«Засвіти»

Засвіти (fb2) - Засвіти (Засвіти - 1) 2459K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Андрей Химко

Андрій Химко Засвіти

Від автора

Ще з 13 століття, з часів заснування грізним Бату-ханом Золотої Орди в Приітиллі, постійне і масове знищення ордами слов’янського населення не припинялося, навпаки, посилювалось. У 15—16 століттях та й у першій половині 17-го воно стало карою божою. Про розміри його сьогодні можна лише здогадуватися. А втім, збереглися й окремі свідчення.

В рік 1482 хан Менглі-Гірей геть спустошив Київщину і погнав усю людність, що не встигла сховатися, разом із воєводою Іваном Ходкевичем та його родиною у неволю. Він же повівся отак і з Волинню та Поділлям, забравши там кількасот тисяч нещасних у неволю. В 1537 році з Галичини, Волині і того ж Поділля знову було полонено ушкалами понад п’ятнадцять тисяч бранців, а в 1575 році звідти ж було їх забрано 55 340 чоловік.

Відомий німецький історик і дипломат Зігмунд Герберштейн (1486—1566 р.), користуючись вірогідними джерелами, твердив свого часу, що лише один хан Махмуд-Гірей вивів з України у Крим живим ясиром біля восьмисот тисяч бранців. Коли врахувати, що в ясир не бралися ті з бранців, котрі не могли самостійно доправитися в Крим і підлягали знищенню, то цифри фізичного винищення нашої людності досягнуть ще жахливіших розмірів.

А це лише Махмуд накоїв стільки лиха. А скільки було їх, отих Гіреїв, а біля них калг, мурз і башів, що по кілька разів на рік ходили на Україну за живим ясиром? Тай не лише вони. Накочувалися в наш край і турецькі яничари-людолови, нерідко на чолі з самим хондкаром-султаном і заполонювали рабами-русинами східні ринки, нищили все, що не могло доправитись самохідь до ринків збуту. Диву гідна ота наша живучість на рідній землі!..

Протягом тих же століть і особливо в кінці 16-го та в першій половині 17-го до отієї кари божої з півдня додалася ще й кара божа із заходу. Загарбавши наш край, католицькі фанатики-місіонери, а найпаче польсько-литовські магнати, не щадили «хлопів» — вішали, розпинали, саджали на палі, палили за непослух чи збройні виступи на вогні.

Отоді кара божа впала і на самого бога!.. Навіть небо закипіло від запаленого на землі пекла!.. Йшлося ж бо про повну полонізацію і кінцеву асиміляцію народу українського, про спішне заселення обезлюднених ясирами наших земель, про знищення хлопів-русинів не лише фізично, але й духовно! Чинили за відомою на ті часи приказкою: «Котят топлять малими» — і топили, користуючись не лише мечем, вогнем та водою, а й підкупами, посулами, провокаціями та підступами. Нищилося все, що противилося їм, ба навіть що тільки похвалялося противитись. Воістину диву гідна ота наша живучість!

...Було це так давно! І було це не у вигаданій байці, а в затуманеній давниною, обпаленій спеками, обвітреній бурями, омитій кров’ю, як дощами, і сльозами, як зливами, великій і безсмертній нашій бувальщині. Було це в дійсності, невблаганно-суворій і несказанно-ніжній, огидно-бридкій і невимовно прекрасній, до крику убогій і до безкраю багатій, жахливо під’яремній і на рідкість волелюбній!.. Було це на нашій рідній землі... На землі із Каїновою тамгою-печаттю на талані і семицвітним ореолом недолі-краси на чолі; на землі, наче биндами, повитій голубими ріками, рутвяно-буйними степами і строкато-зеленими дібровами та чарівними лісами...

Було це на землі, перев’язаній в небі веселково-зоряним діамантом Козацького Шляху, тій особливій землі, що споконвіку чарувала красою, нищилася і попелилася, зачинала і відрожувала люд під підсонням-наметом отого діаманта!.. На землі, що розстилалася велетенським, зачаклованим ще поганськими богами обширом, приколисуючи на собі то спокій і мир, спочинок і щиру приязнь, то клекіт невгасимого обуру і вогню, громове буяння помсти і німий холод смерті...

Було це на землі, яка кликала багатством своїм близьких і далеких сусідів, і вони лізли, плазували й рачкували до неї, терзали й нищили, падаючи на люд її карою божою, плюндруючи красу її, чи кралися хижими шакалами й вовками в овечій шкурі, підробляючись руном під мирних ягнят або оперінням — під співучих птахів, вдаючи щирих уболівальників і співчутливців народові нашому!.. Хай згине навіки й пам’ять про них, мерзенних на священній землі дідів наших — Материзні!..

Було це на землі, що стократ згорала і стільки ж оживала, що витерпіла, як великомучениця, пекельні часи злодіянь, перенесла огидь наруг і витончених знущань, накопичену на протязі віків захланцями-нелюдами підступність... На землі, що дала народним оборонцям своїм безсмертну одвагу і любов, безприкладну самовідданість, вартий захоплення труд і пісенну щедрість, дивогідну незаздрісність і щиру приязнь людську...

Було це давно, і було це недавно. Бо що значать для вічності якісь чотири чи п’ять віків?.. І хоч багато прекрасного й ганебного давно вже зітліло у горнилі часу, зникло з людської пам’яті, перевернувши саме поняття честі й гідності горілиць, та чимало й лишилося недоторканим на втіху чи на горе й каяття людське дотепер. Адже на землі оцій рідко який народ так вперто і так довго боровся за свою священну волю і самоутвердження після спопеління, рідко хто поклав стільки життів, сили, звитяг, надбань, крові, сліз і мук за життя. Тому і лише тому життя народу нашого — це подиву гідна боротьба, суцвіття поразок і злетів, зневіри й надії в ім’я вільного, нікому не підвладного життя.

...Сущі і ненароджені, вчуйтеся, наблизьтеся до глибокої джерельної краси людей своєї землі, прислухайтеся і придивіться до них — звитяжців і творців, випийте крапельку радості і горя із дзбанка їхньої історії, пізнайте, прочуйте і збагніть оту невгасиму синівну любов, не всім навіть у мріях досяжну, і якщо вам дано природою умінь прочути це, то крапелька отого еліксиру осяде в тайник душі вашої прекрасним самоцвітом-споминком про зразок теплоти і безкорисливості, щирості і щедрості, не всіма знаної людської самопожертви.

Було це давно-давно, як ще жили прапрадіди наші, що і перед лицем смерті не боялися казати про свою любов до рідного краю і його людей, що нікому й ніколи не заздрили і ні на кого й ні на що не зазіхали, жили як герої і навіть не здогадувалися про свою лицарську велич супротиву гнобленню. І що більше отих лицарів вороги-захланці коронували і величали ганьбою, що більше драконячих голів і рогів навішували на них замість ореолу, то знакомитішими, величнішими тираноборцями були вони для рідного краю і свого люду!.. Хай святиться в прийдешніх віках їхнє ім’я, хай буде їхня жертовна благородна сила і воля прикладом і нині, і прісно, і навіки-віків!..

...Підіймався, вставав народ на боротьбу із зайдами, йшов на смерті, щоб жити, наче в легенді, і попереду в нього завжди були ватажки-стратеги, ті, що не знали докорів сумління, бо цілком і повністю віддали себе священній боротьбі за волю народу, за незалежність краю. Серед них особливе місце належить і кошовому Запорозької Січі, полковникові часів визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького Іванові Дмитровичу Сірку. Крім Азовського сидіння, боїв за Фландрію, де Сірко брав помітну і впливову участь, п’ятдесят чотири походи здійснив він на ворогів народу нашого, надто в борні з татарськими та турецькими людоловами, і в абсолютній більшості з них не мав поразок. Про нього й піде мова в романах «Засвіти», «Між орлами і півмісяцем», «Під Савур-могилою».

1.

Нічне усамітнення молодих побутує на Україні давно, либонь, з дохристиянських часів. Звичай той передавався з покоління в покоління і вважався невід’ємною прелюдією майбутнього злюбу-шлюбу. Зачинався він, звичайно, з ініціативи хлопця після вечірніх групових співів, танків чи інших забав десь на вулиці, вигоні чи на вечорницях.

— А, ось де ти, Домочко?! — вдавав із себе такого, що давно розшукує, парубок.— А я шукаю та шукаю тебе. Час іти додому.

— Ніби я сама не втраплю,— починає колупати перед собою ніском чобітка чи черевичка землю дівчина, і соромлячись, і полохаючись запросин.

— Нерано ж уже он як, то ходімо!.. Вдвох — воно приємніше якось, бо мене ще мати битимуть за запізнення, та й тебе ж по голівці не погладять,— умовляє парубчак, випинаючи груди і відтискуючи дівчину на збочини гурту.

— Веди вже, хай тобі!..— ніби нерадо згоджується нарешті Домна.— Та гляди мені! — свариться вона вказівним пальцем.— Добраніч вам, посестри, агов!..— гукає, ледве стримуючи в собі радість.

А по путі додому, що часто-густо лежить через усе село, парубчак умовляє дівчину піти з ним переночувати, заздалегідь обміркувавши місце ночівлі.

Отам, на ночівлі, й вимірюються та визначаються взаємно цноти і вдачі помовлених, витримка, гідність, палкість і слівність в коханні, щоб або обірватися в один день, або закріпитися в стійкий і все зближуючий обох злюб.

Батьки, як правило, про такі ночівлі молодих дізнаються небарно і в більшості не бояться за цноту дітей, а тому й не перечать їм. Молодята ж, коли злюб з якихось причин до них не приходить або хлопець намагається порушити святу недоторканність дівчини, просто більше не зустрічаються, паруючись на «спання» з іншими...

Довіра, як і любов, достигали, підсилювалися, наростали, близилися в кожному по-своєму, як близиться ото весна чи перша гроза, як наростає повінь, як достигає плід, щоб упасти... Близилася того вечора й чиста та непорочна палка взаємність і між нашими молодими — Дмитром та Домною.

...— О мамочко рідна, що ж це буде? — сп’янілим шепотом рвала слова Домна, задихаючись і від духмяних запахів сіна, на якому спала, і від не знаного їй досі збудження, і від ніжних обіймів та цілунків коханого, і від тремтливого страху грішності.— Дмитрику, голубе!.. Може б... ще почекати нам до...— не договорила.

— Домцю!.. Хіба ми вже три роки не чекаємо того?.. Хіба не благословили нас перед святими образами батьки? — не давав вимовити й слова заперечі п’яний, як вчаділий, Дмитро.— Адже ми поклялися вірністю навіки, горлице моя!.. Ластівочко і лебідко люба!.. Ласочка рідна!.. Чого ж це відкладати?.. Для чого, пощо?.. Весілля ж днями! — напосідав Дмитро...

А ніч присипляла навкілля, оберігала людські спочинки поодиноким гавкотом собак, шелестом вітру у віттях, спросонковими виспівами півнів, повновидим плескатим місяцем над горою і чарівною тишею.

Молоді мріяли й гадали, скрашуючи свої мрії палкими обіймами і цілунками, забували за все навколишнє, ніби його й не було, знову поринали у взаємовідання, як у чарівну купіль, аж поки не поснули, до краю заворожені і взаємністю, і духмяністю, і зморою.

— Та-та-ри-и-и!..— як жахний вибух, розірвав раптом оту сонну запівніч відчайдушний зойк.— Та-та-ри-и-и!..— підіймалися півнясті гребені вогнів із чотирьох боків села в перелякане відчаєм небо.— Та-та-ри-и!..— неслося смерчем, несамовито відлунюючись в довкільній далечі, горе... І заметалися у відсвітах вогню люди, завалували собаки, чулося єдине на весь світ волання:

— Та-та-ри-и!!!

2.

Дібровами, звивистими ярами та байраками, луками та перекалками плазував і повз на полудень татарський ясир з пішими бранцями, замикаючись волячими валками скрипучих дараб, навантажених всілякими скарбами, все далі від рідних обжитих місць і все ближче до отого рокованого людського нещастя, що відбирало літа, красу і силу, віру і надію, мрію і сподівання — до гендлярського ринку...

— Гіт! Гіт!.. Качйорум! Ідіть, поспішайте!..— горла нили охрипло людолови, б’ючи батогами зморених невільників, що зчаста вже падали з утоми і відставали від гурту. Знесилені ж затримували весь ясир, бо всі були зв’язані налигачами. Гуртоправи шмагали не лише зомлілих, а й тих, що йшли, трималися ще на ногах, щоб вони старанніше волокли за собою близьких і рідних, уже вкінець знеможених.

Окремим скопищем-валом, здіймаючи велетенську, мов хмара, пилюгу, слідом за людьми правилися й гурти-табуни скотини, що ревла і стогнала, мекала і плакала, проклинаючи тим свою безрадісну долю...

Отак, серед окриків погоничів та сторожі, під зойки бранців після довгого й мученицького переходу в невблаганну спеку наблизився ясир в кілька тисяч невільників до базару в Кафі, работорговельному місті, де сьогодні був тайхане — день торгівлі. Галас людоловів, ревище тварин, розпачливі плачі і зойки полонянок, жінок та дівчат, ба навіть дітей, а ще — голоси муедзинів на мінаретах, міняйл та шафарів заповнили не лише майданище базару, а й далекі околиці міста, збудивши з дрімотного напівсну навіть лінивих міщан. У душах невільників ревище те, навпаки, осідало наїжаченим страхом замість надії, що досі теплилась, дожидаючись дива, яке вивільнить їх. Та не звільнили ясирників козаки ні в путі, як більшість сподівалася, ні ось тут уже, в Криму, і від усвідомлення цього отой рев і гармидер хилив донизу голови, смоктав страхом душі, висотував мозок бранців.

Підібгавши під себе криві короткі ноги, міщани досі сиділи в холодках біля саманних округлих лачуг-хаток під глиняними, очеретяними чи черепичними стріхами, цмулячи довгі засмолені люльки-цибухи; похитуючись, вони задумливо вдивлялися примруженими й застиглими очима в прозору далину неба, ждучи ясиру, цього постійного набутку їхнього. І ось він, слава аллаху, прийшов, і багатий, і різноманітний. Отож і зиск із нього, і робочі руки в хижах, дворах, городах та на пасовиськах, і забави-втіхи в цнотах дівочих, і... У найбіднішого міщанина тут по двоє чи й по троє рабів трудиться, а в багатших і по більше. З’явились корови, буде й молоко-айран дітям, а з ним і свято прийшло навіть у бідні родини.

Тайхане дотепер був тихим, самотнім. Пробіжить іноді злякано якась рабиня-слов’янка вузькою вуличкою по воду чи з водою — і знову тихо і ні душі, вранішня спека поволі розпалюється, волога випаровується серпанками, миготить на сонці, закрадається в тіні будинків, мурів, стін, поволі в’ялить і млостить усе, підбадьорене нічними прохолодами і спочинками.

Проте Кафа лише здається тихою. У затінених її кипарисових і тополиних холодках від Карантинної Слободи до Круглої Вежі, ба й далі, аж до перевалу Топе-Оба та річки Альми кишить юрмище. Уже зранку є тут всякого люду і зі всього світу. Більшість, зрозуміло, лише спозаранку показується на вулицях, пізніше всі ховаються від томливої смаги у запашні кав’ярні, прохолодні склепи, шинки, гостроверхі мечеті чи затінені гостинні двори. Але нині отой благодатний ясир порушує заведений порядок. Ще б пак! Ясир же прийшов! Ясир! Вмить зароїлися досі сонні вулички та стежки, поплив ними різноликий люд до майдану. Спершу поодинці, потім по кілька — поки не створився суцільний потік. Тут побачиш і турка, і грека, і караїма. Гаркавлять і жестикулюють гебреї, світять білими зубами негри, сперечаються єгиптяни та перси... Справжнісінький Вавілон!

Крім скотопродавців, шафарів, коробейників та невеликої частини скупщиків-гендлярів, сьогодні в повазі тут работорговці і безиргяни. Вони відрізняються від решти особливо барвисто розшитими різними прикрасами і оздобленими золотом та перлами дзюбами і кавадами, шовковими жовтуватими сариками на головах та коштовно-бісерними поясами навколо в більшості череватих талій... З них майже ніхто не йде пішки. Одні статечно похитуються в колісницях під широкими строкатими парасолями, інші в такт носіям гойдаються в ношах-лектиках, прикривши повіки, удають, ніби, сплять. Сторонньому важко й повірити, що в оцих підсліпуватих хижах та халупах, за глиняними та кам’яними огорожами тулиться, сусідячись, розкіш.

Строкатіє торговиця, гамірніє базар. Рабів обступають, мов затравлених звірів, і торговці-покупці, і роззяви та гультяї. Набитими очима знавців работорговці вже здалеку пізнають у юрбі і астраханського рибалку та тмутараканського хлібороба, і польського жовніра чи хлопа, і молдавського пастуха, і винороба-волоха чи обвітреного в степах калмика. Та найбільше тут наддніпрянських і донських людей, козаків і козачок, працьовитих, в більшості вродливих і здорових. В людських гуртах їх виділяє з-поміж решти своєрідна засмага тіла і несказано-безмовна туга в очах, схожа на німий розпачливий зойк безсловесних істот.

Не один сьогоднішній бранець, утікши від ляського чи литовського можновладного пана або від московського кріпосника, погуляв на Січі, Кубані чи й на Дону без пана і наглядача, без визиску і побоїв, остерігаючи себе і ближніх від невблаганної постійної напасті, доки не зашморгнулась на ньому рокована петля татарської чи турецької неволі.

Жінок-бранок посадили окремо на базарищі, в гарячому піску під палючим сонцем. Немилосердне воно було для них, пекло, як на пательні, додаючи усім страждань. Хоча б краплю води, хоча б ковток її, холодної, із глибокої рідної криниці, чистої і прозорої, як сльоза! Хоча б краплю! Облизують пошерхлі спражні уста невільниці, а в ротах навіть слини не добути. Щастя ще, що їх поки що не роз’єднали з рідними та знайомими, бо Тоді — не доведи боже! Ото он мати, видно, з різнолітками-доньками; там в однаковісінькому вбранні, як вилиті, дві сестри рідні; а там он — молодиця, мабуть, шукає шастанням очей в чоловічому, посадженому неподалік гурті мужа чи сина.

Бранцям не дозволяють навіть розмовляти, і вони звіддалік надивляються розпачливим від горя поглядом на рідні обличчя, втирають сльози, відчуваючи наближення жахливої миті — розлуки. Та ось під схвальний гомін юрби появились і водоноші з глеками та бордюгами. Полонянки квапливо схоплюються і, замучені спрагою, кидаються до них. Та дарма — не для пиття ця вода. Наглядачі примушують бранок митися, щоб кращими виглядали вони перед покупцями. Тільки декому із спритних вдається вловити пересохлими устами краплю благодатної вологи, і вже крик, уже погроза. Тим, що помились, білою глиною фарбують литки ніг — покупці ж бо полюбляють білотілих.

— Отурнус! Отурнус! Сидіти! — наказують сміливішим, і нагайка-камча з вогняним жалом в’їдається в тіло то там, то тут...

Нарешті почався й торг. І боялися його, і ждали вже геть замучені спекотою бранці. І чоловічий гурт, і жіночий враз був поставлений на ноги, вишикуваний в ряди для кращого огляду покупцями живого товару.

— Гюзель кадин! Хороше дівчисько! — улесливо посміхаючись, вихваляє струнку бранку вдоволений сьогоднішнім ясиром продавець і веде, не маючи сили приховати радість зиску, покупця до гурту.— Ось ця, що поруч із старшою. Аллах свідок, в збитку не будеш, ходжо! В гарем годиться і всього за п’ятсот аспрів,— підохочує він — п’ятсот, дорогий ходжо!

— Дорого, сагіб-киране — непереможний лицарю, правиш,— роздумливо відказує низенький огрядний бей у дорогих браслах на руках, запухлими очима шастаючи по статурах бранок.

— Річ, взята у гяура, поцінюється втрикрат, даут-бею,— нагадуючи приписи Корану, стоїть на своєму продавець.— М’язи що сталь Дамаска, і стан як у сарни. Якраз для твого славного гарему, дорогий бею...

— Стара... Не візьму, задорога для мене...

— Збавлю, аллах свідок, збавлю, ага-бей! — кидає навздогін баєві продавець, коли той нарочито суне далі поміж ряди.

— А цей Арслан — справжній лев, незамінним мулом буде тобі,— цьвохкаючи карбачем кремезного козака в чоловічім гурті, приговорює, оскалюючи зуби, інший продавець; улесливо зустрівши того ж бея.— За дві тисячі аспрів матимеш найкращого галерника собі,— вговорює він, топчучись обік і роблено всміхаючись. Та зненацька оперезаний карбачем козак, на якого продавець навіть не глянув, пантруючи покупця, здригається, як ужалений, видушує з грудей щось подібне до гарчання і вмліока б’є постолом в пухке підборіддя набундюченого продавця. Ойкнувши, той, як рептух, глухо валиться на пісок, бей відступається, а з гурту жінок раптом виразно зривається смертельний зойк.

— Рятуйте, людоньки, його, рятуйте! — голосить котрась.— Спасіть Дмитра!..— І, ніби вжалені від того окрику, заревли невільники, закрутились; заметушились, борсаючись в шнурах, потягли на себе за налигача сміливця Дмитра і заступили його своїми тілами перед навалою наглядачів, що, як з-під землі, появились тут. Та дозорці не спинились від того, вони розлюченим клином врізалися всередину юрби, в’юнкими таволгами шматуючи оборонців, поки таки обрізали сирицю і виволокли убік відчайдушного — до ласого на всілякі видовища юрмища роззяв і торгівців. Розв’язаний козак звіром борсається в борні і гармидері, відкидаючи від себе нападників, шукає в тісному кільці, як в ступі, шпарину, падає і схоплюється. Йому на поміч, глухо стогнучи, напирає злигана лава невільників, але свист таволг і карбачів скоро гасить запал відважних, кидає їх назад і всаджує...

— Дмитре! Дмитрику! Боже! Рятуйте його, хрещені! — знову виривається з жіночого гурту розпач отієї стрункої бранки, яку щойно, прицмокуючи, торгував бей. Вона борсається в руках посестер, доки сильний удар в лице не валить її на пісок. Несамовито скрикнувши, вона мовчки опускається на тіла подруг і ціпеніє.

— До-м-но-о! Дом-ну-сю-ю! — вже не кричить, а стогне молодик під ударами київ, заюшений кров’ю.— Се-бе-е, ди-ти-ну-у гляди!.. Роз-кажеш... Знай-ду-у те-бе! — нарешті замовкає він, ніби опускається під воду.

Не почула тих останніх Дмитрових слів Домна — знепритомніла, а коли згодом мати їй розповіла все і спитала, про що натякав їй Онопріїв Дмитро, вона у відповідь лиш затряслася в плачі, як у лихоманці, так нічого й не сказавши матері.

«Певне, з гарячки вже, бідний,— плела собі здогади жінка.— Але чому до нього кричала Домна? Свят, свят, свят! Не доведи, боже! — глянула докірливо-пильно вона з часом на доньку.— Чи ж те можливе?. Свят, свят!» — перехрестилась.

Пізнього вечора у сарай, куди на нічліг пригнали ще не розпроданих бранок, тихо вступила якась жінка в смугастому вбранні з чималою таріллю-стяблом. Мовчки прихиливши браму, вона оглянула бранок і почала подавати кожній по грудці бринзи, і по шматку смердючої тарані. Видом вона нагадувала волошку чи циганку, лише ота мовчазність і відчужувала її та лякала невільниць. Лойовий чадничок світив погано, і розгледіти її було майже неможливо, проте оте пригощання та якісь пошепти мирні викликали в душах невільниць прихильність.

— Води б нам! Води б,— обізвались кілька зразу.

Жінка вдала, що не почула їхнього благання, і у відповідь лише довго вовтузилася з колодкою брами, повторюючи якесь незрозуміле їм слово: «Гезлев... Гезлев...»

— Чуєте, сестриці? Лається, чи що, вона отим словом «гезлев» чи, мо’, натякає на щось,— звернула всіх увагу одна з бранок.

— Вона казала «гезлев»? — перепитала одна зі старших.— Гезлев — це ж місто таке десь тут... Мого чоловіка того літа в ньому продали людолови в Єгипет. Може, й мене бог приведе до нього нещас-но-го-о! — раптом заголосила жінка.

— Поженуть нас, Одарко, світ за очі,— заспокоювала її сусідка,— та не до чоловіків уже, а від них, не до захисників, а до напасників... Недарма ото струс землі був, і звізда, кажуть, стояла над Чорноморем...

— Спаси, боже, й помилуй нас, грішних! — зашептала Домнина мати, все ще не спекавшись отого здогаду, що його посіяла в ній донька. Отче наш...— почала вона проказувати вслух молитву, підхоплену рештою бранок. Довго шамротіло те моління, доки не поснули полонянки, не дочекавшись води. Тільки тяжкі сонні стогони, часті схлипування та акання чулися коли-не-коли в занімілій тиші сарая. А надворі срібним заливистим дзюркотливим дзвоном коники допилювали літню коротку ніч... Точнісінько, як вдома!..

3

Опритомнів Дмитро аж уночі, не тямлячи, де він і що з ним. У вологому напівосвітленому лойовим сліпцем льохові на солом’яній потерті лежали розкидані покотом отакі ж, як і він, бранці. Та коли, перемагаючи біль, він схитливо звівся на ноги і окинув поглядом лежачих, то знайомих серед них не побачив. Ні односельців, ні однопохідців. Спершу не вірив тому і все пояснював темінню, що не давала гаразд розгледіти. Не заснув уже. Перед очі ставали то рідні місця, то батькові пишні вуса, то маслисті очі коня-мідногривка, а найбільше ота передсвітня страшносудна пожежа, веремія, сутичка-бійка, як зблиск у пеклі, безконечні степи у кіптяві шляхів, базарище і... Домна.

Аж застогнав при згадці про неї, аж подих йому здушило в грудях оте розпачливе її волання. Де вона? Що з нею?

Вдосвіта крізь щілини одвірків несміливо почав цідитися день, загриміли штаби, і бранці спішно позводилися. Після недовгого вовтузіння біля колодок скрипливо відчинилися двері, подали їжу, Дмитро, ледь рухаючись, узяв і свою частку поданих йому коржів-левашів, горня з нудливим молоком-айраном, попросив води і запив усе те. Але спраги так і не вгамував.

Незабаром усіх їх вигнали на залите сонцем подвір’я. Мружились з незвички очі, сльозилися. Дмитро також не міг дивитися на світ божий. Свіже повітря захитало його ніби п’яного. У тісному, огородженому кам’яною стіною дворі ясирники стали раптом табунцем, і Дмитро, оглядаючи бліді, порослі обличчя однодольців, завважив, що він один з-поміж решти без кайданів і, на відміну від них, свіжий, остуджений вітрами та запалений сонцем... Мимоволі уявив себе отаким, як ці бранці, і жаль клубком підкрався до горла. Якщо досі в ньому жевріла іскринкою надія на втечу чи звільнення козаками, то тепер вона раптом згасла. Невблаганна дійсність стояла ось перед ним, і годі було її відігнати геть, забути...

Аж ось слуги, порадившись, заходилися лічити їх, ставлячи в ряди. Дмитра котрийсь вихопив із гурту і повів у куток двору, до землянки-кузні.

Парубок не одразу зрозумів, що наказував ушкал горбоносому варпету-ковалеві з вірмен. Тоді аж, як той, зітхнувши, почав накладувати йому на ноги тяжкі поіржавілі кайдани, второпав, до чого йшлося: у нього збиті до крові ноги, вірменин відмовлявся виконувати волю наглядача. Та що він міг вдіяти? Наказано — мусить.

Аж ось їх вивели з двору й повели вузькою вуличкою. Прилипла до ран одіж і кайдани на зранених ногах завдавали Дмитрові нестерпного болю, та він пересилював себе і йшов, ловлячи на собі співчутливі погляди своїх чорночубих і жовтавооких сусідів.

— Нема косак? — чи то запитували вони, похитуючи головами, чи стверджували зі скрухою в голосі.

— Нема...— відповідав, догадуючись, що і вони гріли надію на звільнення з полону козаками.

А вуличка все вихляла та й вихляла, і Дмитро, перемовляючись з сусідами, дізнався, що всі вони з Кавказу, рамики і глехи, взяті в полон уже давненько; та вивідати, куди їх ведуть, йому так і не поталанило. За розкішним будинком той, що вів їх, круто повернув ліворуч, і бранці побачили за високими зубчастими стінами, що спускались униз, та вежами прохолодне море. Хвилі спроквола хлюпали в пологий піщаний берег. А там, при березі, чого тільки не було: фелюги, галери, бриги з різними штандартами і без них, з вітрилами усіх кольорів чи лише з голими щоглами, з гребцями, що визирали з-за бортів сумними очима, зі спаленими на вітрах лицями, пописаними рубцями на блискучих плечах і спинах. А над усім стояв запах в’яленої риби, що аж дух забивала бранцям.

Коло однієї з великих каторг он-баші знаком руки зупинив полонених та прокричав щось сорбазам, очевидно, наказуючи пильнувати бранців, і моторно пішов по крутому трапу-сходинцю нагору. Бранці бачили, як згодом, через облавок галери, їх оглянув якийсь ага у великому халаті і білій фесці з коштовним опалом над лобом, як він, щось наказавши тому ж таки он-баші, відійшов геть...

Дмитро почув: бранці назвали того капудан-агою і, хоч не знав значення отієї назви, зрозумів, що він і є віднині його невільничий господар. Нило від болю тіло, особливо боліли кісточки, і Дмитро, стоячи, час від часу позирав на ланцюг і оті кільця, що коло них чомусь особливо довго возився варпет. Та, як не придивлявся, помітити нічого не міг, тим паче, коли вони були закривавлені і притрушені дорожнім порохом...

Вантажилась прісна вода у велетенських кадубах, тикви й барила та ханьки з винами і олією, тюки прядива та канати, живиця і коломазь, і капудан-ага час від часу появлявся над облавком каторги перед бранцями як з’ява, подовгу дивився застиглим поглядом в розпечене серпанкове марево Кафи і знову зникав десь з виду, щоб згодом появитися там же. Нарешті прозвучало його веління вантажити і людей-бранців.

Дмитро, ніби прощаючись зі світом, обвів поглядом захаращений приплав і рушив по трапу слідом за іншими. Сходинки були благенькі, гнучкі і, ступивши на них, він ніби кінцево втратив силу і певність, бо раптом сам собі здавався і меншим в оточенні отих каторг та галер, і мізернішим, хоч, в порівнянні з іншими співдольцями, і виділявся статурою.

Як уже всі зійшли на ту каторгу, ряди припнутих до облавків гребців завозилися і заговорили на різних мовах, відшукуючи в такий спосіб земляків, загелкотали, аж добрати щось було неможливо. Та проте Дмитро вловив обрадувано чимало зрозумілих слів і окриків, що хлюпнули йому в груди бентежливим хвилюванням, ніби то були його рідні. В першу мить йому навіть горло стиснулося не знати з чого, але зібрався з духом і заговорив. Були то чехи, болгари, поляки, литвини, українці і навіть московські люди. Вони так засипали Дмитра питаннями, що він не встигав відповідати, де вже було дізнатися, куди ж їх правитимуть в оцій каторзі.

— То, кажеш, з Грушівки? — перепитував пописаний синіми рубцями зчорнілий велетень з довгими посивілими вусами.— Онопріїв син?! О боже! Знаю батька твого... В Трапезонт ходили разом на Теплого Олекси торік. А він же тепер де?.. Забитий?.. О кати! О нехристи, окаянні! Отакого чоловіка!.. Чого ж козаки не вборонили?.. Козаки, кажу, де ж були, що допустили до отого?.. Я?.. З Кам’янки... Лоцманівки... Після Сорока святих потрапив... Весь час оце на гребках сиджу.

— Сябре! Братку! Облегчі душу!.. Не бачив кого з Мартинівки альбо Погорільців?.. Одтуль серед вас хто-небудь йость?.. Коли б же то!.. Якщо погуторимо, дасть бог!.. Гетакий льос наш, братку!..

— Полякув тутай немає?.. Полякув?.. Шкода!..

— А Січ як там?.. Січ, кажу, як там?..— питався другий земляк.— Хто кошовим, гетьманом?.. Що вони, сучі сини, собі думають, що про люд хрещений не дбають? — злостився він.— Може, втрапиш раніше, то скажи і Федорові Барабащері, і самому бісовому, батькові Сагайдакові, що нічого, катзна-де і чого ходити, а свій люд занапащати... Що?.. Гибієм?.. То так, але і поквап, бач, ні до чого... У вірі надібок є, а вона велика сила... Та викупи хай роблять!.. Викупи, кажу...— кричав він услід, коли вже Дмитро спускався в напівтемний трюм за бранцями.

На сирому дні каторги-галери він дізнався від невільників, яких у напівтемноті ледь можна було розгледіти, що пливуть вони в Сіноп, а там або будуть продані, або сядуть припнуто на каторги і галери, яких у капудан-аги є кільканадцять ще...

За якусь годину чи дві бранці почули, як залунав ріжок, йому вслід почулись накази, каторга захиталася, зрушила з місця і поволі пішла від шумливого й жвавого берега геть, монотонно поскрипуючи кочетами... Куди? І чи надовго? Невже до кінця визначених долею днів?

4.

Домні не віриться навіть, що вона здолала таку тернисту і таку далеку путь. А йшла ж не торованими шляхами — то дикими, заскорузлими дончаками, б’ючи об сухе колюче груддя підошви, то вигорілими від сонця степами і пагорбами, жахаючись отого далекого й зачаклованого: «Гезлев». Наслухавшись про ринок, на який їх гнали тепер, Домна не думала ні про що. В очах стояла велетенська торговиця базару в Кафі і отой викрик-наказ її Дмитра, а у вуха лізли незрозумілі слова: «тунісці, дульценоти, алжірці, греки, гішпанці, гебреї, гурджинці...» — кінця не було їм, і не було від них рятунку. Вона відганяла їх від своєї пам’яті, як відганяють комарів чи мошкару, як ос — від меду, а вони лізли, пхалися, дерлися і осідали в свідомості, гнітючи її своєю новизною і чужістю: «хани, мурзи, беї, султани, мурати, стамбули, варни, трапезунди, сінопи, арабати...» Усе нагадувало про полон, чужину і безсилля перед долею...

Політнє сонце пекло немилосердно. Підошви ніг у бранок тріскалися до крові, бо давно йшли босі. Шкарубкі, пересохлі постоли чи й черевики радо познімали і ті, хто мав їх, бредучи в росах і смагах. Доки добралися до того Гезлева, то в путі кілька бранок зовсім заслабло. Двох із них, ще зовсім підлітків, гуртоправи згвалтували на очах у полонянок, хоч вони й зчиняли крик та гвалтівний обур. Так під кущами дикого тамариску, щоб не затримували решту в путі, людолови по тому їх подобивали кийками... В іншому місці дівчину, що довго пручалася, згвалтувавши, лишили знепритомнілу на поїд шакалам.

Тяжке це було видовище, нестерпно болісне враження лишало воно в душах полонянок, і вони несли його, кожна по-своєму, як кару божу. А що доводилося стерпіти матерям, поряд з якими опинилися їхні доньки, чи сестрам, що несли подвійні муки в цій жахній дорозі? Єдиною розрадою були хіба поодинокі зустрічі з пастухами в полі та роботящими людьми в селищах, що траплялися дуже зрідка. І селищани, і пастухи охоче пригощали бранок холодною водою, малаями-коржами та бринзою, потішали, як могли.

Уже в самому Гезлеві удушливо гаряче степове повітря раптом запахло солонавою свіжістю, в’яленою рибою і чимось подібним до баговиння чи вимочених конопель. Проте ні холодки від мазанок та дерев, ні свіжість простору не полегшили втоми, не відігнали дурманячих дзвонів та постуків-жихів у скронях. То там то сям повз них протискувались у вузеньких кривих вуличках запряжені розлогорогими мулами, волами, кіньми чи й рабами рипучі мажі та колісниці. Особливо вразило бранок, аж хрестилися вслід, як побачили возіїв із землисто-сірими чолами й спаленими сонцем тілами,— соромітно голих, з порубцьованими таволгами та карбачами спинами...

Не одна бранка з полегкістю зітхнула, опинившись в сараї на примочених водою очеретяних матах. А коли, виконуючи наказ людоловів, невільниці помилися, витрусили запрілий одяг, досхочу напилися і поїли, зустрівши й тут співчутливі запобігання отаких же, як вони, прислужниць з рідною їм мовою, у грудях багатьох з’явилася не лише полегша, а й надія на краще.

Під вечір декому з молодиць та дівчат брудне лахміття замінили татарськими халатами, а краще — дозволили попарити та попрати в золі. Побиті, порепані, у виразках та розчухах ноги після миття бранки змастили прохолодним лоєм, взули в чарики, сандалі та дерев’яні виступці, побілили, за наказом, глиною.

— Видно, не для добра нас, діти, одягають та взувають,— бідкалися старші.— Ой, не для добра!

Мусила нарядитися в чужу вдяганку, передавши свою матері, і Домна. Літня вже мати аж заплакала, як побачила Її в чужому.

— Де не будеш, як і скільки не житимеш, не цурайся свого вбрання, свого роду і своєї мови, дочко! — чи то повчала вона Домну, чи докоряла їй.

— Переодягнутих, мабуть, на торг поведуть, а нам, либонь, тут доведеться лишитись,— відгадували свою долю старші перед вечірньою молитвою.

Домна довго не могла заснути по отих материних словах. Бачила перед собою хутір, розлогу кислицю перед їхньою хатою і діброву за ставком, над якою підносилася безмежно широка й висока синь неба чи срібна лука місяця, п’янили свіжі пахощі квітів і пісні птаства, співанки молоді і водограї вечорниць. О, ті вечорниці! На них ото й примітив її Дмитро, там вона вперше почула оте солодке слово — кохання. Мали вже весілля гуляти, готувалися, і маєш...

Врешті таки задрімала в горюваннях та мареннях... Мати ще якийсь час чула її сонні схлипи, поки нарешті і сама приспалася.

— Каркінез! Вставай! Виходь!.. Биш, іки, иіч, дорт...— рахували їх, ніби овець в отарі, гуртоправи, виводячи з сарая.

— Чого ти, доню, кидалася в сні? — допитувалася мати уже в путі на тойхане...— Хіба ви з Дмитром, може?.. Може, жили?..

— Так, мамо!.. В останню ніч,— глухо видихнула дочка, схлипнувши.— Любилися ми...

— Ось вона, найбільша біда твоя,— витерла стара мокрі очі.— Ще затяжієш по тому. Спаси і відведи, боже! — почала хреститись вона, шепчучи молитву.

— Тяжка я, мамо, чую ще з тієї ночі...— видушила з себе Домна.

— Як-то тяжка?..— вже злякано кинула очима на неї мати.— Від Дмитра?.. Що ти верзеш оце?..

— Кажу, що є, мамо!.. Від Половця Дмитра. Заручини ж були, і ви згодилися...

— То ж була лише перемовка... виглядини,.. а ти... Свят! Свят! Що ж ти наробила, доню?! Як же ти і де тепер житимеш така?.. О горе моє! Отакий гріх!..— затужила вона.— А може, ще ти і не в тяжі? — перепитала згодом.

— В тяжі, мамо, і тішуся тим, а не жалкую, бо люблю Дмитра, бо і він мене любить,— осмілено заговорила Домна, як ніколи дотепер...

— Люблю... Любить... Де воно те все, доню, коли долі немає, коли ми товар тепер?..

— Хіба було б краще, коли б я затяжіла від людолова отут, скажіть мені?! — глянула Домна докірливо на матір, вперше відчувши себе подорослілою...

І знову тойхане, прискіпливо-нахабні очі і бридкі руки, мішанина мов, лапання, хтивість поглядів і неповага... Розглядають, крутять, мацають м’язи, плечі, лапають за стегна і литки, безсоромно хапають за груди, аж мороз по тілові йде...

— Кале, кале, аго,— говорить гортанно, ніби сам до себе, як крук, чорний грек, показуючи торгівцеві на Домниних сусідок. І той виводить з гурту бранок по одній аж цілих десять. Грек сперечається, торгується, наспіх розраховується і відходить, щоб вести куплених, та тут же, передумавши, повертається.

— Агате гіне, якраз така,— тицяє він пальцем у Домнину матір.— Куплю недорого...

Зрозумівши, що її купують, мати зойкнула, побіліла, як крейда, і опірливо потяглася за цупкою рукою покупця, волочачи за собою в нестямку дочку.

— Матінко рідна-а моя-a!.. Чому ж нас не разом?.. За який же гріх? Боженьку-у!..

— Доню нещасна моя!.. Прости-и ме-ні грішній, що не вберегла-а!..— потягнена слугами покупця, голосила вона на все торговище... Кричала і ще щось мати, але Домна не могла добрати у базарному гармидері, що саме.

— Сус, аламайнез! Цить, не плач! — гримав погрозливо продавець і тут-таки відвернувся, ведучи розмову з убого одягненою жінкою, що давненько вже задивлялася на Домну.

Домна зауважила і оту розмову продавця з убогою жінкою, і нерішуче тупцювання останньої, і цікавість до неї, Домни.

— Як називаєшся, дочко? — почула свою, хоча й дещо спотворену мову. Здивувалась, звичайно. Перед нею стояла татарка, хоча...

— Ви... до мене?

— До тебе, дівчино,— почала вона застібати в Домни кістяного гудзя на халаті.— Куплю тебе, та й якось воно буде.— Пішла вона знову до того продавця, з яким нещодавно говорила. Домна бачила, як вона довго просила й сперечалася, доводячи щось то енергійно і заповзято, то спокійно і розважливо, а продавець, видно, стояв на своєму, не згоджувався. Перечекавши, жінка знову підходила, розмовляла, лічила затиснуті в жменю гроші і знову торгувалася.

— Пара, груш, ліра...— почула Домна згодом, і невдоволений продавець, щось мимрячи, пішов-таки до гурту бранок. Довго вовтузився коло Домни, поки відв’язав її, вивів із гурту і, показавши мовчки на нову господиню, пішов геть.

— Як тебе звати, дочко? Ти так і не сказала мені свого імені.

— Домна-а я-a... Домаха-а тобто...

— Доглядатимеш моє господарство, поратимешся у дворі, на городі, носитимеш, може, і їжу чоловікові на пасовисько...— якось розгублено полічила вона наймиччині обов’язки.— Ходімо помаленьку, Домночко, додому. Небагаті ми: чоловік біля скотини в степу, а я вдома одна в більшості... Дітей аллах не дав нам, то й живемо лише вдвох.

— А ви ж, даруйте, хто будете? Не татарка, хіба?..

— Як не татарка?! А хто б же ще?.. Ваші люди нас, правда, називають потурначками, але ми вже давно татари... Ще тумами кличуть нас... Та воно всюди, дочко, є і люди, і нелюди,— зітхнула вона чомусь по мовчанці.— Шануватимешся, то, може, й подякуєш бідній Халіді. Як і чоловікові моєму. Він у мене хоч і суворий буває, та в ньому й доброго багато, особливо до знедолених...— сказала, і Домна зауважила, як вона, ідучи, зчаста дивилася на неї, щось собі обмірковуючи.

— Служниці нам не треба,— заговорила опісля, як зайшли до саклі, що від давності перекосилася набік.— А купила я тебе просто з жалю. Просила того грека, може, зауважила, щоб і тебе разом з матір’ю узяв у Корінт, так не захотів же... То ж мати твоя була чи я, може, помилилася?

— Ма-ти-и,— заридала раптом Домна знетямливо.

— Сльозами, дитино, не поможеш ні собі, ні іншим,— присіла вона на килимок на підлозі.— Присідай, з’їси, що аллах послав, та якось воно вже буде. Не побивайся...

— А цей Корінт де ж є?..— ковтаючи черствого коржа з бринзою, перепитала Домна.

— Місто таке в Греції... За морем...

— Що ж вона робитиме там?

— На виноградниках або на тютюновім полі працюватиме... у того грека чимало їх, і зиски великі має, то Матері голодно не буде...

Помовчавши, вона стала розпитувати Домну, звідки Вона та як потрапила в ясир, кого ще втратила та хто лишився там, удома, з родини. Довго тривала та розмова. Чимало, взнала цікавого в наймички господиня, та й Домна, полегшивши розповіддю своє горе, ніби вдруге його переживши, почала несміливо розпитувати й Халіду.

— То ви... також, чую, по-нашому говорите, хоч і химерно якось...

— Народилася я тут, тут і батьки мої жили; кажуть, що й дід мій Кет Худою — старостою колись був у цім селі. Не дивуйся цьому. Русини ще з княжих часів мешкають тут. Татари, та й мій чоловік, не люблять про це говорити, але для мене абищиця те. Я й віри Магометової, як і інші туми, хоч деякі й своєї тримаються. Проте і ті, і інші душею і серцем рідність до ваших бранців виказують, співчуття мають. Адже тепер у Криму живе чи не більше ясирників, ніж господарів. І те сказати, татари Христової віри не переслідують; людей всіляких по викупах чи старців та немічних або й лірників ходить тут безборонно немало; а в містах та великих селищах, де ваших багато, є й церкви, і монастирі, і цехи та цехмістри всілякі... Щоправда, платять вони данину двічі на рік: хто збіжжям, хто крашанками чи полотном, а хто й овечками та бузівками, так, як і інші народи, тут сущі споконвіку. Але де ж того не платять на землі, дівчино?..

— Дякую, що викупили мене, паніматко,— розчулилась Домна.— Жалкую, що матінки моєї ви не викупили... Що з нею, бідною, буде тепер?..

— Воля аллаха, дівчино, у всьому. Ти не печалься тим, бо її не зміниш, а себе горем доб’єш заздалегідь. Кріпися, то ще, може, чогось у житті й доможешся, чей же молода ще...— втішливо натякнула вона бранці, обдивляючи ту.

Довгими здавалися дні на чужині. Брели вони вузлуватою вервечкою, мов краплі, схожі одна на одну. Роботи вистачало, аж справлятися з нею не встигала, допомагаючи господині та й господареві, що, на щастя, не задивлявся на її дівочість. Домна виконувала всяку роботу старанно і, хоч нескоро, а все-таки заслужила і заздрісну для інших прихильність господині, і довір’я неговірливого господаря, що вряди-годи навідувався з пасовиська на своє обійстя і бачив Домну з Халідою, ба навіть саму, на пасовиську, коли приносила обід чи білизну. Часті мимовільні схлипи і гострий біль від отого невимовного горя потроху затихали, рана рубцювалася, проте смуток та затята мовчанка лишалися на наймиччиному чолі, і господиня не раз помічала непрохані сльози в Домниних очах. Вона навіть дивувалась із того трохи, бо знала інших, що не носили в серці так довго смутків, хоч би й великих.

А Домна журилася тепер уже не лише розлукою з рідними, не тільки втратою материзни та ріднизни, хоч і те мучило. Чи не найбільше смутку додавало їй те, що з кожним днем все більше розросталося і ширилося в ній, наближаючи незнане ще, але й велике, трепетно жадане і страшне. Бо все частіше воно нагадувало про себе то тяжкими примарними снами, то млосними і вибагливими хотіннями, то гнітючими і дражливими задумами, то частими почуттями голоду і спраги і просилось, вимагало уваги до себе, звірення комусь. Нарешті об’явилось і ластовиння під очима, стала відчувати безпричинну задуху в роботі, втрату легкості в ході. А ще ж і груди виповнюються з кожним днем помітніше й помітніше.

Не раз уже вона збиралася розповісти про це своїй ханум, та в останню мить не вистачало сили наважитись, бо чулася в якомусь боргу перед господинею, який ще сподівалася якось відробити — старанністю, заповзяттям, невтомністю. Особливо треба було доткати сувої полотна, що сама ж розпочала, щоб уже тоді, може, поділитися з господинею отим невідворотним. Отож знову і знову мучилася, скніла і ховалася, поки щасливий випадок не став у пригоді....

Викінчила не лише полотно, а й вовняні рядна, від чого ханум була особливо задоволена, ба навіть верстата винесла з тісної саклі. Бралося саме на повесення, і хоч було ще рано, та цього року на диво жваво зазеленіли пагорби і береги річок. Домні вже ледь удавалося ховати одутлуватого живота від господині. Вечорами, розв’язавши оті окрайки, що весь день прямо палили тіло, вона переконувалась, що більше ховатися не може, що треба якось зізнатися ханум і полегшитись. У світлому небі ще клубочились купчасті, як рване клоччя, хмарки, а під ними все частіше пролітали з радісним криком і гелготом косинці журавлів, качок, гусей чи лелек. Домна дивилася, як вони розтавали у сіро-сріблястій імлі, і чи то від тієї напруги, чи від жалю і безсилля свого починала крадькома змахувати непрохану сльозу. Чула ж бо, серце рветься туди, куди тримають путь журавлі, а ще ж, як на біду, якимсь солодким болем стріпується під грудьми дитя, нагадує про себе поштовхами, та так, що аж в очах темніє.

«Дитино моя, журбо моя постійна! Що з нами буде?» — падала й гасла, як вечірнє сонце за пагорбами, скорбота.

— Домно! Домночко! — покликала одного вечора господиня.

— Я тут, добра ефенді-господине! — спохопилася Домна і, витерши наспіх очі, пішла у саклю.

— Знову плакала?.. Горе моє!.. Сідай, спочивай,— якось особливо оглянула Халіда наймичку.— ...Помічаю я, що в тебе горе, тяжкою ходиш. Катуєш себе, від нас ховаючись. Правда це? — подивилась вона співчутливо-пильно молодиці у вічі.— Та ти не плач, дочко,— пригортаючи голову знедоленої до своїх грудей, заспокоювала господиня.— Чого з нами, нещасними жінками, не буває на цьому світі...

— Пра-вда-а, люба ханум, прав-да-а,— впала Домна на коліна, припадаючи до пелени лицем і ридаючи.— Я вже давно мусила те сказати, та не осмілювалась... боялась... Тому й безецною — нечесною — чуюся...

— Я також давно вже те запримітила... Хто ж батько і де він?..— погладжувала вона ласкаво голову наймичці.

— Козак Дмитро, я ж вам казала вже про нього, про бранця того, що, мабуть, замордували в Кафі... Ми облюбенці, заручені з ним були... Мали вже весілля гуляти. В ту-таки ніч святого Плакиди я й пізналася з ним і зачалась, нас і людолови схопили на тому... Бачила я, як і батька в бійці забили, і Дмитра петлями заарканили.

— А-а-а, пригадую, він, здається, загинув, казала ти, у Кафі? Це той!..— додала вона згодом, щось зв’язуючи в уяві, ніби й справді колись знала того козака.— Мені тебе й дівчиною жаль було, а молодицею — і поготів.— Замовкла Халіда задумливо.— Не можу лишити тебе отакою в себе,— сказала вона згодом, на смерть налякавши Домну.— Я вже давно думаю,— притишилась вона, ніби їх хтось міг підслухати, хоч були одні.— Ходить чутка, і таки досить певна, що недалеко десь тут появився великий алай козаків, а Оман казав, що вони здобули кілька фортець, то... попробувала б ти якось, може, добратись до них...

— Хіба ви що?..— дивилась великими очима служниця на Халіду.— Відпустите мене?.. Пускаєте?..— не вірила почутому Домна.

— Пускаю, дочко, хоч і не знаю, як воно буде, бо криюсь з тим від Омана. Та ти давно вже відробила мені викуп, а кому не хочеться зробити в житті щось добре для смертних? Скажу йому, що ти не повернулася з базару... Так і ти говори, коли що... Приготувала тобі ось одіж, зароблену в нас, візьми їжі, та й хай аллах не лишає тебе в путі...

— Ви це справді, люба ефенді, чи, може, перевіряєте мене? — Домна кинулась в сльозах та в розпачі обнімати господиню...— І вже тепер?!.. Зараз?!..

— Вже тепер... Лише в путі не відкривай лиця, не проговорись... Хочу, щоб ти не прогавила того козацького алаю... Тож будемо поспішати, бо нам уже пора...

Не вірячи сама собі, Домна вийшла з саклі, оглянула убоге дворище й пішла з нього разом із Халідою. Скоро вже лише верхи аулу бавваніли звіддалік. Халіда йшла першою, аж наймичка не могла встигати за нею.

На високому косогорі-бугрищі господиня спинилася, спроквола оглянула довкілля, прослала шматик полотна, що мала при собі, стала на коліна, звелівши й Домні те саме зробити, і довго молила пошепки аллаха за щасливе повернення бранки в рідний край. Проказувала про себе молитву і Домна, але не аллахові, а Христу молилася, ревно приливаючи ту молитву слізьми. Нарешті Халіда різко підвелася, струснула отой шматик полотна, по-материнськи погладила Домну, приховуючи сльози на очах.

— Пора, дитино. Тут наші дороги розійдуться. Хай щастить тобі на твоїй путі.

Ніч була холодна і сира, і втікачка скоро відчула, як до трепету від страху додався ще трепет холоду. Вона спішила, скільки сили мала, ще й тепер не вірячи в оте неймовірне, що сталося. А самотина у кожному кущикові, у кожному пагорбкові малювала поторочу, і вона підкошувала ноги, сушила в роті, привидами спиняла ходу. Аж задихалася вже біглянка від жаху, що виростав у ній у щось велике, волохате, таке, що судомило тіло, млостило серце і паморочило голову.

Десь опівночі тумани і хмари непомітно розвіялись, у небі повільно висіялись зірки: одна, друга, доки не показався великою сковородою-обичайкою повний місяць, прориваючись крізь хмари. Домна ніби аж утішилась від того, бо хоч щось бачила тепер, трималася напрямку. Це додало їй трохи сили, а як вийшла поза пагорбом на старий путівець, про який їй оповідала господиня, то й зовсім обрадувалася, бо переконалася, що йде в потрібному напрямку, до того спасенного алая, що має десь там бути.

3 появою дня Домна спинялася, як і веліла їй добра Халіда, то коло струмка десь, то коло озерця, де змочувала скроні й уста, опалені страхами і швидкою ходою, наповнювала кубишку-глека свіжою водою, перепочивала якусь годину чи дві, заячим сном подрімавши, і, коли поблизу не помічала небезпеки, ішла вперед, оминаючи всяку ознаку життя, селища чи хутора, аби тільки схід сонця був перед нею. Розмочений черствий корж чи суха, мов камінь, бринза, щедро приготовані Халідою в дорогу, підтримували сили, давали наснагу; та й того і іншого в неї вже мало було, і Домна лякалася голоду, заощаджувала, зціплювала зуби і з усіх останніх сил ішла вперед...

Як не обачливо вона рухалася, як не вдивлялася в, навкілля, як не чатувала себе, та не вбереглася від небезпеки. Переваливши через чималу гору, з якої було видно цілі пасма більших і менших пагорбів, вона побачила перед собою, як хмару, отару овець, а поряд цілу псюрню собак, що тут же й обсіла її, не давши отямитись. Домна лише крикнути встигла несамовитим голосом, як вони вже валували навколо неї, і рятувало її лише колюче віття чагаря, до якого вона притиснулась, відбиваючись від отієї псюрні, та гирлига, якою водила перед носами розлючених тварюк. Хтозна, чим би все закінчилося, бо Домна вже втрачала силу, відбиваючись, бо кровоточило її коліно, а халат-накидка був пошматований в кількох місцях, коли б не надбіг спасенний пастух та не розігнав отих страховиськ геть...

Був то звичайнісінький татарин-пастух, випалений дочорна весняним сонцем і вітрами, висушений до сухаря, з поморщеним лицем, хоч і не мав багато літ... Відігнавши собак, він співчутливо і запобігливо хотів чимось допомогти біглянці, хоч і не відав, хто вона, звідки і куди тримає путь, але порятована й словом не обізвалася. Навіть не подякувала рятівникові, мов навіжена, побігла від нього. Довго він, як ув’язаний, ще йшов у розгубі за нею, називаючи її то кадин-джан, то кадин-гюзель, просив зупинитись, напитись води чи щось з’їсти, застерігав і лякав козачим алаєм, що ходить десь у тому напрямку, куди вона йде. Втікачка не спокусилася водою, як і їжею, ще скоріше заспішила від пастуха, ховаючи лице, і він нарешті залишив її, подумавши в розгубі, що жінка не при собі...

Трохи прийшовши до тями, Домна пішла прискорено далі, несучи в грудях оте калатливе «алай», доки її, зморену до знетями, і ніч не насіла в путі. Знову підшукувала згірок, рвала торішнього травостою, настилала, мов сідало яке, собі місце і, скулившись, прилягала на часину, ждучи місяця, щоб при його появі схопитись і йти далі. Сила помітно вичерпувалась, а, крім того, відчувала ще й оті болючі до запаморочення поштовхи в собі, що, хоч і не часто, давали про себе знати, вимагали зупинитись і перепочити.

Щось жахливе, видно, верзлося їй, бо проснулась від власного крику, мов зненацька вжалена. Схопилася, злякано оглянулась, притримуючи калатання серця, і, нічого не помітивши навкруг, глибоко зітхнула і заспокоїлась. «Треба рушати»,— подумала, дістаючи рукою свої нехитрі речі, як раптом почула якийсь далекий лемент. Не вірячи собі, прислухалась і, переконавшись в наближенні отого лементу, поповзла задкома в густіші кущі. А лемент близився й близився. Аж ось до нього почали домішуватись інші звуки: скрип коліс, іржання коней, гомін і ніби спів... Домна, задихаючись від страху й очікуваної радості, підвелася, відхилила віття і, завмираючи, глянула в той бік, звідки накочувались звуки. Прямо на неї їхало, гарцюючи, кілька вершників, а за ними плелося якесь безладне обшматане юрбище.

«Ясир! Ясир! Боженьку мій!..» — мелькнуло в голові, і потягло її назад, спершу помалу, потім швидше, зрештою підвело на ноги і понесло попід кущами несамовито куди очі бачили.

— Саво! Саво!.. Глянь-но! Дознавач! Їй же богу, дознавач! Ану, наготуй петлю! — почула Домна позад себе, і це «петлю» сонцем влетіло їй у свідомість, блискавкою засяяло в очах, повільно розлилося млосним лоскотом повені в грудях, і вона, зробивши з розгону півкруг і не зупиняючись, побігла вершникам навстріч, аж ті з дива коней заповодили. Не добігла лише, бо в її очах вони раптом попливли колами, захиталися, беркицьнулись хтозна-куди і дзигою завертіли так, що й не видно їх стало.

— Гони, Саво, за товмачем,— почула вона, як, облита водою, прийшла до тями.— Товмача сюди! — гукав якийсь молодик з баского коня, що крутився в Домни перед очима.— Товмача!

— Не треба товмача. Не татарка я... Втікачка...— ледь знайшла в собі силу і обізвалася Домна.— Втікачка я, рідні мої,— зовсім опритомнівши, звелася вона, мов п’яна.— Почув-таки бог мої молитви, розшукала я вас.

— Ти глянь, яка оказія! Не татарка! Думаєш, як по-нашому навчена, то й не татарка? Нас, дівчино, не проведеш,— глузував козак-хвалько на радощах.— Ми тут і не таких бачили...

— Кажу ж тобі, полонянка я... Сотника Паливоди дочка, з Грушівок, може, коли чув?!

— Паливо-ди-и? — здивувався козак.— Може, покійного пана Олекси, сотника?..

— Атож, його, сотника,— втішилась Домна.— А ти ніби знав батька?..

— Та хто ж ще краще міг знати Паливоду? — вдивлявся він їй у обличчя.— Я ж джурував у нього, покійника... Я ж... Ходімо вже, бо ось наш отаман несеться,— вказав він поглядом на верхівця, що наближався.— Тискиневичем Григором прозивається...

— Паливоди?.. Отут?.. Дивина!.. Як же потрапила сюди?..— допитувався той, розглядаючи біглянку.— Царство небесне душі його і святість пам’яті про нього, дочко!.. Всі ми під богом ходимо,— перехрестився Тискиневич.— Літ десять ходив я з Сагайдаком на татар. А одного разу ми з батьком твоїм і за ясирниками разом гналися... Посади її, Чорноволе, на мажу, бо стомилася, певно,— наказав сотник кремезному козакові, що стояв обіч, і поскакав геть.

Поволі гойдаючись у колимазі, Домна прилягла на якісь клунки з одягом і, залита щасливою втомою, під скрип коліс та поштовхування в животі, одразу й заснула...

5.

— А, ковінька твоїй нехтемській матері! Доведеться ноги залишити в цьому сатанинському багні! — лаявся у пітьмі ночі добре підхмелений козак, вовтузячись на запорошеному мжичкою темному шляху. Глейка, розквашена земля тягнеться за взуттям, липне, присмоктується смоком — ноги не вирвеш, а тут ще на лихо темінь така, хоч око виколи.— Чи привиджується мені, чи справді он там плутається якась потороча під тином? — гундосо бурмотить сам до себе подорожній.— Мабуть, таки не привиділось,— прикладає він руку до лоба.— Ніби людська подоба, а хіба ж второпаєш, що воно... А може, й привид?.. Я, чей же, сотник козацький... І не з боязких, як той хорунжий Квач,— пробує хихикнути він.— Від мене не втечеш, клята! — відчуває він, як чуб на голові їжачиться зі страху.— Тьху на тебе, окаянне, знов не стало. А було ж, ось хрест святий, було...

Козак зупиняється, протирає очі, стріпує головою, чухає завійок на потилиці.

— Перебрав, бо четвертина ж медівки — не ковшик, хоч не таю і багато. Покійні батько самі четвертину випивали і по тому ще стрілу в дучку пускали...— позіхає він, хрестячись.

Вузенька вуличка, здавалося, була по вінця наповнена і тишею, і темінню непроглядною. Ні, зірочки в небі. Підпилий, чвакаючи багном, плететься навпомацки, постогнує, витягаючи то одну, то другу ногу з калабань, і раптом, захитавшись, зупиняється зовсім. Перед ним щось зачалапало, майнула якась постать, аж шапку підняла на голові, а слідом за тим і дитячий плач почувся: «Кав-ка-вав, ка-вав, ка-вав!..»

— Свят! Свят! Неначе дитина! Оце халепа! На четвертий десяток іде, а зустрічати такого бог милував,— хреститься козак.— Чи, може, перевертень який? Хух, аж шкура тріскається зі страху. На болота, на плавні несись, нечисте,— спльовує.— Я не зверну з дороги, ні-ні! Не злякаєш! — Іде він у той бік, де дитя захлинулося в плачі...— Не втікаєш? О, непроста нахаба! Зрак навадний! Знайшов де перестріти чесного чоловіка. В перекалку. Думаєш, без чобіт лишиш? А дулі! На ось викусиш, прохиро! Пугло сатанинське! — тиче він у темінь п’ястука.— Кум Овдій вмер би зі страху оце. Таки не вмовкає, не щезло... Значить, не нечисте,— оглядається підпилий і, крекнувши для смілості, помацки нахиляється і мацає під тином.— Що за оказія?.. Справді дитина. І в пелюшках. Але звідки їй тут узятись?

— Кав! Ка-вав! Ка-вав! — аж захлинається під його рукою лахміття.

— Ось вона, відьма-босирка, шльондра берлатна... А я не вірив,— поволі прохмелявся він.— Поплач, думаєш розжалоблюсь, нюні розпущу... Не злякаєш!.. Не на такого натрапила.

— Ка-вав, кав!.. Ка-вав!..

— Еге, вкуси собі ліктя! Кричи, хоч захлинись, не розжалобиш... Чи не сниться, бува? — вщипнув сам себе.— Ні, не сплю!.. Ще й крайкою пов’язалось! Достеменно, як ото Лука оповідав про відьму!.. Як не втечеш, то візьму,— нахиляється він знову над сповитком.— Їй-богу, візьму, покажу Мотрі, та тебе свяченою скропить — заговориш, ще й як!.. Буде що товариству на Січі розповісти... Не якісь там нісенітниці, справжнісінька відьма в руках!..

Крекчучи, козак незграбно підняв за окрайку сповиток, обгорнув його потугіше полою кунтуша і, чвакаючи в баговинні, попростував до своєї хати.

— Жінко, га, жінко! — спинився під дверима.— Відчини! Чуєш, Мотре!.. Відчини-и! Відьму несу! Живісіньку! Та не кававкай, не кававкай! Не обманеш... Мотре! — грюкнув у двері.— Чи це, може, я не туди? Ні, ніби ж моя хата...— Мотре! — гукнув ще раз.— Відчиняй-бо!..

Двері нарешті відчинилися, господар потоптався на ганку, придивляючись до багнюки на чоботях, і, нічого не розгледівши в темноті, посунув з приносом у хату.

— Пали свічника скорше! Чуєш же, біда трапилася!

— Матінка, пресвята богородице! Свят! Свят! Свят! — схопилася за голову його Мотря, як посвітлішало в хаті.— Що воно оце?! — хрестилася вона, підносячи сліпця.— Де ти сп’яну взяв цю нещасну дитину?.. Та стій хоч, бо всю вулицю, весь перекалок на ногах несеш!

— Оце, як бачиш, під тином кававкало, може, й жива відьма справжнісінька...

— Під тином? Відьма? Де їй в таку сльоту взятися?.. Може, ненароком прихопив у когось? Свят, свят!.. Де ж це ти був?

— Та не хрести мене, Мотринко, при собі я... В кума, у Квача трохи випили, всього абищицю... На, бо захлинається вже, чуєш,— подав він сповиток.— Та перехрести, бо, може, сатаня яке...

— Свят, свят, свят! — перехрестилась господиня, беручи до рук сповиток. Чоловікове застереження, що там, у сповитку, може бути сам нечистий, неабияк налякало Мотрю. Брала немовля нерішуче, поволі згидливо розповила, оглянула...— Ти б подумав тільки!.. Хлопчик!.. Вже й зубок є... А чорне та кучеряве!.. Не інакше, як якесь циганча, бо яка ж хрещена могла покинути дитя під тином,— примовляла вона, розглядаючи чоловікову знахідку.— А льолю, бач, вишила хрестиком, циганка того не стямить зробити...

— Або відьма, або якась фіндюрка до неї подібна положила його,— гундосив господар, струшуючи велику овечу шапку від роси.— Я таки чув, як щось тьопало переді мною, та, подумав, привиділося...

— Привиділося! Раз на рік приб’єшся, та й то до кума плентаєшся, ніби вдома медівки немає,— докоряла Мотря, панахаючи свіже полотно з білого сувою на пелюшки.— Що я тепер з ним робитиму? Що скажуть люди і я їм? Що налазив чоловік у гречках, як котюра отой?!

— Пліснявка тобі на язика, Мотринко. Не гніви бога, бо... Коли вже воно справжня дитина, то бог послав мені його за доблесті ратні, знаючи, що ти ніякого біса не варта в мене...

— Не варта?! Знайшов чим докоряти. Підібрав байстря, кинуте якоюсь паплюгою, та й тішиться... Воно ще, може, й бусурменське. Треба було воно тобі! Один Сором від людей у хату приніс!.. Де я подінусь тепер З ним? Ну де я подінусь?

— То давай я віднесу назад, на те ж місце покладу?..

— Назад?.. В отаку сльоту?! Перехрестися!.. Набрався в Овдія тієї чикилдихи, як жаба мулу, та й верзеш казна-що. Живу дитину він під тин віднесе!.. Ні гріха, Ні сорому!..— тендітно взяла на руки Мотря сповиток, заглядаючи заспокоєній дитині в личко.— А-а-а, а-а-а! Не віддам я тебе, сирітко губава, вовкулаці, не бійся!.. А-а-а, а-а-а,— приказувала вона, колишучи дитя на руках.

— А не даси, то чого ж... Сином буде, козарлюгою виростимо його, бусурменів битиме... Задарма тобі, Мотринко, син дістався, то й в добрий час,— приговорював він примирливо, шукаючи щось на миснику.— Ти б мені і того... чогось кислого дала, бо варудить...

— Виростимо...— ніби не почула його прохань Мотря.— Він виростить. Раз на рік приїде на день і — виростить! Хоч би вже мовчав... Г-у-у, гу-уу, маленький мій. Отаке хупаве і покинула, бідна... Не інакше покритка якась або пущениця, згвалтована нехристами... Візьми в сінцях, у череп’яному скудельку сироватки, випий...

— Хух, аж полегшало мені,— крякнув гундосо господар, напившись, і, перехрестивши тричі в позіхах рот, обтяжливо ліг у постіль.

А наступного дня вся слобода козацька, Половиця, знала, що сотник Кривошапка-Гунда, ідучи від свого кума Овдія Квача з поминок напідпитку, знайшов під тином дитину з одним зубом, чорну і кучеряву, як циганча... Гадали, хто б це міг підкинути, та так і не здогадалися. Лише згодом пішла гуляти чутка, що того дня, вдосвіта, вийшла зі слободи якась дівчина чи молодиця і самотньо побрела світ за очі.

6.

Весна... Тепла, привітна, як завжди, довгождана поверталася в край, хай і поволі тягла за собою небом легкі куделі, які, обганяючи одна одну, пливли на північ. Зазеленіла перша літоросль на пагорбах, забрунькувались дерева, забродили пахучі вітри в степах, зимівниках, хуторах та слободах... Заметушилися й люди в подвір’ях, на городах, і то переважно жінки й дівчата, бо чоловіки, хлопці або були вже на Січі, або готувалися йти туди. Адже тутешні поселенці і січовики жили в постійній спілці, допомагаючи одні одним... Що ж до чумаків, то вони давно поскрипіли довгими валками на південь по сіль.

В зимівниках і хуторах вдень ляскають, повторюючись луною, праники на кладках, розносяться клепи в кузнях, кричать хрипливо півні і скриплять осі мажар; а ввечері, як упадуть у вибалки та долини прохолодні роси, ніби проснеться інший світ. У побережжі — справжній піснеграй. Поодиноке кумкання підхопиться звідусюди дружним хором жабок-посестер, ввіллється в щось одне нерозривне і понесеться чарівною жаб’ячою музикою, щоб у широкому розливі своєму затопити всі навкружні довкілля і не вгавати аж до запівночі...

Не переслухаєш, не переждеш, заворожуючись на сон тим співом. Здається, умовкне він — і життя стане не тим, що досі...

Одного дня після завороженої отаким кумканням пролитньої ночі хутір Топильний, що виріс за десяток літ у цілу слободу на «королівщині», розбудила гвалтом незвична новина:

— Рятуйте, людоньки! — кричала якась молодиця, стрімголов біжучи вуличкою.— Дівчина в Ташлиці топиться-а!.. На моїх очах скочила у воду!.. Ось тільки! Рятуйте-е!.. Люди!

Юрби людей, а поміж ними і дітлахи та підлітки, понеслися з галасом до річки і заполонили собою весь берег.

— Подумати тільки! Чого б то їй кидатись в отаку холодину?.. Мабуть, нетутешня? — гомоніли в юрбі.— Напасть божа, та й годі...

На плесі вже далеченько час від часу виринала постать парубка, що, занурюючись, з’являвся далі й далі в брижистих холодних хвилях річки-озера.

— ...А вона пливе, дивлюся, пливе, та все від берега... та все від берега... Відомо, задумала, щоб якомога далі та поглибте,— говорить у гурті котрась із жінок.

Натовп завмер, коли постать парубка, що довго не показувалася, раптом спливла над водою і поряд з ним вигулькнуло і тіло втоплениці.

— Знайшов!

— Людоньки!.. Жива чи мертва вже?..

— Та хто ж те знає, мабуть, уже ні! — зітхає хтось, тупцюючи. А плавець стомленими, повільними рухами все наближався і наближався до берега, тримаючи лівою рукою утопленицю лицем догори.

— Допоможіть йому! Шнура б кинути,— кричали з гурту.

— Та він, нівроку, і без шнура впорається, хлопець не з немічних,— поправляючи білий вус, зауважує якийсь дідуган.

— Сюди!.. Ось сюди! На свитку, а черевом на коліно клади,— басив дідуган.— Отак... Души на спину. Та сильніше! — присів він поряд.

З рота утоплениці потекла зеленкувата вода, то сильніше, то слабше, проте вона не приходила до тями... Руки її обважніло висіли, як неживі; довга густа заплетена коса була в рясці й мулі, з благенького одягу стікав бруд на простелену свитку.

— Тепер клади горілиць! Та скорше, ведмедю! — гримав той же дідуган.— Не лізьте ви всі, як навіжені! — то чавив, то відпускав він груди порятованій, відтиснувши рятівника-парубка.— Відступіться, кажу, сороки, дайте свіжого вітру їй хапнути.

Нарешті тіло утоплениці конвульсивно здригнулося, в горлі появився слабий хрип і зник, з рота і носа показалася піна, а згодом — скрипнули, стискаючись, зуби.

— Жива! Жива!.. Натискайте, діду, ще! Слава богу, жива! — пробігло натовпом.— Ожила!.. Її б горілкою відтерти, чикилдихою, теплим рядном чи кожухом обкутати,— бідкалися жінки.— Збігай-но, Килино, тобі найближче! — звеліла якась.

— Я скоро! Я хутко! — зірвалася з місця Килина.

— Ти, козаче, не слухай їх і не жди, а бери її на оберемок та неси додому, бо ще й сам лихе схопиш,— наказав парубкові старий.

— Та я — що?.. Не пропаду, діду, аби той...— ніяковів козак, переступаючи з ноги на ногу.— Воно, як того, то я й той...

— Її треба обігріти, натерти,— дивився він на мокрого як хлющ парубка, без одягу, бо свитку ж підіслали під утопленицю.— Бери та неси хутчій, кажу!..

— Я ж так і думав, та...— повив несміло він свиткою врятовану і, винувато, ніби ждучи чийогось заперечення, підняв її та й поніс перед собою з натовпу.

Дома парубка зустріла наполохана мати.

— А це хто? Ой лишенько!.. Звідки така?

— З озера, мамо... Хіба не чули? Втопилася. Врятував оце її і з води вибавив, але... як вам не до того, то я, може, до діда Гната чи до баби Орисі б! — проговорив син, благально дивлячись старій у очі.

— Бог з тобою, сину-у, чи я нехристка якась, щоб так... Жива?.. Та чого ж ти стовбичиш із нею? Ціле болото он під ногами! Неси сюди,— перехрестила вона наспіх постіль, відкинувши благеньке ряденце.— Клади хутчіш сюди, хай роздивлюся та хоч дихнути їй дам... А ти йди в комірчину, переодягнися, бо ще простудишся на біду,— розчулено порадила вона синові. Коли ж він вийшов, подумала: «Порадував мене бог сином за сльози вдовині мої, і здоров’ям, і слухняністю, і зичливістю до людей. Викапаний батько з нього!» — зітхнула.

«Гарна ж яка і легка, як пушок,— чухав потилицю Корній, перевдягаючись у комірчині.— Таку і з самого пекла врятував би. Ото лише, що в Січі насміхатися будуть... Піду, гляну... Мабуть, переодягли вже мати».

Утоплениця лежала вже в материному вбранні, глибоко дихала і ніби про себе плакала. Біля неї сиділа мати, і це завдавало Корнієві прикрості, бо не міг як слід роздивитися на недужу, однак устиг помітити і шнурки брів, і ледь відкриті посинілі вуста, і часті порухи грудей під сорочкою.

— Може, щось зробити треба, матінко? — нагадав про себе Корній.

— Та що ж робити?.. Хіба...— вона не договорила, бо хвора відкрила повіки, повільно повела здивованим поглядом по хаті, пильно спинилася спершу на старій Вусті, потім на Корнієві, що наблизився в цю мить.

— Де я? — спитала пошепки.

— В людей, дочко. Лежи спокійно й видужуй. Принесу тобі цільби згодом, а тепер натерла трохи чикилдихою...

З великих, прикритих повіками очей срібними намистинками скотилось кілька чистих сльозинок по щоках, аж Корнієві груди опекли вони.

— Тебе, дочко, син мій, Корній, вибавив, з озера,— потяглася сухою старечою рукою Вустя витирати сльозу в недужої.— Не горюй, бог дасть, якось воно буде...

Того ж таки дня, під вечір, як припинився потік хутірських відвідувачів, хвора розжевріла на лиці, маківкою ставши, відгортала рядно, просила пити і пила жадібно і довго, як не при собі. А як засутеніло і випила навару-цільби, затряслася в неспинній пропасниці, і не могли її нічим зігріти, поки раптом сама не зігрілася вся, аж пашіла. Згодом стала метатись, втрачати свідомість, когось кликати, просити прощення.

Старенька Вустя всю ніч просиділа в тускові коло хворої, міняла рушника на лобі, змочуючи, давала пити і квасу, і сирівцю, і вивару-цільби, молилася і думала то про гірку долю дівчини, то про Корнієву, синову, що не знати чому не йшов з думки... Таки почув бог молитви старої, таки допомогла цільба, бо недужій на ранок ніби покращало, але ще й сонце не підбилося, стара Вустя навіть впоратись не встигла, як уже й погіршало: зблідла геть, знемічніла, покрилась клейким потом, налякавши геть отим цілительку.

Потяглися по тому довгі дні хвороби і Вустиних клопотів та вболівань. Тяжка немічність та винослива терпеливість утоплениці викликали ще більше співчуття в старої Вусті, і вона як за рідною ходила за нею і вдень, і вночі, огріваючи її людським теплом та увагою. Кликала і знахарок із зіллям, і шептух зі святими ножами приводила, і навари готувала, а хворій не легшало, марніла, худла, знесилювалась. Ото хіба ранками, як гарячка спадала, вона випивала ложку чи дві влитого їй силоміць у рота молока чи настою, обзивалася до своєї благодійниці, засинала на малу часинку і знову повторювалося те ж саме.

А час ішов, ніс із собою теплінь та благодать весняну, а з ними і клопоти на городі, в хаті, на полі... Вустя й на весь день кидала хвору наодинці, коли не було кого впросити навідатись до неї. Та десь уже через місяць почув бог Вустині молитви, бо хвороба стала відступати. Були ще і кров’яні відхаркування, була хрипота, що аж грала в грудях, був і глибокий, що аж лякав стару сон, а все ж хвора позбулася гарячки, виснажливих судом і марень, хай і якась, все ж з’явилася сила в руках.

Вустя аж сльозу радості не стримала, як хвора попросила її підвести, як по кількох днях звелася, притримуючись припічка, і сама вийшла з хати, а ще по кількох відвідала й сусідів.

— Лежала б ти ще, дочко,— умовляла її Вустя.— Недуга, буває, й повертається зчаста.

— Даруйте за ослух, пані господинько!.. На повітря хочу.

Крізь малі, свинячими пухирями заліплені два віконця вдовиної хати щодень ласкавіше світило сонце, а в розкошені віком присадкуваті двері все настирливіше вривалось повне степових пахощів, буйне повесіння... Не затулитися було від нього, не вистояти, не збайдужіти...

— Залишайся, дочко, в мене, куди підеш така? — вмовляла Вустя утопленицю, коли та заговорила про відхід.— Прив’язалась я до тебе, даруй мені, старій. Та й син просив не відпускати тебе, доки не прибуде з Запорогів. Ще ж і видуга, бачу, до тебе не зовсім вернулася...

— Не варта я ні вас, ні сина вашого, тітуню добра,— стояла на своєму та.— А за піклування ваші, за харчі та одяг якось віддячусь, відроблю, хоч їм і ціни не скласти. Пробачте, коли можете, що ославила і річку, і двір, і вас, і сина вашого...

— Та чим же ти ославила, дочко?! А син-то й не натішиться отим... даруй, що скажу, нещастям твоїм... І перепитує, й переказує... Одинак він у мене, а нівроку... То залишилася б ти у нас!?

Чи то послухалася старої Домна, чи всього лиш відклала відходини. Не лише повесення, і літо застало її у Вусті. За цей час встигла натягнути основу на верстата, виткати рядна з залежаного Вустиного валу, переснувати напрядене хтозна й коли в підмітки, вишити господині святкові сорочки та кілька рушників... Не вміщалася втіха у Вустиному серці від отого всього. Хвалила її та хвалилася нею, навіть оте зроблене перебільшувала, а Домна в душі тішилась також, бо ж хоч чимость віддячилася рятівникам, не була в них прихлібницею...

Перед самими жнивами завітала до хутора чутка, що вештається татарва в краї, полюючи на людей, появились і жовніри, що незгірше татарви грабували села і міста, ставали на постої, боронячи «королівські землі» від людоловів. Вустя слухала оті чутки й тривожилася. Де-то син, що з ним? Тільки б жити, здавалось, скільки зроблено в господарстві, навіть плоскінь вибрано, пошарували та побілили хату і вшили ятку, обставили дворище тином з торішнього соняшничиння. Тепер і в неї, як у людей. Щастя, а не дівчину послав їй бог, та й годі... Одведи і захисти її, боже правий!

— Така в мене ця дівчина притужна в праці, така охайна та роботяща, що й молитвами, мабуть, не віддячусь богові,— хвалиться вже в котрий раз Вустя сусідці.— Ото лише не зрозумію, що за гризота мучить її, не відпускаючи ні на крок... Де б же я з тим усім упоралася сама?.. А рядна як поткала!.. Ні тобі вузлика, ні тобі жодного близна-огріха!.. Пішла оце, а дома все доглянуте, пороблене, та ще ж як?.. Ніби я сама ото, молодою бувши, те поробила... Вчора на вечерю буциків зварила, так, повіриш, аж соромно мені, старій, було, що отак зготувати не тямлю. Що вже не придумувала, як не намагалася, а розвеселити її не можу... Не інакше, щось пороблено їй... Зайдемо на часинку, глянеш,— запросила вона супутницю вже при дворі.

— В мене, тітуню, і часу обмаль, та радо зайду,— погодилась та, стаючи на перелаз.

— Не видно десь... Мабуть, на городі бурячки для поросят прориває, бо ж густі дуже, або до кізки пішла на вигін,— здогадувалася вслух господиня, відкриваючи двері в хату.— Заходь же! Бачиш, і діл свіжою травою притрусила, то ж аж у балку бігала за нею,— ступила вона в хату, приговорюючи.— Оце, скажу тобі...— почала було, та, розглянувшись по хаті, раптом замовкла і сумовито-лячно замислилась: — Щось не те тут?!

— А що таке? — спохопилася острашено гостя, помітивши зміну в лиці Вусті.— Що з вами?

— Та й сама не знаю, що сказати і що думати,— заклопотано відповіла стара, скинувши фартушиною непрошену сльозу.— Видно, сердешна, пішла від мене... І виступці та плесниці, що Корній подарував їй, лишила... О боже мій!.. Чом же я не вберегла тебе, Домашко моя, Домночко? — заголосила вона раптом.— Послав мені боженько тебе, як світлий день, у темну вдовину хату, та й забрав кудись!.. За які ж гріхи, боженьку?! Чи то ж не можна було взяти хоч ті дарунки, щоб я не бідилася тепер гріхом?! Кинула мене, стару, сиротою в чистій хаті, щоб докором була та світлість мені... Щоб, дивлячись на труд твій горьований, я пеклася втратою тебе, ясочко моя... Що ж я Корнійкові скажу тепер?! Не вберегла, як просив...

7.

Щойно загорівся світанок, а Мотря вже поралася в свіжовимазаній, щойно збудованій у цім краї хаті. Не витримали жовнірських постоїв отам, коло Січі, севрюки-поселенці. Не вистачило ні терпінь, ні духу в них. Вцілівши від татарських набігів, вони покинули ляхам обжиті хутори і слободи й подалися в оце відлюддя, на займанщину, далеку від татарських ушкальських наскоків і пожеж, глуху до зазіхань шляхти, до всіляких чиншів та жовнірських гвалтів... Сиротливо і незвично тут Мотрі, хоч і не однією родиною переїхали. Чого тільки не натерпілася вона, поки таки добралися сюди. І хоч вже мала своє пристанище, свій куток, а жила ще тим, що полишила отам, ніби частку самої себе положила на згарище, що стало і рідним їй, і дорогим за оті сім заміжніх літ...

Бо квилять вони, згарища, за нею, Мотрею, бо кличуть чаїним криком, шумлять тихим перешептом тирси чи байбачим посвистом опівночі, нагадуючи, що вона не тут, в непривітній і якійсь порожній Слобожанщині, далеко від оборонниці Січі і її лицарського воїнства... І хоч все тут ніби таке ж, як і там, та чимось і не таке.

Поселилися ж на старому як світ старику цілиннім. Попокопала, попорунтала його, аж кілки в крижах стояли, аж бубреги-нирки боліли, аж кульгавою стала, поки посадила смужку грядок та стуракинь-тополь довкіль обійстя. Тепер і в дворі, ще не огородженому, і в городі одна-однісінька, аж отороп бере; і не було б життя — життям, коли б доля не наділила її сином-знахідкою, бо зайде в хату — і не сама вже. Воно хоч і ніколи, та й втіхи в тому няньченні для Мотрі чимало. Полюбити б лиш його...

Оце наскоро хотіла щось поїсти, схопити рядно та й на грядку, бо аж кличуть бур’яни її, аж просить городина спушити землю під собою. Поки нагодувала Івася та забавила, бо ж мале, уваги вимагає, поки присіла й собі до їжі, чує, якась гостя в хату:

— Добридень, пані господине! Доброго здоров’я ївши!

— Вітаю, дівчино, в господі! — відказала Мотря, оглядаючи неждану незнайомку, що зупинилась в порозі.— Проходь та сідай і ти до мене.

— Дякувати богу, не голодна... Я в справі до вас,— зам’ялася.

— До мене чи до чоловіка? — розгадливо запитала Мотря.— Він тепер на Січі...

— Та воно, певно,— присіла скраєчку лави невідома,— ліпше б, звичайно, було, коли б і чоловік був, але коли його немає, то, може, те ви й одна поладите... Найнятися хотіла б...— вдивлялася вона пильно в маля, аж Мотря звернула увагу.— Я й коло худоби, і в хаті поратись умію, і в городі чи у полі робила б, та й дитину ото доглядала б,— затнулася вона раптом.

— Звідки ж ти й чия? — поцікавилась Мотря розчулено.

— Родом аж із-за Чигирина, робила трохи під Корюковим та й у самому місті-таки,— примовкла.— А оце, навесні, по тім татарськім набігові людоловів та лядських гвалтах, що, може, чули, господаря вбито, а господиню з трійком дітей, худобою та дробом свійським до ясиру взято... Я не дома була, тільки пожарище бачила та нелюдський крик чула, як вони наскочили, а вже згодом про все мені розповіли ті, що врятувались...

Івасик, мабуть, прикусивши язика, раптом заплакав і молодиця кинулася, як ужалена, до нього. Але господиня зупинила її:

— Він не звиклий до чужих... Я сама його... Присядь!.. А-а-а!.. Мій хороший!.. А-а-а. Ось я їй дам, тій ваві!.. Я їй!..

Вона скоро заспокоїла маля, витерла сльози, почукикала й поклала у велику лозову колиску на ремінних вервечках.

— Засни трохи, хороший, засни!..— гойднула кілька разів вона колиску і знову повернулася до прийшлої...

— ...Проситиму, може б, таки взяли мене за служку?..

— Що тобі сказати, дівчино? Сама бачиш, ні до чого нам служка. В хаті й на городі сама впораюсь якось, а двору ще немає в нас. Небагаті ми, щоб слуг мати. Спробуй, може, кому іншому і треба, а ми — обійдемося... Не звичні до служниць,— зітхнула згодом господиня.— Присядь ось сюди, трохи пригостися, чим бог послав. Воно не яка вже страва, та хоч відпочинеш трохи... Можеш і переночувати, а в служки... не можу взяти.

Прийшла довго відмовлялася від їжі, але Мотря так приязно припрошувала, так настійливо і ласкаво благала, розжалоблена, що та мусила згодитись. Проте майже не їла поданого їй, а все плакала чогось, хоч і стримувала плачі свої.

По тому сніданку Мотря попрямувала на город, а вона — й собі з нею:

— Допоможу вам трохи, паніматко...

Та так уже старалась на грядках, так працювала споро, що Мотрі аж сльози навернулися із жалю.

— Я, може, і взяла б тебе,— ділилась сумнівами Мотря,— та коли ж соромно від людей, і чоловіка боюсь... Дізнається, то і мене, і тебе під гарячу руку почастувати може...

Увечері господиня, лежачи на ліжку-полу, довго оповідала гості про своє життя, про заміжжя за значно старшого від неї чоловіка, про зимівник, спалений жовнірами, та переїзд сюди. А гостя тільки пошелестить сіном, на якому лежала посеред хати, обізветься, щоб Мотря чула, що не спить, і мовчки слухає...

— Наговорила я тобі, змученій... Відпочивай, та не ображайся, що відмовляю в проханні, такому необхідному тобі... Десь улаштуєшся, не горюй дарма...

Довго ще Мотря чула шарудіння та зітхання прийшлої, поки непомітно й заснула під сюркіт коника під припічком. Спало все і навкруги. Тільки поодинокими гвалтами та гавканнями собак у слободі час від часу пробуджувалась околиця то в одному, то в другому місці. Мотря навіть не прокидалася від нього, навикнувши.

Тьмяний відблиск пощербленого місяця серпом крізь пузирі вікон лягав на неї, вузенькою шпаркою впирався в колиску, з якої ледь чулося то дитяче дихання, то плямкання...

Вже й північ, либонь, а гості не спалося. Серце калатало так, що, здавалося, ось-ось вирветься з грудей. Лежачи горілиць, вона час від часу тихо зітхала, вслухаючись, підводила голову і знову опускала її стримано і зачаєно, боячись розбудити господиню. Їй не до сну було в цій хаті, душа її розривалася, тіло шматувалося, лежала як на голках, хоч і м’яко було послано на сіні.

Десь у запівночі, вона, затамувавши подих, прислухаючись, тихо звелася, навшпиньки підійшла до колиски, боязко простягла тремтливі руки, помацала тепле тільце дитини і заніміла. Дитя завовтузилося, щось сонно замимрило, схлипнуло, і та обмерла геть в острасі, та згодом, продихнувши оту задуху і переконавшись, що господиня спить, таки нагнулась, жадібно-пристрасно припала устами до розтепленого личка, аж тим розбудила дитину.

— Ии-и! Іі-і!..— почувся плач маляти, і прийшла, як опечена, кинулася до своєї постелі, навпомацки схопила свою свитку й хустину-бендалик і подалася простоволоса надвір, під сонну розмову господині, що звично, в напівсні погойдувала колиску маляти...

Рано Мотря проснулася від дитячого плачу, заспокоїла дитину, оглянулась по хаті і очам не повірила. Там, де лежала прийшла, тільки зіжмакане рядно було трохи стягнуте набік. Господиня стурбована ступила в сіни, заглянула в світличку, вийшла надвір — гості не було-таки.

«Що те все значило б?» — ходила в здогадах та подивах вона по хаті. І одягалася, і вмивалася, і до корови навідалась, а з думки не йшла вчорашня гостя. «Що те все значило б?.. — заклопотано відгадувала неймовірне.— Чей же, просилася в служки, і ось маєш: втекла! Чому?.. І з собою нічого не взяла... Певне, хвора вона, через те й найнятися не може...» — говорила сама до себе жінка.

— Мотре! А Мотре! Боже поможи тобі! — обізвалася до неї сусідка здаля.

— Спасибі! Боже й вам поможи! — відказала тій, як годиться.

— Чи у тебе нічого не сталося цієї ночі?..

— Ні, бог милував,— аж дух забило Мотрі.— А хіба що? — поцікавилась.

— Та мій Панько перед світом ятери трусив і оповідав: «Забрів, каже, у болото, дивлюся, а під Сажиною хатою стоїть якась простоволоса і плаче, з лахміттям у руках... Не плаче, каже, а просто голосить... Я, каже, до неї, а вона як закричить, як завиє в голосінні, як метнеться від мене і понеслася, як не при собі, вздовж шляху під гору... Не побачив уже, де поділася вона потім, бо воно ж туман був цієй ночі...» А дід Остап сьогодні ночував у полі, то оповідає, що таку якусь також ніби бачив, сиділа обік шляху і голосила смертно. Скільки не допитувався — нічого не взнав...

«Певне, вона, бідна!» — здогадувалася Мотря і розповіла сусідці про нічну пригоду в її хаті.

— ...А до роботи, сердешна, беручка. Так уже старалася на городі. Все найнятися хотіла в служки... А такого чогось не примітила за нею, як і всяка була... До дитини, правда, якось скочила запобігливо, як воно заплакало, але, може, й те мені лише здалося...

— До дитини всяка дівка, коли вже ото їй прийде час, а дитяти нема, аж труситься,— зауважила досвідчено сусідка.— По собі те знаю доста... Ти он, кажеш, не можеш полюбити, а прив’язалась.

І того дня, і наступні — Мотря ходила, як сама не своя. Вкладаючи на сон Івася, все чогось боялася, як ніколи дотепер, оглядала вікна, двері, провіряла засуви-колодки, хрестила колиску... А засинаючи, довго слухала, як таємно щось шелестів над хатою широким листатим віттячком осокорець з чужинцями-вітрами... І лякалася трохи того, і тішилася немало... Все, слава богу, стало на своє місце...

8.

Хилиться сонце на півдня, смажить верхи дерев і дахи, п’є з усього останню вологу-випар, ганяє німих метелиць і метеликів по левадах, горить серпанками над травами, очеретами, попід кучугурами коло Мжі... А в Мерефі вузенькими вуличками носиться в стовпастих клубках пороху дитяча невгамовна галасня і глушить дзвінко-лункий клеп кузень, зливаючись з ним та ще з виляском праника аж там, десь за левадами, коло Мжі, утихомиреної і обмілілої...

— Гуси, гуси,— додому! — кричить котрийсь із хлопчиків.

— То ж чому? — запитує дівчинка.

— Вовк за горою...

— Що ж він робить?

— Гуси скубе!

— Які?..

— Сірі, білі, волохаті, тікайте, дітки, до моєї хати! — вигукує знову голосисто хлопчина, і гурт вихорцем схоплюється й несеться в довкілля, надуваючи розмаїті сорочечки за дитячими спинами.

До одного табунця отаких забавників на клинці вулички не знати й звідки раптом наблизилась якась подорожня. Гра раптово припинилася, діти подалися до воріт та перелазів, і тільки сміливіші мовчки стояли на місці.

— Добридень, гусята!.. Принесіть-но, кому ближче, холодної водички,— сідаючи обік жаливи в холодку, звернулась до сміливіших подорожня, опустивши на траву торбину і вузлик.— А то ж чиї креймахи? — оглянула вона дівчину, що стояла над ними, тримаючи пальця в роті.— О, та у вас тут ціла фортеця, бачу... То ж, мабуть, тин, а це загата чи гатка, мабуть?

— І не загата, тітко, а мули,— поправив подорожню шепелявий хлопчик.— І не фолтеця, а — твелдиня, кліпошць, тітко. У війну з бушульменами глалишя,— оглянувся запитливо і хвалькувато він на однолітків.

— А креймахами хто ж грався?..

— Не клеймахами, а — клемняхами, тітко,— хихикнув, настирливо поправляючи подорожню, той же сміливець, вихопившись поперед дівчини.— І говолити ви не вмієте...

— Нехай буде, сину, і кремняхами, коли хочеш... То я вам перешкодила, бачу?..— дістаючи шматок сухого коржа з торби, приязно посміхнулася прийшла.— Беріть, це ж від зайця,— почала вона вмовляти дітвору, ламаючи кожному по шматочку.— А ти ж чого не їси? — запитала дівчинку з кремняхами.

— А зайчик що ж їстиме? — відповіла та питанням на питання.

— У нього багато було, як мені давав... Передав вам коржа і питався, чи чемні ви діти. Чи слухаєтесь старших...

— Чемні-і! Слу-хає-мось! — несміливо пробубнили невпопад обдаровані.

— Він так і гадав. Інакше не дав би гостинця...

— А чому ж ви їште, коли то нам пеледав жайчик колжа? — злукавив, примруживши око, таранкуватий сміливець.

Подорожня зовсім розвеселилася:

— Тебе ж як звати, ластівченку?

— Мене — Левко, а цього — Плохіл, а того — Малко...

— А батько в тебе є? — перебила його подорожня, втішена.

— На Шічі батько. Тулків і таталів поб’є, а мені лошатко і гаківничю подалує... Тіток багато, багато ж яшилу вилве... О!..

— Яких тіток?..

— А хіба ви не жнаєте? — кмітливо посміхнувся він.— А мати,— торкнувся він коси подорожньої,— зито зне, і Олишка зне... Вші мателі на цалині: і Петликова, і Оштапкова, і Ликелина... Аж вечолом прийдуть. А ваш як кличуть, тітко?..

— Домною, сину, кличуть...

— Домною? І Ликелину — Домною... А наша мати — Катля, а батько йошавулом на Шічі... А ви чия мати?..

Подорожня якось болісно подивилася на хлопця, сухий шматок коржа застряв у неї в горлі, непрошена сльоза скотилася на щоку.

— А мати кажали, як я буду плакати, то мене татали жабелуть.

— А де ж ваша хата?..— ледь видавила з себе подорожня.

Хлопець ткнув пальцем уподовж вулиці.

— Тільки там тепел один Лябко.

— Нічого, Левчику, нічого,— підводячись, відповіла прийшла і, перекинувши через плече торбину, а на руку — одежину, пішла до вказаного хлоп’ям двору. Коло воріт чомусь довго роздивлялася, заглядала у двір, відходила і знову роздивлялася, поки нарешті сіла під тином, видно, вирішивши чекати господарів.

— То ви... тут будете? — несміливо запитав Левчик, що з юрбою дітей підійшов до неї.

— Тут, сину, тут... Ідіть бавтеся, а я посиджу сама.

Сідало десь за дахами, горбами та могилами обважніле сонце, кидаючи крислаторослі тіні на схід, мукали стомлено корови, несучи обважнілі вим’я з псовиськ, рипіли мажі за напівсонними, зайнятими ремиганням, волами, спадала денна смага...

— Добридень, пані осавулова, і тобі, посестро! — підвелася навстріч господарям, що верталися з царини, Домна.— Не відмовтесь послухати моє слово, як ласка ваша...

— Чого ж відмовлятися, дочко? Вислухаємо... Заходь до господи,— розглядала запилену і бліду подорожню осавулиха.— Бачу, не зблизька ти до нас, присідай,— поблажливо, трохи втомлено, запросила вона, як зайшли в світличку.

Домна не чекала такої прихильності. Зневірена багатьма невдачами дотепер, вона так зраділа, що не знала з чого й починати, та осавулиха, видно, зналася на людях, бо, помітивши те, допомогла:

— Куди й по що, добра дівчино, путь держиш, цікава послухати?..

— Та як вам сказати, паніматко? Й сама не знаю гаразд... Ішла, поки йшлося, а тепер хотілося б десь найнятись, та не потраплю, кому б я потрібна була у вашій Мерефі...

— Злагоди-но, Орисю, вечерю,— наказала мати поважно дочці.— Там у льосі молоко і ряжанка, а на кабиці — коржі,— докинула вона, продовжуючи слухати.

— Може б, найняли мене?.. Робити я все умію і охоче робитиму...— не знала Домна, як переконати господиню у своїй страшній нужді. Адже, хоч би й що, вона мусить десь улаштуватись тут поблизу, коли не пощастило в Мотрі.

— Найнятися до нас, дівчино, не можна. У мене, бачиш сама, донька, слава богу, помічниця вже, та й хлопець підріс — догляду не потребує...

— А я жнаю цю тітку,— вмішався Левчик, влетівши в хату з вулиці.— Вона нам колжі від жайця давала...

— От і добре, що знаєш,— посміхнулася господиня.— Ти краще біжи та скажи Орисі, щоб вимила тебе коло корита, бо весь бруд на вулиці на себе забрав,— докорила вона хлопцеві і, помовчавши, ніби щось обдумуючи, встала з лави, підкотила крайчик убруса на столі і пересіла.— Сідай і ти — трохи підвечеряємо, бо в нас ще порання чимало,— припросила вона гостю до столу, як Оришка наставила їжі...

Повечерявши, господиня забідкалася поранням, що ждало на неї:

— Та ти ж куди це? — запитала в гості, коли вже виходила до того порання.

— Хочу ж допомогти вам, як дозволите...

— Ми й самі, дівчино,— розчулилася осавулиха.

— Дозвольте, паніматко, я не стомилася.

— Хай, мамо... Ми нарвемо буряків та хопти свиням,— попрохала Орися.— Пішли, сестро!..

Пізно ввечері, як усі вже вляглися спати, Домна, випитувана господинею, розповіла про своє життя. Приховала лише Дмитра в тій оповіді, сина та нічну пригоду в Мотрі під Мерефою.

Поснули всі досить швидко, лише Домна переходила о спогадах все нові й свіжі шляхи свої, знайомі й чужі місця. Як і завжди, все починалося з рідної хати, утоптаної роками стежки на город, крислатої кислиці коло криниці, дитячих немудрих радощів і втіх, вкрадливого, нікому не відкритого кохання і тієї як хмелем споєної ночі, коли страшним вихором зграйних круків налетіли людолови, навіть проснутися не встигли люди, як уже палало в огні, стогонах, зойках, розпачах зашморгнуте волосяними арканами село.

Коротка літня ніч, зате швидка людська пам’ять. Геть усе згадалося Домні в новій оселі. Либонь, аж під ранок заснула.

В щоденному поранні по двору, в городі, у полі, в молотінні та віянні прийнята людьми Домна незчулася, як і літо майнуло... Жила, відроджуючись втіхою, що близько, поруч, живе і він, її рідний Івась, треба лиш витримати, почекати, не зрадити своїй обіцянці бути обережною, і таки доможеться свого. Поволі звикала до осавулової сім’ї, а та — до неї. З Оришкою так заприятелювали, що навіть їсти одна без другої не могли. Часто по трудах і клопотах, як дівчата лагодяться на вечорниці до когось, Оришка просить, бувало: «Підемо, сестро, вдвох, бо одну мене мати не пустять!» Та Домна, жвава й весела, при цих словах завжди засмутиться і, хоч що, не піде. Не йде в таких випадках і Оришка, а матері з того тільки втіха, бо рано ще її доньці по вечорницях шастати. Проте оця постійна відмова і Оришці, і її матері згодом видалася незрозумілою, дивною, повсякчас натякаючи на щось їм незнане в житті Домни, вже геть дозрілої дівчини...

Одного разу осавулиха, боячись, що донька ще отак засидиться в дівках, таки вговорила прийняту:

— Пішла б ти, хоч подивилася... Не сподобається там — вернетесь. Чей же не вкрадуть тебе хлопці?..

І Домна здалася на вмовляння господині, від чого Орися не знаходила слів, бо таки дуже вже хотіла туди з набридлого дому. Співають дівчата за кужелями, за прядками, за шитвом, а хлопці сітки в’яжуть, колодочки до ножів майструють, грушеві люльки і цибухи довбають та мережать дрібною в’яззю. Коли ж спів притихне, жартами та дотепами перекидаються, діда Ничипора слухають оповіді, з яких не розібрати, які є дійсність, а які вигадка...

Домна мовчить, як чужа тут, хоча знає вже чимало Орищиних одноліток і знайомих дівчат, та й хлопців уже деяких розпізнає. І на ту мовчанку її, на ту осмуту звернули увагу вечірники, бо ж ні слова за вечір від неї не почули, ні усміху не зауважили... Хлопці навіть пробували розважити її дотепами, та, помітивши, що та не відповідає їм, примовкли.

По отому шарваркові, що ведеться безладно на всяких вечорницях, котрийсь із хлопців, вибравши момент, одиноко завів давню думу про Микошинського:

Ой Богдане, Богдане, Ти козачий гетьмане, Та чого ти у чорному ходиш?.. Та у чорному окамиті?..—

підтримали кілька голосів заспівника, що, таки осмілівши, ввійшов у голос.

В мене татари нічку ночували, Неньку зарубали, миленьку в неволю... Гей, миленьку в неволю до себе взяли...—

наповнили непросту хату дівочі і парубочі голоси, сплівшись в суцільну тугу. І полилися журливим переливом, вирвавшись, мов кипінь з посуди, в довкілля з хати пісенні печалі й радощі...

Домна слухала ту думу і, як ніхто, бачила неволю, пов’язану налигачами на нескінченно довгій степовій сакмі, і ніби відчувала, як пшакає з-під ніг, крізь побиті оструплені пальці отой розмелений копитами, колесами і людськими ногами порох доріг... Лежать вони, крутяться і в’ються в її пам’яті, як таволги довгі і вкривавлені...

— Ти б не журилася та підтягла б своїм голосом нам, сестро,— звернулася котрась до Домни.— Голос у тебе, чула Орися, хороший...— вмовляла вона та й не рада була, бо та не знати з чого розплакалась, схопила раптом шитво та — з хати... Не запрошувала її більше на вечорниці Оришка, не нагадувала про ту пригоду їй і господиня, бачачи в тому якусь таємницю недоторканну...

А час ішов... Давненько вже чекали осавулу додому, а його все не було та й не було... Щоправда, особливо не допитувалися, бо ж звістку про нього мали — то з походів, то з паланок та зимівників або й з подніпрових ловів... З розповідей господині та Оришки, оповідань сусідів Домна знала вже, що чоловік він крутий, собі на умі, як говорять, але доброго серця, і тому чекала отієї зустрічі з ним, що мала щось вирішити на краще і в її, Домниній, долі. Особливо тішило її те, що він прихильний до бідних і покривджених, до невільників-визволенців, бо сам аж двічі був ним...

Та ось і він у хату...

— Чував, що ти служку взяла собі, паніматко,— кинув він глузливо-злий погляд на дружину, переступивши поріг.— Прислуги, бач, захотілося до невтерпу?..— зміряв він неприязно зблідлу Домну.

— ...Не за плату я, ваша милість,— ледь не плачучи, вступилася вона за господиню.— Не за плату... Паніматка змилувались наді мною, притулок дали, спасибі їм...

— Змилувались!.. Сама притулку попросить,— метав він злобу на дружину, кидаючи на піл кунтуш і шапку.

— Цьому я виною, любий господарю,— звела до нього руки Домна.— Тож пожалійте вашу господиню за добре серце... Я піду від вас,— метнулася вона по хустку та свитку.

— Таточку!.. Татуську! — вбігла в хату Орися.— Приїхав-таки! — випалила вона і зупинилася, зрозумівши той негаразд у хаті.— Ти Домашку свариш чи матір?..

— Він завжди так: не спитавши броду, лізе у воду,— обізвалася господиня.— Розкажи йому, дитино, може, трохи остудиш,— підійшла вона до Домни і поклала руку на плече...

— Ну, коли ти Паливодина, то пробач, хай так і буде,— винувато і ніяково згодився господар.— Та не наймичкою, а першою дочкою будеш у нас! — не знати кому говорив він це: дружині чи Домні.— Козакував я охочекомонником у нього... А тепер...— переждав для врочистості,— кошовим наказало товариство бути,— скупо похвалився він.— Обділи її, Катре, найкращими дарунками,— показав на клунок, що привіз із собою.

— Кошовим... тебе? — і зраділа, і злякалася, перепитавшу, дружина.— Вибори були, чи що?..

— А то ж як, сам назвався?.. Як не відмовлявся від тієї рахуби, не помогло.

— Відмовлявся? — не вірила Катерина.

— Ось хрест — відмовлявся! — перехрестився він.— А калюкою обшмарували кляті діди так, що ти б нізащо не впізнала мене...

Тішились всі по тому випадку. Катря тим, Що відтепер називалася кошовихою, Орися та Левчик — тими гостинцями його, а Домна як на світ народилася по всьому, бо повеселіла, і не взнати було її...

— ...Довелося всюди побувати мені: і в походах, і в перепалках,— чула Домна його оповідь дружині на призьбі під ганком.— Ще й тепер не оговтаюсь, сиріч, не прийду до себе по тих конклюзіях всіляких. Аж у Чорногорії, сиріч в Трансільванії з князем тамтешнім, Табором Бетленом, побути довелося, ледве живими бог виніс... На погребінні Барабаша мало не всі владики були,— почула Домна згодом.— Прочан зібралося — видимо-невидимо!

Отак і йшло тепер її життя в родині кошового — то в радощах, то в печалях... Свята скрашували його, будні обтяжували, але терпіти можна було. Не потерпали, що завтра потраплять у ясир, хоч не відкидалась і така можливість, бо доставали нерідко сюди і людолови, і прихлібці-жолдаки та жовніри, і навіть боярські збіглі здирці-обирачі... Ззовні ніби жилося Домні непогано, але в «годованки», як називали її тепер у Мерефі люди, разом з отим видимим для всіх гараздом, було й своє життя, підспудне, приховане, печальне. І чим більше воно було таким, тим старанніше вона ховала його від людей, навіть приязних до неї і її долі...

Одного разу таки не стримала вона в собі отого невгасимого бажання, що терзало й мучило її, кликало й лякало. Переплела наспіх косу, накинула на плечі хустку-главотяж, подаровану господарем, та й гайда. Спершу ледь не бігла, а вже як зближалася з дворищем Мотрі Гундихи, сповільнювала кроки, відчуваючи, як спутує їх кострубатий страх, поки таки зовсім не стала як укопана в одному місці, бо дух забила ота схожість тину. Не той, а серце спинилося, стишилось. Згадала оту вузеньку вуличку, перекалок, сиру й туманну ніч, підхмелену постать у темряві, крик дитини... Так, ніби все те тепер було перед нею, а не там, в севрюківщині. Ледве віднайшла в собі силу зрушити з місця...

Ось і двір свіжим живоплотом обнесений, і перелаз новенький, і стуракині-тополі піднялися й вигналися. Підійшла, глянула, навшпиньки звівшись, прислухалась через тин і — завмерла. На порослому пагорбку перед хатою під таганком горить багаття, навкіл сидять безладно гості, а всередині — він, здається! Аж дух забило, аж серце завмерло, як побачила. Невже ото так підріс?!. Боженьку, який гріх непростимий!.. Свят-свят!.. Спаси й помилуй!..

— Сюди, Івасю, сюди! — кликала котрась до себе хлопчика, витягаючи навстріч малому руки.

Пішов слухняно, осміхається...

— Тепер сюди. До мене, любий,— забігала з іншого боку.— Дам жижу тобі,— показувала вона припалену галузку. Хлопець, мов те каченя, перевалюється з ноги на ногу, дибає, поспішає до простягнутої йому жижі, перечіпляється в траві і розпластано падає...

— О господи! — виривається з грудей Домни.

— Гоп! Гоп! — вимовляє він.— Гоп! — повторює, зрозумівши, що то він викликав тим «гоп» цілу бурю реготу, виляску навкіл. Домну, мов таволгою, порють ті виляски, мов гострий ніж забивають у серце отим знущанням...

— Добривечір, добрі люди! — роблено-приязно привітала забавників Домна зблизька.— Чи не було тут Орисі-кошовички? — впилась вона очима у малого.

— Не було... А хіба що? — зробила великі очі Мотря, пізнавши в прийшлій колишню подорожню, що втекла вночі.

— А ми... вже саменькі ходимо? — вхопила та малого раптом на руки і зачукикала.— Вже саменькі, бо чималенькі,— вп’ялася цілунком у личко дитини, і так же раптово й різко поставила його на землю, тримаючи за рученята.

— Не навик він до чужих,— заздрячи отій шальній пристрасті прийшлої, пояснила Мотря, беручи хлопця на руки.

«До чужих! — почула Домна гіркоту, насилу гамуючи сльози.— Треба скоріше тікати, бо пропаде все»,— мелькнуло в її свідомості.

— Піду, бо й так забарилася. На добраніч! — гукнула здивованій юрбі гостей уже від перелазу...

Тільки на вулиці, як відійшла трохи, дала собі волю. Світу не бачила за сльозами, захлиналася плачем, тряслася, як у пропасниці від задавленого в собі стогону-крику. Навіть там уже, на подвір’ї кошового, неспроможна була вгомонити себе.

— А цьому наса тітка плаце?.. Мозе, Лябко вкусив? — допитувався Левчик.

— А чого б же то, справді? — кинулася здивована Катерина до кухні.— Що сталося з тобою, дитино?.. Хто образив тебе?..

Домна так заридала по тому, що не могла і слова вимовити, а господиня пригортала її до своїх грудей, гладила по голові, як малу дитину, і нічого не могла второпати.

— Висповідалася б ти, дівчина, чи що? Горе своє виказала б комусь. Бо серце обливається, коли дивлюся на тебе...

Вгамувалася Домна лише тоді, як прийшла Оришка.

Бачила господиня й те, що вона ледь на ранок задрімала тієї ночі, бачила й у наступні дні, як ота біда кровоточила в ній. А Домна навіть у сні відчувала, як возився коло неї Івась, просився на руки, горнувся до грудей, обіймав за шию, пестився... Кілька тижнів вона лише й жила цим маренням, І боляче, і одноразово тепло було від того в неї на душі.

Перед самим Спасом неждано-негадано до кошових завітала Мотря з дитиною. Домна йойкнула, як загледіла їх із хати, і геть пополотніла.

— Що там таке? — тільки встигла вимовити господиня, як на порозі вже стояла гостя. Катерина не дуже й знала її, хоч бачила не раз і на базарі, і на царині, і коло річки.

— Добридень вам у вашій хаті!

— Добридень. Проходьте, будьте гостею.

— Такі, як я, гірше татарина. Гундиха я, з викотців, може, чули?

— Чом би ж не чула? Чоловіка вашого знаю, та й вас бачила не раз.

— З дитиною кручусь, по господарству, самі знаєте — одна... То й завітала оце погомоніти.

— Кажіть, послухаю. Ви, челядь, підіть надвір, хай ми поговоримо тут,— сказала ласкаво і ніби вибачливо Катря, помітивши незручність гості.

Схопившись за руки, діти стрімголов подалися з гуркотом із хати, аж Домна з того утішилася...

— ...То ото я й кажу, пані-господине,— з найголовнішого почала Мотря.— Доглядаю його, а сама думаю: чи ж воно буде моє? І мати може признатися якось, і родичі відшукатись. А до того мені незабаром бог дасть, може, помітили, самій справжньою матір’ю стати, то буде одно рідне, а друге — годованець... Всякого горя можна нажити, як то буває зчаста. Побоююсь і того, що про своє буду більше піклуватись, ніж про нього, мимоволі його кривдячи. А це хлопець, не встигне вирости, уже, вважайте, і нема його...

— Це правда, Мотре. Скільки ж йому тепер уже?

— Десь штири, по Покрові буде, як знайшовся. Охрестили, Івасем назвали, бо чи хрещене воно було, не знаємо, а прізвища його... теж бог знає.

— Все то правда, Мотре. Тільки я думаю, що печалитися тим аж так намарне. У хлопців, вважайте, доля однакова, та й наша, жіноча, від неї не дуже краща. Отож і про нього: чи буде він ваш, чи хоч би й знайшлися, як кажете, йому рідні батьки, то й ті, що виростили, не стануть чужими. Подумаю я про дитину, а головне, чоловікові скажу.

— З тим і прийшла я.

— ...Може, як на те піде, то й Січ ним заопікується. Чула, що беруть туди подібних, ростять їх там і навчають на кшталт турецький. Лише ото ще трохи рано його до січових мордувань приставляти.

— Вечеря готова, мамо,— ввійшла до хати Оришка.

— Клич всіх сюди та й повечеряємо.

За вечерею багато чого переговорили: про почуті новини, про дороговизну, про голод по селищах, особливо на Подніпров’ї, про ясирі та гвалти жовнірів, про те, що «як помажеш, то й поїдеш»...

— То ви ж, пані-господине, майте на увазі те, що казала вам,— попрощалася Мотря, взявши хлопця на руки, але тут-таки й поставила, бо тяжкий...

Домні немовби щось обірвалося в грудях по отому прощанні гості.

«Признаюся в усьому, розповім. Кошовиха добра, не подивується отому гріхові моєму»,— думала вона про господиню, та, коли доходило до зізнання, знов брав її страх і сумнів, тож і ховалася з тим.

Одного разу, за сніданком, господиня згадала про Мотрю:

— Дитиною журиться Гундиха. Своєї сподівається скоро... Я б сама взяла того хлопця. Левчикові до пари, та коли ж, боюся, чи наш батько на те піде.

— Візьмемо, мамо, тато нічого, крім доброго, не скажуть,— вхопилася за це до всього жаліслива Орися, не помітивши завмерлості в лиці подруги-годованки.— Візьмемо...

«Надоум, боженьку, її, спасенну»,— повторяла про себе Домна.

— Не знати, чи лише від нас те залежатиме. Може, товариство писареві прирече піклуватися цим. Він же й бездітний, здається. А ще можуть і війтові тут доручити та райцям... В покійного писаря вже ріс один із таких. Та й Кривошапко-Гунда ще ж не сказав свого слова. Хто воно там в таку пору? — почула вона стуки та шарудіння на ганку.— Вискочи-но, Орисю!..

— О боже!.. Богородице свята!.. Орда!.. Та-та-ри-и! — смикнувши до себе щосили двері, зойкнула і стала, як прибита до стіни, дочка.

— Що з тобою? — встала сердито із лави мати.

— Ор-да-а!.. Та-та-ри-и!— видушила з себе Орися, вирячивши перелякані очі.

— Свят, свят... Що ти верзеш?! — пополотніла посеред хати зі сплеснутими руками кошовичка. А за мить кинулася в кухню до кочерг.

— Добридень, пані кошовій! — почула вона на порозі світлиці рідну мову.— Гостей приймайте з коша, від пана господаря.

— Спаси, боже, і помилуй! — поставивши наспіх в кут рогача, перехрестилася вона і, отямившись, спохопилася: — А-а-а! Просимо! Просимо! — не вірила своїм очам.— Проходьте, будь ласка...— кинула вона докірливий погляд в бік Орисі.

— Я не сам, добра пані! Гостя вам привіз. Татарина пан кошовий до худоби прислав, бранця...

— Татарина? До худоби? — ніяк не могла вона второпати.— Оце оказія,— глянула насмішкувато на челядь.— Ану, який же він там? Кличте! — споважніла вона, облегшено зітхнувши.

Козак відхилив двері у сіни, поманив пальцем когось, і через поріг на цей жест переступив незграбно у хату татарин.

— Сабаних хайр олсун! Топлого ранку! — забелькотів згодом, розгледівшись і склавши долоні проти грудей, гість.

— Всю путь його вчив вітатися,— встряв козак, пояснюючи оте вітання.— Сказано — татарин!..

— Проходь, проходь уже. Оце його ти налякалася, Орисю? — посміхнулася Катерина, розглядаючи прийшлого.

— Хіба ж я знала, мамо, що вона...

Всім у вічі впала бідненька смугаста одіж, неквапність у рухах та ляк в очах бранця, що перебігали по хаті з одного предмета на інший. Мовчазно виждавши, татарин зі складеними на грудях долонями низько нахилився до господині, потім до Орисі і Домни, а вже потім, обдумавши щось, зробив уклін і Левчикові, аж той почервонів від сорому. Випроставшись, він глянув на козака, ніби питався в нього дозволу, і забелькотав щось до кошовички, відгадавши в ній господиню.

— Він каже, що радий вам служити, паніматко, і вашій родині всій також,— товмачив козак татаринові речі.

— Дякую і йому, і вам,— не знала, що говорити в цій церемонії Катерина.— Сідайте в нас гостем і пришельця просіть.

— Негоже, пані-господине, йому таку шанобу виказувати, чей же бранець він у вас, наймитом буде... Наших вони за ніщо мають.

— Та воно, може, й так, козаче. Але хата наша всякому прийшлому гостинна має бути, то... просіть!

Левчик перший зареготав, як татарин, сівши на лаву, куди йому вказав козак, чудернацько-скоро підкорчив під себе ноги, совався і кректав, аж поки таки всівся по-своєму, поважно оглядаючи челядь.

— ...Людей відпустили старшини зразу: і наших, і литву та московських оце з лиману, де ото перестріли їх засідкою. А цих,— глянув на татарина,— частину в полон узяли, а частину до аллаха відпровадили, бо супротив страшенний чинили... Казав мені по дорогі, що тікати не буде, бо що не з медом жилося йому в бея, а що хоче пожити в наших людях та мови навчитися, бо дуже в них великий попит на товмачів. Про те ж і в кошового просився на Січі...

— Кичук-чучук,— раптом заговорив бранець, розпливаючись у посмішці до Левчика.— Гюзель кичук, сулул гельбурса,— простягнув він руку до нього.

— Кличе тебе до себе,— пояснив козак.— Та ти не бійся, то він тебе боятися має,— іди до нього сміливо.

Левчик після короткого вагання розглядливо підійшов, видерся на лаву, якийсь час мостився отак же, як ото татарин, і, нарешті, сів також з підібганими ногами поряд з татарином, тому на втіху.

Дорослі всі розмістилися навкіл столу, і татарин навіть поплескав малого по плечу, щось белькочучи по-своєму. Та ось несподівано для всіх у розмову втрутилася Домна.

— Насіл чигір мали?

Татарин різко й здивовано кинув поглядом у її бік, виждав і з якоюсь особливою радістю та шанобою відповів:

— Бем есирим Сабрі... Сабрі,— вклонився він запопадливо їй.

— В таке й повірити тяжко,— піймавши звернені до неї погляди, сказала збентежена Домна.— Цей татарчук, здається, оборонив мене в дорозі з ясиру від цілої тічки собак. Неймовірно, а мабуть, так.

Сабрі розумів, що мова йшла про нього, кидав оцікавленими поглядами то на одну, то на другу з жінок, а догадатися, про що говорилося, не міг. Проте він помітив, що ота Домнина мова щось означала важливе і небуденне. Після сніданку і пригощення Катерина розподілила челяді дарунки від чоловіка. Найкращу малинову хустку вона віддала Домні, втішаючись.

— А тобі, Орисю, від батька кульчики до вух.

— А мені? — непокоївся Левчик.

— Для тебе в мене ось яка штука,— похвалився козак і подав хлопцеві штудерну, вцяцьковану татарську шаблю.— ...А у вас тут, бачу, спокійно, нівроку,— споважнів по всьому він,— бо там таке твориться, що й переказати тяжко. І татари, і турки, і ляхи полюють на нашого брата. Тих вписують у реєстри, тих виписують, розбрат та сварку сіючи, а, попри все, Січ росте, шириться, міцніє. Аякже! Куди ж подітися, як не на Січ, жебрачникові? Оце, як запросив нас до оборони круль проти турків та татарів, так під Хотином козаки і жовніри розбили їх наголову, і коли б не можновладці, що зразу ж замирили з турецьким султаном, то ми б... Ех, не таланить нам! Ненаситна утроба в магнатів отих. Замирилися, та до нас, хотіли роззброїти, так гетьман Сагайдак, не дурним бувши, наказав нашим відійти, а посланих заповзятливих рейтарників та жовнірів роззброїти. Геть рознесла їх козацька сила, змела, як пісок отой!

Того ж таки дня Левчик оббіг всю околицю, показуючи дарунок і оповідаючи про живого татарина і козака, що «што бушулменів жабив», а в Мотрі, несучись поспіхом через перелаз, на радощах розпанахав штанці, та, не звертаючи уваги, хвалився:

— У мене і шабля, і таталин є... Зивий таталин, їй-богу, зивий!.. Хай тобі мій піштоль буде тепел,— обрадував він на прощання Івася.

Вечором він вернувся додому з розквашеним носом — хлопчики не повірили йому на слово, проте не плакав, а хвалився, що всіх він побив ущент... В похвалі мусив пояснити, де подів пістоля, і коли сказав про свою щедрість, то так і не второпав, чому тітка Домна так палко його пригорнула:

— Ой, тітко! Сце задусите! Сце задусите!..— пручався.

9.

В хаті Кривошапки-Гунди, бо в Мерефі його, гундосого, слобожани прозвали так, готувалися до хрестин. Бігали, крутилися і Мотря, і припрошені нею на поміч Домна та Оришка.

— Порозливай-но, Домашко, будь ласка, горілку по ханьках, дзбанках, карафках та путариках, бо скоро, мабуть, і гості в хату будуть,— порядкувала господиня, що ходила слабою по родах.— А ти, Оришко, дістань квасу з погреба та налий у глиняний дзбанок, може, кому знадобиться...

Домна, пораючись, дякувала богові за послану їй радість, хоча й тривоги не бракувало: «Як то воно обійдеться? Який рішенець складуть? Вся ж, вважай, чолова старшина сюди з’їдеться нині, долю Івасика вирішуватимуть».

Мотря аж заздрить їй, бо та кілька разів на день миє, зачісує, обпирає Івася. Де ж то з тим упоратися б їй?

— Ти б, Домасю, пари собі шукала,— сказала якось несподівано.— Аж завидки беруть, як ти любиш тих дітей.

Промовчала, та й гості виручили. Першим переступив через поріг кошовий.

— Добридень господині. І тобі, Домашко, і тобі, Орисю,— перехрестився.— Гостей приймайте, коли ласка!

— Приймаємо, приймаємо!.. Просимо за столи зразу, бо світлиця тісна у нас...

