«Під Савур-могилою»

Під Савур-могилою (fb2) - Під Савур-могилою (Засвіти - 3) 1558K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Андрей Химко

Андрій Химко Під Савур-могилою

1.

Що й казати, обізнаний екзарх Йосип з минувшиною в рідній землі. І запитував, і відповідав на власні питання мов по писаному. Начитався, либонь, і «Пересторог», і «Треносів», і «Люстрацій» старшинських та ратушних, і компутів козацьких та гетьманських, і рішенців-вироків суддівських та прав магдебурзьких. Аж зазаздрив йому Сірко. Час від часу хрестячись, кошовий ловив на собі якісь на диво недобрі й колючі екзархові погляди, чимось схожі на ті, що ними бентежила кожного парсуна Мамая.

Храмові свята, а по-чигиринськи Медові неділі, віддавна святкуються в Україні, чи не з дохристиянських часів. Так уже повелося, що вони — найбагатші з усіх свят, бо випадають на осінь, коли збирають урожай і є достаток.

Сірків джура Архипко Рава, хоч і змужнів за це літо, олицарився та домігся вправності у вершникуванні, шаблюванні, арканенні, у стрілянні з лука і пістоля, почував себе на святі хлопчиськом і не міг натішитися видивами. Сам дивувався і інших дивував, об'їжджаючи по церковній відправі Чигирин і його околиці. Лишенько! Скільки їх є тутки, повних, мов напханих скарбами-статками, рундуків, лавок, яток, шинків, шинквасів, корчем, скільки всіляких гойдалок та ігрищ, співанок, гри троїстих музик та співу кобзарів, розцвіту розмаїтого, найвишуканішого шаття на молоді і старших — із перкалю, шовку, саєту, фелендишу, єдвабу, соґотису і камлоту, не кажучи вже про домоткане полотно, уфарблене дрібними вишивками і вистьобами, на подорожніх, прибулих бозна-звідки сюди на громадську святкову учту.

Меди в Чигирині, як завжди, заворожливі традиційною святковістю: розваг, забав, співу, пиятики та безкоштовних цілоденних обідів із просяним берчем та ячмінним пивом — у броварів чи й просто на вулицях, навіть на передцерковних майданах, влаштованих церквами, монастирями та окремими маєтними людьми для сиріт, прийшлих, калік, погорільців, музик, а біля них — і для нероб-ледарів.

Меди чарували всякого, паморочили і туземця-тубільця, і прийшлого, то як би ж не заворожили Архипа Раву розмаїттям, повнолюддям, суцільним гомоном, гамом і гулом, що лунав навіть у завулках та околах. Оті барви, танки, співи, забави, штукарства, спроби хлопців вилізти на стовпи за дарунками для дівчат ошелешували джуру своїм огромом, бо куди його рідній Вінниці було до Чигирина!

Невпізнанне навіть для Сірка, місто тріщало й репалося від гараздів, від мешканців, від ремесел та всіляких приростів. Воно розширилося за його відсутність аж за ізвори-міжгір'я, покрило не лише береги Тясмину, а й кучугури та крутосхили Камінної гори, мов ластів'яними гніздами, обліпивши її боки хатами. Забудовуючись бурдеями, хатами чи й палатами, воно розгорталося, розтягалося і розпластовувалося, хорошіло до викличності, даючи можливість кожному мешканцеві, не лінуючись, зажити добра-статку чи й маєтності, товарисько-родинного побратимства та компанійства, супряжества і сяберства. Яких лише цехів, мануфактур та братств не з'явилося тут по повторному введенню гетьманом Богданом магдебурзького права і виборах магістрату! Не перелічити їх, не запам'ятати було не лише джурі, а й великому реґіментареві Іванові Сірку. А шкіл тих — і церковних, і монастирських, і магістратських, і цехових.

Впадало у вічі, як і повсюдно,— коли не рахувати прийшлих у Чигирин січовиків,— що чоловіків було тут мало при помітній зайвині жінок і особливо дівчат. Парубки були на розхап — навіть невродлнві, калікуваті. Дівчата — мов квіти вродливі, мов ягоди стиглі, мов пави чарівні, від одного погляду яких туманієш,— плакали навіть у співах, танках і забавах. Для них меди в Чигирині цього року із приходом січовиків були даром небесним, і Сірко ловив себе на тому, що затримується тут не лише для полагодження всіляких справ військових, а й для отих дівчат, спражних до всякого козака.

А що вже вдовиці, найпаче молоді, та дівчата-переростки, сміливіші та щасливіші, святкували, то й не переказати, бо їх угамовувала присутність козацтва не лише духовно, а й тілесно при потуранні матерів. Адже сам екзарх в казаннях своїх те не осуджував, як богопротивне, а благословляв як «нагодну потребу збереження роду рідного», люструючи народжених байстрят материнськими прізвиськами. Звідти й пішли Горпиненки, Мавренки, Вівденки, Ликеренки, Марієнки, Васьченки, Софієнки, Мотренки, Одарченки, Оксаненки...

Вирувало свято Медів у Чигирині в цю неділю, кипіло, буяло, перевалювалося і переливалося через край, гучало і в місті, і поза ним, на кутках та присілках. Сірків джура, жердикуватий Архип Рава, оп'янений видовищами, на свій страх і ризик — звичайно, не без клинів пана полковника — умудрився загубитися, навмисне відставши від кошового на переповненому людом Соборо-Успенському майдані, у вирах забав та розваг, забувши і про свої обов'язки, і де він та що з ним. Вабили його і видовища та штукарі, і дівчата, хоч і горів увесь соромом. Водночас не мав сили відірвати погляд від пишної, розошатненої, геть підпилої шинкарки Вустини, яка, найнявши музик, танцювала під їхню гру, пристукуючи червоними патинками, і співала, зібравши до себе чи не все майданище, сороміцьких співанок, вихором крутячи навколо себе дебелого і заповзятого козака-нетягу:

Як пішла я на базар, Там зустрівся знов Назар. Боженьку, не відгонь, Не козак же, а вогонь!..

Та козак за словом не ліз до кишені і під загальний регіт та захоплення, підморгуючи очима навколишнім дівчатам, продовжував:

Як ти в мене повелась? Як ти повелася?.. Батько був твій ловелас, Мати — ловилася!.. Жінка — в шинок, я — до жінок, Гей, гуляємо!.. Щедрий батьківський ужинок — Пропиваємо!..

Метнувши знову знадним лукавим зизом великих чорних очей на напарника, Вустина не здавалася, а ще завзятіше співала.

Козак, танцюючи, зняв із себе розшитого череса і подав його Вустині, аж навкілля ахнуло. Шинкарка, як у вогні розпалена, стала перед козаком, узявшись руками в боки, щось на ходу звеліла гравцям і зготувалася ще співати, та козак не дав їй продовжити, схопив у оберемок, затис, мов у кліщах, і при всьому людському тлумищі почав палко цілувати в уста.

Чи то вже вона була геть знесиленою, чи п'яною, але не боронилася від цілунків, а лише зойкнула під регіт натовпу і покірно повела козака в свій шинок, по путі припросливо звелівши челядникам викотити кадуб пива на громаду без кошту...

Архипко ледь і собі не подався за Вустиною і козаком, але в коло стрімголов, мов на кін, від лавок і столів Вустининих відскочили підпилі вже немолоді міщани: чоловік і жінка і, кинувши гравцям на ходу таляра, пішли в танок, співаючи, мов прив'язавши джуру до себе.

Було в мене у коморі жито, Було в мене у коморі жито,—

заводила, обходячи чоловіка, жінка.

І ти пив, і я пила. Ти велів, і я носила Жито до жида... Була в мене у коморі гречка. Була в мене у коморі гречка. І ти пив, і я пила. Ти велів, і я носила Гречку до Гершка... Було в мене у коморі просо. Було в мене у коморі просо. І ти пив, і я пила. Ти велів, і я носила Просо до Рося... Були в мене у коморі яйця. Були в мене у коморі яйця. І ти пив, і я пила. Ти велів, і я носила Яйця до Хайці... Були в мене у коморі кури. Були в мене у коморі кури. І ти пив, і я пила. Ти велів, і я носила Кури до Сури... Було в мене у коморі сало. Було в мене у коморі сало. І ти пив, і я пила. Ти велів, і я носила Сало, поки стало...

Не дослухав того співу Архипко, бо раптом зі страхом згадав про свого пана полковника, якого ніде не було видно, і хоч хотів по путі ще спинитися біля потороч, які показували із дощатого високого кону різні лукаво-глузливі добрі смішки з чужої лемішки, не зміг, подався в розпачі до Шайтана, що був прив'язаний до тину і виявився самотнім, бо Велеса обік нього не було.

А Сірко, мовби утішившись загубленням джури, заострожив Велеса, тікаючи від галасливого виру і реву, і подався понад заплавою вподовж Тясми до Діброви. Баглося йому побути наодинці, в тиші, зосередитись і вивільнитись від присутніх, просто спочити від гомону і гамору. Зупинившись далеко від міста, він висів із кульбаки, зняв вуздечку із любого коня і пустив його на попас в отаву, а сам, потягнувшись, побрів у травостій і, розглянувшись навколо та впевнившись, що він тут, на щастя, один, приліг горізнак на чепрак. І хоч трави вже пахли осінню і були прим'яті, духмяна пахкість ще чарувала єство, туманячи і паморочачи голову на неспечному, привітному сонці, що обігрівало його голілице.

При забігах вітерців, що часом пробивалися крізь травостої, зі стариці до нього неслися гострі запахи куги, куширу, рогозу, ряски, очерету та крокосу, а із заплави вони приносили охмелену ромашку, дикий кріпець, нетрів батіг, уже присохлі васильки, конюшину, жовтиці, і те все було під казковим небом, яке він хтозна-коли й бачив прямо над собою велетенським, голубим, сірими хмарками полатаним. Густа, ледь прихоплена золотом осені пасмуга Діброви зобіч здавалася йому вабливою прошвою, нагадавши Мжу і її околи і вільготою, і запахами, і небом...

Обійшлося те «загублення» Архипові незвично щасливо,— навіть словом не згадав про нього пан кошовий, хоч минуло вже три доби по Медовому святі і вони спішно правляться на Брацлавщину. Архипко Рава радий тому, як дитя, бо по довгій перерві і він мандрує ближче до власного дому. «Звідти, чей же, рукою подати й до рідної Вінниці!» — втішливо думає хлопець у дорозі.

Попереду їхньої довгої і громіздкої козацької стрічки ось-ось покажуться звіддалік бекети Черкас, де вони мають зупинитися на тимчас. Кошовий у путі, як завжди, мовчазний, зосереджений і замислений. «А чого б йому клопотатися, як так подумати, коли всі його слухаються, навіть і боячись, виконують притьмом, без роздуму його накази?»

Такої вже, видно, він вдачі,— роздумує джура, міряючи очима широкі плечі пана кошового.— Ніколи не взнаєш, що він гадає собі і що йому може забагнутися кожної миті. Ось хоч би й нині: ні з того ні з сього хіба ж не він понісся, кинувши козацькі сотні, стрімголов уперед і заїхав аж у містечко Боровицю? До смерті налякав там і залоги козаків, і сотника та війта, а чого там був, не второпаєш. Не зійшовши із Велеса, поспитав те-се в чільців, наказав боровичанському сотникові Солонькові не супроводити його, звелів йому, Архипкові, як об'їхали Урочище, переміряти кроками потічки-ручаї Гречанки і Боровички, оглянув приплав та пором-переправу і, постоявши укопано на кручі, понісся мов опечений доганяти сотні, та так, що Архипко не міг його і наздогнати своїм метким Шайтаном...

Черкаси зустрічали січові потуги звіддалік, аж із степу, розкрученими на вітрі млиновими крилами по Горі над Митницею, при наближенні — ґвалтами собак і оравами крикливої дітвори, меканням черед та отар, які вертали із пасовиськ, а насамкінець — козацьким, учтом на чолі із самим полковником Андрієм Одинцем і його свитою, людськими вервечками пообіруч Чигиринського шляху, новими білими хатами, поставленими рівно, як по шнурові, при шляхах-дорогах. Було навіть тріскотливе паління із мушкетів, були сальви гармати із фортеці-замку в замур'ї і музика дзвонів спершу з монастирської, а потім соборної та інших церков.

Сірко не міг пізнати навіть околиць міста, які він бачив колись у пекельному пожежищі, відступаючи із-під Кумейок та Мошен на Боровицю при гетьманові Павлюкові-Буту. Не міг пізнати, бо розрослися вони, хоч і не так, як Чигирин, але задосить у порівнянні з іншими містами. Розбудувалися гінко навіть у Постеп'ї та Підліссі-Діброві, повторюючи собою оту чигиринську, хоч і менш людну, околицю.

Об'їжджаючи другого дня із Одинцем і його сотником Низ-Митницю, Гору-Хрещатик від колишнього домініканського монастиря, побудованого Миколою Потоцьким, і до Діброви рівними, як нап'яті струни, вулицями, Сірко, слухаючи оповіді Одинця, який знав, здавалося, все про це місто — колиску козацьку, згадував вітчима Корнія Слимаченка і диву давався, що з його розповідей він багато чого пам'ятав саме таким, як тепер бачив...

Затрималися вершники у дворищі наново відбудованого нагірного замку-фортеці, обнесеного муром, який перісто рябів свіжозакладеними пробоїнами, чорними отворами-бійницями. Та хвалився полковник Одинець не фортецею, а свіжозбудованим на двох товстелезних стовпах-слупах мостом через Хрещатий Яр, по якому навмисне проїхав верхи із гостем і його супровідцем до палацу.

— Побувало тут гетьманів і до Байди, і по Байді,— говорив він хвалькувато, водячи гостя по палацу.— Започав оце все ще князь Дмитро, а добудовували, мурували та ширили і старости, і гетьмани: Богдан Ружинський, Іван Підкова, Лукіян Черницький, Самійло Зборовський, Михайло та Кирик Ружинські, Захар Кулага, Богдан Макошинський, Лукіян Черницький-молодший, Войтех Чоповицький, Кшиштоф Косинський, Григор Лобода, Федір Полувус, Матвій Шаула, Мусій Кремпський, Кшиштоф Ничковський, Гнат Василевич, Тихін Байбуза, Антін Шаховський, Самійло Кішка, Гаврило Крутневич; Івани: Куцкович та Косий; Григори: Ізопович, Зборовський, Олевченко; Каленик Андрієвський і Григорій Тискиневич, Петро Сагайдачний, Дмитро Барабаш, Яцько Бородавка, Олефір Голуб та Михайло Дорошенко, не кажу вже про решту, яких, сливе, твоя милість особисто знає: і Кулагу, і Федоровича-Трясила, і Гуню, і Бута-Павлюка, і Сулиму — куди вправніших за мене, грішного,— передихнув Одинець.— Недарма ж черкасами увесь люд наш іменується при дворах!..

Більше за всіх черкаський полковник розхвалював Дмитра Вишневецького, Підкову, Лободу, Кішку та Кулагу-Петражицького — і за будівлі, і за рівні вулиці, і за насадження дерев та Діброви, і за цехи та магдебурзьке право, і за всілякі люстрації. Митниця, Старий базар, Перевіз, Поділ і Новий базар під Василихою, Гуляй-городок в яру під Дібровою не сходили із його вуст.

— В цьому ж палаці Тарас Трясило — може, чув? — готувався із Сулимою в напад на золоту ровту Конецпольського під Переяславом,— говорив він так, ніби й сам був при тому,— Бог не підтримав у подальших сукцесах Тараса Федоровича-Трясила, і він у лютому осліпі розбратався, як, мабуть; знаєш, із лицарем Кривоносом.

— Тут же і славний твій навчитель Іван Сулима після кодацької зради пробув ніч під ув'язненням-арештом по дорозі до Польщі, на страту. Тут і Павлюк-Бут отримав підкріплення, ідучи в Мошни на ляхів, уже не кажучи, що й сам Хмельницький не однораз бував тут, розсилаючи свої універсали і перед погромом ляхів у Гороховій Діброві, і під Корсунем, а в останні дні і пан Виґовський навідувався,— не знав Одинець, як і назвати останнього гетьмана.

Перебуваючи у якомусь захваті і ніби збавляючись від своїх обізнаностей, які прямо розпирали його на заздрість Сіркові, Одинець не говорив, а сипав такими відомостями про велич Черкас у спротивах поневолювачам, про які його гість і.не здогадувався, та було від них і оповідачеві, і слухачеві тільки боляче, бо кінчалися вони ніби й лицарством, але смертельним для цілих поколінь.

— Не кажу вже тобі, ватаже, про славного боярського сина Івана Підкову. Він молдаванин, Сап'ягою писався змалку, а народився і виріс на Брацлавщині над Бугом, ближче до Уманщини. Трохи вишколювався, але як спалили ординці Брацлав і взяли там ясир, то в полоні опинилися батьки хлопця та люба наречена. Поклявшись помститися за рідних і наречену, він прибився до козаків-черкасців і пристав у їхні загони. Отут неподалік тоді,— показав він рукою вгору по Дніпру,— у Василисі, була найперша козацька Січ (засіка, заслона), а по всьому березі Дніпра, отуди, на полудень,— вежові бекети,— тикав він пугою в пониззя...

Сірко скрушно зітхав у подиві, аж очі вирячував на співбесідника, слухаючи про далеке минуле, відсвіжене його пам'яттю.

— За те, що міг зупинити берлин, запряжений шестериком, ламав таляри в пучках і підкови в одній руці, козаки прозвали Іванця Підковою. В мене є його патретик-парсуна,— хвалився Одинець,— вигляд халявний, як і в тебе оце, з довгими та пишними вусами, що ті крила врозліт, з копинястим чубом, з горбатим носом. А силищу мав, чувати, таку, як і ти ото, кажуть... У Василисі Підкова запізнався і побратався на крові з черкасами Яковом Шаулою, Гнатом Силою, Северином Наливайком, Дмитром Бутом та Самійлом Кішкою, а тим уже і з рядовим козацтвом. У визвольних походах на ординців вони ходили не однораз у Кафу і Очаків; Підкова водив своїх побратимів, уже ставши отаманом, і у Ясси, в боях звільнив усю Молдову, в якій став на прохання поспольства господарем. Бувши там із покійним Тимошем Хмелем, ти, напевне, про те чув,— ніби перепросився Одинець.— Домовник і спільник султана — король Баторій звелів Підкові, яко підданому, вийти з Молдови, а за відмову послав рейтарів на його козаків із брацлавським воєводою Янушем Збаразьким. У перемовах той підступно заманив лицаря, схопив його, оланцював і закував у диби та перевіз у підземелля до Львова. Катували, царство душі його,— зітхнув Одинець,— і тортурували в присутності короля, якому султан за страту дав п'ятдесят биків, чотири кадуби вина і два маринованих цитрин та арабського скакуна,— спинився, ніби щось призабувши, Одинець. — «Я вмираю за люд наш і батьківщину!» — гукав лицар перед стратою в останньому слові до присутніх, між якими були прощеними Яків Шах, Самійло Кішка та інші, що продовжили його священні битви за волю краю і люду,— перехрестився полковник святебно.

Розповідей про Черкаси і черкасців годі було переслухати. Одинець те все ніби сам бачив, так уміло оповідав. Він був перейнятий і життям міста, і турботами про поспольство, як рідко хто дотепер на Сірковій путі. Отож перейшов до розхвалювання Кшиштофа Косинського, коли вони під'їхали під тиху Діброву, що буяла осінньою міддю посаджених Кулагою дубків.

— Отут відбулася наша перша смертельна битва за волю із ляхами невбарі по смерті Баторія, за Сиґізмунда Вази в 7101 році від сотворіння світу, і в ній наклав головою після вивільнення не лише Черкас, Канева, іних міст, а й Києва Кшиштоф Косинський. На його честь цей обшир міста, оця його білостінна церква, цвинтар при ній, де він був похований, і вулиця та отой майдан іменуються відтоді Косинськими, межуючи із вірменськими рядами, шинками і торговими ятками Казбетовими. Було те давно, ще як цвітнем рік починався, а бач, живе в людові несмертно! — тішився полковник, як хлопчак.— Було тут всього: і якийсь Стрийковський писав про Черкаси у «Кроніках», і ординські баскаки сиділи тут, вигнані в Синьоводську битву, і двотижневу облогу хана Сайдет-Гірея Черкаси одні у всім краї витримали, не здавшись аґарянам, і литовського старосту Тишкевича вигнали, і сотні нападів витримали. Отам, на Бешті-Горі, є руйнища фортеці, ще князем Святославом Ігоровичем зведеної, кажуть. Її сто разів палили і відбудовували знову. Жив тут, як я ще був підлітком, дід Чигир, як світ давній, так він запевняв мене, що його прадід знав своїх родаків, воїв Чигирів, дід яких ще за князя Святослава був засновником і цієї фортеці, і тієї, що в Чигирині на Тясмі...

— То скільки ж літ оцьому замкові? — запалився оповіддю і Сірко.

— Достеменно того не відаю, але, думаю, за кількасот буде,— розвів руками полковник Одинець.

— Черкаси і започалися із замку?

— Пуповина, думаю, була у Василисі, а місто почалося із Замкової гори. Є тут гармаш і коваль, геть літній уже Давид Ворона, так його рід навіть мушкети вміє кувати, а Гора і Яр Хрещатий ще із хрещення Русі, кажуть діди, називаються так. Був цього літа в Києві, то бачив у Антона Ждановича малюнки святих пагорбів і інших місць, які він купив у якогось маляра, Абрагамом Вестерфельдом нібито прозивається. А наші парсунники повтікали із Києва в Московщину, бо там платня велика і братовбивства немає поки що. Де тих, кажуть, тепер черкасів немає тільки! Преподобний Діонісій повідав мені, що одних назв із осідками їхніми більше ста вже повсюди...

Верталися надвечір до замку, в якому на тимчас оселився Сірків реґімент, у розмовах та розглядинах. З оповідей Одинця перед Сірком мов живі стояли достойники, зводилися один поперед одного велетнями.

— Он скільки поклали їх, а що добуто нашому поспольству? — ніби вирвав Одинець у Сірка думку.— Отож-то й воно, ватаже!.. Таке братовбивство! І слава Богу, що ти трохи впорався з ним на днесь. Пишуть же і далі ієзуїти, як покійний війт полтавський Семен Горбань цареві лживі крамолки на чільців своїх і на мене дряпав. А навіщо? Об'являють, хоч тепер і обережно, себе гетьманами на радість ворожих достойників... А твої вчинки в поміч Юрієві всі тверезі чільці нині одобрюють, хоч він гетьман і не який там, а все ж спадковий і по покону та по закону визначений, бачився з ним у Києві, то дитя дитям, та й годі! Та й покійний батько його, як повернув із-під Замостя наші потуги по повному розгромі польських армад, не був уже мудрим, обкручений тією замтузною Геленою, позбавившись одного гріха, він пішов на другий, ще більший, підписавши трактат із царем... А це, кажуть, знову Виґовський вернувся в Умань, чи що, то послав я туди дознавачів учора і чекаю вістей.

— Виґовський в Умані? Хіба він не у Варшаві?! — аж зблід Сірко...

— Вернувся. Король пообіцяв йому, що, може, сейм ще затвердить Гадяцькі домови. Але я думаю, що те неможливо, хоч і було б спасінням для ляхів, та й для нас, коли змушені спинятися на Юрієві як на гетьманові...

Того ж вечора вернулися дознавачі-черкасці, підтвердивши чутки, що Виґовський знову формує козацтво і найманців навколо себе яко гетьман, перебуваючи при полку Ханенка. І Сірко в другодень знявся з бивака в Черкасах і спішним маршем пішов не в Брацлав, як говорив усім, а, вшанувавши за Мошнами полеглих у боях під Кумейками, круто звернув раннім досвітком на Городище. Далі путь його лежала вже прямо на Шполу, Тальне та Умань. Сотники лиш потім довідалися, до чого йдеться. Цим походом вони мусили оточити Уманщину, не зробивши жодного пострілу, щоб попередити навіть натяки на братовбивство. Той факт, що Ханенко прийняв Виговського, признавши напередодні Юрія як гетьмана, говорив Сіркові про небажання полковника затівати міжусобство...

Розділивши січове військо на три рукави і виславши наперед розвідку, кошовий пішов ярами і байраками на оточення Уманщини. Коли розвідники забачили бекети сотень Ханенкового полку, Сірко зупинив похід і наказав січовикам створити биваки в яругах і лісках, а до Виговського послав сотню розвідників на чолі з Гнатом Турлюном та листом від себе до сотників та полковника Коханка і окремо — особисто до Виговського:

«Ознаймую тебе, шляхетний пане, і вас, славні козаки Уманського полку та реґіментарі,— писалося майже одне і те ж у обох листах.— же малолітнє отроцтво Євраха-Юрія Хмельницького скінчилося, а отже, скінчився й термін чийогось високого опікування над ним. Надії на затвердження сеймом Гадяцьких домов, хоч і вабні,— нездійсненні і є грою магнатів. Благословенний митрополитом і підтриманий усім товариством січовим, Юрій, яко гетьман, є нині єдиною усправедливленою особою на це становисько, не ведучи за собою братоубивства і міжусобства. Отож пропоную і офірую вам усім, повністю оточеним, оминувши розбрат і всілякі квестії, доброхітно передати решту скарбних шкатул казенно-ґамзенних і клейноди гетьманські уже мененому нами Ґюрґію по покону!..

В годину дзиґарову, коли ви отримаєте ці цидули до власних рук, ваше військо вже не матиме лазу і змушене буде передатися січовикам-запорожцям. Марні сподіванки на будь-яку поміч навіть короля Карла-Ґустава, Валіде-Ханум та Яреми Петрановського в Стамбулі. А відтак по-людськи раджу і вам, козаки та старшини, і твоїй милості, як і особам, принаявним коло тебе, вирішити все це без братовбивства за дві доби. Бог вам у поміч, розуміння і береження!.. Наш бивак на Тікичі...

Кошовий Січі Сірко з товариством».

Першим прислав гінця до кошового Ханенко із запевненнями, що він «підтримує Виґовського лише з поваги до його особи яко уболівальника Гетьманщини» та з «дотримання неміжусобства», оголошеного запорожцями... Услід за тим гінцем прибув самоосібно із супроводом корсунський полковник Яків Петренко, як опора Виґовського, а наступного дня — генеральний осавул Григір Дорошенко з листом Сіркові від самого Виґовського. «Здаюся на силу і ласку твою у безвиході, хоч і не бачу в тому спасіння рідній отчизні і краєві та її людові, бо згодився б на те тільки тоді, коли б ті клейноди взяв у свої руки ти або пан Богун принаймні, хоч останній в осліпі до моєї особи і скомпрометував себе...»

Четвертого дня в містечку Гарманівка найманці Виґовського об'явили себе послушними січовим військам, прибічникам Юрія Хмельницького, а вслід і сам Виґовський не забарився приїхати, покликаний Сірком. Тут же привселюдно відбулася і передача шкатул і клейнодів Юрію убитим горем Виґовським. Юрій від радості пустив сльозу, а у Виґовського після розмови з Сірком один на один сталася запинка серця і задуха. Розмова в них була на диво спокійною і діловою та відвертою, як ніколи досі.

— Ознаймую тебе, лицарю,— говорив Виґовський потиху, облизуючи геть зблідлі уста,— що печуся і смертельно стумлю я не від утрати стану, булави та реґіментарства, бо не під силу вони мені, а від того; що вони потрапили не тобі до сильної длані, а отрокові, який керується, як переконався ще раз, своїм сповідником. А воно: на Бога май надію, а сам іди невтомно в дію... Не зумів я прихилити тебе до себе, як радили мені польські зверхники та навіть сам король. Позарився на химерні маєтності, повірив магнатам і реґіментарям польським та власному кмітові, відірвавшись від свого люду, отак спантеличеного моїми останніми діями...— в ожурі витирав чоло хустинкою Виґовський.— Безталанний ми народ між отакими підступними сусідами, та й тільки! Уповаю на Бога,— перехрестив себе, глибоко зітхнувши, Виґовський,— і тішитимусь, як по моєму відході ви вчасно спохопитеся і зрозумієте, що тепер наше спасіння у спаї із ляхами та литвинами, а Гадяцькі трактові статті в суті — їх вершина на днесь!.. Повторюю: вершина на днесь, яка може утримати нас і дати нам можність в подальшому звільнитися і об'єднатися із усією рештою русинів. І ще одно, звитяжцю! Виборність зверхників у державі надовго можлива навіть у такому оточенні, яке склалося в нас, але маєтна рівність, як і звитяжна, не лише неможлива, а й шкідлива, бо породжує самозванство і обезособлюе постатність здібних і нездібних,— витирав знову лице хустинкою Виґовський.— А ще прошу тебе, яко зацного лицаря,— додав він по мовчанці, не дочекавшись реакції від Сірка,— відпустити мене при охороні до Польщі із жоною Катериною і дітьми та з належною їй пайною частиною батькових Богданових спадкових скарбів і воднораз, даруй, застерегти від помсти мою велику і дурну родину, бо, врешті, дбаю не про себе осібно, у що настійно прошу мені Ласкаво повірити.

— Щодо твоєї, зацний пане, особи,— по мовчкуватому роздумові відповів Сірко, вперше зрозумівши досі недоступного йому Виґовського,— то обіцяю домогтися від гетьмана і скарбової помочі тобі, хоч ти й не просиш, і негайного відпущення до Польщі з охороною, а щодо твоєї жони Хмельниківни, то, даруй, її долю краще вирішувати рідному братові, гетьманові Юрію. Рішенець його, гадаю, буде справедливим,— аж тепер збагнув і відчув Сірко вповні траґедію Виґовського, його щирість в отій плутанині подій, мученицьку траґедію Богданової родини і відчайне становисько таки справді, мабуть, не достойного гетьманської булави Юрія.

Після одужання Виґовський був відпущений разом із найманцями — ляхами і чехами, навіть із коштом на прожиття до Польщі, де отримав далекоглядно завбачливе ляхами звання ще одного київського воєводи і державного сенатора, невільно ставши картою у гральній колоді ляського сейму. Не обійшлося без жертв по його відбутті з родиною, бо кимось нацьковані і намовлені душогуби, за чутками — ворохобники, а по царсько-боярських наклепах — козаки-богунці, вночі вбили, як співтворців Гадяцької домови, Юрія Немирича і Панька Верещака та охорону при них. Скільки Богун не обурювався тими наклепами, вони жили при ньому, як гріх, до самої смерті і по смерті. Ходили чутки, що те вчинили лазутчики Шереметєва, а Виґовськнй навіть на сеймі про те оголосив як про вірогідне. І коли в польських люстраціях та подія лишилася на віки як злочин лазутчиків Шереметєва, то в московських джерелах вона приписувалася всіма «сториками» Богунові за принципом: з поганої вівці хоч вовни пелешок!..

Гетьман Юрій Хмельницький, умовлений своїми схимними радниками, не став належно того розслідувати, яко кари Божої, хоч Сірко і наполягав неоднораз...

Як-не-як, а Гадяцькі домови змусили непрямо царя і бояр продовжити пільги на всіх оседках черкасів, відмовитися поки що від перепису поспольства і вводу воєвод у козацькі міста, а в Польщі і Литві — зняти повністю із русинів «поволовщину» та обмежити переслідування русинської церкви. Обмежив свою владу на тимчас і воєвода Шереметєв у стольнім граді Києві, найпаче над митрополитом, архімандритом, ректором колегіуму, духовенством і ченцями, урядом бурмистровим і цехами та всілякими школами — «розсадою ворохобства, клинів, непослушенства і вольниці!..».

Напередодні свята архангела Михаїла Юрій Хмельницький у супроводі свити старшин і всієї запорозької армії, уже при власному полкові, переїхав у Брацлав, осівши реґіментом у наспіх відбудованому міському замкові. На скликаній Великій Вальній раді — звичайно, під Сірковим впливом — його було потверджено гетьманом «всіх земель і осель України, як і всього війська козацького». В число генеральної старшини на тій раді були обрані: обозним — Павло Тетеря, писарем — Михай Ханенко, суддею — Іван Безпалий, бунчужним — Самійло Богданович, осавулою — Юрій Міневський, сотником — Юхим Коробка...

Били й били урочисто на знак цієї події церковні дзвони уже другого дня спозаранку у Брацлаві, то лише бемкаючи, то і басаламкаючи, ніби переінакшуючи життя не лише міщан, а й козацтва по тих виборах. Зміна гетьмана Юрієм ніби спинила в шаленому русі всіх і все, мовби змусила замислитися та згадати пройдене.

Ще на раді, та й по ній, усі стали небайдужими, бо знову був отруєний Іван Богун, хоч і не смертельно, та все ж не міг навіть піднятися з постелі. Іван Сірко, відмовившись, як кошовий, від усякої причетності до генеральної старшини, хоч і брав участь у виборах із усіма сотниками та іншими зверхниками, був у подяку за поміч призначений наказним гетьманом і кальницьким великим полковником, тобто воєводою цілого краю із запорозькими та іншими козаками і поспольними сторожовими чатами, з реґіментом у відбудованому Вінницькому замку. Лавро Гук знову став сотником міста, а Гнат Турлюн і Іван Стягайло зі своїми сотнями — наглядцями в усім краї і розвідниками. Вернув Сірко і старого однорукого Оксена Спичака у вінницькі бургомістри і почав дбати про підготовку до зими, гуртував козаків до походу...

То Гнат Турлюн, то Іван Стягайло постійно зносилися із Січчю, возячи туди і звідти звідомлення. І ось неждано-негадано до Сірка прибули січові старшини: Васюра Варениця і Адам Сулимко. Вони розповіли, що Іванець Брюх кошовує від Сіркового імені, прикриваючись ним у своїх невдачах на промахах, а вказівки його виконує для вигляду, боячись Сіркового повороту чи хоч наїзду. Гості з Січі вияснили достеменно, що Брюх отримав гарач від Маґомет-Гірея, коли той повертався із Слобожанщини, гнаний Одинцем та Лизогубом, і навмисне відійшов із Муравської сакми на Кальміуську, щоб дати ханові вільний прохід у Ханщину із ясирниками.

Неприємними були повідомлення і про решту порядкувань Брюха на Січі, та Сірко вважав, що вони до пори терпимі. На прохання приїжджих Васюру Вареницю Сірко призначив сотником у Пальник, а Сулимку — в Гайсин.

Клопотів було досить: надходила зима, і треба було турбуватися прокормом коней і людей, про взуття і вдяганки, про пастрому та всяку сушеницю, про запаси борошна і солонини, а головне — чимало міщан треба було прилаштувати до якихось цехових зарібків. І в цьому бургомістр Оксен Спичак був помічним не лише у Вінниці, а й повсюди, куди його пан полковник просив навідатись...

Зразу по виборах гетьман Юрій Хмельницький послав у Переяслав до князя Трубецького, який довго гостив там у полковника Якима Сомка та Петра Дорошенка, своїх депутатів для вимогливих потрактувань «про негайну відмову царя від його наказного Трохима Цюцюри». Депутати повезли з собою і вироблену на раді вимогу цареві із чотирнадцяти пунктів, передавши її Трубецькому для негайної передачі самодержцю і пригрозивши, коли той спробує не згодитися, то і Трубецькой, і Шереметєв, будуть взяті негайно під чати як аманати.

А пункти були такими: «Цар і його бояри не мають права поза гетьманом вести потрактування, в яких би хоч щось вирішувалося українське з іншими державами. Гетьман віднині, хто б ним не був обраний, має право при потребі вільно зноситися з іншими державами по українських питаннях, ставлячи царя до відома про содіяне. Духовенство України має бути під зверхністю патріарха Константинопольського по всіх землях козацьких розселень. Цар не має права тримати воєвод на землях Гетьманщини і там, де мешкають черкаси-козаки чи посполиті волощани.

Стрільці можуть присилатися лише на гетьманове прохання і по присилці підлягати тільки йому і його зверхникам. Цар не може жалувати ніяких маєтностей чи земель в Україні без погодження з гетьманом. Цар відмовляється назавжди від призначення наказних гетьманів чи інших зверхників, не обраних козацькою Вальною радою. Цар дозволить безмитну торгівлю українським крамарям і гендлярам у Московщині, як те дозволяє гетьман сусідам на всіх українських землях».

Ледь встигли прислані у Переяслав депутатці поговорити із високим гостем-князем, а він — зібратися, врешті, в далеку дорогу, як гетьман Юрій на чолі війська при польних наказних: генеральнім обознім і судді Іванові Кравченкові, генеральнім осавулі Іванові Ковалевськім, полковниках Петренку, Терещенку, Засядьку, Тарасенку та сотниках над сотнями підійшов до Ржищівської переправи, сповістивши про те посильним Сомка і Цюцюри.

Не думав гетьман Юрій довго затримуватися у Ржищеві, та там його наздогнала направлена Сірком із Брацлава польська делегація. У перемовах із нею гетьман і його генеральні зрозуміли, що Польща прагне врешті поновити Гадяцькі трактати, щоб затримати тим самим поновлення Переяславської домови з царем. Може б, трактування затягнися надовго, так у стан гетьмана, покинувши Ромодановського, прибився після видужі Богун, ставши генеральним радником та запасним воєводою при його peгіменті.

Польські делегати були невбарі відпроваджені додому, бо не мали при собі представників сейму та не згоджувалися на відхід від Польщі і Литви «всіх русинських земель і людності до князівства Русинського у майбутньому трійному федераті».

Звичайно, єдність в Україні, досягнута січовиками і особисто Сірком, давала підстави генеральним і гетьманові, та ще при жадібнім бажанні царя, відновити Переяславську домову, сподіватись на краще, що може прийти незабаром. Але Сірка (та й не лише його) Юрій розчарував, і не так малоумством юним, як тим, що радився гетьман у військових і державних справах більше із архімандритом Яном Кобринським та канівським ігуменом Йовою Заянчковським. Не сподобався і Сірко святим отцям своїм впливом на вирішення долі Гетьманщини та пропозицією негайно пройти Лівобіччям, Сіверщиною, Слобожанщиною із військом, ніби інспектуючи всю Гетьманщину, а насправді об'єднуючи її і воднораз домагаючись не тих чи тих домов із сусідами, а незалежі і від одного, і від другого, згуртовуючи люд в одну суцільну сув'язь...

Сіркові кроки: похід на Акерман і Перекоп, а потім — на Чигирин, листи, що змусили зупинитися самозванців, нарешті, оточення Виґовського і відпроваджений його до Польщі поціновувалися гетьманом і свитою лише в перші дні. Більшість свити, як бачив Сірко, складалася із пристосуванців, що за стани слугували вчора одному, а сьогодні — другому. На це, як не дивно, натякав, прощаючись, і Виґовський. Проте втішався Сірко тим, що без братовбивства і міжусобства було знову об'єднано і Гетьманщину, і Слобожанщину, і Січ, ще й хана відпроваджено додому, принаймні до наступного літа, уже не кажучи, що тканинами Карач-бея були пристойно зодягнуті і козаки-сіроми та осільці при Запорогах, і ті, що пішли в похід.

Ще на раді в Брацлаві Петро Дорошенко зізнався Сіркові, що він таємно від Виговського відвідав свейського короля Карла-Ґустава і мав з ним довгу розмову, в якій вияснив, що «свеї не так дбають про захист моря, як турбуються про корону польську, склавши трактат про перемир'я із царем». Дорошенко запевняв Сірка, що такому ходові подій сприяв, як вважають свеї, Сірків маневр на Акерман і Перекоп, оточення Виґовського і призначення Юрія гетьманом.

«Я проти будь-яких потрактовок із обома пройдисвітними дворами, а твоє наполягання про негайний похід гетьмана із військом на Лівобіччя одобрюю! — сказав Сіркові Дорошенко і підтримав його на раді, аж здивувавши Сірка щирістю та палкістю.— Нам коли вже й доведеться покладатися на чиюсь поміч, то лише на поміч дальших від нас держав; у яких не буде розрахунку підтоптати нас під себе».

Сірко потім мислив над тим і зрозумів, що Дорошенко не вірить у незалежу України.

Випала йому нагода переконатися, що й інші полковники думають так само. Якось в погожий день по обіді в Замчищі зіскочив із коня Сава Тарасенко, який тиждень тому вибрався із гетьманом у похід. Сірка здивувала його поява лише з джурою.

— За завданням гетьмана Юрія іду в Брацлав, а домігся я цієї посилки через Богуна,— після чоломкання хвалився той.— Ми з тобою так і не поговорили на раді належне, то я вирішив оце тебе навідати.

Якийсь час гість мився, перевдягався, перевіряв, чи кінь нагодований і напоєний, і нарешті вони сіли обідати-вечеряти, бо був уже неранній полудень.

— Я та пан Михай Маклашевський, як полковники стародубські, оце вже кілька літ у сусідах боярських, так надивилися на царські порядки та побори його воєвод: що ту худобу, люд запрягли і мордують, як їм лише хочеться і багнеться у свавільстві. Куди тим ляхам, нікчемам, до них! Вони невиліковно хворі і до угнічення свого люду, і до поневолень сусідів,— раптом змовк він.— Забув, даруй, переказати тобі дяку від побратима Богуна і його прохання зрозуміти й простити отой його невільний зв'язок із Ромодановським. Блідий і геть хворий, а підбиває Юрія йти на Сіверщину. Одначе той все відкладає. А чого, спитати б, коли отака погода стоїть благодатна? Дитя, та й годі! — аж руками розвів Сава Тарасенко, похитавши головою.— На Москві тебе називають Ваньком Каїном, що прийде і знищить їм все, як пророчиця наворожила.

Так що я, пак?.. Ага, наші з паном Михаєм сукцеси у помежжі з боярами незатихні, бо воєводи постійно спонукають нас до супротиву. Отож хочу тобі, мосьпане, і від себе, і від пана Михая, як уже радив те гетьманові, Богунові та іним на раді, сказати, що нам найперше треба розв'язать питання нашої сув'язі з сусідами якось актово і невідкладно, бо інакше буде ще одне лихо. Адже в Дебрянську князь Мещерський вже поставив будівлю-острогу свою, яко вдома в себе. А мешканцям нашим там прямо каже, що вони лиш тимчасово користуються пільгами царя в отому самоврядуванні. Місцевий війт скаржився, що князь ясаками жалуваними переманює до себе всіляких замтузців, а до нього і уряду ставиться зверхньо, як до своїх підданців,— і в оповіді пікся тим Сава Тарасенко.— А ще скажу тобі, що ми із паном Михаєм, як і інші зверхники наші, уже окличені воєводою і стрільцями Глумливими і глузливими прозвами, а твою милість пан воєвода в розмові якось іменував зарізякою, даруй на слові. Стрільці нацьковані на наш тамтешній люд і відкрито іменують його хахлами, як кревного ворога, нарівні з ляхами. Тим послуговується навіть воєводин духівник при казаннях у стрілецькій церквочці з вівтаря,— аж кривився оповідач від отого неподобства.— Побратимство з ними — це повна їм покірність, а коли навіть хтось із них, як отой сотник воєводин у Острожку, людяний, то він також таврується прозвою і обзивається юродивим. Одружений злюбно з козачкою, за чемне поводження а нею він прозивається бабою, а двоє діток його — хахлятами, і прозиваються не ким-будь, а самим воєводою...

Сірко, слухаючи гостя, вже вкотре згадував своїх кумів Дзиковських, а найпаче палку Явдоху та схимницю арзамаську Олену, свої поїздки по Слобожанщині і дивувався, що Тарасенко, не змовляючись із ними, говорив йому те ж саме, лише іншими словами. Це і насторожувало, і закарбовувалося у пам'яті, і смутило-стумило його, запевняло, переконувало, наводило на роздуми і на аналогії...

— Окремі скриби і канцеляристи та сотники мого полку, окрім нашої консистентської датки, таємно чи навіть явно в Дебрянську і Стародубі, в Клинцях, Севську та Рославлі, в Погарі та деінде дістають від воєводи і іних вельмож постійну жалувану плату-дарину і кунами, і грошима, і навіть польськими злотими, бритськими Гінеями, шпанськими дублонами, уже не кажучи про алтини і єфимки. А скільки вже перемануто їх на службу отими ясаками: Омелько Українець, Сацько Килимник, Охрім Головань, Петро Пушко, Антін Зика, Арсен Радищ, Клим Шолох, Микита Хлібан. Усі вони дістають удвічі-тричі більшу платню проти тієї, що складає наші датки чи навіть датки сотенних становців їхніх...— аж зітхнув підпилий уже Тарасенко.— Деяких народців по Оці немає в живих, є про них згадка лише в титулах царя та князів, як ото князя Мещерського. Ех, що говорити?! Не вернути нам Замостя і Любліна тепер, за що і твоя милість мусить спокуту нести!

Сірко що більше слухав Тарасенка, то більше переконувався, що ніби вони вже колись здибувалися, а от де — ніяк не міг собі пригадати.

— Ми мусили бачитися з тобою, полковнику? — спитав він гостя, перервавши його оповідь.

— А бачилися, ватаже,— потвердив той.— Маєш добру пам'ять. Проводжав я наших спудеїв із Київського Могилянсвкого колегіуму і братства в Січ, то бачив тебе при Сулимі, потім ти був у митрополита Петра Могили, то видів тебе й там.

— То ти був у навчительстві в колегіумі?

— Всі дванадцять літ, як один день, жив із щедрої руки та мудрої мови великого нашого покійника, преподобного, Петра Могили, земля йому пухом,— ніби аж освітився Тарасенко.

— Чому ж, даруй, ти опинився аж у Стародубі та ще й полковником?

— Не пішов по стезі духовній, бо не бажав продовжувати єретичного розколу єдиної Божої віри християнської. А ще тому, що гетьман Богдан, нагодившись до Києва, умовив мене бути його довіреною особою на помежжі, на тимчас, зрозуміло, а події затяглися не знати й на скільки,— втупив погляд у стіл Тарасенко, щось ніби пригадуючи.— Невиправданий вічно буде Богданів крок у потрактуваннях із царем та боярами. Говорив мені: «Це на тимчас»,— а воно он як обертається. Даруй, що скажу, твій посил Брюховецького на полк повстанців Овдія Тимоша також був дуже хибний, бо Тиміш повстав проти Ромодановського за ображених осельців своїх, приставши до хана на тимчас, не давши останньому ясирити людність. А Брюх допоміг князеві і воєводі ширити воєводство на займанщинах і будувати там остроги, найпаче на Подонні, для захоплення в майбутті всього краю.

— Самовільно, брате Саво, вчинив те Брюх із козаками! Наперекір моїм наказам,— розгнівався Сірко в душі.

— Знамо, що самовільно, а поголосу не спинити, бо Брюх довірений твій, твій польний кошовий. А ще мусиш знати, ватаже і отамане, що простолюд наш отут і в Слобожанщині на тому розуміється, а ось московський, застраханий боярами і духівниками, найпаче по «соляних» та всіляких іних бунтах, вірить у заячому тремі чуткам, що Січ не з ним, а проти нього, і знає, що очолює її відчайдух-зарізяка та Ванька Каїн. Мабуть, ніде на землі,— розглядав власні пальці співрозмовник,— чорнолюд так не забитий, тяжко трудячись, і так не є проти своїх гнобителів і царя, як на Московщині. Він же начиння у державі, сліпе знаряддя, знадібок у вовчих руках свавільців, тлум на коні царства. Він мізерніший барського пса і іної тварі. Тому й покритий такою соромітно-брудною і обхарканою материнщиною, що слух людський її не може чути. А мошенства того, а злодійства, а пияцтва з лиха, а лютості та звіриності, а вбогості! Куди тим єгипетським, римським, візантійським чи іним рабствам! Недарма ж ото сіроми тікають світ за очі, а найпаче на Дон і в Січ! Але й тікаючи, вони роблять послугу цареві та боярам. Минулого літа цар грозив Донському кругові прийти із стрільцями на поміч «своїм ущемленим чорнопашцям і іним московитам». Не приймати їх, християн,— гріх великий, але й приймати — лихо непоправне. Адже і цар, і бояри-воєводи та думні непогамовно хворі отим покоренням сусідів. Мені здається, що вони несповна розуму від похоті до того!.. Отже, нам конче потрібні актові помежжя із московитами, як і з ляхами та литвинами, і то невідкладно...

Що більше говорив Сава Тарасенко із Сірком,— а засиділись вони уже й за північ,— то більше той утямлював, доходив висновку, переконувався, що недарма Саву Тарасенка Богдан послав колись на оте помежжя, неспроста сьогодні полковник стародубський лишився «попутно» гостити в нього. Сірко, випровадивши другого дня рано Тарасенка у Збараж, ще довго чув його попереджувальну, роковану застерегу. Чув навіть тоді, коли глушили її навальні, буремно-громові навкільні події.

«Держава в них — це цар, і його слуги — бояри, а цар і бояри — це держава. І звичайно, і той і ті не вибрані простолюдом, який їх утримує, а призначені збройно над ним, як осердні особи держави, як іпостасі її,— бриніли гостеві слова у Сірковій пам'яті.— Їхні помежжя і запомежжя — суцільні остроги, а монастирі — карні глибиці і ями. Якщо хтось із сусідів не згоджується на наколінне підзверхнє співжиття під ними, він для них непростимий ворог та неприятель, він — ще й грішник-єретик, бо ж єдиновірець!»

Сірко не міг не пам'ятати Тарасенкових виказувань та гірких роздумів, не міг не звертати уваги на події, що падали і на його голову, аж не встигав її підводити. Десь через два із чимось тижні по від'їзді Тарасенка у Вінницю примчалися Лавро Гук і Гнат Турлюн і повідали Сіркові, що гетьман Юрій не поїхав у Сіверщину і Слобожанщину із військом, як було вирішено на раді і як того домагалися старшини, пересварившись між собою, а переправився у Трахтемирів, де улаштував свій реґімент у монастирі по пораді своїх духовників-сповідників, чекаючи там і Тодося-Трохима Цюцюру, і посланців від царя із відповіддю на чотирнадцять пунктів, висланих вінценосцеві через князя Трубецького...

В Трехтемирові ж, прямо осаджуючи Юрія, польські посланці, наобіцявши гори благ, умовили його врешті (не без впливу Генеральної старшини) зустрітися із польськими депутатами — при листах короля і сейму! — і спішно піти попід Києвом на Правобіччя аж до Житомира, а звідтам — у Слободище, де й підписати трактат із сенаторами про віднову Гадяцької домови в потрійній Польсько-Литовсько князівсько-козацькій Федерації із усіма пунктами, уже підписуваними Виґовським, але не ствердженими раніше сеймом...

