«Ніч на Івана Купала»

Ніч на Івана Купала (fb2) - Ніч на Івана Купала (Комашина тарзанка (збірник)) 302K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Наталья Владимировна Сняданко

Наталка Сняданко Ніч на Івана Купала

* * *

Маркіяна і Яніна жили в сусідніх квартирах і дружили змалку. Саме у них виникла ідея, яка спонукала приєднатися до них згодом ще Анну, Ляну і Маркіяна. Збиралися переважно у Маркіяни, батьки якої не заперечували і навіть робили вигляд, ніби не помічали, якщо з домашнього бару раптом зникала пляшка саморобного кавового лікеру. Тоді у моді були солодкі спиртові суміші, які чомусь називали не наливками, а лікерами. Перевагу віддавали саморобним – кавовим, яєчним та вишневим, але фабричні не поступалися їм за тягучістю і нудотно-гіркуватим осадом, який вони залишали після себе на язиці і перебити який вдавалося, лише з’ївши кілька шматочків цитрини без цукру.

Маркіян приєднався до них через Анну, яка йому подобалася. Анна досить стримано реагувала на знаки уваги від Маркіяна, чого не могла ні зрозуміти, ані тим більше пробачити їй заанґажована частина однокурсниць. Ходила якась непевна чутка, нібито в Анни наречений у Канаді, і ще більш непевна плітка про її нібито роман чи то з викладачем, чи то з чоловіком викладачки їхнього факультету. Імена і прізвища у цих чутках не називалися, що дивувало, зважаючи на вкрай обмежене коло підозрюваних, адже викладачів у них на факультеті було ще менше, ніж студентів, а студентів було троє. Це продовжувало загальноуніверситетську традицію кількісного переважання femininumнад masculinum у певних сферах зайнятості, як висловилася б їхня викладачка античної літератури, яка вважала, що деякі вислови звучать природньо виключно латиною і перекладати їх будь-якими іншими мовами просто вульгарно.

Чоловіків тримали переважно для керівних посад, але навіть гарантований кар’єрний ріст не дуже сприяв маскулінізації малоперспективного поза межами університету і погано оплачуваного фаху. У цьому був певний fatum, як назвала б це викладачка античної і відіслала б бажаючих поглиблено вивчити питання до спеціальних праць із питань традиційного розподілу ролей у фалоцентричному суспільстві.

Анна була переможницею юнацького конкурсу краси «Подоляночка» району, звідки приїхала вчитися до універу, а також багаторазовою переможницею районних олімпіад із фізики, хімії, образотворчого мистецтва та гімнастики. Носила довгу темно-русяву косу з уплетеними в неї стрічками пастельних кольорів і була солісткою університетського хору.

Маркіян, який відійшов від свого гіпівського і російськомовного минулого, залишивши на пам’ять лише гітару, розтріпане волосся до плечей і косичку на підборідді, був майже віртуозом акустичної гітари, гарно рухався і мав м’який еротичний тембр голосу, який багато хто називав оксамитовим і в який часто закохувалися. І тільки Анна досить мляво реагувала на його залицяння і його майже віртуозність. Не те щоб зовсім не реагувала, але без належного ентузіазму. Можливо, причиною цього були два попередні шлюби Маркіяна, у кожному з яких він мав по двоє дітей і тепер у вільний від пар час підробляв, продаючи серед студентів уживаний одяг.

Маркіян заснував першу і єдину в місті колонію вільних художників. Художники свого часу самовільно захопили один зі старих будинків у центрі міста, мешканців якого повиселяли через аварійність, і розмалювали будинок у неймовірні кольори, оголосивши власністю колонії. Міська влада ніяк не могла визначитися з подальшою долею будинку, який хотіли то знести і побудувати на його місці банк, то відреставрувати і зберегти архітектурний ансамбль середмістя. Поки тривали суперечки, у колонії почалося активне мистецьке життя, виставки, вернісажі, концерти, літературні читання. Це місце вже за кілька місяців стало настільки популярним, що будь-яка спроба міської влади відвоювати його була приречена на поразку. За лічені хвилини будинок оточували сотні, а то й тисячі студентів та демонстрантів, приїздило телебачення, радіо, і чиновники змушені були відступити під тиском громадськості. Маркіян став комендантом мистецької колонії будинку, відпустив бороду у стилі Че Гевари і з мегафоном у руках керував усіма несанкціонованими мітингами. Популярнішої за нього людини на той час у місті не було. Його картини розкуповували швидше, ніж він встигав їх домалювати. І так тривало добрих кілька років, поки будинок не завалився, тож колонія розпалася. Та і сам Маркіян ствердив, що у мистецтві настав період індивідуалізму, а час групової творчості минув. Підкоротив бороду і вступив до універу.

Закоханість Маркіяна в Анну супроводжувала численна кількість легенд, адже цей непростий роман звернув на себе увагу всього вузу і від самого початку був приречений на мітологізацію. Згідно з однією з легенд батьки Анни виступили проти кандидатури зятя, бо все життя мріяли видати доньку заміж за кордон. Згідно з іншою версією проти був лише батько, а матері в Анни не було взагалі. Ще один варіант історії стверджував, що насправді не було у неї саме батька, але не заперечував конфлікту матері з гіпотетичним зятем. Така меркантильність страшенно обурювала однокурсниць Маркіяна та Анни, і насамперед тих, які все ще потай обожнювали популярного художника. Не меншою кількістю легенд супроводжувався і розпад мистецької колонії, адже практично ніхто не вірив у те, що все трапилося само собою і Маркіян добровільно оголосив про саморозпуск. Підозрювали причини насамперед політичні, а також застосування шантажу.

Те, що Маркіян опинився на їхньому до безнадійності фемінінному факультеті, старший за всіх на порядну кількість років, зі своєю гітарою та «оксамитовим» тембром голосу, опинився у період, коли плітки про причини розпаду мистецької колонії все ще жваво кружляли серед утаємничених і невтаємничених шанувальниць, стало вагомою подією в університетському житті. Присутність Маркіяна вирізнила увесь їхній курс, їм заздрили старші і молодші потоки, про це говорили навіть викладачі. Коли Маркіян приєднався до Маркіяни, Анни і Яніни і стало помітно, що у них тепер своя компанія, заздрість багатьох перетворилася на ненависть, і стало очевидно, що від їхньої компанії тепер усі чогось чекають, що тепер вони повинні довести якимось незвичайним вчинком те, що заслуговують на таке вирізнення. Можливо, саме ці завищені очікування і перетворили їхню на початках звичайну студентську компанію у коло однодумців, об’єднаних однією ідеєю.

Ляна була ніби з ними, а ніби і не з ними, вона потроху приглядалася, дуже хотіла потрапити у їхнє середовище, але не була певна, що її візьмуть і визнають своєю.

Батьки Маркіяни і Яніни працювали на тому ж факультеті завідувачами кафедр. Батько Яніни тепер жив з матір’ю Маркіяни, а батько Маркіяни – з матір’ю Яніни, хоча загалом це не мало великого значення, бо робочий і вільний час вони все одно проводили разом. Можливо, такий обмін чоловіками (чи жінками, точно не відомо) був спробою змінити хоча б щось у налагодженій рутині спілкування чотирьох людей, які ніколи не розлучаються.

Батьки Ляни народилися в селі і хоча давно переїхали до міста, стиль їхнього життя та коло спілкування сильно відрізнялися від життя батьків Маркіяни та Яніни. Батьки Ляни обробляли ділянку поля в селі і ще одну на дачі, прикрашали хату штучними квітами, тримали в серванті, який називали «стєнкою», кришталь, порцеляну і книги, усе вишикуване за кольором та розміром.

На великому письмовому столі у вітальні ціле літо були простелені газети і стояло варення у великих металевих «тазіках», як називала їх мама. Варення було спершу полуничним, потім суничним, порічковим, аґрусовим, айвовим і з чорноплідної горобини. Сливи і вишні закручували «у власному соку», а з яблук і чорної смородини робили домашнє вино. У дитинстві Ляна любила сидіти поряд із ще теплим варенням і вдихати лінивий солодкавий запах, який так добре пасував до літньої спеки, спітнілої мами на кухні і грінок, вимочених у молоці і смажених на салі. Дні літніх канікул, які не було чим заповнити, тягнулися в безкінечність, як густа патока із ложки варення, приторний смак якого можна було мінімально урізноманітнювати, додавши до варення сметани або поклавши товстий шар повидла на білий хліб з маслом. Разом із сусідськими дівчатами, яких не відправляли на літо в село, Ляна намагалася побороти одноманітність спекотних днів, під час яких знижували свою активність навіть мухи. По-сусідськи і старосвітськи частувались навзаєм варенням із товаришками з двору, визбирували зеленкуваті порічки із кущів довкола їхнього багатоповерхового будинку. Їсти ці порічки було годі, але процедура збирання мала зміст завдяки невеличкому адреналіновому вибуху, який можна було викликати, нахабно ігноруючи заборони і погрози, викрикувані з балконів такими ж незайнятими, як діти на канікулах, і такими ж знудьгованими пенсіонерами. Сусіди, що вважали себе власниками кущів, ходили зі скаргами до батьків порушників, і батьки для годиться мляво відчитували нащадків. Ця відпрацьована до деталей гра повторювалася з року в рік, аж поки дітям не набридло, чи, можливо, вони просто виросли і перестали цікавитися порічками, а пенсіонери втратили одну зі своїх нечисленних розваг.

Ляна завжди заздрила одноліткам, дозвілля яких було щільно розплановане поміж музичною та художньою школами, гуртками та репетиторами. Її батьки не вважали усе це необхідним, але після численних прохань відвели-таки Ляну на прослуховування, під час якого з’ясувалося, що музичного слуху у неї майже немає і записати можуть хіба що на фортепіано, і то більше через довгі пальці, бо лівою рукою вона без труднощів сягала від нижнього до верхнього «до», а правою дотягувалася лише до «сі», але і це, на думку викладачів, було непогано для початку. Ляна страшенно хотіла, щоб її записали на фортепіано, але батьки переміряли рулеткою усі кімнати і прийшли до висновку, що інструмент у жодній з них не поміститься, хіба якщо викинути «стєнку», але пропонувати таке Ляна не наважилася, а більше нікому ця ідея на думку не спала. На цьому питання музичної освіти було вичерпане. До малювання хисту у Ляни не було, не було і бажання, тому це питання відпало безпроблемно. Замість репетитора з англійської батьки вирішили віддати Ляну на легку атлетику, але тут проти вже була вона, і після двох місяців затятого сачкування її викреслили із списків членів секції.

Усе своє життя Ляна свідомо і несвідомо уникатиме не лише спорту, а й будь-яких фізичних навантажень, а найбільшу відразу викликатиме у неї праця на городі. Можливо, така була її природна схильність, а може, це наслідки вікендів і відпусток, проведених з батьками на дачі, за перманентним сапанням, збиранням врожаю, а згодом транспортуванням його додому і перетворенням на банки під герметичними металевими накривками. Ляна ніколи не замислювалася над тим, наскільки добровільно займалися цим усім її батьки, а наскільки їх змушували обставини. Із властивим усім дітям егоїзмом вона лише звинувачувала і подумки дорікала, а розмовляти про це у них у сім’ї було не прийнято.

Ляні дозволяли збирати пінку з варення і їсти її з блюдця, потай вона тою самою ложкою сягала до великої миски, хоча мама не дозволяла цього робити, бо боялася, що варення скисне. Але жодного разу воно так і не скисло, запаси закінчувалися ще задовго до кінця весни, і Ляну щоразу дивувало, як їхня сім’я із трьох чоловік встигала з’їсти за зиму і весну таку неймовірну кількість закруток. У кінці літа банки щільними рядами вишиковувалися на всіх десяти полицях комори, розташованої навпроти кухні, і там навіть бракувало місця на неодмінні суботні солодощі, які вони з мамою пекли і перемащували щотижня, у п’ятницю ввечері.