— Бачиться мені, як би так партикулярно мовити, ми за короткі часи, хвала Всевишньому, вже вдруге оний поріг переступаємо з тої ж причини,— вступив останнім козацький писар, простираючи запітнілі шкельця окулярів.

— Та ми згодні паки і паки виказувати рекло-слово наше подяки господарям за умноженіє рода козацького і проказати Цвітну і Пісну тріоді за них,— продовжив його мову глухим баритоном низький і широкоплечий січовий ктитор, козак Василь Сом.

Гамір ураз наповнив козацьку хату, а тут ще і новонароджена дала про себе знати зі спаленьки... Малий Івась, насилу виплутавшись з-поміж гущі незвичайних гостей, шмигонув за Домною до кухні і, прикипівши до одвірка, дивився в шпарку на цікаве видовище.

— А мій десь, бачу, забарився,— турботливо сказала Мотря, переставляючи таці на столі.— Всідайтеся ж уже, прошу, всідайтеся.

— Я ось де,— виріс на порозі Кривошапка-Гунда.— Ти ж чому,— гундосив він,— Мотринко, товариство голодом мориш? — почоломкав він дружину.

— Та я ж...— почервоніла Мотря від сорому за той цілунок.

— Гадаю,— перебив їх отець Данило,— перше святий чин хрещення, як годиться, відправимо, а тоді вже до трапези божої приступимо.

Доки в малій світличці сповняли перед образами обряд хрещення, Домна переглядала на столах, доносила страв, питва. Вигляд у неї був і заклопотаний, і радісний, бо попри того, що все виглядало ніби й добре, була й непевність, яка не лишала її: ану ж м’ясиво смажене не смачне, чи печиво з закальцем, ану ж порося, що красувалося із хроном у зубах, обсипане паприкою, підведе їх? Чи риба в сметані несмачною буде?.. Наставили, аж стіл угинався, а вона боялась, що може не вистачити...

Та ось, слава богу, і по обрядові. Першим в чисту хату переступили отець Данило і ктитор Василь Сом, хрестячись.

— На перше місце, ваша милість,— поспішив Гунда-Кривошапко запросити кошового.— А біля батька ви, отче, з паном Василем Сомом.

— Спасибі за честь і вашество, отамане, та я особам духовним рад відступити це місце,— розважливо заперечив кошовий, оглядаючи страви на столі.

— Отрицаюся, ваша милість, отрицаюся, яко же я, раб, та й ктитор ваш, смиренні у господі цій, а ви служиві, то вам і сісти на горноє сідалище годиться уставниче...

Так і мусив кошовий сісти на покуті, а отець Данило і ктитор Василь обік його. Праворуч і ліворуч у них сіли інші козацькі і ратушні слобідські гості зі своїми жінками. Катерина завбачливо сіла поміж Кривошапкою-Гундою і писарем. Отець Данило довго вовтузився у покоївці, знімаючи з себе довгу вцяцьковану рясу та інше обрядове начиння. А коли по тому вернувся, то всі побачили, як заяснів на ньому новий козацький жупан, блискуча розвізерована шабля при боці, поцяцькований кінчик пістоля з-за китайчаного пояса і золочений хрест на тоненькому ланцюжку.

Сідаючи, він по-світськи крекнув, даючи всім зрозуміти, що є отець січовий, козацький, чоловий верхнього, низового та середнього братства вольного. А вже всівшись, якийсь час проказував, склавши руки, молитви, а згодом перехрестився і благословив трапезу. Почавши за померлих і полеглих, за волю і віру християнську во царствіє небесне, він завчено побажав довгого життя шляхетному братству козацькому та посполитому, сукупно міському і рольному люду українському та його фортеці — Січі святій і закінчив:

— Благослови, боже, яствіє сіє і питія сі і нагодуй тілеса наші оними снідями, яко едарами ти наситив єси людей своїх на горі Оливній!.. Не пристращаюсь,— піднявши мідного погаря-кухля з горілкою, продовжував він,— я до напитку цього, ібо писано єсть — чоловіку биті трезвому повсякчас, але заради оказії днешньої вип’ємо за здравіє і многолітство охрещеної раби божої — Софії, що знаймує у гречан мудрість, а в нас вірність, зичливість і любов до ближнього...

Глянувши ще раз на питво у погарі, він підняв його і одним духом вихилив до дна. За ним те ж небарно зробили й інші, примовкнувши. Зате жінки, як одна, лише пригубилися... Та, доки гості примовкло заїдали питво, що таки зразу багатьох врожевило на лиці, господар встиг налити вдруге.

Отець Данило неквапно витерся рушником-обрусиком, перечасував хвилину і, зглянувшись змовницьки з Кривошапкою-Гундою, узявся знову за пугаря:

— По падку цьому обсушимо сосуди сі за здравіє рабів божих: матері — Мотронії і батька — Григора, козака доблія...

І знову, як і перше, випили гості і змовкли коло смачних страв. Та отець Данило, ніби заведений, розповідаючи різні пригоди по вгамуванні голоду, підіймав і підіймав погаря-кухля, виправдуючись то випадком, то оказією, і благословляв, підшукуючи доречних здравниць: то за довголіття кошового та кошовички, писаря та війська, за Січ-матір і її синів — січове братство, а вкінець: «За процвітаніє православія на острашення племенам бусурменським, язичеським і прочая тварі, налізаючій на землю обітовану нашу...»

Аж пізнього вечора, після гучних пісень, троїстих музик, заздалегідь запрошених на підвечір, танків та галасу гості почали потроху розходитись хто самоходом, а хто й з допомогою близьких чи рідних. До запізна залишилися лише найзнакомитіші. Кошовий, покручуючи кінчик довгого вуса, розмовляв щось із писарем, отцем Данилом і господарем. Згодом до них приєдналися ктитор і війт, а ще пізніше, повкладавши спати дітей та декого з гостей,— Катерина і Мотря.

— Возитися з начинням, любі, зайве,— зауважила Мотря Домні та Орисі, що тепер нагадали про себе, прибираючи столи.— Це ж тільки початок, вважайте...

— Еге ж, не загориться ще й зоря, вкинула й собі кошовичка,— як і похмелятися треба... Та й нагода ж неабияка!.. — глянула вона на Мотрю.

— Хіба трохи упорядкуйте, може, на столах, та й спати, бо взавтра рано побуджу вас...— сказала та до дівчат.

— Гадав трохи побути вдома,— вів кошовий, затягуючись запашним самосадом з глиняної люльки,— та коли ж передали, що на Січ посли ханські приїхали викупляти того одноокого бея, що попався, грасуючи під Каян-Батою, та сейменів з-під Турецького валу, то, напевне, скоро й вертати маю... Не взнаватимуть мене скоро домашні, бо ж дуже рідкий гість вдома...— чи то скаржився він, чи то нарікав.

— Не говоріть, куме,— підхопив думку Кривошапка.— Нема спочинку нашому братові у тих відбоях. Я згадав оце, як бився отой одноокий ординець. Може, з десять козаків на моїх очах поклав, доки до нього мій Джміль добрався... Мені також немало перепало там. Дивлюся, аж він — рукою подати. Я його на аркан — цап! — та з коня... і тільки ото встиг, а вони як напруть, що оси ті, як напруть!.. Без Джмеля б не вибратися мені...

— Значить, п’ятдесят одного ми лишили своїх там, а їх чотири сотні й два лягло, та й у Січ немало привели...

— ...Та ще ж більше двох тисяч визволили від агарян ясирників,— додав досі мовчазний ктитор Василь Сом.

— А зброї всілякої та статків чому не рахуєте? — вкинув і своє слово писар, доминаючи вареника зі сметаною.— Вельмишановний наш гетьман,— крякнув він,— надто зобижений товариством нашим. На приятельському ринштоці сакраментально, похваливши доблійство козаків, верещаками і баймусами обзивав. «Мусив,— каже,— суплікуючи через ваше непослушенство Роставицьку угоду підписати зі шляхтою на глум та біду люду посполитого...»

— Гетьмана і в мішку не зловиш...— вкинув несміло Гунда.

— Еге ж,— підхопив ктитор.— Назад рачки лізе, бо тягнув, тягнув до шляхти, як державець, а це вже ніби До отого Філаретового отрока заграє...

— Не кажіть так, товариство зацне!.. Сагайдачний по-своєму усе бачить, а ви — по-своєму,— заперечив кошовий і, затягнувшись люлькою, додав: — І всі, вважай, маєте рацію.

— Так, цій виправі може рівнятися хіба що Барабашева,— звернув у інше русло розмову господар.— До речі, і Домні оцій він тоді поміччю став... Паливоди покійного дочка вона, царство йому небесне,— перехрестився він.

— Воля Всевишнього у всім пребиваєт,— обізвався і панотець.— Дочку-цурку тобі господь послав, коли ти вже нареченого звіднайшов,— кинув він лукавим поглядом на господаря, в ус посміхнувшись.

— До нареченого ще як до неба, отче,— підхопив жарт Кривошапка,— а журитись тим і бідитись не завадить тепер уже...

— Ба, правда, мені говорила моя Катерина,— згадав щось кошовий.— Так ось що ми вчинимо, Шапко. Дитина вона наша, козацька, хоч і догадувалися ото, що циганська чи татарська. Ні в татарів, ні в циганів таких небесних очей не буває, а чорнота від бога... То, кажу, щоб тобі і Мотрі та й хлоп’яті за мешкання і рахуби не було і стало все до шмиги, то доведеться громадою ростити його... Не один, чей же, він отакий?! Чи як пан писар, Олекса, гадає? — подивився він запитливо на Семирозума.

— Коли за преданієм іти, то годилось би йому кожного кошового іменувати батьком, як іменують оті голоцюцьки, що на Січі нині,— кинувши хитрим оком в бік отця Данила, сказав писар, бгаючи в роті маківника.

— А панотець як мислить?

— Писано єсть: «Хто чадо бездомне в дом прийме і іже отцем земним йому буде, оному отець наш небесний вознагороду ниспошле»,— завчено процитував той, ніби з книги вичитав.— В граматиці слов’янів Мелетій конфірмово тако же пишеть об оном,— подивився він на ктитора, піднявши догори вказівця.

— То тепер, по всій партикуляції, маючи решпект товариства чільного, черга за вами, батьку, кошовий і куме, заступити Івасеві отця земного,— заокруглив розмову явно зацікавлено Кривошапко-Гунда.

— ...А просто говоривши, я йому віднині диспозитор і батько? — оглянув обважнілим поглядом присутніх кошовий.— А ти, паніматко, що думаєш?

— Та що ж?.. Воля громади — воля божа, гадаю,— несміливо погодилася Катря.

— Ну то хай же благословить бог пораду честиву, а мені пора, бо возближається свята канонічна година...— перехрестив стола панотець, стаючи на нетверді ноги.

— Та ви б же, гістоньки, ще підкріпилися на ніч,— спохопилася Мотря.— Хоч по малому пугарику випийте за рішенець!..

— Душа міру знає, та за рішенець можна й випити, бог не прогнівиться.— Присівши, отець Данило зміряв очима дзбанка.— Погани пили, прости господи, до семи корчаг, себто черпаків, і нам, праведним диспозиторам їхнім...— перехилив він пугаря не договоривши.

Ще чимало по тому во славу господа нашого і віри він благословляв хрестинні питва, оповідав про нікому незрозумілі ухвали семи вселенських зібрань, нарікав на рішенець Тридентського собору, що затвердив зверхність папи католикоса, перелічував і ще чотирнадцять соборів, не признаних православною церквою; потім, розійшовшись, згадав флорентійські ухвали, що мали об’єднувати грецьку і римську церкви, докоряв якимсь перекинчикам і перескочникам, котрі «пруться, як мухи до меду, до світської влади і чварами домагаються патріарших митр, а в молебнях, дарах та писаніях наущають православних отців, яко овнів».

— Десниця дающого да не оскудіє, а... вознаградиться,— підвівся нарешті обважніло, даючи тим знати, що учта закінчилася.

В тісній спаленьці малий Івась сонно обнімав Левчика, не відаючи, що сьогодні отак вирішалась скалка і його великої долі. Не знала і новохрещена Софійка, що цей рішенець торкнеться і її колись сердечка...

10.

Міщани готувались до осіннього ярмарку. Пекли, варили, шили, чинили, випалювали, бо вже й січовики, і донці стали появлятися в містечку, хто з тканиною й платами, хто з рибою і сіллю, з поташем чи селітрою, вугіллям і смолами, опанчею й байкою, габою, килимами, шарлатом, портищем, вретищами-ряднами, укошулями-намистами і всякими іншими жіночими прикрасами.

Ждали їх і посполиті з неабиякою розмаїттю своїх виробів — мережаних дерев’яних ложок, черпаків-корців, кінвочок, люльок і тарелів-тацьок, ярем і возів, ножів, лемешів та підосників, батогів, шлей, канатів та волосяних шнурів, горшків, макітер і мисок, коліс, серпів і дримб-вигранів, посуду всякого з олією, медом і воском...

А з півночі до Мерефи підкралися вже приморозки. Спершу несміливі, затим певніші себе, сідали памороззю на грунти, дерева, аж поки не дочекалися сніжинок.

— Збирайтеся, Домно, і ти, Орисю, з Левчиком за тим хлопцем, а то Мотря гадатиме бозна-що,— звеліла якось у неділю Катерина.— Батько ж також велів небаром забрати, а воно бач, яке «небаром»?

— А як знову відмовить? — раділа й боялася Домна.

— Мусить же колись те звершитися... А одумається, то й бог з нею: вона його вигляділа, то її й право вирішувати... Та закутаєте там його як слід, а то ще застудиться,— гукнула вона вже через ворота, як молодь вийшла.

Мотря зустріла їх обнадійливо.

— Противитись рішенцю чільного товариства я не збираюся,— сказала.— Хоча й не певна, що не заберу дитя назад, якщо йому чи мені буде тяжко. Скажіть і паніматці так... Та й йому ж сказати треба якось... Ти, Левцю, побіжи та гукни Івася, він на вигоні «бабу» качає,— випровадила вона хлопця з хати,— можеш і ти трохи покачати з ним,— гукнула тому навздогін...— Говоріть, що в гості йде, а про інше й слова, бо як помітить, то наберетеся з ним рахуби. Сварила тоді мого господаря, як приніс хлоп’я у глуху північ, а тепер ось підріс, звиклася, то й жаль, як свого рідного,— витерла вона непрохану сльозу.

Не встигли в хаті і поговорити, як з гуркотом і рипом до них увалилися захекані і розчервонені Левчик та Івась. Левчик таки зразу направився до лави, а закушканий і обв’язаний його малий товариш спинився коло порога, сьорбнув носом, підняв ріг хустки, що вповзла геть на очі, і, пізнавши Домну та Орисю, закричав: — А я «бабу» накачав! Ось ходімо побачите!.. Отакецька о!

Домна ледве стримала себе, аби не виказати радості.

Дорогою Левчик обганяв дівчат і заглядав зраділому Івасеві в очі.

— То ти справжній козак уже, а я думала...— зустріла малого Катерина в порозі хати.— Який це тобі рочок пішов?

— Четвертий.

— Ой, уже, мабуть, п’ятий,— вирвалося у Домни і, запломенівши, вона додала: — Бо ж ти он як бігаєш.

— А жупана де ти взяв такого? — вдала Катерина, що не завважила слів годованки.

— Батько привезли, і чобітки — батько, і шапку — батько, а сорочку і штанці мати пошили і...— не договорив він, помітивши в хаті Сабрі, що розгадливо дивився на малюка.

— Не бійся, сину, це хоч і татарський дядько, та він тебе не зобидить,— взяла за руку Івася Катерина.

— Тятько, тятько,— повторив Сабрі слова господині.— Я... самімі, я любити Іфас...

— Не бійся, Івасю,— підійшов до Сабрі Левчик.— Це не злий татарин. Ось бачиш, я ж не боюся.

— Лефко, самімі, б’юїк самімі.

— Це він товмачить, що я друг його,— хвастався малий господар.

— А він — чорний. Що, не вмивається?

— Ні, такий народився, дитино. Іди до нього, не бійся. Він тебе покатає,— заспокоювала Івася Домна, і той, врешті, загуцавшись, скоро й радо освоївся.

Орися, що десь виходила з хати, аж здивувалася, як побачила Сабрі з малим на руках у примиреній розвазі.

А як споночілося, хлопчик забентежився не на жарт:

— А де ж мій жупан?.. А шапка де?..

— Та для чого вони тобі дитино?.. Ось бався. Маєш дзигу, дивись, як крутиться,— приберегла Домна забавку на очікуваний останок.

— А я тобі фуркало злагоджу і вигран дам,— підступила Орися з новими забавками, аж Левчика здивувала.

І так цілий вечір провозилися вони всі коло дітей. Вже давно впорали господарство Катерина і Сабрі, вже й Оришка втратила силу бавитися з дітьми, а Домна все возилася з ними: оповідала казки, спонукала до ігор, непомітно годувала хлопців на ніч, поки ті явно почали вже дрімати по зморі.

— Спати зі мною обидва будете,— сказала вона вкінці, зовсім звеселившись.— На сон я вам ще одну розповім казочку.

— Будемо з вами спати, тільки ще про чудо-рибу розкажіть,— радів нагоді Левчик.— Оту, що розказували вже, пригадуєте?..

— Про чудо-либу...— заплітався язик у малого Івасика від утоми.

Домна, нарешті лежачи поряд із Івасем, дивилася у чорну пітьму стелі, вслухалась у подихи дітей, що вже на десятому слові її казки й поснули, і почувала, що немає щасливішої за неї людини у всій Мерефі.

— Дякую тобі, Всевишній боже, і обіцяю вік молитися за те, що почув мої молитви, мої благання, прихистив мене і мою дитину в цій хаті,— шептала вона про себе, коли вже всі геть поснули.— Отце наш... Даждь нам днесь... Ізбав нас від лукавого... Даждь нам силу і здоров’я...— повторяла вона, поки й сама заснула нарешті.

11.

Вітрами в широких степах, в очеретах і травостоях неслися дні, місяці, роки. Гей-гей, як неслися!.. І ніби тими ж вітрами приносили й відносили новини то на січові острови та на волості, то від них, поволі згуртовуючи різношерстий люд бідою в одне ціле й велике... Міцна Січ, як неприступна фортеця, хоч і не грізна ніби, кипить і піниться, бурлить і вщухає... Рахуються ординці з нею, лаштуючись за роботящими ясирниками, менше і таємніше обзиває бидлом її обранців-ватажків спесива шляхта в королівстві, та більше лютує вона приховано, більше посилає проклять устами святих ксьондзів з амвонів єретикам і відступникам, підсилаючи лазутчиків, зглядців, шпигів, пройд, лакуз і оглядників. Сейми і сеймики не в жарт налякані «ребеліями хлопськими», благословляють закриття церков — огнища православія, передають їх на відкуп лихварям, а ті, розуміючи тимчасовість цих передач, деруть зі шкурою гріш і гаразди із посполитого, цеховика, ба навіть з козака вже і то нерідко навіть реєстрового, за святу відправу... По битих шляхах все більше й частіше трапляються повішені чи розп’яті на хрестах, стирчать посаджені на палі, з обдертими пасмами шкіри на спинах. І немає ліку їм!..

Стоїть на дніпровій заплаві ота Січ. Хоч і не виглядає вона грізною, та є такою для одних і спасінням для других. Більмом на очах звелася вона і султанові та ханам, і Жечі Посполитій та її зацному панству. «У хлопів, пся крев, вбивається пір’я в колодочки,— помічає вона,— бо не тільки мовчать чи поодиноко бороняться, а — гвулт! — нападають». Цілими загонами, ватагами тікають безправні посполиті з фільварків, гут та смолярень до неї, в Запороги; а там, як у вогненному горнилі, варяться, гартуються, вилюднюються і виходять на шляхи, сповнені зухвалої відваги і небаченої дотепер відчайдушності...

— Спаси, матка боска, й помилуй!..— двоперсто хрестяться магнати-ляхи.

За кілька літ не один панський будинок-майонтек чи ладний фільварок уродзонного панства ці голодранці-лотри, ці шубравці-навадники, ці заводці-заколотники пустили за вітром. І пішо, і кінно, ба і на чайках ходили в осині гнізда ординців! Білгород, Очаків, Перекоп, Кафа, Сіноп, Трапезунд, навіть Царград, Високий, Блискучий Поріг Оттоманської Порти — втілення сили і моці на землі,— вони пробували скубнути, і не лише пробували, а таки скубнули, ще й як відчутно. «А для чего, пшепрашам вас?» — сперечаються можновладці.

Серп’ягами, Волошинами, Підковами та Кішками били під саме султанське серце — Волохію, щоб стати там господарями земель райських. І все те через оту злощасну Москву, що то єдиновір’ям, то соболями підбурює це бидло до супротиву й ребелій...

Найпаче, пся крев, ті братства зі своїми схизматськими пшеклєнтними школами-бурсами... Матка боска, скільки їх розвелося повсюди! А тих цехів майстрових на швабський кшталт по містах і містечках, а кляшторів, чи пак монастирів ялмужних, а риторів обскурантних і мілошних, а дидаскалів і кобзарів — отих провідців бунту на капосній землі!..

Хіба ж не вони будять у хлопства, найпаче гминного, не тільки свідомість схизми в противагу католицизму, а й свою,— о Єзус-Марія! — окремішність в ойчизні! А це вам не ківш сироватки! Сам тен хлопський гетьман з усім вуйськом збуйців і набродців додумався вписатися до їхнього братства...

І виросли вони, ті братські кублища, в забісистих кутках, як гриби по дощі: у Львові, Вінниці, Кам’янці, Немирові, Луцьку, Кремінці, Києві та не знати ще де і чинять там збіговиська на голову ойчизни. А скільки ще виросте їх при такому зрушенні притужному й габзованому та потаканні короля...

Найдивніше, що серед тієї голоти лотрової знайшлися неабиякі ватажки, а до них, промінявши навіть майонтки на курені, а жінку — на шаблю, пристали і можні, й зацніші, зрадивши інтереси Жечі Посполитої! Більше того, ті лотри бардзо і хутко зуміли звести нанівець той крулівський універсал про невивіз зброї на Запороги!.. І як зуміли?!

— Це бидло, Петро Конашевич, що з ласки Жечі Посполитої має польське назвисько, а з ласки круля допущений гетьманом, наречений ще й ім’ям Сагайдачний, на самого султана підняв руку, то як ти його зупиниш тепер, коли він тягне всі біди на крулівщизну, а турки зачули запах нашої слабості і готують вальне рушення. Сагайдачного ж, як алчущого дощу у спеку, засівши лисом у борах, очікує Москва... Як ти зупиниш його, коли круль і його двір потай тішаться бунтами схизми і посилають навіть їй провіант і пєньонзи! — викрикували магнати в сеймі, заглушуючи один одного.

— Хай панство гречне потерпить! Ми використаємо силу цього тлуму, як днедавні римляни те робили, і знищимо й слід про нього,— говорив король на сеймі і дивився лише одним оком на покозачення посполитства і його розселення по глухих забісистих займищах-нетрях «крулевщизни».

Часто в неприхованій війні короля з магнатами за владу, прикритій личиною пристойності, ці покозачення враховувалися ним як запобіжна сила, яку можна буде використати для придушення «королят» у свій зиск.

А на Січі, хоч і поволі, та певніше гуртувалися захисники краю, вводилися звичаї, закони, впроваджувались і вдосконалювалися курінні, сотенні, полкові порядки, вироблялися кошові і зчаста товариські взаємини, зав’язувалися стосунки з навколишнім світом через послів і гендлярів, ставали в звичну колію нові обряди, етикети й звичаї, розподілялись обов’язки і форми виконання їх. Ті суспільні взаємини були для абсолютистських монархій, що оточували Січ, як море, поодинокий острів, не лише дивом із див, а й гідним обуру і гніву страховиськом. Тож і біснувалися, щоправда, здебільше поодинці.

П’ятиденна панщина, переслідування, грабунки поспольного люду, гвалти чи й розбій, що набирали все більшого, нещаднішого і гострішого вигляду, гонили посполитство то на схід, то на Січ, подекуди навіть «можних», відривали від звиклості домашньої і покори панству. Мінялися й основи отого рабського духу, що його посіяла колись ще батийщина.

У Запорогах ті різношерсні сили зріднювалися, хоч часто і на тимчас єднала їх спільна доля, ворожість до визискувачки — Жечі Посполитої, а ще — туга за волею. Із зростанням сили, згуртованості там же, в кошах, замість рабської покори, в душах утікачів-викотців зростала віра у власну силу, у можливе досягнення жаданої волі не лише для себе, а й для рідного люду.

Оговтавшись на Січі, панський втікач викрадав разом із побратимами свою сім’ю з фільфарку, маєтку чи палацу, перевозив її в оголену ясирами «крулевщизну», і там, серед непрохідних трав і хащів, плавнів і міжріч чи на колишніх печищах, виростали виселки й хутори, зимівники й слободи. Нерідко сім’ї правилися і в Задніпров’я, в Слобожанщину, де поки що не було пана і куди рідко доходили сакми татарських чамбулів.

Загальноприйнятим було правило зводити разом з виселком, що в перші часи мав характер общинний, і сторожові фігури — бекети-вежі, які вартувалися по черзі дорослими і дітьми, поки решта обробляла поле, рибалила, жала чи молотила збіжжя, копала ріпу та інші овочі, відробляла толоку для свіжоприбулих. Часто за рік-два такий виселок ставав чималою слободою-селищем. В таких поселеннях, як і по всій Україні, навіть малюки діти, бавлячись, «визволяли ясирників», «били шляхту», «захищалися від ординців», «полонили рейтарів», будували «фортеці й вежі»... В цьому жила і розвивалася своєрідна структура народу, що вже по десятиліттях проявила себе деякою своєю сталою неповторністю і озвичаєністю...

Таким виселком колись започаткувалася на «нічийних по Батиєві землях» і Мерефа. Тепер це вже було чимале містечко зі змішаними порядками і звичаями. Поряд з магістратом, в якому порядкував волосний виборний голова, був і призначений воєводою сотник, підтверджений вибором козаків чи, бодай, їхньою мовчазною згодою... Осіле населення в містечку жило хліборобством, ткацтвом, ковальством та розводом худоби і свійської птиці, властиво, всім ти, чим воно займалося до втечі сюди з Подніпров’я, Прибужжя; Прикарпаття-Покуття чи й Полісся. Діти тут також бавилися в більшості «війною», а Левчик та Івась у виправах-грищах навіть міста називали справжніми іменами, наслухавшись їх від старших.

Серед літа неждано-негадано у мереф’янський двір кошового завітав сам господар; либонь, з півроку минуло, як був дома. Тільки-но завів змиленого коня, аж глядь — два хлопчаки несуться на нього. Зопалу військовик і не второпав, хто вони, та, роздивившись, зачудувався, очам не повірив: то, був Левчик, що вигнався геть, та Івась, котрий також невпізнанно підріс. Його Левчик опецькуватий, м’язистий, «пуздракуватий», як говорили на Січі, а Івась чомусь чорний, худий, проте костистий і легкий, як вітер. Таки було в ньому щось циганське, засмагле, але великі сірі, аж голубі очі, що горіли веселістю і зухвальством, відкидали отой закид. Набачився він на Січі всяких.

— Ну, здорові були, козаки! — привітав він їх, весело засапаних.— Що поробляєте, як живете-маєтесь? — жартував, бачачи їхнє зацікавлення конем.— Чого ж знітилися? Їздити вмієте чи ще й чистити не навчилися?..

— Вміємо... і на аркан беремо,— першим по паузі відповів, сьорбнувши носом, Левчик.— Боротися і битися також вміємо...

— Боротися й битися?.. І він уміє? — показав очима кошовий на Івася.— Ти, чи що, його навчив?.. Чи, може, дід Ничипір вас, крім абецадла, ще й цього навчає?..

— І дід, і Сабрі!

— А вміють же вчити? — ніби дивувався кошовий, знімаючи вуздечку з коня.

— Він ще й краще за діда в тому тямить,— заступився Левчик за татарина.— Бей же його навчав тому два роки підряд...

— Так уже й краще! — ніби образився батько.— Замало він перцю з’їв, коли у полон потрапив.

— А скільки ж його треба з’їсти, щоб не датися?..

— Підростеш — узнаєш...— пішов кошовий повагом до хати.

— А це — Сірко, пристав цуценям до Івася на степу, та так і лишився тепер нашим,— хвалився на радощах Левчик, поспішаючи за чимось заклопотаним батьком.

У хаті ждали вже на нього і раділи неабияк.

— Доброго дня, Катрусю,— чоломкався з дружиною.— І тобі, Домно. Заміж ще не вийшла? — перекинувся жартом.

— Ні! — засоромилась Домна.— Мій заміж ще не виріс.

— Не виріс?! А сотникові Смикодубові чому відмовила?.. А отому козарлюзі, Тягниряднові, для чого гарбуза піднесла?.. Думаєш, коли я далеко, то так-таки нічого й не відаю? Чим вони тобі не до вподоби?.. Смикодуб, правда, в літах уже, але Тягнирядно — в соку козак, кращого і не знайти.

— Та чого ж, і до вподоби, і хороші,— ще більше запаленіла вона,— тільки ж я нехороша, ще пожду. Коло Левчика та Івася походжу, як не в тяготу вам.

— Тяготи-то ніякої, а Левчика на Січ треба спровадити вже,— поміняв він раптом розмову, глянувши на дружину.— Козацькому ремеслу чим раніше привчиться, тим воно спідручніше.

— І Івась зі мною туди поїде? — захлинався радісно хлопець.

— З Івасем ще дід Ничипір хай повозиться трохи, та й Сабрі, може... Вмілого січове товариство шанує. По-татарському йому також би навчитися якось...

— Ми ж учимося! Їй-бо, вчимося щодня...— хвалився син.

І Катерина, і Домна не заперечили господареві в його рішенці, хоч і перша, і друга були невдоволені ним. Одна лякалася, що Левчик ще замалий, хоч і глушила це почуття гордістю, а друга журилася про себе, що Іванко без побратима лишиться тут. Злякало її й оте нагадування, що не тепер, то в четвер, а доля відірве від неї сина, хоч би як того не бажала...

Аж на самоті з чоловіком, як переговорили, здавалося, про все і в хаті всі поснули, Катерина несміливо зауважила, горюючи в думках:

— Лишив би ти його ще вдома... хоч до весни... Шаблі як слід не підійме... З малим подружив же он як... Самотнім лишиться малюк...

— Нічого... Хай звикають до долі... Джуруватиме в когось... А дружба, коли справжня, від того тільки зміцніє,— вже крізь сон зауважив він дружині.

— Та воно ніби й так. А все ж...

Не минуло й трьох тижнів, як Левка відпровадили з батьком у дорогу. Цю подію найбільше, мабуть, пережив Івась. Для нього була вона якимось порогом, через який хотілось, а не міг переступити. Спершу в його вразливому тямку гостро і невідворотно постало питання: хто для нього Мотря і хто Катерина, чому полишив одне і опинився на іншому подвір’ї? Бачив якусь нерідність в сім’ях, прикриту жалем до нього та загадковістю, що не знав, куди з тим і подітися...

— Тітко, а чому я маю проситися, щоб піти до матері? — звернувся він по довгих роздумах до Домни.

— Колись розповім і те,— відказала та, відчуваючи, як закалатало серце в грудях. «Ну, почалося...» — злякано подумала.

«Колись,— мізкував простуючи у супроводі нерозлучного Сірка до Гундиного обійстя. — А чому колись?»

У Мотрі гостив аж до вечора, бавився з малою Софійкою, що, вже дибаючи, пробувала щебетати до братика всякими «цьому», підмітав тік, тягав снопи на сонце, рвав лободу і щавель поросятам, приганяв гуси аж з берега. Робив усе, що мати Мотря веліла.

А дівчина, рада товариству, не відставала від нього, аж мати дивувалася.

— Чи мені вже йти, мамо? — спитав він, як звечоріло.

— Аякже, сину,— заклопотано відповіла Мотря.— Неодмінно йди... Дід Ничипір прийде ж, турбуватиметься.— І вперше відчула вона у тому запитанні хлопця осмислений зміст.— А ти не плач, Софійко, не плачі Він скоро прийде,— заспокоювала малу, виручаючи себе.

Пес жваво скакав поперед хлопця, відбігши геть, присідав і знову біг назустріч чи сидів і пильно вдивлявся Іванкові в очі, ніби намагався розгадати причину його задуми. Але хлопця не розраджувала та його щирість. Він аж оглянувся на Мотрину хату. І привиділось йому, що бляшаний півник на ганку і дерев’яні голуби на віконницях, лелека в гнізді на хаті дивились на нього, і хотіли щось сказати втішне, і боялися господині.

«Не хочете мене, то й не треба!» — майнуло в свідомості. І хоч до кошових тепер, по від’їзді Левчика, не тягло так, як раніше, та все ж вони чомусь чулися ріднішими, особливо видавалася йому такою тітка Домна, якій забаглося й поскаржитися на всіх, хто цурається його.

— Іфан! Твоя стріляй і моя стріляй! — зустрів його на подвір’ї Сабрі.— Моя зробиф новий оки,— показав він свіжозмайстрованого лука.— Ходи!..

З того й повелося. Майже щодня, коли Сабрі закінчував порання по господарству, вони йшли на луки, стріляли й поверталися аж увечері. Домна завжди зустрічала їх і тішилася, що син росте, вчиться, мужніє. Вона навіть отому бранцеві була безмежно вдячна, бо ж той щиро й щедро прив’язався до хлопця і ділився всіма своїми вміннями, незгіршими, як в діда Ничипора.

— Іфанко їв вурмек! — хвалив часто хлопця за вечерею Сабрі за старанність.— Моя його учи татаристан говори, а його моя учи,— тикав пальцем він себе в груди,— казакистан говори...

Домна була тому рада, бо це давало перевагу хлопцеві при можливій навалі чи ясирі, сприяло б при біді облегшенню долі. Вона й сама тепер часто пробувала говорити із Сабрі татарською мовою, і хоч мала багато погрішностей, все ж вони розумілися між собою, чим особливо втішався хлопець.

Одного дня до Івана прийшов і очікуваний дід Ничипір — мав учити грамоти. Хоч як лякався його приходу Івась, та разом з тим і тішився. Старші не нахваляться нею, грамотою. А коли подобається старшим, то чому має не подобатись і йому.

Сидячи в світлиці, вони нарешті порозумілися, і дід, шукаючи до хлоп’ячого серця підступи, став захоплено оповідати різні бувальщини чи то з свого, чи з побратимового життя. Цікавому хлопчикові вони лягали на душу, як свіжа крапля води на спечену землю. Особливо пристрасно малий брав до серця ненависть до людоловів: турків і татарів.

— ...А то ще дід мій казав якось,— говорив трохи хвалькувато старий,— про Стародуб-місто. Король подарував, колька б йому в печінки, козакам те місто, що Трахтемиром зветься. Там і тепер їдне, вважай, пристанище є для всіх калік та немічних козаків, найпаче для старих геть, що попрощалися зі світом, тобто постриглися у ченці. А стоїть те місто...— зітхнув він.— Ехе-хе,— спинився.— Хіба лише там прославили себе козаки, рятуючи зобиджений люд?.. Кликав їх король і під Бинин-місто, і в Волоську землю допомагати тамтешньому господареві Симеонові Могилі, Петровому батькові, що тепер віддячується нашому людові заступництвом віри православної як митрополита Київський та Червоноруський, і під Фелін-місто, де наклав головою славний наш гетьман Самійло Кішка, і під Кірхольм на шведів, і в Семиградщину аж під Відень-місто та на Варну... Мені також припало з тих походів доста, бо ходив і під Ізмаїл, і під Кілію, Акерман, Трапезунд та Сінопу проти Насухи-паші, і в Стамбул, де звільняли ясир і турецьку погоню під Очаковим на абордаж брали... Був, правда, і в Солониці... Та на днесь того тобі доста,— нарешті примовк він, беручи до рук книгу.

— Почнемо з абецадла... Аз... буки... віди, глаголь,— басовито почав старий, споважнівши.— Повтори оте ж за мною і дивися на мого вказівця,— тикав він жовтим від люльки, закоцюрбленим пальцем у рядки давно засмальцьованої книги.

— Аз... буки... глаголь,— повторив жваво хлопець, підвівши очі.

— Я тобі покажу — глаголь! — грозив учитель.— А віди куди ж ти подів? Що оце?

— Віди...— несміливо подивився старому в очі Івась.

— Глаголь, дурню! А це?

— Це — аз, це — глаголь...

— Хлахоль, хлахоль,— підхопив Сабрі, що досі мовчав збоку.

— То й ти вчитися хочеш? — вдавано суворо подивився на невірного старий.— Ось, бачиш, він хоч і татарин, а знає, що всяке ученіє світ єсмь...

— Він і по-татарському вміє.

— Знайшов дивину!.. І ти мусиш уміти, по-своєму і по-татарському, бо всякому роду своє рци і мисліте,— підняв він багатозначно пальця.— Лишень ніколи не слугуй наукою ворогові!.. Гріх великий! А людоловам він подвійний...

— О, дзобака, Дзірко!.. Кюпек, кюпек!..

— Кюпек, діду,— це собака по-їхньому.

— Кюпек? — дивувався дід.— От, анахтеми, накрутили, подумати тільки — кюпек!.. Такого, не поснідавши, і не вимовиш.

— А кінь? — поцікавився хлопець, хизуючись перед учителем.— Кінь як буде по-вашому? — дивився він на Сабрі.

— Тінь, тінь... Байгир-тінь, ам...

— А чому «байгир» та ще й «ам»?..

— Ти дивись, сатани! Це ніби в нас: бик і віл. Відомо, що нечисті, то й говорить так, не по-людському. То ти пильнуй за тим та вчись по-їхньому, знадобиться, ще й як,— не второпував хлопець поважно чи в жарт говорив йому вчитель.

Обірвав навчання шкребіт у двері, що швидко-таки й вдчинилися.

— Сірко, Сірко! — втішився учень, стрічаючи зраділо пса, що на радощах намагався лизнути його в лице.

— А це ж звідки такий бусурмен тут? — ніби обурився дід.— Може, також по науку прийшов?..

— А що таке бусурмен, діду?

— ...Звісно, бузувір,— нескоро знайшовся старий.— Той, що нас напастує, людоловить і все таке...

— Хай-но я стану січовиком,— похвалився Івась, зітхнувши.— Я їм покажу, як людей ловити! У тітки Домни всіх понищили. А ти, Сябрику, не бійся,— подивився співчутливо він на татарина,— твоїх я не чіпатиму, бо ти тітку Домну від псюрні оборонив, як з неволі втікала.

— С нефолі? Моя Домна с нефолі?..

На якусь мить він закрив долонями очі, провів ними до бороди, ніби хотів щось зітерти з лиця.

— Евет! Евет! Кабуль едійорум! Бельйорум! Знаю! Пригадую! То була Домна!

Дід Ничипір насупився, вдаючи обуреного,— навчання ж бо обірвалося, і почав знову тикати пальцем у своє абецадло. Івась повторяв за ним букви уже не збиваючись, хоч як старий їх плутав, питаючись.

— Ну, то завтра ще від «глаголь» до «мисліте» продовжимо, про давні часи поговоримо,— склав розгорнуту книгу навчитель.— Я розповім вам, звідкіля пішла земля наша і люд хрещений, як співають кобзарі про бусурменів, сиріч — людоловів, і про Січ-матір, нашу фортецю, що боронить повсякчас хрещених від напасті. Амінь!..

— Ви ж казали, що про Мерефу оповісте нині,— нагадав хлопець, явно не бажаючи відпускати старого.

— Та що ж тут оповідати? — зітхнув він.— Радісного в тому, сину, мало... Зачалася наша Мерефа ще тоді, як пан Корецький закладав отой замок-фортецю над річкою Мурафою. Життя не стало люду, поки звели її з каменюк,— похнюпився старий.— А що вже в ошатство її пішло здоров’я людського та ще статків, то й говорити марне... Отож не витерпіли люди тієї панщини, зібралися причаєно з усіх околів Мурафи, напосудились, захопили хто що міг та однієї темної ночі, як пан і прислужиці десь гуляли, і кинули свої села та хутори підпаленими, воєводі на потіху, а самі викотилися в займанщину, аж сюди оце...

— Мжа нам, викотцям, нагадала Мурафу, бо і я при тому був... І отаборилися ми сяберством та й замешкали, заклавши на вспольних ґрунтах селище... Тепер, правда, наїхало стільки тих усіляких викотців, що вона цілим добрим містечком стала. Отож і знай, що аж в Поділлі зачата Мерефа.

...Довго того дня молоді товклися на леваді, вправляючись у стрільбі з лука. А коли й стрільба набридала, бралися за азбуку.

— Досить уже, Івасику, досить, лицарю мій,— пригорнула хлопця Домна, навідавшись на вправи.— В груди ж попадаєш уже,— пригладила вона чуб на упрілій хлоп’ячій голівці.

— А чого мене дід Ничипір навчив сьогодні! — Малий звів на неї великі, повні радості, очі.— Абецадло вчив, аж чотири букви і слів таких, що ви зроду не вимовите.

— Які ж ті слова?

Коли хлопець назвав ті слова, аж диву далася. І так світилася видом! Так світилася!

Сабрі аж заздрощі брали. Сам він ніколи не знав такої ласки. Навіть материнської.

— Пані Катерина аж насварила мене, коли дізналася, що ви досі не обідали,— заговорила вона, як рушила із стрільцями, до двору.— І пса цього бідного голодом зморите коло себе...

Дивлячись на стосунки між Домною та Івасем, що вже не вперше відкривали щось загадкове перед ним, Сабрі збагнув раптом, чому вони такі. Збагнув і притишив ходу. «Оне... Оул!.. Мати і син!» — впало йому як з неба, не маючи сил пояснити чимось іншим тієї уваги, теплоти і ласки до сироти-хлопця. «Мати й син!» — повторював він не раз уже. І завжди тішився з того, бо певен був, вивідав таємницю, якої ніхто, крім нього, не знає, яка стане колись великим відкриттям для його малого й тепер уже великого друга...

12.

Де лиш не побував за оці сім літ Дмитро Половець, куди тільки не кидала його, припнутого до каторги, кісмет-доля, яких мук, бід, нещасть не зазнав він на путях невільницьких. Іноді й сам собі не вірив, що все оте траплялося з ним, що воно позаду вже, відбуте, пережите, мов довгою нивою перейдене.

Спершу мучився не своїм горем і тягарем, а Домниним; та поволі все те забулося, поволі він звикав з думкою, що не побачить, не знайде в оцьому великому світі її коханих очей, не почує її палких і щирих зізнань, не наблизиться до трепетного, навіки відданого йому тіла. А біда напластовувалася в грудях, душила й гнітила отой теплий кавалочок під серцем. Наслухавшись та надивившись всіляких страхіть, він і сам уже гасив у собі отой вогник надії на зустріч. Бо не буде його повернення на рідну материзну. Що він залишив там?.. Що жде його на рідній землі?.. Родини давно немає, її, його зіроньки, щастя, радості, його Домночки також немає. Навіть Грушівка, кажуть пізніші ясирники, заросла, як пустище, чагарями та бур’янами так, що й не пізнати її... Чи ж лишилися там якісь люди? Валом же женуть їх у неволю!

Скільки разів доходив висновку, що не варто жити, неодмінно треба перервати оці невольницькі дні, і чим скорше те зробить, тим менше вип’є невільницької гіркоти. Але завжди щось тримало його на світі в час отаких розпачів. Може, те, що за двох уже втеч разом з отими веслярами, рамиками й глехами, спершу з каторги, а потім з галери, він лишився живий і навіть неушкоджений? Чи в ньому, як і в усіх, промовляло оте від народження притаманне людині: навіть у безвиході не втрачай надії? То ж не з доброго дива над їхньою галерою пронеслася днями комета, а згодом, як уже сиділи в льосі, почули, що замерзло все море. Такого ж зроду-віку не було! Як не задуматись над тим, як не запалити в собі нову іскру надії!

Нема, кажуть, зла, яке б на добро не вийшло. Бо хоч і заволосив йому, Дмитрові, п’яти після другої втечі капудан-ага, та тим і допоміг: не такими пильними стали наглядачі і іже з ними. Хто ж осмілиться, списаний рубцями і п’ятнами на обшматованому тілі втікати втретє?.. А він, Дмитро, і ще кілька таки осмілились.

Сталося те буряної ночі, темної, хоч очі виколи, гримкотливої, як в тартарари кинутої. Втікали тепер уже не в той бік, що приніс їм дві невдачі, а в інший, протилежний, ніким не сподіваний, таки в турецький.

— Гарам гельди — гарам гільди; як прийшло — так і пішло,— говорив найстарший з-поміж них, утікачів, по оцій, уже третій втечі, потурнак Рустем, коли вони вдесятьох на малій фелюзі були вже далеко від Анатолійських берегів.

Порятувало те, що всі вміли і могли гребти, що незабаром подув вітрець, котрий і допоміг в одну серпневу ніч пристати аж під Галацом до крутого дунайського берега, облюбованого ними, як бували отут каторжниками-гребцями. За фелюгу та за двотижневу поміч у рибальстві добули собі в тамошніх рибалок і вбрання, і оболів, златиць, сіклів, алтинів та злотих по пригорщі кожному. А Дмитрові та Гжесеві Колачу, чехові з Польщі, рослому юнакові, що пробув усього лише три місяці на каторзі, старший рибалка Лука, не знати чому, навіть запропонував лишитися в наймах на сезон чи й два.

Потоптався тоді Дмитро, помислив та й згодився, бо Лука чоловік хоч і неговіркий, та чесний, а до того ще й земляком був якимось йому, Дмитрові. Гжесь теж погодився лишитися. Може б, вони і не згодилися (властиво, вирішував усе він, Дмитро) на отой підряд, та дуже вже припала йому до серця дочка Луки, Ївга, що навідувалася з повновидою матір’ю до рибалок кілька разів за два тижні відробітку.

Всі інші побратими-каторжники почоломкалися з ними та й пішли своєю дорогою, а Дмитро і Гжесь лишилися, кожен в душі по-своєму жалкуючи за втратою друзів. Риболовля того літа, як ніколи, може, була зискливою, бо і насолили, і насушили, і продали риби спольно-артільно чимало, не говорячи вже про те, що самі харчувалися чи міняли на бринзу, хліб, молоко, вино, кукурудзяне борошно і всяке м’ясиво. Обидва каторжники поволі навчилися рибальському ремеслу, особливо в тому мав щастя Дмитро, відчули себе здоровими, бо ота, хоч і нелегка, праця на волі та свіжому повітрі таки сприяла тому.

— Як маму кохам, ще-м так не жив я і не чувся на силі,— хвалився Гжесь своєму старшому побратимові, Дмитрові.

— Я радий і за себе, і за тебе,— сприймав утішливо ті слова Дмитро.

— Знала б про те моя кохана Банда,— зітхав не раз Гжесь, потягуючись.

Луці, що спершу дивився на Дмитра, як на порубцьованого вола-трударя, той згодом приглянувся й іншим — чесністю, доброзичливістю. А коли помітив в очах дочки Ївги невміло прихований вогник, що іменують коханням, і зовсім змінив своє ставлення до наймита.

Та не менше, хоч і приховував те, прив’язався й Дмитро до Нечита і не так до Нечита, як до його доньки. З думки не йшла йому, нетязі, по кількох побаченнях, а потім і розмові на Покрову. Дмитро ще не забув свою Домасю, але жодної віри не мав, що вона десь є, що може йому зустрітися. Тому й поклав собі: поки доля ласкава до нього, треба одружуватись з Ївгою.

Схвалив те одруження і Гжесь, коли Дмитро поділився з ним своїм наміром.

Отож восени, перевізши рибальське начиння з берега у недавно поставлений на відлюдді двір, Нечит почав думати про весілля, бо й дочка, і Дмитро, і навіть завжди сварлива його Текля заговорили про те в один голос. Знайшлося й пустище поряд, бо і Дмитро, і Ївга навідріз відмовились жити в одному дворі з батьками, і, таки одразу по весіллі, зачали тесть і зять ставити хату, а дочка з матір’ю — саджати виноград, порічки, смородину та іншу садовину.

— Як ми з тобою не мучилися, де нас не носило нещастя, Луцю, а дожили-таки до свого щастя,— говорила чоловікові Текля наодинці.— І роботящий наш зять аж он як, і непитущий, як ти ото, і Ївгу любить так, що мені й не снилося зазнати від тебе таких любощів.

— Та вже ж,— погоджувався Нечит, думаючи впотай про занесену новину — турецький похід на ляхів...— Чи то пак, що ти сказала?..

— Та те ж і сказала, що ти навмисне прослухав оце...

13.

У поминальну неділю день видався особливо погідним. Гріло й ласкалось теплом сонце, зацвітало й розпукувалось барвисте зело, натомлено спали охмелені на зелених кронах вітри. Чулося, що день цей святковий, незвичайний.

Оришка по обіді пішла кудись із двору, а Домна, упоравшись, вийшла до колоди в садок, де любила, відпочиваючи у вільний час, годинами дивитися на вирування бджіл коло кількох порохнявих пнів.

«Гасає десь,— згадала Івася,— ні спочинку йому, ні втоми немає, як бджілці отій»,— зітхнула скрушно, і їй нестерпно захотілося бачити його коло себе, облегшитись, повідавши таємницю, що болючою грудочкою лежала під серцем.

«Не задовольниться він чим-небудь,— зітхала.— Розпитуватиме, тягтиме, по жилці, свердлитиме очицями Дмитровими, битиме питаннями. Покритка... під тин кинула...»

Вона вже ніби чула пересуди, грізний басовитий осуд кошового, та шарудіння в кущах чагаря відірвало і насторожило її. Не встигла й голови повернути, як із-за куща навзаводи нісся до неї захеканий пес. Спинившись, він улесливо замахав хвостом, закрутив головою, заглядаючи їй в обличчя, позіхнув великою пащекою і сів очікувально збоку.

— А де ж, здрайцю, побратим твій, Івась? — погладила вона зіщулену голову пса.— Лишив його, безсоромо, одного!.. Кинув і втік?! Недобре так!

Пес, чи то від задоволення ласкою та увагою, чи від незмога щось розповісти їй, жалібно проскавулів, обкрутився на місці і, присівши на задні лапи, дзвінко гавкнув, глянувши виправдливо на Домну.

— Ви мене кликали, тітко, чи то Сірко знічев’я гавкнув? — вийшов із кущів хлопець.— Він тепер навченим став знаєте як!..— погладив хлопець голову псові.— Гавкає, коли шукає мене.

— ...Не кликала, але сідай, спочинь трохи,— втішилася вона нагоді, відчувши, як острашливо колотиться в грудях серце.

— Домашко! Домно-о! — почувся гук господині з двору.— Десь тут, здається, вона щойно була,— наближалася до саду й розмовляла з кимось господиня.— Там гості до тебе,— показала на хату.— Якийсь козак, знаний тобі, чи що,— попередила вона прийомницю вже на ганку, помітивши і переляк, і здивування, і острах в очах тієї.

— Може ж, не до мене? — шепнула Домна наспіх.

— До тебе, до тебе... Заспокойся... Побудеш з ним сама, бо я й на цвинтар не виберуся.

— Лишилися б, паніматко, бо незручно мені з чужим,— благально глянула Домна на господиню.

— Та... може ж, він і не такий чужий уже,— посміхнувшись, змовницьки шепнула Катерина і пхнула її через поріг перед собою.— Побуду вже...

— Добридень, Домашко! Чи впізнаєш мене? — підвівся з лави козак.— Чи, може... і пізнавати не хочеш?..

Домна так і застигла при порозі. Дуже зблідле лице її спершу спаленіло рум’янцями, далі зашарілося аж до вух.

— Те, правда, вже давненько було, могла й забути все. Я... з Топильного, як, може, пригадуєш,— зам’явся гість.— Вирятував тебе топленицею,— подивився він розгублено на господиню.— Аж із дна дістав її. Ледве виходили мати, бідну,— пояснив він розгубленій тією новиною Катерині.— Мене ще, як на ту біду, в кіш покликали нагло... А туди як попадеш, то, самі знаєте, ще добре, коли хоч пізно вернешся. Приїжджаю ото додому, спішу, як на пожежу, питаю: де?.. Мати в плач. Думав я, думав і хоч би до чогось додумався. А тут ще побратими на сміх підняли, хоч у ченці йди з горя... Так і жив ото, поки почув через людей, що тут опинилася... Сів на коня та й до вас оце...

— То проси ж за стіл,— ледве знайшла можливість Катерина спинити ту мову гостя.— Бо воно що з дороги ви, а що час уже обідати. Не турбуйтесь конем, Сабрі, татарин у нас, подбає про нього і попильнує,— помітила вона незрозумілу тривогу гостя.

— Та я, спасибі, не голодний,— відмовлявся за звичаєм гість, наблизившись до столу.— Я в справі,— присів він.— Хотів...

— Коли й у справі, то їжа не буде вадою,— розгадувала почуте на ходу господиня.— Перекусите, що бог послав,— ставила вона на стіл страви.— А ти чого ж як на бекеті стала, Домашко? Мисник підпираєш? Припрошуй гостя, до тебе ж приїхав... Та й сама сідай, як звичай велить...

Домна присіла на ріжок ослона, не знає, куди подіти руки, і та зв’язаність її вплинула й на гостя, і на господиню. В хаті запала на якийсь час незручна тиша.

— ...Та не лізь ти, псюро! — порушив ту незручність Івась, переступивши поріг слідом за Сірком.— То ви вже не будете в бджільнику, тітко? — запитав він розгублено, видивляючись на одіж нежданого гостя.

— Потім, Івасику, пізніше,— зашарілася Домна.

— Отож у справі, кажете? — знайшлася господиня.— Піди, Івасику, та повправляйся на коні,— випровадила вона хлопця надвір.

— Так,— зітхнув козак.— Приготувався, та вибачте, що й з мови збився, як дійшло до того... Ви не подивуйтесь, я, бачите, літа збавив, думаючи про неї. Вросла мені в думку відтоді, що оце аж зрадів, як знайшов. То чому б нам, як кажуть, не зійтися на мові, коли на те пішло, не стати їй мені за жінку... Мати старі вже, сестри відлучилися, а я — одинак. Могла б і жити зі мною по-божому, бо й матері вона дуже до вподоби,— ніяковіючи під поглядом господині, закінчив гість зізнання.

— То таки правда, козаче,— виручила обох у мовчанці пані Катерина,— я не бачу якоїсь перешкоди в тому,— співчутливо подивилася на козака.— Не в обиду кажучи, в літах уже вона... Всякі хороші люди трапляються, а вона все не дає згоди... Чи важко їй, чи, може, горда, чи не легкодуха, як молодші, то, дивись, і тепер не відважиться, а подумати захоче.

— Свята правда, паніматко,— підхопила стиха, кинувши вдячний погляд на Катерину, засоромлена Домна.— Ви, спаси біг вас, розумієте мене. Мені й самій приходило... бо краще б уже... той, аніж одній в мої літа. І тобі я вдячна, козаче, і за те спасіння божеське, і за пам’ять та прихильність... Та... ще свою душу спитаю, а тоді... І сама не знаю...

— І за це дяка моя тобі,— готувався підвестися козак, споважнівши.— Люблю щирість. Краще, кажуть, не дуріти, аніж потім жаліти. Я не втрачаю надії,— підвівся він нарешті з-за столу.— Дуже, кажу ж тобі і вам, паніматко, моя думка про тебе в серці лежить... І признаюсь, коли вже ні за кого, то й мені легше буде, а ось коли б когось іншого уподобала, то — хоч сам у те озеро вже кидайся...

— Бог з тобою, Корнію,— перейшла злякана Домна на «ти».— Якщо зважуся, то лише за того, хто життя мені врятував, не інакше... Та й мати Вустя і ти мені до вподоби, так що...

Гість не знав на яку ступити з радості, перехрестився до ікон, подякував Домасі за сказане нею, потупцювався і взяв шапку:

— Може, дозволите, паніматко, ще навідатися колись? — обернувся до господині.

— Чого ж, неодмінно навідуйся. Може, воно щось і вийде. Бо живий живе гадає,— всміхнулася вона, явно вдоволена козаком.— Проведи, Домашко,— звеліла прийомниці.

У дворі біля коня вовтузились Сабрі та Іванко. Довгогривий, буланий, з лисиною на чолі кінь неспокійно тупцював ногами, щулив вуха, ніби намагався вкусити когось, кидав невдоволено головою, переступався.

— Биш... Икі... Рас.... Тва!..— командував Сабрі, і хлопець невміло хапався за довгу гриву коня, незграбно дерся на нього чи зіскакував на землю.— Фене аяк... не топре нохи,— сердився, мотаючи головою, навчитель.— Не топре!..

— Чому не добре? — хотів обуритись нетерпеливий Івась, але, уздрівши поруч гостя-козака і тітку, стримався, соромливо примовк.

— Ану ще раз спробуй, хлопче! Хай побачу сам,— попросив гість весело.— Лише намагайся витягуватись на лівій руці, коли підскакуєш. Отак!.. Вище скакай! Закидай ногу!.. О, бачиш, молодчина. Тут пружність в ногах і руках — головне. А відступись-но, гляну! — підійшов він впритул до коня.

Якийсь час козак стояв спокійно, ніби роздумував, потім погладив буланого по шиї, почухав між вух. Нарешті поплескав коня по спині, і той, невдоволено переступивши з ноги на ногу, замирливо принишк.

За мить він уже сидів верхи, гнав коня вигоном, падав то на один бік, то на другий, на бігу повертався в сідлі то назад лицем, то наперед, кілька разів ніби ставав на землю, але тут-таки сідав у сідло. Найцікавішим був кінець отієї забави, коли він понісся на повному скаку до двору, сидячи спиною наперед. Івасеві аж дух перехопило, як він, наблизившись до тину, миттю повернувся лицем наперед, і кінь стрімголов так же легко перескочив через тин у двір. Хлопцеві здалося, що не кінь переніс вершника, а навпаки, вершник перекинув і себе й коня через пліт, як на крилах.

— То твій буланий навчений,— зауважив він, ошатуючись.— Жаль такого красеня,— похитав він головою, подивившись на татарина.— Оце називається, хлопче, перешкода,— погладив він Івася по галові.— Тин, рів, яма, окіп, кущ, закриті ворота чи грузька річка-потічок — все то перешкоди, які мусить узяти справжній навчений козацький кінь, а з ним і вершник! — повчав він, не підозрюючи, з яким захопленням слухає його Іванко і що робиться при тому в серці Домни, що стояла невдалік. Вона по-своєму поцінювала хизування Корнія, порівнювала його з Дмитром. Навіть оцей буланий їй здався тепер подібним до тарпана, що його колись об’їжджав за хутором Дмитро.

— Гарно тут у вас, та мені вже пора. Кінь мій там не прив’язаний? — показав він на стайню і легенько свиснув. У відповідь на той свист почулося заливне іржання, а за ним, невдоволено мотаючи головою, зі стайні вийшов і потюпав прямо на господаря його кінь.

— Бувайте здорові і щасливі ще раз,— кинув він запитливий погляд на свою обраницю.— Не поминайте лихом...

— Щасливо їдь та не сумуй марно,— пішла за ним услід Домна.— Приїжджай.

— Буду,— заострожив вершник коня у воротях.— Неодмінно буду...

— Ну й їздить! От би мені так! — заздрісно похвалив гостя Івась.— Він і ще приїде, тітко?

— Їздив би, коли б твоя тітка того хотіла,— відповіла за Домну Орися, що підійшла в цю мить до них.— Чудна ти якась, посестро!..

— Долі, сестрице, й конем отим не об’їдеш,— попростувала в роздумі та розхвилюванні Домна до хати.

14.

Зразу після Чесного хреста в родині кошового відсвяткували радісну подію. На всю Мерефу гуло і співало Орисине весілля. Домна особливо його відчула, бо й господарювала, і першою дружкою в посестри була, і помагала стравницям так радісно і старанно, як ніколи досі. Подія ця покликала із Запорогів і кошового з Левчиком.

Домна, вважай, світа не бачила за роботою та наглядом, незчулася, як і проводжати та прощатися довелося. Вона чи то з заздрістю, чи то з журбою дивилася на посестру і, не знати чому, то плакала, то крізь сльози сміялася, а Орися відповідала їй тим же. Просто розірвати їх не можна було.

Як вивезли вже молоду з двору, розчулена приповіданнями дружок та старших, Домна засумувала, аж всім у вічі те кинулося, і довго потім той сум не лишав її чола. Правда, була й розрада, бо, від’їжджаючи, господар лишив на Катеринине прохання Левка, і в дворі та й на душі в Домни бували й веселі просвітки завдяки цьому, хоч вони і не заповнювали того куточка, що належав колись Оришці. Її від’їзд, наче поклик до чогось, стояв за двором привидом і нагадував про себе Домні постійно, дивився паморочливими Корнієвими очима їй в душу і терпляче, але вперто чекав свого часу, свого невідворотного звершення...

— ...Ти пролізь на череві до грядок не підіймаючись, тоді побачиш,— хвальковито переконував Іванка Левко тими штуками, що навчився на Січі протягом піврічного молодикування.

— А ти хіба пролізеш? — вдавав здивованого хлопець, підморгуючи Сабрі змовницьки.

— Я ще й не того там навчився,— хизувався молодик.— Навіть тебе дотягну туди, не підіймаючись. Мені не раз доводилося тягати й дорослих...

Знявши розшитого жупанця, він хвалькувато поплазував сухою травою до грядок. Іванко вирушив і собі слідом, час від часу вкладаючи Сірка, що не хотів повзти і плутався на весь зріст обіч.

Лише Сабрі стояв на місці, сумував, примиряв суперечки молодих побратимів, подавав знаки та команди.

— Бачиш, ти також зумієш, коли робитимеш по-моєму,— підсумував Левко старання Іванка.— Хочеш, то й на герці поб’ємося з тобою?

Іванко, що ледь терпів, щоб не похвалитися перед побратимом знаннями, приховав утіху, загадково переглянувшись із Сябрі, і ніби нехотя згодився:

— Як так хочеш, то попробую... на дерев’яних...

Сабрі забарно розставляв їх на певній відстані, тішачись своїми виучениками, був собі на умі щодо скромності Івася. А поєдинники споважніли, приглядливо обхопили один одного, примірялися, пробували, то наближаючись, то віддаляючись, підступно напасти один на одного.

— Той мек! Бий! — гукнув татарин Івасеві.— Гіт! Гіт! Іти! Лефко! — заохотив і того, хоч бачив, що він і сам уже захопився забавкою.

І ось шаблі схрестилися. Хлопці навперебій замахали ними, закружляли один коло одного, аж пес з незвичності та несподіванки кілька разів гавкнув на радощах; Левкова шабля вправно опускалася над Івасем, що все ще лише боронився, натрапляла на супротив, і Кошовенко скоро відчув, хоч і не подав знаку, що Івась тепер уже не той, яким був півроку тому... Зовсім не той...

— Биш! Биш! — під’юджував Сабрі, присідаючи до землі та заглядаючи з боків, щоб краще бачити поєдинок.— Биш! —, кричав він на вже упрілих і захеканих хлопців.— Биш, Іфанку, биш! — радів він отим градом ударів меншого, від яких Левко ледве встигав відбиватися.— Биш!..

Вже кілька разів старшому вдалося зачепити шаблею меншого, але й менший не лишився в боргу, нанісши удар в плече, аж Левко розгубився з несподіванки. Він напружував усі сили, щоб витримати отой Івасів град, кинутий на нього без зупинок.

— Здаюся!.. Здаюся ж! — ніби жартома, але з досадою в голосі вигукнув Левко.— Ти молодчина, вивчив, бачу, ту штуку вже,— захекано підійшов він до побратима.— І на конях вправляєтесь? — подивився він на вдоволеного Сабрі.— Тепер і я з вами повправляюся тут.

І почалося небачене в дворі кошового. Сабрі зовсім відбився від господарювання за тими вправами з хлопцями, та й вони цілими днями мучили коней, билися на шаблях, стріляли з луків, арканили, копали підкопи в глинищах, повзали, аж Домна не встигала прати їм одяг. І Левко, і Іван помітно змарніли за цей час, ба навіть пес охляв коло них. Проте і успіхи були неабиякі: тепер буланий навіть через ворота в двір то одного з них, то другого вносив на собі.

Все було б добре, коли б хлопці не зачали по намові діда Ничипора щоденні бійки між собою та борюкання. Вони щодня верталися в синцях, особливо Івась, та подряпинах, бо бійка була справжньою і, що б там не було, мусила кінчатися подачею дружньої руки один одному на знак миру. В бійці тепер дозволялося навіть застосовувати підступність всіляку та хитрість, що розцінювалося і дідом Ничипором, і Сабрі як успіх, а не віроломство. Іванко часто повертався до того збитим, брудним і окривавленим, що в Домни аж серце заливалося сльозами від болю за хлопця. Не подобалося те і Катерині.

Вона не раз показувала тихо годованці і Сабрі, як хлопці крали для буланого в коморі овес додатково, доглядаючи коня по черзі. Дивувалася отим усім і Мотря, що навідувалася часом, а що вже мала Софійка тішилася та раділа, коли знала, що малий перемагав Левка у бійці, або коли хлопці те навмисне при ній демонстрували, то й слів не було. Навіть кошовий, що навідався погостити додому на Різдво і забрати з собою Левка, визнав, що хлопці дарма не гаяли часу. Він і битися при собі наказав хлопцям насправжки, чим геть засмутив Катерину і особливо Домну.

— Вчи всьому Івася як годиться,— наказував він на прощання Сабрі.— Виросте — в користь все те піде йому і тобі поміччю стане колись,— натякнув він багатозначно бранцеві. І бранця-татарина грів той натяк ще довго в Мерефі.

Весною, лежачи горілиць на свіжій траві, Сабрі оповідав Іванкові, що лежав поряд, про свою родину, про отари чужих овець, які він випасав, про дворічну службу і вправи в бея, потім — про отой фатальний напад на беззахисні села й хутори в Урусії, і тепер, як і раніше, він не жалкував, що так сталося з ним. Адже все одно жодного іншого виходу в нього, наймита, не було: не йти не міг, а пішов — має те, чого заслужив. Зате он як нудьгував він за горами й долинами рідними, за батьками.

— Пефне, вже й жифих немає, схинули мої ротичі,— скаржився мішаною татарською і українською мовами.— Шотирнадцять ше літ скоро...

— Живі вони... Куди б могли подітися? — співчував бранцеві Іванко.— Хто бідних грабуватиме?..

— Підних? — аж підвівся Сабрі, щоб глянути хлопцеві в лице.— Тільки підних і храбують...— І вкотре заходився розповідати, як порятував у Криму бранку Домну.

— Тобра тітка Томна, топра...

— А чого ж? Добра,— погодився Іванко.

— Вона ж топі — мати,— кинув він ніби між іншим.

— Що ти верзеш? — підвівся хлопець.— Яка мати?..

— Ферсеш, ферсеш,— перекривив його Сабрі, смикнувши віжками коней, що поволі тягли мажару.— Кашу, вона топі — мати!..

— Кажуть же, що Мотря мені мати... Хіба ти інше знаєш? — схопився і став на коліна перед лежачим Сабрі Іванко, розгублений і зненацька вражений та спантеличений отією новиною.

— Не снаю, не снаю,— ніби в мушлю поліз Сабрі, відмовляючись. А по мовчанці додав: — Ти мені трух-самімі, то кашу топі: Мотря не мати, а Томна — не снаю...

Мов пострілом вдарило Іванка оте, що почув. Серце так закалатало в грудях, що ніяк не міг утихомирити його. В лице ударив жар і розлився по всьому тілу.

Та тим не скінчилося спантеличення. Воно, як тенета, тримало хлопця, не даючи змоги виплутатися. Нуртувало в душі, ставило питання, і не було тому передиху й спочинку. Навіть слово «мати» стало відтепер не тим, звиклим з дитинства. «Так мати Мотря — не мати мені? — питався й пересвідчувався: а таки так, чи мати відпустила б до чужих? Хто ж мати?.. Яка вона?.. Де вона?..»

Замкнувшись ще більше, ніж досі, в собі, він щораз пильніше придивлявся тепер до тітки, фіксував у пам’яті її незвичайність у стосунках з ним, співставляв усе, що знав і бачив, і переконаніше приходив до висновку, що вона, тітка Домна, чимось дійсно рідна йому. «Чому ж не признає мене, коли так? Чому?!»

Вправи із Сабрі на якийсь час утратили цікавість. Навіть навчання з дідом Ничипором перестали захоплювати. Ходив засмучений і байдужий до всього.

Ті переміни не лишилися не поміченими Домною. Вона одразу завважила їх, намагалась розгадати, та, нічим не пояснивши, подумала, що син росте, а з ростом міняється і в характері. Дмитро, Івасиків батько, також був неговірким, надто в молоді літа...

А дні спливали, пролітали, мов змилені коні. Якось, проводжаючи додому Софійку, що тепер все частіше гостила в них, Іванко ніби ненароком заговорив про тітку Домну:

— Правда ж, тітка добра в нас?

— А то — ні? — здивовано подивилася та на брата.— Ніхто мені таких гостинців не дає, та й запаску ж ото подарувала яку, вишивати навчила трохи. Мати кажуть, що вона родичка нам,— щебетала та весело.— Тому й добра така...

— Соню! Чи то правда, що наші мати мені мати? — спитав раптово хлопець дівчину.

— Таке скажеш! — глянула здивовано та.— А як же ще? — не вірила почутому Софійка, приспинившись.— Ти ж мені рідний братик.

— А чому ж я не з вами живу, коли рідний?

— Мама кажуть, що так татко і січова старшина захотіли, коли мене ото хрестили. Ти ж в Сабрі навчаєшся і говорити по-татарському, і козацької штуки навикаєш. А хіба що?

— Та, я так те сказав...— приховав він свої здогади від дівчини.

Задуманим вертався він додому. Біля юрби дітлахів, що бавилися на вигоні, навіть не зупинився, хоч ті й закликали, обзиваючи його Сірком, погратися у «свинку». Уже як відійшов від них, здалося, ніби кинуто навздогін: «найда», «байстрюк», одначе не став вертатися і зводити рахунки: може, почулося?

Уздрівши, що ворота в кошового відчинені навстіж, а в дворі Сабрі порає прив’язаних до полудрабків мажі замилених коней, Івась зупинився й забув про свій клопіт. Щось йокнуло в грудях, а що і чому, одразу не міг збагнути.

— Хоти до хати... то хати!! — наказав хлопцеві татарин, коли той спинився перед ним, німотно питаючись.— Хоти!..

Хата зустріла його смутком. На постелі лежав не роздягнутий з дороги господар, в ногах у нього сидів засмучений Левко, а в голові — господиня. Домна і Орися, здригаючись від плачу, стояли обіч, а за ними — жінки й чоловіки з міста, міський війт та кілька січових старшин.

— Хтось там ще зайшов? — почув Іванко слабий, хриплуватий голос кошового.

— Я це, пане кошовий... Іванко... Здорові будьте! — вітався він розгублено, пробираючись між людей.

— А-а-а! Здоров будь, сину! Тільки відкошувався я вже, та... підходь ближче, ось тут ставай, хай побачу тебе. Ось так... Ті дві, під ребрами,— продовжував він перервану оповідь,— також відкрилися, крові багато втратив... Та воно,— примовк він знову,— дає про себе знати й та, що під лопаткою. Було б все гаразд, коли б не оце горе. Доведеться поморочити вас усіх, поки околію... А цей же козак як тут? — перевів він очі до дружини.— Не стужився по Запорогах? Готуй його, щоб по Юрію відпровадити... Там воно краща наука буде... Ростеш, бачу, Івасю,— насилу повернув він голову до хлопця.— В подарунок від мене буланого маєш... Чуєте всі — буланого... Хай послужить тобі, коли мені не встиг. Левко доброго коня має, та й буланий незгірший. Тільки отак і люби його та жалій, як досі, бо козак без коня — не козак. Збрую оту, нову, даси йому, Катрусю,— повернув він голову до дружини, що ледь стримувала ридання.

Хлопець не спромігся навіть подякувати хворому: заголосила вся хата в горі, додавши жалю і йому. Хворий пробував ще говорити, але не міг і тільки ікав, гримасно кривлячи уста.

У вікна крався тінями змовклий підвечір, крізь тиху сумоту та схлипи в хату долітали приглушені лелечі клекоти, і Іванко не міг більше втриматися, раптово і голосно заплакав і побрів у сльозах із хати.

Сидячи на призьбі, він довго ще давав волю сльозам, поки отак непомітно й затих у схлипах, прислухаючись до якоїсь моторошної тиші у відкритому навстіж дворі кошового. Пахло паленими свічками і васильками, вчувався щеміт нещастя, що снувалося нечутними кроками по порогах хати, в кімнатах, навіть в оборі та поза двором.

До пізнього вечора вештались люди по двору: сусіди, знайомі, родичі, козаки і місцеві райці навіть. Навідувалися міщани віддати належне хворому, кудись поспішали Орися і Домна, верталися так само швидко і знову йшли, забувши за нього, Іванка...

Хлопець поволі усвідомив, що кошовий не жилець уже на світі, що він з його смертю втратить і оцей притулок. А тоді... Та разом з отим усвідомленням втрати свого годівника і захисника-кошового він вияснив собі отут, на призьбі, що ні Мотря не мати йому, ні Гунда не батько.

«Хто ж батько й мати? Невже я дійсно байстрюк-букарт, прихлібця, як казали діти, покидьок, знайда?.. Хто ж батьки? Де вони?» — заціпив він у собі оті питання і вже довго не розлучався з ними.

15.

На Січі сьогодні, мов на велетенській пасіці в затишний сонячний день. Світло, сонячно, святочно. З куренів, заклечаних зіллям і віттям, ніби з вуликів у час роїння, з’являються і гуртами, і поодинці козаки-нетяги всякого віку й зросту. І зовсім ще молоді, що ніяк не дочекаються отого сіянця дорослості, і вусаті, літні вже, під макітру стрижені чи з довгими пишними оселедцями, і зовсім голомозі, з рідкими, миршавими жмутками-пуклями пуху замість волосся, зате сивими, навислими на губи вусами...

Ще вдосвіта все січове товариство, як завжди в цей день, помолилося в січовій церковці преподобної Покрови Параскеви за щасливе обрання нового гетьмана і кошового, що нечасто тут траплялося робити воднораз. Помолилося і тепер купчиться хто де, чекаючи знаменитої події, перемовляється чи видивляється на побратимів.

Глухо бухають лункі тулумбаси, кличуть кожного, бадьорять, піднімають настрій, і бреде, здається, вся Січ на майдан, до розписних штандартів і столів, де має відбутися велике виборне віче — рада Вальна.

Дворище повниться, шириться, великими і малими колами юрмляться на ньому козаки, жваво розмовляють, викликають знайомих та друзів, сперечаються, залишаючи гармидером просторе січове подвір’я.

Для обізнаного з життям Січі козака чи й старшини отой гармидер є не що інше, як спокій у краї, як звичайний святковий день, як початок щедрого трапезування.

Чатовим на височенному двохслуповому помості-бекеті, з одного боку, чи на січовому віщому дубові — з другого, що звелися ген за Січчю, здалеку здається, що весь вигін-майдан січовий розквітнув строкатим маком і колишеться, як на вітрі, китицями-кутесами чи переливається розфарбованими дніпровими хвилями. Оглянуть вони неозору навколишню далину і знову, як приворожені, як примарені, поїдають очима розмаїтно уквітчаний, повний гулу і гри майдан.

Сьогодні особливо нерадісно стояти на чатах, бо бредуть і бредуть, ідуть і їдуть, як, здається, ще ніколи, козаки із дальніх і ближніх паланок, із перевозів та ловів, із плавнів, засп, із далеких доріг торгових і соляних. Сьогодні не обов’язково когось із них кликати на Січ. Озвичаїлись в оцей день тут вибори споконвіків. Свято ж сьогодні, святого Юрія на Запорогах... Спочин, ігри, розваги, а для більшості ще й кращі вина досхочу після ради. На свято це приходять чи приїжджають ще й отці та ченці, а то й козаки, що «попрощалися зі світом» — з Трахтемирівського монастиря, приходять виписчики та викотці шукати пристанища і погамування глуму й образи, завданих всякими набрідцями-приходнями чи й своїми халамидниками, мордирцями, наличниками, варнаками-зрадниками та їхніми прихлібцями.

Тяжко вартовим, бо мусять стояти і пильнувати не намайданну шуршу, а безконечну туманну синяву далечі, від якої в очах рябіє і голова паморочиться від звару. Особливо тяжко, коли вітерець донесе до них уривки веселого, святкового гамору чи хоч би й отого зазивного гулу і дзвону. Січ, як велетенський казан на голубаво-зеленому вогнищі дніпровських плавнів, кипить і піниться, клекотить і вирує, виграє й буяє...

Козаки майже всі сьогодні одягнені святково: старші, здебільш заможніші — в червоних, голубих, синіх і широких, як море, штанях, підперезані різнобарвними поясами, в кольорових сап’янових чоботях, у білих полотняних чи й шовкових вишиванках — сорочках; молодші здебільше в позиченому або в скромнішому строї, та надолужують цей недолік силою, вродою, вправністю і статечністю. Зовсім убогі — новаки, всякі збіглі, шпетні бунтівники — теж норовлять виглядіти святково, ошатитись в позичене в товаришів вбрання чи випрошене в борг у дуки...

Як у перлистій повені, грає-переливається козацький одяг кольорами, єднаючи січову масу в суцільний, розмаїтий вир-калабалик. Та не менше чарує всіх і зброя, котра свято поцінюється і бережеться всіма отут. Справжній козак втратить все, але доброї і дорогої зброї нікому не віддасть і в нужді...

Іноземні гості та бранці, взяті в останніх боях, ждучи на Січі своїх викупців-родичів або іншої участі, проходжуються повільно в гість-дворі, зацікавлено поглядають на незвичайне січове юрмище і примруженими запитливими поглядами пронизують околиці цього мурованого водами і очеретами табірного острова, цієї природної фортечної твердині, якої ще не довелося взяти цілими сонмами ординських кращих військ.

Їх надто вражає зовнішня рівність між запорожцями, між цими обпаленими вітрами, мов залізними, лицарями, що кидали зухвалий виклик самій всемогутній Порті. Їм, звичним одвічно плазувати перед вищими і бачити отаких же плазованих перед собою, ця зовнішня рівність особливо впадає у вічі і чимось вабить, як всяка романтична незвичність...

Але ось гомін і гармидер, подібні до реву Ненаситця чи Ревуна, яких, здавалося, нічим не спинити, стихають під срібний дзвін литаврів; погляди натовпу поволі повертаються в бік січової канцелярії і церкви. Звідти повагом, врочисто, як і годиться за звичаєм, іде ватагою на майдан, вільно перемовляючись, старшина. Не муштра, зрештою, не можність і не стрій-одяг, що на кожному, приваблюють погляди запорожців, а горда певність своєї справжності і користі товариству, його спокою і недоторканності.

Щоправда, не кожен із них почуває себе певним сьогодні, бо доля його старшинства залежатиме від настрою та забаганок оцього моря постатей, пристрастей і уподобань, проте кожний зобов’язаний бути прикладом незалежності і оборонцем права людського... Людське право — святість найвища тут, і хто б на неї не зазіхав, не минути йому лиха, як не тепер, то в четвер...

Час і події так відшліфували звичаї і закони товариства, що тяжко й повірити чужинцям. Не особливо порушує їх і старшина, хоч би й яким був котрийсь із старшин дукою чи лицарем. Були випадки, і не поодинокі, летіли голови і гетьманські, і нетязькі-лицарські. Ще й як летіли! І не ворогами знесені, а побратимами, січовою юрмою.

Настрій у більшості ніби доброзичливий. В сотнях поглядів світиться тепла святкова гордість за лад на майдані, за вдалі походи і звільнені ясири, за постійний харч і визвольну шляхетну славу запорозьку, та є й колючі погляди. Одні сповнені заздрості, інші — ненависті або оплаченої, до часу принишклої, підступної зради... З зими не лише старшині доводиться ставати в борню, а й козацтву, особливо по отому хотинському рушенні, коли магнати навіть свого короля признавати не хочуть...

— ...Жмайло, Владко, Павлюк, Кулага, Федорович, Кривошапка, Дорош, Кричевський, Семирозум, отець Данило Тукальський і якісь два дітлахи, видно, джури в когось,— полічив котрийсь услух старшину.

— А он там, здається, Олекса Шефран з побратимами-дончаками,— додав хтось збоку.— В чорних пов’язках усі!..

— Це ж який ще?..

— Станичник... Старочеркаський, з Дону. Майже вся січова і реєстрова людність та провідні посполиті сьогодні тут. Гаряченькою, видно, буде рада, ой гаряченькою, коли тут вони всі...— говорить той, що лічив.

— Ет, всі... Що вони без покійного рубаки-гетьмана значать? — заперечив інший.— Куди козаки повернуть, туди й підуть.

— Дорубався до китайки твій шанований дуками Сагайдак... З усіма ладячи...

— Що ти тямиш?.. Ніби твій голодранець Неродич, чи пак Бородавка, не дорубався до неї?.. Обидва були рубаками, нівроку... Царство душі!..

— Всі там будемо! Чого сперечаєтесь?.. Змовкніть-но вже!..— гримить, мов у кадуб, хтось.

Зупинившись посеред майдану під окрепованими штандартами біля великого столу, накритого червоним, також окрепованим убрусом, де заздалегідь січовий писар приготував папери, каламар і кілька гусячих пер, старшини вклонилися до натовпу — раз, і вдруге, і втретє, а вже потім сіли не поспішаючи за стіл, перемовляються.

— Січовий батько наш повагу засвідчує до товариства... Джуру і того молодика прислав за себе на раду,— почулося шанобливе, впівголоса сказане кимось у принишклій юрбі.

— Недужий він вельми,— співчував інший.

— Недужий — не те слово, козаче...

— Кому-то вони порадили гетьманські та січові берли і перначі передати? — питалися цікаві.

— Побачимо... без нас не передадуть,— встряв у розмову високий, худий, мов засушений, козак з рубцем на щоці...

Загули в примовклу тишу глухо бубни, їм услід дзвінко ударили литаври, і знову все затихло і за столом, і в натовпі. Почалася Вальна рада. За звичаєм, першим підвівся і очікувально оглянув завмерле дворище писар:

— Славне січове братство, доблесне рольне посполитство, цехові привідці, лицарі, отамани і звитяжці! — вигукнув він, піднявши правицю.— Ми покликали вас на раду-пораду, кого нам тепер батьками іменувати — гетьманом краю та воднораз і кошовим?

Якусь мить в повній тиші він мовчав, поправляючи перо за вухом і пригладжуючи лисе тім’я.

— Наш достославний державець Конашевич, опора віри православної в усі мимошедші роки,— замовк він, помітивши, як увесь натовп поспіхом знімає шапки,— чільник наших братств і збройна твердиня святих місць, полишив дочасно край і нас по волі божій, а дотеперішній батько кошовий,— виждав він мент,— на одрі болізни від ран лицарських пребиває. Осиротили вельми і Січ-матір нашу, і край наш, і вразі наші, аки прузі-сарана ота, вже користають з того всілякими грасунками...

Вказавши рукою на кількох старшин і молодиків, що враз підвелися за столом, він продовжував:

— В тяжкій немочі болізній батько кошовий, зважаючи на неспокій і напасті в краю нашім, маючи решпект, невідкладно просить і вимогливо варує ось через цих, нашої віри гідних старшин брем’я берлові з нього зняти і другим віри нашої достойникам передати онії. Вони,— глянув він в бік тих, що стояли,— і ці младенці,— вказав на Левка та Іванка,— тої прозьби його суть достовірні свідки і конферувальники... Та ось пан Владко слово вам скаже, дозвольте...

— Так і єсть по святій правді,— вклонився над столом огрядний сивовусий старшина у малиновому жупані,— ми бували в нього, і барзо нас просив він вам переказати, що всьому товариству за велику честь низько кланяється і всіма нами поштенного брата нашого січового...— спинився на мить,— полковника Михая Дорошенка стерничого обрати радить з ласки войськової гетьманом краю, а шановитого чільника Тараса Федоровича, евентуально, Трясила, нарицає суксцесором, батьком кошовим побратимства нашого у сій твердині січовій...

— Павлюка! Павлюка! Бута-а-а!

— Бута-а-а! — повторили в трьох місцях.

— Гуню! Гуню-ю-у! Гун-ю-ю-у воліємо!..

— Дороша-а! Дороша-а-а! — ревнули з кінця аж.— Михая-а-а!

— Кулагу-у-у!.. Кулагу-у-у! Волимо-о-о! Ку-лагу-у-у! — покотилося вигуками по майдану, але тут же й глушилося вимогами інших.

Названі старшини кланялися на три боки товариству і вичікувально застигали в мовчанці, переглядаючись між собою.

— Дякую за честь, брати мої,— першим ступив крок вперед і вигукнув Павлюк-Бут, вклонившись ще раз.— Рано ще мені, та й шаную мудрий вибір нашого батька кошового,— розправив він пишний вус.

— Я такоже приєднуюсь, славні лицарі, до сказаного паном Бутом,— опечалено виступив, кланяючись і собі, недавній гетьман Марко Жмайло з крепом на рукаві.

— І я, запорожці й сподвижники, за те ж...— заглушуючи Жмайла, вийшов у поклоні Кулага й оглянув на три боки натовп.

— Приєднуюсь до старійшин і я,— дзвінко і жваво гукнув Гуня.— Опріч того, всі ми знаємо і поважаємо і нашого молодецького полковника Дороша і отамана Федоровича, і всі раді коло них бути. Обидвоє вони із сіром-козаків, відвагою та розсудом у сотники, отамани та полковники вашою волею і згодою вибилися,— поклав він руку на рукоять шаблі.— Незліченні рани, зазнані ними у боях кривавих, про їхню вражду до бусурменів самі промовляють... То прошу вас, мої сподвижники, погодитися на Дороша і Федоровича...— відступив він і став біля старшин знову.

— ...Не одного з нас,— виставив до натовпу безпалу руку, гундосячи, Кривошапка,— у велій рукопашній пригоді рятували і не раз усе товариство зо смертної скрути-опресії виводили... Самого покійного батька нашого, гетьмана Сагайдачного, з пазурів татарських, вважайте, вирвали... Мужі вони набожні, прихильні до найсірішого брата, то вірю, що чесно нами будуть правувати і батьками нашими істинними стануть. А що не завжди ладять...— перечекав він хвилинку,— той з крулівськими комісарами, а той з деякими реєстровцями, то на те не нам потурати! Бо всьому головою в нас усіх Січ-мати була, є і буде вовік!..

— Ми почули мову наших чільних побратимів,— почав, звівшись поволі, писар,— і вельми переконливу мову про наших чтимих проводирів і волевладців,— виждав він, вдивляючись у гомінкий натовп,— то хто ж з вас за оних альбо же проти них слово подасть, січове козацтво лицарське?

Гомін вітерцями бігав по натовпу, вихриками здіймався то там, то тут і знову згасав. За столом мовчазно і вичікувально чекалося козацьке рішення.

— Із Дорошем я вісім разів ходив у походи і на ясири татарські засідав, та й з Тарасом не менше горя спробував, хоч до того ходив і з іншими,— підняв над натовпом істика підстаркуватий козак Антін Швачка.— Мудрий він і стерничий ватаг. Знаю й Трясила, бо й сам ставав йому у поміч на мордирців всіляких, не гірший і він. На поталу нашого брата сірому не дають... Думаю, Дорош, як не йтиме у змову з ляхами, хай буде гетьманом, а Трясило — кошовим...

— Круті дуже! Тяжкі на руки-и! Товаришують зі слугою-карником козацьким! — крикнув хтось крізь гомін.— Дорош до маєтностей припнутий... угодовець!..

— Не круті, а такий час тепер... А з маєтностей жили і ми...

— І без того не всякому можна-а!..

— Нам страшна лише зрада...

— Та то вже так! То так! — підхопили з челяді кілька голосів.— Зрада — то смерть...

— З ними і в пекло можна йти,— басив хтось із закутка двору,— На злото не проміняють...

— Хай-но попробують, бісові сини,— провищав якийсь сухорлявий, на засушений опеньок подібний, дідок зневіддалік.

— Та що там? Дороша і спудея острозького в чільники!..

— Йому!.. Михаєві гетьманську булаву... довіря-ємо-о-о!..— басив той, що і в пекло не боявся йти.— Чи так, братове, я кажу?...

— Дороша-а-а!.. Стерничого-о-о!.. Тараса — кошовим! Трясила-а-а!..

— Їх волимо і конформуємо-о-о!.. Михая й Тараса-а! Вони і з-поміж себе в побратимство стануть! — гув уже весь майдан настійливо.

— Чи це,— простяг нарешті правицю наперед писар,— ваша правдива і одностайна воля?

— Згода-а-а! Всі-і-і! Ми — згодні-і! Булаву-у-у! Пірнача-а-а! — залементувала челядь, бажаючи скорішого закінчення обряду.

— І побратимства січового, і посполитства тутейшого — питаю вдруге?

— Згода-а-а! — неслося по всьому майдані!..

— І втретє?..

— Згода-а-а! Згода-а-а! сколихнувся увесь майдан, аж вартові з бекетів насторожились.

Довгенько стояв писар з піднятими догори руками, просячи в ради слова: — «Вокс популі — вокс деї! Голос громади — голос бога!..» — прокричав він крізь гул, перехрестившись.— Заперечі нема, то тепер вам,— повернувся він, ледь вклоняючись до Дороша,— полковнику наш зацний, річ держати годиться першим.

Розступилося кілька старшин коло столу, даючи новообраному Дорошенкові можливість вийти наперед.

— Товариство! — хриплувато і розгублено почав Він.— Чесне низове!..— шукав він помацки слів.— великої честі припало мені від вас зазнати... Не відаю, як вам за оную дякувати в словах, бо рукою меткіший, аніж язицем, знано вам єсть — проказувати не вмію... Богом нашим і вірою християнською офірую і клянуся Звичаї стародавні шанувати, і вольності днедавні держати під булавою, і бусурменів, чи то пак ворогів наших, іле колвек — що б там не було, поражати...

Не знаходячи відповідного кінця, він крутив п’ястуком коло чола, вдивляючись в натовп, губився:

— На добро та зиск посполитства святого нашого, на спокій родин та дітей наших, роду всього і землі нашої православної,— поглянув Дорош на отця Данила,— во славу божію, амінь! — змовк нарешті, схиливши покірно втомлену голову.

По деякій мовчанці наперед вийшов і тричі поклонився до натовпу, безпорадно оглядаючись навкруги, і Тарас Федорович. Безстрашний, відчайдушний козак-лицар почував себе в ролі вибраного, як риба на кризі. Йому здавалося, що отой обряд він зовсім не зможе виконати, бо не знає, що і як треба робити, хоч в житті йому не раз доводилося бачити подібне. Отож, оглянувшись кілька разів і переступивши з ноги на ногу, він кинув очима на писаря, благаючи поглядом підтримки.

— Коли ж така воля товариства і божа, то нам предстоїть,— виручив Трясила нарешті писар,— доброхотний церемоніал, по преданію нашому, новому панові гетьманові і батькові всієї України крулевої, всього січового, низового, середнього і верхнього козацтва, звершити,— витіювато закінчив він і, сівши на місце та щось наспіх порадившись із Жмайлом, дістав із-за вуха гусяче перо, опустив заклопотано його в каламар і звернувся до натовпу:

— А підійдіть-но сюди, славні старійшини наші, батьки і побратими, як годиться. Хай ваша статечність та вік засвідчать доброхотство товариства і вашу волю.

З натовпу, випручуючись повагом, з ціпком і помережаними гирлигами вийшли вже дещо згорблені три запорозькі діди і направились, щось перемовившись між собою, до новообраних — гетьмана і кошового, їм услід виступили ще кілька старших козаків.

— Вклоніться низько товариству! — крекнувши, хриплувато проказав перший і кивнув бадьоро головою до натовпу.— Це воно вам честь, а з нею і владу над собою і людом вручає.

Михайло Дорошенко і Тарас Федорович невпопад виконали наказ.

— Поклоніться і вдруге,— деренкуватим дискантом сказав сухорлявий дідок за першим,— щоб не забулись,— подивився він лукаво на юрбу,— чиєю волею ви батьками стаєте і воєводичами імієте бути знині.

— Кланяйтесь і втретє! — підхопив третій дідок, як ще обранці не розігнулися, виконуючи наказ другого діда.— Та нижче, нижче кланяйтесь,— баритонно гримнув дід до вибраних під схвальний гомін натовпу.— Отак, отак! Щобись знали, кому присягу і одвід держати маєте за звичаєм.

— А тепер поклоніться і нам, свідкам честі і згодозвоління,— звелів перший дід, і тут же старші козаки, що досі стояли мовчки позаду, посипали на голови Дорошенка і Федоровича по жмені землі з січового майдану.

— Оце вам, щоб не гордували...

— Щоб вірними були звичаям козацьким...

— Щоб роду запорозького, товариства січового і посполитства сіромного не міняли на шляхетство та дукати,— проказали ті один за другим.

— Отак їм! Мажте побільше, хай знають і пам’ятають,— лукаво вигукували з юрби, глузуючи востаннє, перед наступним послухом...

Тим часом два джури принесли велике вербове корито з водою і новий хрестатий рушник. Обрані, радо прискаючи, помили наспіх голови і чола, витерлися, тримаючи рушника з двох кінців, повагом причесали березовими гребінцями оселедці і, заклавши ті за вуха, неквапом і статечно знову вклонилися на всі боки:

— Гордими не будемо! Вірними будемо! Товариства і роду козацького не забудемо!.. Кланяємося і офіруємо вам за все!..

— То ось вам тепер, ваші милості, і знаки влади до рук,— сказав писар Семирозум, вийнявши з оздоблених перлами шкатул булаву і пернач, і передав їх Дорошенкові і Федоровичу.— Тепер гратулюю вас обох і кланяюсь від себе, знакомитої старшини і всього товариства чесного, низового, середнього і верхнього,— розставивши руки, схилив він покірно голову.

Дорошенко і Федорович тим же відповіли писареві, обвели примовклий натовп поглядами, урочисто помовчали і, переглянувшись між собою, для годиться прокашлялись.

— ...Проречіте ж і ви тепер нам, побратими-молодці, що шануватимете нас і в послусі до нас будете, вимогливості нашої не осудите, поки ми ці почесні ознаки-берла влади тримати будемо,— звернувся першим до натовпу і старшин Дорошенко.

— Клянемось бути в послусі! — повторив тричі дужим гулом натовп.

— І ви виречіть, військові, посполиті, цехові і інії товариші: осавули, сотники, курінні отамани, старшини посполиті, цехмістри і полковники, славні діяннями,— обвів поглядом він тих, що сиділи за столом, і тих, що чималим гуртом стояли збоку натовпу.

— Клянемось тричі! — прогули невпопад нижчі привідці.

— За відсутністю наших велеславних і добліїх попередників, ми засвідчуємо повагу до їхніх персон через цих ось синів: Левка та Івана — і дяку поштенності за решпектну службу та привіт батькові передамо оними,— витіювато промовив Федорович, поцілувавши обох хлопців у голови.

— Кажіть: «Дякуємо за честь, передамо!..» — нахилився до хлопців писар.

— Дякуємо за честь,— неладом відповіли юнаки,— пе-ре-да-мо батькові!..

По переобранні Владка генеральним писарем і суддею, а Семирозума — січовим писарем, обряд закінчився.

— Послухайте ж, побратими,— вигукнув до натовпу урочисто січовий писар Семирозум, як владця на Січі,— чтенія мого!

«В літо боже 1625-те від рождення господа бога нашого православного, а місяця квітня, 25-го дня, у день святого Юрія, славне військо, низове, середнє і верхнє та чільники посполитства на Вальній раді, помолившись Всевишньому богові і пречистій діві по усопшому славному гетьманові нашому Петрові Конашевичу, сиріч — Сагайдачному, і за прикутого болізнею славного лицаря і кошового колишнього нашого — Лукіяна, ізреченіє от немощі, для якої ні цельби, ні бальства не відшукати, його прийнявши, полковника Михая Дороша єдиномочним гетьманом і воєводою, а отамана Тараса Федоровича, сиріч Трясила, кошовим Січі Запорозької обрало... Сіє у літописанію нашому електовному рукою своєю власною списав єсмь Олекса Семирозум, війська запорозького, низового, середнього і верхнього писар...»

— Слава!

— Слава-а-а!.. Слава-а-а!.. лава-а!... ава-а! — лунало на майдані довго і гучно, і чулися в тому гомоні захоплення від наслідування звичаїв, радість за обраних і втіха від сподіваного свята.

— Оце обрали!.. Не кого-будь!..— хизувалися рядові козаки із убогіших.— Це тобі не Чорний аспид!..

— Та цитьте ви!.. Нічого не розібрати! Ей, квакші!..

— Велимо коморникам викотити тридцять барилець оковитої і п’ять — браги для товариства в честь святого Юрія!..— прокричав у натовп з почесного місця, наче в кадуб, за столом Трясило.— Хай святиться ім’я боже серед нашого братства в цей день!

— Слава-а-а! Хвала-а-а! — заглушив Тарасів голос радісний рев юрби.

— Дуже вже мирно та згодно пройшла нині ця рада,— нахилився до писаря сумовитий Марко Жмайло.— Або на гаразд це, або навпаки,— додав він, виходячи з-за столу. За ним услід пішов до обраних і отець Данило Тукальський.

— Козацтво, принишкло слухаючи казання, тримаючи в руках шапки, шепотіло сотнями уст молитву, проказану пастирем.

— Благослови, боже Христе наш, слуг твоїх на борону віри твоєї, во здравіє і многая літа роду нашого!.. Амінь!..— проспівав він, поклавши на чотири боки хреста, і попрямував до січової церкви, наздогнавши дидаскала, ктитора і кількох клирошан...

А в церкві, в тьмяному мерехтінні свічок, січове товариство, заповнивши донеможна всю просторінь, довго молилося при витягнутих до половини з піхов шаблях в знак того, що кожної хвилини воно готове боронити віру й землю свою від напасті...

16.

Над двором колишнього кошового неначе велетенський крук розкинув широкі крила. Вдень смутою стояло розкрите навстіж брамами подвір’я, лякало мовчанкою перехожих, а вночі — моторошно, як змовившись, кричали сичі. Їм вторив, як навіжений, з ганку чи з закутка двору Сірко. Піднявши в небо кудлату голову, він скавулів і вив, лякаючи мереф’ян, наче бачив від них загрозу і просив пощади: ау-у! ау-у!..

А в хаті мучився колишній кошовий. Хвороба щораз більше давала про себе знати, частіше він викрикував у гарячці якісь накази, боронився сам і боронив когось, карав і милував, поки нарешті, знесилений геть, не замовкав на часину.

Катерина майже не відходила від хворого, її гарячі очі навіть сліз не мали по довгих планах. Всі молитви які лиш знала, вимолила з себе разом із сльозами, а слабому не легшало. Клала на розпечений лоб мокрого рушника, що небаром висихав, кликала знахарок, як знахарі-зілійники з Січі від’їздили, і ті цілі тижні ходили за ним, показуючи дію своєї цілительної штуки бальства.

— На болота, на очерета, на плавні і в непрохідні нетрі вийди, хворобо, з раба божого, і вернися з широких степів, з дібров і буйних рік, життєдайна сило, щедре здоров’я, світлий розум і віра в бога нашого,— шептали вони щодня, незмінно закінчуючи одним і тим же: «Амінь!»

І хоч сумлінно вони писали свої бажання паличками, скіпками чи й ножами по тілу недужого, час од часу спльовуючи гандж хвороби в боки, давали пити і настої, і навари, окутували і натирали тіло, хворому що день, то гіршало, доки не стало зовсім погано.

— От-ця-я Дани-ла-а! От-ця-я Ту-каль-сько-го-о! — прошептав, наче прошелестів, одного ранку хорий.

— Він же лише передучора від’їхав,— кривилася дружина.— Позавтра, певне, знову й буде,— пробувала заспокоїти недужого вона.— Може, дяка слобідського покликати ще до тебе?

— Ні-ні! Йо-го, Дани-ла-а, хутчі-іш,— благав недужий,— приве-зіть!

— Та світ же який до нього! — стримувала ридання Катерина, а той, ніби не почувши, перепитував:

— Чи ще не приїхав, Катрусю-у?.. Чи ще дов-го че-ка-ти-и?..

— О боже! — хапалася за голову господиня.— Коли б же мав те вчинити?.. Лише мить же пробігла по тому...

А через добу по цій розмові хворому ніби полегшало, майже зовсім спала гарячка, після тривалого сну прояснився розум.

— Поклич, Катрусю, челядь до мене...— звелів він по роздумі,— хай побачу і попрощаюсь уже...

На поклик господині чи й без нього того дня до двору хворого зібралося багато і мереф’янських слобожан, і приїжджих з довколишніх висілків, зимівників та застав, а під вечір прибули навідувачі і від самої Січі... Недужий обводив стомленим поглядом присутніх, зволожував пересохлі уста язиком, ніби збирався щось говорити, і знову втуплював німий погляд у велику воскову свічку, що тривожно блимала під образами, чи в стелю...

— Кобзарів би сюди! Хай почую...— шептав ледь чутно він.— Кобзарів.

Кілька сивих і навіть білих співців козацьких, що жили в дворі чимало днів уже, обсіли зразу ж постіль хворого. Деякі з них були зовсім сліпі з бусурменської неволі, інші — зрячі каліки на милицях та дибах після боїв та походів, треті — горбаті, покалічені зроду...

Хоч і несміливо забриніли сріблом голосні струни, Проте розправили зразу побрижене чоло недужого, що виділялося своєю блідістю. Плачна жалість пробігла по розчервлених деках кобз з-під втомлених жовтавих пальців і злетіла в хату піснею-думою. Підхоплена ще дужими голосами кобзарів, вона вирвалася надвір і полилася розпачем і жалобою в далекі слобідські закутки...

З-під жилавих, сухуватих, покоцюрблених пальців кобзарів зводилася і підіймалася з далекої-далекої минувшини завірюха, а в ній об’являлися постаті велетнів-характерників, оборонців рідного краю і волі, славетних Мамаїв окрилюючи челядь запальним духом супротиву напасникам.

Левко та Іванко, що були весь час невдалік від хворого, слухали ті ніби вітром завихрені мелодії і наче бачили відчайдушні герці за полонених людоловами ясирників чи пригнічених шляхтою сіром, жадаючи святої волі. Навіть хворий звівся на лікоть, набравшись сили з отого душестрясаючого співу. Німий зір, його раптом загорівся запалом і відвагою, в’яла шия налилася, напружилася і звела тяжку голову твердо і стійко, ніби й не хворів він довгий час...

...Чорна рілля заорана... Чорна рілля заорана І кулями засіяна, Білим тілом вся укрита І кровію геть полита,—

витягували зі струн, мовби з жил, кобзарі чи то спів, чи то плач, що судомив лиця присутніх, і знеможений отим господар, згасаючи в очах, втомлено опускається на постіль, закриває повіки, поринаючи в немічну темінь.

— Приїхали,— шепче Орися до матері, видивляючись у шибку.— Вийдіть же, мамо, навстріч...

— Сповідай мене, от-че-е-друже,— прошептав уже якимось не своїм голосом недужий, коли залишився нарешті з отцем Данилом сам на сам.— Не жилець я на світі цьо-му-у...

— Недобре думаєш, ватаже,— заспокоював його піп.— Ще, з божою поміччю, відплатиш супостатам за свої болісті, ще понесешся вітром у безмежні степи наші, нищівну шаблю на голови супостатів за віру і волю нашу опускаючи...

— Ох, не жилець, я, отче-друже. Не жи-лець!.. Спо-ві-дай...

Отець Данило пригадав сотні порубаних під Куруковим озером та під Криловим, де недавно він правив молебень, чув від очевидців, як волочив зв’язаних старшин лядський кат Лащ, пригадав підписання тієї ганебної угоди по відступі розбитих і зраджених, і сльоза непрохано покотилася в нього, обпікаючи лице, затуманила зір, аж нічого не бачив... Облишивши нарешті згадки на інший час, він глянув замутнілим поглядом на сповідника, крякнув, щоб не зрадив голос, і приступив до обряду:

— Пригадуй, товаришу, свої гріхи, очисти душу від оних перед царством небесним... Бог милостив і щедр єсмь до нас, немощних,— передихнув він.

Довго, час від часу примовкаючи, сповідався слабий, згадував свої діяння в житті: і грішні, і праведні — нарікав, каявся, шкодував за незробленим і невчиненим. Отець Данило і без того знав їх добру половину, бо сам був очевидцем діянь кошового, та не спиняв сповідника, а навпаки — уважно слухав, нагадував, коли той замовкав, наводив на спогад питаннями, натяками, здогадками...

Коли, знесилившись геть, сповідник зовсім затих, він якийсь час мовчав, ніби забувши де він і що з ним, та згодом, похопившись, перехрестився і закінчив:

— Не знаходжу в тобі, слуго божий і народний, погрішностей смертельних, но тільки повседневнії... В усякого з нас, смертних, їх доста... Єлеєм святим помазую тебе на путь-дорогу далеку, коли воля божа тебе у світлий рай направляє... Іди же, ність болізні, ність печалі, но життя безконечне уготоване,— приклав він холодного хреста до вуст немічного, намазуючи оливою покрите холодним, липким потом чоло.— Іди же без роптанія, я тако же, грішний, з тобою там зійтися бажав би... Нині отпущаєши раба твого, господи-боже наш, во царствіє твоє... Помолимося-я!..

— От-че наш...— вторив ледве чутно з перервами за отцем Данилом немічний... На-ш-ш...

— Далі!? — підтримував сповідник сповідальника.— Хай святиться ім’я твоє...

— ...Святиться-я ім’я твоє-є... Яко же на не-бесі-і... Ізбав нас-с від лука-во-го-о... Амінь-нь!..

— На вій-ни виз-воль-ні-і благо-сло-вля-ю-у,— ніби пригадав немічний, напрягаючись з останніх сил.— Про-си-ти-му-у за вас усіх там бо-га-а!.. Си-ном, Ка-те-ри-ною-у, си-ро-то-ю-у отим, І-ва-сем, пік-луй-тесь... Хох-х! — звів він згодом голову, обводячи затуманеним поглядом світлицю і, знесилівши, упав головою на подушку. За хвильку мовчанки судомно потягнувся, хлипнув і занімів, незвичайно відкривши каламутні очі...

Катерина, а за нею і вся челядь з криком і голосінням кинулися у світлицю, впали на коліна біля померлого. Левко та Іван стояли також тут оторопіло принишклі, ще не вірячи тому, що сталося.

Ховали померлого в неділю, на Зелені свята, аж на січовім цвинтарі, серед майже ще свіжих могил побратимів, що полягли під Куруковим озером. Стріляли, як і завжди при погребі старшин, гармати, мушкети, гриміли литаври, звучали найсумніші думи-пісні, коли опускали домовину перед заходом сонця. Молебень правив сам митрополит київський Йов Борецький, йому допомагали густинські ченці та Ієзикіїль Кунцевич з трахтемирівськими іноками. Святі отці були привезені на Січ новообраним гетьманом Михайлом Дорошем, що також був притомним тут, стояв поруч із кошовим Тарасом Трясилом...

А в посивілої від горя Катерини, яку лише по настійному проханню митрополита було допущено в порушення звичаю на запорозькі землі, втрачався з лиха розум... Вона оповідала якісь пригоди з умерлим, виказувала надії на виздоровлення, хвалилася внуком, що таки дійсно народився в Оришки, але про якого тут ніхто не відав, і пояснювали її слова несповна розумом та гарячкою...

...Роз’їхалися, розійшлися хто куди по тому погребі люди. Забрав Кривошапка-Гунда і кошовичку та приправив додому, благословенну на довгі літа митрополитом.

— Отак, паніматко, бог вам на потіху внука послав,— вступивши в хату з Катериною і зорієнтувавшись, що внук таки дійсно є, хотів утішити він господиню, вказуючи на Орищине дитя в орелі-колисці.— Виховуйте козака на славу... За велії заслуги рубаки нашого Лукіяна перед побратимством, сиріч січовиками, порішено єсть вам в помочі бути паливом, рибою, грибами, китайкою та збіжжям щовесни, а густинці та трахтемирівці щовесни медом і грошима будуть вас поштити... Наказав мені кошовий Трясило Левком і Іванком піклуватися, то не візьміть за образу і дозвольте сироту до себе забрати, а Левком на Січі заопікуватися...

— Та відомо... що мені тепер з тим не справуватися вже...— втупившись кудись тупим поглядом, сказала згодом кошовичка.— Ото хіба зразу те вчинити з Івасем чи, може... поготів?..

— Мені також здається, що...— зрадів Гунда світлій свідомості господині і розсудливості,— що згодом. Поладите тут те з Мотрею,— сказав він на прощання.

— А з отим Сабрі ж як?.. Покійник подарував його Іванкові.

— Поговоріть про те з Іванком.

Та перший заговорив сам Сабрі.

— Що сі мною тепер буте? А, Іфасю?..— турботливо поцікавився в хлопця Сабрі, дізнавшись, що подарований. Хлопець якраз стояв на колінах перед образами і молився богу.

— Нічого не буде... Відпущу тебе, коли захочеш, додому, як свою даризну.

— А як не сахочеш?.. Моя не сахочеш?..

— Будеш жити тут...

— А як ти на Січі путеш?

— І тоді тут путеш,— спробував перекривити татарина Іванко, осміхнувшись.

— Я не хочу відпустити...— сказав тихо бранець по мовчанці, аж хлопець злякався тих слів, не розуміючи, як то можна не хотіти додому.— Я хочу пути косак...

— Будеш козак, попрошу за тебе на Січі.

17.

Тиха досі хата знову наповнилася пожвавленням. За столом, обідаючи, старий кобзар жартував, вставляв дотепи, розповідав різну бувальщину, та вкінці споважнів і, помовчавши, поділився:

— Був оце на Подніпров’ї... утиски такі, що горем захлинається край. Тож, може, чули, вітебські міщани забили отого уніта, Йосафата Кунцевича, за святотатство над вірою нашою... Дозволь, господине, хай запалю, бо без того не можу й оповісти доладно,— розкрив він пальцями ширіньку кисета, добуваючи тютюн.

— Та просимо, просимо, хай хоч запаху тютюнового почуємо...

— He доведи, боже, бачити таке,— продовжив дід, Перехрестившись,— одні шибениці по шляхах, бодай не бачити нікому... Був якраз у тих краях: убогість содомна. Тут рай проти них... А невдовзі по тому до Києва-Города прибув якийсь Яхія, ніби православний син Турецького Магомета, Олександр. Кажуть, син грекині Він, чи що... Так той султаненко, бачте, взявся наших Січовиків підмовляти на шляхту. Було таке чи не було, не буду брехати, але тут чи на щастя, чи, може, на біду нам позатого літа хани кримські збунтувались проти султана та десь перед Різдвом воднораз обоямо і угоду з козаками уклали проти турка.

Якусь часину гість викрешував вогню, морщився і хукав на губку, що не хотіла ніяк тліти, нарешті припалив-таки.

— Пішли ото козаки з ханенками на Царгород і такого перцю-паприки всипали Високому Порогові, що сам султан, кажуть, без підштаників три дні пересиджував десь і дивився, як димом сходить до Всевишнього його палац. А статків всіляких, гармат, шабель та пороху навезли козаки і собі, і січовій скарбниці — то й не полічити. Найпаче тих нещасних ясирників стільки звільнили, що на всі сторони довелося їх ватагами спроваджувати... І то, сказати, по отакім суксцесі, сиділи б уже, так знову ж таки, коли нема голови, то воно все прахом і покриється,— затягнувся оповідач жмутом диму, приспинившись.— А таки покриється... Напутив дідько, прости господи, козаків з Шафраном донським на Керчу оту йти, і зіпсували всю кулешу тим походом... Шагінку Гірея ледь живого в Січ привезли, бо ж кримці обізлилися проти нього, а гетьман ляський, Конецпольський, тим часом підкупив молодих Гіреїв, та на козаків і кинувся з драбантами. Заки ті там на Керчі рятували Шагінку, то той виродок Лащ тут патрав посполитих і решту козаків, аж пір’я летіло... Не кажу вже, чим воно скінчилося, бо ж чули, мабуть...— похитав він головою осудливо і затягся люлькою.— Покрилося під Куруковим поле трупами, пройти не можна було. Ще слава богу,— перехрестився він,— що заварилося те в ляхів зі шведом, то Конецпольський мусив підписати мир з козаками та йти на війну. А то було б — не доведи, боже!.. Воно і в козаків знову щось не те, бо злигалися з Гіреями, заворохобились; і Ісламку схопив той нечист, Чорний, та й продав ляхам, а ті й раді та давай за те різати реєстр. Набралося тих виписчиків, а подітись нікуди, то пішли знову на Високий Поріг... Чим те скінчиться, побачимо, але волость буриться, бунтує, а ляхи їй у супір постої збільшують, побори двоять, закривають церкви чи орендарям на відкуп дають, і горя скільки того, що ні слухати, ні бачити сил немає.

Ото таке в світі робиться, а в нас розумної голови, кажу, нема, щоб зібрала всіх та на супостатів кинула,— узявся він нарешті за кобзу.— А все через тих можних та маєтних ляхи до нас стежки підшукують...

Пройшовшись легко по струнах пальцями, кобзар чомусь довго і пильно дивився на завороженого оповіддю Іванка, що стояв увесь час перед ним, потім, припрошений Оришкою, завів думу...

— ...Що сини лягли на полі... із ляхами спати... А посестри у неволі, де знайти — не знати... До галер батьки припнуті, у кайдани всі закуті... Стара мати, всім забута, З попелища мусить ждати, Рідну рідню виглядати — Попричинена... сумна... На весь світ одним одна... Ой одна...

Чутливий до людоловної кривди Іванко, слухаючи думу, ніби бачив перед собою оту нещасну на попелищі, що виглядала не знати звідки свою рідню. Палке серце його так застукало, що і приховати не міг співчуття до нещасних. Розчулилась і решта слухачів і отими оповідями, і отими співанками дідовими.

...Наїхали пани, та все орендарі, Воли, вози забирать...—

заспівав кобзар іншої. І хоч ця пісня була такою ж сумною, вона трохи заспокоїла і челядь, і хлопця. Він навіть уявляти почав себе на коні, таки своєму, буланому, що ніс його за здирщиками-орендарями, а поряд чомусь мчався Сірко і на вітрі маяла вбранням Софійка. Оглянувшись, як спійманий на крадіжці, хлопець почервонів, бо поряд стояла таки вона.

Якийсь час кобзар ще вовтузився коло кисета, щось роздумуючи, доки не запихкав люлькою... Помовчавши, він знову втупився в Іванка, аж тому неприємно стало, і заговорив:

— Це ж скільки вже твоєму синові? — якось раптово спитав він у Домни, аж Софійка пирснула сміхом з того.

— Не мій це..;— як удавилася Домна, геть спаленівши.

— Даремно жартуєш,— сказав згодом старий,— я ще трохи добачаю. Сама ж говорила, що покійний Паливода тобі батько, а цей хлопець як крапля води на нього подібний. Ото хіба очі не його, ніби... Ох-ох-ох, царство йому небесне. Хто знає ще краще за мене Паливоду? Скільки походів пережили разом! Добрий рубака був, пухом земля йому,— перехрестився він.— Ти, того, не приймай до серця, може, я й помилився, недобачив,— почав виправдуватись старий, заввжавши, як осоромив Домну.

За вікном майнула чиясь постать і виручила Домну.

— А вискочи-но, Івасю, та проси гостя в двір! Біжи й ти, Софійко! — знайшлася вона, виглянувши у вікно.

Івась доволі швидко пізнав гостя.

— З Січі! Дядько Корній,— гордовито і таємниче шепнув Софійці.— До тітки їздить,— подивився він багатозначно на подругу.

— Ну, що шепчетесь? — спинився коло дітей гість.— А «добридень» поснідали, чи що? — нахилився він і, пізнавши в хлопчикові Івася, подивувався.— Ти ж чому оце тут?

— Ми переїхали сюди...

— Сам чи, може, й з тіткою Домною?..

— Авжеж, з тіткою...

— Так-так... А я, бач, забувся,— завовтузився, стишивши голос, козак.— Ось зараз... гостинця,— висипав він у невміло розставлені-пригорщі медяники.— Споживайте здорові! Це січові... То, кажеш, у хаті з кобзарем тітка?..

— Егеж, у хаті... і вас просили вони до господи...

— І пані господиня вдома?

— Мати лягли спочити щойно, то я їх розбуджу,— зраділа нагоді Софійка.

— Не треба, горличко, не треба... Ми й з тіткою,— помітив він Домну на порозі,— по-го-во-ри-мо-о...

— Прошу, заходь... Та вибач, що не вийшла назустріч... гість там у мене.

— О, і дід Самусь тут? А я чую, кобзар та кобзар, о воно гора з горою не сходиться! — почоломкав Корній кобзаря.— І ти тут живеш тепер? — повернув він погляд на Домну.— Істинно, незнані шляхи твої, господи. Ми ж, діду, на тому тижні, чей же, на брацлавській ярмарці чи в Яссах, здається, здибувалися,— дивувався Корній.

— Та, може, козаче, і здибувалися... призабув уже...— посміхнувся кобзар.— Підвезли мене донці, богу дякувати, з поташем до Змієва, а звідтам на своїх доїхав сюди...

— А я,— споважнів козак,— до полковника Дмитра Гуні направлений, та... по путі згадав, що батько Кривошапка наказували до його двору завернути, поклін сім’ї передати, то й заїхав... Казав ще, щоб якогось Сірка на Січ готували. То я, мабуть, щось не теє, бо Іванко говорить, що то його пса так кличуть...

— Ну, то ви тут той... а я, підкріпившись, піду вже з богом,— підвівся старий, перекидаючи каблучку з кобзи через плече.

— Дякуємо, що побавили та розважили,— зичливо сказала старому Домна.— Так уже ладно ви граєте, що й слів нема... Заходьте, коли буватимете поблизу та охота буде... Ми раді вам завжди.

— Зайду, зайду неодмінно колись, як живий буду... А тепер таки бувайте. Подякуйте пані Мотрі за хліб і сіль...

— Це про Іванка так кажуть,— повернулася, випровадивши старого, в хату Домна.— Спершу ніби жартома Сірко та Сірко, а тепер...

— Сірко — то й Сірко! Не ім’я людину красить,— виручив її гість.— Та й нам це не вадить, бо на Січі ще не такі прізвиська є. А ти ж як тут? — мимохіть зітхнув він і, глянувши на оцікавлених його мовою дітей, перевів на інше.— Все, як бачиш, в дорозі. То гінцем по паланках та слободах вештаюсь, то накази, супліки чи універсали розвожу, то й викуплених бранців супроводжую чи послам усяким з Січі по містах товаришую... А недавно до гетьмана навідувався, а від нього у Варшаву послали. Весною бував аж у Бахчисараї і Чорногорії... То й зваж...

Гість заходив по хаті, оглянув світлицю, мисник, образи, мовчки подивився на Домну:

— Отак і колую по землі, як блудна зірка. Тільки сюди, правда, не дуже радо заїжджати, не через те, що не бажаю, а через те, що не хочу... Можуть сказати, що я сякий або такий і, мовляв, куди прешся, коли стежки нема...

Діти слухали уважно козакову мову, але чогось второпати зі сказаного ним так і не змогли.

— Сходіть, Іванку з Софійкою, та поможіть Сабрі полотно зібрати, а то нерано вже! — наказала Домна їм і, помовчавши, доки вони нехотя вийшли, промовила:

— Гріх було б, Корнію, забувати добрих людей... Своєї думки я не відберу, хоч стосунки в нас зайшли такі, що й щось ясніше подумати тяжко. До того ж тебе і знайти нелегко, коли б що до чого,— ніби пожартувала вона,— бо, сам же кажеш, все колуєш по світу...

— Та як же без того? — обурився Корній і тут же спохопився.— То правда, що я в дорозі, але коли б що, то й дома знають, де я, і на Січі відають...

Особливо втішився цього разу козак тим, що Домна випроводила дітвору, осмикнула Іванка, коли той став приставати до нього змірятися їздою на коні: «Дядько втомлений, а ти... — зауважила вона.— Дай посидіти та поговорити нам як слід...»

І зовсім зрадів він по щирій її розмові за столом, явно затягнувши тим гостину. Як не була приємна Домні розмова з гостем, йому вона була все-таки приємнішою. Якже, і вислухала чемно, і провести не відмовилась.

Діти по-своєму зрозуміли зустріч тітки з козаком, хоч і не второпали з їхньої розмови чогось до пуття. Стоячи під ворітнею двору, вони ні на мить не спускали очей з любої їм тітки і цікавого козака, що віддалялися поволі, перемовляючись. Іванка ще манив і кінь, що слухняно йшов за козаком на віддалі. Особливо зацікавились діти, аж очі рвали, як угледіли, що, мабуть, на прощання вже, Корній узяв тітку за руку. Дітям аж дух перехопило оте видовисько. Багатозначно переглянувшись між собою, вони соромливо відвернулися, длубаючи ногами землю.

— Тітко, я справді подібний до вашого батька? — зустрів Іванко Домну у воротях, як та верталася з проводжання.

— А чого питаєш?..

— Говорив же отой кобзар щось... ніби...— подивився він пильно на неї.

— Говорив, сину, але... це не так воно. Не так, хлопче...— затиснула вона йому чоло і поцілувала.

— То ви нічия мати? — як ножем, полоснув він її питанням.

— Не допитуйся, любий, з часом довідаєшся,— поспіхом кинула вона і мерщій пішла до хати.

Іванка не вдовольнила її відповідь. Присів на ганку, мов кимось дуже заплутаний вузол розв’язував, і не міг розв’язати питання: чий він, звідки, чому тут?..

«Мабуть, моїх батьків і родичів схопили людолови чи й побили навіть! — плів здогади хлопець, ніби з павутини виборсуючись.— Але ж хай і так, хай побили, то є ж хтось, хто знає, як те було, коли, де? Он той кобзар усе знає про всіх, а про мене ні слова!.. На якогось Паливоду я подібний буцім... Може, він і є родич мені?.. А коли так, то і тітка родичка, бо ж вона дочка Паливодина... Боже, допоможи мені знайти рід мій. Нічого іншого не прошу, лише в цьому допоможи — знайти рід свій!»

18.

Повернуло геть на осінь, коли до буденної слободи Мерефи прикотилися не знати звідки одна за одною різночасі новини. Біженці розповідали, що по замиренні короля зі шведами на Правобічні осіло постоями видимо-невидимо жовнірства, поверненого ніби на погамування посполитих. Ті ж викотці запевняли, що козацький похід за ясирниками був невдалим, бо їх не пощастило вчасно догнати, що гетьман Михайло Дорош там убитий наповал, а над розпорошеними і то більше реєстровиками-козаками обрано наказним Грицька Чорного, якого і король потім ніби радо потвердив гетьманом, хоч січовики не признавали цього.

Уже оте небарне королівське потвердження говорило само за себе, бо того ж таки Дороша король свого часу не потвердив. А коли так, нема одностайності серед козацтва, що само по собі уже неабияка біда.

Долетіли вісті і з іншого боку. Московські варнаки-біженці від боярського визиску запевняли мереф’ян, що цар вислав до Білгорода додаткові залоги, поклавши на них повинність боронити край від татарів, і буде тепер брати більший, ніж досі, ясак зі слобожан чи й консистенську дачу, що він же замирив з Високим Порогом на довголіття, а стрільці на те вчинили рокош, і їх усіх, після погамування, жахно четвертовано за непослух разом із деякими втікачами.

Новини ті варилися на ярмарці, в кузнях, по хатах, на полях, і кожний мешканець Мерефи все більше відчував, що, видно, скоро і сюди доберуться бояри, що життя і в них не буде таким вільним, як мріялося спершу, що на них, мов прокльон якийсь, всюди насувається горе і не втекти від нього нікому.

Були, правда, і радісні новини для слобожан. Особливо обрадувались вони, коли одного дня дізналися, що аж із Києва до них напостійно прийшов дидаскал Вустим, який тут же, разом з мереф’янським отцем Іпатієм, заклав при церковці школу, в якій мали ось небаром учитися грамоти діти і міщан, і козаків, і викотців... Особливо було втішним те, що можна там навчатися не лише хлопчикам, але й дівчаткам. Дід Ничипір, що також будував толокою ту школу, невдовзі зайшов до Мотрі і, поговоривши з нею наодинці про якісь свої справи, сказав Іванкові, що на Січ, як лагодився, він не поїде, а залишиться навчатися при церкві...