Чогось більш несподіваного і жахливого для самого гетьмана і всього українського поспольства та козацтва Сірко й чекати не міг. Довга, морочлива, отака вдала його затія на примирення всіх станів і верств в Україні, як і на виборення — хай і поступове — волі для України, лопнула, як мильна булька. Гетьман Юрій своїми діями і нерозумними вчинками розділив навпіл старшин і козацтво, більше того, дав привід цареві бути «запрошеним» своїм наказним Тодосем-Трохимом Цюцюрою і протоієреєм Максимом у Переяслав. На їхнє «уклінне прохання» поміч негайно була прислана на чолі з князем Трубецьким та боярином-воєводою Сергієм Владикіним. Стрільці стали на постій не лише в Переяславі, а й у багатьох інших містах Лівобіччя.

Наближення зими і похолодання дало змогу Сіркові з допомогою вивідців упевнитися, що більшість полків на Лівобіччі осіли на зимові постої і нікому не підпорядковувались. Та певний він був і в іншому: спираючись на поновлення Гадяцьких домов, тепер Слободищенського трактату, ляхи теж не забаряться прийти в поміч сенаторові свого сейму — гетьманові Юрію Хмельницькому, і станеться те, чого найбільше боявся: Гетьманщина буде поділена між Польщею і Московщиною.

Треба віддати належне московитам: вони вельми обережно вели себе в Переяславі, в Києві та Новгороді-Сіверському, постачаючись повністю харчами із царської казни. Правда, київський воєвода Василь Шереметєв і наказний Тодось-Трохим Цюцюра в Переяславі всю зиму будували засіки, заслони, рови, ставили мури, готуючись до весняних боїв. Князь Олексій Трубецькой, як стало згодом відомо Сіркові, переорієнтувався і спершу мовчки, а згодом і відкрито став підтримувати не Цюцюру як наказного, а вже Якима Сомка, родака гетьмана Юрія, який, із-за становища, що склалося, та із-за перебування стрільців і Трубецького в місті Переяславі, мимоволі став суперним противником Юрієві. Посприяв тому супротивництву і соборний никоніанець-протоієрей Максим, явно прислуговуючи і цареві, і патріархові в своїх молитвах та діяннях.

Сіркова розмова із гетьманом Юрієм, що повернувся у Блацлав реґіментом, ні до чого не привела. Гетьман ждав весни, щоб знову іти разом із ляхами на братовбивче звільнення Лівобіччя, як уже було ним домовлено по Слободищенському трактатові. Як Сірко не намагався поговорити із гетьманом один на один, той тримав при собі невідхідно архімандрита Яна Кобринського і канівського Ігумена Йову Заянчковського як довірених сповідників І радників.

Сірко відбув у Вінницю зовсім розбитим. Гетьман на його зауваги не реагував, більше покладався на Бога і відхрещувався від усього того, що йому говорив гість, вчорашній його перший настановець. Це був найболючіший для Сірка удар. Він не міг навіть повірити в отакий безум свого ставленика.

Збирав раду сотенних, а сам не знав, що казатиме на ній. Поряд із Тарасенком вставали то Виговський і Пушкар, то Барабаш і Довгань, то Немирич і Верещак, то Гаркуша, Нечай, Лисовець, Жданович і цілі строї інших, із яких одні втратили все, а інші — наклали головами, але уже й не добереш, хто доцільно, а хто марно.

Ще покійний вітчим якось у путі до Мерефи оповідав Сіркові про повінь, яка затоплювала все і здавалася людності біблійним потопом, а їй услід налітала сарана такими тучами, що й небо закривала, лишаючи по собі чорну голість всього земного обширу і сморід, при якому людям не було чим дихати. Отакою повінню і сараною в Сірковій свідомості стали наслідки гетьманових дій, за якими наближалося на рідний край щось досі незнане, жахне, невідворотне, як приречення і дання, якому не було ради...

Сірко у роздумах та докорах собі пробував виправдовувати теперішню старшину при гетьманові тим, що, може, вона бачила і бачить щось краще, аніж бачив і бачить він, хоч воно і не вкладалося ніяк в його заклопотану голову, бо був твердо переконаний, що при повному одностаї всієї поспольної і козацької людності Україна може жити державою, вільною і незалежною від усіх своїх захланних сусідів. Треба лише ще одного напруження і відповідних щасливих обумовок для того, та й тільки!..

Пробував він виправдовувати і окремих полковників, а особливо Богуна, тим, що в них не було виходу із високо-двірських павутин і підступностей. В Сірка, як ні в кого з них, була можливість кинути напризволяще волость і, за козацькими звичаями-реґулами, не підлягати ні гетьманові, ні королям, ні царям чи ханам, особливо при сьогоднішній опінії до його особи — одностайно обраного кошового, ставленика гетьмана і замирці всіх міжусобців. Але чи довго та опінія буде отакою? Чи можна й далі очолювати Вінниччину і не встрявати у хибні дії гетьмана? Чи може він і свята його Січ не реагувати на ляські підступи в незатвердженні сеймом домови і царські та боярські жалування-хабарі та нахрапні запитування старшин і духовників всієї Гетьманщини?..

Клопочучись тим та гризучись часом до скреготу зубовного і осатаніння, Сірко ні з того ні з сього спорядив одного тихого і неморозного ранку козацький супровід і без викупу, про який Карач-бей неустанно клопотався, без жодних умов відпустив обох аманатів-бейчуків Карач-беєвих додому в Ор-Капу-Перекоп. Відпустив і сам не відаючи чому і для чого. Всі тутешні чільці потай диву давалися в здогадах, бо ж покладав на аманатів якісь надії, піклувався, як про родичів, не йшов на викуп, і — на тобі! Бейчуки й самі, призвичаєні до викупів, не йняли тому віри, аж доки щасливо не добралися додому. За це Карач-бей щедро нагородив козаків-привідців, хоч ті й відмовлялися.

Був спантеличений до краю і сам Карач-бей поведінкою «ґяур-мурзи, шайтана» Сірка, бо дізнався, що той іним цікавився, і його родаком Бектиш-мурзою, і Давлет-пашею та Нечах-мурзою. Задав Сірко і радості Карач-беєві, і заклопоти: роками відгадував та чекав Карач-бей якогось підкопу в Сірковому вчинкові.

Ще не встигли аманати-бейчуки добратися додому, як Сірко отримав листа від своїх синів Петра і Романа. Не можна сказати, що той лист був несподіваним, але чекав його Сірко трохи пізніше, аж під Різдво, а тут — на тобі! Та й не лист хлопців збентежив його, тепер до краю заклопотаного подіями, а скупа супровідна дописка і королівська абсенція-перепустка на шість осіб до і від Яна Собеського. Не мав часу Сірко для синів, але оце нагадування про них змушувало знаходити його і поза нема...

В отій короткій записці досить чільний і ваговитий польський воєвода і прикоролівський радця запевняв Сірка, що він би утримував та вишколював його «хлопаків» і до без кінця, але вони по трьох роках вишколу, як було домовлено, хочуть додому, «до ойця й матки», а тому він, Собеський, ідучи по службі до Кремінця, бере їх із собою і просить «вельмишановного пана і реґіментаря прибути туди альбо самого осібно, альбо прислати кого-будь довіреного». Кінчався той лист зиченнями, лаконічним «ґратулюю завжди зичливо тобі вдячний воєвода Собеський...». Про приїзд в кінці падолисту просили і сини в своєму навмисне витіюватому, але вправно написаному листі.

Уманський полковник Михай Ханенко був також невдоволений поведінкою гетьмана Юрія і розколом, отож, дізнавшись, що Сірко має їхати в Кременець, навідав його в стумі і в клопоті. Говорили про біжучі події чимало, і Сірко зрозумів, що гість-молодик також уболіває за примиренням, але спасіння для України бачить лише у федерації із Польщею і Литвою, «бо не повернути Замостя і Любліна та не відвернути Переяслава і його наслідків!..»

З тим Сірко й поїхав до Кремінця в супроводі трьох охоронців. Гнат Турлюн якраз повернувся від Карач-бея і тепер в путі оповідав йому про порядки в мурзи, про проводи бейчукових супровідців аж на десять стрілів із лука від Перекопу, про дзвінки на канатах, натягнутих через Дніпро в Кизи-Кермені — Бериславі. Слухаючи Гната, Сірко і чув його, і не чув часом, бо впадав у роздуми про навкружні події, про різні інтереси старшин, про свої дії, особливо про поміч Хмельницьким: і батькові, і синам, а найпаче Юрієві. Із того роздуму болем-шкодою для всього краю і жалобою виділялася втрата Тимоша, а ось Богдан і Юрій ніби обшахраювали його, ніби вели на щось осудливе і несумлінне, бо чув він при згадці про них на душі якийсь тягар, нецноту і злочин, бо не лише сам в них обманувся, а й обманув козацтво та січове товариство, повівши за собою у поміч Юрієві. Не сув'язь пошани і приязні до Сірка спинила на тимчас міжусобство, а лише боязнь Сіркової кари...

Покрита першим білим пухом земля, ледь примерзла, схоплена морозцем, чарувала подорожців і спокоєм сну, і якоюсь погамованістю обсяжних обширів, димковою туманністю та інеями в далечінях, а прохолодний подув вітерцю із-за міжліссів та міжлоззів, найпаче по горбищах, щипав щоки і пахнув чимось нерозгадливо-свіжим.

Засніжені галуззя і віття дерев та чагарів ще скидали останнє листя, особливо ранками, вкриваючись памороззю й висіваючи її потиху в підкроння... Велес, Шайтан та решта коней були в святковій збруї з блискучими наклепами, добре нагодовані, вони йшли весь час клусом. Отаман їхав часом врівні з іншими, і тоді Велес сердився, клав вуха, на голову, косив великими очима і рвався вперед, коротко ржучи. Дорога в'юнилась, крутилася між селами, висілками, бугрищами і повзла то вгору, то вниз. І так із досвітку, із розвидню і до стемніння, поки подорожники й добралися четвертого дня на місце, переїхавши Вілію вже по кризі.

Кременець зустрів їх ще здалеку гавкотом собак, перекличними дзенькотами молотів по заковадлах, розливними вечірніми дзвонами, тихими гомонами різновікових, натруджених за день міщан на вуличках і по завулках, скрипом ворітниць і хвірток, цибатих журавлів над криницями-студнями, виспівами запізнілих санних полозів і ґелґотом завсідників-пияк під корчмами, геть понизілим і споночілим небом та поодинокими, заздалегідь запаленими ліхтарями...

Дивним здалося подорожникам життя людей у Кремінці. Ні тобі бекетів-веж, ні копаних глибоких та погнутих канав-заборол чи забор-запинок, ні жовнірства, ґардів, вправ, гарматних гнізд та бурдеїв-землянок, як у Пальнику та й по всій Вінниччино-Брацлаво-Уманщині, переповнених козацькими залогами, скупченням людності, клопотами, стежами і руханиною навіть у передзим'ї.

Все дихало тут звичним людським спокоєм і миром, властивими звиклим до життя-буття працьовитим людям і урядовим владцям. Щасливою для Івана Сірка і його супутників виявилася і дорога до Кремінця, і перебування в ратушного війта з «міщан знатних», бо потрапили вони ніби в інший світ. Зустрічі із синами та воєводою Яном Собеським і його родиною «в шпацері» також були незвичайними, бо, крім можності помитися в купальні-мийні у ратушного голови, поталанило і підвечеряти з дороги, і відпочити від їзди, а Сіркові — ще й відчути райдужне прийняття паном воєводою та воєводихою пані Марією...

На його честь вони влаштували навіть балюнок. Гості, переважно молодь, стояли купками, перемовляючись; служки чемно, але проворно ходили між ними і коло столів з напоями та наїдками, із закусками-«пшеконсками». Поява в залі Собеського, Сірка та його супроводу була зустрінута збудженою ожвавою, загальними оплесками і навіть віватами.

Сіркові сини між присутніх особливо не виділялися, хіба що частіше міняли напарниць, яких було тут більше, ніж чоловіків, і які знали, що «хлопаки» на цьому бенкеті-балюнку прощаються із воєводою...

На Сірка особисто, як і на його супровідців, розкіш зали, пишнота шаття присутніх, мирно-людська розважальна забавність, а ще плинно-бурлескна музика, що часом аж подих забивала, і синхронно-вітряні танки гостей діяли, мов яке наслання, ніби казковий сон. Для них то був гріх у закрученім лихами світі, хоч і розуміли, що таким повинно бути справжнє життя людини на землі.

За мазуркою, лише на мить змовкнувши, музики заграли крутівний вальс, потім жваву метеличну польку, краков'як і знову ов'юнений вальс та мазурку, поки нарешті музика не перейшла на повільнішу мелодію і не повела в танок чотирипарну, манірно-церемонну кадриль, згодом включивши в танок ще чотири пари юних, що танчили, мабуть, соромлячись, окремо...

Сірко, і зболений, і захоплений тим, дивився на синів і неймовірився та невпоміт стримував сльози розчуленості, сумніваючись, що оті легіні — його сини. Гінкі, стрімкі та гнучкі, особливо Роман, вродливі, ошатнені в дорогий, добре припасований до статур стрій, вони виділялися для Сірка з-поміж усіх смуглістю шкіри, воронячими, пишними, ледь-ледь закучерявленими чубами в розсипі до пліч, вправними рухами тіл і усміхами на вустах, що просвічувалися бездоганно білосніжними разками рівних зубів. Впало батькові в очі й те, що Петро танчив з ким попало і навіть із літніми панями, а Роман безперервно в'юнився і вився коло уже розцвілої до чарівності Ядзі, замінивши її лише в двох танцях панею Марисею, на явну втіху останньої.

Не міг не помітити Сірко й того, як стримано-зверхньо вели себе обидва воєводичі, дуже подібні з виду до батька Яна, одягнені так же розкішно, як і його сини, але з аксельбантами, шовковими закарвашами-закотами і тесьмами в позументах-галунах, застібками та іншими ознаками ад'ютантів-ротмістрів. Сірко довідався, що і пан Ян, і пані Марисенька, і Ядзя, та малий прийомний син Якубко приправилися сюди в берлині в супроводі Томаша, Тадека та його синів-вершників...

Впав Сіркові до уваги і малюк Якубко, на когось дуже схожий, а на кого і чим — як не напружував пам'ять, так і не міг згадати, поки вони із паном Яном, лукаво змовившись, не полишили балюнок і не перейшли в ледь освітлену тиху і затишну кімнату-покій із заздалегідь накритим столом «до коляції».

І хоч Сірко побоювався залишатись наодинці, за повільною вечерею Ян Собеський зумів обійтися без розмови про насущні, але набридлі «войськові події та становиська», ділячись враженнями від дороги в ридвані до Кремінця, від арабських скакунів, слічної збруї і шабель із правдивої дамаської криці, якими він обдарував Петра і Романа, від різних красот, бачених по путі сюди.

Не пошкодував господар ні мальвазії та рейнського, ні бургундського та золотоколірного ірландського, виставивши їх на столі у тихій кімнаті-покої. Були навіть італійське к'янті, іспанське порту та індійський мускат, щоправда лише в малих михайликах та карафках.

Знайшлася навіть рідна Сіркові, настояна на корінні ятранівка, якій він із задоволенням надавав перевагу, лише покуштувавши вин. Ятранівку пив ковтками, розтягуючи задоволення. Були й наїдки всілякі, навіть люльки-файки, натоптані тютюном дорогих гатунків. Говірливий у застіллі Ян Собеський ні словом більше не обмовився про Петра й Романа, хоч не зумів не похвалитися втіхою, що він «сатисфікувався із дорогим візитером за давно минуле вивільнення з татарського в'язного полону-неволі»...

Сірко слухав воєводу уважно, і підігрітий тим Собеський згадав, ніби хизуючись знаннями — а таки хизуючись! — і «Чарівну ніч» Корреджо, і куперівського «Олівера Кромвеля», і «Положення в домовину» Крафта, і «Астронома» Конінка, і «Лютністку» Лейстера, і «Епітафію фельдмаршалові Спарру» Квелліна, перейшовши на особливості періоду бурхливого Ренесансу, який підніс світ, а найпаче Європу і Скандинавію, на «неосяґальносць небйос склєпеннє»...

Найцікавішими були його оповіді про земну кулю, яка, за Миколою Коперником, обертається, «яко пілка-м'яч на цеповиську», навкруг Сонця разом із іншими землями, та про Галілея, який нещодавно, після засуду на скарання його інквізицією, сказав: «А Земля пшецєж коловує!..» Оповіді були різноманітні, і Сірко, подивляючись знанням воєводи, слухав уважно і про Люблінську та Брестську унії, і про фортецю-темницю Бастилію в Парижі, де круль Людовик тримає і гноїть, як і цар у Фроловій вежі, своїх недругів.

Розповів Собеський чимало й про черкасів-козаків, яких Еріх Лясота — «амбасадор круля Рудольфа австрійського відвідав у Черкасах, у Стеблеві і на Січі», про де Боплана, «цо в описанні Украйни» згадував їх; про «пам'ятник-денник» Окольського він знав із «Ксєнжки мандрів» воїна Челебі турського, і венецьку ксєнжку Контеріні «Мандри в Персію», і «Записи про московитські страви» Герберштейна, та про черкасів-козаків Гваньїні читав. Говорив воєвода Сіркові, нагадавши полковника Андрія Одинця, і про старосту черкаського та канівського Остапа Дашкевича, про ведені при них «люстрації», і про старосту чернігівського Михая Глинського та їхні сподвижні походи з козаками на Очаків і в саме Ханство. Знав він і залоги на ординських перевозах та сакмах, аж Сірко йому в тому заздрив...

— Ти, воєводо зацний, твоя милість,— звернувся Сірко до співбесідника,— мовив про Людовикову Бастилію і Фролову вежу на Москві як про однакові заточниці-темниці, то чи православного царя ти рівняєш до абсолют а франкського?

— Не рівняю, бо цар — незрівнянно більший абсолют уже тому, що оточений боярами, які відібрали у азіатів всі їхні азіятства, а не сенаторами цивілізованими франкськими. Людовик будує вежі своїм людом, а цар Олексій — найманим, а решті вони, повір, без мала ідентичні. Коли король польський, ваш гетьман і твоя милість, доблію,— слуги держав і поспольства,— сів Собеський на свого коня,— то цар — персоніфікований Бог і деспот. Круль та гетьман дотримуються законів держави і поспольств, а цар їх видає за своїми примхами, як і Людовик. А що гірше для людності і що краще? Правда, цар — персоналіст-ієрарх, обожнений церквою, а франкський король-імператор обмежений нею, а тому йому до царя так далеко, як куцому до зайця. З цього вчини собі конклюзію-вньосек: із Польщею вам іти в дружбі, сподіваючись назвою суверенну державу в прийшлості, а чи із Московією і царем, не надіючись на неї ніколи? Ти, доблію, генерал із генералів і тираноборець, то це мусиш знати досконале! — запив воєвода сказане ковтком вина.

Розійшлися Ян Собеський і Іван Сірко по покоях на сон пізно і в доброму настрої. Балюнок у палаці ще гучав і музикою, і танцями, і гомоном, але співрозмовники обійшли його і направилися за служкою у відведені для них покої, розпрощавшись взаємними подяками за бесіду...

Сірко за коляцією невільно шукав у мові воєводи підступність, мало вірячи чи й не вірячи чутому. Вбачав він її навіть у непомірних знаннях Собеського, в його вмінні показувати себе значно вищим і знатнішим за співрозмовника, хоч і ховав він те за приятельством, що, правда, не обтяжувало Сірка анітрохи і не зачіпало, бо був байдужим до знатності чи гонору особистого, а вражала його пристрасність і небайдужа палкість воєводи до козацького стану і поспольства.

Вже в пухкому, розкішному, напахченому парфумами ліжкові, повертаючись до коляції, Сірко знову й знову морочився умінням Яна Собеського бути надзвичайно приязним, шляхетним та приятельським і родинним в захопливих розповідях про всіх і все, дивувати витримкою, яка допомагала йому не обмовитися тим, що нагадувало б сьогоднішні болючі події, які спалювали навіть на балюнку Сірка своїми рокованими поворотами.

Клопотався попутно, а скоріше підспудно, Сірко й тим, що ледь пізнавав синів, ошатнених у коштовне вбрання, подорослішалих і змужнілих, та зовсім не схожих, як на вигляд, так і в рухах, поставах, голосі та поведінці, на тих, що лишав тут. Думаючи про них, Сірко усвідомлював, як він за той, здається, невеликий відрізок часу постарів у безперервних гризотах і турботах, тратячи життя не для сім'ї, власного обійстя, дорогих батьків, що ось-ось можуть померти, а для поспольства і рідного краю.

Турбувало його тепер, яким буде життя синів на Січі чи в Артемівці, адже звикли до розкоші, достатку, до вишуканих обходжень, а козацьке життя — гризотне, часом нужденне, повне прикрощів і злигоднів. Яка їм і іншим готується будучина при наміченому вже розколі Гетьманщини, при старанні і Польщі, і Московії приєднати Україну до свого осоружного лона як не києм, то палицею. А основне, що Сірко, як чільник, чув і свою вину в чомусь не так зробленому для будучини...

І прийшло йому до пам'яті в засипанні, в завлягах-передсоннях позіхних, що і його, і синів, і навіть «схимного» гетьмана Юрія, ба й усе українське поспольство в житті веде якась надлюдська сила, якась недоля...

«І та сила не Божеська, а сатанинська, зла і недобра. Була б, може, і несмертельною, коли б ішла в одному руслі для всіх навзаєм, а то ж — у різних, розмаїтих, що несила людинові ні второпати, ні зрозуміти, ні спрямувати їх, ні вирватися з них»,— згадав Сірко побратима Богуна, осліплого і закинутого долею аж у Новгород-Сіверський до Богуна-Борсука, царевого прихвосня.

«Всьому виною найперше ляхи-дуки, ці, як мовить Собеський, цивілізовані сенатори, зі своєю підступністю, вічними катуваннями, облудствами, зрадами, свавіллями, визисками. За ними — цар і бояри, а про хана і говорити нічого,— зробив Сірко висновок, протилежний всьому сказаному вже.— Собеський щирий і шляхетний, але нужди народної не розуміє, і паче всього нашої, бо наш народ не може допустити сув'язі із ляхами, адже та сув'язь — неминучий поворіт до підданства їм. У сув'язі з нами вони підуть давніми путівцями нашого поглину, навіть у машкірній Гадяцькій домові. Їхні полки вже на Правобіччі як вдома, а що буде весною? Про загарбання мріють і бояри та цар, плануючи, напевне, на весну похід на Лівобіччя, тепер за „проханням“ наказного Сомка. Бідний гетьмане Юрію і нещасний наказний Якиме Сомку, небоже і дядьку, до чого ви дійшли зі своїми старшинами і куди йдете?» — подумав Сірко, засинаючи.

Наступного дня, довідавшись від гостя, коли той має намір від'їхати, Ян Собеський запросив його на недовге полювання і, ніби жартома, попросив у нього згоди на «парогодзінну настемпну аудієнцію», якщо Сірко не перечить. Не будучи тими пропозиціями приголомшений, гість так же жартома дав згоду «на все, що буде приємним панові воєводі і його вельможній родині». Полювання минало розважливо-приємно та щасливо, найпаче через те, що ясна пані Марисенька, цудно пєнкна панна Ядзя і малий Якубко приїхали в берлині пана бургомістра, а сини пана воєводи і доблієго гостя, як і вони самі,— вершниками на добротних конях. Розважально-виправна прогулянка-шпацірка у ліс та назад на свіжому морозному повітрі і частувальна перекуска, пропахла димком багаття, були аж романтичними.

Хворобливо небайдужого до гарних коней Сірка особливо вразили арабські скакуни під синами, подаровані воєводою ще до його приїзду сюди. Вони чарували красою, хоч і уступали козацьким в роках, у виучці залягати чи брати різні перешкоди в бігові, як Велес, Шайтан та інші козацькі коні. Темно-попелясті, з буйногривими, високо піднятими гордими головами, вони кокетно танцювали під хлопцями, казково гнучи дугами шиї.

На полюванні, в розважальних вправах молодиків за пікнічком Сірко зауважив, що його сини і з пістолів стріляють влучно та мітко, і арканами володіють на диво, і в шаблюванні вправні та тямливі, хоч обидва в сутичці з батьком були переможені, як і воєводичі. Воєвода із Сірком не вправлявся, об'явивши зарані свою поразку. І своїх синовців, і Сіркових хлопаків він переміг, а силу гостевих ударів він знав ще від визволення з полону.

Вертали додому, хоч і добренько вимореними, збудженими та вдоволеними. Пані Марися і панна Ядзя горіли рум'янцями. Малого Якубка посадили поряд із візником-фурманом, дозволивши поганяти цуг коней, і він, бідака, був на десятому небі від щастя, а Сірко бентежився, бачачи в його радощах щось до болю знайоме, так і не відгадавши, що ж власне. Отак і наблизився отой довгопам'ятний вечір, що потім протягом життя був для Сірка незабутнім...

Наливаючи в поставці вин і ятранівки, ніби настроюючи себе, Собеський неквапом розпитував Сірка про те, як живеться тепер його родині на Помежжі, у Капулівці та у Великолужжі. Воєвода навіть несподівано поцікавився Сірковою зведенкою-сестрою Настунею, яка живе у неволі ясирній, спершу дивуючи, а потім спантеличуючи і приголомшуючи гостя своєю обізнаністю. Виглядало все так, ніби Собеський був не лише воєводою польським, а й побратимом чи родаком Сірковим, який знав усе з його власного життя і буття його ближніх.

Було те неймовірним, дивним і незрозумілим Сіркові, бо в розмові проривалися такі ознаки, про які і сини його не відали. Сірко не міг повірити, що Собеський, при постійній завантаженості воєводством, справами держави, родинними і господарськими обов'язками, знаходить час жити і його родиною!..

Розпитування та скупі оповіді воєводи про хурем-веселу Настку надзвичайно насторожили Сірка, бо Ян Собеський попутно проговорився, що в Настки нещодавно народився вже чи не п'ятий малюк та що вона тепер, як наймиліша баш-ханум, у заздрісному розквіті краси і сили, незважаючи на майже щопівторарічні приноси Нечах-мурзі спадкоємців.

Сірко всього чекав від воєводи, але його знання про життя Настки уже не приголомшували, а прямо вражали отамана неймовірністю, хоч він і намагався не подати вигляду співбесідникові, пробуючи вин та наїдків чи запалюючи файку-люльку і смакуючи тютюн.

Не знав Сірко, як і реагувати, коли Собеський, як вони вже трохи випили, ситно закусили та запалили люльки-файки, перейшов у розмові на січові великолузькі і русинсько-польські справи. Воєвода ніби жив ними, як і Сірко, бачив усе Сірковими очима, ошелешуючи тим співрозмовця.

Єдине, що було все-таки чужим Сіркові у воєводі,— це дивовижно непогамовна і невтримна споконна його ненависть до царя, бояр і взагалі до московитів та непогане знання русинського говору, який, видно, він навмисне вивчав, поки вони не бачилися...

— ...Здивувало і мене осібно, і не одного із наших зацних вельмож, і навіть круля твоє дивне, нелогічне небажання стати гетьманом України, коли фортуна була на твоєму боці,— сказав Собеський, споважніло відкинувшись у м'якому кріслі-фотелі. Повіки його, що часто кліпали від короткозорості, спинилися, очі запитливо і серйозно вперлися в Сірка, погляд був виповнений чимось, ніби шкодуючи співбесідника.

— Ясний пане воєводо, що ж в тому дивного? — трохи збентежено заперечив Сірко.— Казав же і кажу, що прецінь не чую себе гідним того становиська і реґіментарства. Не маю бажання до такої високості, бо дужче вправний у шаблюванні, прагну турбуватися, в міру малих сил моїх, долею-льосом краю і люду мого більше, аніж своєю власною,— при цьому Сірко подумки допустив, що Собеський затіяв цю розмову розраховано і не лише від себе особисто.

— Шкода, шкода, гостю дорогий! Вашому тепер розпорошеному людові як ніколи потрібна тверда і вправна рука та здоровий, не зв'язаний маєтностями глузд у гетьманській булавній особі, а крім тебе та заплутаного боярами Богуна, у вас таких чільців я не бачу. Про свої сили, ти, даруй,— притишився Собеський,— певне, й сам не відаєш досконало. А покращити долю краю і люду ти значніше і таланніше зумів би з булавою і штандартами гетьмана. У вас, чільців України, є тепер лише один, найкращий з огляду на обставини шлях — іти з нами у федеральній сув'язі, як рівні з рівними, спинивши і смертовбивства, і розор краю, і розпорош люду.

— Казав же і повторюю, зацний пане воєводо, що нині жодний порядний русин не вірить і не може вірити в оте твоє «рівні з рівними»,— заперечив ожальливо Сірко.— На перешкоді стоїть ще й різність наших вір, та ще коли цар завбачливо вирішив поки що не чіпати, на наше нещастя, нашої...

— Не перечу, мілосний, наші вельможі-маґнати, клерикали і навіть ясні крулі дали вам немало приводів до того, але чого з недосконалими людинами на світі не буває, а віра вам не перешкода, якщо вона буде в рівних правах, бо ж і литвини православні жиють з нами у дружбі і спокої, і це тобі доказовість моїх слів.

— Додай, милостивий пане, жиють простолюдини-хлопи, яко раби, а ми, волелюбні козаки, жити так не можемо,— не стримався Сірко, дорікнувши собі за нестрим.— Невибрані чільці — вар'яти!

— Твоя правда, вар'яти, але де ж на землі того сьогодні немає? І невже тобі невідомо, що без цего зла нині нема держави? Виживають ті поспольства, якими правують сильні руки самоврядців. Тим би кінчив неодмінно і небіжчик Богдан, коли б жив, тим би мусив кінчити і сам ти, коли б став гетьманом, тим кінчив нещодавно бритський Кромвель, небіжчик. Це незаперечна істина, і мусиш її запам'ятати! Козацьке людовладдя, ота республіка, не може і не зможе жити між всевладно свавільними «орлами» і «півмісяцем»!.. Мовлю з тобою так, як говорив би, коли б ти був мені найріднішим братом, бо з нами вам тяжко жить у сув'язі, але із московктами — смертельно тяжче! Їхня віра тільки за назвиськом одна із вашою. Цар у них — деспот і первоієрарх, первопрестолець і Бог! Він міняє і віру, що тобі відомо, і патріарха, як циган сонце, а єретиків-ослушців гноїть у ямах і заточеннях куди жахніше, ніж шпанські інквізитори. Омовлю більше, гетьмане з гетьманів,— нахилився він до Сірка знову.— Ми, поляки, в більшості своїй стали певні, що без вас, як мовив уже, і згинули б давно і згинемо. Тим паче згинемо тепер, коли до ординців, аґарян та свеїв у приховану війну з нами заанґажувалась ненависна та захланна Москва. Царева метода,— був нещадним Собеський,— є нагон і прищеплення страху супротивникам-королям своєю хижою підступністю.

— Даруй, пане воєводо, але, як відаю і без школи, того було аж задосить і з боку ваших в'язничних вельми високих достойників-катів, приміром Лаща, Конецпольського, Вишневецького та інших, як і самих крулів аж до «доброго» Владислава.

— У всякому людові є розбійці, і у вашому також вони були: і Чорнота, і Ганжа, і Кривоніс та іні, то що про них мовити?

— Е-е-е, даруй, мосьпане, названі тобою — захисники, а не нападники, ти мішаєш праведне із грішним,— посміхнувся Сірко, вловивши воєводу на гарячому.

— Я тобі ще не назвав твоїх січців: і Трясила, і Сулиму, і сонм інших, що опановно кінчали і п'яту ступінь — квінту в колегіумі.

— Січ і козаччина, що тобі, велелюбний, добре відомо, зродилися як відповідь на ордо-могольську полонність і ясирність, а не для загарбу чужого.

— Було і є того варварства і в нас, не заперечую, але воно олюднене, відоме, бо на Польщі ніколи не зникали безвісно і безслідно ваші чільці, такі як Іван Нечай, Філон Гаркуша, Матвій Лисовець, Силуян Мужиловський, Антін Жданович, що із Янушем Кеменєм семиградським віроломно напав на нас. А отруєння, які бояри ляхам приписують, чиї, по-твоєму?

— У нас є поговірка, воєводо зацний: не вмер Данило, так болячка задавила. Твої доводи слушні лише частково. Королі нас на пательнях смажили, на палях ораблювали, а царі — у Фроловій вежі гноїтимуть, на болоті четвертуватимуть, як мого побратима Івана Разю, чи в Сибірах катуватимуть. Отож вихід один нам — незалежа.

Прискали свічки в свічниках, час від часу чулися приглушені голоси та гра бурґомістрихи Кароліни на органі, потріскував жар у коминку, і сиділи у фотелях зморені співрозмовці, на мить поринувши кожний у своє, кровне і особисте...

— Достойний воєводо! — оцінив Сірко вміння співбесідця переконувати широкими і глибокими аргументаціями і певністю, що гість і справді буде колись гетьманом.— Наша війна не для війни чи загарбань, а заради місця, як мовив, під небом. Вона — для утвердження свого окремішнього людовладдя на своїх же землях і для спаю нашої сполеченської розпорошеності. А буде вона лише при обов'язкових і конче неодмінних приязних стосунках із усіма сусідами, якщо вони не будуть нас паплюжити, тиранити і привласнювати та згодяться визнати нашу державу як незалежну від них.

— В тому й сенс, дорогий, що до власної держави, даруй, окрім бажань, вам ще треба виробити та закріпити навиклі озвичаєності державного врядування, а для цього потрібні, крім усього іншого, час і сильноруке гетьманство. При сильному гетьманові, який не піддається нікому і вбереже край в незалежі, Польща і Литва, як знаю й певен, та й Ханство, Порта змушені будуть допомагати вашій державі, бо будуть певні, що ви не підете у підданство, а інакше всі ваші сусіди пнутимуться загарбати вас, щоб ви не дісталися супротивникам-сусідам. Ось в чому сенс моїх розмов, повторень і застережень. Зрозумів це, хоч і запізно, небіжчик Хмельницький, уяснив це і Виґовський після свого ув'язнення разом із Станіславом Чернецьким у Кодацькій фортеці. Хочу, щоб зрозумів і ти, бо єдиний єси, що з тим би справився і примусив би сейм з тобою рахуватися. Помисли про своє гетьманство, доблію! Польща і Литва допоможуть тобі вивільнитися від усіх сусідів для державності і незалежі, бо інакше змушені будуть, захищаючи себе, плюндрувати ваші землі, не даючи опанувати іншим, або розірвати Украйну навпіл, даруй за відвертість.

Для Сірка і ця задовга бесіда, і наступна під час прогулянки на конях, а потім і в застіллі, що то погасали, то знову розгорялися, жвавилися емоціями аж до набридливості і роздратувань, були першими отакими в житті. Багато з чим Сірко став згоджуватись, хоч і скупився виказувати те співбесідникові, та ще більше йому треба було обмислити, хоч у щирість і палкість воєводи він вірив беззастережно. Ширина поглядів та далекобачність Собеського, хоч і перемішані з непогамовною ненавистю до царя, охоплювали навколишнє в абстракціях і зримих формах так, що ігнорувати його було неможливо. Те, що було досі в Сірковому нетямі, що ховалося в незнанні й нерозумінні, після розмов спливло на поверхню і стало реальним. Лякала Сірка недопустимістю лише спілка з аґарянами, яку Собеський знову й знову нав'язував, послуговуючись як прикладом Виґовським і Дорошенком. Після розмови із воєводою Сірко ставав іншим, хоч той і був маєтником та дукою. Лише гетьман Юрась та власна Сіркова помилка щодо нього стали нікчемними, шкідливо хибними і аж злочинними, хоч і спинили на час міжусобство. Єдине, про що Сірко не думав, хоч дав згоду воєводі помислити над тим, було його гетьманство, що ніяк і ніколи не вкладалося в його голові...

— Як небіжчик Богдан не був духовно готовий іти із Замостя і Любліна на Варшаву, щоб поставити свою державу між іних як рівну, так і ти не готовий стати гетьманом при отакій же можності, доблію і приятелю. Подумай, як судитимуть нас історія і спадкоємці у прийдешньому. Такого моменту може більше не бути у вашого сполеченства,— добивав Сірка пан воєвода...

Нарешті співбесідники, по чималій перерві та заглибленому роздумові, пробудилися і взялися за поставці, а випивши, припалили вигаслі люльки до свічок і заговорили знову.

— Молю Матку Бозку,— першим обізвався воєвода,— щоб вона помогла мені не спіткатися з тобою у битві, лицарю і ватаже, бо заздалегідь боюся твоєї оборукої двосічності, нашого приязного розпаду та розладу і ставлю тебе так високо над всіма іншими, як нікого і у нас, і у вас.

— Хотів би і я мати, ясновельможний пане Яне, отакого, як твоя милість, гетьмана для нашого страждальця-люду,— відповів Сірко щиро й тепло.— А щодо моєї особи, то ти, дорогий пане, дуже перебільшуєш мої здольності, кміт і силу,— сказав усмішливо від однієї думки про уявну зустріч з воєводою в битві та про Собеського як гетьмана в Україні.

— Ти не кпи з мене, приятелю,— помітив Собеський оте в очах співрозмовника.— Я не перебираю міри, бо тільки маршем на Очаків і Перекоп, а потім на Чигирин ти доказав свою можність не лише мені, без братовбивства лишивши Виґовського і клейнодних штандартів, і гетьманства та становиська, роз'єднавши нас із ханом-спільником, повернувши і Польщі, і рідному краєві не лише тисячі ясирників, а й скарби та худобу. Ні один воєвода не зумів би так удало, швидко і дотепно розладнати та спинити спільний наш похід і на Татаро-Московію, і на міжусобство. Відмітила те і крулева Христина, бо свеї змушені були замиритися із царем після отого твого вчинку,— захвалював воєвода Сірка.— Повір мені, коли не нині, то невбарі оця розмова тобі пригодиться, бо казав я тобі лише щиру правду, навіть не дозволену мені, яко воєводі його світлості круля,— закруглявся, нарешті, Собеський, зітхнувши і явно стомившись.— А синечки твої, як ти нині мав змогу ще раз пересвідчитися,— поміняв нарешті розмову воєвода,— вишколені, вродою заздрісно очарівливі і будуть, маю надію, як і ти, пам'ятати, що борг я тобі сплатив чесно, щедро і щиро, даруй за нескромність.

І у післябесідному вічному безсонні, і при родинному прощанні із воєводою Собеським на світанку у Замості, і в зворотній путі від Кремінця до Кальника Сірка — в супроводі уже п'ятьох вершників — не полишали допізньонічні розмови-бесіди, намагання воєводи налякати співрозмовника нелюдяністю царя і бояр, заманити його у єдиновихідну тепер спілку України з Польще-Литвою, хоч Сірко при тому згадував захланність і Польщі, яка доходила війн вже й за московський трон, використовуючи отих же лже-дмитріїв.

Трясучись і гойдаючись у сідлі-кульбаці та оглядаючи зачаровані поосінні довколи зі сніжинками у затінках, льодинками на річках, забереженнями-попідбережними кригами, Сірко думав і про те, що Ян Собеський у розмові-беседі так був певний у його бажанні стати гетьманом, що марно було переконувати його у протилежному. Протилежне було чужим охвореному чільством і пануванням воєводі, було невірогідним і незбагненним, навіть ненормальним — при непересічному і далекоглядному його розумові. Думав Сірко і над воєводиним застереженням, що відмова від гетьманства буде його помилкою, і бачив у тому якусь долю істини, але чи ж міг він у дійсності стати тепер гетьманом, коли б навіть хотів? Напевне, таки міг би, коли б бажав, хоч і здивував би усю старшину, бо ще й досі ходило за ним тінню дитинно-давнє прізвисько «байстрюк»...

— Не шкодуєте, хлопці, що забрав вас у невідоме із воєводиної розкоші та пишності?

— Не шкодуємо, тату! — відказав за обох Петро.— Адже не забули, що єсмо козаки і не розкіш та пишність — наша доля, а оборона краю рідного і людності. Наш навчитель, пан Марко, щоднини нам те нагадував, прикладом ставив вас та ляхів, що боронять своє, хоч і не подобається нам їхнє бахвальство та чванство.

— Подякували ж належно за вишкіл?

— І від себе, і від вас із паном Гнатом подякували, коли ви були на тих нескінченних розмовах із паном воєводою.

Сірко невпоміт розглядав синів і був задоволений, бо й неговірливі, і вже видорослілі, і кміт мають та вправність неабияку. Випочилі коні ішли легко, а під синами навіть грайливо зривалися вскач, іржали чи, прищуливши вуха, грозили вкусити вершників.

Порушив Сіркові заплутані роздуми Петро, їдучи злівобіч. Порушив якось знічев'я, між іншим, заговоривши про нещасного мальця — татарчука Якуба Чемериса, якого розвідці-ієзуїти якось викрали із мурзиного намету десь під Кам'янцем у таборі Ямгурчі по намові, напевне, самого пана Яна Собеського і привезли його до воєводиного палацу у Варшаві.

Сірко, думаючи своє, спершу слухав, не звертаючи особливої уваги, пропускаючи сказане мимо свідомості, але раптом схопився. Сповіщення про викрадення малюка в мурзи його як стрілою пройняло, мов зненаць ударило, вибивши зі свідомості усе інше. І не тому, що, «завдяки альтруїзму пана воєводи, в Якуба тепер є ще й прийомний брат Мартин Альтамонте, француз, що вдало студіює малярство».

— Якубко? То він не Якубко! Отакий світлий — і татарин?!— завудилив Сірко Велеса, що від несподіванки затупцював на місці.

— Чому ж ви не сказали мені того у Кремінці? — насупив він брови.— В Кремінці чого про це мовчали?

— Про Якубка? Татарчука?! Де ж ми знали, батьку, що вас може цікавити отой малий мурзак-покруч? Мізерія він для вас, отакого привідці! — виправдовувався в спантеличі Петро, також приспинившись,— Та Якубко сам розказав про себе нам із Ромком, хвалячись, а може, видумавши.

— А пригадуєш, Петре, слова пана Марка, що нам слід його доглядати? — обізвався Роман розгадливо.

— Пам'ятаю, але що з того? І що, тату, сталося? — побачив він гнів у Сіркових очах.

— Як те сталося із хлопцем? — спитав із притиском Сірко.

— Хвалився, що хоч наш батько — великий козацький отаман, але й він — син не меншого татарського мурзи Нечаха, а мати в нього і багатша, і ліпша навіть за саму пані Марію.

— Нечаха?! — спинив Сірко Велеса, пополотнівши.

— Та що сталося з вами, тату?.. Чим ми вас прогнівили? — спитав здивовано, стримавши коня, Роман.— Чим ми прошпетилися перед вами?

— Брат він двоюрідний вам!— ледь видихнув Сірко, переймаючись і образою на воєводу, і жалем до малюка та його матері, а своєї любої зведениці Настки. То було воєводине ошуканство, шулерство, підступність. Сірко лише згодом утямив, що воєвода навмисне утаємничив все те, тримаючи хлопця як предмет шантажу в будучині.

— Наш брат? — спантеличено закрутилися сини на своїх скакунах-конях, різко завудилюючи їх.— Як те може бути, батьку?! — спитали разом.

— Його мати — мені рідна сестра по дідуні Дмитрові, взята в ясир кільканадцять літ тому...

Три вершники-супровідці, які їхали услід, не розуміючи причини раптової зупинки, також приспинилися. Але Сірко ошаліло заострожив Велеса, і той, зірвавшись з місця, із усіх ніг понісся вперед, скіском великого ока обурливо оглядаючись на вершника. Переглянувшись між собою, подалися йому вслід і всі інші, кожний по-своєму відгадуючи причину отаманової вихопи...

Що ближче під'їздили вершники до Вінниччини, то відчутніше спадали морозці, а вдень навіть підтавала земля, коли показувалося низьке сонце. Кавалькада попутно відвідала кілька сотенних реґементів, перевіривши бекетну варту і чатівників. І Сірко приходив до розуміння того, що він на перепутті, що, врешті, із гетьманом Юрієм йому не по путі, що січовики на постоях в розгубі, а сотники і отамани їхні в спантеличі, хоч, правда, належно готові до зимівлі. Сірко відчував свою Вину і перед запорожцями, і перед поспольством та старшинами, бо підтримкою дій гетьмана допоміг розколоти Гетьманщину навпіл, а поїздкою за синами до Собеського пристав ніби у його табір, був ніби причетний до Слободищенського трактату...

В Кальнику і Вінниці не було снігу і стояла наче осіння погода, хоч і з колючими вітерцями. Тут, як зрозумів Сірко, чекали на нього. Навіть однорукий Оксен Спичак, не кажучи вже про Василя Татищу могилівського, що ждав Сірка у замку «для вияснення становиська», дивився на нього розгадливо, очікуючи пояснення...

Вирішили ситуацію Сірка дві наглі новини, одна — стумна і невідворотна, друга — радісна. Першу привіз йому брат Нестор із Капулівки про те, що дуже слабий, геть хворий після ясиру і уже навіть висповіданий батько просить його приїхати невідкладно, щоб побачитись перед смертю. Друга була в листі, пересланому через січову канцелярію від дружини Софії із Артемівки, в якому писалося таке:

«Богом даний дорогий муже і батьку! Віншуємо Тебе і ми, Твої рідні, і всі підсусідки наші сущі та обоямо зичимо Тобі бути при здоров'ї і Божому береженні. Я, слава Богу, ще-м жию, як і дівчата наші, офіруючи-спокутуючи і Твій гріх покаяннями-пожертвами та щирими молитвами Богові нашому. Ознаймую Тебе, муже і батьку, що ще в червні, на свято Бриксів, до дівчат, дітей наших Маринці та Яринки, посваталися: лавник уряду мереф'янського Іван Сербин і сотник на місці нашого Демка Іванко Пелех, батько якого Артем Тобі по Січі ніби знаний.

Тепер, на Різдвяні свята, як ми домовились-мо в поміркуванні-угоді, вони хочуть гуляти-вчинити заодно двойне весілля, то просимо і ми, і вони Тебе не чинити перешкод, а яко мужа та батька і тестя, в кревності найдучому, приїхати на цю нашу урочистість додому з синами Петрусем та Ромчиком...

По цьому прощаюсь з Тобою в щирому і доброму зиченні. Хай береже Тебе Бог!

Софія».

2.

До весілля часу в Сірка лишалося мало, але й побачення з батьком не міг відкладати, мусив негайно вирішувати, куди спершу їхати. Смута за батьком геть заступила і затінила весільну радість доньок, щоправда й сприяла, не вдаючись до роз'яснень, порвати з гетьманом Юрієм всякі стосунки з вагомих немовби причин.

Отож в другодень Сірко спішно відпровадив у Артемівку в супроводі двох вершників із щедрими весільними подарунками-вінами сотника Гната Турлюна, а сам, з'їздивши до гетьмана в Брацлав та передавши за його згодою всі регіменти Васюрі Варениці, із джурою Архипом Равою, братом Нестором та синами спішно виїхав у Великий Луг і Капулівку, переказавши через Гната вітання Лайзі та малому її синові Яцю, уклін Гудимові, Дані, Пуру, Шамо, їхнім жінкам і дітям, ґратулювання підсусідкам, запевняючи всіх, що, незважаючи на становисько, він якось навідається із синами додому...

Що далі спішно їхали на полудень вершники, то відчутніше теплішало і чарівною, ніби осінньою, ставала погода. Часом в степу стояла така тиша, що і подзвони вітерцю у примерзлих високих травостоях та в кінському скачі були чутні вершникам. То там то сям в ярах і байраках чи по заплавних левадах Задніпров'я звіддалік маячили пагорби посивілих згуртованих дерев, ніби розцвічених лискучим ряхтом у павутиння бабиного літа, що при появі сонця вигравало перлами відсвітів. Вершників, а особливо Петра та Романа, чарували і обвішані та обсіяні туманцями далечіні крайнеба, і обрійні прути борів, і самі обрії, яких вони у Варшаві не бачили. А вже коло самих Запорогів, крім острашливих грюкоту і гримоту, почали їм зустрічатися досі ще не обпалолисті гаї та пущі, темно-зелено-смарагдові острівці соснини, вільх, верб, зовсім руті та аж соковито-шелестливі трави — утіха для коней і перепочинок для вершників.

Низьке і ніби вичахле сонце, мов соромлячись, ховалося за темну караванну паплому-ширму хмарищ, за густу їх похмурість, а крикливі зграї птаства носилися над степом неспокійно і мовби вичікувально.

Календарна пора осені уже давно скінчилася. В Кремінці впав сніг, крига скувала Вілію, а тут цього року осінь, на втіху пташиним зграям, деревам, водам та травам, як і вершникам, не хотіла здаватися суворій зимі, яка десь на північному сході міцно прив'язалась у забарі...

Всяка пора року по-своєму чарівна, але ця для Петра і Романа була казкою, бо їхали вони до заповітної легендарної Січі козацької, і хворий дід не міг так турбувати їх, як попутні безмежні навколи і громообвали чутних уже порогів. Вони кипіли десь осторонь не водою, а кров'ю у їхніх грудях, аж лякаючи уяву. Знали-бо, зближаються з краєм, де тече вічна ріка життя — Дніпро, плещучись об круті береги свої, як об тисячоліття...

3.