Наполеони, заварні тістечка, вишиванки, бізе із масляним кремом, у крайньому випадку простий бісквіт, рецепт якого Ляна, мабуть, не забуде вже ніколи – чотири яйця, склянка цукру, склянка борошна (чи чотири склянки борошна?). Часом тільки здається, що все пам’ятаєш дуже докладно, а насправді пам’ятаєш лише тремтіння міксера в руках, заворожуючий момент відділення жовтка від білка, медитативне пересипання цукру зі склянки до миски, похід на балкон, до мішка з борошном (тоді не уявляли собі менших розфасовок для борошна, цукру та картоплі). Шматочки яблук, що разом із тістом прилипли до дна бляшаної форми. І обов’язковий, майже улюблений момент – шипіння соди, на яку полили оцту. Ляні так подобалося це шипіння, що вона захоплювалася і часто клала в тісто забагато соди, за що мама її потім сварила. Пізніше до цієї дитячої гами запахів додався цинамон, у дитинстві його ще не було, тоді у них вдома використовувався лише аскетичний радянський набір спецій – сіль, перець, паприка. Якби тепер Ляна продовжувала щосуботи пекти бісквіти з яблуками, то, мабуть, клала б соду, погашену оцтом, замість або і разом з порошком до печива та усякими іншими ароматичними сумішами. І додавала б до тіста багато цинамону, а потім ще посипала б пиріг зверху ванільним цукром, перемішаним із цинамоном. Але тепер вона не пече щосуботи, та і всі, навіть її батьки, здається, стали менше пекти, робити менше закруток, варення. Можливо, менше їдять. У кожному разі менше купують.

У дитинстві Ляна завжди ходила за сметаною. Тричі на тиждень приносила літру сметани і три літри молока. А коли мама робила її улюблений вершковий крем, то купувалося відразу три літри сметани. І це нікого не дивувало, усі решта теж купували по декілька літрів мало не щодня. Тим більше що в черзі доводилося провести не менше години.

Сметану наливала задкаста продавчиня (хоча це слово для неї давно настільки ж затісне, як і золотий ланцюжок на масивній шиї) у білому ковпаку і не дуже білому халаті, наливала погнутим черпаком із великого алюмінієвого бідона. На літру потрібно було зачерпнути двічі. Молоко стояло поряд, у такому ж бідоні, і коли Ляна була ще маленька, то насамперед, зайнявши про всяк випадок чергу, підходила до прилавка і намагалася розгледіти, стаючи навшпиньки, скільки бідонів привезли сьогодні і чи вистачить цього на всіх. Її відганяли від прилавка, підозрюючи у намаганні пробитися поза чергою, а задкаста продавчиня ігнорувала її запитання, поставлені надто тихо. Ляна завжди говорила надто тихо.

Згодом вона навчилася визначати асортимент молочних продуктів за довжиною черги. Це було нескладно, бо за самим лише молоком або самою лише сметаною завжди вишиковувалася менша черга. Ще пізніше Ляна навчилася займати чергу у кількох сусідніх магазинах відразу. Це було вже тоді, коли черги стали суттєво довшими, крім грошей, на деякі продукти потрібні були ще й купони, а часом привезеного могло не вистачити на всю чергу. Тоді багато хто займав відразу кілька черг, бо в одні руки відпускали лише обмежену кількість дефіцитного товару.

Цей період затяжних черг співпав із піком популярності мистецької колонії, заснованої і розформованої Маркіяном, але Ляна пропустила цей пік, бо тоді ще не була знайома із Маркіяною, Яніною та Анною, а серед однолітків у її дворі, з яких досі складалося коло її спілкування, ніхто такими речами не цікавився.

Коли вони всі разом опинилися у зачиненій на літо і перетвореній на міні-гуртожиток сільській школі, їхні стосунки ще не переросли у ту тісну дружбу, майже нерозлучність, у яку вони складуться під кінець навчання, їхня ідея ще тільки зріла, не оформившись в остаточне рішення і додаючи змісту їхнім посиденькам після пар і їхнім теревеням за пляшкою поцупленого з батьківського бару саморобного кавового лікеру.

Маркіяна і Яніна товаришували давно, з самого дитинства, та у них і не було іншого виходу. Яніна мовчки підпорядковувалася владній та ініціативній Маркіяні, батьки якої так хотіли сина, що дали дитині ім’я ще до зачаття, а потім просто додали «а» в кінці, символічно зафіксувавши таким чином свою поразку. Маркіяна була яскравою білявкою, трохи заповною, як і всі в ті часи культу калорій і зацикленості на поїданні дефіцитних продуктів, коли надмірна кількість мала компенсувати бідність асортименту. Вона бачила своє майбутнє на сцені, а не в науці, тоді як її батьки бачили все зовсім навпаки. З дитинства відвідувала неодмінну для дітей із сімей її кола музичну школу по класу фортепіано, бо на скрипку, де необхідно було мати абсолютний слух, її не взяли. Маркіяна хотіла на вокал, але, попри приємний тембр її голосу, діапазон визнали надто обмеженим. Яніна, навпаки, мала дуже широкий діапазон голосу і абсолютний слух, їй навіть пропонували займатися приватно, аби згодом вступити до консерваторії на вокальний. Але Яніна відмовилася, вона не бачила себе на сцені, хотіла бути науковцем. Вона чи не єдина з них послідовно і наполегливо добивалася поставленої ще у середній школі мети і захистила докторську дисертацію в день свого тридцятиріччя. При цьому вона з першого курсу співала відразу у двох хорах – народному і церковному, в обидвох була старостою, а у вільний час «на слух» розучувала партії найскладніших вокальних арій із класичних опер.

Маркіяна також реалізувала своє бажання і стала солісткою групи під назвою «Голубий птах з рожевою відзнакою». Вона часто скаржиться, що журналісти вже задовбали її питаннями, яку саме гомоеротичність вона мала на увазі – геївську чи лесбійську, а вона втомилася пояснювати їм про українське поетичне кіно, Метерлінка, у якого птах був синім, і тому вона трохи послабила інтенсивність кольору, про символічний театр, голубу мрію і всю цю прутню, яку вони все одно пропускають повз вуха, у кращому разі розчаровано зазначаючи, що назва групи Маркіяни не має нічого спільного зі створеною нею першою в Україні організацією захисту гомосексуальних меншин. Це дає привід до численних пліток, які Маркіяна не спростовує, але й не підтверджує. Невідомо, чи вона справді знайшла в собі відповідні схильності, чи просто вирішила скористатися халявним піарним ресурсом.

Менш скандальні видання просто називають назву її групи невідповідною до попсовості репертуару, а солістці дорікають обмеженим діапазоном голосу. Хоча насправді Маркіяна зовсім не була попсовою, вона була вишуканою, начитаною, з хорошим смаком та вихованим ще в дитсадку почуттям міри, просто вона мріяла виступати на стадіоні під захоплений рев натовпу, роздавати автографи, отримувати сотні любовних листів від шанувальників, записувати супердорогі кліпи, щодня читати про себе вигадки бульварної преси. Про цю свою мрію вона говорила відверто, не прикриваючись звичними в таких випадках відмазками про самореалізацію, любов до мистецтва, необхідність контакту з публікою. Маркіяна вважала, що популярність як життєва мета нічим не поступається будь-якій іншій життєвій меті і фальшива скромність тут зовсім недоречна, потрібно мати мужність називати речі своїми іменами. Такої мужності їй не бракувало, і вона не раз доводила це ще у період їхнього студентства, хоча ця риса далеко не завжди додавала їй шанувальників.

Мрія стати популярною співачкою з’явилася у Маркіяни після розлучення батьків. Яніна пояснювала це дитячою спробою помсти: батькові – за те, що пішов до іншої, матері – за надмірну вимогливість і суворість. Про те, що намагання батьків виховати дитину-вундеркінда часто призводять до дитячих неврозів та істерій, які дають про себе знати в дорослому житті, Яніна знала з власного досвіду. Одним із найяскравіших спогадів її дитинства було відчинене влітку вікно у двір, з якого долинають радісні крики сусідських дітлахів, що грають у класики, резинки, війнушки або хованки. У них канікули, вони вільні і відпочивають, а Яніна проводить час за розучуванням гам, етюдів та п’єс, потім репетиторка з англійської, художня школа, в коридорах якої стоїть стійкий запах дитячої сечі та олійної фарби. Музична школа, до якої потрібно було далеко їхати, а потім повертатися в годину пік у переповненому тролейбусі, у якому над головою обов’язково нависає якась розпарена масивна тітонька у синтетичному одязі, від густих випарів тіла якої паморочиться в голові і чомусь закладає вуха. А потім домашні завдання під запах присмаженої в томатній пасті цибулі, що її мама клала в борщ, Яніна ненавидить цей запах, але мама не уявляє борщу, звареного по-іншому. Щосуботи вони з мамою пекли на кухні торт, а Яніна постійно щось плутала у складних рецептах, записаних мамою нашвидкуруч із типово слов’янськими примітками типу «борошна скільки візьме», «посолити на око» чи «пекти до готовності». У Яніни завжди брало борошна більше або менше, ніж потрібно, і тісто було надто «забитим», або ж розвалювалося і пригорало, на смак було пересоленим або перецукрованим, бо навіть якщо у рецепті стояло «2 склянки цукру», Яніна ніколи не могла вирішити, які саме склянки малися на увазі – 50– чи 200-грамові, бокали для вина чи коньячні. Але її далека від феміністичних теорій мама була переконана, що дівчинка не може почувати себе повноцінною особистістю, якщо не вмітиме готувати, не вийде заміж, не народить як мінімум двійко дітей. Сама вона недовиконала план в останньому пункті і, можливо, такою суворістю виховання єдиної доньки намагалася це компенсувати. Мама Яніни не звертала уваги на зітхання доньки і примушувала вчитися «всього необхідного», до списку якого у факультативному порядку долучалися музика, малювання та іноземні мови.

Мама Яніни була відома на факультеті своєю вимогливістю та безжальністю у ставленні до студентів, її боялися і не любили попри те, що знали її предмет краще за інші. Такою ж вимогливою та безкомпромісною вона була і вдома, командним голосом віддавала розпорядження чоловікові та доньці, які не завжди погоджувалися зі слушністю цих наказів, але ніколи, чи майже ніколи, не наважувалися вступити в дискусію. Та це і не мало особливого сенсу, адже дорівнятися даром переконання до мами Яніни було надзвичайно складно, дехто навіть вважав, що її взагалі неможливо ні в чому переконати.

Коли батько Яніни вирішив піти до матері Маркіяни, він повідомив про це листом, щоб уникнути складної розмови. Хоча навряд чи ця розмова була б аж такою складною, враховуючи те, що про стосунки його із сусідкою і колегою було відомо дружині вже давно, як і йому самому про стосунки дружини із сусідом та колегою. Листа приніс батько Маркіяни, який прийшов з речами і новими правилами поведінки. Він не просто наважувався вступати в дискусії з мамою Яніни, а робив це постійно, часто навіть з дуже дріб’язкових, на думку Яніни, причин. Принаймні, їм з батьком ніколи не спало б на думку сперечатися через такі дурниці. Сперечався він доволі м’яко, переконуючи і аргументуючи, а також цілковито ігноруючи наказовість форм, якими його теперішня дружина звикла спілкуватися з оточенням. Поступово мама Яніни мінялася, втрачала категоричність у голосі, наказові інтонації її висловлювань поволі змінювалися питальними, і потроху Яніна також почала наважуватись пропонувати корективи у материні розпорядження. Саме так їй вдалося відмовитися від уроків фортеп’яно, яке їй ніколи не подобалося, і більше часу присвячувати вокалу, зменшити тривалість простоювання на кухні, – батько Маркіяни був спортсменом-аматором, виступав за здорову, низькокалорійну їжу, яка не вимагала тривалого приготування, а крім того, сам любив куховарити. І найголовніше – тепер Яніну часом відпускали у двір погуляти з сусідськими дітьми.