Не можна сказати, щоб та новина була приємною Іванкові. Адже думкою і серцем він був уже там, на Січі. Не одобрював і Сабрі отієї його затримки:

— Твоя мусить косак бути, не муедзин,— говорив він загадково, ніби співчуваючи в чомусь хлопцеві.— Твоя — косак... топрий...

Та до школи було ще далеко, а в дворі назрівала подія, що багатьох примусила задуматись. Мотря все більше й більше ставала недоброю, а останнім часом — зовсім злою. Їй все щось не подобалось, щось дратувало, робило жадібною, заздрісною і часто несправедливою. Особливо це відчула на собі спершу Домна, за нею Сабрі та Іванко, а вже згодом навіть і мала Софійка.

Не лише дорослі, а й малі примітили: вона на порі вже, а тому і Домна, і Сабрі дивилися на отой стан господині, як на забаганки вагітної, що ось-ось минуть і все стане по-давньому. Та дарма, і розродилася господиня, і хрестини відгуляла, а перемін ніяких. Ото тільки й присмирніла, коли був господар, а від’їхав на Січ — знову за своє. Новонароджений син, якого мереф’янський отець на честь січового отця Данила наіменував Даньком і вписав у граматку Гундою, усім давав про себе знати, бо по ночах, вважай, зовсім не спав, надриваючись у плачі, а вдень також вимагав до себе уваги.

3 появою брата Іванко був геть занедбаний господинею і переданий без домови Домні, але й новонароджений Данько був також переданий їй же, бо Мотря спершу почувала себе нездоровою, а пізніше отак все й лишилося: Домна і в хаті, Домна і в дворі, Домна і в полі. Сабрі, зауваживши те все, намагався, скільки вистачало сили, допомагати їй, але роботи так було багато, що він ледь встигав упоратись і коло худоби і в полі, і Домна лишалася сама, з усім. Зауважили оте запаніння Мотрине і сусіди та знайомі, однак втручатися в чужі справи чи докоряти господині ніхто не наважувався, тому Мотря звикалася з тим, що їй ніхто не перечить, вважала, що так і треба...

Отож для Іванка і Софійки скоро отой братик Данько став чимось морочливим, обтяжливим і неприємним. Якщо в перші дні Софійка, обрадувавшись появі братика, не відходила від нього, то з часом вона лише з примусу гойдала його орельку-колиску. Появилися і заздрощі, особливо у Софійки, бо лише Данька не зобиджала Мотря, лише ним цікавилася вона і переймалася...

Поза тим все в Гундиному дворі було, здавалося, добре. Чимала тепер родина його жила своїм окресленим, як заведено, життям, своїми уподобаннями і таємницями. «Старший син», що аж ген піднявся ростом і розширився в плечах, змужнів і споважнів не по роках, працював тепер щодня, бо відчував, що їсть чужий хліб, не маючи змоги розгадати, завдяки чому і через що. «Мати», що переконливо була вже знана ним як не мати, зчаста якось недобре дивилася, коли він лишався з Софійкою, а тітка Домна, прив’язана до малого Данька і обов’язками і почуттями, таємно плакала, ховаючись. Втішало те, що вони з Софійкою навчилися розумітись між собою без слів, змовлятися й лукавити з матір’ю, намагалися більше і довше бути разом.

В день святої Покрови, виряджаючись до церкви разом з усією родиною, Іванко перед виходом з хати зненацька поліз рукою до кишені кунтуша і здивовано витяг звідти розшиту носову хустку. Не второпавши, що то і звідки воно взялося, він розвернув її і лиш тоді збагнув: це була та сама хустина, що її довгими вечорами гаптувала мала Софійка. На лихо, усе те побачив не тільки він, а й Мотря та Домна.

Господиня і зовсім уже стала нестерпною... В гніві вона обзивала Іванка шарпаком і прихлібцею, голодранцем і найдою, шматуючи серце Домні, що, як лише могла, приймала на себе отой гнів, непомітно згладжувала суперечку при дітях. Софійка, при якій мати не раз паплюжила і ганьбила хлопця, не втрималась якось.

— Вас, мамуню, той Данько геть забрав від нас з Іванком,— сказала ображено Мотрі, і та подивилася на дівчину вперше не як на дитя.— Ніби ми й не діти ваші...

Попередній рішенець Мотрин залишити Іванка для навчання в школі по отому безневинному випадкові з хустиною вона раптом змінила. Не допомогли ні вмовляння діда Ничипора, ні перемови дидаскала Вустима, ні, нарешті, прохання Домни. Спішно готувалась білизна, тороки, сагайдак і лук, нетерпеливо чекався приїзд господаря чи його посланців, які й мали відпровадити хлопця на Січ.

На біду чи на щастя, в один підвечір над’їхав додому сам Кривошапка-Гунда. У Івана аж дух перехопило при появі двох вершників у воротях і притороченого за оброть лошака, а коли пізнав у другому верхівцеві Левка, що поважно йшов до нього, то й зовсім порадів: нарешті поїде вже звідси! Потішив юнака і вигляд побратима: дебелий, обвітрений, при зброї, він видався Іванкові зовсім дорослим.

На Левкові сіра смушева з червоним шликом шапка, нова з гарно відбіленого полотна сорочка, вишита чорним і червоним хрестом, з підв’язаним ключкою комірком, широкі, бузиною вифарбувані штани з чорними вовняними поворозками і пухкими кутасами, сап’яні зеленаві чоботи з мідними підковами на підборах і нова кармазинова чумарка з розхристаними полами, на яких красувалися з жовтавої сириці скручені гаплики і бабки...

— Я з родиною приїхав попрощатися,— пояснив він Іванові, піймавши і здивованість, і захоплення в очах побратима.— У похід ідемо,— приспинився він біля ганку.— На поміч донцям... Мо’, чув, скільки люду вирізали тамтого тижня буджацькі людолови?.. Ніби на Трапезонд підемо човнами,— таємничо шепнув він товаришеві.— А ти ж як тут?..

— Збираюся на Січ...

— Я також думаю, що тобі пора. Чував, що в слободі школу відкрили, то скажу тобі, як побратимові, не люблять запорожці учення, а ще коли ти навчений уже козацької штуки... А це ж хто у вас? — здивовано перервав він мову.— Невже Софійка? — видивлявся зачудовано він на дівчину, що, перегнувшись, обійшла їх з цебром-кінвою в руці, мотиляючи ключками кісників.

— Вона ж, хіба не впізнав? — чомусь образився Іван і подумав про себе: «Мабуть, нарочито пішла по воду...»

— Підросла, нівроку, покрасивішала твоя посестра,— шепнув Левко заздрісно.

...— Життя від нехристів немає,— говорив у хаті Мотрі господар.— Знову цілу сотню висілків та сіл спалили, люду взяли видимо-невидимо, земля від горя здригається... Самого реєстрового полковника Чаплю за конем поволокли, а був же рубака — позаздриш... На Січі також розбрат і ремство почалося: «Розпустили,— кричать козаки,— ханові, мурзам та беям поводи, а бузувіри й знущаються, поки ми чекаємо ваших полагоджень...» Ти, козаче, скоч до матері, вклонись їй і від мене,— перервав він оповідь, глянувши на Левка,— та не забувай: вранці й на Січ вирушимо... А охочекомонних слобожан, коли будуть такі, візьмемо,— гукнув він навздогін хлопцеві.

— Невже завтра й на Січ, батьку? — вередливо накопилила губи Софійка.— І дома не буваєте ніколи...

— Така наша козацька доля, дочко,— поблажливо погладив він її по голівці.— Цього разу й Івана з собою заберемо... Приготуй його, Мотре. А ти ж чого це така бліда, може нездужаєш? — зустрів питанням господар Домну, котра вступила, ледь на ногах тримаючись, у хату.

— Коноплі ж спольні мочить оце третій день,— пояснила за неї Мотря.— Ти й справді не на жарт занедужала, мабуть? — подивилася вона на молодицю підозріло.— Лиця на тобі немає. Казала ж, бережися там, бо вода холодна,— докорила вона, вдаючи з себе щиру.— Іди хутчій лягай у постіль, бо ще напасті наживеш.

Домна й без того була досить слаба, коли ж дізналася про від’їзд Іванка, й зовсім розхворілася. Забідкалась, як ніколи досі. Що буде, коли хлопець подасться надовго і не довідається, хто його мати, батько? Он уже скільки літ носить у собі ту муку, далі, либонь, і несила. Та й хвороба ця..Он як тіпає нею. Що, коли це не так собі? Може ж і в могилу звести. Як же вона піде з життя, не повідавши дитині найсокровеннішого?

Лежачи в постелі і ледве стримуючи цокіт зубів, Домна не думала вже, чи треба й далі приберігати таємницю, гарячково дошукувалася, як і коли це зробити.

Вночі відчула в собі жар, за ним почалася пропасниця, а під ранок і зовсім, настала гарячка. В отому хворобливому стані вона почала когось кликати, комусь дякувати, перед кимось вибачатися, поки якось раптово не змовкла геть. Прийшовши врешті до пам’яті, вона, (Пітна й знесилена, почала просити води. Оте її: «Во-ди-и! Во-ди-и! Во-дич-ки-и!..» — геть налякало всіх.

Особливо налякалася Мотря. Добре-бо тямила, з хворобою Домни вона втрачає робітницю в дворі і в хаті. Про те, що на її совісті слабість молодиці, менш за все думала. Хоч в глибині душі, щоправда, і це гнітило. Ні разу ж не пішла на те мочіння, все на годованицю звалила. Боялася вона і чоловіка, що, очевидно, помітив її «панування» в дворі і натякнув про нього.

Тож тепер весь час поралася коло хворої, міняла рушника на лобі, кропила свяченою водою, прикликала цілебників-знахарів, турбувалася. Хоч і як їй хотілося побути цю ніч з чоловіком, та той раптом чомусь сам наказав бути коло хворої і лише під ранок розбудив і послав до слабої Софійку.

— Випийте сирівчику, тіточко,— благала мала хвору, зіваючи.— Випийте — і, може, все пройде.

Недужа дивилася широко відкритими очима на дівчину і ніби не пізнавала її:

— Води-и! Во-дич-ки-и!..

— Та ж нащо водичка, тітуню?.. Ось сирівець же! — аж плакати хотілося дівчині.— Випийте, може ж, вам і полегшає?..

За цей час, що Домна жила в них, вони непомітно здружилися, властиво, дружньо ставилася весь час до малої Домна, а та поволі відповідала тітці тим же. І ось ця тітка, у всьому захист і від матері, і від Івана чи Сабрі, тепер лежала зовсім немічною і не взнавала її, Софійки.

— Сину мій любий, дитино моя! Івасику! — видушувала з себе хвора, і дівчина, почувши оте, спершу неймовірно налякалася, не вірячи тому, що чула, та, трохи оговтавшись, побігла навшпиньки до Івана, але не розбудила його, хоч наважувалася кілька разів, і так же навшпиньки повернулася до хворої. Чомусь хотілося ще раз пересвідчитися у почутому. Їй пригадалося сказане Івасем, що він не син материн і не братик їй, що він...

Хвора важко і часто дихала, але більше не говорила, і Софійка не знала, як бути. Догадка ширилася в ній, тішила й лякала, і вона то присідала коло хворої, то схоплювалася, не знаючи, куди подітися з своїм відкриттям, аж поки не розвиднилося врешті.

Снідала дівчина погано. Заглиблена в себе, вона незвично мовчала і тим звернула увагу навіть батька.

— Ти ж чого це, пустунко, як води в рот набрала? — пожартував він.— І ти, Іванку, як галуху проковтнув, мовчиш чомусь. Може, не радий, що на Січ їдемо?..

— Я нічого... я радий,— вдавано посміхнувся юнак.— То вона он...

— Ти не вонакай,— ледь стримала сльози дівчина,— коли нічого не знаєш,— і перекривила, показавши язика хлопцеві.

— Ну й зілля росте,— поклав у стриманому гніві ложку господар.— Так-то ти виховуєш її тут! — кинув він суворий погляд на дружину.

— Казала ж тобі, що до добра це не доведе,— натякнула Мотря чоловікові.— Насміявся тоді, то потішся тепер.

Господар нічого не відповів. Похитав головою, витер рушником лице і вийшов з-за столу.

— Ти, Софійко, ніколи не смій такими образливими словами говорити зі старшими, чуєш? Не смій ні з ким, кажу!..— нагримав.

Козаки і охочекомонники давно зібралися вже у дворі Кривошапки-Гунди, а він все ще обходив господарство, заглядав у комору, лазив на горище, сходив на луки, сіножать і знову повернувся, даючи настанови татаринові. Та нарешті почав-таки прощатися в дорогу.

— ...Домна за тобою побивається, то... зайшов би попрощався з нею,— нагадала Мотря чоловікові, що ледве не забув за недужу годованку.

— Їй краще?..

— Та щось не видно,— повела Мотря до хати чоловіка.— Іди, а я тороки перев’яжу як слід,— і спрямувала ходу свою в чуланчик.

— Щось хотіла спитати?.. Ми й не поїхали б, не побачивши та не побажавши тобі, дочко, здоров’я,— збрехав господар, присідаючи на краю постелі.— То як воно?..

— Прохання в мене до вас сердечне,— прошепотіла сухими вустами слаба.— Дуже сердеч-не-е.

— Говори, Домасю, послухаю,— розчулився господар.

— Іванка б не брали ще. Син він мій. Простіть!.. Син!. Лишіть, мо’ ж, якось одужаю... Він же моя єдина радість і втіха на цьому світі. То лишіть сина... Простіть, що ховалася,— ледь видушувала слова, бачачи в очах господаря чи то гнів, чи такий подив.

— Сина, кажеш, Івана? — заговорив зрештою Кривошапка-Гунда.— Пора ж йому вже, дочко...

— Не знає ж нічого він. А зі мною все може статися. Хоч натішусь ним, як своїм уже... не криючись.

— Статися з кожним із нас може, молодице,— роздумував спантеличено Гунда,— а ось що не знає, то недобре... Коли таке діло, то доведеться на який час лишити хлопця, хоч це й недобра ознака. Не так недобра, як нещаслива, та, видно, йому на роду вже так написано... Ти той... видужуй і не печалься цим. Воно-то не твоя вина, а більше наша, козацька...

— Не покритка я... Заручалася із козаком, Дмитром Половцем, може, чули, а в передвесільну ніч ми в ясир потрапили. Його забили в Кафі, а я...

— Та, кажу ж, не переживай... Знаю тебе, і чия ти, і яка ти,— рвучко підвівся він.— То лишу поки що Івана, а ти, кажу, видужуй скорше,— сказав він, роблено усміхнувшись, і вийшов.

Домна полегшено заплакала...

— А ти не поїдеш на Січ, не поїдеш! — вибігла з кати зраділа Софійка.— Мало ще гусей пас,— знову показала вона язика Іванкові.

— Яких гусей?.. Не базікай, коли нічого не знаєш,— образився Іванко.

— Сам ти нічого не знаєш... Самі батько казали, ось і Левко чув...

Той ішов повагом і, як здалося Іванкові, чванливо перехилявся.

— Не їдеш ти... вона не в жарт каже,— ніби зловтішався він.— Лишають тебе батько, поки виздоровіють тітка... А ти проводжатимеш нас, мала? — спитався він хизувато в дівчини.

— Куди?

— А хоч би й за слободу. В похід же йдемо.

— Не знаю,— глянула Софійка на розгубленого Івана і зашарілася, як ніколи досі. Від отієї таємниці в її грудях тепер, ніби пташка в сильці, билося серце... Нестерпно хотілося дівчині комусь розповісти оту почуту нею новину, а розповісти, як на біду, не було кому.

З тупотом та іржанням з двору Кривошапки-Гунди нарешті винеслися вершники і тут-таки й сховалися за пагорбами. Тільки виляски копит глухли ще відлунками на левадах.

Дівчина довго стояла, прислухаючись до отого відлуння, потім розглянулася й пішла у двір, де порався Сабрі.

— Твоя до тітки ходи,— спинився Сабрі з ношею.— Всі там...

...— Така я слаба,— відпивши з кухля сирівцю, казала Мотрі Домна,— а його на Січ... Помру, і не знатиме... Зважилася просити батька, а вони, спасибі їм, і зглянулись, бач, лишили,— повернула вона гарячкуваті очі на онімілого Івана.— ...Синку, до-ро-гий мій! Прости мені і, за приховування та мовчанку, і за зат-рим-ку-у оцю-ю... Мусила ж я колись признатися тобі і людям у моєму чорному горі... Чекала, доки трохи підростеш, побільшаєш... Батька твого,— придушивши ридання, згодом сказала вона, дивлячись у вічі хлопцеві,— Дмитра, татари в Кафі на торговиці вбили. Дід в бою з людоловами впав, родичів і мене заарканили, на торжище повели. Бабусю вони продали ясирницею до греків... Прости, синку, що так довго таїлася, що бу-ла-а по-га-но-ю-у ма-тір’ю то-бі-і! — повернула вона скривлене плачем обличчя до сина.

Іванко не міг стримати сліз. Він припав до неї в постіль лицем і трясся, як у пропасниці, забувши за все і за всіх.

— Знайшлася-я, таки знай-шла-ся-я, ма-му-сю-ю!.. Рідна моя-я!.. Знайшлася!..

Судомно тиснула його до себе мати, і, мабуть, в гарячці щось говорила, досі ним не чуте, тепле, материнське, поки, втомлена і знесилена до краю, не змовкла...

— Ідіть, діти, в хату,— розгублена і прибита новизною, тихо розпорядилася Мотря...— Отаке горе ховала в собі скільки... Ідіть же, дайте хворій заснути по всьому.

— Мені б, може, лишитися?..— звів до неї заплакане лице Іванко.

— І тобі треба йти! — спохмурніла господиня.— Я сама навідаюсь згодом.

19.

У придунайському глухому селищі під Кілією, яке по спаленні Варни та по боях під Білою Горою з турками, по зведенні моста через Дунай у Ізакчі і по хотинській звитязі розрослося за рахунок всіляких втікачів-викотців і стало називатися на честь Луки Нечита Луковим, життя ішло своїм руслом...

Рибальська спольна артіль, з якої почалося воно ще при банові Гашпарові Жилостичу і розросталося при Степанові Томжі, обрала Луку Нечита кет-худою, старостою і господарем над усіма тут; а той, чесно старостуючи і поставляючи через шафарів відбірними гатунками сухої, в’яленої, солоної і навіть свіжої риби Томжу, татарського Еміра, ординських вождів та галацьких купців, що возили все аж анатолійському райї чи кесареві Фердінанду, домігся не лише постійного щедрого припливу в селище динарів і злотих, курушів пеньонзів, аспрів, акче і зрідка дублонів, а й охоронних паперів-фірманів і на ловлю, і на продажу та обмін риби від канцелярії Високого Порога, скріплених візирем Алі-пашею священною, засургученою тугрою самого хандкара-султана.

Влітку й зимової пори правилися шафарами в Лукове дубові, букові, липові чи й вербові клепки, а там невгамовно гупали бондарі, збиваючи із них кадуби, бодні і діжки під рибу, привозилася мажами сіль для засолу, щоб таки зразу ж отими мажами й назад у різні кінці правитися з рибою.

Життя кипіло в Луковому і поволі повнилося достатками, хоч Осман Другий і не барився знищувати все, що ставало на ноги в його безмежній і жадібній до визиску всеядній імперії. Поки був молодшим Нечит, то якось давав «недільній» артілі раду і напрямок, та скоро зрозумів, старіючи, що одному йому з отим не впоратися і взяв собі на поміч зятя Дмитра Половця.

Навчений горем зять, знаючи турецьку мову, був знахідкою не лише тестеві-старості, а й сябрам-артільникам. Одне, що чесний, як і його тесть, а друге — міг заступитися при потребі і перед баном чи чаушем, що вважали його турком за циганкуватий відтінок шкіри і припухлі, хоч і сірі, очі...

Не знати, як би справлявся з тим невдовзі і Дмитро, коли хворий задухою Лука Нечит почав скаржитися на втому і потроху відходити від справ, та підросли Нечитові внуки, а Дмитрові сини; спершу — старший, білявий Максим, а слідом — і молодший, такий же циганкуватий, як батько, Нестор.

Баба Текля, як і мати Ївга, більше втішалися внукою та донькою Настусею, світлою, як великодній день, і вродливою, як польова сарна, ну а чоловіки давали перевагу, ясна річ, хлопцям.

Обидва вони, крім помочі дідові та батькові, проводили час й за суто своїми розвагами: боролися, вправлялися на стрілянні з лука, та найбільше, як і дід Лука та батько, любили коней. Отож, підрісши, мучили старого доти, поки таки якось перед Великоднем він купив їм пару лошаків.

Брати так захопилися доглядом за лошатами, що скоро майже зовсім перестали допомагати батькові в артільних ділах. Навіть Настусю спокусили своєю любов’ю. Час ішов, і вигуляні лошата, добре харчуючись, помітно росли. Вже вільно давали одягати на себе оброть, пізніше звикли і до підв’язаного рядна на спині, а згодом і до сідла. Єдине, чого не могли досягти з ними хлопці, та й дівчина,— це сісти на них верхи. Лошата сатаніли, рвали поводи, скидали негайно вершників чи й зовсім не давали можливості сісти на них. Не корилися вони й іншому примусу: зовсім не хотіли залягати чи бодай стати на передні коліна...

Там, на луках, козакували підлітки мало не щодня, нерідко відмовляючись і від обіду. Коли їх сварив за це дід, вони ухитрялися знаходити захисток у батька, матері та бабусі, а коли сварив Дмитро, у захист брали діда, а з ним і незамінних матір та бабусю... Дмитро геть зморювався і вечорами повертався додому ледь живий, але Ївга, палко кохаючи чоловіка, втішала його злобивість лестощами, догодою і теплом...

Та зовсім інакше вели себе і дід, і батько в свята та недільні дні. В Луковому святкувалися магометанами і п’ятниці... Дмитро, помившись і святочно одягнувшись, знімав зі стіни придбані у турецьких воїнів луки і шаблі, аркани і списи і йшов із синами, часто й з дідом, на безлюдний вигін, де привчалися до бойового ремесла. Для хлопців це заняття було найутішнішим. Крім штуки та хитрощів бою, борні і бійки не лише між собою, а й з батьком і навіть з дідом Лукою, що й тепер ще не раз перемагав батька в борні на очах у синів, хлопці потроху дізналися від батька та й від діда про існування славнозвісних Запорогів.

Почалося все те відтоді, як до них у Лукове завітали під вечір загони Петра Одинця, котрі правилися на Січ із звільненої від турків Варни. Чого лише не подарували отоді дідові для громади-селища одинцівці, дерма що турецьке все було, та й луковчани не поскупилися ні возами, ні шандалами, ні рибою... Хлопці ж дивилися на козаків як на велике диво і не могли надивитися ніяк.

Старий Лука і Дмитро, не знати дітям чому, зустрічали їх завжди як рідних, годували і навіть частували, зодягали і переховували, посудили фелюги і відправляли кудись, ніколи не беручи жодної платні за оті послуги...

Отож коли нарешті на цьому вигоні вони дізналися спершу про гостей та викупи, а згодом і про таємничу долю діда-втікача та батька-ясирника, то оті їхні вправи на луках, оповіді на перепочинках стали дітям істинними святами, бо кожного разу все більше відкривали братам, хто вони і звідки, бо від Нечита взнавали діти про дідів рід і горе, яке його спіткало, а від батька — про другого діда, бабу, спалене село, в яке батько Дмитро неодмінно їх колись повезе...

В отих оповідях крутилася і виблискувала всіма барвами знад і Січ-мати, постаючи перед дітьми цілою вервечкою казок, в які й повірити тяжко було. Серця дитячі завмирали, коли вони слухали про оті дідові та батькові страхіття, про героїзм людей, що захищали звідусюд край. Намальована Дмитром і прикрашена дідом Лукою Січ стала хлопцям землею лицарства і чеснот людських на грішній землі. А сподіване повернення туди або хоч до Буші чи й до Грушівки стало бажаною мрією. Правда, Настуся вже знала, що до Січі їй і близько підійти не можна, проте вона не дивувалася тому.

Якось завітала до Лукового новина, ніби дідів дідич, від якого він колись утік, Самійло Корецький, попавши в полон до Стамбула, довго сидів у Семивежовій фортеці в’язнем, поки нарешті його не задушив там султанський чауш за наказом Османа і Алі-паші. Дід зрадів — адже небезпеки потрапити у лапи дідича вже не було, отже, можна попробувати і повернутися на батьківщину.

Лука Нечит ладен був уже, переконавшись у щирості отієї новини, спродувати господарство і правитися додому, та стримала Текля, не радили й односельці. Старші так ні на чому і не зупинилися до весни, а діти поволі відривалися від ріднизни оцього місця і напластовували малюнки свого майбутнього все ліпші і красивіші...

Та ось прийшла нарешті й весна, а з нею, як нарочито, до кет-худи Луки Нечита неждано-негадано завітав кілікійський халавуз-стражник від самого Кази-ясанчі, судвиконавця, з вимогою оплатити збитки, які поніс капудан-ага, втративши втікачем Дмитра, а самого ясирника негайно вернути господареві на галеру. П’ять днів староста поїв до непробудності халавуза, продаючи Дмитрове обійстя, а Дмитро з Ївгою, дітьми та тещею пересиджували в очеретах на фелюзі лиху годину...

Час минав для схованих в очеретах повільно, зате в Луки клопоту та й клопоту було. На господарські набутки покупців отак нагло не відшукалося. Та, нарешті сяк-так спродавши чи подарувавши помежникам-односельцям і сябрам своє і зятеве майно, він лише з грошима та з харчами, спровадивши на тимчас халавуза з цілою підводою скарбів, прийшов у місячну північ з кількома провожатими на фелюгу. На ній одразу ж, хоч була холодна і сира ніч, і вирушили, нап’явши вітрила, в море...

Хоч і великим горем була оця подія для всіх старших, Дмитрові сини і донька ледь приховували в собі якусь неусвідомлену ще радість, малюючи рожевими фарбами очікуване майбутнє.

— Ми коло самої Січі, діду, житимемо? — допитувався в Нечита Нестор, як утікачі вибралися геть із отих покручів-заплав на широчінь.

— Буде нас всюди, хлопче,— зітхнув старий Лука, налягаючи на стерно і слідкуючи за жегелями-вітрилами.

— А нас уже приймуть у козаки? — допитувався присмирнілий Максим.

— Та, може, й приймуть, але ж як туди добратися нам? — натужувався старий коло стерна.

— Доберемося,— пробував розважити діда Нестор.

Натомлений Дмитро, дякуючи нагоді, спав мертвецьким сном і не думав і не гадав тоді, що жде його попереду.

20.

В недільний день, як Мотрі не було вдома, до матері, що потроху вже видужувала, поволі набираючись сили, навідався Іван. Домна очима показала синові на місце коло себе в постелі, намацала слабою правицею руку сина, обережно погладила її і заговорила, ніби продовжуючи давно вже нею почате:

— ...Виселок, де я народилася і виросла, за Кременчуком. Там же родився й виріс і твій батько. Голомозі Вдерлися в хутір на світанку; як горів хутір, то світліше, ніж вдень, було. Старих і малих вони здебільше порубали чи поприколювали, а молодших і ходячих малих забрали з собою. Немовлят геть усіх попалили в огні...

— Тепер немає там хутора?

— Не було більше по тому. Кажуть, що кілька осель знову появилося, уже не знати ким і поставлені...

— А Сабрі, тітко, також голомозий? — обізвалася Софійка, ніким тут досі не помічена.— Чи...

— Сабрі?..— повернула Домна слабу голову до цікавої.— Ходив і він полювати на людей, але з примусу. Бідний він, слугував баєві.

— А батько Івасів, як сконав, то куди його поділи?..

— Не відаю, дитино. Нас одразу по тому й погнали з базарища.

Великі очі дівчини вкривалися вологою, світилися співчуттям.

— А ваших всіх потурчили татари?..— не вгавала вона.

— Когось, може, й потурчили... А більшість від тяжкої праці знемагає.

— А... а...

— А ти б не лізла не в своє діло...— опік ревнивим поглядом Софійку Іван.— Чи ж не бачиш — говоримо?..

— Тільки тобі можна... Шкварчиш, як сало на пательні,— залилася сльозами дівчина і вибігла геть з хати, хряпнувши дверима.

— Недобре, сину, ображати її,— лагідно докорила мати.— Чей же, вона прихильна до нас он як...

— Хай не лізе...

Не знав, що сказати, та й вийшов із хати.

«Дідуся і родичів забили, батька замордували, бабусю продали, хутір спалили, а їй — всі хороші, всі божі, всіх жаль»,— ішов він у чагарі, де звик завжди пересиджувати неспокій на душі.

— Та відстань хоч ти від мене, хижцю! — вилаявся на Сірка, що приязно-радо скакав перед ним.— Теж мені, друг людини! — пригадав він слова діда Ничипора.— У-у-у! Рабе нещасний! — замахнувся хлопець галузкою на пса.

Зіщулено вигинаючись, собака пискливо відскочив з усіх ніг убік і, запитливо стежачи за поведінкою образника, віддалік присів. Голова його хилилася то в один, то в другий бік, ніби тим пес хотів розпізнати: щирий обур у хлопця чи лише вдаваний?

— Зло на бідній безсловесній тварині зганяєш, а в самого яка душа? — почув Іван докірливий голос Софійки, що вийшла раптом із-за куща.— Всіх, всіх нізащо ображаєш. Недаремно ото мама говорили так про тебе.

— Як говорили? Коли?

— Не коликай. Бо в тебе душа — як колючка суха. Усі люблять тебе, а ти...— розплакалась вона раптом навзрид.— Я ще до того зна-ла-а, що ти не ббрат мені-і...

— Ну, розревлася,— змилостивився Іван.— Перестань вже, Софійко! Я ж не хотів тебе образити, їй же богу, не хотів! — пішов він назустріч дівчині, що розмазувала кулачком сльози по лиці.— Ну ж, перестань уже, перестань,— намагався він відкрити їй лице.

— Софійко-о! Со-фій-ко-о! — гукнула від хати Мотря, і Софійка, раптом гаряче дихнувши в обличчя хлопцеві, шепнула:

— Не ходи за мною! Чуєш?..— і зникла, ніби з’ява, в присмерку чагарів.

Ошелешений тим її вчинком, Іванко дивився услід дівчині, що віддалялася, і чухав знічев’я тім’я. Щоб і справді не побігти за нею, він сів, де стояв, і, намацавши м’яку і теплу шерсть Сірка, став гладити пса, а той боязко підліз впритул і почав лизати вдячно руку.

— Ти, може, й справді кращий за мене, песе,— пригорнув він до себе собаку.— Та й вони всі, може, справді мене люблять, як ото торочить ця вишкварка. Чого ж мені не ліпше від того? Чого?

21.

Десь недалеко вже Січ... Розпеченою, криваво-червоною кулею сідало на заході в заграви сонце. Стомлений довгою дорогою буланий ледь переступав, наставляючи чутливі гострі вуха, призивно іржав, будячи спокій далини. Здалека йому, ніби був їм знайомий, відповіли козацькі коні. Іван знав уже Січ з отих відвідин ради та з оповідей Корнія.

Он там вона, за тією піщаною кручею, де тягнуться рядами козацькі підсліпуваті курені, стайні і урядові будинки старшини, зборні, зброярні, криті білою черепицею, та дерев’яна трибанна церковка під бляхою і чотири бекети-вежі, як заснулі лелеки.

— Ти чого це? — обернувся він раптом до пса, що зненацька загавкав обіч.— А-а-а,— здогадався, угледівши під кущем високого жердкуватого козака, що чекав на гостя.

— Добривечір вам, козаче! — привітався Іван, як учив його Корній, притримавши буланого.

— Доброї путі,— відповів чатовий, поправляючи на плечі рушницю.— вона куди лежить у тебе?..

— На Січ хочу потрапити, як в помочі станете... Батько Гунда вже давно хотів мене туди взяти, та...

— Гунда?.. Це ж хто такий?.. А-а-а, може Кривошапка?.. То ти той і є нічий, що ріс в отамана?

— Не нічий, а батьків та материн, як і всі люди,— вдавано весело відповів верхівець.

— Знаю, говорили в нас про тебе. Ось цю бирку візьми і їдь до валу, а там покажеш, коли хто спитає. Тут уже недалеко... А це що за кудла з тобою? — кинув він зневажливий погляд на пса.

— Це Сірко, він усюди зі мною...

— Рідкісний гість у нас. Ну хай буде, правуйся,— пішов у бік чагарів козак, даючи зрозуміти, що розмова вичерпалася.

Два молодики, показавши Іванову бирку старшому, що на обочині валу смалив, лежачи на лікті, люльку, відкрили браму, високу і рипливу.

— Коня — до жолоба, а сам — до сотника Шуліки,— порадили прибулому.

Після довгої і одноманітної їзди через тихі, заспівані жайвороновим кипінням степи та приспані солов’їними свистами діброви і луки, січове з’юрмлене подвір’я здалося Іванові велетенським гамірним ярмарком, на якому не те що жити, а й день перебути несила.

Припинаючи до погризеного вербового жолоба буланого, він окинув поглядом січову челядь, що мурашником вовтузилася і рухалася, займаючись хто чим. Яких тільки тут не було людей, чого лише вони не робили: одні чистили і мили коней на березі, інші — лагодили коло возівень збрую та колеса, бондарі гухкали коло кадубів, діжок та бодень, біля точил юрмилися старші із шаблями та мечами, над вогнищем цілим гуртом якісь парили бересту до луків, за віконницями видзвонювали в курній кузні ковалі, а посеред двору, в колі реготливих гуляк, вовтузилися, крекчучи, борці. Очі у хлопця розбіглися по тій строкатості одягів і лиць, що вигравала під надвечірнім сонцем. Побачив Іван і слабих та немічних із забандажованими руками та ногами, що сиділи чи напівлежали на пнях, колодах і рогожаних матах...

— Гей, та не журись, батеньку, та не плач гірко матінко, що козак з весілля та на каторзі опинився,— співали їм розважливо кобзарі, на отих же колодах сидячи.

— Товариство славне, ознаймую,— почув Іван глузливо-насмішкуватий вигук із гурту підлітків,— бурсацька братія інока до нас прислала.

— Хо, хо, хо! А вирядився, як павич по витрішки!

— Брут, кабальєро. Достеменний перекидець!

— З пушком на заїдах!

— Бачите, второпав, що про нього те.

— Биць, биць, биць. І махачку йому замість хвоста вчепили. Биць, биць, биць!..

— Бери, Притико, за недоуздок, та веди в стайні його...

— А що?.. І поведу, їй-бо, поведу,— погрозливо хвалився Притика.

Іван розминувся з ним мовчки.

— Сотника Шуліку не покажете мені? — звернувся після добривечора він до козака, котрий, сидячи на спориші під куренем, зшивав дратвою сап’янця.

— За гніздом, з пуголовками вправляє,— не підвів той голови до пришельця.

— За яким гніздом? — подивився Іван навкруги.

— А ти ж звідкіля тут одудом? — плюнув швець у вічі псові, аж той загарчав.— За куренями, там...— додав він згодом, повівши головою.

...Бурсак-босак Заліз в курсак, Немов у сак. Та риба з лук... Не хлоп — хлопан. Холоп — жупан, Не піп, не пан — А вибайстрюк...—

кричали на Івана в кілька голосів безбатченки-учні, роєм вибігши з навчительської. Дивно, але їхня скоромовка не образила хлопця, а звеселила чимось. Різноликі хлопчаки йому чомусь і чимось сподобалися навіть, хоч і чув, і бачив їх оце вперше.

— Здорові були, вибайстрюки! — весело гукнув він до них, підморгнувши.— Не вкажете мені, де сотник Шуліка з пуголовками бавиться?

— За куренями... там,— перезирнулися і нехотя бовкнули малюки.

— Трам, пам, пам!.. Трам, пам, пам!.. Сі, соль, ля-я! — почув Іван через відкрите вікно чийсь охриплий голос, а вслід за ним — шкрябку гру на струнах. Спинившись навпроти, він угледів у вікні двох юнаків, що, тягнучи малими луками по напнутих на балабухуваті скриньки жилах, тринькали якісь звуки.

— Репете, репете! Сі, соль, ля-я! — поспішив той же голос наказувати нетерпеливо. Іван побачив, як перед музиками, вимахуючи довгою паличкою в правій руці, стояв сухий, з довгою, кадикуватою шиєю і обвислим валиком на карку чоловік, мабуть, їхній дидаскал. Угледівши Івана, він кинув недоброзичливий погляд і, висунувшись у вікно, крикнув:

— Коропе, га, Коропе!

— Я тут, ваш мосць...— озвався якийсь молодик з майдану весело.

— Носить тебе Люципер по нетрях... Ходи сюди!..

— Пшепрашам, пана, юж іду...

— Ти мені не пшекай тут, недоляшку! — розгнівано вилаявся він.— Забув, що не в панських палатах і не серед покручів, на Січі живеш. Відведи небожа до Шуліки, бо застує...

Дебелий молодик, що ніс на коромислі цебра з водою, наблизившись, опустив додолу ношу, втупився очима:

— От дивина, давай хапачку! — простягнув він Іванові руку.

— Яку хапачку? Що ти глузуєш? — образився новачок, оглядаючи мидзате обличчя водоноса.

— Оце в тебе, стратеже, хапачка,— узяв він за руку Івана.— Нею ти берешся за віскрячку,— кепкував він,— а колись і за рубачку братися, може, навчишся. Як це вона,— подивився він на шаблю, що була трохи задовга,— не пооббивала тобі ходачок?..

— Ти не патякай, а веди куди загадано,— не на жарт уже образився Іван.— А то заїду тобі в слухачку і хряпачку, що і юшачкою вмиєшся...

— Ха, ха, ха!.. Ти й цвірінькати в бурсі навчився,— сміявся молодик, не прийнявши виклику.— Оно, бачиш? То гніздо, в якому Січ-мати догріває отаких недолупків, як ти оце...

— Тебе вона, видно, не догріла, коли так гостинно приймаєш мене,— відказав гість, задивляючись на кількох молодиків, що лежали з луками обіч опасистого вже літнього козарлюги.

— Ти до мене? — підвівся на лікоть козак.— А цей же до кого? — кинув він скошеними білками очей на пса.— Чий же ти і звідки?.. То це ти і є? — не дослухавши пояснень, збагнув сотник.— Так, так... Говорили мені і отаман, і Левко про тебе,— щось ніби роздумував Шуліка.— Залишимо тебе і до куреня приставимо, а тим часом придивляйся, як з курчат півні ростуть. Нині ще гуляй, а завтра — зась...— вибив він люльку.

— Я й зараз спробую, коли ваша ласка. Ще не пізно... Дозвольте?..

— В нас не дозволяють, а велять і вимагають,— викресав обавно він вогню.— Дай-но йому, Пилипе, свого лука.

Перед очима в Івана постали на мить луки на Мжі, Сабрі і дід Ничипір, мати і Софійка... Невідома досі радість хлюпнула хлопцеві в груди, але не обігріла, а скорше налякала чимось, і він приліг, умощуючись ліктями, прицілився... Знав, що оця мить дуже важлива в нього, і хвилювався... Тенькнула тетива, майнула малою цяточкою стріла і тут же, мов оса, вп’ялася прямо в серце опудалові.

— От оказія! — насторожився раптом Шуліка, оглянувши молодиків.— Ану, ще одну пусти.

Іван прицілився і, завмерши на мить, увігнав поряд з першою другу.

— Попробуй, сину, ще, парена ковінька твоїй матері,— підійшов він ближче до стрільця.— Спокійно цілься, бо тремтячими руками влучно не стрелиш.

Фі-ють,— просвистіла врешті і третя, вп’явшись поряд двох попередніх.

— Хух! — полегшено зітхнув старий, начебто він пустив ті стріли.— Бачили! Тож-бо... Дивіться мені! — нагримав він роблено суворо.— І вчіться, недолупки! Завтра я з вас вимну сирицю. Ну, а зараз всі на вечерю, бо куліш вистигне.

Юнаки, наспіх зібравши приладдя до вправ, попростували на січовий майдан кількома купками. Пішов стомлено за ними разом з Іваном і Шуліка, щось мигичучи собі під ніс.

— Підеш у третій курінь на нічліг. Курінним отаманом там Сідляр. Скажеш, що я тебе до нього зашулічив. А там побачимо, як живі будемо.

— То це ви і є отой сотник?..

— Який?..

— Ну, Шуліка?..

— А то ж яка ще біда, парена ковінька твоїй матері!.. Батько був Кібцем, а мене Шулікою записали.

— А де ж я Сірка подіну?

— Сірка? — оглянувся він на пса.— Це ще морока. Чи він вартий чогось?..

— Хороший пес і повзти вміє...

— Коли собака — друг, то хороше, а якщо друг — собака, то кепсько, як речуть мудрі... Неодмінно його, сердегу, прицілять тут,— штовхнув сотник буланого, аж той підскочив задом.— Е-е-е, цей бідак твій в літах, либонь,— похитав він головою, обмацавши коня...— То ти — в третій! — наказав він наостанок і пішов геть.

— Проведу до отамана,— виріс перед Іваном Короп.— Ти не приймай за образу того... Я з приязні.

— А я хіба інакше те прийняв, Коропе? — відійшов серцем Іван.

— Та я й не Короп, а Карпо. Перекрутили тут... Держиміхом батько в київську бурсу вписали, та я втік з неї.

— Короп — воно краще, а що проти батька пішов, то...

— Нема його давно... Під Хотином забитий... Ти теж, видно, з бурси?..

— Гірше, друже,— загадково відповів Іван, простуючи до куреня...

— Вечір добрий вам, пане Олексо,— переступив поріг канцелярії сотник Шуліка.— Бачу, одну пару очей ви вже відклали на спочин, а тут ще одного кулешника бог послав. Може, пригадуєте, отой нічий прибув. Коли ласка ваша, то впишіть його в реєстр.

— Чував єсмь, аякже!.. Честь мав на трапезі бути при хрещенії младенця,— наклав на носа знову окуляри писар.— Як же, по-твоєму, сябре,— глянув він спідлоба через окуляри на сотника,— імію його у протоколи внести по званію і по роду?..

— Званіє його Іван,— зам’явся розгублено сотник,— а по роду?.. Сірком, чи що, пишіть, бо ж відаєте, мабуть, немає роду...

— Козак не повинен батьковим ім’ям славитись. Своє мусить мати. Та й рід, воно, найдеться, як до чогось путнього виросте.

— Та, щоб не збрехати, парена ковінька його матері, нівроку хлопець. В опудало на місці серця три стріли посадив зопалу.

— Посадив? — зизувато подивився поверх окулярів писар.

— Таки посадив, нехтемів...

— Єжелі я на хрещенії присутствую, то — іле колвек — завсігди посадить,— ткнув він угору вказівцем і обмокнув у каламар гусине перо.— Тож і в метрику нашу запишемо,— підсунув він атраменти і пергаменову книгу:

«Сего, 26 падолиста, літа божого 1632, сиріч — 6140 от сотвореній світу, у реєстри наші вписан єсмь нікий Іван, єго же рід — безрід, називаємий Сірко, з конем і нарядом власним... Проживав оний у славного, блаженної пам’яти кошового, а по скончанії оного у зацного отамана нашого Кривошапки, рекомого єще Гундою, в Мерефі, чого ми свідущі єсьмо...

Олекса Семирозум — писар Війська запорозького, верхнього, середнього і низового, славного...

Петро Шуліка — сотник і наказний кошового, донде же оний в поході пребиваєть...»

22.

Скупане десь у розливних заплавах Дніпра-Славути, що скільки оком глянеш розляглись на обширі, осіннє сонце зводиться велетенською вогненною діжею із-за багряних дібров, лісів і гаїв, опалюючи промінням кручі, могили і узгір’я, вершки дерев і крутосхили степів...

З Черкаської камінної вежі, що височить над самим урвищем гори, його видно чатовим ще як в погнутих вуличках міста, наче у риболовних сітях, туманцем бродить сонний світанок. Та видно їм його і тоді, коли починає просипатися, випочивши, міський люд, заблимавши каганцями і скіпочками у вікнах, нагадуючи про себе зведеними стовпами диму над крутими чи пластатими дахами, поодинокими голосами, звуками.

Щодень однаково, як немає біди, скрипить ворітьми, клацає клямками дверей і хвірток, рипить візками і мажами ранок в Черкасах, поки поволі не заллється передзвоном ковалів і курликанням цибатих журавлів над криницями, поки не проснеться і не завирує вся гора, Поділ і Митнище...

Пищать немазані колеса на узвозах,— а їх же скільки тут! — гейкають погоничі і фірмани, ляскають батоги, дзвонять дзигарі над вежею, доки все не ввіллється у галасливо-гомінку веремію ринку, що гуде й клекоче, наче днедавній Ненаситець, зустрічаючи сонце, працю і торг.

Чатові тепер уже не перегукуються отим: «Чатую!», «Вартую!..» — як уночі, бо все одно нічого не вчують доокол, а лише завченими знаками час від часу подають вістки один одному, як заведені, ходять по помостах, ждучи ранкової зміни. Міщанам за якусь мить розвиднюється, а їм на вежах світання аж надто уповільненим видається.

У нагірних Черкасах, обкопаних ровищем і обнесених стрімкими свіжими валами, наче на островах, пташиними гніздами між узвозів розкинулися хати та халупи-ятки міщан і козаків, пострішшя кустарів-одинаків і цехових спольних гуртівень. Попід Замчищем виладженими рядами височать підчерепичні будівлі гендлярів, цехових майстрів, знакомитих можних козаків та старостинської райцівської знаті; а поза валом і урвищем, скільки сягнеш оком, в заростях дикоросту, вподовж Митниці, Поділля і Степу простяглися курені, шопи і приколобки та землянки бідноти, циганські, чумацькі чи й гендлярські намети на мажарах з припнутими до паколів, клеців та стовпів кіньми чи волами.

На Нагір’ї, що підходить своїм крутосхилом між двома узвозами найближче до Дніпра, поряд з трибанною церквою і кам’яною каланчею обік, в міській ратуші тепер будинок уряду і гетьмана. Вибілений і свіжовідбудований, він вабить око і черкащан, і приїжджих своєю величчю і життям у ньому. Недарма ж з його круглих очех-бійниць дивляться в усе навкілля жерлами гармати-гаківниці, недарма ж пахне дубовою свіжістю поновлений, тиблями скріплений міст через рів до дворища, рябіють свіжозалатані проломи в мурах, підсипаються вали, міняється окілля, вселяючи в міщан певність і віру в краще завтра.

А за валом, у окіллі міста і на митнищах, по оббитих та облізлих стінах, захаращених і поковбанених вуличках, дірявих гонтових і очеретяних дахах, обгорілих вушаках і клецах воріт пришельцю впадає у вічі і бідність міської скарбниці, і вбогість пожильців, і рештки недавніх веремій. Ідучи вуличкою, він, певно, може відгадати по купах наваленого шкураття, обрізків замші-хозу, сап’яну чи сиром’ятини-шкапини вулицю чоботарів, швейників та сідельників; по обрізках кожушини і сирового шмаття — кравців; по купах бляхи і брухту — бляхарів; по поритих печерах у яросхилах, над якими з ночі до ночі здіймається сизий дим,— гончарів і черепичників... Вулиці так і називаються: Кравецька, Бляшана, Черепична, Ковальська, Гендлярська, Кінна, Митна, козацька тощо.

І шевці та колесники, і кравці та ковалі, і лимарі та лудники, чинбарі та дроворуби, і гончарі та муляри, як бджоли, трудяться з ночі й до ночі, але живуть переважно вбого, бо не буває тепер року, прожитого спокійно, бо кожного тижня доводиться чекати непроханих гостей: як не людоловів-татарів чи турків, то панів-ляхів з жовнірами попереду, що часом перевершують у знущанні навіть невірних. В біді такій люди рятують тепер здебільше не скарби і начинки, а малих і старих з замученими безправ’ям і злиднями душами.

Ще недавно канівчанинові Тимошеві Орендаренкові, Поставленому Конецпольським тут за гетьмана, все складалося ніби й на добре. І рада була, і реєстри склали чималі, і поміч від Запорогів прийшла вчасно. Навіть митрополит київський, Йов Борецький, приїжджав молебень правити, благословив на мир і благодать, поповнив казну гетьманську... А бач, що вийшло?.. Поламав король слово своє, налетіли королята... Чорним круком впало на Черкаси горе, розлилося вуличками і яругами, витолочило все живе, спалило все надбане і зникло за Мошицею, як жахливий сон. Вслід тільки дим курив тиждень по тому та на самотніх захаращених вуличках, впереміжку з пуганням сов скрипіли шибениці...

Помалу, несміло, з боязню знову заявився люд у місті: один, два, десяток. Аж дивно, що ще звідкись він береться. Затихли сови та пугачі ночами, зацюкали сокири, тесла та долота в дворах, заляскали праники на Подолі й Митнищі, зарябіли рибальські сіті та ятери по березі, закурились димарі по кузнях, обізвались один до другого дзвонами в залізо ковалі: дзень-дзень, дзень-дзень, дзень-дзень... дзелень...

В якийсь день зненацька охрипло задзвонила до міщан і каланча з вежі: раз, удруге, поки не стала на чати як споконвік, будячи і вкладаючи люд на сон. А згодом вона ж скликала і міщан, і козаків на раду. Цілі три дні гуло, аж запоночі затихаючи, поки таки обрали міщани урядових райців, а козаки — гетьмана... Ото лише чи ж надовго те вчинили, нікому сказати...

Іван Петражицький-Кулага, теперішній гетьман, все диспозиції, супліки та протестації сейму пише; за будування взявся, і міські, і фортечні шляхи рівняє на всі боки, на кшталт Риму, сади та ліси садить, аж диву люд дається з того; з королем догодно і шанобливо листується, за міщан і козаків ніби вболіває, фундуші всілякі дає з благословення короля осадникам, вдовам і сиротам в поміч іде; а що в нього на душі, то, може, й сам до пуття не знає, бо — чувати — і на шведа дивиться, із січовим гультяйством заграє, і до київського братства, в пам’ять Сагайдаку, горнеться.

Новина ж не знати звідки й взялася у місті, та так скоро рознеслася, що й повірити не було коли. Спершу її ніби помітили, як ходила шепотом по Ринку, потім почули в перевулках і вуличках, пізніше, як підсніжна вода весняна, вона промила крижані кружала і блиснула то тут, то там вабливим блищиком на сонці... «Зигмунд при смерті... На ладан дихає, останні дні доживає... Магнати, що при ньому королятами були, тепер залементували, лаштуються до сейму, погрожують коронному гетьманові, що і ті куці пакти, підписані королями, що животіли для українського поспільства досі, зліквідують на ньому...» І зліквідують, не дарма ж пнуться аж так!

В міській ратуші метушно, суєтно. З самого ранку і їдуть, і йдуть туди якісь люди, повнячи дворище, а чого — не добереш. Хай, ще козача старшина, знакомиті товариші гетьмана, то тим тільки й діла, що до двірця їздити, а що всякій сіромі там робити, не второпаєш. Через скрипучий місток, що ще пахне духмяно свіжою корою, з самого ранку скачуть вершники, правляться мажі і фіри з начинням і зброєю, тупцюють постолами посполиті, туди — назад, туди — назад...

Зовсім лисий, хоч ще молодий, гетьманський писар Ярослав Вешняк і сотник ще з ночі пишуть універсали до поміських реєстрових залог і всякого знедоленого люду по містах, степових висілках, зимівниках, хуторах. Досвідчені гінці та кобзарі, як лиш просохнуть атраменти, ярами, гостинцями, дикими травостоями степу, лісовими хащами та нетрищами розносять їх по настороженому, повному очікувань краєві, і там вогниками загораються ватри охочекомонних і викотців, осадців, біженців, виписчиків та банітованих... По галявинах лісів, у ярах та степових балках гарячково ростуть, як уже не раз росли і раніше, гори кіс, кілків, довбень, списів, скопища возів у таборах і кузнях...

Поспішають всі, доки ті шведи прив’язали коронне військо польське коло себе, доки не замирилися... Навіть постої реєстровиків по містах раптом забродили брагою по тих огульних ребеліях ката Лаща, що палить і нищить, вішає і мордує... А тут ще та чутка про короля шведського, як хміль у солод кинутий, забурлила, заграла... Недарма ж Густав Адольф прислав посланця в Черкаси до Петражицького-Кулаги... Щось негайне, видно, приніс він, коли так метушливо стало на дворищі гетьмана... Бо чого б ото стояли отак довго коні і Томиленка, і Онишкевича, і Павлюка-Бута, і Биховця та Скидана, і Кононовича, Небаби та Остряниці, і Оникієнка та Тетері, і навіть сотника Хмеля Суботівського чи Семена Перев’язки?..

— Нема лише з Переяслава та з Запорогів нікого,— дивуються гетьманські конюші в дворищі, переглядаючись заклопотано між собою...

Та ось вилясками з-під копит залунав Хрещатик, а за мить із-за рогу вулиці вилетіла вскач і четвірка вершників-січовиків та прямо на дворище замкове і внеслася скоком, заспокоївши чи, може, ще більше подивувати отих конюших. По замилених конях вони одразу зрозуміли, що пильна, видно, справа в січовиків до гетьмана... Аж перед двірцем оглядно спішилися посланці-вершники. Старший скочив на землю, розім’яв ноги по довгій їзді, передав повіддя товаришеві, щось шепнувши, і попрошкував до чатового гайдука:

— Артем! Сябринець! Побий мене сила божа, коли ти не Артем! Брате! — простяг він руки до оторопілого гайдука.

— Корній? Їй же богу, Корній! — кинув шапкою об землю гайдук.— Оце зустріч!.. Хлопці, гей, конюші, побратима зустрів! Коней і товаришів його приймайте, а ми почоломкаємося, як годиться православним,— крикнув Артем і пішов перевалком назустріч приїжджому.

Зблизившись, вони якусь мить видивлялися один на одного, поки нарешті, обмінявшись ударами в рамена, не почоломкались...

— Попутно чи навмисне до нас занесло тебе? — оглядаючи гостя, першим тихо заговорив Артем.

— Таке скажеш! Як би я міг не заїхати, коли в мене побратим старшим чатовим при самому світлому гетьманові? — попрошкував, жартуючи, гість з Артемом у глибінь дворища.— Признатися, і не повірив зразу, як забачив тебе, адже так і не знаю, як тебе пан біг врятував отам під Куруковим.

— Трохи пан біг, трохи ти, а трохи — добрі люди, та й, бачиш, живу,— присів на лавку гайдук.— Панові Сулимі дяка, а то б... замордував би Лащ у путі. А ти вже й чину, бачу, дослужив... Майонтек, либонь, маєш, кобєту слічну і...

— Майонтек будується, кобєта росте ще, а ти не кпи, бо як дам сап’янцем, то й пояса мого не побачиш... Краще пригости табакою, бо так хочу їсти, що й переночувати ніде,— присідаючи з Артемом на лавку, жартував Корній.— То як тут у вас,— споважнів він згодом, оглянувши чимале дворище замку,— після «Статей» та «Ординацій»?..

— Та як... Гетьмануємо в магнатів, як бачиш,— кмітливо повів Артем, теж споважнівши.— В гайдуках ходжу поки що...

— Надовго чи як бог дасть?..

— Кажу ж, поки що... Бо хто ж знає те?.. Гетьмануємо ніби надовго,— притишив голос Артем.— Шведських та московських послів ото приймаємо,— показав він на ридвани,— та й гостей, як бачиш, не бракує,— повів він головою на припнутих коней.— Батько Петражицький збирається ніби рушати з козаками за наказом короля і гетьмана польного на Волинь та Полісся, а що з того вийде і коли — побачимо... Вали ж ото поправив, бо геть були вже руїнами, цвинтарі по всьому нагір’ю полагодив, дубовий гай — Діброву під Сосницею толокою посадив, як повелів і заповів йому під час його причастя та посвяти в гетьмани митрополит Київський і Галицький Петро Могила, в пам’ять прийдешніх поколінь на кшталт підкиївської, хати для залог по місту ставить, тесові околи-заборола поновив під валами і на взгір’ї... А до того і млинове, мостове, митне та «врядне» повводив, зобопольним владцям у містах суди віддає... На минулому тижні братству київському відпровадив чимало сніді всякої і сукон та грошей, гендлярам за звільнення бранців і своїх, і чужих щедро платить. То ото й метикуй собі... Купує і продає разом... Береться і фортецю оцю святу відбудувати, як і Косинський ото колись, і отой Старий білокам’яний Замок Вишневецьких грозиться з руїн підняти, а чим, ким і коли, то — бозна... Богдана Косинського вдає з себе... А ти ж?..

— Від кошового я... Від Варлама Нетеси. З Криму оце вертає на Січ, а мене послав розвідати, як воно та що тут... Такий ясир звільнили, що і не полічити! Ляхів, болгар, литвинів та московитів багато відпустили, а наші з козаками до Січі правують. Просить Нетеса гетьмана, щоб благословив по звичаю його. Питає, мо’ які повеління будуть?

— Так-таки й питає? — глянув смішком у вічі Корнієві Артем.— Адже повеління тепер дає лише круль...

— Видно, не лише круль, коли мусимо крюка давати аж такого.

— Ночувати ж залишишся в мене? Горпина зрадіє, діти втішаться. Виросли, нівроку, вже.

— Мабуть, брате, не буде в мене до того можності. Наказано зголоситися тут, та й назад. Повідом про нас писаря,— підвівся з лавки Корній, споважнівши.— Горпині кланяйся, дітей цілуй,— зітхнув по паузі він,— а писареві скажи...

— Сказати то скажу, а який з того хос буде? — підвівся й Артем.— Сам же бачиш, ціла зборня у нас сьогодні,— розвів він руками.

— На Січ не тягне тебе, чи, може, й тягнути нема за що? — гнув своєї гість.

— Де не тягне? Так діти ж у мене, жінка. А з ними... наймитом у лакузи ляського треба бути поки що. Ти пожди, я зараз,— пішов він у канцелярію.

Здивувала Артема поведінка писаря, Федора Вешняка, що ніби чекав Корнія, бо не встиг він, Артем, і доповісти належно, як той велів уже кликати. Позаздрив Артем і тій повазі, що її виказав писар до гостей із Січі: «Коням побільше засипати вівса, козаків нагодувати, а тороки на три дні заправити харчем...» Та найважливішим, подиву гідним, було те приймання Корнія. Вже чимало поїхало гостей з дворища, пообідали Корнієві супутники, почистили коней навіть, приторочили тороки, а його все не було. Аж як сонце з обіду стало клонитися, він вийшов заклопотаний від самого гетьмана...

— Чарував він тебе там, чи що? — зустрів Артем побратима на східцях двірцевої канцелярії.— Думав уже, що в яму кинув.

— І він мене, і я його,— віджартовувався звично у відповідь, оглянувшись, Корній.— Самому набридло те, а що поробиш?.. Мусиш!.. А в яму — бог милував...

— Так-таки набридло?..

— А то ж що? Ніч скоро, а в мене отакий шлях попереду,— узяв за плечі побратима Корній.— То готові коні?..

— Давно нарихтували хлопці... Може, пообідаєш?..

— Пообідав уже,— думав щось своє Корній. — Ось передай по дукатові дітям від зайця... Їх же п’ятеро в тебе чи, може...— подивився запитливо гість на побратима.

— Та п’ятеро ж... При такому житті про більше й гадати не дай бог.

— А це Горпині на хустку,— потер він об полу золотого.— Подякуй їй за онучі, що поклала в торок, як заночував. Я аж на Січі взнав про них тоді. Гей, козаки, поїхали! — гукнув він січовикам, що очікували вже коло коней.

— В мене й дарувати тобі нічого,— засмутився Артем.

— Я й так перед тобою ще в боргу... життя ж порятував мені...

— Гай, гай! Коли те було, брате!?

— Давніше було, то більша ціна наросла... Ну, лишайся здоровим... Ще, дасть бог, зустрінемося... Не забувайте тут мене...

Знову залопотіло і луною рознеслося по місту тахкання копит, поки не затихло у широкому степу. Не доїжджаючи вже аж Смілої, козаки зупинилися в переліску полуднувати, пустивши самопаш коней.

— Візьми, Остапе, оцю цидулу,— подав Корній одному з козаків пакета за підвечірком.— Поїдеш з Хомою в Корсунь до полковника Шкурая чи до його заложних товаришів — Путили або Летяги. Даси їм і скажеш, що і Нетеса, і Кулага пишуть їм, щоб готували виписчиків у похід до початку сейму. Хай і самі неодмінно будуть з порохом і гаківницями готові...

А незабаром, проскочивши вибалками Смілу, козаки розділилися: Остап з Хомою берегом Медянки повернули на Корсунь, а Корній із сябром понад Ташликом погнали коней у рідний хутір Топильне...

Неслися манівцями, щоб добратися до хутора, поки сонце не сховалося. Перед останнім пагорбом, поряд з гайком, Корній притримав коня, пождав товариша.

— Матері не розповідай про Цибульник, коли спитає,— попередив він сябра.— Вони в мене й без того слабі вже...

— Мовчатиму, чого б дарма базікав...— буркнув неговіркий товариш.

Коні натужно підіймались на крутий пагорб, і Корній уже поглядав наперед, як і завжди те робив, щоб побачити в червоному вечірньому сонці вершок даху своєї хати з велетенським лелечим гніздом, та раптом зупинив коня, потер очі і онімів від подиву і жаху. На велетенському майдані колишнього хутора, до самого озера, замість хат і будівель пусткою лежало мертве попелище з обгорілими чорними стовпами димарів та рештками стовбурів від колишніх дерев... В червоному сяєві вечора з криком кружляло гайвороння.

Корнієві згадалося, як, під’їжджаючи сюди, він завжди чув схожі на курликання скрипи журавлів над криницями, виляски і вилунки праників коло озера, крики охриплих півнів, мекання худоби і гавкіт собак... Згадав і галас дітлахів, що котили разом з ним колись по пильних вуличках-шляхах висілка порохняві стовпи пилюги за собою і веселі клубки гамору та криків... Як в сні те було тепер.

Немає хутора. Погнутими лініями повили його, як траурні стрічки, чорні змії вуличок аж ген скільки оком докинеш. Корнієві здається, що й площина хутора менша тепер, коли оголилась отак. В кінці попелища, де озеро розширилося плесом в річище, онімілі вершники забачили, як з рову здіймався, бовваніючи, одинокий віхтик сірувато-світлого диму. Глянувши на побратима, Корній смикнув за поводи мовчазного коня, і той, зітхнувши, рушив неквапно, ніби також боявся розхлюпати непомірне горе свого господаря.

— Кого бог послав там до мене? — відгукнувся глухий старечий голос із землянки, коли вершники постукали в ляду.

— Вийдіть, будь ласка, діду,— обізвався Корній, відгадуючи в думці, хто б з дідів міг жити отут.

— Ох-ох-ох! Лишенько моє! — висунулася із дверцят стареча біла голова.— Ви хто ж будете?..— роздивлявся він гостей, приклавши козирком руку до лоба.

— Я, діду, Вусті Слимачки син, а це побратим із Січі.

Господар знову приклав острішком руку до лоба, довго вдивлявся в козака, нарешті виговорив:

— Корній, здається?..

— Корній, діду, Корній! — губився той в здогадках, не пізнаючи старого.— А ви ж, пробачте, хто будете? Ніяк не втямлю вас...

Дідусь піднявся по земляних пообвалюваних сходинках, кволо наблизився до гостя і, судорожно заридавши, незграбно припав до дужого стану козака. Якусь мить вони отак стояли обоє, онімівши, в судомнім риданні.

— Вустим я... Капулою дражнили колись односельці, може, чував? Коло Дівочої балки була хата моя. Може, пам’ятаєш?..

Корній ще тугіше стис немічного старого.

— Де ж мати мої?.. Вустя Слимачиха, може, знаєте?..

— По-хо-вав її... Не її, а огарок з неї, на вашому городі. Тижнів три тому було те. Всіх поховав, царство їм небесне, і старих, і малих, і... бодай було не дожити до того.

Козаки забили під копицю пакола, припнули коней, набрали по оберемку сіна і спустилися у дідів курінь. В напівтемному куточку в черепку ледь блимала соснова скіпка, виповнюючи землянку чадом.

— Стеліть на діл сіно та й сідайте, бо ж бачите самі, як живу...

— Татари чи?..— спитав Корній, як всілися.

— Та ні, християни. На постої стояли... Оце три тижні учора було. Я-то всього й не бачив. Ходив того дня по шелюг та рогіз, заробляючи з бабою тим на життя собі. Вертав уже смерком додому, бодай було і не вертіти! Зоддалік бачу — сяйво в небі над хуторищем. Покинув в’язки та навпростець, добігаю, а воно кружало, де лежало, немає хутора. Та й то сказати, при такому вітрі та весь день горіло... Баби своєї не знайшов... У Волоховому дворі кричало дитя, та поки виніс його, то й пам’ять втратив. Прийшовши до себе, спохопився, аж воно лежить уже мертве збоку. Пробую піднятися — і не можу: попечений увесь. Так і пролежав на стежці до ранку у згарищі. Аж дивно, що не задихнувся...

Старий зачерпнув у пітьмі з кадуба води в коряк, змочив губи.

— Другого дня ще диміло всюди... Роздер сорочку, обмотав ноги і руки — та й на попелище. Аж увечері одрив на тому місці, де стояв стіжок, свою бабу, спечену вже. Цілий тиждень сяк-так закопував трупи, а їх же — як після бою ото! Натрапив і на трьох польських жовнірів. У двох були провалені голови, а третій — із паколом у животі лежав... А рядом — купа жінок і дівчаток погвалтованих... В деяких груди повирізувані, в інших носи та вуха постинали, іроди. Дві дівчинки, ще зовсім діти, видно, згвалтовані,— додав він, поправляючи скіпочку.

Тріскав, догораючи світець, туманом стояв димок у землянці, міхом сопіли подихи примовклого діда, тупотіли за землянкою спросонку коні...

— А сталося, гадаю, все так. Платили ж ми чинші і триденною панщиною та збіжжям, і м’ясом та птицею, і прядивом та крашанками, і овечками та третім бузівком, і десятиною та годівлею жовнірів на постоях. До всього й жіноцтво терпіло оте п’яне щоденне розпутство, отой блуд повальний і невситимий... На Покрову мав бути у нас храм ото... А десь за тиждень підпоручник привів у хутір від економа гебрея... Церковку жовніри опечатали, а колодки дали йому на відкуп, яко орендареві. Люд розбурився та орендаря вбив, а підпоручник з жовнірами за те вдерлися вночі до попа в хату і отця забили, а попадю і трьох попівен гвалтом замучили... По тому ніби все вляглося... Я, правда, тієї ночі в досвіток, ідучи за рогозом та шелюгою, чув якусь заворуху, але не надав їй уваги...

Старий замовк, ніби раптом заснув, глибоко і сонливо дихаючи, та ось він знову обізвався:

— Прогнівили ми бога нашого, і нема нам захисту від нього на цій землі грішній,— хрестився він, шепчучи молитву.— Отаке... А матір твою, Вустю, третього дня знайшов у попелі. Догадався, що то вона, по хрестику та по малому зросту... Опісля приходили якісь люди, а де поділися — не знати. Кожний, хто вцілів якось, поніс своє горе у світ великий... А позавчора бродила отут, курчат ціп-ціп кличучи, по печищах якась юродива з розпущеними косами. Обізвався до неї, то, вздрівши мене, подалася в степ та більше і не появлялася... Могли й вовки десь розідрати, бо щоночі виють, як неприкаяні...

— Що ж ви їсте, діду? — поцікавився Корній по мовчанці.

— Та, їжі, слава богу, доста... Я ж і їдець такий уже... Льохи ж цілими, вважай, лишилися. І ріпа, і буряки, і просо та гречка знайшлися. Навіть вино у Ранковому льосі стоїть... Ви натомилися в путі, а я...

— Куди ж приткнутися думаєте? — аж згодом дав про себе знати Корній.

— А куди ж, сину?.. Коли б якось прийняв бог... Молю його цілоденно...

— Поїдемо завтра, діду, зі мною...— вирішив Корній не лишати старого на цьому згарищі.

— Куди ж я з рідного хутора поволочуся?.. Кому я потрібний отакий...— захлинувся дід слізьми.

— Тут вас одного не лишу...

Спалахнула востаннє скіпка яскравим блищиком і погасла. Ніби жалкуючи її, зітхнув по паузі в темноті виплаканий господар, пошелестів сіном, кахикнув і влігся на сон... Мовчки сиділи, майже не склепивши до ранку очей, козаки в горі... Хрумкали сіно, час від часу пристукуючи, форкали припнуті за куренем їхні коні... Пахло згарищем і плесом навкілля... Чорними бовванами обгорілі димарі пнулися в небо...

23.

Лиш тільки вдарив у дзвінку бляху, що висіла посеред січового двору, чатовий, як з куренів на майданище висипали з гамором і гармидером молодики. Старші вже давно поодиноко поралися по січовому господарству, чи за наказом, чи й без нього, і не могли стриматись, дивлячись, як молоді, підняті тим калаталом-билом від солодкого сну, неслися стрімголов до корит чи річки, щоб помитися і встигнути на ранковий збірний ладунок. Та найбільше їх цікавили ті, що не мали сили відірватися від постелі і затрималися, а тепер летіли з куренів під свист нагайки, як ошпарені, туди, де їх уже чекав сотник Шуліка із компутами...

— Щербина! — вигукнув він охриплим голосом, оглядаючи натовп.— Ставай в чоло ладунку. Та швидше, швидше.

— Гонивітер! — гукнув сотник другого згодом, піднявши голову.— Гонивітер! — повторив осерджено, не дочекавшись виходу з юрби молодика.— Де ти там занапастився?

— Може, Вітрогон, прошу пана сотника? — обізвався з юрби юнак.

— Який там Вітрогін ще? — нагримав на хлопця Шуліка.— Казав же тобі, забудь про свого Вітрогона, бо в компуті ти Гонивітер.

— Та я нічого...— пішов хлопець.— Мати казали, що Вітрогін.

— Побазікай мені! Смикодуб!.. Ей, Смикодуб! Скорше виходи, бо... По два там ставайте в лаву, чота за чотою. Та пустощі киньте, бо матимете! — глянув він на викликаних.— Шевчик! — погукав він голосно, заглядаючи в компут.— Де ти там, Шевчик? Матері твоїй парена ковінька...

— Я ось де, дядьку! — дзвінко обізвався названий, на диво малий на зріст хлопчина.

— Я тобі, ідолів сину, дам дядько! Ану підійди сюди,— кивнув він клично головою.— Пан сотник я. Тобі який пішов уже?

— Щось питаєте, чи що? — переступив з ноги на ногу розгублено юнак.

— Питаю, коли народився ти?

— А-а-а, мати казали, що в той день, як ряба теличка знайшлася.

— А, нехтемська теличка, ставай у лаву, Ряботеле,— посміхнувся у вус сотник, проводжаючи очима молодика.— Піддубний, Базіка, Замниборщ, Мірошник, Піймайвовк, Дерев’янко, Нечуйвітер, Мірчук, Квочка, Нетудихата, Нечай, Біда, Голуб, Русалко, Варивода, Недідько, Головокрут, Солонько, Чумак, Золотаренко, Сопілчук, Яненко, Балика, Ковбуз, Шинкаренко, Орловець...— викрикував він повільно, кожного оглядаючи і затямлюючи прізвища.

— Не Орловець, а Рябов я, ваша барська свєтлость,— заперечив і собі московською мовою останній.

— То ти там був Рябовим, а тут — Орловцем уписаний і не вередуй мені! — нагримав на сміливця сотник.— Сірко! — гукнув він згодом, оглянувши малу купку тих, що лишилися не в лаві.— Сірко! — повторив він нетерпеливо, ждучи відклику.— Ти де там, стонадцять кіп пшениці твоїй матері? Чому не озиваєшся, коли кличу? — кинув він гнівний погляд на Івана.

— А хіба я — Сірко?..

— А то ж яка ще мара?.. Тебе ж так пан писар вписав,— пояснив він докірливо.

— Не знав, пане сотнику...— почервонів новоназваний Сірко і пішов до лави...— Да-руй-те-е!..

— Тож знай мені,— пригрозив услід сотник, знову називаючи прізвища останніх новачків: Гутник, Шкляр, Глоба, Коряк, Власенко, Лимар, Сідляр, Коваль, Ободнюк, Бондар...

— Цей бурсак, видно, зозуленко, коли не знає свого прізвища,— сказав хтось із лави назустріч Іванові уїдливо.

— Він і коня, і збрую власну має...— заперечив йому інший...

— Йому це — Сірко, як мені — Шуліка липне,— чи то підтримав глузівника, чи то заступився за Івана сотник, і пішов поволі понад лавами оглядати молодиків.— А тобі хто гаплика відкусив... а бабку куди заподів?.. А ти чого скривився, як середа на п’ятницю?— прискіпувався він до молодиків.— А тобі ж хто це балабуху на губу посадив? — порівнявся він з Квочкою.

— Упав, пане сотнику, їй-богу,— зам’явся хлопець, кинувши недобрий погляд у бік Івана.

— Це ти вже йому тамгу наклав? — глянув глузливо Шуліка на Івана.— Зріж сьогодні ж чуба, бо ворони загніздяться,— скубнув він його, відходячи.— Відведи його, Квочко, до голяра.

— Слухаю, пане сотнику.

— Зараз усі ідіть на покорм, а по тому будуть вправи в стрілянні і на конях. Та хутко мені повертайтесь! — роблено грізно нагримав він, відходячи до канцелярії.

Молодиків як вітром здуло, а згодом, як заграли на збір сурми, вони всі кинулися до стаєнь. Іван також підбіг до буланого та зупинився, бо хтось із вельми спритних молодиків уже заклав ногу в його стремено.

— Ти чого тут?.. Не бачиш хіба, що це мій!?..— обурився Іван.

— Як твій?.. Проснися...— полетів юнак, шарпнутий господарем, із сідла.— Ти ба! Це правда не мій, бо мій такий сірий, аж вороний,— юркнув той по стайні шукати щастя...

— Всі коні розібрали?..— гукнув сотник до молодиків, сидячи верхом на своєму рослому білаші посеред майдану.— Безкінні ідуть з тобою, Несвітайле, на лучне поле. Пищалі і луки в комірного. Та не гайтесь і дивіться мені там, щоб не довелося потім кому скидати штанів!..— гукнув він весело.— Чота на конях, мені вслід! — повелів і погнав коня із Січі через вал, в бік моста над ровом.

Вистояні коні, і ті, що були власністю молодиків, і січові, ішли жваво, форкаючи та витанцьовуючи клусом під вершниками.

Тупіт кінських копит, іржання і форкання, а ще ясність заспіваного птаством дня збудили в молодиків цікавість очікуваного. Позаду залишилися січові вали, сторожові бекети. Сховався поволі і битий шлях за пагорбами та балками.

Шуліка, що їхав першим, нарешті спинився, довгенько оглядав довкілля, поки обважніло не скочив з білаша, кинувши повіддя джурі.

— Ану спішуйтеся! Чатові до мене! — гукнув хриплувато і, толочачи дикий травостій, повів їх для чогось за вибалок.

Молодики розводили ошкірених коней, що зачинали бійку, будячи іржанням принишклий степ. А він дзвенів і заливався, бродив і зелом запашним, і життям розмаїтим птаства, комах, різновидих звірів та звірків, чаруючи уяву хлопців, особливо Іванову. І він, прислухаючись до перепелиного лункого виляску, був як заворожений усім цим дивним сотником Шулікою, побратимами, суквіттям, духмяними пахощами різнотрав’я, в якому ніби вплав ганяв і носився, як заворожений, тепер уже всіма рідно прийнятий його пес.

Та що це?.. Собака раптом хижо загарчав і, скавулячи, кинувся в страсі до гурту молодиків. Всі зауважили те і, переглянувшись, насторожено втупили погляди туди, де підводилися із трав невдоволені чатові, що вже міряли кроками відстань з того місця, до якого їм вдалося підповзти непоміченими. Десять, одинадцять, дванадцять...

— Ми так забавилися, що ви могли б підповзти й ближче,— виправдувався хтось із гурту.— Молодець у нас пес, виручив...

— І підповзли б, коли б не оцей Сірків лахмач,— гнівалися чатові.— Сотник наказав їхати всім до нього,— пішли вони до своїх коней.

— З оцієї долини,— показав рукою Шуліка,— вроздріб, поодинці, вискочили із засідки татари. Он там, де ми розставили міти і віхи, вони мчать стрімголов вам назустріч. Тож мусите по парі, їдучи їм назустріч і об’їжджати кожного, стинати їм голови, сиріч вершки отих вішок, що ми вам настановили,— споважнів він, оглядаючи кожного: — Приготуйтеся як слід! Шаблі з піхов! З відстанню в двадцять кроків скачем перша пара вперед руш!..

Пождав мить і вже потім: — Друга їй услід! Третя! Четверта!..

Молодики, хоч і невлад, як хотілося б старому, та рушили пара за парою то вдало, то невдало стинаючи ті віхи на своєму путі. Блищали леза шабель на ранковому сонці, дзвінко шуміла під копитами прим’ята сухувата тирса, в котрогось із коней грала селезінка, а над усім заливалися невгамовною кипінню в небі жайвори.

Старий навчитель-ватаг сотник Шуліка, цмулячи люльку, дивився на вправи молодиків, як робив це вже кільканадцять років, оцінював їхні хисти, порівнював з попередниками, значної частини з яких уже й на світі не було, осуджував похибки й невдачі і десь глибоко в душі незлобливо заздрив і їхньому молодечому захопливому завзяттю, і тій незграбності в руках і рухах, у вершникуванні, яку в багатьох помічав, спостерігаючи за вправами збоку. А молодики, поглядаючи на старого, ще завзятіше бралися до роботи.

— Так, сину, так! Коси їх, клятих! — зірвався з місця він, коли під’їхав Іван.— То ти вже й у цьому трохи тямиш?.. Хто тобі гострив косу? — порівнявся старий із Сірком.

— Сабрі, пане сотнику! Полонений в отамана,— пояснив хлопець, помітивши питання в очах навчителя.

— Гостра шабля в козака — то половина успіху завжди...— не втримався не висловитись сотник.— Ну, продовжуй!..— Ніби стримав себе він.

— Слухаю, пане сотнику! — Пішов знову скачем Іванів буланий.

Вправи тривали довго. Юнаки старанно виконували свої обов’язки, ставили нові вішки, стинали їх і поновлювали, толочачи травостої уже притомленими кіньми...

— Гостра шабля в козака — то половина успіху, кажу,— повторив сотник знову в гурті усіх молодиків, що зупинилися за наказом навчителя.— Тепер Сірко хай їде першим, а ви ширше відкривайте очі та придивляйтеся. Як порубаєте й ці вішки, в той бік їдучи, то назад повертайтеся навперегін, під твоєю, Одуде, орудою, так, ніби ви тікаєте від напасників. Бо втікання від ворога також непроста штука... Почали!..

Пари знову понеслися травостоєм до вибалка, і лише згодом Шуліка завважив, як виладнувалися вони на пагорбку, видно, ждучи наказу Одуда про перегонний побіг від уявних бусурменів. Якусь мить там не було ладу, але ось таки дав раду всім молодик, ряди зрушили, зірвалися з місця і понеслися в безладді прямо на нього.

Іван, зачувши наказ, помітив, як виструнчена лава заколихалася, рвонулась вигнутою лінією вперед і поступово, ледь помітно, лишилася десь позаду за видносвітом очей, повнячи його груди радістю. Мелькала лише голова червоного Нечаєвого коня, як тінь причеплива, і трохи позаду — мишаста під Квочкою, та й вони, слава богу, зникли неподалік від сотника, що наглядав з коня за вправою молодиків.

— Добре тікаєш, ковінька його матері, хлопче,— поплескав буланого Шуліка, як усі зупинилися, щоб послухати навчителя.— А ось що не оглядаєшся зовсім назад, то зле... Треба знати всяку мить, що з ворогом і де він... Тепер будете арканити по черзі он ту віху. Відв’язати всім аркани! Підготуватися до вправи!.. Та не зламайте і не зваліть її. Той, хто заарканить віху, мусить умліока наблизитися, зняти петлю з неї і від’їхати якомога скоро обіч, щоб дати іншому можливість зробити те саме. Чи всі зрозуміли мій загад?.. За Нечаєм — скачем руш!..

Подарований Кривошапкою аркан Іван аж тепер по-справжньому оцінив. Він був легший за січові, сиром’ятні чи шнурові, навішені на кожне сідло конюшим, кидькішим за них і зручнішим. Та в ньому була і вада, бо знімався він тяжче, і Сірко, усім на радощі, затримав вправи, возячись коло тугої петлі.

— Розв’язувати на ворогові петлю можна й повільно,— утішив Івана по скінченні вправи Шуліка, вибиваючи люльку.— То не біда, хлопче, коли ти її на комусь розв’язуєш, а не хтось на тобі... Перепочили трохи?.. Сідайте на коні і по двоє будете стягати один другого із кульбак. Як хто зуміє, так хай і діє. Усе дозволяється. Отож — починайте!.. По два!.. По два!.. Та роз’їдьтеся ви геть!.. Чого згустилися?!

Хлопці чубилися, стогнали й кректали, висіли і перевалювалися із сідел, падали, як груші, і знову дерлися на коней... Дехто вже зайшов у справжнісіньку бійку, борюкання, і сотник робив вигляд, що не бачить отих порушень. Падав і Іван не раз уже, і валив із коня уже не одного він, міняючись напарниками... Нарешті сотник зжалився над молодиками і оголосив перерву. Довгенько підсумовували молодики разом з навчителем оті вправи, удачі й поразки в них кожного, сидячи на пагорбі у великому колі.

— Тепер, спочивши, можете трохи і почубитися. Коні хай спочивають, а ви беріться за діло!.. Бити окровленого забороняю!.. Чули-сь те всі?..

Аж пополудні шляхами, що, зі слів сотника, були свідками лицарських подій, поміж кручами, могилами та байраками, що оживали в уяві кожного героїчним минулим, стомлені довгими вправами, побиті, в синцях, верталися молодики на Січ.

Багряне сонце вже падало, затухаючи, в холодне покуття осінніх хмар. Хриплувато і сонно вдарив над трибанною церквою січовий вечірній дзвін. Луна понесла його і стоголосо повторила у заплавах, гаях і дібровах Великого Лугу. Поодиноко виходили з куренів козаки на вечірню молитву по тижневім труді. Кінчалась субота, тиждень труда і вправ. Завтра спочинок, неділя...

24.

Ранкове осіннє сонце, як підбите закривавлене око під кучмами бровастих хмарищ, знялося вже ген над січовим майданом, коли кінчалась недільна відправа і козаки почали виходити з церкви. Святкова тиша в дворищі, що панувала досі причаєно, помалу купчилася і переростала в гамірну веселість неділі. Іван, що вийшов з церкви майже останнім, йдучи до трапезної за гуртом літніх козаків, не відставав від них.

— ...Підійду, було, до фіри з дровами, на вершині якої він сидить без обох ніг, загукуючи покупців,— розповідав котрийсь,— і придивляюсь непомітно до його культів.

«Ти ж чий оце такий?» — питає.

«Люциперів»,— кажу.

«Віскряки не продаєш часом?..»

«Ні. Хто ж купить?»

«Віскряки рідкісні, можуть купити,— оглядає він мене.— Так Люциперів, кажеш?..»

«Люциперів».

«Воно й видно. Не боїшся, що ворона в рота залежить?..»

«Ні»,— кажу.

«Ану смикни оту тітку за перісту запаску. Ту, що коло Бейбиної ятки крутиться»,— велить він, показуючи пужалном.

Біжу ярмарковим натовпом, оглядаючись на його пужално і розшукуючи в юрбі ту перісту запаску, а вони, як на зло, всі перісті там.

«О-ле-но-о! — кричить він, коли я вже нарешті смикнув оту запаску.— Ходи-но сюди, скорше!..»

І повіриш, злазить на край фіри, крекчучи.

«Посидь коло воза, а я по ярмарці пробіжуся»,— каже їй, сповзаючи на руках з полудрабків. Як це він, думаю собі, без ніг пробіжиться? Таке мене бажання візьме, така цікавість розбере, що ось-ось лусну. Коли, бачу, зліз він ото і на руках пішов, переступаючи як ступою тілом. Та ще швидко так, що й догнати не доженеш... А що вже любила ота Олена його отакого, то й казати нічого... Так-то воно,— закінчив згодом писклявим голосом оповідач, зиркнувши оком на Івана, що ув’язався за ними.— Знайдеться і нашому Омелькові отака, видужав би вже він якось тільки.

— То вже так... То вже так,— потакнув басом йому співбесідник.— Жінка — як тінь ота: ти за нею — вона від тебе, ти від неї — вона за тобою... Розбери її тямком...

В гамірній, наповненій козаками трапезній, куди слідом за оповідачами переступив поріг Іван, над довгими, заставленими полумисками столами висіла пелена сивого диму-пару. Гострий запах борщу аж дух перехоплював Іванові, будив жагу. «Попробую, як воно в них»,— подумав собі... Знайшовши вільне місце, він присів у кутку і ледь стримував себе, доки дочекався кінця молитви, що її проказував під темними образами божої матері якийсь старшина з сивим оселедцем за вухом, прозваний тут Завірюхою.

— А ти, Дороше, бачу, вже й джуру із собою прихопив,— обізвався до Іванового миршавенького сусіди через стіл хтось із гурту.

— Послав бог ради посту та святої неділеньки,— відказав миршавенький, поглянувши на Івана.— Ти ж з якого куреня будеш?..

— З третього, а хіба що?..— вдав хлопець наївного.

— Та нічого. Пообідай з нами,— посміхнувся в ус Дорош.— В нас воно смачніше, хоч і біда може лучитися.

Іван зрозумів, що вчинив недобре, але бажання перемогло, вирішив кріпитися і нічим не дати приводу до глузувань. Він прогорнув ложкою товсту плівку олії в полумиску, зачерпнув гущини, з жадобою, бо був уже досить голодний, влив у рот гарячу страву і завмер від несподіванки. Хоч борщ був і не зовсім гарячим, та, заправлений червоним перцем, він обпікав усе в роті. Сльози заслали зір, дихання перехопили спазми, та він, напруживши волю, витримав якийсь час, вкусив м’якої перепічки, заїв пекучу смагу, ледь стримуючи плач, приготувався те повторити ще раз, але сусіда, мабуть, зжалившись, поставив перед ним полумисок з саламахою.

— Снідай, хлопче, оцю страву. Вона хоч і пекуча від часнику, та все ж не така їдка... Жадоба, хлопче, в кожного ширша від рота, біда лише, коли вона ширша набагато.

Сірко ті слова старого козака запам’ятав на весь вік собі, як і отой випадок із сніданком...

Натішившись його горем, козаки сьорбали ситу їду, кректали від печії, відкашлювалися і терли очі, нарешті відставляли спорожнілі полумиски і бралися до саламахи і вареної риби. Іван першим наситився сніданком і, тихо сидячи в козацькому ряду, чекав за звичаєм решти. Йому і соромно було від тієї халепи, в яку отак необачно уліз, і приємно було бачити, як вели себе вже літні козаки.

Напившись по всьому з дерев’яного черпака, що висів у сінях на ланцюгові, холодної води, Іван вибрався на подвір’я. Вабливий, погожий ранковий день після приморозку кликав на дворище і жвавим грайгомоном, і барвистою святковою веселістю січового населення. То там, то тут юрмилися козаки, молодші на ристалищі грали вже в дучку, боролися чи й билися на кулаках, чублячись, ті — гойдалися на гойдалках, слухали кобзарів і співаків, носилися за м’ячем у гилці, ходили на руках, бігали наперегінки, скакали через перешкоди, а літніші — грали в кості й нарти, в «тисячу морок» — шахи і шашки — або простували до корчми, де вже було чимало охочих.

Повагавшись якусь мить, Іван звільна пішов до кола танцюристів, що манило зівак гупанням бубнів, дзвінкою грою сопілок, бриньканням кобз і свистами та реготами відчайдушних. Весела святковість так розбуялась тут, що ще на віддалі зманювала кожного, змушувала повторяти такти музики ходою, кликала і манила отими літаннями в танках. Широкі холоші козацьких штанів замітали майдан, підкидали рештки пороху в повітря, миготіли різноколір’ям, чоботи ж гримотіли і гамселили землю підковами. Пробравшися в коло, Іван побачив, як два присадкуваті, клишоногі, різні за зростом козаки, вистукуючи до блиску глянцьованими закаблуками, вели переспів:

...З нас рейтари гонорні Глуз вели у Відні...—

виводив тенорком низький.

...Що ми бідні, бо дурні, А дурні, бо бідні...—

вторив йому баритоном високий.

...А ми їм наперекір...—

почав було знову тенорок, та невідь-звідки скочили в коло третій і четвертий:

...Штани мої нові, сині, Ще й семеро лежить в скрині...—

розтягнув показово на собі широченні халоші один.

«...Якщо в тебе є свої, То... скидай мені мої!..» —

поривався стягти із хвалька шаровари побратима, несучись навздогін навприсядки з простягнутими для дії руками.

Хтось підспівував заповзятцям, хтось улюлюкав, хтось реготав з чиєїсь оповіді. Іван поволі виповз із отого казана-кола і попростував радницьким майданом під кронасту розлогу грушу, до корчми, де вже також по-своєму вирувала охмеліла юрба... Вже відійшовши геть, він чув, як з кола танцівників за ним неслася весело-журлива переспівка:

...Козак в морі тужить в горі, Я ж — у тричі гіршому. Росла йому, кохалася, Дісталася — іншому...

Оце ущипливе «іншому» чомусь так боляче всмокталося Іванові в груди, що аж терпко було чути його.

Худий, горбоносий, із закучерявленими посивілими пейсами, лисий корчмар перекошено бігав навспотички поміж тесовими столами і лавами, розносячи в череп’яних куманцях і дерев’яних кінвочках-михайликах пінну брагу, вина чи оковиту. Уже літній, постійно скривлений і згорблений для послуг кожному, він навдивовижу був жвавим для своїх років. Великі, вирячкуваті, в прожилках очі, здавалося, вбирали в себе всю питну челядь, розгадували її сокровенну сутність на віддалі, пантрували в людській веремії власну хісну-вигоду, чарували і вплутували кожного в лабіринт отих заповнених лав і столів, витискали з глибоченних козацьких кишень шеляги, алтини, дукати, куруші чи й золоті і насуплено, грізно, з «дозволу пана кошового», відганяли все, що не несло їм того хісна, що було вже випотрошене геть. Та нерідко кінчалося все і так, що корчмар, забувши свої напої і товари, виносив із Січі лише свою душу в підштаниках, залишивши і цілоденний зиск, і одіж розбуяному козацькому тлумищу...

Старому допомагав, метеликом юркаючи поміж козацтвом, сухий, з чорним, як халява, лицем, у вишитій колись хрестиком з вовни, заяложеній полотняній сорочці хлопець. Диву давалися козаки, як він устигав те все робити, що наказував безперебійно йому захоплений зиском корчмар. Співчував тому хлопцеві, дивлячись за його літаннями, і Сірко.

— Тевелю!..— кричали на старого з задніх столів пияки-козаки.

— Тевелю!.. Щоб з твоєї шкури біси в бубон заграли! вторили їм інші.

— Тевелю, меду!..

— Тевелю, браги!..

— Несу, зацний отамане!.. Юж несу, бачить буг,— ловив він поглядом замовця на віддалі.— Покруче, прендко панові браги! — в свою чергу наказував корчмар отому хлопчині.— Меду неси! — кидає вслід, поспішаючі і сам по оковиту.

— Лейбо, тобі лише смерть замовляти,— гукає літній вусач козак у розшитому синьому доломані Тевелеві назустріч,— Жду ж скільки!..

— Юж зараз, Харламе,— кидає він як своєму.— Явтуше!.. Покруче!..— кричить до хлопця в ятку.— Гйорс ду мех?..

— Біжу, пане!..

— Гіб ейн!..— вказує на вусатого корчмар.

— Зараз несу!..

І малий Явтух вітром летить у корчемку, стрімголов вискакує мов опечений звідти, несучи пиво замовцям, підмітає і прибирає столи, миє у великому дерев’яному кадубі посуд і знову упріло носиться від столів і до столів, ніби й утоми не знаючи.

— ...У тебе, брате, бачу, пущення,— присідає до столу вусатого якийсь сухорлявий козачок з кульчиком у вусі.— А в мене... все велика п’ятниця ніяк не кінчиться,— гойдає він головою, впершись очима в недопитий тим куманець.

— Допивай, я ще замовлю,— показує йому на питво схиленою на руку головою вусатий.

— Дай тобі боже здоров’я,— жадібно хапається за вушко куманця пришелець.— Бо думав — умру вже, як не про свіжу душі грішної... Були в мене вже отакі дні не раз колись, то кум рятували, бувало...— зітхає скрушно він.— Прогнівив я їх нестерпно.

— То ж чому? — повів байдужим поглядом вусатий на підсілого, вичавивши запитання.

— Та, бачиш, кума на мене кидала оком зчаста, бо кум старенькі були, а ще тому так сталося, що запасних сап’янців не мав...

— Запасних? — відкрив очі, пожвавившись, вусатий.

— Бачиш, я завжди від них вертав на руках і ногах після оковитої, яку кума вміла варити, а в морози, оце бачиш, і пальці довелося залишити дідькові. Були б сап’янці, як кума говорила, то взув би їх на руки та й був би Панько з пальцями, а так — маєш...

— Відморозив, чи що?..

— Еге ж... Кум застали у куми, пригостили і відпровадили з хати, а мороз був — не доведи боже!.. Хороші були кум,— поглядав Панько на корчмаря.— Одним разом ми цілий день одним злотим з ними торгували.

— Як то торгували? — примружив Харлам від люлькового диму око.

— А так... Літом те було... Їдемо волами ото з ними у Ведмедівку на торг з оковитою. Вони попереду, а я за ними. Коли це, бачу, злізли кум з фіри і чекають на збочині, поки я під’їду. «Кресало забули,— питаю,— чи так, сумно одному, може?»

«Ні те ні се,— відказують.— Коли твоя ласка, то відпусти на злотого самогону, бо лихоманить чогось».

«Це можна,— кажу.— Давайте злотого». Та й налив їм. Випили, крекнули вони, зітхнули та й кличуть мене на свою фіру. Не хотілося мені, але так уже припрошували, що не міг відмовитись. Перейшов я, всівся, а мене, повіриш, так і трясе пропасниця, то й кажу до них: «Налийте ж і ви мені, куме, на злотого...» — «Давай, кажуть, його». І налили мені врівень з вінцями... Всю дорогу ми їхали та все на один злотий грілися: то вони в мене, то я в них, пересідаючи з фіри на фіру, аж поки, недоїжджаючи торгу, таки спорожнили і в мене кварту, і в них. Жаль тільки, що мені довелося останнім того злотого в них лишити...

— Буває й таке,— вибив об стіл люльку Харлам.— Тевелю, налий меду побратимові, ображеному кумом! — гукнув він до корчмаря.— А в мене одного разу було ще краще,— почав він, щось пригадавши.— Ти що, крутію, оце приніс? — раптом мстиво накинувся він на корчмаря, коли той поставив перед ним одного кухля.— Хіба тобі повилазило, що нас двоє тут?..

— Таж, пане, майте бога,— закотив під лоба вирячкуваті очі корчмар.

— Неси, паскудо, назад кунтуша,— підвівся обтяжливо з лави Харлам.

Тевель благально склав на грудях руки, метнув суворий погляд на хлопця Явтуха, і той притьмом поставив на стіл другого кухля.

Іван, тихо сидячи обіч, слухав оту розмову Харлама і Панька і не міг від неї відірватися ніяк. Та ось обіч нього почулася ще чиясь, не менш цікава. Два козаки, вже добре підпивши, між собою теревенили:

— А ти ж це в кого, Стецю, грошей розжився?..— питав один, таранкуватий, у сябра-застільника.

— В курінного...— з притиском видушує з себе згодом Стецько, підливаючи товаришеві оковитої.

— Доброго маєш курінного, бачу...

— Доброго-о, не дай бог тобі такого... За подвійну віддачу згодився...

— За подвійну?..— ніби не вірить той.— Треба його переобрати небарно! — стукає він п’ястуком по столу.— Конче треба-а!..

— Еге, переобереш, коли вже півкуреня отак прикупив наперед...

— Півкуреня?! О мироїд гаспидів!.. О сатана, побий тебе татарин!.. А ти ж чого це сюди, на Січ подався?..— перемінив він раптом мову.

— Та чого ж?! Життя не стало вже зовсім у нас... Панства наїхало більше, аніж нас, і цмулили хто за що... Ми сябрували, вчотирьох мали коровку, по дійці на брата, так і ту якоїсь ночі жовніри поцупили... От і живи. Жінки в неділю на вигоні ськалися, так жовніри серед білого дня їх погвалтували цілою чотою. Ну хто таке витерпить?! Вирізали ми їх тієї ночі до ноги та й сюди оце... Жінок з дітками в курені у Великому Лузі приховали... А самі...

Іван, вслухавшись, аж здригнувся, уявивши оту картину з погвалтуванням і наступною різаниною вночі...

А невдалік, на наспіх зрихтованому тесовому помості-лаштунку, перед навмисно напнутим на ньому для всіляких штукарств наметом, два переодягнені в убогих посполитих козаки, зафарбовані сажею на обличчях, з начепленими вовняними вусами і чубами, розважали цікавих дотепами і кпинами:

— ...Скажи, Лук’яне, що ти робитимеш, коли тебе обере товариство кошовим чи, не дай боже, гетьманом? — запитує сухарюватий, цибато-високий, як жердина, штукар у низенького, опасистого, їжакуватого сябра.

— Що робитиму?.. Хай лиш оберусь, то... дивитимусь на них з вікон високого замку, і то лише по п’ятницях, як на бидло яке...— лукаво коситься той, облизуючись.

— Ах, ти ж, гусак обскубаний! А стонадцять кіп твоїм матері лиха! А я думав тебе в осавули порадити товариству,— шипить худий, дивлячись зизом на малого.

— А ти чого тут розсівся гави ловити? — накинувся злобливо раптом на Івана Тевель, відірвавши його увагу від штукарів.

— Та я...

— Ідзь геть! Прендко ідзь!..— нагримав Лейба, зганяючи свою злість на молодикові.

...А в неділю пораненько Зібралися громадоньки До козацької порадоньки: Стали раду радувати...—

дзвеніла тужлива пісня з гурту козаків, що, взявшись за плечі, співали неподалік корчми, коли Іван відійшов, до сліз ображений Тевелем, від корчми. Сповненому вражень, йому хотілося кудись заховатися від цього невгамовного гамору, пісень, веселих вигуків, дзвону струн і тужних кобзарських голосів, побути в самотині, зосередитись, осмислити почуте й побачене за оцей період його козакування на Січі, спочити від усього. І дорогим, як ніколи, йому згадався двір у Мерефі, вигін і луки, де можна було завжди загубитися від всіляких гармидерів.

Зупинившись на мить коло худого, як скіпка, живописця, що малював одноокого Мамая — козака з довгими гострими вусами і кобзою в руках, Іван непевно почвалав поза пральнею та мийнею вузькими вуличками між куренями, кугами та ятками до кручі-валу. Гамір і гомін неділі сюди долітали менше, і, вибравши густий кущ трави, наче купину, він присів, зразу ожвавившись видивом гостиного двору, що був якраз навпроти, за затокою.

У чималому дворищі біля довгих корит-ясел стояли коні й воли, мабуть, приїжджих гостей і гендлярів. Перед двома довгими, свіжозбудованими куренями-домками під гонтом за тесовими столами сиділи на лавках впереміжку молодші і літні вже гості. Одні з них були простоволосі, інші — з косами, як у жінок, ще інші — в шапках і капелюхах з пучками пір’я замість шликів, ті — в кунтушах і киреях, опанчах і доломанах, в бурнусах і накидках, в телесах і лапсердаках... На певній віддалі група від групи вони забавлялися хто чим: одні грали, видно, у карти, зібравши біля себе зівак служків, викрикували і сперечалися, схоплювалися і метушилися або знову примовкали, інші — кидали кості тихо і так же тихо віддавали їх сябрам, а ще інші — чипіли подовгу в задумі над шахами, зібравши навкруг себе юрби уболівальників...

Обік отих перших, під стрімким широченним явором і двома гінкими, як швайки, тополями, на посланих на зеленій траві килимках сиділи, мабуть, ординці, кизил-баші чи татари в чалмах впереміж із козаками і також грали в кості-нарди. Ці іноді сперечалися, ковтаючи слова, але спокійно, стримано.

Іван дивився звіддалік і на тих,і на інших і диву давався. Дивував його і обнесений густим спичкуватим частоколом двір отой, і панчохи гостей з червоного гарусу доколінні, ніби на сонці згорені, коси з буклями в окремих гостей. Та найбільше дивувало оте панібратство з ворогами своїх козаків. Він не міг уяснити і зрозуміти, чому кошовий і старшина дозволяють своїм недругам — і магометанам, і ляхам — жити під Січчю, видивлятися на козацькі укріплення і частоколи, а козакам — отак мирно сидіти з ними в круту і грати, розмовляти, сперечатися. Йому навіть козаки, що сиділи в тих групах, здавалися несправжніми, бо який же справжній козак зможе спокійно бачити те.

З валу-пагорба за гостиним отим двором видно було і безконечні далі погнутого вибалками і горбами степу, що розтавав і ховався в сірому мареві далини, і поодинокі козацькі бекети-вежі, і розкидані по степу купки верб чи стуракинь-тополь, і безконечний праліс дніпрових заплавних лоз та очеретів, і самотину чатового, що чипів і гибів в отакий день на високому бекеті під двором.

Блукаючи очима по отому довкільному безмежжі, він знічев’я звернув увагу на густу шпичкувату рядкасту стіну гострих стовпів, що обрамляли Січ у вісім пасом, на закриту ряскою затоку-рів, що чомусь називався «старцем», на порослий мітлицею крутосхил валу, нагорнутого на каміння недавно, кажуть, за кошового Нечая та гетьмана Дороша. Грізною, мабуть, здається оця твердиня-фортеця Січ отим гравцям-чужинцям, що про все забули, захопившись грою. Нелегко перебратися через оці заборола ворогам без порома, моста.

Приклавши дашком до лоба руку, Сірко довго вдивлявся в чатових на подальших бекетах, що вартували степ, і співчував їм, самотнім серед безмежного мовчазного простору. Думки снувалися, пливли повільною течією, доганяючи одна одну, на якусь мить зупинялися, ніби застрявали, і знову в’язалися в мережива та вузлики, кудись спливали, як оті хмарки в небі.

Хлопцеві не вірилося, що буде колись час, який відкриє йому все, що він зможе колись збагнути і зрозуміти оту січову веремію, що стане над нею і огляне її згори, освідомлено зв’яже отут звичаї і події... Не вірилося, бо поволі мінялася його дотеперішня уява суцільного братства січовиків, мінялися і звичаї отих стосунків в його голові, які носив досі, заповнюючись поки що якимось маревом, якого і розгадати зась...

Духмяність листя млостить, стомлює, і Іван, потоптавшись, присідає на лавку. Тихо навкруг, затишно, а ось же чомусь сумно. Чи то, може, ота велич одкриває очі на людську мізерність, чи... Він мимоволі нагорнув пригорщами цілу кучугуру листя на столі, припав до нього лицем, принюхався до його пахкого трунку, аж сп’янів од того і знічев’я згорнув його на землю. Дивне почуття спокою огорнуло хлопця, розслабило всього, ніби з тим листям він змів і образу Тевеля, і січове безугав’я, і складність всього, досі незбагнутого ним отут життя. Тільки нудьга за матір’ю, домом та Софією в’язкою прилипливістю в грудях теплилася, смоктала, стукала потиху і в груди, і в скроні, нагадувала. Чи ж тільки йому оцей дуб про найсвятіше нагадував і нагадує?.. Адже, може, й тисячі приходили вже до нього з своїми радостями і печалями, і всіх він утішив, мабуть, заспокоїв своєю незворушною величчю, напутив чи збив з путі!..

Вдалині над зеленою кроною сосни кружляє табун гайвороння, а над ним, у високості, у тиху безвість на схід пливуть підбиті багрянцем поодинокі хмаринки, такі ж, як там пливли, у Мерефі, разом з його дитинством не знати й куди. Чи не їх проводжав він, бувало, на луках за Мжу? Це вони, як говорила Домна-мати, забрали бодні з салом і м’ясом, «поки піст кінчиться, щоб обавити людей від гріха»... Недавно це було, але й давно, бозна й коли... Аж пече, аж коле в груди жаль не знати й за чим, а в очах так і стоїть Софійка з докором в очах: «Потррочо ти нещасний!..» І мати... Мотря, що зненавиділа його за любов до доньки... В Іванових вухах і досі звучить її злоба, вилита Софійці тоді, коли вони допізна затрималися на луках... «Чого ти п’явкою пристала до жебрака?!. Хіба тобі такого коханого треба?! Чей же, он скільки їх із посагом і ремеслами в руках?! Чим Вустам тобі осоружний?! А бурмистрів Остапко чим?!»

— ...Про що згадав, козаче, у цій святій самотині? — перервав Іванові думки-маєва чийсь хриплуватий літній голос, аж той стрепенувся, як пійманий на гарячому.— Матір згадав, братів та сестер чи, може, вже й дівчину встиг полишити хорошу?

Зненацька захоплений, молодик таки знайшовся і підвівся, хоч невчасно і розгублено, проте шанобливо. На нього дивився пишновусий, в добірному одязі старшина. Товсте сивувате пасмо оселедця закучерявленим ковтком вибилося у нього з-під шапки.

— Згадав матір, бо сестер не мав, а стосовно дівчини... не навчився ще про таке думати-и,— поперхнувся нещирим словом Сірко, зашарівшись.

— Присядь, може... Куди ж ти? — затримав гість Івана, присідаючи і собі навпроти. На мить запанувала незручна і томлива мовчанка. Старшина загайно розстебнув розкішного кунтуша, відкинув набік з лавки криву, оздоблену в наруків’ї шаблю, дістав неквапно з кишені засмалену люльку, вибив її об стіл обавно, засмаленим пальцем натоптав тютюну і, викресавши добрим начинням вогню, запихкав. З-за каламайкового пояса, що оперізував його на диво тонкий стан, Сірко побачив блискуче поруччя дорогого пістоля. Устиг помітити і дорогий тонкий ланцюжок, що виблискував золотом, звисаючи з шиї, і ховався за кармазиновим коміром сорочки під шовкову стрічку...

Іван знав, що треба щось говорити хоч для годиться, але чим довше думав, тим більше губився і мовчав. Мовчав, видивляючись на молодика, і старшина.

— ...То, кажеш,— не витримав, видно, гість мовчанки,— нема ні братів, ні сестер у тебе, молодче? — знічев’я заговорив той, віддаючи всю увагу люльці.— Воно кому що... Та краще тим не перейматися, бо козакові, попри все, за матір є Січ, повна сябрового товариства та побратимства вірного, а в ній прихітно можна придбати і хисту молодецького, і скруту обійти.. Посполитому з тим значно гірше. В нього жінка, діти, господарство та, хоч яка там би мала, земля... І праці, й поту, і серця до того треба доста... А вже коли говорити про жіноцтво та дівчат, що не завжди можуть себе обстояти, що мусять відробляти панщину, піклуватися дітьми і старими, та ще й гвалти терпіти, то й зовсім треба радіти, що носиш штани та ще й на Січі. Тепер, правда, і до Січі...— затягнувся він.— Тепер, правда, і до Січі магнати пробують руки простягати, та, слава богу, вони в них, на наше щастя, куці ще...

Старшина на якийсь час замовк, ніби щось пригадуючи, цмулив люльку, аж дим йому заходив у вічі, тарабанив по столу пальцями.

— А волость нищать,— продовжив він нарешті, ніби пригадавши попередню думку.— Коли так піде, хлопче, то за десяток років і Запороги спорожніють. Чоловіків татарин та турчин на ланцюги до каторг припне чи шляхта на палях та шибеницях винищить. Знайдуться й такі, що в перекинчики підуть, забувши чи відцуравшись і мови матірної. А жінки в неволі панській та бусурманській яких народять синів? Хіба отих же перекинчиків та покручів-потурнаків, що пожадливістю своєю та власним хосом донищать і нарід наш, і край сплюндрують... Адже чув, певно, і за Балик, і за Чемерисів, і за Чорнобаїв?..— сплюнув він.— Та... нужда й закон міняє, отож побачимо... Була б лише одностайність та розуміння, куди ми дійдемо без неї.

Він говорив так впевнено і мов завчено, ніби вже не раз повторював, а в обличчі світився і розум, і гнів, і розпач, що здалися Іванові і дивними, і незрозумілими, бо нарікати отакому козарлюзі-старшині ніби й не пасувало, тримаючи пістоля й шаблю при боці.

— Отак воно, сину,— додав він згодом, покивавши в роздумі головою.— А ти ж звідки й чий тут?.. — роздивлявся на випнуті хлоп’ячі рамена.

Розпитавши про все Івана, що чомусь довірливо і приязно зізнався йому, старшина замислився й примовк:

— Слобожанщина, слаба богу, ще покіль в спокої перебуває. Там і совокупні грунти надільні, і мливо спольне, і люди як сябри на отих грунтах сидять, бо від магнатів та їхніх посіпак відірвалися, а до бояр московських та тих же посіпак при них ще не прив’язалися... Та й те сказати, натерпівшись татарщини, московити співчуття і мир до нас мають, найпаче чорний та біглий люд до нас приязний. Та й з ясирів здебільше лиш ми їхнього брата звільняємо, як щастить, і віри ж однієї. Посполитому в них також не з медом живеться. На барщину спину гне, оброки всілякі платить, побори безмірні терпить, а катувань всіляких та знущань... Наслухався їхнього брата до оскоми... Та й цар ніяк не ліпше короля польського, коли ще не гірше в кілька разів, бо короля королята-магнати в’яжуть, а цей — самодержець...

— ...Пане курінний отамане!.. Ідіть уже!..— почувся раптом чийсь поклик із-за кручі.— Пане курінний!..

Старшина примовк, неквапно оглянувся:

— Що там скоїлося?.. Приїхали вже?..— запитав він у джури, що, задихавшись, бігцем поспішав до них.

— Еге... депутації наїхали... Вже в зборню пішли... Гонець доповів, що кіш з походу ось-ось має бути. Пан наказний веліли розшукати вас небарно.

— То ж для чого я там?..

— Не сказали, прошу пана...

— Отак-то, молодче, кидай журбою об землю та придивляйся і прислухайся до всього, колись пригодиться. Нужда закон виправляє, а то й міняє,— підвівся він і пішов повагом у бік майдану, проведений зачудованим поглядом Івана.

— А ти з якого ж куреня будеш? — поцікавився джура, коли вони лишилися на самоті.

— З третього...

— Батько Сулима тобі земляком чи родичем буде?

— Оцей?..— видихнув злякано Сірко.— То він і є отой Сулима?.. Галерник? Що не є найсправжнісінький? Той, що потопив при Галіль-паші, втікши з турецької каторги, десятьма чайками сімдесят галер турецьких? Що ходив на Константинополь і Боспор у Хотинську війну? Той, що ледь не полонив роздітого Гусейн-пашу в наметі?..— не вірив хлопець.

— Він же, він, їй-богу! — клявся здивовано джура.— А ти, бачу, обізнаний...

— Дід Ничипір оповідав мені. То це він із донцями був і в Трапезунді, і Азові?..— не вірилось юнакові.

— А то ж ще хто?.. Двісті знакомитих турок папіжові Павлові подарував. Золоту ікону від нього має за це... А болгарів скільки звільнив, ляхів та литвинів, а ясиру!.. Зачурканий, характерник він! Ні кулі, ні ядра його не беруть,— притишив таємничо голос джура.— Болгарам в поміч як пішов, то звільнили такий ясир, що турецький ага втопився з того на очах у всіх... Позатого літа козаки під його орудою по троє і більше татарських коней привели на Запороги і на волость... Всю буджацьку сірому, що захопили тоді, батько наказав відпустити з душею, а за башів тринадцять монахів у візира виміняв... Я також був з ним у тому поході,— похвалився згодом джура.— Батько взяв мене до себе, бо його джура у бою загинув. А під Хотином ото він з отаманом Неродичем, Яцьком Бородавкою та Сагайдаком воював. В намет самого султана, як чув же ти, з куренем своїм ускочив уночі... Сагайдачиху, що була вже султановою, вивіз із бою на коні і віддав Конашевичу... До Києва їздить, бо братчиком там записаний, на монастирі пожертви дає, з самим митрополитом знається, сам чув, як оповідав... Мене також того літа посилав туди з фурами,— хвастливо торохтів джура Іванові, що заздрісно пив, а не слухав його оповідь.— А сьогодні приїхав гонець нашого кошового, Слимаченко, то таке оповідає, що й повірити тяжко. Сам ніби реєстровий гетьман Кулага з почтом на Січ правиться алярмово... Я ще не бачив гетьмана, а ти?..

— Також не бачив...

— Ну, то побачимо... Скочу ще до вежевого бекетника,— повернув джура на збочину, залишивши Івана в якійсь приємній, ніби аж радісній розгубі і щасті.

Піднявшись по відході джури на стрімку кучугуру, Сірко окинув зором здалік курені, інші будівлі січового містечка і пішов повагом униз, дивуючись, що тихим і мовчазним чомусь стояло воно, ніби застигло в чеканні чогось. Аж страх брав хлопця від того.

25.

Кожен новий день починався для Івана незвично. Ще з досвітку загуркотіло, заскрипіло, завищало дворище і вже не стихало, як неприкаяне. Ревло і гохкало, ляскало й тріщало, бубоніло й іржало, двиготіло й тряслося до самого пообіду. І над усім отим в додаток, розносячись у довкілля, гримотіла гарматна сальва:

— Похід вертає!.. Вертає похід!..

У третьому курені молодики посхоплювалися із настилів засвіт, і ніхто з них не повертався туди весь день. Від навального гамору і гомону, що ніби котився з мосту у ворота, від реву та іржання обрадуваної домом худоби в молодиків перехоплювало дух. Вони юрмилися неподалік, вдивляючись один з-перед одного в оте видовище, рахували щось, здогадувались, сперечалися, поривались.

Невдовзі все дворище сповнилося мажами, берлинами-повозками і людьми та їхнім лементом. В яскраво освітлених міхурчатих віконцях відкритої навстіж великої трапезної мелькали постаті, чулися голоси і вигуки, а до дверей і навпаки плавом пливли все свіжі юрби козаків, зупинялися коло викочених в нагороду за вдалий похід барил, кадубів і діжок з різним питвом, черпали дерев’яними коряками виграні напої доскількихочу і втомлено, часто непевною ходою направлялися поодинці чи й цілими ватагами на сон, несучи в мовчазні досі курені охриплі пісні, ситість і подорожну змору.

Зовсім розвиднялося, як у дворище заїхали мажі з хворими та пораненими, за ними вслід ішли різношатні пов’язані бранці, а вже потім — звільнені козаки-ясирники та скарби на мажах. Ясирники з посполитих і чужинців, звільнені походом, за наказом наказного Сулими, лишилися за валом, в гостинім дворищі. Замикали ту різнолику шеренгу табуни пов’язаних по п’ять-шість на чумбурах-обротях коней з вершником всередині, череди волів, буйволів, корів, бузимків і навіть кількох верблюдів з чередогонами на високих горбах.

Коли вже оті валки, що йшли і йшли з поля, поволі обірвалися, а смоляні пательні в дворі пригасилися денним світлом, почулися гарматні вибухи сальви з річища, а за ними перенісся туди й гомін та суєтня... То вернулися нарешті з того ж походу і чайки-байдаки зі скарбами та звільненими невільниками з каторг, шандалів і галер, що чомусь прозивалися на Січі лихолаївцями.

Наступного дня, наспіх помившись і поснідавши в трапезній смачних решток приготованого для прихідців сніданку, молодики бігли стрімголов на шикувальний майдан, де на них уже очікував трохи скособочений сотник Шуліка, і ставали в шеренгу.

— Кінні підуть зі мною на вправи, а піші та недужі у школу, до дидаскала Карпа і отця Данила науку спізнавати,— наказав він, перекликавши і оглянувши за звичаєм всіх.— Ти, Матвію, осідлай мені сьогодні білаша,— кинув він наостанку джурі і пішов неквапом до січових воріт.

Молодики допитливо чекали, що Шуліка щось розповість про вдалий похід, ясир і скарби, але той скочив коло воріт на підведеного джурою коня, звисока оглянув вершників коло мосту і поскакав попереду навзавід. Юнаки ледь устигали слідом за ним поза гостиним двором-зимівником, поза цвинтарем на пагорбі та балкою обік високої фігури-вежі, що бовваніла на взгірку аж ген-ген. Опалий на трави ранковий туман-приморозок толочився кінськими ногами, і вершники бачили за собою притемнені спарені стежки, неначе поткані смуги на посріблених ряднах, що в’юнилися все далі й далі.

— Отут і будемо робити вправи, сябри мої,— зупинився сотник коло фігури-бекета.— Вакуло! Агов, Вакуло! Дозволь тут горобиний бій почати,— гукнув для годиться сотник до чатового, що стовбичив на вежі.

— А чого ж? І вам надійніше, і мені веселіше, то — прошу...— обізвався явно зраділий Вакула.— А як там похід, пане сотнику?

— Та нівроку, але краще було б, коли б його не було,— махнув рукою скрушно Шуліка.— Чимало не вернулося нашого брата назад,— задрав він голову до чатового.— А так — коло тисячі всякого люду звільнили, слава богу, та ординців знатних до двох десятків привели, то буде за що виміняти іще з триста сердешних поневіряльників... Ну, хлопці, приготуйтесь до бою на шаблях! — перервав він розмову з чатовим.— Москаль б’ється з Бирсою, Лиходід — з Варисмолою, Білокінь — з Бульбою, Некрас — із Ріпою, Квочка — із Сірком...— називав він пари, що зразу ж відділялися від гурту в подвоєний ряд.— Розгалузьтеся — і до бою! Та дивіться мені! Спішіть не поспішаючи! Приготувалися?.. Увага!.. Починай!..

Заблискали на ранковому сонці сітчасті леза, закрутилися у веремії вершники, зацюкали з дзвоном шаблі, затупали, закрутилися, толочачи трави, коні, розходилися і зближалися в потугах молодики, то напираючи, то відтискаючи один, одного кінно, а Шуліка, видивляючись на те все, дорікав і хвалив, зупиняв і підганяв, реготав і гнівався, штурхав своєю кривою невмілих і переймав на себе бій, стьобав то одного, то другого нагайкою, зупиняв чи поправляв когось і знову наказував битися...

Стогнали наморочені тією крутаниною коні, боліли в молодиків з незвички руки, а сотник не давав спочину, кричав і гримав, благав, сварив і показував, і не один вершник сьогодні позаздрив тим із товаришів, що лишилися в Січі навчатися грамоти...

— Вище руку, Квочко! Скорше владай нею, вилупку. Вище! А, стонадцять кіп бісів тобі в ребра!.. Чого ти дозволяєш його шаблі сидіти весь час на твоїй? Діставай!.. Та не так же, не так!..— кричав Шуліка на молодика, що явно пасував у бою із Сірком.— Діставай у праве, у праве плече, дурню!.. Отак, так його!.. Що вона не володає в тебе, чи що, та рука анахтемська? Бий ще раз! Та не так же! — виходив із себе він, невдоволений шабельним герцем.— Подавай коня назад, коня назад, Квочко! Відбивай! Третій прямий, ударний... Тьху, нечиста сила в цьому собачому Сіркові!..— махнув навчитель рукою, сплюнувши.— І відкіля воно отаке взялося? — обізвався він ніби обізлено, дістаючи кисета і люльку.

Як блискавиці, схрещувалися у повітрі шаблі, миготіли, підлітаючи, і знову зустрічалися в скреготі і дзенькоті, і, хоч бій був не справжній, а лише наближений, серед вершників все більше появлялося заюшених, свіжообірваних та подряпаних. Буланий Сірків, ніби пригадавши давнину, кидався веверицею, зі стогоном ставав свічкою, присідав, здригаючись, здавав назад, то скакав вперед, вивертався в боки, маючи довгою пишною гривою на вітрі.

— Ану перепочиньте всі і ти, Квочко, хай я сам з цим окаянним Сірком спробую зітнутися,— збив утішливо Шуліка на тім’я шапку і поправив довгий вус.

Десь глибоко в душі Шуліка, крім навчительської задачі, ховав і втіху швидкої перемоги над суперником, і зразок вправності над менш вправним учнем, тому він підійшов навіть до свого білаша хвацько, так же хвацько скочив у сідло, неквапно поправив стремена на ногах, оглянув захопливу цікавість в очах молодиків, що оточили його чималим колом, і сказав:

— То що, Сірку, попробуємо?.. Дозволяю тобі не в жарт битися зі мною,— посміхнувся він.— Чи, може, ти зморився вже дуже?..

— Не зморився, пане сотнику... з честю попробую, як ваша ласка.

Хлопець натягнув поводи буланого, здав задом коня аж під пагорб, оглядаючи місцину, зміряв звіддалік грізного супротивника, і, відчувши холодок страху в грудях і затеплену розгубу на щоках та шкряботливу сухість в роті, облизав вуста, підібрав роздвоєні поводи і насторожено приготувався, відчувши, що хоч і трохи, але перепочив у отому приготуванні.

— Давай, синок! Почнемо! — сказав по-дружньому тепло сотник, трохи скособочившись у кульбаці.

— Починай, Сірку! — гукнули нетерпеливо хлопці з юрби.

— Ага, починай!..— глузливо повторив хтось.— Не встигнеш і підняти її, як випаде,— кепкував він.

Дзвінко брязнули у вітанні шаблі, обмінявшись скреготом, та таки одразу й задзвеніли, заспівали в скреготі, щораз швидше, нагайніше, гарячіше.

Іван таки скоро й відчув, як, може, після п’ятого десь чи десятого сильного і вдалого удару сотника у нього отерпла рука, не встигала вона вже нападати і лише при напрузі всієї сили відбивала шквальний град дужих Шулічиних ударів. А вони сипалися і сипалися один за одним, їй-богу, без кінця й краю. Не один смертельний дотик сотникової шаблюки уже відчув на собі Іван, зрозумівши, що той явно щадить його, але завзяття, що тепер, здавалося, аж потроїлося в ньому, тримало молодика, не давало змоги попросити у сотника миру, і він відбивався, помічаючи, як і грізний досі суперник, мабуть, слабіє в силі. «Тільки б не осоромитись... Тільки б...» — думав.

В слушну мить чи то вже сотникової втоми, чи легковаги навмисної, Іван різко крутнув буланого на місці, перехопив шаблю з правиці в ліву і кинувся вперед, як ошалілий, на розгубленого навчителя. Ота розгуба, хоч і миттєва, ота здивованість, яку Сірко піймав на льоту під кущистими бровами сотника, зразу піддала йому сили, а свіжість в руці, що стала раз по раз досягати супротивника, додавала ще й певності. Коли Шуліка, вдало вдарений, не зумів чи не встиг відвернутися від Іванової шаблі і поточився, відхиляючись, Сірко і зовсім осмілів.

«Не зазнавайся... Не спіши... не попадись на хитрість ніби ослабленого супротивника»,— пригадав він слова щирого Сабрі і розрахованими, більш обережними, ніж слід було б, ударами сипав і сипав, тепер явно наступаючи...

Затихли, як оніміли, причаєно молодики-друзі, спостерігаючи. Бій обернувся на користь Сірка, і вони захоплено стежили за поєдинком, і в кожного з них росла якась жалість до старого сотника і заздрість чи навіть озлоблива неприязнь до свого товариша-переможця. Чомусь кожен став бажати, щоб Іван якось здався Шуліці, а той, навпаки, нападав так уміло, що сотник ледь устигав, відступаючи білашем, захищатися, даремно вичікуючи і втоми учня, і моменту, в який би він зміг довести свою зверхність.

«Ну й заповзяте ж, окаянне!» — думав.

Довгенько тяглося для навчителя оте вичікування, а моменту все не траплялося, і сотник в ході поєдинку роздумував, напружуючи останні сили, відбиваючи удари, як вийти з цього і нежданого, і небезпечного становиська. Він піймав себе на тому, що втрачає віру в свою перемогу, і це ще збільшувало його острах, а з тим і силу. А удари Іванові сипалися градом: один, другий, п’ятий... Шуліка помітив, що Сірко щадить його, що він навмисне відступає, щоб дати старому і передих, і можливість вивернутись в разі неминучої небезпеки. У його грудях вже задихалося немолоде серце, а довге пасмо оселедця липнуло до чола, затуляло заступом очі, на щоці горів давній шабельний рубець, часто дихав від перевтоми під ним отакий же немолодий уже білаш...

