«Між орлами і півмісяцем»

Історія творила легенди,

а легенди — історію.

— ...Мосьпане гетьмане Богдане! Дозвольте мені лишитися з вами на дискретну розмову,— попросив Іван Сірко Хмельницького одразу по закінченні короткої наради, що відбулася після розгрому під Корсунем основної польської військової армади.

— Дискретну? — пильно оглянув гетьман натомленим поглядом свого полковника.— Лишися, хоч часу в мене як кіт наплакав,— і поглядом показав решті залишити їх на самоті.

Поки старшини зморено, неквапом зводились з місць і виходили з гетьманського благенького намету, молодий кошовий Січі Запорозької, тепер полковник над січовиками, продовжував сидіти, заклопотано обдумуючи свою наступну розмову з Хмельницьким. Ніби ж знав його полковник Іван Сірко і зі спільної, не так уже й давньої, участі в Тридцятилітній братовбивчій війні Європи за Фландрію, і з початку теперішнього рушення на шляхту і магнатів, але разом з тим вже й не знав: під Жовтими Водами пан Богдан був іншим до нього, не таким, як отут, в Закорсунні...

«Чи погром отих пічкурів змінив його, чи він лише вдавав із себе доступного раніше?» — роздумував Сірко, дивлячись, як гетьман, смокчучи люльку, гарячково став міряти намет, ніби забувши про все на світі.

— Здогадуюсь,— почав Хмель, коли вони лишилися врешті самі.— Ні ти, ні Максим не можете простити мені кількох речей: затримки війська отут, спілкування з ханом та Тугай-беєм, передачі татарам Шембека, Сапеги, Чернецького, обох гетьманів, графа Синявського, отого глухого плюгавця Донгофа та Кшиштофа Пшиємського, як і закладництва Тимоша. І ти перший...— чогось не домовив він, роздратовано тикнувши п'ястуком, в якому була навикло затиснута люлька.

— Передусім, гетьмане,— поспішив, мов у гарячці, виказати наболіле Сірко,— не маю сили і вмінь стояти в лаві разом із бусурманами, які одвічно нищили та й нищать, наш народ, плюндрують край.