«Вулик»

На початку одного зі своїх есе («Historia incompleta de unas páginas zarandeadas») K. X. Села, розповідаючи з притаманним йому сарказмом про те, як був створений роман «Вулик», вміщує таке гірке зізнання: «Ця книжка ще замолоду зазнала лихих пригод. Є такі створіння, чиї перші кроки в житті породжують підозру в тому, що вони мають неспокійне серце, яке притягує до них усілякі негаразди, і що в їхніх жилах замість крові тече стрімка сльоза ртуті. Найкраще, що можна зробити з такими дітьми,— облишити їх і почекати, доки вони самі не дійдуть до глузду, втомившись від власних витівок і пройшовши лікування часом». Неможливо знайти іншу, влучнішу, характеристику як долі, так і поетики роману «Вулик», адже тут Села натякає і на доволі тривалий процес роботи над твором (він писався між 1940 і 1951 рр.), і на цензурні заборони, які примусили випустити перше видання роману в 1951 р. не в Іспанії, а в Аргентині, і — найголовніше — на трагіфарсовий, песимістичний і гротесковий дух книги, яка зачаровує читача своєю гіркою магією. Зважаючи на те, що між написанням роману (1951) і есе (1965) минуло п’ятнадцять років, слова Сели є нічим як підсумками батька, чия тривога з приводу майбутнього неслухняного дитяти позаду, адже в середині 1960-х рр. місце «Вулика» в історії іспанської літератури XX ст. вже остаточно було визначене: за романом закріпився статус знакового твору, який найточніше відтворює атмосферу іспанського суспільства по закінченні громадянської війни, відновлює перервану цією національною катастрофою літературну традицію й відкриває якісно нову сторінку розвитку мови літератури, збагачуючи її засобами, спроможними розкрити драму життя сучасної людини.