Та що це?.. Розігнавшись нанести останній, смертельний, може, удар, Сірко несподівано рвонув конем убік, завчено кинув шаблю до піхов і став обіч як вкопаний.

— Не маю більше сили, пане сотнику! — попросився Сірко.— Руки не владають уже, то простіть мені...

— Воно і я вже ледве в кульбаці тримаюся, так що...— згодився на примирення навчитель. Виждавши, він погладив задиханого білаша рукою, неквапно перекинув ногу через луку, злазячи з коня, і пішов до гурту, що стояв оніміло і чекав не знати й чого в незручності.

— Молодець, неглядів сину,— сказав, витираючи піт з чола і беручи до рук подану кимось загублену в поєдинку шапку.— Ніде правди діти, його зверху,— заховував неприємне враження від фактичної поразки сотник.— Я й не туди, що він, бісової пари син, лівша, а то б я йому, окаянному, не поступився нізащо, хоч і старий уже... Ото таке, діти мої,— задумався він над чимось,— чекають вже мене побратими в Трахтемирів і ніяк не дочекаються, а воно пора і честь би вже знати... Чував я, що і славний Наливай шульгою був, а коли до скрути доходило, оповідають, і двіруч різався з бусурменами, тому і славу таку добув собі. Я лівою ніяк, хоч і навчав мене тому не раз покійний Дорош, а тепер воно й запізно вже, як самі відаєте, бо схимникам те не пригодиться...

Сірко, важко дихаючи, слухав оповідь сотника і ледве стримував у собі втіху, що розпирала груди, колотила й калатала в серці, дзвеніла радісним, хоч і втомливим, шабельним дзвоном у вухах. «Не зазнавайся»,— чувся йому гортанний шепітний голос першого навчителя — Сабрі, і Сірко насуплював брови, стискав губи, ловлячи то захопливо-приязні, то заздрісні, аж лукаві з його перемоги погляди товаришів. Та глибоко десь в душі певності не було, як не було й цілковитої віри, що він дійсно вже може потягатися у вправності хоч і з отакими, як сотник.

В пообідню пору Шуліка звелів усім рушати до Січі, але в обхідній путі, яку вибирав він сам, довелося ще сягати через рови, обертатися на коні, зіскакувати і вискакувати на повнім ходу, висіти то з одного, то з другого боку сідла, перелітати на льоту з одного сідла в друге, вправляти арканами.

Іванові, навченому по Корнієвих розвагах ще Сабрі, давалося те без особливої мороки, і він шкодував, що ніхто з домашніх — ні мати, ні Сабрі, а тим паче Мотря та Софійка — не можуть побачити його вправності.

Особливо йому хотілося б показати оце все Софійці. Спогад про неї також радістю заливав хлопцеві груди, такою тугою скиглив у них, як не намагався забутись, перекинутись думкою на щось інше, нічого не виходило. Софійка стояла перед очима й стежила за кожним його порухом, ніби й рада була за нього, та схоже, що й кепкувала...

26.

На тесових січових столах посеред майдану п’янкий легіт гойдав довгі пацьорки червоних китайкових убрусів. Вподовж довгої жерді-конов’язі неподалік конюшень пожадливо смикали пахуче сіно чиїсь припнуті, замилені далекою путтю, навдивовижу гарні коні. Неквапне вештання старшини і стрімголове метушливе коло зборні та канцелярії джур підказували навіть недосвідченим молодикам, що на Січі відбувається якась незвичайна подія. Проте, хоч як хотілося їм щось дізнатися, ніхто з старших не міг задовольнити їхнього бажання. До того ж і голод настійливо кликав до їжі, і хлопці, приховавши цікавість, з гамором і запопадливістю кинулися навперейми до трапезної, ніби брали приступом фортецю. Із почуттям солідарності пішов прискорено їм услід і Сірко та ще кілька стриманіших товаришів. Пахучі всмажені вишкварки ще на віддалі паморочили голови, котили життєдайну слину і підганяли кожного.

Іван не встиг навіть отямитись коло трапезної, як його хтось зненацька затиснув ззаду в обіймах. Хоч він і чекав з походу полковника Кривопашку-Гунду та його джури, але ця зустріч тепер з Левком під порогом трапезної видалася несподіваною.

— Левчику, ти? — вирвалося в Івана захоплення від тих залізних обручевоподібних обіймів побратима.— (Та відпусти ж, ради бога, а то задушиш,— нарешті вивільнився він.— Недарма тебе, вовкулако, Левком нарекли, коли отаку силу маєш... А я виглядав,— обраділо хвалився молодик Левчикові,— і тебе, і батька, та де ж мені було в отій веремії вас угледіти. Кипіло й бурлило, як в тому Ненаситці...

Помітивши, як лице Левка раптом спохмурніло, а очі опустилися долу, Сірко скорше відчув, ніж здогадався, що тими словами він зачепив щось болюче в побратимові.

— Царство душі його небесне,— зняв повільно шапку з голови Левко,— нема більше батька в нас... У січі бусурменській за ясирників поліг, як сніп, сердега...

Щось обірвалося по тих словах у грудях Івана, заскиглило жалісливо і боляче, папломою напливало на очі, аж бачити не міг, проте переборов оту миттєву слабість, взяв руку товариша, як ото колись брав у Мерефі бувало, потиснув її до болю й пішов, ніби раптово онімівши з усього, в напрямку лави, що стояла аж ген обіч. Присівши там, хлопці наклали на голови шапки, і Іван піймав себе на тому, що тепер уже він не молодик... Якийсь час мовчки перебирав у пам’яті, коли ж він став не ним, і ніяк не міг відшукати там отого вузлика пам’ятного, що відділяв його, як молодика, від нього ж дорослого.

— ...у кріпості Аслам-сараї, перед самим ханським палацом у Бахчисараї, батько з козаками натрапив на засаду охоронної орти... Вночі те було... Я знайшов його посічене тіло аж другого дня по бойовищі, коли ми зайняли палац і двір... Навіть пізнати тяжко було, так понівечили його бусурмени. Завжди брав мене з собою, а цього разу каже: «Спочинь, бо завтра ж на приступ іти...» Пішов без мене, і ношу як гріх на душі отой свій спочинок...— витер непрошену сльозу Левко...— А ти, чував, Сірком записаний у компуті Семирозума... Батько ще жартував з того якось, дізнавшись,— переводив він розмову на інше.

— Та хіба ж хочеш?.. Мусиш, коли так старшина вирішила.

— Те марниця, брате. Мене також Кошовенком вписали, а що скажу? Навик уже, ніби так і було...

— А я сьогодні самого Шуліку,— не втримався, похвалився Іван,— на герці майже переміг, слава богу... Ледь з коня не звалився з утоми.

— Радий за тебе, Іванку,— положив на коліно товаришеві руку Левко.— Що ж там дома в нас, як твої живуть, як мої маються? — заглянув він у вічі Іванові.

— Та... живуть... маються... Я ж незабаром за тобою й вибув, бо... Стривай! — прислухався до чогось Сірко.— Це ж чому в литаври забили?

— Як то чому? Гетьман же реєстровий на Січі! Хіба ти не знав про це? Він, кажуть, шведських і московських послів, що правились на Січ, схопив і передав магнатам...

— Вперше почув оце,— зніяковів Іван.

— Приїхав знову реєстри та компути писати... А може, лише вигляд робить. Магнати наполягають, а він, видно, радо слухає їх. Козаки, правда, чомусь в більшості не хвалять його, а старшина — вдоволена...

На звуки литавр та накр-барабанів з куренів посипала і поодинці, і гуртами та ватагами січова різнолика братія, наповнюючи винесеними із куренів гамором та гомоном, реготом та кпинами січовий майдан.

Невдовзі навіть просвіти поміж будівлями та оселями загатила і ота запорозька братія, і гості з Черкас. Сіркові та Кошовенкові з лави, що була на підвищенні, добре бачилося, як розчинися двері канцелярії, як розступилися чатові при порозі і надвір вийшла в різнобарвнім шатті старшина, а за мить перестали бити накри, затихли литаври і на майдані, що рідко тут бувало, принишкло ущух гамір і гомін.

Першим ішов з острашливими оглядками по боках низький на зріст, не в міру широкоплечий гетьман Іван Петражицький-Кулага з розкішними, золотистими, сторчастими вусами, в розшитому візерунками кунтуші і павиним пером у гетьманській шапці. Потім — високий, сухорлявий, з обвислими, ніби до зайвини довгими руками кошовий Варлам Нетеса, одягнений, як звичайний козак у будній день, метеляючи в руці сірою смушевою, з яскравим шликом шапкою. За ними слідом військові старшини і товариші, з-яких вже чимало Левко називав побратимові по прізвищах:

— Отой на правому крилі — обозний Гримич, поряд — полковник Остряниця та Недригайло... То Павлюк із Гунею, а в жупані наопашки — Баян, а з ним ото, здається, Риндич. Ті — в сірих свитах — Запалій і Кизим, а осторонь, в шапці із зеленим шликом, Сурмило... Тих обох не знаю, а за ними два засмаглі, з цибухами і при чупринах,— січовики, Тумар і Тугай... Потурнаки, що позаторік втекли з турецької каторги з нашими козаками. Позад них, одягнений і озутий в червоне, славний запорожець, мабуть, знаний тобою, Іван Сулима, а поруч із ним — січовий обозний Ворожбит і гетьманський обозний Перев’язко... Бач, надуті всі. Видно, добре почубилися!..

Іван слухав побратима і захоплювався його обізнаністю, як і озвичаєністю в цій веремії людей і звичаїв. Цікавість зростала в ньому, і він поривався звестися, роздивляючись старшину, що поволі заповнювала собою лави вподовж довгого столу...

— Славне січове лицарство! — підняв згодом догори булаву гетьман.— Доблесні чатові, сотники, хорунжі, знакомиті старшини! Дозвольте слово мовити,— поклав він обачливо на стіл булаву.— Дякую красно від себе, від військових реєстрових товаришів, тут притомних і відсутніх, від люду посполитого бездольного нашого, від пана круля за ретельну службу і звільнених ясирників, від царя московського за звільнених служивих людей. Ощасливлені вами, вони молять бога за ваше здоров’я по всій землі християнській і нині, і прісно, і навіки!.. Дякую також за дарунки, надіслані мені і казні гетьманській, за полонених, що ми обміняємо в ханщині на тих, кому не пощастило звільнитися під час цього благословенного богом походу вашого. Красна дяка вам усім сущим за переказане тепер мною, і хай світлий бог дасть вам силу і здоров’я боронити край і люд наш і не наш отак і надальніше... Нарікатиме коронний гетьман, що ви порушили його трактат з невірними, та що поробимо, коли нема нам життя від людоловів?..— приспинився Кулага, оглянувши майдан.— Казане вам щойно мною відоме, то дозвольте,— прокашляв він охриплість у горлі,— говорити те, заради чого ми прибули сюди. Отож, горе наше таке, що може затопити рідну землю, як повінь, бо збільшується воно і розливається по ній на радість ворогам нашим невпинно. Король Зигмунд вирішив ніби піти війною на шведів, щоб утвердити там корону для королевича Владислава... Думає з тієї ж причини йти і на Росію...— притишено сказав він.

— І в Москві утверджує, і до шведів преться. Скільки ж тому Владиславові тих корон треба? — перервав хтось гетьмана з натовпу.— Дулю б йому під ніс!..

— Просить вас спорудити,— продовжив гетьман річ, ніби не почувши тієї шпильки з товпища,— тридцять чайок для цього і охочекомонних на них, та одночасно, кажу ж, він же готує військо і на Москву, щоб утвердити укладену гетьманом Жолкевським домову з боярами про вибори Владислава на Московський престол. Чи хоче він іти на шведів та на Москву, не дуже відомо, а що хоче мати добре озброєне військо козаче при собі, яким би можна було при нагоді погамувати отих свавільних королят-магнатів, то сумніватися в тому, мабуть, марно... Отож, гадаємо, що, може, в тому провидіння для нас бога нашого, бо, давши такого наказа через коронного гетьмана, король ніби аж заслаб, а магнати, як і завжди, балюнки та свєнта влаштовують, грамоти, фундуші, процесії та ординації на наші посполитські зимівники, хутори та селища в нього клопочуть, про сейм товмачать; то гадаю, добре вчинимо, як змайструємо небарно оті чайки-байдаки отут, на Січі вашій, як зрихтуємо похід на шведів, розмістивши наше військо десь побіля Острога, Березані чи деінде ще, щоб евентуально полегшити під протектом випадку нашим депутаціям розмову на сеймі...

Сказавши оте, гетьман якийсь час примовкло дивився в юрбище, ніби шукав там підтвердження чи заперечення сказаному, і, не дочекавшись, продовжив:

— ...Гадаю, від Січі й гетьмана ви згодитеся послати на польський сейм Федора Вешняка, нашого достославного, хоч і молодого військового товариша, вправного воїна в ратстві і зело свідучого в таких справах добродія... Лишаю вам те на розсуд без мене, а мене прошу оповістити в домок черкаський, як все те вирішить військо ваше запорозьке... Наостанку дякую за увагу,— розкланявся він на чотири боки.

— Знакомиті достойники! — звернувся по паузі до натовпу за гетьманом кошовий, Варлам Нетеса.— Правду пан гетьман мовив. Біда сараною пливе на нашу землю. Отож, вислухавши його мудрих казань, і зважимо громадою, як те вчинити маємо. А чинити конче мусимо, бо вимремо, як мухи в приморозок. До речі, і морози близяться, то треба вирішити, хто, де і що робитиме взимі. Дозвольте просити від вас пана гетьмана запевнити його величність, пана круля, що ми й надальніше будемо вірно сторожити від людоловів святий наш край... Просимо також нагадати, що скарбники його забули вислати нам обіцяну ясновельможним платню за послуги, то ми, погнавшись за напасниками, мусили звільнити з наглого ясиру наших братів та сестер з майном і дрібком і дещо роздобути їм і собі на життя за труди наші, щоб полегшити тим обіднілу королівську казну... А чи так я мовлю, славні лицарі? — гукнув він у козацький натовп, сховавши посмішку у вус.— Пропозу ж про побудову байдаків приймемо як слушну!..

— Свята правда! Згода! Згода! — підтримали сказане весело кілька голосів з натовпу.

— То, гадаю, на тому і скінчимо на днесь нашу зборню. Осавули, викотити по падку сему п’ять барил браги для товариства,— підняв він догори розцяцькованого бунчука, засперечавшись тут же гаряче з Кулагою.

Ще старшина не зайшла в гостину кошового, а в дворищі вже заметушилося, завирувало різнобарвне юрмище. Особливо вирував майдан і гомоном, і рухом. Ішли хто куди, говорили хто що...

— Підемо і ми з такої оказії пополуднуємо? — подивився на побратима Левко.

— А чого ж, підемо. Не відмовлятися ж нам? — осміхнувся Іван.— Часто згадую тут, як ти відмовлявся їсти коржі в маковому молоці, що виходили на лиці муратинням...

— ...А я всюди тебе нишпорю, шукаю...— перепинив їх, зненацька появившись, Корній.— Як не спиш ти, то на вправах десь. Ти, Левчику, іди полуднуй, а ми тут ще одну пильну справу полагодимо з Івасем... Чи ти, може, того?..

— Та ні! Я й потім пополудную,— трохи розгублено виправдувався хлопець перед товаришем.— То побачимося, Левку, ще...

— Побачимося,— пішов той.— Я он в рефектарі буду тим часом... бурсацькому...

— Був я в Домни... чи то пак, в матері,— заговорив якось збуджено, ніби вкрадливо, Корній, коли вони лишилися сам на сам.— То поклін передавала, піклувалася дуже, просила чемним бути і шануватися, як рівно ж і пані Мотря того наставляла. Я тепер тобі до пригоди стану,— зупинився він, щось згадавши.— Матір мою, Вустю, і селище спалили ляхи, то я батьком назвав старого Капулу, купив за гасан-базаром на Базавлуці зимівник і посадив його там за господаря... Домовлявся з твоєю матір’ю, щоб була там господинею, то ніби, як ніхто і ніщо не перешкодить, згодилася на те, але ще має... Ти вже... не переч, бо скільки ж мені чекати того? — розвів він безпорадно руками.— Тут ось гостинець та ясочка передала тобі,— занишпорив Слимаченко у широченній кишені, кидаючи косі погляди на Сірка.— Ледь не забув було, бо на моїй голові всього тепер, багато забуваю, а чимало й не пам’ятаю... Просила, щоб тямив,— тицькає незграбно він у руки Іванові скатаний балабухою рушник-вишиванець.

Сірко, паленіючи, опустив долу очі:

— Дякую вам і їм...— ледь видихнув він, наспіх ховаючи за пояс дорогий дарунок-скарб, ніби боявся, що Корній роздумає і відбере його.

— Братом називала тебе Софійка,— продовжував далі Слимаченко,— і отак же паленіла, коли згадав їй, що їду на Запороги і тебе побачу... Розпитувала про все, то я наговорив їй сім кіп вовни, і всі неповні, хай тішиться.

— А мати ж як там? — спробував поміняти прикру розмову Іван.

— Та, кажу ж, згодилася на те, але ще подумає трохи,— гнув своєї Корній, явно радо втішений.— Ти, може, зголоднів, то підемо підполуднуємо, бо шкода буде, як з півсотки баранів, що їх звелів сьогодні зварити скупий кошовий, нам не лишиться й смачного кусня,— затурбувався він, поглядаючи в бік трапезної, що роїлася святкувальниками.— Заради отакого свята воно і душу святою юшкою не гріх відвести,— почухав він вдоволено потилицю, збивши набік кучмату шапку.

Випивши (вперше в житті) цілий коряк браги по намові Корнія і Левка, Іван осмілів, розговорився, пробував обнімати Кошовенка, хвалився успіхами на вправах, поривався похвалитися побратимові дарунком, але, потиснутий під столом Слимаченком, так і не зважився. Непевність у рухах, незнана досі теплота в тілі, тяжливість в голові не давали йому як слід розчути ні докладні оповіді Левка про останній похід та смерть Кривошапки-Гунди, ні повідані Корнієм пригоди та новини. Адже він вернувся оце від калмицьких тайшів, бачив там кочовища, табуни коней і овець, їхні бойові тумени-полки в степах... В голові Сірка змішувалися образки і обривки звільнених з неволі ясирників з обпеченими на сонці лицями і порепаними до крові ногами, овиди спаленого Слимаченкового хутора і купленого за гасан-базаром на Базавлуці зимівника, в якому старий Капула тепер за господаря, а мати його буде господинею... Цілі стоси припечених і зарум’янених на вугіллі запашних коржів-лавашів і баранячих туш на вертелах-шампурах в калмицьких єлагах-становищах; бурдюки з головками зміїв і чарівна, як у казці, донька тайші в розшитій сріблом і золотом лектиці на верблюді; звихрені в смертельному скачі, з розкритими пащеками буйні коні в курбан-байрамне свято і паленіюче перед Слимаченком лице Софійки — миготіли, крутилися і перекидалися в уяві, і Сірко не міг їх притримати, зупинити, розгледіти, хоч як намагався те зробити.

...«Чому господинею коло Капули?» — силкувався здогадатися він і ніяк не міг втямити, чи справді те чув отут, а чи йому приверзлося все в тяжкій від п’янкої браги голові.

Із гавані Козлова до гавані Трапезонда гуляла галера, Цвіткована, мальована у чотири кольори...—

виводив десь невдалік хриплувато кобзар думу під рокіт струн...

— Двісті аспрів купці платили за раба на галери, півста аспрів — за підлітка, пригожого в аджем-оглани, п’ять соток аспрів — за дівчину-тринадцятилітку, достойну вродою в гарем...— долітали до свідомості Сірка Левкові оповіді, пухкі й легенькі, як сніжинки, і так же легко, підігріті хмелем у голові, там розтавали, танули...

...В Цареграді на риночку, там п’є Байда мед-горілочку; Ой п’є Байда не день, не два, не одну нічку та й не годиночку,—

знову доноситься рокіт струн, прориваючись крізь дужі козацькі голоси. Сірко, підперши рукою тяжку голову, дослухався до тих пісень і оповідей, а сам час від часу в подумках намацував нагрітий тілом рушник-дарунок за поясом і, як з’явида, виходила з туману й ставала перед очима до щему пам’ятна Софійка з насупленими бровами і квітчастим віночком із зела на голові, мигтіло лукавинкою її дороге поличчя, світилося перед ним і зникало, заступлене нарочитою холодністю Мотрі... Гув, двиготів і гупав переповнений козацтвом, розмаїто вцяцькований січовий майдан, святкували і перемогу, і побудову чайок Запороги...

27.

Кілька днів уже бурлять і нуртують як курені, так і майдан на Січі. Ось-ось, здається, збіжать через вінця пристрасті і виллються окропом в зашерхлі води Славутича, та хтось ніби холодною водою бурхне у той окріп і загасить шумну піну пристрастей та обурів, і знову ввійдуть вони в свої давні вінця-береги, традиціями та звичаями освячені з дідів.

Новобранці, що чималою своєю масою вже й опіритися устигли, не все ще знали, проте й від того, що доходило до них, страшнувато робилося. Раніше, кажуть, такого не було, а коли й траплялося, не бушувало так, не сатанилося, як тепер. Жили собі січовики-низовики, поціновуючи д’недавні звичаї матері-Січі та батьків своїх, і з горем менше зналися, а після переяславських «ординацій», після «Статей для заспокоєння руського народу», котрі зробили Запороги реєстровою залогою Жечі Посполитої (таки домоглися магнати), й заварилася каша. Реєстровики вважають, що вони повинні верх мати, бо їм і пан круль допомагає, і платню вряди-годи надсилає, а низовики за старі дідівські права тримаються, незалежну від круля волю і освячені звичаї поціновують, своїм промислом керуються, і хоч всього їх лише жменька лишилася, коли рівняти з посполитими, перемогти себе не дають.

Не йдуть і рядові реєстровики на повний розрив з низом, бо як-не-як це ж братовбивством кінчиться, а чим його озискує пан круль та магнати — всім відомо заздалегідь. Інше думають їхні старшини.

Молодики знають, що по тому кипінні та нуртуванні розподілили козаки з-поміж себе і виписчиків оті нещедрі статки, настарані в походах та ловах, лишили дещицю для тих, що зимуватимуть в Коші, і пішли хто куди: одні на зимівники до себе чи побратимів в Нові Кодаки, Діївку, Сухачівку, Половицю, Озерну, Лоцманську Кам’янку, інші вписалися теслями до молу на всю Зиму таки тут, на Січі, ті посябрилися в чоти рибалок і до весни будуть ковбанитись з плішнями, вершами та хватками в ополонках, треті пішли гуртами на гути та рудні, на буди та бурти, на воскобійні й смольчуги. До молу вписалися й клепники та бондарі, крицники та вудженики. На Січі залишалася, порівнюючи, лише пригорщ прислуги-сіроми з конюших, комірних, шевців, ковалів і стельмахів та три неповні курені залоги-охоронців.

Ті ж із молодих, що не погодилися піти додому чи не мали куди йти, теж зазимували на Січі, бо з Запорогів, за звичаєм, нікого не виганяли силою без провин. Випровадив кошовий Варлам Нетеса побратимів і козаків та й сам, лишивши на час своєї відсутності сотника Шуліку наказним кошовим, виїхав з кіньми й мажарами у плавні, де мав уже пару літ на займанщині зимівника і сім’ю...

Перебурхала, перегоріла і знову увійшла у свої береги січова буденність, як спокону. Молодики, що тепер мусили зчаста вже й на варту ходити, коли хтось із козаків був недужий або відлучався з Січі, кожного дня ходили на вишкіл зі старим навчителем і на конях, і пішими, вивчали бойові лади; то розгорнутим шнуром, то гострим клином-ключем, то кількома чотириряддями наступали одні на других чи відступали, заманюючи уявного ворога, то раптом заривалися в сніги поряд з покладеними у замети змордованими кіньми і вумліока схоплювалися за наказом отамана, сотника або призначеного ним козака і йшли на застигнутих зненацька татарів.

Вони давно уже і добре освоїлися з отими вправами, тепер не треба було особливо вишколювати їх, бо кожний усвідомлював, що козаком, та ще справжнім, можна стати лише тоді, коли освоїш ту премудрість досконало-довершено, коли відчуєш у собі вміння іти на прю з будь-яким ворогом. Тож поверталися вони із отих вправ запотілі і мокрі, хоч викрути, а коні, бувало, ледь рухалися додому з утоми. Та найбільше втомлявся завжди сотник, хоч всього лиш наглядав за всіма.

Коли в полі мела і вила непроглядна завірюха, Шуліка, жалкуючи коней, навчав молодиків стрільбі з самопалів і навіть з гаківниць у дворищі. До них нерідко додавалися вправи з веслами, яких, не поснідавши, чи й підіймеш, а махати ж ними доводилося безперебійно і по півдня без спочину. Ледве живими верталися по цілоденних отих розвагах у свій натоплений курінь, і гаряча рибна юшка, затірка, заправлена салом, чи грибний тузлук з мамалигою й коржами здавалися святковою їжею для кожного, якщо мали силу їсти.

На хрещенські морози, що цієї зими були особливо пам’ятними, вони під скрип та гохкання тріснутих від морозу криг на Дніпрі вчили з дидаскалом азбуку-абецадло, а з отцем Данилом — молитви в натопленій, напівтемній зборні або розважалися хто чим по куренях. А як відлягли трохи морози, Шуліка знову гнав їх у степ на вправи чи призвичаював до стрільби та оборони, показував пробивні тарани, приступні черепахи, похідні кремнемети, тяжкі балісти, гаки та осадні драбини. Чимало взнали молоді козаки в старого воїна бойових штук і ратних хитрощів, зазимувавши на Січі...

Ішов час, і важко сказати чому, але молодикам, при перших повівах весни здалося, що й зими не було... Тільки м’язи випиралися в декого аж задуже під сорочкою. А коли запахло весною, показалося із-за хмар уже не тьмяне сонце, закапало зі стріх, посіріли й забруднилися сніги доокола, а згодом з’явилися і проталини на пагорбах, молоді козаки вважали вже себе досвідченими і вступали в січову буденність разом з козаками-охоронцями. Якось непомітно перестав і Шуліка ділити їх на таких, яким можна доручати відповідальне діло, і таких, яким не можна.

Сірко не відчував, щоб у ньому сумнівався хтось. Поволі звик до товариства, виробив свій звичай у загалі, втягнувся в нелегку козацьку долю. Прихильність до оточення, поміркованість у діях, відчайдушна сміливість і затятість характеру та безперервна абсолютна чесність викликали відповідну прихильність до нього не лише молодиків. Виказували її Іванові і сотник та писар, а усе ним досягнуте поволі ставало мірилом можливості для інших. Не один раз спиняв його, щоб поговорити після вітання, і отець Данило, і навіть кошовий чи старшина, не кажучи вже про курінного, що часто лишав його, хоч, може, і в жарт, наказним курінним на час від’їзду чи відлучки. Іван ретельно виконував ті обов’язки, намагаючись поладувати між козаками і в той же час дотриматися заведених порядків та звичаїв. Вертаючись назад, курінний звичайно був задоволений своїм наказним і виказував те неодноразово і козакам, і старшині та писареві. Цінувалося в ньому навіть те, що при пиятиці, яка часом траплялася, він не впивався, не говорив зайвого, не ліз у бійки. Щоправда, зовсім уникнути їх не поталанило. Якось по весні вже, вперше добре випивши, три молодики, змовившись, напали на Сірка зненацька з наміром віддухопелити товариша. Заздрили, либонь, його успіхам, як затятості. Напад, правда, несподіваним не стався, бо Сірко ще в трапезній звернув увагу, як вони перешіптувалися, здогадався, що мова йшла про нього, був напоготові. Отож, напад із-за рогу, хоч і був зненацька, та Сірка в розгубі не застав. Першим кинувся на Івана Матвій Найда, і хоч удар його засвітив блискавочкою в Сіркових очах, в нього знайшлося сили, щоб німо витримати отой раптовий біль і, схопивши миттєво за руку супротивника, пошпурити ним через плече в Левка Коржа, що саме підбирався на поміч товаришеві. Майнула ще мить — і Сірко вже вовтузився з Ларьком Півтораднею, третім із нападників. Окривавивши тому лице і збивши його з ніг, Іван встиг зустріти і тих, перших, що прийшли до тями після падіння. Бійка тривала до безконечності довго, поки-таки нарешті Іванові супротивники були кінцево побиті до знесилення і не могли вже битися. Весь закривавлений, обірваний до сорому Сірко вистояв у тому побоїщі, більше того, на очах десятка молодих і старших козаків попіднімав своїх напасників, відвів до берега і вимив їм кривавицю, як і собі. Цей вчинок невдовзі був знаний на всій Січі, він ще вище підняв молодика в очах запорожців і молодих, і старших. Одні стали боятися його, інші — поважати.

І треба ж було незабаром статися біді. Одного погожого ранку, як заспівали перші жайвори у облущеному гінкими вітрами небі, сотник Шуліка послав по улов до рибалок у далекі плавні і свого джуру, того ж Матвія Найду, а з ним його сябрів: Левка Коржа та Ларька Півторадні. Повинність така собі, навіть для молодиків. Та чекали їхнього повернення увечері до запізна і не дочекалися. Другого дня до наказного кошового прибіг в обід ледь живий малий Шевчик, що зимував з рибалками на ловах, і розповів, що посланих наказних по рибу молодиків-хлопців захопив роз’їзд татарських ушкалів, як лиш вони відійшли геть з уловом від рибалок.

Хоч ця подія й була, вважай, звичайною, але вона так вплинула на всіх січовиків, що кілька днів тільки й мови було про неї. Старий сотник, обнишпоривши з кількома козаками степ у пошуках схоплених у полон, з горя навіть не вишколював молодиків, а хлопці поминали побратимів, як рідні померлих. Не міг знайти собі місця й Сірко, подвійно горюючи за побратимами. Це ж треба було побитися перед такою бідою. Кілька днів ходив сам не свій, і не здивувався писар, коли він зайшов у канцелярію просити, щоб Січ викупила бранців через гендлярів...

Швидко появилася й нагода для викупу. Послані Шулікою до татарів для викупу рідних ясирників черкаські купці, що мали охоронну грамоту-берат від самого султана, хоч і викупили більше десяти полонених козаків, молодиків не знайшли. Сотник по тому зовсім засмутився і загорював, став зчасту подовгу і ретельно молитися у січовій церкві, годинами сидіти на колодах в самотині, говорити в сні і наяву сам з собою... Не меншим горем носив те й Сірко довго, як пересторогу і разом з тим як власний гріх, хоч і не було, здавалося, підстав звинувачувати себе.

Життя входило поволі у звичні колії. Знову верталися з домівок разом з теплом на Січ козаки, рибалки й мисливці, гутники і смолярі, теслі і бондарі, колісники і лимарі. Як і щороку, приходили ледве живі й теплі і поодинокі, і ватагами втікачі з татарського чи аж з турецького полону, від розбещених магнатів з Польщі і від Ненаситних бояр опричних з Московії і тут, в оцьому горнилі-середовищі, поволі чи й раптово перероджувалися, повнилися тією вірою в свою силу, тією любов’ю до батьківщини, до товариства, його чеснот і звичаїв, якими не могли перейнятися ні колишній головоріз чи злодій, ні захланець чи пройдисвіт, ні дука чи святенник.

Чи ота лиховісна подія, чи щось інше змінило звичне життя молодиків. Шуліка лише іноді виїжджав тепер з ними на вправи, передавши їх до рук славному отаманові Левкові Конограєві. Досвідчений мореходець-чорноморець, як прозивали його на Січі, став цієї весни майже постійним навчителем не лише молодикам, а й дорослим. Вважай, щодня він випливав з козацтвом у плавні на чайках-байдаках і на човнах, водив їх за собою між тряскі болота та заплавні саги і нетрища з кошиками збирати яєць, здіймаючи в небо кружава розмаїтого птаства, що навіть сонце тінило собою, а згодом — до ревунів-порогів, що були бажаними острашливими легендами для кожного гребця чи тільки-но всадженого стерничого. Гребли з засвітку до полудня без передиху, гребли до знесилення, за водою, проти води, впоперек води і навскоси. Гребли, доки ставало сили, і навіть тоді, коли її не було вже.

Левко Конограй приховано посміхався, бачачи оте знесилення гребців. Щоб хоч якось облегшити одноманітність, він придумував різні грища на воді — взяття «супротивників» на абордаж, перевертання чайок або наказував пробитись до порогів, що козаки завжди робили із задоволенням, захоплені казковістю їх.

Відчув чародійну велич порогів і Сірко. Як не малювалися вони в уяві, в дійсності буди і значно грізнішими, і загадковішими. Спокійний зчаста Дніпро, що ласкав своїми хвилями береги, очеретяні і рогозяні нетрі та жовто-білі піщані обмілини-коси, тут ставав потемнілим, розбурханим, страшним і навіть хижим видовищем. Голі спичкуваті скелі ще звіддалік видавалися закам’янілими вартовими над сповненими клекотів ненаситними проваллями, хланами і вертепами, які бездушно, як і правіки до цього, хоронили в собі віковічні таємниці буття на доокільних землях. Скелі ж душила, мила, полірувала і глянсувала століттями запінена в своїй нестримній силі й люті лавина Славути. Загадкові подзьобини і віспини рубців, знаків і буков на оцих стрімчаках нагадували про тисячолітньо-давній, мовчазно-грізний, навіки непрощений заклін богів, що чатував на сміливців і нападників-зайд. На самих вершинах оцих бескидів, ніби темні богатирські шлики, опущені на чола із сивих голів, зеленіли кущі дикоросту і вересу, а в щілинах-тріщинах велетнів причаєно ховалася отетеріло нажахана богами темна мовчанка.

Плюскотливі, заглушені ревищем порогів джерела-струмочки, що бог знає звідки бралися, як піт і сльози велетнів, стікали по раменах і грудях стрімчаків униз, на зелені острівки по підошвах, несучи з собою прохолоду й життя.

Байдаки і човни слідом за отаманом ледь добралися попід берегом сюди і без наказу чи змови один по одному спинилися, онімілі й оглушені. Замшілі велетні кожному нагадали казку-легенду про давніх лицарів, що, виставлені колись богами на прю з оскаженілими валами, не стримали своїми грудьми ошаленіло-бурхливого плину вод, пропустили їх у обвали річищ і в покару за те залишилися навік отут — в ревові й стогонові, гулові й громові, в риданні й плачі, видивляючись, як неподоланий ними Дніпро глумиться над ними й кидає у пінявий вир їхнє безчестя-поразку...

Немов із казки, вертали хлопці по обіді від порогів. Рев і стогін ще довго не вщухав у кожному. Мовчали. Тільки отаман, що, кажуть, перепливав їх всі, від того ніби повеселілий, викрикував накази, велів співати пісень, пихкаючи на передньому човні кадною люлькою. Аж на березі вже трохи позбулися тих чарів, сподіваючись на смачний обід у трапезній, та отаман розвіяв і ті сподівання...

— Наказую смолити човни, доки пан тесля не відпустить вас геть,— насупив він брови, удаючи чимось розгніваного і, нахилившись до майстра, тихо щось сказав тому та й пішов у бік дворища.

Довгенько козаки, озброївшись палицями з віхтями на кінцях, змазували гарячою смолою пішви човнів і байдаків під наглядом теслі, що і сам коло них не ловив гав, бігали з цебрами від казанів, у яких кипіла живиця над ватрищами, переносили колоди до пильні, складали запашні соснові дошки, доки тесля, подякувавши, їх не відпустив.

— Затримав би вас і ще на трохи, роботи ж, бачите самі, скільки, та пан стерничий велів зважити на ваш голод; то йдіть уже з богом,— ніби виправдовувався човнар на прощання.

Відмиваючи, здавалося, навіки прилиплу до рук живицю коло водопійних корит, Сірко пригадав розмову із Слимаченком, і перед очима з’явою стала як жива Софійка, слобідська, мовчазно-тиха вуличка, берег над Мжею і коло висланого на вибіл полотна — мати. «Згодилася бути господинею в нього,— ніби виразка, з’ятрився болем спогад у грудях, але тут же й затих зразу: — Мабуть, вирішила вийти заміж! А як же ще? Певно, а я й досі не второпав того,— приходила до тямку ця новина.— Пора вже їй мати і свій куточок на землі, і своє життя»,— влягалось бальзамом там же.— І Корній,— зупинився він подумки,— Слимаченко... батько,— намагався в пам’яті виговорити це слово і не міг.— Непоганий він чоловік, і козак знакомитий... Дивувало, що він побачив його в уяві не вчорашнім, а отим давнім, летючим через паркан у двір на розігнанім ускач коні.

«Рушника передала,— знову згадав Софійку, витираючись пропахченим вітрами, вишитим на відбіленому полотні, рушником.— Чи то ж сама все й гаптувала?..»

— Ти де це такого вишиванця дістав? — зненацька почув він чиєсь кепкування за плечима.— Та не ховай, дай огляну,— стояв перед ним з простягненою рукою юний Дорошенко.

— Не ховаю... Подивись, коли кортить.

— Ну й вишила!.. Мати чи, може, суджена? — заздрісно роздивлявся малюнок Петро.

— Посестра а чи суджена — не знати...

— А, це сотника Григора донька, може? — споважнівши, здогадувався Петро.— Чув про тебе від діда ще. І про неї. Вродлива ж?..

— Мені — так, а тобі — не відаю,— рушив від нього Іван в бік куреня.

— Та ти куди ж? Я по справі до тебе,— пішов обіч Дорошенко.— Батько Шуліка мене послав, їй-богу! — забожився він, бачачи, що Сірко не йме віри.— Там коло домика з писарем сидить. Ти не поспішай, бо сказав: як пообідаєш,— то йди трапезуй... Смачного тобі!..

— Спасибі!..

Перед січовою канцелярією на лавці сиділи, стиха розмовляючи, козацький писар Семирозум і наказний кошовий Шуліка.

— ...Доведеться ще універсали розсилати, бо обмаль козацтва цього року, а рихтувати ж той похід на Волинь пора. Адже в квітні й чайкам, і кінноті та пішим треба вже там бути.

— На обмаль козацтва ні пан кошовий Нетеса, ані пан гетьман Кулага не нарікали,— перечив йому обачливо сотник Шуліка.— А що тра рушати в квітні, то свята правда ваша,— згоджувався й собі він з писарем, не видаючи того назовні.

— Дознавачі з усюд приносять хосні чутки,— вів своєї писар.— Султан Мурадко з великим муфтієм не в ладу, лютує і мордується. Нещодавно скарав вісім беїв, двох банів та кількох каймаканів... Маєтності їхні поділив для годиться із спахолянами, а скарби всі непайовані в свій палац потай приправив. А воно таке й потай, коли аж у Січі знане.

— Магнати, чей, не натішаться тим,— підтримав писаря сотник.

— І магнати, і гурджистанці, що тепер мають ратство з Високим Порогом, тим бардзо вдоволені, а найпаче семиградці...— примовк, щось не домовивши, Семирозум.— Беглербей Ерзерумський, Аббас, по ребеліях в Боснії, пішов на Будину, а звідти, чутка, хоче йти на Польщу, ото й міркуйте, глянув прискалено, повернувши голову на сотника, писар.

— Б’ю чолом панові писареві і вам, батьку! — перервав їхню розмову Сірко нарочито голосно, знявши шанобливо, як того їх вчив Шуліка, шапку.— Кликали мене чи, може, Петро пожартував?..

— А-а-а! Пане Олексо, до вас гість,— нагадав писареві сотник, полізши в кишеню по люльку.

— Знамо того гостя ще з хрестин, аякже,— оглянув обраділо писар дебелість хлопця, що стояв у шанобливому чеканні.— Чи давно те було, а бач, вигнався і в стать пішов он як нівроку... Вишколився ти чимало,— споважнів згодом він,— успіхи всілякі маєш, то пан курінний Сулима тебе за джуру приймає... Того й покликали оце. Чи тішишся джуруванням, сину, у славного лицаря?

— Джурувати у пана Сулими є честь для мене...— зам’явся Іван.— Хотілося б побути ще трохи, може, з паном отаманом Конограєм, бо чайки не просте діло, а тоді вже, як ласка курінного і ваша, то й джурою речіть мене... Звичаїв лише не відаю...

— Похвально те чути, отроче. Було б хотіння, а звичай прикладеться... А що стерничого уподобав і його навченство, то і в пана Сулими їх доста. Пан Сулима, прецінь, ще й більше і незгірше того навчений за лицарський вік свій чималий... П’ятнадцять же літ каторжником на галері був!

— А чи, даруйте,— виждав Сірко мить, щоб запитатися,— пан Сулима сам за джуру мене хоче, чи?..

— На це тобі одповідь дасть сам пан курінний,— вказав очима Шуліка на Сулиму, що якраз наближався до домика.

— То згодився мій обранець чи, може, гарбуза подає?..— оглянув запитливо Сірка прийшлий. Іван спершу й не пізнав його в звичайному козацькому шатті, без зброї, в розхристаній сировій сорочці, ледь вишитій хрестиком.

— Сумнівається, чи ви бажаєте того,— посміхнувся у вус сотник.— Звичаїв не знає, то й остерігається...

— Про звичаї річ піде окремішно,— поклав на плече руку Сулима Іванові.— Вони прикладуться, коли буде до кого прикладатися. Можеш приходити в курінь... Замашний і кмітливий джура буде. Кісткою на вас, пане Шуліко, змахує, в плечах, бачте, мабуть, уже й поза вами є, то й вибрав його,— оправдливо апелював до старшин Сулима, як Іван віддалився.

— Одобрюю, бо й лик його одвагою світить,— похитав згідливо Семирозум.

— А ви, пане писарю, зрю, латинянами потиху спокушаєтеся? — захопився якимись книжками, що лежали врозкид на лавці, Сулима.— Вергіліус, Прокопій, Данте, Вишенський, Смотрицький, Зизаній,— читав він, перекладаючи їх обережно, ніби святиню.— Скарб цілий у вас! Де ж дістати є змога отакі скарби?..

— На місці і камінь, кажуть, обростає... Латиняни та й фризці чи англійці суть вельми свідущі в науцях, та й наші навчені мужі їм не поступаються в тому, а дістав,— глянув гордовито Семирозум на отамана,— латинян від покійного, царство йому небесне, Гашпара молдавського в дарунок, в той рік, як комета була і евксінські води замерзли, а наших прислав мені через пана Слимаченка парох Могила — пер амонем деї — з любові до бога...

Вертаючи від канцелярії, Сірко зупинився коло гурту козаків, які обступили старого ворожбита-кобзаря з хлопцем-поводирем.

— ...Дай длань свою, сину,— помітив старець Івана, коли той протовпився нарешті наперед.— Десниці твоїй від шаблі шкарубкою вічно бути, аж до скончини твоєї,— почав завчено кобзар.— Ошуї... тако же...— звів стріхи брів він.— Знаменні вони в тебе обидві... А жити, нівроку, не козацький вік тобі судилося...— похитав головою.

Сірко з незвички зашарівся, губився і багато зі сказаного старцем не втямив, але в пам’ять врізалося високе, з глибокими зморшками чоло, що брижастими складками звисало на кущисті руді брови, круто обрубаний лоб над глибоко посадженими чорними вугликами-очима.

— Багато голів на землі бачу,— мружив очі ворожбит,— ріки крові чорної і червоної потечуть там, де просвистить вістря твого меча, хлопче,— став дивитися в очі Сіркові ворожбит.— Нещастя і ворогам від тебе, і заблудам... Все довге життя своє боронитимеш душі християнські, і буде... Що ж буде?.. Боже єдиний! — згнітився старець.— Не втямлю умом своїм... не знаю, що буде,— перейшов він раптово на шепіт, ніби приховавши щось відкрите ним, таємниче, сакраменне.— Доки люд хрещений буде, пам’ять про тебе житиме, вороги твій лик рогами прикрашатимуть, християни Мамаєм писатимуть... Бережись меча, заздрості і зради. Хай береже життя твоє Всевишній,— перехрестився старець широким розмашистим хрестом, випустивши Сіркову руку, і, погладивши помацки голову поводиря-хлопчика, чомусь зітхнув.

Дивувалися тому незвичайному ворожінню козаки, заздрили і тішилися, наслухавшись отих кобзаревих гадань, дивувався тим словам і міхоноша, бо рідко коли чув отакі, сказані ворожбитом комусь. Тішився і заодно лякався тими віщуваннями й Сірко. Вони ще довго дзвеніли в його вухах, приємним острахом-холодком лягали на серце.

А в січовій канцелярії писар Семирозум, розгорнувши книгу козацького родоводу, при свідках — сотникові Шуліці та курінному Сулимі — писав історію:

«...Дня нинішнього у хроніку нашу козака Івана, котрий завершив вишкіл під наглядом сотника Шуліки, Сірком нарицаємого, записали в компут єсмо січовий... Оний, маючи решпект на заслуги, сотнику Шуліці в навчительній штуці посрамлєніє вчинив, бардзо іскусний охочекомонник, совістю прилежний, влучний зело в постріллі, в перегонах на байдаках отаманом Конограєм відмічений, з ровесників своїх виріс десницею, і ошуєю, сиріч лівою, бардзо подвизається... По прилежному проханню пана курінного Сулими, йому, Сулимі, помічником — джурою став, яко же Матвій Корж, булий менений джура оного, з зимівника не повернувся, лоцмануючи в Кутовій Скелі на Орелі. Іван Сірко же в ізусном із’явленії свойому не противу був, що й ознаймуємо...»

Підписавши, писар випровадив гостей з канцелярії, присів до столу і, подумавши якусь мить, продовжував хроніку:

«Жеч Посполита в траурі без круля, а магнати — в обладєнії пребивають. На конвокаційний сойм призначено: од Волині і давньої Піни — старшого, знаного пана і добродія Древинського, од Брацлавщини — славного християнина і доброчинця — Кропивницького, од Києва-града — уродзонного, знакомитого християнина — пана Кисіля, од Січі-матері і пана гетьмана козацького — лицаря Федора Вешняка, бардзо славного воїна і християнина. Військо січове до походу на шведа юж готуве, ідіже крулевщина позве Запороги в поміч собі, а сойм інстигнацію лєпшу заофірує, коли від раті опіку посланці матимуть...»

Уже наступного ранку, тоді, як чатовий розбудив майже засвіт козаків і Сірка з ними, Сулима погнав усіх напівроздягненими до берега купатися, хоч дув зі сходу зимний і пронизливий вітер. Утіха і притаєна радість Іванова одразу ж згасли. Роздягнувшись догола на вітрі, Сулима перший шубовснув у крижану воду, за ним, хухкаючи, кинулася і решта козаків його куреня, лишивши Сірка одного на березі. За мить козаки, розсипавшись по водному голубувато-зеленому просторі Дніпра, бовталися і перекидалися хто де, ганялися і боролися, поринали і випливали віддалік. У куренях Сулими ранкове обмивання в студеній воді було обов’язковим для кожного, тому Сулима, що заплив зразу ж майже на середину русла, розумів становище свого молодого джури і повернув до берега, чого, звичайно, не робив завжди. Ще на плаву він кілька разів покликав Сірка, і той мусив, хоч нехотя, роздягтися і йти у воду. Вітерець обпалював тіло, судомив ноги й руки.

— Не стій голим на вітрі, бо простуду схопиш,— крикнув Іванові і, прискаючи, знову пірнув у крижану воду, вкриту брижами.

Напрігши всю силу, Іван пірнув також, і дивно — відчув потепління, а попливши, хоч і несміло, за Сулимою, незабаром і зовсім зігрівся, відчувши, як судома попустила йому все тіло. Та триматися під водою, як учив їх стерничий Конограй, а тепер вимагав Сулима, він не міг. Відставав він і в перегонах, що влаштував усім козакам курінний. А ті чули себе на воді як і на суші, подовгу залишалися під водою, швидко і розмашисто пливли, ніби гралися, втомившись, лягали і майже нерухомо подовгу лежали горілиць, запливали аж до протилежного берега, пливли проти течії, що на середині була особливо непосильною для плавця.

З води вибрався Сірко, як уже всі козаки, наслідуючи Сулиму, натерлися заздалегідь припасеною оковитою, і кожен хильнув її з однієї ж ханьки. Курінний власноруч розітер джуру, виляскуючи його по розжеврілому тілі, і примусив силоміць випити кілька ковтків горілки. Тепло і приємно почув себе Іван по всьому, навіть радість призначення джурою вернулася до нього.

— Тепер навперегонки всі у курені, а ти, джуро, до голяра, хай ознаймує тебе гідним оселедцем, як і личить те справжньому козакові,— наказав Сулима, зготувавшись до бігу.

В курені, як Сірко повернувся туди від голяра, вирувала весела компанія, знаймуючи прихід із зимівників ще кількох козаків. На застеленому зеленим оксамитом тесовому столі, посеред куреня, красувалася велика сулія з оковитою, а череп’яні і дерев’яні тарелі-стябелі обік були наповнені жовтавою курятиною, яйцями з плавнів, рибою і салом та цибулею. Біля сулії стояв, граючи золотом на світлі, мідний кухоль, декілька дерев’яних коряків-кбновок та кована куфра.

— Це ж що за недогнидок? — почув Сірко запитання найближчого до дверей новоприбулого; він сидів неподалік від столу на ослоні. В напівтемній прокуреній глибині куреня Іван ледве розгледів його. Впали у вічі примітними великі, вирячкуваті, уже геть посоловілі баньки під кошлатими бровами і невідповідно довгі й великі руки в козака.

— Молодик-джура у пана Івана,— похитуючись, пояснив товариш.— Перший день щойно...

— А той же куди запропастився?

— Мабуть, царство небесне Матвійкові,— перехрестився товариш, закліпавши очима.

— Ну й ти іди геть! — насупився козак, міряючи баньками Івана.

— Я, пане козаче, непоштивим буваю лише з отакими квакшами, як твоя милість, тому пропоную тобі іти геть, доки не викинув на смітник,— підступив погрозливо Сірко до образника.

— Що-о?.. Побий мене татарин, як я лишу з нього зараз хоч цур’я! — пішов він непевною ходою на Івана.

В курені пожвавилися всі присутні отим і примовкли, мовчав, поглядаючи на те все і курінний.

Іван помалу відступався до виходу, нарешті зненацьким підскоком вдарив з усієї сили кулаком напасника в щелепу, аж той поточився, потьмарений, і став на самому порозі. Супротивник після того удару уже зовсім втратив глузд. Він заревів не своїм голосом і пішов, як таран, на вихід. В самих дверях Іван, зловчившись, залізними кліщами своїх рук схопив його витягнуту руку, веверицею крутнувся, щоб завдати все його тіло собі на плечі, і кинув через голову, як учив його колись дід Ничипір, не кинув, а швиргонув з такою силою, що козак за мить лежав уже перед куренем геть розпластавшись, без ознак життя.

Козаки, що вивалили натовпом надвір, аж ахнули з подиву, бо Панько Притула в них вважався і стійким у бійках, і здоровим з-поміж них козаком. Отож його поразка, та ще отака скора, була всім в дивину.

— Відлий його, сину, холодною водою, хай очуняється,— наказав Іванові стиха Сулима, що також вийшов глянути на оту поразку козака.— Вертайте всі до столу, братове. Молодець мій джура! Побий мене Перун, отакого ще не мав у помочі,— всідався він за стіл, розвеселившись.

За мить козаки вже сиділи знову за столом, на ослонах чи так стояли під вікнами та стінами і перемовлялися, ніби отієї події й не було щойно.

— ...Я говорю, побратими, що нема нам чого на ту Пінщину мандрувати, бо ніц те ляхам не зашкодить, а нам не ознаймує,— говорив тенорком якийсь віспуватий потаранений козак.— Пан Аврам хилиться, куди вітер повіє, а нам тра статків придбати, бо обносилися ж за зиму, і побратимів з неволі вивільнити. Ждуть же нас православні аж як там...

— Так уже ти й бідкаєшся тими побратимами, Лавріне? — вкинув насмішкувато Сулима.— Поживи захотілося, от ти й гнеш своєї.

— Я також знаймую, що Нетеса чи й Кулага не про нашого брата дбають, пане вотамане, а більше про себе промишляють та магнатам потроху слугують,— підтримав віспуватого хтось із кутка.

— Почув би оте Нетеса твоє речіння, я б подивився, як ти замальований був би,— вкинув через голову курінний, розпахкуючи люльку.

— До дідька Нетесу і Кулагу заодно з ним! — тяжко поставив кулак на підвіконня широкоплечий молодик-козак, що чипів над недопитим кухлем.— Переберем їх, та й годі з тим!.. Нам в ханщину, пощо нам шведи?!.

Сірко ввів під руку в курінь побитого щойно ним козака, поклав обережно на сіні і мовчки сів, чекаючи наказу курінного. Сінник-тюшак був м’який під ним, пахло опрілим сіном і тютюновим міцним димом. Дим коливався в курені так, що його й проглянути вже було несила.

— Ти, Хомо, помовч, тут і старші є,— вичавив з себе якийсь хриплувато.

— І не застуй стовпом нам світло з вікна,— докинув інший неповоротким язиком.— Бо казав же й кажу, що нам треба купи триматися. З реєстровцями тепер у нас один шлях, а вони за Кулагою тягнуть, отож і міркуй...

— То на тому й станемо,— почув нарешті Сірко голос Сулими в глибині куреня.— Підемо, товариство, за Волинь, а там побачимо, як доля поверне. Ляхам треба зуби показувати, щоб боялися коша. Королевич ніби також поки що за нас. Маю вісті, що домагається він про полегшу православним. Підтримав архімандрита Печерського Петра Могилу на митрополита замість Ісаї Копинського. Видно, має надію на нас в ратній помочі проти магнатів. Ти, тезонько, піднеси нам сулію з кухлем, хай зап’ємо той рішенець наш, та й по тому,— подивився Сулима через голови козаків на Сірка, ніби нещодавно і не було бійки в того з Притулою.— Можеш піти на який час деінде розвіятись по отому суксцесі молодечому,— сказав він, коли Іван поставив сулію і кухля на стіл.

Надворі по п’янких снах просипалася весна, і гамір та гомін по куренях і в дворищі ніби будив її. Ревли бугаї й корови десь за валом, мекали вівці, іржали коні, цвірінькали горобці і виспівували перші птахи в лозняках. Обійшовши обавно гончарню, кузню, возівню та зброярню, Сірко погнутим поміж кущами путівцем попростував до Віщого дуба. У вибалках на підсонні уже зводилася травичка, зеленів кінський іщавель, відсвічував росою бджолоцвіт і ставчак, по низовинах щіткувалася сизувата куга, у сосняках під колючим віттям пахла м’яка й пріла глиця, а в набубнявілому, розбрунькованому вітті дикоросту клопітно метушилися пташки: «Кидай сани, бери віз, бери віз, бери віз!..» — неслося зусюди. Десь на ясенах сумовито воркувала горлиця, її перекрикували скреготом сороки, а в прозоро-чистому, як вимитому, небі чорною цяткою кружляв над Січчю, як заворожений, одиноко-самітний орел і, здавалося, видивлявся, як велетенською строкатою подушкою, що зупинилася під крутим берегом Дніпра, на волі лежала Січ.

28.

Під січовим валом на пагорбі стояла купкою літня старшина, проводжаючи в похід козаків.

— ...Мчіться стрімголов, побратими мої, доженіть замучених довгим шляхом, знущаннями і зміями-таволгами братів, сестер і дітей наших, вивільніть їх із арканів поганських! Бийте ту нечисть, щоб шкура тріщала на ній, січіть її, бузувірну, щоб тіні вашої боялися, щоб жахалися нашої сили в поколіннях своїх! Стинайте їх стрілами, січіть на капусту шаблями, коліть списами. Хай не буде у вас жалю до проклятих нахідців, людоловів, життєбранців і розлучників!.. Амінь! — гукав охриплим голосом старий Шуліка, перекрикуючи тривожні передзвони із дзвіниці.

Сірко, стоячи у лаві вершників поряд із Сулимою, тепер кошовим на Січі, вслухався в оті напуття, стримував неспокійне тупцювання буланого, і лише тепер відчував, що він піднявся над собою, виріс, що їде він у цей похід не ради втіхи, а доганяє тих, що моляться, як на бога, на оцю невелику армаду насурмлених і відчайдушно-рішучих козаків. Слова напутників щипали за душу, судомили горло, воложили очі, і він, струшуючи головою, відганяв від себе ті уявні катування і волання мучеників-ясирників, а подумки шугав уявою навсібіч, хоч і не знаходив там утіхи та розради. «Діждавсь-таки... діждавсь!..»

А сталося ось що. Доки січовики були в поході та демонстрували перед шведами силу Речі Посполитої, татари, скориставшись тим, забрали великий ясир на Україні і на Дону, не без намови Конецпольського, якому треба було чимось розплачуватися з ними за поміч, замешкливо зігнали його в степу і ось тільки-но рушили з ним, до краю обтяжливим, додому, не відаючи, що Січ-рятівниця сповіщена про те лихо.

— ...Брати мої, християни в бозі! Не забувайте, що чули ви отепер від старшин та кобзарів. Поможіте слабим і немічним, алчущим вашого приходу і вивільнення! — хрестячи натовпи-лави сяючим на сонці золотим хрестом, благословляв похід отець Данило.— Хай ім’я ваше святиться у віках!..— викрикував він, як заклін, а Сірко бачив при тому найменшого брата, що, тікаючи з неволі по безвіддю в дику степову смагу, лежав безпомічно трупом перед середульшим братом, який не спокусився поживою і зиском, не кинув немічного сіроманцям... Він не лише бачив, він ніби сам був отим середульшим і тепер ішов вивільняти не лише одних ясирників, а цілий край, великий і прекрасний. Ішов із жахною карою за злочин, якого й світ не бачив, мабуть, досі!..

Бем, дзінь, дзінь! Бем, дзінь, дзінь! Бе-ем-м! — гули і напутньо наспівували похідцям дзвони січової церкви, заглушуючи казання отця Данила.

— Ідіть же на прю з супостатами, і хай Всевишній вам допоможе в цьому звитяжстві, хай наш люд православний стане під богом рівним з рівними у світі навіки!.. Я такоже з вами пребиватиму!.. Амінь! — закінчив він свою проповідь, і сотні вершників замигтіли по цих словах руками, хрестячись і накладаючи шапки, а за хвилю, як ріка крізь загату, прорвалася й хлинула у ранковий суцвітний степ лавина кінного козацтва слідом за вибраним чільником — Сулимою...

— Твоя думає отак доганяй ясир? — запитав мовчазного Сулиму, блиснувши вузькими чорними скельцями в щілинах очей, засмаглий потурнак Тумар.

Сулима роздумливо зміряв його повільним поглядом, оглянув степовий окіл і повелів Сіркові:

— Попередь — не розтягатись, іти за мною.

— Виконую, отамане,— рвучко повернув буланого Іван, аж той свічкою здибився з несподіванки, і погнав його вскач у кінець колони. Незабаром він нісся вже назад, завважуючи краєм ока, що колона теж прискорила рух, і його буланому слід понатужитись, аби обігнати її і стати поруч із Сулимою.

Похитуючись у такт широких стрибків буланого, ніби пливучи в зеленоцвітному запашному морі степових трав, він подумки переглядав події, що передували цій погоні... Не радісними, не втішними були вони. Вірив сподіванкам козацтва, як ішли на Волинь, а який зиск із того? Сейм всі вимоги Січі та посполу відклав до наступного скликання, у війську почався розбрат, одні пішли з ляхами, одержавши жолд, під Смоленськ, інші — з гетьманом Кулагою на братовбивчу бійку з самозванцями Гавриловичем та Перев’язкою, ті розбрелися по волостях до своїх родин, а січовики, вірні самі собі, вдаривши з горя об землю шапками, направилися на Запороги, а вже звідти оце сюди. Тільки шість тисяч реєстровців, вірних перекинчикам — Ілляшеві Кераїмовичу корсунському та Іванові Барабашеві черкаському — понесли, як барани, свої буйні голови за Німан під королівськими хоругвами...

Роздумуючи отак, Сірко пригадав молодицю, що були у неї на постої з отаманом перед від’їздом. Суха, змучена, аж сіра на лиці, вона, принісши отаманові купу крашанок і тепло подякувавши за золотого, дорікала: «Покіль ото, добрий отамане, все отак буде? Зманили Омелька, та й жаба цицьки йому дала там, а мене з дітками-дріботою панам на поталу кинули... Всіх хлопців до себе з села забрали, а дівчата: ті старіють, а ті підростають та — вродливіші — обляшуються, а решта — покритками панськими та жовнірськими ходять і вас же кленуть, бо ж кожному свого у свій час хочеться, а те, що мусили б робити у панів хлопці, їм, дівчатам, доводиться робити... Ніякого зиску ні міщанам, ні посполитим не видно у вашій отій звитязі... Один розор народові...»

І докір молодиці, і відповідь отаманова ніби й слушні, а на чиєму боці правда, не второпати.

«Ще ці татари!.. О, ці татари-и!..»

Вони з Сулимою перші й довідалися про них тоді ще, як поверталися з Волині. Неподалік від Фастова вихопився з-за пагорба і понісся назустріч їм загін вершників. Сулима ще віддалік упізнав у першому серед них Гордія Чурая на перистій рябій кобилі. Знакомитий він серед козаків, сотником його віншують побратими, а простий, невибагливий, доступний.

«Біда, брате! — обняв він Сулиму.— Чорна біда, побратими,— витираючи тильним боком п’ястука ручаї поту з чола, піднявся в стременах і звернувся до козаків.— Відпущені і намовлені Конецпольським татари ідуть з-під Смоленська Лівобіччям і нищать край. Таке роблять, що не доведи боже бачити! Горить все Лівобіччя! Ще з учора шукаємо вас... Рятуйте!.. Та-та-ри-и!..»

До цього часу лунають у вухах ті скарги-благання, а перед очима стоять посланці знедолених, сірих, з запаленими від безсоння очима, на загнаних до знемоги конях. Кілька днів тому було це, а в Сірка до цього часу стоїть перед очима те, про що розповідали: палаюче село у видолинку, крик дітей, що їх кидають людолови в Хорол, зойки згвалтованих дівчат, молодиць, матерів.

— Мусимо добратися до Бобрового Кута, попасти коней, щоб досвітком перемахнути до Вир’ївки,— обриває Іванові спогади отаман.— Зараз розвідаємо Кам’янський Брід і, як поталанить, переправимося й підемо на Копані, а там уже вирішимо, куди триматимемо путь. Людолови впевнені, що ми встряли в переяславську біду і досить обтяжені, тож правитимуться безпечно... Треба б зустріти їх чи на Копанях, чи в Чорній долині, і обов’язково зненацька. Це неодмінна умова. Гадаю, що і пан Гуня підоспіє їм у хвіст на той час по Лівобіччю,— подивився він на Тугая і Тумара, що їхали праворуч...— Поможи нам, боже...

29.

Запорошені пилюгою, через пагорби й вибалки повільно рухаються козацькі сотні у зворотну путь. Повільність і розтягнутість валки засвідчують кожному, що це останні сили в худоби й людей, зморених і довгою дорогою, і жорстокою січею, в якій одні зустріли останній подих в житті, а інші — бажану, провидінням божим дану волю. Впереміж з кінними сотнями по шляху надривно скриплять розбиті, давно не мащені гарби й вози, переповнені хворими і пораненими, дітьми й жінками, майном, скарбами й зброєю.

Попереду бредуть, ледве переставляючи ноги, полонені татарами під Смоленськом московити, тепер звільнені, за ними — недавні ясирники з лівобічних міст, містечок та сіл, гут і смолярень — дівчата й хлопці, жінки й поодинокі чоловіки. Чимало їх стало тепер гуртоправами овець і скоту, відбитого козаками в двобої з татарами-людоловами, що вертали з-під отого Смоленська. Базарно, гамірно і гомінко рухаються валки. Іржання, мукання і мекання охлялої в путі худоби будить навколишню причаєно-тиху самотину степів, сперту спечність балок і видолинків, ячанно-вітряну вільготу пагорбів. Нехотя перемовляються втомлені козаки, часом полегшуючи дорогу дотепом чи жартом, зрідка згукуються, гейкають, собкають погоничі коло стомленої худоби; несуть на крутих рогах сірі воли і радість повороту в рідну домівку, і смуту втрат в двобої з людоловами...

Ще позавчора отаман вислав з надійною охороною обози з полоненими додому, а сам, розбивши козаків на кілька загонів, пустився виловлювати в степах алайців, що встигли вирватися з козацького сильця під Нагайцями. Далеченько ходили в погоню загони, сам отаман Сулима обнишпорив довкіл, та небагато вдалося привести ординців. Чимало, хоч і з душами лише, але ж втекли-таки...

— Про що думаєш, пане отамане? — обізвався до мовчазного Сулими Гордій Чурай, прихльоснувши коня, що намагався щось скубнути жадібною пащекою.

— Про все потроху, брате,— ніби проснувся отаман.— Чи то ж думати нема про що нам? — зітхнув він згодом.— І з гайдуками болгарськими, і з ускоками сербськими, і з волохами, албанцями та чорногорцями, і з клефтами та аргатами гречинськими ходив я на них, бузувірів, за своє життя, з ляхами бив їх нехристів, а погамунку з того їм ніякого. Де беруться вони? Зазівався, завагався, зашпетився наш брат на часину — і має собі біди повний міх. Кажуть, сам Конецпольський напутив їх, розгадавши наші наміри з тим сеймом... Як може існувати держава, коли вона напучує людоловів на тих, хто їй скільки помагає в біді? Незвідані путі твої, боже!.. Незвідані!..

— Я тобі, отамане, казав, то повторю й ще раз, та й пан Тугай ось потвердить,— повернув голову Чурай до татарина-козака, що розімліло гойдавсь в сідлі обіч отамана.— Доки ті кубла не винищимо дощенту, то все з них будуть полозами виповзати агаряни, а при біді ховатися назад. Адже не втік би від мого загону отой турецький бурлук на Азак, якби ми відібрали його з донцями.

— Ні Азова, ні Акермана, Гордію, знаю гаразд, нам без помочі не осилити, а де ж вона є?.. Хіба я того не розумію, думаєш? Давня той Азов моя мрія, був там уже, як знаєш, а що вчиню, коли немає помочі?.. Та й знищувати всіх і все татарське, як ти хотів би, неможна. Люди ж вони, а не худоба. Жінки та діти хіба в одвіті за те, що беї людоловлять?

— Е-е, не кажи, отамане,— перечить Чурай.— Оголоси лише товариству та універсали таємно розішли поспольству, то й побачиш, де поміч візьметься. Одних охочекомонних хорольців я тобі в поміч приведу цілий полк, коли не більше! А скільки ще таких буде, коли гукнеш?..

— І Гірей, і Хойма-хан мовчав буде, коли твоя Азак брать хоче,— вкинув мовчазний Тугай, колишній каторжник, що втік з Сулимою.

— На цих, пане Османе, твоїх джаврів надія мала, хоч і мовчатимуть, може, а на донців-старочеркасьців чи й самого царя московського надіятися, мабуть, можна,— обрадуваний підтримкою татарина, пожвавішав Чурай.— Та й коли, як не тепер, те вчинити маємо? Скарбів же чи й грошей припасли...

— Порадимося з гетьманом, з січовим товариством поділимося твоїми думками, то, може, й вирішимо щось,— роздумливо спинив розмову Сулима, розглядаючись.— Щось довго Дмитра немає,— заклопотано подивився в кінець колони, що ховалася аж ген за узвишшям.— Перекажи-но, Сірку, переднім на Рогачик та Білоозеро путь тримати,— звелів він Іванові, що їхав завжди при ньому. Стовп пилюги, що об’явився позаду, спершу насторожив усіх, а потім і потішив — то були свої.

— Живі, здорові? — повеселіло зустрів отаман гурт старшин, що зупинилися від чвалу, догнавши Сулиму.

— І живі, і здорові, нівроку,— поплескав баского коня, моргнувши вусом, Гуня.— Аж коло Каланчака і Карги догнав нехристів...

— Ну та й що ж?

— Нікого живим не змогли взяти... Рубалися до останнього,— ніби виправдувався Гуня.— Коні та кантару привіз, а їх...— подивився він в очі кошовому,— не далися... Майно й зброю взяв... Ледве наздогнав вас з тими кіньми та поклажею,— додав він згодом, ніби переступив щось, тільки ним та отаманом знане.

— Жаль, пане Дмитре,— схитнув скрушно головою Сулима.

— А мій бейчук утік-таки,— журився кремезний Островерха.— До Осіннього Потоку гнався за ним, а там слід як у воду впав... Не розберу: куди подівся, окаянний?..

— Не біда, Яремо. Ти так налякав його, що нескоро за ясирем прийде,— розрадив Сулима повеселіло.— А ти, Варисмоло, чому такий кислий повернувся? — звернувся до широкоплечого осавула з горбатим носом і розхристаними кошлатими грудьми.

— Біля Міжлук догнали з дюжину людоловів, але вони ощирилися, і ні один, даруй, не здався, як і в пана Гуні, то довелося битися, і без полону вертаю... Між ними об’явився один купчик-москаль, але мав папери, а на них і тугра султанська, і печать московська царська, то мусив відпустити його, бо хреста мав на шиї...

— Що ж то за купець, що з людоловами тікає від хрещених? — подивувався Сулима.— Треба було оцим, звільненим нами московитам, привести його, то ті не подивилися б ні на хреста, ні на тугру та печать. А ти, Чураю, говорив, нема про що думати та сумувати, на царя запевнення й надії покладаєш. Бач, які надії!..— досадно вилаявся отаман, оглядаючи кінець обозної валки, що обіччям порівнялася з ними.— Ви їдьте, а я затримаюсь,— погнав він коня до обозу, зачувши стогін пораненого з воза.— Це хто ж тут мучиться так? — поцікавився у візника в подертій на спині сорочці.

— Воскобій, батьку. Почав ще зрана мучитися. Хоч би живим довезти,— скривився білявий, у ластовинні фірман.

— Рушника мокрого клади йому, уста змочуй частіше, а зможеш — оковитою пригости...— порадив Сулима і, проїхавши якусь хвилину поряд з возом, приострожив коня.— Отця Данила не помічав близько? — спитав він на ходу якогось козака.

— Попереду були,— вказав той рукою.

Сулима пустив білаша жвавим клусом, обігнав сотню старого Джмеля, що лежав десь ледь живий позаду на фірі після трьох поранень в бою.

— Ти наказним тут? — запитав у козака, що їхав обіч Джмелевого строю.

— Так, отамане! Щось мали наказати мені? — спинився той шанобливо-гідно.

— Звели поїти часто водою хворих, бо спека,— кинув на ходу наказному.— А це твої, Островерше?..

— Мої, отамане... Трохи пощербилися в бою. Десятий не вертається своїм ходом.

— Не диво, кипіли ви там у самому пеклі, то де ж вертатися всім? — Повернув він раптово коня убік, угледівши отця Данила коло мажар.— Не загнали ви, отче, коня, ганяючи від воза до воза цілоденно? — порівнявся отаман з кантарою, повною хворих.

— Вирвиріг і Калина побажали мати розмову із Всевишнім, царство небесне їхнім душам,— наспіх перехрестившись, доповів отець Данило.— Чорновусенко кров’ю стікає, і нема мочі спинити її... Дівчина та побивається...

— Родину якусь має вона? — поцікавився згодом сумовито кошовий.

— Стара мати була, та нехристи спалили живцем...

— Жаль, доміне, дівчат, та, бог дасть, оположиться й жінкою стане. Повитуха ж коло неї? — пустив він білаша поряд з накритим від оводів попоною владичиним сивим конем.

— Коло неї, але просить дозволу зупинитися...

— То й зупиніться, ми також те скоро вчинимо... Розбирав я оце подумки, отче, ту сутичку,— почав він, як Владика, віддавши наказа козакові, знову порівнявся з отаманом,— і не втямлю собі, що сталося, що той вельми іскусний бейчук, вже оминувши засідку, раптом повернув на нас, та ще зі скарбами і крулевою платнею?.. Не вкладається в голові те...

— Я, слава богу, був при тому, то відаю. Адже твоя милість вчасно наказав через джуру Джулаєвій сотні куряву здійняти стовпом, а вони, угледівши того стовпа пилюги і не розгадавши твоєї решпектової штуки, пішли в обхід ніби, та якраз, як у вершу, на основний загін і натрапили. А стовп той премудрий з пороху виглядав істинно так, ніби його кілька полків підняло там,— захопливо дивився у вічі Сулимі отець Данило.

— Наказав через джуру, кажете? — не йняв віри отаман.— Не пригадую собі такого... Чи старий вже став, чи пам’ять відібрало,— стенув плечима отаман.— Це ж звідки ви, отче, знаєте, що я давав джурі такого наказа?..

— Твій Сірко при мені передав того наказа Джулаєві куряву стовпом побільшим і поширшим зняти, гарцюючи кінно та галуззя на арканах волочачи... Не дивно, отамане, що ти забувся в такій опресії,— зауважив він згодом, приймаючи мовчанку Сулими за звиклу в його скромній поведінці вдачу.— Я спершу, яко невіглас, сприйняв твого наказа як необачність твою, даруй на слові, а потім зрозумів, що він тільки твоєї штуки гідний... Бо тепер і платня за послуги нехристам королівська, і майно та зброя, нагарбані по путі від Смоленого ними, і люд хрещений з нами пребивають, а що вже вирятувані росіяни втішені, то по всіх святих православних обителях свічки ставитимуть в твою козацьку честь... За отих знакомитих бранців теж чимало душ хрещених з бусурменської кормиги, дасть бог, виручимо...

— Росіяни-то молитимуть, та що заспіває нам пан круль, як хан і візир забагнуть сатисфакції від нього за послуги під Смоленськом і понесений від ребелій урон?.. А як же цар на те подивиться?.. Не дорожить він людьми... Недарма ж, видно, ото й купця до султана вислав...

— З крулем тобі в поміч стануть прелати,— кинув владика хитрий погляд очей своїх на отамана,— тямлячи твої послуги папіжеві... і твоя шановитість при дворі Жечі,— споважнів отець,— та серед товариства січового і посполитового, а що цар...— християнин же він, чей?..

— Папіж і прелати, отче, тільки для показу мені шану виказують, а в душах пакола для мене носять...— додав по роздумі Сулима.

Якусь мить їхали мовчки, кожний занурившись у своє, час од часу оглядаючи степове роздолля. Отець Данило дістав з-за закавраша колись білу хустину, протер нею запорошені очі, витер чоло і лице і знову сховав її за закавраш, поправляючи довгі запилені повитки і пасма кіс, що вибилися із-під клобука-чепця, а Сулима вдивлявся в довгий погнутий людський шнур, що, скільки видно було, простягався попереду і позаду, і в уяві порівнював його з своєю долею, такою ж барвистою і звивистою, повною надій і страждань всіляких...

— Скарби, мабуть, до схронок звелиш покласти? — обережно запитав згодом отець Данило отамана.— Наймудріше вчиниш, твоя милість, думаю, коли зразу ж трохи збіжжя припасеш, зброї та пороху придбаєш, бо матимеш рахубу як не з крулем, то з крулятами напевно за цю богом послану нам звитягу... Паювання здобутого ти ж коли думаєш зробити?..

— Та не думав про те гаразд, владико... мабуть, вже на Січі... Панахиду, думаю, вже в святій Покрові січовій відправимо, а молебень, гадаю, при прощанні таки годилося б вчинити, коли ви не перечите. Хоча б і на Рогачинській зупинці.

— Істинно так і волів те вчинити,— обрадувано відповів отець Данило і розмашисто перехрестився.

— То й бути по цьому, панотче,— підтвердив кошовий свій рішенець і, приклавши крисом руку до чола, додав: — Отож, здається мені, явори вже білозірські видно?

— Вони, слава богу.

Догнавши полонених татарів і турків, отаман здивувався, що його джура, їдучи поруч зі знакомитими людоловами, щось розмовляє по-татарськи.

— Кісмет, кісмет,— долетіли до його слуху слова, сказані полоненим татарином в сірім запорошенім бурнусі і білій чалмі.

— Етуті, етуті,— відповів джура ствердно і захопливо.

— Ти що ж, по-їхньому говорити навчений? — запитав отаман у Сірка, що, ніби спійманий на крадіжці, змінився враз.

— Пробую, батьку, та багато ще гаразд не розумію,— смикнув він буланого, направляючи його в обрядну відстань від отамана — збоку і трохи позаду.

— Маю тебе дещо спитати, джуро,— притишив згодом спохмурніло голос Сулима, навмисне не дивлячись на Сірка.

— Слухаю пана кошового! — насторожився джура, відчувши в настрої і мові отамана небезпеку собі, хоч і не знав, звідки їй раптом узятися. Ота нотка металу в голосі Сулими пантеличила його: досі такого не було.

— Хочу дізнатися: ти передавав Джулаєві мій наказ підняти куряву його сотнею проти бейчука лівіше нашої засідки?..

— Я, батьку,— спаленів Сірко, пригадавши, що він зробив те самовільно, обманувши Джулая, ніби той наказ був отамановим.

— Чи дозволить отаман смертному козакові притомним бути при його світлості? — порівнявся з буланим Гордій Чурай.

— В мене, друже, мало таємниць і від поспільства, а від тебе —: і поготів нема,— глянув приязно побратимові у вічі Сулима.— Ну, то розтовкмач, як те сталося? — посуворішав отаман, знову звертаючись до Сірка.

— Коли нас оточили татари,— перевів подих Сірко,— і мене від вас якось відтовкли обіч, я почув наказ того череватого, в білій чалмі мубашира якомусь татаринові, щоб той вернувся назад і попередив бейчука, що тут засідка на них, яку можна обійти правим крилом понад річищем. Розібрав я, крім цього, й інше: щоб бейчук неодмінно зберіг якісь скарби і гроші і допровадив їх у Бахчисарай... Не пробившись, даруйте, до вас спішно крізь заслону, я вискочив з бою, гукнув сотника Островерху, щоб подав вам поміч, а сам подався до Джулаєвого загону, бо зрозумів, що тільки в нього є змога послати кількасот козаків і хоч вигляд зробити, що там є наше військо. А щоб Джулай мене послухав, я мусив сказати, що то ваш наказ,— похилив повинно голову джура.— Пізніше, даруйте, забувся вас про те сповістити і повинитися.

— Ти запевняв, Гордію, що провидіння нам послало і гроші, і скарби. А воно бачиш, яке провидіння? — поволі веселішав Сулима, вислухавши сказане джурою.— Хоч таке порушення й карається тяжко, бо ти лишив мене в кільці ворогів, та твоє прикликання островерхівців мені в поміч і ота послуга стожди цінніші всього, то виказую поки що тобі дяку за кмітливість, а перед товариством і старшиною в коші будеш в десять паль битий, після чого домагатимусь тобі доброго паю за послугу, запису в січовий хронос і вибору тебе на курінного осавулу...— положив він руку на похилене плече джури.— Перекажи переднім, що отаборимося ми на базарищі в Рогачику, та повертайся вправно назад, бо будеш в потребі мені,— звелів отаман приязно вже, і джура був так обрадуваний тим рішенцем Сулими, що на радощах вихором понісся виконувати наказ.

— Ратоводець росте, і неабиякий, пане Гордію,— сказав джурі услід Сулима.— Додуматись тільки до такого!..

— Істинно так, брате!.. А ти його, бачиш, палями лякаєш,— докірливо подивився Гордій отаманові в очі,— чи, може?..

— Палиці йому не зашкодять, побратиме, і не принизять, а лише підіймуть...

Відчувши близький спочин, і козаки, і валки хур ніби скоріше стали рухатися, та й сонце вже не так смажило, бо клонилося геть на повний полудень. За наказом кошового, гармаш випалив тричі по три з гаківниці, а як луна затихла в довкіллі, то у відповідь тим пострілам глухо прогули отакі ж постріли із Січі, як знак, що в коші почули прихід і готуються до зустрічі визволителів. Ці постріли також надали сили усім подорожнім.

...Стоїть явір над водою, В воду похилився...—

знялася голосна пісня десь спереду, розливаючись навкруги повінню, її дружно підтримали підголоски і задні голоси:.

...Не хилися явороньку, Ще ж ти зелененький.

Скоро вона вже котилася цілим потоком, поволі заливаючи довкілля, доки, підхоплена колишніми ясирниками: чоловіками, жінками та дівчатами — не наповнила простір співом-плачем, від якого душа ридала в кожного похідця.

— Ти, Дмитре, Тугай і Тумар, Островерх та мій джура в Рогачик не зайдемо, а завернемо зі скарбами та майном ошатнішим до Конки, тож пошли когось зустріти Шулічиних з човнами та плотами,— наказав Гуні Сулима і глянув на сонце, що розпеченою паляницею сідало в тьмянувате руття степів і заплав...

А ввечері вже, як ще лиш показався місяць над Великим Лугом, від берега в молочно-туманну пітьму Конки відчалив пліт, на якому кошовий з побратимами і гребцями пливли до лише їм відомого острівця — січового схрону давнього... По заповіту Сулими, скарб може бути використаним лише для нужд товариства і обов’язково з участю його джури, Івана Сірка, що зумів хистом своїм зробити цю послугу товариству і матері Січі.

Ніхто, звичайно, не перечив наказу Сулими, а Іван був надзвичайно зворушений і отим заповітом отамана, і посвяченням його у товариську січову таємницю...

30.

Життя під орудою досвідченого отамана — уже гетьмана — Сулими приносило Сіркові поволі все свіжі й свіжі знання, досвід і уподобання. Не по роках кмітливий, він швидко засвоював і стосунки між людьми, і їхню підступність непоодиноку, і щиру товариськість та побратимство, що цінувалося на Січі над усе. Сміливість і чесність чи то вже вроджена, чи набута ще в сім’ї Кривошапки-Гунди, відважність та відчайдушність якісь ніби затяті, неабияке здоров’я й сила поволі окозачували Івана, робили його і старшим ніби, і незвичайним. А після отого вдалого походу, ставши обраним осавулою, він хоч і джурував ще якийсь час у кошового, якось мовби споважнів і навіть змужнів.

Козаки сулимівського коша, та й не лише вони, все частіше тепер, ніби жартома, прозивали його «отамасем», «малим отаманом», пророчачи тим майбутнє молодикові і неабияк прив’язуючись до нього. По-різному проявлялася приязнь козаків, але майже завжди однаково стримувалася мовчазністю джури та отією затятістю в погляді, що то горів приязню безоглядною, то колов і свердлив зневагою і ненавистю. Середини ніби й не було в нього. Явна перевага на ристалшцах в січовім дворищі, що була понедільно в нього постійною, крім побоїв, синців та заюшень, також додавала йому й поваги неабиякої, ба й страшила декого...

Їдучи зі Слимаченком до матері в гості, Іван перебирав у пам’яті стосунки з людьми, події й пригоди з ними і не знаходив оправду ні приязні козацькій, ні довірі старшинській. В одному лише був певний, що нарочито він ніде не діяв, все складалося само по собі, може, й на заздрість декому. Успіхи його спричинилися, мабуть, і його сирітством, і отим набуттям із дідом Ничипором та Сабрі, і, нарешті, вихованням у кошових, а тепер — джуруванням у Сулими, шанованого всіма і за сміливість, і за кміт, і за душевну доброту та товариськість.

І те довір’я при схові скарбів, виказане до нього кошовим та іншими, а особливо заповіт отамана, і молитовна присяга в церкві по обранні його в осавули, і перемога в бійці в перший день джурування довгорукого і таранкуватого Панька Притули, і пересила в борні над іншими, і запис писарем його послуг в січові хроноси — усе це зобов’язувало і вимагало від нього чогось уже геть дорослого, обдуманого, відповідального.

«О-са-вул, о-са-вул, о-са-вул»,— ніби чує він, як поскрипує під ним нове, не притерте сідло. «При-ї-хав, при-ї-хав!» — кигичуть, як навіжені, в путі чайки. «Мо-ло-дець, мо-ло-дець, мо-ло-дець!» — кричать перепели в травах... «В Оришки вже бігає чималий Гнатко,— згадує він оповіді Корнія уривками.— А Софія скінчила школу, святельницею стала, і не пізнати її...»

Позаду, як тінь, вірна йому, волочиться у високих шелестких травах степів, трюхикає в запилюжених коліях шляхів за вершниками теж радісний «Іванів побратим», як прозвали собаку козаки, пес Сірко. Звик уже молодик до цього прізвища. Зріднила їх доля, обох приблудних, і тримає разом, а для чого — і сказати тяжко. Це вже востаннє пес у путі, бо що старий і недолугий став, навіть гавкнути як слід не може, а що — і не місце йому, старцеві, на Січі. Отож і вирішили з Сулимою не зважати на свою прив’язаність до тварини, відвести його в рідну Мерефу та там і лишити на доживання...

Бідний пес тепер уже не біжить, як бувало, попереду, хоч звичай собачий ще тримає чітко: то качок, дроф чи й гусей (а їх же тьма-тьмуща) підніме з плавнів у небо, то налякає в травостоях зайців, козуль чи сайгаків, перепелів чи куріпок спудить, і ті схоплюються несподівано наляканими табунами і несуться світ за очі від нього, то з байбаками та лисицями загризеться десь знічев’я. По його поведінці, правда, не можна подумати, що ця путь в нього остання з Січі, бо старанно він час від часу відмічає кожний кущик над шляхом, лиш на хвильку затримуючись і ставлячи всюди свою особливу, тільки йому, псу, притаманну помітку...

В нього також щось є на умі, бо часом, згадавши оте тільки йому відоме, видно, хрипло гавкне не знати з чого і замовкне, помітивши, що їздці почули і збагнули складність його заплутаних думок чи, хай і по-своєму, давнього і приємного спогаду.

— Я тобі забув, чи то пак — і не так забув, як не мав нагоди, оповісти про наші підземелля січові,— порушив Корній довгу мовчанку, порівнявшись із Сірком.

— Які підземелля? — повеселіло підняв обважнілу голову Іван, відриваючись від своїх візерункових спогадів і думок.

— Та про які ж би ще? Про наші, кошові. Козак з тебе тепер зацний, знакомитий, вважай, то мусиш відати, а не так відати, як знати, бо, може, колись і пригодиться,— замовк враз Слимаченко, ніби забувся, з чого почав мову.— Так, так — пригодиться, бо все буває в нас, то дорікатимеш, що не від мене першого про те дізнався... Отож, кажу, що й на Малій Хортиці, і на Великій, і на Микитинськім коші ще, може, з Байди чи з самого достарого Кулаги є пориті вузькі підземелля і виходи, що їх покійний гетьман Михайло Дорош таємно поновив повсюди перед останнім походом в поміч Гірею на турка...— порівняв свого коня Слимаченко з буланим.— Так ото, бачиш,— оглянувся він, ніби боявся, що його хтось підслухає,— коли б якісь, кажу, антихристи і надумали, дуля їм в пельку, зробити облогу Січі, то козаки при скруті відкрили б ляди, як те робили колись, і вилізли б із сильця та непомітно і зробили б отіч, чи пак — кільце, а вже потім і без ради можна дати собі раду. А виходи оті всі коло води якраз, під камінням, яке, кажуть, вкладав сам Вернигора та Мамай, що і в Чигирині, Черкасах, Каневі, Корсуні, та навіть у гречинів і в турецького султана є. У гречинів, кажуть, і турків,— ніби пригадав він згодом, притримуючи коня, що відбивався від оводів,— вони порили такі схови, як і на Україні, але так зацуркали їх, що коли туди зайдеш, не лишивши клубка ниток перед сховом, то й назад не вийдеш. І Вернигора, і Мамай характерниками були, то їм марниця було вибратися, а інші там полишалися, Найпаче бусурмени-нехристи, яким покруч-блуд наведено... А то ще кажуть, що до Сагайдака приїжджав якийсь руанець і золота достобіса давав, щоб той лише показав, як те зроблено на Січі, то Конашевич тому руанцеві навідріз одмовив...

— І багато козаків на Січі знає про ті лази підземні? — захопливо і одноразово недовірливо цікавився оповіддю Корнія Сірко.

— Та чимало... Старшини, що висвятилися і присягали не в реєстрі, писар і отець Данило, та ще, може, кілька січовиків, що поклялися на хресті тримати те утаємнення січове, не жалкуючи життя,— покосився поглядом Слимаченко на замисленого супутника.

— Чому ж ви мене без присяги і поклятьби на хресті в те посвятили? — запитався згодом по роздумі Сірко, не ймучи віри в сказане.

— Тебе?..— зам’явся Слимаченко з нерішучості.— Ти, може, здогадався вже, що я... відкрив, бо сином хочу назвати тебе, бо син надійніше має берегти таємницю батька, аніж той, що дає присягу і поклятьбу... Вірю, сину, що ти й без того збережеш ту таємницю краще, ніж інший з присягою... Бо вірю в тебе, як в себе, бо не лишилося в мене на світі нікого ріднішого, як твоя мати Домна і ти, її і мій тепер син. Двадцять три роки я чекав цього і певен: не зрадиш ти матері й мені ні за золоті, динари чи дукати, а ні на тортурах смертних... Подружилися ми з матір’ю,— глянув він розчулено на Сірка,— заручилися до смерті бути мужем і жоною між собою, то... згодься і ти сином рідним мені стати,— запинався на словах він,— а нам з матір’ю не переч стати в злюб чесний, людський і божий...

— Чого б мав перечити, коли мати на те згоду дали, коли і ви мені до вподоби, коли...— шукав Сірко слів, щоб гідно відповісти Корнієві на оту розчуленість.— Я радий бачити і щастя матері, і ваше щастя, було б лише воно довгим у вас обох,— нарешті знайшовся Іван.

На цьому, ніби гору з плечей зваливши, обидва вершники примовкли, їдучи якийсь час тихо і обдумуючи кожний своє. Слимаченко радів, що йому зрештою вдалося вирвати ту згоду в Сірка, а Іван тішився, що мати аж ось матиме власний притулок і життя якоїсь господині, а не наймички. Та ось Корній, ніби щось пригадавши, оперезав зненацька чалого таволгою, той зопалу скочив, як упечений, і понісся, аж грива сивою хвилею здибилася. За ним услід без нагая, переборюючи хитанням голови нехіть, пішов і буланий, спершу дрібним клусом-тюпцем, а згодом, мотнувши невдоволено головою, форкнувши і підкинувши на вітер густу гриву, глянув, що чимало відстав від чалого, смикнув натягнуті поводи і понісся вскач навздогін напарникові...

«Радується нареченою козак,— спливло в пам’яті Сірка.— Чи тож і мати такі раді будуть, забувши батька?..»

Жебонів джмеликом у вухах зустрічний вітерець, поволі долався довгий шлях, слалася у ноги квітчаста далечінь, чаруючи п’янким трунком трав зомлілий від спечності степ, вабила очі подорожніх мінлива просторінь. Вечорами, як отаборювалися десь на спочин, пустивши на попас коней, їх заколисували срібним дзвоном цвіркуни, нічна прохолода, викрики перепелів та гавкіт пса, що надійно вартував господарів і коней.

Що ближчав дім, то більше здавав у ході буланий, і Корнієві доводилося все частіше притримувати свого не в міру виносливого чалого, що, здавалося, і втоми не знав. Лишили позаду береги Берестової, обійшли, добре напасши коней, Багату, проскочили приорельські луки, яри й байраки, обігнули Калюжне і, напоївши коней, пустилися в той бік, де Мерефа.

Підтягуючи кульбаку, Сірко трохи затримався, і Корній, якого з наближенням кінця путі не можна було втримати, опинився далеко попереду. Місцевість почалася нерівна, горбувата, і буланий, вибравшись на узгірок потолоченим слідом, голосно заіржав, форкнув і понісся в байрак. Якась досі незнана тривога підказала Сіркові приострожити коня, і той, напружуючи останню силу, аж стогнучи в натузі, понісся через долину-яр, але на самому пагорбі, за яким щойно сховалася широка статура Корнієвих плечей, чомусь незвично затрясся, застріляв злякано вухами, несподівано захріп і крутнув убік так зненацька і різко, що вершник ледь утримався на ньому.

Сірко не встиг і зрозуміти до ладу, що сталося, як побачив у долині на схарапудженому коні Корнія і вовчу пару, що з обох боків, з піднятими догори, настовбурченими хвостами і вухами, готувалася до стрибків. Вовки були сміливими і не думали пропустити вершника. Затиснувши поводи і щосили приостроживши буланого, що аж застогнав від болю, Сірко хотів кинутися на поміч супутникові, але кінь зробив усього два скоки і став як укопаний, хропучи і стогнучи.

Не роздумуючи, Іван спішився, кинув повіддя і, помітивши, як із-за спини вітром пронісся побіля нього пес, направився бігцем і сам на поміч. Пес так навально кинувся з горба на вовчицю, що та перевернулася, засвітивши повним вим’ям. Та за мить, сплівшись у смертельному двобої, вони вже качалися клубком, підіймаючи шмаття шерсті над собою. Розібрати щось в отому клубкові марно було, бо то пес був зверху, то вовчиця, ловлячи момент для вдалої хватки.

Іржав несамовито Корніїв кінь і як ужалений крутився, не слухаючи вершника, щось вигукував у безпорадності Слимаченко, гарчав і клацав зубами коло нього вовк, шукаючи підступу, і Сірко, тупцюючи безпорадно між ним і отим клубком, раптом почув, як смертельно скрикнув пес, а через мить, як крізь туман, що поволі розсівався, він побачив, як корчиться в останніх муках з перегризеним горлом Сірко, а поряд конвульсивно здригається посічена його ятаганом вовчиця. Як те відбулося й коли, Іван не пам’ятає гаразд, бо зрозумів він усе і прийшов до тями лише згодом, побачивши крізь пелену в очах великі собачі очі, покриті олійним глянцем, що прощально дивилися на нього і сіпалися повіками, ніби змовницьки моргали йому, і в чистих краплинах собачих сліз світилося сонце...

Сірко оглянувся, угледів лютого в своїм намірі спружинитись і стрибнути на Корнієвого коня вовка, і не знати від чого — від жалю за Сірком чи з великого гніву на звірів, як у сні, посунув на сірого. І, дивно, вовк злякався його, закрив витягнуту наперед пащеку, клацнувши зубами, поволі опустив войовниче наставленого хвоста й став відступати бокуючи.

Іван кинувся за вовком, але той поза лозняками пустився через пагорб навтьоки. Зрозумівши, що погоня марна, Сірко повернувся назад і по путі натрапив на вовче лігво, в якому, скулячи, вовтузилися сліпі ще вовчата. Він обережно розгрібав їх ятаганом, перевертав і розглядав, відчувши в грудях жаль і, потупцювавши якусь мить на місці, пішов геть, наче в сні.

— Візьми в тямки собі,— почув він спокійні слова Корнія,— залишити живим ворога, що ніколи не стане другом, а навпаки, буде загрожувати, не можна. А ти їх цілих п’ять залишив,— поколовши вовчат, витирав об траву він ятагана.

Вже як загорнули пса свіжонакопаною землею, вершники постояли якусь мить над горбиком, підійшли мовчки до заспокоєних тепер коней, неквапно сіли в сідла й поїхали, оглядаючись.

— Дякую тобі, сину, за це спасіння,— виговорив тихо згодом Корній.— Обавив мене від біди, а може, й більше...

— Ми обидва псові вдячні,— по паузі відказав глухо Сірко...

Хмарним димом курився, мов червоною сажею вимазаний, далекий захід, розпеченою паляницею пеклося на ньому, як на черені, вичахаюче сонце. Брів здалека тихий і теплий літній вечір... Вершники так розговорилися, що й не помічали того навкілля. Особливо говорив, правда, Слимаченко, а Сірко більше слухав та запитував, не ймучи віри оповідям. А були вони знову про Січ і Хортицю, про її довжину, якої поволі й за півдня не перейдеш, про скелі, в шість січових церков заввишки, про Сутень-річку, Молочну, про Гілею — Великий Луг і про ті ж таки печери: Змійову, Вищу, Голову, Три Стовпи, про запорозьку Миску, з якої козаки колись один одного годували кулешею, про люльку з чубуком і притичкою, ліжко і крісло Сагайдака і про Проточний Брід, що манив у чисту воду цікавого...

31.

Якими райдужними фарбами не малювалася досі домівка в спогадах, насправді вона була набагато кращою і привабливішою уже хоч би тим, що не йшла в порівняння з січовим одноманіттям, що наблизила Сірка до дитинства. І рідний двір, що став тепер чомусь набагато меншим, і вигін, та лука, що нагадували всілякі дитячі пригоди, і люди, що за цей час ніби попривітнішали до нього, з першого ж дня зачарували його геть. Навіть сонце, що весь час досі сходило і заходило «не там», тепер підіймалося і йшло знову своїм, давно звичним, шляхом.

Мерефа також змінилася набагато: з одного боку, вона ніби поменшала, але з другого — значно розбудувалася, і якими будівлями! Солому на дахах деінде поміняли на гонт чи й черепицю, вікна поспіль з міхурів — деінде на скло, ворини та живоплоти навіть — на паркани і ворота, голі горби — на садки та квітники. Появились мальви в присадках перед вікнами, розмальовані віконниці, двері, ганки і свіжостесані скрипучі журавлі над криницями в садках чи дворищах. Та чимало було ще осель з дірявими солом’яними стріхами, без парканів і огорож, з перекошеними дверима і потемнілими міхурчастими вікнами в бідарів.

Колись порівняно тихі й спокійні вулички тепер ожили суєтністю й рухом людей, підвід і скотини, дзвоном ковалів і гудом бондарів, що відбивалися весь час луною аж на Мжі. Поближчала тепер і річка, хоч і меншою, здавалося, стала за цей відрізок часу, порісши верболозом, очеретами та ясою... Не знати звідки появилися знакомиті міщани, всілякі лихварі, перекупщики, гендлярі, що їх аж розпирало добробутом, придбаним нечесним шляхом. Напередодні їхнього приїзду міщанами були спіймані якісь дуки, що викрадали людей, а особливо дітей-підлітків і збували їх людоловам аж до Туреччини. І Корній, і Іван і віри не йняли отакому, а проте переконалися, відвідавши в другий день свого приїзду міський суд, що приховано захищав злочинців, намагаючись узяти з тих лише викуп, а самих злочинців помилувати шляхом підставних одружень з поручницями. Скарали міщани в гніві злочинців і пригрозили тим же самим суддям...

Вертаючи з отієї судової веремії, Іван відчув у душі щось відштовхуюче, незрозуміле йому в мереф’янському житті, і ота перша чарівність швидко замінялася розчаруванням, якимсь докором і тяготою. Ходив по містечку тепер, мовби щось втративши, як не свій, зустрічався зі слобожанами, в більшості колишніми виписчиками, та їхніми сім’ями, прислухався до нарікань і бід і поволі переконувався, що, чимось відійшов від них, став чужим отут, далеким, непотрібним, бо люди жили тут не батьківщиною, а майном, не горем поневолених братів, а надіями на збагачення, віддавали сили і вміння не на поміч бідним сябрам-підсусідкам, а на гендель і ремесла, купівлю і продаж.

Людську нерівність він уже давненько помітив і на Січі, але там вона чомусь скрадалася, старшини-дуки намагалися приховувати свій майновий стан, підспівувати, чи щиро, чи лише роблено, товариству, масі, загалу. Тут же ота маєтність купувалася і продавалася відкрито, виставлялася як перевага, як заслуга, як непересічність. Це викликало в Івановій душі обур і образу, хоч він і не міг пояснити собі чому ж... Оте розчарування за кілька днів настільки опанувало ним, вразливим і чутливим, що коли б не мати Домна, котра накопиченою за довге ждання пристрастю гріла і пестила його, сама гріючись, він би не витримав цього недовгого навіть гостювання, почуття відчуженості погнало б його з Мерефи.

Підсилила те почуття в ньому і Мотря, що помітно постаріла і поповніла тепер. Зустрівши їх із Слимаченком ніби й приязно, вона була собі на умі, і Іван в отій приязні якраз і помітив чи, скоріше, відчув щось недосказане, незрозуміле, що ставало невидимою стіною між родиною і ним. Придивляючись тепер до колишньої названої своєї матері, він відчував, що нічого рідного між ними давно не лишилося, що тому причиною була й Софійка, вірніше її прихильність до нього, Сірка, яку господиня тільки з людської ввічливості тепер терпіла... Але Сірко знайшов у собі хисту зрозуміти і те, що вона спромоглася стати йому рідною колись, бодай штучно чужого притулити і виглядіти в себе, допустити до нього справжню матір, і це будило в ньому не лише свідому, теплу вдячність, а й доброзичливість... Давно вже він грів у душі думку чимось гідно віддячитися їй, а можливостей не було, та й гаразд не знаходив чогось такого, що було б гідним отієї подяки...

З першого ж дня не сподобався йому вкрай Данько, що досить виріс тепер, побільшав. Той був примхливим і непогамовано вередливим, зовсім не розумів чемності і пошанувань, ріс бешкетником і забіякою. В розмові тільки й того, що хвалився вирости і стати бургомістром чи навіть воєводою...

Не змінився лише Сабрі, на лиці в якого коло вузьких очей прорізалися тепер поодинокі промінці зморщок. З першої ж хвилини він зустрів Івана по-давньому, запобігливо-уважно, як рідного і зверхнього. Навіть його теперішня дружина, колишня козачка Христина, припала до душі Сіркові своєю веселою натурою, щирою гостинністю і ластовинням під очима, що, здавалося, кожному всміхалися щиро й приязно. Жило молоде подружжя по волі Мотрі та з поміччю Домни в половині шопи-клуні, дообладнаній, чистій, охайній світличці, з гарно побіленими стінами і світлими вікнами. Два близнюки-хлопчики їхні були розрадою і втіхою не лише в господі батьків, а й у всьому дворищі своєю невибагливістю, зичливістю, постійним щебетанням: «цього» та «цьому». У Сабрі заволожувалися очі радістю, коли вони називали його «татком», а Христина, пурхаючи по розписаній і розмальованій по стінах та — комині, завішаній півнястими рушниками хатці, здавалося, не мала втоми від втіхи домашнім затишком. Працювали і Сабрі, і Христина в дворі і в полі, як воли, і Сіркові чомусь було їх надзвичайно шкода, хоч і не міг їм чимось допомогти...

І лише Софійка, і не Софійка вже, а — Софія, гнучкою, пишною і гінкою билиною виросла, маковою квіткою розцвіла. Літа одмінили її невпізнанно — подорослішав і став привабливим голос, розповніли під вишиванкою груди, аж сховати їх не могла, принадно горіли рум’янці на білих і свіжих щоках, манили пишні, кольору стиглої вишні уста. Ось тільки зустрілися вони не як рідні й закохані, дочекавшись жаданої хвилини, а як чужі і навіть байдужі одне одному.

Іванові іноді навіть здавалося, що він вловлював у її нечастім і холоднім погляді ненависть, ворожість і злобу, заховані під вдаваною повагою до гостей; а вона, лякаючись його поодиноких колючих поглядів і гри жовнів на застиглому циганкуватому лиці, бачила вже не «коханого Івася», якому так довірливо готувалася розповісти про свої підігріті часом і розлукою почуття і муки, а — чужого, в більшості мовчазного козака-старшину, що сміявся з неї і її уподобань...

Помічала тепер те на втіху собі і Мотря, спершу обрадувано, бо боялася за доньку, а згодом, як Іван цілими днями пропадав на луках і в слободі, а прийшовши додому, не звертав уваги ніби на неї, поволі стала досадувати, поки не відчула в собі ревності та образи за красуню доньку. Розум їй підказував, що то якраз те, чого вона так довго вже хотіла, бо Софія піде за найкращого міщанина-мереф’янина, що і гроші матиме, і не буде вічно сидіти на Січі та ризикувати життям, тиняючись по світу з ватагами січовиків. Таємно від доньки вона вже неодноразово думала і про дидаскала Вустима, що, ніде правди діти, захоплювався не так богом, як Софією, хвалячи бога...

Софія ж, вишиваючи в самоті і роздумуючи, гадала, що Івась запізнав тепер десь іншу і приїхав сюди лише заради матері (при цьому її кидало в жар від однієї думки, що якась вертка киянка чи й шляхтянка уже закрутила йому голову і не їй, слобідській козачці-сироті, розкрутити її; а Сірко, зустрічаючи холодний погляд колишньої посестри і помічаючи нарочиті її уникання в зустрічах, догадувався, що колишня її поведінка йому лише здавалася приязню і коханням, що то була лише дитяча забавка, яку час і, може, той же дидаскал Вустим, якого і вона, і особливо Мотря, хвалять завжди, давно розвіяли за вітром.

«Таки так,— в котрий раз уже приходив до переконання він,— вона кохає того Вустима і дає мені про те знати навздогад разом з матір’ю,— запалювався він полум’ям ревнощів.— Скоріше б звідси, негайно, тільки б Корній купив уже тих волів і ми виїхали, щоб ніколи сюди не вертатися... Ні, вернутися, але лише для того, щоб віддячитися Мотрі за ту поміч мені і матері, що вона виказала колись. Віддячитись по-рицарськи, щоб вся слобода почула про те».

Сидячи пізнього вечора з матір’ю на призьбі, син лише вдавав, що слухає її, насправді терзався і шаленів від душевної спраги і затаєних ревнощів (Софії ще звечора не було вдома). Домна відчувала ту синову печаль-тривогу і теж хвилювалася, безсила зарадити їй.

— Ось і нині просив тебе Корній піти з ним по воли, а ти образився ні з сього ні з того. Адже сам говорив, коли рідного немає, то кращого батька і не мислив мати,— зітхнула вона на мить.— А Софійці як ти відповів, як ото вона розумно порадила тобі піти по ті воли?..

— Вашій Софійці я — як більмо в оці, а ви ніяк не второпаєте чи не хочете второпати того... Випроводжала вона мене, щоб не мозолив очей їй...

— Яке більмо?!. Що ти говориш, сину? Гордість чи бозна-що засліпило тобі очі, а вдача не дає змоги побачити, де ніч, а де день! — розчулилася до невтерпу Домна.— Софійка так ждала тебе, так виглядала, а діждалася, бач, чого! Мов окропом облив її, як лиш у хату вступив.

— Я — окропом? — обурився Сірко.— Вона мене то таки ошпарила, а я що їй?.

— Ти, сину, ти... Хіба я не бачу, як ти мовби й не смієшся з неї, а в очах недобра смішинка теплиться й теплиться, аж мурашки поза шкірою лізуть. Я давно приглядаюся до неї й бачу без ума вже вона від тебе!..

— Вона — без ума? Що ви говорите?! Я всі ці дні лише одне й відчуваю, що вона гордує мною та віється з попом чи з тим дидаскалом, може,— поскаржився він притишено, жалкуючи матері.

— З попом, з дидаскалом? Бог з тобою, сину! Знали б вони, як ти про них думаєш, знала б вона в молитвах своїх, до чого ти домалювався чи в тлупоті, чи в ревнощах своїх! Адже в мене з Нею тільки про тебе й мови було і за роботою, і коли відпочивали, тільки й молитов, що за тебе бога просили... А свічок скільки святим наставили за твоє здоров’я!.. Ганяла на тому Велесові, а він же звір звіром. Два місяці, як його виклали, то хоч підійти до нього стало можна. «Приїде, каже, Івась, то покажу йому, яка я козачка на коні...» Скільки раз він її скидав із себе, думали з пані Мотрею, що калікою лишиться навік... А вишиванок тобі нагаптувала, що аж мати її сварила, хоч і не всі бачила, бо ховає їх, і в мене, і в Христини... Та що казати, билася з тим конем, щоб лягав та вставав, старого Вихриста і Сабрі прилучала стожди, поки домоглася свого, а ти... з дидаскалом, попом!.. — докірливо зітхнула вона і змовкла.

Іван слухав ту оповідь її і не йняв віри. Йому здавалося, що мати лише заспокоює його, пізнавши оте пожарище в його грудях.

— ...А на того Купали навіть мене потягла на луки за квітами... Плела вінки, клечала Кострубонька, та все про тебе торочила, як очманенна, а ввечері, як усі подалися до Мжі, лишилася зі мною в сльозах та риданнях... І, вважай, усю ніч проплакали і вона, і я, тобою гризучись... З ненависті до тебе хіба оте все?.. Із зневаги?

Іван слухав, затаївши подих, ці розповіді, і чув, як у груди йому вливається гарячим струменем насолода, як вона п’янить і будить там кров, аж стриматися серцю несила... «Першим тебе не попрошу, не простягну, як жебрак, руки, не діждеш»,— крутилося, як закляття в голові, а тихий пізній вечір щебетом пташок чарував і манив, кликав і волав далекими дівочими голосами, що лунали аж з левад... Та ось на дзвінке, заливно-довге іржання буланого примирливо-тихо загоготав звіддалік Велес із задвір’я, зайохкав селезінним гроканням з грудей, віддаляючись у бік луки.

— Свят, свят, свят! — перехрестилася у темноті Домна.— Подалася як навіжена в глуху ніч,— вихопилося в неї.— Прямо юродивою стала дівчина, спаси боже!..

Іван не дочув материних слів, хоч вона і благала його в чомусь. Той вистук Велесових копит, відбиваючись в його грудях, підняв, ураз цілу бурю, запаморочив голову і, наче вітром, підняв його і поніс до стайні.

— Отямся, сину, що ти робиш? — простогнала йому вслід мати.— Вона вернеться скоро!..

А за мить їй у відповідь почувся квапливий тупіт кінських копит, що прискорювався і лопотів у ніч в шаленому леті...

 ...Вже давно повернувся додому охмелілий Корній з запряженими в мажару волами, поколотилися всі тим і вляглися спати, а молодих не було та й не було. Корній, вислухавши від обраділо настраханої дружини про те, що сталося, заспокоїв її:

— Молодець у нас син, Домасю!.. А що?.. Осавул уже, чому це він не повинен мати коханої дівчини?

І розповів про борню з Притикою на січовому майдані, про відзнаки її сина на Січі, перемогу над Шулікою і пригоду з вовками в дорозі.

Вірила й не вірила Корнієві Домна. Прихилилася до чоловіка, слухаючи, та так і заснула з усміхом на устах, не дочекавшись закоханих.

А на березі Мжі припнуті до верб стояли двоє коней; стригли вухами і неспокійно видзвонювали вуздечками, витоптували траву ногами. Сипле голчасто-срібним туманцем-пилом літня північ, бризкає смарагдовими краплями зірок у вічність, п’янить духмяностями надріччя, напоює мохоцвітом, збуджує міцним настоєм-заварком, і немає сили вистояти, стриматися, не піддатися отим чарам...

Тьох, тьох, тьох! — розколюють навпіл молочну, теплу і заворожену ніч соловейки.

— ...Знову, як літанію, завела: і поїдеш, і покинеш, і не вернешся... Та я хоч і зараз старостів зашлю, але з чим, люба моя? З козацьким малаєм та з подарованим тобою рушником? Адже, крім душі, більше нічого не маю!.. І до кого ж? До сотниківни?.. У хату до названої матері, що тільки й мріє тепер про добробут, про щастя доньки? Нуждою відповім їй за добро та притулок?.. Чей же ги сотниківна, а я хто?.. Осавул, по милості братства...

— Сотниківна!.. Коли те, Івасю, було?.. Воно більше тепер означує насмішку в устах людських, аніж шляхетство, адже зацність в Мерефі тепер не лицарство, не чесність, а мошна і калита, господа під черепицею і високий паркан навкіл дворища... Незабаром і на землю не буде спольності, бо магістрат уже не раз вирішував роздати її поспольству...

— Та мати ж чи ще й згодиться? — шепоче Іван, палко обіймаючи тонкий стан нареченої.

— Я не послухаю матері!.. Чуєш? Бог мені свідок, я не послухаюсь! — горнеться Софія, як опоєна дурманом, до нього.— Не послухаю, мій орле сизий!.. Мій володарю і мучителю-кате!..— цілує вона коханого, як божевільна...

— Ти що ж, не віриш мені? Сама ж говориш, що в Мерефі тепер зацністю іменуються господа і високий паркан...

— Вірю, життя моє, любий мій, але побійся бога, не можна так! П’яна я від тебе, одурманіла геть!.. Бродить у мені, як хміль, хотіння, бурхає в грудях, а переступити отого «не можна» не переступлю, хоч і вмру!.. Я сильна, я вистою, ти ж сам у це віриш!.. Правда ж, ти віриш своїй радості, своїй муці, своїй катівниці, як величаєш мене?..

Вона рвійно обняла його й спрагло припала устами до його уст. І хто знає, може, безумство оцих кількох ночей, які дозволили їм побути наодинці, знехтувавши і докори, і нарікання, і сварки Мотрі, й дозволило йому повірити в чистоту Софії, влило в кров відчайдушний героїзм, наснажило на довгі роки боротьби за рідну землю і люд, а їй, що стримувала і його, і себе,— на все життя додало сили і снаги боротися зі злигоднями, до самої смерті нести спогад про ті хмільні ночі, ними жити в нелегкій прийшлій самотині, молитися й дякувати богові за краплі окалин, що гріли її душу все життя...

32.

Два тижні по весіллі, що відбулося у дворі Кривошапки-Гунди, Корній і Домна, тепер подружені, збиралися в дорогу. І два тижні бродили, як очакловані, молоді — Іван та Софія, домовляючись і перед омовляючись, заручаючись між собою і перед старими, як водиться споконвіку. Пані Мотря, що зовсім змінилася у ставленні до Івана, називаючи його сином, наполягала, щоб він кидав Січ і залишався жити в слободі, тихо та мирно. Та ні Іван, ні тим паче Корній, що тепер був у ролі батька, не хотіли навіть і слухати про таке... Мотря спиралася на те, що постійно он їдуть викотці з правобіччя, бо там немає життя люду, а Корній їй перечив, дратуючись і не погоджуючись:

— Не буде Січі, і вас не буде тут!.. Земля наша лише на Січі тримається!.. Та й цар іншої заспіває, коли не бачитиме сили за вашими плечима, і бояри душитимуть не легше магнатів,— апелював він до старого діда Ничипора, що був якось при цьому.

— Ні, ні! Без Січі, молодице, нам не життя на землі. Правду каже Корній, що бояри тільки тому з нами й панькаються, що за спинами в нас Січ, а не буде її — кріпаками пороблять. Вже й так ратні люди нам на шию, вважай, сіли: і на лінію ходи, і провізії дай, і без дозволу не відлучайся, і подушне, митне та ремеслове плати, і в службу ходи, в буртах та гутах відроби, ну чим не крулєвщизна тобі?.. Так що без Січі нам не можна ніяк,— зітхнув він, опустивши голову на висохлі груди.— Тільки й назви, вважай, що в слободі мешкаємо, а з тієї волі вже лише куций хвіст лишився...

По всіх радах та суперечках дійшли того, що переїдуть поки що Корній з Домною на припороги, отаборяться там у Капулівці на новому, місці, обживуться, а молоді, за рік побравшись і лишившись тут назавжди при матері, може, колись і переїдуть разом з Мотрею до них, якщо буде там життя можливим. Може статися і навпаки, тоді назад повернуть у Мерефу Корній з Домною.

На прощання Мотря подарувала Домні, що була в останній час її наймичкою насправді, молоду корову, кілька курей та качок, скриню всякого, придбаного таки Домною, майна, насіння, сокиру та начиння до городу, прядку до прядіння, череп’яний посуд та різне кухонне начиння, борошна та пшона, хоч того й накупив цілі міщата Слимаченко на торгах. Перед самим від’їздом проявила свій характер і Софія, наполігши, щоб Іван узяв собі напостійно Велеса, а буланого залишив їм для господарства.

— Він хоч і молодий ще, та зате в бігу і вітра обгонить,— розхвалювала вона свого пестуна.— Сама його з лошати молоком вигодувала. Ні в кого такого не буде, чорніший же за галку, а білі підпалини в пахвах чого варті, а хода яка, а голову як несе, а груди — мало не в аршин широкі! У сутичці ним любого коня повалиш як стій!..

Не подобалася Мотрі та похвала Софією Велеса, не радо згоджувалася вона на розлуку з конем, проте після тієї погрози дочки піти в монастир, коли не за Сірка заміж, не осмілилася перечити щасливій дочці...

— Ой же й спритний неглядів син,— шептала вона старій пані Катерині, що прийшла з Оришкою та Остапком на Домнині проводи.— І Софійку, й коня, і саму мене забрав у мене,— скаржилася на Сірка, що припасовував якраз із Сабрі нове сідло на Велеса.— Далебі, й повірити важко, що те сталося.

— Козак виріс нівроку, лиш заздрощів та втіхи вартий,— притишено освідчилася колишня кошовичка і тричі перехрестилася.— Хто б думав та гадав, що він отак хутко та гінко підніметься?.. Це вже по двадцять трьох йому, а ми й не помітили, як старими стали. Тільки Домна, нівроку, ще майже рівня йому...

Сябринної челяді найшло повний двір на ці проводи. Що була неділя, а що — півслободи знало тепер Домну, знали і Корнія: козаки по Січі, а посполитство — по тому, що понад двадцять літ він чекав на неї, в спеку й сльоту, в хлющу й мороз навідував, не дорікаючи і терпеливо ждучи її згоди на той довгожданий шлюб.

Сірко по намові Софії попрощався першим з челяддю, поцілував стару Катерину, приязно обняв Мотрю, аж та розплакалася, потиснув руки Сабрі та Христині, просячи їх ще трохи потерпіти отак, покатав на коні їхніх хлопчиків і приєднався до нареченої, що вже чекала його на вулиці вершницею на буланому.

— Всього вам, люди! — скинув шапку і вклонився він до міщан.— Доженете мене за слободою! — гукнув Корнієві, стримуючи Велеса, що нетерпеливо, почувши дорогу, гарцював під новим, ще незнайомим йому вершником.

— Щасти й тобі, сину! — вклонилися челядники.— Щас-ти-и!..— долетіло до нього, коли свічкою здибив коня і, заспокоюючи поволі його, рушив з місця.

Порівнявшись із нареченою, Сірко порадив завернути вбік, щоб уосібнитися. В зеленому байраку зупинилися обоє, зійшли з коней і, присівши на свіжій запашній траві, віддалися насолоді кохання. Говорили все більше почуттями, аніж словами, впивалися до нестями поцілунками, тиснулися і горнулися, як очманілі...

Через добру годину лише витолочена латка трави лишилася на пригірку та заливалися у гущавинах дикоростів солов’ї, випроводжаючи їх у два протилежні кінці, у два світи... Щедро сипало літнє сонце золотаво-срібним промінням їм на шляхи...

— Роз-лу-ка! Роз-лу-ка! Роз-лу-ка! — скрипіла кульбака під Софією, допомагаючи їй плакати на зворотному путі...

— Впе-ред! Впе-ред! Впе-ред! — відлунювалися звуки з-під копит Велеса, що нісся несамовитим чвалом в погоні за волячою фірою і вершниками.

33.

Через місяць-півтора по повороті з отієї погоні за людоловами з ясирниками на Січі ладналися дерев’яні і мотузяні драбини, кувалися до них крюки і гаки, вправлялися козаки в повзанні по травостоях та нарочито поставлених стовпах, в закиданні гаків на довгих шнурах на скелі, на киданні припасованих на палиці смолоскипів і обкачаних в густу смолу куль з пороху зі смоляними припалами.

Цього разу, як рідко коли, ніхто достеменно не знав причини і призначення отих ретельних готувань кошового до чогось важливого і великого, окрім хіба сотника Шуліки, писаря Семирозума, отця Данила та ще, може, Павлюка і його побратима Гуні. Здогадувався — лише, може, здогадувався — чим зумовлений шарварок і Сірко. Він навіть пробував дізнатися і в глупоті своїй запропонував Сулимі підіслати в кодацьку фортецю когось для вивірки з попутним вином чи оковитою, яко корчмаря, що нарочито попадеться ляській заставі, натякнувши йому і про Лейбу при тому.

— Знайшов методу!.. На корчмаря?! — дорікнув Сулима.— Не такі вони дурні там, сину, щоб так легко було їх споїти!.. Треба великого щастя! Та й... спосіб цей не для нас, козаків. Що скажуть тоді ляхи?.. Ославлять же!..

— «Нужда й закони змінює» — казали-сьте не раз,— нагадав отаманові обережно.— Адже іншого шляху немає, то, може, щось вдалося б. Чуєте ж, ремства які?!

— Мала, мізерна надія...— посуворішав раптом кошовий, нічого так і не відкривши Сіркові при тому.

У здогадах козаків говорилося і про похід на Іслам-Кермен, і про взяття разом із донцями Азова, і про похід у Молдавію та Валахію на турків, і про знесення-таки отієї ж кодацької фортеці, що щойно звелася заходами Конецпольського, під орудою двох фризців: якогось Боплана та капітана Маріона — і стала заслоною від волості, більмом в оці Запорогів. Достеменно ніхто того не знав, бо готувалося все те козацькою старшиною як ніколи утаємничено.

Даючи раду отому «сулимівському» куреневі, хоч по вальному напливі посполитства на Січ тепер там було колишніх сулимівців не так уже й багато, Іван не забував і «пана ватамана», прив’язавшись геть до нього, як до рідного батька, а отаман віддячувався молодому «отамасеві» тим же, нерідко називаючи — і не жартома — його сином.

Якось у серпневий недільний тихий і паркий підвечір Сірка відшукав у корчемці джура Сулими:

— Кошовий тебе, ватамане Сірку, до себе кличуть,— сьорбав слова молодик, витираючи рукавом піт на лобі.

— Перекажи, що швидко буду,— перехилив недопитого михайлика курінний. «Чого б це йому забаглося раптом?» — відгадував подумки, підіймаючись обважніло з-за столу.— Лейбо! Пане Лейбо!.. Розрахунок на столі,— гукнув він до заклопотаного біганиною корчмаря і пішов геть.

Вступивши в сулимівські покої, Сірко здивувався отій тиші в кошового і його самотності тут, що було незвичним у недільний день.

— Добридень, пане кошовий! Слухаю вас! — почав, як навик завжди, Сірко, скоса поглянувши на осатаніло вдивленого Мамая, намальованого на стіні бозна-коли.

— Даруй, що змушений турбувати тебе в святу неділю. Присідай, чого стоїш? — поклав Сулима штудерну люльку в попільницю-мушлю.— То як там ідуть готування до штурму?

— На мій розсуд — непогано. Більшість козаків гаразд закидає гаки, а чимало і на скелі видираються по шнурах вправно, ото...

— Треба відбирати найчіпкіших і посилати їх попереду, а вже решту — їм услід,— не знати до кого заговорив кошовий задумливо, не давши досказати Сіркові.— Ти, тезку, приведи-но до мене якось дискретно Тевеля і отого хлопця, що в нього... Як там він кличеться? — запитав раптово.

— Це той, що Лейбі послуговує? — не вірив своєму слухові Сірко.— Тевель його Явтухом кличе.

— Атож, обох їх достав сюди. Краще з питвом для побічного ока, чи що, знаєш же, як рискають і ляхи, і реєстровики деякі. Та сам будь притомним при нашій розмові.

— Мушу вже тепер виконувати наказа? — незвично питав колишній джура, не вірячи своєму здогадові...

— Напевне, так... Замов чи жбан вина, чи ще чогось і при тому передай моє запрошення Лейбі і отому Явтусеві.

— Виконую, батьку!

А по звечорінні, в покої кошового з цебром пива і куманцем вина несміло переступив Тевель, а вслід йому і циганкуватий, сухий і жилавий, як тараня, Явтусь.

— Зі свєнтим вечором пана кошового! Hex бендзе похвальонним...— не досказав вітання корчмар, скособочено вклоняючись господареві і пильнуючи, щоб те вчинив і його «спольник» Явтух.— Зиску бардзо великого не мам, як пан в’є, однак пригостити зацного пана гетьмана пивом і мальвазією мунтян могем,— розтягував він слова, бігаючи розгадливо очима по отаманові і Сіркові, що сидів тихо.

— Покликав тебе не для мальвазії і забаганок, як, мабуть, при твоєму второпі здогадуєшся,— показав Сулима рукою на лаву, припрошуючи тим гостей сісти.— Маю пильну, дискретну і зискливу для тебе справу, від якої можеш і відмовитися, бо небезпечна...

— Hex пан муві, яка,— губився нетерпеливо в здогадах Тевель.— Лейба не забув послуг пана гетьмана по грабунку тего потважа-наклепника і мордира-душогуба Пшияловського... Пан гетьман памєнтам тен ярмарок, де ляський голодранець бреднем-лихослів’ям гвалтовне хцял забраць у мне ворох остатніх орт, таляріві пеньонзів...

— Втішно мені чути, пане Лейбо, те,— спинив промовця Сулима.— Я певен, що і пан, і його супольник Явтусь,— глянув кошовий зласкавлено на хлопця,— будуть блюсти свою зацність і живот, аби стати в поміч Січі-матері, годівниці їхньої і нашої, проти свавільників, що тепер стали нам на карк в отій замтузній фортеці, наіменованій Кодаком.— Сулима спинився, запалив люльку, якийсь час кресав огню, ніби забувшись за гостей.