Маркіяна категорично заперечувала наявність у себе будь-яких психологічних травм, пов’язаних і не пов’язаних із дитинством, охоче розповідала всім про те, що не вірить у жодний психоаналіз, у кожному разі їй усе це не потрібно, усі її проблеми – суто зовнішні і пов’язані із травмами та неврозами інших, а сама вона добре знає, чого прагне і як цього досягнути, ніжно любить батьків і абсолютно не переживає з приводу розбіжностей у їхніх та її власних поглядах з приводу музичної/наукової кар’єри. Більше того, що її батьки давно змирилися з рішенням доньки, бо ніколи не були авторитарними і завжди поважали її думку, а тим більше тепер, коли до неї прийшов успіх. Маркіяна ніколи і нікому не розповідала про те, що вічно незадоволена собою і досягнутим, невпевнена у собі, про те, що потай ходить до одного з найдорожчих у столиці психоаналітиків, який належить до шанувальників її музики і тому не бере грошей за сеанси. Про те, що психоаналітик знайшов у неї чимало прихованих і явних неврозів, і найгірше – вважає її нездатною втримувати лідерство в колективі. Про те, які діалоги вона постійно подумки веде зі своїми батьками, дорікаючи їм у тому, в чому ніколи не наважиться дорікнути у справжній розмові. Про свою самотність і страх перед тим, що кожен наступний чоловік у її житті зникне так само безслідно і без слова докору чи пояснень, як це робили її дотеперішні коханці, з якими вона поводилася, як уміла, і вони спершу мовчки приймали її такою, не намагаючись змінити і не протестуючи, а потім несподівано зникали. Про те, як Яніна колись дорікнула їй, що ця поведінка нагадує колишню поведінку матері Яніни. І що таку поведінку ніхто витримати не в змозі, тому не схильні до конфліктів чоловіки просто зникають, а схильних Маркіяна уникає з самого початку. Як і вони її.

Маркіяна не погодилася із думкою психоаналітика про відсутність у собі рис лідера, влаштувала йому скандал і на деякий час припинила відвідування сеансів. Але їй не давали спокою сумніви з цього приводу, і вона стала частіше замислюватися над нюансами власної поведінки, від цього її невпевненість у собі посилилася і поступово переросла у глибоку підозру, майже впевненість, що її особисте життя не склалося, а професійний ріст зупинився, і цього вже не змінити попри колосальну енергійність і силу переконання, які Маркіяна постійно демонструвала своєму оточенню.

Але все це буде згодом, а тоді, у зачиненій на літо сільській школі, тимчасово переобладнаній на гуртожиток, саме Маркіяна перетворила їх із простої компанії на коло однодумців. Вони приїхали на обов’язкову для студентів їхнього факультету фольклористичну практику, під час якої повинні були ходити по довколишніх селах, розмовляти з людьми і записувати слова народних пісень та переказів. Але, як оголосила уже в перший вечір Маркіяна, занадто багато студентів уже приїздили сюди на практику і давно записали все вартісне, тож не має сенсу витрачати час і зусилля, аби дублювати зібране попередниками. Маркіяна обіцяла згодом поцупити у матері на кафедрі кілька старих зошитів із звітами попередніх років, звідки можна буде все переписати, аби зарахували практику. Оскільки у них є два тижні вільного часу, потрібно використати його творчо, – вирішила за всіх Маркіяна, і всі погодилися.

Фактично з цієї фрази все й почалося. І навіть тепер, коли стосунки їхні вже давно не такі дружні, як тоді, коли вони зустрічаються дедалі рідше, здебільшого випадково, і майже нічого не знають про життя одне одного, кожного з них не залишає відчуття, що та історія не закінчилася разом із тією практикою. Що вона якимось нез’ясованим чином вплинула на їхні подальші долі, можливо, досі продовжує впливати, і саме до цього зводяться усі їхні думки під час випадкових зустрічей, хоча вголос вони ніколи про це не згадують, ніби виконуючи якусь невисловлену домовленість.

Маркіян чомусь постійно згадував одну зі своїх поїздок до Шацька. Ці спогади виглядали недоречними у порожній школі, де вони щоночі засиджувалися до ранку на підлозі порожніх коридорів, а потім відсипалися до наступного вечора, і де через цю плутанину днів і ночей уже важко було відрізнити сон від спогаду. Але він волів вважати це спогадом, бо не дуже любив розмовляти про сни, побоюючись асоціацій із сюрреалістичними, містичними, магічними, розмитими у гіперреальностях зацікавленнями деяких своїх знайомих, для яких сон відігравав роль, набагато важливішу від дійсності. Не любив езотерично-окультного аматорства, таємничих зібрань довкола круглого стола у зашторених кімнатах, викликання духів під паморочливі пахощі ароматичних свічок, сумбурного і хаотичного зацікавлення японістикою, латиноамериканістикою, африканістикою, санскритом, ведами і вченням Блаватської. А особливо зацикленості на своїх снах, намагань інтерпретувати їх за допомогою сонників, кавової гущі чи карт таро. На його думку, з таким же успіхом можна було б робити висновки про своє майбутнє, порівнюючи лінії на долоні із візерунками на шматках березової кори, зрізаної у місцях, де збиратимуть сік. Маркіян не любив усього цього і тому нікому не розповідав про свої нав’язливі спогади, які з тим же успіхом могли бути снами.

Він добре пам’ятав роздовбаний «Ікарус», яким добирався від електрички до зупинки на Свитязі, поблизу кемпінгу. У нього був важкий наплічник із сокирою, спальником, казанком і наметом, бо він приїхав один, а не з компанією, як завжди. Він хотів провести тут кілька днів і вперше залишився сам ночувати в лісі. Але до кемпінгу не пішов, його дратувала така стадність відпочинку, у готелях, на туристичних базах, не кажучи вже про кемпінги. Він не уявляв відпочинку в оточенні не дуже тверезих компаній, верескливих дітей, псів і котів, яких купають в озері, ретельно намилюючи спеціальним шампунем. На відпочинку він не хотів бачити нікого, окрім кількох перевірених друзів, з якими можна було провести поряд цілий день, чудово розуміючи одне одного без жодного слова.

На самому споді його важезного наплічника були книги, він завжди брав їх із запасом, бо ніколи не міг подужати котрусь від початку до кінця, завжди читав кілька відразу, перемішуючи між собою світи і реальності, подумки переносячи персонажів із одного роману до іншого, і часом від цього сюжети навіть вигравали. Хоча згодом, коли після прочитання минав якийсь час і він намагався згадати, котрий герой належить до якої книги, це часто бувало проблематично. У свідомості залишалися лише окремі враження, епізоди, сцени, а все інше зникало у чорних дірах пам’яті. Як осад, що випадає у хімічних сполуках, змішаних під час лабораторної роботи з хімії, або у бутлі з домашнім вином, що його батько тримав біля свого ліжка, нікому не довіряючи цієї пересолодженої алхімії. Таємничий процес бродіння виноградного соку супроводжувався насупленим батьковим чолом, зіпрілою від напруження лисиною, окулярами на носі, перебільшеною серйозністю, з якою батько ставився до своєї місії. Батько дратувався через найменшу спробу його потурбувати, коли розкладав на дивані товстенні папки, набиті розсипами жовтуватих листків з текстом, передрукованим через копірку із великими інтервалами і міцно приправленим загадковими термінами. Маркіян запам’ятав тільки один – «сусло», бо воно найбільше пасувало до вигляду виноградних ягід, які засипали цукром і чекали, аж поки вони зігниють брудними, щоб потім кинути їх до бутля із соком, де все це «переброджувало». І хоча суслом називалося, здається, щось цілком інше, не ці ягоди, слово це мало в собі щось гнилувате, присипане прісністю річкового намулу. Таким виходило на смак і це домашнє вино, належно не очищене і не відфільтроване, з різким кислуватим смаком. Навіть у невеликих кількостях воно залишало по собі важкий бодун. Але батьки все одно щороку заквашували брудний виноград у кількох двадцятилітрових бутлях переважно яблучного або порічкового соку і дуже пишалися кінцевим продуктом, частуючи ним родичів і знайомих і обмінюючись рецептами вдосконалення і здешевлення.

Згодом прийшла мода на газовані вина, і тепер вино зберігали уже не в трилітрових слоїках, закритих марлею та капроновими накривками, а у пластикових пляшках із-під мінеральної або солодкої газованої води. Такі пляшки тоді були ще дефіцитом, тому їх старанно мили після кожного вживання. На дачі батьки досі зберігали кілька мішків із порожніми пластиковими пляшками та скляними банками.

Газованого чи, як називали це батьки, «шампанського» ефекту досягалося за допомогою цвіту бузини, хоча Маркіян так і не збагнув, яким саме чином. Пляшки, наповнені вином із бузиновою «закваскою», швидко тверділи і могли навіть вибухнути, якщо порушити технологію наповнення та закривання. Звук від такого вибуху був значно потужнішим від пострілювання звичайних закруток, які час від часу долинали з комори.

Консервування роками займало центральне місце у застільних розмовах батьків зі знайомими, такі розмови зазвичай супроводжувались обміном журнальними вирізками з обведеним червоним фломастером моторошним словом «ботулізм». А трохи згодом на його місці фігурувало не менш моторошне «сальмонельоз», і цих захворювань боялися не менше, ніж отруєння грибами. Можливо, навіть більше, бо отруєння грибами траплялися часто, і це була знайома проблема, що автоматично понижувало її статус і рівень загрози. А ботулізм і сальмонельоз були знаними переважно з газетних публікацій та розповідей знайомих про їхніх знайомих, у яких нещодавно захворіли сусіди, «і це було страшно». Уявна небезпека, як відомо, завжди страшніша за реальну.

Саме це йому доведеться дуже чітко усвідомити і пережити у численних дублях під час кількох наступних днів, проведених з наметом, наплічником, сокирою та гітарою в одному з лісів Шацького заповідника.

Тодішній експеримент завершився глибоким розчаруванням Маркіяна у власній сміливості. Він думав, що триматиметься мужньо і не відчує ніякого страху, а сам не міг заснути, насторожено вслухався у нічну тишу, а кожен їжак, що пробігав уночі повз намет, примушував його прокидатися і злякано хапатися за сокиру. Це розчарування у собі він переживав ще довго, хоча нікому про це не розповідав і влаштовував собі не менш дитячі покарання. Наприклад, переходив запруджену автомобілями дорогу із заплющеними очима, примушуючи водіїв нервово сигналити. Довго стояв на балконі восьмого поверху, уявляючи собі, що відчуває людина, яка летить донизу. І це було ще страшніше, ніж переходити дорогу, бо Маркіян дуже боявся висоти. Упритул підходив до великих псів без намордника, які загрозливо гарчали, захищаючи господаря у шкірянці та спортивних штанях. Вкручував жарівки, не вимикаючи світла.

Але тепер, у порожній школі, його мучило не тодішнє дитяче розчарування у власній хоробрості, а те, що він ніяк не міг згадати, як називалося те озеро. Він добре пригадував куплену на автобусній зупинці кілометрівку і позначені на ній схожі на клякси з дитячого малюнка озера: Чорне, Пісочне, Пулемецьке. На Пулемецькому він теж був, ледь доїхавши до нього попутною вантажівкою. Туди вела широченна дорога, мабуть, ще дореволюційна, викладена масивними каменюками. Дорога через село Ріо-де-Пульма, як по-остапбендерівськи називалося це місце. На вантажівці він почував себе, немов на кораблі. Трясло так сильно, що назад він вирішив вертатися пішки.