Поки Польща урочисто відзначала в королівському палаці під Варшавою підписаний у Сливі вічний мир із Швецією, розв'язавши собі руки для війни з Московією, Кримом і Портою, а понад тисяча білгородських козацьких родин справляли в новому, ними збудованому міському соборі Покрови поминки по своїх ватажках — Кизимові, Кизименкові, Скидану і Остряниці (останній послав їх сюди); поки гетьман Юрій писав і слав ординанси-листи із Брацлава і Чигирина до лівобережних і інших полковників про поспольне і сполеченське згуртування сіром і старшинства та за батьковим і царським прикладом роздаровував сіножаті, пущі, угіддя, міста і села, над якими не був володарем, церквам, монастирям і знатним та ведучим чільцям, почавши із дядька — батькового наказного Василя Золотаренка в Батурині і Ніжині, шуряка Павла Тетері в Переяславі, Богдановича-Зарудного в Чигиринщині, Опикієнка в Стародубщині-Дебрянщині; поки хан Мухаммед-Гірей готував в Україні надійнішого за Юрія гетьмана — медведівського сотника Степана Опару і тримав його в запасі, наказавши Карач-беєві зібрати орду і напасти на Січ, а розбивши її, піти в поміч ляхам; поки в Запороги надійшли прислані Золотаренком дві гармати, кадуб пороху і інші озброєння з Ніжина; поки завершувався кінцевий розгром воєводи київського Бориса Шереметєва і його полонення під Чудновом; поки йшла тяжба в полкових судах між шуряком Хмельницького Якимом Сомком і полтавським полковником Витязенком за Воронків, Нянькове та Рогізне на річці Сулиці під Лохвицею; поки в Польщі ошляхетнювався уманський полковник Іван Лизогуб, а його брат Яків у Каневі відстоював свої володіння в Полтавщині і Чернігівщині; поки гетьман Юрій, не ввійшовши в ролю верховного реґіментаря та отримавши погрозливого листа від кошового Січі Іваненка-Величка за спай із ляхами, безсило відбивався ще й від інтриг чотирьох високих дворів, домагаючись від круля. Яна-Казимира дотримання Гадяцько-Слободищенських трактатів,— поки те все відбувалося, козацька рада в Ковельську під призвідством царського дворянина і стольника Кикіна скинула Юрія Хмельницького з гетьманства і обрала наказним Якима Сомка Переяславського, а щоб він не зазнався і не здружився із іншими, царські думні посланці одноразово обіцяли булаву та клейноди і ніжинському полковнику Золотаренкові та Іванцеві Брюхові, який брався об'єднати і Запоріжжя з усією сіромою, і старшин у новій столиці Гадячі, перекресливши заодно осоружні для царя Гадяцькі домови Виґовського з ляхами...

На землі не було рівних у підступностях московським думникам-дякам і дворянам, бо вони ніколи не спинялися в шельмуванні для вигод свого государя і ніколи не стояли за ціною, давали слово і тут же відбирали його, як свою власність.

Чи знали про це козацькі старшини? Знали, але лише в певній мірі. Знав і Сірко з оповідей та попереджень, однак менше, аніж слід би було знати. По Слободищенській домові Юрія магнати і шляхта верталися в «свої» володіння на Правобіччі, не рахуючись зі статтями трактату, а сіроми тікали у пільгову Слобожанщину і в Запороги з батьками, дітьми і дружинами, і Сірко нехотя став не вибраним, а признаним полковником-гетьманом на Запорозькій волості, домігшись від Січі варти на розширених запорозьких землях, помочі тяглом для новоселів, будувань толокою помешкань збіглим сіромам, для яких у резерві були колиби, хати і бурдюги та такі-сякі обійстя у Великому Лузі і на Лівобіччі — по Конці і Самарі.

По Слободищенській домові Юрія та «виборах» Сомка в Козельці Сірко доходив висновку, що найкраще йому за цих обставин перечекати, тим більше, що від хворого батька він не міг відлучатися, та й хлопці, пропустивши разом із ним весілля сестер, на його гадку і їхнє бажання, мусили пожити в Січі, покуштувати мамалиги, пастроми, затірки і кулеші-кандьору.

Гнат Турлюн по поверненні із весілля Сіркових доньок був посланий у Вінниччину та Брацлав і привів звідти у Запороги понад дві сотні козаків. Він же оповів Сіркові про розпач по всій волості — і Лівобічній, і Правобічній, бо підступностям сусідів не було меж. Мало того, що по Слободищенському трактату шляхта почала знову заполонювати Правобічну Україну, царські посли заманили гетьмана Юрія в Переяслав для «обговорення чотирнадцяти пунктів», виставлених схимцем цареві у подальших стосунках і співжитті з Московією, і замість обіцяних потрактовок по чотирнадцяти пунктах повели розмову про прийняття Юрієм присяги цареві в присутності стрільців і князя Трубецького, який з допомогою наказного полковника Тодося Цюцюри окопував Переяслав. Повідомив про окопування гетьманові запопадливий на ясаки місцевий протоієрей Максим, що вже був у змові із обома Юрієвими духовниками та з деякими його генеральними старшинами. Від Максима і Владикіна гетьман Юрій дізнався також, що стрільці Трубецького зі стрільцями Шереметєва захопили гетьманів Ржищів і що в нього є лише одна можливість: підписати угоди, давши згоду цареві і на підданство, і на розрив із ляхами, і на введення воєвод царя в Переяслав, Київ, Ніжин, Чернігів та Брацлавщину, що фактично позбавляло гетьмана всякої влади. По цій умові зборонялося приймати стрільців у козаки, а збіглих — у Запороги.

В розмові, ніби між іншим, Владикін купно з протоієреєм Максимом по-приятельськи нагадали Юрієві про Фролову вежу і анафему, як і про те, що по цій домові козацькі війська мають бути виведені з усіх належних Гетьманщині міст Смоленщини, Стародубщини-Дебрянщини, Західної Курянщини, Білгородщини, ба навіть деякі волосні міста мають підлягати віднині не гетьманові, а царським воєводам, як і вся Січ та Посіччя.

Сумні то були новини, надто для Сірка. Розумів-бо, це не просто початок — вершина царської гри з Гетьманщиною, потвердждення засторог Собеського і виказувань Тарасенка, як і прикре свідчення, що недавні Сіркові старання підтримати Юрія були смертельно шкідливі для всієї людності в Україні, а проголошені в соборі Переяслава проієреєм Максимом статті — ще одна певність, що навіть духівники, куплені хабарами царя і Никона, пішли в поміч московським кабельникам.

Не меншим дивом було для Сірка й те, що гетьман Юрій пішов із воєводою Шереметєвим на поляків, а Іванець Брюх, ніби на запрошення Трубецького, подався із січовиками, оголивши Кіш, у Гадяч; натомість же у Запороги прибув із п'ятьма сотнями стрільців отаман Григорій Косаґов, і новий кошовий Іван Іваненко-Величко змушений був прийняти його як «захисника від Орди», розмістивши, правда, не в Січі, а неподалік. У хворого Дмитра Прихідька від тієї новини стався напад серця, і він цілу добу не приходив до себе, особливо як почув, що тих стрільців немовби прислано на прохання Сомка замість десяти тисяч, на щастя, не приведених Ромодановським!

Відносно теплі зими не спиняли битв в Україні, загострюючи їх і між Польщею, Московією та Гетьманщиною, і між полковниками Сомком, Золотаренком та отаманом Іванцем Брюхом-Брюховецьким, яко представником «всієї сіроми»!..

З чиєїсь злої волі по селах, містах та й у самій Москві ширилася чутка-пророцтво про прихід на Московію Ваньки Каїна, який знищить і слід на землі від царства. Тим Каїном спершу малювався Іван Брюх, та невдовзі ним став напостійно іменуватися Іван Сірко. Підтверджували та радо ширили оте пророцтво і ченці.

Було та й було їх тоді, чуток. Як пошесті, як повені, як буревії ширились по Україні, розповсюджувані і воєводами, і священнослужителями, і різноликими купцями, і подорожніми коробейниками та юродивими, не кажучи вже про збіглих, які дохлюпувалися аж до Січі і Великолужчини. З'явилися і заклики до переселення нещасної людності в незаселені нічийщини, що тепер ніби належали воєводствам царя і користувалися його пільгами,— в Слобожанщину, Підсмоленщину, Дебрянську Стародубщину, Орелщину, Курянщину, Вороніжчину, Білгородщину. Говорилося в тих чутках і про кару Божу, яка впаде на українську людність за спай із католиками.

Навіть деякі святі отці із вівтарів стали в казаннях пророчити розкол православної віри, викликаючи серед православного поспольства розбрід і непевність, лякаючи його відступництвом від церкви Божої, звичайно, на чолі з єдино праведним патріархом у Москві! І як козацькі старшини та реґіментарі з того не кепкували та не глузували, вони невбарі переконалися, як і Сірко, що то йшла нова зброя, проти якої не знати було, як і боронитися.

Особливо впливали на людність чутки, ніби на Слобідських та й інших займанщинах, нічийщинах, вспольщинах уже діє пільговий царський указ і дозволено створювати слобідські козацькі полки «для захисту вспольщин від агарян!». Ці полки мають очолюватись виборними старшинами, щоб бути прийнятними для всього сполеченства. Виборним старшинам обіцялася великооплатна посадовість і навіть боярство чи дворянство...

Поряд з тим всіляко ганьбилися, охаювалися, паплюжилися найбільш впливові в українському суспільстві старшини, поширювалися чутки, що вони дбають лише про себе, отримуючи таємно ясаки від царя і всілякі данини від ляхів, ординців чи й самих турчинів-аґарян, обманюючи задля своїх зисків усіх простолюдинів.

Турлюн привіз таку побрехеньку і своєму отаманові: ніби він, Сірко, має фільварок, подарований йому князем Ромодановським, і в тому фільварку на нього, яко на боярина якого, працюють полонені ординці та свої ж козаки-підсусідки, а сини його щойно вернулися із Польщі по безкоштовному навчанні у самого воєводи Собеського, закадичного наставника Сіркового у таємній змові його із крулем Яном-Казимиром. Більше того, Сірко ніби намовив «гетьмана-мниха і в'юношу» і на отой Слободищенський зрадницький трактат...

Почувши все те, Сірко збагнув силу дієвпливу чуток на сполеченство, значно сильнішу збройної, і почував себе ні в сих ні в тих, бо був безпорадним і ніби обеззброєним, не відаючи, як заперечити та як з цим небаченим, нечутно-таємним ворогом боротися, ще раз упевнившись у правдивості слів Сави Тарасенка і Собеського. Гнат Стасик, колишній писар в Січі при готуванні Сірка, відвідавши Капулівку, повторив усе, вже чуте Сірком від Гната Турлюна, і розповів, що кошовий Іван Іваненко-Величко мусив заборонити стрільцям Косаґова паплюжити бодай когось із козацьких чільців і в Січі, і на волості, і при гетьманові Юрієві, попередивши привідцю, що він буде змушений покликати на поміч козаків із інших полків і припинити перебування Косаґова близько Коша; що кошовий і цареві послав написаного Стасиком реляційного листа-супліку про недопустимість паплюження козацьких чільців царськими воєводами та шкідливість перебування стрільців біля Січі, яка ніколи не підлягала нічиєму наглядові, а для оборони від Орди Запорозька Січ стрільців не потребує!..

Отак і йшло життя Сірка в гризотах, чутках, плітках і погіршеннях або покращеннях здоров'я батька Дмитра. Тепер, по відправі Нестора в Крим на розшук і, може, викуп Настки, батько жив лише чеканням його повороту...

А Ханство жило тим часом своїм життям. На місце померлих чи звільнених по семи роках ясирства об'являлися на подвір'ях беїв інші нещасні, зокрема ті, що їх обминули базари Кафи чи турецькі каторги.

Капулівська Настка-Настуся, на відміну від багатьох, давно змирилася зі своєю рокованою долею, ставши по чималих супротивах, сльозах і відчаях вірною дружиною, зразковою господинею, старанною і ніжною матір'ю синам Нечах-мурзи, на заздрість сусіднім мурзам і беям. Почувала себе майже щасливою серед одалісок, рабинь та служок, бо не лише бажання, а й вереди її негайно задовольнялися. Вогненно-палюча, огидна образа, що проймала усе її єство, з часом поволі згасла, хоч і залишилася глибоко в душі тліючою стумною іскоркою болю й жалю за рідним їй Великолузьким краєм, за батьками та братами, за любим зведенцем Сірком та коханим Лавриком Гуком. Не вірила, що вони, якби були живі, не спробували б викупити її, а то й звільнити від людолова і ґвалтівника. Та, не діждавшись звільнення, так і подумала: немає їх. А подумавши і раз, і вдруге, і вдесяте, пригасила в собі супротив і стала покірною долі.

Любові до мурзи Нечаха не відчувала ніколи, але з часом, як не дивно, не стало ненависті та огиди, якими була переповнена спершу. «Кохання,— як думала тепер Настан,— марниця молодості. Замість нього з'являються обов'язки жінки турбуватися про чоловіка, матері — жити малятами, господині — вправлятися з господарством, і приходять тоді почуття не менш щирі, сильні та глибокі, ніж кохання».

Колись щира прихильність до батьків, братів, паморочливе почуття закоханості в Лаврика з'єднались воєдино і стали любов'ю до дітей — заради них і в ім'я їх душу віддала б, не задумуючись. Доказом тому — пропажа первенця Якубка, якого вона про себе й досі кличе Яциком. Сприймає її як кару Божу за насильницький злюб, за легковажний опій, за чоловіків нерозумний вчинок — брати дитя у похід.

Не шкода їй, що вона безвідмовно-плодюча. Як не стало Якубка, то збиралася з горя повіситися, але ж коло неї було ще троє малих! Землячка Василина, що в одночассі з нею узята в ясир, уже дев'ятеро народила своєму Утизові, в тому числі чотири доньки, а в неї, як на гріх, усе сини та сини родяться. Та що з тим поробиш?! Видно, Нечахові молитви Аллах приймав краще, аніж її. Отож і з тим озвичаїлася, навіть втішатися почала, бо хлопчики, як горіхи, мідні. Та й чоловік її не абихто, і статків всіляких надбав разом з нею, і синами тішиться, мов янгелятами.

Жилося б їй, як у Бога за пазухою, коли б не болюче та пекуче безслідне зникнення Якубка десь у таборі Ямгурчі під Кам'янцем та не приїзд до них у гостини самого ханового візира, Сефер-Казі-бея, що, мов коршун, упав на її бідну голову...

Чоловік її, Нечах-мурза, не говорить про те із нею, але вона бачить: він теж стурбований тими відвідинами. Як же, Сефер-Казі і очима проймає її так, що тіло холоне, і не соромиться прохати, аби обслуговувала його за столом особисто баш-ханум. Похітливість його бачить у всьому, як і страх свого чоловіка перед всевладцею. Не знає чому, але з'явилася навіть підозра, що викрадення її первінця Якубка з намету Нечаха — справа нечистих рук Сефер-Казі-бея.

Від того й неспокійно у Настан на серці, їй здається, що по кількалітньому спокої в її житті знову почалася пасмуга, тривоги, її врода стала їй загрозою, а діти — пекучою гризотою і мукою. Адже скільки вони не шукали Якубка — дарма, як у воду дитина впала. Від того і Нечах-мурза зітлів у горі, у здогадах, у наріканнях-каятті, що взяв тоді хлопчика в похід. Хоч, як подумати, те могло з ним статися і вдома, коли вже воля Божа. Адже де вони не носяться, ті діти, куди часом не забігають!..

Настан часто втішають і чоловік, і служки надіями на те, що Якубко ще знайдеться. Та що ті утіхи, коли хлопчика немає? Ловить себе Настан і на гріховному помислі, про який нікому й не розповіси, бо й самій від нього і огидно, і соромно, і жаско. З'являється він обережно, невідомо звідки і не знати чому, однак бентежить, бо усвідомлює врешті-решт: то сороміцьке для жінки бажання.

Особливо настирливо лізуть ті помисли до голови, коли Нечаха тривалий час немає вдома, а рабині, ніби навмисне, вимнуть її в мийні з пахучими мастилами і ароматними парфумами. Гріховна суть полягає в тому, що їй — Настан-баш-ханум, непогамовній і жодного разу не задоволеній вповні,— часом хочеться вгамувати в собі жінку сильнішим, молодшим за Нечаха чоловіком.

Ота гріховність стала проявлятися під пожадливо-палючими поглядами молодшого за Нечаха Сефер-Казі-бея, а потім і Бекташ-мурзи та Давлет-паші. Наївний Нечах навмисне кликав їх, щоб подратувати гостей та показати їм баш-ханум. І дивно, Настан знала шкоду, а ішла, виконуючи волю мужа, ловила ті погляди, і вони поволі ставали їй не такими вже й осоружними, злочинними чи й жаскими. Про більше їй жахливо було й думати при отаких гараздах і в гаремі, і в кошарах, і в загородах, і в стайнях-загонищах на пасовиська, й ув обійсті та оселі!..

Приходить те гріховне до неї, слава Богу, нечасто, а злякавши її та сполохавши, відходить, тікає геть, не знати й куди. Баш-ханум Настан тоді палко молиться двом Богам, зітхає, бродячи по покоях гарему, обціловує дітей, приховано плаче у безсиллі, як у опийництві, бо чогось в такі хвилини їй не вистачає чи, може, навпаки, щось було зайвим у такій мірі, що аж змінювало її до невпізнанна...

Нещодавно, перед зимовим байрамом, оте гріховне майже через рік по останніх пологах знову прийшло, мов кара Божа, при гостинах Сефер-Казі-бея, Бекташ-мурзи і Давлет-паші, що навідалися у Нечахів пашалик усі разом. Не лише вона, відчувши в собі той трапунок, злякалася, а й Нечах-мурза від тих гостювальників не міг прийти до тями, бо явно побачив для себе якесь лихо, а ще коли його стали кликати в похід у Гетьманщину за ясирами. Адже він знав: чи ясир візьмеш, а біди на себе накличеш, то навіщо він йому? Приплоди овечок, худоби, коней, слава Аллаху, достатні, виноградники стали давати чималі зиски, а головне — баш-ханум Настан проти всяких походів, стає прямо на дибки після викрадення Якубка.

Осоружний Сефер-Казі-бей підбив тоді Нечаха: «Хай хлопчик-кюпек змалку привчається до походів на ґяурів». І він же, скільки його не просять, не турбується малим, їздячи і в Чигирин, і у Варшаву по кілька разів на літо, а нерідко і взимі, привласнюючи кошти, які йому дає на розшуки сина Нечах. А гарячів скільки віддано йому ні за цапову душу, вина і берчу! Крім обіцянок і натяків, нічого не почули від нього, навпаки, він часто забував, що мав робити. Заплутались вони у павутиння Сеферове, а він же візир у хана, то добра від того не чекай, жди напасті великої...

Настан знову в тяжі і, мабуть, знову сином, хоч вони із мужем, а найпаче вона, воліли б уже мати доньку нарешті. Сидячи в натоплених пахучими чагарями побоях гарему і прислухаючись до студених вітрів із рідного краю, Настан згадує зими з суворими морозами та хуртовинами і у душі тужить по них. Відсутність тут снігу робить рідні вітриська ніби суворішими і палючішими, холодно-сирими і острашливими.

Є в неї й утіха, бо щойно вишила хлопчикам модрею-заполоччю манишки до сорочок, а Нечах-мурза цього разу послухався її і, прикинувшись хворим, не пішов за ясиром, відпровадивши про око один булук охочекомонців зі свого пашалику. Правда, манишки і герданики не пасують до фесок і тюрбанців-чалм, а відмова іти за ясиром Нечахові здається гріхом і втратою можливого зиску, та вона про себе тішиться.

Отих гріховностей жіночих, коли Настан стає в тяжі, або зовсім немає, або вони обертаються на огиду, лише дратуючи її в розкоші, в здоров'ї і в чуттєвостях, часом аж болючих і дражливих, чи доводять до вереду і коверзувань. Колишня Настка, тепер Настан і баш-ханум, в такі хвилини починає нудьгувати за рідним краєм, кревними, посестрами, односельцями, а в Рамадани-Рамазани — і за щедрівками, веснянками, колядками, навіть за скрекотом жабок навесні. Полегшею їй, як не дивно, є лише думка, що вдома вже немає нікого в живих, недарма ж Нечах запевняє її, що Україна вшвидці буде належати ханові. Його запевненнями з часом і витиснулося з пам'яті все неприємне, замінившись то гараздами в господарстві, то різними жіночими клопотами, то готуваннями до наступних пологів, то зникненням Якубка і долею решти хлопчиків. Згадуючи Якубка, Настан незмінно шепче: «Спасіть його, Аллаше і Христе-керим, вбережіть та поверніть додому з яничарства!..»

Того дня ніщо не віщувало їй чогось тривожного, поки синичка зненацька не постукала у вікно, і обрадувавши, і налякавши. Василина і Вівдя надали тій події особливого, попереджувального значення, а вона тут же й забула, заклопотавшись дітьми. Алішко, Ярулко і Галірко доводили до розпачу її: перші два канючили дозволу піти із Вівдею в яругу і посковзатися, там — ознаки снігу, а Галірко вередував, бо в нього прорізався зубик, і півторарічний Айдарко у Василини на руках теж не давав спокою...

Щойно Вівдя вибралася зі старшими до яру, Василина заспокоїла Галірка, а Настан вклала, напоївши кефіром, на сон Айдарка, як хтось з'явився у вікні.

— Моя добра пані! — вигукнула Васнлина в тривозі.— Ось глянь, до двору заїхав якийсь козак у білому багатому кожусі і в шапці-вовчузі під башликом! Хто б то міг бути? О, вже розмовляє із паном мурзою! — сповістила, пополотнівши.— Глянь, люба пані!

— Чого ж ви злякалися? Казали-сьте ж, що синичка на радість прилітає,— пішла і собі до вікна глянути Настан, не надаючи події особливого значення.— Козак же не бандюга якийсь, а ясирник, мабуть,— неквапом відкрила вона шовкову паплому вікна.

— Не ясирник, а гонець, видно, Настуню, бо пан мурза гримали спершу, а тепер, бачиш, уздрівши в прибулого ханову пайцзу, стали говорити мирно і навіть привітливо. Бачиш, пані Настко, звеліли коня вести до стайні, то, видно, приймають його належне, як гостя.

— Несторко! Несторко! Брат мій рідний прибився!

Уперше вона порушила і святі звичаї, і неодмінні порядки в Нечаховому гаремі, бо, не накинувши навіть паранджі, бігом збігла по сходах у дворище та й упала в обійми брата.

— Нес-тор-ку-у-у, бра-ти-ку-у! — горнулася і тряслася в плачі.— Живий-таки! Почув Бог мої молитви! — мов не бачила вона поряд Нечах-мурзй.— Прийми, муже, гостя і шуряка свого належне! — стала благати чоловіка, що в розгубі переступав із ноги на ногу, відчуваючи безпорадність.— Прийми, муже,— скиглила і стогнала, заливаючись сльозами та перейшовши на татарську мову.

— Не плач, люба сестро,— втішав гість господиню.— Не могли відшукати тебе раніше, а тепер візир поміг нам,— витирав Нестор сльози на лиці Настки.— А гарна ж ти яка! А пишна! Аж не віриться,— горнув її на радощах.

Обоє плакали від розчуленості...

— Не тисни мене так, братику, бо в тяжі я,— попросилася молільно.— Змарнів, аж пізнати не можна,— зсунула вона Несторові з голови шапку.— Слава Богові, що привів тебе до мене!

За кілька хвилин вони втрьох сиділи у прийомному покої на міндерах, збуджені, радісні і щасливі. Говорили недовго, бо гостеві треба було з дороги поголитися і помитися, а господареві замовити щось із їжі і питва на сніданок. Отож, порозумівшись, розійшлися, щоб зібратися знову у трапезній, яка іменувалася в Нечах-мурзи айчийницею.

— ...Допоміг мені добратися сюди, спасибі йому, з хановою пайцзою-перепусткою перекопський мурза Карач-бей за порадою візира Сефер-Казі-бея, коли зведенець-брат наш листовно звернувся до нього з проханням,— оповідав Нестор неспішно за питвом і наїдками.— А гроші на можливий викуп виділив також Іван. Путь сюди була цілком безпечною, їхалося легко, бо що кінь у мене добрий, а що весь час мене штовхав у спину вітер,— не міг надивитися Нестор на сестру.

— Чому ж ніхто із вас раніше не навідався до мене? — не сказала «не вивільнив», хоч гість те зрозумів і без пояснень.— І чому так прислужились Іванкові, та й тобі, Карач-бей і сам Сефер-Казі?— окинула господиня загадковим поглядом Нечаха і знову вп'ялася очима у хворобливого на лиці брата.

— Не відали ми, де ти поділася, хоч і шукали. А восени повернувся додому пастух, дід Стохата, відпущений Сефер-Казі-беєм, то й довідалися від нього, як вас було оясирено, а вже від Сефер-Казі зведенець дізнався, що ти тепер за жону у Нечах-мурзи, то і маєш мене перед собою. А як Данка-христопродавця судили в Капулівці, то і той розповів, як достеменно все відбулося.

— І Данко зізнався? — вихопилося у Нечах-мурзи питання.

— А зізнався. Привезли його січовики за наказом Івана із Мерефи в Капулівку, там сотенний і волосний суд засудили його на смерть, то так і сконав, закопаний по шию на перехресті доріг у землю.

Довгою була розповідь його про батьків, Максима, потім про каменоломню та соляну копальню Кучук-бея, болгарського багача, що купив Нестора і перевіз у трюмі на вітрильній фелюзі у свій пашалик, про викуп його Іваном через кобзаря-подорожника після року знемог у непосильній праці, про похорони діда Луки і баби Теклі в позаминулому літі, про слабість батька. А ще Нестор розповів, що, як підозрює Іван, Нечахів і Настчин син Якубко, викрадений з намету у таборі Ямгурчі під Кам'янцем, тепер окатоличений, живе і вишколюється у польського воєводи Яна Собеського...

Жахною блискавкою упало те повідомлення на голови Нечахів, громом вдарило в їхній оселі. Оніміли з подиву, з радощів і печалі. Перепитували Нестора, поки таки впевнилися, що син живий та здоровий, але ополячений і охрещений в Чемериса.

— Чому ж Іван не вступився за малюка-небожа свого? Чому не викупив, не взяв його до себе? — мліла в муках мати, ламаючи руки.

— Він не знав, хто той малюк, як гостював у воєводи, а вияснив те від синів лише по путі із Польщі,— захистив Нестор брата,— а коли б і відав, то чи ж віддав би воєвода хлопця, коли вже усиновив його? — розвів руками Нестор.— І чи згодився б Якубко піти від воєводи, коли він жиє там у розкоші?

— Ти це мав на увазі, Несторе, коли говорив під ворітнею, що станеш нам у пригоді? — поцікавився зрештою Нечах-мурза.

— Саме це, мурзо.

— Живи в мене як шуряк і найдорожчий гість, Несторе! Моя родина віднині — твоя родина, ваше горе відтепер буде і моїм! — ледь не плакав Нечах, зашептавши молитву Аллахові: — Інч Алла! Інч Алла! Хай буде великим Аллах-екбер!..

Знову говорили про все — співчутливо, приязно, як рідні. Нечах-мурза трохи заспокоївся, став хвалитися табунами, отарами, чередами, гаремом і нарешті пішов, знесилений, зі слугою в селямник заснути, лишивши гостя й дружину на самоті.

— Знаєш уже, люба сестро, мету мого приїзду, знаєш і те, що ледь жиють наші тато, знаєш, що і матуся, і тітка Домна, і брат-зведенець та односельці тебе чекають, вболіваючи. То що скажеш, бо не лишатимусь у вас тут довго?— дивився Нестор молільно сестрі в очі.— Адже мушу застати тата ще живими!..

Довго схлипливо плакала Настка в тиші ойчинниці, не знаходячи стриму від горя, щастя і розпачу. Нестор розумів: їй не лише нелегко, а й смертельно тяжко визначитись, та ще й в додаток, як на біду, обтяжілій.

— Жию, братику, в повній довірі, хоч і після довгих мук, чекань, надій, ґвалтів і розчарувань. Жию у великій, як бачиш, розкоші і шані, в гараздах, які й не снилися мені, а головне — маю синів і чекаю, мо', ще й доньки, тож, прийнявши віру Маґометову, послану мені долею, не буду віддячувати мужеві, який любить мене, віроломною зрадою, бо й сил на те не маю. Зрослася я тут за роки із усім, спаялася, як дитя з пуповиною. Мати ж я п'яти синів! — боляче схлипувала вона.— Господиня у багатому обійсті при статках, розпорядниця над нашими нещасними ясирниками-слугами, яким намагаюсь покращувати нелегкий пай, користуючись довір'ям свого чоловіка-мурзи. Чи люблю його? Не знаю, що тобі й сказати. Ні, люблю, напевне, досі Лаврика, але він — журавель у небі, і така доля жіноча — родити дітей тому, кому належиш. Отож прости і ти, любий, мене, і батьків навколінно прошу простити, і Івана-зведенця благаю, і інших молю о прощенні, бо пізно вже мені вертати в Капулівку, та й муж мій, Нечах, певне, ні за які гроші мене не відпустить. Як по щирості та по правді, то що я принесу додому? Зраду милому, дітей-покручів односельцям на глум і батькам на горе, свою ганьбу і неславу посестрам? Треба було одразу рятувати мене, не гаючись так довго, брате! Це не докір тобі чи комусь! Це — істина! Літ же, літ скільки збігло, братику Несторку! — схопила вона в муці руку гостя і залила її сльозами.

Довго ще Настка схлипувала, не витираючи сліз, які скочувались по її чарівному лиці, час від часу судорожно стискала Несторові руки своїми, мов оксамит, ніжними пальцями.

— Хотіла б навідати матусю, тата, та боюсь — муж мій, Нечах, не пустить. Тож і за це прошу прощення. Прошу й благаю всіх вас допомогти нам вирвати Якубка-Купку, як називаю його досі. Очі ним виплакала, душу висушила, серце жалем опекла, не знаючи досі, де він подівся так нагло. А ще і я, і Нечах підозрюємо, що Сефер-Казі мав якусь мету, коли підказав вам, де я і що зі мною. А коли між нами, брате, то зачастив він у наше обійстя і дивиться на мене, як вовк на ягницю, даруй за відвертість. А це ж не рядович якийсь, а візир! Йому й сам хан піде в поміч при потребі! Отож зважте й на це, а найпаче брат Іван.

— Передам братові, а щодо малюка, то, як зрозумів, не в біді він тепер там, сестро, а в розкоші, як і ти оце, у вишколі, якого у вас бракувало б йому.

— Прости, братику,— обірвала Нестора на слові,— але хіба ж від цього легше мені, матері, чи йому, сироті? Допоможіть нам вернути його додому за будь-які кошти на наш спокій і радість, а Христос і Аллах вам віддячать сторицею! А за ваше старання мене викупити — сердечно і доземно всім вам дякую і наколінно прошу прощення того гріха, що не покінчила з собою, а стала дружиною людолова, зрадивши і родині, і любому Лаврикові,— кинулася вона знову цілувати огрубілі Несторові руки.

Нестор губився, не маючи сили чимось обнадіяти її. Та ось у їхню задушевну бесіду в ойчинниці гамірно забігли запалені морозцем, розрожевілі і мов намальовані сини-малюки: Алішко, Ярулко і Галірчик, зворушивши і матір, і гостя своєю появою. Дядько Нестор цікавив їх як козак, захоплював він і їхню няньку Вівдю, яка наговорила дітям на прогулянці цілу казку про свого земляка і брата їхньої матері. Несторові було соромно, що він не мав для небожат жодних гостинців. Довелося виправдовуватись, вибачатися і запевняти хлопчиків, що він свою нечемність виправить наступного разу, навідавши їх. Тепер же, трохи оговтавшись, він зняв череса і обдарував хлопців грошима, хоч Настка і перечила. Дитячий гамір приманив і Василину із малим Айдаром. Не знати вже було, кому більше радості приніс Нестор: дітям а чи матері та обом служкам, бо жінки так розчулилися, що не знаходили стриму своїм радощам, аж діти в подиві стихли, не второпавши, чого дорослі сміються і плачуть воднораз...

4.

Влігшись у сиву імлу зачаклованою і завороженою казкою, безпробудно спала у рідному Великому Лузі тиха, повномісячна зимова запівніч, коли Нестор, геть спітнілий під кунтушем і буркою і вибілений снігом-памороззю, як і Сивко, доправувався до рідної Калулівки. Підкопитний рип снігу вже при наближенні до села будив псів і спричинював їхні зледачіло-сонні погавкування, які то обривно стихали в закутках села, то знову нагадували про себе. Собаки у великолужан були обов'язково в кожному дворі. Вартівники чатували волость на бекетах, особливо з боку степу, собаки — обійстя. Чей же, Запорожжя тепер, завдяки Сіркові, було державою в державі, не підлеглою нікому із сусідів.

Добравшись нарешті в Базавлук, вершник відчув себе у повній безпеці, бо йому все тут було рідним. Шкодував лише, що запізнився і не потрапив на Свят-вечір...

Водячи на поводі під власним обійстям спітнілого від довгого скачу коня, Нестор, розминаючи по довгій їзді зболені ноги, бачив із горба у місячному заливно-повінному сяєві оковдрене сніжком село, слабий та млявий, ледь помітний блискунець у батьковім заміхуренім віконці і велетенське холодне сито місяця в призаході. Від побаченого сповнився врешті спокоєм певності, що батько, Дмитро Прихідько, ще живий, а відтак нікуди йому квапитися, не осушивши як слід Сивка, перш ніж завести його у теплу стайню. Любов до коня у Несторові викохав і прикладом, і вимогливістю брат-зведенець Іван Сірко.

Першою зустріла його, як уступив у двір, мати Ївга. Вона не здивувалася, як сподівався Нестор, що він повернувся без Настки, а лише прошептала, як він повідомив у кількох словах про щасливу поїздку, що все в руках Божих, що вона більше турбувалася його здоров'ям, аніж доньки, бо знала, що тій живеться в мурзи гаразд, а він же поїхав в отакий світ недужим.

— Тато, слава Богу, живий, йому покращало, то чекає на тебе. Іван привіз до нього бабу-цілебницю Хіврю, а та і проскурника — дикого маку, і слизняка, і калачика та пацірника, і цілебної рожі привезла із собою, то підняли тими вузварами тата так, що й по хаті став трохи ходити,— повідомила вона на радощах синові.— Іван, спасибі йому, і тепер спить коло недужого батька, а може, тобі Архипка розбудити, хай коня остудить, чи обійдешся? — затурбувалася стара, коли Нестор закашлявся.

— Обійдуся, мамо, не треба.

— Хлопець безпробудно спить, а Петро й Роман пішли до баби Домни, вранці прибудуть разом із нею. А ти, чую, помітніше покашлюєш з дороги?

— Та не помітніше, а так же, мамо,— заспокоїв Нестор Ївгу.— Ідіть до хати, а то застудитеся, а я поставлю Сивка в стайню та й також прийду.

— Біда мені з вами, хворими,— пішла Ївга до хати ладнати синові якусь їжу.

Нестор провів її поглядом і чимало ще часу водив, напував, врешті вже в стайні накривав коня сухими попонами та закладав у його зарешітку запашного сіна, а в жолоб сипав вівса. Коли вже поклав на місце кульбаку і розвісив попону-чепрак на жерді, взявся переносити в сінешню комірчину тобівки з дарунками-гостннцями від Нечахів, думаючи над тим, що скаже батькам про Настку, а що, може, й утаїть, особливо перед братом-зведенцем Іваном Сірком.

У добре напаленій напівосвітленій хаті, незважаючи на наближення засвіту, Нестор застав сутінковий від каганця затишок, васильковий і ладанний духмянець, батька, що напівсидів у постелі, зведенця-брата на стільці поруч і матір, що ставила на скриню страву для приїздця. На тихе поклонне вітання батько втішно повернув голову та радо повів очима, продовжуючи свою, видно, давно почату мову. Нестор, неквапом розкушкуючась із одягу і викладаючи на видне подаровані вовчуг-бурку і шалик, пояснив собі трохи дивну батькову поведінку тим, що мати вже розповіла хатнім щось із того, чим він наспіх поділився з нею в дворі. Дивним здалося йому й те, що і Сірко не поцікавився його поїздкою, не підвівся до нього, як він сподівався, а лише вказав на скриню з вечерею і продовжував уважно слухати батька, примусивши тим Нестора зрозуміти, що батько притомний і при пам'яті. І, апетитно уминаючи з дороги наїдки, Нестор прислухався до батькової просвітлілої мови.

— ...Людині, поки вона жне, потрібні, сини мої, не три аршини і не поприще землі, не обійстя та нива царини, а вся земля рідного люду із усіма порослями на ній, з полями-нивами і пасовиськами, ріками і горами, байраками і ярами, плавнями і нетрищами, із радощами людськими, із гараздами та нуждами, щоб у лихові і втіхах, у праці тяжкій і в змагах смертельних, в дозвіллі, рості та старінні вона зуміла влити й себе та свої уміння, свій особний дух у ріднопоспільне річище, зуміла проявитися і вкласти себе поряд з іними, такими ж смертними, на рідній землі,— дивував і радував Нестора своєю мовою батько, адже ніколи так не говорив, ніби аж пойнято.— Кожний із нас міряє на шкоду для себе усе й усіх своїми цурками-мірками, своїми уподобаннями і смаками, своїми баченнями і напальними четвертями. А вони у всіх різні, отож і кілька правд про людей і вчинки,— перехрестився батько, прикривши на мить очі.— А чужинці хороші лише тоді, коли вони наші гості. Нам, українцям, не поталанило з сусідами, бо і одні, І другі, і треті та четверті похітно, непогамовно та хворобливо тягнуться і пнуться до нас, до наших працелюбних рук і терпеливих мирностей, земель та статків, річок та пущ, а відтак до підкорення нас і нашої віри, до відвертої перетяжки всього нашого буття на свій, чужий нам, копил, а найпаче в цьому запопадають московити на чолі із патріархом. І оте найжахливіше, думаю, приведе наше рідне сполеченство або до смерті, або до неймовірно довгої і огульної змаги уже не за волю, а за життя під сонцем,— аж зітхнув недужий від палкості сказаного.

— Та ще ж, тату, не все скінчено, не все вирішилося, то для чого такі пророчо-журні завбачення? — обережно перечив батькові Сірко по роздумові.

— Нічого дивного в моїх казаннях, на жаль, немає, сину. Адже Україна, вважай, розколена на Лівобіччя, Правобіччя, Слобожанщину і Запорожчину,— кожний отаман про своє, а не про сполеченське репетує. А гвалти, а насильства, а запроданства, а роздаровування земель, а мстивість та злостивість, що розвелися між козаками і між старшинами замість спаю! Попереджаю вас,— говорив хворий Дмитро Прихідько до обох синів,— застерігаю, а найпаче тебе, Іване, що оті бояри, воєводи та їхні лазутчики — ті ж ляхи, тільки дикіші й пройдисвітніші,— спинився очима хворий на обох синах.— Мед їхній набагато гіркіший від ляського, бо він із жовчю, молоко їхнє солоне, бо воно із робочого поту та чужої крові, розбавлене сльозами простолюдинів, хліб у них кислий і глевкий, бо міситься він на сукровиці хлопів, борошно в них — «мука», бо мелеться досі на жорнах, а наші радісні жнива у них — «страда», бо від страждання з того, що зроблене трударем не належить йому. Отож хай буде вам обом моїм пам'ятним заповітом на всі літа, що піддаватися цареві не можна, як і самозваному їхньому духовному пастиреві, бо вони не християни, а деспоти і перевертні! — аж хрипів, аж задушливими пищиками грало хворому в грудях.— Будьте незмінно дружніми, совіснослівними, щедрими до свого брата, щирими з ним, сміливими до смерті. Будьте надійними для своїх людей і побратимів і обережними до чужинців, а найпаче до ворогів, які мріють вас поневолити. Дружба із поневолювачем — лакузтво!.. Не тягніться до едукацій, регалій, штандартів та клейнодів! Знай, Іване, що те все прийде до тебе тоді, коли ти будеш того варт, як чільна постать. Не сійте сумнівів і страхів у своєму ляці і сум'ятті, бо по них зійде на вас горе. Майте у всьому бачення, а тримайтеся того, що бачать козацтво і волость вашого люду. Не кличте поспольство до братовбивства, бо приведете у рідний край таке пекло, що буде рівне поговорові: і ведмідь реве, і бик реве, а хто кого дере — то й біс не добере! — ніби видушив із себе ті слова, звільняючись від них...— Спішу, щоб не забути,— звів воскову суху руку і ткнув вузлуватим вказівцем хворий,— і прадід ваш, і дід, і я до ясирства та каторги писалися Половцями, це вже в Капулівці ми стали Прихідьками, то не забудьте те передати своїм дітям і внукам, щоби-сь знали і вони, де їхнє коріння. Усі ми козацького роду, якому нема переводу!..

— Хіба прізвище, тату, звеличує і красить людину? — прийняв Сірко на себе попередження батька.— Моє он від назвиська пса пішло, а призріння в тому немає.

— Прізвище тримає нас у шорах спадку дідів і батьків. Воно — коріння, яке живить всякого людина і веде в певних формах і іпостасях...— ніби читав хворий ті істини на стелі.— В діяннях своїх тримайтеся, сини мої, такого правила,— докинув по паузі,— що у твоїх стараннях піде рідному людові на зиск і добро, те й є чесне та негріховне! А ще зберігайте честь роду свого у труді чи ратстві на рідній землі, залишеній нам дідами,— змовк, як після сходження на гору, хворий, ніби вичерпавши сили.

— Іди вже, сину, спати з довгої дороги,— шепнула Ївга Несторові.— Тато зробив собі ночі днями, а дні — ночами і до того ж Івана силує,— нарікнула вона.— Іди, іди, сину!

Нестор був до краю змучений, тому, хоч і неохоче, послухався і пішов до малої хати. А влігшись у благодатну постіль, ще якийсь час переварював батькове казання, чуючи бубоніння за дверима, поки й поринув у сон, як у купіль...

Наступного дня у пізнє пообіддя чи то від гулу церковних дзвонів, що привели Нестора в святковий стан, чи від лементу звіздарів-колядників попід вікнами він проснувся і прийшов поволі до себе, а зорієнтувавшись, почав швидко одягатися, пригадуючи нічну батькову мову, від якої було і сумно, і радісно, бо батькові полегшало і свято буде йти у звичному руслі, як і завжди...

Чиста, старанно викачана рублем і качалкою білизна, покладена поряд із постелею на лавку, знайомо пахла любистком, як і завжди перед святами, свіжим морозним повітрям та рідним запахом воску, ладану і зілля. У великій хаті чулися голоси, сум'ятна метушня, тупіт ніг і святкова шамотня, як здогадувався Нестор, звіздарів. Вона переходила часом у стримувані лементи та навіть гучні співи то дорослих, то юних колядників. Серед багатьох пізнав голос і тітки Домни, Петра та Романа.

Надворі стояв тихий, мов приспаний, морозно-сутінний, прикритий небесно-сірою густою оболонкою пізній пообід. Розкотисто глухнучи лунами десь у закуттях заплав, його бадьорили урочисто-святковими гулями церковні дзвони і в рідній Капулівці, і в сусідніх базавлуцьких селах. Час від часу то там то сям зледачіло перекидалися погавкуванням собаки, лементували звіздарі-колядники.

Нестор зайшов до хати, привітався з присутніми, про себе помолився великоокій тьмяній Богоматері з малям на руках і лупатому тонковусому Мамаєві з кобзою на колінах та перістим конем обіч, зауваживши в закуті під ними сніп околоту, що стояв жовтаво-світлим оперезаним бовваном під оливним бликавцем лампадки, і, запрошений матір'ю, сів пополуднувати перед Святою вечерею. Всі хатні чекали на нього, отож швидко упорався, щоб оповісти про свої мандри і зустріч із сестрою в Ханщині.

Недужий Дмитро зауважив хворобливо-блискучі синові очі, і те вразило його, однак він не перебивав Нестора. Оповідь, щоправда, переривалася колядниками, але ті відходили, а Нестор продовжував розповідати, і хворий поволі усвідомлював, що донька його — мати дітей, господиня і жона мурзи, що про викуп її та повернення марно й говорити, що Якубко у Собеського — його внук, хоче він того чи ні. Розуміли те і всі присутні. Здивував їх Нестор тим, що оповів про Сіркових однокашників Матвія Найду та Левка Півторадні, колишніх січовиків, які й не думають вертати в Україну, як і сила-силенна інших, закинутих недолею у Ханщину людинів, які прижилися там і згодилися жити й працювати в пашаликах мурз та пашів...

— Вона навіть не хурем уже, а справжня хусен, і не пізнаєш її. Натякала, що сам візир Сефер-Казі її обожнює,— захоплено, завдаючи болю родині, а особливо батькові і Сіркові, вихваляв сестру Нестор, явно перемінившись після відвідин Нечахів.

Та особливо боляче сприймалося присутніми те, що Настка, відмовляючись повернутися додому, слізно благала в рідних прощення за свою відмову, а натомість просила помочі в поверненні Якубка в Ханщину. Для батька і Сірка то таки була зрада, а зрада не могла тішити їх. Якщо старий Прихідько і Сірко із синами окаменіло мовчали, то жінки не могли стримати себе і навзрид голосили. Не знати вже, у що б те перевело їм Свят-вечір, коли б не колядники-звіздарі, що змушували жінок запрошувати, приймати і випроводжати їх, приховуючи своє горе.

Уже в північ, при скіпках і свічках, закінчили в Прихідьковій хаті Свят-вечерю. На столі не лише для домового та добрих духів стояли в окремих мисках кутя та інші страви, стояли вони і для нещасної ясирниці.

Сірко і Нестор вийшли із хати оглянути перед сном обійстя і в оборі покурити.

— Ху ти, лихо яке! — схопився раптом Нестор.— Забув вам ще одне повідомити,— сказав він, роздмухуючи люльку.— Нечах при прощанні оповістив мене, що Самарською сакмою на Слобожанщину пішов чималий алай людоловів на чолі із Бекташ-пашею і Давлет-пашею. Нечах ще сказав, що він викликав гнів візира, коли відмовився йти у похід, пославшись на нездоров'я, а вислав малу свою орту із темником.

— Що-що?! Ясир?! — аж захлинувся димом Сірко.— Який алай?! Чому ж ти зразу не повідомив мене?! — помінявся він у голосі.

— Що забувся, брате, а що не було коли оповістити того: то при батькових казаннях, то при слізних стенаннях, то Із-за колядників, а потім від змори. Випало, даруй, мені геть із голови! — аж тепер зрозумів Нестор свою провину.

— Знайшлося чому випадати з неї,— мовив Сірко в лютому осліпі.— Віриш, що Нечах тебе не ошукав?

— Вірю, брате, бо й сам бачив свіжовитоптаний путівець за Перекопом.

— І куди повів він?

— На Слобожанщину.

— За таке забуття тебе й побити було б не гріх,— стримував гнів зведенець, не втримавши осуду, і почав навпомацки вибивати люльку.— Коли так, то мені не до сну тепер,— вибив нарешті люльку Сірко і попрямував із обори до хати, лишивши брата ні в сих ні в тих на лавці...

Петро й Роман намірилися одягатись, щоб з бабою Домною йти до неї на сон, зайшов Сірко і утримав їх від того наміру.

— Простіть, тату, і ви, матері, але я мушу їхати в Січ. У людей невирятовне горе,— одягався він на ходу.— Архипку, проснися, хлопче, і швидше ошатуйся!

— Ми, тату, також з тобою! — в один голос запросилися сини, збуджено накидаючи на себе нові, щойно пошиті теплі кожушані бекеші і вовчужні шапки.— Мусимо і багнемо бути коло тата на Січі. Простіть, дідуню,— вклонилися хворому, а слідом і обом жінкам.

— Бог простить вас і благословить,— проказав Дмитро.

— Їдьте з Богом та невбарі повертайтеся, бо ж самі знаєте, як ви тут треба тепер! — плакали у фартухи-запаски жінки.

Архипко перший бігцем подався до обійстя пані Домни чепрачити та сідлати коней: Велеса, Ворона та обох арабських скакунів — Змія і Грома, в'ючити їх тобівки-сумки з вівсом, чіпляти аркани до кульбак. Побігли б, мабуть, і Сірко із синами за ним слідом, та мусіли, несучи торби з накладеними мачухою Ївгою наїдками, супроводжувати матір Домну. І Сірко вперше завважив, що та геть постаріла і не мала сили швидко переступати ногами, ба навіть змаліла не знати й коли, кожух на ній ніби подовшав, а велика картата, подарована ним хустка стала завеликою.

Вже по якійсь годині вершники вчотирикінь, крізь ґвалти розбуджених собак у дворах і крізь тишу між селами, наблизилися в леті до Січі. Супровідці ледь встигали за Сірком. Кожний думав у путі своє, не знаючи задуму отамана. Для Петра й Романа ця батькова виправа була початком чогось нового в житті. У молочно-димних, імлистих великолузьких обіччях відбивалися казковістю вистуки кінських копит, а непомітний сніжок, що пускався тихо падати на Землю, чарував цю поїздку забутими за тривале літо чарами. Навчені, мудрі коні трималися ряду в леті несхибно, несучись вперед і вперед. Вів їх гордий, жвавий і випочилий Велес, не даючи можливості іншим себе опередити.

Як не був Іван Сірко болісно вражений і збентежений людоловним набродом та тим, що може спізнитися на Січ, у нього з'явилася утіха, а з нею і заспокоєння та певність, коли вершників під самим Кошем різко зупинила чотова варта-рунда спершу лунким пострілом із самопала, а потім і гучним викриком зобіч:

— Стій, подорожні!.. Гасло! Чуєте, гасло кажіть! Гасло, бо стрілятимемо!..— вимагали рундачі погрозливо.

Сірко хотів пожартувати, рухаючись далі, але нараз пролунав постріл уже здругобіч, а вслід йому почуйся джмелиний свист кулі над самою Сірковою головою, і він відчув гострий удар у бік стріли із лука, що пронизала, як зрозумів отаман, йому рукав бекеші.

— Базавлук у снігу! — поспішив вигукнути Сірко.— Не стріляти! — вдоволено наказав у навколишній снігосійний простір.

— Реве Ненаситець! — відказали іздвобіч голоси, і до вершників, як зупинилися, виплив із пітьми у білому кожусі та такому ж білому повстяному башликові чатовий.

— Отаман, пан Сірко, чи що?! Чому ж мовчали? — пізнав нарешті рундар зблизька першого вершника.— Дивно, що я не встрелив тебе, пане Іване,— сказав він, привішуючи рушницю на плече.— Стріляю я, нівроку, ще добре, а не попав, бо лише попереджував,— виправдовувався він.— Козаки, отаман Сірко із супроводом! — гукнув він решті, що ховалися пообіч.

— Ми здогадувалися, що це хтось із старшин,— хвалькувато підходили чатові.— Я з лука мусів би попасти конче,— сказав старший, чи то питаючи, чи то стверджуючи.

— А таки попав, козаче, але щасливо для мене, бо стріла пройшла порожній край рукава і лише трохи вдарила у бік. Спасибі вам за старанно-пильне вартування, козаки! Передам кошовому Іваненку-Величку,— сказав голосніше, передаючи врешті стрілу господареві-лучникові.— То що тут нового у вас? — запитав, споважнівши.