— При цьому буде нагода панові і поквитатися з отим шевлюгою-крутієм Пшияловським.

— Все вдіємо, як те скаже ваша мость, пан гетьман,— закліпав Тевель лупатими очима.— Чи справимося, напшуд не знам доп’єро...

— Досі ми терпіли те,— не дав йому говорити кошовий,— але надалі не маємо терпцю і мусимо стерти те кубло, що і пану корчмареві зиски відібрало, і нам на горло наступило, завертаючи валки з харчем, викотців мордуючи і саджаючи на палі...— посміхнувся кошовий.

Сірко слухав оту домову Сулими з Лейбою, її деталі, варіації і диву давався: «Адже вчора він відкидав її...» А Сулима повідомляв, мабуть, для переконливості, що гетьман Конецпольський тепер прив’язався до шведів у Інфляндах, що Лейба і Явтусь, об’їхавши в глупу ніч Кодак якнайдальше з мальвазією на візку, запряженому якнайгіршою шкапиною, підвечір вернуться в зворотну путь і проїдуть неподалік від фортеці так, щоб їх конче зауважили драбанти з веж чи з дозорів і схопили з отими кадубками вина і шкапиною...

Аж пізньої ночі Сірко за наказом кошового вивів із Січі Тевеля і Явтуся з цілим тороком грошей і обітницею дати ще три таких же по виправі і вернувся до Сулими в роздумах і сумнівах. Втішило його те, що Сулима прислухався-таки. Манливою була ота затія, але й небезпечною, бо чи ж стачить сил узяти отаку фортецю, чи знайдуть сили стерпіти тортури посланці, як їх схоплять драбанти, а особливо Явтусь? Ану ж продадуть за зиск та статки всю Січ?!

— Тепер знаєш уже, на що заміряємося, хоч зовсім і не віриш, може,— ніби наскрізь прогледів Сірка Сулима, зустрівши в покої.— Іншого чогось підможнішого не бачу, сину, тому ризикую не лише собою... Ця звитяга наша буде всіх звитяг варта, коли благополучно завершиться. Доведеться тримати те якомога довше втаємниченим, поширюючи чутки про Азов, Іслам-Кермен, і готуватися... Добра підготовка та раптовість все вирішуватимуть. Тільки б удалося варту зняти тихо, хоч би польову, осилити рова і опустити моста. Все інше, певен, вирішиться якнайліпше. Ти зі своїм куренем підеш у супроводі отого Лейбиного візка з вином в ніч на наступну п’ятницю, покровительку нашу. Обігнете Солоне і в суботу будете в Криничках, а вже звідтам спровадиш свого Лейбу і Явтуся в неділю до фортеці, з надією, що потрапить туди обов’язково під вечір, а ти по стемнінні маєш підійти до Тарома і чекати півночі, виловлюючи в потемках тихо польову заставу. Тихо, чуєш? Наступ вестимемо з чотирьох боків: я з паном Конограєм підійду річищем на чайках до стрімнини і стежки-лази, Кіндрат Бурляй — суходолом від Солоного, а Павло Бута — по березі Дніпра... Неодмінна умова: зняти варту і взяти моста й рів тихо...

Якийсь час кошовий мовчки ходив по покої, ніби міряв його кроками, поглядав на Сірка, а бачив щось своє, тільки йому відоме.

— Ти не дивись, що Бут маєтний... Я знаюся з ним давно... Дознавачі зі Слимаченком розвідали, що в чотирикутній фортеці отій,— а твій кут північний,— всього лише дві чи чотири сотні драбантів із фризців, хоч може вміститися там і тисяча... Верховодить ними капітан Меріон, також фризець, а комісаром там, мав уже чути, із жовнірською ортою та гарматами пан Пшияловський, вельми питущий шляхтич. У склепах фортеці чимало зброї і пороху, та ще десь там же, в ямі, зо два десятки козаків і стільки ж посполитих, схоплених вартою з провізією для Січі.

Сулима, примовкнувши, довго і настійливо кресав кремінь, що чомусь, іскрячись, не підпалював губки, потім ще довго розпихкував її, доки не зачадив димом усю світлицю.

— Реєстровці по отому Полянському мирі, отримавши платню,— притишив він голос,— на чолі вже з гетьманом Ілляшем Караїмовичем, знамо тобі, порозумілися з наказним гетьманом польським та київським воєводою і стали в прю нам, сину. Гетьманський домок, для безпечності, перенесли в канівський замок, кварцяне військо мітять перекинути під Кодак... Отож, одна рада в нас: щоб жити, треба висадити негайно оту твердиню на згибі Дніпра в тартарари чи обернути її собі, може, в поміч, уміло взявши...— нарешті присів він на лаву.— Тільки, мабуть, Лейбу з оцим Явтусем вони, може, не запідозрять в зухвальстві, а мальвазія вбереже трохи козакам життя і полонених живими звільнить з нашою поміччю... Чи так ти думав, сину? — підвівся він, раптово повеселілий, з лави.— Готуйся ж до невідворотного й рішучого бою, бо іншої ради немає в нас...

Повертаючись до свого куреня, Сірко і тішився, і гризся отим. Перед очима стояла, ощирившись, грізна фортеця, поряд ревів поріг, до якого колись водив їх, молодиків, пан Левко Конограй-Чорноморець, а навкруги, скільки оком зглянеш, погнутим полотнищем розлігся степ... Перегук чатових на бекетах нагадав йому, що ніч звернула на спад, а треба ж ще виспатися до ранку...

34.

Кошовий Сулима відрізнявся від інших старшин поміркованістю, безприкладною сміливістю, ставленням інтересів козацтва і посполитства над всіма іншими і особистими, не раз дарував свої власні кошти на козацькі потреби. Незвичайний авторитет його серед простого козацтва обумовлювався ще й тим, що він був незрівнянним стратегом і відчайдушним рубакою в боях. Байдужий до наживи і всіляких особистих благ, він цінував і в інших оту поміркованість, товариськість, а ще — любов до ближнього... Неодноразові дарунки його монастирям, церкві та київським братствам робили його знакомитим козаком і серед поспільства... Та найбільше поцінював він заповзятих, сміливих та кмітливих, не лише в козацькому товаристві, а й серед ворогів...

І таки трохи вдалася йому ота затія з візком-брожком і Лейбою. Бо драбанти зразу-таки й схопили Тевеля та Явтуся, коли ті, мордуючи геть виснажену шкапину, впряжену в брожок, пробиралися навмисне скрадливо неподалік фортеці в напрямку Січі. Лейба наробив рейваху перед драбантами і жовнірами, що в нього і велика, голодна родина, і ні гроша за душею, і досить боргів, бо вино він узяв у знайомого Шмуля в кредит; називав фортечних людоловів і «ясними панами», і «уродзонними шляхтичами», і «добродзеями»; клявся більше не гендлювати в цих «окресах» і «маткою боскою ченстоховською»,і «гостробрамною панною свєнтою», і «Єзус-Марією».

— Панове, пшепрашам!.. Як бога кохам!.. Ой, вей змір!.. Ой, шаде фервалі!..— кричав він, тягнучи за собою заплаканого і мовчазного Явтуся, спотикаючись від стусанів охорони і віючи фалдами вбогого лапсердака.— Панове добродзеї!.. На всіх свєнтих!..

Приправивши гендлярів і їхнього брожка з вином у фортечне дворище, драбанти і жовніри наділи на Тевеля і Явтуся наручні і шийні кайдани і, помереживши їх нагаями, опустили в підвальний склеп.

Вже за годину-дві спокійно-тиха звичайно фортечна залога поволі загула й загаласувала, аж у склеп те було чути. В’язні прислухалися до незвичного їм гармидеру, дивувалися, а Лейба явно тішився тим в душі, хоч і намагався не виказати себе нічим. Плакав і дрижав Явтусь, споглядаючи у підземеллі отаких же, як вони, припнутих в’язнів, до краю виснажених і худих, як монастирські мощі.

— ...Жиццє наше крутке — випіємо вудкі! — співав якийсь жовнір, вештаючись побіля склепу.— Жиццє нам недлуге — вип’ємо вдруге!...

Тевель аж зареготав божевільно якось, зачувши оті співи згори. Регіт його був таким невідповідним і дивним, що в’язні поспівчували корчмареві, який з горя втратив глузд.

— Свят, свят, свят! — сказав котрийсь із в’язнів, наспіх хрестячись.— Що зробили з чоловіком, анахтеми!..

Замовкнувши по тих заувагах співдольників, Лейба зіщулився, приліг на припоні, зігнувшись, обіклався куцим лапсердаком і спершу удавано, а незабаром і по-справжньому заснув, аж дивувалися присутні. Побіч нього, зморений геть, заснув і Явтух, схлипуючи. Невдовзі чулися на весь склеп затяжне хропіння Тевеля і сонне постогнування хлопця...

Цілий вечір смакували драбанти дармовим п’янким вином, доки в піснях, лайках та гармидері не вклалися хто де вже зовсім пізно на сон, лишивши тверезими лише варту на валах та роз’їзних чатових по окіллі... Шуміли тирсою прохолодні серпневі вітри, обзивалися дзявуливо суслики і байбаки, тявкали десь лисиці, і, як завжди, цьвохкав спросоння в напнуті полотна степу перепел та гриміли обвалами зобіч невгамовні пороги...

А в післяпівніч кодацька твердиня неждано-негадано була зусюд оточена принишклими і спритними козаками, нечутно знята варта по окіллі і навіть на окремих вежах, спускався над прірвою-ровом міст першими стінолазами-козаками, що зуміли проникнути непоміченими у фортецю. Та отой же міст своїм скрипом розбудив варту жовнірів і драбантів... Розбудив, правда, досить запізно, бо козаки вже значною частиною були в дворищі і на дахах твердині. Зразу ж зав’язалася запекла сутичка між фортечниками і козаками. Драбанти і жовніри, і тверезі, і ті, яких несподіваний напад швидко протверезив, билися заповзято і вправно. Звиклі до герців і смертельних боїв, вони скупчувалися клинами і миттєво переладновувалися в ряди, відбиваючи неспинний козацький шквал, що так зненацька навалився на них, як з неба.

Достойно в цьому нападі проявив себе і Сірків курінь, що першим устиг подолати рови, стіни та мури і стати до бою із захисниками. Особливо поталанило самому курінному, бо по кількох сутичках перед ним, як із-під землі, нечистою силою постали лише в підштаниках Маріон і Пшияловський. Вигляд їхній був при смолоскипах жалюгідно-кумедний і безглуздий, проте в очах горіла і відвага, і певність.

Кинувшись на них на миттєвому відбитті драбанта і орудуючи одноразово двома шаблями, що було не баченим для обох захисників, Сірко, як таран, пішов на Маріона, в якому зразу пізнав знавця в шаблюванні, і лише лякав правою його напарника, пана комісара. За якісь недовгі хвилини шаблюка Пшияловського, на щастя, вже лежала долі, вибита вдалою Сірковою підсічкою, а сам Пшияловський, вдарений навідліг кимось із козаків-побратимів, повалився снопом додолу.

У відсвітах багатьох смолоскипів, що палали і долі, і в руках козаків та жовнірів, Сірко бачив перед собою перекошене, отетеріле лице свого супротивника, і вправні, блискавичні зблиски його шаблі, що хоч і не раз уже були відбиті ним, не слабли. Та ось, чиїмсь ударом збоку, шабля Маріона враз скосилась. Дзенькнувши двома уламками, вона впала під ноги Сіркові, а Маріон в смертельному ляці, кинувши по боках злобивими очима, підняв догори руки в знак здачі. В цей час вибухнув і порох в льосі...

Як заповзято і вперто не захищалися кодаківці — і драбанти, і жовніри,— несподіваність і осатанілість козацького нападу, була невідхильною. Не минуло, може, і двох годин бою, як переможені рештки драбантів здалися на милість переможців за наказом Маріона. Якийсь час, яко полонені, ще хоронили тут же в дворі своїх соратників з дозволу кошового, а потім були зігнані в окрему будівлю, де чекали своєї долі. Лише трьом захисникам-драбантам удалося втекти потаємним ходом, скориставшися темнотою і власним щастям. Послані в погоню за ними козаки вернулися ні з чим, хоч і старанно обнишпорили все довкілля. Не попалися вони на очі і лишеній в полі козацькій заставі.

Поки Сулима, дозволивши пораненим — і Маріонові, і Пшияловському — належно одягнутися, розмовляв з ними, виясняючи потаємні плани гетьмана Конецпольського і його ж наміри та накази стосовно Січі, козаки звільнили із підземелля в’язнів, розкували їх, а з ними разом і обрадуваних донезмоги Лейбу та Явтуся. Місце в підземеллі натимчас поповнили взяті в полон драбанти і їхні старшини, на поруйновані вежі стали козацькі чатові. Хоч була неділя, в окілля за наказом Сулими повезли дерева для додаткових бекетів, у верхів’я Запорогів погреблися на чолі з Левком Конограєм дозорні чайкарі. На втіху козакам і старшинам, а особливо кошовому, вчора поруйнована фортеця за тиждень-другий праці стала січовою твердинею під орудою старшин Тодося Ремеза і Кіндрата Бурляя...

Підведені перед вечерею, що планувалася бути бучною, до Сулими обидва корчмарі не могли вимовити на радощах і слова. Особливо таємно пишався успіхом Лейба, бо чув себе віддяченим кошовому за колишню надзвичайну послугу, але не менше тішився з того і Явтусь, бо надіявся тепер стати Козаком на Січі...

Радісно було на душі і в молодого отамана Сірка. Співала душа, і співала на сухому вітерці тирса, шуміли про звитягу дерева, під якими правився він зі своїм куренем на Січ. Малювалися йому місце і вага Кодака для Січі в наступному, як заслона від ляхів чи й татарів. Адже з високих бекетів — а Сулима наказав їх ще підвищити значно — тієї фортеці в сонячний погожий день весь Великий Луг видно як на долоні... На козацьких фірах, що котилися за вершниками, везлися гроші і провіант, порох і кулі, сукна і навіть частина гармат... Лише одного не міг розгадати Сірко: чому Сулима не забрав цього скарбу з собою, а доручив йому, Сіркові, правити те все на Січ? Та й те він утямив згодом. Адже Сулима має йти на Черкаси, Корсунь, Канів, а коли так, то скарби аж он як на Січі потрібні...

35.

Десь по двох-трьох тижнях, переколотившись по отих суксцесах, січове братство порвало всякі зносини з реєстровиками, скинуло на січовій Вальній раді Орлана і обрало собі гетьманом Івана Сулиму, а вже другого дня і вийшло на чолі з ним на волость... Іван Сірко, обраний на тій же раді сотником, був при Сулимі яко старшина і особливо довірена особа гетьмана. П’ятого надвечір’я, оминувши Кодак і свої застави, козацькі загони дійшли до Чигирина і, розігнавши сотенну залогу в місті і замку та прийнявши під свою оруду частину реєстровців з чигиринської залоги, установили свою владу і на ніч вирушили на Черкаси...

Серед гетьманових довірених Іван Сірко був не єдиний, до них належали і більш досвідчені за нього старшини — Павло Павлюк та Дмитро Гуня. Однак саме Він здобув у тому поході славу умілого переможця і тоді, як брали замки, і коли оточували жовнірські загони в полі. Проведені ним наступальні бої були навальні, рішучі і на диво маложертвені.

Упоравшись з Черкасами і лишивши свою залогу в замку, Сулима повів військо на Корсунь. В дорозі Сірко довідався від Слимаченка-батька, що там скупчилася велика кількість реєстровців і польських військ. Вирішено було — і знову не без участі «хитрого» Сірка — вдатися до обманного маневру: пустили чутку, ніби повертаються до Чигирина. Омана на диво вдалася, бо третього дня, підступивши надвечір до Корсуня, козаки заскочили і польське, і реєстрове військо зненацька і навальним ударом з чотирьох сторін під проводом Сулими, Гуні, Павлюка і Сірка майже без втрат вщент розбили їх, забравши і гармати, і замок, і чимало полонених, харчу та грошей, на неждану й негадану радість шведам...

Коронний гетьман Станіслав Конецпольський, дізнавшись про поразку своїх залог і здачу фортець в отих опорних містах, сатанів у безсиллі, вимагав від короля і сейму скорішого укладення миру і повороту Військ з-за Німану на Україну, що й було незабаром прискорено зроблено.

Дивувало всіх те, що по отаких успіхах у поході, коли наполовину поповнилося козацьке військо охочекомонниками із звільнених староств, коли було добуто в захоплених фортецях, закуплено та відпроваджено на Січ досить провізії і всілякого збіжжя, пороху, зброї і навіть гармат, гетьман, удаючи втішеного і веселого, насправді наодинці був засмучений і заклопотаний чи не більше ніж будь-коли. І годі було вияснити його роздвоєність.

— Марничне це все, Івасю, а головне — злочинне,— сказав він якось Сіркові на запит його один на один, чи не сталося якоїсь біди або хвороби в того.— Сталося, сину. Ділять нас ляхи за давнім поговором римлян: діли і володій. Ось і володіють, яко худобою. Старшини-реєстровики, а з ними й козаки стають у поміч ляхам і йдуть на братовбивчу війну. Чи заповідав коли якийсь батько комусь із нас отаке?.. А коли заповідав, то чому грім не вбив його тієї ж миті?!— люто блиснув він очима.— Тараса, мученика за все поспольство, тоді не послухали, полудою зацності заливши очі, дуки, а тепер маємо... Бреде люд,— додав він згодом, заспокоївшись,— на всі чотири сторони світу і спасіння своє по-різному бачить...

Призначивши на раді в корсунському замку Гуню кошовим, а Павлюка — наказним гетьманом на волості і лишивши у звільнених містах свої залоги, Сулима, замість того, щоб іти на Канів, як гадали всі старшини, чомусь спішно направився на чолі козацького війська в Кодак.

— Не поталанило нам... Замирилися ляхи зі шведами,— говорив він невдоволеному Сіркові в путі на привалі для перепочинку.— Мусимо встигнути до повороту із-за Німану на Україну основних польських військ належно поновити і укріпити кодацьку фортецю і її околи та Січ і приготуватися до найстрашнішого,— повторяв і втовкмачував усім старшинам він. Що саме вважав Сулима «найстрашнішим», коли говорив оте, так і не дізналися ні присутні при розмові старшини, ні Сірко. Пересторога, невідомість чи не найбільше мучили його й примушували губитися.

— Я залишуся з частиною війська в Кодаці для укріплення околів і фортеці,— повелів Сіркові,— а ти з рештою, яко наказний кошовий, відправишся на Січ із зароком: кріпити її зусюд і негайно, денно і нощно.

Цей наказ був такий несподіваний для Сірка, що він спершу й не повірив вухам своїм.

— Мене — ко-шо-вим, бать-ку-у?

— Тебе, сину!..— оперезав гетьман раптово білаша і понісся геть, мабуть, щоб уникнути подальшої розмови з колишнім своїм джурою.

Не вмістившись усім військом і валками в Кодаці, козацьке військо, переночувавши під поруйнованими ще мурами і ровами фортеці, наступного дня вирушило на Січ. Сулима, скинувши шапку, проводжав козаків на коні, дякував за старання у ратних потугах, просив зготувати десять чайок, старанно укріпити Січ, не ворохобитися і не пиячити. Сірко стояв коло нього, слухав оті прохання-накази, поки довгий ланцюг валки не відійшов геть.

— Готуйся там, сину, до неминучої вальної раті з поневолювачами і недоляшками, бо іншого шляху не бачу...— поклав він руку на плече Іванові.— Доведеться і братовбивство усім стерпіти, поки воно не розплодилося більше.... Митрополит теж проти нас,— натякнув.— Готуйся і сам ретельно, і козацтво до того спонукай, щоб вистояти нам і разом з поспільством перемогти.

— Та, чи ж я, недосвідчений, справлюся з тим, батьку? — притишено благав Сірко.— Скільки є знакомитих старшин. І Оліфер, і Кияшко чи Калинник, і Філоненко чи хоч би й Чурай, а ви... Як я подивлюся батькові Шуліці у вічі?.. Не по покону якось.

— Нужда й закон міняє, сину!.. А роблю це на прохання того ж Шуліки та пана Олекси Семирозума... Не втрачай в собі віри, а набирай, бо треба ж тобі бути готовим замінити нас, старіших, колись... Та й наказів своїх, ти знаєш, я не міняю, і козаки та старшини геть усі за тебе горою стоять,— заспокоював він наказного.— Отож, так і буде!..— смикнув повіддя білаша.

— То присилати зв’язкового чи ви самі будете при потребі слати своїх на Січ? — поцікавився Сірко в розгубі.

— Буду присилати сам... Віддаль тут невелика — рукою подати...— оглядаючись, заспокоїв він коня, що відходив уже.— Ну, з богом!.. Хай береже тебе він!.. Рушай уже!.. Та з Тевелем слівність дотримай чесно!..— гукнув услід уже через віддаль.— Слівність у козака — над усе!..

— Все виконаю, батьку!.. Приїжджайте!..— на мить затримав Велеса Сірко і, побачивши, що гетьман повернув у ворота, приострожив коня.

36.

Порохнявим шляхом, що вужем плазує у далину, перетинає пагорби, долини та переліски, іде чималий гамірний гурт молодиків, правуючи на південь. Різні й подібні подорожні між собою. Майже у всіх м’язистими клубками випинається з полотняних, запорошених в путі сорочок здоров’я. Манишки, гаптовані то барвистою хрестатою в’яззю, то візерунком крислатого хмелю, манять око зустрічного. Стрічки на комірах, свитки на руках, постоли або навіть сап’янові чоботи, перекинуті через плечі, говорять про молоду безпечність подорожан, оперезаних валовими крайками та різноколірними поясами в станах. Блискучі бляшані хрестики красуються на грудях кожного — свіжий дарунок Печерської лаври, та не дивують нікого, бо хіба жила в ті часи хрещена душа без хрестика на шиї?..

З сировим мішком через плече і сільською свиткою через друге, з чорним, ще небагато відрослим смоляним чубом на голові і дебелою потилицею, найширший з-поміж усіх і найогрядніший, крокує в гурті молодиків отих і Іван Сірко. Правляться вони всі з Києва на Січ, одні безтурботно, без певних надій і мрій, інші — з врожевленими уявами та райдужними сподіваннями, по велінню митрополита Київського і Галицького Петра Могили...

— ...А завважили ви, братіє во Христі, як наш тітулус ет вітулус, шляхетний і багатий ретуззям своїм Яким Сомко гріховними очицями прощався із тією молодичкою на ганку, коли відходили? — продовжував кепкувати косоокий, старший від решти парубок із худорлявого, засмаглого, як халява, побратима.— Вона ж і на тебе волооким зерцалом кинула ювентус вентос,— глузливо перекинувся він до присадкуватого Івана Самойловича, що виділявся з-поміж інших багатшим, хоч і запилюженим тепер, шаттям та дебелою шиєю.

— Не звертай уваги, патере честивий, на нього,— заступився за Самойловича Сомко.— Наш славнозвісний домінує Мартинос Пушкар, в якого прабатум ест, замість бога, сидить у душі прилучанський біс, вселений туди у передкупільній калині Люципером, заздрить всякому земному створінню, що будь-коли соприкасалося з ошатною спідницею чи, боронь боже, з підіткнутою запаскою. Він не те що ось цей буй-тур,— скубнув він дорідного молодика ліворуч,— в священні анали вписаний Яненком.

— Зате наш доброчесний, шляхетний і можний Михай Ханенко по всіх приписах схими уплітав блаженної пам’яті варениці, ніби алкав на них, як Мафусаїл на смерть,— перекинув жарт на товариша Павло Яненко.

— Варениці як варениці,— стенув плечима Михай Ханенко,— а от коржі у маковому молоці — то були правдиві амброзії.

— Слухаю ваше марнослів’я,— розважливо мовив Васюра Варениця,— і ознаймую, що ота полемія, яко бакалаврів, є такою, що при цьому бутній собрат наш,— показав він очима на мовчазного Івана Сірка, котрий кидав неприязні погляди на дотепи подорожан,— якому бог і митрополит вручили пещеніє про нас в путі від однієї альма-матері до іншої, може подумати, що ми п’ять літ в академії штудіювали не канони церкви і науки, а всіляку шпетність-неподобство та богохульство. Чей же, наущенія отців церкви нашої і заповіді християнські та скорботи, що чули про них не однажди в Києві, ви забули, перейнявшись гріховною полемією, як на ристалищі якому погани оті,— докоряв Васюра змовклим супутникам.— Воспомніть, куди ви грядете, звідки ви грядете і хто ви є. Хіба тіла наших оборонців, осквернені на шибеницях та палях, по торговицях та битих шляхах, не надихають нас поспішати, в путі готуючись до лицарських вертепів, сиріч — куренів січових, яко слуг бога нашого і пастирів стад християнських? — підвищив він голос, здійнявши догори руки.

— Живий — живе гадає, Васюро, бо сказано єсть: «Возрадуйся у вірі твоїй і укріпися в тілесах, за господа нашого на муки ставши»,— перехрестився споважнілий Іван Самойлович.— Царство душі їхній небесне,— додав він тихо згодом, скрушно зітхнувши.— Мундус се експедіет, народ себе визволить і відомстить за все... Знати б лише, як і куди йому кинутися...

— Ось-ось! В тому й кортекс долі нашої, велебний, що, наробивши лиха, ми алчно шукаємо, куди б кинутися, лишивши напризволяще ближніх своїх,— згарячу дорікнув тому уїдливо Васюра.

На якусь мить запала неприємна мовчанка. Видно було, що і сказане Самойловичем, і дорікання Варениці не нові подорожанам, вже чуті ними не раз, проте вони розбудили сумління в кожного, і Сірко, втішений отим мовчанням їхнім, погойдуючись у ході, пригадував сутички на Січі, лише з іншого боку говорені і іншими словами, може. Невільно йому пригадався полишений днями митрополит Петро Могила, братська школа і в ній слуга покійного Іова Борецького, жвавий, швидкий, діяльний — отець Пилип...

Лишили-таки вони якесь тепло в ньому, хоч і не подобалася ота монастирська та церковна схима, сковуючи його, вільного козака. Згадав чудодійця протосингела Степана Беринду, старших виучеників братської школи, вальні щотижневі репетиції спудеїв і розправи над ледачими, що не пасували до святенства, келії Михайлівського і Печерського монастирів, замкнуто-мовчазного Ісаю Копинського і пишномовного Мелетія Смотрицького, ченців, киновитів і ктиторів, церкву Спаса на Берестові, що саме відбудовувалася, і її чарівні, повні блиску від свіжих фарб ікони, особливо Євхаристію, на якій чомусь у таїнстві святого причастя пізнав, аж налякавшись, лико, подібне до Сулимового, а в свіжонамальованій іпостасі — писаря Семирозума...

Отак плутаючись у спогадах і непомітно долаючи шлях, він напружував пам’ять в отих мандрах і уявно опинявся то на Січі, то у слободі Мерефі і обов’язково або вночі на луках, або в отому байраці, коли прощалися з Софією, то знову вертався до січового товариства і бродив у походах із Сулимою чи перелітав у Київ і бачив будинки з пласької цегли-плинфи, тихі келії і покручені вулиці, що приводили його знову й знову перед глибоко посаджені, сумовиті і розумні очі митрополита...

По-батьківському випроводжаючи в путь Сірка, як і інших з ним, і вручаючи листа-послання до січового козацтва, яко синів братства, той наказував: «За люд православний страждущий, за вольності народні і звичаї рідні стародавні стояти на смерть мусиш; обителі Січі святої нашої, що живить і тримає товариство і братерство, яко же і нарід в силі, що той Антей в поговорі, триматися незрадно маєш; статті і канони братства православного нашого, завчені тобою тут, нині і прісно чтити мусиш; землю рідну обітовану, кров’ю і сльозами пращурів обільно политу в роках і віках, до скону захищати маєш; прелюбодійства, дволичності і світської жадності, паче хворі всякої, берегтися мусиш... Зради побратимів і православних посполитів не знай повік!.. Амінь, сину мій!.. Хай таланить тобі в путях життєвих під небом божим!..»

— ...Одні тікають викотцями, напризволяще кинувши свої оселі, збіжжя і поле,— почув Сірко притишену скрушну мову Варениці,— на слобідські землі, інші — до татарів та турків перемети роблять чи під руку царя, боярам у вершу лізуть, ті — до литвина чи круля в унію перекидаються, а найстійкіші і найкращі несуть свої нескорені голови чехам та курфюрстам у поміч, свій в’ярмлений нарід лишивши... Адже тисячі їх пішло до воєводи Максиміліана тоді, а скільки вернулося з Білогородської битви?..

— До чехів то ще — ніщиця, все-таки слов’яни і в неволі, як і ми, а ось курфюрстам чи Габсбургам, фризцям та Валенштейну славу добувати, коли старі батьки, вдови та родини їхні ясирниками в налигачах бредуть до Кафи чи Гезлева, ніким не захищені, то гріх незамолимий вовік,— докинув Васюрі Михайло Ханенко поважно.

— На розпутті ми... А все тому, що відгризаємося на всі боки і не пристанемо до якоїсь певної сторони,— вкинув Самойлович, перекидаючи свитку на друге плече.— Я гадаю, товариство, на Москву треба нам стернити, бо самим не дійти волі. Недарма, вважай, всі мужі велиції наші приходять до цього рішенця... Православна ж вона...

— На Москву? — як ужалений, схопився Гнат Шульга, що досі не встрявав у полему.— Чи не патер благочестивий твій в Колядині на Москву надії кладе і тобі ті констеляції заповідає?.. Чим вона краща за крулівщизну чи й господарську Валахію? — присікувався він гаряче до Самойловича.— Може, Юрієвим днем, християнською панщиною та оброками, чи, може, тим, що досконало засвоїла той модус давньоримських завойовників — дівіде ет імпоре?.. Адже Молохом невситимим нищить свій народ цар із боярами!.. Адже соболями, кунами та образами, як сам ти мені повідав те, підкуповує знать священську, як твій батько, та козачу, віддаляючи їх вигодами та зисками від поспільства!.. Та й не захоче вона тебе, з отими канонами твоїми, до себе!.. Що відповів посланому Іовом Борецьким Ісакієві Борискевичу думний дяк: «Ми-де, государь велікій, днесь не могім учініть войни на ляхов... Ми-де, о свой жівот радєніє творіть імієм...» — перекривив він уявно дяка царського.— Ще не всіх вас вивішано, на палі посаджено, не всіх татари вирізали, не всіх ви їх знищили, щоб пасували цареві московському та боярам!.. «Ослабте себе і Польщу та Литву братовбивством до знемоги, щоб не ставили нам вольності свої з дідівщизни в докір, тоді ми приймемо вас під високу руку царя!..» — сплюнув він під ноги Самойловичу.— Ось тобі позиція московських бояр! А ти...

— Ти забагато нарікаєш на царя, бояр і Москву, Гнате,— розважливо встряв у розмову Мартин Пушкар,— адже ти був любимцем у владики Петроса, а він на Москву гніву не кладе, посланців царських гостинно приймав і самому цареві Олексієві хрустальну корчагу, штукою оздоблену, в дарунок передав...

— Атож, передав! — не втерпів Шульга.— А там поцінку не вміли скласти ні бояри, ні сам цар...

— Про поцінок ти дарма, Шульго, речеш. Адже архієпископ те все в дарунок передав, то яка ж ціна була потрібна? — зауважив Яким Сомко.

— Москва не нападала на нас,— заговорив знову Пушкар,— не гнала на панщину, не обкладала чиншами, та й віри ж однієї ми і мовою ближчі, ніж будь-хто, і притулки ми маємо при біді в Московщині...

— Отож-бо, притулки та ота мова її — суть найбільше горе наше... І ляхи ж оте речуть, але дайте нам свєнтий покуй з отим! — не здавався Шульга, вимахуючи руками.— Не було би їх, не поглядало б священство та старшини на схід, не відступав би в бою козак, бо не було б куди, не кидав би в безвиході люд розпочате ратство за волю, а так лізе туди, як у вершу, з чадами й майном своїм, лишаючи ворогам дідизну і втрачаючи віру, як оті волохи, болгари чи калмики. Не бачите хіба, диким полем, пустелею стає Правобіччя.

— ...Твоєму Гасан-паші на радість,— докинув Сомко звіддалік напівжартом.

— Ні волохи, ні болгари, ні калмики, як кажеш, Шульго,— не втримався Сірко,— віри, коли вона справжня, не втратять отим, що вдадуться до чужих. Бо і під Москвою чи кизилбашами, і навіть під турками, коли поневолення тимчасове, можна зберегти себе, а не закопати. Адже, не будь турків чи татарів, папіж або Фердінанд Другий чи й польські магнати довели б уже народи до повного рабства, поглинули б їх, а наявність інших зазіхальників, в тім числі й на них, стримує їх, змушує рекупіруватись, хоч натимчас, хоч для показу... Фризькі люди, як і ляхи, більше за турків на свій кшталт і копил все переладнують... Папіж сьогодні і самих людоловів перевершив уже людоморством... Такою була думка в батька Сулими...

— Атож, атож!.. Людоморством!..— підкинув Михайло Ханенко до сказаного Сірком нетерпеливо.

— Ти, Михаю, потерпів би, а то...— спинив товариша за рукав обраділий нагоді Пушкар.— Наш нарід роздирають,— апелював він до Сірка,— споконвічні волелюбні рівності. Ні міщани, ні хлопи, ні тим більше козаки не хотять мати влади над собою...

— Ні, так сказати аж зовсім, мабуть, не можна, пане Мартине! — заперечив Сірко.— Хіба на Запорогах немає влади чи хтось її не визнає?.. Інша річ, що наділений владою мусить бути найдостойнішим обранцем і одночасно слугою, бо тільки в монархів, королів, царів та шахів влада легка, вони її самі вибирають, а інші — вибрані — суть слуги обранців, і влада їхня — тягар... Я поціновую владу виборця, бо його можна і переобрати, як мовив Сулима, республіка...

— Про республіку, отамане, не сперечаюсь...— перехопив знову полему Мартин Пушкар.— Але тому ж нам і тяжко так, що ми отарою овець між вовками живемо, не маючи сильного пастиря регіментного над собою... В тлумі народнім тминнім не визнається належно всілякий порядок на право маєстату, а це породжує розбрат. В крулевщизні пан є господар не лише маєтний, а й духовний, хлопський тлум звично йому підлягає і про рівності не сперечається.

— Не сперечається? — оскалився Шульга, вклинившись в розмову нетерпеливо.— А скільки тих заворух та бунтів було, а скільки розбоїв від утікачів?.. Хай пан Ян скаже, сперечаються чи не сперечаються на Польщі гминці?.. Забили їх, худобою зробили пани, забувши оті заповіді божі, тому й не сперечаються, втративши і дух, і надію.

Сірко слухав суперечки, роздумував над ними, хмурив чоло, грав жовнами, ніби гриз їх, оцінював і осуджував полемістів, і незрозумілим клубком все те моталося в думках, з’являлося і зникало, ні разу не виявившись у щось певне, видиме, ясне... Отож, невдоволений тим і повільним доланням довгого шляху, він намагався думати про щось інше, своє, відставав або виходив наперед отого балакливого гурту, щоб зосередитися, усамітнитися.

На самоті, яку він облюбував ще в Січі, думалося краще, бачилося яскравіше. Згадався шлях його із Січі, писар Семирозум і дні, протягом яких вони добиралися до Трахтемирівського монастиря з приношеннями від Січі. Аж усміхнувся собі, згадавши все те. Переодягнувшись у селянські свитки, із закинутими на плечі навмисне полатаними торбами і писар, і він, і старий сліпуватий кобзар Глек пробиралися манівцями та нетрищами, щоб не потрапити до рук жовнірів, що нишпорили по хуторах та селах, стовбичили на перехресних шляхах, сиділи на перевозах і поромах, хапаючи кожного підозрілого, як злочинця... Ні, є-таки щастя в людей, бо пробралися і добралися вони щасливо до монастиря, хоч і нелегко те далося.

Є щастя, бо і вибралися вони із Січі тоді теж лише завдяки йому. А так. І зараз, згадуючи, чує, як мороз поза шкірою йде. Гуготіла, як пожарище, як розбитий пень-вулик, Січ, оточена довкруж і реєстровцями, і жовнірами, що вернулися зі шведського походу... Бурлило радницьке коло, колотилося і кипіло... Підступом, з допомогою підісланих Конецпольським «втікачів» знову був взятий Кодак, завдяки зраді виданий ляхам, батько Сулима, закутий у ланцюги з кількома вірними йому побратимами і відправлений до Варшави... І хоч всі говорили тоді про приязнь до нього короля, ба навіть папіжа римського, хоч мав нещасний надію, мабуть, і сам потаємно, як говорив те якось своєму синові, четвертували його єзуїти, доказавши вже в котрий раз свою хижість і підступність, свою нелюдяність і непримиренність...

Хрипло, деренкувато кричав з мажари посеред радниці до натовпу колишній побратим Сулими Павлюк-Бут, його безладно доповнювали Шкурай, Скидан та Биховець, а всіх разом освистували поплічники Томиленка і Онишкевича, що стояли, хизуючись, попереду згуртованого ними юрмища реєстровців і перекинчиків... Дивно, що серед перекинчиків були і оті голодранці та гультяї з Книшем на чолі... Злигалися дуки і п’яна голь в одну упряж, ось і розбери тепер, з ким у тій святій звитязі йти... Ось і второпай...

За покритим китайкою столом сидів тоді блідий і ожурений писар Семирозум, поруч нього мовчазно дивився на розкладені безладно по столі перначі, булаву й клейноди Дмитро Гуня, щось перемовлявся тихо з отцем Данилом Риндич... А юрмище бушувало і ревло, гучало і клекотало, поки надвечір аж не вибрали з горем, з бідою в сварках гетьманом Василя Томиленка, а писарем — Онушкевича... «Заціпила зуби Січ,— глибоко зітхнув Сірко,— заніміла в злобі і незлагоді, як ніколи ще, та й ніч стріла...»

Виїхав прямо в темінь за Дніпро зі своїми прибічниками Шкурай, за ним до сходу місяця вибралися Скидан, Биховець і Сава Кононович, а вже потім — Павлюк-Бут, писар Семирозум, отець Данило та він, Іван Сірко... Пішли, як у яму, за дев’ятьма куренями низовиків на Базавлук. Пішли будувати і обживати нову фортецю, усе ще не вірячи тому, що сталося... Пішли від братовбивства...

Десь катували Івана Сулиму і побратимів під ревище уродзонної шляхти, правився в берлинах із гамором і гомоном в супроводі жовнірів і пахолків для розваг молодий Стефан Потоцький у Черкаси, десь трясся у тарадайці воднокінь, яко місіонер, легат папський, шпиг і зглядця, у Фастів новий біскуп, везучи і смирну, і ладан, що мали спаяти два народи в одній ойчизні, а в Києві братства і духовенство відбували панахидну відправу по «убієнному рабові божому Іоаннові», і ченці, спудеї, хористи співали «Пісну тріодь» так, що вона й нині ще звучить у Сіркових вухах батьковим Сулимовим криком...

...За тиждень чи два Павлюк-Бут, зібравши ватагу охочекомонних, подався в поміч ханові Інаєт-Гіреєві проти султана, в надії отримати її взаємно, коли дійде до походу на ляхів, а він, Сірко, відпровадивши отця Данила в Чигирин до сина Йосипа, з писарем Семирозумом вийшли на Зарубці, в Трахтемирівський монастир... «Так, так!.. Тобі гетьман Сулима заповідав передати і січові, і його скарби та майно, коли що до чого»,— згадувалися слова отця Данила, сказані ним на прощання в присутності Семирозума.

«Авжеж, не сумнівайся в тому, сину!.. Істинно так було!..— втовкмачував в нього віру писар сумовитим голосом.— Варта попереджена про те самим отаманом-покійником і певна. Та й Корній Слимаченко, твій батько, повторив того наказа Сулими під святим хрестом...»

Сірко ледь здушив у собі ридання при отих згадках.

Крокуючи в оцьому гурті «веселих бовдурів», як охрестив їх про себе Сірко, він не радувався тим скарбам, а скорше печалився, бо не було більше коло нього мудрого, чесного і знакомитого батька отамана, не було порадника і взірця.

Подорожани проминули якраз Лелеву могилу, звернули з Яготинського потрутня-путівця попід Супоєм стежкою на Богдани, як з вибалка їм назустріч показалося кілька жінок з клумачками через плечі. Обідрані, замурзані, напівголі їхні підлітки ледве плелися обіч, тримаючись вервечкою за спідниці старших прочан. Попереду човгала, переставляючи корчастий ціпок, скоцюрблена, зовсім зігнута, з пожмаканим лицем бабуся. Не доходячи до молодиків, жінки очікувально спинилися обіч, перехрестилися, і, коли ті порівнялися з ними, бабуся прошепелявила:

— Бог у поміч і щасливої вам путі, діти мої!..

— Щасливої, вої! — підтримали її, доземно кланяючись, і решта прочан.

— Спаси біг і вас, дорогі прочанки,— відповів поклоном за всіх передній, Гнат Шульга.

— На прощу, либонь, путь ваша? — поспитав Мартин Пушкар, розглядаючи порепані босі ноги дітей.

— На прощу, горлику, на прощу,— проспівала та ж старенька, ще раз кивнувши головою.

— Златиць припасли, сіклів, оболів чи алтинів для лаври? — запитав він іронічно.

— Та де нам до того, горлику? — похитала журливо головою задня з прочан.— Мідниць та лепти хіба трохи... Надіємося ще щось наялмужити милостинею в Києві, щоб хоч до копи на всіх добрати...

— Жовнірів попереду не бачили?..

— Бог милував, сину...— перехрестилася.

— Останній скарб свій мозолистий понесли в Печери,— чи то осудив, чи то ствердив Пушкар, проводжаючи очима прочанок.

— Ті, Мартине, он і такої розкоші не можуть дозволити собі,— вперше обізвавшись, проказав Петро Суховій гачкувато-зігнутим пальцем на десяток жіночих постатей, що жали збіжжя невдалік обік шляху.— Аякже! Он там і Вій-лановий несуться,— кивнув він на ледь помітну зі збіжжя постать вершника-наглядача, що правував до жниць навпростець цариною.

— Яке ж святе діло без них святилося? — зауважив згодом, ніби сам до себе, Шульга, піймавши на льоту загадковий осколочок Сіркового погляду.

По тій події знову усі на якийсь час примовкли, думаючи кожен своє. Що-то чекає їх попереду?.. Як складеться їхнє життя?.. Що б не гадав кожний з них, про що б не мріяв, а питання це стояло перед кожним, ішло за ним, обганяло чи відставало, але не лишало назовсім.

37.

Було о тій порі щось казкове в українських степах, чарівно-неповторне, як ніде, мабуть, на землі. Воно заворожувало подорожнього своєю безконечністю і незбагненною широченністю.

Безбережжя, здавалось, поглинуло всі звуки, тільки випари ранковими серпанками миготять над запашними зіллями степу, наче бездимно тліє земля. Та коли уважно прислухаєшся, з дзвінкої, моторошно тихої синяви неба почуєш зачарований, безконечно довгий спів жайворів, що ледь помітними цяточками поприв’язували самі себе на срібні вервечки-струни, і висять над простором, і дзвонять, славлячи красу літа і світу, срібним співом своїм: ті-і-р-лю, ті-і-р-лю-у, ті-ір-лю!.. Пад-пад-дьом! Пад-пад-дьом! Пад-пад-дьом!..— підспівує їм, мов хльоскає, лунко зі збіжжя самотній перепел. І здається — ось-ось закипить отам десь коло одинокого жайвора небо журкотом.

Гордовито кружляє, як омлілий, в блакиті вічний шукач здобичі — одинокий шуліка, свистить іноді, ніби спросоння, байбак, і на старезній як світ корчастій вербі у велетенському підбіленому гнізді стоїть на одній, як соломина, тонкій червоній нозі, з відкритим дзьобом сумовито-сонний, мов спекою зварений, лелека.

Спить він чи лише дрімає, важко сказати, проте, придивившись, можна переконатися, що не спить, бо час від часу відкриває поволі одне око і слідкує, як в оточеній збіжжями знавкруг водяній балці бродить його лелечиха з молодняком, якого йому вже з віддалі і не відрізнити від неї.

Подорожани давно розглянулися і, ледве ступаючи обважнілими ногами по моріжку, запалені сонцем і оклеєні пилюгою, нагадували не бакалярів, а гутників, що, пересварившись між собою, розтягнулися аж ген один від другого. Лише ота хода та сумовита задумливість не потверджували того, бо кожний снував щось своє, нескінченне, забувшись і де він, і куди прямує, і звідки. Мовчав, поринувши в спогади, й Іван Сірко. Досі йшли, слава богу, благополучно. То перлистими тучами, то хмарами з підпалами пропливало в уяві його недовге життя. І що б не думав, де б не витав, а перед очима ставала ота п’янким випаром напоєна місячна ніч, плюскіт сонної Мжі і на руках вона, його наречена Софія. Дозволила і з коня зняти, і нести аж до берега, і потім — посадити, наче п’яну, в сідло. «Дасть бог, доберемося до Січі, зашлю сватів з дорогими дарунками, щоб мати не бубоніла, а там і весілля згуляємо»,— шугнуло райдужним крилом в уяві сватання. Чомусь тут же, в наступності, згадалася зсутулена, опасиста постать діда Ничипора з білим уже не чубом, а пухом замість нього на голові і його абецадло, окроплене воском і заяложене. Як уважно тлумачив він тоді ту «Словенську граматику», той «Аделфотес», сам толком не розуміючи їх. Тепле почуття вдячності заливає жалем, підходить клубком до горла, напливає на очі, йому аж путі не видно. Сірко крадьки протирає очі, оглядається, мов спійманий на чомусь лихому, кривить уста в гримасу-усмішку... «Так і не вдалося бідоласі вмерти власною смертю. Вбили прокляті ляхи при переїзді, беззбройного і немічного... Вбили немічного, бо здорового його б не взяли, хоч би й зуби поламали,— розмовляє він уявно.— Пухом земля тобі, лицарю славний, і вічний покій!..»

Сірко стріпує головою, мов хоче відігнати від себе спогади, та дарма, за мить-другу перед очима постає кошовичка Катерина, щира, сердечна жінка, а вслід за нею з’являються химерні птахи, про яких розповідала йому, алькопост райський, птах добра з жіночою головою у райдужному оперенні і Сірін — птах смутку, а потім — о диво! — упиряка Вій, Чур та Пек... Вірячи в бога, вона якимись потаємними куточками душі вірила і в них та ще десятки подібних їм...

«Е, не кажи, Орисю, домовий — воно в кожній родині є свій... На горищах та в бовдурах живе він,— згадує Іван її суперечку з дочкою.— Позбутися їх не можна, бо з тим позбудешся і оселі, і двору, і родини... А відьма...»

Обік із-за горба виткнулись верхи стуракинь-тополь і кілька сонних вітряків за селищем, а за ними аж ген три гострі могили у світлій імлі бовваніють. Згодом у широкій чаші-долині заясніла черепицею кам’яниця, обсаджена коморами та хатками з солом’яними стріхами. Загавкали ще звіддалік собаки, заскрипів біля крайньої оселі цибатий журавель, заляскав за озером праник, хрипло і деренкувато заспівали десь молоді півні, а їм услід глухо прогудів з очерету птах бугай...

В кінці отієї велетенської зеленорутої долини, заповненої будівлями та дворами, в полуденнім сонці горіли по пагорбі ряди скирт і полукіпків, біля яких мурашилися люди, а ген на горбі, за дірявими вітряками, бовваніло десяток осельок виселка і кілька рудих довгих повіток-шоп над яром.

— Як дивишся ти, ватаже, на оцю Йосафатову долину? — зупинившись, запитав у мовчазного Сірка Гнат Шульга.— Колись тут, кажуть, метлихалося море, а нині в тому он його останкові-плесі ми можемо очистити трохи наші грішні душі і тілеса та утолити спрагу душевну спочинком, поки сонце присяде за навкільні гори. Без того я не маю вже сил рухатися.

— А не пожене нас почцівий пан дідич в три вирви, як помітить? — завважив товариству з найближчого гурту молодиків Михай Ханенко, кинувши запитливий погляд на Сірка.

— Старі люди кажуть: вовка боятися — в ліс не ходити.

— Благословимо цю мудру думку, брати мої,— оглянув усіх запитливо найстарший з них, Мартин Пушкар.

Незабаром, викупавшись, молодики уже лежали на траві напівголі біля порослого лататтям плеса, радісно перекидаючись дотепами та жартами, а неподалік сохла щойно попрана їхня білизна. Вибравши сухуватіше місце обіч них, потоптавшись, приліг горілиць на узгірку й Сірко. По довгій ході оте купання, прання і оцей спочинок на прохолодній землі здалися йому блаженством. Лежачи, він чув, як молоді бакаляри знову почали сперечатися між собою, потроху розбуджуючи і його дрімоту.

— Згадав оце, Васюро,— почав як призвідець Мартин Пушкар,— оті слова твої: кращі з нас несуть свої буйні голови на чужину,— прискіпувався він, заклавши руки за потилицю.— Чи знаєш ти, що і «Апокрисісу», і «Пересторозі», і тому ж таки «Треносу», сиріч — «Плачу», та «Палінодії», і врешті «Посланію» Івана Вишенського з Афонської обителі ми зобов’язані і тим же буйним головам, і тій же чужині, що виростила собою наших людей, можних піднятися над вузькими суєтами власними до суєт люду нашого і не нашого?.. Овідіус не був би Овідіусом, а Цезар — Цезарем без отієї чужини!.. А македонянин?..

— Додай, брате, і «Протестації» Ісаї Копинського, що обійшлися в гріш уродзонній шляхті і папіжеві, і те, що, добуваючи славу «чужинцям», як ти кажеш, наші буйні голови повертають до рідних пенат загартованими лицарями, знаючи всілякі штуки,— докинув у суперечку товаришів Михай Ханенко.— Хіба покійний, царство його душі, Михайло Дорош зумів би завести ті полкові порядки в Запорогах, що й нині на заздрощі чужинцям здрастують, або чи зговорився б з Гіреями на турка чи й Сагайдак — спаяти Січ братствами, а перо — з шаблюкою, коли б не той гарт?

— ...І Гедеон Балабан, просвітитель і екзарх вселенський, і його послідовник Памва Беринда, і все вречене вами, побратими мої, якщо по щирості казати, тільки зайвий гнів ворогів на народ накликає, а зиску з того — гріш...— аж звівся Гнат Шульга на руку, встрявши в розмову.— Пожарищем — на вогонь, мечем — на меч, смертю на насильство треба йти, а «протестації» що дали людові?!. Їм то можна писати оте, бо коли що до чого, то вони і майно ошатне, і душі свої праведні з чадами, і тіла честиві, як говорив ти, поповичу,— вколов він Самойловича,— до своїх православних церковників під захист понесуть чи до литвинів, а люду шкірою, душами та тілом, по палях висячи, треба буде розплачуватися за те!..

— Про такі речі не тобі, гирлижнику, полемію вести,— схопився ображений Самойлович в гніві, натякуючи Гнатові на його пастуше походження.— Хто тобі, череднику, перечить своє честиве тіло не давати православним під захисток?.. Навіть Горацій говорив,— сказав він спокійніше: — «Карпе діем — лови день!..»

— Стій, віаторе!.. Замовкни! — замахав руками раптом Шульга, вдивляючись в бік шляху й поволі стаючи на коліна.— Якусь перевертницю-горгону в образі вершника-янгола до нас біс несе.

Всі вайлувато і нехотя поволі звелися й собі: хто на лікті, а хто й сів, вичікувально задивляючись на вершницю, що близилася до них на міднуватому лискучому скакуні.

— Дзень добжи, добродзеї! Кто беньдзеце і для чего тутай? — натягуючи поводи неспокійного коня, що раптом закивав гострими вухами і захріп, угледівши розкидану по траві білизну, звернулася вона чванькувато і гордовито до гурту.

Шульга перший розгадав причину того кінського неспокою і, легко звівшись, скочив збирати білизну, а молодики, відвівши погляди від повного зневаги чарівного лиця вершниці, з цікавістю розглядали маленького собачку, що принюхувався, притримуваний приїжджою за довгий тонкий шнурок; накинутою на нього отороченою смугастою накидкою і капелюшком, в якому майже ховалася маленька голівка, собачка нагадував ляльку. Короткі його ніжки були озуті в барвисті взувці-шкарпетки, а під шийкою красувалася рожевим букетом шовкова ключка з-під білого жабо.

— Іррітаментум!.. Страховище! — шепнув хтось з гурту молодиків, і не знати було, кому адресувалося сказане: отому собачці чи його господині.

— Чего нікто не муві мнє, хлопі? — роблено грізно викрикнула вона і ледь усміхнулася, помітивши загальне захоплення собачкою подорожніх.

— Ми є спудеї братства кийовського, ладна і слічна пайматусина цуречко,— вклоняючись від усіх, заїкувато пояснив Мартин Пушкар.— В землі дідичні Вишневецького нам путь, на вакаційні ферії літні,— не моргнувши, збрехав він.— А... тутай?..— оглянув він товариство, зрозумівши, що не вдовольнив відповіддю вершницю.— ПЕРЕПОЧИЛИМ ПО ХОДІ ДЛУГОДЕННІЙ НА СМАЖІ у вашому підстепі.

— ...Перепочилим? — глумливо повторила запитом вона, призрілим зизом оглядаючи сидячих,— то й...— підбирала слова,— виносьтесь із тего підстепу, доки цалі тважі ваші! — повернула коня поводом убік.— Бемули, а не спудеї ви єстесьце! — кинула злобливо на від’їзд в гурт отетерілих подорожан і поскакала геть, аж собачка ледь встигав за нею.

— Ти ба, яка бенеря,— обізвався першим Сомко.— Видно із наших, бо плутає русинські і ляські слова, а коняга слічний у неї, таким і на Січ-матір не сором би було добратися. Я, мостьпанство, раджу небарно вирушати манівцями,— вказав він поза долиною,— до тих он халуп, бо при цій оказії можна і в халепу влізти... Чи, може, пан ватаг і регіментар має свою пропозу? — глянув він на Сірка, що сидів, розклавши руки на підведені коліна.

— До того ж і вечір хутко. Думай, пане козаче, про нічліг та про насущний для тіл бранних,— підтримав його завжди голодний Гнат Шульга.

Небаром молодики вже пленталися вервечкою поза старими крислатими вербами в бік виселка, час від часу поглядаючи на сонце і селище, яке обходили. Брів попереду них і Сірко, то слухаючи отих заповзятих їхніх суперечок, що знову виникли завдяки події з вершницею, то поринав у спогади, що краялися, роїлися і кришилися в пам’яті без ладунку і послідовності, одні з-поперед інших.

— Ми сперечаємося, а пан ватаг нас слухає не втручаючись,— заговорив до подорожан Басюра Варениця.— Не зрозуміти нам, варте те чогось чи ні? — перервав він спогади Сіркові запитливо.

— Ага, пане Сірку, що ти мислиш по тому всему в наших полемах? — підтримав товариша Павло Яненко, кліпнувши великими повіками на вродливім лиці.

— Не можу щось казати, бо чимало не второпую з того,— знизав плечима січовик, явно намагаючись не прийняти нічийого боку.

— Хоч скажи, як гадаєш з отими сентенціями нашого Самойловича?.. Адже він до царя нас лучить, бо віри однієї,— гнув своєї Шульга розчулено.

— Своєї думки з того не маю впевненої, а... правда у всіх мовах ваших чується,— оглянув Сірко молодиків.

— Не маєш своєї думки, то, може, маєш думку січового товариства та чільників його? — наполягав Варениця.— Чей же, мислять вони про це якось?..

— Чільники-старшини,— зітхнув Сірко,— кожний в більшості у свій бік тягне, але переважно, вважай, всі за те, що не життя нам з Польщею... Не життя, бо згинемо до коріння...

— То куди ж подаватися,— обраділо встряв Самойлович,— коли не життя?..

— Та так дійшло, що все одно куди, аби лиш одірватися від її ойчизни.

— А я що кажу? — цмакав у задоволенні Самойлович.— Нема що більше робити нам. Московські люди і співчувають нам у біді, і не потакають магнатам та королеві.

— Що нам співчуття їхнє, Іване,— похитав головою Варениця,— коли нам хоч малої помочі треба, і небарно? Чи так я кажу, ватаже?..

— Та, мабуть, що так, бо ой як треба її, тієї помочі,— зітхнув Сірко.

Розмова знову обірвалася, бо кожний по-своєму переживав оте становище народне і відчував, що в словах їхнього проводиря була правда. Іван же, розбуджений отими запитами, переконувався, що не лише козаки і посполиті варяться сьогодні отим мордирством ляським, а й отакі бакаляри та ченці, хоч як вони збоку отого живуть. Взагалі оця подорож до Трахтемирова і Києва відкрила в ньому якусь нову кватирку, про яку він навіть уяви досі не мав. І оповіді та настанови Семирозума, і розмови з архієпископом, і оці суперечки молодиків, в яких кожен здавався по-своєму правим, сплітали у його свідомості якийсь клубок, осідали чимось мулким на душу, і не було ради в нього те все осилити, розплутати, роздільно скласти на виду і роздивитися якось пильніше...

— Що ж чекає на нас, ватаже, на Січі по всьому? — почув Іван Сірко тихий запит Пушкаря.

— Не на нас чекає, пане Мартине, а нас, яко поміч краєві,— зітхнув Сірко.— І, мабуть, не на Січі, а деінде ближче...

— Недарма митрополит примушував студіювати те фехтування, стріляння з лука та вершництво спудеїв по ранковій молитві,— закінчив він тихо.— А ми вспак тому йшли, шпетники, прихлібці й балаболи, прости боже!..

38.

Покритий м’яким порохом шлях, вибігши із бору на белебень, зразу ж роздвоївся і перетнувся навкіс третім. Хоч ліворуч показувалися острівцями купки верболозів, а від невидимого десь за ними дніпрового русла пахла свіжа вільгота і чувся далекий гавкіт, подорожани дивилися на шлях, що слався перед ними прямо, прислухаючись і розглядаючись... Промайнув у кущі наляканий заєць, проскакав чвалом у високих незайманих і німих травах сайгак, прокричала безбоязно крячка... Воркітливо кипіла, наче пінилася хмарками, дзвінкими піснями жайворів у розвидненому після лісу небі, голубаво-світла синь...

— Кладіться, товариство, на спочинок, бо хтозна, як воно там буде далі... Путь небезпечна тут...

— Хух, і степ, і ліс — спекота одна, а ось наблизилися до води — і зразу чується життєдайна прохолода. Лише не знати мені, чому ми маємо переходити цей Рубікон, хіба для того, щоб знову десь перебиратися вспак? — присів останнім Мартин Пушкар обважніло на розстелену чумарку.

— Я також не певен, що нам треба переходити Дніпро, та щось мені підказує, що ми зустрінемо отут десь січовиків або щось дізнаємося про них,— сказав Сірко згодом, вмощуючись у траві.

— Ватаг має рацію,— вкинув Шульга,— переправимося і підемо навпрошки... Верстов же з тридцять вигадаємо, регіментарю?..

— Скажеш гоп, як перескочиш,— ущипливо зауважив Самойлович.— Ще й перебравшись, можна не Перескочити, бо там, потойбіч, воно не те що в цій заполоханій дідизні Яреми.

— Дике ж поле почцівим крулєм Жигмундом-Августом милостиво дароване ребельованим викотцям,— сказав глузливо, закривши очі ліктем, лежачи горілиць, Яким Сомко.— Отож, на бога надійся, а сам не лови гав. А яке воно дике?.. Найшли ж привід, агели! Дике!.. Самі ви дикі всі...

За хвилину Гнат уже кликав до розісланої своєї чумарки всіх на трапезу, розкладаючи нехитрий полудник на все товариство.

— Прошу панство зацне до коляцій!.. Клянусь святим Патриком, панство, я з’їв би бика зараз, а не цю скудну потраву...

Виморені довгою ходою, свіжим повітрям та духмяністю, молодики їли все з таким заповзяттям, що і розмовляти не мали часу. Не з’їли той полудник, а змели його, незчувшись і коли. Перебравшись по тому зі своїми свитками та чумарками під крислату вербу в холодок, вони на мить затихли, спочиваючи.

Сірко лежав горілиць і, обтяжений ходою та напоєний п’янким запахом будяків, що пахтіли поруч, в колючім квітті яких порпалися джмелі, ледве розмикав очі в дрімоті, поки якесь шосте почуття не розбудоражило його раптом і не підвело враз. Рвучко звівшись і огледівшись навсібіч, він не встиг навіть слова вимовити, як загледів, що путівцем до них несеться вскач загін вершників. Скоріше відчувши, ніж розпізнавши їх, він отетерів і вичавив, зволожуючи пересохлі вуста:

— Товариство, встаньте!.. Жовніри!..

Тікати кудись чи ховатися було вже марно. Подорожани спохіпливо підвелися, вперлися острашливими поглядами в біду і завмерли в чеканні.

— Якего старуства єстесьте? — осадив розігрітого в яблуках скакуна передній, очевидно, старший з вершників.

— Рибалти, риторики і діалектики, шановний пане-ватамане збройний... До школи Київського братства вписані дідичем Вишневецьким і єго маткою,— вклонився з гідністю, вийшовши наперед, Іван Самойлович.

— Хе-хе, рибалти,— глузливим смішком, міряючи подорожан, повторив жовнір.— Побий мене Перун, коли те правда...

— То прошу, як перед паном Єзусом,— почав несміло його переконувати Самойлович, оглядаючись.

— Дезуніти!.. Схизмати, лотри псячі! — уперіщив жовнір через плече Самойловича нагаєм і, приостроживши скакуна та гикнувши від задоволення, понісся геть, потягнувши шлейфом за собою решту.

— Невдалік тут стація,— підтягуючи попругу сідла, сказав притишено один із жовнірів, на мить затримавшись.— Козачі ватажки Скидан і Биховець — у Переяславі, а там — Чигирин, то... зважте! — багатозначно подивився він на подорожан і, оперезавши коня, швидко сховався в куряві за бугром.

— Горе переможеним,— опам’ятався першим Михайло Ханенко, вертаючись до простеленої свитки.

— Аргументум бакулінум, плебси,— зітхнув Варениця, наблизившись до Самойловича, що стояв остовбичено досі.

— Для варвара доказ своїх прав нагаєм завжди доречний,— вкинув Пушкар, витряхуючи свитку.— Нам, ватаже, мабуть, треба збочуватися з цього путівця,— подивився він співчутливо на Самойловича.— Вдача цих драбантів на вовчу змахує.

— Порядно він писонув по твоїй голій спині, бакаляре, риторе, рибалте і етецетера,— зауважив півжартома Гнат Шульга, розглядаючи червоний зигзаг на спині товариша.— Варвар!..

— По-шляхетськи, до крові дістав,— вкинув Яненко.— Чекай, я нарву ось подорожника, та прикладемо. Візьми собі на карк це, Янку, пригодиться...

— ...В потвердження духовних наущеній Памви Беринди і митрополита...— чи то жартома, чи то поважно докинув Мартин Пушкар.

— Прошу товариство не загаюватись, бо можуть вернутися,— наказав Сірко, полегшено зітхнувши в душі по отій пригоді. Звістка про Биховця і Скидана, залишена жовніром, збудоражила його і потвердила здогади.— Ходім за мною! — сказав він, простуючи навмання до чагарів.— І не баріться.

Сутеніло, як подорожани, довго мандруючи і плутаючись луками поміж присульськими верболозами, в супроводі знайденого Сірком якогось дідугана наблизились до Дніпра. Ще на віддалі всі догадалися, що підходять до річища, бо спершу почули отой рідний Сіркові звучний і солодкий плач чайок, а згодом і побачили їх над собою в леті.

— Тут ось буде криниця, то нап’єтеся,— жваво ступаючи попереду, заспокоїв старий подорожан і проворно юркнув поміж лозами, аж молодики позаздрили його спритності.— А до Градиська вам даремно йти, та й переправи тепер там немає, бо вода широка по тих дощах. Оце ось і Ярилова криниця,— спинився він під розчахнутою вербою.— Плаче дерево, вважай, уже більше ста чи й з гаком літ за Ярилом,— показав він на мокру ямку в піску, вибиту краплями, що тихо спадали з гілки, хоч стояв сухий спечний підвечір. Обік, тут же, молодики побачили й криничку, що була скоріше вимитою в піску ямкою, закритою з чотирьох боків замшілими цямринами, аніж криничкою. Через цямрини був перекинутий недовгим держалом такий же замшілий черпак, пописаний різними рубцями-знаками ззовні.

Пушкар перший допався до джерельної води і, спорожнивши з жадобою отой черпак, прочитав по денцю викарбуване: «На здоров’я пий, добродію!..»

Довгенько б смакували подорожні холодною джерельною водою, що аж у зуби заходила, завчено і витіювато дякуючи якомусь Ярилі за криницю і зичливе напуття в черпаці, та дідуган нагримав:

— Бабраєтеся тут на штиб отих недоляшків. Втолили спрагу — і доста! Поспішайте до отого он гайка, а я підскочу до кума за їстивом та веслами.— І зник, як з’ява, за остріхами порослих кущів. Молодики слідом за Сірком попрошкували до гайка і скоро за перевалом опинилися на білопінному березі Дніпра... Величаво, грізно розливалась ріка!..

В піщаній зазубрині-заструзі, як в тихому закапелку, пахло свіжістю і болотним лататтям, в зеленавій прибережній воді дрімала ряска і кушир, а на широкому річищі, аж ген, шуміли і пінилися водяні вали, несучи гривасті корони на шипучих хвилях до берега. Зазивним кигиканням кликали молодиків на потойбіч білі русалі-чайки, стогнав і супився надвечірніми тінями хмар могутній Славута...

Сірко ледве стримав у горлі радість цієї зустрічі з Дніпром, ніби він зустрівся з чимось йому найдорожчим, святим. Чомусь одразу згадався і покійний Сулима, і чорноморець Конограй, і старий Шуліка. Уяснилося й інше: он як багато вже зникло людей відійшовши в інший світ, знаних ним чи прихильних до нього, і від усвідомлення цього на душі в нього завовтузився смуток і ще щось непоправне... «Як води оці, спливли всі в небуття»,— зітхнув.

А на Правобічні чуток-чуток!.. І вірили, і не вірили їм подорожани, бо вони часто на казки були схожі. Таких давно не чували в Україні. Мало-помалу вони міняли уяву подорожан про їхнє майбуття, і кожного зокрема, і всіх загалом.

Запорожці і реєстровики, посполитство, духовенство і ремісники-міщани, на щастя, заявляли тепер про себе, і близьке прийдешнє показувало на бурю, що впаде на голови поневолювачам. Сірко десь глибоко в душі не міг натішитися тим, хоч і боявся сприймати бажане за дійсне, як говорив колись Іван Сулима. По-своєму сприймали почуте і решта подорожан, кожний зароївшись власними планами та сподіванками.

Іван Самойлович, начувшись отого, по чималій задумі дійшов висновку і аж зітхнув полегшено, бо ніби бачив уже в уяві, як цілі обшири довколо батькового приходу живуть без ляхів-визискувачів, як він мешкає у білій кам’яниці, що світлими високими вікнами дивиться в тихі води Десни, як вирує музика в просторому, затіненому деребами дворі-замчищі і закликає звідусюди поштивих гостей у ридванах, лондах і колимагах до нього; і навіть батько уявився не вбогим попиком ще убогішого приходу, а — єпископом чи й архієпископом Чернігівським з церквами і кляшторами, долинами і пущами, табунами і отарами, смиренними і богобоязними прихожанами, з посполитством, та ремісниками, та кустарями доокруж... А він на кшталт магната — воєвода там. Тоді вже не буде комизитися ясна панна Мариня, вийшовши за нього, довідця... А Гжеся, того недоляшка і буку, він каратиме тяжко і довго і примусить Мариню дивитися на те і реготати до захлипу...

Подібними мареннями впивалися і інші подорожани, лише меншими були розміри того і скромнішими втіхи та надії...

Мріяв по-своєму, утішаючись отими чутками, і Сірко, несучи бідну душу і крилату, розцяцьковану мрію на Січ... Роздумуючи над почутим, він бачив то вогненні бої, що переможно вершилися, хоч і в крові, над поневолювачами та їхніми прибічниками, то великі святкові процесії в Києві, під вишневими, білими і блакитними штандартами, з молебнями і славоспівами, як ота «Цвітна тріодь», на честь козаків і вільних уже посполитих, то спів бандур та кобз і гул литавр на січовому майдані, переплетений з церковними дзвонами, отакими, як над церквою Спаса в Києві. І все те уявлялося спаяним дружбою і приязню монолітом під булавою героя-гетьмана... Хто, власне, був той гетьман, Сірко не задумувався, бо все одно він не буде отаким же доступним, добрим і вмілим, як був покійний Сулима чи й отой Тарас Трясило з його слів!

А ще й човняр, як відпливали вже від берега, сповістив новину, що долила в кожного і радості, і мріянь. Вона була такою, що подихи спиняла подорожанам. Адже нещодавно всю ніч переправлялися тут батави козаків під проводом Карпа Скидана та Семена Биховця, котрі, перебивши разом з реєстровцями, посполитством та міщанами лядську залогу в Переяславі, захопили переметну старшину, пов’язали її, і Скидан повернув назад до Чигирина, а Биховець, призначивши сотника Лютая наказним полковником у Переяславі, разом з загонами тутешніх: Кизими, Крипця, Кущі, Дукренка і Скребця — повернув на Лубни з Бутовими універсалами, закликаючи з усіх-усюд охочекомонних під гетьманську булаву проти ляхів і Яреми Вишневецького...

Сірка особливо втішило те, що гетьманом тепер був отой Павло Бут, Павлюк, і що реєстровики нарешті зрозуміли, в чому їхня поцінність.

«Либонь, увесь люд покозачиться хутко,— сторожко шептав дід, шукаючи в очах молодиків радісного блиску.— Чей же, весь люд заодно!..»

Від нього ж таки подорожани дізналися толком, що колишній побратим Сулими, полковник Павло Бут, або Павлюк, тепер обраний на Січі гетьманом, стояв два дні тому постоєм у Чигирині, що він має трактат з Інаєт-Гіреєм про спільну оруду на ляхів; що татари, замирившись з козаками, уже не беруть ясирів, а натомість дали Павлюкові велику платню і кіньми, і зброєю за поміч козаків проти турецького султана. Довідались вони й про те, що Бут, зненацька заскочивши черкаську залогу, перебив там жовнірів і тих реєстровців, що облишилися, забрав усю їхню армаду і щасливо поїхав тоді на Запороги за чайками.

«Гляди, вивезе цього разу нас бог з лядської неволі,— хрестився дід, задивляючись з-під кущастих брів на протилежний берег.— Тікають пани та підпанки, яко руді миші, бо кепсько стало їм...» — стернив він хвацько човна навскіс течії...

У Чигирині, що дзвенів і співав увесь молотами та кувалдами, готуючи зброю, слова діда-провідника зразу набули чималого потвердження. Вузькими вулицями міста снували, метушилися, притьмом носилися і літали, аж земля гримотіла, кінні загони. На камінній горі, коло гармат, чатувала варта, сповіщаючи Байдиною каланчею свої зміни. Рипіли, співаючи, колеса вантажних мажар, що підвозили з усіх усюд круш, селітру, поташ, бердичі, рогатини і коси. Брьохалися і ковбанились пропахлі рибою в помутнілій сколоченій воді Тясмину рибалки, входили і виходили, заїжджали і виїжджали з замкового дворища під горою і батавами, і поодинці козаки і посполиті, міщани і колишні реєстровики...

— Отут вам дочасно буде, мабуть, товариство, Січ-мати,— сказав Іван Сірко, як наблизилися до мосту в Чигирині.— Завітаємо в замок, а там видно буде, що і як.— Роздивляючись навсібіч, він трохи розгублено дивився на ту мішанину і раптову одностайність поспільства, що панувала тут. Упереджений до реєстровиків, Сірко ховав і підозру, й неприязнь до них від молодиків мовчанкою. А на мосту їм зустрілися татарські посланці, що в супроводі двох чатових спроквола і статечно рухалися кінно із міста. Дивувало його, що ніхто на чужинців не звертав ніякої уваги, ніби це стало буденним тут. Не вірилося, що в місті немає вже жовнірів, і Данило Чаплинський, підстароста чигиринський і корсунський, про якого скільки начувся раніше він, не вішає і не саджає на палі люду православного за непослух.

«Що татар узяв гетьман у поміч, то, напевне, недобре, бо вони видивляться отут всі ходи й виходи. Зле»,— роздумував він в такт ході.

— Стривайте-но, панове молодці! — почули подорожани оклик якогось козака, як підходили до постойного дворища.— Куди й по що путь ваша лежить? — весело запитав він, наближаючись до з’юрмлених молодиків.

— До старшого, до гетьмана, як ласка твоя, спровадь мене,— хитнув головою козакові Сірко.

— Через який клопіт і звідки? — оглядав той усіх, неквапно підходячи.

— Із бакалярами я... від митрополита Петра з Києва,— показав Сірко рукою на супутників.— Сам із Січі, Сірком кличуся... доповіси...

Чатовий якусь хвилину оглядав юрму, роздумував.

— Стецьку, чуєш, Стецьку! Заведи-но цього добродзея до ватамана,— наказав він другому, що вигулькнув на оклик із-за городниці замчища.— Та прендко ти, невштепуро хвостатий! — крикнув удавано грізно він, знову розливаючи рум’яну посмішку по мурому лиці.— Іди до ворітні, отой тебе спровадить до старшини,— показав він Сіркові, підступаючи до молодиків.

У великій радній світлиці замку, куди Сірко вступив за провожатим, було досить накурено, гамірно і тісно. Оглядаючи присутніх там, він зразу пізнав кількох запорожців, між ними Карпа Скидана в розшитій шовковій сорочці з яскравими хрещатими ляхівками. Якусь мить і Іван Сірко, і Карпо Скидан, схрестивши погляди, мовчки дивилися один на одного. Та ось отаман відклав гусяче перо, щось наспіх сказав сухорлявому старшині Коростелю, вийшов, виплутуючись із-за столу, і, розштовхуючи огрядною постаттю присутніх, направився, посміхаючись в ус, до пришельця.

— Кого бачимо в цьому теремі?! Здоров, здоров, козаче!.. Чував про тебе, чував! — поклав він волохату руку на плече Сіркові, розглядаючи його з голови до ніг.— Викапаний селюк із дідиччини Вишневецького!.. Ото штука!.. Та й жене ж тебе, нівроку! Ач, який стеблистий герцер вигнався! — ледь відступив він, узявшись в боки.— Ну, оповідай, як там у Трахтемирові, у владики, на волості... Кажуть, владика відбудував усі церкви вже, книги друкує? — повів він до столу гостя.— І Десятинну, в якій святий Володимир похований...

— І старі поновив, і нові будує, богу дякувати,— присів, припрошений Скиданом, Сірко на тесову лаву обік Коростеля, що переглядав списаний аркуш паперу, віддаливши голову.— І друки всілякі запровадив на заздрощі чужинцям та утіху людям письма.

— Потоцький прислав королеву пересторогу до посполитства, реєстровиків і міщан,— вказав Скидан поглядом на аркуш у Коростелевих руках.— «Гостра шабля королівських потуг знищить ваші маєтності, ваших жінок, дітей і саме життя!» — переказав зміст погрози в ньому Сіркові.— То що, побратими мої,— звернувся вже до присутніх, перекрикуючи гамір,— на тому й порішимо, сповістивши гетьмана про все, чи буде ще щось осібне?..

— Гадаю, не буде, ватаже,— відповів з кутка гостроносий, з пишним прокуреним вусом і сивуватим оселедцем за сергастим вухом Яцько Остряниця.

— Тоді — з богом, братове! — підвівся знову Скидан, даючи знак, що рада скінчилася.— Виходьте на повітря, а то почадієте!.. Дуже гетьман очікує на тебе, аж нетерпеливиться,— кинув він Сіркові, всаджуючись на лаву.— Турбувався, бо всякого буває тепер по шляхах...

— Все обійшлося, хвала богові, щасливо і в Трахтемирові, і в Києві, і по путі...

Вислухавши з Коростелем та Остряницею скупу Сіркову оповідь, Скидан звелів чатовому покликати в радну світлицю решту подорожан, що чекали на вулиці, розмовляючи з козаком.

— Січ тепер тут, на волості вся... І слово боже посполитству треба, і приклад у любові до нього, і книжну премудрість треба сіяти, уже не говорячи про те, що знання письма, мов та вправність в ратному ділі, поцінюється нині над усе,— зупинив він Самойловича, що пояснював від усіх товаришів про свою місію на Січ від митрополита.— Мушу лише зауважити, що волі й віри одним хрестом кожний по-своєму не доможеться. Митрополит Петрос, відпроваджуючи вас, ще не знав, як поверне фортуна всіма нами за період вашої путі сюди. Коли ж твій дім і отець там, то можеш поїхати ось із полковником, і на Чернігівщину,— вказав він на Остряницю.— В путі і вправленнями додатково матимеш змогу зайнятися, і наживати знань та навиків, як владика велів, у досвідченіших. Один хрест, брате, без благословенної ним шаблі на ворогів віри нашої не подіє. Вони тебе і до Січі, як буде бажання, приведуть неодмінно з часом.

— Я також чернігівський є, подеснянин, то, може, і мені з ними? — вихопився з гурту Михайло Ханенко запитливо до отамана.

— Як ти гадаєш, пане полковнику, не забагато в тебе того буде, в обиду іншим? — запитливо подивився Скидан на Остряницю.

— Зваж, отамане, що молодик того хоче, я теж не думаю, що котрийсь із них буде там зайвий,— сказав Остряниця, явно обрадуваний отій нагоді.

— Ну, а твоя ж материзна де? — подивився Скидан на Вареницю запитливо і приязно.

— Коло Кальчика, може, чували-сьте... Над Собкою батьки колись мешкали, а тепер не відаю. Та мене — куди зволієте,— зашарівся гнітливо Васюра, переступивши з ноги на ногу.

— А мені, як ласка, до Молдови б десь поближче,— несміливо заїкнувся Гнат Шульга.— Там можна б цілий алайзбанітованих зібрати, якщо б дали коней і зброї...

— Візьми їх із собою, чи що, Коростелю? — посміхнувся у вус Скидан.— А ви ж звідки будете і куди б воліли? — перевів він розмову до решти подорожан.

— Полтавець я, з-під Ромодана буду,— пояснив першим Пушкар,— а цей...

— Сомком пишуся, родом з-під Хотина, а тепер старі мати з сестрами на Орелі десь були, то...

— А я з табору, з циганами жив і до Києва з ними зайшов, а там отець Пилип мене в бурсу направив, а оце тепер тут,— ступив з кругу молодиків Яненко.— Василем цигани мене здали святому отцю... А той поміняв ім’я...

Молодики, вперше почувши отаке про товариша, не йняли віри, бо знали його як Павла завжди.

— Я з ковальського цеху в Києві. Батька не мав, бо татари в ясир забрали, а мати втекли по путі, то... Михайлом пишуся,— виступив останнім Ханенко.

— То що ж, Сірку, візьмеш їх на Січ, до батька поки що, чи що? — глянув він на Івана.— Я маю туди спровадити коні панові гетьманові з Гордієм Чураєм. Велес твій жде тебе там...

— Хіба батько Чурай тут десь? — не стримався на радощах Сірко, почувши про Чурая.

— А де ж йому бути?.. І він, і Тугай та Тумар тут з ним. І водою їх не розлити, окаянних, по Сулимі...

— Тут же десь і отець Данило? — запитав Сірко обраділо.

— В сина проживає, Йосипа, що парафією тут відає... Тебе згадував не раз...

Сіркові і оця зупинка в Чигирині, і події, що дізнався про них, і уявна зустріч із старшими січовиками, нарешті свідомість, що він майже виконав митрополиче доручення з доправленням молодиків, а найбільше — рідна козацька стихія додали такої сили і таких сподівань, що й умістити в собі того приховано не міг. Подумки правувався вже до Павлюка на ріднизну Січ із Гордієм Чураєм, і не пішаницею, а вершником, як навик... А в закапелку душі, десь аж на самому дні її, іскоркою засвічувалася надія побувати хоч день у Мерефі, засвічувалася боязко, тихо, таємно, приховано навіть від самого себе... І ніс його туди вихором вигуляний і вистояний за цей час Велес, і бачилося: стоїть в очах розвівом його довга грива, розтріпана вітром, і хльоскає по лиці на скаку, аж ніби боляче йому...

39.

Два дні Сірко провів у Чигирині, зустрічаючись із січовиками, знаними посполитими та отцем Данилом Тукальським, своїм січовим наставником і сповідником, і не навтішався душевно. Оті суксцеси, що їх подорожани застали тут, вплинули по-різному на всіх, а Сірка вони таки обнадіяли, відновили в ньому козацький запал і віру в успіх боротьби та її святість. Все єство його тепер роздиралося на два боки, бо мусив і задовольнитися новими розмовами з козацтвом, і бути в товаристві молодиків-бакалярів, до яких досить прив’язався за дорогу і яких не міг полишити наодинці перед розлукою.

Третього дня, вернувшись від отця Данила, де Сірко досить різко посперечався з його сином Йосипом, дуже йому нелюбим своєю хизуватістю, він знайшов молодиків над Тясмином, у похилій хаті під гонтою, куди їх Гордій Чурай привів на полудник.

Метка, в барвистому очіпку на голові господиня наспіх кинула на травицю-спориш смугасте рядно, поклала врізнобіч на нього по дерев’яній ложці і шпичці й побігла до кабиці за стравою.

— Прошу молодиків до вечері-коляцій! — гукнула вона, ставлячи дві великі череп’яні миски здвобіч на рядно-убрус.— Чим хата багата, тим і я рада! — проказала вона очарівливо, запрошуючи обраділих гостей.

Вештаючись то в хату, то назад з начинням та їжею до зголоднілих полуднувальників, вона, мов окропом, обдавала меткими поглядами час від часу то одного, то другого з них, чомусь особливо затримуючись сливами очей на Шульзі, червоніючи, аж тому робилося ніяково.

— А вона габет сапорем! — помітивши те і вже трохи вгамувавши голод, зауважив Варениця.— Має смак, товариство. І юшка, і хліб — одна смакота сама!..

— Преціум афектіоніс — цінна як пам’ятка,— докинув Шульга, скосивши погляд на молодицю, що несла якраз на підсипку ще галушки.— Потрава в неї варта її, братове,— намагався виплутатися із отого становиська Гнат.

— Ти не про потраву, а про господиню гадай, брате! — ущипнув Шульгу Пушкар, показуючи білі разки зубів і метаючи зизі погляди в бік вдовиці.

— Так-так, велебний, істинно про господиню тобі гадати нагода,— обпікався, шиплячи, Самойлович.— Hoc фратер омніпотенс,— підняв багатозначно він порожню шпичку догори.

— Не всемогутній, але в обшит іти не збираюся,— студив і Гнат галуху.

— Перікулум ін мора — затримка смертельна,— буркнув до всіх Пушкар...

— А до того ж ми за якусь годину розійдемось і, може, навіть не всі зустрінемося по оцій затії...— додав Сірко згодом сумовито. Кпини на тому і вщухли...

Невдовзі, запивши холодним сирівцем полудник, молодики якось осмучено урочисто проспівали на прощання «Гавдеамус» упівголоса, підвелися від убруса-рядна, хрестячись, і почали прощатися з господинею, що зачудовано йшла за ними до перелазу.

— Дасть бог, зустрінемося, у пригоді станемо,— дякував їй ніяково Сірко за наїдки.

— Сватів пришлемо від Гната, як святий прихід матиме,— докинув господині Сомко, вказуючи на Шульгу, що завбачливо топтався по-бурсацькому позаду.

— ...Замниборща з Наварикашею сватами від Гонивітра,— перехопив жарт Гнат, підступивши до господині і несподівано обнявши її дужими руками, на очах присутніх поцілував. Щоправда, молодиця й супротиву не чинила дуже, а лише стояла якийсь час спаленіло, потім, отямившись, ткнули наспіх в руки Гнатові наповнений хлібом і бубликами торочок з рукава сорочки і заплакала. А як молодики з гелготом відійшли вже геть, вона, сумовито дивлячись через перелаз їм слід, крикнула: «Олянкою я називаюся!.. О-лян-ко-ю!.. за-ходь-те-е!..»

Клонилося передосіннє сонце на підсуботівські ліски та пагорби, коли Яцько Остряниця, як старшина, прощався зі Скиданом і прибічниками, гарцюючи на нетерпеливому вороному скакунові, що розбуяно рвав вудила, зачувши дорогу.

— Чекатиму, як домовилися, батькового виклику, Карпе,— говорив він притишено.— Лишень порадь Павлюкові ще й від свого імені не замешкуватися, бо той Іуда, Ілля Караїмович, з Потоцьким можуть всю кулешу споганити. Де ж той твій проводжатий? — запитав він голосно, вглядаючись у погнуту червонаву каламуть тясминських вод на західному півдні.— Пора вже ніби.

— Як то де? Хіба не бачиш, як куряву здіймає, женучи сюди?..

— Ти думаєш, що то він і є?

— А то ж хто ще?..

За якусь мить із-за рогу корчми до мосту вискочило із пилюки кілька вершників на вистояних конях. Сірко, та й не лише він, звернув увагу на переднього з них, жилавого, в різнобарвне шаття вдягненого старшину на гінкому чалому коні.

— Перепрошую, зацне панство, за затримку,— зупинив верхівець на скаку коня.— Доки Ганна засмажила курчат та насіння, а ключниця налила меду, то й затриматись мусив, порушуючи слово. Та я вас за сонця ще на тогобіч спроваджу,— запевнив він Остряницю весело, доручаючи його джурі обважнілі тороки.— Дібровою чи Бужином їх накажеш, отамане, переправити? — повернув він дорідне і миле лице до Скидана.

— Гадаю, Дібровою певніше, Богданє-Зіновію...

— Авжеж, мабуть...— подивився чомусь той на юного сина.

Сірко лише на мить зустрівся поглядом зі знакомитим провідником, але різнув він його чимось гострим і пам’ятним по серцю, аж щем чути було, проте прощання з подорожніми, що від’їздили з Остряницею і тепер стояли в гурті вершників, затьмарило те враження й щем від нього.

— ...Клюнуся на вічне побратимство, отамане! — підніс руку Самойлович, прощаючись із Сірком.

— Клянемось, Іване! — обмінювалися зароком молодики зі своїм провожатим.

— А де ж те вино, перемішане з кров’ю, що мали б пити ми? — пожартував крізь сум Гнат Шульга.

— Ще матимемо і вино, і кров, була б радісною зустріч,— попробував Сірко попруги під його сідлом.— Будьте здорові!..— Нарешті пішов він з Яненком, Сомком, Пушкарем та Ханенком за Гордієм Чураєм до приготованого тим спочинку, бо удосвіта і сам мав вирушати на Січ з листом митрополита.

— Твоя хай Бутові каже Азак брати, поки Інаєтка хоче,— розливши роблену посмішку на плескатому лиці і блиснувши пасльоном очей, порадив Сіркові Тугай перед сном, як напутницю в дорогу.— Азак брати час...

Сірко нічого не сказав на те.

— Той знакомитий вчорашній провідник в різношатті хто ж буде? — поцікавився у Гордія Чурая другого дня, вже по путі на Січ.

— ...Хміль. Зіновій-Богдан... Чи то писар, чи то сотник... реєстровик... І дідько в ступі не розбере його,— пояснив досадливо по роздумі Чурай.— Хіба ж він один у нас тепер отакий?.. Живе отам за Тясмином на хуторі, хлопців має, яко підпоручників, фільварочок свій. В Чигирині у нього ніби є черепична і тартачок, олійня і корчемка, чоту озброєних пахолків начебто утримує при дворі...— додав він глухо згодом.— Різне про нього чував... і одне, і друге... В нього, як моя Мариська співає,— розлилася при згадці про доньку погідна посмішка на лиці Чурая,— і в чистім полі хутори, і хата на помості... А що Тугай каже про Азов, то має хос, хоч і невчасний. Я ще покійному панові Сулимі говорив не раз, що фортеця та — то суть бекет турецький над нами і донцями. Тепер ми в трактаті з Інаєтом, то він хоч не допоможе, зате й завади чинити не стане. Он і Путивлець при мені весною Гуні те радив, та ще обіцяв і поміч донцям завдати... Тайші також можуть у пригоді стати, коли б що до чого. А опанувати фортецею — абищиця. Мене туди ще покійний гетьман Михайло Дорош дознавачем з кобзарями посилав, то всі ходи там знаю,— замріяно хвалився Гордій, пригадавши щось своє, давнє.— Городниці там товсті, камінні, але як три наріжні вежі захопити чи висадити в повітря, то, вважай, і весь Азов із приплавом узятий.

— Казали, дочку маєте? — перервав згодом мовчанку Мартин Пушкар, досі їдучи мовчки.— Чимала вже, що, кажете, співає? — вколов він Чурая косим поглядом.

— Марилька?.. Співає,— прояснилося і розправилося лице козака.— Та яке ж оце їй літо? Либонь, п’ятнадцяте на Миколи буде... Я-то поганенький батько їй, бо, вважай, тільки наїздом і буваю вдома, а Горпина моя не нахвалиться ні нею, ні її піснями... Сама й складає їх, і голос добирає сама вдало... Отець Макар, також із колегіума,— подивився він скісливо на Мартина,— її голос на папір пише, а потім на сопілці чи скрипці з нього те грає... А то, оповідав Хома, що тепер уже й на кобзі хтось грає доладно те, і так жалісливо виходить ніби, що як на видовисько чи вертеп ото ходять до Горпини люди. Просила паперу привезти їй, та ні до Острога, ні до Крешовиці чи Лівчиць, ні до Янова чи до Могильська якось не випадало потрапити... Може, й ще десь є ті папірні, так коли б же знати про те якось?..

Чурай довго мовчав, поринувши в спогади. Коли ж надумався продовжити розмову, козаки заспівали сумну, як плач, пісню про Сулиму і примусили його забути про свій намір.

Не схотіли вражі ляхи Попустити й трохи, Щоб їздили в Січ бурлаки Та й через пороги... Зажурились запорожці, Що нема їм волі,— Ні на Дніпрі, ні на Росі, Ні в чистому полі... Обізвався серед Січі Курінний Сулима: — Гей, давайте, хлопці, зварим Вражим ляхам пива...

Уперше почута пісня та защемила Сіркові серце. Мимоволі підкралася до горла судомою. Ледве осилюючи її, тремтів, мов від пропасниці, й присягався пошепки: «Відплачу! Сторицею відплачу магнатам!.. Присягаюсь, батьку-у лю-бий!»

40.

Наближалася зима. Все частіше чути було її холодні подихи, особливо ранками. Срібні приморозки білим оксамитом вкривали хвилясті крутосхили чигиринських косогорів, малювалися візерунками зашерхлі тясминські підбережжя. З півночі, із-за піщаних круч та діброви, проривалися пронизливо-колючі вітри, і чатові на гористім белебні, поряд з Байдиною дзвіницею, клали вночі у скелястих ущелинах-підошвах багаття, щоб зігрітися...

На Замчищі і під горою всю ніч палахкотіли смолоскипи, метушливо і гамірно вантажилися фіри-вози, в’ючилися тороки, іржали впереміжку зі зляканим окриком сичів коні... Дізнавшись від втікачів та дознавачів, що направлена з Бара Конецпольським армія Потоцького, поповнившись надвірними панськими кварцяними загонами та втікачами з Лівобіччя, після погамування жовнірства видачею довго затримуваної платні, вирушила чотирма рукавами на Білу Церкву, наказний отаман Карпо Скидан учора нагально розіслав гінців по волості до повстанських відділів з закликом поспішати до Мошен на військову Вальну раду.

«...А ще просимо і велимо вам не замешкуватися, бо ідуть, яко хижаки ті, ляхи на нас, знищуючи оселі, вбиваючи жінок і дітей, забираючи майно і худобу... Маємо порадитися, як те все обернути на спасіння, добру і хісну славу народу нашому православному принісши...» — писав Скидан в універсалах.

А сьогодні, відправивши ще запоночі декількох щойно призначених отаманів для сколочення додаткових загонів з покозачених посполитих в околицях Мошен, спішно і сам вирушив туди. Під вечір другого дня у передмошенських лісах його передові роз’їзди з’єдналися з першими загонами Павлюка, хоч сам він ще перебував на Січі.

На чолі колишнього куреня славного Івана Сулими, що на третину тепер підмінився посполитими, прибув до Скидана, гарцюючи на вигуляному Велесові, й Іван Сірко. Не вмовив його гетьман Павлюк залишитися на Січі з наказним Гунею, хоч і намагався. Сулимівські козаки відмовилися сидіти на Січі, нікого не бажаючи собі у ватажки, окрім нього, Сірка. Мусив змиритися з тим і погодитися Бут, маючи все ж сумнів, що такий молодик може упоратися з «куренем» у поважних наступних боях...

Перед самими Мошногорами, виславши дознавачів у навколишні села, а варту — у містечко Мошни і вибравши кілька нагірних балок у дубовому лісі, Скидан спинив козацькі шереги на постій і спочинок. Наметів не велів ставити, бо чимало їх ще десь правилося на волячих мажах, а наказав козакам нагребти побільше сухого дубового листя, наламати хмизу і розвести ватри та тут же, коло прив’язаних з вівсяними шаньками коней, чи внизу — коло волів — прилягти на довгожданий і бажаний усіма сон...

Солодкий він був і міцний під свитами, сіряками, чумарками, каптанами та попонами у затишних вибалках під морозним зірчастим небом не лише для скиданівців по третьоденнім переході, а й для хоругов Сіркових, що вже більше тижня провели в путі і тривозі, поповнюючись...

Наступного дня дознавачі та щойно прибулий охочекомонний загін стеблівчан оповістили Скидана, що армія Потоцького спішно переправилася Сахновим мостом через Рось, а отаман Коростель засів на путі драгунів перед Мошнами проти висланої наперед армади Самійла Лаща. Довелося наказному спішно направити у поміч Коростелю кілька кінних загонів на чолі з Риндичем, Бугримом, а згодом і Недригайлом, Чураєм та Іваном Сірком.

— Дійте на свій розсуд в початках... Будьте всі під рукою полковника Коростеля, а коли що — дивіться і давайте знати мені в Мошни,— давав він останні напуття всім привідцям.— Та не виривайтеся поодинці в пастки їхні!.. Чей же, знаєте, чекаємо головних військ і своїх, і ворожих...

Сталося так, що загони Гордія Чурая та Івана Сірка опинилися задніми і йшли по витоптаних слідах своїх попередників узліссями і чагарями. Пробиралися пиняво, бо ні шляху, ні навіть стежки не було, і тихо, бо таким був наказ загонам у путі через оцей праліс, сумовитий, затаєний, з невідомістю попереду. Ворожливо, із загадковим шумуванням і навіть підвиванням, гули у вже оголених верховіттях дерев холодні вітри, плакали і навіть голосили, а внизу між стовбурами та кущами було і привітніше, і затишніше. В сонячних пасмугах крізь туманець ряхтіло і блищало від морозної роси поодиноке просохле листя на галузках, лячно носилися між кронами дерев метушливі вивірки, монотонно і глухо стукали дятли, навісними і пророчими табунами кружляло крикливе гайвороння.

Час ішов повільно і втомливо, втішаючи вершників хіба ледве помітним потеплінням та наближенням отієї рокованої миті бою, що десь причаїлася попереду. По обіді загони Чурая круто повернули праворуч, ще в густіший і значно більший ліс, і Сірко обраділо повів і свої хоругви слідом, ледь пробираючись між стовбурами та завалами вперед.

Що далі рухалися, то більшою була напруга в козацьких настроях, більше відчувалося тривоги в лицях, бо десь мав бути берег отого лісового моря, а за ним... Задні в загоні Сірка раптом помітили кількох наполоханих зайців, що стрімголов чомусь неслися з правого боку прямо на них. Наполохані вони були так, що, лише зовсім наблизившись, метнулися і не назад, а впродовж недбало розтягнутої колони вершників.

Сірко негайно приспинив свої загони і переказав те ж вчинити і Чураєві, пославши роз’їзд у той бік, звідки винеслися зайці. Дознавачі скоро й вернулися з новиною: Лащ близиться! Драгуни! Ціла тисячна цівка їх попід лісом! Аж коло Білоозера кінець видно!..

Само слово «Лащ» помстою заговорило в кожного козака, а Сірко, зачувши його, палився нею... Наспіх порадившись, він і Чурай послали погоню за рештою відділів, що, мабуть, заглибившись у ліс, прозівали ляхів чи вирішили йти краєм лісу назирці.

Та довго чекати вияснення обставин не довелося... Дознавачі незабаром вернулися і привезли наказ самого Коростеля: «Переслідувати Лаща назирці... Чекати мого знаку-пострілу з трьох гаківниць тричі підряд...»

Напруга, що досі наростала у загонах, поволі досягала межі. Козаки вмовкли, перевірили попруги, обмацали пістолі і шаблі, підтягнули пояси і, наготувавши начеплені ремінням до ліктів списи, підібрали поводи.

Поєднання хоч і нечисленних гаківниць із шаблями та списами завжди давало велику перевагу козакам над всіма тодішніми військами, що поспіль ділилися окремо на пікінерів і мушкетерів.

Хоч місцевість і заважала вершникам іти ладом, та лави зберігали лад і без наказів. Сірко, що опинився попереду, спершу відчув уже знайомий йому холодок страху в грудях, та, оглянувшись на посуворілі лиця Козаків, поволі вгамував його. І лише напруженість в тілі й ногах сковувала дещо.

Загони йшли весь час краєм гори. Лише поодиноке пофоркування кінське та тріск галузок під копитами будили тишу. Іноді проривалося через простори донесене вітром іржання, тупіт ворожої кінноти, що рухалася десь там за гущавиною, внизу, уривки наказів, стукіт коліс. Але очікуваного знаку Коростеля все не було та й не було, і бентега від того в загонах переслідувачів росла.

Сірко розділив свої загони на дольки по двадцять вершників, як і Сулима колись, об’їхав їх, оглянувши. Наче змовившись, те саме зробив і Чурай, а згодом, наблизившись, і вояки Недригайла, Бугрима та Риндича. Час, здавалося, спинився, затихли вітри, навіть отам, на самих верхах дерев, потепліло навколо, чагарі порідшали, особливо над косогором, іноді в просвітах було видно ворожі лави внизу... Вони рухалися спокійно, розтягнуто, впевнено, не відаючи про козацькі потуги, що йшли назирці.

Тільки потріскування сухих галузок під копитами, тільки поодинокі форкання коней видавали довгу поворозку отого козацького руху, причаєного і напруженого. І ось, десь далеко позаду, глухо відлунившись у лісі, гохнули тричі гаківниці, й одразу почувся лемент у польському строєві, з’юрмлення, брязкіт зброї і лайки... Понад цівкою козацьких військ пронісся вершник од Коростеля, на бігу кидаючи накази...

Давши помахом руки наказ своїм сотням наступати, Сірко кинувся виярком попереду однієї дольки-двадцятки униз і на скаку куточком ока побачив із лісового зазуб’я, що в зненацька розполохану довгу вервечку ворогів, як гострі леза, врізалися в драгунські строї козацькі лави, втішаючи йому лоскотом груди. А ще за мить він угледів, як погнуті отими лезами рейтарські ряди, не витримавши навальності, умліока розладналися, оточені з боків списами, шаблями і ятаганами, закрутилися у вихорі шаленої січі, лайок і прокльонів.

Не один із рейтарів, як і той, що зустрівся Сіркові в першу мить, збитий навальним гоном козацького коня, впав під ноги. А проте більшість їх, зборовши перший харапуд і розлад, дружно згрупувалася, і бій заскреготав і задзвонив, як рівний. Дзенькіт мечів, безладні постріли, іржання коней і смертельні крики вмить заполонили, як весняна повінь, підлісну долину, підняли з оголених крон дубів, беріз та вільх воронячі крикливі зграї, і не знати було вже, чого більше в цій веремії — людського чи пташиного галасу та рейваху.

Прорвавшись нарешті разом із кільканадцятьма козаками на протилежний бік ворожої лави, ніби прокосивши собою заслону, Сірко уздрів на бігу багато вцяцькованого старшину, котрий вправно відбивався вкупі з жовнірами від його загону. У тому загоні найвідчайдушніше орудував списом і ятаганом кремезний, досвідчений козак Артем Нерід. Якусь мить курінний не знав, куди спрямувати Велеса, зрештою смикнув повіддя — і приострожений огир понісся в той ревучий клубок побоїща...

Велес вломився між ворожих вершників так навально, що Сірко навіть не встиг дістати шаблею якогось воєводиного старшину, як той уже полетів зі збитого коня в герцівну веремію. Його кінь, поточившись, звівся свічкою і, оскаженіло заіржавши, бо хтось похибки різонув його по шиї шаблею, бризнув кров’ю і повалився, стогнучи, на вершника. Сірко не уявляв собі досі, яке воно, пекло, але чомусь порівнював його з оцією веремією, що іржала і стогнала, кричала, верещала і голосила на всі лади, аж добрати щось у тому було годі.

Січа продовжувалася недовго. Купки драбантів, оточені з усіх боків, з криками і розгубленими лицями подалися вбік, намагаючись вирватися із кільця, та козаки обскочили їх, дружно натиснули з усіх боків. Сірко вже готувався вислизнути із юрми, щоб прослідкувати за перебігом бою, як раптом почув викрик Артема Неріда:

— Отамане!.. Драбанти праворуч! Драбанти-и!..

Отой викрик, що був почутий лише якимось аж надцятим чуттям Сірка, спинив його, він різко оступив Велеса назад, оглянувся. Із-за верболозу дійсно до розпорошених купками драбантів виносилася група вершників-рейтарів і старшин на чолі з якимось сановитим і вправним старшиною попереду. Уздрівши раптово розмаяну на вітрі розмальовану хоругву поряд із старшиною, Сірко здогадався, що то і є, мабуть, той вовк, як звали його козаки, полковник Самійло Лащ. Спалах помсти в його душі ледь не затьмарив свідомості...

Щось крикнувши і промчавшись краєм своїх сотень, що всюди переможно справлялися з ворогами, Сірко кинувся в гурті кількох заповзятливих сулимівців назустріч Лащеві, цілячись заскочити його крилом з бугра. Але дивно: Лащ ніби й не помічав його заходу і нісся вперед, розвіваючи полами малинового жупана. Оглянувшись, Сірко притримав коня, махнув рукою розкиданим своїм козакам і, коли ті незабаром приєдналися, знову приострожив Велеса, спрямувавши його прямо на хоругву... Бачив, з тогобіч у рейтарські лави уже врізалися клином бугримівці.

— Бий, панове, дзяблів!.. Рєзай агетів і збуйців!.. Край схизматів!.. Не позволям отступу!.. Не позволям!.. Сто тисенч дзяблув бидлу!.. Рицежі!.. Напшуд!.. Напшуд!.. Настемпуйте!..— почув Сірко захриплий голос Лаща, котрий на мент зупинився, наказуючи своїм підлеглим. Та за мить, і собі приспинившись, Сірко умліока розгледів пригнуту до луки дебелу постать з піднятою вгору шаблюкою, насунуті на розпалені ненавистю очі кошлаті брови, важкий палаш та запінену, оскаженіло перекошену конячу пащеку, що невідворотно близилася назустріч...

Від сильного і вправного Лащевого удару з Сіркової шаблі посипалися іскри, в руці відчув отруджену терпкість, але страху не мав. Навпаки, той перший іскристий дзенькіт шабель вселив йому якусь незрозумілу певність, окресленість, і він крутнув Велеса, намагаючись виманити якось воєводу на простір, де б зручніше було помірятися з ним вправністю. Удари досвідченого старшини падали градом, і Сірко лише встигав їх відбивати, поволі все дальше задкуючи з юрби і відчуваючи, як течуть по скронях краплі поту, як вони усолонили йому пересохлі уста і ліплять париною комір сорочки. Хтось поволі відрізував його збоку від гурту ліворуч, хтось звалив воєводиного джуру і хоругву, пробиваючись наперед. Аж ген лисками білів Риндичів білий кінь, а поруч Сірко пізнав Артемового коня і почув, як котрийсь із його козаків шаблиться праворуч. Це додавало йому сили, втішало, радувало, адже доля звела ось його із самим Лащем!.. З самим Лащем!..

Поволі оступаючись під градом ударів, він напружено стежив за кожним жвавим порухом досвідченого воєводи, що, видно, забув за все в цьому, мабуть, незвичному для нього поєдинку, відбивав із оскаженілим скреготом сильні воєводині удари, чув уже тяжке і хрипле дихання ворога, його осатанілу лайку і хижі прокльони...

В якусь невловиму мить йому пригадався, неначе в сні, пахучий степ коло Січі, сотник Шуліка, вабливий бій з Островерхою і Шулікою... Втому як рукою зняло те видиво, лише завзяття подвоїлося, росло, клекотало в грудях і виривалося час від часу хехканням. Досі всі Лащеві удари, часто з підступністю, Сірко вдало відбивав, не раз дістав і своєю шаблею воєводу, та броня захистила ворога. Одначе тепер Лащ, здається, нарешті зморився, і вони вже вибралися в отому шаблюванні з гурту. Сірко кинув погляд ліворуч, метнув праворуч, виждав, відбивши кілька ударів, мить, різко осадив раптово Велеса і смикнув набік, перекидаючи на льоту шаблю в ліву руку і затискаючи остроги. І — диво: угледів божевільний переляк в очах Лаща, його наглий відступ конем і... втечу. Десь аж із дна грудей вирвався нерозбірливий клекіт втіхи, і Сірко, спохопившись, хапливо приострожив коня і погнався за ворогом. Та Лащ не гаяв часу, скористався тим ментом і встиг віддалитися. Більше того, Сірко зауважив, що віддаль між ними не зменшується, хоч і стогне з натуги під ним Велес. Схопивши на бігу волосяний аркан, що, здавалося, цілу вічність не відв’язувався, він напружив тіло, пустив коня в обхід, прицілився і метнув за вітром петлю. Вона фітьнула, наздогнала воєводу і накрила, але той двома меткими ударами шаблі перетнув її і, блиснувши божевільно втішним оскалом рота, понісся вперед з утинком-петлею, що розтріпано заметлялася у нього на шиї...

Як у сні, Сірко спинив коня, досадливо розглянувся, сплюнув гіркоту втрати, зрозумівши, що подальша погоня небезпечна: попереду були втікачі, що могли і його прихопити з собою. Витер відтилком руки піт з чола, ослабив з довгої напруги тіло і спрямував Велеса тюпцем назад... Різкий морозний вітер приємно продував лице, лоскітливо і щемно наповнював розпалені груди, сушив змокрілого коня, вкритого милом, що час від часу глибоко віддихував парину і форкав...

— Жаль, отамане, що ти випустив отого хижого птаха Лаща,— почув Сірко слова Артема Неріда, коли під’їхав до вкритого трупами побоїща.— Вся Україна віки славила б тебе, віки ставила б свічки, молячи бога за поквит з отим катом. Велика шкода!..

Сірко промовчав, тупо дивлячись, як його й Чураєві козаки бабралися між трупами, несли до купи посічених, виносили і вкладали на розриту копицю сіна поранених, дошкуляли прокльонами рейтарам і жовнірам, що не мали вже змоги втекти геть. Він ловив себе на тому, що час від часу глибоко зітхає, аж ніби з хлипом, і ніяк не може прийти до себе, лихорадячись. Поодинокі рештки Лащевого полку зникли за гаєм, ніби здиміли раптом.

В отетерілій тиші, що раптово наповнила долину, уже крикливо кружляло чорними зграями вороння, знижувалося віялами і зривалося вгору, нетерпляче пробувало сідати осторонь трупів і зривалося гамірно й злякано хмарками, щоб знову якось прилаштуватися коло багатої здобичі. А вона була аж задуже багата...

Сірко дивився на покриту трупами людей і коней, шматтями одягу, зброєю і сідлами осріблену морозцем луку і мов не бачив її. Після першої переможної радості чи нерадості — він і сам не назвав би, що то було,— в душі лишилася якась глибока пустка, якої ніяк не міг, не знав чим виповнити.

Десь там, за гаєм, ще шаблились, падали і вмирали поодиноко козаки в загонах Недригайла, Бугрима і Риндича, десь відпльовувались гаківниці Коростеля від ляських, а тут...

— З майном по бойовищі, осавуле, що накажеш робити? — підступив до нього одноокий Оксен Чіп, чухмарячи потилицю. Сірко несвідомо торкнув острогами коня, що так же, як і він, вершник, чомусь віддихувався час від часу, і той пішов, ніби розумівся, за козаком. На розісланій під невисокою густою грушею дорогій попоні перського виробу лежала купа різноманітного начиння. Сірий в яблуках під багатим сідлом моложавий огир нетерпляче тупцював поруч на прив’язі, неспокійно стрижучи гострими вухами, вивертав окривавлене око на прийшлих. Сірко, повагавшись, зіскочив на землю, розминаючись, засидженими і окривілими ногами переступив до тієї купи, гидливо розвернув ятаганом дорогі вцяцьковані ронди, нахилився і підняв блискучого, по-турецьки інкрустованого запоясника, запхнув за пояс і знову скочив у сідло...

— Чиє право на коня? — спитав згодом, стримуючи тупцювання Велеса, в роздумі.

— Твоє, пане осавуле! — виступив з примовклого гурту віспуватий сулимівець Зінько Жменя.

— Хто добув його, питаю? — блиснув дражливо очима Сірко.

— Не встановимо належне... і в Чураєвих не признають його,— розвів руками той же Зінько.— Всі на тебе звертають.

— Візьміть його, Жмене, собі, передавши свого посполитству, а решту...— подивився він на попони,— також посполитству,— знайшовся він, смикнувши повода.— Нужда й закони змінює, як батько Сулима казав... Щоб не було чвар, все — посполитству...— кинув, від’їжджаючи, і понісся, як очманілий, геть, ніби втікав від гріха.

Не було поразки, але й перемога лише часткова, бо десь ще є Потоцький з основними силами, і хто знає, як воно буде.

Вечоріло, як козаки, схоронивши разом з іншими посіченими звитяжцями полковника Коростеля у примерзлу землю під кручею, відіслали поранених, уклавши на ноші, проказали молитви, пошапкувалися з полеглими побратимами і повернулися під проводом Недригайла у Мошни. Разом з ними сюди прибули і піші та кінні з сокирами, рогатинами, косами та кілками охочекомонні, покозачені посполиті із загонів Коростеля та стеблівчан... Слабі, похнюплені, обшарпані...

Перед самим містечком на пагорбі стояли Павлюк з булавою і Скидан із пірначем, під хоругвами, в кіннім гурті старшин. Сулимівці і Сірко ще звіддалік зауважили їх там, хоч і не чули їхніх вітань. Аж коли зовсім наблизилися, почули, як ті по черзі вітали переможців, наказували козакам допомагати посполитим-біженцям, розподіляли і означували покозаченим їхні сотні і курені...

Сірко десь глибоко в душі втішився отими закликами, а особливо тому, що він уже допоміг сіромі і без звернень старшини...

— Лицарі славні! — закінчив по всьому Бут.— Січовики-брати, рідні посполиті, дорогі міщани! Дякувати богу, нам, може, першим під оцією булавою припала втішна нагода бачити вас усіх в одних лавах непереможеними... Це спільна ваша, початкова звитяга над душогубом-ворогом... Хай же Всевишній принесе нам фортуну і в подальших боях з поневолювачами. Одностайно борімось за віру, землю, батьків, дітей і жіноцтво наше... За наше спасіння!.. Амінь!..— перехрестився він тричі.

— ...Побратими мої! — рвав північний вітер слова Скидана.— Благословляє вас бог на визвольну боротьбу з ляхами, поневолювачами нашого краю. Побачив Всевишній безлічну офіру нашу і показав у днешнім суксцесі ознайменням, що довгождана воля наша в спаї наших синів під одними хоругвами.

Іван Сірко слухав отих казань і відчував у грудях і тепло, і подвійну віру в святість боротьби, але десь у закутках душі маленькою мишкою, хробачком точився докір і старшинам, і собі, що не влаштували вони заздалегідь засідки, не погналися за недобитими рештками драгун, не напружили останніх сил, щоб вщент розбити їх... А ще, приглядаючись до близьких і далеких загонів, він не бачив канівців, що давно вже мали бути тут, як не бачив і потойбічних потуг, що також мали б уже приєднатися. «І погода — ні те ні се...— злостивився він, підіймаючи очі догори в сірувату моторош неба.— На Дніпрі при ній ні крига, ні вода... Як переберуться сюди?»

Пізно ввечері у ставці гетьмана, оточеній кількатисячним військом, скликалася Вальна рада. Сірко, розставивши варту і обійшовши, як колись те робив Сулима, свої сотні на спочині, наспіх проковтнув суху вечерю, навідався в клуню-шопу до Велеса і подався на раду.

— Ти, отамане?..— почув він голос Неріда.— А я вороного прикрив рядном, бо щось зимніє надворі.

— Спасибі! — зупинився Сірко.— Я завважив. Тобі спочивати вже пора, брате,— притримався.

— Живі будемо — спочинемо,— засвітив Артем люлькою з потемку.— По такому пошаткуванні тих пічкурів, то й на сон не бардзо тягне. Даруй, що не став у помочі тобі на того шибайголову. Два драбанти як напали, то ледве й сам упорався... Один ще й гнатися за ним спонукав... Перістий мій — орел, а не кінь,— похвалився він,— чи гнатися, чи й утікати, серед перших іде, хоч, може, й не рівня твоєму вороному.

— Як дивишся, Артеме-брате? — після роздуму заговорив у темноту Сірко.— Не згодився б ти мені поджурувати трохи?

— Чом ні? Давно гадаю собі. Такий лицар, а без джури,— присвітив він знову люлькою.— Я хоч і не люблю старшинських забаганок та хотінок, бо натерпівся їх доста, але тобі, отамане, спробую, бо дуже до душі ти мені,— сказав він згодом.— Будуть якісь накази вже?..

— Накази?.. Спочивать іди!.. Я скоро вернуся,— посунув Сірко перевальцем від клуні.

Висвистував, завиваючи, пронизливий східний вітер надворі, сипав у вічі омахами колючкуватої снігової крупиці, клав у пориті колії і грудкасті виямки білі латки першого снігу... Бралося на мороз і негоду, і, ніби відчуваючи те, десь вили лисиці і дружно їм підвивали пси... Сірко чвалав натомленими ногами по примерзках-шпичаках, ковтаючи досадливу гіркоту дня, і роздумував. «Ні, не перемогли ми сьогодні ляхів... Не перемогли! Чогось бракувало з нашого боку в тій січі. Лише чого?.. Відчайдушної навальності всім огулом, проворної рухливості усіх і звідусіль, оманливості в двобоях і додаткового свіжосилого загону, хоч би й канівчан?.. Що з ними? Де вони?.. Появилися б під кінець та вдарили б у спину — і ляхи не вислизнули б. Ех, козаки!» — сплюнув він за вітром.

З порога просторої станової світлиці на Сірка війнуло теплом і їдучим тютюновим димом. В наповненій людьми хаті вікна були завішені ряднами-писанками, під челюстями печі жваво палахкотіли соснові скіпки, на просторому, вкритому убрусом столі горіли три ярі свічки, поруч лежали гетьманські клейноди, а по лавах, ослонах, стільцях і навіть на сіні долі коло припічка розташувалася старшина.

Гетьман Павло Буг, як прозивали його всі в очі — Павлюк, сидів на покуті, читаючи якісь папери, між Скиданом і сухорлявим, з короткими, загнутими вгору вороними вусами писарем Василем Томиленком. Помітно було, що старшини чогось чекали, бо одні довільно тихо перемовлялися, інші — мовчазно палили, решта — просто куняли, втомливо похиливши голови.

Сірко потоптався коло дверей, розглянувся, збочився трохи до печі, і, постоявши, несміло сів навпочіпки біля порога. Загайне чекання перервав раптом глухий тупіт під вікнами і дзвінке клацання дверної клямки. Пригнувши голову, обвішаний тяжкими доспіхами, поріг переступили полковник Боюн з Кіндратом Бурляєм, Запалієм, Гайдаревським та обозним гетьмана Антипом Сучевським.

— Просимо пробачення у товариства за затримку,— знайшовся Боюн і, нахилившись, щось тихо сказав до сусіди, в якому Сірко пригадливо впізнав отого колишнього чигиринця Богдана-Зіновія Хмеля.

— То що ж, здається, всі зійшлися? — пробасив, моргнувши розкиданими в боки, пишними вусами, головастий і широкоплечий Сучевський.— Починай, пане гетьмане!..

— Егеж, починай уже! — гукнув хрипло від кочерг Риндич.— Пора, чей же!..

— ...Знамо вам,— підвівся, прокашлюючись, Павлюк,— який глум і які тортури чинять ляхи над людом українським. Саме вони і змусили нас виступити на борню З поневолювачами. Найпаче купчиться супротив їм на Правобіччі... Та з години на годину чекаємо покозаченого люду і з Лівобіччя. Одначе й вороги наші матимуть підсилення, то мусимо знайти, брати мої, шлях, яким мудро поведемо полки свої до звитяги... Днешній побій отого зухвальця й вампіра... Не досадуй, сину, від кари божої йому не втекти,— знайшов у гурті він Івана Сірка,— ...кажу, побій того вампіра, може, і є перстом божим, що вказує не чекати ляхів, а йти з усією армадою на них... Чи, може, хтось інакше порадить? Зібралися ж на цю Вальну раду для того,— обводив він поглядом присмерки світлиці.— Чув такі пропози настійні я...

— Мало нас, Павле!.. Сам же Потоцький прямує з Бара! — розважливо, виждавши мовчанку, обізвався Скидан.— Йому вслід і поміч не забариться, то й зваж...

— Потоцькі всі три, чув же ти, поповнилися маєтниками та реєстровцями-недоляшками,— більше для присутніх, аніж для гетьмана, докинув Гримич...

— Якщо правда, гетьмане,— по чималій паузі почулося із кутка,— що в ляхів без драбантів Конецпольського п’ятнадцять тисяч, то з десятьма нашими менший ризик стояти у відбої, аніж іти в напад...— говорив завжди поміркований Панько Гайдаревський.

— Та ще з якими десятьма, даруй, гетьмане?.. Одні ж коси, оскарди, сокири та коли! — ткнув цибухом з-під припічка полковник Риндич.— А їстиво яке в нас?.. Раджу чекати, поки люду накупчиться до нас, втікаючи від ляхів... Канівців же немає...

— Ви чуєте, брати мої?.. Оружно чекати! Чекати, доки ляхи вигвалтують і виріжуть безоружних?.. Чи ж від тебе ми чуємо оце, Саво?! Не коли й сокири будуть рішенцем між нами, а гвалти і крик дітей, братове, додадуть ратної звитяги християнському посполитству! Не від ситості підіймається люд, а від смертельної багатолітньої наруги над ним на смерть піде один — на п’ятьох.

Павлюк вибив люльку тремтливою рукою, набив її тютюном і припалив до свічки.

— Будемо стояти — і тих розгубимо... Читали ж, який рай обіцяє Ілля Караїмович зі своїми запроданцями-реєстровцями?.. Він на свій срібний рай під булавою мітить, а я булавою дорожу, як довір’ям вашим, а не владою, тож ще раз кажу: іти треба не зволікаючи!.. Невідкладно іти, поки люд трохи перепочив, а ляхи не оговталися і не зібралися...

— Не чекаючи загонів з Лівобіччя? Без канівців? — обурливо заговорив Запалій.— Ні, що не кажи, а я за вшанцювання тут чи деінде ще і за відбій, а не напад!..

— Ми вже втратили чимало тим, що не перешикувалися і не вдарили на ляхів зразу ж, а тепер і зовсім все втратимо, коли не послухаємось гетьмана,— не втримався від порога Сірко.— Адже скупчаться вороги і вдарять армадою, чим тоді зустрінемо їх?..— осікся він, не знайшовши однодумців поблизу.

— Має рацію і пан гетьман, і оцей молодик-отаман,— докинув розважливо Богдан Хміль, обвівши поглядом присутніх,— треба нам уміло нападати, а не чекати ворога...

Всі затихли, як оніміли ніби. Чулося навіть, як ходив під вікнами вартовий, похрускуючи першим сніжком під ногами.

— Шанцюватися, Паньку, тут чи відходити деінде — суть сіяти невіру й розбрат у війську і краї,— підвівся з лави полковник Риндич.— Я підтримую Бута,— вказав він правицею на гетьмана.— Іти нам треба, нападати, а не боронитися! Посполиті й козаки по доброхоті йтимуть, а жовніри й рейтари — по примусу. То й зважте всі,— розвів він руками перед старшинами.— Іти і тільки!..

— Я теж з паном Хомою за похід,— підтримав Риндича Бугрим.— Бачили ми, як ті рейтари ниньки матку боску просили... За похід я!..

— Пане гетьмане,— виріс раптово на порозі вартовий, не вступаючи в світлицю.— Якогось діда Кестора лиха принесла, на шпига в подобі змахує. Каже, що ти знаєш його і ніби чекаєш...

— Нестор?.. Який ще там Нестор? — блиснув очима Павлюк.

— З дівчиськом він,— злякано зам’явся в дверях вартовий.— Не можемо відігнати ніяк...

— Пропусти!..— нетерпеливо звівся над столом гетьман.

— Не вмреш, шатано і витрішню, як і в ямі жа мене пошидиш! — переступаючи поріг, долаювався з вартовим білий як сніг дідуган.— Че ти, Павлюк?..

— Я... я... А ви що хотіли, діду?..

Пришелець неоковирно висякав м’ясистого бурякуватого носа, пооббирав бурульки крижинок на білих довгих вусах, оглянувся.— Понаштавляли шатанів на причілках, і не пройдеш до тебе! — приклав він стрішком руку до лоба.— «Куди», та «чого», та «до кого»! А щоб тебе бенеря побила отакого!.. Воно так...— обвів він світлицю поглядом, тамуючи в лютих очах гнів.— Шидите тут в теплі та в добрі, а ми, як пацюки по норах, в лішах нидіємо... Надію на тебе мали... з ушіх шіл у Лелевій балці зібралися, хто від Лаща душу виніш... Надію, кагу, на тебе мали, а ти — так ото?.. На Лівобіччя жадумав податись! Га?!

— На яке Лівобіччя? Хто вам таке сказав, діду?

— Не обдуриш... Ж Коршуня моя невіштка прийшла. Так їхній Книша паперами об’явив, що ти втікаєш ж войшком...

— Бачите ж, не втікаємо, а ще з Лівобіччя великої підмоги чекаємо,— прояснилося лице у Павлюка.— І ще що вона говорила, діду?

— Вона?.. Нічого... Баби і молодичі — то прошили твого заштупу жа них, то...— глянув він на дівчинку в кожушку,— хоч по коряку проша чи вівша дав би на душу, бо ж голоду мремо... До двохшот же наш...

— Направ, Антипе, їм з галетку борошна і з пару — проса чи там ще чого! — розпорядився Павлюк, звертаючись до Сичевського.

— Борошна, проса, та ще галетками! — повторив розпачливо обозний.

— Виконуй, пане обозний! — дражливо наказав Бут, сідаючи на своє місце.

Коли Сичевський вийшов за прохачами, в світлиці знову все стихло, як оніміло.

— Бути по-твоєму, гетьмане,— підвівся по паузі Скидан.— Наказуй! Підемо!..

— Вели, гетьмане! — звівся й Боюн з місця.— Видно, так треба.

— Хіба, пане гетьмане, ви не почекаєте звістки від канівчан чи й з Лівобіччя? — встряв знову у рішенець Хміль.

— Та хто ж знає, коли вони прибудуть...

— Наказуй, Буте,— завозився в сіні Панько Запалій.— Беру свої слова назад.

— Моя з Тумар та Калганда готофі юж,— підвівся на ноги Тугай, блиснувши щілинами примружених очей.

— Прошу уваги! — встав, споважнівши, і Павлюк.— Завтра в досвіток попрямуємо через Кумейки купно на Білоозеро. Всім до рана зрихтуватися і чекати мого наказу!.. Ти, Паньку, до рана маєш розвідати шляхи, а Запалій — потуги ворога!..

— Тут, гетьмане, знову якийсь до тебе! Каже, що з козаків він,— з’явився знову на порозі вартовий.

— З козаків?.. Веди його!

З клубками сивого морозцю в світлицю вступила проворна постать пришельця в обмерзлому кіндяці і башликові.