А те інше озеро, мабуть, воно називалося Чорне, хоча певності він не відчував, і ця забудькуватість чомусь дуже його непокоїла, адже вона означала, що такі важливі колись для нього речі почали відходити на другий план. Так поступово він зможе забути і запах білих грибів, яких там багато на кожному кроці, і маленьких сомиків, завезених кимось колись до місцевих водойм. Рибки добре прижилися, і місцеві варять із них дуже смачну юшку. Мозолі, натерті завеликими ґумаками, в яких ловив рибу, продираючись до води крізь заболочені зарості очерету. Красноголовці, яких місцеві підмішують до білих грибів, коли збирають або сушать на продаж. Копчені вугрі, одного він тоді привіз батькам, і риба довго лежала в холодильнику, аж поки не затверділа і не набрала неприємного присмаку холодного загуслого жиру. І тоді ощадливі батьки через силу з’їли вугра, «щоб не пропав». Вони давно не вживали копченого через усі свої підшлункові, гастрити та жовчні, з тих же причин не пили пива, тому запивали вугра чаєм. Маркіяна досі пересмикувало, коли він намагався уявити собі смак цієї огидної трапези.

Цікаво було б поїхати тепер на ті озера, побачити їх дорослими очима, знову розбити намет, обкопавши його з усіх сторін, щоб вода не затікала вночі, якщо раптом піде дощ. Хоча це і не обов’язково робити там, на рівнині, це гірське правило, бо у горах погода міняється значно різкіше та раптовіше. Розпалити вогнище, збити із товстіших гілок лавку для сидіння, як це роблять справжні досвідчені туристи. Розпиляти надвоє пластикову пляшку, з горішньої частини зробити рукомийник, а до нижньої наточити березового соку.

Хоча, мабуть, ця ностальгійна подорож тільки розчарувала б його, бо ті ліси, напевно, давно освоєні туристами та відпочивальниками із як мінімум трьох країн.

Анна розповідала, що їхала зі знайомим до Шацька на машині і переплутала дорогу на карті з державним кордоном. Це трапилося у Замості, куди потрібно було їхати повз Устилуг. Прочитавши на мапі знайому назву, Анна піддалася сентиментальним дитячим спогадам і забула про свою штурманську роль. Тут, в Устилузі, знаходиться колишній літній будинок Стравінського, де було написано знамениту LeSacreduprintemps, «Весну священну». Вони з мамою колись їздили до Львова слухати музику із цього балету у виконанні заїжджої зірки. Анна тоді ще навіть не ходила до школи і добре запам’ятала цей свій перший візит до Львівської філармонії. Але поки Анна захоплено розповідала про все це своєму знайомому, з яким вони збиралися до Шацька, тобто зовсім в інший від Замостя бік, їхнє авто вже опинилося біля митного переходу. Знайомий здивувався, подивився сам до автомобільного атласу і ще довго потім соромив Анну, що вона не вміє орієнтуватися по карті. Вона і справді не вміє, бо не звертає уваги на цілий ряд важливих у цій справі деталей. Наприклад, не перевертає карти догори ногами під час зворотньої подорожі і через це постійно плутає право і ліво у дзеркальному відображенні. Це зворушливо і дуже по-жіночому, зрештою, право і ліво вона постійно плутає і без дзеркального відображення. Лівша, яку мама в дитинстві перевчила. Кажуть, для психіки це менш здорово, ніж для творчості.

Вдруге під час тої подорожі до Шацька Анна зі своїм знайомим мало не опинилася в Білорусі. Цього разу вже не з її вини, просто вони шукали дорогу до озера і не там повернули.

Можливо, вся ця шацька історія пригадалася йому через Анну та її розповіді. Хоча він добре пам’ятав свої враження від тодішньої поїздки, час від часу дбайливо перебирав їх у пам’яті, ніби витираючи від пилюки. Під кожним кущем було повно чорниць, смак яких, як йому здавалося, він і тепер безпомилково відрізнив би від базарних. Чорниці залишали на пальцях сині плями і пахли теплим повітрям мішаного лісу, промережаним павутинням і мохом. Цей мішаний ліс несподівано переходив у святковість білих березових гайків або у здорову сухість під соснами і пружний опір глиці під ногами, тягучий дух заболочених очеретів, вогкість папоротників, всюдисущість грибів, яких тут, здається, навіть більше, ніж вовчої ягоди.

Він майже не купався тоді в озері, зайнятий то приготуванням юшки, то збиранням грибів, то рибальством, на читання не вистачало часу, тільки вечорами, біля вогнища, дозволяв собі трохи побренькати на гітарі.

У дитинстві він кілька разів їздив із батьками до Шацька і ще відтоді пам’ятав, яка холодна там вода о восьмій ранку, тоді це дивувало його, бо на морі вода прогрівалася значно швидше. Зате все решта на морі було жорсткіше, ніж тут, тверда морська вода неохоче дозволяла долати свій опір і залишала на шкірі паперову солону сухість, а прісна завжди була теплувата і гидка на смак. Пісок морського берега бував вогким і холодним або розпеченим і майже ніколи не досягав помірної і лагідної температури, як тут, біля озера. Усе біля моря було розраховане на контрасти – спека і штиль, а потім раптом дощ і шторм, вранці прозора, тепла і лагідна вода, а по обіді – брудна, мулиста і холодна, якась жалюгідна імітація рослинності, що покірно вигорає ще у травні. Його морські й озерні спогади об’єднував, мирив між собою наскрізний запах дорожньої пилюки, який ще довго після повернення додому зберігала засмагла шкіра і через який йому в непровітрених і захаращених помешканнях завжди чомусь згадувалася виснажлива подорож до води. Від запаху пилюки у нього завжди починала боліти голова і чомусь живіт.

Маркіян пам’ятав також, що на Пісочному, куди вони їздили з батьками, йому сподобалося більше, ніж на Свитязі, куди вони теж їздили. Але тепер у нього навіть думки не виникало, що можна було б відпочивати на котрійсь із цих обдертих совкових баз із п’ятиразовим макаронно-маргаринним харчуванням. Це все було для цивільних, а він давно не уявляв собі відпочинку без ґумаків, сокири і казанка.

Йому пригадувалася дорога до Шацька, із праслов’янськими назвами сіл і містечок, усі ці Любомлі, Піщі, Краті, і навіть знайоме Радехів, яке тут, мабуть, має наголос на першому складі і цим відрізняється від омонімічного містечка під Сокалем. Він пригадав собі навіть рік заснування 1327, і здається, це був таки Любомль, уже недалеко від Шацька, із такими дивними, несхожими на поширені у галицьких селах будиночками, цегляними, добротними, часто пофарбованими у традиційні тут синьо-жовті кольори, із несподіваними дерев’яними прибудовами, схожими на корму пенсіонованого річкового судна. Автобус провозив його повз «Кафе № 3», і Маркіян подумав собі, що так могла б називатися популярна рок-група.

Одного ранку, це було напередодні Купала, Маркіян прокинувся і раптом згадав, що озеро називалося Соминець.

Обговорення ідеї і навіть її майбутньої реалізації ставали все інтенсивнішими. Важливо було придумати щось абсолютно оригінальне, вразити всіх і назавжди закріпити за собою репутацію непересічних і талановитих. Про це, ясна річ, не говорилося так прямо, адже попри те, що вони лише почали здобувати вищу освіту, вже встигли довідатися, що нових ідей давно не існує, можна хіба що вміло пригадувати давно забуте, акуратно присвоюючи собі його авторство.

Ідея, над обговоренням якої вони тепер так плідно працювали, виникла у них уже давно, ще на початку їхньої дружби, коли вони вперше у великій таємниці показали одне одному свої вірші, які трохи різнилися з формального боку, але тематично і навіть на рівні образів були разюче схожими. Із них потужним струменем била мрійливість, неприхована туга за справжнім коханням і прихована за коханням бодай яким-небудь, лилися ріки дощу і кави серед затишних вуличок старого міста. Площі, фронтони, парасолі, філіжанки, нечіткі силуети і невисловлені почуття. Поки кожна з них потай вписувала римовані рядки про це до власного зошита і нікому не показувала, все це здавалося геніальним. Але коли обмін написаним відбувся і було з жахом виявлено разючу схожість і повну безнадійність написаного у всіх їхніх зошитах, з’явилися тривожні сумніви у власній обдарованості. А слідом за цим прийшло рятівне рішення змінити традиційну концепцію літератури. Адже будь-яке справді яскраве явище повинно заперечувати все, що до тієї пори вважалося каноном.

– Абстрактне мистецтво традиціоналісти теж спершу вважали мазаниною, – натхненно проповідувала Маркіяна. – А у радянські часи офіційно визнаною була лише справжня соцреалістична графоманія. Тому поняття того, що є літературою, а що нею не є, – це лише справа приватного переконання кожного. Ми можемо прийняти для себе розширене розуміння літератури, і таким чином літературну вартість матиме будь-яке написане речення, важливим є не так сприйняття цього речення оточенням, як поштовх, що привів до написання, тобто наявність натхнення. Якщо той, хто писав, був охоплений поривом натхнення, творчість його справжня, у ній закладені справжні людські почуття, і ці почуття завжди можна проінтерпретувати і відчути уважному читачеві. Усяка інша творчість оголошується нами несправжньою. Це буде бомба, – завершила Маркіяна свою промову.

І всі погодилися з нею, що це справді буде нечувана досі в літературі, принаймні в українській, революція і довкола їхньої теорії десятиліттями сперечатимуться літературознавці, а згодом історики ідеї, їхні твори увійдуть до шкільної програми і канону української літератури кінця ХХ століття, вони стануть відомими. Момент цього прозріння, як це часто буває з такого типу прозріннями, припав на глибоку ніч, і від цього ейфорія від власної геніальності стала ще більшою. Вони ще довго мріяли, уявляючи себе майбутніми гуру від поділу літератури на справжню і несправжню за тільки їм відомими, хоча до кінця і не визначеними та не усвідомленими, а можливо, і неіснуючими в площинах логіки, а лише інтуїції, критеріями. І критерії ці, попри всю невизначеність, людство змушене буде визнати і прийняти як єдино правильні.

Тепер потрібно було дати назву угрупованню, здатному генерувати такі потужні ідеї. Вирішили скласти в абревіатуру перші літери власних імен, не переймаючись банальністю такого ходу.

Маркіяна

Анна

Ляна і

Яніна разом викликали дещо інфантильні асоціації, і тоді вирішили додати до гурту ще Маркіяна, хоча він і опирався, поки за його переконання не взялася Анна. Тепер назва їхнього угруповання звучала МАМЛЯ. Хоча і трохи опецькувато, зате оригінально. Вони були задоволені собою.

Для початку вирішили написати п’єсу, точніше перформанс із синкретичним поєднанням різних видів мистецтва. Текстову основу складатимуть їхні вірші, покладені на музику і зіграні Маркіяном. П’єса, а точніше перформанс, називатиметься «Три етюди зі смутком», гарно, скромно і, головне, оригінально, як чомусь їм тоді здавалося. Основною темою стане нещасливе кохання, бо такою була основна тема їхніх віршів. Відібрати вірші, які звучатимуть зі сцени, було нескладно, з цим вони впоралися за один вечір. Гірше було придумати, як пов’язати ці вірші між собою тематично.

Трохи промучившись над цим завданням, вирішили відкласти його на потім і для початку написати музику до відібраних віршів, що доручили Маркіянові.

Йому, ясна річ, найпродуктивніше працювалося із текстами Анни, і вже за кілька днів він написав шість пісень, що складалися у досить виразний цикл під умовною назвою «Мрії про нього».

Вірші Маркіяни та Яніни важче лягали на музику, а найбільше Маркіян мучився із поезіями Ляни, яка багато експериментувала з формою. Настільки багато, що, як зізнався комусь із них потай Маркіян, він не завжди здатен роздивитися у цій формі зерно змісту. Одного разу він навіть написав пародію на вірш:

твої чорниці бачили горіх ми йшли за ними босоногим полем і це не ти це твій болючий сполох твої чорниці бачили горіх,

і так далі ще чотирнадцять куплетів, усе, ясна річ, з малої букви і без розділових знаків, аби не виникали підозри у схильності до традиціоналістської поетики. Куплети Маркіян залишив без змін, а рефрен звучав у його варіанті наступним чином:

твої чорниці пісяли в пиріг.

І хоча Маркіян так і не наважився показати цей приспів Ляні, вона все одно довідалася, потай образилася на Маркіяна і викреслила вірш із зошита із написом «Твори» на обкладинці.

Період творчої кризи минув, і МАМЛЯ, точніше МАЛЯ повернулася до сценарію свого перформансу, залишивши музичну частину в руках якщо не професіонала, то у кожному разі набагато досвідченішого за них Маркіяна. Після досить тривалих суперечок усі погодилися, що ідея для поетичної п’єси не мусить бути якась надто вже конкретна, тому можна залишити все як є і зробити композицію музично-поетичною. Тобто основу сценарію складатимуть пісні Маркіяна на слова Анни, які виконуватиме вона сама, до них додаватимуться пісні Маркіяни на її ж слова і її ж музику (потай розкритиковану Маркіяном, про що знала тільки Анна), на тексти Яніни Маркіян обіцяв придумати ще кілька композицій, і вона також мала би співати їх зі сцени. Без музики залишалася тільки Ляна, але вирішили, що це не проблема, оскільки вона все одно не співає, то просто прочитає свої тексти, і це навіть урізноманітнить усю імпрезу.

Ляна радо погодилася, бо комплексувала не лише з приводу відсутності музичного слуху, а й через те, що ніколи не грала в жодній самодіяльності. Якщо не рахувати шкільні ранки, на яких вона декламувала вірші, а рахувати їх не можна, бо хто ж не декламував віршів на шкільних ранках свого піонерського та комсомольського дитинства, безнадійно просяклого випарами спареного молока зі шкільних їдалень, мастики до підлоги та порошку хлорки, що старанно виконував свою майже символічну функцію і створював ілюзію чистоти, забиваючи органічний сморід дитячих туалетів смородом неорганічним.

Комплексувала Ляна і через штучні квіти у вітальні своїх батьків, з яких мама щосуботи примушувала її витирати пил. Через город і дачу, на які її примушували їздити, тоді як Маркіяна та Яніна ходили з батьками до філармонії, де у них був абонемент, а після філармонії – на каву до майстерень художників, про існування яких ні Ляна, ні її батьки не підозрювали. На дачу батьки Маркіяни та Яніни також їздили, але тільки для того, щоб посмажити шашлики і позбирати яблука в сезон, окрім дерев на їхніх ділянках росла ще трава, яку вони не підстригали.

Ляна розуміла, що рано чи пізно їй доведеться запросити до себе додому товариство, наприклад на день народження, і тоді всі побачать це. Побачать жахливий кришталь за склом, безкінечні, ніким ніколи не читані і старанно вишикувані на полицях за кольором і розміром томи Вадима Собка, Михайла Стельмаха та Павла Тичини пізнього періоду творчості, серед яких самотньо виділяється золотим тисненням перший том Джека Лондона, взятий на макулатуру (талони на решту томів у мами витягли з сумки разом із гаманцем), і два томи Євгена Гребінки. Ляні Джек Лондон був ближчим за Гребінку, хоча це і не виправдовувало такого недолугого вибору, фактично відсутності вибору. Це було не до порівняння із дубовими столами та шафами у помешканнях батьків Маркіяни та Яніни, де не було ніяких «стєнок» і синтетичних килимів на стінах, а лише масивні антикварні креденси та полиці з книгами, квіти тільки живі і тільки у керамічних вазах, ніякого кришталю, на стінах – оригінали картин сучасних художників.

Хоча всі вони мешкали у висотних новобудовах, батьки Маркіяни та Яніни опинилися там випадково. Вони не отримали помешкання у центрі міста з високими стелями, п’єцами та мідними, ще австрійськими, рукомийниками тільки тому, що відразу після одруження посварилися із батьками і вперто вирішили «як усі» стати в чергу на квартиру, замість того щоб скористатися батьківськими зв’язками. Та й район, де мешкали Маркіяна та Яніна, вважався престижнішим за той, де отримали квартиру батьки Ляни. Хоча причини цієї престижності і виглядають достатньо загадковими, бо як тоді, понад п’ятнадцять років тому, так і тепер ліфт у їхньому будинку працює нерегулярно, а дертися на тринадцятий поверх, де мешкали Маркіяна та Яніна, потрібно сходами, що ведуть крізь неосвітлені нутрощі сходової клітки, смердючі і моторошні, попри незвичну для таких будівель наявність балконів, вийти на які можна просто зі сходів. Ці балкони чомусь додавали сходам ще більшої моторошності, напіврозтрощені і позбавлені стекол двері від них тужливо гойдалися на єдиній завісі, вискрипуючи чи то погрози, чи то попередження, а вітер несподіваними поривами закидав звідти пригорщі холоду, мряки і липкого невитравного бруду.

Те, як виглядало всередині помешкання батьків Ляни, було не до порівняння із карпатськими ліжниками, якими накривали свої ліжка Маркіяна та Яніна, ці ліжники тоді ще не стали предметом кічу, який продають на кожному базарі і просто на вулицях, їх було важко дістати, і вони цінувалися людьми з хорошим смаком на відміну від штучних квітів, які так подобалися Ляниним батькам. Не кажучи вже про бібліотеки. Томи і томи, полиці і шафи, цілі кімнати світової та української класики, якихось ніколи раніше не бачених Ляною польських видань, альбомів із репродукціями, платівок із рідкісними записами. Навіть закрутки у них були якісь інші, як здавалося Ляні, вишуканіші і не такі приторно солодкі. Тільки кавовий та яєчний лікери їхні мами робили за тим самим, вирізаним із журналу «Здоровье», рецептом. Це чомусь трохи заспокоювало Ляну.

Часом, коли вони бували у Маркіяни, до її батьків приходили гості, і з сусідньої кімнати було чути уривки розмов. Це були зовсім інші розмови, ніж ті, до яких Ляна звикла під час застіль у неї вдома. Тут не розповідали анекдотів про чукч і про те, що «приходить чоловік додому, а жінка з коханцем…», а ділилися враженнями від поїздок. Найчастіше по Карпатах. Ці враження теж були зовсім незвичними для Ляни, точніше, незвичним було те, що хтось взагалі звертає увагу на такі речі. Наприклад, батько Яніни, який тепер жив із мамою Маркіяни, розповідав про гуцулку, яку бачив десь біля Косова, вона стояла у розкішній вишитій сорочці, кептарику, а замість запаски у неї була якась імпортна нейлонова шмата у великі ядучо жовто-червоно-зелені квіти, з-під шмати визирали сині спортивні штани і кеди. А батько Маркіяни, який тепер мешкав із мамою Яніни, розповів про гуцула, який приїхав до міста продати тайстру, кілька старовинних топірців і шкіряний пояс, а на всі гроші накупив штучних квітів та крепдешину на подарунки, «бо то файне». Усі сміялися, а Ляні хотілося плакати від різкого відчуття несправедливості, яке закололо її десь «у ямці», як це називалося у них вдома.

Хоча, можливо, кололо її від трохи заміцного кавового лікеру, що вони пили його разом із дорослими. Тут, у селі, під час фольклорної практики, вони також готували собі кавовий лікер. Щоправда, кави у них було мало – лише одна бляшанка розчинної індійської, тоді нерозчинна кава траплялася ще достатньо рідко. Пили переважно розчинну, яку теж було непросто дістати. Порошок розтирали із великою кількістю цукру, кількома краплями води та шматочком цитрини, заливали окропом, а в охолоджений напій вливали спирту або горілки.

Літрового слоїчка спирту, який батьки дали із собою Маркіяні з медичною метою, мало вистачити на всіх для двох тижнів щонічних чувань над писанням п’єси. Тому використовували інспіруючий напій вкрай економно, і «кавовий лікер» виходив у них лише трохи темнішим за звичайну воду і на смак аж ніяк не кавовим і не спиртовим, зате дуже солодким.

Цукор у селі дефіцитом не був навіть у цю гарячу пору закруток. Окрім цукру і солі, асортимент сільського продмагу із криво прибитими дерев’яними полицями доповнювали сірники і самотня пляшка оцту. Двічі на тиждень завозили хліб, і тільки тоді це приміщення по-справжньому ставало схожим на магазин, переважну більшість часу виконуючи роль місця зустрічі місцевих п’яниць, які, мабуть, приходили не просто так, і для них у підсобці відкривалися ширші перспективи, ніж для відвідувачів із «білого входу», не кажучи про практикантів.

Але важливим був не смак і навіть не стан алкогольного сп’яніння, досягнути якого їм так ніколи і не вдалося, а сам ритуал. Тому вони щовечора сідали за колективне писання п’єси навіть після того, як закінчилися запаси кави і спирту, і страшенно пишалися цим, як вони називали «феноменом колективної творчості». Часом на Анну з Маркіяною находило натхнення, вони забирали у Маркіяна гітару і самостійно намагалися покласти на музику свої вірші. Переважно у них виходили довгі тужливі пісні, які вони вимагали від Маркіяна підбирати на гітарі «переборчиком», а не синкопою, хоча він явно віддавав перевагу синкопі, а до переборчика ставився зневажливо. Для Ляни, яка не мала не лише музичної освіти, а й слуху, усі ці дискусії були малозрозумілими, вона більше здогадувалася з інтонацій, ніж із діалогів, у яких постійно траплялися незнайомі їй слова. Мелодії Маркіяна їй подобалися більше, хоча вона ніколи не наважилася б сказати про це вголос, аби не настроїти проти себе дівчат.

Найбільший сценічний досвід у їхній компанії мала, без сумніву, Анна. Її мама колись була солісткою столичної опери, куди потрапила не лише завдяки впливовому коханцю, тоді без впливових зв’язків нікуди не можна було потрапити, а й завдяки рідкісному колоратурному мецо-сопрано. Але через кілька років дуже успішної кар’єри і гастролювання за кордоном неплановано завагітніла від того ж коханця і не погодилася на його пропозицію позбутися дитини. Після важких пологів вона втратила голос і поїхала вчителювати до сільської музичної школи, хоча коханець пропонував влаштувати у тепле місце в столиці. Ця драматична історія не лише наповнила наскрізним трагізмом існування Анни та її матері, а і вирізнила їх серед оточення, принаймні так мама змалку виховувала Анну, плекаючи в ній відчуття обраності, інакшості, необхідності виконати таємничу місію, яка зробить її існування змістовним.

Вечорами вони з матір’ю часто вбирали вечірні сукні кольору кави з молоком, розпускали волосся, мама Анни сідала до роялю (одна з небагатьох згадок про минуле), і вони співали кілька годин підряд. Анна успадкувала від матері абсолютний музичний слух, але голос її був звичайним сопрано, хоча і добре поставленим та гнучким. Мати Анни співала тепер слабеньким мецо-сопрано, і близько не володіючи колишнім діапазоном. Колір їхніх однакових суконь був трохи світлішим за колір шкіри, на шиї кожна з них носила разок справжніх перлів, як Анна, так і її мати мали гладеньку шкіру світло-шоколадного кольору, темно-русяве ледь хвилясте волосся і яскраво-голубі очі. Навіть якби вони зовсім не вміли співати і не виділялися серед оточення ніякими іншими талантами, така незвична зовнішність примусила б односельчан ставитися до них якщо не з пошаною, то принаймні з побоюванням, як традиційно трактували надто гарних або несхожих на інших жінок.

Час від часу у розмовах про Анну та її матір виринало сказане майже пошепки «відьма», але це траплялося рідко, та і говорили про них нечасто, ще рідше говорили з ними, вони існували самотньо (чи усамітнено?), відокремлені від усіх своєю несхожістю. Ніколи не сперечалися із сусідами про межі свого городу, не радилися про те, яке насіння краще купувати, як вигодовувати курчат чи свиней. Та і не було у них ні курчат, ні свиней, ні навіть поля, єдина хата в селі без господарки, єдина хата, у якій ціла кімната була заповнена полицями з книгами. Мати Анни привезла із собою в село окрім рояля велику бібліотеку, успадковану від дідуся-архітектора. Ще дитиною Анна страшенно любила гортати старі книги у масивних твердих обкладинках, вдихати їх солодкавий запах, до якого примішувалося щось гіркувате і чомусь асоціювалося із небаченим нею тоді ще мигдалем, спостерігати, як підіймаються вгору порошинки над сторінками, і розглядати малюнки.

Однією з її улюблених книг стало якесь подарункове видання «Дон Кіхота» 60-х років російською мовою з репродукціями ілюстрацій Доре. Книга мала альбомний формат, тонкий глянцевий папір з приємною легкою жовтизною, ілюстрації були прикриті листками молочно-прозорого тонкого паперу, що його вони називали калькою. На такому папері вона вчилася обводити контури малюнка, підставленого знизу, а її мати зберігала вирізані з такого паперу викрійки старомодних фасонів одягу, зроблені тіткою, яка померла ще до народження Анни.

Мати Анни не любила готувати, і ця байдужість до всього, пов’язаного з домашнім господарством, передалася Анні. Вранці і ввечері вони харчувалися канапками із чаєм або кавою, в обід мама часом варила зупу з готових горохових брикетів і страшенно тішилася всім новинкам швидкої кулінарії, які потроху просочувалися до їхнього села з-за польського кордону. Кілька разів на місяць Анна з мамою їздили до райцентру і привозили звідти цілі торби, напаковані консервами, макаронами, крупами (вони єдині в селі закуповували крупи та цукор кілограмами, а не мішками), паперовими торбинками з приправами, бульйонними кубиками, розчинними зупами та іншими доступними напівфабрикатами.

Коли Маркіян вперше залишиться в гуртожитській кімнаті Анни вечеряти і запропонує приготувати картопляне пюре до принесеної ним печеної курки, Анна лише зниже плечима і скаже, що це неможливо, бо у неї немає торбинки з порошком для картопляного пюре. Здивований Маркіян покаже їй на картоплю, майже запліснявілу у шафці, і тоді Анна з подивом дізнається, що картопляне пюре можна готувати з цілої картоплі. Це стане для неї таким відкриттям, що вона навіть поділиться ним з матір’ю. Та лише знічено посміхнеться і відчує легкі докори сумління, але не змінить своєї звички варити картоплю виключно «в мундирах», бо чистити і різати її сирою вимагає надто великих зусиль, не кажучи вже про якесь там пюре.

Те, що Анна стане акторкою, було відомо завжди. Ще задовго до того, як тема майбутньої професії почала набувати актуальності. Обговорювалося лише те, куди саме вступати Анні, адже мати хотіла дати їй якомога кращу освіту. З дитинства Анна з мамою двічі на тиждень їздили до райцентру, де була школа дитячої театральної майстерності. Там вона брала приватні уроки вокалу та гри на фортепіано. Анна ніколи не розповідала, чому раптово змінила рішення і вступила на їхній факультет. Можливо, так сталося після того, як її вірші, надруковані кілька років тому у районній газеті, випадково потрапили на очі одному відомому столичному поетові і дуже йому сподобалися. Відтоді він опікувався Анною, давав їй почитати необхідні, на його думку, книги, кілька разів на місяць запрошував на обід. Анна показувала поетові все написане, і якби не його надто поважний вік, це могло б дати привід для пліток.

Анна, як і її мати, дуже любила вдягатися у речі з індійських магазинів, і такий гардероб добре пасував до їхніх схильних до повноти фігур. Мати Анни своїми округлими формами давно нагадувала знаних негритянських співачок, принаймні розповсюджені стереотипні уявлення про них. Фігурка Анни, наразі майже тендітна, з круглими стегнами та литками, обіцяла з віком стати такою ж, як у матері. Але ця повнота не просто личила їм обом, вона чомусь навіть підкреслювала відчуття легкості і навіть крихкої витонченості, яке створювали вони обидві, швидко крокуючи поряд у своїх довгих просторих сукнях і підібраних в тон хустках, що ними вони підв’язували довге, розпущене, ледь хвилясте волосся.

Вони щоночі сиділи у темних і порожніх шкільних коридорах і, втомившись від власної творчості, починали хором співати пісні групи, створеної та розваленої колись Маркіяном. Він спершу мляво протестував, але потім змирився.

На фольклорну практику приїхала ціла їхня група, тобто двадцять п’ять чоловік, статеву однорідність яких порушували окрім Маркіяна (для якого це була вже друга спроба здобути вищу освіту, з четвертого курсу фізичного факультету його вигнали кілька років тому) ще староста групи Тарас і викладач Петрик, якого так називали через молодий вік і якусь трохи півнячу зовнішність. Петрик щойно закінчив аспірантуру і здобути викладацький авторитет ще не встиг. Протягом кількох перших днів він несміливо намагався мотивувати МАМЛЮ піти разом із рештою групи на пошуки фольклорних здобутків, і одного дня йому це навіть вдалося. Але це був перший день після свята, і всі селяни із самого ранку подалися в поле, тож розмовляти не було з ким. Тільки Маркіяні вдалося знайти якусь дев’яностолітню бабусю, що, мабуть, була вже не надто при пам’яті, бо розповідала щось невиразне про Івана-шахтаря, який збожеволів на Купала і тепер щороку викидає когось із вікна. Після двогодинної бесіди із беззубою старенькою, яка не вимовляла половини букв, Маркіяна повернулася до школи розлючена і сказала Петрикові, що вона більше нікуди не піде. І відтоді вони справді жодного разу не вийшли виконувати свої студентські обов’язки.

Зате вже на початку другого тижня у них був практично готовий текст п’єси, точніше, поетично-музичної композиції. Сцена мала би виглядати аскетично просто, на задньому плані – дві маски з античного театру – трагічна і комічна. Акторки – вбрані у хітони блідо-рожевого і ніжно-голубого кольору, у вінках із живих квітів. Яніна запропонувала ромашки, бо їх білий колір асоціюється із невинністю. Маркіяна погодилася із кольором, але сказала, що ромашкам бракує вишуканості, тому зупинилися на ліліях. Дівчата, які по черзі виходитимуть на сцену, щоб співати або декламувати власні вірші, одягатимуть трагічну або комічну маску відповідно до змісту вірша (згодом виявилося, що комічні були зайвими). Маркіян акомпануватиме, його також вберуть у туніку і лавровий вінок. Сам Маркіян запропонував одягнути на нього костюм козла, себто сатира, щоб символізувати комічний елемент їхньої вистави. Але дівчата вирішили, що це буде надто вульгарно.

Вони перечитали текст п’єси в особах і були дуже задоволені результатом, адже музичний супровід, на їхню думку, дуже вдало доповнював тексти віршів, а все разом плавно переводило плотську проблематику кохання на вищий, метафізичний, рівень. Аби додатково підкреслити це для глядача, вони вирішили, що Ляна, як єдина акторка, яка не співає, замість читати свої вірші, виступатиме в ролі міма. А мім проголошуватиме філософські сентенції у паузах між двома піснями. Сентенцій було кілька:

– Кохання – це вічність, яку неможливо оминути.

– Світ – жорстокий, мистецтво – жертва цього світу.

– Не кохати – означає не жити.

Їм здавалося, що зайва патетичність, яку важко було не помітити у цих фразах, сприйматиметься як іронія, адже всім відомо ще з курсу античної літератури, що мім – персонаж комічний.

Аби доповнити класичне обрамлення п’єси, вони написали парод – першу пісню хору, яка виконується на початку трагедії.

Тепер потрібно було провести першу репетицію – читку тексту, щоб вирішити, як працювати далі, тобто хто візьме на себе роль режисера.

Зробити це запланували наприкінці першого тижня їхньої практики, що припадав на свято Купала. Маркіяна переконала Петрика провести святкування в лісі, біля багаття, поряд з річкою, з ворожіннями та стрибанням через багаття. Відтворити відомі і малознані купальські обряди і все старанно занести у звіт про практику. А під ранок МАМЛЯ обіцяла прочитати однокурсникам щойно завершену п’єсу і послухати критичні зауваження.

Петрикові ідея сподобалася, хоча він, як фаховий теоретик драми, сумнівався, що можна писати хороші п’єси, не знаючи теорії драми, а на другому курсі, який закінчила МАМЛЯ, цієї теорії ще не вивчають. Але він тримав ці сумніви при собі і не наважувався висловлювати у присутності доньок завідувачів кафедр, на одній із яких збирався восени почати працювати.

Увечері п’ятниці, напередодні купальської ночі, у тимчасово перетвореній на гуртожиток для практикантів сільській школі панувало пожвавлення. Студентки вбирали найкращі із привезених речей, підфарбовувалися, плели вінки. МАМЛЯ зібралася на фінальну нараду. Всі хвилювалися. Одні – за долю ворожінь, інші – з відомих усім аматорам причин. Вирушати вирішили близько дев’ятої, щоб до темряви встигнути знайти затишну галявину і назбирати дров для вогнища. Перед дев’ятою мальовнича дівоча група вишикувалася на подвір’ї школи, на неї задивлялися селяни, які проходили повз у своїх передсвяткових клопотах.

Усе так добре починалося, – як сказав би зі своєю характерною схильністю до шаблонних висловлювань мім, перенесений із класичного грецького театру до їхньої п’єси.

Місце вони знайшли майже відразу – це була оточена деревами і квітами простора галявина. Натягали і поскидали на велику купу гілок, довкола вогнища поклали грубіші колоди, на яких посідали. Практикантки весело перешіптувалися, чекаючи, поки хлопці розпалять багаття. Досить швидко стало зрозуміло, що крім Маркіяна ніхто із чоловічої частини їхньої компанії цього не вміє. Маркіяна мовчки кивнула Анні, але та й сама з повагою дивилася, як вміло Маркіян розкладає гілочки, роздуває спершу невеличке полум’я, далі докидає все грубіші дровеняки. Він же виявився єдиним, хто здогадався взяти із собою до лісу сірники. Почало сутеніти, і незабаром біля вогнища стало зовсім затишно. Пустили по колу прихоплену із собою трилітрову банку з кавовим лікером. Анна затягнула:

Ой на Йвана зілля рвала в городі садила…

Яніна підхопила, долучилися всі решта. Маркіян побренькував на гітарі.

Гілки жваво спалахували, потріскували і вистрілювали вгору вогниками, більшість із яких зникали в темряві, але деякі влучали в ноги практиканток, вкраплюючи до злагодженого хору поодинокі верески. Але поволі романтичний настрій, викликаний першими сутінками і кількома ковтками напою з трилітрової банки, почав випаровуватися. Спів потроху перейшов у суперечку про те, які саме ворожіння слід застосовувати на Купала, а які – лише на Андрія і чи існують щодо цього взагалі якісь обмеження. Усім було зрозуміло, що сама по собі ідея відтворення купальського обряду, яка так усім сподобалася, не була підготована належним чином. І тепер ніхто не знав, що робити далі – стрибати через вогонь, спускатися до річки, щоб пускати вінки, чи шукати в темряві квітку папороті. Сидіти довкола вогнища до ранку нікому не хотілося. Хтось мав би прийняти рішення і покерувати групою, але Маркіяна, Яніна, Анна і Ляна були занадто перейняті майбутньою презентацією п’єси, Маркіян захопився підбиранням мелодії до нового вірша Анни, а Петрик замріяно втупився у вогонь. Поміж практиканток почастішали незадоволені перешіптування.

І раптом здалеку почувся тріскотливий звук мотора. Всі затихли, а за якийсь час на галявину в’їхав мотоцикл з двома кремезними хлопцями. Той, що сидів ззаду, ковтнув із майже порожньої пляшки «Пшеничної», яку тримав у руці, і радісно вигукнув:

– Ого, а тут нармальна тусня!

Потім не стримався, відгикнув і автоматично додав:

– Бля.

Але тут же виправився:

– Ой, звиніть.

Мотоцикл зупинився, і хлопці зійшли, уважно роздивляючись довкола. Студентки на колодах мовчки знерухоміли і сиділи, застиглі як пам’ятники, із поскладаними на колінах руками. У декого віночки посповзали на очі, але поправити їх вони не наважувалися. Вони поводилися як загіпнотизовані крілики під пильним оком полоза, коли кожен порух жертви може наблизити момент вирішального кидка. І хоча нерухомість може наблизити цей момент із тим же успіхом, жертва чомусь обирає заціпеніння.

– Хелоу, тьолкі, – п’яно посміхнувся водій мотоцикла, дебелий і коротко пострижений, у шкірянці й обвислих на колінах спортивних штанях. – Шо у вас тут, тіпа, діскатєка?

Тьолкі мовчали. Ляна пошукала очима Петрика і побачила, як вони з Тарасом дружно відступають назад, крок за кроком, ніби збираються заховатися за нерухомий хор практиканток. Маркіян продовжував побренькувати на гітарі.

– Я фігєю, у віночках, тіпа, – продовжував водій і представився: – Я Андрюха, тіпа. А це Вєталь, – він показав на супутника, що вже допив горілку і тепер витирав руки об свої засмальцьовані спортивні штани.

– І музон є, ніштяк, – сказав Вєталь і знову відгикнув, але цього разу без «бля».

– Ну шо мовчите всі? Бачу, випить пора, а то замерзли у своїх віночках. Щас ісправим ситуацію. По бистрячку, тіпа, з’їздим, привезем ще пацанів, водкі, посидим. Ніштяк? Правда, Вєталь?

Вєталь енергійно закивав.

Маркіяна енергійно струснула головою і зробила рішучий крок уперед.

– Андрію, – сказала вона театральним голосом. Надто театральним, ясна річ, але тут було не до тонкощів.

Усі дружно повернули голови в її бік, і тільки хор, чи, якщо вам так більше подобається, масовка із практиканток у віночках, продовжувала сидіти нерухомо.

– Андрію, – повторила Маркіяна і театрально провела рукою по волоссю. – Це доля привела тебе сюди, до нас. – Андрій ступив крок до неї, Ляна здригнулася, але Маркіяна не зрушилася з місця. Тільки в голосі її з’явилася додаткова металева нотка, яка могла бути наслідком тамованого хвилювання. Хоча могла бути і додатковим акторським ефектом.

– Тебе привела доля і вона, – Маркіяна показала пальцем угору. – Твоя Іванка, вона стежить за тобою звідти, з неба. Іди до мене, покажи свою руку, ти ж бачиш, я все про тебе знаю.

Андрій раптом змінився в лиці і якось обм’як, здавалося, він зараз сяде поряд із нашими практикантками, одягне віночок і застигло втупиться у вогонь.

– З-звідки ти з-знаєш про… – запитав він затинаючись.

– Не став зайвих питань, Андрію, доля не має звички відповідати. Як ти думаєш, хто ми такі?

– З міста, тіпа, – невпевнено відповів Андрій, на не дуже свіжій майці якого було написано BOSS.

– Насправді ми – звідти, – тим же глибоким театральним голосом сказала Маркіяна і невизначено показала вгору, кудись між Чумацьким Шляхом і сузір’ям Лебедя. – І сьогодні, на Купала, – єдиний день, коли ви, смертні, можете зустрітися з нами. Ти знаєш, що цей день для тебе особливий. І тому твоя Іванка послала тобі зустріч із нами, щоб застерегти від небезпеки.

Андрій мовчав, на його верхній губі виступили краплинки поту.

Ляна подивилася на Маркіяну і побачила, що коліна у тої тремтять. Потрібна була термінова допомога, бо одне зайве слово, один неправильний рух, і хлопці отямляться та зрозуміють, що їх розводять.

– Ходи сюди, Андрію, – підхопила Ляна надто театральні інтонації Маркіяни. – Дивися, ця дівчина має очі різного кольору, невже ти не віриш, що вона бачить майбутнє?

Обоє хлопців, як заворожені, підійшли до Маркіяни, у якої справді одне око було синім, а друге – карим, і цей контраст можна було розгледіти навіть при мерехтливому світлі вогнища.

– Дай твою руку, я подивлюся, що кажуть лінії, – продовжувала Ляна і намагалася пригадати хоча б щось із прочитаного у дитинстві про хіромантію, ворожіння на картах, сонники, гадальники, побажальники і всю цю фігню з містичними блядями включно. Про блядів вона тоді ще не знала і про Подерв’янського ще не чула. А якби і чула, то напевно не замислюючись визнала б його творчість цілковитим несмаком і знущанням над справжньою високою поезією.

Але і з відомого їй на тему езотерики нічого корисного в голову не приходило, тільки якісь сумнівної точності прогнози з газети: «Ваші почуття суперечать логіці», «Стережіться блондина з карими очима», «Приховуйте ваші почуття, за вами стежать». Трохи повагавшись, Ляна вирішила, що неконкретність формулювань у даному випадку може виявитися перевагою, і впевнено взяла в руки долоню Андрія.

– Ого! – багатозначно сказала вона і відчула, як хлопець здригнувся. – Лінія серця розходиться з лінією душі. Це небезпечно, – сказала Ляна.

– Ти хочеш піти за нею, але Бог не бере тебе? – включилася в розмову Маркіяна. Рука Андрія дрібно затремтіла.

– Дай мені другу руку, – вимогливо наказала Маркіяна. Але Андрій відсмикнув обидві руки, сховав їх за спину і запитав, обводячи поглядом галявину:

– Ви шо, вєдьми?

Маркіяна зареготала, намагаючись, щоб цей сміх лунав загрозливо, але не знущально. Ляна розуміла, що вони сильно переграють, і якщо хлопці ще хоча б трохи протверезіють, то просто розмажуть їх по найближчих деревах. Мимоволі вона навіть озирнулася, щоб подивитися, чи далеко до цих дерев. Відчула, як блузка прилипає до спини, а між лопатками стікає зрадлива цівка поту.

– Можеш називати нас і так. Вам, смертним, багатьох речей не зрозуміти. Я ж казала тобі: сьогодні – єдина ніч, коли ти можеш побачити нас і почути звістку від своєї Іванки з того, іншого світу. Насправді ми не маємо тілесних оболонок. Тому не дивуйся, якщо завтра у селі ти побачиш когось, схожого обличчям на когось із них, – Маркіяна показала рукою на нерухомих дівчат, застиглі обличчя яких і справді виглядали трохи потойбічно. – Твоя Іванка чекає на тебе, але не поспішай, ти мусиш заслужити цю зустріч. Пам’ятай, що вона на небі, а потрапити туди не так просто. Бережи свою душу! Contra spem sperum!

Останню фразу Маркіяна викрикнула якимось надто високим, майже фальшивим тембром, це різонуло вухо навіть Ляні, і вона здригнулася. Не кажучи вже про те, що вона мало пасувала до ситуації за змістом. Але, мабуть, Маркіяна хотіла, аби латина прозвучала для нетренованих хлопців чимось на зразок мантри. І підтвердила версію про зв’язок із космосом.

Розрахунок виявився правильним, і попри сильну непереконливість текстів та інтонацій, у хлопців не витримали нерви, вони похапцем вилізли на свій мотоцикл і газонули поміж темні силуети дерев.

На галявині ще деякий час було зовсім тихо. Маркіян перестав побренькувати на гітарі і підкинув хмизу в багаття. Потім озвалася Ляна.

– Що це за історія про Іванку? Ти все це вигадала?

– Ні, бабця розповіла, до якої я ходила збирати фольклор. Казала, що у них у селі є хлопець, на шахті працює. Називається Андрій. Він був заручений з дівчиною, Іванкою, у якої на Купала був день народження. Два роки тому він пішов у цей день свататися до її батьків, а вона – з подругами на річку. Поки обмивали заручини, дівчина втопилася. А цей Андрій зійшов з розуму, тепер п’є, і всі його бояться. Вже двох дівчат викинув з вікна на якійсь забаві. Якщо вони повернуться, нам кінець.

Маркіяна раптом сіла на землю і заплакала. Руки її тремтіли, давалося взнаки перенапруження.

– Ну що ти, Маркіяно, ти ж врятувала нас усіх. Перестань, що б ми робили, якби не ти, – втішала її Яніна.

Потім усі мовчки поскидали віночки і почали збиратися. Шлях додому у цілковитій темряві, ледь підсвіченій зорями, був значно важчим і довшим, ніж прогулянка сюди. Виявилося, що ніхто не прихопив із собою ліхтарика, та і дорогу особливо не запам’ятовували, здавалося, що вони зовсім близько від села і нескладно буде дійти назад.

Потроху приходило усвідомлення, якою небезпечною була їхня нічна пригода, всі намагалися не думати, що буде, якщо біля школи їх чекають Андрій із Вєталєм або й більша п’яна компанія. Петрик, якого трусило і в якого підкошувалися ноги, планував завтрашній від’їзд групи. Навіть сказав про це вголос:

– Завтра вирушаємо першою ж електричкою. Я не можу взяти на себе таку відповідальність.

Потім повторив це ще кілька разів, наголошуючи слово «першою», так ніби цих електричок було кілька. Насправді ж їздила тільки одна, о сьомій тридцять вранці. Йому ніхто не відповів. Петрик уявляв собі, що скаже йому декан, дізнавшись, що він повів чотирнадцять практиканток до лісу серед ночі, коли в селі повно п’яних, і йому ставало ще гірше. Його ніколи не візьмуть на роботу, якщо вся ця історія випливе. Але випливе вона все одно, рано чи пізно. А якщо ці двоє прийдуть ще раз? Що буде тоді, Петрик намагався не думати.

Вони добрели до школи, коли надворі вже сіріло, і попадали на принесені зі спортзалу гімнастичні мати, які використовували замість ліжок.

Попрокидалися аж під вечір, здоровий молодий сон переміг страх. Петрик, який встав першим, стукав молотком десь унизу. Він вирішив, що коли вже не вдалося виїхати, то слід принаймні надійно позамикати двері школи. Тим більше що перед від’їздом потрібно було віддати ключа від школи директорові, а той повернеться лише за кілька днів. Кому можна віддати ключа у відсутність директора, Петрик не знав. Його взагалі охоплювали дедалі глибші сумніви щодо власної здатності бути організатором і брати на себе відповідальність. Не кажучи вже про те, що ні двері, ні вікна у школі толком не зачинялися.

Снідали чи то вечеряли мовчки. Але поволі апокаліптичний настрій розсіявся, і всі почали обговорювати деталі вчорашньої пригоди, дивуватися Маркіяниній винахідливості, обмінюватися враженнями. Похмурим залишався тільки Петрик, і його можна було зрозуміти.

Ляна вийшла в коридор набрати води в туалеті, але дуже швидко повернулася з блідим як крейда обличчям.

– Там, у коридорі, здається, хтось є, – сказала вона, і Петрик миттю підхопився зі свого місця.

У кінці коридору він і справді побачив два червоні світлячки, які швидше за все були вогниками цигарок, звідти йшов запах тютюнового диму і чути було перешіптування.

– Ви там тойво, – сказав голос із темряви, це був голос Андрія. – Ми світло потім включим, якшо шо, не шугайтеся.

Тільки тепер Петрик збагнув, що коли півгодини тому раптом зникло світло, це не було пов’язане із звичайними, майже щоденними тут відключеннями електроенергії, і вкотре розізлився на себе за легковажність, виявляється, вчорашня пригода нічого його не навчила, він і далі наївно сподівався, що «пронесе», як двієчник на іспиті.

– Хай ця з разними очима підійде. Є базар, – сказав Вєталь і забичкував цигарку. У цілковитій тиші, яка запала після його слів, було виразно чути, як цигарка зашипіла, мабуть, потрапила на місце, куди хтось із них перед тим сплюнув.

Маркіяна зробила крок вперед, але Петрик рішуче взяв її за лікоть. Щоправда, на цьому його рішучість вичерпалася, і він не знав, що робити далі. Було ясно, що пускати дівчину саму до цих двох потвор, які з невідомими намірами вимкнули світло, не можна ні в якому разі. Але і самому йому іти до них було страшнувато. І тут йому на допомогу несподівано прийшов Тарас.

– Я замість неї, що вам потрібно, хлопці, – сказав він і попрямував до протилежного кінця коридору.

– А ти хто, тіпа, – здивувався Андрій. – Шось я тебе не помню вчора. Тільки один, кажись, був, з гітарою.

– А ми з вами не бачилися раніше, хлопці, – збрехав Тарас, сподіваючись, що Вєталь теж його не пам’ятає. – Хто ви такі і що вам потрібно?

– Вєдьма ця мені нужна з разними очима. Жениться хочу, – рішуче сказав Андрій і забичкував свою цигарку поряд з окурком друга. Знову зашипіло.

– Ніяка вона не відьма. Вона – моя дівчина. Тож усі питання прошу скеровувати до мене, – сказав Тарас, і дві пари очей уважно подивилися на його сутулу постать гуманітарія. Особливої поваги вона у них не викликала, але несподівані ускладнення в особистому житті нареченої змусили їх замислитися і придумати корективи до попереднього плану.

– А тойво, вчора вночі нам шо, привиділося? – уже з меншою впевненістю в голосі запитав Вєталь.

– Я не знаю, що привиділося вам учора вночі. Але у нас тут університетська практика, і якщо ви збираєтеся нам заважати, то матимете справу із самим деканом.

Незнайоме слово змусило хлопців пошепки порадитися. Тарас побачив, що вони старанно підготувалися до зустрічі з відьмами, одягнувши майки навиворіт і поперев’язувавши зап’ястя нитками. Невідомо, чи вплинув на них авторитет таємничого декана, чи просто вони не були аж такими грізними, як виглядали, але подальший діалог відбувався уже значно менш агресивно.

– Ми вчора тойво, – почав Андрій. – Ми єлє додому попали. Перед селом шина лопнула, якась хуйня, бо новенький мотоцикл, само не могло лопнути. Ви не думайте, шо ми тойво, просто я подумав, якшо її Іванка послала, значить, судьба, треба жениться. Але якшо то твоя тьолка, то я, канєшно, не протів. Ви вибачайте, якшо шо не так, ми не хотіли. І, цей, не обіжайтесь, я просто, бляха, по-доброму хотів.

І вони так само несподівано, як і вчора, зникли у темряві.

Ексод, тобто пісня, яку виконує хор, залишаючи сцену

Фольклорна практика щасливо добігла свого кінця, але п’єсу однокурсникам вони так і не показали. Вони взагалі так нікому і не показали цієї п’єси, попри те, що неодноразово її вдосконалювали, провели багато репетицій і навіть пошили костюми. Кілька разів призначали прем’єру, повідомляли про неї знайомих, розвішували афіші, одного разу навіть зібрали глядачів у невеличкому залі камерної сцени одного з міських театрів. Але попри їхні енергійні організаторські зусилля (чого вартувало лише домовитися про те, щоб їм дозволили скористатися залом), прем’єра так і не відбулася. Мабуть, над цією п’єсою тяжів якийсь fatum, як назвала б це їхня викладачка античної літератури. Спершу несподівано одружився Тарас, і дружина заборонила йому грати на сцені. Тарас послухався і відмовився зіграти. Термінові пошуки актора змусили перенести прем’єру, а коли все вже було готове, одружився Маркіян, причому з Анною, і це загалом не мало би зашкодити справі, але одружилися вони таємно, не повідомивши про це матері Анни, яка в день прем’єри приїхала відвідати доньку і про все довідалася. Після бурхливого з’ясування стосунків було вже не до прем’єри.

І ось вони підготували все втретє, раптом з’ясувалося, що Анна вагітна, а Маркіян покинув її і пішов до Маркіяни. Потім усе, ясна річ, налагодилося, але прем’єру відмінили, а готувати все ще раз ні в кого вже не було бажання.

Ляна згодом щасливо вийшла заміж за Петрика, захистила кандидатську, і тепер вони обоє викладають на тій самій кафедрі, завідувачем якої досі є батько Маркіяни, який все ще живе з матір’ю Яніни. Яніна викладає на сусідній кафедрі, де завідує її батько, який і далі живе з матір’ю Маркіяни. Маркіяна живе сама, має кота, якого називає Семен. Яніна виїхала за кордон і працює в університеті, живе сама, має пса, якого називає Білий.

Анна і Маркіян живуть разом із матір’ю Анни у селі. Анна викладає у місцевій школі і грає у районній самодіяльності, а також готує до друку п’яту збірку віршів під назвою «Осінь душі», вона трохи постаріла, сильно поправилася і продовжує носити тугу русу косу до пояса. Тільки через кілька років після того, як вони одружилися, Маркіян дізнався, що як Анна, так і її мати фарбували волосся. Це усвідомлення стало дуже важливим для Маркіяна, відтоді в їхніх стосунках назавжди запанувала гармонія, і його більше не хвилювало те, що русяве волосся Анни виглядає дуже неприродньо, навіть чомусь загрозливо. Адже у людей із таким кольором шкіри не буває русявого волосся, навіть темно-русявого не буває, і те, що в Анни таке волосся, завжди тривожило його, як усе незрозуміле, як надто рання сивина. А тепер усе стало на свої місця. Анна трохи розстроїлася, коли Маркіян розповів їй про своє відкриття, їй хотілося і далі приховувати від нього свою маленьку таємницю, та і природній колір волосся завжди викликає більше поваги, ніж фарбований. Але згодом вона звикла і тепер часто міняє колір волосся.

Несподівано для себе Маркіян також почав писати. Його фантастичні романи та казки для дітей виходять під псевдонімом в одному з найбільших українських видавництв і перекладені понад тридцятьма мовами світу.

В Анни з Маркіяном четверо дітей, сучасний котедж на березі лісового озера, два автомобілі і мікроавтобус для сімейних виїздів за місто. Зароблені на книгах гроші Маркіян вкладає у нерухомість і збирається у майбутньому заснувати стипендійний фонд для молодих літераторів, які пишуть українською мовою.

P.S.

Через п’ятнадцять років, коли Маркіяна після тривалої перерви переглядатиме світлини з перших університетських років, їй доведеться з подивом усвідомити, що спогади її про той період життя доволі фрагментарні. Досі вона була переконана, що ці кілька років збереглися у неї в пам’яті з фотографічною точністю, ніби розкладені у хронологічному порядку на сторінках альбому світлини, які вона будь-якої миті може витягти на поверхню, обтрусити від пилу, і відразу ж в уяві оживуть деталі, інтонації, розмови, думки і настрої. Тепер з’ясувалося, що все це справді так, за винятком одного – спогади з’являлися і зникали некеровано і процес пригадування скидався не на гортання ретельно впорядкованого каталогу, як хотілося б Маркіяні, а на випадкове витягування з капелюха папірців із порядковими номерами. Спершу це відкриття приголомшило її. Власні спогади видалися їй зимовими черевиками, хутро яких за зиму непомітно виїла міль, і тепер їй було одночасно шкода втраченого і прикро за власну легковажність і самовпевненість. Але поволі вона звикла до нового характеру своїх спогадів, які стали менш впорядкованими, але зовсім не втратили яскравості, а ефект непередбачуваності навіть додавав їм певної новизни.

Значно важче було Маркіяні змиритися з усвідомленням хибності іншого свого твердого переконання. Їй завжди здавалося, що пам’ять за самою своєю природою зберігає лише найважливіше, тож те, що забувається, автоматично слід вважати менш вагомим. Але тепер, коли яскравими залишилися у її пам’яті переважно ті епізоди, які вона звикла вважати другорядними і випадковими, цю теорію слід було переглянути. Як і її власні уявлення про головні та несуттєві речі.

Пісочниця у подвір’ї їхнього будинку, яка завжди порожніла протягом лічених днів після того, як хтось із дбайливих батьків привозив туди самоскид піску. Бабусі, які хором розпачали над спорожнілою пісочницею, обурено розводячи руками, хоча саме вони першими починали набирати пісок у відра і носити додому, аби насипати в котячі туалети. Запахи котячих екскрементів зі спорожнілої вже пісочниці. Тверде дитяче переконання, що пісочницю було поставлено на подвір’ї саме для котів і ще трохи для бабусь, які мали завдяки їй тему для розмов. Бузок під вікном, фіолетовий під вікном Яніни і білий під вікном Маркіяни. Вазонки у маминих міні-оранжереях – улітку розташованих на балконі, а взимку евакуйованих до помешкань. Затишні літні засинання під пронизливі запахи невидимої у хащах сусідських грядок матіоли. Безсистемні кружляння порошинок над ліжком у м’якому світлі призахідного сонця. Важкі поліровані дверцята сервантів у вітальні, на яких було заборонено залишати відбитки пальців. Сліди від побілки в коридорі на темному пальті. Блискучі і тверді, ніби вирізані з полакованого ватману, листки традесканцій. Батьківський дипломат із кодованим замком. Авторучки із золотими перами. Та інші дрібниці, хаотичність пригадування яких і додавала у спогади меланхолії та мрійливості. Кожна із цих картинок викликала у її пам’яті особливий настрій, перебувати в якому було приємно, ніби у теплій ванні, і кожне таке занурення у цей настрій додавало до спогаду все нових деталей, які тепер, із перспективи років, сприймалися зовсім інакше, ніж у дитинстві.

Але коли Маркіяна намагалася пригадати обличчя котроїсь із однокурсниць, які тоді були з ними у сільській школі, їй це вдавалося далеко не завжди. Такими ж уривчастими були і її спогади про тодішні нічні розмови. Навіть тексти п’єси і своїх власних віршів, які, здавалося, вона знатиме напам’ять до кінця своїх днів, тепер перетворилися лише на розпливчасте враження. Про ці тексти вона могла сказати лише те, що були вони недосконалими, надміру сентиментальними, типовими юнацькими віршами. Але всі ці слова насправді нічого конкретного не означали, це були загальники, вимовляючи які вона нічого не відчувала, емоції, такі важливі колись для неї і виражені у цих недосконалих, але дуже щирих віршах, зникли з її пам’яті. І, мабуть, саме цих бурхливих емоцій їй було шкода найбільше.

Оглавление

* * *

Ексод, тобто пісня, яку виконує хор, залишаючи сцену Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg