«Я вмію стрибати через калюжі»

Моїм дочкам Гефсібі і Дженніфер, які теж уміють стрибати через калюжі

Ця книжка — про моє дитинство. На її сторінках я розповів про людей і про події, що допомогли мені стати таким, яким я є тепер.

Я хотів, однак, описати не тільки переживання хлопчика, якому довелося змалку звикати до милиць, — мій намір був набагато ширший: змалювати добу, що вже відійшла в минуле. Чоловіки й жінки, про яких тут ідеться, належали до тієї доби, й вони теж відходять у минуле. Умови, за яких гартувались їхні незалежні, щирі й чуйні вдачі, поступилися місцем умовам, що формують аж ніяк не гірші людські якості, але горно вже не те і метал інший.

Щоб дати картину тогочасного життя, я іноді, в ім’я художньої правди, виходив за межі фактів. Я переносив місце дії, створював, коли треба, збірні образи, заради послідовності оповіді вільно поводився з часом і вводив діалог, який тим, хто разом зі мною жив за часів кінної тяги, може видатися чудним.

У цих людей я прошу пробачення. Такої книжки на самих тільки фактах не побудуєш; правда, яку вона має відтворити, може бути розкрита лише за допомогою фантазії.

Алан Маршалл

Коли моя мати лежала у маленькій світлиці нашого дерев’яного будинку, чекаючи на бабу-повитуху, що мала прийняти мене, за вікном їй видно було розгойдані вітром високі евкаліпти, і зелений пагорб, і тіні хмар, що перебігали по вигону, й вона сказала моєму батькові:

— Такого дня може народитися тільки син.

Батько нахилився, глянув у вікно на стіну темно-зелених хащів за розчищеними полями й пообіцяв:

— Я зроблю з нього доброго мисливця й бігуна — от побачиш!

Коли повитуха, нарешті, прибула, він сказав їй, сміючись:

— Я думав, місіс Торренс, поки ви зберетеся, хлопчик уже й бігати навчиться!

— Та якби не Тед, я була б тут ще півгодини тому, — сердито відповіла місіс Торренс, жінка огрядна, з пухким смаглявим обличчям і вельми крутою вдачею. — Йому, бач, заманулося в останню мить бідку мастити. — Вона подивилася на матір. — Ну, як ти, люба? Болі вже почалися?