— Від батька Остряниці я,— звільнив голову від вилоги башлика козак.— Ось каблучку-бирку привіз,— рився він незграбними, закоцюрбленими руками в пазусі.

— То що ж, товариство? На тому й порішили,— роздивлявся каблучку гетьман.— Скидан, Томиленко, Боюн і Гримич на поки залиштеся, а решту прошу іти до війська.

Виходячи із світлиці, Сірко зауважив якусь тривогу в очах гетьмана, проте відповідного значення їй не надав.

— Як думаєш, сину? Добрий чи недобрий знак привіз нам Мирін Поклад? — догнав його надворі Гордій Чурай, запахуючись полами кіндяка.

— А хто той Поклад є? — поцікавився Сірко, згадавши іскорку клопоту в очах гетьмана.

— Джура в Яцька... колишній конюший магната Вишневецького... Важливе щось, коли нікому не довіривши, самого джуру прислав Остряниця...

А в накуреній світлиці пришелець-посланець, роздягнувшись і викрутивши мокру одіж, хильнувши з мідного кухля оковитої, оповідав:

— Ні старий Кизим, ні Кріпець чи Куща, ані Дукренко, переказав батько Яцько, в поміч тобі не приїдуть... Скробець і Кизименко, по його наказу, вчора були під Дніпром і аж під Супоєм, але, почувши ремство у війську і не знайшовши поромів, пішли в Налісні, може, там, як вода досить скується морозом, переправляться на Худяки... А ще скажу, що чув, як Скребцеві козаки нарікали, що на Правобіччя не підуть від своїх домівок, доки весь край свій не вивільнять,— додав він згодом, помовчавши...

 Павлюк скреготнув зубами і, вилаявшись, схилився на стіл.

— Даруй, гетьмане, за недобрі вісті мої... Радше б не ніс їх тобі... Мусив же виконати батькового наказа я...

Ніби не чуючи сказаного, гетьман заходив по світлиці, стискував у злобі уста, грав жовнами і хрускав у неспокої пальцями, мовби хотів повикручувати їх геть. Край столу, схилившись на руку головою, принишк Боюн, тихо сиділи поряд, впершись у безвість поглядами, Скидан, Томиленко і Гримич...

— Нічого, ватаже,— підвів голову і подивився на Павлюка Боюн.— Воно і те треба комусь і колись робити, Хоч розпорошеність наших сил — це втрата непоправима для всіх.

— Шукай папір та каламар, Базилю! — спинився, зітхнувши, по роздумах Бут.— Свята глупота д’недавня гірше ворога нищить нас,— сказав він скрушно, виглянувши крізь відхилене рядно у примальовану морозцем шибку.— Хоч би мороз поміцнішав, чи що,— виказав він свою затаєну думку й надію.

— Коли б же то,— зітхнув досі мовчазний Мирін Поклад.— А то ні се ні те. Хлябанина одна на воді.

— «Дорогий брате! — диктував писареві гетьман листа до Остряниці.— Вирішували ми купно йти на ляхів таки в цей засвіт, та коли ж ні з чим. Тому, мабуть, відступимо вже завтра до Боровиці і там чекатимемо Вашої підмоги, бо без неї — не переможемо. Не переможете і Ви без нас у розпоросі та розбраті. Отож, прошу й наказую, негайно посилай все, на що буде змога, на Правобіччя, як домовлялися спершу. Виконуй!..»

Скидан ожвавлено підвівся, переглянувся із Гримичем і заходив по хаті, ніби не знаходив собі місця. «Не прибудуть уже, мабуть, канівчани, не прийде підмога з Лівобіччя, не пришле Гуня у підкріплення чайкарів із Січі. Що ж буде?..— катувався він, як загнаний у клітку.— Що буде?!.»

Глуха підпівніч скупо притрушувала поземкою двір, завивала стиха вихорцями-вітрами, будилася ледь чутними далекими і тривожними гавканнями поодиноких собак десь із-під лісу і знову мовкла лиховісно й причаєно...

41.

Із засвіту і до запівночі кипів і клекотав під Кумейками бій... Перші навальні козацькі напади, натрапивши на притрушене сніжком і незамерзле болото, таки зразу і захлинулися і замість сподіваної радості принесли прикрощі. Ще б пак, самі себе пошили в дурні! Північно-західний відлижний вітерець, викручуючись вихрастими клубочками у козацькому стані, доносив із запалених ляхами Кумейок спершу відчайдушні зойки та крики поселян, завивання і лемент собак, а згодом, як те трохи змовкло, густі хмарища диму, що слався поземкою, і чад... Не поталанило ні в чому козакам, найпаче дошкуляв отой дим запахом спалених трупів.

І все ж було не так уже й зле. Прикриваючись нищівною самопальною і гарматною паляниною, козаки відступили з отієї болотної пропасті за пагорби, наспіх обставилися, як завжди в таких обставинах, возами та мажами, й витримували і розлючені напади жовнірів та рейтарів, і безупинний гарматний шквал, і наскоки гарцівників-вершників, що носилися з краю в край.

На щастя, появився нарешті Гуня з січовиками, і Сіркові козаки, ожвавлені отією подією, зробили несподівану вилазку й зуміли замкнути у своїм таборі чималий загін жовнірів, що, прорвавши загороду-греблю в одному місці, опинилися в зашморгу. Коли в лавах обох військ пронеслася чутка, що в оточеному жовнірському загоні перебуває син Потоцького Петро, то бій, наче підсилене пожарище, розпалився так, що і бувалі в січах козаки такого не пам’ятали. Не лише косами, ятаганами, списами чи шаблями бився покозачений люд, ай — голоблями та люшнями, війями та кілками, навіть осями нищив на два боки ворога, звужуючи коло оточенців і відбиваючи все завзятіші напади тих, що, як сльота, осліпло лізли на виручку оточенням. Син же Потоцького в кільці!..

Дізнавшись, що син Петро в козацькому оточенні, Микола Потоцький оскаженіло гасав по полках, грозив своєму братові Станіславові, полковникові Лащеві і магнатам Казановському та іншим смертною карою за недбальство і гнав на козацький табір все свіжі й свіжі свої сили, доки, не стримавшись, і сам не повів добірних резервних драбантів на приступ козацьких редутів, водночас обливаючи їх шквальним вогнем всієї коронної армади.

Бій уже не кипів, а клекотав, ревів... Табір козаків, оточений возами і мажами, ощирювався і не давався доступитися його. І мало треба було козакам: хоча б один свіжий полк запорожців, котрий ударив би у тім’я ворогам, хоч кілька б сотень для нападу збоку, щоб підняти напругу в лавах своїх і схитнути ворога... Адже увесь день жовніри й драбанти напирали по три на одного козака, бій все ж схилявся на користь боронців краю, адже й сам Потоцький подумував уже про те, як йому вийти з ганеби в цьому бою... І треба ж статися отакій напередбаченості... Доля-фортуна вередлива буває...

Вже вечоріло, і козаки, усвідомлюючи свою близьку перемогу, напружували останні сили, останні можливості з надією, що ворог схитнеться і подасться ось-ось, а тоді вони сторицею подвоять свої сили і переможуть. І ось біда: несподівано в козацькому таборі спалахнула мажа з сіном. Впряжені в неї воли здичавіло заревли і нестямно кинулися, одірвавшись від решти, носитися по табору, розтрушуючи вогонь шматтями на інші вози та мажі також із сіном і соломою... Частина козаків кинулася до оскаженілої худоби, але в ту ж мить і відхлинула, бо вогонь упав на фіру з порохом і вже через мить страшенним нежданим вибухом розніс і волів, і сіно, і декілька маж та возів з доокружних редутів. Оточенці разом з Петром Потоцьким умліока, скориставшись з отого богом посланого їм спасіння, розладом у козацькому таборі, прорвали кільце і винеслися, як з пекла, геть...

Заревів із радості ворог, застогнали від горя козаки, але гнатися не посміли, бо знали, що лише в оцьому таборі вони сильні поки що. Бій продовжувався, хоч козаки й знали вже, що сподіваного переможного кінця не буде сьогодні... Купами лежали трупи і в таборі козаків, і на полі між ними і ляхами. До Потоцького влилися свіжі сили жовнірів, приправлені з Бара коронним гетьманом Конецпольським з п’ятьма гарматами, і змучені козацькі лави, підупавши духом, ледь витримали їхній навальний шквал... А десь ще затримувалися не знати чому жадані канівчани з Артемом Лагодою, потойбіч Дніпра блукали загони Скребця і Кизименка, рихтувалися, не поспішаючи, в дорогу чигиринці з Гнатом Хомою, корсунці з Максимом Нестеренком, білоцерківці з Ясиною... Отож би всім і поспішити, і відкинути нападників, і погнати світ за очі...

То один, то другий із старшин тепер наполягав перед Павлюком про відступ, скаржився на нестачу людей, відсутність пороху, зброї, натякав про Боровицю, в якій вже, може, чекають на них лівобічні підкріплення. Те ж робилося і в таборі Потоцького, тільки куди ретельніше і заповзятіше. Бо за козаками їм бачилися ще не покликані до бою резерви в гайку, що чомусь-то досі не зрушилися з місця, а стояли там з розвіяними корогвами над головами, ждучи нагоди обскочити їх, як лиш скупчаться, з боків. Не знали вони, що то були лише опудала, коло яких гарцювало з десяток нарочитих нетяг, козаків-вершників, колишніх сулимівців, поставлених туди Сірком ще з досвітку.

«Ну й Сірко! Ну й стратег!.. Оце так молодик! — повторювали подумки старшини, зрозумівши значення отих опудал в гайку для всього козацького війська.— Треба ж до такого додуматися!..»

Не послухав старшин Павлюк і таки дотягнув бій до вечора, але, як лише почало темніти і ляхи відхлинули геть, боячися козацького підступу, він не послухався і рядових козаків, що казали: «Нас тут і ворожі трупи боронять, бо лякаються їх кількості ляхи...» Не послухав, а зібрав наскоро Малу раду, а по ній раннім передсвітом дав наказ військові відступити на чолі з Гунею до Мошен, звідти прямувати через Черкаси до Боровиці. Сам же він, Павлюк, подався з охоронною сотнею в Чигирин по людей та порох, а Скидана послав за тим же на Січ... Наказним над козацьким військом лишився Дмитро Гуня.

Сірко не пам’ятав такої довгої ночі в житті. Здавалося, вона тяглася безконечно, припнута ланцюгами десь у хащах до дубів, як спіймана блудниця. За наказом Гуні він, як і інші, зморений і розбитий, дорана стежив, як козаки поспіхом стягували до куп трупи полеглих, загортаючи їх примерзлою землею і окривавленим снігом. Джмелиним роєм гула ще в його тяжкій голові бойова веремія, дзвеніли вибухи, крики, стогони і постріли, щеміли натруджені і мозолясті, в пухирях руки, сльозилися від цілоденного диму очі. На світанку він наказав своїм козакам проказати молитву, пошапкуватися з полеглими і стати в шеренги. А незабаром, розбудивши нічну тишу пострілами сальви в честь полеглих, вони останніми залишили побоїще і з місця вскач повернули у бік Мошен. Перед самим містом вершники обігнули їх і, вибравшись із мочарів на давній битий шлях попід горою, подалися на схід...

Розвиднялося, як Сірко по чималому навальному чвалі притримав коня і оглянув розтягнуту колону своїх мовчазних вершників. Сіявся тихий сніжок з неба і з дерев, дрімали в мертвій задумі сосни й дуби, спали вільхи й ялиці, покриваючись білим квіттям снігу. Десь вили ледь чутно зголоднілі вовки, пробігали наполохані зайці, кабани, козулі, залишаючи свіжі сліди на сніжку.

Їдучи ступою і одноманітно погойдуючись у сідлі, Сірко почав непомітно дрімати, і, хоч силився прогнати її, дрімоту, повіки зліплювалися, аж не міг дати собі раду. Лячно стріпнувшись якогось разу, він оглянувся і настрашено побачив — і то вперше в житті: його побратими майже поголовно спали в сідлах. Дивне і жахне то було видовисько, здавалося, що хтось заворожив раптом, зачаклував увесь загін козацький, що навіть коні — і ті, міряючи стомлено шлях, також дрімають.

Трохи вгомонившись по першому враженні, він нарешті зрозумів, що й сам напівспить, час од часу прокидаючись, як і його Велес. Повагавшись, мусив виставити наперед і назад надійну варту з суворим наказом не заснути і вже по тому спокійно їхав, клюючи носом.

Петляли стрічкою поза плесами і озерцями, обгинали бугри і вибалки, перетинали струмки і рівчаки, обходили протрухлі завали з дерев, поки по обіді передній роз’їзд оповістив, що недалеко на лісових галявинах є якісь хутори. Загін раптово проснувся, ожвавився, загарцював, а за якусь мить уже обрадувано спішився.

Двічі до вечора мінялися дозори над шляхом, двічі він обходив пов’язаних до вориння коней, наказував конюшим з поселян підкладати сіна і знову десь тулився в закуток і дрімав, поки кухарі наспіх готували галушки. Втішало його, що козаки покотами солодко спали по хатах і стодолах, що коні зголодніло хрумали духмяне сіно, дружно форкаючи...

— Спочив би, отамане, прилігши,— нагадав йому якось Артем Нерід, зводячись з копиці після недовгого сну.

— Живі будемо — спочинемо ще,— відповів йому Сірко його ж словами.

— Закон війни вимагає, щоб отаман був завжди виспаний і опочилий, а ти...

— Нужда й закони міняє, брате, як говорив покійник батько Сулима,— повеселів Сірко від турбот свого джури.— В Боровиці по-справжньому спочинемо...

Спускався тихий зимовий вечір, як у мовчазне мереживо сніжної завіси, що густо опадала, сіючись, вийшов лісовими манівцями поповнений кінними хуторянами Сірків загін у напрямку Черкас. Отаман уже бачив місто, уявляв його вулички й хати, невільно малював у пам’яті нічну зустріч з Корнієвим побратимом, дядьком Артемом, тішився клопітливою гостинністю тітки Горпини, пригадуючи зустріч з ними по путі на Мошни, мріяв, як висушить у теплі опрілі ноги і перевзується. І надія та, що ближче під’їжджали вони до Черкас, теплішала в подумках, ставала бажанішою, необхідною, хоч і не мав часу там затримуватися, пам’ятаючи вимоги наказного...

— Перемахнемо ось через оці кручі, об’їдемо балку, урвище і хащі, а там і діброва буде,— догнав Артем Нерід Сірка.— В мене тут тітка коло Замчища, то, може, дозволиш заскочити і побачитись, отамане?..

— Побачимо, брате,— зітхнув чомусь Сірко, криво Посміхнувшись.

«А з повозового табору, як ото під Кумейками, худобу треба конче виводити...— в’яло вирішував подумки.— Не випустили б того магната Петра Потоцького, коли б воли не осатаніли».

Кидаючи копитами груддя натоптаного снігу позад себе, коні скоро вихопилися чвалом на останню кручу перед Сосницею, і... гахнули з подиву козаки, застригли неспокійно вухами коні, зупиняючись від отого загравного видовища попереду. Крізь решітчасті просвіти дібровних чагарів і над ними, наче перед сходом сонця, рожевим сяєвом райдужилося низьке небо...

Сірко разом із загоном, що без наказу зупинився, дивився на те жахливе видовисько і чув, як холонула в грудях підігріта втіхою надія на зустріч з Артемом і його родиною. Зразу ж за посадженими колись гетьманом Кулагою саджанцями дубняку ряботіли лиховісні клапті вогнів, здіймаючись вгору, ніби спалювали оті надії, замінюючи їх розпачем і страхом за людей, що лишились поневірятися десь на холоді без стріхи і майна, з дітьми і старими...

Вислухавши дознавачів, він гукнув сотням не відставати і, огрівши спересердя Велеса таволгою, понісся в ніч, обгинаючи місто праворуч. «Значить, ляхи обігнали нас якось, але ж... як? — марудилося в голові отамана.— Коли і де обігнали, не давши нам того помітити?..— лютував у душі Сірко.— Невже Книша встиг те зробити за наказом Потоцького ще вчора? Авжеж — учора...»

Велетенське пожарище, як і кумейське, тріщало й гохкало в світло-кров’яних куделях вогнів, кипіло криками й зойками людей, гвалтувало і завивало собаками, ревло й іржало худобою... Полум’яні язики, облизуючи рештки стріх: за валом, оповивали і кутали чорні ребра недогорілих дахів, червоними гребенястими клубками підпалювали осіле на камінне Замчище небо, високими свічкуватими стовпами довго освічували путь вершникам, що очманіло неслися в потемнілу мушлю ночі, повернувши з чигиринського шляху топилівським до Боровиці...

— Спаси, боже, й помилуй люд твій хрещений! — хрестилися вершники.

Сірко кілька разів озирнувся і ніби перед собою побачив оте багаття, розлите на всі Черкаси. «Невже це робота Лаща?.. Невже оте пекло він посіяв?.. Катюга!.. Ні, Книша б не осмілився!» — аж привиділося Сіркові в отих загравах перекошене, як тоді, у Мошнах, страхом лице воєводи Лаща з обрізаним уривком аркана, що петлявся на вітрі, а обіч, чомусь у самому полум’ї, трупом лежав дядько, Артем, і біля нього тулилася, корчачись в нестямних муках, тітка Горпина, навколо якої, тримаючись за палахку спідницю матері, свічками горіли діти...

Уява, як блискавочка в павутинних тенетах, борсалася, билася, пульсувала, і, відганяючи її геть, Сірко приострожував Велеса, аж той стогнав від напруги, рвучись уперед...

Хоч була ще тільки засвітна година, та ні боровичани, ні вже прибулі туди козацькі війська не спали. Загони Івана Сірка увійшли у вузенькі вулички містечка й попрямували в тому напрямі, де таборився, як повідомили на заставі, гетьман. Павлюк і старшини саме закінчували радитись, як Сірко переступив поріг.

— Що б там не було, а ми будемо стояти, доки стачить сили, розв’язуючи тим руки і панові Скиданові, і Гуні на волості, поки побільше зберуть і розпорошених посполитів та міщан, і козаків,— говорив Павлюк, сидячи на ослоні спиною до столу.— Припасів і зброї тепер вистачать і на двотижневу облогу, тому велю іти всім до ретраншементів і простежити за танцюваннями та очікувати ляхів, щоб не прогаїти їхнього приходу,— підвівся він, даючи всім зрозуміти, що рада кінчилася.

— Загад наказного полковника Гуні, пане гетьмане, ми виконали без перешкод! — доповів Сірко Павлюкові, як із радниці вийшли старшини і той лишився лише з Томиленком.— П’ять могил насипали якомога вище і опорядили на побоїщі,— додав він згодом скрушно.— І Мошни, і Черкаси вогнем горять, а так... прибули до вас, ще й хуторян півтора десятка привели на конях... Будуть якісь накази?..— гнітився він суворістю гетьмана і його заклопотаністю, переступи з ноги на ногу.

— Буде наказ, сину,— по застиглій мовчанці проговорив гетьман, щось думаючи своє.— До рана перепочивайте, хоч недовго, а як лиш окопаємося, поскачете на Січ, підбираючи по путі за Чигирином охочекомонних посполитих і міщан. Боєм під Боровицею війна із ляхами, Івасю, не скінчиться... Ляхи палять Хорсунщину, Лівобіччя, Звенигородь та Уманщину... Палять живе й мертве наше... Палять, як ніколи ще!..

Дві доби і вдень, і вночі копалися рови навкруг Боровиці, насипалися редути, клепалася і гострилася зброя, готувалася затяжна оборона в чеканні і ворога, і поповнення козацьких загонів з Лівобіччя, на яку ще надіялися старшини, хоч і не замерзав зовсім, як хотілося, Дніпро, перешкоджаючи тому. На третю добу здав Сірко уготовані шанці старшині та й подався геть зі своїми поріділими сулимівцями під однією хоругвою на Січ до Скидана, висланого гетьманом позавчора. Посполиті, і мошняни та околичні, і хуторяни, що приєдналися до Сірка в путі, не побажали йти з ним на Січ і лишилися з гетьманом у Боровиці.

— То й добре, Сірку, що не бажають нікуди,— заспокоїв Івана гетьман, дізнавшись про ослух посполитих.— Ти по путі волостю поповнишся, а нам тут люд потрібний он як!..— черкнув він п’ястуком по шиї.— Поспішай з богом!.. Підбирай охочекомонних і викотців, доведи їх до Січі, озброй там, окони і разом зі Скиданом чи й з татарами, як підоспіють, повертайтесь нам на виручку... Даю на це місяць, не більше.

По триденній безпригодній путі, розділивши кінний і піший, підібраний в Потясминні покозачений люд між козаками і визначивши кожній сотні наказних сотенних, Сірко наближався до Підлісного, як Артем Нерід, що заїжджав з десятком козаків по людей в Цвітне, доповів, що за ним іде чимала кінна погоня, яка чомусь подалася на Ставище, хоч, безперечно, бачила його.

Виславши спішно дозорну охорону навкруги, Сірко наказав зосередитись у хвості колони, а переднім підводам і пішим, повернувши в бік на Цибульне, прискорити ходу. Сонце ясно-молочною плямою показувало полудень, як чатові загони, перейшовши за санними валками ріку, обігнули селище і два висілки і спинилися край лісу. До них незабаром приєднався піший і кінний загін цибулян із кладдю на санях. Сіркове військо з тим раптово виросло кількісно більше хорошого полку, але відсутність зброї і навиків, прив’язаність до майна знецінювали його ратні спроможності і збільшували мороку козакам.

Порадившись із кількома отаманами та літнішими тубільчанами, що знали місцевість, він спрямував свої загони правим берегом окованої кригою мілкої річки за санними валками і не давав перепочинку, доки на смерканні не досягли велетенської балки, таки знову край лісу. Отам, побудувавши наспіх високі снігові засіки, сотні нарешті розвели свої ватрища та й отаборилися, а згодом мисливці вже бродили лісом, винюшкуючи дичину, а розвідники-чатові — ворога.

Сірко був настільки обрадуваний отим поповненням, що, здавалося, і втоми не мав. Передавши Велеса Артемові, він жваво ходив від сотні до сотні, оглядав прискіпливо місцевість, прислухався до розмов, допитувався хворих. Його погляд горів завзяттям, а схудле суворе лице, граючи жовнами, ще суворішим здавалося і лякало свіжих покозаченців.

— Молодий у вас отаман і, видко, злий, як звір, а нічого — нівроку. Хутко й мисливо дає усьому лад,— говорив якийсь підлісянин до обрілих навкруг ватрища козаків.— Тепер певніше коло вас, а було ж — не доведи боже!..— хрестився він набожно.

— То вже так! Він, як і покійний його званий батько Сулима, і не попустить, і не продасть ні козака, ні посполитого... То вже певно, чоловіче,— сказав котрийсь із козаків роздумливо.— Рука в нього — чи права, чи й ліва — тяжкенька в бійці, як сказ на нього находить, а так лише мовчазний ото...

Ой було, булося, Щоб не вернулося... Ой стало, сталося, Як не бажалося...—

почувся сумовитий речитативний спів якогось посполитого, хрипоту якого тут же стишено підхопила пара підголосків і, з’єднавшись, вони залили піснею доокружжя, аж Сіркові від того радісно стало, хоч і сумний то був спів. Тріскали багаття, бралися полум’ям, шипіли і кидали в темінь неба віхтюватими іскрами, смажили на вертелах свіжовпольовану звірину, розносили пахкі аромати в навкілля. Сірко, постоявши якусь мить, огледівся і неквапом пішов на пісню.

...— Снігу навалило за ці дні... вони й не тікали бардзо,— пояснював мисливець-козак полісянинові, покручуючи над вогнем вертело з припеченою вже козятиною...

— Ти не тороч казна-що... Ми їх тут підгодовували сіном, а ви на аркан,— обурливо присік козака літній цибулянин, збивши звичним рухом заячу шапку на голові.— До нас ходять на токи і сайгаки, і лісні лосі, і навіть зайці. Тієї зими якось ціла дика череда з ревом вперлася до мене у двір, втікаючи від вовчої зграї...

— Та й дива в тому мало... Кишить же дичиною ліс,— докинув той, що щойно співав.— Зачинай. Стасю, «Лявониху», поки засмажиться вечеря,— попросив він товариша.

Сірко по вимові пізнав у тому білоруса і пішов далі, оглядаючи забагрене багаттям небо над головою.

— Де ти подів, Степцю, отого коня? — почув він розмову, проходячи повз сусіднє багаття.

— Це ти, Луко, про якого ж коня? — гнусавив Степко.

— А про того Лиска, що я тобі в сні подарував охвірно...

— А-а-а, про того! — ніби пригадав товариш.— Так я ж його твоєму онукові на тимчас у фільварок завів...

...— Поведу його, зрадцю недорікуватого, хоч він і кум мені,— злобиво нахвалявся котрийсь біля наступної ватри,— по спалених селах, як циган ведмедя на ярмарці, і нацькую тими собаками, що показилися, втративши свої двори і господарів. Бровко ж мій на печищі так і лишився,— додав він невдовзі.— Виє, а з обійстя, хоч вбий, не йде, скільки не кликав його...

— Собака — тварина вірна,— встряв хтось із гурту.— В нас було...

По пізній вечері, як табір, поволі вщухаючи, влігся у снігових засіках на спочин і лише ватрища палахкотіли, освічуючи широкий видолинок лісу, Сірко вийшов згарцьованим засніженим косогором з балки по свіжоприсипаному санному шляху до вартових. Затаєною мовчанкою зависла над бором і сонно дихала ледь схоплена морозцем прозоро-дзвінка ніч. Одиноким, самотнім чабаном десь за віхтяними узвишшями соснових верховіть висів, чаючись у похмар’ї, місяць. Білими, мов отяжілі копиці, сніговими бабами то там, то тут тулилися до могутніх соснових стовбурів закасані по нікуди кущі ліщини, калини, глоду. Вдалині, коло поваленої хтозна-коли сосни Сірко помітив схиленого на стовбур дозорця, а неподалік, у вибалочку, і його коня з шанькою на шиї.

— Чатуєш? — чи то поважно, чи то в жарт спитав він, коли обвітрений і трохи припорошений сніжком здоровань наблизився широкими кроками до путівця.

— Чатую... Але сон, пане отамане, вважай, так і манить обіпертися об щось, так і чарує, та мені те звично — пастух же я, то дотримаюсь якось уже,— застебнув він кушкливо гаплика на білому кожусі.— Ото яка тиша всюди,— глянувши радо скалками очей на отамана, зрадів він нагоді поговорити,— а в мене дзвенить у голові, вважай, весь час.

— Чого б то?

— З малолітства ще. Жили ми в Орші на узвозі. З одного боку, вважай, мідник мешкав, а з другого — бондар... Як з досвітку заведуть, то аж пізнім вечором припинять... Та ще й покійні батько затопили мені в ухо якось, підсиливши те... Поробив я спідручним сябром в одного, стало дзвеніти, вважай, весь день, переметнувся до другого — і в сні гуло, та так уже, вважай, і лишилося, покійником закріплене. Ти що там прислухаєшся?.. Чи почув щось, може?..— примовк вартовий.

— Веди негайно коня сюди!..— наказав стримано Сірко, вдивляючись у молочно-сіру далечінь і обмацуючи обік пістоля. Здоровань метнувся ведмедем у вибалок, перескакуючи через замети, потягнув коня до путівця.

— Пррр! Стій, окаянна! — спинив за оброть-чумбур малу, обтягнуту волохатою шкірою шкапу юнак-вершник, угледівши Сірка і чатового, що зненацька затисли його з боків.

— А, це ви?! — вилізла слідом незграбна постать другого чатового із-за кущів.— А я проводжаю цього гостя і думаю, що за бенеря в таку годину загостила до нас?!

— Коня де подів? — нагримав Сірко на нього, притишено.

— Під дубом, у заметі отам... даруй, отамане!..— зніяковів той.

— Більше нікого не бачив?..

— He бачив, отамане! Коли б уздрів, то чи мовчав би?..

— Вертай на своє місце і пильнуй мені як слід!..

— Слухаю, пане отамане! — вайлувато побіг той у срібний присмерк ночі.

— До Івана 3-ло-го-о я,— розглядаючи козаків, заговорив юнак.— Дід послали,— додав він, злякано оглядаючись.

— Не Злого, недолупку, вважай, а Сірка,— гримнув на хлопця дозорець.

— До Злого дід казали добратись,— ледь не плакав хлопець.— До Злого б спровадили ви.

— Що ж дід казали передати Злому? — взяв за худе Коліно хлопця Сірко.

— Так дід же казали передати йому, а не вам,— зам’явся приїжджий на мить.— То йому й передам, як зустрінеться...

— Оце ж він і є, вважай, недолупку,— показав чатовий на посміхненого Сірка.

— То передайте Зло-му-у,— одважився нарешті хлопець,— що там, під лісом, коло Хирівки, засіли кінно ляхи. Видимо-невидимо їх. Так дід веліли сказати Зло-му-у про те, що вони вранці причаєно нападуть і всіх козаків вирубають, постинавши голови... А тепер усі п’яні, бо в Балабухиної Варки цілий кадуб горілки забрали...

— А не брешеш ти?! — потис хлопцеві коліно Сірко.

— Ось хрест святий — правда! — бігом перехрестився малий.

— Хороший в тебе дід, козаче... То поїдемо до того Злого,— смикнув Сірко за оброть шкапу.

— Дід ще просили, щоб Злий поміняв цю шкапу на вартішу, бо вона має невиліковний гандж. Обпоєна і загнана,— жалісливо канючив юнак.— Вони ще казали, що, може, Злий і так дасть коня, не взявши клячі, бо нащо козакам отака?.. То веліли обох привести. Гривна ляхи забрали, а цю лишили... А ще, може, він мене запише в козаки, то дід казали, що не будуть перечити, тільки б коня привів,— балабонив хлопець, щулячись і зчаста гикаючи чи то від холоду, чи від ляку.— А найбільший лях Лащем зветься.

— Лащем? — аж стенувся Сірко, відчувши мурашки на тілі.

— Лащем. В нього, казали дід, і очі, як у ляща, банькаті.

— Ах ти ж, окаянний! — вилаявся Сірко, тягнучи шкапу, аж хлопець ойкнув.

— Я ж нічого. То дід казали.

— Оповісти всіх отаманів і сотенних приготувати за мить кінноту, а валкових — запрягати борзіше сани! — гукнув він Артемові, що якраз наближався.— Та ватри розпалити вели всі!..

— Розпалити чи погасити? — не йняв той віри почутому.

— Розпалити і якомога вищі, щоб до рана великим і високим полум’ям палали,— крикнув Сірко злобиво тому навздогін.

— То ви, може, й справжній отой Злий, дядьку, що дід казали? — заїкувато допитувався юнак, кидаючи горошинами боязких дитячих очей по розкиданому між засніженими засіками таборі.

— Та, може, й той, хлопче,— бовкнув заклопотано Сірко.— Діду Омельку! Га, діду Омельку! — привів він конячину до прив’язаних коло саней волів.

— Чого тобі? — старечо закашлявся на санях хтось під кожухом, викушкуючись.

— Вставайте, запрягати час... Ось хлопець і худобина з вами побуде,— вказав він на юнака і, штурхнувши шкапу в бік, попрямував геть.

— А як же з конем, дядьку Злий?

— Буде кінь, якщо дід правду сказав...— обізвався Сірко, відходячи.— І в козаки запишу тебе...

— Дід так і казали, що ви не обманете,— радів хлопець.

Прочумавшись, дід Омелько роздивлявся то хлопця, то конячину, виплутуючись з-під кожуха. Нарешті він забарно зліз із саней у сніг, почухав потилицю, поглянув у небо, відгадуючи час, і надсадно закашлявся.

— Ще й Волосожар не згас, а його нехтем у спину турить,— невдоволено забубонів він, підперізуючись рябою окрайкою.— А ти чого витріщився? Злазь із скотини, чи що!..— гримнув на хлопця старий.

Невдовзі у таборі козаків і охочекомонних кипіла метушня, гуготів глухий гармидер і гомін. Рипіли сани, шикувалися вершники, полишаючи засіки, лунали приглушено накази, форкали випочилі коні, почувши дорогу. А як потяглися довгим шнуром і валки, і вершники і все затихло на раптово спорожнілому таборищі, багаття розжеврілися, кинули в небо снопами сяйв і іскор, застріляли галуззям, палахкотливо лякаючи навколишню тишу.

Срібними намистинками в морозному небі мерехтіли зорі, ховалася причаєно глуха тиша за густим частоколом лісу, їхали з рипом валки, ішов безкінний люд Під охороною козаків на Веселий Розділ. А кіннота чвалом неслася в протилежний бік — назад, на Хирівку...

У таборі Лаща, полк якого займав усе селище і край лісу, всі спали, перепившись ще звечора оковитої. Навіть стежа була схоплена козаками без жодного гвалту, бо ляхи думали, що козаки з біженцями в Цибульному і тому не чекали нападу з тім’я. Захоплені зненацька драгуни були напівроздягнені, але добра виучка скоро згрудила їх, і бій розгорівся не на життя, а на смерть.

Не одному б козакові довелося покласти в тій сутичці голову, коли б драгуни не дізналися, що їхній воєвода втік. Отоді й почалося оте кінцеве знищення, яким завершилася хирівська веремія. Так напівроздягнутих і роззутих їх і посікли козаки. Навіть ті, що якось устигли наспіх одягтися і скочити на решту ще не схоплених козаками коней, не втекли далеко в тваринному переляці. Їх доганяли аркани, кулі, навіть кілки. Тільки воєвода Лащ та старшини, полишивши напризволяще свій загін, сани з власного кладдю і варту, розставлену по деревах на шляху до Цибульного, з групкою отаких же напівроздягнених вояк мчалися стрімголов на Ставище. Лащ уже вдруге мусив визнати, що в особі цього лотра і збуйця Сірка має свого запеклого і досить вправного ворога... Досить вправного!..

Вертаючись по отій веремії вчорашнім шляхом, козаки знімали з дерев Лащевих чатових, зачудованих їхньою появою з протилежного боку. Яскравість вогнів у козацькому таборі, що відсвічувала аж у небо, під ранок підсилена, запевняла їх, що козацький табір, нічого не відаючи про полк воєводи, повально спить у снігових засіках, чекаючи на своє знищення.

— Оце звитяга!.. Оце удача!.. Оце отаман! — втішено говорили козаки між собою в путі, захоплено вихваляючи свого чільця, що мовчазно їхав попереду загону. А Сірко мучився тим, що ось узяв він кількох полонених, а з ними і ротмістра. «Не вбивати ж їх, безоружних, як худобу на убої,— роздумував він.— Відпустити також ніби не можна, бо ж не силою і нуждою вони прийшли сюди?!»

Тим часом і їхнє нічне таборище наблизилось. Вогні майже всюди пригасли, і тиша така панувала між сніговими засіками, тяжко було й повірити, що ще недавно тут стояв шумливий табір. Сірко притримав Велеса, зупинилися зразу ж сотнями і козаки.

— Об’яви недовгий перепочинок у таборищі! — звелів він Артемові і, заклопотано зійшовши з коня, попрямував до полонених.

— Ротмістром будеш? — спитався першого з розхристаними грудьми драбанта.

— Так, прошу пане, ротмістр при полку воєводи Лаща єсть я...

— Не воєводи, убивцю, а — катюги! — прохрипів, кинувши сказом з очей, погрозливо Сірко.— Що маєш сказати мені за своє звільнення?..

— За звільнення нічого не скажу...— рішуче і безстрашно подивився той у вічі отаманові.— За кмітливість і хист та за вправність військову твою скажу...

— Що ж маєш сказати за те?

— Маю, пане лицарю!.. Розбили Потоцький і Конецпольський ваші війська в Боровиці дощенту, а того гетьмана вашого соратці видали і тепер зі ступою він їде до Варшави... страченцем...— проковтнув ротмістр останнє слово.

— Брешеш, собако панський!..— замахнувся на нього Сірко канчуком.

— Не брешу, пане лицарю!.. Сам при тому був і бачив власними очима все.

— Заб’ю, як пса паршивого! — погрозився Сірко, відчувши, як німіє в нього в грудях щось, великим холодним жмутом затискуючи серце, аж дух забиває.

— Зніміть йому аркана з шиї! — наказав він раптово.— І решту розшнуруйте геть!..— додав уже зовсім тихо згодом і пішов ледь живий в найближчу сніжну засіку.

Якийсь час і козаки, і полонені стояли, переминаючись з ноги на ногу, одні від отієї приголомшливої новини, а другі від страху за життя, якому спасіння не бачили.

— Полонених не вбиваємо ми, то одягніть їх, щоб не померзли, і відпустіть геть! — появився знову Сірко перед гуртом.— Передай, пане ротмістру, своєму катюзі, що я рано чи пізно з радістю перетну його навпіл оцією рукою,— затис він п’ястука перед самим носом ротмістра.

Як підодягнуті сяк-так полонені, не вірячи самі собі, відійшли вже аж ген від козацького гурту, Сірко наказав козакам пошапкуватися, випалити на честь полеглих мушкетну сальву і рушати за ним, ведучи в повід з собою виловлених жовнірських коней. Чимало їх досталося в оцьому удачливому наскокові.

Ішли підтюпцем довгим рядом, кидаючи кавалками снігу, козацькі коні, тихо ковзала по м’якому сніговому настилі Лащева валка з кладдю, мовчали, звісивши голови козаки.

— Прискорити б трохи наш рух,— догнав Сірка і стримав коня Артем.— Бо Лащ ще когось із своїх прихопить, то біди не оберемося, отамане.

— Не прихопить,— ледь чутно відказав Сірко, не повертаючи до джури голови.— А руху прискорити ніяк, сам же бачиш, що жовнірські коні нам обтяжують путь. Не полишати ж їх отут при тій нашій скруті.

— Ніколи, мабуть, не взнаю твоїх думок, отамане, і дій,— докірливо виказав якусь образу Артем.— Незбагненний ти якийсь...

— Я й сам не знаю їх постійно,— роблено посміхнувся Сірко.

— Недобре щось з нашим отаманом робиться,— перемовлялися стиха козаки в путі.— Майно, вважай, все роздав селищанам, полонених відпустив геть, і самого як з хреста зняли...

— Дарма він того не зробив,— відповідали інші.— Майно ж селищанське, а що полонених відпустив, то, видно, так треба було...

Зовсім розвиднилося, як зустріли у виярку діда Омелька з юнаком-прибульцем у санях. За саньми сонно пленталася на довгій прив’язі і волохата шкапа.

— Ви ж це, діду, куди прошкували? — спитав глухо Сірко, як сани в супроводі розвідника під’їхали узбіччям шляху і порівнялися з ним.

— Та так, на нечисту зустрілися ви мені, гадаю... Передусім, і воли мої, і сани та кладь, передусім, на них моя, і село, кажуть, тепер від ляха вирятоване, і Гнатка,— глянув він на закушканого в кожух хлопця,— ти мені, передусім, припоручив, і діда я його знаю, то куди ж нам і їхати, передусім, як не додому, даруй за правду?

— Сказали ж комусь про те чи таємно дременули? — процідив уїдливо отаман слова.

— Моїми сірими, передусім, не дременеш... Та й чому б мав казати це комусь? — розвів руки і знизав плечима дід.— У твій компут, передусім, ми не вписані, то роблю, що, передусім, мій поваб мені підкаже...

— Воно й видно! — загарцював оскаженіло Сірко на місці, блиснувши злобою з віч.— До ляхів вас тягне аж он як! — сплюнув він сердито.— Оникію! — гукнув через голови вершників згодом він.— Віддай твого запасного мишастого ось цьому хлопцеві за добрі дознання! Тебе ж як звати, козаче? — подивився він потеплілими очима на переляканого юнака в кожусі.

— Гнатком-м дідо кличуть...

— От і познайомилися, Гнате! Передай дідові нашу велику дяку і коня ось цього,— сказав він, як Оникій підвів рудого волохатого биндюга до саней.— Отак-то воно, дідусю, ледь не лишили мене обманщиком і боржником перед добрими людьми,— блиснув знову сказ в отаманових очах, креснувши старого.

Дід промовчав.

— Поїхали, козаки! — гукнув отаман, і у батожений карбачем Велес понісся вперед, розбиваючи дужими ногами настили порохнявого снігу. «Сильних захланців ворогів маємо! Непогамовних! Як справимося з ними, боже?.. Як?..— плелося в отамановій голові.— Як звільнимося? — допитувався в розпачі.— Хоч би щасливо доправитися якось!..»

...Більше двох тисяч січовиків, реєстровців і посполитих окозаченців, назбираних в путі, таки привів щасливо Сірко на Січ. Не легко те далося, бо обоз, запасні коні і роздітий люд довелося і охороняти, і харчувати в путі. А правилися ж увесь січень, вважай!..

42.

...Никнуть трави жалощами, гнуться гаї з туги... Терплять батьки, терплять діти визиски й наруги... Кого вбили чи втопили в глибокій Росаві, А кого судом судили в далекій Варшаві... Осудили недобитків на великі муки: Розбрелися по Вкраїні каліки безрукі...—

почув Лука Нечит жалібливо проспівану думу в людськім гурті посеред ярмарку в Саврані. Вона так защипала йому, змученому довгими поневіряннями, серце, що аж мусив втримувати оту розчуленість, щоб не розридатися. Стояв, як зачаклований, прислухався і чекав, доки скінчиться той спів, і жалкував, що не прихопив із собою із фелюги Теклі, Ївги чи хоч би онуків, які так настійливо просилися в діда, коли відмовив їм батько. Хай уже їх нема отут, залишених в очеретах, а то ж і Дмитро хтозна-де подівся, ніби у воду впав. Нечит бив себе об поли, марно ковзаючи поглядом по людському морі; зволожував пересохлі від солоних вітрів уста, скріб тім’я, бо на отакому ярмарку людину — що в сіні голку шукати, і нарешті здушив у собі отой прилив жалібливості, проковтнув його і пішов, штовхаючись, дальше. «Щось і голос ніби знайомий мені,— думав про кобзаря, випручуючись наперед крізь людське товпище.— Ти ба, ніби Самусь!.. Невже він ото?..— аж йокнуло окликом йому з грудей.— І Дмитро он збоку»,— попростував він до обох, розминаючись із згромадженим людом.

— Дядьку Самусю, чи вас це я бачу через стільки літ? — не втримався Лука, торкнувши старого.

— Мене, мене, брате, але хто ж ти будеш? Також ніби знайомий мені твій голос,— підняв чоло кобзар, видивляючись вицвілими очима на Нечита.— Стривай, стривай, чи не з Рахни, бува, ти?.. Пахолком ніби був?..

— З Рахни... Був і пахолком, а тепер...

— То це в тебе, Луко, жінку Теклею звали? Співуня була незрівнянна,— затеплилися очі в кобзаря.

— Та не була, а таки, слава богу, і є, дядьку... Жива вона, як і я оце перед вами не в сні.

— То вас обох винесла доля з біди?..

— Та бог милував, дядьку. А ви ж звідки отут опинилися?

— Мене що питати? Ти ось звідкіля тут появився?

— Та відійдемо десь, промочимо горло, то при тому й оповім,— не знав на радощах на яку стати Нечит, тримаючи за плече кобзаря.

— Пити, сину, не п’ю, а з’їсти, коли щось для беззубого знайдеться, не відмовлюся,— взяв за плече хлопця-поводиря Самусь.— Ох, літа, літа;— тяжко звівся він, підтримуваний зоднобіч поводирем, а з другого — Нечитовим зятем Дмитром.

— А це ж що за козак з тобою?.. Я ніби не зустрічав його? — поцікавився старий Дмитром, відчувши в тому чималу силу, як переходили в холодок під ятку корчмаря.

— Зять мій, дядьку. З ясирства заволосеним втік...

— То вам з Теклею бог і діток послав, нівроку?..

— Дав бог двоє... Сина Бориса ляхи закатували, а меншу, Ївгу, оце ж він облюбував.

— Сам же звідки буде родом? — розпитував чомусь Самусь.

— З якоїсь Грушівки, чи що, а здибалися ми таки там же, під Галацом, у Луковому. Там і весілля їхнє згуляли, а тепер... полишили і селище, і хати, ледве душі унісши з родиною.

— Діли твої, боже...— замислено замовк кобзар.— Це ж з якої Грушівки ти будеш?.. Бува, не з тієї, що на Крилівщині? — повернув лице до Дмитра Самусь.

— Тієї, якщо знали її,— гідно відповів зацікавлений Дмитро.

— Чого б же не знав? І знав, і бував там зчаста, бо ще з Паливодою, царство небесне йому, в походи разом ходили.

— З Паливодою?! З Олексою, чи що?...— перепитав Дмитро, затаївши подих від несподіванки.

— А він хіба тобі родич який? — відчув старий небуденну зацікавленість співбесідника.

— Та дядько,— дядько, а знав його доста,— зам’явся раптом той, ковтаючи турботу.

— Оце вже третє літо, як переходив там,— не звернув уваги Самусь на збентеженість Лучиного зятя.— То знову побудувалось було кілька хат, а ось чиї вони, то й сказати не можу... Знайомих людей не стрілося.

— Втікачів та викотців, діду, тамтешніх,— вкинув слово за кобзаря поводар, шморгнувши носом.— Лише не тямлю, як називаються.

— Дочку Паливодину зустрів-таки аж на Слобожанщині, у Мерефі,— пригадував, не звертаючи уваги на хлопця, Самусь.— Втекла, бідна, якось із полону, а Тискиневич Григор підібрав, як був походом у ханщині...

— Може, Домну?!.— вирвалося, як стогін, у Дмитра зрадливо-бентежне питання.

— Та вона ж одна в нього з дівчат і була, то, здається, Домною і називається. Сина тепер має, безбатченка, значно більшого за оцього ось Пилинка... Давно на Січі, бо виховувався в кошових, і вона побіля нього була, а ті і спровадили на Січ. Чи не осавулою вже зробив його отаман Сулима за квіт, бо джурував чимало йому...

— А як зветься той осавула і пишеться? — спитав Дмитро тремтливим голосом, що зраджував йому.— Може б, ми якось відшукали його.

— А пишеться якось химерно...— зам’явся пригадливо Самусь,— і не в пам’ять мені. Звати, знаю певно, що Іваном, а пишеться?.. Як же він пишеться?.. Дай боже пам’ять!.. Сірком, чи що, вписали його в січові компути,— стенув старий з непевності.— Здається, таки Сірком і є... Славний молодик, викапаний тобі Олекса, як був молодим.

— То Домна тепер у отій Мерефі? — не відставав Дмитро.— Чи деінде, може?..

— Домашка?.. Ні, сину, кудись переїхала, а ось куди, даруй, не відаю. Здається, пару літ тому заміж вийшла за якогось козака, як син уже виріс, таки січовика, чи що, і з ним і виїхала звідти. Та ти, якщо цікавий того, то все можеш узнати на Січі, бо син її там невідбутно був...— зітхнув кобзар, приступаючи до їжі, яку поставив перед ним корчмар.— Кажу ж, осавулою, чи що, вже він... Ну, а ти ж, Луко, як жив оце стільки і куди стернуєш тепер? — звернувся старий згодом до Нечита.

— Казав же, втекли ми фелюгою з Лукового вже більше місяця тому,— зітхнув той, відчувши тяжкість в голові від випитого жбана пива.— То бовталися в морі, потім — у лимані, а оце вже скоро два тижні проти води Дмитро та два онуки, спасибі їм, гребуть нас усіх по річищі Бугу, а де приставати будемо, то ще й не вибрали... Може, ви, дядьку Самусю, підкажете?..

— Тяжко тепер підказувати. Луко. Чув же, либонь, що робиться в краї по отім розорі Боровицькім, Лубенськім і інших, а ще ж старшину, як і Сулиму ото, схопили та скарали ляхи, вважай, всю, то тепер не знаю, що вам і нараяти... На Базавлук, чи що, стернуйте... Кажуть, там купчаться знову розпорошенці потроху.

...Довго ще оповідав кобзар співбесідникам про події і всякі оказії, що відбулися за кілька літ в Україні, і, хоч чимало з того і Нечит, і Дмитро вже знали раніше і чули, почуте із вуст кобзаря їх обох доводило до розпачу чи й зневіри, бо хто ж їм міг ще краще сказати про становище в краї і порадити щось дотепніше за діда Самуся?..

Так і не наговорившись і не ставши на твердій думці, що їм робити, куди подітися, Нечит і Дмитро, обділивши старого грошем, попрощалися з ним надвечір та й пішли з торжища. Нечит ніс до родини і фелюги одну біду, а Дмитро їх ніс тепер дві, і друга набагато тяжчою була від першої, бо її й виказати не міг він нікому, щоб полегшитись...

— А та Домна хто жтобі є? — як на гріх, поцікавився Нечит.

— Односелка,— збрехав він, відчувши, як горить лице.— Неподалік від нас мешкала з батьками, то й цікавився,— залазив, як в холодний купіль, у неправду Дмитро, ледь стримуючись, щоб не зрадити себе, бо вперше відчув тягар гріха на душі перед колись найріднішою йому людиною.— Знайдемо, батьку, колись і її, і отого осавулу Сірка,— сказав він раптом, обнадіявши себе і своє майбутнє, яке досі було безпросвітним.

43.

Довго оговтувалась і Січ, і волость, обмежені по нікуди в правах по Кумейківській звитязі і Боровицькій трагедії. Мусили захищатися від повного знищення по прийнятій сеймом «Ординації війська Запорозького реєстрового». Десь у королівських підземеллях скніли козацькі старшини на чолі з Павлюком, який, вимолюючи пощаду своєму людові, сам здався Конецпольському у Боровиці. Брело все й тікало світ за очі на волості, або, погамоване, здавалося на панську милість. А з гостиного січового двору потяглися вози татарських повстанців Інаєта, що відмовилися пристати назавжди до Січі. Бурлила, аж хлюпала через край і волость, і Січ, захлинаючись у власному горі. Та врешті більша частина запорожців, отих Сіркових приведенців, знайшла вихід і затаєно подалася до Дону...

Минуло свято Явдохи, Сорока Святих, Теплого Олекси і Благовіщення, а досвітками на пагорбах усе ще відчувалися прохолодні протяги, траплялися приморозки. Довгі цівки січових вершників, тільки зрідка випрошкувались на биті степові сакми, воліючи ярами і байраками скорочувати свою путь. Коли і доводилося вибиратися на той степовий простір, то йшли лише після ретельного дозору попереду.

Сивий смушок хмар то купчився у голубавому піднебессі, то розтавав і здимлювався, показуючи життєдайне, обмите сонце, що сіяло благодатні промені на спалені вітрами лиця козаків. Дихали духмяно-прілими пахощами леготи, співало реквієм степовому весняному безмежжю птаство, і вершники розправляли онімілі від довгої їзди плечі, розхристували груди назустріч вітрам і не дихали — пили хмільне трункове літепло весни.

Третій тиждень у путі вони. Третій тиждень пішов, як турки неждано й негадано, скориставшись ляською навалою, напали на Дон і Слобожанщину, пустили за димом оселі, забрали людей, худобу, майно і зникли, як водою зійшли, у весняних туманах Поазов’я. Сліпці, старці і кобзарі вже аж у Кафі чули про поневолених і обезчещених... Навіть погнатися не було кому за ними, бо донці з калмиками пасовиська межували, розставляючи віхи, а в Січі Яків Остряниця з Дмитром-Гунею, не відаючи про оте горе, знову збивали козацтво та втікачів-посполитих на шляхту, поквапно готували порох та зброю, чайки і їжу. Скидан пішов на Лівобіччя, але в поміч отим нерозумним Кизименкові, Кущу, Кропцеві та Дукренкові, що ледь стримували вивільненого по Боровиці Потоцького на дніпрових та сульських переправах...

Іван Сірко також був до останнього часу на Січі. Доправивши тієї зими нещасний люд із волості, він в числі обкурених боями під Кумейками сулимівців без спочину вишколював невишколених посполитих. Допомагав йому радо в тому і постарілий Шуліка. Ота нагла, людоловна турецька навала та розпорошення привідців і повстанців на Лівобічні, що воліли битися на смерть лише із «своїми», місцевими, поневолювачами, змусила січову старшину негайно обезшкодити себе від турків, використавши свіжі замирення з ханом... Обезшкодити не на день, не на два, назавжди, здійснивши задуми і сподіванки попередників, а для нього, Сірка, і Сулими...

Третій тиждень, передумуючи ще й ще все, що сталося і в Кумейках, і в Боровиці, і в Хирівці, Іван Сірко правиться на Азов. І печально, і ніби втішно у нього на душі, бо ж здійснюється задум Чураїв та батька Сулими, і не на словах лише, а й на ділі. Та й печаль ятриться, скніє, дошкульно муляє, бо хтозна-що робиться на Лівобічні, бо не близиться, як сподівався, а віддаляється він від рідної Мерефи. А мав же надію заскочити туди і хоч на мить побачити матір та Софію, хоч словом перемовитись, хоч краплинку співчуття та спочинку забрати в них. Гірка посмішка кривить пересохлі уста, хробачком жалю заворушується в грудях, туманцем задуми зволожує очі... «Наречений... І сліду його не знайти... Може, не дочекавшись, віддалася вже іншому?..— коле в саме серце голками ревнивий здогад.— Батько Корній і мати, може, навмисне потішали ото поклонами та запевненнями від неї?.. Може, й не Софіїна ота гризетова вишиванка-сорочка, отак вигаптувана, а материна?..— виривається з грудей здогад зітханням.— Чи, може, в оцей наскок турецький її вже ясирницею повели за пишну косу погани, а я...»

Сірко вдихає на повні груди повітря, в пересохлому горлі хрипить оте «може», стукає — не стукає, а гамселить у скроні, аж голову паморочить. Ноги мимоволі острожать Велеса до болю, той зривається, високо підкинувши голову, здивованим і окривавленим оком стріляє на вершника, ловить холод в його лиці і несеться вперед, важкими копитами толочачи медово-п’янку траву обочини.

Співають, долаючи шлях і втому, козаки, їм скрипливо підспівують давно шмаровані колеса маж і возів: пі-іп, пі-іп, пі-іп!.. Круторогі сумирні воли, похитуючись і ремигаючи в повільній ході, дожовують свою сумну, як ота пісня попереду, думу. Давно переговорили і вершники в Сіркових сотнях про все і тепер їдуть роздумливо і мовчазно в сідлах та кульбаках, час од часу позираючи на пов’юнені сакмою трирядові стежки свого походу. Тільки Гнатко, отой хирівський юнак, що в колоставищанському лісі колись попередив Сірка про засідку Лаща, не дрімає в путі. Адже в нього тепер не дідова шкапа, якою добрався він на Січ, а сірий скакун, майже рівний отамановому Велесові, і не обідрана дідова свитка на ньому, а пригнаний малиновий жупан, заперезаний справжнім козацьким поясом. Куди йому дрімати, коли стільки радості в грудях, коли ніяк не може надивитися він на серпанкове безмежжя степу, не може наслухатися того співу перепелів і жайворів, що заливають своєю втіхою не лише просторінь, а й груди його. Він ніколи б не повірив раніше, що того птаства і в степу стільки, як і в лісі. Вдячний Сіркові за коня, сідло і одяг, він дивиться на отамана, як на героя з дідової казки, міряє його широку і довготелесу, наперед нахилену статуру-тінь у молодому потрав’ї і бачить того не козаком-отаманом, а велетом Ломилісом, Паливодою чи й Пересуньгорою з тієї ж дідової казки... Понад тисячу ж козаків під його отаманським бунчуком і малиновим штандартом тепер, і фірманів з порохом та зброєю, а кашоварів та гармашів... Ого-го!..

— Передай: триматися ладу і не розтягуватись! — Наказує Сірко джурі Гнаткові, і той вітром летить до сотенних та курінних, радий оказії. От тільки ніяк не навчиться він говорити: «Виконую, отамане!» — як вчить його дядько Нерід, козак і побратим отаманів, а тепер ще й сотенний. Все не встигне сказати вчасно, а за невчасність і канчука може дістатися і йому, і коневі.

В цьому поході він стільки надивився, що дід і не повірить йому, як розповідатиме. Он які степові простори лишили позаду, а скільки переправ було! І через Вовчу, і через Берду, і через Мійвуса. В отому Азові тричі могли б бути, коли б не вони. А бекетів скільки наставили! Зате, якщо трапиться щось із ними отут, то незабаром про те і на самій Січі знатимуть, і на Дону. Гнатко, правда, ще не знає, який той Дон, але путь уже недалека до нього...

В чагарях, обабіч сакми, воркітливо плачуть горлиці, ну достеменно ж так, як у діда за хатою, на осокорі, і Гнатко питає сам у себе: чи не ті оце, бува, дідові, перелетіли сюди, щоб побачити його? Дзявкають десь ледве чутно шакали, ну достеменно так, як сусідчина Яринина собачка, бувало...

А до Сірка з далекого видолинка, що за пагорбом, долітає пісня і таку гризоту наводить, таку сумоту, аж слухати тяжко. Співали про Гордія Чурая, скатованого у Варшаві разом із Павлюком:

Орлику, сизий орлику, молодий Чураю! Ой забили ж тебе ляхи та в чужому краю, Ой забили ж тебе ляхи та з твоїм гетьманом, Із твоїм гетьманом, ще й паном Степаном... Орлику, сизий орлику! Орлів-братів маєш. Що старі та молодії, сам їх добре знаєш. Що старі та молодії — всі в тебе вдалися, Відімстити ж бо за тебе усі поклялися...

«Чому — Степаном? — крутиться в Сірка обур.— Адже він загинув разом із Павлом Бутом, тоді гетьманом?.. Видно, співець навмисне переінакшив ім’я для співності»,— здогадується Сірко, відчуваючи, як у грудях степлений спогад гріє і крає його. «Що ж то тепер з його вірною Горпиною та з отією співучою його донькою Маринею буде, що „співає, як соловейко, і пісні складає, пасучи гусей над Ворсклою?“» — пригадує він колись сказане покійником. Але попереду вже свіжа пісня, весела і жвава, хлюпає завзяттям у груди і наснажує, ніби й смуток отут не розливався, щойно патокою по безмежжю степів:

Гей не знав козак, та не знав Супрун, Як слави зажити... Зібрав військо, військо запорозьке Та пішов шляхту бити...—

виводить її протяжно якийсь козак, і Сірко в подумках уже підспівує йому.

— Як гадаєш, Сірку? — повертає до нього широкі засмаглі вилиці і кострубатий вус наказний гетьман Карпо Півторакожуха, порівнявшись.— Не обдурив нас анахтемів Інаєт-Гірей тим переказом через сейменів, що ногайці тепер у Валахії, а Мурадів Гусейн-паша — під Багдадом в халепі сидить?..

— Та як сказати? — тягне Сірко, втішений тим запитанням до нього,— думаю, коли досі не зустріли чогось помітного, то, мабуть, не морочить нас хан. Та й не в користь йому, ребеліанту, нас морочити,— порівняв він Велеса з чалим наказного.— Дозори запевняють, що навколо спокійно...

— Та те я чув... Солтенкові дознавачі,— вийняв Півторакожуха чорну люльку з рота,— також запевняють, що доокіл тихий,— глянув він на примовклого полковника Макара Засуху, що їхав праворуч.— Чи ти, Макаре, щось інше маєш?..

— На переказах, пане Карпе, коза вовка з’їла,— посміхнувся той у вус.— Бекети ми з паном Сірком поставили надійні,— хитнув він головою в бік Івана,— то я на них більше важу. І гасла ж я поміняв усюди передсвітом, як ти велів.

— Щось Левко мовчить з чайок,— згадав наказний, розглядаючись,— а пора б уже йому й обізватися... Я оце надумав собі,— розсміявся раптом Півторакожуха,— як смикав Левка за тупій колись... Тупій — це косичка, яку нас, бурсаків, змушували носити на голові... Попоскубли ми його, сараку, за неї, а ось же, бачите, коли нарекла його доля Левом, то таки Левом-Чорноморцем і виріс нівроку. Правдолюб неабиякий з нього, але й мороки мав з тим у бурсі. Все Овідіусом снив, а зараз, мабуть, забув і хто, і звідки він по отій Боровиці...

— Пане наказний! — піднісся навстріч співбесідникам на низькій довгогривій кобильчині сотник Мирін Кіш.— Полковник Солтенко звелів передати, що у Вітровій балці розвідники знайшли більше десяти замучених ясирниць, то питав, що робити? Може, самі під’їдете туди?..

— Ясирниць? — обвів запитливим поглядом присутніх Півторакожуха.— Веди мерщій!

Йому навздогін подався з місця і Макар Засуха. Сірко, закрутившись на Велесові, гукнув Артема, сотника в його полку, наказав пильнувати ладу в поході і, приостроживши коня, поскакав і собі за старшинами.

На витоптаному у сухотрав’ї кружку зарічника побожно стояли пошапковані козаки. Інші, затуляючи від нестерпного смороду носи, перетягали до кругу з околів недогризені рештки жіночих тіл. Тільки довгі сплутані коси, поодинокі очіпки, обривки підтичок, квітчастих запасок та сарафанних станів свідчили, що це були молодиці та дівчата — козачки та московитки...

— Маю здогад, товариство,— заговорив по чималій мовчанці неговіркий Потій Солтенко,— що людолови цілим алаєм на цих мученицях свою похіть вдовольняли, як торік ото у Дібровій балці.

— Дівчат і жінок вони рідко лишають, Потію,— завважив розважливо Півторакожуха.— Тут щось інше...

— Рідко, але коли вони були вже мертві або супротив учинили, то...

— Могли, пане Карпе, і втікати та з тічнею зустрітися,— здогадувався Засуха вслух.

— Чого б домучували, коли за ясирниць, хоч і погвалтованих, менгун можна взяти неабиякий,— докинув сумовито хтось із козаків.

— Рийте, товариство, яму,— підвів голову наказний,— погребемо їх, як посестер-великомучениць, та й у путь,— перехрестився він розмашисто.

А невдовзі над свіжонасипаною могилою з осиковим хрестом він викрикував до натовпу:

— ...І могилу цю, і долину зарічника відтепер будемо іменувати Дівочою і потомкам заповімо оте ж... Амінь, товариство!..

Вдарили в небо раптово і несподівано самопальні сальви, і луна повторила їх за буграми вилясками.

І Гнатко, ледь стримуючи плач, уявляв собі оскали то похітливих ординців, то жадібних вовчих пащек над судорожним переляком очей розтерзаних бранок, і все чомусь увижалася йому сусідська Стася з Хирівки з червоним бантом у двох косичках на голові...

Припікало дошкульним промінням обіднє сонце, як по довгій козацькій вервечці вітерцем пролетіла звістка, що скоро спочинок, бо до донців уже он рукою подати і полковник Левко Конограй близиться з чайками та насадами... Ожвавлено пішли зморені довгим шляхом козацькі коні, посвітлішали обличчя вершників, голосніше заспівали підосницями мажі і вози...

Валка поволі наблизилася і до того довгожданого берега ріки.

— Слава доблесному лицарству — січовикам, посполитим, сотникам, осавулам і старшинам з Подніпров’я! — зустрів верхи на коні запорожців наказний отаман Війська Донського Михайло з гуртом старшин і козаків під голубим штандартом.— З хлібом-сіллю вас, одвічних сябрів і побратимів, зустрічають як рідних донці!.. Хай оцей наш спільний похід стане великим воскресінням волі для ясирників, що слізно молять бога о помочі в неволі! Почоломкаємось, брате Карпе!..

— Почоломкаємося, брате Михаю!

— Слава-а-а! Слав-ва-а-а!.. Сла-ва-а-а!..— злилися дві заюрмлені козацькі течії в одну під вихром підкинутих у небо шапок.— Слава-а-а!..— дзвеніло на крутосхилах ріки луною...

Сумирно гойдалися під тихим повівом вітерцю малинові і блакитні штандарти двох військ.

— Ото військо, як море-е! — захлинався в радості Гнатко, п’ючи очима строкатий мурашник долини в подиві.

— На гура їх, братове, ватамани і козаки, станичники і всполченці! — крикнув обозний донців Василь Вус.— На гура-а-а! — повторив він, і десятки дужих рук донців кинули вгору під обвальний грім Півторакожуха, Засуху, Солтенка, Сірка...

— На гура і пана Михая-я!.. І його товариство-о!..— гукнув, піднятий угору, до своїх козаків Півторакожуха. І сотні рук схопили донських старшин, і не випручатися було їм, плаваючи над натовпом.

А ввечері, в освітленому восковими свічками наметі донців, що припав для того по жеребкуванні, всівшись великим кругом, старшини зачали Ратну раду. Від донців на ній, крім господаря — наказного отамана Михайла, сиділи обозні Василь Вус та Федь Штинь, полковники Федір Жолудяк, Лесько Тарануха-Хромий, Гаріф-Григір Шикмаз та смолоокий Іван Разя і сотники — Овсій Лузанко, Устим Харитоненко та Мина Путивлець...

Хоч всі, крім Івана Сірка, зналися отут між собою, отаман донців, по звичаю, познайомив присутніх з кожним йому підлеглим у поході, доповів про випаси і статки донського посполитства, згадав про збитки від турків та ногайців, повідомив, що цар московський, на пильне прохання Дону, в обмін на щедрі дарунки, крім хліба, лав пороху через Федя Штиня, селітри та поташу, однак не дозволив і говорити боярам про висилку в поміч донцям стрільців... Більше того, видно, для ока, він погрожував прислати стрільців на Дон за зухвальство, коли донці підуть на фортецю...

— Великий государ у гніві і на Дон, і на Січ за те, що вони переховують і дають пристанище збіглим людям великого государя,— повторив глумливо вислів бояр у Москві Федь Штинь по велінню Михайла.

— Отак воно, побратими, вболіває цар за хрещений люд,— оглянув він скрушно січовиків.— Даурського Алтин-хана послів самоособно чаєм пригостив, а хрещених козаків разом з кіньми боярам припоручив, а ті бакшиша зажадали, та ще якого!..

Для годиться і Півторакожуха, що сидів з отаманом поряд, у відповідь перелічив присутніх тут січовиків, познайомив донців зі своїми справами, розповів про купчення ляхів, трагедію в Боровиці, добровільну здачу Павлюка і підступне зухвальство Потоцького і Кисіля, захоплення Кодака жовнірами і похід сюди та поставу бекетів. Не забув згадати він і про пригоду з полонянками накінець.

— Кланяються сябрам-донцям славні старшини,— кінчив він з обрядністю і, прийнявши від отамана донців розпалений для всіх спольний кальян, користуючись із права гостя, почав Кругову раду...

Затяжною вона була. Старшини придумували і радили різні ходи взяття Азова, міркували і сперечалися, виказували і впевненість, і побоювання. Одні пропонували навальний штурм, інші — підкопи, дехто — облогу і напади, і тільки вирлоокий Шикмаз, міряючи поглядом мовчазного Сірка, мовчки слухав усіх, цмулячи череп’яну люльку.

— Аркан хороший — довгий, а мова — коротка, тому прошу товариство,— заговорив він після всіх,— дати мені дозвіл і кілька десятків подібних на мене поличчям охочекомонних, доста грошей і шаття, і аллах нам поможе заздалегідь потрапити в Азак, а там і до фортеці ближче вже. Підтримую пана Левка, щоб уже засвіт іти йому до Лиману, а драбини та камнемети ми й самі доробимо.

— Підтримую Гаріфа в тому,— пробасив мовчазний Лесько Хромий.

Січовикам теж сподобалася ота порада, бо була вона обдумана і впевнено сказана. Дивувало, правда, що давав її саме Шикмаз, ніби це не він, ще малюком узятий з Вірменкою матір’ю в полон, не виріс при дворі царя царів, не був потім десяток літ при Високім Порозі яничаром-юзбаші, не поневірявся з повстанцями Мехлу, утримуючись лише на тані-сироватці та шпатових плодах, доки не опинився в козаках. І все ж те, мабуть, дивувало лише Сірка, бо вже наступного вечора з гамірливого табору двох військ у напрямку Азова вибралася із запоясниками в темну ніч ватага ходаків на чолі з Григором Шикмазом. Крім Василя Вуса, Федя Штиня, Леська Таранухи-Хромого та Івана Разі в отому ходацтві був також Іван Сірко з п’ятьма січовиками, схожими на вірменина видом.

На диво вдалися похідцям розглядини. Знали навіть, де вхід до потайного, запустілого і вузького підземного лазу фортечного, давно захаращеного покидьками і обвалинами...

Після зібраної Шикмазом ради в заміських очеретах ходаки третього дня в надвечір’я залишили Федора Штиня з чотирма Сірковими січовиками в місті, а самі вирушили в зворотну путь, до військ. Штинь і січовики мали зустріти і чайки чорноморця Конограя та провести їх якомога ближче непомітними у приплав.

Чимало дали Сіркові відвідини Азова. Крім доброго і детальнішого вивіду всіх закутків міста, торговиці і гирла приплаву, він обстежив разом з іншими околи, підступи та горби фортеці, обміряв наглядно її розміри, віддалі, а головне — переконався, як і решта, в повній усталено-навиклій збайдужілій безпечності охорони і міста, і фортеці.

44.

Золотою лускою міняться сонячні блищики, грають на переливному водному килимі, легкі весновії пишуть прадавні письмена на погамованій повесенням і приспаній течії. Лише на обмілинах наростають і котяться одна за другою хвилі, пестячи і чаруючи примовклі береги.

Старенька уста-хатум і дузунджі-хатум, колишня навчителька килимних чарівних вишивок, гаптів та цирульниця в молодих султавин Високого Порога, дивиться з широкого вікна палацу, що дотепер належав капукегамі, недиму і капучі-баші Алтан Шеріфу, а нині — цим неотесам чердбанджі-полковникам, на звичні здавна їй береги і не пізнає їх... Дикими коршунами впала на приспане місто кара аллаха, загриміли жахні вибухи, взялися димом і вогнем околиці, як примарний сон із «Тисячі й однієї ночі», полізли, звідусюд гяури, облягли фортецю — серце міста і порту, окільцювали високі трирядні кам’яні мури, довбали їх дні і ночі, доки не рознесли тими ж вибухами в тартарари.

«Прогнівили правовірні аллаха,— сумно думає Марієм і кривить в прихованій усмішці лице.— Чи ж мало гріхів на землі?! Ось хоч би і в гаремі! Як ті чербанджі зі своїми сарбазами-козаками зайняли палац, жінки Алтан Шеріфа, розпускаючи з горя коси, зі сльозами на очах кляли і свою долю-кісмет, і непроханих гостей, накликали громи на їхні голови. Та недовго накликали. Уста-ханум бачить, з якого часу блудять їхні очі, і не від жалю за своїм паном рум’янцями запалюються лиця, не для спокут вони змушують служниць натирати себе духмяними, пахкими мастилами після ятси — передранкової молитви і омовення, і не сум та біль за долю бранця-аманата Алтана влив оту пружність у їхню ходу, в молодечу гру згибів тіла. О ні!.. Стару уста-хатум їм не обманути, не ошукати. Досвідчена дузунджі-хатум знає найменші їхні помисли, хоч і не піднімається тепер у гарем наверх, завантажена доглядом недужих та поранених...»

Уста-хатум зітхає.

«Хай ніхто із правовірних не противиться своєму любострастю, хай всяка жінка не носить в собі втримку, гніваючи аллаха, хай вона в ім’я боже утолить собою спрагу правовірного, як дочка Мухаметова Фатьма утолила сім тисяч запалених хіттям воїв, єдино ставши за те святою правовірним навіки»,— повторює вона в подумках фетву Корана і ніби виправдуючись перед кимось, шепоче:

— О великий аллах, прости їх, грішних, бо дотримувались вони твого мудрого галалу, уступаючи силі та нужді...

Уста-хатум струшує ті гадки, як цвіт з дерева, а вони, перервавшись, знову навідують її. Згадуються тихі закутки стамбульської семивежевої фортеці над замчищем Едикуле і Біюк-сарая, з вікон яких вона часто дивилася отак знічев’я на Галату за затокою і в казковій сірій імлі шукала очима знайомі степи, славну ріку Данапр. Ранками води Золотого Рогу горіли багрянцями з казки, вдень вони отак же мерехтіли сріблом і повівали прохолодою, як оцей рідний тепер їй Дон, а ввечері... Очі старої повільно ковзають по білому шумі хвиль, по чаїних зграйках і спиняються, впершись в прибережжя. Скільки ще порожнитимуться оті насади, адже перевезено козаками на той берег стільки і скарбу всілякого, і краму, що вона і полічити не може, а людей і ясиру відпроваджено!.. Не повірила б собі, коли б своїми очима не побачила... І ще ж не край!..

Он в неквапній напівмовчанці відпливають один за одним, ледве не зачерпуючи бортами води, байдаки, ремигають сірошерсті ясирні воли в череді-скопищі на березі, чекаючи плотів, посмалюють короткі люльки гуртоправи, походжають вартові-дозорці, навсібіч пильнуючи. Може, і її близький родич з далекого Василькова отам між ними, може, і він тішиться отак перемогою і добутими в ній скарбами, яких не облічити?.. Та чи ж тільки добутими?.. Адже і викупу скільки дало місто їм, а з ними і тому, може, її близькому родакові. Не чує вона тепер потягу до нього такого, як чула до всіх своїх колись. Роздвоїлося щось в її душі, розкраяло її навпіл, сама не добере і як... Правда, і неприязні якоїсь нема тепер до родаків, лише болюча, аж ниюча журба за свою самітню старість скиглить чайкою-самітницею над упокореним паєм її життя...

Маріам стримано зітхає, аж ніби стогне, відганяючи тим оту самотність. Чи то напнуться ще колись різнобарвні вітрила галер у дні великого байраму, чи почує вона спів тимпанів та гуд накрів, чи заграють помахами весел розписані каторги, чи задзвенять лункі виляски таволг і погуки сераскирів на оцьому березі?..

Думки холодять груди, стискають горло і, щоб утішити себе хоч якось, вона пригадує, як завжди згадують в біді давній як світ поговір: «По велінню аллаха і ріки спиняються;..»

— Бабусю Маріє! — перериває її роздуми тихий дівчачий голос.— Той, без руки, в круглій залі знову несамовито б’ється і кричить!

— Артем?! — запитливо дивиться вона на дівчину.— Та затям собі: не «Маріє», а «Маріам харт-она» мене клич. Мокринко,— відривається вона від вікна розсерджено.— Що з ним?..— гладить складеними побожно долонями лице від чола вниз.

— Не відаю, паніматко. Кричить і когось кличе в гарячці!.. Послухали б ви.

— Неси холодного шербету і рушника хутенько,— наказує дівчині, а сама, нечутно ступаючи в повстяних тапцях по довгому килимі коридора, направляється до хворих.

«Якщо хочеш бачити зичливу посмішку до себе, будь сама зичливо усміхненою до людей!» — пригадує вона давні повчання матері на ходу. Хоч і не завжди в житті виправдувала себе материна порада, та вона дотримується її, береже як заповіт аж дотепер...

— Всі блага, як і тяготи,— від аллаха,— шепоче по-турецьки вона раненим туркам, татарам, караїмам і кизилбашам через відчинені двері в залі і поспішає дальше коридором.

— Терпіть і стримуйтесь,— тихо кидає іншим у відповідь на їхні стогони, не по літах проворно поспішаючи.

У найбільшій у цьому палаці круглій залі пахне потом, міцними настоями трав і ароматно-духмяними мастилами. На розписаних килимах покотом лежать різновікі і різнолиці поранені й хворі, та найбільше серед них козаків. За недовгий час стараннями харт-они Марієм, ба навіть самого найумілішого цілителя міста гекім-баші Тумена та дівчаток, колишніх полонянок, що тепер невідступно чатують тут над слабими, звідси, як і з решти залів, чимало вже вийшло «на світ божий» на милицях чи й на своїх двох ранених і хворих, та чимало і винести довелося ногами наперед.

Бабуся Марієм клякає на коліна перед хворим Артемом в самому кутку, шепоче, складаючи руки. Бандаж на огризку його правої руки трохи покривавлений, спаленіле гарячкою тіло горить, аж пашить від нього на віддалі.

— Кричав він щось, Зульнаро? — заклопотано перепитує пошепки вона у смуглявої дівчини, що так же на колінах сидить з опахалом коло Івана Разі, тихого і спокійного, ніби мертвого.

— Кричав, харт-она,— кладе побожно долоні і шепче, щоб не розбудити Разю, дівчина.— Гарячка в нього зараз.

— Ти-то звідки знаєш про те? — нагримує шепотом стара гнівно і, пом’якшившись за мить, додає: — А твоєму краще тепер?..

— Заснув, слава аллаху,— відкриває вона крайок вуалі-лечаки.— Мабуть, краще,— паленіє з часом, вникнувши в натякливе слово «твоєму», і, опустивши лечаку й повіки, змовкає.

— Ти де баришся? — дорікає тихо Марієм Мокрині.— Не по смерть же тебе послала?! — Бере стара рушник і куманок із шербетом із рук дівчини.

З голови і тіла Артемового пашить жар, і вона, відриваючи малу пахучу руку від почорнілого лоба, тривожно дивиться в обвітрене, нею ж поголене лице, порівнює, стежить за частими подихами широких грудей знетямленого, відшукує якісь лише їй відомі ознаки сили і зміни в недужому тілі і лякається. Адже скоро надійде отой молодий чербанджі Сірко, що погрожував і їй, і Мокрині шибеницею, коли не виходять вони Артема і Івана Разю. «Поможи, аллах, їм піднятися!..»— кладе вона холодний, квасом змочений рушник на лоба, капає із куманця напій у потріскані уста, поправляє обережно мутаку-подушку. «Може, в нього вогонь уже!» — мелькає в думці здогад, і Марії хочеться заголосити з горя, руки мимоволі складаються перед грудьми долонями: «О аллах, без гекім-баші ж бандаж не розкрити мені!.. Поможи шегіту-мученику!..» — повторює, Як молитву, одне й те ж перестрашено.

— Не гризись, паніматко,— заспокоював баритоном її звіддалік якийсь череватий, з глибоко посадженими, ніби проваленими під лоб маленькими очима козак, облизуючи пересохлі губи.— Виживе він, коли досі богові душу не віддав. Косата нас боїться до себе брати,— трясеться валком його друге підборіддя.

— Чи не ти це, Архипе, бубониш, ніби в кадуб тебе занесло?..— тоненьким немічним голоском запитує з другого кутка в череваня сухорлявий і банькатий, з пов’язаною під тюрбан головою.

— А то ж який біс! — гримить Архип у відповідь.— А ти, Потапе, також, чую, оклигувати починаєш...

— Та я — що?.. Співчував твоїй бідній жінці щойно оце,— пискляво продовжує Потап неквапливо.

— А то ж чому ти до того дійшов? — обурливо ожвавлюється Архип.

— Е-е-е! Брате, на кожне «чому» є своє «тому». Вернешся отаким барилом по поході на її нещасну голову, доконаєш,— ледве вдається жарт Потапові.

— Знайшов кому співчувати! — обзивається згодом повеселіло Архип.— Коли б ти бачив мою жінку, то більше б поспівчував мені. Вона опасистіша за мене вдвічі, а сердита — як відьма на мітлі...

— Примітив я,— не вгаває з часом Потап,— що ти все на вікна дивишся. Чи не ждеш когось, або компонуєш щось продати, чи дременути, може?..

— Чого ж, продам за варту ціну, бо дременути ще не спроможусь.

— А що маєш для того, коли не таємниця?..

— Сонце он у вікні за папломою...

— Сонця не треба,— прокректує охрип у горлі Потап.— Витрішків з міх би купив за сходну ціну, якби в додаток в куми покликав...

— Нема ж до кого кликати,— басить Архип.

— Як то нема?..

— Вам не вільно говорити,— зауважує Потапові стара Марія, наставляючи долоню, ніби тим хоче закрити йому рота.— У вас голова розбита.

— Отак воно усе життя везе мені: якщо п’ють, то мене минають, а якщо б’ють, то з мене починають,— видавлює з себе Потап і замовкає.

— Він, паніматко, коло фортеці зустрів шинкарку-односелку, то й зважте,— встряв у розмову третій недужий охрипливо.

— Чи не тебе,— прискалив Архип гострий світець ока на новачка, що нагадав про шинкарку,— Омельку, я торік у Києві здибав?..

— Ні, я там не був.

— Я також не був, то мені лише здалося. А ти, Мироне, бачу, і ошатитися уже встиг тут?!

— Не дивуйся, брате, довелося позичити в татарина...

— А свій же саєтовий куди заподів?

— Пропив перед приступом,— ніяково пригадує Мирон.— Та що про нього жаліти?

А в протилежному кутку, як пні, глухі від вибухів, два гармаші вели свою розмову:

— Ти про що, Ониську? — запитував сидячий, нахилившись до лежачого.

— Та не так і близько... З шість верстов, буде, може...— відказував Онисько.

— Що правда, то правда, брате,— викапаний Іуда Іскаріот...

— Молодим я справлявся до обіду, бувало, а тепер... зась...

— Та не Стась він, а Томаш...

— Дома ж, дома ж, а де ж би ще? — зітхає лежачий.

— ...А той, моложавий у вас, циганкуватий старшина-лівша, хто ж буде? — хрипливо гомонять донець і січовик у кутку.

— Що з вашим Разею побратався ото?..

— Ну да! Що сказ в очах!..

— Сірко... Полковник січовий тепер. Він і правша незгірший!..

— Не дай, боже, з отаким і в сні зустрітися,— шепче донець.— Бачив його і на приступі, і вже в фортечнім дворі... Шаткував, мов капусту, їх! Щось скажене, прости, боже, в нім! Навпіл одним помахом шаблюки рубав турків! Навпіл!;.

— Такий він і є... На Запорогах вже давно ніхто з ним не стає ні у герць, ні на боріння!..

Отакі ж двоє під вікном, лежачи очі в очі на кулаках, тихо ведуть щось своє:

— У вас все-таки гетьмани, чував, по-божому козака поцінюють...— це донець.— А в нас не круг уже, а відкуп якийсь став...

— Всяке і в нас буває...

Стара Марія обводить поглядом раптово повеселілих від отих розмов хворих і диву дається: де береться сила в оцих козаків при отакій біді на жарти? Адже в Архипа пробитий живіт і переломлена нога! Адже Потап з розбитим черепом!.. «Ісус їм помагає, видно, за аллаха більше. Бо звідки ж те?..— відчуваючи на совісті гріховність, роздумує вона.— В Мирона ж тричі розрубані плечі, а навіть стогону не почула!» Захоплена отією витримкою, вона поправляє подушки їм в узголів’ях і, роздавши тихо накази дівчатам, вертається знову до Артема.

Бентежить, турбує її цей слабий своїм пекельним жаром, довгою непритомністю, жадібним диханням, якому і перепочинку, здається, не буде, як і нахваляння отого чербанджі-полковника. Помітивши раптом сіянець поту у хворого на лобі і обмацавши кидання жили на шиї, вона так зраділа, що з вдячності раптово склала долоні над самим чолом і тут же віддано прошепотіла молитву: «О аллах, бугюн гелен — бутюн гітсун!.. Прийшле нині — нехай і геть піде!.. Вій опахалом, Мокринко, йому і капай шербет на уста!.. Прийде до тями, то напій конче,— проворно зводиться вона з колін, ніби гору зваливши з пліч, і йде геть, щоб в самотині десь віддячитись богові.— Нема бога, крім бога, і Магомет його пророк,— чути, як шепче вона, виходячи з зали.— Бісміллах!.. Ресул аллах... пророк бога!»

— Паніматко Маріє! — гукає її котрийсь навздогін уже в порозі.— А коли ж про Магомета та Коран розповісте, як обіцяли?..

— Розповім, шегіте мій, неодмінно! — кидає вона назад завчену зичливу посмішку і проворно йде далі.

45.

Два літа минуло вже, як січовики відбили разом із донцями у турків Азов, і за ті два літа встигли збрататися неабияк. Радіти б з того, так горе ж, що сидять вони тут як припнуті, а задумів своїх ніяких здійснити не можуть, хоч мають отепер доста і морського посудиння та начиння, і охочекомонників різних, і бажання піти та погуляти. А не можуть все через отих всевладних і всесильних, бо король польський по домові з султаном за оце захоплення твердині і напад на Високий Поріг грозиться січовикам, ба навіть реєстровикам і їхнім родинам палями та шибеницями, а двір московський — донцям і їхнім родинам коли не відмовою в присилці хліба, то плахою та колесуванням.

Отож і сперечаються старшини, а з ними й козацтво, на отих бучних сябринних сходках-збірнях. На останній раді навіть до заколоту-сварки дійшло між Півторакожухом та наказним донців Михайлом з-за отих ватаг сіром і лабзачних жебраків, що, не знайшовши притулку в Старочеркаську, прийшли сюди тільки з душами, втікши від поборів та визисків боярських. Було б півбіди, коли б тільки те. Та слідом за ними на Дон прискакали вірні царські служителі-стрільці й посланці з погрозливою цидулою. І хоч не дуже злякався їх, як не лякали і не грозили, отаман Війська Донського Наум, проте, боячись і за своє отаманування, і за спокій Дону та порадившись із найближчими собі, особливо з кумом Корнієм Ходнею та його родаком — Лук’яном, відпровадив утікачів, злукавивши і перед стрільцями, і перед сіромами, в Азак... Відпровадив — і як гору з плеч ізсунув, бо оті стрільці, не довго думаючи, кинулися й собі аж у Азов за збіглими... В Азові отаман Михай зустрів царських посіпак нерадо, але і ображати аж так їх не хотів. Отож, і почалося з того, що козаки і одні, і другі стали вимагати, щоб отаман віддав до їх рук стрільців, а той, як не напосідали, все не згоджувався, бо знав, чим те потрактування кінчиться, і здогадувався, що буде вже за тим.

Три дні нуртував той калибалик, оте рейвахування козаче, поки стрільці второпали, що козацьке середовище — не їхня імперія, що останні віддадуть і життя за отих збіглих сіром і лабзачників. Це дозволило й Михаєві відпровадити стрільців ні з чим.

Іван Сірко ходив опісля сам не свій. Він цілком погоджувався з думкою Півторакожуха, який стояв за січові традиції давати притулок усім знедоленим, але й уявляє, якою карою все те може обернутися для родин донців. Певно, саме тому з цікавістю розпитував збіглих про їхнє життя-буття у бояр, про катування тамошнього люду і часто навіть ловив себе на тому, що не вірить оповідям збіглих, бо були вони неймовірні і жахливі... Не дійшовши певної думки, він радо згодився на запрошення Разі і Леська Таранухи-Хромого навідатись у станицю Черкаську, а заодно заскочити і на обійстя старого Тимоша Разі в станицю Зимовейську. І для Івана Разі, і для його супутників станиця Зимовейська була основним наміром поїздки, але про око всі знали, що їдуть вони в Ізбу Войська Донського.

З Азова вибралися засвіт і в трикінь. Їхали, враховуючи обмеженість в часі, майже весь час чвалом. І Велес, і вистояні коні супутників не потребували нагая в путі, ба навпаки, притримувалися вершниками, дугуючи дебелі шиї з довгими гривами.

Бовтаючись у кульбаці слідом за Разею, Сірко мимоволі пригадував події останніх часів і подумки усвідомлював велику вислідну істину, що вимальовувалася все яскравіше в його уяві. Колись майже всі козаки-січовики та й реєстровці, яких знав, були одностайними, а головне — чесними і слівними. Нині ж що далі, то менше спостерігає в людях як чесність, так і слівність. Адже вони прийшли до нього від батька Сулими, а все, що від батька,— святиня. Можливо, саме тому й прикипів серцем до Івана Разі, що для нього чесність і слівність також святиня.

Зустрічаючи по дорозі донські висілки та нарешті й станиці, Сірко все більше переконувався, що поруйновані вони значно рідше, аніж отакі ж села і хутори у рідному краї. Впадав у вічі йому і ліпший добробут тутешнього простого люду, гостинність і значно менша наявність руїн...

— ...Нас оберігає домова з калмиками, танаїсцями та яїками, якої дотримуємось ось уже скільки років,— пояснив йому Разя оту загадку,— та й Московії заслоною стоїмо, то більше доводиться берегтися татар та турків, а у вас, бачиш, крім цих, ще ж «свої» людолови он які...

— То у вас і домова якась є з Москвою? — поцікавився Сірко.

— Раніше не було ніякої, а ось тепер, брате, для сіром та поспільства ніби й нема, а для отаманів, мабуть, щось таємне є... Бо лізти вони до нас, як до свого дому, хоч і не осмілюються, але дарунки всілякі старшині шлють, підкуплюючи її... Та й поспільство тримають через попів у пошані, бо ж, коли що, відмовляють у хлібі, а без хліба куди ж подінешся?..

— А ви оріть та сійте, і не треба вам царського хліба,— радив Сірко такий для нього простий вихід донцям.— Мало що свій буде, а й на торг ще лишиться...

— Хіба лише ти доходиш цього? — зітхнув Разя.— Батько мій пробував подати цю думку, так осміяли на весь круг старшини... Надивився я на світ і іншого виходу для нашого люду не бачу. Але ж попробуй поламати звичай. Треба б нам об’єднатися із Січчю, з Тереком, Яїком та Астраханню, од Карпат до Каспію, і тоді ніхто нас не переможе в отій козацькій державі,— захопливо подав він думку, видно давно гріючи її в собі...— Один круг, одна рада, одне військо...

— Що ж, по-твоєму, перешкоджає цьому? — подивився Сірко на співбесідника розширеними в подиві та захопленні очима.

— Що перешкоджає?..— подивився той чомусь на Леська, що не слухав, а пив ту перемову старших.— Вас тримає в лабетах король і магнати і, ділячи на реєстрових і посполитих та ще на старшину, володіє; нас пробують тримати чи тримають уже цар і бояри, лякаючи недачею хліба, анафемою та підкупами старшини; козаків Яїку і Тереку тримає в оброті ординський карачур Асад та зюнгарський хан, родак тайші... Та й старшина боїться владу втратити і наша, і ваша, і їхня, а без влади і статки, сам знаєш, відпадуть...— зітхнув досадливо він, примовкнувши, і оперезав раптово коня, ніби тікав від сказаного.

Сірко й собі торкнувся Велеса, той зірвався, але обганяти йому лисака вершник не дав, і огир пішов вирівняним чвалом. Сидячи в тряскому сідлі, Сірко обмірковував сказане, і чим більше про те думав, тим яскравіше переконувався, що його побратим не простий собі «есаул», як іменувався у війську, а чільник, що замінив би і самого отамана Михая, і наказного Півторакожуха собою, хоч і незаможний... Отак у чвалі, похнюпившись, він і плів нерадісні думки про те, як складеться його подальша доля і доля краю і як він буде до того причетний.

Тим часом Леськові Таранусі-Хромому настав час повертати праворуч, до станиці Переволоки, на Паншинський і Кагарлицький городки. Іван Разя довго наставляв його в чомусь, домовлявся про зустріч на оцьому ж роздоріжжі, щось передавав комусь притишено, доки той не попрощався, скинувши шапку і кленяючись із сідла своїм супутникам.

— У Войськову Ізбу тепер не заїду, а навідаюсь з дому,— приспинив Іван Разя коня, щоб порівнятися з Сірком.— Не терплю ні Наума отамана, ні його свиту з Лук’яном та Корнієм — родаком нашим.— І повернув лисака від поромної переправи на північний шлях, до рідної Зимовейської...

Вже як побачили її звіддалік, оту Зимовейську, господар пожвавився, розповів кілька пригод, що зв’язували його з тутешніми місцями ще в дитинстві, повеселів на лиці і приострожив коня. До самої станиці неслися вітром обоє. Сірко зауважив, що більшість колиб-хат були подібні до отаких же на Подніпров’ї, але чимало було й своєрідних, неподібних... Особливо йому впало у вічі оте розмаїття дітвори і челяді в дворах станиці, просторість загород для худоби і кошар, довжина будівель, те, що багато хат топилися ще й дотепер по-чорному.

Покружлявши вузькими завулками станиці, зроджуючи до себе цікавість у кожному дворі, вершники нарешті наблизилися і до Разиного. Сам Іван, правда, чомусь його не вважав своїм і в розмові називав батьковим, але Сірко помітив, як його супутник повеселів, забачивши рідне обійстя. На чималому піщаному пригорку воно розкинулося досить широко: хата, стодола, повітка, кошара, конюшня. В’їзд до двору був заставлений дощатими воротами, і вершникам довелося перед ними спішитись. Господар, лишивши послушного лисака, підступив до нового вушака, якусь мить придивлявся до нього, знімав каблучку, пробував її міцність, нарешті легко заніс ворота набік, пропустив Сірка з кіньми у поводі і так само без поспіху заніс ворота на місце, накинувши каблучкою.

— О, Івасько!.. Ба-а!.. Івасько!..— пішов з-за стодоли назустріч Разі опецькуватий чорночубий здоровань-юнак.— А поріс!.. І не пізнати тебе!..— схопив він гостя в обійми.— Ото радість Ганні та мамі буде!..— тис він старшого брата.

— Пусти, Стенько!.. Ведмідь ти отакий!..— звільнився він нарешті.— Ходи сміливіш сюди, Фролко,— покликав підлітка, найменшого брата,— зборони мене, а то Стенька, бач, задушити хоче.

— Він і мене лупцює, і за чуприну скубе, і на сіно кидав, учора з коня на скаку турнув,— скаржився обраділо хлопець старшому братові.— Ти, Іваночку, побий його дуже, бо тато сміються з мене,— глибоко зітхнув хлопець образою.

— Неодмінно поб’ю і на копну викину,— заспокоїв малого Іван, посміхнувшись до Стеньки.

— Ти, змійчук, не нюняй, бо я й при Іванові тобі за ябеду намну вуха! — погрозився Стенька, погладжуючи дебелу шию лисака.— Все до татка та до мамки біжить, ледь що,— осудливо кинув поглядом він на малого.

Іван, забачивши стареньку матір, що поспіхом вийшла з хати, витираючи на ходу руки об фартух, відіпхнув малого рукою, наказав Стеньці приймати Сірка як побратима, а сам пішов неквапом назустріч тій: —. Радий, мамо, що бачу вас дужою... гарною та...

— Та, слава богу, ще ворушуся! — витерла наспіх фартушиною сльозу мати.— Де вже в мене та дужість і гарнота, сину? — припала вона до грудей Івана, розридавшись.— Чого ж так довго не давав про себе знати? — шмаркала вона, видивляючись на Івана.— І блідий ото якийсь, і худий!.. Чи їсти там бракує вам?..— запитувала вже в Сірка, що стояв у розгубі обіч.

— Всього досить, мамо,— поплескав син її по плечі,— не давав знати, бо не було чим хвалитися. Сидимо, як пні, там,— брав у свідки Сірка Іван.— Самі ж бачите, живі й здорові ми приїхали... А де ж батя, Танка?..— тривожливо запитався він.— Докійка?..

— Він...— затрималась мати,— виступці шиє Докійці, а Танка і Докія пішли на потік прати... А-а?..— недочула вона якогось питання...

— А ця ж хто в нас? — подивився Разя на малу дівчинку, що, шанобливо склавши на худих грудях руки, стояла в поклоні під стріхою.

— Діляра, тайші шістнадцята донька...— гнітилася мати.— Батько її взяв на виховання, вигравши в кості... Підійди, Ділярко, не бійся,— ласкаво покликала вона дівчину.— Іванко... наш старший...— відрекомендувала.

Дівчина наблизилась, опустивши долу очі, клякнула на коліно і на мить завмерла зі складеними коло лиця руками. Всі помітили, як загорілися вогнями її щоки, затремтіли пальці рук.

— Гарна ти, Діляро!.. Вродлива, як мати кажуть,— подивився він на стару.— Але... не розумію батька...— кинув погляд на дівчину і засоромленого Стеньку, що ніяково стояв поряд.— Чи не за дружину батько мітять тебе оцьому вовкулаці? — кинув він скоса оком на брата.

— Для чого собі брата, а мені нареченого ганьбити? — блиснув у очах дівчини докір, і вона раптово підхопилася з коліна.

— Більше не буду, їй-богу, ясочко, не буду! — перепросив гість дівчину жартома.— Я ж не знав... Не тутешній... То приймуть нас батя чи, може...— подивився він на родину запитливо.

— Невдоволений тобою ще з того часу, як навідувався ото в Азов,— пояснила наспіх мати,— а за Михая й не нагадуй йому...

— Приймуть, чому не приймуть... Лише пізнати не зможуть,— сказав Стенька, виручаючи матір.— Ведмедем обзиваєш, а сам обріс, мов коза. Міг би й поголитися, як їхати сюди. Як ось козак, побратим твій.

— Прийме, сину, прийме, лише ти вже не сварися з ним. Сам же знаєш...— просила мати.— Чого ж ми стоїмо отут, як на вигоні?.. Ходіть до господи... Даруй нам, дорогий гостю, що в радощах власних забуваємо людську гостинність,— перепрошувала вона по путі Сірка.— Прошу вас, діти!.. А киш-киш-ш! — плеснула руками на курей і індиків, що обступали всіх.— Киш-ш!..

Хата Тимоша Разі виглядала нестарою. Під солом’яним широким дахом, передня стіна її віднесена назад так, що в попідстрішші поза слупами була ціла галерея-прохід перед завжди трохи притемненими вікнами. Цим вона нагадувала отакі ж хати у картвелів та вірменів. Довга і невисока, вона ділилася на три частини: середню, в якій містився чулан і кухня, що палилася начорно, а по обох боках були світлиці. На правому крилі мешкали батьки з найменшою донькою, двома синами та Ділярою, а на лівому — Танка, дружина Іванова. Танка, властиво, і не була відокремленою, бо фактично і Докійка, і Діляра мешкали тепер постійно з нею із-за тісноти та хлопців, що часто скубли дівчат і збиткувалися.

Стара Мотря, що була мачухою Іванові і Стеньці і прозивалася в станиці Говорухою, любила всіх дітей однаково і не ділила їх на «своїх» і «чужих». З упередженням вона зустріла прихід до них лише Діляри, але згодом змилостивилася і до неї, поволі прив’язалася, як до своєї, і тепер уже не виділяла якось її, на радість Стеньці і старому Тимошеві...

Сірко, переступивши поріг, зауважив, що, хоч в середній частині хати і палилася піч, тепер було чисто, бо їжа на корм курям, індикам і свині готувалася у дворі, в кабиці. Та зовсім приємно був вражений гість п’янкими пахощами чебрецю, свіжовипеченого хліба і ще чогось знайомого йому і рідного...

Ще перед щеглушею в сінях та по путі Іван Разя коротко розповів присутнім своїм про свого побратима, хто він, звідки і як тут опинився. Січовики на Дону були у великій повазі для всякого козака як давні побратими, отож Сірка в хаті Разі прийняли і щиро, і радо вже з першого кроку. Більше того, завдяки повазі до січовиків старого Разі, що сам довгі роки був запорожцем, що і Мотрю собі відшукав аж під Черніговом, Іван та мати мали надію тепер пом’якшити трохи вередливе батькове серце, що був лютий на старшого сина за якісь тільки їм відомі гріхи...

Старий циганистий Тимофій Разя, виголений наголо, як іменували тоді, гирею, сидів коло лави, мав велику золоту сергу у правому вусі, пишні вуса, завернуті на кінчиках угору, і тримав у зубах кінці щетини від дратви. На зайшлих особливої уваги не звертав. Лише згодом, витримавши певну часину в мовчазній напрузі, що аж Сірка злякала, повернув голову, білками великих чорних очей зміряв старшого сина й Сірка, ткнув у роздумі у воскову грудку шило, неквапом поклав на лавку скошеного шевського ножа-кніпця і аж тоді обтяжено підвівся. Але, підвівшись, не пішов до сина, а попрямував до Сірка, оминувши Івана з розставленими руками для вітання.

— Не вмреш, перебий цю, палочнику і балабоне,— злостиво сказав він Іванові,— поки привітаю славного запорожця, якого бог послав мені, літньому, у хату на радість і втіху. Здоров будь, козаче-витязю!.. Раді, раді тобі!.. Будь як вдома у мене в господі... Сірком названий?.. Не чув з вашого коліна когось... Та не дивуйся, старий я вже, то й пам’ять втратив... Радію оце, ой радію на старості, що ви те осине гніздо взяли!.. Той Азов в горлі і донцям, і запорожцям звік стоїть... Тепер би, ковінька його матері, на Високий Поріг вдарити!.. Його не тяжче, аніж оту твердиню, взяти, лише вмілість потрібна та відчайдушна сміливість одностайна приступців. А... Хоча б десять літ скинути, не спинив би мене ні Наум, ні цар-здирця, ні ніякий король-лупіжця чи султан-мордирця. Я б їм всім!.. Не доведи боже! — чомусь перехрестився він, блиснувши налитими очима.— А тут стрільці саранкуваті рейваху наробили, що ви не віддали їм шубравців тих і шарпаків нещасних... То хвалю-у, молодці!.. Втекли ж, вважай, з душами від православних братів своїх та божих пасторів. О лупіжці притужні!.. О латиги і мошнорізці, прости господи!.. Нема кари божої на вас! — пішов він нарешті до сина Івана.— Приведи себе належне, то говоритиму, а так — і бачити не хочу! — сказав синові і пішов геть з хати.

— Іване, я тебе миттю зроблю на динара, алтина чи й дирхема подібного... Пішли на ту половину! — порушив роблено весело неприємну розмову з батьком Стенька, лукаво кинувши оком обраділій матері.

— А чому тобі, брате, і справді не поголитися чи, скажімо, не зробити оселедця старому всмак? — підтримав Стеньку Сірко.— Я певен, батька як підмінить, скажімо, козацький оселедець.— Йому все більше подобався отой заковиристий донський козарлюга Тиміш.

— Оце штука! — вигукнув у захопленні Стенька.— Спасибі, козаче, що підказали,— зачаровано дивився він на Сірка.— Жаль тільки, що оселедців я не вмію голити.

— Не біда, я в підмогу стану,— всміхнувся Сірко,— хоч і не вмію також.

— Та це ж знаєте, що буде?!— підняв змовницько вказівного пальця Стенька.— Пир на весь двір!.. Їй-бо!.. Пішли... Дай нам, Ділярко, літепла трохи... Ото штука!..

— Ага, Ділярочко, дай-но, бо вони мене заріжуть удвох,— зовсім повеселів Разя після батькового холодного прийому.

За якусь годину чи дві з допомогою Стеньки та Сірка Івана Разю не можна було й пізнати. Січовик, та й годі!.. Оселедець виявився пишним і звисав майже аж за вухо, а підрізані вуса чорною підковою різко виділялися з піднісся аж нижче бороди на молодому, хоч і блідому ще обличчі.

— Хо-хо-хо!.. Хо-хо-хо!..— реготав Стенька, оглядаючи брата.— Оце втяли!.. Ну й догодив ти, козаче, старому порадою. Підросте чуб — обов’язково так голитиму голову!

— Зовсім топре! — обдивлялася й Діляра майбутнього дівера, надійшовши в хату.

Увечері старий Тиміш і син при активній допомозі Сірка і Стеньки пили мирову. Сиділи з ними за столом і ощасливлена, як ніхто, вродлива Танка, і обраділа Докійка, і тиха, з прихованою лукавинкою Діляра, і, звичайно, присідала, обслуговуючи всіх, мати Мотря. Не обійшлося без позичок в борг, але яких тільки питв не було, яких страв лише не наготували в честь гостей сьогодні! Навіть на Великдень не було і половини того в Разів! Сірко вперше тут попробував чимало такого, чого дотепер і не знав ще. Найбільше йому сподобалися гостра пулава з бараниною, смажені печериці, маленькі білі буцики зі сметаною, знана з віків пшенична колиба в маслі і потапці — маленькі білі сухарики — в юшці з медової сити... А над все — білі, аж жовтаві, що мед, солодкі кавуни і такі ж груші, принесені в кошику сусідкою-кумою...

...— Нема життя від ляхів та унії народові,— скаржився підпилий Сірко,— повірите, батьку, бідність така всюди й розруха, що страшно й подумати!.. Су-ціль-на-а!..

— Воно і в нас, сину, скоро не краще буде,— скрушно говорив старий.— Розперезалися брюхоцар та бояри так, що аж до наших колиб уже черевом дістають. Лінію ж перенесли аж під бік до нас!.. Все їм мало, все не нажеруться, як сарана. На кріпості роби й давай, на лінію плати, пасовиська наші в займанщині порізали... А щоб ви повиздихали!.. Думаєш, з того щось робучому люду попало?! Анічогісінько!.. Стогне, бідний, і животіє!.. Наблизившись аж під бік, бояри тепер і до нас зазирають заздрісними очима, ласий кавалок уздрівши... Як ми сміємо отак без них жити?! Не по-божому ж це!.. Ізбу нашу в Москві завели, яка ніби відає нашими справами, а хто вас просив про те, хто давав згоду?.. Не питають!.. Отаманам даринами пельки й очі заливають, то оковиту, соболі та куниці везуть, а нам, козакам, кістьми лягати перед турками, татарами та всякими агарянами... А це вже й попів налізло, своїх наслали — сповідаєшся і дивись, бо... Так ніби ми смерди боярські, а не козаки споконвіку,— скаржився старий господар.

Було і випито чимало, і наговорено не менше. Більше гостили його, Сірка, аніж сина Івана. Батько явно давав перевагу запорожцеві, чому таємно тішився і Іван Разя. Згодом до двору насходилося гостей повно, то побратимів Тимошевих, то сусідів і сябрів, то їхніх родаків, то колишніх товаришів Іванових, і всі несли, що хто міг, у двір, усі співали і гоготали до запівночі. І ніхто не пам’ятає зі старших, окрім жінок, коли оте пошанування гостей скінчилося.

Десь таки невдовзі Іван Разя, порадившись зі старим, подався із Стенькою у станицю Черкаську до отамана Війська Донського, а Сірко лишився спочивати, набиратися сили. Поволі він звик у чужому дворі до отієї пошани, яку знав лише частинкою дома, щодень маючи і їжу смачну, і чисту одіж, і пахуче до знепритоми сіно для сну. Вдень, як мав бажання, проминав застояного Велеса аж ген за станицею і вертав ним лише тоді, як піна милом падала. Не раз йому в супутники просився і малий Фролко, і тоді вони вдвох піряли степами, вертаючись хіба на ніч.

Нарешті вернувся і Іван Разя з Черкаської. Вернувся злий і знервований, бо отаман Великого круга Наум довго морочив йому голову розмовами навтяки, поки не нагадав, що вони, мовляв, узяли в Азові незчисленні скарби, а до канцелярії прислали йому непотріб, що головна канцелярія надіється нарешті отримати належне за дозвіл піти в похід, за призначення Михая наказним у поході тощо.

— Ледь стримався я,— хвалився в родині Іван.— І куманьок ваш, тату, тієї ж співає, перед Наумом сучиться,— сплюнув він досадливо.

— Батько Корній мені лошатко пообіцяв подарувати на іменини,— хвалився в захопленні Стенька.— І шаблю, казав, дасть справжню!..

— Тримай обома руками, матимеш! — бовкнув озлоблений старий.— Він і лошака тобі подарує, і шаблю дасть.

— Їй-богу, обіцяв,— перехрестився Стенька.

— Не лишайте Азова нізащо!..— стукнув по столу Тиміш Разя.— Нізащо!.. Ич, якої співає агарян Наум. Видно, цар те нараяв йому, щоб ви лишили фортецю. А царя та бояр підкупив султан. Ось хрест святий — правда це! — перехрестився він.

Як не приємно гостювалося, прийшла черга збиратися в зворотну путь. Стенька також просився, щоб відпустили і його в Азов, старий не дав згоди. Пекла Мотря гостинці обом, прали і прасували Ганка, Докійка та Діляра їм білизну, оглядав старий збрую та сідла, чистячи та охаюючи. А в понедільний досвіток отамани і виїхали.

Мелькали дерева, двори, ліски і лозняки, поки вибралися в степ, прихопивши в путі Леська. Іван Разя гнав коня, ніби зганяв на ньому злість і на отамана, і на родака Корнія та Лук’яна. «В них на умі бакшиш та данина ще не одержані за людську сукровицю, а про поміч ще й подумати не встигли,— згадував він сказане у Військовій Ізбі.— Бояться прогнівити царя-батюшку і його стрільців... Сучаться перед ними в шнурівки...»

А путь то спускалася, то здиблювалася вгору. Лиснілися серпанками на сонці струмки і потоки річок, зеленими застругами зводилися взгірки і гори, вставали яружисті надріччя, кремінні баби, хтозна-ким поставлені то сям то там і, звичайно,— оті бекети всюди, як прадавні привиди...

Десь аж на четвертий день побачили вежі Азова. Коні прискорили ходу, либонь, зраділи, відчувши недалеке пристанище, а Сірко нагледівши мури та вежі, відчув раптом, як туга змією заворушилася в серці. Десь жде ж його Софія. І відколи жде!

Аж оглянувся й подивився в той бік, де Мерефа; здалося чи справді покликала: «Івасю-ю! Іванку-у!»

46.

— Ми й пили б, і смачно їли!.. Ми й пили б, і смачно їли!..— голосисто скаржаться третю добу скрипки і сопілки у запрудженому Мотриному дворі скраю Мерефи.

— Не дадуть вам тут нічого!.. Не дадуть вам тут нічого! — заглушують своїх поводарок остудженими басами хрипло-дзвінкі бубни, гулом скликаючи вшир і вгору до весільної веремії довкілля...

Посередині великого людського товпища, в просторому крузі, проворно добиває стоптаний спориш червоними сап’янцями на мідних лискучих підковах, з строкатою хусткою в правій руці гнучка і вродлива молодиця. Розшита барвисто підтичка в неї віється вітром, обрамлена клітчастою плахтою, жмуття намиста і дукачів брязкають на пишних грудях, зманюючи до себе весільників. Очі горять викликом запалу і манять, чарують веселим лукавством... Навкруг неї, мов приворожений, заповзятливо носиться то навприсядки, то перевертом, то бокуючи, ставний козак в малинових широких штанях і білій вишиванці-сорочці, метляючи голубою стрічкою і вороним кручеником оселедця на упрілій голові.

— Не здавайся, Горпино!..— викрикують з навкружної юрби молодиці крізь гамір і сміх.— Не здавайся-а агелові-і!.. Покажи йому!..— напучують так, що аж трава з-під ніг у тієї летить викрутами.

— Ану, піддай, Найдо!.. Не посоромся, Назаре-е!..— басять услід жінкам з гурту чоловіки.— Крути її, Назаре, кляту-у!.. Крути-и хутче-е!.. Не вступай-й!..— підохочують вони збоку.— Піддай, Найдо-о!..

Таранкуватий, з гарбузовим лицем і закуреним рудим вусом та розхристаними волохатими грудьми літній козак, сидячи на краєчку ослона в гурті музик, похитуючись в такт музиці, закривши обважнілі повіки, зірваним голосом приспівує:

...Гандзя — цяця, Гандзя — пава, Гандзя гарна, хоч лукава, Як перину їй постелю, Не пуска мене в постелю... Гандзя — цяця, Гандзя тиха, Наробила мені лиха: Запевняла, обіцяла — Поховала всі цяцяла...

А на причілку хати, від вигону, коло бандуристів, розсаджених на полудрабки мажари, схопивши в руку сірого оселедчика, поривається чи лише вдає, що хоче піти в танок, миршавий сухий козак-стариган, підспівуючи кобзам:

...Катерина — з Чигирина, А я — з Гущівки, В Катерини — пишні груди, В мене — вусчики... Катерина — материна, А я — батьків син, Катерина — не давала, А я — випросив...

Молодиці, дослухавши пісню старого, ухкають, заливають вигін реготом і чоловіки гогочуть, аж до Мжі луна котиться. А тим часом товстий, як барило, міщанин у яскравій вишиванці і рожевій стрічці підкидає малиновими сап’янцями навприсядки, моргаючи до (кобзарів:

... Мені батько не рідня, Мені мати не рідня!.. Мені теща родина — Мені любку родила!..

Хлопчаки і дівчатка, горячи цікавістю, нишпорять навкруг юрмища, шмигають, шукаючи шпарки, визирають із-за спідниць та запасок і плахт, лізуть на тини, дерева, стріхи і копиці і веселками очей ненаситно і зволожено п’ють строкату і дзвінку радість бучного весілля, вертаючи хіба пізнього вечора нерадо додому.

— Хто ж там жениться ото? — питають прохожі, зупиняючись.

— Хіба не чули-сьте?.. Домнин отой, Іван Сірко, на Софії Гундиній, та його побратим якийсь, чи що...

— Це той Івась, що ще в кошовенчихи жив?..

— А то який же бо ще?.. Дуб-козак видався!.. І не взнати тепер!..

— Слава тобі, боже, що йому поталанило!..— спинається цікавий, навалюючись на юрбу.

Широким вигоном гасають у вивернутих кожухах з мітлами в руках, возячи на позв’язуваній мотуззям коліщні опасистого, зеленим поясом оперезаного вусатого війта з решетом на голові.

— Оце тобі, щоб не гордився!.. Оце тобі, щоб на молодиць не дивився!.. Оце тобі, щоб про міщан дбав!.. Оце тобі, щоб хабарів не брав!..— верещать; опускаючи на широкі ободисті плечі мітли, молодиці, аж прив’язані до возів невдалік воли і коні лякаються...

А в наповненій гамором і гомоном хаті, за довгим, білими убрусами накритим столом з наїдками невгамовні дружки і бояри під весільні пісні п’ють перепій. На покуті під іконами святого Юрія Побідоносця і богородиці Покрови сидять рядом князі з княгинями: Іван Сірко з Софією і Артем Нерід з Мокриною... Набридла їм за три дні оця суєта, оця балаганина, та що зроблять?.. Звичай!..

— Будь багата, як земля, а здорова, як вода, а вродлива, як сонце... Із долею щасливою, із доброю годиною!..— поздоровляють старші дружки Софію і Мокрину по черзі, і ті статечно підіймаються вже в котрий раз і дякують:

— І вам, бояри!.. І вам, дружечки!.. І вам, батечки!..

— Та не плачте, свашко,— умовляє, підперши одвірка, Мотрю колись спудей колегіуму Київського, а тепер сотник Мерефи Іван Дикий.— Коли була зичливою та святебною дівицею, то буде доброю та набожною і молодицею...

— Е-е-е! Не кажіть, свате,— крізь сльози всміхається господиня.— Дочка що ластівка: пощебече, пощебече, та й полетить, лишивши матір сиротою, а я ж з ким лишуся?.. З отим бусурменом, що ще лише штани одів, а вже на Січ збирається? Кажуть же старі люди: одрізану скибку до хлібини не притулиш... І не на рік же це, а на вік! — не може спинити Мотря сліз.

— Про сина ви, свахо, даремно так, козаком росте, то що ж у тому поганого?..

— Скажіть краще — шибеником!.. Коли б батько був, то...— щось недоказала господиня.

— Та й нікуди, гадаю, вона від вас не йде ж, як чув те,— продовжує своєї сотник, притоптуючи неслухняними руками тютюн у люльці.— І то сказати вам — матері, що дівчина тоді пишна, якщо взаміж уже вийшла, то — чого ж вам ще?.. Іван — зять і вродливий навдивовижу, і не бідний тепер, як чув,— кинув він косий погляд на Мотрю,— та й... не чужий же вам аж так...— натякнув.

— Та про нього то ще б,— стишила мову господиня,— та оцей побратим,— захлипала вона,— з Мокриною, то й не знаю, як вони і де замешкають. Не лише я, і Домна, Корній не відаєм про те... А до Івана ж про це і не підступися...

— Краще цнота в болоті, як нецнота в золоті, свашко,— обдав димом господиню Дикий, прямуючи з хати.— Вони собі раду дадуть, бачу,— махнув з порога люлькою він.

— Я, свахо і паніматко,— підійшла до Мотрі радісна, аж ніби помолоділа Домна,— турбуюсь, чи не сказать Корнієві та Сабрі, хай відкриють ще барильце горілки челяді, бо в тому і дно чується?

— Та про мене, дорога свахо,— підвела Мотря заплакані очі, поклавши руку на плече Домні,— як знаєте... Тільки кажуть же старі люди: аби було чим за стіл посадити, а з-за столу і самі підуть.

«Як змінилися раптово наші долі, і не догадалась би»,— подумала Мотря, відходячи заклопотано вбік до Христини.

...— З ким звінчана, то з тим і скінчена,— приказують за столом дружки, ніби відгадуючи і стверджуючи Мотрине горе.

Постав хату з лободи, а в чужую не веди,—

приспівують молодим сп’янілі бояри.

«Та й гарні ж дні стоять!.. Невже й життя отаким же буде?» — поглянув у вікно на збурений двір Сірко.— І люди тут хороші,— теплиться в обважнілій голові втіха.— «За наші гроші ми всім хороші...» — пригадуються слова Півторакожуха, сказані при напутті сюди.

— Стомився, Івасю?.. Хоч би вже вечір скоріше!..— шепче йому у вухо, обдаючи лице п’янкою теплінню, Софія.— Я також!..

— Потерпи, вже недовго,— гладить непомітно їй руку Сірко, скосивши на неї око.— Підемо на сіно спати, а їх,— показує він очима на Артема і Мокрину,— у твоїх покоях лишимо.

— Як скажеш, мій любий,— погоджується Софія і, стреливши поглядом по світлиці, непомітно хреститься, опускає тремтливі повіки вниз, ніби спіймана на чомусь гріховному. Серце, мов колючкою вколене, на мить онімівши, раптом закалатало, хлюпнуло жаром у груди і розлило по всьому тілу теплі хвилі.

Ще із перезви вона відгонила цю мить, як щось гріховне, а вона осою крутилася коло неї, ба в ній самій, лізла в свідомість, лоскотала звабним холодком груди, кралася рокованим острахом, докоряла ликом святої Варвари.

Софія стрелила поглядом на Мокрину, і диво: бліде, в поодиноких муратиннях лице повесільниці відповіло їй злякано-здогадливим, зачаклованим спалахом.

«Я знала й очікувала цієї миті, та й то...— майнуло в Софіїній голові,— а вона ж, їдучи сюди в тому каравані, мабуть, і не здогадувалася, що її жде... Чи, може, надіялася про себе? — блиснув іскринкою здогад.— Прости, боже, мій гріх!..— зітхнула.— Скорше б обом нам оте переступити вже»,— непомітно розправила наболілі від сидіння плечі...

Поблизу сидить Іван Разя — батьком у молодих, Артема та Мокрини. Він байдуже слухає дидаскала міської бурси-школи Вустима:

— Якщо думали те вчинити, то тепер оце й час якраз,— в чомусь переконує його навчитель.— Я й оголошу челяді, коли дозволите...

— Може, як уже порозходяться трохи?..— гнітиться Разя.

— Та де ж те отак робиться, отамане зацний?! — зичливо обурюється Вустим.— Ще позавчора слід було те скоїти!.. Шановні бояри, свахи і свати, дружки і челядь! — перекрикує він, прокашлюючись, гамір у світлиці...— Названий батьком Артема і Мокрини, наш дорогий гість говорити хоче, то дозволимо йому?..

— Тихіше-е!.. Цитьте-е!.. Дайте слово мовити гос-теві-i!..— почулося кілька голосів зусюди, доки гамір не принишк.

— Я радий,— поправив Рази долонею оселедця,— що лицар Артем і його виходниця з болізни Мокринка,— подивився він тепло на обох,— згодилися узяти мене, чужого їм і цьому краєві, за батька, а молодий і славний полковник і побратим мій Іван Сірко, його суджениця — Софія і її паніматка дали можливість відгуляти в них це роковане свято. То,— зам’явся він, підшукуючи слова,— на знак великої подяки, шануючи звичай батьків, дарую молодим на бакшиш запряжену волами кантару з дріб’язком в ній і сувій габи!..

— Слава зичливому панові Іванові!..— виголосив першим на всю хату радісно Вустим.— Слава лицареві і лицарству його!..— підняв він поставці над столом.— Слава донцеві!..

— Хвала-а і слава-а!..— повторилося, як Мокрина, підштовхнута Софією, зіпнувшись, тричі поцілувала названого батька із зворушливими сльозами на очах.

Разя, незграбно розвівши руками, присів, відчуваючи по тих поцілунках, як щось вступило йому в груди, судомою затисло горло, аж приховати того від людей не міг.

Продала мати панночку-дочку За весільні дари та медочки. Продала і тужила за нею, Не сама — усією ріднею... А дочка, від’їжджаючи з хати, Голосила: «Не дай мене, мати!» Та сама, як билина та, гнулась, І до любого палко горнулась...—

завели свати й бояри весело-журну пісню, і він, пересиливши в собі судому, змахнув непрошену сльозу і заслухався. На душі було таке полегшення, така радість від отієї рідності, хвилюючої і щирої теплоти, що аж очі світилися ними. Проте і печаль не забарилася, бо подумав, що десь далеко виглядає його Чернігівчанка Танка, яку вивіз лише з душею з-під Мохнача тоді, як допомагав подоланим потугами Вишневецького українським козакам... Вивіз, не поховавши навіть вбитих тоді побратимів...

А вже вечір сіється у вікні, А вже любі гістоньки весільні, Красне сонце перстенем впало в став, І княженько мед пити перестав: А вже сонце хилиться до латать, Молоді вже спатоньки йти хотять, Бо в поле, де вислалась ковила, Лебідонька лебедя повела...—

співають дружки й світилки, виходячи з-за столу з запаленими яровосковими свічками, попереджаючи тим весільників і челядь про кінець свята. Переждавши струмінь потоку надвір, в хату бучною ватагою вступили бандуристи, скрипалі, сопілкарі та бубнії. Задзвеніла, запищала, загула раптом голосиста музика на всю хату, загупали бубнами і ногами по помості з останніх сил весільники, витівали переборні викрутаси танцюристи...

Не втерпів тепер і пішов у танок, розвівши руками, і Корній, його підтримала, попливши коливом під схвальний гамір челяді і відтиснувши молодших, стара Катерина. Услід старій, розіпнувши з-перед себе весільну хустку, з кола вискочила і дрібно застукала закаблуками в підлогу перед колишньою матір’ю Домна, аж малий Орищин Остапко зареготав у вікні. Завирував-запалав, закрутився звабами весільний кінець, ніби багаття розпалилось: одні ішли в круг, інші — виходили, віддихуючись, і діти, обсівши вікна, не встигали запам’ятати всіх. Та вінцем усьому, посоромивши челядників, був танок Христини і Оришки, що, звільнившись врешті від піклувань коло столів, носилися, хуткі й нечутні, на заздрість молодим невтомно, не послухавши ні вдавано грізних кивків старої Катерини, ні докірливих поглядів та хитань головою Мотрі, ні намагань Сабрі, що хапався за дружину, спиняючи. Тільки й спинилися, як челядь, трохи вгамувавшись, під рокіт струн, виспіви сопілок та розпач скрипок і гомони бубнів завела подячну співанку:

...Ой спасибі, матінки й батіньки, Бояри, дружечки й сватоньки,— За віночки руто-зеленії, За шишечки, жаром паленії, За калину червоноглідку, За меди й багаті наїдки, За любистки й м’яту кудряву, За хрещений барвик — на славу, За весільну торжицю любу, За княжат, що дали до шлюбу!..

І тільки обірвалася ота прощальна пісня, як наперед вийшов старий музика з бандурою, кілька разів розмашисто навсібіч поклонився і, вихиливши з товаришами піднесені по звичаю молодими їм поставці, гукнув речитативом:

Молодим вже спати йти впору, Нам — вертатись до рідного двору, Бо у нас що не хлопець — то й Сава!.. Що козак, то і лицарству слава!.. Прощавайте, дай діток вам боже... А нам грати хрестини їм гоже!..

Надворі вже зовсім стемніло, як весільники й челядь поволі опорожнили подвір’я, виносячи на всі боки шляхами охриплі пісні, гамір та гомін.

— Хіба не ви будете в покої? — здивовано запитала Мотря Сірка, почувши, що той переконує Артема лишатися там.

— Ми на сіні, ма-мо,— вимовляючи отак вперше це ім’я, заїкнувся зять.

— Доню? — докірливо і запитливо глянула вона на Софію, ледве стримуючи сльозу образи.

— Там Артем з Мокриною будуть!.. Побратим же... і не дома, то по-божому і належить так,— перехрестилася побожно дочка, незаперечно підтримавши Івана, і понесла в оберемку свою постіль з хати.

— По-божому,— прошепотіла невдоволено Мотря.— Оце ж і почалося вже,— сплеснула вона тихо руками і застигла коло убруса, якого почала була стягати зі столу.

— Чи вам, паніматко, не все одно? — попробувала заспокоїть її Домна, несучи надвір ослона.— Хай уже де хотять...

— Тобі, свашко, що?.. Куди сказав, бач, туди й пішла, а мені, в моїй хаті...— ледве стримавши розпач, кинула тій услід господиня.— В своїй господі я вже й не господиня...

