«Січеславщина (Квадрологія)»

Василь Чапленко

18 березня 1900 р. — у с. Миколаївка на Катеринославщині (нині Новомосковського району) народився Василь Кирилович Чапленко (Чапля), письменник, літературо- та мовознавець (110 років від дня народження).

18 березня 1900 року в селі Миколаївка На Катеринославщині у селянській сім'ї народився Василь Кирилович Чапля, відомий пізніше серед української еміграції письменник Василь Чапленко.

1920 року він закінчив Павлоградську вчительську семінарію і почав працювати у школі села Юр’ївка Павлоградського повіту. Але незабаром він вступив до Катеринославського вищого Інституту народної освіти на літературно-мовне відділення факультету професійної освіти. Одночасно Василь Чапля вчителював у рідному селі Миколаївці, а згодом влаштувався на роботу в Нижньодніпровській залізничній школі.

1923 року В. Чапля закінчив інститут і 1925 року вступив до аспірантури при науково-дослідній кафедрі українознавства Дніпропетровського університету, яку очолював академік Д.І. Явор-ницький. 1929 року В. Чапля закінчив аспірантуру, його дослідження про сонет було видане в тому ж році в Одесі. 9 серпня цього ж року В. Чаплю затримано у так званій справі «Спілки визволення України». На той час він уже був відомим у Дніпропетровську українським діячем і письменником, членом літературної організації «Плуг», автором збірки оповідань «Малоучок», членом редакційної колегії дніпропетровського журналу «Зоря», його активним автором і співробітноком. У журналі «Зоря» В. Чапля друкував вірші, оповідання, статті, рецензії, переклади з польської, німецької, російської, білоруської мов, епіграми. Упродовж 20-х років. В. Чапля друкувався також у харківських часописах «Червоний шлях», «Плужанин», «Критика», альманасі «Плуг», київському часописі «Життя й революція».

Арешт та семимісячне ув’язнення відкинули Василя Кириловича Чаплю від літературного життя, позбавили роботи. Почалися поневіряння, переїзди. 1932 року він залишив Дніпропетровськ і працював на викладацькій роботі в містах Сталіно, Луганську, Ашгабаді, Ставрополі, П'ятигорську. На Північному Кавказі вчений записував слова з говірки тамтешніх українців і надсилав їх академікові Дмитру Яворницькому. Збиранню рідного слова вчений-мовознавець залишався відданим до останніх днів свого життя. У ті роки він написав так звані захалявні твори, які не друкувались за радянської влади: п’єси «Цяця-молодичка», «Велика дивовижа», повісті «Півтора людського», «Люди в тенетах», оповідання «Стара вчителька», віршований твір «Їсько-Ґава».

Наприкінці війни письменник виїхав за кордон, мешкав спочатку в Німеччині, згодом у США, де почали виходити головні художні та наукові твори Василя Чапленка — на той час він уже підписувався зміненим прізвищем — Чапля. 1948 року в Мюнхені побачив світ перший том його роману «Чорноморці», 1951-го — повість «Люди в тенетах», повісті «На узгір'ї Копет-Дагу» (1944) і «У нетрях Копет-Дагу» (1951), «Півтора людського» (1952), «Українці» (1960), «Загибіль Перемітька» 1961), «Його таємниця» (1975), «Сумна доля добродія Безорудька» (1975), збірник «Драматичні твори» (1964), кілька збірок оповідань і віршів.

За 90 років життя Василь Чапленко встиг зробити чимало. Бібліографія його праць, складена дружиною ще 1975 року, нараховувала 800 назв.

Помер Василь Кирилович 4 лютого 1990 року. Похований на цвинтарі св. Андрія Первозванного міста Бавнд-Бруку, де поховано чимало діячів української культури.

СІЧЕСЛАВЩИНА

КВАДРОЛОГІЯ

1. Півтора людського

2. Українці

3. 3агибіль Перемітька

4. Люди в тенетах

Лексика та правопис автора повністю збережені.

Півтора людського

І

Щирі приятелі. — Солодка розмова про дівчат. — Оксана. — Народ і інтелігенція. — Горлатий багатій забороняє ходити його левадою

Приїхавши додому на великодні вакації, Василь Роговенко пішов у неділю до свого товариша Гната Кутька. Біля Гнатового двору в купці жінок сиділа Гнатова мати, і вона сказала Василеві, що Гнат у коморі.

— Чепуриться там хіба ж так, — обізвалася жартом одна молодиця з гурту.

— Ще б пак не чепурився, — додала друга: — там же дяківни та попівни виглядають.

Це був натяк на те, що вони (Василь би то з Гнатом) ходили гуляти до „центру" села, де звичайно збирався гурток середньошкільної молоді, а серед тієї молоді більшість дівчат, справді, були дяківни та одна попівна.

Коли Василь підійшов до комори, з низького, непідрізаного острішка цвірінькнув просто йому в вічі сірий горобець. Горобець висів на низькому парку, струшуючи в гнівному завзятті (весна!) з свого настовбурченого пір'ячка соняшну обзолоту дня. Парубок скинув, усміхнувшись на сміливця очима — та головою об низький одвірок! Удар з розгону був запаморочливий, і сердега аж присів від болю. А тоді, вже без усмішки, увійшов до комори — в холодок малого приміщення без вікон.

— Забився? — спитав співчутливо Гнат. — Треба прихилятись… Ти ж, бач, який довготелесий.

Гнат, справді, ще тільки „чепурився" — голився до вмазаного в стіну дзеркальця, розклавши голярське приладдя на материній скрині, розмальованій червоними квітами по зеленому полю. Спинивши руку з бритвою на півдорозі, подержав другою подану йому товаришеву руку.

Далі Василь присів на Гнатове ліжко, дощану примостку на порожніх з-під зерна діжках, і вони стали говорити про дівчат. Говорив більше між своїм ділом-голенням балакучий Гнат, а Василь слухав. Тільки ж Гнат, як звичайно, нікого з дівчат не хвалив, а все гудив, потріпуючи найкращими з них. Слухаючи збоку, можна було б подумати, що він не про дівчат, солодку парубоцьку спокусу, говорить, а про щось зовсім не варте уваги, таке, як он-той, хто-зна й коли почеплений на стіні, припалий пилом клубок материного валу чи старі наритники, повішені на засіку. Навіть про Оксану Штепенківну, попівну, що біля неї всі хлопці упадали, він озивався з огудою, та ще й так, щоб це й до неї доходило.

— Чи й не вродлива! — казав. — Як вигляне у вікно, три дні собаки виють…

Василь з превеликою втіхою слухав Гнатову мову, але про кожну із згадуваних дівчат у нього були свої потайні думки, не такі, як у Гната. Йому зводилися на очі то ніжний, кинутий ненароком погляд, то чарівний усміх, то ставав на пам'яті милого голосу відлунок. Від цих спогадів зривався йому в грудях жижкий вітерець, солодкий неспокій і виповнював усе тіло неймовірною легкістю. За цією легкістю він не зміг спокійно влежати, — устав і взяв ходити по коморі.

А в вухах йому стояли дівчачі голоси, заколисували мрійника на хвилях мрій.

— „Він такий гарний!" — казав один голос.

— „Я б пішла заміж за Василя", — казав другий голос.

—,А я так кохаю Василечка, що умру", — казав третій голос.

Перший голос насправді нікому не належав, такі слова могла б сказати кожна із дівчат їхнього товариства. Слова другого голосу могла б сказати Наталка Степанцівна, якби тільки він, Василь, захотів. „Якби я тільки захотів", — думав парубок, ширяючи на крилах свого вітру, — „і вона була б моя"… Слова третього голосу, справді, сказала була якось одній своїй подрузі Настя Німцівна, і ті слова дійшли до Василя. Зворушливе Настане кохання до нього могло б його прихилити до неї, але… не Настя була серед їхніх дівчат найкраща. Найкраща була Оксана Штепенківна, і вона Василеві з думки не сходила. Була це найпотайніша його думка-мрія, схована від усього світу. Про це навіть Гнат, його найближчий товариш, не знав, тільки мав невиразну підозру. Він бо був тієї думки, що в кожному товаристві з найкращою дівчиною повинен покохатися найкращий хлопець, а Василь же, як казали дівчата, був серед них найкращий. Та й інші були ознаки, що зраджували Василеву таємницю. Коли якось Гнат своїм звичаєм погудив був Оксану, сказавши, що в неї очі, як у жаби, — зелені, Василь спалахнув, мов би товариш його образив. Йому бо на цю згадку свінули щастям мінливо-зелені, як у русалки, з золотими іскрами очі коханої дівчини.

— Тобі у дівчат щастить, — сказав, видимо, з заздрістю Гнат. — Не те, що мені… Якби в мене хоч не така кирдя! — погудив свого кирпатого носа.

Але „кирдя" досить весело визирала з дзеркальця, не вірячи тому, що він її щиро гудить, — хитра кирдя.

Василь ані найменшим порухом на обличчі чи ін-як не зрадив тієї приємности, що ворухнулась у грудях на ці Гнатові слова. Він знов півлежав на „ліжку", і на його обличчі, на гарних губах світилася щаслива усмішка… чи, може, відсвіт соняшного подвір'я, видного в відчинені двері.

Щоб віддячити щирому товаришеві за похвалу, Василь сказав Гнатові, що „нічого страшного в його носі немає" і нагадав йому про його „успіхи" в селянської дівчини Ганни Зворітьківни, до якої він ходив „ночувати". Але Гнат узяв це трохи чи не за кривду собі: мовляв, „сам до попівни моститься, а мені просту дівку підсовує"… І ніби ненароком розповів Василеві про недавню розмову Оксани Штепенківни з Настею Німцівною про нього, про Василя. „Вийди заміж за такого злидня, як Василь, — нібито сказала Оксана, — то й знатимеш, по чім ківш лиха". Розмову цю передала йому Настя з таким, либонь, значенням, що „хай, мовляв, Василь не побивається за нею: вона з нього сміється"…

— А хто тобі сказав, що я за нею побиваюсь? — визвірився раптом Василь на товариша, і голос йому затремтів, перервався, ніби він щось туго ковтнув. — Я ж тобі про це не казав…

— Та не казав, — мовив Гнат.

А в очах йому щось підозріло свінуло, наче він подумав: — „А чого ти, голубчику, червонієш, як її згадаю? Видно пана по халяві"…

На цьому приятелі мусіли свою розмову перервати: до комори ввійшов, зазастувавши на мить у дверях надвірне соняшне яскріння, невисокий, дебелий у постаті парубок. Мовчки, з поважною церемонністю підійшов він перехильцем спочатку до Василя і подав йому, як якусь річ, свою важку руку, потім поніс тую руку до Гната.

— Умгу, — мугикнув Гнат, бо саме обголював верхню, задерту мисочкою під носом-кирдею губу; на вітання відповів вільною лівою рукою.

На парубкові була жовтогаряча „косоворотка" з квітками на комері, на „планці" і внизу, а ті квітки були схожі на великі стрючки червоного перцю. „Косоворотка" була підперезана довгим із китицями поясом, і ті китиці теліпалися аж біля колін. Наваксовані чоботи блищали, як дзеркало. З-під лакованого козирка звисав на очі, як розпущене куряче крило, густий чуб.

Це був Лука Нагаєнко, чи Луканько, як його частіше звали, Гнатів сусіда й товариш дитячих років, що заходив ще вряди-годи до Гната і його „вчених" товаришів.

Урвавши з Лучиним приходом розмову, хлопці якийсь час мовчали, немов чекали, поки той скінчить ручкання. Щоб заповнити цю „порожнечу", Василь зняв із стіни Гнатову балабайку, обсипану мушиними слідами, як маком, і взяв потиху бринькати. Луканько вийняв з кишені жменю запашного смаженого насіння (соняшникового з білим гарбузовим) і ще раз обійшов хлопців своєю качиною ходою.

— Сємачки, — сказав Луканько, даючи.

Василя це зірвало, і він почав говорити про рідну мову, про національну свідомість, про те, що російський царат триста років пригноблював Україну і що селянам самим треба шанувати себе і свою мову.

Луканько сів на бабку, що правила в коморі за стільця, і мовчки лузав своє насіння, слухав, кидаючи уміятно насіннину за насінниною в рот. На спідній його губі вінчиком збиралося лушпиння. На чотири-кутньому його виду і в карих „українських" очах проступала якась його „окрема" думка про все, що говорив Василь, думка тверда, як вилиці його широкого обличчя. Він якось обминав очима Василів погляд, немов боявся тому поглядові скоритись.

Обізвався:

— А навіщо заводити у нас оту „Полтаву

— Яку „Полтаву"? — не зрозумів був спочатку Василь, а зрозумівши, ще дужче огнівивсь на тупоголового парубка. Луканькова „Полтава" — це були мовні особливості недалекої від с. Латаття (їхнього села) адміністративної Полтавщини, де говорили „від", а не „од", балакати", а не „балакать", і він, Луканько б то, вважав це за чуже, осоружне.

Василь узяв палко говорити про те, що літературна мова в усіх українців має бути одна, а оті місцеві різниці ваги не мають.

— І гетьмана нам не треба, — перебив його розмову з попередньою упертістю Луканько, ніби продовжив оту свою „окрему" думку.

— Гетьмана?..

Тут Василь відчув, що червоніє по всьому виду, а на очах виступили йому сльози, — так наче його спіймано на злочині. Йому було сором за „українського" гетьмана, що повернув землю й економію князеві Урусову, ворогові України, ворогові українського селянства, їхнього села ворогові, бож його землі (сорок тисяч десятин!) з усіх боків тиснули на вбогі лататтянські ниви. Він мріяв про Україну „без холопа і без пана", як казав Шевченко, а тут виходило, що його мрія — спільниця московського поміщика Урусова…

Але саме тепер Гнат закінчив своє голення, витер рушником, таки брудненьким, своє причепурене з хитрою кирдею обличчя і мовив, осмикуючи свою зелену „офіцерську" сорочку, підперезану солдатським поясом:

— Ну, я готовий.

— Це ви до дівчат? — спитавсь Луканько, і в голосі його забриніла ніби заздрість чи жаль, що він не може йти до тих дівчат, до яких ходять його „вчені" однолітки.

— Може й тобі кортить? — відгукнувся Гнат. — Га?

І пожартував з властивою йому прямотою:

— З свинячим писком та в пшеничне борошно?.. Василь глянув на Луканька — і злякався: парубок

якось зловороже знітився, по обличчі йому пробігла похмура тінь, і від того його вилиці ще дужче випнулись. Він раптом підвівся з бабки і незграбно, викрививши жалюгідно плечі, подав руку обом товаришам. Був жалюгідний у своїй крикливо-жовтій сорочці і наваксованих чоботях. Не мовивши й слова, вийшов з комори.

— Образився чи що? — озвався Василь. Але Гнат не звернув на це. ніякої уваги.

Після цього Гнат з Василем і собі вийшли надвір, у весняно-осяйне яскріння дня. Весняне тепло, що ним іще люди не встигли навтішатися, ніжно торкалося до рук, до щік, а особливо… як ті щоки були свіжо поголені, як у Гната.

Крім соняшного яскріння, у світі були ще весняні звуки. Найпомітніше серед тих звуків було гороб'яче цвірінькання, але й над ним торувало крикливе, одиноке в загальному морі звуків кудкудакання якоїсь курки в сусідньому дворі. Курка та щойно, мабуть, знеслася і, вважаючи це за подію світової ваги, галасувала на всю свою горлянку.

До цього курячого галасу незабаром приєднався некурячнй крик, але й він повідав про те саме:

— Кудкудак-кудкудак, знесу коко, як кулак…

Це вигукував сусідський хлопець, стеребившись аж на клуню — на близьку солом'яну піраміду, облиту соняшною обзолотою. Покрівля клуні починалася від самої загати, і з Гнатового двору було видно, як стара солома парувала, висихаючи. Малюкові, видимо, було дуже приємно сидіти на такій запаморочливій височині — де вже почали мостити собі гніздо лелеки, звідки було видно далеку лінію обрію і „той бік" — цілу половину села та вітряки на тлі ясносріблястої далечіні, що поривала летіти.

Справді бо: угорі, на небі, сонце, а трохи нижче, на клуні, він, сміливий, хоробрий!

У якомусь зв'язку з усім цим весняним гомоном дня в сусідньому ж таки дворі почав зводитися вгору з ледаче-тягучим скрипом колодязний звід. Тільки ж він раптом, на півдорозі спинився, немов прислухався, що то за курка так високо несеться — аж на клуні. А потім того як не желіпне материн голос (напевно, материн, бо тільки мати може так гримати на свою власність):

— А чого тебе ото туди морока стаскала?

І лицедій, що так уміятно вдавав ролю несучої курки, взяв мерщій спускатися з тієї чарівної височіні, хапаючись обіруч за парки, намацуючи хапливо босими ногами опору. За якусь там мить він зник за загатою і, опинившись на землі, негайно почав у супроводі духопеликів уже іншої пісні, і та пісня була уже схожа не на курячий гук, а на оту перервану перед цим музику зводу.

… До „центру" хлопці — Гнат і Василь — пішли левадами, а не вулицею, хоч вулицею й було трохи ближче. Тим вони так, без сорома казка, зробили, що тепер, у неділю, на вулиці було багато народу, і цілими купами гуляли парубки. А парубки ж були, як ті собаки, що з свого гурту не займають, а на чужого обов'язково нападають. Особливо парубки не любили „паничів." А втім, наші хлопці не дуже їх за це обвинувачували, бо вважали, що вони зовсім не винуваті, — винуватий був московський царат, що прищепив українському народові такі азіятські звички. Заразом вони вірили, що без царату за яких п'ять-десять років ці потворні звички зникнуть, і тоді не буде потреби, люблячи народ, уникати зустрічів із ним.

Отож до которого часу хлопці ходили левадами. Такого часу, як оце вони йшли, у левадах можна було хіба на якого собаку (у справжньому розумінні цього слова) нахопитися.

Левади були ще зовсім непривітні, лози й верби в них стояли ще голісінькі. Прозорі лози тислися до течії, а верби зводилися вгору, просвічуючись у верховітті синявою неба. Городи й капустища чорніли ще ріллею. Там, де були торішні стежки, треба було обминати сліди від калюж або й самі калюжі.

Проте вже пахло бадьорливим духом весни. Оті безлисті верби цвіли ніжним пухом і були мов налиті соком, ламко-крихкі від нього. Згори від садків незбагненні подихи повітря доносили натяк на терновий, яблуневий та вишневий цвіт.

Гнат, переступаючи, а іноді й перестрибуючи калюжі, жваво своїм звичаєм гомонів, а Василь, як і перше, переважно слухав, тільки коли-не-коли докидав і від себе яке слово. Василеві було легко перестрибувати калюжі, бо був високий, довгоногий.

Але, так безтурботно розмовляючи, вони несподівано таки нахопились на своїх ворогів — парубків. Парубки цілою купою стояли на Степанцевій греблі, що разом з вулицею перетинала левади і дорогу до „центру". Відступати чи обминати парубків хлопцям було сором, і вони пішли прямо на небезпеку. Тільки ж і парубки побачили їх ще здалека і, бачилось, заздалегідь готувались зробити з зустрічі з „паничами" цікаву для себе розвагу.

Перший здобувся на сяку-таку раду Гнат. Він, хоч і вважав уже сільський звичай „здоровкатися" з незнайомими за ознаку відсталости (а парубки були не з їхнього кутка), та похопився зробити поважне обличчя і, коли підійшли, ввічливо привітався. Василь зробив за його прикладом те саме.

А це мало означати: „Ми й ви зовсім однакові, тільки ми одягнені по-міському, а ви по-сільському. Бачте, здоровкаємось."

З парубоцького гурту відповів на „здоровкання" тільки один — малий на зріст та силу і через те, мабуть, найдобріший. Решта товариства на мить похмуро вмовкла. Та скоро „паничі" трохи віддалились, як

увесь гурт вибухнув голосним реготом на якийсь там дотеп, вроді приказки: „пани — на двох одні штани".

Сердешні хлопці придали ногам ходи, хоч зокола вдавали (не оглядались, наче не чули), що їм просто треба поспішати, що якась справа жде.

Але на цьому ще пригода не скінчилась. За греблею починалася Степанцева (Наталчиного батька) левада, старий Степанець побачив з двору тих таки нещасних „паничів" і загукав на ввесь куток, лаючи за те, що топчуть його леваду. Ця левада, широко обсаджена велетенськими вербами, та ще вісімдесят десятин купленої землі (у решти селян була тільки надільна) і навчили його ото так владно кричати. Правда, за революції був уже такий час, коли він несподівано зробився був надзвичайно добрий, коли мало не запрошував сам усіх охочих іти й топтати його буйнотраву леваду. Але тепер, коли при владі був гетьман, а в його хаті частенько ночував сам Чернов, начальник карального загону, у старого знов з'явився владний понад усяку міру голос, і він якнайрішучіше забороняв „усяким ланцям" ходити його левадою. Іноді хлопці щасливо проскакували, але цим разом їм не пощастило.

— Сучого сина лацюги! — репетував старий. — Немає вам вулиці?.. Разом з тим із двору вискочили два здоровенні собайли і, вдарившись навпростець ріллею, помчались прямо на „паничів". На щастя, поблизу лежала чимала ломака, Гнат ухопив її і з усієї сили огрів одно ротате страховище, потім друге. Пси з голосним скавулінням повідскакували геть.

А з греблі від парубків на це видовище розітнулось голосне тюкання (так уміють тюкати тільки на Вкраїні), і те тюкання ударилось у лози, покотилось левадами — і розлилось вогнем сорому та гніву в серцях молодих інтелігентів.

Чи треба казати, що їм тепер показалось найбільшою приємністю те, що далі не було більше нічого такого, як Степанцева гребля та левада?

А незабаром вони дійшли до „великої греблі" — до „центру".

Залізні покрівлі крамниць, церква, знайомий до рідности будинок двоклясової школи, де вони передніше вчилися, — все це нагадувало місто і те, що тут люди звикли бачити по-міському одягнену людину і не здивуються, як не поздоровкаєшся до незнайомого.

Це все підкреслила й перша зустріч: недалеко від школи вони зустріли гімназиста Самсона Ліпшиця, сина місцевого крамаря.

— А, „низяни" прийшли…

(Та частина села, де жили Василь із Гнатом, звалася Низом).

І Самсон з великою гідністю подав обом товаришам руку, виявляючи тим свою супроти них вищість. Василь із заздрістю подивився на новий Самсонів блакитний, як небо, гімназіяльний костюм. У голові йому ворухнулась прикра думка про людську нерівність. Йому бо доводилось ходити у полотняних штанях, пофарбованих виваром з дубової кори.

II

Щирий народолюбець Стовбур. — Конспіративна путь на з'їзд. — Перша спроба революційної агітації і необережний дядько. — Таємничі верхівці. — „Головне: рятуймо революцію!"

Коли Самсон, Гнат та Василь зайшли на шкільне подвір'я, Василя покликав з веранди своєї кватири Пилип Никифорович Стовбур, учитель цієї школи.

Василь прислухався до такого знайомого і такого привабного гомону та сміху, що добувався із шкільного садка, забарвленого легкими штрихами першої зелені, але згадав оте Гнатове оповідання про „злидня Василя" — і рішуче пішов до вчителя.

— „Хай собі шукає багатого", — подумав сердега про одну з тих дівчат, що були в садку.

Пилип Никифорович запросив улюбленого учня (Василь раніш у нього вчився) до своєї кімнати і, торкнувшись голубливим рухом руки йому до плеча, посадив на стільці. Руки в Пилипа Никифоровича були якісь незграбно-довгі, з довгими долонями й пальцями, що теліпались на тонкому зап'ястку, як китиці. До того ще рукава його піджака чи „косоворотки" ніби підкреслювали цю непомірну довгість рук, бо були чомусь завжди вузькі й покороткі. Говорячи, Пилип Никифорович вимахував плавко цими своїми руками в повітрі, доповнюючи жестами свою „трудну", ніби видушувану мову.

Посадивши Василя, Пилип Никифорович і собі спочатку був сів, але в ту ж мить знову встав і взяв ходити по хаті, тонкий, високий. Потім підійшов до вікна і поправив, немов між іншим, завісочку. Це все говорило за те, що він хвилюється. Про хвилювання свідчили й такі знайомі Василеві ковтальні рухи-звиви його довгої, з великим борлаком шиї та пересмикування щік.

У кімнаті в Пилипа Никифоровича, крім двох стільців, був ще стіл, убогеньке ліжко (парубоцьке), етажерка з книжками та купи школярських зшитків у кутку просто на помості. На стінах висіли портрети — з одного боку Герцен, Бєлінський та Чернишевський, а з другого — бородатий Крапоткін та обрамлений бурцями Добролюбов. Під цими великими портретами були поприбивані портрети-листівки інших російських революціонерів. Василь знав уже, що то були „народовольці" та „чорнопередільці" — Желябов, Халтурін, Віра Фіґнер, Плєханов-Бєльтов тощо. А взагалі стіни Стовбурової кімнати були досить таки голі та непривітні, як це майже завжди буває в кватирах неодружених чоловіків, що живуть у „казенних" приміщеннях. І враження від цих кімнат буває завжди таке — ніби в них завсіди, навіть улітку холодно.

З Пилипа Никифоровича, як він сам казав, був того типу інтеліґент, що живе для народу, занедбуючи своє особисте життя, ба й іде в ім'я цього на всякі жертви.

— Якби я не так жив, — казав він, посміхаючись своєю блідою посмішкою, — то я справді пішов би в стовбур, як та невдала редька… себто з мене народові не було б ніякої користи… Занедбувати своє „я", допомагати трудящим — у цьому пряма повинність народної інтелігенції…

З цієї ж причини він, людина вже літня, був і досі неодружений і дружитися не думав.

— Для інтелігента злочин творити свою родину, — було каже, — коли народ у ярмі, в кайданах конає… Та ще й хто-зна, — додавав, — щастя це чи, може, нещастя — оте поєднання з жінкою. Скоріш останнє…

Тим то його кімнату й справді таки ніколи не огрівала присутність жінки, опріч хіба тих випадків, коли сторожиха Гапка мила поміст та взагалі прибирала.

Але зате з своєю сусідкою і товаришкою праці вчителькою Галиною Сосипатрівною він поводився так суворо, що вона ніколи не відважувалася до нього заходити.

Всяке зрозуміє, що з приходом до влади на Україні гетьмана, коли над здобутками революції нависла безпосередня загроза, ота допомога народові від інтелігенції особливо була потрібна. Так думав Пилип Никифорович і такі думки прищеплював своєму учневі Василеві.

— Пам'ятаєте, Василю, — мовив він тепер, сівши знову на стільця і торкнувшись долонею до Василевого коліна, — ми балакали з вами про гетьманщину, що це ворожий для трудящих лад… поміщики, офіцерня…

Він замовк і злякано, як до підземного гуркоту, прислухався до того, що відбувалося в нього в животі; покрутив сумно головою, ніби кажучи: „починається вже".

— Поганому животові й пироги на заваді, — мовив, блідо посміхнувшись. У нього була хронічна нестравність шлунку, і ця хвороба завдавала йому клопоту часто в такі хвилини, коли треба було якнайдобірніше висловитись, душу, мовляв, словами викласти.

— … Це й ваші вороги, бо й ви ж, Василю, не багата людина…

Василь почервонів, згадавши горду попівну.

— Чи згодні ж ви, товаришу, — я, як революціонер, ставитиму питання руба, — казав далі Пилип Никифорович: — стати до боротьби з цим ворогом, а як треба буде, то й кров'ю своєю купити волю народові? Згадайте, — він кинув блискучий від зворушення погляд на стіну, на портрети, — славних мучеників, борців за свободу — Герцена, Бакуніна, Чернишевського й інших! Вони не боялися вигнання, в'язниці, шибениць, Сибіру…

Василь сидів, не зовсім розуміючи, до чого ця незвичайна, урочиста мова.

— А це я вам до того кажу… Гм, — озвався Пилип Никифорович, перервавши мову, до своїх середових рухів і поклав, як компрес, на живіт свою велику долоню-китицю. — … До того, що хочу взяти вас на збори нашої революційної організації. А ця наша організація має найближчого часу… — він спинився, видимо, вагаючись, — зняти проти гетьмана збройне повстання… Коли я вам це кажу, це свідчить, що я вам діймаю віри…

Замовк і ждав.

Василь відчув, як тіло йому почало терпнути, а ноги ослабли раптом, як підбиті. Він, здавалося, міг би зсунутися вниз, якби стілець якось нерівно стояв. Еге, він, Василь, такої думки про гетьмана, що це ворог, але революційна організація — це щось таке далеке, що про нього можна… тільки в газеті читати… І оті всякі революціонери в його уяві були майже не люди, а якісь казкові герої… Не такі, як він… Хіба може він, жива людина, з отакими незграбно-довгими, покладеними одна на одну, як крокви, ногами, з руками, що й тепер уже чомусь трохи тремтять, устрявати в таку справу?! Адже до їхнього села мало не щодня залітає каральний загін Чернова Не прибирав, як бути. Мовчав. Раптом йому в вічі впали великі, як горох, немов їх там пучками хто насипав, краплі поту на поораному зморшками чолі шанованого вчителя: щирий чоловік, мабуть, злякався, що довірив таємницю негідному довіри молодикові.

І Василь, якоюсь напругою волі зрозумівши значення того поту, сказав, що на збори піде.

— Я піду, Пилипе Никифоровичу, з вами…

Ці слова він вимовив так, ніби хтось, а не він сам орудував його язиком у пересохлому роті. Для того, щоб цю сухість розігнати і перед кимсь (перед самим собою!) виправдатись, він сказав про гетьмана:

— Він же не тільки поміщикам землю повернув, а й українців переслідує, у Перещепині „Просвіту" розігнав, старости губерніяльні й повітові з російських чорносотенців…

— Авжеж, — загомонів Пилип Никифорович з блідою страдницькою усмішкою на бразолійних губах. — Я ж вам сам про перещепинську „Просвіту" казав…

— І балакати по-вкраїнському не вміє…

— Ні, не вміє…

Потім того Пилип Никифорович сказав, що йти їм треба негайно, щоб на з'їзд устигнути, бо він має відбутися наступної ночі.

На мить у Василя ворухнувся був жаль, що він піде в той час, коли його товариші гулятимуть. Але потім він згадав образу — і на зміну цьому жалеві з'явилось у нього болюче-мстиве почуття, скероване проти гордої попівни. Йому тепер захотілося піти якнайшвидше і повернутись аж через тиждень, через місяць або й зовсім уже не вертатися. З цим настроєм він вийшов на веранду і гукнув Гната, щоб сказати йому про свій намір іти до Губинихи.

Гната це не здивувало, бо Василь частенько ходив у це сусіднє село до своїх родичів.

Але на цю розмову, почувши, мабуть, Василів голос, із садка вийшла й… Оксана. Підійшла й собі до веранди і стала при кущі бузку — висока, струнка.

— Чому ви не йдете у садок, Вас? — спитала, дивлячися знизу вгору на Василя.

„Вас" — це вона так скорочувала його ймення, коли називала півжартом, півніжно.

Прихилила рукою до свого обличчя ще не розквітлу гілочку бузку і гладила нею по горячій, порожевілій щоці, немов так її охолоджувала. Василь бачив зблизька молоду ніжність її щік і купку надзвичайно милого ластовиннячка біля перенісся її рівного, гарного носа.

— Там уже всі зійшлися, — гомоніла далі, — Каленик, Степан… Тільки вас немає…

І раптом густа червонява, ніби її впіймано на якімсь потайнім замірі, поняла її вродливе обличчя, а в очах

виступив сльозавий блиск. Оглянулась, щоб приховати це своє несподіване збентеження

— Ніколи, — відповів досить таки похмуро Василь і повернувся до Пилипа Никифоровича. Йому те-тер хотілося, щоб на з'їзд напали німці або Чернов, щоб його вбили, щоб вона (Оксана б то) побачила його з раною на чолі, з заплющеними навіки очима. Але, причинивши за собою в сінцях двері, він не втерпів, щоб не обернутися і не глянути в вікно, звідки було видно шкільне подвір'я. Оксана все ще стояла на тому ж таки місці біля бузку, нервово кусала кінчик бузкової гілочки. А потім повернулась і пішла назад у садок, тільки не звичайною своєю ходою, а помалу. Мов би ждала, чи часом він, Василь, не вернеться, щоб сказати щось ласкаве, хороше, таке, як цей радісний весняний день. її догнав Гнат і щось там почав торочити…

Василеві наринули на очі сльози.

— Я ж для тебе злидень, — прошепотів, — злидень…

По якімсь часі двоє чоловіків — лататтянський учитель Пилип Никифорович Стовбур і його колишній учень Василь Роговенко — вийшли за село, за млини, ідучи в напрямі до недалекого сусіднього села Губинихи. Учитель Стовбур ішов до свого товариша, губинівського вчителя, а його молодий супутник — до тітки в гостину. Так вони умовились казати всім цікавим, що звичайно мають звичку розпитувати, куди та куди вони (себто подорожні) йдуть.

У полі, на широкому просторі, стояла рання весна. Над ріллями, що подекуди зеленіли вже соромливими голочками врун, ходила весняна безвітряна легкість. Між небом та землею в чистому безмежжі дзвеніли жайворонячі співи. Жайворінки, здавалось, словами вимовляли, бачивши наших подорожніх: „А ми знаємо, куди ви йдете… а ми знаємо, куди ви йдете: зовсім не в гостину, ні"…

Пилип Никифорович бадьоро йшов, зачіпаючись іноді довгими ногами за сухі пасма виволоченого пи рік». На ногах у нього були добре стоптані, полатані (сам латав) черевики.

— Не люблю, розумієте, нового взуття, — згадав Василь, дивлячись на нерівну вчителеву ходу, його не раз повторювані слова: — муляє..

Самоділкові латки на Стовбуровому взутті — це теж була самозречення й демократизму ознака. Він бо вважав, що кожна людина, хай то буде й інтеліґент, повинна сама себе кругом обслуговувати. Адже в новому суспільстві будуть тільки такі самодостатні одиниці! Василь упіймав себе на якомусь незрозумілому роздратуванні, що його викликали тепер ці вчителеві думки. Так само раптом йому не вподобались рухи вчителевого тіла, зокрема ковтальні звиви його довгої шиї. І він став уникати на нього дивитись. Думав про Оксанну, що так гарно цим разом повелася з ним — і обвинувачував Пилипа Никифоровича, що примусив його піти від неї, теліпатися хто-зна й куди. Та, схаменувшись, силкувався ще гамувати це неприязне до вчителя почуття, згадував отих великих мучеників за свободу — Чернишевського, Желябова й інших, що їм, може, теж доводилось кидати коханих істот заради народної справи.

Коли наші подорожні були приблизно на півдорозі, їх наздогнала, стрибаючи колесами по розораному шляху, торохтюча, немов вона от-от мала розсипатись, гарба. Пара коненят, покивуючи схиленими головами, похмуро, неохоче тюпала. Спереду видавалось (подорожні оглянулись і зійшли із шляху, щоб пропустити гарбу), що вони, ті коненята, місили передніми ногами шлях, як заміс. Коли гарба порівнялася з подорожніми людьми, коні, ввічливі бувши, пішли раптом ходою, їхній погонич, сірий, зачучверений дядько (але з таких, що, видимо, побував на одному з фронтів), привітно поздоровкався і, натягнувши віжки, зовсім спинив їх. Коненята дуже слух'яно, ніби воля їхнього господаря цілком збігалася з їхнім бажанням, стали, підперши пообчухуваними хвостами воза.

— До Губинихи чимчикуєте? — спитався, видимо, балакучий дядько і, почувши ствердну відповідь, запросив: — Сідайте ж: підвезу…

Повісив потім того віжки на ручицю, поклав батога обік себе на солому, заслану сірячиною, і взяв крутити цигарку цупкими, як берестові корінці, пальцями. Виявилось, що він живе якраз біля школи, — отже й довезе їх аж на місце.

Подорожні позлазили на воза, хоч Пилип Никифорович трохи й завагався був, бож їм не до школи треба було і навіть не до Губинихи, як це мало виявитися далі. Але давши оту ствердну відповідь, треба було сідати: конспірація.

Отже виходило, що традиційна добрість українських селян, їхня звичка „підвозити" не завжди буває доречна.

— Так як же воно оце буде? — загомонів поважно до „вчителів" дядько, коли ті посідали. — Чи так уже й доведеться на князя Урусова робити? Ви письменні, читаєте газети… Я оце відвозив німців…

Пилип Никифорович скинув значуще очима на Василя, мовляв, „оце вдячна нагода для агітації, це наш", і на вустах йому ворухнулась його бліда усмішка. Промовив, обернувшись до дядька:

— А буде так, як ви, селяни, схочете… Треба прогнати німців та гетьмана — і земля буде ваша, селянська…

Василь і собі (йому раптом зробилося легко, захотілось балакати) обізвався:

— Гетьман — царський генерал, він про Україну не дбає зовсім, він і балакати по-українському не вміє…

— У більшовики підемо всі, як один, — сказав дядько, відгукнувшись на слова Пилипа Никифоровича, і вдарив себе по коліні кулаком. — Но, малі!

Коні, що, скористувавшись поважною розмовою своїх господарів — людей, поснули були зовсім, неохоче рушили. Збоку було знати, що цим разом їхнє бажання розбігалося з господарською волею, та робити було нічого: господар.

Тепер дядько відгукнувся на Василеві слова:

— Як на мене, так нам від Росії не треба відділятись: ми в окопах з одного казанка їли, разом кров проливали… — потвердив спокійно дядько.

Потім того він посміхнувся до якихось там своїх спогадів, а тоді сказав:

— Була в мене з тією Україною сторін. Прийшов я з німецького хронту…

Тут він сякнув набік, притиснувши пальцем одну ніздрю: так він, мабуть, навчився на „хронті".

— … Прийшов. Дивлюся — аж у хаті біля ікон почеплено отого вусатого українця в шапці… Це мій хлоп'як, що до школи ходив, так його вшанував. Таке мене зло взяло, як того вусаня побачив! Зірвав його — та в піч! Хлопець у сльози, — так я йому й батога ще дав…

— Та то ж Шевченко! — скрикнув злякано Василь.

— Та Шевченко ж!

— Но, голуб'ята…

Замахнувся на коней батогом, ударив кожного по разу, і вони почали тюпати знов, заколивавши спинами та вухами. Віз застрибав, закидався, підкидаючи коробок, що стояв у задку, Пилипа Никифоровича, що злякано вхопився обіруч за живіт, Василя, приголомшеного дядьковими словами, і самого дядька, мов би це все були речі одного порядку і мов би йому, тому возові, було байдужісінько, що з ними станеться — залишаться вони цілі чи порозсипаються. Сама гарба скрипіла, дирчала, торохтіла, клацала, чиргикала. Під таку музику говорити ніяк було, але балакучий дядько не вгавав, а, перекрикуючи трахкотняву, говорив далі палко про політику.

А тим часом вони під'їхали вже до Губинихи, стали частіше попадатися люди — попутні й зустрічні, — ставали осторонь, пропускаючи воза, і слухали запальні дядькові промови проти німців і гетьмана.

Василь став стурбовано позирати на Пилипа Никифоровича, а той і собі засовався на сидінні (його, власне, підкидало так, що він не знав, за що й ухопитися). Тоді Пилип Никифорович спробував перемінити мову, спитався, скільки в дядька дітей.

— Семеро. їсти та їсти треба, — відповів дядько,

— А земельки дазьбі: уся в князя Урусова…

А вже були перші хати. Біля воріт стояли, спершись на ліси чи на ворота, чоловіки, купками сиділи жінки.

І сердешний Пилип Никифорович, дарма що до школи було ще далеко і що повз школу їм таки треба було проходити, не здобувся на іншу раду, як тільки сказати дядькові, щоб той спинив: вони, мовляв, підуть далі пішки.

— Так вам же до школи треба! — здивувався добрий дядько, жалкуючи, десь мабуть, що не добалакав з письменними людьми до краю, не все ще сказав.

Пилип Никифорович миркнув щось невиразне собі під ніс, кажучи, що їм треба ще в одно місце зайти.

— Ну, як знаєте. А я Петрові Семеновичу скажу — я ж швидше там буду, — щоб сподівався гостей…

Після цього дядько спинив воза і, підождавши, поки „вчителі" злізуть, поїхав далі, знімаючи за собою галасливе валування собак. А наші конспіратори пішли слідком за ним, наражуючись трохи чи не біля кожного двору на роздратовану собачню. Так вони пройшли все село, таки довгеньке, обминули обережно школу, боячись, щоб Петро Семенович, попереджений про їхній прихід, не вийшов їм назустріч, і кінець-кінцем знов опинилися в полі. З'їзд мав відбутися на одному недалекому хуторі.

Сонце вже було зовсім низько, коли Пилип Никифорович з Василем зблизилися до хутора. З-поза горба вигулькнули верхи дерев та солома дахів. Поміж солом'яними оселями зеленіла під скісним промінням низького сонця одна залізна покрівля.

З'їзд у розумінні конспіративности, на думку Пилипа Никифоровича, був задуманий оригінально: він мав відбутися в економії одного поміщика. Орудував усім Сабадир, колишній сільський писар, а тепер панський управитель.

Полем-ріллями поволі розливались сутіні, як полій по кризі. Жайворонячі співи ущухли, скрізь стала тиша, чекання вечора. Зробилось холодніше. Василь звернув увагу на те, що Пилип Никифорович став чомусь придержувати ходу.

— „Притомився чи що?" — подумав про вчителя. Раптом Пилип Никифорович злякано пригнувся і

Василеві зробив рукою знак, щоб теж присів: забіч від будівель у вечерових сутінях забовваніли якісь верхівці. Верхівці їхали стрункими рядами, — отже то були військові.

Пилип Никифорович хапливо звернув на шляшок, що обминав хутір.

— Казатимете, що йдемо до мар'янівського вчителя, — напутив про всякий випадок Василя.

На щастя, шляшок спустився в балочку, і їм тих верхівців (а верхівцям їх!) не стало видно. Та скоро вони вийшли з тієї балочки, верхівці знову показалися з-за бугра. Пилип Никифорович сів мерщій на землю і Василя смикнув за рукав. Василь почав дрібно всім тілом труситися, і балакати йому від того стало трудно. І він хмарно вмовк. Йому зробилося жалко-жалко себе, до болю жалко, — що йому доведеться отак безглуздо погибати.

— „І треба ж було йти! А все він!" — подумав образливо про вчителя, назвавши його вперше словом „він"; це слово він майже прошепотів, не тільки подумав. Його мало на плач не брало…

Так посиділи трохи, а тоді Пилип Никифорович сказав Василеві звестись на коліно й подивитись.

— У вас бачучіші очі, — додав.

Учинивши так, як йому сказано, Василь побачив, що верхівці, як і перше, бовваніли, але він звернув увагу на те, що ці верхівці були якісь нерухомі. Зрозумівши, що то, він зареготався.

— Та то ж купи „кирпичу"'…

— Береженого й Бог береже, — посміхнувся Пилип Никифорович своєю усмішкою, а та його усмішка була тепер, у скупому світлі заходу, схожа трохи чи не на гримасу сарказму.

Вставши на ноги, Пилип Никифорович узяв гидливо обтрушувати своїми руками-китицями грудочки землі, що поприставали до штанів. Потім того вони сміливо пішли до недалекого хутора і незабаром опинилися перед тими купами, що їх передніше були злякались. Купи стояли на тирлі поблизу подвір'я, як висунутий наперед бастіон фортеці. Але тут наші подорожні нахопились на нову небезпеку: їх опала ціла тічка собак. І їм не малих коштувало сил оборонитися: кидали груддя чи тільки нахилялися, удаючи, що те груддя беруть, бож дурних собак, як відомо, й так іноді можна відгонити.

Так оборонною рукою зайшли вони й на подвір'я, і вже на подвір'ї тих собак відігнали люди, що купкою стояли біля ґанку панського будинку. Це були теж, як про це наші прибульці довідались, з'їздівці.

Хутір цей належав власникові середньої руки, себто такому, що кількістю землі й станом господарства стояв між заможними мужиками і такими великими поміщиками, як князь Урусов. З мужицько-куркульськими хуторами цю економію зближало те, що панський дім стояв серед тирлів, гною та кирпичу, в самій гущі товарячих, овечих і інших сільськогосподарських пахощів, а проти мужицької натури промовляли біла постать якоїсь німфи чи там дріяди в розкинутому біля бу-динка садку та фігури двох левів на ґанкові.

В одного з левів була відбита половина морди, і він дивився тепер на людей сліпим рівним місцем, що було замість пащі й очей. Це осліплення лева ніби символізувало знешкодження можновладців-панів. Справді, це був один із слідів першого „туру революції", коли цей утвір панського мистецтва став був загальнонародним добром. Це його, цього лева, бачив Василь нещодавно в Губинисі біля волости (тоді „ревкому"), і на ньому селянські хлопці випробовували свої їздецькі здібності. Після „обрання" гетьмана його, як і багато інших речей панського вжитку, повернуто законному власникові.

Німфа в саду стояла нерівно, була похилена: її свого часу вихитували губинівчани, щоб поставити перед своїм „ревкомом", та не змогли вихитати. Та й самий панський будинок, невеликий, був занедбаний, стояв з поржавілим дахом. Хутором керував, як уже казано, управитель Сабадир, організатор революційного з'їзду (яскрава прикмета нової держави!), а самого власника не було й близько. Не міг бо його боронити в цій глушині, поблизу загрозливого Самарського лісу, „новообраний" гетьман, що сидів десь у Києві, чи німці, що тільки коли-не-коли вилазили з свого повітового міста. Неспромога була й Чернову ввесь час його охороняти, бож були ще й інші хутори, такі, як от економії князя Урусова, що їх до того ще влада й вважала за надійнішу підпору трону.

Люди, що прибули на з'їзд (це були переважно селяни), вешталися по подвір'ю, збиралися в купи. Всі голосно говорили про жорстокості Чернова (там спалив хату, там вибив різками), про поміщицького гетьмана, не дбаючи ані трохи про конспірацію. Це спочатку навіть занепокоїло Пилипа Никифоровича: йому спала була на думку підозра, чи не була це, часом, якась провокація, що мала на меті виловити через такий з'їзд усіх революціонерів. Та незабаром він побачив і почув нюхом таке, що робило неможливою будь-яку підозру в цьому розумінні: на тирлі, біля ставка, шмалили свиню, готуючи з'їздові вечерю. Це був уже певний знак, що в хуторі порядкували таки революціонери, бо ніякий хуторянин-власник, ця опора нової держави, ніколи не дав би для її зміцнення цілого кабана, мовляв, „Україна — Україною, а двісті карбованців (двісті „лопат"), що їх можна вторгувати за кабанця, на шляху не валяються".

Отож у чистому вечірньому повітрі до пахощів весни, що йшли з садка, від ставка й поля, приєднався ще й чудовий запах шмаленої свиняки. Лущало на ввесь хутір веселе, тепле вогнище, коливаючи густими пасмами диму. Знизу той дим зализували язики полум'я, а вгорі червоний відсвіт заходу, заграва зниклого за горбом сонця.

Підбадьорені цим видовищем, люди дружно гомоніли, прохоплювались дотепи, отой уславлений „малоросійський гумор", поєднаний уже, щоправда, з не 26,

менш відомою „московською лайкою", що правила в цих умовах за ознаку сміливости й відваги. Розмовляли приблизно так:

— Семене! Ти б, може, відкрутив та схрумав пришмаленого хвоста?..

— Іди к…. матері! — відборонявся незлобливо, але сміливо Семен Гречка. — Що тобі Семен, у борщ наплював чи що?

Ясно, що цю будь-що-будь пишну картину заступники різних кляс зрозуміли б і оцінили по-різному. Прихильник „старого режиму", бачивши зачучверених мужичків, що ждали, на чуже добро ласі, багатої вечері, міг би сказати: „Це вже, мабуть, кінець світу! Бити б їх, поспускавши штани, та ще бити!" Це останнє побажання могли б підтримати й похилена в позі болючої туги німфа та осліплений лев, що німим докором свідчили про некультурність народу.

Огрядна постать Сабадиря, що порядкував у дворі, запрошуючи новоприбулих революціонерів до панського дому, ще дужче обурили б прихильника старого ладу: це був живий образ зради.

І навпаки: революційно настроєна людина, обстоюючи права трудящих, могла б сказати: „Тут порядкує революційний народ, це прообраз щасливого майбутнього ладу, коли не буде ні пана, ні раба, а всі будуть рівні і всі матимуть однакове право на свинину."

Річ зрозуміла, що Пилип Никифорович та Василь саме так зрозуміли побачене, тим більше, що їх Сабадир прийняв особливо привітно: повів особисто аж до хати.

— Інтелігенція потрібна революції до зарізу — сказав. — Будьте ж гостями дорогими!

Правда, в хаті їм довелося трохи розчаруватися. Там, коли вони ввійшли, сидів кінець столу якийсь матрос, його Сабадир назвав уповноваженим „губерніяльного центру", і цей матрос навіть не відповів на їхнє вітання.

— Знайомтесь, погомоніть, — сказав гостинний господар (Сабадир) і вийшов з хати.

В хаті було вже темно, майже поночі, — тим і ніяк було розглянути того матроса, який він; видно було тільки розхрістані груди, освітлені червоним світлом з вікна. Він сидів мовчки, крутив цигарку (видно було його руки з цигаркою, піднесені до вікна), а потім, звернувшись до новоприбулих, попросив сірника. А як ні Пилип Никифорович, ні Василь сірників не мали, то він і вийшов з хати прикурити.

На цьому й скінчилась їхня розмова з цим уповноваженим якогось „центру" (якого саме — це, можливо, знав Пилип Никифорович, але Василь про це не спитав).

Ділова частина з'їзду відбулась пізно вночі, при світлі, у пристосованій для цього клуні. Зробили це — пристосували клуню для з'їзду — самі з'їздівці, повиносивши та повикочувавши надвір віялки, вози та інший реманент і зробивши з клуні, як висловився один із з'їздівців, Семен Гречка, „кіятер".

У цьому „кіятрі" душило сухою половою, пилом, і від того пилу дядьки раз-у-раз чхали, зичачи один одному доброго здоров'я.

— Революційному народові здоров'я потрібне до зарізу, — казав Сабадир, роблячи останні розпорядки. Його власне здоров'я на вигляд було таке, що десь-інде (не тут, де він був господар) з нього був би не абиякий „буржуй".

Посеред клуні поставили стола з лямпою, але та лямпа освітлювала тільки середину клуні та великі клапті павутини, що густими торочками звисали з оселі, а в засторонках стояли тіні. У цих тінях і посідали з'їздівці-дядьки, посвічуючи цигарками. Видно було тільки обличчя передніх, з вусами та бородами, схожими на стару солому, на ті парки, що стирчали в них над головами.

На тих обличчях була тепер уже сама поважність, а всякі там непотрібні сміхи геть зникли. І в розмовах їхніх не було вже ніяких дотепів та жартів. Та й говорити вони тепер намагалися вже такою мовою, що нею їм ніякого дотепу не сказати, трохи чи не „по-панському", бо дедалі частіш у них прохоплювались такі слова, як от „кадась", „дісвительно" тощо. Саме ці слова, ця мова й свідчили найдужче про те, що селяни цілком усвідомили важливість зборів: це тобі, мовляв, не те, що дома, коли людина по-простому говорить, по-мужицькому на жінку гримає.

Василь з великим болем спостерігав усе це: бачив і розумів, що цим людям байдужісінько до якоїсь там України, так наче її й на світі немає.

Як виявилося, в клуні' найголовнішою людиною був не Сабадир, а отой матрос, що до нього тепер раз-у-раз звертався сам Сабадир. Матрос сидів біля столу, здоровий, широкогрудий, таранкуватий на виду, і говорив тільки, по-панському", а найчастіше вживав вислову „подталківаю ето дело". Цією своєю мовою він, либонь, і взяв над усіма присутніми владу.

— „Це вже начальник, — думали, десь мабуть, у засторонках бороди та вуса, — коли так говорить…"

Сабадир, що досі говорив „по-селянському", теж перейшов на „панську мову".

Матрос, Сабадир та Пилип Никифорович склали президію, і збори почалися. Спочатку — а це видно було й при поганому світлі — президія радилася, не знала, видимо, як почати. В напруженій тиші клуні, коли тільки махорка в цигарках лущала, цей шепіт-на-раду президії особливо було чутно.

Нарешті матрос сказав востаннє своє „подталківаю ето дєло", ударив потім кулаком по столі, аж лямпа схитнулась, схитнулися тіні в клуні, — і, вставши, гукнув на повний голос: — Значить, товариші…

Всі ще дужче напружились, вслухуючись у те, що скаже уповноважений „центру". Матрос говорив про гідру контреволюції, про потребу боротьби з нею. Говорив, широко роззявляючи рота, а в роті йому блискали золоті зуби, немов там у нього був вогонь, і він ні-як не міг його ковтнути.

— От, напримєр, князь Урусов, що його землі гадом обвиваються навколо ваших вузеньких нивок… Урусов — гідра…

— Гідра, — проказав уголос один із передніх дядьків, мабуть, щоб не забути цього слова. А на очі йому

(та й не тільки йому!) уже зводився образ князя Урусова у вигляді гідри-гада, і він уже готовий був рубати чим попало тую гідру.

Після матроса промовляв Пилип Никифорович. Він побудував свою промову на історичних революційних фактах. Імена революціонерів — Робесп'єра, Мара-та, Бакуніна й інших — густо сипалися з його уст. Він говорив про велику віру в революційну силу народу.

— Хто знає, — казав він, чи не сидить серед нас отут новий Марат або Робесп'єр…

Декотрі з слухачів навіть оглянулись, шукаючи, мабуть, очима серед присутніх названих героїв. А Семен Гречка навіть спитався:

— Де він, той Мара?

Не пас задніх і Сабадир. Він, забравши слово, говорив про те, що Романови триста років лили людям помиї на голови (він умів яскраво висловлюватись!), тепер це робить гетьман Скоропадський, але пора вже роззявити рота…

З'їзд засідав майже до півночі, були ухвалені різні постанови, а серед них найважливіші — про утворення „ревкому" (до нього ввійшли Сабадир, Пилип Никифорович і один селянин), про готування збройного повстання проти гетьмана й німців, про використання для агітаційної роботи „Просвіт" (де їх гетьманська влада ще не закрила).

Василь мав себе на цьому з'їзді не зовсім добре. Найбільше засмутило його те, що в отих постановах нічого не сказано про Україну. Проти неї не було нічого, але й за теж не було. А це ж був з'їзд українських селян! Сам він, увесь час думавши про це, чомусь посоромився нагадати, — бо загальний настрій на з'їзді був такий, що треба, мовляв, передусім рятувати революцію, а Україна — дуже дрібна проти цього справа.

Так йому сказав і Пилип Никифорович, коли він після засідання звернувся до нього з цим своїм болем.

— Не час тепер про це, — мовив Пилип Никифорович з ніяковою усмішкою. — Треба почекати… Головне: рятуймо революцію!..

III

Діяльність ля-Гопак. — Ще Дівчина-горлиця до козака горнеться, діяльність лататтянської „Просвіти". — Лицедійство, ще раз: народ і інтеліґенція

Того вечора, як Василь пішов до Губинихи, Гнат раніш ніж звичайно (хоч уже в обляги), пішов із „центру". Пішов він не додому, а завернув недалеко від дому в одну з бічних вуличок. Влітку такі вулички звичайно тонуть у гущі вишневих садків, а тепер крізь ті садки ще просвічувалося стемніле небо, вони чорніли віхтями на тлі того неба. Але вони вже пахли відвологлими бруньками, посвіжілою корою, і ці пахощі виповнювали серце легкою бадьорістю.

Садки й двори на таких вуличках обгороджуються звичайно тільки низькими загатами, і цим завжди користуються собаки та парубки, перестрибуючи безборонно з города в город.

Гнат також, повний отієї весняної бадьорости, простував до однієї з таких загат. На притемненій вуличці було вже зовсім тихо, сон уже, бачилося, розповзався по стишених дворах, і Гнатові трапився тільки один якийсь чоловік, що, порівнявшися з ним, глухо бовкнув „здоров". Спинившись біля потрібної йому загати, Гнат прислухався: у дворі чутно було брязкання відра біля колодязя, голоси. Один з тих голосів був хлоп'ячий, і Гнат, вибравши зручну хвилину, покликав того хлопця до загати. А як той хлопець прибіг, зіскочивши на загату, Гнат сказав йому, щоб покликав до нього свою сестру. Хлопець побіг, а незабаром по тому до загати підійшла дівчина в теплій, накинутій на голову

хустці.

Гнат перескочив до дівчини через загату і обійняв її за молоді плечі, накриті тією хусткою. З її голосу-шепоту було знати, що вона дуже йому рада, як також і тому, що він називав її так, як у їхньому селі парубки дівчат уже не називають, — Галею.

— А вчора, бач, і не прийшов, — з докором мовила дівчина.

— Ніколи було…

Вони посідали на сухій соломі загати, щільно попритулювались одно до одного. Гнат обійняв гаряче тіло своєї дівчини попід її теплу хустку, що була дуже до речі цього хоч і весняного, але ще холоднуватого вечора.

Це була Ганна Зворітьківна, що до неї Гнат якийсь час уже ходив, що з нею в нього починалося щось таке, як кохання. З Ганною Гнат ніколи не говорив про свою принципову неповагу до „жіночого кодла" і, навпаки, говорив більше, ніж треба, про самого себе. До того ще він, говорячи про себе, ніколи не згадував про свою „кирдю". Ба навіть з'являлась тут у нього якась пиха, задавакувата хвалькуватість. А в тім, це було цілком зрозуміле в таких обставинах — коли треба було дівчині вподобатись. От і тепер, розбалакавшись, він узяв розповідати про свої гуляння в місті, про те, як вони, семінаристи, „стріляють" на Гетьманській за гімназистками, а то й навпаки — гімназистки за ними.

Ганна, довірливо притулившись до парубка, слухала його з захватом. І це його ще дужче заохочувало оповідати. Він зводив їй на очі вечерові вогні міста, дзенькіт трамваїв, рух і шерех святково зодягненої публіки — позчеплюваних руками („під ручку ходять") дівчат-панночок та хлопців-паничів. А в цьому вічно-святковому гуртуванні („у місті ж і в будень гуляють") і він, сам Гнат би то, як дома. Були бо й такі випадки, що ті панночки самі його зачіпали. Оце йдуть, бувало, вони з хлопцями на бульварі („таке — і вулиця, й садок разом"), а ззаду, побравшися попід руки, — панночки, у блакитних та червоних береточках („такі шапочки, бо в місті й дівчата в шапках та бриликах ходять"). То котрась із них візьме та й скаже, голосно, щоб усі почули:

— А мені отой, що в сірому пальтичку, подобається…

— І мені, — скаже її подруга.

Після цього з цими дівчатами вони (себто хлопці) звичайно знайомляться, подаючи одно одному руки і називаючи свої прізвища та ймення. Не обов'язково при цьому називати своє справжнє ймення, можна

кесь вигадати. І Гнат частенько називав себе Володею або Ігорем…

Чувши це все, Ганна ще тепліше горнулася до парубка, її очі вдячно горіли біля самого його обличчя (тим їх і видно було в темряві). Вона, либонь, так думала:

— „Отакі гарні панночки до нього залицялись, а він, бач, мене покохав! Любий!"

Наостанку Гнат із цілком зрозумілою гордістю сказав про те, що восени він уже не поїде до міста, а залишиться в селі вчителювати, закінчивши після Великодня семінарію. І в цьому його повідомленні можна було впіймати натяк на те, що на це щасливе майбутнє і вона (Ганна б то) може надіятись, — що при певному її поводінні вона могла б стати вчителевою жінкою. Виразно про це не сказав, але певний на це натяк у його мові, безперечно, був.

Цієї ночі Гнат ночував у Ганни в коморі, хоч ще й було вночі холоднувато. Коли він прокинувся, крізь щілини в дверях тонкими синіми нитками просочувався ранок. Ганна вже не спала, і він, не розплющуючись, чув її ворушкання біля свого боку. Лежав, удаючи, що спить. Раптом мила дівчина підвелася з подушки і, нахилившись, поцілувала його в губи, а потім підхопилась на ноги і підійшла до дверей подивитись у щілину надвір. Побачивши, що вже ранок, вона повернулась до парубка і сіла біля нього на коліна (так, як це роблять селянські дівчата), думаючи, видимо, як його розбудити.

Гнат бачив її крізь щілини повік у півсірім ранковім світлі і милувався її молодим гарним обличчям, віястими очима.

— Гнате, вставай, — торкнула вона його обережно за плече: — нерано вже…

Гнат облишив удавати сонного і жадібно притиснув її, гарячу, дорогу, з запахом сну, до себе. Дівчина соромливо приплющила очі, але й сама тремтливо тулилася до милого.

Якже вони, дотягнувши до краю солодке перебування вкупі, кинулися виходити з комори, виявилось,

що двері знадвору защепнуті. Ганна злякано заплакала і кинулась від парубка, як від ворога. Гнат її заспокоював, але насправді й сам затурбувався, бо напереді була неприємна зустріч з Ганниним батьком чи матір'ю. Він узяв у кутку ціпок, висунув руку з тим ціпком у дірку, зроблену для котів, і спробував так відщепнути. Але з того нічого не вийшло: защіпка була туго защепнута.

А в дворі тим часом починався трудовий день (понеділок, неприємний після неділі день): заскавучало коліща біля колодязя, замекало теля, просячись до корови, закудкудакали кури, злітаючи з сідала…

— Ой горечко! — плакала Ганна. — Що ж це буде?!

Гнат нахилився ще раз до дірки й оглянув ранкове подвір'я: там уже порався старий Заворітько. Становище, справді, було дуже скрутне.

— Ганно! Ганно! — гукнув раптом до комори старий Заворітько. — До корови пора… Дівко, чуєш?

Ганна здушувала плач, і рясні сльози текли по її обличчі.

— Чи тебе важницею виважувати? — сердився батько. Старий, чути було, йшов до комори. Уже біля дверей, побачивши, мабуть, що двері защепнуті, він щось буркнув, а тоді клацнув защіпкою і широко відчинив двері — впустив силу ранкової видноти і свіжого, як холодна вода, повітря.

— А, в тебе є, — промовив, углядівши доччиного гостя. — Гм, отака дівася…

Відвернувся мерщій і пішов геть, кажучи навмисно суворим голосом:

— До корови пора…

Позичивши, як там кажуть, у Сірка очей, Гнат перейшов подвір'я і городами — не вулицею (хоч там тепер нахабних парубків і не могло бути) потяг додому Було ясно, що комору защепнув хтось із парубків.

— „Чи не Луканько, часом?" — подумав Гнат, маючи невиразну підозру. Згадав, що той минулої неділі, як вийшли з церкви, крутився коло Ганни в своїй жовтогарячій із квітами-стрючками сорочці.

Згідно з постановою з'їзду про використання „Просвіт" для личкування революційної роботи, Пилип Никифорович і Василь заходилися коло пожвавлення діяльности лататтянської „Просвіти". Найлегше їм було організувати театральну виставу, і вони почали з цього. Вибираючи п'єсу, спинилися на Васильченковій одноактівці „На перші гулі". Ця п'єса, видима річ, аж ніяк не відповідала революційній меті наших революціонерів, але ж на неї, поперше, найлегше можна було здобути дозвіл у влади (цим нова влада виразно починала вже про себе нагадувати), а подруге — треба було принадити, а не відштовхувати молодь. Якби не це, Пилип Никифорович ставив би тільки „ідейно-наповнені", „ідеологічно-витримані" речі і безумовно відкидав би „усякий міщанський мотлох", усяку „побутовщину".

Чималими труднощами в готуванні вистави був розподіл ролів, що сливе кожного разу призводив до сварок у товаристві „просвітян". Річ бо в тому, що грати хотілося кожному, кожне хотіло зажити слави. Це раз. А друге — молодь, особливо жіноча частина хотіла грати тільки молодих, вродливих та ніжно закоханих. Не одно частенько просто таки за образу для себе брало, як йому давали ролю якоїсь там Риндички чи пришелепуватого Стецька Кандзюбенка. Отож і складалося так, що на одні ролі претендували всі, а інших ніхто не хотів брати. Засмикавшись отак на розподілі ролів, не раз бувало, що й саму виставу зривали.

Але цим разом Пилип Никифорович вирішив діяти рішучіше: він самовільно „взяв у свої руки право розподіляти ролі".

— Я дозволю собі, добродійство, — мовив, блідо посміхнувшись до зібраного в однім з клясів товариства, — узурпувати право на розподіл ролів… як, так би мовити, старший… Чи даєте на це згоду?

На це його питання виразно ніхто не обізвався: усі сподівалися, як дехто пізніше сказав, від нього, свого колишнього вчителя, справедливости. І він, узявши це, згідно з відомою приказкою, за згоду, перейшов безпосередньо до діла. Та скоро тільки він віддав ролю парубка Тимоша Василеві, а ролю його дівчини Оксані, як зразу ж виявилось, що не завжди мовчання — знак згоди.

Передусім зрадив якусь потайну незгоду Гнат, підморгнувши Василеві так, що це всі помітили. А те його моргання мало означати, либонь, таке: „хто чого собі бажає, те йому Бог і посилає".

Друге: Настя Німцівна раптом підвелася з-за парти і мовчки, мабуть, розсердившись, вийшла. Потім вона декому казала, що „тій Оксані личило б хіба матір грати, а не Галю, дівчину першої молодости". Цим вона, либонь, на те натякала, що Оксана була на декілька місяців старша за Василя.

Невипадковість Настиного виходу підкреслив Дяченко Мишко, що досі сидів осторонь, бавлячись круглим „дівчачим" дзеркальцем (у сестер, мабуть, украв), ловив ним осяйне яскріння з вікон і наводив „зайчики" на стіни, на стелі. Коли Настя виходила в двері, він навів „зайчика" на її яскравочервону у великих квітах хустку і сказав:

— Ага, припекло… до живих печінок…

Інші, щоправда, не звернули уваги на сказане, бо ж Мишка ніхто не поважав. Цей же хлопчак, не гідний уваги „бурсачок" терся в товаристві тільки на тій, либонь, підставі, що хлопці гуляли з його сестрами.

Але ніхто з „головних" проти віддання згаданих ролів Василеві та Оксані не запротестував. Батька (Савку) взяв Каленик Губенко, який був певний, що його дівчата у всякій ролі любитимуть, а ролю матері (Василини) Пилип Никифорович віддав учительці Галині Сосипатрівні. Ця остання була вдячна, що й її не забули, і, щоб якось виявити вдячність, спитала Пилипа Никифоровича:

— А чом же ви собі ніякої ролі не взяли?

Спитала й почервоніла всім своїм ряботинням, що було в неї навіть на повіках. Почервоніння було викликане, либонь, ще й тим, що вона, самітня жінка, зверталася до неодруженого чоловіка. Бувають бо й такі потайні переживання у декого з жінок, особливо як вони вже такого віку, коли надії на заміжжя стають дедалі, невиразніші, майже казково-нездійсненні. і у мене, колего, є поважніше діло, — відповів

Пилип Никифорович з чималою гідністю, маючи на увазі ту роботу, що про неї ніхто в товаристві, крім Василя Роговенка, не знав. І, побачивши, що Галина Сосипатрівна почервоніла, теж почервонів, — плямами, що, як у сухітника, виступили на його запалих щоках. Але в ту ж мить заличкував теє почервоніння усмішкою своїх тонких бразолійних губ.

Залишалася ще незначна роля діда з клепачкою, і на цю ролю напросився сам Доріш Криворучко, селянин, що повернувся з фронту в чині фельдфебеля і через те чалився вже до „вчителів". Даючи Дорошеві цю ролю, доводилось тільки боятись за клепачку, бо ж йому більше б до лиця було ціпом махати, аніж іграш-кою-клепачкою торохтіти. В його руках клепачка могла розлетітись на друзки.

Клепачку мали позичити — це зразу ж таки й урадили — в церковного сторожа діда Верті.

Отак зроблено початок виставі. Але чи не найдужче з-між усіх акторів хвилювався, готуючись, Василь. Адже він міг тепер заличковувати грою не тільки революційну роботу, а й солодкі приторкування до Оксаниних рук, до її пишного стану. У нього в серці не було вже образи на кохану дівчину, він був уже певен, що то була або неправда, або ж просто не варта уваги дрібниця. Та й Оксана дедалі дужче показувала тепер до нього свою прихильність. І тільки його власне серце заважало йому поговорити остаточно з коханою дівчиною: воно так починало кидатись на саму думку про це, що він не міг і слова вимовити.

— Ми вивчимо добре свої ролі, Вас… — сказала Оксана, підійшовши до нього після розподілу ролів. — Правда?

І глянула йому в вічі своїм бентежливо-солодким поглядом. В руках вона мала вже розквітлу гілочку бузку і тулила її (як і тоді!) до обличчя.

— „Як вона гарно дивиться!" — не подумав, а відчув усім своїм єством Василь. — І очі в неї не зелені (це відгук на образливі Гнатові слова), а сині… блакитні, як небо…"

В отих Оксаниних словах він почув натяк і на щось інше — не на саме удавання ролів. Промовив:

— Вивчимо…

У перспективі в них були тепер частіші, ніж звичайно, зустрічі: треба було поспішати з репетиціями, щоб Великодніми святами поставити п'єсу.

В день вистави ще завидна на шкільному подвір'ї, а найбільше біля ґанку, почала сходитися селянська молодь — парубки й дівки.

У тихому вечірньому повітрі стояв святковий гомін-сміх, прохоплювався дівочий заохітливий вереск. Але тут, на шкільному подвір'ї, на чужій території, парубки поводилися досить пристійно, розуміючи, мабуть, що школа — не Степанцева гребля. Отож і були тут самі пристійні, невинні жарти. Так, один, дуже молодий парубок, яскравий, як великодня крашанка, у своїй модній для с. Латаття жовтогарячій сорочці, став на ґанкові одвір і не пускав у середину тих, що йому не подобались. Дівки, щоправда, й самі поки що туди не лізли, хіба що подруги турнуть котору там з-поміж себе на того жовтогарячого красеня. Парубок хапав таку в обійми, вона верещала, і з того було всім весело.

А втім, були серед дівок ще й такі, що й цими жартами не цікавились. Вони стояли збоку і тільки те й робили, що лузали насіння, сиплячи рясно лушпиння на свої опуклі під вистроченими у вигляді „дзеркал" жилетками груди. Шиї в цих дівок були в намистах та дукачах, а повні, рясні рукава сорочок повишивані великими квітами. Все, це вони посправляли за довге дівування, ще до війни й революції, але тепер це вже було немодне, застаріле, як і самі вони.

Це були жертви війни, що винищила парубків їхнього віку. Про них можна було б тепер подумати, що це не дівки, а матері якщо не самих парубків, молодих і дрібних здебільшого на зріст, то хоч тих хлопчаків, що гасали поміж „публікою."

А хлопчаки ті, здавалось, почували себе під час загальної веселости справжніми кіньми і гасали по подвір'ю так, що аж земля стугоніла. А як те, що готували всередині, було дуже цікаве, то малюнки ті — хоч коням, як відомо, потяг до мистецтва й невластивий — спиналися раз-у-раз до вікон, зазирали в „кіятер".

По якомусь часі серед жваво-гомінкої „публіки" з'явився дід Вертя, місцевий церковний сторож і презавзятий театрал. Цим разом до „кіятру" він приходив з розумінням своєї не абиякої в цій справі ваги. Це ж його клепачкою мав Доріш Криворучко стукати на сцені!

Був дід Вертя у своїй солдатській „кухвайці", заяложеній до масного полиску, так наче він був олійник, а не церковний сторож. На голові в нього була стара смушева шапка, низька, старомодна, схожа на громак. і витерта, як накожень. Шапка була недбало, трохи набакир, насунута на дідові кошлаті біляво-руді брови.

Торкнувши абияк рукою тую свою шапку, він привітався до молодого громадянства:

— Доброго здоров'я, козаки й дівчата!

До нього загомоніли, зразу ж отовпили. Старий добув нехапливо з кишені кисета з самосадом і взяв помалу крутити цигарку. Усі на мить замовкли, чекаючи, що він, цей веселий, балакучий дід, скаже.

— То це й ти, Хівре, прийшла на кіятри дивитись? — зиркнув він раптом з-під шапки на одну з дівок, наслинюючи цигарку.

Молода дівка зніяковіла від того і мерщій сховалась, хихикнувши, за подруг.

— Чого ж ти ховаєшся? Усі люди до кіятрів ходять. Он я, як служив на дісвительній у Петенбурсі, в його імператорського величества гвардійонському полку, так бачив, як щонайпишнішії панії та й пани до кіятрів ну тобі як плав пливли. Звісно, кіятри там, хвахт, більші за оцей, — він хитнув головою на школу. — Там такі озії, що куди тобі до них нашій новій Покрови пресвятої Богородиці церкві! Отак знизу стовпи, — показав руками, як ті стовпи стоять, — на стовпах люди, чоловіки, піддержують плечима й руками, немов несуть, ще один кіятер, такий завбільшки… ну, — він одну мить подумав, — як Степанцева Гаврилова клуня. А зверху на ній летить добрий троян крилатих коней…

— Коні з крилами?! — здивувався хтось із слухачів.

— Хвахт. Я й усередині був… на тезоімениство його імператорського величества Олександра Ослобоните-ля. Отамечки чудасія! У нас, як удають пришелепуватого Стецька чи там когось іншого Дужко чи Губенко, так видно, що це Дужко й Губенко… Ну, а там не знаєш, хоч би і знайомий удавав. Коли після кіятру нас пригостили (а ми тоді мали йти на турка, так з нами, як з болячкою, панькалися), ахтьори прийшли до нас показатись… Підійшли до нас, до мене й мого товариша Петра Покотила з Гупалівки, двоє, ахтьор і ахтьорка, та й питають, чи до вподоби нам те, що ми бачили. „Оченно, кажем, спондравилось". А ахтьор кивнув головою на ахтьорку (він під ручку її держав) та й каже: — „Оце та, що Хвилимону грала"… Глянув я на неї — а я тоді був молодий, на жінках розумівся…

— Та й тепер, — дав дідові хтось піддрочку з гурту.

— Та й тепер, — згодився старий. — Глянув я: непоказне таке, мале, на долоню доброму молодцеві посадити, і, крутнувши вуса, кажу: „А ви там, на сцені, кращі були"… Почервоніла вона, крутнулась, нічого більш не сказала і потягла за собою й ахтьора. Я так думаю, що вона розсердилась… А чого?

Він знизнув плечима.

— Ну, пропустіть, — сказав до слухачів: — піду подивитись, що там робиться…

Хтось сказав, що туди без квитка не пускають, але дід мов тих слів не почув: нахилився до найближчого парубка і, моргнувши однією бровою, сказав „по секрету":

— Я ж їм позичив клепачку: розсерджусь — візьму, і спехтахлю не буде…

Через те, що вже помітно споночіло, вогник цигарки освітлював його хитрі, низько підстрижені вуса.

Жовтогарячий красень на ґанку не посмів його не пропустити, але на дальших дверях стояв Степан Дужко і перегородив йому двері ногою.

Тоді дід мовчки (посміли зневажити його гідність!), повернувся, пройшов через двір до кватири Пилипа Никифоровича і став стукати в двері. А як на його стук ніхто не відгукнувся, знов повернувся до Дужка і став вимагати, щоб той покликав „Никихворовича". Дужко довго опинався, не хотів цього робити, та потім таки пішов кликати.

Пилип Никифорович зразу ж таки вийшов. На виду йому була ділова заклопотаність, навіть якась турбота, бо щоки йому нервово пересмикувались.

Дід відкликав його трохи від цікавих слухачів і став щось гаряче нашіптувати. Через якусь там хвилину Пилип Никифорович, посміхнувшись, повів його до входу.

А старий гомонів уже так, щоб усі чули: — Я ж можу клепачку назад узяти, — от і стукайте тоді себе кулаком по лобі… Так дід таки поставив на своєму. Наостанку поприходили й актори, в українські вбрання повбирані. Дівчата були в вишиваних сорочках і корсетках, у стьожках, але з накинутими на голови хустками, щоб те яскраве вбрання до часу приховати. Тільки на чолі в кожної з-під хустки мило визирав кольоровий обручик перев'язаної стрічки. Хлопці були в широких синіх штанях, червоними поясами попідперезуваних, і в сивих смушевих шапках та солом'яних брилях.

Коли котресь із акторів проходило крізь густо збиті вже біля входу гурти парубків та дівок, гомін шанобливо стишувався, і їх з пошаною пропускали. Для парубків це вже були не „паничі", а люди, що готували їм мистецьку розвагу, мистецтво скоряло їх своєю силою. І з мови української тепер, видимо, не випадало сміятись, хоч тії актори, проходячи, навмисно голосно говорили „пропустіть, будь-ласка", вживали „від", а не „од"… І мова ця ставала тепер мистецтвом.

А всередині в школі кипіла робота. Найбільше бігав сам Пилип Никифорович, згинаючись у попереці своєю тонкою постаттю, вимахуючи довгими долонями, а ту довгість підкреслювали, як і завжди, короткі рукава застебнутої аж під підборіддя тужурки. Він хвилювався, червонів плямами, і тільки коли-не-коли проступала тепер йому на губах його тонка усмішка — як розмовляв з кимнебудь.

За лаштунками ходили готові — одягнені й заґримовані — актори, танцюристи, хор, всі в українських убраннях. Для них самих це мало означати їх щиру народолюбність, їх єднання з простолюдом, дарма що той простолюд носив жовтогарячі крамні „косоворотки", кашкети з лякованими козирками, а не сині штани та солом'яні брилі. У солом'яних брилях селянські парубки хіба на жнива йшли, а не до церкви чи театру, а для широких штанів зразки-прецеденти були тільки в далекому минулому.

Отже ці вбрання були швидше примріяною красою самої інтелігенції.

Василь Роговенко теж був у брилі й вишиваній сорочці. Цей одяг помітно його прикрасив, зробив з нього „любого хлопчика", як про це шепнула йому на вухо, інтимно прихилившись, Оксана. Він стояв збоку і ревниво стежив за нею, рухливо-щебетливою дівчиною у квітах та стьожках, бо біля неї ввесь час крутилися хлопці з Калеником Губенком на чолі. З Каленика бо, на Василеву думку, був небезпечний суперник. Він був заґримований під сивоусого батька й усяково хизувався тими вусами та, смугами рудої фарби на обличчі, що означали зморшки. Адже він був певен, що жінки в усяких ролях його кохають!..

Каленик дуже своїм звичаєм сміявся, хоч оті смуги й заважали сміхові зринати на поверхню. Говорив він басом, а цей бас з'явився в нього недавно, з того, либонь, часу, як він усвідомив, що-бас йому личить.

Оксана щебетала з Калеником і іншими хлопцями, та заразом скидала поглядом і на Василя, мов би перевіряла, як той сприймає таке її до хлопців і хлопців до неї „залицяння". Раптом заспівала:

І хліб пекти, й по телята йти, Коли б мені, Господи, Василя знайти.

Василь спалахнув, як пожежа, захвилювався.

Були за лаштунками й інші дівчата, але враження було таке, що тут панувала сама-одна Оксана.

За лаштунки заглянув Пилип Никифорович: щоб були тихо, бо вже починали впускати публіку. Оксана загомоніла, жартуючи, півголосом.

Але вмовкнути таки довелося: за які десять хвилин мали підносити завісу.

..Коли нарешті підхопилася, як велетенське крило, завіса (техніка у Пилипа Никифоровича діяла бездоганно) актори (спочатку дочка й мати, потім батько) побачили в залі гущу піднесених у великій напрузі голів та обличчів. А що пліч, за вийнятком перших рядів, не було видно, то й здавалося, що ті голови плавають у темряві.

Надійшов Василів вихід, і він, опинившись віч-на-віч з отими жадібно напруженими, витягнутими в його бік головами, сливе безтямно полинув на хвилях гри. Ці хвилі (чи, може, його власне серце) робили такий шум, що він майже не чув свого власного голосу, не бачив своїх рухів. Руки, що ними він брав опудало і ніс до вікна, були не його руки.

Взагалі гра на сцені виразно двоїлась (хоч публіка, засліплена мистецтвом, як сонцем, цього й не помічала). Так, парубок у п'єсі ставив до вікна опудало, а парубок живий думав: „Коли б не збитись… коли б не збитись! Чого воно серце так?" Далі. Коли удаваний парубок стрибає в вікно, в хату, дівчина в п'єсі нічого не робить, а жива дівчина з іскрами ввічу, вхопила живого парубка, ніби допомагаючи йому влазити, за руки, і її руки були гарячі-гарячі. А як живий парубок опинився в хаті (за лаштунками), жива дівчина, не випускаючи його рук, прихилилась ненароком (?) йому До виска, приторкнулась лескітними кучериками. Вона хотіла йому, либонь, щось сказати. Тільки ж саме в цю мить заля зайшлася бурхливим реготом, і вона, прислухаючись до того реготу, нічого не сказала, тільки стояла, притулившись. Ще далі. Парубкові вдаваному треба було притьмом вистрибнути з хати, бо до хати поспішав сердитий-пресердитий, з батогом у руках батько, а парубок живий, зачарований солодким потиском дівочої руки, забув про це.

— Тиміш вистрибує в вікно, Тиміш вистрибує в вікно, — голосним шепотом гукав суфлер. — Тиміш вистрибує…

— Та якого ж бісячого батька він не вистрибує? — озвався серед загальної напруженої тиші в залі обурений дідів Вертин голос. — Ех ви, ахтьори!

Публіка зареготалась, і під цей регіт живий парубок таки стрибнув, але за спізнення одержав від матері за п'єсою необов'язковий почастунок рогачем по плечах.

Новий вибух реготу, приємна заохота для акторів, розітнувся в залі.

Все це відбувалось біля хати — біля стіни з нашитим на ній справжнім околотом. Від хати йшла невеличка ліса, а за лісою всупереч натурі цвіли одночасно бузок і соняшник. Таж для глядачів це було мистецтво, а у мистецтві ж, як відомо, як і в казці, все можливе, — тим і бузок міг із соняшником квітінням порівнятись.

П'єсу завершив сторож із клепачкою, на цілу голову вищий за намальовану хату: вимахнувши клепачкою, він так нею заклацав, що можна було подумати, що то скоростріл зататакав.

Чи треба казати про хвилі-буруни, про море оплесків, що були акторам нагородою за казку мистецтва?

А втім, виставою були однаково всі задоволені — і глядачі, й актори.

У другій частині мали бути співи та танці.

З яскраво освітленого кону за піснею пісня лунала, а заля слухала — голови в прозорій тепер півтемряві, нерухомо витягнувшися з пліч, ловили пишну рясноту звуків.

А вони ж, ці голови, нічогісінько не відали про те, що українська (їхня!) пісня найперша, найкраща серед слов'янських і друга, після італійської, в світі! Не знали — Що багато можна б навести думок видатних учених на ствердження її слави! Ходаковський, князь Пертелев, Максимович, Срезневський, Осип Бодянський, П. Куліш, Павло Чубинський і багато інших доклали рук, щоб узяти ЇЇ від народу й понести народові. Навіть Микола Гоголь, що зрадив свій народ і що йому рідна мова відгонилась дьогтем, називав їїЇ, пісню українську, „запашною, доброзвучною, різноманітною, невмирущою народною історією", „живою, яскравою, повною фарб, істини…"

Не знала цього й більшість тих, що стояли тепер, як пишний квітник кольорових убраннів, на яскраво освітленій сцені й співали. Знали це тільки такі, як Василь Роговенко, що їм освіта дала вже звичку мислити. Це такі, як він, загалом беручи, несли народну пісню народові.

Стоячи серед інших у хорі, Василь цим разом, всупереч щойно сказаному, не співав майже: він слухав Оксанине співання. Слухав чи, краще сказати, пив очима її вроду. Бачив, як її груди, сховані під тонкою сорочкою, ворушили, співаючи, перекинутими з лівого плеча стрічками. Ззаду, на ніжній шиї, де були прив'язані до намиста тії стрічки, золотіли від світла ясно-прозорі тонкі волосинки…

Але слухаючи тільки Оксану, Василь чинив несправедливість: найкраще співала не вона, а Настя Німцівна, молода дівчина з квітчастою хусткою на плечах. Та така вже доля закоханих: за голосом коханої вони не чують інших голосів.

Василь клопітно-горячково думав про те, як би побалакати з Оксаною остаточно. Адже тепер усе було ясно!

… Наспівавшись досхочу, співочий гурт розсунувся, утворив квітяне півколо, і з того півкола зразу ж таки випала квітка у синіх штанях, у червоному поясі, у сивій шапці. Сині штани пішли понад краєм півкола, струшуючи пишною ряснотою своєю, протоптуючи стежку для себе, для того, що мало розпочатись. Руки якийсь час держались за пояс, а тоді як не вимахнуть!

— Та й вихопили з гурту щонайкращу дівчину, — хитрі руки. Дівчина-горлиця спочатку прихилилась була до парубоцького плеча і так деякий час ішла з парубком у парі, в його солодких обіймах. Але потім згадала, мабуть, Василинині слова, що парубка не слід підпускати зразу, зринула раптом, схитнувши красовито плечима, з парубоцьких обіймів і відскочила геть від нього. Парубок аж не стямився з дива, а тоді, вгнівившись, тупнув ногами, підскочив угору. Тільки ж умить зрозумів, що в такій справі гнівом не багато осягнеш (на милування немає ж силування!) і змінив гнів на ласку: кинувся навприсядки і взяв виробляти ногами й руками всякі чудасії, щоб горду дівчину причарувати. І дівчина не встояла, стала знову зближатись до парубка, плетучи свої чарівні дрібушки. А в очах їй уже світилось кохання.

Ще дужче вдарив щасливий парубок, млинком закрутився на одній нозі.

Обчарована дівчина сказала:,Я тебе кохаю без міри, без краю… Сховаймося, любий!" І обоє зникли із сцени.

Бачивши цеє диво, зайнявсь гарячою звагою ще один парубок: як не вискочить з гурту, як не вдарить об>землю, завзятець, шапкою — і зразу ж пішов навприсядки, викликаючи дівчину. Не втерпіла ще одна з пишного квітника, вискочила й собі. Тільки ж і вона спершу спробувала подратувати хлопця (така вже парубоцька доля!) — пішла кружляти, як тая вутінка, оддаля. Та не з плохих же був і парубок: підлетів угору, як орел, випростав руки й ноги, як крила. І дівчина скорилась…

За прикладом перших двох вихопився з гурту третій парубок… не парубок — вихор. І закрутився в повітрі, завихрив…

Прикра завіса усе сховала, все зникло, як зникає чарівний сон. Не один з парубків — з тих, що були в залі — ще сидів з роззявленим ротом, забувши про сусідку, що смикала його за рукав, щоб іти: в його уяві ще

сяяли осяяні блискавками стьожок казкові дівчата, Зникли десь там, за завісою.

Жива дівчина далі смикала за рукав — Дівка в "сачку" чи "рубашці" з потворно роздутими наростами рукавів на плечах. Вона вже встигла зрозуміти, що оті чарівні хлопці в широких штанях — то тільки казка, а жовтогаряча сорочка сусіди — жива дійсність. Тількиж і сусіда в цій сорочці був їй до мислі…

Нарешті й жовтогарячий красень прочумавсь, струснув з себе солодкі чари, озирнувся довкола. А

саме в цей час хтось погасив світло, — він заклав в рот два пальці і так свисонув, що шибки задзвениш.

Публіка виходила з „кіятру". Гнат почекав, поки Василь змиє ґрим, а тоді обидва пішли додому. Але це ще не був для них кінець „спехтахлю". Коли вони дійшли до Ільченкової балки, з-під греблі, що там була, як не вискочать раптом якісь чорні постаті з довгими лозинами! Ніч була темна, була важко-сонна північ, і те, що в постатей були довгі лозини, вони не побачили, а відчули, бо та зброя стала шмагати-оперізувати їм плечі, спини, руки. Так гостро оперізувати могли тільки лозини! Постаті виринали з темряви, як привиди, мовчки били і, пригнувшись, із страшним шелестом зникали в кущах, в Ільченкових берестках, що чорними, повними жахливих таємниць купами зводилися вгору, в високе зоряне небо.

А в небі була тиша і спокій. Воно з однаковою байдужістю дивилося своїми незчисленними очима і на битих, і на тих, що били.

Бідолашні хлопці, заскочені отак несподівано, потетеріли з жаху: не знали — боронитися їм чи тікати. Та от напасники зникли — побігли балкою в левади, зчинивши там, у гущавині дерев, такий луск, немов туди побігла ціла череда великої рогатої худоби. Василь відчував гострий біль у ліктях, що їх він необачно підставляв, захищаючи спину, а в Гната горіло затяте До крови праве вухо. Вихопившися з балки, вони пішли швидко-швидко, щоб скоріше дійти до Гнатового двору, що був уже недалечко. Ішли, зщулюючи плечі, бо не було ніякої певности, що напасники не кинуться за ними навздогін. Дуже бо спокуслива для всякого річ — бити беззахисного. Можна було сподіватись, що й новий якийсь дикун вискочить десь із суточок, їм навперейми.

А будівлі як на те густими чорними тінями насувалися на вулицю, і не можна було розібрати, де повітка з „німецьким причілком", а де хата, бо ж останнім часом і хати стали ставити зразу біля вулиці, а не в глибу двору, як то було раніш.

З огляду на все це обміркувати пригоду хлопці змогли тільки тоді, як опинились у Гнатовій хаті.

їхній стук у вікно був, мабуть, трохи незвичайний, бо Гнатова мати, відчиняючи двері, найперше висловила здивування:

— Чого ви, хай Бог милує? Як шибки не вибили! Наче за вами що женеться…

Ні Василь, ні Гнат нічого на це не сказали, мовчки зайшли в хату і стали ждати, поки мати засвітить світло. Далі мати дала їм вечеряти — поставила глечик молока і два кухлі, а також цілу паляницю хліба поклала. Хлопці жадібно допалися до їжі. Але мати, подаючи вечерю, побачила в сина на вусі кров.

— Що це в тебе таке?! — скрикнула злякано.

— Це я за гілку зачепився, — відповів син.

— Лишенько тяжке: отак розпанахав! — бідкалася мати.

— Ну, як там, хлопці, кіятри? — поцікавився з полу Гнатів батько, прокинувшись. — Дід Вертя був?

— Був, — чемненько відгукнувся Василь, побачивши, що Гнат не думає відповідати, узявши те питання за глузи.

Василь залишився у Гната ночувати з тієї, зрозуміла річ, причини, що йти далі самому було ще страшніше. Обидва полягали на посланій долі постелі — рогозовій матці, засланій рядном. Лежати було незручно, мулько, і від того ще дужче боліли їхні побиті спини та лікті. Тим вони довгенько таки не могли поснути.

Десь надворі протягло заспівав півень: „треті півні

— Що, лікті дуже болять? — спитав потиху Василя Гнат, перевертаючись на другий бік.

— Болять. А як твоє вухо?

— Щемить, розумієш…

І далі Гнат висловив думку, що це, мабуть, сталось якесь непорозуміння: їх побили, думаючи, що б'ють когось іншого… у темряві ж не видно. Василь згодився з цією думкою. Але обом було страшенно соромно, що їх, „паничів", отак дико побито. І вони згодні були хоч би й удвічі більший біль витримати (хоч про це й не говорили), аби тільки про цю пригоду ніхто не довідався.

Але це не втаїлось. Уранці до Гнатової матері (як уже Василь пішов додому) прийшла одна сусідка і переказала їй почуте від інших жінок про вночішню подію.

— Кажуть, що вашого Гната сю ніч побито, — загомоніла, глянувши з цікавістю на Гната, що саме снідав (бо встав пізно).

— Побито?! — обернулась мати від печі. — Чого ж ти, Гнате, не кажеш? Я питаю вчора: „Чого вухо розпанахане?" А він: „За гілку, каже, зачепився"…

Гнат згорів від сорому.

— За віщо ж тебе так? — взяла допитувати цікава молодиця. — Чи посварився з ким?..

— Я нічого не знаю! — грубо відмахнувся Гнат. — Мало чого розбишаки на людей серед ночі нападають…

І він, кинувши снідати, вийшов із хати.

А вдень до нього (як він пішов на леваду взяти коням паші) прибігла… Ганна. Вона, видимо, довго стежила за їхнім двором, щоб його побачити. Це вона вперше сама до нього приходила, і йому це показалось чомусь неприємним. Але те, що вона розказала, було приголомшливе. Виявилось, що їй сам Луканько про вночішню подію сказав. І хоч не сказав, що це він зробив, але загрозив, сказавши, що „йому (себто Гнатові) ще й не те буде, як він не перестане до неї (себто до Ганни) ходити".

— Стережись, Гнатику! — мовила ніжно закохана дівчина, дивлячись йому вірно в вічі.

Гнат відповів, що не злякається ніяких Луканьків, — щоб вона так йому й сказала. Але Ганна сказала, що вона з ним, „з тим Луканьком", не хоче й говорити, хоч він і лізе раз-у-раз до неї.

Батько Гнатів хотів іти до старшини скаржитись, але Гнат заборонив йому це робити, боячися ще більшого розголосу та сорому. А на випадок нового нападу Гнат добув собі залізний обкоркований ціпок і відтепер ввесь час ходив із ним. Луканько ж після цього перестав заходити до Гната і взагалі уникав зустрічатися з ним.

IV

Спритний посередник. — Старий піп. — Двоє закоханих і зайвий третій. — Мрії й дійсність вчительки Галини Сосипатрівни. — Щастя у вдовиній хаті. — Притча про бджоли

Коли одного разу Василь з Гнатом зайшли на шкільне подвір'я, їх зустрів, з виразом найбільшої поважности на блідому крейдяному видочкові, Мишко. Хоч Мишка в товаристві не шанували, вважаючи його трохи чи не за дрібне курча, що плутається попід ногами, але сам він, бачилося, інакше розумів свою ролю. Про це найбільше свідчило те, що він намагався бути в курсі усіх „секретів" товариства. Частенько можна було бачити, як його видочок заклопотано прихилявся до котрогось із найавторитетніших, і він щось значуще шепотів.

Спинивши тепер хлопців серед шкільного подвір'я, Мишко подав урочисто, зовсім як дорослий, обом товаришам руку, а потім того звернувся до Василя і сказав, що має до нього поважну справу. А в голосі йому був тон повної відповідальности за те, що робить. Знати було, що хлопчина ради цього „секрету" й вийшов назустріч Василеві.

Василь відійшов трохи від Гната, бо той і собі пристояв, наставившись хоч одним вухом почути той „секрет".

Але Мишко зажадав, щоб Гнат зовсім пішов геть. Де означало, що секрет не абиякий. І Гнат, незадоволено поморщившись, пішов у садок, що стояв уже в біло-рожевому (яблуні!) рясноцвітті під ніжноблакитним, як очі дитини, небом. З садка добувався вже гомін і сміх.

— Слухай сюди! — почав діловим притишеним голосом Мишко. — Справа така…

І він розповів про те, як підслухав розмову Оксани Штепенківни з його сестрою Асею. Для цього він заліз у великій хаті на піч і — дарма що там було душно, бо того дня пекли хліб — просидів там увесь час, поки дівчата розмовляли. І от тоді Оксана нібито сказала: „Моя симпатія — Василь Роговенко, я його люблю"…

Василь відчув, як знайомий гострожижкий вітерець заходив йому ходором у грудях, а серце затіпалося, як щось від його тіла й волі незалежне.

— „Люба… рідна Сана"…

Такого слова („Сана") він ніде не чув, воно само зринуло йому в свідомості як вияв щонайбільшої ніжности, ніжности й щастя. Заразом Василь відчув і велику вдячність до Мишка. Ба більше: йому тепер показалося, що товариство зовсім даремно ставилося з неповагою до цього будь-що-будь доброго й розумного хлопця. Цієї нової про Мишка думки він не зрікся й після того, як той зажадав, щоб він подарував йому в нагороду за зроблену послугу свого складаного, з костяною колодочкою ножика. Бож яку вартість мав якийсь там дитячий ножик проти тієї новини, що Мишко приніс! Обережно оглянувшись, Василь вийняв мовчки з кишені того ножика й віддав послужливому хлопцеві.

— „Тільки ти про це нікому не кажи, про те, що я тобі подарував ножика", — хотів був сказати, зрозумівши, на якій тоненькій ниточці держалася тепер його таємниця. Але не сказав, роздумав. А в голові було повно золотого туману, голова йшла обертом.

— Може, ти думаєш, що я брешу? — сказав Миш-Ко, ховаючи ножика. — От хрест мене вбий — правда!

І, промовивши це, Мишко перехристився.

— Я тобі вірю, — сказав Василь.

Після цього обидва пішли до гурту в садок.

У садку були ще самі хлопці — Гнат, Каленик Губенко, Самсон Ліпшиць, місцевий „поет і філософ" в окулярах Омелько Деркач і Степан Дужко. Всі були повдягані по-міському, „по-панському", — в семінарські та гімназіяльні формені костюми, що відрізняли їх від сільської молоді, робили з них „олію на воді". А втім, у більшости „формені" кольори — чорний семінарський і блакитний гімназіяльний — були замінені „захисним" кольором недавньої війни, а в декого, як от у Василя, штани були просто з доморобного материного полотна, хоч і пошиті обов'язково з, кльошем". Тільки Самсон Ліпшиць, що його батько й під ці часи незгірше крамарював, додержував „фасону" своїм новеньким, блакитним із срібнобілими ґудзиками костюмом та синім же, з білими кантами кашкетом. А що зайшов знову (після першого, туру" революції) такий час, коли краще мали себе ті, що їм батьки могли кращу одягу справити, то й на це Самсонове вбрання не один із товариства заздрив. Та й дівчата ж, як відомо, більше шанують тих, що мають добрий одяг… та ще й у всі часи, за всякого політичного ладу.

,Дехто з хлопців сидів на садовій лавці, а Каленик Губенко притаковився нг. низькому пеньку, трохи не при самій землі зрізаному.

З усіх боків затуляв товариство густорозквітлий садок, а над головами їх попростягали яблуні свої біло-рожеві, як пухнаті крила, гілки, повні бджолиного гуду. Сонце ясними плямами лежало долі, на торішньому листі, що крізь нього ніжними шпичачками та згорнутими листочками вистромлювалась молода трава, ніжнозелені вінчики квасцю. Тіняві ґратки рухались по землі від найменшого коливання гілок.

Товариство слухало Степана Дужка, приземкуватого парубчака, що розповідав про свої вночішні „коморні" походеньки. Це були такі походеньки, що про них він міг розповідати тільки тоді, як у гурті не було дівчат. Інакше сказати, Дужко (та й Гнат, що робив це мовчки) ще змішувався з народом, дарма що "формально" належав уже до „олії". Дужко вмів і тюкати незгірше від парубків. І Василь цим разом мало що чув з дурного Дужкового патякання. Ставши біля яблуні і взявшись обіруч за її крило-гілку, він думав про своє щастя. Голова його була занурена в рясноквітне, запашне, як мед, гілля: він так її, гарячу, прохолоджував.

— „Люба, рідна Сана", — думав.

Йому кортіло смикнути Гната за рукав, щоб сказати: „Бач, на моє вийшло. А ти казав: сміється"…

Але тут йому довелося уважніше прислухатися до розмови: Каленик з властивою йому задавакуватістю говорив, що, як тільки він захоче, всяка дівчина його

буде.

— І Оксана? — спитав іронічно Самсон (оці, власне, слова й стурбували Василя).

— Однаково, хто…

—,Овва!" — скрикнув подумки Василь, відчуваючи під ліктем, притиснутим до грудей (рука ж була на гілці), тріюмфальні стрибки свого серця.

Та тут вийшов уперед Мишко і, простягнувши до Каленика руку, промовив:

— Нумо в заклад… На що хочеш?

Гордий Каленик, дарма що сидів низько на своїм пеньку, подививсь на сміливого хлопця „згори вниз", мов би мовив: „І куди воно, сміття, лізе!" Проте вголос не вимовив ані слова, тільки сплюнув собі під ноги.

Мишко подержав якусь там хвилину руку в повітрі, а потім знов відійшов на своє місце.

— Коли буде анархізм, — обізвавсь, поправляючи свої окуляри, поет-філософ. Омелько Деркач, — тоді не можна буде казати „моя дівчина", „моя жінка". Анархізм — найдосконаліший суспільний лад: це безвлада…

Спинився, знов поправив окуляри, поплямкав губами (мав таку звичку), думаючи. Повів мову далі:

— Коли ти, Каленику, кажеш „моя", цим ти виявляєш хижий нахил до влади, самі слова „влада" і власність" одного походження. Влада царська, гетьманська, більшовицька чи якась інша — все це зло, і Цього зла, цієї тваринної спадщини людство повинно позбутись якнайперше. Он і в Шевченка, у „Сні", сказано:

„А я полечу далеко-далеко за синії хмари — немає власти, немає там кари"…

— А особливо гетьманська влада — зло, — вставив Василь. — Це поміщицька влада… Гетьман поміщик, царський генерал, він і говорити по-вкраїнському не вміє…

Усе це він проказав одним духом, а як скінчив, почервонів, згадавши свою причетність до таємної революційної організації.

Проте ніякої небезпеки в тому, що він говорив так гостро проти гетьмана, для нього не було, бо всі присутні були про гетьмана такої ж думки (хоч і єдности в їхніх поглядах теж не було: були серед них „есери",,есдеки", ліві й праві, анархісти тощо). А крім того, гетьманська влада була ще дуже нова і не встигла ще їм на розум дати тієї простої істини, що не завжди можна так вільно про владу говорити. А вони ж усі ввійшли в життя тоді, коли була воля слова, і не могли тепер навіть припускати, що можна жити, не висловлюючи того, що думаєш. Інакше сказати, вони про владу ще зовсім мало знали… були як діти в цьому розумінні, з усією своєю „філософією".

— … Ти, Омельку, помиляєшся, — додав Василь, щоб приховати своє почервоніння: — влада потрібна,

тільки, щоб це була влада трудящих…

— Гир-гир! — сказав Дужко. Схопив за „барки" однією рукою Василя, а другою — Омелька і хотів їх лобами стукнути. — Ша!

Дужка такі „теоретичні", „філософські" розмови найменше цікавили.

Але в цю мить на шкільному подвір'ї задзвеніли дівчачі голоси — веселий щебіт, сміх, як кришталевий плюскіт джерельної води. Усе товариство, як на команду, урвало розмову, а кожен зокрема зробив якийсь рух, готуючись до зустрічі. Тільки ж усі робили це так, щоб збоку ніхто цього не постеріг чи не зрозумів: мовляв, „мало яких рухів людина, жива істота, не робить, може, мені треба чухнутись"… Самсон Ліпшиць зняв з голови свого нового кашкета і подивився зверху, видимо, перевіряючи, чи не впало туди що негарне з яблунь, бо ж угорі ввесь час вицвірінькували горобці. Дужко розстібнувнув комір сорочки, підкресливши тим свою зневагу до дівчат; кахикнув голосно, так, як це роблять парубки викликаючи дівчину. Омелько Деркач (хоч і "філософ") поправив окуляри. А Василь… він і далі стояв узявшися обіруч за гілку, тихо її погойдуючи, бо… гадав, що це мальовнича, гарна поза. Та й стукання гелця так легше було стримувати.

Гнат, попри всі намагання, теж не приміг зберегти непорушносте, хоч і обмежився тільки тим, що осмикнув іззаду свою „офіцерську" сорочку, зробивши там щось на подобу гороб'ячого хвоста.

Тільки Каленик нічогісінько не змінив у своїм сидінні на пеньку: мовляв, „мене і так кохатимуть".

Дівчата прилинули зграйкою щебетливих пташок, наповнивши сад гомоном і дзвенінням весняного дня. Почалося обов'язкове і цим разом ніяк не холодне ручкання: не в один потиск руки вкладувано тут гаряче почуття, беручи якнайповажніше цей порух душі чи серця. А надто як до нього додавано ще й вимовний погляд, погляд, що за мить міг пообіцяти вічне щастя. Ручкалися, перехрищуючи дівочі та хлоп'ячі руки, а це, як відомо, означало недалеке одруження тих, що так робили.

Через те, що Василь стояв забіч, Оксана підійшла До нього наостанку, і він, не вдержавшись у своїй мальовничій позі, збентежився цим разом так, як ніколи. Хотів був щось сказати — і не зміг. Оксана теж не прибрала, що сказати, і зразу ж повернулася до гурту.

Розмову почав Дужко. Він голосно „по-парубоцькому" кахикнув і промовив:

Дівчата-голуб'ята! Чи ви чули новину?

— Яку?

— Де?

— Коли?

— Що сталося?

ТИ? Михайло Шестипалько (це був придуркуватий чоловік у селі, що з нього всі робили сміх) жениться бере Ганну Нетудихатівну…

Хай ти сказишся, Степане, з своєю новиною! І скаже ж отаке…

Наталка Степанцівна гупнула його кулаком межи плечі. Він заойкав, а потім того став важко зідхати.

— Кохаю я вас усіх, дівчата, — сказав, — а тільки не знаю, котору брати…

— Мене, Степанчику…

— Мене…

— Ні, мене, мене…

Усі сміялися. А разом із сміхом увічу їм відсвічувались білоквітяні хмари садка, ніжноблакитне небо, грала весна і молодість, себто все те, що робить справді недоречними всякі „розумні" розмови. Тим то й ніхто хай не здивується, чуючи таку балачку, як у Дужка з дівчатами, чуючи пустощі та безтурботний сміх.

Перед вечером усе товариство звичайно розходилось додому: хто підполуднувати, хто передягтися, а хто й (ті, що з селян) у господарських справах — коням на ніч дати чи щось інше зробити. Але Василь із Гнатом звичайно пересиджували цей „порожній" час у „центрі", бо їм додому було далеко. Іноді вони йшли на „велику греблю", спирались на поруччя і дивились, як тече попід греблею вода (хоч це й не яка приємна розвага), а іноді — на цвинтар, що біля церкви, де весної» розцвітали садки, зеленіла трава і було приємно. Бувало й так, що вони йшли до когось із другорядних знайомих, таких, що до них тільки тоді йдуть, як більш ні до кого йти.

Цим разом Василеві хотілося побути з щирим приятелем насамоті, щоб побалакати з ним про своє щастя, щоб сказати йому оте, а що, бач, таки на моє вийшло! а ти казав: сміється!" Тепер уже нічого було ховатися з цим перед найближчим товаришем, навпаки, тепер приємно було похвалитися своєю перемогою.

Таж Гнатові, як на зло, несподівано заманулось провідати Оксаниного батька о. Харитона замість щоб слухати Василеву „сповідь" про Оксану.

Отець Харитін був саме в своєму садку: із шкільного подвір'я було видно його постать.

Переступивши перелаз, хлопці попростували до старого панотця.

Василь ішов тепер до цього доброго, розумного діда з почуттям якоїсь радісної рідности, щирої любови.

— А! — мовив привітно о. Харитін, придивляючись по-старечому молодим хлопцям до обличчів. — Здорові були, козаки! Тільки не подумайте, що я, назвавши вас козаками, рівняю до тих гетьманських козаків, що українську мову називають „собачою". Зовсім ні. В українській мові це слово має ще й інше значення: молодець. Сідайте ж! Дякую, що не цураєтесь старого попа…

Хлопці посідали на товстий стовбур зрубаної ще з осени старої груші, на нагріту сонцем кору, що, розпарена, знімалася коржами, злазила.

Сам о. Харитін сидів на винесеному з хати стільці, з книжкою в руках. Він був дуже схожий на старечі портрети Лева Толстого: лисий, з довгою, білою бородою, у довгій, підперезаній „по-толстовському" сорочці. Окуляри, що тепер висіли низько на носі, не порушували цієї схожости, бо він їх тільки тоді надівав, як читав, на людей же дивився або з-під них, підіймаючи рукою, або поверх них.

Книжка в його руках — то були твори І. Нечуя-Левицького, що його він дуже любив читати, хоч заразом і „жорстоко" критикував.

Довкола по всьому городу стояли округло-кучеряві вишні, з рівними підбіленими стовбурами — як дисципліноване білоштанне військо на параді. Ближче й далі поміж деревами блакитніли чепурні будиночки — вулики-рамчаки, царство й господарство, і гордощі сивобородого господаря. У повітрі, серед блакитно-золотої тиші похиленого на вечір дня стояло суцільне бджолине дзизчання, ніжна медова музика. На поблизьких гілках було видно, як поодинокі бджілки обережно торкалися своїми пухнатенькими золотими тільцями до квітів, торкалися, покивуючи задками. Від тих приторків подеколи з квітів відривалися пелюстки і легко, як на ниточці, спускалися додолу. І від тих пелюстків рябіла наче покроплена по-господарському скопана земля білою сметаною.

Десь у просторі дня — може, на рубленій, з широким піддашшям коморі, може, на хліві, може, на старій, замшілій рогозовій покрівлі хати — вицвірінькували (але вже притомлено, на вечір) горобці. В сусідньому дворі на високій клуні, зведеній горою проти заходу, стояла на одній нозі біло-чорна лелека і зрідка вицокувала якусь там свою мову.

Отже, солодка, тиха втома дня, бджолине гучання садка, лелека у синяві неба…

А Василь, повний свого щастя, думав:

— „Який приємний о. Харитін чоловік… хоч і піп… „Хоч і піп"… Бож йому, учасникові революційної

організації, хвалити попа ніяк не випадало. Аджеж піп для нього, та й для всіх його товаришів, — це був „чорний ворон", носій ідей старого режиму. Але… чого не зробить кохання навіть з революціонером!

— А я оце которий уже раз, — мовив о Харитін, — перечитую старого Нечуя. Розумію добре, який це неоковирний письменник, а проте люблю читати, сперечаючись із ним, читаю. От у нього о. Зиновій Литошевський, побачивши брата-артиста з жінкою, як вони в'їжджають на возі до двору, каже: „Дві петербургські копиці сурганяться в браму"… А я кажу: „Копиці? Чому, не прикладки?" „Щоб тобі та бодай тобі, Йване Семеновичу, — думаю, — з твоїм порівнянням". Зателепуватий якийсь письменник, — посміхнувся старий собі в бороду. — Чи ви, козаки, читали його „Неоднаковими стежками"? Я цю повість оце ще раз переглянув…

І він показав їм книжку. Хлопці цього твору не читали. А Гнат, замірившись говорити „серйозно", „по-філософському", промовив:

— Нечуя не варто читати: зателепуватий письменник. У іншого народу його б зовсім не друкували…

Отець Харитін насторожився, притулив дорогу книжку до грудей, немов боявся, щоб її в нього не відібрали. Підняв рукою окуляри — подививсь на молодого „філософа".

— Е, ні, козаче, так не кажіть. Як би він, Нечуй, де писав, але, як і всі інші письменники тієї доби, заслужив на пошану. Треба тільки згадати, в яких умовах вони працювали! Ні одно письменство в світі не мало таких лютих умов, як наше! Шевченко писав, ховаючися з своїми писаннями, Свидницький так і не побачив своїх „Люборацьких" здійсненими. А Мирний? Він писав, знаючи, що його шукає поліція, а його „Повія", найкращий твір нашого письменства того часу, так і залишилась недодрукованою… їхня, цих письменників праця, — це справжній подвиг…

— Цю їхню працю, — вставив слово й Василь, злегка почервонівши (попа ж підтримував!), — можна б порівняти з роботою павука, що в „Роберті Брюсі" Лесі Українки…

І він проказав:

— Шість він раз від стіни відривався, І шість раз він на стелю злізав, Але в сьомий таки удержався И до стіни свою нитку прип'яв.

— Так, так, — зрадів старий чоловік і з теплою вдячністю глянув на Василя. — Та й те треба сказати: не завжди він таким зателепуватим і здавався. Ми колись, молодь вісімдесятих років, нічого незграбного в його творах не помічали, а його Радюк був для нас зразком для наслідування.

Василеві о. Харитін дедалі дужче подобався, і він його слухав з цікавістю ввесь час, як вони розмовляли. Тільки ж разом з тим його серце було ще й в іншому місці — у хаті о. Харитона, де була його дочка. Серце! Воно тепер керувало його розумом, його волею — всім…

Аж ось вибігла з хати на широкий рундук, обвішаний безлисто-прозорим ще, як рибальська мережа, плющем, одна з дівчат, Оксаниних подруг, що, видимо, зібрались уже, щоб іти до школи. Вибігла й сховалась.

Василь, передчуваючи всією істотою, що скоро вийде й Оксана, захвилювався: батько… Оксана, щось треба буде сказати… хоч би так, для годиться, щоб не подумали, що дурний буде… зять..

Гнат теж помітив дівчину, що на мить появилась була у прозорій мережі плюща, — і осмикнув „непомітно" свою „офіцерську" сорочку. Так, ніби між іншим: він же ради дівчат ніколи не чепурився…

Аж так: по якійсь там хвилині з хати випурхнув ці-лий дівчачий гурт. Веселі, повбирані, як квіти, а попереду Оксана, як молода поперед дружок. А як дорога до шкільного садка йшла через отців Харитонів садок, то дівчата й підійшли до трьох розмовників, а підійшовши, спинились. Ті, що ще не бачили о. Харитона, привітались.

— А ти ж, Мотре, чого не здоровкаєшся? — зачепив Гнат досить таки похмуро одну з тих дівчат, що їх він звичайно брав на глузи. — Отака неввічлива діва-ся!

— Не твоє засипалось — не твоє й мелеться, — відказала дівчина. А губами зробила так, ніби вимовила: „Пхе, чи й не розумний!" І відвернулась від нього.

Василь, сидячи на колоді, дивився собі під ноги, слідкував за якоюсь там комашкою, що лізла по соломинці, і відчував, на превеликий сором, що й цим разом не здобудеться при Оксані на якесь слово. Або, як і скаже щось, почервоніє, як дурень. Краще вже мовчати… А серце… серце тіпалося, як несамовите…

— Ей, Іване Семеновичу! — гукнув раптом о. Харитін, що тим часом глянув був у розгорнуту книжку: — не туди, не так… Ось послухайте, добродійство, як він пише…

І, піднісши книжку вище до очей, став читати опис розмови гостей у поміщиковій вітальні:

— „Здавалося, ніби світлиця зразу стала млином на четверо коліс ще й з ступами…" Ви тільки спробуйте вимовити „ще й з ступами"! „І в тому млині застукотіли, задирчали й заклацали чотири шестірні; ще й раз-у-раз безперестанку гупали ступи"… А бодай тебе, горопахо Йване Семеновичу, гуска вбрикнула! — згукнув знов о. Харитін серед читання. — Слухайте далі. „Цей млин гув, рипів, гуркотів, неначе мірошник пустив воду на всі заставки. А серед того гуку та стуку ще ніби десь диркало двоє диркал, котрими полохають горобців у вишняках…'"

Дівчата стояли, готові щохвилини, справді, як ті пташки, спурхнути. Тільки чекали, поки о. Харитін дочитає нецікаве для них місце.

Оксана зиркала разів скількись на Василя і один раз таки спіймала його закоханий погляд. І Василь побачив у її „зелених" очах і рясноцвіття садка, і шовкову блакить неба, і легкокрилість цієї незвичайної для нього весни… для них обох, як він уже це знав, незвичайної…

Коли о. Харитін дочитав, дівчата, обкрутнувшись,

з веселим щебетом подалися до шкільного садка.

Хлопці теж, погомонівши ще трохи для годиться, наставились були йти слідком за дівчатами. Коли це раптом із шкільного городу загомонів дід Вертя, піднісши над головою свого „громачка".

— Доброго здоров'я, гов! Спочиваєте в холодочку?

Він підійшов до паркану, що відгороджував шкільний город від попівського, поклав лікті на верхній обапіл, а тоді, глянувши на небо, промовив:

— Ей, на дощ, мабуть, збирається: сонце застійно заходить, хвахт…

Хлопці обернули голови на захід, але за сусідською клунею нічого не побачили; над головами ж у них небо й далі було зовсім чисте…

А тим часом дідове обличчя напружилось сміхом: це бувало завжди з ним тоді, як дід щось пригадував.

— Еге, — загомонів знову дід, — це ми так угадуєм, як колись у Туреччині… Ми тоді „братушок" визволяли…

Тут він раптом прихилився, проліз крізь обаполи і, вже прийшовши до гурту, повів мову далі:

— Підійшли ми до одного хутора, а в хуторі засіли прокляті бусурмени. Двори в тому хуторі пообгороджувані глиняними загатами, ну тобі як кріпості. Саме перед тим увесь день був дощ, тільки перед вечером випогодилось. Земля там — глина, отож розкисла, ніяк не підеш. Спинились ми поблизу, щоб удосвіта другого дня напасти. От генерал од інхвантерії Скобелев під'їхав на білому коні до нашої роти та й кличе старих солдатів: «Угадуйте, братця, чи буде вночі дощ!» А в нашій робі

ті був один, Паньков на прізвище, добрий солдатюга, скрізь бував і погоду вмів угадувати. Так він виступив із шеренги, подивився на небо, як оце я, та й каже: „Буде, ваше високопревосходительство"… „Коли так, каже Скоболев, треба взяти хутір зараз, бо потім буде гірше"… А Паньков вернувся на своє місце і шепнув до товаришів: „Якби я був знав, що так вийде, сказав би,

— не буде. На бісячого батька здався нам той хутір"… І що ж би ви думали? Доходимо до хутора, а там уже анікогісінько: турок, виходить, п'ятами накивав. Кинулись ми що-небудь на поживок добути. Чуємо, аж в одному дворі за стіною — стіна висока — вівці мекають. Кинулися до воріт — замкнені зсередини… Еге…

Так балакаючи, дід вийняв з бокової кишені своєї „кухвайки" кисета і взяв нехапливо крутити цигарку.

— Я до товаришів: „Підставляйте, братця, спини!" Один став, обіпершись руками в коліна, другий на нього, а я по цій драбині — на стіну… І стрибнув усередину, вроді як у кошару… Беру я одного валаха — а вівці були добрі —за ногу, розмахнувсь—і через стіну, другого.

Тут він спинився, щоб послинити папір і зліпити цигарку. Цим скористувався Гнат: підвівся з груші-колоди і, прислухавшись до дівчачих голосів у шкільному садку, промовив:

— Ну, нам треба йти…

— Ось почекайте лишень, — взяв оповідач парубка за рукав. — Ви ж послухайте, як було далі…

Від стримуваного сміху й передсмаку враження від того, „як було далі", дідове обличчя тремтіло вже всіма рясними зморшками, що очкурами збиралися біля очей…

— … Кинувся я до третього валаха, аж тут де не візьмись — турки… та до мене! Я тоді штихом сюди-туди, шеменув одного в пузо, а сам кричу до своїх: „Братця, рятуйте!" Солдати наші тоді плиг через стіну, плиг… І турків як вода змила… А то ще було… як підійшли ми до Адріянополю…

— Ну, ми підемо, — сказав рішуче Гнат, злякавшись, що їм доведеться ще одну „сторію" вислухати.

— Бувайте…

І вони пішли не через город, хоч туди й було ближче а вийшли на вулицю, щоб уже звідти, обійшовши кругом шкільну садибу, зайти до шкільного садка. Цим вони хотіли, либонь, показати, що пішли не тому, що їх тягне до дівчат, а що їм, може, додому було треба.

Нарешті зайшов вечір. Жовтогаряче сонце, випавши з тих хмар, що про них говорив дід Вертя, поколивалося деякий час на обрії, за далекими млинами, а тоді зісковзнуло кудись там за межу. У село, сховане в глибокій балці, побігли довгі тіні, одна з-поперед одної. У небі теж відбулися зміни: кучугури хмар — із тих, що понахвачувались були після обід, а потім ізсунули-ся на захід — спочатку зажевріли жаром, а потім стали гаснути, взялися попелом. Вежі, гори, патлаті лев'ячі голови почали валитись, танути.

На село спустилася тиша, а їй назустріч лунко й насолодно заскреготали у ставку жаби — наче численні млинові колеса застрибали по шестірнях.

— Солодко у куширях… солодко у куширях, — передражнювала цю музику дітвора, ідучи спати. — Кум… кум…

„Шкільне" товариство ввечорі звичайно не гуляло вкупі, а розбивалось на пари, і ті пари розходилися одна від одної якнайдалі. Цьому, видима річ, сприяли вечірні тіні, що через них дуже легко можна було „губитись" і „губити" інших. Отож і складалося частенько так, що котрась там пара випадково потрапляла до Куроччиних берестків (а втім, це було досить таки затишне місце, і заблукалим здебільшого не доводилось нарікати на помилку), друга — на „велику греблю", третя — на цвинтар, порослий садками (отже, також досить приємне місце), четверта — під вітряк, що тут таки, в „центрі" біля церкви, стояв.

Не без того, звичайно, щоб якась пара, опинившись в одному з названих місць, не оглянулась здивовано, промовивши:

— Отак пак! То це ми вже аж ось де опинились! А де ж це наші?

А що ті „наші" були звичайно десь далеко і знайти їх сливе не можна було, то заблукалі вже й догулювали удвох до півночі або й до того часу, коли на сході запахне ранком.

Проте цим разом товариство довше, як звичайно, побуло вкупі. За причину цього був місяць-повняк, що майже завидна ще забілів був більмом у небі, а пізніше розкішно заяснів, скувавши у срібній нерухомості шкільне подвір'я, садок, недалеку церкву з осяйним хрестом у високості, трохи чи не на рівні місяця. Скрізь було видно, як удень, — тож як ти його „загубишся", зникнеш непомітно?

І товариство держалося купи. Крім гомону й сміху, в садку цим разом бумкала ще й гітара: Оксана Штепенківна принесла. До того бумкання дівчата потиху пробували приспівувати. Співали на голос відомої пісні „Ніч яка, Господи" слова Омелька Деркача, що ними він замінив, як сам казав, „незграбні" слова Білиловського.

Вийду я з хати: оточений зорями

Місяць у небі горить.

Тіні в саду намітками прозорими. Хочуть те сяйво прикрить.

Тіні блукають живими істотами —

Тут були… глянь — уже там… Люба! Облишмо всі денні турботи ми,

Юним віддаймось літам! Місяцем, зорями світ зачарований,

Чари й у нашім саду. Серце! Нам молодість раз подаровано…

Вийди, о вийди! Я жду…

Але це були зовсім тихі звуки, як рівняти їх до іншого співу — парубоцького, що лунав десь на „тім боці", на Розтиківці.

У шкільному садку, під гітару, співали „Вийду я з хати", а на Розтиківці — „Дзвєнєв дзвонок нащот повєрки — Ланцов задумав убіжать". Заразом звідти розтиналося далеке тюкання, і через те здавалося, що

дія відбувається не в українському селі XX віку, а в якихось диких, залитих місячним сяйвом просторах, коли трудно розібрати, людина то чи звірюка голос подає.

Тільки ж цього не можна було подумати про звуки, що мелодійно бриніли у шкільному садку. Це були казкові звуки у царстві місяця-чарівника. І отой зичливий чарівник з високого неба, здавалось, казав до тих, що були в садку:

— Набувайтеся вкупі, поки молоді, дивіться одно одному ввічі, а я посвічу…

І зачаровані в білому сяйві дерева-стояни до того ж їх заохочували.

— То нічого, — казали німо дерева, — що на наш весноцвіт упала холодна роса: можна торкнутись рукою до руки, притулитись плечем до плеча — і так зігрітись…

Але всі в товаристві знали, що розхід неминучий, усі бажали того розходу. Василь трепетно думав про те, щоб тоді, як розхід почнеться, відокремитись з Оксаною, а не з іншою якоюсь дівчиною. На його щастя й Оксана, видимо, дбала про те ж саме. Вона ввесь час була біля нього, хапала, брала його, говорячи, ніби ненароком, то за руку, то за плече, опікала тими горячими дотиками. І сама тим вогнем займалась.

Василь не тямився від щастя; серце йому тріюмфальним дзвоном калатало у грудях…

Найперше відокремився Каленик з Наталкою Степанцівною. Щоправда, й вони не зразу відважились „загубитись": ходили деякий час по залитому сяйвом подвір'ї — то ховаючись за шкільний будинок, то знов виходячи на видне. Але кінець-кінцем таки зникли. Василь полегшено зідхнув, коли це сталось, бо ж із Каленика був найнебезпечнішии суперник. Далі зник Самсон із фельдшерівною. Тільки ж раптом Василь усвідомив наявність величезної для себе небезпеки: одному з хлопців не вистачало дівчини, і таким розпарком, як це вже було ясно, залишався Гнат. Ясно було й те, що Гнат, зоставшись без пари, буде ввесь час біля нього, — бо ж їм треба буде разом іти додому.

Василь відчув, як йому почало набігати серце на приятеля.

— „Хіба такий собі знайде дівчину?!. Опудало!.." А тим часом товариство потроху „розповзалось". Правда, деякий час Мишко ще зв'язував усі заблукалі пари в одно ціле. Це для нього було щось таке, як гра у кузьмірки. Оце знайде ту чи ту пару десь під кущем та й гукає про це на всеньке подвір'я, подаючи тую знахідку до загального відома. Не можна, правда, сказати, щоб цим він їх дуже розважав, а декому то це й зовсім було не до вподоби. Так, наприклад, коли він знайшов Каленика з його дівчиною у тінях акації за шкільним будинком і спробував був про це на повний голос гукнути, Каленик налаяв його таким прикрим словом, що його не всякий зважиться вимовити при дівчині.

Найдовше Мишко був біля трьох зв'язаних дружбою молодят — біля Оксани, Василя та Гната. Та кінець-кінцем і їх покинув, пішовши спати.

І от тепер у друзів почалися справжні труднощі. Насамперед урвалася розмова. Оксана мала в руках гітару і потиху бринькала, щоб заповнити прикре мовчання.

— Нумо краще ходити, — сказала нарешті, підкресливши „краще ходити". І, цеє сказавши, встала з лавки.

Вони стали ходити садовою стежкою — то ховаючись у тіні, то виринаючи в море місячного сяйва. Зачіпали росяні гілки, що іскрились тим сяйвом.

Тепер розмовою керував Гнат (між іншим, він тим пишався і, гудивши свою вроду, це відзначав як свій плюс). Він узяв говорити про свою принципову неповагу до жінок.

— Невже ви так таки нікого й не покохаєте? — спитала Оксана.

— А навіщо мені те кохання?

— „Чи не пішов би ти під три чорти?" — уже сердився Василь.

— А Настя? Невже ви її не любите?

— Навіщо мені здалася її пика?

— „Чули ж уже… чули!" — кипів Василь.

А Гнат:

— Від жінок усе лихо на світі: Гелена Троянська — через неї війна, Мотря Кочубеївна, — ви знаєте, що

через неї сталося; через жінку гетьман Петро Дорошенко покинув військо і втратив Україну, Пушкін теж через жінку загинув…

Раптом Оксана перебила Гнатову мову і сказала:

— Хоч ви й не любите жінок, а я хочу, щоб ви зробили мені послугу. Віднесіть, будь ласка, гітару до нас у садок, покладіть в альтанці, я потім візьму…

І передала йому в руки тую гітару. Гнат узяв гітару, але йти не поспішав.

— А ви тут будете?

— Ми тут ходитимем, — сказала Оксана. А як він пішов, гукнула навздогін:

— Або, може, поза школою підемо… Та скоро тільки Гнат зник між деревами, як вона схопила Василя за руку і прошепотіла, як змовниця:

— Сховаймося… Скажемо, що випадково розминулися…

І потягла його у протилежний від школи бік — у глиб садка, де соловей бив у скляні дзвони, бив у дзвони. А як уже добре сховалися, запитала Василя гарячим шепотом:

— За віщо ви подарували Мишкові ножика? Признавайтесь!

І пригорнулась до хлопця близько, не ждучи відповіді. Василь цілував її гарячу, рідну, дорогу…

Крізь верховіття яблуні просвічувався споконвічний підглядач та підслухувач — місяць і зичив їм усього Доброго.

А через малий час щаслива пара почула неголосний Гнатів поклик:

— Василю! Оксано! Де ви?

— Мовчімо! — прошепотіла Оксана, тулячися всім тілом до парубка. — Любий мій! Я тебе давно кохаю…

— Де ви?

Не почувши відгуку, Гнат пішов за школу, а Василь з Оксаною кинулися швиденько до тієї альтанки, Що до неї він тільки що відніс гітару. Співучий соловейко раптом умовк, вражений жорстоким людським віроломством.

Уже було пізно, а Галина Сосипатрівна не спала. Мучилась, самотня, не знала, де себе діти. Дві довгі стіни, як дві холодні долоні, стискали її вузьку кімнатку, вікно з одного боку і двері з другого, стискали холодом її серце.

Підвелася нещасна жінка рвучко з ліжка, прочинила розпачливим рухом вікно…

Надворі ж була ніч, як дзвінка перлина! А село з усіх боків гучало співами — із Розтиківки, і з Коробчини! А над самим вікном звисала свіжорозквітла гілка білої яблуні, росою покроплена…

Ох, та яблуня! Якою зливою мрій та спогадів, разом із п'янкими пахощами, війнула вона на бідну самотню вчительку! Незабутньою молодістю війнула, тими часами, коли вона, весела й безтурботна єпархіялка, не знала, що таке журба. Блискучі офіцери роєм крутилися навколо неї, несли її на хвилях балів у недовідому далечінь щастя. А вона вихором вертілася, сяючи пишно-золотою косою, в танцях — вальсах, падеспані, падекатрі, — реготалась безжурно — і ввесь світ лягав їй покірно під ноги. А бліді гімназисти не сміли навіть зблизитися до неї, здаля, закохані, зідхали. Тільки один спробував був діяти рішучіше: надіслав їй листівку з намальованим на ній сумним гімназистом і з написом:,Чи прийдеш ти, о діво вроди, над урною пролить сльозу?" А як вона відповіла на це сміхом та глузуванням, він, щоб доказати свою рішучість, застрелився.

Але потім почалася війна. Блискучих її поклонників-офіцерів як вітром здмухнуло. І її облягла жахлива тиша. Тиша й нудьга. Ця тиша стала ще більша, коли вона пішла вчителювати на село. Світ зробився для неї порожній, безнадійно-сумний. Непомітно з'явилося нове покоління інтелігенції, а вона лишилася збоку, в тіні. Так, життя йшло вперед і обминало її. Так, вона була цілком самотня на всьому великому світі…

І Галина Сосипатрівна, схилившись на лутку, заплакала.

Надворі яскріла перлина-ніч, село перегукувалось співами — Розтиківка з Коробчиною, Коробчина з Розтиківкою, запаморочливо пахла біла, покроплена росою яблуня, а самотня, зовсім нещасна вчителька плакала, забута й занедбана у своїй кімнатці, як в'язень у в'язниці-

Раптом вона прислухалась: за стіною, в сусідній кімнаті, закашляло. То кашляв Пилип Никифорович. Така ж самотня у світі істота, як і вона. Мабуть, і його сон не брав, мабуть і до його непривітної кімнати засягали могутні чари ночі.

І Галина Сосипатрівна знов подумала (як думала про це вже не раз), що Пилип Никифорович — це тепер її єдина й остання надія. їй здавалось, що й божі, і людські закони, і закони природи були за те, щоб дві такі фізично близькі (жили ж в одну обстінь) і такі самітні істоти поєднались, поклали край своїй болючій самотності, їй стало навіть жаль Пилипа Никифоровича… А що він удавав із себе жононенависника, так це походило, мабуть, від його соромливости. Червоніє ж він своїми плямами, коли з нею говорить! Як от хоч би й останнього разу, коли давав їй ролю у п'єсі „На перші гулі". Є ж, кажуть, такі чоловіки, особливо серед старих парубків, що їх жінкам доводиться трохи чи не силоміць брати. Чому б, кінець-кінцем, і їй так не зробити з Пилипом Никифоровичем? Піти б хоч би й зараз, розворушити його, розбуркати… Спокусити, нарешті!

І вона, повна надій і рішучости, підвелася від вікна. Хапнула з столу дзеркальце, припудрувала нашвидку, при світлі місяця припухлий від плачу ніс, ряботиння. Спробувала посміхнутись, щоб зігнати з обличчя смуток. А тоді накинула на голову свій легкий, як зід-хання, шарф, і вийшла на веранду.

У куті шкільного будинка, збудованого, як казав дід Вертя, „глаголем", стояла густа тінь, але далі було так ясно, що, справді, „хоч голки збирай". А садок 0Ув білісінький від цвіту й місяця! У ньому вже було тихо (знала: товариство розійшлось, попарувавшись), але Галині Сосипатрівні здавалось, що там іще звучить разом із бумканням гітари:

Місяцем-зорями світ зачарований, і Чари й у нашім саду.

Люба! Нам молодість раз подаровано… ' Вийди, о вийди! Я жду…

Але насправді в саду було тихо. Зате ще дужче лунали парубоцькі співи на Розтиківці, на Коробчині, на Низу, в Горі: в її кімнаті вони були ніби стиснуті вузькими стінами, а тепер того стиску не було. Парубки, здавалось, розривались у співочому завзятті. Перегукувались — тюкали.

Чарівна ніч! Незрівнянна ніч!..

Але Галина Сосипатрівна трохи здригнулась від нічного похолоду. І ота її рішучість іти до Пилипа Никифоровича трохи спала. їй ніби не захотілось. Проте вона таки підійшла до його дверей і обережно постукала. Далі вдруге, рішучіше. Мовляв, „хай… що не буде"…

За дверима зашаруділа хода, і глухий Пилипів Никифоровичів голос запитав:

— Хто там?;

— Це я, Пилипе Никифоровичу. Відчиніть… Пилип Никифорович відчинив.

— Що сталося? — запитав він із темних сінець суворих голосом.

Від цього його тону, як від холодної води, Галині Сосипатрівні раптом зробилося холодно. Вона страшно збентежилась, не знала, що сказати.

— Нічого, Пилипе Никифоровичу, — забелькотіла. — Це я так. Самій, знаєте, сумно. А ніч же така чудова…

Пилип Никифорович вибухнув обуренням:

— Що ви турбуєте людей серед ночі такими дурницями?!. Не пожежа ж! Не грабують!.. „Ніч чудова…" Ну, й станьте собі отам проти місяця та й желіпайте, як оті дикуни…

По цій мові Пилип Никифорович хряпнув сердито дверима і клацнув зсередини защіпкою.

Бідній Галині Сосипатрівні почорніло ввічу, і вона мусила вхопитись рукою за холодний мур, щоб не

впасти. А потім помалу пішла до своєї кімнати. Чари ночі остаточно зникли для неї.

Василь прийшов додому аж перед світом. Не прийшов, а прилетів. Його принесли крила казкової легкости, принесли — він і не зчувся, як. Опинившися вже у своєму дворі, він здивовано оглянувся: не міг ніяк згадати, як він проскочив Ільченкову балку, як пройшов чималу таки відстань.

Мати, що її він розбудив, постукавши в вікно, почала бурчати, що він так допізна „тиняється". Але Василеві до її бурчання цим разом було байдужісінько. Адже він міг щохвилини вгамувати її, сказавши про те, що в неї буде тепер невістка-попівна. А яка мати-селянка лаяла б за таке „тиняння". Йому самому дуже кортіло сказати про це, але він покищо не казав.

Взяв роздягатися при місячному світлі, що стояло в хаті, як біле, налите по самі вікна течиво; видно було стіл, піч (опічок), край комина. Запитав з великою легкістю в голосі, силкуючись спуститись з крилатих високостей на землю:

— Мамо, що я буду їсти?

Мати, не помічаючи тієї легкости в синовому голосі і бурчали далі, поставила на стіл, у місячний парус, що там лежав, вечерю.

Василь далі раздягався і, спитавши про вечерю, якось у ту ж мить забув про це, знов пірнув головою в своє щастя. А потім знову спитався:

— Мамо, що мені їсти?

Мати, що вже наставилась була на піч лізти, здивовано спинилась, вражена такою поведінкою свого сина.

— Чи на тебе, парубче, не тю?!

Василь згадав, що питає вже вдруге, і посміхнувся сам до себе. Сів до столу. Але їжа не цікавила його. Поклав ложку біля миски й промовив:

— Не журіться, мамо, ось оженюся…

І розповів про своє щастя, про крила, що виросли за плечима.

— Тільки ви, дивіться, нікому про це! — наказав строго. — А то ви зразу своїм кумасям рознесете…

— Та хай Бог милує! Хіба я ворог своїй дитині? — відгукнулась зрадувана мати.

Вона знову була долі, стояла проти вікна, дивлячись уже на сина, як на Бога. Місячне світло осявало дрібні зморшки її доброго обличчя, вузькі плечі, прикриті благенькою, ще, либонь, дівоцькою переперанкою.

— Хіба я ворог своїй дитині! — сказала вдруге. — Ти ж у мене один… Як же її хоч звуть?

— Оксана.

— Оксана, — проказала з ніжністю мати. — Яка ж вона?

— О! З усіх дівчат найкраща! — мовив щиро-захватно Василь. — Я вам покажу в церкві…

Так однієї весняної ночі завітала радість до вбогої удовиної хати.

Одного разу, як Василь з Гнатом зайшли були до о. Харитона, він розповів їм про життя бджолиної громади.

— Хто знає бджолу, — так він почав, — той не зможе її не любити. Я люблю бджоли за велику доцільність їхньої роботи. Кажу „доцільність", а не „розумність", бо про розум тут не можна говорити… Хоч про бджоли й кажуть: „мале, та розумне." Проте не завадило б і людям так доцільно працювати. Адже в них, у бджіл, такий дивовижний поділ праці! Він посміхнувся в свою білу бороду. — Хоч тут і є для мене, як для попа, небезпека: при порівнянні людей '3 бджолиною громадою я можу потрапити в категорію трутнів-дармоїдів… Еге, — казав далі. — Поділ праці у бджіл — це те, що дає життя і всій громаді, і кожній бджілці зокрема… Саме так: і кожній бджілці зокрема. Бо одна бджола без рою (я маю на увазі свійську бджолу) не може жити, загине неминуче. Курку можна й одну вигодувати, а бджолу — ні… Еге, бджола — не курка… Оце, — він показав рукою на золоті блискавочки, що шугали в повітрі, подеколи побіля самих їхніх обличчів, — робітні бджоли. Але мало сказати, що в бджолиній громаді є робітні бджоли і є трутні-дармоїди, як звичайно кажуть. Тут люди на свій аршин міряють. Насправді попіл праці у них багато складніший. За цим поділом кожна бджола — крім матки та трутнів — пророблює за своє життя всі види потрібної для громади роботи. Перша робота кожної бджоли — молодої, сирої ще, у жовтому пушку бджілки — чищення комірок для меду й пилку. Друга робота — а це буває не раніш шести днів годування дітви. Годують соком, як молоком. Далі, на певному ступні життя кожна бджола стає вояком, охоронцем вулика, коле без жалю злодюгу. Це чудовий, як бачите, приклад — як треба охороняти батьківщину. Наостанку, збирання меду й пилку. Мед знов таки збирають одні, а пилок — другі… Трутні теж мають свою важливу для існування бджолиного роду роботу: разом з маткою продовжують цей рід. Отже й вони не зовсім дармоїди… Це не те, що людські трутні…

Він примовк, щоб перепочити, бо довга мова його притомила. Зняв бриля, щоб витерти на чолі піт.

Цим скористувався Гнат, що більше сам любив говорити, ніж інших слухати.

— Дозвольте, о. Харитоне, — сказав він, — зробити з вашої притчі висновок. Це можна зробити за аналогічним умовиводом… (Вони вчили це в семінарії, і йому хотілось похизуватись мудрощами). Двоє явищ — бджолина й людська громада, мають деякі спільні риси, зокрема наявність поділу праці, доцільність бджолиного ладу доведена, — отже й людський громадський лад доцільний… І людські трутні хай живуть!..

— Так людський же поділ праці не такий! — не втерпів Василь. Йому, з одного боку, було сором за таку „логіку" товариша, а з другого — не хотів, щоб о. Харитонові приписували такі реакційні думки… Не легко, мабуть, бути революціонером і поповим зятем заразом!

— Людський поділ праці не такий, — мовив о. Харитін. — Не так, козаче. Якби ці два явища були аналогічні, тоді б у людей був такий поділ суспільної праці: молодь знала б фізичну працю і військову справу, жінки (як матка в рої) — продовження роду, а старі… старі б видавали закони. У людей тепер такого вікового поділу праці немає, було щось приблизно таке за патріярхату…

Він знову примовк.

— До старого не може бути повороту, — сказав Гнат.

— Не треба думати, що все, що було в минулому, було погане. Я зокрема, — він посміхнувся, — хотів би мати законодатну владу на тій підставі, що я старий: старі люди — носії життєвого досвіду. Тільки ж ви, молоді, цієї влади не дасте. Ви себе вважаєте розумнішими. У ваших головах тепер Маркс, Бакунін… і інші ідеї, що їх вигадала молода інтелігенція…

Гнат якнайрішучіше заперечив цю останню думку, сказавши, що ідею соціялізму створив пролетаріят, бідні люди…

На це о. Харитін дав довідки з життєписів Маркса, Енгельса, Герцена, Крапоткіна („князь із роду Рюриковичів, що мав на російський престол більше права, ніж Микола Романов) і ще раз підтвердив свою думку.

— Вигадують ідеї ті люди, що мислять, а поширюють… державний апарат, поліція й інші матеріяльні сили. Адже навіть ідея (й ідеї) християнства, ідея християнського Бога, що його слугою довелося мені бути, утвердилась тільки тоді, коли її взяли під свою опіку держава, спочатку Римська, а потім інші. На заході, як відомо, багато посприяла цій справі свята інквізиція. Тільки після цього всім стало ясно, що Бог один у трьох іпостасях… Візьмімо другий приклад! Чи велику мала силу в дореволюційній Росії ідея соціялізму, та ідея, що тепер на півночі, під зверхністю держави, має сливе релігійну силу?

Василеві став на пам'яті ганебний для нього факт. Коли він уперше — а він же був тоді вже в учительській семінарії — прочитав наліплений на тумбі маніфест про зречення царя, то так був перелякався, що трохи не заплакав. '

— Отака то справа, мої козаки, — закінчив о. Харитін. — На прикладі бджолиної громади можна вчитись, але й історію людства треба знати…

V

Ранок ділової людини. — Хитрі заходи палкої молодиці. — Небезпека! — В лісовій гущавині. — Як звірі голос подають. — Початок повстанської діяльности

Не встиг ще літній рожевий ранок до кімнати як слід увійти, а вже Пилип Никифорович Стовбур прокинувся. Схопився мерщій з постелі і, пройшовши широкими ступнями босих ніг по гладенькому, холоднуватому помості до вікна, прочинив кватирку. Гола його рука, що нею він тую кватирку відчиняв, відчула бадьорливу ранкову прохолоду, немов би він її в холодну воду устромив. Прохолода полилася на його розхрістані груди, зайшла під сорочку.

Так робив (себто уставав рано) Пилип Никифорович щодня, вважаючи довге вилежування в постелі, особливо влітку, за шкідливе для здоров'я людини. Особливо небезпечне воно було для того, хто боровся з по-хотінням, бо звичайно крізь солодко-теплі ранкові дрімоти найлегше уступає в голову та верзеться оте всяке казна-що.

Далі Пилип Никифорович обтер себе до пояса намоченим у холодній воді рушником і заходився робити руханку. Проробив нехапливо усі потрібні за його системою рухи, а саме: 1) підкинув шість раз угору й опустив униз руки; 2) повернув голову праворуч, ліворуч, вперед і назад; 3) поклавши руки на кульші, шість раз спинався навдибки і присідав; 4) ліг ницьма, спустившись на руках і торкнувшись голими грудьми до холодного помосту, і наостанку 5) став на руки й голову, а тулуб і ноги підніс угору, вимахнувши там ногами туди й сюди скількись раз.

Остання вправа була корисна, як відомо, тим, що сприяла припливові крови в голову, посилювала цим Живлення мізку і збільшувала таким робом його працездатність. Отож хай ніхто не здивується, довідавшись про ці будь-що-будь не зовсім пристойні для його віку „вихиляси": тут мета виправдувала засіб.

А саме так, неправильно, зрозуміла була, підглядівши його в такій позі, сторожиха Гапка. (Вона скористувалась для цього — і потім щиро призналася — дверною ключовиною). Щира бувши, Гапка при нагоді висловила йому своє занепокоєння з приводу його розумового здоров'я.

— Чи на вас, хай Бог милує, не находить? — мовила. — Дивлюсь — а ви на голові ходите… На Розтиківці був один, не при своєму умі, — так на вигоні колесом ходив… Оце, бувало, як розженеться згори…

Таке Гапчине ставлення до його тіловправ можна, зрозуміла річ, пояснити тим, що вона не розумілася на анатомо-фізіологічних тонкощах, а серед відомих їй, молодиці при здоров'ю, інтимних вчинків дорослої людини таких рухів не було.

Цих заходів — раннього вставання, обтирання мокрим рушником, тіловправ — було, на думку Пилипа Никифоровича, цілком досить для того, щоб запобігти такій ганебній поразці, якої зазнав, наприклад, о. Сергій, один з персонажів повісти Лева Толстого „Отець Сергій". Ба більше: він уже й тепер міг з гордістю хвалитися декому (між іншим, і Василеві) тим, що вже, мовляв, три роки не знав жінки в тваринному розумінні цього слова.

І це тоді, як самі жінки виразно зачіпали його з такою метою… як от хоч би й Гапка, молода, вродлива вдова. Та й учителька Галина Сосипатрівна, із своїм ряботинням, трохи чи не того від нього сподівалася.

Коли після всього цього (після того, як ще вмився, одягнувся) Пилип Никифорович подивився в дзеркало, він був цілком задоволений своїм виглядом. Правда, під очима в нього були синці, як у тих міських жінок, що підводять очі олівцями, і все обличчя було трохи брезкле. Але це можна було пояснити надмірною працею — довго читав вечорами, було багато клопоту з готуванням чергової вистави тощо.

Був він взагалі худий, але худість, як відомо, не є нездоров'я, у всякому разі це краще, ніж тістувато-брезклі обличчя, що їх частенько мають нехуді люди.

Зробивши таку ранкову наснагу, Пилип Никифорович вийшов з розхрістаною на грудях сорочкою у море розкішної свіжости погожого ранку. Він мав тепер ще фізично попрацювати — власноручно полити квіти, що їх щоліта викохував біля веранди.

На веранді його стріла Гапка: йшла до нього прибирати. Була в підтиканій вище колін спідниці, і це оголяло н рожеві й дебелі, як два добрі стовпці, ноги. Взагалі вона мала дуже чепурний, як на прибиральницю, вигляд: була в білій з вишиваними рукавами „дівоцькій" сорочці, що красовито обпинала її повні груди (груди розтягали й вигладжували зібрані біля коміра, як промені, збори); на голові мала яскраво жовтогарячу, зсунуту сливе аж на потилицю хустку, з-під тієї хустки визирала руса коса. А очі в неї були просто таки красиві, з гарними бровами. .

Від молодиці так і війнуло теплом здорового жіночого тіла, коли вона, наче ненароком, стала дуже близько біля Пилипа Никифоровича. Голосно, весело, блиснувши здоровими білими зубами, загомоніла (передній зуб — це спостеріг Пилип Никифорович — мав малу щербинку від лузання насіння).

Груди її зарухались під чистою тканиною сорочки…

— А я боялася йти: думала — спите ще…

— Ну, йди, йди! — мовив якомога суворіше Пилип Никифорович. — Спав би я… (не доказав, а подумав) коли такий ранок…

Він узяв поливальницю і став сіяти рясну росу на табунці білих, білорожевих та синюватих айстер, що пишно обсіли цегляну стежку від веранди.

Шкільне подвір'я тепер, улітку, являло собою суцільне зелене море. Скрізь понаростало багато квітів, кущів віниччя, калачиків, лободи, побіля стежок — густа тканина споришу, соковиті гриви пирію… Ранковий холодок, що простягся від шкільного будинка Майже на пів подвір'я, робив те зілля ще соковитішим, — Ціла приємна сага холодку. Та це було не довго. Ранок мінився — із рожевого ставав золотим. І на деревах, передусім на їх вершках, незабаром заграло соняшне яскріння, зганяючи з листя росяну барву. Найяскравіше заграв день на високій осиці, що стояла між поповим та шкільним садками: її листя заворушилось, заблищало білими боками, як дукачі.

Гапка жваво бігала з хати та в хату: витрушувала одяг та постіль, носила воду, беручи її з скавучливого (коліща!) колодязя, що був серед двору. Але це робила так, щоб пробігати саме тією стежкою, де стояв Пилип Никифорович, і йому доводилось відхилятися, щоб її пропускати.

— Чи тобі іншої стежки немає, що сюди бігаєш? — нагримав Пилип Никифорович.

— А я навпростець, щоб швидше…

Ранок був холоднуватий — багато було роси і свіжости, і Пилип Никифорович, хоч як любив ранковий похолод (не так, може, любив, як хотів любити, бо це входило в його „систему здоров'я"), мусів іти до хати, щоб накинути на себе яку одежину (бо й нежиті теж боявся).

В кімнаті було вже повно соняшного сяйва та тепла: вікно ж було на схід. Сяйво це аркушами сухозлотиці лежало на столі, де вдень від нього при очах людини ганяла розіслана газета (і вона вже була руда), грало „зайчиками" на протилежній стіні, на перетрушеному й чистенькому вже ліжку.

Гапка дотирала поміст, розгойдуючи нахиленою тілистою спиною. Коли ввійшов Пилип Никифорович, вона випросталась, держачи простягнуті на віддаль від себе руки з мокрою ганчіркою. Від нахиляння лице їй розчервонілося, аж крапельки поту виступили на широкому лобі, волосся над тим лобом заборсалось, а очі грали невідбивним повабом.

— Ага, змерзли! — згукнула, засміявшись. Пилип Никифорович хотів був і цим разом сказати

щось суворе, навіть подумав:

— „Треба буде кликати для цієї роботи когось іншого, може, бабу Хіврю"..

Проте вголос не приміг уже здобутись на якесь прикре слово: хатнє тепло розслаблювало вже його, як гарячий купіль. Ба більше: в роті йому з доброго дива покотилася слина, а в ноги вдарило якесь незрозуміле тремтіння, наче він чогось дуже злякався.

— Ах ти ж моргуха! — вихопилось несамохіть йому з уст, а рука… рука, як чужа, без його волі, торкнулася до паленого Гапчиного плеча.

Гапка випустила ганчірку з рук — і, зрозумівши свою перемогу, прилипла, жагуча, як пекло, своїм гарячим тілом до його тіла. І сердешний чоловік із жахом зрозумів, що він гине, гине з усіма своїми запобіжними заходами, з отим раннім уставанням, з ранковою руханкою гине…

— Яка ти гаряча! — сказав хтось його язиком і хтось (не він) пригорнув його руками чудову, як рай, молодицю, і— Яка ти…

Але цих останніх слів його язик не доказав, бо… сталося жахливе: у вікно, крізь розсунену завісочку він побачив цілу купу синіх австрійських солдатів, що йшли до школи, швидко розходячись у розстрільню.

— „Обступили школу!" — отерп переляканий чоловік і кинувсь, мов ужалений, від молодиці.

— Ой ви ж! — вимовила та з мукою і схилилася зів'ялим тілом на холодну стіну. — Хіба ж так можна?!

Вихопившись надвір, Пилип Никифорович побачив, Що скількись солдатів на чолі з офіцером увіходили вже в хвіртку. Кинувся в садок. У садку забіг за повітку, криту соломою (льох), на мить спинився, думаючи, як бути. Але довго думати не можна було, і він, не думаючи, підкинув своє тіло до солом'яної стріхи, поклав ноги під парки на одну крокву, а голову — на другу. Лігши так, одубів, як дубіє гусениця, удаючи в хвилину небезпеки гілочку. Пилипові Никифоровичу довелось удавати з себе не гілку, а щось подібне — трямок. Річ зрозуміла, що тільки його тіло, натреноване систематичними вправами, було здатне на таку „позу".

Німці (австрійці), що бачили, як він побіг у садок, не забарились полізти на горище повітки, і нещасний

чоловік чув, як вони ширяли там багнетами, вигукуюча якісь свої лайки.

Алеж він був не на горищі! Він був у такому місці, що про нього не могла здумати й найбуйніша уява!

Інші німці в цей час ходили по садку, поза повіткою, біля нього майже.

Бідолаха з жахом відчував, як його тіло поволі терпло, особливо шия, що нею та потилицею він держав усе тіло в повітрі. Ще, бачилось, хвилина, ще мить —. і він упаде, загине…

Але на його щастя, німці, позаглядавши за кущі, пішли геть: вирішили, десь то, що він утік у сусідні городи. Справді, скількись чоловіка їх, перестрибнувши через паркан, сховалися там за деревами — в садку о. Харитона. І зразу ж за цим тіло бідолашного чоловіка випало, безживне, з-під стріхи додолу.

Деякий час Пилип Никифорович лежав непорушно, як непритомний. А потім прийшов до пам'яті і, рачкуючи, переліз у дуже густий бузковий кущ, оброслий бур'яном.

Сполохані такою незвичайною появою людини, дякові кури з голосним киркотом кинулися з-під того куща. Бідолаха знов отерп з переляку: цей крик могли почути німці.

Але німців уже близько не було. Пересидівши в кущі з пів години, Пилип Никифорович переліз потім до дякового городу, а тоді городами подався на Низ. З городів перейшов нижче, в левади. Левадами йшов швидко, майже підбігцем, а де людей не видно було, там таки й біг.

Так він дійшов до Василя, а заставши того дома, разом кинулися за село, а потім до лісу на Самарі. ]

— А як ми вночі будемо? — спитався Василь, скинувши непомітно очима на вчителя, на його невеселий вид. Так, невеселий, бо й він же людина, бо й йому було прикро, що попався у таку скруту! А Василь, питаючи, думав ще й інше: „Як завтра будемо? як через тиждень? через місяць?" Думав і про те, що їм удвох не збороти карального загону Чернова, не перемогти німецьких ножів-багнетів, не дістати гетьмана, що сидить десь там у Києві під захистом генерала Айхгорна…

— А так і будемо, — відповів невиразно Пилип Никифорович.

І зробив борлаком свій ковтальний рух, пересмикнув нервово щокою.

Ця „відповідь" ще дужче згустила важкий Василів настрій, збудила йому в грудях розпач. Сердешний парубок відчув у носі колючі щипки плачу. Щоб себе підбадьорити, він спробував думати про революційні подвиги Чернишевського, Желябова й інших. Та замість заспокоєння ця згадка викликала в нього прикре для пам'яті цих діячів почуття. Тепер він їх уже майже ненавидів, уважав винними за теперішню його безвихідь. А на Пилипа Никифоровича уже й дивитись не міг. Його дратувала дитяча безпорадність „проводиря".

— „А так і будемо!" — кипів. — Як будемо?

Ці похмурі думки збільшував ще й вечір, що поволі осідав на ліс. Вечерові сутіні несли з собою тривогу, збільшували (без сорома казка!) острах у серцях обох революціонерів.

Обережности ради, — а це було слушне в їхньому становищі — зайшли вони якнайдалі в глиб лісу, у глухий закуток, що його творила своїм крутим коліном річка Самара.

Тут росли — по низьких місцях — густі, буйні зарості вільхи, на горбовинах — могутні дуби, а поміж тими дубами пнувся всякий дрібний поріст — бур'ян та висока лісова трава.

Оподаль від річки, на піску, стояв мовчазний сосновий бір, і той бір, як високий мур, захищав та затуляв цей закуток від ворожого світу.

Спинилися втікачі біля самої води, на сухому твердому березі, на одному з тих горбів, що на них росли дуби. Над їхніми головами зводилося, як кучерява голова велетня, рясне гілля дуба, а внизу, під їхніми ногами, посплутувалися різні кущі — ліщина, терен, шипшина. Біля води гнулася лоза.

Тільки з одного боку був „просвіт" на недалеку галявину. Бувши добре притомлені, полягали втікачі на шорстку горбкову траву, полягали обличчями до води, що лисніла рівним вечеровим блиском.

Якийсь дивовижний птах, з великим дзьобом і рожевими грудьми, сів сміливо на найнижчу над їхніми головами гілку, загойдав її своєю вагою. Такі сміливі птахи могли бути тільки в відлюдній лісовій гущавині. І той птах глянув зблизька своїм круглим оком униз на незвичайних у цих нетрях істот — людей, наче вимовив: „Бач, де вони сердешні". Далі зробив, хитнувши хвостом, те, що йому треба було, крикнув лунко якимсь незнайомим лісовим криком та й полетів геть — через річку, понад зарічні дерева, високі осики, притемнені вечером. Полетів — не злякавшись людей, а так, видимо, було йому треба.

Вода відсвічувала вечірнє небо. Ближче, біля ніг наших утікачів, її затінювали дерева, і вона була сиза, як оливо, а далі буріла червонявим відлиском західнього схилу неба. Самого заходу сонця не видно було: його затуляли зарічні дерева. А над тими деревами жевріло вгорі у вечірній задумі декілька подовгастих хмаринок.

У лісі робилося дедалі тихіше. Густе комарине дзизчання, що стояло в повітрі, не порушувало тиші, а, навпаки, збільшувало її. Річка стишилася зовсім, ніби спинилася в течії, і тільки коли-не-коли пробігали по її рівній поверхні якісь ворушкі зморшки та ледве чутно булькала вода біля берега під кущами лози. Тим то не абияк стенулись обидва втікачі, коли близько несподівано скинулась із великим сплеском велика риба, мабуть, щука.

А після цього стало ще тихіше. Високо вгорі з свистовим вимахом крил пролетіли над лісом дикі качки.

— Качки, — промовив тихо Василь, щоб хоч якимсь звуком людської мови прогнати важкий настрій.

Але Пилип Никифорович ніяк на це не озвався. Він, бачилось, утратив охоту говорити, — так його приголомшило те, що так несподівано скоїлось. Йому було сумно, що „повстання" почалося не так, як він собі уявляв. Він сподівався, що це буде всенародний, повний небаченої краси зрив, а він вестиме народ у бій так, як вели маси проводирі Великої французької революції чи Паризької комуни… Ну, а в їхнім теперішнім становищі ніякої такої краси, зрозуміла річ, не було. Навпаки, було щось жалюгідне…

Василь, перевернувшись на спину, дістав рукою гілку шипшини, зірвав і став жувати терпко-кислу, зовсім ще зелену ягоду.

Чи треба казати, що під цю хвилю бідолашний парубок думав не тільки про те, де їм ночувати, а й про те, що їм їсти? В животі йому, справді, починало вже добре смоктати: що роби — не роби, а їсти треба.

Проте, знаючи, що на це ніякої ради тут поки що не може бути, він не відважувався знімати про їжу мови.

Поночіло. Тиша гускла й заливала все, заціплювала.

Коли це враз до напруженого слуху втікачів добувся виразний тріск сухого гілля — як від людської ходи. А саме ж цієї ходи вони, видима річ, найдужче й боялись!

До них щось ішло! Якась могутня сила підкинула обох на ноги — переляк! сподівання всього найгіршого! Глянуть — аж справді: з „просвіту" до них іде, вилізши, мабуть, з кущів, якийсь чоловік. А в руках у того чоловіка якась палиця, наставлена вперед. Як ізмигнути оком — ще було досить видно, щоб роздивитись, обидва зрозуміли, що то: то була рушниця, взята напоготову.

Василь (думка була, мабуть, тікати) кинувся на кущ терну, влип у нього і так стояв, а Пилип Никифорович якось механічно (бо ніякою свідомістю цього не пояснити) ступнув у воду — у взутті, у штанях — зайшов по коліна і теж спинився.

— Свої це! — гукнув чолов'яга, зблизившись до поторопілих утікачів, але рушницю тримав і далі напоготові. — Є зброя?

Він був у військовій шинелі й кашкеті.

Пилип Никифорович підніс угору руки, Василь і собі похопивсь так зробити, хоч і не думав, що це врятує…

— Ки-ир! — розітнувся вгорі горлатого птаха крик — птах пролетів нерівно, наче перевертався в темному повітрі. — Ки-ир! Кир…

Всі троє стенулись. Птах повернувся з своїм кажанячим летінням, не долетівши до середини річки, немов хотів ближче придивитись до незвичайної зустрічі трьох людей. Над їхніми головами зашелестіли його крила.

— Виходь з води! — скомандував солдат. Пилип Никифорович забулькав до берега, держачи

й далі руки над головою, ніби так яку вагу піддержував. Василь теж не опускав рук — мов би їх угорі поприв'язував хто.

Побачивши, що в горопах ніякої зброї немає, солдат опустив рушницю і сказав, що він повстанець, що живе вже давненько в лісі, а за ними слідкував, поки не добрав, хто вони.

— Тепер нам, гуртом, охвітніше буде, — зробив висновок.

Пилип Никифорович і Василь полегшено зідхнули й опустили руки. А солдат сів на землю, поклав обік себе рушницю і взяв розв'язувати торбу, що висіла у нього через плече.

— Будем вечеряти, — сказав.

Пилип Никифорович та Василь і собі посідали. Пилип Никифорович заходився викручувати воду з холош, обтягуючи їх навколо ніг. Солдат, бачивши це, засміявся, кивнув головою на його мокрі ноги.

— Чудасія! І чого б я ото в воду ліз?.. Призволяйтесь, бо в вас же, я бачу, нічого нема…

Він вийняв із торбини хлібину та (мабуть, бо вже було невидно) шматок сала і став різати на просланій торбі спочатку хліб, а потім сало. А ріжучи, пояснював, звідки в нього „припас".

— Це я сьогодні вранці в однієї баби, що ішла до Самарчика на базар, купив за три огляди…

Василеві покотилася в роті слина, він поглянув на вчителя — як той ставиться до сказаного.

Тепер, заспокоївшись, він знов визнавав його за вчителя. Ба більше: у нього виринав тепер здогад, що цій їхній пригоді винен, може, не так Пилип Никифопович, як він сам, бож він якось зрадив був їхню таємницю в розмові з Настею Німцівною, а та могла сказати (з помсти за Оксану) своєму дядькові — лататтянсь-кому волосному старшині.

Але Пилип Никифорович не хапався „призволятись", ба ще й промовив:

— Треба якось інакше добувати харчі. Ми ж за справедливість повстаємо, а будем грабувати!

Солдат подивився на Пилипа Никифоровича, на його одяг.

— Ти, мабуть, з учителів? — спитався.

Пилип Никифорович сказав, що то нічого, що він з учителів, а потім і собі запитав солдата, яка в нього програма.

— Яка програма?

Виявилось, що він про це ще не думав. Йому спалив Чернов хату за те, що він був за більшовиків у комітеті, і він мусив, рятуючи життя, іти в ліс. А в комітет його тоді вибрали, хоч він і відмовлявся.

Вже було зовсім темно, і не видно було, який він в образ. Замість обличчя в нього була темна пляма, і тільки зуби, що ними він ірвав, витягуючи, як ґуму, цупке сало, блищали від якихось решток світла (він сидів передом до заходу).

Пилип Никифорович, зрозумівши, що перед ним „сировина", яку ще треба „обробити", жваво загомонів в агітаційному запалі (страх отой і збентеження зникли в нього вже цілком).

— Слухайте ж сюди… як вас? — звернувся він до дядька-солдата.

— Люди дражнять Овечкою… Овечка Йван… так і ви називайте.

— Так от, товаришу Овечко. Ми повстаємо за справедливість і через те нам треба сахатися грабунків та розбою, як вогню. Розбої — це витвір старого режиму: До цього людей примушували злидні. Он у Крапоткіна, в його книзі „Хліб", про це ясно сказано…

— Еге, воно таке, — згодився слухач і їв далі своє сало, голосно плямкаючи.

Василь відвернувся, щоб не слухати того смашного плямкання, — прислухався до тиші лісової. У лісі геть залитому чорною пітьмою, загусклому від того в суцільну чорну масу, стояла глибока похмура тиша. Вода в Самарі, теж уже, чорна, як смола, навіть не булькала, і тільки зрідка пробігали по ній якісь незрозумілі блискітки-іскри.

У високому небі яскріли повні зорі, і ті зорі робили ніч урочистою, далекою від людських лісових поневірянь.

Повечерявши, Овечка почав ховати недоїдений хліб та сало в торбу. Проте ще раз спитався, звернувшись до своїх нових товаришів:

— Так не будете їсти?

Василеві ворухнувся в роті язик, він хотів сказати, що їстиме, бо вже був тієї думки, що в їхніх теперішніх умовах оту теорію про справедливість треба трохи змінити. Але Пилип Никифорович похопивсь відповісти й за себе, й за нього, свого учня:

— Ні.

— Ну, як знаєте…

Він поклав торбу під голову, рушницю — надівши ременя на руку, — під бік, натяг комір шинелі на голову і сказав, що буде спати. Через деякий час почулося його сонне дихання.

Пилип Никифорович ліг, боляче зігнувшись: йому було холодно від мокрих штанів. Василь лежав і думав про те, що скоро не зможе заснути. Почали докучати комарі.

— Дзі-і, — ударив один комар у вухо, — і-і…

— Дзі-і, — ударив, другий: — ось-ось він…

Василь підвів голову, відганяючи цим рухом уїдливих пискунів. Коли це як не розітнеться по всьому лісі страшний нелюдський регіт. Регіт цей повторила темна стіна зарічного лісу, повторив увесь моторошний глиб лісу.

— Ах-ха-ха…

Василь не знав, що то за крик, бо йому ніколи не поводилось ночувати в лісї, але те, що це був „нелюдський" крик, заспокоїло його. Хай буде що завгодно, — аби не люди! Та не встиг він голови на лікоть опустити як зовсім близько залунало перегукуване луною собаче гавкання.

— Гавк, — і відгук луни. — Гавк-гавк, — і відгук

луни.

Переляканий парубок напружено, усім своїм єством прислухався: з собаками могли бути люди! Прос-тягши руку по землі, Василь штовхнув Пилипа Никифоровича.

— … Собака? Де? — злякано озвався той, скинувшись усім тілом. Він, либонь, устиг був задрімати і гавкання сам не почув. Прочумавшись, але теж не підводячись із землі, він смикнув за ногу Овечку. Той підскочив, хапнувшися за рушницю. Стали утрьох прислухатись.

Але скрізь було тихо. Ліс спав чорною мовчазною масою, навколо, здавалося, зводилися гори.

Потроху налякані лісовики знову заспокоїлись.

Після цього до Василя прийшла Оксана. Вона притулилася щокою до його щоки і шепотом говорила про своє палке кохання: „Мій любий Вас! То нічого, що ти революціонер, а я попівна: твоя віра — моя віра…"

— … Дзі-і, — влип комар у вухо, і Василь, ужалений, прокинувся, ще зовсім виразно відчуваючи поцілунок.

Над лісом стояв уже ранок і ясніла свіжа, відволожена за ніч синява неба. Дерева, що стояли із східнього боку, отой сосновий частокіл, горіли в своїх верховіттях вогнем схованого за ними сонця. З-поза бору зводився гарячий день, і його сяйво діставало вже зарічні осики, що весело блищали своїм білобоким листям та білими стрункими стовбурами.

На Самарі рухалися рожево-золоті плями, тремтіли невловні іскри. Десь в осітнягах кахкали качки — зовсім так, як там, дома, на селі. На всьому — на траві, на кущах, на листі дерев була роса, і Василь несамохіть ту. лив покусані, немов попечені, руки до холодної від тієї роси трави. Горіли теж вуха та щоки від тих укусів, але сам він тремтів від холоду.

Глянув на своїх товаришів: ті ще спали. Щоб розім'яти перележані ноги й кульші, Василь устав, пішов за дуб, вийшов із холодка на галявину. На ту галявину прохоплювалися вже перші промені сонця. Сів на відсонні в цупкий, як дерев'яні стружки, лісовий пирій, обійняв руками коліна і так сидів. Перед його очима, біля його ноги, на похиленій пиріїні гурт муравок опав зелену, схожу на травину гусеницю. Гусениця, щипана з усіх боків, підкидала, звиваючись у смертельній розпуці, то ту, то ту частину свого тіла.

— „Отак і між людьми, — подумалось Василеві: — одні одних їдять"…

Йому раптом стало ясно, що Пилип Никифорович, проповідуючи боротьбу в суспільстві, казав правду, і, навпаки, помилялися ті, що — як о. Харитін — хотіли силами людського розуму подолати це тваринне в людині. Розумові тут нічого не вдіяти — тут діє природа, стихія. Отже треба боротись…

Думалося тепер Василеві, на свіжу голову, зовсім легко. Він уже зігрівся і мав себе навіть добре, вбираючи всім своїм єством живі сили (чудове лісове повітря) та звуки (голоси пташок, що свистом та щебетом розпочинали день) природи. Йому заманулося ширше оглянути довколишній ліс, і він пішов упоперек галявини, бредучи сивою від роси осокою (це було висохле лісове озеро). Підійшов до широкої в гіллі і стовбурі верби, що стояла посеред того озера, стукнув знечев'я ногою в її низьке дупло. З дупла вилетіла незграбними помахами курячих крил єова.

Василь згадав уночішній регіт і тепер зрозумів, що то вона реготалась.

Перейшовши галявину й опинившись у кущах, він почув раптом якийсь шелест-рух і зочив у розриві гілок рудочервону пляму: то була лисиця. Ту ж мить у соняшному сяйві, що якось добувалося в лісову гущавину і стояло на стовбурах золотими латками, залигтіли ще рудозолоті плями, рухливі. То були малі лисенята. Вони бавилися, не помічаючи людини. А Василеві їх добре було видно з-поза куща.

Звірятка мали для своєї гри місцинку між двома товстими поморщеними стовбурами, під одним з тих стовбурів, під великим оголеним корінням була, видимо, їхня нора. Втішні тваринки обіймали одно одного передніми лапками за шию або, стрибаючи, вимахували ними в повітрі, немов ловили тонкі золоті нитки-промені, що промикувалися крізь спокійно-поважне соснове гілля. Та лисиця, що її Василь найперше побачив був, стояла до нього спиною, власне, сиділа, поклавши повного, як просяний сніп, хвоста на суху глицю. Знати було, що вона з матерньою любов'ю стежила за грою своїх малят.

Василеві не доводилось ніколи так зблизька бачити диких звірів, і він, не втерпівши, раптом тюкнув, скинув обома руками вгору, аж сам злякався. І лисиць як не було, тільки глиця підлетіла вгору, підкинута хвостами.

Оглянувся Василь — аж до нього йде Овечка з рушницею на плечі.

— Тут лисиці, — мовив Василь, — цілий табун…

— Е, тут їх до ката, — посміхнувся Овечка, показавши руді від махорки зуби.

— То це, мабуть, вони вночі й гавкали?..

— Та вони ж…

Тепер Василь уперше міг його розглянути. У нього було сіре, зашкарубле обличчя, мов би він ніколи не вмивався, а на тому обличчі невеличкі безбарвні очі та ясні, як нова солома, ріденькі вуса, трохи „по-солдатському" підкручені. Але в тих його безбарвних очах світилася якась добрість, особливо, коли він сміявся. Так і знати було, що це той дядько, що ніколи гостя без під'їжки та чарки з хати не випустить, а в дорозі обов'язково всякого подорожнього підвезе.

— Ходім по снідання, — сказав він Василеві.

— Куди?

— Ходім — побачиш. Тут ось недалечко…

І Василь, дарма що стала йому на пам'яті вчорашня розмова про добування харчів, пішов, нічого не сказавши, за Овечкою. Адже тут було так, як у того… Крапоткіна: цього дядька (а тепер і його) робили грабіжником обставини, а не його зла воля.

Вони заглибилися в сосновий ліс, ніби увійшли до якоїсь будівлі з стрункими стовбурами-колонами, з високопіднесеною стелею-верховіттям. Угорі йшли якісь рухи-шелести (то вже подихав вітер), а внизу було дуже тихо, тільки глиця та сухі гілочки лущали під їхніми ногами.

Густо пахло сосновою живицею — як воском у церкві.

Подеколи від стовбура до стовбура пробігали руді миші, дрібні пожильці цього величного дому.

Овечка йшов швидко, і Василь, відстаючи, бачив іззаду його стару солдатську шинелю, з розпущеною, без хлястика спиною.

Якийсь час вони йшли отак лісом. Аж ось ліс почав рідшати, дерева пішли дрібніші, і незабаром вони вийшли на чималу прочистку, що нею йшов піщаний шлях до повітового міста Самарчика. Шлях цей, порізаний, як глибокий заміс, колесами, уже був залитий сонцем. Обабіч шляху стояли низенькі, пооббивані проїжджими возами сосонки та кущі.

Овечка подивився пильно вздовж прочистки, в один і в другий бік, а тоді присів почіпки під одним із кущів.

— Отут і снідання підождемо, — промовив. — А за програму потім подумаємо. Чи так я кажу? Сідай, козаче! — запросив і Василя. — Бо, може, вийде й таке, що замість снідання обід буде. .

Він вийняв засмальцьованого кесета і став крутити цигарку.

Василеві зробилося раптом страшно. Він теж присів, але для того, щоб сховатись, готовий щомить зірватися на ноги й тікати. Мовчав. Овечка теж сидів якийсь час мовчки, густо обкурюючи білястим у соняшному промінні димом своє невмиване обличчя та прижмурюючи — чи то від диму, чи то від соняшного сяйва — очі.

— А може, й по-дурному просидимо, — обізвався.

— Ех-хе-хе…

Ще так посиділи трохи. Коли це почувся тихий

гомін, жіночі голоси.

Овечка вмить нашорошився, підморгнув Василеві, мовляв, „не журись — снідання буде". Через хвилину вони вздріли крізь свій кущ-сосонку двох селянок, що йшли в напрямі до них. Василеві полізли поза спиною мурашки на думку про те, що він причетний до такого… засідання на дорозі, до розбою. І він сливе механічно пересунувся далі за кущ, сів прямо в пісок, щоб із шляху його не було видно.

Та от жінки зблизилися до їхнього куща, — ішли, розгортаючи босими, порепаними ногами мокрий іще від ранньої роси пісок. На плечах у жінок були невеличкі клунки.

Коли жінки порівнялися з кущем і навіть трохи пройшли його, Овечка нехапливо підвівся, потяг, перш ніж кинути, востаннє цигарку і, махнувши жінкам рукою, гукнув:

— А підождіть лишень!

Жінки стали. Крізь прозорі гілочки куща Василеві було видно, як в однієї з них, у молодиці з дуже білявими бровами (на сонці вицвіли), якось неприродньо витріщились очі, а губи затремтіли й смертельно зблідли.

— Що ви там несете? — спитав Овечка, підійшовши до жінок. — Показуйте!

І зняв навіщось із плеча свою рушницю.

В обох жінок було по хлібині й по шматку сала.

— Ану виймайте! — наказав Овечка. — Кладіть сюди!

Він розв'язав і підставив їм свою торбу. Поперелякувані жінки дуже слух'яно — хапалися, аж руки їм трусились — поклали своє добро в чужий міх.

— Ми за вас кров проливаємо, — говорив уже спокійно, зав'язуючи свою торбу, Овечка, — так треба піддержувати…

Подерев'янілі з ляку жінки стояли нерухомо, як укопані, сподіваючись, десь мабуть, ще гіршого. Білява молодиця як упустила на пісок, на свою порепану ногу мішок, та так і не нахилялась підіймати. Кругом же був ліс та безлюддя!

Тільки ж Овечка раптом кинувся від них і швиденько — швидше вже можна було тільки бігти — подався в ліс, Василь також похопився за ним навздогін. За причину цього було те, що за кущами, зовсім недалечко, почулося кінське пирскання: щось їхало.

Коли вони відійшли від прочистки на чималу відстань і добре вже сховалися в лісі, Овечка придержав ходу й обізвався:

— Отак, козаче: гріх у міх…

І підтруснув торбу із здобиччю.

— Тепер буде добре снідання… Та й обід, і вечеря… Як вони прийшли до „табору", Пилип Никифорович саме вилазив з води, скупавшись.

— А я оце хіба ж так добре скупався, — загомонів він до товаришів. — Це для стриманости корисно… „Біс" же саме в походах військових та в такому становищі, як оце наше, найдужче й дається взнаки…

Останні слова (про „біса") він сказав для Василя, Овечка цього, видима річ, не зрозумів. Він тільки засміявся з приводу того, що купальник трусився від холоду, аж зубами клацав.

— Та ти ж і вчора ввечері купався, — згадав. Потім того він сів на траву, зняв свою торбу з пліч

і, кинувши головою в той бік, звідки вони з Василем прийшли, сказав:

— А ми оце з козаком випросили у бабів хліба та сала. Добрі попалися бабочки, подільшливі… Кажемо: „Піддержуйте, ми за вас кров проливаємо".

Василь постеріг ледве помітну усмішку під його вусами.

Пилип Никифорович глянув запитливо на Василя, чекаючи, видимо, підтвердження сказаного. І Василь уперше в своїх відносинах з учителем підтвердив…брехню. Мета це виправдувала: дуже хотілося їсти, та й самого вчителя треба було нагодувати. Тут він чинив так, як чинять з дітьми, дбаючи про їхнє добро.

— Якщо так, то й я ззім трохи, — мовив згідливо принципово-витриманий чоловік і підсів до Овеччиної

торби.

— Ми ж за них кров проливаємо, — мовив Овечка

вдруге, вже наминаючи сало, — як же їм не давати?

— Оце ви, товаришу, кажете правду, — жваво приєднався до цієї думки Пилип Никифорович. — Народ тепер чудово розуміє, хто його ворог, а хто друг…

Сало попалося добре, м'яке, паляниці свіжі, і всі троє понаїдалися досхочу.

— Посилочок добрий, — мовив Пилип Никифорович наостанку. — Якби оце чайок іще…

Він ліг проти сонця і, поклавши свою руку-китицю на живіт, став любосно прислухатися до кавкання в кишках. А те кавкання було схоже на тихомирне мимрення сонної жаби у воді, біля його ніг майже.

Овечка закусив це добре снідання ще цигаркою — затягався самосадом, аж ґлиґав, — а тоді ліг на спину, заклавши руки під голову, ліг, щоб, як він казав, сало зав'язувалось. Взяв неголосно наспівувати „Ой на горі та женці жнуть".

Василеві це вподобалося, — що він співав старовинної української та ще й козацької пісні. Адже й вони були тепер — як ті козаки!

— Це ви про козацького гетьмана Сагайдачного співаєте… що водив козаків у походи на Чорне море?

Спитав, бажаючи почути ствердну відповідь.

— Я співаю „Ой на горі та женці жнуть"… Хіба не

"чуєш?

І заспівав знов:

— Ой на го-орі та женці жнуть. .

А сонце вже грало всіма вогнями чудового літа, заливаючи теплом і сяйвом дерева, лісові трави, спалахуючи на воді Самари, що знов ожила, жвавіше понесла свою водяну гладінь, з рідкими травинками на ній, з водяними павучками, що бігали по воді, як по сухому…

Десь в осітнягах та очеретах кахкали дикі качки, між гіллям на дубі зацвірінькало денне птаство. Було приємно, легко.

VI

Зростання повстанської сили. — Перший заклик: повстаньте, селяни й робітники! — Як перелякався дід Вертя. — Революційне правосуддя. — „Біс" невгаває. — Самітна жінка серед лісових небезпек

Троє викинутих із села людей — Пилип Никифорович, Василь та Овечка, пожили деякий час у лісі разом, не розлучаючись. Та от одного дня Овечка несподівано зник: пішов зранку на прочистку „просити" хліба — і не повернувся. Це стурбувало тих, що залишилися в „таборі", — Пилипа Никифоровича та Василя. Боячися зради (хто-зна, що воно за людина, той Овечка!), вони перейшли на інше місце, сховалися в густі кущі, але так, щоб можна було спостерігати й покинуте місце.

