«Три долi»

Вовчок Марко Три долi

I

У слободi я родилась — П'ятигiр. Там, недалечке од нас, — може, коли Слободянськi сторони доводилось переїздить, то чували, — стара жона викопала печери у крейдянiй горi? Тридцять чи сорок лiт копала, — такi великi викопала, господи! Було, ми ходимо малими по печерах тих, — запалимо вiти сосновi та й ходимо; а хiд узенький та низький i дуже трудний. Мiж людьми йде, що була то жона вельми древня й немочна, а духу великого. То, було, як вже їй сили перейметься — упаде по трудах тяжких та тiльки заплаче до бога, то — як зiлля пiд росою — знов одживiе та й знов копа i копа. Була вона господом улюблена. Така осталась пам'ять її свята.

Як вийти з тих печер та стати до сонця, — перед тобою усе тiльки гори крейдянi бiлiють високi, а мiж горами тими узенька рiчка, прозора i глибока, дзюрчить. Прудко бiжить та рiчка гоней iз двадцять, до самої луки зеленої, - по луцi вже тихо i широко розливається i тихо далi лелiє попiд гаями, а там у високих очеретах десь пропадає.

Слобода наша над самою лукою рiчковою, на п'яти горах стоїть крейдяних, осаджена високо у давнi вiки од ворога татарина, щоб нагло не збiг; здалека зоглядали з гiр, ховалися й рятувались. Гори вже тi травою зеленiють, уросли садками густими. Межи бiлих хаток цвiте й вишня рясна, й тонковерха тополя пахучим листом шелестить; де над ворiтьми темна дрiбнолиста груша, як намет, укриває або гiллястий ясокiр буяє; в березi калина розрослася, повиростали верби. З гiр на воду городи бучнi розвелись. Там-то зiлля, овощу! Там-то цвiту! Там-то стежечок i до води й до сусiди, i до другої. Все то позбiгали, повиходжували легесенькi нiжечки дiвочi.

Наша хата на горi, на самому шпилечку стояла. Далеко й широко навкруги очима скинути.

Як-то часто приходять менi на ум молодi лiта: де що було, як… Вже старуха сива, а пам'ять молода не забулась…

Отсе наша хата стояла на шпилечку… Було, вийду, сяду на призьбi, прислухаюся, придивляюся. Вечiр тихий; сонечко за гору пада, блищить вода червоно i тихо лелiє — не ронче; коло кожної хати гомiн чути; там череду вже з пашi женуть, а там пiсень спiвають, а за рiчкою коваль кує… А ось вже й смеркає, небо мерхне i втихає земля, втихає — уже тихо. Нiч обняла. Висипались зорi золотi; зiйшов ясний мiсяць — i все те у прозорiй водi заблищало; защебетав соловейко, защебетав другий…

Я свого отця-неньки не знаю; я ще в сповиточку зосталася сиротою, i прийняв мене мiй родич до себе, — Павло Булах звали. Його жiнка мене викохала сполом з своєю дочкою; в їх хатi я й зросла, у їх i служити зосталася.

Родич мiй був хазяїн заможний, хлiбороб; шiсть пар волiв у його велося, два плуги орали на хлiб; брав i сiножатей у людей з сторiн. Ходив вiн часом i на Дiн, не щороку, а так, як йому по вигодi, привозив було рибу й спродував людям — хто попросить, а то й собi па споживок iшла. З того був йому не великий прибуток, коли б не вбиток, а що вiн дуже любив дорогу. Ще його батько чумакував i брав його з собою малого, то ще тодi вiн закохався у дорогах. Як ходив вiн переймом, то ходив, коли йому пожадається, не поспiшаючись. Та вже, було, од дому до Дону, так як по своєму садковi гуляє. Було, як прийде отеє додому, та веселий:

— Жiнко! А та криниця в степу, бiля Роблених Могил, зовсiм засипалася…

Жiнка хоч i не знає, що там за криниця така, а зараз пожалкує звичайненько:

— Отсе, — каже, — шкода ж кринички; i такечки зовсiмтаки засипалася?

— А як ми з батьком покiйним, було, ходимо — що там за вода була у тiй криницi — чиста, як сльоза!

I почне розказувати, як-то було за батька i як тепер настало…

Жiнка в його така була людина добра, така тиха, привiтна, ввiчлива. Я не чула зроду-вiку мого од неї слова гiркого, не чула докору. Та й обличчя в її було таке, наче от вона се тiльки з церкви божої повернулася. Сивенька вже була, а хороша та чепурна, як тая лебедя.

Хазяїн був чоловiк кремезний i норовливий. Любив вiн дуже i жiнку й дочку, та хотiв, щоб слухали вони його, не питаючи, не озиваючись. Чи у господарствi, чи так, вiн сам за усе погадає, й помiркує, i предiлить, а жiнцi тiльки скаже, коли треба. Вона ж завсiди, було, погодиться, як вiн схоче; вона усе прийма.

Була в їх дочка Катря… Ся не в матiр зародилася — палка, прудка дiвчина — трудно їй було батеньку коритись. Було, як здвигне старий брови, стисне уста тонкi та блисконе оком своїм чорним — ми вже з панiматкою ледве дишемо, — одна Катря не боїться нiчого: питає його, та розпитує, та суперечить, поки аж батько не покрикне: "годi!" — таким голосом, що й найсмiлiше у свiтi стихне… Пiсля того ще довго у Катрi личко горить i слiзки викочуються з очиць…

Хороша була та Катря. Було, отеє, як убереться — єдиначка, то вже нiчого гiе жалували для неї, - плахта на їй шовкова, хустка з золотими квiтами, з золотою габоюзав'яже, а з правого боку квiточка. Корсет зелений з байки або з сукна. Коса в неї була така, що було й рукою не ссягне, — i кiсникiв не носила, тiльки стрiчка вплетена червона або голуба. Намисто добре; на намистi дукач з камiнням дорогим; черевички на корочках високеньких; сорочка тонесенька, вишивана до самих чохол… Увiйде було вона де гостей людно, — всi помовкнуть i на неї дивляться-задивляються, а вона i всмiхнеться, i засоромиться.

Що то за весела! Що то за шамка була! Родичiв у нас багато: той ожениться, той замiж iде, — то мiж своїм родом нагуляєшся.

На весiлля чи на вечорницi — як-то було Катря весело поспiшається! I хто її перетанцює, хто переспiває?..

А весною?!. Скоро отеє скресла крига, потанув снiг, iз стрiх закрапало, а з гiр струмочки покотилися; сонечко грiє з-за весняних хмарок; вiтрець дрiмливий та теплий якийсь паше, — вже Катря веснянки заспiвала. Iде слободою й спiває, i дiвчат на вулицю викликає.

Всiма, було, вона дiвчатами верховодить. I дiвчата її слухали, i дуже її любили; вона ж, було, з ними скiльки раз па день i попосмiється, i посвариться кiлька раз, i обiйметься…

Життя молодеє! Пiшло вже ти за водою!

Весна йде та йде. Ось вже i небо голубе i чисте, i вода голуба, просвiтчаста. Сонечко блищить i горить; гаї розвиваються; садки зацвiтають; увечерi десь тьохнув соловейко на листатому кленi; кує зозуля на високiй березi; гуде бджола; мигтять бiлi метелики понад молоденькою травичкою; хрущi лiтають гучливi… якийсь гомiн, гук якийсь чи з-пiд землi, чи з води, чи з неба!..

Дожидаємо вечора, а ввечерi — на могилу. Ледве нам сяють мiсяцевi роги, тихо усе, — тiльки ми спiваємо, та десь млин меле, та вода в береги плескає…

У празник, було, ми заранi прокинемось до церкви, а з церкви по дiвчат на слободу: iукає, збирає Катря дiвчат:

— Дiвчатонька! Ходiмо ми на могилу!

— Нi, ходiм у гай по суницi! — Нi, лучче вже на пологи, в степ! — Нi, в садок! — Там краще! — А там лучче! — А там веселiше!

I там, i там! I всюди гарно, i всюди весело, i всюди красно! I весела юрма дiвчат жене, i пiсня i регiт несеться…

Що то молодi лiта золотi людям! Що задумав, все йому можна, все йому вiдрадiсне, все втiшно; а старому — як заказано!

II

Була у нас сусiдка — удова Пилипиха: господиня на всю слободу. Яка хата, якi городи, садок, скiльки поля, степу, i баштан, i пасiка, i млин — чого вже не було там! З себе була огрядна, висока, чорнява, — все, було, у червоному очiпку красується i в зеленiй юпцi до усiв; чоботи рипають, бiлi рукава мають широкi, — походжає собi де, то мов багата теща у вбогого зятя.

Пилипиха була ще давня товаришка i приятелька нашiй матерi, i жили вони з собою добре, любилися. Недолюбляв тiльки батько удови, що така вона своєумка непокiрлива; недолюбляла i вона його — обопiльне. Що було старий у господарствi попорядкує, що там намислить чи зробить, — мати удовi похваляться, — удова усе осудить. Хоч у вiчi не скаже словами iнодi, так зiтхне або головою похитає. Нiяково наче їй було, що мати годить такечки старому, шо так його слухає. Аби до нас прийшла, що старого дома немає, та й почне слова закидати, воду, як то кажуть, каламутити: "Що чоловiк — господар у полi, а жiнка — господиня в господi; та що лихе життя iз тими самовольцями, що вже назаумiру своїм упором ходять. Се як той хрiн корiнчастий: де вже розкорениться, то й посiяти за ним доброго нiчого не можна. Лихе життя iз такими!"

— А як же не лихе! — одказує мати наша удовi. — Крив бiг нас, нехай i дiток наших боронить!

— Ще твiй не норовливий, голубко? Ще тобi по йому голова не зв'язата? Ще тобi не тiсно? Ще тобi не важко?

— Отсе! Чого ж менi важко? Чого мене лихом тим надiляєте, що його зроду не було? Та мене чоловiк мiй нiколи словом недобрим не покартав…

— Пiп то, вiн мовчить! Кажуть, що й кат не говiркий, а голову вiн одтинає! Мовчить!.. Та вiн мовчки усiх вас гнiтить, пiд ноги собi топче… нi ради в вас, нi поради не спита — не шукає; поводиться, як той пан з пiдданками!

— Що 'тсе ти, любко, що 'тсе! Може, вiн трохи i мисливенький собi вдався, та вiн же на те розумний в нас; нам добре за ним; дякуємо йому…

— Авжеж! Авжеж! Ти б i ворогу своєму подякувала, ти така в бога, мабуть, сама одна! Мене б вiн такеньки не обiйшов: я б йому довела свого, — побачив би вiн!

— Ну ж бо, серце!.. Буде вже! — одпрошується мати. — Нiяково менi тебе й слухати!

- А то ж я з, чого 'тсе говорю, як не з приязнi моєї? Мене що долiгає? Що зачiпає?.. Тебе жалуючи, говорю, тебе люблячи! Ти як дитина, свого лиха не тямиш, недобачаєш, здорова!

То се вона, люблячи та жалуючи, було, Їй i показує…

I справдi — добра мисливши й люблячи щиро: удовi здавалося, що як одбиватись од якого лиха руками, то хоч i не одiб'єщся вже, так боїщем натiшишся славно.

Чудно буде, як iскажу, що удова, не любивши старого таки й гаразд, як, було, до нас прийде та його дома нема, то їй наче дуже стане досадно: тодi в неї i в городi не вродило гарно, i в полi недорiд, i зими вона сподiвається холодної; а як наш батько тут — вона дивиться жваво i наче ми усi їй тодi любiшi i милiшi…

От, було, тiльки що зiйдуться вони, зараз i почнуть якусь там ущипливу розмову мiж собою.

— Е, — каже, було, наш старий: — е, панi-сусiдко! Я б вас де полковником настановив! То iншим молодицям мак сiять та моркву садити, а вам, їй же богу моєму, вам отаманувати!

А сам, говорячи так, збоку якось на неї дивиться мудро, що горда удова тiльки зчервонiє та очi гнiвливi у землю спустить, поки аж зважиться йому одмовити.

— Се веселi жарти, пане-сусiдоньку, — та все жарти; а ви менi яке розумне слово прокиньте.

— Вибачайте на розумнiм — приймiть правдиве, сусiдонько поважна!

I ще Пилипиха почервонiє…

Чи вона свого чоловiка небiжчика згадає (а вона часто любила його згадувати): "от чоловiк був!", — зiтхне важко, очi свої бистрi у землю спустить: "ох-ох! тепер його душенька в раю…"

— Дякуючи вам, сусiдонько! — озветься батько. Вона так i спахне, i тугу забуде свою за небiжчиком.

— Менi дякуючи? — вхопиться за те слово: — за що менi?

А батько їй спокiйненько та хитрово:

— А що, кажу, ви йому вимолили в бога мiсце в раю…

I завсiди, як тiльки вони вкупi, — все отак заведуться ласкавими словами одно 'дного шпигати. Тичеться iнша шпилька i така, що Пилипиха не стерпить, — угнiвавшися, пiде, високо голову свою горду несучи. Та се не на великi часи: хутко знов нас одвiдає i знов так само суперечками та уразками, а сварок справжнiх нiколи не бувало.

Була в удови дочка Маруся, наша подружниця, — теж однолiтка з нами, — i добра, i люба, не сказати яка. Була кругловиденька, ясноока, уста рум'янi, як вишня; i висока, i ставна; брови на шнурочку; а голос… було, тiльки заговорить, то здається, вже тебе пожалувала. Тиха була дiвчина, така вже тиха, що наче вона чогось смутненька. Нiколи вона так швидко рум'янцем не спахне, як от Катря наша, не скрикне так нiколи, не кинеться, не заплаче, до впаду не затанцюється, не розсердиться до сварки; не втомлена гульбощами, горем не перемучена, ясна була собi, як тихеє лiто.

Ми з Катрею дуже ту Марусю любили, i було так: аби нам годинка вiльна — бiжимо-летимо до неї, хоч удови ми й боялися трохи: Катря i та мiшалася перед удовиним поглядом. Було, як забiжиш до Марусi у робочу часину, — от, скучиш, — так слiвце яке нашвидку пер-емовити, а тебе перестрiне сама Пилипиха i стане перед тобою, немов стiна мiдяна.

— А що, голубко? Десь уже в вас по роботi?

— Та нi, я се до Марусi прибiгла на хвилиночку, забажалось одвiдати.

— Спасибi, голубко, спасибi! Нас ще господь до якого часу милує!

I такеньки вона тебе, наче й ласкою, з хати вижене, тiльки перед тобою стоячи та тобi в вiчi глядячи.

Пилипиха була мати своїй дочцi не податлива, не схильчива. Вона як ганила чоловiкiв-мисливцiв, так ще гiрше їй було хазяйку, мовляла, непутящу бачити у сiм'ї.

— Хазяйка — порадниця в хатi, — було, доводить, — а коли вона плоха, то яка буде порада? З плохих людей нема поради. Сiм'ю свого треба хазяйцi так тримати, як мак у жменi: а то розсиплеться усе, порохом пiде за вiтром.

Так вона й робила, як говорила. Дочку свою чи пошле куди, чи гуляти пустить, дочка в неї не спiзниться, не забариться. Отеє було, як наша Катря де загостює, та мати дивують — "що се донi нема?" — як тодi удова головою хитала! Хитає та й очi аж заплющить.

Нам з Катрею було життя вiльне, бо батьку нiколи було нас стерегти — чи робимо ми, гуляємо; а мати — у матерi, було, одпросимось, коли схочемо; забаримося, то вона за нас дiло наше поробить, а нас тiльки спита: "А що, чи добре гуляли?"

Було, пiд годинку добру, разом би нам iз Марусею погуляти, а Марусi — не можна…

Колотила Пилипиха у нас в хатi, а наша Катря так само в неї.

— Життя ж твоє, Марусю! — порiкувала Катря, розсердившись (от не пустить удова дочку з нами чи що там), А Маруся їй:

— А що моє життя?

— Та як ти живеш — горюєш! Анi пiти тобi, анi погуляти, анi чого забажати! Гiрш ти коришся, нiж наймичка!

— Та се тобi так, Катре, а менi, дочцi…

— Говори! Хiба я тобi вiри пiйму, що ти з своєї охоти усе на вгоду їй робиш? Вона ж така надто вже норовлива!

— Коли, правда, що й посумую; а все лучче, як я її втiшу…

— З такою втiхою я б у домовину рада. Ще дасть тебе замiж за якогось гайдамаку старого, — ось побачиш, коли не вiддасть!.. Ох, Марусечко мила! Марусечко люба! Бiдна ж твоя головонька!

— Отсе, — смiється Маруся, — ся Катря то заздалегiдь мене оплакує!

Катря вже i сама смiється.

— А так, так, — каже, — знай же мене, щиру приятельку!

— Катре, — попитала я в неї, - а як тебе батько вiддасть за того, мовляла, гайдамаку?

— Хiба ж я пiду? Я зроду не пiду!

— А як батько присилує?

— Мене? Мене присилує? — покрикнула, почервонiла по саме волосся. — Я сама батькова дочка!

— Ну вже, ну! Годi тобi! Сама на себе лиха не закликай.

— Ви усi мене тим лихом страхаєте, як вовком! Може, й є воно десь у лiсi, а може, й нема! Тепер в мене те стоїть за лихо пекуче, що менi слова промовити не вiльно при батьку: тiльки наменусь, усi моргають i кивають, що треба менi за язик вкуситися! Та колись-таки я з батеньком погомоню!

Ми того дуже боялися, розмови тiї. Вже як було мати спою Катрю вмовляє, як прохає:

— Доню моя, доню! Шануйся, голубко, шануй батька. Не врази ти його яким словом або поглядом пустим, — слухай покiрливо!

Катря матерi обiцяє вже, а скоро батько у чому їй на перешкодi стане — чи там у ярмарку не звелить купувати якої одежини, чи воза не дасть поїхати куди — вже Катря просить назад своєї обiцянки. "Я скажу татовi, мамо! Я тата ще поспитаю, мамо!.." — i вже гонить по хатi, вже розчервонiлася, розгорiлася, вже в очах сльози… Мати, було, її за руку з хати виведуть. Катря дуже матiр любила, — для матерi вже терпiла, її слухаючи.

III

Вiддавала одна Булахова родичка дочку замiж. Молода з багатої сiм'ї була, i бучне весiлля справляли.

Ми собi на те весiлля прибираємося, тройко нас вкупцi з Марусею.

Ще коли почали до нас убiгать дiвчата, то одна, то друга — за те весiлля гомонiти: i кого дожидають там, i якого людей тамечки запрошено.

Молода у друге село вiддавалась, у Любчики, — од нашої слободи те село недалечка — на годину мiсця ходи, — то звiдти, славили, усi будуть, а що вже дiвчата та парубки любчiвськi, то неодмiнно, — хiба б не дожив котрий, то з домовини не прийде. Отеє ж було нашi дiвчата тiльки охають розказуючи та аж за голову беруться, що яке-то вже те весiлля буде пишне, та людне, та багате.

I пройшла ще чутка така мiж нами, що буде якийсь родич молодого, якийсь козак Чайченко, та такий вже хороший, та такий вже гарний — i не сказати, i не списати!

— А хто з вас його бачив? — пита дiвчат Катря.

— Олена Чугаївна бачила, як iз церкви йшла, — аж зiтхає, як згадає. Да Маруся, здається, тож бачила? — говорять.

— Марусе! — крикне Катря, — ти бачила?.. А мовчить!.. Коли ж се ти його бачила?

— Як була з мамою у Любчиках на весiллi, — тодi бачила, — одмовила Маруся.

— Ну, хороший же вiн справдi? Якi очi? Якi брови?

— Вiн чорнявий.

— Чи iз тобою розмовляв? Що говорив вiн тобi? Чи ввiчливий, чи вiн гордий?.. А до кого бiльш горнувся вiн?

— Годi-бо вам, дiвчата, годi! — говорить Маруся.

— Розкажи, розкажи, та розкажи усе! Оступили її, схопили — не пускають.

— Що ж маю вам розказувати?

— Який вiн, — чи ввiчливий, говiркий?

— Вiн ввiчливий i не дуже говiркий.

— I трохи не гордий?

— Не знаю.

Да питання Марусi за питанням, та питають кожне по десяти раз, поки аж Маруся додому пiшла.

Не було дiвчатам вгаву: Чайченко — як на мислi, як на язицi; далi вже так стало, що тiльки й мови, що про його: та як на весiлля прийде, та як його побачать. Одна довiдалась, що в його є мати стара; друга плеще, що вiн хоче у Любчиках оселитись — хату собi там цiнує; третя знов вилiта на вулицю, як горобець iз стрiхи: "Чайченка Яковом зовуть!"; четверта знов, прочула, що в його на руцi такий перстень, такий!.. Та жодна без повiстi не прийде.

— Дiвчаточка мої, голубочки! Глядiть лишень не перехвалiть його, — смiється Катря дiвчатам: — славнi бубни за горами, а зблизька — шкуратянi!

— Ну, ось вже весiлля недалечке, — побачимо, — гудуть дiвчата: — вже довiдаємось дiйсне, вже побачимо його — який.

— Та дай же вам боже! А то вже вiн трохи й онавiснiв менi: тiльки й мови, що вiн, тiльки й думок!.. надокучило!

Дождались дiвчата: вiтають на дiвич-вечiр; вiтають на весiлля.

Ми убрались, вквiтчались, бiжимо смiючися, говорячи з Катрею. Маруся чогось задумана. А ми, кажу, смiємось з Катрею, жартуємо. I про того ж таки Чайченка правили, що, може, такий вiн, що й поглядом дiвчат побиває.

— Та чому отсе Маруся нам не скаже нiчого? Скажи ж бо, Марусе! — говорить Катря, — а то наче для себе ховаєш…

— I справдi, чом таки не скажеш ладом, Марусе? — озвалась i я до неї.

— Та що я маю казати?

— Який вiн?

— Молодий, чорнявий…

— Отеє i всього! — смiється Катря. — Чи мало ж по свiту тих молодих i чорнявих! Як же його мiж ними впiзнати?.. Як на те ж любчIвськi парубки усе чорнявi… Як його пiзнати? А може, в його на чолi — мiсяць, а на потилицi зорi сяють?

Ото ж людей на улицi i коло хати — нiде й голки встромити. Якось ми пробилися, увiйшли. Тут — нашi дiвчата, чужi дiвчата, вiтаємось, питаємось, — з молодою словце перемовили…

Заграли музики, посипали дiвчата у двiр. А у дворi парубкiв — стiною стоять! Да то самих незнакомих, чужих. I де не обернешся — все на тебе незнакомi очi блискотять…

"Де ж отой Чайченко, — думаю собi, — отой вславлений?" Та й дивлюсь нишком, чи не пiзнаю його де, — коли чую: "Ой менi лишечко!" — жахнулася Катря обiк мене. Оглянусь я: "Що тобi?" Вона стоїть от як би вона, без гадки й думки, разом перед яким дивом опинилася — так то вона стояла, дивилась кудись… Я собi туди зирнула: мiж парубками високий, ставний, чорнявий козак у чорнiй свитi, у чорному шовковому поясi… Задивилась i я на його… Трохи схаменувшись, питаю:

— Чи ти не знаєш, Катре, хто се такий?

— Не знаю… не знаю…

— Чи не Чайченко!

— Нi… може… не знаю…

Я до Марусi, найшла її; вона задумалась — не погляне…

— Марусе! — кличу: — хто се стоїть он тамечки? Чайченко?

— Вiн, — каже.

"Що ж то за краса! Що то за парубок!" — шепотять дiвчата мiж собою.

Маруся тiльки поглянула у той бiк, де вiн стояв.

— Чи ж тобi не до сподоби? — питаю.

— Хороший, — промовила стиха.

— А що вже Катря, — говорю Марусi, — то, надiйсь, добром таки у йому закохалась!

А Маруся менi так-то вже поважно вимовляє: "Ти, сестрице, коханням не жартуй!" — от, мов, вона ворожка стара, абощо.

— Ну, добре, — кажу, — iди ближче, сама подивися, де тут в лиха жарти? — Взяла її за руку, притягла до Катрi.

— Катре! — почну, а Катря як стисне менi руку.

— Iде, iде, просто до нас iде! — шепче, а сама так i трiпоче.

Чайченко став коло Катрi i взяв її у танець. Вона, ота смiлива меткая Катря, немов перелякалася чого, збiлiла…

— Марусе, iзмiчаєш?

Маруся їм услiд дивилась своїм поглядом тихим. Скоро Чайченко пустив Катрю, усi дiвчата так i тиснуться до неї:

— А що? Чи знаєш, iз ким танцювала?.. Се Чайченко! Чайченко Якiв! А чого ж мовчиш? Чом не говориш? Не вподобався? Вподобавсь?

— Та я ще його добре й не розгледiла, — одмовляється Катря перед дiвчатами, сама озираючись округи, начеб вона у дикiй пущi опинилася.

Декотрi й вiри їй пойняли: "Та вбачай же бо, вбачай добре: другого такого нема!" — а которi — так з-пiд брови на неї подивились.

А весiлля, а танцi не стихають; в дворi усю траву зелену пiдкiвками винесли. Чайченко танцював зо всiма; брав i мене, i Марусю: яка на очi попаде дiвчина, ту вiн i бере.

— Вiн нами гордує, - обижалнся iншi дiвчата, — що бере нас, у вiчi не подивившися!

— Заждiть-бо, якi ж скорi! Нехай вiн трохи обсвiдчиться в нас, — вмовляли знов другi.

Мiж танцями зайшла розмова у дiвчат з парубками: чи добре iз багатою одружитись?

— Добре, як взяти любу та милу! — озвавсь Чайченко.

— Чому б тобi i не взяти, — одкаже йому Грицько Лепех, що сам, славили, кохав нишком молоду, — тобi нагани не дадуть, ти сам багатий.

— Багатий на дрiбнi сльози, — промовив Чайченко всмiхаючись.

Музики заграли, усi пiшли у танець — i Чайченко. Чи се вiн правду сказав, чи се вiн пожартував — хто його розбере! Ми усi з собою iзглянулися; багато дiвчат помовкло — задумалися.

Свiт вже бiленький розсвiтавсь, як ми з того весiлля повертали додому. Маруся i Катря нi словечка не прокинули. Я заговорю, "нi!.. еге ж!.. авжеж!" — одкаже Маруся: якiсь її свої мислоньки заносять, а Катря — то й зовсiм менi одвiту не оддає; то вона швиденько йде, нас попереджаючи, то вона одстане…

Тут нас парубки наздогнали, i Чайченко був мiж ними. Вклонилися нам i на добранiч дали. I Чайченко… Який в його голос був отруйний! I почуєш, i пiзнаєш всюди — хоч мiж дзвонами! А Катря наша? Де ж тiї жарти? Де тi вигадки колишнi? Вона ледве парубкам на добранiч оддала.

IV

У тиждень по тому весiллi були у нас молодi i запрошали до себе. Ми поїхали у Любчики всiєю сiм'єю. Поїхала й Пилипиха з дочкою. Катря ще звечора усе наготовила убрання; прокинулась удосвiта, та чи й спала вона — не знаю; а менi — то все такi сни снилися дивнi тiєї ночi. Снилось менi, що виходимо ми з Катрею i з Марусею на якийсь шлях великий мiж степами, i всi степи тiї, i весь шлях усе Чайченки закрасили, усе Чайченки, та один у один хорошi…

Катря мене будить — я їй розказую: "а чи ж не дивний сон?"

Як же вона вжахнулася, почувши!

— А що те вiщує? Що вiщує? — притьмом iскажи їй.

— Не полохайся, Катре, — вмовляю, — се сон недiльний: як до обiд не справдиться, то й не ждати нiчого.

— Боже, боже! Що то буде! — бiдкається вона…

Зоря розсвiтала, день починав бiлiти; ми сидiли коло вiконця, — розчiсувала й плела вона свої коси довгi; рум'янець густий спахував на личку, а личко було блiде.

Розвиднилося; устала мати, батько; почали лагодитись, заранi виїхали.

— Катре! — говорю їй стиха: — чи побачимо ми там Чайченка?

— Не знаю, — сама одвернулася.

— А в жадiбку його побачити? Не чує.

— Катре? А хочеш, — кажу, — побачити? Хотiла вона осмiхнутися, та не всмiхнулась, а розсердилась.

— Отже, остили, коли хоч, жарти!

Далi що почну, то нiчого не виходить: то Катря усе хвалить, то Катря усе ганить; то усе в неї вже й злишнього славне, то усе в неї нi до чого не згарне й недокладне.

Приїхали у Любчики; ще тiльки були там самi родичi у молодих та ближнi приятелi, от як Пилипиха; у хатi було просторо; ми першого очима зустрiли Чайченка: сидiв вiн проти дверей…

Старi собi розмовляли; ми поплiч з Марусею та з Катрею, так одсторонь, сидiли. Тихесенько я Марусi свiй сон переказала.

— Чи не диво ж? — питаю.

— Усе дива в бога! — одказала задумавшися.

Мiж родичами молодого сидiла стара бабусечка у темнiй хустцi, у темнiй юпчинi, бiленька на виду, невеличка зростом, з смутненьким поглядом. Сама вона говорила небагато, а людям одмовляла любенько, ввiчливо, якось учасливо, мiсто б вона пожалувати хотiла. Вона частенько поглядала на Чайченка i на нас. Се була Чайченкова мати.

Обiдня година; нiщо не правдить мого сну… А по обiдi понаходило такого людей; розлiгся гомiн; музики заграли; танцi вистроїлись.

Танцювали вже iз добру годину, а Чайченко усе сидiв собi та тiльки дививсь, як другi пiдкiвками крешуть. Коли його мати до його нахилилась i щось говорила йому; пiсля того вiн зараз пiшов у танець i взяв перво Катрю, там Марусю, там мене, там i других дiвчат, знов як тодi, не подивившись i в вiчi жоднiй. Менi довелось сидiти коло Чайченка, може, заговорить, кажу; подивлюся на його — де вже сей заговорить!

— Якого тут людей! — знiмаю рiч сама. Вiн озирнувся на мене i по хатi поглянув:

— Багато гостей!

— Славне село Любчики, веселе. Ви ще тут недавно?..

— Недавно.

Так вже менi хочеться попитати, чи зостануться вони тут, — так вже!..

— Тутечки усi люди живуть доступнi такi, привiтнi… жалко вам буде їх кидати…

— Та ми сюди на селище прийшли, у земляни пишемось любчiвськi.

В мене аж в очах ясно стало, як вiн похваливсь.

— Добре вам жити буде!

— Де жити, то жити, — почула я од його…

Повернулися ми додому. Катря смутна була. Мати питала, чи здужає? - «Здужаю», каже.

Ведеться мiсяцiв зо два, що ми Чайченка бачимо врядичаси: то любчiвської церкви не проспимо, а з церкви зайдемо до роду, — просять на обiд; по обiдi гуляємо потам увесь день; то запрошали якось нашi їх до себе, то знов вони нас.

Чайченкова мати купила хату у Любчиках, святила ту хату; нас звано i Пилипиху з дочкою: то ми усi на вхiдчинах тих були.

На господi у себе Чайченко такий самий небалакливий, як i в людях, мати ж його дуже ласкава i привiтно до всiх ставилась. Як вже ми додому виходили од їх, то вона нас проводила за свою леваду та й каже Катрi: "Коли б менi до сiї хати таку пташечку, як ти!"

Нiхто того слова не чув тихого, окрiм мене. Я Марусi се говорю, що чула я. Вона тiльки поспитала: чи добре я чула?

З якого часу-години осмутнiла наша Катря весела. Не раз я на свої очi бачила, що вона отеє думає-думає, та й обiллється сльозами дрiбними. Або не знать з чого, з доброго дива обрадiє: тодi спiває, всмiхається, червонiє. Яким вже я тихим видом не пiдходила розмовитись з нею, розпитаться за все, так вона ж од мене посторонь. Нi менi нiчого не каже, нi Марусi. I вже до нас так не горнеться, як давно: вже вона з своїми мислоньками i вже любiш їй на самотi iз собою. Тепер вже сама не промовляє слова — не залюбила i других чути — як говорять. Стала вона до дiброви учащати.

Був гай, такий густий, пущi такi за рiчкою — все вона туди ходить. Як я настерегла, що вона береться одного разу, — я й собi за нею назирцем побiгла.

У самiй гущавинi дубрiвнiй, де там липина i горобина, i дуб кучерявий посплiталися вiтами зеленими над холодною криничовиною, — забралась аж туди та й сидить, схиливши голову. Уявилася я — вона зараз схопилась, охмурилась… Я до неї слово зговорила… "Годi вже тобi! — промовила, — в мене голова болить!" Попоходили укупi по гаю, послухали, як листя шумлять, як вода точиться, та й додому прийшли. Така-то вже стала Катря недоторклива: анi поспитати, анi загомонiти до неї! Коли б думок-гадок своїх, а то й так нiчого менi не скаже…

Побреду до Марусi, а Маруся наче стала ще тихша, нiж була; усе вона шиє та вишиває, усе за дiлом, усе тож в якихсь мислях… Нiякої менi поради i од Марусi. То було усе нас тройко у любiй купцi, а то якось розiйшлися, як зозулi в лiсi…

Однiї недiлi смуткувала я дуже сама. Катря покрилась десь, — пiшла я собi до Марусi. Приходжу — вона сама у хатi, старої Пилипихи не було.

— Здоровенька була, Марусечко! — кажу їй. — Чого се ти сама дома?

— Та мати у гостину пiшли.

— А ти ж? Чи не болить в тебе голова, — кажу, — як в нашої Катрi? У дiвчат, як серце наброїло, то зараз на голову звернуть…

— Я чогось нездужаю трохи, — промовила Маруся. Придивилася я на неї пильно, та аж у крик покрикнула, — такеньки змарнiла вона дуже, А в очу ж який смуток!

— Марусе, голубко! — кажу їй: — як ти змарнiла! I чого в тебе такi очi смутнi?

— Да того, може, що нездужаю, — сказала на одвiт. — А як там Катря? — питає.

— Та нема її дома давно: мабуть, у дубах сидить та думає думку. Вже, — кажу, — й мати давно помiтили, вже й питали саму Катрю i мене. Катря не признається… А я що скажу? Хiба свою догадочку? А бачу вже, що бiда якась коїться: батько на Катрю позирає, - от як вiн її поспитає!..

Маруся поруч зi мною сидить i слухає, а сама словечка не промовить.

— Боже мiй! I що се лихо таке сколотилось несподiване? I ти, Марусю, вже не така, як колись була!

Отеє такеньки сидимо, а вечор темнiє, - коли й Катря вбiгла. Обiйняла Марусю, стиснула мене, поцiлувала, сiла коло нас. Мовчимо усi довго.

— Ну, бувай же здорова, Марусе! — кажу. — На добранiч! Вже час додому. Чи пiдеш i ти, Катре? Тебе, — кажу, — мати, мабуть, давно дожидають. Вже й спати пора.

— Химочко, голубочко! Марусе, голубочко! Я не хочу спати… Я, — каже, — я того Чайченка покохала!

— Та хiба не знаємо! — веселенько я їй одмовляю: — отсе нам новина велика!

А Маруся так-то навсправжнє її питає ще:

— Чи так се, Катре? Чи справдi, Катре?

— Нащо ти мене так питаєш, Марусю? Я його люблю.

— Чи щиро? Чи велико, сестрице? Подумай!

— Та боже ж мiй, боже! — одкаже Катря: — та я його од першого. разу покохала. Вже я з того весiлля за ним пропадаю. Тiльки ти не вважала, а з мене вже усi дiвчата смiються…

— Нi, — каже Маруся, — я вважала та думала: ее так… Я думала — забудеш…

— Хiба як очi заплющу!

— То поможи тобi боже, Катре! — промовила Маруся.

— Дай тобi боже, Катре! — кажу й я. Кинулась нас цiлувати, жалувати Катря.

— А вiн же чи полюбить? — стала тодi гадати. — Може, насмiється! Скажи, Марусю, скажи, Химо! Чи вiн любитиме?

— Ой, трохи чи не бiльше ти од нас вiдаєш про це, Катре, — говорю, — десь ти його бачила, абощо, бо ти чогось наче на свiт одродилася сьогоднi. Признайся ж i нам, любко, щоб i ми знали.

— Я його бачила, — розказує. — Була я у гаях i забрела дуже далеко, аж туди к чужосiльським левадам; iшла собi, коли чую: "Здорова була!" Глянула — бачу його, вiри не йму. Се, кажу, моя дума щоденна, щочасна вживилася… А вiн усе говорить до мене, усе говорить…

— Що ж вiн тобi говорив?

— Питав мене, чого зайшла, чом невесела…

— Що ж ти йому сказала? — я все її питаю; Маруся тiльки слухала.

— Так зайшла, — кажу, — гуляю собi, i я, — кажу, — весела… Тодi вiн питав мене, чи хутко ми будемо у Любчиках, i казав, що у Красному церква згорiла… I що був вiн у ярмарку оттодi, як ми ходили до церкви, а його не було — вiн-то у ярмарку був, — говорив, що туга його обiймає… I провiв мене аж до самiсiнького нашого тину. Iшов усе поруч зо мною… Спасибi тобi, вечiр темний, i ти, доленько моя щасна!.. А Яковенко вже рушники побрав у Ганни; на тому тижню весiлля. Пита вiн, чи будемо…

— Отсе, — кажу, — тепер треба ще на те весiлля прибиратись. Трохи й ми з тобою там розважимось, Марусю!

— Та не знаю ще, — каже, — як мати схочуть!

— Хiба самiй не манеться? Хiба не попросиш матусi?

— Та якось вже буде, — одказала.

— Ти, — кажу, — сумуєш чогось, Марусе; чи не пiшла б ти iз нами?

А Катря тодi:

— Сумує Маруся? Чого сумує?

— Голубко, — говорить менi Маруся, — менi не смутно, а коли й буде кому смутно, люди не розважать!

— Тiльки той, кого любиш, розважить, — озвалась Катря.

— Покохаймо кого-небудь, Марусе! — жартую. Маруся нiчого не одказала.

— Щаслива будеш, — говорить Катря.

— Покохаймо ж, Марусе! — я знов до неї.

— Не жартуй, — одкаже тихо.

Надiйшла Пилипиха. Попрощались ми й пiшли з Катрею додому. А Катря сього вечора да така ласкава була й весела, i смирнесенька така, що я такою її зроду не бачила.

V

Ходила Катря у Любчики нiбито заполочi позичати червоної та й повернулася додому iк вечору така, що батько споглянув та й поспитав в неї, де була, де ходила, а почувши де i пощо: "як така з тебе швачка, — каже, — то дбай, щоб не позичати заполочi вдруге по чужих селах".

По тiм словi батько вийшов з хати, запаливши люльку.

— Що тобi, моя дитино! — упада вже коло Катрi мати. — Уступила до хати бiла мов бiлочок… що тобi, доню?

— Нiчого, мамо, нiчого!

— Де вже там нiчого! Журиш ти мене, дочко! Прийшла Пилипиха до нас з Марусею. Мати з старою зняли розмову, а ми, дiвчата, у садок поскорилися.

— Що ж таке, Катре? — питаю.

— Сьогоднi вiн увечерi буде, — вiн сьогоднi прийде до мене…

— А ти ж як, вийдеш до його? А батько не почує?

— То що? Щоб я не вийшла? До його щоб я не вийшла? Нехай чує батько, нехай чує мати, нехай усi — я до його вийду!

— Та як батько почує, то не пустить, — кажу, — як вже ти собi там не ймися, а мусиш зостатися тодi.

— Я не зостануся, я пiду!.. Чого ти на мене надалася, недобра дiвчино?..

— Я тобi саму правду говорю, Катре; хiба ж я нападаюся на тебе?

— Не треба ненi такої правди, не хочу я такої! Я вже бачу, що ти менi не щира подружниця, ти менi не хочеш у помочi стати, я сама за все стану!

— Слухай лиш, Катре, чого-бо ти вгнiвалась? Я правду тобi виказала, та я ж тобi i в пригодi стану, коли вже не можна iнако…

Тодi вона мене цiлувати, тодi вона мене обiймати! Почали ми змовлятись, як дверi вiдчинити Катрi i як їй вийти. Радились i Марусi питались, що вона думає, - сама вона нiчого не говорила й нiчого не питала, сидiла собi тихо, як на могилцi…

Катря усе розказала, як вона у Любчиках була.

"Його мати мене покликала сама, як я йшла улицею, i жалувала мене любо, i розпитувала, чи мене хто сватає, чи я кого вподобала… А вiн усе оддалiк стояв, не пiдходив… Так-то вже менi гiрко стало! "Я, — кажу, — сiї осенi замiж пiду". Як я сказала, вона як покрикне: чи ж то правда? "Що?" — запитав вiн у матерi, а вона йому каже, що я замiж пiду восени…

Я тодi попрощалась з ними. Вона зiтхнула, провела мене трохи i каже: "Шкода менi тебе, дiвчино!.." — що я аж слiзьми вмилася… Одiишла трохи, стала, — та нехай хоч на їх хату подивлюся, коли вiн i виходить iз ворiт, i йде… Я хочу далi — не можу… Дiждалась, що вiн близько до мене зблизився… Зблизився: "Чи правда сьому?" — поспитав… Дiвчатонька, голубоньки! Коли б же я сама знала, як я йому призналася, що я його кохаю одного у свiтi… Довго говорити не можна було: усе знакомi люди доходжали улицею; тодi я йому сказала — нехай прийде до мене ввечерi, вiн сказав — прийде…"

Скоро нашi старi поснули, я випустила Катрю з хати, а сама сiла, щоб сон не хилив, та менi не спалося: лихо та й годi дожидатись було! Нема, та й нема, та й нема!

"Як се вона гаїться, — думалося менi. — Що їй добре, то й забула про мене, яково тут менi дожидати, боячись… Такi-то люди на сьому свiтi!"

А там i те я згадала, що я сиротую, що вбога я та не при батьковi-матерi зросла, живу у чужiй сiм'ї з ласки; що не пожалує нiхто мене щиро, не любить нiхто душею усiю… I за що я перше дякувала, з того самого тодi слiз гiрких уточила; за що було, хвалити бога, вiк байдуже, у той час так того забажалося, так-то вже треба стало…

Горюючи-плачучи, iзвела голову, погляну — як-то округи мене сумно усе, а у вiкно вже свiтання синiє…

Очутилася я якось одразу, та й самiй менi чудно стало; чого се я такеньки i чим зажурилась? Хiба ж я не знала Катрi, що вона до свiту забарить? Та й яка б то дiвчина з кохання поспiхом дбала? I чи я ж сьогоднi всиротiла? Чи се тепер тiльки зубожiла?

Поглузувала я сама з себе та й вийшла Катрi назустрiч — за ворота. За ворiтьми я ще довгенько зотривала її, поки аж вона прибiгла весела.

— А що, надивилася? наговорилась?

— Все я йому сказала, все… як же я його кохаю, Химо! Господи великий! Як я його кохаю!

— А вiн же що говорив?

— Питав, чи дуже я його люблю… Вiн прийде завтра… Я його завтра дожидатиму…

З того часу стали вже вони щовечора зiходитись. Прилучилося менi, проводивши Катрю, того Чайченка зустрiчати. У недiлю або в свято яке iдемо удвiйзi з Катрею, немов погуляти ранком тихим, то й вгледжу, було, я Чайченка, — усе вiн наче смутний… та й спитала якось Катрi:

— А ви iз ним нiколи не сваритесь?

А вона менi:

— Що'тсе тобi бог дав, Химо! Отеє б iз ним сваритись!

— Та чого ж вiй наче невеселий ходить? — кажу.

— Такий завсiди, — заговорила, сама тут миттю впечалившись. — "Ти смутний? — питала я його. — Чого ж ти смутний?" А вiн менi: "На свiтi бiльш смутку, нiж радостi!" — "Що говориш, серце, та я як знаю, що ти мене любиш, я забула, який то смуток на свiтi живе!" — "Се, — каже, — се такеньки бог дає тiльки дiвчатам та пташкам спiвочим…" Такий вiн, такий, Химо! I говорить, i жалує смутно; а потому ще менi любiиiий, ще милiший…

Постерегла мати, що дiється щось, поспитала. Катря призналась матусi. А мати головою журливо похитала:

— Отсе i твоя пора прийшла, доню! Гляди ж, се на весь вiк, Катре! Гляди, кого обираєш, та й нехай тебе мати божа i благословить, i допоможе!

Батько не питав нiчого; чи вiн здогадувавсь, чи нi — того не знали ми. Правда, що двiчi, а може, й бiльш вiн якось пильненько на нас споглядав. Ми, було, собi говоримо, що як се буде — Катрине весiлля, та яке життя їй красне, гадаємо, а батько уступить до хати, — ми й пополошимось усi: одна схопиться, друга шукає чогось за запiчком, третя голку загубить, — батько сяде у стола, дивиться бистрим оком та й каже: "А в якому кутку пожар в нашiй хатi?"

Ми й скаменiємо перед ним… Вiн почне про господарство що говорити матерi, яке дiло загадувати, ми вiзьмемось робити щиро як, боже єдиний!

Чого б то й опасувагься були? Ми думали, що вiн прийме Чайченкове залицяння ласкаво, бо Чайченко i багатий, i молодий, i дочцi любий, i люди Чайченка не цуралися — чого ж опасуватись? А ми все боялися дуже його часом. А мати вже для своєї дочки поклопотатися постарались. Бачу, де вже стрiнуться з Чайчихою, посядуть рядочком i потиху розмовляють собi любенько, а прощаються, то обiймаються щиро. Прийшла до нас Чайчиха у недiлю, а в середу вже мати до Чайчихи йде. Чайчиха знов i собi не забариться нас одвiдати; та й пiшлося так, що аби яке свято, то або Чайчиха в нас, або наша мати у Чайчихи…

Катря нам з Марусею призналася, що буде її сватати Якiв восени. Мати вдалися до Пилипихи за порадою; розказали їй усе, що дочка вподобала парубка, що то хорошi люди — за ними нажиться!

— Дай боже щастя! — говорить Пилипиха.

— Ох, голубко моя! Я ще не знаю, як чоловiк згодиться… Та чого б йому не згодиться? Сей хiба не гарний? Сей хiба не добрий парубок? I заможний…

— А ти мати чи нi своїй дочцi? Як почне вiн примхати, то ти й рученьки попустиш — нехай мойму дитятi доля гине.

Вже як тiльки вчула удова, що батька бояться, вона жваво вхопилась за сватання: "Що з того буде, що ви головами розкивалися? Добре дiло — доводьте ж йому краю!"

Та й одпочити не дає часу; пiдмовляє та пiдговорює: "хутчiй, хутчiй!" Було, моя годинонько, аж за рукава трясе, щоб хутчiй…

Почала мати заходити коло старого та свого слова домовляти; почала усе про Чайчиху провадить та йому нагадувати, та хвалити, а разом вже й сина молодого:

— Що то за парубок хороший, роботящий, удатний, — се матерi втiха вiд бога, а не син!

— Вже того не знаю, який вiн до дiла, — каже батько, — а щодо танцiв, то вдавсь: дiвчатами, як мухами, увиває.

— А що ж, мiй голубе? Як веселого норову, то весело iз ним i жити буде, кому судить господь. Сам не сумуватиме i подружжячку смуткувати не дасть.

— Не жодну й тугу танцюра розтанцює! — на те їй одмовив.

Удруге знов примощується мати Чайченка добрить: "а моторний, а розумний, а славний". Пильно батько їи у вiчi поглянув.

— А що се хвалиш, — змовив, — неначеб зятя?

— Як воля божа та твоя вгода, мiй голубе! — одкаже йому тихо та умовно так уже!..

Ми з Катрею сидимо — не д'хнемо…

Старий подививсь на жiнку, подививсь на дочку.

— Не шукай дочцi пари, стара, — промовив, — вже я їй сам пару знайшов; осенi заждiть.

Стара зирк на дочку, — дочка обмертвiла либонь; сплеснула мати руками та на його:

— Мiй ти голубе милий! За кого ж ти її 'ддати хочеш?

— Се вже менi знати. Та й вийшов з хати.

— Годi, доню! Годi, дитино моя! — вона до Катрi. — Не печаль свого серденька, Катре моя мила, годi! Я для тебе на все зважуся; я поклонюся ще твоєму батьковi; я його буду за тебе прохати…

— Iдiть, мамо, йдiть-бо — просiть зараз! Iдiть, мамо, йдiть!

— Не можна так, доню! Так гiрше буде: зажди трохи…

— Мамо, мамо! Яково менi зажидати!

Ми її вговоряти стали… Та коли ж умовив хто молоду тугу нетерплячу словом розсудливим?

Слухаючи, Катря поливалася слiзьми та все своє, знай, правила: "йдiть, iдiть зараз!"

— Катре, — говорю, — буде гiрш з тим поспiхом: ми кинемось до батька — благати, а як вiн прийме тепереньки? Що ж як вiн згукне нам оте своє "годi!" та й нагадувать iще не звелить?

— Горе моє! Горе моє! Добре! Я ждатиму… Як же менi важко! Чи се смерть моя приходить!.. Треба ще дожидати! Коли ж се буде? Коли? Скажiть, мамо!

— А от зараз, по обiдi, ви з Химою вийдiть з хати, — я тодi йому скажу… Я тодi скажу i поблагаю… Для своєї дитини й голову пiд сокиру покладають, а то б менi ще не попiклуватися тобою…

— Я ждатиму, — промовила Катря: — я терпiтиму. А ждала вона так, як от пташки сидять у клiтцi, — що вже нiкуди летiти, то б'ються, де зачиненi.

VI

Обiдаючи, батько наче не добачав, як мати блiдла, як Катря плакала, — сидiв такий, не гадки, як i вчора.

Пiсля обiд ми з Катрею зараз зiйшли з хати, стали по вкупi пiд дверима.

Довгенько у хатi тихо було…

— Голубе мiй! — заговорила мати: — нашу Катрю хочуть сватати…

— А що ж! Нехай сватають, хто хоче, — з того догани нема!

— Се молодий Чайченко хоче сватати… Яка твоя вгода?

— Я за Чайченка не 'ддам.

Я вже живосилом одволiкла Катрю од дверей хатнiх:

"Катре! Катре! Усе пропаде!.."

Затрусилася вона i стала нерухомо на прислух знову.

— Дитина дуже парубка вподобала, — просить мати: — нехай же вона в нас щаслива буде!

— Не на те я дочку викохав, — гримнув батько, — щоб я її первому пройдисвiту мав оддати, який там їй в око впаде!

— Чим вони не люди? I добрi, й заможнi; усi їх на повазi мають.

— За що поважають? Хiба за те, що зайшла вона невiдомо чого та й осiла у селi чужому.

— Знали б люди… чулись би непокори на їх, а то усi шанують… Ти сам перве з ними заходив…

— Я по усiх шляхах битих блукаюся i багато людей набредеш усяких, що на ворота б свої не пускав їх нiколи…

— Велику ласку менi зроби, послухай!

— Годi!..

Катря як скричить, зарветься до хати, — я її за поперек вхопила, у сiни назад одкинула…

— Що таке? — пита батько з хати, бiжить мати…

— Се ми йдемо в берег по воду, — одкажу голосно. Та вiдра на коромисел, та Катрю обiручки за собою…

— Не журись, — вмовляю її, - не журись! Може, ще батько власкавиться — вiн же тебе жалує! Як же нападеться на мене Катря!

— Куди се мене тягнеш? Що на мене замишляєш? Аж я сама трохи iзлякалася:

— Та бо'? iз тобою, Катре, — кажу, — обмiркуйся гаразд!

Облилася вона слiзьми дрiбними.

— Коли б же я хоч його побачила, своє серденько хоч трохи розвеселила! Химо! Бiгаймо у великий гай, — вiн сьогоднi у гаї дерево рубає.

— Бiгаймо, — кажу, — утрися, не плач!

Вона тодi зараз обiтерла очицi, i побiгли ми до гаю, приховавши вiдра свої понад ровом у бур'янах.

До гаю хоч близенько видати, та далеко стрибати: розсудливiй людинi на добру годину ходп, а ми перебiгли не зупиняючись. Чуємо вже — сокира цюкає i голос вiтер до нас зносить — пiснi хтось спiває.

— Се вiн, — впiзнала доразу Катря. Тут ми його й побачили обидвi заразом, ще оддалiк… Вже тодi вiсень iшла; лист червонiв, жовтiв, в'янув i обсипавсь, i котючий вiтер низався помiж деревом безлистим.

Голосно i просторо стало округи, у свiжiм гаю пахущiм… Бачимо його, а вiн нас ще не бачить — спiває. Катря припинилася.

— Що вiн таке спiває? — спиталася, вжахнувшися спiву того: — що вiн спiває?

— Послухаймо, — кажу, — то й почуємо… Ходiм ближче.

— Цить! Постривай! — шепоче менi.

Стала за кущ та й слуха. Слухаю й я.

Чайченко обрублював гiлки з зваленого дерева, i круг його зрубане дерев'я i пеньки свiжi; над ним яснеє та холоднеє небо, грайливе сонечко. Недбало вiн своєю сокирою блискучою цюкав, — задумався сам тяжко i тихо i сумно спiвав.

Отака була його пiсня:

Спiвав вiн, що любив колись щиро та вiрно, а йому зрада сталась несподiвана, — i вже повiк нещасливий вiн житиме; кохають iншi — та до iнших серце вже не приляже, до нiкого:

Хоч яка ласкава, яка чорнобрива, Та не буде так, як першая, мила!

— Яких се ти пiсень спiваєш? — покрикне криком Катря, наче себе не пам'ятаючи.

Вiн iздригнувся; швиденько вхопивсь, кинув сокиру, взяв Катрю за руку, — знов пустив i знов сокиру пiдняв.

— Спасибi, — каже, — спасибi, що прийшла, а я не сподiвався…

— Боже милий! Якої ж смутної ти спiвав! Яку ти милу згадував? Була вже, либонь, перша, а я — друга?

Вiн так нiби трохи iзмiшався…

— Лучче, — одмовляється, — лучче пожалуй мене, моя рибонько!

Вона рум'янцем уся закрасилася, як те слово почула, — вона усе своє горе забула…

— Нi, — каже, — я знаю, що ти мене вiрно любиш, а я тiльки пожартувала, — збач менi те… Та й знову перескоком:

— А нащо такої смутної спiвав? Проти чого спiвав такої?

Тодi вже я з-за куща озвалась:

— Чи забула, — кажу, — голубонько-гуркотливочко, чого бiгла сюди?

— Ой, лихо ж моє великеє! Нещастя моє!

— Що ти кажеш? — пита її Чайченко, вклонившись менi. Усi ми посiдали на прикорню.

— Батько за тебе дати мене не хоче!

— Має другого зятя до руки?.. Кого се? — пита вiн, та чудно менi те, що пита вiн нi весело, нi журно, наче за хлiбсiль подяку складає.

— Когось там думає на моє безголов'я! — говорить Катря, заплакавши.

— Вже зять нарекований! — каже тодi Чайченко. — От воно що! Кращого знайшли! Нiчим втiшатись та й нарiкати нi на що; дармо ж з сухої криницi воду брать…

Мабуть, за досаду йому стало, що трохи мов зневажений зостався… уста стиснув i голову пiдняв гордо, i очi блисконули… Та все те потаївши у собi, нiби з упокоєм помалу устає…

— А тобi ж як? Ти що думаєш? — пита Катрi.

— Нащо питаєш? Нащо моє серце краєш? — одкаже вона.

— Та хто вас зна, хто й розбере! — промовив Чайченко гiрко: — покохаєте вранцi, забудете ввечерi!

Заридала-заплакала Катря, а я проти його головою хитаю.

Вiн тодi узяв її за руку.

— Не плач! Ще ти молода, ще твоя доля тебе дожидає!

— Як? Без тебе? Хiба ж ти кого ще покохаєш? То ти й щасливий з другою будеш?

— Вже менi не було того щастя одвiку, та й повiк не буде!.. Прощай, дiвчино! Бувай здорова й щаслива!

— Та що се ви, — говорю я, — та ви ж сядьте порадьтеся: як його, що тут робити, як запобiгти? Може, ще й нi за що буде на долю нарiкати. Сiдайте лиш!

Вони слухняненько коло мене посiдали; вiн сумно дививсь, вона ж наче усi шляхи погубила, тiльки усе до його ближче горнулася.

От i стали ми радитись.

— Не треба батьковi докучати слiзьми, — кажу. — Не треба тепер до його й приступати.

Чайченко усього дослухає склавши руки.

— Я батьковi до нiг упаду, — нахваляється Катря, послухавши мого слова розумного. — Як не вiддасть мене батько за тебе, я вмру!

— Ти й до нiг зажди упадати, — мовлю їй, — i вмирати зажди: може, ще й так перемежениться; а поки що, — кажу, — не займай батька, нехай вiн сам трохи вгамується.

— Та яково ж отакечки й не знати — чи менi жити у свiтi, чи лежати у домовинi? Ой лихо моє! Лихо моє!

— А ти думала! Се воно, життя людське, се воно й е: терпи-терпи, надiйсь та сподiвайся, — виводжу Катрi.

— Або ще й сподiванку покинь та живи собi так, як без неї живеться! — додав Чайченко. Знав, бачте, парубок порадою втiшити…

— Розумний не стратить надiї, - я йому: — треба сподiватись, живши…

— Поки не зрадять, — знов мостить вiн. А Катря тодi до його пригорнулася.

— О, — каже, — отсе я тебе зраджу?

Аж i вiн на таке любе словечко всмiхнувсь.

— А нам пора додому, — нагадую, — щоб часом не нажити нам собi лишенька!

— Iди, Химо, голубочко! — говорить Катря. — Я ось тiльки ще два слова скажу, я тебе наздожену.

А сама мене виводить на стежечку… Я пiшла… Що й казати! Я ще пiд гаєм чималу годинку тривала тих двох слiв… Та вже добре й те менi, що вона прийшла трошки спокiйнiша i веселiшая.

Допали криницi та боржiй, сповнивши вiдра, додому побрались. Нас перестрiв батько.

— А до якої се криницi ходили? — спитав.

— Ми ще й прогулялися собi трохи, — одказую йому. Вiн подививсь менi в вiчi й подививсь на дочку… А в дочки сльози хвилюють…

— Батенько! — промовила.

I пiшов собi, наче вiн не завважив i не чув слова її благащого…

VII

Час iде, минається; ми ждемо собi кращого, бiдкаємось, страхаємось. Батько не згадує за Чайченка.

Зняла ж бучу Пилипиха, як визналась батькова подiя…

— Як, — каже, — як! Та чи ж ти не рiдна мати своїй дитинi? Чи не ти страждала, чи не ти її згодувала? Нехай би так мене хто застував перед моїм дитям! Я — мати, вiльно менi її за кого хотя вiддати, чи за пана, чи за наймита, за того, хто менi до вподоби.

Та аж тодi вона посварилась з нашою матiр'ю i довго до нас не ходила.

А на селi весiлля ладяться та ладяться; приходять до нас, запрошують. Не гулянки у Катрi в головi, та ходить, — надiя, бач, така: його там побачить.

Сiї осенi i батько наш на всiх весiллях гуляв… Помiчаю я, що Чайченко став бiльше до Катрi припадати: то було поперiд вона його шука-шука, поки-то вiн уявиться, а то вже сам вiн iї очима назорить мiж дiвчатами i вмисне тодi до неї горнеться, як старий батько тут буде, — як би його волю мав нехтувати.

"Голубе, голубе! — думаю, — сього тобi не перетенетити так, — шкода й заходу!.."

Ну, батько нiчого собi, — тiльки дивиться — не на Чайченка, а через його голову, згори…

А Чайчиха й наша мати сидять, от мов тi голубки сивi, що бачать, як їх гнiздечко розношають…

На одному весiллi Чайченко вже надто всмiливсь: од Катрi мало що i одступає… Мати вже у такiй тривозi була, що забула й молодих привiтати.

Перш усiх гостей наш батько побравсь додому i нам звелiв сходить; а ще саме гуляння; самi танцi… пiшли ми додому; пiшла Катря плачучи.

— Не плач, Катре! Що поможеться? — вмовляю.

— То що? Я плачу, а все я щаслива! Щаслива, щаслива! Вiн мене любить, i я його любитиму, поки мого життя… нехай батько знає! Хоч горюю, — я щаслива — нехай i те знае!

— Катре! Краще буде, як батька не гнiвити; лучче, коли б Якiв тихенько обходив коло його. А то ж який талан вам буде, як батько не зглянеться… Уважай, яка мати смутна, та й у якiй вона тривозi… Не горнись ти вже так до його — i дiвчата смiятимуться з тебе.

— Нехай смiються! Я його люблю! Я щаслива!

— А як батько образився, — як не пустить бiльш по весiллях ходити — де тодi Якова побачиш? Уранцi вийти забороняє, увечерi сам дверi замикає…

Обсипалася вона слiзьми ще дрiбнiшими.

— А таки я щаслива, — промовила. — їй же богу моєму, щаслива!

Перегодом знов нас на весiлля прохали. Може, й не пустив би батько, дак родичi. Iдемо туди усi вкупi, та аж нас улиця широка тисне… Приходимо. Зирк-зирк по хатi, по кiмнатi, по усiх кутках i закутках — бiгма Чайченка.

— Ще рано, ще вiн прийде! — каже Катря. Ждемо та дожидаємо — нема. Вже пiзно уступила стара Чайчиха. Катря тiльки її зуспiла, ураз опинилась бiля своєї мами: знає, що Чайчиха вже не мине. Чи Чайчиха не обачила — сiла вона собi оддалiк. Наша мати сама до неї добралась — сiла. Сидять мовчки. I Чайчиха i наша мати неспокiйнi, бачу. От мов i хочуть спитатись, та не зважуться; хочуть говорити, та не змiркуються. А Катря так i кипить у пiджодi тому. Знає те наша матуся, — дивиться на Чайчиху любенько-жалiбненько, а Чайчиха на свiй пояс доглядається та й каже:

— Якi то теперки пояси тчуть, моя голубко!..

— Чому вiн не прийшов? Чому? — вимовила Катря сама, матерi не дожидаючи — своєї, - чужої не соромлячись,

— Катре! — дорiкнула мати. — Ох! моя дитино!

А Катря й не чує:

— Чому не прийшов? Чому його нема?

— Не знаю, не знаю, моя красо! Вiн казав менi — буде…: а нема!.. Мабуть, притичина яка… я його поспитаю… я тобi скажу…

Такеньки стара Чайчиха словами мiшається, i зупиняється, i перехоплюється — що 'тсе таке?

Далi вже каже, що Якiв дожидав якогось чоловiка до себе, — якiсь воли на спродаж находяться… того вiн i не прийшов, мабуть.

Невзабарi вона похватилась додому i пiшла.

Ми ще було по весiллях, а Чайченка — як пiйма поняла — нема, нiде не буває. Мати його ходить, i — то вона скаже, що вiн нездужає, то скаже — дома його нема. Сама вона журна дуже, а Катрю вговоряє:

— Не печалйся, дитино, не почалися! Перейде лиха година, i горе перебудеться, то й поберетесь!

Мати теж Катрю свою жалує:

— Лучче, доню, як вiн не попадається батьковi на очi — батько не гнiвиться, — а там, може, господь дасть, старий мiй i погодиться.

— Нехай же я його побачу хоч на малу хвилиночку, — благала Катря, — нехай вiн хоч селом пройде, а я подивлюсь на його здалека!

— Зажди, зажди, не можна! — одмагалася Чайчиха.

— Зажди, зажди, не можна, — просить мати. Катря хоч смутує, хоч плаче, а слуха — сподiвається добра iще…

Одного дня увiйшов старий у хату веселий:

— Чи не буде снiгу, — каже, — там такi бiлi хмари драглють.

Стара, дивлячись на його, насмiлилась:

— А що, мiй голубе, — вимовляє любенько, — що ти бачив? Що чув?

— А що я чув? Нашу Катрю сватають.

Тим словом сполохнув нас усiх: хто сидiв — схопився; хто стояв — у куточок горнувсь…

— А хто ж сватає? Кого нам господь носила? — питає мати, ледве голос зводячи. Катря бiло збiлiла.

— А старий Шелях за свого сина Дмитра сватає. Се жених! Се не лiчозiр, не пройдисвiт який-небудь, се хазяїн добрий, що з срiбного кубка своїх гостей почастує.

— Що з тих кубкiв, як повнi слiз! — мовить мати.

— Гм! — Бiльше не сказав нiчого, тiльки придивився на неї пильно. Вона сльози свої нишком втирала — ховала.

— Я собi б кращого зятя сам не шукав, — знов батько озвався; насунув шапку та й з хати вийшов.

Мати усi думки приплакали: "Що його робити i що його чинити!"

Катря аж бiлi руки ламле…

Як на ту ж пеню — i стара Чайчиха не завiдає нас, i Пилипиха сердиться: нiкому поради дати, нiкому розважити… А того любого як запав слiд, то й запав…

Мати почали були Катрю умовляти:

— Покорись батьковi, доню, покорись, дитя моє!

— I ви вже, мамо?.. Безталаннячко ж моє!.. — побивається Катря…

— Донечко мила! Кого ж лихо мине? Живши у свiтi, його не втечеш, — кожне одбува… Що ж як ти батькової ласки одпадеш, а той, може, одцурається…

— Вiн одцурається? Може, i я його занедбаю! — Та й засмiялася… Хотiла я їй тодi сказати, що вже й тепер трохи на те походило, що вiн цурається, та жалко менi її стало… I мати за се бiльш нiчого не змовила, — зiтхнула важенько та й стала знов її прохати: "Корись, доню, батьковi!" — "Нехай же я лучче вмру!" Як мати не плакали перед нею: "Або я вмру, або за ним буду!"

Давненько ми вже Марусю не бачили то за горем своїм, то за сваркою тiєю межи старими, та й Маруся наче ховалася: з хати сливе не виходила.

— Ходiм, — кажу Катрi, — ходiм до Марусi, що нам, що старi посварились — ми того не знаємо; ми собi з нею утрiйзi порадимось.

Маруся сидить — шиє; удови не було дома.

— Марусю! Марусю! — говорить Катря, — прийшла я до тебе свою тугу роздiлити, та знаю, що й ти мене осудиш, як моє слово почуєш!

— Сядь, Катре, та розкажи, — каже Маруся.

— Батько мене за його не дає, - знаєш? За нелюба мене вже тепер прибирає. А я, Марусенько, хоч i батька й матiр то я для його покинула б — не пожалiла… Що менi тсе? Нехай скаже — я за їм на край свiту пiду! Пiду та й не оглянусь разу! Менi нiчого не треба: нехай iншим розкошi, iншим нехай достатки, — менi нехай життя iз ним вкупi!

Не зводячи очей, промовила Маруся:

— Боже вам поможи, Катре! Зумилася ж я!

— Марусю! — покликну. — Се ти? Тая покiрлива?..

— Голубко моя! Сестрице! — обiймає її Катря ридаючи. — Ти мене не судиш?

— За що? — стиха питає Маруся. — А ти ж його любиш?

— Так люблю, що й не вимовлю! А на мене усi нападаються! Хочуть, щоб я його покинула! Марусе! Якби ти любила?

— Я б не покинула.

Я все чую, та вiри не йму.

— Марусе? Чи се ти говориш? — кажу. — А мати твоя якби почула?

— А що ж? Якби я любила, то вже менi нiчого не страшно i нiкого б я не боялася — тiльки того, кого любила…

— Ти моє серце розвеселила, Марусечко! — дякує Катря. — Дуже вже менi було важко… хоч мене нiхто не переумить, та слова тiї мене ображали… Спасибi тобi, Марусенько, галонько!

Маруся їй осмiхнулася.

— Нi за вiщо дякувати, — згомонiла: — я правду свою тобi кажу.

VIII

У першу ж таки недiлю по сьому до нас свати в хату од Шеляха. Прийняли, пошанували. Дякує за ласку мати, тугу свою та журбу перемагаючи, — а батько говорить:

— Я собi кращого зятя не жадаю, панове ласкавi! Та треба дитини запитати.

Викликали Катрю.

— Катренько! — кажу їй тихо, — роздумайся добре! — Вона мов i не чує. Уступила до хати бiла, а смiла, необорная — хоч тут вмирати.

Питає в неї батько: чи пiде за Дмитра Шеляха? Та пита вiн якся ласкаво i грiзно…

— Я парубку ганьби не даю i пiти не пiду! — одказала, Катря чисто, як виспiвала.

Поклонилися свати, — тихо та гордо геть вийшли з хати… Ми не ворухнемось; Катря стоїть… Батько не промовив слова, вийшов i собi з хати…

Плаче мати, очей не сушачи. Старий не впоминається про сватання, мов його не було; а нас наче не бачить перед себе: хто увiйде — не оглянеться; хто озветься — не слухає.

А Чайченка того нема та й нема!.. I матерi його не видно… Вже Катря сама до їх бiгти заривалася — дак мати впиняла.

— Коли вже ти мене не послухаєш, доню, то бог iз тобою: роби тодi, як ти сама знаєш, а я вже батька не проситиму.

— Добре, добре, мамо! Покиньте мене, занедбайте… Тiльки пустiть до ного!..

— Нi, не пущу, доню! Я тобi на порозi стану, не попущу йти!.. Не годиться!

— Я втечу од вас! — озивається Катря. — Я або втоплюся, абощо! Я так жити не здолiю!..

— А вiн же як? — iнколи спита її Маруся, слухаючи того нарiкання. — А як ти його зажуриш?.. Те своє горе ти не пести так; яково йому тепереньки — ти не помисляєш… Ти для його перетривай усе, поки батька вблагаєш.

— Та коли б же хоч на його глянула! Хоч до його промовила! Нехай тiльки б сказав, що менi робити! Нехай вiн мене в огонь пошле — я пiду… Чому ж бо вiн не йде i досi! Хiба вiн мене покине?

— Коли не йде, то, мабуть, так треба, Катре! А ти втихомирся та жди… Та, може, маєш що йому переказати, зараз негайно… Перекажи через мене: я хоч i сходжу до їх.

— Ти?.. А мати твоя не пустить тебе?

— Пiду. Говори, — що сказати?

— Ти скажи — що я пропадаю, що живая гину!

— I нащо отаке йому говорити? Лучче нехай вiн почує, що ти його вiрно любиш, що ти його будеш дожидати, що будеш батька благати…

— Нехай би вiн знав, яку я муку терплю! Скажи йому, щоб усе вiн кидав, щоб iшов мене одвiдати… батько не знатиме… а хоч дознається, гiрш, мабуть, вже не буде…

— Нащо таке казати, Катре? — знов їй Маруся. — Хiба ж йому й так не важко?

— Ну, хоч скажи, що так я його кохаю, як свою душу; що я журюся…

Того ж таки дня Маруся каже:

— Пiду я, мамо, у Любчики!

Пилипиха дуже подивувала, да не боронила… Вже як Маруся виходила, убравшись, — вона запитала:

— Чого се ти у Любчики?

— Пiду, мамо, прогуляюся.

— Iди, доню. — Сама її за ворота провела та тодi вже услiд, схаменулась, покрикнула: — Не барись довго, Марусе!

А Катря, скоро випроводила Марусю за слободу, то вже й ждать почала — коли прийде; перейняли ми її ще на дорозi.

— А що? Бачила? Буде? Що казав? Коли?

— Треба тобi, Катре, ще потривати… — каже Маруся.

— Вже несила моя тривати! Так вiн не прийде? Пощо ж i ходила? Чому вiн не прийде? Що казав?

— Дуже вiн печаловитий щось, — говорить Маруся.

— Печаловитий? — покрикне Катря. — Коханий мiй! — Сама так слiзьми й розлилася.

— Я пiду до його сама, — пiду — хоч нехай мене потiм киву замучать, — я пiду!

— Вiн велiв, щоб ти не приходила…

— Не приходила? Як то не приходила? То ти, мабуть, вчула! Хiба б я тепер зважилась на його сказати, об не приходив, хоч би й смерть менi за плечима по ому?

— Просив тебе не приходити, Катре; а ти, як його любиш вiрно, то послухаєш.

— Авжеж я його послухаю!..

I довго вона по тому словi своєму плакала — сидячи край дороги.

Тiльки бачу, Маруся щось так як не домовляє: то у землю очi спустить, то щось у думцi має собi… Як вилучилася менi годинка, нишком побiгла сама до неї.

— Марусе! — кажу, — щось менi той Чайченко не певен!

— Як то? — питає.

— Не любить вiн Катрi щиро! Чи я ж не правду кажу? Говори!

— Та я не знаю, Химо! — одкаже менi, роздумуючись.

— А я дак знаю, що ти Катрi розказала не все. Аже не все?

— Нi, не все.

— Кажи ж менi усе.

— Та нiчого, Химо! Я що там чула, од Катрi не потаїла, й се, бач, в мене мої думки…

— Дарма! Розкажи тiї думки свої!

— От, прийшла я туди, — розказує, - мене стрiла його мати, та смутна така, господи милий! А як я сказала, чого я прийшла — вона заплакала сильне… Нiчого й не одмовляла вона на мої слова, тiльки усе плакала… Уступив i вiн у хату… Десь вiн, Химо, сам у великих мислях, у скорботi… Так змарнiв на виду… Я говорю, що мене Катря присилає — i здалося менi, — чи то так, може, здалося, — що вiн, почувши, не обрадiв… Не каже менi свого слова, не пита мене… Тодi вже я сама усе переказала, i що Катря хотiла сама до його прийти; а вiн зараз похопився: "Нехай не приходить вона, скажiть їй, будь ласка, — нехай вона не приходить!" — Вклонився менi та й з хати пiшов…

— А стара? — питаю.

— Постояла я трохи та й беруся йти додому; тодi вона менi, плачучи, заговорила: "Дiвчино-ластiвко! — каже, — велика туга на моєму серденьку, та, може, ще доля на нас iзглянеться… перекажи 'тсе Катрi — щоб вона так не вбивалася; ще, може, усе на добре вийде…" Та я й пiшла…

— Що 'тсе там у їх — тайностi? Щось непевно… Чи не довести сього Катрi?

— Та що ж ми їй доводити маємо, коли не знаєм самi гаразд, — каже Маруся.

Та я вже знала, що Чайченко не любить щиро Катрi; нехай же й вона вiдає. Колись-таки ся правда справдиться, — лучче нехай тепер. Скажу їй, та й годi! А чи пойме ж вiри вона менi? Та й чим менi довести? I як тодi вона прийме?.. Якби на мене, то правда гiркая краще кривди солодкої, - воно й здоровiш до того, — та не всi ж бо таку вдачу мають.

Думала я й передумувала довгенько собi… Нi, таки я їй скажу!.. Я таку часинку вигадала, як вона не плакала, а вже по сльозах, втомившися, сидiла собi тихо.

— Катре! — кажу їй. — Чи ти знаєш певно, що Якiв тебе любить?

Вона глянула на мене, як на дитину малу — осмiхнулась.

— А що, — кажу-таки, — як вiн тебе та покине?

Вона ще веселiш до мене засмiялась.

— Ти ще нiчого не розумiєш! — промовила.

— Може, розумiю краще, нiж ти, — говорю їй, — збоку усе вбачається виднiше!

Зводжу на очi їй чимало таких, що любили, та й покинули; що покинули та ще й насмiялися; iншi вишукують того кохання так, аби замутиться; а є й такi, що вимагають щиростi, не скажи для того тiльки, щоб зоставити повiк нещасливими ймовiрних!.. Усе свiтове я їй доводжу гарно, беруся розсудливо, як могучи, — та шкода мого розуму клопiтного! Як хто кого любить, то любивий — i найкращий у свiтi, i все вже добро вiд його. Не думки нам, що робить вiн, як i iншi люди, — не гаразд; а така думка, що нехай люди його робом роблять, то усе добре буде. Так-то менi Катря одмовляла, що їй розкажу — яку зраду — вона й одмовить: я б i зроду такого не кохала парубка!

— А чому твiй Якiв сам не йде i не хоче, щоб ти приходила? Чому його мати хоч не навiдається?

— Се вiн знає; вiн менi скаже.

Я вже тодi i доводити їй, i говорити годi. Коли б вона хоч розсердилась за що-небудь, а то приймає мої речi так, наче я їй кажу, що Чайченко птах, а не парубок, — i з мене ще вона смiється: нiчого не розумiєш!

У хатi у нас несогласка, сум. Батько хмурий ходить, мати плаче та журиться… Катря за своєю тугою та за коханням, то й не зважала на материну журбу.

— Матусю! Годi вам плакати! Або ви Катрi не потурайте, або не плачте вже!

— Вам, скорим отаким, лучче у свiтi, — одкаже смутно, — ви собi як вже покладете — "так буде!" — та й ведете до того. А я, нещаслива, я не знаю, що менi перш дiяти: не гарно Катрi потурати, та жалко i впинять — як я згадаю, як вона, моя голубка, побивається! Химо, моя дитино! Хто його й зна, що тут i краще! Тут Катря моя гине, а тут чоловiк скипається проти мене, — вже й на очi не хоче приймати…

Окрiм Шеляха, нiхто ще Катрi не сватав; а Шелях, того ж таки тижня, як Катря їм згордувала, засватав другу дiвчину та й одруживсь. Та було прибере свою молоду жiнку, мов тую крамарку багату, — там-то намиста дорогого, тамто дукачiв; а сама жiнка маненька, коротесенька, та аж пихче пiд тими убраннями, — а вiн усе її мимо наших вiкон у свято проводить — сам у такiй шапцi, як решето, у поясi шовковому, червоному, що аж очi в себе бере. Iде та поверх нашої хати поглядає: "що це таке стоїть, що я його добре не бачу?" — таким, було, поглядом поглядає.

Пiзно пiд вiсень того року побрався наш батько у дорогу. Як виходив: "бувайте здоровi!" промовив усiм нам за гурт та й пiшов… Ми за їм iдемо проводити його за слободу. Стали мати гiрко плакати, — вiн трохи зупинивсь i говорить:

— Ви собi робiть як знаєте; кохайтеся, коли вхiтнi, — а я на своєму словi стану: я за Чайченка дочки не 'ддам, поки жив. Бувайте здоровi! — Пiдняв проти нас шапку та й пiшов дорогою, — а ми услiд його дивимось, стоїмо, як холодом прибитi.

— Катре! Катре! Дитино моя! — вимовила мати: — в яку се годину ти закохалася! Господи свiте! Пiшов, ледве попрощався — коли се бувало? — Дивилася за батьком, виливаючи сльози, а вiн усе далi та й за гору зайшов, тiльки ще чули, як гукав: "Гей! гей!"

Ще дослухалися — стояли, та вже тихо — додому тодi повертали:

— Катре! — питає мати. — Чого задумалася?

— Я хочу Якова бачити!

— Ой, дитино моя! Чи не чула, що батько казав?

— Я хочу Якова бачити!

Не тужила вона, не плакала i на все, що її прохала мати, i зупиняла, i жалувала — на все вона одмовляла:

"Я хочу Якова бачити!"

IX

— Катре! — говорить мати, — нехай я лучче сама пiду туди, — сама за все розвiдаю…

— Нi, мамо, нi! Чи таки ви самi не бачите, що менi не до жданкiв, не до обiтниць… Не збороняйте менi, мамо! Я не послухаю вас… я нещаслива — я на все пiду…

Побралися ми у Любчики, не гаявши часу. Нам важко було, а Катрю обняла якась радiсть божевiльна: усе вона позгадувала i балакала не стихаючи. Спом'янула, як ми були на вхiдчинах у Чайченка, як танцювала в Булаха на весiллi; пригадала знайомих дiвчат любчiвських i парубкiв, усi жарти i вигадки веселi нашi, — от нiбито вона була десь у тiснiй земнiй неволi, та се визволилася, i знов йметься їй на життя веселе i любе, i забiгає вона вже думками поманливими…

Уступили ми сперву до своєї родички; зрадiли нам, приймають. В хатi у їх усе так, як i було, тихо та сумирно. Чоловiк Її привiтний, сама весела та спокiйна. Вiн же сани ладна, вона кожухи перегледжує; добра їм осiнь була, доброї i зими сподiваються… Здоровий величенний кiт мурий, на сонцi потягаючись, мрукає — з свого доброго талану; воли високорогi половiї дивляться з загороди у двiр поважно; бiлiї гуси поспiшаються на воду з гори; а чорнорябi каченята, крякаючи, у двiр садком беруться; кури рiзноперi по всьому дворищу розбрелися, а пiвнi невгомоннi кукурiкають, мiсто вихваляються. Садок вже безлистий, а не пустий, добiляються полотна, розстеленi по землi, i нитки розвiшанi по деревi; сушаться на сонцi грушки й яблука на тичках тоненьких; у городi гурки, на насiння зоставленi, жовтiють та гарбузи…

Стали мати прощатися, бо вже Катря давно коло дверей стояла, а родичка просить: погуляйте ще в нас, та погуляйте!

— Та я хочу ще Чайчиху навiдати, — каже мати.

- Її ж дома немає.

— Де ж вона? — спитали ми усi, а Катря голоснiш од усiх.

— А поїхала у Хмелинцi ще позавчора, до сина.

— А син чого там?

— Хто його знає! Вiн же давненько все тиняється десь… Нашi люди його бачили востаннє у Хмелинцях, а се i мати доїхала туди до його; вони ж самi з Хмелинцiв, в їх там якiсь родичi…

I хати бiлi, й хазяї милi — немов пилом припали по тiй новинцi для нас… Слухаємо, як вони розказують та хваляться i життям i людьми; та хто ж не зна, як-то слухати легкi речi безнапасного щасницi, при своїй лихiй годинi? Се як тяжко недужому припадають пахощi веснянi, що й хороше дочувати їх, i томлять на умiр…

Пiшли ми собi додому, а Катря звертає до Чайченкової хати; схилилася на тин i подивилась у тихий та пустий двiр, блiда сама як хустка.

— Завтра я знов прийду, — промовила, наче сама до себе. Тiльки ми трохи вийшли за село, на перехресний шлях, навперейми нам чоловiк возом їде, воли поганяє — зараз Iди впiзнали Михайла Iваненка: як його не пiзнати? Дуже був бiлявий волосом, а засмалений вiтром, опалений сонцем — то брови й ус наче вапном пойнялися. До того, високого зросту, кощавий, похiпливий, жвавий… Сей Iваненко напропале закохався у ярмарках, у куплi та в продажi: чи засiвав пашню: "се повезу у ярмарок", чи жав, чи косив, чи вигодовував що: "буде чим поярмаркувати!" Часом вiн було й втратиться здорово, а стануть йому те доводити: "то що, що втратився! аби свiжа копiйка!" Жiнка його горювала за ним: як одружився, то вiн вже третю хату се перепродав. Як нема його, то все жiнка жалiється людям: "Якi хаточки були придбанi, якi славнi — поспродував; тепер опоряджаю сю хату, та й сю, мабуть, продасть; мене не жалує, лiт моїх яе вважує!" А як вiн дома гостює, то знов вона, як не жада посваритися — не можна iз ним сварку зачепити. Вiн їй привезе i очiпок, i сережки, i хустку завсiди; вiн свою куплю так красно покаже, а продасть — добре, такеньки словом перед жiнкою примiниться, такого їй новинок нарозказує, - а була жiнка цiкава з цiкавих, — що вона його слухає та й заслухається, — та тодi туман спаде, як вже вiн знов з дому вихопиться куди у ярмарок.

— Звiдки бог несе? — пита мати Iваненка…

— З якого ярмарку? — кажу.

Катря iде попереду, не слуха, тiльки вклонилась Iваненковi, маючи звичай.

— А се, — каже, — був у Зайчиках, був у Лебедiвцi; у Хмелинцях був…

— Десь-то ярмарок добрий у Хмелинцях, — перехопила мати, — от i Чайчиха туди поїхала, — не бачили її?

— Де то вже не бачив? Ходить i вона по ярмарку, мов грошi загубила.

— Чого ж ее так? Там же вони з сином?

— А син ходить, як пробу розум загубив. А гарна удова веселiє, що загублене знайшла.

— Яка удова?

— Хороша, молода, свiжа… От коли б таких та спродувати чи купляти, — були б торги, кажу вам…

— Чи не знаєте, як вона на iм'я прозивається?

— Вбачаючи, — каже, — диво та не спитати, звiдки взялося? Вона Терничихою прозивається.

— Чи ж Чайченко її сватати хоче?

— Там їх, зальотчикiв, бiля неї такого, що за день не перевiшаєш; хто сватає, а хто вiзьме — се то вже вона знає.

— Бувайте здоровi!

— Щасти боже!

Катря нiчого того не чула…

— Боже мiй, боже великий! — промовляла мати з жалем, iдучи дорогою. — Боже мiй добрий!

Думали-думали, як то лучче Катрю завiстити про те, що чули, та, порiвнявшись, просто усю правду кажемо. Мати плаче та вмовляє: "не журись" та просить "забудь!".

— Нащо мене дурити? — говорить Катря з смутком. Ми присягаємось, що чули од Iваненка.

— Годi! Годi вже! — тiльки одмовляє.

Як у хату увiйшла, припала на лавi, схилившись на покутнє вiконечко, — дивиться та думає; а там як звелася — блiда, блiда!

— Що тобi, Катренько, що тобi?

— Нiчого! Я подумала: що якби тому правда була, що вiн iншу покохав… я тiльки подумала, я вiри не йму… i не йнятиму…

На другий день вона таки знов пiшла у Любчики; була i на третiй. Що мати говорила, сварилася — не слухала… усе вона собi думала i частенько на виду блiдла…

На завтрий день вона знов у Любчики i на позавтрий — щодня йде. Коли було я за нею пiду собi — вона мене i не завважить наче; а заговорю до неї, "годi, годi!" — перехопить мене… у Любчики увiйде (я вже було усе веду її попiд городами, як iз нею, потайно), прийде до Чайченкової хати, подивиться на дверi позачинюванi, на втихлий двiр, постоїть та й додому вертається…

Х

Одного ранку Катря вже убиралася йти у Любчики, коли сама Чайчиха до нас у хату. Усi ми такеньки до неї й кинулися..

Сiла стара на лавцi, питає, що в нас, чи все гаразд, чи все добре. Я на неї дивлюсь — змарнiла вона чогось дуже за той час, що ми її не бачили.

— Та не так-то добре, — одказує мати, — як би серденько моє жадало!

— А що старий каже про дiток наших? Чи вiн коли над ними власкавиться?

Катря, що все коло неї сидiла та трепеталась, при цiм словi як кинеться, як обхопить її руками, як заридає:

— Де вiн? Де Якiв? — вимовила.

Стара її жалує, - говорить, що вiн хутко буде до неї, що здоровий… Мати взяла Катрю за руки, я дала водицi…

— Коли буде вiн, скажiть менi! — просить стару Катря.

— Та завтра б раненько прийшов, коли б не батько твiй…

— Нема батька!

— То раненько прийде.

— Завтра раненько! — промовила Катря, обняла голову свою й важко зiтхнула.

— А що ж батько вам каже? — пита Чайчиха, — що каже вiн?

Тодi їй мати усе й розказали… Як сплесне Чайчиха руками, як заплаче!

— Господи милий! За що моєму дитятi щастя нема!

Мати, сама у сльозах, поглядає на свою Катрю та промовляє:

— Годi! Що се ви!

— Вже довiку буде доля його гiрка! Се так йому пороблено! Не буде йому пари довiку! Не буде йому щастя!

Катря схопилася; мати устала, усiх як хвилею прибило до Чайчихи.

— Як пороблено? Хто йому поробив?

— А та ж удова, те моє лихо пекуче! — каже Чайчиха, дрiбнi сльози виливаючи. — Не судив господь нам порiднитись, та ви менi як наймилiша родина… Слухайте ж усього горя мого!

— Знаєте, що спершу ми у Хмелинцях жили i була там у нас в селi удова прехороша, пишна… Терничихою звали. Така-то вже жвава, говiрка, така — що й летючi слова хапає… така-то до кожного прикидчива, приладна, лесна… Я таки ще уперве, як її побачила, подумала: непевнi очi удовинi! Се ж серденько моє чуло!.. Одколи зазнався iз нею мiй Якiв, нi до чого став парубок — нi до роботи, нi до господарства, й гуляння покинув парубоцьке. Де вона, там його i очi, там i гадки його…

Мати слухає, на свою Катрю смутно поглядаючи, слухає й Катря пильно; стоїть, уста стиснутi. А Чайчиха усе розказує:

— Як я його прохала: покинь, соколе, покинь, сизий! Не слухав: так вона до його прикинулась, так присербилась, що й свiт йому весь зав'язала. Без неї, мовляв, мов неживий ходжу. Вже як менi i за невiстку не хотiлося приймати, та вже бог iз тобою, кажу, сину, оженися. Заслали старостiв… А вона ж? Насмiялася з його, матiнко! Не пiшла! А що, — сину, кажу тодi, не на моє вийшло? Вона усiм рiвно очима свiтить, як тобi… Покинь, забудь стидку! Вiн усе не кидав. Дiждавсь, що виявився багач з чужого села, i засваталася вона з тим багачем, а його, як на водi лишила. Що вiн поскорбiв тодi, що вiн поболiв — я знаю! Та що ви думаєте? Яка недобра, яка незвичайна! Ходить та й ходить було в нас перед вiконню — йому жалю завдає. Iде хороша, уряджена та весела i дивиться, чи нема його де; угледить, на добридень дає, на здоров'я питається… Таку покинути б, та ще богу подякувати, а вiн усе любив… Дала вона якесь дання йому, — якiсь чари зачарувала…

Я, моя матiнко, рiки слiз вилила — благала: сину, оженися, — коханий, оженися! Нехай же вона з тебе не смiється. Довго вiн мене не слухав, — а далi сам схаменувся. Була у нас дiвчина, що його давненько вже любила, ми до неї сватiв — дiвчина не хоче… Мабуть, вже перечула що таке або вже то заподiяно так було: з другим парубком дiвчина повiнчалася… А тая безбожниця йому, пiд вiкном нашим стоячи, вигукнула: "Бурлакуй увесь вiк, Якове, та люби тiльки мої очi яснi!" I з реготом пiшла собi — у долонi плеще; а вiн за нею услiд бiжить, як дитина, а вiн, як дитина, плаче… Вона побралася iз тим своїм багачем, поїхала iз ним, та хутко з його родичами усiма посварилася, з людьми поневiрялася — не схотiла жити там: вмовила чоловiка у Хмелинцях хату купити i знов у Хмелинцi вкинулася… Тодi вже таке лихо прийшло, так вона Якова зводила, що вiн i нездужав, i марнiв. Люди вже стали хитати на його головою… Я усе спродала своє, i селитьбу, i товар, який був, та в Любчики ми перебралися вiд неї… I бог менi допомагав: Якiв одужав, став неначе трохи забувати, на вечорницi став ходити, — колись вiн у мене мiж усiма парубками так i сяяв! От вiн вашу дочку вподобав… Я вже долi йому сподiвалася, — сподiвалася, що старий ваш таки змилується — коли Якiв: "Не хочу женитись! Не буду!" Я плачу, я питаю, я падаю: "Не хочу!" I прочула я, що в неї чоловiк вмер: де вже з нею на свiтi задляється! Несподiвана його, кажуть, смерть спостигла; а вона зараз Якову знати дала, щоб до неї їхав… Вiн i поїхав… Я за ним; прохала, ночi не всипляла, днi не вгавала — вiн не слухає, вiн для неї i матiр стару, i самого себе забуває… Дивлюсь, що по ярмарку за нею юрма жене i мiй Якiв помiж iншими… Я вже хотiла додому та до вас, усе лихо сказати, — коли Якiв до мене прийшов та й впав на лавi… Що таке?.. А се вчора iзнов вже засваталася з якимсь шинкарем!.. Стала я тодi Якову говорити, вмовляти — i вiн слухав мене… Думали — як вашого старого вблагаємо, так i весiлля буде… Та, мабуть, вже подiя така! Мабуть, вже йому не буде щастя! Маятись йому, одинокому бiдолацi!

I стала Чайчиха плакати сильне, i мати плаче. Катря швидко iз хати вийшла; я — за Катрею…

— Катре! Катре! — кличу, — не озивається, йде улицею швидко. Догнала я її, беру за руку, спиняю: — Та куди ж iдеш, Катре?

— Не знаю… куди-небудь дальш вiд хати… Так от чого вiн такої пiснi спiвав! От чого вiн смутував! Вiн не мене любив — її.

— То було, та вже тепер пройшло — i ти не думай… Добре, що обмiркувався вiн, — збач йому: нема того древа, щоб птиця не сiдала!

— Боже мiй, боже! Вiн мене не любив i не любить!

— Бодай тебе, Катре! Хiба й так у нас з тобою на лихо, на сум нестатки? Ти вже лучче з Яковом поговори, — нехай сам вiн скаже усе, чи вiн тебе любить…

Вона озирнеться на мене, — як схопить мене за руку:

— Ти менi не згадуй його на iм'я. Я його вже не побачу! Не хочу!

Та й сльози ревнi її слова перехопили… Господи! Як Вона плакала, як ридала! Якими допрiками палкими, якими гiркими його дорiкала! Мене не слухала — не чула…

Там утерла сльози i знов швидко завернулася до хати. У хатi мати з Чайчихою горюють удвiйзi.

— Я не пiду за вашого сина, — промовила голосно Катря.

— Як? Що? — питає Чайчиха, перелякавшися чи її голосу, чи її постатi. Злякалася й мати.

— Не пiду за вашого сина, — ще голоснiш говорить Катря, — не хочу. Хоть i батько даватиме — не пiду!

Мати аж руки до неба простягла, а Чайчиха слiзьми вливалася.

— Чари, — каже, — чари! Я знаю! Не дурно вона йому крикнула: "бурлакуй довiку!"

Усi плачуть; Катря стоїть нерухома у стола, тiльки дише.

Чи то вже так упевнена була тими чарами стара Чайчиха, чи що Катря так свої слова вимовила непозибко, Чаичпха тiльки сказала: "така вже доля!", — ще поплакала, пожурилася, любо попрощалася з нами (Катрю як обняла вона, Катря аж iздригнулася) та й пiшла собi додому горюючи.

Катря за нею услiд подивилася. Сiла на лавi й дивилася по хатi, дивилася на нас пильними та бистрими очима, наче вона що поховала — та недобре ще обмiркувалася.

— I добре, доню, — озвалася до неї мати, — батьку покорилася… перейде туга, знайдеш собi до пари… — та й хотiла її пожалувати…

Як же заридає Катря, як затужить! I невгаває плачем своїм. Ми коло неї ходимо, ми коло неї падаємо, а то вже склали руки та й не поворушимось.

Минув ранок, минув день, поминув вечiр, нiч минає — у нас в хатi ридання голосне, та гiрке, та розпачливе. З утоми переставала плакати, а скоро занесе їй голосу людського, гомону денного, скоро у тишi ночнiй зiтхне мати або я ворухнусь — усе те, кожен бдголос наче побуджає, наче додає тузi сили — i тужить вона знову, i ридає, i побивається.

Прийшла до нас Маруся. Сидимо усi тихо собi у смутку. Нiхто не порається, не робить нiчого. Так i сидимо.

Бралися заговорить до неї, коли Катря як крикне на нас:

— Ну, кажiть менi, що ви казатимете, — кажiть, чи не мерлi вставатимуть? — Та одхиляючи нас вiд себе, та не слухаючи нас, нарiкати стане, жалкуватися: — Коли б же хоч попрощатись прийшов — коли б же хоть ще раз його побачити! Як я гляну на його? Та менi з-за його плеча удовине личко красовите движiтиме… менi їх любi слова чуються, я їх кохання спочуваю, в мене серце схне!.. Покинула його!.. Бач, чого вiн смутував! А я, щоб ви знали, я його ще бiльш за той смуток любила, я його ще лучче жалувала, я його як розважала!.. Ох, важко, важко ж менi!..

— А чим вiн винен, що перше любив? — вимовила Маруся.

— Хто винний, що я пропадаю? Хто винний?

— Коли ти його вiрно любиш… — щось почала знов Маруся…

— Чи ж я не любила вiрно? Чи я ж не кохала щиро? А тепер менi що? Лучче б я його поховала!

XI

Час збiгав; туга якось потроху втихла — та на усе розляглася. Пiшлися тодi Катрi отi ранки довгi, а тi вечори ще довшiї, тi днi, нiяк не перебутнi, — що все сидиш та думаєш, яке лихо твоє, i як прийшло на тебе, i як не покине тебе нiколи.

Уночi вона мало спала; устане — нi об чiм не дбає; сяде коло вiкна, iзложить руки, сидить та в вiконце дивиться. Такеньки тижнi сходили, що вона, живуща, була наче мертва. I ми ходимо — наче що в хатi вмерло. А разом, якогонебудь веселого променистого ранку або тихого темного вечора, вона як оживiє, - такими ревними, гiркими сльозами обiллється! I тужить, i ридає, i б'ється до втоми… — i знов стихне, i знов наче нiщо їй не доходить дожива. Хотiла з нею мати говорити, хотiла питати, — просить: "не говорiть нiчого i не питайте нiчого". Нi зо мною, анi з Марусею розмови не хоче; часом нiби з нас смiється.

Мати журилася дуже. Пилипиха усю правду нашу знала, а ради не знаходила, хоч яка була мислива собi. Вона тiльки судила та сварилась, що мати кориться чоловiку, що з того усе лихо встає, - та бiльш вона доводила того гнiвом своїм, анiж словами. Дiждали ми батька з дороги. Повернувся вiн такий, який пiшов — неласкавий. Осмалений сонцем та обвiтрений, здававсь вiн ще похмурнiший, нiж був. Повернувся додому увечерi; ми ще не лягали, а вже всюди було тихо, як його голос грiзний почувся. Ми кинулися, я i мати, йому назустрiч, кличемо Катрю за собою: "iди батька стрiчати". Вiн у двiр уступив, нас минаючи, тiльки мовчки вклонився, — ми так i стоїмо; вiн опорядив усе, — тодi у хату, сiв на лавi оддалiк од усiх. Мати вечеряти просила — вiн кивнув головою, що добре, i вечеряв усе мовчки, усе не дивлячись на нас. Тiльки одного разу його очi бистрi споглянули на Катрю пильно, — начеб осмалене обличчя побiлiло трохи, а вiн нiкому не сказав нiчого.

А Катря стоїть коло стiни, сама як стiна бiла, — бачу — зомлiває. Добачає те й мати, хоче мову почати з батьком, та голосу нема слово вимовити.

— Втомився я, — каже батько.

— На добранiч вам, — кланяюся йому; узяла Катрю за руку та й вивела за собою з хати у свiтлицю. Вона сiла i трусилася уся.

— Що тобi, Катре? — питаю. — Чи ти батька iзлякалася?

— Нi, нi… я тiльки спогадала… як тодi благала я батька, як нарiкала!.. тодi в мене було щастя… тепер вже нi об чiм менi просити дома, нiчого сподiватись з сторони… Нема в мене нiчого, — я сама нещаслива!

— Втихни, Катре, втихни для батька, батько почує, -годi! — вговоряю її.

— Втиши ж ти перш моє серце! — одмовила ридаючи. Нiч iшла в тузi та в жалю.

— Темна нiч яка! — промовляла Катря сумуючи, — яка темная та довгая! — А стала зоря розсвiтати, стало сонечко ясненько сходить, — каже: — Вже й зоряється! Вже сонце; день, як його перебути до ночi — боже милий!

Мати тим тiльки свою журбу тiшить, що сеє безталання Катрине буде батьковi вгодне; хутко й поспiшилася сказати йому:

— Катря вже не хоче сама за Чайченка.

Дуже батька слова її зрушили.

— Повiсти, як усе було, — не вмини нiчого! — велить. I усе йому мати повiстила, що було.

— Зглянься на дитину бiдну, друже мiй, — просить батька: — вона послухала, покорилася, а нещаслива.

— Вона не мене послухала, — одмовив батько та й задумавсь.

Мати боязко на його споглядала — гнiву не вбачала, тiльки думу-думу на чолi високiм похмурiм.

Далi вiн пiшов собi iз двора — так, як iк гаю побрався, — а тiї пори вже не було нiякого дiла в полi…

— Як вiн прийняв теє, - не знаю, — говорила мати, смутно виглядаючи його додому.

Вiн повернувся увечерi пiзно.

Увечерi всi у хатi зiбралися, усi вкупi перебули його, довгого вечора того. Усi робили кожен своє дiло.

I багато тих вечорiв довгих перевелося в нас без розмови, без гомону, — от як, бува, при недужому, що к смертi недугує, сидять люди, не зглянуться, бо смутний кожен погляд, не розмовляться, бо нема їм у словi поради, а час iде, тихо йде, дуже тихо, — то нiби разом як промигне кiлька годин i знов ледве точиться, а кожна хвилина важко прилягає на душi.

XII

Що далi, то гiрш сумувала Катря. Жалю свого збулася, а обняв її самий сум. То було коли озветься до нас iз Марусею словом сердечним: "Ой важко, Марусю! Ой важко, Химо!", а то зовсiм одцуралася усiх. Ласку прийма, не вважаючи; що спитаєш в неї, заговориш — "що треба? чого хочете?" До матерi як нерiдна дитина; вiд батька далеко сторониться… Де там в селi пригода, дослухається: яка, хто журиться, плаче — i їй наче любо вдивлятися, обмiркувати тут — i дивиться i слухає вона так, що нiби їй не жалко, що серце болить, а жалко, що чоловiк нiкчемен у свiтi, i говорить, було: "Отсе люди! Що той розум людський!"

Стала вона якась холоднувата, спокiйна, хоч i сумна, i смутная.

— Боже мiй, Катрусю! — згадаю їй: — як колись — що ти за весела була!

— Була весела, — одкаже, — бо перше було жити легко у свiтi, як дурному з гори бiгти… Тут менi дещо нахватилося — зупинило мене… Спитала я тодi: що то за життя наше? I нащо чоловiк живе? Пощо у свiт родиться? Живе ыа муку — родиться на смерть. Нiчого шукати, нi по чiм болiти — усе проходить, як дим, усе минає, як зiлина…

Почне було такечки говорити, тiльки слухаємо з Марусею. Нагонить було холоду своїми словами.

— Скажи менi, Катрусю, — питаю одного разу, слухаючи тiї мови її суворi, — чи ти вже не любиш?

Та й сама злякалася, що нагадала їй, а вона всмiхнулася.

— Не бiйся, не бiйся, — каже, — я вже не плачу тепер, я вже не ревную, та й не кохаю…

— Як? Вже забула?

— Ой, Химо, — промовляє, - як усе свiтове минає! I кохання, i радощi, i горе — як усе минає! Що було нам дороге, над душу, — бачимо, аж порошинка пильна!..

Змагається з нами, що нема у свiтi анi добрих людей, анi правди у людей.

— А де тi правдивi? Куди глянуть, що ступлять, то все не по правдi. А де тi добрi?

— Мати ж наша? — кажу…

Перехопила мене:

— Мати, батько, родичi? Та свiй своєму поневолi вже брат! А нехай-но в одну рiч вкохаються та вдадуться, — побачиш тодi, якi добрi i яка правда!

— О, є у свiтi добрi люди, є правда! — говорить Маруся.

— Хiба у наших мислях iз тобою!

— А що се, Катре, — кажу, — се вже ти одна, мабуть, сама одна певна людина на свiтi?

— Що певного у свiтi? От менi певно те тiльки, що я безщасна…

Непорушимо вимовила свої слова… Згадують такеньки давнього давна поховане i придлакаие. А ми iзмовкли. I отсе нi ласкою, анi жартом не визволить її i на хвилину з того льодуватого суму…

Мати терпiла та плакала мовчки; дармо було озиватися до Катрi… Батько теж слова не ронив; тiльки батько одмiннвся якось… Якийсь погляд у його часом був, що я ще в його нiколи не бачила… Не постерегла того мати, i вже ж нi Катря, а щось у йому одмiнило. Се я, цiкава, сама тiльки я завважила. Став вiн нiби на виду похмурнiший, а ласкавший; мовчущий як перше, а унятливий; став пiклуватий такий; казав би, нiжний… Якось Катря, дивлячись у вiконце, промовила:

— Усе хмари, усе негода! Коли вже те ясно буде? Коли теплiш стане! — То як вiн виглядав того ясна! Як ждав на те тепло! Як ще звечора виходив i дививсь пильно та вважливе округи на небо!

Катря легко спати стала, не досипала уночi; а, лучалося, удень засне коло свого вiконця. Увiйшов одного разу батько — дверима грюкнувши, Катря iздригнулася… Як вiн пiсля того тихенько уступав завсiди або пережидав надворi, на пекучому морозi, щось нiби там роблячи, а нудячись без дiла, поки довiдається, що Катря обудилася!

Якось принесла до нас Пилипиха кожушаночку — хвалилася, що добра.

— А справдi добра, — казала Катря.

— Добре, коли б i тобi таку, — говорить Пилипиха.

— Добре б i менi, — каже Катря.

На другий день рано батько iз двору поїхав, — у тиждень повернувся — аж у другому повiтi був: привiз нам усiм новi кожушанки. Дає Катрi — яке понуре його обличчя було i як трусилася рука даючи! Як вiн прийняв якось покiрно, що вона брала, не глядячи, що бере, i дякувала… Як вiн поспiшився у мiсто, коли вона сказала, що там кращi черевики, нiж у нас!

Чайченка ми не бачили анi старої його матерi. Часом було перечуєш через дiвчат, що зустрiли де, або так їх на iм'я згадають — тiльки ми й знали.

XIII

Чую, той менi каже: "Маруся з лиця спала", той мене питає: "чи Маруся нездужає?" Пилипиха прийде, говорить, що дочка в неї в'яне, i хвалиться, що хутко їй поможеться, а часом по чванливому обличчю бiжать сльози дрiбнi… I сама я бачу, що Маруся занепадає.

— Марусе, що тобi? Ти чогось журишся? — кажу їй.

— Нi, — говорить, — менi нiчого, i я не журюся.

Катря бачить, слухає-i все їй байдуже. Одного ж разу ми сидiли з нею самi, я почала про Марусю їй згадувати: що се їй таке сталося, що вона така, а нiколи не жалиться, i не бачила зроду я, щоб вона плакала. Думати б, мати неласкава, так мати й перше була така сама — а тепереньки тiльки що ради не просить — жалко дочку. Я отак говорю, Катря задумалася. Думає, думає, мов що пригадує, - та обертаючись до мене:

— А знаєш, чого Маруся така стала? Чого Маруся схне? Вона Чайченка любить!

— Отсе! — покрикну. — Що ти, Катре!. Схаменись! Та вона знала, що вiн її не любить…

— Дарма! Та вона його кохає! Я не знаю, як давно я сього не зрозумiла ще тодi… А потiм я вже не думала, забула усе…

— Та по чому ж ти вважаєш? Чи коли вона його згадувала? Вона ж од мене, здається б, не крилася… Вона ж тепер нiкуди не ходить… А може, кохає, та кого iншого…

— Його! Його! Се напевно. I давно вже кохає. Вона ж його перше нас зазнала. Пам'ятаєш, як усi ми тодi, веселi та дурнi дiвчата, прибираючись на весiлля, як ми питали в неї про його i як вона од нас втiкала, як не хотiла розказувати i як нiчого не розказала, — пам'ятаєш? А як мене питала, чи я справдi його кохаю? А як заступалася за його передо мною? Чи усе ти пам'ятаєш?

Тодi я усе згадала собi, i те весiлля, i слова усi Марусинi; згадала багато чого, що перше знала, та не дбала, — та й сама задумалася: може, воно й справдi так. А все ще вiри менi не йметься. Як же се я не постерегла б того? Очi ж мої усе бачили добре — де ж провидливiсть моя непомилешна? Де мiй розум бистрий?

Я хоч так собi не приказувала, та такеньки думала.

Тiльки менi хвилиночка вiльна, — я зараз до Марусi побiгла, постукала у вiконце:

— Марусе, Марусе. Голубонько! Вийди хутенько!

Вона виходить, а я до неї тим-таки словом:

— Марусе, ти кохаєш Чайченка?

Вона iздригнулася i пильно на мене поглянула, тихо. Її очi засяяли; личко спалахнуло рум'янцем, i каже менi:

— То що?

— Правда сьому, Марусе? А я Катрi вiри не йняла, я не думала… I дуже ти його любиш? I давно вже?

— Я за його умерла б, — говорить, дивлячись поглядом своїм добрим, а смiлим, — я для нього б у свiтi жити рада… а люблю я його давно, давно… завсiди люблю, як зазнаю.

— Вiн же до тебе не залицявсь нiколи, Марусе? Вiн до Катрi… до iншої.

— Нехай здоров буде та щасливий iз тiєю, що покохає собi…

— А тобi ж, Марусе? Тобi тiльки мука, печаль та горе?

— Хоч горе, — я вiд його усе прийму за добре.

— А мати ж твоя?

— Що ж мати моя? Я їй тим не докучаю.

— Та вона замiчає, що ти в'янеш, вона тим печалиться…

— Коли б же дiялось по моїй волi, коли б моя сила, то я б рум'янiла!

— Як же ти замiж пiдеш?

— Я не пiду замiж.

— А мати стане силувати.

— Що ж? Важко менi буде.

— Та вже ж важко за нелюбого йти!

— Нi, я кажу — буде важко, що мати вмовляти стане, а я не пiду…

— Та чого ж дожидатимеш? На яке добро вповаєш?

— Я нiчого не дожидатиму й нi на що не вповатиму.

— Та вiн не знає i не дбає, що ти його кохаєш!

— Нехай! Аби я його кохала.

— Лихо тобi iз тим коханням буде та горе, а радощiв я не сподiваюсь.

— Коли не судилося милого щастя, нехай миле горе буде…

— Прощавай, Марусенько! — кажу їй.

— Бувай здорова!

Провела мене трохи, ще попрощалася й пiшла до господи, тиха та ясна.

А я додому. Iду собi та думаю: чого-то на свiтi не бува, аби здорова наша голова! I той Чайченко! Чи вiн у барвiнку купаний, що так дiвчат чарує? Коли вже на правду йде, то й менi вiн чи одну нiчку снився? Вже я ходила, ходила до голови по розум, поки схаменулася… Подумала, зiтхнула та й сказала: "Годi!" I годi.

— А що? — пита Катря в мене всмiхаючись, — чи ж я не вгадала?

— Твоя правда, — кажу. — Нещаслива дiвчина! Жалко менi її дуже! Гiрка їй доля судилася!

— Гiрко даремне кохати, — промовила Катря, — гiрко даремне дожидати, а ще гiрше не кохати й не дожидати!

З Марусею вона про се не заходила у розмову, хiба так, навдогад, що скаже Катря: "Нащо те кохання у свiтi?" А Маруся: "А коли серце кохає — як не кохати?" Катря собi: "Який прибиток з тих любощiв, — чи ж вартi?"

Маруся: "Не знаю, тiльки нiхто не залишить свого коаиня…"

Часом Катря як посмiвається, часом нiби як завидно їй чогось стане…

Все вона свiтом нудить, все нi до чого у неї нема охоти, нi до чого жадоби.

— Катре! — кажу їй, — так ти дiло робиш, голубко, як мокре горить!

— Аби то! — вона менi, — аби день до вечора! Мати їй убрання хорошi та пишнi купує, - вона ледве одивиться: згорне та й забуде; мати посила її в гостину — ехай розважиться: вона йде усюди, та й усюди свiтом удить.

Мати дуже тужила, та ще и страхалася — що буде з нею. Мене просить:

— Не одходь ти од Катрi, покинь усе, ходи iз нею!

Батько нiчого не вимовляв словом, а раз у раз, де ми йдемо, його скрiзь стрiнемо несподiвано. Нiчого не скаже, — спогляне на Катрю i мине…

Катря ще любила гуляти на полях, по степах, по лiсi. Ходимо з нею — я на неї дивлюся, а вона округи, розмови нема. Такi, було, ходимо, що й птаства не полохаємо…

XIV

Бродили ми такечки одного ранку. Погожий, ясний та веселий був ранок той лiтнiй — i зайшли ми дуже далеко, аж до печер самих. А мiсце дике таке, неоселяне! Бiлi крейдянi шпилi гiр лощать на сонцi, та мiж горами котить рiчка глибока — нi древа, нi квiту, нi щебетання…

— Катре! — кажу, — чого се ми тут прийшли?

— Ходiм у печери, — говорить менi та з цим словом i йде, а я за нею.

— Не ходи, Катре! — прошу, — вона йде.

Темно було у печерах зовсiм, i холод свiжий понiмав. Де зверху у гороiзу розпадину сонячний промiнь ронив сяющу стягу.

Катря йде усе далi та далi — вже душно менi:

— Вернiмось, Катре! — йде далi… Вже ми набрели те мiсце, де кам'яна постiль помостилася — крейдяний обвал, а на йому менший, як узголiв'я. У тiй печерi наввишки буде так, що тiльки стати схиливши голову чоловiку невеликого зросту; на стiнi хрести вибитi, а перед тими хрестами на долiвцi ямка. Стояв тут хтось роки на молитвi, аж молячись у землю входив.

Катря стояла, дивилася i думала — невпокiйна, тривожна… Як iрвоне з себе коралi дорогi — геть одкинула — тiльки вони гур-гур — розкотилися! Я кинулася збирати:

— Що тобi таке, Катре? — А Катря впала коло кам'яної постелi на колiна, розливається слiзьми.

— Катре! — покрикну. — Що ти робиш?

А вона не слухає, не чує, у сльозах великих!..

Ледве я її вивела з тiї печери на свiт божий.

— Що тобi, Катре?

Вона як стала, як глянула — чи ж пiзнати її було! От наче довго та довго тинялася по чужих та разом несподiвано родину усю свою знайшла — заспокоєна та радiсна, та сама дивується…

— Химо! — каже до мене. — Я у черницi пiду. Я скаменiла — як стояла.

— Буде менi спокiй, — промовляє радiючи.

— В черницi! — кажу. — А мати ж? А батько?

— Ходiм додому, ходiм, — перехопила мене, — нехай вже мене виряджають!

I додому поспiшилася, а я за нею.

Увiйшли у хату. Було саме тодi свято; батько й мати сидiли у стола говорячи. Катря їм вклонилася до нiг i просить:

— Тату, мамо! Я пiду в черницi, — я буду богу молитись.

Мати так руками й сплеснула. Батько устав.

— Катре! Катре! — покрикне мати.

— Я пiду у черницi, — промовляє Катря, — стану богу молитися.

— Ти ж в нас одна дитина єдина, ми тобою втiшатись хотiли, а ти нас думаєш покинути при нашiй старостi… — плаче мати…

— Я за вас буду бога просити, — каже Катря.

— Годi, дочко, годi! — мовить батько. — Я такого слова щоб бiльше не чув вiд тебе!

— То ви мене не пустите? — покрикне Катря. — Пустiть мене! Не губiть моєї душi!

— Я сказав: годi — то й годi! — знов мовить батько. — Я нiколи тебе на се не благословлю!

— Чи ж тебе бог милосердний прийме, як родителi не благословлять, моя дитино? — вмовляє мати.

— Пустiть мене… не губiть моєї душi… Я пiду, пустiть мене!.. — слово одно Катрине.

З того часу усе просилася у черницi, просилася та плакала. Нiкуди вже не йде — сидить у хатi — плаче.

Тиждень збiг.

Одного ранку прокинулися ми, — нема Катрi: де вона? Я кличу — не озивається, — я кинулася скрiзь шукати, шукає й мати — нiде нема, нiхто з сусiд не бачив.

— Десь пiшла проходитися, — кажемо, а самi вже не впевняємось, вже серце мре… Нема Катрi i опiвдня; вечiр, нiч — не вертається. Яково то було матерi перетривати; яково їй було батьковi оповiстити, — а батька той день дома: ве було. Як почув вiн — бiленький став, зовсiм бiленький…

— Коли? — спитав.

— Вчора ранесенько, — прокинулися, вже її нема! Усе Своє покинула, пiшла! — вбивається мати.

Батько конi запрiг свiжi й поїхав зараз. Два днi його iде було — на третiй повернувся наче з-пiд землi.

— Нема? — питає мати, хоч ще здалека його самого побачила i заплакала.

— Нема, — одказав.

Ще шукали, ще питали — не чутно нiде, нiде нема її, як у воду впала.

— Де ж вона пiшла? Де ж вона подiлася? — раз у раз говорить мати. — Може, тепер у великiй пригодi, може…

Батько нiчого свого не каже…

Нема у свiтi гiрше, як та невiдомiсть, непевнiсть: що нi заспокоїться, нi зажуритись добре не дасть; такеньки ми жили. Щогодини Катрю ховали, щогодини знов опо; живляли; усякi її пригоди й бiди оплакували, то знов надiю складали, що бог їй у всьому допоможе i на добре виведе.

Говоримо, було, iз мамою та згадуємо, — батько слухає, - бровою не здвигне… Приходили раз по раз люди звiдати нас, а найбiльш тих молодиць-жалiбниць убiгало, що вони, було, в нас i нащебечуться, i наплачуться.

Дуже судила нас Пилипиха, навчаючи, що самi провинили, а ще дужче журилась сама нашою напастю. Дуже тяжко смутувала Маруся.

Пережили ми вiсень i зиму; дiждали знов весни. Чуток було чимало для нашого жахання й сподiвання. Прочуємо, що десь там, в повiтi, бачили дiвчину, нiкому не знайому — батько їде питати — об'їжджає округи шукаючи. Прочуємо, що десь мерлу знайдено — їде батько на неї подивитися; чи утоплену понято — їде батько її побачити. Певностi дожидаємо — плачемо; дознаємось, що не вона — дякуємо, радi — i знов плачемо та сумуємо, що її слiд запав.

Коли кличуть одного рана батька й матiр до священика. Мати й налякалася, i зрадiла, i заплакала.

— А пощо то? — пита того дяка, що за нами прийшов. — Коли знаєте, скажiть нам, голубчику!

— Менi батюшка нiчого не признавався, то й я не знаю нiчого, — одкаже дяк.

Такий був справдi, що сам собою не знав нiчогiсiнько, — i голiвка його була така малесечка, як зернятко.

Приходять батько й мати до священика, вiн їм каже:

— Дитина ваша жива.

— Господи боже мiй добрий!

Розказує тодi священик, що вона вже в монастирi далекому, аж пiд Києвом десь, i отеє лист йому пишуть з того монастиря, що така дiвчина з вашого села прийшла у наш монастир i зосталася, маючи велике жадання черницею бути; а розпитали в неї, що родителiв має заможних, то нехай родителi оджалують їй дещо на прожиття, бо вселилася вона у їх в такiм убожествi, що й не сказати; черницi, якi милостивi, здарували їй щомога; а ще нехай родителi не заборонять їй спасенiя, бо се тяжкий грiх їм буде, i нехай присилають дочцi своє благословенiє. "Молимося боговi, — пишуть, — а вас просимо, щоб напутить i навести родителiв на добрi i хорошi мислi та вчинки".

— Пишiть дочцi благословенiє, - каже священик, — не спортеся, не вiдмагайтесь — все рiвно її не вернете, а жалю наробите, i грiх вам буде.

— Не вернеться вже? — пита мати та плаче. — Нiколи вже не можна?

— Авжеж, — одказує священик: — пишiть благословенiє.

— Хай же її бог благословить, мою дитину! — промовила мати, — хай бог її благословить!

А батько стоїть — не говорить.

— То й добре, — хвалить священик, поглядаючи на батька, — я так i напишу, що батько й мати благословляють…

— Нi, — озвавсь тодi батько, — за мене, за батька, не пишiть, батюшка; я не благословлю.

— Як же? Та се грiх тобi великий! — страхає священик. Батько знов нiчого не говорить.

— Годi, годi вже! — вмовляє священик. Батько усе нiчого не говорить.

— Напишу, що батько й мати благословляють.

— Нi, батюшка, батько не благословить нiколи — се напишiть, коли хочете, — правда буде. Щасливо!

Уклонився та й додому побравсь.

Мати не просить, не озивається — тiльки плаче та тужить.

— Що ж се таке? — говорить священик до матерi. — Чи ж так рiдну дитину покинете на вбожество, як сироту?

Мати зараз кинулася додому, до батька за грошима, а I'батько хоч сам не казав давати, та й не забороняв, — зiбрала мати грошi, зараз однесла священиковi, щоб переслав Катрi.

— Це добре, — каже священик, — колись, може, вiн i поблагословить, а тепер напишу, що мати благословила…

А тут люди прочули, iдуть — радiють — до нас: "Дочаса ваша жива! Дитину вашу бог береже! Чи вже черницею? Чи дуже далеко? Можна одвiдати, хоч i далеко. У доброму мiсцi знайшлася. Може, вашу дитину так бог допровадив".

Мати до усiх озивається то жалем своїм, слiзьми, то исловом, — батько нi до кого не озветься. Хтось з людей йому каже: "Ваша дочка". — "В мене нема дочки", — одмовив. "Ваша дочка черниця". — "В мене нема дочки", — знов одмовив.

Тижнiв у три одiбрав священик знов лист, що дякує Катря батька й матiр за ласку i за грошi i просить, щоб її не забували.

— Як же їй там? Добре? Чи здужа? Чи здорова? — се мати питалася. А священик каже:

— Авжеж!

А дяк:

— Хто се знати може? Вона там, а ми тут.

Не сподiваючись Катрi, стали ми жити у тихому, а невгавучому смутку. Старий батько сивiє; на високому чолi.морщина у всю довж лягла, глибока та понура.

XV

По усiх тих випадках та бiдах мати якось стрiнулася iз Чайчихою: заплакали обидвi та з того часу почали знов одна до 'днiї ходити та вкупi горювати. Частiш ходила до нас Чайчиха, бо мати все недугувала. Зiйдуться, згадають давнє — й смутують. Прийде i Пилипиха… Була i в неї своя журба та нiколи вона не жалiлася i зроду не плакала. Отсе, як бачу її, прийде було, сяде вище усiх, поглядає, наче судить судом, i розказує:

— Моя Маруся в'яне. Нiчого їй не мило. Вбирається не глядячи, що бере на себе. Мiж дiвчата не йде; за гуляння байдуже їй… Тепер сватає Похиленко — ."не хочу!.." А як ти, кажу, не хочеш доброхiть, то я тебе силою вiддам. "Оддайте, та ви менi, мамо, свiт зав'яжете, — i менi, i йому. Не буде у нас в хатi нi любовi, нi ласки… Я його не знаю i не кохаю, i не буду… Згляньтесь хоч на його, за що доброму парубковi свiт зав'язати!"

Що ж, кажу, i ти хочеш у черницi? I ти мене думаєш при моїй старостi покинути? "Нi, мамо. Поки вас господь на свiтi держить, я вас нiколи не покину"…

— Може, кого любить та боїться признатись, — говорить мати, — може, якого сироту вбогого покохала.

— Питала я: хто тебе з ума, з розуму зводить? — "Нiхто мене з ума, з розуму не зводить".

Змовкне Пилипиха; зажуриться, не хилячи голови; мати з Чайчихою про долю та про безталання свiтове почнуть, а зведуть усе на дiток своїх…

— А що, Марусе, голубко, — було кажу їй, — що се у свiтi робиться?

Вона осмiхнеться менi.

— Як ти живеш, Марусе? — питаю. — Чи усе любиш так само?

— Так само, — одкаже.

— Може, вiн хутко ожениться — його мати усе плаче: оженись та оженись… хвалилася, що обiщавсь: оженюся…

— Нехай йому добре буде! Нехай щасливо!

Такеньки було i розмовляє зо мною, часом спiває, ласкава та ввiчлива.

Чайченко знов мiж нашу челядь уявився… Такий самий хороший, може, ще кращий… бо як хороший та любий поболiе або потерпить, мiцнiй до його дурне серце прилягає… Знов вiн до всiх привiтний, знов зо всiма говорить i знов нiкого не кохає… Удова його люблена тодi вже звiнчалася з якимсь шинкарем.

Маруся бачить його… Розмови з ним не шукала, не наверталася йому на очi — хто б пiзнав, що кохає його! Тiльки рум'янiти стала, як став вiн бувати…

— Отсе ти рум'янiєш, — кажу.

— А мати усе говорить, що занепадаю. Пiду — нехай побачить мене рум'яну.

— А чого все ти смутная?

— Невесело, Химо.

— Ти усе їм печалишся, — а чого? Йому у свiтi не гiрш, як iншим, живеться!

— Йому не добре! — вимовить i на лицi побiлiє.

Якось розмовляли та радилися у нас в хатi Пилипиха, Чайчиха й мати, — коли Чайчиха й каже вдовi:

— Дуже менi ваша дочка Маруся мила: коли б менi таку невiсточку господь послав!

А Пилипиха каже:

— В'яне моя МарусяI

— Та їй, здається, трохи получчало: буде здорова!

— Не кажiть — получчало: вона в'яне!

— Мiй Якiв — добрий парубок, — знов Чайчиха говорить, — я таки йому од господа сподiваюся долi. Тепер вмовляю його: сину мiй, одружися! — "Добре, моя мати, — одкаже, — одружуся, чи не виясниться менi з хорошою людиною!" Нащо ж менi кращої питати йому, як ваша дочка? Кажiть менi, голубочко, кажiть менi до вас старости слати!

— Моя Маруся не схоче, — я силувати не хочу.

— Та хоч поспитайте її, любко, хоч поспитайте! А ми усе те з кiмнати чуємо з Марусею. I чуємо, як Пилипиха вимовила: "добре, я поспитаю!" Як вийшла до садка i кличе Марусю.

Маруся тодi устала од шитва свого, йде… Я її за руку:

— Марусе! От диво!

— Яке диво, Химо?

Увiйшла у хату.

— Марусе! — пита її мати, — Чи ти пiдеш за Чайченка за Якова?

— Пiду, — одмовила.

Пилипиха аж руки зняла угору, — здивувалася. Чайчиха радiє так, боже мiй добрий! Усiх обнiмає, цiлує, плаче та дякує. I мати вiтає, добрить, а смутнiш їй, мабуть, стало, — мабуть, згадалося…

— Се ти менi коришся, дочко, чи по своїй любовi за його йдеш? — пита Пилипиха.

— По своїй любовi, мамо.

— Давно се ти його любиш?

— Як його знаю, мамо.

Бiльш Пилипиха дочки не питала, тiльки промовила:

— Я не бороню тобi, дочко!

Почали умовлятися та почали радитись… почалося за вiно, за весiлля…

Заручили їх. Гуляло багато людей на заручинах. Вiн був до неї привiтний, як до iнших, трохи смутний, недбалий… Вона була спокiйна та ясна…

Став вiн до неї ходити щовечора… Iде до неї — не спiшиться; прощається з нею — не забариться…

— Марусе! — говорю. — Отсе ти за його замiж iдеш — чи ж тобi не приходить на думку, що бере вiн тебе не по великiй любовi-коханню?

— Знаю, — каже, — що вiн мене не кохає; се я давно i добре знаю, — та вiн мене i не цурається. Вiн до мене приходить, говорить… Я його розважатиму, я йому догоджатиму, — веселiш йому у хатi буде зо мною, як тепер самiтному.

— Трудно так жити, Марусе! Щоб ти колись не каялась!

— По чому менi трудно буде? Чого каятись? Я нiколи не думаю, трудно чи важко менi буде: як буде, так i буде; я перетриваю: я роблю, як менi моє серце чує, що лучче…

XVI

Повiнчали їх восени.

Менi тодi було важенько. Усе було кажу собi: дурна, дурна голова, нерозумна! Усе було мiркую i обмiркую добре, — а не помагається… Почала я тодi частiш до Марусi ходити — легше наче менi стало… Одно, що Маруся була менi завсiди добра, а друге, що цiкавiсть моя; як то вони живуть iз собою? Почала я до них учащати.

I було як не прийдеш до їх — сумирно i согласно, та тiльки чогось дуже вже порядно, — от кажiть, гостi усе сидять, а господарiв i нема. Нема, як то бува часом, чоловiк i жiнка гостей вiтають: "Ану, чоловiче, внеси з комори, що там!" — "Ану, лишень, жiнко, частуй любих гостей!", що бачиш, живуть вони, як свої, i все у їх вкупi: болещi i радощi, думки i гадки, варти i жарти: чи заговорить один, другий перехопить — докаже… А молодi Чайченки хоч i рядком сидiтимуть, та була мiж ними як стiна залiзна. Чи той пiднiметься, другий уступає геть, мiсце дає, - доторкнутись стережеться; вона до його заговорить, як дочка до батька, — вiн до неї, як зять до тещi.

Пилипиха сумувала, вiддавши Марусю замiж; з суму того занепадати стала.

— Як бог милує? — пита було в неї мати.

— Сама живу, — одмовить; того не скаже, що сумно самiй жити, нi в свiтi.

Ходить до дочки, i завидно їй бачити, що там без неї своя сiм'я.

— А що, як дiтки вашi? — спитаємо.

— Була у їх в гостинi, то усе гаразд.

— Свекруха вашу Марусю дуже любить, — як свою рiдну дитину.

— Маруся годить свекрусi, як менi годила… З Чайченком Пилипиха поводилася звичайненько, унятливо, тiльки як з чужим-чужiсiньким чоловiком, що нiчого йому казати, нi об чiм його поспитати.

— Мiй зять, — говорить було, як от кажуть: "далекий повiт".

— Отеє в вас тепереньки двоє дiток: i дочка й син, — думає хто улестить кажучи.

— В мене одна рiдна дитина!

Як вже стара Чайчиха її шанувала, як вже годила їй — в неї наче i очi й вуха позавiшуванi. Нiкому вона так низько та гордо так не кланялася, як тiй бiднiй Чайчихi, що та було ночi не досипляє, - дума, за що ласки одпала та як знов пiд ту ласку пiдiйти? Сама так нам признавалася. Далi стратила надiю власкавить Пилипиху: як Пилипиха до їх у хату — вона тихенько з хати, — десь хоч пiд тином перебуде. "Дiждуся, що вона попрощається, тодi i увiйду — не можу їй докучати собою, не хочу собою її гнiвити — бог iз нею! Якби не вона мене смутила, то б менi таке добре життя було з ними. У хатi в нас любо, мило! Я вже не знаю, кого я бiльше кохаю, чи свого Якова, чи Марусю? I такеньки я думаю: чи ж се її дитина, що така вона люб'яча та прихильна, ся Маруся!"

Стара не довго ще пожила: на другий рiк по весiллю вмерла. Не дуже й болiла.

Як її поховали, Пилипиха почала день у день до дочки ходити, додому тiльки на нiч, а коли, то й ночує у дочки. Дивитися веселiш стала.

Заздрiсна та радiсна, що знов сама з дочкою, вона багато дечого недобачала довго. Вона не вважала, що Чайченко, сливе, дома й не живе, тiльки навiдується; що який вiн смутний, та нетерплячий, та неспокiйний ту рiдку хвилину, як посидить дома… Куди вiн усе поспiшається? Чого вiн, як на жаринi? Чи все те бачила Маруся… Чого вже не догледишся, як кохаєш! Маруся нiкому не казала — я хотiла як-небудь розмову на се навернути; вона мовчала, слухаючи мої тi пiдходи цiкавi, а тиха, добра та ясна у своїй хатi.

Що далi забувалася небiжка Чайчиха, то знов Пилипиха робилася похмурнiша — важким духом стала дихати вона на зятя. Спершу радiла, що вiн з дому часто одгоджається, а там завважила, як його дожидає Маруся, як устрiч йому виходить… По ниточцi до клубочка, як-то кажуть, i Пилипиха вже вмiчати почала, що дома вiн не говорить i смутує, а йде — вибирається з господи — то й очi блищать…

XVII

Як iти од нашої слободи до Любчикiв, то при дорозi шинок стояв i шинкував там жид Гершко. Давно вже все вiн держав той шинок, сам старий дуже. Звiсно, як тi жиди живуть довговiчнi: посивiє, побiлiє, пожовкне та й тодi ще живе, — аж лихо! Так i той Гершко жив-жив… а тут разом i вмер. От i одержав шинок другий шинкар з наших людей, — багатир, славили люди, сам жартовливий i злий, а жiнка в його прехороша, препишна, превесела така, що й час не змигнеться з нею.

Се було саме тодi, як вмерла стара Чайчиха. Бачимо, що вже Пилипиха тижнiв iзо два не виходить з своєї хати i кроку нiкуди, — не буває i Маруся в неї…

— А що се ви усе дома? — питаємо. — Як же господь милує?

— Спасибi, добре.

— Ви вже давненько у дiток не були у своїх, — чи вони здоровенькi? Чому Маруся не буває?

— В неї дитина нездужає.

— Та як же вона, молоденька, без вас там запомагається?

— Нехай сама собi живе, — промовила Пилипиха.

— Що се ви, бог iз вами, голубочко! Чи у нас з вами дiточок поле засiяно? Вже менi господь послав лихо та горе — його божа воля, а вас господь милує, то й шануйтеся!

— Яв своєї дитини нi за що… Вона мене не шанує, не поважає! Вона мене замiняла на свекруху, вона мене замiняла на свого чоловiка… Чи зроду вони кохали її, як я, мати рiдна, питима мати! Вiн її не кохав — хотiла за його, а тепер вiн до iншої ходить.

— Та, може, се неправда…

— Неправда? Я вже давно бачу, як вiн з дому рветься, як вона його дожидає, стрiчає, а вiн мимо йде — чи гляне; я стала назирати. От i дозналась, що ходить вiн у шинок. Я перше думала: п'є нишком. Кажу Марусi: "Чи ти знаєш, що твiй чоловiк усе до шинку ходить?" Вона зблiдла як крейда, мовчить. "Не пускай його з дому, говорю їй, скажи йому". — "Як я його маю не пускати, — одмовляє тодi: — може, йому дiло яке…" "Скажи йому", — наполягаю. Вона таки анi словечка йому не промовила, як вiн пiшов. Я її докоряла — вона стояла передо мною та мовчала. "А ти вiри, кажу, материному розуму не ймеш?" Пiшла я за ним у тропi i назирцем аж до шинку доходжу побачити на свої очi й при людях, — може, дочка вiри пойме тодi. Доходжу до шинку, де там купка яблунь стоїть: чую, розмовляє з кимсь мiй зять — його голос. А мiсяць свiтить. Ближче я дивлюся — сидить пiд яблунею молодиця: рукава в неї за бiлi лiктi закасованi, у перснях вона срiбних, руками у стан хибкий узялася, очi поночi блищать блискучi; слухає, що мiй зять говорить, i смiється. А зять мiй до неї такi речi промовляє: "Як тебе не побачу, каже, хоч годину, то я з нудьги пропадаю та з туги: я без тебе жити не можу! Без тебе жити не хочу! Дармо вже, що ти мене занапастила навiки — нехай я тiльки отакеньки до тебе прийду, та гляну, та слово твоє, нехай i неласкаве, почую… А вчора, — каже, — вчора i позавчора я усю нiч пiд цiєю яблунею стояв. Чи вже ти того не знала?" А вона йому: "Твоя жiнка молода, що каже, як не днюєш, не ночуєш дома?" — й смiється. "Нiчого", — одмовив їй (правду одмовив!). "Як нiчого? Чи вона ж тебе не любить?" — "Не знаю". — "А чому ж ти в неї не поспитаєш за се? га?" Голосно засмiялася. "Ой, чоловiк мiй почує!" — схопилася з мiсця, поцiлувала, як вразила, i зникла.

Вiн кликав — рукою махнула, пiшов за нею у шинок, а я до дочки: "А що, чия правда? Яке дiло в його?" Дивиться на мене. "Не добрий вiн тобi судився, тебе їм бог скарав". — "Мамо, не гнiвiть бога, се ви вже бога гнiвите!" — менi дорiкає дочка моя!

Тодi я усе їй розказала, що чула, що бачила. "Ой, мамо, нащо було вам догледжуватися, нащо допитуватись?" — "А тобi лучче, як дурять, любити?" — "Вiн мене не обманює". — "То ще вiри не ймеш менi?" — "Я його нiколи не питала об сьому, чи мене любить". — "Не питала, чи тебе вiн любить? Так ти його не кохаєш, чи що?" — "Кохаю…" Спориться та змагається iзо мною… Такеньки, аж поки вiн повернувся пiзно… Повернувся вiн, а моя дочка iде навпроти його, дверi розчиняє, як батьковi шановному, як чоловiковi любому… "Як вже ти уваги на себе не маєш, — кажу, — то я свого зятя спитаю: де був вiн до пiвночi? За якою причиною? У кого?".

Вiн змiшався i в мислях i в словах, дивиться убiк, а дочка моя: "Годi, мамо! Се ми вже мiж собою розпитаємось, а вам вже час спочити, коли ласка". Я вже бiльш нiчого не казала, бiльш не слухала, серед ночi додому пiшла. Не була з того часу у їх i не буду.

— А унучечка ваша дуже слаба?

— Не велика там слабiсть, та велике побивання.

— Журяться вони дуже?

— Хто вони? Та зять мiй чи й знає, що дитина нездужає — вiн не питає i не дивиться.

— Не вiдрiкайтесь дiток, любко, — просить вже мати Пилипиху, — не вiдрiкайтеся втiхи своєї!

— Я сама собi раду раджу, — одкаже на те Пилипиха.

— Подаруйте вже дочцi своїй: вона ж його дуже так любить, Якова! — говорить мати.

— I я її дуже люблю, — одказала Пилппиха.

— Хоч я вже одвiдаю Марусю, — кажу матерi та й пiшла до неї.

Маруся сама була в хатi, сидiла на лавi, хитаючи в обiймах недужу свою дитинку.

— Боже поможи, Марусю! — вiтаю її.

— Спасибi. Сiдай, Химо.

— А що дитинцi?

Вона глянула на дитинку й одмовила!

— Терпить малесеньке.

— Була у нас твоя мати, Марусю, — кажу.

— Яка вона була? Що говорила?

— Не хоче до тебе ходити; казала: не буду.

— Смутно менi те! — промовила Маруся.

Я вже бiльше нiчого не говорила за се й питати нi об чiм не питала.

Почали ми тиху розмову — згадування. Згадали нашї забавки давнi дитячi, — пригадали й дiвочi безсумнiї часи… Не зводячи очей з дитинки своєї, Маруся розмовляла iзо мною, хитаючи недуженьке.

Чайченко усе не приходив, а вже вечорiло. Вже пiзно — вiн не приходив. Вона його дожидала любо: що там шурхле, шелесне — прислухається пильно; стихне усе знов i нема нiкого, — вона не зiтхне навiть, знов дожидає… Я й пiшла так — не бачила його, — не повернувся при менi. "Скажи матусi моїй, що прийду до неї, як моя дитинка iрохи одужає", — просила мене Маруся прощаючись.

А тут у кiлька днiв занедужала Пилипиха. Покликали ми до неї усiх знатниць i лiкарок, — здається, нiкому не впiзналася її недуга — яка була. В неї нiчого не болiло, казала вона, тiльки ходила все кволiй та кволiй, поки не збулася сили своєї — i тодi лягла вже, знемоглася i лежала понура.

Маруся приїхала з дитинкою — дитинка ще не зовсiм одужала, — усе ще квилiло кришенятко. Я пам'ятаю добре те врем'я, як було уночi не спимо всi, а вулиця, село у снi, i всюди тихо. Заквилить дитятко, схилиться до його Маруся гойдати, а Пилипиха блискучими очима в обох вдивляється. Вона не всипляла ночей i хвилиночки. Як Маруся вже не падала коло неї, як Маруся не годила їй, — не пригорнулася вже мати до неї нiколи; нiколи не всмiхнулася ласкаво до самої смертi своєї. Що було Маруся просить:

— Мамо, чого журитесь? Чого, мамо, не дбаєте о здоров'я своє? — Вона не прийма нiчого того. I останнє слово її було: "Лучче, мовляла, ображеному вмерти, нiж так на свiтi жити". - I вмерла.

XVIII

Округи нас дiялось, чулось, велося. Що радощiв, а що журби зважали ми збоку; скiльки поженилось на селi, замiж повиходило, народилося, вмерло; як радощi проминали i журба втихала, як одно по другому наставало усе нове у людей, — ми ж усе жили своєю старою тугою.

Батько усе ходив по дорогах i вертався сивiший та похмурнiшнй; матiї усе смутнiла i слабiшала. Од Катрi вiстi були рiдко, та й то неширокi. Отсе було напросить мати священика, щоб туди написав та спитав про здоров'я й життя, то й одпише Катря на три листи одним листочком своїм: "Здорова, — напише, — живу, богу молюся за свої грiхи i за вашi".

Скiльки-то слiз виливалося матусиних, слухаючи, а опiсля згадуючи, скiльки благалося благословення! У Марусинiй хатi ще гiрше повелося: що далi, Чайченко зовсiм дому одбився свого. Шинкарка ним так заорудувала, що вiн у неї пiд тином шинковим днює й ночує, а щоб шинкар не мав на його призри (бо ревнивий шинкар був), то потроху почав Чайченко й пити. Бачили вже його й п'яного люди, а недурно те ж кажуть: що в тверезого на умi, те в п'яного ка язицi, — вiн не встерiгся, миркнув там якесь слово чи друге до шинкарки, хтось цiкавий пiдхопив та розславив по селу, — от i поговiр став недобрий. Тодi всi до Марусi молодицi з питанням та з жалощами, усi старi баби з радами та з наукою; тiльки Маруся на усi питання i жалiння, i на ради усi: "Вiн менi добрий i любий; я його над усе в свiтi шаную". I жалiбницi, i порадницi образилися, — покинули Марусю: нехай же терпить, коли така! Нiхто й одвiдати не одвiдає.

Тiльки й ходили до неї, що мати да я; ми — частенько.

Одного разу пiдходжу городу стежкою до хати, — се було у свято, — аж дзвiнкий регiт такий чути, що так i розкочується. Гостi в неї якiсь?

Доходжу, уступаю. За столом сидять Маруся i Чайченко, i гостi — молодиця i чоловiк. Що то вже за молодиця була красовиця! Я її зараз пiзнала, хоч нiколи не бачила. Була чорнява, в рум'янцях, бiлолиця, уста червонi смiються, очi радiснi, убрана свiтло: змалювати б таку та дивитись, не впускаючи з очей, та самому всмiхатись на ту красу смiливу та веселу. Тiльки отi брови її високi i зрощенi в'юнкою чорною гадючкою на чолi бiлому чорнiли, — щось недобре вiщували. Поруч з молодицею, од вiкна у затiнку, сидiв чоловiк плечистий, приземкуватий, з чорним щетинястим усом; чорне волосся посивiло в його космами; од лiвого виска вiн чорнявий як грак; а з виду дивився вiн спiдлоба, або збоку, наче кого пiдгледжував злими очима своїми, i Маруся, почастувавши усiх, одiйшла; я в неї i питаю:

— Хто се в вас, Марусе?

— Шинкар iз жiнкою.

— Чи давно се ходять вони до вас?

— Се уперше прийшли сьогоднi.

— Як се здумали вони?

— Та шинкар схотiв неодмiнне до нас.

— Чого то?

— Каже, мене забачити.

— А ти ж до їх пiдеш?

— Та ще не знаю, Якiв ще не казав нiчого; як Якiв менi скаже.

Спокiйна собi, люба — от наче вона без жодної думки важкої по квiтчастому полю проходжає вечором тихим та теплим.

Чайченко сидiв iз гiстьми дуже смутний, зiтхав часто; шинкар поглядав на його — неласкавий був погляд той: неначе яка iскра спахувала з чорного його ока… Шинкарка ^j усе всмiхалася.

— Нащо п'єш багато, не пий! — озвалась вона до шинкаря (а вiн чарку за чаркою випивав).

— Чому не пити менi? Уп'юся — мене люба жiнка доведе до господи.

— А як не схочу? — задзвенiла вона жартуючи.

— Не схочеш? — каже, а сам її мiряє поглядом — яка. — Або ж хто тебе запитає, чи хочеш?

Чайченко, слухаючи се, важко зiтхнув й на шинкарку смутненько дивився, а шинкар на його пильно. Маруся вже заговорює, питає, частує — не звiв очей шинкар з Чайченка, — аж той сам схаменувся, сам його погляд на собi почув, — тодi шинкар очi в землю врив.

— Хутко у вас празник, — говорить Маруся до шинкаря, — гостей же до вас, гостей!

— Дякувати, мене добрi люди не забувають! — одкаже шинкар. — Не так за мою щирiсть, як за те, що жiнка хороша, славлють, — то прихильному приятелевi мило подивитися на мою кралю!

Та й засмiявся, а такеньки засмiявся, що й шинкарка трохи стрепенулась.

— А ваш брат у других, чи здоровий вiн з молодою жiнкою? — пита знов Маруся.

— Пом'янiть його душу, шановна хазяєчко! Хiба ви ще не чули? То б я вам давно вже повiстив! Жiночку його молрду взято й завезено кудись… а вiн втопився.

— Як? Боже мiй! Боже мiй! Бiдна ж вона людина!

— Чого — бiдна! Вона у розкошах тепер, їй ще покращало у свiтi… Ну, як на мене, то б не так було: я б не втопився анi повiсився б сам один, а хiба вже вкупцi з коханкою!

Схиливсь до своєї жiнки, оком iскрить.

— Удвох, кажуть, i вмирати охiтнiш! — додав.

Сумно стало. Мова не мовилася.

Стали гостi прощатися i побрались додому. Йдучи, шинкарка озирнулася на Якова i махнула якось йому рукою, тобто незнарошне. Шинкар вхопив її за руку:

— Годi махать, пора перестати! Ходiм iзо мною! — Отсе, не даси добре i з хазяйкою попрощатися, — засмiялась йому шинкарка: — чи ти мене загубити боїшся, як тую голочку?

— Коли загублю, то вишукаю, бувай на тому певна, голубко моя сива! — вiдказав їй.

I пiшли додому. Вона, йдучи з ним, щось щебетала й смiялася, брала його за руку, обернулася ще до нас, крикнула:

— Бувайте здоровi! — Шинкар iшов не оглядаючись. У кiлька день ми перечули через людей, що зчинилась сварка мiж шинкарем i Чайченком i що вигнав шинкар Чайченка з шинку. А зчинилася та сварка за те мiж ними, — казали, — що став шинкар свою жiнку зневажати — вона все оджартовувалась, смiялася, а Чайченко не перемiг свого серця, уступився — мабуть, вже у його бринiло. Як же зчепились вони — така буча збилася, що ледве розняли їх. I казав шинкар Чайченковi: "Не приходь, — каже, — у шинок бiльше!" А Чайченко кричить: "Чому?" — "Не приходь у шинок!" — знов так само йому шинкар говорить. "Чому?" — "А то прийди", — промовив шинкар.

Люди вже їх розвели i за Чайченком дверi зачинили. Шинкарка, кажуть, дуже блiда була, дуже, хоч i не втеряла на той час нi хисту свого, анi всмiху. Шинкар же веселий такий, розвеселився i жарти пiдняв… Повiстки розпорошив, таке!.. А Чайченка з того грому нiде не бачив нiхто.

Я приходжу до Марусi: чи все гаразд, Марусе?

— Чоловiк нездужа, — смутно вона менi одказала.

— Коли се вiн занедужав?

— Та вже три днi. I не їсть, i не п'є. А вже по тiй сварцi три днi вийшло.

— Та де ж вiн?

— Лежить у кiмнатi.

А вiн тодi кличе: "Марусе!" Вона схопилася — кинулась до його.

— Хто се до нас прийшов? — питає.

— Се Хима прийшла мене одвiдати.

Нiчого бiльше не казав i не питав. Маруся до мене вийшла.

Я тодi їй говорю:

— Марусе, чи знаєш ти, що позавчора було?

— Не знаю. Що було? Якiв повернувся недужий. Вчора вранцi прибiгла шинкарка, задихана уся, до мене: нехай Якiв не приходить, бороню йому, в нас бiда! "Чуєш — не приходь, бороню тобi, — крикнула на Якова, — в нас бiда. Мiй буде казати, що у ярмарок їде, що до приятеля їде — не йми вiри, не приходь". I побiгла вiд нас. Я бiльш нiчого не знаю. Менi сумно, i боюся, що йому буде недобре!

Змовкли ми та й сидимо собi мовчушi. Багато дечого менi й чулося, i згадувалось!

— Жаль, — кажу, — жаль, та не вернеться!

— Чого жаль? — спитала Маруся.

— Життя молодого, вiку загубленого дарма — чи я ж вже тобi не казала, чого жалко?

— Менi не жаль нiчого, — говорить.

Знов змовкли — сидимо… Вже вечiр пiзнiй. Дiтки поснули, сплять спокiйно сини маленькiї, а на городi вiтер шумить вербами, надворi чорно; блискавиця поблискує.

— Куди тепер пiдеш у негоду таку, — каже Маруся, — заночуй у мене.

А вже дощ гурчить, гурчить i грiм, i блискавиця й вiтер.

— Добре, зостануся, — заночую в тебе. — I зосталася. Чайченко лежав неспокiйно, в тривозi, на лiжку, — зiтхав усе; Маруся прислухалася, а до його не ввiходила, не насмiла бiднесенька. Раз чи два звечора вiн покликав її, спитав, хто в хатi в неї, наче забував, що я прийшла, а що далi вночi, то все частiш, частiш її кликав i все каже: "Хтось прийшов до нас!" — "Нема нiкого". — "Хтось прийшов; я чув, у дверi стукало, хтось пiд дверима, — вiдчини!" Вона одчинить — нема. Трошки згодом знов її шле: "Пiд ворiтьми хтось стоїть", то: "Пiд вiкном хтось добувається". Вона усе виходила дивитись, вкликала, дожидала — нiкого не було цiлу нiч тую чорну, вiтряну.

Менi почулося, що Чайченко плакав. Маруся не спала, хоч до мене не озивалася словом…

Ha свiтаннi, чуємо, стукають тихенько, там мiцнiш, — Маруся вибiгла, я за нею. "Хутче, скорiш!" — гукав нам услiд Чайченко…

Одчиняємо ворота, а пiд ворiтьми шинкар.

— Здоровi були! — до Марусi. — А де ваш чоловiк?

— Дома.

— Коли б ви до мене його викликнули, коли дома вiн.

— Вiн нездужає, лежить.

— Не можна й подивитись на його?

— Нездужає. Нащо ее вам так конче його треба?

— Я йому iз ярмарку доброго гостинця привiз. Нездужає, кажете? А я, може, його де стрiну по дорозi! Щасливо!

Швидко пiшов, швидко.

Маруся розказує чоловiку, — не дає своїм питанням промовляти їй. Велiв їй ще та ще розказувати. Вона розказувала.

XIX

Ще хмари чорнi, важкi волоклись по небу, а тiльки з краєчку рожево зорялося од схiд сонця. Ми вже й не лягали спати, ранку дiждали. Я беруся додому йти. Попрощалася, пiшла. Се було в недiлю. Бачу, йдучи, що коло шинку людей скупчилося багато, гомонять такенькиБлижче сходжу — жiнок бачу тут i бачу — ще їх бiжить дорогами; бачу, дверi збитiї виносять з шинку… "Що то таке?" — питаю людей. "Шинкар з жiнкою забився". Почали менi усе розказувати молодицi; тискають мене подивитись на обох. Обоє на долiвцi лежали, сполощенi кров'ю. В неї нiж у персях великий стримiв; руками вона його як стиснула за шию, так i замерли руки — впились. Сорочки на їх порванi, подранi, намисто її розсипане у кровi: дуже, мабуть, вона одбивалась. Вона його задушила, видно, — бо не було на йому нiякої порази, й лежав вiн зчорнiвши, — вона лежала бiла, бiла, з чорними бровами. Як прийшли чоловiки до шинку — зачинено; почали стукати — не вiдчиняють. Надiйшли ще люди, бачать — щось непевно — вибили дверi, а вони обоє лежать… Я метчiй до Марусi…

— Боже мiй правий! — промовила тiльки Маруся. А Чайченко вже кричить:

— Хто прийшов до нас?

— Лихо сталося, — кажу голосно.

— Яке лихо?

— Забився шинкар з жiнкою.

Тихо… Аж ось увiйшов вiн до нас у хату бiлий:

— Що, що? — питається, — сам шапку хапає, свиту на себе вдяга. Маруся бiля його.

— Правда сьому? — запитав вiн Марусi.

— Правда, — промовила Маруся.

— Я на свої очi обох бачила, — говорю йому.

— Я сама пiду подивлюся, Якове, ще розпитаюся! — заговорила Маруся.

— Йди, йди, Марусе, та хутко вертайсь. Скажи усю правду! Вертайсь хутко!

Просить її, як дитина маленька.

Маруся побiгла. Вiн дожидав, не мовлячи слова, духу не зводячи, блiдий, замлiлий.

Повернулася вона. "Правда", — каже.

Став Чайченко плакати дуже.

Бiда тая зовсiм його скрутила; у головi йому завернуло наче, почне говорити, то путанину таку, що й не розбереш. Занедужав тяжче, гiрше — тiльки живий та теплий. Громада тим часом дала вже вiду справнику. Набiгли судськi утриконь з бубенцями, iз дзвониками; по троє, по двоє їх позирають з воза. Зараз усiх людей зiбрали, зараз деяких пов'язали. Прислали по Чайченка — ходив вiн до шинку часто. Чайченка тодi гарячка палила; без пам'ятi сливе був вiн. Не вважають — беруть, везуть його судити судом. Питають: одкази його нерозумнi, чуднi… Вкинули його у темну комору, зв'язали йому руки. Марусю женуть геть вiд його…

Вона до нас дiток своїх завела — покинула, а сама зновтаки пiшла туди до його.

— Не пустять, Марусе! — кажемо їй.

— Я ближче буду до його. — Пiшла.

Деяких людей хутко повипускали й оправдали, хоч нiкого i не було винуватого, а iншi, i багато, ще були за сторожею, поки аж доброї ради не послухали… тодi й їм вiльний шлях дали. А рада була така: справника подякувати. Хто вже був у бувальцях, то зараз i зробив так, не вповаючи на безневиннiсть свою, а хто угинавсь, той сидiв довго. Раду таку подавав усiм справникiв чи слуга, чи приятель, чи родич, хто його, нiкчемного, зна. У чорному кожушку з червоним комiрцем ходив, шапка кругленька, зелена, з себе худий, жовтий, очi ямкуватi, зубатий такий… Вiн радив усiм дякувати, а хто не слухав, то вiн грозив, наполягав. Справник сам не казав нiчого, — дожидав: цiлий день стоїть на порозi, руки в кишенях, на шиї червона плетена хустка, сам пикатий, усатий, витрiшкуватий, — стоїть та свистить — якусь жовнiрську ходу висвищуе.

Хiба чай iспиває, то перестане, а випив самовар чаю — знов на порозi, знов свище…

Подякувала Маруся — її пустили до чоловiка побачитись. Вона на другий день знов проситься, знов дякує, - стали її пускати щодня. Сидiв Чайченко тиждень ще, — вона усе ходила до його. Грошей вже не було, стала спродувати товар… "Отсе добрая жона", — хвалив справник з порога, як вона проходила мимо його… Вже суд вибирався з нашого села виїздити на завтра, вже Чайченка випустили, — коли вишукавсь якийсь родич шинкарю небiжчику, що скаржити прийшов, нiби шинкар колись йому узивав Чайченка "своїм ворогом" i казав, "що тiсно їм обом у свiтi жити". Знов суд судити почав; знов питання — Чайченка знов узяли за сторожу, а там у два тижнi повезли його у мiсто, посадили в острозi.

Маруся за ним пiшла.

— Прощавай, — каже менi, — спродай усе, пересилай грошi.

— Марусе, — говорить їй мати, — усе ти спродуєш, а в тебе дiтки…

— Я знаю… я не забуваю.

Попрощалася з нами, дiток пригорнула, — пiшла, її до острогу не впускають.

— Мiй чоловiк там, — доводить вона усiм.

— Твiй чоловiк повинувачений — йому там i сидiти, — тобi не можна.

— I я винна.

— У чому винна ти?

— Винна й я, коли вiн винний.

— Годi! Iди геть собi! — кажуть їй, жалiючи. Вона не йде.

— Що ж ти признаєшся, що винна ти? — питають в неї знов.

— Винна.

Казали їй руки iзв'язати. Посадили мiж злодiями, мiж убiйниками, молоду та добру. Два мiсяцi iз тижнем вибула вона з чоловiком там, поки їх випустили.

Дiтки в нас були. Усе питають: "де мама?", усе кличуть: "мамо!"

Маруся не одмiнилася — тiльки пiшла молоденька, а повернулася сива, як голубка.

А я ще, стрiчаючи її, дивуюся, що вона краси своєї не стратила: тi ж очi, чоло теж, — коли вона стала другу хустку зав'язувати, аж шовкова сивина забiлiла.

Оселилися вони знов у своїй хатi, у глухiм дворi, бо вже не було там нiчого живого, щоб голос подало, щоб крилом стрепенуло — усе вже спродане було… Дiтки гомонять самi однi, i вже така їм утiшка з того, як горобцi прилетять — зацвiрiнькають або голуб попогуде; не полохають, самi притуляться пiд тином, радiючи.

Чайченко усе хворiв, усе болiв; вiд людей наче ховався; з хати не виходив хiба пiзно, крадькома, за горiлкою у чуже село. Пити вiн став дуже.

Я його бачила двiчi. Одного разу вiн сидiв без жодного дiла, склавши руки, очi приплющував, — десь сильно в його голова болiла… Другого разу бачила — вiн спав… Маруся дивилася на його таким поглядом, як i перше, прихильна була, як перше. Кого вона любила ще? Якого кохала? Як зазнати чоловiка у красi його, у квiту, в силi, як зазнати його доброго, а час пiде та усе iзможе, то iнше покажеться, нiж гадалося. "Мислi ж мої, мислi! До кого ж ви прийшли?" — сказати, та й годi! "Багато жалю мого буде, — не буде вже моєї любовi".

XX

Мене сватало два женихи… Еге ж! Згадується менi часто чоловiк Палiй, що як в його дитина втопилась, хата згорiла, — вiн iшов улицею та весiлля забачив i каже: "А тi люди ще женяться!"

Згадувався менi чоловiк Палiй… Сватало ж двоє. Перший жених вбогий був парубок, добрий, смутний — я не пiшла за його! Не було в мене кохання смуток його розважати; не було грошей хату неогороджену впридобити — не схотiла робачком стати… Вiн пожурився за мною та з iншою оженився. Другий жених був багатий, норовливий: конче хотiв мене взяти за себе. Йому мати його забороняла, просила: не жадалося їй для свого сина, чепурного, сироту брати, — вiн таки матiр присилував, що вона ще сама мене вмовляла. Я не пiшла. Сей був менi зовсiм не до сподоби: ревнивий, незвичайний — вiн i любив якось, наче бився.

Як вже одцуралася я його сватання, то треба було жити, як на чеку: боялася його сама одна стрiнути. Як вiн очима на мене свiтив! Мати жалкувала, що я не пiшла замiж; батько тiльки дослухав: йому байдуже було усе з того часу, як Катря покинула. Вiн об неї не говорив, та вже й нi об чому не говорив. Сумував, ходив по дорогах; багатiв не дбаючи. Його Катря одцуралася, — вiн усiх за те вiдцурався людей: i своїх рiдних, i чужих. I вже до смертi такий остався самотнiй i неласкавий. Як занедужав вiн на смерть, то мати просили священика, щоб написав Катрi, чи не приїде вона з батьком попрощатись. Написав священик, i грошi їй послали.

Тяжко було одного дня батьковi дуже, — мати сидiла бiля його та й каже:

— Друже мiй! Дитина наша приїде до нас.

Вiн разом пiдвiвся сам, дивиться на неї. Мати знов каже:

— Катря до нас приїде.

Дожидали Катрi — Катрi не було. Смерть вже за плечима. Старий дожидав — як дожидав! I мертвiв, i оживав. Анi слова нiколи не промовив — чому не їде, чи буде — анi одного! Тiльки звечора казав: "я помру завтра". На завтра i вмер вiн.

Як поховали його, то в кiлька днiв лист од Катрi прийшов, що, пише, "молитимуся за батька мого душу, а грошi, що менi присланi, на церкву божу вiддала, — будуть поминать, будуть грiхи iзбирать…"

Знов жилося…

Була в нас у слободi бублечниця, а в неї наймичка — велика, чорнява дiвчина, роботяща, а вже непотороча така, як рiдко, — то, було, стрiнешся iз нею, питаєш: "Що робили ви?" — "Воду носили, бублики пекли", — одкаже вона спокiйно. "А завтра що робитимете?" — "Води принесемо, бублики спечемо". — "А позавтрому?" — "Будемо воду носити, будемо бублики пекти".

Вмер в їх хазяїн — дiвчина трохи заклопоталася, поки його поховали.

— А що в вас?

— В нас хазяїн вмер, i поховали.

— А тепер як?

— Воду носимо, бублики печемо.

Дiвчина було говорить спокiйно, стоїть свiжа — а тут б слухати нiяково: дивуєшся, як це вона живе довольна такеньки, що бублики пече… Бувають такi в бога!

Нам день минав, день розсвiтався, весна йшла грiючи; наближувалася зима з морозами — усе здавалося якось нудно, якось докучливо… Були в нас давнi радощi; були в нас старi сумування — до їх тепер душа не озивалася, не стрепехалося серце. Коли б!.. То б не так, зовсiм не так було! Тодi, як серце та душа живi, то вийдеш, забачиш дерево, що вже роки стоїть знакоме, а тут вiтаєшся: яке дерево! Зеленися, дерево, розвивайся! Отеє як шелестить! Глянеш на поля, на луги — якi поля, якi луги! Аж смiється щось в тобi…

А вже як життя лiчиш своє понедiлком та недiлею, то все тобi байдуже: що нове, то заклопоче тiльки спершу, а що старе, то вже таке старе буде, таке знайоме та безв'їiшне!

Такеньки ми жили. Коло нас однi люди вмирали, нарождались другi… Часом звали нас на весiлля — ми ходили на весiлля… Найчастiш я ходила до Марусi.

Марусi не так жилося, як нам. Пила вона хоч од гiркої, та од живої води… їй сонечко не так свiтило, як нам; їй i пташки iначiй щебетали…

XXI

Чи великий, чи малий час збiг — мати занедужала. Сказав би, рада вона своїй недузi була:

— Отсе й менi вмирати, — каже, — отсе i моя година! Бiжи, Химо, до священика, проси — нехай пише зараз до Катрi, щоб приїхала поховати матiр. Бiжи, любко, не барися!

Знов написав лист священик, знов туди грошi послали.

— Отсе, не їде Катря! — мутиться мати. — Хто ж мене оплаче! Мабуть, не пускають її там; коли б я видужала, то б я вже сама до неї поїхала одвiдати, побачити… Чи побачу її вже коли? Коли б я одужала, то б я її одшукала, де вона… Чи я вже її не побачу?

Од Катрi такий самий лист одiбрали, що: "молитимуся за материну душу, а грошi на поминання вiддала — будуть поминать, грiхи будуть одпрошувати".

— О, дитино мила! Не побачу вже я тебе! — промовила мати i заплакала. — Поховай мене, Химо, — говорить менi. — Поховай мене гарненько. Тобi буде нехай наша хата, се тобi нехай буде. Пом'яни мене, голубко. Сядь до мене ближче, любко! Близенько сядь! — усе прохала мене.

Перед смертю говорила:

— Може, коли побачиш Катрю мою, може, буде нездужати, болiти, — послужи їй, серце, не покинь!

Усе богу молилась, все молилася — до останньої години. Тихо i сумно вмерла.

Як її поховали, то знов Катрi знати давали, що мати вже вмерла, що зосталися їй лани, степи i грошi. Тодi одписала Катря, що буде сама, приїде сама опоряджати, що їй у спадку дiсталося. Ми стали її дожидати.

Дiждали.

Як бачу той вiз, критий, палубчастий, що притягає до нашого двору. Було се ранком, — ранок славний, ясний, пахучий: уночi дощ перепав.

Я вибiгла за ворота.

— Катренько, де ти?

Нiхто не обiзвався менi. Вилазила перше з воза ополиста, рум'яна черниця i хрестила мене. За нею Катря.

Катря теж мене перехрестила — ледве на мене глянула вона — i за черницею у хату увiйшла. Я за ними вступила. Чи ж вона мене не пам'ятає — забула? Серце, що було стрепенулося, то притиснуло його тяжко…

— Ох, як же втомилися ми, — почала рум'яна черниця, скидаючи з себе чорнi свої ряси одну по другiй. — Вже їхали ми, їхали, та й годi сказали.

Глас в неї був такий, що для глухих добрий. Катря стояла у стола, розбираючи чотки у руках. Була ще вона з себе дуже хороша, хоч як змарнiла, i очi впали, i сама, як нитка, бiленька стала. Вона якось захолодiла… На дух-мару вона походила з своїм нездвиженим обличчям, iз своїм поглядом безпричасним… А ще в тiй довгiй рясi чорнiй, у тiй чорнiй покривальницi!..

Хоч би вона що в мене спитала! Хоч би до мене слово промовила!

Черниця знов говорить:

— Втомилися як, боже милий! Ледве дихаємо! — А там додає: — Вже сонечко пiдбилося на снiдання…

Глянула на Катрю — Катря стоїть, не чує i не озивається.

— Сестро! — до Катрi, посмикаючи її мiцненько за рукава. — Треба нам пiдживитися?

— Як завволите, сестро Меланiя, — одказала Катря. Я ледве дочула: безодголосно такечки вона гомонiла.

— Дiвчино! — прикликає мене сестра Меланiя. — Ходи лишень ближче, — як на iм'я?

— Химою звуть, — кажу.

— Химо, чи не дала б ти нам поснiдати?

— Зараз iзготую, — кажу.

Почала я готувати снiдання, а черниця за мною у комору, пшона одмiряє у глечик, одсипає муки у миску, сметани у полумисок; слив'янку набирає; хлiб крає; порозчиняла столи, достала скатерку, стiл застеляє, - жвава та хапкая. Господи-свiте!

Катря усе стояла сама. Сестра Меланiя одхилила її рукою од столу, накриваючи, — Катря сiла на лавцi тодi.

Готове снiдання — стали снiдати. Сестра Меланiя Катрю ближче посадила. Катря послухала, близенько присунулась, а їсти нiчого не їла вона, окрiм малесенький шматочок хлiба iз водою. Сестра Меланiя снiдання впорала. Мала вона тридцять i два зуби бiлi та здоровi, та роботящi. О, якi ж зуби! Усе молола ними, як жорном добрим.

По снiданню стала сестра Меланiн до Катрi говорити:

— Сестро! Треба усе тепер добре впоряджати, треба хутче, щоб тут нам не забаритися… — А очi в неї почали прижмурюватись; говорячи якось мимовiльно, мостила вона ближче до себе двi великi подушки у краплистих темних пошивках, що з воза я внесла.

— Не треба баритись, — ще промовила зiтхаючи, — о… о… — вимовила ще раз, вже зовсiм на подушки схилившися головою…

Спала. Мухи понад нею гули, мухи її кусали — спала. Катря сидiла, схиливши голову. Чи молилася вона? Бо шептала щось i рум'янцем закрасилася живим. Я до неї близько пiдступила i кажу:

— Катре, чи ти вже мене зовсiм забула? Чи не пiзнаєш? — Рум'янцi одразу збiгли з її обличчя; обернула на мене вже безпричаснi очi свої i одказала менi:

— Я тебе пам'ятаю.

— Чому ж се така до мене неласкава? Чом не заговориш до мене?

— Усi слова пражнi. Треба молитись…

— Катре, чи ти знаєш, що Маруся замiж пiшла?

— Боже благослови.

— За Чайченка пiшла.

— Боже благослови.

— Вона нещасна дуже.

— Божа воля.

Усе менi одказує, як наче по псалтирю читає.

— Чи ти коли згадувала нас? Згадувала людей?

— Я молюся за вас i за всiх людей.

— Спасибi. А ти вже мене тепер i трохи не любиш?

— Господь повелiв усiх любити, — i ворогiв.

— То ти мене як ворога жалуєш, чи що? Чи ж у тебе вже нема i в свiтi нiкого любого? Нема нiчого милого?

— Менi усi рiвнi, за всiх молюся.

— И усi вороги тобi?

— Кожен чоловiк другому ворог великий, ворог лихий, — промовила з опалом: очi заiскрились, задрижали уста: пiзналася менi давня Катря. Огнем да полум'ям од неї пахнуло — як колись.

— А сiм'я? А родина? — кажу.

— Усi! Усi! Прихиляють до себе душу, боронять до бога!

— Так усiх кидати?

— Кидати, кидати! В бозi спасете! Боже мiй! Боже нiй! Помилуй нас! — покликнула сумно.

— Амiнь, — одказала з лавки сестра Меланiя глухо. Переспала вона свiй дзвiнкий голос. — Амiнь, — ще раз ркаже та й позiхнула такеньки, що в мене рукава замаяли, а якi мухи по столу лазили, то поскочувалися, як насiння од вiтру. Довго ще потягалася на лавцi. Далi стала, прибралась у ряси: — Ходiм вже до батюшки, — приказує Катрi.

I пiшли. I менi велiла йти iз собою сестра Меланiя, дорогу показувати.

Поки ми дiйшли до священикового двору — бiля церкви стояв з двома коминами i з рундучком пiд пiддашшя, — поки дiйшли, кажу, то вже сестра Меланiя зовсiм чуйна була: хоч очi од спання помалiли, та дивилися густо i жваво.

Священик стрiв нас, увiв у кiмнату. Сестра Меланiя посiла у якомусь великому крiслi, що в ньому мало було придоби, а багато цвяхiв. Катря стала бiля неї, а я поза Катрею.

— Сiдайте ж бо, батюшка! — просить його сестра Меланiя.

Батюшка сiв проти неї та й закашлявся.

— А що се — кашель вас напав, батюшка? — пита сестра Меланiя. — Липового цвiту напийтеся увечерi, на нiч. Та чого се ви такi на виду жовтi? Чи не жовтяниця? Й посивiли ви зовсiм, а, мабуть, ще не дуже й старi, — болiли на голову?

Батюшка сам був розумний i розсудливий, та смирний — сторопiв, слухаючи її та на не! дивлячись — тiльки головою кивав.

— Отсе ми до вас приїхали з вашою давньою парафiянкою, — починає другу вже рiч сестра Меланiя. — Вона менi приручена. Спадок їй од родителiв, як знаєте; вона усе оджалувала на монастир. Ми приїхали усього того роздивитися, опорядити. Вам звiсно, що тут їй належить, — покажiть менi, коли ласка ваша буде. Разом вкупi з нами для господа бога нашого потрудiмось.

Тодi пiшли по степах, по ланах оглядати, громадських людей кликали цiнувати. Сестра Меланiя никала скрiзь по всiх кутках, мутилася, пiдбiгала, приглядала, прислухала.

Катря ходила за нею слiдом, не глядячи округи. Мiсця знакомi коло неї процвiтали — вона не вважала. Нiде не припинилась i разу не оглянулась. В хату як ми повернулися, то там вже людей понаходило багато. Вiтали Катрю, питали… Вона наче нiкого зроду не бачила i нiчого не знала, хто й якi прийшли.

Одчинили скринi,стали лiчити грошi, якi там були. Батюшка усе зашептував i записував; сестра Меланiя теж собi пiрцем черкала — Катря усе стояла оддалiк, не глядячи…

Люди потроху розiйшлися…

— Ви добре се знаєте, батюшка, що хата цiй дiвчинi придiлена вiд небiжчикiв? — питалася батюшки сестра Меланiя аж двiчi.

— Знаю добре, — говорив батюшка.

— Та вона ж далека родичка, а дочка є рiдна…

— Така була воля їх. Вони дiвчину жалували.

— I другi знають те?

— Як же! Свiдки є.

— А! — каже. Бiльш вже не питала.

XXII

Прийшла Маруся до Катрi. Була вона тиха, смутна i ласкава.

— Знає? — спитала мене.

— Знає, - кажу, — та їй за все байдуже.

Катря її спершу не пiзнала, а на вiтання одказала:

— Благослови, господи!

— Се Маруся, — говорю їй.

Тодi вже вона пiзнала i знов каже:

— Боже благослови!

Маруся стояла перед нею.

— Сiдай, Марусе! — прошу.

Вона не схотiла чи не вчула, стояла i дивилася на Катрю. Катря непорухома сидiла. Бiльш не було нiкого в хатi.

— Катре, — промовила до неї Маруся, — чом ти слова не промовиш? Чи менi звелиш говорити, Катре?

— Що? — пита Катря. — Що говорити?

— Бач, Маруся вже сива стала зовсiм, — кажу, знявши хустку з Марусi.

Подивившися, каже:

— Сива.

Посидiла Маруся мовчки i попрощалась. Катря її хрестить.

— Катре! — промовила Маруся, — в мене дiти.

— Боже їх благослови! — одказала Катря по своєму звичаю.

Як сама вже вона нiчим людським не мутилася, — то вже й не вважала, як в iнших серце колотилося.

Маруся додому пiшла.

На третiй день Катря iз сестрою Меланiєю поїхали. Маруся ще приходила попрощатися. Катря прощалася так само, як вiталась… Хоч би вона лице запечалила! Хоч би озирнулася разочок!

— Як одмiнилася! — промовила Маруся, дивлячись услiд за тим возом критим по дорозi.

— А пам'ятаєш, яка була вона? — кажу.

— Як же!.. Добре пам'ятаю.

Ще ми постояли, подивились. Маруся пiшла до своєї господи, а я її провела i в неї трохи посидiла.

Якiв усе хворiв, усе болiв. Давно вже вiн не робив нiчого: не здолав. Падала коло всього сама Маруся. Багато було їй дiла в господi, велико печалi на серцi.

Весело, як є ким радiти, та й те добре, коли є об кiм поплакати. Iй-же богу моєму, добре! Гiрка та жива вода, кажу вам…

Виходжу я од Марусi, i вена мене до ворiт доводить, а за нею дiтки топотять дрiбненько-важенько…

— Подивись, — каже вона, — подивись, Химо, усi тройко у його вилились — мої чорнявенькi!

I згорнула їх усiх до себе. А вони хто з паличкою у руцi, хто з хлiбом, з пiсочком у жменьцi, жвавенько дивляться… Тиха i вбога хата з вишневим садком!

Я живу собi придобно на своїй селитьбi. Сусiди до мене ходять, а я знов до їх — одвiдуємось. Радимось, як городи засiваємо; вкупi наш одпочивок у свято…

Час за час, а к вечору ближче…

Оглавление

I

II

III

IV

V

VI

VII

VIII

IX

Х

XI

XII

XIII

XIV

XV

XVI

XVII

XVIII

XIX

XX

XXI

XXII

Реклама на сайте