— Іванець Брюх і обозний Васюра звідкись мають чутку, що поблизу чи мав бути, а чи вже є алай людоловів, то Іваненко посилив потрійно варту і тут, і ближче, і геть близько.

— Алай, козаки, на жаль, не чутка, а лихо наше, то будьте пильні! — перестеріг рунду Сірко.— А нам пора,— заострожив Велеса — і з місця, аж той, скособочившись, понісся в натузі.

— Гасло кажіть всюди, бо ще біда лучиться! — прокричав турботливо вершникам услід старший чатовий.

Імлиста, сніжна, аж сива, темінь пойняла вершників і вкутала папломою, мов проковтнувши...

Болючою прикрістю Сіркові згадувалися дорогою і Настка з її лихом, і батькові оповіді, що переривалися щедрівками звіздарів, і гостини в матері, та оглядини бекетів і чат на них по всіх помежжях, і домова з Нестором, що той покличе його в Капулівку, коли недужому батькові погіршає. З приїздом на Січ те все як вітром здуло, бо зразу ж, заїхавши у просторе кошове дворище, він через кошового Іваненка-Величка зажадав покликати до канцелярії, хоч бралося лише на засвіт, обозного Васюру, хорунжого Івана Брюха, суддю Сацька Туровця та скриба-писаря Стасика, а порадившись з ними — і сотників та курінних.

Сірко тепер на Січі, як і на всій запорозькій волості, був у повазі, кошове товариство з ним рахувалося, як із гетьманом. Адже він мав славу полковника у Азаці-Азові, у далекому Дюнкерку, в Кумейківській битві, в боях під Переяславом під проводом Трясила, в Хирівці та при взятті Кодака, що його здійснював Сулима, уже не кажучи про бої під проводом гетьмана Хмельницького, регіментування у Вінниччині, участь при спиненні міжусобних чвар і відстороненні Виґовського від влади в Гетьманщині. Отож, по суворому докорі старшинам за пропуск на Слобожанщину орди, Сірко вимагав негайного походу.

Кошова старшина підтримала його, але треба було перевірити поковку коней, зважаючи на зимну дорогу, справність бойового обладунку на всіх придатних в дорогу конях, готовність запорожців-вершників у похід із-за різдвяних пиятик і святкових розслабів товариства. Зволікала старшина з походом і тому, що не була певна, чи нарахує стільки шабель, арканів, луків, стріл і пороху, щоб уже наступного дня іти в похід. А коли брати із собою і гармати-мортирки, то і ядер, саней та іншого обладунку треба. Та Сірко був не з тих, що відступають, і рада таки вирішила розпочати похід Самарською сакмою в Слобожанщину.

Кошовий Іван Іванекко-Величко і обозний Васюра тут же наказали кухарям зготувати тривкий сніданок для усього козацтва, стаєчникам-конюшим — запасти вівса худобі для дороги, господарникам — негайно налагодити перевіз натобіч, а тим, що лишаються в охороні Коша на чолі із сотниками,— негайно приступити до перевозу із заплав заготовлених із літа стіжків сіна, очеретяних та рогізних куп, моху і дров. Мова нарешті пішла про те, що по розвидні все наявне військо буде готуватися в засідний і догонний похід у Слобожанщину на людоловів, і поведуть його Сірко га Іван Брюх, поділивши похідців на дві частини.

Все було узгоджене й обумовлене, але не одному із присутніх на радних лавах старших та знатніших при отих алярмових готуваннях до походу, та ще й у Різдвяні свята, вкралася лукава підозра, що цей раптовий похід є не чим іншим, як старанням Сірка порятувати в першу, чергу свою родину від ясиру і власний фільварок від ординського пограбування. Іванець Брюх був незаперечно переконаний в тому, тож поділився дискретно з іншими, і благородний Сірків учинок відтак виглядав уже менш шляхетним, ба навіть дещо шкурним, хоч більша половина присутніх на чолі з Васюрою того категорично не приймала.

У частини старших та знатніших похід викликав притаєний обур, бо всі раптом відривалися і від затишного тепла, і від святкових пиятик та розваг, і від прийнятих раніше рішень по святах вирушити до своїх родин і зимівників у великолузьких селах, заплавах та яругах. В їх очах Сірко виглядав не як отаман, що своєю небайдужістю до людського горя кличе козацтво на поміч нещасним, а як чілець, що підступно використовує для помочі власному фільваркові всю січову сполечність і потугу. Того ніхто не осмілився виказати йому вслух, але пошепки виказане в козацьку масу припущення хробачно жило там.

І все ж воно не завадило походу. В другодень, пізнього поріздвяного вечора, на добре розвіданий Самарський шлях одна за другою вибралися із Січі у всеозброєнні тринадцять козацьких сотень і попрямували в Слобожанщину, лишивши в Коші та в помежжях чималі охоронні залоги у віданні кошового Іваненка-Величка, Сацька Туровця, Панька Пилипчати, Івана Щербини та інших сотників і отаманів, не кажучи про сотні по всіх великолузьких селах і бекетищах. Став у пригоді січовикам і добре присипаний снігом шлях-путівець, що поділився за Самарською паланкою на дві сакми, якими раніше розійшлися і людолови.

Майже седмицю переховувалися чи й людоловили ординці. Як виявилося пізніше, вони грабували і палили села під Валками і Змієвом не зустрівши супротиву, бо Різдвяні свята, як вони і розраховували, послабили місцеві захисти і чати. Козацьким загонам — більшому на чолі з Іваном Брюхом, а меншому — із наказним кошовим Сірком — таки вдалося врешті виявити їх в Пооріллі. Сірко піймав, як у сак, невеликий ясир, супроводжуваний сейменами Бекташ-мурзи на чолі із темником. Переповнений поклажами на санях, він не міг не те що відбиватися від несподіваного шаленого наскоку невеликого Сіркового загону, а й рухатися швидко з пов'язаними людьми, з прихопленою худобою, Сіркові розвідники зачули лемент ланок і дітей, ревіння та іржання худоби, мекання овечок і виляски канчуків та арапників звіддалік і налетіли зненацька. Та тільки-но встиг загін козаків роззброїти отетерілих ординців і розв'язати шнурівки та аркани на ясирниках-чоловіках, як до Сіркового биваку прискакав козак від сотника Гната Турлюна зі сповіщенням, що Турлюн без спротиву звільнив від ординців ще один ясир, не випустивши жодного втікача-людолова, який тепер правиться до отамана під чатою-руядою звільненого сотника Квітки, а сам сотник пішов з рештою сотні наздоганяти інший алай.

Невбарі за козаком-сповіщенцем дійсно появилася валка-батова із санями, напханими баулами й дітьми, з ясирниками, худобою та пов'язаними людоловами. Серед них був сам Бекташ-мурза, а поряд із ним у розкішно розписаних санях схоплений Бекташем воєвода київський Василь Шереметєв із ровтою охоронних стрільців. Вельми розлючений боярин, розшнурований Гнатом Турілюном, обурювався і матірно лаявся, що вор-сотник не відпустив його правитися на Москву, куди він мав потрапити ще на Різдво, а змусив бути під вартою своєвольців і гультіпак навіть не кошового, а лише наказного.

Сірко, вислухавши брутальну лайку високого царського чільника і повні зневаги та образи слова, що стосувалися і його особи, був аж спантеличений, отож наказав козакам завести воєводу під надійною охороною-чатою в першу-ліпшу хату і там вартувати, доки він звільниться і поведе з ним розмову, а сам, допитавши Бекташ-мурзу, направив його із сейменами-ординцями під охороною в Січ, приступивши до роздачі звільненим ясиркнкам їхнього майна і худоби. Тривала та акція в Сіркових клопотах від раннього передобіду до пізнього полудня. Від Бекташ-мурзи він докладно дізнався, де і в якій кількості орудують ординці, і, відіславши сповіщення про це козацьким сотням через вістунів, пішов говорити нарешті із бундючним аманатом і воєводою київським. Той від самого підобіду і до полудня не давав Сіркові можливості забути про себе, весь час змушував варту кликати отамана — спершу обурливо, а згодом і погрозливо. Заклопотаний Сірко обіцяв прийти і навмисне не йшов, даючи зрозуміти царському перевертневі і найманцеві, на радість його ж стрільців, що він всього-на-всього аманат, хоч і сановний. Протести і обури, обзиви і крикливі погрози та залякування, навіть бридка матерщина по-московськи не пришвидшили зустрічі аманата і отамана. Колишнього братчика польських русинів у Львові, батька Василя Шеремети на Москві шанували як вигідного перекинчика, холуя і лакизу, що слугував цареві вірою і правдою, син його піднявся ще вище, надто в стараннях загарбати Гетьманщину, а проте Сірко знав: стовпові дворяни на Москві ставляться до нього огидливо.

Отож зустріч нарешті відбулася у низькій сільській хаті з круглими міхурними віконцями і започаткувалася невірогідно наглою поведінкою аманата-боярина, якого чатові берегли від побратимів-киян рундових, що грозилися забити його.

— Як ти смів, лотре паршивий,— накинувся Шереметєв на Сірка,— мене, довірену царську особу, воєводу київського і намісника в Гетьманщині, повелителя і сюзерена, героя боїв під Охматовом на користь його царської величності і Московії, посадити в оцей смердючий хлів під арешт?! Як ти,— стукав він, дзьобаючи діл високим патериком,— смерде, лайдаку і волоцюжний шубравцю, осмілився таке вчинити зі мною? Я протестую іменем царя Олексія! Я вимагаю його іменем відпустити мене і моїх стрільців у путь! Адже я державна особа в цьому краї, та ще й найвища! — задихався боярин від злості.— Ти втямлюєш, турку агарянський, що я можу з тобою зробити, коли ти попадешся мені до рук? — продовжував він довбати діл розцяцькованою патерицею в гніві і обурі.— Я тебе, мать-перемать, викраду, я тебе приведу на воловоді, як бика, перед царські очеса! Я закатую і згною тебе у Фроловій вежі! — аж засапувався воєвода у сказі.

Сірко неспіхом переніс стільця до коминка і всівся. Що довше проклинав і паскудив його аманат, то більше він блід і кам'янів, міняючись у лиці, а найпаче в очах.

— Аманате і песе паршивий! — обірвав зрештою Шереметєва на брутальнім слові.— Ти, бородатий вовкулако і перевертню, замовкни зараз же! — промовив отаман тихим, але сталевим голосом.— Привітайся, переступивши чужий поріг, як належить християнинові, і проси уклінно пробачення у господарів і в мене, бо інакше я тебе зараз же виведу на поєдинок у двір і, на втіху стрільцям і козакам, розсічу оцією шаблею надвоє, як образника моєї особи і лицарства, як царського зрадцю і зглядцю. Ну ж бо, вставай, паскудний боярине! Даю хвилину,— взявся Сірко за рукоять шаблі.— Кланяйся господарям за притулок, наказую востаннє! — підвівся він, глибоко вдихнувши.— Чуєш, воєводо-кате, кінчається хвилина! Востаннє наказую вклонитися присутнім, а не то — негайний поєдинок! — пішов він погрозливо на очманілого воєводу і вмент вихопив із його рук патерицю, кинувши її на діл, аж хатні обімліли зі страху.

— Ти-и-и? Ме-не-е-е? На по-о-єдино-о-ок? — зацікавлено і злякано став зводитися із лавки воєвода, шукаючи з переляку очима ікону.

— Сміливіше, вампіре-кровопивцю і продажний перекинчику!— наказав Сірко воєводі клякати на коліна.— Чуєш,— потягнув із піхов шаблю отаман, і воєвода почав отетеріло опускатися на коліна.

— Я-а-а єсть недоторка-нна-а особа-а, і мене-е на-віть та-та-ри-и,— трусилися у воєводи товсті губи,— не зму-шу-ва-ли-и...

— Прощення проси у господарів! — гримнув Сірко.— Ти вже не царська особа, а ясирник і аманат, і я вправі послати тебе ханові взамін того ясиру; що ми відібрали.

— Ви-бач-те-е-е, православ-ні-і,— заїкнувся боярин.— Вибач і ти, ота-ма-не-е, але я царська особа, а ти-и...

— Не царська особа ти, а насильник і ґвалтівник, кліщ, блощиця і упиряка! — знову присів Сірко на свій стільчик.— Я знав, боярине, що ти паскуда, але що аж такий — не відав. Адже русин єси, а не московит!

— Мої батьки не були козацького сословія, отамане,— почав зводитися з колін, хрестячись, воєвода,— а у службі його світлості і величності цареві-батюшці і єдиновірним православним московитам-русинам що ж грішного і осудливого? — поліз він рукою у закарваш дорогої кармазинової ферязі з алоколірного ворсистого грипу за хустиною, щоб витерти спітніле від переляку лице.

«Цей розбуяний діард із сергою у вусі дійсно може подарувати мене ханові; він же змусив самого Виґовського вигнати із гетьманства і поставити Юрія,— думав сполоханий боярин.— Треба вдати покірного і примиренного...» — вирішив він, нарешті діставши білу батистову хустину.

— Нам, мордирцю,— продовжував Сірко цідити слова,— вільно передати тебе ханові та ще й з викупом, щоб тримав тебе закладником аж до твоєї кончини! — відходив поволі отаман від шаленства.

— Ти можеш продати мене, але не можеш так нешляхетно принижувати мою особу,— відсапувався Шереметєв.

— Твоя недоторканність не завадить мені ні викликати тебе на поєдинок, ні подарувати тебе ханові,— лякав присутніх Сірко сталевим голосом.— Адже злочинів твоїх не перелічити! Митрополита Сильвестра і архімандрита Йосипа ти по якому праву тримав в ув'язненні, паскудний царів і Никонів православцю? Архієрея Родіона де запроторив і по чиєму велінню та благословенню? Достойника і святу особу, митрополита Діонісія, хто дав тобі, антихристе, право виганяти зі святої обителі і священного Києва в Чигирин?! І як ти смієш величати себе, самозванцю, намісником царя в Гетьманщині?! По якому праву? — примовк Сірко, вп'явшись нищівним поглядом у боярина.

— Дозволь говорити, отамане? — оговтувався перестрашений Шереметєв.— Я все ж слуга мого царя і виконував його волю!

— То цар тобі велів викрасти мученика Родіона і запроторити його на Тобол услід за Богдановим шуряком Іваном Нечаєм і іншими? Цар, питаю, чи Никон?! — підвищував голос Сірко.

— Не відаю про те, отамане,— воєвода підозрював, що йому вже не вирватися із рук оцього буйвола, як охрестив Сірка.— Я слуга царський, ким би і тобі радив бути,— пробував він закинути гачка.

— Бог і добрі господарі мені свідки, слухаю я тебе не тільки нерадо, а й злочинно, проте не хочу порушувати козацького покону дідів і батьків наших, адже звільнених із людоловного полону ясирників, навіть таких злочинних, як твоя милість, вони завжди відпускали додому. Для нашого люду ти — сполошна мара, воєводо і боярине, а тепер ще й аманат,— пронизав Сірко сановника зневажливим поглядом.

Якийсь час воєвода під тим поглядом гнітився, не знав, як себе повести, але нагадування про те, що Сірко не буде порушувати звичаїв і відпустить його вільним і неушкодженим, поволі зняло ляк із серця аманата і осмілило його. Заспокоївся врешті й Сірко.

— Може б, ти передав мені мого ординського кривдника, Бекташ-пашу, отамане? — заговорив нарешті, не витримавши погляду, воєвода.— Я правлюся на Москву, то і його б узяв із собою.

— А хто його буде вартувати?

— Як то хто?! Мої стрільці-супровідці хіба з тим не справляться?

— На щастя, воєводо, твої стрільці попросили мене відпровадити їх на Запороги, що я вже і вчинив.

— Як то на Запороги?! — аж зблід Шереметєв.— Це ж зрада цареві-батюшці, і ти до неї прилучився, то як я маю доповісти?..

— У нас є, боярине, поговір: пусти свиню за стіл, то вона і ноги на стіл, так і ти. Як почув, що повернешся неушкодженим і невіддяченим за свої злочини, то зажадав узяти із собою Бекташ-пашу, а тепер грозиш мені за те, що я не порушую нашого покону і дозволив стрільцям піти у Запороги. Наш покон звелів мені відпустити тебе, то по відношенню до тебе він, бачу, прийнятний, а по відношенню до стрільців, яких ти мордував, він злочинний.

— Я, отамане, вважаю вас підданими його величності царя нашого православного Олексія,— гнув своєї аманат,— і чим швидше ви це уясните, тим краще буде для вас,— зовсім осмілів він.— Подумай розсудливо. Ви розділені на шмаття і турчинами та ляхами, і литвинами та нами, і міжусобством, отаманством та зарозумілістю старшин і самого в'юноші Юрія, якого ти нерозумно ореґентував на гетьманство. А до чого те все приведе? До непорядків і смертовбивства, до розору і винищення краю, до крові й сліз, нарешті до війни за православну Україну, на володіння якою православний цар і люд наш має Боже право, бо ви є православні і одновірні, як і ми. Щодо віри, то вона має бути одна, під одним пастирем маємо ходити, а таким є лише патріарх Никон. Отже, не тепер, то в четвер ви покоритеся нам, як зверхцям. Ми невибагливі у методах, коли казати відверто. І засобів у нас вистачить на війну за вас, а ще коли не рахуватися з вашим лицарством, яке нам ні до чого. Тепер про ваші самоврядства і покони. Вони нашому царству і державі шкідливі, бо своїми вольностями підбурюють наших смердів, як ото й моїх стрільців, до непослуху та обурів і заворух. А хто те терпітиме? І хіба не приклад для вас доля тверців, псковичів, новгородчан із їхніми вічами, що стояли на путі самодержства, чи й інших, що неодмінно і незабарно будуть покорені?! Ви, козаки, є тепер найбільшою шкодою нашому самодержству, хоч і є захистом від ординців нашого царства і в Запорогах, і в Слобожанщині, і ще десь. Захисти не виправдують нам шкод, а отже, ми неспинно будемо шукати засобів усунути зі шляху наших розширень ту шкоду, то пак покорити вас і інших ворогів ойчизни московської, обернувши їх їй на зиски й гаразди,— був упевненим у собі воєвода, хоч і остерігався говорити образливо і зверхньо до Сірка.— Не осуди за відвертість, отамане, кажу тобі щиру правду.

— Буду і я відвертим, аманате: вже шкодую, що дав тобі слово і пообіцяв відпустити тебе, але, слава Богу, ти поки що хоч говориш, не з того глаголу почавши, та добре знаєш, що ми, запорожці, нікому не піддані, гетьманів вибираємо, вдалих чи невдалих, підлягаємо їм і коримося тільки тоді, коли того хочемо і багнемо...

— Оце ж і є ваше найбільше лихо,— не втримався воєвода, перебивши Сірка.

— Коли того хочемо і багнемо? — повторив Сірко з притиском.— Вам, лупіжцям, що до того? Хто ви і що для нас, коли ми самі по собі поспольство, а ви — самі по собі? І Будь чемним, воєводо, не глумися, бо ми нікому не підлеглі, по-перше, а по-друге, зрадивши своєму кровному людові, ти зрадиш отак же і московському, уже зрадив, бо не бився на смерть із ординцями, а здався їм у полон, порушивши присягу цареві,— аж налякала дорікниця воєводу, бо в ній був дійсно привід до гніву царя і, може, навіть його кари.— А ще хочу тебе запитати, чому ти дозволяєш собі говорити зі мною від імені царя, клятвопорушнику? — піймав Сірко страх в очах воєводи.

— Говорив з тобою про те, що думав, у вас же звичай не таїтися із щирим, бо воно не карне. І зрадником мене не називай, бо ще батько мій служив цареві.

— Не карне для своїх людей, а не для чужинців і ворогів наших,— не визнавав Сірко оправди боярина.

— Дозволю собі ще сказати по щирості і відверто: на мій і царський розсуд, ви не поспольство, як мовиш, а самочиннна череда чи отара, в якій усякий кулик — панок і отаман на тимчас, і хоч би був він здольний щось корисне зробити поспольству, то не встигає, бо при бажанні будь-якого горланя і гультіпаки він не отаман. А самодержець всієї Русії тим і моцний, що незмінний, то й творить добро ойчизні.

— Щодо всієї Русії, воєводо, то теля ще в череві, а ти вже стоїш із довбнею, щоб його убити. А що ви сліпо слухаєтеся самодержця, то що ж у рабському вашому послушенстві людського? Адже рабство протирічить заповідям Божим, за якими всі людини є рівні на землі. Яке ж то добро ойчизні, коли воно анцихристове, добуте грабуванням, острожними загарбами та нацьковами інородців на міжусобства?

— Ми — держава, отамане, яка шириться і росте, а цим усе виправдується. Ми і невірних поган притуляємо, охрещуємо і оббратовуємо, творячи Божу волю.

— Божу?! То для тебе, шубравцю, полонення народів є Божа воля? Воно — порядок і лад?

Сіркові Шереметєв здавався пришельцем із іншого світу, з іншим баченням речей, з особливим правом і дозволом на все. Он як обертається: Московія — держава, якій в ім'я ширення її просторів усе дозволено?

— Тебе, воєоводо-перекинчику, мені навіть слухати спокійно несила. З твоїх слів, є лише один праведний люд на землі — московський, лише одні в Бозі пастирі на чолі з самочинним царем і Никоном, лише одна церква — ваша, рівна небесній,— заокругляв Сірко бояринову мову.— Їдь, воєводо, не з Богом, бо з ним тобі не по путі, а з бісом до свого опікуна і повелителя-царя. Відпровадять тебе мої козаки аж до князя Хованського в Ко-Луги, але знай: поки живий буду — Київ твоїм осереддям, хоч би як ти того хотів, не буде, бо належить із корінням козацтву, а не твоїм боярам, цареві і патріархові. Вони для нього — приший кобилі хвіст. А на твою викличну й зверхню похабність відповім тобі, крім охоронного козацького рундового супроводу, ще й прощенням лицарським твоїх ґвалтів над митрополитами і архімандритами. І не тому, затям собі, що ти налякав мене погрозами, а по наших поконах козацьких. Милостей від тебе я не чекав і не чекаю, бо ти їх не відаєш, нещасний. Не цікавить мене і твоя проноза стати боярином при цареві, бо вона мені ганьбно-огидна. Огидна мені і твоя нагла вимога вернути тобі, як ти називаєш, прозрілих смердів-московитів, бо вони людини, а не речі, щоб їх без їх згоди можна було б комусь передавати.

Сірко, не попрощавшись, вийшов із хати.

— Ми ще зустрінемось, Бог дасть,— кинув йому вслід Щереметєв, також підвівшись і постукавши патерицею-посохом у діл.— Ти ще пошкодуєш, що був зі мною непоштивим,— апелював він до мовчазних господарів.— А таки так, буду просити царя розділити Гетьманщину навпіл, а відтак вибити спільно з ляхами вас, лотри, по обидва боки Дніпра-ріки дощенту,— направився він до дверей, які заступив козак, що мав його супроводити.

— Ти, воєводо, щось дуже розійшовся,— звернувся до нього козак.— Маю вказівку отамана правити тебе як аманата, то можу і прикінчити в путі в разі неповаги до нас, козаків. Коні вже впряжені в сани, то милості прощу. Коли ж захочеш у князя Хованського завдати нам шкоди, то ми викажемо, що ти зрадив цареві і тому приправлений нами як арештований і ув'язнений сановник для скарання,— поступився козак з порога, щоб дати воєводі врешті можливість вийти з хати...

5.

Надворі тихо сипався густий і лапатий сніг, і Сірко, пошкодувавши, що витратив стільки часу на розмови з воєводою, дав наказ сотні козаків зніматися із полоненими ординцями з місця і спішно правитися на розвилок Самарської сакми.

Того ж дня, але вже пізньої ночі, загін досяг розвилка в голому полі під таким густим снігом, що козакам вершникам не було видно навіть своїх товаришів, а батовим-валковим — передніх саней. Отож і козаки, і пов'язані бранці-ординці купчилися хто де і влягалися на ніч прямо на пухкий сніг. За якусь годину все спало, і лише варта пантрувала з боку Слобожанщини сакму. Невбарі і батови, і коні, і козаки та полонені ординці були густо накриті снігом. Сірко, викушкуючись раз по раз із-під вовчуги-бурки обік Велеса, і тішився, що вони прикриті так старанно та замасковано, і печалився, бо ординці могли обійти засідку, скориставшись снігопадом та тихою теплою погодою.

Під ранок змінилася варта на сакмі, та про людоловів не принесла вістей, і Сірко чув себе вже мало не злочинцем, проклинаючи в душі воєводу, що затримав його під Валками. Розвидень врешті спинив той пеленастий сніг і посилив морозець східним, аж колючим вітерцем, і він наказав козакам горнути попонами сніжні вали і обносити себе ними з боку Слобожанщини. За його наказом працювали і полонені ординці майже до обіду. Якщо козацькі коні були вкладені за оті вали, то ординських бахманів, покритих сніжком, довелося Сіркові направити з кількома батовами в Томаківсько-Буцьку Січ, щоб не розмаскували засідки.

Під вечір чекання людоловів зовсім розчарувало вже Сірка. А снігу все підсипало і підсипало, то спокійніше, то завійніше, уже, правда, не м'якого і пухнастого, а сипучого і колючого. Щоб чимось зайняти козаків у безділлі, Сірко наказав їм різати ятаганами сніг, насипати його на попони і носити на валки. З настанням ночі посилився сіверець, і вали стали захистом і для козацтва та ординців, і для коней. Непоява орди пантеличила Сірка і переконувала, що людолови обійшли засідку, лишивши засаду з носом. Не принесли і вечір та ніч жодних ознак ясиру, і Сірко вже не знав, що й робити, в безнадії.

Та не обманувся він у сподіваннях і передчуттях. Ординці дійсно здогадувалися, що на них готується засідка, і навмисне, пересидівши дві доби в байраці, рушили додому таки Муравською сакмою. Отам третього дня, нюшкуючи слідів, які замів сніг, ясирик і попався Сірковому загонові, як у саку. Справжнього бою не було: чатові пообіч шляху пропустили людоловів аж до спуску вниз, тут козацька сотня обскакала їх вмент, і валочка ординців з ясиром, поклажами на санях і худобою зарепетувала, що здається на милість. Роззброєні ординці зізналися, що вони — тіуни Нечах-мурзи, а їхній булук із Рустем-агою був змушений іти в похід за вимогою Сефер-Казі, Бекташ-мурзи та Давлег-паші і у виправі захопив лише ніщицю людей, скарбу та худоби для годиться. За наказом Сірка, людоловів було нагодовано і відведено у сніжну засіку до їхніх побратимів із-під Валок.

В наступну північ на роздорожний бивак до Сірка прибула сотня січовиків у супроводі тих, що відводили полонених, і Сірко під ранок відпровадив частину їх назад з усіма полоненими людоловами, розмістивши решту до ранку пообіруч сакми в сніжних засіках, не залишивши жодного сліду до засік від шляху, на якому вже були заметені сніжком сліди попереднього ясиру. Той рясний снігопад, що то затихав, то посилювався, був щастям для козаків, бо замітав сліди по узбіччях і підсипав сніжні засіки все вище й вище.

Згадуючи в клопотах воєводу Шереметєва, Сірко не забував і за Настку, батька, Нечах-мурзу, про що згадав у розмові Рустем-ага. Відгадкою були слова Нестора про те, що візир зачастив до Нечаха із-за Настки, ця ж причина пояснювала Сіркові і відпущення візиром на осликові свого бранця-пастуха Стохати в Капулівку.

З приходом сотні січовиків із Коша Сірко на кілька поприщ посунув засіки на узбочинах сакми в бік Валок і Змієва. Це виявилося настільки вдалим та вчасним, що він і сам потім дивувався, як і його козаки. Передбачливий задум виправдався уже другого дня: серед мертвої тиші почувся спершу галопний несамовитий гін вершників здаля, потім скрип снігу на паланковім шляху, і нарешті в присмерках показалися людолови.

Ті, що сиділи в засідці, здогадалися: татари вирвалися з рук якогось із козацьких загонів і навіть не допускають, простуючи за ледь помітними слідами своїх попередників, засідки. Та, не дивлячись на те, що козаки заздалегідь були зготованими зустріти ординців, без бою зупинити їх не вдалося, бо необтяжені людолови, попавши в пастку, вирішили прориватися, і на сакмі зчинився справжній бій, хоч і нерівний. Помогли козацькі самопали, яких не мали ординці, та град стріл із засідок, що поцілили майже половину булука по відмові здатися на милість і тим змусили агу-тіуна відмовитися від супротиву.

Серед роззброєних втікачів, на радість козакам і їх отаманові, виявився сам великий ханський спахія Давлет-паша, син мурзи і колишньої ясирниці-булгарки. Зсаджений із коня при запасному скакунові, він признався, що в поході ненависного Сіркові Нечах-мурзи немає, що Нечах-мурза прогнівив тим і його, Давлет-пашу, і візира Сефер-Казі-бея, і самого сонцеликого хана Магомет-Гірея, не пішовши з ними в похід і порушивши тим священну заповідь Аллаха. В розмові один на один, почувши Сіркові прокльони Нечах-мурзі, Давлет-паша дав зрозуміти отаманові, що і він, і візир, і навіть хан при певних умовах могли б посприяти Сіркові і віддати до його рук ненависного йому шуряка, що підтвердило Сіркові переконання про загрозу Нечах-мурзі від візира, а відтак і загрозу сестрі-зведениці Настці...

Удачливим виявився Сірків, як називали його козаки, сак, хоч до повернення основних козацьких загонів в нього ловилися лише групки людоловів, які із боями вислизали то в одному, то в другому місці із козацьких полонів. Від отих групок Сірко знав, що робиться з його загонами, йому була незрозумілою лише поведінка Іванця Брюха, що відпустив цілий булук людоловів, правда, без ясирників, не відаючи про Сіркову засідку.

За тиждень, завдяки Сірковим хитрощам, було спіймано більше сотні розпорошених ординців, аж поки в день великомучениці Онисії не повернулися воднораз обидва запорозькі загони із основною масою захоплених ними людоловів. Було радості та втіхи, хоч козаки приправили в санях і кількох забитих січовиків. Та із радістю Васюра Варениця приніс Сіркові і чорну печаль: в бою під Мерефою був поранений його син Петро, ледь не задушений арканом Роман і на смерть забитий при супроводі у присілку Атемівці Артем Нелюб, побратим і управитель Сіркового господарства.

Самого фільварку ординцям, хоч і мали вказівку Сефер-Казі-бея, не вдалося спалити, але пограбувати його встигли, як і решту поселень по Мжі. Дізнався Сірко від Васюри Варениці, що в його доньок при наскоку ординців відбувалося весілля, його зяті-мереф'яни по бойовищу живі й здорові, дружина Софія і Сабрі Берлад з родиною були поясирені, але Варениця із Петром і Романом та козаками звільнили їх і відпровадили з майном, добрами, худобою та кіньми при сотні Гната Турлюна додому...

Невесело було Сіркові від тої вістки, але й тішився, бо врятував родину і обійстя, сотні слобожан від ясирів, бо вдалося захопити майже всіх людоловів, як вияснив тепер по повороті загонів. Неясним лишалося, чому Брюх відпустив булук людоловів, а тепер категорично заперечує, як і те, що лише в його загоні були сани з баулами майна, що належало забитим ясирникам, на яке ніхто із звільнених не зголосився.

Знімалися з бивака неспіхом, хоч і міцніли морози. Попереду відпровадили за наказом Сірка ординські коні з пашнею у саквах, услід їм повели полонених, а в хвості пішли й загони. Сірко планував у Січі звести Іванця Брюха і Бекташ-мурзу, але Іванець навмисне відстав, і Сірко зрозумів, що той взяв із Бекташ-мурзи викуп і боїться, що мурза в тому зізнається.

Козаки говорили в путі про оконення сіром, про сагайдаки, стріли та інші обладунки. Хтось запевняв, що за викуплених ординців можна буде придбати одяг і для походів, і для сіром-безкомонців, а Сірко подумки розривався між хворим батьком і пораненими синами, між похороном побратима Артема і чутками, що гетьман Юрій лишився в Брацлаві, бо у Ведмедівці об'явив себе гетьманом Чигиринщини Степан Опара, а від Юрія відколовся шуряк — обозний Павло Тетеря і грозиться з допомогою круля перебрати собі булаву і клейноди.

Про Опару, ніби нацькованого ханом Мухаммед-Гіреєм, роздумував Сірко, плетуть нісенітницю, а ось чутка про Тетерю-Моржковського, мабуть, достовірна, бо ж при Юрії він та оті схимники-порадці фактично управляли реґіментом. Чи Тетері за цих умов, що склалися, важко і зовсім заволодіти клейнодами, коли все більше люду кляне Юрієвого батька за злуку з царем, а Польща посіла постоями усю Гетьманщину? Опара — абищиця, але затія царя призначити наказним Сомка, як і круля — Тетерю, а хана — Опару, говорить про старання поділити Гетьманщину, і бахвальства мордирці-воєводи Шереметєва, виходить, не просто хизування.

Єдиною розрадою і полегшею йому були розмови із Васюрою Вареницею в замешкливій путі до Січі.

— Я, ватаже, не бачу іншого шляху для нашого спасіння від розколу, як лиш повний розрив із ляхами, заміну гетьмана на когось іншого, більш вартого, і підтримку твоєї затії про виділення окремішньої Запорозької держави на чолі із Січчю як святої недоторканності,— обрадував він Сірка схожедумством.

Повторив те Сіркові, хоч і в іншому ключі, уже в Коші, врятований його загонами ясирник, а дотепер зіньківський сотник Петро Суховій, що не побажав лишатися на спалених ордою печищах Зінькова і попросився в Запороги.

— Я гадаю, ватаже, так,— розмірковував він.— Хто для нашого сполеченства найменш небезпечний тепер? Звісно, Орда! Отож Богдан-покійник мав рехт, і ми його мусили б наслідувати, спаявшись із ханом і на ляхів, і на московитів за єдність всієї русинської землі, а твою Запорозьку державу хто ж осудить при лихові, що може статися?..

В Коші Сірка і його загони зустрів не кошовий, а наказний, бо Іван Іваненко-Beличко перебрався на зиму для спочину у свою паланку. Тим наказним був Сацько Туровець, чоловік літній, калікуватий на ногу, але «вельми іскусний в науце», бо в Турово-Піншині та Берестейщині був екзархом і настоятелем після Острозького колегіуму, а потім святим отцем, спершу у війську Кричевського і Небаби, а пізніше — у Гаркуші.

Оскільки писар Гнат Стасик напередодні прибуття Сіркових загонів після чималої болісті попрощався зі світом, то на прохання Сірка Туровець згодився призначити зіньківського сотника Петра Суховія наказним скрибом-писарем Коша.

Нічого сказати, відвів Сірко душу в розмовах із Суховієм, згадавши і Київ, і подорожування до Чигирина, і трапунки в путі, і Павлюка, Скидана та всіх тодішніх чільців, тепер давно покійників-небіжчиків. Кілька днів на прохання наказного Туровця Сірко із ним та Суховієм складали люстрації на полонених ординців, проказували листи в Ханщину про викупи та розміщували по сотнях приведених ясирників, що не побажали лишатися на своїх, спалених ордою обійстях і осілках.

Перед самим Водохрещем у канцелярію Коша вступили два недавні стрільці Шереметєва, які попросилися ще в засідці на Січ, і, підштовхуючи один другого, стали в порозі кланятись старшинам та просити дозволу на розмову.

— Ми, того... дізналися, що ти, головний отамане, тут і що наш отаман, ось цей Сірко, теж тут, у Приказі, то... кажуть козаки, що у вас все можна говорити і оскаржувати, ось ми й вирішили...— розвів він руками.

— Ось ми й вирішили,— виручив перший другого,— оскаржити тобі, головний отамане, що отаман Сірко...— вклонився він ще раз і потяг замешкливо шапку з голови,— відпустив без викупу царського кнура Шереметька, а це неподобство! — не знав, що говорити далі.

Туровець якийсь час дивився на прийшлих мовчки, потім перевів погляд на Сірка і врешті порадив йому об'яснитися із скаржниками.

— Я дійсно, козаки, відпустив отого, як кажете, кнура, та ще й із рундою-охороною і без викупу, але ж покій у нас такий козацький із прадідів — відпускати будь-кого з ясирників, коли звільняємо його. Ми, козаки, аманатів не затримуємо, як і втікачів не віддаємо їхнім здирцям, хто б вони не були,— усміхнувся про себе Сірко.

— Ви, може, не відаєте,— зглянувся здивованим поглядом перший стрілець із другим,— не відаєте, кажу, що і Шереметько, і батько його, як і покійний дядько,— хижі звірі, палочники і лупіжці, здирці й обирані, прохири і антихристи. Вони — томителі й отравці, а Шереметько ще й зглядця царя у Києві. Ми це достеменно знаємо, як і те, що він змусив своїх слуг викрасти екзарха Родіона і попровадити його в Москву. Він за копу мідниць чи злотицю у церкві п.....! Він роз'ївся, яко блошиця, на хлопських харчах та удовиних сльозах!..

— А так, як ота делба-кадь жлуктова, як квакша, а ти його без викупу, отамане! А ти його ще й з рундою попровадив обдирати смердний люд! — докинув другий злобиво.

— Не вільно, козаки, за нашими звичаями ясирника не відпустити, як отаманові Сіркові було не вільно вас на вимогу отого кнура віддавати йому на кару, бо ж не свавільці ми, не самочинці! — заступився за Сірка наказний.

— До нього ті звичаї, воєводо,— зовсім осмілився перший стрілець,— не мають касання!

— А так, Шереметько — одна шкода для сіромного люду, одна злочинність,— поміг першому другий, тупцюючи в личаках.— Адже тепер він наших жінок і дітей покатує вдома, отамане, то який же до нього людський покій може бути?

— Я, бачте, козаки, звичаю дотримувався, його відпустивши, а вас захистивши,— дав Сірко зрозуміти прихідцям, що інакше не можна було.

Стрільці морочливо потопталися в порозі, зглянулися між собою, стенувши плечима, вклонилися кожному із присутніх і неохоче посунули в двері, накладаючи попутно на голови шапки.

— Ворон воронові очей не виклює, Климе,— сказав, оглянувшись зизом, у дверях один із них другому.

— А таки так, достеменно, Арсене, маєтник — воно маєтник і є, хоч ти ховай в яку хочеш личину його,— плювався сердите другий уже надворі, так і не зрозумівши суті козацьких поконів.

Ще довгенько по відході стрільців сиділи у просторій кошовій канцелярії наказний, писар і Сірко, смалячи люльки і обмірковуючи вимогу втікачів, розмову Сірка з Шереметьком та можливі труднощі із харчами в Коші для чималої кількості відібраних у людоловів коней і для закладців-аманатів, поки перейшли врешті на події, що близились із приходом весни в Січі і в усій Гетьманщині.

Сацько Туровець обурювався поведінкою Шереметева. Пропозиція наказного скриба-писаря Суховія про спай із ханом і Ордою з його слів виглядала єдиною альтернативою тогодення, хоч і дратувала Сірка. Розмови врешті зосередилися на Києві, як вогнищі і спадкові русинському, який всі попередні гетьмани, а з ними й запорозькі чільці, не зваживши на вимоги Антона Ждановича і Силуяна Мужиловського та ще його батька, ніби нарочито обходили розміщенням там, як заповідали Сагайдачний і Могила, головної реґіментної канцелярії всієї козаччини, а відтак дали можливість овоєводитися в ньому царському Шеремєтьку, вчинивши «ущербну згубу-втрату для всієї Гетьманщини», бо лишили, окрім всього іншого, «святу свою церкву збройного захисту»...

Правда, Суховій у тій розмові не поминув та не промовчав заслуг Сірка у помочі київському полковникові Григору Коровці-Вольському у побудові храму-церкви Святих Бориса і Гліба, але й осудив і його, і інших, бо «таляри, півталяри, орти, четвертаки, потрійники в шкатулах і шеляги у вузликах не є військом для опертя адверсору». За його твердженням, «військо зберегло б не лише фелендиші, утерфини, абласи-оксамити, афамашки та каразії, а й поцінніші скрипти — дієписи старожитні та образи, які сливе суцільно грабуються Шереметьком, гірше Довгорукого і Батия»...

Суховій особливо посилався на Сагайдачного, пропонуючи наказному кошовому поновити міські братства, митрополію та монастирі сув'яззю із Кошем, зібрати кошову раду і на ній вирішити, як та чим оголосити свою опіку над містом, навіть ліквідувавши там московське воєводство.

— В тому — істина і велика правда, отамани мої! В тому сенс і істотне седно наше, найпаче тепер,— гаряче доводнв він.— Поведенція гетьманів щодо Києва була і є злочинством, діточістю, легковагою, рівною Богдановому відступу від Любліна і Замостя! Це наша державна змаленість і недалекоглядність! Тому отой твій, Сірку, скорпіон Шереметько так нагло рече, що одомашнився вже в Києві, як у своїй вотчині, що зрозумів нашу байдуж до найголовнішого і вліз у ту щілину завдяки нашому ґавленню. В тому є і наш січовий гріх неабиякий, панове.

— Ми, любий писарю, наслідуємо звичаї дідів, стоячи тут у постійній сторожі і чатуванні краю від людоловів-аґарян,— чи то заперечував, чи то виправдовувався Туровець і за гетьманів,— а як Січ зможе очолити Київ, коли сама не є міцною і одностайною? Чей же, скільки було роками і віками отих людоловних наскоків і скільки люду було вивільнено із ясирів та повернуто статків, що їх і перелічити несила. І хіба не Січі вся Гетьманщина завдячує своїм хай і животінням? Авжеж, Січі та Дону! — пристукнув він у стіл вказівцем.

— Я вчорашній аманат Орди, а кажу вам ось що: з Ханством нам слід спаятися тепер і на круля, і на царя,— палко продовжував Суховій.— З Ханством, яке не зможе поглинути нас, бо безсиле. А Києву Січ, як і вся Гетьманщина військова, волосна і містечкова, мусить бути підпорою і живницею у всьому, бо інакше здіточимося ми на пси, панове! І ти, отамане, не обділений Богом у військовому хисті, слава Богу,— апелював Суховій до Сірка,— запрямо дуже ворожий до агарян, а час настав боронитися не так від них, як від усіх інших. Царський думник-посланець до ляхів якось заночував був у мене в Зінькові із супроводом. Так у розмові по питві і їдженні той Волкогонов сказав мені, що цар, а з ним і вся Московія жиють лиш тим, якби підкорити сусідів, то пак загарбати їх і вийти до їхніх річок і морів, як необхідно насущних шляхів до добр несусідів. Отож Січ мусить жити лихами всього краю і найпаче Києва як главизни його і осереддя свого. Всі чужинці козаччину бачать під Києвом, і славні Сагайдачний та Могила найперші те зрозуміли і заповіли нам усім. Ділячи нас із крулем, цар недарма, як воша кожуха, тримається Києва, повірте мені! — аж хрип Суховій від щирості переконання.

— Так то так, писарю, але ж далекувато ми від нього, та й злидні нас з'їдають у цих забіссях. Бо хто ж тут мешкає із нами, старшими, окрім голоти, сіроми та втікачів усіляких: зимою у холоді й голоді, а вліті — у комарах та мошві? — розумно зауважив наказний кошовий Сацько Туровець Суховієві.

— Запороги, пане Сацьку, тепер не лише Січ, а й її околи, села, хутори і висілки обекечені. І не в таких уже злиднях вона, щоб не турбуватися матір'ю міст русинських і обителлю віри нашої православної,— не здавався Суховій.— Ось тобі, пане отамане, і постояти б за святиню і за місто, бо не знайти у нас інших чільців, спроможних те вчинити належно,— апелював він до Сірка, не зваживши на слова наказного кошового Туровця.— В Україні вже немає бодай сотника, а може, й козака, не кажучи про старшину, немає ранці, бургомістра, скриба, солтиса, судді чи війта, виборного отамана-старшина, котрий не чув чи й не знав би про тебе і твою відвагу, безкорисність, військову вмілість, оказковану характерництвом, чеснотами, упостійливістю, хистом і вмінням слугувати рідному людові, хоч і як запопадливо намагаються деякі лакизи применшити те та опаплюжити, навіть тут, на Січі. Нікому лише не зрозуміти, а найпаче старшинам, чому ти отак уперто не хочеш стати гетьманом.

— Не вчений я на те, брате,— дивувався із Суховія Сірко.— А до того ж я ніколи не стану разом із ханом! Адже Орда нам тричі зрадила при щирій дружбі. Адже не будь Орди за нашими спинами, ми не відступили б від Любліна і Замостя, адже тепер там пів-Ханства нашого люду і покручів! — заперечував Сірко гаряче і боляче.— То як ти можеш говорити про наш спай із хаком?! Сам же вчора був ясирником! — докоряв він.

— Тому, що був ясирником, і кажу вам, панове, бо нічого іншого не бачу в прийдешньому,— аж кипів від щирості і Суховій.— Час і ситуація вимагають від мене дивитися не на власні уподобання і прихильності, а на всенародні, достойники мої, необхідності А вони в тому тепер, щоб ти, Сірку, згодився стати гетьманом і вибив до ноги прихлібців, паскудників, зрадців і баришників, може, й не в спаї із ханом, який тебе, як нікого, боїться нині.

Згадували різне, говорили про Іслам-Гірея, його посланця Умельдоша — товмача в Чигирині, що бував лише в справах поважних, про сілістрійського пашу, що не пішов за наказом султана в поміч Богданові, про угорських посланців Юрія Рада та Штефана Луца, через яких гетьман Хмельницький віддячувався Юрґію Ракоцію за підтримку у війні з ляхами, про недопуск в Стародуб, Лоїв і Любеч Радзивіллових військ Хмельницьким і невдоволення тим Василя Лупу.

— Грабує, ґвалтує, насилує нас хіба лише одна Орда, панове? — відкривав співбесідникам комірки душі Суховій.— А ляхи хіба не насилували, не ґвалту вали, не грабували, а московнти, а отой Шереметька хіба не той же ординець сьогодні?! А русинів під Польщею і Литвою хіба не грабують нині?! Без ґвалтів, без визисків, без грабунків ми зможемо жити лише тоді, коли будемо жити без чужинців, своєю державою, по змагах нашого люду русинського за життя на рідних землях, а це можливе тільки при твоїм, Сірку, гетьманстві сьогодні, бо тобі єдиному ніхто не стане в прю, ніхто не посміє заперечувати, що ти живеш клопотами загалу і Січі. Єдине, що тобі можна закинути, це те, що ти невгамовний до Орди як ніхто і чомусь значно менше — до Польщі і Московії, що заповзялися поділити нас, нацькувати одного на другого більше, аніж Орда.

— Дякую за щирість, Петре! Але з Ордою лишатися я не маю сил і твої розрахунки на поміч хана не приймаю, а відтак в гетьмани не годжуся, хоч, як казав мій покійний наставник Сулима, «нужда й закони міняє», то помислю над твоєю порадою і я на дозвіллі,— глибоко зітхнув Сірко.— Нерано вже, то, може, на днесь і доста? — звівся він із лави.— Вийдемо трохи із диму на свіжий вітер, писарю, та там і досперечаємося, коли маєш бажання, бо пан кошовий,— подивився він на Сацька Туровця,— ледве терпить нас.

Переконаність Суховія та, мабуть, і Сацька Туровця про необхідність спаю Січі із Ханством і дивувала його, і обурювала, і морочила та інтригувала, бо була характерною для Богдана і для багатьох інших старшин козацьких, найпаче тепер, а те, що ясирник Суховій проповідує той спай, змушувало гамувати в собі супротиви. По чималому роздумі він все ж зробив для себе висновок: «Ви думайте так, а я поки що проти всяких спаїв із грабіжниками і захланцями, а там видно буде...»

6

Прокинувся Сірко в другодень аж у пізньому полудні. І одягався, і мився, роздумуючи про Настку, Сефер-Казі-бея, Бекташ-мурзу, Давлет-пашу та Карач-бея. Чимось вони були пов'язані між собою стосовно Настки і Нечах-мурзи, хоч він досконало і не відав чим, морочачись тим і повертаючись знову до Нечахів. У заплутаній грі Сефер-Казі із високими дворами Сірко бачив і свою малу війну за Настку, що викликало в нього співчуття і до сестри-зведенки, і до Нечаха, доля яких зачіпала тепер і його опінію та долю...

Бігали до річки й назад із цебрами, напуваючи коней, конюші, каркало вороння коло трапезної і поварні над тельбухами і недоїдками, поряд крутилися вихриками горобчики і поодинокі синички, а в небі тихо пливли, мов велетенські біло-сірі хустки, густі снігові хмарища, під якими лежав розпростерто прикритий снігом, зажурено та захрясно скутий кригами дніпровий рукав-заплава. За неозорими сніговими низькозаметними перистостями Сіркові малювався тьмяно-загравний підвечір і підпертий слупами диму із бовдурів небозвід, що опирався на скирти, полукіпки і стіжки будівель рідного йому січовища.

Сірко побачив на одному із заплавних рукавів купки козаків у повстанцях, кожухах і башликах, обсіяних морозним інеєм, котрі підтинали підрихтованими скісками-ножами на жердинах густий і високий, мов підлісок, очерет, сухий рогіз, оситняк, лепеху і траву-осоку, а поряд, над довгими, пробитими у кризі ополонками, рибалки черпаково-сітчастими хапками-хватками тягли з-під криги рибу, скидаючи її на сніг ще трепетну.

Над глиняними, геть обінеєними бовдурами-димарями довгого півободу тридцять восьми куренів, канцелярії, варівні-куховарні, трапезної, клунь, возівень, зброярні, стаєнь, корчемки і школи під церковкою, підпираючи морозно-сиве небо орожевленими мітлищами на вершинах, лавою стовбичили сіро-димні слупи — ознаки того, що Кіш готується до холодної ночі і напалює печі.

Сірко знічев'я обійшов курені, заглянув у варівню, трапезну, відвідав рибалок і навіть чимало попрацював хапкою, викинувши на кригу цеберце риби, врешті зайшов до очеретників і, випросивши скіска у сивовусого козака, залюбки набив цілу копу очерету, аж козак не встигав за ним в'язати його у кулики. Досить упрівши, від звалив на плечі добрий сніп пов'язаних куликів і поніс його в січище.