Форкали й бухкали, тупаючи застояними ногами, припнуті до мажар коні, ремигали на вигоні в спокійній зажурі воли, смачно пережовуючи весільні дні. Стомлено бродили по двору в потемках після порання Корній і Сабрі. Щось наспівувала тихо в темноті Христина, допоруючись, лунали опізнілі вигуки і за двором, і в Мерефі...

— Бажаний мій, любий,— шептала, як у лихоманці, Софія, задихаючись пахощами сіна, колотнечею в грудях, соромом близькості чоловіка, страхом рокованого і тремом бажання...

— Я-я-а, радосте і втіхо моя! — палко вторив, голублячи її, Іван.

— Дай хвилечку передихнути,— відіпхнулася вона,— і... помолитись!.. Боже Всевишній!.. Боже всесильний!.. Боже всеславний! — зашептала в екстазі.— Пошли нам щастя, талан і нерозлук до скону!.. Пошли, боже!..

47.

Наступного дня не встигла Мотря з Домною та Христиною ще й столи заставити, як у двір залетіли вскач два вершники. Поглянувши у вікно, Домна одразу й пізнала в них сотника Івана Дикого і дебелого товстуна, міського війта Нелюба.

— А ми оце з кумом обмовились, та до вас на рахту,— першим переступив поріг Дикий-Дзиковський.

— Так кляті молодиці натовкли мене вчора в отій циганщині, що й досі не оговтаюсь,— скаржився війт, перевалюючись у хату, і, перехрестившись до ікон, потягнув донизу кінчики вусів, що нагадували сягнистого сажня, підвішеного під широкою ріпоподібною копицею м’ясистого носа.— Волів тобі давно сказати, пані-господине, та все часу бракувало. Воно недобре ото, що ти отого Мамая поряд із іконами начепила,— вказав він пухлим вказівцем на притьмарений часом портрет бандуриста.— Може, воно й гріх навіть...

— Не я, а покійний чоловік, пане війте, поставив його, то мушу виконувати його волю. А портрет цей — то і в батьковій ще хаті виставлений рядом з образами був, то чому б мала того не наслідувати?..

— А найпаче та Оришка,— взявся Нелюб за потилицю, продовжуючи своє, ніби й не говорила господиня щойно про ікони,— Катеринина... Так уже періщила, окаянна, що й нікуди. А приказували як при тому? Мені й сам пан воєвода того посоромився б говорити.

— Провинилися, мабуть, ви, війтоньку, чимось перед ними,— розвела руками Мотря.— Самі ж знаєте, яка правдолюбка та Оришка. Та й живемо ми на виду в людей, то... Та сідайте ж за стіл, пригощайтесь, то, дасть бог, і полегша прийде!— припрошувала вона, дорозставляючи страви.

— День добрий і дому, і гостям у ньому,— вступив у хату Корній, підпираючи і підштовхуючи в хату несмілого Сабрі.— Чи ми... бо вже пора ніби? — подивився він на Мотрю.

— Та вже й перепорило, проходьте!..

— Добрим хай буде й веселим! — переступив за ними і дидаскал Вустим.— А де ж це молоді ваші, паніматко? — оглянув він присутніх.— Чи, може, вже того?..

— Сідайте, пане Вустиме!.. Не того... вони не забаряться,— заспокоїла його збоку Домна, наливаючи куманці напоями.

— Змовилися ви всі, чи що, спозаранку? — ввійшов знадвору Артем, заправляючи лівицею за пояс правий порожній рукав.

— Е-е-е! Не кажи так, бо добрим людям спозаранок, а пані-господині обід небаром буде,— в тон йому сказав Іван Разя, вступаючи в хату.

— Кажуть же старі люди: аби нагода, а гостей пан біг завжди пошле,— показався в дверях веселий після ранкової прогулянки верхом Іван Сірко.— Ходімо, брате, за стіл, чого розгубився? — повів він упівобнім побратима.

Корній узявся наливати запашною медівкою братини та келишки, Сабрі розставляв їх, як з покою вслід за Христиною разом стали на поріг Софія й Мокрина.

— Добридень вам хай пан біг дасть ясний, дорогі батьки й гістоньки! — змовливо поклонилися низько обидві молодиці.

— Того ж і вам хай пан біг дасть,— вихопився війт, масним оком окинувши прийшлих.— Ми оце з кумом Іваном прийшли подивитися на вас, бо всі дні за напоями та наїдками не було й коли,— потягнув він до себе братину і, зрозумівши свою необачність, прийнявся ретельно її розглядати.

— Сідайте, діти, до нас... Хай ноги — для дороги,— виручила всіх зніяковілих Мотря, непомітно оглянувши пильним оком молодих.— І ти сідай, молодице, бо в ці дні то ні їсти, ні пити не було коли тобі,— перекинула вона уміло увагу присутніх на Христину.

— То за щасливе подружжя, панове! — підняв келиха Слимаченко, як усі розсілися.

Смачні страви та міцненька медівка перемовки на час вгамували, та як чоловіки, опорожнивши по третій братині, заморили голод, язики застільників розв’язалися.

— То як же ви тут? — не слухаючи оповідей дидаскала Вустима, звернувся Разя до Дикого через стіл.

— Та як сказать, пане-отамане? — глянув запитливо сотник на того.— То хвалили господа-бога, а тепер і царя добавляємо потроху,— опустив він спохмурніло очі.— Видно, як розбагатіємо, то, спини деручи, а поли ламаючи, і царятам та боярам молитися будемо, бо вже почали те робити. Одні падають, а другі — піднімаються, як на коромислі ото... Декого й жадоба згризає до смерті...

— Не така вже й біда, що жадоба в людей буває, біда, що вона — набагато ширша за рота в декого! — підняв вказівця Разя, обдаючи Дикого загадковим поглядом.

— ...Та ще, добав, брате,— підхопив Дикий сказане,— якщо той дехто не може ніяк прийти до голови по розум, хоч і пора перепорила вже!..

— Але ж козак завжди козаком має бути,— перехиливши братину, витер підборідок Разя.— На те і лихо, щоб з ним боротися нашому братові,— подивився він загадково на співрозмовника.— В нас козаки кажуть: «Де відвага, там і щастя!»

— І я кажу те ж... Коли в тебе на голові, як у дурного на хаті, а в голові і того гірше, то поганяй до ями і людям не вадь! — загадкою вторив Разі Дикий-Дзиковський.

— Еге ж, еге ж, пане сотнику,— встряв у розмову, розламуючи пирога, війт.— Де борошно, то там і Порошно, а треба ж якось жити... Дивився я на ваших коней учора,— перейшов, зглянувшись із Диким, на інше війт Нелюб.— Що не кінь, то й цяцька мальована. Навіть ваш маляр Ликотворний,— подивився він на Вустима,— подібних не напише! І де тільки отакі беруться на світі!..

— Коні як у казці,— підхопив мову війта Корній Слимаченко.

— Непогані, ніде правди діти,— додав обережно Дикий, перехиливши братину.— Я б купив одного, коли б думали продати,— обмацував підпилими очима він господарів.

— Коли ваше бажання, і поторгуватися можна,— раптово пожвавився Сірко, викликавши тим подив у присутніх, що знали його як неперевершеного конелюба.

— А не заправиш, лицарю, як той за рідного батька? — засовався на місці Дикий.

— Для тебе, зацний сотнику, ціна буде терпима,— посміхнувся Сірко, піймавши злякані погляди Корнія і Сабрі.— Зійдемося — не зійдемося, а попробуємо.

— То, може, той... підемо до коней, а тоді вже водносіст і догуляємо,— крекнув задоволено, потираючи пухкі руки, ніби з холоду, Панько Нелюб? виказуючи нетерпіння.

— Як ваша ласка та таке бажання, то чого ж?! — і запитував, і згоджувався Сірко.— Пішли!..

Невдовзі вся чоловіча ватага була вже на вигоні, коло коней. Тривожно стрижучи вухами і загрібаючи під себе землю, вони вилискували на сонці і таки здавалися намальованими, викликаючи подив і захоплення у всіх. Корній, знаючи ціну цим коням, застережливо смикав Івана Сірка за рукав, виказуючи бажання поговорити наодинці. І те, що Іван, здавалося, не звертав на те уваги, лякало його.

Першим коло гінкого, світло-мишастого, з темним пасмом на спині аргамака зупинився Нелюб. До нього зразу ж пристав, зацікавлено оглядаючи красеня, і Дикий. Сюди ж згодом підійшла і решта. Сірко окликнув мишастого поступитися, той різко кинув головою угору, заграв гострими вухами, дрібно затупцював тонкими ногами і, прищулившись, невдоволено повернувся, скошено оглядаючи пришельців.

— На цьому спиняєтеся? — поцікавився Сірко.

— Волів би на ньому, як ласка...— роздумливо приглядався до аргамака сотник.— Не певен, що скарбу стачить...

— Тільки на цьому, куме! — глянув на Дикого переконливо Панько.— Тільки, куме!..

Сірко якийсь час роздумливо гладив вибранця, і той поволі заспокоювався, хоч і щулив ще невдоволено вуха та кидав острашливо пащекою на господаря.

— Я ним трохи їхав з Азова, то — нічого: і витривалий, і хідкий, хоч, правда, ще навчений мало, залягає не скоро, як би хотілося. Та й те сказати, два ж роки йому всього минуло.

— Скільки ж за нього? — щоб не видати неспокою, удавано байдуже поцікавився Дикий.

— Ага! Скільки, коли й залягати не вміє? — обрадувано схопився за гандж зневажливим натяком війт.

Наступила насторожена тиша, ніби всі присутні чоловіки збиралися побитися і тепер готувалися до того. Сірко мовчазним заклопотаним поглядом оглядав присутніх, повагався, змовницьки моргнув Корнієві, аж того піт пробрав, і сказав:

— Левадну пустовщину коло Мжі знаєте?..

Дикий нічого, як і інші, не второпавши, подивився на війта, на Слимаченка і на Сірка.

— Яку пустовщину?..

— Так-так, яку пустовщину!.. При чому тут?.. З тобою, козаче, урядці говорять,— примружив у невторопі очі Панько Нелюб.

— Біля двох верб і осокорів, коло Мжі!..

— Біля двох верб і осокорів?.. Це де лозняки ото?..

— Оту саме, пане війте, за аргамака... І напис від вас особисто, шафаря і райців міста та воєводи Білгородського, що я те все купив у вашому війтівстві.

— Пане Сірку! — споважнів по павзі голова.— Я, як чолова особа в управі, заявляю, що ті землі нами не продаються, а наділяються громадою безкоштовно,— розвів він розгублено руками.

— У тому ж і сенс та гонор, щоб вони були продані, а мною куплені на ім’я дружини моєї, Софії, у вчорашній день, як, скажімо...— подивився Сірко на побратима,— хутір Артемівка.

— Хутір?! Артемівка?! Так такого ж немає? — стенув плечима Нелюб.

— Нема ж хутора, пане Сірку,— підтримав свого кума Дикий.

— Доки воєвода надумається перевірити, буде.

— Якщо не жартуєш, пане Іване, отим, то буде тобі така купча ще нині,— утямив, про що йдеться, і простягнув Сіркові руку війт.

— Навіть так?

— Пан воєвода недалеко звідси, встигнемо.

— В такому разі,— ударив Сірко долонею по долоні війта,— дарую в додаток до всього й оздоблене сідло.

Вже за хвилину вони сіли на коней і зникли в поросі і за горбом.

— Що ти затіяв, сину? — першим похопився Слимаченко.— Ти дійсно ту пущу хочеш придбати?

— А чого ж, батьку?.. Хочу...

— Але не віддавати ж отакого коня, коли можна її одержати безкоштовно?! Дорогувата ж ця затія,— чухав потилицю, ледве стримуючи себе, Корній.

— Зате певна, пане Слимаченку,— сказав, ніби між іншим, Разя.— Краще не придумаєш!

Та не так подивився на все те малий Данько. Сірко не любив його за зухвальство, забіяцтво і оті цілоденні гасання по Мерефі бозна й де. Скаржилася на нього Софія, яку він привселюдно обзивав квакшею, і мати Мотря, бо геть відбився від рук без батька. Нарікали сусіди і міщани, бо робив їм капості, що аж райці в управі викликали Мотрю.

В Данька по приїзді дівера в Мерефу була надія, що той подарить йому оцього мишастого, бо для чого ж би він його приправив аж сюди. Він спершу хотів було його просто викрасти і дременути на Січ, але одумався, бо не знав туди дороги, а основне, мав надію, що Сірко залишить коня вдома, як буде від’їздити, і він лишиться над ним господарем. Буланий і Снігурка були не по вдачі Данькові, бо ходили, як у плузі, повісивши голови. А цей!.. Гнув шию ободом, вухами стріляв, як списами, очі наливав звіром і, звичайно, пуги не потребував. І ось маєш!.. Як череп’яний горщик, розбилася надія...

— Не дам!.. Не дам!..— кричав він, як ошпарений, дізнавшись, що скоїлося.— Огир мій, і все тут!.. І не дам його нікому!.. Або кременем ноги переб’ю йому, і тоді подивишся! — погрозливо сичав він, витягнувши гусаком шию до Сірка.— Мама й тато тебе, байстрюка, підтинника, вигляділи і виростили, а ти їм чим заплатив за те?..— сікався він на віддалі, остережливо, та Сірко раптом осліп від образи і спершу було кинувся на хлопця, але через мить уже сидів на Велесові і прямо вскач понісся на образника.

Юрба, зачувши оту образу юнака, спершу обурилася, а як Сірко понісся за ним, перепудилася, і лише Корній, проклинаючи увесь рід Гундин, кинувся і собі верхом доганяти Сірка.

— Стій! Не руш!.. Не смій!..— кричав він, завважуючи, що пасерб не чує його. Таки недалеко і втік Данько, бо вже за мить Сірко, зіскочивши з коня, згріб його залізними кліщами своїх рук, і той лише встиг кувікнути і замовк, знепритомнівши...

Вхоплений Корнієм, він не подавав ознак життя і прийшов до тями, коли Корній, взявши на оберемок, відлив його коло річки. Сірко сплюнув, стоячи в розгубі, взяв за повід Велеса і пішов до гурту.

— То чого ж ми тут стоїмо, люди, ходімо дообідувати,— нагадав усім сторонній при отому всьому дидаскал Вустим.— Адже на нас жде пані господиня...

Коли вже в хаті Сірко пояснив свою затію, прийшовши до себе після всього, що трапилося з Даньком, думки присутніх роздвоїлися. За купівлю пущі одразу охоче вхопився Нерід, його підтримала Мокрина, Сабрі і Рази, зате інші, і насамперед Мотря, були проти. Найсильнішим доказом у неї було те, що пущу можна було заселяти і без купівлі, а значить, і без віддачі мишастого. Корній, згадавши, що у діда Капули стоїть недобудованою нова його хата, а він отут, в зв’язку з цією купівлею, змушений буде затриматися, хоч обіцяв старому не баритись, мовчав, не виказуючи своїх думок.

— Коли так, пропоную проїхати на місце,— звернувся до присутніх Сірко.— Там воно видніше буде.

— Чи ми не знаємо, сину, пущі,— докорила йому Домна.— Пустівник, та й усе тут. Лоза тобі ота потрібна, порохняві верби чи смутні стуракині?..

— Ми також з Мокриною поїдемо з вами,— загорілися рум’янці на щоках Софії, що досі була приголомшена незбагненною несподіванкою, надто з Даньком.— Сідлайте, дядечку Сябрику, поки ми одягнемося, коней. Нам буланого і Велеса, а Івась хай іде яким Іншим,— кинула лукавинкою в чоловіка і пішла наспіх до покою, ведучи розгублену її бажанням Мокрину.

Слимаченко догнав Сірка уже біля левади.

— Думав, як радилися,— порівнявся він із пасербом,— переїдете з пані Мотрею до нас із часом. І діда Капулу попередив про те, а ти, бачу, щось інше замислив, ні з ким не порадившись,— чи то докоряв, чи то скаржився вітчим.— То нащо ми оте з матір’ю затіяли отам, питаю тебе?..

— Пригодиться, батьку,— розчулився Сірко.— Хіба ж знаємо, де воно і як буде з нами при отих суксцесах безперервних? Мушу ж якось віддячитися матері Мотрі і за себе, і за матір! Віддячитися, щоб заглушити в ній протест проти себе як зятя. Мушу зробити те!..

— Хіба ти той покон, що давав батькові Сулимі, думаєш колись порушити?..

— Бог свідок в тому мені, батьку! Не порушу довіку!.. І житиму, і вмиратиму тільки січовиком у двобої з людоловами чи з поневолювачами народу нашого!.. Іншим ніколи не буду!.. А цим...— зам’явся,— хочу наситити міщанство тещі, а головне — дати притулок Артемові і Сабрі з родинами не з ласки її!

— А як на те січовики подивляться? — ще сумнівався вітчим.

— Не хочу важити на те!.. Не хочу, бо воно марничне, бо все буде тут не моїм, а Артемовим, Сабриним та, може, Софіїним... А я — лише гостем навідуватимусь, якщо згодиться переїхати Софія у вашу Капулівку...

— Може, й правда твоя,— зітхнув Корній,— тільки я не розумію, бо сподівалися ж, що ти і їх перевезеш до Січі поближче. Там воно ні тобі ясаків царських та боярських, ні тобі всяких мостівщин, ні тобі лінійних та тягових поборів, ні тобі воєводиних сотників та війтів,— натякав він на отих недавніх гостей.— А птаства навкруги, а паші, а землі, та ще й якої?.. Куди твоїй пущі.

— Не хочу, батьку, будь-якою ціною, байстрюком та вигодованцем бути!..— подивився болісно на вітчима Сірко.— Мушу переконати всіх отут, що не жебрак, не голодранець ріс у покійного Кривошапки-Гунди. І перед нічим не зупинюся, хоч би й що!.. Не до тещі в хату піду, а й її з усіма бебехами заберу на очах і січового товариства, і мереф’ян..

— Ти, Івасю, не гнівись, що промовчала тоді,— притримала Велеса коло них Софія.— Я... більше тебе того хочу, моя опоро,— блиснула вона загадкою в очах на отетерілого свекра і його пасерба і поскакала геть.

— Отож і вгадай їх,— осміхнувся Слимаченко.— Може, й мати не від того, чи як ти гадаєш? — пантеличився він.

— Побачимо, батьку,— попустив поводи строкатому чорногривцю пасерб і рвонувся вперед.

48.

Старий Вустим Капула, прибувши із Слимаченком того нещасливого літа від печищ погорілого Топильного у «Заплавний рай», як іменував він нове місце свого вимушеного осідку, обладнав у глинистому пагорбі для себе землянку-курінь, сяк-так обставив її тином з лози та очерету, пробив у стіні пічурку-кабицю і вивів через товщу землі отвір-димар так, що нове мешкання було кращим і просторішим за оту землянку в Топильному, тим паче, що й віконце умудрився зробити над дверима.

Залишене Корнієм сяке-таке їстиво було для старого неабияким додатком-запомогою до щоденно виловленої лозовою хапкою та вершами риби, назбираних всяких диких ягід і лісових горіхів, грибів. Незабаром у Вустима появився і посуд-начиння, виліплене, хоч і не дуже вдало, і випалене в огні, виросла поволі купка всіляких дров і копичка сухого травостою, вичистився дворик від чагарів, протопталися стежки в окілля.

Дід Вустим і сам не помітив, як оклигав, понавиплітав кошиків, сапетів, кошеликів, в які старанно складав всілякі припаси на зиму. Згодом зібралося тієї сушенини чимало, і на душі в старого трохи веселіше стало. Лякала лише самотина отого «раю», але, на велику радість йому, Корній, що все більше і більше прив’язувався і до односельця, як до рідного, і до оцього, тепер — «Капулиного раю», допоміг слабому і в цьому...

Таки того ж літа до діда Вустима вже в огороджений двір відкрилася на каблучках ворина. Вустим, сидячи під копицею травостою за в’язанням рогожаних постолів, і очам не повірив: за Корнієм, що вів у поводі коня, брів цілий шнурок молодиків і молодиць з якимись клунками-валізами, брів простоволосий, ледь живий.

— Приймайте, діду Вустиме, у свій хутір викотців! — почоломкався Корній із старим.— З ними, гадаю, і товариство буде, і обережа, і поміч вам, старому. Приймайте і гостинці ось від зайця,— зняв він з коня переваленого через спину рептуха і поніс до землянки.— На зиму, як доживу, то й сам переїду до вас на осідок.

— Милості прошу і вас, молодці, і вас, молодиці чи дівчата, а про тебе, то і говорити нічого!.. Сам же знаєш, що рідніше рідного ти мені тепер,— потер він давно не митим пальцем очі.— Біда лишень, що тіснувато в мене буде всім...

— В тісноті, діду, не в обиді,— обізвався один, старший із пришельців.— Ми всі раді будемо і гостинності вашій, і опіці, як рідні діти.

— То так, прошу!.. До правди — так! — підтримав чубатого білявий, поголений під гирю парубок, ледь вклонившись.— До правди, ясний пане!..

— Дідусю, що нам тіснота, коли приязнь бачимо в своєму горі? — підтримала білявого молода і вродлива, у чоловічих штанях і сорочці, з розпущеними білими косами дівчина чи молодиця.— Якщо ви не проти, то приймайте!.. Слухняними і чемними дітьми вам будемо! — глянула вона на своїх і, зашарівшись, наспіх завернула у важкий вузол тужаву косу.

— Робіть, що кому хочеться, діти, в мене, а я ось піду та потрушу верші, може, бог послав щось свіженького вам перекусити і черв’яка заморити, бо сушенина — воно не те,— сказав він і на диво проворно потюпачив із кошеликом до річки.

Тихий досі дворик ожвавився, загомонів, закурився димом і запах варениною, що булькотіла в навішеному Корнієм на росошки таганку, на несказанну радість старому. Жіноцтво повеселіло, пішло до річки митися, а парубоцтво оглядало землянку, місцевість, щось притишено радилося, плануючи свій майбутній осідок.

Дід Вустим і Корній присіли під копицею, на пов’язану вербовими каблучками з нетесаної верби скамницю, говорили.

— Повідай же, сину, що воно та як всюди, бо для мене, пустельника, все почуте від живого чоловіка Великоднем здається. Насамперед ознайом мене, хто вони, ці люди, богом мені прислані?..

— Викотці, діду,— припалив Корній люльку до труту,— втікачі від якогось пана, чи то від Ладиги, чи від Латиги, що слугує ляському полковникові Радзіевському, з-під Умані... Старий сотник ніби він, вдівець!..

— Всі від одного?..

— Від одного, діду!.. Таке розповідають, що і вуха в’януть про того душогуба. Отой закудланий Іцик у нього за штільмана був, Петро волохатий — дворовим, а кривоносий і білявий, під гирю голений, Анджей — в покоях джурував... Він чи лях також, чи, може, облишився тільки. Приїздить, розповідають, раз п’яний сотник Ладига у свій маєток чи фільварок, а мав він гандж якийсь, і привозить звідкись оту смуглочолу Оксану. Прийняв її, яко панянку яку, послав помитися, перевдягтися, навіть вечеряти коло себе посадив, теревенячи, а пізно вночі гукнув джуру отого, Анджея, і наказав кликнути до покоїв Іцика. Іцик уже спав і прийшов, затримавшись. То він і зустрів його таким запотиличником, що тому і сон пройшов ураз. А потім, зареготавши, наказав роздягатися донага хутко, а коли Оксанка щось обізвалася, вступаючись за хлопця, наказав роздягатися і їй... Було те отаким в нього не вперше вже, про що знав лише Анджей; сотник, як завжди, почав, зривати з молодих одіж, рвати і метати, поки таки залишив їх, як мати родила. Оксана, скрючившись, на колінах просила його, то у відповідь бив  нагаєм і наказував звестися. Як зводилася, бо Іцик, оціпенівши, стояв увесь час, то наказував обом цілуватися та обніматися в нього на очах, а коли ті відмовилися, з допомогою Анджея потяг їх голих по льоху, куди вже не одних водив, і там замкнув. Другого дня, як нічого не було, тихо сів на коня і кудись подався. Іцик і Оксана сиділи під колодкою в отій ямі і, коли б не Петро та Анджей, то за тиждень померли б з голоду й холоду, але ті таємно одягли їх, годували, давали воду і навідували, коли ніхто не бачив. За тиждень вертає сотник до себе і в ридвані привозить отих двох білявок, ніби куплених ним у якогось пана аж під Кобрином, чи що. Ну, привіз, прийняв отак же, як і Оксану, оговтався сам з дороги, а вечором знову за своє, покликав дворака, цього разу Петра, і наказав тому грати на сопілку, а обом дівчатам-білявкам — роздягатися до тіла і танцювати перед ним під ту гру. Як уже, відгамселивши обох, він домігся, що вони роздяглися, звелів Анджеєві кинути одіж до каміна, а їм цілувати Анджея і Петра. Так і примусив дівчат скоритися, навіть танцювати йому почали нещасні, бо періщив обох канчуком, але Анджей в одну мить, як сотник заплескав у долоні, схопив мідний свічник в безтямі, ошелешив ним сотника по голові, а Петро, принагідно, схопив шаблю зі стіни і добив геть його. Сотник посунувся із фотеля і простягся на підлозі. Тоді Петро, що першим прийшов до тями, схопив його за плечі, а Анджеєві наказав брати за ноги, і вони віднесли сотника в його ліжко. Наспіх свічками припаливши постіль, різне майно і килими, хлопці вернулися до онімілих дівчат, дали своє якесь шмаття їм захристатися і, відбивши склеп та звільнивши Іцика і Оксану, кинулися стрімголов тікати до Чорного лісу...

Петро єдиний знав трохи шляхи туди... Отам я їх випадком і здибав, ледь живих та теплих,— зітхнув глибоко Корній.— Спершу і мені не оповідали, хто вони та звідки, а вже в кінці путі розповіли про все, повіривши, що я не замишляю проти них нічого.

— То отой Анджей — лях же таки?..— спитав згодом Вустим роздумливо.

— Та викотець він а чи лях, то не знаю, бо говорить і по-польськи, і по-нашому добре. Закохався в путі в оту Галю, що з вами говорила, то ще й більше безпечний. Хлопець він хороший, збавив же всіх від біди, то й міркуйте!..— знову замовк, зітхнувши, Корній.

— Може, ти за жінку якусь візьмеш із них? — нерішуче обізвався дід.

— Таке скажете!.. Що ви, діду?! Замолоді вони для мене дуже... Та й... побралися вони вже в путі хто з ким. Іцик вподобав Оксану, а вона його, Анджей — Галю, а Петро оту другу білявку, Катю... Я в путі їх благословив на те, а ви їм за святого вітця отут будьте, прошу...

— Буду, сину, буду!.. Не пошле бог лише тобі пари,— зітхнув дід згодом.

— Послав, діду, ще й яку!.. Нема куди лише привезти її, щоб жити.

— То будуйся отут!..

— Та ото ж... Доведеться хутір закласти в оцих плавнях. Капулівкою в вашу честь назвати. Хлопцям я вже говорив про те, то згодні. Ви їм порадою допоможете, приязню приманите, а там... Хотять вони в козаки, та куди в зиму з тим, і дівчатам же притулок треба мати...

— То вони справді лишаться отут на осідок?..

— Справді, діду... Я також не жартуючи те чиню, таки переберусь сюди з родиною. Привіз вам, як обіцяв, і сокиру, і тесло, і голок та шил дюжину, і серпа, і заступ поганенький, і труту, що й до весни вистачить, кременю та кресал кілька...— замовк на мить Корній.

Деякий час він сидів тихо, прислухаючись, як заворожений. Десь аж із заплав доносилися голоси бугай-птахів, зі свистом носилися качки і, присідаючи, кричали своє «кря-кря-кря!». Скаржливо ремствували пугачі: пу-гу-у! Пу-гу-у! Бурчали в луках та заплавах ще якісь птахи: р-р-р-р!.. Чу-виш!.. Чу-виш!.. Ке-бар-р!.. Ке-бар-р!.. Десь із усіх насміхалася куріпка: «Ба-чила-а! Бачи-ла! Ба-чила-а!» Біля берега в потічкові били вилясками щуки, несучися цілими табунцями, дзвінким криком перекликалися свищі, і все навкілля живротіло, туркотіло, сміялося.

— Дійсно, діду, рай тут у вас!.. Ні тобі пана, ні тобі татарина, ні тобі ще якого біса, жити можна, як у бога за пазухою,— сказав він згодом, напоєний отим дзвінким навкіллям.

— Можна жити!.. Знав би я раніше це місце, як баба була жива...— скрушно зітхнув Вустим.— Страшнувато лише звіра всякого. До мене вже навідувалися і сіроманці, і лисиці, і навіть козуля забрела була...

— Е-е! Для них я вам подарую рушницю, діду!.. Б’є без промаху! Пороху досить залишу,— повернув лице Корній до старого.

— Рушницю?! Та чим же я за неї тобі віддячу?! Адже ж стільки злотих вартує!..

— Віддячитесь на тому світі та й на цьому ще послугуєте, як не мені, то отаким же бездомним, як я!..— поклав злегенька руку Корній на тряскі дідові плечі...— Не журіться, батьку, ще поборемося з лихом.

Відтоді у труді та в борні, в змаганнях та поневіряннях всього українського люду, в його поразках і крапелинах перемог на шляху до бажаної волі промайнуло і в Капулівці сім років.

Нічого не виборов народ у тій кривавій борні, але й не став на коліна. Тікаючи з одних місць лише з душею, заселяв інші, ошатуючись і стверджуючи днедавній поговір, що козацькому роду нема переводу!.. Отакою наново заселеною стала і Капулівка, що буйно, під тиском ворогів і на зло їм, розросталася в недоступних доти заплавах і вширину, і вподовж, на очах стаючи вже не хутором, а селищем і селом, оточеним бекетами на всіх обширах і густо засадженим розкидистим баштанищем строкатих колиб і хат...

Новоприбулі пізніші толком і не знали, чому село називалося Капулівкою, хоч і жив ще старий дід Вустим Капула між ними. Жив, щоправда, оглухлий і сліпий як пень уже, але жив і радувався отому ожвавленому шарварку життя в селі... Боротьба народу не згасала, навпаки, розпалювалася, і для всіх, хто докотився до цього села, передрікання Вустима збувалося, бо Капулівка була справжнім раєм для всіх після поневірянь і митарств; і багатством риби та птаства, і буйною родючістю землі, і пасовиськами, а головне — отією жаданою волею, про яку лише мріяти міг навколишній світ і чоловік у ньому.

Слимаченкове обійстя було і Вустимовим разом, але жив старий почергово то в Галі та Анджея, то в Каті й Петра, то в Оксани та Іцика, що нерідко і сперечалися між собою за нього, прив’язавшись до старого, як до рідного; невибагливого і скромного.

Новоприбулі, що весь час осідали в Капулівці, поволі звикали до того, що і Петро, і Анджей, і Іцик прозиваються Притулами, бо так назвав їх Вустим, коли вперше притулилися до нього. Згодом оте назвисько прижилося в селі, а мешканці навіть горб, на якому стояло обійстя «братів» та Слимаченка, називали Притулівкою.

Отож, ще третього літа, як викотців замешкало багато, громадою було вирішено обрати війта-старосту і радців, щоб ті доброчесно тримали порядок в громаді, справедливо призначали вартових на бекети, належно доглядали шляхи та переволоки, вирішували суперечки між односельцями, призначали чумаків-посільців у валки чи їздців-фірманів, з якими відпроваджувалася на ярмарки всяка зайва сушенина, солонина, ручні вироби та інші добра.

Непомітно село обросло худобою, що в отому заплавному дозвіллі та буйній врожайності злаків множилась та й множилась, терплячи лише від розмаїтого гнусу влітку.

За одностайним бажанням громади, в один святковий день і було обрано Петра Притулу на отого війта. Обрано, правда, без чиншу та утримання, але з вирішальним голосом, бо Петро і так весь час, як старший між братів-першовикотців, тим відав не зловживаючи. Обрали на тій же сходці-раді і радців, взаємно поклявшись дотримуватись: одні — чеснот, а інші — послуху...

І потекло життя, набравши поволі певної форми, звичаю і привезеної зусюд обрядності, звичним руслом людським, і збільшувалася Капулівка, все розростаючись, уже майже в містечко, зеленіла, затінювалася садами-саджанцями, і пішла слава про неї битими шляхами у всі кінці краю, будячи радість у одних і заздрість — у інших. Настав час і невідкладна потреба вирішити громадою питання і про побудову храму та школи в селі, бо досі святі таїнства провадилися дяком в гостиному дворі, який постійно заселяли на тимчас викотці, не маючи куди притулитися. Знайшлися й удатні будівничі скоро, і, посперечавшись, громада врешті порішила вирівняти піщану, ні до чого не придатну кручу посеред села і там спорудити і церкву, і мешкання для святих отців, і школу та розважливий майдан для молоді. Дружно і довго трудилася вся громада над отими замірами, поки таки рознесла і розвезла навсібіч оті гори піску, а тим часом посланці на чолі з Іциком Притулою, що аж тепер вихрестився в Печорській лаврі, привезли разом із благословінням на будівництво храму митрополита Петра Могили і аж чотири різних дзвони для нього. Обрадувана громада із запалом взялася за роботу, і вже наступного року на піщаному майдані жваво почали зводитися стіни святих споруд.

Саме тоді і приправився фірою на волах у Капулівку після довгих митарств по поневоленому краї Лука Нечит з бабою Теклею, зятем Дмитром, його Ївгою і внуками: старшим біляво-русим Максимом, циганкуватим Нестором і світлочолою, як великодній день, і вродливою, як сарна, Настусею. Прибилися вони, правда, не самі, бо вже коло заплав пристав до них і прийшов сюди з перекинутими через плечі тайстрами, із зарослим геть лицем і закучерявленою до жмутиків бородою та великим мідним хрестом на розхристаних грудях чи то мандрівник-святець, чи прочанин, що назвався Гнатом во Христі.

Капулівчани неабияк обрадувалися йому, отому циганкуватому Гнатові во Христі, бо, як-не-як, їхній самозванець-дяк не знав добре відправ, плутав їх послідовність, час од часу любив «заливати за ковнір», і тоді свято для громади робилося не святом, а гріхом. А цей досить знав грамоти, працював на будові, як всякий рядович, часто підказував навіть удатному майстрові якісь свої мудрі поради в спорудженні, був доступний до простолюду, а головне — пішла чутка, що ніби отого мідного хреста Гнатові сам митрополит подарував і одів на шию.

— Сам бог нам послав його! — говорили капулівчани і ще уклінніше вітали при зустрічах Гната.

Нічим особливо не різнився він від громади і скромністю згодом заслужив ще більше пошану і повагу односельців, а коли описав у селі всіх неписьменних дітей і підлітків, залучивши їх до навчання, то й зовсім покорив отим поселян. Звернули односельці увагу й на те, що по приїзді Слимаченка в село Гнат особливо цікавився в того справами ратними, долею козацьких змагань, злочинами шляхти і вже зовсім здивував їх спершу дружбою з козаком, а якогось недільного дня ще й шабельним герцем під гойдалками на розважальному майдані для молоді.

Хлопці в селі плавом пливли на оте видовисько і таки заразилися прикладом, бо того дня Корній Слимаченко, геть побивши Гната, зітнувся на шаблях ще з новоприбульцем Дмитром, і не на жарт там якось, а по-справжньому, з його синами Максимом та Нестором, з війтом і радцями, поки не вхоркався геть і не попросився спочити. На гойдалках гойдалися лише дівчата, та й ті врешті захопилися видовиськом і кинули свої забави.

Того ж дня отець Гнат об’явив молоді, що з осені він відкриває справжню школу для малих і старих, а Корній пообіцяв бути в цій школі навчителем козацькому ремеслу: бійці, стрілянні з лука і гаківниць, петлянні ворога і ще іншим премудростям.

Нечита ж, як і його зятя Дмитра, Нечитами в свої компути не вписали вже, наіменували Прихідьками. Вся громада толокою й обійстя будувала їм всім, тож і лишилися вони в селі Прихідьками.

49.

Давно під Мерефою опоряджені нові обійстя, як гриби, зводяться на них будівлі. Підсипані шляхи щоденно коткують берестові колеса навантажених мажар то до обійстів, то від них. Навіть вінець млина повис уже над притишеними водами Мжі. Стовпами та слупами окреслилися двори, кошари, загороди. З рана до вечора дзвенять сокирами теслі, співають, крутячи запашну стружку, рубанками гемблярі, закликають до себе окіл з цибатих тартаків пильщики, краючи товстезні колоди дерев. Вся Сіркова велика родина тут. Софія з Мокриною, Оришкою, з Христиною також працюють з підрядницями нарівні. Навіть Мотря та Домна, як привозять обід чи полудник, бо снідають і вечеряють люди вдома, закасавши спідниці, ідуть у заміс глини, що готується наперед для пічної цегли та мазання. А його ж — непочатий край!..

Переконавшись у правдивості пасербових запевнень, Корній Слимаченко рахував дні і поспішав з будівництвом, пам’ятаючи обіцянку свою і отцеві Гнатові, і капулівчанам, дістав усе необхідне за хорошу ціну і віз до хутора, який поволі звикали вже називати самі підряджені і їхні родини Артемівкою. Споруди овидом перевалювали за половину, вимальовувались обриси будівель, як на дахах одного дня, по змові теслів, нарешті виставилися цілим острівцем віхи-вінки, і Корній, помітивши прихід мереф’ян, радих випадку, зупинивши з цієї нагоди роботу, мусив їхати за медівкою, а Сірко скликати підрядників до могоричу, як обіцяв теслям ще тиждень тому. Нагодилася і музика, заспівала левада-Артемівка, аж у Мерефі було чути. Охмелілі будівничі розправили плечі, виставили груди, заплескали в долоні і пішли в танок чи завели пісні то в одній, то в другій купі.

— Хай вам родить і плодить! — гукали.

Незабаром віншувальники забули у тій святочній веремії причину торжества, танцюючи та співаючи, забув її й Сірко, носячись по кругу у танку то з однією, то з другою молодицею. Та ось хтось помітив верхівця, що нісся вскач до Артемівки. Сірко, відхекуючись, вирвався із круга, наблизився до Разі і разом розсміялися, бо вирішили, що то Дикий, запізнившись, несеться на віншування. Але швидко всі пересвідчилися в своїй помилці. Дивилися на того верхівця, догадувалися, відгадували навперебій, та лише Оришка не схибила і першою, сплеснувши руками, побігла навстріч вершникові, йойкнувши від радості:— їй-бо, Левчик!.. Лев-ку!.. Ле-ву-ню-ю!..

— Здорові були, господарі і господині, козаки і толочники! — гукнув верхівець, зіскочивши на ходу із сідла і, обцілувавши сестру, накинув їй на шию повіддя коня.

— Брате-е! — штовхнув його в груди Сірко, зустрівши напівпуті.— Живий?!

— Живий, брате, живий! — не розриваючи обіймів, говорив Левко.— Чужа земля грішних не приймає, а на своїй ще ніби рано...

— Слава богу! — випростався нарешті Сірко з обіймів, оглядаючи гостя.— От на часі ти приїхав!.. А я, признаюсь, турбувався, бо такого наговорили, що і від людей...— подивився він на зацікавлених жінок,— мусив приховувати. Решта ж на Базавлуці чи по містах?..

— Яка решта? — притишив голос Кошовенко.— Ти тут дійсно нічого не знаєш!

— Звідки ж нам знати, коли вже скоро три місяці, як будуємося тут,— відповів за Сірка Слимаченко.

— Може, в тому й щастя ваше, дядьку Корнію,— тихо зітхнув Левко.— Та пригощайте вже, бо хіба ж можна не випити за отаку оказію в брата? — простягнув він раптово поставця Слимаченкові.— За отаку подію у вас, молодиці! — розгадливо подивився він на Софію.— А ти ж Мокриною будеш? Отож, бачиш, Мокрина, та й не примочена!.. За ваше щастя та здоров’я! — перехилив нарешті він братину.

В путі, та й у Мотриній хаті, Левка, здавалося, зовсім розібрало, бо говорив нехотя, рідко, і то більше умовляв січовиків, двох його супутників, бити об землю лихом, а горе бороти сміхом...

— Чому ти раптом заговорив про нього, те трикляте горе? — насторожився Сірко.— Не місце і не час, здається.

— Що не місце, то, може, й так. А що не час, то помиляєшся, хоч ти й гримиш на всю Січ отими звитяжними суксцесами в Азові, надто підкопами, що вирішили долю фортеці. Я прибув сюди з наказу Півторакожуха,— притишив голос і, здавалось, посерйознішав Левко.

— Як то від Півторакожуха?.. З Азова, чи що?.. Чому ж ти мовчав досі?..

— Він тепер на Січі гетьманом!.. І не на Січі,— зітхнув Кошовенко,— а на Базавлуці, бо Січ у Конецпольського тепер... Вибрали його по Саватовичеві.

— А те ж коли все сталося, боженьку?! — не йняв віри Сірко.

— Сталося, брате, і повірити несила. Ти ж знаєш, мо’, що під Старицею та й на постоях і вже під Полонним ми ляхів розбили наголову, і Потоцький запросив у Дмитра Дукреця миру та виходу з оточення... Батько Дмитро, бо Гуня, прорвавши кільце на Стариці, пішов з побратимами в Слобідські землі...

— Гуня?! — перебив Сірко Левка.

— Не лише Гуня!.. Отож, батько Дмитро, відпустивши по-лицарськи ляхів і розставивши по містах залоги, зібрав нарешті нас, осавулів та сотників, і повів у Канів з дарами до ченців, на молитву... «Такої звитяги і отакою ціною домогтися та не віддячитись богові — гріх непростимий» — говорив він.— А ти ж, мабуть, знаєш, як воно було... Дукренко зі своїми від Лубенщини ні кроку, а Кизим та його син Кизименко до Полтавщини як прив’язані, Куща і Кріпець на Хорольщині орудують, боячись від спідниць та дітей відірватись, а Скробець — від Прилук не відірветься... От і воюй з отаким військом... І все ж ми перемогли, бо вся Вишневеччина повстаннями спалахнула проти свого ж православного нехриста. Від малого до великого повстало... А який зиск із того?! Дали церкві і богові багаті дари, помолилися, молебень справили по полеглих. І все було б гаразд, так знайшовся ж орендар храму, Мордко, вислідив нас і, коли ми віддавали богові хвалу та сповідалися, привів потаємно темнотою ляхів... Видно, так воно,— зітхнув глибоко Левко,— на роду нам написано... Тільки ото ми відійшли по всьому від храму в нічну темінь, аж ляхи із засідки як сніг на голову... Навіть шаблів не встигли вихопити, як були пов’язані всі сорок і чотири. Більше сотні їх в тій темені напало, хоч око виколи, нічого не було видно після світла в храмі... Поклали вони нас на фіри, приготовані за горожею, і вскач зразу ж, ніби вогонь у них під ногами горів...— змовк Левко в безсиллі.

— Що ж далі, брате? — обізвався згодом, ледь стримуючись, тихо Сірко.— Кажи, будь ласка!..

— Далі бодай не бачити було всього...— запихкав Левко люлькою.— З буцегарні до смертного помосту на страту, крізь оті людські товпища варшав’ян, нас привезли в кайданах, яко полонеників, а не молільників і переможців, трактували як хотіли, і збуйцями, і лотрами, і башибузуками... Зухвальцям і катам було не до людського гонору. Поставили лицями до товпищ в ряд і почали таке, що ніякі варвари б того не вигадали...— примовк знову Левко.— ...Натішилися кати нами донесхочу на Мазовшім полі,— видихнув він.— Спершу ксьондзи з кардиналами для спасіння душ умовляли прийняти унію і висповідатися у них, а коли ми геть всі відмовилися від того, почалося таке, чому й повірити страшно. Першою в голосінні та розпачливому захлинанні з натовпу виволокли батькову Дмитрову жінку...

— А вона ж чому аж там була? — вихопився, не стримавшись, Сірко.

— Приїхала і вона, і інші до короля за заступництвом, нараєні через лазутців Вишневецьким та ксьондзами. Коло помосту з неї зідрали Вбрання, відрізали на людях груди, а була дорідною, вродливою, і тими грудьми тицяли в рот батькові Дукрецю та били ними по лиці його побратимів: Недригайла, Боюна, Риндича й інших. Решту жінок з дітьми разом положили на розпечені залізні решета разом з батьковою Олитою на вогонь, і вони корчились на наших очах, доки й не по-ко-на-ли-и,— заридав Левко, в нестямі зронивши голову на руки.— Як те розірвидушство все,— просьорбався він,— оніміло, почалася страта старшин колесуванням. Спершу всім п’ятьом поламали руки і ноги, а потім колесами тягли жили, поки і вони не заніміли... Кати, мабуть, чекали наших волань, але ми мовчали,— примовк Кошовенко.— Прибили до паль Гайдаревського, Кизиму, Бугрима, Запалія та Сучевського — крізь черева та груди шкворні пропустили — і пекли їх залізом, поки вони не припинили прокльонів шляхті, ксьондзам і королеві... Довго горіли у вогнищі, прибиті до обаполів і облиті гарячою смолою страдники: Постилич, Гарун, Сутяга, Подобай, Харкевич, Чудак, Чуприна, Околович, Сокальський, Мирович, Ворожбит...

— І Ворожбит? — схопився як опечений Сірко.

— І Ворожбит... У нього зрізали отого пишного оселедця із шкірою і били ним по лицях решту страченців перед тим, як розірвали їх на чотири боки гаками... Затим почалося четвертування... Я до ладу й не пам’ятаю його, бо як уздрів, що Тумар і Тугай звелися з розуму, то й сам збожеволів... Та не лише ми стали не при собі, а й людське товпище, що було досі тихим, онімілим, раптом завило звіриною, застогнало, що навіть кати зблідли на помості... «Нєх жиють!.. Нєх жиють!.. Не позволям!..» — кричали.

— А дальше ж як?.. З тобою що?..— не дочекався Сірко кінця мовчанки товариша.

— А ми... Гулак, Саватович, Голуб, Книша, Лютай, Богдан Хміль і я ще якийсь час стояли перед шибеницями. Гулаку і Саватовичу вже кати накинули навіть петлі на підвищенні, як прибіг гонець від короля з помилуваннями... Докладно вже й не пам’ятаю, як те відбулося, нас якось розкували, а згодом оголосили вільними. Як з того світу я...

— Таки з того, брате!..— рвав на голові оселедця Сірко.

Левко мовчав, з грудей його ще довго виривалося якесь гикання і тяжкі схлипи та зітхання в тиші. Скреготав у горі Сірко, а з хати чувся веселий гомін гостин, співи і сміхи. Десь у місті аж рипіла немазаним колесом одинока мажа, по луці монотонно сікли трав’янисту січку коники, пугав просонками пугач...

— Чужі ми їм і по крові, і по лицарству, і по вдачі,— шморгнув Сірко, схитуючи в розпуці затиснутою головою.

— Чужі, більше як татарам... Ті продали б нас, та тим і обмежилися б,— не доказав чогось Левко.— Горіли церкви й обійстя всюди, волав плач і зойки від гвалтів, грабунків і нищення, а в Черкасах ми застали настромлених на вила дітей коло забитих батьків, суспіль палаючі хати, яких ніхто не гасив, хриплі дзвони на сполох у Замчищі і виття та скавуління збожеволілих собак на Кавуновім узвозі та Митниці... Велів тобі гетьман,— про інше заговорив Кошовенко,— негайно бути з Разею в Азові коло полку. Пройшла чутка, що турки готують вальне рушення на взяття фортеці по таємній домові з царем... Стверджують те викуплені у Валуйках батьком ясирники з Туреччини і Криму та дознавачі-кобзарі... Не догодили донці боярам та цареві.

— Не догодили, брате!.. Втікачів ми стрільцям не віддали, дарами обділили... Аж у Азов же приперли за тим...— сплюнув Сірко.— Так до полку, кажеш?..— іронічно повторив він.— Був полк, а тепер хіба що назва лишилася з нього, і половини немає. Скільки сили поклали, скільки люду, та ще й якого?.. Але будемо ще боротися. Ті, що вмирали мученицькою смертю у Варшаві, кличуть і вимагають того,— положив руку на плече Кошовенкові Сірко.— Ти ніби осуджуєш наш похід у Азов, чи що?..

— Осуджувати, брате, не на палю йти, найлегше. Тому не знаю... Видно, доля в народу нашого така, щоб кістьми лягати, за всіх і на всіх ідучи. Адже скільки його лягло, цвіту козацького, кров’ю залившись у вогняних січах, голоді та холоді. А ще скільки згине, поки чогось доможемось...

— Таки віриш, що доможемось?..

— Вірю, брате!.. Лише поводиря нам би одного, а не кілька!.. Одного, як бога, треба!.. І щоб не радився, а велів, не трактувався, а нищив усе дощенту і вороже, і своє, зрадницьке та пристосуванське... Тебе б на отого поводиря, талант у тебе, Іванку, є і маєтностями не зв’язаний.

— Маєтностями, як бачиш, зв’язаний.

— Е-е! Марниця це все.

— Такі, як мої, може, й марниця. Та не про те річ. Настав час, побратиме мій, що в пеклі краще, ніж з ляхами жити,— звівся Сірко і повів за плечі нижчого, обм’яклого Левка у двір.— То де ж тепер Січ-мати наша? — запитав по путі.

— На Микитиному броді була, а тепер... не знаю. Може, втримається там.

За тиждень до Покрови, як намічав Сірко, роботи в Артемівці були ззовні викінченими. Тішилася навіть Мотря отими обійстями, городами, млином, а що вже Артем з Мокриною та Сабрі з Христиною, то й світу божого в радощах та клопотах не бачили. Помарнілі, вони тепер мало й спали за тією роботою. Мотря шукала покупців на свою хату, бо вирішила переїхати у половину Сіркового будинку. Готувалися спішно й гості в дорогу: Сірко із Софією в Азов, а Корній із Домною у Капулівку...

Одного дня, як підосіннє сонце ще ледь підіймалося, з Мотриних воріт виїхала волами з усяким начинням на мажі Домна. Її супроводжували до Капулівки кінно Корній та Левко з трьома побратимами. Прощаючись, Домна розридалася, аж заспокоїти її не могли, так і не дізнавшись причини. А наступного, і теж вдосвіта, Мотря проводжала в далеку путь, як у невідомість, і дочку. Два вистояних, з розвіяними гривами румаки, рвучись уперед, затискали з боків чорного Велеса, на якому їхала поміж Іваном Сірком та Іваном Разею до Азова вершницею Софія... І болісно, і радісно було їй водночас на душі. Болісно, бо лишила рідну матір і двір з посестрами, а радісно, бо буде вона тепер разом з чоловіком, хоч і порушить вікові закони козацького звичаю, але не на Січі... Азов — фортеця і місто, а там свої звичаї.

50.

П’ять років стоять залогою в Азові козаки! П’ять років не гості вони тут, а ладці серед міщан. Заведені ними порядки пильнуються і в магістраті та судах, і на митницях та в приплавах, і на торжищах та на морі. Особливо неухильно вони виконуються в фортеці, опорі міста, де, зламавши все старе, ідолопоклонське, таки знову завели козаки своє, нове і для мешканців довго незрозуміле. Ні на мить не спинилося життя різноликого міщанства в Азові. Ото хіба протікало воно то скоріше, як талі води повесення, то повільніше, як тихі падолисти поосення, а то й глухло та нишкло.

Нові господарі міста, порту й фортеці під зверхністю полковників з перших же тижнів почали підтримувати ремесла, кустарів, гендлярів, бо вони, з одного боку, корисно завантажували людей, а з другого — по певному пільговому часі давали додаткові прибутки через магістрат оборонцям міста: десяту частину з того, що мали.

Ожвавилися, відродилися чи й наново виникли цехи і спольщини, ба навіть задруги сябрів де-не-де, бо козацька десята доля виявилася для них легшою за чинші капукегами для хондкара і Високого Порога. Поволі налагоджувалися і стосунки між отим новим магістратом та отакими ж новими тут володарями, вводячи життя міщан у мирні спокійні береги. Налагоджувалися, поки зовсім не усталилися і не зробилися звичайними.

З одним лише не могли упоратися нові господарі міста — бодай якось забезпечити і тим зменшити на вулицях і в околіях людей, озброєних костурами і ціпками, віспуватих, сліпих, що жебрають мало не на кожному кроці.

Чимало за цей час подій спливло в небуття, мовби й не було їх ніколи. Одні, жалкуючи, згадували кращі часи, проведені ними отут колись, причасно чогось ждучи, інші — тішилися теперішньому, поволі забуваючи тяжке минуле. Ожили, наче знову народилися, колишні раби, ставши людьми. Змінилися стосунки між ними і багатіями, бо рабство козаки заборонили, і лише голоси муедзинів із мінаретів над джамами та охриплі дзвони над церковками були незмінними, як і колись, хоч дзвони й перевершували викрики муедзинів.

Бігли літніми й зимовими ранками з грифелями та крейдяними паличками до малярень нечисленні заклопотані спудеї-школярі, боячись дидаскалового гніву, їм назустріч чи й уперегін спішили до текке і мекбетів, теж боячися гаджів чи хатибів, молоді абдали чи сеяги... Спершу скошувалися в неприязні їхні очі, наповнювалися навіть гнівом і обуром, а з часом байдужіли, ба навіть загоралися іскорками цікавості чи й спокійного приятелювання... Тими ж стежками, шляхами та вуличками щодня правилися до майстерень, цехів та гуртівень ватагами підмайстри, поодинокі поважні цехмістри чи поспішали наввипередки до базарів та поромів перекупки, гендлярі і зіваки, що першими заприятелювали...

Щовесни, на початку березня, в усьому місті вирувало Новоріччя правовірних, виграючи прокислими запахами бузи і берчу; щоосені — підпалювало свічками і вогнищами першу новорічну ніч свято Нового року в хрещених, наповнюючи клекотливим щедруванням обійстя і вузькі вулички міста...

Зеленіло і багровіло все, квітчаючись то різноцвіттям весен, то пожежами осеней; двори, вулички і завулки дихали то п’янким запахом тамариску чи клемантису, то духмяними розмаїтими волошками, тим’янком, м’ятою та любистком. В усі пори року духотливо-пахкою сумішшю пахли риба, дині, часник і цибуля, носився гіркуватий присмак солі, урізнобарвлюючи і свята, і будні міщан і прихідців...

Навіть фортеця, нащо вже зруйнована була, а й вона живим видавалася свідком отому крилатому вислову: навіть руїни воскреснуть і заговорять мовою краси і приязні, коли захочуть люди. Стоять знову її свіжозалатані зеленаво-потемнілі мури. Та й уся вона стоїть, як і стояла.

А було ж, боженьку, боже наш! Таке і приснитися не може людині!.. Чотири роки султан турецький Мурад готувався до відбою твердині. Чотири роки накопичував силу. На п’ятий аллах прийняв його праведну душу в свої райські обшири-емпіреї і на його місце в Золотому Порозі хондкаром став Ібрагім Перший. Новий султан таки продовжив заповіт свого попередника і за рік, в 1641 році, пішов незчислимим своїм скопищем яничарів і умільців-найманців та «чорних людей» на оборонців міста — козаків.

Неспинні двадцять чотири приступи не принесли яничарам перемоги над невірними гяурами! Більше того, і Мустафа-паша, і Гусейн-паша, і Ібрагім-паша, і збірні потуги із двадцяти земель і царств та з поморських, кафинських і степових чорнолюдців, хан Крим-Гірей, калга та його брат Нурадін, і гірські конязі з Черкес та Кабарди, і німецькі полковники-підкопці з двотисячним загоном рейтарів, і венеціани, греки, серби, араби, можари, будини-олшани-босняки, арнауги-албанці, волохи, молдавани і стеколяни-свеї, фризці з цілим Вавілоном інших, з вогненними ядрами, зі ста двадцятьма гарматами малими та тридцятьма двома великими не оволоділи ні містом, ні козацькими дредноутами, хоч і перевернули їх догори дном, хоч і побили чимало оборонців, а решту поранили.

П’ятнадцять місяців гарчали, гули і рикали круглодобово грізні гармати, кидаючи вогонь на захисників, співали цимбали-цибелги, гули буюни-барабани, ревіли буйволи, воли, верблюди! П’ятнадцять місяців у суцільному димові, вогні і порохах світу білого не видно було осадженим оборонцям, і п’ятнадцять місяців турки по домові із обложенцями хоронили своїх воїнів у ямах-ровах в три поприща довжиною-простяжем, ряд в ряд, доки їх стало в їхніх лавах наполовину менше.

Турки вирили з тридцять підкопів під козаків і стільки ж козаки підрили підкопів під їхні підкопи та зірвали і підкопи, і турків у них. П’ятнадцять місяців, виснажені геть безсонням, темними ночами козаки робили вилазки зі співом: «З нами бог наш!» — захопивши в яничарів за цей час шістнадцять стягів, зелену хондкарову хоругву і двадцять вісім різних барил пороху, перебуваючи у місті, де і місто, і порт, і фортеця лежали руїною і де лише камінна церква та мечеть під горою лишалися непошкодженими, бо турки не хотіли гнівити ні гяурського бога, ні свого Магомета.

Врешті турки відмовилися зовсім від підкопів, пересварившись, і перейшли на листування ярликами з допомогою стріл, обіцяючи за здачу міста й фортеці козакам золоті гори: по триста талерів срібла і триста золотих дирхемів кожному.

«Нам, вольним козакам, золото і срібло ніпочім,— відповіли козаки,— бо слава, клятва перед богом нашим не має ціни. Скільки ви набили каміння отут, стільки ми покладемо і ваших голів, щоб на них, на головах і кістках, скласти нове місто і фортецю».

І зовсім озлобилися турки — чотирнадцять днів лізли й повзли по розвалинах і трупах своїх побратимів. Не мали часу на перепочинок і козаки, обороняючись, постячи і молячись: донці — Іванові Предтечі, а запорожці — Покрові Параскеві, чи разом — Миколі Чудотворцеві перед тим, як знову і знову іти на вилазку. Сморід у місті й фортеці ставав уже нестерпним, хворих і поранених було більше, ніж спроможних противитися, а здачі міста не було, бо і хворі билися та поранені.

Вже в кінці вересня за чотири години до ранку переконавшись, що «козакам допомагає бог», пересварившись уже вкотре, рештки яничарів, кримчан, буджаків, ногаїв та іншого недобитого козаками наброду-потолочі, знялися із ретраншементів і пішли, посолонувавши в поту, сльозах і крові, хто куди. Говорили тоді, що турецький головний імам бачив у сні провидіння: зі Сходу на Туреччину йшла неймовірна туча, і це вирішило долю Азака. Уже по відході отого вавілону в Синє море козаки й міщани знайшли в місті, порту і під фортецею між уламками і трупами тисячу уцілілих і дві тисячі поранених приступців. За приблизним підрахунком козаки втратили до півтори тисячі побратимів мертвими і майже всі були поранені, забили в боях дев’яносто шість тисяч нападників-агарян, окрім чорнолюду, і двічі по стільки їх поранили. То був нечуваний і небачений героїзм, і Сірко та й усі інші побули там у справжньому пеклі, перемігши і неможливе. Слава про героїв-«сидільців» жила довго...

Тепер і маловірні поверненці не сумніваються вже, що ніякою силою на землі не вибити козаків із фортеці і міста. Давно відкупився і вивіз свій гарем капукегама, недим і капучі-паша Високого Порога, колишній аманат у козаків Алтан-шеріф, залишивши лише стару дузунджі-ханум Марієм на поталу цим чердбанджі-полковникам. Давно вона обвикла до них і тепер навіть не вірить, що мала якесь упередження, не вірила й тому, що була прихильна до султавини, яку в подумках обзивала тепер повією, бо та, кинувши її напризволяще, навіть словом не згадала, як і за що буде вона, Марієм, жити в цьому палаці, не подякувала ні за довголітні повчання, ні за материнсько-щедрі та щирі слугування, що забрали всю молоду силу і випили красу з її очей і лиця...

Давно в Алтановім палаці живуть три старшини з родинами, називаючи колишню Марієм «пані Марією» чи «пані господинею», і хоч відчуває вона відтінки їхнього глузу-жарту, та не ображається, бо виказується те не для образи та принижень якихось, а задля зичливого і приязного дотепу та панібратства з нею. Де ж то колись Алтан, господар її, дозволив би жартувати з нею, хоч би і насміхаючись? Навіть оте «бабусю», що ним її окликають тут діти тепер, стало їй приємним і рідним. «Нужда закон міняє»,— казав їй Сірко, жартуючи, а вона тепер знає, що не лише нужда його міняє, а й ще дещо.

Ще з дня приїзду старшинських родин сюди стара Марія відчула нагальну потребу в своїх послугах, надто коли в молодої дружини Сірка Софії об’явилися двойнята — спершу Петрик та Мариська, а через рік — Ромчик та Яринка. Бідна молодиця не знала, що робити з ними, і так прив’язалася до служниці-полонянки, інакше й не звертається до неї, як пані матусю. Що й казати, те ставлення зігріло її щирістю та теплотою, на перших порах ледь не плакала, безсила упоратися з почуттями, що виповнювали її. Рідна давнина заговорила, не інакше.

Виховувати цих діток дуже просто, не те що султанин. Полковник, як любить вона величати Сірка, вимагає від малят послуху, та й вони, нівроку, вдалися спокійними. Ото тільки й гризоти в родині, що полковник рідко буває вдома, з ночі до ночі вовтузиться то з Конограєм коло чайок та байдаків, то на валах та мурах, латає дірки та домуровує стіни під орудою отого донця, отамана Михая. А коли й прийде, геть стомлений, мало говорить до дружини, аж та бідкається його здоров’ям, просить у «пані матусі» всіляких наварів та трав’яних настоїв...

Марії подобається її господар, навіть тоді, як і переп’є часом. Ото хіба ніяк вона не може забути тих христин, і одних, і других. І весело було на них до знемоги, і обрядно як і слід, і чинно та урочисто, а от же лишило в душі її, Маріїній, щось таке, що аж коси ворушаться, як згадає. Нехай би був бідний, а то ж є всього!.. Обом донькам: і старшій, і молодшій, обрадуваний, і золоті перстені, і по килиму, і габи та єдвабу відрізами, і срібні та золоті обручки в’язані надвіруч подарував!.. А синам, прости, аллах, і згадувати сором!.. Радувався ж старшому, Петрусеві, так, що й місця не знаходив, а прийшло до подарунків — запоясника поклав, та й по всьому!.. Думаєте, щось кращого подарував меншому — Ромчикові?.. Отак же тішився ним і тішиться, а обдарив таки тим же запоясником-ножакою, як і старшого. «Не дарю тобі, сину, нічого... мечем собі все добудеш!..» — сказав і першому, і другому. Марія разом з Софією цілий день плакали з того...

І все було б гаразд у старої, коли б не підвернулися негаразди.

Якось надрано, перед самим просипком міста, Марія, схилившись над відчиненим вікном, мовчазно дивилася у ранкові сутінки двору, в туманцем опеленану далину співучого повесіння, як раптом почула цокіт копит, що навально наближався до палацу. Начулася вона отут тих цокотів всіляких, але цей, як ніколи, чомусь збентежив її, заколотив у груди якось аж ніби боляче.

— Агов, сторожа!.. Пу-гу-у! Пу-гу-у!..— прокричав він у сонну тишу, осадивши раптово огира під брамами.

— Кого бог приніс і пощо так нагло? — завовтузився вартовий козак у дворі.

— Я — сотник Мирін Кіш!.. Від наказного отамана фортечного до полковників у негайній справі.

— Гасло?..

— «Горять пороми!..»

— «У Базавлуці!..» — відповів жваво вартовий і за мить відчинив браму.

Марія бачила, як джури з поспіхом вивели зі стаєнь осідланих отаманських коней, як, тихо про щось перемовившись, скочили полковники в сідла і стрімголов понеслися, аж джури за ними не поспівали...

«Що ж би то все значило?» — крутилося клопітливо в голові Марії, не знаходячи відгадки. Повагавшись, вона, врешті, зважилася піти в покої до Софії. Оте передчуття штовхало її, турсало, гнало. Але в покоях господині було тихо, і Марія вийшла.

А в фортечнім дворі уже клекотів гомін. Коло хтозна-ким і коли поставлених столів посеред двору легенько маялися штандарти: світло-вишневий вгорі і лазуровий внизу — донців і багатоколірний, в середньому пасмі якого був козак з рушницею на плечі, а в руці шабля і поряд сонце, місяць і зірки — січовиків... Між ними велика спільна корогва малинова, оторочена золотом, посередині якої вершником сидів Григорій Побідоносець, списом затиснувши до землі коло кінських ніг змія, і поряд отака ж корогва святої Покрови...

Важлива, видно, скликалася рада. Одне — он як рано, спозаранку починалася, а друге, відбуватиметься під найсвятішими для товариства стягами та корогвами. Вийшла і стала під штандарти старшина. Козаки, що тепер великим безладним кругом повнили гамірне фортечне дворище, поволі купчилися біля столів, наводили лад у рядах, затихали, особливо коли помітили у гурті старшин січового ієродиякона Михайла Гунашевського і посланого ще в зимі до царя з товаришами Івана Разю.

— Славне січове товариство, побратими, лицарі!.. Славне козацтво Війська Донського! — хриплувато почав після короткої перемовки між старшиною наказний отаман донців Михайло.— Не можу промовчати, що ми, і запорожці, і донці, є одним народом на землі, де все вирішує товариство, а не монарх та його лакизи, де круг ваш і його рішенець — закон, де козак може виказати безбоязно свої бажання і надіятись, що до його голосу прислухаються. Наше п’ятилітнє спольне стояння отут показало і нам — донцям, і вам — січовикам, що ми не різнимося нічим з-поміж себе, що наша нужда — то і ваша нужда, що ваші уподобання — то і наші уподобання, прагнення до волі проти тиранів будь-яких полич. По п’ятилітній, кажу, звитязі нашій спольній, об яку, як об неприступний мур, розбилися тричі навальні ворожі орти-мурашники незчислимі, ми маємо чим похвалитися і перед братами хрещеними нашими та світом, і перед родинами та близькими, і перед вивільненими нами ясирниками звідусюд. Тож будьмо й надалі єдині! — примовк він і, глянувши на Засуху, що сидів поряд і ворушив неспокійно пальцями, хриплувато крекнув і об’явив: — Послухаймо, товариство зацне, ще наказного січовиків пана Засуху. Говори, брате...

— Приєднуюся, товариство, до сказаного паном Михайлом зацним отут і ознаймую: згадана ним єдність визнана нашим сябринним і спольним кругом-радою і буде нами впроваджуватися в життя, як клятва на хресті!..— підняв він бунчука над головою.— Єдинодушно і єдинохотно те прийнято нами вчора-а, але виноситься й на ваш суд!

— Хвала-а!.. Хвала-а ко-зац-тву-у!.. Сла-ва-а!..— гукнули невпопад козаки, піднявши догори руки й шапки.

— Отож,— переждавши, поки стихне гомін юрби, продовжив Засуха,— ми звільнили наш прадавній Азов — оці ворота, що вели до турецьких та татарських неволь, налагодили і відбудували оборону міста і життя посполу, що живе в ньому, і могли б звільнити не лише Азов. Та ба, нам давно перестала допомагати мати Січ, бо сама в біді непоправній, нам давно став майже в супору, знамо вами, Донський круг, що боїться погроз царя через воєводу московського... Козаки не можуть жити за кошт поспільства міста, а мита, зиску з перевозів і торгів нам не вистачає... Більше року ми живемо вже за рахунок спадку славного стратега січового, покійного Сулими,— перехрестився він розмашисто.— Пухом земля йому, покійникові... А дав той спадок нам ваш побратим і наш прикладний лицар полковник Іван Сірко, з нами сущий,— повернув він лице до старшини, між якою сидів той.— Викажемо хвалу йому, побратими, поспільну! — ткнув він бунчуком в бік Сірка.

— Сла-ва-а!.. Хва-ла-а!.. Сірко-ві-і!.. Сіркові-і!..— бурею знялося над товпищем оте славлення.

— Покійному Сулимі, братове, сла-ва-а!..— гримнув, звівшись із лавки, Сірко.— Су-ли-мі-і!..

— Хва-ла-а!.. Су-ли-мі-і!.. Су-ли-мі-і!.. Су-ли-мі-і!.. Слава-а!..— полетіли розмаїті шапки вгору над товпищем і гук, що аж у місті був чутним.

— ...Але, любе побратимство,— продовжив знову Засуха,— склалося не на ліпше... Склалося так, що мусимо без звитяги полишити оцю, кров’ю нашою і наших братів рясно политу твердиню... Віддаємо тому ж туркові!.. Знаємо, що це небачене і нечуване в світі, проте мусимо, бо нема іншого ходу нам, бо государ московський через воєвод рушенням вальним грозить, купчить підкупом калмиків коло Дону, розділив, гадаю, даринами головний круг Війська Донського; бо король лядський, захопивши вже і січові коші, прадавню і святу нашу твердиню, домовившись із ханом та отим же царем, вистинує геть наших братів і сестер, матерів і батьків, вистинує дощенту, і покінчить, якщо ми з вами не відійдемо негайно із Азова... Либонь, добре заплатив султан магнатам і воєводам, королеві й цареві, коли на такий гріх вони йдуть проти своїх оборонців і одновірців... А з тим, міркуйте, підіймається й поцінок нашим звитяжним суксцесам отут!..— примовк Засуха, оглянувшись на старшин.— Отож, вислухайте, будь ласка, горемичних посланців наших од Січі-матері та побратима-отамана з відмовою государя-царя і наказом головного отамана донського Наума і зважте, що маємо робити й чинити,— замовк він, поклонившись на чотири боки кругові.

— Не підемо звідси-и! — вирвалося, як стогін, з натовпу.— Не пі-де-мо-о!.. Не пос-ту-пи-мо-ся-а!..— неслося, лунало й ревло бурею над фортецею.— Цар і круль нам не ука-аз!.. Не у-ка-аз!..— проривалися викрики з несамовитого гулу.— Чуєте!.. Не у-каз-з-з!..— зарухалося, близячись, товпище, не стримане передніми.— До дябла-а їх!.. Кати-и!.. Вовки-и!.. Іуди-и!.. Смерть їм, нехристам!.. Смерть!.. Не пі-де-мо-о!.. Ведіть на Стамбул!.. На Стамбул!..

— Хрещені брати мої! — вийшов, виставивши хреста з-під сутани, із-за столу вперед ієродиякон.— Зичення вам усім від брата вашого і чільного сподвижника в оцьому звитяжстві, січового гетьмана Карпа Півторакожуха-а! — посилив голос Михайло Гунашевський в кінці.— ...Від старшини всієй січової при ньому сущої!..— повів голосніше над раптовим стишенням юрби.— Волею бога нашого ми втратили матінку Січ свою та, його ж піклунками живучи, осіли знову на островнім Низу кошами... Гризуть татари нас, скубуть і гвалтують турки, вішають, саджають на палі і стинають нам голови ляхи, сіючи розбрат між нами, і нікуди податися, і нічим осилити нам ту напасть роковану,— передихнув він і прокашлявся.— Батько Карпо просить і вас, донці славні, і вас, побратими кревні, полишити фортецю, заспокоївши тим царів турецького і московського та круля ляського, а самим іти, хто хоче, до купчення на Низу в Базавлуці, то і я того дотримуюсь, і у вас прошу розсуду і згоди...— вклонився сумовито Гунашевський.

— ...Як знано вами, ходили ми, посланці ваші, ко двору царському,— вийшов наперед столу Іван Разя,— помочі збройної, а найпаче арматної домагатися. То, як не блажили дарунками вашими воєвод та служців Приказу, як ретельно не старалися, не домоглися до самого государя дійти,— спинився він, розвівши руками.— Не могли і більше чекати там, бо попередили нас добрі люди чи й підсилом, може, нараяні, що бояри хочуть нас скатувати. Тому поспішили назад... На Земському соборі ніби було давно порішено, щоб ми здали Азов. Воєводи і служці-приказники кепкували з нас, коли ми сказали, що стоїмо загородою їм отут... Глузи і кпини весь час чули ми від них брудні й образливі, що й повторити не можна, крамольниками і банітами нас величали, холопами і паличниками та шубравцями-шарпаками називали, аж стерпіти того несила було, а наостанку закували в колодки і кинули нас у буцегарню, що зветься Фроловою вежею, і всіх у вошах та кліщах тримали... Тепер мене відпустили за викуп з наказом тим грізним, а Федя Штиня, Василя Вуса, Гаріфа-Григора Шикмаза і Федя Шелудяка заложниками лишили, то і зважте самі... За воєвод та царя став і круговий отаман Війська Донського нашого Наум,— додав він згодом і, вклонившись, пішов до столу...

— І Штиня, Вуса та Шикмаза?..— заревів круг стогоном.— Нехристи-и!.. Іуди-и!..

— ...Не втриматися нам за цими, хоч і міцними, мурами, братове-звитяжці! — ступив з-за столу огрядний Потій Солтенко.— Чей же, не поміч матимемо за спинами, а калмицьку стрілу чи петлю, бо тайші, хоч і приязні ніби з вами і з нами, та й від государя захочуть дарунки брати, то ж зважте!..— закінчив раптово він і пішов похнюплено до столу.

Ту ж думку і тим же ладом повторили несміливо ще кілька старшин з донців і з січовиків, і лише більмастий Лесько Кривий і Сергій Тарануха — з донців та Конограй, Сірко і фортечний дяк Петро Буркун, зглянувшись між собою, сиділи на лаві мовчки, повісивши в задумі голови. Вони не знаходили навіть сили і слів у собі сказати щось, а не те що напучувати побратимів на здачу...

Як не стояли на своєму козаки, як не сперечалися, та коли прийшло до голосування, то Вальною радою було вирішено більшістю, що по святому молебню, що його відправить з дяком та міськими святими отцями ієродиякон Михайло Гунашевський, січовики першими вийдуть із міста, забравши з собою всю наявну тут зброю і вози з харчем, а вже за ними небарно те вчинять, відмінивши індукту та евекту, введену переможцями раніше купцям та міщанам, і донці — голіруч, беззбройно, передавши владу в місті магістратцям...

Іван Сірко ходив по домові як ніч, мовчазний, потемнілий, мов сам не свій. І в фортеці, і в місті, і дома з родиною він майже не розмовляв, щось носячи своє на душі. Одразу по раді принишкло ходив зчаста попід фортечними стінами, мов сновида, як неприкаяний, і все щось шукав там, приміряв, зважував, потім допізна бродив по місту, поза містом, у порту, ніби хотів загубитися отам чи тікав від міського гамору, що тепер всюди посилився. Знайшлося чимало й мешканців міста, що благали козаків не полишати їх, не виходити з фортеці, навіть згоджувалися зібрати кошти в поміч з населення, але старшини заборонили їм те, на велике здивування посланців від магістрату, і готувалися до виходу з твердині...

Третього дня Сірко допізна спав, поки не загостив до нього Іван Разя з дяком Петром Буркуном. Безпричинно веселі, вони, сівши підснідати, пропиячили, поволі забувши про горе, цмулячи, як воду, оковиту до самої ночі. Уже смерком, прихопивши з собою кілька карафок медівки, ледве на ногах тримаючись, вони гуртом направилися до «батька Конограя прощатися із морем», і схвильовані та здивовані Софія й Марія дочекалися господаря лише другого післяпівдня...

— Нужда й закон міняє, дружино моя, а не те що мене,— мовби виправдувався він у постелі перед жінкою.— Ми ще вернемо сюди! — натякнув він, скрипнувши зубами.— А зараз, кохання радісне моє,— поцілував він Софію гаряче,— поїдемо в свою Артемівку воли пасти,— повеселіло жартував він, хоч і не міг приховати горя.

Втішена його пестощами, Софія теж одмінилася враз, такою збуджено-веселою стала, мовби заново на світ народилася.

Через кілька днів довгою строкатою стрічкою-валкою під пальбу донців з однієї лише полишеної в себе гармати вирушили запорожці з Азова в далеку дорогу. За Сірковим поріділим полком, перевантаженим мажами з добром та начинням, їхали козаки, що згодилися поселитися чи переждати часину в Артемівці, в більшості літні вже люди, які або дістали каліцтво в боях за фортецю, або були ослаблені хворобами. Між ними двома парами волів їхала і Софія з дітьми та Марією, що була і нянею малим, і матір’ю... Обік обох Сіркових маж ішли, тупцюючи в молодому завзятті, два породистих лошаки з вигнутими обіддями ший, розпущеними хвостами і гривами під новими розшитими чепраками і кульбаками-сідлами — дарунок Сіркові Азовського магістрату...

Старенька Марія їхала тепер у невідомий їй світ у широкій дарабі під наметом з дітьми полковника Сірка, як із гордістю пояснювала вона всім. Софія, що чулася нездоровою, не захотіла їхати в сідлі і сиділа також з дітьми. Горювала, бо горював Сірко, хоч як ховався з тим, а тішилася, бо ж як-не-як — додому правиться. В путі втішала не на жарт налякану паніматку, оповідала дітям про бабусю та Мжу, про худобу, про млин та дітей в тітки Християн. Ті у відповідь щебетали чи лепетали радо, бо путь для них була цікавою, і веселили тим не лише матір, а й стару Марію... Поряд із їхньою запряженою сірими волами мажею також тупцював осідланий для Софії білий аргамак, припнутий до полудрабка.

Було раннє літо. День видався хоч і ясний, та вітряний і не жаркий, і вистояні воли, підгейкувані погоничем, жваво перебирали ногами дорожню порохняву. Не було й пригод якихось у путі, лише дивною для кожного здалася ота заспівана жайворами та перепелами мовчанка, і не мовчанка, а жевріт, що поволі все більше і більше сковував оцю довгу рухливу вервечку чимось незрозумілим, недомовленим, сумовитим. Козаки почували себе скривдженими, не козаками — вигнанцями. Певні ж бо були, там, в Азові, вони робили потрібне діло; тепер воно виявилося зневаженим, зайвим, хоч взяло скільки сили, крові, життів. Думав про те й Сірко, бовтаючись у кульбаці і весь час стримуючи Велеса, який розучився ходити за час довгої стоянки.

Ось і Дівоча балка з могилою, насипаною козаками колись... Запала, заросла, затінилася травостоями, аж мусили козаки підсипати її, виривати навкіл оте буйне зело, робити хоч невеликий, але постій у честь загиблих хрещених душ мучениць... Затрималися, палили з мушкетів сальву...

— Що ж думаєш чинити, стратеже, в подальшому? — догнав мовчазного Сірка Потій Солтенко.— Панотець припрошує всіх їхати на Микитин Ріг. То яка твоя гадка?..

— Мабуть, мається в тому решпект, пане Потію,— відповів згодом, змірявши сумним поглядом старшого соратника.— Усім дужим слід правитись туди, до нашого козацького гурту, бо поодинці, як рудих мишей, винищать ляхи... Передусім, гадаю, треба старшинам прийти до чогось твердого й тямущого, а вже потім і товариство нараювати до того...

— Святий отець чув, що шляхта і комісар в Чигирині, ніжинський староста Едвард Шембек, невдоволені батьком Кожухом і носять пропозу передати гетьманську булаву Миколі Зацвілиховичу чи Іванові Барабашу. То як ти гадаєш? — роздумливо запитав згодом Солтенко.

— Зацвілиховича не знаю, а Барабаш, чував, облишився і якийсь родак отого чигиринського сотника Богдана Хмельницького нібито. Батько Кожух їм, ясна річ, не підійде, бо свою думку має і не зв’язаний ні родиною, ні маєтностями якимись... Гуляй, душа!..— викресав Сірко вогню на трут.— На Низу тепер купчать охочекомонних ті страченці, помилувані крулем, то, може, і Хмельницький з ними? — повернув голову він до Солтенка.— Ви ж чули, як ті тортури чинилися у Варшаві?..

— Чув, аякже,— опустив очі долу Потій.— Варварство — нехитра штука, а воно ж у них ремеслом стало. На Вишневеччині Ярема, каже отець Михайло, шляхи од села до села пообіч палями обставив, і сидять на них покарані ще інде й дотепер. Такий, каже, сморід несеться, що близько підійти не можна. Хвороби появилися, то сам Ярема виїхав до Варшави, а посіпакам наказав охороняти, щоб не знімали тих трупів. Просили люди отця Варламія Лубенського молебінь відправити над помордованими, так відмовився...

— А ви питаєте, що робити,— обізвався по тривалій мовчанці Сірко.— Ось вам і відповідь, пане Потію, на вашу цікавість маємо: або позбутися ляхів і їхнього варварства, або сісти на палі.

51.

Рада почалася з самого ранку. Ще не всі встигли й поснідати, як загули тулумбаси і вдарили у дзвін... Перша вона на старій Микитівській Січі. На бугрі, поблизу бекету, за довгим тесовим столом, накритим ще довшим малиновим убрусом, сидить старшина. В центрі, з писарем та дяком по один бік та отцем Михайлом — по другий, гетьман, по краях — побратими-соратники, а великим півколом побіч столу виладувані куренями неповних сімнадцять свіжих козацьких загонів... По обидва боки столу зведено стоять, застигли в безвітрі, січові штандарти, тихо перемовляються між собою застільці, щось наспіх радячись...

— ...Нам першим, лицарі і добродії, все товариство славне, випала щасна доля, як колись батькам та дідам нашим,— заговорив охрипло Півторакожуха, опершись руками на стіл,— знову відбудовувати ними започатковану колись святиню січову... Славна була вона ділами своїми по обороні краю від нахідців... Тож будемо під оцими кров’ю та святим хрестом означеними корогвами, під заступниками нашими: Параскевою Покровою та святим Юрієм Побідоносцем,— показав він вказівцем угору на штандарти,— чесно нести нелегке брем’я посланої богом нам долі. Чули-сьте, що під всіляким призвідством, огніваний, мабуть, ребеліями нашими і з турчином, і з ляхами, вже вдруге, вважай, відмовляє в помочі нам армадою цар-християнин московський, приславши замість армати горностаї і куни, яко ясак якийсь... Забув наші зичливі притулки та хліб-сіль і в Черкасах, і на Січі, та й пізніші звитяжства і домови і нехрист Іслам-Гірей... Доброхіть пішли ми з Азова, лишивши там братів своїх у брані полеглих і кров’ю нашою политу землю, та не порятувалися тим, а може, ослабли ще, бо розбили нас, розпорошених, ляхи вщент, і знамо вам усім, що чинять з нашим людом пани-магнати, не яко з людьми і доброхотно підданими колись посполитими, а яко з рабами і худобою, на кшталт Риму д’нєдавнього поганьбленого... Навіть Січ, не лише Хортицька, оця, теперішня, нібито передана соймом Яремі-катові... Та в нього руки короткі, братове!..— прокашлявся гетьман, оглянувши загомонілий натовп.— Отож, вирокуйте, хто буде привідцем вашим у подальших звитягах... Вирокуйте, як нам бути і що робити маємо?.. Невдоволених, бачу, мною чимало вас... Я — слуга уже літній, від рішенця вашого залежний, буду просити вас обрати собі іншого,— прокашлявся він,— сильнішого... Тільки б ви були одностайними, тільки б були слухняними в нашій біді... Гадаю, спершу привідцю нам треба обрати, а вже по тому вирішувати і подальше наше...

І почалося, як смерчним вихором, як бурею здійняте, на майдані... Ніхто нікого не слухав, мов очманіли всі. Суперечки, справдовування, перемови: і козак з козаком чи з посполитим, і курінь з куренем. Такий рейвах зняли, що не раз отець Михайло мусив зводити навіть хреста вгору, аби стихли... Як на мить затихало, сипалися прокльони на старшин: і на тих, що лишилися в реєстрах, і на тут присутніх. Яких лише прозв не почули вони в тому рейваху! І блазні та гайдуряки їхні дотеперішні старшини, і гультіпаки та глитаї, і блюзніри та розтлителі, і захланці та боягузи, недотепи та раби.

А лихослів’їв наслухалися! Несила було й запам’ятати. Горіли вуха від сорому та обуру... Навіть Сірків полк, що тепер досягав отут лише трьох куренів, в більшості виступив проти Півторакожуха, і все — за непоміч, що призвела до поразки під Сліпородом і Лубнами. Були непримиримо проти Карпа і інші курені, ніби змовившись між собою. Сірко знав уже силу козацької збройної потуги, бачив її не раз у січах з ворогом, але досі не бачив і не відчував її отакою в змаганнях між собою. Слухаючи по безсонній ночі отой шарварок, доходив висліду, що мав рацію батько Сулима, коли говорив: «Краще дурний порядок, ніж розумний безпорядок». Властиво, лише тепер він усвідомив значення отих слів покійника і великомученика, їх глибоку суть і незаперечну істину...

Почалося обрання чільників. Сірко стояв на чолі свого полку, коли почув, як хтось зненацька викрикнув його ім’я: раз, вдруге і втретє. Чув також, як вуха загорілися, надто коли викрики ті підхопили й повторили, забиваючи йому дух у грудях.

І раптом ніби цебро холодної води на гарячу голову:

— ...До біса-а Сір-ка-а!.. До бі-са-а йо-го-о!..— почув викрики недругів, і серце, що, здавалося, вже було зупинилося в сподіванці чогось незвичного, раптом закалатало, аж дихати не міг... Вжик-вжик!.. Вжик-вжик!.. Вжик-вжик!..— колотило в скроні.

— Сір-ко — з буй-ця і па-лоч-ник!.. Сірко — ма-єт-ник!.. До бі-са-а Сір-ка! — било, стьобало, гамселило його, аж присідав, здається, щулячись. «Слава — коромисло, одного підніме, другого посадить»,— знову пригадав він поговір Сулими, але згадав отут же і інший його ж: «Нужда й закон міняє» — і поволі розправився, заспокоївся, бо лишили його нарешті виборці в спокої... Проте оті викрики сказали йому багато чого. Було й приємно, що ось він доріс до того, що знаний усім отут, що не сторонній, не рядович, а чільник уже поміж товариства, який, правда, не стерпів би отих образ, не стерпів би і оцього шарварку, але, може, ото лише єдиний його недолік, та ще хіба... «маєтник». «Знали б ви всі, чому я став ним... Знали б лише... Але дайте час, любі вороги-друзі, дайте можливість — побачите!» І чув таке тепло до отого крикуна в грудях, таку радість, що й сам дивувався...

Суперечки тривали ледве не до обіду, доки таки обрали до краю стомлені гетьманом Танася Болюка, його писарем — Ярослава Вешняка, суддею — Данила Нечая і майже без суперечок порішили кошовим обрати Федора Лютая, його писарем — Максима Гулака, суддею — Мину Джулая.

Та по отому знову все пішло шкереберть. Ображений гетьман-переобранець Півторакожуха зі своїми прибічниками-козаками, що знали його в Азові, був за продовження борні з ляхами разом з ногаями та буджаками. За ним тягнувся Лютай і Гулак з частиною козацтва, але новообраний гетьман Танась Болюк і його писар виступили проти борні. Отож і почалося знову бродіння.

Як не ждали козаки з його куренів знаку свого отамана, Сірко так і не виказав своєї думки в раді-полемії ні за «пана Карпа», як називав зчаста він Півторакожуха, ні за гетьмана Танася, хоч той, очевидячки, і чекав його підтримки. Наслідуючи свого осавулу, промовчали і його курені. Мовчав і ще один старшина зі своїми чорноморцями — Левко Конограй, солідаризуючись із Сірком і придивляючись до настрою на Січі... Рада пополудні тим і закінчилася, що старшини мають ще про щось певне між собою домовитися, а вже потім те виносити на важіль козацтва... Тут же були прийняті всі викотці-посполиті в козаки, записані в компути, як рівні всім...

Були викочені за наказом нового гетьмана кілька барилець з напоями, викладена смажена на вертелах баранина та інші наїдки... Лунали допізна веселі пісні, сальви, гамір, крики і гомін, ніби і не було горя навкіл, ніби не лишалося Правобіччя в лабетах жовнірських, а родини посполитих в смертельній панській неволі...

52.

І колишній Лука Нечит, а тепер Прихідько, і стара Текля, їхня донька Ївга, як і зять Дмитро, стали за три літа всіма знаними людьми у Капулівці. І жили вже вони небідно, мали кожен своє обійстя, а в ньому і худобину, і дріб усякий. Лука, як і Текля, щоправда, постаріли досить коло отих споруд, зате Дмитро, здавалося, відмолодився з Ївгою. В них, хай і поволі, все стало у звичну колію. Особливо раділа тому Ївга, пораючись і в своїй господі, і в материній. Хоч часом і тяжко їй доводилося, та покладала надії на те, що ось підросте мала Настуся і стане їй поміччю, бо що з тих бовдурів хлопців візьмеш? Як ото побудували школу-дяківку, ніби від рук відбилися. І чоловік Дмитро, і старший, колись білявий, а тепер русий, як і вона, Ївга, Максим, та й циганкуватий, до батька подібний, Нестор пропадали отам, на забавному майдані. Хай діти, а Дмитро — сором один, та й годі. Все село збаламутили вправами. Навіть отець Гнат, як неприкаяний, прости боже, і на шаблюках б’ється, і петляє, і навіть бореться з хлопчаками та тини перемахує, гасаючи на коні. Сором один, та й годі...

Поскаржилася батькові, але й той не підтримав її. «Подумала б краще, дочко, що верзеш ото!.. Школа їй на заваді більмом стала!.. Та знаєш ти, що таке школа?..» Сміються з неї, а те, що діти відбилися від рук, їм байдуже. Січчю вже марять. Тікати хотіли туди, і коли б не отець Гнат, то таки й утекли б, мабуть...

Та коли б тільки клопоту, що тривога за долю дітей. На лихо, й сором доводиться терпіти. І який сором! Боже правий, який і через кого? Через того ж Дмитра. Слимаченкова Домна, ота, що об’явилася не так давно в селі, Дмитровою нареченою виявилася. Всього лиш нареченою, а сина... Чули, людоньки, сина вже мала. Нехай Домна, на її місці кожна мовчала б. А Дмитро!.. Муж називається. Ні словом не сказав про те, не натякнув навіть, не повинився... Люди, правда, ще не знають цього. А що буде, коли довідаються? Шила ж у мішку не втаїш.

В отій гризоті й жила Ївга. При зустрічах з людьми опускала долу очі і поспішала скорше розминутися, вдаючи заклопотану, на вспольщині трималася осторонь, аж люди дивувалися. І як не ухилялася від того, як не намагалася, а таки сталося непоправне.

Була рання весна, крилися криги водою на плесах, появлялися поворотні пташки в край, вдень гріло сонце, а на горбиках зеленіли перші стрілки травиці... Дмитро і Корній раптом вирішили податися на Січ. Одного засвіту, осідлавши коней, приторочили суми і скачем винеслися із села бозна-куди, навіть не сказавши, як довго будуть їздити отам. Ївга ішла із церкви, тиха, самотня, мовчазна, як завжди. Та ось відчула, як її хтось торкнув збоку. Оглянулася — і очам своїм не повірила. Поряд ішла Домна.

— Добридень, посестро,— звернулася, роблячи на ходу уклін.

— Добридень!

— Бачу, самотиною йдеш додому, то й подумала: чи не порозумітися вже нам, як людям?

Ївга оглянула супутницю, розгубилася і мимоволі відказала:

— Чого ж, можна... Я вас уже давненько знаю, а ви хіба мене не знаєте? — спитала і відчула, як паленіють щоки.

— Та ото ж так знаємося, а щоб більше, то і не знаємося... Коли не перечиш, то я б завітала оце зараз до тебе, чи, мо’, до мене зайдемо?..

— Ні, ліпше до мене!..

В хаті Ївжиній нікого не було, і жінки розговорилися. Властиво, більше говорила Домна, а господиня слухала, і чим довше слухала, тим більше шкодувала «посестру», тим менше лишалося в душі її ревнивого щему, натомість зроджувалося співчуття, навіть отой сором і гріх їхній з Дмитром став виглядати якось і не гріхом ніби... Спохопившись, Ївга пригостила гостю обідом, присівши поруч, розговорилася і зрозуміла, бесідуючи; вини в тому, що сталося, нічиєї немає. Ані Дмитрової, ані Домниної. Це доля їхня позбиткувалася так над ними, молодістю їхньою. Домна має цілковиту рацію: не треба їм сторонитися одне одного, навпаки, мають заприятелювати, а то й посестритись, тоді й сторонні прикусять язики.

Знайшлася в Ївги й медівка. Пригощаючи гостю, вона і сама трохи випила, а випивши, відчула в собі полегшення, зізналася їй у ревнощах, в любові до Дмитра, нарешті поскаржилася, що він і сам, як навіжений, пропадає отам на майдані, і хлопців заманив так, що від рук відбилися. Здивувало лише Ївгу те, що Домна не поділила її страху й осуду, а якось загадково подивилася на нову подругу і промовчала.

Багато чого переговорили вони в Ївжиній хаті. Та час було Домні й додому вже вертати.

— Проведеш мене трохи?..— спитала гостя.

— Проведу, а чого ж.

В путі знову говорили всяку всячину, Ївга все розпитувала, аби зайняти розмовою Домну, а з тим і ближче підійти до її обійстя на Притулівщині, глянути, як живе.

— А знаєш, що я надумала?..— видно, прочитала Домна оте Ївжине бажання в очах.— Зайди і ти до мене в господу. Гріх обминати її, коли просять...

— Зайду, коли запрошуєте.

Отак і опинилася вона в Домниній хаті. Не встигла Ївга розглянутись, як у двір заїхало аж три вершники. Загледівши їх, жінки знітилися і на якийсь час примовкли. То був Корній Слимаченко, а з ним Ївжин чоловік Дмитро. І син, отой, віднайдений нею. Він перший переступив через материн поріг, і Ївга мало не зойкнула з дива: він неймовірно схожий був на її Несторка! Услід за Домниним сином до хати зайшов Дмитро і заціпенів, уздрівши тут Ївгу, а вже останнім увійшов і Корній.

Ніяковість скоро минула, бо нічого не запідозрюючий син незграбно схопив у обійми матір, потис її, цілуючи, а потім лише звернув увагу на гостю і поцілував тій руку, вклоняючись.

— Іван я... Батька ось привелося зустріти рідного...— не міг він стримати радості.— Матусю!.. Горілки нам і всього до неї!..— звернувся до Домни.— Бачите, який багатий у вас син!.. Два батьки має, два брати і, як весняне сонце, сестрицю!.. Домовимося зразу,— звернувся він до обох батьків.— Вас, любий вітчиме, я іменуватиму батьком, батька Дмитра — татом, а братів і сестер по-братньому, як рідних... О боже великий!.. Віддав мені все-все!..— вигукнув у нестямі..

Отим радісним вигуком він раптово розсіяв туманець скованості обох молодиць і Дмитра, бо Корній не особливо й бентежився, заздалегідь приготований до всього. Домна кинулася на радощах накривати стіл, Ївга й собі напросилася їй допомагати, а Іван, розговорившись, роздивлявся батькову хату, одобрюючи чи осуджуючи щось в ній. Не подобалася йому занизька притолока, малі вікна і вузькі лави, зате сподобався розмальований матір’ю комин, білі і світлі рушники на іконах та Мамаєві, якого Домні подарувала при від’їзді Мотря, просторий чулан і чиста та охайна друга половина хати, призначена для нього, Сірка з Софією, якщо вони схотіли б переїхати колись у Капулівку. В ній навіть постіль була приготована, красуючись горою подушок, обрамленням вибілених на сонці тонких простирадл і різноколірних валових ряден у райдужних пасмугах. Та особливо його втішила грушева, як воскова, люлька на накритому звичайним убрусиком столі, дерев’яна отака ж риночка, наповнена пахким тютюном, гаптований з кутасами кисет з червоно-малинового кармазину, лискуче кресало із загнутими по краях кільцюватими каблучками, кремінці з заздалегідь набитими гострими застружками і білий, як піна, трут...

Впав йому у вічі і такий самий, як і в тій половині хати, мисник на стіні, заставлений геть дерев’яними і глиняними виробами, куманцями, скудельками та збанками, різномірними колірними кониками-свищиками та розписаними мисками і тацями...

Захоплений отим усім, він схопив обох жінок за стан, як ті навідалися за чимось, і, піднявши їх, як сніпки, закрутив по хаті, аж ті залящали з остраху. Та вершиною його радості були дві пари повстяних гаптованих плесниць-сандалів, що стояли рядом коло ліжниці. «Більші — видно, для мене, а менші — для Софії»,— майнула в ньому догадка.

— Що ж ми тут зупинилися? — раптом похопився він, звертаючись до обох батьків, що не менше були втішені його ожвавленням.— Тату, давайте ж сюди отого химерного, як казали, отця Гната, хай побачу, що воно за козарлюга, та ведіть братів, сестричку, їхню та й мою тепер матір, діда та бабу,— звернувся до Дмитра він.

— З матір’ю ти уже запізнався ж,— осміхався Дмитро.

— Як то запізнався?.. Хіба оце ви і є Ївга? Така молода?..— зареготав він раптом.— Оце підволосений!.. Оце старий!.. Не боїтеся, тату, що я її у вас викраду?..— пожартував він.

— Та, по-перше, вона не така молода, як здається, а по-друге, кради, сину, якщо згодиться. Сам же знаєш, що я для тебе і рідної жінки не пошкодую...

Сірко зопалу хотів схопити батька обіруч, але той, припіднявши сина ледь угору, висковзнув і грозився кинути ним об землю, та не кинув, бо відчув, як той залізними ручищами звертає його голову, зрозумів, як клониться заодно кудись і тіло його. Упасти, правда, він не впав, однак зізнався сам собі, що він слабший за сина.

На якийсь час Сірко полишив їх усіх — пішов до Дніпра скупатися. А за годину, ідучи до оселі, угледів повний двір гостей, серед яких пізнав свого колишнього супутника із Лаври Гната Шульгу у супроводі двох спалених сонцем підлітків: Максима і Нестора... Шульга відокремився, пішов назустріч Сіркові, видивляючись.

— Чи тебе зрю я, брате доблій мій, в оцьому забіссі? — заговорив він.— Чей же, вже знаєш, що в оцій орелі-колисці я тепер паки і паки жию, яко келар монастирський і яко прихлібця, що воздів вериги хресні на слабі тілеса свої, щоб нести боже рекло хрещеним...

— Що слабі тілеса твої, отче, сумніваюсь. А ось що тут зустрівся мені, то це щастя.

— Дяка на слові, ратнику... Знаю вже чимало і благословляю мить оцю, що привела тебе сюди, до наших пенатів... Та лишимо те на потім. Ось ці отроки рвуться, бачиш, то привітай їх, яко брат рідний і чільний козак, бо дивляться на тебе, як на іпостась яку,— показав він рукою на юнаків.

Іван пішов до мовчазних братів і на очах у Ївги, Домни, Дмитра, Корнія і цілої ватаги отаких же, як вони, дітлахів, схопив на оберемок обох, підняв до грудей і закрутився з ними, як у танку. Нарешті, поточуючись, зупинився, обережно поставив хлопців на землю і пішов до дівчинки, що соромливо тулилася до Ївги.

— Ти Настуся, сестра моя? — присів він коло малої.— Чия ж ти і в кого отака гарна вдалася? — узяв дівчинку за тендітну ручку.

— Мамина і татова та ще дідусева й бабусина,— комкала ті слова, граючи оченятами і ямками на рум’яних щоках.— Несторко обманює мене, що ви, дядю, мені братик, чи правда те? — понесла вона заклопотано пальчика до уст.

— Правда, люба, свята правда! — гаряче підтримав Нестора, зглянувшись із хлопцем, Сірко.— Он і святий отець потвердять те,— показав він пальцем на Шульгу,— і мама й тато наші...

— Їй-богу, їй-богу?..— сумнівалася дівчинка, видивляючись то на нього, то на старших.— Ану ж перехрестіться!..

— Говори мені: «перехрестися», я ж тобі брат,— оглянув натовп Сірко і, завагавшись, перехрестився.— Ось хрест святий, брат!..

— А де ж ви... ти узявся? — хихикнула Настуся.

— Бог дав, щоб не давати всяким нехристам і людоловам глумитися з тебе,— придумав він наспіх відповідь, зглянувшись змовницько із присутніми, що, повеселівши, також усміхалися.

53.

Невгамовним пошумом хвиль набігає на скелясті береги море й розбивається об круті фіорди графства Фландрії і герцогства Брабанту. Легкі вітерці благодатного Гольфстріму, що приносять сюди зимою аж від Флоріди і Мексіки добродійне тепло, остуджують тепер потравневу спечність вільгістю, п’янять духмяностями лісової глиці і ароматами різноквіття. Неподалік від отих крутоприпіднятих бережних химер-зазубрин рівною папломою стеляться багатобарвні долини, насипані, за тутешніми повір’ями, чарівницею скальдів Гефйоль, яка в шанобливу пам’ять нащадкам, невтомно трудячись довгий вік, наносила сюди пеленою землі, вислала та розрівняла її, ба навіть засіяла зелом. Не виповісти словами, скільки прекрасного і чарівного створила отут природа, як оздобили і уславили легендами отой її труд люди, хоча ті ж люди і знищили в легковажності не менше...

Дивні діла твої, боже. А так, вельми дивні!

Десь аж у Гурджистані цар Леван Другий Дідіані, задушивши опівночі царя Гурію, підтриманий і під’юджений султаном Ібрагімом, наповнює глибокі ненаситні фурджіни своїх воїв багатствами братніх йому Кахетії та Імеретії, грабуючи, гвалтуючи, палячи все на своєму путі... Десь стогне Карталея і Тифліс під тяжкою п’ятою хижого чужинця Рустем-хана. А з Києва на весь край великий: Полтавщину і Слобожанщину, Чернігівщину і Смоленщину, Полісся і Подільщину, Покуття і Брацлавщину, Волинщину і Степи, не минаючи Січі і Донщини, рознеслася по вересневому Новому році нагла звістка про смерть митрополита Київського і Галицького Петра Могили, захисника віри православної, оборонця краю від захланства магометан та католикосів, апостола всіляких наук, реставратора святої Софії і лаври Печерської, осмутою лягла на лиця і душі людські, та так і лишила осиротілий православний люд в чорному непоправному горі.

Десь по світах багато чого діється, а з лаври Печорської, не відаючи про смерть їхнього пастиря, бредуть схимниками-прочанами в Єрусалим похилий старець-чернець Аввакум з іноком-поводатарем Аврамком. Останній за порадою того ж Петра Могили і по цілуванні хреста в нього мусить, відвідавши корсту божу, прийняти іслам, вивчити все про нього, відвідати святий камінь у Мецці і повернутися в рідну обитель Печерську, де написати тлумачення віри Магометової... І мине довгих тридцять літ, поки по митарствах і паломництві повернеться колись малий Авраам до рідних пенатів і тридцять довгих літ буде, яко заточник отой, в голоді й холоді писати все про віру Магометову... І напише коло каганця і свічки все про неї, і вмре, поставивши останню крапку в своїй книзі... І лише згодом-згодом знайдуться щасливі протосингели, що надрукують оту пам’ятку як пам’ятник Авраамові Печерському!..

І майже водночас єзуїтський місіонер Мартин Мартиніуш із Польщі навперехрест отим обом мандрував до прадавніх Хін, щоб, пробувши отам у скруті і злигоднях кілька кращих літ життя, вивчити хінську мову і, повернувшись на батьківщину, написати «Історію Хінів»!.. І напише!..

Десь одночасно правляться на замилених конях посли від Таймураза Першого і Олександра Третього за обіцяною поміччю збройною до царя московського Олексія; бовтаються у розбурханому морі коло Аксая по путі до Азова на фелюгах щойно призначені діздар і санджак з майном і гаремами від Високого Порога разом з поводатарем, московським купцем Касанчі-агою. Десь аги, чауші, бани, беглер-беї і сонми інших під виклики: «Інч алла!.. (Хай славиться аллах!..)» — забирають по балканських санджаках останні статки трудового хрещеного люду для багатих алафів-оброків Високого Порога і його вершителя хондкара чи вішають, стинають голови, обрізають носи і вуха тим, хто посмів палити тютюн, наслідуючи колишні заходи перського шаха Аббаса Великого...

Десь мудрі світу в котрий уже раз беруться розгадати ассірійський напис: «Мене, Текель, Фарес — підраховано, зважено, поділено!» — на стіні царського палацу, написаний невідомою рукою каменяра-трудівника, а жадібні і неутолимі отак же в котрий раз беруться віднайти дочасно золоті скарби Соломона, заховані в країні Офір і привезені туди на тридцяти фірах. Десь утікають з неволі на двадцяти турецьких розшивах-каторгах виснажені, голі й голодні сімсот бранців, звільнених торішньою їхньою одноясирницею, відчайдушною козачкою Марусею із Богуслава... Бовтаються довго, марудно і вперто, і таки щасливо доправляються до рідних хат, щоб назавжди лишити в народній пам’яті думу про нечувану мужність і самовідданий героїзм української Жанни д’Арк...

Десь радощі, достатки, задоволення, мир, а недалеко від Умані і обох Черкас коронний стражник Самійло Лащ, вирізавши до пня тридцять тисяч міщан і викотців, під нічними загравами догораючого міста гвалтує цілим військом десятки «щасливих» вибранок...

Десь осиротіло стоять на казково багатому острові Готланді, присвоєному нещодавно Швецією, чотириста кам’яних пірамід, ждучи свого визволення. Десь співаються казкові саги про відчайдушний героїзм лісних і морських Гезів, а в Жечі Посполитій, доведений до відчаю обмеженнями його влади захланними магнатами король Владислав, на радість резидента Венеціанської республіки синьйора Анані, мріє про сатисфакцію, заславши на схилі літ сватів до славнозвісної тоді Марії Гонзаги...

Десь сукновальні Фландрії денно і нощно виготовляють чарівне, неперевершене по якості сукно, а на більшій половині Європи плачуть вдови з дітьми, бо вже двадцять дев’ять літ точиться безперервна бойня й забирає їхніх синів, чоловіків і батьків на війну між віденським і мадрідським дворами з півдня і коаліцією Франції, Німеччини і Швеції — з півночі.

Скільки людей покладено на важіль високодвірських алтарів за цей час! Скільки мрій і надій народилося і вмерло, не здійснившись!.. І треба ніби небагато вже — а треба! — бо ці довгі літа не принесли жодній стороні перемоги, бо ліпші стратеги Європи шукали бодай яких шляхів для благопристойного для них і їхніх королів замирення і не знаходили.

Отоді й згадали сильні світу цього про Україну і звитяжні воєнні суксцеси козаків, а згадавши, звеліли послам-легатам попрошкувати до них давнім, ще Еріхом Лясотою протореним шляхом... Не поминули вони, ясна річ, і Владислава Четвертого, заклопотаного одруженням з Гонзагою... Набиваючи собі ціну, той торгувався і гадав, гадав і торгувався, доки таки знайшов щасливе для себе подвійне виправдання: перед магнатами — про спішну висилку небезпечних козаків подалі з України, а перед лицарями-козаками — про поміч протестантській Півночі і її народам, що не забудуть їхніх лицарських звитяг, як не забудуть їх і королята-магнати.

Поварившись у козацькому казані, що клекотав, як на пекельному вогні, січові привідці, хоч і здогадувалися про підступи польської корони, вирішили все ж попробувати щастя, бо як інакше злютуєш козацьке військо, де навчиш і озброїш його належно, нарешті, набудеш собі сильних прибічників, як не в Європі?.. Чей же, козаки не завойовувати йдуть край, а звільняти від гніту чужинців. Чи не найбільше наполягав на участі у війні на європейських обширах отой сотник чигиринський Богдан-Зіновій Хмельницький, що виявився ще й кумом колишньому осавулі, а теперішньому наказному гетьманові в Черкасах Іванові Барабашу...

І опинилися одного перед червневого ранку, ніби з водної піни виринули, десятьма малими полками кондотьєрів відбірні козацькі курені на березі Фландрії... Так-так, Фландрії!.. Недалеко від Кале, Тіонвіля, Гревельна, Ланса, Бетюна, Лілля і «ключа від морів» — Дюнкерка... Засмучені поневоленням фламандці й не знали тоді, що оці «козакен», які зі своїми привідцями разом сплять, їдять і жартують, звільнять їх від тугих, Аррарською і Утрехтською уніями скручених обіймів каталонців і кастільців, помітно вплинувши на подальшу долю цілого європейського півсвіту... Не вірили, бо начулися про них, як про дикунів, які нікого не хочуть знати над собою і живуть лише розбоями і пограбуваннями...

Після невсипного клопотання де Брежі, котрий навіть покозачився, побувавши на Січі, дюка Конде та маршала Тюрена знайшлося для козаків доста і відбірних осідланих коней, без яких козак уже й не козак, і білих каптанів, панцирів, шоломів, мисюрок, оміднених блискучих кирас і острогів, ба навіть важких палашів та довгих міцних списів, заборол та щитів. Ще вдосвіта звелися над козацькими суєтними шеренгами і малинові та золотаво-срібні корогви, подаровані їм Рудольфом та Зягмундом-Августом... Не пожалкувала й Франція своїх штандартів козакам. Тільки з добутими в боях шаблями та своїми штудерними пістолями запорожці не розлучалися навіть тут... П’єр Шевальє, що висадився на берег слідом за козаками із отакими ж загонами відбірного польського війська, диву давався, завваживши увагу дюка Конде і особливо де Брежі до запорожців — вона була незрівнянно більшою, аніж до його жолнєжів...

Як тільки спорожнилися після двотижневого бовтання в морі і відійшли від берегів у досвітній туман бриги, галери, шхуни, барки, корвети з калевринами на носах та легкі релі із валонами-стерничими, так і зашумувало та загуло, що прибій отой, козацтво... Дотепи і реготи розбудили мовчазне досі прибережжя, а вже коли, заморивши наспіх щедрим сніданком з гальбами-пінтами бургундського вина черв’яка, вони ошатилися в оті убори та ронди і облюбували собі коней, налякані фламандці, хай і про себе, все ж не вірили, що оці «цигани» прийшли сюди на війну із «левами Кастілії», а не для розваги.

— ...То як воно, Гераську, отут тобі? — питався якийсь з гурту удосвіта.

— Не кажи, Шмульку, бо голому й на сіні мулько,— махнув рукою той, підтягуючи пробно попругу.

— Чи вони, Вакуло, вландри оці — фризьці?..

— Фландри?.. Фризьці, як ми ото ляхи!..

— Ти, Мусію, не лякай щуки морем, а бідного — горем,— заступався за товариша сусіда, приміряючи завеликі на нього поножі.— Герасько триматиметься купи і отамана, бо знає, що сніп без перевесла — солома.

— Пху ти, нечиста... ми в оцьому тумані — як вівці в кошарі! — скаржився обурливо котрийсь.

— З овець, свате, і кожух, і свита, і губа сита... А туман марниця, розсіється, поки нам на ярмарку,— розсудливо заспокоював того сусіда.

— Та тобі — що?.. Хоч варила — не варила, аби добре говорила,— огризається сват.

Не журись, козаче, не ридай, козачко...—

завів хтось упівголоса пісню.

— Ану, ворушись, чоловіче,— третій півень кукуріче! — підганяв котрийсь із ватажків підлеглого, проходячи мимо.

— З нашими, ватамане, козами на торг вспіється ще,— огризнувся жартом той.

А біля намета, відокремившись, давненько вже розмовляють Богдан Хміль і Іван Сірко.

— ...І Несторко Мрозовецький, і той же Іван Барабані,— вів сповільнено Хміль,— і навіть перекопський намісник Ісламка суть одним ликом шиті. Та від того народ не вмре, як заодно стоятиме... Та ж Валахія чи й Молдавія, наповнені, як напхані, тепер викотцями і з Подніпров’я, і з Дону, і з Таврії, Сяну, ба навіть з Польщі та Московії, даючи дані і терплячи всілякі побори, не вмерли ж досі.

— Е-е-е, не кажіть, пане Хмелю,— заперечував йому Сірко.— Одна біда — давать данину та терпіти побори від турецьких посіпак, а інша — віддавати, як казали, крім поборів, ще й рідну мову, звичаї, волю і душу... Бо ж оті перекидці і озвичаєні по-ляськи, і озвичаюються потроху вже...

— Коли з цього боку дивитися, то, далебі, так. Заборона молитися по-своєму, співати свої думи, пісні, шанувати свої свята і свої уподобання рідні, натомість приймаючи все чуже від Польщі, це не руку чи ногу відрубати в поспільства нашого, а замінити серце в нього... Завваж, замінити волелюбне, нескорне серце на рабське й покірне!.. Це злочин і того, що неволить, і того, що дозволяє себе неволити, перед світом і богом,— затягнувся Хміль люлькою.— І ляхи в цім злочині набагато злочинніші для нас і небезпечніші, ніж турки.

— Сказати це комусь із чужинців, не повірять і, певно, подивуються.

— Можливо. Але нічого в тому дивного немає,— після чималої мовчанки ствердив Хміль.— Мовою і звичаями султанщина від нас далека, вірою — також, а, побувши б без отого, як мовиш, озвичаєння ляського, може, опірилися б трохи та згуртувалися, усім миром розуміючи, що то таки чужинці! Найліпшим доказом для моїх міркувань є згадані тобою викотці. Чому вони, по-твоєму, викочуються саме в Молдову і Валахію? Тому, що гірше там, чи тому, що ліпше? Отож-бо. Мусимо прихилити до себе оцих наймачів, показати, що ми і не цигани, і не ляхи, ми — людська окремішність. А ще не чужатися, хоч би для ока, їх, а ріднитися, щоб перехитрити, і в цьому сенс найбільший, брате,— полишив він раптом спантеличеного Сірка в розгубі.

«Хто його второпає,— роздумував той у самотині,— короля ніби аж хвалить чи співчуває, Оссолінського зацним паном іменує, з татарами хотів би в побратимстві побути... Навіть з татарами?.. Аж страшно подумати!.. Оце — горіх!..»

— Ах, ти, нехтемова душа!.. Я тебе хвицну, окаянний!— чує Сірко, як лається якийсь козак невдалік.

— Що, вдарив? — питає того товариш.

— Та вдарити не вдарив, але налякав, навіжений!..

— Не знаєш істини ти...— розмірковує товариш.— Кажуть же, обходь коня попереду, а отамана — позаду...

— Бог не видасть, Маркіяне, свиня не з’їсть! — відповідає жартом Маркіянові.

А в Сірка своє на мислі. Пригадує, як дивилися на нього козаки й старшини, коли посланці пригнали коней з Дону, як заздрили, коли уздріли побратимового Шайтана — коня для нього, Івана Сірка!.. «Писанка — не огир!..» — аж клекоче в ньому радість за отой дарунок Разин. «Щасти тобі, брате, отой задум здійснити!.. Родичайся з яїками, астраханцями, терцями, кубанцями, трактуй з калмиками про поміч нам, а ми, дасть бог, звідси не голіруч вернемо!.. А тоді... Тоді й без татар обійдемося, і без бакшиша султанові, пане Богдане, одоліємо королят!..» — аж зітхає він від уяви. І тут же чомусь пригадалася стара кошовичка Катерина, її хата, яку наче вчора ще бачив, і казка старої: про дівчину-пташку, калічку кривеньку, що слугувала стареньким, доки вони не вислідили її в образі дівчини і не полетіла вона від них, і про голубку-горличку, що «не їсть і не п’є, та все на крутую гору плакати йде!..» в журбі за своїм голубком...

Аж зітхнув козак. Далеч яка ж між ним і Мерефою тепер!..

Ще не розсіявся як слід густий туман, як запорожці, виладнувані окремими полками по дванадцять воїв у кожній шерензі, прискіпливо провірялися у раптово запалій тиші їхніми ватажками і незаперечливо виконували всі вказівки. Та ось те скінчилося, і вони, звільнені, знову весело загомоніли, ожвавлено і зацікавлено загули коло коней, бомбард, камнеметів, гаківниць і таранів...

А в наспіх поставленому на горбі наметі, куди пішли зразу ж по перевірці козацькі колонелі-ватажки, при товстих ярих свічках у дорогих шандалях їх чекала вже спішна воєнна рада з конфідентами французького двору, досвідченими маршалами: де Брежі, Сентерро і Тюреном. Це вони, оці маршали, за довгі роки не подужавши ворожих армій, дивилися тепер на запалених вітрами диких степовиків, як на богів, що манною упали з неба з допомогою молитов самого короля, дюка Конде, радника де Брежі, і навіть помічника де Брежі — отого ж П’єра Шевальє та кардинала Мазаріні... Не тому, що вже аж так вірили в їхню звитягу, а тому, що мали тепер можливість послатися на них на випадок поразки, що вважалася неминучою: дивіться, мовляв, не лише ми, і славнозвісні «козаки» не могли взяти.

Козацькі ватажки ще замешкливо розсідалися по застелених килимками лавицях, а їхній товмач Михай Ханенко франкською мовою уже повільно репрезентував господарям кожного, і названий робив поштивий уклін: «Богдан-Зіновій Хміль...— шеф-колонель, Ярослав Вешняк — радник гетьмана Барабаша... Потій Солтенко... Трохим Топига... Лаврін Вовченко... Максим Нестеренко... Мина Джулай... Антін Ганджа... Отар Шангірей... Прокіп Шумейко... Іван Сірко».

Маршали уважно вслуховувалися в імена названих, безцеремонно в лорнети роздивлялися і міряли статуру кожного, струшуючи білими буклями париків, робили витончено-шанобливі поклони в їхній бік, поки, нарешті, завчено не подякували за репрезент товмачеві... Якийсь мент у наметі панувала мовчанка, присутні аналізували перше враження, поки не заговорив, ковтаючи скоромовкою слова, наче спішив на пожежу, маршал Сентерро. Почавши із становища ворожих та своїх військ на підступах до Кале і їхнього розташування на зробленій наспіх П’єром Шевальє карті, що видалася надзвичайно дивною для січовиків, він поволі заглибився у середину і початки цієї війни, доки порівнювально не перескочив поволі до давнини і не застряв у її нетрях, що аж Ярослав Вешняк та Ханенко змушені були його виручати на велике здивування Шевальє і Тюрена.

Чого лише не згадувалося велемовним і заслуженим маршалом! І війни легендарних галлів з бриттами, і наступи норманнів та готів, і Пунічну, подібну оцій, війну, і бої за Карфаген. Не забув пом’янути і стратегів: Македонського, Цезаря, Суллу, найяснішого Людовіка, кардинала Мазаріні, принца Конде, герцога Бойоні, Антуана де Грамона, герцога і маршала Ніколь Вільруа, молодого Жан-Батіста Кольбера, Філіппа і маркіза Лейда... Відмітив він і заслуги П’єра Шевальє, вказавши на зразкову скромність останнього... Помітивши, що його оповідь справляє певне враження на присутніх, він глибокодумно помовчав, поправив буклі парика і знову поліз у Столітню війну.

Присутні, як зговорившись, вдавали, що вони все зрозуміли і тому ошелешені і знаннями маршала, і вмінням подати оті знання навіть їм, чужинцям. Правда, один з них, отой Богдан-Зіновій, таки не втримався і порушив німу придушеність питанням, та ще латинською мовою, що зовсім спантеличило маршала.

Шеф-колонель, похваливши за надзвичайну освіченість маршала, попросив того розповісти дещо ширше про бої при Азенкурі, бо він, шеф-колонель, досі знав, що при отому злощасному Азенкурі був не лише король, але й усе королівство Франції в полоні.

Зачувши те, маршал Сентерро засовався, стріпнув головою, ніби відкидав оті завадливі буклі парика, подивився довгим поглядом на шеф-колонеля і, посміхнувшись, ніби той сказав йому якусь неймовірну приємність, розвів руками, припрошуючи до розмови ще свого сподвижника Тюрена.

54.

Довго і зацікавлено чекали маршали, проходжуючись по своєму просторому наметі, рішенця козаків-степовиків, сумніваючись, що ті дійдуть колись якогось рішенця. Та нарешті він був готовий, і за наказом Богдана Хмеля Ярослав Вешняк, на загальне здивування маршалів, картавою французькою мовою об’явив умови:

— Полковники вже нині мусять детально оглянути твердиню, переодягтись у одіж кастільців і під їхнім штандартом; військо П’єра Шевальє, що складається із польських піхотинців, буде стояти на віддалі однієї милі від Кале на суші і без погоджень з полковниками не зрушить з місця, лише подаючи весь час знак до того; полковники вже тепер вимагають десять проводжатих і між ними одного винаря з вином у трьох барилах на фірі та стільки талярів, щоб вистачило окупити вартість отого вина; маршали дадуть негайно десять одягів черниць і стільки ж убрань селянок з білими прапорцями для кожної; мосьє маршали небарно забезпечать їх десятьма легкими релями-човнами і досвідченими, обізнаними з місцевістю, сміливими і вірними стерничими; полковникам мусить бути передано двісті гаківниць-мортир, фальконетів, аркебузів та п’ять бомбард, запряжених укінь з усім начинням на п’ять годин бою; маршали забезпечать козаків двома тисячами погодинних смолоскипів і двома сотнями певної товщини і довжини кілків-шестів із береста...

Мосьє маршали, вслухаючись в оті умови, зачитані Вешняком, зважували їхню поцінність, перепитували, не осягаючи кмітом, як з тим полагодитись. Вони-бо згодні з вимогами шановних воїнів. Їм не тяжко виконати їх, та — війна вночі?.. Нечуваний і сумнівний намір! Її не практикували навіть великі стратеги світу, а тому і вони, маршали, тільки з поваги до «мосьє колонель» згодні зробити послугу і дати все, чого бажають, не несучи відповідальності за можливі жертви і поразку...

І таки дотримали стратеги слова, бо вже за годину чи дві кількадесят перевдягнутих козаків пішли ватагою за громохкими балагулами-фірами, на яких були й барила з вином, кошики овочів, а самі козаки — у селянських убраннях та в одязі черниць. Фіри тримали путь на Кале.

Ні мосьє Сентерро, ні мосьє Тюрен і не подумали обмовитись, що вони ні на йоту не вірять в оті прожекти, в оту козацьку химеру-затію, але й не перечили їй, адже мали наказ дюка Конде та де Брежі, що спішно від’їхали до Парижа, про «всесприяння» оцим «купжеретам»-головорізам, як уже встигли охрестити старшин і їхніх підлеглих «козакен».

Сидячи в наметі, стратеги обдумували, як виправдатись перед дюком Конде за бачену вже ними поразку в оцьому суксцесі. Кожний з них, мудруючи над слоновими постатьками на шахівниці, уже придумав для себе перший-ліпший оправд на позавтра, обмізкував його всякими алібі, перевірив у пам’яті деталі й байдуже ставив під шах короля, не турбуючись вислідом гри-розваги...

Улаштовувало вирішення козацьких старшин і польського воєводу П’єра Шевальє. Якщо трапиться так, що переможуть козаки (а він, на відміну від маршалів, вірив у це), для нього теж буде немалий зиск: адже забезпечував маневр.

Роздумуючи над отією перемогою козаків, він поволі виходив на стежину його давньої мрії, райдужну і проторену, осявався нею і, пов’язуючи себе з отими ратними суксцесами козаків, малював свою будучність не коло оцих смердючих військ, а в палацах і твердинях, що дорівнюватимуть, красою палацам дюка Конде і твердиням радника де Брежі... Кількалітнє служіння короні польській серед отого різношерстого козацького шарварку, в закапелках Подніпров’я чи й серед чистого степу не давало йому, досвідченому служці корони, можливості нехтувати загальною думкою про кміт козацького бидла, бо, навпаки, розсудливість, сміливість, винахідлива самостійність і щедрість окремих козацьких воєвод-ватажків його глибоко захоплювала, підкоряла, зачаровувала... В голові у нього вже давно визрів намір, ще отам, у тих нетрях, написати книгу про них, і ось тепер, по оцьому рушенні, він бачив її кульмінацію, її слушність, її потребу і своєчасність...

Так, він неодмінно напише і видрукує власним коштом книгу про козаків, адже вже є, крім грошей-засобів, і домова із мосьє Клодом Барбеном у Парижі... Ото виросте він в очах не лише оцих пустунів-маршалів чи навіть де Брежі і Конде та Мазаріні, а й самого Людовіка та його двору... В уяві малювалися, ввижалися, як наяву вже, політипажі тієї книги в стилі барокко, кольорові заставки, кінцівки, главизни та ініціали, набагато кращі, аніж в отого німця Бішенга чи й латинянина Христофа Безольді. Ба більше, та історія буде кращою за Пасторієву чи й Тевена Мелькіседека працю... Вона нагадуватиме щось меровінгське, як-от «Геллонський сакраментарій», приміром, абощо... І присвятить він її — кому б ви думали?.. Та самому ж де Брежі, отому колишньому посланцеві в Польщі, а теперішньому радникові короля Людовіка...

