«День шостий»

Пам'яті товариша мого дитинства

Веніаміна Роботи, який не повернув­ся з війни.

Тяжкі тіні ламливо виникли на краю балки і за­тулили сонце. Вони поглинали світло й тепло, яке лилося з неба на обличчя й на груди Козакові, і він, хоч не міг бачити їх, одразу відчув і здригнувся, не­мов од холодного гадючого дотику. Автомат Султа­нова впирався Козакові у груди. Ліва рука, яка підтримувала автомат за диск знизу, дрижала від уто­ми, Веніамін ворухнув плечем, щоб утишити той дрож. Зігнута в лікті права рука зависла в повітрі, вказівний палець лежав на спуску автомата.

Автомат Султанова. Здавалося, він ще палає сержантовою кров'ю, говорить голосом їхнього сер­жанта, останніми його словами: «Візьми, Козак! Бий і держись! Бий!..» Султанов мертвий, але автомат його живий. Усі мертві, а він, Козак, живий, і тре­ба жити далі, хоч і наповзають на нього оті хо­лодні тяжкі тіні.

Він зціпив зуби і натиснув на спуск автомата.

* * *

Перед тим довго йшли степами. Куди йти, знав хтось попереду, незрима сила вела їх далі й далі, ішли ночами, не запалюючи навіть сірника, день маскувалися у посадках, в балках, заквітчували зе­леними гіллячками гармати, коней, зарядні ящики, вози, затикали собі гілочки за пілотки, за шинельні скатки, — уже й не маскування, а сміх, але наказ був твердий: маскуватися всіма можливими й при­ступними засобами — і командири суворо стежили за його виконанням.

Козак опинився у протитанковій батареї старшого лейтенанта Храмцова неспогадано для себе. Поїзд, на якому він їхав, удосвіта попав під бомбування, розбило паровоз, потрощило кілька вагонів, горіла вся станція, метушилися безладно цивільні й військові, два фашистські літаки, які налетіли на станцію, ма­буть, викидавши всі свої бомби і вистрілявши по не­щасних людях запаси патронів, спокійно вивернув­ши свої черева у високому чистому небі, подалися геть, а внизу заколотилося ще дужче. Кожному, хто вцілів, кортіло мерщій втікати з цієї проклятої станції, їхати далі, загубитися у степових просторах, опини­тися в чистому полі, де не буде загроз, нападів і смерті.

Згодом Козак збагне, що від смерті порятунку тоді не було ніде, але те станеться згодом, а тоді він разом з усіма бігав по станції, сам не знаючи, чого шукати і на що сподіватися, аж поки побачив вивіс­ку «Військовий комендант» і кинувся туди, хоч, влас­тиво, до військових не належав.