«Пам’яті «проклятих поетів»»

Летимо на нічний Хрещатик -

Як метелики на вогонь…

Довший час було так: я бачила, але не розуміла. Це було як у «Ромео й Джульєтті» Ф. Дзефіреллі, в епізоді, де смертельно поранений Меркуціо розігрує свій фінальний монолог, ще по-буршівському «тримаючи марку» й через силу сиплючи дотепами, так що свідки, несвідомі серйозності становища, хихочуть і підбадьорюють приколіста дружелюбними вигуками – аж до тої хвилини, коли він зрештою падає трупом. Тільки у випадку моїх «Меркуціо» ця сцена тривала роками.

Роками ткався фінальний монолог. Шкода, що ніхто його не записував: монолог був талановитий, часами цілком навіть на рівні шекспірівських блазнів (що, зрештою, не дивно, бо й люди ж були талановиті!). Анекдоти, бонмó, ґеґи, бувальщини-побрехеньки, що передавалися в молодіжній довколамистецькій тусовці з уст в уста й ставали міським фольклором, – такий собі дискурс «нових мочеморд». Нескінченні усні новели на тему «як-ми-були-набрались-і-чого-сп’яну-наброїли» (див. «Як ми продавали Сталіна» В. Діброви!) породжували своїх акинів, а акини, своєю чергою, множили круг себе нові застільні компанії – як поживне середовище, в якому їхній оповідацький хист міг відточуватися до алмазного блиску. Бо ж це й справді треба вміти розповісти так, щоб товариство боки вривало: як були геть пропилися дорогою з відрядження й, вискочивши на станції на перон, примудрились за 5 хвилин обміняти на бухло свою постіль з купе (саме на таких ґеґах у росіян свого часу виріс Довлатов!), – або як, бредучи попідтинню з бенкету п’яні уночі, забрели на територію військової частини й наскочили на вівчарок (цю історію я чула тричі, і за кожним разом було смішно!), – або… або… ах ти Боже ж мій, що ж там іще такого було кумедного, щоб згадалось через чверть віку отак відразу, з місця?… Не спливає чомусь, не згадується – розсипалось, покуріло кудись у ноосферу, як пил із витрушеного ворка цілого покоління: золотий пил, що з роками виявився – чорною сажею…