...А мосьє Сентерро і мосьє Тюрен, маючи сумнів щодо козацьких звитяг, для певності і власної безпечності приготувалися вже до передбаченого ними відступу, заздалегідь обдумали і місце, на яке передислокуються, коли проб’є вона, лиха година. Тому й лише тому вони, закінчивши гру і виставивши надійну варту, не спали вночі, коротаючи із мосьє Вешняком та Ханенком утомливий час то розповідями про красу Вогез, Піренеїв і Альп, то про звитяги галлів у Столітній війні, то про гугенотів та неперевершені Нотр-Дам у Пуатьє і Нотр-Дам де Парі, чи про замки-палаци Дувр і Пале-Рояль, нарешті про палац Мауріцхайє, в якому їм в числі його відкривачів пощастило бути на учті позаторік... От де арки, аркади і каріатиди, от де архітрави на капітелях колон чи атланти в начіллях фасадів і німфи та амури у водограях!..

Та ось, десь у запівніч, раптом гулко пролунав громохкий постріл бомбарди, йому вслід загахкали і затріскали гаківниці і самопали, і маршали, перервавши цікаві оповіді, розгадливо переглянулися, викликали заспаних своїх довірених і спішно послали вияснити становище в Кале, вибралися нарешті й самі з намету. А пальба не вгавала. З пагорба їм було видно, як миготливо і метушно носилися в місті вогні смолоскипів, чулося охрипле і все частіше гримання бомбард, густіше перегахкувалися гаківниці, наростав гомін і гамір війни, перемішаний з голосним іржанням коней, що щойно понеслися із лісків, замелькали бозна-ким кинуті із темені постаті тих, що йшли на приступ: вони летіли з допомогою шестів, як груші, на стіни, розбуджуючи притишене досі довкілля...

І Сентерро, і Тюрен не йняли віри отим нічним заходам, адже вони тричі брали приступом Кале і не змогли його взяти значно більшими силами. Чи такою, як у козаків, можна взяти його? Та вже й зовсім зачудувалися вони, коли прибули довірені й доповіли, що «козакен» з усіх боків оточили ворога, з допомогою шестів злетіли на стіни твердині, що вони ж зненацька зайняли порт із його бригами і галерами. Подив маршалів і зовсім подесятерився, коли запорожці привели й поставили перед їхні очі спершу невелику групу полонених астурійців, а згодом і цілу юрбу кастільців.

Переможені теж були шоковані отим нічним вторгненням у неприступну досі фортецю. Відчайдушність і навальність ворогів здалася їм карою божою, в яку і повірити несила було. Не озвичаєні з таким веденням війни, вони втрачали раптом між собою зіграність, були схожі на отару, яка кидалася з одного кутка в інший, доки не опинилася в полоні.

Як лиш розсіявся ранковий туман, шеф-колонель Богдан Хміль викликав у Кале — тепер через свого сотенного Мартина Пушкаря — мосьє маршалів і панів Вешняка та Ханенка для прийому ключів од міста і фортеці... Аж не вірилося очам шановитих воєначальників, що їхали у розкішному берлині назустріч отому плину полонених, напівроздягнених, розгублених, пригнічених. Вже на базарищі, коло ратуші, вони угледіли й оту вчорашню балагулу, біля якої валялися спорожнені барила від вина, білі прапорці та кошики з розсипаними повсюди овочами. А на вежі ратуші легенько коливався під подихами вітру подарований козакам королем штандарт, знак перемоги.

Отак почали свої суксцеси козацькі війська і продовжували їх ще два місяці. Зразу ж по битві в Кале, вісті про яку рознеслися по всій Франції, на місце подій прибули і де Брежі, і сам принц Конде. Похваливши і маршалів, і особливо козацьку старшину та запорожців, він тут же заплатив по вісімнадцять талерів кожному з козаків і тридцять — старшинам, пообіцявши і надалі те робити вчасно. Для подальшого ведення ратних дій він розподілив козацькі полки по французьких колонах, а як були вже звільнені Берг, Лілль, Остенде, Лане, Булонь, Дьєпп, Фекан, Гавр, Аррас і Абвіль, знову перегрупував поріділі козацькі колони, доручивши їх шести старшинам, що лишилися ще між живих.

Особливе завдання він дав шеф-колонелю Богдану Хмелю, якого найбільше цінував, повелівши йому лишити обтяжливі свої валки в розпорядження решти старшин, а самому лише з сотнею вершників спішно від’їхати до казкових Вогез у Лотарінгію. Прощаючись на тимчас перед від’їздом, Богдан Хміль призначив чомусь наказним шеф-колонелем Івана Сірка, а не старших і досвідченіших, і порадив йому якомога берегти військо і відпровадити платню при першій-ліпшій нагоді на Січ в надійне місце... Виділили Сірка і маршали, де Брежі та дюк Конде, бо ребелії його полку були найуспішнішими, а жертви в боях — найменшими. Козаки також переконалися, що Сірко, як ні один старшина, умів здобувати перемоги найменшими зусиллями, беручи запруди то кмітом, то несподіваною навальністю, то відчайдушною сміливістю, і обзивали його характерником...

Не було тепер уже серед козацтва дотепного Джулая, завжди вдоволеного собою Антона Ганжі, мовчазного, плескатолицього, з вузькими прорізами очей Отара Шенгірея і заповзятливого Трохима Топиги... Поховали їх козаки по чужих фландрійських просторах разом з побратимами, поряд із соратниками-фландрійцями та супротивцями-кастільцями...

Під Ам’єном принц Конде, оплативши цехінами і гульденами заборгованість козакам за ратство, запропонував двом полкам лишитися на місці для взяття твердині-фортеці Дюнкерк, а двом — піти також у Лотарінгію з маршалом Сентеррою для кінцевого погрому отам іспанських армій. Козацькі старшини на очах здивованих маршалів і самого дюка Конде при П’єрі Шевальє кидали жеребки, кому де бути. По отому рокованні із Сентеррою пішли Лаврін Вовченко та Прокіп Шумейко з полками, лишивши під орудою маршала Тюрена і самого принца Конде лише Потія Солтенка та Івана Сірка з підсиленими полками козаків.

Всього за тиждень часу, після недовгого перепочинку та вивчення місцевості, приступами були взяті з допомогою фландрійців під орудою генерала д’Аве Ам’єн і Тіонвіль. Козаки майже не мали втрат, бо знову використали отой метод боїв уночі з допомогою перевдягань, полонень комендантів і бургомістрів, котрі, опинившись у руках козаків; веліли своїм військам не чинити супротиву...

Не даючи ворогам ошатитись, змітаючи в море астурійців і кастільців, що лишалися вже малими рештками з розпорошеної армії, козаки з боями наблизилися і до «ключа від морів» — Дюнкерка...

55.

...Серпневі дні у Фландрії особливо чарівні, та козаки менш за все звертали на те увагу. Чи до розглядин і чарівності, коли близився час їхнього повороту на Материзну, де на них чекали і побратими, і рідні, і, напевне, свої, кревні суксцеси... Лишалося взяти тільки оту фортецю, що камінними очима дивилася із сірих стін у навкілля, вряди-годи одпльовуючись пострілами. Вона, щоправда, вже оточена звідусюд, бо Солтенків полк, напавши у темну північ з моря галерами по вогняних знаках заздалегідь висланих вивідців, при барабаннім тарахканні і нападі зоднобіч полку П’єра Шевальє з польськими піхотинцями, а з другобіч — Сіркового, у відчайдушній пальбі та різанині вночі захопив форт Ревер і став у ньому неприступною скелею-загородою для можливого поповнення. І небагато ворогів уціліло в отій різанині, але й ті не здалися: одні утекли з душею в темінь моря, а другі пробилися до фортеці, хоч і намагалися козаки та польські піхотинці не пустити їх туди.

Такого завзяття кастільці ще не виявляли в боях, як тепер. Змагалися до останнього подиху, билися на колінах, як не могли стояти, відбивалися уже лежачи, стогнали і лізли, і полонених майже не було... Чимало їх поклали козаки в отому відчайдушному пекеллі, але й самі лягли трупами поряд зі славним полковником Потієм Солтенком та генералом д’Аве наостанку, узявши і форт Мардик. Два дні хоронили козаки разом з міщанами полеглих на дюнкерському цвинтарі, ополами і шапками насипали землю, покривали могили хрестами, травою... Та вже третього дня міщани засадили пагорби з козацькими тілами живими квітами на знак дяки за звільнення... І не якими-будь квітами, а білими, з червоними обводами тюльпанами «Гуда», що були в ті часи надзвичайною рідкісною коштовністю у Фландрії, бо за цибулину оцієї квітки можна було купити будинок чи впряжену в чотирикінь карету...

Поховали козаки та польські піхотинці і своїх супротивників на околиці міста — також у спільну земляну домовину і почали осаду фортеці, отого грізного бастіону — замку!.. Щодень шарпали і гризли, щоніч скубли і шматували, а вона, зализуючи рани, стояла, ощирювалась і не здавалася...

На зібраній принцем Конде воєнній раді з участю маршала Тюрена і викликаного аж із Фонтенбло Христофа Приємського, після довгих суперечок був нарешті прийнятий Сірків план взяття отієї неприступності. З неговірким, ще геть моложавим полковником Сірком тепер рахувалися всі, навіть отой Христоф Приємський. Щоправда, Сірко не володів латиною і грекою, як інші, але серед козацтва, як і серед польських піхотинців та навіть фландрійців, був незаперечним авторитетом. Були й інші причини, що підсилили опінію Сірка серед усіх. На вимогу козаків і польських піхотинців оплатити їм останні звитяги дюк Конде відповів відмовою, і в полках забродило ворохобство. Припинив оте аж третього дня не П’єр Шевальє і не маршали, а таки він, Сірко, докоривши Шевальє через товмача Михая Ханенка, що козаки і польські пішці прийшли сюди не заради завоювання, а для звільнення люду.

Та вже й зовсім спантеличила всіх звістка про те, що козаки і навіть окремі поляки по намові отого ж Сірка роздали з таким трудом вирваний у дюка Конде останній зарібок хворим і зубоженим війною фландрійцям... Роздали без жодних умов і причин, ніби й не заробляли його своєю кров’ю й життям!

Дюк Конде стримав у собі гнів і на своїх ратників, і на Сірка, бо на узвишші ще бовваніла, розкинувшись високими і довгими стінами-мурами, сіра фортеця Дюнкерка, яку конче треба було взяти. Якщо це станеться, він виявиться вершителем тридцятилітньої війни в Європі... Мабуть, не вельми вірив, що буде саме так, бо спішно відлучився зі ставки, лишивши наказним замість себе Приємського...

Щоночі тепер під посиленою обороною поповнених фландрійцями полків велися підкопи під твердиню здвобіч. Велися здалеку, бо дотемна сипалося із-за валів каміння, хлюпалася смола, летіли ядра і вогненні смолоскипи. Закидали і нападці у відповідь просторе дворище фортеці тим же, коли вдавалося. Та вже за кілька днів копачі за зведеним насипом-пагорбом заглибилися у видовбані лази і в подальшому копали вже їх і вдень, і вночі, міняючись подобово тільки затемна.

Гарячково йшов час у перестрілках, вилазках та відходах. А наблизитись до фортеці і досі не можна було. Оборонці, видно, не знали про підкопи чи, може, надіялися на прихід помочі збоку, бо захищалися уперто. Щоб прискорити взяття фортеці і вчинити його за відсутності дюка Конде, і Шевальє, і Приємський, і Тюрен пообіцяли козакам та полякам передати всі фортечні цінності разом із полоненими для викупу, хоч ті й так невпинно наступали, шукали ослаблених місць для кінцевої перемоги. Напередодні наміченого вибуху козаки Сіркового полку Кость Колішня та Гапон Гонивітер з гармашами навіть кілька бомбард та гаківниць викотили на отой свіжонасипаний вал, чим кінцево налякали боронців, бо, уздрівши раптом оте начиння на рівні своїх мурів, ті безперервно палили з бомбард, сподіваючись, очевидно, скинути його геть.

Тим часом були нарешті готові здвобіч і лази, занесена в них вибухівка, засипані і утрамбовані знову ходи. Натомлені копачі, помолившись перед завтрашнім боєм, залягли на спочин. Та неспокійним він був, бо обложені теж спробували зробити серед ночі вилазку, тихо відкривши брами. По знаку варти все раптом піднялося, ожвавилося, завозилося. Загахкала пальба, залунали накази, кинулися до брам за втікачами-вилазцями козаки, але дійти до брам не встигли і відхлинули геть під шпаркими цівками смоли...

Так настав і отой рокований ранок. Над розсіяним туманцем показалося охмарене сонце і вежі фортеці. Залягли лава за лавою в ровах і за валами козаки, за ними — фландрійці і збоку поляки. Тиша вчинилася така, ніби раптово вимерло все. Мовчали, мабуть чогось очікуючи, і обложені у твердині... І в цю мить гримнула десь звіддалік сигнальна бомбарда, їй умовлено відповіли здвобіч П’єрова і Сіркова, а слідом несамовито грякнули вибух за вибухом у фортечних стінах, піднявши в небо стовпи землі і мішанину каміння, пороху й диму. Ще й не розсіялася ота хмара, як у пробиті великі провали в мурі полетіли з кількох боків смертоносні вогні бомбард, гаківниць, камнеметів, а їм услід несамовито кинулися, посхоплювавшись, лави козаків і фландрійців.

Сірко йшов на чолі, першої лави і перший, відбившись на бігу від кількох переляканих астурійців, у самому проломі побачив аж ген зтогобіч, як вломилися в отаку ж проломину поляки і хлинули впереміж із фландрійцями у двір лавиною, а потім уздрів поряд із іспанською корогвою над палацом велике біле полотнище з хрестом. Побачили те полотнище й інші, і ревом та криком покрили все дворище. За мить, ще б’ючись з обложеними, всі почули звуки рога, що неслися з коридорів палацу, як наказ обложеним до капітуляції...

Битва не скоро вляглася. Стіною стали перед рештками обложених грізні і невблаганні лави обложенців, що, здавалося, заступили собою світ. Купчилися, вилазячи зі шпарок, виснажені і перелякані колись неустрашимі астурійці і кастільці. Та ось із палацу до Шевальє і Сірка, що стояли попереду переможців, тримаючись за рукояті мечів у піхвах, вийшла старшина твердині. Передній, уже зовсім сивий між ними маркіз Лейд ніс на простягнутих руках два великих мечі із золотими рукоятями. Зупинившись на віддалі, він поштиво уклонився козацьким лавам і, ступивши крок в бік старшин, промовив:

...— Здаємося на вашу лицарську милість, як осилені... Хочемо чути волю переможців, а не двору франкського!.. Якою буде вона, славні лицарі?..— закінчив він, подавши першого меча Іванові Сіркові, а другого — П’єрові Шевальє.

— Дозвольте порадитись нам з соратниками та з лицарством,— попросив Шевальє, захлинаючись від радості.— Де месьє Тюрен? — обізвався він до своїх розгубливо.— Де Приємський?..— повторив.

— Пане Михаю! — гукнув Сірко в гущу козаків, шукаючи очима Ханенка.

— Слухаю! — відізнався той, на ходу поправляючи одіж.

— Тлумач отут з переможеними, бо цей пан шукає боягузів! — сказав він, злобиво глянувши на розгубленого П’єра Шевальє.— Спитай спершу у лицарства, чи згодне воно з тим, щоб переможені вийшли якомога швидше з фортеці, сіли на галери і відпливли без зброї на свою батьківщину; переможені будуть трактувати всі свої претензії або милості з двором франкським на чолі з королем Людовіком Чотирнадцятим, принцем Конде, кардиналом Мазаріні та іншими, до того призначеними,— закінчив Сірко, глянувши ще раз на Шевальє, що не знав, як тому перечити.

— Хіба пан Сірко не буде чекати панів маршалів і дюка Конде? — цікавився Шевальє, поки Ханенко виголошував оті умови військам на польській, французькій і українській мовах. По певній мовчанці війська загули, даючи згоду.

Маркіз Лейд низько вклонився спершу обом старшинам, а потім і їхньому війську.

— Переможені дякують вам за гідну лицарів милість, приймають достойні лицарів умови і просять захисту в путі до порту Дюнкерка.

Тут-таки він наказав своїм підлеглим залишити тяжку і всяку, крім особистої, зброю і вилаштуватися якомога швидше для відходу з фортеці до галер. Маркіз не сказав своїм прибічникам, що поспішає вийти з фортеці, доки не появилися чільники франкські, котрі зажадали б неодмінно і контрибуції, і викупу, і ще хтозна-чого. Але його підлеглі, видно, й без того добре розуміли, бо за якусь годину вони вже відчалили від порту Дюнкерк...

Прискакавши наступного дня, дюк Конде рвав і метав у гніві за оті самочинства воєвод, грозився Сіркові неоплатою боргів, а Шевальє карою, але, порадившись із кардиналом Мазаріні і графом де Брежі, дальше погрози не пішов.

— Чи ж варто, шановний принце, рахуватися зі срібними дрібницями, коли в наших руках тепер золота перлина отакої величини і ваги? — заспокоював його де Брежі, показуючи на захоплений Дюнкерк.

— Еге ж, коли отака перлина прилучилася до нашого королівства! — повторив, перехрестившись, і кардинал Мазаріні.

Дюк Конде довго стояв і дивився на мурашливе вештання міщан на вуличках, оглядав проломи в мурах фортеці, дивився на білий прапор, що ледь полоскався над вежею палацу, і намагався відгадати: печаляться чи радуються мешканці отією подією, що сталася?.. І в грудях у нього влягалось невдоволення, вставала і росла радість від звершенця звитяги і не отут лише, айв Лотарінгії, в Мезі, Вогезах і Лозерських горах... Оте усвідомлення поволі п’янило його, як довго-вистояне вино, розбуювало серце, здіймало груди... Як добре він вчинив, що послав в оті Лозерські гори шефа-колонеля цих забіяк-козаків Богдана Хмеля, і як добре сталося, що лишився отут оцей мосьє Сірко, бо лише вони змогли винести на собі всю вагу боїв, не схитнувшись, подвоївши сили і самих фландрійців, і когорт польських... Він навіть забув про Сіркову милість до переможених іспанців і втішався, як малюк, баченим. Адже тепер уся Фландрія з фламандцями належатиме Людовікові, а там... А слава від завершення тридцятилітньої вовтузні буде пов’язана з ним, принцем Конде, і не на роки — на віки!..

Втішалася і Данія, бо надіялася, звільнена від занесеного Іспанією меча, здобути реванш над Швецією, розірвавши Любекський мир. Били перемогу дзвони у Франції, Данії, Швеції. Гули валторни і барабани у Дюнкерку, лунали і дзвеніли подячні молебні в Ліллі, Берзі, Дує, Брюсселі, Остенде, Гаазі і в інших містах і містечках Європи. В еглісах, катедралах, кірхах і костьолах тиждень звучала «Осанна» хорів і органів, як прелюдії до майбутніх «Різдвяної» і «Великодньої» ораторій Баха. Лилися вина і браги, порожнилися чани в льохах, гуляли поставці, гальби і пінти на бенкетах і тризнах... Завершилась бойня, замовкла, оніміла, умерла війна... Тридцятилітня війна!..

А в Фонтенбло, аж за Парижем, обраний рештками полка Лавріна Вовченка та своїми козаками Прокіп Шумейко в прокльонах домагався платні за звитяги в Лозерських горах і відправи козаків на батьківщину і, не домігшись, пішов тараном на своїх кривдників, гублячи в сутичках побратимів, доки й сам не поліг. І розпилились, як порошини в повітрі, пішовши хто куди, рештки його полку, та й сліду від них не стало в історії...

— Сильне королівство польське, коли тримає в покорі і залежі отаких безприкладно вмілих воїнів,— говорив дискретно принцу Конде кардинал Мазаріні по всьому.

— Сильне. Жаль тільки, що короля над ними, бузувірами, немає хорошого. Був би він, де б вона була, та Польща!..

Тим часом у Дюнкерк, незважаючи на всілякі перешкоди, зі щедрою винагородою повернувся щасливо із рештками козаків і Богдан Хміль... Тяжким було в нього оте повернення, і тільки відчайдушно уміла сміливість, знання мов та неабиякий військовий хист допомогли йому вернутися з отією жменькою побратимів. Навідавши могили полеглих соратників у Дюнкерку, він спішно подався до козаків та Івана Сірка, що вже посудився в далеку дорогу обік порту. Зустріч і козаків, і старшин була особливо теплою... Принц Конде, дізнавшись, що шеф-колонель уже в Дюнкерку, щоб згладити свої підступні дії отам, у Вогезах, дарував обом старшинам свою особисту берлину вчотирикінь на зворотну путь, та не поласилися на неї полковники, чемно відмовившись, а відпливли в день Воздвиження галерами між січових ватаг та переданих Сіркові мосьє Шевальє польських пішців додому, поспішаючи потрапити на рідну землю до свята своєї покровительки Покрови Параскеви...

У довгій одноманітній путі був час і поплакати в душі над долею залишених на чужій землі побратимів, і оглянутись назад та подумки осмислити пережите і пройдене на чужині. Отож, обидва уцілілі отамани — і не лише вони — в тривалій морській бовтанині думали одне і те ж, хоч і не змовлялися. Але як по-різному воно вимальовувалося і тлумачилося в обох. Якщо Богдан-Зіновій Хміль, якого ще за життя батька частіше й частіше стали називати на польський кшталт Хмельницьким, втішав себе придбанням у цих суксцесах протекторства і принца Конде, і кардинала Мазаріні, і П’єра Шевальє та колонелів, що, може, йому пригодиться в глибоко захованій від чужого ока мрії визволення рідного краю, в якому і ота ж Франція чи Данія та й Швеція стануть, гляди, у пригоді, якщо й не подадуть поміч, то принаймні не пошлють проти нього своїх драбантів, то Сірко, крім жалю за побратимами, що полягли в боях, віз із собою ще й прикре усвідомлення, що, визволяючи фламандців від іспанського ярма, вони, козаки, допомогли франкам накинути на них свіжі шори, що з огляду на близьке сусідство можуть виявитись із часом ще тяжчими. Думали про це і Вешняк та Ханенко осібно.

— Ніяк я оце, пане Богдане, не позбудусь думки,— не стримав своїх гризот Сірко,— що допомогли ми звільнити голандів від гішпанців, а вони під франками опинилися, то воно: не вмер Данило, як кажуть, то болячка задавила.

— Складне і морочне це все,— відповів по мовчанці Хміль.— Голандам, що ото нам тепер, хоч і в пекло, аби інше було. А там видно буде... Та гішпанців і не порівняти з франками прецінь... У тих ідол у душі хресній давно іконою засів, а в цих, бач, небесні емпіреї та краса всяка, як чув же отого маршала Сентерро... В тих експансія не лише сусідів, а й чужої чужини, а ці ще лиш про анексію тільки марять в непевності. Думаєш, лише із пихи дюк Конде пропонував нам оту свою берлину вчотирикінь?.. Ні-ні! Він навіть нами добутих скарбів не жалкував у душі, бо отримав їх на майбутнє вдесятеро більше... Поведу я польських пішців до Варшави, може, щось провідаю там, а ти іди з козаками на Січ... Та забери із собою і тих польських доброхітців-пішців, що побажають... Скарби поки що приховай надійно, а я не забарюся і сам на Січ...— притишив чомусь він мову.— Коли там крайня нужда буде, може, то дій з ними на свій розсуд, як із своїми,— додав він згодом.

— Дякую, ватаже, за довіру і прихильність,— відповів згодом Сірко.— Все, як велите, дотримаю...

— Не сумніваюся в тому,— ще раз зітхнув Хміль, глянувши з-під лоба...— Повернуся, намагатимусь якось потрактуватися з ханом чи й з султаном,— став ділитися з Сірком найпотаємнішим.— Хондкар, щоправда, більше загилить, хоч і надійніше може допомогти, бо хан — це ні те ні се... Але коли б якось уплутати вже в наші потуги хоч його, це теж би було щось на безриб’ї!.. Жити ж без потуг, Івасю,— зітхнув він тяжко,— нам уже не можна. Ніяк, хоч сказися, хоч умри, не можна!..

— Не знайду терпіння в собі до людоловів,— відповів йому по роздумі Сірко.— Навіть при бажанні не зможу!..— додав.

— Знаю про це, тому й ділюся з тобою найпотаємнішим у собі. Маю вже однодумців з десяток, тебе, якщо згодишся, прилучу. Було б тільки до того поспільство і козацтво прихильне та ще, може, донці б через тебе згодилися... Чував, що ти з ними в приязні великій...

— Не з ними, а лише з малою частиною хіба...

— І частина може стати у чималій пригоді, коли вірна тобі по-справжньому.

— Та частина не зрадить.

— То вельми добре і цінно для нас,— сказав він і затягся люлькою.— Зізнаюся тобі, що надумався я вже давненько,— продовжив він згодом, помовчавши,— таки на ханові зупинитися. То, видно, так треба й учинити мені.

— Чим же ви думаєте омингунити хана для потрактовки, коли вирішили? — ожвавився Сірко.

— Не знаю толком і сам, як те дешевше і надійніше зробити,— роздумливо відповів Хміль.— Може, подарую оцього дюкового ланцюжка і пістоля йому та пообіцяю щось на прийдешнє. В його, бач, інтересі, крім нас, лежить також і ослаблена Польща, як і в султановім, то, може, піде, як повірить... А щоб повірив мені, то сина, Тимка, віддам у заклад.

— Бог з вами, пане Богдане! — зробивши великі очі, перехрестився Сірко.— Синоубивцею наречуть вас люди!.. Відсахнуться ж!..

— Досить мені докорів і від недругів, щоб слухати їх ще і від друзів, Іване! — відказав спокійно.— Ношу те давно вже. І хіба синоубивство більший гріх від братоубивства?.. А ти його чиниш поспіль не лише з чистою совістю, ведучи на смерть побратимів у боротьбі з поневолювачами, а часто — й з гордістю ж!.. Мушу якось стримати ханову петлю над нашими головами чи й направити її у поміч. Мушу, чуєш? Можеш ти це зрозуміти і іншим пояснити? — загорівся.

— Хай би комусь, а то ж — татарам!.. Людоловам!..— безжалісно дошкульно шмагав Сірко, не догадуючись, що Хміль аж кривиться від болю.

— Твоїм язиком більше говорить серце і кров, і менше — розум,— після паузи відповів Хміль.— Думаєш, в ляськім закладі йому було б легше і краще?..

— Чому ви конче бачите спасіння лише в закладі та ще отакім, а найбільше зло — в ляхах, а не навпаки, може?

— Бо ляхи страшніші людолови, ніж татари. Тому знімаю руку на них, а не на татарів, бо останні далекі нам вірою і мовою, а ляхи ближчі, ці не ділять нас, навпаки, з’єднують і зв’язують поволі унією, а тепер уже почасти й мовою, мисленням та уподобаннями, що набагато жахливіше в конечнім рахунку.

— Ви зв’язуєте себе з татарами на день лише. Січ і волость того не поцінять, не виправдають, як дізнаються.

— Хай і так... Знаю це, але знаю й те, що коли виправдає себе мій намір, виправдає й поспільство. Для поспільства ж і для січовиків стараюся. Ти ж, даруй, не посоромився настояти перед покійним Сулимою послати в Кодак корчмаря з мальвазією, про що він мені сам оповідав. Ти ж не вважав той пропоз ганебним?.. І ніхто ж вам не докоряв та й не докоряє, що ви, пославши не одного закладника, а сотні побратимів, взяли тоді фортецю?.. Успішно здійснена мета виправдовує будь-які ярмуси-засоби, Іване.

— Мізком, може б, і згодився я,— признався Сірко,— але душею не можу!..

— Потерпи і допоможи... Час і бог нас розсудить І..

56.

У Данцігу, ставши нарешті на довгожданий грунт, козаки кинулися купувати собі добірних коней, провізію, гостинці для знайомих, рідних та побратимів і вже другого дня, під вечір, виїхали з чималою кількістю польських русинів, що побажали переметнутися в козаки. Отримали вони і льоси — перепустки королівські. Сірко, мов ожив тут, на чолі об’єднаного й поповненого полку. Адже військо його було у всеозброєнні і йшло воно на жадану для нього рідну Україну, надихане жаданням волі і перемог!

В дорозі Богдан Хміль більше розмовляв чи сперечався з Ярославом Вешняком, не клопочучись отими рештками польських пішців, на чолі яких став. А вони ледь пленталися, бідні, за балагулами, що він купив їм своїм коштом для скарбів усіляких і зброї.

Вечоріло, як Сірко попросив дозволу у Хмеля відірватися від нього і їхати кінно швидше. Богдан, як і Вешняк, вклонилися тричі козакам доземно, побажали щасливої путі.

Як дві витоки-річки, розлилися козацькі і польські колони і незабаром геть згубилися у вечірнім присмерку.

А Франція, зітхнувши по довгій примарі-війні і оголосивши згодом з балконів міських ратуш у Мюнстері і в Оснабрюку статті Вестфальського миру, глянула на сонце й світ, як на високу гору вибравшись, очима вдів і дітей, калік і жебраків і очима... лакиз королівських з розкішних палаців і двірців...

Не забули дюнкерчани отих великих послуг козацьких. За переказами, особливо довго їм пам’ятався молодий ватаг січовиків Іван Сірко, якому на знак дяки і найбільшої пошани вони спорудили ніби проти міської ратуші мармурове погруддя, щоб нагадувало воно нащадкам про неоціниму поміч їхнім дідам у звитязі вславленого колонеля козаків з далекої казкової України.

Довго згадували і фландрійці своїх соратників у тому визволенні добрим словом, урочисто правлячи меси у свята та щороку весною опоряджуючи могили полеглих живим різноквіттям, поки час не забрав і могили, і події, з ними пов’язані, у небуття...

57.

1648 рік по козацькому вересневому новоріччі був би терпимим для знедоленого люду, коли б не постої ненаситного жовнірства і найманих драбантів, їхні постійні грабунки і гвалти посполитих, а в останній час навіть реєстрового козацтва, безперервні стягнення податків, яким і лік пропав. Постої є, а навала людоловів не припиняється. Он скільки люду зникає щоліта в Криму, як у прірві. А скільки лишається без шматка хліба, як і без крівлі над головою.

А воно ж, як навмисне, зимно і зимно, холодно і сиро, і тягнеться отак, як вічність, ні кінця ні краю! І не зарадиш нічим, і не осилиш, і не зміниш!.. Здоровіші ішли в ліси і хащі, рили там землянки, ставили курені, оговтувалися, а вбогі, немічні й розорені геть, старі й малі брели краєм, куди очі дивляться, пухли, вмирали на шляхах, зникали безслідно в пазурах звірів і своїх же людоловів, перепроданців.

Таки в перші вже новорічні вересневі дні і тижні викотців так збільшилося, що не було сили і отим решткам заможніших і щасливіших прийняти їх, нагодувати, допомогти хоч якось...

В цілому краї отак. Ніби змова якась. Бо сейм благословляв грабунки, а король був безсилий щось вдіяти з магнатами-королятами, хоч і хотів. На Україні оте коронне свавілля особливо позначалося, бо гетьмана Миколу Зацвілиху, що посилав прохачем Макея до московського царя за поміччю, драбанти тихо задушили на бенкеті, яко кура якого, а гетьманом призначили черкаського осавулу Івася Барабаша. А той, обрадівши, сліпо слухався сейму і магнатів, із шкіри ліз, щоб вислужитися.

Єдиним спасінням для знедолених була ще десь нова Січ, що приймала всіх і вся, притуляла, гріла і зодягала одних під своїми свіжонасланими стріхами, а інших — поблизу, окіл, зодягала, як могла, бо й у неї можливості були неабияк великі. Та ба, добратися до неї на Микитин Ріг міг не кожний. Дужі і сміливі добиралися, звичайно, гурмилися, ділилися там на козаків і посполитих, і останніх було вже не менше, а чи й не більше, ріж козаків. І всі вони, розмістившись поряд із Січчю, вимагали уваги, одягу, хліба, притулку... По наполяганню отця Михайла Гунашевського січовики денно і нощно били ополонки в кризі Дніпра і тягли, як із бездонної криниці, оту поживу-рибу, а її все не вистачало, хоч плач!.. На прохання старшини кожний січовик віддавав всі свої ощадження на утримання отого шарварку і на Січі, і коло Січі... Давно вже віддав і Сірко всі рештки сулимівського скарбу, хоч ще й мав недоторканним отой зарібок із Фландрії у Капулівці. «До середини літа ще ой-ой як далеко, отож — успіється»,— роздумував він, слідкуючи, як животіє люд і січовий, і позасічовий...

Відвідавши родину в Мерефі, де втішався вже до втоми і старшенькими: Петриком та Мариською, і меншими: Ромчиком та Яринкою, він заскочив якось аж у Білгород, щоб побачитись із своїм кумом Іваном Диким, що був там сотником при воєводі, і те, про що довідався там, раптово зсудомило його і онімило... Бо Дикий, розповівши побратимові про всілякі утиски, що вводяться тепер слобідському люду царем, боярами і воєводою, сказав, що сам чув, як воєвода грозився напідпитку, що вони, його козаки, отакі ж шарпаки, як і оті втікачі із Москви, а тому треба їх негайно покріпачити і не возитися, як з писаними торбами. У Сірка аж чуб заворушився з того — та вже зовсім він здибився, коли Дикий, притишивши голос, ніби їх хтось міг почути, оповів, що Івана Разю зчетвертували у Москві за наказом самого царя.

— Івана Разю?!.— перепитав Сірко, відчувши, як раптом висох у нього в роті язик.— Чому в Москві?!. Івана Разю?..— не йняв він віри, відчуваючи, як терпне тіло і стискуються груди.

— В Москві, брате, в Москві!..— зітхнув той сумовито.— А де ж би ще?..

— Та ж чому — в Москві і за що? — не міг ніяк второпати Сірко того, що сталося з побратимом — таким воно було неймовірним.

— Викрали його, викликавши з хати вночі, старшини донські і передали стрільцям, а ті відпровадили скачем таємно аж туди,— чухав запаморочливо лоба Дикий.— Дізнався цар, що Іван ладує оту домову з Яїком, Астраханню, Кубанню та й з Запорогами і підіслав убивців з багатим ясаком, а донці й поласилися, вночі й схопили його з постелі теплого... Старий Тимофій за мить побілів, як провідав про отой злочин. Бачив його — сивий як голуб...

— Чому ж ніхто не допоміг, не захистив? — не міг прийти до тями Сірко.

— Та хто ж би до такого додумався?.. Кажу ж, покликали його вийти на мить із хати, і всі, хоч і чули, як той вийшов, але отут же й поснули, як на біду, та й до ранку отак спали... Стенька і Фрол, вже аж за дня, кинулися вдогін, понишпорили по шляхах, а сліду так і не знайшли... Та й Корній, осавула і хрещений Стеньчин, запевнив їх, що нічого з ним не станеться, вернеться.

З отієї миті Сірко і дома, і в Капулівці, і на Січі не знаходив собі місця, бо перед очима, як докір, стояв Іван Разя і гудив і його ратство у Фландрії, і байдикування у Мерефі та Капулівці, і поведінку на Січі. Огуджував і докоряв, і не було сили в нього знехтувати тим, відігнати чи якось забути. Перед очима все вставала ота, якась там «Фролова вежа», а в ній на ланцюгах його побратим Разя кричав і волав про поміч, закутий у темному підземеллі. Вежа та чомусь нагадувала дюнкеркську, тільки була вона суворішою і неприступнішою...

— Скарали... Скарали!.. Кати-и!..

Якось, таки взимі, Сірко ловив хапкою у ополонці свіжої риби у Капулівці на прохання матері Домни... Риба, що скидав її в кошелик отут же, негайно примерзала, і він, забувши в роздумах, де він і що робить, почув лопотіння коня по льоду, а потім і вершника впізнав, бо їхав до нього його джура із Січі, отой кілька літ тому взятий із братами з Капулівки Петрусь Гук, що тепер і виріс уже, і змужнів досить.

— Ватамане!.. Добридень! — вітався юнак на віддалі.— Бог у поміч вам!..— спинив він коня біля ополонки, зіскакуючи на кригу.— Чи ловиться? — зазирнув до кошелика.

— Ти справу кажи!..— глянув на джуру Сірко.— Що там ще сталося?..

— Та так, щоб аж щось, то нічого-о...— зам’явся джура, не знаючи, з чого почати.— Послав мене отець Михайло просити вас прибути на Базавлук... спішно... Відбили ворохобники січову комору і пограбували її геть... І пана Болюка при тому геть побили, і пан Голуб утік, і кричали, що, крім вас, нікого не хотять кошовим над собою...

— А Суховій та Сулимка де ж були?.. А Лютай?..

— Та де ж би ще?.. Отам і були, але де ж їм те погамувати, коли вони реєстровці?

— Мене ж як знайшов? — спитався Сірко, ідучи в роздумі з начинням.

— Тітка Домна направили... Хотіла і Настуся зі мною їхати, бо гостила в них, так тій не дозволили,— зітхнув чомусь джура.

— Подобається тобі, Петрику, Настуся? — спитав Сірко мимоволі, думаючи щось своє.

— По-до-ба-є-ться-а! — розтяжливо відповів той, геть зашарівшись.

— Губа не дура в тебе, хлопче!..— жартома докорив Сірко і штовхнув джуру, ледь не збивши з ніг.— То, кажеш, і Кривоніс приїхав?..

— Приїжджав, а по тій заворусі і не стало його десь...

— А що ж писар Іван Демкович робив?..— спитав Сірко згодом.

— Писар також ледь живим лишився і більше писарем бути не захотів. Тепер колодка від канцелярії в Слимаченка, отця Михайла Гунашевського та ще в дяка Петра Буркуна,— намагався ознайомити отамана із становищем джура обрадувано.— Отець Михайло щось денно і нощно пише при свічках і скіпках. Не знати, коли й спить він. А Кривоніс чи Перебийніс отой... то, чував, ніби зібрав ватагу збуйців і рокошників чи сам уже, чи по намові, може, і пішов на Вишневеччину, бо хоче спіткатися там десь із Яремою...

— То ворохобці всі з ним пішли? — тішився кмітливістю джури Сірко.

— Та пішли ж буцім, бо боялися пареної лози... А ще частина пішла в якусь балку пиячити чи жебрачити, може... Про якийся сейм ніби слух був на Січі, а що воно, не відаю...— розводив руками Петро Гук.

В хаті Сірко заклопотано поставив перед матір’ю Домною кошелик із рибою, наказав тій готувати йому спішно білизну, кілька разів піддав догори Настусю, що геть підросла за цей час, вказав їй на нареченого, котрий геть згорів від сорому, і вийшов у другу половину хати перевдягатися в дорогу. А за пару годин, лише посидівши коло полудника, що нещадно змітався зі столу зголоднілим джурою, вони вирушили скачем з двору в путь. Вороний, лисий з білими підпалинами на ногах і в пахвах Шайтан, дарунок Івана Разі, невдоволено мотав головою, намагаючись ослабити поводи, і йшов чвалом так, що джурин Сивко часто був змушений наздоганяти його лише скачем.

58.

Всі курені на Січі поповнилися свіжими викотцями, і наказний отаман над ними Нестор Мороз винувато пояснював Сіркові, що він не міг не притулити їх, бо всі вони знані йому з Корсунщини, хоч і берлатними. Вибачався він і за отой рокош на Січі, запевнивши отамана, що ні один з них в отому ворохобстві не брав участі...

— Ще б не вистачало, щоб і вони ворохобилися,— вкинув на те оповідачу Сірко, і Нестор не знав, що тим хотів сказати отаман.

— Сталося те бозна і як,— ховав щось обачливо Нестор.— Тепер лишилося дуже мало харчу товариству, крім риби, то, може, щось старшини придумають, бо ж і Слимаченко, вважай, щодня бере щось для отих хуторян і викотців. Там же, кажуть, поспольства зібралося уже не на хутір, а на ціле селище, і більше ж — старі, малі та каліки...— бідкався він.— А пан Слимаченко, вважай, як кошовий тепер, хоч і не обирався та не призначався... Згодився на те на прохання деяких старшин та отця Михайла...

Знайомий січовий шарварок зустрів Сірка як знаного на Січі, то байдуже, то прихильно, то навіть вороже... Оті ворожі погляди він помічав уже на ходу і дивувався, бо, здавалося йому, жив лише товариством і нічого не жалкував для нього. Він навіть знав уже, що деякі його обзивали за мовчазність — букою, а за маєтність — дукою, можновладцем і навіть букартом-байстрюком. В очі, правда, казати те боялися, бо мав тут славу големого перебийці — великого забіяки, але позаочі те було, підтверджене ще й батьком Слимаченком, що того ж дня й навідався від Хуторів. Вражало не лише велике скопище новоприбулих, від якого прямо вирувало дворище, а й відсутність старшин, більш-менш відомих отут, що не знати куди й подалися. Частина, правда, була, мабуть, у своїх зимівниках, але де поділася решта — дізнатися тяжко було.

Ні Федора Лютая, ні Максима Гулака, ні навіть Данила Нечая, що був особливо знаним на Січі і числився ще кошовим суддею... Куренями керували то сотенні, то залишені наказними старшини із козаків. Товпища оті ходили по Січі як неприкаяні, збиралися в купки в безпорадності чи, махнувши на все рукою, забавлялися, відчувши безпеку, співами, танками, грою, реготом і гамом. Були між ними і такі, що лише приглядалися до всього, чулися вигуки, реготи, лайка і голосіння струн бандуристів та скрипалів біля корчемки.

З появою Сірка і отець Михайло помітно повеселів, приязно прийняв його у канцелярії і сам на сам дискретно поскаржився на непосильні йому вериги отут і на небачений розбрат серед козацтва.

— Кошовий — найбільший зачинщик всього того,— говорив він спроквола.— Бо хто ж потакав отій ораві?.. Він, Брюх!.. Всякого надивився, а такого од роду ще не бачив. Слава богу, що хоч трохи вгамувалося з твоїм приїздом.

— З моїм?..— зробив великі очі Сірко.— Даруйте, отче, але я не бачу, щоб тут на щось уплинув мій приїзд.

— Воно отак зопалу, то й не видно, але як об’явив позавчора старшинам, що посилаю джуру за тобою, то як смальцем по губах помазав. Так-так! Вір мені, сину!.. В тебе тут опінія така, що ні я її до вчора ще не знав, ні ти, звичайно, її не знаєш. Чура ж, певне, говорив тобі, що і старшини тебе бояться, і козаки. І не якось там бояться, бо бояться і Максима Кривоноса, а з повагою...

Отець Михайло примовк, підшукуючи слова, кашлянув.

— Диву гідна і чудоподібна поляризація отут на прихильність і ворожість до одних і тих же осіб. А коло тебе вона особлива, сину. До Брюха он пияки, збуйці і всякі гортаннобісці пнуться, а до тебе — більше лицарі, помірковані, слівні і чеснотні... Не гадай, що це лише мої думки... Мені про це ж говорили І Сомко з Ханенком, і Нестеренко...

— Та ж вони мене зовсім не знають! — заперечив Сірко.— Як же те може бути щирим?..

— Сомко, то таки, мабуть, лише знає, а Ханенко, видно, й добре знає тебе...— тер руки від вільготи отець.— Та Яким, до всього, бував же тут і між людьми, з твоїм наказним розмовляв, з козаками в курених. Чував-же, може, що козаки і не лише твоїх куренім, а й поспіль ладять і мітять тебе на кошового... Є, правда, і заздрісники всілякі, і підступники, чи й такі, що намовляються кимось...

— Немає в мене умінь і хистів до того, отче, досвіду мало,— зітхнув Сірко по мовчанці.

— Того, мабуть, ні в кого тепер в отій скрусі немає,— задумливо забарабанив пальцями в стіл отець Михайло.— То, може, маєш яку пропозу?.. Щось же, чей, треба робити!..

— Жодної, отче, не маю... Батько Корній говорив мені якось, що завантажений отим будуванням хуторів для викотців, то, може, туди б направити юрбу, щоби чимось корисним зайняти її? Роботи там непочатий край: і теслярі аж як потрібні, і очерету б треба жати на дахи чи й на інші будівлі, і рибу б в достатній кількості таганити, щоб і для хуторян, бо голодні ж, і для козацтва, хоч тамтешнього, стачило...

— Про те ми з паном Слимаченком уже радилися, так одягти ж люд немає в що,— морочився отець Михайло.— Адже не лише викотці, а й козаки одягнуті абияк. А воно ж холод, прости боже, як кара на нас...

— І одягу, і трохи хоч деякого харчу під вашим напинанням, отче, ми дістанемо, як пошлемо шустрих і метких людей на волость.

— Під моїм напинанням?.. Та знаєш ти, що ми вже всі і січові, і церковні кошти геть витратили?..

— Кошти я дам,— зітхнув притишено Сірко.

— Це зовсім інша річ, ватаже! — обрадувався Гунашевський.— А як же те в натурі виглядатиме?

— Не відаю, бо ще не второпав, що воно й куди тут.

— Може, я попрошу наявну тут старшину та хоч їй відкриємося?

— Збирайте, але грошей тих не так і багато.

— А в подальшому ж що!..— м’яв пальці рук від клопоту отець Михайло.

— В подальшому?..— стенув плечима Сірко.— Гадаю, треба Вальну раду збирати, кликати люд зусюд: і козаків, і викотців, і поспольство, і, може, реєстрових... Чей же, отче, згинемо ми геть в отому розпорошші! — підсилював свої слова Сірко стиснутим п’ястуком на столі.

— Святі слова, ватаже!.. Хай береже тебе бог у здоров’ї та силі. Про сейм чув, може?..— згадав він щось по паузі.

— Говорив чура Петро щось, але не докладно... Та й, що він може дати, отче?

— Може, сину!.. Найперше, виграємо час і покажемо нашій старшині, а найпаче реєстровій, що її відколюють від поспольства і люду знедоленого...

— Хто ж їде від Січі на сейм?

— Нестеренко.

— Нестеренко? — зробив великі очі Сірко.— Іван Бут?.. Та ж чував про нього, як про мовчуна і...

— Правда, сину, мовчун... «Ні ти мене не чіпай, ні я тебе не зачеплю», але в отому й сенс найбільший для всього загалу, бо ніхто його не буде слухати на сеймі, а він, не запалившись, вислухає всіх і стерпить...

— Хто ж, даруйте, ще буде причетним до сейму? — поцікавився заморочений подіями Сірко.

— Ще, здається, Богдан Хміль, Караїмович і, звичайно, Барабаш...

— Богдан Хміль?.. Це — новина, отче! — пильно подивився на того Сірко.— То ж як і тому те припало?..

— Вони від реєстру будуть... Хміль ніби знаний королеві та й твоїй милості ж, мабуть? — подивився Гунашевський загадково на співбесідника.

— Не второпав я його, отче!.. Не второпав...

— В тому, може, й перевага його... Мабуть, тяжкий чоловік, але ж і сильний і кмітом, і бувальцями навіть... Правда, січового братства ніби цурається, зате в потрактуваннях всіляких, кажуть, має хист...

— Хіба що так...

59.

...— Хай і так, хай, а ти пусти мене, я розбуджу його, то й сам побачиш, що не лише дорікатиме, а навіть подякує тобі,— чує Сірко чиїсь сперечання коло входу в курінь.— Де він тут, отой отаман великий?..

Сірко метнувся, спішно звівся, виглянув із-за папломи. Перед ним стояв отой колишній Василько Шевчик, що «народився тоді, як їхня корова рябе теля привела». Шевчик не підріс особливо, але вже давно змужнів, навіть руді вусики хвацько закрутив догори.

— Ти?.. З якого світу якими стезями? — схопив його Сірко за руку і потяг за паплому.— Будь тихо, бо сотник спить тут.

— То, може б, десь вийти? — прошепотів Шевчик.— Бо ще гніву накличемо.

— Ніякого гніву!.. Я вже не сплю давно,— схопився Мороз із полика.

— Лежи-лежи, Несторе, ми й надворі погомонимо,— накинув Сірко на плечі кунтуша наопашки.— Ходімо, Василю,— потягнув він за руку товариша.

— Даруй, отамане, що не дав доспати тобі,— присів Шевчик на ослончик коло куреня.— Дізнався, що ти тепер тут, а дома непереливки, то й дременув оце. Чи ж приймеш до свого куреня?..

— Та чого ж не прийму, брате? Як рідний же ти мені!.. Слава богу, живий, а я всього начувся.

— Ото лише, що живий, а так... горе одне, та й годі... Жінка в мене, діти у Вишневеччині... І так жилося, не доведи боже, а оце в зимі якось провідали Яремині посіпаки, що я був отоді з Яцьком Остряницею. Нагрянули, зробили трус, відкопали зброю і геть всю забрали... Засіли й на мене, бо не був тоді, на щастя, дома, та, попереджений сусідом, я аж сюди оце подався...— зітхнув глибоко Шевчик.— Ледве ж добрався до вас... Пантрують жовніри і переправи, і степ.

— Діти ж уже величенькі хоч? — спитав Сірко, співчуваючи побратимові.

— Та де ж їм уже бути величенькими?.. Найстаршому шостий, середульшому четвертий, а найменшому другий рочок пішов,— зів’яв раптово оповідач.— Прямо душа розривається на шмаття, брате!.. Хоч лікті собі гризи.

— Вірю тобі. В мене отакі ж, аж четвірко...

— Де ж вони тепер? — підвів очі Шевчик на Івана.

— Під Мерефою... З дружиною та побратимом безруким.

— Там, може ж, у безпеці ще,— додав Василь згодом.— Я поспішив до тебе не лише з тим і не як до знаного,— зам’явся він.— По путі надибав у Сухій балці корчму, а в ній... не доведи боже, що твориться!.. Між тим, потершись там, і про тебе довідався, бо була мова...— примовк Василь.— Козаки поспіль ніби на кошового мітять тебе... Але в тому їм дуже встає Іван Брюх з молодчиками та ще з якимось пащекуватим своїм джурою Дем’янком Многогрішним, чи що... За те ж і отой наш юнець Петро, пам’ятаєш, може, Дорошенко... А його руку тримають і ще якісь: Тетеря і Ханенко, що ніби знають тебе... Молодик той, Дорошенко, щось із двічі аж на кадуб спинався... Запопадливо хвалився, що на герці не має собі переможця... Кликав, правда, товариство на ляхів...— примовк, щось згадавши, Шевчик.— А товариство: і січовики, і навіть реєстровці та посполиті поспіль за тебе, брате, руку тримають,— повеселіло сказав він.— А-а? — піймав Шевчик погляд Сірка, що розглядав його одяг.— Обносився я геть, даруй!.. Нужда і визиск не дай боже нікому!..

— Дозвольте, отамане, слово?.. Шукаю вас, став зненацька перед розмовниками Сірків джура Петро Гук.— Отець Михай зі старшинами спішно просять  у канцелярію, якщо проснулися.

— Хтось ще там є? — глянув на джуру.

— Старшина-реєстровик якийсь із загоном... Загін у дворі... Нечай, чи що!..

— Несторе!.. A-а, Несторе! — ожвавлено покликав Сірко Мороза із куреня.

— Слухаю тебе, отамане! — протирав той на ходу лице.

— Прийняти, зодягти,— поліз заклопотано Сірко в кишеню кунтуша.— Ось маєш гроші!.. І примістити мого однокашника,— вказав на Шевчика,— а я — в канцелярію,— раптово встав він із лавиці...— Готувати курені, як домовлялися, Морозе!..

— Безперечно, отамане! — кивнув головою Нестор.

— Ти вже прости мені, брате!..— повинився Сірко, взявши за плече Шевчика.

— Та нічого... Знаю...— звівся і той в розгубі.— Це ж який Нечай?.. Наш отой?.. Данько?..

— А то ж хто ще?

В канцелярії Сірко застав лише отця Михайла та гостя. Віталися, як рідні. Чоломкалися, розглядали один одного, покружляли в обіймах, коротко освідомилися: хто, що, де і як. Данило був пом’ятий, неголений, в щетині, що аж горіла рудизною, в поросі, стомлений, але повеселілий.

— Трохи чув, що у вас тут...— перейшов Данило на ділове, споважнівши.— В кошових тобі ходити, брате!.. Радію і схвалюю! От би старий наш Шуліка тішився, як передрікав ото!.. Царство йому небесне і пухом земля! — перехрестився він, всідаючись на лавку. — Ви вже даруйте, що не до вас безпосередньо, а... до побратима моя справа...

— Бог, сину, подарує тобі все,— тер за звичкою руку в руці Гунашевський.— Може, маєш щось дискретне, то я...— зам’явся він.

— Ні-ні! Навпаки, отче!.. Велено при вас і лише при вас те вчинити,— поліз до напханого геть великого торока Нечай рукою.— Уклін тобі, брате, від Богдана-Зіновія і ось ці брязківки в додачу,— глянув він на двері і отця Михая запитливо.

— Маєш спокій, сину, сюди ніхто зараз не зайде, бо попереджений джура пана Івана там на сторожі,— заспокоїв гостя Гунашевський.

— Отож, ці брязківки в додачу,— викладав він на стіл одну за одною мошни із грошима... Це дарунок Січі від його світлості короля Владислава...— пояснював Нечай вчинок свій, помітивши в очах господарів здивування.— Готується по домові з королем... Так-так, по домові з Владиславом готується похід на Стамбул чи й ще десь, то просили спитати, може, і Січ вдалася б до того?.. Просив пан Богдан, коли ваша ласка, щоб придбали і для нього якомога більше і зброї, а чайок, і підтримали козаків, котрі згодяться на отой похід...— виклав увесь торок у цілу горку Данило.— Похід на голомозих одразу по весні,— слідкував Нечай за виразом облич обох господарів, що таки розгубилися.

— A-а... більше пан Богдан нічого не велів? — поцікавився Сірко згодом.

— Якщо відверто, друже, то казав потвердити твою з ним домову про його якийся пай,— пригадливо сказав Данило.— Але лише тоді, коли б ти про те нагадав, а так — велів мовчати, бо знає, яка скрута вас тут обсіла,— зітхнув Данило.— Коли ще щось із того лишилося, то просив, коли ти згодний, придбати також на отой лишок зброї та тяжкого наряду...

— Тяжкого наряду?..— зробив великі очі Сірко.

— Тільки так і велів сказати. Тяжкого наряду, бо тяжким буде і затяжним похід ніби,— розвів руками Нечай і поліз до кишені за люлькою.— Ще просив вас обох Лютая підтримати тут, у коші...

Якусь мить всі мовчали. Сірко також розпалив люльку і смоктав її, видивляючись товариша, як і той його.

— Добре діло той пан Богдан замислив, але, чому на Стамбул? — заклопотано порушив мовчанку отець Гунашевський.— Королеві аж он як треба було б навести порядок у короні, а вже потім, може, і Високому Порогові погрожувати.

— Говорю, що велено, отче!..— вийняв люльку з рота Данило.— Добре було б, коли б тут про дарунок короля знало все поспільство і козацтво, як і про похід на Стамбул отой,— пригадав собі щось Нечай.— Є ж і папір нібито якийсь у гетьмана Барабаша від корони...— притишив голос чомусь Данило.— А ще...— пригадав він, — чимало реєстровців за те, щоб ви обрали достойних чільців. Бояться тим протиставити себе сіромі отут, але самі в більшості за тебе і лише за тебе,— тикав він люлькою в бік Сірка, дивлячись на Гунашевського. Богдан хотів би й Лютая, та...

Сірко довго сидів як ізсудомлений. В грудях клекотали і радість, і страх, і ціла склубочена брила турбот, породжені отим приїздом Нечая і його дарунком. Брила ота тисла його, душила, проте і обнадіювала. Бо кінчався розбрат, схоже, що дає знать нова націленість товариства. Як же, і реєстровці, хоч, може, і не всі, живуть тією ж бідою людською... Ото лише чи ж оберуть козаки його, Сірка, кошовим?.. А якщо і оберуть, то чи спроможеться він справитися з усім тут, та й деінде ще?.. Краще б Лютая обрали...— приходить йому в пам’ять прохання Хмелеве,— а я б у помочі був...

Думав про те ж і отець Михайло мовчки і отак же гризся, заздалегідь бачучи, може, й більше самого Сірка. Він уже тепер вирішив, хоч і не вірив у успіх, написати до Києва митрополитові Сильвестру Косову про, хай не благословіння на озброєння, то, може, хоч про поміч Січі в святих казаннях з амвонів чи, може, і грошову пожертву яку.

Нечай підвівся.

— Ну, то даруйте, я з вашого дозволу мушу вже відбувати звідси,— звернув він торока кручеником.— Добре буде, як про мій приїзд не дійде до реєстровців, тому спровадьте нас якось непомітно,— пішов він на Сірка, що також підвівся на прощання.

— Передай, брате, сотникові Богданові, що всі його паї цілі і будуть аж тепер використані, як він того хоче,— сказав Сірко Нечаєві, поклавши руку на рамено.— Як з тим справимось — не відаю, але намагатися буду скільки вистачить сили. Хай дає про себе знати і наказує, куди маю те надсилати.

— Пан Богдан в тому не має сумніву, я також всім серцем вірю тобі, брате,— обняв Данило Сірка на мить.— Хай щастить вам отут починати оте все. Благословіть мене в путь, отче, а його — на оті потуги наші святі,— підійшов Данило впритул до Гунашевського.

— Благословляю!.. В ім’я отця, і сина, і святого духу!.. Амінь!..— перехрестив він тричі обох, глибоко зітхнувши.— Хай святиться ім’я боже в люді страждущім і нині, і прісно, і навіки!.. Кланяйся, сину, панові Богданові і дякуй за довіру, за поміч матері-Січі!..

60.

Наступного дня, як уже вибралося чимало січовиків до Хуторів на будову під орудою Кошовенка і ще кількох, призначених наказними курінними на цей час, із Січі поодинці, по два і по кілька урізнобіч понеслися вершники-посильні. Петру Гуку випало їхати у Капулівку, до батька Дмитра. Січове товариство зобов’язувало його прибути якомога швидше на Микитин Ріг із усіма охочекомонними сільчанами, по можливості на конях і при повній зброї...

Десь у плавні пішов верхівцем і Василь Шевчик до паланок та зимівників, на острови річки Томаківки вирушив січовий дяк Петро Буркун із цілою сотнею нетяг-новоприбульців, поправився на Дон Савуй Бурчевський з власною охороною і балагулами — за зброєю, кіньми і, може, охочекомонними донцями. Туди ж разом із Савуєм пішов і Сірків молодший брат Нестор як джура в Бурчевського. Вирядилися вже по обіді валкою на волость за харчем та охочекомонниками і Сірків брат Максим з кількома старшими козаками — Карпом Притикою, Варламом Ремезом і Никодимом Довбнею. Та найбільше втішив і отця Михайла, і Сірка вчинок Левка Коржа, того самого, що був схоплений колись ушкалами і зумів повернутися на Січ. Випросивши під заклад з два десятки коней, він зібрав юрбу голоти, кількох татарів-січовиків і подався з отим загоном як ватаг у степи — до мурз за кіньми...

Довідавшись про передані королем гроші, про можливий похід на Стамбул, Січ ожвавилася, закипіла, і від того ожвавлення стало зігріватися потроху повітря, відчутніше припікало й сонце, танула крига, сніги. А ще ж була надія — а де надія, там і віра, що появиться на Січі їжа, одяг, позбудуться лиха, яких тільки й бракувало їм, вчорашнім викотцям.

Сірко не мав часу на сон, на їжу, на спочинок. Він помітив оте суцільне збудження козацтва і сам заполонився ним понікуди. Метався із кутка в куток цілого січового острова, радив і наставляв, балагурив і підохочував, тесав, конопатив і смолив, переглядав зброю і збрую, потроху роздавав голитьбі свою одіж, білизну, онучі, а як у нього вже не було того, брав із залишених сулимівцями тороків по куренях, щоб якось зарадити біді.

Майже щодня він відвідував острів Бучки, де йшло відновлення поруйнованих колись куренів. Тішився з того, що вони на очах оновлювались — обставлялися і крились очеретом, мали сплетені з лози полики-нари, на яких лежали товсті мати із оситнягу, лепехи та рогозу замість перин-подушок і ковдр...

Сірко диву давався, як і самі будівники, як скоро можуть люди оживити все мертве, коли справді захотять. Кілька старших козаків навіть козацькі казани та невеликий мідний дзвін десь відкопали із попелу та жужелі. Радості було з того, ніби вони відрили неабиякий скарб. Адже дзвоник будив усіх вдосвіта, кликав на обід, а казани давали можливість готувати юшку для всіх разом, а не зокремішно, коли мали лише один, узятий із Микитиного Рога казанчик. Неоднораз з ними разом пригощався ситою юшкою і Сірко, радіючи і за людей, і за себе. Та вже справжнє свято відбулося на острівці, коли туди під’їхав балагулою Сірків брат Максим із Карпом Притикою... Борошно, цибуля, перець, часник, олія і навіть сало геть розчулили січовиків, а сулія оковитої збудила нечувану радість. Сірко й сам кричав як навіжений, кидав на радощах Максима об землю, цілував вусатого Карпа Притику, оголосив цей день початком свята і привселюдно першим попробував черпаком оковитої. Та ще більше оті балагули потішили козаків на Микитівській Січі, куди Сірко зразу ж вернувся. Козацтво втішалося їжею, напоями, а він — селітрою й поташем, фузіями-кремнівками і ядрами до гаківниць та добротними луками.

Робили і інші посланці свою справу. Їм у поміч, правда, ставала весна. З настанням тепла прибували свіжі лави викотців і козаків із паланок, зимівників, бродів. Порадившись із Конограєм, Слимаченком та іншими, Сірко попросив цілий десяток нових курінних бути наказними, присвоїв назву куреням, а Петро Буркун склав новий січовий компут на кожний курінь... Всі новоприбулі були негайно залучені до вправ, якими тепер відав постійно Слимаченко з кількома старшими козаками та Левко Конограй-Чорноморець. Крім келепів, стріл, луків, кадубів, списів і обіддя, день у день тесалися і довбалися, смолилися і посудилися чайки і байдаки і не лише на Січі, а й у хуторах, на острові Бучки, в Томаківці, ба навіть у Капулівці...

На хуторах відав усім Сірків батько Дмитро, а в Капулівці — старий Лука та отець Гнат Шульга.

Іван Сірко, недосипаючи, недоїдаючи, без обрання був уже і так ніби кошовим. Допомагав йому в усьому і Федір Лютай. Вони були усім козакам і посполитим знаними отут, відомими, поціненими. Неприємно турбувало їх тепер лише те, що обидва вони куренів своїх не мали, як всі сімнадцять курінних, хоч і наказних. Правда, в Сірковому віданні лишився джура Петро Гук, колишній його джура Гнатко, а тепер Гнат Турлюн, однокашник Василь Шевчик, дебелий і трохи горбатий Варлам Ремез та жердинуватий Никодим Довбня. Не відмовляли їм обом і курінні ні в чому.

Минуло лише два тижні, як Сірко приїхав сюди, викликаний отцем Михайлом, але скільки вже зроблено всього, скільки налагоджено, спрямовано в певне русло і порядок. Не бродили «нічиї» викотці по Січі, не блукали новоприбульці, не стало голодних і роздягнених. Щодня на Січ прибували не лише втікачі, а й балагули з харчем, зброєю, одягом, а в суботу під вечір мешканці Січі і очам не повірили, як із саг і річища, ступаючи з острахом по ніздрюватій, уже покритій водою, кризі йшли виладуваним довгим ланцюгом на Микитин острів коні. Цілий косяк їх, ба більше, цілий табун, мов з води, виходив з очеретів... Коні, щоправда, худі були виснажені і зимою, і довгим голодним шляхом, але ж — коні! Бахмани! І вели їх татари.

— Чиї коні правуєте? — спитався Сірко по-татарськи, як проходили мимо.

— Сефера-казі, візира альмсарайського,— відповів передній, приспинивши довгогривого, лохматого коня.— Чи приймете нас, бо ага Лефко нас запевняв, що приймете? — допитувався табунщик про наболіле, видно, для нього.

— Ведіть попід берегом отуди в кут,— наказав тому,— а вас приймемо! — заклопотано кинув він, думаючи вже про корм для отакого табуна.

Чоломкався із Коржем, ледь не плачучи від радості, незграбно обнімав татар-січовиків, зморених, охлялих, голодних... Морочився, як віддячитись гідно візиреві...

Уже наступного дня, після ради з Лютаєм, отцем Михайлом, Петром Буркуном і курінними Сірко ублагав батька Корнія відвезти Сефер-казі належні за взяті в того коні гроші. Зі Слимаченком у всеозброєнні поїхали і Василь Шевчик та Гнат Турлюн. Щоб скоріше відгодувати пригнаних коней, їх одразу по виїзді із Січі Слимаченка розподілили по куренях, а курінні — по нетягах-козаках, ну а ті вже те й робили, що рвали та жали їм торішні трави... Спішно будувалися при березі й додаткові стайні, підганялася збруя.

— Такого ще війська, гадаю, не мала Січ понині,— запевняв усіх отець Михайло.— Чей же, більше двох тисяч козаків тепер у компуті і майже поспіль оконених. Є порох, селітра, списи, шаблі і навіть гаківниці,— перелічував він зброю.— А ще ж ріка не зовсім скресла. Гадаю, слід викликати сюди решту старшин, все козацтво, бо ж і рада на часі.

Старшини і козаки, що верталися зусюд, дивилися на все в розгубі, не вірячи, що в зимову пору і за такий короткий час можна було стільки зробити. Не йняли вони віри й тому, що на острові могла зимувати така маса козацтва, що вона була вже озброєна, навчена і навіть оконена. А коли дізналися, що на березі стоїть аж сорок поконопачених чайок, то й зовсім губилися, бо мали і свої надії, і свої пропозиції, і прочили себе в чільники, в душі вірячи вже, що вони ними будуть... Та найбільше здивувало старшин прибуття Савуя Бурчевського. Бо поява кількох сотень коней з Дону і всілякої зброї, навіть гаківниць їм здавалася неймовірною.

— Мій уродзонний, ватаже! — йшов на очах у всієї старшини Савуй на Сірка.— Побий мене Перун, коли я вже не на Січі! — вхопив він того в оберемок.— Віват, пану Івану! — крутився в обнімі він із Сірком.— Вшистко достав! Вшистко, пане брате! Ті рицажі: і Стенька, і Фрол Разіни, матко найсвєнтша, все здобути помогли для пана... Просяться в ойця до нас на Січ обоямо. І прибудуть. То єсть правда, як пан буг на небі! — викрикував він у захопленні.— Прендко будуть!..

Сірко ледь одірвався від нього, щоб обняти брата Нестора, що чекав обіч, тримаючи за повіддя свого і Савуєвого коня.

— Стажець Тимош Разя Несторка за тебе пшийняв! — не давав він почоломкатися братам.— До правди так! Як маму кохам! Хвалив тебе за звитєнжство!..

Старшини привіталися із Савуєм стримано, коли не більше, а колишній отаман його, Михайло Ханенко, навіть почоломкатися не спромігся зі своїм наказним.

— Де ж курінь, пане Савуй, отой, що я тобі лишив його? — спитав він докірливо Бурчевського, не приховуючи роздратування.

— Пан отаман турбується про курінь?.. Похвально, але юж бардзо пізно, пане! — докорив тому у відповідь Бурчевський.— Курінь — є, курінним — інший, пане, пшепрашам!..— пішов він до балагул за Сірком.— Благословіть, ойтче, мій поворіт,— вклонився по путі Гунашевському.

— Бог благословить, лицарю! — вклонився отець Михайло йому, стоячи між старшин.— Хороший козак — побільше б таких,— сказав він до загалу стримано.

Не встигли ще й балагули розвантажити, як Сірко і панотець попростували до канцелярії, ніби змовившись.

— Приїхав отой Нестеренко, що був на сеймі, а з ним ще отой, що приїздив колись, Нечай, чи що... В одязі реєстровців, добрих коней мають і двох джур із собою,— говорив по путі Сіркові Петро Гук.— Щось спішне, видно, в них, бо таки зразу і пішли до канцелярії...

— Ще хтось з ними пішов туди? — перепитав заклопотано на ходу Сірко в джури.

— Ні, не було ніби нікого, отамане,— знизав плечима джура.

В канцелярії Сірко і отець Михайло застали лише двох гостей: Івана Нестеренка і Данила Нечая. Ті обидва зустріли їх, як знаних, приязно, тепло. Чоломкалися, розпитували, бажали, втішалися порядком на Січі, доглядом і товариства, і будівель, і всіляких добр козацьких. Хвалили Сірка за створення притулку для поспільства і тут, і на хуторах та перевізках, і на островах.

— А йшли ми сюди з перепусткою від гетьмана Барабаша,— сказав Нечай, включаючи в розмову і отця Михайла.— Без того не пропустили б жовніри і драбанти. Ночували на Хортиці. Війська ляського там — що кіт наплакав, загінчик... Скільки ж його і на Чортомлицькій Січі... Пообіцяли ми їм розвідати, що тут у вас і як, і на зворотному шляху доповісти. Бо вже знають, що і тут чимало голоти зібралося, і на островах повсюди. Хваляться, що двома десятками драбантів, яко півнів, виріжуть вас усіх,— посміхнувся Данило Сіркові.

— Чи не благословите ви, отче, когось із сотнею товаришів на святе ратбище? — перервав Данилову мову Сірко,— Хай вернули б нашу святиню нам. Чей же, аж он як тісно нам стало і тут, і по річці Томаківці?.. І небезпеки збудемося для прихідців.

— Прудкий ти єси!.. Думаю, рано ще, сину! — заперечив споважніло отець Михайло Сіркові.— Ось вирішите взавтра справу з чоловими людьми отут, тоді вже, що вирішите, те й діятимете.

— А про сейм,— посмутнів раптом Нечай, глянувши на Нестеренка,— і говорити нічого. Ось пан Іван хай розповість вам.

— Слава богу Всевишньому, таки здійснилося,— обраділо перехрестився отець Михайло на здивування Нестеренка.

— Та що ж говорити?..— чухав потилицю той.— Глузували і кепкували із нас, яко із хлопів своїх, ба й більше ще! І не лише з обляшка — Ілляша, а й із пана сотника Хмеля, може, ще і дужче того. Прямо реготали на весь сейм!.. Ото збіговисько!..

— І король? — цікавився отець Михайло, посовуючись нетерпеливо на лавиці.

— Король — ні, мабуть, бо кричав на них: і на Вишневецького, і на Яблоновського та Чернецького, і навіть на литовського отого князя Альберта Радзивілла,— тягнув слова Нестеренко, не знаючи, куди подіти довгі руки.

— Із святих отців хто ж був при тому? — нетерпеливо розпитував Гунашевський.

— Я, отче Гунашу, добре і не запам’ятав,— морочився в пригадках Іван.— Чи Горіховський, чи Ліщинський, чи й ще якось?..

— Ліщинський, так-так, ватаже!.. Єпископ їхній, єзуїта запопадливий,— ствердив отець Михайло слова гостя і метнувся щось записувати.— Ти продовжуй, я слухаю,— сказав він на ходу Нестеренкові.— А реготали з чого ж?..

— Реготали? — подивився сеймовик на Данила Нечая.— Та ж чули-сьте, мабуть, забрав наскоком у пана сотника чигиринський підстароста хутір, полонив слуг, привласнив усі статки і спалив усе обійстя, а отой хутір та був подарований його батькові покійним королем, чи що ніби... Ну, Хміль і поскаржився на ті збитки сеймові, а ті — в регіт все обернули, аж короля сердешниця напала,— зітхнув Іван, утомливо змовкнувши.

— Так-так! — щось вирішував собі Гунашевський.— Ото справи!.. Ото вирішили! Хоч, властиво, цього і треба було сподіватися. То добре, що ви те побачили на власні очі. Не завадило б ще декому оте побачити отак і почути. А пан Кисіль же також був при тому?..

— Пан Кисіль?.. Здається, був, отче!

— Отож, бачите, як оті обляшки боронять нашу віру і брата во Христі на сеймі! — перехрестився чомусь отець Михайло.— Мусите оте розповідати всім зустрічним, знайомим і незнайомим, рідним і близьким, щоб знали,— тикав він вказівцем у діл, ніби отам лежала та істина, на яку треба було відкрити всім очі.— Всі чужинці нам будуть трактувати отак наші права і вольності, аж поки ми не зрозуміємо!.. Поки не збагнемо, що і образа свого — менше зло за лестощі чужинця!.. Так було, є і буде завжди!.. То істина ще древня!..— замовк він.

Якусь мить у канцелярії панувала мовчанка. Сірко пригадував слова Богдана Хмеля і в Фландрії, і вже в путі, і тепер, співчуваючи йому в горі, ловив себе на тому, що не лише отець Михайло клопочеться горем його колишнього сподвижника, а й він, Сірко, хоч десь глибоко ніби і тішиться, бо не буде вже сотник спиратися на короля, не надіятиметься на султана чи татарів, як говорив ото...

— Тепер Богдан-Зіновій поїхав із старшим сином Тимошем до хана,— заговорив згодом по мовчанці і Данило Нечай, ніби прочув оті сакраментні думки побратима, вразивши зненацька господарів.— Повіз сина на заклад дружби з ханом і можливої його помочі проти шляхти! — додав з часом.

— Як то повіз сина? — аж стрепенувся в зневірі отець.— Повіз у ясир? Хіба ви таки не підете на Стамбул, як говорив ти тоді? Хіба Хміль... Король дав кошти ж...

— Дав, мабуть, отче. Ляхи також знають, що ви тут готуєтеся іти на Стамбул і тому не шкодять особливо. Та й Високий Поріг, вважайте, знає про це. А це поціниться у свій час і буде вже тепер як половина перемоги над ляхами. Пан сотник аж слів не мав для дяки, що те отак вами рознеслося повсюди,— загадкою відповів Данило Нечай.— Півперемоги над ляхами...

— Чи ж не я вам казав, отче, що того Хмеля не второпати ніяк,— приходив до тями, звертаючись до Гунашевського, Сірко.— Адже сина повіз кому?..

— Можна второпати, пане Іване, якщо проїхати аж від Варшави край,— сумовито згодом сказав йому Данило.— Люд же стогне увесь і б’ється з думкою: або волю здобути, або вдома не бути!.. Отож Стамбул почекати може, а Богданів Тимко вузькими плечима може затулити нас від татарів чи й султана,— розважливо закінчив Нечай.

— Що ж, ватажі,— звернувся до всіх Гунашевський.— Завтра на Січі, може чули-сьте, Вальна рада. Будемо обирати батька для Січі, то, може, і ви притомні будете?..— глянув він на посланців.

— Та ще ж мусимо домовитися ось із паном отаманом про подальше,— ввічливо заперечив Нечай.— Маю ж доручення від пана сотника дискретне...

— Пан отаман,— подивився Гунашевський на Сірка,— повинен стати ним обрано, тоді, вважаю, і домовлятися та ручитися можна буде.

— Воля ваша, отче!.. Вам тут видніше, хоча ми переконані, що Сірко буде потрібний Хмелеві. Кошовим він волів би мати Лютая,— повинився Нечай, зглянувшись із Нестеренком.

— То як сказати, сини мої! — зітхнув Гунашевський і подумав: «Свого чільника хоче мати на Січі».— Є й інші потрактовники тут. Та й добавиться їх ще завтра, так гадаю... Хоча б наказним вдалося призначити Лютая.

Вечоріло, як із канцелярії вийшли попереду гості, а за ними Сірко і отець Михайло Гунашевський. Останнього одразу ж зустрів Петро Дорошенко і, наспіх привітавшись із Нечаєм, Сірком і Нестеренком, попросив отця вернути з ним, Дорошенком, до канцелярії у важливій справі. Сірко відчув образу, але стримався.

61.

Новини одна за одною відвідували Сірка, губилися у плині часу і знову появлялися. Чомусь жалкував у душі, що таки розладнується похід на Стамбул, де сподівався якось зустріти і звільнити бабусю; шкодував, що, мабуть, дарма напосудив стільки човнів-чайок, що не він вирішуватиме, хоч он скільки доклав сили і енергії, долю Січі і товариства, бо все сплуталося із Хмелем, з королем, отцем Михайлом і з отим же товариством так, що і вгадати, як і куди все поверне, не мав сили... Вночі знову спав погано, прокидався, сідав і палив люльку, знову лягав, пробував заснути і не міг, бо заважали думи, бо гомоніли і скрипіли мажами новоприбульці, бо ставала перед ним то Софія, то Петрик і Ромчик, чи Марися і Яринка, то сестра Настка і мати Домна, і всі кликали його, і всі чекали, як бажаного.

День виборів на Січі завжди святковий, возився коло ятки корчмар Шмуль, витираючи столи і скамниці, чистили коней конюші, розпалювали кабиці під казанами кашовари, кричала пташка: «Лишай сани, бери віз!.. Лишай сани, бери віз!». Їй відповідала десь із протилежного боку: «Та поїдем по рогіз!.. Та поїдем по рогіз!»

Козаки давно вже поголились, помились, помолились і поснідали, і все те відбулося якось притишено, зосереджено, в монотонних гомонах і розмовах один на один, поки отак почав і січовий майдан заповнюватися, запруджуватися. І отам уже чомусь люд загомонів, ніби розв’язався, спершу тихо, стримано, а за якусь мить, ніби закипів, розбурхався і вилився піною через вінця... Хтось завів прадавні думи, їх підхопили кобзи, спершу несміло, а згодом сміливіше, гучніше, поки й усе дворище заграло, загуло, заклекотало...

— Начинайте!.. Чого ждете?.. Пора вже!..

Сірко став обік столу поряд із отцем Михайлом, відчуваючи себе якось не в своїй тарелі, і дивився на оте розхлюпане плесо голів і лиць, на отих крикунів, що прийшли вчора із Суховієм бозна і звідки, а сам чомусь додумував сумнівні благословіння митрополита Київського Сильвестра Косова, переказані ніби через Дорошенка козацтву, отцеві Михайлові і йому, Іванові Сіркові. «Звідки ж Косову знати про мене?» — здогадувався і, не знайшовши відповіді, вирішив, що Гунашевський сам те видумав: додав, щоб згасити неприязнь у ньому до Дорошенка...

— Чого ждете, питаємо, напинайте!..— гукнув із Дорошенкового куреня хтось, і Сіркові впали у вічі довгі і пишні, на кінцях розведені вуса в того крикуна, малиновий добротний жупан і на довгому гайтані-ланцюжку обвисла татарська перепустка-пайцза.

— Атож!.. Чого ждете ще?.. Пора вже!..— гукнули і з Ханенкового куреня — сам Ханенко учора лише прибув на Січ.— Почи-най-те-е!..

Сірко похмуро дивився, як дяк Петро Буркун розставляв на накритому столі атраменти, як отець Михайло, не поспішаючи, поправляв припертого до столу, срібноголового, з білого і чорного волосіння із кінських хвостів, замашного бунчука на відшліфованій восьмигранці-тичині, як, отак же повільно, він узяв зі столу хреста, перехрестившись, поцілував його і, змахнувши ним тричі над натовпом, сказав:

— Лицарі січові, козаки і старшини, брати і сини во Христі!.. Ознаймую вас, що, завдячуючи богові нашому, ворогам віри православної не вдалося знищити геть і доблесті вашої, і лицарських звичаїв, і кмітливих чільників, що поповнили собою місця покатованих і почивших в бозі попередників своїх!..— передихнув він.— Більше того, завдяки отим же попередникам, що поклали голови свої за віру православну, землю рідну і народ поневолений, ми скріпилися у вірі нашій і рішучості домагатися й надалі волі люду нашому і будемо просити бога милосердного тримати нас під своєю святою опікою... Тож ознаймую вас, що ми отримали...— чомусь зупинився промовець,— благословіння митрополита Сильвестра на ратство за віру і волю, за права наші, знехаяні ворогами нашими...— викрикував він, поволі вимовляючи кожне слово до натовпу, що був стишений отим казанням до завмерлості.— Поможи, боже праведний, нам усім у затії днешній обрати достойних і лицарством, і кмітом, і серцем, і розважністю, і несхитністю у захисті люду твого і віри твоєї, о боже!.. Поможи, бо без пастиря і привідці, боже, не живе і не може жити нарід і лицарство!..— говорив він, як молитву, оте казання.— Благословляю і вас, старшини,— примовк на мить його голос,— і вас, лицарі доблії, боронці краю нещасного, на святий вияв волі вашої, в обранні чільників осиротілої матері-Січі!.. Хай посядуть чільні місця найдостойніші!.. Хай бог наш Всевишній поможе їм достойно правувати вами, помножуючи славу батьків і дідів наших!.. Амінь!..— знову змахнув він тричі хрестом і поклав неквапом його на стіл.

— Гадаю, що, не маючи писаря, будемо вислуховувати кожного, не порушуючи порядку дідами заповіданого нам, будемо виказувати свою волю не криком і шарварком, а порядком, як звичай велить!.. Хто перший має слово із вас і кого прочить в кошові? — звернувся він по паузі.— Інших, гадаю, будемо обирати потім!..

І вийшли до столу два разом: першим Левко Кошовенко і другим — Левко Конограй, і поклонилися товариству на три боки.

— Кажи, отамане, своє і курінне бажання,— вклонився ледь помітно отець Кошовенкові.

— Я вношу свою особисту і підпільних мені козаків пропозу січовому товариству обрати на кошового і нашого славного отамана Івана Сірка! — гукнув він і вклонився натовпові.— Заслуги його в содіяному тут і неперевершені!..

— Я також, січове побратимство моє, приєднуюся до того разом із моїми чорноморцями-козаками, бо знаємо його і в боях повсюдно, і в господарських справах, і в розвагах, і в доблесті, якої багатьом із нас бракує, і в чеснотах диву гідних! — вклонився і Конограй товариству.

— Дозвольте, отче, і мені слово мовити,— вийшов з натовпу Павло Тетеря.— Я чимало чув про доблесті нашого отамана і при облозі Азова, і при боях під Кумейками, і в поході до Фландрії, і про його заходи та старання отут, на Січі, в цій ось зимі, але ж оті заходи були і вашими, отче, як і походи до фортець ним були під провідством інших, то при таких регентствах можна було і славу здобути, і життя приберегти...— приспинився він, чекаючи вражень від сказаного.— А нам нині, на те зважаючи, можна і помилитися, як старшинам, так і козацтву славному... Я пропоную на кошового когось іншого, літнішого і знакомитішого, як ось хоч би і пана Савуя Бурчевського чи й он пана Левка Чорноморця, знаного всіма здавна та й спокійнішого на вдачу, може,— вклонився Тетеря поштиво товариству на три боки, ніби вдаривши Сірка отим в лице.

— Дозвольте, отче, мені мовити,— вийшов до столу Суховій.— Я і мій курінь підтримуємо пана Павла і все ним отут сказане... — примовк промовець.— Ба, більше, ми за те, щоб кошовим був усім відомий, побратими-запорожці, Павло Тетеря, що лише зі скромності, виступивши щойно, не зміг себе запропонувати вам,— поклонився, трохи переждавши, він на три боки до натовпу.

Сірко чув, як горіли в нього вуха, як злоба темнила зір, як бухкало в грудях серце, вжикало щось у скронях і висихав язик у роті, проте не зрушився з місця, не глянув на промовців, не стис навіть пальці в кулак. Він дивився у натовп і ждав своєї долі, був ображений не тим, що, мабуть, його не оберуть кошовим, а тим, що він, Сірко, не вміє отак облудно говорити, заздалегідь зговорюватися з іншими, підступно охаювати все найкраще малими натяками то на нелітність, то на регентство інших, то й ще на щось... Тепер він заздалегідь уже здогадувався, що оті і поодинокі, і групові радження вранці на майдані були змовою проти нього, Сірка, були вирішеннями долі всієї Січі, в яку він скільки вклав, особливо цієї зими, і енергії, і коштів власних, і ночей безсонних...

— Дозвольте, отче, мені слово,— пішов із натовпу до столу Дорошенко.— Я жалкую, що отак скоро поміняв думку, але оте все, що я нині дізнався отут і про Січ, нашу захисницю і колиску, і про самого обранця першого, Сірка, і про його суксцеси повсюдні, змушує мене,— глянув він протяжно на Тетерю і Суховія,— сказати, що, коли бути справедливими, то не можна когось достойнішого назвати отут на чільника за Сірка сьогодні!.. Отож, підтримую в першу чергу бажання моїх козаків-викотців, а між ними й киян, а в другу — тих, що, вважаю, чесно виступили за нього першими...— глянув він у натовп.— А ще і ви, отче, дозвольте, і ви, товариство січове, прийміть мою раду обрати Сіркові у чільну старшину на Січі: писарем — сотника Федора Лютая, бунчужним — Савуя Бурчевського, суддею — Лавріна Мартиновича і дорадцями, зважаючи на події, що наближаються тепер, Левка Конограя та Левка Кошовенка,— гукнув він уже у раптом загамірнілий вдоволено натовп і поштиво вклонився спершу отцеві Михайлові і Петрові Буркуну, що виводив на папері оті пропози виступців, а потім і товариству тричі.

Виступ Дорошенка фактично був вирішальним, хоч ще й виступали козаки і за Сірка, і за Тетерю-Моржковського, і за Ханенка, і, особливо, за Федора Лютая...

— То чи не згодиться товариство кошове,— підняв отець Михайло над головою хреста, стишуючи тим шарварок,— з тим, щоб кошовим був Іван Сірко, а його чільниками: Федір Лютай, Савуй Бурчевський, Левко Конограй і Левко Кошовенко? — спитав Гунашевський обраділо у натовпу.

— Згода!.. Зго-да-а!..— Полетіли шапки вгору, ніби табун птахів знявся.— Згод-да-а!..

— Во-ли-мо-о їх!..— кричали.— Згода-а!... Сла-ва-а отаманові-і!..

— До мари Сірка! До дябла його-о! — репетували інші.— Лютая! Федора-а!.. Волієм-о-о!.. Тетерю!.. Моржковського-о!..

Не пам’ятає Сірко, як оте закінчилося, як батьки Слимачєнко і Дмитро Прихідько підносили болотної тванюки, яко старші, і мазали нею голови всім шести обранцям, як він, помившись, узяв незвично руками бунчука і підняв догори його і як поволі натовп затих від отого його жесту.

— Товариство чесне! — хотів викрикнути він, а насправді тільки ледь чутно сказав.— Дякую за велику честь мені від вас і обіцяюся до скону днів моїх бути з вами у щасті й біді, берегти разом з вами наш нарід, землю і святу віру!..

І кланявся тричі і він, і побратими-вибранці навсібіч...

— Мусиш, отамане, закривати раду вже і щось веліти до святочного обіду,— підказав Сіркові Гунашевський.

— Так-так, отче!.. Прошу, коли обід готовий уже, дати оковитої і новосічцям отут, і острівчанам відпровадити-и!..— заглушив рев натовпу останні розпорядження Сірка. І досі виладнуваний отой натовп, умить, як збурене плесо, розпорошився, розсунувся і поплив хмарою у всі боки...

— Тож благословляємо вас чільники, із обраннями і ми,— ступили до Сірка і решти обранців отець Гунашевський і дяк Буркун.— Хай ладується вам і на Січі-матері, і поза нею!.. Амінь!..— дав отець Михайло цілувати хреста всім обранцям і пішов до канцелярії, підпираючи Нечая і Нестеренка.

Гуляло козацтво, як рідко коли воно гуляло на Січі. Було і брашен-потрав всіляких досить, і питва. Звучали накри, дзвеніли бандури, співали співці і кобзарі, бив час від часу дзвін з-над слупа, куйовдилися борці посеред майдану, носилися козаки, метляючи полами, в танках завихрено, літали гойдальники на свіжих капелях вище бантин, реготали на кадубному помостику розфарбовані штукарі, розвеселяючи пияк корчмаря Шмуля, що носився сьогодні між столами і скамницями, як рідко коли. А з неба світило уже зовсім весняне сонце.

62.

Старшини за столом навіть поїсти вже встигли всі і потроху випити, як у канцелярію зайшли разом Гнат Турлюн і Петро Гук.

— Отамане кошовий! — звернувся Турлюн зворушливо.— На Січ прибули ватагою, якісь реєстровики з якимось Богданом Хмелем, сотником чигиринським, чи що. Веліли доповісти тобі про себе,— зам’явся він.— Не могли з Петром ослухатися,— переступив він з ноги на ногу.

— І добре зробили, що не ослухалися,— підвівся Сірко, а з ним разом і Нечай та Нестеренко.— Прошу, товариство, продовжувати,— звернувся Сірко до застільників,— ми скоро вернемо з гостями сюди,— пішов він за поріг, переглянувшись із Данилом, Бутом і Лютаєм...

— Мир дому сему і притомним у ньому! — привітався весело, переступивши поріг першим, Богдан Хміль.— Ото вчасно мачуха-доля привела мене до вас, миле товариство!..— вдавав він веселого, наспіх роздягаючись.— А я, друзі мої, зі своїми козаками дожився, що хоч коліна власні гризи, та й коні ледь живі,— подивився він багатозначно на Сірка.

— І коні, і люди знайдуть прихисток, пане сотнику,— посміхнувся, жартуючи, Сірко.

— Ми не всі тут,— визнав за потрібне пояснити Хміль.— Довідалися, що у вас тут свого клопоту досить, і зупинилися на острові Бучки.

— Перемеженилося, пане Богдане.

— Так-так, даруйте,— перепросився Хміль,— така подія, а я із своїм. То поздоровляю, брате, з диспозиторством і одобрюю від серця всього! — обняв він Сірка приязно.— Хай тобі таланить по всіх суксцесах тутешніх. І вам,— пішов обнімати він решту,— зичу отого ж і отак же!.. То добре, що я ще застав вас отут,— обняв він і Нечая та Нестеренка.— Ждуть вас драбанти і жовніри на Хортиці із відомостями, як обіцяли,— посміхнувся він загадково.— Гадаю, виконаєте обіцянку? Слово гонору слід дотримувати!..

На якусь мить гості, випивши по келиху міцної медівки, замовкли, смакуючи їжею, а Сірко борсався в здогадах, що сталося із Хмелем, чому він опинився аж тут, на Січі.

— То за щасливий приїзд, дорогий пане гостю! — підняв він як господар свіжого келиха.

— За це варто не лише випити, а й закусити,— підняв Богдан і свого келиха.— Ви даруйте ще раз, товариство. Дуже голодний я!

— Та просимо, просимо,— запрошували всі його, показуючи на їжу.— Вилізла Січ з біди і вашими, пане Богдане, потугами...

— Та трохи моїми, а трохи його світлості крулевими, хай здоров буде, а найбільше ж твоїми, брате отамане,— подивився він на Сірка.— Дав би бог нам помогти тому нещасному королеві,— одшматовував він ножем м’ясо в тарелі.— Ледь на ладан дише, сердега, між тими королятами. Довела шляхта і мене, як і люд наш, до загину, гвалтує, мордує і гнітить, п’є кров і піт, пускає сльози річищами, грабує останнє. І прав не знайти вже ні козакові, ні посполитому, ні таким, як я. Був на сеймі, був у Оссолінського, був у короля, всюди сваволя, ганьба і посміх, всюди підступність... Давно вирішив на велике діло піти я, якщо підтримаєте, то тепер піду!.. Ваза благословив мене,— збрехав, не моргнувши, він,— Сильвестр — також. Ханові Тимоша в заклад віддаю, то, може, окаянний поможе і збройно, і, найголовніше, спокоєм збоку, не встромивши ножа в спину...— змовк він, щось обдумуючи чи пригадуючи.— Наші попередники славні мали хиби, мусимо не повторити їх,— стукав вказівцем у стіл згодом.— Мусимо, брати мої!.. Гадаю, товариство, найбільша їхня похибка суть гуманність...— спинився він, оглядаючи присутніх.— А де ж Максим?.. Хіба він...— глянув на Сірка колюче.

— Запрошував, пане Богдане, але відмовився і від запросин, і від пригощень січових.

— Поклич, брате, через посильного до мене,— попросив Сірка.— Мушу вибачитись перед ним за колишню образу,— сказав Богдан до всіх.— Маю гріх перед лицарем і тепер спокутую його.

— Перепрашам, пане,— встряв у розмову досі мовчазний Савуй.— Нєх пан напшуд одважнє і смяло все муві товажиству.

— Кликав? — переступив поріг Кривоніс, пізнавши між старшин Богдана Хмеля.— Знаєш же, що говорити з тобою не можу інакше, як на шаблях,— наблизився той до столу.

— Знаю і прошу в присутності ось усіх цих старшин прощення, якщо можеш його дати, брате,— поклонився головою Хміль.— Прошу простити, коли можеш. Не лише на словах прошу, докажу в натурі і небаром, коли згодишся, щоб доказав. Адже знаєш, не кидаюсь словами на вітер...

— Та знать то знаю,— зам’явся Максим.— Але ж кістка в тебе обляшена і давно вже...

— Була обляшена, та вся вийшла, брате!.. Прошу сідати отут, коли простив мені,— припросив Богдан Кривоноса.

— Ну, сяду, ну, прощу, а як знову спокусишся і не в той степ повернеш?

— Ось голова моя вам усім,— нагнув Хміль голову, аж оселедець уже посивілий упав на стіл.

— То як звелиш, отамане, і ви, побратими? — обвів усіх присутніх Кривоніс поглядом.

— Не знаю до пуття, в чому ваша суперечка, але на нині думаю, що варто простити йому, коли маєте, пане Максиме, можність,— сказав Сірко прохально, бо з отим прощенням бачив і свій шпарок до зближення із Кривоносом.

— Ловлю тебе на слові, пане кошовий,— попробував усміхнутися Кривоніс і переступив лавку рядом із Хмелем, щоб сісти.

— Вип’ємо, друзі, за спольності, за дружбу і спай кревний! — підняв Богдан надпитий келих.

— Я за такий віват лише повні келихи п’ю,— поставив свого налитого Максим.— І в тому твої підступи, Богдане,— ткнув він вказівцем на Хмеля.

— Каюсь і доливаю, хоч уже п’яний, бо не спав три доби і стільки ж не їв.

Сірко дивився на обох суперечників і все більше захоплювався ними. Хміль подобався тим, що міг визнати свою вину і повинитися, а Кривоніс — у вічі сказати, коли не вірить. Всі випили і закусили, і Хміль знову взявся за своє:

— Так ота похибка, як казав,— продовжував він,— суть гуманність їхня та роздвоєність поспільства, що завжди утримували нас і від підступності, і в тенета заводили завдяки ворожій підступності. Мусимо відцуратися того... Мусимо, гадаю, товариство, на лицарство іти з лицарством, на ножа — з ножем, на меча — з мечем, на келепа і довбню — з келепом і довбнею, а на підступність хижці — з подвійним підступом хижці, і тоді лише вирішення ратства буде божим і праведним!..— говорив він вже, видно, давно ним вислідну істину.— Давні римляни ще в дохристовий час, доведені до відчаю містом Карфагеном, поклялися при всякому виголосі, хоч би й незначному, завершувати мову словами: «Карфагінем ессе делендам!», що означувало: «Карфаген мусить бути знищений!..» Нині ми, брати мої, в гіршому становищі, аніж оті римляни. Отож, мусимо запозичити в них отой поговір їхній, коли хочемо лишитися на землі як окремішність і по крові, і по звичаях, і по обрядності, і по вірі, перетрактувавши його, приміром, так: гніт чужинців на нашій дідочній землі мусить бути докорінно знищений!.. І хай ця поклятьба буде над усе і для старшин, і для козака, і для посполитого!.. Амінь!..

— Амінь, брате! — підняв першим келиха, сяючи очима, Кривоніс.— Але...— скривився він від випитої щойно міцної медівки,— скажи, чим маєш потрактуватися зі мною, як щойно обіцяв? — стукав він порожнім келихом по столу.— Скажи!..

— Маю, друже!..— обвів усіх довгим поглядом Богдан.— Коли дозволиш, отамане, то вже й почнемо нашу раду оце,— звернувся він до Сірка як кошового тут.

— Ми, гадаю, будемо не проти? — обвів присутніх, споважнівши, Сірко.— І становище Січі, маю на увазі і вправність, і озброєність козацтва, і становище волості, і поведенція шляхти та оляшців кажуть: пора.

— Поцінюю за обачність,— ледве стримував себе Хміль,— але, прецінь, раджу тобі забути слово «оляшці», бо добру половину з них ти завтра побачиш під січовими хоругвами, коли не вживатимеш отого дражливого слова. А по-друге, я ще нині, коли допоможеш, розішлю універсали із закликом короля до вигнання панів і орендарів із наших земель — і литвинів, і ляхів, які б вони не були, найшлі чи наставлені,— тикав він гарячково в стіл пальцем.— А ошкіриться лях, то посіє ще більше горя, люд наш негайно подесятерить оті твої три з гаком тисячі, та де подесятерить?.. Посотить оте число!.. Чи правду я, Максиме, говорю?..— нахилився Хміль до Кривоноса.— А ти як скажеш, Савую?.. Ти, Лютаю?..

— Та правду, правду мовиш, але лише в тому разі, коли почують, що ти кличеш на всякого пана, а не лише на ляського,— зловтішно дивився Богданові у вічі Максим Кривоніс.

— А то ж як ще?.. Тільки так!..

— Як маму кохам, правда! — встряв і Бурчевський.— Наші хлопи такоже будуть стояти під вашими хоругвами!... Побий мене татарин, будуть!..

— То от, товариство моє!..— вище підніс голову Богдан.— По шляху сюди я завертав яко посланець гетьмана Барабаша, з оцією ось його пайцзою,— показав він за манишкою срібну бляшку,— на Хортицю і Чортомлик. Напував там коней, дякував шляхетно хорунжому за гостинність на Хортиці і подався до вас. Не забув я спитати у пана хорунжого і про Данила та Івана. Чи були там, чи виконують вказівку гетьмана. Тен пан потвердив, що вони вже мають бути з отими зведеннями, що він доручив їм зібрати. Отож,— припаливши люльку, продовжив він, попихкавши.— І Нечай, і Нестеренко, вважаю, вже нині мусять відбути туди, щоб опинитися під Хортицею вночі. Про Чортомлик — не говорю. Там абищиця реєстровців. А на Хортиці слід намагатися наговорити дискретно купу вовни, налягаючи на те, що козаків отут дійсно коло трьох сот, що вони добре озброєні, що чайки просмолені вже і що всі лише ждуть, щоб рушила крига на річищі, яким вони підуть на Стамбул...

«Так ось для чого тобі, пане Богдане, був аж так потрібний отой Стамбул»,— мелькнуло в свідомості Сірка це слово при згадці: «Умілець, ніде правди діти».

— Повторюю, на Стамбул і нікуди більше!.. На Стамбул по домові з донцями!.. Данило і Бут мусять попросити спочинку і собі, і коням, удати стомлених і злобивих на Січ, і дознатися, де і як лежить зброя, ядра, харч. Та найголовніше — дізнатися, скільки достеменно їх отам, щоб ні один не вислизнув із наших рук!.. Розумієш, Даниле?.. Ні один!..— затягнувся Богдан пригаслою люлькою.

— Я ж зі своїми суботівцями та чигиринцями чи й, може, з Кривоносом, або й ще з кимось, як благословите і ви, товариство, і ти, кошовий отамане,— обвів він присутніх чіпким поглядом,— мушу виїхати туди в небарі вже, але так, щоб опинитися під Хортицею також уночі. Поскаржуся, що мене січовики, а особливо ти, Сірку; бо знають, що ти тут за якогось старшого, ледве не побили, всяко глузували і ображали, що, до речі, і вам не зашкодить сказати,— подивився Богдан на Нечая і Нестеренка,— що вигнали, на ніч глядячи в плавні. Думаю, товариство, що на моє гасло, дане хорунжим, Бурський впустить нас на острів, а тоді ми нападемо зразу ж на них зсередини, а ті, кого ти благословиш чи охочекомонно, чи наказом, поможуть нам іззовні,— подивився він на Сірка,— і бог нам Всевишній поможе справитися з отим загоном і полком реєстровців на Хортиці, зробити цей перший крок до волі... Він нам потрібний, як повітря!..

— Досконально так! — тер в захопленні руки Савуй Бурчевський.— Віват, пану Богдану!..

— Хочеш знати, чому починаю з Хортиці? — подивився ще раз Хміль на Сірка.— Що буде в подальшому?..— роблено усміхнувся він...— Хортиця і Чортомлик — святині люду нашого і ніж у спині, поки вони не наші. А в подальшому,— затягнувся замріяно він,— будемо, коли згодиться козацтво, а воно не може не згодитися, домагатися від корони повернути нам наші привілеї, що їх підступно забрали магнати і шляхта. Акцентую, любе товариство, домагатися цього, доки не лишиться з ляхами жодного, як ти, Сірку, кажеш, оляшка, поки і гоноровий лях,— приспинився він,— а в мене вже є домови з деякими, стане під наші хоругви, а не то що отой загнаний і канчуками змордований хлоп. Ось і привілеї короля нашого,— витяг він аркуша паперу, складеного вчетверо, і подав спершу Лютаєві, а той, перечитавши аж двічі, зробив великі очі і передав іншим.— Ховав пан гетьман Іван у гетьманшиних сукнях від поспільства,— додав недбало, слідкуючи за враженням, що робили читання на присутніх — Довелося викрасти моєму козакові, щоб світ побачили вони серед тих, кого стосуються. То що скажете на все, товариство Низове запорозьке? — зітхнув він втомливо.— Хотів би чути тебе, отамане!..— повернув голову до кошового.— Тебе, Федоре,— подивився змовницьки на Лютая.

— Мене? — потяг Сірко повітря в себе.— Мушу сказати, що я особисто цілком одобрюю всі ваші пропози і приєднуюся до них, але як чільник тепер на Січі хотів би і сам поміркувати, і старшин ось послухати, і з козацтвом якось потрактувати, аби уяснили всі будучину,— розважливо говорив він, гамуючи в собі захоплення пропозиціями колишнього соратника по Фландрії.

— Пане кошовий!.. Ознаймую, же це щось окрупнего, побий мене татарин! — не ховав захоплення Савуй Бурчевський, перебивши Сірка.

— А що думає пан писар? — подивився Сірко на Лютая.

— Коли по правді, то вважаю все тут мовлене і на часі, і на порі, і війська краще озброєного і оружно, і душевно, зважаючи на оте викотництво, хто зна чи й буде коли на Січі,— повільно, вдумливо говорив Федір Лютай.

— Приєднуюся і до слів пана Савуя, і до мовлень пана писаря,— крутив Левко Конограй жбанок у руці.— Війська і більше, і кращого на Січі рідко було. Я за пропози пана Хмеля, але, думаю, треба обрати його, може, гетьманом спершу, а вже тоді і універсали розсилати, і до зачинань отих братися,— поставив він жбанок.— Та й холодно ще досить тепер, водний шлях, вважайте, одрізаний.

— Цілком слушно, Іванку,— заговорив до Сірка Левко Кошовенко,— говорить мій співдорадець Чорноморець.— Ще б тиждень, мо’, потриматись, а за той час і вода вивільниться, і обрання вас, пане Хмелю, відбудеться. Я, як знаю вас, певен, що затія оця ваша і щира, і велика, і варта багатьох інших. Чей же, разом перед смертю стояли ми,— нагадав він гостеві минуле у Варшаві.

— А що ж суддя думає? — повернувся Сірко до мовчазного досі, схиленого головою на руку Мартиновича.— Кажи, Лавріне, ми слухаємо.

— Слабою головою не збагну поцінку отому всьому, товариство,— опустив він руку на стіл.— Щось, як мовить пан Савуй, дійсно окрупнего відбувається нині отут!.. Коли нас підтримає поспільство на волості, як запевняє пан Хміль, а я вже вірю в те, то цьому початку лише в історію вступати.

— Я дякую панам чільникам за довіру і поцінок моїх пропоз,— встряв нетерпеливо Богдан.— По-перше, омовлюсь, що я проти виборів гетьмана отут і тепер уже, при живому гетьманові, потвердженому королем, порушується основа нашого змагу за оті королівські привілеї і права, а ще, що вибори гетьмана на Січі будуть вважатися як січові, а не посполу всього,— заперечив Хміль думку Конограя.— Дякую братам Левкам і одному, і другому, але це була б чвара і міжусобиця між нашим людом, чому приклад уже мали-сьмо не один, а тому захід цей неприйнятний. То що ж все-таки скажеш напослідок і ти, пане кошовий? — звернувся після хвилинної мовчанки Хміль.

— Не маю підстав перечити, але деталі подальшого, вважаю, мусять бути докладно обмірковані,— споважнів зовсім Сірко.— Як і коли ви вважаєте, пане Богдане, ми мусимо відкритися про все кошовому козацтву і решті старшин, відсутніх отут?

Говорив і переконував усіх Хміль, радили різне обидва радці, писар, суддя, бунчужний, а Сірко знову і знову доскіпувався до найдрібнішого, зважував чи додавав своє, переконував і переконувався сам, обгрунтовував і слухав обгрунтування інших, і ота поведінка свіжообраного кошового все більше і більше додавала впевненості, що в слушну годину обрала Січ його ватажком, що під надійним чільством опинився Кіш, і то не Кіш уже, а — цілих два, коли врахувати і всі острови навкруг Микитівської Січі.

— То що ж, товариство!..— по чималому роздумі і тиші за столом заговорив знову Богдан Хміль.— Будемо виконувати несхитно оту римську приповідку, що узгодили: «Гніт чужинців на всій нашій дідочній землі мусить бути докорінно знищений!..»

— Будемо! Будемо! Будемо! — тихо, як заговір, повторили всі свій рішенець.

— Я склав ось поклятьбу ще,— вийняв сотник якусь цидулу,— волів би, щоб те схвалили гідним для кожного старшини, козака і посполитого. Адже не лише старшини мусять присягатися перед своїми підпільниками, але й підлеглі мусять дбати і пильнувати за собою і старшинами про хосність людові і краєві із їхніх вчинків...

— Я думаю,— спинив Богдана Сірко рукою,— що коли це поклятьба, то, гадаю, добре було б послухати при святому отці і, може, дякові тутошньому...

— За здогад і кміт, щодо отця і дяка, найвища тобі дяка, брате,— розчулено положив руку Богдан на плече кошовому.— Накажи покликати їх сюди, як ласка твоя. Доречнішого чогось і придумати зась.

Гунашевський і дяк не забарилися переступити поріг канцелярії.

— Слава богу нашому і товариству чільному! — підніс, благословляючи, руку отець Михайло.— Не питущі ми, товариство,— брався він застерегти старшин, та не встиг договорити, угледівши коло столу Богдана.

— Чи тебе я, отче і друже, бачу коло оцих далеких пенатів? — пішов на нього здивований і обраділий Хміль.— Не дарма кажуть: гора з горою не сходиться, а чоловік...— поцілував він спершу отця, а потім і хреста в нього.— ...Вигнаний я із дідівського обійстя, яко ягнець із пастви, зірваний, яко лист із дерева, і є нині вітром носимий, ошарпаний,— надривно поскаржився Богдан, схилившись тому на плече.

— Все в божих руках, брате Зіновію,— розчулено притис Гунашевський Хмеля до грудей.— Та і не ти один, і не в пустелі ти, і не осиротілий аж зовсім! Скріпися думкою, брате, що на землі ще є і більше осиротілі, і з того напийся полегші!.. На покрайність ти ще маєш можність хоч Альманзором стати для покривдців, а інші й того не можуть... Може, в мою келію підемо? — відпустив він Богдана згодом, завваживши, що той силою волі узяв себе в руки.

— Ні, брате і отче!.. Не на учту покликали вас сюди, хоч і до тебе не відмовлюся і буду радий і колоса Вергілія, і мудреця Сократа, і чарівника Гомера послухати, але тепер — інша молитва в нас до тебе і пана дяка. Хочемо поклятьбу при вас прийняти і у звичай її для всього поспільства і козацького, і міщанського, і селищанського нашого впровадити, почавши із Січі,— розвернув знову аркушик Хміль.— Тож слухайте, товариство, читаю на ваш розсуд: «Клянуся богом нашим Всевишнім, святим Юрієм Побідоносцем і Параскевою Покровою,— розтягнуто і урочисто читав він,— ім’ям моїх кревних батька і матері, святою землею нашою і людом рідним, що буду стояти на смерть, захищаючи від чужинців і захланців поконні вольності народу мого рідного, дідівські вічові порядки, звичаї і обрядності до скончини; клянуся, що буду слугувати, скільки матиму сили і вміння, моєму людові, радити і чинити для нього лише все найсправедливіше і не допускати і помислів, не лише в себе, а й у інших, противних в усьому сказаному! Коли порушу цей зарік, нехай не прийме мене свята земля, хай проклятим буду і родом, і людом без прощення навіки!..»

— Амінь!..— сказав поважно Гунашевський по миті.— Це благородно і по-божому, мню я, бо клялися отак ще давні греці во времена оні.

Неймовірна тиша, що запанувала при читанні, була отакою ж і по словах Гунашевського. І голос Хмеля, і зміст поклятьби ще дзвеніли над головами присутніх, сковували усіх і своєю новизною, і вагою повіданого.

— Що я скажу ще? Хай бог Всевишній наш благословить твоє, Зіновію, начинання, а ми...— оглянув Ганушевський присутніх,— давайте приймемо уже тепер оцю поклятьбу. Бо не богопротивна вона, а богомила. Читай, брате Зіновію, ще раз, а ми будемо тобі вслід повторювати,— перехрестив він усіх і сам перехрестився.

Повторне читання звучало урочисто в устах кожного і залягало в душу, викликаючи сльози щирості і відданості.

Вже вийшов Гунашевський із канцелярії, вже розсілися всі знову за стіл, щоб запити по звичаю оте таїнство, як у двері вступив джура Петро Гук.

— Гості до вас, пане кошовий,— боязко сказав він.— З Дону аж!... Якийсь Стенька і Фрол, говорять... А отаман у них турок, чи що, як халява, чорний.

— Разі і Шикмаз,— здогадався Сірко, оглянувши присутніх в застіллі. Оце побратими! Оце поміч! І як вчасно відгукнулися на клич!

63.

Як пишна квітка, палац кримського хана, нащадка Сарайської Золотої Орди. В ньому на Альма-ріці під бляклим шабельним осколком серпа-місяця іде своїм протореним шляхом життя. Розлогі платани, лаври, в’язи, гостроверхі стрімкі стуракині-тополі, неначе євнухи в гаремах, постійно стережуть камінниці і мальовничу місцевість міста, ховають в свої тіні повні протягів веранди, квітники на пологих дахах, глухі гаремні кімнати, святотатні міхраби, альтанки, водограї і стежки в чарівних садах...

Майже не міняються тут звичаї, заведені ще прапрадідом хана Хаджі-Гіреєм... Живуть; як у казці, шумлять у віттях легендами далекі часи хороброго Менглі і його наступників, похованих обіч, під камінними тінями стовпів з білими мармуровими чалмами над ними, славлять будівника міста божественного Селамід-Гірея і дихають силою влади теперішнього Іслам-Гірея...

Оздоби палаців не міняються тут. Хіба що вони тепер пишніші, багатші розкошами, ніж ті, давні, коли ханство шматком відірвалося від наспіх зшитої колись Золотої Орди. Незрівнянно багатші і несказанно пишніші теперішні оздоби, завдяки столітнім гвалтам і грабункам сусідів... Хай там що кажуть у світах мудреці — і друзі, і вороги, а нащадок отого Хаджі Іслам-Гірей — хан орди, та ще ж якої орди!..

Спокій його життя, хай славиться аллах, забезпечений і надовго. Правда, він знає і каверзи долі, і поневіряння, але вони ж і підсилили його, вони, врешті, змогутнили владу Іслама... Ото хіба лісисті Байдари іноді дошкуляють йому, ховаючи табуни гяурів-волоцюг у своїх печерах. Але з тим що зробиш?.. Адже рабів і гяурів у його ханстві набагато більше, ніж правовірних!..

Тільки гори навкруг Бахчисарая вище веж ханської мечеті і її мінаретів, тільки аллаху і його пророку по-своєму підкоряються мешканці міста, справляючи на честь їх пишні байрами, багатолюдні затійні ігрища, полювання, розваги. Бродячі дервіші, різнолиці караванники-купці ошатнюють його і повнять і гяурами-рабами, і барвистими шовками, сукнами та полотнами, і врунистою вовною, і дорогим камінням та коралами, і найкращими напоями та смушками, і чарівними естерами та килимами з усіх кінців світу...

Нелегке життя у хана, але жити можна, тільки б аллах дав здоров’я та подовжив життя якомога довше, а там можна буде чи зовсім позбутися, чи принаймні полегшити залежність від Високого Порога. Адже йде все до того. Правда, хан Іслам розуміє, що відриватися тепер від Порти не так і безпечно, бо на Сході уже і рештки домелює Московія отаких, як його, ханств — Казанського і Астраханського, а під боком зводиться мурами Дон і Січ. Як не нищили їх, як не палили протягом віків, як не грабували і не гвалтували, а гяури-уруси все встають і встають віками із попелу.

Хан розуміє, душею чує, що віковічна боротьба не минула і йде вона не на зиск правовірним, а тому настав час подумати, як вести себе в подальшому, зважити все і знайти шляхи, якими б можна було, допомагаючи слабішому, знищувати сильнішого. Чей же, сильна ще ота Жеч Посполита-Ляхистан, хоч і дихає на ладан її король Владислав, хоч і гризуться між собою магнати-королята. Чей же, мріє ще корона про землі до «можа», а це не родзинка в татарському роті!.. Маленькі розкосі очі його бачили це і в щілини повік і відчували добре нюхом, шукаючи інтриг, шпарок, заворух, що принесли б і хосний зиск, і слабість усім навколишнім...

Хан добре знав, що в отій Україні ляхистанській все ликом шите, що люд тікає світ за очі від розгульної сваволі королят і бреде, дичавіючи, по розтерзаній і спаленій землі шукати магната і орендаря для помсти, що він купчиться на Січі, там набуває і порядку, і звичаю, і сили, яка і йому, ханові, може грозити нещастям. Отож, треба шукати шляху, який би дав можливість направити оту повінь кудись убік, на Московію чи Польщу, де б він себе знищив і ханського ворога ослабив аж як!.. Де б малими зусиллями він, хан, мав і великий ясир для себе, і знесиленого ворога на майбутнє...

Граючи золотими і мосяжними бартками, черенками, гапличками, бабками та кульчиками своєї очередниці-дружини в гаремі, він був і замислений, і стурбований аж так, що бідна одаліска не знала, що і діяти їй, щоб звеселити і наснажити бадьорістю свого високого покровителя і повелителя. Зимовий похід його алаїв на урусів, крім збитків, йому нічого не дав. Втратили коней, людей, і самі ледве вирвалися з пазурів і не ляхистанців, а отих же козаків, що аллах знає, як опинилися разом із жовнірами там...

Іслам навіть гарем і гаремницю залишив, заклопотаний отими втратами. «Ні, похід зимою не може дати того, що дає він весною чи влітку,— роздумував він на ходу.— Діждати б скоріше вже весни, а тоді і Ляхистан, і отой козацький привідця зустрінуться з ним, Іслам-Гіреєм, і не поможуть їм ні берати, ні буздихани!.. Правда, ослабнуть за зиму аж геть коні-бахмани, весна затопить стежки, переходи і переправи, але ж... був би мед, а мухи і з Багдада прилетять!» — втішався він, вчасно пригадавши отой поговір.

І не дарма покладався на весну. Вона не обманула зискливих передчуттів і сподівань хана. Та ще і як не обманула!.. Сам Химельницькі прибув до нього!.. Прибув, правда, не з великим хараджем і даниною, але оті його пропози були такими вчасними і заманливими, що він, Іслам, навіть не міг витримати озвичаєного тижневого терміну перепочинку гостя з дороги, як велося в палаці, і прийняв його і сина-закладника уже на п’ятий день.

Не спитав, звідки в того берат і буздихан, не сказав, що ждав його, а вдавав невдоволеного отією морокою його пропоз і милостиво приймав лише з поваги до його особи... По звичаю, розпитував про погоду, про життя-буття, про родину і близьких, оповів похвально про колишнього гетьмана Січі Танаса Болюка і його обозного Максима Гулака, що були прихищені ним, ханом, отут колись та прославили себе і в його алаях, і в лавах славнозвісного Амурата Четвертого в поході проти персів, заслуживши тим і оздобленого опаловим камінням пернача і дорогого бунчука... Згадав і Карпа Півторакожуха, колишнього гетьмана, якому він, Іслам, віддячився за тодішній притулок на Січі... Мовчав, щось пригадував і знову говорив краплями. Що Півторакожуха був розбитий на річці Мерлі гяуром Яремою, що він, хан, також прихистив тоді у себе гетьмана і навіть схоронити того дав, як побажав, у дубовому кадубі від макового берчу...

Справу з поміччю Химельницькому алаями також розтягував надовго, торгувався, вирішував, зважував, але відмовити не посмів, хоч і був певен, що «зиску собі не матиме, що, навпаки, понесе збитки й урон», проте, «поцінюючи дружбу і братерство зі славним делібаші, він, порадившись із радцями, щось вирішить і чимось допоможе»... А ще за п’ять днів покликав гостя знову і запевнив того, що його дружба справжня, що син Тиміш буде в нього в палаці найдорожчим гостем, що його друг Тугай-бей, перекопський мурза і сусіда, зголосився піти в поміч козакам на Ляхистан уже весною, як вони домовляться між собою...

Не ознайомив хан Іслам-Гірей Богдана Хмельницького лише з отими настановами, які він давав Тугай-беєві: «Підеш і битимешся, аж доти, доки ляхи будуть переможені, але отоді вже і спинишся, вимагаючи і від ляхів, і від козаків данини...»

Пили і заїдали домову довго, однак про похід мови не було. Іслам-Гірей теревенив про підступи шляхти, про їхню намову і його самого, і його мурз та беїв проти них, урусів, хвалив одалісок свого гарему і обіцяв Химельницькому після перемоги подарувати найкращу з них...

— Маєш берат до Тугай-бея,— дав він Богданові знак із власною печаткою-тамгою.— Домовишся про решту із ним, а про нашу домову помовч. Я більше допоможу тобі отак, аніж відкрито,— сказав на прощання і підніс в подарунок Хмельницькому в багато інкрустованих піхвах криву шаблю.

Дув попутний вітер у спину, як від’їжджав Хміль із палацу хана. Проводжали його нукери і син Тиміш, а на Перекопі зустріли і сам Тугай-бей, і Субан-гази, і Арамадан-бей, і мурзи, і аги. Зустріли приязно і пригощали по-ханськи — смачними винами, багатими наїдками. Ось тільки, запобігливість сіяла сумнів.

Скільки не оглядався, від’їжджаючи, а його домовники все стояли на горбі вершниками на конях і проводжали очима.

«Щирі вони чи лише вдають таких? — відгадував Богдан, їдучи вистояним конем додому.— Удача чи невдача жде мене по оцій домові? А-а,— вирішував зрештою.— Бодай ножа у спину не встромлять, поки змагатимемося з магнатами. Справді-бо, хто ж піде по ясир, коли біля двадцяти тисяч буде коло мене?»

64.

А тим часом розповніла на дармових харчах мусульманська Туреччина приглядалася до щойно ущухлих кривавиць у Європі, до взаємин між втягнутими у ті кривавиці державами і змушувала мужів своїх думати-гадати, як повестися з тою ж таки Європою. Днями візир Азем-паша приймав посла Московії Кузовльова, котрий клявся ім’ям свого патрона царя Олексія, як і ім’ям християнського бога, що Московія зацікавлена в щирій і довічній дружбі з Високим Порогом, що в них є спільний ворог — Ляхистан, на якого й належало б ударити спільно: Московії — зі сходу, Високому Порогові — з полудня.

Думка спокуслива і цілком зрозуміла: Московії хочеться розширити свої володіння за рахунок Смоленщини, а там, гляди, і інших земель, належних нині Ляхистану. Але ж хондкарові і його Високому Порогові відомо й інше: в цей самий час у палатах Московського Приказу сидить щирий прихильник християнства, посланець короля Владислава Адам Кисіль і клянеться у вірності Корони Польської цареві Олексієві і дискретно підмовляє боярів навернути молодого царя на спільний похід на агарян, яко противників Христової віри і ворогів обох держав.

Що буде, коли султан пристане до намови Кузовльова, і що — коли відкине її? Московія не на жарт міцніє. Після достойного лише азіатів підступного заволодіння Новгородською і Псковською республіками, після не менш жахливого й кривавого приєднання Казанського та Астраханського ханств вона почуває вже себе імперією і що не день, то відчутніше силиться довести це світові.

Чи варто іти їй в цих далекосяжних намірах назустріч? Еге ж, чи варто? І що буде, коли Московія домовиться з Ляхистаном і піде сукупним походом на Високий Поріг?

А ще ж... А ще ж он які дива розповідають про самого царя. Якийсь боярин Стрежньов і окольничий Проектов до хрипоти в голосі сперечалися, подейкують, з чільними людьми Корони Польської із-за написання царських титулів, яких у нього є вже на цілий аркуш. Не вистачало одного — «самодержець», і з-за того самодержця зчинили цілу бучу. Про те ж, що в сорока храмах Москви щосвята кадять фіміам і співають під бердишами государевих стрільців цареві-самодержцю осанну, і говорити не доводиться. Те всі стверджують і запевняють: такого пошанування царя і такого страху перед царем не знав ще світ.

Лаштували йому, ще молодому цареві весілля. Стараючись догодити, привели бояри й поставили перед світлі очі монарха аж двісті наречених — хто доньок, хто кревних, аби породичатися. Олексій, розповідають, відібрав лише шість, всі інші змушені були піти в монастир опороченими. Не ліпшою виявилася й доля відібраних. Лише одну залишив цар, доньку Рафа Всеволожського, котра, лишившись наодинці з помазаником божим, чи то зі страху, чи на радощах втратила свідомість. Зумисники, сподіваючись, що місце може звільнитися для їхніх доньок, обізвали нещасну хворою на падучу, і розгніваний помазаник божий і її, і всю її рідню відпровадив «неісходно» на каторгу. Що повівся отак із гаремом — нехай. У нього, хондкара, теж всяке буває з ним. Але чому возвеличує себе так? Чи не хоче сказати тим, що він стоїть, чи принаймні хоче стати вище за хондкара Високого Порога?

Ні, ні, з таким не випадає єднатися і тим самим допомагати вознестися ще вище.

Із Мерефи на Січ спішно вертався Левко Кошовенко після похорону своєї і колись Сіркової матері Катерини. Вертав не сам. Вів із собою вершниками дві сотні охочекомонників, над молодшими з яких об’явив себе ватажком-сотником отой Сірків швагер, Данько Гунда-Кривошапка...

Прихопив із собою Левко і небожа, Орищиного сина, тонкого, як очеретина, Остапка Говдю, яко джуру свого... Правив і балагули за собою із пастромою, сухою рибою і сухарями із малаїв-хлібин, правив і селітру та поташ, що вдалося дістати з допомогою Івана Дзиковського, що став уже Острогозьким сотником...

А на щойно звільненім козаками під орудою Богдана Хмельницького острові Буцькім, з якого не втекли ні жовніри, ні реєстровики в ту ніч, били вже з досвітку до запізна ковалі в кувалди, клепали ножі та мечі і гартували їх в Осокоровому озері... Били з усієї сили, не боячись, бо надійно тепер був обставлений звідусюд острів Буцький бекетами і дозорами.

У ворожім таборі усе ще не знали, що сталося на Низу. Носилися посильні від Бару до Черкас і, навпаки, металися в Корсуні і Каневі та Білій Церкві, бо готувалося вальне рушення в оті болота Микитиного Рога для кінцевого і докорінного знищення схизми і збуйства та розорення осиного гнізда, іменованого Січчю.

Прискіпливо перевіряв і перекопський мурза Тугай-бей готовність своїх нукерів до походу в поміч Хмельницькому, обдумуючи останні настанови свого повелителя Іслам-Гірея. Тоді ж до Лубен, Сарен, Полтави, Ковеля, Чернігова, Луцька, Острога, Києва, Мозиря, Вінниці, Корсуня, Кам’янця-Подільського, Бара, Львова і багатьох інших міст неслися вітром кінні посланці з універсалами Богдана Хмельницького, в яких привідця повсталого козацтва закликав народ український до вального походу проти поневолювачів краю. Таки неслися, бо несли подих волі, котра започаткувалася на Січі, щоб розлитися на всі обшири рідної землі після чотирьохсот літ неволі, залишеної тут, на згарищах і попелищах, найбільшим злочинцем тринадцятого віку, великим Бату-ханом...

Кінець першої книги.

Оглавление

Від автора

1.

2.

3

4.

5.

6.

7.

8.

9.

10.

11.

12.

13.

14.

15.

16.

17.

18.

19.

20.

21.

22.

23.

24.

25.

26.

27.

28.

29.

30.

31.

32.

33.

34.

35.

36.

37.

38.

39.

40.

41.

42.

43.

44.

45.

46.

47.

48.

49.

50.

51.

52.

53.

54.

55.

56.

57.

58.

59.

60.

61.

62.

63.

64. Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg