товктися, не ду-

маючи про щось інше, а лише, щоб вдовольнити свої при-

ховані досі бажання. І що тільки вона не виробляла з ним,

щораз вигадуючи якісь чудернацькі пози. Власне, Тиміш

лежав навзнак, а вона витворювала все, що тільки могла

уявити її ненаситна до пристрастей фантазія. Тішилась

довго і лише, втомившись, заснула біля нього.

Вранці, прокинувшись із сну, Тиміш побачив біля себе

Асю, яка сиділа біля нього й щось шептала, наче грішни-

ця перед іконою. Тепер він розглядав її зблизька. Чепур-

ненька, з розпущеним чорним волоссям, круглолиця, но-

сик кирпатий, брови чорні, очі як тернові ягоди, випнуті

невеличкі груди. Вона торкнулася ними до Тимошевого

обличчя й спитала:

– Ну що, добре було зі мною?

Тиміш проковтнув слину, чмокнув губами й хотів

щось сказати, та не міг розкрити рот, в якому, здалося,

стерп язик, і він тільки чомусь замахав руками перед сво-

їм обличчям.

Ася притулилася до нього й продовжувала:

– Ти мужик такий, як треба. Мені подобаєшся, якраз

на мій смак.

– Я…я…хочу встати…

– Добре, але давай повторимо ще раз…

– Що?

– Як що? – здивовано спитала Ася і кинулася до нього,

як кішка на мишку.

– Я не можу…не хочу…

– Не хочеш, а цілу ніч хотів? Ти диви, впродовж ночі

не злазив з мене. То як це розуміти?

– Не пам’ятаю.

– То й добре, що не пам’ятаєш.

Вона ніжилась біля нього, а йому здавалося, що по-

збувся думки. Його обличчя пашіло від її солодких губ і

лоскоту розпущеного волосся. Її очі немов промовляли: я

тебе хочу, дуже хочу… І він підкорився цьому поглядові.

Такого хмільного ранку Тиміш у своєму житті не міг

навіть пригадати.

***

Цього разу Христина прийшла на роботу похнюплена,

стомлена, неговірка, немовби чимось ображена. Відразу

мовчки почала готувати книжковий стенд.

– Що з тобою? Ти якась не така, як завжди. Може, за-

хворіла? – спитала Юстина.

– Та ні, я цілком здорова.

– Маєш якийсь клопіт? Кажи! Мабуть, із Іваном по-

сварилась?

– Вгадала.

– Щось не віриться, адже Іван такий добрий. Ти ж

сама повідала, що він тебе мало не на руках носить.

– Так, то правда. Після того, як завагітніла, то так в

усьому став догоджати, що іноді мені аж незручно стає.

– Ну, то в чому ж річ?

– А в тому, що вчора прийшов виконавчий лист із суду,

аби платив аліменти якійсь Зої Палюшинській на сина.

– А ти раніше про це не знала, що в нього – малолітній

син?– Він не признавався. А тепер, коли дізналася про

сина і дорікнула йому про це, то сказав, що інколи не гріх

щось утаїти.

– То, виходить, він втік від жінки, сина.

– Ага, – каже Христина, і в очах у неї заблищали сльози.

– Що ж, нехай тепер платить аліменти, утримує ди-

тину.

– Та він не відмовляється платити, лишень бідкаєть-

ся, що не має постійної роботи. Мусить ділитися тим, що

випадково заробить. Але хіба то заробітки – одні злидні.

Я почала бештати його за те, що залишив жінку з дити-

ною, а він: «Будеш сваритися, дорікати – піду від тебе. Зоя

мене з радістю прийме».

– Отакі вони, чоловіки. Всі одним миром мазані, – мо-

вила Юстина й замислилась, що невдовзі їй самій при-

йдеться виховувати сина. Вона хотіла ще щось сказати,

але зайшли в бібліотеку двоє відвідувачів, і розмова з

Христиною урвалась.

***

За тих кілька місяців, що минули після серпневої

ночі, Юстина відвикла від чоловічої ласки. З часу настан-

ня вагітності потяг до чоловіків дещо пригас. Все ж наді-

ялася, що в майбутньому зустріне когось такого, котрий

стане для неї чоловіком, а для сина – батьком.

Цього вечора йшла з роботи споважнілими кроками

малолюдною вулицею. Додому не квапилася. Відтоді, як

завагітніла, старалася ніколи не поспішати, щодня довго

гуляла на свіжому повітрі, ретельно виконувала всі пора-

ди лікаря. Та й мати оберігала дочку від домашніх турбот,

робила все сама: ходила на базар за продуктами, приби-

рала в хаті, готувала їжу.

Отак, йдучи додому, чого тільки на гадку не при-

ходило. Іноді зустріне когось із знайомих, поговорить і

на душі легше стає, кудись дівається втома, находять

позитивні емоції, веселіше навіть на світ дивитися, осо-

бливо тоді, коли хтось її похвалить, скаже приємний

комплімент.

Юстина – гарна жінка, а вагітність зробила її ще більш

привабливою. Та завжди щось її гнітить, не дає спокій-

но жити. О, скільки болючих роздумів пропустила крізь

своє серце відтоді, як загинув Юхим! Позбулася спокою

навіть уночі і тому-то була завжди рада когось зустріти,

щоб виговоритись і таким способом відвернути свою увагу

від внутрішніх переживань. Правда, нікому не розказува-

ла про свої душевні муки, а радше прислухалася, що ска-

жуть інші. Добре, що про цю нічну трагедію ніхто навіть

не догадується. Та й, зрештою, вона ніколи не виказує чо-

гось такого, щоб хтось міг щось запідозрити. Їй здавалося,

що вже ніхто ніколи не дізнається правди. Чоловік кудись

зник, про Юхима ніхто не згадує, все вкрилося таїною.

Таїна… У кожного, вона, своя. Дехто виказує її лише

при сконі, а більшість забирає з собою в могилу. І так ве-

деться з незапам’ятних часів. О, скільки не розгаданих, не

розкритих таїнств було в світі! А скільки їх ще попереду?

Нинішній світ повен таємниць, які намагаються розгада-

ти люди, та до деяких із них навіть думки не доходять.

Наблизившись до міського парку, трохи сповільнила

хід, відчула втому. Раптом біля себе побачила Павла, ко-

лишнього нареченого. Колись обоє часто зустрічалися в

цьому парку. Нині навіть і гадки не мала, що може тут

його зустріти, хоч деколи й згадувала.

– Добрий вечір, Юстинко, – привітався Павло.

Юстина якусь хвилю мовчала. Хотіла пройти мимо, та

чомусь ноги враз стерпли, не могла ступити й кроку, хит-

нулася, аж потемніло в очах; її немов жаром обдало, звела

від подиву брови й так застигла на місці.

– Добрий, коли не жартуєш, – сказала й вдала таку

безтурботну жінку, яку зустрічний не зацікавив. Та це

тривало лише якусь мить.

– А ти не змінилась, – зам’явся Павло. – Така красива,

як і колись.

– Чого б то я мала змінюватись? Ти ще щось хотів ска-

зати?

– Так, я давно хотів з тобою зустрітися, та не наважу-

вався.

– Для чого?

Вона єхидно усміхнулася, блиснула великими очи-

ма, що аж Павло знітився. Їй хотілося тут же піти геть, та

щось стримувало. Відтоді як він залишив її, одружившись

з іншою, минуло кілька літ. Здавалося, що давно забула

його. Та чомусь стривожилась душа. Стало навіть ціка-

во дізнатись, як склалося його життя. Згадала колишні

зустрічі з ним. Кажуть, перша любов ніколи не згорить,

не перетліє, а з роками може розгорітися з іще більшою

пристрастю.

– Поговорити, – пробубнів Павло, шморгнувши носом.

– Що ж, говори, я слухаю.

– Не знаю навіть із чого почати.

– Починай спочатку, – усміхнулась Юстина.

– Скільки-то літ сплило, як ми не бачились?

– Мабуть, уже шостий пішов.

– Швидко проминуло. Правду кажуть, що роки в деко-

го не минають, а летять.

– Так, то правда, роки не минають, «а минаємо ми», як

писала відома поетеса.

– Ходімо в парк, – мовив Павло, несміливо глянувши

їй в очі.

У неї щось дивне, спокусливе ворухнулося в душі.

Тьохнуло серце, повернула голову і стрілася очима з ним.

«Напевне, знов лукавить, шукає пригод, ось і згадав свою

колишню наречену», – подумала Юстина і зверхньо гля-

нула на нього. Колишній наречений видався такий, як і

колись: стрункий, сіроокий, без шапки, з кучмою чорного

волосся, ледь-ледь засіяне рідкою щетиною обличчя. Зга-

дала останню зустріч із ним. Поїхала тоді до нього у вій-

ськову частину. Звільнили його від служби на цілу добу.

Пішли на квартиру до якоїсь жінки, заплативши чималі

гроші. О, який це був прекрасний день, останній день їх-

нього кохання. Згадавши про це, у Юстини щось тьохнуло

в душі. Вона, мить завагавшись, погодилась поговорити з

ним у парку.

– Гаразд, ходімо.

Сіли на лавку. Якусь хвилю мовчали. Розмова спочат-

ку не клеїлась. Павло не міг говорити, слова запліталися,

промовляв щось невпопад. Хвилювався, торкнувся її пле-

ча, а в самого забриніли м’язи обличчя. Нарешті, заспо-

коївшись, заговорив про те, що довго виношував у думці:

– Я винен, що тоді так сталося між нами. Нічого не

сказав тобі, аби чимось себе оправдати. Боявся, що можеш

мене скарати.

– Як? – лукаво усміхнулась Христина.

– Не знаю. І всі роки мучила совість…

Вона хотіла сказати щось дошкульне, образливе, але

потрібні слова не приходили на гадку.

– Кажеш, мучила совість? Дивно чути від тебе таке.

– Розумію, не віриш. Напевно, ще й досі сердишся на

мене.

– Ні, тобі здається.

– Скажи, ти щаслива?

– Не маю чим похвалитись, а зрештою, щастя у кож-

ного своє. Нині рідко хто вважає себе щасливим і я – одна

із них. – Вона згадала недавно прочитане у Жермена Ста-

ля: «І загинуло щастя жінки, якщо вона вийшла за того,

кого не любить», але вголос не наважилась про це сказа-

ти. Мала на увазі своє короткочасне життя в цивільному

шлюбі з чоловіком, до якого не мала особливого потягу.

– Я часто згадував про нашу любов.

– І що з того? – єхидно глянула на нього Юстина так,

що Павло аж принишк.

– А те, що я тебе й досі кохаю.

– Невже? – усміхнулась Юстина і розширеними зі-

ницями дивилась на нього, мовби заглядала йому в саму

душу.

– Ага, мусиш про це знати.

– Для чого згадувати минуле? Його вже не вернути,

краще розкажи щось про себе: ким працюєш, маєш купу

дітей?

– Нема в мене ні дружини, ні дітей, а недавно ще й

роботи позбувся.

– Чому? – дивується Юстина.

– З жінкою розлучився, дітей не знайшлося.

– А де поділася ваша любов? Ти ж так раптово був за-

кохався, чи не так?

– Не закохався, а влип так безглуздо. Розумієш, тоді

вийшло прикре непорозуміння, за яке я так багато за-

платив.

– Чим? – загадково глянула Юстина йому в очі.

– Піддався миттєвій спокусі, а коли оговтався, було вже

пізно: тебе втратив, а дружина згодом пішла до іншого.

Павло на хвилю замовк, ніби збирався з думками, щоб

йому сказати таке переконливе, аби вона його зрозуміла.

– Від доброго чоловіка жінка не йде до іншого, бо…

– сказала і запнулася на півслові, згадавши страшну тра-

гічну ніч загибелі коханця. Вона ще не усвідомлювала,

що діється в її душі, а він говорив, говорив якісь слова з

такою ніжністю, що вона не розрізняла де тут правда, а де

він лукавить, грає якусь тільки йому знайому роль.

– Мені здається, що в житті є щось заздалегідь запро-

грамоване, – мовив Павло. – Як на мене, то і почуття теж.

– Можливо. Долю годі передбачити. Я віднедавна теж

сама, – чомусь відразу призналась Юстина. Її хвилева

байдужість до нього тривала недовго; вмить перемінила-

ся: стала лагідною, покірною, наче щось розтопилося в її

душі.

– Невже? – здивувався Павло і аж закліпав очима. –

Чому, що сталось?

– Хіба це має якесь значення? Усе вже в минулому.

– А діти, діти маєш?

– Не маю, але буду мати, я вагітна.

– І чоловік залишив тебе в такому стані?

– Як бачиш, – сказала й оглянулася чи хтось їх не під-

слуховує.

– О, тоді давай відновимо наші стосунки.

– Як?

– Ну, що тут такого? Ти розлучена, я не маю жінки.

Знаю, ти влюблялась не раз, а я закохувався лише двічі

і обидва рази так невдало, а тепер хочу повернутися до

першої коханої, до тебе.

– А чи не спізнився? Я вагітна…

– Ну й що з того? Це дуже добре.

– Дитині потрібен буде батько.

– Хіба я не зможу ним стати?

– Ой не знаю, не знаю чи ти здатний на такий вчинок.

Юстина хотіла вдати добропристойну жінку, показати

свою зверхність над ним – не вийшло, зіграти роль – не

вдалося. Вона загадково глянула йому в очі, ніби була з

ним у змові.

– Ти така красива, як і колись, і тепер я нікому тебе

не віддам, – сказав Павло і так ласо глянув на неї, ніжно

торкнувшись її живота.

Вона й сама знала, що красива, а вагітність їй так до

лиця.

– Мені треба подумати. Не хочу, аби наші стосунки

знову так нагло перервалися, як це сталося колись.

– Цього не станеться, клянусь!

– Не треба наперед щось казати. Час покаже, адже ти

уже не той і я – не та.

У Юстини на очах появилися сльози, і вона витирала

їх кінчиком пальців. Раптом вона встала і пішла від ньо-

го, не оглядаючись, а Павло, зніяковілий, ще довго дивив-

ся їй услід.

Десь далеко захмарене небо прорізала блискавка,

прогримів перший весняний грім.

***

Минуло три дні, як Тиміш поселився в Асі. За цей час

обоє упорядкували квартиру. Тепер живи – радій, та Ти-

міш не мав спокою. Чого найбільш боявся – це захворіти,

бо відразу виявиться, що він давно порушив паспортний

режим і живе нелегально. А за це – кари не минути. «А

може, вже десь мене розшукує міліція, – подумав. – Нині

Інтерпол працює справно, годі десь сховатися від нього,

швидко розшукають. Одна надія, що не знайдуть трупа,

а згодом усі забудуть про скоєний злочин, а там влаштую

своє особисте – і мандруватиму світом до старості літ».

Ось і цього ранку прокинулися зі сну пізно, коли вже

давно розповився день.

– Ти сьогодні підеш на роботу, то кажи, що маю робити?

– Ні, сьогодні я дома. Не можу я залишити чужу люди-

ну в себе на квартирі, ще чого доброго обкрадеш і втечеш,

тоді що?

– Не переживай. Мені краденого не треба, – каже

Тиміш. – Я цілком задоволений тим, що маю, а найперше

– тобою.

– Справді?

– Клянусь.

Ася поклала руку йому на плече, прошила його ніж-

ним поглядом наскрізь, а з її очей, здалося, так і посипа-

лись іскри. Йому стало приємно від її материнського по-

гляду. Хоча матері він не пам’ятає. Одне знав, що народи-

ла його поза шлюбом і відмовилась від нього, коли він був

ще маленьким; ніколи до нього не навідувалась.

– Тобі зі мною буде легко, ось побачиш, – мовила Ася.

Тиміш задумався, почувши такі слова з самісінького

ранку. Ці три дні він перебував мовби в якомусь дивному

сні, ніяк не міг спам’ятатися, що так неждано-негадано

знайшлася жінка, якій він повністю підвладний.

О, скільки пригод випало в її житті. Чоловіки, з

якими перебувала в шлюбі, нагло вмирали, наче хтось

надсилав на них кару. Та кожного разу вона швидко

опам’ятовувалася від душевної травми й шукала нових

пригод. І це їй вдавалося самій, бо давно засвоїла колись

почуте: «О людино, поможи собі сама». Ася в житті по-

спішала, боячись старості, хоч недавно лише сорокаліття

відсвяткувала. Давно зрозуміла, що не варто загадувати

щось наперед; жила сьогоднішнім днем, переконавшись,

що світ існує для втіх і треба кожного дня брати від життя

щось приємне, щоб звеселяло тіло і душу.

Йдучи кудись із квартири, замикала її ззовні. Цього

ранку Тиміш сказав, що хотів би, аби вона залишила йому

ключі від квартири.

– Навіщо вони тобі? – питає Ася.

– Хотів би піти на свою роботу і дещо вияснити, коли

маю приступити до свого нічного сторожування.

– Ого, чого захотів? – мовила Ася. – Ти мій. За тебе я

заплатила і ти повністю – моя власність.

– Хіба я річ? – дивується Тиміш.

– Так, ти мій раб і будеш робити те, що накажу.

– Жартуєш?

– А хіба тобі зі мною зле?

У цю хвилю він не смів їй щось заперечити. Та й для

чого? Зробивши паузу, ковтнув повітря і спитав делі-

катно:

– А якісь права буду мати, крім обов’язків?

– Ха-ха-ха! – засміялась Ася. – Бач, чого захотів. Які

там ще права? У раба є тільки обов’язки, зрозумів?

У словах Асі вчулося щось для нього образливе, але

він не став перечити і лише вимушено злегка усміхнувся.

– Гаразд, я згоден на твої умови. Мені приємно бути

твоїм рабом, хоч думав, що в коханні обоє рівноправні.

– Не будь смішним. Яка там рівність, та ще в твоєму

становищі? Тобі вигідно бути моїм рабом, чи не так?

– Чому? – спитав Тиміш, і кров раптом вдарила йому

в голову.

«Мабуть, щось знає про мене і веде себе так зухвало»,

– подумав, але вдав, що заради кохання згоден на всі її

забаганки.

– Бо я така. То нічого, що я трохи старша за тебе. Нині

чоловіки старіють раніше за своїх жінок.

– І вмирають теж, – додав Тиміш.

– Не будемо говорити про смерть. Вона така страшна,

що ти собі не уявляєш.

Тиміш враз зів’яв, втративши жвавість, якою завжди

так гордився. Щось подібне почути від неї не чекав, але

стримався, щоб не сказати чогось лишнього.

– Раб, то раб, але не карай мене тяжко, коли в чомусь

провинюся.

У своїй уяві він творив із неї добродушну жінку, яка

хоче мати постійно біля себе молодого чоловіка. У його

становищі вибору нема, та й чи треба бажати чогось ін-

шого. Він – убивця, якого, можливо, вже розшукують, то

треба взяти від життя те, що так легко дається.

– Не переживай, тобі зі мною буде добре, навіть пе-

ребуваючи в рабстві, – засміялась Ася, схопивши його за

руку й потягла на ще не застелене ліжко.

Ася в сексі – ненаситна й Тимошеві це подобалося.

Біля неї чувся справжнім чоловіком, зачаровано завмира-

ючи, він задовольняв усі її химери в ліжку.

***

Минав ще один теплий березневий день 2010-го року.

Хоч весна цього року трохи запізнилася, але кінець пер-

шого весняного місяця видався доволі приємним і лагід-

ним, незважаючи на часті дощі. Надворі смеркало. Олена

з покупками поспішала додому, бо залишила дітей самих

на цілу годину.

Цього вечора дома її чекала несподіванка. Тільки-но

зайшла в коридор, як почула в кімнаті чоловічий голос.

Забилося серце. «Може, то Юхим розмовляє з дітьми?», –

подумала і швидко відчинила двері. І яке ж її було зди-

вування, коли побачила перед собою Андрія, що колись

женихався до неї.

З цього часу минуло вісім років. Андрій вчинив зло-

чин і відбував покарання у місцях віддалених. І ось він

знову став перед нею. Високий, худий, у поношеному одя-

зі, побачивши Олену, – вмить ступив крок до неї.

– Ну, здрастуй, Оленко! Не чекала? Бач я вернувся до

тебе, а ти, мабуть, думала, що згнию в криміналі?

– Чого б це мені так думати? – на запитання відповіла

запитанням Олена.

– Все нині міняється. Кажуть, тебе покинув Юхим, то

правда?

– Не покинув, а пропав.

– Хіба не все одно: пропав чи втік од тебе світ заочі?

– Ти щось знаєш? Може, чув де він?

– Та нічого я не знаю, не чув. Одне можу стверджу-

вати, що ти залишилась одна, то приймай мене і будемо

жити душа в душу.

Він усміхнувся, але Олена запримітила, що усмішка

вийшла в нього якась невесела, вимушена. Згадала, як

у перші місяці ув’язнення написав був їй листа, просив

діждатися його; в іншому разі вчинить розправу над тим,

хто посміє стати йому на перешкоді. Та вона не зважила

на погрозу. Чекати так довго не входило в її дівочі плани.

Прикинула: поки вийде він з тюрми, вона стане старою ді-

вкою. Та й, зрештою, з ним у тюрмі всяке може трапитися

і хто тоді візьме її за жінку? Невдовзі вийшла заміж, на-

родила двох синів. Здавалося, – щаслива у заміжжі.

«Мабуть, забаглося чоловікові згадати колишнє після

кількарічного перебування в криміналі, тому й навідався,

щоб розвіятись», – подумала Олена, все ще не збагнувши,

про що йдеться. Глянула на Андрія і чомусь аж затремті-

ла вся.

– Мовчиш? – знову заговорив Андрій.

– А що маю казати?

Андрій прокашлявся, походив біля неї, а відтак мовив:

– Вирішуй, бо такої нагоди може найближчим часом

не трапитися.

– Якої ще такої нагоди, про що ти? – дивується Олена

з такого зухвалого тону розмови вечірнього гостя.

– А те, що я тебе й досі кохаю, і ти це добре знаєш. Та,

зрештою, нам не по сімнадцять. Ось так…– зітхнув Ан-

дрій і вмовк.

– Поки йде слідство, пошуки чоловіка, я не можу тобі

нічого обіцяти.

– Яке слідство, які пошуки? Пропав чоловік – і сліду

нема. Його давно списали зі світу, ось побачиш. Можеш

мені повірити, я їхню систему знаю, власне, довелось за-

знати на власній шкірі.

– Нащо тобі здалася жінка, та ще й з двома дітьми?

Матимеш один клопіт.

– Я звик до клопотів. А діти – це добре. Ще народиш

двоє або троє і заживемо, як належить. Знаю, що Юхи-

мова майстерня по ремонту автомобілів стоїть без діла.

Можу запустити її в рух, а там і гроші заведуться. Вони

тобі, як я гадаю, конче нині потрібні.

Олена й сама про це не раз думала. Хотіла продати

майстерню, та покупців не знайшлося. Навколо криза,

ніхто нічого не купує, усі чекають кращих змін, а їх не

видно. Хотіла влаштуватися на роботу, але годі щось пут-

нє знайти, а мізерні запаси давно вичерпалися. Живи, як

хочеш, ніхто тобі не зарадить.

Андрій говорив, говорив, а вона наче заколисувалась

у сні, щось заперечувала йому, а врешті здалась, промо-

вивши:

– Почекай ще трохи.

– Як довго маю чекати?

– Не знаю…

Андрій хотів проявити до неї якусь ніжність і лагід-

ність – не вийшло. Тюрма переінакшила його. Він став

надто дратівливим. Щось не так – відразу спалахував гні-

вом. І тепер, щоб не проявити своїх негативних емоцій,

кашлянув кілька разів у кулак і промовив:

– Що ж, сьогодні відвертої розмови у нас не вийшло.

Поговоримо іншим разом, я зачекаю.

Він кілька разів, цмокнувши губами, пішов із кімна-

ти. У дверях оглянувся, щось шепнув, але Олена його не

почула.

***

Швидко минали весняні дні, зникаючи за обрієм, наче

перелітні птахи, які летіли все далі і далі. Залишаючись

один у кімнаті, поки Ася була на роботі, Тиміш впадав

у роздуми. Хто він? Заробітчанин у чужім краю. Таких

нині, ой як багато. Але який заробітчанин? Комусь при-

знається – не повірять, що його робота – надавати сексу-

альні послуги вдові. І за це має ситну їжу, тепле житло,

гарний відпочинок. Все це на рівні фізіологічних потреб.

А душевний затишок? Ні, цього нема. Він у постійній ду-

шевній напрузі: очікує чогось несподіваного, незвичного,

страшного. Інколи почуває себе хворобливим, немічним і

тоді страх посилюється. Та прийде додому Ася, і він вдає

із себе такого собі впевненого, дужого, безтурботного, а

насправді – страхополох, зануда, злочинець, правда, ще

невикритий, непокараний. Кара чекає в майбутньому, а

нині він кожної миті насолоджується життям. І це його на

якийсь час заспокоює. Та тільки піде кудись Ася – відразу

уявляється ця страшна ніч. О, якби не жінчина зрада, не

був би тут у сексуальному рабстві, хоч таке рабство для

нього – розкіш.

Раб… Яке принизливе для чоловіка слово. Кажуть, що

найбільшим бажанням для колишнього раба було – мати

свого раба. Ні, він не хотів би тримати когось у рабстві,

навіть таку приємну жінку, як Ася. Він – раб із примусу,

з прикрої випадковості. І це його гнітить, щодня, щохвилі,

бо не знає, що ще задумає Ася в майбутньому. Та він на-

віть вигляду не подає, що йому страшно, хоч іноді не може

навіть у її присутності приборкати внутрішній неспокій,

нудьгу, подібну до відчаю; не скаржиться, бо в його стано-

вищі скаржитись було б явною невдячністю до жінки, яка

придбала собі мужика для втіхи.

До пообіддя, поки Ася працювала, Тиміш мусив сиді-

ти в кімнаті замкнутим ззовні, так нібито під домашнім

арештом. Він швидко звик до такого режиму і лише бід-

кався думками, що скоро все може переінакшитися: Ася

приведе когось іншого, а його видворить на вулицю, адже

з рабом можна все творити на свій розсуд. Тепер йому хо-

тілося, щоб така обстановка тривала якнайдовше, і він

старався задовольнити всі її жіночі забаганки.

Цього надвечір’я Ася веліла Тимошеві йти з нею за

покупками в супермаркет. І ось вони надворі. Від подуву

вітру Тимошеві аж запаморочилась голова. Ступив кілька

кроків і Ася взяла його під руку. Обоє пройшли мовчки

повз літніх жінок, що сиділи на лавці біля будинку і про

щось теревенили. Тимошеві здалося, що вони лукаво усмі-

хаються.

Тиміш натякнув Асі, що варто йому було б показатися

на роботі, бо згодом можна буде її втратити.

– І не думай про якусь роботу. Ти працюєш у мене

дома. У нас все є: і гроші, і статки. Їх вистачить «на всю

оставшуюся жизнь».

– Звідки у тебе такі статки? – дивується Тиміш.

– Нащо тобі знати? Менше знатимеш, спокійніше спа-

тимеш.

– І то правда, – погодився Тиміш, але в душі закра-

лась думка: як медична сестра могла так збагатіти, щоб

утримувати здорового чоловіка лише для того, щоб задо-

вольняв її у ліжку? Ця думка довго не давала йому спо-

кою, але відтепер він не заводив про це розмови.

У наступні дні вона брала його з собою, ходила до сво-

їх знайомих, щоб похизуватися новим партнером. Тиміш

боявся, що його може хтось упізнати, але не перечив, до-

бре знаючи, що Ася цього не любить.

***

Минуло кілька тижнів, як Неля Іванівна покинула

свого чоловіка Тадея і прийшла жити до дочки. Спочатку

і тут не знаходила собі місця. Прикро було усвідомлювати,

що нема поруч чоловіка, хоч натерпілась від нього багато.

Заздрила знайомим жінкам, які мали в хаті нормальних

чоловіків, а не такого, як вона – п’яницю. І тепер, опинив-

шись у власному будинку з розлученою дочкою, щодня

мала кепський настрій. Щоб заспокоїтись, почала палити

цигарки, хоча раніше не переносила тютюнового диму, а

тепер робить затяжки, як справжній курець. Часто ні з

того, ні з сього починала плакати. Щоб дочка не бачила її

сліз, йшла між люди і там трохи згасав неспокій. Зустріне

когось із знайомих – і відведе душу. А дома одна розрада

– телевізор і радіо. Особливо захопилась багатосерійним

кінофільмом «Шлюбна обручка». Ото щось почує цікаве по

радіо, побачить у фільмі й порівнює чужі історії зі своєю

та на якийсь час заспокоюється. Звичайно, не одна вона

така на світі. Нічого світлого в житті не зазнала з Тадеєм.

Щоденна сіра одноманітність: хатня робота і ліжко. Хоча

й воно для двох було рідкістю. Тадей щодня приходив до-

дому напідпитку, побуянивши, лягав спати окремо.

Неля Іванівна звиклась до такого ритму життя і вже й

не думала, що можна щось змінити на цій грішній землі.

Цієї суботи Неля Іванівна і Юстина порядкували в хаті,

готуючись до Великодня: мили вікна, підвіконники, зді-

ймали зі стін павутиння, пересаджували кімнатні квіти

в горщиках, фарбували двері. І так за роботою в обох зни-

кали похмурі думки. Та ось – несподіваний, настирливий

кімнатний дзвінок. Неля Іванівна схопилася з місця, роз-

чахнула двері і – о диво. Вона аж скрикнула, побачивши

Тадея з букетом пролісків у руці.

– Тобі, – сказав Тадей, усміхнувшись.

Неля Іванівна взяла букетик квітів, здивовано заклі-

пала очима, бо такого дива вона не чекала, адже Тадей ні-

коли не дарував їй квітів: ні в свято, ні в день народження.

«Видно, щось найшло на хлопа або хтось його напо-

умив», – подумала і спитала сухо:

– Де ти їх узяв?

– У лісі нарвав, довго шукав, бо вони тільки-но появ-

ляються з-під снігу.

Дивується Неля Іванівна, бо цієї весни ще не бачила,

аби хтось їх продавав.

– А чи знаєш, що проліски занесені в Червону книгу і

зривати їх не можна?

– Знаю, але для тебе все можна.

– Ого, а то відколи?

– Віднині все буде інакше, ось побачиш, – каже Тадей

жалібним голосом.

– Заходь до кімнати.

Тадей роззувся, скинув верхній одяг, ковзнув погля-

дом у вітальні, ніби шукав у когось порятунку.

– А мені? – промовила Юстина, кивнувши поглядом

на квіти.

– Тобі іншим разом.

– Ну кажи, чого прийшов? – питає Неля Іванівна кри-

жаним голосом.

– Не можу без тебе, тяжко мені одному. Вертайся, бо

сконаю, не бери гріх на душу, – не говорить, а стогне так,

ніби йому щось дошкуляє всередині.

Неля мовчить, а відтак мовить непевним голосом.

– Мені в дочки і без тебе непогано живеться.

– Не треба було матір кривдити, – вступила в розмову

Юстина.

– Та я вже не той…не п’ю…клянусь…зав’язав із горіл-

кою навіки. Ти ж така добра, я знаю…

Неля Іванівна не раз чула від нього щось подібне, та

тільки-но повірить його улесливим словам, а мине день-

другий – і починається те саме: пиятика, образа, а то й

руку підіймає на неї. А нині їй здалося, що чоловік наче

душу свою вивертає назовні, скубе за живе. Її щось зду-

шило в грудях, тьохнуло серце, відчувши ніби хтось на-

казує: повір, цього разу він правду каже. Вона захвилю-

валася, аж затремтіли уста. Хотіла щось заперечити – не

вийшло. Її давно покинули надхмарні мрії мати доброго

чоловіка, змирилася з тим, що має. Дехто з її ровесників

і такої радості позбавлений; добре знала, що особливого

вибору нема. Така нинішня природа людських стосунків.

Одне дратувало: вона до нього така добра, лагідна, а він

не цінить того що має, пиячить, і тоді розум втрачає.

– Не п’єш? То правда?

– Кажу, зав’язав і тепер маю спокій.

Він хотів іще щось доказувати на свою користь, але

вмовк, боячись сказати якесь зайве слово.

– Гаразд, подумаю.

– Та що тут думати, збирайся й підемо.

Неля Іванівна довго мовчала, прислухаючись до ро-

зуму, який напучував: «Повір, повір ще раз, востаннє,

коли бідаха просить». Вона кинула запитальний погляд

на дочку.

– Що маю робити?

– Не знаю, мені важко щось порадити, – мовила Юс-

тина.

– Піду, останній раз, чуєш, Тадею?

– Я зрозумів, – відповів Тадей і так ласо усміхається,

аж прицмокує, наче проковтнув цукерку.

– А як же я? – питає дочка. – Хто мені допомагатиме?

– А ми будемо приходити до тебе, – каже Тадей.

– Щодня, – додає мати і починає збирати свої манатки.

Пішли, а Юстина ще довго роздумувала про те, як не

просто жити жінці в нинішній час.

***

Щоранку Тиміш прокидався зі сну, хвилюючись, що

принесе йому день прийдешній. Іноді Ася будила його

ще задовго до ранку, аби причаститися чоловічою лас-

кою, але, як правило, Тиміш просипався першим. Він до-

бре засвоїв чого вона бажає в такий ранішній час й не

чекав, щоб йому нагадувати. Звик до Асиних пристрас-

тей і сам мав од них справжню фізичну насолоду. У такі

хвилини, наче перебував у сні, забуваючи про все: і про

те, що він вбивця, нелегал, і, врешті, підневільний у ча-

рівної жінки.

Ще й досі Ася не дозволяла йому самому кудись йти,

хоча ключі від квартири тепер залишала дома. І сидить

він годинами у квартирі, наче птах у клітці, та ще й з

обтятими крильми. Вигляне з вікна, а там – гамірна ву-

лиця величезного міста. Повно автомобілів, людей, все

в русі, як у мурашнику – очі розбігаються. Отак годи-

нами сидів біля телевізора, відганяючи невтішні дум-

ки, та вони щораз лізли на гадку, як надокучливі мухи;

старався не думати про щось погане, та не так-то легко

скерувати думку в інше русло. Здавалося, що його єство

роздвоїлось: з одного боку реально існує свідомість, а з

іншого – тіло десь там далеко, непідвладне розумові, а

лише пристрасній Асі. Її забаганки кохатися і вдень, і

вночі сприймав, як щось належне. Тішився, коли вона

впадала в екстаз, а відтак хвалила його за чоловічу силу.

Поводила себе з ним як жінка, створена лише для любов-

них пристрастей і втіх. Розмов про кохання не вели, вони

просто кохалися, віддаючись шаленим почуттям досхочу,

аж до млості.

Останнім часом Тиміш чомусь відчув у тілі втому, яка

без видимої причини з кожним днем наростала. І він рап-

том засумнівався у своїй чоловічій силі. «Ану ж бо стану

нездатним задовольняти її сексуальні потреби, тоді що?

– думав про свою можливу сексуальну нікчемність. – Ось

висмокче всю мою чоловічу силу, а відтак викине як непо-

тріб, як мотлох. Невже мені загрожує щось подібне?»

Зате Ася ніколи не стомлювалася. Завжди свіжа, енер-

гійна, хтива. Здавалось, у її тілі постійно горить вогонь

пристрастей. І Тиміш старався тримати себе в «формі».

***

Іван і Яким йшли за місто, щоб нарізати лози або вер-

бових гілок, адже завтра Вербна неділя й треба їх освя-

тити. Прохолодний березневий вітер приємно лоскотав

їм обличчя. Йшли вузенькою стежкою через леваду, на

якій торішня трава і очерет посхилялися додолу; здале-

ка виглядало так, наче вони про щось перешіптуються.

У небі групками літають ластівки. Струменять малень-

кі потічки. Їх за містом багато. Вода в них дзвенить по-

весняному. Блистять до сонця малі й великі калюжі. Ще

здалека забіліли пухнасті котики на верболозах, і ніби

хизувалися, що першими зустрічають весну. При набли-

женні до верболозів угору здійнялася вороняча зграя і з

криком кра! ..кра!.. кра!.. довго літала над луками, шу-

каючи здобич. Для птахів рання весна – голодний пере-

днівок.

Чоловіки підійшли до потічка, який недавно вийшов

із берегів, а за ним – болото, заросле верболозами. Коло

потічка бурею звалило порохняву вербу. Біля її кореня зі-

яло дупло. Вони трохи постояли мовчки, зачаровані вес-

няними краєвидами, а відтак знайшли вузьке місце по-

тічка і перестрибнули на той бік.

Іван заліз у саму гущавину верболозу, відводячи від

обличчя вітки з сірими котиками. «Буде з чого кошики

плести», – подумав й відчув, як в обличчя війнуло насто-

яною на минулорічній траві вологою; вийняв з кишені

ножа і почав нарізати гілки розцвілої лози.

– Йди-но сюди! – крикнув до Якима. – Тут такі котики

гарні!

Та Яким чомусь не йде, насторожився, мовчить, став

біля болотяної калюжі й зирить на неї, наче жабу вигля-

дає. Йому причулося, немов під кущем щось заворушило-

ся, зашелестіло. Ступив крок і на мить заціпенів.

– Ну чого стоїш? Мабуть, рибу ловиш? – знову загово-

рив Іван.

Яким побачив над баговинням руку людини, яка не-

мов махала комусь на прощання. Він відвернув голову,

утер рукавом змокріле чоло, махнув рукою до Івана, мов-

ляв, іди до мене. Хотів крикнути, та голос десь подівся,

лише чув стукіт власного серця.

Підійшов Іван, набурмосився й питає:

– Ти чого?

– Бачиш?

– Ага, ніби рука людини, – каже Іван, нахилившись

над болотом, штрикнув палицею об щось тверде. – Так, у

воді – труп людини.

Яким потягнувся рукою до кишені за сигаретою. Дов-

го тер сірником до коробки, а вогонь чомусь не запалював-

ся. Нарешті припалив сигарету, кілька разів затягнувся

димом, а відтак сплюнув і кинув недопалок у багно.

– Потопельник. Цікаво, сам утопився чи русалка за-

лоскотала? Кажуть, у цьому болоті колись чорти води-

лися.

– Не кажи дурниць, люди всякого наговорюють, то все

байки, які ще можуть бути в болоті русалки? Начитався

казок і вигадуєш, – мовив Іван.

– У природі все може бути, – продовжував розмірко-

вувати Яким, відчувши, як у душі забриніла якась напо-

лохана жилка. Страх нишком повз йому за комір теплої

сорочки. – А може, то – покійник із часів війни?

– Де там. За такий тривалий час із убитого вже й сліду

не зосталося б, хіба що одні кості.

– Експертиза покаже, коли це сталося. Так чи інакше

– злочин розкриють. А пам’ятаєш, – каже Яким, – торіш-

ній випадок, коли знайшли трупа на узбіччі дороги. Вбив-

ши чоловіка, злочинець імітував ДТП, заволікши вбитого

на шосейну дорогу. Та, на щастя, поблизу був хлопчина і

все те бачив. Злочинця піймали цього ж дня.

– То банальний випадок. Таких нині – багато. Просто

про них не завжди можна десь почути, – зауважив Іван. –

Бачиш, як то нині є в житті: жила людина – і нема, гинуть

чоловіки, стають вдовами жінки.

– Ходімо звідси, – каже Яким. – Мене вже нудить.

– А я трупів не боюся. Бо труп – все одно, що зігниле

дерево, нікому шкоди не завдасть. Дай мені свою палицю.

Іван взяв із Якимових рук палицю й ще раз торкнувся

нею руки утопленого.

– Поглянь, – каже, – на пальцеві щось блистить.

–Ага, то, напевно, перстень, – мовив Яким.

– Мабуть, золотий. Давай знімемо.

– Не можна цього робити, не руш! – по ньому хтось

упізнає мертвого.

– І то правда, – погодився Іван. – Ходімо звідси, бо я

вже теж не годен дивитися на таку картину.

Чоловіки пішли прямісінько у відділення міліції.

***

Юстина вийшла надвір, скупалася у весняних соняч-

них променях. Тепло, а на душі у неї холодно. Йдуть люди,

усміхаються. Щасливі. А їй хочеться кричати: зупиніться,

поговоріть зі мною, розрадьте душу, інакше я здурію від

нудьги. Колись у таку пору чоловік приносив із лісу під-

сніжники, кидав їх до ніг, а вона зачаровано усміхалась,

обіймаючи його за шию. Тоді вона жила, мріяла, кохала,

а нині…

Згадала Юхима і дрож пройшовся тілом. Він – мертвий,

вона – жива. Їй так хочеться жити, працювати, та, врешті-

решт, кохати і бути коханою, хоч добре усвідомлювала, що

її фантастичні мрії залишилися десь там на узбіччі життя.

Тепер вона – більш розсудлива, перестала довірятися своїм

емоціям, звіряла кожен свій крок, продумувала кожне сло-

во перед тим, ніж його до когось промовити.

Цього ранку Юстина проявила ініціативу: подзвонила

Павлові, аби він прийшов до неї.

– Куди?

– Приходь до мене, я вдома одна.

– Зараз буду! – почула в трубці радісний голос.

Уже за півгодини Павло відкривав вхідні двері. Хви-

лювався, наче прийшов на побачення вперше, перебуваю-

чи у сяйві мрій, коли хаотично в’ються думки, навивають-

ся спогади. Згадав, як колись впивався її дівочою красою,

особливо зачарованим поглядом очей, коли в обох горіли

юнацькі почуття, вибухаючи при кожній зустрічі буйними

пристрастями.

Нині обоє – стримані в почуттях. Павло взяв Юсти-

ну за руку, злегка пригорнув до себе, тулячись до її вуст,

наче до келиха з настояним на травах вином.

Юстина затримує подих, здається, втратила почуття

реальності, але це триває лише мить.

– Заходь до кімнати, – каже. – Роздягайся.

Павло зайшов досередини, розглянувся навколо й сів

на краєчок дивана, такий несміливий, немов не було ко-

лись їхнього бурхливого кохання. Це відразу запримітила

Юстина й подумала:

«Чомусь став такий плохий, аж дивно. Видно, збився

з пантелику в стосунках із жінками. О, я розбурхаю твою

колишню пристрасть. Це мені під силу».

– Я давно хотів відверто поговорити з тобою, та все чо-

мусь не наважувався.

– Здається, минулого разу ми з тобою нічого не таїли,

чи не так? – спитала Юстина.

Павло набрав поважного вигляду, звівши докупи

кошлаті брови, мовив:

– Виходить, нам обом у житті не повезло.

– Мабуть, самі винні в цьому.

– Що ж, треба виправляти те, що колись згубили.

– Я, наприклад, нічого не згубила, – сказала Юстина і

запнулась на слові, подумавши: «Він має рацію: розлучи-

лася з чоловіком, втратила назавжди коханця. Добре, що

хоч матиму дитину».

– Так, то правда, я в усьому винен і досі караюсь, – на-

хилившись до Юстини, шептав Павло.

Вона опустила додолу вії, не знаючи як їй поводити-

ся в такій ситуації. Їй хотілося почути від нього ще якісь

ніжні слова, які віднедавна перестала чути. Павло вмовк,

спостерігаючи за виразом її обличчя, чомусь хитав голо-

вою, примружував очі й ніби роздумував, що має казати,

а відтак продовжував:

– Згубив я тоді свою першу любов так необачно.

– Ось бачиш, як це буває в житті: щось губимо, щось

знаходимо, і нарешті повертаємось до того самого місця,

звідки починали.

– Я вже минулого разу казав тобі: давай почнемо все

спочатку.

Юстина мовчала. Що вона йому скаже: що зради-

ла чоловіка, що через неї загинув коханець. Хіба він її

зрозуміє? А коли й зрозуміє, то чи захоче зв’язуватись із

такою блудницею? А може, то і є її останній шанс зваби-

ти молодого чоловіка, тим паче, що він сам набивається

до неї?

– Годі нині мені зважитися на такий крок, боюсь, що

знову може повторитися колишнє.

– Не бійся, цього не станеться, я вже не той безтурбо-

тний хлопчисько, яким був колись. Життя дечому навчи-

ло, – мовив Павло. – Тепер нас ніхто не розлучить. Тоді

мені ніби щось було затьмарило розум, довірився дівчині,

власне, повірив, що вона завагітніла, а виявилось – збре-

хала.

– Ну, а потім могли ж мати дітей?

– Дружина загуляла з іншими, і пішло життя шкере-

берть.

Павлова розповідь про невірність його дружини наве-

ла Юстину на згадку про її минуле, таке повне таємниць.

– Що ж, життя – складна штука, повна протиріч, по-

шуків, сумнівів, розчарувань, – каже Юстина, – а й справ-

ді, жінка може зробити чоловіка і щасливим, і нещасли-

вим, залежно від того, як він поведе себе з нею.

– Я цілком згідний з тобою. Можливо, якби не загля-

дав був у чарку, а більше приділяв уваги дружині, то, ма-

буть, інакше би все склалося.

Павло говорив, переконував Юстину, що саме його ко-

лишня дружина в усьому винна, а він така собі жертва по-

дружньої зради. Одне втаїв, що має певний ґандж. Ні, він

не якийсь незграба. Ззовні, нічого такого не видно, щоб

запідозрити щось таке незвичне, лише рідко коли голив-

ся. Не було такої потреби, як це є у переважній більшості

чоловіків. У декого за день-два – і вже обличчя в щетині, а

він міг тижнями не мати в руках бритви – і нічого: облич-

чя чисте, ніжне, як у дівчини. Правда, ніхто йому про це

не нагадував, а може, просто не придивлявся, чи не дога-

дувався про його чоловічу ваду. Лише він сам добре знав

себе, бо колись таємно від дружини пройшов обстеження

в сексопатолога обласної поліклініки. Виявилося, що в

нього малорухомі сперматозоїди, якісь вони кволі і до за-

чаття дитини не годяться: і що найприкріше – ніякими

ліками не можна їх розворушити. А в усьому іншому, він

мужик такий, як треба, нічим не гірший за інших, хіба що

безплідний. Знаючи свою ваду, віднедавна шукав жінку

з дитиною, аби стати для дитини батьком, усвідомлюючи,

що своїх дітей мати не зможе.

Нині щось подібне має чи не кожна четверта сім’я. І в

більшості випадків – винні чоловіки. І шукають тоді кміт-

ливі жінки іншого партнера на стороні, бо нікому з них не

хочеться залишатися в шлюбі без дітей.

Чоловіки і жінки по-різному сприймають закоханість,

примхи життя, душевні й плотські насолоди. Жінки у різ-

ні періоди життя закохуються хто в чоловічу красу, силу,

розум, а дехто – в тих, хто має становище, гроші. Рідко

хто з них має впродовж життя тверді, постійні почуття й

уподобання. Вони, як правило, змінюються з кожним про-

житим роком. І це їх рятує від сірої буденщини, нудьги.

Тож чи існує в нинішньому суспільстві сексуальна відда-

ність тільки до однієї особи? Напевно, ні. Бо тоді декому

треба було б притлумити в собі свою фізіологічну при-

страсть, бути лише з одним сексуальним партнером. А це

не так легко, як здається на перший погляд. От і маєш

– сексуальну вірність. Вона пропадає в цю ж мить, коли

жінка довідується, що в їхньому бездітному шлюбі винен

чоловік. Одначе людина розумна керується не тільки ін-

стинктами, що характерно для тварин, але передусім –

розумом, логікою дій і деколи потрібно стримувати свої

бажання, як би цього не хотілося. Врешті і в чоловіків, і в

жінок є мрія, до якої вони йдуть різними шляхами. І коли

ці шляхи перетинаються, тоді викрешується красиве по-

чуття, ім’я якого – кохання.

Юстина належала до тих жінок, які можуть зіграти

перед чоловіком таку роль, яка йому до вподоби. І тепер,

коли на її шляху знову появився Павло, не стала довго

роздумувати, а відразу погодилася на те, що він каже,

вдало граючи перед ним роль добропорядної жінки. Піс-

ля першої зустрічі обоє мали час, аби подумати, як їм далі

бути. Павло пильно дивився їй в очі, ніби вимолював у неї

подаяння. Що вона йому скаже? Адже перша їхня любов

закінчилась так невдало, обманом із його боку. Та, вре-

шті, чи є справжня любов, про яку так багато написано

в книжках? Мабуть, що є. Щасливі ті пари, що впродовж

життя зазнали радості від справжнього кохання. Юстині

воно принесло стільки тривог, які й досі не скінчилися. І

тепер, коли в її житі знову появився Павло, то вона тро-

хи вагається, що має робити, хоч вибору в неї, як такого,

нема. Після розлучення з чоловіком ніхто не став упадати

за нею. А Павло чомусь квапиться, немов боїться втрати-

ти її ще раз. Що їх чекає в майбутньому: справжня любов

чи нове розчарування, випробування, а може, й нещастя?

Юхимова загибель й досі не давала їй спокійно жити. При

згадці про Юхима, тілом прокотилася морозяна хвиля.

Юстина затуляла долонями очі, ніби хотіла сховати від

співрозмовника оту колишню блудницю, що привела до

загибелі коханця. А Павло щось говорив, дивлячись по-

перед себе, раз у раз збиваючись на півслові, проявляючи

до неї ніжні почуття.

«А може, признатися йому чесно про все, що зі мною

трапилося, і коли він справді кохає, то зрозуміє мій стан,

не втече? – подумала і тут же, ніби прокинулась зі сну. –

Ні, я збережу свою таїну принаймні до якогось часу».

Аби розмова набрала більш інтимного характеру,

Юстина принесла на стіл пляшку шампанського, плит-

ку шоколаду й два келихи. Обоє вичікували ніби чогось

незвичного. Якби хтось міг був заглянути в їхні душі, то,

напевно, побачив би, як в обох наростало чи просто від-

новлювалося колишнє почуття. Хоч надворі вже насував-

ся вечір, але призахідне сонце немов навмисне зависло

над обрієм, сміялось, кидаючи у вікно довгі, теплі проме-

ні. Юстині не сидиться на місці. Вона то йде на кухню, то

вертається звідси, несучи щось у тарілці й ставить на стіл;

ненароком спіткнулась і мало не впала, затримавшись за

Павлову шию. У цю ж мить Павло схопився з місця й по-

садив Юстину собі на коліна.

Почали чаркуватись.

– За любов! – каже Павло, піднявши над головою ке-

лих.Дзенькнули келихи. Юстина лише пригубила чарку й

поставила її на стіл.

– Ти на мене не звертай уваги. Мені не можна.

– Розумію, – усміхнувся Павло, смакуючи шипучий

напій.

Враз Юстині зробилося зле. Згадала ту злощасну ніч,

коли обоє з Юхимом теж починали з вина, і нині страх

підсвідомо оволодівав нею. Вона набрала лагідного вира-

зу обличчя і вимушено усміхалася.

– Піду зготую каву, – мовила по хвилі.

Павло залишився сидіти за столом. Привикав до но-

вої обстановки, наводив лад у своїй душі, думав про щось

приємне й сам до себе усміхався.

Так, вони знову разом. Їхня теперішня зустріч – дару-

нок долі, яку треба за всяку ціну втримати. Інакше чогось

подібного може й не статися.

У Юстини закралась думка, а що буде, коли він ді-

знається про Юхима, про його смерть. Може злякатися й

втекти від неї, подалі від гріха. Вона хотіла забути все те,

що було з нею, та щораз напливали думки і тоді, щоб не

видати себе передчасно, заводила якусь розмову на ба-

нальну тему.

Потім іще довго смакували каву, їли домашні пиріж-

ки. Павло хвалив Юстину за кулінарні здібності, та вона

його майже не слухала, силоміць примушуючи себе дума-

ти про щось приємне, усміхалася. Нарешті вона не втри-

малася й потягла Павла до ліжка. Він цілував їй шию,

груди, а вона імітувала, що аж задихається від його пес-

тощів. Павло перебував у якомусь запаморочливому на-

тхненні, йому було так чудесно, ніби він кохається з нею

вперше.

…О зрадлива плоть! Скільки в тобі таємничого, нероз-

гаданого, звабливого, інколи недосяжного. Адже кохання

завжди повне таємниць. Кажуть, у стародавній Індії ко-

хання характеризували, як єднання трьох начал: душі,

що породжує дружбу, розуму, що породжує повагу, і тіла,

що породжує бажання. Так було колись і в нашому краю,

та майже нічого не змінилося нині.

…Цього ранку Юстина вперше за багато місяців по-

збулась нудьги, непевності в завтрашньому дні, повернув-

ши собі на мить душевну рівновагу, адже Павло хоче ста-

ти її чоловіком. І вона цьому рада, бо знову – чиясь коха-

на. Хоча вже не така, як була колись, бо цієї ночі швидко

кудись поділися їхні давні пристрасті, невгамовний потяг

одне до одного. Навіть Юстина дивувалась сама собі, адже

ще недавно вона була зовсім іншою, більш пристрасною;

нині після такої тривалої розлуки вела себе в ліжку, наче

відбувала повинність, хоча Павло цього не відчув. Якраз

по опівночі їй вчулися чиїсь кроки за стіною. Страх про-

йняв усе тіло. А ну ж бо, як диво, появиться її колишній

чоловік і вчинить розправу, тепер уже над Павлом. При-

слухалась – нічого не чути. Та до самісінького ранку не

могла заснути. І вже де там було до пристрастей. І коли

збудився над ранком Павло, то вона продовжувала пере-

бувати в якомусь незрозумілому стані.

Вранці Павло сказав, що сьогодні їде на заробітки в

Чехію й пробуде там два місяці. Юстина не перечила, бо

віднедавна залишилася без грошей, а створювати нову

сім’ю на голому місці було б нелегко. Після сніданку про-

вела нічного гостя на вулицю. Обоє, мовчки взявшись за

руки, дивилися одне одному в очі, усміхалися, хоч на-

справді Юстині було не до сміху.

Заробітки…заробітчани на чужині… Чомусь згадала

свою недалеку сусідку Марію Шпакову, яка поневіряється

в чужих краях уже який рік. Поїхала до Італії заробляти

гроші, щоб вчити дітей у вишах. Доглядає там стареньку

сеньйору. Додому рідко навідується. Навіть до смертель-

но хворого батька не приїхала. А він так чекав, надіявся,

мучився перед смертю, хотів щось їй сказати. Так і заснув

навіки в неспокої. А нині мати тяжко хворіє. Бідкається,

що і вона не дочекається рідної дочки.

Пішов Павло, а вона ще довго дивилася йому вслід.

Дорогою йшли люди до церкви, несучи в руках лози. І

раптом, наче з-під землі вигулькнула сусідка Єва. Вона

теж йшла на Святу Літургію.

– Зачекай-но, – каже, – маю тобі щось повісти. Вчора

мій Яким з Іваном знайшли у сажівці утопленика. Поки

що ніхто не знає – сам втопився чи його хтось занапастив.

– Кого знайшли? – спитала Юстина. – Хто він?

– Слідство покаже. Кажуть, відразу забрали трупа на

експертизу.

Юстині зробилося млосно. «Так, це, напевно, Юхимів

труп», – подумала й мовила ледь чутно:

– О Господи, що то діється на білому світі?

– Так-так, нинішній світ такий страшний, жорстокий,

– погодилася сусідка й пішла далі, а Юстина не могла зро-

бити й кроку. Їй здалося, що провалюється в безодню.

***

Тиміш звик до такого ритму життя і вже не уявляв

чогось іншого. Ася чомусь стала не такою вимогливою, як

це було в перші дні, навіть іноді дивувався, куди подівся її

недавній шал. Та останнім часом якесь незрозуміле диво

почало творитися з ним. Прокидається вранці зі сну, ніби

й не спав, обніме Асю і в цю ж мить втрачає свою фізичну

силу, наче всю ніч виконував важку фізичну працю. Зля-

кався, бо чогось подібного раніше не відчував.

Піде Ася з дому, а він поволі набирається сили, якої

вистачає на цілу ніч. Почав лякатися такого стану. «І

чого б то? Може, вчепилась якась хвороба? Признаюся

Асі, – думав, залишаючись наодинці. – Ні, не варто, ще

запідозрить, що вигадую, й прожене, наче бездомного

пса».

Хоч Ася тепер дозволяла йому самому виходити на

вулицю, купувати продукти в магазині, але чувся підне-

вільним. Якась внутрішня сила тримала його в постійній

тривозі. Уникав розмов із людьми, сторонився їх, мав таке

відчуття, ніби хтось постійно за ним стежить й тільки ви-

чікує певної команди, аби його схопити і скарати.

Ось він йде тротуаром додому повз двох літніх жінок,

що сидять біля будинку й надто голосно розмовляють. Ви-

дно, одна з них глухувата, бо сусідка при розмові аж гу-

бами торкається її вуха. Тиміш чемно привітався, йдучи

попри них і чомусь затримався за вхідними дверима в ко-

ридорі, зачувши:

– Кто он?

– Очередной хахаль нашей соседки Аси.

– Да…мрут почему-то ее мужья…

– Говорят, она их чем-то травит.

– Не может быть?

– А я тебе говорю – ведьма она.

– Неужели?

– Увидишь, этот также долго не протянет…

Тиміш хотів тут же вернутись до жінок, щось розпита-

ти, але в цю хвилю надійшла до сидячих іще одна жінка і

розмова на цю тему в співрозмовниць урвалась. Він наче

очманів від почутого. Здалося, ніби хтось палицею штри-

кає його в самісіньке серце, за душу шарпає, відчувши

враз, що йому чогось бракує.

Прийшов до кімнати й задумався: «Напевне, мене че-

кає така ж доля, як і попередніх її чоловіків. Дивно, при-

кидається такою ніжною, чуйною, а насправді – вампірка,

відьма, забирає в чоловіка всю його силу, міць і невдо-

взі він гине. Здається, я вже теж починаю підупадати на

силі».

У душі – гірка каламуть, а в тілі – в’ялість – одна із

ознак меланхолії. Він і раніше, коли залишався наодинці

пильнувати будівлю, впадав у депресію, задумуючись над

своїм невизначеним майбутнім.

Невдовзі прийшла з роботи Ася, розпашіла, жвава,

сіла йому на коліна, обвивши шию руками, цмокнула в

губи. Тиміш не відповів поцілунком, одвів очі й тим зди-

вував її. Він хотів втаїти свій душевний стан, навіть спро-

бував жартувати – не вдалося. Ася так пильно дивилася

йому в очі, що Тиміш аж змінився на обличчі, почав ні з

того, ні з сього заїкатися при розмові, наче його піймали

на чомусь гріховному.

– Ти чого такий? – питає Ася.

– Сам не знаю, що зі мною діється – напала нудьга.

Видно, все це із-за безділля. Я, по правді сказати, не звик

жити за чийсь рахунок. Це принижує мою чоловічу гід-

ність, і я не знаю як мені далі бути.

В Асі враз підстрибнули брови, прикусила нижню

губу, хвильку щось міркувала, закривши долонею облич-

чя й нарешті мовила:

– Не переживай, не муч себе. Ти мені потрібен такий

«безробітний», і я тобою цілком задоволена.

– Справді?

– Ага. Я щаслива, що ти знайшовся на моїй дорозі.

– Я кохаю, кохаю тебе, – каже Тиміш, розпливаючись

усмішкою.

– Кохаєш, але чомусь не дуже подібний на щасливого

закоханця?

– Тобі так здається, я закоханий до безтями і хотів би,

щоб так тривало довго-довго, принаймні кілька літ.

– Ну, кілька літ я тобі гарантую, а там – побачимо. Ти

мене зрозумів?

– Так, так, – мовив Тиміш і подумав, що вона, мабуть,

щось замишляє, згадавши підслухану розмову літніх жі-

нок про тих її колишніх небіжчиків, які, мабуть, теж ду-

мали, що житимуть із нею довго. Ним оволодівав страх,

але він, щоб не видати своїх негативних емоцій, почав ні-

жити її в обіймах.

– Не думай чогось такого. Головне, що нам обом добре,

правда?

– Так, то правда. Ти для мене наче сестра милосердя,

добра душа.

– Мати Тереза?

– Чимось схожа на неї.

– Розумію, треба змінити обстановку. Я вже й так ба-

гато чого тобі дозволяю: маєш вільний вихід на вулицю,

йдеш куди хочеш.

– Бо я чемний.

– Зі мною можна бути тільки чемним, інакше…

– Що?

– Не нудьгуй, весна ж надворі. Підемо до когось у гос-

ті. Знаєш, мені вже набридли знайомі: покажи й покажи

свого… Ну, як маю тебе назвати?

– Як хочеш, тільки нащо ота показуха? Не маю охоти

кудись йти напоказ.

– Що ж, мусиш створити мені компанію, не піду ж

сама в гості, коли маю такого орла дома.

«Ні, напевно, нічого такого не замишляє, а просто

хоче похвалитися черговим партнером», – подумав Тиміш

і скорився.

– Згода, піду з тобою, куди скажеш. Буду старатися,

щоб ти не розчарувалась… Хоча незручно почуваюсь на

людях, відвик від компаній. На роботі сторожував ноча-

ми, то й звик до самотності.

– Дивлюсь я на тебе й дивуюся: дивний ти якийсь чо-

ловік.

– Такий вдався.

Він ніжив її туге тіло, викликаючи в неї спалах ба-

жання. Й справді, він повністю у владі цієї звабливої

жінки, довірився їй в усьому, а вона з перших днів їхньо-

го спільного проживання спрямувала його дії в бажане

для неї русло. А він корився їй в усьому з великим задо-

воленням, бо у його-то становищі іншого виходу не було.

Йому хотілося лише одного: аби ніхто не дізнався, де він

перебуває.

***

Чутка, що Іван з Якимом знайшли за містом люд-

ський труп, швидко розносилась містом, а вже наступного

дня про цей випадок повідомило радіо, написала місцева

газета. Слідчий прокуратури відразу розшифрував абре-

віатуру на персні. «Ю. Н.» – літери вказували, що це чиєсь

ім’я і прізвище. Можливо, це Юхим Найденко – той, кого

розшукують іще з минулого року.

Відразу покликали дружину для упізнання. Гляну-

ла на спотворене обличчя мертвяка й оціпеніла, зміни-

лася на лиці. Її знудило від запаху гнилого трупа, за-

бракло повітря, й вона, щоб не впасти, притулилася до

стіни.

– Так, чоловік носив такий самий перстень, придбав-

ши його кілька літ тому, – підтвердила Олена слідчому.

Інших явних ознак не могла розпізнати. На запитан-

ня слідчого чи любив купатися її чоловік, відповіла:

– Лише двічі після заміжжя їздила з ним до моря і то

все, що можу сказати. Там він купався.

– А в річці?

– Річки в нашому місті нема, а їхати кудись далеко

Юхим ніколи не пропонував.

Далі слідчий Вадим розпитував Олену, в що був одяг-

нутий її чоловік. Про те, що трупа знайшли голого, не

сказав. Вона детально розповіла слідчому все, що могла

пригадати.

Слідчий щось довго занотовував, а відтак дав їй спи-

саний лист паперу. Олена, не читаючи, поставила на ньо-

му свій підпис.

Йшла додому вся в сльозах. Згадала колишню Андрі-

єву погрозу вчинити розправу над тим, хто стане йому на

дорозі й тут же вирішила піти до нього на розмову.

Андрій жив сам в однокімнатній квартирі на першо-

му поверсі «хрущовки». Його батько загинув у шахті, коли

він був ще маленьким, а мати померла недавно, так і не

діждавшись сина з тюрми.

100

Застала Андрія самого на кухні за обідом. Господар

здивувався непрошеній гості, піднявся з-за столу, щоб

привітатися, та Олена відразу в крик:

– Ти… ти… вбив і втопив мого чоловіка!

– Не розумію, чого тобі треба?

– Не розумієш? А пригадай-но як погрожував з тюрми!

– Так, писав зі злості, але то було так давно.

– Ти осиротив дітей! – ридала Олена. – Я так не зали-

шу, ти згниєш в криміналі!

– Спам’ятайся, Оленко. Як ти могла таке подумати,

хіба я душогуб? Добре знаєш, що я недавно вернувся з

тюрми. Як же я міг його вбити? Адже він пропав давно. Ти

хоч трохи усвідомлюєш, що кажеш?!

– Не ти, так твої дружки постарались! – кричала на

весь голос Олена. Вона не усвідомлювала, що діється з

нею в цю хвилю, хапала його хатні речі й кидала їх на

підлогу.

– Я не винен і ти невдовзі в цьому переконаєшся. Зна-

йдуть вбивцю, що тоді скажеш? Пошкодуєш, що таке при-

думала.

Олена його не слухала. У голові шуміло, тіло трясло-

ся, наче в лихоманці. Вона грюкнула дверима і, плачучи,

вийшла на вулицю.

***

Тиміш надіявся, що одного прекрасного дня проки-

неться зі сну здоровим, життєрадісним і позбудеться не-

приємних думок. Та минали дні, а нудьга не покидала

його ні на мить. Подумував напитися горілки. Та ні, йому

не можна – Ася не любить, аби він вживав спиртне. От

чарку вина – можна і то у свято. В інші дні – сухий закон.

Він і не пробував напиватися, бо ніколи не мав потягу до

алкоголю. Одне тішило, що його депресія не відбилася на

потенції. Уночі Тиміш забував про все на світі, почувався

чудово й жагуча Ася ним, як йому здавалося, була задо-

волена. Правда, рідко тепер чомусь про це говорила і він

101

деколи сумнівався в своїй силі, хоча тілесна пристрасть

часто доводила обох до шалу.

Цього ранку він мовчки дивився на її спокійне кра-

сиве обличчя, великі чорні очі, пухкенькі соковиті губи,

стільки разів ним ціловані і усміхався.

– Ася… яке чудне ім’я! А прізвище? – спитав і сам зди-

вувався, що досі так мало знає про неї.

– Ася Григорівна Нікітіна. Це по чоловікові, а дівоче

– Сорокіна.

– Мені більше подобається – «Сорокіна».

– Ну що ж, одружимось і можна буде прізвище зміни-

ти на твоє.

– Або візьму твоє дівоче й буду тобі служити аж до

скону.

Почувши слово «скону», Ася раптом хлюпнула на ньо-

го блиском холодних очей, скривилася; видно воно наві-

яло їй якісь неприємні спогади. Це мимоволі запримітив

Тиміш і навмисне вимушено усміхнувся.

– Ось бачиш, ти нарешті зрозумів, чого жінці треба.

Одного не забувай, що ти у мене на правах чоловіка з ви-

пробувальним терміном.

– А то ж як? Ми, здається, так не домовлялися? Ти ж

казала, що купила…

– Гадаю, виправдаєш довір’я, – усміхнулася Ася. – А

якщо ні, то покупку можна повернути та ще й заробити.

– Як? – дивується Тиміш.

– Як-як? – здам в оренду і будеш надавати сексуальні

послуги самотнім жінкам, а мені – свіжа копійка.

– Не хочу в оренду, буду тільки з тобою, – мовив жаліс-

ливо, наче хлопчик, що чимось провинився.

Він намагався перевести розмову на жарт, пробував

усміхнутись, але усмішка вийшла якась удавана, силу-

вана.

«Від неї все можна чекати», – подумав.

– Не забувайся, де ти і в якій ролі. Ти ж мій раб.

– Знаю.

102

– Отож-то, роби що кажу, поки я добра. Зараз накажу,

щоб подали авто і поїдемо на дачу, трохи розвіємось, а то

й справді ти якийсь сьогодні нікудишній.

– Тобі здається, – мовив Тиміш. – Я цілком у твоїй вла-

ді, моя повелителько.

– Присилай авто на десяту годину, – сказала комусь

по мобільному телефону й до Тимоша:

– Одягайся, поїдемо. Треба оглянути, як йде будова.

Дорогою розказала, що будує дачний будинок не

так для себе, як для сина. Хоче зробити йому подару-

нок якраз до повернення із служби в армії. Син закін-

чив інститут, але вирішив працювати в правоохорон-

них органах, то ж пішов навчатися військової справи,

бо нині без служби в армії не можна зробити справж-

ньої кар’єри.

Ще здалека Тиміш упізнав будівлю, яку ще недавно

стеріг ночами. Назустріч їм вийшов Олег Миколишин,

усміхаючись.

– Як він? – кинув погляд на Тимоша.

– Поки що справляється, – мовила Ася.

– Держись, не розслабляйся, а то жінки не люблять

кволих.

– Знаю, – мовив Тиміш і тут же чомусь злякався дум-

ки, що всього цього може позбутися в одну мить, як тільки-

но стане не таким, як того хоче Ася.

А тим часом Ася ходила і заглядала в кожен куток,

давала якісь вказівки виконробу.

– Отут буде наша кімната з виглядом на ліс, – каже

до Тимоша.

Він щось мимрить, кусає нижню губу, годі його зрозу-

міти, хвалить Асю, яка так вдало вибрала місце для такої

розкішної будівлі.

– До осені здамо об’єкт під ключ, – каже Олег.

– Дивись мені. Поки син повернеться з армії має бути

все готове. Зрозумів?

– Ага, постараємось.

103

– Впораєшся з роботою за літо і дістанеш премію, інак-

ше – покараю.

Яка чекає кара – не сказала, а тільки якось дивно

усміхнулась. А Олег тим часом зняв чубарку з берези, на-

повнену соком і приніс, аби їх вгостити. Налив в однора-

зові паперові стаканчики.

– Смакуйте на здоров’я!

– Так, то – справжній напій, не то що з магазину. Там

продають розбавлений, а тут – одна смакота. Будемо що-

раз сюди приїжджати, – моргнула оком до Тимоша.

– Я згідний навіть тут жити, але тільки з тобою.

– Звичайно, що зі мною, а ти що хотів ще когось?

– О ні, ні. Ти – найкраща з усіх жінок на світі.

– Ну, нарешті зрозумів, хто я.

– Я давно це відчув, власне, як тільки переступив по-

ріг твоєї квартири.

Ася засміялася, напевно, згадала, що чула ці слова від

багатьох чоловіків. А в Тимошевій голові одна думка ви-

штовхувала іншу. Йому здавалося, що все це – сон, який

швидко скінчиться і тоді настане щось страшне. Він не

міг стояти на місці, метушився. Брав Асю за руку і вони

ходили навколо будівлі, наче закохані, яких не пускають

досередини. Почав накрапати дощ.

– Їдьмо додому. Погода сьогодні не для відпочинку, –

мовила Ася, гукнувши до водія, щоб заводив авто.

Уже підходячи до автомобіля, Тиміш зустрівся по-

глядом із робітником, що ніс у руках відра і ще здалека

привітався, як до добре знайомого. Раніше він його ні-

коли не бачив на будові. «Аби тільки не земляк», – по-

думав Тиміш й швидко сів до Асі на заднє сидіння авто-

мобіля. Ася була задоволена, що скоро матиме готовий

дачний будинок. Усю дорогу жартувала, тулячись до

Тимоша, а він піддавався дії вабливого магнетизму, що

виходив із її тіла. Йому стало цікаво дізнатися, звідки

у неї такі чималі кошти, щоб будувати шикарний буди-

нок.

104

«Напевно, хтось із її колишніх чоловіків залишив

їй багато грошей, – подумав і усміхнувся. – Я після

себе не залишу нічого». Йому кортіло спитати про її

кількаразове заміжжя, але боявся зіпсувати їй на-

стрій. І лише, приїхавши на квартиру, так ніби між

іншим, спитав:

– Асю, признайся, скільки в тебе було чоловіків?

– Ти чого? Що на тебе найшло?

– Та я так, просто хочу знати.

– Ого, чого захотів? Ти чимось незадоволений? Кажи!

Я тебе не питаю про твоїх жінок.

– Лише одна була в мене і та скурвилась.

– Скурвилась? – зайшлася сміхом Ася. – Мабуть, гар-

на собою була твоя жінка?

– Ага, гарна, і що з того? – признався Тиміш, згадав-

ши, як він завжди в компанії хвалився своєю дружиною.

– А те, що ти нині зі мною.

– Так, я дуже щасливий, що ти у мене є, така красива,

– каже Тиміш і переводить розмову на інше, зрозумівши,

що Ася не хоче розказувати про своє минуле.

***

Для розкриття злочину в Мацошівку на допомогу міс-

цевим слідчим був відряджений обласним управлінням

внутрішніх справ майор Євген Ткачук. До його прибут-

тя слідчий Вадим Загородний ще раз допитав Якима й

Івана, детально оглянув місце, де було знайдено вбитого

Юхима Найденка. Версія про пограбування відразу від-

пала, адже з руки не був знятий золотий перстень. Диву-

вало чому труп був голий. У цьому місці, де його знайшли,

ніхто ніколи не купався. Розгадка прийшла пізніше, коли

судово-медичний експерт встановив, що смерть настала

внаслідок травми черепа. Виходить, хтось убив нещасно-

го, а відтак – втопив. Трупа ще два дні зберігали в моргу

і лише після детального обстеження віддали рідним для

захоронення.

105

Слідчі детально зіставляли покази Якима й Івана, роз-

повіді Юхимової дружини, близьких сусідів, але чогось тако-

го, щоб могло вивести на стежку злочинця, не мали. Шука-

ли знаряддя вбивства поблизу місця, де був знайдений труп,

але нічого підозрілого не знайшли. А вдова Олена стала чо-

мусь відмовчуватися, на запитання відповідала неохоче, не-

мовби хтось налякав жінку. Лишень щоразу бідкалась, що

втратила годувальника, залишившись удовою з малолітні-

ми дітьми. Мабуть, убивцею чоловіка вважала Андрія або

його дружків, та про це боялася сказати слідчому.

Яким й Іван теж були незадоволені тим, що їх уже

кілька разів викликали для дачі показів. Збоку вигляда-

ло так, ніби вони в чомусь запідозрені. Обидва уже не раді

були, що повідомили міліцію про знайдений труп.

***

Цієї весни рано почалися дощі, блискавки, громи. Усі

очікували повені. Хоч у Мацошівці немає річки й озер, але

місто розкинулось у долині і після кожної зливи годі пере-

йти дорогу. Кілька днів дощу – і вода в низинах по коліна.

Недавно вода підступила аж до самісіньких будинків, а

про підвали годі повідати – заливає.

Хоронили на днях небіжчика, так поки викопали до-

мовину, вода наповнила її до половини і труну опустили у

воду, де вона плавала, аж поки не засипали землею.

Організувати похорони покійника не така вже й легка

справа. Придбати труну, викопати домовину коштує чи-

малі гроші. Олена відразу кинулась до брата Івана:

– Допоможи, бо сама не справлюсь.

– Давай гроші і я все зроблю, як належить.

– Може, я чимось пособлю? – спитала Христина.

– Поки що не треба, сусідські жінки мені допомага-

ють, а, зрештою, як маєш час, то приходь.

Іван тут же пішов до тракториста, щоб викопав домо-

вину, замовив труну, вінки. А тим часом Олена домови-

лась із священиком, аби відправив ввечері панахиду.

106

Відтоді, як знайшли мертвого Юхима, вона позбулася

сну. Ходила наче очманіла, все випадало з рук, не могла

до кінця усвідомити, що трапилося насправді. Щось гово-

рила сама до себе, а коли бачила когось поруч, то затуляла

рота рукою, наче заганяла мовлені жалісні слова назад.

Ніхто на це не звертав уваги, бо всі добре усвідомлювали,

яке то в жінки горе.

***

Цієї ночі, як і в попередні, Юстині не спалося. Щораз

чіплялась за клапті сну, здрімне, впаде в дрімотну кала-

муть, та тут же чує, ніби хтось штрикає в груди – і відразу

просипається. Вранці схопилася з ліжка, як тільки-но ве-

лике червоне сонце викотилося крізь хмари з-за горизон-

ту, сповіщаючи, що день уже розповився.

«Що принесе мені день прийдешній?» – подумала й

страшно стало на душі. Відтоді, як знайшли Юхимів труп,

чекала, що ось-ось її покличуть на допит. Вона й сама

не раз помишляла піти в міліцію, щоб розповісти, як це

сталося насправді. Тепер уже не сумнівалася, що клубок

злочину розмотають, а її, за приховування душогубства, –

скарають.

Думки…думки… Одна страшніше іншої. Годі втихо-

мирити їх.

«Піду до Христини на роботу і, може, почую якусь но-

вину», – подумала й наспіх поснідавши, вийшла надвір.

Над містом носились сиві хмари. Вітер хапав їх й ніс ку-

дись далеко звідси, почав накрапати дощ. Юстина приско-

рила кроки, накрившись парасолькою, та вітер все одно

періщив дощем в обличчя і здавалося, що ось-ось зверне

її зі шляху. Коли зайшла в приміщення бібліотеки, полег-

шено зітхнула.

Христина готувала виставку книг місцевого краєзнав-

ця до його 70-літнього ювілею. На днях він буде презенту-

вати свою чергову книжку про рідний край.

Христина зраділа, побачивши свою співробітницю.

107

– Добре, що ти прийшла, а то я вже почала хвилюва-

тись за тебе, – каже. – Де ти пропадаєш цілими днями?

– Нікуди не ходжу, хіба що в магазин за продуктами.

А нині вирішила провідати тебе, а то, думаю, підеш у де-

кретну відпустку й поїдете кудись з Іваном.

– Куди там поїдеш, за які гроші? Іван без роботи си-

дить уже який місяць.

– А кошики?

– Раніше плів, а нині їх ніхто не купує. Якби не моя

зарплата, то прийшлось би голодувати.

– Нехай десь шукає роботу.

– Шукає, і що з того? Криза скиглить зубами і не зна-

ти, коли минеться. Як подумаю, що то завтра буде, то аж

страх бере.

– То правда, а що нового чувати? – Юстині не терпіло-

ся почути від подруги якусь новину.

– Ти, напевно, чула, що в Іванової сестри трапилося

нещастя?

– Яке?

– Чоловіка знайшли мертвого в потічку за містом.

– Того, що пропав був колись?

– Так, так, майже рік ніхто не знав, де він подівся. Та-

кого вбивства давно не було в нашому місті. Завтра хоро-

нитимуть, то ж пішов мій Іван організовувати похорони.

– А що кажуть люди?

– Різне виговорюють. Одні кажуть, що хтось пограбу-

вав, а потім убив нещасного; інші – що мав багато коханок

і, можливо, хтось із чоловіків помстився за це; а ще дехто,

– що сам утопився.

Все, про що говорила Христина, нагадувало Юстині

якусь дивну плутанину в голові. У неї затремтіли довгі

вії, кліпала очима, ніби в них попала порошинка, нахму-

рила чоло, почала заїкатись при розмові.

– Міліція вияснить, – нарешті спромоглася Юстина

щось сказати, а Христина, захлинаючись словами, продо-

вжувала:

108

– Кажуть, уже заарештували якогось підозрілого, що

раніше сидів у тюрмі. Аякже, знайдуться свідки, такого

не може бути, щоб ніхто не бачив і не чув. А ти як гадаєш?

– Не знаю, що й казати. Словом, трапилось нещастя.

А тим часом у читальний зал бібліотеки почали за-

ходити відвідувачі й розмова перейшла в інше русло. Юс-

тині від почутого паморочилось у голові. Вагалась: продо-

вжувати розмову чи піти геть.

– Мені щось недобре зробилось. Піду на свіже повітря.

– Іди, іди. Я теж ледве досиджую в приміщенні до

кінця робочого дня. З нетерпінням чекаю декретної від-

пустки.

Вийшла Юстина і ще довго вчувалися їй слова: «зна-

йдуться свідки». Згадала, що вона тоді голосно кричала в

розпачі й, мабуть, хтось і чув її голос, бачив, що відбува-

лося біля хати. Вона йшла додому, похнюпивши голову,

боячись зустріти когось із знайомих.

***

За вікном стояла тиха місячна ніч. Місяць світив пря-

місінько у вікно і здавалося, навмисне зазирає до тих, хто

спить у кімнаті. Тиміш давно відчуває силу нічного світи-

ла. Коли місяць уповні, завжди мав страшні чудернацькі

сновидіння.

У народі кажуть: місячне сяйво у вікно – біда до

хати. Правда, декому він помагає. Ну хоч би закоханим.

О, як багато про такі ночі складено народних пісень!

А скільки віршів написали поети – і все про кохання в

місячну ніч.

Декого нічне світило виводить із приміщення надвір.

І тоді лунатики, або, як їх іще називають, сомнамбули,

довго ходять, любуючись циганським сонцем. Не дай Бог,

аби хтось тоді їх злякав або заговорив до них – може ста-

тися нещастя.

Тиміш не належав ні до одних, ані до інших. Він про-

сто боявся, що знову присниться щось страшне і прийдеть-

109

ся вранці довго роздумувати над сновиддям. І так сталося

цієї ночі. Після любовних утіх удався міцний сон. Снило-

ся немовби він тікає з пекла. Біжить навмання, та втік

недалеко. Його спіймав чортисько, накинув йому важкий

ланцюг на шию й веде назад до грішників, а хтось штри-

кає гострим предметом у спину й сміється, примовляючи:

“Оце тобі кара за вбивство! Будеш вічно кипіти в смолі!” І

тут уві сні Тиміш заговорив: “Не хотів убивати… не хотів,

то все трапилось необачно. Я не винен, то вона… вона… в

усьому винна… Я не хотів… відпусти…” – благав диявола,

щоб не мучив його. Та диявол мовчки тягнув його до гур-

ту інших грішників. Нещасний хотів покликати когось на

допомогу, оглядався навколо, хто б міг подати руку допо-

моги. Та не побачив жодної живої душі, яка могла б зми-

лосердитися над ним. Не було таких, хто міг би побороти

нечисту силу.

Якраз у цю хвилю прокинулась Ася, стала прислуха-

тися й у певний момент ввійшла в контакт зі сонним Тим-

ошем.

– Хто вона? – питає Ася.

– Юстина, жінка моя…привела курвія до хати…

Тут же голос його урвався.

– Говори, говори, – каже Ася, але Тиміш прокинувся.

Ася вдала, що спить, а Тиміш позіхнув і повернуся на

інший бік.

– Цієї ночі ти, здається, бачив приємний сон? – спита-

ла вранці Ася грайливим тоном.

– Не вгадала. Щось снилося таке, що годі переповісти,

якісь страхіття.

– Ну, то кого ти вбив, признайся? – загадково усміхну-

лась Ася.

– Звідки ти знаєш? – вихопилось у Тимоша. І тут він

аж здригнувся від несподіваного запитання, прикусив

язика, зрозумів, що допустився помилки, спитавши «звід-

ки ти знаєш?»

– Ти ж сам все розповів уві сні.

110

– То сон дивний приснився. Мені часто таке сниться,

що годі вигадати. І ти повірила моїм сновиддям?

– Е ні, не кажи! Ти сам признався, що вбив жінчиного

любовника.

Тиміш сів у ліжку, позіхнув і мовив:

– У сні все насниться. Надіюсь, ти не сприйняла мій

сон за правду?

Він так ласкаво дивився на неї, наче вимолював ми-

лостиню.

– Звичайно, що ні, але не знаю, що маю з тобою ро-

бити.

– А що ти хотіла б?

– Оженити на собі.

Вона дивилася на нього з напіврозплющених повік і

якось загадково усміхалася. З її розхристаної нічної сороч-

ки виглядали красиві горбики. Торкнувся до них, а вони

видалися тверді, немовби у незайманої дівчини. Тиміш

задумався, наморщив лоб. Її ініціатива одружити його на

собі трохи злякала. Він не знав, що має казати, на хвиль-

ку наче мови позбувся, відвів очі вбік і нарешті мовив:

– Що хочеш роби. Я виконаю все, що накажеш. Я ж

твій раб. Навіть згідний змінити своє прізвище на твоє ді-

воче.І тут він зрозумів, що знову сказав щось не те.

– Маєш у цьому якусь поважну причину?

– Та ні, хочу просто бути ближчим до тебе.

– Не знаю чи так можна. Треба з кимось порадитися.

Вона всміхнулася, а Тиміш примружив очі, нахмурив-

ся, боячись сказати щось зайве.

«Невже все це я втрачу?» – подумав й кинувся до її ніг,

якесь божевільне почуття охопило його; почав розсипати-

ся красномовними словами в своїх почуттях, перестаючи

слухатись розуму. Обоє застигли в довгому поцілунку.

– Все у нас буде добре, ось побачиш…

– О, я так хотів би, щоб наше кохання продовжувалося

довго-довго, – каже Тиміш, відчуваючи на собі хтивий по-

111

гляд жіночих очей, які палять його вогнем і, помовчавши,

додав:

– Я себе вже без тебе не уявляю.

Ася нічого на те не сказала, лише усміхнулась, туля-

чись до нього всім тілом.

***

Напередодні Великодня на місцевому цвинтарі осо-

бливо людно. Хтось ставить лампадки, а дехто оправляє

гроби, висіває квіти. Так і цього Великоднього четверга

то тут, то там поміж хрестами снували люди. Прийшла

на цвинтар і Юстина, знаючи, що сьогодні хоронити-

муть Юхима. Йшла поміж гробами, читаючи написи на

пам’ятниках хто коли народився й віддав Богові душу.

Могилки й хрести нагадували, що там, у землі, лежать

чиїсь кості. Хрестів а хрестів… Тут, на цвинтарі, більше

лежить людей у землі, ніж ходить нині по світу. Усіх по-

ріднила земля: і багатих, і бідних, і тих, що жили довго,

і тих, хто померли молодими. Дивиться на порослі мо-

хом хрести, затоптані й забуті людьми могили і страшно

стає, бо кожен крок, що його робить людина, наближає її

до небіжчиків. Це ж і вона колись спочине вічним сном

у цьому безмовному місці, де навіть і вітер стишуєть-

ся. І буде пагорб свіжий, обкладений вінками, з хрестом

й написом на ньому, коли народилася і коли померла.

Вона намагається відігнати страшні думки, та завжди

вони крутяться навколо вбитого Юхима. Згадала десь

почуте повір’я: коли хтось помре у Великодній тиждень,

то душа відразу полине до неба, бо воно в ці дні відкри-

те для всіх. А для Юхима? Мабуть, воно замкнене для

нього, бо згинув він давно і ніхто не знає, що чекає його

в потойбічному світі.

Загробний світ… Ніхто не розгадав, що там у ньому. А

чи колись хтось розгадає? Навряд, бо тоді життя втратило

б усякий смисл. Саме на цвинтарі людина усвідомлює, що

життя скороминуще, а земне багатство – ніщо.

112

Після трагічної загибелі Юхима вона часто роздуму-

вала про життя й смерть. Смерть… страшна, невблаган-

на, немилосердна. Добре, коли вона настає в глибокій ста-

рості. Тоді можна ще якось змиритися, адже вона – вінець

життєвого процесу. А тут пішов на той світ ще нестарий

чоловік так безглуздо і все через таємне кохання.

Їй хотілося відігнати невтішні думки, та нічого не мо-

гла вдіяти і лише, розмовляючи з кимось, трохи заспокою-

вала себе. Раніше не могла навіть подумати, що станеться

така трагедія, та ще й при таких незвичних обставинах.

Чула особисту провину в тому, що сталося в цю минуло-

річну серпневу ніч. Інколи подумувала розкрити комусь

таїну своєї душі, та завше щось стримувало. Боялася, що

навіть рідна мати може її зненавидіти. І вона затаїла гли-

боко в душі все те, що невдовзі стане явним.

…Хоч людей на цвинтарі багато, та навколо стояла

тиша. Лише було видно людські тіні поміж хрестами.

Невдовзі показався вантажний автомобіль, а за ним

йшла купка людей, які співали жалібну пісню. Юстина

глянула на труну й мало не впала. Щось ніби здушило

груди, на серці – важкий камінь, годі дихнути.

Якась незнайома жінка заговорила до неї:

– Мабуть, везуть покійника отого, що знайшли в бо-

лоті?

Юстина нічого не відповіла, а коли авто під’їхало до

самої домовини і кілька чоловіків зняли труну й постави-

ли на землю, то Юстина поволі підійшла до гурту людей.

Тут же з іномарки вийшов священик у рясі й почав пра-

вити панахиду.

Юстина стала збоку неподалік труни і їй здавалося,

що всі присутні дивляться на неї. Вона стояла мовчки, а

у вухах звучали останні слова Юхима: «Карай мене!..».

Позаду чула чиєсь зітхання. Не посміла оглянутися, аби

хтось не догадався чому вона тут. Вдала, що просто при-

йшла на похорон із цікавості або з жалю до чужого горя.

Кинула погляд на вдову загиблого. Стоїть бідолашна не-

113

подалік труни, бліда, як стіна, уся зсутулилась, зіщули-

лась, з покусаними устами, з виплаканими очима, здава-

лось, шукала в присутніх порятунку.

– І хто його так скарав? І за що? – почула біля себе

чийсь голос, який перейшов у шепіт.

Вдова кілька разів схлипнула – голосний плач зали-

шила дома. Біля труни навшпиньки стояли обидва Юхи-

мові хлопчики і чомусь заглядали в глибоку яму, на дні

якої зібралась каламутна вода, де мали ось-ось опустити

труну з тілом небіжчика. Хтось із присутніх заговорив

упівголоса: «Візьміть мотузки і легенько опускайте труну,

а діти нехай трохи відійдуть від ями». Кілька молодиків

стали повільно опускати труну в домовину.

Священик тут же взяв у руку лопату й навхрест по-

сипав труну землею, чим засвідчив, що людське тіло це

тільки земля, що знову в землю обернеться.

Присутні теж брали в руку грудку землі й кидали на

труну. І аж тоді всі почули голосіння вдови, заплакали

діти. На очах декотрих присутніх теж появилися сльози.

Юстині стало страшенно скорботно на душі. З грудей ми-

моволі вихопилось: «Юхимчику мій… Юхи…». Вмовкла

на півслові, в очах зарябіло, вхопилася за живіт; краєм

вуха почула, як хтось із чоловіків мовив:

– Нащо ото вагітній жінці йти на похорон?

Він іще щось ніби питав її, але вона не розуміла про що

йдеться. Аби не зімліти, присіла, схиливши голову донизу,

кашлянула і, коли в обличчя дмухнув вітерець, стало лег-

ше; лише тоді спам’яталася й покинула гурт людей, коли

вже відспівували «вічную пам’ять». Йшла, а їй здавалося,

що земля тікає з-під ніг, ніби щось важке тисне на серце.

Намагалась швидко покинути цвинтар, та раз у раз зупи-

нялась, годі було переступити горбики-могили, порослі то-

рішньою сухою травою. Уже в цвинтарній брамі її перестрів

якийсь старець, тримаючи в одній руці кілька недогарків

свічок, а другу кістляву руку простягнув і вимолював ми-

лостиню. Вона відвернула погляд вбік, боячись, що бідака

114

може їй чимось зашкодити. На вулиці вдихнула свіже по-

вітря на повні груди, ковтнувши весняної прохолоди; огля-

нулася й побачила в очах жебрака зневагу.

Дорогою додому дала волю емоціям: заплакала вголос,

затремтіли вуста, а сльози так і котилися з очей. Йшла

прямісінько, мовби боялась ступити крок вбік.

***

Слідчий Вадим Загородний теж прийшов на цвинтар.

Став неподалік і спостерігав за тими, що зібралися біля

домовини. Із практики знав, що інколи злочинець при-

ходить на похорони своєї жертви, навіть пускає сльозу,

аби зняти з себе підозру. Досвідчені слідчі часто роблять

такі експерименти, володіючи психологічними знаннями,

іноді натрапляють на щось таке, що допомагає розкрити

скоєний злочин.

Загородний вдивлявся в кожного, хто прийшов про-

вести на той світ убієнного Юхима. Ніхто з присутніх не

викликав чогось підозрілого. Уже опустили труну в домо-

вину, люди кидали на неї грудки мокрої землі, і тут слід-

чий запримітив, як одна з жінок зойкнула, назвавши ім’я

небіжчика в пестливій формі, й швидко, не чекаючи поки

відспівають «вічную пам’ять», покинула цвинтар. На пер-

ший погляд, нічого особливого, але на всякий випадок по-

цікавився, хто ця жінка. Запримітив, що присутні біля до-

мовини, почувши дивний жіночий зойк, якось загадково

між собою переглянулися. Він тут же вирішив наступного

дня переговорити з цією жінкою, а поки що чекав закін-

чення похоронного обряду.

***

Кілька літ тому Юхим вибудував власний будинок,

обгородивши його красивим кам’яним парканом. Збоку

глянеш – приємний затишок. Нині тут – сум, нудьга.

Після похорону близькі сусіди і родичі покійного зі-

бралися на його подвір’ї. Відразу всілись за довгий стіл,

115

заготовлений для поминальної трапези ще минулого ве-

чора. Господині поставили всі наїдки й алкогольні напої

на стіл. Кажуть, не варто доносити щось під час такої тра-

пези, аби хтось іще невдовзі не вмер у цій господі. Правда

це чи забобон – ніхто тим не переймається, а просто до-

тримується традиції, народного повір’я.

Хоч іще недавно священик казав з амвона у церкві,

аби рідні не влаштовували поминки з алкоголем, але вдо-

ва Олена не хотіла порушувати не знати ким давно вста-

новлену традицію. З її дозволу подали на стіл горілку і

чоловіки відразу взялися до чаркування.

Вдова сиділа в прихожій кімнаті й не показувалась на

людях. І не тому, що було їй так сумно, а через те, що почу-

валася зле. Біля неї тулилися діти, щось питали, але вона

чомусь мовчала. А тим часом розмова між поминальника-

ми ставала все голоснішою. Іван і Яким добре втомилися

за тих два дні, що передували похорону і тепер якийсь час

мовчали, і лише після другої чарки розговорились. Біля

них сидів Оленин сусід Дмитро і щораз кидав якесь сло-

во. Отак слово за словом і за столом зав’язалася балачка.

Говорили про кризу, що потрясла країну, про нинішню

весну, про вибори. Їхні сусіди за столом згадували різні

події, що траплялися в місті мало не щодня, і ніхто додо-

му не квапився. Кожен хотів виговоритися, бо така нагода

трапляється не часто. У такі хвилини створився неначе

родинний затишок, де кожен міг розказати про свої про-

блеми, почути щось для себе цікаве, хоч деякі із присутніх

були між собою незнайомі.

Яким – чоловік характером спокійний, інколи буває аж

надто флегматичний, любить розповідати різні історії, що

траплялися з ним у минулому, та найчастіше вигадує їх,

особливо тоді, коли знаходить цікавих слухачів. А вже, коли

хильне чарку-другу і трохи захмеліє, то годі його переслуха-

ти. І де б не був, то завжди починав хвалити свою дружину.

– Я своїй дружині вірю, аякже, інакше бути не може.

Он скільки разів їздив на ці кляті заробітки – і нічого. В

116

інших заробітчан жінки курвились, а моя ні. От і живемо

дружною сім’єю. Беріть з нас приклад.

– Не хвались, – вступила в розмову його дружина Єва,

що сиділа за столом навпроти. – То я тобі така дурна по-

палася і ти тішишся.

– Певно, що тішуся, бо таки маю чим, – задоволено

мовив Яким і ласим поглядом глянув на жінку, немовби

вони були не на поминках, а на весільній забаві.

Єва чи від випитого вина, чи від тої розмови аж заша-

рілась на обличчі.

Коли мова зайшла про покійного Юхима, то Дмитро,

що досі мовчав, кинув стиха: «Сам винен». Тут же й вмовк.

Напевне, згадав, що про покійника не гоже говорити щось

погане.

– Йому все одно, – підтримав розмову Іван, а вбивцю

як знайдуть, то скарають, ой скарають. Довго буде гибіти

в криміналі.

– Аякже, знайдуть, – продовжив розмірковувати

Яким. – Чув, що повідав комусь дільничний інспектор, ні-

бито вже слідчі натрапили на слід злочинця.

– А я вам так скажу, тут без чужої жінки не обійшлось,

– почав роздумувати Дмитро. – Юхим, то не є секретом,

був ласий до чужих жінок і хтось, напевне, підстеріг його

біля води, втовк, а потім ще й втопив. Пам’ятаю, завжди

вічно кудись поспішав, я так собі мислю – до чужих жінок,

але з сусідами вів себе завжди ввічливо.

– Не вигадуй! – заперечив Іван. – На покійника не

можна наговорювати чогось такого.

– Або я що кажу? Просто роздумую, що так могло ста-

тись, – мовив Дмитро. – Чужа жінка винна, я в цьому не

сумніваюсь.

– Слідство покаже. Не може бути, аби хтось не бачив,

не чув крику. Тож так близько до людських осель, – каже

Іван.

– Може, хтось чув й бачив, але нині такий час, що

ніхто не хоче бути за свідка. Скаже, що бачив і будуть

117

тягати в міліцію. Ліпше нині, якщо навіть й щось знаєш,

мовчати.

Дмитро говорив, говорив, вже й сам зрозумів, що ска-

зав багато чогось такого, що не треба було б повідати, але

не міг вчасно вгамуватися.

– Хильнемо ще по стопці, – каже Іван, а то я не можу

спокійно слухати таку розмову.

– Не можеш, то йди собі, – мовив Яким.

– Ну, ти даєш! Піду як заспіваємо «вічную пам’ять».

Він налив собі повний келишок горілки, випив, за-

кривши чомусь очі, понюхав скибку хліба й зморщився,

ніби хотів ось-ось чмихнути носом.

Єва з Христиною, що сиділи навпроти, не звертали

уваги на чоловіків і про щось жваво говорили. Інші при-

сутні теж згадували покійного Юхима добрим словом і

здавалося, що добрішого за нього не було в усьому місті.

На ганку показалась Олена, вся в чорному, схилилась,

змаліла, наче тримала на плечах якийсь тягар. А воно й не

дивно – втратила чоловіка, а діти – батька. Силою волі стри-

мувала розпач утрати, та час від часу захлиналася плачем.

Якась жінка впала з лавки і тут же почали скроплю-

вати її обличчя холодною водою.

– Має слабе серце, – завважив Яким, дивлячись на

жінку, але не зрушив з місця, бо вона вже всілась на своє

місце і замахала руками, щоб її ніхто не тривожив, мов-

ляв, уже полегшало.

– Слабим треба сидіти дома, – проказав Іван, покру-

тивши в роті язиком, сплюнув на долівку, а відтак по-

вчально продовжив:

– Поминки – не розвага. Навіть од гадки про чиюсь

смерть може зашкодити здоров’ю.

Ще трохи – і почало хмаритись небо. А коли всі вста-

ли і заспівали «вічная пам’ять», то почав накрапати дощ.

Хтось мовив, що то небо плаче за небіжчиком.

Поволі покидали поминальники невтішне подвір’я. А

дощ щораз ставав густішим. Надворі зривався вітер.

118

***

Нині, коли Єва почула на цвинтарі слова «Юхимчику

мій» із уст сусідки Юстини, то відразу пригадала, що чула

такий самий розпачливий голос минулої літньої ночі,

саме тоді, як пропав Юхим. Прийшовши додому з похоро-

ну, не знаходила собі місця. Довго міркувала чи повіда-

ти чоловікові про свою підозру, що Юстина щось знає про

Юхимову загибель. Повернувся чоловік знадвору – і вона

відразу заговорила:

– Маю тобі щось сказати.

– Кажи!

– Нікому не скажеш? – глянула на Якима бездонними

горіховими очима.

– Залежно що.

– Тоді мовчатиму.

– Говори, нікому не скажу.

– Чув, як наша сусідка Юстина заголосила біля домо-

вини?

– Ну й що? Не чув, але бачив, як вона чомусь схопи-

лася за живіт і покинула цвинтар, не дочекавшись поки

похоронять Юхима.

– Отож-то. А тепер послухай: я чула той самий розпач-

ливий голос минулого року вночі, якраз тоді, коли пропав

Юхим.

– Ну й що?

– Як що? В тому то й річ, що вона, мабуть, була свідком

його загибелі.

– Так думаєш? То йди і скажи слідчому.

– Ти що, думаєш я дурна? Скажу і матиму клопіт.

Щоразу будуть кликати на допит. Чи мені того треба?

Нехай шукають вбивцю, то їхня робота. Але я тобі кажу,

що Юхим убитий тої ночі, коли Юстина кричала на сво-

єму подвір’ї. Юстинин голос тоді й нині – однаковісінь-

кий.

– Може, тобі почулось?

– О ні-ні, я слух добрий маю, музикальний.

119

– Що ж, слідство вияснить, а ти поки що тримай свої

здогадки при собі.

– Сама знаю, що маю мовчати. Нині такий час непев-

ний, що аж страх бере.

– Так, так, від жінок всього можна чекати, вони на все

здатні, – погодився Яким. – Люди шемрають між собою,

що хтось із Юхимових любовниць напоїв його, і він захотів

скупатися, та й подався до води, а попав у болото. Воно й

засмоктало бідолашного.

Їхню розмову перервали діти, які прийшли з двору до

хати і вже з порога:

– Мамо, їсти!

***

Ще недавно при згадці про колишню Іванову дружи-

ну і сина, Христина копилила губи, а нині така спокійна,

ніби їй все одно, куди він їде, та ще й примовляє:

– Їдь, їдь, Іване, – може, їм потрібна твоя допомога,

візьми з собою трохи грошей; нині ліки дорогі, не скупись,

то ж твоя дитина.

Іван дивується з такої переміни в настрої жінки, але

мовчить. Вранці Зоя подзвонила, що захворів син і треба

його рятувати. Чим захворів – не сказала, лише по голосу

зрозумів, що трапилась біда.

Зоя з сином і своєю матір’ю жила в сусідньому район-

ному містечку, працювала косметологом у приватній фір-

мі. Після того, як Іван пішов од неї, якийсь час жила в

цивільному шлюбі з прапорщиком Олегом. Таке бурхливе

кохання було в них, що дехто навіть заздрив. Та тішилися

недовго. Його перевели в іншу військову частину і звідси

він до Зої не навідувався. Та вона не дуже тим переймала-

ся. Молода, красива жінка завжди знаходила когось для

втіх. Яких тільки пригод мала за тих неповних два роки,

з ким тільки не переспала. Минали дні за днями, а нічо-

го не мінялося. Ніхто не пропонував їй створювати нову

сім’ю. Отак побавляться якийсь час – і знову вона сама.

120

Отут і згадала свого Івана. Вигадала про мниму хворобу

сина – і не помилилась. Колишній чоловік відразу відгук-

нувся. Приїхав під вечір і застав сина здоровим.

– Уже стало ліпше, Данилко майже здоровий, –

усміхалась Зоя. – А ми думали, що не приїдеш до сина,

до мене.

– Ну чого ж, я ніколи не відмовлявся від сина.

– А від матері, що його народила?

Іван не відповів, а взяв хлопця і посадив на коліна,

почав гойдати.

– Бери гостинці! – подав коробку цукерок.

– Ти будеш тепер моїм татом?

– Я твій тато давно.

– А чому ти не з нами? Ти втік од нас?

– Хто тобі таке сказав?

Данилко хвильку подумав, а відтак мовив тихо:

– Мама.

Іван не уявляв, що хтось може усиновити його сина.

Він гладив його голівку й щораз пригортав до себе. Тішив-

ся, що син такий кмітливий росте.

– Мама сказала неправду, я не втікав, то вона… – не

доказав, не знав як пояснити малому, чому батьки не

разом. На нього найшло якесь помутніння в голові. Ви-

мовляв слова не ті, що підказував мозок. Дивився на Зою,

що, як йому здалося, стала ще більш звабливою, ніж тоді,

коли вперше в неї закохався. Згадав, як довго добивався

згоди, аби стала його дружиною. І хоч прожили в парі зо-

всім недовго, та щось залишилося в його душі таке, що

годі й самому пояснити. Він щораз поглядав на годинник.

– Ти кудись поспішаєш?

– Я завжди поспішаю, дивлюсь чи встигну на вечірній

потяг.

– Ти що, не хочеш побути з нами… з сином хоч день-

два?– Та я не проти побути з сином, але дома мене чекає

дружина, їй скоро родити.

121

– Зачекає, нікуди вона не дінеться, та й не на хуторі

живе, дасть собі раду й без тебе. Давай краще я тебе на-

годую. Ти, напевно, голодний.

Іван заперечливо похитав головою. Та Зоя його вже

не слухала, взяла за руку й повела на кухню, де на сто-

лі було всякого варива. Він відчув, як наче якась по-

тайна енергія виходила з її тендітних пальчиків у його

долоню.

Зоя вела себе досить стримано, але за вдаваним спо-

коєм відчувався палкий темперамент. Зрозумів: колишня

дружина діє на нього силою своїх прихованих чар.

Іван смакував борщ, бо таки давно зголоднів, а Зоя

стояла біля нього й дивилася у вікно на синє небо, ставши

чомусь навшпиньки й гейби ненароком торкнулася його

голови. Він відчув, мовби тілом пробіг гарячий струмінь.

– Ти така спокійна, ніби не було в нас чогось такого…

– сказав Іван, дивлячись на неї примруженими очима.

– А ти чого хотів, аби я заливалась слізьми? – спита-

ла, і раптом обличчя почервоніло, немовби кров у ньому

закипіла.

Данилко тулився до Івана, щось лепетав і тягнув його

за довге волосся.

– Бачиш, який наш хлопчик вдався кмітливий, жва-

вий, хоч і без батька росте.

– Сама винна. Хіба я був для тебе поганим чоловіком?

– мовив Іван, згадавши, як вона благала пощади в той

раз, коли застав її на гарячому з любовником.

«Прости, я більше не буду», – просилася блудниця.

Тоді він не стримався й вперше в житті вдарив жінку.

Потім шкодував, бо усвідомив, що карати, а тим більше

чинити насильство – марна справа, та й не гоже муж-

чині так поступати, а отже, проявляти не силу, а слаб-

кість. Кажуть, як жінка засмакує чужого чоловіка, то

її хоч тяжко карай – нічого не вдієш. Незабаром і сам

у цьому переконався: Зоя втрималася тоді від спокуси

лише два тижні – і знову за своє, а він залишив її з си-

122

ном, поїхав жити до сестри в Мацошівку і там закохався

в Христину.

– Так, знаю… я… я… винна, але так часто буває у лю-

дей і ми лиш одні з них.

– Ти одна з таких, а не я.

– Не перечу, тепер каюсь, – сказала Зоя і, ридаючи,

кинулась йому на шию. – Я можу стати тобі ще коханою,

змивши сльозами свою провину. Лише тепер зрозуміла,

як багато втратила, ставши жертвою жагучого кохання,

зійшла з вірного шляху, згубилась у сітях, поставлених

мені, ніби навмисне, на кожному кроці. Хотіла утверди-

тись у цьому світі, а вийшло з цього – розчарування; я

зрадила тобі і так само покинула свого коханця, але знай:

я кохала вас обох так сильно, що обидва не втримались,

втекли врізнобіч, а я залишилась одна.

– І що тепер? – спитав Іван, спантеличений таким від-

вертим зізнанням.

– Ходімо разом, нам по дорозі, адже в нас – син. Ба-

чиш, я впала тоді так низько, що годі було піднятися, бо-

юся впасти ще раз, бо на цей раз, напевно, не підведусь.

Нині ще можна щось повернути, а завтра може бути пізно.

– Чому так думаєш?

– Я себе знаю.

Вона виливала свої почуття так пристрасно, ніби хоті-

ла тут же схилити його до колишніх пристрастей.

Іван такої розмови не чекав. Спочатку вів себе стрима-

но, наче перед ним була не його колишня дружина, а про-

сто цікава співрозмовниця. Та з кожною хвилиною вона

наче гіпнотизувала його і тепер побачив перед собою не-

мов ту колишню звабливу, в’юнку, пристрасну дівчину, за

якою так упадав, аж поки не стала його дружиною.

– Але ж у тебе було ще кілька мужчин і чому ти нині

сама?

Іванові доказували, що його колишня дружина во-

диться з багатьма чоловіками, веде розгульне життя, зло-

вживає алкоголем.

123

– Так, не перечу, але всі вони не варті нашого з то-

бою кохання. У нас є син, а це так багато значить для нас

обох, – каже й так милосердно дивиться на нього, а очі

ніби промовляють: бери мене, я знову твоя.

З Іваном у такі хвилини творилося щось незвичне.

Жінчина зрада тепер уявлялася йому, як нещасний ви-

падок, що трапився з нею, якого вона позбавилась так

швидко. Зоя щось каже, а він наче п’яніє від її улесли-

вих слів; йому хочеться чимскоріше піти з нею до ліжка,

та щось стримує, мовби наказує: спершу подумай, не по-

спішай. Та ні, не може стримати себе. Він торкається її

пухкеньких губ, які тут же витягуються в трубочку, від-

чуває в них присмак мигдалю і це ще більше розпалює

його хіть.

А хлопчик бігає по кімнаті, тішиться забавками.

– Кажи нехай мама візьме його до себе в кімнату, –

каже Іван.

Зоя тут же зрозуміла його натяк і мовила до сина:

– Іди, іди, мій хлопчику, до бабусі, вона тобі розкаже

казку перед сном.

– А тато? Я хочу, щоб він… – хлопчик усміхається і

ручками тягнеться до батька.

– Добре, сідай на коліна і слухай: була собі… жила в

лісі баба Яга…

– Не хочу про бабу Ягу, вона страшна, дітей забирає

до себе.

– Хто тобі таке казав?

– Мама.

– А ось і ні. Я знаю бабу Ягу, що Химою зветься. Вона

така добра, дітям ягоди збирає, на мітлі їх возить над лі-

сами, полями.

– А що таке ліс?

– То… то така ділянка землі, де ростуть різні великі-

превеликі дерева, живуть дикі звірі.

І пішла розмова про лісових звірів: ведмедя, лисичку,

зайчика, дику козу. Син довго слухав і нарешті почав за-

124

синати на руках у батька. Тоді Іван взяв хлопчика і відніс

його в дитячу кімнату до бабусі.

– А тепер твоя черга, – мовив до Зої.

– Яка?

– А така… – і він взяв її на руки й поніс до ліжка. –

Отут ми й продовжимо нашу вечірню казку.

– Ой, задушиш, – скрикнула Зоя і почала швидко роз-

дягатись.

Іван тут же, ніби спам’ятався і каже:

– А я спочатку прийму душ.

– О, ти я бачу не змінив свого вечірнього ритуалу.

– Звичайно, всі добрі звички, що засвоїв у юності, бе-

режу донині. Та й, зрештою, як сказав хтось із великих:

«Победоносно спорить с недугами масс может лишь ги-

гиена».

– Який ти все-таки практичний чоловік.

– Звісно, що й казати, від жінок навчився. А ти чого

навчилась?

– Кохати.

– Я так і думав. І хто був у тебе найкращий коханець?

Їх у тебе було так багато.

– Ну, ти трохи перебільшив, що «багато», але призна-

юсь чесно: найкращий із них – ти.

Іван нічого не сказав на це, лише усміхнувся й пішов

приймати душ, а Зоя тим часом стелила ліжко.

***

Обидва слідчі опрацьовували кілька версій убивства

Юхима. Найбільш схилялися до того, що хтось убив його

за борги, адже кільком клієнтам він заборгував чималі

гроші і, напевно, котрийсь із них поквитався з боржни-

ком. Але чому голий? Невже купався в потічку і потонув?

Сумнівно, але все може бути. П’яний міг забрести туди, а

відтак хтось ударив у голову, пограбував, роздягнув до-

гола – і нещасний сконав. Але чомусь золотого персня не

зняв?

125

Політичний підтекст вбивства відразу відпав, бо не-

біжчик не перебував у жодній партії чи громадській орга-

нізації. Головне для нього були: бізнес і жінки. Так при-

наймні казали ті, хто його добре знали.

Оте «Юхимчику мій», почуте на цвинтарі, не сходило

слідчому Загородному з думки. Що це, звичайна жіноча

жалість чи щось інше? Ким він був для неї: родичем, кохан-

цем чи діловим партнером? Якраз це і хотілося вияснити.

– Здається, аж тепер натрапив на потрібний слід, –

сказав Вадим цього ранку, потираючи руки.

– Ну розказуй, що ти запідозрив на цвинтарі.

Загородний розповів майору Євгенові Ткачуку про

підозрілу поведінку молодої жінки.

– Що ж, в процесі слідства кожна версія має право

на існування, хоча сумніваюсь, що вона щось прояснить.

Втім все може бути, треба викликати її на допит. Вона,

напевно, щось знає про це загадкове вбивство.

– Я оце й думаю зробити вже сьогодні.

– Правильно, тільки не роби поспішних висновків.

Треба все зважити і, головне, не сполохати жінку, поволі

розплутувати клубочок, не замотавшись у нитках. З прак-

тики знаю, що в загадкових убивствах завжди замішані

гроші і жінки. Цей випадок, мабуть, один із них.

Після деяких роздумів слідчий викликав Юстину в

прокуратуру.

***

Безлюдна вулиця стишилась, лише десь у сусідньому

дворі кілька разів гавкнув собака і тут же вмовк. Вечірні

сутінки вкрили подвір’я і мовби темним покривалом насу-

валися до Юстининого будинку. А в небі місяць у задумі,

здавалось, завис між хмарами, поблід, насупився, немов-

би чомусь ошкірився на землян. Зорі, що були засяяли,

коли тільки-но споночіло, тепер сховалися за хмари й ви-

чікують, поки їх розжене вітер і отоді-то знову заяріють

небесними вогнями.

126

Відтоді, як Юстина побувала на цвинтарі, не могла

заспокоїтись. Думала, з часом неспокій минеться. Та ні,

минув іще один день і нічого не змінилося. Нинішня тиха

весняна ніч навіювала нудьгу, цокотіли зуби, раз у раз

здригалося тіло. Хвилювання наростало й не могла ні-

чого з собою вдіяти, відчуваючи, що має з нею трапитися

якась пригода. Згадала Павла: обіцяв, що буде дзвонити,

та ніякої звістки відтоді, як поїхав на заробітки, нема. А

так хотілося почути його голос. Хоча Павло видався не

такий, як колишні мужчини, яких вона знала, але де

тепер знайде ліпшого, хто полакомиться на неї? Чомусь

мовчить, а може, просто витримує паузу, аби переконати-

ся чи стане вона його чекати. Та, зрештою, нічим їй він

не зобов’язаний: переспав із нею лише одну ніч і то вся

любов, хоч багато чого наобіцяв. Мала лише надію, що

вернеться і вже тоді можна буде складати якісь плани на

майбутнє.

Довго ще набігали спогади, туманіло в голові від не-

втішних думок і аж по опівночі заснула.

***

Тимоша постійно мучила совість за скоєний злочин.

«Нащо вчинив таке жорстоке вбивство, – карався думкою,

– і що з того вийшло? Розлучився з дружиною, живу в по-

стійному страху, хоч маю біля себе звабливу жінку. Та чи

надовго така розкіш? Кожної хвилини очікую, що можуть

прийти і забрати в буцегарню. Але ж міг тоді вчинити

інакше – просто піти від дружини, не вчинив би злочину

й не мав би гріха, а розкошував би нині з Асею, не крию-

чись від людей».

Майже кожної ночі йому сняться кошмари. Найчасті-

ше бачить уві сні страшні муки злочинців у пеклі чи на

тюремних нарах, і він там серед них катується в кайда-

нах, а навколо такі ж невдахи, тавровані душогуби.

Так, він – злочинець і мусить понести покару на цьо-

му світі, а по смерті, як твердять богослови – чекає пекло;

127

оте, що так часто йому сниться. З тюрми є надія ще повер-

нутися, а з пекла – ніколи.

У такі хвилини роздумів хотілося йти в правоохорон-

ні органи й признатися в скоєному. Адже кажуть, тим,

що самі приходять з повинною дають легшу кару. Чи так

воно є насправді, не знав, але раніше десь чував. Та впа-

дав у роздуми і охота йти й каятися відпадала, бо страх

завжди брав верх над розумом. Думав, що з плином часу

про його злочин забудуть, пошуки злочинця відійдуть на

друге місце, а той час він перебуде з Асею. І лише совість

годі ставало переконувати, що можна оминути покари,

якщо не на цьому світі, то в потойбічному. Адже не див-

но, що Божий суд звуть ще й Страшним, від якого ніхто

не втече.

Особливо мучила совість, коли залишався наодинці.

І все ж, незважаючи на муки сумління, боявся призна-

тися Асі про свій злочин. Він аж тепер зрозумів, що так

багато втратив, скоївши душогубство через невірну дру-

жину. А могло бути інакше. Та що там казати, хіба є на

світі люди абсолютно щасливі? Здається, таких нема. Він

лише недавно зрозумів, що кохати жінку – це найкраще,

що є в світі. І не важливо скільки жінці років. Важливо

інше – як складуться відносини двох закоханих сердець.

Свої відносини з набагато старшою від себе Асею вважав

напрочуд вдалими. У них не чергова інтрижка, а справ-

жнє кохання.

«Розкрию свою таїну Асі й на душі полегшає, – роз-

думував Тиміш. – А якщо вона побіжить у поліцію? Не

стане ж вона переховувати в себе вбивцю. Це не тільки

її право донести на нього в правоохоронні органи, але й

обов’язок».

Приходила додому Ася, і він знову на якийсь час ста-

вав іншим. Про його зізнання вві сні вона розмови не за-

водила, хоча кожного ранку якось дивно усміхалася.

128

***

Юстина прокинулась зі сну, коли на годиннику було

вже пів на дев’яту і аж здивувалася, що так довго спала.

Спросоння виглянула у вікно, а там, над будинками, тлу-

мились, налягаючи одна на одну, купчасті дощові хма-

ри. Ще хвиля – і блискавка розкраяла небо, розкотився

десь поблизу грім, аж затряслося все навколо. В її очах

зарябіло, хитнулася наче од вітру і поволі пішла у ванну

кімнату. Почистила зуби, вмилася холодною водою і аж

тоді збадьорилась. На кухні готувала сніданок, хоч їсти

не хотілося, але дотримувалася поради лікаря про режим

харчування під час вагітності. Чомусь недавно втратила

апетит і сон. Напилася зеленого чаю і з’їла скибку чорного

хліба з маслом. Ото і весь сніданок. Та Юстина не дуже пе-

реймалася своїм апетитом, боялася, аби не набрати зайвої

ваги. Головне: вживає достатньо вітамінів, щодня довго

буває на свіжому повітрі, а це так важливо для вагітної.

Згадала, що з самого ранку має прийти мати. Вчора

просила, аби вона прийшла раніше, бо хоче щось їй важ-

ливе повісти. А тим часом у небі недовго тішились хмари.

Звідкись навинувся вітер і порозганяв їх. Виглянуло сон-

це, кидаючи яскраві промені на мокру землю.

Юстина відкрила квартирку у вікні й до середини ві-

йнуло свіжим повітрям. Раптом почула стукіт у дверях.

«Мама так швидко прийшла», – подумала і відчинила сі-

нешні двері. Та ні, у дверях стояла Христина.

– А я до тебе ненадовго. Просто йду купувати молоко,

то по дорозі зайшла, щоб провідати, бо самій дома скучно.

– А Іван де?

Христина перед тим, як щось сказати, зітхнула.

– Поїхав до сина.

– Коли?

– Уявляєш, подзвонила його колишня дружина, що

захворів син, і він сьогодні з самого ранку побіг з дому,

наче гасити пожежу. Ще донедавна про нього навіть не

згадував.

129

– Що ж, дитину треба рятувати, а що з нею?

– Не знаю, Зоя нічого конкретного не сказала.

– Мабуть, колишня дружина хоче, аби дав грошей на

лікування?

– Ага, а де він їх візьме, сам живе на мою зарплату, –

каже Христина, – але я не перечила йому, бо знаю, яка то

біда, коли хтось хворий у сім’ї, ще й до того, коли це мала

дитина.

– Так, то правда, дитині треба помогти. На це і є бать-

ки, – погодилась Юстина. – Нині важко тим, хто хворіє, а

особливо, коли нема грошей, бо медицина хоч на папері

– безплатна, а на ділі – не маєш грошей – пропадай перед-

часно.

Христина слухала подругу, ствердно киваючи головою

на знак згоди.

– Поїхав і чомусь не дзвонить, а я місця собі не зна-

ходжу.

– Чому?

– А ну ж бо залишиться там. Від Зої всього можна че-

кати. Якби так сталося, то я би їй очі повидирала, коси

вимикала, отак!

– Не переживай, приїде твій Іван. Адже ти колись ка-

зала, що він такий добрий.

– Отож бо, доброго всі хочуть, а Зоя то така звабна жін-

ка, що може його знов до себе переманити.

– Ой, щось таке кажеш. Не думаю, щоб Іван вертався

до тої, котра його зрадила, та ще й, як ти розповідала ко-

лись, у такій безстидній формі.

– І я так гадаю, але не можу заспокоїтися, тому й до

тебе зайшла, щоб виговоритися.

Говорить Христина, свої переживання виливає, а Юс-

тина мовби не чує, снує свої думки, раз по раз глипає на

двері, очікує матір, яка обіцяла прийти з самісінького

ранку, але чомусь досі нема.

Аж ось і стукіт у двері. Так, це мати стояла на порозі,

тримаючи в руках дві сумки.

130

– Ну, то я піду, – каже Христина, – куплю щось із хар-

чів, хоча самій їсти не хочеться.

– Заходь до мене частіше, а то одній годі день пере-

бути.

– У тебе хоч мама є, а в мене – нікого.

Пішла Христина, а мати почала в коридорі роздягати-

ся. Вона була чомусь схвильована, захекана.

– Ну, що трапилось? – питає мати, побачивши на об-

личчі дочки приховану зажуру.

– Не знаю з чого почати, – відповіла дочка. Їй ніяко-

во було починати неприємну розмову, але так необхідну,

бо добре знала рано чи пізно все стане явним і тоді мати

може нагніватися на неї.

– Якщо погана звістка, то не кажи.

– Так, дуже неприємна, але мушу признатися, не хочу

далі таїти, – почала розповідь Юстина. – Я й так довго

приховувала, наче в сейфі те, що так постійно пече мою

совість, а далі не можу. І вона розповіла матері, що впро-

довж півроку зраджувала свого чоловіка, хитрувала. А в

результаті – трагедія останньої серпневої ночі минулого

року. Юстина розповіла, як це сталося. Розповідаючи це

все матері, вона не могла дивитися їй в очі.

Мати уважно слухала, а доччині слова, наче каміння,

валилися їй на груди. Тремтіли вуста, і сльози горошинка-

ми котилися з очей. Якусь хвилину мовчала, слухаючи її

сповідь, і врешті, скрушно хитнувши головою, заговорила:

– Ой, не чекала від тебе почути щось подібне.

– Знаю, усвідомлюю, що завинила, але вже нічого змі-

нити не можна.

– І ти так довго мовчала?

– А кому мала признатися? Я й нині боюся, чекаю, що

з години на годину прийдуть і заберуть мене в прокурату-

ру, тому й прошу, щоб прийшла до мене жити з вітчимом,

а то візьмуть мене і хата залишиться пусткою.

– Юстю, Юстю, що ти натворила, адже Тимко так лю-

бив тебе?

131

– Я – жінка, розумієш, не могла втриматися без чоло-

віка, а Юхим був такий… такий… – не договорила, роз-

плакалась.

– А дитина, дитина чия буде?

– Юхимова.

– Я так і знала, давно догадувалась, що тут є якась

таїна, – сказала і завовтузилась на стільці, не доказала

чогось, а лише трохи розкрила рот. Ще недавно думала,

що дочка в неї така безгрішна, а, почувши її розповідь,

злякалася; опустила стерплі руки, які в одну мить стали

важкі, мов колоди, годі було підняти їх, ба навіть ворух-

нути ними.

Юстина сиділа біля матері, хвилюючись. Щоб при-

ховати хвилювання, стиснула тремтячі пальці обох рук у

кулаки. О, як їй хотілося тепер прожити життя чесно, аби

не мучила совість за брехню, необдумані вчинки. Щодня

відчувала, що совість десь із глибини душі пробивається

й постійно нагадує, що буде суд над почуттями, думками,

вчинками. Проте, який це буде суд і коли, не могла собі

уявити.

Обидві ще довго розмовляли. Мати картала Юстину,

що вона так довго тримала таїну.

– Що ж, дорікати нині – марна річ, щось порадити –

пізно, – каже мати, хвилюючись, що аж губи тремтять, а

очі щораз то більше наповнюються слізьми. Вона довго не

могла отямитись од почутого. Їй здавалося, що дочка роз-

казує якусь недавно прочитану книжку, а не повідає про

халепу, в яку вклепалася сама.

– Ну, то як, прийдете з вітчимом до мене?

Мати задумалась, ніби перебирала в думці потрібні

слова, прокашлялася кілька разів, немовби у горлі застря-

гла горошинка, а відтак, оволодівши собою, заговорила:

– Гаразд, вмовлю Тадея, думаю, він погодиться якийсь

час пожити тут, хоча він привик до своєї квартири й іти

кудись не дуже охочий. Звичайно, не стану йому розпо-

відати все, що почула, а зрештою, розкажу, бо не маю від

132

нього ніяких таємниць. І він теж нічого не скриває. Ось

бери з нас приклад.

– Пізно, – зітхнула Юстина.

– Звернути на правильну дорогу ніколи не пізно.

Маєш це добре усвідомити, бо тобі ще довго йти і йти по

життю.

… Як на диво, Тадей відразу погодився пожити якийсь

час у пасербиці. Навіть задумав тимчасово здати свою од-

нокімнатну квартиру постояльцям, аби мати від цього хоч

якийсь зиск.

***

Залишаючись наодинці, Тиміш мав час на роздуми.

О, скільки думав-передумав за ті тижні, що він із Асею. З

нею йому так добре, поволі почав звикати до безділля, але

ні на мить не покидала думка, що все це скоро минеться.

О, миті насолод! Як багато вони тепер важать у його жит-

ті. Та чи довго буде він отак розкошувати? Миті щастя… У

кожної людини – вони свої, особливі, неповторні. А з них

складається вічність, про яку говорять лише деколи і то

переважно на чиїхось похоронах. Адже життя таке неми-

лосердне, у ньому повно пригод, випробувань і миті щастя

й насолод швидко забуваються, маліють як тільки-но на-

стає якась лиха година.

Перебуваючи в шлюбі з Юстиною, Тиміш і гадки не

мав, що трапиться така трагедія. Він так був закоханий у

дружину, що не міг навіть уявити якусь іншу жінку біля

себе. Нині Ася поклала всьому цьому край. Колись про-

читав і вже не пам’ятає хто автор цих слів: «То правда,

не буває повторного щасливого кохання, як і немає кра-

сивої тюрми». Тепер переконався, що це не так. Відносно

«красивої тюрми» не знає, а що можна зазнати щастя, хоч

і миттєвого, повторно закохавшись, то – правда. Головне

вірити і мріяти, навіть тоді, коли добре знаєш, що мрія

далека від здійснення. Тиміш свідомо й добровільно під-

корився владі над ним цієї пристрасної до любовних утіх

133

жінки, довірився їй і не шкодує; має свободу зовнішню та

не має свободи внутрішньої; постійно в страху, в муках

совісті, в передчутті чогось страшного, навіть гіршого за

смерть. Ось уже багато днів з ним твориться щось незвич-

не. Здавалося, у світі нема такої сили, яка могла б його

заспокоїти; відчував, ніби світ звужується, маліє, стискає

його немов обручем, не дає дихати на повні груди. Йому

уявлялося, що хтось за ним підглядає в коридорі, щораз

вчувалися чиїсь кроки. Аж туманіло в голові від манії пе-

реслідування. Лише, коли була поруч Ася, самонавіюван-

ня відразу зникало.

***

Щоб не спізнитись, Юстина вийшла з дому завчасу.

Йшла вулицею повільним кроком, немовби заощаджува-

ла сили перед майбутнім допитом. Тепле сонячне промін-

ня змушувало її примружувати очі, а зустрічний прохо-

лодний вітерець із самісінького ранку гнався метушливою

вулицею і куйовдив Юстинине волосся, студив обличчя,

шию. І ось вона біля районної прокуратури. Двері до при-

міщення були напіввідкриті, а єдине вікно, що виходило

на вулицю, непривітно зоріло масивними штабами. Уві-

йшла досередини, знайшла потрібний кабінет і, пересту-

пивши поріг, назвала себе. Голос чомусь охрип, з горла в

неї виривалися слова з кашлем.

– Сідайте, – мовив слідчий Загородний і дивно усміх-

нувся, кивнувши головою на стілець, що навпроти нього.

Сіла Юстина й подивилась на слідчого, що спостері-

гав за нею загадковим поглядом. Очі в нього, як у кота:

зелені, круглі, огнисті. Не дивиться, а немов прискає вог-

няними іскрами. Вона відчула, як гучно забилося серце, а

на чолі виступив холодний піт.

– Почнемо, – мовив по хвилі слідчий, стукнувши кіль-

ка разів олівцем по столі. – Ваше прізвище, ім’я і по бать-

кові?– Рузельська Юстина Іванівна.

134

– Рік народження?

– 1984-ий.

– Де зараз перебуває ваш чоловік?

– Не знаю, я з ним розлучилася.

– Давно?

– Минулого року.

– А конкретніше?

– В кінці вересня.

– Чому розлучилися?

– То наша особиста справа і я не хочу про це згадува-

ти, – сказала й кашлянула, закривши долонею обличчя.

– Розлучилися, будучи вагітною? – спитав Вадим, гля-

нувши на її живіт, що вже добре відіп’явся з-під плаття.

– Так, – сказала і чомусь зніяковіла, відчувши, ніби

слідчий заліз їй в саму душу. А тим часом, мовби по ви-

клику, до кімнати зайшов Євген Ткачук і поклав перед

нею дві однакові світлини.

– Пізнаєте цього чоловіка? – спитав Загородний, єхид-

но усміхнувшись.

Юстина глянула на світлини каламутними очима й

обімліла. До неї з світлин усміхався Юхим. Спершу їй

здалося, що їй двоїться в очах. Аж торкнувшись рукою до

них, зрозуміла, що то дві однакові фотографії. Якусь хви-

лю мовчала, а відтак спокійно відповіла:

– Звідки мені його знати?

– Не знаєте? То як поясните ваш оклик на цвинтарі:

«Юхимчику мій!»

Такого запитання Юстина не сподівалася. Чула як до

обличчя приливає кров, воно паленіло, а вуста кривили-

ся, наче їх хтось обпік чимось гарячим. Опустила голову

вниз, щоб не зустрітись із поглядом слідчого й щось ше-

потіла.

– Ну то що скажете на те!? – підвищив голос слідчий

Загородний.

Юстина замислилась, не знаючи що відповісти. Їй

стало раптом зле. Попливли кольорові кола перед очима,

135

здавило груди. Хоче щось промовити – годі, зціпила зуби,

відчувши, що вся паленіє. Їй здалося, що вона хитається

на хвилях і ось-ось може зомліти.

– Не пам’ятаю, нічого не знаю, – спромоглася нарешті

відповісти.

– То, може, покликати свідків і вони щось прояснять?

– сказав, аби розворушити жінку, хоча жодних свідків

вбивства поки що не знайдено. Ті двоє підозрюваних у

вбивстві Юхима, що були недавно затримані, мають алібі

і їх відпустили відразу після допиту.

– Води! – попросила Юстина.

Поки слідчий наливав в горнятко воду, Юстина зне-

притомніла і довелось викликати «швидку». Опам’яталася

в лікарні. Там її оглянув лікар-гінеколог і велів зберігати

кілька днів ліжковий режим, щоб не почалися передчасні

пологи.

***

Зоя прокинулась удосвіта й вже до самісінького ран-

ку не спала, боячись, що Іван може тихенько піти від неї.

Пробудився день, а відтак проснувся Іван і щось замурко-

тав, як кіт на печі, ласо поглядаючи на Зою.

– О, як нам добре було вночі, – каже Зоя, обнявши чо-

ловіка. – Я тішуся, що ми знову разом.

Вона шепотіла йому на вухо якісь тільки їй знайомі

чародійські слова. Він не розрізняв їх, але вони звучали

так милозвучно і, здалося, давно не чув чогось подібного.

«Нагулялась із чужими чоловіками, а тепер знову до

мене липне», – подумав Іван, обнявши Зою. Вона тули-

лась до нього й мала вигляд такої собі дівчинки, що чекає,

аби їй говорили компліменти.

– Я – чоловік прямий, люблю довірливі розмови, ось

скажи, чому так сталося, що ми пішли різними шляхами?

Зоя трохи подумала, а відтак мовила:

– Я не винна, винні обставини.

– Які ще такі обставини? – єхидно усміхнувся Іван.

136

– Так, так, не смійся, саме – обставини: тебе не було

кілька днів і я не стрималась від спокуси. Та, зрештою,

обоє ми винні. Не перечу, моєї вини тут більше, але й ти

добрий, хіба отак просто віддають у чужі руки шлюбну

жінку? Міг тоді поступити інакше.

– Як? – дивується Іван.

– Не знаю, але дивуюсь, що так легко пішов від нас,

ніби ми стали враз для тебе чужі.

– Жартуєш? І ти ще смієш мені докоряти? Та я…я…

міг вчинити жорстоке насильство, повбивати обох, та не

хотів брати гріха на душу. Думаєш, я проявив слабкість,

чогось злякався? Навпаки – поступив, як джентльмен: хо-

чеш іншого чоловіка – маєш!

– Я шкодую, справді шкодую, що так сталося. Повір, я

не винна, сама не знаю, що на мене тоді найшло, не дума-

ла, що чиню, піддалась миттєвій спокусі, та коли зрозумі-

ла свою помилку – було вже пізно.

– А тепер що? Хочеш, аби я залишив вагітну жінку, чи

не так?

– Так, дуже хочу, аби ти був з нами, – призналась Зоя.

– Давай, не будемо виясняти наші стосунки, згадувати

минуле, що вже далося нам взнаки обом. Треба думати

про те, що маємо робити завтра.

Іван відчув у цих словах невтішну печаль самотньої

жінки. Вагався: вертатися в минуле, хоч і не таке далеке,

чи відмовитись од нього. Адже казала колись: «Я – твоя». І

була такою недовго. Забаглось розкішного життя, бо того,

що було, здавалося, так мало. Хотіла втіх, купатися в них,

та вийшло, що не знайшла їх і тепер хоче повернути втра-

чене.

Він не знав, що й казати. Йому було приємно відчу-

вати на собі лоскітливий доторк її пишного волосся, гру-

дей. Вона ніби навмисне виставляла напоказ свої жіночі

принади, розпалюючи в ньому колишні пристрасті. У такі

хвилини, здавалося, світлішою ставала його душа, від-

чував як щось приємне охоплює тіло, вливається в нього

137

якась чудодійна сила. Отут він усвідомив, що й досі кохає

Зою, але не хоче признатися в цьому, бо внутрішній голос

немов наказує: не спіши, подумай добре, будь гордим.

Цієї суботи раніше, ніж завжди, прокинувся Данилко

і почав бігати то до матері, то до батька, сідаючи їм на ко-

ліна. Тішився хлопчик, що має батька і щораз питав: «Ти

будеш тепер щодня з нами?»

Іван відмовчувався, або казав щось невиразне, а вре-

шті зізнався:

– Завтра поїду від вас на якийсь час, а потім знову

буду з вами.

– Чому поїдеш?

– Так треба.

І тут у розмову вступила теща Марія Іванівна; сипа-

ла улесливими словами, видно далися взнаки доччині

негідні витівки. Іванова теща – пенсіонерка. Донедав-

на працювала бухгалтером у приватній фірмі, а коли

народився внук, то стала його доглядати, залишивши

роботу.

– Ти тільки поглянь на Зою: вона нарешті усвідомила

свою провину і тепер карається за свої помилки, – каже

Марія Іванівна. – А близькі люди повинні одне одному

прощати, і, коли людина прощає комусь провини, то вона

в цей же момент вивершується над злом.

«Чому не стримали дочку від необдуманих вчинків,

гадали, що хтось кращий за мене на неї зазіхне», – по-

думав Іван, але стримався, щоб сказати про це вголос. А

теща продовжувала:

– Он свято завтра таке велике, то нащо кудись їхати,

святкуйте разом, не залишай сина в такий день, – мовила

таким переконливим тоном, що Іван не знав, що на те від-

повісти; встав, насупився й почав ходити по кімнаті.

– Прощати – не значить, що можна все негідне забути.

Є речі, які не забуваються, і я не певен, що можна цьому

зарадити. Зрештою, що скажу Христині? Вона, напевно,

переживає.

138

– Переживає, ну й що? А ми для тебе хіба чужі? Глянь,

як Данилко тішиться тобою, то побудь із нами хоч на Ве-

ликодні свята, а там як схочеш.

– Мамо, перестаньте квилити, ми самі дійдемо згоди,

правда, Іване?

У Зої нервово пересмикнулись уста. Вона подивилася

на чоловіка таким благальним поглядом, що йому стало

не по собі, забилося серце, закліпав очима.

«Лукавить, а може, й справді хоче всією сім’єю святку-

вати», – подумав Іван і по хвилі мовив:

– Гаразд, вмовили, залишуся на кілька днів.

Зоя і Данилко радісно заплескали в долоні.

– Бач, як радіє син, а ти хотів позбавити його такої вті-

хи, – мовила теща і засяяла очима. Зоя теж усміхнулась,

притулилась обличчям до Іванових грудей, проявляючи

жіночу ніжність.

– Я така щаслива, що ми знову разом, – сказала

Зоя, обнявши чоловіка за шию. – Обіцяю тобі буде в

нас добре.

«Хитруєш, заговорюєш мене, думаєш забуду про

твої гріхи, я теж не вчорашній, все пам’ятаю», – поду-

мав Іван і тут же відчув, як його підхопила якась не-

звична хвиля теплих почуттів до Зої, яка здалась йому

невимовно чарівною й вдячними очима дивилася на

нього.

…Іван залишився святкувати Великдень у Зої, а Хрис-

тині подзвонив і сказав, що мусить бути тут ще якийсь

час, бо син потребує його допомоги. Якої – не сказав, не

хотів щось вигадувати, а признатися, що послухав Зою, –

не наважився.

Христина вислухала його і мовила:

– Вважай на себе і не пропади.

– Постараюсь, – сказав Іван і подумав, що вперше у

розмові з Христиною кривить душею.

139

***

Знову не спалося цієї ночі Юстині. Звечора довго роз-

мовляла з жінкою, що теж зберігала вагітність і аж по

опівночі заснула. Снилося щось страшне. Прокинулася

вдосвіта, не встигши до кінця розгледіти сон, та й те, що

бачила уві сні – не запам’ятала. Кажуть, що сон проти су-

боти збувається, в інші дні – сни пусті, тому й тішилася,

що сновиддя не пам’ятає. Довго ще лежала в ліжку, від-

чувала втому, чомусь після ночі бовваніла голова. Знала,

власне, догадувалась, що й тут, у лікарні, їй не дадуть

спокою правоохоронці. Так і сталося. Вранці, тільки-но за-

кінчився обхід лікуючого лікаря, у палату зайшов слідчий

Євген Ткачук. Юстина була в палаті одна. Інша вагітна

пішла на процедури й там затрималась, а може, навмисне

не заходила в палату. Слідчий чемно привітався, спитав

про здоров’я, сів у крісло біля неї. В палаті на нього поді-

яв запах хлораміну, розчином якого санітарка тільки-но

провела ранішнє вологе прибирання. Він двічі чмихнув

носом, кашлянув, а відтак хвилю мовчки щось роздуму-

вав, перш, ніж почати допит.

– Я, слідчий Євген Ткачук, хочу продовжити вчораш-

ню розмову.

– Але ж вчора я розмовляла з іншим слідчим?

– Так, знаю, чув вашу розмову й нині хочу вияснити

деякі деталі. Мусите говорити правду, адже за дачу не-

правдивих свідчень існує покарання згідно закону. Ви й

далі будете твердити, що не знали Юхима Найденка?

Юстина відповіла не відразу, зосереджуючись на дум-

ці, що має казати. Хотіла заприсягтися, що не знала цього

чоловіка, а на цвинтарі вимовила його ім’я, не думаючи,

що каже. Та вмить стало незручно, ніби її застукали на

чомусь недозволеному. Подумавши, усвідомила, що слід-

чий їй не повірить і мовила притишеним голосом:

– Так, я знала цього чоловіка.

– Ким він вам приходився?

– Він мене зґвалтував.

140

– Коли?

– 31 серпня 2009 року в моєму домі.

– Чому ви не кричали?

– Кричала.

– Ну й що?

– Ніхто не прийшов мені на допомогу.

– А потім що?

– Якраз у цей же час навинувся мій чоловік Тиміш,

схопив його й почав гамселити кулаками. Ґвалтівник ви-

біг на ганок, за щось зачепився і впав на сходах, розбивши

собі голову.

– Що було далі?

– Я зрозуміла, що він забився на смерть.

– Чому не повідомили міліцію?

– Боялась.

– Чого?

– Щоб не арештували чоловіка.

– А де дівся труп?

– Цього я не знаю.

– Чому не сказали Юхимовій дружині, адже його так

довго шукали й всі про це говорили в місті?

Юстина довго мовчала, а відтак переконливо мовила:

– Кажу – боялась за чоловіка.

– Навіть тоді, коли розлучились?

– Так.

– Чому?

– Бо він мені погрожував.

– Як?

– Казав, якщо я повім про смерть Юхима, то він мене

скарає.

Кравчук спрямовував розмову в бажане русло, ставив

одне за одним запитання, не даючи Юстині розслабитися.

– Як ви гадаєте, де він тепер?

– Не знаю, мабуть, на заробітках у Москві.

– Адресу знаєте?

– Ні. Маю лише колишню, а де він сьогодні – не знаю.

141

Якраз у цей час у палату зайшов лікар і сказав, що не

можна з жінкою довго розмовляти, бо це може їй зашкодити.

– Уже йду, – мовив слідчий – і до Юстини:

– На сьогодні досить. Будемо вважати, що між нами

відбулася лише попередня розмова.

Пішов слідчий, а в Юстини ще довго сіпалися уста,

пашіло обличчя, не могла заспокоїтися навіть тоді, коли в

палату прийшла Оля, майбутня породілля, що вже другий

місяць у лікарні зберігає вагітність. Відразу почала скар-

житись, що до неї ніхто не приходить. Співмешканець,

з яким донедавна жила, як тільки-но пішла до лікарні,

кудись зник, а батьки далеко, та й самі часто хворіють.

Тим часом гроші в неї вичерпались, а лікар кожного разу

назначає якісь нові ліки, і вона не має за що їх придбати.

Юстина теж небагата на гроші, але недавно дістала

декретні, а ще допомагає мати своєю пенсією, та й вітчим

не відкаже, бо щомісяця приносить до хати зарплату.

– А до тебе приходив чоловік?

– На жаль, ні. Я розлучена.

– Ого! – дивується Оля. – А я вже тобі заздрила: такий

поважний, спортивного складу. Думаю собі: мені б такого.

Мабуть, хтось із рідних?

– Так, родич… – сказала й опустила додолу очі. Вона

підтримувала розмову неохоче, думала про інше: дала

слідчому неправдиві покази, наговорила на покійного

Юхима, що той – ґвалтівник.

Звичайно, на мертвого можна всього наговорити, він

не почує, не заперечить, а свідків, як їй здалося, нема. І

тут у неї защеміло серце, стало тяжко на душі від того, що

назвала коханого чоловіка ґвалтівником.

«Ось народиться син і що йому скажу? Твій батько –

ґвалтівник, – подумала Юстина і такий жаль вчепився,

що хотілося плакати. – При наступній зустрічі з слідчим

признаюся, як це сталося насправді».

Вона почала ходити в палаті, хоч лікар казав, що тре-

ба зберігати якийсь час ліжковий режим.

142

***

Обидва слідчі прийшли до висновку, що Юхим Най-

денко не помер внаслідок нещасного випадку, як це опи-

сала на допиті Юстина Рузельська, бо висновок судової

медичної експертизи вказував на інше: отримана травма

черепа не могла статись від звичайного падіння на сходах.

Вадим вирішив ще раз оглянути місце, де знайшли

трупа й допитати найближчих сусідів. І ось він у Єви, що

мешкала навпроти Юстини Рузельської.

Єва вступала в розмову неохоче, перш ніж щось відпо-

вісти добре продумувала, що має казати.

– Тієї ночі мені чомусь не спалося, але чому вже й

сама не знаю.

– І що ви чули тієї останньої літньої ночі?

Єва прикусила нижню губу, трохи подумала і каже:

– Чула якийсь крик на подвір’ї нашої сусідки.

– Постарайтесь пригадати, що конкретного чули:

хтось кликав на допомогу, чулись якісь прокльони чи

щось інше?

– Нічого не можу конкретного сказати, бо то було вночі й

кричала жінка недовго, просто кілька разів зойкнула і вмов-

кла, а в темноті нікого не бачила, – розвела руками Єва.

– І вам не захотілося взнати, що там діється, а може,

хтось у сусідстві чинив насильство, грабував?

– Я пішла до хати, подумавши, що то кричала не су-

сідка, а верещало радіо.

Слідчий зрозумів, що Єва більше нічого не знає або не

хоче відкрито говорити; пішов, впевнившись, що злочин

стався саме якраз тієї останньої серпневої ночі.

***

Кожного понеділка Тиміш любив дивитися телевізій-

ну передачу «Жди меня». Різні люди, а так часто – схожі

долі. Особливо був вражений побаченим сюжетом, що в

нинішній час дехто з людей попадає на довгі роки в раб-

ство. Нещасних заставляють важко працювати лише за

143

харч. Ось і цього разу показали невільника, що звільнив-

ся недавно з тяжкої підневільної праці на цегельному за-

воді в далекому Дагестані. О, яка це була для нього втіха,

що він нарешті вернувся до своїх рідних!

Такі прикрі історії наганяли на Тимоша нудьгу. Він

теж не має волі, але його невільництво приємне, адже

тримає його в покорі така чарівна пристрасна вдова. Має

ситну їжу, теплу постіль, поруч ніжну жінку – чого ще тре-

ба – одна розкіш. І меланхолічні стани тривали в нього,

як правило, недовго, але майже щодня. Аби їх позбути-

ся, згадував минулу ніч, проведену з Асею, і відразу наче

оживав.

Кілька годин самоти… Спочатку Тиміш нудився са-

мотністю, а потім звик і вже не уявляв собі, що може най-

ближчим часом щось змінитися, звикнувшись із тим, що

має. Та, власне, він і не хотів якихось змін.

Оце тимчасове безсилля, що було вчепилося до нього –

минулося так непомітно. Нині він чується здоровим, силь-

ним. Хоч часто сумнівався, що Ася в якийсь момент може

показати йому на двері, знайшовши когось іншого, більш

надійного, і зробить це, як йому здається, легко.

Ася – завжди бажана: і тоді, коли спить біля нього, і

коли приходить із роботи й кидається йому в обійми; з нею

– одне блаженство, гармонія почуттів, про які раніше на-

віть не догадувався. Звичайно, Тиміш старався догодити

своїй партнерці навіть тоді, коли вже не мав на то сили.

Та Ася завжди, мовби відчувала його стан, вміло розпа-

лювала пристрасті, аби він швидко приходив у форму. І

вона ним була задоволена. Одначе він не міг до кінця собі

уявити, чому Ася нікуди, крім магазину, його самого не

відпускає: боїться, аби він не втік чи просто це її дивні

химери? Годі було зрозуміти, що там діється в її душі. Єд-

нання тіл у них є, і це добре, а єднання душ? Наразі обох

задовольняють чуттєві бажання тіла, а не бажання душ.

Все, що існувало між ними – тільки зовнішній бік життя;

в душі затаїлось щось інше, невидиме, незрозуміле, ба на-

144

віть дивне. Близькість із Асею задовольняла його фізіоло-

гічні пристрасті, але це були лише потреби тіла, задово-

лення інстинктів, які не мали нічого спільного з його ду-

шевним станом. Поки Ася з ним – забував про все на світі,

піде вона на роботу – і він тут же на якийсь час впадає

в меланхолію. Залишаючись сам на сам у квартирі, він

часто пірнав у роздуми, говорив сам до себе, щось мимрив,

криво усміхався, жестикулюючи перед дзеркалом. Дивля-

чись у нього, він бачив себе не таким, як він є, а здавалося,

що на нього дивиться примара, за якою ховається вбивця.

І тоді, глянувши на збаламучене лице, лукаво чомусь сам

собі погрожував кулаком. Здалося, що його смертельний

гріх можна прочитати, глянувши на його обличчя, на яко-

му – страх і божевілля, що ніби хочуть вирватись назовні.

Його пекла думка, як складеться їхнє життя з Асею в не-

далекому майбутньому? Як він гляне їй в очі, коли його

злочин стане явним?

Йому вже в який раз хотілося стати перед нею на ко-

ліна, признатися в усьому, сказавши наостанку: вирішуй

сама, що маєш робити!

Що вона вчинить, почувши його сповідь? Буде три-

мати в тайні, ховати від правосуддя чи тут же побіжить

у поліцію? Напевне, не стане вона переховувати у своїй

квартирі вбивцю. І ніякі просьби-мольби не допоможуть.

…Думки… думки… одна одної страшніша…

«У мене нема ні брата, ні сестри, ні рідних. Я один на

грішній землі і якби не Ася, то, напевне, давно покінчив

би з собою», – думав Тиміш, вивертаючи з глибини душі

свої потаємні думки, заховані від навколишніх. Так, він

розумів, що не має права ухилятися від відповідальності

за злочин, але страшенно боявся кари, бо вона уявлялася

такою жахливою, адже прийдеться роками сидіти в колі

душогубів. Брр…Страшно навіть усвідомити, що його че-

кає. Він відчував огиду до себе за свій необдуманий жор-

стокий вчинок і не знав, що має робити, як йому далі жити

з таким заплямованим сумлінням.

145

Одначе Тиміш все ще надіявся, що Юстина не змінить

своїх показань, а буде свідчити так, як написала в заяві

до прокурора, і тоді Юхимова смерть буде виглядати, як

нещасний випадок, що стався з ним на бетонних сходах

у їхньому будинку, а він викарабкається з трясовиння, в

яке впав так неждано-негадано й так безглуздо.

…Тимошеві давно набридло сидіти отак дома без уся-

кого діла. Щодня читав книжки, дивився телепередачі,

інколи готував для Асі обід, чекаючи її приходу додому.

Прийде Ася з роботи й відразу відчуває на собі добродій-

ну силу її біологічного поля. У перші тижні відчував дея-

кий дискомфорт, загальну слабість; навіть подумував, що

вона забирає в нього чоловічу силу, то тепер усе переінак-

шилось: чувся в силі, із задоволенням і легкістю викону-

вав усі її забаганки в ліжку й тішився, що вона ним задо-

волена. Якось, переглядаючи у книжковій шафі книжки,

натрапив на таку, що привернула його увагу: Грэхем Мас-

тертон «Как свести с ума своего любовника». В анотації

прочитав: «Эта книга научит, как усовершенствовать свое

любовное искусство, улучшить сексуальную жизнь, доста-

вить максимальное удовольствие своему партнеру, про-

будить его воображение. Вы узнаете много нового о том,

как соблазнять, дразнить, приязно возбуждать и «мучить»

вашего партнера, чтобы вместе достичь вершины сексу-

ального удовольствия».

«Ага, ось звідки її сексуальні фантазії, скільки виду-

мок і все це з книжки»? – подумав Тиміш, мимоволі усміх-

нувся і взявся за чтиво. Та прочитав лише кілька сторінок

і прийшла Ася. Як завжди жвава, усміхнена, кинулась

йому на шию.

– А знаєш, скажу тобі приємну новину.

– Яку?

– Незабаром підемо до РАЦСу подавати заяву про

одруження.

– А як же з моїм паспортом? Я давно порушив візовий

режим.

146

– Я про все домовилась, одружимось і нарешті будемо

жити, як білі люди.

– Дуже добре, я згідний йти з тобою навіть уже сьо-

годні, – каже Тиміш, – але боюся, що з цього всього може

нічого не вийти.

Він тяжко зітхнув, і Ася вловила в його інтонації якусь

незрозумілу тривогу.

– Не хвилюйся, все буде о’ кей!

Тиміш зрадів й від хвилювання аж зажмурився, вхо-

пивши Асю на руки і почав цілувати.

***

Минуло два тижні відтоді, як Іван залишився жити з

Зоєю. Кожного дня дзвонив до Христини і брехав, що му-

сить бути ще якийсь час із хворим сином. Натякнув, що

знайшов тут тимчасову роботу: малює портрет однієї жін-

ки й отримає за це чималі гроші. Він і справді малював

портрет Зої, який вона хотіла помістити в Салоні краси на

видному місці, аби заманювати клієнтів. І дійсно, портрет

Іванові вдався, хоч давно не брав у руки пензля. З пор-

трета дивилася красива, замріяна жінка з довгим світлим

волоссям, що сягало аж до стегон. Великі голубі очі так і

манили до себе.

Зоя тішилася художнім витвором, і обіцяла Іванові, що

придбає для нього приміщення, аби він міг щодня займатися

улюбленою справою. Іван загорівся такою ідеєю – мати свою

творчу майстерню, бо давно хотів робити щось вагоме, корис-

не, приємне. Та думка про Христину не давала йому спокою

ні на хвилину. Зоя – така приємна, ніжна, сексуальна; з нею

йому так легко, але як подумає скільки чоловіків тішилися

її тілом – стає не по собі, аж в піт кидає. Він усвідомлював,

що піде від неї на якийсь час, а вона не зупиниться у своїх

спокусливих мандрах. Адже це не дивина. Оскільки були в

неї коханці, то вони будуть і в майбутньому.

Ніби вгадуючи його думки, вона кинулась йому на

шию й стала знову чомусь ні з того, ні з сього виправдо-

147

вуватися, мовляв, не усвідомлювала, що чинила щось по-

гане. Мабуть, напилась чогось такого, втратила здоровий

глузд і не отямилася, як опинилася в чужих обіймах. Вона

не вважає свої зв’язки з іншим чоловіком зрадою душі, а

зрадою тіла. І все це ще можна поправити. Так говорила

про того чоловіка, з яким її колись застав Іван у ліжку.

Про наступних коханців – ні слова. Вона каялась, ставши

на коліна, бліда, розтривожена і навіть у такому вигляді

була красивою, звабливою і її принизлива поза збуджува-

ла його чоловічі бажання. У такі хвилини він ненавидів її

і одночасно обожнював; в душі відчував, що нове кохання

з нею принесе багато горя, але життя без неї тепер уже не

уявляв.

В Івановій душі творилося щось незрозуміле, такого

почуття до шлюбної жінки раніше не знав. Йому хотілося

бути з дружиною й сином, але усвідомлював, що має певні

обов’язки перед Христиною.

– Я зустрів Христину й закохався, – почав Іван. – У нас

буде дитина і ти мусиш мене зрозуміти: не можу покинути

вагітну жінку і нічого не сказавши, залишитися з тобою.

– Христина ще не народила й не знати чи народить, а

в нас є син, який так звик до тебе за ті дні.

– Як так не народить?! – підвищив голос Іван.

– Народить, то матимеш двох синів і я ще не відмов-

люсь мати дітей, – сказала й так ніжно глянула йому у

вічі, що Іван тут же зм’як, а Зоя відчула, що може вплива-

ти на нього своїми жіночими звабами.

– Що хоч кажи, але я мушу вернутися, все розповісти

Христині, хоча признаюсь, що не уявляю свого життя без

нашого Данилка.

– А без мене? – спитала Зоя, глянувши закоханим по-

глядом з-під брів.

– Здається, я кохаю обох жінок, можливо, котрусь біль-

ше, котрусь менше, а те, що обох – знаю точно.

Сказав і почав лаштуватися в дорогу. Зоя не стала

йому перечити.

148

***

Після повторної розмови зі слідчим Юстину почало

мучити сумління, що сказала неправду, обмовивши Юхи-

ма, нібито він її зґвалтував. Кілька днів вагалася йти чи

не йти в прокуратуру й чесно все розповісти. Нарешті зва-

жилася. І ось вона сидить перед слідчим Євгеном Кравчу-

ком, похнюпивши голову.

– Хочу признатися, як то все сталося насправді, – мо-

вила ледь чутно.

– Кажіть.

– Я з ним спала.

Майор Кравчук не чекав на таке зізнання. Спочатку

здивувався, навіть усміхнувся, а відтак, набравши поваж-

ного вигляду, сказав:

– Так, так, продовжуйте і з цього місця більш де-

тально.

– Та що там деталізувати – спала з Юхимом Найден-

ком у себе дома і чоловік застав нас на гарячому.

– А потім що?

– Юхим втікаючи, впав на сходах. Наздогнав його мій

чоловік, схопив за волосся й став товкти головою до бетон-

них сходів, аж поки той не помер.

– Хтось може крім вас це підтвердити?

– Не знаю, я кричала надворі біля своєї хати, правда,

недовго, але на мій крик ніхто не обізвався.

Слідчий детально записував її розповідь. Уточняв ще

якісь деталі цієї трагічної ночі. Юстина розповідала все,

що їй запам’яталося. Сказала, що з примусу написала за-

яву до районного прокурора, що її зґвалтував Юхим Най-

денко.

– Де ця заява?

– Забрав із собою мій колишній чоловік.

– Все це добре, що ви нарешті сказали правду, але

чому так довго її приховували від слідства?

– Боялась чоловіка, аби мене не скарав, та й стидно

було про це говорити.

149

– А тепер?

– Тепер зрозуміла, що далі тримати в тайні не можна,

совість замучила.

Слідчий дав їй підписати текст протоколу зізнання.

Юстина з якоюсь легкістю, ніби скинула камінь з душі,

покидала приміщення прокуратури.

***

Цієї ночі Христина довго не могла заснути, перебува-

ючи в полоні невтішних думок. І всі вони крутилися на-

вколо Івана: чому так надовго затримався в колишньої

дружини? А може, вже знову зійшовся з нею? Але ж ні, її

Іван не такий, бо ще недавно клявся: «Ти єдина, моя ко-

хана, я буду завжди з тобою». Вона йому вірила, але якась

нав’язлива думка нашіптувала, що може щось статися не-

передбачуване. Заснула серед ночі, а прокинулась зі сну,

коли вже сонце заглядало у вікно, кидаючи до кімнати

сніп теплого проміння.

Христина підійшла до умивальника, хлюпнула на

себе холодної води, відчувши прилив бадьорості. Зна-

двору було чути, як на вулиці гуркотом захлинаються

автомобілі. Глянула у вікно. На тротуарі поспішали

перехожі. Лише якийсь хлопець і дівчина, обнявшись,

ішли поволі; щораз зупинялися й цілувалися. Згада-

ла своїх колишніх наречених, закоханців. Спочатку не

знала відбою від них, а потім ставало щораз менше тих,

хто хотів мати з нею інтимні стосунки. Усе позаду: і зу-

стрічі, і поцілунки. Обвела поглядом кімнату й усміх-

нулася, бо вона багато може чого розповісти, що тут

діялося ще кілька літ тому. О, які це були хороші дні!

Є про що згадати. Шкода лишень, що ніхто з її парт-

нерів довго з нею не затримувався: потішиться якийсь

тиждень-два й кудись зникає так само, як і з’являвся

на її життєвому шляху. Та Христина не жалкує за ми-

нулим. І коли появився Іван, молодший від неї на сім

років, то відразу вхопилася за нього як воша до кожуха.

150

Іван – добрий сім’янин, хоч трохи скупий на ніжності.

Якийсь він інколи буває черствий до коханої жінки.

Навіть на поцілунки не ласий, торкнеться губами до

її щоки, наче боїться чогось, а їй хочеться цілуватися

аж взасос, до запаморочення, п’яніти від обіймів. Мала

надію, що він згодом переміниться, дійде, як кажуть,

до кондиції. Вона знає багато способів, як розбурхати

приховані чоловічі почуття, та навмисне стримує себе,

боїться, а ну ж бо подумає Іван, що вона баламутка, спо-

кусниця, навчилась із колишніми партнерами і тепер

проявляє своє вміння на ньому. Та з часом привикла до

такого. Здавалося, що нарешті знайшла справжню чис-

ту любов без обману, зазнає сімейної радості. І на тобі

– виявилось, що є ще одна жінка, яка має, можливо, на-

віть більшу владу над ним, аніж вона. Адже у них є син,

а що колись сім’я розпалася, то це ще не все втрачено.

Сьогодні світ такий непевний, збаламучений.

…І ось Іван знову дома. Христина на хвильку забула

про існування суперниці Зої. Переступивши поріг, Іван

усміхнувся, але усмішка видалась їй нещирою, бо очі чо-

мусь ховав од неї. Вона вловила той його погляд, та вдала,

що нічого такого не помітила.

Іван відчував у душі, що завинив перед нею. І не тому,

що так довго був із Зоєю, а тому, що збрехав про хворого

сина. «Як виправдатися, що цілих два тижні жив із своєю

колишньою дружиною? Христина – мудра жінка, може не

повірити моїм словам», – подумав і почав щось говорити

невпопад.

Христина була не з ревнивих, але підозрювала, що

Іван щось приховує. Навмисне не розпитувала про його

перебування в квартирі колишньої дружини й лише по-

думала: «Захоче, сам розкаже, – а ні, то не треба».

– Не карайся так, коханий… я догадуюсь чому ти та-

кий; розумію, коли дитина хвора – треба допомогти. Скоро

будемо мати свого сина, то… – не доказала, бо Іван відра-

зу чомусь спохмурнів і каже:

151

– А Зоїн син – мій син.

– Так, так, твій, я тебе розумію. Добре, що ти вернувся

цілим і здоровим.

– А що могло зі мною трапитись?

– Та я так, – до слова. Просто скучила за тобою.

– І я теж.

Він обняв Христину і йому враз стало ніяково, що

говорить їй неправду про нібито хворого сина. Та Хрис-

тина і вигляду не подала, що сумнівається у правди-

вості його слів, хоч дивиться на нього з прихованою

підозрою. Знає: він щось таїть од неї, можливо, те, що

помирився з Зоєю, адже давно переконалася, що жодно-

му чоловікові не можна вірити. Ще донедавна гадала,

що Іван не схожий на тих чоловіків, яких вона знала.

А тепер сумнівається в ньому. Так, обоє тримають бага-

то чогось таємного. Ось, приміром, вона вміло імітува-

ла, що прийшлась Іванові незайманою, хоча втратила

цноту п’ятнадцятирічною дівчиною. Деколи навіть Іван

жартома кепкував, що вона зберегла невинність тільки

тому, що її ніхто не хотів.

«О, хотів і не один, та я чекала на тебе», – відповіла

тоді Христина, а сама подумала, усміхнувшись: «Якби ти

знав, скільки хлопців зі мною переспало, то, напевне, міг

би жахнутися». Декого із них уже й призабула. Коли роз-

мова заходила на таку тему, то вона навмисне уникала

розмов про своє дозаміжнє життя, аби чимось не прого-

воритися про свої амурні пригоди. Усе колишнє життя

здалося тепер дивним маревом, сновиддям.

Заговорив Іван про свої почуття і знову в квартирі ві-

йнуло теплом, домашнім затишком.

«Все-таки я чиню нечесно по відношенню до Христи-

ни. Вона мені вірить, а я… – подумав Іван і нахилився

до неї, щоб поцілувати, відчувши її гарячі уста, локони

чорного довгого волосся, яке лоскотало його обличчя. – Ні,

я нікому її не віддам». У цю хвилю в Христини затремтіли

довгі вії, чомусь нахмурились смоляні брови; вона диви-

152

лась на Івана темними зіницями, які то розширювалися,

то звужувалися.

Так, цього разу Іван чи не вперше не звірився коханій

про свої потайні почуття, не зумів відкрити навстіж свою

розхристану душу, а так хотілося. Що його чекає найближ-

чим часом? Здавалося, що він кудись поспішає шаленим

злетом, а куди й сам не знає; просто тікає від своїх думок

туди, де його ніхто не зможе знайти.

***

У кінці кожного робочого дня слідчі аналізували отри-

мувану інформацію. Самі собі дивувалися, що так пізно

вийшли на слід можливого вбивці. Що мають робити далі?

Треба знайти Тимоша Рузельського – і все проясниться.

Напевно, знайдуться ще інші свідки тої трагічної ночі, а

можливо, ще якийсь злочин розкриється, як це часто бу-

ває в таких випадках.

Допит Юстини, її найближчих сусідів багато чого дав.

Все, що вони знали, розказали слідчим і тепер треба зна-

йти підозрюваного у вбивстві Юхима Найденка. Обидва

слідчі зійшлися на тому, що вбивця перебуває в надій-

ному місці, а може, втік у чужу країну. Якщо злочинець

десь ховається в Мацошівці, то рано чи пізно його хтось

упізнає, адже біля відділення міліції поміщена його вели-

ка світлина, а в програмі «Охоронець» у рубриці «Їх роз-

шукує міліція» недавно теж кілька секунд рябів портрет

розшукуваного.

…І ось результат. Чекати довго не довелося. Якийсь

Роман Рябчун повідомив по телефону 102, що бачив роз-

шукуваного в Підмосков’ї на дачі; вказав точну адресу

можливого нинішнього його перебування.

Маючи такі дані, слідчі погодили з прокурором план

подальших дій.

153

***

Чутка про те, що вбивство Юхима Найденка вчинив

Тиміш Рузельський, швидко облетіла околицю. У не-

величкому місті, де майже всі між собою знаються, така

вість викликала у людей певне зацікавлення. Вдова Оле-

на нічого з того не знала, що виявило слідство в цій спра-

ві: останнім часом не читала газет, не слухала радіо, рідко

дивилася телевізор. Щодня її муляла думка йти чи не йти

в міліцію й заявити, що кілька літ тому, коли ще була не-

заміжньою, Андрій погрожував, що розквитається з тим,

хто стане її чоловіком.

«А якщо він не винен, адже сидів на той час, коли про-

пав Юхим, у тюрмі, тоді що? Будуть тягати на допити не-

винну людину», – такі роздуми мучили її і не давали спо-

кою не тільки вдень, але й позбулася сну. Хоча, насправді,

вона не бажала помсти над вбивцею, бо боялася не так за

себе, а за дітей, добре знаючи, що дружки вбивці можуть

їй помститися. І вона не наважилась не тільки йти в мілі-

цію, а навіть про свою підозру комусь повісти.

Цього ранку, як завжди, готувала сніданок. Діти ще

спали. І ось почула стук у вхідних дверях. Відчинила їх і

здивувалася, побачивши Андрія.

– Кажи, чого прийшов?

– Скажу, тільки впусти до кімнати.

– Заходь, коли прийшов із добрими намірами, – ска-

зала Олена, а в самої похололо на душі, закліпала очима,

мружила їх, ніби хотіла приховати свою розгубленість.

Андрій переступив поріг, обіперся на одвірок, намор-

щив чоло, звів докупи кошлаті брови й почав:

– А що я казав, пам’ятаєш, хотіла мене, невинного, за-

класти, а тепер, що скажеш?

– Не розумію, ти щось плетеш не знати що.

– Плету, то послухай: твій Юхим – бабій, гультяй, за

це й поплатився!

Олена враз змінилася на лиці: зник вираз злості, на-

томість появилася цікавість.

154

– Ти щось знаєш, хто його вбив?

– Знаю, всі про це говорять.

– Нині люди багато чого навигадують.

– Так, люди різне балакають, а ти піди в прокуратуру

й там тобі скажуть, може, трохи порозумнішаєш, не будеш

підозрювати того, хто до тебе такий прихильний.

– Я туди не піду! Ходила і що з того? Шукали майже

рік, а тепер будуть ще не знати як довго шукати вбивцю.

– Кажу тобі – вбивця відомий, лише не знати куди по-

дівся, але я знаю, що нині чи завтра його знайдуть.

– І хто ж він?

– Його фотографія висить на стенді біля міліції – це

Тиміш Рузельський, місцевий підприємець.

Андрій говорив, а Олені здалося, що він її заворожує,

щось навіює і не дає спам’ятатися. Вона сіла, затулила очі

руками, боліла голова, дзвеніло у вухах. Їй здалося, що

Андрій чує, як б’ється в грудях її стривожене несподіва-

ною звісткою серце. В роті пересохло, годі вимовити слово.

Почувши, хто вбив Юхима, аж сплеснула в долоні.

– А я то думала, що… – не доказала, почала кусати

нижню губу, заплакала, затуливши долонями обличчя.

Андрій відвернувся, аби не бачити її сліз. Він теж

вмовк, але за хвилю заговорив:

– А ти мені пробач, що тоді зі злості написав листа з

погрозою. Невже, думаєш, що я міг би когось скарати? Я

не з тих, хто може вбити людину. Мені всіх людей жаль,

навіть чужих, а особливо тих, хто перебуває в скруті.

– Напевно, й мене жалієш?

– Тут жаліти мало, треба чимось зарадити, але я в та-

кому нині становищі, що й сам потребую допомоги.

Він признався Олені, що в криміналі тривалий час

був у контакті з хворими на відкриту форму туберкульозу

й заразився від них і тепер мусить довго лікуватися.

Олена жалісно щось мовила собі під ніс. Їй стало ні-

яково за свою підозру, таку недавно гостру розмову з Ан-

дрієм і тепер хотіла якось спокутувати свою вину, та не

155

знала як. Вона метушливо почала перебирати хатні речі,

перекладаючи їх з одного місця на інше.

– Я згідна віддати тобі майстерню. Займешся роботою

і про хворобу забудеш.

– Пізно спохватилась. Майстерня уже не твоя.

– А чия ж?

– Банк продав її за Юхимові борги.

– І мені про це навіть не повідомили, а то ж як?

– Мабуть, склав такий договір, коли позичав гроші.

– А я так надіялась…

– Що ж, треба виходити зі скрути іншим шляхом, – мо-

вив Андрій. – Не думай, що я нав’язуюсь тобі лише через

якусь матеріальну вигоду. Хочу бути з тобою, адже я тебе

кохаю і тому першим роблю крок назустріч.

– Почекай, Андрію, нехай трохи пройде часу, а то не

минуло й сорок днів, як похоронила чоловіка.

– Так, але він вмер давно і сорок днів тут ні до чого.

– Боюсь, що люди мене осудять за таку поспішність.

– Ну що ж, хочеш залишатись надовго вдовою, то че-

кай на ліпші часи, – сказав Андрій й журно похитав голо-

вою і почав ходити по кімнаті.

– Андрійку, я не можу отак відразу… У мене діти і я

боюся, що ти їх не сприймеш за своїх.

– Звичайно, за своїх не сприйму, але гадаю, що в нас

будуть ще спільні діти і тоді…

Він зайшовся кашлем. Кашель дошкуляє Андрієві

давно. Вночі часто обливається потом. Це і є, як казав тю-

ремний лікар, симптоми активного туберкульозного про-

цесу в легенях.

– Сядь, – каже Олена. – Загрію тобі тепленького чаю і

кашляти перестанеш.

– Добре, – погодився Андрій.

Олена тут же пішла на кухню й за хвилю покликала

його туди.

– Напийся, це з малини, відразу поможе.

156

Андрій смакував солодкий чай і дивився на свою ко-

лишню наречену, яка залишилась такою, яку знав рані-

ше: ніжною, звабливою, тендітною. Розумів, що вона не

може отак просто сказати: я згідна бути твоєю, адже пере-

буває в траурі.

І справді, Олена в душі відчувала, що в неї проки-

даються колишні почуття до нього, але все-таки вага-

лася: залишитися вдовою чи відповісти йому взаємніс-

тю. Звичайно, вона, як і кожна жінка, інколи керується

в своїх вчинках не розумом, а пристрастями. Її можна

зрозуміти: не стане ж вона відразу кидатися йому на

шию, хоча Андрій відчув, що він для неї – близька лю-

дина.

– Смачний чай, мені б такого та щодня, – облизав губи

Андрій.

Олені кортіло сказати якесь лагідне слово, та воно на

гадку не приходило, і вона лише усміхнулася.

«Хіба я можу вимагати сьогодні чогось більшого? – по-

думав Андрій. – Адже подає надію, а це вже половина

успіху». Він зачаровано вдивлявся в обличчя молодої вдо-

ви. На нього дивилися дві маленькі іскринки зіниць, які

то розширялися, то звужувалися, і солодка млість розли-

лася в його широких грудях.

– Приходь, буду пригощати, – мовила Олена й опус-

тила додолу очі, відчуваючи, що провинилася перед ним.

– Буду приходити… на чай, – сказав і ще якийсь час

не міг відвести жагучого погляду від її випнутих під плат-

тям до переду грудей.

Вона вловила на собі той його погляд і щось незвичне

ворухнулося в її зболеній душі.

Андрій вийшов на вулицю, наспівуючи під ніс якусь

пісеньку, не відчуваючи навіть, як в обличчя дув теплий

весняний вітер.

157

***

Відтепер вся Мацошівка гомоніла: Тиміш Рузельський

– вбивця. Сам вбивав людину чи мав спільників, поки що

невідомо. Шемрали між собою городяни, що вбивця десь

переховується в місті або вже давно втік у чужі краї.

Якось ввечері зустрілися Іван з Якимом на його

подвір’ї й відразу розмова зайшла про вбивство Юхима.

– І хто міг би подумати, що мій найближчий сусід на

таке здатний? – заговорив Яким. – Хоча я підозрював, що

він на заробітках від когось ховається. А такий сумирний

видавався на перший погляд.

– Так, інколи людина надягає на себе маску. Не зна-

єш, що в неї на душі. Деколи втрачає розум, стає звіром у

людській подобі.

– Як ти гадаєш, Іване, скільки йому за це дадуть?

– Хто його знає? Нині такий світ курвевський, хто має

гроші, тому й суд не страшний.

– Ну, ти не плутай одне з другим. То не якась там дріб-

на крадіжка, а вбивство, розумієш? Буде довго гибіти в

криміналі.

– А я покарав би його жінку, то вона в усьому винна:

захотіла чужого хлопа – і маєш. Раніше часто приходила

до Христини, а останнім часом навіть не дзвонить.

– Стидно. Навіть на подвір’ї не видно. Якось зустрів на

вулиці, то ще здалека перейшла на інший бік, закривши

лице, аби ніхто не впізнав її зблизька.

– То правду кажуть: коли людина має чорну душу, то

закриває очі, аби про це ніхто не дізнався. Зрештою, всі

жінки такі: свій хлоп на заробітках, а вони чужих ловлять.

– То суща правда. Я в цьому давно переконався.

– А то ж як?

– Е, що буду тобі казати, то вже давно все позаду. Нині

я своїй жінці вірю, але ліпше, коли вона під контролем.

Ну, а ти як? Кажуть, що їздиш до колишньої жінки, може,

хочеш зійтися з нею?

– Навідуюсь до сина, йому потрібен батько.

158

– Так, так, пильнуй дітей, поки вони маленькі. Дай їм

добре виховання, то матимеш спокійну старість.

Отут Іван згадав про своїх обох жінок: піде до одної –

інша заведе коханця – і нічого не вдієш, але не хотів про

це говорити.

Обидва чоловіки ще довго розмовляли, аж поки Єва

не вийшла з хати і запросила чоловіків на вечерю.

***

У місті на вулицях і площах повно безпритульних

псів. Ніхто їх не підгодовує, як це звично роблять люди,

даючи голубам насіння чи скоринки хліба, але собаки бі-

гають поодинці або зграйками, надіючись, що хтось кине

їм якийсь харч. І коли перехожі оминають їх, то пси ви-

луплюють очі, роззявляють пащі, що аж страх бере. А не-

давно в місті трапилася прикра пригода: безпритульний

собака покусав двох школярів, і тепер обидва приймають

вакцину проти сказу, бо пес виявився скаженим і через

кілька днів здох.

Хтось пустив чутку, що бродячих псів почали труїти.

Якийсь чоловік навіть зафіксував на свій мобільний те-

лефон, як двірничка розкидала в парку продукти, нібито

змішані з отрутою. Правда, ніхто з городян не міг щось

конкретно підтвердити чи заперечити, але всі бідкалися,

що покинуту отруєну їжу може спробувати чиясь дитина і

тоді біди не оминути.

Цього ранку Юстина йшла навпростець парковою

стежкою до Христини, минаючи стороною собачі зграї, аби

не попасти котрійсь голодній із них в зуби. Сіла на лав-

ку, щоб відпочити, зібратися з думками. На сусідній лавці

сиділа середніх літ жінка в убогому одязі. Обличчя в неї

синюшне, набрякле. Вона, дивлячись на собачню, говори-

ла сама до себе: «Люди, як ті собаки, не мають пристано-

вища». Кого вона мала на увазі – невідомо. Та тут же звід-

кись узявся патлатий, зарослий рудою щетиною чоловік і

сів біля неї, запаливши цигарку.

159

– Перестань смалити, мені й без диму важко дихати.

Дим хмаркою лінькувато здійнявся над ними. Жінка

кашлянула, змахнувши перед собою кілька разів рукою.

– А ти не нюхай. Хіба для того прийшла сюди, щоб

нюхати мій дим, чи говорити про справу?

Жінка метушливо почала щось шукати в сумочці і на-

решті мовила:

– На!

– Більше не маєш? – спитав чоловік.

– Дякуй і за це.

– Ну, то я піду, – сказав мужчина, розплившись у до-

брозичливій усмішці. Він іще щось прогугнявив, але Юс-

тина вже не почула його слів.

– Отак кожний ранок починає з горілки, – мовила

жінка до Юстини. – Не дам грошей, то відразу злиться.

Юстина нічого не сказала, а лише здвигнула плечи-

ма. Вона ще трохи посиділа й пішла доріжкою на вулицю.

Юстина і Христина подружилися, як тільки-но почали

разом працювати в міській бібліотеці після закінчення за-

очного навчання у вишу. Завжди знаходили спільні теми

для бесіди. Деколи розмова закінчувалась суперечкою,

але ніколи – сваркою. На перший погляд здавалося, що

одна від одної не мають жодних таємниць. Та це тривало

до того часу, поки Юстина не почала таємно зустрічатися

з Юхимом. Про це подрузі жодним словом не обмовилася.

Хоч тепер Юстина жила разом з матір’ю і вітчимом, та

часто нападала на неї нудьга, і тоді йшла до подруги, аби

розвіяти невтішні думки, а заразом почути свіжі новини.

О, як їй нині не вистачає чоловіка! Павло далеко, хоч і

шле есемески, часто дзвонить, але що їй з того. Їй хочеть-

ся, аби він був тут, біля неї. Інколи закрадалась у неї пі-

дозра, що Павло може і цього разу обманути її надію; а ну

ж бо виявиться дурисвітом, адже про ті роки, що минули

від їхнього першого кохання, нічого не знає. Його розпові-

ді про той минулий час тепер їй здалися такими куцими,

неправдоподібними, ба навіть брехливими. Хоча в душі

160

раділа, що між ними знову спалахнули колишні при-

страсті, а може, просто збурились притлумлені інстинк-

ти. Та вона вірила, що навіть якщо і бракує чогось такого

між ними, то гармонія стосунків із часом налагодиться.

Залишаючись наодинці, порівнювала останню зустріч із

Павлом напередодні його від’їзду на заробітки і з колиш-

нім коханцем Юхимом. О, це дві різні постаті. Павлова

любов набагато слабша, мізерна в порівнянні з Юхимови-

ми пристрастями. Можливо тому, що Юхим був набагато

старший за неї, мав чималий життєвий досвід, кохався до

їхнього знайомства з багатьма жінками, а може, мав щось

таке, якого бракує багатьом молодим чоловікам. Та в ни-

нішній ситуації їй потрібна чоловіча опора, і тому хотіла

чимскоріше зійтися з Павлом і мати спокій у житті.

Відтоді, як почалося слідство про вбивство Юхима,

вона не знаходила собі місця, перебуваючи в постійній

тривозі за завтрашній день. Чекала, що ось-ось схоплять

Тимоша і тоді ще більший буде розголос між людьми, усі

дізнаються, як це сталося насправді. Добре, що поруч –

мати, вітчим. Є з ким поговорити, порадитися. Мати з ві-

тчимом втішали дочку, берегли її спокій, аби негативні

емоції не зашкодили майбутній дитині.

Тепер Юстина стала більш розсудливою, думала, що

нині вчинила би інакше, ніж минулого року. А як інак-

ше – не могла собі уявити. Звичайно, тоді вона втрати-

ла голову, оступилася, піддалася хвилевим пристрастям

і через те погубила людину. Чула себе слабкою жінкою

з таким невиразним майбутнім. Боялася, що і її можуть

скарати, запроторити в тюрму разом із сином. При згадці

про в’язницю, почало тіпатись тіло, частіше гупало серце.

Постійно не залишало почуття провини. Хоч намагалася

позбутися невтішних думок, та нічого з собою не могла

вдіяти, тому йшла до Христини, щоб на якусь хвилю за-

бути про все, що її так докучало.

Застала Христину за читанням роману Камила Пе-

треску «Последняя ночь любви, первая ночь войны».

161

– Ого, з самого ранку на кохання потягнуло?

– Потягнуло, та нема з ким кохатися, – сказала Хрис-

тина приглушеним голосом.

– Як так нема, а Іван?

– Іван до колишньої дружини подався.

– А то ж як? Він казав, що з нею розлучився?

– Офіційно не розлучився, хоч давно її залишив, а

вона нагулялася з чужими чоловіками, а тепер знову його

заманила.

– І він спокусився на таку?

– О, це така жінка, що своєю вдачею кого схоче зва-

бить.

– І ти так легко його віддала?

– Не знаю, що маю робити. Він зареєструвався під-

приємцем, а вона знайшла для нього приміщення під ху-

дожню майстерню, і тепер він кожного тижня там впро-

довж трьох-чотирьох днів щось малює; каже, має чимало

замовлень, то ж буде добрий заробіток, але я не вірю,

що лише заради грошей він туди їздить. Ти тільки по-

думай: завтра у мене день народження, а він сьогодні

поїхав до Зої. Видно, напоїла його чимось і він очманів,

не відає, що чинить; навіть на лиці змінився, а ходить як

мара. Сяде в кімнаті й щось думає. Якби не заговорила,

то не знати, як довго мовчав би. Скаже якесь слово, аби

відчепилася, і далі мовчить. Краще, думаю, якби він на-

говорив мені чогось поганого, аніж слухати вигадку про

його цікаву роботу. Шкодую, бо тільки-но наші стосунки

ввійшли у звичайну сімейну колію – і маєш – спалахну-

ла така оказія, але я вмію гасити таке полум’я, життя

навчило.

Христина завжди впевнена в собі, ніколи не скаржи-

лась на труднощі в житті, а нині виглядала похмурою,

стомленою жінкою. Здавалося, потребує чиєїсь підтримки.

Всміхнулися одна одній. Але посмішки в обох якісь – не-

щирі, штучні. Юстина ховає від подруги обличчя, ніби чи-

мось провинилася. Та подруга відразу впізнає, де фальш,

162

а де відкритість. Начиталась книжок, та й саме життя ба-

гато чого навчило. Нині мала кепський настрій і говори-

ла Юстині часом неприємні слова. Коли мова зайшла про

вбивство Юхима, на неї ніби щось найшло, і вона кинула

подрузі докір:

– Я не сподівалася, що ти могла такою бути. Така з

вигляду, ніби скромна, добра, а виходить… Недарма ка-

жуть, що «в тихому болоті чорти водяться». Але ти не хви-

люйся, таких як ти – багато. Дивуюсь тобі, Юстино, наче

давня подруга, а ведеш себе інколи, як чужа.

Юстина не знала, що їй на те казати.

– Яка вже є, така є, тепер уже пізно щось змінити, –

мовила тихо і тяжко зітхнула. – Я не думала, що трапить-

ся така трагедія.

Вона примружила очі, повні таємничого вогню, і за-

метушилась. Відчула, що в очах назбиралося повно гірко-

ти, яка ось-ось виллється назовні слізьми. О, якби подруга

знала, що діється в її душі, та почула, як щось кипить у

ній та гуде безупинно, то не дошкуляла б так спокійно і

відверто.

– Отож-то, треба завжди думати, врешті, могла пора-

дитись зі мною, перш ніж зваблювати чужого чоловіка,

батька двох дітей.

– Я не зваблювала, він сам…

– Що сам? Сам звабився?

– Що ж, виправдовуватися перед тобою не буду. Пізно.

– То правда, – погодилась Христина,– уже нічого не

зміниш. Тепер уже знаєш, яка велика ціна краденого

кохання. Головне, зараз не переживай, бо сама розу-

мієш – не можна в такому стані. Я сказала тобі те, що

думаю. Ти мене знаєш: я ніколи не осуджую когось по-

заочі.

«Як добре тим, хто має не скаламучені душі, щирі по-

чуття»,– подумала Юстина і перевела розмову на інше.

163

***

Минуло два тижні, як Іван зареєструвався в подат-

ковій інспекції приватним підприємцем по виготовлен-

ню рекламної продукції. Зоя у вільний час приймала за-

мовлення від клієнтів. Тішився Іван, що матиме добрий

сталий заробіток. Звичайно, мусить платити за оренду

приміщення майстерні, фіксований податок, а ще фарби,

папір. Тепер він докоряв собі, що так довго не знаходив

постійної роботи. Відчув, що його тут тримає не тільки ро-

бота, але найперше – Зоя. Він швидко переконався, що

жити з обома жінками не так-то просто. До Зої його тягну-

ла її краса, вміння догодити чоловікові в ліжку. О, цього

вона навчилась із багатьма чоловіками і вела себе з Іва-

ном, як справжня повія. Він знав, що вона мала багатьох

коханців, але тепер про це не нагадував, завмираючи в

пристрастях, і миттєві видіння про колишню зрадливу

жінку раптом зникали так само, як і з’являлися.

Ніжність, вдавана покірність і шалена пристрасть –

ось чим проявляла себе Зоя, яка ще недавно тішилась з

іншими в постелі, а тепер прибрала його в свої руки. Все

це у неї виходило так просто, наче вони з ранньої моло-

дості ніколи не розлучалися. І від цього йому так добре,

приємно.

Христина – більш стримана, завжди врівноважена,

ніжна й красива. А ще – добра господиня. А те, що старша

за нього – ну й що?

Так, він кохає обох, звичайно, кожну – по-іншому, але

однаково пристрасно. Деколи йому уявлялося, що він за-

ймається коханням одночасно з обома жінками, відчува-

ючи від цього насолоду; обидві його влаштовували. Тепер

він мусив правильно розподіляти час, гроші і силу, бо ж

треба все це ділити на двох. Як довго може це тривати?

Про це інколи насідала думка, але щораз він відганяв її

від себе, вдаючись у «вільне плавання». Головне, вважав,

не збитися з ритму, а там життя саме по собі понесе його

кудись.

164

Чи задоволені ним жінки? Деколи й про це думав, та

завжди переконував себе, що раз не скаржаться, то їм із

ним незле. Інколи навіть хизувався тим, що його обожню-

ють, кохають такі чарівні жінки, а він наче султан ходить

у келію від одної до іншої. У нього тепер прокидалося

стільки енергії, що й сам дивувався, звідки вона береться.

Якось Христина спитала:

– Хотіла б я знати чи не обманюєш мене, що туди тебе

тягне робота, син, а не Зоя?

Іван хвильку подумав і каже:

– Не стану кривити душею, Зоя для мене так само до-

рога, як і ти, Христинко.

– Хочеш, аби тебе висміяли, а то й покарали за дво-

єженство?

– Та я ніби нікого з вас не кривджу.

– А ти ще хотів кривдити, за яку провину?

– Ні, ні, я не те хотів сказати, просто боюсь котрусь із

вас віддати комусь іншому.

Христина не стала щось дорікати, боячись зіпсувати

йому настрій. Його стосунки з Христиною від того, що вер-

нувся до Зої формально, не зіпсувалися. Здавалось, їхня

сімейна будівля, яка недавно звелась так успішно, буде

триматися довго-довго, а виходить, що треба впустити в

неї ще когось (мав на увазі Зою) і, мабуть, стане в ній за-

тісно. Ось і сьогодні вертається до Христини і побоюється,

що вона почне розпитувати, дорікати про те, що спить із

Зоєю. А вона чомусь не розпитує, мовби нічого не сталося.

Іван аж дивується з такої її поведінки. «Невже їй все одно,

де і з ким я сплю? – думав. – Напевне, хоче, аби сам в

усьому зізнався?»

Ось він ніжиться з Христиною, а думає про Зою, сина.

І вже уявляються йому її великі очі, такі глибокі, проме-

нисті. Але ж Христина теж досить красива. Дивиться на

нього з-під брів, очі в неї палахкотять, і від цього в нього

душа радіє, що має таку красиву жінку, хоч і не шлюбна

вона, та хіба це так важливо. Пригадав, як минулого року

165

вперше глянув їй в очі пізно ввечері і ніби прочитав у них:

проведи зі мною ніч, а там щось проясниться. І проясни-

лося. Він закохався у неї і зрозумів, яке то щастя кохати

таку чарівну жінку.

В уяві щораз зливаються обидві жінки: Зоя – Христи-

на. Для Івана кохати – не значить зраджувати котрусь із

них. Та й, зрештою, як кажуть, кохати ще одну жінку – не-

заборонений нині плід. Так, він став двоєженцем, а дво-

єженство, тобто перебування одночасно в шлюбі з двома

жінками, ніким не схвалюється: ні церквою, ні світськи-

ми органами. Власне, бігамія, або двошлюбність, в країні

заборонена, бо тут не мусульманський світ, в якому ще з

часів пророка Мохаммеда прийнято мати по кілька жі-

нок. Тут інші закони, традиції. Хоча статистика свідчить,

що в нашій країні є значно більше заміжніх жінок, аніж

жонатих чоловіків. Як це пояснити? А досить просто. На-

приклад, чиясь коханка народжує позашлюбну дитину й

вважає себе заміжньою жінкою, хоча насправді офіційно з

батьком своєї дитини нічим не зв’язана, хіба що таємним

коханням.

Залишаючись наодинці в своїй художній майстерні,

Іван часто роздумував, як йому вести себе з двома жін-

ками. Згадав десь прочитане про великих людей. Ось,

приміром, князь Володимир Великий – позашлюбний

син князя Святослава, мав кількох жінок, а ще сотні на-

ложниць і всім давав раду, а нині він – святий, бо добро

робив не тільки для своєї челяді, а й для всієї держави.

Або поет Олександр Пушкін: ощасливив коханням свою

молоденьку дружину, яка впродовж шестирічного заміж-

жя народила чотирьох дітей, і в той же час мав стількох

коханок. І всі: і дружина, і коханки були задоволені ним,

бо з кожною з жінок поет вів себе так, ніби ніколи досі не

знав жіночого тіла.

Отож, головне в подружніх стосунках – кожному зо-

крема дбати не про своє задоволення, а щоб протилежна

стать діставала якнайбільше втіх.

166

«А хіба я не можу ощасливити лише двох жінок? – ду-

мав Іван. – Хіба мені бракує здоров’я чи інтелекту? Я не

такий, як той пристаркуватий сусід-бізнесмен, котрий теж

має двох жінок. З однією живе в шлюбі, а до іншої відне-

давна став посилати раз у тиждень свого водія, аби той

завіз їй продукти, гроші. Кмітливий водій відразу зійшов-

ся з молодою симпатичною жінкою і почав залишатися у

неї ночувати. Хтось про це нашептав чоловікові, але той

вдав, що не зрозумів про що йдеться, хоч про це сам давно

догадався, та що мав робити: бізнес, жінки, – скрізь все

одно не встигне. Я – не такий, маю добрий настрій, силу й

з обома жінками дам собі раду».

***

Уже кілька днів московські вулиці огортає дим. Ви-

йдеш на вулицю – дух запирає, годі пройти кількасот ме-

трів, хоч протигаз надягай. Кажуть, загорілися торфовища

навколо міста й годі їх загасити. Дехто припускає, що це

справа рук паліїв-терористів, але цьому мало хто вірить.

Тиміш, як завжди, цілими днями сидів у квартирі й

рідко показувався на люди, лише деколи ходив у супер-

маркет за продуктами. Добре, що Ася останнім часом не

наполягає, аби йшов кудись із нею. Тепер вона повністю

йому довіряє. Дала ключі від квартири і сказала, що він

може у її відсутності розпоряджатися вільним часом на

свій розсуд. Здавалося, що все йде вірним шляхом. Так і

повинно бути. У сімейних відносинах головне – довіра між

подружжям. Хоча кожен із них може мати якусь таємни-

цю, про яку не хочеться навіть згадувати, аби не затьма-

рювати своїх теперішніх стосунків. Його таїна – вбивство

Юхима. Ася теж ніколи не признається, що – кількаразо-

ва вдова. Про її минуле боявся навіть заговорити. Вона,

яка зазнала в минулому багато чого такого, що йому й не

снилося, веде себе з ним ніби нічого особливого не було в її

житті – смерті кількох чоловіків, а що вже казати про тих,

хто втік од неї завчасу.

167

Інколи набігала думка, що він може теж невдовзі ста-

ти покійником, піти у засвіти, де вже перебувають її по-

передні чоловіки. Від такої думки ставало страшно. «От,

якби можна було втекти з Асею на іншу планету, – по-

думав Тиміш і усміхнувся своїй безглуздій думці. – Але

ніхто поки що не подорожує до інших планет. От, навколо

Землі вже курсують багаті пасажири. Хоча до того йде, що

будуть їздити на котрусь із планет так само, як нині їдуть

відпочивати взимку у теплі країни».

Роздуми… роздуми… Хто він для неї? Коханець чи

майбутній шлюбний чоловік? Напевне, передумала вже

в який раз одружуватися, боячись, щоб і цей мужчина не

помер передчасно. Ще недавно казала, що підуть пода-

вати заяву до РАЦСу, а тепер чомусь про це не згадує, та

Тиміш тим не переймається, бо й так ввійшов до неї в по-

вне довір’я. Почуття ревності не мав із молодих літ. За-

раз і сам не може до кінця усвідомити чому так жорстоко

повівся з жінчиним коханцем цієї страшної ночі. Завжди

довіряв дружині, гордився нею і лише після вбивства

Юхима якийсь час мав відразу до жінок, уникаючи спіл-

кування з ними. І лише Ася немов влила в нього якийсь

невідомий живильний струмінь, а відтак все переінак-

шилося. Уже з перших годин їхнього знайомства появи-

лося почуття закоханості, яке з кожним днем ставало

сильнішим. «О, яка то розкіш мати кохану жінку!» – не

раз про це признавався Асі. В її обіймах він забував своє

недавнє минуле. Лише, коли вона скидала з себе плаття

й залишалась у постелі напівгола, то відразу уявлялась

та серпнева ніч, коли застав свою дружину зовсім голу з

чужим чоловіком. Але така уява тривала лише мить, і

він впивався жагучими поцілунками, які так щедро да-

рувала йому Ася.

Короткі миті насолод, які отримував ночами, надава-

ли йому хорошого настрою на цілий день, коли годинами

він куняв без діла, як безлюдько. Часто дошкуляла дум-

ка: як довго триватиме таке життя? Чи задоволена ним

168

Ася? Так, він сховався від людей, але від самого себе хіба

втечеш? Якось спитав у Асі: «Що тобі подобається в чоло-

віках?»

Ася хвильку подумала й мовила: «Про всіх не скажу,

а в тобі – слухняність й те, що вмієш задовольнити мої

сексуальні фантазії».

Тиміш усміхнувся, йому було приємно чути такі по-

хвальні слова на свою адресу, хоч, насправді, догодити їй

не так-то просто, адже вела себе в ліжку, як справжня по-

вія з витівками, схожими на дивацтва. Ася – жінка, яка

жадає кайфу від життя, побільше втіх і не відкладає нічо-

го на потім: бере сьогодні й сповна.

Тиміш розумів, що любов – річ нестійка, особливо тоді,

коли у взаєминах переважає пристрасть, яка з часом ма-

ліє і мусить щораз підживлятися чимось новим, незнаним

досі. Якось після бурхливої ночі Ася задоволено сказала:

– О, яка я щаслива, що ти мені такий сильний попав-

ся! Нині усі мужики такі нікудишні, хирляві, а ти такий…

такий… як треба.

– А ще недавно хотіла віддати мене в оренду, – усміх-

нувся Тиміш.

– Передумала, ти мені ще потрібний.

– Надовго?

– Поки будеш мені служити.

– Тобто?

– Коритися в ліжку, виконувати все те, чого я хочу.

– А хіба я не стараюсь?

– Поки що я тобою задоволена.

Тиміш давно зрозумів, що для неї головне – задоволь-

нити свої фізіологічні пристрасті, все інше – ніщо.

«Напевне, колишні чоловіки не витримували такого

нічного фізичного навантаження й загадково один за од-

ним покидали цей світ», – подумав Тиміш і аж затремтів

од страху, що і його кохання може закінчитися так само,

як і їхнє, в одну мить.

169

Залишаючись наодинці, він часто дивився в дзерка-

ло, говорив сам до себе, жестикулював, вдивляючись чи

нема якихось змін на обличчі. Та ні, ніби не змінився,

а навпаки змужнів. За той час, що він у Асі на правах

чоловіка в цивільному шлюбі, почав забувати, що він

колишній майстер високого розряду. Уже кілька літ

його професія нікому не потрібна. Деколи закрадалась

думка, що він, ніде не працюючи, веде паразитичний

образ життя. Та приходила Ася, і відразу забував про

все на світі.

***

Якось так виходить, поїде Іван на роботу, а Христині з

голови не сходять невтішні думки. І кожна з них крутить-

ся навколо Зої. Часто дзвонить до Юстини, щоб відвести

душу або просто забутися, хоч знає, що в тої своїх клопо-

тів повно. Христина віднедавна відновила стару звичку

– палити сигарети. Правда, курить потайки, невміло, не

затягується, як це роблять бувалі курці, а просто любу-

ється димом. Аби Іван не запідозрив її поганої звички, то

після викуреної сигарети жує м’ятну цукерку чи жуйку.

Знає, що куріння шкодить здоров’ю не тільки їй самій, а й

ще ненародженій дитині, та стримати потяг до тютюну не

може. Правду кажуть: жінки-вдови або ті, які мають якісь

життєві неприємності, тягнуться до чарки чи до паління

тютюну, а ще дехто вживає наркотики.

Маючи багато вільного часу, Христина часто наві-

дувалась до Юстини. Обидві мають про що поговорити. І

щоб не говорили, завжди розмова точилася навколо чоло-

віків. Цього разу Юстина похвалилася подрузі, що її Пав-

ло останнім часом часто дзвонить до неї і каже, що скоро

повернеться додому. Розказуючи щось про Павла, Юстина

випромінювала радість сяючими очима.

– А ти що, куриш? – спитала, відчувши запах тютюну.

– Так, недавно згадала свою колишню звичку палити

цигарки, – призналася подруга.

170

– Та це ж шкідливо! Хочеш, аби дитина народилася з

якоюсь вадою?!

– Надіюся, що мені й дитині не зашкодить.

– Ой, не ризикуй, бо нині й так екологія страшна і без

куріння.

– Та знаю, знаю, але не можу стриматися.

Отак, розмовляючи, раптом з «брехунця» почули пі-

сеньку:

«Не коханка твоя, не коханка,

Я кохана, кохана твоя…»

– О, це ніби про мене з Іваном співають, – каже Хрис-

тина, бо як ти гадаєш, хто я для нього: коханка чи кохана?

Юстина здвигнула плечима:

– Ти краще знаєш.

– Та ніби Іван не змінився. Звичайно, нині уже не та-

кий, як був колись: не викликає особливого захоплення,

але, коли поруч нема іншого, то і такого треба шанувати,

хоча щодня переживаю, хвилююся за нього, бо Зоя на все

здатна; може чимось напоїти хлопа й він залишиться в неї

назавжди.

– Що ж, треба тобі з ним серйозно поговорити на цю

тему.

– Я вже не раз думала наговорити йому дошкульних

слів, навіть наперед продумала, що маю казати, та все

ніяк не насмілюся. А ну ж бо піде від мене і тоді що? За-

лишуся одна з дитиною. Прикро буде самій виховувати

дитину, адже знаєш, що в мене тут нікого з рідних нема.

Мати далеко, живе з молодшою сестрою, доглядає дітей, а

в сестри їх – четверо.

– Мусиш набратися терпіння, зберегти розсудливість,

адже життя, то не завжди хода широкою дорогою, бувають

і викрутаси, і вибоїни. Я в цьому твердо переконалась, –

сказала Юстина, витерши набіглу сльозу.

Довго говорили-балакали, а тут і мати Юстинина при-

йшла з покупками й відразу повела розмову про кризу,

яка не знати коли закінчиться, про низьку пенсію, про по-

171

дорожання продуктів. А ще почала лаяти когось із «вер-

хів», які нині жирують, а прості люди ледве животіють.

Отак поговорили жінки, відвели душу й ніби кожній

полегшало. Пішла Христина, а Юстина сіла на дивані й

взялася за чтиво роману Павла Автомонова «Коли розлу-

чаються двоє».

***

У травні погода мінлива: цілий день сонячно, а під

вечір збираються звідкись хмари, падає дощ. Так і цього

разу. Перед вечором раптом нависли хмари й почала сія-

тись мжичка.

Андрій йшов додому поволі, неохоче, бо там – само-

тність. Навіть у тюрмі було краще, мав із ким поговори-

ти, посперечатися, а тут…страшно самотньо жити. Вдень

зустрів свого недавнього співкамерника Ониська, який

приїхав ніби випадково сюди, а насправді хотів залучити

Андрія до якоїсь кримінальної афери. Зайшли в кафе,

випили по чарці вина, але згоди не дійшли. Андрій на-

відріз відмовився йти на «мокре» діло. «Досить з мене

криміналу», – сказав і дав зрозуміти Ониськові, щоб той

його не чіпав.

…Почав накрапати дощ. Додому було ще далеко й Ан-

дрій згадав, що можна сховатися від дощу в Олени. «Ска-

жу, що втік від негоди», – подумав і постукав у двері.

Переступив поріг і зустрівся з її синіми, як блавати,

очима. Олена, як на диво, зустріла його цього разу при-

вітно.

«О, як довго дивилися ці очі Юхимові з нічної подуш-

ки. Якби не той прикрий випадок, що привів мене до кри-

міналу, то було б нині інакше», – згадав минуле, зайшов-

ши до кімнати.

Олена заметушилась, почала застібати ґудзики в ха-

латі, з-під якого виглядали біленькі горбики.

– Вибач мені, я минулого разу наговорила різного і

тепер шкодую, а ти сідай, будь як дома, – щебече Олена і

172

аж світиться вся й так лагідно з теплою усмішкою глядить

на нього, схиливши голову, як соняшник до сонця.

Андрій мовчить, дивується з її привітності, бо не че-

кав такої приємної зустрічі; здалося, наче щось трапило-

ся з нею, почав прислухатися до її слів, а в душі немов

щось засвітилося. Оця синь її лагідних очей сьогодні його

здивувала. Та раптом в її очах забриніли сльози. Заклі-

пала віями, а малинові уста при розмові почали злегка

тремтіти.

«Не подібна вона на вдову, радше – на дівчину, що

трохи затрималась дівувати», – подумав Андрій, а вона

продовжувала:

– Ти, напевно, голодний, то сідай до столу, я зараз

щось приготую. Тобі, як я гадаю, треба добре відживляти-

ся, то й хвороба швидше відступить.

– Надіюся, що так воно й буде. Був вчора на рентге-

нівському обстеженні; казав лікар, що вогнище туберку-

льозу в легенях значно зменшилося й скоро буду цілком

здоровий, – сказав Андрій, кашлянувши. Йому наче щось

зашкребло в горлі, і тут же відчув терпкий біль у грудях.

Зрозумів, що хвороба ще чіпко тримається його організму.

За хвилю на столі парував гарячий борщ, пахнули

котлети і салат із свіжої цибулі.

Андрій смакував наїдки, кліпав очима, витираючи ру-

кавом спітніле чоло.

– О, якби так щодня, то й хвороби позбувся б швидко, –

мовив Андрій, дякуючи господині за смачну вечерю.

– А ти частіше приходь, почастую обідом чи сніданком.

– Краще візьми мене на квартиру. Не можу сам жити,

звик бути серед людей. Там, у зоні, було нас повно, а прий-

шов додому – один-однісінький, аж страшно стало, хоч

знову вчиняй злочин і вертайся туди, звідки прийшов.

– Та що ти таке кажеш! Борони тебе, Боже, від гріха.

– Ну, то як, візьмеш?

Олена відчула, як враз паленіє вся. Хвильку думала,

кілька разів відкривала рот, аби щось відповісти, але що-

173

раз стримувалася, шукаючи в пам’яті якісь ніжні слова;

забула, що має найперше сказати, стала наче заворожена

і лише на знак згоди кивнула головою.

– Але ж у тебе є квартира?

– Є, але буду продавати, вже й покупця знайшов.

– Нащо продавати?

– Треба грошей, хочу купити майстерню, оту, що мав

колись твій Юхим і буду ремонтувати автомобілі. Днями

банк виставив майстерню на продаж. Мені треба думати

як далі жити, заробляти на хліб насущний, та й тобі гро-

ші потрібні, дітей треба ростити. Як-не-як я – колишній

інженер-механік, розуміюся на техніці, можу взятися за

ремонт любої марки автомобіля. Це мій хліб. До речі, де

твої діти?

– Завезла в село до бабусі, будуть там жити ціле літо,

а сама хочу влаштуватися на роботу.

– Ось і добре, будемо жити разом. Буде в нас літо одне

на двох і сонце… і любов…

– Ти так говориш, ніби ми про все вже домовилися.

– А хіба ні?

– Не квапся, нам обом не треба поспішати.

– Ой, не кажи. Життя таке коротке. Уже кілька міся-

ців, як я на волі, а здається, пройшла лише мить. Прав-

ду кажуть, життя, як павутинка, торкнеш – і ввірветься.

Треба квапитися жити, бо ніхто не знає скільки нам при-

значено бути в цьому світі. Знаю, ти віддала свою любов

іншому, маєш двійко дітей, але надіюся, в нас усе ще буде

попереду.

– А може, вже пізно, адже стільки літ пройшло?

– Моя любов до тебе не вщухла, і я так гадаю, що і ти…

Олена аж заціпеніла від почутого, сяйнула очима, а

щось сказати не може. Нарешті вона мовчки підійшла до

нього і тремтливими устами впилась у його трохи шере-

хаті губи.

Андрієві здалося, що то не звичайна земна жінка, а

чаклунка заворожує його, а він від її поцілунку завмирає.

174

– Мій коханий Андрійку, як добре, що ми знову разом,

– прошепотіла вона.

Він слухав той шепіт і ніби впивався жіночими чара-

ми. А тим часом в кімнаті зовсім стемніло і обоє тішилися,

що їм стелиться така тепла весняна ніч.

***

Стояли погідні світанки другої половини травня 2010

року. Весна у розпалі: пора надій, мрій і передчувань про

щось незвичне, красиве. Іван любить цю пору року. Який

дивний і чарівний світ, подумав він, глянувши спросоння

у вікно. Христина ще додивлялась нічні сновиддя і щось

заговорила, усміхаючись. За хвилю вона прокинулась,

обняла Івана й так, обнявшись, вони ще довго ніжились

у ліжку. Христина вміє проявити ніжність, душевність.

Знає, як заворожувати чоловіка, цього давно навчилася із

багатьма закоханцями.

Іван, як завжди, трохи вайлуватий. Про це інколи йому

натякала Христина, та він не мінився, бо таким вродився.

… У такі весняні дні Іванові не сидиться без діла. За-

лишаючись на день-два з Христиною, плів кошики, але

з недавнього часу ця робота стала йому марудною, неці-

кавою, та й користі небагато. Мало хто купував плетені

кошики з лози. А от малювати – інша річ. Відразу, тільки-

но візьме пензля в руки, мажорний настрій появляється.

Малює цілий день і не стомлюється. Беруть клієнти свої

замовлення й усміхаються. От що значить бути худож-

ником! Уже й грошики появилися в кишені, і від цього

тепліше стало на душі. Ледве встигає вчасно виконувати

замовлення. Мріє про шикарну художню майстерню, а не

таку, як має зараз – закапелок. Ділиться своїми мріями з

Христиною, а вона чомусь не рада. Мені, каже, більш важ-

ливо не твої гроші, а щоб сам був щодня біля мене. Годі

їй пояснити, що праця художника вимагає часу, доброго

настрою, адже він робить перші кроки, утверджуючись у

цьому непростому бізнесі.

175

Їде на день-два до Христини – Зоя комизиться, не

хоче його відпускати від себе. А недавно заявила: ви-

бирай – я або вона. Змовчав, не знав що відповісти, бо

однаково обох кохає. До них тягне його якесь високе, ро-

мантичне почуття; яке воно і сам не може навіть собі по-

яснити. Інколи й закрадається думка, кого він сильніше

кохає: Христину чи Зою? Замружить очі й уявляє котрусь

із них: їхнє обличчя, усмішку, грацію. Обидві такі ніжні,

звабливі, чарівні. Правда, Христина останнім часом тро-

хи поповніла, але така ж ніжна, як хмаринка в синьому

небі, торкнешся – так і вабить до себе, а хвиля ніжності

тут же огортає його. Він усміхається сам до себе, осяяний

безмежною радістю, що живе в такому чарівному світі,

повному краси й чудес.

***

Цього ранку Ася довго не прокидалася, лежала в Ти-

мошевих обіймах, напоєна чарами бурхливої ночі, розі-

мліла від блаженства, додивляючись приємні сновиди.

Тиміш теж заплющив очі, роздумуючи, як дивно влашто-

ваний світ, людське життя; і в кожного таке різне. Ось за-

раз чує, як Ася випромінює тепло свого тіла, дихає, і цей

приємний подих він відчуває на собі. Його п’янить самий

лише доторк до неї. Вона наче створена для кохання, усмі-

шок, безтурботного життя і його втягує в цей незвичний

світ, в якому можна лише раювати. Він повністю підвлад-

ний цій пристрасній жінці. О, якби-то хотілося, щоб таке

блаженство тривало до кінця життя або хоча б кілька літ!

Але ж так не буває. У вітряну погоду є приливи і відливи

навіть на озері, не те що в житті.

«Я – утриманець молодої вдови. Як довго може так

тривати: місяць, два, рік, а що далі?» – думав Тиміш і не

міг передбачити навіть, що станеться завтра.

Нарешті прокинулась Ася, така свіжа, бадьора, в до-

брому настрою. Дивується Тиміш: кохаючись із нею цілу

ніч, він трохи знесилився, а їй хоч би що – сильна жінка,

176

ніколи не скаржиться на втому, завжди йде на роботу, як

на свято.

…Ось вона встала, потягнулась на пальцях, повільно

надягла халат, така свіжа, сяюча, усміхнулась щасливою

усмішкою жінки, яка дістала вночі від свого партнера по-

вне задоволення. Йому подобається, як вона, вставши з

нічної постелі, торкнулася своїм закудланим волоссям

його неголеної щоки й поцілувала. А Тиміш дивиться їй в

очі, тішиться і годен виконати всі її дивацтва, які щораз то

інші. Цього ранку веліла, аби він цілував їй різні частини

тіла, масажував живіт, носив на руках. Тиміш старається

догодити, а вона сміється, коли він робить щось не так і

каже, що навчить його по-справжньому кохати жінку.

– І не здаватимеш в оренду?

– Ні, передумала. Будеш мій до старості.

«От би було добре, якби так сталося», – подумав Ти-

міш і нахмурився, та Ася відразу вловила зміну в його

настроєві.

– От скажи, але чесно, чому ти такий буваєш інколи

похмурий? – спитала так, ніби між іншим, а йому здалося,

що в саму душу заглянула. Він хвильку подумав, що має

відповісти. Не стане ж він виправдовуватися, що давно

нудьгує його душа і не може втихомиритися.

– Тобі здалося. Я такий – завжди, як тільки себе

пам’ятаю.

– Напевно, вдалось взнаки те, що ріс без батьків, чи

не так?

– Можливо, погодився Тиміш і навмисне ще більше

нахмурив брови.

– Не переживай, зі мною тобі буде добре. Ось на днях

поїдемо до моря, я вже придбала дві путівки в Крим. Сьо-

годні прийду раніше з роботи й підемо в супермаркет ку-

пувати все, що потрібно мати на пляжі.

– Для чого? Біля моря все є.

– Є, але нащо тратити час. Приїдемо – і відразу – в

море.

177

Тиміш давно запримітив, що тихе сімейне життя –

не для неї, їй хочеться гучних забав, цікавих подорожей.

Звичайно, вона не говорить про це відкритим текстом, на-

магаючись бути для коханого чоловіка – загадкою.

Пішла Ася на роботу така свіжа, бадьора, а він від-

лежується, набирається сили, аби бути в «формі». За ці

кілька місяців звик до такого режиму. Та майже щодня

мучило важке тривожне передчуття чогось несподіваного.

Приходила Ася з роботи, і він вдавав такого собі безтурбо-

тного чоловіка, а насправді годі було приховати від неї

свої переживання.

Раптом набігла думка: треба подзвонити до когось у

Мацошівку. Швидко знайшов у записнику номер теле-

фону свого сусіда, з яким завжди знаходив спільну мову.

Саме Яким колись натякнув йому, що Юстина приймає

на ночівлю коханця. Тоді його слова прийняв за вигадку,

а потім виявилося, що сусід казав правду. Здивувався, що

так довго нікуди не дзвонив. Міг же подзвонити до когось

із знайомих, зрештою, навіть до Юстини. Довго ніхто не

відповідав. Нарешті почув Якимів голос.

– Радий тебе чути! – не говорив, а майже кричав Яким.

– Що нового в місті?

– Як що? Хіба ти не знаєш?

– Авжеж, не знаю, тому-то й питаю.

– Тебе давно розшукує міліція. Приходь і здайся сам,

то менша кара буде.

– Розшукує, чому?

– За те, що вбив Юхима Найденка.

Тимошеві відняло мову, стерп язик, пересохло в горлі,

а серце так калатало, наче хотіло розірвати ребра, вирва-

тися назовні, враз стало важко дихати.

«Так, це кінець», – подумав Тиміш і не міг навіть

кроку ступити в кімнаті; то відкривав, то закривав рот,

кашляв, але промовити щось до сусіда не міг. Його, ніби

хтось ударив по голові молотком, тіло тремтіло, і він мало

не впав. Сів на стілець і довго думав, що має робити. Ті-

178

кати? Сховатися? Розповісти все Асі? Ні, він поступить

інакше.

«Поїду і здамся правосуддю», – подумав Тиміш і тут

же почав збиратися в дорогу. Порахував гроші – небагато,

але на проїзд вистачить. А думки насідали, одна страшні-

ша за іншу. Так, він покидає насиджене місце, залишає

ніжну, чарівну жінку, яка дала йому притулок, ласку, за-

знав з нею справжнього кохання. Та що вдієш, щастя таке

недовге, оглянувся – і вже нема, ніби воно засвітилося

вогнем і щезло.

Інший внутрішній голос, ніби наказував: не поспішай,

порадься з Асею. Навіть на гадку прийшли слова пісні:

І чого тікати, як зійшлись путі,

Як любов єднає щастя у житті.

Він не втікає, а їде добровільно здаватися правосуд-

дю, мусить понести кару. Ніхто його від покари не сховає,

не вбереже. «О, моя кохана, якби ти знала, що покохала

вбивцю, то, напевне, давно би позбулась мене», – подумав

Тиміш і, взявши листок паперу, написав:

«Не можу довше ховатися від правосуддя, вчинивши

тяжкий злочин. Їду до себе додому, щоб понести кару.

Шкодую, що наше кохання так раптово обривається. Про-

щай і прости. Ти – найкраща жінка в світі.

Тиміш. 26 травня 2010 року».

Закрив вхідні двері, заховав ключ у кишеню і вийшов

надвір. Хмурилось небо, мжичило, а вчорашній дим тро-

хи розвіявся. Не йшов, а біг тротуаром, щораз оглядаю-

чись. Раптом біля нього загальмувало поліцейське авто.

Тиміш злякався й чомусь заплющив очі. Йому здалося,

що це вже його вистежили, тут же заштовхають всередину

й повезуть до буцегарні. Загарчав мотор і Тиміш відкрив

очі, побачивши, що то водій об’їжджав вибоїну на дорозі й

поїхав далі. Довго ще в шаленому ритмі бухало серце. За-

спокоївся лише тоді, коли придбав плацкартний білет на

потяг до рідних країв.

179

***

Півтора доби в дорозі – і він у Мацошівці. Йде Тиміш

вузькою вулицею до колишнього дому й хоч надворі ніч,

але він чомусь побоюється, аби його хтось не впізнав. Ні-

чого за час його відсутності не змінилося. Пам’ятає кожну

виїмку, кожен горбочок, може йти вулицею із заплющени-

ми очима і не спіткнеться навіть при тьмяному освітлен-

ні. Глянув у небо – переморгуються зірки. Здається, що

ніби вони міцно вчепились за небозвід, а насправді ман-

друють космічними шляхами. Їм байдуже до чиєїсь долі,

до Тимоша, що нишком крадеться до будинку, в якому ще

недавно жилося несогірше.

Тиміш ступив на своє колишнє подвір’я і ніби вперше

відчув під ногами рідну землю. Але це відчуття тривало

лише мить.

«Отут вперше звів своє сімейне гніздо, – подумав, – а

нині – безхатченко, без дружини. Навіть привітатися з

кимось боюся, уникаю своїх земляків».

Крадькома підійшов до будинку. Тиша. Темні вікна

наганяють сум і жаль за втраченим коханням. Згадав, як

колись його зустрічала усміхнена дружина. А нині скрізь

– тьма. Притаївся на ганку біля дверей. З німим відчаєм

глянув на безхмарне зоряне небо, яке, здалося, таке саме,

як було тоді, коли топив у воді мертвого Юхима. Після

хвилевого вагання натиснув на ґудзик кімнатного дзвони-

ка. Довго ніхто не обзивався, лише коли ще кілька разів

задзвонив дзвінок, то за дверима почулися чиїсь кроки.

– Хто? – почув чоловічий голос.

Відразу догадався, що це – Тадей.

– Покличте Юстину.

– Зараз, – мовив недбало.

За хвилю тихим голосом відізвалася колишня дружина.

– Юстинко, відчини, поговорити треба, – мовив ла-

гідно Тиміш. Надіявся, що впустить до хати, переночує,

а вона чомусь довго мовчала, а відтак сердитим голосом

спитала:

180

– Чого тобі?

– Піду з повинною в міліцію і прошу тебе не відмовля-

тися про те, що написала тоді в заяві до прокурора.

– Пізно, я на допиті сказала правду. Іди собі геть і

мене не тривож!

У цю мить його охопив панічний страх. Перед очима

все попливло, захитався світ, і він мало не впав. «Що буде

зі мною? – подумав. – Скарають на довгі роки неволі. А

можливо, хтось із таких самих, як я, прикінчить мене ще

задовго до суду. Що ж, все одно піду в міліцію, що буде, то

буде».

Похнюплений покидав подвір’я, яке ще недавно було

для нього рідним. Поспішав, наче боявся спізнитись; біг,

аж задихався, щораз чомусь озирався, наче за ним хтось

гнався. Минув міський парк, в якому чулись веселі голо-

си, сміх, хтось награвав на гітарі.

І ось він біля приміщення міського відділення міліції.

Ще здалека на освітленому стенді прочитав: їх розшукує

міліція. Почав розглядати світлини. Серед кількох упіз-

нав свою. Під нею написано: розшукується небезпечний

злочинець Рузельський Тиміш Іванович. Страшно стало:

він не звичайний злочинець, а небезпечний.

Зайшов досередини, назвав себе і сказав, що прибув із

повинною. Обличчя чергового лейтенанта враз спохмур-

ніло, а широкі густі брови погрозливо зійшлися докупи.

– Сідай отут! – показав на стілець, що стояв біля стіни

в коридорі, а сам почав кудись дзвонити.

За хвилю прийшли два сержанти, озброєні автомата-

ми. Вони обшукали Тимоша, а відтак один із них голосно

мовив:

– Руки за спину!

Тиміш підкорився наказу – і в ту ж мить клацнули

залізні клешні.

Черговий записав у журналі паспортні дані Тимоша,

а відтак розпорядився:

– У КПЗ його!

181

Тиміш йшов освітленим вузьким коридором у супро-

воді міліціонерів і незчувся, як до приміщення тимчасово-

го утримання відкрилися масивні залізні двері. Тут йому

зняли кайданки і веліли чекати до ранку. Пішли конвої-

ри, а він притулився до кам’яної стіни і почав прислухати-

ся. Відразу почув чийсь храп і зрозумів, що тут ще хтось є.

Йому хотілося, щоб цієї миті сталося якесь диво: щоб Зем-

ля зійшла з орбіти й подалася в космічний простір шукати

величезний метеорит, в який можна розбитися на друзки.

І тоді нічого не шкодував би, що гине з усіма землянами.

Світ тепер здавався йому жалюгідним, повним нещасть,

брехні, злоби. З такими похмурими думками не спав цілу

ніч в очікуванні першої зустрічі зі слідчим.

…Розмова зі слідчим відразу чомусь набрала недові-

рливого характеру. Тиміш просив, аби слідчий відмітив у

протоколі, що він, Тиміш Рузельський, добровільно прий-

шов у міліцію з повинною.

– Чому так пізно, адже злочин вчинив минулого року?

– Боявся?

– А тепер?

– Тепер хочу понести кару, яку заслужив.

– Так, так, то розказуй детально, як то сталося і скіль-

ки трупів на твоєму рахунку?

– Яких трупів? – аж спітнів од почутого Тиміш і за-

тремтів усім тілом. – Я вбив лише одного і то нехотячи.

– Цікаво, як це можна вбити людину нехотячи?! – під-

вищив голос слідчий Вадим Загородний.

Тиміш детально розповів йому, як то все сталося.

– Навіщо втопив трупа?

– Гадав, що ніхто ніколи його не знайде, з часом усі за-

будуть про зниклого Юхима, та мучила совість і тому я тут.

Допит тривав недовго. Все, що розказував підозрюваний

у вбивстві Юхима Найденка, виглядало правдоподібно.

«Не може він так спокійно брати на себе чиюсь вину»,

– думав Вадим Загородний, даючи Тимошеві підписати

протокол.

182

Наступного дня після огляду місця злочину, прове-

дення експерименту, допиту Юстини і очної ставки з нею,

Тимоша відправили в СІЗО обласного центру.

***

З перших днів календарного літа настала справжня

спека. Люди вже який день очікували дощу, але на небі

не появлялось жодної хмаринки. У місті – задуха, вулиці

тхнули нагрітим асфальтом.

Якраз у таку пору слідчі обласного карного розшуку

проводили в Мацошівці ще один експеримент, фіксуючи

кінокамерою покази підсудного Тимоша, як він вчиняв

вбивство Юхима Найденка. Уже в який раз допитували

свідків Якима й Івана, які знайшли трупа. І хоч злочин

не стосувався їх безпосередньо, але обидва завжди чомусь

хвилювалися. Так і цього разу мали кепський настрій.

Після чергового допиту, аби заспокоїтися, зайшли в бар

напитися холодного пива.

– Бери по дві гальбі, – каже Іван, сідаючи за столик.

– Сам знаю, що одною гальбою спраги нам не вгамува-

ти, – мовив Яким.

Відразу мова зайшла про вбивцю.

– Хто міг би подумати, що він на таке здатний. За-

вжди такий сумирний, ввічливий був, а виходить, прики-

дався на людях.

– Не можна так просто судити, видно, була така ситу-

ація, що котрийсь мусив згинути, – сказав Іван. – Якби

мені попався такий гад на дорозі, то я, напевно, вчинив

би так само.

– А ти запримітив, як він спокійно розповідав про

вбивство, наче не він вчинив його, а хтось інший, – каже

Яким.

– Поки ховався, мав час усе продумати, а може, має

доброго адвоката і той йому порадив, що має казати.

– Так, нині за чималі гроші найняти досвідченого за-

хисника – не проблема, – завважив Яким, – але я тобі так

183

скажу: сухим з тої халепи не вийде, буде довго гибіти в

криміналі. Нині декого за вбивство карають навічно.

– Адвокат завжди знайде якісь пом’якшувальні обста-

вини. А тут вони очевидні: зловив коханця на гарячому і

що мав робити – гладити його по голові?

– Я би не вбивав, – мовив Яким. – Винен не коханець,

а жінка і її треба було б скарати.

– Жінку теж не можна на всі сто винуватити. Нема

хлопа дома, то й чужий у пригоді стає.

– Так-то так, але могла стриматися.

– А якщо це любов?

– Любити – не значить зраджувати. Чомусь ти зали-

шив був свою Зою, як вона знюхалася з іншим?

– Залишив, а тепер знову зійшовся з нею і не шкодую.

– А як же Христина?

– Христина теж – моя, хоча й нешлюбна, але – дружина.

– Ти що, може, перейшов у магометанську віру?

– Кохати двох жінок нікому не заборонено.

– А подужаєш обох кохати?

– Не зможу, то котрусь залишу.

– Отут ти не правий. Як так «залишу». Жінка – не

річ, щоб покористуватися й викинути, то жива істота, ро-

зумієш?

– Розумію, але моє серце належить обом. Прийду до

Христини – тішиться, залишаюся ночувати в Зої – теж ра-

дість.

– Я би на твоєму місці так не захоплювався жінками.

Розумію, ти у полоні їхньої краси, молодості, чарівності,

але мусиш пам’ятати, де багато краси, пишноти – там ба-

гато таїни, гріха. Гадаєш, вони з тобою щирі?

– Не знаю, але хотілось би вірити…

– Отож-то вір, але перевір. Мати коханку – одне діло, а

дві жінки в наш час – це нонсенс, зрозумів? Я тобі так ска-

жу: зупинись на котрійсь із них, бо то до добра не приведе.

– Не можу жодної кривдити. Я навіть недавно запро-

понував обом жінкам подружитися, збиратися челяддю,

184

разом святкувати, спільно господарювати, але дійшло до

того, що моя Зоя сказала, як зустріне десь поблизу Хрис-

тину, то обскубе їй волосся, аби знала як шлюбного чолові-

ка переманювати, а я їй кажу, як ти можеш так говорити,

ми ж з тобою були розлучилися, хоч неофіційно, але до-

вгий час не підтримували жодних стосунків? А вона на-

віть нічого слухати не захотіла.

– Ну ти мене розсмішив. Де ти таке бачив чи чув, аби

жінка змирилася з своєю суперницею? Та не будь наїв-

ним, цього ніколи не станеться. Можеш повірити моєму

досвідові, як-не-як я трохи від тебе старший і знаю дещо

не з книжок, а з багатьох спостережень над сімейними па-

рами. Ні одна жінка не хоче ділитись з іншою своїм чоло-

віком, хіба що якась алкоголічка.

Іван замислився, почухав потилицю, не знаючи що на

те казати.

– Чого замовк, Іване? Може, неправду кажу? Виба-

чай, але зрозумій, що так воно і є, сам колись переко-

наєшся. Я не виню тебе, борони Боже, гріх мав би, якби

бажав тобі зла.

– Та я й сам іноді про це міркую, але нічого не можу

придумати. Обидві жінки для мене, як цілющий бальзам

на душу.

– Що ж, допивай пиво й підемо, а то я наговорив тобі

купу арештантів, що ти аж змінився на лиці. Не пережи-

вай, але не роби більше дурниць, придивляйся до людей

і заживеш спокійно. А жінок не зобижай, бо вони обидві

досить гарні й мають право бути щасливими.

***

Пологи в Юстини тривали недовго. Вранці почалися

перейми, а після обіду народився хлопчик; тільки-но по-

явився на світ і відразу закричав. Навіть літня акушер-

ка, що приймала пологи, дивувалась, що так легко, май-

же стрімко, пройшли пологи в жінки, що народжувала

вперше.

185

Хлопчик сам собі вибрав ім’я Симон, адже народився

6 червня 2010 року в свято преподобного Симеона.

«Аби тільки не мав якихось вроджених вад, адже про

них нині так часто говорять і пишуть», – кілька днів три-

вожилась Юстина й заспокоїлась аж тоді, коли почула

запевнення лікаря, що хлопець цілком здоровий: не має

зовнішніх вад, добре ссе, усміхається уві сні. Одне непо-

коїло Юстину: чомусь мовчить Павло. Казав, що приїде,

як тільки-но вона поступить на пологи, а вже четвертий

день, як вона тут, а від нього жодної звістки. «Мабуть,

щось трапилося або передумав вертатися до мене», – по-

думала Юстина, прокинувшись зі сну. У сні їй було так

легко і приємно. У солодкому забутті снився Павло, що

кинувся їй назустріч, усміхнений з розпростертими обі-

ймами.

– Ти чомусь у сні кричала, звала якогось Павла. Хто

він тобі? – питає породілля Ліля, що народила дівчинку

в той самий день, що й вона. Обидві чекають ранішнього

обходу лікаря і будуть виписуватися додому.

– Павло – мій чоловік.

– А чомусь жодного разу не навідався до тебе за ті дні,

що ми тут?

– Він на заробітках, приснився цієї ночі, тому, мабуть,

і кликала його крізь сон.

– Перший мій чоловік теж Павлом звався. Розлучила-

ся з ним, бо дошкуляв мені, що не можу завагітніти, а ви-

ходить, сам був винен у цьому. Маю іншого чоловіка і оце

другу дівчинку народила. Якби не розлучилася з Павлом,

то ще й досі була б пустоцвітом.

Хвалить Ліля нинішнього чоловіка і аж сяє з радості,

яка мовби виходить у неї із глибини душі, а в Юстини не-

спокійно на душі. Стоїть біля вікна, дивиться у далеч, де

багато сонця, голубого неба. Замружила очі і їй хочеть-

ся крикнути: Павле, приїжджай скоріше, бо мені без тебе

зле. Аж стрепенулася від такої думки. Що ж, він не почує

її голосу – далеко.

186

Ніби вгадуючи її думки, знову заговорила Ліля:

– Не журись, таких, як ти – багато, що ждуть чоловіків

із заробітків. Головне, аби приїхав здоровим, а то різне

буває. Он мій сусід поїхав на заробітки в Португалію. Пра-

цював будівельником, впав з риштування, потовкся і му-

сив впродовж двох місяців лікуватися на чужині. Не долі-

кувався, бо гроші вичерпалися. Повернувся додому калі-

кою, нині самотній ледве з палицею ходить. А жінка тим

часом знайшла собі іншого, тішиться новим коханням.

– Що ж, у кожної людини свої клопоти, – сказала Юс-

тина.

– Я не розумію тих жінок, що як тільки-но чоловік поїде

на заробітки, відразу шукають коханця. Я би таких жінок

показувала в людних місцях, як блудниць, і карала б за це

криміналом, якби на те була моя воля. А ти як думаєш?

– Не знаю, що й казати. Одне знаю, що дехто потім ка-

рається за свій необдуманий вчинок, – мовила тихо, про-

ковтнувши клубок у горлі, згадала, що й вона закохалась

була в Юхима якраз тоді, коли шлюбний чоловік працю-

вав на чужині. А він їй так вірив. Не зберегла свого ко-

хання й коханця погубила і тепер болить душа, ніби хтось

постійно її шмагає різкою. Хоче забути цю страшну ніч, та

годі пересилити себе.

– Так, то правда, кожна людина живе своїм розумом,

– каже Ліля.

Якраз у цю хвилю прийшов лікар і, оглянувши їх, ска-

зав, що буде сьогодні виписувати обох додому.

– Буду чекати до полудня, аж поки чоловік приїде за

мною, – сказала Ліля, прикладаючи маля до грудей.

– За мною ніхто не приїде, викличу таксі, – мовила

Юстина, в якої у віях виступили сльози. Вона всіляко на-

магалась приховати від співрозмовниці свій душевний

біль, та від спостережливої Лілі годі щось приховати.

– Не переживай, все в житті минається: і добро, і зло;

варто лише мати надію. До речі, ти вже розрахувалася з

персоналом?

187

– За що?

– Як то за що? За пологи, догляд, прибирання?

– Лікареві дала гроші заздалегідь, акушерці – після

пологів. При поступленні на пологи дала так званий до-

бровільний внесок – двісті гривень.

– І все?

– А кому ще?

– Ну-ну, побачиш. Ти забула, що є ще дитячий лікар,

отоларинголог, санітарка. Я тут уже другий раз і щоразу

ціни зростають.

– А скрізь кажуть, що медицина в нас безкоштовна.

– Кажуть, а на ділі зовсім інакше. Всім треба платити.

Медичні працівники добре знають, що майже всі віддя-

чують, але чомусь ведуться так нахабно. І нащо так себе

низько опускати? Бракує совісті чи ще чогось?

– Мабуть, таки грошей, – відповіла Юстина, згадав-

ши, що вранці набурмосена санітарка довго орудувала

шваброю біля її ліжка, щось невдоволено бурчала собі під

ніс і нарешті мовила:

– Позичте мені п’ять гривень.

Юстина відразу здогадалась, що санітарка хоче, аби

їй дали за прибирання гроші.

– Візьміть, – сказала Юстина, – десять гривень і не

віддавайте.

Жінка відразу розцвіла на обличчі і вже впродовж

дня в палату не навідувалась.

Щодня до Юстини приходила мати. І за це, що швей-

цар пропускав її сюди, доводилося давати йому кожного

разу по двадцять гривень. Хоч за час перебування в поло-

говому відділенні Юстина витратила дві тисячі гривень,

але не шкодує. Тішиться сином і ніхто їй тепер не дорікне,

що вона не така, як інші.

Перед самим обідом прийшла лікар-отоларинголог.

Навіть не оглядаючи дитину, натякнула, що, мабуть,

дитина має якусь ваду, то треба буде довго обстежува-

тися.

188

Ліля показала жестом Юстині, аби дала лікарці гро-

ші, бо затримає виписку.

Юстина тут же поклала в кишеню білого халата сорок

гривень, то молода лікарка усміхнулась і навіть забула

хоч формально оглянути дитячі вушка, сказавши по хви-

лі, що дитина здорова.

Через півгодини ще одні побори. Прийшла дитячий

лікар, чимось невдоволена, набундючена і відразу каже:

– Вашу дитину треба перевести в дитяче відділення.

Юстина хотіла щось заперечити, але згадала пораду

сусідки Лілі і тут же дала лікарці, зарані приготовле-

них, п’ятдесят гривень. Лікарка не подякувала, а взяла

гроші як належне. Працює вона тут давно і вже всі зна-

ють, що бере хабарі; тим, хто не дасть – створює пробле-

ми при виписці навіть цілком здорової дитини. Лікарка

на хвильку вийшла в коридор, а відтак вернулася й ска-

зала, що дитина здорова і матері можна спокійно йти з

нею додому.

Медикаменти, перев’язочний і шовний матеріал – все,

що придбала Юстина при поступленні в пологове відді-

лення, залишилося в лікаря, що був при пологах.

– Ось бачиш, – каже Ліля, – а ти не вірила, що треба

всім платити.

– Тепер вірю й всім розкажу, хоча нащо про це казати,

адже всі й так знають.

Минула година, а за породіллями ніхто не прийшов.

Мати вчора обіцяла Юстині, що прийде до неї разом із

вітчимом, як тільки той закінчить роботу. Про те, що її

будуть виписувати, мати ще не знала.

– Ну, чого чекаєте? Бачу вам тут добре, вже й додому

не хочеться йти, – каже чергова акушерка. – Поспішайте,

бо поступає на пологи жінка й треба її десь примістити.

– Зараз за мною приїдуть, – каже Ліля. – Мій чоловік

уже виїхав із дому.

– Я теж не затримаюсь. Якщо за мною не приїдуть, то

викличу таксі, – мовила знічено Юстина.

189

– О, легкий на спомин, – зраділа Ліля, побачивши в

дверях свого чоловіка з квітами в руках.

«Де ж ти, Павле, чому ти не такий, як інші? – подума-

ла Юстина. – А може, передумав зв’язуватися з жінкою,

яка народила дитину?»

Чоловік узяв дитину на руки і поніс, а Ліля направи-

лась услід за ним і тут Юстина питає:

– Скажи, а як прізвище цього Павла, що був твоїм чо-

ловіком?

– Павло Турчак. Ти його знала?

– Ні, не знала, то я так з цікавості… – мовила тихо,

ковтнувши слину і тут же голос урвався. Павло Турчак –

той самий, котрого вона чекає.

Пішла Ліля, в палаті запанувала тиша. Юстині стало

чомусь боляче усвідомлювати, що Павло навмисне не по-

являється тут; можливо, дізнався, що разом із нею – його

колишня дружина й не хоче показуватися їй на очі.

Юстина все ще надіялася, що він ось-ось загляне в

двері. Чекала, надіялась на диво, але його не сталось.

«Цікаво, що з ним? Можливо, теж мучиться, сумує, або

попав у якусь халепу і не може з неї вибратися; інакше

чому перервався раптово з ним зв’язок? Головне, не пані-

кувати, не нервувати, бо це шкодить дитині», – подумала

й стала збиратися додому.

Ні, вона ще може володіти собою, хоча бувають хви-

лини, коли не усвідомлює, що діється з нею, якийсь болю-

чий клубок окутує тіло, шматує душу і де там вже до спо-

кою. Згадала, як Павло клявся перед поїздкою закордон,

що пробуде там лише два місяці, заробить трохи грошей,

і вони заживуть однією сім’єю. «А може, він просто грав

роль закоханця, а тепер розважається з іншими. Все може

бути. Нині світ такий непевний, мінливий, як погода», –

роздумувала Юстина.

Невдовзі прийшла мати з вітчимом, і вони вийшли на

подвір’я, де їх уже чекало авто.

190

***

Минало спекотне літо 2010 року. Хоч сонце малюва-

ло небо різними кольорами, але ніщо не нагадувало на-

ближення осені. Кожного дня Зоя засмагала біля озера,

але їй цього мало: хотілося моря, високих хвиль, гарячого

піску і нових вражень, адже вона – романтична натура.

Натякала Іванові, аби поїхав із нею, хоч би на два тижні

відпочивати, та він і слухати не захотів. У нього – робота,

маленька дитина. Тепер він рідко ночує в Зої, а майже

щодня їздить у Мацошівку. Зою це почало дратувати. Від-

критим текстом не проявляє свого незадоволення Іванові,

але він і так догадується, що Зоя щось утне. Невдовзі так і

сталось. Якось під вечір зустріла вона біля своєї квартири

Санька. Зоя знає його вже який рік. Санько – бравий мо-

ряк, давно плаває морями, океанами. Відразу після служ-

би в армії найнявся працювати на торговельному кораблі

далекого плавання. Буває, що по кілька місяців не вихо-

дить на сушу. Приїде додому в тривалу відпустку і обоє з

Зоєю втішаються до безтями, а коли Санько в далекому

плаванні – Зоя відразу знаходить когось іншого. Санько

знає про її амурні пригоди, але не перечить, не докоряє,

бо сам знаходить розвагу з повіями в іноземних портах,

куди заходить його корабель. Думала, що він забув до неї

дорогу. Коли вернувся до неї Іван, навіть тішилася, що

Санько вже не появиться, а виходить, він знову тут як тут.

Ось і цього разу Санько зустрів її на вулиці й кинувся

до неї з обіймами. Хотіла вдати таку собі розважливу жін-

ку, що втратила до нього всякий інтерес, але не змогла.

– О Саньку, Саньку, ти так довго плавав, і я вже всти-

гла тебе призабути, – сміється Зоя, підставляючи губи для

поцілунку.

– Що ж, прийдеться пригадати.

– Ходімо до мене.

– Не можу, – каже Зоя.

– Чому?

– До мене чоловік вернувся.

191

– Ну і що з того? Хіба я тобі коли-небудь дорікав за

когось. Жінка без чоловіка нічого не варта. Чи не так? По-

буду з тобою якийсь час – і знову подамся в море, а там

– порти і в кожному – красиві дівчата, молоденькі повії.

– Так-то так, але боюся, аби Іван чогось не запідозрив.

– Не бійся, я добрий конспіратор, ти ж мене давно знаєш.

– Знаю як облупленого, ти завжди, як кажуть, у своїй

тарілці.

– Отож, ходімо, бо я вже не можу втриматися.

Дорогою йшли швидко, наче за ними хтось гнався.

Зоя щораз оглядалася чи нема когось із знайомих.

– Чим займається твій…

– Малює картини, вивіски, рекламні щити.

– Значить – мазило.

– Ні, він – художник, має свою невеличку художню

майстерню.

– І грошей, мабуть, чимало заробляє?

– Заробляє, та мусить ділитися ще з однією жінкою.

– А то чому?

– У Мацошівці має ще одну жінку, а недавно й дитина

народилася.

– Виходить, він – двоєженець! – розсміявся Санько.

– Так, неофіційний.

– Знаєш що, Зою, жени його в шию і йди сміливо до

мене жити.

– А як же аліменти?

– Аліменти нехай платить.

– А як дізнається, що то не його син?

– Не переживай, до нього така гадка не прийде. Раз

дотепер нічого не запідозрив, то й надалі так буде. А на-

віть як щось і запідозрить, то хіба стане робити генетичне

обстеження?

– Чому так думаєш?

– Бо то для нього, я так гадаю, не по кишені.

– Ой не знаю, не знаю, що маю робити з тобою і де ти

на мою голову взявся так невчасно, – каже Зоя, усміхаю-

192

чись, переступивши поріг його квартири. Думала, що ти

вже десь загубився в тих далеких морях або знайшов собі

іншу коханку, а ти появився так неждано-негадано.

– Ти повинна радіти, що я тут, а не хочеш сама нада-

вати мені якийсь час сексуальні послуги, то приводь свою

подружку Валю.

– О ні! Валя з тим давно покінчила, нині – дружина

поважного бізнесмена і на таке не піде навіть за чималі

гроші.

– Та я й не пропоную нікому грошей, ти мене знаєш.

Вмію лише кохати і цього, як мені здається, для жінки

досить.

– Звичайно, перш за все – кохання, а все решта, в тому

числі і гроші – другорядне, – погодилась Зоя, ніжачись у

Санькових обіймах.

– Ну що ж, поговорили, а тепер – до діла, роздягайся.

– Ти, як завжди, нечемний. Міг би делікатніше з жін-

кою, а то так грубо – «роздягайся».

– Не дивуйся, я звик до команди.

– А як чоловік дізнається, що я тут?

– Це не моя проблема, а твоя, – сказав Санько і теж

почав швидко роздягатися.

***

Нестерпно минали довгі місяці чекань. Уже й осінь

настала, а Павло не дає про себе жодної звістки.

– Павле, Павле, чому мовчиш? – промовила голосно

Юстина, дивлячись у вікно, немовби він міг її почути. –

Напевно, злякався стати батьком чужій дитині?

Мати вчула доччин голос і каже:

– Заспокойся, Юстинко.

– Який спокій, мамо? Мені соромно подивитися людям

в очі. Всі, як я гадаю, мене осуджують, бажають зла.

– Не думай так, ніхто тебе не осуджує; принаймні ні

від кого не чула, аби хтось говорив про тебе якісь плітки,

– каже мати, хоч у душі й сама переживає за дочку.

193

– А мені чомусь страшно показуватися з дитиною на

вулиці, думаю, що всі мене осуджують.

Юстину вже кілька разів викликали в прокуратуру на

допит. Винуватять її в тому, що довго тримала в тайні про

вбивство Юхима, не донесла на чоловіка-злочинця. А за

це карають. Коли почнеться суд – не знає, а чекати, ой як

тяжко.

Розмовляє з матір’ю, а голос чомусь тремтить. Почне го-

ворити і вмовкає, наче боїться сказати щось лишнє. Лише

у розмові по телефону з Христиною трохи заспокоюється.

Христина після народження сина дзвонить по кілька разів

на день, завжди веде мову про догляд і харчування дитини.

Лише три місяці Юстина кормила дитину грудьми,

а тепер молоко пропало і годує молочними сумішами. За

два тижні добре освоїла, як треба готувати їх і радо ді-

литься своїми знаннями з подругою.

…У вікно війнув осінній вітер і на якийсь час вивів

Юстину із задуми. Призахідне сонце ховалося за хмари.

Наближався теплий осінній вечір, такий цього року не-

звичний для Юстини. У неї – син, якого вона так довго

чекала.

«О, якби тішився Юхим своїм третім сином», – поду-

мала Юстина і аж здригнулася, почувши стук у дверях.

Відчинила їх і побачила Павла з рюкзаком на плечах. Ди-

вується його появі, провівши рукою по затуманілих очах,

ніби хотіла зняти з них полуду, адже й гадки не мала, що

він сьогодні прибуде, бо так довго не давав про себе знати,

навіть на дзвінки не озивався.

Кинулись одне одному назустріч.

– Ой, Павлику, я так тебе чекала! Чому так довго мов-

чав? – радіє Юстина, очі сяють, а з душі немовби скинула

якийсь тягар.

Павло притулився до неї, занурившись лицем у її

пишне волосся, відчувши, як тремтить її збуджене тіло,

а з вирізу хатнього халата випинаються тугі набучавілі

перса.

194

– Не міг раніше приїхати, хазяїн гроші затримував, а

без грошей не хотілося вертатися до тебе.

– Роздягайся, зараз я тебе нагодую. Ти, напевно, зго-

лоднів? Дорога ж далека.

– Так, неблизька, але я щодо їжі витривалий. Можу

цілими днями нічого не їсти.

Заворушився Симон у ліжечку.

– Це твій син чогось хоче.

– Так, це наш хлопчик Симон.

– О, яке рідкісне ім’я.

– Сам собі його вибрав, народившись у такий день.

Павло сів на стілець і посадив на коліна Юстину, при-

мовляючи:

– Як добре, що ми знову разом.

– Надіюсь, тепер уже надовго. Я більше не хочу, аби ти

кудись їздив на заробітки. Ніхто чогось доброго від них не

зазнав, – сказала, згадавши свого колишнього чоловіка,

який ганявся за чималими грішми, а закінчилось все це

таким нещастям.

– Так, то правда, пошукаю роботу в нашому місті. Від

тебе нікуди не поїду. Я страшенно скучав за тобою.

– Що аж перестав дзвонити?

– Вибач, віднині буду чемний.

– Ти не уявляєш, як мені було важко без тебе, – сказа-

ла Юстина, впиваючись поцілунками, а рукою куйовдила

його жорсткий чуб. – Іди у ванну, прийми душ і будемо

вечеряти. Рушник на вішалці.

Пішов Павло у ванну, а з другої кімнати вийшла Неля

Іванівна й заговорила:

– Явився нарешті. Будь із ним обережна. Не накидай-

ся йому на шию так відразу, а спершу вивідай в нього, які

має плани на сімейне життя, аби знову не вляпалась у

якусь халепу.

– Добре, мамо, я ж не маленька, все розумію.

– Розумієш, але не варто так захоплюватися людиною,

яка вже раз була пішла від тебе.

195

– Тепер буде інакше.

– Надіюся, – сказала мати і зраділа, побачивши, як

втішно світяться очі в її дочки.

Вийшов Павло з душової, одягнутий у легкий спор-

тивний костюм, привітався з Нелею Іванівною.

– Ну, то розказуй про своє заробітчанство, – каже Неля

Іванівна.

– Та що там розказувати, щодня – виснажлива робота.

Перший місяць сидів без діла. Жив за позичені гроші. По-

тім знайшлася робота, хоч і важка, але хазяїн обіцяв до-

бре платити. Та коли дійшло до платні, то почав придира-

тися до якості виконаної роботи: і це не так, і тут виявляв

якісь тільки ним бачені огріхи. Тому й зменшив платню

і як скупар, рахував кожен гріш, словом – справжній екс-

плуататор.

Отак поговорили і Неля Іванівна пішла відпочивати

до своєї кімнати, а Юстина запросила Павла вечеряти.

Павло смакував їжу, а Юстина не зводила з нього очей.

Коли мова зайшла про Симона, то в її лагідному голосі

чулася ніяковість. Говорила, наче про щось гріховне, за-

таєне. Про часті допити в прокуратурі, про очну ставку

з колишнім чоловіком навіть не заїкнулася; розмову бу-

дувала так, ніби між її чоловіком і нею тривало недовге

життя, таке несерйозне і тому – несправжнє, не варте, аби

про нього згадувати, а вона здатна на велике кохання,

серйозне, вічне і хоче мати біля себе такого ж люблячого

чоловіка.

І ним міг би стати Павло. Її щось страшенно притягу-

вало до нього. Напевне, що давно не відчувала біля себе

чоловічої ласки. Хоч не раз ловила себе на думці, що він

не той чоловік, який близький до її серця, але що зро-

биш: не завжди так у житті виходить, якби цього хотілося.

Мала на увазі невдале кохання з Юхимом, розлучення з

чоловіком.

Уже давно стемніло, та Юстина не включала світло.

Обоє кидали погляд на широке ліжко, і ніхто з них не на-

196

важувався чомусь зробити перший крок до нього. Юстині

хотілося тут же взяти його за руку і повести з собою та

щось здержувало. Нарешті вона не стрималась і каже:

– Роздягнись і будемо відпочивати, поки дитина спить.

Павло тільки того й чекав. Швидко роздягнувся й обоє

пірнули в чисту постіль, яка давно чекала закоханих.

Юстина, маючи певний сексуальний досвід, відчула,

що її партнер уже вибивається з сил, хоч і старається їй

догодити, та може запанікувати, прошептала:

– Не квапся й не остерігайся, після недавніх пологів я

ще довго не зможу завагітніти.

Таке зізнання підбадьорило Павла, і він намагається

здивувати її своєю фізичною силою; у ці хвилини думав не

так за себе, як за Юстину, аби вдовольнити її, що так дов-

го чекала на таку приємну ніч. Тішились недовго, бо за-

плакав Симон, і Юстина зірвалась із ліжка й пішла, щоб

заспокоїти малого.

***

Іван уже два тижні має помічника. Доручає йому при-

ймати замовлення, виготовляти щити, наносити ґрунтов-

ку на полотно, писати тексти. На щось більше помічник

Руслан, маляр-самоучка, не здатний. Обидва – ровесни-

ки, то й завжди знаходять спільну мову.

Якось мова зайшла про Зою.

– Добре, що ти вернувся до неї, бо вона так нудилася,

коли на кілька днів не мала мужчини, що інколи ставало її

шкода, – каже Руслан. – Я знав майже всіх її коханців. Хоча

мені незручно говорити про це, але скажу: ти придивись до

неї, бо вона вже й при тобі завела собі ще одного мужика.

– Хто він?

– Не скажу, сам дізнаєшся.

– Ні, ти скажи.

– Не стану наговорювати чогось такого, бо не стояв

біля них зі свічкою. Може, чоловік приходить до неї про-

сто в гості якраз тоді, коли тебе нема дома.

197

Почувши такі слова від свого напарника, Іван попер-

вах трохи розгубився, не міг спам’ятатися, що його Зоя

здатна на такий нерозважливий крок саме тоді, коли в

них знову налагоджується сімейне життя. Адже сама про-

сила його, аби залишився з нею жити. І що з того?

– Може й так, – погодився на словах Іван, але Русла-

нова підозра глибоко засіла в душу.

***

Кожного разу після чергового допиту Тиміш сідав на

стілець і сидів непорушно, байдуже втупивши очі в сті-

ну. Із жалем міркував, що надовго позбавиться волі. Сту-

лить повіки і ніби завмирає на хвильку, навіть нечутно

дихає. Думки одна страшніша за іншу приходять у голову

і не може їх відігнати. Деколи на нього нападає хандра,

душать сльози, і тоді він закриває обличчя руками, хоче

сховати їх, але сльози течуть крізь пальці. Тут, у каме-

рі, має час на роздуми. Та всі вони зводяться до одного:

заподіяв тяжкий злочин – мусить відповідати по закону.

Пригнічений настрій не покидав його ні вдень, ні вночі.

Навіть у сні мучився страшними сновиддями, хоча вранці

не міг толком згадати, що снилося. Лише пам’ятає уривки

страшних сновидінь, але зв’язати їх докупи не може.

…Вікно у темряві – надворі пливла осіння ніч. Спів-

камерники давно уже сплять, а йому сон на очі не йде.

Склепить повіки, а вони тут же відкриваються. Очі пе-

чуть, наче хтось насипав у них солі. Камера слідчого ізо-

лятора довго уявлялася йому темною і сирою могилою.

Нарешті ліг, схрестивши на грудях руки. І завжди, коли

приймав таку позу покійника, то мав страшні сновидіння.

Цієї ночі снилося, що його живцем закопують у мо-

гилу. Біля могили – два камені, ті самі, що колись ними

привалив у багнюці мертве Юхимове тіло. Ось уже земля

вкрила його аж по самісіньку шию і стає важко дихати. У

сні він глибоко вдихнув, закричав – і прокинувся.

– Чого горланиш? – збудився сусід Валерій.

198

– Не знаю, – відповів спросоння пригніченим голосом

Тиміш. – Приснилась якась мара.

– Привикай, будеш незабаром у зоні – ще не таке на-

сниться, що собі уявити нині не можеш.

Хоч минуло три місяці, як він перебуває тут, але ніяк

не може привикнути до замкнутого приміщення. Згаду-

вав, що Ася теж спочатку замикала його на ключ, але

знав: мине кілька годин і його відчинять, а тут – одна не-

визначеність. А ще співкамерник Валерій щораз розказує

про жахливі випадки, що бувають на зоні. Послухає його

– і страшно стає, годі стримати негативні емоції. Човгає

з кутка в куток, щось мимрить під ніс, сяде, але не може

спокійно сидіти і знову чомусь тулиться до вогкої стіни,

ніби прислухається, що там діється на волі.

З першого дня йому витлумачили процесуальні нор-

ми слідства. Багато чого дізнався про порядки каральних

органів від співкамерників, які вже не раз побували і під

слідством, і в місцях віддалених. Щодня проходив, так би

мовити, вишкіл із правової поведінки в умовах досудового

слідства. Але що з того? Він – убивця, чекає покари.

Недавно сказав адвокат, що справи його кепські.

Вбивство вчинено свідомо з особливою жорстокістю. А

ще – довго ховався від правосуддя. Те, що прийшов сам

із повинною, буде враховано, але на термін ув’язнення не

вплине.

Після розмови з адвокатом Тиміш іще більше впав у

відчай. «Прийшов добровільно, аби очистити совість, але

ніхто на це не зважає», – подумав. Він уже не радий був,

що добровільно здався в руки правосуддя. Міг ще якийсь

час пожити на волі.

– Найми собі іншого адвоката, – радить Валерій, що

добре обізнаний з кримінальним світом, знає закони. –

Досвідчений адвокат може «скосити» термін ув’язнення

на третину. Звичайно, якщо добре заплатиш.

– Не маю грошей, – бідкається Тиміш.

– Позич.

199

– Не маю в кого.

– Тоді будеш довго гибіти в криміналі, а можливо, там

і залишишся навіки.

Цього якраз і боїться Тиміш. Довічне ув’язнення…

Страшно навіть подумати. Це для нього гірше, ніж

смертна кара. Згадає таку ситуацію і впадає в напів-

сон, в забуття; коли очунює, то здається, що хтось ін-

ший, незнайомий, сидить тут, а він споглядає збоку.

Якщо покарають тривалими роками неволі, то може

ще вернутися звідти, адже він такий молодий, і заживе

нормальним життям, хоча й така перспектива його не

влаштовувала. У тюрмі все трапляється: хвороба, не-

щасний випадок, ба навіть хтось, із таких, як він, зло-

чинців, може його вбити. Про це він багато наслухався

від співкамерників.

На допитах боронився, як тільки міг. Казав, що в

момент вбивства Юхима перебував у збудженому стані

й не тямив, що чинить, але медичні експерти визнали

його цілком здоровим і таким, що скоїв душогубство при

повній свідомості. Лише відмітили, що підозрюваний у

вбивстві людини схильний до афектів, замкнутий. Зго-

дом Тиміш відтворив на експерименті, як все це сталося.

Його покази підтвердила колишня дружина. Здається,

все дочиста розповів слідчому Задорожному про вбив-

ство, а він чомусь не передає справу до суду. «Мабуть,

тих, кого мають карати, є набагато більше, ніж суд може

вислухати і винести вирок», – думав Тиміш. А тут годі

день перебути. В ізоляторі – духота. Хоч із настанням

осені стало трохи легше переносити денну задуху, але

очікування суду ставало дедалі важчим. Хоча все ж на

щось надіється. Чекає якогось дива. Та минає день, ніч, і

нічого не стається.

«Ех, якби мені тепер трапилась така пригода, то вчи-

нив би інакше, – подумав Тиміш, – але як, і сам не знаю».

200

***

Відтоді як вернувся Санько з морського плавання, Зоя

майже щодня приходила до нього на квартиру і там за-

тримувалася інколи до пізнього вечора. Дома вигадува-

ла, що зустрічалася з товаришкою, чи називала ще якусь

причину.

Іван спочатку ніби й не замічав цього. У її відсутності

бавився з сином, розказував йому різні дитячі казки, аж

поки той не засинав сидячи. Хлопчик тягнеться до нього,

теплими рученятами обхоплює шию і завжди щось розка-

зує, та найчастіше питає.

Іван тішиться і так легко стає на душі, що аж співати

хочеться. І він розказує дитині про різні пригоди, які ніби-

то траплялися з ним у лісі, серед диких звірів, а найчасті-

ше – про хитру лисичку, вовчика і ведмедя. Деколи розпо-

відає про добру бабу-Ягу, що Химою зветься, яка виховує

чужих нечемних дівчаток. Побудуть у неї тиждень-два

збитошні дівчатка, назбирають їй хмизу, ягід, грибів і ста-

ють такими чемними, що батьки їх не впізнають. Отоді-то

баба Хима садовить котрусь із них на свою мітлу і летять

обидві до батьків. Потім дівчинка хвалиться, розказуючи

всім, як вона летіла понад лісом, лугом, річкою – і їй зо-

всім не було страшно.

– А хлопчиків бере до себе баба Хима?

– Ні, хлопців не хоче брати на виховання.

– Чому?

– Бо з ними багато мороки, – відповідає Іван, аби хло-

пець не боявся, що і його можуть віддати до лісу.

…Іван донедавна вважав, що достеменно знає своїх

дружин, а виходить, що обидві ховають від нього багато

таємниць. Він крадькома придивлявся тепер до Зої, аби

розгадати, що там у неї на мислі. Так само по собі підкра-

лася думка, що Зоя щось приховує, хоч завжди світиться

добротою, відвертістю, а вже про ніжність – тут її повна

чаша. Нічого дивного – кожна вродлива жінка – спокусли-

ва. Ось і цього разу прийшла пізно ввечері, сіла навпроти

201

Івана, оголивши ноги вище колін і спокусливо зиркає, чи

діють на нього жіночі принади.

– Де була так довго? – питає Іван.

– У брата відзначала день народження.

– Так довго?

– Аякже, йому тридцять минуло, то як гадаєш, можна

відсвяткувати таку круглу дату за півгодини?

– А вчора?

– Вчора? Я вже й забула про вчорашній день.

Іван сприймає її слова за правду, але починає чомусь

ревнувати. У такі хвилини йому здається, що його ревно-

щі такі безпідставні, але нічого з собою зробити не може й

лише мовчки хмурить брови.

Минула ще одна грішна ніч. Обоє збираються на ро-

боту. І тут – телефонний дзвінок. Іван зачув чоловічий го-

лос, який щось їй наказував. Після розмови Зоя підійшла

до буфету, взяла чарку і налила собі вина.

Це насторожило Івана.

– Що з тобою? Нащо п’єш із самого ранку? – дивується

Іван.

– Тобі шкода? От ти випиваєш, і я тобі не перечу.

– Мені не шкода, але ж ти – жінка, як покажешся

п’яною на роботі?

– Ти за мене не переживай, за собою дивись. Врешті,

що хочу, те й роблю, і прошу мені не вказувати.

– Ого! А то ж як? Хіба я тобі чужий?

– Чужий, не чужий, але не лізь із своїми порадами

туди, куди тебе не просять.

– Гаразд, поговоримо іншим разом, – сказав Іван і за-

спішив на роботу.

***

Цього разу подруги зустрілися в міському парку. Оби-

дві з дитячими візочками, радо усміхаються.

– Ну, як там у тебе? – питає Христина. – Розказуй.

– Павло приїхав із заробітків, – хвалиться Юстина.

202

– Мабуть, чимало грошей привіз?

– Які там гроші. Добре, що сам вернувся, а то я вже

думала, що залишусь одна.

– Будете жити в цивільному шлюбі чи зареєструє-

тесь?..

– Не знаю. Ще не вирішили. Трохи поживемо разом, а

там побачимо.

– Краще, якби оформити шлюб офіційно, а то все може

статися, – радить Христина. – Ось, приміром, мій Іван

вернувся до своєї шлюбної жінки.

– І тебе залишив? – дивується Юстина. – Хто б міг по-

думати, що він на таке здатний. Недавно, як ти казала,

– на руках носив.

– Не залишив, але що мені з того? День у мене, а два –

у Зої. Хіба то життя? Ніколи не думала, що так станеться,

бо ж казав, що пішов од неї назавжди. Ще недавно обіцяв,

що одружиться зі мною, як тільки-но офіційно розлучить-

ся з нею, а тепер навіть не згадує про це.

– Чимось зваблює чоловіка. Напевно, розчулює, що

син росте без батька?

– Можливо, він дітей любить. Прийде додому і година-

ми грається з нашим синочком, хоч дитинча нічого ще не

розуміє, лише усміхається.

– Що ж, мусиш якийсь час миритися.

– Мушу – не мушу, але без чоловіка, сама знаєш, як

прикро в наш час. Та й син – позашлюбний. Дехто з моїх

знайомих осуджує мене позаочі, а зустріне – криво усмі-

хається.

Хоч Юстина не дуже балакуча, любить тримати все в

тайні, та цього разу не втрималась:

– А мій Павло не такий. Він хороший, добрий, можу

ним кермувати як хочу. Іншого мені не треба.

Вона хотіла ще щось приємне сказати подрузі про сво-

го Павла, та раптом чомусь згадала Юхима і вмовкла.

А Христина говорила, говорила, ніби хотіла висказати

все, що наболіло на душі останнім часом. Вона належала

203

до тих жінок, які люблять самі говорити, аніж когось слу-

хати.

Віднедавна Христина трохи змінилася на обличчі:

бліда, очі посоловіли, а під ними – темні круги, немов не-

вдало намалювалась. Виглядала старше своїх літ і зда-

валось чимось хворіє. Юстина дивилась на подругу, але

не наважувалась сказати їй про це. Та Христина вловила

цей зацікавлений погляд і мовила:

– Виснажилась. Сама мушу за все подбати: за їжу,

прибирання, а ще Матвійко ночами погано спить, хоча

кормлю його кожних три години.

– І вночі? – дивується Юстина.

– Так, тому й не висипаюсь. У приміщенні болить го-

лова, відчуваю слабість і лише на свіжому повітрі трохи

оживаю.

– А мій Симон давно відмовився від грудного молока

– на молочних сумішах росте.

– Різні бувають діти, деякі до двох літ материним мо-

локом смакують, а деякі від самого народження вигодо-

вуються штучно, – каже Христина і витягує із сумочки

сигарети.

– Ти ще й досі куриш? – дивується Юстина. – А казала,

що покинеш цю дурну звичку.

– Так, відтоді, як Іван подався до Зої, не можу деколи

вгамувати нерви. Інколи так боляче стає, що не знаходжу

собі місця. Особливо вночі, пробуджуюсь і до самісінького

ранку не сплю.

– Колись Іван зрозуміє, що зробив помилку і вернеть-

ся до тебе назовсім.

– І я теж так гадаю. Серце мені підказує, що він там

довго не затримається. Зоя не така жінка, щоб не споку-

силась, аби звабити ще якогось чоловіка. Їй завжди було

одного мало, тому й пішов був Іван від неї.

– Напевне, так і станеться, – мовила Юстина, але не

змогла далі розвивати свою думку і перевела розмову про

шкідливі звички:

204

– Кидай палити цигарки, бо це, як кажуть лікарі, дуже

шкідливо впливає на здоров’я матері і дитини, котра ссе.

– Знаю, але нічого не можу з собою зробити.

– Переключись на щось інше.

– На що? Вживати наркотики? То ще гірше, ніж тю-

тюн. Я, насправді, не затягуюсь, як це роблять справжні

курці, а так, дивлячись на дим, відвертаю свою увагу від

поганих думок, трохи заспокоююсь.

Юстина зрозуміла, що радити щось подрузі не може,

бо й сама часто донедавна губила самоконтроль над свої-

ми емоціями.

Збудився Симон.

– Хоче їсти. У такий час я його годую.

– А мені – не пора, ще трохи побуду на свіжому пові-

трі. Ти йди додому, годуй малого.

Пішла Юстина, а Христина почала тихо наспівувати

якусь колискову пісеньку.

***

Ввечері Іван довго чекав на дружину. Вже й Данил-

ко, наслухавшись Іванових казок, давно заснув, а матері

ще й досі нема. Прийшла пізно, задоволено усміхаючись.

Думала, що Іван, як це бувало досі, кинеться їй назустріч,

а нині чомусь навіть не підвівся з місця. Ніби щось важке

знечулило ноги, і він лише заворушився на стільці. Зоя

відразу запримітила, що чоловік сьогодні не такий, як за-

вжди. Спочатку навіть трохи розгубилася. Підійшла до

Івана й хотіла сісти йому на коліна.

– Фу! Від тебе тхне вином.

– Не тхне, а пахне, – хотіла перевести розмову на

жарт, та Іван нахмурив брови й каже:

– Ти знову взялась за своє?

– Ти про що?

– Про мужиків, з якими волочишся!

– Тобі примарилося чи хтось із моїх недоброзичливців

наговорив чогось такого? Кажи!

205

– Ну, то слухай: хто той мужик, до якого ти щодня хо-

диш на квартиру?

– Ага, он ти про що. Яка тобі різниця? Ну, знаю одного

чоловіка, давно знаю, і що з того? Звичайний мужчина.

Ти ще хотів щось спитати?

Іван, почувши такі слова, трохи розгубився, закліпав

очима.

– А те, що я не хочу, аби ти з кимось волочилася! – мо-

вив по хвилі.

– А тобі можна? Сам завів іще одну жінку, а мені ве-

лиш чекати поки прийдеш від неї, га?

– Але ж у нас – син і ти добре знаєш, як я за ним про-

падаю.

– Може таке статися, що хтось тобі наговорить, що син

не твій і ти повіриш чужим нашіптуванням. Зрештою,

чого злишся? Маєш дві жінки, обидві тебе кохають, а ти

ще чогось хочеш; думаєш тільки за себе, а я хіба гірша,

не маю права завести коханця, може станеш перечити? –

усміхнулась Зоя, блиснувши великими очима.

Від її розважливого тону розмови Іванові зробилося

неприємно на душі; хотів сказати якесь дошкульне слово,

та воно ніяк не приходило на гадку.

Нарешті усміхнувся і каже:

– Що ж, інколи корисно завести коханця, аби переко-

натися, що свій чоловік – найкращий.

– Відносно шлюбного чоловіка, отут не все так, як ти

кажеш. Коли чоловік роздвоюється між двома жінками, то

хіба він може бути найкращим?

– Чому?

– А тому, що ділить свою силу на двох.

– А де нині знайдеш коханця, який би тримався однієї

жінки? Твій хахаль, може, скажеш – інший?

– Яка тобі різниця? Ти ж маєш двох жінок, а мені за-

бороняєш мати ще одного чоловіка. Чому?

Іванові раптом стало страшно слухати такі слова: його

жінка має ще когось! А Зоя продовжувала:

206

– А ти як гадав? Тобі можна, дозволено, а мені ні. Ти

якийсь дивак. Нині всі рівні: і чоловіки, і жінки.

– Але ж я… – Іван хотів щось заперечити, та не знав

як. Мов перед якоюсь небезпекою, сказав собі: будь муж-

ній, не хнич, адже ти не безпорадний хлопчисько, а само-

достатній мужчина.

Все ж довго не міг оговтатись від почутого, годі було

ввійти в душевну рівновагу. Йому враз привиділась чоло-

віча постать між ним і його Зоєю. Ця постать ставала що-

раз виразнішою. Минала хвилина, друга. Обоє мовчали.

– Отак-то воно, двоєженцю-закоханцю, нелегко тобі з

нами, жіночками, – усміхнулась Зоя.

– Ще раз питаю, хто він?!

– Звичайний молодий чоловік, який кохає мене не мен-

ше, аніж ти. Познайомишся з ним і, як я гадаю, знайдете

обидва спільну мову. Ти ж недавно хотів, аби я подружила-

ся з Христиною, то почнемо з чоловічих знайомств…

– Ще чого не вистачало! Я не думав, навіть не припус-

кав, що ти можеш собі таке позволити.

– Я ж тебе попереджала: кинь її і залишайся з нами,

а ти що собі думаєш – обом жінкам дати раду? Та не будь

смішним. Хіба тобі погано зі мною? Роздягайся й – до ліж-

ка, поки я добра.

– Ов-ва! І ти ще на щось надієшся?! – голос зірвався,

Іван почав кричати, що аж збудилася теща.

Вийшовши з дитячої кімнати, позіхнула й каже:

– Чого розкричались? Данилко щойно заснув – розбу-

дите.

– Запитайте дочку, чому в нас така голосна розмова!–

сердито мовив Іван, імпульсивно встаючи з місця.

– Знову на вас щось найшло?

– На мене ні, то вона…

– Що вона?

– Скурвилась уже в який раз!

– Ну, ти…ти… вибирай слова. Я в своєму домі не по-

терплю, аби ти паскудив мою дочку!

207

Враз наче гірке похмілля вдарило Іванові в голову, й

він лише єхидно глянув тещі в обличчя.

– Видно, ви обидві з одного тіста, – сказав по хвилі,

плюнувши на підлогу й швидко вийшов надвір, щоб по-

курити.

«Яка ж вона стерво, – подумав Іван, затягуючись ци-

гарковим димом. У голові – дивна мішанина думок. – Ну,

коли мене не було, то можна ще якось пояснити, навіть

оправдати її зв’язки з чоловіками, а тепер, коли я тут…».

Він не знав, що має робити в такій ситуації. З ким пора-

дитись? Та чи варто? Не стане ж він першому-ліпшому

казати, що його дружина тікає до іншого. Ще засміють.

Цілу ніч не спав: то сидить у кріслі, то йде надвір палити

цигарки. Зоя кілька разів кликала його до себе, та врешті

заснула. А він лише вдосвіта поринув у забуття. Збудився

й побачив біля себе Зою, яка з такою ніжністю дивилася

на нього, що він не стримався від такої спокуси. Потім сам

дивувався, що так легко піддався жіночим чарам. Якісь

дошкульні слова нетерпляче рвалися з горла, та він ніяк

не міг їх вимовити вголос.

Зоя відразу перевела розмову на щось далеке від вчо-

рашньої, а тут Данилко навинувся, почав щось питати в

Івана про лісових звірів. Іван так заходився розказувати

різні кумедні пригоди, що швидко забув про вечірню роз-

мову з дружиною. Наспіх, поснідавши, пішов на роботу. І

лише, коли побачив свого напарника за роботою, прига-

дав недавню з ним розмову.

– Усе, що ти казав мені – підтвердилось.

– Ти про що?

– Сам знаєш про що! – мовив сердито Іван і тут же

стишив голос, подумавши, що Руслан нічого не зави-

нив, а лише висловив недавно свою підозру щодо його

дружини.

– Не переживай, кожна жінка баламутить світом, як

може. Я теж мав пригоду з першою дружиною. Правда,

розлучилися полюбовно. Спочатку думав – не гляну на

208

жодну жінку, та не втримався. Випадково познайомився з

молоденькою жінкою-одиначкою й закохався. Живемо, як

кажуть, душа в душу й переконався: світ такий цікавий, а

в ньому так багато гарних жінок.

Отак поговорили – Іван трохи заспокоївся, хоча зізна-

ння Зої в черговій зраді страшенно стривожило його. На-

віть хотів покинути все: і роботу, і сина й втекти світ за очі.

«Адже маю, куди йти: є Христина, син», – подумав Іван

і, виконавши термінове замовлення, дав розпорядження

Русланові, що має робити наступного дня, а сам подався

в Мацошівку.

***

Хоч тепер Іван не залишався ночувати в Зої, але до

сина навідувався майже щодня під час обідньої перерви

або після роботи. Зустріне Зою і якесь дивне почуття нахо-

дить на нього. Розмовляє з нею, а вона веде себе так, ніби

нічого особливого не сталося, не чує за собою вини. Така

її поведінка нервувала його. Думав – буде вибачатися за

свої вчинки, а вона сміється і усмішка така щира, наївна.

Лише просить, аби залишався на ніч. І щораз вимовляє

солодкі слова.

– Ти ж батько, – каже, – і мусиш виховувати нашого

Данилка, а без батька, сам знаєш, які виростають діти. За

себе мовчу, за сина подбай.

– Сина я не залишу, а з тобою не хочу навіть розмов-

ляти.

– Не зарікайся, бо не знаєш, що тебе чекає завтра.

– Що ти маєш на увазі?

– Це я так до слова, а, зрештою, поживемо – побачимо.

Ще недавно Іван уявляв себе таким коханцем, якому

все дозволено, ніби обидві жінки чимось йому зобов’язані,

ніколи не сподівався таких перемін, які настали в його

сімейному житті.

Сімейне життя – не гра на сцені, де можна штучно

плакати, сміятися від душі, а насправді – складний про-

209

цес, інколи з непередбачуваними проявами, такими, як

зрада, лукавство, блуд.

Іванові здавалося, що така різка зміна в його житті

нічого доброго не дасть. «Не поспішай робити необдумані

вчинки», – наказував внутрішній голос, і він ще більше

засумнівався, як йому бути. З Христиною йому добре, але

в душі неспокійно. Тягне його до Зої і нічого не може з

собою вдіяти. Ніби розуміє, що треба кінчати з таким по-

двійним життям, та не може стримати потяг до колишньої

дружини. Ходить, як приблуда. Деколи ловив себе на дум-

ці, що все це йому тільки сниться, не вірилось, що вона так

просто зникне з його життєвого обрію. Спочатку сприйняв

її чергову зраду, як стихійне лихо, що раптово навинулось

на його сім’ю. Він був засліплений красою своєї дружини

і здавалося, щасливішої людини від нього нема на світі,

довго не підозрюючи, що вона його обдурює. Тепер відчу-

вав себе ображеним. Адже ще недавно вважав її колишній

поступок не вартий уваги, мовляв, не стрималась жінка,

піддалась спокусі, а нині переконався: вона була такою

завжди, вела себе, як справжня шльондра, котра тільки

думає про сексуальне задоволення, а з ким – не має іс-

тотного значення. Деколи навіть закрадалась думка, що

Зоя не може стримати свої жіночі пристрасті в присутнос-

ті чужих чоловіків, і одночасно кохає його. Так, здається,

колись писав про це Шекспір: «Хто з пристрастю зраджує,

вічно вірним зістається». Ще кілька місяців тому він на-

віть боявся заговорити про її колишніх коханців, аби не

підігрівати вогонь розчарувань, підозри. Здавалося, що

їхнє кохання, наче полум’я, спалить все на своєму шляху,

залишить за собою лише дивні спогади. У такі хвилини

розум ставав безсильним. Інколи навіть винуватив себе

в цьому, що сталося. Часто про це розмірковував, мав по-

стійну тривогу на душі. А неспокій на душі – ознака не-

чистого сумління. Хоча не вважав, що заподіяв комусь із

жінок зло. Інший на його місці був би великодушним, а

він збоку виглядав, наче очманілий, щось мимрив собі під

210

ніс, годі було його зрозуміти про що йдеться; то були якісь

тільки йому зрозумілі слова. Доходило до того, що він на-

віть на віддалі відчував жінчину присутність. Закриє очі

і йому здається, що вона десь тут, біля нього. Відкриє очі

– нікого.

Іван ненавидів себе за власну слабкість, але нічого не

міг із собою вдіяти. У такі хвилини нудьги злився на себе,

на всіх, навіть на предмети, що його оточували. Силою

волі намагався порвати усі зв’язки з Зоєю, та не знав як.

«Син – ось що мене єднає з нею», – думав, залишаючись

наодинці.

Христині щораз скаржився на втому і це в душі її

дратувало, та вона відкрито не проявляла свого невдово-

лення. Думав, що Христина буде його бештати за Зою. О,

з якою радістю він вислухав би її дорікання. Та вона не

докоряла, але такий його душевний стан віднедавна по-

справжньому почав її турбувати, запримітивши, що з ним

творяться якісь дива.

– Розкажи свою таїну, що тебе мучить? – питає Хрис-

тина, а він мовчить, дивлячись у вікно. Йому здається, що

Зоя ось-ось появиться тут і почне просити, аби вернувся

до неї.

«Не будь смішним, не бери дурного в голову, адже

вона сама вибрала іншого мужчину, а ти ще на щось наді-

єшся. Хіба вона може змінитися?» – подумав і вимушено

усміхнувся.

– Не знаю. Щось таке зі мною коїться, що годі й само-

му зрозуміти.

– Я так далі жити не можу, – каже Христина. – Ти

якийсь дивний. Шкода, що сам цього не усвідомлюєш.

Вона, як і кожна молода жінка, хотіла бачити біля

себе чоловіка сильного, навіть до деякої міри грубуватого,

неосвіченого, лиш би був біля неї щодня.

«Напевно, щось йому пороблено. Адже не може він так

безпричинно страждати, – подумала Христина. – Треба

щось робити, але що?»

211

– Я кохаю тебе, – сказав так, ніби голосно відрахував

купюри і вмовк, очікуючи, що вона на те скаже.

– Але чому думаєш про Зою, кохаючи мене?

– Так, думаю, але хочу позбутися цього і ти мені допо-

можеш.

– Як?

– А отак! – він вхопив її на руки і поніс до ліжка.

Вона говорила якісь ніжні слова, а йому стало прикро

усвідомлювати, що так довго тримався пройдисвітки, яка

зводила його з розуму.

– Не підеш більше до неї?

– Ні, хіба що до сина.

– Боюсь, що вона тебе знову заманить до себе.

– Не дамся! – сказав твердо. – Почнемо жити, як ли-

чить порядним людям!

Цього разу обоє наповнялися таким блаженством,

якого раніше трудно було досягнути. Христина часто га-

мувала свої почуття, щоб не показати Іванові, що вона

схильна до причуд, хоч інколи годі було себе стримати.

Тепер тремтіла всім тілом і йому здалося, що Христина

наче вперше впустила його в чарівний світ кохання, і він

поринув туди, залишаючи в її тілі немовби частину своєї

душі.

***

Минуло два дні. Іван повністю віддавався роботі. Під

вечір біг, аби глянути на Данилка, поговорити з ним і

швидко вертався додому. На третій день застав у кімнаті

Санька.

– Чого тобі? – питає той.

– Як чого? До сина прийшов!

– Тату, тату! – вибіг хлопчик із сусідньої кімнати.

– Який він тобі тато? Ану марш до бабці!

– Ти що собі позволяєш? Як смієш так розмовляти з

моїм сином?!

– Смію, бо маю право.

212

Якраз у цю хвилю надійшла Зоя і зачула їхню роз-

мову.

– Яке?

– Скажи йому правду! – каже Санько, бо він мені на-

брид своїми дурними запитаннями.

– А може, не треба? – промовила Зоя.

– Кажи, нехай знає…

– Яку правду? – насторожився Іван.

Зоя опустила очі. Не могла знайти слів, щоб призна-

тися, що це не його син. Нарешті зорієнтувалась, що має

казати й мовила:

– Ми кохаємо одне одного, розумієш? Кохаємо…

– Розумію, досить! Це не кохання, а блуд і ти в цьому

скоро переконаєшся!

– Іди звідси, поки я добрий і не читай моралі. Ти тут

лишній. Здається я ясно сказав?! – почав кричати Санько.

– Добре, я піду, але до сина мені ніхто не заборонить

приходити, – мовив Іван, покидаючи квартиру.

– А син не твій… – мовив навздогін Санько, але його

слів Іван не почув. Він, наче очманілий, вийшов на вули-

цю і поплентався на зупинку маршрутного таксі.

…Наступного дня Іван твердо вирішив, що офіційно

розлучиться зі своєю зрадливою дружиною.

***

Нарешті Тиміш почав знайомитися з матеріалами до-

судового слідства. На попередньому допиті слідчий зада-

вав йому запитання, які не мали прямого відношення до

вчиненого злочину. Мабуть, хотів вияснити, що спонукало

при повній свідомості так раптово проявити страшну жор-

стокість до свого суперника. Аби заохотити підслідного до

відвертої розмови, починав говорити про щось далеке від

справи про вбивство; вгощав сигаретою і здавалося, що то

не слідчий розмовляє з вбивцею, а двоє чоловіків, гейби

стрілися за одним столом після тривалої розлуки і згаду-

ють про щось цікаве. Але за хвилю ситуація змінювалась

213

на інше: Тиміш набирав понурого вигляду, починав зати-

натися при розмові, раз у раз кашляв у кулак і йому ста-

вало чомусь важко дихати, наче тримав на плечах якийсь

тягар і не може його позбутися.

У камері слідчого ізолятора він наче перебував у запа-

морочливому стані, читаючи матеріали слідства, впадав у

відчай, у забуття.

– Читай повільно, не спіши до тюрми, там насидишся

довго. А, зрештою, всі до суду чекають інколи довше, ніж

мали б сидіти в тюрмі, – каже співкамерник Юзик, що вже

втретє попав сюди, – але ти не з таких. Головне не паніку-

вати. Звичайно, тюрма – не те місце, де розкошують, але

й там можна жити, власне, пристосуватися до тамтешніх

умов.

Він розповідав різні історії, пригоди, що траплялися

в тюрмі із засудженими. Говорив так, ніби читав пригод-

ницький роман із страшними подіями. Юзик добре орі-

єнтується в Кримінально-процесуальному кодексі й радо

ділиться своїми знаннями зі співкамерниками.

Тимошеві уявлялися страшні сцени насильства, роз-

бої, приниження, які невдовзі очікують його. У нього чо-

мусь сіпалися м’язи навколо правого ока і здавалося, що

він постійно мружиться, а насправді – кліпає очима.

***

За тих кілька місяців, що минули відтоді, як Тиміш

сидить у СІЗО, Юстину кілька разів допитував слідчий.

Після пологів мав розмову з нею дома. Не дорікав, а зви-

нувачував, що довго приховувала тяжкий злочин свого ко-

лишнього чоловіка. І те, що боялася, аби він не помстився,

не бере до уваги. Виглядає так, ніби вона теж причетна до

вбивства й мусить нести покарання.

Юстині ставало страшно, що влипла в таку халепу.

Хотіла порадитись із адвокатом, але щораз щось стриму-

вало. Про те, що вона теж перебуває під слідством, доне-

давна нікому не признавалась і лише після того, як по-

214

бував у неї слідчий, розказала все Павлові. Той спочатку

здивувався, а потім розважливо мовив:

– Не переживай, нічого тобі не загрожує, ти – не винна

й не карай себе, бо то жінці шкодить.

– Та я й сама знаю, але не можу нічого з собою вдіяти.

Юстина усміхнулась. Тепер у неї є захисник. Адже

Павло так захопився нею, що їй інколи ставало незручно;

особливо тоді, коли обоє перебували в гурті людей. Така

надмірна увага до жінки викликала в декого подив, а дех-

то – єхидно усміхався. Мовляв, старається чоловік, немов-

би в чомусь провинився, і хоче спокутувати свою вину.

Павло не раз чув від бувалих людей, що чоловіки зна-

ходять своє щастя в сімейному житті, та й живуть набага-

то довше, ніж холостяки. Тому й квапив Юстину, аби за-

реєструвати з нею шлюб, хоча й без нього обоє почувалися

щасливими.

***

– Давай поїдемо звідси, поселимось у горах, де літа-

ють орли, шастають дикі звірі, шелестять дерева, цвіте

червона рута, гуляє вітер, – каже замріяно Павло.

– А гроші? Де візьмемо стільки грошей, щоб там без-

турботно розкошувати? – питає Юстина.

– У мене трохи є, а ще стану працювати й зароблятиму

на прожиття. Зате будемо далеко від зловтішних очей, –

відповів Павло.

– Я не проти, щоб кудись поїхати, але спершу поче-

каймо, нехай закінчиться слідство, відбудеться суд, а вже

тоді…

– Гаразд, нехай буде по-твоєму, – сказав Павло й задо-

волено потер руки.

Відтоді, як закохався в неї вдруге, минуло не так ба-

гато часу, але він переконався, що Юстина теж до безтя-

ми зачарована ним. Правда, трохи стримує свої почуття,

аби Павло не подумав чогось такого, що могло б зіпсувати

їхні інтимні стосунки. О, кохати вона вміє! Знала кількох

215

чоловіків, які закохувались у неї, а вона – в них. І з кож-

ним із них – шаленіла в пристрастях. Отож із Павлом їй

тепер так легко, може виробляти з ним що хоче. Ось вони,

обнявшись, сидять біля дитячого ліжечка. Симон, наїв-

шись каші, спить, а вони не натішаться. Вона тулиться до

Павла своїми непокірними, тугими, звабливими персами,

і впливає на його еротичні зони. У Павла тут же збурила-

ся кров, заграли гормони, і він наліг на її випнуті груди,

відчуваючи приплив блаженства. Ще недавно навіть не

уявляв, яке то щастя мати щодня біля себе таку красиву

дружину. Юстина вміло грала роль закоханої до безтями

жінки. Вона добре знала Павлову фізичну ваду, що той не

зможе мати своїх дітей і так швидко погодився стати бать-

ком чужої дитини, прийнявши її за свою. Ну, що з того, що

не годен зачати дитину, адже мають сина, який зросте,

як багато інших, одинаком. Головне, що задовольняє її в

ліжку. Все інше – додасться. Дорікати йому не стане, бо

не так легко нині знайти мужика такого, якби хотілося.

Усі якісь зануди, наче з вигляду нічого, а побудеш із ними

близько – і повне розчарування.

…Павло цілував її соковиті губи, очі, шию.

– Не чіпай мене сьогодні. Я чомусь не в формі, маю

страх.

– Чому?

– Не знаю. Щось на мене таке найшло. Мабуть, через

те, що наснився страшний сон.

– Розкажи, що снилось?

– Уже й забула його зміст, але добре пам’ятаю, що сни-

лось щось жахливе.

– Забудь про нього. У сні багато чого можна побачити.

Начиталась книжок і уві сні на гадку приходить їх зміст,

тому й сняться кошмари.

– Розумію, але маю таке відчуття, що нас очікує якась

біда.

Насправді Юстина добре пам’ятає свій сон. Снився

Юхим і кликав із загробного світу до себе. Тягнув її за

216

руку, а вона впиралась і не хотіла йти до нього, та він

реготав, примовляючи, що вона сама незабаром до нього

прибіжить.

Годуючи Симона, вона чомусь метушилася. Павло за-

примітив її неспокій і каже:

– Не хвилюйся, я буду завжди з тобою, щоб там не ста-

лося.

– А що може статися? – спитала насторожено Юстина.

– Ти щось таїш від мене?

– Ні, я весь перед тобою, як перед іконою, можеш мені

повірити.

Помітила щось неладне у їх поведінці Неля Іванівна

й питає:

– Що з вами? Ви сьогодні з самого ранку якісь схара-

пуджені.

– Нічого особливого, просто не виспалися, бо вночі

кілька разів прокидався Симон і не давав нам спати.

Насправді цієї ночі хлопчик спав і прокинувся аж

під самий досвіток. Юстина не хотіла казати матері про

нічні сновиддя, ще почне хвилюватися. Та й, зрештою,

сама не дуже вірила в сни. Поснідавши, зібралися в по-

ліклініку. Якраз підійшов термін робити Симонові чер-

гове щеплення. Юстина строго дотримувалася вказівок

лікаря-педіатра і патронажної медичної сестри віднос-

но догляду за дитиною, вчасного проведення щеплень.

Минулого тижня медсестра сказала, що треба всім, хто

живе з дитиною в одній квартирі, пройти флюорографіч-

не обстеження легень, здати аналізи. У ці дні проходив

місячник боротьби з туберкульозом легень. І ось сьогод-

ні, незважаючи на непогоду (падав сніг з дощем), Павло

і Юстина пішли в поліклініку. Симону відразу зробили

щеплення, а Павлові – флюорографію легень. Уже на-

правилися до виходу і тут же побачили на дверях кабіне-

ту напис великими літерами: «Тут проводиться анонімне

обстеження на СНІД».

– Ходімо туди й обстежимось, – каже Павло.

217

– Мені не треба, я обстежилась під час вагітності. СНІ-

ДУ в мене нема, а ти якщо сумніваєшся, то йди туди.

– І піду, пересвідчуся, що і я цілком здоровий.

Юстина хвильку подумала й каже:

– Гаразд, створю тобі компанію, піду і я.

Взяла лаборантка в них кров для аналізу і веліла при-

йти наступного дня, щоб отримати результат. Обоє задо-

волені й усміхнені вийшли надвір. Падав сніг, холодний

вітер дув їм в обличчя.

– Поспішаймо, бо починається хуртовина, – мовила

Юстина.

Вони прискорили кроки – і за кілька хвилин були

дома.

***

Кажуть, що біда сама не ходить, а кілька – з собою

водить. Наступного дня обоє дізналися, що вони ВІЛ-

інфіковані. Павло занімів на місці, в роті – гірко, сухо,

годі язиком повернути.

– Може, то не наші аналізи, мабуть, трапилась помил-

ка, треба ще раз перевірити, – засумнівалася Юстина.

– Ні, в нас відносно аналізів – повний порядок, – пере-

конливо сказала лікар-лаборант. – Йдіть до лікаря й ста-

вайте на облік, лікуйтесь.

Юстина мало не впала.

– Напевно, я винен, – сполошився Павло. – Ти тут ні

при чім.

– То ваш чоловік?

Юстина не відповіла, лише злегка розкрила рот,

зблідла, годі ступити крок. Здавалося, що впаде в цю мить

і більше не підведеться. Зробилося важко на душі, мовби

хтось поклав на груди камінь.

– Що ж, вам обом вирішувати, що маєте робити, лише

знайте, що ви – ВІЛ-інфіковані і мусите приймати проти-

вірусне лікування, інакше інфекція приведе до СНІДу, –

сказала лаборантка. В її очах ворухнулося співчуття.

218

«Звідки в мене ця страшна зараза? Хто винен: Юхим

чи Павло?» – подумала Юстина.

Павло йшов вулицею додому, дивлячись собі під ноги

і здавалось, що перехожі скоса зиркають на нього, наче в

чомусь його запідозрюють. Та ні, то йому лише так зда-

лося. Усі заклопотані своїми справами й не звертали на

нього жодної уваги. Юстина ледве тягнула за собою візок

із Симоном. Він плакав, але обоє не звертали на нього

жодної уваги.

Прийшли додому, сіли мовчки за стіл. Обоє, прибиті

горем, не наважувалися заговорити. Кожен думав, що че-

кає їх у недалекому майбутньому. Звичайно, – СНІД. Яке

страшне сьогодні це слово! Вперше цю назву почали ви-

користовувати в медичній літературі 1982 року. Тепер про

цю страшенну пошесть знає кожен. Лише згадка про цю

хворобу в декого викликає панічний жах.

Павло відразу здогадався, що його «нагородила» за-

разою котрась із повій. Лише двічі мав контакти з пові-

ями, порушивши елементарні правила безпеки; поступив

легковажно, заплативши чималі гроші за короткочасний

кайф, а тепер – розпач, безнадія і страх. На душі – відчай.

А ще – усвідомлення, що вчинив злочин проти жінки, яка

дарує йому стільки ніжності й тепла. Здавалося, що все

це йому сниться або ж – наплив галюцинацій. І чого б це

галюцинації? Невже божеволіє? Хотів поворухнутися – не

може, щось важке здавлює груди, важко дихати, немов

впадає в забуття, сон. Ніби сниться йому чорний пугач із

розчепіреними крильми, великим дзьобом хапає повітря,

видаючи страшні звуки. А очі такі страшні, з яких палах-

котить полум’я вогню. Ще мить – і пугач перетворився в

страшну потвору, з горла якої виповзає голова молодої ді-

вчини-повії, тої самої, що запропонувала була йому свої

сексуальні послуги кілька місяців тому, коли перебував

на заробітках. Побачивши потвору, відсахнувся, хотів ки-

нутись навтіки, та ноги не слухаються, а вогонь щораз на-

ближається до нього, обпікаючи його напівголе тіло. Від

219

пекучого болю прокинувся і прийшов до тями. Ще кіль-

ка разів то закривав, то розтуляв очі, але видіння зникло

з-перед очей, так само, як і появилося. Щоб переконатися

чи він справді живий, чи це тільки його дух літає понад

його мертвим тілом, щипнув себе за живіт. Заболіло – зна-

чить – живий. Але все одно йому стало страшно усвідом-

лювати, що в тілі діється щось незрозуміле. Хотів закрича-

ти. Не зміг – голос кудись подівся. Примарилось жінчине

обличчя, а далі – вся постать Юстини з Симоном на руках.

Вона скривилась у гидливій посмішці, щось шептала блі-

дими вустами. Почав прислухатися й почув: «Ні-ні! Я не

хочу вмирати. Мені ще б хоч трішки пожити, дочекатися,

поки підросте син, а вже тоді…що станеться, то нехай…».

А далі почув прокльони на свою адресу. Вона схопилася

руками за голову і ще довго щось мимрила, але Павло не

розрізняв слів. Лише побачив в її очах застиглий жах, роз-

пач.“Я…я…не хотів…не знав, що так станеться”, – кричав,

наче спросоння Павло, але Юстина його не слухала. Взяла

на руки сина і пішла кудись, зникла з очей і лише відчув,

як через прочинені двері до кімнати ввірвався холодний

ранішній вітер. Протер долонями очі, відчувши на щоці

сльози. Годі йому зрозуміти, що діється з ним. Ніби душа

ще тримається десь усередині тіла, та свідомість волає, що

треба тікати з цього страшного світу, але куди втечеш –

скрізь його впізнають.

***

Надворі – темно і тихо, лише на сході починав світлі-

ти небокрай. У кудлатих хмарах купався місяць. Юсти-

на встала – і до вікна, відчинила квартирку. В обличчя

дихнув морозяний вітерець. Відчула як, немов зашморг,

щось здавлює шию, а в горлі – печія, здається, душа в огні

поволі тліє. Юстина не знаходила собі місця, ходила ту-

ди-сюди, щось бурмотала. Очі купаються в сльозах, а губи

постійно шепчуть: за що така кара? За що?

220

За гріх – озивається нарешті зболена душа. Страшно

стає Юстині і вона бере на руки сина, виходить надвір, але

й тут нема спокою. Поспішає в лабораторію, аби дізнатися

чи Симон теж ВІЛ-інфікований. Дорогою не може нікому

глянути в очі. Їй здається, що чорна тінь страшної зарази

тягнеться за нею; боїться людської зневаги, хоч про її стан

ніхто навіть не здогадується.

Трохи заспокоїлася, почувши, що син цілком здоро-

вий. Його врятувало від інфікування те, що перестав кор-

митися материним молоком, якраз тоді, коли вернувся

Павло із заробітків. Юстина усвідомлювала, що не має

майбутнього. Попереду – страшна, невиліковна хвороба.

Від таких хворих відвертаються навіть найближчі друзі.

«Брр…страшно собі уявити, що все це станеться не-

вдовзі зі мною, – подумала Юстина. – І ніхто навіть не

поспівчуває, а радше всі будуть осуджувати, уникати спіл-

кування». Вона йшла навмання здерев’янілими ногами,

тягнучи візок з дитиною. Хлопчик чомусь рюмсав, а вона

не слухала його голосу, тремтіла. Перехожі дають їй міс-

це на тротуарі, оглядаючись, дивуються, що жінка щось

голосно шваркотить сама до себе, кусаючи до крові губи.

Мабуть, здогадуються, що вона має якісь неприємності.

Прийшла до хати, сіла мовчки на дивані, втупивши очі

в стелю. Здавалося, що душа покидає її тіло, а за хвилю

знову вертається в нього.

– Може, врятуємося? – каже Павло, торкнувши за пле-

че заціпенілу Юстину. На очах у нього сльози, на обличчі

– безнадія, апатія, розпач.

Вона не відповіла, почала колисати в ліжечку Симо-

на, задумалась. О, як вона ще недавно мріяла розкошува-

ти, хотілося романтики навіть серед звичайних буднів. Та

мрії про розкошування, романтику втекли кудись, омину-

ли її стороною. О, як багато вона віддала б, щоб повернути

хоч на годину те, що так швидко минулося! Нині вона ду-

має лише, якби-то вижити, позбавитися інфекції, що по-

селилася в її організмі.

221

Обоє замовкли. Ніхто не наважився заговорити. Зда-

валося, що на них найшла якась заволока, і вони не мо-

жуть не тільки розмовляти, але й глянути одне одному

в очі. Весь навколишній світ здавався їм нікчемним, по-

хмурим, ненависним. Для чого цей світ? Для нещасть,

хвороб?

Павло так і не зрозумів до кінця, чому саме на нього

випала така невтішна доля. Завидував тим закоханцям,

що тішаться в жіночих обіймах, а він пожинає плоди тим-

часових пристрастей. Дехто із його знайомих у розмові хи-

зувався, що знав багато дівчат, жінок і жодного разу не

попадав у якусь халепу, все сходило, як кажуть, із рук, а

тут зустрів двох повій – і маєш проблему на все життя. Та

ще й яку – попереду чекає щось страшне, невідоме. Лише

дві повії… А такі були красиві, хоч падай до ніг.

«О, якби не ті кляті заробітки за кордоном, то хіба нині

би карався таким нещастям? – подумав Павло. – І ніхто

мені навіть не поспівчуває, а радше стануть осуджувати,

уникати спілкування». Він чувся негідником, який спо-

творив життя Юстині, яка так радо сприйняла його після

тривалої розлуки.

«Навіщо жити? – промайнула божевільна думка. – А

й справді, нащо чекати, поки захворію і всі дізнаються

про мою біду?» Підійшов до вікна. Думав кинутися з нього

вниз сторч головою, але щось стримувало. Надворі падав

лапатий сніг. У густині навислих хмар йому примарило-

ся, ніби пливе сама богиня Венера, махає до нього руками

й щось промовляє, а поруч неї – повно спотворених облич

чоловіків – жертв нещасливого кохання.

“Не розумію! Кажи голосно! – забелькотів із вікна Пав-

ло, дивлячись, як богиня кохання віддаляється від нього

щораз далі й далі ввись, несучись разом із хмарами над

містом. – Хто ти?”

Вона йому не відповіла, а, здавалося, лише усміха-

лась. І ця усмішка ставала щораз єхиднішою, саркастич-

ною, ледь чутною.

222

«Так, це вона в усьому винна», – подумав Павло. Йому

тепер здалося, що то не Венера попливла у хмарах, а одна

із тих чарівних повій, котра «нагородила» його страшною

заразою.

– Чекай мене і я там скоро бу… – спромігся загово-

рити Павло, але голос його охрип, обірвався на півслові.

Він іще говорив якісь незрозумілі слова, махав кулаком,

сипав навздогін хмарам і видінням страшні прокльони.

Нарешті очуняв, почав роздивлятися навколо. Юстина на

його белькотіння не звертала жодної уваги, перебуваючи

в полоні своїх невтішних думок.

***

Стиха зітхає ніч. Сонно падають на землю сніжинки.

На ратуші годинник вибиває чверть години нового дня.

Сплять натомлені денними турботами городяни. Та не всі:

Павлові і Юстині не до сну. Їх мучить думка про завтраш-

ній день. Власне, новий день уже розпочав свою бурхливу

ходу. Що тут придумаєш – попереду в обох – одна невизна-

ченість. Одне ясно – їм треба пристосуватися до життя в

умовах, коли над ними навис меч страшної кари. Змінити

щось уже не можна, як і не можна почати життя спочатку.

Все, що тішило, зваблювало – позаду, розвіялося в часі.

Тепер без антивірусних препаратів не зможуть обходити-

ся жодного дня. Здавалося, для них назавжди затьмари-

лось небо, ніколи не настане світанок, а пануватиме ніч з

усіма її правами.

Вчора Юстина ще раз прочитала довідник з питань

ВІЛ-інфекції /СНІДу. Дізналася, що ВІЛ-інфіковані ма-

ють право на безоплатне забезпечення ліками. Звичайно,

лікування – малоприємне, але таких, як вона з Павлом

– багато і всі, як сказав лікар, надіються, що хвороби при

активному лікуванні можна буде уникнути або принай-

мні її віддалити.

Павло навіть уночі хвилювався, відшукуючи слова, щоб

заговорити про те, як йому бути далі; болісно відчував, що

223

треба не роздумувати, а діяти. У розмові опускав додолу очі,

чув себе страшенно винним у тому, що сталося. У думці гір-

ко проклинав той день, коли тішився з повією на її квартирі.

Згадка про повію, котра інфікувала його, кидала в холодний

піт. Він ненавидів себе за свій необдуманий вчинок. Диву-

вався, що Юстина не показує йому на двері. Інша на її місці

не пустила б його навіть на поріг. Якби в цьому нещасті за-

винила Юстина, то він, напевно, розірвав би її на шматки.

– Що мені робити? Йти від тебе світ за очі чи покін-

чити з собою? – спитав, не чекаючи на відповідь, бо добре

знав, що й Юстина не знає виходу, в якому обоє опинили-

ся. Вважав, що вона не простить йому такий гріх.

Юстина мовчала, згадуючи, що вже давно носить у

душі наче важкий камінь, відчувала, що станеться якась

страшна пригода. І ось вона трапилась так нагло. О, яка

болюча дійсність! Вона ще недавно навіть і гадки не мала,

що така страшна біда причовгала до неї, вчепилася в її

тіло надовго, а можливо, назавжди. А любов, що так була

заіскрилася і, здавалося, їй не буде кінця, раптом згасла,

наче жаринка в попелі.

– Чому так сталося? – питає Юстина. – Говори!

– Я справді не хотів, не знав, навіть не міг собі уяви-

ти, що так все раптом обернеться проти нашого щастя. Не

стримався, хотів приїхати до тебе, як кажуть, у добрій чо-

ловічій формі, двічі скористався послугами повій – і влип.

Вона закліпала довгими віями, видавлюючи з очей

краплинки сліз.

– О, яка кара, яка кара настигла нас так невчасно!

– Мені йти? – ледве видавив із себе Павло.

Почувши такі слова, Юстина насупилася, глянувши

спідлоба на Павла, але замість дошкульних слів мовила:

– Куди підеш, до кого?

– Не знаю, але не можу навіть тобі глянути в очі. По-

вір, я не знав, навіть не здогадувався, що я…інфікований.

– Не можу нічого зробити з тобою, хоч заслуговуєш на

покару. Нікуди ти не підеш, будеш зі мною. Я довго роз-

224

думувала і прийшла до висновку: ти не винен, винні об-

ставини, що склалися навколо нас.

– І ти мене після такого страшного удару не проганяєш?

– Ні, зовсім ні. Навіть не стану тебе картати. Адже

хіба можна дорікати жертві обставин тільки за те, що

вона жертва?

– Юстинко, не жалій мене! Я ж занапастив тобі життя,

а ти… – не договорив, бо голос чомусь враз пропав. Хотів

щось сказати, але язик стерп, не підкорявся, щоб вимови-

ти слово. Нарешті кашлянув і спитав тремтливим голо-

сом:– Ти справді мене не проганяєш чи мені причулося?

– А хіба ти не хочеш бути зі мною?

– Хочу, дуже хочу, але ж я винен…

Така пропозиція Юстини збила його з пантелику. Він

так розчулився, що не міг слова вимовити, розкривши

рота і здивовано дивився на Юстину; обхопив голову ру-

ками, заплющив очі; все це було схоже йому на сон, на той

сон, коли хочеться, аби він здійснився.

– Ти не винен, – знову повторила Юстина ледь чутним

голосом із сльозами на очах. – Жаль, що все так несподі-

вано сталося. Але ж і я винна, що не зберегла любов до чо-

ловіка, який так мене кохав, стала причиною загибелі ко-

ханця. Усіх гріхів, якби їх зібрати докупи – вистачає, аби

податися прямісінько до пекла. А так хочеться жити, на-

віть у муках. Життя в муках – теж життя, тільки в інших

умовах, таке, яке ми собі заслужили. І не треба наріка-

ти на долю. Її ми вибрали самі. Хоча долю не вибирають,

вона супроводжує людину від народження аж до смерті.

Павло мовчить, думками літає десь далеко, і в такі

хвилини світ здається йому нереальним, чужим.

– Я, мабуть, збожеволів, – прошепотів нарешті, зату-

ливши долонями обличчя.

– Не переживай так сильно – це нічого не дасть, а тіль-

ки ще більше розхитає нерви. Нам треба обом спрямувати

зусилля, щоб легше переносити цю страшну пошесть. Бу-

225

демо надіятися, що вчені все-таки знайдуть надійні ліки, і

ми позбудемося лиха, яке нас спіткало. Добре, що хоч наш

син здоровий.

– Юстинко, яка ж ти добра. Я кохатиму тебе до скону.

Вони розмовляли цілу ніч. А ніч така чорна, глуха.

Світанок довго не йшов. Здавалося, зупинився час, хоч

цього не може статися ніколи.

***

Початок лютого 2011 року. Щодня то відлига, то при-

морозок. Нарешті випав сніг. Вранці – мороз, а вдень сон-

це нагрівало землю, розтоплювало сніг, але всього цього

не відчував і не замічав Тиміш, перебуваючи в СІЗО вже

який місяць в очікуванні суду. За цей час пройшов неначе

спеціальний вишкіл із правил поведінки на допитах і в

суді. До цього прилучилися бувалі в’язні, які охоче діли-

лися з ним своїми знаннями.

Уже впродовж місяця в обласному центрі тривав суд

над Тимошем Рузельським. Щораз у залі суду збирало-

ся небагато людей – це його колишня дружина, знайомі,

Юхимова дружина і її рідня. Окремо сиділи молоді люди

– декілька студентів, майбутніх юристів. Свідки чекали

в коридорі. Увесь цей час прізвище «Рузельський» не схо-

дило з уст мешканців Мацошівки. Про вбивство Юхима

Найденка тепер говорили з такими подробицями, немов-

би хтось був свідком цієї трагедії і записав це на кіно-

плівку.

Юстина в ці дні позбулася спокою. О, скільки бід від-

разу накинулося на неї: вбивство коханця, розлучення з

чоловіком-вбивцею, часті допити і нарешті – зараження

вірусом імунодефіциту. Хоч вона перебуває на волі, але з

острахом чекає суду над собою. Її звинувачують у тому, що

відразу не донесла в правоохоронні органи на свого чоло-

віка-вбивцю. Чомусь не враховують того, що на чергово-

му допиті сказала правду, йшла на співпрацю зі слідчим.

Лише адвокат обіцяв постояти за неї в суді, але вимагав

226

за це чималі гроші. Юстина готова була до всього, лиш би

скоріше відбувся суд над Тимошем і над нею.

На перших судових засіданнях Тиміш виправдовував

свій поступок: нарікав на обставини, не втримав гніву і

вчинив непоправне. З часом ним опанувало роздвоєне по-

чуття: мав злість на дружину, що зрадила його і водночас

картав себе, що у вибуху люті так жорстоко скарав жінчи-

ного любовника; головне, що вбив лежачого, а лежачого

здавна прийнято не бити, і вже не надіявся, що матиме

якусь хоч маленьку милість від судді, чув себе нікчемним,

нікому не потрібним. У такі хвилини розпачу пропада-

ло бажання жити, здавалося, душа обросла павутинням,

хоче покинути грішне тіло, але не може.

І ось нарешті – останнє судове засідання.

– Встати! Суд іде!

Почувся шерех у залі, а відтак – тиша. Тиміш спідлоба

зиркав із металевої клітки на присутніх, суддю, прокуро-

ра, адвоката. Він, наче молитву, шептав: «Не судіть мене

надто строго, я сам вже себе скарав». Намагається зосе-

редитися, що має сказати в останньому слові, але не може,

в голові гуде, а в вухах шумить, як у лісі під час буревію. У

попередніх судових засіданнях його вина повністю дока-

зана. Тепер голова суду почав читати обвинувальний ви-

рок. Читав монотонно, деколи збивався в словах і тоді ро-

бив короткі зупинки. Тиміш заціпенів, затамував подих,

завмер, все ще надіявся, що суд змилосердиться над ним.

Коли суддя почав зачитувати подробиці злочину, то в залі

присутні зашаруділи. Тимошеві здалося, що не дослухає

вирок до кінця, зімліє або помре в металевій клітці. Одно-

го бажав, аби ніхто не бачив, як він конає. Останні слова

вимовляв ледь чутно.

– Якби не вона, то не було б злочину. Я не хотів уби-

вати, я…я…ненароком…я… не хотів…чесно признаюсь,

то через неї я – тут. Не карайте мене надто строго. Я ще

такий молодий і спокутую свою вину, я хочу ще трохи по-

жити на волі, я…я… прошу вашу честь… – далі говорити

227

не зміг, вмовк. Його слова звучали непереконливо. Їх уже

ніхто не слухав.

Юстина стояла бліда, схрестивши руки на грудях,

ніби вимолювала в присутніх і суддів милостиню для сво-

го колишнього чоловіка; чула себе зле: на душі – неспокій,

в голові – затуманені думки і гіркота в роті з присмаком

свіжої крові, а в нерухомих зіницях застиг невимовний

жаль.

Здалека колишнє подружжя хвильку дивились одне

одному в очі, але ніхто з них не проронив жодного слова,

лише Тиміш кілька разів докірливо кивнув головою.

Суд пішов у дорадчу кімнату для прийняття рішення

про покару.

І нарешті в притишеному залі, як вибух, прозвучав ви-

рок: «Іменем України по статті 115 частини 1 Криміналь-

ного кодексу за злочин вчинений з особливою жорстокістю

громадянина Тимоша Рузельського засуджено на 12 років

позбавлення волі без конфіскації майна.

Рішення суду може бути оскаржене впродовж 10 днів

після винесення вироку».

Почувши вирок, зал загудів. Хтось крикнув: «Пра-

вильно!» Присутні покидали зал засідань суду мовчки і

лише Дмитро, сусід покійного Юхима Найденка, почесав

потилицю і промовив:

– Отак через шльондру чоловік буде довго гибіти в

криміналі.

Сказав притишено, ніби сам до себе. Може, хтось і по-

чув його слова, але не відізвався. Юстина бачила, як кон-

воїри вели її колишнього чоловіка до загратованого авто-

мобіля, думала, що він наостанку скаже їй якісь образливі

слова, але він йшов, похнюпивши голову і не звертав ні на

кого жодної уваги.

***

Справу про звинувачення Юстини Рузельської виве-

ли в окреме провадження. Суд врахував певні обставини,

228

що їх навів адвокат, і виніс рішення не карати Юстину

криміналом за кількамісячне приховування злочину сво-

го чоловіка.

***

Ася ще якийсь час надіялася, що Тиміш ось-ось за-

явиться або хоча дасть про себе знати. Думала, що він не

пішов здаватися в правоохоронні органи, а подався ку-

дись далеко, аби його ніхто не знайшов. Шкодувала ли-

шень, що їхній роман тривав так недовго. Та десь глибоко

в душі навіть тішилася, що нарешті чоловік пішов од неї

здоровим, а не так, як ті троє попередніх, що покидали

один за одним цей світ. При згадці про вмерлих чоловіків

їй робилося моторошно, відразу ставала неспокійною, все

випадало з рук і вона швидко йшла поміж люди, аби забу-

ти своє минуле. Тепер, коли не стало в квартирі Тимоша,

то відразу перейшла працювати в тій же поліклініці на

повну ставку медичною сестрою денного стаціонару, аби

довше бути з людьми. Не минуло й місяця на новій поса-

ді, як вона знайшла собі пару. Кілька днів лікувався тут

сорокарічний вдівець із приводу радикуліту. Обоє відразу

порозумілися. Андрій, так звали чоловіка, довго вмовляв

Асю, аби вона йшла до нього жити. Не погодилась, бо не

хотіла покидати таку шикарну свою квартиру. Одначе не

хотіла, аби їхні зв’язки трималися на гостьовому цивіль-

ному шлюбі; хотілося мати чоловіка біля себе і щодня. І

таки добилась свого: переконала Андрія, що йому в неї

буде жити ліпше. Він спродав свою трикімнатну квартиру

й тут же перейшов із невеличкими пожитками до Асі.

Відразу домовилися, що не будуть вести розмов про

минуле, а житимуть думками і планами на майбутнє.

Ася якраз на цьому настоювала, бо не хотіла ворушити

колишнє, яке в неї складалось так невдало. Правда, де-

коли на гадку приходив Тиміш, з яким їй так було легко

й приємно.

229

***

Минуло кілька місяців й Іван став відомим на всю око-

лицю художником-оздоблювачем. Завелися чималі гроші.

І тут почалося… Не минало й двох тижнів як починалися

запої й тоді по кілька днів не брав пензля в руки, бо робив

тільки й те, що дудлив горілку і спав. Якось признався

своєму помічникові Руслану, що в деякі дні має таке від-

чуття, що зміг би випити піввідра міцної варенухи. При-

ходив до сина, а Зоя тут як тут, так і припрошує випити з

нею келих вина. Раніше відмовлявся, а тепер, коли знову

Яросько подався в чергове тривале морське плавання, то

довго засиджувався, розмовляючи з сином, а відтак, по-

частувавшись вином, засинав. Прокидався вранці, а Зоя –

біля нього ніжиться й усміхається, така зваблива, що годі

втриматися від спокуси. Бували такі дні, що й до Христи-

ни не хотілося їхати, але все-таки почуття обов’язку брало

верх, і він старався в усьому їй догоджати, як належить

добропорядному сім’янинові.

Якось зайшла між подружжям розмова про Зою, і тут

Іван не стримався: «Що хоч роби, а я не можу без неї.

Хочеш проганяй, а хочеш живімо так, як склалися об-

ставини».

Якраз під час цієї незвичної розмови надійшла Юс-

тина. Вона часто навідувалася з сином до подруги, адже

обидві мали багато чого до розмов. Цього разу прийшла

сама. Симона залишила дома з матір’ю.

– Ти чула? Іван знову взявся за старе. Власне, Зоя і на

цей раз переманила в мене хлопа.

– Ого, а тож як?! – сплеснула в долоні Юстина. – Ти

недавно казала, що він втік од неї назавжди. То правда,

Іване?

– Та не переманила, а просто я пожалів її й деколи

залишаюсь у Зої ночувати, коли на роботі затримуюсь до-

пізна, бо хочу заробити якусь копійку.

– Дивись, щоб не приніс мені від неї якоїсь зарази.

Тепер, кажуть, суне до нас епідемія СНІДу, а її коханець в

230

африканських портах із повіями розважається, звідки та

пошесть і пішла по світу, – каже Христина.

– Так, то правда, нині світ такий непевний, не зна-

єш, що тебе чекає завтра, – мовила притишено Юстина, з

якимось болем у душі. При згадці про повії в неї почала

заплітатися мова, бо саме через них, отих, що заразили її

Павла на заробітках, має нині таку страшну біду.

– Якби на те моя воля, то я б отих всіх заражених і

хворих на цю страшну пошесть поселила в Чорнобильську

зону, аби вони там гибіли до кінця своїх днів, – сказала

сердито Христина, звівши брови, примружила очі, спо-

хмурніла і так прискіпливо чомусь глянула на Юстину,

що та аж зніяковіла.

– А я й не знав, що ти така можеш бути жорстока, –

мовив Іван і закашлявся, закривши долонями обличчя.

– Ховаєшся, а може вже й сам підчепив якусь заразу?

Що, мовчиш?

Іван не відповів, а лише махнув рукою, мовляв, по-

говори собі, як маєш настрій. Він вийшов на веранду, щоб

покурити.

– Але ж ВІЛ-інфекція не передається від людини до

людини через повітря, а лише статевим шляхом і через

кров.

– Е, то тільки так пишуть, а хто його знає, як то на-

справді є. Може, отак розмовляють двоє й передають одне

одному хворобу.

– Та ні, не говори такого.

– А ти звідки така вчена, начиталася десь чи хтось тобі

повідав із знайомих, що має таку хворобу? Я тобі кажу, що

від Зої можна набратися всякої холери, бо в неї тих хлопів

було а було, – мовила притишено Христина, – більше ніж

колись у мене. Добре, що Бог мене милував, але то були,

як сама знаєш, інші часи, не такі, як нині.

Юстина враз побагровіла, наче в обличчя хтось хлюп-

нув гарячої води. На шиї виступили червоні плями, їй

зробилося млосно і, аби не видати свого хвилювання, при-

231

думала, що має бути дома, бо треба готувати Павлові ве-

черю.

– Мати зготує.

– Вона з Симоном бавиться, та я краще знаю, що чо-

ловік любить. – Піду, – каже, – поговоримо при нагоді ін-

шим разом.

– Дивна ти якась сьогодні, Юстино. Так давно не ба-

чилися, а ти вже тікаєш. Ладно, йди.

Хоч недовго поговорила Христина з подругою, та на

душі в неї стало легше, а може, просто їй так здалося.

***

Вона поволі йшла людною вулицею, перебуваючи в

полоні невтішних думок. Душу шкребли Христинині сло-

ва про хворих на СНІД. О, з якою зневагою, майже з оги-

дою, говорила подруга про тих, кого спіткала така страш-

на недуга. Хоч Юстина в себе поки що проявів хвороби

не помічає, але думка про те, що її чекає в недалекому

майбутньому, не дає спокійно жити. Як би їй хотілося про-

йтись поміж людьми впевнено, з високо піднятою голо-

вою, одверто дивитися кожному стрічному у вічі, дихаючи

на повні груди, та завжди, коли йде вулицею, щось сковує,

здається, що тіло дихає тлінням і мертвотою. Для неї світ

наче поділився навпіл: на минуле, що було до тої чарівної

й одночасно трагічної серпневої ночі, і після того, як ді-

зналася, що вона ВІЛ-інфікована. Душа спорожніла, по-

чуття змаліли, а тіло видалось їй уже не таким красивим

і звабливим, як було раніше.

Цього разу чомусь не хотілося йти додому. Мати зали-

шилася з Симоном та й Павло має нині вихідний, то може

трохи розвіятись, і вона, наближаючись до міського парку

сповільнила хід.

«Отут я вперше зустріла Юхима і пішла з ним до свого

дому», – подумала і раптом наче щось замерехтіло в очах,

побачивши за кілька кроків перед собою Олену з Андрієм.

Обоє взявшись за руки, йшли повільно, наче молоді за-

232

кохані й про щось впівголоса розмовляли. Юстина заме-

тушилася, немов колючі мурашки пробігли поза шкірою.

Хотіла прискорити хід, аби втекти з їхніх очей, але кроки

чомусь уповільнюються й вона лише опустила додолу го-

лову, дивлячись собі під ноги. Ще мить – і вони порівня-

лися, але Олена й Андрій на неї навіть не глянули. За

хвилю у спині відчула, що ніби пече їхній погляд – огля-

нулася. Та ні, вони вже звернули на паркову доріжку.

«Щасливі, – подумала і єдина сльоза викотилася з-під

вій лівого ока, наче з самого серця, – а я з Павлом така

нещасна, розгубила свою долю по шматочках, хоч зазна-

ла такого бурхливого кохання з Юхимом, яке мені нині

тільки сниться».

Про те, що Юхимова дружина недовго вдовувала, а

знайшла собі чоловіка, Юстині повіла Христина. Знала й

те, що Олена вже кілька місяців як вагітна. Мацошівка

– місто невелике і всі все про кожного знають. Навіть не-

значна подія швидко стає всім відома. Про жорстоке вбив-

ство, вчинене Тимошем, уже мало хто згадує, хіба що дех-

то з чоловіків, їдучи на заробітки, лякає своїх жінок, що

вчинить таку саму розправу, якщо застане в хаті коханця.

Навіть хтось придумав крилату фразу: «Втоплю в болоті,

як того Юхима».

Юстина деколи згадує ті дні, коли в її домі жеврів вог-

ник щастя, затишку та добрих світлих надій. Минуло не

так багато часу і настали гіркі зміни, і все через неї, влас-

не, через таємне кохання. Час трохи притлумив її біль,

але до кінця не могла впоратись із прикрими думками.

Її коханий у могилі – і виправити щось уже неможливо.

А вона віднедавна почала боятися смерті, але й боялася

жити. Жити в щоденній напрузі, в роздумах, що стоїть на

краю прірви, спіткнеться – і полетить сторч головою. За-

спокоювалася лише тоді, коли приходив із роботи Павло.

Недавно він влаштувався працювати охоронцем у при-

ватній фірмі. Тільки-но переступить поріг і хата наповню-

ється гомоном. Дріботить Симон до Павла й лепече: тату,

233

тату… Павло бере його на руки і тішиться, що хлопчик

називає його татом. Що в нього насправді в душі, ніхто не

знає, але, здається, нема в його спілкування з нерідним

сином чогось награного, нещирого. Про хворобу останнім

часом подружжя старалось не говорити. Здавалося, що

вони одне перед одним приховують свої невтішні думки.

Та якби хтось пильно глянув їм у вічі, то міг би прочитати

затаєний біль, а то й розпач.

… Сонце давно скотилося з небозводу і догоряло на

заході; небо паленіло від жовтогарячого проміння, а в

повітрі відчувалась спека останнього літнього дня 2011

року. Зайшовши до хати, Юстина чомусь заметушилася

в прихожій, здригнулася всім тілом, мовби на неї хтось

хлюпнув холодної води. Згадала, що колись у ній було так

затишно, хороше і весело. Та все добре, красиве швидко

минає. Нині тут поселився сум, нудьга й очікування чо-

гось страшного. Мати відразу вловила доччин неспокій і

питає:

– Що з тобою?

– Нічого.

– Нічого, кажеш? Ти чомусь стривожена.

Дочку враз кинуло в жар. Їй здалося, що мати читає

її думки.

– Ей, мамо, не питайте. Поспішала додому та й розга-

рячилась. Надворі така спека, що годі дихнути.

– То правда, – погодилась мати. – Нинішнього літа

люди нагрілися досхочу. Кажуть, що й осінь буде досить

теплою.

Підбіг Симон, потягнувся ручками до матері, усміха-

ється, хапає за шию і щебече якісь слова, але ще неви-

разно.

– Хлопчику наш, який ти ще маленький, – каже Юс-

тина й на слові «наш» робить наголос, підкреслюючи, що

він і Павлів син.

– Не оглянешся, як виросте, і матимеш підмогу, – за-

усміхалася бабуся.

234

Юстина дивиться на сина пестливим поглядом і їй в

таку хвилю ввижається Юхим, такий красивий, повний

сил і здоров’я. Кинула погляд на Павла і подумала: «Не

те, що отой бамбула». Останнім часом вона часто порівню-

вала в думці Павла і Юхима й завжди знаходила в Пав-

лові якісь вади. У цю хвилю її щось тисне в горлі, лоскоче

груди і якесь марево насувається на очі, і вона простягає

перед собою руки, хоче піймати той привид, але він то

появляється біля неї, то щезає. Ще мить – і все зникло

з-перед очей.

Павло мовчки слухав їхню бесіду. Віднедавна він

рідко проявляв ініціативу в розмові. Промовить якесь

слово і мовчить, ніби вичікує, що скаже Юстина, чи не

покаже йому в якийсь момент на двері, адже ніяких офі-

ційних шлюбних формальностей між собою не мають.

Нарешті почав щось розказувати про свою сьогодніш-

ню роботу, але Юстині було це нецікаво й слухала його

неохоче, лише деколи кивала головою. Він доторкнувся

її руки і відчув, ніби по ньому пройшовся електричний

струм. Миттю відсмикнув руку і почав чомусь терти своє

обличчя.

– Чого ти так? – питає Юстина.

– Не знаю, щось мовби вкусило за пальці.

– Ти – страхополох.

– Напевно, мені здалося, що я вхопився за оголений

електричний провід.

– Так, то все з нервів. Вони в тебе нікудишні.

– Сам знаю, але вже іншим не стану. Піду прийму

душ.– Йди, йди, а я тим часом вложу спати Симона.

Пішов Павло і, як кожного разу, довго там мився. А

Юстина вложила в ліжечко сина, який відразу заснув.

Вона відкрила навстіж вікно, але від цього духота в кім-

наті не стала меншою. А за вікном навіть дерева томили-

ся від денної спеки і, здавалося, тихо зітхали, впадаючи в

нічну дрімоту.

235

Серпнева ніч. Тихо скрізь. Глянула в небо, а там зорі

блищать, наче вогники горять, переморгуючись між со-

бою, і їх, здавалося, ставало щораз більше. Місяць сміли-

во дивився з неба і ніби усміхався до неї. Дрімав лише

Чумацький Шлях. Хоч стояла зоряна і місячна ніч, – а

за вікном чомусь панувала темрява. Юстина згадала таку

ж ніч дворічної давності. Тоді вона перебувала кілька го-

дин у чарах серпневої ночі, а потім… страшно згадува-

ти, бо відразу перед очима – жахлива картина загибелі

Юхима; при згадці про нього по тілі пройшовся колючий

біль; раптом усе оживає, скніє душа й хочеться плакати,

аби притлумити спогади. Два роки неспокою минули, як

одна мить. Росте Юхимів син, має біля себе слухняного

Павла, який належить тільки їй, а вона йому, хоч обоє

такі бідолашні. Але хіба вони одні такі? Є на світі багато

нещасних людей і якось живуть, тішаться світом. А може,

й не тішаться, а просто нидіють. Та, зрештою, хто може за-

зирнути в чиюсь душу, розгледіти, що там із нею діється,

коли в людини неспокій. Напевно, душа теж тремтить у

залежності від настрою, погоди чи періоду дня.

– Про що ти думаєш? – спитав Павло, хоч і сам запри-

мітив, що вона думками літає десь далеко звідси.

– Так собі, всякі думки в голову лізуть. Я чомусь боюсь

темноти, – мовила тихо і тут же затремтіла всім тілом, за-

калатало серце, що аж млосно стало.

– Ходімо спати, – каже Павло. Він взяв її за руку, стис-

нувши зап’ястя, що вона аж скрикнула:

– Пусти, боляче!

Павло обняв її за талію й повів у спальню. Юстина

побоювалася цієї останньої літньої ночі, бо щомиті ста-

вала перед очима дворічної давності страшна трагедія,

але про своє переживання не обмовилась жодним словом.

Хоч було далеко за північ, та Юстині не спалось. Наті-

шившись її тілом, Павло відразу заснув глибоким сном,

а вона нудилась, боячись, що може знову, як і тоді, тра-

питися щось незвичайне, страшне. Прислухалась до ше-

236

лестіння листя на дереві, що неподалік будинку, кілька

разів уставала з ліжка, ходила навшпинячки у кімнаті,

дивилася як небо цвіло зорями, наче хтось там посіяв лу-

гових квіток, а місяць своїм сяєвом заглядав до кімнати,

ніби хотів упевнитися, що в ній усе спокійно. Довго в неї

тріпотіли знеможені від безсоння вії. Аж над самісінький

ранок заснула. І сталося те, чого вона так боялася. До неї

«навідався» Юхим. Такий спокійний, сумирний, а голос

тихий, чистий. Кудись подівся колишній запал. Став біля

ліжка навколішки і пошепки говорив до неї, ніби вимолю-

вав милостиню. «Видно загробне життя вдалося взнаки»,

– подумала Юстина. Вона не відсахнулася, а, навпаки,

потягнулася руками до нього, адже він не наполохав, а

радше озвався якимись дивними чарами колишніх літніх

ночей. Їй захотілося, як і колись, кинутись йому в обійми,

куйовдити його настовбурченого чуба й злитися в довгому

поцілунку. Та він нагнувся до неї, торкнувшись лівою ру-

кою її грудей і мовив стиха: «Почекай, невдовзі знайдеться

для тебе лікарство і ти позбудешся інфекції, а вже тоді…»

Вмовк.

«То правда?»

«Так, так, скоро забудеш про свою біду, а тепер послу-

хай: маєш познайомити Симона з моїми старшими сина-

ми. Зроби таку ласку, брати повинні знати один одного».

Юстина мовчала, не знаючи, що на те казати.

«Зроби мені таку послугу», – повторив ще раз і почав

віддалятися від неї. Ще мить – і він зник.

«Добре, Юхимчику, я зроблю так, як ти кажеш», – мо-

вила голосно навздогін видиву – і прокинулась. Сонне

марево зникло, а в кімнаті над її ліжком пурхав великий

метелик. Збудився і Павло.

– Чого ти? – питає. – Тобі щось приснилось?

– Ага.

– Розкажи, – заохочував до розмови Павло.

– Уві сні добрий чоловік казав мені, що ми скоро по-

збудемось зарази й не будемо хворіти.

237

– Правда? – зрадів Павло, обійняв Юстину, відчувши

як пахне її тіло п’янкою звабою.

Про те, що має познайомити Симона з братами, змов-

чала. «Це ж так просто, – подумала, – йтимуть хлопчики

зі школи, і я їх зведу з Симоном, адже вони кровні брати

й мають брататися».

Цього ранку, як ніколи, на Юстину нахлинула хвиля

хорошого настрою, і вона довго мандрувала дорогами сво-

їх химерних мрій.

2010 – 2011рр.

238

СПОКУСА

СПОКУСА ЛIТНЬО

ТНЬОÏ НОЧ

НОЧI

У пообідню пору Олена покидала санаторій «Поля-

на», що на Закарпатті, в якому відпочивала впро-

довж двох тижнів. Ледве встигла на потяг. Зайшовши у

вагон, зраділа, що тут працює кондиціонер, бо у повітрі

панувала страшна спека, що годі й дихнути, а їхати при-

йдеться до рідного міста Стрия аж три години. У просторо-

му вагоні – людно. Ковзнула поглядом на чоловіка з дов-

гою чорною бородою, що сидів навпроти й незмигно ди-

вився вниз і щось шептав. Олена не бачила його очей і не

прислухалася до цього шепоту. За хвилю молодий чоловік

встав і поклав свій рюкзак на верхню полицю.

«Ага, то священик або монах», – подумала Олена і чо-

мусь зніяковіла, побачивши, що він такий молодий і вже

у чорній рясі. На якийсь час він замовк, лише раз у раз

крадькома позирав на свою супутницю. Олені здалося, що

він хоче щось її спитати, та не наважується, і першою за-

говорила. Відразу розпочалася невимушена розмова.

– Єронім, – назвався чоловік у чорному.

– А мене Оленою нарекли.

Отак вони познайомилися. Єронім признався, що

вже другий рік перебуває в чоловічому монастирі, що

біля самого Чорного моря, а їде із Закарпаття, де про-

відував свою двоюрідну сестру в місті Свалява. Він ди-

вився на Олену щирими чорними очима і викликав у

неї повну довіру. Тому й вона не лукавила, як це бувало

іноді, коли розмовляла з незнайомими людьми, а щиро

ділилася своїми думками. Відразу повіла, що заміжня;

чоловік – на заробітках у Чехії, добре заробляє, але без

нього так часто стає сумно на душі. Хотіла почути з уст

цього молодого монаха, який її приємно вразив, якісь

добрі повчальні слова. Вона навіть у думці картала себе

за те, що подумала спершу про нього, як про зануду, а

виявилося, що він звичайний компанійський сучасний

хлопець.

239

Олена цікавилась побутом монахів, їхнім життям

поза межами монастирської обителі; дивувалася, що та-

кий красивий молодий хлопець позбувся розваг світського

життя.

Монах відповів, що ні за чим не шкодує, бо саме в мо-

настирі знайшов своє справжнє місце у цьому многогріш-

ному світі.

Олена так уважно слухала його розповідь про монас-

тир, що аж пломенів її напіврозкритий рот, а щоки сяяли,

рум’яніли.

Монах теж не відводив од неї очей. Здавалося, в нього

прокинулось якесь інше, тільки йому знайоме почуття до

молодої жінки, ніж було на початку їхньої розмови; наче з

полону його молодого тіла рвалася на волю притлумлена

пристрасть. А тим часом потяг гнався рейками, вистукую-

чи: так-так, так-так…

Під’їжджаючи до рідного міста, Олена чомусь захви-

лювалась, коли почула як потяг притишив ходу і врешті

зупинився, заскреготавши гальмами.

– Кінцева! – почувся хриплий голос машиніста. Він

іще щось повідомляв, але Олена його не слухала. Вона

так розговорилась із монахом, що навіть не хотілося по-

кидати цікавого попутника.

Обоє зійшли на перон, а відтак у приміщення вокза-

лу. Олена подякувала йому за цікаву розмову й побажала

щасливої дороги, а монах відразу став у чергу, аби при-

дбати квиток на потяг, що поїде в Одесу.

При виході з приміщення Олена на мить зупинилася,

оглянулася. Єронім махнув їй рукою, а очами, здалося,

так благально дивився на неї, наче просив милостиню.

***

Її квартира в будинку неподалік залізничного вокза-

лу. В ній Олена поселилася тільки-но одружилася з Ан-

дрієм. Прийшовши додому, вона відразу повідкривала ві-

кна, щоб вийшло з приміщення застояне повітря, а сама

240

прийняла ванну, остудивши тіло від денної спеки. У кім-

наті тиша, лише знадвору чути монотонний гул автомобі-

лів. Збуджений настрій чомусь відразу пригас, бо кварти-

ра зустріла її пусткою й тишею. Олена вийшла на балкон.

Сонце, палаючи, котилося до заходу, але денна духота не

спадала. Від неї чи від ще чогось Олені зробилося млосно,

мало не зомліла.

«Яка ж я самотня», – подумала Олена, згадавши чоло-

віка, який на чужині заробляє гроші. Поїде туди, а їй не

сидиться дома. Хотіла кудись податись, бо тільки в люд-

них місцях почувала себе легко. Ось побула трохи в «По-

ляні» і здавалося, що набралась сил надовго, а вернулася

додому й знов вчепилась нудьга. Хотіла подзвонити чоло-

вікові, але щось стримало. Пішла до сусідки, але дома її

не застала; чоловік сказав, що дружина поїхала на кілька

днів у село до батьків.

Олені не сиділось. Включила телевізор. Передавали

футбольний матч двох відомих у країні команд. Їй це не

цікаво. По інших каналах – реклама. «Мабуть, уже по-

їхав», – подумала про монаха і здалося, що якась непе-

реборна сила тягне її надвір. Вийшла на вулицю. Над-

вечірнє місто наче проснулося від денної спеки. Куди

не кинь оком – повно людей: і молодих, і літніх. Йшла

вулицею навмання, та вже за хвилю чомусь звернула

вбік залізничного вокзалу. Ніби хтось наказував: піди

подивись, що там діється. Вона й раніше часто сюди наві-

дувалась до сусідки Ліди, яка працює тут касиркою. Те-

пер вона йшла туди без видимої на то причини. Здалося,

ніби якась сила тягне її в зал очікувань. Зайшла, а там

повно пасажирів із валізами, рюкзаками, дехто з дітьми

на руках. Перед очима рябіли різнокольорові кучеряві

жіночі зачіски. Аж гульк – о диво! У кутку на лавці, спер-

шись на спинку сидіння, дрімав її недавній попутник-

монах. У неї тенькнуло серце, на мить оціпенівши, стала

й дивилась, як у такт дихання ледве ворушилась його

чорна борода.

241

«Чого він тут? – подумала. – Мабуть, має проблему з

білетом». Хотіла пройти мимо і вже ступила крок, та в цю

хвилю він підняв голову, і вони зустрілися поглядами. Він

наче магнітом тягнув її до себе, і вона підкорилася цьому

дивному почуттю, підійшла до нього. Монах усміхнувся

кутиками уст, але тут же опустив голову.

– А то ж як? – мовила здивовано Олена.

– Мушу тут заночувати, бо потяг на південь поїде аж

завтра перед обідом.

– Ого! Так пізно?

– І то добре, – мовив монах. – Ледве білет купив і поїду

в таку даль у загальному вагоні.

– Шкода… – не то зі співчуттям, не то з подивом мови-

ла притишено Олена і так ніжно подивилася на нього, що

той аж підвівся, і пересохлими вустами мовив ледь чутно:

– В дорозі все трапляється, мені до подорожей не зви-

кати, – сказав і повернув голову чомусь убік.

Олена відчула в цю мить, що має трапитися щось не-

звичне. Але що? Які тільки думки не збігали на гадку.

Що має робити? Покинути його й піти геть чи продовжити

почату розмову? Розгубленість тривала недовго. За мить

заспокоїлась, у груди вдарила приємна втіха, що аж Оле-

на заплющила очі.

«Так, вона мусить зробити якусь приємність для цього

молодого чоловіка, – подумала, – але що?»

Монах мовчав і лише пильно дивився на Олену, в якої

на щоках при розмові раз у раз з’являлися звабливі ямочки.

Тепер він уже не спускав з неї очей, і Олені здалося, що він

заворожує її, діє на неї дивним магнетизмом. Вона щось го-

ворила невпопад та нарешті зібралася з думками і запропо-

нувала монахові заночувати у неї на квартирі.

– Одна кімната в твоєму розпорядженні на цілу ніч і

плати за це не візьму, – сказала Олена і чомусь зашарі-

лася.

Спершу він сприйняв її пропозицію за жарт, підвів

здивовані очі, подумавши, що йому вчулося й промовив:

242

– Я вже якось і тут заночую.

– Не варто так себе томити в такій задусі, адже завтра

прийдеться так далеко їхати, та ще й у тісному вагоні.

Якусь хвилю обоє мовчали. Олена примружено диви-

лася на нього й ніби заворожувала.

«Мабуть, у ньому щось є від Сковороди, який колись

мандрував світами, ночував у різних місцях, мав усякі при-

годи», – подумала Олена, вловивши його душевний стан.

Монах відчув, що перебуває в полоні цієї молодої, зва-

бливої жінки, яка хоче по-справжньому і безкорисливо

стати йому у пригоді.

– Гаразд, я згідний. Господь тобі віддячить за добрий

вчинок.

Вийшли надвір. Смеркалося. На вулицях міста спа-

лахнули ліхтарі. Йшли повільно, наче стомлені денною

працею.

– Ось мій будинок, – сказала Олена і привіталась з

двома літніми жінками, що сиділи на лавці біля під’їзду.

– Може, побудемо надворі?

– Спершу повечеряємо, а вже потім… – сказала Олена

і злегка потягнула його за рукав. Й сама не знала чому

поспішає.

– Чоловік на заробітках, а вона… – Це про неї заго-

ворили жінки. Далі про що йшлося, не почула, але й так

було ясно, що вони осуджують її. І тут Олена спохватила-

ся, а ну ж бо чоловік приїде вночі, що йому скаже? Та за

хвилю оговталася – такого не може трапитися – він так

далеко, але передчуття чогось незвичного не покидало її

ні на мить; не усвідомлювала, що каже й робить. А монах

вдивлявся їй в очі, немовби хотів прочитати в них те, що

вона приховувала.

– Спочатку прийми душ, а я тим часом зготовлю вече-

рю, – сказала Олена притишеним голосом, ніби боялася,

що хтось може підслухати.

– Із задоволенням! – зрадів монах і почав щось шука-

ти в своєму рюкзаку.

243

– Рушник у ванні біля дзеркала.

– У мене є свій.

Він роздягався поволі, акуратно складаючи на крісло

свою одежу, а відтак пішов у ванну кімнату. Поки він мив-

ся, Олена зготувала вечерю. Відразу запахло апетитно. О,

готовити щось смачне вона вміє. Чоловік кожного разу

хвалив її за кухарські здібності. Нині Олена старалась до-

годити незвичному гостеві.

Сіли вечеряти. Єронім мружився від задоволення,

усміхався.

– Чудно, дивно. Ще вдень я не міг собі навіть уявити,

що буду сидіти з привітною господинею за таким багатим

столом.

Від почутого Олені стало радісно на душі й одночасно

підкрадався неспокій.

– Правда? – сяйнула очима господиня.

– Ага, – сказав монах і так дивно подивився їй в очі,

ніби хотів прочитати в них якусь її затаєну думку.

В Олени від його погляду аж розширилися зіниці,

стріпнулися вії; вона перевела розмову на інше. Їй було

цікаво знати, чому молодий красивий хлопець подався в

монастир?

– То що привело тебе в монастирську келію?

Монах почав здалека:

– У кожної людини уже при народженні намальова-

на стежка, якою вона піде по життю. А в світі так ба-

гато стежок, доріг і кожна людина має вибрати свою й

по ній йти. Інколи людина потрапляє на іншу дорогу, не

ту, котрою треба йти, декого чіпляється блуд, і тоді вона

довго вештається, ходить манівцями, аж поки не вийде

на правильний шлях. Дехто так і не знаходить отієї єди-

ної дороги, якою має йти впродовж життя. Я таку дорогу

знайшов.

Олена слухала його монолог і здавалося, що він чи-

тає розгорнуту книжку. Їй пригадалися чиїсь розповіді

про те, що в монахи йдуть лише ті, хто має якусь фізичну

244

ваду, хто не може у світському житті знайти собі заняття

для душі. А тут такий хлопець!

– А все-таки, що стало поштовхом, щоб постригтися в

монахи?

Він довго мовчав, ніби роздумував, як би то простіше

пояснити, а відтак продовжив розповідь:

– Як і всі мої ровесники, мав безтурботне дитинство.

Рано був закохався в дівчину. Ото дивлюсь на тебе й зга-

дую оту колишню наречену.

– Ну, а де вона поділася? Може, теж стала монашкою?

– спитала Олена.

– Мене забрали в армію. Дівчина обіцяла чекати, та

не дотримала слова – вийшла заміж за іншого.

– То виходить через неї ти подався в монахи?

Єронім знову замовк. Олена зрозуміла, що далі продо-

вжувати розповідь йому стає боляче. Він ніби примушує

себе згадувати якісь неприємні для нього моменти з не-

далекого минулого.

– Ні, дівчина тут не причетна. Вона поступила так, як

цього хотіла. Ніякої образи в мене на неї нема. Проблем,

щоб знайти іншу, в мене не виникало.

– І ти відразу закохався в іншу? – вихопилось в Олени.

– Не встиг.

– Чому?

– Трапилося в нашій сім’ї нещастя. Трагічно загинули

батьки, і я залишився сам.

– Отут і треба було знайти таку дівчину, щоб стала

дружиною.

– Можливо, але я пішов іншою дорогою і не шкодую. У

світському житті мене звали Романом, а в монастирі при-

йняв ім’я Єронім.

Олена слухала його розповідь, опустивши руки між

коліна. Їй стало шкода, що хлопець зазнав такого нещас-

тя. Хотіла втішити, та не знаходила потрібних слів. Вона

лише дивилася на нього великими очима, в яких проме-

нилося щире співчуття, а Єронім мружився, супив свої

245

широкі чорні брови і, здавалося, скидає якийсь тягар із

душі.

Олена змінила розмову на іншу тему. Правда, їй не

хотілося нічого розповідати про свою сім’ю, але це було

б нечемно, і вона почала розказувати про свого чолові-

ка, з яким побралася кілька літ тому, поскаржилася, що

він останнім часом охолов до неї, дбає тільки про гроші, а

вона місяцями нудиться самотністю.

– Таке життя, Олено, таке життя, повне протиріч. Му-

симо миритися з тим, що Бог послав, – мовив Єронім і так

ніжно подивився їй в очі, що вона аж зніяковіла.

Повечерявши, обоє вийшли на балкон. Коротка літ-

ня ніч входила в свої права. У таку ніч молоді люди

божеволіють од кохання, а вони… лише споглядають

як повний місяць лукаво заглядає їм у вічі і наче зва-

бливо посміхається. Обоє стояли мовчки, спостерігаючи

за нічним небом. У такий час їм хотілося поєднатись із

зоряним небом і хмеліти, впиваючись цілющим нічним

трунком.

– Тобі пора спати, – мовила Олена притишено.

– Шкода проспати отаке диво, – сказав Єронім, кив-

нувши головою на небо, усіяне зорями. – Та й зрештою я

не звик довго спати. У нас, в монастирі, такий розпорядок:

пізно лягаємо, рано встаємо.

– А я люблю поспати. Та самій якось незвично, – вихо-

пилося в Олени і вона тут же зрозуміла, що сказала щось

не те, прикусила язика.

Раптом вона ні з того, ні з сього заплакала. Сльози

горошинками текли її з очей.

Монах бере її за руку, хоче вгадати причину такої рап-

тової зміни настрою.

– Чого ти?

– Нічого, нічого!

– Але чого ти плачеш? – взяв її і пригорнув до себе.

Вона підняла до нього очі. У них – пожежа, яку гасили

сльози.

246

На якусь мить монах розгубився, не знав, що йому ро-

бити. Він пригортав до себе заплакану молодичку, до якої

враз відчув непереборну пристрасть, яку навіть силою

волі не міг приборкати. Від такого почуття аж перестав

дихати, лише щось бурмотав устами; аби щось сказати,

забракло слів. Це було для нього так незвично, ба навіть

трохи страшно.

Олена не відразу відповіла. Сама в цю хвилю не віда-

ла, що з нею коїться. Досі вважала, що може стримати свої

емоції в найрізноманітніших ситуаціях, а тим більше, пе-

ребуваючи наодинці з чужою людиною. Ні, вона не така,

як інші, що не знають міри своїм почуттям, хто заради вті-

хи можуть зробити необдуманий вчинок, повернути своє

і чуже життя в іншому напрямі. Вона інша. Та цієї ночі

наче щось найшло на неї. У голові розбурхана фантазія,

немов прокинулась зі сну, повного сновидінь. Не могла

погасити в собі того нестримного потягу до молодого чоло-

віка, що був з нею поруч у таку пізню нічну годину.

– Ой не знаю, не знаю. Таке зі мною діється вперше, –

сказала й припала до монаха вустами.

Тепер уже обоє застигли в жагучому поцілунку. Очі в

них сяяли, зайвими стали слова. Монах опустився перед

нею на коліна, тулячись до її стегон, а відтак почав цілу-

вати оголене тіло.

– Яка ти красива, Оленко!

– Яка?

– Така…така…ніжна… – він ще щось говорив, але

вона не розрізняла слів, тремтіла, безладно куйовдила

його жорстку довгу бороду.

Обоє відчували, як якась хвиля несе їх кудись і вже не

могли зупинитися.

– Ходімо в спальню…ходімо… Я більше не можу, не

маю сили себе стримувати, – сказала Олена, обнявши мо-

наха.

Почувши такі слова, Єронім схопив її на руки, цілу-

ючи, і поніс на застелене кольоровим простирадлом ліж-

247

ко. Олена почала поспішно роздягатися. Монах лише на

мить остовпів, ніби про щось роздумував та, побачивши

напівголу жінку, швидко роздягнувся і кинувся до неї. На

них напав справжнісінький шал. Солодкий щем кохання!

Його можуть звідати лише до безтями закохані. У них все

це виникло так несподівано, незвично. Вмить збуджене

бажання обом затьмарило розум.

Олена проявляла таку сексуальну активність, ніби хо-

тіла вдовольнитись не знати як надовго.

Монах відразу зачарувався своєю супутницею і відчу-

вав незвідане досі приємне сексуальне збудження. Мину-

ло лише кілька хвилин, і Олена теж впала в екстаз. І коли

монах почув дивне якесь незвичне охкання, то навіть по-

первах аж злякався. Він ніжив її тверді груди, невміло

цілуючи набубнявілі сосочки, звернуті в боки, примовля-

ючи: «О, яка краса! Яке це чудо – жінка!»

Вийшовши із самозабуття, Олена теж почала обніма-

ти свого незвичного партнера. Та її руки раз у раз опус-

калися в солодкому безсиллі. А далі все повторялося спо-

чатку.

За тих кілька місяців, відколи поїхав чоловік на за-

робітки, Олена так зголодніла до чоловічої ласки і тепер

ніби хотіла надолужити прогаяне, відкриваючи в ліж-

ку свої принади. Здавалося, що вона кудись поспішає і

пристрасно хапає все, щоб мати якнайповніше задово-

лення. Невмілі рухи нічного партнера спрямовувала в

бажане русло, а її струнка постать, тугі груди, соковиті

губи, пишне біле волосся розпалювали його до еротично-

го ошаління.

Отак вони кохалися з невеличкими перервами до са-

місінького ранку. Для Олени, заміжньої жінки – це була

незвична ніч такого ніжного і одночасно шаленого кохан-

ня, в якому вона віддавалась Єроніму вся до краплиноч-

ки, чого раніше в її житті ніколи не було. У цю зоряну ніч

у неї зникли скованість і сором. О, як би їй хотілося мати

щоночі біля себе такого мужчину!

248

Ніч кохання і ніжності…Кажуть, що все приємне так

швидко минає. Так і ця ніч минула, а вони навіть не всти-

гли по-справжньому заснути. Власне, зовсім не спала Оле-

на. Боялася, аби монах із досвітком не втік од неї. Тільки-но

почало світати, вона встала і закрила двері на балкон, щоб

не було чути гулу пробудженого міста і прикрила віконні

штори. Глянула на ліжко. На ньому дрімав молодий чоло-

вік, ставний, красивий. Його чорна борода розсипалась на

білій подушці. Тихо спав, ледь чутно дихаючи. А Олені хо-

тілося кричати від задоволення, що розпирало груди: «Це,

напевне, більше не повториться. Дивись і запам’ятовуй!»

Хвильку постояла над ліжком і пішла готувати сні-

данок. Поспішала, щоб зготувати його, поки монах про-

снеться. Щораз навшпиньки приходила в спальню і по-

глядала, чи не прокинувся нічний гість. За якийсь час по-

чула шурхіт. То монах прокинувся і, побачивши біля себе

Олену, простягнув до неї руки. Він мав трохи стомлений

вигляд. Тепер Олена могла його добре розгледіти: впалі

щоки, широкі брови зсунуті досередини, а чорні вуса й бо-

рода так і навіювали щось незвичне, затаєне.

«Іди до мене», – казали його очі. І вона без затримки

підкорилась його бажанню. Знову, так як і вночі, вони по-

ринули у світ чудової гри кохання. Але тепер були більш

стримані. На цей раз була сама ніжність, обережність і

ласка. Він сором’язливо ховав своє обличчя в її розплете-

не пишне волосся й тихо шептав: «Моя солодка чарівнице!

Яка ж ти прекрасна!»

Олені здавалося, що хвилями у неї зупиняється серце,

а тремтливе тіло застигає в солодкому щемі. Раніше ніко-

ли чогось подібного вона не відчувала.

У цю коротку літню ніч монах теж пізнав стільки не-

відомого і красивого, а радше пізнав стільки спокус, про

існування яких він донедавна навіть не здогадувався.

Для обох це була чудова казка, така дивна, миттєва.

Їм хотілося, щоб вона ніколи не кінчалася. Але всьому є

початок і кінець: все минає, все змінюється.

249

У квартиру заглянуло сонце, і обоє мовби вмить про-

тверезіли.

Глянувши на Оленині перса, що виглядали з-під ніч-

ної сорочки, Єроніма чомусь охопив жах; він опустив додо-

лу очі, закривши їх долонями. Йому вмить стало соромно

за нічну оргію. Ніяк не міг отямитися від грішної ночі.

Він став навколішки перед іконою й довго молився, а від-

так пішов у ванну кімнату. За ним пішла Олена і почала

скидати сорочку. Мабуть, хотіла прийняти ванну разом із

ним. Вона так закохано глянула йому в вічі, що монах аж

знітився, не міг дивитися на її спокусливу усмішку.

– О ні, ні! – замахав руками. Не треба, залиш мене

одного! Олена здивовано здвигнула плечима і пішла на

кухню.

Він довго мився, немов хотів змити з себе не тільки

прояви нічного кохання, але й позбутися гріховних думок.

А тим часом Олена поставила на стіл каву, бутербро-

ди. Снідали. Розмова чомусь не клеїлась, ніби враз забра-

кло потрібних слів. Монах набрав поважного вигляду. Ку-

дись поділась розкутість, що так була проявилась вночі.

Здавалося, не знає, що має казати. Шукав якісь доречні

слова, та тільки-но почне розмову, як Олена спокусливо

гляне на нього, що йому аж забиває подих, губиться, годі

зв’язати слова у речення.

Олена вловила його душевний стан і повна сліз, мо-

вила:

– Не картай себе. Ти не винен. Це я, грішниця, у всьо-

му винна.

На її обличчі ярів відблиск грішної ночі. Вдалась

взнаки безсонна ніч. Вона дивилася на Єроніма і ніби за-

глядала йому в душу грайливими очима.

– Це, напевне, наша єдина й остання зустріч, – сказав

монах і витер рукавом набіглу сльозу. – Ми вчинили гріх,

який треба буде довго спокутувати.

Олена злегка тремтіла. Вона дивилась на монаха так,

наче хотіла закарбувати в своїй пам’яті його назавжди.

250

Така любов ніжна, випадкова, досі незнана проминула,

як одна мить, як падаюча зірка.

– Можливо, ще колись зустрінемось. Принаймні, я

цього хотіла б.

Єронім на знак згоди лише кивнув головою; підій-

шов до неї і востаннє поцілував у палаючі вогнем со-

ковиті губи. О, який це був ніжний і трепетний поцілу-

нок! Він надовго застиг в обох на устах. Олена, обнявши

монаха, стишилась, ніби перестала дихати, хотіла на-

останку втопитись у його очах. А він тільки якось загад-

ково мружив очі.

Пішов монах на вокзал, а Олена ще довго стояла над-

ворі, дивлячись йому услід і думала: «Як мало потрібно

для щастя людині».

***

Поїхав монах. Олена знову одна. Жахнулася, згадав-

ши минулу ніч. На віях – сльозинки, у серці – неспокій,

у душі – завихрились думки. Здалося, що все прекрасне

залишилося позаду. Лише відчувала на тілі недавні його

поцілунки. Вони, як жаринки в полум’ї, – ніяк не могли

погаснути.

Пішла до церкви. Правилась за чиюсь душу панахи-

да, і в Олени ще більше закрадався в душу сум, відчувала

з кожною хвилиною, що в неї так несміливо входить щось

бентежне, дивне, бринить, як павутина.

У наступні ночі Єронім приходив до неї у снах. Завжди

снилася зустріч із ним, така задушевна, пристрасна. І тоді

вона прокидалася, довго вдивлялася в темряву, згадуючи

прекрасну ніч, яка залишила такі приємні спогади. Інко-

ли хотіла, аби приснився якийсь вогник надії. Та ні, тем-

рява ночі поглинала все: і небо, і зорі, і навіть місяць. У

такий час Олена повертається до стіни, хоче заснути, та

до самісінького ранку їй не спиться. Згодом зрозуміла, що

таке велике почуття приходить лише раз у житті і врешті-

решт трохи заспокоїлась.

251

…Відтоді минуло півтора місяця. Неждано-негадано

прибув чоловік. Дивується Олена його раптовій появі.

– А то ж як? – питає дружина, кліпаючи віями. – Що

сталося?

– Мене депортували.

– За що?

– Порушив паспортний режим. Тепер впродовж трьох

років дорога туди мені закрита. Відкупився чималим

штрафом, бо могли запроторити в буцегарню.

Почувши це, Олені аж на душі полегшало, бо думала,

що, може, хтось повів йому про монаха.

– Добре, що так обійшлося. Не переживай, якось дамо

собі раду. На свої руки роботу і тут знайдеш. – Сказала і

так ніжно глянула чоловікові в очі, що він тут же запри-

мітив у них заохочення до сексу.

…Олена відчула себе вагітною. Отоді і радість, і не-

спокій так тісно сплелися. У розбурханому мозку щохвилі

нуртують думки. Так, вона завагітніла тієї ночі. О, яке то

щастя для молодої матері! У неї буде позашлюбна дити-

на. Подумала про монаха і дрож пронісся тілом. Страшно

буде дурити чоловіка, що то його дитина. Та вже нічого

змінити не можна. Перша дитина завжди така бажана. А

в їхній сім’ї тим більше. Адже прожила в шлюбі три роки

й не вагітніла. А тут лише одна ніч бурхливого кохання – і

таке диво. Звичайно, вона ніколи не признається дитині,

хто її біологічний батько. Аж на третьому місяці сказала

чоловікові, що вагітна. Радіє, тішиться чоловік, мало не

на руках її носить, оберігає від фізичної праці, створює

комфортні умови для виношування дитини.

Олена теж увійшла в роль майбутньої матері, і лише,

коли чоловік заводить розмову про свої чоловічі досто-

їнства, відводить погляд вбік, а обличчя починає маком

цвісти, бо відразу приходить на гадку таємниця ночі бурх-

ливого кохання.

Якраз минуло сім з половиною місяці, відтоді як при-

їхав із заробітку чоловік, Олена народила сина. Він і не

252

заїкнувся спитати чому дитина народилася передчасно,

хоч і на такий випадок Олена заздалегідь підготовилась,

що має казати: мовляв, нині екологія не та, харчування

не збалансоване, брак вітамінів, та й радіація робить своє,

вибухи на сонці, глобальне потепління – усе це прискорює

появу дитини на світ. Та обійшлося без пояснень.

Минали місяці. Чоловік влаштувався працювати бу-

дівельником у рідному місті Стрию, а Олена ростить ди-

тину. Кожний раз вказує чоловікові на якісь ознаки по-

дібності, що, мовляв, передалися хлопчику від нього. Він

теж придивлявся і знаходив завжди якусь схожість. Та

одного разу, прийшовши додому напідпитку, глянув на

хлопчика, що вже звівся на ноги і почав самостійно роби-

ти перші кроки, засумнівався і мовив:

– А дитя мовби й не наше.

– Як так не наше?! – підвищила голос дружина. – А

чиє ж?

– Ми обоє білобрисі, блакитноокі, а син чорнявенький,

а очі…ти тільки поглянь – чорні, як терен. І в кого він

вдався такий?

На якусь мить Олена розгубилася, ніби завмерла, не

могла промовити й слова. В обличчя вдарила кров. Поду-

мала, що чоловік щось запідозрив, та він почав сміятися,

беручи хлопчика на руки.

– Мабуть, хтось із наших предків мав чорні очі, темну

шкіру і це передалося по спадковості, – мовила по хвилі

дружина.

– Так, так, спадковість, кажуть учені, інколи проявляє

себе аж через кілька поколінь, – погодився чоловік.

Аж тепер Олені полегшало. «Ні, він ні в чому не сум-

нівається», – подумала і в її великих блакитних очах спа-

лахнула затаєна посмішка. А чоловік тішиться – не наті-

шиться, бо таки має чим.

2010 р.

253

IМIТАЦ

ТАЦIЯ

Цього разу подружжя мало не посварилося. І через

що? Із-за кохання. Власне, через різні смаки, де

найкраще кохатися. Іван любив кохатися в ліжку, а його

дружина Оксана – на природі. Ні, не подумайте, що Іван

не любить побути у лісі, на дачі або десь біля річки. Скрізь

і завжди бере з собою дружину. Отоді й тішиться Окса-

на, що побуде в колі знайомих, подихає свіжим повітрям.

Так і цього разу. Зібралася компанія чималенька в густій

зеленій діброві. Всі давно знайомі, всі, як мовиться, това-

риші. Знайшли галявину і біля велетня-дуба влаштували

забаву; веселяться, хтось співає, хтось розказує анекдот,

ще хтось роздмухує ватру під шашликами, а Іван не стри-

мався і хильнув, як це завжди у його звичці, аж три ке-

лишки горілки і почав хвалити свою дружину. Робив це

як справжній артист: встав і, дивлячись на дружину, що

сиділа поруч, почав свій тост за її здравицю:

– Моя Оксана молода, красива, добра, ласкава і…і…

– почав заплітатися язик, а хтось із присутніх додав – і

сексапільна.

Іван усміхнувся, цмокнув свою половину в губи і ви-

пив ще один келишок горілки до дна. Усі аплодували

йому, а дехто навіть кричав: «Гірко! Гірко!

Іван усміхався і ласо дивився дружині в очі.

– Ото гарна пара. Видать, сильно кохають одне одно-

го, бо не можуть стриматися в своїх почуттях навіть на лю-

дях, – мовила одна з жінок. І лише кум Сергій сприймав

цю Іванову похвальбу з усмішкою, бо водиться з Оксаною,

як тільки-но вона влаштувалася працювати на їхню кон-

дитерську фірму. Він часто після роботи брав її з собою, й

вони їхали до лісу і там довго кохалися. Щодня з роботи

Оксана приносила солодкі пампушки і чоловік відразу по-

чинав їх смакувати.

Бувало розчулено хвалить дружину, а вона кидається

на диван і засинає на якусь часинку, бо таке шалене ко-

254

хання в лісі після роботи трохи її стомлювало. Чоловік ща-

див дружину, не дозволяв їй перевтомлюватися хатньою

роботою, навіть сам собі готував сніданок, аби дружина

вчасно пішла на роботу, адже вона в неї відповідальна, та

й приварок із неї має.

Усі, крім водія мікроавтобуса, добре захмеліли, а най-

більше Іван. Ліг під дубом п’яний як чіп і почав хропти.

Кум Сергій тут же зметикував – пора! Узяв за руку Окса-

ну і повів у кущі. Відійшли недалеко й сіли на розлоге,

вирване буревієм сухе грубезне дерево.

– Отут, – каже Сергій, кидаючи блузку на суху траву.

– Ні, ходімо трохи подалі звідси, а то ще хтось поба-

чить.

– Не можу втриматись, – сказав Сергій, цілуючи Окса-

ну і обоє впали біля дерева. Кохаються й гадки не мають,

що може навинутися Іван.

Іван прочуняв, побачивши біля ватри водія, заговорив:

– Де всі?

– Як де? У лісі.

– Агов! Агов! – кілька разів крикнув. Луна покотила-

ся лісом, але ніхто не обізвався. Іван трохи посидів біля

ватри, щось буркнув собі під ніс, а відтак йому захотілося

«проти вітру». Встав і, петляючи ногами, неквапом пішов

просікою. За хвилю зійшов кілька кроків у гущавину і

раптом почув дивні звуки. Почав прислухатися й придив-

лятися, бо вже добре стемніло. Чує знайомі звуки, гейби

такі самі, які чує в ліжку, коли жінка з ним кохається.

Придивляється й очам своїм не вірить. Протер кулаками

очі і аж тоді впізнав свого кума Сергія, що гойдався, на

його Оксані, наче на хвилях. Кахикнув – не чують. Обоє

якраз ввійшли в азарт.

Іван враз перестав щось бачити й чути, лише відчув

на обличчі павутинки бабиного літа. Він зняв їх і ніби в

очах просвітліло.

– Ей, ви! – крикнув. Ніхто не відізвався. Йому зроби-

лося млосно, зціпив зуби і враз ніби його прорвало:

255

– Ану злазь! Кому сказав, бо як дам ломакою! – скипів

від гніву, ступивши крок.

Кричить Іван і шукає дрючка, щоб ним гамселити

блуднів.

– Бач, який він, а ти казала, що буде довго спати, –

мовив пошепки до Оксани кум Сергій, підтягуючи на собі

штани.

– Мабуть, хтось розбудив його, – дивується Оксана.

– Чого кричиш? – почув нарешті голос кума Сергія.

– Хіба не бачиш, що ми не по-справжньому, а лише іміту-

ємо, щоб тебе розсмішити.

– Я тобі зараз дам «розсмішити», ще скажеш, що то

твоє партійне доручення (Іван з кумом були в одній пар-

тії).–Так, так, то правда, він без злого умислу, – мовила

Іванова дружина, підводячись з місця. – Ми імітували,

аби тебе розсмішити, щоб скоріше очуняв, а ти вже про

щось таке подумав, фе! Кум лише кілька разів поцілував

мене, то хіба ми щось завинили, га?

– Я не хочу бачити на свої очі такого курвевства!

– А що я тобі казала: сховаємось від злих очей, – мови-

ла до кума Оксана.

– Як, то мої очі ще й злі?! – підвищив голос Іван.

– Та ні, то так вихопилось у неї, – заступився кум за

Іванову дружину. – Ходімо до гурту, а то ще дійсно хтось

подумає, що у нас тут справді були шури-мури.

– Ходімо, – погодився по хвилі Іван, – але, щоб це було

в останній раз, чуєш, жінко?

– Чую, чую, – мовила недбало Оксана і, взявши обох

мужчин під руки, повела до ватри.

– Шашлики готові! – почули чийсь голос. Ще здалека

чувся приємний запах, і вони прискорили кроки. Компа-

нія ще довго веселилась.

Цього разу Іван таки добре надудлився горілки і вве-

чері не докоряв дружині за кума, а лише вранці наступно-

го дня заговорив про вчорашню пригоду в лісі.

256

– Не розумію, чого ти такий ревнивий? Тобі щось

привиділось. Добре, що хоч мене побачив, а то іншим

п’яницям чортики ввижаються. Напевне, треба тебе пока-

зати наркологу, щоб полікував від алкоголізму, бо пропа-

деш, – сказала дружина і так ласкаво глянула на Івана,

що той аж зніяковів; його аж пересмикнуло від почутого.

«Напевно, мені привиділось, що жінка кохалась із ку-

мом», – подумав Іван і став просити в дружини пробачен-

ня за вчорашню образу, хоч і образи, як такої, не було.

– Ладно, прощаю, – мовила лагідно дружина, – але

щоб більше такого галасу не здіймав, бо я не заслуговую,

аби мене задарма ганьбити при чужій людині.

– Зрозумів, буду чемний, – сказав Іван, поцілувавши

дружину в губи і поспішив на роботу, а дружина ще довго

задоволено сміялась, дивлячись йому услід.

2011 р.

257

ХАМЕЛЕОНКА

Ну хто догадається, що Марина в сімейному житті грає

роль, наче справжня артистка на сцені? А ніхто. Бо

хто може зіграти одночасно так блискуче роль вірної дружи-

ни, доброї матусі, ніжної коханки? А вона може. І то на висо-

кому мистецькому рівні. І так вдало це робить, що навіть най-

ближчі знайомі не второпають, як це їй так вдається. Власне,

вони не здогадуються, що вона така потайна хамелеонка.

Ось, приміром, їде шлюбний чоловік закордон. Зви-

чайно не відпочивати, а гарувати, щоб заробити трохи

грошей для сім’ї. Мусить там працювати тяжко, бо обоє

з жінкою в своїм краю давно позбулись роботи, а в сім’ї

двоє маленьких дітей. І тут при його від’їзді Марина так

на людях страдає, на вокзалі привселюдно навіть сльо-

зу пустить. До чоловіка ластиться, примовляючи: бережи

себе, після роботи нікуди не ходи, бо то, кажуть, небезпеч-

но у чужім краю, тримайся на роботі до самих морозів, за

мене не дбай, я собі з дітьми дам раду, аби тобі там добре

було. Говорить, примовляє так жалібно, що аж починає

чмихати носом. А сльози щомиті збільшуються і, здається,

ось-ось викотяться з очей. Вона навмисне їх не витирає –

хай усі бачать, яка вона хороша і вірна дружина.

Чоловік вірить тим сльозам, і сам мало не плаче, бо

йому прикро стає, що покидає надовго молоду дружину з

малими дітьми. У такі хвилини розлуки він не радий тим

заробіткам, але мусить миритися, бо роботи в рідному місті

не може знайти, а за що жити, сім’ю утримувати? А жінка

ще довго стоїть на пероні, проводжаючи поглядом потяг,

який везе чоловіка в таку даль. Махають ручками трирічні

хлопчики-близнюки аж поки потяг не сховається.

Щовечора тільки-но починає смеркати, а Марина тут

же дітям вечірню казку повідає, а відтак питає:

– Пам’ятаєте, діти, що тато вам наказував?

– Слухатися! – в один голос відповідають малюки.

– Отож-то, ану марш спати в свою кімнату!

258

Чемні дітки швидко засинають у дитячій кімнаті. А

Марина тим часом тихенько вхідні двері відчиняє, сусіда-

коханця до себе впускає. Сусід Іван – самотній. Власне, має

двох дорослих синів, які живуть окремо, а дружина вже

кілька літ на заробітках в Італії. Додому приїжджає хіба що

на тиждень-другий раз на півроку. Дехто кепкує з Івана, що

його жінка знайшла собі когось там на чужині, але Іван тим

не переймається, бо має під боком молоду сусідку, а шлюбна

дружина час від часу пересилає йому з-за кордону гроші.

Іван з Мариною не натішаться вечорами. Так і цього разу:

радіє сусід, що Маринин чоловік поїхав аж на три місяці.

– Я з нетерпінням чекав його від’їзду, як на свято, – каже

сусід, ховаючись під коцом із Мариною, наче обоє криються,

займаючись чимось недозволеним на конспіративній квар-

тирі, хоч нема від кого таїтися: діти сплять, чоловік далеко,

а сусіди в таку пору до Марини не навідуються.

Іван ніколи не ночує, а так побуде з Мариною до півно-

чі й задоволений йде до своєї квартири. Обачний, знає, що

в нинішній неспокійний час все може статися: навинутися

чоловік або приключитися якась непередбачувана оказія.

І хоч як старається сусідка втримати його біля себе, та він,

покопавшись із нею лише до опівночі, а відтак, наче по ко-

манді зривається з ліжка – і додому. Постійної роботи не

має, перебивається випадковими заробітками. Зате щодня

свіжий, бадьорий, ніколи не скаржиться на втому. Такого

гріх не кохати. Досі ніхто з сусідів не запідозрив чогось та-

кого, бо Марина й Іван – справжні нелегальні коханці.

…На початку зими вернувся чоловік із заробітків.

У хаті – гамірно, чути допізна дитячий сміх, грає з маг-

нітофона гучна музика й сусідам спати не дає. Дехто із

знайомих заздрить Марині, що в неї кожен день – свято.

Рахує Марина зароблені чоловіком гроші й хвалить його,

тішиться, що має такого працьовитого мужа.

А сусід Іван щодня здалека скоса поглядає на вікна в

Марининій квартирі, вичікує, коли скінчиться зима, а вже

тоді… Та, врешті, скільки тої зими – якихось три місяці.

2011 р.

259

ЯРИНКА

Анатолій давно вхожий у цю родину, не тільки як

найближчий сусід, але й як друг сімейства. Ніх-

то не догадувався і не міг навіть запідозрити, що його

туди тягнуло. Правда, останнім часом старався прихо-

дити не так часто, як бувало раніше. Щось стримувало.

Та цього передобіддя не йшов, а летів до такої звабливої

квартири.

– А я сьогодні з нареченим піду в Палац урочистих по-

дій подавати заяву, – мовила Яринка тільки-но Анатолій

зайшов до кімнати.

– Вітаю. А як же з навчанням? – дивується з такої по-

спішності дівчини вийти заміж, адже їй лише 19-ий пі-

шов.– Стану заміжньою студенткою, – відповідає.

Яринка – майбутня художниця, вчиться на другому

курсі Академії мистецтв.

– А я цілу ніч очей не стулила, – вступила в розмову

Дарина, Яринчина мати. Вона поквапливо ходила по кім-

наті, метушливо переставляючи хатні речі з одного місця

на інше.

Анатолій доброзичливо дивився на Яринку. У зовніш-

ності дівчини так багато чого материного: струнка, верт-

ка, великі зелені, як у кішечки очі, так і світяться радістю

й теплом, ямочки на щоках і товста русява коса – справ-

жня красуня.

«Добре, що в матір вдалася, а то хтозна-чим би оте все

закінчилося», – подумав Анатолій, дивлячись на дівчину.

Яринка пішла в іншу кімнату і стала чепуритись пе-

ред дзеркалом, наспівуючи якусь веселу пісеньку.

– Хвилюєшся?

– Ага. А ти хіба ні?

– Тішуся, – відповів Анатолій.

– Чим?

– Як чим? Дочку заміж видаємо.

260

– Могла би собі й іншого знайти, – каже Дарина. –

Біля неї такі студенти упадають, а її жених не має ні кола,

ні двора, ні професії, хіба що вміє – змайструвати рамки

для її картин.

– От і добре – майстер.

– Смієшся, а мені плакати хочеться.

Вона протирала кулаком очі, аби сльози не покотили-

ся з-під вій, а відтак сіла в крісло навпроти Анатолія і

продовжувала:

– Я нічого проти її заміжжя не маю, але переживаю,

бо не знаю хто він такий, з якого роду. Одне знаю, що ви-

ховувався в дитячому будинку, служив в армії і ото не-

давно причепився до нашої Яринки. Хто знає, яка в нього

спадковість, гени?

– А ти згадай, хіба ми розпитували одне одного про

гени, коли кохалися в Чорному лісі, Сосновому борі та Зе-

леній діброві, а яка красива й здорова у нас дочка?

– Тихіше, а то ще почує і тоді…

– Колись треба буде все одно признатися.

Яринка – його рідна дочка, хоч вона про це навіть не

здогадується. Сусід Анатолій для неї просто «друг сім’ї».

Він уже в який раз подумував сказати дівчині правду, хо-

тів признатися, що він її – біологічний батько. Було це,

коли їй виповнилося шістнадцять, а відтак – повноліття,

але щораз щось стримувало. Боявся, а ну ж бо вона сприй-

ме таку розмову, як невдалий жарт або впаде в істерику.

Вирішив, що признається, коли вона вийде заміж, наро-

дить дитину і тоді вже дасть волю словам, а сьогодні така

відвертість, можна сказати невчасна сповідь, може їй за-

шкодити.

– Почекай, нині не той день, аби заводити розмову про

це. То буде не так легко признатися, як тобі здається. У

тебе є аж троє синів, а вона у мене одна-однісінька.

– У нас, – поправив Анатолій. – Не хвилюйся, піду тобі

назустріч. Справді, ти права, не варто у такий день роз-

кривати таїну.

261

– Ти ще й досі сумніваєшся? Я завжди права.

Анатолієві хотілося щось їй заперечити, але якраз у

цю хвилю вийшла з кімнати Яринка, одягнута в святко-

вий одяг, така красива, а в очах – вогники горять.

– Ну як?

– Чудово! Ти – найкраща наречена.

Яринка засміялася і, почувши дзвінок, пішла відчи-

няти двері. І ось наречений зайшов у кімнату.

– Це мій Юрко, – каже Яринка, кинувшись хлопцеві

на шию.

Анатолій відразу зрозумів, що хлопець тут уже не пер-

ший раз. Юрко чемно привітався з Анатолієм. З вигляду

– коренастий, широкоплечий з кучмою чорного волосся на

голові, а погляд спокійний. Такий викликає довіру.

«Кріпкий хлопчина, а це так важливо у наш час», – по-

думав Анатолій і промовив до нього:

– Бачу в тебе, хлопче, око метке, ач яку красиву дівчи-

ну собі нагледів.

– Так, то правда. Яринка мене відразу приворожила.

–Чим? – сміється дівчина і так закохано глянула на

хлопця, що той аж стріпнувся всім тілом і ніжно обняв

Яринку. У його очах – вогонь – пристрасть кохання…

Дарина ходила навшпиньках по кімнаті, наче бояла-

ся, що їхню розмову хтось підслухає, не проявляючи захо-

плення майбутнім зятем, і лише щось шептала.

Анатолій теж у цю хвилину втратив спокій. Йому хоті-

лося багато чого сказати, але потрібні слова не приходили

на гадку, наче десь згубились у таку хвилину. Здавалося,

ніби колючка застрягла в горлі й не давала спокійно гово-

рити. Кілька разів кашлянув і аж тоді опанував себе.

– Бережіть свою любов і будьте щасливі! – сказав Ана-

толій, обнявши обох.

– Ходімо, а то спізнимось, – каже Яринка, глянувши

на годинник.

Батьки дивилися на закохану пару і загадково усмі-

халися. Кожен думав про таємне, спільне, що їх поєднало

262

в житті. Та найбільше тішився Анатолій. Усього про що

може мріяти людина – досяг. Є в нього улюблена робота,

квартира, сім’я, сини, дочка, а це так багато важить у ни-

нішньому житті.

– Візьми, то на шампанське, – подав Яринці тридцять

гривень.

– Дякую, – мовила Яринка і так якось загадково усміх-

нулася, напевне, подумала, що міг би дати й більше. Ще

хвилина – і молоді, взявшись за руки, пішли.

– І ти йди, – каже Дарина, – а то чоловік застане нас,

почне розпитувати чого приходив. Що йому скажу?

– Щось придумаємо, – відповідає спокійно Анатолій,

але насправді в душі теж хвилюється, аби чогось такого не

вийшло, а по хвилі мовив:

– Гаразд, піду.

Він крадькома вийшов із квартири на вулицю. Побли-

зу нікого з сусідів не було. Сонце якраз стояло в зеніті, а

небо приємно світилося голубизною. Анатолій у роздумах

поволі йшов додому і навіть не чув біля себе автомобіль-

ного гулу жвавих львівських вулиць.

2011р.

263

РОЗМИНУЛАСЯ

РОЗМИНУЛАСЯ З

I С

ТАР

СТАРIСТЮ

СТЮ

Кажуть Юстина давно розминулася зі старістю.

Та й Юхим, біля дружини теж віднедавна наче

помолодшав. Їхні ровесники давно сплять на цвинтарі ві-

чним сном, а вони тішаться-не натішаться білим світом.

Коли хтось заведе розмову про її поважний вік, то

Юстина відразу переводить розмову на інше. А тим, хто

надокучає запитанням скільки їй років, відповідає:

– Є ще від мене старші і дибають по світі, ото йдіть до

них і питайте.

Кого вона має на увазі, не каже, але й так стає зро-

зуміло, що така розмова про старість її дратує. А от про

минулі радісні події, що траплялися з нею чи з кимсь із

її знайомих, розповідає охоче. Та до розмови треба добре

прислухатись, щоб щось зрозуміти, бо шепелявить, ви-

ставляючи ніби на показ рідкі, стерті до половини єдині

два передні зуби. І, здається, що то не голос, а наче ше-

піт доспілого колосся пшениці у теплу погожу днину. З

якоюсь затаєною усмішкою згадує, як колись дівувала, як

за нею хлопці юрбою ходили. Бувало, навіть, чубилися, а

вона стояла збоку, дивилася на цю картину і тішилася, що

«за неї хлопці б’ються».

Ціле життя баба Юстина працювала: спочатку на

своєму полі, потім, коли землю забрали до колгоспу,

то і там давала собі раду. Навіть якийсь час була лан-

ковою, а після розвалу колгоспу зачастила на свій зе-

мельний пай. Змолоду любить земельку. Тішиться уро-

жаєм, ніколи не нарікає на долю, на життя, хоч усього

зазнала, набулась на довгому віку. Нині має чимало

внуків, правнуків, є навіть один праправнук. Лише не-

давно на ноги звівся, а вже до неї щось лепече. Ото як

зійдуться у неділю чи свято до хати, то годі всіх пере-

слухати.

З чоловіком прожила майже сімдесят років. Чоловік

на кілька років молодший за неї, розуміє її з півслова. Так

264

минають дні за днями. Любить Юстина жартувати. Якось

зізналася:

– Я вже давно не дбаю за себе, за чоловіка потерпаю.

Може, то і гріх таке навіть думати, але мушу висказати

свою тривогу. Ось, приміром, віддам Богові душу, а чоло-

вік з нудьги за мною візьме та й одружиться з якоюсь не-

дотепою. Шкода мені діда. Нині усі жінки такі потіпахи,

особливо вдови, яких так багато в селі, і, здається, що не

одна на нього давно вже оком зиркає. Це тоді, коли я ще

жива, а як помру, тоді що? Відразу котрась приблудиться

до старого. А він у мене такий добрий, навіть трохи, якщо

сказати відверто, плохий. Не відмовиться від першої-

ліпшої. Отож мушу триматися на білому світі, хоч добре

знаю, що вічно жити не буду, але не хочу йти на той світ

завчасу. Хоч інколи мислю собі, що і на тому світі, мабуть,

незле, бо ще ніхто звідтіль не вернувся. Видно, усім на-

зад дорога заказана, бо нині люди стали такі цікаві, що

якби тільки хтось писнув із того світу, якою стежкою туди

йти, то, напевне, багато знайшлося б із нині грішних і від-

важних пройти до Раю без суду Божого страшного. А так,

ніхто нічого не знає, не відає, то й охочих отак просто діс-

татися до неба нема.

Увесь вік баба Юстина чулася здоровою. Та якось

колька в животі вчепилася, та так сильно, що годі дих-

нути і слово промовити, лише стогнала бідолашна. Якраз

навинувся внук. Почув її стогін і наполіг, аби поїхала до

лікарні. Не перечила, бо їй самій стало цікаво, як то там

лікують таких старих людей. Прибула в лікарню під ве-

чір. Довго записували у журнал і нарешті – вона в палаті,

де ще три жінки: одна сидить, а дві лежать. Прийшов не-

вдовзі черговий лікар, послухав старенької серце, обма-

цав живіт, щось сказав до медичної сестри і, закопиливши

губи, пішов геть. А тим часом колька в животі стихла. Бо

таки правду кажуть, що в лікарні й стіни лікують. Уран-

ці довго чекала на лікуючого лікаря. Хтось із хворих по-

інформував Юстину, що за лікування треба дати лікарці

265

гроші, бо інакше довго прийдеться лежати без належного

обстеження і лікування. І яке ж було здивування старень-

кої, коли прийшла лікарка і довго й приємно розмовляла

з нею. Розпитувала не так про її здоров’я, а про те, де і

ким працюють її сини, внуки, ну просто, ніби хотіла пи-

сати нарис про її родовід. Нарешті сказала, що її хвороба

запущена і треба буде довго лікуватися дорогими ліками.

Виписала на папері назви тих препаратів, які треба при-

дбати за гроші і то в лікарняній аптеці, бо в інших – таких

ліків нема, а відтак пішла від старенької чомусь невдово-

лена, ніби чимось ображена.

Юстина відразу вловила той настрій лікарки і поду-

мала: «І чого я буду завчасу давати їй гроші? Може, те

лікування мені не допоможе, то нащо маю тратитись?»

Прийшла медична сестра, поклавши Юстині градус-

ник під пахву. Сіла на кріслі біля ліжка і так милосерд-

но дивиться на стареньку, ніби просить у неї милостиню,

а Юстина не догадується, що й вона чогось хоче за свою

працю. А прибиральниця, літня жінка, насуплена, вид-

но, теж чимось невдоволена, сердита, довго метляє шва-

брою біля ліжка, не дає старенькій заснути. Словом, усі

чекають подяки від хворої, а Юстина має при собі лише

двадцять гривень і то в одній купюрі. Онук, мабуть, за-

був залишити гроші, а з тими, що має, нікуди нині не

поткнешся.

Кілька заштриків – і старенькій стало зовсім до-

бре. Нікому нічого не сказавши, наступного дня вона

тихенько покинула лікарню. Прийшла на автобусну

станцію і якраз відправлялося маршрутне таксі до рід-

ного села. Зайшла останньою. Водій відразу попередив,

що вільних місць уже немає. Не хотіла довго чекати, бо

інша маршрутка буде відправлятися до їхнього села аж

через півтора години. Дала водієві дві гривні, стала за

його плечима, тримається за сидіння. Загуркотів мотор

– поїхали. Думала, що хтось запропонує сісти, та марно

надіялася. Ніхто не звернув увагу на її похилу постать.

266

Усі такі молоді, щось розказують одне одному, дивля-

чись око в око, де там комусь до літньої жінки, сміють-

ся, оминаючи її поглядом, наче їм хтось очі заслонив.

Стоїть старенька, тримається міцно за спинку сидіння

водія, аби не впасти та ще й усміхається сама до себе,

тішиться, що скоро буде дома. Вигойдується авто на ви-

боїстій дорозі. На початку рідного села якийсь молодик

каже:

– Сідайте на моє місце, бо я вже виходжу.

– Красненько дякую, я – теж, – мовила Юстина, поба-

чивши ще здалека свою хату.

Прийшла додому, а дід Юхим не натішиться, що вони

знову разом. Причовгала сусідка з-за плота і стала роз-

питувати.

– Юстю, чула від Юхима, що ти була в шпиталі, то

правда?

– Так, була, – неохоче відповіла Юстина.

– І як там тобі перебувалося? Напевно, булась дуже

слаба?

– Та, що я тобі скажу, були ще гірше від мене недужі.

– Так, так, нині мало хто хвалиться своїм здоров’ям.

Ось я, приміром, давно маю дихавицю і ніхто не може за-

радити.

Отак розмовляють сусідки, а тут і внук навинувся, ди-

вується, що баба уже дома. Та найбільше тішиться Юхим,

бо за тих два дні, що не було жінки в хаті, знудився. Що-

дня виходив аж за ворота і виглядав її. Тішиться жит-

тям літнє подружжя. Скоро Юстині сто літ виповниться.

Отоді-то, кажуть, від самого Президента держави стипен-

дію отримає. Дід Юхим теж не хоче відставати ні в чому

від дружини, звивається як тільки може, щоб бути, як ка-

жуть, у формі.

Приїхав онук, та не сам – дівчину привіз із міста.

Каже, що скоро одружиться з нею. Дівчина молода, врод-

лива, постійно щось шепче до нареченого і все споглядає

на діда і бабу.

267

– А ти сама спитай, – каже онук до дівчини, бо мені

незручно про це питати.

Зачула їхню розмову старенька і заговорила до ді-

вчини:

– Запитуй, не встидайся, я тобі все повім про що знаю.

Нічого вигадувати не стану.

– А скажіть-но, бабусю, як воно так сталося, що ви така

жвава, ніби не відчуваєте на собі тягаря прожитих літ?

Баба Юстина плямкнула губами, торкнулась пальцем

у висок, ніби роздумувала над запитанням, як би то на

простий розум відповісти. Сіла на лавку, що біля хати,

яку давно змайстрував чоловік, зняла з голови хустку,

стріпнула сивим волоссям, яке чомусь зачубилося, мов у

нареченої, і шепелявим голосом повела розмову:

– Я так тобі скажу, дитино, важливо в житті бути ко-

ханою. А щоб нею бути, треба вміти кохати. Ні, не поду-

май, що про це можна десь у книжках прочитати. Там усе

вигадано, припудрено, наче калач цукром, а насправді в

житті зовсім по-іншому.

– А як? – не втерпіла дівчина.

– Кохання має бути одне-єдине, на ціле життя.

– І то все? – дивується дівчина.

– А ще діти, цікава робота, рух, хіба цього мало?

– Але ж буває, що закохуються по кілька разів і через

те й розлучаються.

– То не кохання, а блуд, розпуста, гріх, – каже баба. –

А гріх треба в собі поборювати.

– То виходить, так багато на світі грішників через ко-

хання?

– Що я тобі на це повім, ніхто ще не розгадав ні таїни

життя, ні смерті й кохання теж і не знати чи колись хтось

розгадає.

– І як довго можна зберегти кохання?

– Воно або є, або його нема, і триває доти, поки живе

людина. Якщо воно згасає, то така людина нидіє, перед-

часно старіє.

268

– По-вашому, кохання продовжує життя?

– Аякже, шкода, що про це забувають, або знають, та

нічого не роблять, щоб підтримувати вогонь кохання. Во-

гонь, який треба щораз роздмухувати, інакше він може

згаснути, не розгорівшись.

– Хто вам дав таку пораду?

– А ніхто, – каже баба, а трохи подумавши, мовила:

– Якщо сказати правду, то ми обоє з чоловіком підтри-

муємо цю ватру кохання змолоду, не змовляючись. Отак.

Дівчина глянула на свого нареченого, усміхнулась.

Він взяв її за руку, і вони довго дивилися одне одному в

очі, які світилися потайливими вогниками.

2011 р.

269

Михайло

Михайло Б

азар

Базар

Біографічна довідка

Михайло Миколайович Базар народився 1 січня 1939

року в селі Бутини Сокальського району на Львівщині

в селянській родині. Семирічну освіту здобув у рідному

селі. У 1956 році успішно закінчив середню школу в су-

сідньому селі Хлівчани і впродовж двох років навчався в

медичному училищі, що в місті Жовква. З 1956 по 1961

рік працював фельдшером у селі Борове на Сокальщині.

З 1961 по 1968 роки навчався у Львівському медичному

інституті й одночасно через матеріальну скруту змуше-

ний був працювати медбратом в Грибовицькій дільнич-

ній лікарні, що на Жовківщині і Львівському обласному

госпіталі інвалідів Великої Вітчизняної війни.

Після закінчення вишу працював лікарем-невропа-

тологом у лікарнях Белза, Угнова, Сокаля. Займався на-

уковою роботою як пошуковець кандидатської дисертації.

Має кілька опублікованих наукових робіт з медицини.

Пробував писати етюди, новели ще в шкільному віці.

Друкував свої оповідання, новели, нариси в газетах «За-

бузька правда», «Вперед», «Голос з-над Бугу», «Відроджен-

ня», «Молода Галичина», «Літературний Львів», літера-

турному віснику «Гілка золотого каштана», альманахах

«Сокальщина літературна», «Провесень», «Соколиний

край», «Гомін Підгір’я».

З 1991 по 1999 роки очолював на Сокальщині літе-

ратурно-мистецьке об’єднання «Колос». З 2001 року – на

творчій роботі. Живе в м. Дрогобичі. Член Української

асоціації письменників.

Автор романів «Помста», «Далекі мандри», «У чарах

пристрастей», «У павутинні спокус», багатьох повістей,

оповідань, новел, есеїв, етюдів, передмов до поетичних

збірок сучасних поетів.

1 липня 2012 року

270

ЗМI

ЗМ С

I Т

СТ

Роман

Чари серпневої ночі ...............................................................3

Оповідання

Спокуса літньої ночі ..........................................................239

Новели

Імітація ...............................................................................254

Хамелеонка ........................................................................258

Яринка ................................................................................260

Розминулася зі старістю ...................................................264

271

Літературно-художнє видання

Михайло Базар

ЧАРИ

ЧАРИ СЕРПНЕВО

СЕРПНЕВОÏ Н

ОЧ

НОЧI

Роман, оповідання, новели

Літературний редактор

Лариса Лесишин

Коректор

Марина Павелчак-Шуй

Макетування та верстка

Василь Герман

Дизайн обкладинки

Олег Лазебний

Здано до набору 18.06.2012 р. Підписано до друку 05.07.2012 р.

Гарнітура Century Schoolbook. Формат 60x84 1/16.

Друк офсетний. Папір офсетний.

Ум. друк. арк. 15,81. Зам. № 772

Свідоцтво суб’єкта видавничої справи Серія ДК № 2509 від 30.05.2006 р.

Друк ПП «ПÓСВІТ»

Адреса: вул. І. Мазепи, 7, м. Дрогобич, 82100 Україна

тел. факс (03244) 2-23-35, тел.: 3-38-50, 2-23-76.

E-mail: posvit_druk@mail.ru

272

Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg

Комментарии к книге «Чари серпневої ночі», Михаил Николаевич Базар

Всего 0 комментариев

Комментариев к этой книге пока нет, будьте первым!

Войти

Аа

Аа

Аа

Аа

Михаил Николаевич Базар

«Чари серпневої ночі»

Описание

Аа

Аа

Аа

Аа

Комментарии к книге «Чари серпневої ночі», Михаил Николаевич Базар

РЕКОМЕНДУЕМ К ПРОЧТЕНИЮ

Записки хирурга

Александр Романович Беляев

Рами

Герман Гессе

Волк

И. Грекова

Хозяйка гостиницы

Джон Эрнст Стейнбек

Гроздья гнева

Олег Алексеевич Ждан

Впотьмах. Провинциальные рассказы

Иван Созонтович Лукаш

Дом усопших

Агустин Морето

Живой портрет

Серая мышь

Папа и мама

Анхель Аранго

Книга песчинок: Фантастическая проза Латинской Америки

Дитрих Бонхеффер

Спустя десять лет