Ця подія повернула їх знов у таке становище, в якому вони були першого дня свого перебування в лісі. Адже без Овечки вони не могли навіть хліба собі добути, без нього вони були, як ті два генерали в Салтикова-Щедріна, що несподівано опинилися без мужика на незалюдненому острові*.

Це так на них подіяло, що вони не змогли навіть вечеряти, хоч у них і було ще сало та хліб.

Пилип Никифорович похмуро вмовк, нервово пересмикуючи свою щоку.

З труднощами перебули ніч, майже не спали. Але другого дня Овечка з'явився, тільки не сам, а ще одного з собою привів. Гляне Василь — аж то Луканько, Гнатів Кутьків сусіда. Почуття великої радости схвилювало його, мов би він кого рідного побачив. До цього приєднувалося ще й інше: Луканько міг тепер пересвідчитися, що він (Василь би то) хоч і „панич", але проти гетьмана, того гетьмана, що віддав землю Урусову.

Василь сказав про нового прибульця Пилипові Никифоровичу, і вони вийшли з своєї схованки.

Зблизившись до нового лісовика, Василь перший подав йому руку. В руках у Луканька був обріз, і

Василеві зразу ж упало в вічі, що цей, лісовий, Луканько був зовсім інший, не такий, як той, що в коморі, що не знав, як слово вимовити, як повернутись. Тепер була сміливість і в його погляді, і в його рухах. Що більше: Василеві показалося, що він глянув на нього з якоюсь зневажливою погордою.

Овечка стояв збоку і, посміхаючись, дивився, як хлопці зустрічаються.

Далі він "розповів про те, як Луканька знайшов і де ввесь день і ніч був. Вранці, як він пішов на прочистку, йому не пощастило добути харчів. Тоді він пішов далі, з лісу навіть вийшов, думаючи зустріти когось у полі. Але й там нікого не побачив, тільки пролежав даремно в житі до ночі, а потім і заночував там. Повертаючись уранці до лісу, нахопився на Луканька.

— Кажу йому: „з вашого села", а він не вірить. Ще й стрельнув дурилко. Добре, що з переляку не влучив…

Після цього всі посідали снідати. За сніданням Луканько розповів, що сталося в селі Лататті того дня, як Пилип Никифорович та Василь утекли. Німці зробили тоді облаву на „більшовиків", багатьох позаарештовували, він (його шукали, довідавшись від когось, що в нього є обріз) встиг вихопитися в поле, день пересидів у соняшниках, а на ніч пішов до лісу. Отже й він у лісі з того дня, як вони, тільки він узяв був харчів…

Овечка статечно поспитав Луканька (він, либонь, думав уже за програму), чи багато в їхньому селі більшовиків. Проте не тільки Луканько, а й Пилип Никифорович з Василем не могли на це задовільно відповісти. Ба більше: Василь хотів був навіть сказати, що й вони з Пилипом Никифоровичем не більшовики, що вони тільки проти гетьмана, а не проти України. Але згадав неприхильне Луканькове ставлення до цього питання („Полтава"!) і промовчав.

Тоді Овечка висловив побажання, щоб німці та Чернов частіше робили по селах облави, а на здивування своїх товаришів пояснив, що так у лісі назбирається більше повстанців.

— Хто втече в ліс, той наш буде, — додав.

Луканько ще розповів, що німці робили трус ще у Гната Кутька, але самого Гната не зайняли. А на Коробчині навіть хату в когось підпалили — він сам бачив дим.

Василь несподівано спитався:

— А ти не чув, як там о. Харитін? Чи…

Усі здивовано скинули на нього очима: мовляв, „оце так більшовик — за попа турбується"! А Пилип Никифорович навіть почервонів своїми плямами з досади за такого учня, пересмикнув щокою. Василь і сам у ту ж мить зрозумів цю свою помилку, тим і ввірвав питання на півслові. А він же, власне, хотів довідатись про Оксану — чи не скоїлося з нею якого лиха. Тільки ж ніяк було цього пояснити. І він прикро вмовк, із злістю на самого себе.

Увечері цього дня повстанці (вони самі себе вже так називали) сміливо розвели вогнище, щоб відганяти комарів. Вогонь палахкотів у вечірньому присмерку, скручуючи підкидуване йому на поживу гілля і освітлюючи лиця чотирьох людей, що сиділи довкола, як давні вогнепоклонники. Від близького вогню все плесо тихої Самари бралося золотими полисками, спалахувало яскравими плямами. Світло досягало навіть тих дерев та кущів, що були на протилежному березі: видно було окремі гілки, листя, як шматки мережива, вирізані з зеленого паперу і накладені один на один.

Людям було затишно й приємно біля теплого й веселого вогню.

Овечка, не встаючи з землі, приклав до плеча свою рушницю, звів цівку вгору і вистрелив — так, знечев'я, з доброго настрою. Ліс ахнув, схитнувся, відгукнувся луною, так ніби щось обвалилося у глибоке провалля.

— Ловко б'є, матері його ковінька! — висловив своє задоволення стрілець.

— Не треба стріляти, — остеріг несердито Пилип Никифорович.

… Через скількись днів до них ще прибилося декілька чоловіка. Більшість з-поміж них були люди з військовим досвідом, такі, що побували на фронтах і до лісу втекли з рушницями та обрізами. Але, крім Пилипа Никифоровича та Василя, серед них не було нікого тих, що колись приїздили на з'їзд. Тим то Пилип Никифорович став подумувати про те, щоб зв'язатися з Сабадирем та іншими членами організації.

На отамана повстанці обрали з-поміж себе одного колишнього унтерофіцера, високого чорновусого чоловіка з не зовсім добрим для його нової ролі прізвищем — Молибога. Але зате це був справжній отаман! Стояв — голова вгору, груди колесом, рука на прип'ятій біля боку шаблі (шабля — ознака командирства), права нога трохи відставлена. Мов би позував для зняття „на карточку".

І, крім того, він гордо заявляв: — Молибога не молиться Богу… Організувавшись, повстанці дружно впорядкували своє життя — збудували декілька куренів, завелу варту, робили військові вправи. Для харчування не оббирали вже бабів, як то робили передніше, ганяючись за нещасними паляницями, а йшли до якогось близького хутора і брали там вівці, телята, свині, як також набирали й хліба. Це вже було, зрозуміла річ, не грабування, а цілком законна „експропріяція експропріяторів". Проти цього й Пилип Никифорович нічого вже не казав: на виправдання цього в нього була революційна формула, вираз найбільшої, яку тільки знала історія, справедливости. Так, мабуть, чинив гріх правовірний католик, мавши в руках папську індульгенцію.

Проте, це аж ніяк не означало, що Пилип Никифорович облишив боротися з різними „надужиттями". Навпаки, у парі з збільшенням повстанської активности збільшилася й його пильність у цьому напрямку. Сам він став виявляти більшу активність, зокрема написав відозву до трудового народу Самарського повіту. У відозві було сказано про те, як царі, поміщики, фабриканти та попи пили народну кров, а тепер це робив німецький прихвостень гетьман Павло Скоропадський. Далі відозва закликала селян і робітників роздушити гідру контрреволюції, діяти за прикладом великих революціонерів Бакуніна, Желябова, за прикладом борців Паризької комуни Домбровського, Делякруа й інших. Відозва кінчалася закликом: „Хай живе світова революція!"

Цю відозву Пилип Никифорович прочитав уголос перед повстанцями, і вона справила помітне на них враження, а також схвилювала й самого автора.

— Так, кажете, добре? — перепитав він, самоуявно підносячись якнайвище. (Гай-гай, хто із смертних не слабує на цю слабість — авторську славу!?)

— Якби тільки в мене не оця хвороба! — скрикнув раптом, прислухавшись до підземних рухів у своєму животі. Не сказав „я б тоді хто-зна й що зробив!" але в тоні його мови таке значення було.

А втім, у повстанському полку (під відозвою був підпис: „Самарський повстанський полк", хоч він і складався тільки з дванадцяти осіб) повної згоди щодо змісту відозви не було. До неї висловив свої застереження Василь Роговенко. Він хотів, щоб у тексті було згадано за Україну, за її визволення. Але Пилип Никифорович на це ніяк не хотів пристати, кажучи (як і передніше на з'їзді), що пролетаріят після перемоги над буржуазією розв'яже національне питання, бо за соціялізму не буде ніякого гноблення.

— Не від буржуазії ж нам сподіватися цього розв'язання? — сказав він, криво посміхнувшись своїми тонкими губами.

Василь розумів, що не від буржуазії, але від кого?

Правда, ця незгода не порушила зовнішньої одностайности повстанської громади, бо Василь з Пилипом Никифоровичем поговорили про це насамоті, при товаришах вони чомусь обидва боялися згадувати про Україну. Пилип Никифорович, щоправда, інакше це пояснював — не боястю. Він казав, що до которого часу треба про це мовчати, а потім їх можна буде обдурити. Користуючись волею (тоді ж усяке робитиме, що захоче, „он у Крапоткіна сказано"), можна буде навчати в школах українською мовою, завести все українське… Але цим разом у Василя уже виникла підозра: чи не його він, часом, цими балачками дурить?

Відозву Пилип Никифорович написав у своєму невеличкому записнику, що випадково був у нього в кишені, але її треба було розмножити.

Тут зарадив Іван Овечка: він пішов уночі з одним із нових повстанців до свого села і, прокравшись до волости, викрав писальну машинку й трохи паперу. За два дні сам Пилип Никифорович надрукував, поставивши тую машинку на пеньок, десятків зо два відозви, і її негайно розліпили на телеграфних стовпах вздовж шляху до Самарчика, а також у сусідніх селах.

Селяни з острахом дивилися на біленькі папірці, поприліплювані розжованим у роті хлібом: це був початок чогось нового, необов'язково приємного. Стільки бо вже раз у цьому повіті мінялася влада!

Але відозва зразу подіяла. Через день до повстанців у ліс прийшло четверо селян і принесли у відрі відрубану селянською сокирою дякову голову.

Навіть Молибога, як те відро поставили перед ним, мимохіть відхитнувся.

— Чи на вас, звірюки, не тю?! Що це таке? Він штовхнув відро ногою — відро перекинулось. Голова випала з нього, як гарбуз, покотилася з горба і, накотившись на кущ шипшини, спинилась лицем до живих людей, — дивилася мертвими розплющеними очима. Довге, з густою сивиною волосся на голові було заборсане, на ньому позакипала кров. Довгобразе з пригнутим до верхньої губи носом (від смерти, мабуть), дякове лице та оте вкривавлене волосся (як вовна у крові) нагадали Василеві бачену десь на базарі баранячу голову.

— „Наче на холодець принесли", — подумав, здригнувшись; відвернувся.

— Більшовиків німцям виказував, — пояснив похмурий чолов'яга, що поставив теє відро. Говорячи, він не дивився в вічі. На ньому була облізла, з робленого >,смушку" шапка (така, як носили солдати в останні Дні царської армії), неприв'язаний обвід теліпався, як великі вуха чи підбиті крила.

Його троє товаришів — досить іще несміливі селянські парубки — стояли з обрізами в руках.

Виявилось, що вони тую голову принесли на доказ своєї революційности — щоб повстанці повірили, що вони більшовики.

… Збільшений кількісно Самарський повстанський полк (В більшовитській історії Навамасковскій савєтскій полк) дедалі більшої набирався сміливости. Повстанці частенько вже виходили з лісу на великий шлях, перевіряли в проїжджих „документи". Якийсь час їм попадалися „звичайні" селяни, і їх пропускали, не роблячи нічого лихого. Та от одного разу вони впіймали справжнього „клясового ворога" — члена гетьманської спілки хліборобів із села Латаття Гаврилового Степанцевого Антона. Затримали його не лататтянські хлопці, але багатія Степанця та його задавакуватого сина знали не тільки лататтяни.

Коли впійманого привели до табору (до „штабу"), з лататтян там був тільки Василь Роговенко; Пилип Никифорович та Луканько на той час кудись відвихнулись були.

Углядівши Василя, Антін помітно зрадів і запобігливо, з виразною надією на рятунок до нього поздоровкався. Де й ділося в нього те нахабство, з яким він у гурті парубків не раз нападав на цього „панича"! Це вже був пес, що зазирає з ласкою в вічі тому, хто його б'є, що лиже руку з батогом.

Але… Василь побоявся відповісти на те здоровкання. І це зразу погасило надію на Антоновім обличчі. Якимсь іншим, упалим голосом він сказав — до всіх присутніх, ні до кого зокрема:

— Дайте закурити…; Але йому закурити не дали.

Молибоги в таборі теж не було, треба було його чекати. Тим часом враження було таке, що ті, що привели впійманого, не знали, що з ним робити. Стояли біля нього, напружені в незвичній ролі, з обрізами напоготові, немов боялись, що. він ще може вдаритися в ноги і втекти. Нічого не могли порадити й ті, що повилазили з своїх куренів подивитись на приведеного. Дивилися з якоюсь прикрою відчуженістю, не підходячи близько, наче то був звір — не людина.

Скористувавшись тим, що поблизу був пеньок, Антін підійшов до нього своєю перехилькуватою ходою і сів. Не зрозумівши зразу цього руху, один з вартових підкинув, нервово стенувшись, обріза і крикнув:

— Ти! и і

— Стій на місці! — наказав другий.

Але потім згодилися з тим, що він сів. Немов би давали йому останню перед смертю пільгу, дозволяли зробити останній рух тілу, що мало незабаром заклякнути в мертвій нерухомості. Тільки згодом один з тих, що вилізли з куренів, сказав, що його б треба зв'язати. І потім пішов сам до куреня і виніс довгий мотуз. Мотуз той був заборсаний, він довго його розплутував, зосереджено, діловито, наче збирався коня триножити. А далі підійшов до Антона і став мовчки в'язати йому руки за спину.

Антін сидів, сам навіть не ворухнув рукою, але й не опирався — наче ті руки були не його. Та й увесь він був тепер якийсь млявий, ніби сном запаморочений; він міг би сказати: „Не в'яжіть — я не тікатиму", але не сказав цього.

В'язальник зв'язав руки не дуже туго, у нього самого руки трусились, а зв'язавши, відійшов геть. Після цього запанувала напружена тиша. Декотрі з повстанців не витримали її, повернулись і пішли до своїх куренів, забалакавши про якісь там свої буденні справи.

У цій тиші стало дуже чутно сюрчання коників у траві, чутно було, як біля берега, між корінням лози булькала вода. А як на протилежному березі, в косяку густого очерету, заскреготала раптом очеретянка, усі аж стріпнулись від того скреготу.

Аж нескоро прийшов Молибога й Луканько. Вирішили влаштувати суд над упійманим „хліборобом" негайно. Можливо, тим вони так хапалися, що його жива присутність була важка для всіх. Це була хапливість першого вбивства.

Несподівану активність у цій справі виявив Луканько. Він звернувся до присутніх („у кого є?"), щоб дали йому олівця та папір, а тоді підійшов до Антона і, не дивлячись йому ввічі, наказав устати з пенька:

— Устань звідсіль!

Антін устав, держачи за спиною зв'язані руки. Після випадку з Василем, коли той не відповів був на його здоровкання, він тепер не обзивався й до Луканька, хоч

Луканько був його товариш: разом гуляли на вулиці, а раніш, як були хлопцями, водили разом коні на ніч ласти. Луканько, ставши до пенька на одно коліно, учинив допит заарештованого. Запитував і, коли Антін від-ловідав, записував його відповіді, послинивши попереду олівця. Писав дуже помалу, бо був малописьменний, та й олівець був дуже малий (куций огризок) для його цупких, незвичних до таких рухів пальців. А як та мова, що нею він висловлював усякі буденні, неважливі речі, для поважної справи — допиту, не годилась, то він і намагався звертатись до допитуваного „по-панському". Для цього йому доводилося згадувати ті трудні слова, що їх він вивчив за три роки в „низянській" школі. Алеж ця мова робила його схожим на те начальство, що з ним йому доводилося стикатися в житті, — урядника, волосного писаря тощо.

Василя й цим разом ця мова дратувала, але він не відважився щось сказати, бо його, напевно, зрозуміли б так, що він не українську мову обороняє, а багатія Степаненка захищає. Щоб не слухати, відійшов геть.

— Як тебе звуть? — спитав Луканько Антона.

— Антін…

Луканько, послинивши олівця, став писати слово „Антін". Всі мовчки ждали, слідкуючи за повільними рухами його пальців. Було тихо.

— По-батькові?

— Гаврилович… Знову хвилина тиші.

— Фамилія?

— Степаненко… Знову тиша.

— Коли народився?

— 25 января тисяча дев'ятсотого року…

Тут тиша побула найдовше, бо Луканькові нелегко було впоратися з „багатозначними" (так він учив у школі) числами. Що більше: він року так і не написав, помітно сам від цього збентежившись. Прикрив, ніби ненароком, неправильно написане долонею лівої руки.

— Де?

Допитуваний назвав село, повіт, „губерню". Чувши це збоку, можна було б подумати, що це діти бавляться в допит і суд… можна було б подумати, якби не страшний присуд — розстріл!

— Розстріляти! — сказав Луканько і, підвівшись, став здіймати з плеча свого обріза.

Молибога на хвилину завагався був, але потім, розуміючи, що від нього чекають героїчного вчинку (він стояв у своїй гордій поставі), згодився з таким присудом.

— Не вбивайте мене! — раптом дико скрикнув Антін, напружившись усім тілом, витріщивши очі. — Ой, не вбивайте!.. Я… я…

Луканько підкинув обріза, приклав до плеча. Але руки йому трусились так, що й оддаля це видно було. Він нахилився й поклав обріза на траву, підбіг до Моли-боги і, висмикнувши йому з піхов шаблю (довго висмикав, Молибога йому допомагав), підбіг з нею до засудженого. Мах! Шабля збила Антонові кашкета і зсікла шкіру на лобі, заливши лице кров'ю.

Рубаний не впав, тільки поточився, а Луканько від того важкого вимаху полетів руками й лицем у колючий кущ шипшини: йому завернулась голова.

— … По цілі паль! — згадав Молибога потрібну для таких випадків команду.

Ті, що були з рушницями, підкинули їх до пліч і безладно, розрізнено забахкали. Антін похитнувся і впав, не згинаючи ніг, як дерев'яна колода, обличчям на гострий крайок пенька.

Після пострілів у лісі знов зробилося тихо. Він мурами стояв довкола і затуляв те, що діялось у повстанському таборі над спокійною річкою Самарою.

… Через два дні після цього повстанці убили ще одного чоловіка. Цей чоловік сам був прийшов до них і попросив, щоб його прийняли до повстанського загону. Але в декого виникла підозра, що це шпиг. Ба більше: один з повстанців сказав, що бачив його в „державній варті*, а пізнав його по пишних рудих, неселянських вусах. Сам він назвав себе сільським писарем з якогось далекого села, звідки серед повстанців не було ні одного чоловіка. На його біду він чомусь із першого погляду не вподобався Молибозі, і той звелів його зв'язати. Сердега страшенно перелякався, і це його згубило.

— А чого ти так трусишся? — гукнув через голови інших той, що приніс передніше дякову голову. — Якби ти невинуватий, то не боявся б…

— Признавайся! — гримнув Молибога.

За цього чоловіка спробував заступитися Пилип Никифорович, кажучи, що в такому становищі кожне труситиметься. Але на нього визвірився Молибога:

— Не лізь не в своє діло…

Молибога починав Пилипа Никифоровича не любити за втручання в його розпорядки і навмисно робив навпаки супроти того, що той радив. Тож і тут Пилип Никифорович тільки пошкодив вусаневі своєю обороною. Вусаня відвели за кущі й розстріляли.

… Коли повстанців зібралося понад тридцять чоловіка, вони зважилися на перший збройний виступ проти „сил контрреволюції". А втім, заохотив їх до цих дій ще й наказ якогось „центру", що з ним через Сабадиря таки зв'язався Пилип Никифорович. Що це був за „центр", цього й сам Пилип Никифорович гаразд не розумів, але він почав загніжджуватись у головах повстанців, як якась опора в їхній діяльності. Через те вони не почували себе самотніми… Отож вони, довідавшись одного разу, що лісовою прочисткою їхатиме загін „державної варти", засіли в кущах та за деревами.

Саме перед цим уночі пройшов дощ, і сосновий бір, розпарений сонцем, густо пах своїм боровим духом, смолою-живицею, виповнював груди легкою бадьорістю. Коли по верховіттю проходив вітер, звідти сипалася роса, б'ючи приємним холодком по щоках, по руках, а як хто був босий, то й по ногах.

Люди — хто сидів навпочіпки, хто лежав, притуливши ложу до зарослого колючою щетиною виду — напружено ждали. Для курців це ждання було тим важке, що не можна було курити: самосадовий дим — хоч і приємніший, може, за оті лісові пахощі — видав би їх заздалегідь варті. Це ж бо не жарт — тридцять цигарок самосаду!

Василь мав себе не зовсім добре. Його нудило (либонь, від страху). Він був біля Овечки і намагався від нього не відставати. За той час, як вони пожили вкупі, молодий парубок полюбив цього веселого й розсудливого чоловіка.

— Держись, козаче, — казав Овечка, посміхаючись своїми безбарвними очима: — це не те, що в бабів сало „купувати"…

Василь силкувався й собі посміхнутись, щоб показати, що він варти теж не боїться, але з тієї посмішки нічого не виходило. Йому тепер легше було б заплакати, аніж засміятись.

Лежачи під своєю сосною на теплій глиці, Василь бачив неподалік від себе нахилене над обрізом куряче крило Луканькового чуба. Разів зо два піймав на собі його погляд. З Луканьком у нього по-давньому була якась неприязнь. Якийсь час він думав, що то йому тільки здається, але якось один повстанець передав Луканькову думку — що треба всіх, у кого освіта більша, ніж чотирирічна (Луканько вчився три чи чотири роки), вирізати… щоб не було панів. Отже в нього була, у Луканька, причина для неприязні до Василя!

Василь раптом відчув на лівій руці, покладеній на глицю, якийсь лескіт. Підскочив, як ужалений. Але то руда лісова миша перебігла йому долоню.

Всі повстанці лежали тихо, майже зовсім не говорили. І то, мабуть, не тільки тому, що треба було мовчати! Не один бо з них був у такому стані, як Василь, не в одного шерхли, мовляв, з доброго дива губи…

Вгорі шумів ліс, розмовляв з невеличким вітерцем, а внизу була тиша.

Раптом з того боку, що від міста, зацокотіла бричка.

— Готуйся! — передав неголосно наказ Овечка, що був за командира з цього боку.

У відповідь заклацали закривки рушниць. Василь відчув, як у грудях йому перестало битися серце. Бричка цокотіла дедалі дужче: зближалась. Запирскали коні. Стріляти мали, не підпускаючи близько: треба було тільки налякати. Незабаром вітер доніс запах кінського поту. А потім і самі коні показались у просвітах між деревами, верхівці. З того боку, де був Молибога, розітнувся свист. І в ту ж мить ударив випал — один, другий. Луна подесятирила постріли, забахкало звідусіль. Серед верхівців зчинилося безладдя. Один вискочив був зопалу вперед, але, зрозумівши, що стріляють спереду, повернув коня назад… Тачанка — то вона цокотіла — крутнулась — і застряла у вузькій прочистці…

Ніхто з повстанців не бачив, де подівались ті, що сиділи в ній, але коли увесь загін варти повернув назад до міста і коли повстанці прибігли, там уже нікого не було. Можливо, що в них були запасні коні, прив'язані до тачанки, і на тих конях вони повтікали, а може, просто поховались у кущах.

По лісі пішов глухий бухкіт по мокрому піску багатьох кінських ніг, ліс двигтів, струшуючи росу. І той бухкіт віддалявся, зменшувався — нарешті зник…

Отже повстанці нікого не вбили, ані впіймали (так добре вміла тікати варта!), але, на превелику собі радість, здобули скоростріла з набоями, що лишився в тачанці. Це вже була чимала перемога. А в газеті, що виходила в м. Самарчику, після цього надруковано повідомлення про „півторатисячну банду", що появилася в Самарському лісі.

Мабуть, через це на близькі до міста села став частіше наскакувати каральний загін Чернова та німці, це гнало до лісу дедалі більше селян, і повстанський загін Молибоги ріс, як із води йшов.

Тепер повстанці досить сміливо ходили на села у своїх власних справах — переодягтися, поспати в теплім затишку хати тощо. Звичайно це робили ночами.

Василь Роговенко здумав також одного разу піти провідати матір, а може, й ту, що про неї увесь час солодко мріяв, — свою Оксану.

Отож якось увечорі він і вийшов із лісу в поле. У полі вже стояли густі сутіні, а вгорі займалися перші зорі, блакитно-срібні, ворушкі.

Боячись великого шляху, Василь пішов боковим, мало наїждженим „стовпом" і зразу ж уступив у ціле море хлібів. Вони, високі, густі, злиті темрявою в суцільну масу, обступали невидний під ногами шлях, як безмежні простори чорної води. Тільки близькі, нахилені на шлях колоски, що черкали парубка по руках, поодинокі будяки та кущі жовтила, що скидалися в темряві, коли він до них підходив, на дерева, свідчили, що це не водяне, а таки рослинне море.

І колоски, і будяки, і жовтило — все стояло нерухоме, глибоко стишене, і тільки оті доторки Василе-вих рук чи колін будили їх із сну, немов ту воду сколихували. Тільки ж не все у полі спало: серед запашної тиші там то там хававкали та підпадьомкали перепелки, аж виляски ішли.

У відвологлому за вечір повітрі стояли гострі польові пахощі — дух врожаїстих хлібів, різної прорости, дух, що його Василь давно вже не чув, сидячи в лісі. Це був дух волі, дух незв'язаности ні з якими страхіттями повстанського життя. Тільки ж він і тепер не міг утішатися цією волею! Він і тепер вдивлявся та вслухувався в темряву, щоб не нахопитися на яку небезпеку. Що далі він відходив від лісу і ближче підходив до села, то більше зростала його боясть. Держав увесь час у руках напоготові свого обріза, міцно стискував. Найменший підозрілий рух чи звук, як от хуркіт перепілки, Що несподівано випурхувала з-під його ніг, примушувала його скидатися всім тілом. Він спинявся, пристоював, Щоб перевірити, чи то, справді, тільки перепілка вилетіла.

А один раз навіть якийсь звірок шугнув попід його ногами — ховрах чи заєць.

Коли він спинявся, ставала помітнішою тиха урочистість ночі. Вгорі, на небі, було так ясно й спокійно, а внизу… страшно. І страх гнав його далі: треба було Швидше йти, щоб за ніч обернутися туди й назад. Ішов, намацуючи ногами шлях, сковзаючись по гладеньких горбиках тонконогу. По якімсь часі перед ним забовваніли в темряві велетенські рукаті тіні млинів. Став спускатися в останню перед селом балочку; відчув ногами що спускається, бо нічого не було видно.

Коли це до його слуху дійшло якесь не зовсім природне сюрчання: сюр-сюр… Василь придержав ходу, злякано прислухався. Таки справді щось сюркало. Напружив слух і зір до останньої міри.

Раптом із жита, недалечко від нього, щось як не вискочить — таке велике, як людина, а потім як не крикне нелюдським голосом.

Василь як держав обріз, так зопалу й бахнув у темряву, осяявши вогнем ніч, сколихнувши ударом море тиші. Але те щось велике зникло, мов би нічого й не було. Переляканий парубок став, не прибираючи, як бути — іти далі чи повернутись назад. Ноги йому в колінах підгинались, не скоряючись його зусиллю стояти рівно, твердо. Після пострілу знов зробилося тихо, навіть пе-репелки вмовкли. Тільки десь у селі обрідно гавкали собаки. Але те, що сталося, було таке незвичайне, що Василь навіть подумав, чи то не" почулося йому, часом. Він згадав оповідання Пилипа Никифоровича про галюцинації, що бували в нього. Підбадьоривши себе цим, Василь пішов обережно далі. Але скоро він ступнув з місця, як відчув, що нога щось перекинула, а потім наступила на щось м'яке. Він присів, не здіймаючи ноги з того м'якого, і, присвітивши цигаркою, побачив… клітку на пташок і дідову Вертину шапку-громак. Тепер йому було ясно, що сталося: це дід Вертя ловив вабиком перепелів, а шапку зняв, щоб не заважала, як ляже під сітку.

Василь хотів був гукнути старого, що, видимо, десь притаївся в житі, та, зрозумівши, що це пошкодило б конспірації, пішов далі. Пройшовши трохи, згадав, що несе дідову шапку, — кинув її машинально в жито.

Незабаром він був уже в селі, пробирався обережно попід темними тинами та повітками — боявся зґвалтувати собак. Нарешті й до свого двору вскочив.

Мати й злякалась, і зраділа без міри, його голос почувши. Відчинила двері, засвітила каганця, вечеряти

мерщій дала. Василь їв, а вона стояла біля нього, дивилась-надивлялась при світлі каганця, що перехитував хату своїм блиманням. Плакала. Витирала кінчиком стренької хустки з голови свої старечі, виплакані за бідування очі. Розповідала крізь плач про страшні чутки, про вбитого „десь у лісі" Степанцевого Антона… Василь нервово спинив руку з шматком хліба в сметані, не доніс до рота. А потім того, щоб заглушити прикрий спогад про лісове вбивство, сказав навмисно жорстоко:

— Так їм і треба: вони з людей кров пили…

— Бог з тобою, сину! — скрикнула перелякано стара жінка. — Не кажи так: вони ж таки люди… А кров пили всі один з одного… А он як треба було тобі грошей, як учився, я пішла до Гиренка, а він і позичив, спасибі йому…

— Ви не розумієте цього. Та добрість у нього від багатства: позичив, бо мав що позичати…

— Тавжеж.

— А ви б подумали, звідки в нього це багатство. Він з наймитів та бідних висмоктував усю силу, як павук. З поту бідних, таких, як ми, у нього багатство… Отож тепер революція й має зробити експропріяцію експропріяторів…

— А то ж воно що таке? Хата така чи що? Василь устав від столу, махнув зневажливо рукою.

— Ет, ви все одно не зрозумієте… Давайте краще передягтися мені!

Та тут мати несподівано розсердилась.

— Дивись, сину, щоб тобі з великого розуму та не було біди? Чого тобі треба було від німців тікати? Он інші хлопці, твої товариші, як Гнат Кутченко, Каленик Губенко, сидять дома… Німці потрусили, нічого не знайшли та й пішли собі…

І вона знов заплакала. Стала шукати, плачучи, Василеві переміну…

— Мені при старости й прихилитися ніде буде… Василь побачив, що переборщив, завдав необачно

матері болю. Але нічого не сказав, узяв мовчки сорочку і пішов у сіни передягатись.

… А другого дня вранці дід Вертя, доручившу дзвонити своєму помічникові (була неділя), вийшов на базар розповісти про свою дивовижну вночішню пригоду, таку, що їй дорівнювали хіба тільки деякі з його „турецьких" пригод.

На базарі, як то звичайно бувало в неділю, крім бабів, що вишикувалися в молочно-яєшно-пшоняну лаву, було ще багато чоловіків-гуляк. Декотрі з них ішли до церкви, а опинились тут — ловили, як там кажуть виторопні і прислухались до новин, що їх приносили та привозили звідусіль разом із яйцями та пшоном щебетливі бабочки чи й ще там хто.

Цим разом найпекучішу новину приніс, видима річ, дід Вертя, і всі з превеликим зачудуванням слухали його схвильовану оповідь. А правдивість оповіді підтверджувало, крім усього іншого, ще й те, що в діда на голові не було вже його громака, а була якась хлоп'яча, з вилізлим клоччям шапчина. Через те дехто спочатку навіть не впізнавав діда.

Річ зрозуміла, що страшна пригода не в одного викликала щире співчуття до потерпілого. Проте знайшлися й такі, що не втерпіли, щоб не поглузувати з старого.

— А де то ви, діду, шапки відбігли? — спитав один із таких — Остап Криворучко.

— Цюцю, дурний! — огризнувся дід, махнувши зневажливо рукою. — Ти йому про діло, а він про козу білу. Якби тобі таке, так ти б, може, й штанів відбіг — не то шапки… Побачив би ти, як ударило!

Але деякі подробиці з його оповідання викликали сумніви і в тих, що не хотіли глузувати. Так, не всі з таких пойняли віри тому, що нібито під час ловів до нього підійшов був такий завбільшки перепел, як добра курка, а гупав ногами, як кінь. Це, безперечно, було перебільшення. Загадкова справа була і з вибухом, що, за дідовими словами, осяяв усеньке небо. Головне, що він не міг пояснити, звідки „ударило" — з неба чи з землі. Схилявся, проте, до здогаду, що це була якась божа передзнака на якесь лихо.

Цьому останньому здогадові вірили всі. Були бо й інші ознаки цього лиха: наскоки Чернова та німців, спалені хати, що чорніли вже не в одному місці в с. Лататті, розліплювані скрізь революційні відозви, таємниче зникнення Степанцевого Антона, чутки про повстанців у Самарському лісі…

З базарю пішов дід Вертя до церкви і, як розводив кадило, сказав о. Харитонові:

— А мені вчора, о. Харитоне, була оказія…

— Яка оказія?

Старий розповів, а тоді попросив відслужити його коштом молебінь, бо, мовляв, може, то й нечиста сила діяла йому на шкоду.

Отець Харитін відмовився служити, і через те бідолашний дід довго не міг заспокоїтись. Він усього став лякатися, і звичайнісінькі речі здавалися йому хто-зна й чим. Так, наприклад, коли він увечері ліг спати і вже був майже задрімав, йому почулося, що наче щось гукнуло: — Е-ей…

Він лупнув у темряві очима, розбуркавшись, і прислухався: крик повторився, та ще й зовсім виразно:

— Е-ей…

І тільки схопившись на ноги, він добрав, що то: то свистіло в його зарослому густим волоссям носі. Щоб остаточно заспокоїтися, він ще раз, уже навмисне дмухнув у ніс: звук вийшов чистий і ясний.

— „Чисто тобі, як у сопілку", — подумав, заспокоюючись, старий.

Та зовсім він перестав думати про це аж тоді тільки, коли знайшлася його шапка: її, прибиту дощами та пилом, викосили в жнива косарі і, впізнавши, передали власникові.

Пилип Никифорович Стовбур не відважувався йти на село, але село його не забувало. Якось один лататтянський повстанець приніс йому листа від… учительки Галини Сосипатрівни.

Галина Сосипатрівна починала здалека.

„Я ввіссала з молоком матері християнську істину, — писала вона: — як бачиш ближнього в нещасті, допоможи. Носячи в серці цю істину, я ще за війни хотіла була йти в сестри-жалібниці, щоб допомагати нашим нещасним раненим, але незалежні від мене обставини не допустили до цього. Тепер Ви, Пилипе Никифоровичу, опинилися в біді (хоч і безневинно, я певна), і я хотіла б для Вас стати сестрою-жалібницею. Ви ж, як і я, самотня людина, і сам Бог велів нам не цуратися одно одного. Напишіть, — може, Вам чого треба, то я передам."

Але на Пилипа Никифоровича цей лист подіяв не так, як того сподівалася його авторка. Йому стали на пам'яті такі випадки з життя деяких нещасних ближніх, коли отакі сестри-жалібниці спочатку допомагали в біді (під час хвороби, наприклад), а потім, скористувавшись хворим запамороченням тих бідолах, одружували їх із собою. І хоч потім бувало таке (наприклад, з учителем Олексієвим), що людина, усвідомивши це здоровим розумом, і волосся на собі рвала, але… є, мовляв, каяття, та вороття немає.

Тим то Пилип Никифорович навіть не відповів на щирого листа вельми зичливої самотньої вчительки. Тільки ж це вже було в нього більше розпачливе зусилля, аніж тверде вирішення. Справа бо в тому, що лісове життя (на повітрі!) та добре харчування (він мусив тепер їсти із спільного казана м'ясиво замість своїх колишніх переважно веґетаріянських страв) дедалі дужче роз'ятрювали в ньому „біса". Найбільша небезпека була в тому, що йому починало здаватись, що він дбаючи про здержливість, насправді помиляється, що краще взагалі йти за голосом природи, як то роблять його товариші-селяни. Але схаменувшись, він сердився на себе і звичайно йшов купатись, щоб угамувати „біса". Тільки ж купатись ставало дедалі неприємніше: вода була вже холодна, особливо ранками. Але вночі, коли він зігрівався в затишному курені, „біс" знову турбував його та не давав заснути.

Нарешті похотіння так у нього зросло на силі, що він трохи чи не на краю справжньої загибелі опинився.

Дійшло ж бо, кінець-кінцем, до того, що він став робити зовсім дикі вчинки, такі, що їх, здавалося, ніколи не робила б людина при своєму умі. Обмарений, повний жаги, він, як снохода, ішов з табору так, щоб його ніхто не бачив, і заходив далеко в лісову гущавину, між кущі дикої шипшини та терну.,

У тих кущах він сподівався зустріти якусь випадкову жінку чи дівчину, що могли прийти туди по кислиці чи дикі груші. Можливість такої зустрічі була найменша, бо тепер, коли в лісі траплялися убивства, ні одна жінка не відважилася б туди піти. Але жага захоплювала його надією. Він припускав, що котрась із жінок не збоїться повстанців, якась жінка-революціонерка, або, може, це буде якась розпутна жінка, що сама залюбки піде на таку „небезпеку".

Він знаходив затишні куточки, такі, де було б дуже зручно зустрітися з жінкою, куди не могло засягнути ртороннє око. Навколо стояли непролазно-густі кущі-куделі терну, обтяжені сизими кетягами ягід (теж принада для жінок!), а між тими кущами вивищувалися подинокі дикі груші. Червоно вкраплювалася в листяну зеленяву лісової гущавини горобина… Під ногами талася м'яка, гриваста лісова трава, запрошувала сісти.

І вимучений чоловік не раз сідав на неї, нишком відхнувши. А потім ішов назад з великою тугою та пригнобленням на серці.

Кінець-кінцем на ці його часті зникання звернув увагу Василь і якось запитав:

— Куди це ви ходите?

— Та так, знаєте, — відповів з легким збентеженням присоромлений учитель: — люблю ліс пізнього літа: там кислицю зірвеш, там солодку грушку знайдеш траві, грушку з підгнилим бічком, знаєте…

Тільки ж робив це й далі, утративши цілком само-обладу. А як ходіння по лісі виявились марними, безнадійними, він став ходити на прочистку, де були більші можливості, ходив, готовий на все. Засідав за кущами-сосонками так, як колись це робив Овечка. Це він робив здебільшого рано вранці чи надвечір, коли баби йшли на базар чи з базарю. І з цієї засідки жінок він, справді, бачив, це наливало його тіло солодкою млістю, палило мозок вогнем. Але жінки ходили тепер завжди цілими гуртами, і це ставало на заваді, це казило його, доводило до божевілля. Та от йому одного вечора нарешті пощастило: він побачив селянку, що йшла сама. Це було вже, правда, на узліссі, куди він з розпуки зайшов і де зачіпати жінку з таким заміром було небезпечно.

В цьому лісі були вже самі низенькі, пообгризувані та пооббивані кущі, серед яких людину далеко було видно, а далі починалося вже й зовсім голе поле, освітлене низьким приземленим сонцем.

З того поля, оголеного геть чисто жнивами, віяло простором і волею.

О, давненько вже не бачив цього простору наш лісовик! Тільки ж тепер він ані поглянув у тую далечінь! „Біс" погнав сердешного чоловіка на риск. Він побіг, прихилившися, поміж кущами, волочачи по землі свою рушницю. Було таке, що він, спотикнувшись, і рачки брався. Колючі кущі дряпали йому лице, руки, скидали кашкета, всяково заважали. Бачив: жінка, боячись, видимо, недалекого лісу, ішла дуже швидко, майже підбігцем, поблискувала проти сонця товстими литками. Та от захеканий чоловік таки догнав її, а догнавши, став на ноги, як із-під землі виріс.

Перелякана на смерть жінка закам'яніла на місці, побачивши несподівано біля себе озброєну людину. Хотіла, либонь, крикнути — і не могла. Жах відібрав їй голос. Мерщій простягла йому своє добро — брудний, у латках клунок.

Але озброєний чоловік ані поглянув на той клунок, і він випав з її тремтячих рук на землю.

— Що ви? Що ти? Я не розбійник, молодице… не грабіжник! — вимовив Пилип Никифорович пошерхлими губами, а його очі засвітились запобігливою добрістю.

Перед ним стояла середнього віку селянка з непоганим обличчям, при здоров'ю, повнотіла. Дивилась на нього витріщеними очима, чогось страшного чекаючи.

Не знаючи, з чого почати, Пилип Никифорович узяв її за руку, з величезною насолодою торкнувся до її шкарубких пальців, долоні.

— Я не грабіжник… я дам тобі ось…

І він вийняв з кишені срібні царські карбованці, став укладати в її неживу, негнучу долоню. Та жінка, як на ножі, тіпалася в його руках, болюче стогнала:

— Боюся, боюся…

— Бери гроші, дурна…

— Боюся… Пустіть!..

Раптом Пилип Никифорович відчув, що найжорстокіша лють, якась нечувана сила („тваринна", сказав би він раніш) затуманює йому розум, і він, зціпивши зуби та відчуваючи насолоду вбивства, прошепотів:

— Коли так… я ж тебе можу зарізати…

Казав, а сам тіпався всім тілом, ноги йому в колінах підгинались, не корилися його волі.

Жінка, усвідомивши страшні слова, раптом зів'яла, зігнулася, як насипаний натрусом мішок, і, скоряючись силі, опустилась у холодок куща — відкинулась на вигнуті за спину руки. І зголоднілий на ласку чоловік упав — його кинуло з нелюдською силою! — на ноги чужої, але такої дорогої жінки…

Та саме в цю мить раптом запирскали поблизу коні, і чийсь голос владно гукнув:

— Ей, хто там? Стрілять будем…

Горопаха вмить зірвався на ноги — щоб його побачили і не стріляли (він з голосу пізнав, що то повстанці).

— Свої. Це я… Ось документа перевіряю, — сказав двом селянським парубкам, що під'їхали. А голос йому зривався, і ввесь він хитався на ногах, як після хвороби.

Прийшовши після цього до табору, Пилип Никифорович негайно поліз у воду — щоб якось угамувати „біса". Цей випробуваний його засіб тепер більше, як звичайно, подіяв: вилізши з води, він так трусився від холоду, що довго не міг ушилити ноги в холошу, як одягався. Щоб зігрітися після цього, він зразу ж ліг спати в курені. Незабаром йому зробилось тепло, і він заснув. Йому приснилося, що він Робінзон на незалюдненому острові, де немає нікого, де немає жінок. У нього є коза, і ту козу він гладить ніжно по гладенькій шерсті на спині, під черевом, щоб вона стояла й давалась доїти. Коза, справді, стоїть і, піднявши трохи та повернувши назад рогату голову з нашорошеними під рогами вухами, прислухається до того, що робиться в неї ззаду…

Гляне Стовбур-Робінзон, а то вже не коза, а ціла корова. Аж затремтів спраглий чоловік з радости, що в нього корова: коза бо дуже мала для нього.

— Я тебе хочу здоїти, — каже Пилип Никифорович до корови, як до людини.

— А я не дамся, — відповідає корова, кокетуючи, як жінка.

— Хіба ти мене не любиш? — допоминається Пилип Никифорович.

— Пхе…

— Покохай мене, прошу тебе…

— Пхе…

— Покохай мене…

— Дій…

Корова стала поготівно, широко розставивши задні ноги і упершися ними, як сохами, щоб не схитнутись.

Відчуваючи, як крізь жмені йому, дояреві, тече молоко, Пилип Никифорович прокинувся, лупнув очима. У відкриті двері куреня лилося місячне сяйво, а надворі стояла могутня лісова тиша, могутній спокій ночі. Крізь ту тишу чути було близьке соковите хрумання: то недалеко від куреня — він знав — стояла корова, одна з узятих на м'ясо.

Бажаючи з якоюсь упертою рішучістю продовжити сон, статечний, немолодий уже чоловік зірвався на ноги і виліз крадькома з куреня, щоб кинутись туди, де порушувало сонну тишу голосне хрумання. Сон м'якою павоттю-ватою висів йому на голові, і він свідомо не хотів тую павоть зривати.

Сизосрібна ніч охороняла найпотайніші переживання людини.

Корова стояла в тіні під кущем передом у темряву, і тільки її зад з покладеним між гострі випини кісток

хвостом був на видноті. Запаморочений сном чоловік узяв гладити того хвоста, відчуваючи долонею тепло живої шкіри. і

Та корова раптом крутнула задом, боляче наступила ратицею людині на босу ногу. Аж тепер Пилип Никифорович остаточно прочумався і злякано відскочив від корови, як упійманий на гарячому злодій.

Один з повстанців, що спав надворі, підвів голову й спитався:

— Хто там?

— Це я, спи… — заспокоїв його порушник тиші і знову поліз до свого куреня.

Одного дня в Самарському лісі появилася самітна жінка, одягнена по-міському. Звернувши з прочистки, вона пішла прямо в глиб лісу, в найбільшу його гущавину. Високі сосни, як похмурі вороги, мовчки, обступили її з усіх боків, затулили від світу.

Мала й цілком беззахисна в дикому царстві лісу, повному тепер усяких небезпек, жінка раз-у-раз боязко роззиралась. Інколи пристоювала, мабуть, щоб роздивитись, куди йти. А потім знов рішуче йшла вперед.

Іде — коли це: шасть! Жінка скинулась нервово, аж вузликом у руці вимахнула. З-за куща приснула дика коза. Відбігла трохи і стала між стовбурами сосон, дивлячись на незнайому істоту круглими очима. Але стояла тільки мить, бо потім разом з пострілом-ударом підскочила вгору, цапки стала, а далі закинула безживно голову на спину і впала набік.

Звук пострілу, стукаючись від стовбура до стовбура, заляскав дерев'яними відлунками, упав теж, знесилений, поблизу.

Збоку, недалеко від жінки забілів між соснами димок того пострілу, а як він розійшовся, жінка з жахом побачила чоловіка в солдатській шинелі, з рушницею в руках.

— Руки вгору! — гукнув чоловік і ступнув до жінки.

Жінка підкинула руки разом з вузликом.

— Отуди к бісу! — вимовив лагідно чоловік, бачивши, що перед ним беззбройна жінка.

— Тут? Опусти руки… Ти чого?

Жінка сказала, що хоче знайти вчителя з села Пилипа Никифорович Стовбура. І додала:

— Я сама вчителька.

Коли Іван Овечка (а це був він) привів цю жінку зав'язавши їй хусткою очі, до табору, усі, хто побачив аж ахнули, здивовані його здобиччю: в одній руці видюща жінка, а в другій — коза, за ногу тягнута.

Парубки кинулись до нього, як вовки, на любов зголоднілі.

— Ану розійдись! — спокійно, але твердо гримнув Овечка, беручись рукою за рушницю, що висіла на плечі.

І хлопці, знаючи, що з „дядьком Іваном" не можна жартувати, як він сам не жартує, спинились оддаля.

Овечка повів жінку до Стовбура, що сидів над водою і чистив свою рушницю. Пилип Никифорович і очам своїм не повірив, коли Овечка, привівши до нього жінку („Никифоровичу! Ось до тебе"), зняв хустку з її очей: це була Галина Сосипатрівна.

— Ви?! — скрикнув, подаючи їй руку. — Як ви сюди забились?

І почервонів своїми плямами. Галина Сосипатрівна теж почервоніла усім своїм ряботинням. І чомусь оглянулась, ніби — чи вони самі. Але поблизу нікого не було, бо й Овечка зразу ж пішов геть, до своєї кози, що її кинув був там, де його зустріли парубки. Далі Галина Сосипатрівна сказала Пилипові Никифоровичу, що принесла йому білля… хоч відповіді на свого лист й не одержала. І почала розв'язувати свій вузлик.

Пилип Никифорович, здавалось, був зворушений, попросив дбайливу жінку сідати „хоч на траву.

— Бо ж ви притомились, мабуть, — сказав. — тільки — навіщо ви це? Я дещо маю…

Але від принесеного не міг відмовитись: це було дуже жорстоко. Галина ж Сосипатрівна забилась у таку глушину ради нього, наражала себе на кару повстанцями… Нарешті їй загрожувала в лісі як жінці.

— Як жінці?

Він не дивився на ту, що сиділа біля нього — мало говорив, відгукувався на її слова — і марив. Це ж здійснювалось те, що його він так шукав, ходивши по лісі! Біля нього була жінка! Жива, з живим голосом і тілом жінка!

Слухав скрипучий голос Галини Сосипатрівни, а думав про своє.

А Галина Сосипатрівна говорила про село, про школу. Що там сумно. Що в школі без нього мертво. Наближається початок шкільного року, а другого вчителя в школі немає. А він же був для неї, як опора в

роботі…

І в її мові був сум, біль покинутої сироти. Пилип Никифорович прогнав зусиллям волі солодке запаморочення. А вже зовсім йому полегшало, як глянув на свою розмовницю: висушена, як тараня, безгруда постать, тоненькі, як палички, руки й ноги, спідня губа зовсім уже по-старечому зібрана очкуром, не тільки лице, а й шия обсипані ряботинням, як просяною половою. „Як свята Женев'єва", згадав образ французької святої, що про неї читав колись в одній книжці. Ні, такій жінці навіть у партизанському лісі ніщо не загрожувало! А потім стало навіть противно, що вона, прикидаючись сиротою, хоче заволодіти ним… Сиротою або „сестрою-жалібницею".

Чемно (і холодно!) запропонував гості покуштувати „повстанського борщу" з громадського казана.

— Досі були борщі — гетьманський, київський тощо, пожартував з своєю блідою усмішкою, — а тепер ще буде й повстанський…

Але Галина Сосипатрівна від борщу відмовилась, а натомість попросила вивести ЇЇ з лісу, щоб вона змогла а вечір повернутись додому.

Пилип Никифорович зав'язав їй очі. Галина Сосипатрівна здригнулась, як він торкнувся рукою до її виска, на Пилипа Никифоровича це подіяло навпаки: йому стало противно. Узяв її за руку, теж суху й холодну („як у жаби") й повів.

Незручно було вести її з зав'язаними очима так треба було, щоб у товаришів не виникло підозра що це, мовляв, шпигунка. Ішли, майже не говорили Коли Галина Сосипатрівна, не бачачи, спотикалася і хапалась за нього обіруч, ніби тулилась. І з огляду — це Пилип Никифорович, як тільки відійшли трохи від табору, похопився розв'язати їй очі.

І от несподівано Галина Сосипатрівна запропонувала сісти під одним кущем шипшини.

— А ви ж не спізнитесь? — обережно спитав Пилип Никифорович, забувши навіть згадати про те, цю це був один з тих кущів, під якими він передніше мріяв зустрітися з розпутною жінкою.

Галина Сосипатрівна ображено нашорошилась проте заспокоїла його:

— Ні, ще рано…

І, сівши перша, сказала:

— Я ж, Пилипе Никифоровичу, забилась сюди не для того, щоб так мало побути з вами. Сідайте! Чого ж ви стоїте?

Він сів, але так, щоб вона не могла до нього, якби здумала, прихилитись.

— Та ви боїтеся навіть сісти біля мене! — образилась вона вже серйозно. — Невдячний! Я до нього йшла, як до… рідного… наражалась на небезпеки… Чи розумієте ви, на яку небезпеку наражалась я в цьому лісі, як жінка?

— „Ні на яку!" — хотілось крикнути обуреному чоловікові. — „З отим ряботинням… з отакою губою. А вголос вимовив:

— Що за претензії! Я ж вас не просив іти… Я ж навіть на листа не відповів…

Йому тепер хотілося бути з нею якнайжорстокішим.

— Так?! — глянула раптом з ненавистю скривджена жінка. І підхопилась на ноги, як буря. — Невдячний! Звірюка! Звірюка! гукала люто крізь сльози. — Лишіть мене… І сама в ту ж мить кинулася від нього,

зникла за деревами. Пилип Никифорович пішов спокійно назад. „Біс" тепер так далеко від нього, як ніколи перед тим.

"Так легко йому не було навіть після купання в найхолоднішій воді. А попередні свої мрії про жінок він згадував тепер, як хворе марення. „Тільки ж чи надовго… цей спокій?" — подумав.

Але йому було приємно, що він знов став самим собою. Тверезим, твердим у поглядах і поведінці.

VII

Не тикай носа до чужого проса. — Материн жаль, дівчина плаче, о. Харитін передчуває свою загибіль. — „Ми гімни тобі заплели, червоний тероре" (В. Чумак)

Коли Василь зник із села, Гнатові довелося самому ходити до „центру". Ходив він і далі левадами, ховаючись від нахабних парубків, — хапливо переходив Степанцеву греблю, перехоплювався швиденько через Степанцеву леваду. Але тепер це робити — проминати небезпечні місця — було багато легше: у левадах скрізь стояли сизозелені хмари густих ліз та купи кучерявих верб, а від хат його затуляли стіни високих конопель. Коноплі стояли понад стежкою, і частенько треба було відхиляти голову та плечі, щоб тії коноплі не обтрусили своїм чадно-пахучим цвітом.

Крім Василя, з лататтянського товариства вибули ще Самсон Ліпшиць, що виїхав до міста перед початком навчання в гімназії, та Каленик Губенко, що… одружився з Наталкою Степанцівною і виїхав з нею на місце своєї праці.

Наталлка з великою охотою занехаяла науку, бо натомість придбала краще — чоловіка. Це була перша в товаристві така подія, і вона залишила у всіх якийсь почуття якоїсь утрати. А чому — це з них не всяке могло б пояснити. Хлопцям було сумно, може, тому що не один з них мріяв про Наталку, багатого батька дочку (хоч і всі були соціялісти та анархісти!), а дівчатам — що… не вони — та чи та — вийшли заміж.

Отже в товаристві стало, не так весело". І Гнат, власне кажучи, вже майже не цікавився ним. Він чекав настанови на посаду вчителя до лататтянської школи, це зробило його поважнішим і „вищим" супроти інших. Та й ще б пак! Адже він мав тепер стати трохи не таким, як перед цим був у їхньому гурті Пилип Никифорович! Тим то він став охітніше бувати в о. Харитона, ніж у шкільному садку, волів слухати мову цього мудрого діда замість щоб „бавитися" дурним патяканням таких порожніх балакунів, як Дужко. Дійшло, кінець-кінцем, до того, що він навіть будніми днями став заходити до о. Харитона.

Це гуляння в будень дуже не вподобалося Гнатовому батькові, людині без будь-яких ніжностей до вченого сина. А були ж саме жнива, починалася возовиця, і парубок „до зарізу" був потрібен дома. Особливо лютило його те, що син, гуляючи допізна, не міг потім рано вставати. „Хоч не в'їжно, так уліжно!" — гукав він не раз, заскочивши з току, іноді й з вилками чи граблями в руках, до Гнатової комори. І Гнат, заспаний, навіть не вмиваний, мусив іти скидати снопи з воза чи щось інше робити. А втім, він уже не дуже зважав на батька: знав, що незабаром матиме свій хліб, „учительський".

Мати Гнатова, навпаки, заступалася за нього, бо нишком думала, що синове вчащання до попа (а Гнат їй прямо казав, куди ходить) дасть їй невістку-попівну. Вона, коли б їй і сказав хто таке, не повірила б ніколи, що Гнат ходить тільки слухати мудру мову о. Харитона. І, можливо, що мала рацію, так думаючи. Бо ж, наприклад, для розмов з о. Харитоном не треба було так часто та дбайливо голитись, як то робив тепер Гнат. Варте було уваги й те, що Гнат не називав уже свого носа, кирдею", а, навпаки, частенько простоював біля дзеркала, вивчаючи найменші його риси. Це видивляння нагонило якнайбільшу лють на батька, коли він, од-вихнувшись із току, бачив сина за такою „роботою". Та мати, його охорона в такі хвилини, втішалася цим, казала, що він гарний.

Кінець-кінцем Гнатові й самому стало здаватись, що він не поганий, що й ніс його має не таку вже неправильну форму, особливо, як дивитися трохи збоку.

До речі тут буде згадати, що він з якогось часу облишив зовсім ходити до Ганни Зворітьківни.

Річ зрозуміла, що на часті Гнатові розмови з о. Харитоном звернули увагу й у товаристві. Одного разу, як Гнат зайшов у садок, Омелько Деркач прочитав уголос свого нового вірша:

Новина у світ летить:

Один хлопець наш (хто саме — Не скажу, бо він між нами)

Дуже внадився ходить —

І вже, десь, не без причини! —

До хорошої дівчини, —

До дівчини навпростець…

Хто ж той спритний молодець?

І хто — вгадуйте! — вона,

Та дівчина чарівна?

Натяк був такий прозорий, що Гнат мусив тут же при всіх висловити з приводу таких „методів" своє обурення.

— Чорт-зна що! — сказав. — Це просто некультурно!

Оксана вислухала все це з лагідною усмішкою, а потім того сказала, що вірш не туди заадресований, бож, мовляв, той, на кого натяк, взагалі дівчатами не цікавиться. І сказала це таким тоном, що ображений парубок почув у цих її словах швидше оборону, ніж іронію.

А тим часом у домі о. Харитона Гната приймано гарно, навіть радо. Особливо уважно та приязно ставилася до нього стара попадя. Оксанина мати: усяково хвалила його і частенько запрошувала до хати на чай чи на каву. Сам о. Харитін частував його новим прозоро-золотим медом.

І Гнат дедалі дужче звикав до них, до їхнього широкого, порослого споришем подвір'я, повного гусей, качок та іншої птиці, до старосвітської хати з ґанком, оброслим зелено-кучерявим плющем та крученими паничами. Кінець-кінцем йому стало ясно, чому його так прегарно приймають. Всяке бо легко зрозуміє, чого, де є дівчина на відданні, так шанують молодої рубка. Але він з обуренням відкидав думку, що це мовляв, теща наставляє пастку на жениха, годує привабити. Цей дотеп видавався йому аж ніяк дотепним. Агрипина Антонівна (Оксанина мати) здавалась йому просто доброю жінкою, без будь-яких хитрощів чи пасток. І розмовляла вона з ним завжди поважно, статечно, як з поважним чоловіком, „готовим" уже вчителем. Здебільшого нарікала на погані звичаї „теперішньої" молоді.

— Тепер же молоді, — казала, наливаючи рукою в широкому, старомодному рукаві „халадайки" запашну каву, — ні Бога не бояться, ні людей не чтяться…

— І попів ні за що мають, — прикидав їй у тон прискаливши око та моргаючи Гнатові, о. Харитін.

— Одружуються й живуть без вінчання, — вела далі свою мову статечна жінка, не звернувши уваги на чоловікову іронію з приводу улюбленої теми її розмов.

Але дивне диво: Гнатові подобалось те, що казала стара жінка, а не іронія о. Харитона. Він згоджувався, що вінчання потрібне, бо ж одруження, мовляв, важлива подія в житті, і її треба всяково, отже й вінчанням, зміцнювати.

— Я, як буду женитись, — мовив поважно, — вінчатимусь…

Оксана говорила з Гнатом здебільшого жартом.

Останнє Гнатове гостювання у Побіденків було таке. Прийшов він якось у суботу, досить рано надвечір, коли сонце було ще над хатами. Отець Харитін сидів у холодку під своєю улюбленою грушею, що росла майже серед двору, недалеко від колодязя. Стругав ложку з грушевого ж дерева.

— Це я готую собі нове ремесло, — мовив, наче жартом, до гостя, запросивши його сідати біля себе на лавці, що була прироблена до стовбура тієї груш1-Бо за нового суспільного ладу таким дармоїдам, як я буде місця… За того ладу, що його принесуть оті, що до которого часу переховуються в лісі… Ви читали. Півтори тисячі ж їх… Ото ж я й стругатиму ложки, може це вже буде суспільно-корисна праця… Гай-гай, — мовив він. Потім, злегка зідхнувши, — в наші часи не було видно як тепер, — яка праця корисна, а яка ні. Тоді я попування можна було розуміти, як слугування народу. Адже тоді й слово „семінарист" було рівнозначне словом „революціонер", і революціонери здебільшого з семінарій виходили…

І, помовчавши трохи, додав:

А ложки я люблю робити, особливо, як попадеться добре дерево. Груша для цього найпридатніша, береза гірша… на Україні з берези їх майже ніколи не робили, усе з твердого дерева… Дивіться, яка ось красунечка вийшла! — показав він уже готову, свіжовистругану ложку і погладив її великим пальцем зсередини.

Вечір поволі спускався на село. Сонце сховалося за будівлі сусіднього двору, і тіні на подвір'ї стали темніші. Повз двір вулицею проїжджали з важким скрипом останні гарби з пашнею. Від тих гарб ішов сухий уже дух поля, нової соломи. Далі почала йти череда, що несла над собою в нерухомому вечірньому повітрі густу хмару куряви, курява душила збитим шляхом та сухими кізяками. Вона помалу лягала на поблизькі будівлі, заходила на попове подвір'я. Тільки ж водночас на цьому подвір'ї, разом із вечеровим похолодом, став поширюватися і запах нічної фіялки, що була десь у квітнику біля хати.

До колодязя з хати вийшла по воду наймичка, моторна селянська дівка, і посміхнулась до Гната, як до господаревого родича (зятя!). Гнатові приємно тьохнуло в грудях. Голосно заскавучав коловорот — як дівка стала тягти воду. На цей звук притьмом кинулися гуси, що досі сиділи на спориші біля сажа, і густо обступили дівку, високо витягаючи шиї, вимогливо ґелґаючи. Дівчина налила їм у коритце води, і вони його миттю опали. Набирали в дзьоби холодної води, високо підносили голигаючи. Напившись, вони стрепенули в якомусь незрозумілому для людей пориві крилами і з голосним криком побігли через увесь двір, деякі з них летіли над головами інших…

Над вухом у Гната загув жук і, вдарившись об плече, упав додолу. На ґанок вийшла Агрипина Антонівна і покликала обох — „старого" й гостя, до хати. Гостя вона називала (як і раніш це вже робила) Гнатом Пилиповичем

Коли „Гнат Пилипович" увійшов до хати ємної, з простилками на помості і з мереживним вісками на вікнах кімнати, Оксана стояла коло вікна дивилась через зелену герань на вулицю чи, може далі, туди, де червоніла вечірня заграва. На ній була біла з тонкого шовку сукня, що виразно показувала її струнку постать, вирізьблювала на тлі вікна й заграви.

— Добрий вечір! — обернулась вона, подаючи Гнатові руку. — Сідайте!

Гнат звернув увагу, що цим разом у її мові не було звичайної жартівливости, хоч іскри ввічу й засвічувалися (від заграви?), ніби іронічно. Але то, може, була й… радість, що він прийшов… Гнатові знову тьохнуло в грудях на думку про це. Його щастя було цілком можливе, було вже зовсім близько.

У хаті стояла вже півтемрява, м'яко обкутувала канапу за столом, що стояв посеред кімнати, чорне тіло піяніна в кутку, великий портрет якогось архиєрея на стіні, образи на покутті. Серед м'якої тиші розмірено цокав важкий стінний годинник, що, здавалося, з рипом відмірював час; десь біля порога чи, може, аж у сінях сюркав, ніби вода в дзвінку посудину падала, цвіркун. Вікна були повідчинювані, і ними налетіли в хату нічні метелики, що липли до всього білого — лес-кітливо до обличчів, до рук, до білої Оксаниної сукні.

З присадка йшов до хати ніжний запах нічної фіялки, невидна павоть запаху. На столі, що яснів у сутіні цукровою білістю скатертини, уже шумів і вигравав привітно самовар, посвічував унизу жаринками, я вогняними очима, і робив вогняні квіти на таці. Через скількись там хвилин о. Харитін уніс із другої кімнати засвічений гасник, і гостя запросили до столу.

До чаю Агрипина Антонівна запропонувала „„Гнатові Пилиповичу" свіжої морелевої конфітури, а як

той тієї конфітури взяв, звернулася жартом до дочки.

Дочко! Пригости ж гостя, запрошуй… Оце яка і наче ж ми й виховали тебе як слід…

Оксана, взявши церемонно „блюдечко", поклала в нього трохи конфітури й подала Гнатові. Гнат чемненько подякував, маючи себе якнайкраще через таке дбайливе ставлення вродливої дівчини.

— Іван Семенович Нечуй-Левицький, — мовив о. Харитін, не починаючи пити (ждав, поки чай трохи прочахне), — оту посудину, що ти, доню, поклала в неї конфітури, називав „мисочкою"…

Гнат, розуміючи, що йому треба підтримати розумну розмову, сказав:

— А все таки він, Нечуй-Левицький, цікавий письменник… змістовний.

— Я ж його люблю, бісового діда, — казав далі о. Харитін. — Дайте мені який хочте уривок з його творів, дайте речення з його писання — і я зразу впізнаю, що то його мова… Це ж тільки в нього цікава панна „втирює" погляд у чужі очі, жінки в нього „лепетливі", „брикливі", „горлаті", „витрішкуваті" тощо! А втім, таки жінок він, може, найкраще й змалював у своїх писаннях. Чи звернули ви увагу — як багато життєвої правди в образі Онисі з „Старосвітських батюшок та матушок"? В цьому образі він показав, як жінка з молодої та привабної дівчини робиться на старості літ сварливою бабою. Тая Онися, попадя, дійшла до такого стану, що перекинула сама на печі горщик з квашею — і зробила з цього сварку, звернувши це на невістку… Це в нього чудово вийшло! Універсально! Кожна жінка на старості літ стає такою… Ось послухайте!

І він підвівся, щоб узяти з етажерки томик свого Улюбленого письменника.

Та тут раптом сталося зовсім несподіване: Агрипина Антонівна дзенькнула сердито склянкою і встала

з за столу.

Отакої! Чого ти? Ти ж кваші не перевертала! — Озвався отець Харитін з ніяковою усмішкою в добрих зморщках очей — Гм…

Держав у руках книжку і не знав, що з нею робити — читати чи не читати. Йому, видимо, самому вже було жаль, що так необачно розбив тихомирну родинну злагоду. Крім того, було ясно, що стара жінка образилась не за себе, а за дочку, — що й про неї „кавалер" міг таке негарне подумати.

— Ну, годі, — сказав примирливо, сідаючи знов до столу: — це ж тільки жарт…

— Коли ж ти розпатякався, що й міри нема, — мовила все ще сердито Агрипина Антонівна, а потім відібрала йому з рук тую книжку. Отець Харитін зрозумів це як знак замирення й охоче віддав книжку, винуватницю сварки. Звернувся до забутого за балачкою чаю. Агрипина Антонівна нагадала про те ж саме гостеві, і мирний лад знову запанував біля столу.

Після чаю Агрипіна Антонівна сказала дочці, щоб та заграла.

Оксана слух'яно встала, мовчки підійшла до чорно-блискучого струменту, відкрила білий разок клявіятури і поклала на нього свої гарні руки. Це вперше вона, за всі рази, мала грати при Гнатові, для нього (так він зрозумів) грати. Щастя понесло його ще вище…

Сів, удаючи спокійного, поклавши ногу на ногу, збоку біля піяніна і став слухати. А втім, він, можна сказати, тільки удавав, що слухає, бо насправді думав про інше — про те, що Оксана… „не вільна", що в неї там щось було (чи, може, й є) з Василем Роговенком, його другом. Але, з другого боку, його заспокоювало прихильне ставлення до нього Оксаниних батьків. Та й сама Оксана, либонь, не згірше тепер із ним поводилась. Можливо, що вона зневірилась у Василевій любові, втратила надію на його повернення. Зрештою, яка могла бути любов між попівною й… більшовиком! І він упіймав себе на не с-так то й гарному почутті — на задоволенні, що Василеві не можна повернутися. Щоб виправдати це, згадав, як Василь, що хвалився своєю чесністю, колись обдурив його, сховавшися з Оксаною. Та ще й виправдувався пізніше перед ним тим, що тоді нібито було темно. А тоді ж ніч була найясніша, місячна!

Отже з нечесним — так думав тепер Гнат — можна повестися нечесно.

Але ці „переживання" призвели Гната до деякого конфузу. Оксана, скінчивши грати, поспитала його, чи знає він, що вона грала. Інакше кажучи, хотіла, щоб він похвалив її. І от він на це не зумів відповісти. Тоді вона сама назвала річ і взяла грати далі один з Шопенових ноктюрнів. Зарухались, загомоніли звуки, виповнили, як хвилі, кімнату. Вихлюпувались через прочинені вікна надвір, у вечерову тишу.

Гнат бачив збоку гарні жіночі руки, що спритно та швидко літали над клявіятурою, самі, незалежно від волі музики. І здавалось, що рухались вони не для видобування звуків, а ради самих рухів, як танок для танку. Бачив Гнат збоку Оксанин профіль, з рухливими від уважної гри ніздрями, з очима, що ними вона раз-у-раз скидала на розгорнуті перед нею ноти. А її спідні повіки займалися зсередини (від свічок) золотими обідками сльозавого блиску.

Було вже пізненько, коли старі — о. Харитін та Агрипина Антонівна — зібралися на спочинок. Оксана з Гнатом вийшли надвір, щоб потім піти до школи, якщо там іще не розійшлися. У темряві сіней, як виходили з хати, Гнат, немов ненароком, ніби через те, що поночі (хоч насправді бачив її білу постать), торкнувся рукою до Оксаниної теплої крізь тонку тканину руки. Оксана вдала, що нібито нічого не помітила, і пропустила його поперед себе на ґанок, причиняючи одночасно двері.

Надворі стояла літня зоряна ніч, серпнева ніч, коли зорі особливо яскраві. Через усеньке небо лежав пухнатий, сріблястий хвіст Чумацького Шляху. По всьому подвір'ю, сонному й тихому, густо пахло нічною фіялкою.

Молода пара пішла помалу через садок, зачіпаючись головами за гілки, що порозростались за літо. З шкільного садка добувались голоси і сміх, — отже там ще гуляли.

Раптом Гнат, почервонівши в темряві (відчув це), запропонував Оксані присісти на лавці, тут, у їхньому садку, а не йти до гурту.

І Оксана слух'яно присіла на сиву смужку лавки, що була видна в темряві. В усій її білій постаті, в отому ніби тимчасовому присіді (мовляв, я на хвилинку тільки") було чекання чогось цікавого. Навіть дихання затаїла…

І Гнат, забувши в одну мить наготовані для цього слова, одним духом, незграбно сказав про свої до неї почуття, про свій намір одружитися з нею.

— Незабаром я матиму посаду, — закінчив невдало свою мову, невдало, бо ж Оксана вже знала про це. — Мені обіцяно.

Оксана підвелася з лавки.

— А ви ж казали, що ніколи не покохаєте жінки… Та й мене ви раніш гудили, — пам'ятаєте? Ні, це неможливе: я не вільна…

В її голосі знов виразно звучали глузливі нотки.

— „Неможливе… не вільна… Отже вона таки надіється на Василя"…

Після цього вони мовчки пішли до шкільного товариства — переступили через перелаз, прогорнувши межові кущі бузку. Гнат мовчки подержав гілля, поки пройшла Оксана. І тільки тоді, як їх уже могли почути з гурту, сердешний парубок, подолавши розпач, промовив:

—¦ Правда, сьогодні гарна ніч?

— Дуже гарна, — відгукнулась дівчина.

Після перших відвідин Василь Роговенко набрався сміливости і досить часто ходив до матері. Але до „центру". До Оксани довго не відважувався йти: там він міг ще нахопитися на державну варту чи, може, й на загін Чернова.

Та от повстанський штаб, здійснюючи директиву „центру" щодо червоного терору, постановив убити в с. Лататті разом з іншими й о. Харитона. Довідавшись про це, Василь отерп з переляку. Він знав, що виконавці таких присудів убивали здебільшого не тільки того, кого засуджували, а й усю родину вирізували. Єдиний тепер був рятунок — попередити Штепенків про небезпеку. Але цим він міг на себе самого викликати підозру з боку повстанців, поставити себе в страшну небезпеку, бо всі знали про його якісь близькі зв'язки з цією родиною. І якби Штепенки, що ніколи не виїздили з села, раптом зникли, усім би було ясно, що це він попередив. Найгірше, що про це знав Лука Нагаєнко, який тепер був одним з найактивніших, найжорстокіших повстанців. Василь пам'ятав його погляд, кинутий на нього під час читання присуду: Луканько виразно хотів побачити, як це подіє на „панича", що гуляв з поповою дочкою.

Увесь день він мучився, не знаходив місця, а ввечері пішов на село, ще не знаючи, чи піде до Штепенків.

Мати зустріла його плачем, як це вона кожного разу робила, але тепер йому особливо було важко від цих її сліз. А наостанку вона ще й іншим його приголомшила — передала слова Гнатової матері про те, що Гнат має одружитися з попівною, себто з Оксаною.

— Задавався: „візьму попівну", — залилася мати сльозами, — а тепер… Мені при старости ні до кого буде й прихилитися…

Ця новина переважила на терезах його вагання — і Василь уже не міг не піти до „центру", хоч би там що. Надворі була вже майже ніч, як він вийшов з дому. Через те, що був будень, скрізь було тихо. Тільки десь на кутку гавкали собаки. Василь пішов городом у леваду, роблячи шерех у соняшниках, наступаючи на хрустку гарбузову огудину. Але особливо голосно шелестіла пшеничка, коли він її зачіпав. І було щось вороже в цьому шелесті. Мимоволі прислухався заклопотаний парубок до нагана, що незручно теліпався в кишені штанів.

У леваді потемки йти було трудно: стежка позаростала за літо високою травою, коров'яком, це все плуталося під ногами, заважало. В одному місці він мало не вскочив у копанку, тільки булькання жаб перед ним остерегло його перед небезпекою. Проходячи швидко повз Степанцеві берестки, Василь сполохав сонних ґав. Стенувся нервово від таємничого шуму їхніх крил.

Берестки, верби й садки скрізь стояли похмурими ворожими купами.

Коли Василь прийшов у „центр", у Штепенків, хоч і пізно вже було, світилося — крізь щілини віконниць виходили ясні світляні струни. Взявшися за клямку хвіртки, Василь спинився в нерішучості: відчув у тілі прикре розслаблення.

— „Може, вона тепер до мене й не вийде?" — подумав.

Вгорі сяли рясним килимом зорі, одна креснула, впавши на півнеба. Одягнений легко, Василь відчув уночішній холод, що лип із сорочкою до тіла, до спини, до ліктів. Холод вивів його з отого розслаблення, і він, відчинивши хвіртку, зайшов у двір. У дворі собак не було — це Василь знав, — тим він і дійшов нечутно до хати. Скрипнув у великій тиші на ґанкові східцями. Обережно постукав у двері, прислухався.

Через деякий час рипнули тихо хатні двері, і Окса-нин голос — милий! дорогий! — озвався з-за сінешних дверей:

— Хто там?

У тім голосі була обережність і тривога. Василь подумав: „Так питатиме вона й тоді, як прийдуть"… І на цю уяву терпко стенувся.

— Це, Саню, я, — сказав потиху.

— Вас? — радісно скрикнула Оксана, впізнавши голос коханого.

Цокнула защіпка, гиркнув важкий засув, відчинилися двері. У темних сінях дорогою плямою забіліла Оксанина постать. На Василя війнуло хатнім теплом (бо двері з хати були прочинені, пропускали тепло і трохи світла). Він ступнув у сіни, хотів був пригорнутись до свого щастя, але… згадав про Гната і стримався. Якимсь незбагненним чуттям дівчина постерегла цей рух і сама всім єством нашорошилась.

— Ти так довго не був, — почала вона була, але в цей час зовсім відчинились хатні двері і о. Харитін, виглянувши в сіни, запитав:

— Та хто ж там такий?

— Це Василь, — сказала Оксана, — Василь Маркіянович…

— Так заходьте ж до хати! Чого ви тут стоїте?.. Василеві це не дуже було до мислі, йому зручніше

було б. з Оксаною надворі побалакати, але тепер мусив, хоч нехотя, заходити до хати. Подав о. Харитонові руку. Йому впало в вічі, що о. Харитін став ще старіший, борода наче ще дужче побіліла і досягала трохи не до пояса, що ним була, по-толстовському" підперезана його довга сорочка.

Старої попаді не було в вітальні, з-за портьєри, що закривала двері до спальні, чутно було досить голосне сопіння, і Василь догадався, що вона спить.

Кімната була освітлена тільки лямпадкою — хитливим світлом, що йшло від ікон.

Василь передніше в хаті у Штепенків не був, — тож тепер обкинув її цікавим поглядом — пробіг по іконах, що купкою золотіли в світлі лямпадки, по скупо освітленій стіні з портретом архиєрея, з повільним старовинним годинником.

Отець Харитін підійшов до годинника й підтяг тягарок, а потім опустився з старечим кректанням на канапу, що стояла там таки під стіною. Був він цим разом якийсь сумний, і це ще дужче підкреслювало його старість. Навіть балакав, здавалось, неохоче. Ніби для годиться тільки став розпитувати Василя про його матір, що її знав як одну з найбогомільніших у селі, і залюбки говорив з нею, як приходив з молитвою.

Василеві ця розмова була неприємна — нагадувала про злидні його матері, про його злидні.

Отець Харитін питав, чи впоралася мати вже з літніми роботами.

Василь слухав його і не слухав, бо заразом слідкував за Оксаною ¦— роздивлявся, яка вона, що робить. І Оксана, відчуваючи на собі його погляд, либонь, непокоїлась: сіла була на один стілець, потім пересіла на другий, далі встала й заглянула чогось до буфету.

Отець Харитін запитав:

— Чи мати змолотила вже жито?… .

— Скільки жита набрали? — перепитав Василь і цим зрадив свою неуважність.

— Та еге ж, — посміхнувся старий чоловік у бороду, — скільки набрали жита…

І продовжив уже розмову про це. А заразом зачепив і неприємну для обох тему — про наростання революційних подій. Так, це було прикре й Василеві, бо в цьому домі він… не хотів бути революціонером. Крім того, він бачив, що цим мучилася й третя присутня — Оксана.

— Хліба треба запасати, — сказав о. Харитін, — бо взимі будуть події… буде, мабуть, добра завирюха… Он уже в Губинисі…

І розповів про те, про що Василь, може, краще знав, — про перші терористичні вбивства заможніх селян, переважно членів „Спілки хліборобів". Сказав також про себе:

— Та й мені, — голос йому болюче затремтів, — доведеться, мабуть, не своєю смертю вмерти, діти. Попів же убивають… Вчора уже й у нас ходило щось попід віконню…

— „Діти"…

Василь болюче здригнувся, у грудях звелося щось таке, як давучкий плач.

— „Він мене за зятя має… — подумав. — Хіба сказати зараз?"

Але нічого не сказав. Думав гарячково, що це була б зрада революції, а головне — себе б наразив на страшну небезпеку. Відвернувся, щоб не бачити жалкого обличчя старого Оксаниного батька… майже його власного батька. Та й сором було в вічі дивитись: він же мало не сам готувався його вбити…

Оксана ввесь час слідкувала за Василевим обличчям, бачила його нервовий неспокій. Озвалась до батька:

— Та годі вже вам, тату. Розкажіть краще, як німці в Семененка свиню взяли…

— Та й не буду, дитино моя… А то я, справді, як колись Христос, сам провіщаю свою смерть…

Узяв потім розповідати про те, як німець, взявши свиню за хвоста і натиснувши якусь там „жилку", примусив її слух'яно зайти до клітки на колесах. Правда це була чи анекдот, але оповідання не справило на присутніх сподіваного враження. Василь, підвівшись, сказав, що буде йти.

Коли о. Харитін подав йому свою велику кістляву руку, Василеві показалося, що він узявся за руку мерця: рука була холодна, безживна. Здригнувшись, як людина, причетна до… недалекого вбивства цього старого доброго чоловіка, Василь швидко пішов із хати.

Оксана вийшла за ним на ґанок, і вони посідали під густим запиналом плюща.

Василь думав про страшну небезпеку, що загрожувала його дівчині, і про… Гната.

— Я чув, що до тебе внадився Гнат, — сказав раптом сердитим голосом. — Чи правда цьому?

— Гнат?

У голосі її була радість: він ревнує! він любить! Тепер вона розуміла його „холод".

І розповіла про все, що було між нею і Гнатом.

— Я його прикінчу! — запалився парубок і вихопив з кишені револьвера. — Хай іде до своєї Ганни… Він же ходив ночувати до Ганни Зворітьківни, — ти, може, не знала…

Оксана вхопила його за руку і перша, повна щастя, пригорнулась.

— Та я ж йому дала одкоша, — за віщо ж його вбивати? Якби ти бачив, який він був кумедний, коли я йому сказала: „Ні, це неможливе"…

І вона засміялась.

Тоді Василь і собі щиро обійняв дороге тіло коханої дівчини, притулився лицем до її гарячої щоки. А її губи, приторкуючись до його губ, палко шепотіли:

— Я ж тільки тебе кохаю… якби ти знав, як…

Василь був щасливий, але… цій дорогій істоті загрожувала смерть від тієї революції, що її він робив! Як урятувати її? Не добирав способу…

Та несподівано сама Оксана допомогла йому: сказала, що через три дні виїде до міста, перед початком

навчання в гімназії. Василеві ніби гора з пліч ізсунулася. Зрадуваний, він сказав:

— Ти ж їдь, не відкладай…

А побачивши, що Оксану це трохи образило (мовляв, „прогонить від себе"), пояснив:

— Бо тут усякі Гнати…

І Оксана знов віддано пригорнулася. Але потім раптом заплакала: боялася за нього, що він був у повстанцях, боялася за їхнє майбутнє…

Василеві теж зробилося сумно, але він намагався її заспокоювати.

Темної осінньої ночі, коли принишклі будівлі та голі, як дріт, садки зовсім злилися з темрявою ночі, в морозному лункому повітрі зацокотіла якась гарба, що в'їхала в крайню від поля вулицю с. Латаття. Чути було, як вона стрибала по мерзлих грудках, аж скреготала колесами. Іноді коні й колеса провалювали замерзлі калюжі, і тоді голосний луск розходився вулицею.

Якби хто відважний виглянув із хати, то побачив би, що на тій гарбі тряслася ціла купа озброєних людей — хто спустив ноги крізь щаблі, хто сидів, підгуцикуючи на верхньому полудрабку, а декотрі просто стояли посередині, хапаючись руками за плечі інших. Люди ці їхали мовчки. Тільки вряди-годи матюхнеться котрийсь, нарікаючи на „скажену дорогу". Рясно в густій темряві блимали жаринки цигарок, подеколи від них сипалися іскри — їх відносив вітер. Але ці жаринки не могли порушити чорної (хоч око виколи!) темряви, що суцільним океаном затопила світ. Небо теж було затягнуте густими хмарами.

Гарба проїхала трохи головною вулицею, а потім завернула на Степанцеву греблю і спинилась, обірвавши раптом свою крикучу цокотняву, біля Степанцевого двору, перед високими дощаними воротами. Людські тіні позскакували із зброєю в руках з воза і заторгали хвірткою. У дворі люто загавкали і кинулись до воріт страшні Степанцеві собаки. Тоді скількись тіней відокремились від гурту і пішли назад на греблю, щоб звідти, через леваду, зайти до Степанцевого подвір'я. Це знати було з того, що собаки притьмом кинулися в „берег". Розітнувся один постріл, потім другий — страшні звуки прокричала десь у лозах луна, бабахнула раз і вдруге — і собаки вмовкли. По якімсь часі тії люди зашкрьобали вже на подвір'ї, підійшли до воріт, до хвіртки й повідчиняли їх.

А хата, затулена новими віконницями, забита міцними залізними прогоничами, моторошно мовчала, ні однісіньким звуком не відгукнулась на те, що діялося надворі. Деякий час стояла в дворі і в світі напружена тиша, а тоді один з гурту приклав до плеча рушницю і стрельнув у віконницю, — аж дзенькнуло…

Та хата мовчала.

Тоді ще раз ударив постріл, ударив третій — лункий, крикучий. І луна, що розкотила була по левадах перший постріл, приєднала до того гуркоту ще й ці два, — луна, як убивство, страшна. Потім тіні зійшлись докупи і стали радитись. У спільному неголосному гомоні хтось сказав „лом", хтось побіг до воза по сокиру.

Але саме в цю мить відчинилися раптом сінешні двері хати, і на порозі став хтось навколішки, — хтось із тих, що були в хаті і не витримали напруги. Той хтось, мабуть, надіявся, що за покору помилують: надія — гостре лезо, що за нього хапається людина, потопаючи.

Розітнулося разом скількись пострілів, і схилена на порозі постать, скрикнувши голосом старого Степанця „товариші, за віщо?" упала назад, навзнак.

Тоді тіні кинулися в хату, присвічуючи сірниками та переступаючи через труп старого багатія. У хаті від сірникового, розриваного світла заграли на комині розмальовані різними кольорами квіти, шпалери на стінах, ікони на покутті.

На полу, на постелі, сидів, намагаючись натягнути на ногу другу холошу штанів (одна вже була надіта), середульший Степанців син Остап, за ним, на постелі ж, розпачливо билася з розпущеною косою невістка, його жінка. Остапові не дали одягтися — вивели (винесли) надвір і розвалили голову сокирою. Невістка з криком хотіла була кинутись за чоловіком, але її не пустили з нагрітої постелі декілька зголоднілих на кохання лісовиків.

У малій хаті знайшли найменшого Степанцевого сина, хлопця тринадцяти років, і стару Степанчиху…

Село мовчало, приголомшене тим, що діялось, стояла страшна вночішня тиша. І в тій тиші по якімсь часі знов застрибала по замерзлому грудді тая моторошно-зловісна гарба, дзвінко зацокотіла. Гарба їхала довго, спинялась, щоб прислухатись до ночі (тоді на ній радились) і знову їхала. Нарешті спинилась біля крамаря Бирси. У Бирси не було широкого двору та високого паркану, його захищені віконницями вікна виходили прямо на вулицю. Гарба спинилась близько біля тих вікон. Один з тих, що були в гарбі, що сидів на полудрабку, ударив, не злазячи, прикладом у віконницю: всередині брязнуло розбите скло.

Але ніхто не відгукнувся, ніхто не відчиняв дверей. Нічні невидні люди скількись раз вистрілили в вікна, а потім кинулись виламувати ломом та сокирою двері. Дубові, оковані залізом двері не піддавались. Глухе гупання та тріск дерева — а як вивертали дошку, — рип — лякали ніч. Та все навколо, здавалось, було мертве і нічого не чуло. Близько біля Бирсиної хати стояла сусідська хата, але й вона була глуха й німа. Зверху нагнітала чорна, беззоряна ніч.

Нарешті упали сінешні двері. Напасники кинулись виважувати хатні — упали й ті. І тоді з хати розітнувся нелюдський жіночий крик:

— Ой Боже!..

Другого дня — не вранці, пізніше, бо сусіди довго боялися підходити до Бирсиної хати — обох бездітних Бирс знайшли убитими: він лежав на своєму високому дерев'яному, з розмальованими в квіти бильцями ліжкові, голова його з сивою, чепурно підстриженою бородою була неприродно задрана вгору, під нею зяло страшною, кривавою раною перерізане горло, а вона сиділа на лежанці, схиливши голову на груди. На подушках і долі на помості (у Бирси хата була на помості) червоніли плями й калюжі крови.

Одного дня, незабаром після отих страшних уночішніх убивств, так як у пізнє снідання на подвір'я до о. Харитона заїхало скількись верхівців-військових, а. на вулиці проти воріт стала гарба. Отець Харитін побачив у вікно непроханих гостей і вийшов на ґанок з книжкою творів Нечуя-Левицького в руках (саме читав, а тепер заклав сторінку пальцем).

На плечах у військових були погони, — отже це були ще гетьманці, хоч останнім часом вони майже зовсім не показувались у селах. Троє з приїжджих, що мали золоті погони, злізли з коней і, віддавши поводи іншим двом (що й далі сиділи на конях), зійшли на ґанок. Подали, вітаючись, господареві руки. Сказали, що їдуть до економії князя Урусова і попросили дозволу відпочити трохи.

Отець Харитін запросив їх до хати, звернувся також і до тих, що були на конях, але ті відмовилися.

А як на столі стояв ще після ранкового чаю самовар, то Агрипина Антонівна, що була в хаті, попросила гостей до столу.

Вони спочатку відмовлялись, але потім посідали. Агрипина Антонівна поналивала їм чаю, подала білого хліба й масла.

За чаєм офіцери почали розпитувати господаря про настрої селян. Не мігши не відповідати, о. Харитін, проте, відповідав дуже обережно. Але таки сказав, що селяни заспіль ставляться вороже до гетьманської влади…

Один офіцер під час цієї розмови попросив в Агрипини Антонівни дозволу закурити, а як та дозволила („звичайно, куріть"), він запалив цигарку, пустивши в повітря приємні пасма білого диму. Після цього спитав о. Харитона:

— А хто саме ставиться до гетьмана вороже? Чи не можете сказати?

Та о. Харитін ні одного прізвища не міг назвати, знав тільки загальні настрої села.

Офіцер якось силувано, як показалось господарям, посміхнувся і, ніби жартом, поспитав, чи, часом,

він сам (о. Харитін би то) не вороже ставиться до ясновельможного пана гетьмана.

— Що ви, Господь з вами! — похопилась відгукнутись замість чоловіка Агрипина Антонівна. — Як таки можна, щоб священик…

Отець Харитін теж підтвердив, що ні — не вороже. (Та й хто, відважний, міг гетьманським офіцерам говорити про ворожість до гетьмана!)

— Не вороже?..

— Ні…

Тоді офіцер, що запитував, раптом підвівся від столу. За ним схопились два інші. Далі той офіцер, не дивлячись у вічі, сказав якимсь зміненим шорстким голосом, щоб отець Харитін збирався — поїде з ними.

Старий чоловік не спитав, куди й чого їхати, зразу затрусився ввесь, хотів підвестися з стільця — і не зразу міг це зробити. А як нарешті підвівся, підійшов (усе ще держачи в руках забуту книжку Нечуя-Левицького) до вішака, щоб одягатись. Узяв в одну руку рясу, а в другу хотів одночасно взяти шапку. Але в тій другій руці була книжка, і він вернувся до столу, поклав тую книжку. Потім того надів рясу, взяв у руки шапку і, підійшовши до столу, взяв знову книжку.

— Куди ж ти поїдеш? — спитала спокійно Агрипина Антонівна, оглянувшись від столу і не розуміючи, що скоїлось страшне. — Та надінь же шапку! — додала, побачивши, що він виходить з хати з непокритою головою. Кинулась до нього сама, хотіла взяти з рук шапку. І раптом скрикнула злякано, побачивши, що в нього трусяться руки:

— Чого ти, Бог з тобою?

— Я ж сказав, що не своєю смертю умру, — тихо промовив упалим голосом. — Прощавай, моє серце…

Нещасна жінка обхопила старого чоловіка за шию, страшним закричавши голосом. Військові кинулись, плутаючись ногами у своїх довгих шинелях, її відривати… відірвали, і вона впала, нежива, додолу.

— Виходь, попівська мордо! — гукнув офіцер, виймаючи з кобури нагана. — Ми тобі покажемо гетьмана… .

Через скількись день о. Харитона знайшли за селом у Дмитроховій балці, мертвого, з простріленою щокою: стріляно, мабуть, зблизька ззаду, і куля, вилітаючи, вирвала шматок щоки. Небіжчик лежав боком, наче приліг спочити, а з кишені ряси видно було червону спинку „Творів" Нечуя-Левицького.

VIII

Прикра несподіванка на Гнахову Кутькову голову. — Останнє старосвітське весілля на селі. — Посполите рушення в с. Лататті. — Упокорене місто і дальші Стовбурові любовні пригоди. — „Залізяку на пузяку — геп!"

Гната Кутька на початку року настановлено вчителем до лататтянської двоклясової школи. Настанову цю він одержав із міста, де ще була влада. І він почав працювати, відчуваючи, що це придало йому ваги не абиякої.

А як після загибелі о. Харитона з села виїхала до дочки й Агрипина Антонівна, то нового його самопочуття не псувала більше й прикра згадка про невдале сватання у попівській родині. Отож він тепер бадьоро й весело дивився вперід, плекаючи різні досить таки рожеві перспективи та пляни. Річ зрозуміла, що в цих плянуваннях він обминав і Оксану Штепенківну, і… Ганну Зворітьківну. Про цю останню він думав іноді трохи легковажно, в тому розумінні, що в селян це звичайна річ — ходив парубок до дівки, потім кинув.

Але саме звідси, від Ганни, і впала на його голову прикра несподіванка. Якось він побачив у вікно (він жив у батьків і далі, а до школи ходив тільки на роботу) Ганнину бабуню, бабу Палажку. Баба йшла бадьоренько, хоч і підпиралася ціпком, вулицею і несподівано завернула до них у ворота. А що вона передніше ніколи до них не заходила, то це й стурбувало зразу Гната непомалу. У голову шибнуло передбачення чогось такого, чого за отими попередніми плянами він аж ніяк не думав передбачати.

Вийшов до малої хати, щоб звідти послухати бабину розмову з матір'ю. От він чує: рипнули двері, баба помалу переступила поріг, увітливо поздоровкала тоді й каже:

— А вгадайте, моє серце, чого я оце до вас прийшла.

— Скажете, — то й буду знати, — не дуже привітно озвалась Гнатова мати, догадуючись, видимо старенька після такого зачину скаже щось не дуже приємне. І справді: баба зразу ж сказала таке щЄ Гнат у своїй хатині аж підскочив, — що її онучка (себто Ганна) зайшла на дитину від їхнього сина (себто від нього, від Гната), уже четвертий місяць… отже треба якось запобігти лихові…

— Бідне ж дівча ридма ридає, — казала далі стара. — Ще, глядіть, смерть собі заподіє… Я посилала матір, — так хіба ж Вустя така, що піде! Дома розумна, не вцитить і на хвилинку, а до людей боїться. Так я оце сама прийшла. Кажіть, що будемо робити… Не занапастіть дитини, прошу вас… Вона ж у нас одна…

І баба навіть сама заплакала.

Гнатова мати спочатку була визвірилась на неї, обороняючи сина, та, коли стара навела такі подробиці, що опиратись годі було, вона пригноблено вмовкла.

А баба гомоніла далі, говорила, що Ганну вони справили якнайкраще, повна скриня всього — і полотна, і сорочки, і спідниці…

Але мати похмуро мовчала: скільки б вони не справляли, а з попівною Ганні не зрівнятись.

Довгенько баба сиділа, а як виходила, не домігшивсь від „Кутьчихи" згоди на одруження сина, кинула якусь загрозу (Гнат не почув, яку). Мати підождала, поки вона вийде з сіней, а тоді підійшла до хатини і, прочинивши двері, сказала:

— Чув, сину, яку новину принесла баба? Догулявся!

В голосі її був великий жаль — жаль по розбитій мрії про невістку-попівну. Гнат стояв, відвернувшись до вікна, водячи пальцем по запітнілій шибці, нічого на материні слова не сказав. Та, як мати, не почувши відгуку, хотіла відійти, він сердито гукнув:

— Ідіть доженіть її (себто бабу Палажку) та скажіть, щоб не розпатякувала…

Хоч і сам ще не знав, як йому бути при такій скруті, у нього було повне безладдя в голові, але над усім горувала одна… радісна думка, і він її бурхливо висловив, коли мати вийшла з хати — підкинув угору коліно, ударив по ньому рукою і голосно скрикнув:

__Подумати тільки, що б це було, якби я зв'язався був з тією (з Оксаною б то), а потім виявилось би отаке! Це ж тільки подумати…

Він радів, що теперішня скрута була менша за ту, що він її уникнув.

Далі взяв думати, як йому вийти із теперішньої скрути. Ясно було, що йому доведеться женитись. Але йому почало здаватись, що це не така вже й погана перспектива, бож Ганна — вродлива дівчина. Він з приємністю згадав останню (випадкову) з нею зустріч. Зустрілись вони на Степанцевій греблі під вербами, вона йшла кудись з граблями. Дорікаючи йому за відцурання (взагалі дорікала, а про те не сказала — мабуть, соромилась), Ганна дивилась на нього з такою боязкою надією в погляді, що йому й тепер її, як згадував, зробилося шкода… А її спідня з ямочкою губа так зворушливо тремтіла. І її ніжна врода була якась неселянська (а це йому тепер, зрозуміла річ, було особливо важливе!), бо дівки в їхньому селі якісь біляві та мурі, вилинялі на вітрі та сонці. Ганна ж була, як ягідка, — рожеволиця, чорнява. Приємно було тепер йому зробити її щасливою.

— „Оце буде справжнє народолюбство, — подумав, — не те, що в Василя: базікає про народ, а дружитись думає з попівною"…

Проте згодом ці всі приємні думки у Гната зникли. Адже як-не-як, а його таки присилувано брати Ганну, і Це вже було образливе. Ображало й те, що його так владно, нахабно запопала в свої руки Ганнина рідня, особливо баба Палажка. І він мусив коритися! Найперше, що треба було вирішити, — реченець весілля. Хоч тут уже вибору не було: весілля треба було справити через три тижні, бо далі починалась Пилипівка, відкладати ж на після Різдва зовсім ніяк було: тоді б Ганниній вагітності було вісім місяців.

І далі все йшло так, як здавна на українських весіллях було заведено. Було багато співів, танців (уже в дворі, на замерзлому грудді). З тиждень після цього ще гуляли „старі", — „кури їли".

Тільки Гнатова мати не радо брала в усьому цьому участь.

Та ще стався один випадок, не передбачений в старосвітському весільному обряді: до двору, де одного дня гуляли „старі", під'їхала несподівано гарба з озброєними людьми, і ті люди взяли одного з гультяїв. Труп його потім знайшли за селом.

Розвиток подій дійшов до того, що на селах уже насправді не було німецько-гетьманської влади. Німці десь там собі від'їжджали додому, без ладу тікали, а гетьманці держалися тільки по містах, — не держалися, а ховалися. І, навпаки, повстанці на селах у таку вбилися силу, що за ними вже ні пройти, ні проїхати не можна було: скрізь перевіряли „документи". Здавалося, вся революція зосередилася на тих „документах".

У с. Лататті був створений „ревком" на чолі з Дорошем Криворучком. І от цей „ревком" одного дня оголосив мобілізацію для походу на останню цитаделю контрреволюції — на м. Самарчик. Під таку хвилю, як уже ясна перемога, всякому воюється легко, усяке тієї зброї береться. Тим то майдан біля церкви та волости об обідній порі за малий час просто таки захряс возами та кінними селянами. Люди — которі із зброєю, а которі й так — сходились у купи, гомоніли-шуміли, як море. В морозному повітрі лунав регіт, дотепи, ця ознака веселої української вдачі, прохоплювалася там то там і славнозвісна „московська лайка", тільки без гніву, а так, з доброго настрою. Але чи не найцікавішим був факт приєднання до „болшовицької партії" діда Верті, цього, як дехто казав, „попівського полигача". Він вештався поміж людьми, всюди встрявав у розмови. От він спинився біля рундука волосного будинка, де зібралася чимала громада статечних чоловіків, таких, що побували вже на різних фронтах — німецькому, румунському чи турецькому. Тепер вони згадували різні свої фронтові пригоди. Але дід Вертя, приставши до них, узяв ініціятиву розмови в свої руки. Він передусім розповів про те, як наколов колись — а це було ще за Олександра Ослобонителя — цілу гору турків. А колов він їх навіть тоді, як вони покидали зброю і попіднімали руки.

— … Розстервився, братця, так, що руки не міг здержати. Хвітьхвебель біжить до мене, гукає: „Варс-толомей Побідоменко, оханись… Варстоломей Побіденко, оханись"… А я шир одного в пузо, шир другого…

Інші у перервах між дідовими спогадами згадували свіжіші пригоди.

— Найдужче в окопах дошкуляє воша, — мовив поважно Петро Тетеря, підтруснувши на плечі рушницю, що висіла на ремені поверх линтваревого кожуха.

— Без воші в такому ділі не обійдешся, хвахт, — перехопив і це дід Вертя, насунувши для більшої по-важности на свої руді брови „громака". — Он ми як ішли за Дунай, так осудар інператор Олександра Ослобонитель сам казав… Стали ми тоді у хрунт, а він їде на коні, спинився перед нами та й пита: — „Чи є в вас що їсти?" — „Так точно, — гукаєм дружно, — усім до-волні, ваше інператорське величество"… — „А воша, братця, дуже дошкуляє?" Так і сказав, хвахт, — підкреслив дід, бачивши, що не всі йому вірять. — „Не без того", — кажемо. А він і собі: „Еге, без воші в паходє не можна. Он я, може, щодня сорочку переміняю, та й

то є"…

— Є?

— Є, каже…

— Ну, це вже… щоб у царя та воші, — обізвавсь неймовірливо хтось з гурту.

— Істинний Бог, правда, — перехристився старий. — Я ж його так, як оце тебе, Петре, — обернувся до Тетері, — бачив: у білих штанях, бороди нема, тільки вуса та баки… Красивий такий чоловік.

— Аяв губерні бачив Миколу, — почав був один з гурту. Але в цей час підійшов до розмовників Лука Нагаєнко (був у якомусь міському вже пальті, на плечі рушниця, через друге плече скорострільна стрічка) і, почувши, про що мова, сердито крикнув:

— Що це ви… вашу мать, за царів завели?! Контрреволюція ви…

— Так це ж ми так, для приміру, — пояснив дід Вертя. — Мова зайшла про воші, а я й згадав, як його імператорське величество Олександра Ослобонитель балакав колись з нами…

— Прекратить такі розговори! — строго наказав Лука.

Саме тут з волости — „ревкому" вийшов на рундук Доріш Криворучко, одягнений у красиву, оторочену сивим смушком бекешу, перехрищену через плечі офіцерською портупеєю. На голові в нього була сива шапка з червоним, закинутим назад верхом. Фельдфебельські вуса були красовито закручені вгору.

Тим, що були близько, було видно, як його поголені щоки набрали раптом повітря, голова підкинулась угору, і він гукнув понад голови натовпу:

— Товариші-граждани! Контрреволюцію треба добити, хоч кров з носа…

І взяв викладати плян наступу на Самарчик (теперішній Навамаасковск) вони мали брати не самі, а разом з губинівчанами та мар'янівськими людьми.

Вулиці передмістя були мовчазні й вороже нашоророшені, будинки міцно позабивані прогоничами, коли в блідих сутінках ночі зарухались, перебігаючи крадькома парканами та воротами, ворушкі тіні-повстанці.

Вгорі на небі бігли білясто-прозорі хмарини, ріденькою павутиною перебігали через ясне лезо місяця. Просіюване крізь них бліде місячне світло сіялося на низькі партерові домики повітового міста

Повстанці ховалися в тінях тих будинків, швиденько переоігали освітлені місця — мов кажани перелітали. Але їхній рух зраджувало голосне в напруженій тиші лущання мерзлого снігу під ногами, хоч вони, видимо, и намагалися не човгати.

Справді, була потрібна якнайбільша обережність, бо гетьманці, що мали й скоростріли, і гармати, чомусь аж сюди, в місто, допустили повстанців без єдиного звуку; та й взагалі не виявляли ніяких ознак життя. Отже тут могли бути якісь хитрощі. Як на те, й місяць раптом зовсім виринув із хмар, ясно дивився вниз, немов казав: „А я вам присвічу, добрі молодці! Вперед, за народні права!"

В одному місці купка хлопців раптом прилипла до стіни: біля дальшого будинка, за невеличким присадком щось зовсім виразно зашаруділо, мелькнула якась тінь. Хлопці безладно забахкали, подумавши, що то нарешті ворог. Та коли дим розійшовся, всі побачили невеличкого собаку: він доходив, тріпаючи зігнутими, як руки, передніми ніжками.

Лунка морозна ніч рознесла постріли понад містом, на них озвалися ще скількись із близьких вулиць, а потім знов залягла важка, як оливо, тиша. Тільки сніг зарипів, захрумтів дужче, коли люди, переступаючи через убитого пса, побігли прихильцем далі.

Лука Нагаєнко — а він був у цьому гурті — впізнав, зблизившись, знайомі зелені ворота: це був двір міщанина Перепічки, що до нього Лука з батьком привозили сіно та січку продавати (Перепічка держав корів і торгував молоком). Часто вони з батьком і ночували в цьому домі, хоч спати їх клали тільки в кухні, мабуть, щоб не наносили до хати — „горниці" кожухами соломи. А як коли, то вони спали просто на своїм возі, серед двору. Словом, Перепічка був як пан, а вони люди нижчої породи — мужики.

Луканькові тепер спало на думку постукати до Перепічки і спитати про гетьманців.

Висока хвіртка була заперта зсередини, він зацокав залізним язиком-клямкою, і від того пішли такі звуки, ніби скоростріл зататакав. Але двір і хата з міцними прогоничами на віконницях мовчали. Тоді він постукав у вікно — ані звука.

— А ти прикладом, — порадив один з товаришів. — Може, їм позакладало…

Лука розумів, що він міг би тепер і прикладом грюкнути, але… підніс ще раз кулака і постукав. У дворі

десь рипнули сінешні двері, і Перепіччин голос, зраджуючи страх, запитав:

— Хто там?

— Це я, — обізвався парубок, — Лука… і — Лука Юхимович?

— „Наче він мене раніш ніколи по-батькові не називав", — подумав здивовано Луканько, а вголос промовив: — Та я ж… Лука…

Йому хотілося, щоб голос його звучав тепер не так, як колись, — суворіше, але колишня залежність від цього чоловіка ще стримала його від тієї суворости.

У дворі зарипів сніг під повстяниками, і Перепічка відчинив хвіртку на залізний ретязь: так можна було балакати, а ввійти ніяк. Побачивши, що перед ним справді Лука Нагаєнко, Перепічка похопився висловити свою радість з приводу переможного наступу трудящого народу.

— Може, ви й у хату зайдете погрітись? — спитав, удаючи, ніби хоче відщіпати хвіртку.

Але Лука відмовився заходити, а натомість запитав про гетьманців. На це Перепічка нічого не міг сказати, знав тільки, що звечора ще були.

У цей час десь далеко розітнувся божевільний жіночий крик:

— Рятуйте!

— А-а, — перекинула той крик луна на другий кінець міста, — туйте…

Хлопці скинулись очима і, заклацавши закривками рушниць, побігли далі.

По якімсь часі розрізнені гурти повстанців стали сходитись, виринаючи з вулиць, на базарний майдан, до собору, що височів у небо золотими хрестами, над якими плив у хмарних тенетах місяць.

Гетьманців так ніхто з них і не побачив. Було ясно, що вони втекли з міста загодя, зрозумівши, десь-мабуть, що Україну не варто боронити від її власного народу.

Слідком за вояками почали над'їжджати, рипучи круто снігом, гарби, що їхали ще з поля про всякий випадок за своїм „військом". Відомо бо, що й найхоробріша армія, ідучи перемагати інших, повинна пам'ятати й про можливість поразки. А як для втікання самих людських ніг звичайно буває мало, то за нею й їдуть часто гарби чи інші якісь такі засоби пересування.

А втім, з підвід, вигнаних з трьох союзних сіл — Латаття, Губинихи й Мар'янівки, не всі доїхали до міста. Деякі з них зуміли втекти ще з дороги, розраховуючи аж на трьох зайців: а) не попасти, як буде бій, під кулі, б) не мати кари, як повстанці зазнають поразки, від гетьманців і в) не їхати далі в „наступ", якщо повстанці переможуть.

Але, як тепер уже було ясно, саме ці страхополохи й помилились. Бо, поперше, бою не було, а подруге, дуже привабним було те, що можна було робити в завойованому місті. І справді: зразу ж після завоювання поміж повстанцями пішла чутка, що Молибога видав наказ трусити по дворах та хатах, шукаючи гетьманців. А найприємнішим було те, що кожен міг робити, що йому заманеться.

Так, один вояк тоді, як уже не треба було стріляти, вийшов з-поміж возів на видне, приклав до плеча рушницю і вистрілив у небо, в місяць. Раз, удруге. З його рухів було знати, що він свідомий своєї сили, сили переможця, і стріляння це було ніби розминання тіла для дальшої роботи. От він міг би, як би захотів, підкласти вибухову силу під он-той собор (Троїцький собор!)і висадити його к такій матері в повітря. Еге, все він міг би тепер зробити без ніякої за те кари…

Його підтримали інші — і застріляло голосно повстанство, забахкало. Лунке повітря, передаючи в міжплянетний простір те, що діялося в повітовому місті Самарчику, відгукнулось на постріли широким клекотом. Один кінь серед гарб став цапа, ніби порвався летіти, і, спускаючись, став передніми ногами в ящик другого воза, заїржав тривожно.

З одного воза зліз Пилип Никифорович Стовбур, що їхав, а не йшов через свою хворобу шлунку, збільшену неправильним харчуванням. Так він принаймні пояснив це своїм товаришам, що поставились були до цього з підозрою, трохи чи не боягузтво в такій йог поведінці добачаючи. Але він був дуже добре озброєний: на поясі висіли ручні гранати, в руках відлискувала проти місяця рушниця з багнетом, через плече висіла стрічка з набоями. Його вже майже не можна було впізнати — так він змінився і на виду (заріс бородою), і в поводінні. Нове в його поводінні знати було хоч би з того, що він тепер ніяк уже не реагував на ту безглузду стрілянину в небо, не картав за це нікого. Ба більше: він відчував, що в нього самого прокинувся нахил до влади, оте бажання робити все, дозволене й недозволене. Йому теж хотілось підпалити що-небудь, набрати одягу, їжі, трунків, а також — він затремтів на саму думку про це — примусити жінок любити… молодих, вродливих, повних любовної сили жінок… Хотілося вдертися з таким наміром до першої-ліпшої хати, пірнути в теплий дух спальні та постелі… А як біля жінки буде чоловік, убити його і через труп узяти любов. Це ж найсолодше здобуття жінки, і його сама природа підказує. Йому стала на пам'яті десь бачена картина: олень-самець, зваливши в траву в присутності самиць слабкішого суперника, переможним ревом оповіщає лісові хащі й світ про свою перемогу. Ніздрі його розширені, з них іде гаряча пара, горда голова, увінчана рогами, гордо піднесена вгору… Це ж краса — така перемога! Згадав він тепер, що деякі філософи, наприклад, Ніцше, кажуть про законність такої поведінки сильних окремців.

А тепер же, як місто лежало упокорене біля його ніг, це все легко можна було здійснити. Треба тільки зрівнятись у всьому з отими, що пішли „трусити", замішатись у юрбі. І він кинувся в прірву! Побачивши гурт повстанців, що, грюкаючи прикладами в парадні двері, добивалися до одного чепурного будиночка, він і собі пристав до них, — сірий, у сірій шинелі, нічим неодмітний від інших.

Двері відчинив, боязко ховаючись у темряву коридору, сам господар. А як повстанці цілою холодною купою втаскались у коридор, він повів їх далі — в кімнату.

В кімнаті була одна жінка — тіпалася з переляку всім тілом, поправляла тремтливими руками каганця, роблячи ними (руками) великі, незграбні тіні на стінах. На її нахиленому до світла остаркуватому, з відпалими щоками обличчі Стовбур побачив… вуса, білі, цупкі, як поросяча щетина, вуса.

— А ще в вас у сім'ї жінка є? — спитав він раптом господаря хриплим голосом.

— Жінка? Яка жінка? Оце ось моя стара…

Господар сам трусився, сподіваючись усього найгіршого. Поправляв на носі тремтливими руками пенсне, а воно не держалось, з'їжджало. Він був не одягнений — у самому біллі, в накинутому поверх нього наопаш пальті, в калошах на босу ногу.

— Ху! Що це я? — подумав, раптом оханувшись, Стовбур, а вголос промовив: — Дозвольте погрітись трохи: померзли ми…

У грудях йому прикрим болем потяглося розчарування і заразом заспокоєння: знов, як тоді в лісі, коли до нього приходила Галина Сосипатрівна, ті вуса подіяли дужче, аніж холодна вода в його системі боротьби з „бісом".

Господарі кинулись мерщій підсовувати гостям стільці. Стовбур сів, посідали й його товариші — троє селянських парубків у кожухах і один у солдатській шинелі, кошлатобровий, таранкуватий. Самі господарі стояли — не сідали.

Стовбур цілком заспокоївся і, вирішивши погомоніти з цими людьми, промовив:

— От ви ніби інтеліґент…

— Учитель, працюю в гімназії…

— А, мабуть, не вірите, що народ може створити державу… боїтесь нас…

Господар взяв хапливо доказувати, що він за народ, що він ще студентом брав участь у революційних гуртках і тепер у гімназії давав учням революційні поезії… що вчителі завжди були з народом…

Він тремтів від холоду, що його нанесли в хату кожухи; та й двері, либонь, не щільно були причинені. Пальто йому сповзало з пліч від того тремтіння.

— Треба вірити, — казав далі Стовбур, — що тільки революційний народ зможе створити таку державу, де пануватиме законність і справедливість. А думати, що революційні повстанці — грабіжники — це для народу образа…

Господар знову став доказувати, що він вірить в народ, але не міг заспокоїтись: руки йому й далі трусились, пенсне сповзало з перенісся. На допомогу йому господиня, трохи заспокоєна химерною мовою довготелесого повстанця, додала, що вона завжди добре поводилась із наймичками… не так, як інші. У неї наймички завжди доживали до строку, ще й дякували, відходячи…

— … Якщо ви читали твір анархіста Крапоткіна „Хліб", то, певно, знаєте описані там факти. Пам'ятаєте? В одному районі Лондону людність сама знищила злодія, тимчасом як поліція не могла з ним дати ради…

Таранкуватий парубок, що ввесь час нетерпляче совався на своєму стільці, раптом спитався, ніби висловив свою думку вголос:

— А з чого отєто пальто?

І показав рухом голови на господареве пальто.

— З драпу, — відповів за господаря Стовбур. І додав, постерігши нетерплячку своїх товаришів: — Погрійтеся ще трохи… намерзлися ж добре…

— А, може, в отій хаті є гетьманці? — обізвався один з кожухів, маючи на увазі спальню.

— Ну, що ви, товариші! — скрикнув господар. — Нікогісінько там немає… Дивіться!..

Він підійшов до дверей спальні і розгорнув портьєру, показуючи.

Парубок хотів був підвестися, щоб подивитись, але Стовбур його заспокоїв, придержавши за рукав.

— Та нема нікого… хіба не видно…

Йому хотілося обов'язково довести свою мову до краю.

— … За соціялізму ж, як відомо, держави зовсім не буде, не буде й поліцаїв, цих, — він посміхнувся — охоронців ладу… Бо не буде причин, щонічно породжують злочини. Хіба тільки проблема жінки довго ще робитиме біду…

Сказавши це, він стенувся на якусь там свою потайну думку-уяву.

Таранкуватий люто схопився на ноги, за ним інші його товариші — і всі подалися з хати.

— Чого ви, хлопці? — оглянувся Стовбур. — Чекайте: я зараз теж піду…

І вийшов слідком за ними на вулицю — щоб не відставати.

Саме в цей час із сусіднього дому теж вийшла група повстанців.

— Ну, що, нема гетьманюків? — спитавсь один із Стовбурової групи.

— Е, тут хіба ж такі буржуяки живуть! — гукнув весело один з тієї другої групи, сходячи з ґанку в широкому й довгому, аж до землі, дорогому пальті на хутрі. Був як піп у рясі.

Тоді таранкуватий обернувся з ненавистю до Стовбура і сердито сказав:

— Ти, жлоб, з нами не ходи! Чув? Шукай собі інших…

Не встиг здивований чоловік і рота на це роззявити, як хлопці зникли за рогом будинка.

— Агов! — почув у цей час Стовбур позад себе: — Никифоровичу! Куди це?

На розі проти місяця стояв Іван Овечка і, як показалося Стовбурові, ніби щось їв, придивляючись при місячному світлі.

— А, це ти! Що ж це ти тут робиш?

— Хіба не бачиш? Ковбасу з хлібом їм — люди добрі дали.

— Так, мабуть, дали, — завважив іронічно Стовбур, — як колись у лісі бабочки?..

— Еге.

— А, може б, ти собі ще й шубу взяв… як он ті? — кивнув головою на той гурт, що з ним тількищо розминувся.

Овечка огнівився.

— І скаже ж отаке казна-що! Я ж ось у кожусі? — показав він лікоть линтваревого рукава. — В кожусі? Чоботи в мене є? — Є. Навіщо ж би я брав?

Стовбур не здобувсь більше на слово і, мовчки обернувшись, пішов за „одягненою" групою.

На вулиці був тепер загальний рух: їздили гарби з награбованим добром, швендяли гурти повстанців, як колядники, від будинка до будинка.

Нові Стовбурові товариші (це він зразу зрозумів) свідомо вибирали такі будинки, де можна було б поживитись. Але іноді й вони давали хука. Так, у тому першому домі, що до нього з ними зайшов і Стовбур, пристойному зокола, вони знайшли тільки бідну жінку з малою дитиною.

Молодиця похопилась сказати, що вона вдова, що її чоловік умер, а не вбитий — щоб відвести підозру, чи не втік він з гетьманцями.

В хаті в неї було справді дуже бідно, навіть засвітити нічим, і непрохані гості мусили черкати сірники, щоб роздивитися. Але це було дуже незручно. Один з хлопців нагримав:

— Давай світло… як не хоч шомпола скоштувати… Тоді вона знайшла недогарок церковної свічечки і

приліпила на столі.

Поки „гості" роздивлялися по хаті, вона стояла біля груби, соромливо, як показалось Стовбурові, стягаючи на грудях краї благенької кохточки. Вузька кохточка не сходилась, і Стовбур бачив обриси її повних молодих грудей, бачив — і відчував, що „звір" знову прокидається в ньому.

Молодиця разів скільки обізвалась, і цей голос обчарував його з неподоланною силою…

Не знайшовши нічого, хлопці вийшли з хати. Стовбур також пішов був з ними, але на порозі спинився.

— Ходім! У неї ні чорта нема, — гукнув один з повстанців, оглянувшись.

Та він удав, що не почув цього, причинив двері й вернувся в хату: в молодиці, видимо, було те, чого він шукав…

Цієї ночі Пилипові Никифоровичу Стовбурові снився сон. Він побачив з великою реальністю (так здійснюється казка в сні) пишну картину. Картина ділилася на дві частини, а заразом між тими двома частинами була й гармонійна єдність. З одного, з лівого, боку на тлі райської блакиті зводилися рівні, чисті корпуси заводів, що сяяли біло-срібним сяйвом скла, а над тими корпусами стриміли рівно, як золоті сиґари, димарі, що виводили на чистому неба опалеві смуги диму. Дим той аж ніяк не був схожий на справжній, що їсть очі, забивається в ніс. На землі поміж корпусами цвіло ціле море квітів. На передньому пляні цього лівого боку стояли чисті постаті робітників у синіх блюзах.

З правого боку картина показувала село. У селі всі хати були новенькі з рівно підстриженими стріхами, а поміж хатами чисті стежечки і теж квіти, квіти… На одному будинкові був напис „ШКОЛА", і до цієї школи йшли діти з книжечками в руках, та все чисті, гарно повдягані.

Стовбур звернув увагу, що ніде не було ні поліцая, ні полісмена, — так наче їх ніколи й на світі не було.

— Ага, — подумав він уголос, зрозумівши картину. — Це ж соціялізм. Бач, усе вийшло достеменно так, як я казав…

Коли це на передньому пляні з'явилися, все затуливши, дві постаті — постать робітника і постать селянина. Простягли один одному руки на знак приязні й любови.

— Я кую залізо, — сказав робітник, — роблю машини, тчу тканини…

— А я орю землю, — сказав селянин, — сію хліб, постачаю сировину…

Обидва разом:

— Ми брати, ми щасливі..

— Щасливі? — перепитав, не втерпівши Стовбур.

— А як у вас справа з жіночим питанням? Чи немає,

часом, на ґрунті матеріяльного достатку розпусти? Я вважаю, що треба передусім дбати про стриманість…

— А як же буде з множенням людського роду? — спитали його разом робітник і селянин.

— Із множенням людського роду?

— Еге.

— Чекайте, я подумаю…

Але тут він прокинувся, не встигши відповісти на останнє питання. Спав він у клясній кімнаті в гімназії, а туди прийшов аж перед світом. Крім нього, тут покотом лежали й інші повстанці, у більшости з них були вже теплі пальта, а декотрі мали й теплі ватяні ліжники, здобуті ввечері.

У вікно світив морозний день. Стовбур здригнувся від холоду, що полився, як вода, з кинутих дверей (хтось, виходячи, не причинив). Подумав: „А що пак я вчора зробив? А-а…" Потяг носом повітря, але ніс наче заткнутий був: заліг. У виски тиснула якась вага, і та вага перекочувалась у голові, як олив'яні кулі, від кожного руху. Перележана шия дуже боліла. Одяг на ньому (спав же одягнений) безладно попересовувався, сорочка вилізла з штанів, упускаючи до тіла прикрий холод, шинеля теж пом'ялась та поплуталась.

Знявши пальто і поправляючи спідній одяг, він побачив на рукаві дві воші, гидливо щутком збив їх… Нужда — це була його найбільша в повстанському житті мука, але… він знав, ради чого це терпить…

Опорядившись, Стовбур вийшов надвір, у бадьорливе морозне повітря, і йому знов стало легко. Навіть отой біль у голові став розходитись.

Пішов шукати штаб.

Штаб містився в червоному, найбільшому в місті двоповерховому будинку готелю „Франція". Там уже був Лука Нагаенко, Молибога й інші „верховоди". Всі густо курили, нагріваючи цим приміщення. У всіх був якийсь незвичайний вигляд, всі були ніби п'яні від здобутої перемоги. А Молибога ще й не тільки від цього. Він стояв у гордій поставі і без угаву „крив матом".

Стовбур, увійшовши, сказав:

— Учора були грабунки, їх треба розслідувати…

Молибога „покрив" його багатоповерховою „московською лайкою": він уже ненавидів цього „вчителя", вбачаючи в ньому конкурента на провід.

І саме в цю мить до штабу вскочила якась молодиця, хоч її й не пускав вартовий, — Стовбурова… та

вчорашня. Не встиг Стовбур і зглянутись, як вона кинулась до Молибоги із скаргою, що її вночі зґвалтовано.

— Хто? Ти брешеш! Серед моїх бійців немає таких! — гримнув Молибога.

Молодиця глянула швиденько по присутніх і сказала, впізнавши Стовбура:

— Оцей…

— Правда? — зиркнув недобрим поглядом Молибога на того.

— Було, але… — почав був з ніяковою усмішкою на блідих губах Стовбур: він не міг, згідно з його принципами, заперечити правди.

Молибога, як держав у руці нагана, та так і вистрілив просто йому в груди. Влучений у серце Стовбур схитнувся, як дерев'яний стовп, підбитий знизу, а потім ударився боком об ріг столу і незграбно зсунувся вниз. Разом з ним упала й його рушниця, гучно стукнувши об поміст.

Молибога ховав тремтливими руками наган до кобури, намагаючись, проте, зберегти горду поставу вата-га-переможця. Так, була чутка, карав непослух і злочини в своїй армії батько Махно.

Молодиця вхопилась обіруч за одвірок, бліда, приголомшена.

— Ой навіщо так!? — скрикнула. — Може б, він оженився… я ж удова…

Молибога люто матюхнувся і вибіг надвір.

Того ранку, коли такою страшною смертю загинув Пилип Никифорович Стовбур, його учня Василя Ро-говенка не було в місті. Він тоді ще світом виїхав був до матері. Дома Василь побув три дні, а потім знову поїхав до міста. У нього тепер (ще з лісу) був свій кінь, і він міг легко, куди хотів, їздити.

Відчуваючи під собою живе, тепле тіло коня, вслухуючись у його ритмічно-жваву ходу (їхав ходки, бо нікуди не поспішав), у те, як він кришив ударами підків кригу замерзлих калюж, парубок з ніжністю думав про цього свого товариша. Згадував, що й у козацьких піснях та думах коня виспівувано звичайно, як товариша вірного. Він бо й сам, Василь, був тепер, як козак, він, борець за Україну без холопа і без пана. Було приємно від перемоги, допіру здобутої. Аж співати хотілося.

Цей Василів настрій був ще й від гарного, хоч і морозного дня. Холодно-сухе повітря приємно холодило обличчя, руки, він відчував, що на виду червоний, а це йому личило. Йому хотілося, щоб його в такому вигляді побачила Оксана, що була тепер десь у губерніяльному місті.

Міста Самарчика довго не видно було, кругом лежали, аж до ясної лінії обрію, рівні поля, голі, зимові, з пеньками соняшників. Сніг лежав латками, а подекуди була крига, і в тій кризі веселими спалахами грало зимове сонце.

Та от за горбом показалося місто. Біля шляху, що вів до міста, стояв похмурий в'язничний будинок, як символ розбитої тепер тиранії. Василь пам'ятав, що раніш біля нього завжди ходив вартовий. Але тепер там, біля залізної брами, вартового не було. Тільки ж трохи далі збоку від в'язниці Василь побачив якийсь гурт людей. То були повстанці з рушницями, при зброї, як звичайно. Під'їхавши ближче, він побачив, що вони, стовпившись, розглядали щось на землі. Підвівся на стременах і собі заглянув через голови, щоб подивитись, що там таке.

На мерзлій землі лежало два трупи, тільки в якімсь незвичайнім одязі, такого одягу йому не доводилось іще на військових бачити: широкі „українські" штани й довгополі жупани; біля голови одного лежала шапка з червоним шликом. .

— Залізяку на пузяку — геп! — гукнув хтось глумливо з юрби, і за цим вибухнув регіт багатьох здорових горлянок.

Тепер Василь зрозумів: це були „українці". їхні барвисті вбрання діяли, видимо, на присутніх так, як у далекій Еспанії (Василь про це читав) діє на биків червоний плащ матадора — викликає лють і ненависть.

Злізши з коня і протиснувшись у гущу, Василь довідався, що це були делеґати від українського повстанського отамана Горобця, що зайняв губерніяльне місто. їх прислав Горобець з дорученням схилити самарських повстанців до спільної боротьби з гетьманцями. Але з ними ото так „побалакали".

В одного з убитих на чолі була кривава рана у вигляді тризуба, і з того тризуба стікала яскравочервона смужка крови.

Серед тих, що дивились, Василь побачив Луку Нагаєнка, але той навіть не глянув на нього. Проте Василь відчув у всій його постаті ворожість до себе, згадав його ворожість до „полтави".

Лука, повторивши оте „залізяку на пузяку", вдарив ніском чобота одного з мерців у голову: голова, як чужа, як не зв'язана з тілом, підкинулась угору і знов упала на попереднє місце, на мерзлу землю.

У Василя закипіло на серці.

— „Убили… а навіщо ж із мертвих знущатись?!" — стиснув зуби. — Дикуни!"

А вголос спитався:

— А чого ж не склали з ними спілки?

Та йому ніхто не відповів. Тоді він ізскочив на коня й поїхав до міста, маючи намір з'ясувати все в штабі, в Молибоги. Звернув увагу на те, що серед стрічних військових були якісь нові озброєні люди, „неселяни". Ці говорили вже справжньою московською мовою, не так, як оті молибоги та луканьки з своїми незграбними „кадась", „діствительно" тощо. Біля штабу було цих неселян ще більше, а серед них зрідка попадались матроси. (Це приїхали кацапи-визвалітєлі)

При вході до штабу стояла дошка з написом угорі „Геть буржуазну брехню! Хай живе пролетарська правда!" На дошці руділа (на рудому папері надрукована) свіжа газета. Василь зліз з коня і став читати тую газету. В передовій статті було описано завоювання міста і сказано про те, як трудящі селяни під проводом пролетаріяту здобули перемогу над гідрою контрреволюції. „Особливо зворушлива була картина — писалось, — коли до міста увіходив у лаві бійців старий з довгою бородою селянин Варфоломей Побідоменко".

Василь читав і не йняв віри своїм очам: у цьому не тільки пролетарської, але й ніякої правди не було, бо місто брали самі селяни, а дід Вертя, що йому для більшої статечности почеплено довгу бороду, був у тій лаві не спереду, а ззаду і не йшов, а їхав на возі.

Під статтею був підпис якогось „Баріса".

В цій російській газеті був один український вірш — Омельків Деркачів вірш: „У Антанти і Петлюри завелися шури-мури". Василя це здивувало: Омелько — анархіст, а надрукував вірша в більшовицькій газеті. Але це здивування було від того, що він не знав одного, того, що іноді поетам так хочеться друкуватись, що вони ладні це робити де завгодно, хоч би й на собачій халабуді, що їде вулицею.

Коли він дочитував газету, з дверей штабу вийшов Молибога. Василь звернувся до нього поважним тоном:

—¦ Я до тебе як коменданта… маю справу…

— Який я в… матері комендант! — матюхнувся той. — Тепер комендант — Нікітін. Іди, балакай з ним…

— Який Нікітін?

— Комуніст.

Василь згадав, що таке прізвище мав той золотозубий матрос, що колись приїздив на їхній перший з'їзд від якогось „центру".

Сам же Молибога був тепер зав. ЗАГС-у. А як Василь не зрозумів цього слова, він пояснив:

— Савєцький піп. От як будеш женитись, приходь, умить звінчаю…

Від'їхавши від штабу, Василь зустрів на вулиці Овечку Йвана.

— Що це у вас таке? — сказав. — Якісь нові люди… порядки…

— Ет! — махнув незадоволено рукою Овечка. — Перевернулось усе дриґом. Хто завойовував, а хто посів! Отак у нас, у мужиків, усе півтора людського (народний вислів, означає: несповна розуму)

Хто тільки не захоче, той і не загнуздає.

Він примовк на мить, а тоді мовив притишеним голосом:

— А може б, ми, козаче, в „губерню" чкурнули? Га?

— До Горобця?

— Еге. Ти ж мені не раз про Україну торочив… А Горобець же, кажуть, за Україну стоїть…

Того ж таки дня вони й виїхали обережно з міста. Спочатку їхали, щоб обдурити більшовицькі патрулі, у протилежний бік, а потім повернули в напрямі до губерніяльного міста.

А Василя ж тягло туди ще й інше: там була його дівчина Оксана.

1932–1934

Українці

Пам'яті друга з моїх молодих літ Марка Дашкевича, що загинув у боях за Україну, присвячую.

Василь Чапленко

„Ще не вмерла Україна"

У селі Підгородньому, за десять верстов від Січеслава, не було ніякої влади. Було, бачилось, тільки напружене чекання-питання: які прийдуть? Чи ті, що в Самарчику, більшовики, чи ті, що в „губерні" (Січеславі), „українці?"

З „губерні" ж доходила чутка про якогось „українського" отамана Горобця.

Село прислухалось найбільше до соті. А та сота була, як щука, що пливла з Кременчука і що від ії погляду („куди гляне") „трава ів'яне". Пливла ж вона Дніпром до Самари, потім запливла в Самару, а з Самари завернула в кривулясту річечку Кільчінь, що над нею було село Підгороднє…

Щука-соша простяглася вздовж села, поміж черідками перістих, у латках снігу хат. Хвіст її, звужений у прозорому серпанку далечіні, сягав аж до Самарчика, а голову поклала вона на горбовину, за якою був Січеслав. Луска на сяйні щуки-соші лисніла проти холодного зимового сонця, а подекуди — як кинути по ній оком — аж прискала тим холодним воіпнем.

„Куди гляне — трава в'яне"… І село просто боялося цієї соші. Вона ж несла на своїй лускатій спині здебільшого тільки неспокій та турботи. Ще за царя на ній, де вона перехоплювалась містком через Кільчінь, експропріятори-революціонери нападали на поштові карети, вбивали варту, а гроші забирали. І хоч після того підгороднянські діти знаходили на вкосах соші золоті царські грошини, але дорогий селянам спокій жнив чи там молотінки злітав, як сполоханий голуб, і довго не міг повернутись назад.

Царська ж поліція шукала експропріяторів і серед підгороднян.

Року 1914 цією сошею йшли на війну з німцем та австріяком царські „салдатушки", а через яких чотири роки після того вона привела сюди, разом з Українською Центральною Радою, тих таки німців та австріяків. Важезні колеса їхніх гармат не раз гуркотіли, з тупим скреготом гризли її обглодані кругляки, тривожно будили — як це було вночі — принишкле село.

Обвішані зброєю німаки заскакували на подвір'я чи й до хат, люто гиркали своєю незрозумілою мовою, а часом і в морду били… „русіше швайн".

Отож і тепер… Навіть обрідні димки з димарів зводилися в безвітряне небо якось обережно, тоненькими кривульками виписувались, наче хитрували. Саме так: наче хитрували. Щоб ті, що прийдуть у село, їх не завважили і не втаскалися нахабно грітись та вимагати „жратви"… А тільки ж: які прийдуть?

Якже нарешті на тій соші зацокала „підкована" кінська хода і з боку Самарчика появилося двоє озброєних верхівців, у близьких до соші дворах люди стали не так виглядати, як ховатися. Бо так: вигулькне — і сховається. А хто перед тим був надворі, то похопився мерщій у хату чи там до якої повітки шурхнути. Бо, мовляв, хто-зна, які це? А як візьме котрийсь та й стрельне? Хіба тепер як? Стріляють — не дивляться, своє чи чуже!

Тільки ж і верхівцям, либонь, треба було знати, в засягу якої влади вони опинились. Вони ж поводились так, як обережні мандрівники в незнайомій місцевості. їхали ходки і, мов би знечев'я, то в один, то в другий бік Обережно поглядали. Мов би знечев'я… їдуть собі рядом, коні спокійно кованими копитами, як ті дружні ковалики, об мостинець вицокують: цоки-цок, цоки-цок, а тоді той чи той верхівець візьме та й скине зненацька поглядом на поблизьку хату, прошиє її наскрізь, з усіма вікнами, дверми й надвірніми будівлями. Гляне, а потім „цілком байдуже" чвиркне через губу чи підведе очі на пообіднє вже сонце, щоб так заличкувати отой свій погляд.

Мовляв, „нам нічого боятись: ми люди свої". А для кого „свої"?

Та от щука-соша „глянула" в бік одного двору. Проти того двору старший з верхівців, у салдатській солом'яного кольору шинелі та в шапці такого ж походження, з робленого „смушку", — Овечка Іван, смикнув свого коня за правий повід. І кінь зійшов з дзвінкої луски соші на глухий, мерзлий ґрунт, переступив огривок сухого пирію та ступив униз, під укіс, круто вигнувши спину. Аж верхівець, разом із сідлом, мало на шию йому не з'їхав.

Молодший Овеччин товариш, у чорній семінарській шинелі і такому ж, форменому, кашкеті, — Василь Роговенко, поїхав за ним.

З'їхавши вниз, верхівці повернули до колодязя, що був зроблений у прорізі ліси і одним боком виходив на вулицю. Цим рухом вони зігнали сіру, в чорній „запасці" ґаву, що роздовбувала мерзлий кізяк біля того колодязя. Ґава спочатку підгойднулась на ногах, а потім вимахнула незграбно крилами та й перелетіла скісно на покрівлю хати в тому ж таки дворі, щоб там, либонь, перечекати несподівану напасть-перешкоду. Пильно видивлялась, повертаючи то в той бік, то в той свою сокируваггу голову, — наче дивилась поверх окулярів. їй бо, мабуть, доводилось не раз уже чути й постріли від таких, як оці, верхівціві.

Ґава, здавалось, була єдина „місцева" жива істота в усьому білосніговому просторі вулиці й поблизьких дворів.

— Га? — гиркнула раптом своїм хрипким голосом та „жива істота" на порушників її трапези. І знов подивилась „поверх окулярів".

Та верхівці мали на увазі щось інше, не якусь там ґаву.

Овеччин кінь, ближчий до колодязя, простяг голову над цямрину і стиха заіржав. Наче в його грудях низька струна завібрувала. Хотів пити.

Але подвір'я, що до нього належав колодязь, справді, неначе вимерло. Хата — чепурна, але присадкувата печериця в рогозовій шапці, насунутій на підсліпуваті очі-вікна, — теж уперто мовчала. На тих очах-вікнах тьмяно лисніла полуда-наморозь, і крізь тую полуду годі було проглянути, чи є щось живе всередині. А як ще взяти на увагу щільно зачинені двері (як зціплені зуби), то можна б було подумати, що ця хата всім своїм скуленим виглядом казала: „Хоч я й скраю, біля самісінької соші, що приносить усякі новини, та я нічогісінько не знаю".

Але про те, що вона, хитруха, щось таки знала, свідчило настирливе кувікання підсвинка в сажі. Господарі в того підсвинка мусіли бути! Мусіли бути, хоч би там що…

— Куві-куві, — провірчувало свиняче кувікання нерви верхівців, що чекали біля колодязя…

Та господарі анічогісінько не чули. Це починала дратувати людей із зброєю, вже, очевидячки, звиклих через ту зброю до влади.

— Ей, хто там є? — гукнув Овечка і поклав праву руку на свою опору в непевному становищі — на кобуру з револьвером — а вийдіть но сюди!

У сусідньому, невидному за хатою дворі задзявуліло собача, але з хати хоч би тобі який шерех.

— А гей!

І знову ані звука.

Овечка плюнув спересердя.

— Як поглухли…

Та в цю мить обережно рипнули сінешні двері, і з хати, прихилившись у низькому одвірку, вийшов господар. У витертому до брудного полиску линтваревому кожусі, в поруділій від давности стіжкуватій смушевій шапці, що її він придержав рукою, прихиляючись, у великих вевковирних чоботях. І тії чоботи він, здавалось, як вагу стопудову тяг, — так йому хотілося виходити до непроханих гостей.

— Драстуйте! — озвавсь запобігливо.

— Здоров — досить похмуро, але вже примирливо (бо чого йому сваритись?) мовив Овечка. — Не догукаєшся вас… Бачиш же, що під'їхали до двору…

— Та не почув зразу, — виправдувався дядько, ховаючи очі. — А вікна ж понамерзали — не видно.

Хоч дядько й ховав очі, та Василь спостеріг, як його погляд сковзнув по Овеччиній і його, Василевій, зброї. (В обох були нагани в кобурах і рушниці за плечима, а в Овечки ще й дві гранати за поясом). Але це була тільки мить: хитре дядькове око, видне Василеві збоку, вигулькнуло, як миша з нори, і знов сховалось.

— Ось коні дай напоїти! — сказав Овечка дядькові.

— Та можна…

Дядько пішов помалу назад до сіней, щоб узяти відро, а як зайшов у сіни, було чутно, як брязнув там відром, беручи його.

— Бачиш, який, — кивнув Овечка слідком за дядьком головою. — Каже, не почув… Та вони тепер тут чують, як миша пробіжить, не то що. Та й нам треба стерегтися: з такої хати можуть і підстрелити, оружіє ж тепер у всякого є…

Проте цей дядько був, мабуть, таки плохий, не загрозливий. Тож Овечка й вийняв кисета та взяв, бачилось, зовсім спокійно крутити цигарку. Коли він говорив, з рота йому била проізора пара, наче він уже курив, — била й зразу ж танула в ясній прозорості морозно-соняшного дня.

День бо був, справді, аж дзвінкий, такий прозоро-чистий та бадьорливий, трохи чи не такий, як той, коли десь колись чорноморець вивів був дівчину „босую на морозець" і коли тій дівчині від того морозу нічого не сталось. Такого дня людині було зовсім добре, навіть веселю і з дівчатами можна було б так, як отой чорноморець, жартувати. Можна було б, якби… якби не всякі можливі небезпеки, що чигають на чужого мандрівника в незнайомій місцевості. А так треба було напружено вважати, навіть роблячи „спокійно" цигарку. У селі ж були ще й інші дядьки, необов'язково такі плохі, як оцей…

Дядько повернувся з відром і кинув його, порожнє й легке, на розпущеному мотузі в колодязь. Відро — чути було — десь там у глибині глухо бухнуло дном об воду.

Потім дядько розгойдав мотуз, щоб затопити відро, і, поклавши мотуз на дерев'яне коліща, нап'явся так, наче вивалював у колодязі важку брилу, а як та „брила" з густим водяним шумом відвалилась, став тягти воду нагору.

Коліща заскавучало, різнувши присутніх по нервах.

— Що воно в тебе вищить, як недорізане? — озвавсь Овечка. — Хоч би смальцем помазав…

Дядько на це ані слова, а витягши воду, поставив мовчки відро на протилежний від себе край цямрини.

Овеччин кінь приклав обережно витягнуту морду до холодної й хитливої, як холодець, з відсвітом неба води, наче боявся розхлюпати. І вода стала швидко в відрі зменшуватись, переливаючись швидкими хвильками коневі в шиї.

Овечка взяв присвистувати.

— А ви ж які? — спитався раптом дядько про те, що, либонь, було для нього найголовніше. — Більшовики чи?…

— А тобі яких треба? — ухильно відгукнувсь на це Овечка, ховаючи усмішку під своїми солом'яно-білявими ріденькими вусами, трохи закрученими на кінцях угору.

— Та мені однаково, — так само невиразно сказав і дядько. — Я тільки так… з інтересу… Бо в нас же тут усякі проходять…

Він узяв відро, вилив набік рештки води, що їх не змогла втягти конева морда, і знову кинув відро в колодязь.

Овечка встромив готову цигарку собі в зуби, торкнув задниками чобіт коня й від'їхав трохи від цямрини. На його місце під'їхав Василь Роговенко.

— Не знаєш, хто там? — спитавсь Овечка в дядька, хитнувши головою в бік Січеслава. Питав навмисно байдужим голосом, наче й йому було однаково, „хто там". Водночас вийняв запальничку і став витирати шкарубкою долонею вогонь. І робив де так, немов би викрешування вогню, а не дядькова відповідь на його питання було для нього найголовніше.

Черк-черк! Камінець у запальничці відсирів, і ґнотик не зразу зайнявся.

— Та, кажуть, якісь „українці", — мовив дядько. — Люди кажуть, а я там не був.

— Ну, так ми туди їдемо, — аж тепер відповів Овечка на дядькове запитання, „які вони".

Але й ця його відповідь була невиразна: „коли туди їдемо, то не „більшовики", але й прямо не сказав, що він і його молодий товариш — „українці". Тільки, припаливши цигарку і сховавши в кишеню запальничку, підсунув якось по-молодецькому свою шапку, щоб, либонь, більше скидатись на українського козака.

— Еге, ми туди їдемо, — сказав для чогось удруге. —

Цу, бувай…

Дядько підвів здивовано брови, але нічого, мабуть, з обережності! сказав.

Василів кінь теж напився, і вони, перекидьки з більшовицького Самарчика, поїхали далі.

— Це такий дядько, — озвавсь Овечка, як їхні коні, зійшовши знову на дзвінкий мостинець соші, порівнялись, — що не вгадаєш, яким він і духом дише. Якщо не більшовиків жде, так із тих, що „моя хата скраю — нічого не знаю". І його тільки той не осідлає, хто не схоче…

Прискалив проти сонця, як Той півень, око.

— Але нам, козаче, треба шамкіше їхати: бач, нерано вже.

І підігнав свого коня:

— Но, малий! Відпочинемо в отамана Горобця. Василь теж підігнав свого. Незабаром хода їхніх коней

задудніла порожнявою дерев'яного мосту через Кільчінь. Обабіч мосту Кільчінь вигиналась підковою, а далі покрутилась гадючим хвостом чи пугою, кинутою на землю навмання. Між крутими берегами лисніли шиби замерзлих плес, обрамлені засніженими бородами закляклого в зимовому сні очерету.

Тепер село залишалося ззаду за річкою, а натомість розкинулись в один і в другий бік білоснігові крила порожнього аж до обрію степу. Тільки подекуди стирчали в снігу видні зблизька пеньки соняшників та згиналось під вагою снігу сухе кукурудзиння, збите вкупу, як отара овець у сніговію.

Далечінь степу яскріла сонцем, але була холодна, непривітна. Той холод і ту непривітність ніби підкреслювали телеграфні дроти, укриті пухом наморозі: вони гули тривожним гудом, як верхівці рівнялися з телеграфними стовпами. Гу-у… гу-у… Це була якась глуха туга пораненого степу. Степ ждав якихось нових неспокійних подій…

Якийсь час їхали мовчки. Чи думав що під цю мовчанку Овечка, годі було сказати. Вся його увага, здавалось, була зосереджена на цигарці. Він так затягався, що самосад аж лущав, а потім випускав прозору павоть диму в ясність соняшного морозного дня. Вряди-годи чвиркав через губу, показуючи поруділи від тютюну зуби.

А Василь думав. Думав передусім про тих невідомих „українців", що до них вони їхали. Уявляв їх у козацьких жупанах, у широких штанях та в шапках із шликами, — уявляв такими, як були ті два делегати, що їх так жорстоко замучено в Самарчику, в більшовицькому загоні Молибоги, в тому загоні, де й вони ще вранці цього дня були. Досі він бачив таке тільки в „просвітянському" театрі, ба й сам так одягався, як грав у „Степовому гості", але це ж була вже справжня дійсність — не театр.

Думав Василь ще й про інше, не менш для нього важливе, — про сподівану зустріч із своєю дівчиною Оксаною, що жила десь там із матір'ю в Січеславі.

Ох, та Оксана! Це його трепетний спогад про дороге, рідне. Стали на пам'яті очі: зелені. Ні, в неї очі мінливі: раз, справді, зелені, а там, дивись, уже такі, як небо надвечір, з іскрами. Смілива, сама перша сказала, що любить його. Проте пізніш виявилось, що не всього його, а тільки „дві великі сльозини з трагічним блиском" — його очі. Він любив її всю — і очі, і таке миле ластовиннячко біля, перенісся, і рівний „точений" ніс, і пишну постать попівни, а вона тільки його очі-сльозини. Та ще й вигадала якийсь трагічний блиск у них. Гм… Чи це, часом, не його хлоп'ячої соромливості! ознака? Він же ще й досі, двадцять років мавши, не позбувся звички по-дурному червоніти. Навіть тоді, коли він хотів бути брутальним, червонява повінню заливала його обличчя, а з кінців вух наче аж кров скапувала. І очі сльозавим блиском бралися — соловіли. Та дарма. Тепер, коли він уже з пів року в повстанцях, їй він, мабуть, покажеться іншим. Та й вуса… Він мимохіть помацав пучками горішню губу, де в нього, справді, був уже ріденький засів вусів. Наче він сам, пустуючи, вмочив палець у сажу та й недбало по горішній губі в один і в другий бік мазнув. Сажа не скрізь узялася добре, і більш просвічувалось тіло, ніж чорніли вуса.

йому притьмом заманулось, щоб Оксана побачила його таким, як він був тепер: на коні, при зброї, з вусами. Мав себе добре, з надією дивився вперед. Мороз, збільшуючись на вечір, стискував його обручами бадьорости, робив міцним, сильним.

І Василь з власного доброго настрою стиснув колінами тепле тіло коня, немов перелив у нього палке бажання — швидше їхати та скоріше зустрітися з коханою. Струснув ще й поводом.

Овечка мовчки й свого підігнав.

Незабаром луската спина соші вигнулася горбом — щука поклала свою плесковату голову вниз, уже до Дніпра. Перед очима верхівців розкинулась задимлена рябизна великого кіста — внизу, до Дніпра, і нагорі, за Дніпром. Б[уло таке, наче якийсь велетень сипнув із жмені кубиками, даха-.ми, дииарями на тих дахах, розрівняв тую масу абияк долонями, залишивши де більше, а де менше, а потім повтикав поміж тими кубиками та дахами тут і там рівні палички димарів. Деякі з тих димарів виквацювали на синяві неба сумні куделі диму. Але тільки деякі, бо події, мабуть, не в одній фабриці спинили роботу.

Нагорі, за Дніпром, указував у небо високий шпиль собору. Блищав хрест, розкидаючи навколо себе голки сяйва.

Василь перевів погляд з рябизни міста на Овеччине обличчя, мов би сказав: „Так оце він такий, той Січеслав!" А втім, він йото ще раніш бачив — як возили ще до революції з батьком січку продавати. Але тепер він по-новому до цього міста поставився. Не цікавість сільского хлопця до незвичних будівель, до інакше одягнених людей, до гудків фабрик та свистків паротягів була тепер у нього, а захоплення містом, що було в руках „українців". Отож було б краще висловити це його почуття словами: „Так оце він такий, той „український" Січеслав! Це ж і назву йому нову дали „українці", на спогад про славну Січ Запорізьку"…

Овечка й собі глянув на Василя. Тільки ж ні той, ні той не мовили ні слова. Тоді Василь приклав дашком руку до очей, щоб краще на тую рябизну міста роздивитися, бо похилене на захід сонце заважало. Але що він міг здалеку побачити? Та й дивився він, здавалось, тільки для того, щоб угадати, які небезпеки таяться для них у тій гущі кубиків, дахів, димарів. Тут тривога мимохіть ворухнулась йому в серці. А що як ті „українці" не приймуть їх до себе? Або з помсти за вбитих делегатів ще й порозстрілюють? Як вони їм докажуть, що непричетні до того дикого вбивства?

Трохи чи не про це, мабуть, подумав, побачивши місто, й Овечка. Бо він раптом обізвавсь до Василя:

— Ти той… козаче, не вихвачуйся поперед мене… Знаєш, як ті „українці" будуть питати. Я, бачиш, був і на румунському фронті, і на турецькому. А ти ще молодий, — так щоб не наробив лиха. Це зразу, як приїдемо. Бо вони ж можуть подумати, що ми шпіони… — Добре, — сказав Василь.

І далі подумав, що йому й, справді, краще не обзиватись, бо ще почервоніє з доброго дива, а ті подумають, що винуватий.

По якомусь часі вони під'їхали й до перших будівель передмістя. Це були здебільшого малі хатки, позанурювані в кучугури піску, оброслі червонястими кущами шелюги. Хатки були забіч від соші, не так близько, і до них просто незручно було через глибокий пісок під'їжджати: коні б загрузали. Правда, на піску лежали латки снігу, ще чергувались із сірими таловинами, — як розіслана шкіра рябого теляти, — але й ті латки, замерзлі, напевно, провалювались би під вагою коней. Та хатки й не вабили верхівців, навпаки, відгонили своєю непривітністю, кучугурами та засніженими кущами шелюги, пониклої в зимовій тузі. А Василеві стали на пам'яті ще й оповідання його покійного батька та інших лататтям (їхнє село звалось Латаття) про те, як із цих шелюгів нападали на селян міські босяки, грабували або й убивали. Зокрема Василів батько мав десь тут, між Підгороднім і цим передмістям, досить чудернацьку пригоду. їхав він з базару і по дорозі догнав якусь молодицю з дитиною на руках. Молодиця попросилась підвезти, і батько взяв її. Молодиця сіла ззаду, дитинча вряди-годи кувавкало. Аж потім батько, оглянувшись, побачив у тієї молодиці під спідницею штани. Побачив — і зразу ж догадався, що то переодягнений грабіжник. А поблизу не (було ані лялечки. Що його робити? У грабіжника ж міг бути ножака або й револьвер! Тоді батько взяв обережно зсувати з передка клунок із вівсом, а як клунок упав з воза, він спинив комі і попросив „молодицю" встати й узяти той клунок. „Жінка" поклала дитину на возі, а сама, справді, злізла, щоб клунок узяти. Як вона нахилилась над клунком, батько батогом по конях та навтьоки… А босило навздогін із криком: „Стой! Стой!" Батько вже аж дома подивився, що то за дитину лишив на возі розбишака. То був дерев'яний цурпалок з діркою, в яку був застромлений інший цурпалок, і як його крутити, робився такий звук, як дитина плача Або ще батько оповідав про свого батька, а Василевото діда, як той під'їжджав удосвіта (бо на базар же виїжджали ще з ночі) до міста. Вийняв він люльку, викресав вогню і тільки хотів той вогонь прикласти до тютюну, як щось вистромило голову з-під передка та й каже: „Дай і мені люляхи!"

Але тут Василь ніби струснув із себе прикру осугу цих спогадів. Він же сам тепер при зброї, і не йому боятись якихось босяків чи іншого міського страхіття! Та й одно місто — Самарчик він уже й завоював був, тільки що більшовики те селянське завоювання забрали. Тим більше його не могло турбувати оте чортовиння, що показалось дідові: на це в нього була вже протиотрута — майже закінчена середня освіта. Крім того, треба було тепер пильнувати іншого: тут могли вже появитися „українські" патрулі, і треба було готуватись до зустрічі з якими. Це мимоволі напружувало.

Але де ж ті „українці"? Місто, кажуть, у їхніх руках, а з них хоч би тобі де один показався! Ось уже й величезні корпуси фабрики — червоноцеглові, закурені й смагляві, як цигани. Ось перший димар при них, що здаля здавався сторч поставленим сірником, а зблизька велика цеглова будівля, і не абияк треба голову задирати, щоб побачити десь аж у небі її верх. Корпуси фабрики й димар мертві, без руху… І ніде ніяких патрулів не видно. Та й людей взагалі…

Тільки на залізничному переїзді із сторожівки при шляґбавмі виглянув був сторож, щось засмальцьоване, в залізничному кашкеті. Вигулькнув, як таврах із нори, та потім, побачивши озброєних, знову сховався в свою буду. Шляґбавм лишив піднесеним угору, в небо навскоси, як руку на привіт прибулим: будь ласка, можете їхати прямо, перешкод немає…

Проїхали під шляґбавмом, коні дзенькнули підковами об залізні рейки. Праворуч мовчало обійстя станції Нижнє-дніпровське, густо посмуговане блискучими Стрілами рейок, зашеретоване понад краями червоними валками вантажних вагонів. Але й на станції аніякісінького руху.

Соша повела далі. Коли дивляться — знову село. Солом'яні оселі у білих латках снігу — як шапки з рябих смушків, стіжки соломи по дворах. Це славна на всю Україну своєю „Просвітою" Мануйлівка. І до тієї „Просвіти" верхівці незабаром під'їхали, до будиночка в українському

стилі.

— „Мануйлівська Просвіта", — прочитав Василь на вивісці і показав Овечці: — Бачите, які вікна?…

— Які ж вони? — не зрозумів Овечка. — Вікна, як вікна.

Лутки вікон були з позрізуваними вгорі кутами, і Василь це пояснив Овечці. Та Овечка не надав цьому значення, тільки сказав:

— А, як у церквах…

За „Просвітою" вони побачили вже зблизька широкі груди Дніпра, сковані крижаним панцером, укриті снігом, але, напевно, живі своєю могутнього підкрижною течією. Ті груди, мабуть, аж затьохкали б під кінською ходою, якби верхівці на них з'їхали. Але соша саме тут зробила коліно під прямим кутом направо, в напрямку до залізничного мосту. Той міст звівся верхівцям на очі велетенською мереживною гусеницею, що, випростана, йшла на своїх ногах-,биках" у саму гущу вже властивого правобережного Січеслава, між притінені вже на вечір, під горою, узбережні

будівлі.

Отож верхівці й повернули теж направо, поїхали понад берегом.

Перших озброєних „українців" Овечка й Василь Роговенко побачили аж край мосту. Біля смугнастої будки стояв вартовий, тільки не такий, як вони сподівались. Замість козацької шапки з шликом у нього на голові був блакитний гімназіяльний кашкет, а замість жупана на плечах — жовта дублянка, пошита коротко, але великувата на нього.

Такий собі — якби не отой кашкет — умочений у жовту глинку курдупелик. А козацькі вуса в нього просто ще не виросли. І за зброю в нього були не козацька шаблюка та мушкет за плечима, а царська рушниця з багнетом, почеплена на ремені через плече. Тільки ж вона була така велика для нього, що ложа мало не по п'ятах билась, як він ходив, мов розхитаний вагівник, сюди й туди на своїй стійці.

На асфальтовому хіднику стояв „максим", скерований проти всяких непроханих гостей, у тому числі й проти цих двох перекидьків з більшовицького Самарчика.

Коли чужі, озброєні, але виразно мирні верхівці (Овечка навіть підніс руку) зблизилися, вартовий засюрчав у сюрчок. З поблизької вартівні швиденько вискочив ще один такий же вояк, з рушницею в руках. Тільки цей був вищий на зріст, і жовта дублянка, підперезана ремінним поясом, йому й до колін не сягала, — як тонконогий лісовий гриб-мухомор. На голові в нього була сива смушева шапка, заломлена назад пиріжком, тільки без шлика, з якоюсь кокардою напереді. І вуса в нього під носом, як у Василя, вже чорніли.

— Стійте! Хто такі? — наставив він протій „гостей" рушницю, але якось чудно, від живота.

Овечка це спостеріг, і його глузлива усмішка заграла під вусами. Проте, з огляду на поважність моменту, відповів, натягаючи повід, поважним тоном:.

— Ми хочемо до отамана Горобця. Овеччин кінь не зразу спинився, і той вартовий, що питав, мусив відхилитись, щоб кінь, бува, не наїхав на нього грудьми. Василь теж придержав свого.

— До „українського" отамана Горобця, — сказав удруге Овечка. — За Україну хочем воювати…

— Марку! — обернувся юнак до третього, що саме виходив з вартівні. — Відведи їх до штабу!

— Пішли! — обізвався той, що його названо „Марком", майже не глянувши на новоприбулих. Підтруснувши на плечі рушницю, пішов хідником, що зводився на міст, а Овечка й Василь поїхали за ним мостияцем.

Марко теж був молодий, але дебелий, окоренкуватий, іц дублянка таки тугенько обтягала його короткий тулуб. Його ноги, взуті в білі повстянки, бачилось, зовсім не згинались у колінах, як він ішов: раз-два, раз-два — вимірював чималу довжину мосту. Ота дублянка, повстяники та ще тепла капелюха, підв'язана під підборіддям, робили його всього якимсь тепло-округлим, якимсь іграшковим плюшевим ведмедиком. Та ще він був і кругловидий, з чорними крапками глибоких очей посередині, а це теж доповнювало його округлість.

Раз-два, раз-два — відмірював „ведмедик", аж коні за ним ледве встигали. Коні кришили підковами намерзлу на мостинці кригу, як цукор, а часом навіть підсковзувались… Раз-два, раз-два…

Як уся група трохи відійшла від вартівні і Василів кінь пішов край хідника поряд з Марком, той раптом поважно запитав, поважніше, ніж цього можна було сподіватися від „ведмедика":

— Так ви хочете з нами?

І голос у нього був басовитий, не хлоп'ячий.

— З вами, — щиро-радісно відгукнувся Василь. — Бо там же, — він мав на увазі самарських повстанців, — страшна несвідомість. Добре, що ви це місто зайняли…

йому вже припали до мислі ці хлопці, він відчував, що вони такі, як і він, що серед них він не буде такий самітний, як серед самарських повстанців. Тож і з Марком йому хотілося говорити, як з братом. Але Овечка значуще кашлянув: мовляв, не розбалакуйся дуже. І Василь зручно перейшов на інше:

— …Тут же й наш Дніпро ревучий… А який широкий! Уже скінчилось передмостя, і кінська хода м'яко заколотіла по дерев'яному настилі, наче в глухий барабан загупотіла. А обабіч мосту, далеко внизу, де сковзались на ковзанях хлопчаки, метушились, як іграшкові фігурки, лежала замерзла гладінь широкої ріки, тільки край берега стояв полій. Той полій розходився, немов калюжа розтопленого смальцю, від барж, що, як великі птахи, унизали берег і хоч повмерзали, а таки вгинали лід. Декілька барж та човнів стояло й понад краєм острова, що був майже посеред ріки і що на ньому наче спочивав міст, переходячи сливе трикілометрову широчінь. Далечінь ріки в один і в другий бік була ще імпозантніша, а на південь від мосту й міста десь починались славнозвісні Дніпрові пороги, власне, перший із них — Кодацький. Та порога навіть з високого мосту не видно було, там стояла далека передвечерова мгла, що трохи нагонила смуток.

—,Чи й його скувала крижана шкаляруща?" — подумалось Василеві.

Смутком відгонились і перші вечерові тіні, що бігли назустріч тричленній озброєній групі від протилежного правого берега, від надбережних фабрик і мовчазних димарів. Це теж наче полій був, тільки темніший, ширший. І що більше зближалась група до того берега, № вище зводилась опуклість міста, розташованого на горі. Тая опуклість не тільки, бачилося, зводилася вгору, а й притягала до себе зовсім уже холодне, зблідле кружало сонця. У тій узбережній гущі фабрик та інших будівель вряди-годи погукував паротяг: там був залізничний вокзал.

Група зустріла на мосту два чи три селянські вози, що їхали з міста, з розторжа.

Штаб Січеславського республіканського коша містився на вокзалі, а той вокзал був праворуч від мосту. І туди попровадив Марко перекидьків.

Коди стало видно широкий, колись білий, а тепер уже добре прикурений вокзал, Василя знову взяло тривожне почуття. Це ж вони мають стати перед якимсь отаманом! Оцей Марко, видно, добрий хлопець… та й інші там, на мості, — але який у них отаман? Може, такий суворий, як… Тарас Бульба, що навіть власного сина вбив за зраду батьківщини?

І Василеві звелася на очі картина вбивства Горобцевих делегатів у Самарчику. Згадав, як він під'їхав тоді до юрби і побачив через голови їхні трупи… з кривавими тризубами на чолах… А його землячок-лататтянин Лука Нагаєнко ще й ногою вдарив одного в мертву голову…

Овечка теж чомусь тяг свою цигарку з більшою, ніж треба, силою, частіше чвиркав.

— О, вам пощастило, — обізвався Марко. — Якраз і батько отаман…

На широких сходах вокзалу, проти його важкої, широ-ко відчиненої брами, що відкривала темний глиб вестибюлю, стояла купка військових. Неначе грілись проти низького сонця, а те сонце мовби спеціяльно для; них затрималось іще над нагромадженими одна на одну будівлями і осявало їх вечірнім смутком свого холодного обличчя. Повдягані були ті військовики в такі, як і в Марка, жовті дублянки. Тільки один з-між них мав сіру, оторочену сивим смушком чумарку, і та чумарка „гармонійно" поєднувалась із сивим же смушком його шапки, заломленої назад і через те наче ширшої вгорі. Його образ доповнювали перехрестя портупеї, шабля й пістоль при боці. А втім, шаблі й пістолі були й у інших, а він відрізнявся таки одягом. Та й стояв він якось поперед інших, немов свідомо очолював цю мальовничу групу, як це й личило отаманові.

Тим то перекидьки зразу й догадались, що це й був сам отаман Горобець. Тільки ж він теж ані трохи не був схожий на… Тараса Бульбу!

— Почекайте! — зробив Марко рух рукою назад себе і пішов сходами нагору, щоб доповісти про приведених. Помітно намагався вирівняти свою оцупкувату постать, неначе випростувався під несеною на плечах вагою. А як зблизився до отамана, підкинув до шапки руку на знак пошани, ще дужче „виструнчився".

Але й у такій позі його округлена дублянкою, повстяниками та шапкою постать більше скидалася на плюшевого ведмедика, як на виструнченого військовика.

Отаман Горобець щось йому сказав, і він, повернувшись, переступив униз скількись там східців, а потім махнув до приведених рукою: мовляв, підійдіть котрийсь.

Овечка потяг востаннє свою цигарку, хапливо відкинув ЇЇ і, зіскочивши з коня, передав Василеві повід. А тоді пішов сходами нагору.

Василь бачив задники його виброджених, аж червоних чобіт, що їх він не замінив на кращі за більш як пів року повстанської діяльносте. Згадав Овеччину думку про це: нащо, мовляв, брати Те, чого не потребуєш? Що вони виброджені — це нічого: ходити ще можна… Тип чесного селянина, що не любить брати непотрібного чужого.

Підійшовши до отамана, Овечка, старий солдат, бачилось, залюбки „витягся" по-військовому, узяв „під козирьок".

— Не треба, добродію! — сказаві отаман, мавши на увазі „козиряння". — У нас республіканська армія, і віддавання шани обов'язкове тільки при виконанні службових обов'язків. Розказуйте, звідки і як?

Коли говорив, його рівні білі зуби блискали з-під чорних молодих вусів, відрощених по-козацькому вниз. На блідо-смаглявому виду світилися приязним блиском карі очі, обережно вивчали нову людину, що стояла перед ним на східець нижче.

Овечка став „вільно" і взяв нехапливо оповідати історію повстання в Самарському повіті. Раптом отаман перебив його:

— Чекайте? То це в вашому загоні замучили наших хлопців? У Молибоги?

Тінь смутку пробігла по його обличчі. Блиск його зубів і добрість очей умить погасли. (Та ще й сонце в цю мить сховалось за якусь там вищу будівлю, немов темною полою закрилось; тільки з боків виприсало його проміння).

Це несподіване питання показало, що в скруту може попастись і той, хто був аж на двох фронтах — на румунському й турецькому. Овечка збентежився. Тик-мик. Відчув, що на виду зробився зовсім… дурний. Очі посоловіли, мов би його впіймано на гарячому. У роті враз пересохло, язик мов не його став.

— Та там… (Не сказав: „У нашому"). — Той же Молибога — як звірюка… А потім додав, що він сам навіть не бачив їх, тих убитих. Тільки Василь, його молодший товариш, бачив. І після цього вони й вирішили до нього… до „українців" перекинутись…

— Струнко, панове товариство! — обернувсь отаман до свого штабу. — Ушануймо на цю згадку героїв-мучеників! Ушануймо тих, що вмерли за Україну…

Усі виструнчились у пошані, з піднесеними до шапок руками, зробивши сумно-урочисту тишу. Семеро суворих людей, що самі ходили під знаком смерти-війни, злилися в одному почутті, в почутті любови до України. Од, та Україна! Україна близька (бо ось тут, під ногами, земля з такою назвою) і далека (бо їх так мало, борців за неї), Україна, що жила в серцях, як мрія дорога…

Хвилину так постояли. Овечка — теж із піднесеною до шапки рукою.

— Вільно! — сказав отаман і опустив руку.

Овечка побачив сльозавий блиск у його очах і відчув, що й у нього самого щось защеміло всередині, защипало в носі, мов на плач брало. Гм… Такого з ним ще не бувало! Був на турецькому фронті і на румунському, куди його царські офіцери матюхами гнали, і він мав себе тоді так, як баран, гнаний на заріз. У Самарському лісі тільки ховався від каральних загонів гетьмана Скоропадського, щоб так лихо перебути. А тепер… Тепер у нього щось зводилося вгору, росло, трохи чи не той засів, що його засіяв ще раніш Василь своїми балачками про Україну. Василь засіяв, а ця урочиста хвилина ворухнула його в глибині, сколихнула, як подих вітру воду. І тих; замучених хлопців стало йому шкода, як рідних синів. Ах, дорогі добродії, і ви, пане отамане! — здавалось міг би він сказати, щоб висловити це нове почуття. — Я і мій молодий товариш щиро жалкуємо, що їх, тих хлопців, убито. А щоб спокутувати свою невільну провину, ми ладні тепер тіло й душу покласти за рідну Україну"…

Міг би так сказати Іван Овечка, але не сказав: його селянський язик не вмів такої мови. Натомість він озвався винуватим голосом:

— Я тоді їздив у село, як їх убито… І Василь Роговевко теж їздив… Як вернувся вранці, — під'їжджає до Самарчика, дивиться, аж юрба повстанців біля чогось тупцяється, заглянув з коня через голови — а там убиті…

— Це та дорога ціна, що ЇЇ платить Україна за своє визволення, — мовив отаман Горобець, звертаючись не так до самого Овечки, як до всіх присутніх. — Та найбільша Ті трагедія, — що вона платить, не тільки ворогові, а й своїм несвідомим синам. І тих хлопців не врятувало навіть те, що сотник Кривошлик повдягав їх по-козацькому… Не врятувала й романтика.

— І нащо б я ото так казав — „несвідомим"! — буркнув незадоволено в свої пишні козацькі вуса один із штабівців, огрядний, кремезний і тугий у своїй дублянці. — Дурні та й годі…

— Е, це не те саме, — оглянувся до ньоіго отаман. — Несвідомою в певному розумінні може бути й людина з природи розумна. Хіба оті тисячі наших селян, що пішли в більшовики, усі таки й дурні?

— Дурні, дурні й дурні! — уперто повторив, не дивлячися в вічі й „рубаючи" рукою в повітрі, дужака, а його повнощокий вид налився кров'ю. — І я їх, знаєте, як карав би? — підвів він раптом очі. — Не розстрілював би, ні, а спускав би штани — та шомполами…

Овечка настороживсь, почувши таке. Шомполами? Так, як Скоропадський? Глянув у вічі отаманові і побачив у тих очах швидше приязнь до себе, ніж згоду з вусанем.

— То ви хочете так, як Скоропадський? — звернувся до вусаня, охмолоставшись після першого збентеження. — Він же шомполами людей у ліс позаганяв… як от хоч би й мене з товаришем…

— О, той Скоропадський наробив багато лиха, — підтримав Овечку отаман. — Мене ж самого, — це вже для самого Овечки, — мало не розстріляли його посіпаки. Якби не галичанин Василик, що був тоді в австрійській армії і мене та брата мого Гаврила визволив, — то я б оце не балакав з вами.

Сонце враз цілком сховалось за міською горою, обірвавши своє денне існування — світла Від будівель з протилежного кінця привокзального майдану полилися вже густі тіні. Це, либонь, і нагадало отаманові про потребу кінчати розмову.

— Еге, — мовив він, — але ж люди, мабуть, притомилися з дороги. І, сказавши Овечці, що побалакає з ним більше іншим разом, наказав вусаневі приділити новоприбулих до Залізничного куреня, влаштувати на ніч.

Сторубель (а це було вусаневе прізвище) вимахнув нешвидко на знак службової пошани рукою до шапки і повів Овечку з Василем до недалекої залізничної школи, де, як потім виявилось, стояв Залізничний курінь. Коней поставили в повітку, глибоко сховану в дворі за деревами. А потім Сторубель повів обох до самої школи, до класних кімнат, у яких жили вояки. А як водив їх, то ввесь час бурчав, мовляв, це їхнє щастя, що отаман Горобець добрий, а то б вони скоштували шомполів.

Овечка огризався:

— Ото який ти! Як тієї, Так тієї? Чи тобі ще мало крови, що й так ллється усюди?

— Та трохи виточити вам із с… не завадило б… Василь уже не звертав уваги на Сторублеве кінець-кінцем добродушне бурчання, він же спостеріг навіть при останніх словах прихований у його пишних вусах усміх. У тих Сторублевих вусах, здавалось, виявлялась уся його вдача. Довгі, з підвусниками, вони увесь час якось чудно ворушились, мов живі, незалежні від власника істоти. Ворушились навіть тоді, як він мовчав, мов би він увесь час щось жував. І над очима в нього були теж другі вуса — навислі кошлаті брови, що просто ховали його глибокі очі, наче сіренькі дзеркальця. Очі теж частенько грали обережним усміхом, тільки той усміх ще важче було спостерегти, ніж під вусами.

Перш ніж завести новаків до класної кімнати, Сторубель завів їх до вчительської, де в нього була комора, і видав їм по дублянці. Щоб були, як усі, в уніформі. Тільки при цьому зазначив, що самому йому дублянки не подобаються: це кацапські кожухи, на Україні таких не носять, хіба десь на Чернігівщині. Але що зробиш, коли злидні? Треба ж у віщось одягатись.

— А спати будете ось тут, — відчинив він двері в накурену й дуже теплу клясу.

У клясі парт не було, вона майже вся була застелена сінниками, тільки посередині був вузький прохід. У півтемряві було видно, що на деяких сінниках лежали люди.

— Здорові були, козаки! — гукнув Сторубель у темряву. — Приймайте новеньких! Де тут не зайняті місця?

І він, очевидячки, навмисно спотикнувся на чиїсь ноги і „гепнув" на сінник.

— О, що воно таке? Якась колода чи що?

Той, що через нього Сторубель спотикнувся, підвівся і сів.

— Не колода? Жива людина? Гм… Та ще й з отакими довгими ногами… їх би треба понадрубувати…

Тепер уже й Овечка зрозумів, що Сторубель не такий уже злий, як спочатку показалось. Він же навіть жартував…

З сінників підвелося декілька постатей, обступили новоприбулих. У сіруватому світлі, що йшло від вікон, можна було бачити, що ці „козаки" — переважно середньошкільна молодь: гімназисти, семінаристи, комерсанти. Вони були тут пороздягані, без дублянок, і тому легко можна було пізнати з їхніх шкільних уніформ.

Почали розпитувати, хто, звідки. Зігрітий не тільки теплом приміщення, а й милою „рідною" атмосферою нового товариства (українська літературна мова, відсутність московської лайки). Василь щиро почав оповідати…

Овечка спочатку спробував був смикати йото за рукав, щоб, мовляв, був обережний, але потім махнув рукою і ліг на своє місце відпочивати, його заспокоїло те, що це ж не начальство розпитувало. Та й Василь оповідав таки обережно.

Після вечері Василь з Овечкою вийшли подивитись на місто. Далеко, правда, не зайшли, а сіли на лавку, що сірим шестикутником охоплювала серед привокзального майдану вимерзлу клюмбу, з засніженою купою мертвих канн посередині. Ті канни, одягнені в сніг, — як сумна біломармурова скульптура на цвинтарі.

Місто вже було затемнене пізнім вечером, стишене, тільки вряди-годи скидалось нервовими здригами трамваїв, які викрешували в сутінях сині вогні — кресь! кресь! — дзеленчали дзвінками, били людей по нервах, людей, що жили в тривозі. Кресь! кресь! — сипалися іскри разом з намороззю, що обвішувала, обкутувала ватою дроти на ніч. Мороз бо ставав дедалі міцніший.

Трамваї доходили до вокзалу і завертали навколо клюмби з рипом, наче сніг різали. Привозили з собою яскраве світло, на якийсь час освітлювали майдан, а потім знов; везли теє світло геть, з тужливим гудом віддалялись. А бліду світляну постійність на майдані давали похилені тюльпани ліхтарів, що, як розставлені на стійках вартові, стояли перед вокзалом, — холодні, змерзлі тюльпани.

Десь за вокзалом коли-не-коли погукував паротяг, ніби закликав „українських" вартових міста: „Вартуй! Вартуй!" Тільки ж він мав, либонь, на увазі не ті поодинокі мирні постріли, що зрідка, але без угаву ляскали в різних кінцях міста, протинали морозне повітря, як поляски батога, а якусь справжню загрозу для самого існування цих „українців".

„Вартуй!" — чистий, дзвінкий голосок у загальній тиші — і „ту-уй!" — його дальній відгук, десь там за Дніпром, де край мосту стоїть передова „українська" варта.

— Ну, от, — мовив Овечка, відірвавши Василеву увагу від тих погуків паротяга, — тепер1 і ми „українці".

Вийняв із кишені кисета, наставився курити.

— „Як чудно! — подумав про нього Василь. — Людина народилась українцем, балакає тільки по-українському, хоч і закидає іноді на салдатську мову, а всвідомила себе українцем тільки тоді, як приєдналась до „українців". Так наче українство — партійність, а не стихія.

— А як тобі нові товариші? Га? Василь сказав, що нічого, добрі хлопці.

— Та добрі, — згодився Овечка, видираючи з залишка якоїсь книжки клаптик паперу на цигарку. — Щирі українці. Тільки дуже вже молоді та зелені, у бою коли б не плакали.

Василь нагадав., що в коші є й літні люди — залізничники та мануйлівчани.

— Є, кажеш? Ну, як є, то добре…

Він вийняв пучкою з свого бездонного кисета самосаду і, придивляючись при віддаленому світлі ліхтарів-тюльпанів до папірця, насипав і став крутити цигарку.

— А це я того кажу, — повів Овечка мову далі, — що війка за Україну тільки починається. А війна — не виграшки. На війні треба дивитися видимій смерті в вічі.

Наслинив папірець і зліпив цигарку…

— А видима смерть страшна…

У цей час, круто зарипівши, біля клюмби зупинилась світляна клітка трамваю, і з тієї клітки вийшло (випало) декілька людей, з несподіваним у загальній тиші гомоном та сміхом. Несподіваним, недореченим. Як? Отак сміятись, коли війна і таке непевне становище?!

Повз Василя й Овечку, в напрямі до вокзалу, пройшла група молоді: декілька військових з панночками. Гляне Василь — а ті військові одягнені так, як були замучені в Самарчику делегати від отамана Горобця. Блакитні, помірно-широкі, низько спущені на чоботи штани, сині, короткі жупанки, червоними поясами попідперізувані, пухнаті білі папахи з червоними шликами. При боках низько попідвішувані шабельки, невеличкі, трохи чи не такі як старшинські кортики.

Один з юнаків сказав якийсь черговий дотеп. Панночки ще дзвінкіше засміялись своїм хлюпотливо-привабливим сміхом.

Василеві аж тьохнула в грудях… романтика (як казав отаман Горобець). Подумав, що в. національній боротьбі за визволення і ця краса не зайва. Але Овечка поставився до цього інакше.

— Дивись, які! — кивнув він головою слідком за „паничами". — Як намальовані…

Викресав із запальнички вогонь, запалив цигарку. І мовив далі:

— А тільки я так думаю, що в таких штанях добре тільки до дівчат іти… ну, ще, може, танцювати, як я бачив у нашій „Просвіті"… А до „максима" лягати навряд чи зручно. І ті давні козаки, що ти мені про них казав., мабуть, не в таких штанях воювали. Заплутувались би в них та падали.

Василь сказав, що ті давні козаки таки в широких штанях воювали.

— А ти їх бачив? — аж визвірився Овечка на Василя. — То їх так тільки малюють.

І чвиркнув зневажливо через губу. А потім сказав притишеним голосом:

— Та й отих Горобцевих послів трохи чи не через такий одяг замучили. Воно ж люди не звикли до такого, подумали, що то пани так одягаються… І знаєш, козаче? — він ще дужче притишив голос. — Я таки добре злякався, як отаман Горобець спитав мене про тих послів. І тепер ще так думаю, що нам з тобою того вбивства не простять, колись згадають, що ми були разом з Молибогою. Покищо я їм сказав, що це Скоропадський винен, що ми там були, що людей озлив проти всього „українського"…

Замовк і, обіпершись ліктем на власне коліно, мовчки курив. Як вш затягався, вогник освітлював його сіре обличчя, з насунутою на нього шапкою. Його перехняблена постать, здавалось, закам'яніла, відпочиваючи.

Загорнувшись тугіш у теплий кожушок (бо мороз таки давався взнаки), Василь узяв думати про своє. Військові з панночками нагадали йому, що й він тепер зможе отак ходити з своєю дівчиною. Мрійно йому заманулось похизуватись перед Оксаною теж у такому вбранні. А що дядькові Йванові не подобається — байдуже. Можна ж буде десь ходити так, щоб він не бачив і не бурчав по-старечому. От тільки коли б її швидше знайти, тую рідну Оксану! Ту любу, найдорожчу… І яка вона тепер! І чи дуже зрадіє, як його побачить? Таке велике його щастя — і таке тепер близьке…. У заплющених його очах уже стояв грайливо-іскристий дівочий погляд…

— Добрий вечір!

Василь аж стенувся з несподіванки, заскочений у тому вимріяному світі зустрічі з коханою дівчиною. Підвів очі: перед ними стояв невисокий власник симпатичного баска, вояк у дублянці, з темним, повернутим у тінь обличчям.

— Дозвольте прикурити!

І прихилився діловито до Овечки, а той підніс йому до обличчя вогник своєї цигарки. Коли вогники двох цигарок засвітили кругле воякове обличчя, а в центрі його дві крапки очей. Василь пізнав того Марка, що вів їх через міст. І Марко їх пізнав.

— А, це ви! — озвавсь приязно, подаючи руку. — Дозвольте ж біля вас посидіти!

Назвав себе Марком Дашкевичем. Василь назвав себе і „дядька Йвана" — Івана Овечку.

— Та сідай! — відгукуйся Овечка. — Погомони тут з моїм земляком, а я, мабуть, піду спочивати. Ех, старість — не радість. І наче змерз трохи…

Підвів свою повну втоми й дрімоти постать, узявшись за поперек… Еге, старість — не радість. Та й п'ять років воювання давалися взнаки. Спочатку на царських фронтах, потім у лісі з Молибогою, тепер тут. І кінця цьому не видно, й од краю.

— Так погомоніть, кажу, — повторив, — а я піду.

Марко виявився балакучий. Його басок забуркотів статечно, як він почав оповідати передусім про себе.

… Звідки він? Із Сурсько-Михайлівки. Тут ось недалечко. З їхнього села ще є в коші, переважно середнєшкільники. Селяни ж їхні, на жаль, ще й досі національно несвідомі. Це велике лихо України. Чи й у них, тобто в Василевому селі, так? Спитавсь — і цим зігнав Василя на слизьке. Василь відчув, що страшно почервонів. Сором йому перед Марком було, що й він сам, людина з освітою, пішов був спочатку до більшовиків. Було таке почуття, наче хтось прилюдно нам'яв йому вуха. Рятувала його трохи ніч: у півсвітлі не видно було, як його залило пожежею сорому, як очі безглуздо посоловіли. Непевність у голосі, правда, зраджувала його збентеження, але він переміг це і взяв плутано оповідати, як до більшовиків затяг його лівий ес-ер Стовбур, його вчитель. Того Стовбура пізніше, як уже зайняли Самарчик, застрілив отаман тих повстанців Молибога начебто за зґвалтування якоїсь молодиці. Чи справді Стовбур допустився такого вчинку, він, Василь, не міг би з певністю Сказати, бо той „принципово" був проти зносин із жінками. Хіба, може, в умовах „лісового життя" природа взяла гору й над його принципами? У тих же умовах люди робляться, як звірі, і, не бачивши довго жінок, накидаються на них потім, справді, по-звірячому. Було таке чи ні, але Молибозі треба було позбутись конкурента в загоні, і він його вбив…

Але Стовбур зґвалтував його, Василеве, сумління, завівши до більшовицьких повстанців. А втім, спочатку не видно було, що ті українські селяни побільшовичаться. Та й тепер можна сказати, що вони не так побільшовичились, як у них, мовляв дядько Іван, „півтора людського". їхню перемогу просто використали більшовики. А сталося це через те, що там не було у відповідний момент іншої організованої сили — „української", такої, як була тут, у Січеславі. Та й Скоропадський чимало нашкодив, скомпромітувавши своєю панською контрреволюцією серед того селянства ідею української державносте…

Далі розмову знов перехопив балакучий Марко. Він узяв палко говорити про любов до України, про красу її відродження. Це ж така краса — відродження тієї країни, де передні ще „чувся плач рабів", де „мовчали святі під попелом руїни і журно дзвін старий по мертвому гудів"! І от у цій країні „звідкільсь взялася міць шалена"… Чи він, Василь, пам'ятає перші дні революції 1917 року? Ті дні, коли над Києвом були „і голуби, і сонце"? Коли так по-українському задзвонили дзвони в Софійському соборі і вперше в історії зазвучала

українська мова як мова богослужби й проповіді? І ці настрої треба за всяку ціну зберегти в українському народі. Він, Марко, згоден, що Скоропадський трохи притупив їх. Але ще не все втрачено. Тепер, як Скоропадського не стало, знов можна поширити ці настрої як передумову для боротьби за українську державу. А що тепер треба боротись, це ясно.

Це ж такий історичний момент, який, може, більше не повториться. Бо історія — химерна стихія. Для народів це щось таке, як припливи та відпливи океану, тільки без періодичної повторности. І Україні треба скористуватись цим припливом, цим сприятливим міжнародним становищем, щоб знятися з мілини, на яку її посадила історія. А як ми тепер не здіймемося з мілкого та не випливем у море незалежного життя, то потім довго доведеться чекати нового припливу. Та ще й хто-зна, чи не знищать нас до того часу вороги-сусіди…

Василь слухав, і в серці йому бриніли співзвучні струни.

І він так думав: треба використати нагоду, треба боротись за українську державу. Крім того, він радів, що знайшов собі такого товариша, який думав так, як і він, і перед яким уже не треба ховатися з своєю любов'ю до України (як це було серед самарських повстанців). Правда він, Василь би то, не дуже захоплювався софійськими дзвонами, але Маркові про це не сказав, щоб не попсувати з самого початку дружби з ним,

— „Може, пізніше поговорим про це, — подумав, — як більше спізнаємо один одного"…

Довгенько хлопці отак сиділи й гомоніли, з братньою просто ніжністю. Морозна ніч уже давно посвітила на небі зорі, мороз починав дошкульно залазити навіть під кожушки та у взуття, особливо Василеві, що був у чоботях (Марко був у повстяниках), і він мусив пальцями ворушити б замерзлих передках.

Трамваї, що передніше надавали привокзальному майданові живого руху, стали дедалі рідше навідуватись сюди з своїм сяйвом-світлом. Та й ходили вже майже порожні, без пасажирів, і гули смутком, як наближались. Навіть ті поодинокі постріли, що раніш ляскали-лускали в місті, тепер майже зникли. Тіл'ьки маневровий паротяг там, десь за будником вокзалу, далі тужно закликав до пильности: „Вартуй! Варту-уй…"

Нарешті хлопці вирішили йти спати.

— „А завтра піду шукати Оксану, — думав Василь, солодко поринаючи в теплий купіль сну на м'якому сіннику в добре напаленій клясі. — Мою чудову Оксаночку"…

ІЗ ЩОДЕННИКА ВАСИЛЯ РОГОВЕНКА

… грудня 1918 р.

Я вже рішуче тієї думки, що Сторубель не погана людина, дарма що любить раз-у-раз бурчати. Він „каптьор" (так його називає дядько Іван, а по-українському його звуть тут „господарем") і просто таки по-батьківському дбає про вояків. А мені навіть записну книжку та хемічний олівець подарував. Скористувавшись цим, заведу собі захалявний щоденник. Буду записувати в ньому свої інтимні думки, настрої, прагнення. Як Шевченко робив у неволі…

… грудня 1918 р.

Прочитав написане вчора — і тюкнув. Бо раз — що порівняв себе з Шевченком (далеко Куцому до зайця), а друге — Шевченко писав у неволі, а я ж живу на волі та ще й у спорідненому середовищі. А втім, як дооре подумати, то з приводу другого я „тюкнув" даремно. А чому? Та тому, що частенько навіть у спорідненому середовищі одиниці доводиться, як кажуть, держати язика на припоні, оглядатись на більшість. Це закон не абсолютний, і варіянти його залежать від такого чи такого суспільства, але психологічної тиранії більшости не можна заперечувати. Річ ясна, що амплітуда цих варіянтів не повинна виходити за межі, де вже діє поліція. Взяти хоч би факти з мого життя. Ще в своєму селі Лататті, серед своїх найближчих товаришів-середньошкільників, та ще й тоді, як там ніякої влади боятись не доводилось, я мусив не раз стримуватись, не висловлювати всього того, що думав. Так, покохавши Оксану, я не міг виявляти своїх симпатій до ЇЇ батька о. Харитона, дарма що не тільки відчував до нього через Оксану почуття рідности, а ще й шанував за розум. Бо сказали б:

„А, він попа захищає, носія чорної реакції". Вони ж були, всі ті мої товариші, страшенні революціонери: ес-ери, ес-деки, ба навіть анархісти, як лататтянський поет Омелько Деркач, той дивак у „золотих" окулярах. Або ще таке. Серед самарських повстанців, тобто серед українських селян, ніхто виразно проти України не висловлювався, тільки відчувалась якась ворожість у настроях, утотожнювання її з скоропадщи-ною, але я не відважувався й писнути на користь України. Я наче був залитий тим загальним настроєм ворожости до України і боявся… роззявити рота (виходить, у прямому розумінні цього слова), щоб не втонути. Та й мій покійний учитель Пилип Никифорович Стовбур1, що теж наче не був проти України, з цієї ж, либонь, причини стримував мене від прилюдної її оборони. Про це, мовляв, пізніш, як переможемо гетьмана, буде мова, а тепер, казав, головне: рятуймо революцію!

Отаке… А може, я просто страхополох? Може б, інший, сміливіший, навіть у таких умовах поводився б інакше? Не знаю… Знаю тільки, що Україну люблю щиро і, здається, все хотів би зробити для неї…

… грудня 1918 р.

Запишу свіжіший матеріял на доказ того, що людина не все може в товаристві висловлювати. Серед моїх нових Товаришів, хлопців добрих і мені приємних, майже не можна говорити на соціяльні теми. Чомусь це здається їм трохи чи не більшовизмом. А як я таки, справді, був у більшовиках, то мені цю тему зачіпати просто небезпечно. Навіть з Марком Дашкевичем не говорю про це. Отже, тут складається так, що спочатку треба Україну визволити, а тоді, мовляв, будемо говорити й про1 землю для селян. Це, виходить, друга однобічність. Невже одночасно боротьба за всебічне визволення нашого народу так таки й неможлива? Це теж використовують наші вороги… як використовують і національну несвідомість мас.

… грудня 1918 р.

А тепер про софійські дзвони. Не розумію, як освічена людина може ними захоплюватись… От хоч би й Марко Дашкевич. Це правда, що дзвони як такі, як мелодійне звучання можуть діяти на почуття, а українська мова, вжита в богослужбі, може наповнити радістю серце українського патріота. Вона ж бо (мова) донедавна так була упосліджена, що це виглядає як здобуття їй рівноправносте з іншими мовами, як, сказати б, сіль у вічі ворогам. Але ж тут і ці дзвони, і українському мову в такій ролі поєднують з допотопними уявленнями про таку фікцію, як усякі там небесні сили, серафими й херувими, про такий абсурд, як Бог, єдиний у трьох особах, як старозаповітні та євангельські казочки про всякі чуда тощо. Як нашого часу в усе це можна вірити? Та ще й з містичним тремтінням перед „всемогутніми силами"! Як можна поєднувати ці примітивні уявлення з телескопом і математичним пізнанням всесвіту, з літаками й іншими здобутками людської науки й техніки? Літають собі люди понад хмарами, не бачать там ніякого Бога, а проте малюють бородатого Саваофа обов'язково на хмарах. Саваоф або просто, — як казав Шевченко — „всевидящеє око" е трикутнику. Це ж однаково, якби ми шукали привидів у тій кімнаті, в якій живемо і знаємо все, що в ній є, — меблі, розвішані на стінах малюнки, наш одяг тощо. Та й історія релігій багато каже проти релігійности. Можна навіть сказати, що це спражня історія сліпого людського невідання, історія того, як люди, блукаючи в темряві, створювали собі фіктивні рятунки — усяких богів. Уже той факт, що їх було багато, тих богів та релігій, свідчить про відсутність будь-якого бога, а тим більше „єдиного" християнського. Справді бо, яка ж то „всемогутня сила" (а боги обов'язково „всемогутні"!), як вона не може примусити людей, своїх дітей чи рабів, визнавати себе в одному вигляді чи взагалі якось однаково? Чому бог у буддистів один, у мусульман — другий, у християн — третій? Навіть моє нове суспільне середовище, що з ним я сходжусь у любові до рідного краю й свого народу, визнає не бога взагалі, а тільки свого, „українського", бо навіть таких близьких богів, як московський чи польский, відкидає. Та й чому ці боги, поза отими тисячолітніми біблійними казочками ніяк себе ніде не виявляють? Правда, є такі „філософи", що кажуть, нібито „божа премудрість" виявляється в самих законах природи, але це тільки „слова-полова", як казав Фіранко. Нема ж, наприклад, ані однісінького історично засвідченого факта перемоги над смертю!

Це все ясно. І це знаю не тільки я, а й, наприклад, отаман Горобець. А тимчасом і він, соціял-демократ, отже й матеріяліст, ганяє своїх вояків на т. зв. польові служби божі. Чи, може, й він оглядається на більшість? Мабуть, що так. А це значить, що й боротьба за науковий світогляд у цьому середовищі тут неможлива. Отже, для мене це ще одно „табу". Грішка — бозя битиме.

… грудня 1918 р.

Мені не можна шукати Оксани! Хоч я тепер так близько біля неї, а не можу й на очі їй показатись? Ба більше: я мушу навіть берегтись, щоб вона якось не довідалася про моє перебування в цьому місті. А склалося це так. Коли я, нарешті, одержав перепуск до міста (перші три дні був так зайнятий на службі, що незручно було й просити), то зразу ж і розігнався був її шукати. Хотів був іти до адресового бюра, щоб там узяти її адресу. А перед тим — наче мене хто за язик смикнув — сказав про це дядькові Йванові, що от, мовляв, іду шукати свою дівчину. „Яку дівчину?" — подививсь він на мене здивовано, бо я досі нічого йому про Оксану не казав. „Оксану, кажу, дочку о. Харитона з нашого села, вона десь тут з матір'ю живе".. Дивлюсь — а він блим-блим своїми безбарвними очима, немов ця згадка чомусь прикра. Чи, може, йому, як і тим самарським повстанцям, не вподобалось моє залицяння до попівни? Так він же зна, що в цьому середовищі і з попами можна приятелювати! Але він не дав мені довго вгадувати. „Чи не того, питає, о. Харитона, що його вбили самарські повстанці?" — „Та того, кажу… А хіба що?" Тоді він подивися мені прямо в вічі з якимсь ніби докором, а потім почухав потилицю (певний знак його стурбованосте) та й каже: „А може б, ти, козаче, не шукав її, своєї біди;" — „Біди?" — витріщивсь я на нього, боронячи своє щастя. — ¦ І скажете ж отаке! Ми кохаємося з нею ще з села"… — „А ти її після вбивства того о. Харитона бачив" — „Ні", — кажу. — „Ну, так отож подумай добре. Небезпечно воно для тебе тепер признаватись до неї". — „Небезпечно?!" — „Авжеж. Ти ж слухай сюди!" Він знов подивився мені в вічі, а потім оглянувся навколо, чи хто не підслухає. (Ми стояли на шкільному подвір'ї, і повз нас вряди-годи проходили наші вояки). „Ти ж слухай! — мовив притишеним голосом. — Чи ти думаєш, що дочка й далі любитиме того, хто вбив її батька?" — „Та що ви, дядьку?!" — уже злякався й обурився я. — Мене ж там і близько не було!" — „Ну, то що! Упився чи не впився, а пили разом. Я тобі вже казав про „українських" делегатів, убитих у Самарчику, — що нам цього1 не забудуть. Тільки ж то були чужі люди, нікому тут за них особливо метатись. А це ж рідна дочка. Та й стара попадя навряд чи простить тобі це. А туґ же це й попів шанують"… — „Та шанують, я бачу"… — „Ну, так отож. А твоя дівчина чи ЇЇ мати візьмуть та й викажуть на нас"… — „Чому й на вас?" — здивувався я. — „А тому"… Він був завагався на мить, чи казати те, що мав сказати. Але, мабуть, потреба стримати мене від мого заміру переважила, і він сказав: „Ти там не був, а я був"… — „Були?!" Це мене, як громом, ударило. — „Був. Хоч і не вбивав., тільки коні на гарбі поганяв, а був. Чи я міг не послухати, як Молибога наказав?"

Отже, ми обидва були від цього злочину не так далеко, як я перше думав! І як я згадую тепер своє останнє побачення з Оксаною, то це видається мені трохи чи не прямою моєю участю в цьому вбивстві. Довідавшись тоді про присуд Самарського штабу на о. Харитона, я, стурбований долею коханої дівчини, вирішив піти до них додому і якось рятувати її. Я йшов левадами, щоб ніхто мене, повстанця, не побачив. А потім розмова в хаті при світлі лямпадки. Отець Харитін віщував про свою смерть, а я, знавши про присуд, мовчав… Мовчав, бо боявся за своє життя. Бо коли б я його попередив, усі б догадалися, що це я вчинив, той, хто „мостився до попівни". Мій землячок Лука Нагаєнко не завагався б це виявити. Отож я, довідавшись, що Оксана мала незабаром виїхати до міста на навчання в гімназії, тільки зрадів такому „щасливому" для мене виходові з скрути. Тепер мене сором бере за таку поведінку, але я, либонь, таки й, справді, не герой… Я ж і в повстанство встряв випадково. Якби не мій учитель Пилип Никифорович, то я б, напевно, в повстанцях не був, а вчився б собі далі так, як Гнат КуТько та інші мої товариші. Але трохи чи не так стала „борцями" й більшість із учасників боротьби. Людей цих, як і мене, справді, як ті тріски, закрутив вир подій. А коли вже людині нема повороту до-попереднього „легального" становища, то вона йде на все

__і стає навіть героєм. Тож і я хотів би тепер учинити якесь

геройство на користь України. А як випаде мені й загинути, то хочу, щоб це була отака „геройська", а не, сказати б, статистична смерть, коли після бою передають до штабу зведення про безіменну кількість загиблих…

Але повернуся до справи о. Харитона. З політичного чи якогось там іншого боку і я, і дядько Йван, таки винні, винні за злочин тієї громади, що до неї випадково належали, але суб'єктивно, перед своїм сумлінням — ні. Бо ні я, ні він не хотіли смертіи цієї доброї й нешкідливої людини.

Тільки ж це вбивство таки лягло непереборною перешкодою між мною і… моїм щастям. Ех, Оксано, Оксано! Невже ти, справді, не судилась мені?!

І який я знову став самотній! Навіть до матері на село не можу поїхати: там більшовицька влада.

… грудня 1918 р.

На базарі бачив одного селянина з с. Латаття і передав через нього листа до матері. Той селянин сказав, що Гнат Кутько став учителем у двоклясовій школі. Як то він живе тепер із своєю Галею? Цікаво, що й його теж фактично громадська думка примусила одружитися з селянською дівчиною, з якою він хоч і нагрішив., але ніколи б не одружився без такого тиску. Різниця між моїм і його становищем така: мене закрутив вир подій, а він покищо сидить, як „обиватель", і хоч Україні симпатизує, але за неї не бореться. Отже, не тільки селяни „саботують" нашу визвольну боротьбу, а й чимала частина інтелігенції. Чи не злякається Гнат, як передам я йому листа? Листа від ворога того ладу, що панує тепер у Лататті.

У кімнаті було холодно. Хоч у „буржуйці" щось там і тліло — якась потерть із вугілля, але гріва з того не було ніякого.

— „Горить, як сліпе дивиться", — з мукою подумала про грубку Агрипина Антонівна.

І ще щільніше загорнулась у свій грубововняний саморобний платок, замотала голову, обтягла ним плечі. До пліч же наче хто холодне залізо прикладав. Але сиділа вона таки біля грубки, присунувши до неї близько своє глибоке лозове крісло. У цьому своєму, як вона сама казала, „гнізді", Агрипина Антонівна завжди сиділа, — коли не поралась на кухні чи не вешталась за якимсь ділом по хаті. Розхитане від довгого вжитку, крісло від найменшого її руку ворушилось під нею, як живе, лущало в усіх своїх „суглобах", скрипіло. Немов так само хворіло на ревматизм, як і його стара господиня.

Агрипина Антонівна мляво рухала померзлими пальцями дротики: плела панчоху. І та панчоха, наполовину виплетена, лежала порожньою кишкою на ЇЇ колінах.

Сріблясті павині хвости наморозі на шибках притемнювали кімнату, і старій жінці мало допомагали навіть окуляри, зсунуті низько на носі — нитки погано бачила. Але цього світла, з намерзлих вікон, було досить, щоб Агрипина Антонівна, глянувши поверх окулярів., бачила саму себе в недалекому трюмо.

— „Лелечко! — подумала. — Як сова"…

Виразу набурмосеної сови надавав їй і отой невіковир-ний платок, і — особливо — очі, що їх вона післи загибелі о. Харитона часто ніби забувала відвести від „націленого" пункту. Не очі, а вставлений у два обідки повік застиглий жах…

Придивилась знов до ниток, ловила загублену петлю…

З того часу, як вона поселилася з дочкою в свого брата диякона Покровської церкви, усе життя її, здавалось, зосередилось не плетінні. Вона ніколи не розлучалась із якимсь там своїм плетивом — панчохою чи светером. (Плела здебільшого людям на замовлення, заробляючи потроху на життя). Навіть на кухні, коли варила обід, плетиво незмінно було в ЇЇ руках. Страва у ключ кипить, вона слухає те булькання, а її пальці швидко-швидко рухаються, нанизуючи на дротик нитку за ниткою. Здавалось, ця механічна робота замінила їй думки, почування, а сама вона — тільки додаток до того плетива, і дротики, блискаючи, смикають її руки, а не руки ворушать дротиками. Але то так могло тільки збоку здаватись. Насправді ж головне в неї було — ЇЇ думки. Думала ж вона про невеселе своє й доччине становище. Хоч їх і прийняв до себе її брат, але не можна було сказати, що рідня їм рада. Ой ні! Особливо невістка. Поки возили їй із села всяку всячину — кури, гуси, дійво, то була привітна, як ясочка, і родичалась радо. А тепер мало не випихала з хати, не раз натякала, що їм і самим тісно. Казала, що ЇЇ син Мишко не має своєї кімнати і через те не сидить дома, а все десь тиняється, інколи й на ніч не приходить.

Дгрипина Антонівна інакше пояснювала небожеве тиняння — безпутством. Він же був у гетьманцях, потім перейшов до російських добровільців., а тепер п'є та розпутствує. Тільки ж матері про це не казала, а мовчки „стискувалась", як могла, щоб якнайменше займати місця в хаті. Сиділа здебільшого в своїй кімнаті, що її займала разом з дочкою, намагалась бути в кухні тільки тоді, як там нема господині. А теплого часу, влітку, звичайно сиділа на веранді. З веранди було видно унизу Дніпро, що, як велетенський серп, охоплював місто, скеровуючи свої води повз круте узбережжя Потьомкінського парку й нижче біля села Мандриківки до Кодацького порога. Там десь на лівому березі, за фабричними димарями Нижнєдніпровського лежав шлях до їхнього с. Латаття, села, що в ньому вона вік звікувала. Була там господинею і пошану від людей мала…

— „Ні, таки недобра Ольга, недобра", — подумала знов

про невістку. — Хоч би вже дав Бог Оксані швидше закінчити гімназію, може б, Тоді влаштувалась десь учителькою на селі"…

Відчула, що наче трохи зігрілась. Звернула увагу на промінь сонця, просіяний крізь наморозь. Промінь ліг скісно в чорне дзеркало піяніна (єдиний їхній скарб, вивезений з села), а далі простягся на ліжко, рівно застелене ватяним ліжником, у великих, як латаття, зелених узорах. І цим блідим зимовим сонцем уже скористувалась Оксанина улюблениця — кішечка Нявка: жовтою статуеткою сиділа в тому сяйві й умивалась.

— „Ще, гляди, гості будуть"…

Прислухалась, чи не чути дзвінка, бо вона вже не дуже й дочувала. Гості — не гості, а Оксана от-от мала вже прийти. Треба б уже й обід підігріти, але й дуже рано не хотіла, щоб знов не прочах. А тепер же так трудно той гас для примуса добувати!

Старий будильник, що стояв на комоді, показував пів на третю. Але ніхто покищо не дзвонив.

— „Учителькою, а там, може, дасть Бог, і пару собі знайде, — думала мати далі, плекаючи, потайну надію. — Тільки ж поки була попівна, то всяке й залицялось, а тепер… А роки йдуть: уже ж їй незабаром двадцять буде".

Тривога за долю єдинної дочки була, кінець кінцем, найбільшою її турботою.

Нарешті задеренчав хрипко десь у сінях дзвінок. Агрипина Антонівна хотіла була швидше підхопитись, але з рук їй вислизнув клубок і покотився додолу. Кішка, бачилось, цього тільки й чекала. Стрибнула м'яким скоком з ліжка і закотила той клубок аж десь під ліжко. А стара жінка ще й окуляри, нахилившись, упустила, ще, гляди, чи не розбились, часом…

Отож поки мати повернулась, щоб іти відчиняти, а Оксана вже й на порозі стояла. Усміхнена, рожева з морозу, як, мовляв, червонобоке яблуко. А очі проти отого променя просто сяють.

Агрипина Антонівна опустилась своїм важким, обвислим, як м'яке тісто, тілом і, крекчучи, намагалась дістати з-під ліжка свій клубок.

— Бач, хотіла швидше, — гомоніла вже десь під ліжком, — так хіба ж за оцією пустухою поспішиш?.. Аж у куток закотила…

— Ха-ха! — засміялась голосно Оксана, причиняючи за собою двері й увіходячи в кімнату. — І чого було схвачуватись? Мені дядина відчинила: їй же ближче з кухні.

— Еге, ближче… А потім казатиме, що її турбуємо, що через нас не має спокою.

— Не казатиме.

Оксана кинула зв'язані поясочком, як у школярів-хлопців, книжки на ліжко, відсунула матір, а сама швиденько витягла той клубок разом з кішкою, впіймавши ЇЇ за хвоста. Притиснула м'якенький Нявчин пушок до своєї холодної щоки, так зігріваючи ЇЇ.

— Ах ти ж така! — гомоніла до кішечки. — Нащо ти моїй мамі отаку шкоду робиш? Га?

А потім знов до матері:

— Е, дядина сьогодні в доброму настрої. Сказала, що той галичанин знов приніс цілу гору сала. Для неї й для нас. Сказав, щоб поділились. Забіг, лишив сало й побіг, бо ніколи було до нас заходити. Просив передати привіт „панночці Оксані" і приобіцяв трохи пізніше до нас сьогодні зайти.

— Поручник Василик? — зразу зацікавилась Агрипина Антонівна.

— Та він же.

— Бач, а Ольга мені й не сказала. Ото, щоб собі більше взяти. Ну, вже й жаднюга!

— І чого він до нас унадився! — сказала Оксана про галичанина. — Учепився тоді, як я його спитала про становище в Самарському повіті, яка там влада, — та й ходить.

Агрипина Антонівна насторожилась.

— Не кажи так, дочко, — мовила напоумливо. — Не цурайся людей, бо знаєш, яке наше становище? Та й тобі не вік же дівувати. А він же старшина якийсь… Тепер, каже, керує розвідкою в Республіканському коші.

Оксана зареготалась.

— Ха-ха-ха! То ти його мені за нареченого ладиш? Вона кинула кішку на ліжко, в ту соняшну пляму, що

там була, і, вдаючи мову та рухи галичанина, заговорила:

— „Цілую руці пані добродійці! Я сі турбую, чи добре сі пані почувають"… Застебнутий на всі ґудзики австрійського мундура, — вона показала, як, від шиї вниз, — сухенький, як хрущик, з чорненькими вусиками, з циганського церою. Чистенький і солодкий, як цукерочка. І такий верткий, що й віку його не вгадаєш. Тільки лисинка, дбайливо зализувана, трохи зраджує його літа…

— Таке витіваєш! — роздратовано махнула рукою мати. — Людина чемна, освічена, різні мови знає.

— Тобі аби чемний та „руці" цілував…

— Та вже ж не такий, як наші лобуряки.

— Та не такий…

Оксана раптом посмутніла. На очі їй звівся один із таких лобуряк, той, що десь перебуває в самарських повстанцях. І такий нечемний, що навіть її, свою кохану дівчину, кинув ради революції. Син бідної селянки-удови з „їхнього" села Латаття, а такий відважний. І „руць" нікому не цілує, а милий, дорогий… А як він тоді запалився, як приревнував був її до свого товариша Гната Кутька! „Я його застрелю!"

— вигукнув. І вихопив револьвер. А тільки ж чи вона ще

його коли побачить? Стріпнула головою, струшуючи той смуток.

— Нумо краще обідати! — нагадала матері. Агрипина Антонівна похопилась: дитина ж голодна, а

вона… І пішла на кухню розігрівати обід.

Оксана аж тепер роздяглася. Зняла з голови сиву смушеву шапку-кубанку, що сиділа трохи набакир на її пишній кольору стиглої пшениці косі, скинула сивим же смушком оторочену бекешу, що робила її стрункішою, ніж вона, схожа на тілисту матір, насправді була. Такий одяг — ознака воєнного часу, коли сиві шапки й бекеші стали трохи чи не загально поширеним явищем серед військових і цивільних. І на жіночій моді це відбилось. Як була вже роздягнена, в самій гімназіяльній темнозеленого кольору сукні з чорним нагрудником та пелеринкою, підійшла до трюма і взяла переплітати косу.

Дивилась на себе в дзеркало. Отой раптовий смуток на спілку з хатнім затишком (якщо вже не теплом) зігнав уже з її щік рожевість, і на поблідлому обличчі, біля перенісся, стало помітніше її приємне, ніжне ластовиння. Зелено-мінливі як у русалки очі (так казав Василь), ще не одному могли подобатись, але… але під тими очима Оксана з прикрістю спостерегла якісь підозрілі синці. Під очима синці, а між широкими, гарними бровами зморшка смутку.

О, так, мати мала рацію: з неї вже дівка на порі. Зідхнула, ворухнувши повними грудьми достиглої дівчини. Грудям було тісно в нагруднику гімназіяльної форми. Ба більше: їй, „перерослій", навіть якось не личило вже бути в цій школярській формі, і вона не любила себе в ній. Тим то й тепер похопилась передягтися в сіру вовняну сукню, з чорними пілками та нашивками на рукавах, а ця сукня; робила ЇЇ статечнішою. Стала періста, як сіра ґава, але поважна, статечна. Піймала себе на думці, що трохи чи не ради приходу поручника Василика готувалась. Гм, може й так. Виразно ще не могла б цього сказати, бо десь же був іще Василь Роговенко, але…

А між бровами так і застигла гірка згортка її смутку. Коли мати внесла гарячу страву, що приємними пахощами запарувала на їхньому круглому столі, поставленому серед кімнати, Оксана сіла й стала мовчки їсти.

Раптом задеренчав дзвінок. Раз, удруге…

— До нас, здається, — підвела голову, прислухаючись,

— бо двічі…

Агрипина Антонівна хотіла була йти, та Оксана підхопилась швидше і, випередивши матір, пішла відчиняти. Незабаром Агрипина Антонівна почула за дверми чоловічий голос.

— Мамо! Дивися, хто прийшов! — уже веселим голосом гукнула Оксана, відчинивши двері. — Пан поручник.

Але в дверях сталася затримка. Поручник ніяк не хотів увійти поперед Оксани. Оксана теж, як господиня, хотіла вшанувати гостя, впустивши його поперед себе.

— Будь ласка, пане поручнику!

— О, ні, ні… Як таки можна!?

Кінець-кінцем, вони обоє досить комічно протиснулися разом, так, що поручник аж ніяк не міг — дарма що зібгався якнайдужче своєю дрібною постаттю, — щоб не торкнутися пишного Оксаниного бюста.

— Перепрошаю, перепрошаю! — загомонів він швидко, кланяючись якнайувітливіше перед молодою господинею уже в кімнаті. — Вийшло досить комічно, хе-хе…

А потім ураз згадав, що в хаті є ще „важливіша" господиня — Оксанина мати, і він аж підскочив, обертаючись на ¦одній нозі до неї. Стукнув уміятно чоботом об чобіт, дзенькнувши острогами, і зігнувся перед старою в глибокому поклоні.

— Кланяюсь і цілую руці пані добродійці! Перепрошаю, що перебив обід! Але я, прошу пані, людина військова і своїм часом вільно не розпоряджаюсь.

У лівій руці він мав кашкет, а під пахвою паперовий верчик.

— Оце ось заніс вам, — він поклав той верчик на стіл.

— Це трохи печива до чаю. А вранці, як пані, мабуть, знають, я заніс вашій братовій трохи солонинки… Перепрошаю! — скинувся він. — Сала, по-вашому! Але там і для вас, поділіться самі. Воно ж теперь не так легко з харчами.

— Дякую, пане поручнику, дякую! — догідливо метушилась, як могла при своїй тілесній розвезлості, Агрипина Антонівна. — Та роздягайтесь, будь ласка! Хоч воно наша „буржуйка" й не дуже гріє, але, може, з'їсте трохи гарячої страви, — то й зігрієтесь.

Поручник розсипався в подяках, але таки скинув свою синю австрійську шинелю, лишивсь у самому мундурі, застебнутому, справді, під саме підборіддя. На комірі мав петлиці галицької української армії. Без шинелі здавався ще дрібнішим на зріст, був худорлявий у фігурі й на виду, дбайливо підголені й підстрижені чорненькі вусики п'явочками обрамлювали горішню губу, а з-під тієї губи — як говорив блискали білі зуби, один золотий. Чорне волосся було так гладенько причесане, що блищало, як чорне пляшкове скло. Та й увесь він був чистенький, чепурненький, справді, як та цукерочка. Проходячи повз трюмо, він мигцем глянув у нього, перевірючи, либонь, свій туалет. І залишився, видимо, задоволений собою.

Дякуючи, кланяючись на всі боки — то до матері, то до дочки, — він нарешті сів до столу. Справді бо: чому б йому й не сісти? Людині ж взагалі, отже, й чоловікам, — він дозволить собі висловити цю думку, — властива любов до родинної атмосфери. Ще колись, як жінка сама, може, десь — він перепрошає — в печері творила родинне вогнище, до неї приходив чоловік-мисливець, шукаючи тепла й затишку. А як узяти їх, сучасних чоловіків, що ось уже которий рік товчуться по фронтах, то їхнє становище майже, нічим не відрізняється від становища отих безпритульних пращурів. Вони ж теж, сучасні військовики, відпочивають тільки по випадкових притулках, а справжнього хатнього затишку майже не бачать…

Агрипина Антонівна наставилась іти на кухню, щоб принести й гостеві гарячої „юшечки". Поручник, зрозумівши її замір, підскочив з місця, щоб „запротестувати". Якщо пані добродійка мають на увазі його, то хай, з ласки своєї, не турбуються: він зовсім не голодний, йому б тільки трохи побути в родинній атмосфері. Ну, і має ще одну справу…

Агрипина Антонівна зробила на виду ніжну усмішку. О, якщо й справа є, то тим більше, — вони його не пустять від себе так скоро. І таки пішла на кухню.

Поручник знов сів на соє місце і говорив далі самій Оксані на розпочату тему. Він підносив уже тепер вагу сучасного морального шлюбу, його значення для „ушляхетнення" людини, особливо чоловіків, отих — він злегка посміхнувся, зібравши дрібні зморшки навколо своїх чорних і блискучих, як дві намистини, очей, — отих здичавілих на фронтах шукачів родинного вогнища.

Оксана слухала й думала з тугою про те, що навіть якщо він має щодо неї якийсь поважний замір, то до мети не так скоро дійде: дуже вже здалека починає. А крім того, чи він же їй до пари, оцей хрущик? їй, „дівці у тілі", як сказав був якось про неї ще в с. Лататті церковний сторож дід Варстоломей.

Та поручник, всупереч отому Оксаниному передбаченню, пішов швидше до „мети". Він сказав:

— Між іншим, мій ідеал — щоб моя майбутня дружина грала… як ви оце…

І кивнув головою на піяніно.

— Дозвольте прийти до вас якось увечері послухати…

— Та як там я граю! — сказала Оксана. — Але будь ласка…

Увійшла Агрипина Антонівна з стравою. Поручник знову підскочив, щоб дати змогу „пані добродійці" зручніше поставати тарілку на стіл.

— Ах, пані добродійка таки несуть? Ну, навіщо? Я ж сказав, що неголодний… Ну, коли вже принесли, то… щиро дякую, цілую руці…

Сонце перенесло вже свій промінь на стіл, на його білу скатертину, просвічувало струмочки пари, що йшли з тарілок, як ясні веселочки з гнізд. Здавалось, ніби й у кімнаті потеплішало від тієї пари. А може й від приязні, що, бачилось, так гармонійно поєднала трьох приявних людей: матір, дочку і… зятя. Картина таки, дійсно, склалась ідилічна. І ця картина остаточно скорила поручника Василика: він почав їсти. Мовляв, для товариства, щоб і господині їли. Попробував — і похвалив „росіл".

Агрипина Антонівна зауважила обережно: — Росіл? У нас „росолом" називають воду, що в ній солять огірки. А це юшка… Картопляна. Тільки й картоплі тієї рідко…

Поручник почав казати про деякі розбіжності і в мові, і в звичаях між українським „сходом" і „заходом", але це з часом зітреться, зникне. Головне, що цей росіл… він перепрошає: „юшка" — йому смакує…

Оксана бачила в дзеркалі йото спину, зализану дбайливо лисинку і… якісь нелриємно-хитливі — як їв — вуха. Щоб відвернути свою увагу від тих вух, спитала:

— А що ж ви, пане поручнику, мали нам сказати? Ви натякнули на якусь справу…

Ах, так! Це ж головне, ради чого він цим разом заскочив до них. Справа важлива. Він перепрошає, що, може, завдасть їм болю, бо це торкається передусім їх… власне, пам'яті дорогої їм людини. Та коли вже вони свого часу втаємничили його в цю справу, то він може думати, що має на таке втручання право. Крім того, це й загальна справа, його козаки їздили на розвідку під Самарчик і піймали, як казали давні українські козаки, „язика". Інакше сказати, піймали одного більшовика, хоч і українця з походження. Він поручник Василик, сам його допитував. Довелося — він перепрошає — і в морду бити, це справа війни, в ній нема сантиментів…

Оксана уявила: такий чистенький, отака лякована цукерочка — і в морду б'є, б'є з хижим вишкіром отих гарних зубів… Б'є тими руками, що ними бере й руки дам, як їх цілує. Б'є таких селянських хлопців, як і той… „лобуряка", що його вона (ох, це правда!) ще любить.

Не гудила поручника за це, тільки подумала так, бо розуміла, що на війні не можна інакше. Згадала ще поширену серед наддніпрянців думку, що галичани особливо надаються на жандармську й розвідкову службу, така вже у них вдача, мовляв, як у жидів, що так добре „обслуговували" більшовицьку „чеку". „Галичани — це наші українські жиди".

А поручник оповідав далі. Казав, що він до таких хахлів, як отой пійманий, особливо немилосердний. Це — він перепрошає — худоба без національної свідомости. їх треба бити, щоб навчити любити свою батьківщину. Вони ж хочуть тільки панську земельку загарбати, а про Україну їм байдужісінько. Вони не тямлять того, що нація повинна мати і своїх „дідичів", і свою буржуазію. Якщо своїх панів не буде, то прийдуть чужі, бо закони соціяльвої структури не допускають порожняви. Український народ не може існувати тільки як нація „дядьків". Але пані можуть запитати: чому ж він з такими поглядами повставав проти українського гетьмана? Це, прошу вас, не був український гетьман, він повертав на Україну чужих панів і проголосив федерацію з Росією.

— Але що ж ви, пане поручнику, випитали в того більшовика? — нагадала ще раз Оксана.

О, він зараз скаже. Це, так би мовити, сос" до того, що він оповість. Щоб краще розуміли його поведінку. Виявилось, що той більшовик із їхнього села… з села Латаття. Парубійко з острішкуватим чубом, справжня бандитська морда, на прізвище Лука. Нагаєнко. Чи котрась із пань знали такого?

Ні Агрипина Антонівна, ні Оксана нікого з лататтян із таким прізвищем не знали.

… Ну, то менше з тим. Але він його допитував про вбивство о. Харитона. І чи пані знають, що більшовик про це сказав? Каже, що його вбили лататтянський учитель Стовбур та семінарист Василь Роговенко. Цих пані, напевно, вже знали: це ж інтелігенти, люди з їхнього середовища.

Агрипина Антонівна скинула поглядом на дочку й побачила, що в тієї заблищали на очах сльози, а ЇЇ зблідле лице раптом густо почервоніло. Щоб приховати ці „симптоми", Оксана низько нахилилась над тарілкою.

Але поручник Василик не заважив цього, бо чемність не дозволяла йому звертатись у розмові до дочки, ігноруючи матір: він, як говорив, дивився переважно на „старшу пані".

Наплив болючого чуття на згадку про страшну родинну катастрофу і поєднання з нею, з тією катастрофою, цих колись, справді, близьких до них людей не дозволив і Агрипині Антонівна зразу відгукнутись на останні Василикові слова.

— Звичайно, ми знали обох, — ¦ нарешті вимовила вона, перемагаючи біль. — Але серед тих переодягнених старшинами більшовиків, що взяли о. Харитона… взяли на смерть…

Сльози й їй бризнули з очей, і вона не могла далі говорити.

Зайшло прикре напруження, мовчанка. Агрипина Антонівна плакала, Оксана ще дужче нахилилась над тарілкою, хоч і не їла.

Поручник Василик схопився з місця, заспокоюючи паніматку.

— Я перепрошаю, що довів до такого… Але пані самі мусять розуміти, що мені ці відомості потрібні для слідства. Я дуже перепрошаю.

Він сам, бачилось, хвилювався і навіть витяг хустку, щоб витерти спітніле чоло чи що. Та коли Агрипина Антонівна трохи заспокоїлась, він спробував доказати її думку до краю:

— Отже, пані хотіли сказати, що серед тих, що були попередягані гетьманськими старшинами, не було ні вчителя Стовбура, ні семінариста Роговенка? Чи так?

— Так.

— Серед тих, що брали, їх дійсно, могло не бути, — але чи не було їх і серед тих, що… що разстрілювали? Я перепрошаю, що говорю про це, але повірте — це мені потрібне. Там за селом, у тій балці… Як там вона звалася?

— Дмитрохова.

— У Дмитроховій балці вони могли бути. Можна уявити таке: їх приїхало більше, в село поїхали тільки ті, що попередягалися, а решта чекали за селом. І потім, панотця підставили під кулі його односельців, щоб ті доказали свою „революційність". У них звичайно так перевіряють одні одних. Але я зумію випитати в того бандита докладніше. Я спеціяльно для цього зберіг до которого часу йому життя. І якщо пані хочуть, я можу запросити вас на один з допитів, щоб на власні вуха почули…

Агрипина Антонівна цілком перелякалась, і „пан поручник" показався вже її жіночому серцю страшним: він же обертався в такому страшному — бійках, крові, розстрілах… Взяла просити за себе й за дочку не робити цього. Бог з ними, з тими лихими людьми. Нехай їх Бог покарає на тому світі, якщо вони Таке вчинили. Говорила ввесь час крізь сльози, що просто заливали її лице; її хустка була вже геть чисто мокра. А в очах стояв отой оправлений повіками застиглий жах.

Оксана глянула на матір і скрикнула:

— Та не дивись так, мамо! Це знов…

А поручник Василик говорив далі про справу. І хоч зводити їх із „бандитом" відмовився, але обіцяв розслідувати справу до кінця. Уважав це за свою глибоку повинність. Ця справа мала тим більше значення, що торкається вбивства не звичайної людини, а священика. Він сам син священика і вважає, що в масах треба підтримувати авторитет духовного стану. Духівництво, обидві українські церкви, повинні відіграти важливу ролю в будуванні української держави, допомагаючи тримати ці маси в покорі. Тож йому треба за допомогою впійманого бандита впіймати й тих двох — учителя й семінариста…

Оксана відчула, як серце її почало несамовито битись, голова пішла обертом. Василь… її Василь міг убити її батька! Того батька, що, здавалося, й сам шанував, він же так уважно слухав його „філософські" висловлювання… Та й почуття рідности через любов до неї у нього повинно б бути. Вона ж любила його матір, просту селянку. На пам'яті їй стало її останнє побачення з Василем, як він уночі був прийшов до них. Він, справді, був тоді якийсь неспокійний і чомусь наполегливо підганяв, щоб вона швидше їхала до міста вчитись. Отже, мабуть, знав про присуд, а хотів, урятувати тільки її. Це був доказу, що він її любив, — але чи можна, люблячи дочку, готувати смерть її батькові? І як їй любити вбивника її батька? Та ще більше отерпло їй, тіло, як вона уявила Василя впійманого, у руках оцього… страшного галичанина. Боже, невже їй судилося пережити ще й цю втрату!?

Коли поручник Василик пішов, Агрипина Антонівна, все ще з очима, повними сліз і жаху, звернулась до дочки:

— Викинь його з голови, дочко, того Роговенка! Бо батько й на тому світі плакатиметься на тебе…

Оксана мовчала. У голові їй, стояв тепер якийсь туман. І в тому тумані слабкеньким вогником не так горіла, як гасла її надія на поєднання з коханим. Здавалось, що поручник Василик присипав попелом той вогник, щоб він швидше згас. Відчувала, що Василик цілком чужий її серцю, але… Вона просто боялася засирати в дальше майбутнє.

Щоб не слухати материного плачу й докорів, вийшла з кімнати до спільної в їхньому домі вітальні. Та, побачивши Дядину, що біля чогось там поралась, вийшла бездумно на веранду, у холод зимового дня. Неодягнена, зразу здригнулась від того холоду: він, мов ножем, пройняв її всю. Зціпила зуби в упертій напрузі і так стояла. Перед її очима, по схилу тори розкинулось місто, блищали проти холодного сонця крила дахів, шиби лисніли фойєріверками, яскріли. Але вона нічого не бачила.

Невже його рука могла звестись на ЇЇ старенького батька? — гарячково бились її думки. — Такого доброго батька? А може його примусили, як це припускає й поручник Василик? Тільки ж і в такому разі батькова кров мусить бути на його руках!

Стурбована Агрипина Антонівна виглянула, злякана, на веранду.

— Бог з тобою, дитино моя! Ти ж простудишся! Чи довго до лиха? Оксана так само мовчки повернулась до хати.

На вигін, що відкривав вигляд на Дніпро й далечінь його лівого берега, вискочило двоє незвичайних верхівців. У синіх козацьких жупанах, у шапках з довгими шликами, що матлялись, як порожні ворки; шаблюки, як гадюки, обвивали широкі червоні шаравари, били коней по боках.

Під одним, довговусим, кінь сивий, у яблуках, під другим, молодим, — вороний, як галка.

Вискочили — й спинились. Сивий у яблуках аж цапки з розгону став, як верхівець натяіг раптом повід. А потім заграв на місці ногами, затанцював., кришачи підковами кригу, і вона скалками-іскрами прискала з-під його ніг.

— Ну-ну, не пустуй! — поплескав старший верхівець огиря по шиї, заспокоюючи; його простуджений бас ворухнув пишні вуса. — Здається, десь тут…

Це вже була думка вголос, слова, сказані до себе і, почасти, либонь, до молодшого товариша.

Справді, далі нічого було їхати: напереді порожній вигін, а за ним тільки білий брус т. зв. пот'ьомкінського палацу, остання будівля над берегом Дніпра.

Роззирнулись навколо. Не тільки на вигоні, а й у поблизьких, прикучерявлених засніженими кленками вуличках було дуже тихо. Остання перія міста позачинялась віконницями, позатягалась прогоничами, позамикалась замками в своїх будиночках, щоб, здавалось, не чути й не бачити того, що діялось у нижній частині міста, там, де стирчали заводські димарі, де перетинав Дніпро залізничний міст, звідси, здалека, згори видний, як розтягнута гармонія.

Неприємне було все те, що діялось там. Там щось кипіло, клекотало усі ці дні, щось тривожне й небезпечне. Краще позаплющувати очі й позатуляти вуха…

Тож верхівцям ні в кого було й спитати, де живе той, що його вони шукали. Знали, що десь тут, а де саме…

Довговусий повернув коня ліворуч, його товариш поїхав за ним. Спинились перед чепурним будиночком з мезоніном. Той будиночок був на всю перію найяскравіший, і через те, ймовірно, у ньому й жив той, кого вони шукали. Бо той чоловік сам був на це середовище незвичайний, і це вони знали. Але й цей будиночок теж був з усіх боків позамиканий, залізними ґратами на вікнах заґратований, а від рогу вулиці ще й високим, просто фортечним частоколом, з колючим нагорі дротом, відгороджений. Отже, до нього, бачилось, ані приступу.

Та верхівці знали, що частокіл, замки й ґрати — якщо тут жив той легендарний чоловік — не проти них наїжені.

Вусань ізскочив з коня, брязнувши острогами, передав повід молодшому товаришеві, а сам вибіг на ґанок домика і подзвонив — смикнув колодочку на дротині. Дзвінок приглушено загомонів десь у глибу дому, але, очевидячки, не збудив нікогісінько. Вусань потяг за колодочку вдруге.

По якомусь часі за дверима зачовгала хода, одна дверина беззвучно відхилилась, на розтяг середовоіго ретязка, а в щілині засвітилась пара дівочих очей. Очі дивились на незвичайного верхівця злякано.

— Я отаман Кривошлик, — брязнув острогами і гримнув басом вусань. — Хочу бачити професора Яворенка.

Дверини знов стулились, прочовгала вглиб дому хода, і за дверима запанувала знов непорушна тиша. І так тривало хвилину, дві, три… Очевидячки, мешканці дому не виявляли ані найменшої пошани до пишного козарлюги на ґанку.

Козарлюга смикнув себе нервово за вуса, хляснув нагаєм по своєму зеленому сап'янці. Це ж бо вже чорт-зна що таке! З ним, з отаманом „Запорізької Січі", розмовлять через ретязь! Зачиняють двері перед самісіньким його носом! Та йому треба тільки рукою махнути — і сотня козаків… Але потім схаменувся. У глибу його душі ворухнувся сумнів., чи послухали б його козаки, якби він послав їх проти того, хто так пильно охороняв себе частоколом, колючим дротом, ґратами на вікнах, ретязками на дверях та мовчазним усамітненням. Він, отаман Кривошлик, не абияке цабе в сучасних подіях, але професор Яворенко, мабуть, таки більша персона. Професора ж уся Україна знає, як охоронця скарбів давнього Війська низового запорізького, зібраних у його славнозвісному музеї. Та й не тільки Україна… Він же самого царя Миколу II, як той під час війни, 1915 року, приїздив До Січеслава, почастував викопаною в запорізькій могилі горілкою!

Отже навіть, з царем був професор за панібрата, а це не жарт!

Аж ось нарешті двері знов відчинились, уже без ретязя, широко, і в півтемряві сіней-коридору забовваніла невеличка, сухенька постать самого професора, накрита наопашки пальтом з кенгуровим коміром.

— Чи до вас можна, батьку? — чемненько, мовби перед тим нічогісінько прикрого в його серці й не було, пробасив, виструнчившись, козарлюга.

— Та можна ж, можна, — обізвавсь професор високим, майже фальцетовим, але приємно-співучим голоском. І виступив з півтемряви назустріч, придивляючись крізь сині скельця окулярів до незвичайного, але, очевидячки, бажаного гостя. — Заходьте, будь ласка! Про отамана Кривошлика я вже чув, аякже. Тільки не думав, що в вас такий басило. Аж дівчину, мою наймичку, перелякав. „Щось, каже, таке, як бугаяка". А вона в мене з села, несмілива. Я все беру наймичок із села, щоб нашою мовою балакали…

Кривошлик крехнув задоволено, пустив голос іще нижче.

— Та знаєте, батьку, на похмілля трохи. Люблю, не вам кажучи, оковиту.

— Любите? Хе-хе… 0і, козами ще й не так горілицю дудлили! Прошу ж до хати! Будьте гостем дорогим!..

Кривошлик махнув рукою з нагаєм назад себе — на другого козака.

— Мій джура. Чи й йому дозволите?

Професор сказав., щоб джура прив'язав коні до залізної хвірточки, а тоді й ішов.

Джура зіскочив з коня, прив'язав свого й отаманового, а тоді й собі збіг бадьоренько на ґанок. Професор пропустив їх обох у коридор.

Але тут отаман Кривошлик здивовано спинився: прямо на них, з правої стіни, з-над сходів, що вели до мезоніну, їхав… Бульба з синами. Коні, як змії, на старому Бульбі біла з червоним шликом шапка, на руках перстені із справжніми, в малювання вмонтованими самоцвітами. Самоцвіти яскріли у денному світлі, що продиралося крізь ґрати на вікні.

— Ех, та й добре ж ви придумали, батьку! — похвалив отаман, кивнувши головою на Бульбу з синами. — Як живі…

ї оглянув себе та джуру, чи й вони так виглядають: виходило, що так.

Професор пояснив, хто це намалював. Пішли далі. На лівій стіні коридору теж був намальований козак. Професор пояснив і це малювання: що означає образ та хто малював.

Увійшли до світлиці, повної музейних речей, а серед них найбільше було старовинних годинників, картин та книг. І професор зразу ж заходився пояснювати все це, з великими подробицями щодо походження кожної речі. Самі гості насамперед звернули увагу на образ козака, пораненого в бою (з перев'язкою через чоло, крізь яку просочувалась кров). Цей козак був намальований трохи незвичайно, бо на половині дверей, не тих дверей, що були в професоровій хаті, а перерізаних упоперек, узятих із якоїсь іншої хати і тепер повішених, як картина.

Іскорки сміху заграли в професора за синіми окулярами, як він почав історію цієї картини оповідати. Цього козака намалював один мадяр у мешканні московского багатія (такого то). Але чи міг він, професор Яворенко, допустити, щоб козак перебував у московській неволі? Якось, як господаря не було дома, він, змовившись з одним українським патріотом, покликав теслю, і той відпиляв половину цих дверей, з намальованим до пояса козаком. Пізніше багатій узяв з них за це чималенькі гроші, але козак оце тут тепер, на своїй батьківщині. Він же, професор Яворенко, ні з ким не церемонився, як треба було щось музейне придбати. От чи вони, гості, чули про князя Урусова? Це московський панюга, що має величезні маєтки, десятки тисяч десятин, на колишніх вільностях війська запорізького і через те, мабуть, ще до революції став був трохи чи не українським патріотом. У всякому разі висловлювався за федералістичну перебудову Російської імперії. Так він у нього взяв обманом дві скрині арабської роботи, з інкрустаціями із словної кістки, — тепер стоять у музеї. Обман у такій справі — не гріх, бо він же не для себе, а для музею бере, для: громадського користування. А чи знають вони, як це було?

Іскри сміху ще більше заграли в професора за синіми окулярами, біленька ватка невеличких, але опущених по-козацькому вусів полізла вгору на сухенькому видочку.

Їхав він у Котівку, до князя в гостину, коли дивиться — їде селянин і везе на гарбі незвичайні скрині старовинної роботи. — „Куди?" — спитав у того селянина. — „До князя Урусова"… — „Так повертай назад, — сказав професор, — вези ці скрині в „губерню", до музею… Це князь звелів так сказати"… І селянин відвіз аж до Січесліава.

— Отаке то, мої любі добродії! Доводиться на всякі способи братись, щоб щось для музею придбати…

Отаман Кривошлик кивав головою, притакуючи, стверджуючи „законність" і таких способів, якщо мова про музеї, особливо козацької старовини.

— А оце знаєте, звідки? — показав професор рукою на годинник у стилі рококо.

Гості, звичайно, не знали. Професор пояснив.

— А оце знаєте, що?

Гості теж не знали. Професор теж пояснив.

— А оце ось?..

І пояснив:. Довгенько так вони гомоніли, не присідаючи, переходячи з кімнати до кімнати. Гості не мали змоги навіть шапок десь покласти, тримали їх у руках, великі, як цілі ягнята, джура держав свою обіруч. Балакучість професора Яворенка була, здавалось, така ж невичерпна, як і його збірка музейних речей. Крім того, він приобіцяв повести гостей ще до самого музею, отам справжні дива… Там є, наприклад, одна люлька-череп'янка…

Отаман Кривошлик почав занепокоєно скидали очима на джуру: усього цього було трохи більше, ніж вони потребували. Наприклад, їх зовсім не цікавили скрині арабської роботи, рококові годинники тощо. Та перейти на іншу, ближчу до їхьної справи тему було не так легко: професор гомонів і гомонів своїм співучим голоском.

Нарешті отаман Кривошлик сказав джурі, щоб пішов поглянув на коні, чи не позаплутувались у поводи. А сам узяв та й сів безцеремонно в якийсь музейний чи не музейний фотель і спробував заговорити про свою справу.

— Чекайте! — тим же веселим тоном перебив його професор. — Ви ж спочатку розпишіться б мене. У мене ж для історії всі знаменитості розписуються. Цар Микола другий розписався, турецький міністер освіти… Ну, й ви ж не абияка парсуна… Розпишіться, будь ласка!

Він вийняв із шухляди свого письмового стола чималий аркуш доброго паперу й показав перо та чорнильницю на столі.

— Сідайте ось тут — і розмахніться по-козацькому… Та тут отаман Кривошлик із свого боку запротестував.

Як? Щоб він, отаман Кривошлик, розписувався сталевим пером! Козаки ж розписувалися тільки гусячим! А як саме тут повернувся від коней джура, то отаман і звернувся до нього по перо. Виявилося, що джура спеціяльно для отамана возив гусяче перо, сховане в обводі шапки.

І Кривошлик написав:

„Грицько Кривошлик, отаман славного непереможного куреня „Запорізька Січ".

Поки він писав, джура, молодий ще хлопець, стояв, повний пошани до свого отамана, із шапкою напоготові, щоб як той скінчить, сховати перо знову.

Як уже було по процедурі розписування, отаман Кривошлик похопивсь заговорити про мету свого приїзду. Він сказав, що його курінь, разом із свідомими й активними українськими патріотами міста Січеслава, хоче влаштувати параду. І от для цієї мети вони хотіли б позичити в його музеї деякі запорізькі речі — одяг, зброю, пірначі, а для самого отамана Кривошлика — одну булаву. Мета паради пропаґандивно-романтична: треба в масах розбудити призабуту красу давнього козацтва, щоб люди завзятіш воювали за Україну. Так думає не тільки він, отаман Кривошлик, а й галичанин Василик як один з керівників Республіканського коша, далі лікар Юхим Павловський і інші.

За синіми скельцями професорових окулярів пробігла мишкою тривога, його скарби могли вислизнути з його рук! Бо де гарантія, що ніщо з узятого не пропаде? Може ж статись так, як колись на бенкеті в шведського короля Карла XII… як запорізці, що їх привів до короля Карла ХіІІ Кость Гордієнко-Головко, поховали собі в кишені ті срібні ложки, що ними їли. Поховали і взагалі загирили, не зважаючи на протести розпорядників бенкету, зокрема гофмаршала…

Оповідав про це професор із своєю приємною посмішкою і трохи чи не з похвалою на адресу „завзятих козаків", але… але за своє добро таки потерпав… Може ж пропасти ні за цапову душу!

Отаман Кривошлик узяв запевняти, що все він візьме на свою відповідальність. Погодились, кінець-кінцем, на тому, що професор мав видати для нього, для лікаря Павловського і ще декого з поважних і довір'я гідних людей.

— Щодо рядових козаків, то їм треба в кравців пошити отакі, — професор підійшов до одного невеличкого малюнка на стіні, — як оце, куртасики. Бачте, коротенькі, зручні в бою. Жупани не завжди добрі для такої мети…

— Куртасики, кажете?

— Еге, так вони звуться. Один молодий козак у Рєпіна на картині „Запорожці пишуть листа турецькому султанові" одягнений у такий жупанок: я йому порадив…

Як справи, нарешті, скінчили, професор запропонував був гостям поснідати, навіть пішов був до якоїсь кімнати, гукнувши дівчину-наймичку, але отаман відмовився: ніколи. Справ же у нього тепер, у зв'язку з готованою парадою от поти!… І вже прощаючись із професором, отаман Кривошлик сердечно подякував йому за охорону пам'яток і традицій славного низового війська запорізького.

Професор вийшов за ними аж на ґанок, у своєму „кожусі" (як він називав своє на лисячому хутрі пальто) наопашки, що його й у хаті не скидав, бо було не досить тепло.

Кривошлик потиснув наостанку господареві руку, жвавенько збіг із ґанку і, ставши в стремено, по-козацькому закинув своє огрядненьке тіло в сідло. Застояний кінь узяв з копита, та отаман не дав йому зразу ходу, здибив його, щоб похизуватись перед професором козацькою верхоїздою. Огир став цапа, вигнувши вгорі красовито лебедину шию, а тоді, відчувши попуск повода, стрибнув легким стрибом і пішов далі рівною риссю. Отаман тільки встиг ще раз оглянутись, махнув величнім жестом назад до професора і зник за рогом.

Джура поїхав його доганяти

Професор Яворенко подивився з цікавістю на молодецькі „витівки"' отамана Кривошлика, вийняв із-під „кожуха" свою маленьку ручку і теж помахав на прощання. А як уже обидва верхівці зникли за рогом, глянув на небо, що починало просіювати дрібний сніжок на мерзлу землю, а потім здригнувся від холоду і похопився сховатися в свій мовчазний будиночок, — за ретязь, за ґрати, за частокіл з колючим дротом сховалась його дрібненька, трохи пригорблена постать.

Надворі ж так непривітно, холодно, і такі десь там небезпечні події відбуваються! Краще їх не знати, хай їм грець!

А в нього ж дома так затишно і такі приємні скарби дружною сім'єю оточують його. І, мабуть, йому й на думку не спадало, що історичне козацтво навряд чи було таке спокійне, як у його музеї.

Була неділя, теплий день, з розталлю. З дерев та карнизів будівель капало майже по-весняному, під ногами чвакала руда снігова джурджа, а на хідниках та мостинцях снігу майже не було.

А над усім цим, над безлистими мокрими, наче скупаними, деревами яскріло золоте сонце, блакитніло ніжно-шовкове небо.

Добрий святковий настрій стояв у повітрі і, здавалось, виповнював собою серця всього живого — людей, що повиходили з своїх мешкань-закапелків, голубів, що круглоголовими ляльками сиділи на порталі історичного музею ім. Поля, прикрашували його, як разок намиста…

Деякі голуби під таким сонцем пробували вже навіть буркотіти до своїх голубок. Десь, не завжди видні, вицвірінькували горобці.

Самий будинок музею, білий, із широкими, відкритими проти сонця сходами, ніби очолював цей осяйно-бадьорливий настрій. Він стояв на найвищому пункті міста — на Соборному майдані, посередині, решта будівель з пошаною розступалась перед ним на чималу відстань. Навіть собор, що його закладала цариця Катерина II разом з австрійским цісарем Францем-Йосифом і що мав, за задумом, „перевищити" собор св. Петра в Римі, відсунувся назад. До революції перед самим музеєм стовбичив пам'ятник цій „вражій матері", що „край веселий, степ широкий та й занапастила", — стовбичив на високому п'єдесталі і постійно нагадував нащадкам про наругу, заподіяну славному низовому війську запорізькому, від цієї „невінчаної" коханки багатьох фаворитів. Ба більше: це ж через неї полтавці-„галушники" ще й досі „січеславців" „невінчаними" називають, дражнять.

Тепер цей пам'ятник лежав „повалений у порох" під п'єдесталом… Так помстилися нащадки над тією, що зруйнувала славну Січ Запорізьку і так знеславила ввесь край.

І оце такий день і таке вигідне місце вибрав отаман Кривошлик для паради. Січовики мали пройти повз історичний музей вниз Катерининським проспектом (ця ганебна назва ще залишилась!) уздовж високих рівнобіжних грив акацій, що творили бульвар аж до кінця проспекту, десь біля вокзалу.

На широкому ґанку музею, обрамленому античними колонами, стояли професор Яворенко та отаман Кривошлик із своїм штабом. Професор полискував проти сонця темно-синіми окулярами, білів ватяними вусами та сивими висками, видними з-під чорного, як у ксьондза, пояркового бриля. У доброму лисячому „кожусі" з кенгуровим коміром, його дрібна постать скидалася на ляльку, сховану в щось тепле. І йому, справді, було цього дня не холодно. Тим він аж сяяв щастям та радістю. Та й ще б пак не радіти! Це ж він, зберігши в музеї дух і реліквії давнього козацтва, допоміг тому козацтву ожити!

Здавалось, усі ті шаравари, жупани, шапки, що десятками чи більше років лежали приладі пилом та притрушені нафталіном, ураз повиповнювались здоровими тілами, патріотичними душами й пішли тією землею, де колись ходили славні запорізці. Ходили, а також гарцювали на конях, змагаючись із вітром степовим, відстрілюючись від татар чи переслідуючи їх, стежачи в небі за ширянням орлів-клектунів. Зокрема так чинив один із них — Глоба, власник того хутора („зимівника") над річечкою Половицею, що на його місці виріс пізніше промисловий велетень Січеслав. То ж йому, тому Глобі, поставив професор Яворенко кам'яний надгробок у міському саду, викарбувавши: „Запорожцеві Глобі, засновникові саду". На жаль, той напис ще був московською мовою… Отож там, у глибокій долині, де ще й тепер були болотяні рештки Половиці, стояв Глобин вишнячок, можливо, були й яблуні, сливи та груші. А що вже колючі терни, то, напевно, щіткою обростали зимівник. Але від того „родючого дерева" й 'тернів тепер уже й сліду не лишилось, замість них росли тепер високі акації та кучеряві клени, утворивши стрункі алеї, з притрушеними чистим пісочком стежками, а по тих алеях лунала досі переважно московська мова.

Лунала досі — це так. Та сьогодні, бачивши потужну ходу воскреслого козацтва, не один, мабуть, помосковщений нащадок згадав своїх славних предків і спробував пригадати їхню мову, а справжні москалі, напевно, трохи „по-прикушували язики". Бо це ж ішла сила, не тільки краса!

А там, де діє сила, і „мужицька мова" може музикою залунати!

Ось вицокує підковами по мостинцю передовий кінний прямокутник. А перед у ньому веде… ну, хто б же ви думали? — відомий на все місто лікар-хірург Юхим Павловський! На білому, пишногривому та пишнохвостому, як у казці, коні, в червоних музейних шараварах, у м'якій білій, із шльонської вівці, з червоним шликом шапці, а в руках музейний пірнач, знак полковницької гідности. Довгі сиві вуса рукою вряди-годи погладжує, а на виду хоч би тобі натяк на усмішку, — сама козацька суворість.

Над кінним чотирикутником погойдується без вітру жовто-блакитне крило стягу, що його тримає-гойдає на коні бунчужний.

— Ей, Юхиме Арсеновичу! — гукнув професор Яворенко, перемагаючи своїм співуче-веселим голоском рясний кінський копоток. — Куди путь держите, пане отамане? Чи не на турка, часом? Та глядіть, шараварів не закаляйте: бач, як розквасило…

Аж шию витяг із своєї Теплої схованки, кенгурового коміра, як гукав.

Отаман Кривошлик незадоволено поморщився, насупив кошлаті брови: професор ординарністю поведінки виразно псував урочистість паради. Відсунувши безцеремонно назад себе булавою (музейною!) невеличку професорову фігурку, він майже сховав його за своєю огрядною постаттю. А сам виступив ще більше вперед — у червоному жупані, обтягнутім на животі широким слуцьким поясом (усе з музею!) і теж у пухнатій „шльонській" папасі, — як той пишний козарлюга на відомій картині Рєпіна, що регочеться, поклавши руки на черево. Тільки ж Кривошлик не тільки не реготався, а й не припускав найменшої профанації урочистости через будь-який сміх. Він підкинув голову, метнув проти сонця з-під кошлатих брів блискавичним поглядом, вимахнув булавою (справжньою, музейною, з самоцвітами, що свінули на сонці) — і ревнув своїм басилом:

— Здорові були, козаки січовії!

— Слава батькові отаманові! — широкою луною озвалося козацтво.

Від гуку сотень горлянок, здавалось, сколихнулося нерухоме повітря і вдарило холоди професора Яворенка. Він нервово здригнувся і дужче сховався в свій комір, а на видочку йому з'явився такий вираз, наче він злякався тих духів, що їх" викликав до життя своєю багаторічною діяльністю.

Голуби теж злякалися цього страшного крику і рясною зграєю спурхнули з порталу та залопотіли крилами над парадою й музеєм.

За передовим парадним прямокутником потяглася довга кольорова стяга козацької піхоти, ритмічно вицокуючи підковами чобіт по мостинцю:

__Здорові були, пішеє козацтво!…

__. Га-ах! Га-ах…

— Слава-а…

Ще вище вгору, у високу синяву чистого неба знялися голуби, що досі кружляли були над музеєм, наставляючись, либонь, знову сідати. Тепер вони були — як білі пелюстки весняного цвіту, підкинутого жменею вгору.

— Га-ах! Га-ах…

— А нуте пісні, панове молодці! — гримнув бас отамана Кривошлика. — Гей…

І піхота вдарила на сто гін:

Гей, не дивуйте, добрії люди, Що на Вкраїні повстало…

І понесла тую пісню далі, вниз понад гриви акацій, — пісню, переплетену в одній гірлянді з багатьома прапорами кольору стиглої пшениці й блакитного неба. Понесла, щоб її чули і тії прапори бачили димарі, задимлені люди фабрично-заводського району міста або, може, й ті — в густих юр^ бах на хідниках та на бульварі, — хто міг ще плекати ворожі почуття до цієї краси…

Гей, не дивуйте…

— Раз-два! Раз-два…

— …Сматрі, ребята! — кинув якийсь „парняга" в юрбі. — Хахландія пашла…

— Ех, і будем же рєзать! — процідив крізь зуби другий.

Що? Як? У присутності такої сили отакі ворожі розмови?

Василь Роговенко, що ходив у патрулях, навіть своїм вухам не пойняв віри, таке чувши.

— Чуєш? — озвавсь потиху до Марка Дашкевича, свого товариша.

— Що?

— А що босячня каже…

Кинулися хлопці до босяків, та їх як вода змила: сховались у юрбі.

Знавши про такі настрої серед великої частини міської людности, отаман Горобець у день паради „Запорізької Січі" значно посилив патрулі, щоб забезпечити ЇЇ мирний перебіг. Бо він більш ніж хто інший у цей час розумів, що історичної краси без сили не буває. І щоб тую красу охоронити, пильнував передусім сили…

У центрі міста, проти того саду, що його „заснував" запорожець Глоба, стояла трибуна, омаяна жовтоблакиттю прапорів. Отаман Кривошлик, пропустивши біля музею основну частину „Січі", спав на свого огиря і разом з джурою вихором промчався, випередив передові колони і взяв промовляти з трибуни, блискаючи проти сонця булавою.

— …Україна незалежна… Будемо боротися з усяким ворогом…

— Слава-а! — гучали колони, як органи. А, ритмічна їх, тих колон, хода підкреслювала: краса і сила! краса і сила…

Біля вокзалу колони обходили навколо клюмби — вимерзлої, безлисто-мертвої, мокрої — і, завернувши, ішли назад другим боком проспекту.

На сходах вокзалу, на широкому розкриллі його брами, стояв охоронець паради, носій сили із своїм штабом отаман Горобець. Стояв твердо, упевнено, обтягнутий поверх бекеші портупеєю. Втілена бойова сучасність, твереза й свідома своїх завдань. До нього приїжджали вістуни й доповідали про стан оборони міста й історичної краси українського народу.

Сторубель аж рвався до Кривошлика: у нього ж теж вуса саме для такої паради. Та отаман Горобець не пускав: увесь штаб мусить бути на місці, на варті.

— Вартуй! Вартуй! — погукував десь збоку від парадного шуму паротяг. А луна передавала „туй-туй" аж туди, де, край мосту, стояла передова „українська" сторожа.

Що ближче до вечора, то дужче Оксана нервувалась. Та й як не нервуватись! Та ж мама вічно позакидає саме те, що найдужче потрібне! От хоч би й гребінець… Ну, чому б йому не лежати в певному місці? Вона добре пам'ятає, що поклала була, як розчісувалась уранці, на туалетний столик, біля дзеркала, а тепер як у воду впав…

— Та чого ж я? — не менш хвилювалась і Агрипина Антонівна. — Ти завсіди так: сама закинеш, а тоді на мене кажеш…

І вже шукали обидві. У розпалі тієї шуканини перепало навіть Оксаниній улюблениці Нявці. Оксана так її тьопнула, побачивши на ліжку, що та, перелякана, притьмом стрибнуло додолу, стрілою випроставши хвоста; кинулась до дверей. А як двері були зачинені, то вона безпорадно крутнулась, пасучи злякано-круглими очима кожен рух розлютованої господині. А потім шаснула в найнадійнішу свою схованку — під ліжко.

Бідна кицька! Хіба вона винна, що в них у хаті таке безладдя?

Гоебінець знайшовся там, де його й не сподівались знайти під подушкою на ліжку, а шукали на туалетному столику та під ліжком. Знайшла Агрипина Антонівна, а хто туди поклав, — так і залишилось таємницею.

Але натомість пропали шпильки. І знов почалися всякі перекидання, зазирання туди, де вони хоч приблизно могли бути, Агрипина Антонівна навіть рачкувала долі, згиналася з старістю, щоб намацати їх, як вони впали додолу.

Шпильки знайшла сама Оксана під скатеркою на комоді а сховала їх там вона ж таки.

Немалий був для обох клопіт кучерявити найбільшу Оксанину красу — косу. Щоб вона хвилювалась, як жива, щоб дихала своєю пишнотою. На круглому серед хати столі стояв засвічений ще завидна гасник „Чудо", сліпо блимав при денному світлі, а в ньому, в склі, розпікалося приладдя до кучерявлення. Власне, кучерявилась Оксана сама, а мати тільки дивилась та давала поради. Отже, стара ніби нічого й не робила, а відійти ніяк було. При найменшій її спробі узятись за інше діло Оксана так люто визвірювалась на неї, що та прикіпала на місці.

Хапались, бо діла було багато, а часу залишалось мало. Не пізніш як через годину-півтори по Оксану мав приїхати поручник Василик, щоб повезти до міського театру на вечір, що його влаштовувала місцева „Просвіта". Мала бути доповідь і мистецька частина, а потім — це найцікавіше! — танці аж до ранку. Такі вечори тепер, воєнного часу, не часто траплялись, тож не диво, що дівчина на порі надавала цій події не абиякої ваги.

І Оксана всіх сил докладала, щоб „оформити" свої надії-мрії якнайкраще, якнайефектовніше. Які були ті надії, вона й сама виразно не могла б сказати, але десь глибоко в. її свідомості чи підсвідомості накльовувалась констатація, що наявність у ЇЇ теперішньому житті поручника Василика таки затуманювала образ Василя Роговенка. Правда, це було ще таке далеке, що вона й сама не сказала б, чия це була думка-мрія, ЇЇ чи материна, бо мати ж дедалі настирливіше торочила їй про це.

Справді бо: Василь десь у більшовиків, а тепер при владі знов стали „українці", і на його повернення не було майже ніякої надії. Та й його якась причетність до вбивства ЇЇ батька не здавалась тепер виключеною. І це може вияснити поручник Василик своїм слідством… Ох!

Але як забути ті парубоцькі мрійні очі, великі й чисті, як дві „трагічні" сльозини"?! Як забути його поцілунки — вогненні приторки пристрасно вирізьблених губ? Та й вона сама впивалась тими поцілунками до самозабуття, до безуму… А, він півпроказував, півнаспівував:

Ти ласкала мене, цілувала,

Мов спивала із уст напій,

І, як рідна, весь час тримала

Свою руку в руці моїй…

Струшувала головою — і поверталась до дійсности. А дійсність пригадала їй ту істину, що „не всі тії вінчаються, що любляться та кохаються".

Коли коса була похвильована кучерявленням, почалася священодія з прасуванням та приляганням сукні. Шовково-шелестку сукню вишневого кольору ще зранку вийняли з комоду. Вона була злежана, ніби пописана згортками, і треба було, щоб трохи відійшла перед прасуванням. Агрипина Антонівна заздалегідь підготувала прас, намучилась не абияк, поки розвела той вогонь. Не було ж ні доброго вугілля, ні таких, як слід скіпок. Дим заходив у вічі, як роздмухувала.

Але прасувати Оксана заходилася сама, не довірила слабким материним рукам та старим підсліпуватим очам. І прас, важкий, старий ще з села, аж клацав у її дужих руках.

Не обійшлось без нервування й тоді, як стала сукню придягати. Оксана аж тепер усвідомила, що декольте могло б бути більше: вона ж уже не мала. Крім того, рукава трохи „тягло". Коли б їй довелось танцювати, — незручно буде й руку піднести.

Та Агрипина Антонівна запевняла, що й декольте саме в міру, і рукава пошито добре. І взагалі сукня стоїть чудово.

— А як цілість? — питалася вже трохи заспокоєна Оксана, мавши на увазі не тільки сукню, а й косу та черевики на високих підборах.

— Та й цілість добра, дочко…

Оксана бачила себе в дзеркало, і це її більш заспокоїло, ніж материні слова. Сукня красиво облягала її „тілисту" постать („буду така, як мати", подумала), а високі підбори „по-жіночому" вигинали тую постать, випинали достиглу опуклість високих грудей. Коса, похвильована з боків, підібрана ззаду, обрамляла лице золотистим шумовинням.

Залишалося ще розв'язати останню проблему: пришпилювати їй над грудьми з лівого боку роблену троянду чи ні? Коли б не було дуже крикливо!

Примірила: червона троянда на тлі темновишневого шовку була не зайва.

Наостанку Оксана припудрувала трохи носа, особливо ластовиння, що тепер робило її трохи блідою. Але то, може,

від хвилювання. Посміхнулась, обернулась до матері, задоволена собою:

— Ну, як?

— Та добре ж, кажу, дочко. Ти в мене красуня…

І мати зідхнула нишком: красуня, а тільки чи матиме долю? Часи ж тепер такі, що ніде тую красу й показати.

Отже, з усією роботою впорались швидше, ніж сподівались. Уже Оксана була готовісінька, уже почало поночіти і вікна звідти позапинало темними запиналами, зробивши потрібним світло гасника, а поручника не було. Це чекання було гірше за одягання. Оксані ж, так пишно одягненій, не можна вже було, як кажуть, і за холодну воду братись, не можна було навіть сісти, щоб сукні не пом'яти передчасно. А головне — неспокій. А як щось станеться, і він не приїде зовсім? Хіба тепер як? Несподіванки всякі можливі…

Та от на вулиці біля їхньої хати загуло й ніби зідхнуло авто… Ах, авто! Це теж не абищо — проїхатись автом, прошуміти вітром!…

Коли задеренчав сподіваний дзвінок, Агрипина Антонівна „побігла" відчиняти, а Оксана ще раз, уже востаннє глянула в дзеркало. Глянула — і з жахом тепер побачила те, чого не бачила й не спостерегла раніш: ніс показався їй трохи припухлим, немов після плачу. їй здалося, що вона через такий ніс загугнявить, як обізветься. Ухопила мерщій пудреницю й махнула швиденько пухнатим по носі. Посміхнулась, очі свінули золотими іскрами — і знов заспокоїлась: то була тільки зорова омана, ота припухлість, від недостатнього освітлення в кімнаті.

Світло ж творило тільки обмежену сферу, над столом, головним чином, а по кутках стояли привидами тіні.

Увійшов поручник Василик, блискучий, до граничної сивини поголений, напахчений, по-лицарському до всяких послуг дамі готовий.

— Можемо їхати, панночко Оксано! — урочисто доповів, цілуючи руку. — Самохід чекає на вас.

Говоривши, він блискав золотим зубом, мов жариною в роті, сяяв білістю решти зубів З-під смоляно-чорних вусиків. І від того його смагляве лице ніби засвічувалось.

Тепер Оксана не помітила нічого хижого в тих його зубах, навпаки — ця його манера говорити їй подобалась.

Агрипина Антонівна запросила гостя присісти, мовляв, покій Оксана одягнеться. Поручник був сів, але, бачилося, з непослабною напруженою чуйністю, щоб не пропустити якоїсь нагоди для лицарської послуги дамі. Тож скоро тільки Агрипина Антонівна зняла з вішака Оксанину бекешу, як він підскочив із свого стільця, з вишуканим уклоном узяв у старої жінку тую бекешу і, розіп'явши ЇЇ на руках, чекав миті, коли можна буде покласти її панні на плечі. О, так, цього не можна було заперечити: з нього був справжній кавалер-лицар, людина доброї „західної" культури! Це імпонувало і матері, й дочці.

Коли Оксана одягла перед дзеркалом свою шапкуку-банку і зробила рух усім тілом із значенням „одягатись", поручник, як на пружині, підскочив до неї, з розіп'ятою на руках бекешею. А як панна видалила назад руки й глянула кокетливо (так! так!) через плече на приємного тепер їй кавалера, він спритним рухом обгорнув — одягнув бекешею пишне Оксанине тіло.

— Дякую! — сказала Оксана.

— О, прошу…

Перший Оксанин кокетливий погляд в його бік окрилив поручника, це відбилось і на його виду, і в усій його рухливій фігурці. Це ж був виразний знак надії. Це був натяк на будь-що-будь непогану партію для нього. Це ж бо все таки священича родина, з певною культурою, а, це не часто трапляється на цьому „Сході". І одягатись уміють, дарма що бідні. Та вже зовсім уподобалось йому, коли Агрипина Антонівна подала йому загорнуте в легку хустку боа, щоб він узяв до авта, на той випадок, як у театрі Оксані доведеться роздягтися.

Звичайно, доведеться… Він сам наказав огріти театр (це тепер не так легко), і роздягтися можна буде з самого початку. Бо які ж танці в холодному приміщенні?

Коли молода пара виходила з кімнати, Агрипина Антонівна перехрестила їх у дорогу. Проте їх спіткала прикра пригода ще в домі. У вітальні, через яку вони проходили, був Мишко Бондаренко, довготелесий надолобень у кадетській уніформі, і той Мишко ні з того, ні з сього кинув на їхню адресу:

— А, украйонци! Самопер попер до мордописця… І дурник зареготався:

—. Ха-ха…

Поручник стенувся нервово, але стримався, зважаючи на Оксану. Оксані до болю було соромно за брата-хулігана, і вона, ніяк не відгукнувшись на його вибрик, похопилась перейти вітальню.

Надворі морозний холодок приємно вдарив в обличчя, защипав бадьоро за щоки.

Місто було занурене в темряву, бо рідкі ліхтарі розкидані по вулицях, не могли боротися з ніччю, а біля Бондаренкового дому і взагалі ніякого світла не було. Було також тихо. Ті поодинокі рушничні постріли, що зрідка ляскали у різних районах міста, тільки підкреслювали тишу, не порушували її. Та й на ці „звичайні" вже постріли ніхто не звертав уваги.

Оксана з світла не зразу зорієнтувалась — де авто. Те приємне їй тепер авто, що мало понести її в якесь майбутнє Та ось і воно. Принишкло чорненьким жучком у тіні паркану, чекає. її чекає, Оксану, їй така шана, не кожній тепер це приступне!… А все це разом — авто, незвичайний кавалер — австрійський старшина, незвичайно напахчений, і бал напереді — незвичайно хвилювало Оксану, зривало на крилах мрій. Супроти її буденного життя це було щось таке, як казка. А вона була головна героїня в цій казці!

Поручник обережно підтримав Оксану за стан, допомагаючи всісти, і вона пірнула у м'яке сидіння. Сам поручник зайшов з другого боку, сів поряд з нею. І Оксана вперше відчула в темряві біля себе його інтимну близькість… відчула його пахощі.

Поручник сказав рушати, шофер заскреготів чимсь там у моторі, і авто м'яко гойднуло з місця. А потім зашумів повз вуха вітер, зашумів гостріше, ніж, Оксана сподівалась. Незабаром вони летіли вже вниз Польовою, наче в чорну прірву шугали, проколюючи її фарами авта, що підскакувало на нерівностях бруку.

Оксані від незвички їхати автом завмирало серце, і вона довірливо тулилась до поручника, навіть хапалась за його рукав, як авто дуже вже підкидало' або хилилось набік на поворотах. Особливо страшно було на крутій Садовій.

— О, не хвилюйтесь, прошу вас! — заспокоював щасливим шепотом поручник. — Іван — досвідчений шофер.

Оксані Тепер імпонувала його впевненість, чоловіча мужність, дарма що та мужність була досить несподівана як на його дрібну постать. Але він умів зробити з себе щось багато значніше за непоказний зверхній вигляд, надолужував характером свою фізичну непоказність.

Із Садової авто виїхало на рівний Катерининський проспект („Досі ця ненависна назва", шепнув Оксані поручник) і, повернувши ліворуч, покотилося до білого, освітленого під козирком театрального під'їзду.

Білість і освітленість театру гостро контрастувала з чорною хмарою сумежного міського саду, що його колись заснував запорожець Глоба, — сад був похмуро-мовчазний. * ньому, здавалось, таїлись якісь небезпеки для ясно-веселої на ввесь проспект картини-Театру. Але ні поручник, ні тим більше Оксана, що так вірила тепер у „всемогутність" цього старшини, напевно, не думали про будь-які небезпеки. Вони, як і вся інша публіка, спрагла розваг і спокійного відпочинку, летіли, як ті нічні метелики, на це привабливе світло. Свідомо «є хотілося думати про небезпеки, так вони набридли…

Коли авто, востаннє гойднувши, спинилось край хідника, у засягу світла, поручник Василик зграбненько вискочив з авта і широко відчинив дверці для Оксани. Будь-ласка, театр чекає на панну Оксану!

І все оце світло, і вся урочистість, наготована в театрі,

— Усе спеціяльно для неї ж таки, для панни Оксани…

І Оксані, улещеній, піднесено настроєній, притьмом заманулось, щоб ЇЇ в цей момент хтось із знайомих побачив… А особливо з знайомих дівчат… О, не одна із них просто луснула б з досади, що не вона приїхала автом, у товаристві такого блискучого австрійського старшини…

Та біля входу крутилась якась невиразна публіка, крутилася, сновигала сюди та туди, справді, як ті нічні метелики у світляній сфері. І нікогісінько із знайомих…

Поручник Василик уміятно підхопив Оксану попід руку і повів її під обстрілом заздрих поглядів публіки; дехто

— це Оксана укмітила — навіть голову задирав, щоб подивитись на пишну пару.

А через скількись хвилин Оксана, залишивши бекешу й шапку в роздягальні, легка й окрилена передсмаком нового для неї „світського" успіху, не входила, а випливала на блискучий паркет фойє, — як та лебедиця на чисте плесо озера. Несла легко своє молоде тіло, пишноту ясної коси, а плечі їй окривало розкішне боа з срібного лиса. Наче живий лис спочивав на її плечах, поклавши спокійно голову на її вигинисту спину.

Серед публіки в фойє була майже половина військових, зокрема юнаків, зодягнених у козацькі вбрання (блакитні, не дуже широкі штани, сині куртасики, м'які білі шапки з червоними шликами, низько причеплені шабельки-кортиіки). І Оксана зразу ж відчула на собі допитливі дотики їхніх захоплених її вродою очей. „О, такої досі ще не було тут! — бачилось, казали тії очі. — І де той галичанин таку красуню нагибав?"

Тільки ж горда постава не дозволяла Оксані дивитися набік. Груди їй повільно ворушили м'яке прикриття — боа, очі золотіли іскрами, відсвічували вогні люстер із-під стелі. Тії вогні багаторазово помножувались у високих ясних дзеркалах фойє, що відсвічували у своїх прозорих глибинах також увесь святковий рух публіки.

Оксана, проходячи повз дзеркала, скошувала обережно очі на ті глибини і з задоволенням бачила свою пишну постать у них. Обертала також усміхнене лице й до свого кавалера, і в його очах та всій поведінці, теж як у якомусь

дзеркалі, знаходила підтвердження своєї чарівливосте. Поручник же просто в'юном увивався біля неї, брязкав острогами й шаблею. Ремені портупеї, що туго стягала його стан, рипіли, як він вигинався. Напомажене його волосся лисніло, відсвічуючи світла фойє.

— Може, панна Оксана зводять ласкаво заглянути до

буфету? — запитав поручник, як вони дійшли до кінця фойє й опинилися біля входу до буфету.

Навіть буфет є? О, це надзвичайно!

Так, навіть буфет… А як же інакше? Без буфету не було б повної краси вечора. І поручник дав зрозуміти, що й тут не обійшлось без його втручання. Бо тепер же („прошу вас") такі часи, що тільки військові можуть щось добути й для буфету. Правда, буфет вийшов не дуже То пишний, але є що з'їсти й випити. Є гостреньке („для вояків, розуміється"), але є й солоденьке для непитущих дам („хе-хе").

У буфетній залі людей було повнісінько, і гуло, як у вулику. У повітрі сизів хмарою тютюновий дим, а самого буфету навіть не видно було, — так його обступили.

Поручник Василик знайшов незайнятий столик, посадив свою даму, а сам кинувся мерщій до буфету, пробиваючись боком крізь юрбу, що досить шанобливо його пропустила. „Поручник Василик, — сказав хтось неголосно, — начальник контррозвідки". Поручник перехилився до буфетника, щось там йому шепнув, і це викликало в того на вусатому обличчі (настовбурчені, неслух'яні вуса) ціле сяйво влесливосте до такої важної персони.

За якусь там хвилину на столі перед Оксаною були „канапки", кусники торту і пляшка солодкого вина. Вино, звичайно, тільки для настрою…

— Прошу не погербувати! — мовив поручник, наливаючи в келихи вина. — Рекомендую насамперед канапочку.

— Канапочку? — засміялась Оксана. — У нас на канапу сідають…

— У вас сідають, а в нас їдять, — відпарував тим же тоном, але з ґалянтним жестом поручник. — Це ваші бутерброди. Властиво, це по-німецькому, дарма що німці так Цього не називають. У них це зветься „обкладений хліб". Але випиймо найперше!

Він підніс свій келих і запропонував випити за зміцнення їхньої приязні. Чи не так? Хай панна Оксана не боїться: вино тільки солодке.

Оксана кивнула згідливо головою і перехилила в рот приємне солодке течиво. Зразу ж і відчула, як це течиво Ще вище піднесло ЇЇ на крилах. їй стало зовсім весело. І смагляве, майже „чорне", як у цигана, поручникове обличчя показалось їй ще приємнішим. Чистенький маленький хрущик, але, справді, культурний, запобіглво-уважний, а як на тутешні кола — блискучий…

Поручник теж, либонь, відчув силу випитого вина, його очі засвітились вимовними іскрами, золотий зуб разом з білістю решти зубів приємно миготів, як він сміявся. А сміявся він тепер частіш, як перше, якось безпосередніше. І в мові став невимушено-гомінкий. Підлив вина ще — Оксані й собі… Запропонував тепер випити за любов між двома істотами, не сказав: між ними, а взагалі між жінкою й чоловіком, бо вона, мовляв, п'янить, як і вино…

Поміж столиками протовплювались інші пари, шукали місць, бо навколо кожного столика сиділи люди, як мухи навколо крапель меду. Але до поручника Василика й Оксани не підсідали: боялись, мабуть, „зачіпатись" із ним, бо здебільшого його знали, як задираку. Та й австрійська уніформа трохи відчужувала. Крім того, їхній столик стояв збоку під стіною.

А взагалі в залі стояв гомін і рух; лунав сміх, іноді й п'яні вугуки. Десь у протилежному від нашої пари кутку озвався приємний тенор:

Ой, що-о ж бо то та і за во-орон…

Прийшов Мишко Бондаренко і зразу ж збив бучу, вимагаючи в буфетника горілки. Говорив по-російському, тільки зрідка вставляв перекручені українські слова, з явним заміром поглузувати з української мови. Це з його боку було досить необачно, бо ж атмосфера в залі була така „українська", що тільки такий дурень, як Мишко, міг не зважати на неї. і правді: на його патякання зразу ж звернули увагу. Від одного столика підвівся, залишивши свою перелякану даму, уже підпилий старшина. Ішов поточуючись, зачіпаючись за стільці, але простував прямо до Мишка.

— Ти чого тут, кацапська твоя морда, розоряєшся? — заревів люто. — Геть відціля, щоб і дух твій кацапський не смердів тут!..

І виважив уже був руку, щоб заїхати хулігана по вуху, але котрийсь із тверезіших чоловіків перехопив тую руку, щоб не допустити до непотрібного бешкету.

Поручник Василик хотів був кинутися й собі туди, але в цей час прийшов військовий патруль — двоє вояків у дублянках (отже, з Республіканського коша). Один з них був високий юнак з мрійними очима — Василь Роговенко. Коли він проходив між столиками, око його впало на косу кольору стиглої пшениці, що невиразно щось йому пригадала. Але дуже роздивлятись у цій зам'ятні ніколи було. Та й світ цей був для нього такий далекий — якась панна вищого товариства і австрійський чи що старшина, що йому й на думку не могло спасти шукати тут когось близького, рідного…

З Василем був його товариш і друг Марко Дашкевич.

Підійшовши до хулігана, хлопці підхопили його під руки і, хоч він опинався, повели, як не пишного, з театру. Дехто навіть із публіки підштовхував його в спину…

Вечір розпочав своєю доповіддю український соціял-демократ Ісаак Мазепа. Невисокий чоловічок за високим пюпітром. Ніби сонний на виду, з заспаними очима. І говорив не дуже гладко — затикувався, видушуючи думки. Але те, що Василь почув з його уст (вони з Марком стояли в залі біля входових дверей), було справжнім відкриттям для нього.

Насамперед Василь звернув увагу на його прізвище: „Мазепа". Як у давнього гетьмана, отже, мабуть, якийсь його нащадок. Та говорив він уже не так, як гетьманці! І це багато важило: нові часи не потребують повороту до старого. Тепер інше життя, інші відносини між людьми, тому й „українці" мусять бути іншими, такими, як усі сучасні культурні народи, а не якимись музейними, зорієнтованими на 17–18 сторіччя. Через те й у Києві тепер Директорія (як була колись за революції у Франції) на чолі з великим українським письменником Володимиром Винниченком. І тому має бути окликаний трудовий (а не якийсь інший!) конгрес, що репрезентуватиме інтереси трудового народу — селян та робітників. І доповідач закликав „громадян" (а не „посполитих"!) свідомо поставитися до цих важливих виборів.

Оксана сиділа поряд з поручиком Василиком у передньому ряді і більше прислухалась до самої себе, до своїх переживань, ніж до того, що говорив промовець. Політика — не жіноче діло… Політика — нудьга, нецікаве… Вона тепер думала про те, до чого може довести її знайомість із поручником Василиком. Якщо він запропонує їй одружитись, не виключене, що вона не відмовить йому. Не біда, Що він напівчужинець тут. Вона згодилася б навіть поїхати до Галичини, де в нього — він казав — батько священиком на селі, має якийсь маєток. Отже, це їй забезпечить майбутнє… Але як довго говорить той нудний промовець! Мимрить… мимрить собі під ніс. І постать якась сіренька, непоказна, одягнений теж погано. Без краватки навіть… З місцевих, напевно. І як вигідно від нього відрізняється галичанин, що сидить обік неї!

Скинула оком на поручників профіль: ніс з горбинкою, горішня губа наїжена вусами… Трохи, правда, чудний У своїй пихуватості…

— Чи панночка хотіли щось сказати? — стрепенувся під ЇЇ поглядом поручник.

О, ні, вона нічого не хотіла, вона тільки так глянула…

Нарешті мимря-промовець доїхав своїми волами і сказав „тпрр!"

Несподівані для Оксани оплески рясно вкрили його слова-побажання: „Хай живе… хай"… Особливо щиро плескали ті, що стояли ближче до виходу. Плескав з усієї сили й Василь Роговенко. Плескав і думав: „За таку — владу — українську й справедливу варто і треба боротись"…

Світло, заливши залю знов, дало відпочинок слухачам. Усі зарухались, закрутили головами, оглядаючись, загули, як розтривожені бджоли.

Завісу — два крутошиї лебеді, симетрично намальовані і віИЦіВілі, як старий гобелен, — наче хто взяв та й розпанахав ножем згори вниз, роз'єднав тих лебедів, а тоді дві пілки помалу розсунулись на два боки. Важкі фалди ще трохи погойдались по краях сцени, а потім заспокоїлись, притулившись до 'тих країв.

Та очі публіки зразу ж відірвались від тих фалд, щоб притьмом глянути вглиб сцени. А там усі побачили приміщення державної установи, власне, приймальну кімнату Софії Сліпченко, головної дієвої особи в Винниченковій п'єсі „Між двох сил". „Просвітянські" актори-аматори ставили тільки четверту дію цієї драми, з огляду на малий час, бо мали ж бути ще танці.

Вечір. На столі горить гасник. Софія, в червоній косинці, як репрезентантка більшовицької влади, приймає делегації від місцевої людності. Ось увіходять робітники. Похмурі, засмальцьовані, чимсь незадоволені. Софія до них весело, бадьоро (українською мовою): „Отже, товариші, вся справа в ваших власних руках". Робітник: „Та це само собою… А тільки: щоб тієї самостійної України тут і духу не було… Нам вона без уніманія"…

— От чортів кацапура! — обурився хтось із публіки.

Софія, збентежена, пояснює, що справа не в самостійності, а в тому, що й радянська влада визнає українську мову на Україні… І товариш Ленін ще до революції писав…

— Еге, визнає чорта лисого, — відгукнувся той самий голос із публіки. — У Самарчику розстрілюють усякого, хто по-українському обізветься…

Робітники не відмовляються від своєї думки і демонстративно виходять, щоб шукати „справжніх товаришів", таких, що не розмовляють „по-хахлацькому".

'Увіходить фабрикант Білянкевич і, апелюючи до українського патріотизму Софії („ваші товариші все вивозять з України") просить залишити промисловість у руках приватних підприємців… Білянкевич говорить каліченою українською мовою.

— Має рацію! — згодився з Білянкевичем активний глядач-слухач.

Та Софія відмовляє, каже, що фабрики будуть передані народові, що він може працювати на своїй фабриці, як фахівець тільки — не власник.

-,Правильно!" — подумав Василь Роговенко. — Фабрики — робітникам, земля — селянам".

Білянкевич виходить, а натомість Софіїн секретар (її брат Тихій) упускає групу селян. Серед них один у солдатській шинелі, другий у кожусі. Той, що в шинелі, забалакав перший, але заборсався в тенетах „панської" мови і нічого не сказав.

— Ото дурило! — гукнув голос у залі. — „По-панському" захотів…

Думку селянської делегації висловив нарешті селянин у кожусі. Він сказаві, що хоч вони усі „болшовики", але просять „господ товаришів" „прекратить слободу" та всякі інші „безубразія". Бо нема „спасенія" від тієї слободи"! Там зарізали, там спалили, там обібрали… Ну, тай красно-ґвардійонців чи не можна б повиганять к чортовій матері у їхню Расєю?

„Це ж ті, що я з ними в Самарському лісі був, — подумав Василь Роговенко. — Справді, „півтора людського", як каже дядько Іван.

Софія нічого не врадила з селянами і відіслала їх до „товариша Савченка". Але розмови з делегаціями показали їй, у якому клубку суперечностей вона, українська інтелігентка, що пійшла з більшовиками, опинилась. Пішла вона з ідейних мотивів — щоб визволити український народ всебічно — національно, соціяльно й морально, бо такі гасла оголосили були щодо України більшовики. Цей „клубок" для Софії збільшується, як до приймальної входять, справжні товариші" — Семянніков і Сорокін. їх теж нервує Софіїна українська мова, хоч це керівні більшовики, інтелігенти. Сорокін з цинізмом признається, що то він закрив залізничну українську школу і спалив українські підручники. Ці „справжні товариші" не довіряють і їй, приховують від неї важливу звістку про наступ на місто гайдамаків.

Знадвору чути дедалі більшу стрілянину. Вбігає група більшовиків, що відступають перед наступом гайдамаків. Не мавши іншого виходу, вистрибують у вікно…

— Ага! — загальна радість у залі. Оплески.

Вбігає Софіїн брат-більшовик (Тихін), стурбований, наглить і Софію, щоб тікала. Та вона відмовляється, борсаючись у тенетах суперечностей: „українці" вважають її зрадницею, більшовики теж недовіряють. Вона „розіп'ята" між цими двома силами…

— „Чи не таке й моє становище?" — подумав Василь Роговенко, відчуваючи, як щось болюче підступило йому до горла. — „Там, у лісі, з своєю любов'ю до України, я був чужий, Луканько зизим оком мене накривав, і тут, мабуть, мені буде не краще… Уже ж і тут я можу висловлювати свою щирість тільки в інтимному щоденнику"…

Не переконавши Софії, Тихін в останню хвилину вистрибує в вікно. А знадвору гупають у двері, нарешті двері тріщать — і до приймальної вдираються „українці": Софіїн батько — старий Сліпченко (в українському козацькому вбранні, як Тарас Бульба), його зять Панас, що любить її (хоч одружений з ЇЇ сестрою) і „вільні козаки"…

У залі гучні оплески, вигуки: „Слава!"

Сліпчєнко:

— „Хлопці, дивіться, це моя дочка-зрадниця, більшовичка. Я її породив, я її й уб'ю"… Наставляє рушницю. Панас злякано хапає його за руку, просить не робити цього: вона, мовляв, помилилась. Каже, що Софія прилюдно зречеться більшовизму, скаже, що вона помилялась. Але Софія відмовляється „каятись". Сліпчєнко: „Ну, от, бачите"… Смерть зрадниці!"

Софія стоїть біля стіни, закинувши голову і розставивши, як на розп'ятті, руки.

До приймальної вбігає Софіїна мати, стара Сліпченчиха, стає між батьком і дочкою. — „Не дам! Не дам! Не дам!

Панас пропонує залишити Софію насамоті, щоб вона подумала. Батько під натиском матері й інших піддається, і всі виходять. З вікна висовується Тихонова голова і шепотом кличе Софію тікати. Каже, що її чекає Ґрінберґ (що претендує на її любов, але вона його не любить). Софія відмовляється тікати, тільки просить дати їй револьвер, нібито для самооборони. Той дає й зникає. Софія ховає револьвер у пазуху.

Знов увіходить батько й інші „українці". Сліпчєнко: „Ну, надумалась?"

Софія вихоплює револьвер, приставляє до свого в^іска й стріляє. Мати з криком падає на мертву дочку. Сліпчєнко („тихо, розгублено"):,0тит'ак, значить"… Панас безсило спирається на стіл. За вікном криваво, ясно пала пожежа і щораз ближче чути спів козаків „Як злетілись орли чайку рятувати" та радісні крики народу: „Слава! Слава!"…

І враз десь із балькону розтинається другий постріл, болючий, як розрив нервів. Над головами публіки свиснула гадючим свистком куля і застряла десь над сценою; звідти посипався тиньк.

Бурею війнула паніка. Хто? Що? Звідки стріляють? Люди позскакували з місць, але ніхто не знав, куди тікати. Гістерично-голосно крикнув жіночий голос. На бальконі зчинилась боротьба: лясь! лясь!…

Поручник Василик кинувся й, собі туди, з притиском шепнувши Оксані, щоб не рушала з місця. І як він це казав, уже навстоячки, схилений до неї, Оксана знов побачила хижий вишкір його зубів…

А ще публіка досить швидко утихомирилась. Хтось із військових гукнув з балькону, щоб заспокоїлись, бо, мовляв, хулігана приборкано. Поручник Василик повернувся до Оксани. Виявилось, що це знов утяв штуку Мишко Бондаренко. Тепер його заарештовано, і вже не випустять, поки він, поручник Василик, не допитає його, не з'ясує, в чому справа. Як тільки звичайне хуліганство, то він — так приобіцяв Оксані — випустить його. Ради неї тільки — підкреслив. І від його хижого вишкіру вже не залишилося й сліду, він приязно посміхався, блискаючи золотом зуба.

Тим часом важкі пілки завіси зсунулися, несучи крутошиїх лебедів одного одному назустріч; закрили сцену. Світло залило залю. По публіці пішо» заспокійливо-мирними струмочками загальний гомін, і люди, заворушились, знов почали виходити до фойє, до буфету. Але картини, баченої на сцені, не можна було легко викинути з голови: це ж була страшна правда про трагедію України.

Танці! Яка це втіха для тих, що їхні сили ще тільки розгойдуються для життя, — для молодих, бадьорих, жадібних руху! Якими мріями наповнює їхню уяву гойдливий ритм вальса, несучи в недовідому далечінь, що вабить невловним видивом щастя, радощів, любови!… Невловне видиво… Особливо тепер, коли навіть у театрі стріляють по-справжньому… Тож, мабуть, не в одному серці радощі мішалися з острахом… Чи пощастить хоч наблизитись до чарівного видива?

Схована десь біля сцени військова духова оркестра схитнула, кинула в залю, звільнену від стільців, перші звуки вальса „Над хвилями Дунаю". Низькими, спокійними хвилями полинули ці гойдливі звуки попід стінами залі, проймаючи потужним ритмом скупчену там публіку (хто сидів, хто стояв; але всі тиснулись, щоб дати більше місця для танців). І той ритм кликав, ритм рвав кожного з місця…

Але середина залі була якийсь час порожня, немов пустеля без життя, без руху. Люди наче боялись іще повірити заздрить на краплину недосяжного кавалера.

близькому щастю. А як якийсь хуліган, що притаївся десь на бальконі, візьме та й стрельне у перших відважних? Позаздрить на краплину недосяжного для нього щастя. Або щоб нагадати про смерть і війну, що чигають саме на таких, як тут зібрались, — молодих, бадьорих, жадібних щастя…

Та от з-поміж публіки таки виприснула) одна пара. І закрутилася посеред залі, як самотній вихорець у пустелі перед самумом. Одна пара, а інші тільки дивились. Але вальс не вгавав, кликав потужно своїм тритактовим ритмом: раз-два-три, раз-два-три… Один веселий юнак у блакитних штанях, синьому куртасику й пухнато-білій шапці вискочив сам і, диригуючи руками, обіймаючи уявну партнерку, закрутився, завихрував. А його шличок язиком червоного полум'я залітав у повітрі, підкреслюючи ритмічне: раз-два-три… Кликав. І не втерпіла якась теж весела жіноча постать, сама полинула до нього — перебігла при очах сотень людей через порожній ще простір залі, впала юнакоіві в обійми, виповнивши їх реальним відчуттям ритмічного щастя… Так закрутилося вже два вихори в залі-пустелі. Та потужна сила унаочненого ритму незабаром потягла й інші пари, що стали випурхувати з публіки одна за одною, включаючися в загальне вихровальсування, зливаючи окремі вихори в суцільний самум танцю…

І війнув непереможною силою той самум, вимітаючи і-під стін майже всю публіку, залишаючи там тільки оголені кістяки стільців… І загойдалась у ритмічному вирі гуща людей, злитих в одному відчутті щастя, духового відпочинку й розваги… Раз-два-три… Раз-два-три…

— Чи смію просити панночку на вальчик? — перегнув я блакитно-гарним коником-стрибунцем поручник Василик Оксани, що сиділа на стільці, як на жариві, готова щохвилини підкоритись всепотужній силі ритму.

Оксана рівно звелася, зсунула з пліч боа, лишивши його а стільці, і поклала руку на трохи низьке для неї плече авалера. Вичекавши момент, коли можна буде включитися

загальний ритм, вони пірнули в завихрену гущу, потонули

ритмі: раз-два-три… Раз-два-три…

Не зважаючи на малий зріст, поручник виявився добрим танцюристом. Аж дивно було, як він, із своїми малими мами, увихався в танці, просто „носив" свою партнерку повітрі. Водночас говорив. Говорив про те, що вже само просилось на язик. Але

цим разом починає; здалека… От чи пригадують панна ксана їхнє перше знайомство? Це було в українській книгарні „Слово"… Раз-два-три… Панночка спитали його про становище в Самарському повіті… Раз-два-три… Чи можна запитати, чому де панночку цікавило? Раз-два-три… Та поручникові хотілося почути, що це був для неї тільки він для знайомства з ним. Оксана не повинна була б сказати це прямо, а так якось дати зрозуміти. Та Оксана пригадала справжню причину — пекучу ще тоді для неї потребу довідатись про долю мрійноокого повстанця, і зашарілася, як троянда… Ой ті дві великі „сльозини з трагічним блиском"! Краще б про них тепер не згадувати!

Поручник Оксанине почервоніння зрозумів на свою користь і ще вище полетів на крилах свого чуття, ще завзятіше закрутився в вальсі. Раз-два-три… Раз-два-три…

Оксана сказала, щоб приховати те своє почервоніння:

— Та то ж наш повіт, я там виросла…

Отак пак! Це поручника трохи розхолодило. Проте вирішив говорити рішуче… Чи хотіла б панночка Оксана, щоб він сказав про своє перше від неї враження? Так? Що? То він скаже… Таке, як в одній поезії молодого й талановитого українського поета Павла Тичини: „Я рідну стрів"… І потиснув їй руку, ніби для того, щоб упевненіше вести в танці. Атож, почуття рідности до неї прокинулось у нього тоді зразу… От таке, наче давно вже знав, бачив ці очі переливно-зелено-блакитні, чув грудний, трохи глухуватий голос і заразливо-дзівінкий сміх… А потім провів додому і, звичайно, невипадково бував у них… Раз-два-три… Раз-два-три… І коли б панні Оксані це не було неприємне, він би хотів надіятись на її прихильність до нього… Просить про це також сказати й її шановній матусі…

Тепер Оксану пойняло почуття якоїсь буйної радости. Це ж уже була виразна перемога, це вже було те, без чого їй було б просто нецікаво жити. її несли в танці вже не так руки верткого пана поручника, як власні крила, до яких ті руки були тільки допоміжним додатком. Правда, вона не могла б сказати ще й тепер, чи цей сухорлявий, з цигануватим обличчям чоловік був їй до вподоби, але на безлюдді й Хома — чоловік. Це все таки краще, як нікого…

… Авжеж, і її мамусі щоб сказала, бо він має цілком

поважний замір…

— Ах, до чого тут ті патрулі!? — раптом прикро поморщився поручник і кивнув головою в куток, де на звільненому від публіки місці стояло двоє молодих вояків у дублянках, з рушницями через плечі. — Скільки тут озброєних військовиків, а Той настирливий отаман Горобець ще й своїх хлопців понасилав сюди… Тільки псують відпочинковий настрій…

Оксана й собі глянула в той бік, але тільки мигцем, неуважно, бувши заглиблена в свої власні переживання. Ну, Що ж, вояки та й годі, вони їй не завіажають… Та один з тих вояків похитнувсь від того ЇЇ погляду, як від фатального вдару, похитнувся і навіть рукою вхопився за стіну, щоб не впасти. Серце тьохнуло так, немов аж підкинуло ним. Отака страшна зустріч після довгої розлуки! Леле, отака зустріч…

Василь Роговенко пізнав свою — не свою тепер Оксану! Ту дорогу дівчину, що ЇЇ він тепер повинен обминати! Та ще й в обіймах того, хто спеціально стежить за такими злочинами, як той, що тяжить над ним, Василем, недавнім невільним більшовиком, — в обіймах начальника контррозвідки! Отерп усім тілом, а очі тремтливо тяглися туди, де в гущі танцювального самуму плавала пишна коса кольору стиглої пшениці… Коса і, мабуть, по-давньому чарівні очі русалки…

— Ходім, Марку, звідси, — озвавсь потиху до товариша.

— Чого? — здивувався той. — Тобі не цікаво дивитись, як танцюють?

Василь мовчки пішов із залі, Марко — за ним…

Але тут раптом сталось жахливе: будинком театру струснув близький вибух. Один — і зразу ж другий… Гррр-ах… ах… ах… Задзвеніли шибки десь угорі, посипався тиньк.

Що таке? Звідки? Не грім же на початку січня?

Сама собою вмовкла оркестра, болюче урвавши ритм вальса, і вальсуюча юрба, усі її верткі вихори спинилися на півоберті… Завмерли…

— Це з гармати! — гукнув хтось переляканим голосом у тиші.

— Ой, Боже! — вересікнув жіночий голос.

І вже не бурею, а гураганом схопилась паніка. Усі кинулись до виходів, лізли потоптом одно на одного. Безладні, тривожні крики: „Іване, де ти?" — „Грицю, сюди!" — „Ой, задушили"… І за якусь там мить подмух смертельного страху вимів усю залю — публіка вже гістерично билася в фойє, у вестибюлі.

Поручник Василик скинув однією рукою безвільну Оксанину руку з свого плеча, а другою хапливо відстібав кобуру. Оксана відчула й бачила переляканими очима, що руки йому трусились, Сухе його обличчя загострилось напруженою пильністю, хижо гостро-блискучим поглядом наїжилось, наче він приготувався стрибати. А з-під п'яівок-вусиків свінув знайомий їй вишкір зубів. Потім він кинув Оксану, вискочив на сцену й закричав до насправді вже порожньої залі, щоб публіка не товпилась безглуздо, бо будуть жертви. Але його голос прозвучав, як комариний писк у бурю.

— Військові до мене! — наказав і вистрілив у стелю. Але могутній, двиготливий і ще ближчий вибух гармати заглушив цей його постріл. Здавалось били прямо по театрові.

Натовп у вестибюлі натиснув на двері, кожне лізло наосліп, утративши притомність. Двері затріщали…

— Махнівці наступають з Амура! — гукнув чоловічий

голос десь у дверях.

— О-о-о! — гув розпачливо натовп…

Поручник Василик стрибнув із сцени. До нього бігло декілька юнаків у козацьких убраннях, але фактично беззбройних, бо з самими шабельками-кортиками при боці. Поручник зиркнув на них, а тоді махнув зневажливо рукою: мовляв, „ідіть собі, з вами не навоюєш"… А потім ухопив задерев'янілу з переляку Оксану за руку. У правій руці тримав наган.

— А боа? — роззирнувся тривожно по порожній залі. — Де ваш лис?

„Лис" лежав не на стільці, а долі, ніби його здмухнув

буревій паніки.

Поручник вхопив „лиса", а потім владно повів Оксану не прямо до виходу, а в фойє, де вже було теж порожнісінько. Нічого їй не говорив, а тільки вів. Вів, а сам зиркав на всі боки, з отим хижим вишкіром зубів, шукаючи, либонь, легшого виходу чи запобігаючи можливому нападові. Оксана й не зчулась, як вони опинились у роздягальні, майже порожній, бо багато людей і одяг покидали: життя дорожче. Поручник безцеремонно розштовхав тих небагатьох, що тут метушились, не знаючи, що робити — шукати одяг чи тікати; перескочив бар'єр і, мотаючись на всі боки, перекидаючи чуже, знайшов Оксанину бекешу й свою шинелю. Миттю одягнув свою підзахисну, що слух'яно й довірливо горнулась до нього як до єдиної своєї опори, і обсіє вже вільно — бо публіка порозбігалась — вискочили на

вулицю.

Авто стіояло на своєму місці. Іван, з револьвером у руках, нетерпеливо чекав на свого начальника.

А з-за Дніпра з важким кихкотом, поівизкуючи, летіли гарматні, вибухали й освітлювали ніч. Махнівці били не по театрові, а по близькому від театру Озерному базарі Там уже палали якісь будівлі, з лускотом сиплячи іскрами в високе, морозно-зоряне небо. З жахливою прозорістю (близько!) торохтіли скоростріли, трохи чи не по цей уже бік мосту. Але то ще могла бути тільки слухова омана — щодо такої близькости, через те що луна повторювала в місті, в лункому повітрі ті постріли. Ніби горіхи в бляшаній посудині пересипала, перегортала.

За одну мить авто зірвалося з місця і пірнуло в темряву близької Садової. їхали від бою геть — нагору, мотор з великою напругою гув, гув, як незадоволений джміль, перемагаючи опір крутого узвозу.

Прощаючись з Оксаною, поручник шепнув їй:

— Що б не сталось, я вас не забуду…

Коли Оксана ускочила в хату (їй швидко відчинили), до неї кинулись — мати, дядина, дядько. Всі були на ногах, повдягані, дарма що вже була друга година ночі. Перелякано розпитували: що таке? хто стріляє?

— Махнівці… анархісти…

— Махнівці?!

Усі вже чули про гуляйпільського „батька Махна", але ніколи не думали, що він може на т'аке велике місто напасти. (До речі, мабуть, так, як і контррозвідка поручника Василика). Чули про Махна, але чого він хоче, яка йоіго „програма", — про це ніхто нічого не міг сказати.

Стривожена, перелякана, Оксана хапливо оповідала про те, що1 було в театрі…

— А де ж Мишко? — згадала раптом Ольга Пилипівна. — Чи ти йоіго там не бачила, Оксано?

— Мишка заарештовано…

— Як?!

— Хто?!

— За віщо?

— „Українці". Він вистрілив у театрі… Напився п'яний. Один раз вивели були, а він знову зайшов — і вистрілив…

Хижою шулікою визвірилась дядина на Оксану, захищаючи своє шуліченя… „Українці"!… Це вона з ними водилася… Хай тепер наступають махнівці! Так їм і треба, тим „українцям"! О, як вона їх ненавидить! „Тре-аба!" — перекривила. — „Когутня нещасна! України захотіли!… От махнівці їм покажуть Україну"…

Здавалось, вона кинеться на дівчину з кігтями. Оксану затулила собою мати.

— Та чим же дівчина винна? — обережно запротестувала Агрипина Антонівна, боячись розпалювати сварку. — Коли ж він напився та вистрілив… Міг же й убити когось…

Ольга Пилипівна вже зірвалася з припону.

— Не винна? А хто принадив сюди галичанина? Чого він унадився ДО нас? А тепер прийде нова влада та й скаже, що ми всі „українці". Думаєте, сусіди не бачили, як сало приносив?…

— Та й ти ж брала…

— „Брала, брала"… Якби ви не принадили, то й я б не брала… Ви мене підвели на це. І хлопця відбили від хати, йому ж і куточка дома не було… Хоч не хочеш, нап'єшся, як таке дома…

Оксана, ухопившись за матір, із жахом дивилась на дядька. Бачила, як кошлаті його брови насунулись хмарами на очі, розкустране волосся настовбурчилось, борода гострим 'клином наставилась уперед…

І враз дядько як не грюконе кулаком по столі. Аж гасник підскочив, а скло брязнуло й розскочилось на скалки. Диякон ревнув щось не своїм голосом і став бігати по хаті, хилитаючись довгою постаттю в рясі у тремтливому й чадному тепер, схожому на гнилу квітку, світлі гасника.

Але черговий близький вибух гарматня заглушив цей його рев. Шибки в вікнах забряіжчали, у щілини віконниць заблискала спалахами блискавки недалека пожежа.

Усі принишкли з ляку. Тільки диякон далі бігав, поєний несамовитої люті, згинаючись довготелесою постаттю, матляючи довгими рукавами ряси. Зачепив ногою й перекинув табуретку, що стояла біля столу. Стук, від її падіння подіяв на людей майже так, як новий вибух гармати.

— Чого йому треба було напиватись?! — скрикнув у загальній тиші диякон. — Закатую, як попадеться в руки! Лють його така була страшна, що жінки вмить обірвали свою сварку. Оксана з матір'ю кинулись до своєї кімнати.

Але вже аж до ранку ніхто в домі не спав: прислухались, напружені страхом, до безугавної стрілянини, вибухів, татакання скорострілів, до блисків пожеж, що розпанахували ніч.

Три дні гатили махнівці з гармат із-за Дніпра по Озерних рядах, а часом сягали й далі, б'ючи без націлювання по вигнутій сідлом панорамі міста. Ніби розкладали тими пострілами вогнища, що розцвітали вночі, як великі пекельні квіти, і блідли вдень, завидна. Із самих же Озерних рядів залишились уже тільки обгорілі стіни, ті задимлені руїни зяяли чорними ранами вирв та вигорілих вікон; з деяких із тих дірок курів ще дим, спокійно, звивистими гадюками виповзаючи вгору…

Але тепер, на четвертий день, уранці, бій точився вже в самому місті, і більше діяли рушниці, скоростріли та ручні гранати, а гармати мовчали.

Махнівці наступали разом з більшовиками. Вночі вони пустили з Амура через міст поїзд-порожняк, а поки Кривошликові козаки поралися біля нього, розбитого в тупику, пустили панцерний поїзд із військом, і те військо, селяни та матросня, напали майже ззаду на Республіканський кіш, що пильнував горішнього поверху моста.

І становище для „українців" ставало дедалі скрутніше. Горобець мусив відступити з мосту, на Провіантську вулицю…

У цій заплутаній ситуації поручникові Василикові треба було знайти штаб Республіканського коша. А як це був район, де їхати автом посеред вулиці, під обстрілом, уже не можна було, то він подався пішки.

— „А тільки де ж це наші, шляк би його трафив?!" — подумав тривожно. — Мусили б бути десь тут"…

І він побіг униз попід парканами Широкої в напрямі до Катерининського проспекту, де ще, на його думку, міг бути отаман Горобець із своїми хлопцями. Біг, трохи прихилившись та підібравши поли шинелі. А кулі аж виспівували в чистому сонячно-морозному повітрі „пізнього снідання", цвьохали батогами вздовж, справді, „широкої" вулиці,по другій норії якої починався Озерний базар: ф'ю-у… ф'ю-у…,

Раз-у-раз ляскали постріли з рушниць, кулі висвистували, а хто стріляв і звідки, годі було добрати. Десь далі, ліворуч, очевидячки, біля вокзалу вряди-годи „мирно" татакав скоростріл, — обізветься й замовкне, а те татакання понесе далі луна: ах-ах-ах… Там же час від часу стукали „дерев’яні" молотки ручних гранат: очевидячки, бій точився на близькій відстані. Але здаля, з Широкої, бій видавався майже веселим, чимсь таким, як стріляння для розваги, приємної такого гарного сонячно-морозного дня. Тільки ж і в такому „веселому" бою якась випадкова кулька могла ненароком дзьобнути, і тому поручник Василик пригинався…

— Ага, он де вони!

Ці слова поручник Василик вимовив уголос, просто таки зрадівши, що нарешті знайшов своїх. Побіг у напрямі рогу Широкої й проспекту, звідки на мить вигулькнув був вояк у жовтій дублянці. Крутнувся за ріг останнього будинка — і відхитнувся назад…

— Стій! Руки вгору!…

Прямо йому в груди скерував кольта здоровенний матросяка, розхрістаний, перехрещений скорострільними стрічками, обвішаний гранатами. Глянув поручник, — а їх, тих махнівців, ціла купа, чорний прапор, як хмара, затуляє сонце. Підніс руки вгору, ще;не тямлячи гаразд, що сталось. Махнівці? Чому вони тут, коли „наші" боронять шлях до міста на Провіянтській? І чи це він у полон потрапив? Отак безглуздо?

Матросило рвонув поручникову портупею з кобурою разом, зірвав, труснувши його дрібною фігуркою, як пір'їнкою, аж він мало не полетів сторчака, посковзнувшись. А матрос стояв перед ним і на ввесь рот реготався: — Ха-ха! От який горобчик Сивакові в сильце ускочив! Офіцерик!…

I, бринькнувши себе по губах, викинув ритмічно ногами широкими кльошами матроських штанів вимахнув: Ех, яблучко, куди котишся? До Махна попадеш — не воротишся…

Безкозирка на потилиці, з-під неї мичка буйного чуба матляється, і на тому чубі, а також на розхрістаних волосатих грудях сива наморозь понамерзала. А на шиї на ре-тязі-поводі кінському ще один револьвер теліпається, по животі б'є, як матрос підстрибує. Такого страховища поручникові ще не доводилось бачити…

На це видовище позбігалися інші махнівці, усяково пообвішувані, як і матрос, зброєю, а декотрі з-між них були й у жовтих дублянках: мабуть, з убитих „українців" поздіймали. Багато було й у звичайних селянських линтваревих кожухах. Оточили видовище колом. Ех, і яблучко…

Матрос раптом спинився, посковзнувшись. А як вирівняв ходу, підійшов упритул до поручника і видивився колючими, по-ідіотському сіро-крижаними очима йому в вічі, випнув уперід щелепате підборіддя.

— Хто такий? Австріяк? Почому тут?

Поручник зопалу взяв імпровізувати „правдоподібну історію" — чому він „тут". Він західний українець, а не австріяк, тепер приїхав сюди збирати майно Західно-української республіки… Він ішов до знайомих…

У цю мить пролунала якась команда, і махнівці юрбою кинулись за ріг, на Широку, либонь, щоб далі наступали. Поручник з матросом лишилися вдвох.

— Ладно! — перебив „історію" матрос. — Опісля розберем… А тепер горобчика треба приборкати.

Він відчепив від свого пояса шматок електричного проводу і зв'язав поручникові за спину руки, боляче стяг. Поручник аж засичав від болю.

— Гайда вперед! — махнув матросило рукою з кольтом упоперек проспекту. — Та швидше, бо, бач, стріляють!

І вони майже підбігцем перескочили мостинець, сховались під засніжені акації на бульварі, а потім і другий мостинець перескочили, опинившись під захистом високих будинків. Тут пішли спокійніше. Стрілянина виразно віддалялась із цього району — ішла нагору, підкочувалась туди хвилями, до Польової в один бік і до Соборного майдану — в другий. Було ясно, що, українці" відступають.

— Чуєш? — звернув на це увагу й матрос. — Украйонци дають драла…

Поручник ніяк на це не відгукнувся. Згадав раптом Оксану — що з нею буде, як босячня допадеться до того району? Навіть уявити моторошно було… А він сам ускочив у таку ідіотську ситуацію! Невже отак безглуздо й загине? Невже нема рятунку?

… — А тут водися з тобою! — раптом злісно не плюнув, а харкнув матрос. — Братва там уже по буржуях шастає, а я тут… Та хоч іди швидше, а то коцну вмах… таку твою мать…

І вдарив руків'ям кольта полоненого в спину. Усередині в поручника заклекотіла люта ненависть до звірюки-матроса, але він був безсилий будь-що зробити для свого порятунку. І та безсила лють як раптом вибухла, так раптом і погасла. Він тільки подумав розпачливо: „Невже ми з ним належимо до одного народу? З мови ж знати, що це не кацап"…

Вийшли на Провіянтську, що вела на міст. Тут скрізь лежали трупи вбитих „українців" і махнівціві Ось один такий матрос, як і його конвоїр, лежить навзнак, розкинувши руки. Груди розхрістані, безкозирка відкотилась геть, очі мертво витріщені. Он другий закляк ницьма, підклавши незручно під себе руку з пістолем. Подекуди жовтіли кожушки „українців", здебільшого дуже молодих хлопців, що, справді, могли вмирати з ім'ям матері на устах.

Поручник чомусь подумав, що давні запорожці були трохи чи не такі, як оці матроси, — відважні й… брутальні…

Ураз матрос-конвоїр скомандував:

— Повернись до стіни!

Поручник механічно виконав наказ — повернувся до високого цементового паркану, що стояв з одного боку мосту. І раптом чує: за його спиною якось „мирно" клацнув курок пістоля. Раз, удруге… „Чому це?" — подумав^ І похолов від жаху: „Так оце вона, та безглузда смерть!?"

— У чому справа, Сивак? — спитав якийсь інший голос.

— Та ось буржуяку хотів коцнути, — озвався спокійно матрос.

— Облиш!

А потім той другий, владний голос звернувся до поручника:

— Хто такий?

Поручник обернувся: перед ним стояв малий на зріст, кривоплечий чоловік, що, мабуть, устав з обоянки, яка стояла неподалік; був у чорній смушевій шапці, а з-під тієї шапки виглядала мичка сивуватого волосся, як у сільського парубка. Кирпатий, з білявими салдатськими вусами й виразом булдога видочок світився малими котячими очима. З усього, а передусім з тону його голосу було знати, що це якийсь старший між махнівцями. Матрос Сивак перед ним зовсім знітився.

— Хто такий, питаю? — повторив чоловічок. — Австріяк?

І поручник знов почав швидко оповідати ту зімпровізовану історію, що її почав був у момент захоплення в полон. У голосі була навіть запобігливість, особливо, коли сказав:

— За віщо ж розстрілювати? Я чужоземець… І мій револьвер був у кобурі, — я не стріляв…

— Відведи в штаб! — наказав чоловічок матросові.

— Пане отамане! — почав поручник, підбадьорений

„приязним" тоном рятівника.

— Не пан… не пан, — повчально тим же мирним тоном сказав чоловічок. — Анархія ніяких панів не визнає… А що таке?

Поручник пожалівся, що йому дуже стягнуто руки, не можна витримати. Чоловічок попробував рукою дріт.

— Попусти! — звелів матросові і зразу ж, обернувшись, пішов до своєї обоянки.

Матрос узяв незадоволено перев'язувати руки. Мимрив:

— „Попусти!" Нащо попускати, коли однаково коцнемо?.. Ямби не осєчка, уже б тобі не боліло… І якого воно чорта?!

Став придивлятись до кольта, повертаючи барабан. Вимахнув пістолем угору — і бахнув; постріл лунко розкотився понад широким крижаним простором Дніпра: тьох-тьох…

— Гм, тепер б'є, і, тоді, як заціпило… Ну, щастя твоє, — сказав уже до поручника. — Та я б тебе таки коцну», якби батько Махно не нагодився… Ну, гайда!

— Так це сам Махно?! — мало не скрикнув поручник.

— Він, виявляється, не такий страшний, як його банда…

Пішли мостом далі, часом переступаючи через трупи,

— так їх було багато. Очевидячки, отаман Горобець таки добре боронив цей основний шлях до міста.

На Амурі, на залізничній колії стояло три вагони, посередині пасажирський, а по краях „теплушки", і це був Махнів штаб.

Сивак привів поручника до однієї з „теплушок", розв'язав йому руки, відібрав пояс і наказав лізти всередину. Двері теплушки примерзлд, і поручник не міг їх сам відчинити. Сивак допоміг відчитати і навіть підсадив малого на зріст полоненого.

У „теплушці" була залізна грубка, у ній тліло кам'яне вугілля, і в вагоні було тепло. Було також багато соломи, на якій можна було прилягти.

Коли Сивак причинив знадвору двері, поручник так і зробив — ліг на ту солому. Не думки, а якийсь інстинкт самозбереження виповнював його єство, — бився, як загнаний у клітку звір, безпорадно бився. Він ще живий, але що буде далі?

— „А від того розстрілу, мабуть, мене материна молитва врятувала", — згадав Сивакову спробу його розстріляти. — Там десь мати, „усусуси", а я тут, у цьому пеклі"…

Чи він жалів, що вплутався у цю пекельну колотнечу на „Сході", — не знав сам…

Незабаром після того як поручник Василик попався в полон до махнівців, стрілянина в місті нарешті вщухла. Правда, де-,не-де поляскували окремі постріли з рушниць та пістолів, але то вже були іграшки, в порівнянні з гарматним обстрілом міста впродовж трьох діб.

Невиспані, вимучені напруженим чеканням усяких бід, зголоднілі, люди Віилазили з своїх нір, роздивлялись по вулицях, щоб довідатись, хто переміг. І це зразу стало ясно: перемогли махнівці на спілку з більшовиками, але кількісна перевага була таки за махновцями. Озброєні ватаги цих переможців тинялися скрізь по місту, грюкали прикладами в двері, шукаючи „українців" та всяких інших „буржуїв". Которі були п'яні (розперезана анархія!), ті вигукували дикими голосами, ревли матюхами, співали „Яблучко"… Одягнені — хто в селянському кожусі, хто в сал-датській шинелі, хто в „панському" пальті чи шубі, але всі однаково обвішані зброєю, як якісь фантастичні страховища… І скрізь оте „Яблучко", несамовите „Яблучко"… А в супровід до нього — гармонія, розтягнута широко через груди гармоніста, — гармонія, що ревла, як звірюка, як широкий степ у негоду… А танцюристи били чобітьми об мерзлу землю, аж крижані іскри сипались, аж виляски йшли… Можна було не раз бачити, як уздовж Катерининського проспекту, згори вниз, баскі коні (куркульські!) несли обоянку, повну таких вояків, повну реву гармонії і того ж таки яблучка. Обоянка пролітала бурею і зникала десь там біля вокзалу або на Провіянтській. і Як фантастичне видиво, як галюцинація… і

Двоє махнівських вояків задзвонили (не загуркали!) і до мешкання диякона Бондаренка. І Диякон, перелякано знітившись, сказав жінці, щоб пішла «питати, „хто там": йому, „патлатому", небезпечно було показуватись анархістам, що були зазвали проти „попів". Хоч Ольга Пилипівна перше, у сварці з Агрипиною Антонівною, й кричала, що „хай наступають" махнівці, але тепер теж потерпала і якийсь час огиналась, не хотіла йти. Але дзвінок так уперто, крикуче й довго різав по нервах, що вона не витримала. Та, на превелику радість, виявилось, що прийшли „свої" — Мишко і з ким ще один махновець, лататтянський парубок Лука Нагаєнко. їх разом визволили з „української" в'язниці махнівці. Обидва теж були озброєні до зубів: через плечі рушниці й скорострільні стрічки, в кобурах револьвери, за поясами ручні гранати.

Такий вигляд сина, на додачу до загального пригноблення, так подіяв на батька, що той — дарма що нахвалявсь „закатувати" — ані писнув, побоявся Мишкові й накриво щось сказати. Ольгу Пилипівну теж убила поява сина в такому вигляді та в такому товаристві. її син, син диякона, славного своїм голосом на ввесь Січеслав, з отаким хамом за панібрата! О, цього її серце не могло1 перенести! Але все таки добре, що знайшовся, що живий!. Вона тепер, як роздивилась, навіть уже раділа, що він прийшов, і мовчала, як німа.

Та Лука Нагаєнко, проти сподівання, повівся не так уже й дико: сказав досить чемно „драстуйте!" і подав з важним виглядом і дияконові, і дияконисі руку. І в цих його рухах: та в глибоких очах, над якими звисав курячим крилом чуб сільського парубка, виявлялася самоповага завойовника, що не міг знижуватися до примітивного бешкетування.

Крім того, й дружба з Мишком, мабуть, тут чимало заважила: не випадало ж бешкетувати в домі Мишкових батьків.

— Оксано! — відчинив Мишко без попередження двері до її кімнати. — Вийди сюди: я земляка твого привів…

Оксана, прикро скулена, стала на порозі, застібаючи блюзку.

— Земляка? З Латаття?

— З Латаття, — мовив з тим самим важним виглядом і тоном Лука, підійшовши до неї своєю перевалькуватою качиною ходою і теж подавши руку. — Я кадась вас бачив у церкві….

І знов таки в нього, бачилось, не було вже й сліду тієї ворожости до попівни, що була в селі Лататті, коли він заздрив своїм одноліткам Василеві Роговевкові та Гнатові Кутькові, як вони ходили гуляти до цієї панночки. Він же, завойовник, не тільки тепер порівнявся з „панами", а й був вищий за них: вони тремтіли перед ним, а, не навпаки.

Спочатку виглянула з-поза Оксаниної спини, а потім вийшла до вітальні (Оксана відійшла трохи набік) Агрипина Антонівна.

— А чий же ви? — спиталася.

Те „ви" ще дужче „задобрило" завойовника, і він сказав з гідністю:

— Нагаєнко… Юхима Нагаєнка син, може, знаєте… Але Агрипина Антонівна „низян" мало знала. Знала тих,

хто жив ближче до центру, а „низян", особливо молодих, майже нікого не знала. Тоді Лука додатково пояснив, що він жив недалеко від Василя Рогованка та Гната Кутька, товаришував з ними.

— А ви їх, мабуть, знаєте, — сказав.

Агрипина Антонівна скинулась поглядом з Оксаною.

Мовила:

— Та цих знаємо…

Далі Лука розповів, що Василь Ротовенко був разом з ним у лісі, в революційних повстанцях проти гетьмана, та потім перейшов до „українців"…

— До „українців?!" — вихопилось мимохіть у Оксани. — До яких „українців"?

— Та до тих, що їм оце „батько Махно" даде доброї прочуханки. І я, як Василя піймаю, не подивлюся, що разом товаришували. Буде й йому, „контрі", те, що Степанцевому Антонові, „хліборобові"… Я ж того Антона в лісі розстріляв… Ці ж „українці"… (хотів сказати: „туди їх мать", але стримався) повибивали ось мані зуби, — розтулив рота й показав щербину, — мало рук не повикручували… Один галичанин усе допитувався, хто вбив вашого батька… Я не вбивав, був у іншому селі зайнятий, там куркулів зничтожували… Та й Василь, не знаю, чи був. Був дядько Іван Овечка, що з Василем утік до „українців", — це знаю… І я тому галичанинові про Овечку сказав, бо чого мені жаліти „контру"? Хай самі себе стріляють… Ну, але й галичанинові я зубів не подарую! Хіба не піймаю…

Розмова про „галичанина", можливо, була б ускладнила ситуацію, якби дурний Мишко був при цьому, бо ж він міг би необережно зрадити знайомість цієї родини з тим „галичанином". Та він вийшов був на цей час до іншої кімнати передягтися після в'язниці…

Але Оксані й так від цієї розмови голова пішла обертом. Отакі відомості! Василь був тут у місті і до неї не признався! Чому? Він же знав, що вона тут живе! Але її радувало те, що він уже не більшовик, той такий коханий, такий милий із мрійними очима парубійко! І до вбивства батька не причетний… А вона ж була наставилась його зрадити! Яка новина, Боже ти мій!

А тим часом Мишко передягнувся і, вийшовши знов до вітальні, попросив у матері їсти. Ольга Пилипівна, значно вже заспокоєна, кинулась на кухню, і незабаром на столі посеред вітальні парували миски з гарячим борщем. Звичайно, й Луку запросили до столу. Лука аж тепер скинув шапку і,глянувши на образи, на мить завагався був, чи, часом, не перехриститись перед їжею в диякон овій хаті, але подививсь на Мишка — той сів і став їсти не перехристившись — та й собі так зробив. Тільки куряче крило свого

чуба долонею пригладив.

— Може б, ви роздяглися? — звернувся диякон до Луки, що сів до столу в „буржуйському" пальті, обвішаний гранатами, а рушницю поставив між колінами (з обережности, мабуть). — Одягненому ж незручно їсти.

— Добре й так, — сказав Лука, нахиляючись волячим похилом до миски з стравою. — Ми зараз підемо… — Куди? І Махно? — злякалась мати.

— Підемо „контру" трусити. Батько Махно сказав, щоб не зосталось і на насіння. Правда, Мишко?

— Підемо.

А матері сказав, що на ніч прийде додому, — на ніч прийде, а тепер треба йти: такий наказ.

І ще не встиг Мишко цього доказати, як раптом — гур-гур-гур! — близький страшний гуркіт, ніби земля провалювалась. Аж поміст у домі, під ногами, захитався. Усі злякано застигли, недомисленно перезирнувшись.

Але Лука пояснив, що то: то з наказу „батька Махна" зірвано в'язницю на Пушкінському проспекті, бо анархія не допустить, щоб були в'язниці.

Та ще після цього не всі як слід заспокоїлись, а вже знадвору, у їхні двері, щось загупало. Добивались нові відвідувачі. Тепер Лука схопився, клацнув закривкою рушниці, посилаючи в цівку патрон.

— Я сам подивлюся, — кинув на ходу слова заспокоєння. — Це, мабуть, наші.

Скористувавшись цим, Ольга Пилипівна почала швидко шепотіти синові, щоб не йшов більше з хати, докоряла, що злигався з отакими. Навіть сльозу пустила. Та Мишко так злобливо зашипів на неї, що вона злякано вмовкла. А Мишко прислухався до того, що робилося в сінях.

— Якої… матері сюди лізете? — гукав Лука. — Хіба повилазило, що свої… таку мать? Ідіть шукайте інших буржуїв, а тут ми!

Та його, хоч і махнівця, але з селянською мовою, не послухали, і ціла вервечка їх, чоловіка, либонь, із п'ять, втелющилося до вітальні, нанісши повну хату холоду. Перед вів здоровенний, волохатогрудий, щелепомордий матроська, перехрещений через плечі стрічками з набоями, з револьвером, почепленим на ретязі-поводі, на шиї. А з рота, повного золотих зубів, так і перло самогоном.

— Сивака не пускати!? — заревів матрос, відкидаючи з дороги дрібнішого Луку. — Та я тебе… мать… мать!..

А потім раптом знехтував Луку, роззирнувся по хаті — і спинився здивовано перед Дияконом, розпатланим опудалом, жалюгідно-худим, що на ньому, як на кілку, теліпалась широкорукава ряса.

— А, здоров, батя! — вигукнув задирливо. — Чи радий „батькові Махноіві", батя?

— Ність власти, аще не од Бога, — проказав швидко, хоч і затикуючись диякон.

— Га? — не зрозумів матрос.

— Усяка влада від Бога, — пояснив Мишко. — Не бузи, братішка! Це мій папаша. А я, бачиш, у „батька Махна" в армії. Не тронь!

Матросів погляд упав на Оксану, і матрос втратив раптом всяку охоту балакати з дияконом. Швидко, широкими ступнями підійшов до Оксани і, взявши її рукою за підборіддя, підкинув їй голову так, що вона стрілася поглядом з його по-ідіотському холодними, крижаними очима, — кинула в тії очі гнівну ненависть. Та матрос, либонь, не зрозумів чи не звернув уваги на ту ненависть, а відійшовши трохи, взявся в бік однією, лівою рукою, прискалив око і став критично розглядати. Ну, й дівулька! — клацнув пучками правої руки. Гм..

Оксана тепер уже злякано тремтіла, і, здавалося, ще мить — і вона вдариться в сльози. Становище ж складалося загрозливе. Усі присутні тут чоловіки були безсилі супроти нього. Було так, наче в зграї малих собак чи вовків з'явився ведмідь, що міг одним помахом лапи зім'яти будь-якого з тих псів. І раптом Оксана побачила ще страшніше, — що один із присутніх „псів" таки не думав скорятись велетневі: Лука Нагаєжо поволі зводив за його спиною свою рушницю.

Мишко нетерплячим рухом руки відвів його цівку набік, мовляв, облиш.

— Невже сестричка? — оглянувся в цю мить матрос до Мишка (але руху Лучиної рушниці не побачив).

— Сестра.

— Шкода, — сказав уже мирно матрос. — Я б не відмовивсь від такої… Ласий шматочок!.. А там хто живе? — кивнув він головою на двері до веранди. Відчинив, заглянув з дверей і, побачивши, що то не кімната, причинив знову. — Пішли, братва! — скомандував своїй ватазі. — Пошукаєм настоящих буржуїв, которі проти „батька Махна"…

І вони гурмою посунули з хати, матюхаючись, дзенькаючи зброєю, товплячись у вузькому проході, як череда волів. Винесли шум і зам'ятню надвір, понесли все це комусь іншому на лиху годину.

Мишко й Лука повернулись до свого обіду.

— Шкода, що ти не дав мені, — сказав Лука Мишкові. — А то б я його коцнув. Батько Махно не дозволяє таких безубразій…

Аж тепер усім стало дуже ясно, що Мишко, злигавшися з махнівцями, їх урятував від найстрашнішого.

Пообідавши, Мишко й Лука пішли трусити „українців" та всяку іншу „контру". Мишко ще раз при обіцяв матері прийти на ніч додому.

Поручник Василик перебув решту дня свого полону в „теплушці" — в'язниці, йому подавано туди їсти, а він сам підтримував тепло, підкидаючи вугілля в „буржуйку". Лежав на соломі, думаючи про своє становище. Згадка про „батька Махна", про оту! зустріч із ним на мості, трохи його заспокоювала. Махно ж будь-що-будь поставився тоді до нього співчутливо і не тільки від смерти врятував, а ще й наказав матросові „попустити" дріт.

Десь так надвечір поручник навіть заснув. Але по якомусь часі прокинувся від холоду. „Буржуйка" майже зовсім погасла, а в щілини тягло холодом, немов крижані леза знадвору встромляло. Навіть снігу понабивало. Надворі ж розбиралася на ніч справжня завирюха, і вітер трахкав десь на покрівлі вагона бляхою, немов дротяними батогами по ній цвьохав, а часом наче живцем її здирав, гарчав, як лютий пес.

Така тривога в природі вкинула знову й його в неспокій. Що з ним усе таки зроблять? Знав з попередніх відомостей, що Махно полонених або розстрілює, або випускає, бо ув'язнення не визнає.

Звичайно, якщо виявлять його особу, довідаються, що він начальник ворожої контррозвідки, то розстріляють, напевно. І на саму уяву про це його морозом подирало по спині. Він же найбільший їхній ворог, той, хто сам катував таких, як вони! А тут вони матимуть нагоду навтішатись помстою на всю свою охоту… Можуть шкіру живцем з нього дерти, вирізувати на чолі тризуба, виколювати очі, руки викручувати… Катуватимуть — і — це було ясно! — матимуть на це право… Як і він би на їхньому місці чинив… Уявив страшного матроса, як він танцює перед ним „Яблучко", з ножем у руках… Найкращий був би вихід із цього становища — самому заподіяти собі смерть. Але як? йому ж не залишили навіть пояска на штанях, щоб повіситись… А битися об дерев'яну стіну вагона-коробки головою — не поможе… Усвідомивши цей безвихід, він аж зубами заскрипів. Лютий був і на себе, що так безглуздо поліз у пащу ворогові.

Він схопився на ноги і взяв бігати по вагону, з кутка в куток, з позакладаними від холоду в рукава руками. Але ні зігрітись, ні заспокоїтись уже не міг. Кидався, як хижак у клітці, лютий, але безсилий вирватися з неї. Трусився чи то від холоду, чи то від тривожно-нервової лихоманки. Ставав часом і прислухався. Та знадвору було чутно тільки завивання вітру. Можливо, що навіть той вартовий, що двічі подавав йому їсти, сховався тепер десь у затишок. З тим вартовим він не заходив у розмову, а той його теж не зачіпав, і він був у повній невідомості щодо подій. Догадувався тільки, що „українці" відступили з міста, бо стрілянина стихла, а тут', де він був, на Амурі стало й зовсім „спокійно".

— „Але щось треба зробити з грубкою, — подумав механічно. — Бо так можна й замерзнути вночі"…

І дивна річ: щойно хотів самогубства, а тепер боявся замерзнути! Але… може ж, його ще й не розстріляють… Життя хапалось за надію, за… „людяність" „батька Махна"…

Він нахилився до „буржуйки" і взяв майже помацки (у вагоні ж було зовсім темно) шукати в ній хоч жарини. І трохи жарива в „буржуйці", справді, було, у прочинені дверці засвітили вогняні очі.

Коли чує — щось підійшло до вагону, засмикало примерз злі двері.

— Ей ти, слиш, поможи відчинити! — гукнув звідти трохи ніби знайомий голос.

Поручник допоміг ізсередини відсунути важкі двері.

— Вилазь! — наказав той, хто стояв унизу, — притемнена постать, обкутувана в темряві білими серпанками завирюхи. А та завирюха дико свистіла на високому насипі залізниці, і, здавалось, от-от мала покотити три самотні вагони прямо до мосту, на Дніпро.

Коли поручник стрибнув, на землю, матрос (а то був матрос) ухопив його за руку, бо він посковзнувся і міг би був упасти.

Гляне поручник — а це той матрос, що взяв його вранці в полон — Сивак: безкозирка на потилиці, розхрістані груди, револьвер на ретязі. Тільки він був тепер' у якомусь-лагідному настрої, мабуть, тому, що був тверезий.

— Ну, як? — поплескав в'язня по плечі. — Дуже змерз? Ходім — „мать" борщу наварила і тебе хоче пригостити.

— Яка „мать"? — запитав, приголомшений, поручник: сподівався трохи чи не розстрілу, а тут раптом „мать" і… борщ!

— Ну, в нас же „батько Махно" за старшого, а в нього-жінка, значить, „мать", — пояснив матрос, — Так ми її називаєм… Непогана молодичка, на гітару грає…

Увійшли вони до пасажирського вагона, освітленого гасовими лямпами, з великою чавунною піччю при вході. Ударило дуже приємним, майже хатнім теплом і не менш приємним запахом ситого борщу, що викликав у поручника цілу повінь слини в роті.

їх зустріла одягнена по-міському гарна молодиця, кароока й чорнобрива українка…

— Хочете борщу? — звернулась до поручника привітненько, як він привітався. — Бо ви ж, мабуть, змерзли, а борщ гарячий…

З холоду в раптовому теплі поручник почав так труситись, що просто не міг цього приховати, аж сам на себе досадував: „Що за дідько!"

— Сідайте отут! — показала господиня місце в переділі біля намерзлого вікна, де був, як звичайно в таких вагонах, маленький столик-лоличка. — Я зараз принесу.

Вона швиденько метнулась до чавунної грубки, де в неї стояв уже готовий борщ, і ів тих її рухах було так багато типового для гостинної гоп о дині, що поручникові показалось, ніби він опинився десь на селі чи на хуторі, в умовах повної ідилії. Аж не вірилось, що це був штаб страшного „батька Махна" і що його життя тут і висіло на волосинці.

Потроху став заспокоюватись, перестав труситись.

Господиня принесла велику миску доброго борщу, що просто запаморочливо вдарив його смаком. До борщу додала шматок запашного житного хліба. І поручник не примусив себе припрохувати.

— Це ви наварили? — спитавсь, щоб щось сказати. — Борщ, прошу пані, напрочуд…

— Та я ж, — з приємністю відгукнулась господиня. — Нестір любить борщі і вимагає, щоб варила… Тільки… яка там я пані? — посміхнулась своїми гарними очима. — Вчителькою трохи була.

— У" нас, в Галичині, звертаються так до всякої інтелігентної жінки…

— А, ну хіба так…

А потім звернулась до матроса, що сидів тут же на лавці, широко розставивши у своїх чорних кльошах ноги (навколо йото ботинок стояли калюжі з розталого снігу), і крутив цигарку:

— Може й ти хочеш?

Матрос відмовився, а натомість сказав:

— Я хочу грати, „мать". — Пізніше.

І вона — це поручник укмітив — зачепилась своїм поглядом за крижаноколючі Сивакові очі: той був, либонь, їй до мислі. Та й яка б жінка не звернула уваги на цього могутнього самця, це м'язнево-героїчне втілення запорізького духу й сили! У нього ж, бачилось, кожен м'яз грав тією силою. Та й з обличчя він не можна сказати, щоб не був гарний. Пишний кучерявий чуб, густі чорні брови, що ними він скидав, як крилами, і молоді чорні куса. А оті крижано-сірі очі, колючі у ворожості, засвічувались ласкою, як він посміхався. Тільки щелепата нижня частина його обличчя псувала цю вроду: велике квадратове підборіддя випиналось терасою і надавало вираз хижого орангутанга. У роті в нього було повно золотих зубів, що засвічувались жаром, як він говорив.

— Пізніш я буду зайнятий, — сказав Сивак. — Покажи мені,Ех, раз, іще раз"…

Молодиця спробувала Сула ще відмовлятись, але він наполіг:

— Та ти розумієш, що я буду зайнятий чи ні?!

Тоді вона кинула „ну, добре" і пішла в другий кінець вагона, мабуть, по гітару.

— Ну, як борщ? — спитався Сивак. випустивши цілу хмару смердючого тютюнового диму, спитався так, аби тільки не мовчати, коли вони лишились удвох.

Поручник знов похвалив борщ, хоч це було, знати й з того, як він його не їв, а мовляв, лигав, зголоднівши.

— Так добрий, кажеш? — знов озвався Сивак, чвиркнувши собі під ноги. — А тільки я, бувши на твоєму місці, не їв би борщу з свининою…

— Чому? — здивувався поручник.

— Як будем розстрілювати, с… будеш…

А потім раптом пожвавішав, йому наче заманулось подратувати свою жертву.

— А признайся: страшно вмирати?

Поручникові застряв у горлі непроковтнутий хліб, і він нічого не сказав.

— Га? — допоминайся Сивак. І сам же потім відповів: — Юринда! Ти чув, як кажуть „жисть наша — копійка"? Жити чи вмерти — один чорт. Тільки ж як жити, то- вже треба якслід…

Повернулася „мать" з гітарою в руках. Сіла близенько, навіть ближче, ніж треба було, біля матроса і почала сама, приспівуючи досить приємним голосом: Ех, раз, іще раз, Кільканадцять іще раз…

І було чудно збоку дивитись, як велетень Сивак аж рота по-дитячому роззявив, — так уважно стежив за рухами пальців своєї вчительки на планці грифа. Своїм зосередженим поглядом, слухом, усією істотою був він у тому одному пункті і, либонь, несвідомо, а просто щоб було зручніше до грифа приглядатись, злегка обійняв правою рукою свою вчительку за плечі. І молодиця, бачилось, аж мліла від цього гарячого приторку могутнього самця. А передавши Сивакові гітару, брала, бачилось, з насолодою його неслух'яні і повільні, як лапи морського краба, пальці та ставила їх, де треба.

— Та не так! — казала пересохлим голосом. — Отак! Ой ти ж отакий!..

Помітно тулилася до Сивака всім тілом і щасливо хихотіла.

На поручника вони, здавалось, зовсім не зважали — чи Тому, що він був чужинець, чи тому, що був приречений.

— А навіщо тобі, Вітю, ця пісня? — спитала „мать" ласкавим голосом.

— Навіщо? Ну, як тобі сказати? Я назнав тут одну дівульку й хочу їй пограти. Антиліґентна вона, так треба щось таке…

Він покрутив у повітрі пальцями і клацнув пучками, не змігши висловити думки мовою.

— Яку дівульку? — скинулась тривожно „мать", намагаючись піймати очима його нахилений до гітари погляд.

Матрос підкинув голову і струснув задирикувато чубом: він виріазно грав на її почутті до нього.

— Яку? — глянув їй у вічі усміхненим поглядом. — О, там така дівулька, що я ще зроду такої не бачив… Очі, брови, коса — і цицьки (він показав, які)… Лахва!

— Та хто ж вона? — допитувалась уже ревниво „мать". — Як її хоч звуть?

— Як звуть? — почухав він потилицю. — А чорт її знає, — не питався. Вона дочка одного диякона… Покровської церкви…

— „Оксана?!" — жахнувсь поручник і навіть їсти перестав, прислухався. — Невже цей звірюка наскочив на неї?! А я в оцьому ідіотському полоні!

йому просто хотілося плакати від безсили, від того, що не міг допомогти своїй уже майже нареченій.

Але розмовники, захопившись цікавою для них обох розмовою, не звернули на цей його порух ніякої ували. Говорили далі.

— І ще я тобі скажу, навіщо мені гітара і всякі такі витребеньки, — повів свою мову далі Сивак. — її брат у нашій армії, і через те не можна так… нахрапом її взяти, треба трохи повикаблучуватись перед нею. А потім поведу на гулянку, що буде завтра…

— А я ж із ким буду? — мало не крізь сльози обізвалась „мать". І раптом огнівилась:

— Як так, — не хочу вчити…

— „Батько Махно" із штабом, — доповів, увійшовши, вартовий.

І зразу ж за цим швидко увійшов сам Махно в супроводі кількох штабівців. Гостро глянув на групу в купе — і насовився, булдожий його видочок пересмикнувся, невеличкі очі блиснули по-котячому недобрим блиском. Щось йому не вподобалось. Але, очевидячки, не присутність полоненого, бо він спочатку навіть не глянув на нього. І поручник досить швидко зрозумів, що настрій „батькові" попсувала приявність біля „матері"… його „правої руки" — Сивака. Він, либонь, ревнував до нього свою жінку. Та й ще б пак! Він же був супроти Сивака просто жалюгідний. Невеличкий на зріст, кривоплечий, прищуватий, а велика шапка робила його голову схожою на цебер… Де вже було йому змагатися за жінку з цим красенем-велетнем!

Жалюгідний, а проте… а проте Сивак зразу ж винувато підскочив з місця. Як був, із гітарою в руках. А потім покрутив тую гітару, шукаючи очима, де б її покласти. Поклав на горішню полицю.

„Мать" теж запобігливо обізвалась:

— Несторе! Я наварила борщу, — будеш їсти? Та й хлопці, може б…

Та „батько" не відгукнувсь на ЇЇ слова, а замість того звернувся до поручника Василика:

— А. це хто? А, галичанин… Уже повечеряв?

— Так, пане отамане…

— Не пан… не пан, я тобі казав! — нервово скрививсь Махно.

І повернувсь до Сивака:

— В підвал його відведи!.. Якого чорта сюди наводиш?.. Поручник ніяково підвівся, сказав „матері" нашвидку:

„дякую за вечерю!" і вони з Сиваком вийшли з вагона. Сивак на ходу вийняв пістоля з кобури. Гострий холод після тепла болюче вдарив в обличчя, війнув разом із снігом поза комір, попід шинелю. Хоч завирюха трохи вщухла, та було дуже холодно, а наметений сніг примерз і дужче скрипів під ногами.

— Бачиш, який лютий сьогодні батько! — обізвавсь Сивак. — О, коцне він тебе, будь певний! йому, бач, не подобається, що я з його жіночкою трохи того… Він якось сказав: „Я проти всякої властности, але жінка — моя власність, і я кожного застрелю, як собаку, хто полізе до неї"… Але я тобі скажу, що вона більше липне до мене, ніж я до неї. Та й навіщо вона мені здалася? Хай собі цілується з своїм „батьком"… Я собі знайшов тепер таку красуньку, що хай вона заткнеться… Шкода тільки, що я не встиг вивчити тієї пісні! І він, заколивавшись, ніби в танці, та пооковзуючись на слизьких місцях, засвистів мелодію: Ех, раз, іще раз, Кільканадцять іще раз…

І вимахував рукою з револьвером у ній.

Повів полоненого вулицею поміж мовчазними заводами, попід високим парканом, що оточував один із тих заводів. Про те, щоб спробувати тікати в темряві, поручник не міг навіть подумати: паркани стискували простір у якісь суточки, і в цих суточках куля його дуже легко „догнала б". Та ще й було трохи надії, що його особи не виявлять, і Махно його відпустить…

А Сивак і далі говорив цілком мирно. Він у думках, либонь, готувався до завтрішньої гулянки.

— От якби ще вальса навчитися, — мріяв уголос. — Чи ти вмієш?

Поручник сказав, що вміє.

— О, то ти навчиш мене…

Це була найпікантніша ситуація! Він, в'язень, що над ним висіла небезпека розстрілу, мав би його вчити танцювати! Де і як? Чи не в тому льоху, куди його мав оце запроторити? Танок на межі життя і смерти! О, пікантно, дуже пікантно….

Скоро вони зайшли до якогось подвір'я з тим підвалом, і Сивак передав його варті. Варта вкинула полоненого до ями, в якій душило сухою вугільною потертю. Ніякого освітлення. Поручник наступив у темряві на чиїсь ноти. Ноги ті висмикнулись, але та жива істота не подала ніякого голосу. Наче якась безмовна тварина на морському дні. Коли поручникові очі трохи призвичаїлись до темряви, він спостеріг, що попід стінами напівлежали, напівсиділи в зігнутих позах якісь люди. Ніхто до нього не обізвався, і він мовчки намацав вільне місце та й собі сів.

У льоху не було дуже холодно, тож він, одягнений непогано, незабаром зігрівся й задрімав.

У домі диякона Бондаренка зустрічали першу ніч махнівського панування. Що більше поночіло, то* страшніше ставало в місті. Хвилями накочувалась, лунко в нічній тиші торохкотіла якась безладна, уже, здавалось, непотрібна стрілянина і відлунками — так раптом, як і виникала — вщухала. Тоді лускали, як корки з пляшки, пробивали тишу тільки поодинокі постріли, а гору над усіма звуками брали п'яні вигуки, десь зовсім близько… З хаосу цих звуків часом гавкала, як з прочинених дверей виривалась, гармонія, вихоплювався спів, оте їхнє „Яблучко":

Ех, яблучко, куди котишся?

До Махна попадеш, — не воротишся….

Моторошна тінь страхітливого „батька Махна", здавалось, Дамокловим мечем зависла над приреченим багатолюдним містом, дедалі ближче наставляла руки, щоб ухопити йото, те місто, за горло, задушити, кинути в пельку смерти…

Хто він, той „батько Махно"? Де він узявся, цей страшний зброєносець смерти? Чого він хоче? І мимоволі кожному хотілося зщулитися, пригнутись, увійти якнайглибше в землю, щоб хижі пазурі не зачепили…

Диякон Бондаренко, його жінка, Агрипина Антонівна й Оксана притаїлися в своїй вітальні. Свідомість спільної для всіх небезпеки примирила їх, зблизила. Усі буди повдягані, готові на всякі пригоди — чи то тікати (куди?), чи то боронитись (як?). Та й лютий холод давався в знаки: за тривогою боялися розпалювати в печі. Світла, видима річ, теж не світили. У вітальні було цілком темно, тільки намерзлі вікна сіріли трохи і кидали цю сірість на протилежну стіну, на двері Оксаниної з матір'ю кімнати. Але люди одно одного майже не бачили, не говорили, а як і обізветься котре, то майже пошепки.

Оксана сиділа біля матері на канапі, притулилась до неї як дитина. Обгорнулись обидві одним платком і так грілись. Ольга Пилипівна сиділа, невидна, в фотелі в кутку, диякон на стільці біля столу. Небезпека ввижалася їм ув образі того розхрістаного матроса-оранґутанга, що приходив удень. Бо й справді, що йому перешкодить заскочити знову до них, тепер, коли в них нема оборонців? А Мишко ж, як на гріх, десь задлявся, не приходить! Ще, гляди, й зовсім не прийде, запіячить абощо, як це з ним часто буває…

— Ну, де хоч той Мишко, Боже ти мій? — майже простогнала в напруженій тиші Ольга Пилипівна. — Казав же: „прийду"…

Диякон устав і взяв, ходити по хаті, очевидячки, нервую-чись. його довготелеса тінь у рясі, з широкими рукавами, матлялась на сірому тлі стіни, як тінь великого кажана. Раптом він як не вибухне люттю:

— Де він, той бандита шматок, так допізна тиняється!? Ну, де? Знає ж, у якому ми становищі!

І він став майже бігати по хаті, не знаходячи заспокоєння своїй тривозі й люті.

— Рятуйте! — розітнулось десь зовсім близько. — Ря… уйте…

Диякон спинився на півдорозі, змовк, знітився, як під занесеним над ним ударом… Невже й до них оце доходить ряда?! Мабуть, обходять дім за домом і до їхнього наближаються… Ох, що то буде? Що то буде? Ну, справді, де він, той Мишко? Тепер усі, здавалось, готові були благати його — не лаяти, а благати, щоб приходив. Напружено, аж до болю в вухах прислухались до надвір'я.

Але проминуло чимало часу, а біля їхнього дому не було чути нічого тривожного. Ба більше: той крик про порятунок був наче кульмінацією напруги, а потім стало потроху стихати). Навіть віддалені постріли, що їм, здавалося не буде й угаву, замовкли, зникли.

Диякоя знову став ходити по хаті, але вже мовчки, спокійніше.

І раптом — гостро, як ножем по нервах, задзеленчав дзвінок у сінях.

— Це Мишко! — усі зідхнули. — Нарешті, поганець! Вуха б тому хлопчиськові нам'яти…

Ольга Пилипівна побігла поперед усіх відчиняти. І ¦— о жах! — звідти розітнувся її несамовито-переляканий крик.

— Мамаша, ша! — ревнув грубий чоловічий голос. А за якусь там мить матрос Сивак майже вніс ЇЇ на руках до вітальні. Правого рукою тримав її, майже зомлілу, а в лівій мав електричний ліхтарик і тим ліхтариком, як світляною мітличкою, обмахував — обмітав від тіней кімнату.

— Ша! Чого кричати? — досить мирно говорив цим разом Сивак. — Це свої… Я той, що був удень тут… знайомий. Хіба не бачите?

Він посадив Ольгу Пилипівну на канапу, а світло повернув на себе.

— Бачите? Не такий страшний чорт, як його малюють, — пожартував.

Справді, він не був тепер такий страшний, як удень. Бо на ньому, по-перше, не було тепер скорострільних стрічок та гранат і револьвера на шиї, а подруге — був зовсім тверезий.

— І прийшов я, можна сказати, в одній, справі… Чого це в вас нема світла? Засвітіть!

Він викресав вогню із запальнички. Диякон послужливо присунув гасник, що на ньому вже знов було скло. Світло гасника показало всю невеселу картину всенічного сидіння цілої родини, а також матросове лобато-усміхнене обличчя: безкозирка, як звичайно, була аж на потилиці.

— Ось я вам і гостинця приніс… Гляньте!

Він почав виймати з кишені цукерки та горіхи і ворошком насипав на столі. Це все було таке парадоксально-несподіване, що люди тільки перезирались недомисленно. Що це мало означати? Звідки і чому така ласкавість? А та ласкавість виразно звучала в його голосі та світилась у його насправді гарних, якихось сріблястих очах. Рівні, по-жіночому гарні брови, ці сріблясті очі й кучерявий чуб робили горішню частину його обличчя просто привабною, і тільки страшна щелепа трохи псувала його вроду. Але тепер щелепа відсунулась на задній плян, на передньому пляні була ласка його очей.

— Призволяйтесь!.. Красунько, бери! — звернув він раптом ту ласку своїх очей до Оксани. — Чого ти там зігнулась? До мами притулилась? Не бійсь, я не трону…

І простяг їй жменю з цукерками. Та Оксана злякано дивилась, не брала.

— Не хочеш? Гербуєш нещасним матроським серцем? — із жалем сказав.

І в голосі йому забриніла якась непевність: він, либонь, не знав, як тепер, коли відкидають йогої ласку, йому поводитись. Очі знов засвітились колючими іскрами.

— Та бери вже! — сказала Агрипина Антонівна до Оксани, злякавшись тих іскор, і взяла сама.

— Бач, які гарні! Ось помадки…

Це трохи врятувало ситуацію, підбадьорило Сивака.

— А тепер про діло, — заговорив він діловим тоном. — Я таки до тебе, красунько… не знаю, як тебе…

— Оксана, — похопилась Агрипина Антонівна, боячись, щоб Оксанине мовчання знов не зіпсувало лагідного настрою в матроса.

— Ага, Оксана, — закивав приязно головою Сивак. — Це по-нашому, по-українському. „Батько Махно" теж за Україну, тільки щоб була анархія, а не буржуазна вдасть… щоб усі вільні й рівні були… Так от, Оксано! „Батько Махно" завтра влаштовує гулянку… „батько" і „мать"… І от, понімаєш, яке діло? Усі будуть з дамами, а в мене нікогісінько! Отут болить, — поклав руку на серце, — Кров проливаю за свободу, рознещасна моя жисть, а погуляти ні з ким. Я не хочу якоїсь лахудри, таких багато… Хотілося б таку, як слід… Бо там, понімаєш, буде „батько Махно", це ж однаково, як генерал… Та де! Більше! Це командарм, а я як генерал у нього. Ще буде Щусь, начальник штабу… І „мать" буде… буде музика…, „Мать" гратиме на гітару… і я гратиму.

Він спинився, мабуть, перед найголовнішим, найтруднішим. Він навіть скинув безкозирку і тією ж рукою — що в ній мав безкозирку — почухався в тім'ї, — знак трудносте переходу до того „найголовнішого", „найтруднішого".

— Слоівом, я хочу, щоб ти, красунько… ну, Оксано, тепер уже, пішла зо мною на ту гулянку, — сказав одним духом. А побачивши, що це просто приголомшило Оксану (вона з жахом дивилась на нього), похопивсь заспокоїти:

— Не думай, що там буде щось таке… ні-ні! Ніхто й пальцем тебе не троне, я ручаюсь… я, матрос Сивак, права рука „батька Махна"…

Оксана мовчала, і Агрипина Антонівна відчувала притуленим тілом, що вона почала дрібно під платком труситись. — Ну? Усі мовчали. Матрос чекав.

— Не хочеш? Розбиваєш рознещасне матроське серце? Він підвівся. Надів помалу безкозирку, майже насунув її на очі.

— Ну, ладно, — вимоівив нарешті убитим голосом. Оксанина відмова, либонь, руйнувала всі його рожеві пляни-мрії. Помалу повернувся і пішов з хати. Але було чути, як він досить обережно причинив двері.

Надворі було тихо. У хаті теж усі приголомшено мовчали. Було ясно, що ці мирні відвідини були страшніші за розбишацькі, коли можна було хоч гукати на порятунок. Тепер же матрос може помотатись, розізлившись! Тож сиділи й далі напоготові, напружено прислухаючись до найменшого шереху надворі. Але там ніч таки брала своє, повкладала, кінець-кінцем, спати, мабуть, і всіх махнівців.

По якомусь часі Оксана, притулившись до матері, почала дрімати. І приснилося їй, що вона стоїть край безодні, а та безодня так і тягне її холодом униз. І хоч їй страшно, але вона воліє кинутися туди сторч головою, щоб позбутись страхіття, що висіло над нею й над ними всіма в образі „батька Махна". Кинутися, щоб більше нічого не боятись! І от вона — як підвіяна тим холодом безодні — зривається з кручі… зривається й кричить…

— Що таке, Господь з тобою?! — чує материн голос. — Чого ти кричиш?

Оксана прокинулась, але вся тремтіла від жаху. Мати христила її й заспокоювала.

— Чи щось страшне приснилось? Ну, годі вже, годі… Може, підеш уже спати? Уже ж наче нічого) не чути…

Оксана розглянулась у темряві по хаті. Було, либонь, близько першої години ночі. Але в хаті, очевидячки, всі заспокоїлись трохи. Сам диякон, мабуть, дрімав на своєму стільці край столу, поклавши на стіл патлату голову і широкорукаві руки — як кажан крила. Оксана бачила недалеко від себе чорну купу його голови. Ольга Пилипівна спала в своєму фотелі. Мишка не було й досі…

Загомонівши, Агрипина Антонівна розігнала дрімати в усіх, і всі мовчки погодились, що вже можна йти спати. Оксана з матір'ю пішли до своєї кімнати. Там вона знайшла потемки свою канапу й лягла нероздягнена, мовчки, ще під враженням страшного сну бувши. Мати накрила її теплим кожухом покійного о. Харитона (той кожух не раз рятував їх від холоду, як нічим було палити абощо). Кімната ж їхня й тепер була наче з криги — такий холод ішов від стін та від намерзлих вікон (що намерзлі — було видно й у темряві).

Уклавши й обмостивши тим кожухом дочку, Агрипина Антонівна сіла обережно в свій лускотючий фотель. Обережно, щоб не тривожити Оксани, яку уявляла тепер малою дитиною, що так потребувала материної ласки й опіки. Вирішила не спати — стерегти єдиного свого скарбу. Щоб захиститись від морозу, понамотувала на себе в. сі свої платки, накинула на плечі ліжник… А тривожні думки не йшли з голови. Що то буде? їм же навіть їсти нічого буде, як махнівці довше продержаться в місті. Та й загроза над Оксаною висітиме ввесь час. Не кажучи вже про те, що дівчина не скінчить гімназії, — бо яке навчання може бути за такого жахіття?

— „А вже й чоловік добрий траплявся, — подумала з жалем про поручника Василика. — „Культурний, чемний і дбайливий… За ним не пропали б"…

Проте її платки та ліжник непомітно підірвали її недріманість. Зігрівшись, стара жінка й не зчулася, як заснула. Розбудив її зовсім виразний, близький гуркіт на веранді. Не розбудив, а просто підкинув нервово. Підкинув — і спаралізував: хотіла підвестися — і не могла. Хотіла крикнути — та й мову відібрало.

А тим часом важка людська хода загупала вже в вітальні, під самими дверми їхньої кімнати. І ті двері раптом відчинились, а в них став страхітливий привид — постать матроса-оранґутанґа Сивака з електричним ліхтариком у руках. З-поза його плечей визирала ще одна „махнівська" пика.

Аж тепер Агрипина Антонівна спромоглася скрикнути: зойкнула не своїм голосом — і знепритомніла.

— Мамаша, ша! — гримнув Сивак, вбігаючи до кімнати. Війнув світлом ліхтаря по кімнаті і, побачивши з-під кожуха Оксанину голову, кинувся до неї.

— Ось де вона, моя красунька! Лахва!

Оксана підхопилась на канапі разом з кожухом, затулялась тим кожухом, як щитом, мов би хотіла сховатись за нього. Закричала не своїм голосом. Та це не злякало напасника. А те, що Оксана стала на канапу, було матросові на руку: він легко, відірвавши від неї кожуха, підхопив її знизу і, як пір'їну, підніс у повітрі. Оксана билась у тих оранґутанґових руках, пручалась, але даремно…

— Ша! — ревів, справді, як орангутанг Сивак, затуляючи їй рота. З його рота било Оксані в обличчя (зблизька) сивушним перегаром: він був п'яний, як чортяка.

А далі й Оксана знепритомніла. Матрос поніс її безвладне тіло з кімнати, його товариш освітлював йому дорогу на веранду, через яку вони й залізли до хати. З дияконової спальні ніхто не вибіг рятувати, дарма що там усе чули. Страх скував обох — дядька й дядину, і вони побоялися й писнути.

Очутилась Оксана вже надворі від морозу й підкидів обоянки, що в ній її кудись везли. Затіпалась, як на ножі, усвідомивши жах свого становища. Хотіла знов крикнути, але сильна, просмерджена тютюном долоня затулило їй рота.

— Сказано тобі, красунько, ша, — ну й ша! Я хочу з тобою погуляти. Сильно ти вшкрябнула мене за серце… Розумієш? Рознещасна моя любов погнала мене на це… як ти по-доброму не схотіла…

Поручник Василик прокинувся від гупання чобіт, багатьох людських ніг. Коли розплющився, в очі йому вдарило світло залізничного ліхтаря, скероване з дверей.

— Встати! — гримнув якийсь голос. — Суд „батька Махна"…

Постаті в темряві заворушились, підводячи в плямах світла плечі, голови.

Став на ноги й поручник Василик.

Справді, увійшов сам Махно в супроводі декількох озброєних. У першу мить запанувала страшна тиша, — не тиша, а подих смерти! Чути було, як дихали скупчені тут люди — жертви й кати. Вгорі бігали, схрещуючись, снопики світла з електричних ліхтариків, засвічували вогники очей, як пробігали по обличчях, а внизу, до колін, звільна хилиталося світло залізничного ліхтаря, що його тримав один із варти.

Спочатку „батько Махно", бачилось, тільки роздивлявся, призвичаювавсь до „обставин" і нерівного освітлення, що поблискувало й на мідяних ґудзиках його студентської шинелі. А потім кивнув невиразно головою і мовив неголосно до одного з своїх:

— Дайош… починай!

Молодий, обвішаний гранатами, перехрещений скорострільними стрічками парубчак, з курячим крилом чуба над очима, навів світло ліхтарика на першого скраю в'язня.

— Ти хто? За віщо? — спитав Махно холодно-байдужим голосом правосуддя.

Запитаний став хапливо, запобігливо, плутано оповідати, що він студент, що йшов додому…

— А де живеш? — тим же тоном Махно.

Студент сказав… І знав забелькотів про свою невинуватість, про те, що (він за анархізм, був ще раніш, Кропоткіна читав…

— Випустити! — прорік голос правосуддя. — І тольки…

Студент кинувся до виходу, а світло ліхтарика засвітило обличчя іншого, немолодого вже, панського вигляду чоловіка.

— Ти хто? А, знаю: білогвардієць… Розстріляти! І тольки…

Засуждений з якимсь жалюгідним ви'зком — не голосом упав у ноги і став просто скиглити, благаючи помилувати. „Батько" штовхнув його ногою в груди, інші з Махнового „почту" вхопили за руки, відтягли в темний кут і там кинули. І той далі не по-людському повизкував чи ридав…

Третій був якийсь селянин…

І тут поручник Василяк отерп від жаху: той, хто був „правою рукою" в судді, хто освітлював обличчя, — то був колишній його в'язень Лука Нагаєнко. Відрухово відсунувсь у тінь. Але ж це не був рятунок! Селянина випустили, а світло Лучиного ліхтарика впало на поручникове обличчя.

„Батько Махно" його зразу впізнав, і на його байдуже-холодному обличчі ворухнулось щось таке, як усмішка. Але йому й слова не дав вимовити Нагаєнко. Задихаючись від якоїсь радости-помсти, що наче аж гарчала їв ньому, загукав:

— Батьку!.. Батьку…

Махно поглянув на нього здивовано.

— Це, батьку, той, що зуби мені вибивав… таку його мать… Начальник їхньої контррозвідки… „української"…

„Батько Махно" грізно насупивсь, його малий видок зібрався у ворочок, кошачі очі налились кров'ю.

— А ти не помилився?

— Ні! От хрест мене…. Тю! Що я — „хрест"?! У бога й вєру… у Христа… Це той… Ага, піймався? Ага-а, проклятий… гад…

І, не чекаючи Махнового наказу, замахнувся й ударив з усієї сили поручника в обличчя. Поручник поточився, він ударив з другого боку — поручник упав непритомний…

Поручник Василик очутився від якогось гуркоту, визко-ту, — мабуть, відчиняли двері, що зарипіли на іржавих завісах. Як прочумався зовсім, почув кількаповерхові матюхи, а як роздивився в якомусь миготливому слабкому світлі, побачив над собою могутню, розкарячену в ногах постать матроса Сивака…

— Катісь колбасой! — гукнув Сивак комусь назад себе, либонь, вартовому. Потім махнув світлом по підземеллю (ліхтар був у нього в лівій руці, у правій — наган) і побачив трьох, засуджених на розстріл.

— А, ось де вони, супчики! Ха-ха…

Один із засуджених — білогвардієць — жалібно заскиглив у своєму кутку, ще дужче зібгався перед жахливим обличчям неминучої смерти. Сивак скерував на нього пучок світла й наган — зблизька прицілився в голову, вистрілив, і той замовк, випроставшись із свого кутка, наче пружина виприснула із якого стиску. Другому вистрілив у потилицю, бо той мовчки лежав ницьма, наче заздалегідь, ще до пострілу вмер.

Після цього Сивак навів світло на поручника Василика.

— „Аж оце він… мій безглуздий кінець! — мляво подумав поручник. — Не в бою, а від руки ката…" Не подумав тільки про те, що це логіка долі, бо сам був для інших катом. Заплющив очі.

— Ей, ваше благородіє! — весело гукнув Сивак. — Що, страшно вмирати? Я ж казав, що „батько Махно" не помилує…

Поручник мовчав, чекаючи на мить, коли щось мало чи то вибухнути, чи то кольнути — і зробити, всьому кінець. Сивак торкнув його обережно в плече.

—. Чуєш? Уставай!

— „Не встану… Хай стріляє так"…

Але мимохіть поворухнувся. Тільки ж гострий біль знов прикував його до місця: видно, його звечора дуже побито, уже непритомного, мабуть, били.

Сивак нахилився й, узявши за руку, підхопив його, як пір'їнку. Поручник ойкнув від болю в плечі, і цей біль остаточно його очутив. Став, поточуючись, на ноги. Сивак бріинькнув жартома його по губах.

— Ха-ха! Страшно? Не бійся! Тебе зараз не стрілятиму… Ти ще мені потрібний… Ходім!

— Куди? — глухо спитав, не знаючи, навіщо, поручник. Відчув ще біль у роті, де в нього все було пухле.

— Ходім — побачиш…

І він повів його за руку з льоху, як хворого піддержував. Вартового не було, і взагалі поблизу нікого не було. Надворі вже світало. Було дуже холодно. Мерзлий сніг терпко скрипів під ногами. Заводи, що похмурими озіями височіли над вулицею, мертво мовчали.

— Я ж тебе в плєн узяв, ти мій, — сказав уже на вулиці Сивак. — І я, що схочу, те з тобою й зроблю… Схочу — розстріляю, схочу — ні…

Вони пішли попід заводським парканом у напрямі до залізничної колії, де стояли вагони з Махновим штабом, але на висип не пішли, а пройшли попід колією, тунелем, і завернули до Воронцівки.

Воронцівка — це оаза серед задимлених, замащених заводських будівель. Маленькі домики, обсаджені вишневими садками, тепер білими від налиплого на них снігу, — . ватяно-білі домики й садки. Взагалі сніг робив довкола своєю білістю уже майже ранок.

Біля одного з домиків Сивак поцокав великою клямкою-язиком, вистромленим з високої зеленої хвіртки. Ця лунка цокотнява, здавалось, могла розбудити весь виселок. Але скрізь було тихо. Мовчав і домик, сховавшись за своїм високим зеленим парканом.

— Мабуть, сплять іще, — сказав Сивак. — Бо воно ж іще рано…

Поцокав удруге, настирливіше — і знов справжній лункий клекіт заалярмував виселок… — Гм…

Цим „гм" Сивак виявив, що тут він чомусь не міг бути дуже брутальний, що він тут не міг так гримати й грюкати в двері, як це звичайно робили махніеіці, добиваючись у хату. Ба більше: було таке враження, наче він запобігав тут чиєїсь ласки. Тож, поцокавши вдруге, якийсь час мовчки чекав.

Нарешті в дворі заскрипіла на снігу хода, зсередини заторгало дрючком-засувом, а потім хвіртку відчинив озброєний махнівець. Глянув байдуже на незнайомого поручника.

— Як там дівулька? — спитав його притишеним голосом Сивак. — Спить іще?

— Та, мабуть, спить, — відповів запитаний, позіхаючи. — А ти чого так рано?

— Так треба, — невиразно кинув Сивак і повів поручника до хати.

У дворі стояла обоянка, з скорострілом на ній, у поблизькій повітці пирскали коні.

Сивак завів поручника на кухню, засвітив світло і підніс йому до обличчя дзеркала.

— Бачиш, який ти?

З дзеркала визирнуло жалюгідне, заросле чорною щетиною, замазане брудом, заюшене засохлою кроів'ю обличчя (кров, мабуть, ішла з розбитого носа), — обличчя з виразом зацькованого злого звірка. Здавалось, дай йому хоч малесеньку змогу самооборони, і воно, те обличчя, вишкіриться на ворога гострою мордочкою, клацне гострими зубками. Але тут найменшої такої змоги не було: він, як маленький песик, був цілком у руках величезного ведмедя, і над ним висів присуд кари на горло… Можна було б навіть сказати, що це була тільки тілесна жива облуда, а внутрішньо він уже був мертвий. Бо з якої б речі Сивак мав би його помилувати? Та й влади він такої, либонь, не мав, хоч і хвалився… Але для чого все таки він, той Сивак, сюди його привів? Цікавість починала навіть брати гору над почуттям приречености, — брала гору і повертала до життя.

— Причепурись, братішка, а тоді я тобі скажу, для чого я тебе сюди привів.

Він дав бритву, мило, — і поручник, відчуваючи біль у всьому тілі, пухлість у роті (як повів бритвою по щоці), почав „чепуритись:

— „Різонути б себе бритвою по горлу!" — мляво подумав. Але млявість у всьому його тілі виключала таку рішучість. Та й Сивак же пас очима кожен його рух. А крім того, живий вогник якоїсь нації таки блимав у його свідомості. Сивак же для чогось привів його сюди і сказав „причепуритись"! На розстріл же так не готують!

Поголившись, поручник почистив свій забруднений мундур, шинелю… Як уже був зовсім готовий (а надворі тим часом зовсім розвиднилось), Сивак сказав:

— Ну, а тепер хоч і до танцю… До танцю?! Чи він жартує?!

Але Сивак не жартував. Він повів його до своєї кімнати, де був і його чи то побратим, чи то адьютант, і аж тут пояснив, для чого його привів сюди. Він повинен навчити його танцювати вальса, бо він тільки „Яблучко" вміє…

— Стрілять контру вмію, — сказав, — а вальса танцювати — ні… А туди, бач, із самим „Яблучком" не потикайся. Та ще й дівулька антиліґентна…

— А як же з музикою? — механічно спитався поручник. — Без музики ж не можна учитись… Та й дама ж потрібна…

— Є! — весело сказав Сивак. — І музика є, і дівулька. Він схопився з місця і взяв у кутку за стільцем (через

те поручник його не бачив) грамофона, з великою „трубою", схожою на квітку крученого панича, поставив на стіл

— Ось бачиш… А дівулька ще спить. Але ти мені спочатку покажеш без неї, щоб я, бува, не осоромився. Бо дівулька, знаєш, антилігентна.

І от у ранковій тиші, коли в домі, здавалося, все ще спало, зненацька захрипів старий грамофон і запиляла по нервах мелодія вальса „На пригорах Манджурії", а двоє чоловіків — засуджений на розстріл і можливий виконавець присуду — закрутилися в вальсі.

Через деякий час до кімнати заглянула заспана тітуся, як пізніше виявилось, господиня дому. Сивак підморгнув їй, а потім, спинившись, сказав, щоб вона приготувала снідання і, як „дівулька" встане, покликала їх.

Тітуся зникла, а грамофон не спинявся — хрипів, двоє дико поєднаних диваків — маленький песик і.великий ведмідь, училися далі вальсувати, наступали один одному на ноги, особливо незграбний ведмідь. Один раз Сивак так наступив поручникові на ногу, що той аж підскочив, засичавши від болю.

— Ах, вибачай, братішка! — озвавсь з ніяковою усмішкою Сивак. — Помилочка зайшла… Болить?

Проте він виявив яскраві здібності танцюриста і до того часу, коли господиня покликала їх снідати, він уже схопив секрет вальсування. Велике задоволення світилося в його колючих — тепер м'яко засвічених ніжним блакитом очах. Взагалі він був тепер урочисто-піднесений, чемний у поведінці, усім, а передовсім самим собою задоволений. Та й як йому не бути задоволеним після того, що він зробив за одну ніч? Він же за цю одну ніч викрав „дівульку" (і тому не був на суді „батька Махна"), розстріляв двох (і тим надолужив прогаяне і догодив „батькові") та навчився танцювати вальса!

Перед тим як вийти до „дівульки", оглянув себе в дзеркало і, кинувши поручникові „ну, пішли!" відчинив широко для нього двері до сусідньої кімнати. І ось тут поручник цілком утратив відчуття дійсносте… Суд суворого „батька Махна" в неосвітлеінім льоху… Дамоклів меч присуду, що висів над ним, танцювання з своїм можливим катом і те, що він побачив у цій звичайній міщанській кімнаті (хіднички на помості, завісочки на вікнах, досить чепурно)… Побачив — і поточився: посеред кімнати стояла — бліда, невиспана… Оксана Штепенківна… Одягнена по-хатньому, так, як захопив її вночі Сивак…

— „Так він таки захопив її?!" — згадав поручник механічно Сивакову розмову з „матір'ю".

Оксана теж, зрозуміла річ, поручника впізнала, і це її не з меншою силою приголомшило. Але інстинкт самозбереження в обох підказав те саме —¦ не показувати й не признаватися, що знайомі.

— Оце моя дівулька, — гордо сказав Сивак. — Цимес, правда?

Поручник подав Оксані руку — її рука була нежива, холодна. Скинулись поглядами, щоб погодити те, що підказав інстинкт — збереження таємниці їхньої знайомосте.

Але яка це фатальна випадковість, що їх зведено докупи в такій безглуздій, ситуації! І чи виплутаються вони з неї? Чи виплутаються вони з неї — ось у чім завдання!? Сніданок був пишний: смажена ковбаса, яєшня, вино…

— Тільки цур: пити не багато! — сказав, посміхнувшись, Сивак. — Увечері будем пити…

Та коли випив, став ще балакучіший. Ударив поручника по плечу і сказав:

— Переходь до „батька Махна"… От її — Оксанин би то — брат з нами. Батько Махно теж за Україну, тільки щоб була анархія… Розумієш? Щоб ніякої влади… щоб воля для

всіх…

— „Добра воля, коли ти ось захопив двох вільних громадян і тримаєш у полоні!" — подумав поручник. А вголос

сказав:

— Воля чи сваволя? А що як не буде порядку?

Йому вже було ясно, що в такій „мирній" обстанові навіть „дискутувати" можна.

— А що, кажу, як не буде порядку? — сказав удруге.

— Порядок буде! — упевнено вигукнув Сивак. — Ти чув: анархія — мати порядку? І „батько Махно" зробить так, що буде… Вистріляє всіх гадів, а зостануться тільки ті, що чужою працею не користуватимуться… Ось і в нашій газеті написано…

Він вийняв з кишені пом'яте число газети, що називалась двома мовами „Путь к свободе" — „Шлях до волі", а вся була написана російською мовою. І передова стаття в ній за підписом махнівського теоретика Воліна малювала справжній рай анархізму… Ніякого визиску, ніякої поліції, сам народ порядкує своїм життям…

Раптом поручникові спало на думку вдавати з себе переконаного і так уможливити порятунок. Спасенна ідея! І він, потроху сперечаючись, став ступнево „згоджуватись", що анархізм — справді, найкраща з усіх теорій впорядкування суспільних відносин. І що він… згоджується перейти… Коли це сказав — піймав на собі Оксанин погляд — здивування чи переляку. Але діяв далі. Умовились, що він на деякий час зникне, щоб затерти сліди за присудом, а потім, переодягнений, з'явиться як доброіволець.

— Ну, а тепер ще потанцюємо! — вигукнув, радісно Сивак і вибіг до сусідньої кімнати по грамофон.

— Танцюйте з ним, не опирайтесь! — швиденько< шепнув поручник Оксані. — Так треба…

Увійшов Сивак, несучи поперед себе грамофона, покрутився з ним, шукаючи, де б його примостити, — поставив на стіл, розсунувши посуд. Зашипіла, захарчала музика — і Сивак, вимахнувши ґалянтно перед Оксаною кльошами, запросив її до танцю. Оглянувся усміхнено до поручника — чи, мовляв, так, і потім узяв Оксану обережно за стан. Почали кружляти в повільному вальсі…

Поручник бачив збоку міертво-бліде Оксанине обличчя, обличчя приреченої, і його серце рвалось від болю, але безсило мусив скоритись страшній силі оранґутанґа-матроса і… удавати веселого. Робив завваги. Після танцю Сивак дав поручникові цивільний одяг — штани, піджак та робітницьку кепку, і вони пішли — Сивак на „працю", а, поручник… на волю?

Оксана була в „полоні" і далі дворика не могла вийти. її стеріг Сиваків адьютант невідступно, а частково це робила й господиня. Адьютант, небалакучий, у галіфе й кубанці парубок, виконував доручення свого начальника так, немов, справді, „стояв на варті": був при зброї, з пістолем і шаблею при боці, які йому заважали, як він сідав на стільця. Здебільшого він сидів у тій же світлиці, де була й Оксана, а як виходив (либонь, до коней), то кидав значущий погляд! вбік господині: мовляв, „пильнуй тут, поки вернуся".

Господиня всяко Оксані догоджала і трохи чи не співчувала, бачивши її сльози, але сприяти її втечі, звичайно, не могла. Та ще й була, либонь, підкуплена від Сивака.

Сам Сивак, ідучи на „службу", хотів залишити в Оксани якнайкраще враження. Насипав їй на столі цілий ворох цукерок та горіхів, а на вечір приобіцяв подбати про одяг для неї, потрібний для „гулянки"… А в його гарних сивих очах світилося справжнє кохання, запобіглива ласка. Навіть у голосі з'явилась якась мов би голуб'яча буркотливість, а страшна щелепа просто „знітилась"…

Та саме це його почуття й було для Оксани найстрашніше: вона розуміла, що, покохавши її, він не відчепиться так легко.

І сердешна полонянка металася в своїй міщанській світличці, як та пташка в клітці. Що з нею буде? Ну, що? Знала, що цей звірюка буде ласкавий з нею до которого часу… Могутній самець запобігає ласки в слабкої самиці, поки тверезий… А як нап'ється… Тіло їй терпло на саму в'яву про те, що могло статись. Ламала руки. Чи, може, заподіяти собі смерть? А мати?! Мати ж зостанеться тоді цілком сама! Та й як тут смерть заподіяти, коли ЇЇ так пильнують? Приголомшила її й поява в товаристві з Сиваком поручника Василика. Як він потрапив Сивакові в руки? І чи він його, справді,випустить? Обідали всі троє разом: адьютант, Оксана й господиня. Господиня подала смачний борщ із курятиною. На другу страву були вареники з густою сметаною. Але Оксана майже не їла… Господиня упадала біля неї, припрохувала. Адьютант мовчки лигав — як за себе кидав. Випив дві чарки горілки, а від третьої відмовився: „вартування" вимагало тверезости.

А як, нарешті, адьютант, запаливши по обіді цигарку, вийшов з хати, господиня звернулась до Оксани:

—. Ну, чого ти так журишся? Улазливість у рухах і в голосі. Ніби потайности.

— Інша б на твоєму місці не плакала, — повела мову.

— Він же Так тебе любить… і такий красивий. А як тепер їхня вдасть буде, то він би тебе обзолотив…

Оксані набігло серце на влазливу тітусю. Навіщо вона їй це каже?! її, по'півну, тулить до якогось бандита! Не обзивалась ані єдиним звуком, навіть відвернулась від настирливої розмовниці.

А тітуся невгавала, говорила тим самим голосом далі:

— Он і „мати", Махнова жінка, як була ще вчителькою в Гуляй-полі, сперва бришкала, а тепер он, бач, яка генеральша! Та де: як цариця… На одно ЇЇ слово голова хоч кому полетить. „Батько Махно" усе зробить, що вона скаже. І ти була б така…

Оксана мовчала. І тітуся не прибрала далі, що казати,

— замовкла. Тільки скоса обережно поглядала на Оксану, перевіряла, очевидячки, яке враження ці слова на полонянку справили. Оксана це бачила з-під своєї долоні, якою підпирала-стискала чоло, слухаючи. Бачила: тітуся не стара ще, років, може, сорок, чепурненька, повновида й округла в постаті; удова, мабуть. І Сивак у неї знайшов пристановище не випадково. Сивак або його адьютант. Чиясь коханка, напевно…

— Ну, так ти подумай! — підвелася тітуся, збираючи посуд із столу.

— А скажіть, — спитала раптом Оксана господиню, як та вже хотіла відходити з посудом: — він вас просив це мені казати?

Тітуся обернулась. В її чорних круглих очах заблисло чи то вагання, чи то тільки усміх. Мовила:

— Просив. Бо, каже, сильно вона вдряпнула мене за серце… Так що йому сказати?

Оксана прикусила з досади губу. Досадно їй було, що так мимохіть виявила своє нібито зацікавлення тим… орангутангом. Мовчала.

— Га? — наполягала тітуся.

Оксана не обзивалась. Господиня постояла ще якийсь час і вийшла до кухні. А Оксана лишилася сама з своїми думками, з своєю мукою…

Раптом її увагу привернуло якесь обережне шкрябання знадвору в шибку. Повернула голову й побачила: перегнувшись через низькі штахети, подавав їй руками якісь знаки поручник Василик, визирав кумедним грибком з-під своєї великої кепки. Подавав знаки, а сам боязко оглядався. З тих його знаків Оксана нічого не зрозуміла, а говорити він, очевидячки, боявся. Та й почути звідти не можна було… Ураз він повернувся і швидко пішов геть: мабуть, спостеріг якусь небезпеку.

Але найголовніше Оксані було ясно: його тами випущено. І він, може, щось таки зробить для її визволення, а головне — дасть здати матері, де вона й що з нею. А, мати скаже Мишкові, і той її врятує… І вона буде на волі під опікою „культурного" поручника… Тільки ж… тільки мимоволі в глибині її душі ворухнувся якийсь жаль… жаль, що вона більше не бачитиме… орангутанга Сивака… У нього ж, справді, такі надзвичайні очі, такі брови!

Заплющила очі й уявила: вона десь схована на передмісті, її охороняє поручник Василик, її наречений. Він до неї й не торкнеться через оту свою „культурність", хіба який раз руку поцілує… Сухенький, маленький хрущик… А як їсть, — у нього так неприємно ворушаться вуха… А цей бандит — втілення стихійної біологічної сили, що так її… притягає. Страшної сили, що так по-рабському запобігає її ласки. Запобігає ласки тепле сяйво його сріблястих очей — і могутня сила, що може вибухнути. А далі Оксана з жахом подумала, що та сила починає її притягати з якоюсь неподоланною згубністю… Отак шугнути б безбач у ту безодню! Згоріти б у тому пекельному вогні — і вмерти… Здригнулась на саму уяву про якусь непереживану, непробувану ще насолоду. Ніби ЇЇ пройняв наскрізь електричний струм…

І він має владу — озолотить ЇЇ. Вона буде як „генеральша"…

— „Ні, ні! О, ні!" — підвела голову, струснула з себе згубне обмарення. Він бандит… Він силоміць захопив її, зневажив її людську гідність…

Увійшов адьютант і мовчки сів, зачепивши незграбно шаблею чи ногами стільця1. Закурив — пустив по хаті противний сморід гидкої махри, і той дим задряпав Оксані в горлі. Це остаточно повернуло її до дійсности…

О ні, ніколи цьому не бути! Вони бандити…

Десь на подвір'ї виник якийсь рух, рух, у надвечірній тиші несподіваний. Адьютант швидко підхопився, диркнувши стільцем по помості, і вийшов. Надворі залунав владний Сиваків голос: він повернувся з „роботи". А через хвилину Сивак був уже й у хаті, з надвірнім холодом, з веселим гомоном і з цілим вузлом одягу.

— Оце для тебе! — гукнув ще з порога Оксані. — І від мамаші, между прочим, привіт. Дома все гаразд… Я завіз їй дещо їсти. І ніякий чорт тепер її не. займе: я поставив

вартового.

Отже, виходило, що він сам дав знати матері про неї, що вона, мовляв, жива й здорова, А крім того, й саму матір уз яві у полон, Той же вартовий не тільки охоронятиме її, а й до неї не допустить нікого. Та й для поручника Васили-ка це перешкода, для його контакту з матір'ю, і для заходів щодо її рятування.

Сивак тепер поводився, як „свій", говорив діловим тоном і був зовсім тверезий.

Оксана при ньому знав почала плакати й проситися, щоб відпустив. Але Сивак тільки покрутив заперечно головою: мовляв, дуже вшкрябнула за серце — не можна. А потім підійшов до неї (вона вже стояла), узяв за підборіддя й, підкинувши її обличчя, щоб дивитися в вічі, — сягнув у глиб її душі так глибоко, що вона аж стенулась, а серце щасливо (так!) їй тьохнуло. Сказав:

— Та чого ти боїшся, дурна? Я тільки погуляю з тобою… Тоді Оксана подумала: виїзд на „гулянку" — це все

таки вихід між люди, і там можна буде щось придумати — й утекти. Вирішила „скоритись неминучому". Коли Сивак сказав, щоб уже одягалась, пішла мовчки до господині в ¦кімнату і стала одягатись.

Тітуся знов догоджала їй, як наймичка. Сподівалась, певно, що Сивак нагородить її за все ще не абияк. А як Оксана одягла свою балеву сукню, вона підвела її до трюмо і поправляючи вишневошовкову красу, укладаючи на ЇЇ пишному тілі, сказала:

— О, ти така, як краля, тепер!.. Ще, гляди, й „батько Махно" закохається… Але його не бійся: в нього є „мати".

А Сивак тимчасом теж передягався, Коли Оксана, вже готова, вийшло до світлиці, він був у новім матроськім ширококльошім костюмі, груди в трикутнику матроски трохи прикривала смугнаста впоперек сорочка (чорні смуги на білому полі); був чисто поголений, а над високим, рівним чолом красувався хвилясто-кучерявий не дуже темного кольору чуб. Стрункий, високий, дебелий. А терасу спідньої щелепи „скрадав" легенький усміх, з яким він підійшов до Оксани. Вийняв з гаманця пишні сережки, з червоно-кривавими краплями рубінів у них і дав Оксані, щоб почепила до вух. А потім ще сам узяв з ніжністю її безвладну руку і надів їй на палець перстень з діямантом (від цього дотику гострий струм пройняв її наскрізь).

— Це я в однієї буржуйки позичив, — сказав Сивак, посміхнувшись. — Годі їм розкошувати, тепер ми будемо…

Допоміг далі Оксані одягтися — обтулив дбайливо бекешею, а собі накинув на плечі чорну широкоплечу кавказьку „бурку", що зробила його, справді, схожим на революційного „командарма", легендарну фігуру бурхливих подій того часу. І хода була в нього горда, величня…

Був задоволений Оксаниною „покорою", але як виходили з хати, на всякий, либонь, випадок попередив:

— Тільки дивись мені: перед „батьком Махном", щоб ані сльозини! Чуєш? Бо гірше буде…

Оксана мимохіть скинула поглядом на свого величнього „лицаря" — і в ЇЇ серці ворухнувся сумнів: чи вона здолає від нього „тікати"? Пара бо з них була надзвичайно імпозантна…

Посідали в обоянку, в парі, а на передку сів, узявши віжки в руки, Сиваш, адьютавт. Обоянка з місця дзвінко задзвонила тарілками, виїжджаючи з двору. Господиня махала на прощання руками, а потім, як обоянка, гойднувшись на ресорах, виїхала з двору, зачинила за ними ворота, сховалась у своєму будиночку.

Вгодовані на вівсі куркульські коні понесли м'яко-хитливу обоянку бурею. Здавалось, вона відірветься від землі і полетить у повітрі, не торкаючись землі. Сніг іскрами прискав коням з-під копитів і з свистом розлітався на всі боки.

Морозно-холодне повітря різало в обличчя, Оксана чудово зашарілася, трояндою розцвіла. Сивак із захватом зиркав на неї, у рештках вечерового сяйва, зблизька баченої, — сяйва, що йшло з-за гори, на якій) Вирисовувались контури притемненого міста. Погукував на адьютанта, щоб „не спав".

Оксана й собі скоса, обережно поглядала на свого страшного кавалера. Широкі в „бурці" плечі, орлиний профіль, пишні кучері, що буйним крилом визирали з-під кубанки, маяли на вітрі. Поручника з ним не можна було й приблизно порівнювати: горобчик — і орел… Але бандит! Бандит, за-різака, дарма що генералом себе називає… Вона втече від нього за всяку ціну! Вона вирветься з-під його… чарів… Кинеться „батькові Махнові" в ноги, благатиме…

Міст через Дніпро блискавично-швидко продуднів під колесами обоянки, і ті колеса спочатку застрибали на мостинці Провіянтської, а потім і на „гладенький" Катерининський, проспект вилетіли. Було вже темно, на проспекті не було майже ніякого руху. Люди, очевидячки, сиділи по своїх хатах-схованках, боячись, щоб махнівська „гулянка" не перетворилась на загальний погром. Про можливість такого висліду „гулянки" свідчили й п'яні вигуки, що час від часу вихоплювалися десь у Тиші.

Пишним чвалом під'їхала обоянка до яскраво освітленого готелю „Европа", і Сивак просто зніс Оксану на руках. Але, поставивши ЇЇ на ноги, знов попередив:

— Так ти ж дивись мені: щоб ані сльозини! Якби навіть брат показався…

Цим попередженням він ще дужче зрадив свою „ахілесову п'яту".

Видимо, він робив щось не зовсім дозволене, коли боявся „сльозини" перед „батьком Махном". І це зміцнило Оксанин покищо непевний замір удатися по рятунок до самого „батька Махна". Або, може, справді, й Мишко буде чи його лататтянський товариш… У всякому разі треба вирватися на волю, а там буде видно…

Залишивши верхній одяг унизу, в роздягальні, Сивак гордо повів свою „даму" сходами нагору.

У коридорах готелю цілими юрбами вештались озброєні махнівці. Були серед них уже й п'яні. Декотрі з-поміж них голосно вітали Сивака, з заздрістю оглядаючи його „дівульку".

У великій залі було повно „публіки", переважно вояків, але були й жінки між ними. Тютюновий дим стояв у повітрі сизою хмарою. Гармонія „нарізувала" „Яблучко", а п'яні голоси підспівували:

Ех, яблучко, куди котишся?

До Махна попадеш — не воротишся…

Декілька матросів вибивали закаблукаміи на паркеті, аж виляски ішли. Але Сивак тільки показав Оксані залю, а потім повів її до однієї з менших кімнат, де, очевидячки, збирались самі махнівські „генерали", зокрема був Щусь, начальник Махнового штабу. Були й жінки, усе невиразного, на Оксанину думку, типу.

— О, де ти таку доп'яв? — вигукнув Щусь, високий і тонкий, як в'юн, примружено глянув на Оксану.

Сивак гордо випнув свої волохаті груди і гримнув у них кулаком: мовляв, щоб я та не доп'яв?! Ото!..

На столі стояли наїдки та напої. Прим; усили й Оксану випити. Вона „скорилась", випила, але думала:

— „Ще не тепер… Це такі, як і він, — не допоможуть".

Та й гордий Сивак не дуже, либонь, був певний щодо своєї „дівульки"-полонянки і, мабуть, таки побоювався, щоб вона не зрадила примусовосте її „гуляння" або не втекла. Тим то він ані на ступінь не відходив від неї, запобігливо упадав біля неї, щоб задобрити чи що.

До кімнати вскочив один і сповістив:

— Прибув „батько Махно"… і „мать"…

Усі заворушились і похопились Махнові назустріч. У залі стишилось, музика вмовкла.

„Батько Махно" стояв посеред залі в своїй великій шапці, — малий, кривоплечий у величній позі проводиря, „командарма", носія найвищої влади, дарма що діяв під чорним стягом безвладдя — анархії… „Публіка" з пошаною розступилась перед ним. Біля нього близько була тільки „мать" та декілька осіб особистої охорони, зокрема Лука Нагаєнко.

„Мать" була одягнена, „як учителька", в сірому костюмі, і… далеко їй було до пишної, пшеничнокосої красуні Оксани… Та коли вона вздріла Сивака у парі з незнайомою панною, в її вузеньких очах свінули злі вогники, — вогники ревнощів.

— Це „мать", — шепнув Сивак, прихилившись до Оксани.

І от тут Оксана заплющила очі і кинулась навдалу до тієї „матері". Заливаючись сльозами, благала врятувати її, бо він — показала назад — викрав її вночі з дому і привіз сюди силоміць.

Лука Нагаєнко пізнав Оксану, глянув, на неї, але в голові в нього було, мабуть, щось важливіше і тому він кинувся спершу до Сивака, вигукнув, захлинаючись гнівом:

— А де ти, мать твою… дів австріяка? Я був у підвалі — його там нема…

А потім повернувсь до Махна:

— Він, „батьку", не тільки сестру Мишкову викрав, а й австріяка пустив… начальника контррозвідки, що мені зуби повибивав…

„Мать" і собі мерщій обізвалась до чоловіка:

— Дивись, що в тебе робиться!..

Сивак хапливо відстібував кобуру, безглуздо витріщив очі:

— …Контррозвідки? Не знав я… Хто тобі сказав?….

„Батько Махно" швиденько вимахнув рукою з револьвером і мовчки вистрілив Сивакові в розхрістані груди. Той важко заточився, а потім гупнув своїм могутнім тілом на паркет. Перевернувся навзнак і розкинув широко руки в мертвій нерухомості.

У залі запанувала моторошна тиша. Оксана злякано дивилась на мертвого матроса, відчуваючи, що в серці її щось болюче обірвалось, щось крикнуло безтямно. Він умер через неї! Він любив її більш, ніж своє життя! Чекала, що Махно другою кулею покладе й ЇЇ поряд з Сиваком…

Але Махно верескливо неприємним голосом наказав, звернувшись до юрби:

— Заберіть гада — і тольки! І танцюйте далі…

Рвучко обернувся і пішов, із залі.

Оксану відвів додому Лука Нагаєнко.

До історичного музею ім. Поля навідались не зовсім звичайні відвідувачі: сам „батько Махно" із своїм штабом. Сам Махно, суворий завойовник міста і всього, що в ньому було, — велетнів-заводів, крамниць, зруйнованих і спалених Озерних рядів, житлових кварталів, церковних шпилів і всіх живих істот, що сиділи принишкло в своїх норах, — людей боягузів, людей рабів нового володаря…

Музей ім. Поля теж належав тепер завойовникові, і він що тільки схотів би, те й міг би зробити з ним. Міг би підпалити, висадити в повітря, — як висадив уже в'язницю на Пушкінському проти Польової (аж цегла захурчала!), роздати своїм буйним „синам" його неоціненні історичні скарби…

Усе міг би зробити з музеєм всемогутній „батько Махно", — це так. Але не робив покищо нічого такого, а прийшов як відвідувач подивитись на музейні експонати.

І перед його володарським поглядом виявився не боягузом директор музею професор Яворенко. Він сміливо підвівся йому назустріч із свого „архиєрейського" крісла (з високою, аж понад його білу голову спинкою), придивився крізь свої густо-сині окуляри, як придивлявся до всіх, хто заходив до його кабінету. Ще й долоню над окулярами наставив, бо сліпучий парус зимового сонця, продершись крізь ґрати високого „манастирського" вікна, ударив йому в вічі…

Умгу… Перед ним стояв не такий страшний чорт, як його малювали. Малий на зріст, кривоплечий та головатий (від великої шапки й патлів), блідий, прищуватий, видочок з виразом кирпатого булдоґа.

— „Справжній тобі татарин, — подумав професор про Махна. — Татарюга"… А на зріст — курдупелик. Не дарма махнівці позаочі його „Малим" називають. „Наш малий", кажуть…

А вголос професор озвався своїм веселим, співним тенорком:

— Так ви „батько Махно?" Дуже, дуже радий… Радий вітати в музеї славного сина нашої неньки України… І як Добре, що ви звітеся „батьком"! Це ж по-нашому, по-козацькому…

Махно подав з поважним рухом професорові руку. Він же, „батько Махно", не якийсь там бандит, а володар! Це становище вже зобов'язувало до відповідної поведінки.

— Так, ми українці, — відгукнувсь на професорові слова. — Тольки, щоб була анархія, а не капіталізм. Ми всяких буржуїв зничтожаєм — і тольки… Анархія, правда, не зразу, бо ще народ несвідомий… Спочатку здобудем йому демократичні права — і тольки…

Почувши таке, професор ще дужче „зрадів". Аж руками сплеснув. І від цього руху його лисячий кожух ізсунувся йому з пліч. Натяг знову кожуха на плечі загорнувся коміром, насунув нижче „купецьку" шапку. У музеї ж було — хоч собак ганяй, — так холодно. І розмовники струмками пари „перестрілювались". Заховавшись глибше в свій одяг, професор висловив свою радість з приводу того, що Махно за анархію й демократію. Це ж бо такий лад, як колись був на Запоріжжі! У Січі ж не було постійної влади, там щороку міняли кошового, писаря й суддю. І чи „батько Махно" знає, як їх вибирали? Найдемократичнішим способом! Обкидали болотом, обпльовували, щоб пізніш не задавалися, як ставали панами…

О, він, професор Яворенко, дуже радий, що батько Махно хоче встановити такий лад!

Улещений такою похвалою, „батько Махно" „уточнив" свою плятформу: він за радянську владу, але щоб були справжні вибирані ради, без жидів і комісарів…

— „А місто ж завоював на спілку з жидами й комісарами, — подумав професор Яворенко. — І Волін же не хто як жид… Волін — теоретик махнівського анархізму"…

— Щоб, кажу, справжні ради, — повторив Махно, — і тольки…

— Авжеж, авжеж, — притакнув професор. — Так же було й на Запоріжжі. І там вибирали старшину вільними голосами. Часом і до нубійки доходило.

Після такої.вступної розмови професор повів „батька Махна" показувати музей. Так він водив свого часу царя Миколу другого, турецького міністра освіти, отамана Кривошлика і інших значних гостей. За професором і Майном потягся „штаб" — важко озброєна ватага, що тісно протискалася вузькими проходами поміж вітринами, залишаючи брудні сліди талого снігу на чистому паркеті — відбитки підошов і підборів. Брязкали зброєю, зіштовхувались плечами, як череда рогатої худоби у стиску. А між ними найвищий був начальник махнівського штабу Щусь. Тонкий і високий, як коноплина серед низького бур'яну. У кубанці й довгорукавій черкесці, з гузирями на грудях.

Найперше спинились перед блакитно-золотою колясок» цариці Катерини другої. У цій колясі віз її колись Потьомкін у Крим, як Крим приєднали до Росії. Але коляса не справила на махнівіців особливого враження. Бо їй далеко було до сучасних куркульських обоянок, уживаних у їхній армії. Тільки що позолочена, як цяцька. Це постеріг професор і, щоб зацікавити більше цим експонатом, сказав:

__ А знаєте, батьку, як назвав Катерину Микола Костомаров у своїй „Книзі битія українського народу"?

— Як? — обережно, не знаючи, хто такий Костомаров і що таке „Книга битія", відгукнувсь Махно.

— К… всесвітня…

Махно посміхнувсь невиразно під своїми білявими вусами, закрученими по-салдатському, а його „штаб" зареготавсь таким конячим реготом, що аж шибки в поблизькому

вікні задзвеніли.

Перейшли до етнографічного відділу. Професор спинився й оглянувся на слухачів з ледве стримуваним під ватяно-білими вусами усміхом. Той усміх означав передсмак цікавого й смішного в наступному огляді експонатів.

— А оце, „батьку", знаєте, що? — показав він на малюнки „етнографічних" чортів.

— А що? — зиркнув безвиразно з-під свого чуба Махно.

— Це всякі українські чорти. Отой зелений, що виглядає з води, як жаба-ропуха, зветься Анциболот… Оце той, що в млині сидить… Це той, що греблі риє… А оце той, що на печі, — Антипко. Бачите — маленький, з хвостиком… (Тут усмішка в професора ще дужче заграла під вусами й за синіми окулярами, а всередині він, здавалось, уже просто кихкотів). Маленький, але може підневідити хоч кого, осоромити на все життя… От собі спить чоловік у теплому просі, а той Антипко й призведе до гріха. Так, що той у штани… ких-ких…

Батько Махно знов злегка посміхнувся (йому ж не ви-випадає „зубоскалити"), а його „штаб" ще гучніше заіржав по-конячому: го-го-го… Баси й пропиті хрипкі баритони…

— У штани… — професор уже сам голосно своїм тонким смішком сміявся, показуючи беззубі ясна. — Бачите? Придержує сердешний чоловік матню рукою… Ких-ких…

— Го-го-го…

Але батько Махно строго оглянувсь — і регіт урвався. Довгенько затримував професор махновців в етнографічному відділі. Показував їм і люльку-череп'янку з голівкою у вигляді чепурної молодиці в очіпку, насадженої на — цибух, і плахти усяких зразків, і чумацькі вози та ярма, химерно вицяцьковані різьбою, і багато іншого… А робив це він з тією, либонь, думкою, щоб притомити відвідувачів і далі не вести. Далі бо був запорізький відділ, найулюбленіший його відділ, з булавами та пірначами, а ті булави та пірначі були дорогими самоцвітами пооздоблювані. Тож він трохи побоювавсь, щоб ці „найновіші" козаки-анархісти не поквапились, бува, на ті історичні скарби.

Але ні батько Махно, ні його „штаб" не виявляли й найменших ознак утоми. І завинив у цьому не хто як той же таки професор Яворенко. Він же просто обчаровував їх своїми розповідями, і вони, бачилось, ладні були безкраю його слухати.

Гм… Професор почухав під „купецькою" шапкою, за вухом своє біле волосся. Це свідчило про його не абияку скруту.

Як же бути? То ж найбільші його скарби! Він просто трусився над ними, як скупар над своїм грішми.

Але спинитись і довго роздумувати ніяк було. Ба й небезпечно: Махно міг би подумати, що він там якусь „контрреволюцію" переховує. Тож він струсніув головою і запитав у Махна бадьоренько:

— Чи ви, „батьку", «іе втомились, слухаючи?. — О, ні… Нам це інтересно — і тольки.

— Бо воно ж ви по воєнних трудах… — Дарма… Ведіть далі! І тольки….

Тоді професор вирішив перевірити за аналогією, як Махно ставиться до крадіжок та грабунків. Він звернув увагу своїх слухачів на срібну, потемнілу від часу ложку, одну з тих, що їх колись підчебричили запорізці на бенкеті в Карла XII Шведського. І розповів усю цю історію.

— Це ж прецікава історія, „батьку", — так він почав. — Коли Карло XII прийшов із своїм військом на Україну, на з'єднання з Мазепою, він при зустрічі влаштував пишний бенкет. А на той бенкет запрошено й запорізців, що їх привів із собою Кость Гордієнко-Головко. І на тому королівському бенкеті гості їли срібними ложками, ну й запорізці, зрозуміла річ, також.

— І що б же ви думали, „батьку?" — зиркнув обережно професор на Махна, щоб перевірити, яке враження це справить на того. — Поїли козаки добре, запили вином,

а наостанку взяли та й поховали срібні королівські ложки. в свої глибоченні кишені…

— Я за таке порозстрілював би — і тольки! — нахмурив брови Махно, а його кошачі очі блиснули недобрим блиском. — Ми тольки буржуїв експропріюєм, а щоб у гостях… ні, ми не бандити…

Агу, це зразу заспокоїло професора Яворенка. Махно ж був тут у гостині і тому не повинен би грабувати. Такий був логічний висновок з аналогії. Після цього професор сміливо повів відвідувачів; до запорізького відділу, до найбільших своїх гордощів. І тут перед очима всемогутнього завойованика зачервоніли широкі, як Чорие море, запорізькі штани, порозпинані в вітринах, заяскріли пишні жупани, слуцькі пояси, нагадали козацьку славу полкові козацькі прапори, засяяли самоцвітами булави й пірначі. Це ж були речеві залишки тієї козацької слави, що свого часу була по всім світі стала.

А професор Яворенко вже надхненно оповідав історію кожного експонату. Аж на виду почервонів трохи. Запитував своїм звичаєм: — Оце знаєте, що? І зразу ж відповідав, вірніш — оповідав історію. — А оце що? І відповідав… Довше спинився на штанях. Розповів, як читав у Катеринодарі лекцію, накривши катедру запорізькими штаньми. Наприкінці — бурхливі оплески, особливо рясно плескали жінки. І в зв'язку з цим один із присутніх поетів продіеклямував свій експромт:

А пані наші як плескали!

Бо очаровані вони

Тим, що на кафедрі лежали

Запорізькії штани.

Махнівці, видимо, не зрозуміли, в чому сіль, і майже ніхто не засміявся. Тоді професор перейшов до запорізької горілки, що збереглася в одній із козацьких могил. Це була одна із „пуант" у його розповідях — така в цьому відділі, як Антипко або люлька-череп'янка їв етнографічному. Він узяв урочисто старовинний штоп у руки і підніс угору проти вікна. Дивіться, мовляв, яке чисте. Як сльоза. А тільки — що воно? Ліки? Еге, ліки… Ті ліки, що їх запорізці називали оковитою, тобто „водою життя", від латинського "aqua vita". А по-нашому це… ких-ких! — горілочка. Цю горілку він показував самому цареві Миколі другому, і той навіть покуштував був її та похвалив, — „Оце, — сказав тоді професор цареві, показуючи старовинний штоп, — клали козакам у могилу, щоб і на тім світі було весело". — „Гм, — відгукнувсь на це цар, що, як відомо, теж не цуравсь горілиці, — кажете, професоре, отаке клали?" — „Клали, ваша величносте". — „Цікаво"… І взяв у руки штоп, подивився проти вікна. — „Чиста, як сльоза, ваша величносте". — „Та чиста, бачу… А чи не можна б попробувати?" — „Чому не можна? Моїжна! Для вас усе можна, ваша величносте". Кинувсь професор до кабінету, приніс чарчину і, відкоркувавши штоп, налив цареві. „Відкушайте, ваша величносте! Тепер таких горілок не роблять". — „Не роблять, кажете? Гм"… Цар узяв чарку і одним духом вихилив. „Справді, знаменита", — похвалив. — „Знаєте, панове, — обернувсь до пишного почту, — так і пішла по животі вогняним струмочком"…

Сказав також професор, що показував її й турецькому міністрові освіти, як приїздив сюди. Тільки тому закон забороняв таке пити. Не сказав, а навпаки — змовчав про те, що передостанньому знаменитому відвідувачеві музею — отаманові Кривошликові не тільки не показував., а ще й ховав від нього, бо боявся, щоб той не видудлив її всю — щоб набратися козацького духу… Та й „батькові Махвові" згадка про цього його ворога навряд чи вподобалася б.

Наостанку запропонував і Махнові випити. Та той несподівано охолодив професорів запал, давши зрозуміти, що розповідь про царя не дуже йому до мислі. Бо, мовляв, він і його армія „зничтожають" усяких дарів. А крім того, він, „батько Махно", не любив пити. Авжеж, не любив;, навіть видав був наказ до армії із забороною пити…

— „Отака ловись! — подумав професор. — А казали"… „Батько Махно" звернув увагу на потребу охорони усіх цих — махнув рукою по залі — скарбів. Чи як професор думає?

О, звичайно, це було б дуже добре… Бо хоч вояки з його армії й не грабують, але можуть сторонні грабіжники…

Умовились, що „штаб" присилатиме до музею вартових для охорони. Заохочений цим, професор звернув Махнову увагу й на те, що ні одна з влад — а їх було за останній час чимало — не дає грошей на ремонт музею, а дах протікає…

Махно звелів одному з штабівців дати професорові на цю ціль відповідну суму грошей,і той вийняв з похідного гамана цілу купу „українських" карбованців. (До професора доходили чутки, що Махно начебто карбував гроші з заліза, з написом „Гоп, куме, не журись: у батька Махна гроші завелись", але то, певно, був тільки „фодкльор").

Аж після цього „батько Махно" сказав, що вже будуть іти, став прощатись.

— Стривайте! — захапався раптом турботливо професор. — А розписатись! У мене всі великі люди розписуються: Микола другий, турецький міністер освіти… тепер і ви, „батьку", повинні…

І вони вже тільки вдвох з Махном „заскочили" на хвилинку до кабінету, а там Махно розмахнувсь на ввесь аркуш червоним атраментом — „Батько Махно". Коротко і ясно. Для історії.

… А після всієї цієї „веселої" розмови з „батьком Махном" професор Яворенко прохворів з тиждень. Із хати не виходив, лежав з різними примочками та припарками на голові, на серці.

Бо все ж таки „батько Махно" — не зовсім „свій брат", не такий, як, наприклад, отаман Кривошлик. У Махна супроти його світу, світу ідеолога запорізької старовини, могла бути ще й вовча думка, дарма що його анархізм і демократизм; майже такі, як колись були в. Січі Запорізькій.

Із щоденника Василя Роговенка

… січня 1919 р.

Правду сказав дядько Іван, — що боротьба за Україну тільки починається. Ті, що з ними й я спочатку був, допомогли бандитові Махнові вигнати нас із Січеслава. І от ми тепер у Сурсько-Михайлівці, наш Республіканський кіш. Марко Дашкевич повів мене до своїх батьків. Виявилось, що в нього така ж морока з батьками, як і в мене з матір'ю. Батьки його — селяни середнього достатку. Мають одним-одного сина — Марка, і хотіли „вивести його в люди". З останнього стягались, щоб він вивчивсь на „пана". А він узяв та й пішов до війська — не закінчивши школи. Мани плакала при мені, витираючи заплакані очі краєчком хустки, що нею була запнута. — „І нащо тобі то Україна?" — нарікала, — Жили ми без неї, і ти б так прожив"… Батько мовчки сидів кінець столу, нахмурений, сердитий, видно було, що й він так думає, тільки соромиться при мені щось таке казати. Та й оглядався, либонь, на ту українську силу (владу), що в цей момент була в їхньому селі.

— „Ви нічого не розумієте, — бубонів своїм баском Марко. — Як я не піду боронити, то й інший не піде… І Україна знов опиниться в московському ярмі. Ось і Василь покинув свою матір… бо так треба… А наші селяни несвідомі, допомагають більшовикам… і нас із Січеслава вигнали…

Ми сиділи біля низького круглого столика (сирна) серед хати — снідали. На столику стояв цілий стовп гарячих перепічок, і ми їх завзято „наминали, вмочаючи в сметану. Мати хоч і нарікала, але з любов'ю дивилася на сина і час від часу підкладала свіжих перепічок, виймаючи з печі. А в печі палахкотів солом'яний вогонь, і в хаті було від нього тепло, затишно, хоч надворі стояв не абиякий мороз, що позамуровував вікна сліпими більмами…

… січня 1919 р.

Велика скрута нашій Україні, і кожному з нас, борців, здавалося б, не можна під таку хвилю про себе думати, але моя особиста трагедія така, що мушу це робити. То ж була вона, гадюка-зрадниця, в театрі з поручником Василиком! Пів року проминуло, як ми востаннє бачилися з нею, а вже знайшла собі іншого! Ні, є таки якась частина правдий у тому, що казав мені покійний Пилип Никифорович Стовбур, — що клясовість у людському суспільстві має не аби-яку вагу в відносинах між одиницями. Бона попівна і погербувала мною, селянським сином…

А наче ж так любила! З огляду на це й моє становище в Республіканському коші ще більше ускладнюється. Той же чортів галичанин з усіх сил лізтиме тепер, щоб піддобритись до коханки, і, як начальник контррозвідки, висітиме наді мною постійною загрозою, шукаючи убивників о. Харитона. Так, Україна Україною, але й у своїй державі залишаються проблеми взаємин між окремими членами нації І якщо раніш українські письменники в любовних конфліктах за ворогів здебільшого подавали або „ляхів" або „москалів", то тепер це відпадає, бо ворожі особисті відносини можуть бути й між українцями. І біль від того не менший. До цїєї останньої „зустрічі" в театрі, я хоч і боявся йти до Оксани, але мав якусь надію і нею жив, а тепер… Ех, Оксано, Оксано… Як тяжко ти поранила мене!..

… січня 1919 р.

Ще раніш я умовивсь був з одним лататтянським селянином, гщо він, їдучи вдруге на базар, з. айде до моєї матері та до Гната Кутька. І він привіз мені, ще перед боями з махнівцями, і від матері, і від Гната листи. Запишу їх у щоденнику як певні документи часу й людських настроїв. Спочатку материн лист.

„Ой сину-синочку! Десь ти Бога не побоявся, що рідної матері відцурався! Покинув мене на старості літ саму-самісіньку. Пишеш, що тепер за якусь Україну воюєш… Тобі та Україна за матір миліша. Ех, сину-сину! Думала я на старість невістки діждати, та тепер бачу, що нещаслива моя доля. І такий мені жаль на тебе, що я б тебе прокляла за це, так ти ж у мене один, як сонечко в небі. І жаль мені на тебе, і шкода. А в мене ще й біда: корова заслабла. Не знаю, що таке. Молоко перестала давати, і мені тепер нічим і душу заморити. Сиджу на самому яшнику та картоплі. Приїдь же до мене хоч на один день, мій синочку! Хай я хоч подивлюся на Тебе! Кланяюсь тобі від ясної зорі до сирої землі. Листа писала Оришка Кухарівська, що до школи ходить. Писала так, як ваші мати казали, а поклін дописала сама".

Оце таке моє матірне „лоно". Вузьке воно, вузюсіньке. Далі корови та невістки з нього нічого не видно1. А Україна — тільки якась ворогиня, що пожирає синів. Справді, важка твоя доля, Україно! Але я боротись за тебе не кину!

А ось Гнатів Кутьків лист. Цей мій Товариш не кращий за мою та Маркову матерів. Тільки в нього клопіт не так: з коровою, як із жінкою та її бабунею., ¦¦.:.

„Здоров! Здоров! Так ти аж он-де опинився! Не знаю, що й сказати тобі на це — хвалити чи гудити. Про одно тільки прошу тебе: будь обережний з листами До мене, зважай, через кого передаєш. Бо в нас же, як ти знаєш, не на таке закривилось, як у Вас там. І я тобі не буду писати про політику, а тільки про особисті справи. От і зараз опишу тобі своє родинне життя-бутТя. Заздрю тобі: ти ще вільний птах, а мене вже приборкала доля. Правда, на Галю не можу нарікати. З неї добра жінка і господиня незгірша. Тільки плаксива дуже. Як тільки що — зразу в сльози. Ну, але це, мабуть, від того, що сподівається дитини, на восьмому місяці ходить. З вагітними, кажуть, завжди, Таке діється. Але зате бабуня в неї — баба Палажка — справжній Ціцерон. Унадилась до нас і порядкує в нашій хаті, як у себе вдома. Почалося це з того, що ми, мовляв, молоді господарі, не знаємо, як жити, — то вона й задумала допомагати порадами. „Бо ви ж таки мої рідні", каже. Улізла в наше життя ця непрохана порадниця. А потім стала й у мої з Галею сварки (в нас це досить рано почалося) устрявати. Та ще й так обертає всяку сутичку, що я завжди винен, а Галя безвийнятково права. І мене бабуня картає, як школяра. Дійшло вже до того, що1 я почав її, справді, як той школяр, боятися. Така собі маленька, сухенька, ледве дибає, підпираючись своїм вишневим ціпочком, а страшна. Не смійся, Василю! Якби ти був у моєму становищі, то й ти б її боявся. Я ж не раз уже хотів вигнати її з хати, заборонити до нас ходити. Не раз" думав з обуренням: „Яке вона має право втручатися в наше родинне життя!? Що з того, що це її єдина онучка, що вона її змалку на руках виносила!" Думаю так часто, а іноді, під час сварки, просто киплю з люті, але щось зробити не можу. Ти можеш здивуватися й спитати: „Чому?" А тому, що вона роздзвонила б це на всеньке село1. А я боюсь таких скандалів. Бо сказали б: „Учитель, а в нього отаке діється!" Та й на посаді б це мені пошкодило. І старенька, мабуть, усвідомила це своїм засушеним мозочком, та й тероризує мене, зв'язує мені руки й ноги. Вона ж випробувала цей, сказати б, метод ще тоді, як я необережно нагрішив був, ходивши ночувати до Галі, — примусила загрозою такого скандалу одружитись із її онучкою. О, то була в мене, Василю, ситуація! Я тоді піймався, як лис у пастку. Дикий звичай наших селян допускати парубка до дівки ще до шлюбу, оте „ночування", розраховані не на що, як на ловлю женихів. Але розповім тобі найсвіжішу подію з своєї родинної „епопеї". З'їхалася на Різдво наша середньошкільна молодь — Самсон Ліпшиць, фельдшерівна, Настя Німдівна, обидві дяківни, Омелько Деркач (чи ти не забув цього підсліпуватого філософа й поета?), Степан Дужко. Словом, уся наша, як кажуть, мотузяна інтелігенція. І от це товариство вирішило влаштувати зустріч Нового року. Ну й мене запросили, як свого колишнього товариша. Тільки ж у мене, з моєю Галею, вихід у культурне товариство — не така легка справа. Вона їж, неосвічена селянка, в такому товаристві й слова допуття не скаже, не кажучи вже про інше, як от гра у фанти чи — тим більше — танці. Та ще й усі оті Асі та інші дяківни копилили б губи, побачивши просту мужичку в своєму товаристві. Словом, моя жіночка тільки осоромила б 'М*!Н'Є, ямби я взяв її на цей вечір. Але й відмовлятися мені від цього вечора не випадало: я ж один із стовпів цього товариства, завідувач школи, і на мою відсутність усі б звернули увагу, образилися б, і я нажив би собі ворогів. Тож я вирішив був іти без жінки. А Галі сказав, що їй не можна йти через дуже вже помітну вагітність, що з таким животом просто непристойно показуватись між людьми. Признаюсь тобі, між іншим, що вагітність таки дуже знівечила її вроду. Вона ж дівчиною була, якщо ти пригадуєш, гарна, молода й ніжна, як ягідка, не така, як інші селянські дівки, перерослі за браком парубків, що їх пожарли війна та революція. Тим я тоді й звернув був на неї увагу. А тепер лице в неї узялось якимись плямами, наче попід шкірою позливалось ластовиння, живіт спотворив фігуру, як іде, наче барило поперед себе несе (я навіть боюся, чи не приведе вона мені близнята). Хода стала качина, перевалькувата, особливо, як іде по хаті боса — широкими ступнями по помості ляпає. Ну, подумай, Василю: чи можна мені було отаку виводити між люди? Та ще й майже безмовну в культурному товаристві через неосвіченість… Але моя Галя збила бучу. Власне, вона почала своїм звичаєм плакати, нарікати, що я кидаю ЇЇ, просту селянку, а сам іду до панського товариства. Що1 я не люблю її, що ямби любив, то не кидав би. І так далі, і тому подібне, зрештою, не дуже мені страшне. І я її, можливо, укоськав би, — поплакала б та й перестала б. Але ти уяви собі! Відвернувсь я знервовано до вікна (це було в кухні), дивлюсь: дибає наша бабуня, підпираючись ціпочком. „Ну, — думаю, зціпивши зуби, — цієї ще бракувало!" Як побачила Галя свою оборонницю, ще дужче залилась сльозами, — ридма ридає, гине з розпуки. І крізь сльози, захлинаючись ними, розповідає своїй бабусі, що я її не шаную, що йду без неї до своїх „панів". Е, Василю, ти ще не знаєш, що таке жіночі сльози! Це гірше за всяку лайку! Як не визвіриться ж тоді на мене баба Палажка! „Що бо ти робиш, Гнате?! Чого ти на неї таку зневагу кладеш? Вона ж таки твоя дружина!"' (І де вона вискіпала це літературне слово, ця бабулька?)..

Галя ж, каже, доброго хазяйського роду, і не годиться її перед людьми зневажати". І пішла, і пішла. Баба вичитує, а Галя плаче, вичитує, а та плаче. Не втерпів я та й почав викидати бабі на очі, що вони мене присилували женитись, що хай тепер знають свиняче місце… не лізуть у пшеничне борошно з свинячим писком… Я розумію, що це було з мого боку дуже жорстоко, але ж і моє становище не було солодке. І ця баталія так попсувала мені настрій, що я на той вечір не пішов уже. Довелось пізніше відбріхуватись. Але мені ще й досі сором людям ув очі дивитись. Та, я й по тих очах бачу, що всі розуміють мою родинну трагедію. Але, крім бабуні, є тут ще одна, вже цілком охочекомонна оборонниця моєї жіночки: Галина Сосипатрівна. Пам'ятаєш її? Вона хоч і освічена, і вчителька, але не краща, за мою неосвічену Галю та ЇЇ бабуню. Вона тепер, по-сусідському, заприятелювала з моєю Галею і настроює її проти мене. Ти можеш запитати: „Чому? Який у цьому для неї сенс?" Цього не можна пояснити звичайною людською логікою, сюди треба притягти психологію старої дівки, жінки-пустоцвіту. Вона ж уже цілком; засохла, обсипана навіть на шиї своїм просяним ряботинням, і від її жіночости лишився тільки не абиякий язик. Не зазнавши через збіг обставин — війна й революція — власного подружнього життя, вона з задрости руйнує це „щастя" в інших. Чоловіків же — так і каже — ненавидить усіма фібрами душі. Це, каже, заспіль мерзотники й егоїсти. Проте, між іншим, вона розповідала Галі, що її начебто любив небіжчик Пилип Никифорович Стовбур і, якби, каже, не був такий несміливий до жінок, то, маже, й одружився б з нею. Чи Ти, Василю, повірив би цьому? Правда, Пилип Никифорович був трохи дивакуватий у поводінні з жінками і таки червонів своїми плямами (на щоках) — я це пам'ятаю, — як розмовляв з нею. А крім того, в неї є ще й інший сильний доказ на це. Вона тепер прямо розповідає, що ходила до нього в ліс, як він був у червоних партизанах. Про це в нас тепер розповідати не тільки не небезпечно, а й вигідно, — отож вона й вихваляється.

Отакі в мене справи, Василю! Ну, бувай! Бо мій лист і так розрісся. Але, знаєш, хочеться вилити перед кимсь свої жалі, а в мене ж тут після твого від'їзду нема ні одного щирого приятеля. Найчастіше до мене заходить Самсон Ліпшиць, — але хіба можна щиро приятелювати з жидом? Усе таки в них якась інша психологія, особливо супроти нашої, селянської. А втім, він якось признався мені (мабуть, і йому хочеться поділитися з кимсь своїми переживаннями), що був закоханий у твою Оксану, тільки боявся, із зрозумілої причини, на це й натякати. До речі, чи ти з нею там зустрівся де? Твій друг Гнат Кутько".

„Зустрівся"! Бодай би я ніколи її, гадюки, не бачив! Ху, аж голова йде обертом… А все те, що оповів у ньому листі Гнат, якнайяскравіше ілюструє мою думку про велику залежність одиниці від суспільства. А жінку свою він уже не любить — це ясно, дарма що напочатку написав був: „на Галю не можу нарікати". Він її вже, либонь, ненавидить, її й усю рідню її, особливо бабуню, і треба тільки якоїсь зміни в суспільних відносинах, — щоб він її покинув… Та й так, рано чи пізно, а кине.

Була північ, як Василя Роговенка розбудили й покликали до отамана Горобця. Василь схопився в тривозі, не добрав навіть зразу, що сталося, кого й куди кличуть.

— Отаман Горобець тебе кличе, — повторив вістун. — Сказав, щоб зараз прийшов".

Надворі стояла темна морозна ніч. По всьому селі ані вогника, тільки вгорі, в небі, блимали зорі, холодні, непривітні, мов голками шпигали в серце. Під ногами рипів сніг, порушуючи чуйну воєнну тишу.

Штаб отамана Горобця містився в школі, і там, в одному вікні, жовтіло слабке світло. Василь і пішов на ту жовту плямку світла. Та коли ввійшов до приміщення (до вчительської), побачив, що там було темніше, ніж здавалося. На столі проти вікна блимав свічкою залізничний ліхтар, і тому його видно було знадвору, дарма що саме приміщення освітлене було скупо, а горішня його частина була й зовсім темна.

Отаман Горобець був сам, ходив, бачилось, нервово по освітленій плямі помосту, рівномірно, як вагівник годинника, сюди й туди.

— Ага, ви прийшли, — обізвавсь, побачивши Василя. Василь почув його голос згори, з темряви, бо його груди,

плечі й голова були над смугою світла від ліхтаря. Через те, може, він і показався Василеві вищим проти звичайного його вигляду.

— Слухайте, Роговенку! — почав отаман по-діловому. — Мені сказали, що ви вчилися в Павлограді і знаєте це місто.

Василь підтвердив це.

— А залізничний міст через Вовчу знаєте? Знаєте, як до нього підійти?

Василь сказав, що так — і міст знає і знає, як до нього підійти.

— Це добре. Справа така…

Отаман узяв Василя за ремінь рушниці, що висіла через плече, і став викладати суть справи. Ворог підкидає з півночі — через Харків, Лозову, Павлоград, Синельникове, зброю й людські резерви. Цю комунікаційну лінію треба попсувати хоч на якийсь час. Треба зірвати міст через Вовчу. У курені, крім нього, немає таких, щоб знали тамошні умови. Крім того, це може зробити тільки свідомий патріот, що не пожаліє життя для батьківщини. Це важливе бойове завдання, дуже важливе, — підкреслив. Чи він, Василь Роговенко, зміг би відважитись на таке? Інструкцію й технічні вказівки він одержить пізніше, спочатку потрібна тільки його принципова згода.

Спитав і ждав.

Для Василя це була друга в його житті ситуація, коли йому притьмом треба було вибирати… між життям і смертю. Перша була тоді, коли покійний учитель Пилип Никифорович Стовбур вербував його до підпільної організації. І йому, це стало тепер на пам'яті. Згадав він також те, як у самого Пилипа Никифоровича виступили були тоді великі краплі поту на чолі, — так він сам хвилювався. Він (Василь би то) пристав тоді на пропозицію вчителя, і це завело його до отих самарських більшовиків. Отож і тепер… Як бути тепер? Отаман сказав, що це може зробити тільки свідомий патріот… Так, він свідомий патріот! А крім того, він повинен спокутувати свою невільну провину перед Україною — перебування серед більшовиків. А тільки ж саме завдання — це щось таке неуявно-страшне, що йому голойа пішла обертом на саму думку про це. „Такі коли б у бою не плакали", згадав слова дядька Івана Овечки. О, ні, він не заплаче! Горда рішучість розширила Василеві груди, і він сказав:

— Слухаю, пане отамане!

Сказав глухим; якимсь, не своїм голосом, та отаман цього не завважив або удав, що не завважив. Він з вдячністю потиснув сміливому юнакові руку, а потім, оглянувшись на двері (чи вони зачинені), взяв пояснювати завдання і як його виконати. Між іншим, сказав, що добре було б, якби він знайшов собі помічника серед своїх знайомих. Василь подумав передусім про дядька Івана і хотів був уже спитати, чи можна його взяти, але отаман попередив його запитання, сказавши, що такого помічника треба знайти на місці, в Павлограді. Може бути чоловік чи жінка — однаково.

Василь блискавично згадав: Катруся. Та Катруся, мила, кароока й кучерява чорнобривка, з рухливими ніздрями, що була б, напевно, щаслива, якби Василь саме її взяв. Згадував її чомусь обов'язково в вишиваній повнорукавій сорочці, з червоним разком намиста на ніжній дівочій шиї, з парою легковійних стрічок за плечима. Згадував так, може, тому, що тоді, як він з нею познайомився, на початку революції, вона навіть до гімназії ходила в українському вбранні. І познайомились вони незвичайно. На центральному майдані в Павлограді був мітинг. Було радісне свято національного відродження, а заразом, був і день такий весняно-соняшний, блакитно-радістний, той день, коли над столицею України

— Києвом були, мовляв поет, „і голуби, і сонце"… І люди були так настроєні, як давніш, до революції, це могло бути тільки на Великдень… І вона, Катруся, невеличка на зріст, підскочила тоді до нього, до Василя, і дзвінко поцілувала… Аж дехто з ворушкої юрби на них озирнувся — не здивувались — посміхнулись: мовляв, „ми розумієм ваше щастя — вашу радість, радість перших днів безкровної революції і того молодого покоління, що йому випало іти з нею, з цією революцією, в парі"…

Отже, Катруся…

— „А та, зрадниця, хай із своїм галичанином", — подумав гірко про Оксану.

Коли все було з'ясовано, отаман обійняв Василя і поцілував, сказавши:

— Ну, хай щастить вам доля, козаче!

У дорогу спорядити Василя мав Сторубель, господар Коша, і Василь зараз же до нього й пішов.

Сторубель наче готувався заздалегідь до його приходу, — був на ногах, не спав, дарма що була глупа північ. І Василь просто не впізнав його, — такий він був тепер поважний, діловитий. Ані найменшого жарту чи отого старечого бурчання-картання. Це був батько, що споряджає сина в небезпечну виправу. Він навіть назвав його сином:

— Дивись, сину: будь обережний! Умерти завжди встигнеш, а ти зумій жити для України… Хай її вороги гинуть!… Але попереду поїж у дорогу добре!

Вони були в малій кімнаті, у якій тепер була „комора", і Сторубель поклав на стіл, де блимала стеаринова свічка, ковбасу й хліб.

— …Поїж, бо, може, скластися так, що тобі й їсти ніяк буде. А оце візьмеш із собою на всякий випадок, — поклав друге кільце ковбаси і добрий шматок хліба, завернуті в якусь тканину.

Василеві їсти не хотілось, у роті чомусь пересихало, але їв, силував себе — і їв. А як поївши, він ще й „відповідно" передягнувся та був „готовий", Сторубель перехристив його і сказав:

— Ну, Боже поможи!

А потім обійняв і поцілував. Василь розумів, що й оте хрестіння, і покликання на божу допомогу — це знаки доброзичливости в старого, і тому навіть у глибу своєї душі

не осудив.

Був сам зворушений і з тим зворушенням рушив у

дорогу…

А вдосвіта другого дня до вантажного поїзда, що забирав на станції Нижнєдніпровське ранених махнівських та більшовицьких вояків, переважно матросів, влазив, злегка постогнуючи, молодий, стрункий, а розкудовченим чубом матрос, його підтримувала червона „сестричка" — якась жидівочка. Ліва рука в матроса була перев'язана кривавленим бандажем. Через плече звисала в нього салдатська торба, за поясом стирчали гранати.

У „теплушці", на нарах і долі, на брудній соломі покотом лежали та сиділи ранені. Хоч надворі був свіжий морозний ранок, але в. вагоні стояло важке повітря, насичене махрою хлороформом, духом гнилої соломи, людським потом. Ранені стогнали, зойкали, але над усіма звуками торували багатоповерхові матюхи.

Молодий матрос заліз на горішні нари, притулився лицем до відчиненого віконця і затих чи, може, заснув.

Десь так, як у пізнє снідання, поїзд рушив. Незабаром повз матросове віконце заблимали щаблі мосту над Самарою. „І цей треба б зірвати", — ворухнулася матросові в голові думка, — тільки той, на Вовчій, важливіший, бо ближчий до їхніх резервів і далі від фронту".

Поїзд ішов помалу, зупинявся на кожній станції і стояв подовгу. Іноді матрос бачив у своє віконце, як у напрямі на Січеслав ішли поїзди з гарматами на платформах, з пиками матросів, що виглядали не тільки з дверей „теплушок", а й обліпили плятформи та буфери. Тоді очі його дивно звужувались, запалювались злими іскрами. Та потім він знов заплющував очі і дрімав далі.

На станції Синельникове поїзд стояв найдовше: вузлова станція. Навколо поїзда і по вагонах нишпорили шкіряні куртки „чекістів", заглядали під нари, придивлялись до кожного обличчя. Молодий матрос у цей час міцно спав з засунутою правою рукою в кишені. Надвечір поїзд нарешті доцуганився до Павлограду.

Молодий матрос раптом прокинувся.

— Таваріщі, какая станція?

Почувши, що Павлоград, матрос захапався і, постогнуючи, зсунувся з нар, а потім і з вагона виліз.

— Куда, таваріщ? — зупинила його шкіряна куртка.

— Здєсь маї радітєлі… хачу павідацца… — Ну, валяй…

На пероні й у вокзалі сила людей: баби, дядьки, діти й озброєні до зубів червоногвардійці та матросня. Пробився крізь цю смердючу гущу і вийшов з вокзалу. Коли йшов через вигін, що відокремлював станцію від міста, густий туман і сутіні вже застеляли шлях. Лунко-тривожною музикою рипів під ногами сніг, і від тієї тривоги матросові хотілося не йти, а бігти. Але він стримув себе і йшов помалу, щоб було враження, що ранений, і тільки інколи оглядався назад, на слабкі світляні — крізь туман — плями вокзалу. Помалу йшов, але упевнено, бо… знав, де живуть „радітєлі". Через деякий час у присмерку забовваніли перші будівлі крайміста. і матрос повернув в одну з бічних вуличок, теж темну, аж важко було розрізняти окремі домики. Вуличка була цілком безлюдна, домики стояли мовчазні, позатулявшись віконницями, позамикавшись прогоничами. Тільки крізь щілини віконниць подекуди жовтіли ниточки середового світла, боязкі, притаєні.

Але той домик, що його затуманену сильветку матрос ще здалека намацав поглядом:, світився цілим вікном, без віконниць бувши. Низькі штахети й хвірточка відокремлювали домик від вулиці.

Матрос перекинув через хвірточку руку і відщепнув защіпку зсередини, штовхнув коліном хвірточку. Увійшовши, знов защепнув тую хвіртку. І знові підозріливо оглянувся на вулицю, наче хотів перевірити, чи за ним хто не слідкує. Потім став у смужці світла, що падало з вікна, проціджене крізь марлеву завісочку. Довготелесий, став ще навшпиньки і зазирнув поверх фіранки всередину. У кімнаті сиділа схилена над книжкою кучерявоголова дівчина. Посміхнувся сам до себе і злегка постукав пальцем у шибку. Над фіранкою показалась голова дівчини з піднесеним гасником у руці.

Світло від гасника впало на обличчя матроса. Чорно-вигнуті п'явочки-брови у дівчини здивовано скинулись, великі очі злякано розширились… злякано — і радісно: пізнала. За мить голова й гасник зникли, а потім зашаруділо зсередини за дверми (матрос підійшов до них), і двері відчинились. У темряві сіней зашепотіло двоє:

— Катрусю…

— Василю… Та ти поранений?! Бідний…

Уже в хаті, за щільно завішеними вікнами й зачиненими дверми (цього насамперед зажадав „Василь"), Катруся обережно розбандажувала „бідному Василеві" руку. Та під тим бандажем її злякано-округлі оченята побачили не рану, а… довгий, намотаний на руку бікфордів шнур. „Василь" дбайливо змотав його і поклав до салдатської торби, до цілости — пироксиліну, та пари ручних гранат.

Так поранений матрос перетворився на українського козака Василя Роговенка, що прибув до Павлограду виконати важливе бойове завдання Січеславського республіканського коша.

— Спочатку, Катрусенько, чогось їсти, — попросив Василь, дивлячись з усміхом у злякані чудові оченята, — а тоді поясню. Бо я ж за ввесь день і крихти не мав у роті, дарма що мав у кишені ось це…

Він вийняв з кишені й поклав на стіл ковбасу й хліб, що їх дав йому Сторубель…

Катруся заметушилась, рухаючись безшелесно (хоч близько нікого не було, і господині ае було вдома), і незабаром на столі з'явились чепурно покраяні кружальця ковбаси, хліба, а в куточку кімнати шумів примус: кипів окріп на чай….

Василь накинувся на їжу, як голодний вовк. А за їжею розповідав про мету свого приїзду до Павлограду. А як потім, поївши, Василь показав Катрусі, як поводитись із ручною гранатою, на ЇЇ юному личку і ві округлих карих очах засвітився захват і… ще щось, призначене для молодого героя. Василь знов, що то: вона його любила.

Опівночі Василь з Катрусею вийшли з домика, тільки не «а вулицю хвірткою, а з другого боку садиби — через перелаз. Вийшли в суцільну темінь ночі. Катруся вела перед, простуючи якимись невидними стежками, а Василь поспішав за нею. Раптом як не зірвуться — та й покотились одно за одним у якийсь рів, і вже на дні того рову Василь, рятуючи, ухопив Катрусю в обійми. Притислися мовчки одно до одного, злились по-рідному, готуючись до геройського подвигу і…. до смерти разом. Але виявилось, що то був не рів., а узбіччя прорізу, в якому йшла колія залізниці. І вони вийшли на „полотно" цієї колії. Під ногами захрумтіла рінь, зацокали рейки. Незабаром полотно знов вийшло на рівне, і стало видно в далечіні червонувате світло станції, а над тим світлом вряди-годи засвічувалось біле світло прожектора, що оберталось півколом. Коли те світло ставало проти наших сміливців, рейки полискували сталевими гадюками, коли відверталось — рейки гасли, ставало ще темніше.

— Це вони стережуть того мосту, — озвалась пошепки Катруся. — А нам треба обминути станцію, зайти з правого боку…

Вона взяла Василя міцно за руку, наче боялась, щоб не загубився в темряві, і повела направо, в чорняву ночі. Ішли швидко, як тільки могли. Кожний черговий спалах прожектора показував, що вони чим-раз ближче підходили до мети. У цьому світлі вони: могли навіть бачити одно одного, бачили обличчя, і тоді скидалися поглядами, наче перевіряли обопільну рішучість до дії. Але та рішучість однаково блищала і в відважно-розширених Катрусених оченятах і в двох великих Василевих „сльозинах".

Коли прожектор зненацька кинув на них цілий сніп світла, — присіли. Було вже зовсім близько;. Вони вже йшли замерзлими капустищами понад Вовчою. Уповільнили ходу. Спалахнув прожектор — повів зліва направо і просвітлив мереживо мосту, перекинуте через річку. Так вони побачили несподівано, що міст уже перед ними, що вони, власне, прийшли до мети. Черговий спалах світла показав засніжені зарості очерету, що були між ними й мостом. Молодята швидко побігли (поки темно!) до того очерету, тримаючись за руки. Залущали під ногами перші зрізані очеретини. Катруся посковзнулась на льоду, впала і підбила Василя — він теж упав. У цю ж мить блиснув прожектор. Пронизав над їхніми головами гущак очерету — і став, не рухався далі.

Серця в обох загупали тривожно. Невже почули? Невже побачили?! Чому так довго світить в одно місце?

Та прожектор рушив. Описуючи півколо, показав (як великий палець долі!) ажурний масив мосту, двох вартових на другому його боці. І згас. Коли світло згасло, було таке враження, що міст насунувся на них. До нього ж було яких сорок метрів. Лежали далі непорушно. З кожним: черговим спалахом прожектора зважували пильно, як краще підійти до мосту. „Краще зірвати не скраю, а на середньому бикові", стали Василеві на пам'яті слова отамана Горобця. — „Важче буде їм лагодити"…

Знову засвітився прожектор, і Василь побачив, як можна дійти льодом до того середнього бика. Не встиг промінь прожектора цим разом згаснути, як обоє підхопились на ноги і чим-дуж побігли під самий міст уже. Намагались ставати на підошви, іти беззвучно. Аж ось і той бик, середній. Василь хапливо взяв бікфордів шнур, піроксилінову шашку.

Знову заяснів прожектор, та де світло було вже для них не страшне: вони були в глибокій тіні мосту.

Василь, чіпляючись за гранітові бльоки, спритно поліз угору. Катруся розмотувала запальник, що його другий кінець Василь держав у зубах. Ще одно зусилля молодих м'язів — і Василеві руки намацали порожняву між закінченням граніту і залізною підставою („подушкою") мосту. Цупко вхопився однією рукою за залізо і… завмер: над самісінькою його головою загупала дерев'яним помостом хода вартового. Завмер, перестав дихати. Бо здавалось, що вартовий почує несамовите гупання його серця. Але хода подудніла далі, небезпека минула. Рвучко, одним рухом укинув торбу з страшним набаєм у щілину, за ним легко вліз туди сам і блискавично-швидко поєднав запалювальний шнур з набоєм. Працював так зосереджено, що завважив черговий спалах прожектора тільки тоді, як він згас. Зідхнув з полегшенням. Витер рукавом піт на чолі, що заливав очі (на морозі!). Ще раз перевірив з'єднання: і помалу поліз униз. Стиснув у пропасничній напрузі своїй найдорожчій помічниці руку — і хотів був запалювати шнур. Коли чує: десь засвистів паротяг і заразом заклацали над головою рейки, немов несли важливі думки. І принесли, справді: „Стривай! Це ж іде ворожий поїзд, везе смерть моїм товаришам… везе ганьбу й поневолення моїй батьківщині… Треба почекати". Чекав. Катруся теж перетворилась у скам'яніле чекання…

Дедалі виразніше постукували рейки. Вже стиха задзенькали, загомоніли, заскреготали… загарчали, як люті пси… Вже чути стогін паротягу. Ну, Тепер можна! Миттю прикрив полою френча кінець шнура, черкнув сірником і притулив маленький вогник. Зашкварчав шнур, дихнув смоляним: димком, заполум'янів. Потім той вогник сховався в шнур і побіг угору.

Василь ухопив Катрусю за руку, і обоє кинулись геть, в очерет, що по-зрадницькому зашелестів. Блимнув злякано прожектор, заторохтів скажено скоростріл… Та в цю мить з переможним свистом на кінець мосту влетів поїзд…

Нічого більше ні Василь, ні Катруся не чули, бо, вискочивши з очерету, бігли щосили в непроглядну темряву ночі. Раптом їх звалило з ніг і аж втиснуло' в мерзлий сніг. Коли попідводили голови, побачили велике полум'я, почули жахливий вибух… вибухи і крики…

Підхопились і знову бігли понад річкою, подалі від події. А в голові Василеві радісно шугало: „Наказ виконано! Наказ виконано! У бою не заплакав!"…

Василь міцно стискав Катрусину руку, і через руки вони ніби злилися в одно, злилися в бойовому подвизі. А як нарешті вбігли до Катрусиної кімнати, впали втомлено на канапу, пригорнулись одно до одного і так довго-довго сиділи, не кажучи й слова. Сиділи без світла. Слухали биття своїх сердець і прислухались до надвір'я. Десь ляскали поодинокі постріли, навіть скрегіт скоростріла зривався. Але все це було приглушене, далеке, не небезпечне для них. Більшовики, очевидячки, збили тривогу, та не так легко ', їм було знайти молоду героїчну пару, що сховалася в маленькій передміській хатинці. Таємниця сподіяного ще дужче з'єднала серця молодят.

— Катрусю! — зашепотів по якомусь часі Василь. — Чи ти свідома нашого подвигу? Це ж війна за Україну! За Україну, моя Катрусенько!

Чудне, ще ніколи не переживане почуття піднесення підказувало йому цю незвичайну мову, оте, моя Катрусенько".

— Твоя, Василечку! — відгукнулась Катруся найбільш на те слово, що було їй наймиліше. — А чи ти розумієш, чому я так легко пішла на цей подвиг, на цю смертельну небезпеку? Я ж не завагалася й на мить, як ти мені сказав про це…

— Розумію: ти мене любиш… — Люблю…

— І я тебе… І тому так прямо пішов до тебе й не побоявся зради… Я ж іще раніш бачив це в твоїх оченятах, у кожному твоєму русі, як ти зустрічалась зі мною… А тільки я був тоді дурний…

— Дурний?! — Еге…

— Ні, не дурний… То кохання твоє до мене ще спало б тобі. І аж тепер оце, у цьому спільному подвизі, прокинулось…

У цю мить Василеві став на пам'яті інший дівочий образ, образ далекої тепер і чужої для нього попівни, як вона танцювала з поручиком-галичанином. Але йому тепер стало ясно, що він її, тієї попівни, не любив так, як любить Катрусю, що йому тільки імпонувало її „попівство"… хотілось навіть перед матір'ю похвалитись, що одружиться з попівною…

— Але ж це так гарно, Василечку, — прошептіла знов Катруся, — небезпекою зміцнити нашу любов, зв'язати навіки…

— Гарно…

Василь знайшов губами в темряві повні,Катрусині губки, і вони злилися ще міцніше в одно ціле, у поцілункові до самозабуття…

Що з ним було впродовж двох днів і двох ночей, Василь, бачилося, не міг гаразд знести головою. Часом йому навіть здавалося, що то не він зірвав той міст. Або якщо це й робило його тіло, ішли кудись і бігли його ноти, розмотували й змотували бікфордів шнур йото руки, то керувало цим тілом, ногами й руками щось стороннє, а не його розум, його чуття, його воля. А головне, що він аж тепер усвідомив, як легко він міг у цьому ділі загинути. Дев'яносто дев'ять відсотків було за це, і лише один відсоток його рятував. Аж тепер йому стало страшно… Йому тепер у сні ввижалося, як полетів з мосту поїзд… вагони, як сірникові коробочки, летіли вниз… гримів вибух, що тоді кинув був його з Катрусею на землю… Та давалася взнаки й утома. Він же дві доби не спав, і був як у тумані та точився часом, як п'яний. І тільки отой гуркіт вибуху викидав його з сонливости. На виду він теж змінився, і отаман Горобець навіть спочатку не впізнав був його, як він прийшов до нього для звіту.

— Матрос? Полонений?

Але впізнавши, обійняв і поцілував, дякував за виконання бойового завдання.

— Це справжній подвиг, козаче, — мовив. — І Україна ніколи не забуде цієї вашої заслуги…

Тільки ж раптом по його молодому смаглявому виду, з чорними очима й молодими козацькими вусами, пробігла тінь смутку. Виславши всіх, крім Василя, віє узяв спочатку заклопотано ходити по приміщенні, навіть за голову брався, наче не знав, як почати те, що мав сказати. Спинився перед Василем.

— Так, — мовив удруге, — ви зробили подвиг… Але, на жаль, вам треба на якийс'ь час зникнути з нашого куреня…

— Зникнути!?

Василь потер долонею чоло: чи йому це не сниться, часом? Учинив отакий подвиг — і зникнути!

— На жаль, кажу, але мусите, — підтвердив неголосно отаман. — Наша контррозвідка встановила якусь вашу причетність до вбивства одного священика… у вашому селі… Ще в Січеславі до нас попався був у полон якийсь парубок із Латаття… на прізвище, здається, Нагаєнко.

— Лука Нагаєнко?

— Не знаю, може, й Лука… І от той Лука Нагаєнко виказав на вас. У нас за таке карають, і я, на жаль, безсилий урятувати вас. Бо я тільки командир війська… Єдине, що я можу зробити — попередити, щоб ви зникли…

Василь густо почервонів, на очі йому наринули сльози.

— Але ж я не вбивав! — скрикнув у розпачі Василь. —

Це брехня…

— Може, й так. Але кати скрізь однакові, і краще їм не попадатися в руки… хоч би це були й українські кати… Вашого земляка Овечку Івана вже заарештовано…

Звістка про арешт дядька Івана приголомшила Василя остаточно, і він тільки розгублено оглянувся.

— Як же мені зникнути? — спитався безпорадно.

— Ну, їдьте до матері абощо. А тепер ідіть за мною…

І отаман Горобець повів його в коридор, а звідти випустив на шкільне подвір'я, сам, очевидячки, хапався, щоб хтось не звернув уваги на це його рятування загроженого Роговенка. Міг же й сам поручник Василик на це нагодитись! На прощання ще раз потиснув Василеві руку, блідо посміхнувшись. Він теж був вимучений безсонням та клопотами складного бойового життя.

Василь пішов безбач, без думки… Ні, не так: думки якось раптом завирували в його голові. Як це так? „Українці", свої — і можуть покарати його ні за що! Вони ж їхали до них із щирим серцем, з такою довірою… і він, і дядько Іван, цей чесний український селянин… І таке роблять тоді, коли Україна має так мало щирих оборонців! Невже клясові інстинкти і тут важать більше, як загальна національна справа? Аж не вірилось, що цьому правда. Це якийсь підступ — не інакше, з ним треба боротись… І дядька Івана треба врятувати із пазурів катівських! Але як? Як це зробити? І раптом згадав Марка, з яким ще не бачивсь після приїзду. Марко Дашкевич допоможе. Він розумний хлопець і зрозуміє, що ні він, Василь, ні дядько Йван не могли вбивати людину тільки за те, що їй історичні умови доручили виконувати певну суспільну функцію, хай навіть і не похвальну з погляду нових суспільних тенденцій…

Боявся десь присісти, щоб не заснути раптом. Вирішив спочатку піти виспатись, а потім уже говорити з Марком про справу. Коли він прийшов (зайшов з города, не з вулиці) до Дашкевичів, Марка не було вдома. Маркова мати хотіла була дати йому їсти, але він відмовився і ліг мерщій спати. Упав на піл, накрився з головою кожухом і пірнув у небуття важкого сну. Та потроху те небуття почало прояснюватись, виповнюватись різними образами. Ось на його життьовій дорозі зустрілось дві дівчини — Оксана й Катруся. Оксана каже: „Він мій… Я покохала його раніш. І його причетність до вбивства мого батька не така велика, щоб це могло стати між нами. А крім того, він своїм подвигом спокутував; свою провину перед тим суспільством, що шанує попів"… — „А я поєдналася з ним у тому подвизі навіки, — відсварюється Катруся, і ЇЇ ніздрі тремтять чи то від гніву, чи то на плач. — Ми з ним однаково любимо Україну, а тобі байдуже, буде та Україна чи ні"… — „А я тобі очі повидряпую!" — раптом кидається Оксана на Катрусю… І бачить Василь: Оксана страшно витріщила очі, вони стали зелені, як у жаби, коса їй розпатлалась, на довгих розчепірених пальцях вистромились гострі, як у кішки, кігті, — стала вона така, як ті відьми, що їх малюють на ілюстраціях до Гоголевих творів. І вже от-от застромляться тії кігті в ніжне личко тендітної Катрусі. Не стерпів Василь — та як крикне:

— Відьмо, оханись!

Крикнув — і прокинувся. Поворухнувсь, а кожух із

нього впав додолу.

— Довгенько ти спав, — обізвавсь до нього Марко, зауваживши цей рух. — Я пробував тебе будити на вечерю, торсав за плечі, тягав за ноги, — та ти був., як неживий…

Василь ніяк не відгукнувсь на ці Маркові слова: сон знов наліг йому на очі. Він, здавалось, був скований тим сном, обклеєний ним, обшитий, і не міг ніяк того ватяного обшиття з себе здерти, не міг розірвати клею, що зліплював очі. Проте по якомусь часі таки зробив свідоме зусилля і прокинувся остаточно.

У хаті, на полиці, приробленій до сохи, що підпирала сволок, блимав язичок каганця і не так, може, освітлював! як тільки трохи ворушив темряву. Чадив. У малих чотирикутниках вікон чорніла ніч. Марко, підклавши під голову руки, лежав на лаві, головою до ікон, ногами до дверей. йому, либонь, не хотілось спати, тим і не гасив каганця.

Василь підвівся й сів, спустивши ноги з полу.

— Кажеш, на вечерю будив? — обізвався тепер перший до Марка, згадавши його слова. — Я їсти не хочу: „братішки" нагодували…

— Які „братішки"?

— Матроси… Як їхав з ними з Павлограду…

Але потім раптом згадав про те, що було тепер для нього найголовніше, — арешт дядька Йвана і загрозу для

нього самого. Сказав:

— Але про це потім… А тепер у мене важливіша тема

для розмови з тобою.

Вони були вдвох у хатині, бо Маркові батьки спали в великій хаті, — тож ніхто їх не міг підслухати. Тільки що Марко був біля вікна…

— Це дуже важлива справа, — повів далі свою мову Василь, намагаючись говорити потиху. — Але ти, може б, підійшов сюди ближче, бо ти коло вікна…

Марко встав з лави, прийшов і сів на край полу біля Василя, зацікавившись його „темою". Заінтригувала його й притишена Василева мова: щось, мабуть, і справді важливе, коли навіть тут, у його хаті, боїться голосно говорити.

— От ти, Марку, свідомий українець, — так почав Василь. — Ти такий патріот, що нічого не пожалієш для України і її влади, ба й життям важиш ради неї. Але чи припускаєш ти, чи думав коли, що й ця влада, може, не ідеальна, що й вона може робити помилки?

— Які помилки? — бовкнув собі під ніс Марко, насторожившись. — Може, якісь дрібниці?…

— Справжні помилки. Такі навіть, як роблять махнівці чи більшовики, що свідомо шкодять Україні.

— Не Доберу, до чого ти це…

— Зараз зрозумієш. Але для ясности я спершу скажу тобі, де я оце дві доби пропадав. Мені доручено було зірвати міст через річку Вовчу, біля Павлограду… І я це — прямо тобі скажу — з честю виконав…

Марко схвально ухопив і потиснув вище ліктя Василеву руку, а сам навіть на ноги став, з любов'ю й захватом дивлячись на друга.

— Зірвав? І перетяв Тим бандитам шлях? О, ти, справді, герой… Якби таких більше було, тоді б Україна не згинула… А я думав, що тебе послано на розвідку тільки… Як же це ти зробив? Розкажи!

— Ну, зробив… А про подробиці оповім, може, іншим разом… Тепер же мені не до того…

— Ще спати хочеш?

— Та ні, — посміхнувся Василь, — я вже виспався… А тільки дійсність така, що я ще й досі не певен, чи я не сплю…

— Ну, тоді хоч швидше кажи, що таке! хвилювався Марко.

— Скажу… От уяви собі Таке… якщо можеш таке уявити… Коли я вранці сьогодні повернувся сюди… після отого подвигу, я довідався, що мені загрожує страшна кара від… своїх, від овоєї „української" влади, від тієї влади, ради якої я той подвиг і вчинив… Мені загрожує розстріл… А, головне, за злочин, що його я ніколи не робив…

— Це якесь безглуздя, — сказав з досадою Марко і розкустрав свого чуба, на знак ще більшого хвилювання. — Мабуть, тобі таки спросоння щось верзеться…

— Ні, не верзеться. Про це мені сказав — але це, звичайно, між нами! — сам отаман Горобець. Сказав і порадив, щоб я негайно кудись зник…

— Та в чому ж справа? — аж присікався Марко. — Кажи конкретніше!

— Поручник Василик хоче мене заарештувати, обвинувативши в убивстві о. Хритона, священика з нашого села. Я не причетний до того вбивства, але, як сказав отаман Горобець, на мене „накапав" мій землячок, з яким я був у „лісі"… Того землячка наші були захопили в полон ще в Січеславі… І від арешту та катування мене не врятує тут уже зовсім

ніхто, навіть отаман Горобець, — він сказав мені про це. Тут діє так звана державна дисципліна.

— Це, справді, дике безглуздя, — кипів уже Марко.

— Але мова поки що не про мене, — казав далі Василь.

__ Мене ще не заарештовано, і я зумію — він поклав руку

на кобуру револьвера — себе захистити… Хоч би довелося й кулю в лоба пустити. Я не дамся так легко катам у руки… тим, що в ім'я справедливосте роблять несправедливість… Але одну близьку й дорогу мені людину вони вже катують, як худобу…

— Кого це?

— Дядька Йвана… Овечку.

— Так його заарештовано?! А я думав — вас разом

послано… Гм…

Марко узяв м'яти собі чуба на голові, — знак, що хвилювання доходило до вершка. Бігав по хаті.

— Так, заарештовано. І в тій самій справі, що й наді мною висить. А в нього причетність до того вбивства майже така, як і в мене, тобто ніяка. Ми тільки випадково були в тій банді, що вбила о. Харитона. Отже, що ти на це скажеш? Я сподіваюсь твоєї поради й допомоги…

Марко не знав, що сказати. Забігав швидше по хаті на короткій дистанції від лави до полу, від полу до лави.

— Справа дуже складна, — нарешті обізвавсь. — Це виразні прерогативи влади, і ми, її визнавці, не можемо втручатись, бо це підривало б її авторитет. Можемо тільки покладатись на її справедливість…

— Ти говориш про владу, як про якусь абстракцію, що може діяти справедливо чи несправедливо. Ти забуваєш, що влада — це живі люди, а в тих людей можуть бути всякі людські вади, особисті симпатії чи антипатії, що ті люди й у державних справах можуть керуватися особистими мотивами, порахунками, забаганками, примхами… От візьмімо хоч би й поручника Василика…

— Ну? — спинивсь Марко перед Василем. — Це свідомий патріот.

— Так от цей „свідомий патріот", може, тому й заходився так пильно розслідувати справу вбивства о. Харитона, що в цьому сам заінтересований…

— Ет, дурниці… Він не місцевий, греко-католик, — що йому до вбивства православного священика?

— А от слухай далі! У нього тепер „любов" з дочкою о. Харитона. Я бачив їх укупі на танцях… То, може, він хоче їй догодити? Це в такій ситуації не виключене.

— Ну, це ще треба доказати…

— З цієї ж причини, — вів Василь мову далі, — і для мене він особисто небезпечний…

— Чому? — здивувався Марко.

— А тому, що… — Василь завагався був, чи казати про це, але потім таки сказав: — що та попівна — то колишня моя „любов"… ми з нею кохалися ще в селі…

— Он як! І тепер вона тебе зрадила?

— Зрадила чи не зрадила, але сказати про мене йому могла.

Якийсь час помовчали. Марко бігав по хаті, а Василь чекав, як той відгукнеться на все це. Та Марко тільки бігав та м'яв чуба.

— Отже, з цього виходить — обізвався знову Василь, — що свідома одиниця суспільства не може пасивно віддавати Себе в руки влади, особливо, як знає, що та несправедливо діє… Але це ми ухиляємось. Мені треба почути від Тебе, що можна зробити, щоб урятувати дядька Івана.

— А може ж, його випустять.

— Не випустять, я певен. Отже, що можна зробити?

— Мабуть, нічого, — відгукнувсь глухим голосом від вікна Марко, бо був саме в тому кінці своєї дистанції. — Боюсь, що нічого, — повторив, повернувшись до полу.

— Нічого? Отже, хай безглуздо гине невинна й корисна одиниця українського суспільства, українського народу? Чи не припускаєш ти такої можливосте, щоб ми з тобою силоміць визволили його з арешту?

Марко злякався.

— Що ти? Це ж бунт проти своєї влади!: — Бунт, кажеш?

— Звичайно. Ні, я цього не припускаю. І навіть не хочу про це більше говорити.

— Дуже прикро…

Знов замовкли. Маркові, мабуть, було ніяково, і він через деякий час обізвався:

— Але ти, Василю, сам повинен ще до світу втекти, коли Тобі, справді, загрожує арешт…

Василь уже ображено мовчав. У цім його мовчанні було виразно знати розчарування в другові, що поставив „українську" владу над дружбою. „А ще казав, що будем, як давні козаки-побратими!" — з гіркістю подумав.

— Чуєш? Повинен утікати…

— Я знаю це й без Тебе, — сухо сказав Василь і знову ліг. — А крім того, з твоїми поглядами, ти не повинен мені про це нагадувати, навпаки, повинен допомогти владі й мене заарештувати…

Марко ще трохи походив., потім підійшов до каганця й погасив його, зробивши в хаті ще більший чад. Ліг також на своє місце (проти вікна було видно його сильветку, як лягав).

Але обидва вже не могли заснути: Василь виспався, та й становище його було не таке, щоб спокійно спати, а Марка, очевидячки, мучила справа з Іваном Овечкою. Він перевертався на своїй твердій лаві, сопів. Це протривало якийсь час, така болюча мовчанка.

Коли це раптом Марко підвівся, устав з лави і став узуватись.

Василь бачив це, але нічого не сказав.

Узувшись, Марко одягнувся й вийшов.

— „Чи не пішов цей фанатик влади сказати, щоб мене забрали, поки я не втік?" — тривожно подумалось Василеві.

— Для нього ж влада — молох, якому треба приносити в жертву все, навіть найдорожче… Це майже так, як у більшовиків, що вимагають зрікатися батька й матері ради революції. Тільки з іншого боку, інша однобічність"…

Але лежав далі, тільки розстібнув кобуру і взяв у руку

револьвер.

Марка довго не було. Десь у сінях горлато-голосно проспівав півень, так голосно, що міг би розбудити, якби Василь спав. На цей спів відгукнулись — віддалено, глухіше — сусідські, дружно відзначаючи північ. Коли переспівали, знов стало тихо…

І от у цій тиші рипнули потиху сінешні двері, і хтось, за всіма ознаками Марко, увійшов до хати. Був він сам. Підійшов обережно до полу і торкнув Василя за плече:

— Ти спиш? — Що таке?

— Уставай, підем дядька Йвана визволяти. Я придумав компромісову розв'язку — щоб урятувати корисну одиницю і престиж влади зберегти. Петро Тимошенко тепер там на варті і згодився з вами „зникати", взяти на себе цей злочин…

Василь швиденько підхопився, взувся, одягнувся, і вони

безшелесно вийшли з хати.

Отаман Горобець не міг спати. Навіть не лягав, а ходив неспокійно по своїй „учительській". Як вагівник годинника — туди й назад, туди й назад. Переривав жмут світла, що його кидав „залізничний" ліхтар із столу. І в тому його ходінні було щось від „нервового" літання-кидання нічного метелика в світлі. У нього ж було таке почуття, наче він когось безневинно вбив чи зробив якусь іншу непоправно-трагічну помилку…

Такий чудовий хлопець той Роговенко, свідомий патріот, учинив такий подвиг — і мусить зникати! Чи це жертва обставин? Події втягли його в стихійне селянське повстання, що його використали більшовики, — це так. Алеж він зумів у тому становищі переорієнтуватись і знайшов вірну путь боротьби за визволення свого народу! А оте вбивство священика? Якщо він і відповідальний за нього, то тільки порядком колективної відповідальности як тимчасовий учасник того загону, що в ньому був…

Прикро було отаманові Горобцеві, що він, людина, під чиїм ім'ям виступає Республіканський кіш, безсилий у таких, як оця, справах проти своєї ж контррозвідки, поручника Василика, дарма що поручник формально підлягає йому. Справа, звичайно, не в самому Василикові, а в тій загальній атмосфері, що виповнює усе їхнє соціальне середовище. Піти проти цього середовища — це означало б зробити політичний переворот, тобто, може, й згубити, зруйнувати заколотом ту національну силу, що бореться на такому важливому відтинку протибільшовицького фронту. Це було б на користь ворогам України…

…Туди й назад, туди й назад. Нитки думок заборсувались дедалі дужче.

Десь близько заспівав півень. Отаман здригнувся. Може не так від того несподіваного співу, як від прикрого холоду, що вже давно всевладно панував у кімнаті.

— „У грубці ж погасло, — подумав, спинившись. — Та й шиби ж он як понамерзали"…

Відчув притому в ногах, сів кінець столу. Може, через ¦отой тривожний настрій, може, через холод йому не хотілося роздягатися й лягати на ліжко, що сиротливо чекало його під стіною. Вирішив трохи почитати. На столі лежала знайдена в шкільній книгозбірні „Ілюстрована історія України" М. Грушевського, ця книга об'явлення для всіх „українців", що до її появи здебільшого нічого не зяали про минуле свого народу.

Повернув до себе світло ліхтаря, розкрив; книгу. Ось титульна сторінка з гордим написом „Ілюстрована історія України". Перегорнув далі. Доісторичні розкопи в Києві — свідоцтво споконвічного життя на цій землі. Не так читав., як перегортав, розглядав ілюстрації — портрети князів, митрополитів, гетьманів, письменників…

По якомусь часі відчув нагальну потребу відпочити, подрімати. Відсунув ліхтаря, закрив книгу і, сперши голову на руку, застиг у такій позі…

…Хилитається імла віків, потроху прояснюється, немов туман розходиться. І з того туману вирізнюється боян-співець староруський, сидить на степовій могилі, гусла пальцями помалу торкає, сумним голосом співає-промовляє:

— „Сказав бо князь князеві: „Це моє, а те також моє". І почали князі проміж себе воювати, а погані переможно набігають на землю Руську… І рідко тоді ратай на полі погукував, а часто вороння зловісно крякало, біду накликаючи"…

…Хилитається імла віків>, розвиднюється дужче. На передній плян виступає верхівець. У самій сорочці, з гордо задертою головою, на землю ані гляне.

— Болярине! Судиславе! Змилуйся! — просить плаксивими голосами галичани — сідельники, ковалі, смерди.

— Ага, тепер просите! — гукає п'яним голосом Судислав. — Ось ідуть угри, що я покликав, — вони вам покажуть, нікчеми, як не слухатися „лучших людей"…

… Підхоплюється туман лебединим крилом, і на видному показуються вже обриси Литви — не Руси-України. Височіє в Києві на горі замок литовського воєводи…

— „Литовське велике князівство не було державою українською, — звучить, розходиться луною голос історії. — Але українські князі й пани були глибоко прив'язані до Литовської держави, служили їй із щирого патріотизму, обороняли її й дбали про її могутність. Бо в цій державі вони мали окремі соціяльні права — звільнення від різних данин, право утримувати свої військові частини, право мати владу вад своїм населенням. Ну, а населення, статистична маса"…

… Підгортається крило історичного туману з другого боку — і вже немає й Литви, а вже розпросторилась „од можа до можа" „Жеч Посполита Польська". І пішли до неї на службу численні українські роди — покатоличились, ляхами стали. І запитував розпачливо в своїм „Френосі або лементі" (1612 р.) Мелетій Смотрицький: „Де тепер той безцінний камінь-карбункул, блискучий як світильник, як сонце між зорями — дім князів Острозьких? Де інші і також безцінні камені — славні доми руських князів: Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чарторийські, Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини та інші незчисленні, що їх довго було б перелічувати?"

Позбавлений своєї „провідної верстви", український народ став „неповним", скаліченим організмом, а селянство застогнало в кріпацькій неволі…

… Бурхливий порив бурі відкидає геть усю запону історичного туману — і заграло багатобарвно під бунчуками й прапорами козацтво на чолі з своїм „богоданим" гетьманом Богданом Хмелем. На тисячі гін від Дніпрового лиману й до Сяну залунав потужною хвилею співзвага: Гей, не дивуйтесь, добрії люди,

Що на Вкраїні повстало…

…Козацька держава — Гетьманщина. Після батька Хмеля — Юрась Хмельниченко („до булави треба голови"), потім Іван Виговський, знов Хмельниченко, а далі Тетеря, Брюховецький, Дорошенко, ще раз Юрій Хмельницький, потім того Многогрішний, Самойлович, Мазепа й інші гетьмани з ласки „білого царя Московського". За більш як сто років існування цієї автономної держави знов виробилась „провідна верства" — козацька старшина, що поневолила поспільство. Найвиразніше Мазепа приклав до цього руку; він же хотів накласти „кріпкий мундштук і на розгнуздане Запоріжжя", опору українських вільностей… І тому народ не пішов за ним, як він поєднався з Карлом XII Шведським…

…Разом із старшиною поневолювала народ і церква, зокрема манастирі, що мали своїх „посполитих", кріпаків, і ті робили на них. А як, наприклад, „посполиті" с. Ястребщини покозачилися, чернігівський архиєпископ Йоан Максимович видав року 1706 „окружне послання", а в ньому писав: „За таку їхню самоволю відлучаю їх, з домами їхніми, від божої благодаті й взаємнення християнського і забороняю1 допускати їх у храми божі, а як хто з них або в домах їхніх потире — не ховати, хто народиться — не христити. А хто їх прийме в свій дім чи до них піде, — і на таких це моє не благословенство пошириться".

Отаке то те християнство і така його „любов до ближнього"!

… Цариця Катерина уже серед білого дня (бо від історичного туману не залишилося й сліду!) скасувала Гетьманщину (1764 р), знищила Запоріжжя (1775 р.), а нове „благородне російське дворянство", колишня козацька старшина, сподіваючись збагатитись на цій ліквідації своєї держави, „залишило цю націю чекати обіцянки божої з неба" („Історія русів", кінець XVIII в.). І насунулась на Україну важка хмара — дворянсько-поліційна імперія Росія. Повставали проти покріпачення турбаївіці, та несила їм була вже виборсатись…

Рабство. Темрява…:І от раптом веселий, зневажливий сміх -

Серед мертвої тиші почувся… То сміявся Іван Котляревський. (М. Вороний).

…Я так ЇЇ, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю! (Т. Шевченко).

… Український П'ємонт — Галичина…

… Революція 1905 року в Росії…

…Революція 1917 року в Росії. Українська Народна Республіка. Скоропадщина („і знов тиран? і знов неволя?" П. Тичина). А селянство хоче „землі й волі", і їм це обіцяють російські більшовики. А „українці"… теж обіцяють… А над селянством же тяжить ще й національна несвідомість як наслідок довготривалої бездержавности.

Ще гірше з міським робітництвом, майже заспіль зденаціоналізованим…

…Отаман Горобець лупнув очима: в „учительській" стояла ранкова сірява, просіяна крізь замерзлі шибки. Чи він спав? То були сновидива чи його думки?

Підвівся й подмухом згори вниз погасив непотрібний уже ліхтар. Прислухався: у двері щось наполегливо стукало.

— Увійдіть!

До „вчительської" кулею влетів поручник Василик. Як завжди, туго затягнутий портупеєю, при зброї.

— Що сталось? — ступнув йому назустріч отаман Горобець, здивований і стривожений таким його незвичайним,

раннім приходом.

— Більшовики порядкують у Коші, як у себе дома! — скрикнув поручник Василик неприємно-верескливим голосом. Він просто кипів з люті, а його холодно-блакитні очі уникали зустрічів з поглядом Отамана Горобця, — знак, що та лють була якось скерована й проти отамана.

— Що це? — насторожився й собі отаман. — Докір на

мою адресу?

— Не докір…

— Кажіть конкретніше, пане поручнику!

— Не докір, а констатація факту. Цієї ночі втік більшовицький аґент Овечка. І вартовий разом з ним їзник. Просто не знаєш, на кого можна з певністю покластись. У кожному з тутешніх людей притаєна зрада…

— Перебільшуєте, пане поручнику. Ми маємо чесних, відданих Україні вояків…

— Що більше цікавляться вашим соціялізмом, ніж Україною?

— Чи не хочете ви цим сказати, що це я, соціял-демократ, розбещую вояків? Чи вам мало тих польових богослужб, що я на них ганяю людей? Чи вам мало цього компромісу з мого боку?

— У тому то й справа, що для вас це тільки вимушена поступка. А люди це відчувають, і це породжує небезпечні настрої, розхитує дисципліну.

Отаман спалахнув:

— То чи не жалкуєте ви вже, що визволили мене з пазурів гетьманської варти?

— Облиште дурниці! — сказав поручник Василик.

— Але можна подивитися на справу й з іншого боку, — мовив далі отаман Горобець. — Ваші методи терору можуть викликати протилежні настрої. От хоч би й оця справа Івана Овечки. У мене є підозра, що ви роздмухали її без достатньої підстави. Овечка користувався пошаною серед молодших вояків, а ви, його заарештувавши, заподіяли більшу шкоду, аніж я своїм будь-що-будь не таким уже й настирливим соціялізмом…

Поручник підскочив.

— А! Он як! То ви не довіряєте контррозвідці? Ви підриваєте її авторитет! А що ви доручили справу висадження моста на Вовчій непевній особі, про те мовчите?! У мене теж є підозра, що ви того Роговенка свідомо відіслали, щоб ми не заарештували! То непевний тип… з більшовицькими настроями… Я маю відомості, що він на священство лихим духом дише…

— Алеж він таки зірвав той міст!

— Зірвав?!

Поручник затнувся, роззброєний цією звісткою. Нервово стенувшись, він крутнувся по кімнаті, а тоді кинув:

— А зрештою контррозвідка може мати свої міркування й аргументи…

І вискочив з „учительської".

Оксана після „полону" занедужала була, не витримала того нервового струсу… І, згадуючи тепер усе те, боялася сама собі признатись, що не „полон" отой, а смерть матроса Сивака найбільше нею „струснула". Страшна загибіль героя, що, взявши її в „полон", сам став трохи чи не її слугою. Згадувала, як він приносив їй одяг, добував ласощі… Вона не могла б сказати, що він їй… дуже до мислі, але не могла заперечити й того, що його могутня краса й сила ще дужче (ніж перед тим поручник Василик) затьмарили її почуття до Василя Роговенка і вигнали з її свідомости поручника Василика… І вона ж не хотіла його смерти! Вона хотіла — так їй тепер здавалось — тільки вирватися з „полону", щоб показати йому, що ґвалтом, насильстом її не взяти. Не сподівалась, що „батько Махно" так тяжко його покарає за неї… І він любив ЇЇ! Життям важив, як ЇЇ викрадав!.. Перед очима їй ще й досі стояла запобіглива ласка його очей, ласка такого могути…

Болюча туга, почуття, що втискало всю її в землю, нило в Оксаниних грудях. Сиділа край вікна, з чистими тепер шибками, бо надворі була розталь. Звернула увагу, що стрілянина, розпочавшися ще вранці, тепер якось погустішала. А потім раптом заляскала-заторохтіла зовсім близько, забухкали вибухи гранат.

Оксана припала до шибки, спостерігаючи в щілину між

фіранками те, що діялось на вулиці. Було таке враження, що махнівці якось незвичайно заметушились, креснули зловісні блискавки паніки. Ось одна група махнівців пробігла повз вікна, відстрілюючись, далі друга. І враз Оксана як не скрикне:

— Ай!

Скрикнула і, захитавшися, зсунулася побіля стіни вниз, додолу.

— Що там таке? — підвела спокійно від свого плетива голову й спитала ще байдужим голосом Агрипина Антонівна. Коли гляне — а Оксана сидить, зів'яла, з заплющеними очима: зомліла.

— Ой Боже!

Кинула плетиво — й до дочки, термосить її, „будить",

— не помагає.

— Рятуйте!

Кинулась із кімнати, назустріч — диякониха. Побачивши, що таке, диякониха побігла на кухню по воду. Вона ж таки дядина, як не є… хоч і сварилися часто. Прибігла диякониха з кухлем у руках, узяла прискати з рота Оксані в обличчя…

А Оксана бліда, як смерть, заплющила очі, не дише. Голова закинута на стілець, що на ньому Оксана передніше сиділа, важкий джут коси звисає безживно додолу. Одна рука притиснута до стіни, а друга відкинута набік, мов не її.

По якомусь часі Оксана лупнула очима, опритомніла,

зідхнула полегшено.

— Що з тобою, дочко? — бідкалася мати. — Чого ти, хай Бог милує? Випий водички…

Оксана дивилася переляканими очима і, здавалось, не чула материної мови. Прислухалась до вулиці. Але звідти нічого особливого не було чути. Стрілянина віддалилась, пішла, либонь, униз до Дніпра, до вокзалу.

— Випий, дитино, водички…

Аж нескоро, як уже зовсім заспокоїлась, як випила води (але сиділа на попередньому місці, наче боялась підвестися до рівня лутки), Оксана розповіла про те, що на неї так дуже подіяло. Вона тоді побачила була, як на розі, біля їхнього дому зіткнулося двоє верхівців — махнівець та „українець" (з довгим шликом, що вогнем спалахнув на вітрі). Це була тільки мить, але вона все побачила: „українець" блиснув проти сонця лезом шаблі, рубнув махнівця по шиї, як по стовбуру дерева, — і голова людська відлетіла від тіла, хряпнула об мостинець і покотилася вниз, як… гарбуз; із шиї в безголового верхівця вдарила цівкою кров… Його кінь, втративши опору-повід, закрутився, як дурний, заіржав тривожно, а верхівець захитався в стременах… Що було далі, Оксана вже не бачила.

На гостру згадку про все це, їй стало знов недобре. Агрипина Антонівна силкувалась ЇЇ підвести, та вона й сама встала і сіла на стілець. Якийсь час усі три сиділи мовчки, прислухаючись до стрілянини, що обзивалась то в одному, то в другому кінці міста, але вже виразно відходила до Дніпра: там торохтіли скоростріли, туди бухкали гармати.

Оксана накинула на плечі бекешу і вийшла на веранду, звідки було видно вокзал і міст через Дніпро. Там уже був її дядько-диякон, що напружено, гострим поглядом з-під кошлатих брів вдивлявся в тому напрямі.

Худий, довготелесий, у широкорукавій рясі, гостроносий, він скидався на чорного ворона, що, здавалось, от-от вимахне тими широкими рукавами-крилами і шугне на поле бою, полине понад замерзлим Дніпром, де вже чорними крапками та більшими скупченнями рябіли, виразно відступаючи, Махнові вояки…

Оксана не знала, радів дядько чи ні перемозі „українців", що через них пропав його син, бо він ходив увесь час, як хмара, не розмовляв ні з жінкою, ні з ними — своєю сестрою та небогою.

Аж раптом він, не обернувшись до Оксани, сказав:

— Здається, знов наші перемагають…

І скрикнув, показуючи рукою в напрямі бою:

— О, глянь! Уломились на кризі!…

Справді, в одному місці ціла купа махнівців раптом схитнулася і пішла під кригу: крига в тому місці ніби крилами змахнула, а темна пляма води їх хвилею покрила…

…„Українці" вдарили на місто з трьохи боків. Від Севастопільських касарень широкою розстрільнею пішли січові стрільці отамана Самокиша, згори, вздовж Польової (це те, що Оксана бачила) війнули шликами й шаблями запо-різці отамана Кривошлика, а від Діївки й Брянського заводу, вздовж залізничної колії, що вела понад Дніпром до вокзалу, пригинці перебігали жовті дублянки Січеславськото республіканського коша на чолі з отаманом Горобцем.

… Ой же й заграли тоді скоростріли, забумкали дружно з трьох боків' гармати, задзвонили підковами по мостинцях козацькії коні. І брудними потоками вниз, до вокзалу й Дніпрового мосту, потекли юрби махнівців.

Зачепиться десь брудний згусток такого потоку за ріг будинка чи за тумбу — і полетять звідти назустріч наступаючим козакам ручні гранати, висипаючи з брязкотом шиби на хідник, закрутиться кілька „бандитів", підстрелених з-за другого рогу козацькими кулями, простягнуться вздовж чи впоперек хідника, а решта знов тікає далі. І щораз дужче стискала махнівців вогненна підкова, зганяла до останнього пункту порятунку — до мосту. Вимітали козаки сміття з свого міста…

…Дружно наступали Горобцеві „хлопці", а серед них і Василь Роговенко та Йван Овечка. Не образився дядько Йван на „українську владу", що добрих синців понаставляла йому попід очима та шомполами „почухала" спину.

— „Поручник Василик — ще не вся Україна", — ска' зав Василеві, як вони, увесь час тримаючись поблизу Коша, вирішили приєднатись в останній момент до нього, щоб узяти участь у бою. — А після бою, як, Бог дасть, живі будемо, побачимо… Може, й дамо драла знову…

Про те, що вони повернулись, знав тільки Марко Дашкевич, навіть отаманові Горобцеві ие показались на очі. Були в жовтих дублянках, як усі, загубились у людській гущі, що ЇЇ вся передсмертно-напружена увага була скерована в бік зовнішнього ворога. Та рядові козаки й не знали, де ці два козаки поділись були, може, їх штаб посилав кудись із якимсь дорученням. А заарештування ж Овечки було таємне, і який тоді „більшовицький агент" утік з-під арешту, не всякому було ясно.

І котились тепер махнівці та більшовики під їхніми кулями під укіс залізничного насипу. Іван Овечка орудував „максимом", строчив скорострілом, як узори вишивав, припавши до злежнів: поведе в один бік — стають стовбула вороги, поведе в другий — лягають трупом.

— Дядьку Йване, отуди сипніть! — гарячим шепотом шепче Василь, пасучи молодими бачучішими очима ворожі перескоки в ранковому морозному Тумані.

І дядько Йван сипав.

— І ще он туди… Бачите — перебігають…

І хоч дядько Іван не дуже добре бачив, але сипав. Мовчки, зосереджено. А Василь ще й із своєї Гвинтівочки вибирав поодиноких, найсміливіших, що вибігали найдалі наперед. Клац закривкою — і вогонь. Та ще й майже без жадного хука. Горів вогнем святої боротьби за Україну, віками гноблену неньку дорогу. „Коли б у бою не плакав"… О, ні! Він тепер уже не заплаче! Не затремтить так, як було торік у лісі, коли вони вперше „лякали" гетьманську варту. За ним же був уже подвиг під мостом на Вовчій…

І Марко Дашкевич був незгірший. Марко мав свій скоростріл, сунув його з другого боку залізничного насипу. Косив ворогів України, як лихий осот чи будяччя на полі. Хоч той бур'ян і виріс з українського чорнозему, усі тії юрби махнівців-селян, але він глушив молоді вруна відродження народу, і його треба було виполювати жорстокою рукою. І Марко косив-полов несхибно, завзято…

… А на привокзальному майдані, там, де стояли самітною купкою холодні кістяки квітів-канн, де німував, роззявивши здивовано пащу-браму, вокзал, відбувся справжній козацький герць. То отаман Кривошлик зустрівся сам-на-сам… Із ким би ви думали? Чи не з самим „батьком Махном"? О, ні! Махно в цей час десь на лівому березі Дніпра, на Пост-Амурі, стріляв власноручно своїх вояків, завертаючи їх назад у бій на мосту… Крив матом — і палив обіруч з двох пістолів, у перелякані очі пойнятих смертельною панікою селюків… Так із ким же тоді стявся наш славний лицар, новітній козак-запорожець отаман Кривошлик? То був Щусь, махнівський „начштабу", незгірший за супротивника козарлюга, довготелесий „кубанець" (тут автор помиляється, Щусь родом з Покровського району, просто одягнений у кубанську козачу форму. І вбитий він був не в цьому бою.) у черкесці й сивій смушевій кубанці набакир. На доброму гнідому куркульському коні. А Кривошлик на своєму сірому в яблуках…

— Не стріляти! — полетів наказ до „хлопців" від отамана. — Хай заговорять козацькі шаблі… Скорострілом: і дурень зуміє…

І „хлопці" поставали понад парканами та будинками, мовчазними лавами на лицарський герць із тривогою в серці дивились. А ну ж як отаман не встоїть? Хіба довго до лиха? Схибить зненацька рука, похитнеться фатально в сідлі козацькеє тіло — і полетить із пліч буйна отаманова голова… І пропаде батько ні за цапову душу… Тож, може б, краще без цього дурного герцю? Та наказ є наказ — і „хлопці" стримали бойове завзяття, поставали й диви-. лись…

І герць почався. Добрий був козарлюга Щусь, того ж самого кореня завзятець, що й Кривошлик, та становище його було гірше. Оглянувся він на своїх вояків — аж їх мов корова язиком злизала. Зблід на виду, зціпив зуби, поставив огиря-чорта цапки і креснув шаблею по шаблі: га-ах!

— Думаєш, твого шлика злякався, буржуйко? — гукнув.

Та ще раз гах! гах…

— А я твого чорного прапора, зраднику? — Кривошлик. — Ти забув, що це твоїх предків шлик, несвідома худобо…

Та кресь! кресь…

Коні розбіглися-розминулись у різні боки, верхівці завернули їх, оббігши майдан понад колом завмерлих у напрузі глядачів, скерували знову назустріч. Коні так розгарячені, як і вершники. Крешуть підковами розм'яклий, як підмочений цукор, сніг, вигинають лебедині шиї, басують хропуть, з вудил піна клаптями спадає… '

— Готуйся до смерти, самостійний гаде! — прошипів

з ненавистю махнівський „начштабу". Та мах! мах…

— Не побачиш ти більше твого „батька Махна" бандите!

Та жах! жах…

Злетіла шапка-кубанка з махнівця, бризнула кров із чола, вилетіла шабля з пониклої руки, задзвеніла дзвінко об мостинець сталь добра. Похилився бандит у сідлі, загойдався, причмелений, ізсунувся коневі на хвіст, як кінь став дибки. А далі й на землі простягся переможений махнівець…

— Не займайте! — остеріг отаман Кривошлик „хлопців", що кинулись були до Щуся. — Я поранив тільки. А лицарська честь не дозволяє добивати поранених. А він же ще й син нашого народу, тільки несвідомий. У полон його

взяти!

… А де ж ділось Щусеве вояцтво? На міст усе кинулось потоптом, обидва його поверхи хмарами загатило. Ще й на кригу, обабіч моста, висипало безладними юрбами.

— Та-та-та! — скреготали Овеччин та Марків Дашкевичів скоростріли вже впоперек Дніпра, доганяючи втікачів, що бігли на Амур, назустріч кулям із Махнових пістолів. Багато їх падало уперекидь, і за юрбами лишались чорні крапки підстрелених. Аж раптом — а-ах! — вихопився з найбільшої юрби зойк жаху: середина Дніпрового лона угнулась і ковтнула, аж ґлиґнула, усю купу зразу. Пішло славне військо Махнове, бандити в селянських кожухах, на Дніпрове дно, ракам на поталу. А на тих, що мостом тікали, його спіднім поверхом, українські залізничники пустили порожній паротяг. Ускочив той. паротяг, із чмихом і трахкотом у залізничну клітку мосту, чавлячи, як блощиць, недобитків…

Коли це гур-гур-гур! — ціла ферма мосту ізсунулася з биків і осіла в воду. Так „батько Махно" припинив переслідування своєї розгромленої „армії".

А тимчасом над Січеславським вокзалом у яскравому сяйві зимового сонця знову замайорів соняшно-блакитний прапор України. Наче клапоть того сяйва й чистого блакитного неба упав у те місце.

… Кинувся Василь після бою: де Марко? Марка не було. Де Марко?! Тривогою тьохнуло серце. Пішов колією, переступаючи через трупи своїх і чужих. Ось поранений махні-вець, лежить на мокрому снігу. Перебита нога, калюжа крови біля неї. Молодий селянський парубок у кожусі і гостроверхій смушевій шапці. Такий, як Лука Нагаєнко, як ті нахабні парубки в їхньому селі Лататті, що перестрівали їх із Гнатом на Степанцевій греблі і глузували з, паничів"-учителів. Що вже вміли „віртуозно" матюхатись „у Бога й вєру". Тепер божевільний жах увічу, спідня губа тремтить, кривиться на плач. Василь переступив і його: де ж той Марко? Побачив, здаля дядька Йвана, кинувся до нього:

— Чи не бачили Марка?

— Бачив. Он вія…

Марко лежав ниць, прикипівши до свого скоростріла.

— Марку!

Але це вже не був Марко, це вже було чуже холодне тіло. Аж поточився Василь від удару, голова пішла обертом. Нахилився, спробував повернути голову обличчям набік, щоб переконатись, що це таки той, ще півгодини тому живий його друг. Але шия вже не згиналась. Тоді Василь перевернув усе тіло, теж негнуче, дерев'яне. Очі в мерця страшно витріщені — не Маркові очі. Глянув Василь дядькові Йванові в вічі, і той побачив у парубкових очах сльози. У бою не заплакав, а тепер, бач…

Марка Дашкевича вбила якась зрадницька рука уже з запілля. „Українці" місто завоювали, але в ньому не мало ще ворогів причаїлось, щоб стріляти в спину. І це були вороги, страшніші за махнівців-селян, це могли бути такі, що їх нелегко викрити…

Василь і Овечка пішли мовчки геть. Вийшли через вокзал до міста. Місто ще не прочумалось від махновського кошмару й страшного бою. Цивільних людей на вулицях ще майже не було. Ходили тільки військові, санітари збирали вбитих та ранених. А вони лежали скрізь «а мостинці, на хідниках уздовж і впоперек, ницьма й горілиць, страшні, посинілі.

Деякі будинки горіли, випускаючи з вікон густі клубки диму. Озерний ряд згорів ще раніше, і його будинки світили вікнами-дірками, облямовані білим хутром снігу.

Пішли на Озерний базар, де вже починалося якесь життя: там вешталися вже окремі люди, продаючи якесь там дрантя. Збиралися в купки. Василеву увагу привернула одна більша купка людей, звідки бриніла якась музика. Що за музика? Що за спів? Ще ж і бій якслід не скінчився! Похопились і собі до того гурту. Виявилось, що там був кобзар. Сидів на порожньому рундуці, підібгавши по-турецькому під себе ноги, і співав про щойно здобуту перемогу над ворогом. Це був, видима річ, видющий кобзар, тільки одягнений у старовинне вбрання, можливо, позичене з музею професора Яворенка.

Ой у місті Січеславі, — лунав епічно кобзарів голос, — Билось військо наше непомалу, Козаченькам на добро й на славу, А ворогам на поталу. Як москалі собі Махна поєднали Та місто звоювали,

Отаман Горобець вельми був зажурився, Аж коневі на гриву похилився… А далі зродилась у нього думка ось яка, Як згадав він отаманів Самокишу ще й Кривошлика: — Гей, ви, друзі, добре дбайте, Мені в біді підмогу давайте, Щоб ми могли разом назад наше місто відібрати, Ворогів покарати…

І відгукнувся Самокиша з Олександрії, А з ним разом його стрільці січовії: — Не журися, славний отамане, вірний побратиме — Ми прискачем кіньми вороними…

Обізвався й Кривошлик хоробрий: — Я збираю хлопців на бій добрий… Ой же як ударили всі разом з трьох боків на місто Та й вибили к бісячому батькові ворога геть чисто. У Дніпрі їх силу потопили, Ще й на мості, як бліх, подушили, гей… І ця слава наша не вмре, не поляже, А й нащадкам про цей бій розкаже…

— Ловко співає, — сказав дядько Йван, затягуючись цигаркою. — Тільки чи не рано заходивсь вихвалятись. Бо он — чуєш? — Махно ще бухкає з того боку…

Василь згадав Марка, подумав, що він би похвалив таке складання пісень про сучасні події. Щоб, мовляв, і тепер було так, як за Хмельниччини, коли стихійно виникали пісні про Нечая, про Морозенка, про самого Хмеля. Але сам він (Василь би то) не дуже вірив у силу такої пісенної пропаганди. Власне, він уважав, що самих пісень не досить, якщо навіть наслідувати той історичний приклад. Бо тоді ж не тільки співали про героїв, а й боролися проти панів-ляхів, проти жидів-рандарів, проти ксьондзів, тобто тоді була й соціяльна боротьба за права народу. Тож і тепер би треба до пісень про національну боротьбу додати хоч би, наприклад, закон про передачу землі тим, що на ній працюють, тобто селянам, як також і дещо інше.

Потім вони прочитали оповіщення про те, що в Покровській церкві відбудеться молебінь з подякою Богові за перемогу.

Але Василь цим не зацікавився. При чому тут Бог, коли перемогу куплено такою дорогою ціною — кров'ю найкращих синів України, таких чистих ідеалістів., як Марко Дашкевич?

Оксана потерпала, сподіваючись, що по здобутті міста поручник Василик обов'язково до неї прийде. Він же сказав їй на прощання: „Що б не сталось, я вас не забуду"… У серці їй ще живим докором стояла смерть матроса Сивака, ще вихрувала буря пережитого, і не було в ньому місця для поручника, малої жалюгідної комашки. Але як його, переможця, тепер віднадити? Для нього ж це буде продовження того, що тільки в зовнішніх подіях перервалось, а в серці, мабуть, ні!

Але зайшов вечір, минула ніч і ще один день, а поручника не було.

— „А може, його вбито," — подумала і впіймала себе на думці, що це був би найкращий вихід із становища.

А як Агрипина Антонівна і собі якось згадала його, мовляв, „що за знак? де ж той поручник, що не заходить до нас?" — Оксана вибухла нервово: досить уже їй тих „бандитів" (про Василя мова), „матросів" (Сивак), „поручників"! Вона хоче тепер тільки спокою…Мати тільки поглянула на дочку з німим докором: нервуванням, мовляв, нічого не вдієш, а яке їхнє становище? Дядина ж свариться день-у-день, каже, що через них утратила сина, живосилом випихає з хати. Сама вона може вмерти не сьогодні — завтра, у серце ж часом так шпигає, а що з нею без доброї опори під цю завирюху буде? Та ще хоч би дядько був такий як слід, а то ж у жінки під черевиком, хоч і вибухає часом… Це виразно вичитувала Оксана у материнім погляді, визнавала їй рацію, та серце таки набігало й на матір… Від самої ж думки про непоказного поручника її починало нудити. А натомість посміхались покірною ласкою Сивакові очі. Посміхалися — і краяли серце болем.

Третього дня над вечір до Оксани приїхав поручників джура-шофер' і привіз звістку, що поручник ранений і тепер лежить у земській лікарні. Просить ЇЇ відвідати… Так він живий!? І ще може видужати? Вона заборсалась у ваганні: не відвідати раненого, як він просить, не можна, алеж коли тепер піде майже в ролі нареченої, як тоді його спекатися? — їдь, моя доню! — подивилася благально їй увічі Агрипина Антонівна. — Треба ж провідати хворого… Він же був добрий до нас…

Оксана відчувала, що петля затягається навколо її шиї, що їй, мабуть, не викрутитися. Апатія раптом обгорнула все її єство, і вона покірно піддалася матері, як та подала їй одягтися, а потім пішла за Іваном до авта.

Через скількись там хвилин авто несло вже її нагору, до земської лікарні, де лежав поранений її наречений… Наречений!? Але так, либонь, зрозуміла її приїзд і шпитальна сестра-жалібниця, пропускаючи до хворого.

Гостро вдарив важкий дух хлороформу та ще якихось тамі лікарняних запахів, як Оксана опинилась у коридорі палати, де лежали важкохворі та ранені. Тихо було в тому коридорі, навіть моторошно для свіжої людини. Багато позачинюваних мовчазних дверей, а за тими дверми, напевно, мучаться хворі та поранені. Одні двері раптом відчинились, і двоє служників у білих халатах винесли з кімнати на ношах щось загорнуте в біле…

— „Мертвий", — подумала Оксана, здригнувшись. Стала збоку, пропускаючи сумну процесію. Сестра теж пристояла, але, очевидячки, не переймаючись звичною картиною.

І враз дикий нелюдський зойк розтяв коридорну тишу. Сестра глянула на Оксану, Оксана на сестру…

— Це в операційній, — сказала потиху сестра.

Вони підійшли до дверей тієї кімнати, де лежав поручник, і сестра їх тихо прочинила, впускаючи всередину Оксану. Коли Оксана зайшла до кімнати, в око їй упало передусім чорне на білому — голова й обличчя поручника Василика на тлі білої пошивки. Очі хворому засвітились незвичайним блиском, як він углядів дорогу для нього відвідувачку. Зробив зусилля, щоб підвести голову, простяг назустріч

свою руку.

— Ви? — вимовив сухим голосом (у роті, мабуть, пересохло). — Який я радий, що не забули мене!

Блиск у його очах посилювало сяйво навзахідного сонця, видного в вікні, і цей блиск підтверджував його радість.

— Ви не можете уявити, який я радий! — сказав удруге

поручник.

Оксана стояла, як силоміць приведена жертва, дивилась якось байдуже на його чорно-висохле обличчя, запечені губи, з-під яких блискали білі, з одним золотим, зуби. І враз їй показалось, що він приречений, що йому не видужати, і це ніби звільнило її від нього. Вона взяла його неприємно-гарячу (як буває у хворих) руку і сіла на стільці біля його ліжка…

— Ви «є можете уявити…

— Вам не можна хвилюватись! — сказала строго сестра. — У вас підвищена температура… І рана може відкритись…

Але поручник, здавалось, не почув цих слів чи, може, знехтував ними. Він, бачилось, увесь був у світі своєї уяви, а в тому світі для нього нікого й нічого, крім Оксани та якихось його думок, не було. Не брав він поважно й своєї рани. Десь у живіт його ранила куля, але не застряла, і він, напевно, скоро, видужає. Це його плата за перемогу. Безкровних перемог не буває. А,ця остання перемога важить же так багато! Вона збудить у місцевих людей приспаний дух колишнього козацтва, А як це станеться, народ вимете з української землі усяке сміття, усіх своїх ворогів. Як було за Хмельницького, за Дорошенка. І саме тут, на землі дав^ нього Запоріжжя, найвдячніший ґрунт для таких надій… А як бились січовики отамана Самокиші! Та й Кривошликові „запорізці" не абиякі завзятці, може…

Сестра напружено стежила за хворим. Намагалась упіймати павзу в його швидкій, гарячковій мові, щоб спинити. Але хворий, захопившись, летіві наосліп до загибелі…

— Вам не можна так багато, — нарешті озвалась. — Лікар заборонив…

Та поручник невгавав. Висловив жаль, що війна з Махном — це, власне, братовбивча війна. Бо хто такий Махно? Український селянин з Гуляй-Поля. Тільки темний, зрусифікований на московській каторзі. І його військо — на 99 відсотків українські селяни. Але він, як видужає, спробує з тим Махном договоритись. Вони ж уже знайомі з ним, — пробігло щось таке, як усмішка, по його страшному обличчі. Усмішка мішма з кривавим відсвітом заходу. Спробує переконати Махна, щоб не йшов з московськими більшовиками, щоб приєднався до „українців". На його думку, все мусить бути підпорядковане національній єдності, всякі соїціяльні суперечності треба відкласти надалі. У цьому розумінні й серед самих „українців." ведуть шкідливу роботу українські соціялісти, такі, як отаман Горобець… соціял-демократ…

— „Який він, справді, чорний! — думала тим часом Оксана, майже не слухаючи його. — А очі горять вогнем… як два блакитні вогника. Горять вогнем… підвищеної температури… Температури й фанатичного українського патріотизму. І в тому, що він каже, його трагедія. З його однобічним" національним підходом на Наддніпрянщині для нього не було ґрунту. Вона знала настрої хоч би й лататтянських селян, настрої, скеровані проти князя Урусова, що охоплював їх своїми тридцятьма тисячами десятин, обснував боргами за аренду, як павук муху павутиною. І Василь мав рацію, коли

казав про це…

Василь? Ще один образ зринув був на мить у її пам'яті, зринув і зник. Бо вона мусила слухати запальну промову хворого, що, підвівшись тепер на лікті, майже кричав уже. У неї теж, як і в сестри, зводилася в грудях тривога за хворого. Як він і далі так кричатиме, з ним станеться погане. Тільки ж, як його спинити? його галицька мова була така швидка, безперервна, що годі було за віщось ухопитись, щоб перебити. Та й ніяково було це робити: вона ж тільки гостя тут. Скидала обережно тривожним поглядом на сестру, але й та була безпорадна…

А поручник, здавалось, хотів якнайбільше сказати. Наче сповідався перед смертю чи передавав свій заповіт. Він уже казав про те, що треба нещадно боротися з усякими малоросами. Вони більше шкодять, як несвідомі селяни… Як от хоч би й ЇЇ брат Мишко Бондаренко, що пішов до Махна, а не до своїх…

Сестра перебила його мову: час побачення скінчився. І тут сталося щось неймовірне. Поручник люто підкинувся на своїх худих ліктях і, вишкіривши зуби, визвірився несамовито на „нахабу":

— Дайте мені спокій! Ви забуваєте, що я не просто хворий, а начальник контррозвідки… і я вас можу… я…

Він гістерично затіпався всім тілом. Сестра злякано вискочила з кімнати. А Оксана кинулась тепер його заспокоювати. Поклала його голову на подушку і взяла гладити; рукою шорстке волосся. Потроху він став стишуватись, дедалі рідше скидався в якомусь чи то риданні, чи то стогоні. А потім і зовсім заспокоївся, дивився на Оксану закоханим поглядом… Далі Той погляд пішов якось углиб, усередину, а він говорив — марив:

— О, як чудово панночка Оксана грає! Це що? Соната Бетговена чи Шопена?

— Грай, моя люба, грай! Як мені набридли війни, бої, поневіряння… Я стужився за родинним затишком… Грай-грай…

Оксана гладила його голову, а він говорив:

— Ми поїдемо в Карпати… там ніхто нам на перешкоді не стане… Тільки музика… та кічера в млі… та маржинка гуцульська…

Нарешті він замовк, либонь, заснув. Оксана поглянула на нього востаннє і навшпиньки вийшла з кімнати, Назустріч їй ішов швидкою ходою лікар із сестрою. Оксана сказала, що вже заспокоївся…

Іван відвіз ЇЇ назад. Довірливо дивився їй увічі, наче хотів в тих очах вичитати правду про стан улюбленого начальника. Але Оксана нічого не могла сказати, особливо втішного.

А наступної ночі поручник Василик, начальник котррозвідки Січеславського республіканського коша, помер, його ховали разом з іншими поляглими в бою „українцями". Ховали на Севастопільському цвинтарі.

День був ясний, хоч і морозний. З гори, від собору, було видно лівобережжя, що було в руках у ворога. Широкий, але замерзлий Дніпро не захищав „українців" у щойно здобутому місті. І кожне з тривогою позирало в імлисту далечінь, де вигиналась крижана стрічка Самари…

Довга низка трун, а на них жовтоблакитні стрічки з написами, холодні вінки з соснового віття. Багато народу. Військові, вишикувані в почесну варту. Військова оркестра сумно розмірює ходу процесії, безмовними голосами плаче.

Коли процесія спинялась, починали густи попи в золотих ризах, що сяяли проти холодного сонця…

Біля однієї з трун стояла Оксана — недійшла наречена загиблого героя-поручника, а в шерезі військових, геть далі від неї — Василь Роговенко. Але ні одно з них не думіало, що перебувають так близько одно від одного. Доля й цим разом не звела їх докупи.

Постріли в небо, білі димки, як здмухнуті бульбашки кульбаби. І мерзле груддя загуркотіло в яму, в велику братську могилу, де вже не було, як співали попи, ні печалі, ані зідхання…

Але Василь Роговенко й Іван Овечка полегшено зідхнули, коли довідались, що серед похованих був і їхній ворог — начальник контррозвідки поручник Василик.

Виходило, що особисті інтереси не завжди збігаються з інтересами громади, нації й держави…

Події мчались, як дикі коні в широких степах України. Криваві, божевільні, навислі хмарами над незалежністю країни. А диригенти з півночі казали, що то не вони, а сам народ України повстає проти своїх клясових гнобителів.

Проти яких гнобителів? Адже гетьмана з багатіями не стало! Адже на чолі Директорії сам Винниченко, невтомний революціонер і борець за права свого народу!

Та північанам потрібне було панування над Україною, потрібний був ЇЇ хліб та вугілля, а не ЇЇ соціяльме та національне визволення. І вони каламутили воду, а в тій каламутній воді безпорадно бовтались ті сини України, що в них було „півтора людського", та бешкетували махнівці.

… З січня 1919 року більшовики („військо курського напрямку зайняли Харків. Запорізький корпус отамана Болбочана відступив з Лівобережжя, отаман Григоріїв на Херсонщині перейшов до більшовиків. 23 січня Корочанський більшовицький полк під командою матроса й малороса Дибенка переправився біля Лоцманської Кам'янки на правий берег Дніпра… О, так, малороси теж діяли проти свого народу! Отже, чи не мав, часом, поручник Василик рації, нарікаючи

на них?

І не встояли оборонці Січеслава — покинули без бою місто. І тепер уже без надії повернутися скоро назад.

— … Ну, це вже, видно, нашим „українцям" непереливки, — сказав Іван Овечка Василеві. — Та й нам із тобою не мед буде… туди його мать…

І чвіркнув з досади через губу. Попілясті сутіні вечора зробили ще сірішим його обличчя, як він затягався, вогник цигарки освітлював іскряно ту сірість, роблячи ЇЇ якоюсь злою, саркастичною. Ті іскорки розлітались від легкого морозного вітру…

Відступали на захід. Довгою валкою рипіли хури, ріжучи колесами сніг, важко котились гармати, застрявали в степових вибалках, і тоді біля них метушилась обслуга, — безмовно, притишено, наче боялись, щоб ворог не почув. Порізненими, притемненими групами їхали верхівці, підбігала за возами піхота. І теж пригноблено, без гомону. Тільки пирскали у вечірній тиші коні та вряди-годи падали слова команди, якісь несподівані й недоречні в цій атмосфері пригноблености та зневіри. Коні кришили підковами сніг, що вдень був підмок (була ж відлига), а тепер, на ніч, знову замерз.

Сонце заходило червоню — на вітер, на тривогу. І ґави гасали на вітер. Огидно крячучи, несучи на крилах червоний відсвіт заграви, уперто кружляли над відступаючим військом, не відставали, прокляті…

А напереді безмежжя засніженого, поснованого вже тінями степу, як холодна, сіра безнадія…

Василь не обізвавсь на оті Овеччині слова. Та й що б він міг сказати? Становище „українського" війська було, справді, безпорадне, і не йому, одному з наймолодших вояків,

вирішувати.

— Ну, так як, козаче? — нагадав знов Овечка, запалюючи чергову цигарку (це свідчило про його неспокій). — Чи отак і будемо теліжитись?

— А ви як думаєте? — спитався й Василь.

— Та так думаю, що нам із свого краю тікати не годиться. Лісів же над Самарою ще не вирубали. А я ще й земляночку там одну знаю. Досидимо якось до весни: не к Різдву ж іде, а к Великодню… А там зазеленіє ліс, і ми знов будемо, як у рідної мами в хаті.

Василь оглянувся чи нема кого поблизу, чи не підслухає хто. Але вони їхали вдвох тільки, близько нікого не було. А голова швидко-швидко запрацювала. Відступати в невідоме, кидати зовсім матір, кидати ту, що з нею поєднався в героїчному подвизі… безмежно віддану йому Катрусю. Та ще й злочин їм з Овечкою можуть десь у запіллі знов пригадати. Хоч поручник Василик і вмер, але може знайтися хтось інший такий, як будуть шукати винуватих за поразку, за відступ.

— І я так думаю, — мовив неголосно. А вночі, як „українське" військо спочивало в селі, двоє його вояків, що заночували були в крайній хаті, повернулись обережно назад, назустріч Дибенковій матросні. Тільки ж вони й Дибенка обминули. Зробили велика коліно аж на Томаківку і там переїхали через замерзлий Дніпро.

У Самарському лісі Іван Овечка ледве знайшов засипану снігом, викопану ще за протигетьманського повстання землянку. Довго розгортав спочатку ногами, а наостанку й руками сніг між корчуватим корінням одного дуба. Знайшов ляду і, оббивши на її краях кригу, підніс її, скрипучу. Під тією лядою була дірка із східцями — вхід до землянки.

Із землянки вдарило задушливим повітрям, холодною затхлістю льоху.

— Дивись, що тут завелося! — вигукнув Овечка, освітливши землянку запальничкою. — Ач, бісова мишва!

Руді лісові миші шуснули врозтіч, ховаючись по кутках від несподіваних порушників їхнього спокійного зимового „побуту". А що мишам у цій землянці було непогано, це було знати з усього, — було затишно, а посередині лежав цілий ворошок харчових запасів — соснових шишок, жолудів, назношуваних сюди ще влітку.

Землянка була зовсім добра для двох пожильців., але в ній могло вміститися в разі потреби й більше. У ній же був навіть піл, щоб спати, і піч з димарем, що виходив десь там надворі, в кущах. Отже, можна було й огріватись, і варити їсти. Був і деякий господарський реманент, зокрема сокира, дуже цінна для лісового життя.

— Ну, як? — обізвавсь Овечка до Василя. — Можна дозимувати?

І сам же відповів:

— Заживемо панами діло… А там, може, й Петлюра прийде. Це ж тепер — мені казали — нібито головний отаман над усіма „українцями".

Оглянувши землянку, вилізли знову нагору. Треба було подумати про коні. Вирішили зробити для них затишок загороду у віддаленому від землянки гущаку з вільхи та іншого дрібного дерева. Прочистили невеличке місце, а бічні вільшини попереплітали лозою, зробили таку ж, плетену, легку покрівлю, наклавши зверху сухого очерету з Самари. Увечері, притемки, „накрали" (як сказав Овечка) сіна з стіжка, що стояв десь далеко на узліссі. Возили, перевішуючи рептухи коням через спини.

У цій господарській метушні й незчулися, як зовсім споночіло, як зайшла морозно-тиха лісова ніч, добра захисниця від ворога.

Коли поставили коні в затишок, поклали їм сіна і ті дружно, мирно захрумали, Овечка сказав задоволено:

— Ну, бачиш, козаче… Отак і будемо…

Він не доказав „жити", але Василь його зрозумів. Потім Овечка востаннє затягся цигаркою, глянув по-господарському на клапоть видного між верховіттям неба, де вже заблимали морозно-колючі зорі, узявся за поперек, що його, мовляв, „ломило трохи", і поліз у землянку.

А Василь залишився ще надворі. Відійшов навіть трохи від землянки, щоб краще роздивитись навколо, прислухатись до лісу, бо за отією господарською хапаниною не міг був цього зробити. Зимовий же ліс був йому за новину. Та й перспектива такого лісового життя не дуже його тішила. Ще ж так недавно він ходив на волі із зброєю, „лякав" інших, відчуваючи мимохіть якесь задоволення від почуття влади! А як могутньо струснув він ворогом, висадивши міст на Вовчій! Але тепер це все було далеко від нього, наче тільки снилось, а не було в дійсності. Тепер бо він знов мусив ховатись від чужої влади в лісових нетрях, залазити в нору-землянку, як дика звірина. Мимоволі брав острах. Довкола в темряві ночі стояли велетні-дуби, — з одного боку, а з другого — затуляв від них світ частокіл сосон. І дуби, і сосни, і якісь нижчі дерева чи кущі — усе було в білому сніговому одязі і через те видне й у темряві, а оті нижчі кущі скидались на кучугури снігу.

Василь знав: там, у тій гущавині лісу, нема тепер ніякої небезпеки, усе спить, а більшовицька влада заклопотана поки що переважно фронтовими діями. Та що буде, як ця влада зросте на силі? їх же тепер, по снігу, дуже легко вислідити, не те, що вліті. А крім! того, ліс не тільки їх охороняє, а може й ворога підвести неспостереженим близько. І ворог може застукати їх у цій норі-землянці несподіване, голими руками взяти. Може, через те йому й не хотілося так лізти в тую землянку, в готову пастку…

— Лу-усь!..

Василь стенувся: що то? А, то, мабуть, сосна від морозу луснула. Мороз же міцнів на ніч, і Василь, стоявши без руху, почав уже виразно відчувати його дошкульні щипки в пальцях рук і ніг. Навіть його ліве плече почало від холоду нити. Тривожний смуток і плече. Це ліве плече В' нього часто від утоми на холоді боліло-нило, чомусь тільки ліве, праве — ні.

І знову: лу-лусь… Цей холодний, тривожний звук ніби шпигнув у нічну тишу. Василь напружено прислухався: холодна, мерзла тиша — і такий сміливий звук. І враз над його головою, в засніженому верховітті дуба, хрипло грухнуло, посипався сніг. Василь з несподіванки аж кинувся. Отже, й такої доби у лісі не все спало! Або як і спало, то чуйно, не забуваючи про небезпеку. На дубі, либонь, мав своє сідало якийсь великий птах, мабуть, гайворон. І ото він спросоння трухнув: змерз, може…

Довгенько так простояв Василь, повний неспокою, різних почуттів, думок, попереплутуваних так, як гілки й колючки терну в цій лісовій гущавині. Хоч і здригався вже часом від холоду, але приємно було дихати чистим морозним повітрям, що само лилося йому в груди.

Щоб ще побути надворі, пішов навідатись до коней: його кінь, відчувши близько господаря, перервав на мить мирне хрумання, радісно загоготав. А потім знов узявся за своє…

До нюху Василеві добувся запах диму з сирих дрів: то Овечка розпалив у землянці. Пішов помалу, поскрипуючи снігом, до землянки. Дививсь — і не знаходив її: було ж декілька однакових дубів, а під которим з них землянка, — забуві. Та не дуже ж і видно було.

І раптом, мало не під його нотами, вистромилась Овеччина голова:

— Василю, гов! А де ти там? Іди вечеряти!

І це подіяло на Василя заспокійливо. Він не сам у цій холодно-непривітній глушині, з ним ще одна жива людина. Та ще й така, що дбає про нього, як рідний батько.

Василь ще раз озирнувся навколо, наче перевіряв, чи не сочить на них яка небезпека. А тоді поліз у землянку, спустив над головою ляду.

— О, бач, як тут!

Василь приємно здивувався: землянку освітлював лойовий каганець, що стояв на видовбаній у стіні „поличці"; у печі весело лускотіли дрова, виповнюючи землянку теплом; пахло смаженим салом. Правда, до цих приємних запахів домішувалася ше й затхлість підземелля, але на це можна було не звертати уваги.

Овечка сидів на полу, дивлячись чекаючим, поглядом на Василя. Усміхнені його очі ждали заслуженої похвали.

І Василь похвалив. Та й як було не похвалити! Це ж тільки такий досвідчений господар, як Овечка, міг так швидко все це зробити. А тим він міг з цим упоратися, що заздалегідь дещо передбачив, зокрема привіз із собою трохи лою та бляшанку на каганець. Не було, правда, на чім смажити сала — не було сковороди, але він зробив велику дерев'яну шпичку і, настромивши на неї сало, тримав його над вогнем і так підсмажував. Тепер смашні його кришеники лежали на скибках хліба на пеньку, що правив у землянці за стіл.

— Так призволяйся, козаче!

Заходились вечеряти. Овечка цього вечора був особливо балакучий. Василь навіть не пам'ятав його таким. Між іншим розповів про те, як вони (російські вояки) їли на турецькому „хронті" черепах. Спочатку його обдурили товариші, сказавши, що то курятина. І він був повірив, бо черепашина на смак така, як курятина. А потім звик до неї…

Сало запили „чаєм", звареним з якихось гілочок у „манерці".

Після вечері Овечка вилазив ще нагору покурити, і тільки після цього, уже пізненько таки, полягали спати. Полягали на полу митусь, заславши ще перед тим його м'яким, запашним сіном. Натомлені за день, досить швидко поснули.

Але лісові нетрі — таки не рідна хата. Десь так як опівночі їх розбудило зовсім близьке вовче виття:

— Гаву-у…

Тягуче й тривожне, наче душу вимотувало. Овечка й Василь похапали рушниці й повискакували надвір. Побігли до коней: коні хропли й ірвалиея з прив'язу. їхні господарі поставали спинами до загороди, очима до лісу, готові стріляти. Вдивлялися напружено в темряву, що суцільною масою заливала всі проталини між стовбурами дерев.

Тихо. Ніщо ані шелесне, ані поворухнеться навколо. Коли це знов:

— Гаву-у…

І в одному місці між деревами засвітилася раптом пара зелених вогників. Наче дві краплі оливи плавали в чорній воді.

Овечка присів на коліно і бахнув. Близький, крикучий звук пострілу струснув лісом, аж сніг із поблизьких дерев посипався. Вогники зникли.

— Ну, хоч налякав, — сказав Овечка. — А як улучив, то завтра вранці побачимо…

Пішли до коней у загороду, щоб їх заспокоїти. Розумні

до своїх охоронців-господарів,

тварину радісно заіржали але ще трусилися з ляку.

— Ну, годі, — з любов'ю погладив одного й другого Овечка по шиї: — уже прогнали, не бійтесь.

Потроху коні знов заспокоїлись, знов почали мирно хрумати сіно. У затишку було досить тепло, самі коні того тепла надихали. Стояв густий запах сумішу сіна, кінського поту й гною. І це було звичне, а через те й заспокійливе для селян-господарів. Побувши трохи з кіньми, пішли до землянки. Але вже майже не спали аж до ранку: прислухалися, чи вовки не з'явилися, чи коні в безпеці…

А вранці пішли дивитись на вовчі сліди. Сліди, справді, були — як мережки, пописані на чистому снігу. Але крови ніде не було — знак, що Овечка вовка не влучив.

Тепер вирішили тугіше обплести загороду лозою, так, щоб вовки не прогризли. Мали роботи майже на цілий день. А ввечері, щоб заздалегідь наполохати вовків, Овечка зо два рази вистрілив у притемнений глиб лісу.

А далі пішли досить спокійні дні й ночі. Вовки, очевидячки, налякані пострілами, не наближались більше до табору. І побут наших лісовиків дедалі більш удосконалювався, жити їм ставало зручніше. Річ ясна, що в цьому найбільша була заслуга Овеччина. Він, либонь, стужився був за господарською діяльністю і тепер, бачилося, увесь віддавався їй. Ходив час від часу на поблизькі хутори і приносив звідти харчів, навіть таких для лісовиків ласощів, як солоні огірки та квашена капуста. Тепер уже був у них казанок, і в ньому Овечка найчастіш варив „степові" галушки: розмішував у „манерці" ложкою тісто, а потім брав ложкою ж те тісто та й кидав ув окріп. Ложки Овечка повидовбував ножем з вербового, м'якого, як масло (так він казав), дерева. Воду брали з Самари, прорубавши в кризі ополонку.

А вже зовсім добре стали вони харчуватись тоді, як Овечка добув рибальське приладдя — вудки та підсаку.

— Не журися, Васильку, — сказав: — ось наловимо рибки та наваримо юшки…

Він чомусь став називати Василя ніжно — Васильком. Мабуть, і йому, при всій його зовнішній суворості, потрібна була близька, рідна істота. І він просто з любов'ю ставився тепер до єдиної такої істоти в лісовій гущавині, до людини, що ділила з ним усі злигодні повстанського життя, що так, як і він, життям1 важила ради якоїсь вимріяної України. Ця любов зародилась, безперечно, ще раніш, а тепер, коли вони опинилися тільки вдвох у такій великій небезпеці, це почуття тільки ще більше зросло на силі.

Василь так само дедалі більше прив'язувався до „дядька Йвана", і вони жили тепер, справді, як батько з сином.

— А юшка з окуньків аж солодка, така добра, — додав. — Чи ти їв коли таку юшку?

Василеві такої юшки не доводилось їсти, бо в їхньому селі Лататті не було ні рибного ставка, ні будь-якої течії, в якій би водились окуньки. Ще малим хлопцем бувши, бовтаючись у маловодних ковбанях їхнього „берега", він ловив жменею малих верховодок, але то не гідне було й рибою називатись.

Так розмовляючи, вони пішли на Самару. Прорубали дві ополонки, зробили двоє зеленоводих блимливих очей. Біля одного такого „ока" став Овечка з підсакою, біля другого — Василь з вудкою.

Коліно Самари вигиналось серпом, виблискуючи проти сонця дзеркалом: криги, притрушеної подекуди м'якеньким сніжком. А обабіч зводилося біле бескеття засніженого лісу: дуби, як сивобороді й сивоголові діди, сосни — сивокосі красуні. А нижчими терасами схилялись понад берегами білі куделі сухого очерету, і той очерет, як його торкнути, покивував цапиними борідками куниці.

А зверху над усім цим грало сяйвом сонце, засвічуючи сніг іскрами, що часом спалахували веселковими барвами, — грало, холодне й байдуже до цього лісу, до мертвого білого царства.

Але й у цьому мертвому царстві було своє життя. Недалечко від рибалок вибігла була з очерету вивірка, розігналася зопалу на другий бік Самари, та, побачивши дві нерухомі постаті, що як чорногузи, ушнипилися в ополонки, — і чкурнула назад, в очерет, тільки віничком-хвостом майнула. На найвищому вершку засніженого лісового масиву — на поблизькій осиці важко сів гайворон, похмуро крякнув.

Та рибалки — „чорногузи" нічого цього не бачили й не чули: вся їхня увага була в ополонках. Коли це раптом Овечка як не вимахне своєю підсакою. У підсаці затріпалася живою пружиною рибина.

— Є одна! — вигукнуві переможно рибалка. — Ловкий окуньок…

Глянув у Василеву ополонку й гукнув:

— Тягни!..

Василь вихопив з ополонки свою вудку — підкинув угору другу рибину, що сріблом заблискотіла проти сонця, а впавши на кригу, теж застрибала живою пружиною. Василь кинувся ЇЇ ловити. Овечка — йому допомагати. Та впіймав її таки Василь, ухопивши, замерзаючу, в жменю. Це теж був окунь, із темно-сизою, колючою спинкою.

Крижане дзеркало Самари лунко тьохкало, як рибалки ганялися за своєю здобиччю, і те тьохкання бігло кудись далі, ховаючись за крутим заломом річки.

За першими двома рибинами пішли дальші, і рибалки тільки підхоплювали здобич та складали у відро.

Але на їхній успіх позаздрив третій присутній — гайворон на осиці. Він раптом тривожно трухнув, ніби в барило бовкнув, а потім, побачивши, як блиснула в повітрі чергова рибина, перелетів на другий бік Самари, сів на нижче дерево, ближче до риби. Чорна тінь його широких крил майнула низько над рибалками.

— Ач, стерво! — вилаявся Овечка. — Думає — для нього ловимо.

Василь згадав, що це, певно, він, цей гайворон, злякав був його першої ночі. І йому подумалось раптом — чи не дожидає цей гайворон тут іншої здобичі — козацьких очей, що можуть заплющитись навіки, як несподівано нападуть більшовики. А їх же й поховати тут нікому буде…

Та срібно-веселий день не допускав близько важких думок. А як пізніше вони повернулись до землянки і наварили з наловленої риби юшки, Василеві стало зовсім легко на душі.

Овечка знов був балакучий. У двері-дірку згори йшло денне світло, а вони обідали й гомоніли. Разом із світлом ішов і холод, та вони, одягнені, потребували тепер більше чистого повітря, ніж тепла.

У припливі ніжности до свого друга-батька Василь уперше запитав Овечку, чи в нього є яка родина — жінка, діти чи ще там хто.

Так заскочений, Овечка спочатку закліпав був безпорадно очима, і Василеві показалось навіть, що на його обличчі пробігла якась тінь. Але потім таки заговорив про це. Була в нього жінка, а дітей не було. Та як німці спалили їхню хату, а він мусив був тікати в ліс, жінка покинула його, зійшлася з іншим.

— А ви ж на це що? — запитав якось недоречно Василь.

— Як що? — подививсь на нього здивовано Овечка.

— Ну… не запротестували проти цього абощо….

— Отакої! А ти ж мені сам не раз казав, щоб люди одна одного поважали, не в'язали світу. На милування ж, кажуть, немає силування. Та й те сказати: що їй було робити? Я втік, за мене могли її ганяти, як солону зайчиху…

Василеві стало трохи соромно за свою непослідовність у теорії й „практиці". Але, власне, він подумав був тоді про те, що подружжя — це щось тривке, довічне, як це здебільшого в селянському побуті й буває. Що його „Оксана" зрадила, — так вони ж не були ще одружені….

…Почуття взаємної прив'язаносте в обох їх дедалі збільшувалось. Вони вже виразно дорожили один одним. А як Овечка мусив виходити з лісу, то Василь місця не знаходив, боявся, щоб з ним чого не сталось, нетерпляче чекав. Та й Овечка, як виходив між люди, пам'ятав про свого залишеного в лісі „сина", намагався щось спеціяльно для нього добути. Одного разу приніс йому…. цукерку.

— На ось… посолоди трошки в роті. Василь завагався: цукерка була тільки одна. — А вам нема?

— Ет, я не дитина. Ти молодший, то й їж.

А другого разу приніс Шевченкового „Кобзаря".

— Ось почитай оцю книжку, у ній, кажуть, про Україну… В одних людей випросив'. Лежала на столі, а я побачив та й кажу: „У мене там; є грамотний хлопець, нудиться без книжки"… Як прочитаєш, віднесу. Читатимеш увечері, а я слухатиму….

І першого ж вечора, як вони, впоравшись по господарству, зійшлися в землянці, Василь почав читати. Для цього Овечка засвітив аж два каганці, і в землянці було зовсім видно.

Василь читав з превеликою втіхою, бо, справді, стужився за книжкою. Читав „Гайдамаків".

Все йде, все минає, і краю немає… Куди воно ділось, відкіля взялось — І дурень, і мудрий нічого не знає…

— Ловко сказано, — обізався Овечка. І додав, побачивши, що Василь спинився: — Читай далі, то я так… Бо, бач, правду написав той, як його…

— Шевченко… Тарас Шевченко….

— Правду велику. От і я, як згадаю своє життя, усе те, що бачив, — куди воно ділось? відкіля взялось? Був цар, — усі думали, що довіку буде, а його як корова язиком злизала… Тепер от і ми воюємо за Україну, а до чого довоюємось? Еге… Хоч той Шевченко й написав „і дурень, і мудрий нічого не знає", а сам мудрий був, коли таке написав… Читай, Васильку, далі!

Василь читав, а після кожного розділу спинявся, і вони обговорювали той розділ. Після „Свята в Чигирині" Овечка сказав:

— Годі, будемо спати. Дочитаєш завтра.

А як наступного вечора Василь дочитав поему до краю, Овечка сказав, що йому наче розвиднилось, що тепер він ще більшу охоту має воювати за Україну. А про Шевченка висловився ще так:

— Ото був чоловік! І ти кажеш, Василю, він був із таких, як і ми, селян? Виходить, і мужик не без розуму, тільки до книжки його треба допустити. От мене, бач, не допустили, і я був, як сліпий. У Молибоги був, бо Скоропадський загнав у ліс, і більшовикам трохи допоміг через ту сліпоту… Тільки як побачив далі, куди воно повернуло, поїхав до Горобця… Та й то, може, ти допоміг трохи розібратись….

Якось Овечка приніс більшовицьку газету, що її друкували в Самарчику, і в тій газеті Василь прочитав вірш лататтянського поета Омелька Деркача: У Антанти і Петлюри Завелися шури-мури, Як і що його зробити, Щоб бідноту перебити.

Аж плюнув, прочитавши. О,це такий анархіст! До більшовиків примостився вже, до переможців!

Але з цього вірша він вичитав і першу звістку про те, що десь таки є „українська" влада, і що та влада нав'язує якийсь контакт із західними державами. Це підсилило їхню надію на перемогу „української" справи, на те, що більшовики будуть вигнані з України…

По якомусь часі Овечка привів з хутора одного молодого селянина, що ховався від більшовиків. Малий на зріст, кирпатий, очі рухливі, невеличкі, на ймення Оверко. В новому ополистому линтваревому кожусі, що його він, як сідав, розпускав, як павич свій хвіст. Був уже трохи в одному „українському" загоні, як їхнє село повставало проти Скоропадського. А тепер більшовики вже приїжджали його заарештувати, і він мусив тікати до сестри на хутір. Але сестра й зять, боялись його передержувати. Тож він просто зрадів, як Овечка взяв його до лісу.

Він пожив у землянці декілька днів, а потім сказав, що піде на село подивитись, що там робиться. Пішов і привів із собою ще двох озброєних хлопців. Вони збудували собі втрьох курінь на версі, бо в землянці було тісно для п'ятьох.

Так почав творитися український повстанський загін отамана Івана Овечки. І до нього потроху приставало дедалі більше повстанців. Через одного з таких нових Овечка зв'язався з підпільною українською організацією, що діяла в більшовицькому запіллі. Тепер увесь рух був скерований проти більшовиків і за Україну. Повстанці носили на шапках жовтоблакитні нашивки.

Василь Роговенко радів, що так складалося. З нього ж фактично став ідейний керівник цього загону, бо він був найосвіченіший Серед повстанців. І він, спираючись тепер на Овечку, провадив послідовно „українську лінію". А в Молибоги ж він не смів був і писнути про Україну, дарма що й той загін складався теж із самих українців. Хвиля народного моря хитнулася в інший бік і заливала протибільшовицькими настроями геть чисто всіх…

Якось О'веччині хлопці піймали поблизу свого табору підозрілого „супчика". Видно було, що він з міста, хоч і балакав по-українському. Сказав, що шукає українських повстанців, щоб до них приєднатись.

— А як ти довідавсь про нас? — проколов його своїм сірим холодним поглядом Овіечка.

„Супчик" не міг виразко відповісти. Казав, що на базарі в Самарчику чув, але ця відповідь не задовольняла. Словом, „супчик" був підозрілий. Але що з ним зробити? Було два виходи: прийняти або розстріляти. Але становище було ще таке мирне, що Овечка не відважився на розстріл. І „супчика" прийняли. Дали йому зброю й коня, бо загін був кінний.

Але Овечка розумів, що з „супчиком" щось негаразд, і

наказав хлопцям потай наглядати за ним… Коли повстанців стало більше, то їй кожен з них став сміливіший. Гурт, загін — це наче була опора для одиниць… Настроївшися знов „по-бойовому", Василь вирішив поїхати до матері'. Для кінного це було зо дві години їзди. Отож він десь так як опівночі був уже в материному дворі. Але не можна сказати, щоб він не потерпав, їхавши. Зрадлива снігова білісіть у полі (хоч угорі й темно-зоряна ніч та морозна тиша й безлюддя навколо), терпкий сніговий рип на вулицях села і чуйно-насторожені хати, — усе це напружувало його, як струну, натягало.

Завівши обережно коня до повітки, Василь підійшов до хати (а сніг таки рип-рип!) і стиха постукав у вікно.

У хаті ніякого відгуку. Постукав удруге. І знову нічого не чути. Мимохіть тривожно оглянувся: він сам-один, тулиться до материної хати, хоче притьмом до неї сховатись, а поблизу, може, якісь небезпеки…

Але село міцно спало, занурене в океан ночі. Недалеко зводилась похмурою кручею сусідська хата, насуплена білясто-сніговою шапкою покрівлі. І ця хата не могла його „бачити", бо була обернута до їхнього подвір'я задньою, „безокою" стіною. Угорі мерехтіли зорі, але їхнє мерехтіння не розгонило сутінків у дворі, між будівлями, і це заспокоювало.

Аж нескоро Василь почув із хати:

— Хто там?

Мати теж з обережности не підходила до вікна. Тепер же по вікнах лазили всякі грабіжники, і селяни мусили навіть робити залізні ґрати на вікнах ізсередини. Але бідна самітна вдова таких ґрат не могла зробити…

— Хто? — допитувалась мати, і в її голосі чути було острах.

— Та я! — притиснув Василь до холодної шибки обличчя. — Василь…

— Василь?!

Чути було, як вона кинулася в сіни відсувати дворі, а як Василь ускочив у с!іни, припала до нього всім тілом, ридаючи.

— Сину мій, сину…

Рушниця на плечі заважала, і Василь, незручно відштовхнувши через неї матір, увійшов до хати. Сказав матері, щоб не світила світла.

— Та треба ж тобі хоч їсти дати..

— Я не голодний. А як і дасте, до вуха не понесу.

Мати внесла з хижі молока, поставила на скрині, подала хліба, і Василь почав потемки їсти. А мати стояла біля нього, не так надивлялась (у темряві ж не видно), як відчувала, переживала його живу, так довго не переживану присутність. І сама не знала, що розказувати, про1 що розпитувати. Так багато треба було перебалакати, треба було пожалітись на свою „сирітську" долю, треба було його покартати, поплакати, просити, щоб більше нікуди не їхав… І все вискочило з голови!

А Василь же ще й попередив, що перед світом знов повинен їхати. Удень йому не можна тут людям на очі показуватись.

— Та чого ж ти так? — нарешті озвалась. — Та, може б, таки зостався на який день? У хаті посидів би, то ніхто й Не бачив би…

Гладила з любов'ю синове плече, так виявляла ласку. А жаль виявляла тим, що порівнювала з Гнатом Кутьком: Гнат нікуди не встрявав, то й живе тепер спокійно:. Мобілізували були його на укріплення" нової „савєцької" влади, так він і від того викрутився: захворів, кажуть, на той час. А „фершаленко" Самсон і вдасть „укріплював", і якимсь комісаром став. Сказано, жид… А потім знов перескочила на Гната. Воно ж той Гнат хоч і вчителює, а оженився з простою мужичкою, з Ганною Зворітьківною, може, Василь чув. Оженився, як та Ганна зайшла вже була на дитину. І в них там тепер таке коїться, що й не доведи, Господи! Баба Палажка каже, що Гнат уже й б'є ту свою Ганну. Як звірюка, каже, став. Кричить: „Я тебе викину, хоч і дитина… Думаєш, дитиною мене прив'язала!" Баба Палажка багато про них такого під церквою та на базарі розказує. А дитина, каже, хлопчик, таке гарне, на Гната схоже… Тільки вона сама (Василева мати) так думає, що Ганна й справді Гнатові не до пари. Він же учений, учитель, а вона таки мужичка… І вже від цього обережненько перейшла до самого Василя, спитала його про „матушку", що десь там у „губерні", чи не бачив, часом… Про „матушку" питала, а думала про

її дочку.

Та Василь зразу ж погасив її надію: ні „матушки", ні ЇЇ дочки не бачив і не хоче бачити. Навіщо йому попівна? Щоб таке було, як у Гната? Щоб вибивала йому очі його мужицтвом? Але зрозумівши, який біль заподіяв цим матері, похопився сказати:

— Та в мене, мамо, є інша дівчина… Ще краща.

— Є? А де ж вона?

— У Павлограді. Там, де я вчився.

І звелася йому на очі в цю мить Катруся, ніжна й відважна „україночка", чорнобривка в вишиваній, повнорукавій сорочці. У стрічках. Подумав, що й для матері з Катрусі була б краща невістка, бо з селян походила. А Оксана б, напевно, ставилася до його матері з погордою, горда попівна. А він не стерпів би такого ставлення до його рідної матері, от у них і заварилась би каша. До матері відчував тепер велику ніжність. Прощав їй навіть ворожість до „української справи". Бо знав, що ця ворожість походить з любови до нього, її сина. Це ж бо найбільше споріднення, біологічне. Це щось одно, тільки в двох окремих тілах. От вони й разом сховались в убогій хатині під прикриттям ночі — і не бояться довірятись одно одному. Мати передніш загрожувала йому прокляттям, а тепер у її голосі була навіть запобігливість. І оте „прокляття", і ця запобігливість — тільки різні вияви її любови до нього.

Почувши про „іншу" дівчину, мати спиталась обережно: — От ти кажеш, що є, а коли ж воно буде, що ви поберетесь? Коли ти вже перестанеш воювати?

Коли? Якби ж то він сам знав, коли! Тоді, як Петлюра прийде! А тільки ж чи він прийде взагалі? Хіба як „союзники" допоможуть… Сказав матері:

— Треба ще підождати. Я ж іще молодий. Та й Катруся — так звуть ту дівчину — ще вчиться, в останньому клясі…

Мати зітхнула нишком: перспектива була не дуже втішна.

Як Василь повечеряв, стара мати відчинила віко скрині, шукаючи потемки фінові сорочку, бо в нього ж, мабуть, і рубці потліли. Та Василь сказав, що їм в армії видавали й сорочки, і він не так уже обірвався.

— Та й не без нужі ж, мабуть…

Василь сказав, що він щотижня переміняється. А дядько Іван (це такий добрий чоловік, він із ним живе) навчив його виварювати в відрі, то й нужі майже немає. Але від сорочки, що дала мати не відмовився. Передягнувшись, посидів ще трохи. Побалакали про материне життя, про корову, що видужала і на весні знов буде з телям.

Заспівали треті півні: спочатку в сінях, материн, а далі обізвались сусідні, — і пішов бадьорий перегук по селу.

Василь сказав, що буде їхати, і став прощатись. Мати тихенько плакала. Цілуючи ніжно матір, Василь теж відчув у горлі стиск, і його на плач брало. І матір було шкода, і себе самого. Справді, доки йому тинятись? Навіть з матір'ю крадькома бачиться!..

А як він виїхав з двору, мати довго стояла сумною тінню біля воріт, вгадуючи (бо не видно було), куди поїхав її найдорожчий синочок. Лапнулась рукою за лице: сльоза замерзла на щоці.

Надворі загупотів кінський тупіт, і до землянки просто вкотився Оверко, сипнувши мокрим снігом, збитим на східцях.

— Там… — язик йому прилип до піднебіння, — більшовики…

— Де? — підвів Овечка голову від своєї роботи (стру-гав ложку). І раптом, усвідомивши те страшне, що сталось, витріщив очі.

— Таку ж твою мать! — загнув у несамовитій люті. — Чого ж ти мекаєш, як теля! Тривогу! — закричав. — До зброї! Клич Василя?

Застібав тремтливими руками портупею, хапав і чіпляв до пояса гранати. Коли вискочив разом з Овечкою нагору, повстанці вже повибігали з своїх куренів, бігли, перевіряючи нашвидку зброю, до стовбурів, займали оборонні позиції.

— Де Василь?

Василь уже був біля Овечки, біля „дядька Йвана".

— Ага, ти тут! Ну, аж тепер держись, голубе! Проспали, — з жалем промовив, — проґавили… Бачиш? — роззир-нувся по присутніх. — „Супчика" нема. Навів, падлюка!

Праворуч у частоколі соснових стовбурів промелькнуло скількибь постатей.

— Скоростріл направо! Вогонь!

Короткі удари пострілів безпорадно застукали: кулі застрявали в стовбурах, не шкодили ворогові, тільки схиту-вали мокро-засніжене гілля.

Овечка відштовхнув скорострільника, ухопив сам… Але по кому стріляти? Ворог близько, а стріляти ніяк!

Раптом зацвьохали кулі з лівого боку, від Самари.

Оверко ойкнув, поточившись, упав ницьма в калюжу. На потилиці зачервоніла кров. Зацвьохали кулі і звідти, де показались були постаті, — з правого боку. Отже, повстанський табір опинився в повному оточенні. Як у чорта в зубах.

Овечка кинув скоростріл, забігав, як поранений звір.

— На коні! Пробиватись!

Вихід із пастки був тільки прочисткою, до якої недалеко було від гущаку, де стояли коні. Але прочистку ворог, напевно, зайняв, отже, треба було пробиватись.

Овечка вихопив з піхов шаблю й побіг до коня. За ним кинулись інші, відстрілюючись.

А кулі вже свистіли з усіх боків, лунко бахкали пострчи. Пишний у своїй березневій відвологості ліс, що досі

мовчав, раптом, здавалось, весело загомонів. Весело, — алеж іще один повстанець не добіг до своіго коня: розкинув руки і впав навзнак. З високої осики злетів, трухнувши, гайвором і шумко, низьким летом пролетів над убитим посеред галявини. Зробив вітер широкими крилами…

Решта повстанців розрідженою кінною групою — попереду Овечка, за ним Василь Роговенко — вискочила на прочисітку, що відтуляла в далині можливість рятунку — вихід у чисте поле. Або хоч см; ерть у шаленому гоні, а не в

пастці лісовій.

Аж гульк: прочистку перегородила ворожа кіннота.

Та повстанський загін отамана Івана Овечки уже летів на тую кінноту. Летів, як вітер, як буря. І їжовтоблакитні стрічки на шапках маяли від швидкого гону. Смерть ворогові України! Усіх ніс той вітер — ае свідомість…

О'веччин кінь мало грудьми не вдарив ворожого вершника, та Овечка, підвівшись на стременах, встиг розколоти тому вершникові голову. Вершник став стовбула в мокрі кущі, а його кінь упав боком на нього.

Василь не думав про себе, йому навіть не було страшно. Тільки мозок пекла одна думка: „Проскочимо чи ні? Проскочимо чи?.."

Зім'яли ворожу кінноту — і вже в полі. А застояні коні, відчувши необмежений простір, понесли з усіх сил. Василь приліг коневі до гриви, злився з ним ув одно тіло, покладаючись на нього, мудрого, прудконогого. І тільки, як крізь сон, згадував пізніше: отаман, що мчався поряд із ним, вимахнув раптом руками, як крилами, захитався в сідлі і зсунувся коневі на хвіст, а далі й на землю…

— „Вернутись? Рятувати?" — промайнуло було Василеві в голові, та в цю мить його самого по голові стукнуло…

…Банда чекістів з вишкіреними зубами топче ногами, креше закаблуками об його голову. Топчуть і топчуть, а голова дедалі дужче твердне, і чекісти ніяк не можуть її розвалити. А тіло його, навпаки, м'якне, тратить вагу, і помалу робиться тепло-тепло. А, чоботища топчуть! Тільки потроху стають легші… потім навіть зависають у повітрі, їхні удари не досягають до його голови. А тіло вже пашить від гарячі, і йому видно, що воно вкрите великими краплями води. Голова зривається вгору, ніби відокремлена від тіла, але потім падає з гострим болем на землю. І від того пекельний, гострий біль у потилиці.

І бачить Василь: над ним схилилась якась селянка, голова запнута білою хусткою, очі блищать, губи в неї ворушаться, але Василь нічого не чує. Заплющує очі, і все знову зникає. Тільки ж і далі чує дотик чиїхось рук. Розплющує очі: та сама селянка, стурбоване лице, як у його матері. Хотів вимовити „мамо!" але стримався: це не була його мати, а чужа жінка. Блискає думка: „Таж я убитий… як і дядько ййан".

І знову все береться темрявою.

Коли Василь остаточно опритомнів, то побачив, що він лежить на лаві в селянській хаті. Біля нього вікно, і від того вікна тягне прикрим холодом. А з печі, з-за комина виглядають діти, злякані й зацікавлені.

Потім господиня оповіла, що більшовики після бою наказали, щоб їхній хутір поховав убитих. А він застогнав, як його хотіли кидати в яму, то його й узяли до хати. Та й рани в нього не було великої.

Пізніше Василь зрозумів, що куля тільки сковзнула по черепі, тільки контузила. І днів через три він уже зміг ходити.

Перша його думка була:

— „Усе пропало"… Згадав, як падав з коня Іван Овечка. З оповіді господарів довідався, що отамана Овечку таки вбито.

— „Як же бути далі? — подумав про себе. — Не сидіти ж тут безкраю!

Та й господарі теж сказали йому, щоб кудись ішов, бо бояться його передержувати. Василь розумів їхню тривогу, але не знаходив для себе виходу. Не піде ж він у ліс знову, без зброї, без теплого одягу. Землянку, напевно, зруйну' вали більшовики. Та й стережуть, мабуть… Таке хоч вішайся!

Та події підігнали його, не дали довго роздумувати. Якось уранці, як Василь снідав, до хати вскочив переляканий господар.

— Тікай, чоловіче добрий! Не губи нас! Більшовики в хуторі… Мабуть, по тебе…

— Якби ж хоч зброя, а то ж голі руки!

Сказало — не тільки подумало щось у Василевій свідомості, сказало Василевим голосом. Хоч ще й хліба не ковтнув. Очі бігали по хаті, шукаючи опори, а руки трусились.

— Он, бачиш, діти… Сховайся куди-небудь…

Тіло Василеве умить стало порожнє, легке, як пір'їна, і він, як був, без шапки, в самім піджаку, схопивсь на ноги — та з хати.

Сховатись? Куди ж сховатись? Ага, он садок… А перед ним низька загата…

У просвіті між хатою й тим садком уже мелькнув вер^ хівець. І ще Василь не встиг через ту загату перестрибнути, як над його головою свиснула куля: більшовик його вглядів.

Перестрибнувши загату, Василь летів наосліп. А в голові одно: — „У садок би швидше! у терник!"

Гострим болем різнуло, як він ударився обличчям у гущак. Лапнувсь міеханічно рукою — на руці була кров. Роз' зирнувсь небачучими очима по садку. „Тут знайдуть!" — шепнуло йому всередині. Крізь гілля заблищала вода: Самара. Вибіг на самий берег річки. І аж тепер усвідомив: ззаду погоня, а спереду річка. Потім боці сосновий ліс. Великий, густий. Там можна б сховатись. Але як перебратись? Ще ж і крига пливе. Ліворуч, збоку через річку місіток, але до нього не встигне добігти. Метнув піджаком з пліч, потаскав у кущі, хапливо тріпнув ногою-другою — і скинув чоботи. А тоді в воду! У крижану холоднечу! Але не відчув того холоду…

На берег вискочив кінний більшовик, роззирнувсь. Але, мабуть, і в голові не покладав, щоб утікач міг попливти в такій холодній воді. Сховався в садок. А Василь наліг на груди дужче. Відштовхнув крижину, що напливала на нього. Незабаром був насередині і вже бачив кущ лози, за який можна було вхопитись, щоб вилізти на берег. Аж раптом матюх з того берега, звідки він відплив! І над головою його свиснула куля. Повернув голову, на березі було аж два верхівці. І вони його побачили. Сховав голову в воду. А як виринув, побачив, що більшовики погнали вздовж до містка, йому навперейми.

— „Утопитись чи що?" — подумав мляво. Але сили ще були пливти. І він повернув назад. Плив і пас очима верхівців. Верхівці мчаться від нього, а він — наввимашки, верхівці добігають до мосту, а він ще дужче, та за течією, щоб легше.

,Коли б не зімкнуло ноги чи руки! Коли б за отой кущ"…

Зробив останнє зусилля — і сховався за випин берега з кущами. Залізним похватом ухопивсь за лозину і вихопивсь на берег. І прямо нагору, до хат. Ускакує до одного двору, а назустріч собайло. Ухопив ломаку — і прямо на пса. Той заскавучав від удару і сховавсь під комору. А Василь у хату: метнув сінешні двері, хатні — і став перед господарем. Захеканий, зуби цокотять, як у пропасниці…

— А що ж це буде? — розгублено дядько.

Що буде? Він тільки погріється! Та на піч! Припав до гарячого череня. І ще раз із печі:

— Я тільки погріюсь…

Дядько затупотів ногами. Несамовито:

— Забирайсь мені з хати! Я не хочу за тебе, бандите, вмирати!

— А, бандите?!

Василь ізскочив з печі та за петельки мугиряку.

— „Бандите"?! Я за тебе кров проливаю, а ти боїшся, щоб я погрівся?!

Так знай же: як не сховаєш, я скажу, що ти мій родич і мене передержував… Краще сховай, то й тобі буде краще. А Вночі я подамся геть…

І знову поліз на піч, завмер у нестямі й утомі. А дядько сів кінець столу і ні слова більше. Либонь, скоривсь неминучому чи, може, визнав Василеву „логіку". А трохи пізніше Василь чув крізь туман забуття, як на хуторі валували собаки, чув коломотню, що її наробили більшовики своїм наскоком. А було їх, мабуть, тільки два — не більше.

Через деякий час дядько вийшов з хати.

— „Видасть чи не видасть?"

Але вже знав, що не поворухне й рукою, як прийдуть брати, — так був знесилений. Навіть отієї загрози щодо дядька не здійснить. Бо навіщо губити ще іншого?

Увійшов дядько і сказав, що більшовики поїхали вже. Було ясно, що Василь обдурив їх своїм плаванням: вони не могли й припустити, щоб він міг повернутись назад у хутір.

— Я піду вдосвіта, — сказав господареві, ще сам не знаючи, куди й як піде. Та раптом крізь тумані розпачу засвітилась йому зірка надії: Катруся. Так, Катруся щось йому порадить…

Дядько приніс йому його чоботи, піджак, знайшовши в садку, а шапку свою дав, і Василь раненько пішов, як селянин, до Самарчика на базар. На базарі попросив одного дядька підвезти його і так поїхав до Павлограду. Дядько підвіз його тільки до свого села — до Знаменівки, а далі Василь пішов пішки. Було надвечір, як він прийшов до Павлограду. Ось уже й та хатка, до якої він колись приходив уночі. Ось і низенька хвірточка в штахетах. Сподівався, що

Катруся тепер, увечері дома вже. Зійшов на ґаночок, постукав. Але вийшла Катрусина господиня — не сама Катруся. Коли він Опитав про Катрусю, жінка глянула на нього злякано.

— Катруся Петренко? — перепитала.

— Я ось маю її адресу… я з її села…

Господиня нічого йому не сказала, а мовчки повела в хату. А як він сів на стільця біля круглого стола, з якого чомусь, зсовувалась скатертина, як він поклав лікоть, господиня оповіла йому таке, що йому ввічу потемніло, аж він на стільці похитнувся….. Ніби його вдруге вдарила куля в голову… Хтось із сусідів бачив, що в Катрусі світилося вікно і що до неї приходив якийсь матрос тієї ночі, як зірвано міст на Вовчій. її забрала ЧеКа й розстріляла.

— Розстріляла!?

— Убили, бідну. Люди бачили її мертвою на березі Вовчої… У виску, казали, була дірочка від кулі. І мучили її, кажуть… А така ж гарна дівчина була!

Жінка витерла сльозу кінчиком хустки.

— І я не минула б тоді лиха, якби була тієї ночі дома. А я їздила тоді „спекулянчити". Розшукали й мене, але відпустили. А тільки ж і Катрю по-дурному розстріляли. Де ж таки видано, щоб така молоденька дівчина та зривала мости!

І нарешті останній для Василя Роговенка притулок — рідна хата й рідна мати, Гордий донедавна войовник, що міг іншим загрожувати зброєю, що зривав мости, що носив у душі горду мрію визволити Україну, — він опинився тепер у становищі малої дитини, що шукала захисту в фізично-кволої, але могутньої любов'ю до свого плоду матері. Мати не зрадить, захистить!

Але разом з тим це була й найпевніша пастка для нього. Вороги ж якраз у матері найперше його й шукатимуть… Тим то він, прийшовши до матері вночі, удень увесь час сидів у хаті. А як на вулиці показувалось щось підозріле, як сусідський собака починав гавкати, він хапливо ліз на горище. Отак: ставав на порожню розсохлу діжку, що ¦стояла за виводом, хапався рукою за край трямка і, як акробат виносив своє тіло на горище. Залазив у темний глиб, згинався в три погибелі.

Збивав головою порох, збирав на голову й плечі запорошену павоть, що густими торочками звисала з парків. На горищі душило сухим, „застояним" порохом, сажею, мишами. Василь дихав усім цим — і прислухався до приглушеного гавкоту того пса.

А на „волю" виходив тільки ввечері. Тільки ж і та його „воля" була куца: ішов у садок і там пересиджував. Та в; садку було ще неприємно — мокро, пахло гнилим торішнім листям; безлисті гілки вишень дряпали обличчя й руки, як він пролазив у гущавину, — гілки, як пазурясті руки ворожих істот.

У садку був пень колись зрізаної кислиці, Василь на нього сідав і думав. Не думав, а кидався, шарпався, як звір, заборсаний у тенетах. О, так, його становище було безглузде! Дико-безглузде! Справді таки, доборовся до самого краю… Не міг же він отак пересиджувати в хаті, на горищі та в садку безкраю! Та й матір така його „присутність" мучила, дарма що вона тремтливо дорожила цією „присутністю". Не мала їй була мука ховатися з ним від сусідів. А. були ж і такі допитливі жіночки, що як приходили чи де зустрічали, то обов'язково розпитували про сина: де, мовляв, він і що з ним? Мати плакала на ці розпити і плакала, як Василь ізлазив з горища. Здіймала пучкою павоть з його голови, з пліч — і плакала. І цей ЇЇ плач, гіркі сльози, що котилися по її густо поморщених, наче з затвердлої порепаної глини щоках, краяли йому серце. А як приходила з базарю, то приносила лихі вісті — як „обичайка" забирала то того, то того з активніших сіелян… І ця „чрезвичайка" уявлялась уже Василеві стоголовою звірюкою, що впевнено вихоплює свої жертви, що скрізь може досягти.

Під враженням цих звісток боліюча туга охоплювала йога…

Отже, він мусив щось зробити! Мусив знайти якийсь вихід або… таки повіситись…

Одного вечора зважився піти до свого „щасливого"' товариша Гната Кутька. Ішов, як на заріз. Знав, що Гнат не тільки нічого не порадить, а ще й злякається, але пішов… У думці ворухнулась навіть якась зловтіха — бажання полякати трохи обивателя. Хай, мовляв, і він трохи похвилюється! Бо й справді: тоді, як інші кров проливають, життям у боротьбі важать, він собі висиджує на печі та з бабою Палажкою воює!

Пішов пізненько, як за дугастим випином „того боку"" майже зовсім погасла заграва заходу і останні ЇЇ іскри догасали в небі, а в „березі" залягли густі вечерові тіні. І знов-йому — як давніш, коли вони з Гнатом; ховались від парубків — дорога простяглась левадами, капустищами, тепер мокрими, слизькими.

Темні купи лози не загрожували йому небезпеками, а навпаки — могли бути сховищами на випадок чого. От тільки чвакання березневого болота під ногами трохи турбувало. Намагався легше ступати. В одному місці в кущах лози почувся якийсь шерех, він кинувся з несподіванки і, посковзнувшись на невидній калюжі, упав, болюче вдарився долонями об мокру землю. Підхопився, палаючи від сорому. — „Тю! Що це я?! Таж за мною ще ніхто не женеться! Чи вже мені ввижаються небезпеки й там., де їх нема?"

Витер мокрі долоні, налиплу на них землю об кожушок і відчув біль виразки: певно, порізав долоню об щось гостре, може, об пеньок капусти.

Що ближче підходив до „центру", то більше тривожився. Тут же можна було й на міліціонера нахопитись! Але на вулиці було безлюдно, тихо й темно. Сполохав його тільки якийсь запізнілий собака, що біг „людською" стежкою попід дворами. Але людина обминула його, а він людину — беззвучно розминулись.

Ще здаля Василь побачив, що в учительскій квартирі в школі ще світиться (на вікнах не було віконниць). Відчинивши безшумно хвіртку, зайшов на подвір'я. Яке тут було йому все знайоме! Сказав би навіть тепер, після довгої „розлуки" — рідне. Он той садок, де вони, середньошкільники, звичайно збирались. Тепер він голий, безлистий, обшарпаний, як старець, суцільна чорно-похмура маса в темряві, — але скільки спогадів у Василя з ним поєднано! Усі вони тут збирались, молоді, з широкорозплющеними очима на (життя, на світ, якого ще не знали. Як ніжні квіти, що з повною довірою розтуляли свої пелюстки назустріч ранковому сонцю… І тут прокидалися вперше їхні серця, тріпотіли перші паростки кохання. І він, Василь, тут уперше почув від Оксани Штепенківни про її любов до нього…

Згадка про Оксану вибила його з тієї „колії", що нею він простував, ідучи до Гната, думаючи лише про особисту безпеку. Оксана… Так, Оксана ще десь була. І можливо, що вона тепер знов „вільна", бо ж „галичанин" помер. Та ще й не знати, що там між ними було, бо він же бачив їх тільки в танку… тоді, в театрі, як махнівці почали обстрілювати місто. Але як тепер до неї підійти? „Злочин", правда, тепер відпав, якщо мати на увазі ставлення влади до справи вбивства о. Харитона, але чи простить йому вона сама?

Проте й у нього самого було тепер якесь невиразне почуття до неї. Між ними, з одного, з її боку, стояв таки якось поручник Василик, а з другого, з його — Катруся… героїчна Катруся…

— „І не така міщанка, як ця попівна", — мимохіть подумав.

Зійшов на веранду, заскрипівши обережно мокрими дерев'яними східцями. На цій веранді вчитель Пилип Никифорович Стовбур, російський лівий „ес-ер", завербував був його до протигетьманської повстанської організації. Теж спогад… Але це вже було те, що призвело до його теперішнього становища. Ремствувати йому на того тепер уже покійного вчителя чи ні?

У тяжкім він тепер становищі, але тільки завдяки тому вчителеві він зміг і за Україну воювати… А то б сидів так, як і Гнат оцей…

Отже, Гнат Кутько… Як він до нього тепер поставиться? Може, злякається так, що й у хату не пустить?

Перш ніж постукати, ще раз обережно роззирнувся й прислухався. На селі було тихо. Тільки десь далеко собаки гавкали, але мирно, сонно.

Постукав обережно не в двері, а в кухонне вікно, слабко освітлене зсередини і наполовину завішене фіранкою. Стукав одним пальцем у шибку, але в загальній тиші звук виходив такий, що його, здавалось, аж на вулиці могли почути. Тим То він, не дочекавшись відгуку на перший стук, удруге постукав ще обережніше…

З-поза фіранки виглянула злякана жіноча голова: великі, круглі очі, гарні брови. Виглянула — й сховалась.

— „Мабуть, Гнатова жінка", — подумав, бо насправді ніколи Ганни Зворітьківни не знав, бачив тільки якось мигцем у церкві, зацікавившись тим, що до неї „ходив" Гнат.

Через хвилину над фіранкою з'явилась кучерява кучма Гнатової голови, теж не без обережности. Але світло з кухні падало на Василеве обличчя, і Гнат зразу ж. його впізнав. І його виразисте обличчя сказало зразу багато. Василь?! Звідки це він? І чи безпечно тепер його приймати? Такі — зрештою, передбачувані питання — Василь блискавично швидко прочитав у піднесених Гнатових бровах-п'явках, у напружених зморшках його вузького чола,

Але махнувши Василеві на привіт рукою, Гнат пішов йому відчиняти. Коли Василь, підійшов до дверей, за дверима зашаруділа Гнатова хода, і він відчинив двері. Тільки ж Гнат не пропустив зразу Василя до хати, а сам спочатку до нього вийшов. Потиснув щиро другові руку.

— Що? В тебе хтось є? — зрозумів Василь своєю напругою цей Гнатів вихід, а заразом зрадив і свою тривогу.

— Є.

У Гнатовому голосі нічого тривожного не було.

— Хто ж там у тебе?

— Не страшне для тебе… Але ти все таки приготуйся, бо це для тебе буде несподіванка.

— Ну, а хто ж? Бо я й не піду, як не скажеш… Чотирикутник світла з кухонного вікна трохи освітлював веранду, і в цьому сірявому світлі Василь побачив на виду в Гната усміх. Це його заспокоїло.

— Жінка… вірніш, дівчина. Ти ЇЇ знаєш. Ходім!

І потяг Василя за руку в хату. Василь подумав, що там Галина Сосипатрівна, — й не огинався. Тільки ж навіщо таке попередження, якщо Галина? Хіба через те, що вона була в червоних партизанах? Але ж і він, Василь, був тоді в тих „червоних"… Поки Гнат защіпав двері, Василь пристояв у темному коридорчику. Зайшли до кімнати, освітленої невеличкою гасовою лямпою, з закуреним склом. Лямпа стояла на круглому атолі посеред кімнати, але світла від її полум'яного язичка у формі серця було не так багато, щоб, увійшовши з темряви, зразу можна було добре роздивитись. Василь побачив тільки, що в кімнаті було дві жінки. Одна та, що її він бачив у вікні через фіранку, кругліоока й чорнобрива, а друга… та, що сиділа в притемненому кутку на канапі… Хто була та друга? Не Галина Сосипатрівна у всякому разі…

— Оце моя дружина, — підштовхнув Гнат веселенько Василя до жінок,

Василь подав механічно руку Гнатовій жінці (вона стояла ближче, з привітною усмішкою на обличчі), а поглядом уже тягся до тієї, що в кутку… Хто вона? Було щось знайоме в. пасмі русого волосся, видного на чолі з-під великої, чорної, як у черниці, хуртки, якою вона була запнута…

— …А це… з нею ти, напевно, знайомий…

— Оксана Харитонівна?!

Так, це була Оксана Штепенківна! Аж отак їм довелося після довгої розлуки зустрітися! Василь якось відрухово протер свої очі, не діймаючи їм віри. Аж отак їм довелося зустрітися… Підійшов до Оксани, що сиділа на своєму місці непорушно: її теж, либонь, приголомшила несподіванка. Тільки ж іще питання, яке було те приголомшення. У всякому разі Василь не відчув у її руці ніякої радости: рука була холодна і якось безвільно випала з його долоні. Та й він сам ані трохи не схвилювався, так ніби зустрів Галину Сосипатрівну чи якусь іншу, байдужу йому жінку. Навіть у їхніх поглядах світилася обопільна відчуженість. Усе те, що вони нарізно пережили під час їхньої розлуки, мабуть, таки поклало1 певну осугу на їхньому почутті, ба, може, й убило його зовсім…

— „То було давно, — здавалось, сказали їхні погляди, — як ми були ще нерозумними дітьми… то було дитяче"…

Коли після перших слів нещирого здивування усі перейшли до загальної розмови, Василь спостеріг в Оксани, в усій її поведінці й голосі, відтінок жалюгідности, якусь наче запобігливість перед господарями.

— „Мабуть, кається, що відмовила колись Гнатові, __

подумалось Василеві. — Була б оце жінкою вчителя, з якимсь матеріяльним забезпеченням1"…

І на виду Оксана була неначе прив'яла. В її очах не було й сліду від колишнього грайливого блиску, глузування й іронії, під очима були синюваті смужки. Чорна хустка робила її блідою, пристарювала. Та й у фігурі вона дуже, як на її вік, поповніла, наслідуючи матір, що була, як пригадував Василь, зовсім „пливка", обтяжена тілом.

З дальшої загальної розмови (Гнатова жінка не брала участи в ній, бо готувала в кухні вечерю) виявилось, що Оксанине становище було тепер не таке, щоб їй могло бути дуже весело. Вона залишилася сам, а, мати її, Агрипина Антонівна, вмерла. А дядина поїдом її їсть, хоче, щоб вона від них вибиралась. Каже, що то через них з матір'ю її син Мишко покинув батьків, пішов був спочатку до Махна, а потім подався аж до „білих" на Дін. А то ж носила шматок… Він утік би й тоді, якби вони з матір'ю не жили в них. Тепер їй би, Оксані б то, знайти десь на селі місце вчительки. І хоч вона прямо Гната про це не просила, але, очевидячки, й приїхала його спитати, чи не взяв би він її до своєї школи. На наступний, звичайно, рік, як вона скінчить на весні гімназію, восьму клясу її, з педагогічним ухилом.

Проте Гнат цю її думку вгадав сам, але, з властивою ¦йому „прямотою", сказав, що їй треба шукати працю подалі від с. Латаття, бо тут їй, дочці вбитого за „контрреволюцію" священика, не можна бути.

— Ти так думаєш? — перепитала з сумом Оксана. Та це було й без Гната ясно. Нова влада — запеклий ворог попів, як носіїв „опіуму для народу", а тим більше заплутаних у якихось зв'язках з „контрреволюцією". А хто там буде тепер; розбирати, були такі зв'язки в покійного о. Харитона чи ні! його вбили „червоні партизани" — і цього було досить!

Констатація такого становища завела їхню розмову в прикрий безвихід, а Василя примусила навіть почервоніти й „посоловіти" отим властивим йому „трагічним блиском" в очах. Він якось там був до цієї справи причетний!

Ситуацію врятувала вечеря, що ЇЇ подала господиня, — чай і яєшня. Гнат видобув десь із кутка пляшку „первака" і ним трохи підвеселив гостей. Не так, може, гостей, як самого себе, бо Оксана зовсім відмовилася пити. Василь теж тільки „спробував".

— А знаєш, Василю? — сказав Гнат після чарки. — Оксана тут оповідала нам, як вона була в Махна в полоні…

— В полоні?!

Та Оксана вдруге вже не захотіла оповідати. Сказала тільки, що її викрав був один матрос, а за те його сам „батько Махно" застрелив. На бенкеті…

— „Он воно як! — подумав Василь. — Навіть у руках у матросів побувала… бенкетувала"…

Хоч він і виразно збайдужів до Оксани, але ця звістка мов ножем його по живому тілу шеменула. Уявив собі, що після такої пригоди дівка, може, й… вінок свій загубила. Це остаточно обірвало щось у його серці… Мимоволі глянув Оксані ввічі, але її погляд був сіро-холодний, чужий.

Через те, що Оксана виразно не хотіла про свої пригоди говорити, розмова знов перейшла на загальну, переважно побутову тему. Говорили про звичайні тепер труднощі з харчами. Особливо важко було тим, що самі харчів не продукували, — вчителям, лікарям тощо. Потім перейшли до питання про нову владу, про ЇЇ заходи щодо „закріплення" її органів на місцях. Гнат розповів і про те, як його були мобілізували до бригади для такого закріплення, але він „захворів". І добре зробив, бо селяни, збунтувавшись, ту бригаду в Самарі потопили.

Села взагалі були ще в стані розбурханого неспокою, а серед того переважно політичного неспокою розпаношився й звичайний грабіжницький бандитизм. Бандити вибивали вночі вікна і вимагали грошей. Іноді всували в розбите вікно лопату і вимагали, щоб на неї клали гроші. Роблено це з таким розрахунком, щоб грабовані не знали, хто грабує. Отже, це могли бути й близькі сусіди. Через те в селянських хатах з'явилась новина, що нагадує щось середньовічне: залізні ґрати на вікнах ізсередини.

— Та й нам, би треба, Гнате, — обізвалась за ввесь час загальної розмови Гнатова жінка.

Вона сиділа, підперши щоку рукою, і мовчки слухала. її яскраву вроду псувала відсутність інтеліґентности, і це, мабуть, її й саму мучило та робило несміливою.

Гнат ніяк не відгукнувся на її заввагу — продовжував далі оповідати. Між іншим сказав, що їхній спільний товариш фельдшеренко Самсон Ліпшиць уже злякався можливости такого нападу і перебрався жити до міста, де, кажуть, став членом партії.

— Якої партії? — спитавсь Василь, незорієнтований у ситуації.

— Як якої? Тут може бути тільки одна — комуністична… Плутаються ще трохи українські „боротьбісти", але їм недовго животіти. Тенденція виразна: партія мусить бути одна…

Василь засидівся в Гната допізна, але з Оксаною сам-на-сам і словом не перекинувся. Так і пішов додому. (Оксана лишилася в Гната ночувати, їй було ніде більше).

На цю їхню поведінку не міг не звернути уваги й Гнат.

— Невже ви розбили глека? — спитавсь він здивовано, як вийшов із Василем надвір.

— Сам якось розбився, — відповів невиразно Василь, йому було прикро про це говорити.

— Отак пак! — щиро здивувався Гнат. — А наче ж так любились…

— Не всі тії вінчаються, що любляться та кохаються, — збув Василь приказкою з пісні цю розмову. — Ти краще порадь, як мені далі бути…

Але Василь та Оксана таки побрались. Це сталося само собою, незалежно від їхньої волі та почуттів.

З розпачу — що буде, те й буде! — Василь поїхав до „повітнаросвіти" в м. Самарчик і сказав, що хоче вчителювати. „Завповітваросвіти", український „боротьбіст", подививсь на юнака допитливим оком. Хто такий? Звідки?

З Павлоградської вчительської семінарії. Але бідний, не міг закінчити…

Політичні переконання? Був у повстанському загоні Молибоги, Ага, в Молибоги… Це добре. Дуже добре… Чи ви „боротьбіст", часом?

Ні, не „боротьбіст", але за „радянську" владу…

І Василя Роговевка послано вчителювати до с. Губинихи. Не тільки вчителювати, а й завідувати школою. Так він" злеґалізував своє існування. Мерщій похопився змандрувати з свого села, де дехто знав про його „петлюрівське" повстанство. І про свій успіх сказав тільки своєму другові Гнатові Кутькові. А від Гната про це довідалась Оксана Штепенко і, скінчивши на весні гімназію, попросилась до Василя на роботу. Бо знала, що тільки він подивиться крізь пальці на її попівське походження. Та ще, може, — така думка таки ворухнулась у неї нишком — і про свою колишню до неї любов, згадає…

І от: зима в глухому селі, а вони вдвох в одному будинку, мало не в однім мешканні. Зійдуться часом увечері хоч би в коридорі, посідають перед грубою. Василь відішле сторожа додому, а сам підкладає соломи в грубу. Надворі виє завирюха, вітер шарпає замерзлі шиби в одному кінці коридору й у другому, а в грубі гоготить полум'я, крізь дірки дверець дивляться вогневі очі і кидають гойдливе світло на схилену до цього гріва пару молодят, борються з темрявою в коридорі. Затишно й добре молодятам удвох. Зближала їх і сирітська доля (Василева мати була жива, але зосталась жити в своїй хаті).

Отож вони й поєднались. Незабаром Оксана й на дитину зайшла…

Але в Губинисі з'явився новий міліцонер. У червоному, як мак, кашкеті й у довгій шинелі кіннотника. Якось прийшов познайомитися з учителями — і… і Лука Нагаєнко пізнав свого земляка — „українця" Василя Роговенка. „Петлюрівця". Болюча була зустріч, і Лука тільки трохи посидів, відмовився навіть від чаю, що його подала була Оксана.

А через деякий час Василя Роговенка, активного „петлюрівського" повстанця, заарештувала ЧеКа, і більше свого чоловіка Оксана не бачила…

Отамана Горобця застрелили більшовики 1920 року під Могилевим над Дністром, як він їхав для зв'язку між урядом УНР і армією першого зимового походу. А отамана Кривошлика убив його власний джура, збунтувавшись разом з Волохом проти „українського" уряду і перекинувшись до більшовиків.

Таке зареєстрували про загибіль цих двох січеславців історики.

Загибіль Перемітька

Повість

ЧАСТИНА ПЕРША

Автобус гойднувся востаннє і спинився проти контрольної хвіртки заводу імени Г. Петровського. Перемітько підвівся, щоб виходити. Але поперед нього встав ще один пасажир, що сидів перед ним. Пасажир якось незграбно, вилазив з вузького сидіння, зачіпався там ногами, ціпком. Його широка, в чесучевому кітелі спина затулила вихід, і Перемітькові довелося чекати, поки той пройде у вузькі двері. На землі пасажир став так, наче ступнув однією ногою в скіпець: був кривий на одну ногу. Але, ступнувши так, він зразу ж оглянувся — і… стрівся з Перемітьком очима саме тоді, як той, перехилившись, виходив з автобуса. І вони обидва пізнали один одного. Тільки ж і в того, і в того на мить свинуло вагання — признаватись чи ні. А в Перемітька ще й тривога!

Це ж бо зустрілися випадково не так колишні товариші, як недавні вороги. Товаришами вони були до революції 1917 року, як училися в політехнічному інституті, а ворогами стали під час революції. Один з них, як українець, був у „петлюрівцях", а другий, „русак" — у червоній гвардії, і ото там здобувсь на каліцтво. А як переможцем вийшов „русак", а переможений українець, поселившись у чужому місті, приховував свій „злочин", то цьому останньому зустріч і була особливо прикра. Ба й небезпечна навіть. Адже „русак" міг тепер виявити його минуле, повідомити, куди слід про цього „петлюрівського отамана". Правда, тепер, за НЕПи, колишні події стали вже призабуватись потроху, та „русак", як людина партійна, ще міг йому пошкодити. Звідси й тривога в Перемітьковім погляді, що її й кривий, либонь, спостеріг.

Але слова мимохіть зірвалися обом із уст.

— Перемітько?

— Товариш Мітяєв?

І подали один одному руки.

— Ти… ви теж сюди? — кивнув Перемітько головою в бік заводу.

— Так… Я тут почав працювати.

— О, то ми будемо разом…

Мітяєв спинився, вийняв цигарки і запропонував Перемітькові. Але той відмовився: не курив.

Пішли до контрольної хвіртки: Мітяєв — своєю нерівною ходою, ступав ритмічно у скіпці, коливався, натягаючи важким тілом на короткий ціпок, Перемітько мимоволі запобігливо (таки так!) придержував ходу, щоб тому… догодити. Стрункий і вродливий, він просто жалюгідно тупцявся біля каліки Мітяєва.

Мітяєв сказав, що він ще тільки знайомиться з виробництвом, бо тільки два дні, як його настановлено на директора. Нарком Важпрому особисто телеграфував йому…

Директором?! Той, хто все знає про його минуле, буде його начальником! Ця новина просто приголомшила Перемітька. Не знав, на яку ступити, яким тоном говорити. Голос його раптом цілком утратив той відтінок баска, що до нього він сам з приємністю часом прислухався, бо вважав, що басок надавав йому більшої „солідносте". Вийняв, збентежений, хустку, щоб витерти пітне чи то від спеки, чи то від… пригоди обличчя. Не тільки обличчя, а й шию та груди попід розхрістаною сорочкою, що неприємне липла до тіла.

Спека бо, справді, була немилосердна. Високе літнє сонце порозпікало геть чисто все: пісок під ногами, асфальт стежки-доріжки, що став м'який, як віск, жужелевий паркан, залізну ручку хвіртки. А з заводського подвір'я, як з величезної печі, поосто било нагрітим! повітрям, газами, димом, пилом. Дихати було важко.

Спеку-духоту відчував і Мітяєві. Може, ще більше, як Перемітько, бо був важкий, огрядний. Піт великими краплями рябів на його округло-широкому, безбровому виду, на кирпатому носі, його маленькі сірі очі аж плавали в тому поту, як скалки зеленої оливи. І в тих очах нічого, крім страждання від спеки, не можна було добачити. У всякому разі ніякої ворожосте до себе Перемітько в тих очах досі не спостеріг. Ба навіть міг би сказати, що в них світилася розм'якшена, розтоплена спекою добрість.

— Це добре… дуже добре, — сказав Перемітько.

— Що саме? — не добрав зразу Мітяєв, не добрав чи не розчув, бо саме в цю мить загув заводський гудок, туго й потужно з близької відстані. Перемітько переждав, поки той гуд обірветься (а він обірвався густим басом-відлунком, що розійшовся на всю околицю), тоді сказав:

— Що ви будете в нас директором… Для такого великого підприємства потрібен добрий керівник…

Обидва вже рішуче перейшли на „ви", ніби цим перекреслили колишнє шкільне товаришування.

Перемітько силкувався говорити баском, по-діловому, зле виходив жалюгідний „рабський" голос. Аж він зубами з досади на самого себе скри'пнув. Чи він часом не перебільшує небезаеки?

Вони пройшли в контрольну хвіртку. Сторож улесливо привітався до „товариша директора", та той тільки кивнув недбало головою. Але ж ізнов таки, мабуть, не з пихи, а від спеки.

Прямо від контрольної ішов місток-естакада, що спиналась на високих „журавлиних" ногах над широким заводським подвір'ям. Подвір'я те було списане блискучими парами рейок, а понад краями геть зашеретоване довгими валками вагонів та плятформі з іржаво-червоною рудою, з купами скалок із чорноблискучого сонця-антрациту, з усякою мертвою каліччю — залізною ла'манню для мартенів. Попід самим містком пробігали раз-у-раз жваві паротяжики, бадьоро погукуналп своїми тоненькими свистками, перетягали тії валки, як разки намиста з місця на місце, робили якийсь там лад у тому безладді.

Естакада вела в напрямі до гігантської колони домен, до величезних глеків-газосховищ (кавперів), що їх попереплітали рукава рур, як ліяни в тропічному лісі переплітають стовбури дерев.

Ще здаля було чути й відно, як там усе шипіло, гуло, дзенькало, закутувалося парою й димюм.

Не дійшовши до краю містка, Мітяєв пошкандибав бічними сходами до головної контори. Але, прощаючись, запросив Перемітька до себе додому, сказав, що буде чекати.

— Заходьте якнебудь! Я живу на Чечелівці… тут ось недалечко… І сказав адресу.

Заходити? Але ж тоді можуть виникнути спогади! Будь-яка дурниця може викликати розмову про його „злочин", про його участь у протирадянській боротьбі. Це поста: вило Перемітька в найскрутніше становище. Краще б вони були „шапково" знайомі: випадково б зустрічалися, віталися й розходилися. І Мітяєв, може б, не згадував нічого. А так: піти — біда і не піти — лихо. Як не піти, він може образитись. Може навіть добачити в цьому продовження колишньої до нього ворожосте.

Голова Перемітькові розламувалась. І з такою головою він спустився в саму гущу заводського двиготу-шуму. Але цей шум, усе це пекло металу, вогню, киптяви тепер були далекі від нього, чужі. Він, здавалась, нічого не бачив, не чув, заглиблений у свої переживання.

— О! Та це ж Павло Петрович! Чого ви такий набурмосений?

Перед ним стояла, з якимись паперами в руках, Любина Загребельна. Ішла з головної контори до цехової і на нього нахопилась. Смагляве її обличчя, чорні дугасті брови, веселі віясті очі грали радістю дівочої вроди. З-під злегка пофарбованих губів блискали білі зуби, засвічуючи чарівним усміхом смаглявість її цери.

Притулилась жартівливо до його ліктя, зазирнула в вічі.

— Чого ви, кажу, такий? Скривились, як середа на п'ятницю…

— Хіба?

— Авжеж. Ось гляньте на себе!

Вона швиденько вийняла з своєї торбинки дзеркальце і піднесла йому до очей. Перемітько неуважно глянув: справді, вираз його обличчя був не дуже веселий, брови зломились гачками біля перенісся, зробивши прикру зморшку, губи гірко скривились, навіть чорненькі „англійські" вусики не прикрашували їх. Наче щось кисле з'їв…

— Ну, як? Дуже гарний? Настовбурчився, як ґава на

вітер.

А грайливо-усміхнені очі — чорно-блискучі грудочки антрациту — казали щось зовсім-зовсім інше, що й оті нахмурені чорні брови, і трикутничок „англійських" вусиків, і ота трохи закопилена губа, і басок (басок знову бринів нормально) їм, тим очам, дуже до вподоби, і що саме власниця їх, Любина б то Загребельна, залюбки пригорнулась би до нього не тільки жартома.

— Голова трохи болить, — мовив Перемітько. — Від спеки, мабуть…

І він узявся рукою за чоло.

— Болить? — скинулась дівчина стривожено. — Та ви й зблідли трохи…

Зняла з чола його руку, а натомість приклала свою. Війнула в обличчя напахченим рукавом батистової блюзочки.

— Ви маєте пал, — сказала. — Мусите завтра ввечері прийти до нас, щоб я зяала, чи здорові. Добре?

Перемітько сказав, що прийде.

— Отже, до завтра! А тепер біжу, бо ніколи… Дивіться ж, прийдіть!

І вона вітряно майнула, лишивши в Перемітькових очах розкрилля своїх брів, „антрацитову" гру очей, а в вухах —

співучий, милий голос.

Еге, це була дівчина, що вносила багато в його життя, що про неї він таки частенько мріяв, дарма що ще й найміен-шим натяком не дав їй цього на розум. Та й уся родина Загребельних була йому приємна — старенький симпатичний батько, старий мануйлівський „просвітянин", господарна мати, трохи, правда, гостра на язик, ну, й вона сама, Любина. Він у них часто бував, і вони вже, либонь, уважали його за свого, трохи чи не за… майбутнього зятя.

Зустріч з Любиною трохи Перемітька заспокоїла, і він уже спокійніше пішов до свого сталетарного цеху. Пройшовши хмару пари, що шипіла біля поблизької домни, він переступив піщаний рівчак, що ним доменники випускали готовий чавун, ширяли важкими жердинами в домну, і звідти лилося вогненне течиво. Гарячий струмінь витопленого чавуну гадом звивався в своєму річищі і тік до виливниць. Спалював усе, що траплялось на його шляху, спраді, як той гад, сичав.

А згори пекло сонце, влучаючи промінням:, як пострілами, в високі верхи домен, в голови людям, позакривані ши-роковухими брилями, що звисали аж на плечі.

З доменного цеху Перемітько перейшов до мартенівг ського, а там на нього ще дужче вдарило духотою, мартенівські печі засвітили відьомськими очима спостережних віконець. Похопився проскочити здлізною драбиною-верандою повз одну з них, гарячу, як пекло, і опинився в своєму цеху. Високий, укритий десь угорі прозорими шибами, цех двигтів, дзеленчав, схитувався від руху попід стелею зводів, що розносили в повітрі важкі виливки чавуну, брали з плят-форм і переносили до грушоподібних конверторів.

Але сонця тут уже не було, тут сяяли свої власні вогні. Саме, коли Перемітько прийшов, один з конверторів перевернувся, і з його горда полився протуберанець розтопленої сталі. Ціла іскряна завирюха розліталася в повітрі.

Незабаром Перемітько пірнув у звичну роботу своєї переміни і, здавалося, зовсім заспокоївся після зустрічі з Мітяєвим.

— „Може, він мене й не займе, — подумалось йому, — бо запросив же до себе…"

Увечері наступного дня (була субота) Перемітько поїхав до Загребельних.

Загребельні жили на лівому боці Дніпра, на Воронцівці, у куті між двома рукавами соші, що спускалася з високої спини двоповерхового мосту через Дніпро. Один рукав тієї соші йшов прямо понад залізничим висипом, а другий завертав праворуч (як дивитися з мосту) вздовж Дніпрового берега. Від лівого рукава відокремлювався ще один відгілок і зникав у вікні тунелю під залізничим висипом. Цей відгілок вів до амурських заводів, що чорними, закуреними корпусами й шпичаками димарів зводилися зразу ж за висипом.

Соша спускала з мосту й виносила на міст безкраї валки селянських возів, що їхали на базар та з базару, міських бендюгів, високоресорних каруц. А все це рухалося з оглушливою від мостинцю цокотнявою, з трахкотом-гуркотом, з дзенькотом заліза. Вряди-годи поміж цією дрібнотою посувалися ваговози, як якісь бронтозаври серед дрібнішого звіриного істоівпу. Заводи за залізничим висипом теж ніколи не спиняли свого приглушеного двиготу-шуму. Час від часу це одноманітне звукове тло протинали гармидером-вітром поїзди — пролітали високим висипом, як страхітливі привиди, особливо вночі, з вогнями й іскрами. І вже зовсім стирав з лиця землі це дрібне жебоніння, брязкотіння й гуркіт заводський гудок, що видирався з якоїх там горлянки о шостій годині вранці та о третій удень, видирався низьким рипом, а потім широко розходився понад будівлями, понад Дніпром і йшов кудись у степ Лівобережжя.

Але Воронцівка сховалась у свої густі садочки і, здавалось, не чула цієї тарахко'тняви, скреготу, гудків, свистів, не бачила нахмурених, задимлених заводів, що звішували над нею важкі гриви свого диму. Вона переходила далі навіть у дружну зграйку справжніх селянських хат с. Мануйлівки, на всю Україну відомої своєю українською національною свідок містю та колишньою „Просвітою". Будинок цієї „Просвіти" ще й тепер стояв на протилежному кінці цієї соломоверхої оази серед фабрично-заводських споруд Амура й Нижньодніпровського, стояв над тим рукавом соші, що, відокремившись біля мосту, завертав потім на схід до м. Самарчика.

Щоб добутись на подвір'я Загребельних, Перемітько мусив поклацати важким залізним язиком-клямкою біля високої, зеленою фарбою пофарбованої хвіртки, що разом із таким же високим і зеленим парканом затуляла подвір'я від вулиці. Це подвір'я й чепурний, кубічної форми домик під залізом, пофарбованим уже червоною фарбою, були неприступні для сторонніх, як якийсь середньовічний за'мок. А для більшого постраху на хвіртці ще була намальована й люто-вишкірена собача морда з перестережливим написом: „У дворі злий собака".

Клацання важкої клямки в глухому завулку було чутніше за віддалений по-вечірньому приглушений двигіт амурських заводів та проріджену вже цокотняву соші. Здавалось, усі пожильці сусідніх домиків виглянуть здивовано на це клацання з вікон. Скажуть або подумають: „Що таке? Звідки таке порушення вечірнього спокою й спочинку?"

Але цього не сталось. Усі домики, обабіч Загребельних і навпроти, через вулицю, були мовчазно-замкнені в собі, а залізні прогоничі міцно притискали віконниці на вікнах.

Тільки через деякий час на подвр'ї в Загребельних загавкав собака, і загавкав не тому, либонь, що був злий, як про це написано на хвіртці, а тому, що його тим клацанням! розбудили. Бо гавкав він сонно і більше, мабуть, оглядався на господарів, давав їм знати, аніж лякав „ворога", що добивався так пізно до їхньої фортеці. Незабаром після цього у дворі почулася хода старого Загребельного. Якусь хвилину старий торгав дрючком-засувом, а тоді відчинив хвіртку, придивився в сутінях до спричинника „шуму".

— А! — щиро зрадів гостеві. — Це ви, Павле Петровичу? Заходьте, заходьте…

І він, подавши Перемітькові руку, пропустив його повз себе на подвір'я, а сам знов зачинив хвіртку, засунув ізсередини дрючком. Низенький, сивенький (але кошлаті темні брови), з невеличкими „українськими" вусами, в жовтому плюшевому піджачку, з вишиваним коміром сорочки, він, бачилось, був живим утіленням спокою в цьому невеличкому дворику. Перемітько не так міг у сутінях роздивитись на ці „деталі", як просто знав „напам'ять" його образ. І така „гармонія" двору й господаря була йому дуже до мислі. Подобався йому й увесь цей затишок — спокійний куточок серед гуркітливого фабрично-заводського міста.

Гукнувши на собаку, що стояв, прив'язаний, біля своєї буди і вже зовсім мирно погавкував, господар повів гостя не до хати, а в садочок. Увесь бо цей невеличкий дворик, чотирикутник, стиснутий між сусідніми дворами, був виповнений гущавиною з вишень, слив, морель та бузку (бузок попід парканами як заслона від сусідів). У цьому садочку, проти хатнього ґанку, стояв круглий дощаний столик на одній нозі, як гриб-велетень, що виріс у холодку. Біля цього столика вся родина Загребських літнього часу здебільшого й перебувала. Тут снідали й вечеряли, тут і працювали: стария, що працював на залізниці рахівникоі", рахував євої рахунки, як брав роботу додому, або читав газету, стара господиня шила чи плела, Любика теж звичайно була чимсь зайнята. Навіть гостей, якщо це були такі „свої люди", як Перемітько, приймали тут таки.

— Сідайте ж! — указав господар гостеві на лавку, й собі сідаючи. — А я оце в которий уже раз переглядаю стару „Раду".

— Яку „Раду"? — спитав Перемітько, сівши.

— Та Чикаленкову ж газету… що Чикаленко видавав 1906–1914 роками. Ось цю…

Він поклав руку на розгорнутий річник, оправлений з любов'ю в тверді палітурки.

— Культурна була газета, — повів далі старий. — Після неї вже такої не було в нас… хібащо „Нова Рада", що її видавали 1917 року, та й то вже не те.

— А за революції були ще такі добрі газети, як „Народня воля", „Робітнича газета", — згадав Перемітько.

— Е, — махнув рукою старий, — куди їм до „Ради"! Бо хто в них писав? Якісь жевжики! А в „Раді" ж писали такі, як Сергій Єфремов, Андрій Ніковський… підписувався „Василько". Ці люди знали, що' писати і як писати… Ось наприклад…

Він виїняв з нагрудної кишені піджака окуляри, наклав їх на носа, начепивши навушники на вуха, і взяв перегортати річник, щоб знайти якусь там статтю, але вже було так темно, що ні'як було читати, — і він махнув рукою.

— Е, вже не видно… Я вам якось покажу, як Єфремов писав…

У садочку вже не можна було розрізнити окремих дерев, усе зливалося в суцільну гущу від того присмерку, що позастрявав між гіллям, у кущах, попід парканами. І в цьому присмерку дедалі настирливіші ставали комарі, що, дзизкаючи, нападали на розмовників, і тим доводилося раз-у-раз відмахуватися від нахаб. Десь під ґанком сюрчав невтомний цвіркун — на посуху, либонь.

Відвівши очі від газети і знявши з носа окуляри, старий Загребельний узяв розповідати про 1905-ий і наступні після нього роки, коли вони (їхнє покоління) заходилися були біля „української" роботи і в Києві, і тут, у Січеславі. А в Мануйлівці вони збудували будинок „Просвіти". Найбільше клопотались, крім нього, ще Микола Ємець, брати Сторублі, родина Чорнот, Ларин…

Для Перемітька це все не було за новину, але старий любив це згадувати.

— Я ж, можна сказати, трохи чи не кожен цвях власними руками в тій „Просвіті" забивав… А тепер там клюб якийсь, босота з Сахалину посіла, — закінчив сумно. — Я, знаєте, й проходити там не можу, так боляче. Боляче, що в нашому доімі, в українському стилі збудованому… Ви ж бачили там вікна? Лутки вгорі на ріжках позрізувані… І отам тепер тільки кацапську мову й чутно… Пізніше Ємець, що оженився з дочкою місцевого поміщика Бикова…Биков був українець, хоч і з російським прізвищем, навіть вірші українські писав… Ємець збудував собі в цьому стилі триповерховий будинок, вікнами на Дніпро. Може, бачили, як проходили отам сошею? — махнув він рукою назад себе. — Ще більший і кращий дім у цьому стилі збудував у Січеславі на Катерининському проспекті Хрінників, український мільйонер…

На ґанок вийшла старіа Заігребельна.

— 3 ким то ти, Миколо, гомониш? — спитала чоловіка.

— А вгадай…

Господиня зійшла з ґанку і ще здаля впізнала Перемітька.

— А, бач, хто! — озвалася привітно. — Добрий вечір!

Це була жінка на літі вже, але ще бадьора й діяльно-рухлива. Перемітько знав — ніколи вона не сиділа без діла, все щось робила по господарству, а як був голод 1922 року, їздила по хліб на Полтавщину, міняла там одяг і привозила не тільки для своєї родини, а й продавала на базарі. Уміла й язиком орудувати, і Перемітько, правду кажучи, ЇЇ побоювався, у всякому разі був обережний у мові, як говорив з нею.

Була огрядніша за свюго чоловіка, верховодила в хаті, але й не переступала межі: знала, де спинитись, коли треба було не вронити гідности й поваги всіма шанованого Миколи Лавроновича.

Любина вдалася в батька — не в неї, і зовнішніми рисами (чорняво-смаглява), і вдачею.

Перемітько похопився підвестися господині назустріч і щиро потиснув їй руку.

— Та чого ж ви сидите потемки? — звернулась вона до чоловіка. — Я скажу Любині, щоб винесла світло.

І пішла назад до хати.

— Але не забувайте, Миколо Лавроновичу, того, що зробило й наше покоління під час останньої революції, — мовив Перемітько. — Ми ж створили були навіть українську державу. І хоч вона не встояла, але ще й досі дещо залишилося від неї — школи, театри, взагалі українізація…

Старий махнув зневажливо рукою.

— Ет, які це школи! В них же й аакону Божого не вчать. А що по-українському вчаться тепер і жиденята, так Україні від того ніякісінької користи. Ото тільки, що автокефальна церква ще є…

З хати вийшла Любина з засвіченим гасником у руках. У червоній повнорукавій сукні, вибраній ради вечора (знала, що їй, чорнявій, личить червоне), струнка й висока, з пишною чорною косою, вона помазалась Перемітькові просто чарівною. Ішла східцями вниз, дивлячись під ноги, щоб не спотикнутись, і тримаючи високо в руці гасник „Чудо". Як символічна постать євангельської діви з світильником.

— Чому ж ти, татку, не сказав, що Павло Пертович прийшов? — загомоніла, зблизившись до батька й гостя. — Ох, непоправний наш татко!..

Поставила гасника на столик. Привіталась. Сіла на лавку поряд із батьком проти Перемітька. Очі їй блищали від світла, дугасті брови невідбивно чарували. Знати було, що вона гостеві рада якнайдужче, рада, що він прийшов, як при-обіцяв був. Поправила машинально сукню на грудях, торкнулась рукою до коси, щось там теж, либонь, поправляючи, — а закоханий погляд усе на ньому, на цьому красневі-інженерові…

— А ми тут з Миколою Лавроновичем сперечаємось про їхні й наші здобутки, — сказав Перемітько, продовжуючи перервану її приходом розмову, — здобутки їхнього й нашого покоління. Микола Лавронович каже, що вони краще працювали…

— Краще — не краще, — озвався Загребельний, — а якби не наша робота, то й ви б нічого не зробили.

— Цього не можна заперечувати. Історичні заслуги вашого покоління безсумнівні. Але ваша робота була переважно культурницька, а ми вперше висунули на передній плян політичну справу.

— Ти, татку, й інші такі, як ти, — докинула від себе й Любина, з явним заміром підтримати Перемітька, — ще й тепер дуже однобокі. Ви майже нічим, крім автокефальної церкви, не цікавитесь.

— Бо й нічим більше цікавитись…

І Загребельний перейшов на свою улюблену тему — церковну. Розповів про найновішу подію — як на Амурі, просто в церкві побилися попи — „слов'янський" з „українським", побилися за чергу, коли котрий мав правити в церкві. Тепер мають перегородити ту церкву на дві половини, щоб можна було одночасно правити тому й тому. Сказав також, що незабаром1 до Січеслава й Мануйлівки має прибути митрополит Василь Липківський, і йому самому, як голові мануйлівської церковної ради, буде багато діла…

Мати покликала Любину до хати, вона швиденько побігла й винесла шумливий самовар, що світив у темряві вінчиком вогню внизу. Перемітько кинувся був їй допомагати. але незручно було: ніяк було передати гарячий самовар, несучи, із рук п пуки. Любина поставила самовар на столик. Стара Загребельніа винесла на таці склянки, цукор та вергуни і заходилась наливати чай. Дочка їй допомагала.

— О, я ваші вергуни знаю, — хвалив Перемітько: — нарікати ніколи не доводиться, ви їх умієте пекти.

— Та як є з чого…

— Взагалі жити вже можна, — казав Перемітько далі. — НЕП-а дала розвиток, торгуємо з іншими драїнами, зокрема з Західньою Европою. Якби більшовики й спочатку були такі, то, може, й громадянська війна не була б така жорстока.

Правда, у нас ще національне питання ускладнило події. Але вони й у цьому питанні пішли на поступки… І хто-зна, чи не вийде й Україна таким робом на рівну дорогу…

Довго так гомоніли. По-сімейному, ідилічно. Довкола було вже зовсім тихо. Тільки зрідка погукували десь паротяги та глухо дуднів найближчий до Воронцівки завод. Угорі вже світило зорями нічне небо, але зоряні блимки не досягали до землі: на землі все було залите темрявою, подвір'я Загребельних — також. Тільки там, де сиділи Загребельні з своїм гостем, було ясно від гасника, оточеного німбомі з нічних метеликів. Комарі теж давалися в; знаки, дзизкали й шпигали як не в вухо, так у щоку. Один раз у це спокійне освітлення звідкілясь із темряви, як метеор із міжзоряного простору, з загрозливим гудом1 улетів жук, упав на столик, а потім став; незграбно повертатись, нахмурений, суворий, роззираючись у чужому світі…

Старий Загребельний мовчки, між слуханням розмови, згорнув його долонею додолу.

„Ідилія" була така, що аж не вірилось, що тільки декілька років тому тут, на Амурі й Воронцівці, гасав із своїми бандами „батько Махно", а пізніше лютувала більшовицька „чрезвичайка", розстрілюючи переважно місцевих „українців", мануйлівських селян та робітників.

Ця ідилія ще збільшилась, як Любина винесла гітару і заграла-забумкала, приспівуючи „В чарах кохання моє дівування". Перемітько теж грав і співав, і Любина незабаром передала гітару йому. Він заграв „Взяв би я бандуру", і його приємний басок, з нахилом шиї, як у молодою бичка, загув у нічній тиші.

Стара Загребельна сиділа, підперши щоку рукою, і тільки час від часу зідхала: згадувала, мабуть, „літа молодії", так, як утій пісні співають — „Із-за гори кам'яної голуби літають". Старий Загребельний теж примовк, уже навіть нишком куняючи.

Було вже пізно, коли Перемітько згадав, що треба йти додому. Йому не хотілося кидати приязної атмосфери цієї родини, що в ній він, справді, почував себе, як дома. Але треба було йти…

Любина сказала, що проведе його до автобуса.

— Бо ви ж, мабуть, боїтеся йти поночі, — посміхнулась.

Вийшли за ворота, у згуслу темряву тихої вулички. Але з цієї вулички було видно у дальшій перспективі гірлянди вогнів, що обвішували вигнуту дугою спину мосту над Дніпром. Тільки ж світло тих далеких вогнів не досягало до темних вуличок Воронцівки, не порушувало їхньої темряви й затишку, так само як ніщо не порушувало й приглушеного двиготу амурських заводів, нечутного через його постійн'сть.

Перемітько взяв Любину під руку, стиснув також її зап'ясток. Відчув, як дівчина стенулась усім1 тілом від цього дотику, а потім віддано притиснулась до його ліктя, інтимно притулилась.

Перемітько теж перейнявся цим настроєм. „Вона мене любить", подумав*. — Може, вже тепер сказати? Сказати все.

А вголос промовив:

— Чудова ніч! Правда?

І з досадою подумав: „Фу, ти чорт! Як я безглуздо починаю!"

— Чудова, — відгукнулась потиху Любина. — Тихо Так… гарно…

— Такої ночі приємно бути вдвох, — мовив далі Перемітько. — Отак би й не розходитися всю ніч…

— Із ким? — підвела Любина очі й глянула знизу вгору (була нижча за нього), піймала його погляд, скористувавшися слабким світлом ліхтарика над числом того домика, що повз нього вони проходили, — залила відерцем солодкого щастя всю його істоту.

— Із дівчиною, звичайно.

— З якою дівчиною?

їхня давня звичка розмовляти жартом не дозволяла їм перейти на поважний тон. Перемітько силкувався подолати цю перешкоду, але марно.

— Ну, хоч би з такою, як… ви…

— А яка ж я? — Чорнява…

Він злостився на самого себе, відчуваючи, що говорить і далі жартомі, але позбутися цього тону ніяк не міг.

— …Чорнява… Очі — як дві грудочки антрациту… Дугасті брови… Струнка й гарна… особливо в червоній сукні…

— А чи така дівчина, як ви оце описали, може вам подобатись?

— „Та ми й далі жартуємо!" — кипів Перемітько.

— Га? — допоминалась Любина.

Але вони вийшли вже на сошу, до автобусної зупинки, і, на нещастя, до зупинки якраз зближався жовтий, як кана-рик, автобус, несучи на чолі вогняні очі.

— Чому ж ви не відповідаєте? Чи подобається вам така дівчина, як я?

Та Перемітькові ніяк уже було відповідати: це міг бути останній автобус, — отже, він повинен був їхати. І він похопився потиснути дівчині обидві руки, майже обійняв її, прощаючись.

Автобус спинився під світляним парасолем самотнього в цьому місці ліхтаря, чекаючи на пасажирів. Перемітько вскочив у відчинені двері.

Коли автобус рушив, він, оглянувшись, побачив самотню під світляним парасолем постать, що стояла край соші і дивилася вслід автобусові, що віддалявся від неї. Постать закоханої туги.

Проблема, що її поставив своїм; запрошенням Мітяєв, свердельцем увірчувалася Перемітькові в мозок: іти — не йти, іти — не йти… Чи, може, й геть з цього міста змандрувати? Але куди й як? Треба ж формально звільнитися, щоб одержати відповідні документи! А це ж може Мітяєва насторожити, знов викликати в нього трохи, очевидячки, призабуте почуття ворожости…

Іти чи не йти? Намагався покищо не попадатись Мітяєву на очі, свідомо не заходив до головної контори без неминучої потреби. Аж Любина Загребельна звернула на це увагу.

— Ви так рідко до нас тепер заходите, — глянула йому допитливо в вічі, як він якось мусив був на хвилину туди заскочити. І в тоні її голосу можна було спіймати ще й тривогу, чи не її він, часом, обминає.

Підкреслено-щирим потиском руки й поглядом похопився її заспокоїти.

Іти чи не йти? Нарешті вирішив таки піти. Піти — й приятелюванням спаралізувати будь-яку можливість ворожих дій з боку Мітяєва. Краще наступати, як відступати! Безперечно, краще! У цім: приятелюванні буде його рятунок! Та й відносини ж у новому суспільстві складалися, либонь, так, щоб забувати, а не роз'ятрювати прикрощі колишнього.

І от одного „вихідного дня" він поніс оте рішуче „йти" на Чечелівку, в новий виселок, де жив Мітяєв. Поїхав із своєї „Соборної гори" трамваєм, що йшов Пушкінським проспектом*.

Виселок ім. Леніна збудувала нова влада, щоб показати, що вона дбає про робітників, про їхній добробут. Виселок, з його картато-розплянованими вулицями, скидався на велику шахівницю, і малі, одноповерхові будиночки теж були такі, як шахи, і їх, здавалось, теж можна було пересувати по тій шахівниці. Будиночки чепурні й білі, білими картками дахівки повкривані, аж сміялися проти чистого неба. А від вулиць їх відгороджували біленькі невисокі штахетики, за тими штахетиками не при одному будиночку рябіли й різнокольорові гурточки квітів: чорнобривці, айстри, красоля тощо. Руїни й страхіття громадянської війни відійшли й звідси далеко вже… Вулиці були замощені свіжим, новонаколо-тим, ще неошліфованим на гострих зламах камінням. З-поміж того каміння подекуди вилазили кущики якоїсь там степової трави, бо виселок побудовано на свіжому чорноземі правою берега, і його, того чорнозему, родючість ще, бачилось, ладна була скинути з себе це кам'яне насильство над нею — мостинець. На незамощених іще стежках понад домиками густою повстю слався спориш, крізь штахети стриміли стрілки пирію, а подекуди яскріли й ніжно-блакитні квіти-очі петрового батога, біліли ріденькі зірочки степової ромашки, наївні степові квіти! Вони ще думали зберегтися в цьому загарбницькому засягу кам'яного міста… У всякому разі ще тішили око хоч би й такому відвідувачеві виселка, як Перемітько.

Взагалі тут, нагорі, виразно відчувався ще подих степового простору. Враження простору збільшувало ще й те, що з цієї гори було видно далеку смугу Дніпра, повінь мерехтливого скла, що відсвічув; ало всю красу тихого літнього дня, яскріло під сонцем; було видно далечінь низького лівого берега, з фабричними димарями Амура й Нижньодніпровського, що здавалися здаля повтикуваними поміж нижчими будівлями сірниками. Серпанок далечіні наче висів на тих димариках, морщачись маленькими смужками диму, що йшов із них.

В одному з чепурненьких нових будиночків цього виселку жив Мітяєв, Сисой Мітяєв, як згадав аж тепер його ім'я Перемітько. Мавши точну адресу, Перемітько досить скоро знайшов той будиночок. З цікавістю обкинув поглядом усе „господарство": такі ж біленькі, як і біля інших будиночків, штахети, а за ними — веселі хмаринки різнокольорових квітів, у вікнах, ізсередини, мереживні Гардини, з якимись там хатніми квітами між ними й шибками.

— Хто ж це порядкує? — подумав Перемітько. — Чи, може, він оженився вже?

І чоловічий інстинкт наче підсмикнув його вгору — підготував до зустрічі з жінкою. А руки мимоволі поправили кашкет. Перемітько зійшов на низький ґанок і подзвонив. Тихо. Подзвонив удруге.

За дверима зашаруділа чиясь хода, потім цокнув якийсь там засувок, і одна дверина відчинилась. У сінцях стояла… молода дівчина. Не така, як він сподівався… Трохи начебто не до пари Сисоєві. У всій тендітній постаті цього дівчати, в тоненькій шийці й ніжному личку було щось від маленького курчатка… рябенького. Саме так: рябенького. Бо напру-жено-уважний прихідько спостеріг обабіч перенісся ніжне ластовиннячко. А очі швидше сріблясті, ніж блакитні, бровенята — дві м'якенькі пір'їнки. І тії брови-пір'їнки здивовано скинулись, як їх носійка уздріла чужого — не свого. Чужого, але, безперечно, цікавого — молодого, стрункого, в рівно випрасуваних штанях і легкім піджаку, в інженерському кашкеті; чорні жучки англійських вусиків підкреслювали вроду його обличчя. Навіть легка рожевість виступила на ніжній шкірі її щічок. її майже дитячі губи нешвидко розтулились, відкривши рівні білі зубки, як вона сказала, що її брата нема дома.

Отже, це була сестра Мітяєва! І то вона могла в цій хаті „господарювати"! Перемітько спостеріг тепер навіть щось спільне в очах із братом. Тільки в очах та ще, може, в „білявості" обох, але не більше: молода дівоча врода сестри не могла йти ні в яке порівняння з огрядністю багато старшого брата. Свіжа, щойно розквітла квітка і перестиглий жовтяк-гарбуз. Перемітько подумав, що ця дівчина могла б йому навіть уподобатись… Уподобатись? А чому б і ні? І в голові цього двадцятивосьмирічного парубка миттю наклюнулась думка використати нововідкритий факт для свого „наступу"

— здобути прихильність цієї дівчини. Він бо знав побутовий „закон": здобути прихильність жінки в домі — значить, здо»-бути дім.

З такою „задньою думкою" Перемітько попросив дозволу зайти до хати, щоб написати Мітяєву записку.

— Будь ласка, — сказала дівчина і стала набік, пропускаючи гостя повз себе в хату.

Вона говорила досить правильною українською мовою,

— не так, як Сисой.

У сінцях Перемітько потиснув дівчині руку.

— Будьмо знайомі! — сказав. — Я шкільний товариш вашого брата, теж працюю в заводі Петровського…

В хаті, як і можна було сподіватись, аж лисніла не так, може, охайність, як свіжість нового мешкання.

Новий поміст ще душив свіжою (жовтою) фарбою, на якій, здавалось, не було ще й найменшої дряпинки І його, той поміст, перехрещували новенькі „доріжки". На тих „доріжках" лежали ясні світляні мережива, просвічувані крізь ґардини. Взагалі в світлиці було повно радісного літньою сонця, і світляні „зайчики" золотіли навіть на стінах, обклеєних ясно-сірими смугнастими шпалерами. З світлиці були двері на веранду, вони стояли навстяж, і там видно було приємний холодок під аеленим запиналом плюща та кручених паничів.

— Чи дозволите біля оцього столика? — спитався Перемітько, показавши поглядом на круглий стіл, що стояв посеред світлиці.

— Будь ласка…

Перемітько сів на стільця край того столу, вийняв з нагрудної кишеньки олівця, а з бічної — записника, видер звідти аркушик і написав:

— „Був у Вас і, на жаль, не застав Вас дома. Прийду іншим разом. Привіт! Перемітько."

Коли він писав, у хаті було зовсім тихо. Тільки десь на шибці, за Гардиною дзизкала з сліпою упертістю велика, не хатня муха, — билася розпачливо, не розуміючи прозорої перешкоди на шляху ЇЇ летіння в широкий простір. Але ця мушина трагедія присутнім у світлиці людям не здавалася трагедією, — навпаки, її дзизкання підкреслювало тишу й затишок світлиці. Ще більше підкреслював цей ідилічний спокій великий на стіні годинник, розмірено цокаючи й похитуючи вагалом.

„Цоки-цок… цоки-цок!" — годинник нагадував, що час навіть у такій тиші не стоїть — іде. І він, годинник би то, казав Перемітькові, що той, написавши свою коротеньку записочку, мав би підвестися з стільця і йти собі геть, не бути нахабою.

Але Перемітько вирішив „бути нахабою" і не поспішав іти. Підвів очі на дівчину: вона стояла з виразом чекання на обличчі. У руках м'яла попередничок, не прибираючи, куди їх, тії руки, дівати (а попередничок, свідчив ще й про те, що несподіваний „гість" відірвав її вад якогось діла).

— А ви ж чому не сідаєте? — спитав її Перемітько. — Мені аж ніяково: я сиджу, а господиня стоїть.

І вперше посміхнувся, посміхнувся з наміром цією усмішкою дівчині вподобатись. Свідомо також „згустив" свій басок, як говорив це. Дівчина швиденько сіла на той стілець, що був найближче. Навіть незручно, бачилося, сіла. Але посоромилась „поправитись" — зручніше сісти. І ніяк не відгукнулась на отой півжартівливий Перемітьків тон. А в сріблястих оченятах швидше був переляк, аніж відгук на його усміх.

Отже, з дівчини була досить таки несмілива господиня. Перемітько узяв це на рахунок своєї „сили" — чарівливости і зробив з цього висновок, що він зможе легко здобути серце цього таки гарненького дівчати. Намагаючись не випустити її впіймані перелякані оченята з свого погляду, він підсунув красовитим рухом записку до дівчини.

— Будьте ласкаві передати оце братові!

Дівчина взяла для чогось записку в руку, повертіла її в повітрі, можливо, прочитала підпис, що, видимо, нічого їй не сказав, і знов поклала на скатертину, що нею був стіл засланий. Виявилась небалакучою.

Як її звуть? Раїса.

— Раїса? — підхопив Перемітько. — Рая? Дуже гарне ймення. Від нього так легко творити пестливі форми: „Раєчка", „Раюся", „Раюсенька"… Особливо, як говорити по-українському. В українській мові багато таких форм… (Нишком подумав: „Цікаво, як вона ставиться до української мови?"). — Як вас називають у родині?

Виявилося, що особливо ніжно в родині її нікому називати: живе з братами після закінчення середньої школи. У неї є мати, але живе не тут. А українську мову вона знає з школи — у них же викладали в Харкові, де раніш працював Сисой, її брат.

О, то вона тут недавно? А як же їй подобається нове місто? І чи має вже знайомих?

Рая ні нового міста ще не знала, ні знайомих не мала.

— І знайомих не маєте? — удав здивування Перемітько. — Як же це ви? Така гарна дівчина…

Рая страшенно почервоніла, зашарілась по всьому обличчі, аж сльози їй на очі виступили. А Перемітько невгавав:

— Тоді дозвольте мені буки вашим першим у цьому місті кавалером і запросити вас… ну, хоч би до палацу культури… Ви були там? Ні? О! Там дуже цікаво! Це справжній палац! Тільки радянська влада могла? подарувати робітництву такий палац. Бетон і скло. Скло водоспадами ллється На кілька поверхів, творячи наскрізну прозору фасаду… Так підемо туди? Га?

Рая, далі червоніючи, зиркнула вперше на нього, і в тому „зиркові Перемітько побачив радість від того його запрошення. Та замість сподіваної згоди, Перемітько почув від неї „зовсім дитячий" (як він пізніше це інтерпретував) відгук:

— Я не знаю…

— Як не знаєте? А хто ж за вас може знати?

— Не знаю… Може, іншим разом…

Казала це і вже вся палахкотіла, як пожежа. В оченятах знов заблищали сльози. Тож Перемітькові було ясно, що це вона тільки з несміливосте йому „напіввідмовила", а взагалі була виразна надія на успіх. Тепер він підвівся, щоб іти. Став перед нею стрункий, елеґантно-напружений, чорновусий, гарний. Подав руку — і свідомо затримав Раїну в своїй долоні. Ніжну, трепетну ручку. Вона ж бо вже вся аж трепетала від „свого успіху": такий кавалер нею зацікавився!

Рая провела його до виходу, відсунула засувок на дверях і, відчинивши їх, впустила в прохолоду закритих сінець тепло й сяйво дня.

Але не встиг Перемітько ще раз, уже нашвидку, потиснути дівчині руку, щоб виходити, як на ґанку з'явився кучерявий, чорно-смаглявий парубок років 19–20, у робітничій кепці, недбало примощеній на чорній кучмі волосся. Вони мало не наскочили один на одного. Перемітько якось інстинктивно став збоку, щоб того парубка пропустити, і спіймав якийсь трохи чи не ворожий на собі його погляд.

— „Чи не один з кавалерів? — подумав прикро. — Невже збрехала, що нікого не має?"

Подумав також, що для нього була б образа таких „конкурентів" мати. Якийсь босяк з Амура!

Не втерпів, щоб не оглянутись уже з вулиці ще раз. Але це дало ще більшу прикрість: „чорний" також дивився йому вслід, і це його оглядання побачив. Було гидко й досадно на самого себе. Але потім, ідучи вже до трамваю, відмахнувся від цього: може ж, то й не кавалер… Дуже бо виразно на його, Перемітькову, користь поводилася дівчина, а це головне. Ні, таки він переможе! Мусить перемогти, якщо хоче наступати"…

І раптом його спинила гостра думка: а як же Любина?

Відповіді на це питання не було, але воно стримало його тріюмфальний біг, і він пішов далі уже млявою ходою. Любина була б йому більше до пари. І щиро його любить… Любина — така добра, гарна й розумна дівчина… Але… але ж він нічого ще їй про свою любов не сказав… він ще вільний! Та й з цією ще тільки знайомиться… Може, ще нічого й не вийде, — тоді й до Любини можна буде повернутися. Тільки ж як тоді влаштувати відносини з Мітяєвим?

…Це роздвоєння мучило його ввесь тиждень. А як на-ступного „вихідного дня" він ішов знов до Мітяєвих, у нього було таке почуття, немов якась безодня проти його волі тягне його в чорну глибінь. У темряві тієї згубної глибочіні мріли сріблясті оченята Раї Мітяївни, вабили згубно. Але… чи йому так уже хотілося кидатися на ту принаду? Невідомо ж іще, як поставиться до нього сам Мітяєв! Може, зробить із цього тільки офіційну візиту, холодне прийняття! Але йшов, не міг уже не йти… Ішов цим разом уже ввечері, для більшої певности, що застане Мітяєва дома.

Коли Перемітько подзвонив, йому відчинив уже сам Сисой Мітяєв.

— Знаю, що були вже в мене, — мовив приязно, потиснувши гостеві руку: — читав вашу записку.

У півосвітлених сінцях блиснув його золотий зуб щось таке, як усмішка в нього, бо він насправді дуже рідко сміявся. Повів, шкандибаючи, гостя до тієї світлиці, де Перемітько вже був, як приходив перший раз. Але цим разом у світлиці був ще третій, і Перемітько зразу ж його впізнав: той „чорний", що на нього він нахопився був на ґанку. Сидів почіпки біля табуретки, зазираючи в розібраний радіоприймач. Присвічував електричним ліхтариком, хоч у хаті було досить видно від великої кулі-шапчука з-під стелі, що розливав ніжне, м'яке, як обкутане бавовною світло. Мабуть, йолу треба було розглядати деталі.

__Знайомтеся! — сказав Сисой. — Це мій брат Маркел.

__О, так це брат! — чомусь полегшено подумав Перемітько. .,

„Чорний" подав гостеві руку, не підвівшися и не глянувши на нього, подав так, щоб той подержав тільки зап'ясток, бо долоня й пальці були в нього брудні. І в цьому його русі була чи то вайлувата незграбність, чи то невихованість. А, може, то була й ворожість, бо він якось прикро насовивсь. У всякому разі Перемітькові він показався неприємним „типом". Старший брат супроти нього був просто джентльмен!

— Завзятий радіоаматор, — кивнув у його бік Сисой, з вибачливим — як показалось Перемітькові — тоном у голосі за братову неввічливість. — За тим радіо світу не бачить… Сідайте, будь ласка!

А як Перемітько сів на вказаного йому стільця, Сисой, сівши й собі, говорив далі.

— Радіоаматор і, так би мовити, взагалі винахідник. От коли ми жили в Харкові, — тут його золотий зуб знов натякнув на усміх, — так він в'инайшов електричний напис… світляний напис на входових дверях. Коли натиснути ґудзик дзвінка, а в хаті хтось є, то з'являєтьсяз напис „Будь ласка!" а як нема — „Нас нема дома". І от уявіть собі: злодії скористувалися тим другим' написом, залізли вхату і позабирали геть чисто все.

Маркел, бачилося, скинувсь нервово і миркнув роздратовано:

— Зовсім не так… Чорт-зна що кажеш..

— Та як же чорт-зна що? Факт! — уже майже реготався Сисой, але всередині, стримано, бо його важке тіло й сміятись на повний розмах заважало, тільки скидалось від сере-дового сміху, як тісто в діжі, пухкотіло. Найбільше світився його золотий зуб. — І твою улюблену „комунарську" шкірянку поцупили.

Маркел на це нічого вже не сказав, бо, мабуть, це таки й справді був факт. Ушнипившись у свій радіоприймач, важко сопів. Говорив він наче демонстративно по-російському, дарма що Сисой і його гість розмовляли по-українському. В Сисоя, правда, була якась чудернацька мовна мішанина, російсько-український суржик, але все таки це була добра воля поважати закони країни, в якій він жив та ще й мову якої хоч примусово (українізація ж!) вивчав на державних курсах. Але Маркел, либонь, таки навмисно не визнавав „петлюрівської" мови.

— Ну, а тепер найбільша його хвороба — таки радіо. Та тепер усі ним захоплюються, — сказав і Перемітько.

— Я сам люблю вечорами слухати. Це ж усе таки, що не кажіть, наукове чудо, якого людство досі не знало. Ще ж перед революцією це нікому й не снилось — щоб отак можна було людський побут прикрашувати. От лежиш у себе в хаті — і чуєш не тільки якийсь там спів, а Дихання того співака чи співачки. Одна артистка навіть сказала, що їй неприємно співати через радіо, тому що вона тоді уявляє, що люди отак зневажливо ставляться до її мистецтва: лежить на канапі чи й у ліжку, задравши ноги, — і слухає.

Далі Перемітько відчув потребу обізватись безпосередньо й до самого Маркела. Може, він помилився, що той лихий, а це ж рідний брат… цієї дівчини! До речі, де ж вона? Невже нема дома? Обернувся до Маркела й спитався:

— А ви якими цікавитесь більше — детекторними чи лямповими? Останнім часом лямтюві входять у моду…

— Усякими! — буркнув Маркел таким голосом, що гостеві враз відпала охота продовжувати з ним розмову. Повернувся знов до Сисоя.

— Це добре, — сказав, — що наша молодь захоплюється технічними знаннями, особливо „комсомольці", прийдешня переміна партії.

— Еге, — сказав Сисой, і Перемітько впіймав на собі його ніби здивований погляд. А той погляд, очевидячки, означав: „Колишній петлюрівець — і так позитивно говорить про партію й „Комсомол"! Гм…"

Та Перемітько, щоб приховати вже збентеження, провадив далі:

— Та й товариш Ленін сказав, що наша країна або зіндустріялізується, або її задушить капіталістичне оточення…

Таке говорив, а в роті було відчуття, ніби хтось інший, а не він сам ворушив його язиком, — незвичне говорив.

Сисой, очевидячки, це розумів і не хотів підтримувати цю офіційну й слизьку для гостя тему, сказав ще раз своє невиразне „еге" і взяв стукати пальцями по столу — короткими, опецькуватими. Але тут несподівано в розмову встряв Маркел. Він — хоч перед тим, здавалось, зовсім не цікавився їхньою розмовою, довбаючись у своєму приймачі — раптом підскочив на ноги, шарпнув-провів по своїй купі чорноного волосся рукою і, блиснувши злобно очима, сказав голосно:

— Тільки треба, щоб наша партія й уряд енергійніше діяли. Особливо тут, на Україні, де наше будівництво саботують різні контрреволюційні недобитки, зокрема петлюрівці…

Перемітько відчув, що почервонів уже, як школяр. Це ж уже мало не прямо про нього< сказано! І хто? Якийсь жов-тодзьоб… босовило…

Сисой кашлянув — як показалось Перемітькові — роблено, щоб заглушити прикру розмову, нетактовний братів вибрик. Маленькі його очі забігали неспокійно на тістуватім обличчі, безвії повіки закліпали… Він вийняв з кишені цигарки і, либонь, з тією ж таки метою, — щоб заличкувати прикрий момент, — простяг їх Перемітькові. Та потім, побачивши заперечний у гостя рух, схаменувся:

— О, я й забув, що ви не курите.

Але в цю мить відчинилися двері з кухні, і ввійшла Рая. Це вийшло просто символічно: дівчина майже прямо Перемітька вирятувала з дуже прикрої ситуації. Бо Маркел зразу ж обірвав свою мову і знову присів до своєї роботи. А Рая стояла біля дверей — не знала, чи йти далі. її чарівні оченята жваво забігали по світлиці й обличчях присутніх, на Перемітька вона глянула трохи чи не з легеньким усміхом — як уже знайома. Була й цим разом одягнена, як господиня

— в зелененькому, заокругленому й облямованому знизу мереживом попередничку, підперезаному в талії. Ясна її кіска була підв'язана ззаду пухким жмутиком, а на чоло спадало одно лянне пасмичко.

— Ну, чого ж ти стала? — заохотив її Сисой, теж, либонь, зрадівши її виходові, задоволений її чепурним виглядом. — Іди привітайся! Ви ж, здається, вже знайомі.

— О, так! — радо заговорив Перемітько на іншу тему.

— Я вже мав приємність.

І підвівся назустріч дівчині, потиснув з приємністю її маленьку ворушку ручку.

— Тільки вона у вас несмілива дуже, — вів мову далі.

— Я тоді й слова від неї не почув.

— Ще не звикла в чужому місті, — виправдував Сисой сестру.

— А я оце хотіла подати чай, — несподівано, з милою господинською заклопотаністю, сказала Рая, скинувши питально очима спочатку на брата, а потім на гостя. — Чи можна?

— Та можна, коли чогось веселішого не маєш, — пожартував Сисой. — Павло Петрович, може б, і чарчину „ри-ківки" вихилив…

— Якщо тільки ради мене, — обізвався й Перемітько,

— то я б не був „за"… Мене чарка ніколи спеціяльно не цікавила…

Останнє він сказав трохи чи не для Раї, щоб показати себе з кращого боку. Та й від чаю він відмовився б, якщо це тільки ради нього.

Але виявилося, що Мітяєви й без гостя саме такого часу п'ють чай чи, як висловився Сисой, „чаюють". У них це ще московська традиція, дарма що в Москві жили колись тільки їхні батьки, а вони всі троє тут, на Україні, в Харкові народжені.

— У Москві ж, — оповідав далі Сисой, як Р, ая знов пішла до кухні, — чаювання — особлива церемонія. Ви ж чули, мабуть, про „двєнадцать с полотєнцем"?

Перемітько про це, звичайно, чув, але Сисой ще раз оповів про цей відомий звичай ще дореволюційної Москви. Завзяті чаювальники звичайно приходили до чайні й замовляли по цілому чайнику на дванадцять склянок, а на додаток ще й рушник (,полотєнце") кожному. Пили той чай з „блюдечок" (підставок), що їх тримали на розчепірених пальцях однієї руки, як був дуже гарячий, студили, дмухаючи в, блюдце", кусали потроху цукор (це називалося, „вприкуску") і запивали. А рушником витирали піт на обличчі… П'є та витирає піт, п'є та витирає… А як скінчить дванадцяту склянку, переверне її на „блюдечко" догори дном — і це означає, що годі, що напився.

Рая внесла мовчки й поклала на стіл цукор, хліб, масло і, глянувши обережно, але з дівочою цікавістю на Перемітька (і він це спостеріг), знову вийшла. Через деякий час винесла на таці три склянки чаю, поставила по одній перед гостем і Сисоєм, а третю — на порожнє місце. Обернулась до Маркела:

— Марочку, сідай же до столу!

Та Маркел знов підскочив (а не просто встав) і, ніби прочумавшись від сну, кинув рубаною мовою:

— Ні, я не буду… Мені треба…

І, сказавши швидко, куди йому треба (Перемітько не встиг розібрати), кинув розібраний приймач (тільки ліхтарик заткнув у кишеню), натяг на свою кучму кепку і вискочив з хати. З гостем не тільки не прощався, а навіть не глянув на нього. Цим він ніби показав, що чаювання в них такого часу не таке вже й обов'язкове, а Перемітько зробив з цього аж два висновки: 1) що це Рая спеціяльно для нього і з власної ініціятиви влаштувала це „чаювання" і 2) що Маркел не схотів із ним за одним столом сидіти.

— Він у нас трохи нерівний у настроях, — сказав Сисой вибачливо про Маркела. — Часом таке випалить, що тільки руками розведеш…

— А вони всі такі в тім „Комсомолі", — вставила несподівано Рая.

— Ну, може, й не всі, — спробував відхилити цю розмову Сисой.

— усі! — уперто повторила Рая, і це була для Перемітька нова риса в ЇЇ вдачі: виходило, що вона не така вже й плоха. — А он Трухманов хіба інакший? А Воробйов? Хулігани! Я тому й не хочу до „"Комсомолу" вступати…

Це знов була для Перемітька новина, та ще й приємна: вона не була „комсомолка". Бо одна була справа хвалити Комсомол" перед партійним її братом, а друга — думати в глибу своєї душі: в душі він ставився до „комсомольців" вороже. Уголос зайняв нейтральну позицію між братом і сес-трою. Сказав:

— І в „Комсомолі", як і скрізь, є всякі люди: є добрі, є й погані… Але чого ви стоїте? — звернувся доі Раї. — Сідайте ж до столу, до товариства! Замість Маркела… Бо ви ж, я бачу, собі не принесли.

— Я хотіла собі пізніше, — відповіла Рая, вже сідаючи.

Без Маркела Перемітько мав себе значно краще, вільніше. А коли говорив тепер, то його басок бумкав, як низька струна на гітарі, говорив посміхаючись до приємної дівчини. Навіть пожартував, звернувшись до Сисоя:

— А я хочу тепер поскаржитись старшому братові на сестричку…

Раїні бровенята-пір'їнки підскочили здивовано вгору.

— …Хочу поскаржитись, що вона мені з першого знайомства гарбуза піднесла…

— Гарбуза? Ані подобини! Може навпаки! — казали тії бровенята й очі.

— Не вигадуйте! — сказала Рая засоромлено вголос. — Як я могла це зробити, як ви були в нас не більше хвилини?

— А що таке? — зацікавився цим жар. ом і Сисой. — Кажіть, щоб і я знав!

— Та я запросив був її до палацу культури, — сказав Перемітько, — а вона не схотіла… Хотів показати це чудо> радянської архітектури („навіщо я знов так офіційно?" — подумав з досадою)… чудо радянського будівництва. Там же фасада — суцільний кількаповерховий водоспад із ск^а. Та й усередині краса неабияка…

Ця розмова закінчилася тим, що Рая приобіцяла, оглянувшися на брата, піти до того „чуда радянської архітектури" наступного „вихідного дня".

— До речі, наступного вихідного дня, — поінформував Сисой (він знав це, як директор), — у нашому палаці культури виступатимуть харківські письменники. Будуть: Хвильовий, Остап Вишня, Сосюра, Юрій Яновський і ще там хтось. А після письменників — бандуристи…

…Гостювання в Мітяєвих вийшло, кінець-кінцем, для Перемітька приємніше, аніж він сподівався. Трохи псував Маркел, але ж не в;н тут задавав тон, і на нього — так тепер думав — можна буде не зважати. Як прощався, потиснув Раїну ручку уже з певним натяком на приязнь. Дівчина помітно за-шарілася з радости.

Коли на вулиці стала йому на пам'яті Любина, він уже майже свідомо відмахнувся від неї. Справді бо, він же з нею навіть не говорив ще про кохання.

Наступного „вихідного дня" Перемітько прийшов по Раїсу ще завидна. Сонце було над обрієм, і його скісне проміння простягало золоті пальці до білих будиночків, зачіпалось за вікна, що розцвітали від того, як світляні квіти.

Рая, очевидячки, напружено його чекала, виглядала в вікно, бо не встиг він і торкнутись до дзвінка, як вона відчинила. Була вона вже зовсім готова ¦— одягнена, причепурена. Одягнена в білий костюм, добріє пошитий жакетик її ладенько обтягав її струнку талію, спідничка рівними, добре випрасуваними лініями теж виструнчувала її, молоденьку, гарну.

Жива червона троянда, пришпилена на грудях, підкреслювала свіжість її личка, рум'янці щічок. На ясно-лянному волоссі легко сидів блакитний брилик — як легкокрилий метелик.

Братів обох не було дома, і тому Перемітько особливо легко почував себе з дівчиною. Виразно виявлена в її оченятах і всій поведінці радість з приводу його приходу причепила до пліч йому крила. Він не сідав зовсім, як увійшов до хати, а ходив, заклавши руки в кишені, оглядав її. На стінах були фотографії, і він узяв був їх розглядати. Але одна з них ніби в: серце його шпигнула: на ній був Сисой у групі черво-ноґвардійців, на шапках — червоні стрічки… Найгірше, що він у першу мить навіть запитав був уголос:

— Хто це? А!…

І відскочив, як від чорта. Рая була глянула на нього здивовано, але він миттю відновив рівновагу, перевів погляд на інший портоет — на збільшений портрет якоїсь міщанського типу жінки: довгобраза, закопилена губа, зневажливий погляд і якісь рисочки в очах, що нагадували… Маркела.

Це був портрет Раїної матері. Отже, портрет можливої тещі! Теж не можна сказати, щоб це відкриття дуже його втішило…

Перед виходом з хати Рая позачиняла вікна, перевірила, чи все в хаті гаразд. Робила все так, наче була не молода дівчина, а досвідчена господиня, і це Перемітько з приємністю відзначив.

Коли вийшли з хати, сонце сховалося за обрій, і видна за виселком далечінь посіріла, посмутніла.

До палацу їм треба було йти вниз, де було вже більше вечірніх тіней, а біля входу до палацу (це було видно й здаля) вже яскріло електричне світло.

Рая була в піднесеному настрої, схвильовано-щаслива. Тим то вона часом не до ладу своєму вродливому кавалерові відповідала. І це його страшенно тішило. Це ж уже була майже певна його перемога! А ця перемога мала ж для нього бути похованням; назавжди й його покищо тільки прихованого злочину". Крім того, це буде ще й забезпечення його дальшої кар'єри. Бо ж його шуряк-директор, напевно, подбає про поліпшення його становища в заводі, а він би не відмовився, наприклад, від посади начальника цеху. Фу ти! Ну, ти! йому було весело на душі.

Фронтон палацу, справді, хлюпнув на них кількаповерховим водоспадом скла, осяяним уже зсередини електрикою, сяйвом, що творило святковий, відпочинковий настрій. Публіки теж було вже немало, молоді переважно. Гомін, сміх. І наша пара пірнула в це хвилясте людське гульбище.

У вестибюлі Перемітько й Рая прочитали велику, намальовану від руки афішу, а е тій афіші оповіщали про виступ у малій залі, на третьому поверсі українських письменників; що приїхали з столиці — Харкова. Поряд була й друга афіша, про бандуристів. Потім пішли крученими сходами нагору, а ті сходи ніби висіли в повітрі, бо навколо їх теж було скло. Тим то завжди було видно, хто ними йде — згори чи нагору. Гляне Перемітько— аж прямо на нього летить згори… Маркел. Нахопившись так несподівано на сестру й чомусь нелюбого йому Перемітька, побачивши їх упарі, він аж очі витріщив. Але не спинився, нічого не сказав.

його покликала Рая:

— Марочку!

Він спинився, дивлячися знизу вгору.

— Це Павло Петрович, — сказала Рая, збентежившись.

— Ти, мабуть, не пізнав?

Маркел махнув з досадою рукою, мовляв, „ет, відчепись!" і побіг далі.

— Він тут щось робить з „комсомольцями", — пояснила Рая здогадно його присутність у палаці.

— Але навіть „здоров" не сказав! — не втерпів Перемітько. — Справді, він у вас якийсь…

У нього було таке почуття, немов він торкнувся до чогось гидкого — до жаби абощо. Але все таки чому він до нього, той Маркел, так? Він же з ним нічого на пеню не мав і не має! Хотів був запитати в сестри, чи, часом, не спеціяль-но до нього' Маркел так ставиться, але стримався — не запитав. Бо тоді б могло виникнути й питання, чому^він до нього вороже ставиться. Чи не тому, що він колишній „петлюрівець"? А це ж було те, що його він так боявся ворушити!

Дівчині, очевидячки, було прикро за брата, але вона не примогла щось на його виправдання сказати. Скинула тільки очима на Перемітька, і в тих очах він прочитав: „Брат поганий, але я… вже люблю тебе"…

О, вона вже, здається, його любить! До чорта тоді усяких братів!

І Перемітько перевів мову на інше — на приїзд письменників. Спитався, чи Рая все розумітиме, бо вони ж по-українському читатимуть. Рая аж почервоніла. Звичайно! Вона ж уже казала йому, що вчилася в Харкові, а там1 викладали й українську мову. І Сосюру раз бачила. Гарний такий, чорнявий…

У залі вже були люди, сиділи купками на похиленій до сцени мережі стільців. Сцена була ще порожня, тільки хтось там з організаторів чи клюбних службовців застеляв стіл, потім поставив квіти, карафку з водою.

Перемітько з Раєю сіли ближче до сцени, щоб краще було чути й видно.

По якомусь часі люди стали швидко надходити, і незабаром усі місця були позаймані. Незвично залунала в цій залі українська мова — знак, що її заповнили люди з Мануйлівки, Діївки, Мандриківки. Місцеві робітники мало говорили по-українському, і в палаці звичайно переважали такі, як Маркел Мітяєв, що здебільшого ставились до української мови, як до мови „когутів", тобто селян, зневажливо.

Та от сцену краще освітлено, і з-за лаштунків почали швидко, один за одним, виходити письменники-гості. Посідали рядочком? за довгим, поставленим упоперек сцени столом, за червоним обов'язково. Як бояри на традиційному селянському весіллі.

Серед публіки зашепотіли. — „Ото Хвильовий". — „Де?" — „З правого боку. Отой буйно-кучерявий, з чорними бровами"… „А ото Остап Вишня… лисий, з відстовбурченими вухами"… — „А хто отой, що біля Вишні… блідолиций?" — „То Юрій Яновський, автор „Майстра корабля". — „А біля нього хто? Чорнявий… з гладенькопричееаним волоссям, начесаним на лоба?" — „То Володимир Сосюра"…

Коли від того столу підвівся один і вийшов на край сцени, до катедри, публіка засичала: „Чш-ш… Тихо там!" У залі пролетіла тиша.

Взявшися обіруч за краї пюпітру, промовець, молодий, високий, сильний, вигукнув:

— Товариші!

Його могутній голос ударив тишу, як грім, струснув суцільно-шибними вікнами, шугнув попід стелю, задзвенівши кулястими шапчуками лямп.

— Хто це? — почулось недалеко від Перемітька й Раї, але на це питання ніхто не відповів. Та, мабуть, було й не цікаво знати, хто то. бо він говорив не про письменників, а про велику партійу Леніна, що мудро керує життям народів Радянського Союзу, зокрема розв'язує національне питання.

Спочатку й партія недоцінювала цього питання… були помилки І ці помилки використовували вороги радянської влади різні недобитки петлюрівщини… Тепер партія вийме з рук цю зброю. Вона тепер хоче, щоб пролетаріат на Україні засвоїв українську культуру, на цьому ґрунті поєднався з селянством і повів його до соціялізму-комунізму цією метою сюди, до великого промислового центру, й приїхали столичні письменники… Першим виступить това-оиш Микола Хьильовий…

Рясні оплески — чи то подяки промовцеві, чи то на привіт Хвильовому шугнули попід стелю.

З-поза столу вийшов і підійшов до катедри невисокий худорлявий чоловік, зиркнув швидко чорно-блискучими очима на публіку й почав читати. Читав „Сентиментальну історію". Довго, одноманітно, нудно.

Публіка мовчки слухала. Перемітько почав відчувати сором за українських письменників, що виступають так неефектовно. З тривогою скошував очі на сусідку — Раю: хотів їй похвалитись українською культурою, аж воно отак виходить!.. Та Рая, бачилось, слухала з увагою. їй, очевидячки, навпаки — хотілося показати своєму кавалерові, що вона „все розуміє", що їй подобаються українські письменники й їхнє читання.

Оплесками ввічливосте — не захоплення! — відзначила публіка закінчення нудного читання.

Голова зборів підвівся від столу й заповів вихід наступного — Юрія Янюівського. Той помалу вийшов на край сцени. До непоказної його фігури, блідого обличчя додався ще й глухий голос, глухий, як під сурдинку. Читав якісь „Мамутові бивні". І теж без ніякого ефекту. Організатори вечора (в тому числі й „мудра партія") плутали два явища — читання книги і виступи актора на сцені, а як письменники не були ораторами, то ото так і виходило.

Та Перемітько не розумів цього — і йому було прикро за українських письменників: він же хотів похвалитися ними перед тією дівчиною, що йому подобалась!

Трохи більше оплесків зібрав Володимир Сосюра, але, мабуть, не так своїми ліричними поезіями (хоч їх усе таки легши було слухати, як прозу), як юнацькою вродою. І плескали переважно дівчата, в тому числі й Рая. А читав він теж глухим, та ще й якимсь плаксивим голосом:,

— „І сьогодні зима, як і вчора, Як у той вісімнадцятий рік…"

Але дівчата плескали таки щиро… І нарешті:

— Остап Вишня!

Оплески просто хлюпнули аж на сцену, як морська хвиля на берег. Плескали навіть письменники. Остап Вишня! Його малі фейлетони люди читали майже щодня в харківських „Вістях ВУЦВК"-у, його „Автобіографію" знали всі, а його вислів „заплуталась небесна справа" увійшов у прислів'я Можна було почути її з уст навіть тих, що говорять по-російському, коли щось не ладналось: „Заплуталась ета небесна справа"…

Отже, Остап Вишня…

Він теж почав звичайним голосом свою „Автобіографію", ллє заля з перших же його речень почала схитуватись від реготу. Читав звичайним голосом, у самого ані найменшого усміху на обличчі, а люди „качаються" від сміху.

Перемітько глянув ліворуч від себе: у проході, на килимку-доріжці, сидів хлоп'як шкільного віку, сидів „по-турецькому"' і до нестями реготався. Обійняв руками свої коліна — і погойдувався в такт своєму сміхові.

— Го-го-го! — ревла заля. Обірвуть на хвилинку — і знов:

— Го-го-го… —

З Вишнею виходило навпаки: не завжди яскравий у читанні насамоті, він захоплював слухачів власним читанням, бо… читав, як актор.

Довго невгавали оплески після його „Автобіографії", публіка почала кричати „біс" (як акторові!). Він вийшов і прочитав ще „Як я рибу вудив". Успіх був надзвичайний.

Тепер Перемітько вже прямо почав зир «ати на Раю, задоволений радісний, а як Вишня закінчив, звернувся до неї з словами:

— Ну, як? Подобається?

Рая з вдячністю глянула йому в вічі і ніби ненароком притулилась йому до ліктя. На очах їй блищали радісні сльозинки. О, їй дуже вподобалось… дуже…

Після читання публіка почала подавати письменникам записки. Перша записка була така:

— „Чи поет Володимир Сосюра жонатий?"

Взагалі записки були здебільшого недоречні, з літературою не мали нічого спільного, і публіка починала дедалі дужче шуміти, гомоніти поміж собою.

Нарешті один не витерпів і, підвівшися з місця, сказав:

— Я пропоную припинити запитання, бо ось тут товариші хочуть уже бандуристів…

Його підтримали оплески того кутка. Зробили перерву. Перемітько повів свою панну до буфету.

Ще з дороги, поспішаючи на своє місце, Перемітько й я побачили на сцені цілий букет історичних козацьких одязі сидячу групу бандуристів, з округлими тілами бандур на їхніх колінах. Бандури попритулювались до бандуристів, як діти до батьків, і батьки поклали вже на них голубливі руки наставившись гладити. Чекали, бачилось, тільки на якийс знак,

І тільки но встигла наша пара, штовхаючи притемки сусідів, посідати, як — Бринь! — упала перша золото-срібна крапля у не зовсім ще стишену залю — в півшепоти сусідів, в обережні постуки стільцями, у недоречне серед літа покашлювання.

— Бринь-дзень… бринь-дзень…

Перші звуки бандурного акорду електричними іскрами передгрім'я пройняли залю, натягли її, як струну, готову теж грати.

— Чш-ш! — засичало серед притемненої тиші на порушника поготівлі.

І враз як не сипне в ту напружену залю, у ті спраглі серця й душі цілий рясний золото-срібний дощ, задріботів, застрибав золотими й срібними краплинами, дрібним сіянцем

засіявся.

— Бринь-дзень… бринь-дзень… бринь-дзень… Глухими чавунними лунами озивалися десь насподі цієї золото-срібної рясноти басові струни. Немов важкими чобітьми притупували: ми йдемо… ми йдемо…

їх можна було почути, як до них спеціяльно прислухатись, відмахнутись рукою від мушиної рясноти золото-срібних звуків.

А потім взяла оповідати людськими голосами пісня — обізвався грім, залю й серця залила злива. Поважно оповідала пісня, поважніше за сіянець золото-срібних звуків, більше в унісон до приглушеної ходи басових струн.

Встає хмара з-за Лиману,

А другая з Поля;

Зажурилась Україна, —

Така її доля.

Зажурилась, заплакала,

Як мала дитина;

Ніхто її не рятує,

А козацтво гине…

Була біда Україні, як її з усіх боків напастували вороги — татари, ляхи, турки, як їй просто таки „ніде було дітись". Не мала спокою Україна. Та це ще було не все лихо. Було воно й серед самих козаків, як про це розповіла наступна пісня —

Ой наступає та й чорна хмара,

Став дощ накрапать, — Ой там зібралась бідна голота До корчми гулять…

Здавалося, нічого в тому дивовижного, що голота бралась до корчми гулять, але то так тільки здавалось а виявилось далі, напідпитку та голота не боялась навіть багатіїв-дуків, ба навіть нахвалялась:

А хто з нас, братця, буде сміяться, Того будем бить.

Отже, то була гордовита голота, ладна за всяких умов захищати свою людську гідність. І як на те, до корчми прийшов. дукач" і, напиндючившись та взявшись у боки, почав глузувати з тієї голоти. З цією думкою запитав: Ой за що ж, за що бідна голота Напивається?

Тоді як кинуться до нього випиваки — Ой беруть дуку за чуб, за руку, Третій в спину б'є… — Ой не йди, не йди, превражий дуко, Де голота п'є!

Сумне минуле України і сумні пісні її. Пожурились мануйлівці, мандриківці, діївці, вони найглибше переживали історію свого народу. І Перемітько разом з ними. Глянув Перемітько на свою дівчину й подумав: „А вона як? Воно ж їй чуже… Чи перейметься вона коли моїми почуттями? Якби це Любина! Ні, ні! Життя не дозволяє такої розкоші! Треба хитрувати, щоб жити!"

— Веселої! — гукнув хтось із залі. Веселої? Нате вам веселої! Бринь-бринь… Задумала вража баба та й забагатіти, Підсипала куріпочку, щоб вивела діти. Ціп-ціп… ціп-ціп-ціп…

І ще були пісні, були веселі й не дуже. Усякі. А як нарешті концерт дійшов до краю і засвітили світло, на обличчях у всіх ясніла радість і задоволення…

Перемітько сидів у своїй цеховій конторці біля столика, виповняючи графік виконання пляну.

Конторка — маленький, майже кубічної форми приха; лабок, притулений до „шлаковика" першої мартенівської печі, з невеличкими запорошеними й закопченими віконцями, не знати для чого зробленими: денне світло однаково не могло сюди доходити, і працювати доводилось при електричній лямпі, що висіла над столиком. Повітря в конторці теж було завжди якесь задимлене, з осугою тютюнового диму (його наносили робітники, що часто в різних справах сюди заскакували); ляпа лисніла в цьому повітрі, як велика ля розтопленої сталі…..

Одна тільки користь була з неї, з цієї конторки, — що втуляла людину з усіх боків, захищаючи від цехового двиготу скреготу, шипіння, дзенькання (зводів). Хоч Перемітько так уже звик до всього цього, що нічого майже не чув, але часом і йому хотілося спочити від того робітного гуркоту сховатись у конторку, причинивши двері, — як у воду пірнути Тоді все те доходило до нього приглушено, віддалено.

Виповнив відповідну графу — і задумався. На пам'яті став недавній вечір у „палаці культури", Рая… Рая — дівчина безперечно, приємна йому… Трохи, може, наївна, як на його вимоги до жінки, не досить освічена, але пізніш може „вилюдніти", постатечніє… Та й тіла набере… Бо тепер же така, як соломинка, — тендітна й… ніжна… Як миле куріп'ятко… Згадав її бровенята, схожі на пір'їнки, справді, як у того куріп'ятка… А тільки отой чортула, її братік! Чого йому від нього треба? Звідки в нього така безпричинна ворожість до незнайомої людини? Якісь ревнощі чи що?

Прочинив двері, впустивши гуркіт цеху на всю його потужність, робітник. Задимлений на виду, тільки очі блищать, у навислім аж на плечі захиснім брилі, на слоняче вухо схожім, — робітник сказав, що міартен 3 готовий: чи виливати.

Перемітько махнув на знак згоди рукою. Але робітник, вийшовши, не причинив щільно дверей, не затулив впущеного гуркоту й шуму. Клекіт клекотів.

Перемітько скинувся нервово: „Ото ще звичка!.. Ліньки йому…" Та, мабуть, і втома давалася взнаки: чекав переміни… Схопився, щоб причинити двері. Глянув: Любина!.. Саме тоді, як він узявся за клямку дверей, щоб причиняти, вона з другого боку взялася, щоб дужче відчинити.

Увійшла несміливо. Вона ж ніколи раніш сюди не заходила і тепер, либонь, не без вагання на це зважилась. Навіть Далі порога не пішла… У руках мала якісь ключі (мабуть, від свого в конторі столу), машинально їх перебирала.

Та й на Перемітька її поява так подіяла, що він не добрав був зразу, як цей її прихід розуміти. Відчув навіть, що червоніє на виду, немов би вона його на гарячому спіймала — на злочині якомусь. Ніби щулився, сподіваючись заслуженого ляпаса…

— Ви?! — мимохіть вихопилось йому з уст, і він не впізнав свого голосу: басок виразно його зрадив. А в свідомості шибнуло: „Чого це вона? Може про ту довідалась?"

Любина подала йому мляво руку, мов би не певна була, Що той візьме, і… і теж збентежилась. Навіть не відгукнулась на оте його перелякане „Ви". Тільки посміхнулась ніяково.

Дуже бо незвичні й для неї були ці відвідини, не легко мабуть, було їй сюди йти…

Перемітько, рятуючи ситуацію, попросив „непрохану гостю" сідати. Не просто попросив, а якось жалюгідно за метушився: ухопив стільця, поставив в одному місці, потім переставив. Але й це не був „рятунок", бо коли б вона сіла на єдиний у конторці стілець, а він лишився стояти, то розмовляти було б ще гірше: немов би він хотів, щоб вона швидше пішла.

Любина відмовилась сідати, — мовила:

— Та я постою… Я на хвилинку.

І знов обопільна ніяковість. Аж тепер Перемітько згадав, що двері так і лишились непричинені, — похопився причинити. Але в тиші, що він зробив, їхня ніяковість стала ще помітніша.

— Ви, мабуть, дивуєтесь, що я прийшла? — перша обізвалась Любина.

Дивується? Ні, чого б же він дивувався? До нього постійно заходять різні люди… І поправився: звичайно, вона не належить до „різних"… Навпаки, йому дуже приємно… Він її приходові дуже радий…

Любина впіймала його винуваний погляд: і любов, і жаль були в її власному погляді, у тих таких гарних, але тепер засмучених очах. А смагляве ЇЇ обличчя було аж бліде, ніби заплакане. Потім вона оглянулась на двері, наче перевіряла, чи їх ніхто не підслухує. Сказала:

— Бо, правду сказавши, я прийшла без діла…Захотілось просто вас побачити. Ви ж нас зовсім відцурались — ніколи й не заглянете…

Перемітько промимрив збентежено, що він збирався не раз, але все щось на перешкоді ставало… На роботі доводилось заміняти хворого інженера… І в вічі дівчині вже тепер не дивився: зачіпався поглядом1 то за аркуш паперу на столі, то за календар на стіні… Тик-мик… Він думає якось заскочити…

Любина зідхнула.

— Забуваєте старих друзів… Перемітько вже не відгукнувся на це.

— А втім, — знов обізвалась Любина, — не можна сказати, щоб я зовсім без діла. Я, власне, хотіла поговорити з вами про останній виступ письменників… про бандуристів…

— Яких письменників… бандуристів? — скрикнув тривожно Перемітько.

— А тих, що виступали минулої суботи в палаці культури. Знаєте, хочеться поділитися з кимсь враженнями. А в мене оце саме перерва в конторі — і я вирішила до вас…

Не вже був не ляпас, а вдар по голові. Вона теж там була й бачила його з іншою!..

Й ви там були? А чому ж я вас не бачив?

Питання було зовсім дурне: людей же було багато, усіх не оглянеш Але Любина пояснила це інакше.

Не бачили? Ви ж напевно, уважно слухали і письменників, і бандуристів. Виступи письменників були такі цікаві… А Сосюра ще й такий вродливий… Та й бандуристи.

Перемітько згодився, що так, що виступи були, справді цікаві…

Любина не випускала ініціятиви з своїх рук, — раптом сказала:

— Ви мене не бачили, а я вас бачила…

Це остаточно сердегу з плигу збило. Отак пак! Вона таки бачила! Бачила, як він упадав біля її суперниці… І вигляд у нього був, мабуть, дуже дурний… як дивитися збоку…

Змішане почуття збентеження, сорому й роздратованости вихрували йому в серці. Не знав, на яку ступити. А Любина вже прямо пішла в наступ:

— А з ким то ви були? Що то за дівчина? І гарненька… Ревнощі виразно хвилювали їй високі груди, прикриті

легенькою блюзкою, тонкі ніздрі її гарного носа ходили ходором. Ну, а що похвалила свою суперницю, то… що ж їй було казати? Може, хотіла, щоб він це заперечив, щоб сказав, що вона… краща…

Але Перемітько не сказав, що вона, Любина, краща. Натомість він узяв жалюгідно „виправдуватись". Саме так: безглуздо випріавдувіатись. А чому? Чи він присягавсь їй на вірність? Таж він навіть про любов їй прямо ще ніколи не казав! Був скількись раз із нею в кіні, бував у них дома, але ж цього мало, щоб бути… винуватим!

Сказав, що то сестра нового директора заводу.

— Отого кацапа? То вона кацапка?!

В чорних її очах спалахнув колючий вогонь ненависти, обурення. Він, свідомий українець, пішов до тих, що відібрали мануйлівську „Просвіту", що віддали її сахалинським босякам!.. Він проміняв її на кацапку!..

— Так, вона росіянка, — похопився сказати Перемітько, — але вже українізована… по-українському вміє говорити…

А те, що він пішов з нею до палацу, сталося випадково: був у них у домі… зайшла мова про цей вечір, і йому довелося піти з господинею дому. Він не надає цьому значення…

Знов увійшов робітник, і вони мусили припинити розмову. Любині довелось навіть піти, бо побачила, що в інженера ділова розмова…

І коли Перемітько знов опинився сам, він почував себе так, як людина, що пережила якусь катастрофу. Навіть вите піт на обличчі. А потім люто спалахнув. Яке вона має ппя стежити за ним, допитуватися, з ким він десь ходить? а вона має право? Чи він їй присягався?

А потім сів, зів'явши раптом. Але ж вона гарна! Гарна й розумна… Була б йому до пари! Не міг не відзначити того, що Любина за той час він її не бачив, якось вигарніла. Особливо в фігурі…

У білому домику директора заводу ім. Петровського його сестра Раїса, його улюблениця й мазунка, мала своє затишне кубелечко — невелику кімнатку. Безсімейний Сисой Мітяєв, не мавши заміру хоч би в дальшій перспективі позбутися ознаки безсімейности, чимало ніжности вкладав у свою любов до найменшої сестри, зокрема подбав про те, щоб вона мала таку кімнатку в новому домику. І не собі, а їй у першу чергу купив новеньке ліжко, з староброндзово-золотавим ліжником на ньому, а перед ліжком поставив нову ж комоду з дзеркалом (НЕПа вже дозволяла на таку розкіш).

А стіни в кімнаті були блакитні, немов продовжували небо, що сонячного дня так приязно зазирало до Раїного кубелечка. Тоді й сонячне сяйво між тими стінами, як золота метелиця, грало, золотим пилом кужелило. Улаштував таке Сисой і стежив, щоб сестра тримала все в належному вигляді та порядку. Як вона коли „забувала" заслати ліжко, кинувши староброндзово-золотий ліжник жужмом, „мальовничою купою", а він, нагодившись на той час, це бачив, то нагадував їй, щоб прибрала.

Але було в цій кімнатці й таке, що до його появи старший брат не був причетний ані трохи, — іграшки й ляльки. Прилюбність до таких „витребеньок" у Раїси була ще змалку, і вона не кидалася цієї звички ще й досі, — як тільки десь заглядить щось таке, так і купує. І вже цього добра було в неї повно. От на комоді сидів, уставившись лобатою головою в дзеркало, бурий плюшевий ведмедик, дивився бурштиновими ґудзикамй-очима на своє дзеркальне подвоєння, — наче їх два сиділо. На двох поставлених у кімиаті стільцях людині ніде було сісти: там повмощувались усякі коти — чорні, білі, волохаті. На полицях, призначуваних спочатку, в Сисоєвому задумі, для книжок, сиділи й стояли або танцю' вали, узявшися в боки, порцелянові й непорцелянові ляльки, а серед них найбільша була і найбільше місця займала матрьошка, лялька в матер'яному вбранні — в сарафані, в хустці, запнутій ріжком, розсілась, як квочка, розставивши широко спідницю. І над усім цим натовпом, бачилось, всевладно панувала. А втім, можна було б сказати, що до которого часу панувала, бо недавно поряд із нею стала, пишно взявшись в боки, наталка-полтавка, у керсетці, у вінку на голові, в різнокольорових блискавочках стрічок… Втім щось, либонь, таки змінилося в настроях господині іграшкового царства, коли на такому почесному місці, мало не на покутті, появилася така лялька. Якщо взяти це символічно, то можна б сказати, що в історії вже один раз така українська лялька була — Олекса Розум при цариці Єлисаветі…

Коли Рая вбігла до кімнатки після того, як Перемітько привів її з кіна (вони вже щосуботи кудись „ходили", а прощаючись шепнув їй щось цікаве на вушко, мало не поцілунком торкнувся (але ще стримався), вона насамперед ухопила ведмедика та й заходилась його виціловувати — у пуп'янок-носик, у витрішкуваті намистини-очі, притискала-пригортала до грудей, та ще й так, що він аж закричав би, якби був не плюшевий. Та й якби він був не плюшевий, то, мабуть, розтямкував би, що з нього тільки підставна річ, а оті поцілунки й пригортання призначені не йому, а комусь іншому — трохи чи не тому чарівному інженерові, що шепнув їй щось цікаве на вушко.

Руками Рая ведмедика пригортала, а очима була вся в дзеркалі, що його лямпа з-під стелі в прозору криницю перетворила, — питалася в того дзеркала-криниці, чи вона гарна, чи той красень-інженер буде її дуже любити.

— „Гарна ти, чудова! — казало дзеркало-криниця. — І він уже тебе любить до нестями".

А як же це сталось, що він покохав її, росіянку? Хіба в нього не було своїх українок?

— „Може, це сталося тому, що чуття на етнос не зважає, чуття — біологічне. Он же Бульбенко Андрій ляшку покохав. — ти ж читала в Гоголя, — і смерть за неї, за тую любов, прийняв…"

Тоді „Раюся" (так її вже той інженер називав) пошпурила ведмедика аж у куток на ліжко, а сама закрутилася, завихрувала в танці, а потім того бух із розгону в ліжко, на того ж таки ведмедика, аж пружини в матраці застогнали — увігнулись, підкинули. А вона ще й свідомо, як на гойдалці, підгуцикнула. І знову взяла м'яти та цілувати ведмедика…

А як вона, натомлена й щаслива, нарешті роздяглася й погасила світло (ніхто не бачив., як вона шурхнула під теплий ліжник), до кімнати крізь вікно заглянув місяць, його світляна рука простяглася впоперек кімнати, а потім намацала на комоді й полицях лялькове царство, — як лицедіїв на сцені, тії ляльки освітлила.

Це світло залишило ліжко збоку, в затінку. І тоді ляльки та іграшки заговорили поміж собою про те, що тільки но побачили і про дещо інше.

— ЧшшІ — обізвався обцілований ведмедик, стрибаючи м'яколапо з ліжка. — Вона вже спить… дивіться — не розбудіть!

А потім він звівся на задні лапи й стрибнув на своє постійне місце — на комоду. І вже звідти промовив:

— Бачили, як вона мене любить?., як цілувала?

— Чи ти ба, який пишний! — відгукнулась на це згоп-да наталка-полтавка. — Це ще хто-й-зна, кого вона з-поміж нас найбільше любить. Може, тебе, а може, й… мене…

— Мовчи ти, хохлуша! — гукнула матрьошка на сусідку. — Де ти тут узялася? Щось я тебе тут не бачила раніше Приблуда!

— Хто приблуда? Хто? — вдарила кулачком об кулачок наталка-полтавка так, як це роблять українські акторки на сцені, удаючи сварливих жінок — якусь Солоху абощо. — Звідки ти тут узялася? Чи не з Москви-матушки прителющилась? Багато вас сюди поналазило, з своєю „чрезвичайкою"… Як сарани на український хліб поналітало.

— А от перемогли вас та й „поналітали", — огризнулась матрьошка. — І що ви, безмозглиє хахли, нам зробите? Та цим разом у нас мова не про це, а про те, кого з-між нас наша господиня найбільше любить. Я гадаю, ніхто не заперечить, що мене найбільше. Бо вона ж і сама з Москви-матушки, як ти іронічно кажеш, походить…

— Скажи „любила", а не „любить", бо вже та ЇЇ до тебе любов пішла в непам'ять. Бач, мене на найвиднішому місці поставила, бачиш, як тут видно від місяця! І стьожки на мені частенько поправляє та мені про своє кохання до українця оповідає. А як учиться українських пісень співати, то мене ніжно цілує, — перед дзеркалом себе чепурить, а мене цілує…

— Мене цим разом; цілувала, — запротестував ведмедик. — Усі бачили.

— А цитьте! — обізвався на стільці чорний кіт, вигну-вши дугою спину, а хвоста закарлючкою наставивши. — Годі вам, чортові сороки! Мене розбудили, то й її розбудите…

— Так-так! — заколивалась на своїх низьких ногах качка. — Ще й її розбудите.

— Чш-ш! — зашипів гусак притишеним голосом, витягнувши загрозливо шию. — Уже поворухнулась…

— Ні, то тільки місячне сяйво на ЇЇ устоньках усміхнених заграло, — обізвавсь якийсь голос із юрби іграшок. — Бачите, місяць уже заглянув і туди, де ліжко.

— То їй сниться коханий, — озвався другий голос.

— Мабуть…

— Чш-ш!..

Справді солодко спала цієї ночі Раїса Мітяївна, в їй увижалася всяка всячина.

Мануйлівка готувалась до великої події — приїзду митрополіта Української автокефальної церкви Василя Липківського — Мануйлівка, українське осердя в більшому скупнні — Січеславі. Ця соломоверха оаза серед закурених фабрично-заводських димарів Амура й Нижньодніпровського, як зграйка сірих куріпок, стиснута з усіх боків ворожою стихією була тим вогнищем! що з нього виходили поштовхи, які викликали чергові здриги в усьому чужорідному — жидівсько-російському — нарості на тлі українського народу. Звідси вийшло колись найбільше вояків Горобцевого Республіканського коша, що скинув у Січеславі 1918 року гетьмансько-білоґвардійську владу, звідси йшла й пізніше, вже за НЕП-и, наснага того скупчення українською національною енергією…

Автокефальна церква? Це одна з форм національної самооборони в умовах поразки. Недаром на священиків висвячувалось багато колишніх петлюрівських старшин. Та й інша національно-патріотична українська інтелігенція її не сахалась. Як тамі справа з Богом — це не так цікаво, а от що українська мова, донедавна ще „мужицька", „хамська", зазвучить у церкві як повноцінна, — це багато важить, це здобуток.

І тому мануйлівці так палко, з таким завзяттям готувались до зустрічі митрополита Липківського. А це їхнє готування розійшлося нервовими променями по всьому організму, і за міануйлівцями потяглися й інші ще національно-живі клітини міста Січеслава.

У самий день свята на всьому протязі дороги від Січеславського залізничого вокзалу до мануйлівської церкви, через дніпровий міст-велетень, розставлено вістунів, а ті вістуни мали махати руками й шапками, передаючи радісну вістку, що, мовляв, „уже їде".

День був трохи з вітром, але теплий. Білі хмари, як вівці-шльонки, бігли одна за одною на чистому полі неба, а той вітер підвівав їм вовну, кучерявив її. Зблизька, знизу здавалось, що золотий хрест мануйлівської церкви мало не до тих хмарок-шльонок сягає, і деякі ніби зачіпались за нього, — зачепиться, постоїть, а тоді біжить далі.

високі берестки, що з усіх боків обступили струнку будівлу церкви бадьоро шелестіли від того вітру. Вітер же хилив і чорно-брунатну гриву диму недалекого амурського

похилив на Дніпро, — тим і небо над церквою було чистісеньке, тільки з отими веселими хмарками.

А на широкому майдані біля церкви людей-людей! Майдан весело, як живий, ворушиться. З поблизьких сіл і хуторів приїздили навіть возами, і від тих возів захряс незабудований простір по той бік соші, на березі Дніпра. Дніпро поли скував з-поза тієї „ярмаркової" гущі возів, докидаючи радости до загального святкового настрою, до краси святкових одяг в, уже „непівських". Рух і гомін переходив у масі народу, як хвилі в морі. Людське море хвилювалось, чекаючи свого митрополита…

Пірнувши в людську гущу, заразившись загальним настроєм чекання, „загубився" серед людей і інженер заводу ім. Петровського Павло Перемітько. Саме так: загубився, свідомо сховався. Бо, з одного боку, йому було любо й мило в цій рідній стихії, Де вільно, як солодка музика, лунала українська мова, а з другого — почуття якоїсь провини перед своїм народом, мало не зради. Не усвідомлював гаразд, у чому мого провина, але хисткий неспокій холодив йому груди. Може, в його родичанні з Мітяєвими, зайдами-гнобителями України? Але ж це тільки його родинна справа, а він і далі любить і буде завжди любити свій народ. Любить і любитиме так, як і тоді любив, коли із зброєю в руках боронив його незалежність! Отже, яка це зрада? Ні, зради начебто не було. Але йому чомусь хотілося, щоб його ніхто із знайомих на цій зустрічі митрополита не побачив.

Була небезпека ще й з іншого боку. Він боявся, щоб про це його перебування серед автокефалістів хтось не сказав… тим; таки Мітяєвим. Це могло б підірвати його пляни, ба й збільшити небезпечність його становища з політичного боку. Тільки ж тут його заспокоювало те, що Мітяєви побутово з українцями не зустрічаються.

Але він не міг так уже дуже в цій людській гущі „загубитись". Дуже бо яскрава була з нього одиниця. Не селянський був у нього вигляд і не робітничий. Легенький ясносірий костюм, легкий білий кашкет, чорненькі „англійські" вусики робили з нього елеґанта, мало не „пана" ще дореволюційного типу. І найперше жінки не могли не звернути на цього красня уваги…

Напруга в народі дедалі зростала, обличчя всіх були звернені в той бік, звідки мав приїхати митрополит, — в бік мосту на Дніпрі Один раз навіть зірвалася була „тривога", що „вже їде". Та це була хибна „тривога". її викликав найближчий вістун, що стояв на соші, у всіх перед очима. Він зняв був свою шапку без певного значення (може, щоб почухатись), а люди це зрозуміли як умовлений знак.

Павло Перемітько й собі витяг голову в тому напрямі.

Коли це:

— І ви тут?

Оглянувся: біля нього стояла Любина Загребельна у її засмучених очах не було звичайної для неї веселості, не було жартівливості в тоні її голосу. Чорні дугасті брови, зламані біля перенісся на знак скорботи. її біла короткорукава сукня

облямована чорними смужками на комірі й рукавах, ніби підкреслювала цей її стан — наче була в жалобі. Про те саме говорив чорний бант у її чорній косі…

Аж кинувся заскочений такою несподіванкою інженер Перемітько. Це ж було в сто раз гірше проти того, якби його просто хтось із знайомих побачив! Його побачила та, що її таки справді, зрадив! його побачила та, що її він не так давно майже любив, що про неї потай мріяв. Та ще й була вона не сама, а з матір'ю. Це останнє ускладнило зустріч, бо стара Загребельна могла просто зробити йому прилюдний скандал. І та, справді, зразу ж приголомшила його додатково:. „

— Ви вже так нас відцурались, що і не сказали, що будете близько…

Любина вхопила злякано матір за руку:

— Мамо, не треба!

— Чому не треба? — огризнулась стара. — Це некультурно… Бував стільки раз… І сусіди бачили. А тепер наче в лице наплював… Хіба я не знаю, як ти ридаєш? Хіба моє серце не болить за свою дитину? Ти подивись на себе, на що ти звелася…

— Ой, мамо…

Перемітько злякано оглянувся: люди довкола прислухались до них. Як бути? Не відсварюватися ж! Не знав, на яку ступити, як спинити цей потік лайки… Сором і образа густою червонявою залили йому вид…

Але саме в цю мить пішов загальний гомін по всій масі народу:

— їде… вже їде…

Вістун на соші замахав завзято шапкою над своєю головою, немов підганяв вище тих голубів, що саме тепер веселою зграйкою заблискотіли в блакиті неба.

Усі похилились у той бік, звідки „їхав", як хилиться нива колосками туди, куди вітер повіє. Здавалося, навіть кучеряві берестки біля церкви жвавіше загомоніли, хмарки-шльонки спинилися над майданом, над морем зворушеного народу. Хмарки спинились, а голуби, біло-срібні блискітки, шугнули ще вище, так і шугнули… Як розгойдана великодня гойдалка: гойда! — в один бік, затріпотять там густіше крилами, а тоді в другий…

Нарешті на соші показався однокінний візник, а в відкритім фаетоні сиділо три постаті крім візника, що сидів на передку було видно високу митрополичу шапку, обіпнуту білим.

Моторні місцеві розпорядники бігали поміж народом і півголосом повторяли:

— Розступіться! Розступіться! Дайте дорогу!..

У цьому півголосі розпорядників була радісна врочистість, що її вони наче боялися сполохати, якби заговорили на повний голос. І ця урочистість війнула крилом по всьому густому людському морю, незвичайна врочистість. Перший український митрополит! Перший в історії митрополит з українською мовою!.. І люди швидко, згідливо розступились, зробивши для дорогого гостя широкий прохід від соші до гостинно розчинених дверей церкви.

Коли візник під'їхав до проходу, люди побачили зблизька сивобородого митрополита, поряд із ним сидів старий Загребельний, як голова мануйлівської церковної ради, а проти них, спиною до візника ще якась духовна особа, що либонь, прибула разом з митрополитом з Києва.

Візник спинився. Загребельний і ще один з мануйлівців, що підбіг, допомогли митрополитові зійти на землю, взявши його попід руки. У їхніх рухах і виразі обличчів була напружена побожність, і митрополита вони зводили так, немов зносили якісь неживі, але неоціненні святощі. Той, що приїхав з митрополитом з Києва, мав у руках валізу з якимись там церковними речами, потрібними для богослужби.

Коли митрополит став на землю, люди побачили невисокого дідка, з черевцем, з довгою сивою бородою, що обрамляла червоне по-старечому обличчя, приховувала гострий погляд невеличких очей.

В супроводі Загребельного й інших членів церковної ради, що підбігли сюди, митрополит пішов проходом, бла-гословляючи обабіч себе людей. Люди вітали його схвильованими, радісним гомоном, і в міру того, як він проходив, вулиця за ним змикалась, зливалася в одну масу, як, мовляв, Червоне море з Ізраїлем! прикриваючи його перед єгиптянами. А як митрополіт зі своїм почтом сховався в церкву люди потоптом полізли в двері за ним.

Перемітько йшов разом з дочкою й матір'ю Загребельними, їх ніс стиск натовп і сливе силомяць упхнув у церкву. Це вже була, зрозуміла річ, силувана спілка, але ні Перемітько, ні Загребельні не відважувались виявити ініціятиву щодо „розстання". Все ж таки вони були давні знайомі, приятелі! Коли церква була натоптом натоптана, почалась богослужба. Зазвучала українська мова в сяйві свічок, у золотому обрамленні іконостасу, — зазвучала велично, по-новому.

Рідні звуки полетіли увздовж і вшир, піснопіння, звідки благословляв світ Бог Саваоф. І люди христилися, люди молились за свою мову, за свою Україну, ще й і поневолену.

Перемітько теж відчув щось незвичайне в грудях, щось шпало в носі, щось підкотилось під горло, трохи чи не на піч бгало, — плач радісного зворушення.

У богослужбі брав участь сам митрополит, у високій золотій митрі, в панагії, був такий, як досі Перемітько бачив тільки на зображеннях митрополитів в „Ілюстрованій історії України" М. Грушевського, такий, як Петро Могила й інші

А потім Липківськии виступив з промовою. Це не була звичайна церковна проповідь, його слова звучали, як слова благочинного в Шевченкових „Гайдамаках" Не дайте матері, не дайте В руках у ката пропадать".

Він не казав буквально так, не цими словами, але сенс його промови був такий. Тільки під „катом" треба було розуміти не „ляхів", а „кацапів", теперішніх катів Уркаїни. А буквально він сказав таке:

— Мої браття і сестри! У важих жилах тут тече запорізька кров…

І здавалось, що якби люди були при зброї, з шаблями й мушкетами, як колись їхні предки запорізці в своїй січовій церкві, то вони б, наелектризовані цією промовою, кинулися б прямо на найближчих ворогів України — сахалинських та амурських босяків, на всяку „кацапню", що сараною обсіла колишні вільності Війська Запорізького.

Слухаючи промову Липківського, Перемітько скосив обережно очі на Любину. В її очах стояли сльози чи то від зворушення, чи то від жалю за втраченою любов'ю. її гарний, смагляний профіль, чорні віясті очі були такі милі… Серце Перемітькові стиснулось. На кого він її, таку гарну, міняє? На чужинку!

І зразу ж схаменувся. Ні, ні! Так мусить статись — в цьому його порятунок, його кар'єра… Думав тепер, як би йому делікатніше з нею і з її язикатою матір'ю попрощатись.

Та це ще не був найприкріший момент його зустрічі з Загребельними. Коли вже було по всьому і стиснуті в одну масу людські тіла винесли їх із церкви, з запаху воску й ладану в чисте повітря надвір'я, їх усіх трьох укупі знайшов старий Загребельний. Знайшов саме в ту мить, як Перемітько, відійшовши від церкви на таку віддаль, що можна було надіти на голову кашкета, хотів був уже подавати руку.

Побачивши Перемітька разом із своєю родиною, старий Загребельний зрадів, як дитина. Зрадів так безпосередньо-щиро, що не міг приховати цього й за урочистою діловитістю, відповідною до його важливої ролі в усій цій церемонії прийняття митрополита. Наче він забув про це, так велике для нього свято. Ба більше: не знавши того, що Перемітько зустрівся з його сім'єю випадково, він прямо сказав, що коли так, що коли прийшов Павло Петрович, він скаже, щоб на обіді з митрополитом обійшлися без нього Він тільки заскочить попрощатися, а тоді вони підуть до них усі разом…

Це було щось таке несподіване, що аж стара Загребельна витріщила на нього очі. Як таки так? Щоб так образити митрополита!

— А так… Без одного жида ярмарок буде, — пожартував старий. — Сторубель замість мене буде…

І звернувся до Перемітька:

— А в мене є хіба ж така вишнівочка! Для вас спеціяльно призапасив…

Пригладжував швиденько рукою свої сивуваті вуса, радісно посміхався, з-під кошлатих брів, такий привітний чепурненький у своєму новому бежовому костюмчику, з вишиваним коміром сорочки. Еге, у нього є чудова вишнівочка, спеціяльно для нього, дорогого Павла Петровича… А крім того, він хоче йому показати надзвичайно цікаву статтю Сергія Єфремова, що була надрукована в Чикаленковій „Раді" 1907 року.

— Тату! — спинила його, обірвавши радість, Любина. — Павло Петрович до нас не піде: йому ніколи.

— Не піде?!

По обличчі старому побігла тінь смутку, вся його невеличка фігурка зів'яла. Смикнув себе на знак неспокою за вуса.

— На жаль, Кузьмо Лавроновичу, я не можу, — підтвердив і Перемітько.

— Чому ж не можете? — просто розпачливо відгукнувся засмучений старий чоловік. — Отаке свято!.. Така радість! Добре було б відзначити це в родині… усім- разом… Ви ж чули, як казав митрополит? „У ваших жилах, каже, тече запорізька кров"…

Стара Загребельна, здавалось, аж кипіла всередині, готова кожної миті зірватися з припону, сказати щось дошкульне, гостре. Любина раз-у-раз тривожно зиркала на неї; благала поглядом не робити скандалу. І вона тільки сказала:

— У Павла Петровича є вже інші друзі… ліпші… Перемітько похопився подати всім руку й пішов. Пішов

швидко, швидше, ніж треба було, наче боявся, що ще роздумає й повернеться до цієї такої милої йому родини, родини, що так щиро його любить. Боявся оглянутись…

А наступної ночі, так десь опівночі Мануйлівку й Воронцівку, а також недалеке плесо батька Славути осяяло це видовище: велетенським смолоскипом запалала мануйлівська церква. Висохле за літо дерево аж лущало, аж трахкало так палахкотіло. І той лускіт та бахкання побудили спочатку близькі, а потім і дальші хати. Спросоння, обмарено перелякані люди вискакували з хат на подвір'я, не добачаючи зопалу, що діється, де саме горить. А потім, розтямувавши бігли нібито гасити тую пожежу, дехто навіть з відрами в руках. Але прибігши на місце, спинялися край майдану ба й відступали назад у міру того, як вогонь зростав на силі. Бо з церкви на всі боки розлітались вогненні уламки сипались цілі завирюхи іскор.

Саму струнку будову церкви обіймало полум'я, як пелюстки велетенської квітки, вихоплювалось із середини крізь вікна і лізло вище, на дах уже.

Вогонь пожежі розпихав темряву на всі боки, і при його світлі було видно, що на сусідських хатах вору'шкались тіні-постаті, з відрами в руках, готові гасити ті іскри, що могли впасти на солом'яні оселі, запалити їх. Високо вгору, в зоряне небо зводився рудий, зловісний, змішуваний з іскрами дим, а ті високі іскри здавалися зірками, ближчими до землі, аніж ті, що тихомирно яскріли в небі.

Берестки навколо церкви теж почали займатися, засвічувались, як високі ставники з свічками.

А пожежна команда не поспішала приїжджати.

— Чому ж вони не їдуть? — ремствували в юрбі.

— Еге, так вони й приїдуть…

— О! о! Дивіться! — розітнувся в натовпі крик. — Дивіться, що то…

Бляшаний дах церкви знявся раптом угору, немов його підніс на руках якийсь велетень, як священний омофор, і, хитаючись, як на крилах, полетів разом з димом. Як килим самоліт. Піднісся високо, як легкий папірець, а потім як не схитнеться в один бік — та й полетів на Дніпро, шугнув із страшною силою і впав у воду.

Юрба полегшено зідхнула: добре, що не на хати.

— Добре, що де на хати, — сказав хтось голосно.

А стовбур вогненної квітки вже перетворився на суцільний стовп вогню — бахкав, як з гармати, клекотів люто. І ці вибухи відбивались далеко, трохи чи не аж там, де гудів приглушено Кодацький поріг.

А місцева пожежна команда не чула. Не обзивались і гудки недалеких амурських заводів, що звичайно на всяку пожежу тривожно пови'зкують, скликаючи людей.

Приїхала пожежна команда мало не перед світом уже. Червоно-яскрава машина, як довга гусінь, стала, освітлена від пожежі, на соші проти церкви, пожежники позлазили до-Ділу, але… гасити не було вже сенсу. Постояла та команда

трохи, подивилась і собі на незвичайне видовище, а тоді знов посідали й поїхали назад. Хай, мовляв, решта спокійно догоряє! Поїхали без дзвінків і сюрчків, помалу…

Бо це ж, либонь, було потрібне й владі, що ту команду посилала.

Люди обережно подейкували, що це трохи чи не комсомольські активісти підпалили, щоб знищити „опіюм для народу". Дехто бачив удень, як крутився між людьми один із чечелівських комсомольців-активістів — Маркел Мітяєв Чого він крутився? Кацап — чи він міг цікавитися митрополитом Липківським?

Але, не впіймавши, не кажи, що злодій. Тим більше, що до цих розмов і певні органи влади могли прислухатись…

Умовившися з Мітяєвими виїхати „вихідного дня" на Дніпро, Перемітько вийшов з дому ще до сонця, як ще тіло здригалося від ранкової прохолоди. До місця зустрічі було хвилин десять ходи — не більше. Але він поспішав, щоб не спізнитись. Гм… Уже ж наче й звик трохи до них, а отак ганебно приподоблювавея! Не в його це було натурі! Звичайно він робив так, щоб його чекали, як це було, наприклад, у його взаєминах з Загребельними, що запобігали його ласки. Тут же все виходило навпаки: він запобігав ласки в заступників панівного народу, в свого безпосереднього начальника. Запобігав ласки, хоч думав, що „наступає"! Зиркав на годинника на руці і поглядав на небо. Хоч сонця ще не було, але воно от-от мало звідкись там виприснути, винестися вгору, як опука на воді. А звідси ж, із колишнього Соборного майдану, а тепер ім. Жовтневої революції (бо все тепер у цьому місті було „жовтневе"), з найвищого пункту міста його зразу мюжна буде побачити. Побачити — й відчути його дошкульні гарячі дотики. Тим і вмовилися виїхати на Дніпро якнайраніше…

Небо на сході було червоне, немов натерте, нашарова-ване червоною цеглою. І на високому хресті собору вже трохи чи не сонячне проміння грало — на хресті і трохи нижче, на зеленій цибулястій бані, на білій її шиї. До собору так — уже досягали золоті пальці невидного сонця, а до музею іме ни Поля, білого в античному стилі будинку, ні: він був одноповерховий і стояв у тіні собору.

Взагалі тіні-холодки ще переважали на Соборному майдані. А на кучерявих кленках, що бігли понад хідниками, та на спориші біля хідників і далі сизіла роса, спориш від тієї роси здавався скупаним. І на саму уяву про приторк до росяної прохолоди хотілося здригнутись.

Але Перемітька цей холодок тільки бадьорив. І він швиденько йшов, стрункий і натягнутий у своєму білому, „капі

у костюмі, в такому ж кашкеті. Легкі матер'яні, на гансько у підошвах черевики робили його ходу легкою і та легкість аж підкидала йога ноги від вичовганого цеглового хідника. майже не було А ті поодинокі ранні,

,п чустоічались бачилося, з приємністю скидали на нього пиима і тії очі, здавалося, казали: „Ми знаємо, куди ти йдеш:

а Дніпро І знаємо, чому на твоєму старанно поголеному обличчі такий аахватно-телячий вираз: там ти маєш зустрітися якщо, може, й не з нареченою ще, так із добре знайомою приємною тобі дівчиною"…

Про такий Перемітьків маршрут виразно свідчила й валізка в його руці (у ній було вино, консерви, білий хліб) та легкий дощовик на другій, узятий про всякий випадок — а ну ж дощ буде?

Незабаром Перемітько вихопився на останню перію міста а за тією перією відкривався вже безпосередній вигляд на Дніпро і на низький лівий берег — широку далечінь, проняту ранковою сизиною легкого туману. Але лінія обрію — лівий берег Дніпрової притоки Самари, там, де Огрінь, була вище, і від тієї лінії уже просто вогнищем палахкотіла заграва.

Тільки одна будівля стояла перед цим краєвидом на заваді т. зв. потьомкинський палац, білий брус із застарілими колонками фронтону. Колись у цьому палаці аж гули всякі „дворянські балі", до його парадного під'їзду підкочувались пишні коляси, з льокаями в лівреях на приступках. Тепер тут був, либонь, якийсь водноспортовий клюб, але в тому клюбі не було ще нікого, він ще спав спокійним сном нічного безруху.

За брусом палацу хилився вниз, сягаючи вже й Дніпрового берега, парк імени Т. Шевченка. Колись, до революції, цей парк теж був Потьомкиньский, а тепер ім. Т. Шевченка. І краса його була інакша. Колись тут стояли високі, сухі, як маслаки, білі акації, їх за революційної скрути зужила на паливо поблизька людність, а тепер по всій похиленій до Дніпра площі стриміли правильно, алеями порозсаджувані молоді деревця. Молоді й недорослі ще, але загонисто-задерикуваті, такі, як молоді півники восени. Деревця — символи молодого життя Шевченкового народу. Він бо, той народ, нрешті проростав, пускав буйні пагінки в умовах життєдайної її переможці Мітяєви присмирніли… Але й дратувати їх ще було небезпечно. Це Перемітько розумів краще, ніж будь-хто інший, з огляду на свій прихований „злочин"', — розумів — і тому… поспішав. Саме тоді, як на Огрінському орбрїї виприснуло млинове є коло сонця (свіже, умите). Перемітько спустився в густу ще прохолоду Дніпрового річища, затінену високим, скелястим, близьким до берега Манастирським островом.

Просто збіг глинястою стежкою кручі, хапаючись за кущі дерези. В цьому місці, біля човнів він і мав з Мітяєвими зустрітись. Обкинув поглядом човни' шукаючи мітяєвського: вони стояли густо один побіля одного, неначе великі черевики, що їх виставив швець просушуватись. Дивиться — а Маркел уже тут. Маркел уже тут, а ні старшого Мітяєва, ні Раї немає!

Виявилось, що Маркел приїхав раніш, щоб перевірити мотор, бо він у нього частенько таки затинався.

Отже, він (Перемітько б то) перся, як дурний, щоб нахопитися на оцього чортяку! А втім, ця зустріч, либонь, обом була прикра — не тільки йому, Перемітькові, а й Маркелові. І після перших слів, що з них Перемітько довідався про пізніший приїзд Сисоя та Раї, між ними зайшла просто дурна мовчанка: той мовчить, і той не прибере, що сказати. Маркел ушнипився в свій мотор, длубався в ньому і час від часу пробував пускати. Мотор починав чмихати, а потім знову затихав, умирав. Це вкидало механіка в лють, і він тільки со-пів носом, а на гостя, здавалося, не звертав ні найменшої уваги.

Але то так, мабуть, тільки здавалось, бо його, безперечно, дратувала присутність цього гостя, взагалі, либонь, йому неприємного, а тут ще й свідка його невдалого „господарювання".

Перемітько сів у сусідній човен і став чекати. Спробував був вставити свою заввагу з приводу мотора, але Маркел не відгукнувся. Тоді йому лишилось тільки поглядати нетерпляче нагору, туди, звідки мали прийти Сисой Мітяєв та Рая.

Коли це раптом Маркел кинув свій мотор, сів на лавку в своєму човні і, н, е дивлячись співрозмовникові в вічі, сказав:

— Слухайте… є… — він не знав, як його назвати, — я вас хотів запитати…

— Будь ласка!

— Якщо- я не помиляюсь, ви важите на Райку?! — Як то важу? Я вас, товаришу, не розумію…

— Я б не радив…

Це було щось таке несподіване, таке неуявно-нахабне, що Перемітько просто розгубився, не прибирав, як бути — чи вибухнути і розпочати з цим босилом справжню сварку, чи встати й піти собі геть… піти зовсім, порвати з усією цією, кінець-кінцем, чужою йому родиною. Хай що буде, те й буде! Можна, зрештою, змандрувати з цього міста, переїхати кудись, навіть за межі України…

І раптом уявив: величезна країна, одна шоста земного суходолу, від кордонів Польщі та Румунії й до Великого, або Тихого океану, від Північно-крижаного океану й до кордону Афганістану, Ірану й Туреччини, а він посеред величезного простору сам-один, маленька комашка… Без посвідчення з попередньої праці ніяка міліція його не пропише величезного простору сам-один, маленька комашка, цього уоже ніде… прописатися…. Та й праці без довідки з попередньої його роботи не знайде. Хіба що побився б там, де нікого нема, як Робінзон Крузо на безлюдному острові… у якійсь північній тайзі чи тундрі. Але ж і там треба щось їсти, в чомусь жити, у щось одягатись… А як, погасившись, тут залишиться, то цей ідіот може на нього виказати… Та й на Сисоя треба оглядатись: ще невідомо, яким він духом дише…

І Перемітько просто зівяв на саму цю уяву. Виходило, Маркел без видних рухів та відчутного фізичного болю так скоутив його, як ото борець, навчений усяких способів, скрутить руку партнерові — і той зразу ж присяде, піддавшись…

Отож він, замість вибухнути гнівом, тільки повторив

оту свою фразу:

— Я вас, товаришу, не розумію…

І по хвилині додав:

— Це ж така, так би мовити, делікатна справа… Я нікому не накидаюсь…

З полегкістю відвернувся від нахаби, як побачив, що з кручі спускаються Сисой і Рая. Підхопився пружним рухом, легко вистрибнув з човна й пішов. їм назустріч.

Рая була на тій кручі нижче, як Сисой, спиралась обережно білими черевичками об сипку глину, як та кізонька ратичками, балянсувала руками в повітрі, боячись братись за колючу дерезу. Немюв хотіла полетіти — не йти. В одному місці вхопилась була рукою за гілочку бузку, що сам ледве тримався оголеними корінцями в ненадійному ґрунті кручі, а потім: просто побігла вниз, сподіваючись, либонь, що той, що йшов назустріч, не дасть їй упасти. Уже, як дніпрова чайка, полетіла, з розкинутими руками-крилами.

Перемітько, справді, перехопив її в повітрі майже, як легесенький м'ячик, і поставив перед собою на рівну землю. Дівчина аж ахнула з захоплення. Стояла перед вродливим інженером по-вранішньому свіжа й молодесенька, як нерозквітлий пуп'янок квітки, у коротенькій сірого кольору «юртовій спідничці, у білій блюзці. Замість ранкової роси на м'яких кучериках її лянного волосся, на висках і над білям чолом— сліди від умивання — окремі мокрі пасмичка. її очі пір'їнки-бровенята здивовано підкинуті, а в сріблястих оченятах грає відсвіт умитого ранкового сонця. Не самий відсвіт, а й переляк (з отакої ж кручі збігла!), і радість — Що його, отакого біло-випрасуваного „капітана" побачила, Що ввесьденечки буде з ним… вперше тад довго буде з ним… — О, як це добре, що ви вже тут! — вихопилось їй мимоволі. — А ми спізнились: трамваю довго не було.

І глянула йому в вічі віддано, рідно. Оті її, здавалося б, незначні слова та цей погляд підказали Перемітькові рішення.

— „Сьогодні ж усе з'ясую", — подумав твердо. Хотілося це зробити ще й на зло… „отому чортові",

Маркелові. Хай тоді казиться, скільки хоче! Між ними стане його сестра, та ще й по його, Перемітьковій, стороні…

Згадавши про Сисоя, лишив на хвилинку Раю й допоміг тому, важкому, кривому, обтяженому кошиком із „припасом" та мисливською рушницею через плече, зійти вниз.

На Сисоєвому обличчі, на кирпатому носі вже рясно виступали краплі поту. Маленькі очі плавали на круглому виду, як на штучно намальованому кружалі: отак кружок, а на ньому дві крапки — очі, а нижче закавичка — ніс. — Ой, мабуть, пектиме й сьогодні, — бул'и перші Сисоєві слова, сказані разом із поглядом на небо, ще приємне по-вранішньомгу. Він скористувався тим, що Перемітько взяв у нього з рук кошик, і витер хусткою спітнілу голову, обличчя й шию.

— А ви, бачу, молодець, — підморгнув по-приятельському Перемітькові:— уже тут.

— Інженер повинен бути точний, як годинник, — відгукнувся той, але звертаючись уже більше до Раї, ніж до її брата.

Рая знов скинула на нього закоханим поглядом; і тим більше заохотила до того, що він задумав зробити сьогодні. Приятельське ставлення до нього Сисоя теж додавало відваги. Перемога виразно схилялась на його бік. А тоді він покаже отому… ідіотові, щоб знав, як лізти не в своє діло! Бо образа, завдана йому від Маркела, не виходила з голови.

Що не робив, що не казав, а про це думав і вже кипів усередині. Це ж тільки подумати: він не радить! Хто він такий, щоб радити чи не радити, з ким він має оженитись?! Якийсь босило!

— „Але ще побачимо, на чиє вийде! — нахвалявся подумки. — Ще побачимо…"

Коли всі підійшли до Маркела, той уже запустив мотора. Мотор дрібно сік короткі, приглушені звуки і викидав їх у вузький простір, стиснутий між крутим правим берегом і високими скелями Манастирського острова. Шматки звуків билися в цій тіснині, робили дерев'яний стукіт у стишеному за ніч і ще не розбурканому денною колотнечею повітрі. Човен трусився всім тілом, але ще стояв на місці. Маркел ще стримував його, як верхівець стримує розгаряченого коня, що поривається бігти.

Рая, Сисой і Перемітько похопилися повкидати в човен принесене і повскакували самі. А як човен від цього руху

загойдався, Рая скрикнула злякано, розкинувши руки, — і вхопилась за Перемітькову руку. Не за братову, дарма що той був ближче до неї.

Маркел глянув на всіх — чи готові? — а тоді попустив повід. Човен зірвався з місця, застукотів уже на повний голос аж виляски пішли, а ранкова луна передавала їх далі. Незабаром човен з нашими плавачами вихопився з вузької протоки на широку гладінь Дніпрового стрижня, матірки.

Пливти мали туди, де віддалено сизіли лози при усті Самари, повз Шевську косу. Не можна сказати, щоб розмо-мова між ними напочатку клеїлась. Перекидались окремими фразами про те, що бачили на широкому просторі чи по дорозі взагалі. Коли човен наблизився до Шевської коси, Перемітько сказав (щоб щось сказати!), що січеславські міщани називають її тепер неправильно „Шефською", від слова „шеф", ЩО' стало широко відоме через практику шефства міських установ над сільськими, відсталими. Насправді ця назва походить від українського слова „шевці", тобто „сапожнікі".

І знов несподівано — як це він завжди робив — устряв у розмову Маркел. Чмихнув зневажливо й буркнув:

— Юринда! Це хахли так пояснюють. Чого б ті „шевці" на цій піщаній косі сиділи?

Хоч який це був дурний вибрик з боку Маркела, що просто, мабуть, Шмагався всяково „компромітувати" неприємного йому Перемітька, але вш вибив його знов із рівноваги, відбив усяку охоту щось пояснювати чи й говорити взагалі. Бо, поперше, він, справді, не міг пояснити, чому шевці сиділи на цій піщаній косі. Один „Швець", як чиєсь прізвище, міг би був дати назву „Шевцева", а не „Шевська". А подруге — його пояснення було таке ж чуже й далеке для цих людей, як і ввесь його український світ, уся його свідомість. Якби було не це, а рідне йому українське товариство, то він би при цій нагоді розповів ще й про те, що не раз чув від професора Яворенка, — про „московського" професора Архангельського, як той пояснював назву Ґавиного острова (що на Дніпрі ж таки), яка походить від слова „ґава", тобто „ворона". „Це значить — казав він, — „Ґавьонний" острів, бо запорожці жили на Січі, а надвір ходили на той острів." А як він міг казати це тим, що їм слово „ґавиний" було так саме незрозуміле, як і професорові Архангельському? Ну, та й при Раї він не міг, зрозуміла річ, аж так розпускати язика.

Човен стрибками брався впоперек могутньої ріки, підкидав ніс високо в повітря, наче от-от мав полетіти, тільки корма, обтяжена мотором, трималася за воду, не відривалась. Корма виписувала шумовинно-клекотливий слід на воді, за ним вода немов кипіла. Мотор клекотів і бахкав у дудкій ранковій тиші та летів дедалі швидше, дедалі швидше Пругка течія водної товщі допомагала моторові, зносила скісно вниз, ближче до Самари.

Праворуч, у легкому серпанку ранкового туманцю шумів невидний Кодадький поріг, водна паща, що до неї човнові небезпечно було й зближатись. Але ця небезпека могла б їм загрожувати в тому тільки разі, якби мотор закомизився: тоді б їм важко було опертися могутній течії, оруду. ючи самим1 веслом. Це, треба сказати, частенько траплялося з Маркеловим мотором — що він комизився. Але цим разом Маркел справно проскочив небезпеку й завів човна в спокійну, ще зовсім сонну Самару. Вибравши чисте піщане місце на березі, причалив. Його мотор чмихнув востаннє й замовк.

Трохи далі від цього місця стояли густі куделі лози, а ще далі — високий дубовий гай, оторочений понад берегом смугою очерету. У тому очереті скрипіла очеретянка, ніби щось пиляла іржавою пилкою, попискували ще якісь невідомі їм, міським людям, пташки. Попискували спросоння, обрідно. На самому березі бігали жваві довгоногі й довгодзьобі кулички, лишаючи в мокрому піску відбитки своїх лапок, схожі на асиро-вавилонський клинопис.

І незвичне почуття охопило містюків, що опинилися на „лоні природи". Вони мали себе так, як первісні люди, що жили постійно в товаристві очеретянок, куличків та інших безпосередніх пожильців „лона природи". Це почуття особливо виразне стало тоді, як вони поскидали з себе „тягарі" цивілізації — одяг та взуття, і відчули всім тілом безпосередні приторки повітря, а підошвами ніг — м'якенького піску.

Сисой Мітяєв був гладкий черевань, і тіло йому, особливо живіт, аж вилазило з трусів, як тісто з діжі. Груди повні, як у жінки. Маркел, навпаки, був сухий, смаглявий, як циган, а на грудях мав цілий кущ чорного волосся.

Перемітько з приємністю потягся всім звільненим від одягу тлом, заклавши за потилицю руки, аж кістки залущали.

— „Ех, їдять його мухи з комарями! Та й ловко ж!.." Але він так тільки подумав — не сказав., стримався перед… чужими.

Рая передяглася в кущах лози й вийшла звідти в гарному трикотажному купальному костюмі, що знадно обтягав молоді форми її тіла, струнку фігурку. Але вона не зразу зважилась показуватись у самому костюмі „чужому", тобто Перемітькові, — накинула на плечі рушник.

А проте зиркнула з під лоба таки на нього, на "чужого": Дивись, мовляв яка я в в цьому костюмі! Волосся було сховане в гумову — блакитну купальну шапочку, та ще й метелик збоку, і тому її голова була схожа на голову гарненької ляльки… І Перемітько схвилювався, уздрівши таку незайману, так ця дівчина була йому до вподоби! А про Любину тепер навіть уже не подумав, його цілком поглинуло те практично-життьове завдання, що випливало з живої дійсности з потреби врятуватись і влаштувати остаточно своє життя. До революції казали звичайно — зробити кар'єру тепер цього слова не вживали… Та воно й не зовсім туди підходило: йому насамперед треба було врятуватись, наступаючи" на ворога з відчайною силою, а як врятується, то це автоматично дасть йому ще й добру кар'єру…

Отже, він був на добрій дорозі, і це знов піднесло його настрій. Взагалі всім було добре. Сисой узяв рушницю й бахнув у небо, так, без будь-якої потреби, з доброго настрою тільки. Луна заклекотала тим пострілом, пішла далі понад Самарою, захлинулась десь над Дніпром.

Кулички злякано спурхнули, сірими млинками закрутились у повітрі. Очеретянка вмовкла, притаїлась…

Сонце підбилося вже височенько й залило все навколо своїм веселим сяйвом — Самару, поєднану з широким простором Дніпра, увесь низький лівий берег, його піски й шелюгу, а панорама правобережного Січеслава заграла справжніми веселими спалахами на шибах, на хресті собору тощо. Не досягло, здавалось, сонце тільки до фабрично-заводського району, де висіли чорні гриви диму, розвішані на високих шпичаках димарів.

На Дніпрі з'явилось більше човнів, стало більше руху. Один човен проскочив з гуркотом мотора повз наших відпочиванців далі на Самару. Купа людей, що сиділа в ньому, замахала руками, щось гукали до Мітяєвих та їхнього гостя, але що саме, — за гуркотом мотора не можна було второпати. Але Перемітько з прикрістю пізнав серед того гурту свого знайомого Гната Кутька, міського педагога. Хоч той Кутько був у громадському розумінні плохий і незначний, та він міг рознести серед українців, що бачив його в товаристві „кацапів". Залицявся до „кацапки", отже, робив те, що рано чи пізно повинне було виявитись, а тим часом чомусь не хотів, щоб про це вже знали українці…

По якомусь часі Мітяєви з гостем заходились снідати, тільки ж довелось їм і тут, на лоні природи, споживати не що як ті ж таки здобутки цивілізації — риб'ячі консерви, білий хліб, варені (а не сирі!) яйця. Сисой прихопив з собою й пляшину „риківки", і Перемітькові теж довелося випити.

Коли сонце пригріло так, що його стали відчувати й інші — не тільки Сисой, Перемітько запросив Раю купатись

Ах, купатись! Вона так це любить, тільки боїться починати: вода, мабуть, холодна ще…

— Ні, ось дивіться!

І Перемітько, підкинутий бажанням похизуватись перед дівчиною, відійшов трохи назад, розігнався, підкинув себе в повітря пружним рухом ніг і з розмаху полетів у воду, розбив її сонну гладінь. Спочатку його тіло, як тіло великої жаби, зашамоталось, видне, під водою, а потім зникло зовсім.

Виринув Перемітько аж на середині вже, гукнув: „Дивіться і" і, піднісши руки прямо вгору, як голуб складає крила, сідаючи, пірнув знову, щоб „дістати дна": води було з головою. Коли виринув удруге, то поплив далі, до другого берега. А там став, по пояс у воді, і, згадавши хлоп'ячі роки, як ще був пастухом на селі, склав долоні в дудку, приклав до рота й задудукав, як одуд:

— Оду-ду! Оду-ду…

Те одудукання лунко розкотилося понад водами двох річок, вдарилося луною аж там, де зводився над обрієм дубняк.

— Ну! — заохотив Раю. — Починайте вже!.. Пливіть сюди, — тут чудово…

І бризкав, хлюпав водою навколо себе, як той хлопчак-пустун.

Рая ввійшла обережно в воду, скулившись у передчутті холоду, схрестивши руки на грудях, така маленька, як дитинка, така, що потребувала опіки такого великого й мужнього, як він, той, що кликав її до себе аж на той бік. У мілкій, прозорій, пройнятій наскрізь промінням сонця од узбережжя, від її босих ніг кинувся рясний табунець дрібненької рибки — верховодок, гострими стрілочками табунець шугнув геть.

Вода була, справді, не така вже тепла. Рая, здригнувшись від її приторку, побігла далі, скрикнула раптом: „Ух!" і присіла по-жіночому по шию в воду, а потім випросталась і попливла. Перемітько кинувся наввимашки їй назустріч, і вони зустрілися посеред Самари, трохи ближче до цього берега, дві голови, що тяглися одна до одної. їхні погляди —; сріблястий Раїн і його карий, як горіх, зустрілись, сміялись і мало не прямо казали: „ти мій" і „ти моя". Навіть за руки побрались, лівими, а правими балянсували на поверхні води, правими і напругою тіл. Дві зближені обопільною симпатією істоти, первісно-щасливі.

Рая повернула назад, Перемітько поплив поряд з нею.

— Хотів би з вами поговорити, Раєчко! — раптом сказав з ніжністю в голосі Перемітько.

— Поговорити!?

Дівчина зашарілася, як молода півонія, зрозумівши, до чого ця „передмова". маєш поговорити? І кинулась пливти з більшою енергією, ні-а ткаяючи від того, що від нього їй не хотілось тікати, що ого — навпаки — тягло її з непереможною силою. Поговорити? Не знала, що на це сказати, а замість того гукнула до Маркела — щоб заличкувати перед сторонніми цей їхній секретний наміру „поговорити":

— Марочку, купайся й ти: вода чудова…

Маркел очевидячки, не поділяв її захвату й нічого не відповів. Він сидів у човні і мовчки перемотував вудки, наставившись іти ловити рибу.

Сисой теж відмовився поки що купатись: він замірився полювати". Махнувши „на прощання" молодій парі рукою, він закинув на плече ремінь рушниці й пішов туди, де дуби й очерети. Маркел майже одночасно з ним пішов у протилежний бік, туди, де звисали над водою чубки лози, стриміли з води кущі оситнягу.

Отже, Перемітько й Рая цілком випадково опинилися віч-на-віч удвох.

Це склалося швидше, аніж вони, здавалось, сподівалися, ба й заскочило їх. Перемітько в цій ситуації навіть завагався був, подумав, чи не рано ще про це говорити, але оті слова „Я хотів би з вами поговорити, Раєчко, вже його зобов'язували. Він уже мусив говорити. А Рая, здавалось, зовсім злякалася цієї перспективи. Вона навіть кинулась була слідком за Маркелом, сказавши:

— І я хочу з тобою, Марочку…

Але той так роздратовано махнув на неї — назад себе — рукою, що вона знов повернулась до свого кавалера.

— То й ви любите рибу ловити? — спитав її Перемітько, спитав так, аби щось сказати, бо гарячково думав про інше: як почати про т є.

— Люблю? Ні, то я так, — заплуталась дівчина. І то червоніла, то блідла, аж оченята зайшли їй сльозами. Буквально не знала, де їй дітись. Знов порвалась була трохи чи не слідком за Сисоєм. Але Сисоя вже не було видно — сховався за лозою. Отже, їй залишалось тільки одно — бути біля свого цікавого (і любого-любого!) кавалера. Була в становищі рибки, що її краї невода загнали в гузир, з якого вже нема виходу.

…Перемітько гарячково думав, як почати про т є. Головне, що він не міг почати спокійно, як воно личило стати. ому інженерові, ще такому вже й молодому. Він же, просто як той хлопчак, заходжувався біля справи! Поперше серце ні з сього, ні з того почало несамовито битись не вискочить з грудей. Аж заважало нормально дихати, подруге, язик, ніби лемішку мішав у роті — такий став неповороткий. І слів відповідних бракувало.

— „А, чорт!" — подумав з досадою про себе. А Раї сказав зміненим голосом:

— Сядьмо ось тут!

І вказав на край твердого ґрунту, порослого пирійцем обірваного тераскою, на якій зручно було сидіти, — на пирієць сісти, а ноги поставити в теплий чистий пісочок.

Та Рая зразу не сіла: метнулась швиденько до речей взяла сухий рушник і накинула собі на плечі, бо ж її костюм був геть чисто мокрий. Навіть здригнулась, як від холоду дарма що сонце тепер приємно гріло все тіло, мов би літепло до нього торкалось. Сонце ж тепер панувало над усім, і на небі не було ані хмариночки.

Посідали. Але й тепер Перемітькові не легко було перейти до того, що мав сказати цій дівчині. Узяв для чогось суху лозинку в руку, покрутив її в повітрі, а тоді сказав:

— Читайте, Раїчко, що я буду писати…

І почав писати повільно на піску, скидаючи поглядом на Раю:

— „Я… вас… люблю"…

Рая заздалегідь захвилювалась, а як прочитала останнє слово, спалахнула, злякалась, спустила очі собі на коліна. А руки самі собою, без її свідомости м'яли край рушника.

— Що ви на це скажете? Га?

Говорити йому й далі було трудно. Тож він, не чекаючи Раїної відповіді, узяв її за руку, а другою обійняв за плечі й прихилив до себе, тепло-мокру, гарячу там, де голе тіло. Коли він, інстинктивно оглянувшись, чи їх не підглядає хто, поцілував її ніжну щічку, вона тремтливо припала до нього. А далі він став цілувати своє кохання в гарячі, по-дитячому розтулені губки, в очі…

— І одружимось, еге ж? Чи так, моя горличко?

Рая скидала на нього віддано синьоцвіт оченят, поглядом — не словами — виявляла згоду.

А потім вони встали, побралися за руки й почали ходити понад берегом, ховалися за лози, щоб ніхто не бачив їхнього щастя.

— …Одружимось, — казав Перемітько, тепер уже Раїн „Павлусь". — А тільки, що твої брати скажуть? Чи не будуть проти?

І він розповів їй про вранішній Маркелів вибрик — як той „не радив" йому „важити" на сестру. І про те, що взагалі Маркел чомусь вороже до нього ставиться. Треба було бачити, як дівчина запалилася гнівом! Як у її оченятах застрибали злі вогники. Що брати скажуть, згоджуватись чи не згоджуватись на шлюб сестри!

— Яке їхнє до цього діло? Це не старий режим, щоб…

А тому дурневі Маркелові вона скаже… Отже вона була вже цілком по стороні свого коханого, трохи чи не зненавиділа рідного брата. Але Перемітько попросив її нічого Маркелові про ту сутичку не казати, щоб не вийшло ще більшої сварки…

Ні вона скаже! Вона не потребує його дурної опіки… І тільки як „Павлусь" удруге попросив її не казати, неохоче згодилась… .

їм треба вже було говорити тихіше, бо публіки на березі ставало дедалі густіше. А якийсь галасливий гурт чоловіків та жінок отаборивсь зовсім близько біля них, розіклавши свої їства та напої під сусіднім кущем шелюги. Перемітька це так обурило (хоч з якої речі? хіба це його берег?), що він розігнавсь до них, щоб сваритись. Хотілося й перед дівчиною показати — такий був у глибу його істоти поштовх, що відтепер він її взяв під свою оборону.

— Що вам місця мало? — хотів був сказати тим нахабам, що тут розіклались?…

Але, підійшовши до гурту, відмовився від свого заміру. Це був гурт професорів та викладачів металюргійноґо інституту, переважно жидів, а серед них він пізнав (люди пороздягані, і тому не зразу видно) завідувача навчальної частини Самсона Ліпшиця, що з ним був знайомий. Отож замість щоб сваритись, він мусив подати йому руку, а той познайомив його з усім товариством.

— Ви з ким? — зразу спитала його одна тілиста жидівка, виразно з ним кокетуючи. — 3 дівчиною? Приєднуйтесь до нас! У більшому гурті веселіше…

Перемітько подякував, сказавши, що в них своя група, і повернувся до Раї. Та й було йому „найвеселіше" тепер не в гурті, а вдвійку з дівчиною. Йому, як і їй також…

Незабаром прийшов і Сисой, приніс впольовану дичину — підстреленого, але ще живого куличка, що злякано водив намистинками очей.

— Ну, навіщо ти його? — з докором сказала Рая, гладила голівку невинної пташки. — Та хоч би ж убив, а то тільки поранив, щоб мучився…

Справді, це була непотрібна жорстокість, і Сисой, як показалось Перемітькові, ніяково посоловів. — „За революції людей убивав, — подумав, — а тепер пташки шкода… От що значить — часи змінилися!"

Щоб виправдати Сисоя перед сестрою, Перемітько сказав жарт: коли рушниця була набита, то мусила вистрілити… Сисой вдячно на нього глянув.

Маркела, що прийшов з рибою на юшку, Перемітько зустрів поглядом переможця, мовляв, „отепер спробуй сваритись… будеш мати справу з сестрою"…

А на Раю те, що сталося, так подіяло (вона була піднесено радісна, балакучіша, взяла в Маркела рибу й почала чистити та розчиняти), що на це не могли не звернути уваги й обидва брати. Перемітько спостеріг навіть, що Сисой глянув на сестру раз чи два так, щоб вона не завважила. Тільки на його розіпрілому, гливкому виду не можна було добачити схвалює він це чи ні. Але черговий Маркелів напад на Перемітька, що стався вже під час обіду, виразно показав, що той був „проти". Коли на якусь мить зайшла в товаристві мовчанка, він, Маркел би то, випалив одним духом, не дивлячись Перемітькові в вічі (тому й не зразу зрозуміли, до кого мова):

— Ви, здається, цікавитесь справами петлюрівської церкви?

Перемітько глянув недомисленно спочатку на Сисоя, а потім на Маркела. Спитався:

— Це ви до кого?

— До того, хто цікавиться петлюрівською церквою…

— Ви хочете сказати — автокефальною?

— Це однаково… Я вас там бачив.

Іншим разом це була б для Перемітька дуже слизька ситуація, а тепер, коли він мав за собою їхню сестру, він — хоч це й коштувало йому не абиякої напруги — сміливо відпарував:

— То, виходить, і ви там були? Отже, ми з вами — обоє рябоє!

Важкодум Маркел не зразу здобувся на відповідь, засопів носом, і аж після прикрої мовчанки відповів:

— Не обоє рябоє… Бо про мене ніхто не скаже, що я за попів руку тягну…

— А про мене хто скаже? — упевнено вимовив Перемітько, бо він і справді, вихований на працях Драгоманова, на творах Лесі Українки, Івана Франка, В. Винниченка, не цікавився церквою як такою. — Чи ви бачили, щоб я коли молився чи христився?

Між ними раптом стала Рая, що накинулась з отими злими іскрами в очах, на Маркела:

— Маркеле, перестань! Чого ти завжди заводишся з людьми? Скандаліст отакий!.. Це тобі не „Комсомол"…

Маркел кинув лютий погляд на сестру й замовк. Але Перемітькові це таки попсувало настрій. — „З ким я родичаюсь? Що в мене з ними спільного?"

Рая відчувала й розуміла його гіркі переживання і потай непомітними для братів потисками руки намагалась заспокоїти його, свого „Павлуся". Сисой мовчав, не втручасвся в суперечку, але видно було, що це було йому невтримне. Щоб це затушкувати, перевів мову на інше, на про побудову на низу Дніпра гідроелектростанції. Про це починали дедалі більше говорити, особливо в урядових колах. Перемітько теж був за це, бо вважав, що Україна має індустріялізуватись, хоч би ці ідеї виходили й від ворожого їй "ладу". Лад політичний може змінитися, а могутнє джерело електросили буде власністю українського народу, південні посушливі райони будуть зрощені. Але — згадав тепер — такі, як проф. Яворенко, вважали, що це знищить „історичну красу" — Дніпрові пороги, іронізував з приводу цього й старий Загребельний, той насправді внутрішній емігрант…

По обіді Рая и Перемітько ще раз купались, попливли разом на другий бік. Сиоой теж наважився, улізши, як бегемот, у воду. Але тільки хлюпостався та лежав на мілкому, як гладкий тюлень, бо плавати не міг. Зате Маркел почував себе в воді, як на сухому, кинувшися з берега, поплив далеко, в напрямі до Дніпра.

А тим часом день почав хилитись на вечір. Сонце стало не таке гаряче. Люди теж почали потроху роз'їжджатись, гомін помітно ущухав. Навіть гурт Самсона Ліпшиця вже не так галасував…

Коли сонце спустилось над саму гору правого берега, над гущу Січеслава, Сисой сказав:

— Мабуть, і нам пора додому.

І знов заторохтів Маркелів мотор, погнавши човна на притемнену вже воду. Незабаром вони випливли з тихої Самари й зустрілися з прудкою течією Дніпра. Пливти тепер було важче, бо фактично проти течії, що помітно зносила їх ближче до Кодацького порога. У вечірній тиші його шум виразно було чути — шум і якийсь гуркіт води, що спадала з чималої висоти.

В міру того, як спускався присмерк, засвічувались — упрорідь — вогні на широченному лоні Дніпра-Славути — рухливі, на човнах, як веселі таємничі квіти (бо човнів уже майже не видно було, а вогні яскріли). На потемнілому раптом обличчі правобережного Січеслава, розкинутого на горі, теж почали нахвачуватись світляні пухирці вогників, подекуди пунктирними лініями. Але ті вогні були далекі, а ці, на човнах, близькі й веселі…

о оди сонце схов лось за високим горбом Правобережя, його червоні промені звелися вгору, як піднесена рука топельника — з розчепіреними пальцями. Але ніхто не гукав — „Рятуйте!" Бо хоч день десь там і тонув разом із сонцем; але натомість народжувалась нова краса — краса літнього вечора на Дніпрі, тихого літнього вечора, прикрашеного внизу отими ворушкими вогниками на човнах, а вгорі, в небі — срібними проколинками перших зірок.

Тихо. Тільки окремі моторові човни перегукувались стукотом — Маркелів найдужче, а найближчий до нього, що брався трохи вище, глухіше. Шум порога творив тільки далеке звукове тло для тих звуків, що були близько.

Веслові човни виявляли себе в присмерку тільки вогниками.

— Гоп-гоп! — гукнув десь потужний молодий голос, а луна вечерова перекинула десь далі теє „гоп-гоп". У когось мабуть, було сил і доброго настрою понадміру, і він ото так хотів трохи виладуватись.

Коли це враз, десь далі від наших відпочиванців, але на самій середині Дніпра озвалась пісня:

— Реве та стогне Дніпр широкий…

Це почав дужий самітний голос, баритон, з широким розгоном. Тому голосові хотілося, щоб Дніпро ревів та стогнав, як у романтичній уяві поета, дарма що було так тихо. А потім, слідком за тим голосом озвався цілий сніп голосів, з басовим перевеслом на них, і ті голоси хотіли викликати в уяві ще й те, як:

Сердитий вітер завива.

До долу верби гне високі,

Горами хвилі підійма.

І цей спів полинув далеко понад широкою рікою, такий широкий, як та ріка.

Перемітькові раптом стиснулося серце в якійсь тузі. Чого він тут, серед цих чужих людей, що говорять між собою чужою мовою? Чому не з тими, що ото так співають?

Рая раптом присунулась у темряві до нього, взяла його за руку, сказала по-українському:

— Гарно співають, правда?

Чи й ця дівчина йому чужа? О, ні, вона вже йому рідна! Вона прийме його мову, мову тієї країни, в якій народилась, вона житиме його інтересами…

Пісня далі говорила про інший аксесуар романтичного краєвиду — про „блідий місяць", що „з-за хмари де-де вя-глядаві", але дійсність була інша: морок ночі дедалі дужче гуск, насувався на Дніпро і ті човни, що були на ньому. І Маркел керував своїм човном, можна сказати, наосліп, орієнтуючись на далекі вогні міста. Уже вони були недалеко від Заячого острова, рівного простору, зарослого лозами, як з Маркеловим мотором сталася чергова аварія: він гавкнув востаннє — і затявся, ніби чимсь удавився.

Усі прикро стенулись. Треба ж було отакого: Добре, хоч недалеко від Заячого, бо їх могло б знести на самий поріг.

Маркел спробував був щось там посмикати, присвічуючи кишеньковим ліхтариком, але потім ухопив весло і сяк-тяк підігнав човна до берега.

Усі повиходили з хитливого човна, придержуючись руками за прибережну лозу.

Сполохані комарі цілою хмарою загули навколо них, дзизкали в вуха, жалили руки.

Маркел ще трохи пововтузився з мотором, перехрещуючи снопиком світла темряву, але потім і він вийшов. Спосіб дальшої мандрівки був ясний усім: човна треба було тягти понад берегом на мотузі, а одно котресь із них мало сидіти в човні, відхиляти веслом його від берега, щоб не зачіпався за навислу над водою лозу. Цю останню ролю Маркел призначив Перемітькові, і той мовчки пішов у човен. Рая хотіла була й собі туди ж таки, але Маркел її спинив, нагримавши: було б важко тягти. Потім він прив'язав мотуза, а Перемітько знайшов помацки в темряві весло, спустив, його понад облавком у воду — і рушили проти течії, понад берегом.

Темрява вже була така, що ні Перемітькові тих, що тягли човна, ні їм Перемітька не було видно. Час від часу тільки блискав Маркелів ліхтар, як він, мабуть, присвічував під ноги, щоб не заборсатись у кущах лози.

Та не проминуло, либонь, і декількох хвилин, як Перемітько відчув, що човен пливе не проти течії, а навпаки — течія його почала зносити назад. Що за чорт?

— Ей, що сталось? — гукнув він стривожено до Маркела. — Мене зносить… Маркел обізвався (його голос був уже далеко), що мотуз обірвався, і сказав, щоб Перемітько підганяв човна до берега.

Перемітько махнув веслом з одного боку, але човен тільки крутнувся на місці й відійшов далі від чорних обрисів берега. Махнув з другого боку — те саме. І раптом він з острахом! усвідомив, що він же ніколи не веслував і веслувати не вміє. Гостре почуття тривоги охопило його, але крикнути, щоб його рятували, посоромився. Отой же чорт Маркел підніме його на глузи! Та й Рая що скаже, як він виявиться таким страхополохом?

— Павле Петровичу, де ви? — долинув здаля Раїн голосок, схожий на комариний писк.

— Та ось… — почав був Перемітько й не закінчив, зрозумівши, що його вже не почують.

А потужна в цьому місці течія невблаганно несла його вниз. Напружуючи зір, він бачив у темряві, як чорні купи берега (лоза) швидко від нього віддалялись, чи — вірніше

він від них. Незабаром йому стале ясно, що вже віддаляєтеся не тільки берег, а й увесь Заячий острів, його південний кінець… А далі ж уже сама гола широчінь Дніпра і паща Кодацького порога! Мимохіть прислухався: рев порога брав гору над усіма іншими звуками… хоч ще й віддалено…

Почуття паніки судомно охопило його. Йому ж загрожує смертельна небезпека! Його знесе на поріг!.. Ширяв веслом то з одного боку, то з другого. Піт уже заливав йому очі від того махання… Та це вже було ні до чого: човен тільки нестримно плив униз.

І йому уявилась мить загибелі. От його кидає з страшної височіні в вир… от човен йото перевертається… Правда, з тієї височіні екскурсанти іноді спускалися дубами, але ж то дубами! А це скіпочка… І йому так жаль себе стало… І якась лють. Лють, що. отак безглуздо загине! У боях був — вийшов живий, а тепер отака безглузда смерть! Отака дика загибіль! А він же міг не їхати сьогодні з чужими для нього людьми — і жити! Міг відмовитися під якимсь приводом від ді ого веслування, не сідати в човен… І жити! Хіба крикнути „Рятуйте!" Але хто його звідси почує? Десь вище на Дніпра блискають далекі вогники човнів, але поблизу анікогісінько… Отже, хто його тут почує? Хіба оті далекі зірочки в небі? Або спокійні вогники правобережного села Лоцманська Кам'янка?…

А човна зносило, і дедалі чутніший ставав рев водоспаду, немов до нього зближався страшний звір.

Тоді він, охоплений уже дикою пан: кою, не думаючи, чи це буде краще (подумав: „Може, сам випливу, а човен хай пропадає!"), і, як був у костюмі, в черевиках, та так і стрибнув у воду, — стрибнув через облавок, не випускаючи човна з рук… І — о радість! — він став ногами на дно, води було по пахви. Це, очевидячки, був кінець коси Заячого острова, занурений у воду. Взявши човна за ніс і перемагаючи пругку течію, повів його в напрямі до чорних куп Заячого острова. Довгенько так брів, вириваючись із цупких обіймів води, і тільки тоді, як було вже по коліна, гукнув на берег:

— Агов, де ви там? Я ось…

Через деякий час у темряві почулися голоси Мітяєвих, і всі троє наближались до нього. Витягши човна на мілке, він вийшов на берег. Найперша прибігла до< нього Рая, стурбована, перелякана. Щось швидко говорила, та він, „розсмиканий" почуттями, не міг її уважно слухати, він чомусь увесь був скерований назустріч… Маркелові.

Маркел кинув на нього снопик світла і раптом, уперше, відколи Перемітько його знав, зареготався:

— Ха-ха… То ви скупались? У штанях… ха-ха… — Перемітько скипів:

__ Булої б краще прив'язувати мотуз, а тоді й сміятись!

Який тут може бути сміх?

Але, освітлений, він, справді, виглядав жалюгідно: штани прилипли до ніг, від того ноги були тоненькі, як у журавля, піджак мокро лиснів… І йому було ясно: якщо Маркел хотів з нього поглузувати, то краще не можна й придумати, у нього була підозра, що „той чортула'" трохи чи не навмисно так слабко прив'язав міотуз, — щоб посміятися й принизити його перед сестрою… Щоб посміятись або, може, й на загибіль штовхнути…

Сисой нагримав на брата (мовляв, справді, треба було прив'язати як слід), а Рая підійшла й співчутливо тернулась об його мокрий бік (притулитись ніяк було).

— А я так злякалась була, — сказала пошепки, як брати взяли знову прив'язувати мотуз.

Тепер у човен сів сам. Маркел, бо мокрому Перемітькові треба було зігрітись, тягнучи човен.

З чималими труднощами, зачіпаючись у темряві ногами за переплутане коріння лози, Перемітько й Сисой дотягли човна до північного кінця Заячого острова. А там перепливли вузьку протоку, що відокремлювала Заячий острів від берега, — і так прибули „додому".

Але ця безглузда пригода дуже знівечила Перемітькові радість від отого його осягу — освідчин із Раєю. Добре, що йому не треба було їхати додому трамваєм, а то б набрався ще більшого сорому.

Як Мітяєви попрощалися з Перемітьком, Рая замовкла І вже ані словечком не обзивалася до братів, хоч завдав їй прикрости тільки Маркел. Навіть сіла в трамваї окремо від них, уперто відвертала очі. Обличчя їй „задерев'яніло", бровенята нахмурились: „пір'їнки" стали „гострими стрілками", що зійшлись на переніссі.

їй же було „цілком ясно", що Маркел навмисно встругнув отаку штуку з Перемітьком!

Сисой завжди прикро переживав „погані настрої" улюбленої сестри і тепер, зразу ж занепокоївся, спостерігши при трамвайному світлі оту „дерев'яність" на її виду. Але як він міг її заспокоїти, як вона й на мову не давалась? Сиділа збоку, як чужа!

А дома вона мерщій сховалась до своєї кімнати. Навіть

вечеряти не схотіла…

Але те, що незабаром добулося до неї з світлиці, вибило її з демонстративної „задерев'янілосте", тривожно насторожило. Говорили Маркел із Сисоєм. Говорили неголосно,

але двері до її кімнати були трохи прочинені, і вона все чула.

— …Він до Раї, — глухо бубонів Маркел. — Хіба ти не бачиш?

— Що до Раї? — сонно обізвався Сисой, відриваючись від якоїсь там, либонь, своєї справи, може, від читання газети.

Рая підвела навіть голову від подушки, єдиної її повір* ниці у випадках її мрій і сліз, перестала дихати, наслухаючи. Це було щось таке важливе, зв'язане, очевидячки, з тим, що на Дніпрі сталось! Підвела спочатку голову, а потім і сіла на ліжку. Разом із тим у голові її завирували всякі здогади…

Червоний шапчук на лямпі край її ліжка більше притемнював, як освітлював кімнатку, і вона, уже передягнена, в самій нічній сорочці, скидалась на злякану мишку, що хоч і сховалась у свою нірку, але тривожно прислухалась до того, що діялось біля нірки і могло загрожувати їй навіть у схованці.

— Що? — перепитав Сисой.

Маркел роздратовано чмихнув, посунув стільцем чи якось інакше диркнув по помості.

— У них же на любов закидається! — вибихнув гнівно. — Найгірше, що й Рая ним захоплена…

— Ну, а що ж ми можемо зробити?

— Як що?

З того, що Маркел не здобувся зразу на відповідь, було знати, що він теж не знав, що в такому разі треба чинити. А Сисой спитайся вдруге:

— Еге, що?

— Ну, а що буде, як вони поберуться? Ти ж сам казав, що він…

Саме тут у світлиці зашипів раптом годинник, наповнив усю хату густим шумом, неначе якийсь велетень набрав у рот повітря, надув щоки, а потім ураз теє повітря випустив, — годинник став вибивати години: раз, два… десять…

Рая сприйняла це, як катастрофу: годинник не дав їй почути чогось надзвичайно важливого, може, навіть непоправно страшного. Не помогло й те, що вона підхопилась на ноги й підбігла до самих дверей. Годинник вибивав ті десять годин довго, розтягаючи кожен удар хвилястим гудом, і за тими коливаннями звуків годі було щось почути.

На щастя (чи на лихо?), і брати за тим дзвоном не змогли говорити, мусили перечекати, поки годинник доїде до своєї зупинки. А як останній удар прогув і мелодійно віддалився, Маркел сказав удруге перерване речення:

— Ти ж сам казав, що він петлюрівець.

— „Петлюрівець?!" — прошепотіла приголомшена Рая, а серце їй так і затріпалось у грудях. — Петлюрівець? О!"

їй зробилося страшно. Вона ж не раз чула на різних зборах, читала в газетах це слово, як лайку. Що воно означало, гаразд не розуміла, але знала, що це щось таке ж страшне як, і „контрреволюціонер", щось таке, що автоматично тягло за собою втручання ДПУ, арешти тощо. Голова пішла їй обертом. Вона ж його, свого „Павлушу"… поправилась: „Павлуся" так любить! І в голові собі не покладала, щоб могла тепер від нього відмовитися, уявляла його як частину самої себе… Вони ж уже мають побратися!

— …А це значить, — провадив далі Маркел, — що ми з тобою, ти, як партієць, а я, як комсомолець, повинні допомогти органам безпеки викрити прихованого ворога… Треба не допустити, щоб він став нашим зятем. Бо це може виявитися й без нас…

Сисой мовчав.

— Якщо ти чесний партієць, — знов обізвався Маркел, — то повинен негайно піти до ДПУ й заявити на нього…

— „До ДПУ?! — пройняв жах Раїну свідомість. — Ой Боже!"

Хотіла була зірватись і бігти до братів, щоб рятувати тепер найдорожчу для неї людину… за братів дорожчу. Але стрималась, прислухалась, уся обернута в слух.

— А як ти цього не зробиш, — загрозив Маркел, то я піду. Як чесний „комсомолець"…

— Облиш дурниці! — строго сказав Сисой. — Не твоє це діло.

— Як не моє? — гарячився Маркел. — Я „комсомолець" і повинен…

— Я сказав: облиш! — нагримав уже Сисой. — І знаєш, чому? Саме тому, що в нього є щось із нашою сестрою. Я не дурніший за тебе і теж бачу… бачу, може, більше, ніж ти… Він уже майже вліз у нашу родину. Розумієш? Уже! І, знищивши його, ти знищиш і свою сестру… чи хоч поламаєш її життя. Не такий він красень, щоб якась дівчина летко від нього відмовилась! Моя помилка, може, в тому, що я його допустив у нашу родину. Якось випадково це вийшло… Випадково зустрів — і запросив. Таке з усяким може трапитись. А тепер уже пізно. У всякому разі треба зачекати…

— Юринда! Не пізно! І я не буду чекати…

Тут уже Рая не втерпіла і, накинувши свій червоний шляфрок, з розпущеним по ньому лянним волоссям, з сльозами на очах, вискочила до світлиці. Накинулася гнівно на Маркела:

— Що ти за чортяка такий! Я все чула…

І була така очайдушна, з такою ненавистю в очах. При світлі лямпи-пухиря з-під стелі ті її очі стали наче темніші, як у кішки, зелені. Білі зубки хижо шкірились, як вона розтуляла губи. Аж Маркел мимохіть відступив від неї: такою ще ніколи її не бачив. Насуплював чорні, як у татарина, брови.

А Рая присікалась до нього:

— А сьогодні що ти йому сказав? Що Га? Думаєш, не знаю!

Тут вона завагалась, згадавши „Павлусеву" просьбу не казати про це, але слово вихопилось, і відступати було вже ніяк. Та й Сисой зіацікавився цим. (Взагалі він зразу став по стороні сестри, насторожився, газету, що її тримав у руках, відклав на бік).

— А що ж він сказав? — спитався.

І Рая розповіла все, що знала від Павла, — те, як Маркел „не радий йому" залицятись до неї, його сестри. І тепер уже замість гніву, сльози просто бризкали їй з очей, сльози болючої образи.

— Ну, знаєш, — скинув Сисой довірливо на Маркела очима, мідним блиском їх засвітивши, — треба ж таки думати головою…

Бачивши таку виразну підтримку з боку старшого брата, Рая знов накинулася на Маркела, — сльози, гнів і обурення клекотіли в її голосі.

— І яке твоє діло до цього? Я ж не втручаюся в твої шури-мури з Фроською. І знай: якщо ти посмієш щось таке йому зробити, я або собі щось заподію, або… тобі… Пам'ятай це!

Маркел не витримав цього нападу, ухопив кепку — та з хати. А Рая впала на стілець, схилилася на спинку й голосно заридала. Ридала, як дитина, що її скривдила рідна мати, скидалася всім тілом від плачу. Сльози рясно котилися їй з очей, вона витирала їх рукавом шляфрона.

— Хай пам'ятає, — загрожувала крізь сльози Маркелові навздогін, — отакий бо… босовило…

Ця сцена так розхвилювала Сисоя, що він устав і заходив по хаті, йому було жаль сестри, хотілося підійти й погладити по голові, як дитину, щоб заспокоїти, але свідомість того, що Рая вже не дитина і що справа була не дитяча, стримали його. Він тільки торкнув ЇЇ за плече і мовив:

— Ну, годі! Годі плакати! Він нічого не зробить: я не дозволю.

— Я ж його лю…блю! — ридала невтішно дівчина.

— Кого? А! Знаю… і тому не дозволю…

— І ми хочемо побратися…

Це була новина для Сисоя, це було більше, ніж він думав. І він перепитав::

— Він тобі сказав про це?

— Сказав…

Сисой знов узяв ходити стурбовано по хаті: справа набирала поважного характеру. При таких даних треба вже не, чекати", а навпаки — запобігати можливому лиху, треба якнайрішучіше поговорити з „тим дурнем"…

— …Побратися, а той дурило…

Рая хотіла вже заспокоїтися, але, розтривожена, не могла. Почуття жалю й вибухи плачу знов і знов вихоплювалися з її грудей. Та плакала вона вже не тільки через Маркела, а й через те, що її коханому, справді, загрожувала якась

страшна небезпека.

Сисой ходив по хаті, не знаючи, як заспокоїти розтривожену сестру. Морщив свої ріденькі брови, блимав повіками… Ухопився за цигарку, як за порадницю: закурив. І далі

ходив.

Раптом Рая сама перестала плакати і прямо спиталася

в Сисоя, чи то, справді, велика небезпека, що Перемітько — петлюрівець. І дивилася на брата мокрими від сліз очима з великою допитливістю — мовляв, як у вічі не вскочить! — щоб не тільки з його слів, а з виразу очей зрозуміти правду. Сисой не зразу відповів. Ходив деякий час і мовчки думав. Рая не зводила з нього очей. Повторила питання:

— …Чи справді? Га? його можуть заарештувати? Та замість щоб відповісти, Сисой сам її запитав:

— Ну, а якби це була велика небезпека, чи ти могла б від нього відкинутись? Поки ще не побрались…

Страх розширив Раїні очі, сльози густою павоттю наринули на них. Скрикнула:

— Отже, велика, коли ти так питаєш?! Ну, кажи вже!

— Та ні… Я просто так, з деяких міркувань.

— А що значить „петлюрівець"? Сисой пояснив.

— Тої ж який це злочин, коли він боровся за свій народ?

— Не завжди й тих, що борються за народ, по голівці

гладять…

І тільки як Рая заявила твердо, що вона не змогла б покинути Павли, а якби з ним щось сталось, то й вона поїхала б за ним на заслання, Сисой заспокоїв її, сказав, що насправді тепер це вже не такий злочин. Багатьох петлюрівців амнестовано, і вони живуть легально. Петровський видав охоронну грамоту навіть такому зуброві „петлюрівщини", як С. Єфремов. Павлова біда в тому, що він приховав злочин, але як ніхто не викаже, то все буде гаразд. Сам він про це мовчатиме. Маркел теж без його дозволу не піде на нього „заявляти". Хіба що ДПУ з інших джерел про це довідається. Але Павло тут, у цьому місті, чужий, його минулого ніхто тут, крім їх трьох, не знає.

— Отже, іди спатоньки! — закінчив він з несподіваною для нього самого ніжністю. І спробував посміхнутись…

Крім зустрічання митрополита Липківського, в Перемітька був ще один „свіжий гріх", що з ним він ховався перед Мітяєвими: вряди-годи відвідував відкриті збори Української комуністичної партії, І можна сказати, що з цим „гріхом" він ще більше ховався.

— „Отак пак! — може хтось здивуватись. — Чого ж йому з цим ховатися? Збори української комуністичної партії в українській комуністичній державі — і ховатися?! Та ще й більше, як із Автокефальною церквою? Щось тут, мабуть, із логікою не гаразд!"

Що з логікою тут не все гаразд, це так, — але коли й де історія та суспільне життя були у згоді з логікою?

А втім, якщо цю ситуацію розглянути глибше, то можна знайти й причину такої „нев'язки". Укапісти були, справді, україські комуністи, але комуністична держава була не зовсім українська. І ця не зовсім українська держава аж ніяк не хотіла, щоб будь-хто, хоч би й укапісти, перетворював її на зовсім українську. А укапісти в цьому розумінні, за даних умов, були найнебезпечніші. Бо, наприклад, автокефалісти могли за цих умов тільки молитися по-українському, а укапісти могли відібрати й владу в таких, як Мітяєви, ба й відірвати її від… Москви. Вони ж її, цю не зовсім українську державу, прямо критикували за це, а також за те, що центри Південсталі на півночі стали,

конкретніше кажучи, в Москві. А тим часом треба було б, за логікою, щоб вони, ті центри, були не північніше Харкова, столиці цієї не зовсім української держави. А це означало б, що продуктами своєї праці користувалися б тільки продуценти Півдня. А це останнє дало б цій державі не тільки економічну, а й політичну незалежність.

А як люди українські? Усякі люди українські — і комуністи, і „петлюрівці", і автокефалісти? Вони теж усі цього хотіли і тому так цікавилися відкритими зборами „укапістів" — єдиної вже на цей час легальної опозиції усталеного режиму.

Перемітько ходив на ці збори, цікавлячись найбільше їхнім українством. Комунізмом він, як і Богом, не цікавився, бо жив проблемами живого життя того народу, що до нього з народження належав, що за нього воював; у лавах „петлюрівської" армії 1919-20 роками. Розумів небезпеку — а ходив! Якась непереможна сила штовхала його на це. А небезпека ж була не тільки в тому, що про це могли довідатись Мітяєви, а й безпосередньо від тієї установи, що мала, за

завданням урядової партії — КП(б)У й уряду, не допускати до того, щоб ця не зовсім українська держава стала цілком українською. Правда, ця установа тепер, за НЕПи, не була така страшна, як перше, коли вона звалася ЧК, — тепер вона звалася „Державне політичне управління" — ДПУ. Та небезпека від неї для відвідувачів відкритих зборів УКП таки була. „Укапісти" вже не мали змоги видавати друкований орган, і єдиний був у них спосіб промовляти до народу — отакі збори, збори, оформлювані, як „жива газета", тобто виголошування з живих уст того, що мало б друкуватися в газеті — статтів, нарисів, фейлетонів тощо.

У м. Січеславі такі збори відбувалися раз на тиждень. Перемітько не кожного разу міг там бувати, бував тільки тоді, як був вільний від роботи в заводі. Останнім часом? бував там ще рідше, бо його вільний час забирали тепер зустрічі з Раєю. Та от якось Рая поїхала до матері в Харків, і Перемітько похопився скористуватись цим, щоб піти до „укапістів". Як звичайно, і цим разом він пішов свідомо пізніше, так, щоб надворі було вже темно, а в самому приміщенні „парткому" було більше людей, серед яких можна було легше „сховатися" — слухати приємне непоміченим.

Спавді, коли він прийшов, у залі було вже повнісінько (заля, пристосована з мешкання, не дуже велика). Десь у протилежному від входових дверей кінці світилася слабким світлом сцена — „одна якась світляна кулька-лямпка над головами президії. На „заднику" сцени висів великий напис, зроблений на червоному полотнищі (біле на червоному), — „Хай живе Українська Радянська Соціялістична Республіка!" Гм… Такий напис, як і в урядових установах, як і на конференціях владущої партії — КП(б)У, дослівно такий, а от чомусь він не зовсім легальний! Чи не тому, що його автори та їхні слухачі вкладали в нього буквальний зміст? Можливо. Публіка сиділа на довгих ослонах, поставлених упоперек приміщення. Але місць на ослонах усім не вистачало — люди стояли ще попід стінами, товпилися біля дверей, де ще був рух через те, що люди ввесь час підходили. Так, як ото в ставку: він стишений, і плесо його гладеньке, а там, де б'є джерело свіжої води, булькотить і сріблиться, міниться всякими тонами.

Перемітько протовпився і став у кутку. Гляне — а біля нього один з найбоязкіших „українців" — міський педагог, українізатор Гнат Кутько. Потиснули один одному мовчки руки і повернули голови до сцени. Ніби свідомо один вад одного відвернулись, мовляв, „я тебе тут не бачив, а ти мене". На сцені промовляв секретар „Обкому" (усе так, як і в КП(б)У!) Авдієнко, симпатичний дядечко невисокого зросту, з чорною еспаньйолкою „під Винниченка", колишній член ЦК УСДРП.

— Чому, товариші, центри української промисловости в Москві, а не на Україні? — запитував промовець. — Чому українська мова в державних установах не в пошані? Чому українізація відбувається тільки формально? Чому спокійно сидять на посадах ті, що її явно саботують? — І багато інших таких „чому"? він ставив, не потребуючи відповідати: публіка, уважно-напружена, сама знала, „чому". А як промовець на свої питання відповідав, публіка завзято „підтакувала" оплесками. Усі — і промовець, і слухачі знали, що все це, тому", що при владі в УРСР були не українці, не українські робітники, селяни й трудова інтелігенція (хоч офіційно це нібито було й так!), що Москва визнавала справжній інтернаціоналізм і рівність націй тільки там, де ще не мала… безпосередньої влади. На доказ цього промовець навів цитату з статті одного з творців КП(б)У, але разом із тим і репрезентанта „української" в ній меншости В. Затонського, що була надрукована 1918 року в газеті „Коммуніст".

…„І от тут і виявилося, що поважний принцип самовизначення націй (не пролетаріяту), що ним треба було керуватися, згідно з переказами „отців церкви", дуже гарний, поки діло йде про Індії та Єгипти, оскільки нам там доводиться працювати (в татаро-башкиріях з ним уже клопоту досить). Гарний він, коли треба зробити благородний жест у стилі „кающогося дворянина", але малозрозумілий, коли доводиться вирішувати всі ці „прокляті питання" на різних „окраїнах" в роді України"…

— Ну, як, товариші? — запитав промовець. — Добре сказано?

І зашуміли в залі на знак згоди, що „добре сказано", рясні оплески, ніби по рівному плесі ставка шугнув бадьорий вітер, сколихнув його, збив брижі…

— І дивіться, товариство, яка чудасія, — вів далі свою мову Авдієнко: — автор цих „гарних слів" при владі в Харкові — а „хура", як сказано в байці, „і досі там"!

Тим то— офіційно повідомив — їхній ЦК, ЦК УКП, на чолі з Андрієм Річицьким, і послав протест до Третього Інтернаціоналу…

— …Поможе, як мертвому кадило, — буркнув хтось між публікою. — То ж слухняне знаряддя тієї ж таки Москви…

Але на нього зашипіли: добре все таки, що є кому хоч такі протести писати! Може, це просочиться якось у ширший світ. А крім того, як болить, то ніби легше стає, як комусь про той біль скажеш. „Облегшивши себе так, публіка вкрила оплесками закінчення промови М. Авдієнка.

Після Авдієнка виступив другий місцевий лідер УКП — Дідич. Невеличкий, худенький, з перехнябленим пенсне на носі. Коли говорив, підсмикував штани, що ввесь час йому з'їжджали. Читав малого фейлетона на актуальну місцеву тему під заголовком „Малоросійська хвороба чухна, або сверблячка". А за привід до цього фейлетону він узяв прилюдну заяву голови „Фабзавкому" заводу ім. Петровського Тараса Бамейка, що, мовляв, робітникам їхнього заводу ніколи вивчати українську мову, бо вони повинні виконувати й перевиконувати пляни з витопу чавуну, сталі, вальцювання тощо.

Дідич прочитав спочатку цю заяву як мотто до фейлетону, „сьорбнув" носом, пояснив, що в його фейлетоні буде вжито слово „гегемон", так воно означає „керівник", а під ним треба розуміти пролетаріят у цій країні.

Підсмикнув ще раз штани, поправив пенсне й почав:

— „В одного Гегемона був попка-дурник на ймення Бамейко. Якось на язиці в попки-дурника на ймення Бамейко викинулась хвороба, загально знана під назвою малоросійської чухни, або сверблячки. Щоб полегшити муки бідолашного попки-дурника на ймення Бамейко в хвилини нападу чухни, або сверблячки, Гегемон навчав його говорити: „Не било, нєт і бить не может".

Отож, бувало, як тільки засвербить у попки-дурника на ймення Бамейко язик, він роззявляє рота й кричить:

— Не било, нєт і бить не может.

І попці-дурникові на ймення Бамейко від цього легшало.

Та по якомусь часі Гегемонові стало незручно, що в його домі попка-дурник раз-у-раз кричить так, як колись кричав і царський міністер Валуєв: у Гегемона ж бували гості, часом навіть з інших країн, перед якими йому треба було хвалитись, що в нього не так, як було за царів, що в нього краще. Тоді він вирішив навчити попку-дурника на ймення Бамейко трохи інакше кричати, а саме: „Є, але тільки для селян та інших некультурних людей".

Тільки ж попка-дурник на ймення Бамейко ніяк не міг цих слів вивчити. Дуже бо вже хитрі та довгі були ці слова, а попка-дурник на ймення Бамейко таки й справді дурним удався. Як не бився Гегемон, нічого з того не виходило. Оце прокаже ті слова з усякою виразністю, — та до попки-дурника на ймення Бамейко:

— Ну, кажи!

А попка-дурник на ймення Бамейко:

— Не било, нєт і бить не может…

Проказує Гегемон тії слова вдруге, втретє, — ні, таки нічогісінько не виходить, хоч ти йому кіл на голові теши. Плюнув тоді спересердя Гегемюн, сказавши:

— Хай тобі грець, дурню!

І от літає тепер попка-дурник на ймення Бамейко по цехах заводу ім. Петровського і, як тільки засвербить у нього язик від отієї малоросійської хвороби чухни, або сверблячки, кричить:

— Нє било, нєт і бить не может.

А що дійсність стала вже така, що навіть попка-дурник на ймення Бамейко не маг на неї не зважати, то він уже сам став додавати: „Неть, бо треба виробляти більше чавуну, сталі, вальцювання тощо". Але ще не зрозумів попка-дурник на ймення Бамейко того, що той чавун, ту сталь і те вальцювання виробляє той народ, серед якого він літає, чий хліб їсть.

Отож і докричиться, мабуть, попка-дурник дотого, що українському народові урветься терпець, і він просто вирве того хворого на малоросійську хворобу чухну, або сверблячку, язика, щоб попці-дурникові на ймення Бамейко нарешті заціпило".

Публіка заплескала якнайдужче, навіть ногами в захваті затупотіла. Це ж були такі сміливі думки, що їх не міг висловлювати навіть офіційно апробований сатирик Остап Вишня… це були їхні, всіх присутніх на цьому вечорі думки…

Перемітько розігнався був до третього мартену, як до нього підійшов робітник Саркісов, вірменин, і, криво посміхнувшись, дав йому… виклик до ДПУ.

— Що це? — спитався механічно Перемітько, беручи папірець. — А!

Приголомшений, він швидше вгадав зміст цього папірця, побачивши зловісний його штамп, аніж прочитав. Усе тіло йому отерпло, руки дрібно затрусились.

— Не знаю, — казав тим часом Саркісов, — пронизуючи збентеженого інженера гострими чорними очима. — Мабуть якесь непорозуміння. Не хвилюйтесь! Усі ми знаємо, що ви чесний радянський інженер.

Саркісов був досі для нього звичайний робітник, фізично непоказний, кривоплечий, з приплющеним, як у „наркома" Харчпрому Мікояна, носом, один з небагатьох на їхнім заводі „націоналів", з неправильною російською мовою „душа лубезний". Не раз Перемітько чув, як інші робітники так на глум його й кликали: „Ей, ти, душа лубезний!" А от тепер виявилось, що це страшна людина — завідувач „спецвідділу" в їхнім цеху. В уяві сторопілого Перемітька він раптом виріс на якогось демона.

— Не хвилюйтесь! ще раз сказав Саркісов. — Певно, якась дрібниця.

Він знов посміхнувся — блиснув чорним блиском смоляних очей, та це вже був для Перемітька чортячий сміх, сміх демона.

Коли Саркісов пішов, Перемітько похопився сховати того папірця, зім'явши, в кишеню спецівки, — щоб ніхто з поблизьких робітників! у нього його не побачив. Механічно продовжив свій хід у напрямі до третього мартену, заглянув у вогненне око спостережного віконця, нічого там не побачивши. У конторці вихопив папірця, як жарину, що пекла руки, з кишені, і аж тепер прочитав: викликали на ранок наступного дня — на 9 годину. Оглянувся на двері — чи ніхто не підглядів, як він читав.

Решту дня ця подія заволокла для Перемітька туманом. Він усе робив несвідомо, часом не те, що треба було, потім тюкав на себе, поправлявся — і знов помилявся. А заразом у голові йому вирували всякі здогади.

Що б це могло бути? Чого викликали? Схилявся до думки, що це не могло бути т є, його минуле, бо тоді б його просто схопили, зразу б заарештували… А втім, усе могло бути… усе… аж до найстрашнішого…

Цей туман у голові він приніс і додому, та й дома не міг знайти спокою. Думав прю те, що треба б щось зробити, щоб „підготуватись" до всяких можливостей, і не знав, з чого почати. Подумав, що треба б переглянути, чи нема чогось „небезпечного" серед книжок або в листах. Але він, людина з „прихованим злочином", завжди був обережний, і в нього нічого такого не могло бути… От тільки „Ілюстрована історія України" М. Грушевського, — що з нею зробити? Але ж Грушевський недавно повернувся до Києва! Чого ж тоді ховатися з його книгою? Проте взяв її, тую книгу, в руки, — дорогу, як шматок його власного серця, навіть погладив любовно шкіряну спинку, з золотим тисненням. Зідхнув обережно: так шкода викидати! Може ж, іще нічого страшного й немає… А як є? Як прийдуть трусити? Грушевський у Києві, але в його історії є й Центральна Рада, і тризуб, і початок Універсалу Центральної Ради, і місце, де сказано про більшовиків як каламуть революції…

Глянув у вікно: надворі було вже темно. Узяв книгу під пальто й вийшов. У сінях його зустріла господиня.

— О! Куди ви? — спитала здивовано. — Я ж хотіла давати вечерю!

Сказав, що зараз повернете, через дві-три хвилини. А рука під полою пальта, наче вкрав щось. І йому показалось, що господиня звернула увагу на ту його руку, — що вона без потреби „схована". Вискочив із сіней, зійшов з ґанку… Куди ж її? Збоку від хати, вглиб у подвір'я стояв дровник. Обережно оглянувся, чи господиня не дивиться, — і пішов швиденько туди. Відщепнув двері і навпомацки засунув за дрова…

Їжа не йшла на душу. Після вечері, раніш, як звичайно, роздягся й ліг спати. Він же не міг навіть газети в такому стані читати! Але й сон його, зрозуміла річ, не міг так легко взятись. Думки безупину вирували в голові. Що б це могло бути? Наче ж нічого такого ніде й нікому не сказав, щоб треба було його викликати на допит… Раптом йому в голову шибнуло таке, що він аж підвівся на ліжку й сів, дивлячись розплющеними очима в темряву. Як він міг так безглуздо сховати тую книгу?! Таж коли робитимуть трус, то й туди заглянуть! Та й господиня може виявити, як братиме дрова. І що він тоді їй скаже? Це ж було б таке дурне становище! Тепер перед ним встало завдання, як ту книгу переховати. Прислухався: господиня цокала на кухні посудом, не давала ночі остаточно стишитись. А це означало, що він ще був „прикутий до, ліжка", не міг ще йти. Бо господиня б почула і могла б вийти ві сіни та спитати, куди він так пізно йде. Отже, треба було чекати, поки вона засне. Гм, але ж вона може там поратись допізна, їй нічого поспішати!

Знов ліг, перетворив ніч на напружене чекання-прислухання. Бо ж на кухні затихло десь трохи чи не аж біля півночі. Тоді він устав, одягнувся обережно (щоб не стукнути стільцем чи чимось іншим), потихеньку прочинив двері (щоб не скрипнули). Згадав якоюсь напругою, що дощаний ґанок співав на всі голоси, як хто ним проходив, — тим тепер особливо обережно ступав на ґанку.

Надворі була така темрява, що будівлі чорніли, як якісь купи чи бескеття з чорними проваллями дворів поміж ними, а дровник йому довелось мало не навпомацки шукати. Але… двері дровника були замкнені! Він тільки взявся рукою за висний замок…

Якась несамовита лють на себе самого струснула ним. Чого він сюди йшов? Хіба не міг догадатись, що ніхто дровників не кидає на ніч незамкненими?! Ах, йолоп, йолоп! Дурило!

Становище його було і дурне, і небезпечне. Господиня таки могла якось почути ці його незвичайні нічні походеньки й спитати, що сталося. Могла також наробити зопалу, спросоння галасу на ввесь куток. Та й із сусідів хтось міг випадково звернути увагу на рух у дворі, подумати, що злодій.

Уже зовсім тихо, зціпивши зуби й майже не дишачи, повернувся він до хати. Було ясно, що залишалася одна можливість: узяти книгу вранці, як ітиме туди, і десь по дорозі кинути… Якщо, звичайно, господиня, беручи дрова, не виявить її… Ах, дурило! Ах, йолоп!.. Як він раніш про це не подумав?!

Аж перед світом забувся трохи. І от сниться йому, що він, підліток, іде полем у великих батькових чоботях, поганяє коні в плузі. Грузький розмоклий від осіннього дощу ґрунт налипає на чоботи, важко йти. Батько його був досить заможний селянин, але сам працював: і сина до того привчав.

Проте послав сина вчитися, щоб став „паном", інженером… Він поганяє коні, а батько за чепігами йде, плужить. Коні дугами згинають передні ноги, тягнучи важкого плуга, голосно пирскають… Навколо них літають чорні ґави, перемагаючи осінній вітер, що аж вивертає їм крила… Одна ґава майже над його головою пролітає, голосно крякнувши…

Прокинувся і зразу ж схопився. У хаті було вже видно. Коли б не спізнитись! Кинувся до годинника: була сьома година. Отже, ще мав досить часу. Але щось вертілося на умі, непокоїло. Згадав: „Історія" Грушевського. Виглянув у вікно: замок на дверях дровника ще висів. Знову лютий гнів охопив його: господиня ж могла не відімкнути й до дев'ятої години!

Почав навмисно голосно рухатися, щоб розбудити її. Умивався — і цокав умивальником якомога дужче, одягався, трахкаючи дверима шафи. А як та, нарешті, появилася в кухні, попросив дати швидше снідання, бо, мовляв, має раніше вийти з дому. Коли господиня — справді, жвава, хоч і літня вже жінка — метнулася по дрова, йому наче відлягло від серця, хоч і потерпав за книжку… А як побачив у вікно, що вона набрала тільки дрів, а ніякої книжки в руках не мала, то зовсім заспокоївся.

Зав'язував краватку перед дзеркалом! і бачив своє „пом'яте" від безсоння обличчя, прикрі припухлини під очима. Взагалі почував себе погано, аж нудило наче. В очах різало. Снідав без найменшої охоти, запихав їжу в рот, як солому чи щось інше таке без смаку, дарма що це була його улюблена яєшня з кільцями цибулі й кружальцями червоних баклажанів. Та ще й так: їв чи не їв та вже й годі. Дбайлива гог сподиня була навіть стурбована таким його їдженням, а як він виходив з дому, навіть вийшла за ним аж на ґанок. Висловила думку про погану погоду: мовляв, якась кваша, а не погода, хмари, змішані з туманом, осіння сирість. Чер'ез цю її дбайливість Перемітькові довелося вийти на вулицю, і тільки тоді, як вона, з огляду на погану погоду, сховалась у хату, ще раз повернутись на подвір'я. Щастя було, ш "" вікна, вікна від кухні, були з іншого боку, не з того, де дровник. Кинувся мерщій до дровника і, перехилившись за двен рі, взяв книжку там, де її звечора застромив був. Це, справді, щастя, що господиня, хапаючись, не побачила ЇЇ: краєчок її було видно.

Тепер він уже з усієї сили побрався на вулицю. Але ще десь треба було тую книгу покласти! Покласти так, щоб піз-йіше — як усе буде гаразд — і назад можна було взяти. Один паркан був трохи відхилений від цеглової стіни, і він туди, попереду оглянувшись, свою книжку запхнув, — під карниз, що міг її прикрити від дощу. Ще раз роззирнувся по вулиці

— чи ніхто не бачив… Людей поблизу не було, тільки здаля біг якийсь хлопчак, із собакою наввипередки.

Забезпечивши себе так на випадок трусу і відчувши полегкість, Перемітько чимдуж кинувся через Соборний майдан, повз музей ім. Поля на проспект К. Маркса (колишній катерининський). Від музею проспект ішов униз — і йти було легко. Хоч часу було ще досить, але він брався майже підвігцем. Розумів, що не треба бігти — і біг! Коли ловив себе на цьому, свідомо придержував ходу.

Трамваї з бадьорим гудом і свистом доганяли його і спускалися далі вниз, та він волів іти пішки. І якесь чудне почуття було в нього: він ще живий і на волі, іде власними ногами, може навіть міняти темпи своєї ходи на власне бажання. Він наче хотів востаннє навтішатися тако „собіналежністю". Він же не міг, кінець-кінцем, не прийти туди, де цю „собщалежність" можуть у нього відібрати! У цій революційній країні всі люди належали не кому, як ДПУ, але до та-когої виклику, як він оце мав, їм може здаватися, що вони йдуть чи не йдуть кудись з власної волі, а „недрімане око" колишньої ЧК, а теперішнього ДПУ їх у цьому русі не бачить.

Така ілюзія собіналежности людини тепер, за НЕП-и, була більша, як перше. Але Перемітькова собіналежність була вже приречена. Він відчув, що його кинуло в піт від усвідомлення цього. Стріпнув головою, щоб повернутись до живої дійсности, до того, що він іще йде власними ногами.

І знов пішов без потреби швидше… На Садовій він ще здаля побачив вартового при дверях тієї страшної установи

— в казенній сірій шинелі, в синьому з червоною околицею кашкеті… (Гм, як колишній юнкер у царській Росії). За плечима стирчав шпичак рушниці з багнетом…

Але дев'ятої ще не було. Спинився в нерішучості: йти далі і там чекати, біля дверей, чи, може, походити оподаль? Спинився на цьому останньому. Повернувся й пішов назад, удаючи зовні, що йому так треба. Один зустрічний скинув на нього здивовано очима…

— „Чи не з їхніх, часом, службовців? — подумав Перемітько. — Бач як зизим оком накрив…"

Походив так деякий час — уздовж хідника, трохи під гору, туди й назад, туди й назад. Позирав раз-у-раз на годинник на руці. Коли вже було так, що можна було заходити, пішов рішуче й прямо на того вартового в кашкеті царського юнкера, в напрямі будинка, що його раніш обминав як найдалі, думаючи — як думають і решта мільйонів громадян СРСР, — що „недрімане око" його не бачить… (А от тепер виявилось, що його воно ввесь час бачило!).

Зокола будинок виглядав так, як і багато інших на цій же Садовій вулиці: цегловий, триповерховий, з багатьма вікнами. У цьому будинку — він чув раніш — містилася, либонь, невеличка приватна жіноча гімназія.

Показав папірця вартовому — білявому молодому кацапчукові. Той глянув сонно на чергову жертву тієї установи, що її охороняв, і кивнув мовчки головою: мовляв, іди.

Вузький довгий коридор, килимом засланий. Як у доброму готелі дореволюційного часу. М'яко, приємно йти. А обабіч двері, двері… Він ще не дійшов до потрібного йому числа одинадцятого, як з одних таких дверей вискочив зовсім молодий службовець, стрункий, з чорненькими вусиками, в синьому ґаліфе, в гімнастерці захисного кольору, підперезаний ремінним поясомі. Знов таки — як царський юнкер. Мав якісь папери в руках… Побачив пригноблену постать „відвідувача", — спинився, пронизливо „досвідченим'' поглядом „чекіста" глянув. Під чорними очима синці…

Перемітько показав папірця.

— Заходьте… я зараз…

Отже, це був той, хто його викликав! Отакий просто хлопчак, а перед ним треба тремтіти! Та ще й належав він, безперечно, до національної меншосте на Україні…

Двері кімнати були не зовсіме причинені, і Перемітько нерішуче туди зайшов. Невеличка кімната, з одним вікном, що дивилось на подвір'я, оточене іншими високими будинками, — якийсь колодязь — не подвір'я. А проте у вікно ще видно було волю. Якась жінка в протилежному будинку протирала зсередини шибку, робила це зовсім мирно, не зважаючи, очевидячки, на страшне сусідство. А втім, і ві самій кімнаті було по-людському затишно, тепло, без тієї холодної спрости, що була тепер надворі.

Але щось уже було, що стояло між ним: і тим „людським життям, що не дозволило йому сісти на порожній стілець біля єдиного в кімнаті канцелярського столу. Той стілець ніби запрошував його сісти, і Перемітько відчував, що й мав би себе тоді — якби сів — краще. А так навіть рук нікуди було діти, немов би вони були в нього зайві, хоч він і тримав водній свою кепку. Передчував, що оте щось, що стояло вже між ним і „життям", перешкоджатиме йому й говорити з тим юнаком нормально. А ще ж не знати, про що та й мова буде. Він як увійшов, та так і стояв біля порога, напівобернутий до дверей, звідки чекав „господаря". А що той досить довго не приходив, то це стояння й перетворилось незабаром на справжню муку. Навіть ноги починали боліти, і він переступав з однієї на другу.

Та от двері раптом відчинилися, і ввійшов той юнак в уніформі.

— О! А ви чого стоїте? — мовив здивовано й привітно. — Сідайте!

Він кивнув головою на порожній біля столу стілець і подав Перемітькові руку. Потім сам зайшов за стіл і теж сів. Посміхнувся, зібравши якісь немолоді зморшки біля чорних, великих, як сливи, очей. Розмір тих очей, бачилося, збільшували й сині смуги під ними. Разом із тим тії смуги свідчили, либонь, і про те, що він не зовсім нормально спав. Але посміхнувся зовсім так, як сміються звичайні люди. І розмову почав теж Так, як звичайно починають люди. Поглянув у вікно й сказав:

— Погодка сьогодні не дуже… Правда?

Переміітько згодився, що так, „погодка" осіння, поганенька, відчуваючи разом із тим виразне заспокоєння. „Може, й справді якась дурниця, — подумав, згадавши слова Саркісова. — Може, щось треба вияснити"…

— Але ви, очевидячки, розумієте, — перейшов слідчий на іншу тему, — що я вас запросив у якійсь справі… Погода — це так, між іншим… Передусім) будьмо знайомі! Мене звуть Яків Мойсеєвич Сілін…

— „Виразний жид, а прізвище російське, — знов напружуючись, подумав „запрошений" на розмову.

— А ви, якщо не помиляюсь, Павло Петрович Перемітько? — запитав слідчий.

Перемітько потвердив.

— Ну, добре. І… українець?

— Українець.

— І це добре. Ми всі, можна сказати, українці, вірніш — громадяни Української Радянської Соціялістичної Республіки. Я, на жаль, ще не вивчив державної мови — української, — посміхнувся він. — Я народився в Одесі, — а там знаєте, яка мода? Але я вивчу… У нас же тут, при ДПУ, є й свої курси українізації. Викладає український поет Омелько Деркач. Знаєте такого?

Перемітько сказав, що читав його поезії в місцевому журналі „Зоря", але особисто не знайомий. Поети — це інший, далекий від нього світ: він працює на виробництві.

— Кажуть, добрий поет, — вів юнак-слідчий свою мову далі. — Носить золоті окуляри… Трохи мляво викладає, довго плямкає, поки щось скаже. Але, кажуть, добрий поет. Я сам не можу оцінювати. У мієнє ж теж трохи інший фах, — посміхнувся криво. — Але ті, що розуміються на поезії, кажуть, має не абиякий хист. Хто зна, може, ще й вийде з нього другий Шевченко. Наша партія і радянська влада дбають про розвиток української культури. Після XII з'їзду партії ми заходилися біля українізації „всерйоз і надовго", як сказав товариш Ленін. А в такій атмосфері й таланти всякі можуть появитися… Чи ви згодні з цим?

— Так…

— Думаю, що й кожна свідома людина повинна з цим згодитись. А тим більше українець. Це ж бо не те, що було за царату, коли творців української культури засилали на Сибір, як от хоч би й того ж таки Шевченка.

Тут він спинився і, як спостеріг Перемітько, трохи чи не з нудьгою. Оглянувся в вікно, де все таки можна було відпочити зором;, дарма що день був сірий, але цим разом нічого вже про погоду не сказав. Взагалі було таке враження, що він говорив якісь завчені наперед слова, можливо, навіть не вперше, і що вся ця розмова — це була для нього тільки службова робота, необов'язково приємна. Подумавши про це, Перемітько знову заспокоївся і навіть з цікавістю хотів слухати далі, щоб, кінець-кінцем, довідатися, для чого ж таки його сюди викликано.

Юнак наче вгадав Перемітькову думку, бо, повернувшися знову до нього, сказав:

— Але ви, мабуть, думаєте: „До чого це він? Про Шевченка й українську культуру? Яке це має відношення до тієї справи, для якої мене викликав?"

Перемітько похопився сказати, що ні, що він так не думає… що йому навіть цікаво…

— Так я вам скажу, — загомонів жвавіше слідчий, — що це прямо до нашої справи відноситься… Кажу „нашої", бо те, про що ми з вами далі говоритимем! повинне однаково цікавити і нас, тобто ДПУ, і вас. Інакше сказавши, це наша спільна справа, оскільки ви, як нам відомо, щира радянська людина…

— „Овва! — скинувся Перемітько всередині. — Не діждетесь, прокляті!.."

— Я ж не помиляюсь, коли так про вас думаю?

— Ні, звичайно… Я, здається, доказав чесною працею на виробництві…

— Так, ми про це знаємо і… ну, цінимо чи що… Так от слухайте, що я хочу вам далі сказати! Ви знаєте, що наша радянська влада перемогла. Наша славна червона армія розгромила на всіх фронтах усіх контрреволюційних генералів і Денікіна, і Вранґеля, і так званого „батька Махна", ну і… Петлюру…

Перемітько піймав його допитливий погляд на своєму обличчі, коли він вимовляв останнє ім'я. Спіймав — і серце впало, обірвалось: — „Невже таки про те?!"

Але слідчий говорив і далі не про т є.

— Цим я хочу сказати, що кривава, збройна боротьба для нас уже скінчилась. А тому ДПУ тепер має інші завдання. Це, можна сказати, психологічні завдання, скеровані на перевиховання людей у дусі соціялістичної свідомости. Річ ясна, що для того, щоб перевиховувати, треба знати, хто саме потребує такої перевиховної опіки. Отак ми, коли хочете, й підійшли до тієї нашої справи, ради якої я вас запросив сюди. От ви буваєте, наприклад, на зборах „укапістів"…

— „Так вони вже знають про це! — мало не скрикнув Перемітько. — І як я раніш прр це не подумав!.."

Серце йому почало страшенно стукати, аж заважало дихати. Він же став віч-на-віч з новою справою, з новою небезпекою (якщо та, прихована, забулась)!

— Правда ж? — спитався вже прямо Сілін.

Перемітько відчув, як кров ударила йому в голову, а густа червонява, як у пійманого на шкоді школяра, залила йому обличчя.

— Буваю, але… — не міг він, так заскочений, не признатися. —

— Ну, от, — майже Віесело підхопив депеушник. — А коли ви кажете „але", то я вас теж розумію. Ви хотіли, мабуть, сказати, що в цьому нічого злочинного нема, бо УКП — це ж „Українська комуністична партія", а ДПУ теж комуністичне. І я цього не заперечую. І Авдієнко, і Дідич — щирі комуністи-інтернаціоналісти, як вони про це раз-у-раз на своїх зборах заявляють. Але… Тут я скажу своє „але". До них на збори ходять усякі люди… навіть автокефалісти. Сьогодні піде до церкви, а завтра до „укапістів". Чи не так?

Напружений тепер уже всіма нервами Перемітько сподівався, що той зараз скаже й про те, що й він сам, Перемітько б то, тдк робить — зустрічав митрополита Липківського — і до „укапістів" ходить…

— Чи, може, ви не згідні з цим?

Перемітько сказав, що й такі випадки не виключені.

— Ну, от бачите… І я думаю, що ви, як людина цілком радянська… Я підкреслюю: „цілком радянська"… Як людина цілком радянська, ви повинні допомагати нам таких людей знаходити… Ви глянули на мене так, ніби запитали: „Як допомагати?" Правда ж? А я вам скажу, як! Час від часу ви подавали б нам прізвища таких людей… Прізвища, ну, і часом характеристики їх… Яким, так би мовити, вони духом дишуть… О, ви знов дивитесь на мене так, ніби хочете мене запитати: „Чи не хочеш ти, голубчику, з мене, інженера й інтелігентної людини, зробити „сексота"? Не лякайтеся, товаришу, страшних слів: "сексот, шпигун, донощик"! У наших, радянських, умовах вони мають інше значення… н, е таке, як за царату. Це тіепер почесне звання таке, як „інженер", учитель'" „поет"… От і я, інтелігентна людина, майже з вищою освітою. Правда, обставини громадянської війни не дали мені змоги закінчити комерційний інститут, та я таки дечого там навчився… Але, як бачите, я працюю в ДПУ і не соромлюсь цього. Ба більше: я пишаюся щш почесним званням „чекіста", пишаюсь тим, що я стою на сторожі завоювань Жовтневої революції…

Він уже намагався ввесь час дивитися Перемітькові в вічі, не випускав його погляду, „гіпнотизував".

— Це б не забрало в вас багато часу. Я сказав би навіть, що вам не треба було б щоразу туди ходити, тільки коли б мали час і охоту…

Він помовчав хвилину, навіть оглянувся був ще раз у вікно (але знов нічого не сказав про погоду), а потім знов повернувся до своєї „жертви".

— Ну, так що ви на це скажете?

Ціла буря вихрувала в Перемітьковій голові. Стати „сексотом"? Виказувати на своїх друзів? А слідчий чекав.

— Ну?

…Усі знали досі його, як чесну людину. Старий Загребельний говорив з ним, як з рідним сином, і він мав би таких людей зраджувати? Ніколи! Ніколи в світі! Хоч би й смертю загрожували! Зціпив зуби, розімкнув їх і промовив хрипким голосом:

— Ні, я не можу…

Слідчий витріщив здивовано (роблено) очі-сливи:

— Не можете?! Сахаєтесь брудної роботи? А чого ж я можу? Я, мюже, теж волів би бути чистеньким інженером… Але хтось же мусить бути й на цьому важливому посту! І це називається „свідома радянська людина"! В такому разі мені ясно, що ми помилялись, коли вважали вас досі нашою, радянською людиною…

Перемітько мовчав. Зціплював завзято зуби й мовчав. Відводив від роблено-здивованих чи то „обурених" очей сладчого свій погляд, а той намагався його не відпускати.

— Бач, і в вічі соромно дивитись!

Раптом його погляд (це Перемітько спостеріг) упав на годинник на руці, і він підвівся. Мовив уже іншим тоном:

— То виходить, що я з вами тільки час по-дурному згаяв!..

Потім пішов з кімнати, а через деякий час увійшов інший такий, як він, юнак, мовчки підписав його дерепустку і сказав, що може йти.

Вискочив Перемітько на вулицю, як ошелешений, а в серці аж підстрибувала радість: „Вони про те не знають!..

Не знають!.. Не знають… А „сексотства" не накинуть, — чорта з два!"

Вони ж про те не знають! Аж хапався від щастя подумки за голову. Почуття було таке, немов він удруге народився.

Так, цей виклик вийшов йому на користь: він переконався, що його приховане минуле нікому в цьому місті невідоме… Нікому — крім: Мітяєва. Але на того в нього вже є спосіб…

Крила цієї переможної радости понесли його додому. Побрався знову пішки, хоч міг би їхати, — тим більше, що нагору було важче йти, як деред тим ішлося згори. Але оті крила ріадости-перемоги несли його легко… У цьому захваті він забувся взяти по дорозі „Історію України" Грущевського. Яке ж його було здивування, коли він у кухні побачив якусь чужу тітусю, ще» розмовляла з господинею, а на столі лежала… „Ілюстрована історія України" М. Грушевського! Виявилося, що цю книжку знайшов синок тієї тітусі на вулиці. А як це українська книжка (Гришко сказав, що українська, бо він в українській школі вчиться), то вона й принесла. Бож на цій вулиці тільки він один українець. Тож чи не його, часом?

Тільк'и він один? Кругом такі прізвища, як Дейнека, Шуліка, Вирва, сотні таких прізвищ, а українець тільки він один!

— Ні, це не моя, — сказав про книжку. — А втім, лишіть у мене: я спитаю інших знайомих українців — і… віддам…

Стара Загребельна була в неділю на чечелівському базарі, і, коли повернулась додому та вскочила в хату, оббризкана холодним осіннім дощем, перші її слова були:

— Бач, я ж казала! Микола Лавронович підвів голову від газети, глянув на гнівно-перелякану дружину поверх окулярів. Темні, кошлаті ї його брови нахмурились, по обличчю пробігла тінь тривоги, рука потяглася до вуса… Спитався:

— Що ти казала, моє серце?

Загребельна, замість відповісти чоловікові, гукнула в прочинені двері до дочки:

— Любко, а вийди бо сюди!

Скидала з голови швидкими, енергійними рухами товстий вовняний саморобний платок, що робив ЇЇ схожою на сову, — машинально скидала, прої щось інше думаючи. А як Любина вийшла з своєї кімнати (на плечах теж теплий шаль, бо в хаті було холоднувато, вона продовжила почату ще „на порозі" мову:

— Я ж казала, що так буде! Той поганець Перемітько жениться з Мітяїввою…

Любина поточилась і була б, може, впала, якби не вхопилась за одвірок. Голова їй пішла обертом, увічу потемніло. „То оце воно таки сталось!" — сконстатував хтось у її розслабленій свідомості. І той хтось немгав дмухнув на маленький вогник надії, що досі так уперто не хотів умирати блимав десь там у глибу її свідомости, — надії, що, може, він ще вернеться до неї… Адже останній раз, як вона до нього в конторку з-аходила, він говорив про випадковість його зустрічі з тією… кацапкою… А тепер… Вогник захилитався — погас…

— До мене підійшла Петренчихд, — вела мати свою жорстоку мову далі, обурення просто стрибало з її витріщених, гнівних очей. — Підійшла та й каже: „Чули? Ваш Перемітько жениться з сестрою директора заводу"… — „Ваш, каже, Перемітько"… Який він наш?

Вона плюнула спересердя. А потім як не кинеться до чоловіка, та вже крізь сльози:

— Чого ж ти мовчиш? Чому нічого не кажеш? Микола Лавронович тільки махнув розпачливо рукою.

І знов нахилився до газети. Тільки ж чи бачив там хоч одну

літеру?

— Це ж ганьба для нас! — кипіла стара, вже бігаючи по хаті, міняючи сльози на гнів, а гнів на сльози. — Ходив-ходив… дурив… А та дурепа каже: „Ваш"…

Любина підвела на матір повні болю очі:

— Мамо, навіщо ти це кажеш?

— Як навіщо? А хіба не правда? Хіба не ходив? Хіба не казав що йому в нас добре? А тепер, як побачив, що директорова сестра, плюнув у лице…

І знову закипіла гнівом:

— Ні, я йому цього не подарую! Піду до заводу й прилюдно вибатькую…

Любина злякалась:

— Ой, мамо!

Вона вже трусилася всім тілом, стримуючи сльози, стягала шаль на плечах, мов би захищалась від крижаного холоду.

Тепер уже не міг не обізватися й Микола Лавронович. Він підвівся з свого крісла (хоч газету так і держав у руці), навіть окуляри зняв.

— Ні, ти цього не зробиш! — сказав твердо.

— Зроблю! Ось поназдивишся…

У старого засмикались нервово худі щоки, ворухнувся правий вус. на вилицях виступили червоні плями. Голос його задрижав, як він обізвався вдруге:

— Оханись! Чи ти хочеш наробити дочці ще більшої слави? Хочеш, щоб усе місто почало про це говорили?

Любина кинулася назад до своєї кімнати, і звідти зразу ж добулося її приглушене ридання.

Старі кинулися й собі туди. Любина лежала на ліжку ницьма, уткнувшись обличчям у подушку, а її плечі важко скидались — ніби розламувалися — від плачу. Нещасні батьки заметушилися біля вбитої горем дочки-одицачки, — тупцялися безпорадно. Бо що вони тепер могли зробити?

Як вони могли поправити непоправне? Мати навіть навколішки біля ліжка стала, щоб заспокоїти дочку, так обіймаючи… Нарешті Микола Лавронович догадався побігти по воду. Приніс — і так стояв із склянкою в рукаж. Уся його невеличка постать, у плюшевому „рахівницькому" піджачку, була втіленням безпорадности й розгубленосте… А Любина ж як припала до подушки, та й не відхлипне.

Аж нескоро Любина трохи заспокоїлась і хлиснула поданої їй води.

Важке горе скувало всю цю дружну родину міцними обручами. Доводилось тільки скоритись присудові долі…

У хаті стало зовсім темно насунулись важкі хмари. А дощ одноманітно й нудно торохтів у шибки, стікаючи по них поодинокими краплями-струмочками. Побіжить така крапля кривулясто, спиниться на мить, а тоді знов стрімголов униз.

Мати сіла на ліжко, притуливши до себе дочку, батько непомітно якось опустився на стілець, і так усі троє сиділи, мовчали, мимоволі прислухались до того, що творилось надворі.

…Вони в ЗАГСІ. Чудне почуття: звичайна канцелярська обстанова, стіл, засланий червоним, на стіні проти стола великий портрет Леніна, сонний службовець, — а все це хвилює. Рая одягнена в темнозелене пальто, сивим смушком оторочене, на голові самов'язна, із сивої вовни шапочка, а в ту шапочку сховане від міцного грудневого морозу її гарненьке (і миле-миле!) личко, шапочка робить ЇЇ голову схожою на голову дівчинки-підлітка. Але ж вона вже не підліток: вона вже по-справжньому заміж виходить! А її сріблясто-блакитні оченята так тягнуться до вродливого нареченого, так і тягнуться. Як квіти Петрового батога до сонця. Тільки носик почервонів від морозу…

Ніхто не сказав би, що: „сонце" менше хвилювалось. Але то десь там усередині, де серце чомусь так солодко завмирає, десь у голові, де думки дивовижно плутаються, наче не його, — зокола „сонце" цілком спокійне, його голос звучить нормальним баском, солідно, як воно й личить інженерові заводу ім. Петровського Павлові Перемітькові, людині з добрим становищем, що надалі має стати ще кращим — як це й випадає зятеві директора того заводу. І рухи в нього солідні, нешвидкі. А похил голови, з натяком на воло під чисто виголеним підборіддям — як у молодого бичка. Справжній тобі „стовп", на нього ця тендітна дівчина (ще дівчина') може довірливо спертися — він підтримає, не дасть упасти. І це на всеньке життя!

Тож вони обоє й цікавились найбільше тим, що в них усередині діялось. Той сонний службовець про щось питав, щось там записував, а вони відповідали механічно, не думаючи про те. Думали вони про інше — про те нове, що починалося в їхньому житті. І коли вони нарешті „розписалися" (те все непотрібне тривало так довго!), а той сонькоі-службовець поздоровив їх із законним шлюбом, їм обом показалося, що вони опинились в іншому світі. До цього моменту вони існували в тому самому світі, де існують усі ті люди, що Ходять на вулиці, товпляться в трамваях, лаються, а тепер службовець переніс їх в інший світ, наче на іншу плянету.

І то був; уже тільки їхній власний світ, тільки їхня плянета! Було ще якихось двоє свідків, що плуталися без потреби в тому їхньому світі, заважали їм…

…Авто директора заводу ім. Петровського вихром промчало новоженців! — інженера Перемітька й його молоду дружину Пушкінським проспектом на Чечелівку, авто, заквітчане різнобарвними стрічками, що маяли блискавочками на вітрі. Підвезло під самі двері їхнього нового: чепурного будиночка в селищі імі Леніна. Мабуть, ні для кого не було секретом, що цей будиночок завком „презентував" молодому подружжю трохи чи не тому, що наречена доводилась сестрою, а наречений зятем директора заводу, — не було секретом, та ніхто нічого про це не казав. Навпаки, було таке враження, що всі були раді, що ця мюлода й гарна пара матиме таке затишне кубелечко, матиме щасливу долю…

Про долю далекої чорнявки на Воронцівці Перемітько ко не думав, — ні тоді, коли „розписувався", ні тоді, коли авто мчало його вздовж мало^ не всього міста (а молода дружинонька тулилась до нього, вірно зазирала в вічі), ні тоді, коли їх так щиро й весело поздоровляли зібрані ще до їхнього приїзду гості.

…Без особливої цікавосте до того, що роблять, пройшлися новоженці першою парою в танці по новеньких про-стилках на новенькім помості світлиці. Грав патефон…

Гостей було не багато, але гості були добірні. Крім самого Сисоя Мітяєва, безженного директора заводу, був ще секретар партійної організації, з жінкою, голова „Завкому", теж із жінкою. Маркел Мітяєв спочатку теж покрутився був трохи, мовляв, „для годиться", а потім непомітно зник. Раїна мати Євдокія Мітяєва, суха й висока жінка, повна енергії й рухів, керувала весільною церемонією, порядкувала в новій господі… Була чорно-смаглява, як Маркел, циганувата. Досі вона, жила в іншої своєї заміжньої дочки в Харкові, д тепер сюди приїхала…

Банальні вигуки підпилих гостей „гірко"! примушували молоду дару цілуватись, та вони виконували цю вимогу — вимету прилюдно цілуватись — механічно, тільки відчіпного давали. У них було своє на думці, те, що мало прийти після того, як гості розійдуться, як вони залишаться самі… Оці чепурні кімнатки, з новенькими гардинами на вікнах, з картинами на стінах, з люстрою в світлиці під стелею і вони… Залишиться, правда, одна, вже непотрібна на той час „гостя" — мати, але вона піде до своєї кімнати, аж за кухню, куди нічого не буде чутно з їхнього найзатишнішого куточка спальні…

Сиділи поряд за столом, майже нічого не їли, бо хіба тепер для них їжа головне? Сиділи коліно до коліна, руками переплетені під скатертиною… Перебували у власному світі, це зважаючи на присутність гостей…

Вибух чужого сміху викинув їх на мить з того їхнього світу: підпилий голова „Завкому" розповів непристойну анекдоту про першу весільну ніч.

— Оханися! — гукнула на. нього його теж уже п'яненька жінка, гупнувши його менш плечі. — Ще подумають, що то з нами таке було!

Регіт ще дужчий. А молода пара тільки подивилася здивовано — ні він, ні вона ані посміхнулись; для чого таке блюзнірство?!

…Було близько півночі, як гості попрощалися й поїхали собі. Сисой, прощаючись, особливо міцно потиснув зятеві руку, так запевняючи його у своїй підтримці. Лишилися вони втрьох — їх двоє і мати. Мати якийсь час прибирала посуд із столу, відносила до кухні. Дочці не давала допомагати, бо та була в пишній весільній сукні. Та кінець-кінцем і мати була готова відійти. Спинилася посеред хати, постояла, хотіла, мабуть, сказати „на добраніч", але чомусь не сказала, тільки посміхнулась і вийшла.

Перемітько глянув на свою молоду дружину і теж нічого не сказав, тільки очима повів у бік спальні. Пішли туди обоє.

Спальня — невеличка кімнатка, з одним вікном, тепер зачиненим віконницями знадвору; ліжко, килим на стіні, з витканим на ньому оленем; на нічному столику, під ніжно-блакитним шапчуком лямпа, а та лямпа м'яко осявала небесним кольором їхнє затишне кубелечко^. (Лямпу засвітила заздалегідь мати). Біла постіль, півприкрита м'яким; шовковим ліжником, а з-під ліжника визирали дві пухкі подушки.

Увійшовши обоє до спальні, стали в нерішучості. Потім Перемітько обійняв свою дружину за плечі, поцілував. Але й він, і вона розуміли, що тепер уже не так треба, що треба насамперед роздягтися. Гм… При світлі? І цілком роздягтися? Соромно якось обом було. Перемітько зняв тільки піджак і повісив на спинку стільця. А Рая все ще стояла в своїй пишній, як з лебединого пуху, весільній сукні. Перемітько взяв розв'язувати краватку, а потім раптом підійшов до лямь пи й погасив її. У темряві обоє почали мовчки роздягатись. Перемітько чув тільки, як Рая шелестіла сукнею, роздягаючись. Коли вже був роздягнений, знайшов у темряві сильветку-тінь дружини, торкнувся до гарячого тіла, що враз пройняло його нестримним бажанням… Не обійняв, а майже взяв на руки дорогу істоту й поклав, відгорнувши помацки ліжника, на постіль…

…Аде його молоденька дружина була тільки покірна, наче тільки скорялась примусові шлюбу. Він не так уявляв собі цю мить. Навіть розчарування відчув…

…Головна розпорядниця весільної церемонії — теща не поїхала наступного дня додому, не поїхала й третього. А потім1 так і присохла. Тільки через деякий час поїхала до Харкова забрати своє „барахло".

Очевидячки, інженер заводу ім. Петровськото, одружившися з сестрою директора того заводу, повинен був чимсь заплатити за зроблену йому ласку…

Цьому „посприяло" ще й те, Що незабаром після цього одружився й Маркел Мітяєв, і замість Раки, в Сисоєвім домі появилась нова господиня — Маркелова Фроська.

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ

ЩЕ ОДНО ОДРУЖЕННЯ

(Вставні розділи)

Про те, як Ліпшиць улаштував звільнену з посади сільську вчительку.

…Гнат казав, що Самсон Ліпшиць був закоханий у неї, признався якось йому „по секрету". Але чи міг тоді жид мріяти про попівну?

Стало Оксані на пам'яті: завжди чистенький, у блакитній гімназіяльній формі, Самсон Ліпшиць був „найпанськіший" серед лататтянських сереньошкільників, переважно селянських парубчаків, що трохи чи не в доморобному полотні ходили, бузиновим соком та дубовою корою пофарбованім. Революція ж тоді була вже в розпалі і, давши народові „землю й волю", не могла покищо дати йому більш-менш путящих штанів. Тільки такі, як Самсонів батько, ще могли по-старорежимному своїм синамі гімназіяльну форму справляти.

— Що значить? — казав старий Ліпшиць, знизуючи плечима й вивертаючи долоні до розмовника. — Разлі я ворог своїй дитині, щоб вона ходила, як старець?! Разлі я звєр?

Він мав у селі Лататті крамницю з „красним крамом", і ця крамниця давала йому змогу ото так „чистенько" своїх дітей одягати.

— „Знайшов, кому признаватись!" — посміхнулась подумки Оксана, згадавши, що й сам Гнат Кутько тоді до неї залицявся. Скористувався з того, що її тодішній, наречений', а пізніший чоловік Василь Роговенко пішов у повстанці проти гетьмана. Гнат унадився був тоді ходити до неї додому, я Самсон зідхав потай, користувався випадковими зустрічами. Згадала один випадок. Якось у неділю розігналась вона була до Галини Сосипатрівни, самітної сусідки-вчительки, а назустріч — Самсон.

Поручкались, слово-два — і вже Оксана хотіла йти далі. Раптом Самсон як не зашаріється цегловими плямами по самі вуха

— Чому ти ніколи не хочеш постояти зо мною? Гербуєш?

І так жалюгідно скривився. А ніс іще дужче заокруглився. Великі його очі трохи чи не слізьми понялися.

— Ха-ха-ха! — зареготалася Оксана й побігла на веранду, до Сосипатрівни. її понесли крила: і Василь, і Гнат, і оцей Усі до неї залицяються, усі запобігають ЇЇ ласки! Ну й хай! Хай усі тільки на неї й дивляться, тільки її люблять! А Галина хай нидіє, стара дівуля…

Іншим разом Самсон її навіть „ушпигнув", ревнуючи:

— Кажуть, біля тебе Гнатко упадає…

— Упадає?

— Еге… Викаблучується перед тобою…

Так, він був тоді закоханий у неї. Може, спробував би був навіть стрілятися на доказ своєї любови, як це властиве „гімназіяльному вікові", але… але жидові тоді й стрілятися не мюжна було через попівну, — така була між ними соціяль-но-психологічна прірва.

… Був закоханий, але як тепер поставиться? Тепер же все перевернулося догори дриґом! Жовтнева ж революція зробила так, що той, хто був „нічим", тепер став „усім", — і навпаки. І хоч про Самсона не можна було сказати, що він за старого режиму був „нічим", навпаки, він і тоді був „більшим," за всіх своїх лататтянських товаришів, але тепер він уже став справжнім великим цабе. Був членом комуністичної партії, владущої партії, і завідував навчальною частиною Січеславського металюрґійного інституту.

Вона ж тепер мала удовину долю, з плямою „контрреволюціонерки". Чи захоче він тепер на неї хоч глянути?

На всякий випадок вийняла з торбинки дзеркальце та пудреницю й крадькома (щоб секретарка не бачила) при-пудрувалась. Самсон же от-от мав її, на доповідь секретарки, до свого кабінету покликати. Ухопила в дзеркальці прикру прим'ятість на своєму виду, та вже ніколи було цим журитися, ю пее

— „Що буде, те й буде!" — подумала розпачливо, повна нервової напруги.

Задзеленчав дзвінок, секретарка схопилась, війнувши „непівськими" пахощами „Льоритан", і звернулась до відвідувачки:

— Будь ласка, заходьте!

Велика й висока, заслана м'яким килимом кімната, на великих вікнах завіси… Важка брондза — не завіси! По бойках поворозки з важкими китицями… Широкий письмовий стіл, накритий червоним сукном (червоний колір — ознака режиму). А за тим столом сидів пишнокучерявий (а не чуб "йоржиком"!), в новому шевйотовому костюмі, при якійсь крикливо-кольоровій краватці… сидів якийсь, ну, „зав" чи що… По-старорежимному б сказати, панюга…

Чи то Самсон? Може, її хибно поінформували, що він тут працює? Не було бо нічогісінько спільного між тим гімназистом, несміливим жидівським юнаком, що колись запобігав її ласки, і цим володарем сучасної дійсносте в республіці робітників, 'селян, ну і трудової інтелігенції! Володар і повновладний господар оцієї високої, повновікнистої кімнати, начальник, що до нього страшно й обізватись… Репрезентант самого Леніна, зображеного над його головою на тлі криваво-червоного стягу на повний зріст, як він промовляє над трибуною: „Вперед! До перемоги!" Карггина — як Бог Саваоф у церкві…

І Оксана спинилась нерішуче біля порога. Що вона скаже, якщо й він це? Як почне?

Але Ліпшиць уже пізнав її і, підвівшися з-за столу, вийшов їй назустріч.

— Кого я бачу? — гукнув здивовано. — Невже ви… ти… Оксана? Фу ти! Не знаю, як і звертатись — на „ти" чи на „ви'… Ми ж так давно бачились!

— Можна й на „ти".

— Ну, так іди сюди! Сідай!

І він як узяв її за руку, щоб на привіт потиснути, та так, по-приятельському й повів до свого столу, посадив на стілець. Ба й посадовивши, не зразу руку гарної молодиці випустив, протяг м'якою, трохи пітною (літо ж) долонею по долоні. І сам сів не за столом, а біля Оксани, на другому стільці.

Оксана роззирнулась по кімнаті-храмі, ще боязко, ще не певна бувши його, цього „начальника", прихильносте.

— Як у вас тут гарно! Яка прохолода!

Сказала „у вас" у значенні „в інституті", бо не зважилася сказати „в. тебе", дарма що він звернувся вже до неї на ти"

Але Самсон узяв те „у віас" на свою таки адресу, як вияв- її пошани до нього, як визнання його вищосте. Підскочив, щоб зробити ще більшу „прохолоду": потяг за поворозку з китицею і затулив до половини високе вікно важкою глинястого кольору пілкою завіси. Обірвав цим решту сонячного парусу — засягу серпневого сонця, що десь там надворі, поза товстими цегловими мурами інститутського будинка аж кипіло, розм'якшуючи асфальт хідників, прив'ялюючи пальчасте листя акацій. Та й сам він, затягнутий при шиї краваткою, більш відчував його тепло, аніж відвідувачка, що була з. легенькій рожевій блюзці, голорука й голошия.

А заразом цей Ліпшиців рух означав ще й те, що таки він господар цього пишного кабінету, що це він має тепер такі умови. Це не те, що було колись у селі, коли йому робили ласку мужицькі сини, приймаючи в своїх „літніх резиденціях" — коморах, глиною вимазаних приміщеннях без вікон (і тому з холодком). Це умови без порівняння кращі навіть за ті, що їх мала вона, сільська попівна…

Зблизька Оксана бачила, що й із себе Самсон став дуже тарний. Передусім шевелюра: чорна розкидана купа, що хвилястим вихором' рветься вгору. Гладенький овал угодованого обличчя, ґумощокого, з легкими цеглового кольору рум'яцями, чисто поголеного, з приємною тінню упертих ко-рщців. що, либонь, не піддавались бритві. Трохи не подобались Оксані його ніздрі — більше ніж треба, відкриті, видовжені вперед, як ямки від двох вилущених мигдалів, з кількома видними волосками: вони підкреслювали оту жидівську (але невеличку!) заокругленість носа.

Але зате очі в нього були тепер гарні — чорні, під чорними повними бровами. Від колишнього боязкого „слив'яноґо"' виразу в них не залишилося й сліду, бо він тепер сміливо, ба й зухвало ловив Оксанкн погляд, явно залицяючись. Оксана й собі свідомо зачепилась поглядом за його очі, щоб упевнитиись, що добре на нього враження справила, їй же треба було його обчарувати! І незабаром ЇЇ боязка надія перейшла в рішучий замір: обчарувати — хоч кров з носа! А він же, кажуть, ще й не жонатий досі…

І дедалі солодший вираз у Самсонових очах, масна вологість показували, що вона сміливо може в цьому напрямі діяти. Його захоплення нею виявлялося в нього, людини, по-східньому темпераментної, ще й інакше. Так, сівши біля неї вдруге (пхля того, як засмикнув завісу), він зразу ж і встав, щоб перейти на інше місце. Немов оглядав її з усіх боків.

А оглядати ж було що! З Оксани ж була вже молодиця в тілі, повногруда, русокоса красуня, що, як там кажуть, пушиіліа очі чоловікам. Ніжне її обличчя, з приємним ластовинням біля перенісся, ще й досі зберігало свою принадність, даріма що вже був. „натяк" на друге підборіддя, як було в її матері. Очі ще й досі були „мінливо-зелені, як у русалки" (так писав колись про них лататтянський поет Омелько Деркач), з бурштиновими вкрапленнями в чоловічках, і ті вкраплення — кубики, трикутнички — просто грали іскрами, як вона посміхалась.

Затримавши на мить свій погляд у цих Оксанинйх очах, Самсон спитався дружнім тоном:

— Так як живемо? Чув, що нещастя трапилося з тобою — чоловіка розстріляно… О, так, — він зідхнув, — радянська влада мусила це зробити, злочин мусив бути покараний.

Оксана не підтримала розмови на цю тему: покійного Василя вже не воскресити, — так навіщо про це? А крім того, їй треба було безперешкодно воскресити в теперішньому розмопников: його колишнє почуття до неї! І вона, змовчавши, подивилась Самсонові в очі так виразно, що йому зразу стало ясно, що в її серці не залишилось уже нічого від розстріляного чоловіка. Ба, більше: там уже будо готовісіньке місце для нього, колись погорджуваного Самсона Ліпшиця.

Цей останній Оксанин погляд так подіяв на „завуча" Січеславського металюрґійного інституту, що він аж руки від задоволення потер. Гм…. Перемога була ближче, аніж він спочатку думав був… І отака розкішна молодиця! Тепер у його очах засвітилося таке заласся, яке, може, трохи вульгарно сказавши, буває в погляді кота, як він дивиться на цілком досяжне сало.

Взявши це на увагу, Оксана вирішила розгортати свій плян наступу далі. Сказала про друге нещастя, що її спобігло: її звільнено з посади вчительки в с. Губинисі.

— Звільнено? — щиро здивувався Самсон. — Учителі ж нам потрібні!

Так, звілнено. Була перевірка школи, і її звільнено як дочку священика й жінку розстріляного контрреволюціонера,

— А!

У Самсоновім погляді пробігло якесь вагання (і Оксана це укмітила), що, либонь, означало: чи варто зв'язуватися з такою? Але це була тільки мить, бо хід думок стрілив в інший бік: навпаки, це йому на руку ковінька, цим він може скористуватись, такою її скрутою. Тепер не буде бришкати, як колись! А йому хто може пошкодити? Він же, поперше, член партії, подруге, жид, і нікому й на думку не спаде прикидати йому прихильність до якоїсь там контрреволюції — попівства та петлюрівщини…

…А крімі того, сказали, що в неї й досі була ікона в школі.

— Ікона? Яка ікона?

— Святий Миколай.

Самсон прикро поморщився легкими зморшками на отому трохи заокругленому носі. Ах, як це необачно' з її боку!

— Це було необережно з твого боку, — сказав. — Дуже необережно…

Він навіть устав з місця і взяв, ходячи по кабінету, пояснювати сільській учительці попівського походження, що в радянській школі не може бути ікон, що радянська влада проти ікон і релігії взагалі, що…

Говорив він дуже красномовно, з красовитими жестами, як звик говорити у частих виступах на різних зборах. Трохи чи не так, як це робив намальований на великій картині й проводир усіх трудящих Ленін…

Що більше говорив він, то більшими ставали очі бідної сільської вчительки. І в тих очах уже був страх та каяття, що вона йому про ту ікону сказала. Бо виходило, що не тільки покійні ЇЇ батько та чоловік чимсь провинуватились перед радянською владою, а й вона сама… Але ж вона ніколи не

знала, що радянській владі ще й ікони не подобаються! А ікони' ж є в кожній селянській хаті, є в церквах, — то чому ж їм не бути й у школі? Та найприкріше було те, що це не подобалось тому, чию любов до себе вона хотіла воскресити чиєї любови потребувала…

Оксана посміхнулась винувато (і чарівно-чарівно!) і сказала:

— А зрештою, не я ж її, ту ікону, там повісила. Це була стара, чорна ікона, що висіла в кутку ще з того часу, як ту школу збудовано. Перед нею постійно горіла лямпадка (сторож, дід Ягор засвічував), і до неї…

Тут Оксана спинилась. Побоялась уже сказати, що кожного разу, щодня, її учні перед початком! навчання й після нього1 проказували (один, черговий) „молитву перед навчанням" і „молитву після навчання". Бо тепер уже розуміла, що це був ще більший її „злочин".

А їй же треба було знов посаду вчительки здобути! І на Самсона надіялась, що допоможе…

— …І якби хто сказав був, що не можна, то я б викинула… Мені та ікона не потрібна…

Самсонові ці її слова дали на розум, що ця сільська вчителька притьмом йому в обійми падає: хоч і попівна, а так легко ікон зрікається! Ради нього зрікається! Про те, що їй, може, треба було йому подобатись, що їй тепер просто ніде було дітися з дитиною, — він якось не подумав. Вирішивши вже твіердо цю гарну жінку поблизу затримати, він сказав:

— Тобі треба переселитись до міста, тут інший світ. Хочеш, я тебе влаштую вчителькою?

Оксана кивнула на знак згоди головою, подарувавши заразом йому таку запаморочливу усмішку вдячности, що він аж нестямився. Узяв слухавку й зателефонував до „Губнаросвіти…"

Українізація

Стародавні греки — пишуть історики — дуже б здивувалися, якби що хто сказав, що рідної мови треба вчитися в

школі.

Не абияк здивувалася й нова вчителька 36-ої міської школи пишнокоса Оксана Роговенко, як її покликано до „Наросвіти" й сказано, що вона повинна ходити на курси української мови. Еге, не абияк, кажемо, здивувалася…

Як?! їй ходити на курси української мови!? їй, що народилася й зросла в українському селі! А скільки вона грала в різних українських п'єсах — у „Сватанні на Ганчарівці", в „Кум мірошник, або сатана в бочці", в, На перші гулі"! І вже чотири роки вчителювала в українській школі… Он і товариш, „завуч" металюрґійного інституту може посвідчити…

Дивувалася, протестувала. Та потім їй таки довелося скоритись. Правда, спочатку член державної комісії українізації, досить несміливий і миршавий безпартійний у вишиваній сорочці, спасував був перед її упевненим; тоном та — це особливо! — перед отим покликанням на одного з найвидат-ніших партійців м. Січеслава. Він бо хоч і українізатор і був один з того народу, що йому належала держава, але безпартійний таки залишався безпартійним, і минуле в нього було якесь жалюгідне, просвітянське, якщо не петлюрівське. А товариш же Ліпшиць ще й не просто партієць, а, кажуть, навіть у першій кінній товариша Буденного був (еге, „Буденного", а не „Будьонного'", як вимовляють це прізвище росіяни, не змя'гши переробити на „Буднічний"; він же сам зм'алку та, напевно, й його батьки з Сальщини вимовляли „Буденний"), — був товариш Ліпшиць у цій першій і, може, не одному „білополякові" пиндючну голову на славу майбутнього соціалізму шаблею ізчесав.

Але, рятуючи не так свій, як державної комісії престиж, українізатор несміливо запитав нову вчительку:

— А ви знаєте, що таке „папір"?

І тут гордій учительці-красуні довелося тільки соромливо посміхнутись, більше покладаючись на силу того чарівного усміху, як на знання: цього слова вона не знала.

— А „олівець"? — уже трохи сміливіше запитав миршавий чоловічок.

Ще дужче засоромилась наша красуня, чарівно спалахнувши: і це слово було їй невідоме.

— „Зшиток"? — задзвенів переможним дзвоном голос іспитовця.

Красуня [остаточно скапітулювала: цього вона теж ніколи не чула. І як висновок з цього:

— Позаяк ви, товаришко, не знаєте ні слова „папір", ні слова „олівець", ні слова „зшиток", аевентуально й багатьох інших, — по-прокурорському прорік українізатор (його миршавість майже зникла, він виріс, діявши іменем держави), — то, згідно з наказом…

…І внаслідок цього вчительку Оксану Роговенко приєднано доі чималого гурту інших таких же здивованих. Усім їм проказано текст на сотню слів, узятий із читанки „Стежка додому", виданої в Січеславі ще 1918 року за редакцією І. Труби. (Між іншим, ще тоді, як ця читанка була видана, дехто з українізаторів щиро обурювався, що цей редактор, закликаючи людей „додому'', тобто до української мови й культури, не змінив свого „московського" прізвища на „Димар").

Усі іспитовані зробили більше помилок, ніж було слів у тексті, тобто, конкретніш кажучи, понад сто, а це примусило комісію зобов'язати їх вивчати українську мову на курсах українізації. Зобов'язали, не зважаючи на особи — чи то була проста вчителька, чи „зав", — однаково всі мусили відвідувати одні з численних у місті курсів.

Оксана Роговенко вибрала курси при Січеславському мсталюрпйному інститут, і цей її вибір ще більше упевнив українізатора в наявності якогось зв'язку цієї нової вчительки з видатним партійцем Ліпшицем.

Не можна сказати, щоб самій Оксані Роговенко не було неприємно, що вона на цьому першому іспиті „провалилась". І вона пізніше запевняла тих, що були свідками цього „провалу", що це сталося якось видадково, бо вона, мовляв, ще й тоді прекрасно знала, що „папір" — це "бомага", "олівець" — „карандаш", „зшиток" — „тетрадь". Люди ввічі нічого не казали, а поза очі — не вірили. Бо де б вона могла раніш тих слів навчитися? Чи не в „московській" гімназії? А в „Сатані в бочці", в „На перші гулі" тих слів не було……Коли Оксана Едерше прийшла до своєї групи, вона ще раз не абияк здивувалася: у цій групі навчав товариш її молодих літ і земляк лататтянин Гнат Кутько. Але вияв цього здивування довелося їй відкласти на пізніше, бо вона спізнилася, а Кутько був зайнятий навчанням.

Бачила вона Гната давненько, та не було сумніву, що то був він: буряково червоне обличчя й кирпатий ніскартоплина, що його він сам (це в Лататті всі знали) не любив, і кучма чорного волосся — його гордощі. Залицявся й він до неї, та вхопив гарбуза. А як ще перед тим: він ходив „ночувати" до селянської дівки і трохи чи не „нагрішив" передчасно, йому йдовелось з тією одружитися, — її пізніше звав Галею…

Оксана сіла скраєчку, на першій від дверей лавці, приєднавшись до гурту статечних на вигляд слухачів, мабуть, професорів інституту. Ось один з тих слухачів, чорний, як циган, на прізвище Образ (так назвав його викладач) узяв читати свій переклад з російської мови — нарис „Першотравнева маніфестація". Читав, блискаючи золотим зубом у роті, ніби засвічував своє чорне обличчя.

— „Весна. На деревах порозпукувалися нирки…"

— "Нирки"?!

— А як?

— „Бруньки" „Нирки ' бувають тільки в людини та в інших живих тварин…

— А… „Порозпукувалися бруньки. На майдані біля церкви з позолоченими банями проходить маніфестація трудящих"…

— Як? Як? — перебив перекладача довготелесий, з начесаним на лисину порядком „внутрішньої позики" ріденьким волоссям і з неблимаючими в червоних обідках повік очима. — При чому тут „бані"? Церква — і раптом „бані"!

І киркнув на високій ноті, прокашлюючись.

Викладач пояснив, що в українській мові „баня" означає „купол". Але пояснення не дуже слухача задовольнило.

— Чудна якась ця українська мова, — уперто не здавався слухач, як пізніше Оксана довідалась, декан факультету кольорової металюрґії товариш Гербіл. — Церква — і раптом „баня"! У бані ж миються, паряться…

Оглянувся на решту слухачів, шукаючи підтримки, його підтримав декан фізико-математичного факультету товариш Баскій, біловіїй, з тушею й обличчям йоркшира чолов'яга, — підтримав, але з іншого боку: н'а його думку, сама згадка про церкву в тексті недоречна. Робітнича маніфестація — і церква!

Цим Баскін завдав клопоту вже й самому викладачеві. Бурякове його обличчя ще дужче почервоніло, черво'нява полилась по шиї, вуха просто горіли. Він, справді, необачно зробив, узявши текст із „церквою", довірившись упорядникові читанки „Червоні зорі". Він, поспішаючи, не прочитав уважно перш, ніж давати на переклад. Та й хто б міг подумати, що в першій радянській (радянській!) читанці буде „церква"! Але треба було викручуватись. Сказав, що й у революційном'у вірші радянського поета Павла Тичини сказано:,На майдані коло церкви революція іде"…

Але це пояснення та поведінка викладача були такі жалюгідні, що Оксані стало аж шкода сердешного земляка. Ра-зом із тим цей випадок ще дужче допоміг їй зрозуміти її власну перед „радвладою" провину, коли вона тримала в школі святого Миколая.

— „Довжелезними низками ідуть маніфестації…"

— А до чого ж тут „железними"? — зноів обізвався невгомонний Гербіль. — В оригіналі ж сказано „дліннимі рядамі", а не „железними"!

Кутько пояснив, сказавши заразом і про те, що „низки" тут також не на місці: треба — „лави".

— Дивно все таки, — пробурмотів незадоволено Гербіл і знов крикнув на високій ноті.

— „Попереду одинці "Чагарники несуть червоний прапор"…

— „Одинці-чагарники"?!

— Ну, тепер же НЕПа, — пояснив сам Образ, блиснувши золотим зубом, — то й одинці-чагарники можуть бути… І їм дозволено йти на маніфестації…

Гербіль тепер уже накинувся на перекладача, що цим перекладом зрадив недостатнє знання й „мови жовтня", „мови товариша Леніна" — російської: поплутав російське слово „кустарь"' із, кустарніком", як шукав у слівнику. Коли він це пояснив, усі засміялись. Сам, Обріаз світив золотим зубом, ніяково посміхаючись: не знати російської — це вже, справді сором… не гідне освіченої людини… Не засміявся тільки Баскін: йому ніяк було сміятись через надмірну огрядність. А крім того, він пітнів. Кліпав свинячими очима й пітнів…

Задзеленчав двійок, навчання скінчилось. Аж тепер Оксана змогла підбігти до свого змученого лекцією земляка й висловити своє здивування з приводу того, що й він тут, у місті.

Виявилося, що Самсон Ліпшиць не був такий гордий і з новому становищі і допоміг своєму лататтянському товаришеві влаштуватися в місті. У селі ж тепер так нудно жити. А вчителів же ще й ганяють на всякі громадські роботи; — то переписи всякі, то збирання „самообкладки", То „культзбір" тощо. Учителі там не мають спокою ні вдень, ні вночі…. І коверзують ними усякі неуки — „комнезами", голови сільрад" тощо.

А втім, вибачте: Кутько цього всього не сказав, побоявся б сказати. Це сама Оксана, як недавня сільська вчителька, знала і так його втечу з села зрозуміла…

— А як же твоя Галя? Чи й вона тут?

Цим питанням вона земляка трохи чи не на слизьке зігнала. В н своїм звичаєм густо почервонів і сказав, що Галі ще в міісті немає, лишилася з дитиною на селі. А чому так у них вийшло, ще не хотів сказати. Але сенс цієї його поведінки був, либонь, такий, що й його жінка-селянка стала вже йому така нудна, як і життя в селі…

Від дальшої розмови на цю тему Кутька врятував Самсон Ліпшиць. Випадково чи ні, але, довідавшись, що навчання скінчилось, він зайшов своєю гордою ходою до аудиторії, несучи свою пишну шевелюру та трохи прискалюючи око проти вересневого сонця, видного в вікні.

А може, хотів перевірити, чи нова слухачка Оксана Роговенко прийшла на навчання?

— Гм… Виходить, земляки! — сказав, подаючи руку Оксані й Кутькові. — Дивися ж, навчи її добре! — пожартував.

Оксана повела поглядом по його обличчю, впіймала його погляд, кокетуючи.

— Ми вже вчені — мовила.

І вигнула свій пишний торс на спокусу обом безженним чоловікам.

Про те, як Ліпшиць, врятувавши попівну від безробіття, нагло одружився з нею

Вчителька, 36-ої школи Оксана Роговенко чекала незвичайного гостя — „завуча'' Січеславського металюргійного інституту Самсоеа Липшиця. Ще вранці зателефонував їй до школи, що прийде ввечері — і виповнив решту її дня гаря-чим туманом, неспокоєм, серцебиттям, надією. Вона бо догадувалась, чого він прийде. Він же весь час так недвозначно погодився з нею і, безперечно, ради неї майже щоразу заходив („заглядав") на Кутькові години української мови.

Чекала — і гарячково готувалась. Ідучи після навчання з школи, забігла по дорозі доперукарні й прикучерявила свою пишну косу — зробила золоте шумовиння. А дома швиденько нагодувала Богданка і відвела його до дядини Бондаренчихи: дитина б їм заважала. Мазаний хлопчина трохи був закомизився: не хотів іти з хати, як до них мали прийти гості (розумів, що мати готувалась, „кучерявилась"). Він же при гостях завжди мав не абияку розвагу! Коли, наприклад, приходив „дядя" Кутько, то він залазив йому не тільки на коліна, а й на голову, сідав верхи на плечі і брав за його кучерявий чуб, як коня за гриву. І гицав з усієї сили: „Ноі" Він бо думав, що й „дяді" Кутькові ця забава така приємна, як і йому. Був він ще малий, щоб зрозуміти, що „дядя" Кутько, живши без жінки, більше цікавився його мамою, ніж ним, а як і потурав його пустощам, то знов же таки з потайною думкою догодити не кому як тій же таки його мамі. А якби й розумів, то що йому до того? Діти ж ще більші егоїсти, як дорослі!

Тож і тепер Богданко в нападі цього егоїзму спробував був; опиратися „виводові" з хати. Уже взутий і одягнений, упав додолу й пацав-молотив ногами, додаючи до цього барабанного гупання ще й музику — крик.

Та мати цим разом бул'а невблаганна, непохитна: просто потягла його за руку з хати. Ще й буханців добрих надава ла, підганяючи. Цей же плід її колишньої півлюбови (вона ж одружилася з своїм покійним чоловіком майже без любо ви) міг собі вже рости на здоров'я, — чого ж із ним особливо панькатись? Тим часом вона, пишнорозквітла двадцятип'ятирічна квітка майже св'домо прагнула джмеля, що міг би ЇЇ солодко запліднити новим існуванням. Вона ж бо так мало тієї любови зазнала! Вийшовши за покійного чоловіка тоді, як уже їхнє кохання майже вигасло, вона й року з ним не пожила. Ставав частенько їй на пам'яті матрос-махні-вець Сивак, що викрав був її романтично, безтямно закохавшись, та до любови в них не дійшло: батько Махно застрелив його за це перед її очима. Гострий це був спогад, солодкий, але тільки спогад. А в неї ж, пишнотілої, повнорозквітлої квітки, було часом таке бажання, що, здавалося, саміа б себе покусала. їй снилися казково-принадні сновидива, фантастично — пристрасна насолода. Словом, квітка прагнула джмеля.

А цей же джміль ще й тим був принадний, що зняв би з неї пляму „клясово-ворюжого елементу", „Контрреволюціонерки". А що жид — хіба не однаково? А в нього ж іще й таке добре становище, і він тдкий вродливий, імпозантний чоловік! Куди до нього хоч би й Кутькові, жалюгідному, переляканому, що запобігає ласки в начальства — у того ж таки Самсона передусім! Хай дурник побавиться з Богданком, ха-ха… Лишив свого на селі, з жінкою-селянкою, так хай з її бавиться… А до більшого зась!

Відвівши Богданка, взяла далі готуватись. Насамперед прибрала в кімнаті, в малому „житлокоопівському" закапелку, здобутому теж за допомогою записки від Самісона до якогось там іншого „яврея" в житловому відділі міськради. Закапелок з одним тільки вікном, що дивилось на смітниковий короб, у чотирикутник темного подвір'я. Накрила чистою скатертиною стіл, почепила нову фіранку. З потайною сподіванкою впорядкувала квітоложе: постіль заслала чистесеньким, аж пахучим простиралом, на подушки натягліа нові пошивки, з вишиваними чорно-червоними квітами.

Та найбільше подбала про себе, про свій вигляд. Вона ж бо вже давно з тих літ вийшла, щоб не розуміти, що в її становищі самих природних чарів мало, що навіть до її пиш-ного тіла потрібні ще додаткові принади, вироблені в жіночій практиці на протязі багатьох-багатьох тисячоліть, А як усе на землі удосконалювалось на протязі тих тисячоліттів, то й у цих принадах самого якогось „ляп-ляп" було вже недосить. Щоб воно було, те її пишне тіло, невідбивно-принадне, його треба було по-сучасному вдекорувати. Так удекорув, ати, щоб претендент на тіло за цією декорацією уявляв більше, аніж було» насправді. Щоб дивлячись, наприклад, на викіт у сукні (декольте), він міг думати (як це спостеріг ще Микола Гоголь), що аж отам, за тим вирізом, нижче від тієї лінії його остаточна „загибіль". Тож Оксана свідомо не забула й про виріз. Вона вибрала ту блюзку, в якій виріз був не дуже великий, але й не дуже малий, саме такий, як і треба було: він тільки трошки відкривав лінію „водорозділу" між її повними грудьми. Брала вона на увагу й хатні умови: не могла бути така пишна, як на баль але й не дуже буденна. Резедовий колір блюзки підкреслював колір стиглої пшениці її коси, як прорість між її стеблами — усяка там берізка, земляні горіішки, заячі холодки. А до цього кольору вона додала темнобрунатну спідницю — колір родючого грунту, що знадно обпинала розвинені форми нижньої частини її тіла, може, навіть сутніші за все те, що було вдекороване вгорі.

Одягліся так і поглянула остаточно в свічадо: рівний овал обличчя, з деяким: натяком на друге підборіддя (ознака літ!) на шиї ж найшвидше позначається вік жінки! треба голову трохи вище тримати), трохи підтемнені очі (але мінлива зеленява лишилася така, як була у вісімнадцятилітньої), усміх відтуляв бпґий разок зубів… А усмішка ж у неї була навдивовижу: білими іскрами з зубів сипала.

Самсон прийшов якось несподівано, раніш, ніж вона сподівалась. О^ана була ще не зовсім готова, як у двері щось енергійно постукало. Подумала, що хтось із сусідів, відчинила, — ,а то був він. Рухи розкидані, владні, якось незвично хитлива хода (але не був п'яний!). Потиснув м'ясистою теплою рукою Оксанину руку, трохи затримав, але потім випустив, ніби відклав на пізніше. Сів на готового стільця швидше, ніж господиня сказала: „Сідайте!" Сів — і зразу ж іі дхопився, пішов по кімнаті, оглядаючи її.

— Гм, так оце ти т, ак живеш?

— Отак і живу, — мовила Оксана потиху: розум ла, що це тільки незначні слова, тільки вступ до важливішого (як ото люди починають з „погоди"), і вже насторожувалась у сподіванні того важливішого^.

— Не дуже добре… Я скажу Смульсонові, щоб підшукав щось краще… Бо й подвір'я таке, що соромно й иебез-печно чисто одягненй людині заходити: якісь нетрі.

Оксана скинула поглядом на його постать: новісінький темновишневий костюм, червона з білими крапками краватка. Але це була тільки мить: ніколи було його вбрання оглядати, навіть незручно. Стояла вона близько від нього, спершись спиною до стіни, склавши руки на грудях, і стежила за його рухами, ніби готувалась до його нападу.

І Самсон, справді, сказавши: „Бо такій молодиці, як ти, треба краще жити", підійшов раптом ще ближче до неї. Очі його в півтемряві кімнати незвично блиснули, як він прихилився до її очей, і пройняв її своїм; поглядом наскрізь, скоряючи своїй необорній владі. Трохи чи не так, як скоряв-спокушав колись кавказький „Демон, дух вигнання" черницю Тамару в її келії.

— Правда? Отакій молодиці…

І він обійняв її, незручно просунувши руку між її спиною й холодною стіною.

Оксана спробувала випручатись, але він так само несподівано випустив її й сам?.

— Ти ж знала, чого я прийду!

— Знала?!

Оксана відійшла на середину кімнати, стала так, що рештки денного сзітла впали прямо на її обличчя, на підкинуті здивовано брови. І ті брови, і грайливо-вологий виблиск її очей, як і ввесь „поважний" вираз обличчя казали, що вона нічогісінько такого не зніала. Зналіа? Хіба досить самого тел. ефоічного повідомлення від „завуча" Січеславського металюрґійного інституту товариша Ліпшиця, щоб догадатися, чого він прийде? Вона ж не для всякого! Чи він, товариш Ліпшиць, про це не знав?

Крізь „туман вологости Оксана бачила, що цей маленький опір з її боку подіяв на Самсона, як піддрочка: його погляд раптом обважнів, уся постать напружилась — і він удруге кинувся до неї. Ухопив огребом її за плечі, притиснув її груди до своїх грудей. Зім'яв, повний жаги…

Оксана хотіла продовжити гру — вислизнути з його обіймів, але Самсон не випустив. Угризся поцілунком у п уста. Цокнув зубами об її зуби — ніби іскру викресав. А далі як не шпурне ЇЇ щ л: жко, — кинув — не поклав. Нападе-на скористувалася цим і вискочила на ліжко з ногами. Скрикнула напруженим шепотом:

— Що ти? Оханись!

— Е, чорт!

Спробував стягти ї, зриваючи спідницю… Але потім раптом наче зів'яв, сів на ліжко, навіть голову похилив. Важко дихав…

Оксана ізскочила з ліжка, сіла проти нього на стілець. — Якого ти чорта комедії робиш? — обізвався незадо-волено Самсон, глянувши щ. Оксану.

— Комедію?

— Авжеж. Ти ж знаєш, що я тебе кохаю… Ще в селі кохав….

Оксана зареготалась. Комедію? Кохав і кохає? Але ж вона не дівчинка, щоб тішитися тим, що її хтось кохає, і не думати про наслідки! А як будуть наслідки, — що тоді? Де ґапантя, що плід того кохання буде забезпечений у дальшім існуванні? А коли Самсон запитав, що вона розуміє під гарантіями, Оксана нагадала йому про нявність у місті Січеславі на Н-ській вулиці установи, що скорочено зветься ЗАГС.

Тільки після того, як Самсон приобщяв їй усе „оформити", Оксана дозволила йому залишитись у неї на ніч.

Але обіцянка — цяцянка! Ходив до неї Самсон якийсь час уже, а „оформлятись" не поспішав, в Оксани заворушилась у серці тривога — чи, часом, він не на дурничку хоче… Отож вона одного разу й розповіла йому про один такий випадок, коли обдурена вдова ходила до „міськпарткому" скаржитись на свого коханця — і тому „пришили" побутовий розклад…

Самсон виразно цю „алегорію" зрозумів. Назвав трохи чи не вперше Оксану ніжно „Ксюшею ' і заспокоїв її:

— Та що ти, дурненька! Я ж тебе — ти знаєш — ще в селі любив!..

Бо хоч він і видатний партієць, і в армії Буденного був, але… краще без скандалу. Та Оксана „Ксюша" заспокоїлась тільки тоді, коли вони пішли одного дня до ЗАГСУ і „розписались". Зворушений Самсон, обіймаючи після цього свою дружину вже на законній підставі, цатякнув їй, що було б не погано, якби в них були діти.

— Ми вже маємо одного, — сказала, лукаво всміхнувшись, Оксана.

— Уже? Але чому „одного", а не „одну"? Може ж бути доня…

Очі Самсонові радісно засвітились, і він узяв палко, з вдянчістю свою дружину виціловувати. Але дружина спини ла його радість.

— Ні, я маю на увазі Богданка.

— Якого Богданка?

— Мого… Від Василя… Хіба ти не знав?

— А! — протяг трохи розчаровано Самсон. — Я не знав… А де ж він, що я й досі його не бачив?

— У дядини Бондаренчихи. Я його кожного разу до неї відводила, як ти приходив… Щоб нам не заважав. Я ж, любий, про тебе дбала!

І погладила ніжно пишну чоловікову шевелюру. Самсон з'дхнув так, щоб Оксана цього не помітила, і не сказав нічого.

— Я думала, що ти знав, і тому раніш не сказала, — додала трохи винуватим голосом Оксана, якщо й не помітивши, то хоч серцем відчувши те Самсонове зідхання. І в тому її голосі була сама щира правда.

Так один з могутніх володарів пореволюційної січеславської дійсности „завуч" Січеславеького металюрґійного інституту Самсон Ліпшиць трохи чи не в фатальні для його майбутнього тенета попався, тенета, уже в ЗАГС-і міцно заґудзьовані.

ЧАСТИНА ДРУГА

Іще раз виринув у Перемітьковім житті Саркісов, той вірменин, що передав йому торік виклик до ДПУ. Перемітько був у своїй конторці, записував підсумки денної перемін ни (зміни), щоб незабаром передати цех іншому інженерові, — аж той сусіль, „душа лубезний". Увійшов, кривоплечий, на зріст багато проти Перемітька нижчий, у засмальцьованій робітничій ватянці. Криво своїм звичаєм посміхнувся, блимнувши білими зубами, і без зайвої попередньої балачки, ска/ зав. що партійна організація хотіла б мати його серед своїх членів.

— А, це ви, товаришу! — мимохіть вихопилось Перемітькові з уст, як він підвів голову від столу і зняв з носа окуляри, що їх останнім часом став уживати при читанні чи писанні, — сказав так, немов би не зразу того впізнав.

— Еге, це я, — підтвердив Саркісов. — Не впізнали?

І сказав удруге, що партія хотіла б залучити його до своїх лав. А його по-східньому усміхнено-посоловілі очі, здавилося, кааали: „Я розумію всю твою нехіть до партії, як і в усіх вас, інтелігентів, але… раджу не бришкати"… І, взявшися за клямку дверей, щоб виходити, додав:

— Ви працюєте добре, і товариші вирішили… Я теж міг би вас порекомендувати…

Він міг би теж порекомендувати Він, завідувач спецвідділу! Було ясно, що його „залучала" до партії не так парс тійна організація, як ДПУ. Ця страшна установа після торіш нього виклику на деякий час дала була йому спокій чи, мо же, збирала про нього відомості, а тепер знов… Отже, як тут можна було бришкати?! Тож сердега мерщій похопився „подякувати" за зроблену йому пропозицію, похопився сказати, що це велика честь, для нього, що він подумає й скаже… Проситиме також його, товариша Саркісова, бути одним із ручителів…

А як Саркісов вийшов, Перемітько вхопився руками за голову і так деякий час сидів, приголомшений. Без думок, без почуттів, — порожня торба, а не людина й інженер; свідомий своєї гідности. Без зв'язку з дійсністю, що десь там, за дцерима шипіла, гупала, клацала, дзенькала, дзеленчала.

Цех не зупинявся — ішов далі, але його інженер залишався збоку, пірнувши в небуття. На того інженера впав

своєю кошмарною вагою паровий молот страшної події, розчавив його, як чавить колесо на шляху червяка. Це ж було для нього в сто, в тисячу раз гірше за виклик до ДПУ! Тут же його почнуть вивчати з усіх боків! Він повинен буде прилюдно розповісти свій життєпис, а його будуть випитувати, перериють, як свині, все його життя, жили вимотуватимуть… І… і може виринути його „петлюрівське" минуле…

Хоч він сказав, що подумає, але „думати" вже нічого було. Він в голову вже собі не покладав, щоб відмовлятись від… такої чести. Бо сказали б, що він вороже ставиться до комуністичної партії, що він за „укапістів" (ДПУ ж знало, що він до них ходив!). А змандрувати з міста, щоб десь заховатися на „одній шостій земного суходолу", тепер ще важче було, як торіік: у нього ж тепер була родина. Від родини не можна було так легко відірватися… щоб сказали: „Зник, як у воду впав"…

До конторки вбіг, а не ввійшов інженер Дьомченко (не „Демченко!"), бадьорий, вгодований бузівок, з повним і круглим, як ґумова онука, обличчям, відпочилий, готовий його перемінити. Реготався, щось весело оповідаючи, трохи чи не одну вірменську анекдоту, що йому, либонь, розповів у вальцівному цеху (як він ішов сюди) робітник Саркісов… Так, анекдоту. Тільки Перемітько не зразу зрозумів був… „Ззаду газ, спереду газ, з боків газ, а посередині холера… — що це таке? — „Моя жена в газовом платає"…

Реготався Дьомченко — і раптом перестав: Перемітько не приєднався до його сміху-реготу, а навпаки… скривився, як середа на п'ятницю…

— О, що з тобою?

— Нічого особливого. Голова трохи болить…

А сам подумав: „Добре тобі реготатись, як ти давно вже в партії… І цікавишся анекдотами, а не автокефальною церквою, не укапістами, не Україною… А з її мови так само глузуєш, як і з Вірменії, з їхніх анекдот. Не даром і прізвище так по-ідіотському перекрутив…" І далі подумав, що хоч він, цей Дьомченко, і українець з походження, але який він чужий йому!

Передавши цех Дьомченкові, Перемітько вирішив зайти до шурякіа Сисоя Мітяєва, щоб з ним порадитись. Зовні виглядало так, що він хотів з ним разом їхати додому, ну, а по дорозі й поговорити. До головної контори він заходив тільки в крайньому разі, боячись (так! так!) зустрічей із Любиною Загребельною, одно — що побоювався, щоб про ці зустрічі не довідалася дружина, а друге — почуття якоїсь провини ввесь час стояло в його свідомості І тепер її побачив тільки здаля, за її друкарською машинкою, кивнув невиразно головою й сховався мерщій у кабінеті директора.

Сисой глянув на зятя здивовано: що сталось? Бо щось незвичайне було і на йиду в того, і в його голосі. Позамикав шухляди свого столу, запалив цигарку, взяв ціпок і, шкандибаючи, вийшов разом із „гостем: ".

Коли були вже на естакаді, Перемітько оглянувся, чи немає кого близько, і сказав неголосно:

— Ти знаєш? Мені запропоновано вступити до партії… У масних скалках маленьких Сисоєвих очей сяйнуло

щось таке, як неспокій, він тими очища скинув на зятеве обличчя і, пустивши дим, щоб заличкувати той неспокій, перепитав удавано-спокійним голосом:

— Так?

— Сьогодні заходив до мене Саркісов і запропонував.

Сисой не зразу виразно відгукнувся на це, хоч і знав, що зять чекає на його пораду. Шкандибав якийсь час мовчки, ступав у скіпці своєю правою ногою, важко сопів. Тепле з хутряним коміром пальто й шапка-капелюха (з підгорнутими вухами) робили його округлим і неповоротким, як ведмідь. Мовчав, бо, очевидячки, думав, що сказати. Перемітько розумів, що його (Перемітькове) минуле — це вже тепер і Сисоєва небезпека, бо він не виявив цього перед владою. Отже, й тому було про що думати.

Нарешті Сисой озвався, і з його слів та тону, з яким їх сказано, було знати його труднощі:

— Ну, а що ж ти зробиш? Раз пропонують, подавай! Еге, він, Сисой, розумів скруту, але ні єдиним словом

не натякнув на те. що було найголовніше в цій справі — на Перемітькове минуле. Так, начебто нічогісінько не знав про це! Говорив далі про те, кого б мав Перемітько взяти за другого ручителя, як писати заяву, а про це ані мур-мур!

Очевидячки, це треба було розуміти, як його, Сисоєву, мовчазну згоду на дальше промовчування цієї справи. Очевидячки… Але спитати прямо про це Перемітькові не вистачило духу. Коли вони поїхали автобусом, про це вже взагалі, при людях, не можна було говорити, і вони говорили про погоду, про мііцні січневі морози, про сніг, що легким, пухом, блискітками сніжинок летів із суцільно-захмареного неба, обвішуючи все чистою білістю — дерева, будинки, вулицю, заліпляючи шиби в автобусі, так, що не видно було, де вони їдуть…

Приїхавши, вони вийшли з автобуса, шугнули прямо в намет по коліна. Перемітько подав Сисоєві руку, щоб допомогти тому вибратись на твердішу стежку, протоптану на хіднику, хоч сніг присипав і її.

— Оце сніг! — сказав Сисой, позирнувши вгору, в кру

Оце сніжок! — повторив. А про те знов ані телень.

Подали один одному руки і розійшлися.

Коли Перемітько подзвонив до своєї хати, Рая вибігла йому назустріч, аж у сіни, де він мав роздягатись, холодний, засніжений Підскочила до такого „холодного" кізкою й повисла йому на шиї, щаслива. Вона ж так довго його ждала! І їй так самій сумно в хаті!

— Самій? А мама ж! — озвався машинально.

Але ж вона так його любить і так за ним сумує! Мама — то щось інше…

Вія підхопив її, легеньку й приємну, за стан, але поцілував… ну не так, як завжди, чи що — „холодніше". Свідомість страшної небезпеки паралізувала його чуття. І Рая якимсь там своїм жіночим інстинктом відчула той „холод". Сталіа на ноги, насторожилась.

— Що сталось? — глянула з тривогою в вічі.

Перемітько розмотував шалик (кашне), роздягався нешвидко, не поспішаючи відповідати на жінчине запитання. Повісив шапку й пальто, — спочатку шапку повісив, а потім зняв її й перевісив на інший вішак, щоб звільнити місце для пальта. Рая нетерпляче чекала.

Якагц неприємність? Га?

— Потім розкажу… Спочатку їсти. Я ж від шостої години нічого не їв. Йому, справді, захотілося їсти — чи то з; голоду, чи то… від нервування (буває й таке!).

Це попсувало вже настрій і Раї, і вона, допомагаючи матері подавати обід, увесь час поглядала на двері чоловікового кабінету, прислухалась. А як обід був уже на столі. найшла до кабінету й мовила потиху:

— Іди вже!

Перемітько сидів біля свого письмового столу боком, накинувши ногу на ногу, підперши голову рукою. Знати було, що він увесь заглиблений у свою небезпечну справу. Почувши обережний жінчин голос, він відвів голову й зустрівся поглядом з її стривоженими оченятами: вона вся горіла неспокоєм.

Але він і тепер нічого їй не сказав. Устав мовчки й пішов до їдальні. Привітався до тещі, з якою цього дня ще не бачився.

— А чому ж ви не світите? — озвався, щоб щось сказати. — Бач, як сіро в хаті! Вікна понамерзали ж…

Пійшов до умикача й зробив деяку веселість у хаті, тообяв їдальню затишнішою. Але сам не повеселішав. На його біду до ваги похмурого настрою негайно почала докладати ще й „своїх п'ять" гариклива теща — заторохтіла своїм звичаєм про різні хатні справи. Як звичайно, говорила по-російському, з типово-московською вимовою, про яку кажуть, що, мовляв, аж хрюкає. Ця мова саміа собою діяла завжди зятеві на нерви, а тепер — подвійно. Висока й суха, як тараня, стара Мітяєва рухалася швидко, як подавала стра-би, і голос мала якийсь крикливий, що завжди звучав на ви тих нотах. Цим разом вона говорила про те, що в кухні піч не горить, — треба потрусити сажу… Та й вугілля кінчається, сама потерть залишилася, попомучаться (разом з Раєю), поки розпалять… Працює на заводі (мова, звичайно, про зятя), а з вугіллям така морока… Треба також купити ще одну шифоньєрку, бо нікуди й одежини повісити, — вона бачила в крамниці на проспекті К. Маркса…

— Мамо, — перебила Рая матір, — у Павла голова болить…

Голова болить? А в неї не болить, як отаке безладдя в хаті? Он і вікна якслід не позаліплювані, — у щілини дме… Двері не замикаються, — щось із замком негашзд… Люди думають, що як вони живуть у новому домі, то й усе гаразд. Заздрять. А воно далеко не так… Бо тепер же як будують? Тяп-ляп — аби-як… Це не те, що колись за старого режиму було… я ще й господар такий, що ніяк не догарикаєшся…

Потік її мови був такий у перспективі нескінченний, що й зять, і с кнець-кінцем, не міг не обізватись, хоч і намагався говорити спокійно:

— Зробимо вое, матусю, зробимо. Тільки не все зразу. Хоч і багато того, як ви кажете, безладдя в хаті, але не горить, не пожежа…

Не пожежа? Хіба тільки тоді треба турбуватись, як у-же горить? Ол вона, як устане вранці, та так і не присідає до самого вечора: і те треба зробити, і те…

— Мамо! — ще раз спробувала спинити матір Рая. — У нього ж голова болить.

Що болить, вона вже чула! Та хіба як голова болить, то й говорити не можна?

Перемітько поклав ложку і встав від столу. Відвернувшись, він аж заскрипів зубами з люті. — Яке вона має право, ця, кінець-кінцем, чужа йому людина, так дотинати? Що мати його жінки? Що мати директора заводу? Швидко пішов до свого звичайного в таких випадках сховища (це ж була вже не перша його сутичка з тещею) — до свого кабінету. Рая злякано кинулася за ним. Просила, щоб хоч дообідав, казав же, що їсти хочеться… А як він рішуче відмовився вертатись до їдальні, вона швиденько метнулась і принесла страву до кабінету, страву й ложку. Але він таки відмовився їсти, сказавши, що йому вже й їсти відхотілося.

Тоді Рая сіла йому на коліна, обхопила його шую руками й попросила розказати, що там на роботі скоїлося. І Перемітько оповів про т, е, як до нього приходив Саркісов і запропонував вступити до партії.

До партії? Так чого ж так сумувати? Он і її брат Сисой у партії, та й усі тепер туди лізуть… Хоч вона сама й не любить Комсомолу…

Перемітьмо блідо посміхнувся.

— Ти забуваєш про одно — про моє минуле.

Рая перелякано викруглила очі. Минуле? Що він був у Петлюри? Аж тепер вона усвідомила ввесь жах його становища… його — і її власну долю…

З її очей так і бризнули сльози. В уяві ЇЇ звелася жахлива небезпека: його можуть забрати від неї, а може, й розстріляють! Притулилася до свого дорогого, коханого, хмелиною обвилася і билася, ридаючи, всім тілом.

Аж він перелякався. Особливо боявся, щоб теща не почула, бо тоді б ця справа ще й поза межі їхньої родини вийшла. Взяв заспокоювати її, — зацитькувати, як дитину („та цить уже!"), цілував, гладив: по голові, витирав, мокре личко хусткою. Сюзав, що радився з Сисоєм і що той нічого страшного не добачив, а він же все знає. Не сказав тільки про те. що саме про це з Сисоєм не було мови. Як аргумент згадав і торішній виклик до ДПУ, де про це теж не згадувано, де про це не знають. Заспокоюючи так жінку, цим самим і себе заспокоював.

Збори партійної організації заводу ім. Петровського мали відбутися в „червоному кутку" сталецарного цеху. Це було чимале приміщення, прикрашене портретами на чолі з Леніном і Троцьким, між портретами висіли червоні полотнища з білими агітаційними написами, такими, як от: „Виконуймо й перевиконуймо наші виробничі пляни!" „Вступаймо в члени МОДР-у! Допомагаймо в'язням капіталу!" Отже, це вже були досить мирні заклики, вони не порушували устояного „непівського" спокою громадян. Мирні й нешкідливі, бо їх… ніхто не читав.

Упоперек приміщення стояли довгі ослони, що заповнювали простору порожнечу, і на ті ослони почали потроху сідати партійці, що приходили після роботи, натомлені, чорні, в брудних засмальцьованих одягах, — приходили поодинці й гуртками. Сиділи вже упрорідь на тих ослонах, як горобці: на тину.

У широкі, але замурзані вікна світило березневе сонце, світило, та не дуже освітлювало приміщення, — тож йому на допомогу жовтіли ще з-під стелі „лямпочки Ілліча'", що просто таки нахиляли до сну. І не одному з присутніх позіхоти роздирали рота. Люди нудилися, чекаючи нецікавого засідання, бо кожному ж так хотілося швидше додому чкурнути. „І чого вони там наминаються?" — набігало, мабуть, не одному серце на організаторів. — Пообідали, мабуть, — то їм не спішиться"…

Та була в цьому приміщенні одна людина, далека від будь-якого сну, не тільки цього денного, а й справжнього, нічного, людина, що зовсім не спала попередньої ночі, готуючись до цих зборів. І сиділа та людина сама-одна на одному з передніх ослонів, але ближче до стіни, немов би ховалась у ЇЇ, тієї стіни, тінь. То був інженер сталеварного цеху Павло Перемітько, що його на цих зборах мали приймати до партії. Він був у такому стані, що й сам не міг би сказати, що було йому більше до мислі — чи щоб ті збори починались, чи, навпаки, щоб те, що мало статись, віддалилось якнайбільше. На виду був блідий, аж сизий, немов на той вид кидала свій відбиток синя спецівка, що в неї був одягнений, — пом'ята спецівка і пом'ятий від безсонної ночі вид. Та й сидів він, Перемітько, свідомо в затінку, щоб не всякому було видно його болючу заборсаність, тупий безвихід.

І ним, справді, до которого часу ніхто не цікавився. Щоб заповнити час, окремі люди перекидалися деякими незначними словами, цікавими тільки для них самих.

…— Я йому позичив червінця, як захворіла в нього жінка, — механічно сприйняли Перемітькові вуха розмову двох робітників, що сиділи недалеко від нього, — а він і досі не віддає…

— А ти подай заяву до „місцевкому"… Треба провчити гада! Він і мені винен…

— Та доведеться, мабуть…

Отже, в людей звичайні буденні справи, а в нього ж… „бути чи не бути"! Тепер бо в нього були ще й додаткові здогади про можливу причину втягання його в партію. Може. — так він те пері думав, — ДПУ знає про його минуле, а тільки хоче, щоб він про це прилюдно сказав. Послухають його сповідь, поглузують, а тоді заарештують! Або як не скаже, заарештують за те, що затаїв „злочинне минуле". Отже, хоч круть-верть, хоч верть-круть, — біда…

Перед самим початком зборів до нього привітався тільки один чоловік — Саркісов, один з його ручителів. Кивнув здаля головою — і посміхнувся загадковою східньою усмішкою. Сисой Мітяєв прийшов, як уже збори почалися: директор заводу міг і спізнитись. Сів недалечко від свого зятя, але не біля нього. Коли Перемітько скинувся поглядом з його масними скалками-очима, то не знайшов у них, у тих його очах, нічого, в його становищі потрібного — ні підбадьорювання, ні перестороги, щоб був обережний. Сисой був, бачилося, просто сонний, такий же млявий, як і всі інші примусово-присутні на цих зборах. І мимохіть тепер зять про нього подумав: „Як може бути така млява людина, така непорадна голова керівником великого підприємства?" Він же ніяк не справдив того сподівання, що його висловив був Перемітько при першій із ним зустрічі! Але підприємство, очевидячки, існувало само собою, праця йшла завдяки на-ладнаному апаратові, інженерам, робітникам, що мали досвід ще з передреволюційного часу. А директор насамперед повинен бути політично-бездоганний, партієць з революційними заслугами. І ці дані в Сисоя якраз були. А взагалі його — як і всіх більшовиків — сила була, мабуть, у тривалій тяглості російської держави й побуту, що тепер, після революційного струсу, знов навіть на Україні відновилась, — ця майже стихійна сила. Такою силою, на думку Лева Толстого, Кутузов переміг колись Наполеона. До речі, і в фігурі в Сисоя було щось спільне з Кутузовим — важка огрядність, нехапливість у рухах… Еге, сила більшовиків була у тому, що вони ту державність продовжували.

Боліла трохи Перемітькові Сисоєва байдужість до його долі, кінець-кінцем, до його сестри долі. Але — цього Перемітько також був свідомий — що той міг у такій ситуації робити?

Після деяких дрібних справ збори перейшли до Перемітькової. Секретар організації, нічим ніевідмітна від решти присутніх сіра людина, тільки з щербиною в передніх зубах, оголосив його заяву, назвав прізвища ручителів, ті виступили з короткими додатніми характеристиками, а потім запропоновано Перемітькоеі розповісти про своє минуле…

Оті сторонні і, кінець-кінцем, недоречні в цій ситуації думки про Мітяєва, завод і силу більшовиків, жахлива розкиданість у голові відірвали були якось Перемітька від слухання того, що до нього відносилось, — тож він навіть не зразу почув звернені до нього слова. Не почув — а потім підскочив, мало вголос не вимовив: „Ху, ти чорт!" І, вже йдучи до президіяльного столу, ще раз оглянувся на Сисоя, щоб востаннє перевірити його мовчазну санкцію на… брехню.

Та Сисой, як і попереду, дрімав, похнюпивши голову. Справді, як той Кутузов на нараді в Філях. І тільки цигарковий дим, що ним: він час від часу засновував свій вид, свідчив, либонь, про якийсь прихований неспокій.

Очайдушна рішучість винесла Перемітька на підвищення, де стояв президіяльний стіл. Що буде, те й буде! Пан або пропав! Іншого виходу в нього не було, крім як у живі очі брехати. Зробив зусилля, щоб почати спокійно, на низьких нотах своїм імпозантним! баском, але спочатку так не вийшло: перші звуки його голосу озвались глухо, якось деренчливо, непевно. Аж іззаду з-поміж слухачів хтось гукнув:,Не чути Голосніше!" Цей вигук підбадьорив його, він підвищив голос і так пішов далі…

Він син селянина. Не зовсім бідного, але й не куркуля. Його батько ніколи не користувався найманою працею, не мав наймитів. І він сам, Павло б то, працював з батьком на полі. Пригадує: осінь… Віє вітер з холодним дощем… А він поганяє коні з плузі, батько плужить… На чоботи налипає болото, важко йти… І пізніше, як уже вчився в Київському політехнічному інституті, під час літніх вакацій, теж працював у поле скидав з лобогрійки, складав у копи снопи… А як молотили, подавав, у барабан молотарки… Між іншим, — додав — учився разом з товаришем Мітяєвим…

Скинув поглядом на шуряка: той сидів з заплющеними очима і, здавалось, усім своїм байдужим виглядом усе це підтверджував, мовляв: учились ми разом, усе це мені відоме, і я його слухаю тільки для проформи"…

А,сповідник" повів свою мову далі. Учився й під час революції. У цьому, може, й була його помилка — кинув „самокритично": коли пролетаріят боровся, кров проливав, він учився. Але… так було, і вже цього, на жаль, виправити не можна… Хай товариші розглянуть цей момент у його біографії й вирішать, чи він гідний бути членом партії Леніна. А на пам'яті стало: „над Києвом золотий гомін і голуби, і сонце"…Радісне свято національного визволення, стотисячна демонстрація в столиці України, і він серед демонстрантів. А потім „вільне козацтво", і він з рушницею через плече, з жовто-блакитною стрічкою на грудях… Він у „вільному козацтві", а Сисой Мітяєв у „червоній Гвардії"… Повстання в Арсеналі… По різних боках барикади вони… А як з півночі посунули чорні хмари Муравйова, він разом із студентським куренем під Крутами… Чудом урятувався, а більшість його товаришів загинула від рук озвірілої матросні… А як ворог переміг, він залишився в запіллі й створив свій загін… Ех, і давав же він з хлопцями чосу кацапні та жидові, що позасідали в повітових „чрезвичайках"!

…Але язик тримав його при теперішній дійсності Язик оповідав уже про те, як після встановлення „радвлади" він закінчив 1920 року інститут і пішов н» виробництво, щоб відбудовувати зруйноване господарство країни… Язик тримав при дійсності, а рука машинально шукала хусточки в кишені штанів і витирала піт на обличчі, змахувала великі його краплі на чолі… У роті язик відчував смак дерева, та рухався досить слухняно і… рятував… його останню кількалітню працю на заводі ім. Г. Петровського всі знають, і її оцінку хай дадуть присутні на цих зборах товариші…

Як Перемітько закінчив, секретар парторганізаци підсунув йому послужливо стільця: знак, що все гаразд. Запитання були легкі, хоч одно таки було стурбувало його: яка його думка про Петлюру? Він назвав Петлюру контрреволюціонером — і це всіх заспокоїло. Більше питань не було. Та й хто міг багато запитувати директорового зятя?

Після цього секретар сказав Перемітькові вийти, і почалось обговорення кандидатури. Промовці відзначили добру роботу інженера Перемітька, виконання й перевиконання плянів, та рекомендували прийняти його до лав партії. А взагалі люди поспішали, і охочих „розбалакувати" не було. Секретар попросив Сисоя Мітяєва сказати думку про кандидата, хоч він і його родич.

Сисой важко підвівся, спираючись на свій ціпок, подивився сонним поглядом на нечисленну авдиторію, і самий цей його рух сказав: „Що ж тут обговорювати? Справа ясна… кандидат гідний довір'я партії". А вголос він сказав, що, справді, як родичеві, йому не слід би взагалі брати участи в цій справі. Але партієць не повинен зважати на свояцтво повинен керуватись тільки клясовим підходом. А тільки що тут казати? Ну, учились разом — це правда. А як директор він цілком задоволений роботою інженера Перемітька. Пляни виконує…

Після голосування, що дало позитивний для Перемітька вислід, його покликано знов на збори, і секретар парторганізації поздоровив його з прийняттям у кандидати партії. Потиснув руку, навіть приязно посміхнувся (Перемітько звернув увагу на його щербину), підкресливши тим, що вважає тепер уже його за „свого".

Не сказав би й Перемітько, що це було йому неприємно. З нього ж передусім спала стопудова вага. А крім того, це означало, що його прийняла як „свого"' та дійсність, що перед тим загрожувала його існуванню. І він майже щиро та зворушено подякував усім товаришам, а зокрема тому щербатому секретареві за те, що зробили для нього, та приобіцяв дальшою працею виправдати довір'я партії „великого Леніна".

Коли їхав із Сисоєм додому, то знов, як і на початку цієї справи, говорили про всяку всячину, за вийнятком тільки цієї будь-що-будь небуденної для них обох події. Говорили про березневу розталь, що веселою капотнявою та тактам ж струмочками гомоніла на вулицях міста, — про калотняву й уже майже весняне сонце. Мовляв, рання в цьому році весна буде.

А Раїсі, як вона вибігла йому назустріч із написаним у її сріблястих оченятах питанням, Перемітько зразу ж сказав:

— Прийняли!

І міцно-міцно свою вірну дружиноньку поцілував. Це ж бо розійшлися чорні хмари на їхньому небі і відкрилася ясна перспектива їхнього життя, перспектива, що її, здавалося, вже ніщо не закаламутить. Навіть до тещі обізвався веселіше, як звичайно. Це до неї скеровані були слова, що їх він сказав, сідаючи до столу:

— Ну, як сьогодні борщик? О, я знаю — ви вмієте… Ба навіть таки жартом прикинув:

— А може б, ви коли „щец" наварили? Га? Я й проти "щец" нічого не мав би. Українець не обов'язково має їсти тільки борщ.

Маркелове одруження з великою очевидністю ускладнило побутові умови Сисоя Мітяєва: він у своєму домі став ніби зайвий. Не можна було б сказати, що Фроська була погана невістка, але він просто… заважав молодому подружжю (Така вже, мабуть, доля самотніх чоловіків, що не можуть спромогтися на свою родину). Тим то він дедалі частіше став заходити до Перемітьків, до сестри й матері, тим більше, що жив недалечко від них. Це бувало звичайно „вихідними" днями (якщо він не був десь на засіданні „міськ-парткому" абощо). Отож не раз у домі Перемітьків треба було тільки поглянути в вікно, щоб побачити: шкандибає Сисой, підпираючись своїм ціпком, Ніби вгрузає в землю і важко витягує ногу; капелюха зсунута на потилицю, комір пальта розстебнутий (він же все потів)…

Приходив до сестри й матері, та говорив переважно з зятем. Мати ставила на стіл чогось поїсти, перекидалася з сином кількома словами і йшла собі на кухню чи до своєї кімнати, де в. неї діла ніколи не збувало. Як матері не було в хаті, їсти подавала Раїса. І хоч вона здебільшого залишалася з братом та чоловіком:, але звичайно участи в їхніх розмовах не брала. Вони ж бо розмовляли не тільки на побутові тем'и, а її розвиток поза побут не сягав.

І на політичні теми Павло говорив із своїм: шуряком досить вільно, бо розумів, що той, покривши його „злочин", при прийнятті до партії, зв'язав себе тим на все життя. Та й з огляду на сестру не міг тепер йому шкодити. Не сприяла його „більшовицькій пильності його комплекція: найдорожчий був йому тепер спокій, та ще й усякий і побутовий і політичний. А поговорити… Чому б і ні?

Одного разу він прийшов до Павла із звісткою, що „укапісти" зливаються з КП(б)У. Це була новина для Перемітька, бо він тепер, після торішньої „розмови" в ДПУ, вже свідомо обминав цю леґально-опозиційну групу, не відважувався ходити на їхні „живі газети".

— Власне, не зливаються, а саморозпустилися, — уточнив звістку Сисой, запалюючи після чаю цигарку й зручніше вмощуючись у м'якому фотелі, — і їх будуть приймати в партію індивідуально.

— Чи ти вважаєш, що це добре? — спитав Павло. — Що „добре"? Що прийматимуть індивідуально?

— Ні, що ліквідували окрему українську комуністичну партію…

Сисой спочатку випустив з носа дим, закужелив у сонячнім промені, який широким парусом від причілкового вікна до протилежної стіни перегородив світлицю, — подумав, либонь, перш ніж відповісти, а тоді сказав:

— Думаю, що добре. Навіщо розпорошувати комуністичні сили?

— Але хтось же повинен заступати в радянській системі й безпосередні інтереси українського народу!

Сисой зробив здивований вираз на своєму широкому обличчі.

— „Хтось повинен"? А наша партія що робить?

У Перемітька на мить промайнуло в голові іронічно-болюче: „Наша!" бо вона ж була тепер і його, він криво посміхнувся (щоб злагіднити думку перед Сисоєм?) і мовив:

— Ну… як тобі сказати? Наша партія, КП(б)У… ну, теоретично чи що репрезентує Україну, може виносити навіть сприятливі постанови, але, щиро кажучи, вона не може бути дуже чутлива до потреб українського народу.

Сисой аж витяг голову на знак ще більшого здивування. Аж про цигарку забув, що майже погасла в його руці.

— Ого! — згукнув. — Оце сказав! А то. чому?

— А тому, що… Я тобі скажу словами самої партії… Хочеш?

Павло встав і підійшов до етажерки з книжками, узяв звідти одну брошуру, розгорнув і, стоячи, прочитав:

— „Наша партія на Україні спирається на робітничу клясу, що її більшість говорить по-російському. Так само — Павло підкреслив це місце інтонацією — росіяни з походження є й більшість наших старих більшовицьких кадрів." Це, як ти знаєш, із „Тез ЦК і ЦКК про підсумки українізації"… Ну, от візьмемо, наприклад, тебе… я говорю з тобою, як із своїм… Ти дисциплінований член партії, ти виконуєш постанови, але чи може виникнути в тебе спонтанно ініціятивна думка, наприклад, про справжню українізацію нашої головної контори? Постанови ж ЦК не можуть передбачати всі такі деталі…,

Сисой хотів щось сказати, але Павло перебив його:

— Ні, дай мені скінчити думку! Цього ти не зробиш… і досі не зробив з тієї простої причини, що, поперше, тобі це не болить, а подруте, тобі самому було б важко говори ти нерідною мовою. Але ти ще не найгірший: ти от хоч сяк-так мриґаєш по українському. А більшість же наших партійців такі, що для них це просто фізично неможливо — говорити українською мовою. А крім того, ти не можеш заперечити, що є серед них і справжні великодержавні шовіністи, Що просто не визнають українського народу, його мови й культури.

— Та є, — озвався Сисой. — Я цього не заперечую.

— Ну, отож. А тимчасом українці в КП(б)У, як про це сказав Шумський, — це пасерби в партії. І чи репрезентує, наприклад, наша заводська партійна організація національні інтереси більшосте нашого робітництва, українців з околишніх сіл: Діївки, Мануйлівки, Мандриківки тощо? Це люди, що колись, ще за царя, творили „Просвіти", жили й хочуть жити своєю національною культурою. І якщо хтось із них уже й у нашій партії, то вони не можуть задавати тон…

— А хто, наприклад, тобі забороняє задавати тон? — сказав Сиоой. — Виступати на зборах по-українському, вимагати цього від інших?

— Хто? Наче ніхто — і всі. Тут, бачиш, виходить така чудасія: одні витріщають здивовано очі, другі лякаються (кого ДПУ „потурбувало" якось), а Саркісов, можливо, такі випадки й реєструє. От я чув — немає ваги, від кого, — що з Москви є таємне розпорядження до місцевих секретних інформаторів брати на замітку тих, хто цікавиться „Історією України-Руси" М. Грушевського. Чи не дивовижа це? Авторові дозволено повернутись на Україну, він живе й науково працює в Києві, а читачів його писань беруть на замітку. І вже, мабуть, таки краще балакати не по-українському.

— Ет, перебільшуєш, — махнув рукою Сисой, і взяв запалювати нову цигарку. — Коли є відповідні постанови партії й уряду, — можна дещо робити.

— Не перебільшую. А крім того, я ще не все сказав. Я ще не сказав, що, крім росіян, у нашій партії є ще жиди, що теж не зацікавлені в тім, щоб КП(б)У щиро репрезентувала інтереси українського народу. Як жителі міста, вони всі зрусифіковані і, як відомо, навіть активно чинять опір українізації. Ти ж читав виступ Ларина…

— О. та так можна й до антисемітизму докотитися… Павло заходив по хаті — знак, що він почав навіть

хвилюватися.

— Чому це так? — сказав. — Як Тільки починаєш відзначати якісь хиби в жидів, так і антисемітизм? Коли говоримо про хиби в інших народів, — нічого, це можна, а в жидів. — «антисемітизм». А тимчасом коли я кажу про їхній опір українізації, то я тільки констатую факт. Я не замовчую таких жидів, як Ліпшиць, що вирісши в селі, знає українську мову. Але скільки їх, таких ліпшиців? Тільки ж і про Ларина я скажу: він, як і більшість жидів, що оббулися в російській культурі, як у своїй радній, виступає проти українізації й білорусизації, виходячи з реальних умов життя. Практично беручи справу, він, з огляду на життьові умови, просто не потребує української мови, йому з російською мовою зручніше, краще, просторіше. Він же з російською мовою може робити кар'єру в маштабі всього СРСР! А українська мова цей маштаб звужує до меж самої України. Я скажу навіть більше, він не потребує з цих міркувань і своєї жидівської — їдиш…

— Ну, це вже ти… — хотів був заперечити Сисой, але

Павло знов його перебив.

— Не віриш? Тоді я прочитаю відповідне місце з його статті…

Павло взяв з етажерки журнал „Большевик" і прочитав:

— „Якщо ж жидівських дітей змалку примусово учити в школах по-жидівському, громадську роботу в Комсомолі і т. д., „беручи на увагу національний склад осередку (як сказано в райкомі ЛКСМ), перевести на жидівську мову тощо, то майбутній жидівський ремісник, торгівець (кооперативний) не зможе взаємнитися з більшістю людности України. Примусово „євреїзувати'' на Україні, в Білорусі чи в РРФСР ту частину жидів, що говорить лише російською мовою — це значить чималою мірою позбуватися їх як конкурентів у справі обслуги міста й села ремеством, торгівлею й громадською службою. Цим — до речі — й пояснюється гострий характер протестів жидівської людности проти випадків примусової євреїзації"… От бачиш!

Сисой знов пустив дим і сказав:

— Та бачу… Ну, але у вищих сферах цього не схвалюють.

— Ти знов про вищі сфери! Це так, не схвалюють.

І хоч статтю надруковано в центральному органі партії, та її засудив Каганович як суперечну ленінській національній політиці. Але ж треба, щоб хтось висловлював і голос українського народу, нагадував про його інтереси.

Павло замовк, вичерпавши думку. Сисой теж не сказав більш нічого.

…А якось у них зайшла була мова про національність як таку, про перспективи її розвитку.

— Який сенс тепер творити нові національності, розвивати національні мови? — сказав Сисой, закурюючи цигарку

— От хоч би й українську… Не кажучи вже про інші, менш

розвинені етнографічні групи. Застерігаюсь, що я не критикую тут партії, як ти знаєш, я дисциплінований член партії і виконую всі її постанови. Посміхнувся:

— Я ж навіть щиро українізуюсь, хоч мені це й нелегко дається. Отже, я, кажу, не критикую, а тільки висловлюю свою особисту думку…,окрему, як пишуть у протоколах, думку".

Перемітько підскочив. То сидів біля столу, а тепер устав і взяв ходити. Заговорив обурено:

— Це в тобі обізвався великодержавний шовініст…

— Дурниця. Я міаю на увазі перспективу дальшого розвитку людства. І ти ж, мабуть, не будеш заперечувати, що людство йде до економічної, політичної, культурна!… ну, й мовної одности. І товариш Ленін…

— Ну, це ще невідомо, що в майбутньому буде. Товариш Ленін писав., що це має статись у дуже далекому майбутньому. А перед тим усі національності мають розвинутись на всі свої спроможності. А крім того, є ж такі марксисти… може, правда, не зовсім ортодоксальні, що кажуть трохи інакше…

— Хто?

— А от хоч би й Отто Бауер та Карл Реннер

— А, австрійська школа…

— Так. Але, може, вони й найкомпетентніші в цій справі, бо в їхній „клаптиковій" конституційній імперії національності найвиразніше себе виявили. Вони мали змогу вивчати це питання на практиці. Отож вони й кажуть, що національності й за соцшл: зму залишаться, не зникнуть. За соціялістичного ладу має бути повна свобода для вияву всяких потенціяьних творчих можливостей людини, тоді не буде ніякого гноблення, а добровільно ніхто не схоче зрікатися своєї етнічної,стихії", своєї мови…

— Це було б дуже сумно.

— Кому сумно, а кому, може, й весело, — мовив Павло, переходячи на другий бік столу й сідаючи на канапі біля Сисоя. — Сумно було б тільки для тих, що хотіли б почувати себе панами з своєю мовою й на чужомовній території, а весело — тим, що їм не треба було б зрікатися радної мови й культури на своїй батьківщині. От уяви собі, що тобі треба перекреслювати Пушкіна, Толстого і взагалі всю російську культуру, а натомість засвоювати англійську мову… зріднитися з Шекспіром як з, рідним" письменником. Га? Трудно таке уявити, правда? Тим більше таке не може вкластися в голови тим російським патріотам, хто вважає, як та гоголівська сваха, що всі святі говорили по російському. Ллє я тгж не хочу „перекреслювати" Шевченка й інших справді рідних мені письменників. Людина ж ніколи не може бути без етнічного (чи національного) „оформлення", — тож чому я мав би зрікатися свого етносу — мови, культури тощо? Чому саме я повинен стати жертвою такого „поступу"?

…Проте, скільки б вони не говорили на такі теми, але в їхніх розмовах ніколи не було й найменшої згадки про Перемітькове „петлюрівське" минуле. Так наче це було своєрідне, табу", що йот не можна було зачіпати.

Вряди-годи Перемітько заходив до редакції місцевої газети; „зоря", газети й журналу з такою ж назвою. Заходив так, без особливого діла, аби тільки погомоніти з приємними йому людьми. Не завмирала бо в ньому ніколи внутрішня потреба бувати в українському інтелігентному товаристві. Коли для нього, як партїйця, стало абсолютно неможливим бувати в автокефальній українській церкві, коли не було вже „укапістів", з їхньою живою газетою, — редакція „Зорі" та прилюдні збори літоб’єднання „Зоряно" стали для нього єдиним на всеньке велике українське місто „українським місцем", де була безпосередня українська культурна атмосфера, де він міг вільно балакати рідною мовою. Правда, в цьому місті був ще історичний музей ім. Поля, де проф. Яворенко скупчував ще „безпосередніше" українське товариство, де було багато просторіше для „української атмосфери", де два славні „побратими" (як у творі померлого 1920 року місцевого письменника А. Кащенка Гиренко та Бичок, з „наказу" самого „козацького батька" професора Явор, енка, співали на повний голос „Чайку-небогу", — та ще й як співали! „Душу виймали, бісові діти!" — як казав схвально своїм високим; тенорком проф. Яворенко. Гиренко та Бичок не тільки відважно співали цю "контрреволюційну" пісню про сумну долю неньки України, а ще й по місту демонстративно в бутафорно-козацьких широких штанях та смушевих шапках походжали (навіть уліті, як з-під тих шапок піт у три ряди ллється), — походжали й навіть на ДПУ не зважали. Двоє таких сміливців на двістітисячне українське місто! Перемітько в душі, в прихованому глибу своєї свідомосте не вважав їх за диваків. А був час, коли й сам із захватом слухав їхнього співу — „Чайки-небоги" та думав: „Авжеж, душу виймають, бісові діти!'' Але — гай-гай! Ця душевна втіха вже була для нього неприступна, це було заказане для нього царство й панство! Після того, як він породався з Мітяєвими та став партійцем, така можливість для нього урвалась. А як він спочатку, після одруження й політизації", спробував був далі туди ходити, то від самої його появи та "українська атмосфера" звітрювалась автоматично немов від подмуху якоїсь невидної сили зникала, славні побратими звичайно чухали багатозначно свої "оселедці" (насправді оселедець був тільки в Гиренка, а Бичок був лисий) і йшли додому, а проф. Яворенко переходив на. ділову тему" — читав Перемітькові копію свого листа до „всеукраїнського старости" Г. Петровського, що починався словами: „Дорогий земляче!" Може, то була в нього ознака старечої забудькуватости, але кожного разу читав. А в тому листі він просив, дорогого земляка'' допомогти своєю владою добудувати на якомусь там році революції ще за царя розпочатий новий будинок музею. Нагадував Петровському про його виступ на оборону української культури в ІУ Державній думі і просив посприяти тій культур; тепер, коли цар не стояв на перешкоді, а він (Петровський), навпаки, був при владі. Той новий будинок мав бути з такому стилі, як музей у Каїрі, в Єгипті, куди свого часу їздив професор Яворенко, але ще й досі в ньому навіть натяку на той стиль не було, бо ви стояв на відкритому місці майдану ім. Жовтневої революції, перед очима у всіх, як голий червоно-цегловий кістяк, без даху, з дошками на тих дірках, де мали бути двері й вікна (щоб, мовляв, туди не ходили всякі там нечеми!), — стояв німим докором „радянській" Еладі. А як „всеукраїнський староста" не поспішав з відповіддю на того листа, то інженер заводу ім. Петровського, як член партії й заступник тієї влади, й мусив кожного разу цього листа вислухувати.

Отже, до музею Перемітькові вже ніяк було ходити! А в редакції „Зорі" було якесь більш-менш можливе поєднання партійносте й українства, а тягло його туди, видима річ, таки українство. І в колі членів літоб'єднання „Зоряно" його приймали як свого і трохи чи не хотіли зробити його „висуванцем у літературу" етюд „виробництва'', щоб здійснити нове гасло Комуністичної партії…

От і цим разом, бувши в центрі міста, Перемітько не втерпів, щоб не заглянути до< „хлопців". Тим більше, що він перед тим' довідався про намічене на цей день читання й обговорення щойно надісланих до журналу „Зоря" поезій Миколи Зерова й Михайла Драй-Хмари.

Та не встиг Перемітько, зайшовши до редакції, ще й руку всім присутнім подати, як сталася зовсім непередбачена в денному порядку наради письменників подія: слідком за ним, розчахнувши двері так, що вони аж вітром війнули, до приміщення вдерлася огрядненька тітуся базарного типу — у „кохті", підперезаній рушником, з вінком цибулі на шиї, звішенім на груди, як дві золоті коси. Спинилася зопалу, з дико загостреними очима, перед столом відповідально. то редактора, в цій обстанові, за всіма ознаками, найбільшого начальника, так спинилася, що той з несподіванки аж назад у кріслі відкинувся, таку дивовижу перед собою вздрівши.

— Ви до кого? — спитав редактор незвичайну в редакційній дійсності відвідувачку не так уже й сміливим голосом, поглядом на присутніх письменників про всякий випадок скинув: мовляв, „як щось таке… небезпечне, — рятуйте!" — До кого? — спитався ще й удруге.

— Та до того… Як його?

Тітуся роззирнулася навколо себе, пробігла швидкими, як миші, очицями по обличчях присутніх членів літоб'єднання „Зоряно", за струнку постать інженера Перемітькд поглядом зачепилась і знов скерувала всю свою енергію таки в напрямі відповідального редактора: тільки в нього могла знайти розв'язку своєї справи.

— Ну, як його на прізвище? — спитав далі редактор. — Чи, може, ви, громадянко, не туди потрапили? Може, помилка вийшла?

— Туди! — твердо й упевнено мовила тітуся, ще й ногою притупнула та кулаком у повітрі,пристукнула". — Він тутки работає, я знаю… От тольки забула, як його. Якось від птахи…

— Від птахи? — встряв у діялог один із членів літоб'єднання, в фігурі не набагато хупавіший за тітусю, з гострою, як обернуте догори вужчим краєм яйце, лисою головою, з червоним, як перчина, носом (не цурався перцківіки — факт!), з веселими очима. — Може, Лебідь? Так це я!

І ткнув себе вказівним пальцемі у груди. Тітуся лупнула гостро на нього очима й покрутила за перечливо головою.

— Не лебідь!

— Так, може, тоді я? — обізвався другий член літоб'єднання, з чималим, але блідим носом, з очима, схованими за окулярами. — Я — Чапля. Бачите, які довгі ноги…

Та й показав з-під столу, за яким сидів, не так свої ноги, як вичовгані на них черевики.

— Ні, не Чапля!

— В такому разі, мабуть, я, — сказав третій член літоб'єднання, рум'янощокий, з червоним ячмінцем на повіці, а взагалі схожий на молодицю, і якби його по-жіночому запнути та одягти, то хоч пускай на сцену в жіночій ролі. — Бо серед присутніх тут людей більш немає з пташиного народу

І підвівся трохи з стільця:

— Маю честь відрекомендуватися: я — Сокіл. Василь Сокіл.

Сокола перебив, не дав і тітусі на його мову відгукнутися четвертий член літоб'єднання, поет, але не зразу обізвався, бо спочатку своїм звичаєм поплямкав губами і тим привернув, до себе загальну увагу: всі, також і тітуся, до нього обернулись і стали чекати, коли він обізветься. А він, переплямкавши, поправив ще окуляри в золотій оправі, здобутій колись у партизанах (необов'язково червоних!), і аж тоді вимовив:

— П-протестую! А х-хіба д-деркач — не птаха?

— Та то ще хто-зна, який ти деркач, — докинув слово Лебідь: — чи той, що в очереті диркає, чи той, що ним хату

підмітають.

— Я т-той, що в оч-череті, — заявив твердо поет. —

Омелько Деркач.

Та тітуся тепер, назбиравши за таку довгу вимушену мовчанку надмір енергії, просто вибухнула, замахала якнайрішучіше руками.

— І не Лебідь, і не Чапля, і не Сокіл, і не Деркач! — заторохтіла. — Я б тоді зразу сказала. А то якась інша птаха… От на думці крутиться, а не згадаю. Він такий кривоплеченький. Голову трохи набік тримає… білявий…

Вона перехнябила плечі, похилила голову набік, щоб наочно показати, який той, що його вона шукає.

— Орел!!! — дружним гуртом вигукнули всі присутні письменники. — Василь Орел…

— Та Орел же, хай він сказиться! — зраділа й тітуся. — Я ж казала, що какаясь птаха… Де він, барбосяка? — знову грізно обернулась вона до відповідального редактора, до начальника. — Я йому очі повидряпую! Я його на отаку-сінькі — показала пучкою — клаптики роздеру! Я його…

І перехилялась дедалі більше через стіл до редактора, вимахуючи кулаками (таки чималенькими!) перед самісіньким його носом. Редакторові ніяк було сидячи далі ухилятись, і він підскочив та взяв навстоячки тітусі пояснювати, що їй тут нічого розорятись, позаяк того (відповідальний редактор був галичанин), що його вона шукає, тут немає. Був., ллє якусь там хвилину перед її приходом кудись вийшов…

— То це він у вікно мене побачив і втік! — скрикнула обурено тітуся. — Він отак повсігда бід мене ховається. Позичив десять карбованців, а тепер ховається, падлюка! Я торгую на Озерному, — от він і піддобрився до мене, як ясочка, лащився. „Ви така, каже, Фросино Луківно, симпатичная… якби я, каже, не був жонатий!"… А давніше, як ще була, Просвіта", він так жалібно з однією „Коли розлучаються двоє" співав, що я аж плакала… А тепер… позичив на два дні, а я ось уже за ним два місяці ганяюсь… Ну, хіба ж і не спобіжу! Де він? — знов присікалась вона до відповідального редактора. — Кажіть мені, де він, харцизяка, ви зцаєте… Я його на шматочки…

Вона зняла тепер для чогось із шиї вінок цибулі і вже ним: у повітрі вимахувала, от-от загилить ним, важкими тими цибулинами, відповідального по голові, — ці її жести, як і цибуля, нестеменно свідчили, що вона таки з Озерного (5о тільки в перекупки такої пори року — у травні — могло бути стільки старої цибулі).

Та тепер уже відповідальному було цієї музики досить, і хоч який він був сухий та чорний гуцул з Коломиї, а таки гримнув на неї з усієї сили, гукнув, що її з Орлом справа приватна, і до редакції з нею не можна ходити: це не міліція… редакція — не міліція…

— Як не можна?! — визвірилась, не злякалась того гримання тітуся. — Як не можна, коли він тут работає? А де ж його шукати, як не тутки?!

Тоді один із птахів — найбільший, Максим Лебідь, підвівся і, взявши міцненьким похватом тітусю за лікті, повернув її очима й плечима до дверей, а як вони (двері б то) стояли відзяплені, то він і випхнув її за двері. Опиралась воїна з усіх сил, вимахувала, скільки в тому похваті могла, руками й цибулею, гукала, що вони всі тутки такі, прокляті писаки й дурисвіти, — випхнув і двері зачинив.

Коли в редакції стало знову тихо, першим порушив тишу Василь Чапля, здивований почутим вад тітусі аж до блиску в окулярах, що ними він обвів присутніх, — підібрав виставлені з-під столу ноги й сказав:

— То він, виходить, не тільки в мене позичив?!

— Так і в тебе? — здивувався й Василь Сокіл, закліпавши ячмінцем на повіці. — Мене він теж не обминув!

— І м-мене, — заплямкав Деркач. — Спритяга! Навіть у мене, перманентно-безробітного поета, зумів вимантачити дещицю!

— Позичив, — інформував далі Чапля. — А тепер боїться зустрічатися віч-на-віч. У товаристві ще сяк-так, знає, що я при людях не буду правити… хоч у вічі й не дивиться, як подає руку. Тим! більше, що й голова в нього набік стоїть, усе наче з-під лоба дивиться… як вовк, лупає… А як десь випадково в коридорі на мене нахопиться, удає, що не побачив. А на вулиці перебігає аж на другий бік.

— О, то з нього хлопець, хоч куди, козак! — посміхнувся своєю доброю усмішкою Лебідь. — Має, кривоплечий, гарну жінку, а коректорського заробітку не вистанає возити її в Крим та на Кавказ, — от він і позичає… на безрік.

Відповідальний редактор нагадав, що вони зібралися не для того, щоб обмірковувати Орлові позичкові здібності, д позаяк — він поглянув на ручний годинник — йому треба ще й до "міськпарткому" піти, то…

— Рація! — згодився Чапля. — Сонети Зерова й Драйхмари, інші поезії, либонь, таки цікавіші. Цікаво тільки, чому це вони стали з Києва до провінційної "Зорі" їх присилати?

— Мабуть, їм непереливки там:, - зробив приємну усмішку в своїх очах Лебідь. — Хвильовий утяг їх у літературну дискусію й тим посварив з київськими редакторами, з Самійлом Щупаком… Так я читатиму. Слухайте! Сонет Миколи

Зерова "Лестригони"…

Але почати читання йому не довелося. Двері швидко відчинились, і до редакції зайшов співпрацівник видавництва, місцевий російський поет, але не по-російському чорняво-кучерявий Сосновій. Спинився посеред кімнати, повів засліпленими від вікна окулярами по всіх присутніх і кинув їм на голови… бомбу:

— Чули? Петлюру вбито…

Ніхто в першу мить ані найменшим звуком на це не відгукнувся. На тлі буденної "непівської" сцени з перекупкою, на тлі ділової редакційної розмови про сонети неоклясиків отакий вибух! Отака подія! З позиції тієї партійности, що з неї складалася половина, атмосфери"' в редакції, це була радісна звістка. Ба більше: це був, напевно, і вчинок тієї ж таки партійности. Формально до цього були причетні відповідальний редактор і інженер заводу ім. Петровського Перемітько… Але… але вони чомусь не зраділи! Не зраділи — й мовчали… А Перемітько навіть почервонів. А з позиції всіх інших, безпартійних "радянських" українських письменників, з позиції українства, що творило другу половину "атмосфери", це була безмірно-болюча втрата, загибіль символу тієї сили, далекої, закордонної сили, що змушувала тутешню владу "українізувати", визнавати український народ. Українські "радянські" письменники теж мовчали… Та й як виявляти такі чи такі почуття в присутності Сосновіна, що був, либонь, не тільки місцевим російським поетом! Дехто подейкував, що з нього був ще й секретний співробітник oстрашної установи… І чи не з якоюсь своєю потайною метою він і кинув оту бомбу в гурт оцих людей? Крім того, всім стало ясно, як при світлі блискавки, що навіть за НЕП-и, зовсім мирного часу, хтось із кимсь на Україні воює…

— Де вбито? — спитав нарешті редактор.

— У Парижі… Шварцбарт на вулиці застрелив.

Сказавши останнє, Сосновій і собі несподівано почервонів. Чи не відчув і він якоїсь своєї до того вбивства причетности? Може, через племінне споріднення з Шварцбартом?..

— Кгм, — кашлянув Лебідь. — Так от слухайте сонет Зерова "Лестригони"…

І почав читати:

Тут, царю, дикий край неситих лестригонів Та струджених рабів., що вівці стережуть…

Сосновій послухав трохи, стоячи серед кімнати, а потім повернувся й мовчки вийшов.

З Раїси — як виявилось — була не абияка хатнючка. Усе б, здавалося, сиділа та й сиділа вдома. Навіть до кіна чи до театру — парадоксальне серед жінок явище! — не дуже то квапилась ходити. У цьому було щось, либонь, від млявої вдачі її брата Сисоя (мати ж її, навпаки, була, на жаль, не така!).

Але хибно було б думати, що Павлові були неприємні її мотиви щодо цього. Вона ж казала:

— Мені нікуди не хочеться, як ти біля мене…

Гм… Це так, це лестило його самолюбство — що молода жінка так йому віддана, так його любить, але… через неї й він мусить сидіти вдома. Не годилось бо йому, мавши подружжя, іти самому хоч би й до того ж таки кіна чи театру. Отож він і намагався її "розворушити" при всякій нагоді. Однією з таких нагод була екскурсія на Дніпрові пороги, що її організував, фабзавком" заводу ім. Петровського. Перемітько переконав свою жінку, що їм обом — і їй і йому корисно проїхатись, "провітритись", освіжитись, набратися гострих вражень, нових переживань. А ті ж переживання мали бути не абиякі! Тільки уявити собі хоч би спуск дубом на Кодацькому порозі! Коли дуб майже сторч падає… Або Ненаситець — на нього варто подивитись, на той широченний, споховисто-білогривий кип'яч… Варто взагалі поглянути на ці залишки дикої стихії, бож в урядових колах уже йде мова про те, щоб цю стихію загнуздати, перегородивши Дніпро греблею біля Кічкасу…

Дубами мали керувати досвідчені кам'янські лоцмани — боятись нічого.

Мати цим разом (не так, як здебільшого)) підтримала зятя.

— Та й поїдь, — мовила до дочки. — Поки ще можна… А пізніше насидишся в хаті, - що й не рада будеш.

Останніми словами стара Мітяїха натякнула ца те, що про нього в хаті ще тільки манівцем говорили: Рая зайшла на дитину.

Злякавшись цієї незвичної теми, Рая похопилася дати згоду.

У день екскурсії вона одяглася в коротеньку (така була мода) сіреньку спідничку й легенький жакетик, на голову наділа білий брилик. Струнко-тендітна, як біла ромашка ¦-o в тім брилику, — вона стала така, як була перших днів її з Павлом знайомства. А в сріблястих її оченятах, що над ними так мило спурхнули пір'їнки-брови, заграла майже дитяча веселість, а на всьому личку — свіжість.

Побачивши свою жіночку в такому вигляді, чоловік не міг утерпіти, щоб не поцілувати при виході з хати. Сам Павло теж був одягнений у легкі, ясного кольору штани й таку ж куртку. Але, крім того, він навантажив себе ще й дощовиками — для себе й для жінки, на випадок дощу (хоч ранкове небо було чисте й ясне, як середина морської скойки). Підхопив також у руку невеличку валізку з харчами.

Теща перехристила їх у дорогу, бо вперто пильнувала старої віри в Бога, дарма що сини і зять були безвірники. У своїй кімнаті вона мала повний куток ікон та іконок, ока тих, обкутих кучеряволистими ризами з мідяної бляхи, ще дореволюційної суздальської роботи. А суботніми вечорами та в неділю засвічувала стара ще й лямпадку, що в ній горіла вже соняшникова олія, а не олива (оливи вже ніде було дістати).

Добрий настрій, ранкова бадьорість не кидалася молодого подружжя всю дорогу, як вони їхали трамваєм із своєї Чєчілівки нагору, до Шевченківського парку над Дніпром: звідти мала вирушити екскурсія. А що в вагоні такої ранньої пори нікого, крім них, не було, то вони й сиділи, пригорнувшись одне до одного. Ба більше: Рая, оглянувшись на кондукторку, що пішла була на розмову до вагоноводи, раптом поцілувала свого чоловіка — дзьобнула, як пташка, в губи, ніби вкрала той поцілунок з-під чорних вусиків.

— Ну, от бач, — мови своїм баском Перемітько, — Я ж казав, щобуде приємно.

І потиснув у щирому захваті Раїну "лапку". В обох у них тепер був такий настрій, як у молодих птахів, що вперше зриваються летіти. Справді, вони починали летіти в своє життя, в оту безхмарну далечінь, що відкрилася перед Перемітьком після його прийняття до партії. Він — член партії, зять заслуженого партійно-радянського діяча, його кар'єра в "радянських" умовах була цілком забезпечена. Вона — молода жінка, що готувалася стати матір'ю, буде його вірною дружиною на все життя…

Тільки на мить стала була на пам'яті Перемітькові згадка про оту хатню млявість його молодої жінки, та він її зразу ж відігнав, подумав що то, може, від вагітности.

Ік гони спускалися крутою глинястою стежкою до дубів (їх було два), Перемітько майже зніс свою легеньку дружину, — і вона була від того повна радости, в сяйві сонця що вже заливало цю зарослу дерезою, покриту звивистими стежками кручу.

Екскурсантів було вже чимало, серед них — знайомі й незнайомі. Були й такі, що Перемітько їх знав, а Рая не знала. Одними з таких було подружжя Ліпшиців. І Павло познайомив свою жінку з цим видатним партійцем та йото гарною жінкою Оксаною, що її чоловік чомусь називав Ксюша. Як подружжя Ліпшиців — він жид, а вона українка, так і все це офіційно настягане товариство було національно мішане, з виразною меншістю "державної нації" — українців, — тим то всі говорили по-російському.

Перемітьки й Ліпшиці сіли вкупі, ближче до корми, щоб, мовляв, не так гойдало, бо огрядна Ліпшичка, затягнута. як туге тісто, в сарафан, легко загойдувалась. Виявилась вона, Ліпшичка, дуже балакучою і зразу ж узяла, знайомити " Раїсу з публікою, особливо з жінками: ото, мовляв, така, а ото така. За одним заходом давала кожній і характеристику, і оцінювала одяг.

Перемітько й собі дивився на тих, на кого вона вказувала, і сам пізнавав декого. Раптом його мов по голові вдарило: в їхньому дубі й недалечко від них сиділа… Любина Загребельна. Мов по голові вдарило… а тіло стало терпнути-терпнути. Так і вона тут! Цього він не передбачив. Не думав раніш про те, що вона, як службовка заводу, теж могла поїхати. Це зразу вибило його з лагідного настрою. Цілий вихор змішаних думок та почуттів закрутився в його голові, зашарпав груди…

Любина була одягнена просто, але — як це завжди було в неї — так, що це "підкреслювало" її вроду. Легка з невеличким викотом на грудях короткорукава блюзка червоного кольору, що вирізняла ЇЇ з-поміж інших жінок, як вирізняють мак серед інших польових квітів його червоні пелюстки. Короткі рукава блюзки показували її гарні, як виточені з мармуру, руки. Чорно-хвиляста коса пишним жмутом звисала з голови.

Глянувши на неї, Перемітько якось раптом забув про свою жінку й подумав про те, що ця гарна, розумна дівчина була "призначена" йому… могла бути його, а тепер комусь іншому належатиме… Заворушилось щось таке, як жаль А крім того: як вій тепер дивитиметься їй у вічі? А головне, що доведеться знайомити її з Раєю: в такому невеликому товаристві за день спільної мандрівки всі мусять перезнайомитись..

Любина оглянулась — і Перемітько зустівся очима з її поглядом. Кивнув невиразно головою, щоб… жінка не завважила. Аліе це завважила Ліпшичка (вона взагалі не зводила очей з гарного інженера, пробувала навіть кокетувати з ним).

— Ви знайомі? — спиталась.

— Так.

— О! А яка вона гарна! Які в неї брови!

Раїса скинула стривоженим поглядом на чоловіка, незнаний ще Павлові зелений вогник ревнощів блиснув у її очах.

— Знайомі? — перепитала. — А хто ж то?

— Загребельна. В нашій головній конторі працює…

— Дивіться, Раєчко, за своїм чоловіком, — пожартувала не дуже до речі Ліпшичка, — щоб, часом, не спокусився…

У цю мить лоцмани відштовхнули дуби від берега, і вони, навантажені людьми по самі вінця, тихо, як два важкі гусаки, попливли за водою, в напрямі до Кодацького порогу, повз Заячий острів.

Перемітько похопився відірватись від слизької розмови і почав пояснювати — що ото, мовляв, ліворуч, ледве видна піщана ниточка, Шевська коса, неправильно тепер називана "Шефською", а оце Заячий острів…

Але Заячий острів викликав у нього прикру згадку — як він торік осоромився тут, "скупався" в одязі через того чортового Маркела, що, напевно, хотів тоді посміятися з нього. Перезирнувся з Раєю, що помітно після отієї розмови про Любину похмурніла, ставала контрастом до осяйного, як веселе свято, ранку, блискучої гладіні води та повільнокрилих білих птахів над нею. Далі йому від цих пояснень довелося відмовитись: усі пам'ятні, варті уваги місця став пояснювати екскурсовод. Це була офіційна особа, працівник місцевого історичного музею, учень професора Яворенка, міцний, як бузівок, юнак, з засівом чорних вусів, і він, згідно з українізаційною лінією партії, говорив офіційною мовою Республіки — українською. Але його не раз перебивали:

— Как? Как? Аб'яснітє, пажалуста па-рускі!

— Треба розуміти по-українському! — гукнув якось на таку просьбу Ліпшиць. — Знаєте постанову дванадцятого з'їзду партії? Це опортунізм на практиці, - що ви й досі не розумієте!

Перемітько з вдячністю глянув на Ліпшиця, подумав:

— "Як добре, що він, жид, став на оборону української мови! Його ж ніхто не обвинуватить у "місцевому націоналізмі". Таких жидів треба садовити на покутті в українській хаті. На жаль, їх на Україні мало, дуже мало. Більшість оріентуєтьтя на сильнішого — на Москву"… Сам він, Перемітько, як українець, не міг би так активно боронити своєї мови. Тим більше це було неможливе для безпартійного екскурсовода.

— Оте село, що на правому березі, - пояснював далі екскурсовод, — Лоцманська Кам'янка, засноване 1750 року, ще далі на тому ж правому березі — Старий Кодак, що виник ще давніше: 1739 року. На лівому березі проти самого порога:- село Чаплі.

Далі екскурсовод коротко розповів про всі пороги, розповів про те, щоі ще візантійський імператор Константан Порфіроґенет, в X віці, записав їхні назви. І хай товариші звернуть увагу на цікаву річ: деякі з тих назв збереглися в українській мові ще й досі, через тисячу років! Це, Ненаситець" — і давня назва "Неясит", а також "Вільний" — і "Вулні-праг"… Або, Вовніг"… Правда, значення цих назв розходяться, але ці розбіжності пояснюються т. зв. народньою етимологією. "Неясить — це пелікан, птах, що водився на цьому порозі, пізніше це значення забуто., і слово це стали розуміти як "ненаситний", бо, мовляв, цей поріг пожирає багато людських жертв. "Вулні-праг" означало "вол-на", "хвиля", а як це значення слова українці забули (бо на позначення, волни" в українській мові появилося слово "хвиля"), то його стали розуміти як "вольний", що пізніше дало фонетично українське, — ,вільний". Та й сама загальна назва цих водоспадів — "поріг" збереглася й досі. А це все свідчить, що слов'янська, вужче — українська людність, її традиція ніколи не відривались від цієї території, дарма що звідси відпихали українців різні кочові народи — печеніги, половці, татари… Усіх порогів дев'ять, а є ще менші кам'яні гряди — забори… їх багато…

Але тут і екскурсоводові довелось замовкнути: дуби летіли вже прудкою серединою Дніпра на перший і найнебезпечніший для човнів поріг — Кодацький (якщо не рахувати Ненаситця, що його човни взагалі обминали). Та й рев води заглушав уже мову. Здавалося, хижий звір зводився на задні лапи, з ревом роззявляв пащу, готовий проковтнути жертву — двоє жалюгідних на широченному просторі води ночов, що в них чомусь понасідало повно людей. Лоцмани дали перестережливі знаки, люди напружили всю свою увагу, замовкли, кожне хапалося обіруч за що могло. У цю хвилину небезпеки Раїса, десь мабуть, забула й про свої ревнощі — прилипла до Павла, як до найбільшої своєї опори, а він, ухопившись лівою рукою за облавок, правою щиро пригорнув дружину до своїх грудей. І цей його рух, бачилося, означав:,Нікому ЇЇ не віддам! Вона моя… А як, і загинемо, — разом"… Але перед собою бачив і дівчину в червоній блюзці, що їй… ні за кого було вхопитись…

За Перемітьків лікоть ухопилася й Ліпшичка, дарма що її чоловік був біля неї. Верескнула, закотивши баньки під лоба, трохи чи не знепритомніла, бо й голову поклала на його плече.

Дуба спочатку гойднуло носом угору, ніби;;;н, як то і кінь, став цапки, а потім він як не шугоне вниз, у водну прірву.

Раїса скрикнула і теж мало не зомліла, заплющивши очі. А коли їх розплющила, дуб уже мчався, як стріла, на рівній воді, а поріг височів ззаду вгорі, понад плечима лоцмана з пишними запорізькими вусами, що сидів при стерні.

Ніс другого дуба ще тільки витикався з-поза тієї високої лінії обрію… А потім і той дуб кинувся вигойдом униз, здаля скидаючись на малу лушпайку.

Аж тоді, як і другий дуб опинявся на рівному, всі полегшено зідхнули, знов загомоніли, на обличчях заграли ясні зайчики усмішок. Декотрі з жінок запевняли, що вони ані трохи не злякались, як дубом кинуло вниз. Та то були марш слова. Перш ніж таке казати, їм слід би було поглянути в свої торбинкові дзеркальця: вони б побачили там ще не зійшлу з їхніх обличчів крейдяну блідість.

А втім, була серед жінок і така, що переляку не приховувала, — Ліпшичка. Ба, навпаки: вона затримала свою непритомність довше, ніж треба було, аж поки до її пухлої, як з добре вимішаного тіста руки не торкнувся, стривожений її довготривалою непритомністю, гарний сусіда — інженер Перемітько. Тоді вона відхилила голову від його плеча і посміхнулася блідою усмішкою мучениці. А її повні груди так і заходили перед йото очима, так і заходили…

Але її чоловік не втерпів, кинув з докором:

— Ну, що ти, Ксюша?!

— А я, справді, знепритомніла була, — сказала "Ксюша", вже своїм звичаєм кокетуючи і з чоловіком; і з інженером Перемітьком. Раїса сиділа, як присмирніла пташка, з виокругленими по дитячому очима; її пір'їнки-брови нервово скидалися.

Тільки сивоусий лоцман сидів при стерні з непохитним спокоєм у всій його дебелій постаті, і трохи чи не зневага до всіх цих нових, пореволюційних "панів" світилася в його орлиному зорі, - лоцман — o блідий відгук далекої давнини, коли ще козаки пролітали тут своїми байдаками…

Зовсім спокійні й веселі всі стали, як дуби попливли далі вже не так швидко гладенькою течією Дніпра. Відчули на свіжому повітрі апетити, почали витягати з валіз і розкладати Огіщанки.

А сонце, вихопившися вже височенько на небосхил, і собі сміялося, відсвічуючи своє сяйво в свічаді води, ламаючи його на скалки на хвилях-зморшках її, золотило білі крила птахів, що кружляли навколо дубів або летіли поряд із ними. А обабіч Дніпра-Славути пропливали назад хутори й села, даленіли відкриті простори берегів, що дихали забутою в місті давниною, яку тепер знов почав пояснювати, зводити на очі слухачам екскурсовод.

Пропливли спокійно пороги Сурський, Лоханський, Дзвонецький, а потім почули й наближення найбільшого, найстрашнішого — Ненаситецького, "діда Ненаситця". Він обзивався й оддаля своїм шумом, а як наблизився, то це була справжня гуркотнява води.

Тут усі мусили вийти на берег, бо пливти дубами через поріг ніяк було: їх треба було провести каналом. Крім того, тут мали відпочити й роздивитися на цю дику красу природи.

Коли всі виходили з дуба, випадково сталося так, що Любина Загребельна опинилась біля Перемітьків.

Павло Перемітько, що, здавалось, увесь час тільки про таку неминучу з нею зустріч і думав, похопився знайомити (збентежено! по-дурному! і басок йому урвався):

— Знайомтеся… Товаришка Загребельна… А це моя дружина…

Серце йому так застукало в грудях, наче його спіймано на гарячому злочині. Він трохи чи не почервонів навіть. А чому? Чи не тому, що він своїй жінці досі ніколи ані словом не згадав про цю свою "знайому" Загребельну? І знов: чому? Адже в нього з Любиною фактично нічогісінько не було! Так чого ж тоді він робив з цього таємницю? Не було нічого, — а от робив! Гм…

Любина й Раїса подали одна одній руки, але ні та, ні та не здобулися й на слово — хоч би для звичайної чемности щось промовили. Тільки скинули одна на одну поглядами і теж… трохи чи не вороже. І це Перемітько спостеріг. А водночас мимоволі порівняв: Любина — хорошого зросту, з розвиненими жіночими формами тіла, з гордо поставленою головою й чудовим профілем, увінчаним чорними бровами, як двома вигнутими луками; Раїса — дрібна, щупленька, хоч гарненька на виду.

"Ситуацію врятувало" те, що ніхто не міг стояти на місці: усі мусили поспішати за екскурсоводом, що вів їх на скелю Манастирко, найвищу скелю на цьому порозі. Любина ніби випадково (але, безперечно, свідомо) віддалилась від Перемітьків, щоб не треба було видушувати з себе і з них розмови.

Із скелі Манастирко видно було всю розлогу картину порог, а, з його дванадцятьма лавами, а ті лави були закучерявлені білими кучерями шумовиння, що спадало величезною масою битого скла в "Пекло", у вир, де крутилася вода, як у круглому казані, і, тільки вирвавшися звідти, тікала далі, туди, де був Вовнізький поріг, звідки добувався приглушений гук.

…Шумовинно-кучеряві лави, каскади води, розбризкувані, як присок, у сонці, а над ними повільним рухом літають білокрилі червонодзьобі птахи, час від часу падають у той шум-гук, у бризки, а потім знов підхоплюються вгору, як відірвані шматки піни; їхнє жалібне "киги!" тільки зрідка можна було почути крізь суцільний шум і гуркіт гігантського водоспаду.

А обабіч безмежжя рівнини, далекі-далекі степові обрії.

Чарівно-дика краса, що захоплює дух, сліпить очі…

Екскурсанти перістою юрбою стовпилися на скелі, на ц терасах, на голому, вигладженому вітрами, обмитому дощами камені, як на коліні велетня, виставленому з-під води й землі. А очі всіх звернені на той кип'яч водної маси, гойдаються над ним: разом з тими білокрилими птахами… Чарівно-дика краса!

І екскурсовод не зразу заговорив, а як нарешті обізвався, — на тлі далекого обрію замиготіли давні-давні події історії, заворушились озброєні луками й стрілами степові вершники, задзвонили мечами об сталеві шоломи варяги-руси, попливли Дніпром із півночі їхні "однодеревки", навантажені шкірами, воском, рабами, а назустріч їм, із Візантії, човни з дорогими тканинами, посудом…

А як київський князь Святослав повертався додому після нещасливого бою з візантійським імператором Іваном Цімісхієм, на нього напали кочові печеніги, розбили його втомлену дружину, і він сам тоді наложив головою.

З його черепа печенізький хан зробив собі келих і пив з нього війно чи, може, кумис.

А пізніше наші запорожці стали твердою ногою в цьому краї. Богдан стягав сюди свої сили, збираючи їх на боротьбу з ворогом. Не доходив тільки оповідач до ближчого часу, коли були знову появились "чорні запорожці", коїли тут гасав на своїх обоянках несамовитий "батько Махно": це була небезпечна тема… А втім, це все екскурсанти й без нього знали.

Перемітько слухав екскурсовода — і… роздвоювався. З одного боку, бачив Любину, що, безперечно, свідомо сахалася його, стояла в гурті слухачів ца протилежнім кінці і тільки непомітно поглядала на нього (але ловив ці погляди-дотики, болюче їх переживав). А з другого — з тривогою спостерігав нову зміну в Раїнім настрої: вона "задерев'яніла" на виду, несподівано втратила охоту будь-що слухати, не обзивалася до нього, ба й уникала його поглядів. Не трудно було догадатись, що причиною цього було "знайомство" з Любиною, що це були ревнощі. Але знов таки: чому? Вона ж нічогісінько про його колишні відносини з Любиною не знала!

Його настрій теж став "спадати" дедалі "нижче", і він уже теж неуважно слухав екскурсовода. Набігало йому серце на жінку, дратувало його, що вона насправді без причини "набурмосилась". Нічогісінько не знала, почула тільки від Ліпшички оті дурні слова про вроду його знайомої o- і отак скомизилась! Як вона буде робити "трагедії" з усяких дурниць, то можна уявити, яке буде в них життя! І жаль його брав, що замість сподіваного відпочинку й нервової відпруги — отака напруга. Аж "закіпав" усередині…

А ще до того й день почав помітно "псуватись". На небі несподівано понахвачувались кучеряві, підкурені знизу хмарки; вони ніби виприсали з-поза далекого обріієвого кода, набігали на гаряче кружало сонця, затуляли його й наводили тіні на веселі картини на землі, на Ненаситець, екскурсантів. А потім підкурені "спідки" хмар почали подекуди ще більше темнішати, ніби наливались якоюсь вагою, а з деяких із них — ще далеко — спустилися темні смуги дощу, як довгі гриви позвисали.

Серед екскурсантів озвалися окріемі голоси, щоб поспішити, щоб до дощу допливти до Запоріжжя, кінцевого пункту екскурсії. Екскурсовод мусив перервати свою, здавалося, безкраю оповідь, і всі пішли на дуби.

Знов загойдалися на Дніпровому лоні два важкі гусаки — дуби, повні людей, швидко попливли за прудкою течією. Але люди вже більше поглядали на небо, як на дива наземної природи, неуважно слухали екскурсовода, що, як накручений патефон, повів був знов свою мову далі. Сонце то ховалося за хмари, то знов блискало, а наостанку остаточно зникло — десь за тими лаштунками з дощових смуг, що вже суцільною стіною обставили з одного боку світ. Десь мирно загримів навіть грім, а перед тим хтось там помахав блискучою шпагою, ніби тільки спробував вправність руки. А як екскурсія була вже біля останнього порога — Вільного і перед нею роззявилось вузьке, з крутими берегами "Вовче горло", до Дніпра впритул підійшла суцільна завіса дощу, війнув раачкий вітер, збиваючи хвилі, загойдало дубами на всі боки.

Люди захапались, готуючись до зустрічі з дощем. Перемітько одягнув Раїсу в її дощовичок, на себе надяг свій плащ — і з жалем бачив, що Любина сиділа й далі в самій корюткорукавій блюзці: в неї нічого такого не було, щоб накритись. Розумів, що правила чемности вимагали, що він, як знайомий, повинен би віддати свій плащ чи якось інакше допомогти їй у цій пригоді, та з огляду на Раїсин настрій не міг і подумати про це. Горів від сорому — і не рухався.

Перші великі краплі вдарили по обличчях, стьобнули

батогами по воді.

— Ой, сховайте мене! — скрикнула манірно Ліпшичка, і сама натягла на себе полу Павлового плаща, дарма що в неї була велика хустка, що нею вона вже накрила голову, зробивши над обличчям "курінь". Раїса, бачилося, не ревнувала чоловіка до неї, і це йому спочатку теж було незрозуміле. Але це вияснилось пізніше, тоді, коли він довідався, що ще на Ненаситці Ліпшичка шепнула була Раїсі (так, що він не почув):

— Мені тут сказала одна, що ваш чоловік до одруження з вами кохався з Загребельною… З отією красунею…

Отже, з Ліпшички була ніби її, Раїна, приятелька, коли про таке інформувала. Та й чоловіка вона мала…

Кінець-кінцем дощ остаточно попсував екскурсію, і екскурсанти, допливши до Запоріжжя, похопилися на залізничу станцію, щоб поїздом повернутись до своїх затишних домівок. Усі були, як мокрі кури: у жінок — у тієї тонка блюзка обліпила тіло так, що, аж груди треба руками прикривати, у тієї спідничина до литок липла, а в чоловіків, штани були, як хлюща, хоч викручуй, і теж до ніг прилипали.

Коли вже посідали в поїзд і той рушив, Раїса стала біля вікна, удаючи, що їй цікаво дивитись на іржаві пристанційні будівлі, на смітники передмістя. Павло підійшов до неї.

— Що з тобою? Чого ти похнюпилась? — спитав неголосно під ритмічний стукіт коліс. — Нічого…

А очі відвертає… стримує сльози… І отой, такий уже знайомий Павлові "дерев'яний" вираз на обличчі. Так вона вже всю дорогу й мовчала. А дома, не зважаючи ча матір, що забідкалась була стривожена (мокрі ж, як хлюща, а могло ж іще в таку погоду на воді й щось гірше статись!), зразу побігла до спальні, впала на ліжко лицем до подушки й заридала.

Павло кинувся за нею, лютий і занепокоєний можливою великою сваркою, з неминучою вже участю й тещі.

— Усе ж таки хоч скажи, що трапилось! З якого дива

ці сльози?

Та Раїса мовчки ридала, скидаючись усім своїм невеличким тілом.

— Хоч передягнися, — нагадав збитий з пантелику чоловік, — ти ж он мокрісінька…

І тільки нескоро, виплакавшись та заспокоївшись трохи, Раїсг звернулась до чоловіка:

— Що в тебе з нею було?

— З ким?

— Ти знаєш, із ким…

Річ ясна, що він знав, із ким — не з Ліпшичкою, а з Любиною Загребельною. І він мусив розповісти про свої колишні "гостювання" в родині Загребельних, про "звичайну дружбу" з Любиною… про… Говорив щиро, запевняючи, що між ними фактично нічого не було. Він же ніколи не сказав їй навіть, що любить її… А говоривши, здіймав обережно з дружини мокру блюзку, подавав із шифоньєрки суху. І басок його вже звучав цілком нормально, щиро…

Але цю щирість Раїса "перекреслила" одним запитанням:

— А чому ж ти мені про це ніколи не сказав… коли нічого не було?

— Гм… Не сказав, бо… ну, не було нагоди чи що… Вона не питала, то він і не сказав…

Теща постукувала обережно в двері, кликала їсти, та вони довгенько не виходили. А як нарешті вийшли, теща побачила заплакане доччине обличчя і зизом накрила зятя. О, це була надійна охоронниця доччиної безпеки!

І силу цієї охорони Перемітько відчував дедалі дужче. Відчував — і побоювався її, хоч усередині й набігало в таких випадках на неї серце. Відчував, що ще трохи — і він люто зненавидить цю "бабу".

З якогось часу Перемітько став помічати, що його молода жінка… ну, занедбувала себе чи що. Робилась неохайна, не дбала про свою зовнішність. Накине на плечі аби-як свій червоненький халатик, папільотів не порозкручує, не розчешеться, — та так увесьденечки й ходить. А той халатик завжди в неї похаласуваний, бо він здебільшого не на вішаку висів, а лежав, кинутий жужмом, у купі якогось лахміття. Халатик — вузький у плечах і ширший унизу — робив Раїсу схожою на червоного жучка, часом милого (як буває милою в усякому вигляді жіноча молодість), але здебільшого цей жучок дряпав по нервах охайного у всьому чоловіка-інженера.

І навіть щось таке, як почуття образи, ворушилось у його свідомості: невже він не варт того, щоб для нього жінка хотіла бути гарною?

Боявся він спочатку про це їй казати, щоб не було сварки, а то якось узяв її пудреницю (що — між іншим — теж лежала на його столі між паперами), розкрив її та й підніс

кругленьке плесо дзеркальця їй до очей: дивись, мовляв, яка ти!

Вона зрозуміла натяк, біле її личко залляв рожевий полій сорому. Побігла до своєї кімнати і черіез деякий час прийшла до чоловіка причепурена. За це він тоді з ніжною вдячністю поцілував її, давши на розум, що він хотів би, щоб вона завжди була отака, — щоб йому подобалась. Але вона частенько й після цього "забувала"' чи лінувалась "чепуритись". Павло вряди-годи й прямо вже про це казав їй, та частіше тільки відвертався, відчуваючи прикрий холодок, що відштовхував від жінки, робив її на якийсь час "чужою".Аж дивно тепер було йому згадувати, що він бачив її колись (як уперше приходив до Мітяєва) в чистенькому по-передничку, охайненьку, як лялечка, чепурушечку. (Але він не знав, що до цього її "підганяв" брат Сисой).

— "Мабуть, як дівчина шукає собі пари, — так думав тепер, — то й чепуриться, а як вийде заміж, стає байдужа до цього"…

Особливо правильною здавалась ця думка в застосуванні до тих жінок, що люблять своїх чоловіків, не думають уже про інших, для яких треба було б чепуритись, щоб їх принадити… А свої чоловіки звичайно стають для них "буденним явищем".

Дратували Павла й усі оті її ляльки, ведмедики та коти, що їх вона скрізь розставляла, а часом і просто "розкидала" по хаті. Частенько знаходив якогось там кота чи ведмедика навіть у себе на письмовому столі, - тоді хапав і люто шпурляв його до вітальні, навмисно насеред хати, щоб вона побачила. Та як вона здебільшого не пам'ятала, де той чи той ведмедик стояв раніш, то й не звертала на це уваги, іноді просто переступала через нього, аж поки маги не підбирала. Бувало й так, що Павло сам через деякий час відкидав його, як футбол, з дороги. А то якось випадково, шукаючи своїх черевиків, Павло заглянув під ліжко, — заглянув і вжахнувся: чого тільки там не було! її припалі пилом черевики, старі панчохи, закрутки, шпильки, старі газети тощо. А як він спробував тії газети витягати, то витяг і повість О. Кобилянської "У неділю рано зілля копала", що ЇЇ приніс із книгозбірні спеціяльно для неї, думаючи, що вона зацікавиться цим яскравим романтичним твором. Аж вона ото так "зацікавилась"!.. Уявив, що то вона лежала на ліжку, підгніздила книжку під себе, а далі й за ліжко засунула. Вона ж взагалі не мала звички читати (в цьому виявилась мала її освіта) А що мати робила в хаті усе сама, не дозволяла дочці й за холодну воду братись, то вона просто нудилася, не знала, де себе подіти. Крім того, дедалі більше давалася взнаки й її вагітність. З цієї причини з нею почали творитися несусвітенні речі. То вона раптом, з доброго дива, починала плакати, то її нудило, то вона намагалась злизувати із стін вапно. Ночами часто не було, на неї сну, і вона, не знаючи, де себе з нудьги подіти, термосила й Павла — щоб і він не слав..

Натомлений після роботи, він завжди хотів спати, — тож гнівно схоплювався і, щоб не робити сварки, хапав в оберемок подушку та й тікав до свого кабінету. Інколи це його, справді, рятувало, та часом і Раїса за ним бігла — і зчинялася колотнеча,

А то якось вибухла була буча трохи чи не в селищному засягові. Павло відпрацював дві переміни (Дьоменко тоді в якесь відрядження їздив), і його тіло було втомою, як важким чавуном, налите. Нашвидку повечерявши, він упав на ліжко й заснув, як убитий. І приснився йому сон. Наче він іде якимись зеленими луками, а на тих луках усякі квіти, як різнобарвне мереживо, по траві міняться-переливаються. Коли це шелесть — з-поза одного куща (білі квіти, як білі метелики, його обсіли) випурхнула, як та пташка легкокрила, його Раєчка, кізкою підстрибнула, а тоді так і повисла в нього на шиї, обіймаючи та виціловуючи… Ой, ще зацілує… аж дихати не дає…

Прокинувся Павло від стусана під бік. Лупнув очима: у спальні видно від місяця, як удень. Місяць, мабуть, вийшов десь там надворі на саму середину неба та й розлив свої срібні чари. А при боці в Павла сиділа його жінка Раїса і бгикала, як дитина:

— Я хочу оселедця.

Павло підвів голову від зігрітої, повної сну подушки, не добираючи гаразд, чи то йому почулось, чи, може, він ще не прокинувся. Перепитав:

— Чого ти хочеш?

— Оселедця…

Тоді він підвівся й сів, протираючи кулаком очі, щоб остаточно розігнати сон і впевнитися, що вже не спить. Оглянув уважно свою жіночку — чи вона не жартує, часом? Таки ні: бліда на виду, сухо-блискучі по-дитячому розплющені очі, трохи розтулені і ніби припухлі губи — і хоч би тобі який маленький натяк на жарт…

І враз Павло відчув, як йому всередині почала зводитися хвиля гіркосте, заклекотіло там щось… зуби й кулаки почали стискатися… Але він стримав тую хвилю, щоб ще спокійно запитати:

— А чи ти… той… при своєму розумі? Раїса почала вже справді, як дитина, плакати, — так їй того оселедця закортіло.

Павла цей плач, як батогом, стьобнув. Він підскочив,

давши вже волю тій люті, що закипіла десь там усередині, ухопив жінку обіруч за тендітні, худенькі плечі, і взяв безтямно її, як те курча, трясти, ніби хотів з неї душу витрясти… аж головою вона тіпала…

— Оселедця тобі заманулось? А чи ти знаєш, що я не спав майже двадцять чотири години? Треба ж мати хоч трохи сумління!

І вже був страшний у цій несамовитості: перекривлене лице, витріщені очі, розкустраний чуб, чомусь розірвана на плечі піжама.

Раїса перелякано желіпнула, виприснула йому з рук і кинулася з ліжка, щоб бігти до матері. Загрозлива небезпека появи на сцені ще й тещі миттю здмухнула з нього і рештки сну, і втому, він перехопив Раїсу на її стрибку, розпатлану, в довгій облепистій сорочці, вхопив на оберемок і знову пошпурив на ліжко.

— Ма-амо! — майже задихалася Рая. Билася в його руках, виривалась.

Це вже був такий розпачливий зойк, що теща не могла не почути. І справді, через якусь там хвилину за дверима зачовгала її енергійна хода — не хода, а біг.

Пєремітько, не усвідомлюючи докраю дикости того, що робить, ухопив двері за ручку й став тягти їх до себе в той час, як теща намагалася їх відчинити. Не подумав у першу мить, що міг би на ключ замкнути, а тільки з тупою впертістю притягав до себе.

А Раїса вже ридма ридала, криком кричала, ніби її, справді, хтось убивав. Не перемігши зятя в цьому змаганні, теща загупала в двері і теж галасувала:

— Відчини, кажу тобі!..

Павло держав далі, зціпивши зуби, двері, а потім клацнув замком, повернувши ключа. Став метатись по спальні, як розгарячений кінь, босий, у роздертій піжамі, очі витріщені. Важко дихав… Коли чує: теща телефонує до синів. Цього ще бракувало! Ще братів сюди, особливо Маркела!

Аж нестямився зять від обурення й люті, вискочив із спальні, кинувся силоміць відривати нахабу-тещу від телефону.

— Як ти смієш!? Хахол проклятий! — репетувала відьма, блискаючи з ненавистю очима, вишкіряючи свій зуб. — Вона в таком положенії, а ти…

І хоч Павло ЇЇ, кінець-кінцем, від телефона відірвав, та вона таки встигла щось там у слухавку крикнути. А через деякий час знадвору задеренчав тривожно дзвінок, і Павлові, же стишеному трохи, довелося йти відчиняти. Але й теща кинулася поперед нього туди ж таки. Отож вони вдвох зустріли Сисоя (він прийшов сам, без Маркела), і кожне, видамо, хотіло якнайшвидше його поінформувати, а Павло (піймав себе на цьому)… виправдуватись.

Сисой просто вскочив у хату. Був захеканий від швидкої ходи-шкандибання, аби-як нашвидку одягнений (піджак поверх піжами, на ногах хатні виступці — не черевики), а важкий його ціпок наставлений не тільки на підпирання в ході, а й на напад чи оборону. Не виключено, що в кишені мав ще й нагана, як про це, глянувши на шуряка, зразу ж таки й подумав Перемітько. Його ж не могло не стурбувати те, що телефонування було обірване, і він, власне, не знав, що скоїлось.

— Що тут у вас таке? — насторожено запитав, скинувши шапку й витираючи піт.

Теща вискочила наперед, як вояк з рапортом перед начальство.

— Вона в інтересном: положенії, а він б'є!..

— Хто б'є? — підскочив Перемітько, злякавшись самої думки про це. — А ви бачили?

А потім ніби з докором:

— Ви хоч би Бога побоялись… Ви ж наче варите в нього, — миєте ж повну кімнату ікон… І отаку неправду кажете!

А далі повернувся до Сисоя і, махнувши рукою в бік відчинених дверей спальні, сказав:

- їй закортіло серед ночі оселедця… — Оселедця? Якого оселедця?

— Спитай ЇЇ…

Сисой ступнув у скіпець кілька разів — заглянув до спальні.

— Ну, як ти тут? спитав улюблену сестру співчутливо. Та Раїса тільки схлипувала й нічого не казала. Вона

вже, либонь, і сама не могла б пояснити, чому їй заманулося того оселедця, та ще й уночі. І трохи чи не соромно було, що збила таку бучу серед ночі, потурбувала всіх.

— Га? — нагадав про своє чекання відповіді Сисой. Та відповіді не було. Тоді він повернувся, надів кепку,

яку так і тримав у руці, і мовчки пішов із хати. Йому стало, мабуть, ясно, що це була тільки одна з можливих у всякій родині сварок.

3<а ним ніхто не погнався, не спинили його: ніч же, час на спання — не на балачки, і він же не в гості приходив.

Теща теж потягла мерщій до свого лігва, трохи чи не присоромлена, либонь, тим, що потурбувала даремно сина такої пізньої доби. (Щодо, зятя в неї, очевидячки, такого каяття не було — на те вона теща).

А Перемітько, залишившись у світлиці сам, у місячному світлі Серед мовчазних меблів, сів у фотель, схилив голову на руку і так застиг. Гіркі думки завирували в його голові. Він розумів, що в Раїси ці примхи від вагітности, але невже через її вагітність він не має права навіть на спання? І вона б це повинна розуміти та стримувати себе… А то наробила серед ночі отакої колотнечі! Ще добре, як сусіди не почули, а як почули — піде чутка по всьому місту.

Не знав, що робити — лягати чи так сидіти всеньку ніч. Сон же десь розлетівся, як пух під подувом вітру, — наче йому ніколи не хотілося й трохи спати. Ех!

Потер долонею чоло, відчувши в голові нервовий біль, що "круглою латкою",льокалізувіався" з правого боку, захопивши праву брову й пішовши поза вухо. Ніби ту "латку" хто приклав там!. Вирішив не лягати, бо однаково не засне вже до ранку.

Та через деякий час із темного чотирикутника спальняних дверей випливла потиху на місячному промені якась ніби русалка в довгій, блакитного кольору сорочці, з розпущеними косами, — сорочка, як хвиля води, обтікала струнку постать, а коса — як водорості в тій воді… Обережно наблизившись до засмученого чоловіка, русалка піднесла біломармурову в місячному сяйві руку й погладила нею його кучеряву, хоч тепер і розкустрану голову, а тоді обхопила його шию голими, теплими руками (як в отому його сні!) і спритно сіла йому на коліна. Приторк ніжної ручки до Павлового чола ніби вийняв з нього біль, а прилипле до його таке гаряче, як присок, жінчине тіло пройняло все його єство добрим заспокійливим теплом. Двоє їхніх тіл злилися в одно, і годі було сказати, де кінчався в і н і починалася вона. Тільки вже помітно опуклий Раїн живіт трохи розривав ту єдність — щось третє стало поміж ними. Але ж те третє — то був їхній син або дочка, — це Павло гостро тепер усвідомив. І велика ніжність до дружини, матері його майбутнього "нащадка", виповнила йому груди. Він уже все, геть чисто все простив їй, підвівся, взяв на руки її легеньке тільце і обережно, поніс до спальні…

…Ще раз спалахнула була між ними така сама гостра сварка, але вже з іншими побічними мотивами. Плачучи й пригортаючись до чоловіка, Рая не гказ казала, що вона не перенесе родива — умре. Павло заспокоював її, казіаз, що так, мовляв, усім вагітним здається, але ніхто не вмирає. Хіба, може, одна на мільйон…

Вона здебільшого заспокоювалась, а то якось очі їй засвітились зеленим вогнем ревнощів, обличчя "задерев'яніло", і вона сказала, відчужено кинувшись від нього всім тілом:

— А може, ти чекаєш, щоб я вмерла? Чекаєш… а тоді візьмеш собі оту — як її?.. Загребельну…

Павлові наче щось ударило в голову. Ці слова показались йому значнішими, аніж можна було того сподіватись. А як усвідомив — чому, — злякався. Злякався того середового поруху в його свідомості, ба ні — в підсвідомості, що його викликало це її до цієї останньої миті безпідставне припущення. Йому бо й справді в ту мить показалось — отак ніби блискавка свінула в голові, - що було б, може добре, якби вона вмерла. Якби ця (чомусь теж уже подумав відчужено) вмерла, то тоді не було б ніяких перешкод, щоб поєднатися з Любиною.

Раїса ж бо (,ця"), справді, ставала йому дедалі нелюбішою. Вона наприкрилась йому і всіма отими "плачами", і малою інтелігентністю. Він же майже не міг говорити з нею на якусь серйознішу тему з громадського чи культурного життя. Крім того, не тільки вона сама нічого не читала, а ще й сердилась, як він брав у руки газету або книжку: це було для неї майже рівнозначне з нелюбов'ю до неї. Великодержавного російського шовінізму її матері в неї не було (і теж, либонь, через малу освіту; та й виросла вона на Україні), але вона якось протиставила себе його українській свідомості. Коли він одного разу розповів із жалем про те, що російська цариця Катерина зруйнувала Січ Запорозьку, вона прийняла чомусь на себе співвідповідальність за це і стала виправдуватись:

— Чи я винна, що вона те зробила?

Отже, вона все таки в цьому розумінні була чужа йому, не те, що Любина. Та й у вроді її тепер не було нічого привабного. Ба більше: вагітність просто спотворила її. Вона дуже схудла на обличчі, аж вилиці, як у монголки, повипинались, ластовиння позливалось у суцільні руді плями, як калюжки з чайоваї заварки, зробили її "мурою". Надмірно виликутий і великий супроти її малої фігурки живіт перетворив її на незграбну качку, особливо, як вона йшла, переступала перехильцем, справді, як качка ходить.

Але це була тільки коротка мить — що він таке подумав, його навіть у пал кинуло, як він це усвідомив. А потім він узяв усяково "свою маленьку жіночку" заспокоювати. Може, навіть з більшою, як це робив раніше, дбайливістю й ніжністю заспокоював. Цілував її змочений слізьми видочок.

І вона вже довірливо до нього горнулась…

Проминуло дев'ять місяців Раїсиної. вагітности — пролетіло непомітно літо, прозолотіла й пробігла дощами осінь, настала зима. Непомітно — бо Раїсина вагітність заповнювала вщерть життя родини Перемітьків, заповнювала клопотом, вибухами сутичок зятя з тещею, тещі з зятем. Та гору в Ршсйній справі брав не чоловік і зять, а таки вона, теща. Зокрема теща й чути не хотіла про родильню: Раїса мала родити вдома під її наглядом. Запросила акушерку Конєву, вирлооку жінку-бегемотку на коротких ногах;.} сама позакачувала рукава, ніби до якоїсь бійки готувалась.

І от ці дві тітусі — одна хортячої породи, худа й довгонога, а друга — купа людського м'яса — одного дня заволоділи самопихом і Перімітьковою хатою, а він, господар тієї хати, став у них за слухняного попихача, виконавця їхніх наказів (вносив дрова й вугілля, бігав до аптеки тощо). Головним отаманом, видима річ, була Коняєвіа, а теща — її ординарцем, зв'язковим між нею й чоловіком породіллі.

Священнодія відбувалася в спільні, а туди до которого часу (так сказала Коняєва) батькові майбутнього народженця не можна було заходити.

Перемітько ходив по світлиці, прислухаючись до тривожно-таємничого руху, якогось обережного шамотіння, що добувалося звідти.

Похмурий ранок, вікна взялися брудно-слизькою осугою, надворі, під ногами була кваша з піврозталого, поруділого снігу січневої відлиги; з неба теж текло щось таке, як кваша — наполовину сніг, наполовину мряка чи туман. І на серці в Павла була важка осуга, пригноблений настрій. А заразом наростала якась тривога: що з того вийде? Який буде кінець? Це ж йому вперше в житті доводилось бути співучасником появи на світ нової істоти!

Породілля спочатку неголосно позойкувала. Ойкне — і замовкне, запищить якимсь жалюгідним голосом (як кішка — не людина) — і знов тихо. А потім того як не смиконе напружені чоловікові нерви дикий, нелюдський зойк. Він був порвався до спальні, переляканий: що сталось, що

такий крик?!

Назустріч йому висунулась у прочинені двері гадюча голова тещі, піднесені перестережливо руки, сичання:

— Чш-ш! Чш-ш!

Заспокійливе сичання свідчило про нормальність того, що там відбувалось, дарма що то був ненормальний крик.

Знов узяв ходити-кидатись по світлиці вздовж і впоперек. Сідав у фотель, брав у руки газету, але нічого в ній не бачив. І знов уставав, ходив.

Знов зненацька роздер напружену тишу отой тваринний крик, немов би то кричала не його дружина, а щось зовсім чуже.

Подумав:

— "А може, т є відбувається не так уже й нормально?"

І раптом спіймав себе на думці, що йому насправді хотілося, щоб те відбувалося ненормально, щоб ця таки вмерла… вмерла й звільнила місце для тієї, такої милої його серцю.

-,Ху, що це я?! — оханувся.

Силкувався викинути з голови цю злочинну думку і, щоб її затушкувати, звабити, викликав в уяві перші дні кохання з Раїсою, кращі хвилини з їхнього подружнього життя…

-,Але ж теща, як її позбутися? — знов крутилося настирливо в голові. — Як дочка не вмре, то теща висітиме на моїй голові довіку… Здорова ж, як кобила"…

У перерві між якимись там діями із спальні до світлиці вийшла Коняєва і, моргнувши Павлові своїм безбарвним надбрів'ям, вивернувши трохи чи не кокетливо свої булькаті очі, сказала:

— Бач, вам, чоловікам, тільки насолода, а жінкам доводиться спокутувати це.

І розповіла при цій нагоді непристойну анекдоту про те, як одна породілля під час родива, коли її хапали перейми, смикала за мотузку, прив'язану до чоловіка, щоб і він відчував той біль. Крутила, як колесами своїми жахливими вирлами і сама іржала, як коняка, профануючи той акт, що мав бути врочистий, — акт народження їхньої першої дитини. Павлові було гидко від цинізму цієї жінки-потвори, він ані скривився на сміх. Але він спустив з уваги, що для Коняєвої це була звична й звичайна подія — не те, що для нього, для неї це був тільки один із фактів її ремества.

Черговий нелюдський зойк у спальні змусив Коняєву перервати дурне патякання, — Павло ж кинувся був відрухово в тім напрямі. Вона його спинила за руку, а сама пішла туди нехапливо. І Павло знов зостався з своїми думками й переживаннями. Народження сина чи дочки… Яке воно буде, те дитинча? І в кого вдасться — в нього чи в Раїсу? Він десь читав, що біологічно життя безсмертне, бо живі клітини батьків живуть далі в. новому організмі — в їхній дитині. А як помре і його син, житимуть далі його онуки. І так далі, до безкраю… Якщо, звичайно, рад не перерветься з випадкової причини — безплідности якогось нащадка.

Несамовитий крик у спальні вибив його з колії цих міркувань, як ножем по нервах різо'нув. Але цим разом крик якось раптово обірвався… Чи не разом із життям?

…А що буде, як вона вмерла? Бо годі думати, щоб таку муку можна витримати! А як вона вмерла, а дитина залишилась? Краще це буде чи гірше? І чи теща тоді не вхопиться за дитину, щоб, мовляв, дитину виховувати? Не вижене ж він її притьмом із хати!

його думки ставали зовсім дурні, заборсані, суперечні.

— О-а-а! — желіпнула не своїм голосом породілля. Павло завмер, наслухаючи. А, може, оце вона, та вирішна мить?

Та через скількись там хвилин після цього теща відхилила двері й покликала Павла до спальні. Коняєва поздоровила його з народженням сина. На її широких долонях лежало крихітне тільце якогось рожевотілого хробачка, що слабко ворушився й попискував, щось чуже йому й нецікаве; поморщений старечий видочок нагадував сліпе кошеня.

Павло скосив очима на Раїсу. вона лежала стишена, з заплющеними очима, страшенно бліда на виду, а вилиці — на двоє дитячих кулачаток, прикладених до очей. Руді плями — калюжки розлитого чаю, латками вкривали блідість її обличчя. До вузького лобика поприлипали мокрі пасма волосся…

— Але жива! — з прикрістю сконстатувало щось у глибу Павлової свідомости чи, може, підсвідомосте. Та він зробив силуваний усміх на обличчі й обізвався до жінки:

— Ну, як ти себе почуваєш?

Раїса повільно розплющила очі й подивилась на нього каламутним, безвиразним поглядом, але ні звуком не відгукнулась на його запитання.

— Сина маємо, — сказав далі Павло і показав очима на того хробачка, що був у руках у Коняєвої.

— Та ще й якого сина! — підкинула на руках Коняєва здобуток, визначаючи його вагу. — Кіл, мабуть, з чотири важить. Козак!

Та мати й сином, бачилось, не зацікавилась, навіть відвернулась до стіни.

— Ще не звикла. — підморгнула Коняєва батькові. — Побачите, як вона йото любитиме! Лизатиме, як корівка телятко…

Вона передала дитину бабусі (так назвала тещу), а тоді розкрила породіллю і брутально — як показалось Павлові — натиснула своїми долонями-розчепірами на Раїсин живіт, витиснувши з нього криваво-слизьку масу "місця".

Павлові неприємно було на це дивитись, і він відвернувся.

Хоч які були болючі в породіллі перейми, та Коняєва сказала, що родиво, як на первістку, пройшло легко, бо тривало тільки дві години.

А через тиждень Раїса була вже здоровісінька. І тоді влаштували "жовтини", родинне свято, що відповідало дореволюційним христинам. Назва, жовтини" — від Жовтнево: революції, що поклала вже свій знак і на це побутове свято.

У домі Перемітьків це було друге таке після їхнього весілля гостювання. Прийшли не тільки брати, Маркел (з своєю молодою жінкою Фроською, зросійщеною українською селянкою, що говорила чудернацькою російсько-українською мішаниною), а й секретар заводської "парторганізації" та новий голова "фабзавкому" Нетімаха, обидва теж із жінками.

Гості нанесли повну хату гомону й сміху. Бадьорий тон цього веселого настрою пішов угору особливо після першої-другої чарки "риківки". Найбалакучіші були, секретариха" та Нетімашина жінка, свідомі своєї неабиякої ваги в заводському суспільстві, хоч кожна з них козиряла перевалено заслугами свого чоловіка, починаючи трохи чи не кожну свою думку словами: "А мій Ваня сказав"… "А мій Петька вирішив"… До Маркелової жінки вони ставилися з деякою неуважністю, бо ж і її чоловік був ще тільки якимсь невиразним "комсомольським активістом". Та й сама вона, либонь, мала себе в цьому товаристві ще не дуже добре і трохи чи не трималася за чоловікову руку. Свекруха теж її досить безцеремонно використовувала, загадуючи носити страви тощо.

Надворі був лютий мороз, але сонце простромлювало своє проміння навіть крізь намерзлі шибки та мереживо ґардин і веселило хату. Хата була добре напалена, і надвірній холод відчували тільки ті, що сиділи близько біля вікон, звідки шпигали колючки морозу. А втім, "риківка" і таких зогрівала…

Раїса вийшла до гостей у новій темнозеленій сукні, прикучерявлена, з дитиною на руках, загорнутою, як лялечка метелика в кокон, у м'якеньке блакитне укривало. Цей "верчик" був майже такий завбільшки, як і вона сама, як її худенька, невеличка постать, і тримала вона його поперед себе невміло, але вже з гордістю показувала свого сина. На обличчі її вже майже зникли оті руді "плями вагітности", воно знов побіліло, а ясно-срібні її очі грали радісним! сяйвом щастя.

Гості підходили по черзі до молодої матері, відгортали обережно край укривала й зазирали всередину, щоб побачити кулачок з безтямними оченятами, двома краплями блакиту, що наче скапували з очей матері. Тим гості й казали: "Викапана мати". Але насправді материні були тільки очі, а носик мав щось в: д батька.

І хоч яка невиразна була ця купка людського тіла, та гості розглядали це тільце як майбутнього інженера (а декотрі так і казали), коли не більше щось. Бож усякому було ясно, що син такого батька, як інженер Перемітько, не буде свинопасом. Усі поздоровляли молодих батьків, а серетар парторганізації виголосив цілу промову.

и Товариші! — підвівся він з чаркою в руці і показав Сисою щербину. — Я хотів сказати декілька слів від імени партійної організіції заводу. Наше виробництво під мудрим керівництвом: ЦК нашої партії розвивається в умовах нової економічної політки, нового курсу, взятого, всерйоз і надовго", як сказав небіжчик Володимир Ілліч Ленін. І нам потрібні радянські кадри, якнайбільше кадрів. Отже, ми вітаємо цього нового члена нашого суспільства, і хай він росте батькам; на втіху, а нашій Комуністичній партії на славу…

Він зробив силувану усмішку (бо перехід від казенної промови до усмішки був не такий легкий), показав ще раз свою щербину, вихилив чарку й сів. Усі теж випили і з робленою бадьорістю заплескали. Промова була дурна, недоречна і вона просто, вбила" попередню невимушену вченість але всі робили вигляд, що сказано щось надзвичайно розумне. Щоб ту веселість відновити, голова "завкому Нетіпаха, підскочивши й собі з піднесеною (наново, звичайно, налитою) чаркою в руці, додав до поздоровлення ще й побажання, щоб молоде подружжя на цьому досягові не за, спокоїлось, а постаралося ще в справі збільшення кадрів радянського будівництва…

— Авжеж, авжеж! — загукали гості, і били в долоні з усієї сили. Особливо завзято плескала Нетімашина жінка, зиркаючи переважно на молодого гарного батька (її власний чоловік був уже на літі й цікавився, либонь, більше чаркою, аніж батьківством: у них же не було дітей). Секретар "парторганізації" відтуляв свою щербину і теж весело бив у долоні

Раїса засоромилась, а в Павла ворухнувся сумнів, чи варто з такою мати більш як одну дитину. Він бачив худеньку фігурку своєї жінки й відчував, як колишнє почуття любови до неї тікає з його серця… Цей сумнів підсилювала "діяльна участь" у всьому цьому святі тещі, що поводилась так, немов би вона була найбільше причетна до появи на світ цього дитинчати. Вона теж нахилилась до внука, злегенька взяла пучкою за ґудзик носика, прицмокнула й ніжно вимовила:

— Валодічка!

(Так вона пристосувала непридатне для побутового вжитку офіційно дане ім'я "Владлен" — абревіятуру від "Владімір Ленін").

У Перемітька аж обличчя пересмикнулось, як він почув цю тещину ніжність, оте її "акуче" "Валодічка. А заразом. він усвідомив зародження в його родині нової болючої проблеми: його сина будуть виховувати в ворожому для України дусі, тієї у к, раїни, що за неї він боровся замолоду і що була ще й тепер його духовим, хоч і значною мірою прихованим світом, його рідний син буде змалку чути огидну кацапську мову!

І це була нерозв'язна проблема, бо так, як він не може раптом заговорити по-китайському, — так теща не може перейти на українську мову. А вона ж іще й уперта баба з кованим носом — свідомо зневажає "хахлацьку мову"…

— Він у нас умніца, — сказала теща до гостей. — Дивіться, як він зорить ґлазьонками…

— "А якій бабі чи дідові внуки не здаються розумними!" — роздратовано закипів зять. — Ґлазьонкі!" Він уже ненавидів її всіма силами своєї душі, і кожне

її слово чи жест викликало нервовий здриг у всьому його тілі.

— "І не вмре скоро… здорова ж, за дочку здоровіша!" — константувала знові його свідомість, бачивши її жилаву, затягнуту в сукню темного кольору постать, дебелі "хортячі" ноги. Шістдесят років, справді, дуже мало позначились на ній, у темному волоссі ще майже не було сивини.

Але цей нервовий кип'яч був у нього десь усередині, а зокола він (Павло б то) робив веселий вигляд, радів" разом із дружиною й тещею, дякував гостям за побажання.

Гості пили за здоров'я їхнього сина далі, бризкали з чарок аж під стелю, щоб, мовляв, аж отакий високий виріс. І ті бризки розсипалися в сонячному сяйві, що грало на столі, стрибало зайчиками на стінах. Отакий Хай росте!

Сисой промов не виголошував, тільки слухав інших та їв (видно, в невістки не дуже наїдався), але, вичекавши, поки гості досить сп'яніють, він відкликав Павла набік, до вікна, і дав йому непомітно папірець — наказ про призначення його на посаду керівника сталеварного цеху. Це був його подарунок з нагоди народження сина…

Павло з щирою вдячністю (так! так!) потиснув шурякові руку. Взагалі з усієї цієї родини він любив і поважав тільки Сисоя, що досі робив йому тільки добре чи був його опорою в життьовій боротьбі, а завдяки м'якій вдачі навіть, здавалося, не міг робити йому прикре.

Зустрівшися поглядомі із Сисоєм, він відчув, що, в разі розриву з Раїсою, йому не легко було б робити такий біль цьому чоловікові. Це був ще один вузлик, що його треба було б розривати чи розрубувати.

Хтось із гостей покликав Сисоя й Паша до гурту (мовляв: чого там шепочетесь?), а підпила жінка голови, завкому" притягла Сисоя за руку й почала його "женити". Бо поки, мовляв, йому парубкувати?

Сисой навіть засоромився, — не любив, як на це натякали. Він уже й не мріяв про створення власної родини, а мимохіть — і це давно вже укмітив Перемітько — горнувся до родини своєї улюбленої сестри…

Тим більший це міг би бути удар для нього — якби ця родина розпалась.

…Після цих офіційних уводин у життя нової людини одного вечора відбулися ще й неофіційні. Це, правда, роблено вже без участи батька, але насправді батько тільки удавав, що нічого не знає. А щоб зберегти, так би мовити, партійку чистоту, він на той вечір зійшов з дому.

Цією таємничою операцією керувала, видима річ, теща, Затушкувавши дитину в цілу купу теплого, вона понесла її христити. А як виносила з хати, була ще на ґанку, обережно роззирнулася на всі боки, чи хто з сусідів не дивиться, — і тоді шугнула хижим птахом у темряву. Раїса ледве встигала за нею…

Так два світи боролися ще в прихованому стані, а світ приголомшений ще перетягав до себе й тих, хто примусово з життьової неминучосте мусив зовні його зрікатися. Перемітько, сахаючись у душі ворожого йому переможного сві ту, мимоволі потрапляв у лабети старого. Якби він сам діяв, то, звичайно, пішов би до автокефальної церкви, а так його сина прийнято до імперської церкви…

Тенета навколо нього дедалі дужче заборсувались…

На майдані ім. Жовтневої революції, крім історичного музею імени Поля, було ще дві твердині українства — домик проф. Яворенка (цегловий з мезаніном, очима-вікнами на парк ім. Т, Шевченка обернений, високим парканом, з колючим дротом на ньому, обнесений) та мешкання (не дім — тільки мешкання!) Петра Олександровича Охріменка, загублене в одному з цеглових, одноповехових будиночків, розкиданих на схилі крутого Дніпрового берета, з того боку, звідки виднот Мандриківку.

Для одного з літоб'єднання "Зоряно" — для Василя Чаплі наймилішою була остання твердиня, як і наймилішою в цьому місті для нього людиною був її комендант Петро Олександрович Охріменко, брат відомого на всеньку Україну академіка, викладач місцевого ІНО і його, Чаплин, учитель. Ні. мало сказати: учитель, — батько, коли не більше щось.

Чому ж це так? Чому цей невисокий, худорлявий і взагалі "зокола" непоказний, якогось невиразно-солом'яного кольору, з ріденькими такого ж кольору вусами, кривоустий чоловічок так багато для цього молодого письменника важив? Що його, Чаплю, до цієї теж зокола непоказної твердині домик же звичайний, з низенькими віконцями, зачиненими на ніч прогоничами) та її коменданта так гнало?

Треба сказати прямо: гнало його сюди те чуття, що його ні з чим не можна порівняти — ні з любов'ю до батька й матері (від них біологічно, вийшовши на власний життьовий шлях, можна відірватися), ні з коханням до найвродливішої жінки (бо й таку жінку можна розлюбити!), — чуття, що йому на ймення "любов до України", тієї України, що в неї такі пісні, такий Шевченко, така Леся Українка, такий Франком такий Винниченко…

— "Гм, — може хтось подумати. — Чи не порожня це, часом, патетика, не фальшива "фразеологія", що на неї не можна сказати, щоб скупі були наші патріотично-наставлені письменники й поети, що звичайно співають: "Та коли ти Вкраїни не кохаєш, ти не моя"? Як таки можна ставити якусь абстракцію понад усе живе й відчутно-дороге (батьки), понад безтямно солодке (любов до жінки)!?

А крім того, та Україна, як її спробували були такі, як і оцей Чапля, 1917-20 роками з абстрактно-інтеліґентських висот на тверду землю стягти, в селі геть чисто побільшовичилась була і на глум вирізувала тризуби на живих чолах у цих непроханих борців, а в місті фактично ніколи сама себе не визнавала, в "пани" пнулася, "панською мовою" хизувалася і в Січеславі, кінець-кінцем, на оті три твердині, на три краплі в морі стеклася, тобто трохи чи не нанівець звелася!

Хай "гмикають" чи не "гмикають", але це факт! — факт, що Василь Україну понад усе поставив! Факт — усупереч таки всьому сказаному… Та Україна як причепилася на початку 1917 року до Василевого серця, та так уже й не кидалася його, тая причепа, як спала з його очей полуда імперії-гнобителя, а натомість звелася перед його здивованим зором: ота українська краса, оті чари, та так уже він і ходив обмарений.

На село до батька й матері (батько помер під час голоду 1922 року) Василь їздив раз на рік, бо розумів, що не можна не їздити, як вінчався з коханою дівчиною, то ще того дня іспит з історії українського письменства складав (навіть у такий момент за своїми "українськими книжками" світу не бачив!), а до Петра Олександровича бігав, коли тільки міг — мало не щотижня. Бігав, Україною одержимий, дарма що його молода й кохана дружина казала-благала:

"Ти б хоч сьогодні побув дома!" А потім навіть почала ревниво припускати, що він не до Петра Олександровича, а до якоїсь красуні на побачення бігає, ба й таке було, що бучу з приводу цього збивала.

Але ще раз "гм": Україна — це одно, а Петро Олександрович — це щось інше. А ті з Чаплиних земляків, що цього коменданта української твердині знали, можуть ще й таке сказати: "Комендант то він комендант, але твердиня була не така вже й українська, і її — одну з трьох крапель у морі — шашелі виразно зсередини роз'їдали: Охріменкові жінка й теща між собою, з двома хлопчиками й з ним (одного батько звав "Дзьобик", а мати "Женічка") по-кацапському розмовляли, ніякої України не визнавали. Зверніть увагу: "й теща"! Тещі бо в родинних твердинях не рез беруть гору й над не такими плохими комендантами, як Петро Олександрович! Не забувайте: теща проти України! Це ж була така ситуація, як і в родині інженера Перемітька. Різниця була хіба тільки в тім, що його теща й жінка мали українське прізвище "Крамаренко", і була та його жінка не така білява кацапка, як у Перемітька, а типова українка, молодша за чоловіка, струнка й чорнява; поглянеш — подумаєш:,Отакий український чорнобривчик! І де він, кривоустий, доп'яв таку?!" Але треба було тільки, щоб вона розтулила повненькі, як пуп'янок троянди, уста й сказала до чоловіка "Петінька", як ті чари від її вроди для української свідомосте розвіювались, зникали… Отож і різниці, власне, ніякої не було! А крім того, він і сам мав кацапське прізвище, що його ви, добродію Чапленку, тенденційно, з своєї шовіністичної позиції українізували — переробили,-ов" на,-енко", а він сам навіть фонетично його не українізував, не хотів змінювати,-ов" на,-ів'".

Так, це все правда — і про жінку, і про тещу, і про прізвище. Але ж Петро Олександрович не раз Василеві казав, що він насправді родини не має, що й жінка й теща — чужі йому люди, і Василь не раз був свідком сутичок у цій родині на міжнаціональному ґрунті, бачив, як його запрошували до столу, що Єсміань протікає не тільки десь там між Україною й Росією, а й по їхньому родинному столі. Ну, а щодо прізвища… прізвище — не душа людини, а тільки зовнішній знак якоїсь випадковости. Головне ж бо для Василя було те, що з Петра Олександровича був найбезкомпромісовіший на все величезне місто українець, найчистіший носій ідеї його улюбленої неньки України. Та й бував Василь звичайно не в мешканні, а в тій його частині, що була по вінця заповнена не якими, а "українськими" книжками.

О, чого тільки й не було в тій тісній від книжкових полиць кімнаті! А полиці ті творили з кімнати справжній лябіринт, бо були побудовані не тільки попід стінами, аж до стелі сягаючи, а й упоперек та вздовж. І Василь приходив сюди, як у чарівне царство, пірнав, занурювався з головою в море рідної культури, читав — читав, аж захлинався, брав додому, перечитував, приносив, щоб натомість узяти щось інше. А Петро Олександрович коментував, давав додаткові відомості про авторів, про ту чи ту книжку, як він її, наприклад, аж із Галичини, ще за царя, до Січеслава спровадив. Заїкався, затикувався, як говорив, та для Василя була його мова — як музика.

І ще одно: не було в Петра Олександровича анахронічно-романтичного з широкими, як Чорне море, шараварами, українства, в нього була жива, з тілом і кров'ю сучасність, — і це теж приваблювало Василя. Тим то вони з Василем і ставилися з усмішкою до музейного українства проф. Яворенка. Не дуже захоплювало їх і перекладацько-українізаційне українство, але це була ота єдино-можлива в даних умовах "з тілом і кров'ю сучасність", і добрий переклад вони вважали за більшу цінність, ніж притрушені нафталіном у музеї проф. Яворенка козацькі шаравари.

Або ще таке: дав якось Петро Олександрович своєму молодому другові" (бо їхні взаємини — це вже була дружба, а не тільки взаємини учня з учителем), — дав… ну, що б ви думали? — "Націоналізм" Дмитра Донцова, що його ("Націоналізм") якось добув у Києві на прочитання. Дав з якоюсь лукавою усмішкою в безбарвних очах та на скривлених під мишачими хвостиками вусів устах. А як Василь прочитав, спитався з такою ж лукавою усмішкою:

— Ну, як?

Василь випростався своєю довготелесою, трохи при'-гнутою в плечах постаттю (жінка хотіла, щоб він був ідеально-стрункий, і казала: "То від читання. Я все йому кажу: не згинайся, як читаєш"), — випростався й гордовито, трохи чи не з обуренням, одним духом випалив:

— Я ніколи не можу бути прихильником фашизму, Ку-Клус-Клану чи іншої такої гидоти. — Я не можу зрадити ідеалів Тараса Шевченка, Івана Франка… я взагалі за рівноправність усіх людей на землі. А якщо ви, Петре Олександровичу, хотіли з мене зробити людоненависника-фашиста, то вибачайте…

Петро Олександрович загадково на цю Василеву відповідь посміхнувся і нічого не сказав, А потім, ніби ненароком, узяв з найдальшої полиці якусь книжку, загорнуту в рудий обгортковий папір, розгорнув той папір…

Василь уже простяг був руку, щоб тую книжку взяти, та Петро Олександрович відклав книжку набік як нецікаву.

— Ні, я не книжку хот: в показати, — мовив, — а сце…

Він вигладив на столі долонею злежаний на згортках папір, перевернув його, і Василь побачив, що той папір був з одного боку задрукований крикливими літерами "горобцями", з численними знаками оклику, характерними для оголошень революційного часу.

— Знаєте, що це?

Василь скинув на вчителя здивованим блиском (від вік на) окулярів, чекаючи багатозначної несподіванки.

— Це мій твір. Не белетристика, як у вас, але… твір. Це відозва одного українського коменданта м. Січеслава отамана Горобця, з 1919 року, а написав її я. Ось послухайте!

Він кинув поглядом для певности в безпеці на двері

(у коридорі ж могла бути його теща або ще гірше — хтось із помосковленої родини його брата, власника цього домика) і взяв читати своїм нерівним глухим. голосом, голосом бибика… У відозві була мова про боротьбу на два фронти — проти, поміщицько-капіталістичного" гетьмана і проти тоталітарного більшовизму, проти тих, що зневажали людську гідність, під тим чи тим приводом позбавляли трудящих людей права бути людьми.

Так, некрасномовно Петро Олександрович читав (про його ж лекції в ІНО дехто з міських дотепників казав, що від них мухи дохнуть), але це читання дало Василеві на розум, що він безпідставно ото так з обуренням, випалив". І він, спустивши присоромлені за окулярами очі, збентежено, глухим голосом сказав:

— Вибачте, Петре Олександровичу, що я погарячився! Отакі то розмови точилися звичайно в цій твердині українства. Тим то Василь не абияк здивувався, ба й перелякався, коли одного разу застав у цьому "книгосховищі" інженера Перемітька, новоспеченого члена владущої, фактично-російськаї партії, "кар'єриста".

Петро Олександрович жартома обох познайомив, бо знав, що вони були знайомі: зустрічалися в літоб'єднанні "Зоряно". "Знайомлені потиснули один одному руки, посідали на втиснутих між полицями-стендами стільцях — і замовкли. Дивна річ: у "Зорі" Василь з цим інженером говорив досить вільно, хоч і не заходив ні в які інтимності, а тут не міг і на слово здобутись. Очевидячки, це пояснювалось тими різними атмосферами, що були там і тут. Перемітько своєю присутністю вбивав чисту українську атмосферу й приносив натомість офіційно-"радянську".

-,Чого він сюди прителющився?!" — з тривогою й обуренням думав Василь, боячись, щоб цей гість не пошкодив якось цій твердині українства.

Та й Перемітько більше водив очима по стелі та пс книжках, як дивився Василеві в вічі.

Щоб розважити небалакучих гостей, Петро Олександрович розповів анекдоту про того "хахла", чумака чи селянина (в книжці Раєвського, а звідки той цю тему взяв, виразно не сказано), що, розташувавшись на ніч у степу, зачепив; ногою уже зварений на кабиці куліш і перевернув його, а тоді почухав потилицю т, а й каже: "Оця мені бісова тіснота, А кругом же тільки степ та степ! Треба сказати, що Петро Олександрович, не зважаючи на свою заїкуватість, любив розповідати анекдоти.

Цю ж останню тему в пам'яті Петра Олександровича викликало за асоціяцією протилежности те, що його гості мусили сидіти на втиснутих маж стендами стільцях, а сам він сів на письмовий стіл, теж закладений усякими паперами й книжками… Зв'язок, як бачимо, був досить віддалений, і розмова у них таки не клеїлась. Навіть сміх наприкінці анекдоти у всіх трьох вийшов нещирий, роблений.

Нарешті Перемітько не витримав, підвівся, сказав, що йому треба вже йти, і, потиснувши господареві й Василеві руки, вийшов. Петро Олександрович провів його до виходу з дому. Коли він повернувся назад, Василь ходив уже знервовано поміж полицями і трохи чи не "визвірився" на свого вчителя:

— Чого це він до вас? Чого йому тут треба?

— А що таке? — "провокаційно", з прихованою ус мішкою, запитав Петро Олександрович.

— Та він же член партії!

Петро Олександрович і собі висловив побоювання, що Перемітько трохи чи не з якоюсь прихованою метою приходив: ніколи не був — і раптом прийшоа. Перестав же навіть до історичного музею ходити! Хоче нібито відкрити, курси українізації для службовців і робітників свого цеху, так чи він, Петро Олександрович, не взявся б читати лекції. Але натякнув на це якось невиразно, між іншим…

— Це тільки привід, щоб прийти! — не здавався Василь. — Йому, певно, доручено подивитись, що тут у вас є… Він, напевно, сексот"!

Петро Олександрович заперечив це "напевно", але згодився, що з Перемітьком тепер треба бути обережним: як не як — він робить таки "неукраїнську" кар'єру.

Травень розкинув над споховистою панорамою великого міста свою ясну намітку, почепив її на лицарях фабрично-заводського району, на позолоті хрестів собору, що височів на протилежному кінці міста.

Весна вповні махнула широким рукавом; і з нього посипались униз, на землю, розквітлі кущі бузку, підстрижені купини жовтої акації (понад штахетами виселку ім. Леніна). вгору, в чудовий блакить неба — блискітки голубиних зграйок. А десь посередині між небом і землею. трохи чи не на біло-картато дахільчаних покрівлях виселку ім. Леніна, спорзною цвірінькотнявою розсипався гороб’ячий дріб'язок.

Уіясь ясний, білісінький, з прозеленню присадків, виселок був контрастом до заводу ім. Петровського, закуреного, похмурого, що, бачилося, й такому веселому дневі не радів.

Але сьогодні був день відпочинку, і люди на тую похмурість замазури не зважали. З недалекої "біргалки" добувалось навіть різноголосся гармонії, вона! аж гавкала як там двері відчиняли. Вихвачувались підпилі і милосні.. '

Ех, їдять його мухи з комарями! Можна й погуляти вже: і НЕПА ж у розпалі! "Всерйоз і надовго"…

..Відпочинковий настрій був і в родині Перемітьків. Захопившись бадьорливою свіжістю весняного дня, повідчиняли в хаті вікна й двері, напустили тієї свіжости в усі кімнат, а усі куточки й закапелочки. Кинули навстіж двері обернені до внутрішнього дворика, і самі туди, в оту красу весняного дня повиходили.

Як легко дихати й жити! Яка бадьорість і ясність у голові, а страхіття громадянської війни уже так далеко, що його й згадувати не хотілось. Не громадянсько, а боротьби України з Росією. Тільки ж Росія тепер трохи поступилась, і Україні не так уже й погано, дарма що навіть українську комуністичну партію — УКП ліквідували… Але українська інтелігенція гідно репрезентує свій народ, працює, не покладаючи рук… А серед неї такі велетні, як С. Єфремов, М. Грушевський… В.Винниченко хоч і за кордоном живе, а друкується тут… Тільки десь Петлюру вбито.

Павло виніс газети і взяв їх проглядати. Звернув увагу на статтю голови "Раднаркому" Власа Чубаря, надруковану в, Комуніст". У їй була мова про письменника Миколу Хвильового. Чубар писав: "Тов. Хвильовий радить швидше тікати від російської літератури. Хто може дати таку пораду: "без ніяких застережень?" Той, хто не хоче бачити Москви — центру інтернаціональної ідеї!"

"А! — згадав Павло. — Це відгук на гасла Хвильового "Геть від Москви!" "Москва — центр всесоюзного міщанства". Сміливий письменник… Але невже це знов почина ється нагінка на Україну?"

o. спокійний струмок пробіг у його свідомості: ця стаття як віддалений грім, що загрожував ясному дневі…

Прислухався: теща сиділа з онуком на колінах, чукикала й гомоніла до нього, показуючи "воробишка", що сидів зовсім близько на бильці веранди, покивував хвостиком, цвірінькав. малятко, справді, зорило за його рухами (це батькові було видно) своїми крапельками блакиту. Раїса свіженька, з чистим уже лицем, з підв'язаною "лянною" косою — теж брала участь у цій "розмові". Говорили по-російському…

Глянувши тепер на Раїсу, Павло подумав, що вона стала дедалі частіше, забувати" говорити по-українському. Спочатку ж, як вони побралися, навіть матір пробувала вчити, а тепер збайдужіла до цього. Очевидячки, інерція попереднього брала гору. Отже, виходило трохи чи не так, як у гуморесці С. Васильченка "Московський ґедзь": поки треба було жениха впіймати, то й "мову" визнавала… Було прикро.

Нарешті теща сказала, що дитину треба б покласти спати: для неї це вже дуже багато вражень. І раптом загойдала дитину на руках, заспівала російської колисанки "Ба-юшкі-баю"…

— Спі, мой мальчік… Баюшкі-баю…

Це Павла нервово підкинуло. Оте московське міщанство, що про нього пише Хвильовий, у нього в родині! І дитина до цього звикає… до чужої мови звикає… Чужі ці звуки стануть для його сина рідними і зроблять його, батька для нього чужим. Ні, треба якось покласти цьому край. Годі відкладати!

Тверда рішучість раптом опанувала його. Він відклав набік, на стіл, газету, прокашлявся, "настроїв" свій басок на поважний тон… (Гм, гм… Якось про це все таки важко говорити). Звернувся до обох разом — до матері й дочки:

— Я той… давно хотів сказати: хлопця треба виховувати в українському дусі. Я там купив літератури… Є гарні пісеньки… Наприклад, "Ой ну, коте-котино!" Чудова колискова…

Теща, вперше таке "зухвальство" з зятевих уст почувши, нашорошилась усією своєю хортячою постаттю-ковбасою, витягла свою гадючу голову з пліч. А довгобраза "пика", здавалось, вигукнула:

— "Как? как? Што он, етат чудак, гаваріт?''

А потім підібрала спідню губу, запишалась: зробила вираз "національної великоруської гордости".

— А навіщо? — озвалась. — Щоб з нього люди сміялись?

Павло густо почервонів, а потім зблід, наливаючись гнівом. Над переніссям зламались кінці його чорних брів. Як?! Він, голова родини й батько, не має права виховувати свого сина, як йому хочеться?!

Раїса глянула стривожено на чоловіка й матір і, злякавшись можливого вибуху, сварки, кинула матері з докором:

— Мамо! Ну, як ти можеш таке казати!

Та мати відмахнулась від неї рукою: мовляв, цить отам, не втручайся!

— Але ж, мамо! Треба спробувати, як Павлусь каже…

Я буду співати українських пісень.

— Що за дурна фантазія!

Стара перейшла на високі ноти свого гучного голосу і взяла викладати цілу програму виховання їхнього сина. Дитина повинна змалку привчатись до великої російської культури, до мови Пушкіна, Гоголя, Лєрмонтова, Достоєвського, Толстого, Чехова…

Раїса силкувалась її спинити, та вона як з припону зірвалась.

Авжеж, тільки до російської… Бо де та українська культура? її нема! А якщо й є, то тільки мужицька… З мужицтвом далекої не підеш!

Павло трахнув кулаком об стіл, аж склянка, що була на ньому, перекинулась, покотилась на край і, впавши додолу, розлетілась на дрібні скалочки.

— Хто тут господар, у цій хаті?! — вигукнув. — Хто батько цієї дитини? Чия тут має бути культура? Чия? Коли й партія за українізацію…

Теща схопилася з місця й кинула дитину Раїсі на руки. А тоді витяглася до зятя всією своєю кишкою-постаттю й прошипіла:

— Ні чорта з вашої України не вийде! Росія була велика й буде!..

Та й побігла в хату. Перемітько теж схопився був на ноги (а для чого? за тещею гнатись?), а потім став бігати по веранді, скрипучи мостинами.

Раїса кинулася з дитиною за ним, щоб заспокоїти.

— Ну, заспокійся! — сказала. — Ну, я буду співати йому українських пісень, говоритиму по-українському. — Агу, Валодічка! — озвалась до дитини, щоб показати, як вона говоритиме.

— "Валодічка"! — гірко скривився Павло, спинившись біля жінки.

— Ну, а як же?

— "Володко"… А коли хочеш ніжніше — ,Володик"… Але ти сама нічого не вдієш. Вона ж — твоя мати біля нього ввесь час буде і паралізуватиме всі твої зусилля. А вона ж ти чула? — не хоче навіть спробувати! Стала в войовничу позу… за російську культуру і велику Росію. Ця типова великоруська шовіністка. Я не заперечую, що російська культура велика, але хай вона залишається в своїх межах у Тулі, в Москві. А тут, де живуть спогади про Запорізьку Січ, має панувати українська. І ця культура не така мала, як твоя мати каже. Є й Шевченко, і Франко, і Леся Українка… І наша дитина повинна насамперед до цієї культури призвичаюватись… І школа в неї буде українська… А тимчасом чи ти розумієш, що в нас виходить? Якщо я й ти будемо говорити до нього по-українському, а "бабушка" по-російському, то це буде каліцтво, а не виховання. Отже, це… це просто нерозв'язна проблема!

Він замовк, сів знову і взявся за голову. А по якомусь часі обізвався знов:

— Аз другого боку, я не можу допустити, щоб мій син виріс у чужій для мене культурній атмосфері. І через кого наша дитина мусить русифікуватись? Через одну… кінець кінцем, випадкову для родини людину…:.;

Тепер Раїса гостро насторожилась.

— Це не випадкова людина, — сказала терпко, — це моя мати…

— Але ж вона необов'язково повинна жити в нас… У неї ж є сини, є ще одна заміжня дочка, де вона не ускладнювала б так життя, як у нас…

— Я матері не можу вигнати! — мовила твердо Раїса й відвернулась.

Це вже була сварка між ними, вибух того прикрого, що потроху нагромаджувалось у взаєминах між ними, складаючись із побутових дрібниць, непорозумінь тощо. Павла ж і далі дратувала її побутова неохайність, і він мусив не раз їй нагадувати, щоб хоч ради свята (як от сьогодні) причепурилась. Ну, і, звичайно, її російська мова… Почувши тепер від жінки оті слова про матір, Павло відчув, як між ним і його жінкою знов війнув знайомий вітерець відчужености, відчув себе самотнім у цій родині, йому було ясно, що проти нього був сильний "Фронт" дочки й матері, і його син природньо залишався в "ворожому таборі". Виходило, що він не матиме й сина… Краще б воно було й на світ не родилось! Тоді б він хоч не був з цією… кацапкою так зв'язаний!

На нього налягла страшна вага розпуки, ніби чорнилася "полинем" нервового болю. Потім той біль пересунувся, хмара затьмарила розкішний весняний день. Голова налила-зосередився на тім'ї і там наче свердлом увірчувався.

Павло встав і помалу пішов до свого кабінету. Раїса за ним не погналася.

Після цього в домі в них запанувало мовчання, така

сварка, якої ще в них не було. І вона, ця гнітюче-мовчазна сварка, розтяглася вже не на день, не на два, а… може, вже їй і кінця не буде?

Чи говорила Раїса з матір'ю, Павло не знав, але до нього не обзивалась, як він приходив з роботи.

Цю нервову напругу-тишу в домі порушував тільки плач дитини, та й це було коли-не-коли тільки, бо дитина була спокійна і здебільшого спала

Спав Павло в своїм кабінеті, обідав у заводській харчівні. А самопочуття в нього було таке, неначе він жив і рухався в умовах міжплянетної безваговости, механічно виконував службові обов'язки, механічно вітався з людьми, але разом із тим був далекий від усього цього. І це почуття "відносилось" не тільки до його безглуздого тепер родинного становища, а й до його становища в суспільстві. Він же серед "своїх" партійців був виразно, чуждий елемент'' (то були росіяни, а він українець), а серед українців його вважали за запроданця, трохи чи не за "сексота" — і теж бокували від нього.

А все це свідчило про т, е, що його трагедія була не просто трагедією мішаного шлюбу, а зудар двох націоналіних стихій — тубільної української й імперіялістичної російської, що зосередився в його родині, як в оптичному фокусі.

Важко було й гидко. Якби він міг пити, то хоч би горілкою зливай своє горе, та алькоголь був органічно йому неприємний, на саму думку про це йому з душі вернуло…

Отже, де вихід? Куди прихилитись? На пам'яті мимоволі ставала Любина Загребельна…

Отже, Перемітьків "наступ" замість урятувати — поглибив, подвоїв небезпечність його становища. Він же став тепер для Мітяєвих не тільки політичним, а й особистим: ворогом. Адже й Сисой тепер, довідавшись про таку страшну сварку між зятем і сестрою, перестав до них приходити. Та й у заводі уникав зустрічатися з зятем.

А Маркел спробував був навіть активно вмішатись у цю сварку.

Якось у суботу, як Рая з дитиною й матір'ю кудись вийшли, Павло почув якийсь шерех у вітальні. Відрухово прочинив з кабінету двері — виглянув: перед ним стояв… Маркел. Кепка натовкмачена на очі, права рука засунута в кишеню штанів.

"Як він сюди зайшов? — була перша думка в Павла. — Без ключа… І щось у нього в кишені!"

Подумав іще, що ключа могла дати йому теща, і вона, можливо, підіслала його.

— Як ви… ти сюди зайшов? — спитав ще стримано Маркела вголос. — Не подзвонив, нічого…

Маркел мовчки підвів голову — чорний, насуплений, — і глянув Павлові в вічі: в обох зустрічних поглядах свінула ненависть.

— Як ти ввійшов, питаю?

— А так, як бачиш, — кинув недбало Маркел.

— Ти вдерся в чужу хату без дозволу… Та ще й… з рукою в кишені…

— Юринда! (але руку з кишені вийняв). Мені треба з тобою поговорити. Про сестру… І я до сестри в хату зайшов — не в чужу…

І він ступнув перехильцем набік, сів на канапі.

— Чи ти ба який! — гірко зіронізував Перемітько. — "Поговорити"… Нічого мені з тобою говорити.

— Мені треба знати, — вів уперто свою наперед, мабуть, наготовлену мову Маркел, — будеш ти з Райкою миритись чи ні? Бо інакше…

Перемітько відчув, як усередині в нього почало могутньою хвилею зводитись обурення, по всьому тілу побіг здриг, аж зуби скрипнули. Він навіть підійшов до Маркела ближче.

— Ти… тобі треба знати? — скерував він гострий погляд у нахабні очі зухвалого шуряка. — А ти хто такий, щоб ставити мені такі питання? Щоб мене лякати? Босовило якийсь!..

— Можу й налякати. — твердо сказав Маркел. — Ти думаєш, я не знаю, хто ти такий… що ти робив за революції? Знаю тебе, як облупленого… І якщо ти не помиришся…

Перемітько здерев'янів увесь.

— "Так і він уже знає про те!" — шибнуло в голову. — Виходить, старший брат уже поінформував його!"

Здавалось, земля похитнулася під ним, йото погляд, схитнувшись", упав на трюмо, де він побачив своє обличчя, залите смертельною блідістю. Але він зробив розпачливо-очайдушне зусилля й "вирівняв" себе, зціпив зуби — ? кинувся на ворога з криком:

— Що ти знаєш, босяцюго? Кажи — що?

Ухопив обіруч нахабу за петельки, зірвав його з канапи. І вже кричав нелюдським голосом:

— Шантажувати?! Га? Геть із моєї хати!

Маркел був дрібніший проти нього на зріст та й на силу, либонь, не дужчий, — тож, заскочений отак несподівано, борсався безпорадно в сильних зятевих руках. А як той струснув ним так, що аж мало в повітря не підкинув, з кишені в Маркела випала фінка.

— Бач, із чим: він прийшов! — вигукнув, відкидаючи ножа ногою, Павло, сам безтямно трясся й Маркелом тіпай; як віхтем. — Зарізати хотів, розбишака

І в цю мить у голові йому (Павлові б то) промайнули несамовита думка:,Задушити б паскуду!" Та потім схаменувся ("буде гірше тоді!') і поволік непроханого гостя до дверей, а там штовхнув двері ногою, відчинив і викинув зухвальця надвір, аж той стовбула з ґанку став. А як зачинив двері, почув брудну лайку й нахвалку Маркелову:

— Начувайся ж тепер, Петлюра нещасний! Увійшовши до хати, Павло впав, задиханий, на канапу. Що ж тепер робити? Невже викаже? А втекти нікуди… на цілій шостій земного суходолу… Колись за старого кріпацтва, за царів, Микола Джеря міг утекти і врятуватись, а тепер, за "народньої радянської влади" не можна… нікуди… опріч хіба… смерть…

Смерть? Він здригнувся від страшної уяви… Справді, чи не заподіяти собі смерти? Щоб усе обірвати разом!.. А потім прийшло повне розслаблення й байдужість до своєї долі, що буде, те й буде. Довго сидів без думок, без руху.

Якже туман у голові став розходитись, узяв обмірковувати спокійніше своє становище. Важке воно, але… не так легко їм і виказувати тепер"… і

А крім того, у нього ж була ще Любина…

Бувши начальником цеху, Перемітько мав тепер змогу бачити Любину частіше. Вона робила в головній конторі табелярні зведення і частенько забігала до його цехової контори перевіряти різні дані. Спочатку він уникав розмов з нею, бо ті розмови були ні до чого. Та пізніше, як його родинні справи зайшли в безвихідь, він дав волю своїм почуттям…

Він не міг не звернути уваги на те, що Любина вигарніла ще більше. У її рухах і манері говорити з'явилася більша статечність, а її глибокі карі очі світилися розумом. О, так, вона була б йому більше до пари, ніж… та!

Звичайно Любина не затримувалась довго, як приходила до контори, та й розмовляла здебільшого з цеховим табельником. А то якось прийшла пізніше, наприкінці робітного дня, як табельник уже пішов додому. Побачила, що Павло сам, — і збентежилась, аж оту статечність утратила.

Спитала:

— А… він пішов уже? Я хотіла…

І таке вже, щоб і йти. "

Павло підвів очі від своїх паперів і, помітивши її рух, похопився:

— Стривайте! Так, він пішов… Але… але ж я тут є. Чи ви, може, не хочете мене бачити?

В останньому запитанні було щось від його колишньої манери говорити з нею півжартом, півсерйозно, — "дурна звичка" (як він тепер подумав), що перешкодила йому колись, як він востаннє був у Загребельних, сказати цій дівчині про свої почуття, Та заразом! у тоні його мови зазвучала й якась нова нотка, що "перекреслювала" жартівливість.

Любина спалахнула на виду, зрадивши ту середову відповідь, що її словами не змогла висловити, що не дозволила: "й на "півжарт" відповісти "півжартом" же.

— Га? — перепитав Павло з силуваною усмішкою на обличчі, - хотів зігнати з обличчя той смуток, що його поклали на нього заборсані родинні справи. Він відчував, що йому не так легко тепер з Любиною говорити: між ними ж таки стояла ще його хоч внутрішньо й відчужена, але формально законна жінка. Устав із-за столу, підійшов до Любини, що стояла, як кажуть, ні в сих, ні в тих, внутрішньо розіп'ята між потребою таки піти (він же її покинув і одружився з іншою! він зневажив її!) і невтоленною жадобою слухати солодку музику його голосу, отого оксамитного баска, бачити його мужнє й гарне обличчя, хвилясто-кучеряву голову (хоч і з першими прослідками сивини ца висках).

— Ми ж так давно з вами бачились! — подивився дівчині у вічі, пройнявши тим поглядом її наскрізь.

Любина відчула, що він, як гіпнозою, скоряв її тим глибоким, повним уже смутку поглядом, і вже розуміла, що несила їй відірватись від нього, що вона вже вся в його обладі і робитиме те, що він їй скаже. На мить вона заплющила очі, відчуваючи, що голова пішла обертом, що падає в безодню.

Але її язик вимовив:

— Учора й позавчора… майже щодня…

— Е, що то за бачення! А мені так часом хочеться поговорити з кимсь близьким… душею й поглядами близьким. Як ото, знаєте, хочеться сказати, що отут болить — він поклав руку на серце, — що отут неспокій, — показав на голову…

— А жінка?

— Ет!.. Я вам прямо скажу: помилку я зробив… фатальну помилку. У мене з нею немає нічогісінько спільного. З нею… і з усім тим чужим мені світом. От і сина маю, oт що ж, утіха не велика, коли його виховують у ворожому для України дусі… Так, сталася помилка.

— Якої вже не мюжна виправити, — сказала сумним голосом Любина й підвела на нього свій засмучений погляд. На рясних її віях заблищали сльози.

Павло не зразу відгукнувся на це, та коли обізвався, — сказав:

— А може, й можна.

Узяв її за руку, тремтливу, гарячу, прихилив усю її безвільно-піддатливу постать до себе. Оглянувся на двері й мовив:

— Може б, ми той… зустрілися десь, поговорили? От хоч би й завтра в міському саду… біля надгробка запорожця Глоби… Знаєте, де це?

Любина кивнула головою на знак того, що знає.

— Ну, от… О восьмій годині. Добре?

Він випустив її руку на догад, що їм треба розходитись.

— А як ваші старі? — спитався. — Мама, Микола Лавронович? Вітайте їх від мене… Чув, що Микола Лавронович занепав на здоров'ї…

Коли Любина пішла, Павло бачив ще її постать у вікно, і та постать теж уже про дещо невеселе говорила: якась пригнобленість у плечах, хаплива нерівність у ході. Чорний жмут коси прикривав тую пригнобленість і викликав у Павловім серці ніжний жаль до скривдженої дівчини, прикрий — до своєї власної долі. Вона ж могла бути давно вже його, тая пишна коса, вони могли бути щасливими… Ех! Є каяття, та…

…У стишеному на вечір міському саду дерева стояли високими тінями, а кущі бузку, що ними густо заріс занедбаний куточок біля надгробка запорожцеві Глобі, були вже зовсім сонні. І було тихо. тільки десь там, у темному верховітті, вряди-годи ворушилися якісь загадкові шелести: либонь, ґави вмощувалися на сідалі.

Звуки міста доходили сюди приглушено — гудіння й дзенькання трамваїв, позивні поклики паротягів з віддаленого вокзалу. На Дніпрі просурмив низьким альтом пароплав: гу-гу… Недалеко десь там за акаціями й берестками Англійського скверу…

Перемітько сів на сірому кістяку садової лавки, під одним із бузкових кущів. Серце йому страшенно билось Як виявилось, це було не так легко відв'язатись від однієї жінки і поєднатися з іншою! Чи він задумав зраду? Не думав так. Було ясно, що в тій родині не буде вже йому спокою й життя, — отже, це тільки спроба саморятунку. А щоб це легше було зробити, треба спертися на іншу жінку, на ту, що її він це тепер йому було ясно завжди любив.

Обмірковував справу і наслухав, чи не чути ходи тієї, що мала сюди прийти. Але поки що не було поблизу аніякісінького шереху. Тільки його серце гатило, як скажене, смикало у висках. Притиснув виски долонями, заплющив очі. Чекав…

А як вона не прийде? Як не простить йому того, що він її кинув ради іншої? Та й чи вийде щось із цієї зустрічі?

Коли по якомусь часі розплющив очі, перед ним у сутінях парку стояла знайома постать — Любина.

Таки прийшла! Прийшла, але в усій її постаті, в виразі лиця була нерішучість. Мовчала, немов вагалась або думала, чи варто було їй на це побачення виходити.

Павло підхопився на ноги, чи то зрадівши, чи то злякавшись, що вона прийшла. Ухопив її обіруч за руки, посадив на лавку.

— Мені страшно, любий! — прошепотіла йому в нахилене обличчя Любина. — Ми ж іще так недавно були обоє вільні… Чому ми тоді цього не зробили, Боже ти май?!

— Не бійся! — заспокоював Павло, дарма що й у самого було неспокійно на серці. — Усе буде гаразд. Я розведуся…

— А дитина?

На це питання Павло якось не спромігся відповісти, трохи чи не збентежився навіть. Дитина — це була наче його супроти неї, Любини б то, провина, що не вона, така люба тепер йому й дорога, а інша, чужа й осоружна, стала матір'ю його сина.

Любина боляче сприйняла це його мовчання, але не

запитала вдруге.

"Обминувши" це прикре питання, Павло зазирнув їй у вічі, покаянно шукаючи в тих засмучених очах прощення на свою "провину". І Любина відповіла вимовним, повним відданосте поглядом, а той погляд хоч і з болем, але "прощав" усе-все.

— Любиш? — спитався по якійсь хвилині Павло.

— Ти ще питаєш?!

Тоді він пригорнув її до своїх грудей, трепетнотілу, повну наболілої за ним туги, притулився щокою до її щоки. І руками переплелися. Сиділи якийсь час мовчки: мова була зайва, як через вінця лилася поташ почуття.

— Чи тобі так добре? — обізвався нарешті потиху Павло.

Любина, замість відповіді, зідхнула: їй було добре, вле це все таки було… крадене щастя… в іншої вкрадене… Вона не сказала цього словами, тільки ближче притулилась до свого коханого, але Павло так зрозумів те ЇЇ зідхання.

Над їхніми головами, в темній куделі береста заворушився якийсь сонний птах. Любина стенулась.

— Чого ти? То, мабуть, ґава на ніч умощується, — заспокоїв її Павло. Але й сам відхилив голову від її запашної коси, прислухався й роззирнувся навколо. Не вірилось, щоб ніхто не позаздрив на їхнє щастя — не підглядав, не підслухував.

Поміж стовбурами дерев і кущами бузку видно було, як у саду засвітилися ліхтарі, але обрідно, де-не-де. Біля них близько ліхтаря не було, але одна біла смуга світла лягла вздовж тії стежки, що вела до їхньої лавки, досягнувши майже до їхніх ніг. Десь на головній магістралі парку ходили люди, чулися віддалені голоси. Але до них ніхто не зближався. І це їх знов заспокоїло. Ще раз розглянувшись навколо, уже в тому півсвітлі, Павло наблизив свої очі до спаленого обличчя коханої й притиснувся обережно губами до її губів. І Любина відповіла на це усім своїм єством — нестямно потяглася до любого…

Це був перший їхній поцілунок! "Грішний", украдений в іншої поцілунок!

— Ой, не треба так! — простогнала Любина. — Ой, до чого це доведе?!

Відірвалася від жаданого, болючого, страшного. До чого це доведе? Він же жонатий… не вальний… У нього є жінка… І та жінка може прибігти сюди і вчепитися їй у коси… Очі видере… І матиме право так учинити.

— Усе буде добре! — шепотів Павло й притягав гаряче тіло дівчини до себе знов, шукав устами її уст. — Ми ж любимо одне одного — це головне! Розумієш — любимо!

Злилися знову в нестямному поцілункові, що затамував обом подих, спинив биття сердець. Забули все на світі — хай він, той світ, западається!

А коли виходили з парку — як уже була ніч, як місто вже зовсім стишилось, блимаючи сонними ліхтарями вулиць o- на брамі Павло побачив… Маркела Мітяєва, що йшов "під ручку" з своєю Фроською. Він побачив Маркела, а Маркел його — нахмурив свою чортячу пику. Фатальна зустріч? Ет, чортяка з ним! Однаково повороту до них уже немає!

На щастя, Любина Маркела не знала, а Павло не зав їй, хто то.

Як Перемітько наступного дня повертався з роботи, з дверей його дому вискочив Маркел. Сталося майже так, як тоді, коли він уперше до Мітяєвих заходив. Різниця тільки та, що тоді він, Перемітько, виходив, а Маркел заходив, а тепер навпаки. Але й тоді, і тепер було щось зловісне в цих зустрічах. Скинулись поглядами — і в тих поглядах свінула обопільна непримиренна ненависть. А з огляду на вчорашнє шибнув Перемітькові в голову ще й здогад:

— Уже повідомив? Е, кат його бери!

Увійшовши до передпокою, Павло повісив на вішак

кашкета й хотів чимшвидше — як це він тепер, під час сварки, звичайно робив — проскочити до свого кабінету, єдиної тепер у цьому домі його "житлоплощі".

Але в світлиці його перестріла Раїса. Вигляд у неї був страшний: "дерев'яне", схудле, з запалими щоками обличчя, синці під очима, розпатлане, як невичесане повісмо прядива, волосся. І отой незмінний пом'ятий червоний халатик. — "Наче в неї ні в віщо передягтися!" — чомусь подумав у першу мить про це тепер аж ніяк не сутнє Павло. — ,Як п'яна дівка, що десь на вулиці спала"… Відчув уже виразно ненависть до неї — що зав'язала йому світ, що мала якесь право на нього, як на власність, що ось уже кілька тижнів тримає його в страшній нервовій напрузі, мучить, як катюга…

А тим часом Раїса стала навмисно так, щоб перегородити йому дорогу до кабінету. І обізвалась удавано-спокійно… з таким спокоєм, що від нього нерви натягаються, як дроти, і… рвуться.

— Ваша поведінка, — підкреслила "ваша", вимовила одним духом заздалегідь підготовлену фразу, — виключає можливість жити нам укупі…

— Яка поведінка? — вихопилось у Павла, хоч він і розумів уже, про що мова.

— Ви зустрічаєтесь з полюбовницею…

— Братік виказав? Ну, що ж? Я не буду з цим ховатись. Але… Він хотів сказати:,Але на це ти сама мене штовхнула… а також твоя мати. Ви створили в родині таку атмосферу, Що я не міг витримати. Ви зневажили мою національну й людську гідність. Ви відібрали в мене сина"… Хотів був сказати, але не встиг: Раїса, почувши його перші слова, скрикнула не своїм голосом і впала на канапу непритомна.

Павло сторопів, розгубився, злякався: він же побачив маску мертвої — не обличчя, і вона, здавалось, уже не дише. А що як умерла? У неї ж тих сил було, як у комашки! І скажуть — убив!..

Кинувся підводити порожню кишечку дрібною тільця, струснув ним. Потім подумав: "Треба б води… Але ж вода в кухні, де теща! Як туди бігти?

Та теща, почувши доччин крик, умить "вродилася" в світлиці. Галаснула:

— Убіл, мєрзавєц! Убіл маю дочєньку…

І взяла відривати, енергійно вимахуючи ліктями, Павлові руки від доччиного тіла. І так воловодились: він не віддасть, теща не відірве. Нарешті Павло поступився, але заразом у ньому закипіла така ненависть, що він замахнувся, зціпивши зуби, щоб… покласти огидну бабу трупом. Убити, а тоді хай буде, що буде Однаково життя немає… Та потім якось раптом зів'яв — і мовчки, помалу пішов до: кабінету. І вже звідти чув, як теща телефонувала до лікаря, як приїжджав лікар. А пізніше, уже надвечір, як Раїсу поклали в ліжко і лікар поїхав, він заходився "збиратись у дорогу". Пішов у льох, узяв дві валізи й почав укладати в них "речі найпершої потреби" — білля тощо. А як дещо з його одягу було в спальні, в шифоньєрці, то він не міг не зайти туди, а там побачив свою, справді, либонь, напівживу, з зав'язаною головою колишню жінку. О так, колишню! Бо ж уже було ясно, що йому в цьому домі залишатись не можна.

Та коли теща вздріла це його "збирання в дорогу", то зчинила такий крик, що він відмовився забрати хоч би найпотрібніше. Вона кричала, що він не сміє їх грабувати… що меблі їхні… що вона покличе міліцію…

Вилетів із спальні, як ошпарений, зафіксувавши в пам'яті зморщений у плачі видочок свого сина, що лежав занедбаний під таку руч у своїй колисці, в тій новенькій з блакитними бантиками, що її він свого часу сам купив і приніс власноручно ще перед його народженням. Згадав: йому було трохи соромно нести, але це незвичне тоді почуття й приємно його хвилювало. Тепер серце батькове стиснулося з жалю. На мить з'явилася була навіть думка, чи не помиритися ще раз із ними… ради сина, Але розбурхана тещина лють виключала будь-яку можливість щодо цього, і він, позапихавши сяк-так у валізи, що встиг захопити, вискочив з ними з хати. Навздогін йому полетіла якась тещина лайка… Обмірковуючи пізніше, уже в непривітній готельній кімнатці, те. що сталось, він думав: "Немає, мабуть, на світі сильнішого почуття над любов між подружжям. Навіть матірню любов воно перемагає. Бо подружня любов — це передумова до появи на світ нової істоти, без неї ніяка сила не примусила б жінок "у муках родити чада", як сказаної в так званому святому письмі. А материнство — це тільки підтримка вже готової істоти, що в крайньому разі може вижити й без матері, коли дитину може вигодувати навіть вовчиця, як це начебто сталося колись із Ромулом і Ремом. І не що як та ж таки подружня любов примушує кидати матір, ба й умирати з кохання…

"Але моя, — подумав з гіркістю, — не матір вигнала, а мене… Та це, мабуть, вийняток, а взагалі це найсильніше почуття. Але ж і більших ворогів, як посварені чоловік та жінка, не буває! О, це страшна ненависть! Отже, подружжя — це широка чуттєва амплітуда між діяметрально-протилежними кінцями..

…Посірів новий будиночок у селищі ім. Леніна після розпаду молодого подружжя, а всередині в ньому запанувала, порожнеча. Менше стало руху, замовкли людські голоси. Навіть стара Мітяєва втратила свою постійну бадьорість та рухливість. Тільки дитина зрідка попискувала слабкеньким голоском, немов було, як кажуть, три чисниці до смерти. Але й нею, здавалось, не так уже тепер цікавились. Була хата, як вулик без матки..

Зосереджена в своєму стражданні Раїса не зразу почула дзвінок, як до неї прийшли брати — Сисой і Маркел. Не почула, а матері не було в хаті: пішла щось там купити. Одягнена в брудненький уже червоний халатик, Раїса аж точилась, як після хвороби, а на обличчі — смертельна блідість, отой, дерев'яний" вираз.

Важкий настрій, що панував у хаті, очевидячки, передався й братам. Увійшовши, вони не здобулися щось сказати — хоч би на добридень дати.

Маркел, ускочивши в хату, сів на першого, що трапився, стільця, а Сисой став серед світлиці і обкинув її поглядом, Наче вперше оглядав. Нарешті обізвався: — Ти сама? А мама ж де?

У цю мить із спальні почувся дитячий плач, ніби нагадував, що в хаті вона не зовсім сама, що є ще одна жива Істота, Усі нервово скинулись. Раїса нешвидко туди пішла — і плач увірвався. Брати перезирнулись. Знову запанувала тиша. Сисой не сідав. Шкандибнув раз, хитнувся своїм важким тілом удруге — підійшов до вікна, розсунув механічно Гардини, щоб подивитися на вулицю. Але нічого там цікавого не побачив: тільки гострий ненаїжджений, брук, порослий подекуди споришем; на бруку паслися кури. Закурив, заснувавши павоттю диму своє брезкле обличчя.

По якомусь часі повернулася Раїса. Сіла скраєчку на стілець, але, бачилось, готова була знов піти, як тільки почує писк її дитини.

Тепер і Сисой сів і взяв вистукувати своїми опецькуватими пальцями по столі.

— Що він, не приходив? — обережно спитався, не назвавши на ймення того, про кого була мова.

Раїса голосно заплакала, рясні, мабуть, перед тим

стримувані сльози залили їй обличчя, і це була найвимовніша відповідь на запитання — що ні, не приходив.

Маркел підскочив із свого стільця і забігав по хаті.

— Як він прийде, коли знюхався з іншою, чортів Петлюра! — сказав. — Я це передбачав з самого початку… Якби була мене послухала… Ворог залишається завжди ворогом.

Сисой махнув зневажливо рукою: що, мовляв, згадувати про те, що минулось. Це ніби підстьобнуло Маркела (хоч він, жонатий тепер чоловік, і став поважніший). Він крутнув головою, як кінь у Спасівку, відганяючись від мух,

і казав далі:

— А що, хіба не правда? Або якби ти мене був послухав та видав його ДПУ — там би його провчили… Ну, тепер, я думаю, ти вже мені не заборониш…

Сисой кинув скоса н, а брата перестережливий погляд, і в тому погляді, у маленьких масних скалках очей, блиснула справжня лють.

— А чи ти подумав, дурню, про мене? — сказав глухим голосом. — Про мене й про себе? Бо ж і ти тепер до ції справи причетний! Чи ти думаєш, що нас погладять по голівці за покривання ворога? Ми ж не тільки не виказали на нього, а ще й у партію протягли, я підвищив його на посаді.

— Юринда! Нічого нам не буде!

— Буде! Я з партії аж захурчу, а слідком за мною полетиш і ти… Скажуть: "Поки був зятем, покривали, а тепер виявляють "більшовицьку пильність"! Отож, — поклав він широку долоню на стіл, наче роздивлявся її, - ані писни мені! Треба мати в голові хоч трохи смальцю… Досить того, що ти вже пробував із ним. "говорити". І мама дурницю зробила, що ключі дала…

Брати замовкли: становище, справді, було безпорадне. Якийсь час усі троє мовчали, а потім; Сисой запитав сестру, що вона думає робити.

Раїса знов ударилася в сльози. Скрикнула:

— Ах, дайте мені спокій! Я нічого не знаю…

І, покинувши братів, побігла в спальню. Брати знов переглянулись між собою. Обом було ясно, що питання було не зовсім доречне: вона ж чекала від них поради, а не дурних запитань. Але що вони могли їй порадити?

Так вони й пішли, нічого не врадивши.

Коли Раїса залишилась сама, пригнобленість і плаксива безпорадність вивітрилася з її голови, як дим, а натомість виникла гостра свідомість потреби самооборони й помсти. Наче важку хмару перекреслила блискавка. Він же, той її гарний і дорогий для неї чоловік, й власність (як вона раніш думала) не просто покинув її, а пішов до іншої! І пішов назавжди, ніколи більш до неї не повернеться… Однаково, як умер для неї! Уявила свою суперниницю (як запам'ятала ще з порогів) вродлива, смагляве обличчя, чорні, як шовкові, брови…. і пишна жіноча постать… Уявила: він, ЇЇ чоловік, прихиляє свою гарну, кучеряву голову до її розкішної коси, треться щокою об її щоку, а потім наближається скульптурно вирізьбленими, з чорним трикутничком вусів губами до її піврозтулених уст — і цілує, впивається устами в уста! Цілує, як її цілував!.. І ще в них спільне: Україна. Та ненависна Україна, що розлучила їх!.. Зойк-стогін вихопився їй із грудей. Заскрипіла зубами. О, ні! Цього вона йому не подарує! Ні! Якщо не їй, так і іншій, отій гадюці, він не належатиме! Хай краще, справді, умре! Якщо перше в неї був замір утопитись самій і дитину втопити, щоб, мовляв, йому було гірше, то тепер вона вирішила зробити інакше (вони обоє тільки зраділи б тому її першому вчинкові!), — зробить так, що й та її розлучниця його не матиме… Ні, ні, ні… вони не будуть цілуватися!

Страшний задум заволодів нею до безтями. Вона відчула приплив енергії, кинулась одягатись, накинула на себе спідничку, жакетик, хустку. На мить подумала була про дитину — як її лишити саму в хаті, та в цю мить прийшла стара Мітяєва. Глянула на дочку здивовано:

— Куди ти?

Раїса нічого не сказала — вискочила з хати…

Кондукторка трамваю, що йшов із Чечелівки, звернула увагу на молоду пасажирку, худеньку й бліду, з нездоровим блиском у синіх очах, що поводилася, як непритомна. Розтріпана якась, неохайно одягнена. Ускочила й сіла, а як кондукторка підійшла до неї, щоб та взяла квитка, здивовано запитала:

— А хіба я ще не платила? Вибачте!

А як устала на Садовій, спотикнулась об край хідника і впала, мабуть, долоні пообдиравши. Кондукторка навіть у заднє вікно трамваю виглянула, щоб побачити, що та жінка робитиме далі, але трамвай рушив і швидко віддалився від "нещасної".

…Біля ДПУ молодичку спинив синьокашкетний вартовий, як вона розігналася була прямо в двері. Не зразу змогла пояснити, куди їй і чого, власне, треба. Йому, північанинові, не зовсім було ясно, що означало слово "Петлюра", що про нього — ця півпритомна молодиця хотіла комусь сказати. Зателефонував нагору, позираючи з підозрою на чудну жінку.

А жінка стояла й шепотіла:

— Як не мені, так і не їй!

— Зброї не маєш? — спитався вартовий і мацнув за груди, щоб потрусити, але потім від цієї думки відмовився: жінка була не така вже привабна…

Сказав, щоб ішла на третій поверх, кімната число 13. І вона пішла сходами нагору, вже досить мляво, ніби раптом завагавшись. Ніби виносила тими сходами нагору якусь вагу. Навіть спинилась була, заплющила очі і так деякий час майже безтямно стояла.

Та відступати було пізно. Пішла далі

— Він же мене зрадив, — сказала майже вголос, опинившись у вузькому коридорі, засланому м'яким килимом, — не пожалів… чого ж мені його жаліти?

Ще вона не знайшла числа 13, як назустріч їй відчинились двері, і звідти виглянув стрункий юнак у синьому ґаліфе, в сорочці (,гімнастерці") захисного кольору, підперезаний ремінним поясом, з кобурою на нім, — юнак — як високоногий молодий півник, що спинається кукурікнути.

— Заходьте!

З усього було знати, що він спеціяльно чекав на неї, зацікавившись тим, що вона мдла сказати. Не міг не звернути уваги на її розтріпаний вигляд, уже тепер не блискучий, а затуманений безтямно погляд, що свідчив про якусь нерішучість. Йому навіть показалось, що вона поточилась, опинившись у його кабінеті, порожній кімнатці, з канцелярським столом і з двома чи трьома стільцями. Тож підхопив її мерщій і, підставивши стілець, посадив. Також сам сів з протилежного боку стола.

— Чим можу служити? — запитав, пронизуючи молодицю, фаховим" поглядом своїх чорних очей. — Ви щось хотіли сказати?

— "А може б, не треба?" — подумала мляво, а- вголос сказала:

— Мій чоловік… мій колишній чоловік — петлюрівець. Був отаманом банди…

Очі слідчого заблищали хижим вогнем людолова: в його пастку попалась дорогоцінна здобич.

— Хто він, той… ваш чоловік? — спитався. — Як на прізвище?

- Інженер… начальник цеху в заводі ім. Петровського Перемітько… Павло Перемітько…

— Звідки ви знаєте його минуле? — Він мені сам казав…

На мить їй стало ясно, що саме так треба казати, щоб урятувати братів, не втягти їх у цю справу: інстинкт крови озвався.

— Умгу… Це цінна для нас інформація. Дякую!

— Я подробиць не знаю, але був…

Очі слідчого засвітилися злорадним блискої як він сказав:

— Ну, подробиці він нам сам розкаже…

— То я можу йти?

Так, можете йти. Як буде треба, ми вас покличемо.

Ваша адреса?

Раїса сказала. Слідчий записав написав їй перепустку, ще раз подякував і вивів її в коридор, а там ґалянтно вклонився, подав руку й відпустив.

— "А може б, він ще повернувсь до мене? Боже, що я зробила?!"

Відчула, що голова їй завернулась, увічу махнуло чорним запиналом, вона встигла ще побачити, що слідчий сховався до свого кабінету, а тоді схилилась до стіни і зсунулась на килимок, зомліла. Світ з усіма своїми болями й турботами кудись зник для неї…

…Очутилась на свіжому повітрі, на вулиці, куди її винесли якісь військові в формі ДПУ (але не той юнак, що розмовляв з нею). Коли її поставили на ноги, вона помалу подибала геть, ще не розуміючи, куди йде…

Перемітько йшов до сталеварного цеху, а назустріч — Любина. Побачила своє кохання, свою муку нестерпну — і затремтіла вся. А з очей т, ак і покотилися рясні-рясні сльози. Узяв її за руку — вона притулилась трепетно до нього…

Це було під кавперами (повітронагрівниками) доменного цеху, під цигарами ґігантами, під звивами газових рукавів рур, де люди рідко показувались.

… Пригорнулась і дивилась на свого любого знизу вгору, як на бога, з болем бачила на дорогому обличчі познаки пережитого. Особливо ота, така знайома зморшка над переніссям, що зламувала краєчки його гарних, немов жіночих брів. Та й виски вже були виразно білими іскрами підпалені. Але був; він ще в привабному розквіті сил, стрункий у своїм синім інженерськім "спецодязі". І басок звучав так чарівно. Тільки був чомусь не поголений: чорні пеньки вкривали його округлі щоки й підборіддя з ямочкою. В пориві кохання й ніжности Любина провела долонею по тій його колючій щетині.

— Бач, і не поголився як слід, — сказала. Стримала сльози, щоб можна було говорити. Витирала

білою хусточкою мокрі вінички своїх густих чорних вій, кліпала ними, струшуючи з них ще й такі блискучі крапельки.

— Боже, ну чому ми такі нещасні?

— А міоже, ще будемо й щасливі, - потішив її Павло. Любина покрутила заперечливо головою: мовляв, "ой ні, не будемо". А сам, а й далі тулилася до нього, наче хотіла хоч трохи вхопити того малоймовірного щастя, оглядалась, чи ніхто не бачить, — і горнулась. — Вони ж тепер тебе з'їдять, оті Мітяєви, оті кацапи, — казала далі. — Попався ти в тенета тих чужих людей…

— Не з'їдять. Я переводжуся до Маріуполя, бо мені тут, справді… ну, незручно чи що працювати під начальством її брата (її, Раїсиного, що була вже чужа й далека для нього)… А тоді розведусь — і ми поберемось…

— Ти забуваєш про дитину, — знов нагадала Любина… Павло скинувся нервово:

— "Чого вона щоразу про дитину?" А вголос промовив:

— Ну, що ж? Люди розводяться й з дітьми… і не з одним навіть, Любина нічого на це не сказала, тільки її повіки знов трохи чи не на плач затремтіли.

— Ну, годі, заспокійся! — мовив Павло, боячись, щоб вона знов не почала плакати.

Поблизу пройшов незнайомий робітник, глянув на них здивовано.

— Заспокійся! Тут, бач, люди… Побачимось завтра в саду, на тому самому місці… Добре?

До них зближався цілий гурт робітників доменного цеху, в ширококрисих брилях, у спецівках. Павло потиснув. мерщій Любині руку й швидко пішов у напрямі до свого цеху. Величезна озія цеху — з ґратчасто-скляним дахом угорі — прийняла його в своє черево, як кит біблійного пророка йону, — приглушила дзенькотомг зводів, гарячим подихом мартенів, що висвічували відьомськими очима віконець, осліпила протуберанцем) виливаної з чергового конвертора розтоплено-вогненної маси сталі. Під стелею пересувались таємничими рухами зводи, переносячи важезні виливанці чавуну.

Коли Перемітько зійшов на місточок-плятформу біля мартенів, через голову йому пройшла тінь, засюрчали коліщата зводу. Він підвів голову: згори махнув йому кепкою зводовий, блиснув білими зубами на закуреному обличчі і щось гукнув. Перемітько не розчув, що він сказав, либонь, тільки привітався, тож і сам відповів йому невиразним помахом) руки. Зосереджений у самім собі, у тривожних думках, що нуртували в ньому, він взагалі мало що чув і бачив навколо себе… Стояв напівпритомний, взявшись рукою за поруччя…

— "Справді, ще й дитинна! — продовжив те прикре, що його викликала Любина своїм нагадуванням. — Як бути з нею?"

Зрозумів, що викинути цього "факту" з свого життя не зможе. Одно — що аліменти муситиме платити (і хто-зна, як ще подивиться на це Любина, а також її мати), а друге — він таки почував себе батьком, не міг зректися своєї,крови".

Йому звелося на очі крихітне тільце його сина, що вже сидів і, здавалося, розумів, як він, бавлячися з ним, клацав перед ним пучками: так "розумно" зорив оченятами. Та ще й схожий — усі казали — на нього, на батька, тільки очі материні. Раптова тепла хвиля ніжности до рідної істотки прокотилася по всьому тілі, - ніжности й жалю до тієї… сирітки. Воно ж буде сиріткою, як він одружиться з іншою! Ні, він рішуче не може цієї дитини зректися!..

Це був ще один, але вже майже нерозв'язний вузол…

— "А може б, ти повернувся до своєї жінки? — шепнув йому якийсь голос, може, голос власного сумління. — Ради сина? Бо чим воно винне, теє малятко? А сварки ж у кожній родині бувають… І все стало б на попереднє місце… І їхати нікуди не треба було б, і ти не був би такий бездомок, як тепер. Та й із Сисоєм у тебе були, справді, братерські відносини… А з часом усе це перемежениться…"

— "А теща? — обізвався другий голос. — Вона, та гадюки, теж залишиться на своєму місці?"

Теща стояла, як непохитна скеля серед розбурханих хвиль, із стихійною неминучістю стояла, і її ніяка сила це могла з його родини вилучити… Та й з Любиною знов зайшов дуже далеко… Це означало б, що він зрадив п вдруге. А вона ж так його любить… ще може смерть собі заподіяти… Плакала ж як! І це теж уже був новозав'язний вузол.

Усяк: тенета заборсувались навколо нього дедалі дужче і в н не добирав способу, як їх розплутувати.

З поблизького мартену почали випускати сталь-сонце сяйне течиво полилося дугою в ківш, швидко наповнюючи його й творячи вогненне плесо. Плесо ніби потягло півпритомного Перемітька до себе, він навіть зробив кілька ступнів у тому напрямі, його обдало великою гаряччю, обсипало віхолою іскор.

— "Отак би кинутися сторч головою в те плесо — і ніяких тобі думок, ніяких проблем більше…"

Майже фізичним зусиллям відігнав цю думку — обернувся на якийсь рух позад себе. До нього підбіг м'яким котячим стрибком (вибіг знизу, хапаючись за бильця сходів руками) один робітник, мануйлівець, що горнувся до нього, як до свого, як до українця.

— Павле Петровичу! — шепнув захеканий. — "Гепеушники" вас шукають… Я почув випадково, як за вас питали… Он де!..

І відскочив — сховався за мартен. Перемітько перевів погляд у напрямку, куди кивнув головою робітник: на місток сходило троє військових, при зброї, в уніформах ДПУ.

— "За мене питали? — подумав збайдужіло. — Невже Сисой виказав? Чи отой чортула Маркел?"

Згадав також, що незадовго перед цим повз нього пробігав Саркісов, "завспецвідділу".

А потім махнуло крилом усе його життя: він поганяє коні в лузі, а батько плужить… а над ними осінні хмари, вітер і ґави… мати готує йому все — чисті сорочки, харчі, виряджаючи до міста вчитись… "над Києвом і голуби, і сонце, а в нього на грудях жовто-блакитна стрічка… на грудях стрічка, а на плечах рушниця… і нарешті його власний син-малятко дрібними ніжками й ручками шамотає, так "розумно" зорить на нього блакитними оченятками… Скаже: "Татку! А може, "папа"?!

І найближча дійсність… Скосив Перемітько очима на плесо вогненної маси: розтоплений, як масло, метал мінився гарячими переливами, устоюючись (бо вже з печі випустили) — тяг до себе непереможно, невідбивно.

Передній "гепеушник" вихопивсь на майданчик і, вимахнувши револьвером, гукнув:

— Руки вгору!

Перемітько підкинув руки, а тоді схитнувся скісно, ніби стрибав з берега в воду боком, і, як змигнути оком, знявся в повітря на крилах свого життя — та й кинув себе в теє плесо.

У плесі бахнуло, але навіть димок не пішов, як туди чульбукнуло людське тіло.

"Гепеушник" вистрілив у тому ж напрямі, а потім роззирнувся навколо, немов перевіряючи, чи, дійсно, то була перед ним жива людина, чи то, може, йому тільки так було видалось. Отетеріло лупав очима.

А цех гуркотів, шипів, дзенькав, скреготав металом ішов далі, не спинявся.

Люди в тенетах

Сатирична повість

Швидко проминуло дороге для радянських педагогів літо. А було воно дороге їм не тільки однаковими для педагогів усіх країн приємностями — теплом та чималим відпочинком, а ще й деякими суто-радянськими втіхами. Адже їм впродовж двох місяців не загрожували ні "проробки" на професійних зборах, ні дописи в стінних і в друкованих газетах, ні виступи їхніх учнів на "виробничих" нарадах, ані будь-що інше з таких можливостей. Улітку вони могли спокійненько собі спати, не знати болючого серцебиття, божевільного нервування та інших болів, що їх викликали в педагогічних "клубках нервів" всі оті "проробки", дописи, виступи…

Надійшло перше вересня — початок нового шкільного року. Була незакаламутно-тиха пора, устояні, чисті дні, затишний спокій природи — густолистих дерев, уже, щоправда, трохи прижовклих, та різнобарвних квітяних клюмб, що ними місто прикрасило свої, мовляв іпоет, "ромби та квадрати". І геть усе в цій міській природі нагадувало вже про того, хто надихав усі оті "проробки", дописи, виступи, хто дедалі дужче, як там кажуть, убивався в колодочки і хотів вирости на нового титана, нового Прометея, тільки більшого й кращого, — про великого Сталіна. Ніжно-кучерявий кураєць на клюмбах (біля вокзалу, на головному проспекті, у міському саду, у житлокоопівських дворах) поріс так, що все виходив напис "Сталін", чепурно підстрижені кущі жовтої акації не в одному місці казали про те саме ймення…

Річ зрозуміла, що не тільки природа, а й усе інше в місті казало про того, що йому всі міста й села на одній шостій земного простору тепер належали. Його портрети, уже справжні, мільйонами надруковані, були цього "устояного" літнього часу, коли ні дощ не підмочить, ні паморозь на вітрині не закриє, скрізь і всюди — на чолах будинків, у вітринах крамниць, в установах над столами "завів", у школах на місці колишніх царських портретів і навіть у спальнях завбачливих "хатніх господинь" (на випадок трусу, щоб бачили, що родина радянська), ймення цього великого "проводиря народів" славили й громоподібні гучномовці, поставлені на вулицях та майданах… Славили, гукали, хрипли, шваркотіли, бо соціялістична техніка була ще не зовсім на висоті).

Таке звеличування, ба й убожнювання проводиря, правда, суперечило марксистській теорії про ролю особи в історії, - але… хіба не люди творять і змінюють історії? Що заважало особі, що заволоділа історією однієї шостої земного суходолу, хоч трохи змінити суперечну щодо її становища теорію, хай би то була й марксистська непорушна істина? Цезар, Наполеон — то справді були тільки тріски на хвилях народних рухів, — але хіба їх можна рівняти до народного проводиря товариша Сталіна, ім'я якого у всіх на устах? Правда, дехто з так званих "механічних громадян" (як їх назвав Ґоркій) проказували це ймення у своїх виступах на різних зборах з думкою застрахувати*) себе від отих "проробок", трусів, арештів, — але ж то… механічні громадяни!

Портрети, гучномовці, газети нагадали радянським педагогам першого ж дня, як вони прийшли до своїх шкіл, щоб вони не забували яро "клясову пильність", яро потребу боротися з усякими проявами контрреволюції. А педагогам металюргійного інституту нагадала про це ще й жива із їхньої дійсности новина: у бухгадьтерії на звичному місці головного бух-гальтера не було вже Вишиваного, його вже ніде на світі не було: він був розстріляний. А згубила його колишня жінка, що таки десь була в нього, хоч він і ховався з цим. Довідавшись про місце перебування свого зрадливого чоловіка, жінка виказала на нього владі — повідомила куди слід про те, що він раніш був у "петлюрівських" повстанцях.

Почувши цю новину, ніхто про подробиці не розпитував, кожне зщулившись, замовкало, ішло геть, щоб хтось чогось не подумав.

З першого ж дня трапилася пригода і Самсонові Ліпшицеві. Поспішав він додому на обід, щоб потім знову повернутись до інституту на засідання (починались бо знову засідання, насувались, як хмара з тютюнового диму). Стояв на трамвайній зупинці, чекаючи трамваю. І от до нього підійшов один знайомий партієць на прізвище Пічкуренко. Знайомі вони були тільки трохи, зрідка бачилися в "Наросвіті", а через те й не змогли просто, як то буває між близькими знайомими, забалакати. Але ж і мовчати ніяк було. Тоді Пічкуренко, що держав у руках центральний орган партії "Правду", шелестячи цим розгорнутим паперовим "простиралом" перед очима, показав Ліпшицеві петитну замітку в "Хроніці" про те, що Рикова знято з посту голови уряду і настановлено комісаром зв'язку.

Сказав:

— Щось там у ЦК діється… тільки ми, низи партійні, нічого не знаємо…

— А це ж централізований демократизм, — вихопилось якось мимоволі Ліпшицеві з уст, та ще й з властивою йому іронією… з прискаленим хитро — як це він завжди в таких випадках робив — оком.

Більше вони на цю тему нічого не встигли сказати, бо підійшли трамваї, і вони роз'їхались у різні боки. Про розмову цю Ліпшиць зразу був забув. Приїхав додому, пообідав, навіть пожартував за столом з приводу "галушечок". (Хай ніхто не подумає, що Ліпшиді так примітивно харчувались, навпаки, галушки це були ласощі, приступні тільки "відповідальним працівникам", бо тільки вони одержували в своїх закритих розподільниках борошно). І тільки тоді, як наївся вже та став збиратись до інституту, відчув раптом якусь прикру осугу на сумлінні. Спочатку навіть не зрозумів, що то — якась прикрість, а що саме, не міг добрати. Аж нескоро, як уже був у трамваї, на пам'яті йому стала ота розмова з Пічкуренком, особливо його власна іронічна заввага.

— "Так він же (Пічкуренко б то) може подати на мене заяву!" — мало не скрикнув привселюдно переляканий чоловік. Відчув, що все тіло йому отерпло.

Так, "заявою" революційного часу називано те, що за старого режиму було відоме під російською назвою "доноса", українською — "виказу". А подавано такі "заяви" революційного часу багато частіше (хоч це, може, й парадокс), ніж за старого це роблено з "доносами". Причин до цього було чимало, а щодо

партійців, то вони порядком партійної дисципліни мусили це робити. Отож можна було думати, що Пічкуренко теж виконає свій партійний обов'язок.

Це було тим можливіше, що партія готувалася до чищення своїх лав, і кожному партійцеві корисно тепер було чимнебудь доказати свою більшовицьку пильність. І найкраще та найлегше це було зробити саме подаванням "заяв".

Крім того, Пічкуренко був із тих, що всяково приподоблювалися до начальства, слух'яно прислужувалися, продовжуючи революційного часу славнозвісну щодо цього традицію старорежимної російської дій-сности. Яскраво це виявилось, наприклад, у тому, що він, виходень із села, зрозумівши небажаність для начальства "щирого українства", намагався говорити тільки по-російському, хоч і не легко це йому, "хахло-ві", давалось.

Думка про можливу Пічкуренкову "заяву" знизила Ліпшицеві настрій, попсувала добре травлення щой-нозажитого обіду. З цим важким настроєм пішов він і на збори. А на зборах, доповідаючи, говорив мляво, уже без властивої йому тонкої іронії, без будь-якого гумору. І вночі, дарма що цілоденна праця добре його притомила, він ніяк не міг заснути. Як же він тепер нарікав на свій хист гумориста!

— "Бев, як той дурень, — перекривив він сам себе (це буває і з такими тонкими натурами, як Ліпшиць!). — Так наче хто за язик потяг…"

Днів зо два борсався у цих труднощах Самсон Ліпшиць, а потім вирішив… попередити можливу Пічкуренкову заяву — подати на нього "заяву" про оті його слова, що в ЦК щось діється. Уночі, як усі в домі спали (так, либонь, пишуться всі "заяви", "доноси"), він написав, обмірковуючи кожне слово, свою "заяву", а вранці другого дня відніс до "райпаркому" (обов'язково вже "сталінського"!).

Тільки ж не можна сказати, щоб це його заспокоїло: "заяву" мали ще розбирати, а давно відомо, що виказникові "перший батіг". Отже йому треба було добре ще до цього готуватись. Він зважив усі за і проти, і, по-його виходило, що він переможе. Адже Пічкуренка, як українця, в крайньому разі можна буде обвинуватити ще в українському націоналізмі або, може, й антисемітизмі. Що він намагався говорити тільки по-російському, — це можна буде об'явити личкуванням. "Як не ховай погане, а воно таки гляне", звичайно казано (на зборах тощо) про такі хитрощі українських націоналістів, цих найпідступніших ворогів радянської влади і носіїв головної небезпеки в… своїй таки, українській державі — "місцевого націоналізму".

Були у Самсона Ліпшиця ще й інші неприємні "передчисткові переживання". Він же був крамарів син, а його жінка — .попівна, та ще й такого попа дочка, якого розстріляно за контрреволюцію… Це останнє було таке для "чистки" страшне, що на саму думку про нього в сердешного чоловіка підгиналися ноги й виступав холодний піт на чолі.

Від цих думок він навіть на лиці упав, змінився дуже. І хоч при людях ще прискалював іронічно око, але то вже було тільки личкування його переживаннів. А далі він став… запобігати ласки в тих, що здогадно могли подати на нього якийсь "матеріял" (ще один псевдонім старого "доносу") чи виступити проти нього під час "чистки" на зборах. Правда, робив це обережно й тонко, з властивим йому умінням поводитися з людьми у всякій ситуації.

Отож одного дня безпартійний голова місцевого інститутського комітету спілки "робос" був здивований незвичайною з боку завідувача навчальної частини увагою до його скромної особи. Підійшовши несподівано до нього в коридорі (під час лекцій, як у коридорі було тихо й безлюдно), завідувач навчальної частини узяв його під руку, та ще й так, наче то була не рука безпартійної людини у сіренькому потертому піджачку, а посудина з надзвичайно коштовною рідиною. І от, несучи так обережно з властивою йому гожістю лікоть безпартійної людини, Ліпшиць узяв говорити про такі справи, про які з безпартійними звичайно не говорять, — про "політичне обличчя" (це псевдонім старої "благонадійносте") одного з викладачів інституту.

Тут дехто може здивуватись, що в інституті безпартійний був головою МК*). Але й такі випадки бувають у найдемократичнішій країні світу. То інша річ, що ті безпартійні голови здебільшого мають себе так, як миші в лапах у кота: миша знає, що кіт, випускаючи її вряди-годи з лап, тільки бавиться (в демократизм), а якби вона справді спробувала тікати, то їй був би зразу кінець.

Так вийшло й цим разом. Сердешна миша, отой безпартійний голова МК, не зрозуміла справжньої

*) Місцевий Комітет.

котячої щирости, подумала, що це якийсь підступ, і з цієї причини утратила на скількись там ночей сон і спокій.

Кидаючись у гарячці "передчисткових переживань", Самсон Ліпшиць відчував потребу сказати про це комусь близькому, поділитись труднощами і так їх облегшити. Зрозуміла річ, що такою близькою для нього людиною була його дружина — "Ксюша". І він, повагавшись трохи, з огляду на її вдачу, одного "вихідного" дня, коли в нього не було засідань і, навпаки, був час для хатніх розмов, сказав їй про свій клопіт, зокрема про небезпеку від її походження. Цеє кажучи, він навіть обійняв її злегка за плечі.

Але замість поради він почув від жінки щось інше: "Ксюша" взяла це за образу.

— Було б мене не брати! — спалахнула вона гнівно. І далі почала викладати йому свої "переживання" — казати про те, що він шукає причини для розлуки, щоб після цього злигатися з своєю "Хаєю". І пішла, і пішла — як з припону зірвалась.

Самсон, обурений такою нетактовністю жінки-,баби", закипів усередині і похмуро вмовк, розпочавши цим чергову сварку. Бож чоловікова мовчанка подіяла на жінку так, як — коли грубо порівняти — батіг на коняку. Вона підскочила, як опарена, пошпурила своє шиття, що перед тим держала була в руках; інакше сказати, у неї зайшла найнебезпечніша стадія її сварки — бурхлива.

Але Самсон не відповів на це ані найменшим звуком чи рухом.

Тоді "Ксюша" шпурнула склянку, що стояла біля карафки з водою, і та склянка розскочилася десятками соняшних бризків, бож сонця якраз було повно в хаті.

Та Самсон і далі мовчав. Тільки на обличчі йому з'явився вираз мученика.

Посатанівши, несамовита жінка кинулася до чоловікового столу і з блюзнірською зухвалістю потаскала насеред хати… "Питання ленінізму" Сталіна. Самсона це як холодною водою облило, і він, зляканий і обурений таким нечуваним зухвальством "дикої баби", кинувсь тую книжку підіймати.

Побачивши, що це діє, та ще й дуже ефектовно, жінка взяла швиргати одну книжку за другою. Ленін, Маркс, Енгельс летіли так, наче то були звичайнісінькі собі книги, а не нове "святе письмо" у найдемократичнішій державі.

Зрозумівши свою помилку й поразку, Самсон кинувся з хати, затуливши руками вуха, щоб не чути слів, що летіли за ним навздогін — либонь, про "Хаю".

Деякий час він ходив поблизу дому, а потім пішов на вокзал. Скрізь він бачив веселих, святково зодягнених людей (уже, либонь, неголодних, бож була осінь, коли селяни з червоними прапорами звозили хліб до міста), чоловіків із жінками впарі.

— "… Бач, — думав знервований, вигнаний із власної хати чоловік про щебетливих жіночок: — ви тут, як янголи, — а що ви дома своїм чоловікам виробляєте?! Книжки розкидаєте… Правильно писав молодий Гоголь, коли називав вас "ісчадієм ада"…

Так проблукав Самсон майже до вечора, а ввечері, як на вулицях стали залягати холодки-тіні і засвічувались перші ліхтарі, прийшов додому.

У "Ксюші" була вже інша стадія сварки — примирливо-іронічна. Зрозумівши, що за першої стадії переборщила, вона тепер хотіла вже миритись. А як стад був ще досить напружений, щоб обізватись до чоловіка безпосередньо, то вона й удалася своїм звичаєм до посередника-кота, що сидів на вікні з мирним муркотом, втішаючись останнім відсвітом вечірнього сяйва. '

— Самсон Абрамович, Мурку, ходили на погуляння… Надворі ж чудова погода…

Чоловік нервово зцілив зуби.

— Правда, котику, погано, — вела жінка свою мову далі, - як у кого жінка-попівна?

Самсон мовчав.

— Ну, що ж, — зідхнула жартівливо, — хіба вона винна, що її батько був піп? Як у кого батько був крамар, то й той чоловік не винен…

— "Та хто ж тебе, дурна бабо, обвинувачував у цьому?! — кипів Самсон. — ? — Я ж хотів тільки порадитись…"

Але вголос не сказав нічого.

— А колись Самсон Абрамович і до попа ходили, — провадила "Ксюша" далі, - і вважали це за велике для себе щастя. .

Тут треба було Самсонові тільки посміхнутись, і був би край сварці. І він уже от-от мав це зробити. Але справу попсував Богданко. йому набридла сварка, і він, вважаючи Самсона за головного винуватця, здумав його задобрити — показав свої малюнки і назвав "татком". І Самсон, почувши це слово, відчув раптом до "сина" таку ненависть, що аж зубами заскрипів.

— Ну, вбий його, вбий! — знов скрикнула "Ксюша", помітивши той рух ненависти на його виду.

Так була відновлена сварка. На "Ксюшу" знов найшло: вона вхопила якусь брошуру, і та брошура клаптями розлетілась по хаті, далі кинулась знов до найсвятішої книги — "Питань ленінізму"… та тут Самсон ухопив її обіруч за руки. їхні очі стрілись, і в тих очах побачило кожне якнайстрашнішу ненависть. Не чоловік і жінка це були, а найзапекліші вороги… Отак і водились деякий час: він не попустить, вона не подужа. Та наостанку він випустив ЇЇ руки і відібрав пом'яту книжку. Був несамовито-лютий, захеканий від

боротьби.

— Думаєш, я боюся твоїх жидів? — гукнула скажена жінка.

— Ах ти ж нещасна попівна! — гукнув чоловік, утративши розум, хоч у свідомості десь і ворушилось, що освічені люди так не повинні лаятись. — Ти ж за жида й вийшла, щоб прикрити своє попівське походження та контрреволюційне удівство.

— Пархатий…

Побожеволілі з люті, вони вже не зважали й на сусіду (Кутька б то), що був у цей час дома й обережно поскрипував ліжком. Це була якась буря люті, що виповнила їхню хату. Богданко злякано плакав, держачись за материну сукню. Кіт, сполоханий, стрибнув із вікна і не знав, де сховатись, злякано нявкав.

Але й цим разом перекричала жінка, а чоловікові довелось умовкнути.

У хаті вже було поночі, світла не світили: хоч би й світ тепер западався, їм обом було б байдуже. Тільки з вулиці від поблизького ліхтаря промикувалася у вікно ясна смуга, простягшися на помості аж до порога. Про вечерю, зрозуміла річ, не могло бути й мови.

Тоді Самсон пішов у спальню, взяв там подушку і, вернувшись до їдальні, поклав її на канапі й ліг. Але жінка, ображена такою зневагою подружнього ліжка, прискочила до нього і висмикнула подушку з-під голови.

— Нічого на попівських подушках спати!…

У цю мить Самсон відчув, що він міг би цю свою жінку з найбільшою насолодою вбити, увігнати ножа між ребра, як то зробив персонаж із "Крейцерової сонати" Лева Толстого.

— Чого тобі треба? — прошипів загрозливо.

— "Чого тобі треба?" — перекривила жінка, підкресливши "р", і полізла битись.

Чоловік замахнувся кулаком, не підпускаючи близько, але вона й на кулаки лізла.

Богданко перелякано галаснув і вибіг у коридор, за ним вибіг і кіт…

Колотнеча не вщухала вже всю ніч. Не спали вони, не спав і Богу духа винний їхній сусіда Кутько. А вранці Ліпшиць, не снідавши, вийшов з дому. Голова була важка, як каменюка.

— Ні, так далі не можна! — кипів він і вголос сам для себе проказував ці слова. — Треба нарешті покласти цьому край…

Ішов свіжо-підметеним, побризканим, як селянська долівка, хідником. На вулицях ще не було руху, тільки двірники, заспані й непроворні, домітали останні клапті мостинцю.

— Треба покласти цій гидоті край… цій муці…

І, керуючись цією твердою думкою, він свідомо пішов уже тією вулицею, де був ЗАГС, так наче хотів перевірити, чи він, той ЗАГС, і досі там. Ішов помалу, обдумуючи скрутну справу.

ЗАГС, звичайно, був на своєму місці, ще був зачинений. Збоку біля дверей висіла червона табличка з написом "Запис актів громадського стану".

Так робив Ліпшиць, правду кажучи, не вперше, але такої рішучости як цим разом, у нього ніколи не було.

— "Сьогодні обов'язково…"А як ЗАГС був ще зачинений, то він і відклав це на день. Тепер же пішов до інституту. Тільки ж і цим разом, уже вдень, коли трохи заспокоївся, не довів він до зробу задуманого. За причину стала знов… та ж таки прийдешня "чистка". Не хто ж бо як жінка найдужче могла б йому на тій "чистці" пошкодити! Згадав, що через жінку ж недавно загинув Вишиваний. Отим то ввечері йому довелося знову з своєю жінкою помиритися Цьому допомогла й сама "Ксюша": охолонувши за день, вона тепер уже "безпосередньо" іпішла на мир. Коли після досить уже спокійної вечері Самсон став роздягатися, вона швиденько погасила світло і, підійшовши в темряві до чоловіка, мовчки (її поведінка була вимовніша за всяку мову!) сіла йому на коліна, пригорнулася до нього своїм розкішним тілом. І Самсон погодився на мир і на ласку. Так зайшла остання стадія чи, краще сказати, фінал їхньої сварки, що на неї й сусіда, коли він чув це крізь диктову стіну, міг би тільки позаздрити

Це ж на таких "фіналах" і держалося десять років їхнє подружнє життя.

Неприєімністю почався новий навчальний рік і для Кутька: "Олеся" не явилась на навчання. А йому ж так хотілося її після двомісячної розлуки побачити! Він же через неї навіть не відпочив як слід — усе рвався до міста, хотів, щоб літо швидше кінчалось…

Один вечір минув без ЇЇ приходу до "робітні" української мови, другий… далі тиждень, два тижні.

Скількись день йому спочатку вчувався ще її милий голос, оте її щоразове, тепер уже — гай-гай — колишнє "Здорові були, Гнате Пилиповичу". З великою напругою озирався нещасний чоловік на двері, як хто увіходив. Але то був як не Чорнострик, так іще якийсь чорт (як він з досади лаявся). А Чорнострик же, як на те, ще й казав кожного разу так само — "Здорові були, Гнате Пилиповичу".

Нарешті сердешний чоловік утратив надію її побачити. Адже вона могла й зовсім покинути інститут, як це робили досить часто інші студенти, не витримавши подвійної "навантаги" — роботи на підприємстві й навчання. І його обгорнуло страшне, рівне розпачеві, каяття, таке, як ото кажуть: "є каяття, та вороття немає". Він тепер якнайщиріше каявся, що так безглуздо повівся з нею останнього разу, — тоді весною. Йому спав тепер на думку жахливий здогад, що "Олеся", може, втративши надію, вийшла заміж за Шуліку чи когось іншого, за приказкою "не даруй журавля в небі, дай синицю в жменю" (він мимохіть уважав себе з" ч журавля).

— Ну й дурень же я! — каявся він подумки і вголос. — От дурило!

Сидів він якось із таким настроєм у себе дома і читав книжку одного молодого письменника. Ту книжку він мав прочитати з обов'язку викладача, — отже й читав її нехотя. Як швець не любить чобіт, що шиє їх іншому, так викладачеві літератури немиле прочитування нових "примусових" творів. Але в цій книжці він прочитав місце, що справило на нього з огляду "а оті переживання велике враження.

— "До нашого гурту (до гурту молоді, що стояв у міському саду), — було написано в книжці — підійшла швиденько молода жінка і, звернувшись до Василя, сказала:

— Ви чули? Маруся вийшла заміж за Н…

"Почувши це, Василь раптом безсило зів'яв і опустився на лавку, що біля неї стояв. А потім затулив лице руками й заплакав. Плечі йому болюче скидалися, скидалися від важкого плачу дорослого чоловіка.

"Усі присутні ніяково вмовкли, не знаючи, що з ним робити.

"У цей час до Василя підбігла та дівчинка з бантиком на голові, що їй він дав був перед тим цукерку, щоб ЇЇ забавити. Вона тикала йому в руку цукерку і проказувала ті слова, що ними він її сам передніше заспокоював:

— Не плач! У, який великий, а плачеш…." Засмучений чоловік кинув читати, відчувши в носі

гострі щипки плачу: якщо "Олеся" вийшла або вийде за іншого заміж, він теж заплаче. Хто б вона не була — щира дівчина чи шпигунка, — він уже її самозреченно кохав! Не бачити тепер її була для нього мука! А як ця мука стала уже нестерпна, він вирішив знайти її за всяку ціну і, якщо вона вільна, сказати прямо їй усе… сказати, що хоче з нею одружитися.

— "Якже всьому кінець,? — зідхнув він так, як зідхають мільйони закоханих, — тоді хоч і не жити… Як кому це чудно, хай сміється, — додав, згадавши свій немолодий вік, коли, на думку деяких "тверезих", самогубства через жінку вже не можливі… Байдуже буде йому сміх, коли він буде бездиханним трупом… Він вирішив узнати її адресу й піти до неї додому. Адреса її мала бути в канцелярії інституту.

Того ж таки дня він звернувся до справнички з просьбою дати йому журнал із списком і адресами студентів.

Але справничка, противна, з гадючою голівкою істота, не зробила так, як він сподівався. Вона не дала йому книги в руки, а використала це, як нагоду для розмови, "кокетування" з ним. З усіма вона була по-баб'ячому брутальна (і це знав Кутько), а тут зробила солодкі очі, мишачі, якісь безбарвні, пускаючи ними бісики.

— Яка вона противна! — з огидою подумав Кутько. — Прямо з душі верне…

— Так вам потрібна адреса? — перепитала, кокетуючи.

— Так.

— Студента чи студентки?? — підкреслила останнє слово. І засміялась своїм противним сміхом: — Хі-хі…

— Студента…

— Кого саме? — тягла, заклавши пальця між сторінки книги.

І він, лютий-прелютий, назвав перше, яке згадав, прізвище — Чорнострик. Так цей плян був зірваний.

А на додачу до всього ввечері до Кутька підійшов Чорнострик і спитав, навіщо йому його адреса — йому сказала справничка. І, зігнаний на слизьке, горопаха не зміг задовільно пояснити. Чорнострик відійшов від нього з якоюсь двозначною посмішкою на своїй покропленій порохом "пиці".

А другого дня він узяв "Олесину" адресу в адресовому бюрі. Називаючи ймення коханої дівчини, він почервонів. Але це було легше, бо там була чужа людина, і балакали вони крізь маленьке віконце. А ввечері він знайшов на Пороховій вулиці дім під ч. 52 — одноповерховий, з поржавілою зеленою покрівлею. Від вулиці його затуляв високий зелений паркан, старий, з полущеною фарбою, похилений. На хвіртці була намальована на пострах чужим людям вищирена собача морда.

Витерши піт на чолі (він ішов швидко, та ще й нагору), Кутько нерішуче поклацав великим язиком клямки. У дворі справді обізвався хрипкий заспаний гавкіт… Стукаючи, Кутько сподівався, що з хати вийде сама "Олеся", та сталось не так: хвіртку відчинила зсередини огрядна з підіткнутою спідницею і засуканими рукавами, пропахчена кухнею тітуся. Це його збило з пантелику, і він, немов його який біс смикнув за язика не в той бік, спитався:

— Чи тут живе… Іван Тетеренко?

Тетеренко в цьому дворі не жив, і через те хвіртка в ту ж мить зачинилась перед його носом.

Постояв невдаха деякий час перед хвірткою, пройшовся понад домом. Душа його була, як порожня торба. — "Але ж це безглуздя! — кипів він. — Не зуміти спитати прямо!…" А потім вирішив ще раз постукати і спитати вже прямо про "Олесю". Знов повернувся до хвіртки, обережно поцокав клямкою. Знову вийшла та сама тітуся, і її очі зайнялися гнівом, люттю.

— Я ж вам сказала, що немає такого…

І хвіртка знову грюкнула, тепер уже остаточно, безповоротно. А з-під хвіртки загарчав, вишкіривши зуби, здоровенний собайло. Так бідолаха остаточно піймав облизня.

Та ні в кого ж нема такого терпіння, як у закоханих, немає такої великої наполегливосте. Зазнавши поразки на Пороховій, Кутько вирішив шукати "Олесю" на тім заводі, де вона працювала.

Отож одного дня, близько третьої години, коли перша переміна кінчала роботу, він обережно підійшов до того заводу, до контрольної хвіртки. Потім узяв чекати, поки почнуть іти робітники, а з ними й співробітники головної контори, що в ній — це вій знав — працювала "Олеся".

Покищо біля хвіртки було спокійно і майже безлюдно. Тільки під парканом-муром сиділо скількись перекупок (останні з "непманів": продавали насіння, дрібно покришену махорку, вимірювану чарочками, заялозені цукерки і ще якийсь там копійчаний крам). Декілька хлопчаків длубалось у піску…

На паркані рядочком сиділи горобці, цвірінькаючи упрорідь: цвірінькне котрийсь — і вмовкне, немов прислухається до потужного двиготу, що добувався з заводу, оглянеться сюди-туди — і знову: цвірінь…

Крім двиготу, що глухо, наче з-під землі дуднів і створював напружене звукове тло, там, на заводі, ще клацало, дзенькало і вряди-годи шипом шипіло. І від усього цього здавалось, що світ кудись невпинно йде… іде, а оті перекупки, хлопчаки й горобці — то почесні пасажири, мандрівники у всесвіті.

Перекупки запропонували Кутькові щось у них купити — насіннячка, махорочки, цукерочок, — на вибір. На цю розмову з хвіртки-прихалабка визирнув сторож, вистромивши з холодка на приємне вересневе тепло голову в плесковатій засмальцьованій кепці. Побачивши чужого чоловіка (Кутька б то), сторож зацікавився ним і став пасти очима. Кутько постеріг це — і йому зробилось неприємно. Щоб надати собі ділового вигляду, він заклав руки за спину і взяв "поважно" проходжуватись вздовж блискучих і рівних, як сонячні промені, рейок залізничної колії, що проходила біля самого заводу.

Коли це враз як не віджахне його від тих рейок, вискочивши з-поза будівель, поїзд! Наче його з гармати вистрілило. Величезна маса з оглушливим трахкотом — немов дві планети зіткнулись на своїй путі — прошуміла, зірвавши вихори пилу, повз нього, повз перекупок, хлопчаків, сторожа…

За поїздом полетіли якісь папірці, поруділі шматки газет, бозна звідки налетіли соломинки, що блискучими, як само сонце, спинцями заблискотіли в повітрі проти блакитного неба.

А потім того знову зробилося тихо, знову стало чутно прозоре на тлі заводського двиготу, нечутного через свою постійність, гороб'яче цвірінькання.

Гляне Кутько, а чортів сторож таки пасе його очима, а далі — кив пальцем, мовляв: "А йди но сюди". Кутько удав, що нічого не помітив. Тоді сторож прямо покликав:

— А йди, бра, сюди! Нічого робити, підійшов.

— Чи нема в тебе, бра, закурити? Хочеться, аж шкура болить… А бісові непманки, — кивнув він головою на бабів, — не дають набір…

Кутько іполегшено зідхнув. А що був некурець, то й не міг спраглому чоловікові допомогти. Спитався, щоб попередити розпитування:

— Мені тут треба одну людину побачити (свідомо сказав "людину", щоб не казати "дівчину"). Чи скоро виходитимуть?

Сторож щось на це відповів, але що саме, Кутько не розчув, тільки побачив, як він, немов трусик, пожував губами: в цю мить близький густий гул чи рип розпанахав світ, наче земля загальмувала свій хід: це був гудок на кінець зміни.

Від цього гуду знялися звідкись у небо голуби, заяскрівши в синяві крильми.

Кутько болюче скривився: у вуха вступила глухота, немов їх заткнуло ватою.

По якомусь часі після того, як гудок, відірвавшись від того місця, звідки виходив, полинув у далечінь і десь там розтанув, — з контрольної хвіртки сипнули чорні, засмальцьовані робітники — у чорній масній одязі, з замащеними та замазаними сажею обличчями, тільки зуби у молодих біліли, як у негрів.

Кутько відійшов трохи вбік і став напружено ловити кожну жіночу постать, що зрідка показувались, як ті чисті голубоньки, у чорній гущі робітничих спин. Та раптом йому стало недобре: що він тій дівчині скаже? Чи те, що він, статечний тридцятитрирічний чоловік, прибіг, як хлопчик, щоб сказати їй про своє кохання? І він уже був непевен, чи обізветься до "Олесі", як та вийде з заводу.

Та вже робітники пройшли, а її не було. Знову велика туга охопила його… і він помалу, нога за ногою, пішов геть від заводу. Мучився ввесь вечір в інституті, не спав усю ніч дома, а другого дня, об обідній порі… знов пішов до заводу: надія підказувала думку, що, може, випадково вона тоді не виходила разом з робітниками…

Знов тиша на тлі заводського двиготу, перекупки й сторож, що виглядав із своєї хвіртки-прихалабка. Тільки сторож тепер уже не покликав його до себе. — "Через те, що в мене тютюну немає", — пояснив собі Кутько. Знову пролетів, як буря поїзд, зірвавши за собою вихори сміття..

Але, може, саме це — заспокоєність, безпечність — і призвело до того, що незабаром сталось. Мавши себе спокійно, він не звернув уваги на поведінку сторожа, що обережно стежив за ним — вигляне, удавано позіхне і знов сховається. Далі він не помітив і того, як із хвіртки вийшло двоє охоронників. Охоронники спочатку розійшлися в різні боки, удаючи байдужих, а тоді раптом повернули до Кутька, що йшов, спустивши очі і через те до останнього їх не бачив, — та як гукнуть:

— Руки вгору!

Кутько, як іграшковий москаль, коли його смикнути за нитку, підкинув угору руки, отетерівши з ляку. Перед носом у нього засвітили цівки револьверів.

Далі йому наказано йти до комендатури — в завод. З голосу охоронників було знати, що вони самі потерпали — боялись.

Впійманому ж чоловікові — Кутькові ноги так тремтіли, що він майже не міг іти. А коли пройшов хвіртку, побачив, що на допомогу першим двом бігло ще два охоронники з револьверами в руках.

Віддаля спинилося, роззявивши на видовище роти, декілька робітників. Дивилися так, як дивляться на впійманого страшного звіря, та ще й тоді, як його ще не зовсім посаджено в залізну клітку, як до нього ще небезпечно зближатися.

Немов блискавка, пройняв його свідомість здогад, що це його… як "диверсанта" вхопили — про такі випадки останнім часом багато писано в газетах. За впійманого диверсанта сторожі й інші, хто ловив, одержували звичайно нагороди.

— "Який же я диверсант? — подумалось йому крізь туман приголомшеносте. — Я ж тільки ходив біля заводу… з діловим виглядом."

Так, але й диверсанти, як відомо, спочатку ходять біля заводу і удають діловий вигляд.

У комендатурі його схопили за руки і заходились трусити в кишенях, шукаючи зброї, динаміту, мікробів і інших страшних речей. Невеличкий півпідвал притемнився від цілої купи озброєних постатей, що товпилися біля впійманого "диверсанта".

Та диверсант був далеко від них — отой туман приголомшености переніс його в інший світ, у світ байдужости, спокійного небуття. Тільки його ноги й руки, мляві й бездіяльні, лишилися на "цьому світі", і їх перекидали з одного боку на другий (це руки) та переставляли з одного місця на друге (ноги) перелякані напасники. Тільки язик його спромігся був на сяку-таку дію — попросив пояснити, чому це його, викладача місцевого інституту, вхопили на вулиці.;

Та напасники далі мовчки перекидали руки, переставляли ноги, вивертали кишені, не відповідали. Тіль-ки один, начальник, невиразно буркнув:

— Там буде видно, хто ви…

Потім його завели до невеличкої з заґратованим вікном кімнати й замкнули в ній. В кімнатці не було ніяких меблів, і мляве тіло бідного "диверсанта" притулилось, знесилене, до голої, холодної стіни. Потроху ця стіна його очутила, розігнала отой туман приголомшености. Він став думати про своє становище… А воно ж було нечувано-безглузде, дике, ідіотське! Через цілком невинну приватну справу (бо ж любов і за соціялізму приватна справа!) він ускочив у небезпечну політичну, ба більше — шпигунську справу… Сталося так, як у тій приказці — "Дай серцю волю — заведе в неволю". Та ще й неволя була тут справжня, а не якась там… поетична…

Перед його очима було заґратоване вікно, і на тому вікні билася, нудотно дзизкаючи, об прозору пере: шкоду — самітна муха, рвалася сліпо в далечінь, на волю.

— "Чи не так і я прагну кращого життя… кохання?" — подумав сердега. — Та тільки марно б'юся об такі прозорі перешкоди… Хіба я міг передбачити цю останню пригоду?…"

Годин через півтори дзенькнув замок у дверях, відчинились двері, і вартовий сказав йому, щоб ішов за ним. Проходячи?півпідвалом, Кутько побачив на стіні годинник: була без 10 хвилин п'ята.

подумав мляво. -

— Це я спізнюсь на роботу, Що ж я там скажу?..

Але незабаром ця турбота відпала: його вивели не на волю, а на допит. В тій кімнаті, куди його привели, за столом сидів слідчий ДПУ, щось писав. Спочатку він не звернув уваги на приведеного, і той скількись хвилин постояв мовчки перед його столом.

Тільки закінчивши своє писання, слідчий підвів голову і, впіймавши Кутьків погляд, деякий час дивився своїми витріщеними очима — наче впізнавав, а насправді, - як це звичайно робили люди цього фаху, "гіпнотизував". Кутько не витримав ідіотського погляду й спустив очі.

— Чого ви боїтесь дивитися мені ввічі? — були перші слова слідчого. — Мабуть, сумління не чисте?… Ну, сідайте!

Кутько сів.

— Ваше прізвище, ймення, по-батькові?

Після перших запитань "анкетного" характеру слідчий перейшов до питання "з суті":

— З якою ви метою скількись день підряд стежили за заводом?

— Не стежив, а ходив біля контрольної, - відповів досить спокійно запитаний: він був знову в тумані байдужости.

— То однаково. Без діла ніяка людина, коли вона нормальна, не ходитиме.

- І не скількись день, а тільки два…

— Та то ще хто-й-зна. Два дні вас бачили, а ви могли й більше тут бути. А втім, хоч би й так — тільки два дні. Скажіть же: чого ви все таки, як ви кажете, ходили перед контрольною?

— Так…

— Гм…

І обличчя слідчого скривила "страдницька" саркастична усмішка.

__Оце називається відповідь! Ви ж не дитина, щоб так відповідати! Крім того, ви людина з освітою, трохи не професор, як ви самі кажете… Я вам раджу серйозніше поставитися до справи, бо вам загрожує… - тут примовк, підкреслюючи казане, — ви самі повинні розуміти, — що… За шпигунство та диверсійні дії ми по голівці не гладимо. Може, ви надієтесь на те, що ви місцева людина, що вас усі знають? Але для нас це не має значення: ми знаєм, що чужоземні розвідки частенько завербовують і місцевих людей…

Безглуздя своєї відпоівіді Кутько й сам крізь туман байдужости розумів. Але що він міг сказати? Що приходив на побачення до дівчини? Та ще й не умовившися з нею, а тільки шукав…

А слідчий уперто чекав "справжньої" відповіді, вшнипивши в його обличчя свій ідіотський погляд.

— Ну?

Тоді сердешний чоловік взяв говорити правду — говорив про своє палке кохання до своєї студентки "Олесі", говорив про те, як він мучився, не побачивши її на (початку навчального року серед інших студентів. І в голосі йому була сама щирість.

Слідчий, слухаючи його, дедалі вище зводив свої брови на знак здивування, і це було роблене дивування, Що мало означати невіру в його оповідання. Кутько скінчив, а зведені вгору брови чекали далі.

Помовчали.

— Ну, далі, - нагадав слідчий.

— Я все сказав…

— Усе? Алеж це, — він знизав здивовано плечима, — якщо не дитяча відповідь, то… казочка для дітей. Кожному вільно говорити про кохання до якої завгодно дівчини чи жінки… Потім це, отакі "любовні" пригоди, досить таки наївні, як на ваш вік…

Тут він кинув погляд на анкету:

— Вам же вже 33 роки… Тільки хлопчаки 16–18 років можуть так бігати за дівчатами, як ви оповідаєте.

— Як хочте, так і розумійте це. Більше я нічого не можу сказати…

На цьому їхня "розмова" й скінчилась. Почекавши скількись хвилин з надією, що Кутько ще щось скаже, слідчий покликав вартового і звелів відвести його назад. А ввечері його перевезли до ДПУ. Посидів він трохи в комендатурі, а тоді його повели знайомими вже йому з попередніх викликів коридорами, чистими, з килимками під ногами, і завели до однієї з кімнат. У зеленкуватому від шапчука на лямпі освітленні Кутько побачив знайому кучеряву голову слідчого, що сидів за столом, і якусь жіночу постать, що сиділа з другого боку проти нього. Постать йому когось нагадала. Почувши, що хтось увійшов, жінка оглянулась — і… Кутько мало не скрикнув від здивування, радости, болю: це була "Олеся".

Чого вона тут? Чи й її заарештовано? А може, це все вона й улаштувала як шпигунка?

Але "Олеся" привітно кивнула йому головою, як знайомому, радісно усміхнулась.

На голові в неї був легкий газовий рожевий шарф, крізь який просвічувалось її чудове волосся, одягнена вона була в зелену жакетку, з викотом на грудях. Яка рідна, яка дорога, не бачена аж два місяці істота!

— Чи ви знаєте цього громадянина? — звернувся

до "Олесі" слідчий…

— Знаю… Це мій учитель.

Глузливий усміх сковзнув по сизо-зелених (від освітлення) губах слідчого.

— Умгу. А як ви ставитесь до нього?

— Як ставлюсь?

Вона на мить завагалась, як сказати. — Ну… як до вчителя: з пошаною…

— А він до вас як?

"Олеся" зиркнула, підкинувши ґратки своїх вій, на Кутька.

— Як? Нічого. . добре.

— А чи можете ви підтвердити, що він вас… є, любить?

"Олеся" підкинула здивовано й радісно свої чудові брови. Але відповісти на це питання прямо не змогла: Кутько ж їй про це ніколи не говорив.

Тоді слідчий звернувся до Кутька:

— Чи можете ви й тут, в її присутності, сказати, що її кохаєте?

Кутькові голова лішла обертом. Та от як і де — подумав він — доводиться йому сказати коханій дівчині про своє кохання?! Не в "робітні" української мови, не на вулиці після навчання, не під тополями тихого весняного вечора, а в ДПУ в присутності слідчого! Чи не глум це соціялістичної дійсности, що з одного боку проповідує волю кохання, а з другого — ставить людей в отакі ідіотські умови?!

Потім він заплющив очі і мовив:

— Я люблю вас, Олесю… давно кохаю… і до заводу ходив, щоб вас побачити…

"Олесине" обличчя засяяло щастям.

— Любите? А чого ж ви мені ніколи про це не казали… хоч би тоді, весною?…

— Відкладав на пізніше… потім виїхав на село… А тепер, восени, ви чомусь не прийшли до інституту.

— Я перейшла на іншу роботу, — сказала "Олеся", — і ходити до інституту незручно… Але тепер я прийду…

"Тепер", себто після того, як почула від нього про кохання! Це саме вона виразно сказала ще й поглядом, вимовнішим за всякі слова.

На цьому слідчий перервав розмову закоханої пари: йому все було ясно. Подзвонив далі до вартового, а і той відвів Кутька, але не до комендатури, а до камери, У тій камері він і просидів ще з тиждень. А потім його г випустили, передавши до інституту, щоб там не розпитували його про причину неявки на роботу.

Після того, як Маруська облила Луку Нагаєнка "зеленим борщем" усуміш з узваром, він, тікаючи від навісної дівки, "перекріпився" до іншої харчівні. Харчування в новій харчівні було не краще, але… спокійніше.

Минула весна, літо. Влітку Лука їздив на село до батьків, спустившись великодушно з своєї міської високости, щоб ущасливити тих простих людей приїздом сина-"панича": Еге, з нього вже був для села такий самий "панич", як колись були Гнат та Василь, що з ними він через те ворогував. — "Але ж Василь був контрреволюціонер, — намагався Лука чомусь виправдуватись за свої… вчинки. — І… кінець такий заслужив…" Проте мимоволі обминав той куток, де жила посиротіла Василева мати: боявся її зустріти. Навіть видна здаля старенька, перехняблена її хатинка, муляла йому очі живим докором: Василь же був бідний, а він його згубив…

Коли Лука проходив тепер вулицею, парубки (нові, підрослі недавно) дивились на нього неприязно, але боялись зачіпати, бо знали його зв'язки з владою. А ця ж влада (не так, як колись українська) уже міцно держала в руках кожен рух людини не тільки в місті, а й на селі!

У селі Лука харчувався трохи краще, хоч під час переднівку й довелося їсти коржі з зелених житних колосків, посушених у печі і потертих на ручному топчаку. На перше вересня Лука вернувся знов до міста. Почався новий навчальний рік, Лука наліг на книжки, щоб ліквідувати "заборгованість" за попередній рік. Час непомітно біг вперед у цій Лучиній заклопотаності "науками", і Лука дедалі дужче почав забувати "нахабну дівку" (Маруську б то), тим більше, що він же ніколи серйозно нею й не цікавився. Можна сказати, що він так забув її, як забувають випадково зустрінутих десь на вокзалі чи в поїзді людей: був близько, балакав, а потім та людина встала на одній із станцій — і зникла назавжди. Забув, викинув з голови і вже знайомився з іншими дівчатами.

Та от одного дня його несподівано покликано до "райпарткому", і там йому сказано, що на нього подала заяву… Маруся К., що її він нібито "звів" і кинув.

Ошелешений такою несподіванкою. Лука витріщив очі на того, хто йому це сказав, — на першого секретаря товариша Лейбензона. А потім подумав, що це ще, може, жарт.

— Кинь дурня клеїти! — сказав по-панібратськи. — І зморозе ж отаке… чорт-зна-що…

Лука говорив секретареві "ти" (як і взагалі партійці один одному), дарма що віком та огрядною постаттю Лейбензон аж ніяк не скидався на його товариша. Справді бо: селюк із "курячим" чубом на лобі — і буржуа, що недавно зняв жилет із золотим ретязком годинника на пузі, надівши натомість синю "спецівку" (працював же в робітничому районі) та кепі. Тільки ж Лейбензон сам заохочував усіх партійців, навіть молодих, до такого… "фамільярного" поводіння, перший кажучи їм "ти", навмисно вживаючи грубих "робітницьких" слів. Цим він хотів показати свій демократизм: мовляв, "хоч я й перший секретар, але зо мною можна говорити, як з простим… Особливо ж підкреслював це у взаємини з такими партійцями, як Лука, що мали революційні заслуги. А втім, до цієї "простоти" заохочувала його, либонь, ще й недалека "чистка". На "чистці" ж треба буде прилюдно доказувати пролетарське походження…]

— Так не бузи! — зробив Лука поважний вираз і на обличчі. — Кажи, чого покликав! Мо', доповідь і десь треба зробити?…

Тоді Лейбензон показав йому Марусьчину заяву і сказав, що та приходила з "речовим доказом" — з дитинчам на руках. У заяві виразно стояло його ймення та прізвище. І те ймення та прізвище застрибали та подвоїлись у Луки перед очима, коли він узяв у руки заяву, щоб дотиком перевірити, чи це не сон. Аж голова йому пішла обертом. Він "нічого не розумів".

__ Нічого не розумію, — мовив збентежено, глянувши Лейбензонові в вічі.

А сам далі думав: "Що за чортячий батько?! Як це могло статись?" З Маруською ж у нього справді нічогісінько такого не було… були тільки потиски рук та обережні обіймання за стан… "Чи, може, вже й між людьми такі дива бувають, — зіронізував над своєю чудернацькою пригодою, — як у тих Стороженкових відьми та чорта, коли від самого держання за руки вродилось чортеня?" Але насправді йому було вже не до жартів. "Чортова дівка" вимагала аліментів на дитину. А спекатись халепи майже ніяк було. Не будеш же ти доказувати, що від потиску рук у людей діти все таки не родяться! Як також ніяк доказати й того, коли мати каже прямо, — що дитинча, що якимсь робом, по-людському чи по-чортячому, знайшлося, не його…

Приголомшливо подіяла на нього й Марусьчина "сміливість" — від обливання борщем до накидання чужої дитини! Що це? Нахабство? Божевілля? Тепер йому ясно було, чого вона, та "чортова нахаба", так настирливо тоді залицялась до нього. їй треба було покрити ним чужий гріх. З розчислення виходило (якщо дитина народилась у вересні), що вона вже тоді на Другому-третьому місяці ходила… Отже треба було поспішати.

— "А я, дурень, думав, що вона з любови!" — терпко покартав себе. — Мало не розкис був…"

Але Лейбензон чекав від нього "серйозної" відповіді, а не отого збентеженого "нічого не розумію".

І Лука, безпорадно (безглуздо!) плутаючись словах, став відмовлятись від пені. Вимовляв "безглузді" слова — і бачив на обличчі у свого слухача неймовірливу усмішку, ідо означала: "Знаю, знаю… нагрішив трохи…"

А потім товариш Лейбензон узяв по-товариському, навіть по-дружньому (бо він теж не забував і "чистки") усовіщати "молодого батька". Він говорив логічно, переконливо. У мові його була сама щирість, і та щирість свідчила, що він вірив заяві "зрадженої" дівки а не безладним Лучиним словам. Для більшої переконливости він навіть устав із-за свого столу, де звичайне сидів, як приймав відвідувачів, підійшов до Луки і обійняв за плечі.

— Раджу тобі, друже, помиритися з нею, — сказав, — Раз уже так вийшло, нічого не зробиш… Це з усяким може статись… А вона молодичка гарна…

"Так це ж не моя дитина!" — хотів ще раз не сказати, а крикнути сердешний Лука.

Та Лейбензон не спинявся — говорив-переконував.

— Ти свідома людина, червоний партизан… ти повинен іншим, безпартійним, показувати приклад. У дітях же наше майбутнє, майбутнє соціялістичного суспільства.

— "У дітях майбутнє, так… це я розумію, але зрозумій же й ти, що це не моя дитина!" — знов хотів на це крикнути бідолашний чоловік — і не крикнув…

— Та й як би ото я відбрикувався від власної дитини? — вів далі Лейбензон. — Батьківське чуття, любов. . ну, і таке інше… Хіба тобі не приємно буде, коли отаке маніпусіньке, — тут він зробив відповідний вираз губами, — зоритиме на тебе чудовими очеятками, хапатиме рученятами за носа, за вухо, вимовлятиме перше слово "татко"? Це ж ти сам, продовження твого існування — твоїх очей, твого носа… ну, там всього, що є в людини…

— "Коли ж це очі, ніс і все інше якогось амурського (Амур — робітничий район, де жила Маруська) бодила!" — кипів усередині Лука.

— Не любити своєї дитини — це однаково як не любити й себе самого…

— Як же я можу любити, — нарешті скрикнув Лука, — коли це не моя дитина?! Зрозумій ти це!

Але товариш Лейбензон махнув рукою: Він не вірив йому. Ба більше: змінив раптом тон розмови, знов сів за свій стіл і вже офіційно нагадав "морально розкладеному партійцеві" про те, що радянські закони (не так, як буржуазні!) боронять у таких випадках слабкішу половину людського роду — жінок, і в разі його відмови "допоможуть" йому виконувати батьківські обов'язки. Та й партія не погладить по голові за "побутовий розклад"…

Проте навіть цим, прямою погрозою, перший секретар "райпарткому" не зміг переконати Луку в тому, що не його дитина належить йому…

З тим і пішов Лука додому. А через скількись день одержав сповіщення про позов за аліменти. Отже справа була цілком поважна. Це подіяло на сердегу так, наче він сказився. В присутності листоноші ухопив стільця і так трахнув ним об поміст, що стілець розскочився на шматки, перелякавши на смерть неповинну чужу людину. Закричав не своїм голосом (хоч і не треба було кричати, бо при чому тут листоноша?), що на суд не піде, бо дитина, мовляв, не його. А потім того — як листоноша вискочив з хати — ухопив сам себе за чуб, за оте куряче крило і в такій позі, опанований розпачем, застиг посеред хати. Це було неймовірне, це буд, неможливе, це було щось дике — що його в такому вчинкові обвинувачували! Кожна клітинка його тіл протестувала проти цього… і він уже ввесь трусився.! Мимохіть стало йому на пам'яті майже таке сам, становище з його дитинства — коли в нього, тоді малого ще хлопця, старші хлопчаки відняли були його власноручно зроблені ковзані. Він не міг цьому вірити — хоч і бачив, що це сталось. "Це ж я зробив, — обурювався, — як вони можуть віднімати?…"

Різниця його теперішнього становища була тільки в тому, що йому, всупереч людському розумові, накидали те, чого він не робив.

… "Нарсуд" містився в старому, аж зеленому віл давности, заялозеному будинкові. Передніше Лука, бувши патріотом "новобудов", що їх тільки в радянських газетах і показували, мовляв, "дивіться, як ми ростемо, випереджаємо капіталістичні країни", ані глянув би на такий старник. А от тепер, немов на глум, йому довелося шукати цей старий будинок, питати у перехожих, у міліціонера, що стояв посеред вулиці у "німецькій" касці та в білих рукавичках (культура, бач). У середині будинку Луці довелося пройти довгим, холодним коридором, щоб (потрапити до судової залі. Судова заля — чимале приміщення з голими стінами, з пообтираними до глиняних латок панелями. Тільки великий портрет проводиря на стіні свідчив, що це державна установа. Був з боку, щоправда, ще один плякат, забутий, видимо, від якоїсь "кампанії", з закликом: "Щепіть віспу!" На плякаті була намальована дитина, схожа на гливтяк із біло-рожевого тіста. Упоперек залі стояли старі з облізлою фарбою лави для публіки — як ребра здохляки. Перед лавами стояв довгий стіл, накритий червоною тканиною, покропленою фіялковими чорнильними плямами. За столом сиділа жінка-суддя і присяжні її помічники від трудящих. Публіки було чимало, і все жіночки, охочі до різних аліментних справ. Збоку, під стіною Лука побачив якусь червонощоку гарну молодичку з дитиною на руках — як з якоюсь дорогоцінністю (так молодиця тую дитину держала).

То була вона… Маруська. Углядівши Луку, піймавши на собі його погляд, Маруська відвернулась. Тільки ж увічу їй свінув — і це укмітив Лука — злорадний вогник. Обурений парубок закипів від гніву. Але заразом мусив визнати, що Маруська, справді, гарна. На мить у нього в голові пробігла думка-жаль, що він раніш, до початку першого з дев'яти місяців, не одружився з нею. "Тепер би хоч свою дитину мав," — подумав. — А так доведеться чужу годувати…"

Сидів, чекаючи своєї — не своєї оправи. Мимоволі слухав чергову "житлокоопівську" сварку — як дві сусідки побились на спільній кухні. Нарешті підійшла й його черга. Суддя-жінка поводила носом з бородавкою у якихось там паперах, наче понюхала, чим пахнуть, і, звернувшись до Маруськи, запропонувала розказати судові, як громадянин Нагаєнко обдурив її. Громадянин"?!… Від цього слова так і повіяло холодом офіційности, а може й… холодом в'язниці. І Лука, попри свою звичну сміливість, змерзло зіщуливсь, як перед ударом: так його ще ніхто ніколи не називав… його, червоного партизана…

А тим часом Маруська розповідала судові історію їхньої знайомости, відзначила те, як вона його годувала за окремим столом. Спинилась соромливо там, де починалось головне… Але судді розуміли її становище: не про все в такій справі можна прилюдно говорити.

Луку почало розбирати.

— Так від того ж, що їдять за окремим столом, діти не родяться! — не втерпів він, щоб не крикнути.

Суддя закликала його до порядку і звернулась до свідка. Гляне Лука — аж то один із тих, що підіймали його на глузи, як Маруська не подала йому обіду, — противна свиняча пика. Свідок усе підтвердив, що сказала Маруська.

— Що він підтверджує? — знов крикнув, нервуючи, Лука. — Що я їв за окремим столом? Але ж, кажу, від того дітей не буває…

— А ви хочете, щоб він підтвердив те, від чого діти бувають? — холодно посміхнулась суддя.

Публіка ахнула від реготу.

— Цього при свідках не роблять! — гукнув якийсь дотепник із публіки.

І знову регіт. А публіки ж було вже багато: справа була дуже цікава. І Лука бачив, що всі настроєні проти нього, а головне — хотіли навтішатись його ганьбою.

Бачивши, що непереливки, сердега удався до найбільшого свого козиря — до свого партизанства, що рятувало його в кожній скруті. Він раптом зблід і став вигукувати, що він не дозволить знущатися, бо він кров за радянську владу проливав… бив усяку контрреволюцію в партизанах…

Але суддя найбрутальніше обірвала йому мову, його істеричний крик, нагадавши, що методи партизанщини ні до чого там, де діє закон радянської держави… навіть арештом загрозила, якщо не вгамується.

Хоч справа була не зовсім ясна, але суд, пішовши на нараду, через скількись там хвилин виніс присуд на Марусьчину користь.

Луку це… мов голоблею по голові огріло. Він уже ані обізвався, утративши раптом силу. Подумав тільки, схиливши журно голову:

— "А де ж правда?"

І вперше у нього ворухнулось вороже почуття до тієї влади, за яку він колись "кров проливав".

Так іноді люди через дрібницю руйнують велику справу свого життя!

Неробітного ("вихідного") дня місцева філія спілки селянських письменників "Плуг" влаштувала в домі робітників освіти першу після літньої перерви "вечірку".

"Будинок робітників освіти" містився в колишньому губернаторському домі — низькому, старомодному проти інших поблизьких будівель, з кучерявими колонками й оздобами в стилі "рококо". Цей факт сам за себе промовляв: колишнє панське добро тепер належало народові. На ознаку нового дім був ще за "воєнного комунізму" перефарбований ніжно-рожевою фарбою, а через усе його чоло навскіс ішла широка червона смуга в стилі "конструктивізму" чи "футуризму", що жартом долі і… трохи чи не з наказу влади стали були тоді "народним мистецтвом".

Річ зрозуміла, що влаштування "плужанської" (отже української) вечірки в цьому жидівсько-російському місті не могло стати аніякісінькою сенсацією і нікого особливо не здивувало, дарма що про це ще напередодні оповіщено було в краєвій газеті і вивішено величезну, намальовану від руки афішу при самому вході до будинку робітників освіти. Можна з певністю сказати, що цієї афіші "не бачили" 100 % з тих перехожих, що прямо носом натикались на неї, бо… йшли на працю до того ж таки будинку. Інша справа, як би це був виступ якогось Міхаїла Голодного (справжнє прізвище — Б. Блюмштейн), місцевого російсько-жидівського поета, що вже навіть у Москві друкувався! Практична нація знала, якою мовою вигідніше писати і якою літературою цікавитись!

Але зате на заповіджену "плужанську" вечірку щиро відгукнулася провінція, — далека, мовчазна, схована в селах та хуторах, але по-мужицькому вперта в своєму національному пробудженні провінція… І так, як у "пізнє снідання" до міліціонера в касці й білих рукавичках, що стояв посеред вулиці, проти "будинку робітників освіти", керуючи рухом, підійшов досить таки вовкуватий селюк у полинялому з прикрою латкою на спині піджаку, з торбою в руках і спитався, де можна знайти "Плуг". Міліціонер (а його поведінка — не тільки білі рукавички — мала свідчити про культурність радянського народу!) жваво обкрутнувся до того, хто питався, і показав рукою на афішу біля губернаторського дому.

Селюк перейшов мостинець, підійшов до тієї афіші і довго та уважно її читав. Запам'ятавши добре, що вечірка почнеться о 6 годині вечора, він перейшов на бульвар, вибрав там безлюдне місце, сів на порожній лавці і став терпляче чекати. Сидів майже непорушно, споглядаючи чужий ворожий йому рух "пансько"-жидівського міста… Саме так: чужий і ворожий, хоч місто й обернулось уже, згідно з урядовою наставою, "лицем до села". Селюк відчував цю чужість і не важився сходити із уже здобутого місця, своєї лавки, держачись заразом очима за перекреслене червоною смугою чоло губернаторського дому. Наче боявся його спустити з ока, загубити в морі чужої стихії. Це ж бо було тут єдине місце, де він сподівався почути своє, рідне! Тільки об обідній порі терплячий селюк порушив свою позу — вийняв з торби харчі й пообідав. Та ще на вечір, як сонце крізь віти бульварних дерев тремтіло на землі холодними вже по-вечірньому смугами, його зігнав досить таки брутально "підмітайло", буркнувши з виразом великої вищости:

— Насмічуєш тут!

Парубок злякано схопився з своєю торбою з лавки, відійшов трохи забіч і, постоявши так, поки той підмете, знову повернувся на своє місце, сів на лавку. А ввечері, за 5 хвилин до 6-ої (дивився на годинник на розі поблизького будинка), пішов на вечірку. Але його не пустили: швайцарка-жидівка сказала йому російською ("панською") мовою, що ще рано. І йому довелося деякий час походити біля входу до "Плугу". Нарешті швайцарка його пожаліла й пустила до порожньої, чистої, холодно-непривітної залі, тієї залі, що в ній колись справді тільки пани "гостювали", а, може, и танцювали. Селюк сів обережно на крайній стілець, один із багатьох, що темно-вишневим, блискучим чотирикутником стояли на дзеркальному паркеті залі, і чекав далі. Це була казка, оце приміщення, але тут мав незабаром появитися рідний, зовсім нестрашний "Плуг"! І це його підбадьорювало. Аж нескоро почали сходитися й інші, уже влаштовники вечірки — "плужани". Крім "плужан", на вечірку прийшли й ті з міських людей, що так чи так любили звучання української мови, ті, що були хворі на солодко-болючу хворобу — відродження українського народу.

А як усяка хвора людина потрібує опіки та догляду, то вони й жили під постійним пильним наглядом тієї державної установи, що їй трудящі доручили пильнувати безпеки держави. Проте самі ці люди не думали, що вони, люблячи рідну мову, загрожують безпеці держави. Навіть ті з-між них, що їх раз-у-раз "тягали", себто заарештовували та викликали на допити до згаданої державної установи, не завсіди думали, що їх "тягають" за мову, дозволену в цій же таки державі, а схильні були пояснювати це якимись непорозуміннями. Тим більше не допускали вони думки, що їх могли "тягати" за відвідування вечірок "Плугу". Це була радянська спілка письменників, що вела завзяту боротьбу з старою літературою! А голова "Плугу" В. Пилипенко був непримиренний більшовик, що просто зубами гриз усяких ворогів радянської влади.

Були серед цих людей особи статечні (переважно вчителі) і молодь — студенти, "комсомольці".

Відкрив вечірку голова місцевої філії Максим Лебідь, людина лиса й добра, але аж ніяк не характерна для,'плужанської" літератури, бо цю літературу переважно творила молодь. А як і були серед письменників-"плужан" поважніші віком одинаки, що зуміли "перебудуватися", то вони справляли враження старих, що зійшли на дитячий розум і бавилися разом з дітьми… в літературу. І згадана державна установа трохи чи не мала рації, коли думала, що їх перебудова була не зовсім щира. У всеукраїнському масштабі такими були Ю. Будяк, П. Капельгородський, а в місцевій філії — Максим Лебідь. Тільки ж у цього останнього "доперебудовна" любов так просвічувалась, що це видно було трохи чи не всякому, не тільки тим, що мали спеціяльне доручення від отієї державної установи потай читати душі "інженерів людських душ" — радянських письменників.

Розуміючи цю свою "прозорість", Максим Лебідь звичайно в своїх виступах говорив якнайреволюційніше. От і цим разом у своєму вступному слові він намагався якнайпереконливіше показати різницю між старими, февдально-буржуазними, та новими, пролетарськими й революційно-селянськими (не просто "селянськими"!) письменниками. Старі письменники були одописцями та хвалителями царів, вельмож, попів (російський Державін, український Котляревський), а нові — радянські, революційні, червоні письменники сміливо викривають хижацьку природу царів, вельмож, попів. Правда, він чомусь (випадково, мабуть) не згадав про різні суспільні умови, що, за марксизмом, зумовлюють свідомість людини: як колись вигідно було письменникам славити царів, вельмож та попів, так тепер, за радянської влади, вигідно було їх ганити. Отже в цій революційності сучасних письменників нічого особливо сміливого не було. А як згадати, що сучасні письменники сучасних "царів, вельмож та попів" зовсім не відважувались гудити, тимчасом як старі частенько й на це йшли, то порівняння виходило зовсім не на користь революційних сучасних письменників. І з боку складалось таке враження, що "хлопці" (письменники) бешкетували, громлячи "неправду", тільки так, як собака на прив'язі: стрибає й бігає тільки в тому колі, на яке засягає її ретязь.

Згадав оце Лебідь у своєму слові й про те, що тепер пишуть і висловлюють свої думки 991/2 % людности, тоді як раніш це робили тільки г/-і°/о. І показав серед публіки простих робітників-,висуванців", що починали писати, і гостя з села, що слухав його з роззявленим ротом. Але знов він не відзначив цікавої особливости сучасности: через те, що усі мовчали, 99 % казали й писали не те, що треба.

З читанням своїх творів на вечірці мали виступити "висуванці", гість із села і відомий поет-"плужанин" Омелько Деркач. На початку виступили "висуванці" з віршами приблизно одного змісту, бо всі співали про великого генія, проводиря, батька й учителя товариша Сталіна. Гість із села прочитав один з багатьох своїх, принесених у клунку разом з паляницею й салом, віршів, на тему: "Ленін помер, але діло його живе". Себто він виявив деяку відсталість, співаючи про те, про що пролетарські поети давно відспівали, і не розуміючи того, що вже виріс на повну свою силу новий, більший за Леніна проводир.

Після прочитання вірші ці обговорювали. І от тут і Лебідь, і інші з щирих "плужан" несподівано попалися в чималий клопіт: один з "висуванців", не з тих, що читали свої вірші, а з тих, що слухали і хотіли на вечірці чогось навчитися, задав одно необережне (слизьке!) питання. Він бо в наслідок таких запитань на одній з попередніх вечірок уже, приміром, довідався, що в радянській літературі трагедія неможлива, бо трагедія — це твір, у якому герой бореться з непереборними труднощами, а для більшовиків же, згідно з урядовою наставою, таких труднощів взагалі нема" на світі.

Тепер він запитав, чи не можна б читані вірші про товариша Сталіна назвати одами з огляду на те, що й у них, як, наприклад, у "Феліці" Державша, по-рабському вихваляють володаря. І Лебідь, на превеликий сором (і страх, бож хто-зна, що мали після цього сказати ті, що читали його душу!) не зміг задовільно на це питання відповісти. Щоб вийти з цієї скрути, він похопився оповістити з властивим йому дотепом про виступ-сюрприз: поет Омелько Деркач мав прочитати не вірш, а… оповідання.

Публіка зустріла Омелька Деркача гучними оплесками, особливо молодь, що любила більше галас з приводу літератури, ніж саму літературу.

Омелько вийшов не так, як виходять початківці, що не знають на яку ступити, червоніють, бліднуть, а так, як виходять відомі письменники, себто трохи недбало… плюс до цього ще його лінива, млява хода, якої він ніде не міг змінити.

Перш ніж вимовити своє перше слово, Омелько своїм звичаєм поплямкав губами і поправив окуляри, Що відсвічували в золотих обідках світло від люстри з-під стелі. А потім ушнипився підсліпувато в рукопис, 'провів по ньому носом і вимовив своє "перше слово":

— Ну, от…

І далі прочитав заголовок "Чудова дівчина нашої країни".

Публіка, розворушена обговоренням попередніх творів (поезій), тепер помітно стишилась, наставившись почути щось цікаве. І вона не помилилась: Омель-ко оповів про селянську дівчину Галю, що в 19 років була а) надзвичайно дотепна у мові, б) знала всі літератури світу (і через те присоромила "добродія в буржуазному комірці", що твір Гайне "Іван Безземельний" приписав був Некрасову, в) вміла керувати трактором, г) співала, як найкраща отіерова співачка (і цим здивувала "професора співу, радянського композитора"), д) була лікарка (і врятувала життя "юнака з орденом Леніна на грудях від замаху ворожого диверсанта — "добродія в буржуазному комірці"", що хотів відібрати в того юнака "винахід оборонного значення"), є) сама мала орден Леніна і є) була членом уряду… Але була негорда, бо, коли "юнак з орденом Леніна на грудях", довідавшись про всі ці її якості, "глянув на неї з побожною радістю і їхні очі зустрілись", вона сказала:

— "То нічого, що я член уряду… важливо, що ти

мені до вподоби".

Свідомий піонер, що, між іншим, перший "сигналізував" про ворожі заходи "добродія в буржуазному комірці", був захоплений таким щасливим кінцем і вигукнув:

— Ура тьоті Галі!

Кінець цього оповідання вкрили такі ж рясні оплески, як і його початок. Але загальне враження попсував той таки допитливий "висуванець", що запитав, чи не суперечить, часом, образ цієї дівчини відомій геніяльній формулі Ф. Енгельса про "типові образи в типових обставинах", бо ж навряд чи така дівчина можлива навіть у радянській дійсності. І незграба Омелько що вмів тільки добре писати, а не вмів говорити не здобувся на інше виправдання як тільки "окликатись на оповідання "Етюд" відомого пролетарського письменника Ле, в якому змальована така всебічно розвинена дівчина.

Сказав це, закліпав підсліпуватими очима, по-плямкав губами і сів, виявивши тим доганне для доброго письменника збентеження.

Тоді виступив, рятуючи його, сам Максим Лебідь, підкресливши, що в радянській країні такі дівчата можливі, бо, мовляв, "де ж їм і бути, як не в нас не в буржуазних же країнах". На що вона дуже молода так це ніби недогляд, як це часто буває й у найбільших письменників — у Лєрмонтова — левиця з гривою, Гоголя Чічіков улітку надіває кожуха, у Турґєнєва міст там, де його насправді не було… Порадимо тепер товаришеві Деркачеві тільки виправити 19 років на 29- і все буде гаразд, — закінчив Лебідь свою промову дотепом.

Публіка весело заплескала, мішаючи оплески з сміхом.

Цими веселощами й закінчилася вечірка. Але, безперечно, помилявся один з письменників-"попутників" (Підмогильний), коли про такі вечірки сказав, що на них багато веселого для слухачів і сумного для літератури "нетактовний висуванець" незабаром був заарештований, і йому на допитах довелось пояснювати, яка йому література більше подобається — радянська чи буржуазна.

Готуючись до чищення своїх лав,

Добра партія вірна своєму демократизмові, звернулася до трудящих, щоб трудящі допомогли виявити "ворожі елементи", що заважали їй цупко держати в руках тих таки трудящих Це було знов схоже на те, якби кіт, мавши мишу в лапах питався в неї, як її краще з’їсти.

Трудящі, бачилося, щиро відгукнулись на цей заклик і дружно пішли на збори, що їх скрізь скликали місцеві комітети професійних спілок, — ішли щоб послухати доповіді про завдання того чищення. І тільки те, що всі комітети зробили це дуже вже дружно, та те, що на збори приходило сто відсотків працівників установ, шкіл, заводів, мимохіть викликало думку чи не діяла, часом, і тут якась потаємна сила на приклад, ДПУ, чи не гнала на ці збори людей боячись утратити посаду та спокій в житті, коли не більше.

В металюргійному інституті МК та профком скликали збори разом — співробітників викладачів і студентів на одні збори. Струмками й потоками

потекли всі ці люди після занять з аудиторій кабінетів, робітень до актової залі. А в залі було ясно й урочисто. Високі вікна з двох боків перехрещували денне світло на ворушкій масі голів, хусток, пліч, обличчів і робили з цього руху майже святковий чи хоч театральний настрій.

Святковість чи театральність збільшували й великі портрети керівників партії та "радвлади що іконостасом прикрашували залю, а також червоні полотнища передчисткових гасел. Величезний нелюдської міри портрет "проводиря народів" (з знаменитою люлькою) стояв на задній стіні відслонєної сцени і прижмурено дивився на хвилювання покірного йому народу. Портрети його найвірніших співробітників прикрашували високі простінки між вікнами Правда, в одному з простінків, там, де напередодні ще висів один з таких портретів, тепер було голе, сліпе місце. З того простінка щойно знято одного з тих Найближчих, що вже відпав ласки, і хтось, необачно не догадався заличкувати якось те прикре більмо Можливо, тому необачному це так не минеться, і саме на чистці" вирине: мовляв, навмисне так зробив, щоб згадували "ворога народу".

Над сценою висів червоною стягою напис. Допоможімо нашій рідній, улюбленій партії очистити її лави від клясово-ворожих елементів!" Це було написане від імени народу, а писала сама партія. Напис цей був приємний для безпартійних: давав їм трохи чи не радість з приводу того, що вони безпартійні, що їх не чиститимуть. Але цю однобокість виправляв інший напис, що висів красовито, трохи навкоси з одного боку сцени: "Посильмо нашу пильність на всіх ділянках нашої роботи". Інакше кажучи, цей напис нагадував безпартійним про те, що партія, очищаючи свої лави не забуде й за них, що й над ними висить загрозливе "мементо".

У гущі студентів, що посідали вже, зайнявши всі місця, був і викладач української мови і літератури Гнат Кутько. Його щойно "випустили", і його ще оточував і відгороджував серед цієї маси пояс відчужености — згадка про те, що він був зник на якийсь час(хоч не був ні хворий, ні "прогульник"). Про це це його ніхто не відважувався питати, тільки вряди-годи скине котресь непомітно на нього очима, і потім мерщій відвернеться. Щоб менше на нього дивились, Кутько сів іззаду, біля самого входу майже, де була тінь від балькону над головами. Тільки ж сидіти зовсім спокійно він не міг. Він добре розумів, що йому, як людині заплямованій постійним "тяганням", треба буде обов'язково на цих зборах виступити з політично-загостреною промовою. Але ж для нього нічого в світі не було тяжчого, як виступати на зборах з отакою силуваною промовою, складеною з готових газетних висловів! Цю тяжкість можуть зрозуміти тільки ті, що їм судилося жити за соціялізму, ладу, що про нього так довго мріяли найкращі люди всього світу — коли хотіли волі слова, волі сумління тощо. Кутько в таких випадках відчував, що ніби хтось, а не він орудує в роті його язиком… Але… скачи, враже, як пан каже! Узяв він гарячково готуватись до виступу, добираючи слова, думки. Тільки ж йому заважало його власне серце: так стукало в грудях, що забивало дух. йому здавалось, що це найбільший звук у залі, що його чують сусіди-студенти. І івід цього йому було соромно, боляче… навіть страшно.

Тільки бурхливі оплески, що раптом покрили "тригубу алілую" на пошану партії, радвлади і великого проводиря народів, заглушили цей стукіт його серця.

Це безпартійний голова інститутського МК відкрив збори.

Плескали усі навстоячки, і ляскучі оплески хвилями перекочувались з одного кінця великої залі в другий. Плескали з дуже поважними виразами на обличчях. Плескали довго. Ніхто з людей не хотів перестати. Усі бо знали недавню судову "справу про не плескання", що випадково, в запалі "передчисткової самокритики" прохопилася була на світло денне (в газеті). Одна жінка-селянка на якихось там зборах не плескала, була за це заарештована, і "просиділа" сім місяців, поки її не врятувала "передчисткова самокритика" судового апарату. Але ж така щира самокритика не завжди буває! Отож кожне й думало, що краще поплескати на якісь там десять-п'ятнадцять хвилин більше, аніж мати справу з ДПУ. Отим то й виходило, що оплескам начебто кінця й краю не буде. Оце спробує котресь тихіше плескати, думаючи, що це викличе сусіду на повне припинення, та сусіда, як на зло, чомусь цього натяку не розуміє і ляскає з усієї сили. Тоді ініціятор і собі піддасть удару, щоб відвести підозру щодо потайного наміру.

Річ зрозуміла, що й Кутько, як людина заплямована, гатив з усієї сили. Думка була показати свою щирість якщо, може, не далекому видному начальству, — партійному секретареві та директорові, що стояли на сцені біля президіяльного червоного столу і робили те саме, так хоч близьким невидним "сексотам", що напевно були біля нього. Але в плесканні орієнтувався таки на секретаря та директора — дивився, як ті плетуть, і думав закінчити тільки тоді, як вони закінчать. Секретар, невеличкий білявий студент на прізвище Крячун, плескав досить недбало, абияк, бо… не дуже боявся: був з робітників та ще й червоний партизан. Директор (новий), важкий, угодований Шамес, бив енергійніше, бо був не такий чистий: ходила поміж співробітниками чутка, що його вже двічі чи тричі ^вичистили". Через те, що рухати руками йому, ніби з подушок складеному, було важко, він робив широкі, рідкі вдари, немов мух у повітрі обіруч ловив.

Після десятихвилинної "овації" вдячних трудящих Крячун нарешті опустив руки, за ним це зробив директор, а потім і інші. Усі посідали, полегшено зідхнувши (колективне зідхання, досить голосне).

Кутько разів зо два ударив і тоді, як уже всі перестали, — для більшої певности, що його, щирість" бачили.

Після цього інститутський "діяматник"*) зробив доповідь про завдання чистки ("діяматникові" це, за штатом" випадало робити). Доповідач закликав безпартійних допомогти партії викрити мерзенних ворогів, що пролізли до партії. Після цього стали виступати численні промовці — викладачі й студенти. Казали всі вони те саме, що й доповідач, але з цього ніхто не дивувався. А безпартійному голові МК ці виступи були — як масло на душі, бо не було й на мить прикрої, як це частенько на таких зборах буває, мовчанки. Отже йому ніхто не міг закинути організаційної бездіяльносте!

Серце у Кутька знову почало битися. У роті йому так пересохло, що він не міг і слова вимовити. Але виступати мусив! Терп на саму думку про можливий скандал — коли вийде і нічого "є скаже або скаже не те, що треба. Повторював подумки наготовлені заздалегідь слова. Та як на зло склалося так, що голова вигукнув його прізвище саме тоді, як він продумував кінець, а початок вискочив з "пам'яті. Отож йому й довелося починати якимись нашвидку добраними (як ішов від дверей до сцени) словами. Проте вийшло "нічого", а далі зринули в свідомості раніш підготовані думки, і він став говорити досить легко. Не він, правда, а його язик, бо насправді язик ним керував, а не він язиком.

*) Викладач діалектичного матеріялізму (марксизму-ленінізму).

Говорив Кутьків язик про те, що всі безпартійні вдячні великій партії за її довіру в такій важливій справі, як чищення її власних лав.

— Де, в якій країні, - запитав щиро, — влада дає ще такі права трудящим?

І відповів патетично, наче проголошував зовсім" нову істину:

— Ніде… ні в одній іншій країні на світі цього немає і не може бути…

Увійшовши далі в ролю справжнього промовця, він висловив навіть свою власну — не газетну думку: щоб безпартійні всі, як один, внесли в свої "договори на соцзмагання" пункт про допомогу партії в її "чистці". І наостанку закінчив красивими (хоч так закінчували всі, - але ж справжня краса від надужитку не зменшується!), ефектовними словами:

— Хай живе радянська влада! Хай живе комуністична партія! Хай живе великий Сталін!

Коли він закінчив, посипались досить рясні оплески. Він був цілком задоволений своїм виступом, а "дно" з огляду на це сховалось тепер якнайглибше. А коли йшов на своє місце і бачив трохи усміхнені обличчя Деяких студентів, почував себе майже щасливим.

Тільки ж даремно поспішив він радіти! Після нього швидко вибіг наперед "діяматник" Собачкін і запротестував проти "ворожої вилазки" — проти Кутькової думки про "соцзмагання" для допомоги партії і "чистці".

— Партія нікому не дозволить, — підкреслив, — ревізувати свої настави.

По залі від цього так і повіяло холодом, і кожне з иірисутніх, здригнувшись, боязко скулилось. А Кутько… він відчув, як поза спиною йому сипнуло спочат ку морозом, потім палом, потім знов морозом. Крізь туман, що раптом затуманив йому голову, він попро сив слова удруге, і з місця, уже тремтливим, жалюгід ним голосом заявив, що бере свою пропозицію назад і кається.

Але в "резолюції" таки відзначили його "ворожу провокаційну вилазку".

Після цих зборів сердешний чоловік не знав, де дітись. Уночі не спав, прислухаючись, чи не йдуть заарештувати. Увижались йому лавучачі очі слідчих, що немов казали: "Ага, так це ти такий… тепер нам ясно, чому ти на заводі призначав любовні побачення!" А на ранок кинувся мерщій до газети: боявся, що там про його промову буде написано. Але в газеті покищо нічого не було. Наляканий усім цим, він якнайретельніше відвідував дальші "чисткові" збори. Приходив рано і сидів до кінця. Болюче переживав те, що Крячун тепер івідвертався від нього при зустрічах, холодно відповідав на привітання. Читав напис над сценою і думав гірко:

— "Я ж і є той конкретний безпартійний, що з милиим серцем хотів би допомогти вам? Чому ж ви мене відкидаєте?"

"Олесі" в інституті не було. Вона, мабуть, не знала, що її закоханий (і коханий!) учитель уже був на "волі".

Кутькове серце рвалося до неї, але… ніколи було через "чистку" піти, що займала разом з заняттями увесь день. Він же тепер навіть на їжу не мав часу!

Одним із перших чистився Самсон Лшшиць. Ставши на сцені край столу комісії, накритого червоною тканиною, і обіпершись щиколотками правої руки об той стіл, почав він свій життєпис. Залізна потреба вийти з перевірки чистим примусила його знову "підтягтися", держатися на цій "сповіді" так, щоб у тих, що чистили (а це були "чужі люди", не інститутські), не виникло й найменшої підозри щодо його політичної чистоти. Його показна, в гарному вишневому костюмі постать, напружена, як струна, забриніла приємним баритоном його голосу… Кучерява й справді, як в Аполлона, гарна голова, була гордо піднесена. Отже він умів заличкувати й цю напруженість (щоб не подумали, що боїться!) — стріпуючи вряди-годи правою ногою, прискалюючи зневажливо око. "Ну, що ж, що чистка?" — здавалось, казав він цими стріпуваннями та прискалюванням. — "Для мене, людини з чистим сумлінням, у цьому нема нічого страшного… Бачите, стріпую, як звичайно, ногою, прискалюю око…" Не бентежило, здавалось, його ані трохи яскраве освітлення сцени, скероване, ніби навмисне, на нього, як також не справляла ніякого враження й широка, розкинута перед ним, як море, напружена в слуханні заля.

А слухачів у Ліпшиця було більше, як в інших; чистився ж начальник. І серед тих слухачів могли бути не тільки друзі, а й вороги, що раді, може, були підставити йому ногу.

Гнат Кутько сидів цим разом у передньому ряді і потерпав за нього, знаючи його минуле, його "соцпоходження". Та й за себе боявся, бо, з одного боку, саме тут він міг би допомогти партії у викритті "ворожого елементу", а з другого не міг свідчити проти невичищеного начальника та ще й свого хоч і колишнього, а все таки товариша і до деякої міри добродія.

А Самсон говорив рівно, плавко, переконливо. Батько його з наймитів, з робітників. Замолоду працював на цигарні фірми Фінкельштейн і Заславський. його мучили, з нього знущалися. Доходило до того, що Фінкельштейнова жінка, у якого він жив, заставляла його виносити… — тут він для ефекту примовчав, — нічний горщик…

Декотрі з слухачів нетактовно-голосно засміялись, порушивши напружену тишу.

Та "сповідник" знав, що робив: той нечистий горщик краще за золото свідчив про чистоту його батька, про його власну чистоту. Отже й далі говорив про батькові поневіряння. Тоді хтось із партійців, із публіки, звернувшись до нього на "ти", досить грубо нагадав йому, щоб переходив ближче до справи — говорив пре себе, а не про батька.

На це "сповідник" уже не міг не реагувати. Звернувся, з властивою йому гідністю, до голови комісії: попросив його закликати "публіку" до порядку.

Голова подзвонив. Ліпшиць заговорив далі.

— … 1913 року його батько вступив робітником на завод Гартмана в Луганському…

Кутько на своєму місці аж підскочив з дива: 19К року — це Кутько вже добре знав — старий Ліпшиц; мав уже крамницю "красного товару" в с. Лататті. Скинув здивовано на Самсона очима і стрівся з його блискучим, очайдушно-сміливим поглядом, у якому відсвідчувалось електричне з поблизьких лямп світло. У цьому погляді Кутько побачив певність, що зацькований "свідок" не посміє й писнути проти нього, свого начальника.

— Ну, звісно, які заробітки були в робітника до революції! — скрикнув він патетично. — Це не те, що тепер, коли про робітників піклується наша славна комуністична партія… Пам'ятаю свого батька (він уже помер): зігнутий у плечах, зацькований, безправний яврей…

Кутько не діймав віри своїм вухам! На очі йому звелася кругленька у "котьолку" постать покійного Абрама Соломоновича (Самсон не був на свого батька схожий), що його можна було завжди бачити, як він стояв одвір біля своєї крамниці. А стояв він, звичайно, не без діла: підстерігав "дядьків", що проходили вулицею, і правив борги, кажучи (з характерною жидівською вимовою, якої у його освіченого сина вже не було). "Ей ти, цуєш? Коли з воно те буде, сцо ти сплатиш борг? Як треба, так "прийдіте поклонімось", а як віддавати, так зди, Абраме Соломоновицу. Словом, з нього був справжній "глитай, або ж павук" з гніздом у самому центрі с. Латаття. Жінки зносили до нього кожне яєчко, щоб купити сірників чи там соли. Гната самого, як він був ще хлопцем, не раз посилала мати до Ліпшиця по сіль тощо…

— … Але він стягався з останнього, щоб дати своєму синові (цебто вже Самсонові) освіту… віддав До гімназії, хоч це й трудно було йому, як явреєві, зробити…

Кутько знав, що старий Ліпшиць дав директорові гімназії чималого хабаря, щоб прийняв сина.

— … А як учився, бідував: треба було вчитися і заробляти на прожиття та на плату за навчання… Не так, як тепер, коли держава дає студентам усе — і їжу, і гуртожитки, і стипендії, - додав між іншим. — Він Підмітав вулиці і навіть… відходки чистив…

Кутько згадав його новенький, блакитний, як небо, гімназіяльний костюм, що на нього заздрила вся лататтянська інтелігенція, що здебільшого ходила тоді, під час революційного безладдя, в доморобному полотні, примітивно пофарбованому.

: — А чи не дуже вже багато тих горшків та від-ходків? — бовкнув грубо в напруженій тиші той таки партієць з партизан, (як згадав тепер Кутько), гримнув, як голос самого правосуддя. — Там батько, а тут ти золотарюєш…

Ліпшиць обурено підвищив голос, і в ньому забриніли нотки гніву.

— Робітники та біднота за старого ладу нічого, крім бруду, не мали… Тільки буржуазія та куркульство, — натякнув на селянське походження партизана, — були… чистенькі. А крім того, антисемітам здавалось і здається — бо не секрет, що вони й тепер є, - що всі явреї були багаті…

І "голос правосуддя" не здобувся більше на якусь репліку, бо… справді був селянин з походження, а від цього ж до обвинувачення в куркульстві та антисемітизмі не так уже було й далеко.

Скористувавшись цим відступом свого супротивника, Ліпшиць сміливо пішов далі. Взяв розповідати мальовничо про те, як "вони" (він і його шкільні товариші) за імперіялістичної війни робили революційні вчинки — одного разу кинули з третього поверху гімназії на поліцая лямпу з гасом. Це вже була не "сповідь"-розповідь, а яскрава, повна патосу ромова. Цей патос ще збільшився, як Самсон став говорити про часи революції… У вогні й пожежах палала країна… Партія кинула гасло: "Пролетарю, на коня!" і він вступив до Першої Кінної… На фронті його прийняли й до партії…

Кінцеві слова Ліпшицевої промови були такі ефектовні, що слухачі — зовсім незвичайне на "чистці" явище — навіть оплесками їх укрили.

Кутько не плескав, а сидів, як на голках, приголомшений тим, що в цій промові почув: такої прямої брехні, та ще й при свідках, йому ще не доводилось чути… хоч тепер і всі брехали… І він (Кутько б то), що мав допомагати партії в її "чистці", мовчав, як води в рот набрав!…

А тим часом Ліпшиць, скінчивши свою біографію, зійшов зі сцени, і, побачивши незайняте біля Кутька місце, сів. Спитавсь удавано-спокійно:

— Не знаєш, котра година?

Зблизька було помітно, в якій напрузі він був, чого коштувала йому щойно закінчена промова: в нього навіть руки трусились.

А "чистка" ж іще тільки починалась. Його ще мали обговорювати, як це було й з іншими. Але тут виявилася й особливість його "чистки" — "чистки" начальника. Через те, що керівник установи відповідає не тільки за себе, а й за "довірених" йому службовців. Промовці "взяли в роботу" не так самого Ліпшиця, як підвладних йому безпартійних. Інакше сказати, тут виявилась передчасною радість декотрих безпартійних з приводу того, що вони безпартійні, що їх начебто як гостей, партія ласкаво запрошувала допомагати їй викривати "ворогів" у її лавах, і що вони хотіли зр0. бити з "чистки" для себе трохи чи не театральну розвагу.^ Відзначаючи в Ліпшиця революційні заслуги й пильність, що виявилась хоч би в подачі "заяви" на мерзенного націоналіста Пічкуренка, промовці заразол картали його за допущення в інститут справжніх "ворогів народу". І от одно безпартійне прізвище стьобнуло в повітрі, як ганебний посвист батога над тілог караного, друге, а третім з черги… назвали викладач" української мови Кутька.

Але цим разом Кутько, почувши своє прізвище ворожім потріпуванні, не відчув якогось особливого переляку: він якось одерев'янів, збайдужів. Слухаюча промовця, якогось незнайомого йому студента з факультету кольорової металюргії, він страшно виразно чув його слова, навіть плямкання губами — як йому бракувало слова.

— "Як він чудно плямкає, - подумав, — наче жує щось…"

Студент цей говорив з місця (з залі) і стояв недалеко від того, кого називав "ворогом народу", — від Кутька. Намагався тільки не дивитись на нього, задирав голову, дивлячись понад головами перших рядів Обвинувачував Кутька в "протягуванні" ідеалізму й українського націоналізму заразом.

Кутько хотів згадати, що це за студент, і ніяк не міг згадати. Не міг згадати прізвища, хоч обличчя це — противне! ненавидне! — бачив не раз у коридорі Це його починало нервувати. — "А! — майже скрикнув у ДУМЦІ, згадавши, — "це ж Гуляєв, що при перевірянні в інституті елементарної грамотности зробив шістдесят помилок у проказі на 150 слів."

Тепер Кутькові стало страшно: зрозумів, що студент не з свого почину виступав, а з доручення. Оглянувся розгублено й побачив, як обличчя знайомих студентів від нього відвертались. А промовець уже згадував його "ворожу вилазку" на "передчисткових" зборах. Далі навів знайдений у записках його курсу вислів з народної казки "Був собі дід та баба", як злочинне "протягання" куркульського фолькльору. Після цього студента у страшній, аж моторошній тиші величезної залі, повної людей, виступив другий і став закидати йому те, що він у викладанні мови не додержувався "діялектичного матеріялізму". Цього студента Кутько знав краще: він зробив тільки сорок помилок у тому ж проказі.

На "дні" в Кутька, що заворушилось знову, виринула думка про деяку невідповідність між філософією (ідеалізм!), що про неї ці студенти правили, і отими шістдесятьма та сорокма помилками в проказі.

І заразом аж тепер усвідомив сердешний чоловік свою загибіль.

Те, що сталося на "чисткових" зборах, вкинуло бідолашного Кутька в якесь гойдливе (в голові шуміло) запаморочення, у туман, рівний небуттю. Безлад у голові був такий, що він, мабуть, не згадав би й свого ймення, якби хто раптом запитав… Або, може… (так, так, так, — смикало в висках) замість свого назвав би одно з радянських — "Владлен" (Владімір Ленін), "Воймар" ("Войовничий марксист"), "Кім" ("Комуністичний Інтернаціонал молоді") чи навіть "Трактор", бож трактор саме був у найбільшій пошані в країні будованого соціялізму.

Так, так, так — стукало в висках, хитало, гойдало його голову, немов то була не голова, а дзвін, і величезне важке серце, розгойдуючись, било у виски. А від голови хиталося й усе тіло. Коли виходив після зборів з інституту, сходив сходами, ноги йому так підгиналися, що він, бачилося, від найменшого поштовху або й без нічого впаде… Та ще й ухопитися ні за віщо, і ніхто не піддержить, бо той густий натовп студентів, що йшов поряд із ним, сахався тепер його, як прокаженого, ніхто йому навіть у вічі не дивився.

— "Можуть заарештувати…" — ,А за віщо?" — "Заарешту-ують!…" — "А за віщо? Я син трудового народу… вийшов із селянства, що разом з робітництвом завоювало собі революційні права.." Зуби йому дрібно цокотіли, коли він пошепки проказував ці слова, опинившись на вулиці.

Щоб віддалити страшну мить арешту, не пішов додому, а взяв блукати містом, хотів загубитись у темряві, серед чужих, незнайомих людей. Він мусить загубитись, бо він… оповіщений поза законом злочинець! Але й тепер йому здавалось, що кожна зустрічна людина його знає і трохи чи не пальцем показує:

— "Оце ось він, той, що "протягає" ідеалізм у викладанні мови, що не дає діялектики у визначенні речення, що навів як приклад куркульські слова "Був собі дід та баба…"

І його лякало світло ліхтарів, що перехрещувало вулиці, що весело освітлювало ворушкі, як мурашник, юрби гуляючої публіки. Він кидався від того світла у чорні затінки від будівель…

А та публіка — головні жителі "чистого центру" — переважно жиди. Ідуть назустріч веселі, чисто зодягнені, вгодовані. Юнаки й панни. Юнаки один з-поперед одного голосно кидають дотепи, а панни сміються… А він сам один серед цих людей як у безлюдній пустелі, - заляканий, цькований без будь-якої провини…

І з "дна", із споду його душі стала підійматись, перемагаючи ідейну віру в рівність людей, засвоєну з старої "буржуазної" літератури, гостра ворожість до тих веселих і, мабуть, неголодних синів та дочок Сіону. Він тепер розумів так, що вони, попавшися в полон вавилонський, зуміли заволодіти самим Вавилоном, а в ньому добрими посадами, пайками, розподільниками відповідальних працівників і засудили синів Вавилона на отакі жахливі блукання нічної доби.

Горе тепер нечестивим синам Вавилона і добре їм, колишнім невільникам та бранцям!

Став тепер Кутькові на пам'яті дотеп, що його він чув якось у гуртку професора Яворенка, питання з відповіддю:

— Хто живе найгірше на землі українській? — Люди українські…

— Хто живе най…? — хотів проказати пошепки ці слова, а потім схаменувся: злякався цих своїх думок. Озирнувшись довкола, він постеріг, що на вулиці помітно порідшало людей: було вже пізно. А це означало, що скоро буде небезпечніше на вулиці, де його могли затримати як підозрілого, аніж удома.

І він, ще нехапливо, помалу повернув на свою Садову вулицю. А чорні тіні в цій бічній вулиці, майже неосвітленій, забігали наперед, зловороже таїли в собі і шпигів, і агентів ДПУ в синіх з червоними околицями кашкетах, і ті вороги були готові щохвилини вхопити його… А в дворі, як у глибокому колодязі, зловісно-тихо, чорно… у коридорі ані шешерхне..

Коли гляне: на білій у темряві стіні біля його дверей… якась постать! Зауваживши, видимо, його, постать ворухнулась. Переляканий чоловік зойкнув:

— Ой, хто це?

— Я це, Гнате Пилиповичу.

— Хто?

Він трусився, як у пропасниці, цокотів зубами.

— Я, Лаштоба Петро. Я тут уже більш, як годину чекаю…

— Ви прийшли заарештувати?

— Та ні, - сказав спокійно Лаштоба. — Ще що вигадайте! Чого б я вас арештовував? Хіба я не знаю. що ви чесний радянський педагог? Я немилосердний тільки на всяких гадів… А до вас у мене одна справа

Кутько згадав, що Лаштоба чомусь не був ш "чистці", отже нічого не знав, і це його заспокоїло тро хи. Узяв відмикати двері, тільки довго в темряв відмикав…

Коли вони ввійшли до "півкімнати" і господар засвітив прикре для нього ж таки світло (бо освітлювало його лице, очі), Лаштоба мовив:

— У мене важлива оправа: я написав листа т. Сталіну і хочу, щоб ви сказали, чи добре написано… Я сам знаю, що пишу вже не погано, уже набив руку… Я ж починав із "робкорівських"*) дописів. Якби й тепер я писав до якоїсь газети, так і не задумався б, а то ж у ЦК, до самого т. Сталіна. Незручно, знаєте, буде, коли щось не до ладу…

*) Робкор — робітничий кореспондент.

Картата, натягнута на вуха кепка, якої він і в хаті не зняв, затінювала його поважне, аж похмуре обличчя, і та тінь робила його ще похмурішим. З цим похмурим виразом він і почав читати своє писання.

"Дорогий батьку наш, учителю і друже Йосипе Висаріоновичу! Щиро дбаючи про зміцнення нашого радянського ладу, я хочу з цією метою висловити (як робітники на заводах вносять раціоналізаторські пропозиції) деякі побажання…"

Він спинився на хвилину, перевіряючи, яке враження справив початок листа на вчителя.

— Ну, як? — запитав. — Чи добре сказано?

— Добре…

— "Про волю слова. Що у нас немає так званої волі слова, це добре: нічого потурати всяким блазням в їхньому контрреволюційному базіканні. Але в цій справі ми робимо деякі помилки. Так, наші газети часто пишуть про те, як у буржуазних країнах люди (напр. у парляментах) критикують свої уряди, а це багато хто з читачів витлумачує не на нашу користь. Кажуть: — "Бач, он там можна критикувати, а в нас ні…" Або, повідомляючи про невеличкі кари (1 — 2 місяці ув'язнення) за протиурядову агітацію, газети дають читачам матеріял для невигідного для нас порівняння, У нас бо за протирадянську агітацію чи за протирадянські анекдоти карають розстрілом. Слід би таку щ. формацію заборонити."

— "Що це він пише?!" — думав гарячково слухач. Лаштоба спинився, чекаючи похвали.

— "Це ж провокація! Він прийшов мене перевірити… перед арештом…"

Не почувши від учителя й слова, Лаштоба став читати далі.

— "Про волю друк у. Таку саму помилку ми робимо і в питанні про волю друку. Наші газети з осудом пишуть про невеличкі штрафи та про "білі плями" (цензурні) в буржуазних газетах, а читачі роблять із цього такий висновок, що заборона однієї статті чи частини статті менше лихо, як наша повна заборона вільного друкованого слова. Так само недоречні й повідомлення з осудом (мовляв, нудні, казенні і т. д.) про уніфікацію преси в фашистських країнах, бо ж і в нас те саме — преса уніфікована, казенна тощо".

Кутько з жахом дивився на свого учня. А той не вгавав.

— "Про видавання деяких книжок. Наші видавництва друкують писання старих українських, російських та чужоземних письменників, що з них засуджуються та висміюються такі явища державного та громадського життя, які є й у нас. Ось, наприклад, твір буржуазного французького письменника А. Франса "Боги прагнуть". Хоч у цій книжці описано давні події, але читач може легко багато чого з того перенести на нашу дійсність. Такий наприклад опис хлібної черги, труднощі в харчуванні. Або терор і суд, коли в одну змову об'єднують людей випадкових. Адже часто так робить і наше ДПУ, як буває треба "підкреслити" процесом якусь кампанію."

— "Боже, що він задумав?!" — бився, як на ножі, невільний слухач.

— "Про кінофільми. У деяких наших фільмах показують усякі ласощі, ковбаси, наприклад, а в житті цього немає, і глядачі часто роблять небажані висновки. Я сам не раз чув з приводу цього іронічні зауваги, а один раз навіть затримав такого контрреволюціонера і передав до ДПУ…"

У "перервах між темами Лаштоба зиркав на свого слухача з повним задоволенням.

— "Про єдність мов. Ми правильно віримо в те, що в майбутньому буде одна мова. Але водночас ми неправильно допускаємо розвиток багатьох мов, таких, як українська, білоруська тощо. Треба б оголосити російську мову, як єдину обов'язкову, бо це мова Жовтня, мова Ленінових і Ваших творів."

У Кутька вихопився якийсь болючий стогін. Але читець того не помітив.

— "Про написи у відхідках. Наша влада не місцях спускає з ока відхідки, написи в них, що контрреволюція надряпує. Ось, наприклад, який вірш був написаний в одному з відхідків про товариша Буденного:

Вже війна не за горами, Стукає в ворота, Та зужито на ковбаси Всю вашу кінноту."

— Годі! — нервово скрикнув Кутько, скинувши поперед себе руки, немов від кошмару-привиду боронився.

— Що годі? — спитавсь Лаштоба і подивився здивовано Кутькові в обличчя. — Ви проти цього?

— "Що я роблю, божевільний?! — вжахнувся збитий з пантелику чоловік. — Що я роблю?!"

Ці слова він майже прошептав, — як маловірна людина шепче губами "свят, свят, свят Господь Са-ваоф", коли ударить грім.

— Хіба ви хочете, щоб ця контрреволюція поширювалась як народна словесність? — насторожено перепитав Лаштоба.

І раптом почервонів з гніву, його очі злобливо спалахнули.

— o Так он ви який… контрреволюціонер! — загрозив. — Я цього не знав…

Він хапливо згорнув свої писання і, швидко повернувшись, вийшов із хати.

Господар стояв деякий час, не знаючи, що робити. А потім кинувся навздогін і… знов спинився. Ним ті-лала пропасниця. Страх уже панував над ним повновладно.

Було вже близько 12-ої години ночі.

— Вони ж саме отакого часу й хапають, — прошепотів він тихо, так, що тільки міг сам почути. — "Чорний ворон" їздить і хапає…

Саме в цю мить у коридорі наче щось стукнуло.

— Ат, — сказав він уже голосно, сказав його язик. — Все одно…

Ота сила, що ганяла його тю місту, що хотіла вберегти від загибелі, раптом зникла… йому було ясно, що гине і що рятунку нізвідки не буде… Якось випадково згадав, що серед його книжок є такі, що їх він думав у таку хвилину (як ітимуть з арештом) викинути в вікно на дах сусіднього будинка — напр. "Історія України" М. Грушевського, але вже ані поворухнувся, щоб це зробити… Стояв, напружено прислу-хався. Та стук не повторився. Ще трохи прислухався, а тоді роздягся й ліг.

— "Я не збожеволію… як Дубищенко," спало йому раптом на думку страшне припущення, немов би йому вже загрожувало чорне небуття божевілля. — "Треба не збожеволіти!" — зціпив він зуби. — "Треба тільки не захотіти, і божевілля, — вимовляючи це слово, він наче відчув смак дерева в роті, - відійде геть, обійде стороною, як страшна градовиця під напруженим зором Мольфара в, Тінях забутих предків".

Але спогад про трагічну загибіль Дубищенка не йшов із голови. Дубищенко, вчитель української мови, фізично міцна і здорова людина, після того, як його викликали до ДПУ, "потягали" деякий час, занедужав на манію пересліду. Він боявся ночувати дома, не їв, думаючи, що його отруять… Схопив раз дочку-дів-чинку, вибив вікно і в самому біллі побіг до Дніпра, як дикун… Так і помер від виснаги…

І інші страшні, відомі йому (Кутькові б то) факти стали на пам'яті. Український поет Аркадій Казка заподіяв собі смерть під загрозою арешту… Борис Тенета повісився у в'язниці…

— Я не зроблю цього, — вимовив він уголос. -

Та й становище моє легше.

І він з полегшенням подумав, що, серйозно беручи справу, до нього ні за що причепитись. Справді бо: якщо його "тягали", так тільки тому, що хотіли з нього зробити "сексота"; до заводу ходив на побачення з дівчиною — це доказане; те, що сказано на "чисткових" зборах, не таке вже й велике… Словом, зокола все гаразд. Ну, а те, що є в нього на "споді", "на дні", нікому не відоме… І йому раптом стало ясно, що саме так, у двох подобах, роздвоєно найзручніше жити. Від усвідомлення цього йому стало навіть весело. Йому показалось, що він знайшов те, що його так довго шукав, усвідомив найбільшу істину людського життя.

— "Тепер я буду свідомо так жити — буду я один і заразом нас буде два. Один з нас буде відтепер легко виголошувати казенні промови на зборах (бо досі це була мука), легко складатиме хвалу Сталінові, а другий нишком утішатиметься недозволеним щастям нашого національного буття — мовою, піснею, письменством, Лесею Українкою, Винниченком… буде читати ті українські книжки, що їх призбирав був за роки деяких сприятливих можливостей для розвитку нашої культури. Хай я буду й людина-облуда, — але так зручно…"Так, це справжня істина, над усі істини істина. На ній і світ збудований, це головний закон марксистської діялектики, що ЇЇ він, хоч і з примусу вивчив, — одність суперечносте, або т. зв. двурушництво. І їй, цій істині, всі скоряються. Джордано Бруно говорив про науку, а хотів слави, Шевченко був проти панів, а сам хотів поставити "хату і кімнату" та мати свій власний "са-док-гайочок", Чернишевський до сокири кликав "Русь", а сам хотів бути на місці руського царя… і це сталося з останнім проповідником добра — Леніним… Та й сучасна влада хіба не так діє? Скрізь і всюди пишуть про демократизм, а тим часом скрізь керують деспотично, призначають, а не вибирають навіть партійних секретарів. Або ж фальшують народню волю. Треба, наприклад, випустити чергову державну позику, — так пишуть, що це вони роблять на вимогу шахтарів якоїсь шахти або робітників заводу… І навпаки, яка жалюгідна була українська влада 1918 року, що казала народові так, як думала. Думала, що грабіжництво доганна справа, — і це казала в своїх закликах, спиняючи розрухи…

Отже хай живе роздвій! Хай живе всесвітня брехня! Треба щоб мистці створили апотеозу роздвоєння й

брехні!…

Тут він побачив велику дивовижу — наче велику сцену, а на тій оцені картину "Апотеоза брехні". Брехня була втілена в образі вродливої жінки-ударниці — не ударниці, літунки — не літунки, бо в червоній "революційній хустині"… І та жінка сиділа ніби на якомусь троні, як цариця. Тільки брови в неї були намальовані, губи начервонені, волосся побілене воднем-пероксидом.

— "Чому в образі жінки? — подумав Кутько. — Чи тому, що слово "брехня" жіночого роду чи, може, тому, що жінка частіш як чоловік, буває роздвоєна: улеслива на словах і гадюка в серці, вірна ввічі й зрадлива — поза очі? От і ця, — подумав про жінку на сцені, - у червоній хустині, а брови намальовані… живе втілення роздвою…"

— А ти хіба не роздвоєний? — гукнула раптом жінка, гнівно блиснувши очима… — Подивись лишень

на себе!…

І Кутько відчув, що він справді, уже фізично, роздвоюється… чудно якось розколюється, як кавук, крихко розпадається на дві половинки. Розколина про-

йшла через тім'я, між бровами, вздовж носа, так, щ0 одна ніздря там, а друга там…

Так у "півкімнаті" замість одного стало двоє чоловіків. У кожного з них по одній половині обличчя, по одній руці, по одній нозі. Ліва "пі-влюдина" сіла на єдиному стільці, що був у "півкімнаті", а права — на валізі.

Потім вони розбалакались.

— Виходить, — обізвалась ліва "півлюдина", — що може бути не тільки "людина" та "надлюдина", а й "півлюдина"…

— Еге, — згодилась права "півлюдина". — Я права, а ти ліва…

— Ти, безперечно, у всьому помиляєшся, — сказала ліва "півлюдина". — Зокрема ти помиляєшся, гудячи теперішній політичний лад і згадуючи з любов'ю жалюгідні спроби створити українську владу на Україні наддніпрянській і наддністрянській…

— Я не можу схвалювати найжорстокіший деспотизм, хоч він і личкується лівими демократичними фразами, — мовила права Кутькова половина.

— Це демократизм найдемократичніший у світі, бо його очолює найлівіша партія — комуністична., - сказала ліва "півлюдина". - 98 % людности має право голосу… і взагалі права… Тобі краще старе, ніж нове, якому належить майбутнє…

— Ні, - відповіла права "півлюдина". — Якщо я гуджу нову деспотію, то це не означає, що я виправдую стару, царську… Я за ту демократію, що її вимріяли найкращі люди всього світу — з волею слова, думки, сумління.

— Аби техніка розвивалась, — забелькотіла якось уже невпевнено ліва "половина". — А сумління, — на бісячого батька воно здалося?!…

— У майбутньому будуть трактори скріз… — сказав хтось третій: — трактори на руках, трактори на ногах, а на голові макітра… трах, трах…

Кутько прокинувся, обливаючись холодним потом: у двері щось стукало.

— Громадянине Кутьков! — почув він, остаточно прочумавшись, солоденький голос двірника Раївсько-го. — Громадянине Кутьков! Тут міліція… Відчиніть…

— Аж оце воно! — подумав уголос, холонучи всім тілом. — Ну, тепер кінець…

Голова пішла обертом, загойдалася на хвилях, як то буває на початку хвороби. А потім його пойняла байдужість. Машинально налапав на стільці штани й став надівати. Але ноги тремтіли, холоші скручувались у джути. Устиг натягти тільки одну, а далі мусив на владний голос із-за дверей іти відчиняти.

Повернув ключа. З освітленого коридору увійшов гурт людей.

Раївський послужливо перед військовими увімкнув світло, і те світло освітило нещасного чоловіка в дуже непоказному вигляді: у самім біллі і з холошею на одній нозі.

З тих, що увійшли з Раївським, двоє були безмовні в уніформі військ ДГІУ червоноармійці, вони були з рушницями і зразу поставали біля дверей, як на варті. Третій був молодий, стрункий у постаті жид, одягнений теж по-військовому, з перетягненим офіцерською портупеєю станом; його молодість грала на щоках рум'янцем цегляного кольору… Цей, увійшовши, мовчки подав Кутькові ордер на трус і зразу ж заходився трусити — переглядати книжки на столі. Робив це спокійно, мирно.

Але це "мирне" перегортання книжок так подіяло на Кутька, що він уперше в житті відчув гостро-солодку жагу вбивства. . Убити оцього цеглянощокого… а тоді хай буде, що буде! Убити за те, що він удерся до нього серед ночі, що потоптав його людську гідність. .

Та незабаром це почуття спало, він наче зів'яв, похилився на бильце ліжка, не знаючи, чи йому натягати далі штани чи… так гинути… А потім узяв таки одягатись.

Раївський послужливо подав йому верхню сорочку, піджак…

— "Так послужливо домагають кати підійти людині до шибениці… догоджають жертві, щоб вона "не ґедзкалась", не робила їм зайвої мороки…" — подумав Кутько.

А потім того йому зробилось холодно, він став усім тілом тіпатись.

Десь за диктовою стіною пробив годинник: раз, два, три, чотири… з протяглим мелодійним видзвоном останнього удару.

— Чотири, — промовив неголосно Раївський, розбивши напружену тишу, що була в "швкімнаті". На це ніхто не обізвався. Було й далі тихо. Тиша, здавалось, було те головне, що заповнювало у цей час світ… Мовчала безгомінно і стіна-мембрана, хоч сусіди за нею, напевно, все чули, тільки боялися зрадити свою присутність…

Тільки шелестіли в руках у цеглянощокого пере-гортувані сторінки книг, деякі з книг він відкладав з наміром, очевидячки, їх забрати. Кутько механічно слідкував за цими рухами.

Дід Раївський, що сидів на краю ліжка, схилившися на коліна, став дрімати. А Кутькові, дарма що зокола він був ніби спокійний, робилося дедалі холодніше, він дедалі дужче трусився. Силкувався не труситись, сердився за це на самого себе — і не міг подолати цього прикрого стану. Якби його запитали про що-небудь, він зацокав би зубами…

Перегляд книжок тривав довго: годину — дві — три… Адже між сторінками могли бути листи, злочинні писання…

Кінець-кінцем якось непомітно Кутько заспокоївся: перестав тремтіти.

Раптом цеглянощокий поспитав, чому в нього самі українські книжки.

Кутько нічого не відповів і знов відчув, що починає труситись…

Тоді цеглянощокий підвівся і сказав, щоб він (Кутько б то) збирався: піде з ними.

— А ордер же на трус тільки! — потиху сказав Кутько.

"Чекіст" показав другий ордер, що в ньому було написано "заарештувати".

А за вікном уже сіріло, задзенькали й загули перші трамваї. Місто прокидалось.

В комендатурі ДПУ цеглянощокий жиденко передав Кутька (як якусь річ) біляво-мурому кацапчукові, невеличкому кирделикові в червоно-синьому кашкеті, з наганом і шаблею при боці.

Та й інші з охорони були такі самі біляві та дрібні на зріст. У місті можна було бачити цілі "роти" таких "китайчиків". Це вони — малі, дрібні, але, як сарана, численні — давали змогу цеглянощокому й іншим таким, як він, сміливо хизуватися офіцерськими портупеями та дорогою зброєю. Вони ж охороняли й Україну від "зовнішніх" та "внутрішніх" ворогів. Тимчасом як самим українцям радянська влада "довірила" багато відповідальнішу й почеснішу роботу — охорону Далекого Сходу та Середньої Азії, і не один — енко здобув там за вірну службу нагороду, як от право нести "сталінську вахту" вночі проти свята "жовтневої революції", не один на такій вахті й головою під "басмацькою" кулею наложив.

Правда, в тому, що Україну охороняли москалі, а Далекий Схід — українці, можна б добачати подібність до розподілу тих і тих у царській армії, але… то все таки була царська армія, а це революційна, червона.

— Ну, пашлі! — звелів спокійно кацапчук і повів заарештованого до камери. Коли проходили через двір, Кутько востаннє бачив у ґратчасті ворота "волю", окремі людські постаті, що вільно, хоч і швиденько, боячись страшної установи, пробігали протилежною перією.

Як же ж і здивувався (чи, може, злякався) Кутько, коли в камері, до якої, як до клітки, вкинув його "начальник варти", побачив своїх товаришів та знайомих: Омелька Деркача (радянського поета), Гиренка та Бичка і не знайомих йому безпосередньо людей, але українців, — як от сивий відомий лікар Павлівський, що, як це знав Кутько, бував у проф. Яворенка.

Усіх їх узято минулої ночі. Отже це була справжня облава на українців.

Товариство, а найбільше "славні побратими" голосно й весело привітали новоприбулого.

— Хай живе Україна! — вигукнули "славні побратими", перелякавши на смерть новака. І він у відповідь не сказав ані слова, тільки бліда усмішка — не усмішка скривила його обличчя. А потім він холодно знітився. Пом'явши ніяково в руках кашкета, не знаючи, куди його подіти, він сів на нари, біля єдиного в цьому приміщенні вікна, густо заґратованого.

З вікна подихала ранкова, така тепер приємна вереснева прохолода, а в камері густою хмарою стояв тютюновий дим, якого так не любив Кутько.

Кидалося ввічі тут, у камері, те, що сидять самі українці. Про це свідчила й українська мова — вона тут панувала. Тим то було цілком ясно, що дія відбувається не де, а таки на Вкраїні… Коли б хто хотів цього пересвідчитися, то мав би йти до камер ДПУ, бо на вулиці в місті цієї ясности не було.

Більшість заарештованих були веселі, а найбільше "славні побратими". Вони були балакучі, навіть задавакувато-зухвалі. Жартома вони говорили, що хочуть заснувати найновішу Січ…. на Соловках… Це мала

(бути вже шоста числом, п'ять було на Дніпрі. А на Со-ловки українці мали траво, там є українська національна святиня — могила останнього кошового Кальни-ша. Кажучи це, Петро Гиренко демонстрував свого ["оселедця" і "клявся", що дозволить його відрізати а з головою.

Навіть Омелько Деркач, "плужанин", радянський поет, заразився, цими гуртовими веселощами і написав на дверях камери вірша на цю тему:

Після юго, як катюги

Січу зруйнували,

Жили довго ми без Січі,

Вельми бідували.

Тепер час нам, козаченьки,

Собі раду дати

І на півночі далекій

Січу заснувати.

Сивоволосий лікар Павлівський розповідав свої пригоди з 1917-19 років, зокрема про те, як він на початку революції їхав на чолі української маніфестації на білому коні в українському козацькому вбранні, а також про те, як вони піднесли Денікіну хліб на українському рушнику з написом: "Не той козак, хто поборов, а той, хто вивернувся". І як Денікін на це "закрутив носом".

Доходило навіть до того, що дехто з почину "славних побратимів" пробували дратувати в "прозурку" похмурих кацапчуків-вартових, перевіряючи, чи вони розуміють українську мову. Казали, що їм хочеться цибулі, а ті думали, що просяться "надвір" і сердито відказували, що "нельзя".

Дехто натякав на колективний опір — голодування, як то знали з літератури про царські в'язниці та сучасні капіталістичні…

Тільки ж уся ця веселість "була схожа на веселість людини з… підвищеною температурою, веселість чи сміх на кутні…

І справді вже другого дня декотрі з в'язнів несподівано вмовкли — як води в рот набрали. Ще більше знизився настрій, і то в усіх, третього дня, як до камери вкинули напівживу людину. Саме так — укинули, бо сам він — якийсь селянський парубчак із чубом-острішком — не міг іти. Коли ті, цю вели, випустили його з рук, він поточився, як зів'ялий, і, вдарившись плечем об нари, упав у проході і мертво захріп. Спав роззявивши рота, як мрець, до вечора, усеньку ніч і ввесь другий день. Уїдливі осінні мухи лазили йому по обличчі, залазили в ніздрі, а він нічого не відчував. Пробували його разів скільки 'будити — не прокидався. А як наостанку таки прокинувся, то розповів, що йому три доби, вдень і вночі не давали спати: слідчі мінялися, а його не відпускали. Біля нього стояв червоноар-мієць з багнетом і трусив за плече, коли він починав дрімати. Ще страшніше стало, як одного дня довідались, що в сусідній камері сидів "смертник", якого мали вночі розстріляти.

Стали мимохіть прислухатись до одноманітної ходи за стіною, одинокої ходи, в якій було знати страшне чекання смерти.

А вночі там справді заклацав засув, почулась якась боротьба, удворі страшним ревом заревів "чорний ворон", заглушаючи страшну подію, а через десять хвилин усе замовкло…

Цієї страшної ночі з камери ч. З почали вперше брати на допити. Візьмуть одного, а через деякий час укидають назад червоного, збентеженого. Але покищо нічого страшного не було: усі писали свої життєписи. Та вже наступної ночі лікар Павлівський, повертаючись з допиту, налякав усіх страхітливою поведінкою. Він, дужий, високий, ухопився за одвірок і не хотів заходити до камери, кричав — сивий, оброслий колючою щетиною — "мамо!" Кацапчуки цілою "ротою" тупцяли-ся за його спиною, як ліліпути біля Гуллівера, били по пальцях, щоб пустився… А як його нарешті таки впхнули до камери, він упав ницьма впоперек нар — довгий, як велетень — і голосно, з страшним ревом заридав, скидаючи могутніми плечима. .

Усі, що були в камері, збилися, як зграйка сполоханих у клітці птахів, в один куток і мовчки дивились, не знаючи, що робити.

Останнім із черги взяли на допит Кутька. Це сталося серед ночі. Він опав, коли чує — щось його за ногу смика… Крізь сон подумав, що це бере його обережно вовк, так, як колись брав його діда, як той спав у степу (дід розповідав). Скрикнув з ляку і лрокинув-ся. За ногу його тягав "карнач"*).

*) Караульний начальник.

Потім повели його через страшне подвір'я, освітлене таємничими ліхтарями, свідками розстрілів під гудіння "чорного ворона". Від страшної напруги він став дрібно-дрібно труситись, наче його била пропасниця (так, як тоді, коли його брали з дому).

Завели до слідчого. За столом сидів невеличкий, з синцями під очима, "чекіст", такий, яких він уже бачив раніш, — як його викликали, як заарештували в заводі… Це ті очі, що залишали сині кола перед його очима… Тільки ж то було вдень, а цим разом серед ночі під враженням спогадів чпро розстріл, про те, що сталося з Павлівським.

З інших кімнат було чутно допити. І от раптом — несамовитий жіночий крик:

— Я скажу-скажу…

Кутько пізнав голос жінки українського професора Б., що еміґрував за кордон.

— "Так і її взято", — подумав, нервово стенувшись. — Це ж зовсім стара жінка…

Слідчий пильно подивився йому ввічі, перевіряючи водночас, як на нього це подіє. А потім подав аркуш паперу і звелів тихим, спокійним голосом написати свій життєпис, приділивши найбільше уваги своїй роботі в контрреволюційній націоналістичній організації. А помітивши, що допитуваний тремтить, спитав:

— Чого тремтиш? Холодно?

Кутько, цокаючи зубами і насилу вимовляючи слова, сказав:

— Ніякої організації я не знаю…

— Не знаєш? А чому ж у тебе такий зляканий вираз на обличчі?

— То в мене… такі брови, — пробелькотів безпорадно допитуваний.

Після того, як він написав життєпис, його відведено до камери. Та не встиг він і задрімати, як його знов узяли. Слідчий наполягав, щоб він признався. Відвели вдруге назад, а потім того знову, уже перед світом, взяли на допит. Тепер було вже три слідчі, на нього кричали, загрожували розстрілом. Та він уже не трусився, а сидів непорушно, мов дерев'яний. Бо справді ж ніякої організації не знав..

Слідчі стали читати агентурні про нього відомості, де він — на лекціях тощо — що казав, але в тих його словах нічого злочинного не було. Так він між іншим довідався і про Лаштобин на нього виказ, зроблений уже після арешту. Та й у Лаштобиному виказі нічого страшного не було, бо він засудив не дуже похвальні витівки цього "охочекомонника" в боротьбі з ворогами революції. Із цього ж усього він зробив радісний для себе висновок — що його кохана "Олеся" не була шпигункою, бо ні одно сказане при ній слово не було в слідчих записане.

— "Люба, хороша!" — подумав ніжно про дівчину. Востаннє його брали вдень і помітним з цього

допиту було тільки те, що слідчий показав йому в вікно професора Яворенка (його вели через двір) і сказав:

— Он ваш отаман.

Кутькові було ясно, що центром "змови" був історичний музей, що його згубила знайомість з професором Яворенком.

— "І чого я, дурень, туди ходив?" — лаяв він себе у думці.

А на волі тим часом по всій Україні відбувалися бурхливі (не інакше!) "демонстрації" протесту проти "злочинних" намірів т. зв. Спілки Визволення України. Інакше сказати, Україна аж ніяк не хотіла, щоб її визволяли якісь там єфремови, ніковські (з малої літери) й інші полигачі чужоземних імперіялістів.

Була пообідня пора, як на інститутському подвір'ї стали сходитись студенти та працівники металюр-ґійного інституту: звідси вони мали йти на загальноміську демонстрацію.

Сходились студенти-денники, що їх затримали після навчання, і вечірники, яким сказано прийти трохи раніш. Ті й ті з приємністю виходили з відсирілих уже по-осінньому приміщень і порізненими поки що купками ставали посеред малого чотирикутника двору, замощеного густим, як сціплені зуби, мостинцем. Усі дбали про те, щоб бути під приємним теплом прижмуреного вересневого сонця.

Те тепло зігрівало й накладало на все якусь ледачу сонливість, неохоту рухатись. Цю сонливість збільшувала й сивина осінньої павоті, поначіплюваної на все, на що тільки можна начепити, зокрема на мовчазне вогнище (як сказав би поет) самітного каштана у кутку подвір'я. Сонні були й погляди та обличчя людей. Можливо, що не в одного ворушилася на серці ще й зазлість з тієї причини, що через "цю чортівню" (демонстрацію) пропадав обід у харчівні…

А втім, такі "набурмосені" були таки не всі присутні: не одно можна було побачити й веселе обличчя та жваві бадьорі рухи. Але це були обличчя з такими антропологічними ознаками, що їх не відзначив в українців навіть такий видатний антрополог, як Федір Вовк. Найяскравіші з цих ознак були носи та вуха: носи — як скрипкові ключі, а вуха — як малі крильця.

За цими ознаками можна було, наприклад, легко пізнати студента вечірнього інституту і заразом слідчого ДПУ Чорнострика, що мав іще й свою, притаманну тільки йому прикмету — задимлено-сіре, ніби покроплене рушничним порохом обличчя. Тільки зуби в нього були білі. Тими зубами він і блискав, як демон, оповідаючи своєю гаркавою мовою веселі анекдоти та всякі інші історії. Як людина забезпечена від всякої політичної неблагонадійности, він досить сміливо говорив і про СВУ, зокрема розповів про те, як важко було органам безпеки викрити цю банду, що вміла добре личкуватись і удавати радянськість. На доказ цього він згадав Кутькову поведінку, власне те, як він йому самому відповідав на питання про антисемітизм українських письменників. Він, як папуга, твердив раз-у-раз, що жиди гарні, а українські (письменники погані. І тільки те, що на виду він, цеє кажучи, то блід, то червонів, зраджувало його нечисте сумління.

Це була одна згадка про бідолашного Кутька, хоч він сам ні про яку Спілку Визволення України й не чув.

Друга згадка виходила від справнички, що хвалилася в гурті жінок, співробітниць канцелярії та бухгальтерії.:

— Він же до мене залицявся… Хіба ж так упадав! Тільки ж я, наче серце моє чуло, що він ворог, дала йому доброго одкоша…

— Невже дала?

— Та ще й як!

На подвір'я вийшов, гордо несучи свою пишну шевелюр}' ('був, як звичайно, без шапки) директор інституту Самсон Ліпшиць.

Так, він був уже директор. "Чистка" вийшла йому на користь: у наслідок перевірки він зміцнив своє становище в партії, а через те й на посаді. Після того, як останнього директора, Шамесового наступника й "куркуленка" з походження, вичистили з партії та, зняли" з роботи, його настановлено директором.

Нема мови, що це відповідним робом відбилося й на його поведінці: його рухи стали ще поважніші, ще?більше з'явилось іронії в прискалюванні ока та в морщенні красивого з майже непомітним заокругленням носа.

Він прийшов не сам, а, як і завсіди в таких випадках, із своєю дружиною.

На подвір'ї "Ксюша" відокремилась від нього й підійшла до гурту жінок. Ті зустріли її, як директорову жінку, солодким медом усмішок та похвал. Найбільше хвалили її новий брилик із сойчиним крилом на боці. Брилик сидів на її товстій, складеній книшем косі, як легкокрилий метелик.

Але ті похвали не були щирі: при її надмірній повноті цей брилик робив її схожою на… свиню в людському вбранні (як це малюють іноді в дитячих книжках).

Про це й шепнула у зручну мить справничка (худа, як щука) своїй приятельці з бухгальтерії. До Ліпшиця підійшли деякі студенти-активісти з "профкому", з "комсомолу". Підійшов Чорнострик. Взагалі ж новий директор не любив бути з студентами за панібрата. Та це й суперечило б урядово проголошеному принципові одноначальности, твердого керівництва.

Перше директорове слово, звернене до студентських керівників, було:

— Дисциплінка, хлопці… "теє то як його" у вас шкандибає… Як би там підтягтися…

Та Чорнострик, що почував себе нарівні з директором з огляду на своє "сумісництво", замість щоб прямо на директорову заввагу відгукнутись (з нього був голова "профкому"), розповів жарт.

— "Чого це ви спізнились? — накинувся один директор на своїх підвладних, прийшовши до установи з запізненням.

— "А ми вас чекали, — відповіли — підвладні.

Це Ліпшицеві не дуже вподобалось, і він відвернувся від Чорнострика.

Ще здаля зняв бриля, шанобливо до директора здоровкаючись, викладач математики, сивенький дідок з "українців", і теж 'підійшов. Щоб показати свою солідарність з "радвладою" щодо "есвеу", він сказав:

— Погано чомусь сходяться студенти, Самсоне Абрамовичу. Така важлива справа…

— Як кажете? А! Нічого, зійдуться, — недбало відгукнувся на це директор.

Він у цю мить прислухався до жіночого гурту, звідки було чутно голосну, майже крикливу "Ксюшину" мову, і це (її крикливість серед людей) починало його дратувати.

— "Хоч би трохи стримувалась…"

Треба прямо сказати, що присутність жінки чималою мірою псувала йому те щастя, що давало директорство. Одно, ота її "нетактовність" у мові, а друге — боясть, щоб до нього при ній не підійшла якась жінка, особливо із "кручених"…

Ці думки настирливо лізли йому в голову.

— "Яке вона має право мене тероризувати? Я ж вільна людина…"

Але насправді він не такий уже був вільний: на ньому тяжіло його крамарське, приховане на "чистці",?походження. А жінка ж, у разі розриву, могла все це виявити і тим звести нанівець до<брі наслідки "чистки".-Тим то він мусив коритись, ба й догоджати своїй жінці. А водночас це збільшувало його почуття ненависти до огрядної, вгодованої понад міру жінки-свині, що її просто випирало з одягу, як тісто з діжі.

І це в той час, як його директорство збільшило її ніжність до нього! Вона тепер уже носилася з ним справді так, як той дурень із писаною торбою. Неприємно йому було, що вона прилюдно його раз-у-раз хвалила…

Вслухавшись у жінчину мову, він почув, що вона й тепер його вихваляла. Власне, вона говорила про те, що чоловіки-жиди багато кращі за українців чи росіян, ніжніше поводяться з жінками, не б'ють.

— От хоч би й мій, — долетіло до його вух: — ніколи тобі й слова накриво не скаже… особливо останнім часом. .

— Як це останнім часом? — поцікавилась справ-ничка з яьним наміром поглузувати.

— Ну, от тепер… як була чистка, коли став директором…

Самсон стиснув з ненависти кулаки в кишені, люто зціпив зуби.

— "Не розуміє того, що з неї глузують… і з мене разом з нею…"

— Він мене інакше й не називає, - казала "Ксюша" далі, - як "Ксюша" "Ксюшуня"..

— "Га-а-дюка!… - Знала б ти у мене, якби не…"? — Швидше я коли нагримаю на нього, а він ні…

— характеризувала його жінка.

Самсон одвернувся, щоб не чути… А потім сталося те, що його він найбільше бояв-ї: до нього підійшла своєю ритмічною, вигинистою?одою студентка-красуня "Олеся" Вільчек. Розмова цією студенткою була для нього особливо небезпечна: "Ксюша" звернула увагу на надзвичайну вроду цієї дівчини і тепер уже більше, ніж до кого іншого, до неї ревнувала. Навіть "Хая" тепер відійшла на другий плян.

— Добридень, Самсоне Абрамовичу, — загомоніла Вільчек своїм чарівним голосом, явно з ним кокетуючи. — Я, мабуть, спізнилась?

— Спізнюватись не можна, — умисне суворо, щоб не заохочувати ЇЇ до дальшого кокетування, сказав Ліпшиць.

— Та я прямо бігла. Бачте, як захекалась. .

І вона відгорнула борт свого зеленого жакетика, щоб показати, як рухаються груди.

— Все одно спізнюватись не можна, — тим же?суворим тоном проказав директор і стурбовано оглянувся на жінку.

— Ну, я більше не буду…

Але кажучи й це, вона більше кокетувала, ніж просила вибачення, і музика її мови була невідбивно-чарівна. Потім вона ніби трохи зам'ялась. Далі зробила раптом серйозний вираз на обличчі й рішуче загомоніла:

— Я давно вас, Самсоне Абрамовичу, хотіла спитати: невже Гнат Пилипович справді пішов на контрреволюцію? Адже він був такий добрий…

Заскочений так несподівано, Ліпшиць не здобувся зразу на слово.

— Це ви… той… про кого?

Перепитав, щоб тим часом подумати, як відповісти.

— Та про товариша Кутька. Я сама думаю, що його даремно заарештовано. Ми ж усі його знаємо: він був такий добрий і… боязкий…

— Тим, що його заарештували, видніше, — відхилив цю розмову Ліпшиць.

Та Вільчек не вгавала, маючи, очевидячки, на меті з'ясувати щось важливе для себе. Вона спитала далі, чи буде Кутько, як його випустять, знову працювати.

— Навряд, — відповів на це директор. — У всякому разі до інституту вже не візьмемо…

— Не візьмете? А з чого ж він житиме?

Це, здавалося, ЇЇ засмутило. На мить замовкла. А як потім хотіла знов щось спитати, її перебив голосний на все подвір'я "Ксюшин" окрик:

— Самсоне!

Так могла гукати обурена гувернантка на неслу-х'яного вихованця. А що Самсон зразу не відгукнувся, вона гукнула вдруге і швиденько, неоковирно коливаючись своїм важким тілом, підійшла до чоловіка. Не встигли присутні й зглянутись, як вона без усякого сорому визвірилась на Вільчек:

— Ти чого в'язнеш до чужого чоловіка, хвойдо? Самсон ухопив її за руку, бо йому показалось, що

вона може дівчину вдарити.

— Геть! — несамовито галаснула посатаніла жінка, вириваючи руку. — Я покажу цій хвойді..

— Ти сама така! — не зменшилась горда і… зубата, як уже можна було здогадуватись, Вільчек. — А вам, Самсоне Абрамовичу, треба краще свою жінку в руках держати… Бо я можу й міліцію покликати…

І гордо, з піднесеною головою відійшла геть. А навколо на це видовище зачмихали студенти, | загомоніли з гострою цікавістю.

Засоромлений, знищений усім тим, що сталось, Ліпшиць накинувся на студентів, наказав їм ставати до лави.

А на вулиці вже йшли (це видно було в розчинені ворота) оздоблені червоними прапорами, портретами проводирів партії й уряду та транспарантами потужні лави демонстрантів.

На червоних полотнищах, розіп'ятих на стеблах над головами людей майоріли написи з вимогами до уряду (цікава деталь демократичного ладу), що через директорів, партійних секретарів сам же ці написи й писав, покарати злочинців з СВУ найвищою карою — розстрілом.

По якомусь часі металюрґійний інститут вийшов із свого двору і влився в суцільний потік людей, що заповнювали головну вулицю так, як заповнюють води береги річки.

По закінченні слідства Кутька перевезено до БУПР'у.

БУПР — це скорочена назва, а повна — "Будинок примусової праці". Проте ця назва не зовсім відповідала характерові установи; насправді в цій установі було більше добра, ніж іпримусу-зла, в природі її була краса, непомітна зокола.

Справа бо в тому, що БУПР'и створила революційна держава з метою перевиховувати соціяльно-збавле-них, у якомусь там розумінні зледащілих чи з іншого якогось боку неповноцінних одиниць суспільства. А їх же, таких неповноцінних одиниць, дбайливо зібраних на тринадцятому році революції в БУПР'ах та "концтаборах", було, як про це ходила чутка, чималенько — щось мільйонів із десять. А втім, на 170 мільйонів населення СРСР це, можливо, не так уже й багато…

Можна, правда, подумати, що в цьому таки було щось від справжньої жорстокости, але… чи жорстоко діє мати, силоміць навертаючи дитину на праву путь?

Річ зрозуміла, що нічого й приблизно схожого не було та й не могло бути в буржуазних країнах…

БУПР містився у великих будинках, початих будуванням ще за царя Миколи, а добудованих (і поширених, треба додати) вже за нового революційного ладу. Стояли ці цегляно-червоні будівлі, ціла купа їх, за містом на горі. Мистецька правда вимагає тут сказати (не гудячи отієї середової краси), що з естетичного погляду вони були там так до речі, як гидка бородавка у красуні на носі. А як додати сюди ще й те, що родичі ув'язнених мусили цілими днями вистоювати в чергах з "передачами" на зимовому вітрі, то буде цілком ясний не зовсім вдалий вибір цього місця…

Перевозили Кутька пізно ввечері. У тісній скрині "чорного ворона" разом із ним везли ще декілька в'язнів. Люди зштовхувались у темряві своїми — несво-їми тілами, плечима, руками, підкидувані поштовхами труського "ворона". Саме так: не своїми. Не ялівникові бо, таврованому від господаря, належать окости, ребра, голови, коли його, як він ще живий, женуть до різниць…

Усі ці люди не знали, куди їх везуть, знали тільки, що їм до всього треба бути готовими.

Біля БУПР'у, чорно-похмурої вночі озії, що височіла над цятато-засвіченими внизу вогнями міста, вогнями далекої волі, їх роз'єднали.

Не встиг Кутько й повітря — нічного, холодного, як крига — грудьми добре хапнути, як брязнула моторошним брязком брама, і йому наказано в неї заходити. Його повів доглядач.

Довгенько вони йшли похмурими, а як на Кутька, людини не дуже хороброї, то й страшними півосвітленими коридорами, що були ніби придушені в низькому склепінні кам'яною вагою. Перед ним лунко, як у льоху, трахкали важкі засуви і прочинялись оковані важким залізом двері (робота добра, старорежимна).

Чисто так, як у тій казці, де лицар проходить у замок крізь багато замкнених брам. Тільки ж тут брами відчиняли не казкові стрункі юнаки, а похмурі, як воно й личить працівникам в'язниці, доглядачі в чорній уніформі (це вже був час, коли революційна влада й у в'язниці запровадила уніформу, проти якої напо-чатку так завзято повставала).

За всю дорогу Кутько не почув від свого "архангола" ані словечка. Це можна було пояснити або тим, що він, революційно-свідомою людиною бувши, гордував ним, покидьком людського суспільства, одним з отих мільйонів, або тим, що йому увірилась ця не отак то вже й приємна робота. Та й водити йому доводились без угаву — "розвантажуючи" та "завантажуючи" "ворона", що шугав усю ніч по місту, справді, як той ворон-хижак.

Кутько зрозумів доглядачеву мовчанку як погорду, але… йому тепер було байдужісінько до всього на світі, йому став тепер на пам'яті образ філософа Брото з роману А. Франса "Боги прагнуть" — як його закинули до в'язниці.

— "Брото зазнав щастя в запамороченні, в нірвані, - подумав. — Таке щастя кінець-кінцем знайшов цей письменник…"

І Кутько тепер був згоден з ним. Він збайдужів тепер до свого фізичного буття, до свого пронумерованого та зфотографованого з усіх боків тіла, що належало тепер катам, а не йому. , Він хотів зникнути в небутті..

Нарешті вони підійшли до одних з бокових дверей, місцевий "архангол" відімкнув ті двері, і в обличчя заглибленого в нірвану чоловіка ударив прямо таки пекельний дух — суміш тютюнового диму та випарів людського тіла.

— Заходь! — гримнув той, що відмикав двері, постерігши, що Кутько мимохіть відхитнувся назад.

Двері хряпнули за ним, як віко домовини, і Кутька прийняла його нова домівка.

Було вже пізно, і всі пожильці камери лежали. Лежали на нарах під стіною, у вузькому між нарами і другою стіною проході, під нарами. А один лежав навіть на столі, поставленому на ніч на нари, щоб не займав долі місця, — лежав високо аж під стелею, під блідою, затушкованою тютюновим димом, як ватою, знаменитою "лямпочкою Ілліча".

Долі, на сирій цементовій долівці людських тіл було так багато, що Кутько як став біля дверей, увійшовши (так, що його, зачиняючи, вдарили дверми в спину), так уже й не міг ступнути далі: не було куди ступити.

Декотрі з тих, що лежали, підвели голови подивитись, кого привели, не виявляючи проте, великої цікавости: звикли. Тільки один якийсь спитав:

— Хто? За віщо?

— А він безневинно, — обізвався хтось жовчно із-під нар. — Всі ми без вини винуваті.

Хтось заступився за новака:

— Не займайте чоловіка… охота вам…

А потім того знову всі заспокоїлись. Тільки один із тих, що підвелися були, зацікавившись новаком, сів зовсім (мав місце на нарах, недалеко від дверей), зняв із себе сорочку і, піднісши її до підсліпуватих очей, узяв струдитись. Кутько спочатку не зрозумів був, чого той чоловік раптом узяв роздягатися, а зрозумівши, гидливо стенувся.

Але саме цей чоловік і обізвався ще раз до нього, та ще й "по-людському":

— Чого ж ти стоїш? Сідай якнебудь: усю ніч не вистоїш. З ДПУ?

— З ДПУ.

Та Кутька, крім тісноти, стримувала ще й огида, бо ясно було, що при найменшому доторкові можна набратися нужі. Проте всю ніч таки справді не вистоїш. І він, розсунувши обережно чиїсь ноги, не так сів, як обтерся об край полу-нар. Але свого вузла й далі держав у руках, бо покласти було ніде.

Той чоловік, що порадив був йому сідати, більш не обзивався до нього. Зробивши своє діло, надів сорочку та й собі ліг там, де сидів.

І Кутько залишився сидіти сам, немов на варті. З коридору до нього добувалась нудна доглядачева хода, а в камері стояло важке сопіння багатьох людей, або навіть стогін…

Сморід від "параші" забивав дух. Взагалі повітря — хоч сокиру вішай…

Довго він так сидів чи ні, - тільки йому знов спало на думку:

— "Якби отак заглибитись у нірвану — як Брото… заснути…"

Голова йому стала схитуватись… — "Заснути… і хай воші, хай смерть. Яке це велике щастя — забуття і сон!…"

І кінець-кінцем сон таки здолав його: схилившись, як зів'яла билина, він заснув на чиїйсь нозі.

…Кутько схопився очманілий, не добираючи, де він і що з ним діється. У лункому коридорі сюрчали якісь сюрчки, аж мороз поза шкіру сипав, галасували, як на пожежу. Це будили в'язнів. А ще було дуже рано, година, мабуть, п'ята, надворі було ще зовсім темно, і вікно вгорі сизіло майже нічним ще небом.

У камері було терпко-холодно, але без тютюнового диму в повітрі. Лямпочка під стелею вже не світилась. Невимовний сум стояв над переплетеними у безладі тілами…

Сонні в'язні не хапались уставати, усяково відтягали передранкове досипання. Дратувало й те, що не було потреби так рано уставати, і всім здавалось, що це тільки навмисне роблять, щоб мучити їх.

Але староста камери, боячись кари, узяв будити… У двері теж стукали. Потроху стали підводитись, лаючись, плюючись, харкаючи, а декотрі, зціпивши зуби від люті, робили це мовчки.

А один ніяк не хотів уставати. Доглядач прочинив двері, щоб перевірити, перед приходом начальства, чи встають. Побачивши "саботажника", убіг до камери і став тягати його з лютою лайкою за ноги. Але марно. Так верблюд, вимучений безмірним знущанням господаря, лягає серед пустелі й не йде далі, хоч його й катують з усіх сил. Різниця тут була тільки та, що верблюд у такому випадку звичайно реве, а цей чоловік матюкався.

Хтось із тих, що вже вишикувались у проході, невиразно буркнув, що тепер не старий режим, щоб так знущатись, але, очевидячки, й сам злякався свого протесту. Доглядач оглянувся на протестанта — і всі замовкли.

Так, "скандалом", почався перший Кутьків день у БУПР'І.

Після перевірки й гуртового "оправляння", коли камері дано спокій, уже завидна Кутько зміг роздивитись і на саму камеру і на тих людей, що сиділи в ній.

Про камеру він довідався, що вона за царя була розрахована на 9 чоловіка, тим у ній було й дев'ять койок, що з них тепер, зсунувши їх щільно, зробили нари. Тепер у ній сиділо 49, з яких на нарах містилося 18. Отже виходить, що революційне "ущільнення" "житлоплощі" було таки чималеньке.

Своєрідні в камері були "побутові" порядки. Кожен новий в'язень мав "залежувати" (як на волі застоювати) чергу на місце. Починалася черга від "параші", ішла проходом, де лежали на цементовій долівці, потім під нарами (місця, вигідні тим, що там можна було й удень полежати) і вже звідти переходила на нари. Найкраще на нарах місце було біля вікна, бо це найдалі від параші, і тільки з одного боку був сусідів бік. Такий порядок установили самі в'язні, і це свідчить про природу людини Про наявність у цій природі передумов для створення гармонійного комуністичного ладу: там, де можуть так хитро обминати "парашу", можуть побудувати й найвищу форму суспільного ладу.

Кутькові з самого початку пощастило: того першого дня з камери взяли зразу аж трьох, і через те він аж на три місця відсунувся від "параші".

Сиділи в камері самі українці — селяни, два чи три учителі, декілька робітників, але таких, що розмовляли по-українському. Останнє свідчило про те, що в робітничій державі недоторканими робітниками були тільки ті, які розмовляли не по-вкраїнському. Таким чином розмовною мовою в камері на сто відсотків була українська. Тим то й тут, як і в камерах ДПУ, зразу можна було побачити й догадатись, що дія відбувається не де, як на Україні.

Потроху став Кутько знайомитися з своїми товаришами-в'язнями. Найперше він ознайомився з тим, що першого вечора "по-людському" до нього обізвався, порадивши лягати. То був "дід Петро", як його всі в камері називали.

Дідова Петрова сторін.

Підійшовши до мовчазного Кутька, дід Петро спочатку зібрав біля очей густі очкурні зморшок, а потім їх розпустив. Інакше сказати, він спочатку привітно посміхнувся, а потім споважнів, щоб розповідати. У його поведінці знати було пошану до "вчителя".

— У мене, не знаю, як вас по-батькові, така справа…

— Гнат Пилипович.

— Така, Гнате Пилиповичу, справа, що як кому сказати, то й не повірять. Бреше, скажуть, старий. А я сиджу за пісню. Ось, послухайте, яка вийшла сторін. Я з Покотилівки, коли знаєте… що на Орелі. Там у мене є хата з городом, шкапина, корівчина. Не без того

— що коли вигодуєш і свиняку к Різдву чи к Великодню. Дітей у мене нема, живемо з старою. Еге… Хоч воно й не які достатки, а все таки хочеться вряди-годи побачитись із людьми, погостювати з родичами та приятелями. Ну, а як на суху не дуже балакається — тут він знову зібрав і розпустив свої зморшки, — то й горілочки купиш… мовляв, тієї ледащиці-живиці. Отож на пилипівчані заговіни стара моя наварила страви, сього-того зготувала, а я купив горілки. Покликали сусід, родичів — Грицька Покотила, Семена Покотила… та й я ж Покотило, — пояснив. — У нас на собаку палицю кинь, а в Покотила влучиш… Семена Покотила, Івана… і ще декого, з жінками усіх… От випили чи не випили там, а вже гості до моєї старої:

— "Нуте бо та нуте бо — починайте якої пісні". А в мене стара, хай їй там легенько тикнеться, і не сказати, яка співуча. Та й я, як коли під чаркою, співати люблю. Настя спочатку опиналася, а потім таки почала… за нею інші. Співали й "Ой на горі та женці жнуть", і про Саву Чалого, і "Зібралися всі бурлаки до одної хати", і інших. Не обійшлося й без танців наостанку. Від мене пішли до Грицька, від Грицька — до Семена. Отак ходили з хати до хати, аж поки не розгубились: те там заснуло, те там… Я ніч спав у Семена в клуні, а як там опинився, і досі не згадаю… А другого дня вранці кличуть мене до сільради. Приходжу — а там уже і Грицько, і Семен, і інші. Поздоровкався я до всіх людей, що були там, веселенько, а далі до Грицька та Семена:

— Так як воно на похмілля? — питаю.

А вони як води в рот набрали, хоч би тобі слово. Тільки Грицько щось буркнув. Аж тут до мене чужий міліціонер:

— Це ти Петро Покотило?

— Я- А що таке?

Та він мені нічого більш, а повернувсь до голови та й каже, щоб давав підводу. Аж тоді я розчовпав, і серце мені тьохнуло. Того ж таки дня нас усіх 'повезли в город… і попрощатись додому не пустили… Сидів у ДПУ місяць і три дні, був не раз на допитах. Усе вимагали, щоб я розказав, як я самостійну Україну хотів зробити… А оце вчора й звинувачення дали.

Тут він поліз за пазуху і вийняв задрукований на машинці папір.

Кутько прочитав:

— "Петро Федорович Покотило, народжений 1876 року, селянин, неписьменний, звинувачується в тому, що співав разом з іншими своїми односельцями та родичами, контрреволюційну пісню "Зібралися всі бурлаки" і прикладав слова: "що діється на Вкраїні" та "край веселий та й занапастили" до сучасної радянської дій-сности. У зазначеному злочині він, Петро Федорович Покотило, на попередньому слідстві 'признався, а злочин цей передбачений у ст. 54 карного кодексу УСРР."

— Ну, як? — обізвався дід, коли Кутько прочитав. — Ловко написано? А головне діло, що я ніколи й не думав, що та пісня про самостійну Україну…

— А чого ж ви призналися? — спитав Кутько.

Дід знизав плечима.

— Ну, як ти його не признаєшся… як так напоршіляться!… Спати не давали… Ет!..

Дідову Петрову "сторік" слухали й інші, ті, що поблизу сиділи. А серед них був один атлетичної будови нестарий ще чоловік, досить похмурий на вигляд. Дід Петро сказав про нього:

— А ось у нього так ще краще, — і засміявся своїми зморшками. — Його посадили за те, що кобзи робив… Він із села Піщанки, може, чули. Він і пісню про це склав. Заспівай, Миколо!

І Микола, пожвавішавши враз, почав кобзарським речитативом.

Дума про кобзаря Гвоздика

Десь-не-десь у селі Піщанці, Де збереглися ще од Шведчини шанці, Жив кобзар Гвоздик, по-вулишному Гудало.

Бувало — чи весна надворі квітами проквітав, Чи літо стоїть, чи осінь, коли лист із дерев опадав, Чи зима сніговієм шугав, — Він на те не зважав — Кобзи людям на втіху споруджає І сам, як соловей той, співає-виграває… Коли це, як таті вночі, Як шуліки, на жир летючи, Воріженьки напали: Хату обступали, Кобзу-тридцятиструнку відбирали,

Тр ощшга-ламали, Ще й струмент розкидали, Кобзареві назад руки в'язали І в сиру в'язницю у славному місті Січеславі, як у домовину

(вкидали.

— Оце тобі, кажуть, за твоє співання,

Вигравання.

Умів, кажуть, віщії струни перстами торкати, — Умій тепер у в'язниці потерпати, Щоб знав-пам'ятав, як ту Україну прославляти,

А нас хижаками взивати… Бідна ж моя голівонько, що маю діяти? Чи вже ж мені доведеться отут у неволі пропадати?

— Навіщо ви це робите? — сказав Кутько, прослухавши пісню-думу. — Вас же можуть ще й за цю пісню покарати…

— Я умру за правду, — похмуро сказав Гвоздик і вмовк.

Знайомився Кутько і з новими, що їх уже після нього вкидали. Ось декотрі з них.

Жук.

Жука привели вдень, такого часу, коли сонце на малий час кинуло було своє проміння в камеру, на край "нар", на самий ріжок, що був біля дверей.

Увійшовши, Жук сів на це освітлене місце, і його вусате усміхнене обличчя перейняло на себе це проміння, з'єднавши в одно усмішку й сяйво. Вуса в нього були прямо страшні, такі великі, розчепірені в обидва боки, як у козака Мамая на деяких варіянтах відомого народного малювання. А очі, навпаки, були в нього привітні й блакитні, як небо.

Коли до нього звернулися з звичайним запитанням "хто й за віщо?" від зідхнув жартома й промовив:

— Ех, жучку, жучку! Попався панові в ручку…

А щоб ця не зовсім звичайна відповідь була зрозуміла, він розповів про походження приказки. За кріпацтва його дід був кріпаком. А пан любив усяково знущатися з своїх людей. Одного разу він закинув діда в саж до свиней, а потім покликав до хати і сказав, що випустить, як дід угадає, що в нього в руці. Дід думав, що не вгадає, і сказав:

— Ех, Жучку, Жучку! Попався панові в ручку…

А в пана в жмені був жук. Пан подумав, що дід угадав і випустив.

Так усі довідалися, що прізвище в'язня — Жук. А далі балакучий Жук розповів і про причину свого арешту. До нього в хату добивався вночі місцевий розбишака, колишній червоний партизан, і він вистрілив на нього в вікно з "дробовика". Тепер його обвинувачували в замахові на вбивство червоного партизана. Отже справа його була не така весела, як він сам.

Куркуль.

З якогось часу до камери почали вкидати арештантів нового типу — "розкуркулених" селян. Ось я* появився перший із них.

Якось удень відчинилися двері, і до камери вскочив дядько ще молодого віку, в Ополистому линтваревому кожусі. На виду був свіжий, червоний з морозу. Ускочив — і став серед камери, оторопівши, не знаючи, видимо, що робити далі. Він, здавалось, дивився — і нічого перед собою не бачив, як осліплений у шаленому гоні кінь. Навіть ніздрі в нього ходили ходором, як у зігрітого гоном коня. Це був яскравий селянин-степовик.

— Куркуль? — кинув один із "міських". Дядько злякано зблід.

— Та який там куркуль!

І він розповів, як його "розкуркулювано". А що всім це було в новину, то всі й прослухали його уважно.

У нього був один кінь ("правда, добрий"), корова, свиня й чимало курей. У жінки було багато ("повна скриня, та й на жердках") ще дівоцької одяги. Був і хліб… А все це він придбав уже після революції, як

одержав землю.

Слухачів особливо зацікавила "техніка" "розкуркулювання", техніка цього нового, нечуваного ще в історії людства явища. Селянин розказав і про

"техніку".

Приїхала на гарбі "бригада активістів", і стали забирати все, що побачили у дворі та в хаті. Вивели з стайні коня ("чистого, як вимитого"), із загороди — корову, з сажа вигнали свиню, почали ловити по двору курей. Потім звеліли його жінці відімкнути скриню й попереносили на гарбу сувої полотна, спідниці. Постягали з жердки в коморі кожухи та кожушини. На голові в жінки був теплий платок, а на ногах добрі чоботи, — так Панас Миленко (один із "бригади") зірвав з голови той платок і примусив роззутись.

— Брешеш ти! — гукнув той "міський", що обізвав був його "куркулем" з самого початку: це все показалось йому неймовірним. — Щоб сама влада… та, що дала еемлю, грабувала!..

— Ні, не брешу. .

Наостанку вигнали всіх із хати — жінку й дітей, хай куди хочуть ідуть. А його заарештували… Де тепер його сім'я, він не знає.

Коли він розповів, усім стало ясно, що в "техніці" розкуркулювання нічого нового не було: так звичайно "грабувала" царська влада селян за несплату податку тощо. Тільки ж тоді це були поодинокі випадки, а тепер — доходили чутки до в'язниці — тисячі, а може й мільйони: починалася ж "ліквідація куркульства як кляси на базі суцільної колективізації", що ЇЇ заповів "проводир народів" Сталін.

Погана вівця всю отару непутить.

Ще один новак того дня, тільки вже над вечір, ускочив до камери, як розгарячений кінь. Тільки ж від першого (селянина) цей відрізнявся тим, що пер поперед себе більший за себе вузол з постіллю та одягом. Це був рідкісний, як на українську в'язничну дійсність гість — жид. Але й для жидівського типу з нього був не зовсім звичайний "примірник": у нього був кирпатий, з п'ятачком, як у поросяти, ніс, що ніби нюшив у повітрі, біляве волосся, крізь яке просвічувалось рожеве, як у — поросяти ж таки, тіло.

Зопалу він проскочив був зразу аж до вікна.

— Ей куди? Назад! — гукнув Жук. — Од тіараші треба починати — такий тут закон.

- їм це не минеться! — гукнув і собі голосно новоприбулий, удавши заразом, що не почув отих Жу-кових слів. — Ось побачите! Не я буду…

Його вгодоване обличчя палахкотіло обуренням, а ніс загрозливо нюшив.

— Кому не минеться? За віщо? — зацікавились декотрі.

— Гепеушникам… за те, що мене посадили… Це ще дужче зацікавило всіх: так сміливо про "гепеушників" ніхто не відважувався говорити. А новак, скористувавшись цим зацікавленням і деяким співчуттям, примостив свій вузол на нари, закотивши чиюсь постіль.

— От бач, — обізвався Жук. — Хтось тут казав, що заарештовують самих українців, а явреїв — ні. Аж воно й їх, сердешних, хапають…

І розправив обіруч, покручуючи пучками, свої довгі та цупкі вуса, розчепірені над голеним підборіддям та щоками. Зробив це, либонь, для того, щоб приховати усмішку. А як та усмішка таки зринула в його блакитних очах, то він ще й кихикнув з цією ж метою.

— Та ще й безневинних, — прикинув іще хтось.

— Еге, як голубів…

— Авжеж, невинний, — сказав він, хоч і не так

уже твердо.

— Хоч і невинний, а бач, тюпався, — сказав Жук. І

проказав слова з пісні:

Вони ж його ізв'язали, В кайдани кували І до темної темниці Бідного вкидали. .

— Так ти кажеш, невинний? — звернувся безпосередньо до новака.

— Ні.

— Ну, хоч ти й невинуватий, — сказав уже без усмішки Жук, — але забирай своє манаття: це моє

місце.

І скинув вузол додолу — на брудний цемент

долівки.

Жид гедзнувся, аж підскочив, справді, як роздратований підсвинок, підбіг до дверей і став гатити кулаком з криком:

— Тут антисеміт… Черговий!

Тепер Жук і інші полякались, а дехто заходився мирити, умовляти жида, щоб не стукав.

І він, червоний від гніву та обурення, облишив стукати. Дід Петро послужливо подав йому його вузол.

А на ніч він улаштувався так: купив у того, що спав на столі, місце за десять карбованців. Стіл у цьому розумінні (як ліжко) був тим приємний, що на нього нужа не вилазила.

Через тиждень його забрали з камери, а по якомусь часі в'язні довідались, що він був арештований за велике хабарництво в тій установі, де працював.

Взагалі населення камери постійно обновлювалось — одних забирали, других укидали. Проте ввесь час залишався незмінний його національний характер — це переважно були українці, - безпартійні селяни (куркулі), робітники, інтелігенція.

Та от одного дня (це вже було в грудні, від вікна йшов мороз і сніжком повівало) до камери вкинули… Луку Нагаєнка, колишнього червоного партизана і члена партії. Незвичайність в'язня була виявлена й на його власному обличчі.

— "Як? Мене? Червоного партизана, що за радянську владу кров проливав?!"

Здивування, обурення, гнів були на тому обличчі. Та куряче крило чуба, спущене на око й помітно занедбане, свідчило вже, либонь, і про певне збентеження та занепад духу: як не є — носій цієї локраси потрапив не на один із кримських курортів, а в лапи ДПУ… А це ж не жарт!

Кутькові Лука розповів про те, що передувало його арештові. Тільки ж, оповідаючи, він дещо затаїв і того, що пережив, передумав. Так, кажучи про те, як він у перші дні справи СВУ сидів на бальконі інституту і читав у газеті одностайні, як у казці, постанови трудящих з сіл і заводів з вимогою до уряду якнайжорстокіше скарати злочинців, запроданців світовій буржуазії, він не згадав про своє власне щире обурення контрреволюційною діяльністю Єфремова, Ніковського, а також самого Кутька. — "Чого ж їм, буржуям, треба? Хотіли свою земельку повернути?" думав він тоді. Правда, трохи брав сумнів, чи земля їм була на думці, бо це була наголо безземельна інтелігенція, і такі, як Кутько та Омелько Деркач, навряд чи мали що повертати.

— "Однаково гади!" — таки вирішив він. — "Як не буржуй, так куркуль, а з куркулів буржуазія виходить…"

Зате сказав про те, як він на протилежному боці вулиці побачив якогось чолов'ягу, що ходив хідником сюди й туди. Тоді йшов дощ, густа осіння мжичка. І той чоловічок, у сірому пальті з піднятим коміром, маячів, як сіра пляма на тлі сірого дня. Раптом йому спало на думку, що він її, цю сіру постать десь уже бачив. Але де? Нарешті згадав: він їхав разом з ним у трамваї. Невиразний здогад ударив у голову: шпиг.,3а ким же це він?" Хоч і певен був, що не за ним (він же більшовик і червоний партизан), але йому зробилось неприємно, немов занудило. І він сховався в приміщення. Потроху, читаючи підручник з історії партії, де сказано, що метод шпигування та провокації — це метод царської поліції, а не радянського правосуддя, він забув про побаченого на вулиці шпига.

Потім він пішов додому. Як на зло — за браком струму трамваї не йшли, і йому чомусь довелось чимдуж бігти під дощем, униз бульваром головної вулиці.

Коли це:

— Ви пішки?

Це обізвався, догнавши його, якийсь чоловік. Обізвався по-українському, тільки з гаркавою вимовою. Глянув Лука — аж "сіре пальто". Мимохіть здригнувся, немов до жаби торкнувся. Сказав:

— Пішки… Трамваї ж стоять..

— Пішки не буде замішки, — пожартував незнайомий. — І я з вами…

Швиденько пішли уже вдвох униз. Попутник, попри незручність від швидкої ходи, був балакучий. Спочатку заговорив про погоду, а потім якось неприродньо-хапливо перескочив на інше. Сказав, що знає одного петлюрівця, справжнього ворога, тільки не знає, як бути — виказати чи замовчати. Він прямо звернувся до Луки — як він порадив би.

І Лука порадив негайно піти до ДПУ і виказати… — Бо це ж була тільки провокація, — пояснив тепер Кутькові. Не сказав тільки про те, як він його навіть провів, показав, де те ДПУ, як чоловік потиснув йому руку на знак подяки. Не згадав тепер і про те, як він, відв'язавшись від шпига, ще швидше побіг далі, пішки, не зауваживши того, що трамваї вже рушили.

Наостанку Лука висловив уже словами своє обурення:

— Як таки можна! Я ж червоний партизан..

— Алеж ти тепер тільки по-українському балакаєш, — несміливо пояснив Кутько. — І цього досить…

.. Один в'язень, перепроваджений з іншої камери, розказав про чудну поведінку одного "сексота: він гатив у двері і кричав, що поскаржиться самому Сталінові за те, що його заарештовано… що він сам боровся з контрреволюцією — листи до ЦК писав.

— А як його на прізвище? — спитав Кутько, якому мелькнув невиразний здогад.

— Лаштоба. його ніби то заарештовано за "провокаційні" листи, що їх він писав Сталінові. .

Уже сьомий місяць сидів Кутько у своїй 13-ій камері. З долівки він уже перейшов на нари і був приблизно посередині, навіть трохи далі, ніж посередині.

До такого швидкого пересування в "черзі" спричинився досить таки сприятливий перебіг подій у їхній камері: з цієї камери в "розхід" брали чи не найбільше. Так, дід Петро Покотило за співання "проти-радянської" пісні був уже десь у Котласі, чи, може, й далі, веселий Жук був розстріляний за замах на червоного партизана, кобзаря заслали кудись за те, що робив кобзи і тим агітував за Україну, перший "куркуль" десь на півночі рубав уже ліс… На їхні місця прийшли нові, але всі починали від "параші", а старі пересувались ближче до вікна.

Тим то в'язні звичайно раділи, як брали когось, хоч, може, той, кого брали, і йшов на смерть. Так в'язничне життя потроху притуплювало в людей почуття людяности: ради невеличкої зручности вони спускали з ока велику цінність людського життя.

Мрією про місце біля вікна заповнював і прикрашав своє життя в камері й Кутько.

Так колись до революції поневолені трудящі заповнювали й прикрашували своє злиденне життя мрією про прекрасну революцію. Правда, в цьому порівнянні є трохи від парадоксу: досягнута широка мрія про свободу призвела одного з трудящих (та й не тільки його) до дуже вузької, обмеженої площею камери мрії еро місце біля заґратованого вікна.

За тло для цієї мрії були такі явища: досвітня й вечірня перевірка, гуртове "оправляння", рідкі передачі з села від батьків (батько, думаючи, що це допоможе синові, вступив до "колгоспу"), десятихвилинна прогулянка в загороді за колючим дротом, щовечірнє усекамерне прудіння, якнайподрібніше вивчання заялозеної, як витерта халява, чорної стіни над головою, уцяцькованої блощичними плямами.

Це останнє було суспільною повинністю геть чисто всіх пожильців камери або, як ужити нового вислову, "суспільно-корисною працею". Як котре відмовлялось, на нього нападали: "Ми, мовляв, винищуєм, а ти плодиш".

І це в Кутька не викликало вже ніякої гидливосте: звик. А що це робили сини того народу, що на ввесь світ уславився своїм гумором (цебто українського), то не без того, щоб не сказав которий якого жарту, не посмішив..

Отак Кутько й жив, не лічивши днів. Уже він ні про що з життєвих справ не думав. Навіть "Олесю" став забувати, що десь, мабуть, відцуралася його. Саме так: мабуть, відцуралась, бо ж, знаючи тепер про його кохання, навіть не спробувала прийти на побачення чи передачу передати.

Та от якось спало йому на думку, що його сидінню кінця не буде, ніякого кінця — ні доброго (щоб випустили), ні лихого (щоб розстріляли чи заслали). І тоді ж йому стало ясно, що він може сам собі кінець зробити. Йому став на пам'яті прочитаний десь римський афоризм — що люди сильніші за богів, бо можуть завсіди заподіяти собі смерть, як того захочуть, тимчасом як безсмертні боги цього не можуть зробити. І він узяв уперто про це думати, заглибився в цей новий для нього світ — світ смерти. Кінець-кінцем він так до цієї думки наблизився, що заходився готуватись до цього.

Передовсім треба було вибрати спосіб… Став пригадувати різні способи, що їх уживають самогубці — отрути, перерізування артерій, повішення. Першого у в'язниці не можна було здійснити, бо отрути ніде дістати. Друге дуже болюче, бо це можна було зробити тільки скалкою з пляшкового скла, що ним іноді в'язні голились. Та й не було певности, що від цього обов'язково умре. Отже залишалось останнє — повішення, що його — це Кутько знав — найчастіше вживали в БУПР'І. Обкинувши "поглядом стіни камери, він із задоволенням спостеріг, що над дверми, наче спеціяльно для нього, був гак (там вішали гасник, як гасла електрика). Залишалось тільки дістати мотузку. Але це зробити не так легко було, бо ж мотузки й пояски у всіх в'язнів відбирали, хоч не з людолюбства, а щоб зберегти людей для допитів. З такою метою, як відомо, іноді навіть лікують у в'язницях.

Нарешті після довгого обдумування він вирішив відірвати пруг від свого ліжника. Ліжник зовсім розлазився, і той пруг легко було відірвати.

Уночі, як усі поснули, він узяв обережно, щоб цього не помітили сусіди, відривати, вірніше сказати, відтискувати пруг. Робити це було дуже незручно: треба було лежати боком між двома сусідами й ворушити руками так, щоб їх не штовхнути. Тож він ворушив тільки китицями рук та пальцями. Від такого руху руки його скоро заморювались, і йому доводилось часто відпочивати. Але він не зрікався свого наміру, і робив це з упертістю, яка тільки у в'язнів і буває — чи то тоді, - як треба до сусідньої камери дірку провертіти, чи коли треба смерть собі підготувати. Заразом поспішав, бо боявся, щоб що-небудь на перешкоді йому не стало.

Так аж опівночі пруг був готовий. Підбадьорений цим успіхом, він вирішив не відкладати, а зараз таки й спробувати.

— "Ще не буду вішатись," — подумав майже вголос. — "Тільки приміряюсь, як би це воно вийшло… А як хто прокинеться, скажу, що до параші вставав…"

У камері було сливе поночі, бо світло вже було погашене, а на вікні тепер були "шори" (це останнє удосконалення соціялістичної в'язниці — щоб не перебалакували з іншими камерами, як їх виводили на про-гуляння), і через те місячне сяйво майже не проходило. Але й у цьому скупому світлі було видно сонних людей, що лежали, як в'ялена риба, було видно попереплутувані, як у братській могилі, тіла, ноги одного лежали на ногах другого. Повітря устоялось, диму було менше.

Ще лежачи на нарах, Кутько всунув голову в петлю, хоч і незручно було випинати лікті, як це робив.

Прислухався, чи не прокинувся хто, а тоді взяв обережно злазити з нар. В одній руці міцно тримав кінець свого мотуза, щоб не теліпався, щоб не зачепився за що. Зсунувся нарешті з нар і, обережно намацуючи босими ногами місце між тілами, що лежали покотом у проході, став пробиратись до дверей.

Темна тінь гака на стіні тягла його погляд до себе, як гіпнозом.

Щоб дістати до гака, треба було стати на "парашу", а попереду треба було ЇЇ ще підсунути. Він узяв її за слизькі вуха, але вона, важка, вислизнула й стукнула.

Серце бідоласі похололо так, немов він не собі готував смерть, а когось іншого хотів повісити.

— Кий тут чорт товчеться? — вилаявся 'той, що лежав біля "параші". Але, сказавши цеє, знову заснув.

Перегодивши трохи, Кутько взяв "парашу" міцніше, переніс і поставив проти гака. Потім того став обома ногами на вінця і, звівши над головою руки, прив'язав кінець мотузка до гака.

Тепер йому зробилось легко, майже весело на душі. Адже він міг би зараз, як би захотів, за одну мить померти і так перемогти тих, що в їхніх руках була досі його доля! Це була хвилина щастя, може навіть кращого, як у Брото, бо він був при повній тямі і заразом свідомий цілковитої незалежности й волі. У цьому становищі, з петлею на шиї, він уперше за дванадцять років революції не боявся начальства, ні викликів до ДПУ, допитів, вирячених очей слідчого.

— "Боже, як гарно!" — прошепотів він з насолодою. Заплющив на мить очі. А далі подумав про те, що треба вже відв'язувати мотуза і злазити з "параші"…

Коли це як не желітше в камері нелюдський крик! Від того крику ноги Кутькові посковзнулись, і він захарчав, конаючи.

Але в ту ж мить чиїсь дужі руки вже обхопили його, підносили вгору, повертали до життя…

А незабаром і вся камера була на ногах. Лементували, гатили кулаками в залізом оковані двері. Це було страшне ревище багатьох чоловічих горлянок, наляканих видимою — отже й страшною, як про це сказано у відомім українськім прислів'ї, - смертю. Таке ревище робить череда худоби, побачивши кров десь на пасовищі чи на тирлі.

Дикий крик з 13-ої камери пробудив інші камери, ті теж почали кричати (очевидячки, на знак протесту) та гупати в двері. І колотнеча ця вже аж до світу не-вгавала.

А Кутько одно казав, заспокоюючи своїх товаришів:

— Даремно ви галасуєте: я не хотів вішатись, я тільки примірявся…

Тільки ж йому не йняли віри.

Те, що Лука Нагаєнко "кров проливав", якось таки заважило в його справі, і його по якомусь часі випущено.

З виразно помітною в ході та рухах гідністю, не хапаючись ані трохи, попрощавшись з найближчими сусідами, пішов він з камери. Та й справді, чого йому хапатись? Інакше ж і не могло бути, і йому нічого боятись, що можуть іще повернути назад! А як чорно-шинельний "архангол" спробував був його підігнати, він досить гостро огризнувся. Але зате в канцелярії він, свідомий цієї ж таки своєї гідности, не промовив уже ані словечка, чекаючи, поки видадуть довідку про звільнення з-під варти, дарма що справник "длубався" немилосердно довго, а на волю ж так кортіло. Таке буває з людиною тоді, як вона, ображена від близького й рідного якоюсь несправедливістю, відмовчується ще й тоді, як те близьке та рідне іде вже на мир, забалакує до неї. "Було б не ображувати!" — думає з мстивою насолодою людина. Лука Нагаєнко образився на свою рідну владу, ту владу, що її й він обстоював, що за неї кров проливав…

… Коли Лука, боячись зустрітись із знайомими (а чого? адже в нього ніякої провини не було!), підійшов швиденько в довгому спільному коридорі-веранді до дверей своєї кімнати, то був приголомшений несподіваним: у його кімнаті щось жило. У прочинені двері спочатку виглянула, а далі й вийшла, зацікавлена прибулим, якась тітуся з червоним, як перчина, носом.

— Я… той… це я тут жив, — вимовив здушеним голосом Лука. І оглянувся по підсліпуватій веранді, перевіряючи, чи він, часом, не помилився, чи, справді, до своєї кватирі потрапив.

Та коридор був той самий, і все в ньому до найбільшої міри знайоме. Рябіли ввічу дрібні чотирикутнич-ки шибок, ніколи непротирані (бо спільні — і те не хоче, й те), так зарослі тьмяною осугою бруду, що здавались "матовими", а понад рямками на них чорніло, як під нечистими нігтями. Біля сусідніх дверей стояла табуретка з покладеною на ній витертою до лисини чобітною щіткою: на цій табуретці сусід завжди чистив чоботи, поставивши на неї ногу. Там же таки лежав знайомий просяний віник.

— …Отут, у цій кімнаті..

Ніс у тітусі поліз кудись угору, між біляві, як свиняча щетина, брови: тітуся і здивувалась, і огнівилась.

— Подумаєш!.. Він тут жив!…

І її рука, поспішаючи на допомогу носові-перчині, вихопилася з-під попередника з твердим, видимо, наміром, зсукати не що як дулю, мовляв, "а оцього, голубчику, не хочеш?"

Та далі, постерігши ані трохи не бойовий вигляд прибулого, завзята жіночка схаменулась і, замість щоб скрутити дулю, тільки причинила тією рукою у себе за спиною двері. Сказала, що його "барахло" у двірника.

І Лука проти сподівання не відгукнувся на цей присуд долі ані однісіньким звуком: зрозумів, що цієї тітусі ані "партизанським тіпанням у гніві", ані якою іншою силою з кімнати вже не вигнати. Коли він, мовчки повернувшись, вийшов з коридору, тітуся вийшла за ним на ґанок, розпалена неабияк цікавістю простежити, що буде далі. З других дверей веранди, угадавши, десь-мабуть, нюхом поживу для жіночої цікавости, виглянула ще одна такого ж сорту жіночка, у червоній на знак політичної добронадійности косинці. На третьому ґанку Лука побачив третю любительку таких цікавих подій.

Так він учинився — хоч і боявся цього — видовищем для всього нудьгуючого двору. Думка про це потягла його своєю вагою кудись униз…

Ця вага ще збільшилася, як він побачив, що й двірник поставився до нього зовсім неуважно, ба й образливо. Коли Лука підійшов до нього, він із мітлою в руках підмітав двір і не зразу — в цьому й була образа — відгукнувся на Лучину мову. Поставив спочатку до сиро-зеленого, аж чорного в тіні муру тую мітлу (так наче мітла важливіша за колишнього червоного партизана!), потім висякав носа одним пальцем в один бік і другим — у другий, витер далі ті пальці об свій заялозений, як у коваля, нагрудник і аж після всього цього пояснив Луці, що його "викинули" з ква-тирі, як "ворога народу"… і з партії теж викинули…

— "Так і з партії викинуто?" — мало не скрикнув сердега. — А я ж кров проливав! За революцію страждав! — сказав уже вголос, розуміючи недоречність "оповіді" перед такою й за радянської влади незначною персоною, як двірник.

Двірник розвів руками: мовляв, "викинули… хоч і кров проливав". І в тому його рухові не було аніякісінького співчуття. Це вже Луку зовсім убило. Справді бо: колись він у цьому дворі мовчав (правда, величньо, як цар) — і всі знали, що він кров проливав, а тепер він кричав про це, — та всі немов поглухли..

Крім того, це вже була для нього взагалі катастрофа: для нього, як викинутого з партії, не було тепер ніде оборони, не було роботи… не було навіть притулку… Горе було б і тому, хто відважився б притулок йому дати! Над тим хоробрим нависло б обвинувачення у зв'язках із "ворогом народу", а це майже те саме, що й самому тим "ворогом народу" стати.

І він знов пожалів, що кров за новий лад проливав. Подумав навіть, що краще, як би цього ладу й зовсім не було, бо за старого ладу він би хоч приватну роботу міг знайти, а тепер і цієї можливости не було…

Чи то від свіжого після "сидіння" повітря, чи від тяжких переживань, але голова йому пішла обертом, і він, поточившись, мусив ухопитись руками за слизький мур.

— Бачили? — скрикнули разом дві перші тітусі, захоплені понад усяку міру видовищем. — Зомлів!

— Так йому й треба! — мовила третя. — Пам'ятаєте, як він кирпу дер?

Очутившись, Лука вийшов на вулицю. Тепер у нього було таке становище, коли годі сердитись на родичів, бо родичів тим сердінням не дошкулиш. Йому треба було рятуватись. Але як? З чого починати? І от тут раптом спала йому на думку… Маруська. Так, Маруська! Вона, напевно, його не відцурається! Спочатку Маруська показалася йому тією соломинкою, що за неї хапається потопельник, але потім з неї став човен, що в першу хвилину може його врятувати… поки не трапиться пароплав, що підбере його… Маруська ж мала якусь кімнату, харчі могла приносити з їдальні. Колись він навмисно "забував" її адресу, як вона хотіла, щоб він прийшов, але тепер уже мусив видобувати тую адресу з-під свідомосте.

Маруська жила на Амурі, у робітничому селищі, розкиданому поміж чорними корпусами та високи'-ми димарями заводів. Неприємним тепер показалось це селище Луці: убогі хатки, на вулицях пісок та сміття, замурзані діти, кози з непристойними хвостами…

Не те, що центр — де асфальт, чисті вулиці, чисті жиденята… Хоч він, бувши з селян, і знав, що таке гній, але за десять років "партійного життя" відвик був уже від бруду.

Зайшов у невеличкий двір, піщаний, закиданий іржавою бляхою та іншою ламанню. Навколо були такі ж самі дворики, з дощаними, видними через низькі парканчики, відхідками по кутках. І в тому дворі, що до нього зайшов Лука, теж стояв у кутку такий, укритий іржавою бляхою відходок.

Не добравши зразу, куди заходити, Лука спинився нерішуче серед двору. Коли це у вікні за склом, як у дзеркалі, показалася голова молодиці, і в здивованому, немов зляканому її погляді Лука пізнав Маруську. Потім у віші голова зникла, і через хвилину Маруська вийшла з хати назустріч несподіваному гостеві. А ввічу був їй і далі отой вираз здивування-ляку. Вона, либонь, побоювалась після того, що між ними сталось, після суду, боялась, що він, може, прийшов п'яний і почне "розорятись" та битись.

Лука обізвався перший:

— Ну, що — пізнаєш? Здорова!

Маруська відповіла на здоровкання, але далі не знала, як бути.

— Так приймай гостя… Чи, мо', не хочеш? Тоді вона похопилась покликати його до хати.

Двері в хатинці були такі низькі, що навіть присадкуватий Лука мусив прихилитись, увіходячи.

У хатинці було мало світла через мале вікно, але по-селянському чепурно, і це Лука, як колишній — селянин, з приємністю відзначив. На стінах висіли рушники та фотокартки, знятки навіть незнайомих людей, просто як прикраси, як "картинки". На вікні висіла вузенька перкалева завісочка, поверх якої його побачила була в дворі Маруська.

У хаті була ще стара жінка селянського вигляду (в очіпку й чорній старій корсетці): сиділа на низькому стільці з дитиною на колінах. Лука зразу догадався, що це Марусьчина мати, а дитина — та, що на неї він мав,' за постановою суду, платити аліменти. Поздоровкавшись до старої, Лука сів на єдиний, що був у хаті, стілець. Обкинув ще раз поглядом убогу хатинку, заразом непомітно провів очима й то матері. Подумав гірко:

— "Оце такі родичі? І теща готова…" А в голос сказав (до Маруськи):

— Умгу… так оце так ти живеш?

Маруська нічого не сказала на це. Стояла перед ним, насторожено стежачи за його обличчям, бо з таких "оглядин" могло все початись — і добре, і лихе. Мати теж мовчки дивилась на незнайому людину, бо ще не знала, хто це — "пан" чи ні, щоб відповідно поводитись. Українська мова невигідне для нього враження справила, бо, на її думку, "пан" не міг "по-мужицькому" балакати. Це кинуло першу на гостя тінь і призвело до деякої неповаги. Тим вона й не рушила з місця, щоб по-селянському привітати гостя.

— Та-ак, — протягнув Лука. — Не дуже добре ти живеш… Та ще й аліментів не пощастило ні разу одержати, — спробував пожартувати. — Ти ж знаєш, — додав поважніше: — я сидів…

— Я чула…

Почувши слово "аліменти", мати напружилась уся, oаж перехилилась уперед. А потім обізвалась:

— А, так це…

— Мамо, мовчіть! — кинулась злякано в її бік Маруська, боячись, видимо, сварки. — Не ваше діло…

— А, тепер не моє діло! — підскочила зовсім уже не по-селянському, а як базарна баба, ображена мати. — А як прийшлося до лиха… як покинув — виразний натяк на Луку, так тоді й до матері… На його! — кинула зозла дочці дитину на руки.

— Годі, мамо! Я вас прошу! — мало не крізь сльози упрохувала Маруська, видимо, сварливу матір, пригортаючи до грудей дитину.

Дитинча заплакало, і вона стала давати йому груди.

Бачивши таке прикре становище, Лука вирішив іти навпростець і прямо сказав, що він тепер хоче зійтися з Маруською і вкупі жити.

Агу, це зразу подіяло на матір, утихомирило її.

— Отак би й давно, — сказала вона примирливо. Ну, Боже вас благослови! — І вона перехрестила молодих, навіть заплакала з радости, що, мовляв, діждала таки бачити дочку в парі. — Вона ж (Маруська б то) хіба ж так за тобою побивалася, сину. Як же тебе хоч звати?

— Лука.

— А… Ну, будь же щасливий з моєю дочкою, Луцю! Вона в нас добра. .

— "Мабуть, як спить", — подумав Лука, згадавши її наступ у харчівні.

А далі мати захапалась.

— Піду ж я, — сказала, — там у мене є десяточок… А ви погомоніть..

Це означало, що вона мала спряжити яєшню з тих яєць, що привезла з села.

А Маруська вже розцвіла, як маків цвіт. У її гарних очах стояв сльозавий блиск радости. І Лука вже не без приємности дивився в ті її очі, оглядав її повненьку постать. Він сидів, а вона стояла перед ним з дитиною на руках. Він їй оповідав про своє безпорадне становище, але вона на все згоджувалась, ба наче раділа з тієї його скрути, що пригнала його до неї. Сказала, що дитину віддасть матері на село (мати ж на селі жила, а це приїхала в гості).

— А чиє воно? — спитався Лука про дитину, цебто, хто її батько.

Маруська завагалась на мить, по виду її пробігла якась хмарка: подумала, мабуть, чи не прийшов він тільки запитати її, щоб потім спекатись "аліментів". Але потім таки сказала, що це був один військовий, а де він дівся, вона не знає.

— Ну, чорт із ним, — сказав Лука. — Обійдемося й без нього…

І знов глянув з приємністю на гарну молодичку. Маруська аж зашарілась від щастя. Мовила:

— А знаєш, чого я тоді облила тебе борщем? То я тебе так дуже любила…

— "І гріх хотіла мною покрити", — з чималою гіркістю подумав, але не сказав Лука.

— Та й на суд подавала, щоб ти зо мною жив… Через скількись хвилин увійшла мати з яєшнею

на сковороді і поставила перед зятем на стіл.

Лука, виголоднілий, вимучений довгим недоїданням, кинувся на їжу, відкинувши всі інші думки та міркування.

Так колишній партизан і член комуністичної партії учепився за спасенний у бурхливих хвилях соціалістичного будівництва човен.

Страшна Кутькова "спроба" (тепер йому було ясно, що страшна), либонь, таки подіяла на якісь там таємні пружини ДПУ, щось там ворухнулось — і йому одного дня сказано збиратись із "барахлом".

— На Соловки чи на волю? — промайнула далека від цієї дійсносте думка. Далека… бо він цьому особливо не зрадів… хоч би й на волю його випускали! Ба більше: було наче жаль, що йому не доведеться скористуватись недалеким уже місцем біля вікна. Залишилося ж між ним і вікном тільки вісім чоловіка!

— Ей ти там! — гукнув доглядач у "прозурку". — Чого наминаєшся?

І двері відчинились.

— Виходь! Ну?

У голові спантеличеного несподіванкою Кутька пробігла була думка, що треба б попрощатись із товаришами, але, захапавшись (в одну руку — постіль, у другу? — пальто), він не встиг цього зробити. Тільки оглянувся з вибачливою усмішкою уже з порога. А далі важко хряпнули двері і роз'єднали його з тими, що залишились у камері. Обтяли важким ударом той світ-туман, що обкутував досі його голову, його існування.

А через годину, після деякої затримки в канцелярії, з залізним дзенькотом відчинилась надвірня "бупрівська" брама — і Кутько, ніби в сні, побачив призабуту вже вулицю… волю… Волю! Побачив розкинуту внизу рябизну міста, ще далі — сизу смугу Дніпра, а вгорі, на небі легкі, ясні пір'їни хмаринок. Хапнув на повні груди чистого повітря…

Була рання весна. З поля, з відкритої тут, нагорі, далечіні пахло виволоченим пирієм, свіжою ріллею, подихав легкий весняний вітерець. Обгорнутий тим вітерцем, тим подихом волі, Кутько терпко здригнувся і, відчувши, що йому завертається голова, похопивсь прихилитися до поблизького телеграфного стовпа. Уівічу йому потемніло, і крізь тінь, що на хвилину затуманила його зір, він почув важку тугу, що нею гув-гу-ув наснажений дротами стовп. Так подіяла незвична доза волі…

Коли запаморочення минуло, він, ще стоячи біля стовпа, знов поглянув на далечінь-волю, на місто… Дніпро. І аж тепер зрозумів радість звільнення. Кинувся мерщій геть від страшного місця, від — БУПР'у.

Не йшов, а біг., ні! летів на крилах волі похиленою вниз вулицею. А та вулиця вела його до знайомих місць, будівель, у давно чутий рух і шум великого промислового міста, у бадьорий дзенькіт трамваїв. В одному провулку, до якого дійшов, він би міг сісти і їхати далі трамваєм, але свідомо не зробив цього: соромно було лізти з своїм в'язничним "барахлом" між "чисті" люди, а головне — хотів бачити знайомі, ніби рідні вулиці, хотів ніби торкатись до всього. Ось І Іушкінськии проспект… ось — під крутим узвозом — Озерний базар, "товкучка"… А там нарешті й… їхній металюргійний інститут… На розі Провіантської, що вела до мосту через Дніпро, і проспекту К. Маркса Кутько побачив і почув, як гучномовець, перемагаючи гамір вуличного руху вигукував "славу" великому товаришеві Сталіну.

Почувши це, Кутько навіть спинився, — прислухався. Але. . нічого, не запротестував проти цього навіть на споді своєї душі. — "Може, й справді він великий, — подумав щиро, — і справедливий… Бо ось, бач, мене випустили… як я не винен…"

Але вже другого дня він зрозумів, що волі… не радий. Зіткнувшися з життям, він побачив, що самого отого легкокрилого вітерця, що ніс його від БУПР-у додому, мало, що треба ще дбати про посаду, про "отрописку" в міліції, про хліба шматок. А в БУПР'І ж про це не треба було думати… там ні про що не треба було думати…

І в нього мимоволі прокинувся жаль за камерою ч. 13, де лишилися добрі товариші і де незабаром його черга мала дійти до вікна…

Та туди покищо повороту не було, і хоч-не-хоч треба було дбати, думати про справи на волі.

Річ зрозуміла (зрозуміла тим, хто жив за соціялізму), що про поворот на попередню посаду в металюрґійному інституті не могло бути й мови, дарма що там директором був його колишній товариш. Там тепер боялись його, як прокаженого. Можна було надіятись тільки на якусь іншу посаду. Та й то з умовою, якщо його поновить у своїх лавах "профспілка"… Еге, тут йому могла допомогти тільки спілка.

Так нова соціялістична держава піднесла вагу "профспілок", тих спілок, що їх стара царська держава всяково переслідувала чи, просто сказати, забороняла цілком. А от тепер спілка давала роботу! Чи чуване щось таке в буржуазних країнах, навіть тих, що хваляться своїм демократизмом?!

Правда, вони ж таки, "профспілки", і "знімали" з роботи, коли цього треба було державі. Але це вже… тільки з вдячности за привілеї…

Коли Кутько був сім місяців тому заарештований, спілка викинула його з своїх лав з найбільшою хапливістю, як ворога й контрреволюціонера. І от тепер йому доводилось іти до тих, що його викидали… На саму думку лро це страшне пониження йому не хотілося жити…

Проте одного дня він таки пішов до, Палацу праці".

"Палац праці" — це була одна з найкращих багатоповерхових будівель міста, колишній готель "Европа". На висоті третього поверху ясніли величні золоті слова "Палац праці" і повідали світові про те, що тепер праця живе в палацах, не так, як раніш, коли її місце було в хижах. Отже й це був знак великого піклування держави про спілки. За такий дарунок варто було й не одного члена із спілки викинути. Що ближче підходив Кутько, то більшу втому почував у ногах, а в свідомості був сум і навіть розпач. Увійшов до пишного вестибюлю і тут під вагою туги подумав:

— "А може, краще вернутись?.." І він пристояв, вагаючись. А потім того таки пішов на широкі, заслані м'якими доріжками сходи (знов ознака державного піклування про спілки).

Коли зійшов на третій поверх, де була спілка працівників освіти, відчув таку втому, що мусів присісти. А сісти було на чому, бо скрізь стояли м'які канапи, що їх поставила дбайливо держава для трудящих, у тому числі й для викинутих із спілки.

Сидів, вагався. Ще раз була налягла туга-вага, що штовхала на розпачливе повернення назад. Проте наостанку він таки переміг свою "слабість" і пішов до кімнати, де на дверях був напис: "Управа спілки Робос."

У цій кімнаті він знайшов голову спілки — жінку-активістку (жінки ж мали всі права, могли, за наукою Леніна, навіть державою керувати) у червоній, як вогонь, косинці. Вона сиділа за столом, дивлячись у якийсь там папір, а потім підвела притомлений погляд на того, хто ввійшов. І під тим поглядом Кутько так збентежився, немов його впіймано на крадіжці. Узяв плутано говорити про свою справу.

— А ви за віщо… репресовані?

— Я не винуватий… я…

— Ну-да. Ну, а все таки?

— Обвинувачували в приналежності до української націоналістичної організації… Тільки ж я непричетний. .

Жінка спочатку нічого на це не сказала, і на обличчі ніяк не виявилось її ставлення до почутого. Вона, либонь, ще тільки думала, як до цього поставитись. А тоді раптом на виду їй виступили червоні плями рум'янцю, і вона загомоніла:

— Бач, до революції було вам добре, а тепер нам… "Вам", себто буржуям, а "їм" — пролетарям, трудящим…

— "Та який же я буржуй!" — подумав сердега гірко. — "Буржуй — що пас іще змалку чужі свині та телята. Що навіть молока не міг удосталь пити… не кажучи вже про яйця, що їх завжди відносив старому Ліпщицеві за сіль, за сірники…"

Але жінка-голова після того легкого "докору" сказала:

— Подавайте заяву…

Коли Кутько вийшов на велелюдну вулицю, його опало таке почуття самітности, що хотілося плакати.

Повз нього йшли здебільшого веселі та дотепні сини Сіону, що заволоділи нечестивим Вавилоном…

Та раптом він згадав одну рідну, близьку його серцю душу — "Олесю".

Так, "Олеся" тепер була його єдина надія. Не шпигунка, а рідна, дорога…

— "І про Україну вона ввесь час казала щиро, щоб мені вподобатись," — подумав.

Поклав негайно ж іти до неї, своєї любої, і все сказати… Все, геть чисто все! Відкинути фальшивий сором…

Несподівана сила винесла його на тиху Порохову вулицю, і він незабаром опинився перед зеленими, перехнябленими воротами, такими тепер рідними, дорогими. Не вагаючись ані трохи, сміливо відчинив хвіртку. Назустріч йому задзявуліло чорненьке собача. Мале собача, а не страшний шбайло, як перше. Милий, хороший цуцик! Кутько навіть присів, щоб не ногою, а рукою оборонитись від його нестрашного дзявуління.

Собача злякано втекло, підгорнувши під себе мишачого хвостика.

З хати вийшла знайома вже Кутькові тітуся, з підтиканою, як і колись, спідницею, з недочищеною картоплиною в руках. Люто глянула на того, хто, очевидячки перебив їй роботу.

— Тут живе Олександра Вільчек? — спитав цим разом сміливо Кутько.

— А, це ви, — подобрішала раптом тітуся, впізнавши його. — Ви ж приходили вже…

— Приходив…

— Тільки чомусь тоді про якогось Тетеренка питали, — посміхнулась. — А хотіли, мабуть, Шуру побачити. Це моя пасербиця. Я тоді їй сказала, який чоловік приходив, і вона догадалась, що то були ви… Казала, що ви заробляєте багато і професором будете… Тільки ж вас тоді біля заводу заарештовано…

Вона зідхнула.

— А Шури вже в нас немає…

— Немає? А де ж вона?

— Ет, — махнула майже гнівно рукою.. — Вийшла заміж за свого босяка Шуліку. Я не радила: хоч і молодий та гарний, так у нього ж ніякого діла… Босяк, одно слово… Так хіба ж вона іпослухіа? Каже: "Уже він… цебто ви… професором не буде"…

— Так і сказала? — поточився сердега від удару

— Еге… така дурепа..

Кутько мовчки повернувся і вийшов за ворота.

— "Без роботи… сам-один… І ця зрадила… Що ж далі?"

І раптом йому спало на думку — чи не здійснити тепер, на волі, того, що його він не міг зробити в БУПР'і? Повіситись чи якось інакше покласти край всякому ходінню до "спілок", до "наросвіти", до… Адже тепер йому вже ніхто й ніщо на перешкоді не стане!..

ПРИМІТКИ

Василь Чапленко

А СЕРЦЕ ЙОГО В СТЕПОВОМУ СЕЛІ

Василь Чапленко… Одне з багатьох забутих імен наших земляків, які волею долі опинилися за океаном. Там виходили їхні художні твори і наукові розвідки, тут стіна мовчання, мур байдужості. Нині нарешті крига скресає…

Є у Новомосковському районі на Дніпропетровщині мальовниче степове село Миколаївка. Тут 18 березня 1900 року в сім'ї селянина Кирила Юхимовича Чаплі народився син Василь, згодом відомий в еміграції письменник Василь Чапленко. А в Миколаївці живе його наймолодша сестра Олена Кирилівна, яка чимало розповіла мені про свого брата.

Хоч Василів батько був селянином з діда-прадіда, насправді він народився… митцем. Малював ікони, розписував церкви. А допомагав йому син Василь. У їхній хатці на стіні висіла мальована батьком олійними фарбами картина з зображенням корабля в морі. Племінник Василя Чапленка Анатолій Васильович, який мешкає в Дніпропетровську, зберігає як цінну родинну реліквію "намальовану дідом Кирилом Юхимовичем ікону. Вона нагадує і про діда, і про дядька.

Господарство Чаплі мали середняцьке — сім десятин землі і дуже добра садиба, з городом, садком, левадою. Оскільки своєї землі було обмаль, то декілька десятин вони ще орендували в поміщика князя Урусова.

У роки столипінської реформи дід і батько Василя спродали свою землю та садибу й переселилися, як тоді казали, на "вжитки" в Акмолінську область (північний Казахстан.). Той край селяни (називали "Охвалимом" або "Сибіром", Там юного Василя батьки послали до школи. Там же він прочитав першого в житті українського вірша — то була поезія Тараса Шевченка "Літа орел, літа сизий…"

На "вжитках" родина розбагатіла, збудувала нову хату, придбала худобу, коні, отару овець. Але Василева мати Вустя не переставала тужити за своїми батьками. І років через три, перед першою світовою війною, переселенці повертаються знов на Катеринославщину, до рідної Миколаївки.

В Україні Василь Чапля вступив до двокласної, так званої міністеріської школи, і закінчив її навесні 1916 року. А восени того ж року юнак вступає до Павлоградської учительської семінарії.

У Павлограді Василь Чапля жив на невеличку державну стипендію. А влітку, під час вакацій, їхав до діда Юхима в Катеринослав. Там він працював на цигарковій фабриці, що містилася на Провіантській вулиці (нині вул. Пастера), де двірником був. дід Юхим. Роботу на цій фабриці Василь Чапля згодом опише в оповіданні "Страйк", яке увійде до збірки "Малоучок" (Київ, 1927). А праця в бубличній пекарні дала письменникові поживу для оповідання "Хлоп'ячі дні". "У цьому оповіданні,- згадуватиме В. Чапленко, — я хотів зобразити тривожні настрої в місті Катеринославі напередодні падіння Тимчасового уряду в Петрограді й загрозу більшовицького перевороту".

1920 року майбутній письменник закінчив Павлоградську вчительську семінарію. На селі тоді вкрай потрібні були вчителі, і випускників семінарії одразу розіслали по школах. Василь Чапля опиняється в селі Юр'ївці Павлоградського повіту. Але незабаром юнак вступає до Катеринославського вищого Інституту народної освіти — (Стає студентом літературно-мовного відділу факультету професійної освіти. Як і в дореволюційних університетах, регулярне відвідування лекцій тоді ще не було обов'язковим. Змушений заробляти на життя, Василь Чапля одночасно учителював у своєму рідному селі Миколаївці. А приїжджаючи складати іспити в Катеринославі, зупинявся в діда Юхима. Згодом влаштовується на роботу поближче до навчання в Нижньодніпровській залізничній школі в лівобережній частині міста.

Інститут В. Чапля закінчив 1923 року. Лінгвістичні дисципліни викладав тут колишній професор Московського університету О. Пешковський, який і заразив юнака любов'ю до мовознавства. Українську мову та літературу студентам читав рідний брат академіка Сергія Єфремова — професор Петро Єфремов. Цей вчитель допоміг Василеві Чаплі вступити 1925 року в аспірантуру про науково-дослідній кафедрі українознавства, що її очолював академік Д. І. Яворниіцький. До речі, з Яворницьким у них були приятельські взаємини. Збереглося кілька передвоєнних листів Чаплі до Яворнидького вже з Кавказу. Саме Чапля познайомив з Яворницьким молодого криворізького поета Михайла Пронченка, пізнішого в'язня сталінських таборів, страченого під час війни фашистами в Кривому Розі.

Під керівництвом Петра Єфремова В. Чапля написав працю "Сонет в українській поезії". Цю тему молодий дослідник вибрав сам, але Петро Єфремов допоміг літературою, написав рекомендаційного листа до свого брата Сергія Єфремова в Київ. Захоплений сонетарством, В. Чапля листується в цій справі з Миколою Зеровим. Завдяки Чаплі на Захід потрапила рукописна збірка віршів Зерова. Своє листування з великим "неокласиком" він видасть по війні в паризькому часописі "Україна". Тим часом 1929 року В. Чапля закінчив аспірантуру його розвідка про сонет була видана в тому ж році в Одесі. Навчаючись в аспірантурі, Василь Чапля викладав у старших класах середньої школи, а закінчивши школу, мав право викладати й у вищих учбових закладах. Але життєві плани порушив арешт. 9 серпня 1929 року В. Чаплю затримано у справі так званої "Спілки визволення України" ("кількох же не визволила, а поневолила ця спілка!). Правда, до суду не дійшло, але засуджено його вчителя професора Петра Єфремова, На той час Чапля був вже відомим у Дніпропетровську українським діячем і письменником, членом літературної організації "Плуг", автором згаданої вище збірки оповідань "Малоучок", виданої київським видавництвом "Маса". Це кооперативне видавництво друкувало книжки Валер'яна Підмогильного, Євгена Плужника, Бориса Тенета, інших репресованих згодом письменників. На час арешту Василь Чапля був також членом редакційної колегії дніпропетровського журналу "Зоря"; його активним автором і навіть фактичним технічним редактором. В журналі "Зоря" В. Чапля друкував вірші, оповідання, статті, рецензії, перекладі з польської, німецької, російської, білоруської мов, епіграми. Впродовж 20-х років. В. Чапля друкувався також у харківських часописах "Червоний шлях", "Плужанин", "Критика", альманасі "Плуг", київському часописі "Життя й революція".

За спогадами Дмитра Нитченка, які побачили світ в Австралії, "Пиворіза" Василя Чаплі — історичну повість з життя дякїв-пиворізів хвалив тодішній літературний авторитет Олекса Слісаренко.

Проте несподіваний арешт у справі "СВУ", про яку письменник вперше довідався тільки від слідчого, викинув Василя Чаплю з офіційного літературного життя: писати можни було тільки в "шухляду". Після семимісячного ув'язнений він довго не міг знайти роботи, потім влаштувався на робітфак Дніпропетровського металлургійного інституту. Та через рік потрапляє під хвилю боротьби з "троцькізмам", хоча й не має до нього жодного відношення. В. Чаплю засудили на загальних зборах, звільнили з роботи, виключили з профспілки. Проти нього в газеті "Зоря" з'являється підвальна стаття "Єфремівщина під машкарою марксизму", а згодом йому назагал забороняють працювати в школах.

Як жити далі? За таких обставин В. Чапля 1932 року залишає Дніпропетровськ. Шукає викладацької роботи деінде — в містах Сталіно, Луганськ, Ашхабад. У Туркменії 1934 року затверджується в званні професора. Потім — викладання у вузах Ставрополя, П'ятигорська. Тут, він вже почувався ближче до України, більше того — примудрявся записувати на Північному Кавказі слова з говірки тамтешніх українців і надсилав ці мовні скарби академіку Яворницькому. Той збиранню рідного слова лишався відданим до останніх днів свого життя.

Увесь час цієї вимушеної передвоєнної еміграції з України Василя Чаплю тягне до українського літературного життя. Закінчивши історичну повість "Пиворіз" (ту, про яку тепло відгукувався Ол. Слісаренко), він пише листа Тичині, запитуючи, куди йому податися з цим твором? Чи хоч, мовляв, до якого архіву здати на зберігання? Павло Тичина, написав; "Як можна живу людину підшивати до мертвих архівних справ?" Порадив надіслати твір до Державного видавництва в Києві. Повість так і не надрукували. Та не писати В. Чапля не міг. Він створює так звані захалявні твори, не призначені для друку за радянської влади. Так було написано п'єси, "Цяця-молодичка", "Велика дивовижа", повісті "Півтора людського", "Люди в тенетах", оповідання "Стара вчителька", віршований твір "Їсько-Ґава". Ось як згадував письменник умови, за яких створював свої "захалявні" твори:

"Писав я ці твори вже так, що й моя жінка не догадувалася, що я пишу, легальне чи нелегальне, писав я здебільшого ночами, а, на день ховав, наприклад, в Ашхабаді, в ніжки ліжка, що були з залізних досить товстих рур: я скручував машинопис у дудочку, обв'язував ниткою з довгим кінцем її, відкручував наверша і тоді засував той верчик у руру-ніжку, залишаючи зверху тільки малий кінець нитки, щоб можна було витягти сховане".

Письменник знав силу слова… Війна. В. Чапля з сином Юрієм (він нещодавно відгукнувся, прочитавши мої перші публікації про батька), приїхав у Дніпропетровськ, влаштувався викладачем української мови в транспортному інституті. А коли фронт почав наближатися до Дніпропетровська, разом з цим інститутом виїхав далі на захід. 1943 року "Українське видавництво" (Краків-Львів) видає нарешті" його історично-побутову повість "Пиворіз". Я знайшов цю книжку у нещодавно відкритій в Києві з ініціативи редакції часопису "Пам'ятки України" бібліотеці української діаспори. На обкладинці значиться вже не "В. Чапля", а "В. Чапленко". Відтоді письменник так підписуватиме всі свої твори (до речі, Василь Кирилович з гумором обіграє своє прізвище на екслібрисі — на ньому зображено чаплю, яка вмочила перо у каламар). Критичність погляду — це те, що вирізняло В. Чапленка усе його життя. Він досить критично ставився до багатьох еміграційних авторитетів (свідчення людей, які знали його, — Юрія Коломийця, Яра Славутича), що, звичайно, не. полегшувала, а лише ускладнювало його взаємини з іншими літераторами.

На Заході (спочатку. в Німеччині, потім — на американському континенті) виходять головні художні і наукові твори Василя Чапленка. Так, 1948 року в Мюнхені побачив світ перший том його роману "Чорноморці". Тема цього історичного твору — переселення Чорноморського війська на Північний Кавказ наприкінці XVIII століття, і ширше — життя Східної України в той період

У.1951 році побачила світ повість "Люди в тенетах". Разом з "Пиворізом" це були найширше відомі з літературних творів Чапленка. А ще з-під його пера повиходили повісті "На узгір'ї Копет-Дагу" (1944) і "У нетрях Копет-Дагу" (1951), "Півтора людського" (1952), "Українці" (1960),"Загибіль Перемітька" 1961), "Його таємниця." (1975), "Сумна доля добродія Безорудька" (1975), збірник "Драматичні твори" (1964), кілька збірок оповідань і віршів.

За дев'яносто років життя ця людина встигла чимало. Активно друкувався В. Чапленко в еміграційній періодиці. Складена 1975 року його дружиною Наталією Стефанівною-Чапленко бібліографія творів (включно з публікаціями в періодиці) нараховувала 800 назв. А письменник продовжував активно друкуватися до самої смерті в 1990 році.

Його щиро хвилювали події на рідному Придніпров'ї, усім серцем вболівав над тим, як широко в роки брежнєвської стагнації йшов тут процес зросійщення. Ось назви лише деяких його статей — "Дев'ятий бур русифікації" (1967), "Січеславщина під русифікаційним чоботом" (1969), "Справа творчої молоді Дніпропетровського" (1971) тощо. Наш земляк поет Юрій Коломиєць, який нині живе в Чікаго, на моє прохання розповісти про Чапленка зазначив, зокрема, у листі:

"Василь Чапленко був цікавою людиною, часто виступав із статтями про чистоту мови (часом заходив трохи задалеко з новотворами), але здебільш раціонально обстоював корінність мови на обгрунтованих аргументах…Між іншим, одне з його тверджень є, що правильно "скити", а не "скіфи". Тут я признаю йому слушність, бо ж після його порівнянь "скит-скитатися, скит-скот-скотарство". Це одна маленька схема його аргументів, якими він оперував у своїх доказах".

Віддав належне Чапленкові як мовознавцеві і Яр Славутич: "Шанував і шаную Василя Кириловича як найкращого знавця нашої говірної мови. Серед усік посейбічних письменників йому справді належить пальма першості, як практичному мовознавцеві. І я прислухався до його лексиіки, відвідував його, щоб ще раз почути народну мову Січеславщини, бо так говорили вдома…"

Василь Чапленко-мовознавець — ця тема заслуговує окремої розмови. Фундаментальною працею в цій ділянці вважається "Історія нової української літературної мови (XVII ст.- 1933 р.)". Автор видав її власним коштом 1970 року в Нью-Йорку. Чимала книга обсягом 448 сторінок вийшла тиражем усього… 500 примірників. Як зазначав авторитетний дослідник Петро Одарченко: "Боротьба за культуру української мови на чужині — це одна з найважливіших ділянок діяльності Василя Чапленка…"

Важко навіть побіжно охопити все створене письменником за його довге, хоч і нелегке, але не змарноване життя. Вже настав нарешті час ознайомитися з творами Чапленка і в Україні, на любій його серцю Січеславщині.

Помер Василь Чапленко 4 лютого 1990 року в Нью-Джерсі, не доживши кілька тижнів до свого 90-річчя. Похорон відбувся 7 лютого на цвинтарі св. Андрія Первозванного в Бавнд Йруку (штат Нью-Джерсі). На цьому українському цвинтарі поховано чимало видатних українців- генерал Петро Григоренко, сестра Лесі Украінки — Ізидора Косач-Борисова, президент Української Народної Республіки Микола Левицький, музикант Григорій Китастий…

Серед них і український письменник, наш земляк Василь Чапленко.

Микола Чабан

Махно Нестор Іванович

[14(26).10.1888;.за інш. данними 17(29).1889; — 25.7.1934; за ін. дан., 71934]- український повстанський отаман, один з лідерів анархістського руху в Україні.

Народився у с. Гуляй-Полі Катеринославської губ. (тепер Запорізька обл.). Деякий час навчався у гуляйпільській початковій школі. В 1906 став членом анархістської організації «Спілка бідних хліборобів», що діяла на Катеринославщині. В 1906-08 р., за участь в експропріаційних акціях кілька разів заарештовувався поліцією. В березні 1910 Одеський військово-окружний суд засудив Махно. посмертної кари, яка незабаром була замінена

довічною каторгою. У1911-17 М. був ув'язнений у Бутирській тюрмі в Москві. Після Лютневої революції 1917 у Росії М. у березні 1917 М. повернувся на Катеринославщину, де розгорнув широку діяльність як політик і військовий діяч. Став одним з ініціаторів заснування Селянської Спілки, очолював місцеву раду робітничих і селянських депутатів та профспілку деревообробників та металістів. Створена М. місцева адміністрація провела розподіл маєтностеи великих землевласників серед селянства, примусила місцевих підприємців значно підняти заробітну плату робітникам. В кін. 1917- поч. 1918 Махно сформував «селянські вільні батальйони», які розпочали боротьбу проти козачих частин з Південно-Західного і Румунського ф-тів, які намагалися через територію України пробитись на Дон і приєднатись до військ ген. О. Каледіна. Наступ в березні 1918 німецько-австрійських військ (після укладення Берестейського миру 1918) примусив М. виїхати з України. Деякий час він перебував у Таганрозі, Ростові-на-Дону, Царицині, Астрахані, Саратові і Москві. Влітку 1918 Махно знову повернувся в Україну, де організувавши невеликий повстанський загін, розпочав боротьбу проти влади гетьмана П. Скоропадського. В серед, грудня 1918 М. уклав угоду з керівництвом Дерикторії УНР, яка виявилася недовготривалою. В грудні 1918 загони Махно перейшли на сторону більшовиків і захопили разом з червоноармійцями Катеринослав. Проте вже 31.12.1918 частини Армії УНР під командуванням Самокиша звільнили місто. З поч. січня 1919 ц, Махно розпочав боротьбу проти денікінців, військ Дерикторії та Антанти. Очолював бригаду у Першій Задніпровській дивізії (ком. П. Дибенко), до складу якої входила частина от. М. Григор'їва. Ідейне обгрунтування махновського руху в 1918-20 здійснювала українська анархістська організація «Набат» (створена в 1918), що висунула лозунг проведення «третьої соціальної революції». М., перебуваючи під впливом ідей анархізму виступав проти будь-якої форми влади (ідея «вільних рад» та «безвладної держави»), забезпечення життя трудівників на основі безпартійності та безвладдя. М. в умовах протиборства двох сильних противників в Україні намагався стати «третьою силою» проряд з Директорією і більшовиками. Спроба більшовицьких органів влади втілити «політику воєнного комунізму», проводити продрозкладку, насильно створити перші колективні господарства та комітети бідноти, викликала опір серед українського селянства і привела до антибільшовицьких настроїв у махновських військах. У червні 1919 М. об'єднавшись з армією М. Григор'їва відкрито виступив проти радянської влади. На поч. вересня 1919 Махно завершив переформування своїх загононів, які було перейменовано в «Революційну повстанську армію України» (махновців; нараховувала бл. 80 тис. бійців). З літа 1918 М. вів переговори з С. Петлюрою про спільну боротьбу проти більшовицької влади та денікінців в Україні, що завершились укладенням 20.9.1919 у Жмеренці договору між командуванням Армії УНР і махновцями. Протягом вересня-жовтня 1919 війська М. вели бої проти А. Денікіна, знищюючи окремі частини та руйнуючи тилові комунікації. Повстанські загони зайняли Катеринослав, Гуляй-Поле, Олександрівск, Маріуполь, Нікополь, Мелітополь, Бердянськ. Проти Махно денікінське командування було вимушене кинути свої кращі сили на чолі з ген. Я. Слащовим і от. А. Шкуром. В кін. 1919 — на поч. 1920 проти повстанців були стягнуті великі сили радянських військ під командуванням Й. Якіра. Частини РСЧА вели бойові дії не тільки з загонами Махно, але проводили жорсткі каральні операції проти місцевого населення, що співчувало махновцям. Махно відповідав знищенням окремих червоноармійських підрозділів, ліквідацією комнезамів і місцевих органів більшовицької влади. Під час наступу військ П. Врангеля у вересні — жовтні 1920 М. знову пішов на зближення з більшовиками 2.10.1920 уклав у Старбільську воєнно-політичну угоду з командуванням Південного фронту (ком. М.Фрунзе). В ході Перекопсько-Чонгарської операції Червоної Армії махновські загони першими форсували Сиваш. Відразу після розгрому військ Врангеля, радянське командування, порушуючи підписану угоду, розпочало рішучу ліквідацію частин свого недавнього союзника. З кін. листопада 1920 до серпня 1921 М, вії виснажливу і запеклу боротьбу проти більшовицької влади, здійснивши ряд повстанських походів по Азовському побережжі на Дон і у Поволжжя. 28.8.1921 М. разом з 77 бійцями перейшов кордон з Румунією. Деякий час М. жив у Бухаресті, згодом у Варшаві. У вересні 1923 М, був заарештований польською владою. Під час судового процесу в грудні 1923 був звинувачений у веденні переговорів з радянськими дипломатичними представниками, на яких обговорювалися питання про можливість підняття повстання в Західній Україні з наступним приєднанням цієї території до УРСС. У кін. 1923 М. був «за неясністю доказів» звільнений. М. з сім'єю спочатку оселився в Торуні, згодом — у Данцігу (тепер Гданськ, Польща), де постійно перебував під наглядом поліції. В квітні 1925 переїхав до Парижа, де жив у Венсені. М. підтримував активні зв'язки з міжнародним анархістським рухом, друкувався в «Анархическом веснике» та «Деле труда». Помер у Парижі. Урну з прахом М. було замуровано в стіні комунарів на кладовищі Пер-ля-Шез.

"Довідник з історії України" том 2, Київ, 1995 рік

Воробйов Гаврило Юхимович

(Горобець; 1888–1924) — активний учасник Української національно-демократичної революції на Катеринославщині. Народився в сім'ї залізничника-росіянина в Катеринославі. Освіту здобув в Катеринославському комерційному училищі (з 1904). Його старший брат Василь навчався в цьому закладі в 1901–1911, молодший Микола вступив до нього в 1905. Після закінчення училища Воробйов продовжував навчання в Київському політехнічному інституті. Схоже, родинною традицією у Воробйових було навчання в комерційному училищі, а згодом — у Київській політехніці.

За спогадом Панаса Феденка, брати Воробйови були українізовані українською стихією ще напередодні революції. Говорили такою доброю мовою, як мало хто з «расових» українців. Воробйов перебував під таємним наглядом жандармів: у січні 1916 начальник Київського губернського жандармського управління таємною телеграмою терміново повідомляв свого катеринославського колегу: «вследствии

выезда известного Вам студента Киевского политехнического института Гаврилы Ефимова Воробьева из города Канева, где он находился на строительстве моста, неизвестно куда, — прошу сообщить мне, не прибыл ли он в гор. Екатеринослав». 20 січня з Катеринослава повідомили — Воробйов не прибув.

З початком революції 1917 Воробйов повернувся до Катеринослава. Як представник Катеринославського осередку УСДРП, делегат від українського пролетаріату міста Воробйов брав участь у роботі Всеукраїнського робітничого з'їзду в Києві 4 — 26 липня 1917. З'їзд, на якому 300 делегатів представляли близько 40 тисяч українських робітників, обрав Всеукраїнську Робітничу Раду, до складу якої було включено Воробйова, як складова частина Робітнича Рада війшла до Української Центральної Ради. Та на засідання УЦР Воробйов не потрапив жодного разу. Головним полем його роботи залишався Катеринослав. За списком УСДРП був обраний до «демократичної» міської думи Катеринослава (серпень 1917).

У міській управі Воробйов працював у військовому відділі. Необхідність протистояти московській більшості міської думи змусила фракцію УСДРП перейти до співпраці з іншими українськими партіями і організаціями. Відповідаючи на закид гласного від об'єднаної єврейської соціал-робітничої партії Епезбаума щодо світогляду І. Труби, Воробйов виявив повну підтримку української програми.

Брати Воробйови були організаторами Вільного Козацтва серед пролетаріату Катеринослава. 25 вересня 1917 на зборах українських робітників міста було створено перший відділ Вільного Козацтва. Кошовим отаманом обрано Воробйова. На засіданні міської думи 28 вересня Воробйов, повідомивши про створення «української Червоної Гвардії», запропонував використовувати Вільне Козацтво для охорони передмістя, замість скорумпованої міліції. На засіданні 23 жовтня 1917 Воробйов зачитав резолюцію УСДРП Катеринослава щодо політики Тимчасового уряду до Ген. Секретаріату: «Екатеринославская городская дума находит действия Временного правительства нарушающими права нации и решительно протестует против такой политики Временного правительства в Украинском вопросе». Катеринославська дума більшістю голосів прийняла українську резолюцію.

У грудні 1917 В. включено до списку кандидатів на Українські установчі збори (вибори не відбулися). На останніх у 1917 зборах міської думи (28 грудня), які відбулися під час боїв за владу над містом, з українців були присутні тільки двоє — Воробйов та Ісаак Мазепа.

Під час боїв, що охопили все місто, Вільне Козацтво виявилося небоєздатним і було роззброєне. Микола Воробйов був доповідачем від УСДРП на Українському селянському з'їзді в Катеринославі 18 січня 1918. А 4 квітня 1918 після тривалого бою під Кам'янським (нині Днєпродзєржинск), загони відродженого Вільного Козацтва увійшли до Катеринослава. За ними до міста увійшов австрійський 12-й корпус. Влада в Катеринославській губернії перейшла до кошів Вільного Козацтва і військових комендатур австрійців.

За планом реорганізації Вільного Козацтва, затвердженим Радою Народних Міністрів УНР 23 січня 1918, почали створюватися полки — паланки, які підпорядковувалися губернському Кошу. Катеринославський Кіш очолив Воробйов. Між Вільним Козацтвом і австрійським командуванням відразу виник конфлікт: австрійці самочинно встановлювали реквізиції, на що, як вказував Кошовий отаман Катеринославського Кошу, вони не мали права. Місцева влада теж неприхильно поставилася до відновлення українського контролю в губернії. Начальник телеграфних майстерень навіть відмовився ремонтувати автомобілі вільних козаків Самарської паланки (отаман — Ф. Сторубель). У справу довелось втручатися Кошовому. Після гетьманського перевороту, Вільне Козацтво на вимогу австро-німецького командування, було роззброєне. Брати Воробйови — заарештовані. І. Мазепа згадував, що широких арештів козаків вдалося запобігти, влаштовуючи їх до охорони залізниць, зберігаючи таким чином кадри майбутніх українських військ. Восени 1918 Вільне Козацтво на Катеринославщині відродилося як Український республіканський кіш, що стояв на платформі УНС, отаманом став Гаврило Воробйов, Миколу Воробйова призначено заступником отамана республіканських військ.

За Директорії в губернії Вільне Козацтво під командуванням Воробйова брало активну участь у боротьбі за владу над містом, в якому відбувався своєрідний «парад властей». Сучасник так змальовував картину Катеринослава восени 1918: «Со всех сторон горят неугасимые костры власти, и обыватель, хотя и произведен в гражданина, мечется между ними, потеряв голову… Губернский староста, он же главнокомандующий — первая вдасть. Власть сия призьівает к верности киевскому правительству, а непокорным угрожает карами. Кошевой атаман Воробьев — вторая власть, представитель Директории, которая гетьмана обьявила вне закона, а всех поддерживающих киевское правительство — изменниками. Командир Добровольческого корпуса Васильченко — третья власть… Четвертая — городская дума, которая гетьмана не признает, петлюровцев не одобряет, большевиков побаивается и ничего не делает. Пятая — губернский комиссар, которьій никого еще не завоевал и никому не угрожает, но, надо думать, проявить себя не замедлит. Шестая — надвигающаяся Цикука [так іронічно називали Виконавчий комітет КП(б)У] с Квирингом и Авериным во главе. Зта власть вообще никого не признает и норовит разогнать старосту, комиссара, корпусного командира, думу и петлюровцев… Итого, «власть властей», каждая из которьіх считает себя единственно авторитетной». («Приднепровский край». — 1918. — № 6611).

Вільне Козацтво брало участь у всіх збройних акціях української влади: 19 жовтня роззброєння гетьманської варти. 6–7 грудня — ліквідація 8-го Українського офіцерського корпусу, який на той час присягнув на вірність командуючому Добровольчою армією генералу Денікіну.

Останньою звісткою про перебування Воробйова у Катеринославі стало повідомлення, надруковане в «Приднепровском крає» 10 грудня 1918: «Приказом Центрального Штаба Директории Г. Горобець назначен начальником дипломатического отдела при Директории». Подальшої інформації про долю Воробйових неїдено. За спогадами П. Феденка, Гаврило Горобець став жертвою більшовиського терору в Києві у 1924, молодший кола загинув під Могилевом на Поділлі навесні 1920 в чині старшини армії Української Народної Республіки.

(Стаття про Г. Воробйова написана у співавторстві з Ю. Пахоменковим).

Микола Чабан

Сторубель Федір Хомич

(1884, с. Мануйлівка Новомосковськом повіту Катеринославської губ., нині у складі Дніпропетровська — 24 жовтня, 1938 Дніпропетровськ).

Походив з селянської родини. Близько 1909 його обрано голвою Мануйлівської «Просвіти». Членом Катеринославської «Просвіти» з 2 березня 1913. Завдяки йому успішно збудовано і освячено наприкінці 1910 власний будинок Мануйлівської «Просвіти» (автор інженер Іван Труба), пожертви який збирала вся Україна. І хоча Сторубель мав лише нижчу освіту, це була колоритна національно свідома постать. «Сторубель був здоровий козарлюга, енергійний, завзятий, — згадував видатний український історик Дмитро, Дорошенко, який добре знав Сторубля по Манлівській «Просвіті». — Ми згодом з і близько зійшлися і покумалися — я хрестив у його дитину. Він мав шматок поля, город, і, крім того, ще працював як слюсар у майстернях».

Пишучи спогади через багато років на чужині, Дмитро Дорошенко помилково назвав Сторубля — Хомою і описав поїздку останнього на Шосте Січове свято в Снятині в липні 1912: «Хочу ще пригадати тут, що літом 1912 або 1913 р. (не можу точніш згадати) відбувався в Галичині «Січовий З'їзд» — здається, в Іспасі на границі з Буковиною (точніше, в Снятині — М. Ч.), — Катеринославська просвіта», щоб зробити щось приємне голові Мануйлівської філії Хомі Сторублеві й подякувати йому за його працю, асигнувала кошти на його подорож до Галичини на той з'їзд. Поява гостя-селянина з Наддніпрянської України зробила на з'їзді певну сенсацію. Випадок хотів, щоб я зустрівся з Сторублем у дорозі… їхати треба було через вузлову станцію Жмеринку. Яке ж було моє здивовання, коли в Жмеринці ввійшов до вагону Хома Сторубель у своїм синім каптані й сивій шапці! Це він їхав до Галичини. Я трохи полаяв його за неконспіративність — кожен в Галичині зверне увагу на його козацьку постать в такім убранні, — але він пояснив, що іншого убрання в нього не було(!!!) Одначе всяка конспірація була ні до чого. Про Сторубля писала вся галицька преса і містила його фотографію, де він був знятий поруч з К.Трильовським та іншими керманичами з'їзду як «гість з Запорожжа». Ми проїхали пару станцій вкупі — на станції Деражня я з Русовим висідав. Я ще надавав Сторублеві кілька практичних порад щодо переїзду кордону і щодо Львова, і ми попрощалися», — закінчив свою розповідь про Сторубля Дмитро Дорошенко. Нам пощастило розшукати пропам'ятну книгу Січей «Гей, там на горі «Січ» іде!», видану на Заході 1965 і перевидану в Києві 1993. Там на сторінці 50 вміщено фото, про яке писав Дмитро Дорошенко: «Комітет Шостого Січового свята, що відбулося 12 липня 1912 р. у Снятині». На почесному місці на знімку — наш земляк Сторубель. І в тексті знов-таки наголошується, що «найдорожчий нам гість з Запоріжжя», делегат «Просвіти» з села Мануйлівка Катеринославської губернії Хома Сторубель» (слідом за спогадами Дмитра Дорошенка Федора Хомича знов названо Хомою. Та це не міняє суті). До речі, і колега Сторубля по «Просвіті» Т. Митрус у своїй повісті «Напровесні (Історія одного просвітнього товариства на селі)» (1912) вивів Федора Хомича під іменем Хома Тисячний. Звичайно, Сторубель з 1907, вірогідно, член партії есерів — перебував під пильним оком жандармів, котрі стежили навіть за безневинними «ялинками», які він влаштовував для мануйлівських дітей. Дивом його не ув'язнили під час масових арештів кінця листопада 1915. Але очолювану ним філію «Просвіти» в Мануйлівці, як і основну «Просвіту» в Катеринославі, царські власті в лютому 1916-го все ж таки заборонили…

Царський режим доживав останні дні. З початком Лютневої революції 1917 Сторубель. у вирі відродження національного життя. А оскільки кадрів було мало, то йому доводиться встигати скрізь. Вже у березні 1917 його обрано до губернського виконавчого комітету — «від робітників і селян, які увійшли до українського об'єднаного комітету». Тієї ж весни Сторубель. входить до складу Центральної Ради, обраної на Всеукраїнському національному конгресі 8 квітня 1917. Він також у числі делегованих від українських губерній до Всеросійсь- ких установчих зборів. 10 травня 1917 С. у складі делегації Центральної Ради мав вирушати до Тимчасового уряду, і тільки в останній момент склад делегації, як свідчать архівні докум- енти, був змінений, тому до російської столиці він не поїхав.

Але у нього вистачало роботи в Січеславі. 13 серпня 1917 у купецькому клубі (нині вулиця Дзержинського, 23) відкрився Другий губернський з'їзд Селянської спілки. З'їзд був непростий — треба було переконати консервативну частину селянства у необхідності будувати власну державу, для чого необхідно на тому етапі підтримати ідею автономії України. С. першого ж дня обрали головою з'їзду. Але знайшлися незадоволені вибором, незначна їх частина демонстративно покинула зал, заявивши, що не хоче брати участі в роботі з'їзду. Після цього, читаємо у звіті газети «Народная жизнь», голова з'їзду запропонував зібранню піти і закликати їх взяти участь в роботі, що й було зроблено. «Бунтівники» повернулися, включив- шись у роботу. Наступного дня всі порозумілися і винесли одну надзвичайно позитивну резолюцію про приєднання до Української Центральної Ради. («Народная жизнь». — Катеринослав. — 1917. — 17 серпня). У коментарі тієї ж газети відзначалися: «Наше катеринославське селянства) на своєму Другому з'їзді… стало на твердий грунт по двом справам: перше — щодо свого погляду на автономію України, а друге — щодо своєї організації» Після закінчення з'їзду голові Сторублеві була винесена велика подяка за його наполегливість у веденні з'їзду.

Коли національній революції в Україні потрібен був захист і стали повсюдно створюватися загони «Вільного козацтва», Сторубeль стає одним з отаманів козацтва. Як свідчать архівні документи, Сторубель обраний отаманом «Вільного козацтва» на з'їзді «Вільного козацтва» Новомосковського повіту (включав слободи Кам'янка, Мануйлівка, Одинківка і Підгородне) у жовтні 1917. В архівах збереглася копія листа отамана Самарської паланки (зі штабом у с. Мануйлівка) Сторубля від 13 квітня 1918 до отамана «Вільного козацтва» Катеринославсь- кого коша Г. Воробйова. Сторубель. скаржився на дії начальника Нижньодніпровських теле- графних майстерень за замішкання з ремонтом автомобілів, які належали паланці «Вільного козацтва» — панцерника (броньовика) і авто «Рено». При тому посилався на телеграфну заборону на ремонт цих машин від начальника Катерининськоїї залізниці.

У музеїї Амур-Нижньодніпровського району м. Дніпропетровська (єдиний районний музей на території міста, створений В.Дубовіжом) наведено уривок зі спогадів старого більшовика П. Солонухи. Цей син полтавського козака, червоногвардієць, воював проти; незалежної України. Він згадував: «У 1919 мене заарештували петлюрівц, допитували в штабі, посадили в підвал з вироком розстріляти. Чую хтось спускається, підходить до дварей. — Петре, ти тут? — пізнаю голос Сторубля. Відчиняються двері, на порозі стоїть він таки:

— Ти мене в 1917 врятував, коли ваші хотіли мене стратити. Тепер я рятую тебе. Іди і переховуйся…».

У роки так званої громадянської війни Сторубель обирається членом правління Катеринославського Союзу Споживчих товариств. В архіві його онука Ігоря Вигкого, який мешкає в Москві, зберігається «уповноваження», видане Сторублю 6 липня 1920: «Цим уповноважуємо Члена правління Катеринославського Союзу Споживчих Товариств т. Хведора Хомича Сторубля робити закупки хліба по Новомосковському повіту Катеринославської губернії і направляти його на склад «Спожи Владу, громадські інституції та іх членів (Споживч. Т-ва) прохаємо допомогати т. Х.Сторублеві, власноруч підпис якого свідчимо, в його роботі. Закупки хліба і вивіз його з сел на склади Споживача дозволяється Катеринославським Губпродкомом тому, що хліб цей закупляється для лікарень Катеринославщини. Голова правління, секретар».

Цей архівний документ підтверджує і газетна інформація: «Для закупки хліба на поставку Губздравові правлінням (Споживача) делегований на Новомосковський повіт член правління тов. Хв. Сторубель». («Український пролетар» — Катеринослав. — 1920. —. 21 лютого. — Ч. 25).

Звісно, пробачити «націоналізм» Сторубля радянська влада не могла, через що він піддається арешту у 1918 і 1927. Однак на його подальшу долю при радянській владі мало вплив те, що за царату він був знайомий з Григорієм Петровським («разом робили революцію, дід переховував його», — згадує онук Віктор Олексійович Сторубель), який, будучи при владі в 1920 — 1930-х, певне, гарантував безпеку Сторубля і його не чіпали. Але коли Петровського самого усунули з посади голови ВУЦВК (всеукраїнського старости) — сталося це формально в липні 1938-го, а фактично ще раніше — настала черга й Сторубля

У першому шлюбі з дружиною Катериною Сторублель мав трьох синів: Олексія

(1906–1963), Петра (1908–1965) і Миколу (інваліда). Доля першої дружини трагічна: вона загинула під час громадянської війни (чи не під час німецької окупації). У другому шлюбі Сторубля був одружений з 12 вересня 1922 з Варварою Миколаївною Поповою-Сторубель, 1896 року народження, педагогом, в 1920-х — директором початкової Мануйлівської школи ім. Бориса Грінченка. 1926 у них народилася дочка Леся. Вони мешкали на вулиці Грінченка, 112, а наприкінці 1920-х помінялися з Коржами хатами й стали жити на вулиці Луговській, а з Луговської помінялися на Замісткову. Потім виїхали до Полтави, де Сторубель. обіймав досить високу посаду заступника уповноваженого обласного заготторгу по Полтавській області (теж заслуга — Петровського). У 1938 він мешкав у Полтаві по вул. Сінній, 1. Згадує племінник дружини Сторубля лікар Юрі Попов:

— Я його не пам'ятаю, бо його розстріляли, коли я тільки народився. Прої про нього кілька разів розповідав мій баті ко Феоктист Миколайович. Дочка його Леся навчалася в медичному інституті. І коли довідалися, що її батько «ворог народу», з інституту її виключили. Мій батьі після розстрілу Федора Хомича удочерив Лесю. Проте в інституті її не залишили. Тому вона все життя й працювала у підвалі (прала та прасувала халати в лікарні).

В офіційному листі з Полтавсько СБУ і, певне, в його справі значиться, що заарештували Сторубля З березня 1938 у Полтаві. Але його рідні онуки розповідають про інші обставини арешту. Сторубель приїхав до Дніпропетровська з Полтави, бо в ньо тут народився онук Володимир (1938 1993). Отже, він був на родинному святі з цієї нагоди — так ось прямо з двору його і забрали. Вже після війни донька Леся клопоталася про реабілітацію. Його реабілітовано у серпні 1960.

У Дніпропетровському історичному музеї, за спогадами онуків, у 1970-х єкспонувалася тачанка, на якій начебто напис, що це тачанка Сторубля. Це подвійно цікаво, бо в тогочасній пресі були зовсім інші оцінки Сторубля. Так, у нарисі В. Вихрова «Матрос из легенды» («Приднепровский мєталлург». — 1969. — 4 листопада) йшлось про матроса М. Кузнецова і про те, що в громадянську «наголову бьли разбитьі отряд Чернобаева в Одинковке и банда отамана Сторубля, удерживавшая мост через Самару». Навіть таку тенденційну публікацію беріг онук Віктор Сторубель.

Микола Чабан

Павловський Юхим Арсентійович

народився 24 березня 1872, в с. Чернеччина Новомосковського повіту, нині Магдалинівського району Дніпропетровської обл.

Пішов з життя 18 травня 1956, м. Запоріжжя, там же і похований. Лікар, один з визначних січеславських просвітян, член товариства з 26 вересня 1911. Народився в родині священика. Батько Арсеній Юхимович Павловський (1850–1920) згідно з описом Катеринославської єпархії (1914) — священик с. Миколаївка Новомосковського повіту, мав 64 роки, закінчив духовне училище, псаломник з 1865, диякон з 1880, священик з 1894, одружений, мав у 1914 трьох дітей. Окрім Юхима, — синів Федора і Григорія (померли в молодості), доньку Ганну. Арсеній, за родинними переказами, загинув у громадянську війну, розстріляний білогвардійцями. Павловському теж судився шлях священика, він навчався в духовному училищі і в семінарії, але згодом обрав собі світський фах лікаря. Одним з небагатьох університетів, куди могли прийняти після духовної семінарії, був Томський. Проти волі батька, який фактично відмовився від нього, Павловський у 1897 вступив до Томського унііерситету.

Ось як згадував 1899 рік у своєму житті сам Павловський «Розрух студентського життя примусив мене мимоволі виїхати з Томська, лишити запустілу альма матер, і мене вислано до Катеринослава, де я, попрацювавши трохи в місцевій газеті, добув собі сталу посаду в статистичнім відділі Земської губерніяльної управи. В кінці серпня губерніяльна управа вислала статистиків у експедицію до Олексанрівського повіту задля обсліду громадьких грунтів і маєтностей панів та сени».

Весь вересень і жовтень 1899 Павловський оопрацював у селах Олександрівського звіту (Олександрівськ — нині м. Запоріжжя). Свої враження від побаченого він іклав у нарисі «Спостереження та враження земського статистика» (Літературно науковий вістник. — 1902. — Т. XVII). втор розповів про звичаї серед молодих атистиків, про особливості німецьких лоній в повіті, передав свої розмови з сцевими українськими селянами, яких переселенців цікавив Сибір, звідки «їхав студент медицини. Автор виступає прибічником освіти рідною мовою, рідноої літератури, палким пропагандист якої він був. Наприкінці жовтня, перед поверненням до Катеринослава Павловський бував в Олександрівську, провідав могилу останнього кошового Задунайської та Осипа Гладкого.

У листопаді їх знову послали на село закінчення статистичних обстежень, опинився в селі Жеребець того ж повіту де, до речі, вчителював Іван Сокіл, батько письменника Василя Сокола і оперної співачки Марії Сокіл). У своєму нарисі Павловський дав влучну оцінку місцевій «чайной и народной читальне», як «просвітній інституції», яка не витримувала ніякої критики. Висновок, якого діходить автор, такий: «Останніми часами наш народ дуже прихильним робиться до театру. Се надає нам, інтелігентам, обов'язок працювати над розвоєм народнього театру по селах та містечках, тим більш, що у нас мається багато відповідних драм для народу. Театр — се єдина на часі необхідна і корисна інституція».

Відомості про Павловський містить і виявлений та вперше опублікований професором Юрієм Мициком його лист до Михайла Грушевського, писаний у Катеринославі 30 жовтня 1899: «Високоповажний пан професор! Я — студент Томського університету, прослухав 5-ть семестрів медичної науки. Розрух академічного життя минулого шкільного року примусив мене, як і багатьох моїх товаришів, лишитися за мурами «альма матер», до котрої я вступив з наміром спеціальної освіти. Сучасне моє становище саме погане: коли маю вступати до університету, мої начальники ще до цього часу не оповістили та не знаю, чи й оповістять! А йти у чужі світи, куди-небудь у Німеччину добувати освіти, не маю на те спромоги, бо не володію німецькою мовою, а вчити мови, котрої навіть ніколи не чув, — змарнувати час і кошти. Розміркувавши отак собі на самоті, я твердо рішив їхати за закінченням освіти у славянські землі — у саму найближчу найріднішу Галичину, вступивши до Львівського університету, — це мій останній рішенець! Оце — я до Вас, високоповажний пане професоре, і обертаюсь, як до земляка за порадою і поміччю. Просю Вас відповісти на деякі цікаві для мене питання: чи Львівський університет прийме мене у звичайні слухачі, як студента Томського університету? Цікаво теж знати: чи у Львівському університеті читають усі медичні науки по-польському чи деякі й по-німецькому? Чи є там лабораторії, клініки і інші допомогаючі науки і чи можу я приїхати прямо після різдвяних свят і записатися на весняний, 6 семестр, якщо Львівський університет защита 5-ть семестрів, прослухані у Томському? Наші юнаки поступали (?) у Гейдельберг, Берлін, так їм позащитували семестри. Зверніть увагу на цей недбало написаний лист та благаю Вас: подайте хоч коротеньку на усі ці питання відповідь, якщо це не зда-рмує багато часу. Вибачте на тім, що, може, де не до ладу написано — це залежить від тих обставин, серед котрих ми, українці, живемо.

Моя адреса: Екатеринослав, стати-стическое бюро губернской земской упра-вьі. Ефиму Павловскому.

З побажанням Юхим Павловський». Павловський все-таки здобув вищу медичну освіту в Томському університеті, де 10 жовтня 1903 отримав диплом лікаря з відзнакою. Але зв'язки його з Галичиною на цьому не припиняються. Як свідчить «Словник українських псевдонімів» Ол. Дея (1969), Павловський виступав під псевдонімом «Русин» на сторінках «Літературно-наукового вістника» в 1900.

Наслідуючи традиції «ходіння в народ», Павловський розповсюджував серед селян українські книжки. Як пише він у згаданому нарисі, «Народ із великою хіттю читає свою книжку, любить її читати. Я сам розповсюдив за час моїх мандрівок по повітам до 500 маленьких книжечок; за мною ганялись селяне, почувши, що я даю книжки; такі видання, як оповідання Нечуя та Кониського я багато перепродав інтелігентам». І продовжує опис своєї просвітньої діяльності на Різдво 1900: «Торішню зиму після Різдвяних свят у багатьох селах, коли в мене зайва година, читав я деякі оповідання, розуміється, з побуту селян, в часописі «Літературно-науковий вістник)», якого скількись примірників було при мені. Моїм слухачам над усі подобалось різдвяне оповідання «Злодій» В'ячеслава Потапенка; його мені довелося читати разів з півсотні… Селянин розуміє ту мову, якою пишуть наші видатні белетристи».

У «Споминах про Лесю Українку та її похорон» (1913), опублікованих під псевдонімом Гордій Палецький, Павловський пригадує події літа 1899, коли до Катеринослава завітала трупа братів Тобілевичів. Серед молодих акторів був і 28-річний поет Микола Вороний. Група свідомої інтелігенції літньої пори вирушила на відпочинок в гирло річки Самари, де вона впадає в Дніпро. Хоча Павловський не був особисто знайомий з Лесею Українкою, але лишив спогади про те, як її поезія підтримувала його на чужині, в Сибіру. Повернувшись у 1900 до Томська, Павловський підтримує контакти з редакцією львівського щомісячника «Літературно-науковий вістник». Відомі два його дописи, підписані повним іменем. У першому «Лист із півночі» («Літературно-науковий вістник». — 1901. — Т. 15) Павловський сповіщав про голод 1900 в Сибіру, від якого найдужче потерпали переселенці, які не встигли розжитися на новому місці. Така доля випала в Тобольській губернії переселенцям з України. Більшість новосельців жило не в хатах, а в землянках, «витримуючи в таких будівлях напад ворожих сил північної природи». Павловський за «Сибирским вестником» подав невеселу картину життя земляків у Сибіру

В іншому дописі, опублікованому в «Літературно-науковому вістнику» (1903. — Т. 22), Павловський розповів про костюмовий вечір, проведений наприкінці грудня 1902 в Томську «Товариством розповсюдження початкової освіти». Вечір пройшов успішно завдяки участі в ньому українських студентів, що дружно відзначили й місцеві газети.

Після закінчення Томського університету з 1903 по 1911 Павловський працював земським лікарем у с. Михайло-Лукашеве Олександрівського повіту на Катеринославщині (нині — Вільнянський район Запорізької обл.). У 1911 Павловський знов з'являється у Січеславі і стає одразу одним з активістів місцевої «Просвіти», близьким приятелем Дмитра Дорошенка, Василя Біднова та інших відомих місцевих українських діячів. Як свідчать тогочасні довідники, Павловський в 1911–1918 працював ординатором-хірургом Катеринославської громади сестер милосердя Російського товариства Червоного Хреста. Попечитель лікарні Червоного Хреста князь М. Урусов продав лікареві тієї ж лікарні Павловський мисливську рушницю марки «Ян Новотни» (четверте місце в світовій класифікації, нині зберігається в онука Павловського).

Мешкав Павловський у будинку Кутнера по Первозванівській вулиці. Цікаво, що коли в Катеринославі 26 лютого 1912 після довгої перерви (з весни 1905) відновилися нічні чергування лікарів швидкої медичної допомоги, Павловський став одним з трьох лікарів, які чергували ночами. Газетна хроніка повідомляє, що він чергував по вівторках і суботах. Відтак завдяки цьому фактові він теж заслуговує на вдячну пам'ять городян. Хірург Павловський обирався членом правління Катеринославського гімнастичного товариства «Сокіл».

На зборах 26 вересня 1911 Павловський обрано до складу ради товариства «Просвіта».

На річних загальних зборах товариства 21 квітня 1912 переобраний до складу ради. На зборах 2 березня 1913 Павловський запропонував обміркувати питання щодо влаштування 18 і 19 травня того року в міському саду української гулянки, про що вже було подано заяву до міської управи. Пропозиція Павловський була підтримана зборами і тут же було складено окрему комісію по проведенню цього заходу. На тих же зборах Павловський зазначив, що члени «Просвіти» мало знайомі між собою, тому бажано надалі частіше улаштовувати сімейні вечірки. «Думку д. Павловського збори одноголосно приймають».

Земство щороку давало змогу Павловському стажуватись, і він використовував цю можливість. Стажувався як у Росії (Москва, Санкт-Петербург), так і за кордоном — в Італії (Болонья), Німеччині, Швейцарії. У родині зберігалися деякі речі, які свідчили про перебування в Італії.

З березня 1913 Павловський разом з іншими членами ради Катеринославської «Просвіти» брав участь в урочистому відкритті філії товариства в с. Діївка. У вітальному слові говорив про те, «яку велику культурну вагу має «Просвіта» на селі для боротьби з пияцтвом і розбишацтвом».

За спогадами Наталії Дорошенко, Павловський належав у Катеринославі до таємно організації «Товариство українських поступовців» (ТУП), куди також входилі Синявський, Труба, Біднов, Вировий, подружжя Дорошенків. Збори ТУПу відбувалися у Дорошенків, Павловських і Труби. За свідченням С. Єфремова, Павловський також був членом масонської ложі в Катеринославі / ну це автора вже перегнуло, щось ніхто ніколи не чув про масонську українську ложу в Катеринославі /. Зберігся один лист Павловський, адресований академіку Д. І. Яворницькому.

Влітку 1912 Павловський разом з просвітянами Д. Дорошенком і В. Відновим здійснив поїздку на Волинь, описану згодом у спогадах Д. Дорошенка. Ймовірно, подібна поїздка відбулася і наступного року, про що свідчить така інформація: «Літературна вечірка в «Просвіті». З мая (1914) в катеринославській «Просвіті» одбулась чергова літературна вечірка з докладом про враження з галицько-волинської подорожі.

Вечірка викликала чималий інтерес у просвітян. Ю. Павловський в своїй докладній і цікавій промові встиг у цей вечір розповісти тільки про подорож переважно по Волині, через те другий доклад, — спеціяльно про Галичину, перенесено на одну з слідуючих вечірок».

У 1914 Павловський обирався членом ради товариства. Як свідчить лист просвітянина І. Рудичіва від 19 лютого 1914 до Дм. Яворницького, Павловський брав безпосередню участь у підготовці ювілейного Шевченківського вечора в Катеринославі (1914), зокрема, входив у цій справі у контакт з канцелярією губернатора. На зборах товариства «Просвіта» 23 лютого 1914 в залі Англійського клубу Павловський читав звідомлення (звіт) про діяльність філій товариства.

На початку Першої світової війни Мобілізований на військову службу, яку відбував в офіцерському лазареті в Катеринославі. Існувало фото, на якому Павловський сфотографований у портупеї, з шаблею,

в погонах капітана чи підполковника.

Після Лютневої революції Павловський — один з найпомітніших місцевих українських діячів. Вже 12 березня 1917 став заступником голови Січеславської «Просвіти» (головою обрано Є. Вирового, іншим заступником стала Л. Біднова). У березні 1917 Павловський обраний від «Просвіти», яка щойно відродилася, до губернського виконавчого комітету.

Брат Павловський студент Федір чи Григорій влітку 1917, за спогадами письменника В. К. Чапленка, організував у Миколаївці «Просвіту», скликавши «для цього усіх наших середньошкільників-гімназистів та семінаристів».

13 травня 1917 Катеринослав відвідав міністр шляхів сполучення Тимчасового уряду Микола Некрасов. Зустріч з ним представників громадських організацій відбулася в міському театрі. «Від українців вітав міністра д-р Павловський, який заявив, що українці віддають урядові усю свою довіру, але нехай Уряд зараз дасть принципову згоду на влаштування автономії і федерації». 4 червня 1917 Павловський виголосив промову в Новомосковську на святі вільної України, «яке урядила недавно одкрита тут «Просвіта». Змалював сучасний мент і його значіння для України і Росії».

Згадуючи 1917 у Катеринославі, генерал Михайло Омелянович-Павленко писав: «Як тяжка артилерія виступав завжди лікар Павловський» («Літературно-науковий вістник». — 1929. — Т. 100).

Павловський згадується у повісті В. Чапленка «Люди в тенетах» (Вінніпег, 1951), де примхливо поєдналися персонажі вигадані і реальні: «Сивоволосий лікар Павлівський розповідав свої пригоди з 1917–1919 років, зокрема, про те, як він на початку революції їхав на чолі української маніфестації на білому коні в українському козацькому вбранні, а також про те, як вони піднесли Денікіну хліб на українському рушнику з написом: «Не той козак, хто поборов, а той, хто вивернувся». І як Денікін на це закрутив носом».

Задовго до Чапленка про цю акцію січеславських просвітян згадав у повісті «Манівцями» (1925) січеславський прозаїк Микола Мінько (1902–1937): «Самому Денікіну професор історії Шмайденко підніс із хлібом-сіллю рушника, а на рушникові вишито: «Не той козак, хто поборе, а той, хто вивернеться». Кажуть, Денікін взяв рушника, прочитав, кисло всміхнувся й у той вечір ні разу не сказав: «єдіная нєділімая». Місяць цілий місто реготалося й на всі лади пояснювало вчинок професора Шмайденка».

І, нарешті, третя представниця того ж покоління літераторів Галя Мазуренко (1901–2000) видала у Лондоні повість під назвою «Не той козак, хто поборов, а той козак, хто вивернеться…» (1974), де теж описує пам'ятний епізод.

З 1918 по 1921 Павловський працював асистентом в одній з лікарень Дніпропетровська.

У 1920-х, як і інші українські діячі, Павловський був під пильним наглядом влади. У 1920 заарештовувався ЧК. У 1921–1928 працював лікарем у лікарні заводу імені Петровського, з 1928 по 1929 — в 3-й робітничій лікарні. У 1929 мешкав за адресою: вул. Жуковського, 11.

Заарештований 10 вересня 1929 за звинуваченням у тому, що нібито був учасником антирадянської організації, яка ставила собі за мету підрив та послаблення радянської влади, тобто в начебто учиненні ним злочину, передбаченого ст. 54–11 КК УРСР. Постановою прокуратури Дніпропетровської округи від 28 січня 1930 ухвалено: «Проведеним попереднім слідством не було зібрано достатніх доказів висунутого Ю. Павлов-ському звинувачення у скоєнні злочинів передбачених ст. 54–11 КК УРСР. Внаслідок цього не було підстав віддавати його до суду і справу було припинено. Але зважаючи на те, що Павловський Ю. А. — підозріла особа та соціально небезпечний елемент, визнана наявність підстав для його адміністративного вислання».

Постановою Особливої наради при колегії ДПУ УРСР від 16 квітня 1930 ухвалено Павловський з-під варти звільнити з забороною проживання протягом трьох років на території України, Кубані та міст Ленінграда і Москви, враховуючи термін від дня арешту 10 вересня 1929. У квітні 1930 за постановою колегії ОГПУ висланий у Пі-внічно-Кавказький край. А 18 квітня 1930 Павловський звільнено з місць позбавлення волі. Починається заслання.

У 1930 — 33 відбував незаслужене покарання в с. Сандета нинішньої Ростовської обл. в Росії. В сальських степах жив серед калмиків, згодом з теплотою в душі згадував їх: діти степів — чесні, вдячні, прості. Завдяки їм Павловський вижив в умовах голоду 1933. Його син Степан, тоді студент Дніпропетровського медичного інституту, проходив практику хірурга і акушера-гінеколога у батька в Сандеті. Збереглася фотокартка Павловський, зроблена на засланні. Повернувшись з заслання, Павловський у 1933–1935 працював лікарем районної лікарні у Великій Білозерці, нині Запорізької обл. Там у 1933–1941 його син Степан працював головним лікарем. У 1935 Павловський повернувся до Дніпропетровська, у 1935–1936 працював лікарем у лікарні водного транспорту в Амур-Нижньодніпровську на лівобережжі Дніпропетровська.

Мати Павловсьа — Марія померла у 1930-х у Ленінграді, де вона жила у дочки Ганни. Сестра Павловський Ганна Арсентіївна також здобула вищу медичну освіту, працювала мікро-педіатром, весь час прожила у Петербурзі-Ленінград і, стала заслуженим лікарем РРФСР, нагороджена орденом Леніна. Разом з чоловіком, художником польського походження Едуардом Окулічем зібрали цінну колекцію картин. Померла в 1970-х у СПб.

У 1936 родина Павловський перебирається до Запоріжжя. Від червня 1936 по березень 1938 працював у лікарні водників у м. Запоріжжя. Інформаційним центром міністерства внутрішніх справ Російської Федерації повідомлено, що Павловський вдруге був заарештований Запорізьким відділом НКВС 28 березня 1938. З копією звинувачення Павловський ознайомлений 4 червня 1939. 26–27 липня 1939 рішенням Військового трибуналу Харківського військового округу в Дніпропетровську на підставі ст. 17-54-2,54–11 КК УРСР засуджений на 6 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Термін ув'язнення мав обчислюватися з урахуванням попереднього ув'язнення з 28 березня 1938. Спочатку Павловський відбував покарання у Дніпропетровській в'язниці, а з 6 грудня 1940 — в Карагандинському виправно-трудовому таборі в Казахстані. Під час радянсько-німецької війни перебував у концтаборі. У 1943 звернувся до Томського архіву з проханням надіслати копію диплома про вищу медичну освіту. Як повідомили з Томсь кого облдержархіву, у лютому 1943 н запит Павловський йому видавалася архівна копі диплома про закінчення Томського уні верситету. У таборі працював лікарем. Пригадував, що серед його знайомих таї були дружини радянських державних партійних лідерів.

Закінчилася війна, давно минув те рмін 6-річного ув'язнення, а 75-річни лікар все ще знаходився в Караганді. 1 1947 син Степан послав у Караганду зав госпа лікарні, де працював, і той допомі батькові повернутися в Україну. Павловський, нама гаючись відвести від родини лихо, заяв ляв тоді про бажання залишитися в табс рі після завершення терміну відсидкр працювати лікарем як вільнонайманий Авторитет там мав величезний, його ці нувала адміністрація, любили в'язні, -згадує онук Борис. Та він повертається Україну.

У 1947–1948 працював лікарем Великій Білозерці, у 1948–1952 — лікарем у с. Біленьке Запорізького району Збереглося його фото серед колективу лі карні. Сина Степана тоді знову призвал; до армії, він служив у гарнізонному шпи талі в Запоріжжі, а Павловський жив у селі з невіст кою і двома онуками.

«У 1952 його знов викликають МГБ, — згадує онук. — Після тривале розмови відпускають. Батькові Степанові, який чекав дідуся, чекіст сказав таке «Забирайте його. Він уже не жилець Нам такі не потрібні». Дідові тоді вж було 80 років. Переїхавши в 1952 до За поріжжя, дід, нарешті, отримав змог жити в своїй сім'ї. Не знаю, чи працю вав він після с. Біленького в місті за фахом… Але дуже любив сад і проводив; ньому решту часу аж до смерті. До речі на Ігрені в Дніпропетровську у діда свого часу був гектар саду! Врожай відправляли баржами.

Коли в 1967 ми з батьком побували в м. Ігрень, завітали на місце колишнього саду, зустрічалися з вихованцями діда, працівниками медінституту. Одна з небагатьох уцілілих родинних реліквій — рушниця, куплена дідом у князя М. Павловський Урусова. Помер дід від невдалої операції».

Теплі спомини про Павловський зберегла подруга його сина і невістки Геня Аронівна Ткач, яка працювала разом з ними в с. Біленькому (нині мешкає в Ізраїлі). В листі до онука Павловський — Бориса пише про заборону Павловський працювати в містах, його високий професіоналізм як лікаря, передачу знань молодим. Пригадує його як цікавого співрозмовника, що добре знав історію України, українську мову, міг годинами говорити про якесь українське слово, був енциклопедично обізнаним: «Я і зараз переконана, що в ті повоєнні роки і зараз дуже мало людей, які так вичерпно знали і любили Україну… Я щаслива, що мені пощастило бодай недовго зустрічатися з цією Людиною з великої літери».

На підставі Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 жовтня 1991 рішенням прокуратури Дніпропетровської області від 23 лютого 1996 Павловський по покаранню 1939 реабілітований.

Микола Чабан

Літ.: Мицик Юрій. Листи наших земляків до Грушевського // Борисфен. — 1997. — № 3. — С. 4; Чабан Микола. Невтомний просвітянин // Літературне Придніпров'я. — 2002. — Квітень. — № 4(17); Чабан Микола. Хто виступав під псевдонімом Гордій Палецький у Катеринославському часописі «Дніпрові хвилі»? // Українська періодика: історія і сучасність. Доповіді та повідомлення

сьомої Всеукраїнської науково-теоретичної конференції, Львів, 17–18 травня 2002 р. — Львів., 2002. — С. 621–625.

Щусь Феодосій

народився1893 року в с. Дібрівка (зараз с. Велика Михайлівка Покровського району Дніпропетровської обл.) Олександрівського повіту Катеринославської губернії, у батрацькій родині. У 1915 р. достроково покликаний на військову службу — матросом. Активний учасник гуляйпольскої "Чорної гвардії". Організатор дібрівської групи анархо-терористів. З червня 1918 р. — командир партизанського загону в боротьбі проти австрійсько-німецьких окупантів. З лютого по травень 1919 р. — член штабу 3-ї Задніпровської бригади ім. батьки Махно. З липня по серпень 1919 р. — начальник кавалерії загону Махно. З вересня по грудень 1919 р. — командир кавбригади 3-го корпуса. З травня 1920 р. по квітень 1921 р. — член штабу Повстанської Армії. З травня по червень 1921 р. начштаба 2-й групи. Убитий у червні 1921 р. під м. Недригайловим на Сумщині в бої з 8-й дивізією Червоних козаків (українізовані частини Краснай Армії).

Військові діячі, борці за волю

Бульбенко Федір Павлович — громадський діяч, організатор Вільного Козацтва в с. Романкове (тепер на тер. м Дніпрдзержинськ). Хорунжий армії УНР. Рятівник архіву Лесі Українки.(нове)

Яків Омелянович Cич — народився в с. Бандурка Катеринославської губернії, один з початківців українського освітнього руху в таборах для військовополонених.(нове)

Віталій Білахів — катеринославець, навчався в Гірничому інституті, служив старшиною в гарматних частинах армії УНР…(нове)

Кіндрат Булавін — донський отаман, керівник визвольної війни проти московського царя.

Василь Журба — останній полковник Самарської паланки. Очолював українські відділи у війську Омелька Пугача, 1774 року підняв у Самарі повстання проти влади московського гарнізона.

Віра Лук'янівна Бабенко — зв'язкова армії УНР, родом з с. Веселих Тернів на Криворіжжі.

Паша Лук'янівна Бабенко — сестра Віри Бабенко, зв'язкова. Розстріляна.

Леонтій Христовий — повстанський полтавський отаман (Гадяч, Миргород, Зеньків).

Галина Кузьменко — дружина і бойовий товариш Нестора Махно.

Гаврило Горобець — кошовий Катеринославського (Січеславського) Коша Вільних Козаків, управляючий у військових справах катеринославської міської думи.

Сергій Єфремов — катеринославець, фундатор українських військових частин січеславщини, в подальшому полковник Карпатської Січі на Карпатській Україні.

Мелашко — спочатку отаман партизанського отряда, що воює проти Врангеля за незалежну Україну. Потім іде на компроміс з Червоною Армією з метою отриання зброї та амуніції. Цей загін увійшов під назвою "4 Украинской Особой бригады" до…

Хведір Сторубель — громадський діяч, отаман Самарської Паланки Вільного Козацтва.

Батько Правда — народився в с. Любимівка Запорізької обл., комполка РПА (Революційної Повстанської Армії), воював без обох ніг.

Нестор Махно — повстанський отаман України

Феодосій Щусь — друга людина після Н. Махно. Народився в Покровському районі.

Іван Бондаренко — один з вільних козаків Новомосковська, депутат від УСДРП, загинув у Новомосковському повіті в боях з комуно-московською армією.

Лука Гребенюк — старшина гайдамацького загону, що 1917 р прибув з Олександрівська (Запоріжжя) в Павлоград для втихомирення "винного бунту" 229 піхотного Керч-Єнікальського полку та 3 Новоросійського драгунського ескадрону. Мародерство винних складів було припинено, у військових відібрали зброю і демобілізували.

Павло Білоус — син селянина, керував збройним відділом "Союзу Хліборобів" села Кочережки. "Союз Хліборобів" — українська прогетьманська організація, що стояла на державних позиціях і захищала права середніх та великих землевласників. В Кочережках його очолював поміщик Мороховець. Подібний загін був на Павлоградських Хуторах та по всих великих селах повіту.

Глібов — керівник і організаттор Великого Богданівського повстання на Павлоградщині 5 квітня 1930 року. Ймовірно проживав в Богданівці (зараз Павлоградський район). Після поразки повстання був засуджений до позбавлення волі. Після повернення в Україну працював на одній з шахт Донбаса.

Карасьов — курінний гайдамацького куреня, що діяв в Хорошівській волості (с. Хороше Петропавлівського району), колишній поручик царської армії.

Брати Мальовані — керівники повстанського загону, що воював проти комуно-московської влади в Павлограді, дислокувався в селі В'язівок. Загін не діяв спільно з армією Н. Махно (РПА).

Мирний — керівник повстанського загону в Павлоградському повіті. Після амністії 5 — го Всеукраїнського з'їзда Совєтов здався ЧК. 20 травня 1921 року Губчека приступило до формування Особого отряда з амністованих кількістю в 80 сабель для боротьби з партизанами, "уполномоченим" отряда був зав політбюро Павлограда а його заступником та командиром Мирний. Загін діяв по всій області, 14 червня його було розформовано.

Пушкарьов — керівник повстанського загону, діяв по всьому повіту зокрема в районі села Дмитрівка. Здався по амністії ЧК.

Міхненко — повстанський командир Павлоградського повіту

Лобко — повстанський командир Павлоградського повіту

Клещенко — повстанський командир Павлоградського повіту

Булах — повстанський отаман Покровського району (тоді Олександрівський повіт).

Руденко — один з старшин штабу Січеславського Республіканського Коша.

Матяж — керівник загону, тоді вже літня людина, селянин з Кобеляцького повіту. Брав участь у григорівському мятежу, потім прийняв допомогу Н. Махно, вважав себе націонал-анархістом.

Щеденко — старшина армії УНР, після поразки керував у Павлограді підпільною організацією, що підтримувала Директорію. Вимушений був приєднатися з загоном до військ Н. Махно (РПА).

Гаркавенко — член повстанкома української збройної підпільної організації села Перещепино (Новомосковський район). Командував одним з загонів в групі отамана Матвієнко. Вбитий 1922 року.

Матвієнко — перещепинський повстанський отаман, мав під своїм керівництвом близько 100 бійців.

Черненеко — отаман куреня Новомосковщини, призначений Українським Повстанським Комітетом. Працював конторщиком на заводі Гантке (Січеслав) потім секретарем Мануйлівського волвиконкома. Безпосередньо приймав звіти від Матвієнко про кількість зброї і т. п. Розстріляний 1921 року.

Марина Кривошея — зв'язкова між загонами Новомосковщини та іншими партизанськими групами Січеславщини(Перещепиним, Петриківкою, Камянкою). Найближча помощниця отамана Черненко. Всюди проявляла особисту інициативу та енергію, давала натхнення повстанцям до боротьби проти совєцької влади. Була розстріляна разом з Черненко.

Левчено — керівник великого повстанського загону, колишній штабс-капітан, що підтримував ідею самостійності України, воював проти більшовитської влади на кордоні Новомосковського, Костантиноградського та Кобеляцького повітів. В 1922 році на території Новомосковського повіту діяли групи загону під керівництвом Пачечного та Корбута.

Кушпит — керівник повстанського загону (як пишутьв совєцьких документах "пєтлюровской окраскі") в селах Личкове та Перещепине 1922 року.

Цибулько — селянський повстанський отаман, діяв у Покровському районі (Дніпропетровська обл.)

Дяківський — В минулому прапорщик царської армії. Організував свій партизанський загін що воював проти білих під Кам'янським (зараз Днєпродзєржинск). Приєднався до 4 Української Особої бригади, був начальником штаба бригади та заступником Мелашко. Назива себе членом партії боротьбистів (Українська Комуністична Партія). Після саморозпускі бригади його загін був висліжено латишською кавалерією під станцією Верхівцеве. Партизани втратили 32 бійця, Дяківський тікає і переховується у селян с. Алферове. Затримано його в Катеринославі. Розстріляно за вироком трійки ЧК разом з дружиною.

А. К. Орільська — дружина Дяківського, служила в його загоні перепищицею. Як характеризує її ЧК: "… интеллигентная девушка, окончившая гимназию." Розстріляна разом з чоловіком.

Марія Никифорова (по народному Маруся) — повстанська анархістська отаманша, воювала проти білогвардійщини на Січеславщині та Півдні України. Відійшла від загального махновського руху і звинувачувала Н. Махно у недостатній боротьбі з "українським шовінізмом" та інших відхиленнях від класичного анархізму.

Брова — народився в Новогригорівці, жив в Попасному, командир загону РПА Навамасковщини та Павлоградщини, Північного Кавказу, ініціатор створення Кавказської Повстанської Армії (махновців).

Петраш — повстанський отаман Присамар'я та Приорілля (Навамаасковскій р-н)

"Гаркуша" — повстанський отаман Синельниківщини.

Кость Пестушко — отаман Січеславщини та Херсонщини, народився в с. Ганівка Катеринославської губ. (тепер Кіровоградська обл.)

Трифон Гладченко — педагог, просвітянин, отаман повстанського загону с. Сурсько-Михайлівка Солонянського району.

Пилип Хмара — отаман Черкащини.

Ілько Струк — командувач Першої повстанськоої армії УНР, родом з Чорнобильського повіту.

Отаман Чорний (Гаврило Куреда) — Переяславський повстанський отаман

Валентин Трутенко — український військовий діяч, генерал-хорунжій армії УНР. При гетьмані командував військами на Січеславщині.

Петро Корж — народився в Мануйлівці (АНДР Січеслава), член ОУН, закатований фашистами

Микола Сарма-Соколовський — бандурист, священник, в 90-ті один з найстаріших членів ОУН в Україні. Організатор осередку ОУН в м. Навамаасковску. Народився в с. Хороше Петропавлівського району.

Партизанські ватажки Полтавщини

Громадські діячі, видавці, вчені

Іван Сокіл — педагог і просвітянин, батько співачки Марії Сокіл і письменника Василя Сокола. Народився в с. Добровілля Павлоградського повіту (тепер Васильківський район)

Данило Сахненко — піонер кінематографа в Катеринославі, зняв багато чудових патріотичних картин.

Ілько Вирва — активіст УСДРП в Січеславі, кооператор.

Андрій Пацаль — кооператор і агроном, не дивлячись на тортури самовіддано працюва для розвитку сільського господарства.

Михайло Комар — літературний критик, лексикограф, перекладач. Народився в с. Дмитрівка Петропавлівського району. В 1893 р. видав у Львові спільно з 4-ма мовознавцями московсько-український словник.

Михайло Хмара — голова павлоградської "Просвіти". До речі, він оганізував у приміщенні народної аудиторії (тепер театр ім. Захави) "Товаристо тверезості" з чайною та бібліотекою, яка незабаром виросла у пристойну міську бібліотеку.

Владіслав Благонадьожин- громадський діяч і просвітянин, голова Павлоградського повітового з'їзду 1917 р. Член УСДРП.

Юхим Павловський — громадський діяч, січеславський лікар-хирург.

Сергій Бачинський — Народився на хуторі Бачина Новомосковського повіту. Український громадсько-політичний діяч, активіст Павлоградської "Просвіти", публіцист, редактор, педагог і краєзнавець, агроном, учитель першої української гімназії в Січеславі.

Микола Стасюк — Народився на Січеславщині, український кооператор, член Генерального Секретаріату Центральної Ради, у війну очолював осередок ОУН в Маріуполі. Закатований гестапо.

Антін Синявський — політичний і громадський діяч, історик, економіст, педагог. Організатор будівництва Катеринославського комерційного училища, зараз це будинок обласної Держадміністрації.

Іван Рудичів — юрист, видавець Січеславського товариства "Просвіта"

Іван Ритів — січеславський релігійний діяч

Бібліографія

Чапленко В. Драматичні твори / Чапленко В. — Нью-Йорк, 1964.— 307с.

Чапленко В. Загибіль Перемітька: Повість / Чапленко В. — Нью-Йорк, 1961.— 176 с.

Чапленко В. Його таємниця: Повість із спогадами / Чапленко В. — Нью-Йорк, 1976.— 125 с.

Чапленко В. Люди в тенетах: Сатирична повість. Ч. 1 / Чапленко В. — Вінніпег, 1951.— 132 с.

Чапленко В. Люди в тенетах: Сатирична повість. Ч. 2 / Чапленко В. — Вінніпег, 1951.— 127 с.

Чапленко В. Мої вірші / Чапленко В. — Матаван, 1974.— 32 с.

Чапленко В. Півтора людського: Повість / Чапленко В. — Нью-Йорк, 1952.— 163 с.

Чапленко В. Пиворіз: Істор. — побут. повість / Чапленко В. — 2-ге вид. перероб. — Нью-Йорк, 1965.— 168 с.

Чапленко В. Спрага безсмертя: Оповідання й п'єски / Чапленко В. — Нью-Йорк, 1969.— 192 с.

Чапленко В. Сумна доля добродія Безорудька: Повість / Чапленко В. — Нью-Йорк, 1975.— 244 с.

Чапленко В. Українці: Повість / Чапленко В. — Нью-Йорк, 1960.— 176 с.

Чапленко В. Чорноморці: Іст. роман / Чапленко В. — Мюнхен, 1948.— 191 с.

Чапленко В. Чорноморці або кошовий Харко з усім товариством: Істор. роман / Чапленко В. — Нью-Йорк, 1957.— 336 с.

Чапленко В. Історія нової української літературної мови (XVІІ ст.–1933 р.) / Чапленко В. — Нью-Йорк, 1970.— 448 с.

Чапленко В. Мій голос у пустелі: Белетристика й полеміка / Чапленко В. — Нью-Йорк, 1979.— 112 с.

Чапленко В. Пропащі сили: Українське письменство під комуністичним режимом 1920–1933 / Чапленко В. — Вінніпег: УВАН, 1960.

Чапленко В. У нетрях Копет-Дагу: Повість / Чапленко В. — Торонто: Вид-во «Нові дні», 1951.— 122 с.

* * *

Чабан М. А серце його в степовому селі // Чабан М. Січеслав у серці: Нариси / Книга пам’яті.— Дніпропетровськ: ВПОП «Дніпро», 1994.— С. 89–96.; Також: З любові і муки… / Ф. Білецький, М. Нечай, І. Шаповал та ін. — Дніпропетровськ: ВПОП «Дніпро», 1994.— С. 154–161.

* * *

Андреєва І. Неповторний професор / І. Андреєва // Січеслав. край. — 2000.— 15 берез.

Дьоміна А. Чи буде в місті вулиця Чапленка? / А. Дьоміна // Наше місто. — 2007.— 17 берез. — С. 2.

Мамчич І. Достойники нашого краю / І. Мамчич // Свічадо. — 2003.— № 3–4.— С. 20–24.

Полынь И. Нельзя даже «в стол», — пишите «в кровать»! / И. Полынь // Днепр вечерний. — 2005.— 10 июня. — С. 5.

Чабан М. На Україну повернусь…: [Відкрито меморіальну дошку на честь В. Чапленка] / М. Чабан // Зоря. — 2005.— 30 квіт. — С. 3.

Чабан М. Творчість Василя Чапленка та його літературне оточення / М. Чабан // Літературне Придніпров'я. — 2000.— № 2.— листоп.

Чабан М. Чапля повертається додому / М. Чабан // Січеслав. — 2005.— № 3–4.— С. 116–120.

Оглавление

  Василь Чапленко

  СІЧЕСЛАВЩИНА

  КВАДРОЛОГІЯ

  Півтора людського

  І

  Щирі приятелі. — Солодка розмова про дівчат. — Оксана. — Народ і інтелігенція. — Горлатий багатій забороняє ходити його левадою

  II

  Щирий народолюбець Стовбур. — Конспіративна путь на з'їзд. — Перша спроба революційної агітації і необережний дядько. — Таємничі верхівці. — „Головне: рятуймо революцію!"

  III

  Діяльність ля-Гопак. — Ще Дівчина-горлиця до козака горнеться, діяльність лататтянської „Просвіти". — Лицедійство, ще раз: народ і інтеліґенція

  IV

  Спритний посередник. — Старий піп. — Двоє закоханих і зайвий третій. — Мрії й дійсність вчительки Галини Сосипатрівни. — Щастя у вдовиній хаті. — Притча про бджоли

  V

  Ранок ділової людини. — Хитрі заходи палкої молодиці. — Небезпека! — В лісовій гущавині. — Як звірі голос подають. — Початок повстанської діяльности

  VI

  Зростання повстанської сили. — Перший заклик: повстаньте, селяни й робітники! — Як перелякався дід Вертя. — Революційне правосуддя. — „Біс" невгаває. — Самітна жінка серед лісових небезпек

  VII

  Не тикай носа до чужого проса. — Материн жаль, дівчина плаче, о. Харитін передчуває свою загибіль. — „Ми гімни тобі заплели, червоний тероре" (В. Чумак)

  VIII

  Прикра несподіванка на Гнахову Кутькову голову. — Останнє старосвітське весілля на селі. — Посполите рушення в с. Лататті. — Упокорене місто і дальші Стовбурові любовні пригоди. — „Залізяку на пузяку — геп!"

  Українці

  Загибіль Перемітька

  ЧАСТИНА ПЕРША

  ЩЕ ОДНО ОДРУЖЕННЯ

  (Вставні розділи)

  ЧАСТИНА ДРУГА

  Люди в тенетах

  ПРИМІТКИ

  Василь Чапленко

  Махно Нестор Іванович

  Воробйов Гаврило Юхимович

  Сторубель Федір Хомич

  Павловський Юхим Арсентійович

  Щусь Феодосій

  Військові діячі, борці за волю

  Бібліографія X Имя пользователя * Пароль * Запомнить меня

Регистрация

Забыли пароль?