Життя на Січі йшло озвичаєним, протореним ще дідами шляхом, радуючи у задумній стумі не лише Сірка, а й багатьох із тих, хто не знав рідного дому чи й знав, але присвятив себе всього захистові краю. Зійшовши помислом до вчорашніх розмов із Туровцем, а найпаче із Суховієм, Сірко і радувався, і печалився, бо несхожими були їхні уболівання, палкості, уподобання, як і клопоти та втіхи. Сірко, ходячи по січовищу, доходив висновку, що і січовики не одностайні тепер, а на волость марно й сподіватися, бо вся вона нашпигована нуждами і польськими постоями, а схимник Юрій лише вважається гетьманом і в Брацлаві, і в Чигирині, посідаючи цей ранг на шкоду рідному краю і людові, а на зиски польському і московському дворам...

Зустрілися, як було домовлено зучора, пізно ввечері, але вже не втрьох, а всім старшим та знакомитішим товариством у канцелярії на раду-ралець. Крім Туровця і Суховія, Сірко застав там Панька Пилипчату, Івана Щербину, Олексу Шкуро, Івана Курила та Івана Ждана-Рога, здивувавшись, що не було Іванця Брюха, до якого він мав претензії, бо той якось підозріло випустив зі своїх рук Бекташ-мурзу в Слобожанщині. Не було чомусь і Васюри Варениці, як баглося Сіркові, і, потоптавшись у порозі та привітавшись із присутніми, він присів на лавку у самому куті столу.

Розмови, як зрозумів небаром Сірко, велися уже чимало часу, але торкалися суто кошових інтересів: викупу ясирннків-ординців, вибраковування коней на пастрому, виділення коштів на придбання кожухів і повстянок-взувців для нетяг, полагодження інвентаря, збруї, возів, виготовлення стріл і луків, вилиття куль і ядер, осмолення чайок і галер, будівлі бекетів на помежжях — на Інгулі та Інгульці, в Посамар'ї та на Муравському шляху. Сірко зауважив слушність пропоз наказного Сацька, який характеризував «опанування Кошем Муравського і Кучманського шляхів як засіб не лише стати на путі орди за ясирами, а й пов'язати Гетьманщину із волостями та Слобожанщину із Січчю»...

Зауважив Сірко у подальших розмовах і те, що Юрія ніхто зі старших та знакомитіших не вважає гетьманом, не гудячи, але й не згадуючи його ім'я. І те особливо зачіпало Сірка, як підпомічника Єврахового в минулому, хоч про те було лише делікатно згадано Іваном Курилом.

В рішенці ради-ральця було проголошено, що «Січ і надалі стоятиме на сторожі краю від орди, буде звільняти при можності ясирників, приймати біглих, розширювати і обекечувати гардами запорозькі терени, слідкувати і належно реагувати на підступи круля, царя і хана, думати про переобрання і кошового, і гетьмана для спаю всієї Гетьманщини в один кулак».

По рішенцеві відбулася довільна розмова про всячину в Гетьманщині і в світі. Започав її, як втямив Сірко, за попередньою домовленістю наказний Туровець, мабуть, у зв'язку з близькими виборами кошового і гетьмана, спитавши Сірка про стосунки із Собеським і польським двором. Та всіх більше цікавила Сіркова розмова із Шереметєвим в останньому поході.

— Думаємо ми про сказане тобі, добродію отамане, боярином і не можемо того певне і одностайно втямити,— шанобливо запросив Сірка до розмови писар.— З чого, як ти думаєш, у нього, бранця, була аж отакою пиха перед тобою, вирішенцем його долі? Згадую недавно сказані мені слова архієпископом нашим Балабаном: «Московія — ще й досі справжній монгольський санджак, який увібрав у себе, перейнявши за століття неволі, і натуру, і беглербейські обряди та звичаї колишніх своїх сюзеренів». А ти як гадаєш?

— Мабуть, устами архієпископа глаголить істина, але своєї думки я, товариство зацне, про те не маю,— не знав Сірко, як вийти із становища.— Ви, гадаю, думайте тепер з товариством про весну і ті клопоти, які з нею неминуче прибудуть і в Січ, і в Гетьманщину, а Шереметька говорив зі мною не своїм голосом, а царським і воєводським. І ляхи, і московити трактують про замирення в одночассі зі свеями, то неминуче по тому зітнуться обоямо між собою, пішовши таким робом здвобіч на нас усіма потугами. Думайте, як нам не стати гральною картою в їхніх брудних колодах! Як уберегти свій люд від ясирів, нищень та викітчин, як і від винищення усього краю. Розуму чільного нам бракує, товариство, кміту, і тями не маємо, брак нам єдності, то не знати, чим все це скінчиться,— пікся Сірко тими питаннями.

— Дасть Бог день, дасть і хліб на вирішення насущні! — докинув по загальній мовчанці Іван Щербина.— Не порушать же вони Віденське перемир'я, як порушили Поляновське,— мав він свої міркування, зглянувшись із Туровцем.

— Не скажи, Щербино,— не змовчав Олекса Шкуро,— з ними все може бути, коли ото Шереметєв отак себе поводить, не цінуючи свого спасіння.

— Як уже було, то було,— докинув, смокчучи люльку, Туровець.— Москва, чувати, Якима Сомка лівобічним гетьманом утвердити мітить по розділові нас навпіл.

— А так, Сомка,— підхопив Ріг-Ждан,— коли із Безпалим, Богуном, Силкою і Цюцюрою в неї вийшов пшик. Адже як краще Євраха-нетягу і схимця розірвати із старшиною, як не призначенням його дядька Сомка проти волі небожа-гетьмана? І це ж при визнаному царем гетьманові! А ви кажете: не порушить Віденського трактату! Неминуче порушить, неодмінно порушить — і квит!

— Б'ють навідліг по всіх і по всьому,— обізвався Панько Пилипчата,— по Цюцюрі, щоб, їм служачи, старанніше домагався гетьманства, по шляхетному Сомкові, щоб не настановляв свого небожа Юрія, по Юрасеві, геть не визнаючи його, щоб старанніше шанувався, слухався і приєднувався за батьківським трактатом до царя, бо в противному разі на його місце у них є вже аж два домагальники! Ото мерзотство! Ото пройдисвітство! — аж п'ястука стис Пилипчата.— Заплутують людину, як павук жертву в павутиння.

— А так, ніякі домови, ніякі трактати з царем, як і з крулем, неможливі,— вигукнув Суховій у гніві.— Хіба ж не мали ми вже прикладів у полемі з ними та сув'язі? Єдине збавлення для нас — хан, кажу вам, як казав! Чи, коли хочете, сам султан,— закивав головою переконано.

Змовкнувши, сиділи і смоктали люльки, кожний поринувши у своє. Майже не говорили й потім, як кухарі принесли їжу і питво. Вечеряли ніби нехотя, задумано, зажурено і самозосереджено.

— Ну що ж, добродії, можете йти на спочин і не забувайте про нашу раду та наближення бурхливої, як твердить пан Іван Сірко, весни, бо він найдосвідченіший з-поміж нас, та й, не в образу будь мовлено вам, найбільш оболений долею люду нашого,— звівся наказний Сацько Туровець у застіллі.— Ти також маєш іти на спочинок, пане Петре,— подивився він на Суховія,— як бажаєш, і ми з паном Сірком також невбарі розійдемося,— заходив він по канцелярії.

— Як здоров'я батька, пана Дмитра? — нагадав наказний Сіркові, як вони лишилися на самоті.

— Та хто зна й як. Домовлялися з Нестором, що, коли б що, він сповістить мене, а отже, слава Богу, мабуть, все гаразд, коли не сповіщає. Недужий він геть і, думаю, недовго топтатиме ряст.

— Батько один, цінуємо його тільки тоді, як втрачаємо,— чи то щиро говорив Сацько, а чи хотів відпровадити Сірка із Січі.— Не думай, не гризися отим мерзотником Шереметьком і тим, що помилився в Юрієві, доблію,— присів він боком на лавицю.— Худоба на чотирьох спотикається, а ми ж лише на двох. А хто б, на твою думку,— перескочив він раптом,— був достойним кошовим в цю бурхливу весну чи й гетьманом над краєм, хто б зумів припинити належно розділ поспольства і старшин? — спитав тихо.

— Кошовим, мабуть, ваша милість, Сацьку, чи, може, Панько Пилипчата, коли Іваненка-Величка не бажаєте,— по роздумі відповів Сірко.— А гетьманом міг би бути Богун, коли б згодився, інших не знаю.

— Богуна труять і труять, та й рана від ординської стріли, заражена чимось, не гоїться, п'ючи здоров'я, так що...—, недомовив чогось Сацько.— А кошовим і гетьманом в одночассі наші старшини бачать сьогодні лише тебе єдиного, і скажу тобі, ніхто, окрім тебе, того не потягне належно, а головне, що козацтво, найпаче сіроми, та й не лише вони, вибрали б тебе, а цього не кожному з нас вдається заслужити, доблію і добродію.

— Не пнуся я до того, бо не ошколений, пане Сацьку, та й біля отця маю бути, щоб не шкодувати потім та не нарікати, що не провів його на той світ. Адже маю вже чимало гріхів: побратима втратив оце нещодавно, не вирядивши його в останню путь. Та й гетьман у нас, мосьпане, слава Богу, поки що є, живий і здоровий. З ним, хай буде знано тобі, трактують і хан та султан, і королі — польський та свейський, і господарі — молдавський, волоський та трансільванський, уже не кажучи про хижця царя московського,— таки боліло ще у Сірка серце за свого ставленика Євраха.— Під його штандартами та регаліями дві третини запорозького козацтва, пане Сацьку, а я полковник над ним,— натякнув Сірко, що вибори кошовим Іваненка-Величка і призначення Сацька наказним у Січі — неповноцінні, вчинені в угоду меншості тутешнього поспольства.

— Бог простить тобі, а побратим тим паче,— зітхнув глибоко Сацько,— зате ти вибив наклепникам тим зброю, чорну бреханину на себе, бо не провів його в путь, а зразу вернув у Кіш, а це без хисту та кміту і ошколені нечасто вчиняють. Боже наш! На яких же бруднодуших кровопивцях і пройдисвітних тиранах та деспотах світ тримається та якими банітами підпирається він, стоячи на людських плечах, отяжених і ослаблених! — вимовив він не знати до чого.

Якийсь час розмовці-чільці сиділи мовчки, а потім, не змовляючись, звелися і, переглянувшись, пішли з канцелярії. Сірко зрозумів, що Туровець мав з ним говорити щось потаємне, але, видно, передумав чи відклав на подальше...

Усамітнившись, Сірко заходив при березі, пригадуючи пережите. Першим йому згадався лисянський кат Лащ, потім лубенський — Вишневецький, роставицький та кумейківський — Конецпольський, а як пов'язав їх подумки із крулем Владиславом, то ніби побачив знову Фландрію, дюка Конде, кардинала Мазаріні, бана Лупу і Ракоція, чорного Ходню-Лук'янова і Барабашів. А вже потім чомусь поряд із Тимошем Хмелем — Ромодановського, Бутурліна, Трубецького і врешті Шереметєва, уявивши навіть царя Олексія і самозванця Никона, а їм услід — Іслам-Гірея і теперішнього Мухаммед-Гірея.

Сірко аж сплюнув від обуру, бо ті катувальники привели за собою його помисли до вчора принесеної чутки, яку, оп'янівши геть, Іванець Брюх виказував у корчмі, нарікаючи на те, що, завдяки Сіркові, запорожці поклали нерозумно в поході-погоні за людоловами, аж одинадцять козаків та принесли кілька десятків їх посічених, нічого не подуванивши із вирваного у татар, і то лише тому, що польному наказному Сіркові, бач, треба було захистити свою родину і фільварок у Слобожанщині... Чутка була брутально-гидкою, та вражала вона вірогідністю, схожістю на півправду, хитро сплетеною допустимістю, найпаче для сіром і ворохобників, захланців-честолюбців і різних байдужнів, далеких і від лихолюду, і від ролі Січі та всього козацького Запорожжя...

«Ні, не багато в мене прибічників-друзів тут, і у Вінниччині, і у Слобожанщині, а найпаче серед чільців. А треба б їх мати і пора мати в такому віці більше,— роздумував він,— а ще коли врахувати, що не до спокою йде в Гетьманщині, а до змаг, поєдинків і війн, може, ще більших, ніж ті, що були досі, бо ж до орди, ляхів, агарян-турків додалися ще й московити під царем і боярами. „Унія Польщі й Литви порятувала Литву від розору“,— згадалися слова Собеського.— А хто з'ясує мені правдивість цих слів, коли існує стільки їм контроверсій, коли дійсні події і явища цьому суперечать, коли стосунки православності і братності із московитами використовуються царем і дворянством для закабаління цілого народу? О, бузувіри! О, мерзотники! Скільки вас розвелося за роки війни!» — скреготав він зубами в гніві.

«Наш Бог не угодником мусить бути, а захисником люду! Наш Бог — це Бог волі і нашої незалежі! Не господин, не сюзерен, не деспот-тиран і повелитель, а духоборець і милостивець принаймні! — викрикував він уявно і заглушено в мовчазну ніч.— І ви, добродії, не приймайте ганьбу за спасіння, бо вона — соломинка для втопленика, і спай гетьмана Юрія з ляхами тому приклад,— тряс кулаком у нестямі Сірко, подумки звинувачуючи найбільше Тетерю.— Ви вже забули їхні вандальства, їхні жахи і страхіття з палями і шибеницями, забули про їх обсяги і кількості! Вам не людські доступності потрібні, щоб вчинити щось добре рідному краєві, а регалії й геральдики, щоб опанувати ними у власному визискові і наживі! Халамидники! — квапився він вилити із себе копичення бруду.— Правду рече із вівтарів святий старець Балабан, що перекинчики-покручі віру і волю старожитні проміняють на фелендиші, утерфини, атласи, адамашки і каразії та інші дорогі витвори. Слушно, сливе, йому вторить і Йосип Тукальський-Нелюбович, що окремі війти, судді, каштеляни, старости та солтиси за золоті таляри, півталяри, орти, четвертаки, потрійники в шкатулах та навіть шеляги, вирвані із вузликів у бідарів, згодні слугувати вірою і правдою самому сатані...»

З тим, находившись до втоми, до болю в ногах, він і в конуру Морозового куреня зайшов, поспіхом тихо у темряві роздягся та, намацавши постіль, приліг на запашному свіжому сіні на полику-нарах, осінивши себе завчено хрестом. Тихим шелестливим дзвоном у міхурчате віконце над його головою билися одинокі крупинки-сніжинки, ледь чутно час від часу завійно присвистував зимовий вітерець, то пливно виникаючи, то затихаючи впокорено за куренем.

Того дня чільці очікували прибуття викупців із Ханщини, а прибув у Кіш сотник Гнат Турлюн і його джура, тепер уже не Остапко, а Остап Говдя. З їхньої оповіді Сірко ніби бачив то стареньку і суху няню своїх синів і дочок — пані Маріям в спорожнілому обійсті, яку людолови не схотіли брати в ясир, то морочливе заміжство Гундиної, ще досить молодої вдовиці Марини, яка прийняла у двір, всупереч бажанню немічної свекрухи Мотрі, козака, судячись зі старою за пай в обійсті, то дими над спаленими осідками і поворот до них втікачів по відшестю ординців.

Сірко не забував, що він — вінницький полковник і що на нього чекають гетьманат і дві третини запорожців та чимало слобожан. Та над усе йому не давали спокою новини-чутки про замирення московитів зі свеями і заклики царя Олексія до миру з польським двором, про можливі зустрічі, як лиш осядуться морози, польських і московських перетрактовників у Борисові, у Березані чи деінде...

Говорив Гнат і про царські війська, які перекидаються в тому напрямку, на чолі з князями Хованським та Долгоруковим, про воєводу Шереметєва, який разом із Цюцюрою нібито вийшов із Києва в напрямі Дубна, а Потоцький, Чернецький, Любомирський та Тетеря, примирившись зі свеями,— під Ляхівці і Гродно... Сіркові, та й не лише йому, ті події взимі говорили не про добро для Гетьманщини і її поспольства, а про нові нещастя, тяготи та визиски...

Слухаючи Турлюна і Говдю та час від часу питаннями направляючи їхню оповідь, Сірко не міг не чути голосів січових «маланників», які із гомоном проходили за вікнами на чолі з перевдягнутим у «дівицю» козаком.

А мій батько чоботар; чоботар, Закаблуки полата, полата...—

кренделяючи ногами, співав ряджений подібним до жіночого голосом І, підтриманий баритонами козаків, продовжував разом з ними:

Дам лиха закаблукам, Закаблукам лиха дам! Дістанеться й передам!.. Ой зустріла козака-баламуту І на радощі собі, і на смуту: Лишив з хозу чоботи в подарунок, Та ще з лиха медовий поцілунок!.. Чоботи, чоботи, чоботи, Що ви мені коїте-робите? —

підхоплювала орава, віддаляючись.

В тій співанці було стільки безтурботності, забавності і відчайдушності, що Сірко доброзичливо позаздрив співакам. Штукарі кликали товариство до шинку. Вони, мов мана, чарували, не полишали Сірка ще довго при приготуваннях у дорогу, поки він у супроводі брата Нестора та джури Архипа Рави й не виїхав до Капулівки.

В путі Сірка радувало, що син Петро потроху видужує, а Роман зовсім очуняв і тримається належно, що його господаркою порядкує Сабрі Берлад, приводячи її до ладу, а циганів, як і дружину Гнатову Лайзу, живих і здорових, ординці обійшли стороною, не торкнувши. Його особливо втішало, що Лайза була в тяжі, як і Маринка, а синів та зятів поцінюють лавники і радці в Мерефі і під час майбутніх виборів мітять обрати їх у магістратну раду.

Не менше його радувала і приязнь циганів. Він не лише не забував про додоса і його родину, а постійно цікавився нею, бо, попри вади — шельмування, баришування, жебрання, цигани по відношенню до Сірка були слівними, а крім того, Гудим, його син Пуру та зять Шамо із вдячності Сіркові за обійстя в Артемівці передали на Січ через Гната і Остапа хай і півсотні всього, але добротних кінських підков, вухналів та інших поковок. Саме тепер, коли, за рішенням Сірка і Сацька, козаки відгонили гірших коней в запорозькі села для прокорму двох за третього, а решту — у Вінниччину для війська, ті підкови були даром Божим.

Заглядаючи душевним зором у засніжену далину, Сірко немовби на власні очі бачив, як клубочилися сиві дими над завіяними снігом селами і осідками по Мжі. Він мовби чув, як ревіли череди худоби, іржали несамовито коні, заливно ґвалтували собаки та лементували в розпачі посполиті...

Шаленів і питав себе невідворотно: коли тому буде кінець?! Як домогтися людності миру, і з ким їй єднатися? Коли врешті його поспольство наблизиться до того і чи наблизиться взагалі при таких сусідах? Адже розділяється, розколюється, розпадається на друзки, на скалки, на гамуз рідне сполеченство, підміняючи боротьбу супротив розпороті тягою до власного, а не суспільного добробуту, тупим збайдужінням до долі ближнього, захланністю до зисків і самозбережень за їх рахунок... Сірко відчайдушно картав себе, питаючи, за що його народ прокляв Бог, кинувши на поталу озвіріло-хижим людожерам-сусідам? «Боже! — волав він про себе.— Є ти на світі чи немає тебе? Чому відвернувся від нас?!» Його ніздрі збуджено тремтіли, уста стискалися, а брови повзли на лоб в напрузі, нагадуючи собою крила птаха...

Єдиним просвітком в путі була втіха, що в тому буремному напливі подій, гризот, клопотів, всіляких трапунків він не втопився, не втратив притомності, не захлинувся і ще пливе, що і в Січі, і навіть у Вінниччині він при бажанні може бути неабияким господарем над запорожцями і стерничим воєводою над краєм, а послані у Кальник до Адама Сулимки Гнат Турлюн із Остапом належно прослідкують за виконанням його переказів, щоб усі коні були поковані, а козаки — готові до походу. Яким буде той похід, Сірко ще не знав, але що він буде — не сумнівався.

— То татові покращало, кажеш? — перервав нарешті Сірко мовчанку, запитавши Нестора.

— Та певно, часом ставало навіть добре, коли проходили напади хвороби. Того тижня вони виходили із хати з патериком, оглядали обійстя, сварили мене, що не розчистив перелаз від снігу, за нахилені ворота і розкошлачену каблучку на вушакові, дорікали, що Воронька належне не доглядаю. А я, присяй-біг, часом геть не маю сили, хоч і не виказую того.

Знову мовчали, їдучи півчвалом, кожний занурившись у своє.

— То гадаєш, тато ще трохи протягнуть? — розривався Сірко між обов'язками бути біля батька і у Вінниччині.— Я це до того, що чекають на мене і гетьман, і вінничани, і події, що надходять.

— Подивишся тата, порадишся з ними та, Може, й дійсно навідаєш гетьмана і Вінниччину, коли тра тобі там бути,— потішив Сірка Нестор.

Сірко згадав, що під його впливом Сацько Туровець написав рукою Суховія і вислав нарочитим гінцем листа до гетьмана Юрія із пропозицією Січі вимагати від царя негайного відкликання московських залог і воєвод із усіх міст, які вони посіли силою в порушення Переяславського трактату, і негайної царської відмови від об'яв і призначень своїх наказних гетьманів Цюцюри й Сомка на Лівобіччі. Він же порадив направити обом претендентам від Січі пересторогу: не згоджуватися бути наказними при живому гетьманові, хоч і сумнівався, що любовладці послухають його. Спровадив Сацько гінця і до варшавського двору із домаганням не порушувати Гадяцько-Ставищенську домову і не використовувати перекинчика Тетерю як наказного при живому гетьманові Юрієві. Неприємним, правда, було Сіркові те, що Суховій і Сацько Туровець послали з гінцями листи і султану та ханові, запевняючи їх у приязні Січі до їхніх високих дворів і навіть натякаючи на краще прийдешнє в стосунках...

Близився день до полудня, коли Сірко прибув у Капулівку і впав у розпуку, бо не застав живим батька Дмитра: той помер ще вчора звечора із його ім'ям на вустах і лежав уже на марах — помитий, поголений, перевдягнутий, з розчесаними розкидистими вусами і ніби аж довший, при відкритих навстіж по покону сінешніх дверях і воротах. Мачушине голосіння почув Сірко ще звіддалі, а материне його доповнило, коли зіскочив із коня в дворищі. Тесали теслі в оборі хреста на готовій домовині, що пахла живицею, віялися на вітерці темні стрічки на лиштвах дверей, побожно хрестилися, виходячи й заходячи, посельці, читав баритоном молебень над покійником капулівський диякон Назар так огучено-барабанно, що чути було аж у дворі...

Запізнився Сірко і застав мертвого батька та осудливий погляд челяді, приятелів покійного: отця Прокопа Чечіля, війта Захара Мазура, судді Ритора Квача і скриба Прокопа Лихолая, уже не кажучи про господарів жалобного двору Притул: Ганну та Анджея, Катерину-Каську та Петра, Оксану-Саньку та Яцька, які були колись приведені в цей тихий закуток Великого Лугу до діда Капули покійним Корнієм Слимаченком. Жінки-Притули допомогли обмити, одягти та окрепно отраурити покійного свічками і кренами-стрічками; марами, ямою та свіжовтоптаним путівцем на цвинтар піклувалися чоловіки, а Яцько навіть приніс із дому на оббивку труни червоної китайки і велетенський кетяг дорідного плоду калини в шанобу покійникові...

Стоячи в неймовірній печалі під докірливими, як йому здавалося, поглядами челяді перед мертвим батьком, Сірко картав себе за те, що весь свій вік він чомусь то не встигав, то прогаював бути там, де неодмінно мусів би бути, уже не раз роблячи висліди, що не лише над ним особисто, а й над поспольством рідним постійно висить якесь невідворотне дання-прокляття, якого не обійти й не обминути.

Що Сірко має повернутися у Вінниччину до свого полку, на Січі знали не лише старші та знатніші, а й рядові козаки. Але про те, що він гукне туди і козаків-охочекомонців, умовивши обозного Васюру Вареницю піти з ним та настоявши на призначенні Суховія, як знавця татарської мови, наказним обозним і писарем Січі,— і не здогадувалися.

Отож колишній спудей Могилянського колегіуму, потім ханський бранець, сотник та знову бранець Бекташ-мурзи — Петро Суховій став твердо писарем Січі і наказним обозним, подружившись і побратавшись у копії із молодим скарбничим Григором Сагайдачним, бунчужним Іваном Гусаком та головним гармашем Філоном, сином капулівського скриба Прохора Лихолая, не кажучи про приязнь до нього самого Сацька й інших знатніших. Мусів змиритися із тим становиськом спудея і Сірків противник Іванець Брюх — польний наказний і курінний, зваживши на те, що Суховій став господарем над полоненими Сірком ординцями, які чекають викупу, а відтак обіцяють зиск не лише Кошеві, а і йому, Іванцеві.

На несподіваній раді, про збір якої піклувався й Іванець Брюх з метою не допустити походу охочекомонців на чолі з Сірком, його заходи були марними, бо Сірка підтримали не лише старші й знатніші, а й чимало рядового козацтва, в тому числі і з брюховецького куреня. Допомогло Сіркові і ослаблення морозу та присилка із Пальника Адамом Сулимкою гінця до Січі з проханням повернути туди Сірка «за вимогою усіх залог, а найпаче їхніх сотенних»...

На біжучій раді старшин, де Сірко об'явив обумовки давніших, постійно сталих зносин Січі із Вінниччиною, було вирішено побудувати та обладнати двадцять нових і повністю полагодити всі старі чайки, визначено, скільки належить забити коней, виловити риби та вполювати дичини для засолу пастроми, спекти коржів, плескачів, перепічок, балабух, книшів і калачів на сухарі, зготувати списів і луків, закупити чи виготувати зброї, поташу, селітри, одягу, полотна, возів-мажар і саней, пошити овечих та вівчужних штанів, чобіт, кульбак і іншого за кошт викуплених ординців...

По овеселених церковними дзвонами колядках, щедруваннях, маланкових штукарствах та водохрещенських пияцтвах козацьке поспольство в Коші повернулось до буднів і клопотів, дисципліни й порядку, обов'язків і приготувань охочекомонців до походу. І всі зрозуміли, що в Січі появився господар-воєвода, що вміє вести життя Коша в ритмі праці, стриму і порядку...

«Оце завдань-злеченів пан Сірко надавав нам на днесь, що й спати не буде коли»,— жартували старші в чолі із Сацьком по скінченні ради.— А так, відсвяткували-сьмо, слава Богу, гулі-гопки, то й про працю треба думати та піклуватися,— вторили їм менші уже в роботі — великій і негайній, під заливні клепи і дзенькоти ковалів, бухкання кадубників, дзвони сокир в руках теслів і виспіви пил по тартаках-пильнях. На щастя та добро, погода стояла на рідкість відлижна, і це радувало нечисленне Січове поспольство в Коші...

По скінченні ради, негадано-неждано для Іванця Брюха, в січовій канцелярії, по домовленості із Сацьком, відбулися Сіркові потрактування із польним наказним та курінним.

...— Я тобі минулого року наказував відігнати ногаїв, перешкоджаючи їхнім спільним діям із ханом,— мов вичавлював із себе слова Сірко,— а ти прилучився під січовими штандартами від мого імені до воєводи Ромодановського та самочинно пішов на братовбивство проти Виґовського, опустивши навіть квестії-катування козаків та дуванення здобичі. Мало того, ти в осліпі поруйнував, погромив та попалив Ромни, Пирятин, Чорнуху, Горошин і вернувся на Січ лише по третьому моєму наказові, коли скінчив свої смертовбивства. Це був твій непростимий злочин проти Коша, і проти мене осібно, і проти люду посполитого нашого. Злочин шельмувальний, хоч ти мене й не обвів навкруг пальця. Мене стримало не віддати тебе до суду і кари лише моє небажання доводити ще й Січ до міжусобства,— проколював Сірко Брюха гострим поглядом.— Але я утримався від твого покарання не для того, щоб ти тепер із куренем проливав сльози тобою покатованих та пограбованих! Не для того, кажу,— погрізнішав Сірків голос,— щоб ти повторював про мене бояринові вигадки про маєтність і фільварок, за які я повів умирати січовиків! Не для того, врешті, щоб ти зносився від імені Січі, як польний наказний, мною поставлений, із Ромодановським і отримував від царя ясаки за злуку із воєводою і за вивідки! — цідив слова Сірко.— Думаю, розумієш, що можеш скінчити біля судового стовпа-слупа!..— тяжко дихав Сірко.— Галябурдуєте, галяндруєте, бенкетуєте і ворохобите в наклепах та нацьковах, а до чого те приведе? Лишаючись курінним і польним наказним на Січі по моїй волі і милості, затям собі це і в подальшому дивись та думай! — пригрозив Сірко Брюхові.

— У тебе,— облизав Іванець уста і витер лоба зі страху,— з чужого похмілля болить голова. Твій наказ щодо ногаїв я виконав, отамане,— розумів поважність звинувачень Брюх.— А на Ромни та інші міста я пішов, бо був певен, що ти те одобриш. Адже і ти був проти Виґовського? Чи я помиляюся, може?!

— Проти Виґовського, шельмо, але не проти сотенних міст, які ти попалив, не проти бідарів, яких ти пограбував разом із Ромодановським, прикликаним від мого імені!.. По лезові ходиш, захланцю! До судового стовпа просишся, паплюжнику-баніте!— ледь стримуючи себе, пристукнув Сірію у стіл затиснутим п'ястуком.

— Прости, отамане й полковнику,— викручувався Брюх.— Не відаю, що я там у корчмі,— переводив він вину у міжусобне русло,— сп'яну бовкнув, то чи ж можуть ті слова затьмарити нашу приязнь і спільні долі козацькі? І ясаки хай тобі не стануть впоперек горла, бо хіба ж моя вина, що москалі дають їх мені, а не тобі? — перекручував він непростимі звинувачення в другорядні.

Іванець Брюх завжди боявся. Криючись потом, пасував він і тут, але зважав, що Сіркові не до нього зараз.

Сірко розумів марність розмови з Брюхом, проте по мовчанці попередив:

— Повторюю, лишаючись у Січі польним наказним, в першу чергу, із моєї ласки, думай, порочачи мене й інших чільців, чим ти скінчиш! Я тобі востаннє простив, і тільки через обставини, які склалися. Наступна наша полема, коли ти продовжуватимеш так вести себе, буде іншою! Я тобі це обіцяю, вовкулако!..

Завершилися лаштування в дорогу охочекомонців, як і завжди, відправою молитви в січовій церкві, поєднаною зі святом Трьох Святителів. Присутній на ній Сірко, думаючи вже про Вінниччину і події по всій Гетьманщині, неуважно слухав проповідь кошового отця Петра Буркуна, свого соратця ще в поході на Азак під проводом гетьмана Півторакожуха, та, крім напуть до єдності, взаємодопомоги і нещадіння сил у захисті ойчизни, звернув увагу на такі його слова: «Никонівці, як і польські латиняни, спотворюють канони нашої віри, перекручують її історію, калічать обряди, нівечать і ламають наші звичаї, полишені нам прадідами. Вони намагаються вижити із нашого буття рідні ужитки та прикмети нашої спільності: і тих, що під Польщею, і тих, що під Литвою, і тих, що починають бути під Москвою, розселившись по слобідських землях. А ми — один народ, у нас одна кров, віра і неволя, одне прагнення бути на своїх землях вільними християнами. Лихо наше нині гірше від ординських людоловств, і саме тому, що й ляхам, і литвинам, і московитам вигідно розколоти нас на шматкові терени, окремішні домагання й озвичаєності не лише оружно, а й духовно, ви, похідці доблії, мусите всіляко противитися цьому, як гріхові Божеському й ойчинному...

Благословляю і напучую вас не по своїй волі, а по волі Божій і поспольній!.. На обширах Стародубського полку, як і під Литвою та Польщею, відправу ведуть перекинчики-никонівці, паплюжачи часом теперішню Київську церкву і її провідців, як і самого митрополита Балабана!.. Бійтесь того, боріть те всюди паче і паче!..»

Правлячись попереду вершників у тихий, заінеєний ранок, тішачись тим, що охочекомонці добре озброєні, одягнуті в теплі кожушані вдяганки, в бекеші з башликами, на добре спочилих конях, везуть у хвості загону ще й запаси всілякої сніді, Сірко не міг відірватися від проповіді отця Петра, а найпаче від його думки, що «лихо наше нині гірше від ординських людоловств». Та думка, як хробак, сиділа в ньому, точила й гризла його, бо чув від деяких із чільців й інше і не міг змиритися з тим іншим.

Ледь утоптаний у снігах путівець між занесеними хурделицею зимівниками і хуторами в міру просування загонів ставав ширшим і уторованішим, і свіжопідковані коні, покриті інеєм, долали його залюбки.

У Пальнику охочекомонців зустрів Васюра Варениця із джурою Касяном Чехом, а місто повнилося ворохобними пиятиками, чубленнями козаків, ходіннями по вулицях всіляких штукарів-маланників, похмільників, задирак і бузувірів.

Зустріч із розгубленим Вареницею та його джурою, оргії козацьких гуртів геть витиснули із Сіркової пам'яті спогади і наповнили його новими клопотами, гризотами і турботами. Навіть його наказні Варениця і Сулимко були напідпитку, зустрівши свого воєводу, отамана і полковника в кальницькій паланці-канцелярії ральцем-бенкетом, гигикаючи в застіллі із сотниками, бунчужними та скрибами.

— Оце так ви тут господарюєте, пани довіренці?! — після чималої мовчанки, як грім із неба взимі, привітав сотенних Сірко.

— Та-а-а, пане полковнику,— намагався повертати неслухняним язиком місцевий війт Танас Хробак,— скільки того життя? І Святки ж належно треба провести, і...

Та Сірко не дав йому докінчити:

— Бачу, проводжаєте непогано, а чим те кінчиться, товариство славне, і до чого приведе, не бачу,— не знав Сірко, як себе повести в тім становиську.

— Приведе до гіршого, ніж було, але значно кращого, ніж буде, прости нам, доблію полковнику,— обізвався із застілля гніванський сотник, поправляючи довгі, як хвостики на бунчукові, сивуваті вуса.

— Ага-а-а, прости полковнику,— підтримав його Адам Сулимко знічено і розгублено.

— Усі, крім пана Адама і пані...— зупинив суворий погляд на присутній за столом дорідній, також підпилій, жінці.

— Ядвігою зовуся, прошу пана,— підказала йому молодиця, кинувши лукавою сміховинкою із очей.

— ...і пані Ядвіги,— запримітив щось облудне в жінці Сірко,— панове, вільні на днесь. Пізній ралець скінчився, то ходіть до нічлігу, а завтра на свіжі голови погутаримо.

Бенкетники неохоче, ніби зморено виходили із-за столу, накидали наопашки хто кунтуш, хто жупан, хто свиту чи бекешу та шапки і, спльовуючи, ремствуючи та сопучи, виходили замешкливо у відкриті двері на вулицю. Встала з-за столу, ковзаючи рукою по обрусу, та сіла на лаву спиною до нового розпорядника і Ядвіга, оговтавшись під колючим, прилипливим поглядом приїжджого полковника.

— За які пеньондзи а чи таляри і з чийого скарбу, наказний полковнику, ви тут пиячили? — запитав по мовчанці, тяжко дихаючи Сірко в Адама Сулимки, який стояв ні в сих ні в тих, підперши спиною одвірок.

— Військового скарбу, пане отамане, ми нігде ніц не чіпали, як і наставляв ти нас. А пили-и за кошт щедрої пожертви шановної пані,— вказав очима на Ядвігу.— Покійника мужа її пом'янули, та й тільки...

— Я так і здогадувався, Адаме, що пані має пристойний фільварок, поташну буду, залізну рудню і монетну мінцарню. Чи не так, пані? — перевів тяжкий погляд Сірко на молодицю.

— Ядвіга я...— відчувся обур в голосі жінки.— І не для кпинів я тут, а робила-м пожертву!

— Здогадуюсь, пані Ядвіго, що не для кпинів,— скривив в уїдливому посміхові уста Сірко.— Це ж тебе люди прозивають Павучихою, це ти, шановна, продала нещодавно млина в Сурмицях лубенському міщанинові Тимкові Буткові? А чи, може, це не ти?..

— Ну-у-у, я-а-а-а, а що панові до того? Де б же талярів мала на ралець?

— І твої родичі, подільчани, батько і син Кохановські, купили із бродівськнм вірменином Миколою Марковичем овечі шкури в Молдові?

— Ну-у-у, мої-і-і, а при чім тут вони? — змочила Ядвіга уста язиком, уже лякаючись непересічної обізнаності отамана.

— То ти допомагала нещодавно через гетьманський суд засадити до в'язнення і купця Юдку?..

— За яким правом пан чинить мені дознаннє? — підвищила голос жінка.

— Я, пані, полковник калькицький і прошу мені відповідати чемно і правдиво, доки я терпеливий.

— Я до того ніц не мала-м справунків, а ле-м оповіла-м судові про Юдку, як він у Яссах намарне, по-шахрайськи засадив до ями кам'янського купця, а мого брата, Якова Богдановича, пане, то чим у тому си провинила-м?

— А тим, пані Ядвіго,— дивував і спантеличував Сірко і Сулимку, і свого джуру, і шинкарку,— що ніколи ти не мала чоловіка, якого щойно поминала, а тому скажи мені щиро й по правді,— і я подарую тобі всі провини,— хто тобі дав пеньондзи на оці видатки, скільки та коли, щоб ти напоїла козацьку старшину? — проколював Сірко очима жінку.— Накажи, Архипе, сотникові негайно перевірити всі застави і доповісти мені про стан,— звелів він джурі, який нерадо пішов виконувати наказ, лишивши отаку цікаву подію в канцелярії.

— Я буду, пане отамане, оскаржувати твою самочинну дію панові гетьманові Юрієві,— підвищила голос шинкарка Ядвіга.— Чей же, я не замтузна яка?!. Я цього самовільства так си не лишу. Гетьман Юрій знає мене досить,— попробувала вона налякати Сірка погрозою.

— Суддя тобі тут не гетьман, пані Ядвіго, а я! Ти хотіла б оскаржувати мої дії, але не зможеш, бо будеш винесена звідси наперед ногами і зникнеш хтозна-де й коли, якщо не розповіси щиро про все, тобою чинене, і то не мені, а ось наказному, щоб він відав, із ким мав справу,— ставав сталевим Сірків голос, стишуючись.— То хто тобі давав кошти на ралець? Ну, пані! Не змушуй мене до гріха! — різко підвівся полковник із лавиці.— Бачиш же, що я все про тебе відаю. Мусиш знати й те, що часу в мене мало на бавлення з тобою! Клич, пане Адаме, сюди екзекутора! — погрозив він.

— На Бога, пане, для чого він? Скажу, пане полковнику, як на духу! На Бога-а-а! Оповім без атриґенції-хитрування! Як перед Богом, прошу у вас ескузи-пробачення! — заплакала навзрид шинкарка, спішно хрестячись.— Спершу якісь капахалки, урядовці ординські, а слідом за ними селевдар-ага, зброєносець ханський, привезли кілька чересів пеньондзів мідних і тимфів та трохи аспрів срібних.

— А ще хто і скільки? — проколював Сірко поглядом шинкарку.

— Ще-е-е?.. Зовсім замотеличив ти мені голову,— шморгнула носом Ядвіга.— Ще якийся лях передав мені чересок срібляків, але їх ніхто і за гріш не брав, мусіла-м обміняти.

— Що ж загадували тобі зробити за ті череси капахалки, селендар і лях?

— Напувати потроху козаків, щоб навикли до того, а потім вони дадуть ще кошту на обпій усіх твоїх застав та залог,— примовкла, шморгаючи носом, Ядвіга.

— Коли накажуть обпоїти кінцево, скажеш мені осібно або ось наказному, якщо він ближче буде! Чи згодна на те?

— На Бога, пане! Де б же, ясний, не була згодна? Хіба не сказала-м?— оживала на очах шинкарка, шаріючи.

— Маєш козацькі чи старшинські боргові розписні цирографи-мембрани? — заспокоєно згодом спитав Сірко, відгадуючи клопоти і гризоти шинкарки.

— Маю, ле-м, небагато, пане отамане, бо в борг не давала-м,— все більше відходила від ляку Ядвіга, хоч ще й не вірила своєму щастю.

— Завтра принесеш мені всі, і скарбник їх тобі оплатить.

— Дзенькує бардзо панові отаманові, але ж чи то можливе? — аж звелася Ядвіга із лавки.

— Можливе, коли повідомиш нас про обпій.

— То мені йти? — неймовірилась шинкарка.

— Йди. Лиш не забудь того, що обіцяла, бо гірше тобі буде, аніж було, коли потрапила до казнодара Ахмеда,— нагадав Сірко жінці сокровенне.

— Свят-свят, отамане! Як і звідки ти про те відаєш? — зробила великі очі шинкарка, аж сіпнувшись.

— Чи не боїшся, що козаки в путі отепер затемна тебе зґвалтують? — не відповівши їй, спитав Сірко уже жартом.

— Ой, пане отамане зацний,— кинула повеселілим поглядом шинкарка йому у відповідь.— Чи ж із моїм щастям на те сподіватися? Дзенькує за жарт, а навідаєшся — то пригощу яко круля за твою ласку,— запряла лукавим поглядом молодиця і пішла в двері.

— Пане полковнику! — раптом з'явився в дверях кальницький сотник Устим Мокошенко.— Усі залоги й застави, як було велено, я проїхав і перевірив ретельно, а на мостах ще посилив варту. Всюди лад і спокій належні!

— Добру справу вчинив, то сідай до застілля,— вмощувався Сірко на лавицю,— та повечеряємо, і ти теж, господарю,— припросив Сірко обох, ніби й не було щойно трапунку з шинкаркою...— Кликни, Архипе, пана Васюру Вареницю сюди,— звелів джурі.

До півночі слухав Сірко оповіді наказного Адама Сулимки і обозного Васюри Варениці про становисько і пригоди козацьких заставних корогов у Кальнику і по всій Вінниччині, про події, що відбувалися за час Сіркової відсутності при гетьманському реґіменті в Брацлаві. Поковка коней за його наказом, через сотника Турлюна переслана, була відмінена гетьманом, хоч таємно потроху й велася; не останнє місце серед новин посідала й домова короля Яна-Казимира із ханом про їхній спільний весняний похід в Україну та радість гетьмана Юрася з того приводу; і Сулимці, і Васюрі було відомо, що воєвода Шереметько почав перекидати своїх стрільців до Дубна, пришвидшивши отим домову круля і хана; у Борисові чи Березині вже ніби зустрілися посланці-потрактовники Польщі і Московії, і треба було негайно вислати туди, як вирішив Сірко, перешкодців, які б не допустили поділу України. Вислати ще й тому, що того прагнуть таємно навіть гетьманові чільці на чолі з Дорошенком.

Сірко ледь дочекався ранку, щоб уже вдосвіта податись зі своїм джурою, Гнатом Турлюном та Остапом Говдею в ретраншементи гетьмана, наказавши Сулимці і Васюрі розбудити на алярм усі застави і залоги, перевіривши маневрово їхню готовність до негайного виходу в бої.

Яким же було його здивування й обурення, коли він застав у Брацлаві генеральну старшину при раді і отакому ж, як у Кальнику, ральці-бенкеті. Особливо його вразило те, що в застіллі поряд із гетьманом сиділи і схимники: архімандрит Ян Кобринський, канівський ігумен Йов Заянчковський, переяславський протоієрей Федір Хозар та опасистий, мов кадуб, протоігумен Трахтемирівського монастиря Іосафат Печеніг. Виводило його із рівноваги ще й те, що застільці були досить підпилі, а представники церкви — навіть у ярмулках та камлотових підрясниках.

Та найбільше його вразила розкішна камлотова ферязь, що висіла на гаку, красуючись. Як вияснилось, вона була подарована архімандритові Никоном. Роздягаючись, Сірко побачив і на гаках, і на лаві табинові опанчі, амарантові кунтуші поряд із гунями, свитами та декорованими кожухами...

— Кажу: про вовка помовка, а він на поріг! — вигукнув по-хлопчачому гетьман Юрій, коли Сірко присів край столу.— У нас задля святої неділі і рада, і ралець, отож пригощайся і знай, що ми всекупно тебе, полковнику й отамане зацний, чекали-сьмо, бо потреба в тобі нагальна,— оглянув гетьман присутніх, витираючи рушником рота.

«Батогом голоблі не переб'єш,— подумав Сірко, гамуючи в собі обур і роздратування.— Правду старі люди кажуть: краще з розумним загубити, аніж із дурним знайти». Він пригасив у собі клекотливу обурливість і вдав голодного, накинувшись на їжу після випитого джбанка оковитої, змовницьки поданого генеральним бунчужним Петром Дорошенком, єдиним несп'янілим тут старшиною.

— То, думаю, продовжимо, товариство, наші погодливості і контроверсії,— вів гетьманову раду, соромлячись своєї огрядності і громогучності в голосі, завжди неговіркий і скромно-чемний сивовусий генеральний обозний Тиміш Носач.— До відома знакомитого і шановного прибульця повторюю, що днесь військові і духовні утримки міста з його маєтностями уже розподілені і означені нашим старшинам та духовенству, враховуючи офірну поміч патріарха Никона в Домонтові, Гадячі, Бубнові, Ромнах, Лохвиці, Шишакові, Смілій, Ґруні, Мрині, Яблуневі, Млієві, Кам'янці, Борках, Паволочі, Ведмедівці, Салтиково-Дізиці й інших осідках,— подивився він зизом на Сірка крізь окуляр на правому оці.

— Отож які будуть гадки, побажання або заперечі присутніх тутки? Запереча листовна неприсутніх старшин, хай буде знамо вам, та іні письмові багнення їхні — не слушні на днесь, бо, чей же, одної віри ми, а решту узгодили, то, властиво, лишився тільки ти, полковнику зацний, невиказаним...— скоромовкою став перелічувати Носач рішенці ради Сіркові, міряючи його очима і зглядаючись із гетьманом Юрієм.

— Не кремпуйся, Сірку, ми тут усі свої, як одна родила, а святі отці своєю присутністю є свідками нашої чесності у виріші,— підтримав обозного гетьман, розгадливо оглядаючи Сірка.— Так-так, не кремпуйся, полковнику. Ми поважно розуміємо і належне враховуємо і твої осібні заслуги, і січові, як переді мною, так і перед генеральним реґіментом та його врядниками,— не знав, гублячись, чому Сірко мовчить, гетьман.— Чи, мо' тобі, кальнкцький полковнику і січовий отамане, не все подано до зрозуміння пабазгране паном обозним?..

— Ми нашкіпали ці вузлові пункти, щоб погодити їх із тобою, як прибудеш,— роз'яснював у розгубі Носач.— Як же посміли б вирішувати без твоєї особи?! А, як бачиш, і тебе не обділили і не скривдили. Ішла справа — січова голитьба, та часи такі наступили, що нам не до неї.

— Пан має і фільварок-майонтек у Слобожанщині, і зимівник у Базавлуці, і від дуванень всіляких дещицю...— пішов на вируч Носачеві і гетьманові переяславський протоієрей Федір Хозар-Соловух,— то обділи Синодом і первопрестольним Никоном йому марниця, думаємо,— чогось недомовляв Хозар.

— Не маю я, преподобний отче, фільварку в Слобожанщині і зимівника в Базавлуці, бо то не моя, а родини моєї вспольність, залюстрована гминно, і не дуваню я здобичі, бо вона поспольна і йде на зиски та утримки січового та полкового поспольства, як добре те знають усі тут присутні,— ледь стримуючи себе в гніві, подивився Сірко на старшин.— І не розподіл зисків мене бентежить, не обійдність Никонових милостинь, підступних і лисячих, накритих боярськими ферязями,— кинув він очима на вішала,— не паювання громадських угідь між обителями та їхніми наставниками, а те, приміром, що у Борисові чи Березині намічена чи вже й здійснена, може, зустріч крулевих і царських потрактовників з наміром перетяти Гетьманщину навпіл, на чолі з наказними отаманами-гетьманами: паном Павлом Тетерею, твоїм,— подивився Сірко прямо у вічі Юрієві,— гетьмане, наказним сенатором і воєводою, зоднобіч, і Танасом Цюцюрою та твоїм дядьком, пане гетьмане, Якимом Сомком, здругобіч. Про це, а не про маєтності, вважаю, треба невідкладно говорити зараз,— оглянув він застільців пронизливо, хоч і намагався приховати те.— Відомо вам, певне, що і Польща, і Московія чи уже замирилися зі свеями, чи близяться до того, то весною негайно підуть на нас, прикликавши ті ногаїв, а ті — орду. Пани битимуться, а в нас чуби тріщатимуть, як завше. І султан не сидітиме склавши руки, коли появиться можність чимось поживитися у нашому нещасному краєві...

— Так-так, пан Сірко слушно мовить, то, вважаю,— порушив приголомшену мовчанку присутніх Носач,— нам треба послати своїх потрактовників у Борисів чи Березину, щоб там без нас самочинно наших насущних справ не вирішували. Як ти, пане гетьмане, вважаєш? Що є слушного в Сірковій новині? Що думає із цього приводу решта? — І вірив Сіркові, і вболівав обозний за свій обов'язок.

У ральцевій досі мирній раді зчинилася буря гадок, пропозицій, міркувань та суджень, навіть ворохобства: то одні, то другі намагалися перекричати всіх, найпаче ченці в підрясниках та ярмулках на чолі з архімандритом Яном Кобринським, зачеплені боярськими ферязями та тим, що Сірко їм порадив більше піклуватися справами пастви, аніж маєтностями та войськовими клопотами...

Був виведений із себе і сам гетьман Єврах, як іменувала його поспольна більшість у Гетьманщині і поза нею.

— Твоєї, полковнику, Січі і дідько в ступі не вцілить, бо була вона і проти першої батькової домови в Переяславі, і проти Гадяцької, досягнутої паном Виґовським, і проти другої моєї в Переяславі, і тепер проти Слободищенської, отже, помисли, як ми, знатні і чільні люди, реґімент, можемо до неї прислухатися та йти на її забаганки? — говорив гетьман з роздратуванням в голосі.

— А ти, зацний гетьмане, і ви, генеральні реґіментарії, даруйте за відвертість, подумайте, як можуть іти з вами і за вами Січ і волость після названих тобою, пане Юрію, перекинних трактатів, адже ними розривають і ділять кас, шматуючи людність і землі наші, уже й святою вірою нашою торгуючи,— тяжко видихнув із себе Сірко.

— Прошу уваги й спокою! — гукнув гетьман у застілля, що гуло більше докорами Сіркові, ніж слушністю.— Послухаємо ще,— поглядом шукав Юрій згоди духівників,— пана підскарбія Романа,— звернувся він до мовчазного досі Ракушка-Романовського.

— Я огульне підтримую все мовлене тутки паном полковником кальницьким і чільцем Січі, хоч і не змовчу яро її часті ворохобства і безлади, які були і при гетьманові Богданові, і при Виґовському, і ось зараз при твоїй врядовності, пане Юрію,— не дивився на присутніх підскарбій, підшукуючи слова.— Наше найбільше горе — роз'єднаність чільців і поспольства, не знана іншим людинам захланність сусідів із чотирьох боків, недорослість рідного поспольства до власної держави в оґулі і розлам та схизма у вірі, на яких вправно гендлюють і чужинці, і навіть деякі свої служителі церкви,— побожно кинув промовець поглядом на присутніх духівників.

— А в Борисові і Березині,— обізвався він по недовгій мовчанці,— дійсно починає щось вирішуватись між крулем і царем після замирення зі свеямн наперекір зиченням гетьмана литвинів Павла-Яна Сапеги, то пропоную радно послати туди пана полковника Василя Золотаренка, як знаного там і по своєму доблієму, підступно убієнному братові Іванові, і своїми особистими сукцесами в спаї із литовськими русинами. І зробити це, на мою гадку, треба негайно, помимо того, що Січ, напевне, те вже вчинила зі свого боку,— подивився він приязно у бік Сірка.

Знову зчинився галас, а найпаче з того, що рада не обміркувала питань, які почала вирішувати на цьому ральці, про маєтності церковні і чільні, про угіддя, лови, перевози, млини та іні датки і зиски.

— Так бути! — аж рукою пристукнув гетьман Юрій, коли значна більшість присутніх підтримала пропозицію Сірка і Ракушка-Романовського.— Пиши, Яхреме, послання від нас і від Січі до обох потрактовників-двірців, що помежжя наші не можуть вирішуватися у нас за плечима, бо приведуть до збуяності сполеченства і братовбивства, насамкінець до спаю нашого із аґарянами та Ордою, які того чекають...

Довго і клопітно варилося ще на безглуздій із-за присутності в радності схимників вирішення ультиматуму листовного, доки таки було врешті погоджено і посилку Золотаренка, і шість пунктів умов примирення Гетьманщини із Польщею та Московією.

В першому пункті перелічувалися тимчасові помежжя Гетьманщини по Прип'яті й Горині до Ізяслава, звідти на Меджибож, по Бугу і Дністру до Рашкова, а в Заприп'ятті — Брагин, Холмич, Стародуб, Почеп, Дебрянськ, Свень, Понавле, Хотинець, Кроми, Пососення, Довге, Льгов, Обоянь і «інші слобідські осідки козацькі в тому кінці».

За наполяганням схимників, другим пунктом було зредаговано вимогу до обох високих урядів про вільне віросповідання козацько-русинського люду незалежно від польської і московитської церков «на всіх землях та недоторканність там обительних угідь, яко належачих Богові». Ті ж схимники, уже, правда, зі старшинами, домоглися вписання вимоги від урядів повного підпорядкування Київському митрополитові всіх епископій не лише в межах Гетьманщини, а й у межах Львівського, Луцького, Кам'янець-Кайстрозького і Берестейського, Перемишлянського, Холмського сполеченств і, крім того, Кам'янець-Подільского колегіуму та всіх шкіл при церквах повсюдно.

Четвертим пунктом була вимога до урядів відпустити на батьківщину всіх полонених і викрадених дотепер Польщею, як рівно те і Московією, козаків і їхніх чільців, які поневіряються в нуждах і лихах, в ув'язненнях і карах. Був складений і перелік із кількасот особів, якого із-за меншості голосів не вдалося вписати в листа.

П'ятий пункт був легко узгоджений і вписаний до листа-ультиматуму, бо торкався він вимоги від урядів високих дворів дозволу їхнім купцям торгувати у Гетьманщині та на іних козацьких землях, як і козацькому купецтву вільно вести гендель у них «без вивозового і привозового митного». Та найважливішим, а тому й довго узгоджуваним пунктом була вимога радців до урядів Польщі і Московії негайно припинити самочинне призначення і використання наказних гетьманів сяк порушення усіх трактатів із Гетьманщиною.

Обговоривши «іні нужди та запобіги» і ні до чого кінцево не домовившись, гетьманська рада під ранок закінчилася, давши, врешті, зрозуміти більшій половині присутніх старшин, а найпаче Сіркові, що увесь Генеральний уряд під гетьманством Юрія «на ладан дихає», а лист отой — «голос волаючого в пустелі». Сказав про це Сіркові сам генеральний писар гетьманів Яхрем Цибенко при виході. Не прийнятим був на раді пункт, внесений Сірком і підтриманий Романом Ракушком-Романовським та Дорошенком, про негайне порушення Слободищенського трактату, якщо в Борисові-Березнні «альбо деінде» будуть вестися «хоч будь-які перетрактовки обох сторін про поділ Гетьманщини».

Відмовившись від спочинку по сніданкові, в обурі та жалі поїхав кальницькнй полковник до свого ретраншементу. Ніби бачив усіх знову перед собою і дивувався, що в штукарях опинилися Безпалий, Ковалевський, Кравченко, Одинець, Лизогуб, Петренко, Терещенко, Засядько, Гуляницький та Тумак, навіть мудрий Роман Ракушко-Романовський разом із Дорошенком. Він перебирав усіх у пам'яті і разом, і поодинці, ніби оглядаючи ізвіддалік кожного, і доходив висновку, що вели вони себе не так як слід, але як треба було.

Об'їжджаючи попутно залоги, навідуючи сотників і сотні, Сірко був задоволений і порядком у них, і бекетами та дозорами їхніми.

«Тільки модні застави, тільки сильні армади змушують ляхів рахуватися з нами,— знову й знову доходив висновку.— Мали ми їх: і всеспольні, і великі, а чого домоглися? Нема тямку — вважай, каліка... Хіба ж Юрієві-схимнику можна було доручати гетьманську булаву? Запрягли в гетьманські шори не досвідченого коня, а неука недолугого... Так-так, гетьмане, тільки наші сильні армади змусять і крулівських, і царських потрактовників рахуватися з тобою! — подумки доводив Сірко необхідність додаткових охочекомоиців-січовиків у Вінниччині.— Тільки сильні армади!...»

— Пане полковнику! — перервав Сіркові полеми з самим собою сотник Турлюн.— Попереду чути якийсь підозрілий, ніби санний рух і гармидер.

— Гармидер? — мов пробудившись, притримав баского Велеса Сірко.— Дійсно, щось незвичне,— став він прислухатися.— Ясир отепер і аж тут, чи що?

Якусь хвилину всі прислухалися нашорошено, зважували.

— Від'їдемо, побратиме, трохи вбік,— першим направив Сірко невдоволеного Велеса просто в непроторений сніг.— Швидше, швидше, хлопці! Ти, Гнате, і ти, Остапе, заляжемо ось тут, понад путівцем, розсипом,— зіскочив отаман першим і взявся класти коня під кущ чагаря.— Врозсип, врозсип, під оті корчі, хлопці, під корчі! Далі, Архипе, далі! Не мамляйся, клади коня, невштепуро! — прикрикнув Сірко, стоячи на колінах біля вкладеного Велеса.— Свят-свят! Невже ясирна валка правиться аж тут між заставами? Ах ти, Боже наш, оце пригода!

За лічені хвилини із сірої імли на путівці показалися два вершники у кожухах і башликах, а їм услід випливла голова скрипучої полозами санної валки-батови з поодинокими, геть заінеєними пішоходами біля корів, волів, бовкунів та поодиноких кіннотників.

«Козаки, чи що, когось правлять?— дивувався Сірко у засідці.— Вставай, Велесику,— смикнув за повіддя коня.— Хто, куди та чиїм наказом між моїх застав і залог нюшкує?» — спішно повів він велеса до чагарники.

— Вибирайтеся, хлопці, на путівець мерщій, чуєте? — злетів він миттю в сідло.— На шлях! На шлях, а то нас кури засміють,— толочив Сірко товстий настил снігу.

— Ей, супровідці валки,— крикнув хрипло вершникам звіддалік.— Стій і кажи гасло!

— Тануть сніги! Сніги-и-и! — почулося кілька відповідей із голови і середини валки.

— Весна іде!— відповів, рухаючись із супутцями до подорожників, Сірко.

— Спиняйся! Стій! Стій! — покотився вздовж валки наказ.

— Хто будете і куди та кого правите? — спитав уже зблизька полковник передніх вершників і валкових.

— Правимо викітців-переселенців до Раптова за дозволом і наказом пана гетьмана Юрія, пане полковнику,— пізвав супровідець Сірка.

— А хто радником у валці чи старшим? — був чимось невдоволений Сірко.

— Якийсь протоієрей, пан Гнат.

— Льоса гетьманового він має? — обдумував Сірко, що б то могло значити.

— Пане полковнику, по всіх рангах і стоп'єнню все, як має бути,— підняв башлика козак-супроводець.— Льос у кінці валки, у протоієрея.

— Чого ж серед зими в отаку дорогу вибралися? — наблизився Сірко до погонича-санника, чоловіка старшого, згорбленого, із сивими, аж білими, вусами, у вовчузі-шапці.

— Ідемо, пане полковнику славний, із дітьми, жіноцтвом і бабами туди, куди ряднин нас поведе,— говорив, стягаючи з голови шапку і кланяючись Сіркові, старий, ткнувши пужалном на захід.

— Натягніть шапку, добродію, я не пан, бо голіголов застудитесь,— тупцював під Сірком Велес.— Що вас змусило?..

— Немає, чуєш, життя нам, посполитим! Одна шарпанина, та й тільки, а там, як запевняє святий отець, та й попередники написали, все-таки спокійно і немає страху, що тебе вб'ють, а дітей, бабів і жіноцтво поясирять, спаливши обійстя. Нема ж кому тепер боронити нас, чуєш,— заплямкав губами старий і став обривати бурульки крижинок на вусах.— А то, гадаємо, чуєш, марниця, коли спахії, казнодари чи й сам беглер-бей — намісник султана двічі в рік приїдуть по харадж з підводами. Отець Гнат Шульга вдруге вже приїжджає радником, чуєш, як чоловік слівний, він не ошельмує нас, та й поміч подає всіляку нам, викітцям.

— Ви сказали, що отець Гнат Шульга у вас радником? — спантеличився Сірко, почувши те від старого.— Де ж він сам?

— А що ти дивуєшся, чуєш? У хвості валки він, певне.

— Так-так, пане полковнику, у хвості вони правляться,— потвердив слова санника козак-вершник.

— Там хворі і немічні в нас, чуєш, то він доглядає і зцілює їх попутно,— пояснив старий фірман.— Кличте його, козаки, хай усе оповість панові полковникові,— знову насунув санник шапку на голову.— Він, чуєш, і оповість усе.

— Панотця Гната наперед кличеться-а-а! — понеслося по валці.— Панотця сюди-и-и!..

— Ну, я — панотець,— виїхав із імли Шульга.— Кому і для чого мене тут запраглося? — підбивав він рукою башлика і шапку, які сповзали на очі.

— Отче! Брате! Шульго! Невже тебе я бачу аж тут? — викрикнув Сірко радісно, пізнавши давнього побратима.

— Сірку?! Іване?! Пане отамане і полковнику!— зліз вершник незграбно з коня.— Свят-свят-свят! Об'явіть зупинку, козаки, батовій! Покорм худоби і спочин та перекус! Снідання! — пішов він назустріч Сіркові, що миттю зіскочив із Велеса.— Два тижні тебе алчно чекав отут! От пригода, слава Богові нашому! — не знай на радощах що й казати протоієрей-рядник, розставляючи крилами руки на ходу.— Істинно, чоловік припускає, а Бог посилає,— чоломкався він.

Зустрічці вобнім, як закохані, відійшли від валки путівцем у розпитах і в розмовах та спогадах, почавши їх ще з Києва, Запорогів та Капулівки. Рядник Шульга похвалився дарунком пані Розанди ґрунтів для викітців з України разом із лісками і болотами, про її життя в Сучавському замку, де тепер, вважай, своя Січ розмістилася зі школами при дяківках.

— А я?.. Воджу, як бачиш, викітців. Під султаном воно, як не кажи, хоч і уярмлений людин, але живий і у вірі своїй не вбивається, як під ляхами чи московитами,— дивував Сірка Шульга.— Мій товариш по бурсі і колегіуму, тепер отець ясський Олімпій, нещодавно вчинив паломництво в Східні землі. Був у Ростові Великому у своїх родаків-духівннків, які там осіли, і в Московії, то рече, що там повсюдно жодної дяківки не зустрів, школи бачив лише у багатіїв і для багатіїв, а відтак наші жінки в містечках та по селах читають Святе письмо, а у них не тямлять того навіть бояришні. Та й духовенство під Никоном стоїть на колінах — не перед Богом, а перед патріархом, царем та їхніми похлібцями. Нам Москва ще гірша за Варшаву буде, твердить він, бо темна і люта. Шкода, що султан Мухаммед Четвертий вчасно не відписав Хмельницькому на його лист із Чигирина при траурі по Гелені. Зберігся б русинський люд, може, а так, розідраний на чотири шмати, винищиться геть у міжусобствах і в захисті ойчизни,— сумнішав Шульга в мові, аж пізнати було його тяжко.— Допомагають нашому викітству церкви і ґрунтами, і курушами, і динарами, і талярами, в відтак і моя місія є поміччю,— пояснював він своє рядництво полковникові.— Кожний, бачиш, по-своєму мусить рятувати свій люд і за заповіддю Петра Могили, і за Божою. Ти — шаблею, я — хрестом, інші ще чимось. Під Султаном тепер, як добре бачу, даруй мені, куди більше можна зарадити рідному людові, аніж під кимось іншим, прости Боже, християнським. Це вже четверту батову-валку правлю за кілька літ,— ділився втіхою Шульга.

— Купона Розанда?.. Жива й здорова, слава Богу. Тепер протоігуменя в своїм Сучавськім замку-монастирі. Пам'ятає приязнь вашу, а тебе і Богуна — зокрема,— пояснив на повторний Сірків запит протоієрей, задумавшись.— Я-а-а? Одинаком так і живу в клопотах, молитвах та турботах,— зізнався неохоче.— Пора вже нам, отамане-полковнику,— почав він чоломкатися прощально.

— Нам такоже, отче і брате, пора,— притис Шульгу щиро Сірко.— Радію, що спіткалися.

— З Богом і тобі, і твоїм супутцям. Хай щастить вам, хай боронить Бог від лих всіляких наш люд, як ти борониш його. Буду поминати в молитвах батька Дмитра та Максима, як поминаю граматно пана Тимоша щоліта.

За лічені хвилини валка зрушила з місця і, заскрипівши полоззями на морозі, скигливо поповзла вужаком мимо Сіркових супроводців.

— Щасливо вам, люди,— гукав Сірко викітцям.— Хай не знає вас нужда і лихо. Бійтеся ясирів і братовбивства, тримайтеся своєї віри, звичаїв і мови батьків та дідів! Добра вам!

«Люд тікає не туди, де йому гірше, а туди, де йому легше жити»,— раптом прийшло Сіркові в голову сказане колись гетьманом Богданом, коли вони по боях вертали із Фландрії. Але тут же на пам'ять спливо почуте в позаминулому році весною в захопленому козаками Очакові та Іслам-Кермені: «Ми вертаємо з ясиру, отамане, не лише з радістю, а й із зажурою, бо в більшості із нас немає ні домівок, ні родин, ані сили йти за вами, чільцями, у ваші міжусобства та забаганки. Нам, як пан Богдан казав, краще мати дурний порядок, аніж ваш розумний безпорядок...»

«Як пасувало це виречення до вчорашньої вечірньої ради у гетьмана Юрія. Як пасувало! Може, я й справді осліп у ненависті до аґарян, як твердив Суховій»,— подумав Сірко, аж притримавши Велеса.

Весна ще була, як мовлять, за високими засніженими горами та за дрімучими, непрохідними нетрями-лісами, а Сірко, повернувшись із ради-ральця в Кальник, гарячково почав готуватися до можливих весняних потуг і січ, хоч, по суті, ще й не відав, де, коли і з ким вони зведуть його, як і якими запеклими будуть. По всіх — і загальновідомих, і нікому, крім нього, невідомих — сотнях, аж до Приприп'яття, Пінщини, Берестейщини, Погориння, Ізяслав'я та Побужжя з досвітків і до завечір'їв роздмухано горіли, мов багаття, горна, де дзвінко-лунко кувалися та гострилися мечі, шаблі, рихтувалися підкови, насписники, підосники, а поряд глухо й гупливо, мов праники на кладках, стукали стельмахи-колесники, шоргали на лаштунках-стелюгах пильщики і метушилися поряд з ними ободники із бовкунами.

В римарнях лимарювали, пріючи, шорники, шлейники-рондники, збруйники та сідельники-кульбачники, а в інших місцях — возівники-хурники, канатники, грундарі-рукомесники, але найретельніше ладналися до весни пекарі й кухарі, готуючи, крім мамалиги, кулеші, юшки «на днесь», сухі каші, коржі-загреби, сухарі про запас. Не гуляли й мисливці та рибалки, чинбарі та шевці й кравці, бо потреба в пастромі була не меншою, аніж в одязі і взутті. Отож квапилися аж через силу бути в потрібній належності всі, не кажучи вже про зброярів, арканників, поташників-будників та селітряників. Всім завдав роботи полковник, всі були під його пильним господарським оком.

Сірко, мов у лихоманці якій, не гайнуючи часу, від імені гетьмана, хоч і нехтував ним, квапив і підганяв, будив і будоражив козацтво і через сотенних усіх коругов, і особисто, то одному, то другому натякаючи на можливі негайні походи і на якісь лише йому знані захисти, викликаючи та посилюючи поважне ставлення до себе всього козацтва і навіть поспольства не лише у Вінниччині, а через посильних — і в Січі, в Брацлавщині та Уманщині, Пінщині та Берестейщині, де орудували полки під чільством Івана Кравченка, Михая Ханенка та інших...

Одночасно з тим рихтувальним старанням і поспішним ладнанням у походи Сірко вдало зорганізував цілу корогву дознавачів-розвідців на чолі з уже досвідченим у цій справі Гнатом Турлюном, завдяки якій десь уже по двох-трьох тижнях знав, що робиться в Борисові та Березині, куди дійсно з'їхалися потрактовники Польщі і Московії і де марно чекали воєводу віденського, гетьмана литовського Яна-Павла Сапегу з почтом. Сапега, як і думав Сірко, усіма способами ухилявся від перетрактовок, виграючи час для наступу на московські потуги. Перемир'я Польщі зі Швецією і потрактування в Оливі, взяття ногаями в боях із московитами Астрахані та карбування нужденних мідних монет у Москві, яке викликало ремство серед стрільців, надихали литовського гетьмана до того.

І, Боже упаси, яких тільки чуток, пліток, обітниць, посіяних царсько-боярськими дознавачами, ченцями та монахами, не приносили Турлюнові вивідці звідусюд, а найпаче з Лівобіччя. То був своєрідний різновид війни, може, не меншої за збройну, як врешті доходив Сірко, наслухавшись їх. Натрави, обпльови козацьких чільців, паплюження прокиївських духівників і самого митрополита Балабана та гетьмана Гюрґа... Обходилася в чутках лише Січ, а з нею й Сірко, хоч запорожці основною силою стояли під гетьманом Юрієм.

Знав Сірко від розвідців достеменно, що робиться в Києві, Брацлаві, в помежжях із Литвою, Польщею та Молдовою, і навіть про ординців, які рихтувалися не менш квапливо до весни та робили пробні наскоки по ясири в Подільському Побужжі та Подністров'ї, куди, купчачи свої полки, збирався в похід Станіслав Потоцький і інші магнати.

Знав він і те, що в Слобожанщині по сотнях і полках зчинилися нечувані ворохобства, геть паралізувавши армію Ромодановського, що присланий царем у Путивль воєводою князь Федір Хілков ледве втік назад живим, а царський наказний лівобічний гетьман Яким Сомко разом із новгород-сіверським Богуном спілкуються із Шереметєвим і Танасом Цюцюрою, готуючи спільний похід весною на ляхів і Юрія.

«Ні, в'юноше-гетьмане, як негожі тобі сув'язі зі Шереметєвим, так же вони не відповідні і з Потоцьким та іншими похлібцями і дармоїдами, під крулем сущими,— сперечався він подумки з Юрієм та з його шуряком Павлом Тетерею-Моржковським.— Шурячок Павло більше, видно, не про тебе, а про себе, крулеві слугуючи, думає і промишляє...»

Сіркові, та й не лише йому, на основі Турлюнових розвідок і інших відомостей було зрозумілим те, що Московія і Польща, мовби й визнаючи єдиного гетьмана Юрія, не лише обопільно обзивали його зневажливим ім'ям «Єврах», а й відкрито проголосили — одного в Козельці, а другого в Брацлаві — Сомка і Тетерю наказними гетьманами, не дійшовши ні до чого в Березині й Борисові завдяки Золотаренкові та Сапезі.

Не допомогли Сіркові торішні звернення Іваненка-Величка, послані і чільцям, і високим дворам із Січі. Варшава творила свої самочинства, а Москва — свої, і козацькі сили розколювалися на частки, причому і між козацтвом, і між посполитством не було єдності й спаю.

Сірко бачив, як той розкол глибшав і ширився, роздрібнюючи рідні визвольні сили, і від того не знаходив собі місця, гаразд не відаючи, як зарадити лихові. «Тільки сильна запорозька армада боронитиме наше поспольство від усіляких домагальників булави, клейнодів, регалій та штандартів»,— знову приходив до висновку і для того почав щодня скликати сотників у Кальник на вечірні ради. В результаті тих рад було врешті, послано листи у Варшаву і Москву про порушення високими дворами домов із гетьманами, а відтак «Січове військо,— як іменував Сірко запорозькі полки у Вінниччині і в Базавлуці,— стає на захист і чинну оборону помежжів від ногайських, буджацьких і кримських орд по всій віддалі-обширі від Дебрянсько-Жиздринських Полісь, Аксаю і Доку до Молдови, Поділля і Пінсько-Берестейського Полісся».

Дивно, що те попереджальне сповіщення негайно викликало неуємне обурення круля і Тетері, схвилювало царя Олексія, воєвод та бояр, осуджувалося Сомком та його прибічниками. Здивування Сіркове збільшилося, коли із Січі йому привезли текст царського листа до донців, в якому писалося: «Слухайте всі січового отамана і полковника кальницького Сірка і йдіть із ним промишляти повсюдно на супостатів-аґарян та схизматів, а ми, його царська величність і... (тягнувся цілий лист сановних і всевладних та всевсюдних титулів), того вам повік не забудемо...» Сірко пізніше дізнався, що разом із листом на Дон прийшов ясак у Запороги від царя, а з ним лист Іванові Брюхові, який почав спішно кликати січових охочекомонців у похід на Слобожанщину, ніби на запрошення царя і воєводи Ромодавовського.

Звичайно, ворохобства в Слобожанщині, взяття Астрахані ногайцями, бунти стрільців із-за мідних алтинів, задум Потоцького перебрести Україну аж до Дебрянщини і з'єднатися із Сапегою у Смоленщині для спільного походу на Москву та готування охочекомонців під проводом Іванця Брюха в Слобожанщину змушували Сірка і його заставну старшину у Вінниччині щось вирішувати, а тим паче після виклику Сірка Тетерею, на який Сірко не відповів, зігнорувавши нового гетьмана... Змушували ще й тому, що Іванець Брюх не лише повів доброхітців-сіром на Лівобіччя, а й об'явив себе кошовим запорозьким і воднораз гетьманом, направляючись у Гадяч і поповнюючись в путі сіромою. Туди ж правився із Москви і князь Великогаґін із вісьмома тисячами стрільців. Та прискорили Сіркове вирішення і листи від кума — полковника Дзиксівського зі Слобожанщини та побратима-сотника Василя Вуса із Дону. А тут ще Іван Кравченко із Брацлава, а Михай Ханенко із Умані сповіщали, що почастішали наскоки ханської орди за ясирами у їхні помежжя і що старший ханчук Шірін-Гірей уже спорядився вирушати в Україну з великою ордою і з'єднатися по путі з Бєлгородською, Буджацькою та Ногайською ордами. Змушували до того і віци круля про вихід під Ляхівці воєводи Чернецького з Литви проти князів Хованського та Долгорукого, які були готовими до походу, стоячи в Нерлі, на «засічній лінії»...

І перед наказними гетьманами, і перед Січчю вставала загравою ізусебічна загроза смертельної війни, а з нею й зневіра у будь-які трактати із державами-сусідами, неминуче братовбивство на побоїщних перепуттях майбутнього схрещення зброї. Отож із наближенням весни валки-батови, окрім помолдовських, потяглися завдяки царським звідунам аж у Попсьолля, Посулля, Посейм'я, Посван'я, Поусожжя. Вони були більшими і довшими за полуденні, від чого в Сірка і в багатьох інших душа розривалася від немочі і жалю, бо скімлив і геть знебарвлювався край у розривах і зойках. Приймало й Запорожжя викітчан.

Порушення Віленського перемир'я крулем і царем, нехтування і зневаження потрактовок із гетьманами всіма дворами говорили Сіркові, що лише сильна армада і на волості, і в Січі спроможна змусити круля, царя та хана чи й самого султана рахуватися із українським людом. Переглянув Сірко з наближенням весни і «хто є хто» тепер та хто він сам є і буде у прийдешньому зловіщі...

7.

«Я прибув під Очаків із Кримською, Буджацькою та Ногайською ордами у підлеглість вашого королівського маєстату і буду тут чекати ваших зажадань,— писав Тетері калга Шірін-Гірей, лист якого потрапив до Турлюна, а від нього — до рук Сірка.— Паші для моєї більш як стотисячної кінноти буде досить. Зі мною за наказом хана вийшов із Акермана на сорока каторгах і сілістрійський Щабаші-паша, щоб стерегти від козаків у гирлі Дніпра полонених, які будуть правитися в Ханство і Порту моїми сподвижцями...»

«Он воно як: теля ще де, а калга вже з бичем його пантрує,— заскреготав зубами Сірко, слухаючи Турлюнове читання.— Ні-ні, нам не по путі з тобою, гетьмане Павле, не по путі»,— гамував він шал у собі.

— Попередь, Гнате, про це «не по путі!» полковників Кравченка та Ханенка і вертайся мерщій назад, будемо міркувати разом із паном Вареницею і паном Сулимкою про подальше,— наказав Сірко Турлюнові, лишившись сам на сам у задумі. Новини пантеличили його тим, що він не знаходив їм ради, дійшовши висновку, що мусить відбути з Вінниччини, щоб навіть тіні Тетері не мати над собою, а основне — щоб якось розладнати плани Шірін-Гірея, Шабаші-паші, хана та султана.

Конкретного ще в Сірка нічого не було вирішено. Більше того, йому було не до вирішення, бо забагнув одружитися сотник Лавро Гук з легкою, тонкою, як виточеною, вишукано-граціозною сиротою Улянкою, донькою колишнього сотника Гречки, отож піклувався тим, ба й батькував на весіллі, хоч, правда, й не гучному. І таки по весіллі до нього прийшло рішення, як і всі Сіркові,— просте, блискавичне і вчасне. Поки польські когорти Потоцького, Чернецького та інших підуть разом із Тетерею по Україні (Уманський, Брацлавський, Кальницький і Черкаський полки уже відмовилися йти із Правобережжя), поки кошовий гетьман Іванець Брюх з'єднається в Гадячі із князем Великоґаґіним,— він, Сірко, малими силами спробує несподівано напасти на калгу під Очаковом чи й на пашу по путі від Акермана, не прийнявши участі у братовбивстві.

— Одна поява козаків під тобою може відхилити все Ханство від походу в Україну, а це вже облегшення для нашого люду,— запевняв Сірка Васюра Варениця.

— А так, одна твоя поява в улусах та ще зненацька може вирішити долю всієї ханової затії,— вторив Адам Сулимко.— Ти ж у них — шайтан; характерник, та й місця ці тобі достеменно знані як нікому із нас, недосвідчених.

Отож, передавши наказним полковникам Васюрі та Адамові Сулимку Кальницький і Вінницький полки, а Гукові — Вінницю «до потреби і сутуги», Сірко, взявши із собою Турлюнову вивідну сотню та три сотні підкам'янських і уманських козаків у Ханенка, спішно пішов, хоч і лише ночами, під Очаків. Сацькові Туровцю та Паньку Пилипчаті повелів через свого посланця спішно організувати і вислати під проводом Нестора Мороза, Івана Щербини «або іних осіб» загін на чайках-човнах і на конях — у гирлі Дніпра буде битва з Шабаші-пашею.

Розрахунки Сірка виправдали себе. Іванові Щербині успішно вдалося зупинити річну флотилію паші, Морозові — зненацька захопити Іслам-Кермен зі службами (Шабаші-паша зумів утекти в море на каторзі!), а Сіркові — в пух і прах рознести без втрат увесь Очаківський посад, не випустивши з нього жодної душі, і звільнити біля двох тисяч ясирників, для переважної більшості з яких вистачило у фортеці та околах коней і зброї, волячих дараб і ослячих двоколок-бідарок.

Не лише Сірко та Щербина дивувалися козацьким успіхам у цьому поході, а й ясирники, потай вірячи, що в Сіркові дійсно сидить якийсь демонський шайтан і підказує йому, коли та куди йти на людоловів. Адже, крім усього, за Сірковим наказом його загони захопили на випасах цілі табуни коней-бахманів, черед і отар буджацьких вкупі із пастухами. І все це було вчинено вмент, умліока. Лише загін Мороза в Іслам-Кермені, розбивши опівночі сонних яничарів, мав людські втрати і не зміг обійтися без присланої Сірком помочі.

Доки Сірко випроводжав із кам'янськими загінцями звільнених ясирників з худобою та мажами (одних — у дрібні осідки Уманщини і Смілянщини, а других — охочекомонців — у Великолужжя, але не в Кіш у Зозулиному Яру, а в Чортомлик, куди через посильних наказав слідувати і флотилії Мороза), Гнат Турлюн якось розвідав, що в Ханство правиться із Подолії Кучманським шляхом великий ясир.

Отож, покінчивши з відправкою всього звільненого і захопленого, Сірко спішно, лише з трьома сотнями, між якими були і недавні ясирники, рухаючись тільки ночами, направився до Бугу. Вже на Бузі йому стало відомо від переляканих осільців, що погоджений із ляхами ясир буджаків узято в Побалтії, Посавранні та Богопіллі, хоч дізнатися, де він перебуває, не пощастило.

Боячись проґавити його рух, Сірко вислав Турлюнову сотню на пошуки, а сам засів на переправі через Буг, куди, за його догадками, буджаки неодмінно мусять врешті поткнутися, якщо вони дійсно обтяжені так, як підказували йому перелякані осільці.

І таки було в Сіркові щось нечисте, як переконалися і його теперішні однопохідці, бо, розвідавши особисто чамбул із ясирниками, він заздалегідь вдало передбачив його подальшу сакму і розставив свій невеликий загін так, що весь ясир і його супровідний чамбул опинилися у верші. Сірко відгадав заздалегідь, що обтяжений ясир обов'язково схоче сховатися на ніч і облюбує глибокий крутоспадний байрак, в якому і паші буде досить для худоби, і води вдосталь, і сховок від стороннього ока надійний.

Таким був на путі ясирників байрак Нечертань. Отож козаки заздалегідь оточили його ізусюд. Ясир обтяжливо вповз у нього, отаборився і розпалив багаття для приготування їжі та охоронного освітлення. Маючи дозвіл ляхів на людоловство, буджацький булук був такий безпечний, що й повірити важко.

Повкладавши по горі у травостої навчених коней та сховавши в чагарі неуків, козаки, лежачи навкруг байраку, дивилися, як на видиво, і на виставлення варта, і на приготування їжі та її довге й марудне споживання, і на вкладання на сон: спершу нещасних ясирників, а потім і людоловів.

Сірко і козак Явтух Калач, по завчасній домові, похітно хропучи й іржачи по-жереб'ячому іздвобіч, поволі поманили від табору лжесуперннцтвом у крутоглибінь байраку спершу кількох розбуджених і озлілих жеребців із буджацького табуна, а їм услід і решту коней косяка. Відрив коней від бивака і був основою Сіркового задуму-нападу на булук. Майже без окрику й гаму були схоплені козаками пастухи, а слідом вумліока поарканена чи проткнута стрілами добре видима на тлі вогнів варта.

Шаткування і різанина сонних людоловів тривали недовго. Допомагали ясирники, які завчасу примітили своїх рятівників і, вдаючи сонних, готувалися до втечі. За якісь півгодини із усього людоловного булука-чамбула буджаків пощастило втекти одиницям, живими Сірко зумів вберегти лише шістнадцять осіб, добре побитих ясирницями-жінками.

Аж до підобіддя хоронили посічених людоловів: спершу занесли їх під крутоспадне урвище, а потім завалили відколами навісної суглинкової стіни. Звичайно, не було меж радощам вивільнених, вони годинами стояли на колінах в молінні, дякуючи Богові і козакам за спасіння, а найбільше, ясна річ, мовчкувато насупленому отаманові Сіркові. Особливо посилилася вдячність тоді, як і майно, і вози та мажари, худобу та навіть частину буджацьких коней,— а їх кожний буджак приволік, окрім награбованих, по шість і більше,— отаман віддав їм, відпускаючи додому. Того ж таки дня ще завидна відпровадив Сірко і решту коней, збрую та зброю в Чортомлик — Базавлук, повелівши тамтешнім вивільненцям-козакам і охочекомонцям спішно будувати собі курені на Старій острівній Січі, заготовляти сіно, рибу, всяку сушеницю до зими.

Коли б Сірка хтось запитав, чому він відновлював новоохотцями Стару Січ, він би не пояснив того належно, бо вчинив те напівсвідомо і решпект тих своїх дій побачив уже пізніше.

Десь майже по тижню Сірко відпровадив із козаками полковникові Михаєві, крім подарованих кількадесяти коней, і отих шістнадцять живих людоловів, двох із яких Ханенко потім переправив аж у Москву.

«...А було нас у булуці на ясирстві всього чотириста вершників, кожний переважно із шістьма-сімома кіньми,— оповідали тіуни-аґи Азамат Кулакай і Мустафа-мурза бояринові і воєводі князеві Трубецькому в Москві,— і шайтан Сірко усіх посік, окрім шістнадцяти, забрав у нас та віддав яснрникам і худобу, і мажари, і одяг та зброю з кіньми і збруєю і лише решту коней великим табуном направив із доброхітцями в оте зміїне гніздо на Запороги...»

* * *

Не випадково Сірко напосідливо відновлював Стару Чортомлицьку Січ, іменуючи її своїм куренем. Події в Україні уже в повесінні так закрутилися, що тяжко було в них гаразд розібратися, а тим паче щось передбачити. В Запороги пливли і пливли викітці із волостей і вростали в Січ, ширячи й осідки. А відтак, паралельно із рольниками, які бралися піднімати цілини і засівати їх, росли і козацькі сотні на Старій Січі, спершу під наказним отаманством Нестора Мороза, а по поверненні Сірка — під його.

Прибувши на Стару Січ, Сірко застав там уже чотирнадцять куренів, деякі з них були однойменними з тими, що розміщалися в Зозулиному Яру, решта названі по-своєму: Динський, Томашівський, Корсунський, Кальниболотський, Дядьківський, Дерев'янівський, Вишестеблівський, Леушківськпй, Васютинський, Пашківський, Джерелівський, Конеловський, Крилівський, Поповичівський. Вразило його те, що Січ фактично була повністю відтворена і відбудована. Курені повністю ошатнені і аж напхані козацтвом, «бо ще стільки ж нових запорожців організовано не належали до певних сотень і куренів, хоч і мали вже вибраних сотників, курінних чи осавулів на тимчас, бо віднова Старої Січі плутала карти старшим і знатнішим у Новій».

На самій Січі в Зозулиному Яру кипіло колобродство із-за кошового гетьмана Іванця Брюха, який цілоденною бурхливою радою козацтва був нарешті відсторонений, а на його місце багатотисячне козацьке поспольство обрало кошовим і гетьманом Петра Суховія. Вибори Суховія, бранця-ясирннка і прихильника ханового, спантеличили Сірка, а Кардіський тогорічний трактат Швеції із Московією про мир між ними хоч і захистив Лівонію від царського загарбу, та одночасно розв'язав йому руки у борні з ляхами за Смоленщину й Україну. Вибори ж Суховія на Січі підказали нуреддіну Шірін-Гірею, не дивлячись на Сірків погром Іслам-Кермена й Очакова, зразу ж по Великодню зі своїми армадами опинитися під Кобиловом, Біликами та Полтавою і брати попутно ясири.

Після гострої суперечки із новим кошовим і гетьманом Суховієм, сварки із Сацьком Туровцем, Паньком Пилипчатою та Іваном Щербиною Сірко, переказавши у Вінницю і Кальник наказним «затримуватися у своїх шанцях», взяв кількасот охочекомонців на Старій Січі, добре оконених і озброєних, і, переправившись таємно на Лівобіччя, засів там на добре знаних йому зворотних сакмах людоловів.

На Самарськім тракті Сірко засідки цього разу не вчинив, хоч все ніби й підказувало опанувати Муравський шлях. Він здогадався заздалегідь, що людолови, боячись січовиків, ним не скористаються, а тому, лишивши там кілька десятків дозорців, зупинився зі своїми месниками аж у ярузі поряд з ногайською бердою. На диво всім, що таки бачили в своєму отаманові характерника, Сірко не помилився й цього разу.

Згодом у яругу прискакав козак-дозорець із Самарсько-Муравської сакми і запевнив, що там орди і знаку немає, а слідом за ним прямо на засілих обіч Бердинського шляху пішли ординці. Довгий, обтяжений і розтягнутий ясир, за яким Сірко спостерігав із Більмак-Могили, ледь рухався попід косогорами Берди, і Сіркові довелося частину свого загону спішно переодягти в привезене із собою ординське вбрання. Вночі на биваці, коли людолови впевнилися в безпеці, кілька козаків невпоміт проникли в ясир і попередили ясирників про поміч, без ясирників загонові чи й удалося б перемогти численну варту ординських супровідців, а найпаче відвести вбік нав'ючених награбованим майном коней.

Щасливо доправившись у Приазов'я, ординці, як і передбачив завчасу Сірко, почували себе в безпеці. Повечерявши сито, вкрилися з головою від мошви та ґнусу і вляглися обіч багать, як вдома. Це й допомогло зробити під ранок напад, який карою Божою впав злодіям на голови.

Відібрані в ординців коні Сірко відпроваджував, крім розданих ясирникам, не на Січ, а на Дон, у станицю Зиновійську братам Разям для розподілу тамтешньому сіромному козацтву.

Та гіркі вісті прийшли до Сірка по цьому походові: князь Ромодановський, кинувши напризволяще Білгородщину і Слобожанщину, зайнявся побоїщем із ногаями, яким пощастило відібрати в Московії Астрахань і інші городи по Ітилю, а Шірін-Гірей, скориставшись відсутністю князя, без бою захопив Білгородський острог і злагодив два походи на Січ для її знищення.

Тож не пішов цього разу Сірко на виручку Слобожанщини, як намічав, а вернувся спішно в Січ, направивши своїх посланців у Черкаси і Канів з проханням прислати негайно поміч січовикам та поспольству Запорожжя... Він же розіслав із Чортомлицької Січі наказних осавулів і сотників для вчинення застав, шанців, бекетів і загонів оборони по всіх сполеченських обводах козаччини на Запорогах.

Та хан і нуреддін вчинили лише поголос і жест походу на Січ, тим самим спинивши захист Січчю Слобожанщини від їхнього поголовного людоловства. То був удалий ординський дезорієнтирний вчинок, що поставив і Сірка, і інших чільців разом із полковниками Лизогубом і Одинцем, які самоосібно привели свої загони на Безавлук, в наївне становисько.

Черкаський і Канівський загони довелося спішно відіслати в свої реґіменти, правда, віддавиш їм частину зайвих коней, ніби в оплату за оману.

Носячись по обводах, Сірко шукав клопітно якоїсь сатисфакції, кленучи себе, і не знаходив її.

А ще ж гнітила й невідомість: що з родиною і Мерефою, адже там розгулюють людолови! Додав клопоту й привезений Лавром Гуком лист від воєводи Собеського.

«...А ще поспішаю повторне ознаймувати Тебе, ґерцере й отамане-воєводо правдивий, жеби-сь знав, відав і зважив,— писав після всіляких зичень жоні, цуречкам та синечкам,— що і пан круль, і чоловні вельможі Жечі Посполитої переконані нині, що ослаблення Украйни-Русі пагубне не лише для неї, а й для Польщі, що Украйна-Русь без Жечі Посполитої може, як Ти говорив мені, не вистояти, але й Жеч Посполита без Русі приречена на вимирання, як і іні держави-моцарства, що сусідять із Московією і Турчинім... Отож помисли сам, федерація, як казав уже Твоїй мосці, для наших поспольств зараз найліпший вихід із вельми ослабленого становиська. Памєнтай, ми моцніші за Вас, бо наразі не розпорошені, як Ви!.. Наша релігія, як мовив Тобі, уже згодна жити з Вашою в рівності, вона не переводить, як Никонова, вшистку екзістенцію в суцільно Божественний обряд і не зводить круля, пану і державу до божественності, а поспольства — до єдиної віри».

Сірко аж тричі примушував Гука читати йому осургученого листа від воєводи і всі три рази робив собі різні висліди-висновки із прочитаного та і з самої появи цього листа. Був він, безумовно, щирим та теплим, звичайно не пересічним, і передував, очевидно, чомусь особливому, а чому саме — Сірко не міг відгадати...

Тим часом події дзиґою розкручувалися і в Україні, і поза нею. Воєвода Чернецький переможно йшов із Литви на стрілецькі потуги князів Хованського і Долгорукого, а тріумфальний похід князя Шереметєва на Краків без особливих супротивів, як і заслін путі князеві Хілкову, були явною і далекосяжною польською пасткою, найпаче Шереметєву.

В путі Шереметєв, зрозумівши врешті хитрі замани його ляхами, сподіваючись якось порятуватися, повернув своїх стрільців назад через Волинь, де здибався із гетьманом Потоцьккм. Спершу воєводі й бояринові досить таланило, бо суцільна русинська людність, а найпаче духовество, сприяли аж до Случі. Але в Послуччі йому сказали, що хрін не солодший від редьки, а перекинчик — гірший від ворога, і під Любарем вказали на його сліди драбантам Потоцького.

Відступаючи із запеклими огризливими боями в напрямку ріки Тетерів і Чуднова, Шереметєв у паніці несподівано потрапив у кільце кінноти Любомирського і Шірін-Гірея. Не ждучи вже чуда для своїх стрільців і для себе, Шереметєв запросив пощади з ласки у своїх ворогів, однак Тетеря наполіг на повному знищенні його корогов і полоненні воєводи! Врешті польський гетьман Потоцький прийняв принизливу чуднівську капітуляцію воєводи зі здачею ляхам всієї зброї, клейнодів, штандартів і припасів, із наколінним кляканням і підписанням повної відмови Москви від усіх українських земель в подальшому аж по Засєвськ, Застугвя, Зальгов'я і Задебрянськ та клятвеним зобов'язанням з царським послом, що нагодився сюди, негайно вивести рештки своїх залог і застав із усіх міст і сіл України-Русі окольничим князем Щербатовим та стольниками-князями Козловським і Акінф'євим.

Після підписання відмови Василь Шереметєв негайно запропонував віддати ординцям козаків, які були під його командою, а стрільців-москвитів відпустити в Московію. Але та пропозиція вирішила його долю як аманата, що гендлює поневоленими. Шереметєв був узятий татарами у двадцятирічну неволю як нелюд, а його стрільці відпущені додому. Відіграв певну роль у долі Шереметєва і колишній гетьман, щойно призначений крулем київським воєводою Іван Виґовський, запеклий ворог аманата і сенатор сейму. Нагодився на перетрактовку і посол Польщі Беньовський, який об'явив рішенець сейму і круля про відновлення федеральної спілки України-Русі, Польщі і Литви на умовах Гадяцького трактату, але із вимовленими пільгами «для козацьких великих і малих реґіментів та старшого і меньшого чільства січового війська і запорозького поспольства».

Проте невбарі вияснилося, що цар і не думає визнавати узгоджених із ним через послів і підписаних Чуднівських умов капітуляції. У відповідь Шереметєв був таки переданий поляками ханчукові Шірін-Гірею в полон, де він пробув двадцять п'ять років, не раз згадавши свою розмову із Сірком, а найпаче тоді, коли Сірко своїми наскоками на Ханство звільняв ясирників, обходячи його.

Чернецький північніше, а Любомирський південніше, обійшовши Кальницький і Вінницький полки, по путі гонячи перед собою московські залоги, обійшли Чернігів, Переяслав, Ніжин та інші міста, зайнявши майже без бою всю Слобожанщину, бо Ромодановський відступив «на поміч бояринові і воєводі Одоєвському та судноплавцеві Бутлерові вибивати дощенту ногаїв і ворохобців із Астрахані».

Пролетіло в боях, наругах, викітствах, мандрах, поневіряннях, животіннях і нуждах смертельно тяжке для поспольства літо в Україні, ішла, близячи невблаганну зиму, чарівна осінь, і в її проході та перебігові Сірко провів цілу низку успішних рейдів на людоловські сакми ординців, щасливо звільнивши не один ясир, а їх було та й було. Горіли міста, села, осілки й хутори по всій Гетьманщині й Слобожанщині! Борсався люд у неприкаяннях із рештками пожитків і оравами родин, кидався то в один, то в другий бік, розпорошуючись, дроблячись і втрачаючи родинні сув'язі й звичаї.

І Сірко носився між помежами, згарищами та викітствами, як очманілий, сіючи своїми появами то аж у ногаях, то в буджаках, а то й на самому золотоворітському Ор-Капу-Перекопі, Тафлозі-тозлі чи й ще де такими безрозмірними й олегендарненими геройствами, які вкладалися лише в слова «шайтан», «характерник». Отаманові дії завжди були незбагненними, найпаче для Ханства, якому життя не стало від постійних козацьких нападів на суші й морі...

Та між тими великими, воланно-кличними і необійдно-нуженними в потребах вилазками на людоловів, як і в путі до них та поворотах від них, до Сірка все частіше приходили чорні гризотні висліди, що рідна земля топчеться, чавиться та рветься на шмаття не лише чужинцями-набрідцями, а й старшинами-фарисеями, і він у тому розбої, в плачі душевному і скреготі зубовному приймає безпосередню участь, як причетник, несе — попри будь-що! — частку і свого гріха, не відаючи, як же саме треба діяти, щоб зарадити отій повені вселюдських лих, привнесених у край сусідами-загарбниками.

Брів уже другий місяць вересневої поноворічної осені, як Сірко в тяжкому, хоч і досить вдалому поході, не вірячи, що можна, організувавшись, відбитися і від орди, і від ляхів, і від москалів та аґарян і домогтися цілісності Гетьманщини, втратив у бою свого мудрого, вірного та сильного побратима Велеса. Раптова втрата була чимось попереджальним, рокованим і невідшкодовним для Сірка, бо хоч він замінив коня не менш гарним, сильним та значно молодшим арабським скакуном, названим за традицією Велесом,— вірячи в те наймення, як у божественне,— та почуття непоповної і неперейдної втрати не проходило. Чувся на новім коні не в своїм сідлі, хоч як той намагався догодити вершникові і швидкістю бігу, навіть борзішого, ніж у попередника, і взяттям перепон вищих та ширших, і заляганнями при потребі та нишкненнями, і підігрівами сонного вершника біля черева на путях вітряних і холодних...

Гуляли по Україні Чернецькі, Любомирські і Потоцькі, тягнучи щлейфом за собою розбійно-людоловну орду і козацькі загони Тетері, в'язав навкруг себе козацтво Яким Сомко, як наказний царя на Лівобіччі, тримався сув'язі із Ромодановським і Хілковим у східних обводах Слобожанщини Іванець Брюх, обіцяючи кошово-гетьмакскими обіцянками сіромам рівність, статки і благодійність у прийдешньому і шлючи універсали в поспольства на кшталт Богдановнх, кишіло по містах лазутчиків: і крулевих, і царських, і султанських, а інок-мніх Єврах слав листа Сіркові, в якому між божественними заклинаннями «всіх вразів-перекинців, у Гетьманщині сущих», дякував йому за колишню поміч і осуджував його «маловірність у Бога-вседержителя».

Не облегшував той лист гіркоти Сіркової, а нагадував про гетьмана як про гріх по відношенню до Виґовського. Гіркоту збільшив і лист від дружини Софії, в якому вона ділилася домашніми клопотами, як і скорботами, зродженими постоями чужинців на подвір'ї.

«...А ще ознаймую тебе, дорогий муже, що цього нещасливого літа гостила в мене пані полковникова, кума Явдоха Дзиковська, і пан полковник,— хай здорові будуть! — заїхавши в ніч попутно, забрав її додому. А ще цього літа прямо на Усипення Пресвятої Богородиці преставилася Богові нашому баба-няня і насправжня матір покровна наших синів і доньок, добра служниця та підсусідка, пані Марія, а слідом — хай у Бозі почиють! — моя і твоя матір, Мотря, зобиджені невісткою Мариною. Хай будуть їм вічним пристанищем царство небесне і рай!.. А ще ознаймую тебе, що їздила-м на цельбу в Крупицький, Миколаївський, Батуринський монастир під Чернігів та в лубенську Мгарську обитель, де святителем Танасом Шолохом ізцілилася аж геть від бісівства!.. А Лайза пана Гната знову в тяжі горою ходить, і всі цигани до нас приязні, мов рідні. А пан Сабрі тепер незмінно коло камінного колеса і ступ у млині ґаздує та часом і по полумиску збіжжя приносить в обійстя, ділячи його на всіх порівну. А за маржиною нашою та обійстям пильнують Арсен і Тиміш Артемові та Сабрів Зотій, а дріб доглядають Мокрина із Христиною... А ще доводжу до твого відома, що доньки наші Марися і Яринка, як і зяті Івани Сербин та Пелех, уже докінчують толоками з Божою поміччю, дякуючи тобі за кошт, свої оселі та обійстя, хоч і вартують, вважай, незмінно на Мерефі і наших околах, пантруючи людоловів... А Петро та Ромко, як неприкаяні, збираються оце взиму на Січ, то і я, і доньки обі просять тебе, аби ти їх попереджально напутив і відтрутив від того, хоч би і в спокуту гріха твого до мене і дітей. Відверни їх від того, дорогий, бо й зяті, не докінчивши обійсть, грозяться піти з ними...»

Довго, гіркотно й морочливо гадав над отими листами і новинами Сірко, чуючи в собі гріх і перед гетьманом Юрієм, і перед родиною, Софією та обома померлими душами, подумки бачачи й домівку, від якої він геть відвик, і Мерефу та її околи з тамтешніми людьми. І не міг він спекатися в журливо-втратній смуті того, кого ж йому було більше шкода: матір Мотрю, яка притулила його і, як би то не було, виростила в лихолітті, чи підсусідку, пані Марію-Мар'ям, яка прожила довгий вік служкою йому, не маючи власного життя, побратима Артема, який був до смерті йому відданий, а чи коня Велеса, який виносив його із лих понад десяток літ, носив його вподовж і впоперек великого рідного краю, завчивши чи не краще за вершника путі! Невже понад десять літ?! — не вірилося йому...

І, спокутуючи гріх у душі, мабуть, найбільше та найболючіше шкодував за Велесом, бо мов відчував досі його ніжні, теплі та пругкі губи і мов бачив у вирових боях його роздертий вудилами рот, великий вивалений язик і мудрі, повні гніву, докору або тепла й вдячності, заслізлені, смоляно-блискітні, вогняні очі. Шкода було й себе, раптом осиротілого, осамоченого, хоч і теплилася, причавлена десь у підспудді єства й свідомості втіха, що сини повидужували і, видно, підуть його слідами на захист краю і люду свого, а Гнатову Лайзу мов бачив перед собою, завжди приязну, статну, звабну, гнучколозу, вродливу та по-своєму мудру, з незмінною радістю й лукавинкою в очах...

Цьогорічний гамірнолітній вир у стрімголових скочних та перекидних переїздах, вистеженнях людоловів, засідках, боях, клопотах-мороках із ясирниками минув для Сірка немов у якомусь недовгому примарному сні. Не міг повірити собі, що знову пережив літо, і не міг порівняти його з іншим, хоч у природі уже знову не було розмаїтих квітів, які ліхтарями горіли в травах, не було й весняно-літніх полум'яно-бурштинних лісових маків, а лише блякло марніли ще недавно окривавлені і біласо-смарагдові, особливо по лісних галявах, розфарбовані осіннім золотим пензлем дерева і чагарі та хизувалися, лишившись без суперництва, червоно-вишневі намистини глоду й шипшини, а чорні бусини були ніби більшими і аж несправжніми.

Воєводив у Києві сенатор Іван Виґовський. Писав універсали, запрошуючи поспольство до єдності, мніх Юрій із Брацлавського монастиря. Дарували міражні маєтності, ґрунти і фільварки омареним старшинам наказні гетьмани Тетеря і Сомко. Потроху, із острахом, проте уперто, верталися в «родни майонтки» ненависні бідному людові пани-ляхи та ієзуїти. Готувалися до зими посполиті козацькі загони, Січ і Запороги, полки на тій і тій Гетьманщинах, в Слобожанщині, рукомесники в польській та литовській Русиніях, осільці у ногайських осідках та викітствах по Кубані, Кумі, Гіркій Балці, Єгорлику, Зеленчуках, на Підкумку, і всюди вони не хотіли підлягати ні аґам, ні аюкам, ні крулям, ні цареві, ні іншому чортові та дідькові.

Ходили краєм вервечки кобзарів і сліпців, закликаючи думами і піснями про героїв-предків до одностайності і, подібно до Брюхових універсалів, до єдності. Затято проклинав Брюх усіх старшин, які не визнавали його кошовим гетьманом, і ганьбив свого родака, наказного царського гетьмана Сомка, ніжинський полковник Василь Золотаренко, таємно домагаючись у царя і його прихлібців наказної гетьманської булави...

А назагал, особливо Лівобіччя, кишіло царськими та крулевими наглядцями, «духовними» місіонерами, дознавачами, нацьковувачами і навітниками, від пліток і наклепів яких світ ішов обертом і в посполитого, і в козака, і в духівника, і в старшини.

Не дивлячись на те, що йшла лише осінь, польські когорти готувалися до великого «вчевсно вйонснего» наступу, а царські сли, приправивши черговий ясак Січі і похвалившись Паньку Пилипчаті під великим секретом про посилку царем весною стрільців у поміч Запорогам, ніби на прохання Сомка, вивідували, що думають з цього приводу в Коші. Звичайно, і тут мова йшла тільки про «поміч одновірним православним проти аґарян і схизматів».

Сіркові, та й не лише йому, все наокольне говорило про розкол і загальний занепад добробуту сполеченства рідного, про нову людську шарпанину, не «захист» всесуспільних і вселюдських інтересів Гетьманщини, а шкурно- і суто егоїстичні домагання держав.

Вузька рада січова не дала Сіркові, як рівно ж і решті, нічого втішного, бо одні на ній радили триматися поки що ляхів, інші — московитів-одновірців, а треті на чолі із самим кошовим — помиритися із ординцями чи звернутися за допомогою до молодого султана і його матері-султанші «від усього ріднокровного їй сполеченства, як Великого Русинського князівства», і вигнати при їх допомозі під три чорти і ляхів, і московитів, і їхніх православних лазутчиків-пліткарів та навітників разом із наказними і їх поплічниками.

У цьому поспольному багненні пожинав дорідну пашницю й Іванець Брюх, підтримуючи сірому, глаголячи в універсалах із Гадяча про себе як єдиновірного її виразника і захисника. І царат став говорити про нього як про «кошового гетьмана», який нібито «просив царя прислати весною в Кіш стрільців для помочі запорожцям у промислах на аґарян та католикосів».

А Сірко, зважуючи все переплутане, перевернуте й звузлене, не знаючи, на яку ногу стати, вже вкотре суворо та рішуче питав себе: куди йти і з ким? Що робити, як вестися і до чого готуватися? Як зарадити лиховісній повені горя, яка заливає сльозами, потом і кров'ю, нендзями і смертями рідний край?!

На щорічній Різдвяній кошовій раді, хоч Сірко і був тоді в Капулівці, товариство обрало його кошовим і полковником вінницьким і кальницьким. Здивувало його, що і Сацько Туровець, і Іваненко-Величко, і навіть Панько Пилипчата були горою за нього в тій раді, а противниками йому були тільки Іван Щербина та чигиринець Олекса Шкуро зі своїми незначними прибічниками. Чи події якісь передбачала Січ на прийдні, чи мислила, що все одно він подасться весною до своїх полків на волость, лишивши Кіш на наказних. А може, й те мали на оці: йому, як нікому іншому, Кіш підлягає, незалежно від того, хто в ньому кошовий та хто в старшинах.

8

«..А ще допроваджую до твего вельможного відома,— диктував Сірко джурі Архипові Раві при сотникові Лаврові Гукові листа Собеському,— що на Гадяцькі чи й Слободищенські трактати зараз марна сподіванка, бо вони — байки для видимої знеслави корони польської. Адже вертають пани і посесори-рендарі у фільварки, обзиваючи бидлом хлопів-русинів, а ксьондзи — в обителі, жовніри при постоях безтямно і аксесорно мордують ґвалтом жіноцтво, тиранять хлопів і вимагають непомірні стації-подими і датки. Це, приязний пане і знакомитий чільцю, неминуче допровадить до повної зневаги нашим поспольством всього польського, а відтак — поведе його в нужді та змагальній валці до єдиновірної Московії чи навіть до аґарян турчинських чи ординских, які очікують на те.

Більше того, верхнє, середнє і нижнє січове поспольство і чільці всієї Гетьманщини, навіть гендлярі, гніздюки, лайдаки та гунцвоти, січові реґіментарі та кармазинники не можуть спокійно обсервувати ті мордувальні справовання панів, жовнірів, клерів-біскупів та капуцинів! І ти, вельможний приятелю, зваж, що збиточності над хлопами яко пахолками пожитково корисні і зискові не лише для наших ворогів, а й ваших, отож передай те й іним!»

І тільки-но встиг Архип Рава залакувати живицею того листа і зі знаком січової канцелярії передати його Лаврові Гуку, щоб відвіз адресатові, як у двері спершу постукали, а потім і погукали:

— Пане отамане! Га, пане отамане! Дозволь до тебе!

— Хто там? Заходь, прошу! — почув Сірко рипотню під дверима.— Заходь же!

— Ми, пане отамане, якусь потвору затримали,— переступив поріг канцелярії кремезний козак із багровим рубцем на переніссі.— Не знаємо, що з нею робити,— спинився в порозі, видивляючись.— Чи задушити, чи втопити, а чи до шинкваса кликати, бо тільки за дознавача по статурі та личині їй пасує бути.

— Цікаво, Вустиме, коли те наразі правда. Дознавачів-потвор у нас тепер вистачає, а ловити їх козакам ніколи не зайве,— повернув Сірко голову з ледь освітленої бликавцем задимленої півтемряви, сидячи на окоренковому пеньку-стільці, ще цілком не відірвавшись від листа Собеському.

— А так, отамане, потвора! На безруку поторочу схожа,— поправив, збивши із очей набакир довгошерсту вовняну шапку, Вустим.— Якесь старе луб'я, отамане, без руки, та ще в гуню з відлогою ошатнене, а приндиться як! Я до нього, значить: «Стій!» — а він іде. Я — шаблю з піхви та ще грізніше: «Стій, сякий-такий старий бевзю, чого нишпориш без кличу й гасла?» А він іде на таран і гороїжиться, ніби й справді якесь велике цабе, і хоч би тобі вухом повів, начебто і не до нього, значить, кричу. Наблизився до мене ледь не впритул, зміряв мене козиристо та зизисто очиськами та й каже: «Ховай свою дзвінку домашку, козаче, та дарма не грайся нею, бо вона не цяцька і не дівка, а боржій веди мене до отамана Сірка»,— тикаючи переді мною, значить, дубцем, мов берлом, та ніби наказуючи. «А ти ж, поторочо-личино,— питаю його, озлившись,— нашого славного отамана звідкіля знаєш?» — «А хто його нині не знає, козаче»,— каже хрипло, гикнувши й хмикнувши. Ото така оказія в нас, отамане, значить...

— Цікаво, хто він за один, що й тебе не злякався? — поблажливо проговорив Сірко, ожвавившись.— Веди його сюди, хай почую сам, що він верзтиме.

Досі слабий вогник, зблиснувши у джуриних руках, ніби пригас та тут же й спалахнув полум'янцем, виповнивши потемки канцелярію і святково звеселивши присутніх духмяними запахами. Невбарі ожальливо заскиглили рипучі двері і в порозі, поряд із Вустимом та його напарником, бекетником-охоронцем Терешком, з'явилася огрядна постать однорукого пристаркуватого незнайомого в гуні, зі схованим у кишеню порожнім рукавом і мовчки вклонилася господареві й присутнім.

Відповівши на уклін, Сірко пильним оком зміряв згори донизу статуру прийшлого, затягнувся, примруживши око від диму, люлькою, даючи гостеві час розглянутись. Його сіра, аж сива, гуня була розгапличена і розхристана, широка вишивана манишка, пов'язана голубим, трохи вицвілим бантом-ключкою, на білій чистій сорочці з перкалю виглядала якось аж святочно, виділяючи геть поморщене, хоч і добре виголене обличчя.

— Ти хто, чоловіче, і в якій нужді тут, що в такий час ризиковано вештаєшся? — не знав Сірко, як повестися з приведеним, відгортаючи перед собою клубки люлькового сивого диму.— Ви, дозорці, можете знову йти на бекет. Спасибі за добре пильнування і вартування.

Незнайомець-потороча оторопіло мовчав, спроквола оглядаючи закаджену тютюновим і олійним димом канцелярію, корогву, клейноди, бунчуки та перначі в одному кутку і сліпу Богоматір Покрову на іконі поряд із Мамаєм — у другому. Неабияку цікавість викликав у нього цілий тузень зброї, розвішаної по стінах: пістолів, шабель, ятаганів. Над одвірком лежав Сірків спис із блискучим металевим наконечником, розмальований Мамаєм щит висів поруч...

— Може, дозволиш сісти, шановний отамане? — врешті докірливо запитав пришелець, все більше зацікавлюючи Сірка витримкою.

— Пробач, прочанине, за нешляхетний прийом. Сідай ось на оцьому ослонці, чи на пеньочку, або он там на лавці,— показав перепросливо Сірко, зрозумівши, що перед ним не звичайний гість, а чимось особливий та ніби знайомий.— Так зачастили до нас тепер всілякі лазутці, даруй, що й звичаї дідів часом ламаємо із-за них. Бачу, ти не зблизька до нас прибився?..

— Прибився прецінь як знаний до знаного, а ти, ваша мосць, бачу, і не думаєш пізнавати мене, отож і розгадую, роздивляючись, навмисне те а чи випадкове? Чи ж то справді я так змінився, а чи ти, може, геть помінявся, що не впізнаєш? — підвів гість очі, всідаючись на пеньку.

— Даруй, гостю! Щось мені в тобі знайоме, а не пригадаю достеменно, де я тебе бачив.

— А ти пригадай Чигирин, Кумейки, Мошни і Боровицю, славного Павлюка-Бута, Коростеля, Скидана, Кизиму і Кизименка, Биховця та спудейську братію, яку ти привів із Києва...

— Невже ти?! Ви Гунею будете? Свят-свят! А таки Гуня! Пробачте, ради Бога! — схопився обрадувано Сірко з лавиці як ударений.— Чому ж ви зразу не зізналися?! Диво справжнє! Іди квапно, Архипе, в наш бурдюг та світи гасника, а ти, Лавре, вези листа, як умовилися, і передай Собеському!

— Виконую, отамане й полковнику,— зник Гук за Равою в дверях.

— Дорогий гостю! — обняв Сірко Дмитра Гуню, чоломкаючись.— Ходімо в мою комірку і там поговоримо,— повів він гостя із канцелярії і там уже, в бурдюгу, допоміг йому роздягтися й посадив на лавицю.— Я, відверто кажучи, був певен, даруйте, що вас давно вже немає в живих,— підставив Сірко свого пенька ближче до гостевого.— Принеси нам, Архипе, побільше посмачнішої вечері і чогось питного в дзбанку та й можеш іти спати в Стягайлів курінь, бо на твоїм полику спатиму я, а на моїм — наш дорогий гість ляже,— розпорядився господар радісно.

— Не ти один думав, що мене вже і в живих немає, та те лише значить, що я довго житиму, а може, стану ще й маєтником, хоч би й паршивим яким,— неспіхом розчесав Дмитро Гуня пальцями пишні вуса надвобіч.— Я тобі ґратулювань, віватів і уклонів привіз цілу копу з тузенем. Найперше від твоїх кумів Дзиковських, а найпаче — від Явдохи. Не кума вона в тебе, а клад несказанний, бігме! Від обох Разюків і пана Шикмаза, від Андрія Боби і Тимоша Лазаря, від Іванів: Заруцького, Чорнояра, Серебряка та Чорноморця, від Вуса, Таранухи Кривого та Федя Шелудяка, від Івана Симбірця та Симона Павлухи... Їх ого-го в тебе, дай Бог пам'ять, всіх і в голові не вмістив.

— Щось забагато ви накланялися, пане Дмитре, бо чимало із названих вами я, собі на сором, і не пригадую,— видивлявся Сірко на постарілого гостя.

— То отакому знакомитому не велика біда, пане-брате отамане, аби вони добре тебе знали,— чомусь зітхнув гість.— Знакомитим і навіть, характерником став ти для людей, нівроку, а все, думаю, через оту твою скрому, простоту та неусипні боронні звитяги в краї.

— То оповідайте мені, як ваша ласка, все і про себе, і про інших, бо надміру всім цікавлюся, спантеличений отут всілякими подіями,— попросив по-синівськи Сірко гостя, як Архип, занісши їжу і питво, пішов на сон.

— Всього, пане-брате й звитяжцю доблію,— зітхнув знову Гуня,— тепер ніхто не розповість, бо достатньо не знає, а найпаче ми, розпорошенці.

Неспішно, потроху п'ючи й заїдаючи, гість розповідав Сіркові і про свої, і про поспільні давучі та обтяжливі гіркоти. Почавши ще із Боровиці, до якої не зумів своєчасно привести поміч, він, шморгаючи носом, перекинувся на наступні смертовбивчі змаги в сулимських заплавах, на оточенні його загонів драбантами і нічну невірогідну втечу із кільця спершу під Лубни, а потім і в Слобідські землі.

— Я, як і інші чільці наші, злочинцем живу ще від самої Боровиці! А як же інакше? Джура пана Павлюка Сахно Чорнян, бач, зміг, не полишивши свого гетьмана, піти на доброхітну смерть до ляхів, у парі з ним, а ми — хто зрадив, видавши його ляхам, а хто розбрівся врозтіч, ходили й ходимо, як і я оце, в лицарях... Сахно Чорнян і досі дивиться на мене докором і осудом і в уяві спогадній, і в снах,— вколов він тим і Сірка.— Рядович-козак вчинив жертву, а ми, побратими й сподвижці, не зуміли. Хіба ж це не злочин нешпетний?!.

...Спинилися ми тоді десь через місяць уже геть змалілими загонцями аж у Прикум'ї. А повів нас туди Федора Шолудяка покійний батько — Гринь. Він був добре знаний зюнгарсько-ойротським ханам-тайшам, які дали нам пайцзу через свої пасовиська аж у сусідство казніїв. Зупинилися, хоч і голі та босі, але в такій благодатній місцині, що й словами не оповісти. На десять поприщ навкруги ні ляльки, травостої кишать від дичини і подібні на Великий Луг. Річка, яку ми жартома за гостинність назвали Кумою, нагадувала нам Дніпро-Славуту. Молодші козаки, хто хотів, оселившись у сякі-такі бурдюги в Прикумську, невбарі поженилися: хто на своїх козачках, які мешкали невдалік у Дивному на Київці, а хто й на ойротках, аварках, дергинках. Коли б не моровиця-лихоманка, то нам там був би рай земний, та й годі!..

Гуня примовк, шморгнув знову сумовито носом, ковтнув дещицю оковитої і, стріпнувшись, ніби від холоду, знову повів розповідь.

— Згодом нас, викітців, все більшало й більшало, висілки прямо на очах росли й ширилися: і наш Прикумський, і Дивне та Київка, а третього року прийшли ще валки-батови викітчан і, облюбувавши пустівщину, осіли окремо, назвавши свій виселок Приютним,— чомусь аж задихнувся Гуня.

— Боронячись від дергинців, які часом на нас нападали з гір, ми побудували бекети, об'єдналися в корогви і стації. А десь за рік-два ми з молодим Лазарем Шелудяком та Чорнояром пішли на Дон і в Запороги, запросили охочекомонців і, за порадою гетьмана Півторакожуха, як ти ото сидів у Азаці, пішли байдаками в Чорне море, де в боях з турчинами звільнили кількасот каторжників і запаслися чималими бусурменськими статками, а по путі назад і худобою,— поставив гість поставця догори дном на знак того, що більше пити не буде.

Сірко не квапив Гуню в задумі й гризотах, а лиш час від часу задавав йому питання як людині, яка віддала все своє життя рідному поспольству, поневіряючись і нічого для себе особисто не взявши за цілий довгий вік змаг...

— Разі?.. Живі і, Богу дякувати, здорові обидва. Степан, нівроку, нерідко сотникує, а Флор ще рядович. Старшому Олена-Олеся привела вже трьох діток: Тимоша, Григорка і Параню, а Флор із Катериною лише побралися щойно, то чекають приплоду. Добрі козарлюги з них і не без кебети обидва,— оповідав гість, щось думаючи своє.— Жінки?.. Ні, пане-брате, не мав, не було часу і нагоди, не судилося долею, все, бачиш, відкладав на потім, а воно всьому свій час. Та й з ними одна морока, а найпаче з нашими козачками: загнуздає тебе і ошорить так, що хоч у воду кидайся. Думаю, звичай москалів і бусурменів-агарян тим хороший, що жінці, як і в Січі ото, між чоловіками нічого робити, бо в неї, як кажуть старі люди, коси довгі, а розум короткий.

— Невже ви, пане Гуня, схвалюєте,— згадав Сірко мову свого батька, покійного Дмитра, про велич жінки,— рабське становисько жіноцтва?

— Чому ж рабське? Хіба рабство повело Чураїху до круля за заступництвом мужеві? Чи неволя приневолила пані Томиленчиху-Василиху йти до Боровиці на страту разом із чоловіком і Палючихою-Буткою? Отож, вважаю, становисько переважно рівне в нас, пане-брате, і лише часом жіноче вирішальне й верховодне для деяких пентюхів, а не старшин і козаків. Так що Богові — Богове, а чортові — чортове, пане Іване. Я не заперечую лицарства окремих жінок наших, бо чув і про Роксолану та Гальшку, і про Марію Богуславку та Олену Завистну, і про Чураїху та Чураївну, і про інших, як, приміром, твоя кума Явдоха в Острозьку чи ігуменя Олена під Арзамасом. Справжні козачки — не рівня окремим із нас, знакомитим. А чому? Бо за люд сіромний вельми уболівають не на словах, як твій Брюх, не про брязкальця, шаття та склянки барасулі-пацьорки думаючи. Вони й полки, коли треба буде, зуміють повести за собою незгірше багатьох із нас, бабіїв. Бачив би ти, як ота абатиса-ігуменя тне шаблею лозу на повному скаку коня!..

— З воєводою Ромоданом ви, мабуть, бачилися під Астраханню? — звернув Сірко увагу бесідника на інше.

— Бачився і під Астраханню, і в Білгороді та Валуйках.

— То як він вам? — згадав Сірко свої гостини у Дзиковських.

— Ромодан тепер Ромодановський. Зовсім, пане-брате, змосковився, паном-боярином став непідступним, а пані воєводиха, Герасима Яцкевича донька, Ксенею кличеться вже, а не Оксаною. Батько її — може, пам'ятаєш? — був посланцем при дворах від Богдана. Він не той Арсеній Сатановський, ієромонах Братського монастиря в Києві, що із Єлизаром Славинецьким пішов, як у вершу, на поміч Никонові. Він і самому Богданові у пріч став! А краси якої був чарівної, така ж і в неї Яцкевичівни! Кажуть, в терем на колодку тепер її закриває пан Григор по-боярськи. Одне паскудство він, бакуром, як ласий кіт мишей, цнотливих дівчат валує. Боярин же, то перша ніч виданниці — його, як у дуків-ляхів було...

— Та хто ж на те згоджується на Слобожанщині, і чому ніхто не вивалишить його?! — скреготнув зубами Сірко.

— Згоджуються окремі і йдуть, бо ж згноїть у порубі-ямі, закатує в острогах чи й аж у самій Фроловій вежі, і не лише нещасну жертву, а й родичів та знайомих, і то так, що й знати ніхто не буде, пане-брате, коли та де те скоєно...

— То ви, як бачу, не дуже любите царя і бояр? — поволі виробляв Сірко думку.

— Та хто ж їх, пане-брате лицарю, любить, терплячи отаке? Але нам, думаю, перше треба якомога швидше відірватися кінцево від Польші не тільки на землі, а й у її та нашій ріжнолюдній свідомі-розмисловості і зберегти людей, а найпаче, гадаю, дітей, які продовжать і рід наш, і подальшу визвольну змагу, може, вже і з Московією, як напосідливо говорила мені твоя кума Явдоха невдавні,— зітхнув Гуня, примовкнувши.— Я тепер, пане-брате, як отой викітний безрукий гетьман,— скривила посмішка його уста.— Оце понад десять літ уже із побратимами заселюю прадідівські пустовщини викітцями від самої Оки і Жиздри аж по Куму, нашу ще від князя Гліба. Тяжко перелічити, скільки ми переселили нещасного люду нашого на осідки за цей відтинок часу.

Гуня смалив люльку, і в тиші чулися пищики в його грудях.

— Плавом же пливе обпалений і знедолений, голоколінний рідний люд із насиджених дідівських побоїщних та опожежнених нашим братовбивчим гріхом земель. Посуди сам, пане-брате, заселені Ровеньки, Валуйки, Грем'яче, Гайворон, Займище, Поосколля, Вовчанськ, Росош, Білгород, Липці, Калач, Богучар, Поцим'я, Пооксайя, Рудні, Борисоглібськ, Рубіжне, Купава, Острогозьк, Завітне, Прикумське і ще сотня інших місць заселили присілками, селами і навіть містечками і налагодили там життя-буття. Правда, доводиться людові горнутися у сторожові сотні чи й полки, вартувати себе з бекетів корогвами, заставами і залогами на оголених та дико зарослих землях. Не лише ж обійстя з товаром є, а й дерева ростуть, садки, грядки. Недарма ото в завітній приповідці дідів мовиться: посади, доглянь та викохай дерево як пам'ять про себе,— якось особливо обрадувано подивився на Сірка Гуня глибоко запалими очима.

— Що ж найбільше потрібно осідцям? Чим би могла допомогти їм Січ? — запитав Сірко, вирішивши про себе засадити деревами і Великий Луг, і Чортомлик, а найпаче започатковані тепер по селах ярмарчища.

— Оце, властиво, і привело мене до тебе, пане-брате! Чувати, що й цього літа, звільняючи ясири, ти відібрав у людоловів досить коней і худоби. Худобу ти вертаєш звільненцям, а ось про коні ординські прецінь я й прибився за дорученням викітців трактувати з тобою. Коні конче потрібні новоприбулому людові на голі місця і для господарок рольних, і для підвершя, і для розплоду, то, може, виділиш із тих двох тисяч, що ти придбав, хоч скількись, пане-брате?

— Скільки б ви взяли їх та як би допровадили належно? — усміхнувся Сірко.— Адже треба годувати їх в путі!

— Візьму і дві тисячі, і більше,— аж омолодився Гуня,— а допроваджу твоїми, пане-брате, коногонами, годуючи їх на кошти, які мені дали в путь викітці, то ото і помисли об цім,— потер він у задоволенні руки.— То скільки тобі не шкода?..

— Ваша правда, любий отамане, що козаки і на Чортомлиці, і в Зозулиному Яру повністю оконені, то лишимо, думаю, якусь сотню в запасі для можливих прихідців, а якщо той запас ще побільшиться, то і його також, думаю слід передати викітцям, може, й увесь. Але це мені треба узгодити із кошовою старшиною... Як же люд отам повсюд живе? — поміняв Сірко мову.

— Та казав же, по-всякому,— після роздуму відповів гість.— Конче хоче бути при зброї, хоч би й з куцаком-одрізаном чи луком, бо при тамтешнім бутті потреба змушує. Хоче бути на коні і нерозголосно готовий до всього можливого в будь-який час, як мовлять ото: з вовками жий — по-вовчому вий! Слобідщину, та й не лише її, хохляндщиною, а наших людей черкасами воєводи та бояри, а від них уже й рядовичі-московити називають. А чимало наших, особливо служивих та духівників-посіпак, даруй, ховають приналежу до свого народу й цураються його. Грабунки, а найпаче в помежжях, як ото і в московитів, стають звичаєм, оселі — не те що не закриті, а й на колодках — відкривають грабіжники, а ватаги збіглих душогубів, як печериці, ростуть всюдно,— аж зітхнув Гуня.— Скажу тобі, що було в нас всяке лихо, але не було зроду грабливого, і то не з нужди, а задля самого грабунку, гвалтів, убивств.

— Даруйте, пане Дмитре, то вас і в путі можуть пограбувати?

— З твоїми коногонами та під твоїм іменем, а ще із прохідною царською грамотою, думаю, ми ні наруги, ні недбальства не допустимо, а доправившись щасливо до Воронежа, почнемо лишати по десятку, по півсотні, а мо' де й по сотні в осідках. Під кінець їх уже буде, вважай, роздано.

— То як же, по-вашому, ми будемо співжити в сув'язі з московитами, якщо таки будемо? Адже нам треба щось вибирати в невірі, що відстоїмо себе?

— Коли із двох лих, пане-брате, можна щось вибирати, то це ще надія, тільки завдяки їй в Слобожанщині оті царські пільги тримаються. Лада-лада! Хотів би й рожу, та не можу, як мовиться. Оконені й озброєні, наші люди, використавши із твоєю благодатною поміччю ті пільги, можуть постояти за себе, тільки б вже ляхи вгамувалися і відпали геть від нас.

Гуня примовк, щось обдумуючи, витяг люльку, однією рукою набив її тютюном, припалив до світлячка.

Говорили отак про різне довго, співставляли і вивіряли та приходили до висновку, що йде не на краще, а на гірше, поки невпоміт обидва і поснули, як у крипті...

І таки повів Гуня невбарі із Січі близько трьох тисяч коней з десятком шутих корівок і повіз кілька волячих хур, повних баулів та сіна, збіжжя, харчів і навіть майна. Отаманом над цим загоном Сірко призначив Гната Турлюна, який поривався відвідати Лайзу і дітей.

— І справу рідному людові добру вчиниш, і дружиноньку поцілуєш від мене,— жартував Сірко з радості свого колишнього джури.— Хай вас Бог щасливо правує, приїжджайте ще при потребі, чим багаті — тим і раді! — бажав він Гуні на переправі.

— Май надію та віру в Бозі і ти, пане-брате,— гукав, ступивши на пором, Гуня.— Думаю, що ти й не відаєш, скільки робиш добра нам, розпорошенцям! — викрикував.— Тож молитимемо Бога, щоб беріг тебе всьому поспольству нашому на радість і певність,— піднявши догори овечо-кожушану шапку, кричав він із віддалі.

«Бач, поїхав до живих, горопаха, а живе уже між мертвих»,— подумав Сірко приязно, по-синівськи кланяючись в дорогу останнім від'їздцям і Гуні.

Пізньоосіннє сонце іскристо світилося срібними бубками та інійною павутиною по колишньому зелі очеретів, оситнягу, лепехи, набокуватий вітерець-сіверець студив чоло, і місяць, мов турецький обкришений ятаган, висів на небі, освічуючи в присонці стеблиний ряхт заплав навкружжя.

До Сірка поволі верталися клопоти буття: треба ж було готуватися, як те робили великолузькі околи, до зими. Думав уже йти до свого куреня-бурдюга, та до нього підійшов бекетник із якимось, судячи по одягові, татарином, і він мусив спинитися, розглядаючи пришельця.

— До тебе, пане отамане, гість із Ханщини,— доповів вартовий.— З листом він, а не каже від кого і не дав передати його тобі.

Сірко пізнав у прийшлому щось дуже знайоме, а слідом пригадав, і хто він. Був то, на його здивування, колишній мішурес шинкаря Лейби лицехалявний Явтусь, що сидів за наказом покійного Сулими в Кодацькій фортеці, а потім зустрічався йому на Волощині, в Сучаві, при отці Гнатові Шульзі. Поява його тут була незбагненною.

— Ти це, Явтуше, чи не ти? — розглядав Сірко зчудовано пришельця, який стягав шапку з голови, кланяючись.

— До вас, пане отамане! — дещо губився під Сірковим поглядом дебелий Явтух.

— Маєш якусь поважну розмову? — здогадався Сірко.

— А так, маю, шановний шляхетцю. Вона, власне, і привела мене сюди.

— Ну що ж, коли так, то зайдемо до бурдюга.— Сірко зауважив, як Явтусь Халява переступив з ноги на ногу.— Пішки ти, чи що? — поцікавився, оглядаючи одяг прийшлого.

— Вершником, але дозорці коня відібрали ще під бекетом,— роздивлявся Явтух навсібіч споруди на січищі.— Та той кінь у мене й так геть загнаний.

— Надто спішив сюди? — зміряв Сірко широкі плечі і дебелу статуру колишнього Явтуся.

— Мав такий наказ від вашої, пане отамане, сестриці, хурем Настан, то й спішив із її листом. Ось він,— дав він до рук Сіркові пакет, вийнявши його із-за пазухи.

— Відведи, Архипе, дорогого гостя в поварню і накажи гаразд нагодувати з дороги, а сам небарно приходи та прочитаєш цього листа,— розглядав Сірко заліплений тістом пакет.

— Думав, ти й досі в Сучаві, а ти аж у Xанщині? — ще розглядав Сірко Явтуха.

— Риба, зацний пане отамане, шукає, де глибше, а людин — де ліпше, то і я, як люди ото,— пішов він у двері за джурою, прихиляючись під одвірком.— Зав'ядовця дому і маєтностей я єстем за референцією панотця Гната,— сповістив з порога,— в пані ханум, а став ним по викраденні пана Нечах-мурзи,— збільшував він цікавість господаря.

Сірко, лишившись наодинці, поглядав на пакет, що лежав на столику-лавиці, і вже вкотре шкодував, що забув і ту грамоту, яку навчив його ще дід Ничипір. Та ось вернувся джура і став обережно відклеювати, як щось святочне, листа, аж Сіркові хотілося дорікнути йому.

«Дрогий знакомктий, повшехне відомий, мій любий брате-зведенцю Іване! Сповіщаю Тебе, що я, Твоя „півдівка в піддівці“, є ще жива і, Богові та Аллахові дякувати, здорова. Прости, що не статечницею, а зрадницею невільно стала, як мислите ви всі, мої рідні. Пишу Тобі, а через Тебе доземно кланяюсь татусеві, обом матінкам та братові Несторові... Пишу-м, вдячно згадуючи отця Гната, який у Бозі навчив мене писати, і прошу у своєму горі Твоєї помочі від кривд візирових!.. По радості, яка сталася взимі, бо народила я ще їдного синочка, Айдарка, неждано прийшла біда: Якубко не зажадав повертатися до нас, бо він зараз є католик і Чемерисом пишеться у вельможного пана Собеського, і зразу ж по моїх пологах нагле пропав, не знати й як та де, мій муж, а всім чотирьом моїм хлопцям батько, мурза Нечах, і через те лишилась я в ці роки вдовою. Та на тому мої злигодні не скінчилися, бо почав дуже нагло приставати, чіплятися і цілитись на мене, яко кіт на мишку, даруй, візир Сефер-Казі. Пропонує рай небесний або пекло, невідступно вимагаючи стати йому баш-ханум або невільницею. Щойно хан послав його на три тижні в Чигирин до гетьмана, то він лишив мене помислити до його повороту. Отака лиха халепа, хапій би її вхопив, на мене, дорогий брате, наслалася, і ради їй не знайду. Може б, Ти порадив йому не чіпати мене, а вони Тебе всі бояться яко шайтана, то зробив-бись мені велику полегшу і послугу. А про Нечах-мурзу мулла-каді-казій і сам візир Сефер-Казі водноголос кажуть, що його викрали козаки, то, коли так, я би викупила його щедро і належне... А ще дізналась я, що родич Карач-бея перекопського, Бектиш-мурза, гуртує знову охочекомонців, щоб іти за ясиром аж у Підуманщину, як лиш перемерзнуть ріки, думаю, треба Тобі про те знати... Він наказує кожному сейменові мати при собі в поході по три коні, бо надіється на немалі статки і зиски-бутинки...

Обрадую Тебе, тата та матусю, що я вчу своїх малюків мови, а паче тепер, бо, може, поверну їх рідному людові колись, як виростуть, хоч і потурнаками, в такий спосіб зменшивши свій гріх. Жию лиш ними зараз... Допоможи, любий брате, розшукай при Твоїй можності мурзу Нечаха і порадь візирові не чіпати мене, а я, давши клятву Сусу і Аллаху, молитимусь все життя за Тебе і за рідних, як і дотепер молилася... Жийте в Бозі всі ви, і — амінь!.. Є чутки, що хан Мухаммед-Гірей домагається підкорити Україну, то, даруй, мо' в одній державі замешкаємо, бо тут зараз більше як пів нашого люду!.. Не відмов, любий, у помочі, Богом Тебе молю!.. Твоя сестра Настка...»

Давно повернувся, пообідавши і находившись по Чортомликові, Явтух Халява, а Сірко, міряючи кроками колибку-бурдюг і все смокчучи люльку та час від часу перепитуючи гостя то про одне, то про друге, думав і про Сучаву та Волощину, і про Гната Шульгу та ведених ним у Моравщину викітців, і про Розанду Тимошиху, абатису-ігуменю, яка у пам'ять мужа бере послушницями у свій монастир лише русинок, а схимницю Меланію віддала козакові в дружини, навіть віно виділивши за нею, і про сестру-зведенку Настку, якій готується ще один глум, уже від самого візира-кота...

Явтух Халява за наказом баш-ханум і хурем мав уже третього дня вертати додому, то Сірко того ж вечора, міряючи бурдюг чи торкаючись паморозного міхура у віконці розгаряченим лобом і приймаючи від того остуду лиха на душі, проказав Архипові листа для Настки, нічого конкретного не пообіцявши щодо Сефер-Казі, але запевнивши її в тому, що «Нечаха у козаків не було, немає і не буде, бо згинув він, напевне, десь невдалік дому від пазурів своїх лютих недругів, а вона може продати господарство і, забравши дітей та підсусідків, переїхати чи у Великий Луг, де батько Дмитро покійний, чи в Слобожанщину, а чи й кудись у Гетьманщину»...

Оповістив він сестрицю і про старість обох матусь та хворобу Нестора, який «чахне на очах по каменоломні і ясирних поневіряннях». Для себе, правда, Сірко вирішив, що допоможе і сестрі, і яснрникам в Підуманні, але як саме, не сказав Явтухові і не написав у листі Настці. Проводжаючи гостя-посланця, він обдарував його тобівками з харчем та дарунками і замінив йому загнаного коня молодим виученцем у всезбруї та заздрісному осідланні, наказавши своєму джурі Архипові Раві провести гостя із чотою козаків аж до останнього великолузького бекета.

По поверненні Архипа Сірко послав його, не давши й злізти з коня, в Зозулин Яр до кошового Пилипчати з проханням прислати йому при нагальній потребі в Чортомлик пару умілих і досвідчених валахів із приладдям, яких він ніби багне на тимчас послати в Слобожанщину для кастрування тамтешніх коней-неуків.

Такий наказ навіть джурі Архипові видався дивним, бо пан полковник, як він достеменно знав, досі не збирався туди їхати, та й жеребів-неуків у нього в Артемівці не було, але наказа він виконав: привів під вечір двох старших здорованів на низьких татарських конях-бахманах. А пізно ввечері, відіславши Архипа на сон, пан полковник в бурдеї мав таку розмову з приведеними валахами.

— ...Чекав вас від самого обіду по нагайній нужді. Прошу присісти чи на пеньках он, чи ось на ослоні,— запросив прихідців.— Давно ви вправляєтеся, вивалашуючи жеребів, братове?

— Я, вважай, отамане, коло десятка років, а Яким і того, мабуть, більше,— запитливо подивився огрядніший, але нижчий, на коренастого і вищого та старшого товариша.

— Куди тобі, Хомо, до мене?!.— ніби образився Яким.— Я вперше валашив ще, як ото стояли ми, ватамане, в Азаці!

— Маєте ще якісь рукомесла? — щось роздумував Сірко, оглядаючи покликаних.

— Як не мати, пане ватамане?! Шевці і кравці ми обоямо,— роздивлявся й Хома господаря, дивуючись про себе його цікавістю.— А хіба що?

— Делікатна в мене справа до вас, козаки,— обізвався Сірко після чималого ходіння по бурдею-курені.— З нею доведеться обходитися, як ляхи мовлять, як з яйцем, бо треба дуже добротно викласти не жереба-коня, а самого візира ханського Сефер-Казі, може, чули? І викласти непошкоджено! По-татарськи ж обоямо, як чув, говорите?

— Говоримо, а про візира як же не чули-сь би? — схопився ожвавлено, стримуючи в собі радість, Яким.— Мав малу сестрицю, як те янгеля гарну, Фесю, то він, окаянний, поки я з Гаркушею був під Лоєвом, викрав чи купив її в чигиринського шинкаря, тепер вивалашеного, і я, як не прагнув вернути її, так і не зміг, навіть за викуп. Знаємо його і, даруй, і без тебе збиралися те вчинити з ним, а по-татарськи варнякаємо незгірше, як по-своєму. Ото лише, може, дозволиш взяти нам ще і валаха Проця?

— Коли він надійний і вмілий, не перечу, думаю, вам і козаки у поміч знадобляться. Поквитацію матимете від мене щедру, коли все зробите гаразд.

— Яку поквитацію, ватамане?! Не ображай нас! Ото хіба кошт на видатки, що потребуватиме це діло.

Радилися детально і довго, поки вирішили, що Хома буде негоціантом, Яким і Проць — йото підпомічниками, а козаки — яко служці дорожні. Після розшуку візира у ведмедівського сотника Опари зазнайомляться на потаємних перетрактовках. Передбачалося і краму закупити всілякого, і перевдягтися в ординський одяг, і хури придбати, і путь за візиром обрати до Бахчисарая, і пайцзу випросити в Тетері нездогадно. В путі наздоженуть візира в берлині, приєднаються до його охорони, схоплять сонного, перевезуть в оседок, викладуть його і вибавлять-вилікують та відвезуть вночі якомога далі із закритими очима, відпустять беззбройного, уже здорового, на ординській сакмі...

— Будь певний, ватамане, ми свій фах не оганьбимо! Зробимо, як велиш, ретельно і потаємно,— запевняв Сірка Яким.— Поїде здоровим за два тижні і належно вихолощеним.

Надворі сірів ранок, блідли, поволі вичахаючи, зірки і кричали — уже було й не розібрати — як померлі душі, чи пугачі, а чи бекетники, аж маркітно робилося Сіркові.

«Вартуй-вартуй!» — почув він врешті і, потягнувшись, побрів спати, втішившись, що Січ надійно пантрується...

Приготування до чергового походу на людоловів, які мали прийти під Умань, велося ретельно, небарно і клопітливо. Лагодилися до нього лише досвідчені, гострили шаблі, ятагани, списи, натягували луки, крутили і мастили аркани та в'язали в баулки видану кожному ординську одіж.

Чекали лише висланих Сірком на сакми і розгалужені стежини дозорців та очікуваного замерзання рік. Вечорами отаман в гризоті, що вчинив нешляхетно, піславши Якима, Хому і Проця з козаками на злочин, ішов у курені до уманців і там, забуваючись, обговорював і зважував путівці, яри, ліски і байраки, де можна буде робити засідки або під личиною перевдягнутих ординців ловити людоловів.

Кінчалися ті клопоти співом під гру кобз, вигранів і сопілок, що заворожував Сірка. І завжди, як зауважував він, уже «на сон» козаки а чи кобзарі заводили спершу думу про Сулиму та Томиленка, а вслід їй — про Трясила, кінчаючи любою йому: «Ой чого ти, дубе...», від чого Сірко ожалювався, навертаючись до плачу. Спів напливав на нього, як повінна стихія, заливав груди, душив до болю горло, повнив очі сльозами і врешті виганяв із куреня на безлюддя в осамоченість, аж джура Архип Рава чув осорому із-за цього.

Там, на самоті, пригадалися недавні розмови про Богдана Хмельницького і чийсь переказ захисних слів січовика Самійла Зорки на похороні, перед самою відправкою покійника на потреб у Суботів.

«Ні, козаки-побратими і славна громадо волосна та містечкова, покійник не йшов у повну підкору цареві, воєводам і боярам, як каже вам тут сол царський, не приєднував Гетьманщини до Московії, а лиш запросливо погодився на тимчасово сув'язні спільні дії у єдиновірстві проти аґарян, ляхів та інших наших спільних ворогів. І не його вина в тому, що цар і його свита, яко месіяни, трактують, пробують трактувати те сьогодні по-іншому, паплюжачи або й нищачи його родаків, соратників та іних дільців, які достеменно знали цю істину...»

Полегша настала тоді, як співаки, якусь мить помовчавши, ніби віддавши шану і Богданові, і Кривоносові, і обом Нечаям та іже з ними, завели тиху, як море в штиль, задушевно-гарячу і зболіло-сердечну пісню:

...Ой люба дівчино, Не бійся морову, Я твою личину Та й не поморожу...

«Хто чим жиє, той те й піе»,— подумалося Сіркові, а спів ніби підіймав дах куреня своєю дужою силою. Його акапельні співомелоси тремом пронизували не лише Сірка, вони хвилювали й інших, нагадуючи Сіркові, що він робить щось не так як слід, не там, де треба, не тоді, коли необхідно, хоч і живе лихоліттям краю та злигоднями поспольства.

* * *

Одної ночі і Чортомлик, і Базавлук пришерхли, нарешті, навіть у гирлі, і Сірка розбудили вартові ще опівночі. А вже за якусь годину протрубили похід дударі, вдарили в литаври довбиші, і армада вершників, цього разу без обозу-батови і мортир, вибралася в путь засвіт. Коней була надія підгодовувати попасом у примерзлих травостоях по путі, тому харч для них взяли лише в тобівках.

У перший день походу Сіркова армада відміряла немало — досягла Торговиці і таки напасла коней, ощаджуючи обрік. Напередодні виїзду із Коша Сірко домовився із наказним Пилипчатою, що той пришле сотника Андропа Сацького в обумовлене місце з півтисячею козаків. У Торговиці Сірка зустріли раніше вислані дозорні. Їхні вивідини одмінили потребу йти в Поятрення, як думалося спершу, щоб мати захисну схованку у Ханенковій двовежій фортеці. Довелося різко повернути попід Мертвоводами та Гнилим Єланцем на Андріїв острів на Бузі, де і затишно та безпечно від несподіваного нападу, і пастівники буйні для попасу коней, і риби не бракувало.

Туди, на острів, прибули у поміч аж із Слобожанщини й охочекомонні на чолі з сотником Стешком Корзою, серед них і Гнат Турлюн та Сіркові сини Петро й Роман. Нелади Брюха із Золотаренком і Сомком, доповів Сіркові Турлюн, оголюють Лівобіччя. Воно, як і покинута Слобожанщина, беззахисне...

То були неабиякі звіди. Пізніше, коли створив сотню розвідників на чолі з Турлюном, додалися ще гірші: Настчині сповіщення за цей час, виявляється, переінакшилися. Буджацький Ясингельди-мурза по домові із перекопським Шірін-Гіреєм готують похід в Україну, але підуть із Хаджі-бейського лиману і від Перекопу в поміч самому нуреддіну Селіму, який, з'єднавшись із ними, матиме аж п'ятнадцять тисяч шабель та біля п'ятдесяти тисяч коней. Про легку перемогу над такою силою годі було й думати, тим більше що загроза була вже не лише Уманщині, а й Лівобіччю, Слобожанщині.

Зваживши все це, Сірко негайно надіслав посланців у Великий Луг до наказного кошового Пилипчати та в Чортомлик із закликом всіма низовими, середніми і верхніми силами козацтва перегородити Самарську сакму, щоб змусити нуреддіна Селіма піти в Україну не Лівобіччям, а Правобічним Дніпра...

Розрахунки його, як завжди, виявились небезпідставними. Розвідавши, що Самарську сакму обсіли січовики, нуреддін Селім різко повернув ліворуч і пішов услід Шірін-беєві — Чепельським подом-лугом на Висунь, просуваючись Правобіччям Дніпра під постійним наглядом Турлюнових вивідців.

Першим у Сіркову засаду потрапив молодий і недосвідчений буджацький Ясингельди-мурза зі своїм півторатисячним загоном, і в короткій сутичці був розладнаний, а потім і розбитий так, що не встиг і боронитися чи хоч втекти. А сталося те на биваці, як буджаками готувалася в безпеці вечеря і відбувався вечірній намаз, а коні в три тисячі голів були відігнані в поінгульські буйні, хоч і примерзлі, травостої.

Не склав особливих труднощів отаманові Сіркові й погром значно більшого Шірін-Гіреєвого чамбулу. Оточення його переодягнутими козаками сталося так зненацька, що й сам Шірін-Гірей нестямився, коли козаки, знаючи клич-гасло, вломилися на чолі із самим Сірком між його бунчуки, намети, між розпалені багаття під казанами і почали арканити чи стинати голови ушкалам-сейменам. Без коней, які Сірко заздалегідь відрізав від биваку, буджаки виявилися безпомічними в сутичці. Саме слово «шайтан», яке пронеслося, мов кара Аллаха, ревищним стогоном по табору, уже за часину поставило ушкалів на коліна. Для в'язання Сірко використовував вужівки, аркани і сиричні шнурівки ординців, не маючи вдосталь своїх. Навіть ті людолови, яким пощастило якось виприснути із тирлища, були виловлені козаками, приведені на арканах, і для Сірка почалися клопоти, як швидше звільнитися і від полонених, і від їхніх коней та піти за нуреддін-Селімом, який, нічого не відаючи, чекав Шрін-Гірея.

Велетенські косяки коней, як і чотири тисячі пов'язаних людоловів-полоненців, велено було доправити й передати слобожанам. Дар, може, й занадто щедрий був, та у Сірка розв'язались завдяки тій щедрості руки, він покладав тепер певніші надії на зустріч із нуреддіном Селімом. Адже той був із десятьма тисячами шабель і майже тридцятьма — коней. Перевага Сірка була лише в тому, що він знав Селімові гасла, мав ханські пайцзи, відібрані в Шірін-Гірея та Ясингельди-мурзи, слідкував через розвідників за його рухом.

Вибравши надійне місце, Сірко послав веління наказному курінному Андрону Сацькому негайно вийти у хвіст нуреддіну Селімові під Берислав, щоб замкнути йому відступ. Справжнє побоїсько відбулося на Бокованецьких болотах і тривало із півночі до під обіду, закінчившись аж біля озера Казанки. Захоплені зненацька людолови спершу боронилися мало, але потім, трохи оговтавшись і зорієнтувавшись, ощетинилися, і, коли б не підпалений посипно Андроном Сацьким порох, що напудив спішених ординців «шайтановими дійствами», Сірковим потугам довелося б скрутно. Та Сірко брав орду з таким відчайдушшям, що в жахові полотніло небо над побоїськом...

Уже в пообідню пору людолови здалися Сіркові усім булуком. Окремі супротиви козаки вправно доосилювали під чільством Андрона Сацького, що орудував на південному крилі ординців. Кілька днів тривало в'язання бранців, ловля коней по навкружжях, готування їжі для великої маси татарів і козаків, збирання ушкалами своїх, а козаками своїх посіченців-мерців, підбирання поранених, вимощення їх, як і мерців-козаків на міжкінні носилки-мари. Десь аж на п'ятий день маса коней і зв'язаних ординців посунула від озера Казанки на схід, лишаючи за собою сорно-витоптаний шлях на примерзлій землі, а на Казанці біля тельбухів і велетенського недогорілого ватрища — хмари ворон і галок та ласих на здобич вовчиськ...

«Недарма цей шайтан собаче назвисько має, охороняючи, як пес, свій край і люд»,— роздумував, теліпаючись зв'язаним і притороченим до коня нуреддін Селім поряд із Шірін-Гіреєм і Ясингельди-мурзою.

— Не можна повірити, що без кари Аллаха, маючи отаку силу, ми мусіли підкоритися оцим урусам-козакам,— сказав до співдольників Шірін-Гірей, протираючи заслізнені очі незв'язаною рукою.— Сором же буде ханові зізнатися.

— Не урусам-козакам, а шайтанові,— поправив бея Ясингельди-мурза приреченим голосом, в душі нарікаючи на обох своїх провидців, які спокусили його на цей похід.

Сірко, як і його загін, був ущімлений чималими жертвами, які понесли в боях. Отож правилися похоронно. Коло десяти тисяч бранців його не тішили, як і понад тридцять тисяч коней, бо перед очима стояли сутички й бої, а слідом правилися у Великий Луг уражені козаки, тіла покійників на рідний цвинтар...

Відпровадивши із Січі половину коней у Слобожанщину, а значну частину забивши на пастрому і для шкір на кульбаки, взуття та сирицю, Сірко десь за тиждень по тому прийняв у своєму курені-бурдюгові, яко курінний отаман, нежданого Тетериного гінця із листом особисто до нього. В тому листі після віватів і ґратулювань та приказки: «Вкрий, Боже, милосердям полеглих за край і люд рідний!» — писалося: «...Сьогодні єдиний шлях у нас для запобігання розоренню рідного краю — сув'язь із ляхами та литвинами, як з рівними в трьохперстій спілці держав-князівств, бо московський цар і бояри тільки свої захланно-шкурні інтереси знають... Допоможи мені, витязю, вивільнити Лівобіччя й Слобожанщину від царських самозванців, ясачників-хабарників та бакшишників.

Твої заповзяті нескінченні розправи з ординськими мурзами позбавляють мене і мою генеральну старшину ханської помочі і допомагають нашим ворогам розколювати та роздрібнювати нас на ворожі групування. Бачить Бог, що я хотів піти тестевим і шваґеровим шляхом до Москви, але підступи і чванно-облудні дії царських посіпак стали мені на заваді і неуможливили те.

Чекатиму для себе доброзичливої відповіді листовної та помочі збройної... Вибори Іванця Брюха кошовим та ще й гетьманом є безумом, адже він пройдисвіт і мордирця, ще батьком Богдановим признаний при джуруванні!.. З уклінністю до Тебе Павло Тетеря, гетьман...»

Сірко кілька разів підряд змушував джуру читати йому листа і кожного разу уважно слухав. Тетеря звертався до нього, як і до полковника вінницького. З листа Сірко зрозумів, що Тетеря писав йому без відома генеральної старшини: Тимоша Носача, Григора Гуляницького, Петра Дорошенка і іже з ними, під впливом Юрія та польських вельмож і під враженням останньої Сіркової вікторії, яка обернулася ляхам і Тетері невиплатою заборгованості ханові ясирами.

Не злоба і не обурення возбуяли в ньому по читанні листа, а жаль на Юрася та й на себе, як привідцю, що відібрав булаву від хай і пожадливого, але значно розторопливішого Виґовського.

«Як-не-як, а його Гадяцькі статті ще й тепер зобов'язують царя триматися пільг, а ляхів говорити про них,— роздумував Сірко.— Може, мені й справді особисте й шкурне горе засліплює очі, як ото старшини кажуть? Може, покірність далеким турчинам чи й цареві була б збереженням рідного люду?..»

Орді й ляхам Сірко і в думці не допускав покірності, а спробу Юрася пов'язатися із султаном вважав Дорошенковою затією, хай і допустимою, бо за неї і Гуня нагадував, і покійник батько говорив, застерігаючи від сув'язі з царем, все ж затією.

«Що ж робити? З ким іти в оцім розколі на шмаття велетенського краю і чисельної людності? Як уберегтися поспольству від озлидніння, розбратності, як домогтися єдності, в першу чергу старшин і духівників?!.» — мучився Сірко, не знаходячи рятунку. Ляхи не встигли очухатись після стількох погромів, уже вертають магнатів і їхніх орендарів у фільварки, про звільнення русинів із-під Польщі та Литви і говорити зась, а те, що торочать поспольству цар і бояри та їхні духівники,— видима облуда.

Покликаний знову в колибку гетьманський гонець Назар Біляй оповів потайки, що у війську гетьмановім є ворохобства, а найпаче в Калькицькому та Вінницькому полках, де Сіркові наказні Васюра Варениця, Адам Сулимко і навіть Ханенко з Умані легковажать гетьманом.

— А ще гетьман готується, як чув, іти на вибавлення Лівобіччя і Слобожанщини від перекинчиків і царських посіпак, і круль та хан з ним згоджуються. В лютому Вальна рада має те вирішити конечно.

— Від вирішень до вибавлень, козаче-гайдуче,— уявив собі Сірко ту раду,— немала відстань. Отож поживемо — побачимо. Кланяйся панові та старшинам і перекажи, що я обдумаю листа і згодом дам відповідь,— сказав він посланцеві, випроводжаючи його ні з чим.

Життя йшло своїм руслом і по всьому Великолужжі, і в обох Січах. Старшина Коша потроху роз'їжджалася в свої паланки, хутори та зимівники, частина козаків, в тім числі й сини, теж лагодилися їхати хто до домівок, хто до побратимів, а на Чортомлиці клопоталися з полоненими та їх викупом, з кіньми, яких несила було прогодувати. У Великопісну неділю те русло буття трохи відзвичаїлось тим, що в Зозулин Яр зненаць прибув кошовий Іванець Брюх, а вже другого дня по його приїзді туди був наказово покликаний і Іван Сірко, ніби на Малу раду.

В Зозулиному Яру Сірко застав посланців московського царя із особистою грамотою на Сіркове і Брюхове ім'я та ясаком козацтву в подяку «за побої нехристиян-аґарян».

«...Ми,— писалося в листі царя,— його царська світла величність, володар і князь...— перечислялася ціла сторінка додаткових титулів наднародних,— заключили з Божою поміччю мир Кардійським трактатом із свеями і тепер можемо стати вам у поміч, черкасам єдинокровним, проти ляхів та аґарян оружно, як досі не могли, бо були зв'язані немиром. Попередньо вам за вірну службу його царській величності в постійних сукцесних промислах на татар та за поміч худобну й збройну нашим слобожанам жалуємо осібно кожному по сто вісімдесят червінців і по вісімдесят хутр соболиних, що обіцяємо і наперед чинити справно...»

Сірка вразила грамота царя. Коли б із неба упав грім, він би не зробив такого стрясу, як оте «пожалування». Ображали слова: «за вірну службу», «нашу Слобожанщину» та «обіцяємо і наперед чинити справно», ображало і оте «осібно», бо відділяло його, як чільця, відриваючи від козацького загалу, а виділеним він не бажав бути, бо рівняло його із Брюхом, а рівнятися з ним він не хотів...

Надзвичайно дорогі дарунки московський двір послав як петарду, щоб відділити обох чільців і від «старших та знатніших», і від сіром-рядовичів, щоб підкупити їх на подальше. Не прийняти того «пожалування» — значило зневажити царя й бояр, розбудивши їхню ворожду, а прийняти — то поставити проти себе і січову старшину, і козацтво, та ще й признати себе слугою царя, чого Сірко і в думці допустити не міг.

Іван Брюх, хоч і був радий тому ясакові, розумів, що його «осібно» пожалувало тільки тому, що він кошовий та претендент на гетьмана, бо вже більше року не ходив у походи на аґарян і не «промишляв». Отож врешті, помисливши, він згодився створити льосами-жеребками комісію на чолі із січовим обозним Іваном Іваненком-Величком, яка перепродала б всі соболі, а за виручені гроші та пожалувані червінці придбала б фальконетів, мортир, пороху, одягу, взуття, виділивши четвертину скарбу на придбання дзвона, начиння та оздоб-обладунків для церкви-храму Покрови у Базавлуці, започатої Сірком і вже майже викінченої, хоч ще й не звільненої від риштовань.

«Тетеря мене величає кальницькнм і вінницьким полковником, а відтак ніби підлеглим йому, а цар — слугою, то невідповідь першому і розподіл „пожалувань“ другого підкажуть їм, що я не їхній слуга, а кошти, передані на нужди Січі й церкви, будуть доказом приналежності їх поспольству»,— заспокоївся врешті Сірко, здивувавшись, що й Іванець Брюх був тим задоволений, щось розрахувавши на подальше.

Щоб якось розквитатися із царем, Сірко через його посланців послав йому сотню знатніших татарських ще не викуплених полонених темників зі свого куреня на Брюхову гризоту, який подякував цареві листом і обітницями «чинити отак же і в будучині»...

Січовий панотець Петро Буркун решпектно просив комісію й обох чільців виділити частину кошту на придбання клавіру для Покрови, вмотивовуючи своє прохання тим, що церкви в Україні мають уже і органи, яко божественну ознаку, то чому їм нерівна в шані храмова Свята Покрова? І таки домігся свого, а коли клавесин було привезено, то в храм стали ходити по святах і великолузькі чоловіки. Привіз його, як тільки весняні вітри сповістили про тепло, із Вінниччини разом з полками Васюри Варениці та Адама Сулимки вінницький наказний сотник і обозний Лавро Гук із молоденькою дружиною. Отой розладнаний клавір-органчик у свідомості козацтва надовго став дарунком Сірковим, і ніхто навіть не допускав іншого тлумачення.

Із повідомлень вінничан Сіркові стало ясно, що гетьман Павло, «маючи чиненнє із непокірними запорозькими полками», під впливом шляхти вирішив їх передислокувати в інше місце, наприклад в Ржищів, не передбачаючи, що вони, не затримуючись, підуть до Сірка в Базавлук. Отож Павло Тетеря, на свою радість, позбувся таким робом Сірка як полковника вінницького й кальницького, догодивши тим полякам...

Не шкодуючи за тим, що сталося, Сірко, поряд із турботами про влаштування прибулого війська, був заворожений гінкою, як сарна, витонченою і виточеною, «уже в тяжі», з чарівним світлом в очах, дружиною Лавра Гафійкою, як той приправив її до батьків у Великий Луг. Щеміло серце за Настку, а відтак мозолилась душа невідомістю дій Якима, Хоми і Проця, посланих з «нешпетним» дорученням до візира. Між гуртиком жіноцтва та дітвори, що прибули при війську, Гафійка виділялася і красою, і викличною статністю та привітністю, а Сірка обдала таким сонячним поглядом, що він аж позаздрив своєму колишньому джурі. Але події й клопоти швидко заполонили його іншим, не особистим.

9.

На початку березоля хан Мухаммед-Гірей несподівано привів, як достеменно розвідала Турлюнова сотня, понад сто тисяч ординського війська, потай з'єднавшись із ногаями та буджаками під Ені-Дунею-фортецею та Хаджі-беєм. А вже в кінці березоля, палячи все на путі й грабуючи, хан був аж під Торговицею, звідки розпустив свої чамбули по Уманщині, Корсунщині, Білоцерківщині і Чигиринщині, людоловлячи. Вінниччину він обійшов, бо не відав, як потім з'ясувалося, що там уже немає Сіркових полків.

«На пні руйнується край, ваша світлість,— писав Тетеря крулеві, просячи через коронного гетьмана Миколу Пражмовського переводу орди на Лівобіччя,— пустошиться земля, стаючи безлюдною погорільщиною...»

Внебарі Сірко дізнався, що Павло Тетеря в присутності Юрія заключив із ханом в ординському стійбищі Конаці на Гнилому Тікичі Ставищенський трактат про «дружбу, приязнь та спільний похід на визволення Лівобіччя і всіх Слобідських земель України від царсько-боярських загарбництв». У сьомому пункті цього трактату хан давав поклятьбу: «...Обіцяю віднині цим боком Дніпра (то пак Правобіччям!) ніколи не ходити в походи з ордою, а лиш степом та Самарською сакмою по Лівобіччю...»

На Січі, в кошах, скупчилося вже понад двадцять тисяч козацтва. Кошовий Іванець Брюх відбув знову в Батурин, лишивши наказним Сацька Туровця, хоч насправді кошовим у всьому Великолужжі козацтво вважало Сірка, бо не Туровець кинув клич «ошанцьовуватись по всьому краї аж до степу» і не під Туровцем були ті двадцять тисяч Запорозького Війська, не Туровець був головним чільцем при посвяті церкви-храму і не Сацько керував будовою стаєнь та переправ на Базавлуці.

І поки Сірко ошанцьовував, як писали польські хроністи, Запорозьку республіку, гетьман Тетеря в обозі зі свояком Юрієм, вийшовши із Черкас, і хан з ордою і з полком польських драгунів-драбантів — із Ржищева, обходячи фортечні міста, пішли з боями на Ніжин, назустріч царському війську, очоленому воєводою Бутурліним та Лобановим-Ростовським, де зітнулися з козацькими загонами Золотаренка, Богуна, Терещенка, Засядька, Забіли і де, із-за відмови козацтва іти на братовбивчу бійку під царськими та боярськими штандартами, царські війська були наголову розбиті в Путивльському, Сіверському, Карачевському, Кожарицькому, Фатезькому, Обонянському та інших повітах, бо викітне й осідле слобідське населення, спробувавши царських пільг від бояр, приймало Євраха та Тетерю як Богданових наслідців, а хана, що заборонив орді тут людоловити,— як звільнювача від царських посіпак.

Дізнавшись про повну поразку і розгром своїх військ, велике скупчення ворожих татаро-козацьких (до них приєдналося чимало місцевих) і польських військ під зверхністю литовського гетьмана Яна Сапеги, які дійшли аж за Вязьму, цар послав гінця з листом до Юрія, мовби й не відаючи, що гетьманом був Тетеря, в якому згоджувався на мир і визнавав помежжя незалежної України «в Позадебрянщині, Обоянщині, Грем'яччині, Липеччині, Борисоглібщині та всіх іних слобідських землях» при умові, що він, Юрій Хмельницький, вижене із Малої Русії ляхів і всіх аґарян або хоч би відколеться від них. Згоджувався цар і в листі до гетьмана Сапеги «на помежжя з Литвою поза Смоленщиною», коли той «згодиться покласти мир»!

Перемога Тетері з Юрієм і ханом, запевнення царя, що визнає визначені переможцями помежжя, відмова хана від людоловства, обхід ним укріплених міст у Лівобіччі, нехіть козаків воювати під царськими штандартами проти своїх братів мали неабиякий вплив на Січ та особисто на Сірка. Знаючи, що в Москві ще не покінчено з мідним бунтом, іде гризня між воєводами за старшинство родів, боротьба за вплив на царя, не вирішена доля Астрахані, і тому вірив як царським обіцянкам, так і можливості укладення миру між переможцями і переможеним.

Та, згоджуючись на помежжя і спинивши тим самим наступ ворожих військ, цар не поспішав підписувати мир чи бодай висилати своє сольство як до Юрія, так і до Сапеги, натомість спішно розіслав повсюдно розстриг і іних служивих людців із чутками, що для козаків цар хоче раю, в Ханстві уже панують донці, турецький султан, невдоволений Мухаммед-Гіреєм з-за того, що той не людоловить в Урусії, і призначив уже нового хана, а круль із царем потаємно склали ряд і проти Урусії, і проти хана, і навіть проти Сапеги.

І ті чутки, діставши аж Січі, зробили свою справу — козаки стали вимагати від Тетері повороту додому, ординці від хана — ясирства, і Тетеря не зміг використати скрутного царського становища й примусити його відмовитися від усіх дотеперішніх трактатів України з Московщиною.

Сіркові ж, та й не лише йому, приєднання до Юрія і Тетері лівобічних полків на чолі із Сомком, що зробили армію більшою за ординську і польську разом, говорило про те, що коли б прилучити до них ще й тридцятитисячну січову, то можна вже було б змусити не лише царя підписати мир, а й хана піти без ясиру додому, а круля — визнати Велике князівство Руське незалежним.

Втрата моменту була очевидна і, як дві краплі води, схожа на непоправну помилку Богдана у відступі від Замостя. Недоброзичливці — і хан, і круль, і царський двір, звичайно, не хотіли допустити з'єднання козацьких сил під одним сильним гетьманом, тому продовжували приховано або й відверто паплюжити і Тетерю, і Юрія так, що ті й самі себе не пізнавали.

«Я та й свояк Павло так тепер стиснуті з усіх боків розпорошенцями-старшинами і козацьким поспольством, а найпаче всілякими посольськими дознавачами, що не можемо самочинно нічого вирішувати. Розбрат нашого рідного люду завдяки сусідам-злостивцям та ошуканцям дійшов краю, а підкупи ширяться, і нам не справитися із пройдисвітствами чотирьох високих дворів, яким ми, слабі у Бозі, кінця не бачимо. Отож не на нас, а на вас усіх впаде кара за гріх окаянний»,— писав Сіркові Єврах на Січ із Чигирина.

У Сірка по цьому листовному зойкові так заговорило сумління, що й місця собі не міг знайти. Нарікали й козаки надто на старшин, коли зачитали Юрієвого листа на січовому майдані.

Царський шпик і дознавач Іван Сімеонов, який прибув із Чигирина разом із Тетериним гінцем-листоношею, повідомив Сіркові не без умислу, як «лицарському панові отаманові», що «Юрґій просить хана не полишати його одного в Чигирині, бо ляхи — захисники ненадійні і лише свої вигоди блюдуть. Єврах відмовився від булави, регалій, штандартів та клейнодних обладунків, щоб піти в ченці, і неодмінно те знову вчинить, бо свариться з Тетерею, а зискливе це тільки татаровам та ляхам,— вважав він Сірка прихильником царя й бояр.— Нікчемним є й гетьман Тетеря-Моржковський, отамане, бо він тільки пришвидшить побиття вашого православного поспольства рідного»,— стишував по-змовницьки Сімеонов голос.

— Його царська величність, як і патріарх усієї Русі, благословили наказного Сомка великими жалуваннями через Федора Протасьєва і ніжинського протопопа Максима. Протопоп, щоправда, проти Сомка й Золотаренка, бо вони непримиренно ворогують, і святий отець Максим у цидулі його царській світлій величності радить визнавати лише Євраха-Юрґу гетьманом, бо той і смиренний, і син родовитий гетьманський... Біда лише, що він, передавиш булаву Тетері, тікав у Жидачівський монастир-обитель яко мніх Гедеон,— виявляв шпик неабияку обізнаність у козацько-гетьманських вправах...— Його царська величність хоч і жалує Сомка, але не шанує, бо той пише його ім'я із «вічем», а це ображає не токмо самого великого самодержця, а й бояр та служивих людців при ньому,— дивував шпик Сірка.

Слухаючи ті теревені, Сірко зайвий раз пересвідчився, що його майже трирічні старання та змаги були передусім корисні цареві, бо з передачею булави і гетьманства Юрієві він передав і спадковість Переяславських трактатів, які хоч і були, по суті, московитами порушені, але цар чіплявся за них, як воша за кожуха.

На січову раду Сірко зумисне не прибув, втікши до матері в Капулівку. Коли ж повернувся, дізнався, що Брюх переобраний не лише кошовим, а й гетьманом січовим. Однак саме до нього, курінного Сірка, прибув для помочі в промислі на аґарян п'ятисотенний загін московських стрільців на чолі з наказним воєводою Григором Косаґовим, який заодно привіз у Січ від царя і святійшого Синоду «пожалування» в мідних грошах, сукнах, порохові і ядрах.

Той невимушений і невинний, на перший погляд, недогляд насправді багато важив. Одне, загострювались стосунки між не байдужим до пожалувань і влади Брюхом та Сірком, а друге — привчалось козацтво до присутності стрільців, коли не на Січі, то хоч невдалік від неї...

Передаючи царську й синодську грамоту особисто Сіркові, наказний воєвода Косаґов запевнив його, що стрілецький загін прибув у його лицарське піддання і волів би піти під його бунчуком у Сіверщину на людоловів, які щойно переправилися в Стайках за ясиром. Це прохання стало безвідмовним заходом у обплуті Сірка, бо спиняти ушкалів-людоловів, боронячи край, він був ладний хоч і з самим чортом, а Косаґов і козаком колись був, і говорив рідною Сіркові українською мовою, і натякав на можливе доброхітне покозачення стрільців.

У розмові вияснилося, що батько наказного Косага був донцем, до царя Олексія пішов на службу як знавець соколів, ще до його воцаріння на престол, і зараз живе на Москві, де чимало козацьких людинів досить оплатно слугують Олексієві, як і знані Сіркові Андрій Чорноморець, Федір Шумейко, які з незагоєними ранами пішли тепер із донцями на Крим, взявши і царського воєводу, також козака з батька, Богдана Хитрого-Хитрово.

Зауваживши Сіркове здивування, Григор Косаґов поправився:

— Прийняли на поки що, як дончака-рядовича, лише на промисел, як підсусідка, що не буде враховуватись у дуваненні... Забажав, бач, отаман погуляти на морі.

— Як не києм, то палицею, аби якось привчити донців до московсько-боярського мішка-рептуха,— не стримав себе Сірко.

— Його величність цар Олексій Чорноморця і Шумейка хоче настановити головами насадних теслів на Москві, як лиш повернуться,— зробив вигляд Косаґов, що не почув Сіркового обуру.— Їх ждуть боярський стан і великі пожалування!..

Збирався Сірко в догін буджаків-людоловів недовго. Переправлявся разом із стрільцями Косаґова в Стайках і в Гребені. В Сіверщині наздогнали вони Ясингельди-мурзу і полонили почергово майже всіх ординців. Сірко віддав людоловів Косаґову для відправки в Москву, а понад три тисячі коней відпровадив у Слобожанщину, цього разу Дзиковському.

Вертаючись на Січ, Сірко зустрівся з Якимом Сомком. Той був схудлий, пошарпаний, висотаний, аж пізнати його годі, надто коли рівняти з тим Сомком, що йшов колись з ним із Києва по благословенні їх Петром Могилою.

— ...У мене з тими «вічами» і «ятями» при царському стотитулуванні вийшла необачна хибність. Та й не моя вона, а писарева, бо я людина, як відаєш, малоосвічена, в колегіумі пробув лише рік і грамоту потім забув геть. Причиною є моя беззахисність і беззаступність, а ті дурні «яті» мені ні до чого. Злостивства, зловорожості, злочинства й лиходійства роздирають нашу землю, як грішницю, харцизи і вражі душі, нехристи й супостати-перекинчики при сусідських дворах у праведниках ходять, а шляхетність і лицарство топчуться в багнюку,— аж плакав Сомко перед Сірком.

— Он і кошовий Січі Іванець про мене лихословить, як про татя якого, а це ще й Мстиславського єпископа Метода Пилиповича обдарив бакшишем від царя та бояр, і той мене із вівтаря ганьбить і навітами обмовляє, пославши цареві лихослівну супліку про мою зраду... А ти чомусь не багнеш,— подивився він на Сірка молільно,— пов'язати нас і випороти при стовпах за зраду сіромному поспольсту. Орда ж не сама прийшла, то й вина її менша, аніж того, хто покликав її на нашу голову. Лише ти один, як знаю, із січовим козацтвом міг би порятувати край, не продавиш його, а чомусь не збагнеш того, передавши пройдисвітові Брюхові клейноди січові й гетьманські,— судив він Сірка.— Чи думали ми, чи гадали об тім, що нині робиться, до Богданового гетьманування? Адже валом пливе люд із рідного краю в Слобожанщину, в Подунайщину, до Кубані, на Жиздру, Оку! Рвуться спаї, забуваються звичаї, і свята церква стає на службу никонівцям, цареві та боярам...

Попрощавшись із наказним, Сірко згадав подію, яка підтверджувала гіркі слова Сомка. Було це по звільненні ясирників якось у глупу північ, коли бекетник підпалив лелече гніздо на яворі і підняв у алярмі весь його загін.

— Ану, стій, валка! — звернувся він тоді до невідомих подорожників, які не були схожі на ясирників.— Хто у вас валковими і радниками, люди? — спитав у передніх.

— Діди Некраса, Пішко й Піско. А ви хто будете, що, як та орда, обсіли нас? — запитали Сірка у відповідь з передніх хур, повних сонного люду й баулів.

— Гукайте до мене дідів, а самі спиніться! — наказав Сірко, направляючи Велеса вподовж валки.

— Ну, я Некраса, а ось-ось і Пішко та Піско підійдуть,— виринула із пітьми дебела постать літнього вже вершника на добротному коні.— Хто ти і чого пристаєш до сіромного подорожнього люду, пане? Пощо самочинно нас спиняєш? — не злякався валковий Сірка.

— Не пристаю, чоловіче, а питаюся. І спиняю, бо мушу знати, хто ви,— втримував Сірко нетерпеливого Велеса.— Куди, якою кількістю та чому валкуєте?

— І все-то вам, окаянним, треба конче знати, і до всього вам діло, проклятим,— лаявся хтось деренчливим голосом із хури.

— Пождіть, діду Танасе, не бурчіть і не здіймайте галасу,— зупинив деренчливого, виринувши перед Сірком, другий валковий.

— Піско я. Рядовичі ми, пане. Валкові у викітчині, пане отамане,— пізнав він чільця в Сіркові.— Слідуємо хто на Оку і Жиздру, а хто в Калач, Борисоглібськ і Оскол зі своїми односельцями, бо життя немає сіромному людові від свого старшинського міжусобства та від ординського людоловства.

— Ти що ж, московит, чи що? — поцікавився Сірко, почувши в мові Піска окання.

— Сам ти московит, недоноску,— огризнувся третій, Пішко, схопившись за шаблю і стримуючи неспокійного коня під собою.— Казіться тут, вбивайте один одного за клейноди, а ми правимося в Мещерське Полісся, де ще, слава Богу, немає ні бояр, ні вас, нехристів і супостатів зажерливих,— хльоскав Сірка по серцю.— Слава Богу, немає окаянних!..

— То ви вже тамтешні, чи що? — примирливіше спитав Сірко, почувши правду із уст валкового відчайдухи.

— Некраса і Пішко ось, вважай, уже тамтешні, а я Піском пишуся, то лише збираюся тамтешнім стати,— присмирнішав і валковий.

— Ну, то правтеся собі щасливо, і Бог вам у поміч, добрі люди,— вирішив не затримувати валки Сірко, вгамувавши в собі образу і болючий жаль.

— Отак би й зразу,— повернув свого коня Некраса.— А ти ж хто будеш, пане отамане?

— Десь тут, може, чули, рештки ушкальського алаю є? — не відповів Сірко на питання.

— На Сожі, кажуть, славний Сірко їх колошкає із запорожцями,— приспинив Некраса, аж здибивши свого коня.— Рушай, валка! — гукнув він у темноту.— Ятлан-ятлан, валка,— повторив по-татарськи під скрип хур, що рушили з місця...

Згадавши тепер ту нічну зустріч, Сірко мов побачив, як за мить огрядний Некраса вернувся до нього на повному скаку.

— Прости за зухвалу й брутальну мову, пане отамане,— приклав він руку до серця, розглядаючи близько Сірка.— Не знали ми, що ти і є Сірко, то перепрошуємо. Спасибі тобі за коней і поміч сіромному людові, щасти тобі завжди й повсюди. Кінь оцей піді мною тобою присланий,— оголив він голову, вдячно кланяючись.

— Правтеся щасливо! — відгородився від тих слів Сірко і повернув Велеса на бивак.

Сірко не пішов тоді спати. Передавши Велеса Архипові Раві, він до ранку сидів на березі Сейму в самотині і переварював оті дорікання під рідним, ледь озореним смарагдами небом.

«А так,— згадав він слова батька Сулими,— коли ти син своєї землі, опирайся об неї, рідну й святу свою землю, политу потом, сльозами й кров'ю, удобрену кістками, і йди вперед, хай і з бідною саквою, але з павинокрилою надією на волю, поки не вивільниш рідного краю й народу, доки стачить сил і життя!.. А якщо допустив, щоб якийсь чужинець, набрідець чи людолов її топтав або присвоїв, то ти — злочинець перед пам'яттю й святинями своєї минувшини і ті, що прийдуть по тобі, навіки осудять тебе!..»

Досі доля берегла Сірка. Його костисте, видублене морозними й спечними вітровіями, напхане м'язами тіло не мало живого місця, не зачепленого стрілою, шаблею, ятаганом чи ножем. Сірко так навик до ризику, що майже не берігся в бою. А ось цього разу доля і захистила, й попередила його.

Трапилося це під Льґовом. Людолови вже були переможені й поставлені на коліна. І тоді ото Сірко відчув удар у груди, а за мить вирвав пущену в нього стрілу і зрозумів, що вона з трутизною, але вдарилася в Софіїн хрестик із Мгарського монастиря. Роздивившись, він поклав її в сагайдак, а людолова, який запустив у нього стрілу, прикликав до себе, пообіцявши відпустити додому, якщо той розповідатиме ординцям, що урус-шайтана трутизна не бере. Ординець довго чекав, що трутизна таки подіє, але бачив отамана всю путь до Січі здоровим та веселим і врешті повірив, що Сірко невразливий. З того часу хрестик став для Сірка забобоном, адже врятував його від явної смерті.

Повернувшись у Чортомлик, поховавши убієнних та прослухавши відправопоминальну месу в храмі Покрови, Сірко увійшов знову в звичне русло життя. Вставав рано, лягав пізно, щодня робив вправи із молодиками. Останній похід показав йому, що частина козаків була невмілою в бою, не володіла належно зброєю, хоч стрільці Косаґова були ще гіршими. Отож лише вправи, вправи і вправи могли тому зарадити, і він заповнював ними козацькі будні.

Якось під вечір застав біля свого бурдюга трьох валахів і їх супровідців.

— Виклали, пане отамане, як має бути,— доповів Яким уже в бурдюгові.

— Не сумнівайся, отамане, відпустили візира додому здоровим євнухом разом із супровідцями,— докинув Хома.

— Атож, здоровим і з пов'язкою на очах аж за сім поприщ завели його від того місця, де валашили й лікували. Розплатилися із вдовою за льокаторство, як велів,— завершив мову Проць.— Здоровим візир виявився, навіть не лихоманило його... Розплати, ватамане, нам не треба, ото хіба козакам,— подивився Яким на супутців, які сиділи мовчки,— а ось коли ласка твоя, може б, подарував нам по пістолю. В тебе ж он їх скільки, а нам би пам'ять була.

— А чом же — радо подарую що кому до вподоби,— запросив Сірко гостей робити вибір.

Як Сірко не намагався виправдати свої вчинки стосовно візира, на душі лежав осад неґречності, нелицарства, хоч і була втіха, що тепер Настка може жити спокійно. Та наступні події примусили забути особисте.

Переобраний у Зозулиному Яру Іванець Брюх без згоди кошового Іваненка-Величка гукнув клич до січовиків і повів їх охочекомонно на волость до Мрина і Остра, де старшини намітили вибирати Сомка й Золотаренка в лівобережні гетьмани. На той час полковники і знатні старшини кінцево відділили себе від козацтва, і, граючи на цьому, Брюх, як прихильник сіроми, мав надію опорочити і Сомка, і Золотаренка й самому стати лівобережним гетьманом. Сірко особливої уваги виборам не надавав, тим паче, що проводитись вони мали під наглядом царських воєвод і стрільців, а отже, не були, на його думку, справжніми, козацькими.

Відвернула Сіркову увагу від виборів і підоспіла на той час морочлива подія — особисто до нього прибув гонець від самого круля польського Яна-Казимира Вази із дарунками і листом. Між дарунків було триста золотих червінців і в окованій золотом та інкрустованій цінним камінням піхві дорога, дамаської роботи шабля. Особивим був і лист Яна-Казимира, написаний, як признав не лише Сірко, а й Архип Рава, Собеським і тільки осургучений печаткою круля.

«Вельмишановний звитяжцю і лицарю з лицарів,— писалося в листі.— Ґратулюю і віншую Тебе, як знакомитого ґерцера і мудрого та вправного воєводу. Не буду таїтися, що обидві ойчизни наші вважали б за велику честь мати Тебе за реґіментаря на належних Тобі чільних становиськах і войськових посадах під моїм берлом.

Твоя ойчизна засадно розколюється та шматується підісланими царськими дейнеками і нами та литвинами із-за окремих наших нерозумних шляхтичів та із-за розпорошеності ваших старшин, хворих гетьмануванням, становими інтересами, отамануваннями і воєводствуваннями. Всі знаходяться під впливом збуйного хлопства, яке керманить і справовує старшину кожен у свій бік.

Ні я та мої реґіментарі, ні вибраний щойно козаками й старшинами та призначений нами по доброхітній посвяті і постригові Юрія в ченці наказний гетьман і достойник Павло Тетеря-Моржковський не прагнемо розбою і спустошення краю русинського, а навпаки — хочемо його цілості, добра йому й розквіту.

Але те, достойнику зацний, на нашу думку і за нашими переконаннями, може осилити зараз тільки одна особистість, а саме — Ти! Отож тільки на Твоїй особі може ґрунтуватися цілість Русинського князівства, і ми пропонуємо Тобі гетьманство всієї вашої землі, рівне в правах і становиськах з литовським і польським, як виємок історичний, як остатню можність спинення братовбивств і об'єднання при польській та литовській помочі всіх русинських земель. Я і гетьман Сапега наперед згодні передати Тобі під зверхність всі свої війська, як рівному між рівних, для досягнення миру й спокою в краї.

Негайне повне доручення трьох військ під Твоєю рукою буде Тобі гарантом, що ми будемо несхибно дотримуватися всіх пунктів Гадяцького трактату, а Україна стане рівніш князівством з нашим.

При Твоїй ласкавій згоді та після посадового окняження над усіма русинами і на Заході та Пулноцно-Заході аж до Чорно-Русинського Несвіжа, Волковиська та Слоніма, і в Червоній Русі ми б могли, як ти свого часу вимагав від воєводи Собеського, укласти згодом новий трактат, а Твоє польне гетьманство було б тому запорукою, бо в твоїх руках було б військо. У нас буде розмова щодо цього із сеймом, як згодишся на неї...

Маю відомості про те, що царські кур'єри-гінці у Стокгольмі, Стамбулі та іних реґіментах по Кардісу нацьковують двірських сановників-діґнітажів не лише проти Польщі, але огульно й проти України, і своїми клятвами й фальсифікаціями уже змінили палацово-тронні усправедливлення і о козаках...

Листа цього з крулівською печаткою і моїм підписом, як і мої обіцянки, можеш вважати за стверджувальний і вже погоджений доказ укладу.

Отже, даю Тобі нагоду врятувати край і поспольство русинське та чекаю Твоєї ласкавої згоди і небарного приїзду до Шаргорода.

Лишаюсь зичливим Тобі Ян-Казимир, король Жечі Посполитої».

Ще під час першого читання листа Равою Сірко згадав дарунки царя і зрозумів, що вони обнадіяли Іванця Брюха на можливу авантюру. Але цар і бояри діяли, а король і магнати трактували, правда, значно поступливіше, ніж досі. Слухаючи повторно Раву, годуючи та поячи посланців, він не знаходив пояснень поведінці круля, хоч і розумів якусь його скруту. На ум приходило й те, що султан Мухаммед нарешті роздовбав Кріт, повернув собі Лемнос і Тенедос, а отже, над Ляхистаном знову нависла загроза з боку Столиці Щастя — Порти.

Сіркові вдалося вияснити із балаканини п'яного ротмістра-посланця, що круль, останній із Ваз шведських, «зараз не має підтримки свейського двору по трактатові з Московією в Кардісі, а навпаки, має загрозу і від Свенії, і від Московії, а султан тим користає і вимагає данин, належних йому за всі роки ненападів».

«Видно, більш ніж реальні оті погрози султана, коли змушують круля по розгромі царських стрільців Тетерею з Юрієм посилатися на Гадяцькі трактати та згадувати Чорну і Червону Русь і недоконечну домову із сеймом,— міряв Сірко бурдюга з кінця в кінець.— Хочуть мати в моїй особі спільного польного гетьмана для трьох князівств, немовби жертвуючи і польськими, і литвинськими інтересами, а чому й для чого? Щоб відірвати мене від сіромного люду і очолити мною перекинчиків і тетеринців? Адже це мене, тепер недоторканного і на Правобіччі, і на Лівобіччі, негайно поведе до міжусобства, і потім який я гетьман, та ще й спільнопольний до всього?!. Ні й ні! Недоріс я духовно до гетьманства, але й Богдан був недорослим аж до приїзду із Геленкою в Київ після Замостя й Любліна, яких йому не простить сіромство вовіки. Мушу ознайомити з цим листом козацтво і старших та знатніших січовиків,— порішив Сірко, злякавшись особистої відповідальності за відмову, чого досі в собі не знав.— Мушу поширити цю відомість перед полків на волостях по Правобіччі, Лівобіччі та в Слобожанщині, повідомити митрополита Балабана в Чернігові»,— вирішив і, розбудивши Раву, до рана проказував йому листи з крулевими текстами та питав поради в адресатів.

10.

«Крулівські умови,— говорив собі, прилігши врешті на сон,— принесуть навіть Слобожанщині додаткові пільги, не кажучи про решту земель. Адже цар змушено схоче сатисфакціюватися при цій затії круля».

Вже другого дня ті листи несли від Сірка вершники навсібіч, а в Січі йшла Мала рада, на яку Сірко запросив і посланця-ротмістра. Іваненко-Величко, Туровець, Пилипчата, Щербина, Шкуро, Курило, Ріг-Ждан, Васютенко, Суховій та інші сходилися на тому, що «жодному слову польської сторони вірити не можна, а відтак і вести січове козацтво на міжусобство не допустимо», хоч кожний запевняв, що особисто він підтримає будь-яке рішення самого Сірка. Писар Овсій Шашола, що вів раду, так і написав крулеві: «все буде так, як вирішить пан отаман Сірко».

Як не варився у власному соку Сірко по раді та по протилежних відповідях адресатів, сталася подія, що віддалила те. Ніби навмисне (а таки навмисне!) до Січі наблизився із полком стрільців Косаґов, попросивши дозволу в Сірка та кошового Іваненка-Величка побудувати тимчасові курені в околі, щоб бути близько січовиків для спільних походів на аґарян-людоловів. А вслід, чи відаючи, чи не відаючи про крулівські пропозиції Сіркові, наказний гетьман Тетеря-Моржковський прислав кошовому Іваненкові-Величкові листа, і той, не відаючи, як на нього відповідати та що робити зі стрільцями, прискакав разом із Шашолою у Чортомлик-Томашівський кіш за порадою. Отой наплив подій віддалив від Сірка лист круля й наклав відповідальність не лише за власні дії, а й за дії інших. «Рівноправне князівство», «польне гетьманство» над трьома арміями стало міражним привидом, бо значна частина козацької сіроми, кимось нацькована, дала Сіркові зрозуміти, що готова до ворохобства. Покликаний на Січ Сірком і Іваненком-Величком із околу Косаґов, як полковий воєвода, мусів спасатися від козацтва втечею із січовища до своїх залог у Полі. А в наступну ніч із Косаґового полку, боячись погрому, втекло безвісти більше двохсот стрільців.

Заразливою була підступна нацькова козацької маси підісланцями, яка грозила навіть самому Сіркові вибухом. Він не міг спати тієї ночі, випалив цілий кисет тютюну, обдумуючи, як-то він «іде проти самого себе колишнього» та «лишається із царськими воєводами». Сірко не любив лакуз і догідників, але така ворожість його лякала, хоч і не подавав виду. А тут ще до нього, як посланець від волості, прибився сотник Андрій Сельша і передав йому звідомлення, що ляхи, окрім стацій по всій Київщині й Чернігівщині, беруть непомірні датки з люду, а три свіжі корогви конфедератів грабують міста і села так, що люд іде на Слобожанщину або правиться до Сірка в Запороги.

— Прийми, пане отамане, сиріт і вдів під свій захисток, адже, чувати, в тебе тут ціла республіка живе захищено, а там пожежами взялася земля,— просив Сельша від імені волості, і Сірко, вислухавши його, зрозумів, що той, нацькований новим полковником Іваном Самойловичем, бо був з його полку, навмисне згуртував збіглих та геть злиденних, направляючи їх у Поле. Але оповіді його про дії ляхів, видно, відповідали дійсності. Сельша, крім усього, був явно нашпигований у своїх повідомленнях проти крулевої пропозиції, а поява під Чортомликом навмисне підібраних «збіглих» була гарантом Сіркової відмови від будь-яких трактатів із крулем. Один вигляд прихідців, в основному сиріт, які канючили в козацтва їжі, зробив і думку про спільні дії з ляхами недопустимою. Козацтво гнітюче зустріло збіглих і заспокоїлося лише тоді, як Косаґов за порадою Сірка пішов на Дон, а викітці були доправлені у великолузькі села і там влаштовані.

Одначе спокійне життя ненадовго запанувало в Січі. З-під Ніжина прийшла частина козаків, що брала участь у Чорній раді, як назвало поспольство вибори гетьмана на Лівобіччі, і розповіла таке, що й повірити годі було. Підкупивши і високих царських посланців — князя Данила Великоґагіна, стольника Кирила Хлопова, дяків Дементія Башмакова та Остафія Фролова, як і свою сірому, булавою на тій раді заволодів Брюх, а заволодівши нею (до речі, отримував її з рук воєводи Ромодановського, що саме по собі говорили, якою була виборність), заходився нищити своїх супротивників.

Як чорних зрадників, а не соратників і родаків Богданових та рівних у виборності козаків-старшин, як татів і мордирців-душогубів, скарав на смерть Сомка, Золотаренка, Силича і Засядька, а міста і села їхніх полків дощенту пограбував і спалив. Цар і його поплічники явно намагалися козацькими руками нищити Богданових соратників, як свідків автономної Гетьманщини по Переяславській потрактовці...

Поведінка Брюховецького і царських наглядачів — князів, окольничих, стольників і дяків — дорівнювала діям ката Лащ а в Лисянці і Вишневецького в Ніжинщині. Важко було б повірити, що то навмисне обезголовлення краю, один із найчорніших способів добування вигоди з різні в козацьких станах, коли б не, було вартих віри і довіри свідків: не лише над полковниками вчинено криваву розправу в Борзні, понад сотню родин із погромлених полків — родини сотників, обозних, писарів-скрибів, канцеляристів, бунчужних і їхніх родичів за настійним проханням лівобічного гетьмана Брюховецького та його спідручних було відпроваджено стрільцями вкупі з майном їхнім, з вилученими по церквах іконами, як і з панотцями через щойно утворений Малорусійський приказ у Москву, а звідти, як бранців, у колодках, голих і голодних,— до Сибіру.

Було від чого заціпеніти і старшині всієї Малої Русії, і рядовому козацтву. Не до польного гетьманства було по тих подіях і Сіркові. Єдиною розрадою стала для нього чутка, що Богун, «проклявши царя, бояр і душогуба Брюховецького, покинув Новгород-Сіверщину і втік до Тетері і польського круля». «З царем і боярами нам не по путі, а круль тепер матиме вправнішого за мене „польного“ гетьмана для своїх Гадяцьких трактатів»,— став на думці.

Він ніколи не п'янів, і нині, цідячи в корчмі вже котру годину разом із козаками оковиту, слухав мовчки, поклавши голову в долоні огрубілих від шаблі рук, Суховія і то чув його, то не чув, ширяючи нажаханою думкою по пройденому і можливому прийдешньому.

— ...Аввакум московський безстрашно осудив царя-нелюда, як і митрополит Пилип, що отак же нелякно прокляв жорстокого царя-деспота Іоанна Грозного в свій час. У них тільки деспот може бути царем, іншому — зась!.. Рада у Переяславі не була ж всепольною, в ній не брали участі волості, цехи, міщани, ремісники-рукомесники, негоціанти, ченці, та духівники всієї України. Твердження царя з поплічцями про наше навічне возз'єднання — гаки, якими він чіпляється до нас та багриться приневолити Гетьманщину як санджак, бо в домові про те не говорилося. Мовилося про братерську сув'язь у борні з ляхами, аґарянами, про те, що автономія України в тій сув'язі зберігається! — бубонів Суховій.

Надворі стояла пахкозела теплінь літнього надвечір'я, повіваючи протягами в корчму. Гомін і гамір, приглушений із-за отаманової присутності, скрипливо глушили із заплав очеретянки з-між латать, і дув, мов у кадуб, бугай...

— Богданів екзарх Йосип Нелюбович-Тукальський якось у проповіді казав: «Наші біснуваті старшини й окремі душпастирі своїми просвітянськими поширеннями старожитньої київської освіти-грамоти, в жадобі слугуючи раніше за злоті крулеві, а зараз за алтини цареві, пришивають, прив'язують і прикручують Володимиро-Московський татаро-санджак разом із загарбаними ним тверчанами, псковичами, великоновгородцями та іними до переяславо-суздальських старожитностей, скрипів-дієписів і києво-острозьких шкіл, колегіумів, що нащадково належать тільки під польським, під литовським, потатринським та козацько-гетьманським русинам». Він же і проклін-анафему в тих казаннях об'явив: «Будьте ви прокляті, великочереві і окаянні покручі і перекинчики, навік і навічно! — викреслив розмашисто хреста над головами мирян-молільників.— Оповіщаю, поспольна паство, їм апокриф на зречення і відлучення від православної віри!..»— явно відчував Сірко, що Суховій був на боці Йосипа, і здивувався...

У відкриті навстіж двері корчми раптом гамірно завернув гурт лірників і, збочившись від проходу, заспівав, пошамотівши, думу про Нечая. Сірко вперше почув її. У тому, ніби аж вертепному, співі було стільки прочуленості, голоси співців були такими злагодженими, що мелосом чарували присутніх. Особливо виділялися два юних міхоноші-поводатарі. Дисканти хлопчиків, вириваючись із стогону і басового плачу співців-лірників, брали за душу, сягали неба, і Сірко ще й потім носив той спів у собі як молитву із соборного вівтаря...

Гуляв козак, гуляв Нечай Од гаю до гаю. Ой крикнули козаченька: Втікаймо, Нечаю!І Козак Нечай, молод бував, На це не зважає, З панею чарівною Мед-вино кружляє. Не встиг козак, не встиг Нечай Кінець столу сісти, Подивився у віконце — Аж ляхи у місті. Не встиг Нечай, не встиг козак На коника впасти, Як став ляшків, вражих панків, Що снопики, класти. Не пробився козак Нечай Од брами й до плаву — Обступили його ляхи У чотири лави! Оглянувся козак Нечай — Навкруг ляхва рече, По нім тече ріка крові,— І конем не втече!..

Події, як над безвістю, простиралися і над ним, ніби злочинцем, і не було прощення не лише тим, що глумились над людом по Чорній раді, а й йому, хоч він завжди просив його у мертвих, полишених на полі-побоїщі, навіть у ворогів-людоловів, а не лише у побратимів-козаків... Зітхання, скніння, зубовний скрегіт кінчалися жалюгідним безгомінням, яке мусив ховати від стороннього ока...

11.

Купалася в запашному літеплі природа. Буяла, в'юнилася, плодилася, мінялася барвами і кипіла буслиними клекотами над куренями та розкритими для лету крилами лелечат у купинних гніздах, які були святотатною гордістю мешканців під ними. Лелеки над куренем вважалися Божою милістю, охранним духом, символом безпеки, а порожнє гніздо на дахівці віщувало мешканцям загрозу поразки в бою, пожежу, мор, зраду і гибель.

Забобон той був здавна таким заповітно і душевно глибоким, що курінь часом відмовлявся йти в бій, коли навесні бузьки відсахувалися від нього і осідали на інший. Правда, порожніх гнізд на січових будівлях, як правило, не було, навпаки — бузьки їх мостили на яворах, раїнах-стуракинях та інших деревах, бо ж вистачало лелекам корму в заплавах, а відтак і плодилося їх щороку багато. Запорозьке Поле і Великий Луг скупчували в собі стільки птаства, що козацтво чарувалось ним...

Відпустив нарешті курінний отаман Сірко крулівських посланців із подарованими навзаєм двома арабськими чудо-скакунами під дорогими кульбаками та обіцянкою «приїхати до Шаргорода, як угамується Січ». Не встиг потішитися тим, що позбувся клопоту, як знову прийшло «пожалування» від царя з подячною грамотою та уклінним проханням до козаків об'єднатися із донцями, вже ніби царськими, й піти «на промисел сушею й морем», щоб перешкодити об'єднанню із ляхами агарянської орди.

В царевому листі все виглядало так, ніби й не цар просив, а Синод і «сім київських та іних підпольсько-литовських храмів, вірних цареві і святій православній церкві та вірі во Христі».

Хоч те прохання й шокувало до пасії січових чільців, а найпаче протоієрея Петра Буркуна, вони розуміли, що цар і бояри вже давно підігрівають жар чужими руками, але складалося так, що їх інтереси збігалися з насущними нуждами рідного поспольства, яке жило під постійними людоловствами Орди і в Україні, і на Доку, а отже, прохання царя не викликало заперечення, бо ж підсилювалося молільним «проханням семи храмів у вольнім віросповіданні»!

Подіяли на січове товариство, а найпаче на берладників, жаківників, арґатів, підсусідків та шпихтірників-калік і вісімсот вісімдесят шість карбованців мідних, шістнадцять алтинів і чотири гроші, що по грамоті призначалися їм.

Сіркові було ясно, що Приказ Малої Русії на Москві добре обізнаний із ситуацією в Україні і в Січі завдяки перекинчикам, які і направляють його, і пильнують за впливовою дієвістю, звичайно, за непересічну оплату й стани. Ніби випадково на Січ прибув гінцем якраз тепер Гриль Явриченко із Козельська «від викітної громади» і сповістив, що «татари на чолі з Бабаш-Арслан-Алеєм взяли в ясир на Козельщині по штири бранці на кожного людолова». А вслід за Явриченком до Січі наблизилося дві тисячі ратців-козаків із Білгородщини. Вів їх наказний полковник, колишній сотник Січі Християн Гогольщина. Косаґов у нього був ніби підпомічником і дорадником.

Людоловства Орди і відкриті виступи, супроти неї царя немовби за єдину християнсько-православну віру творили свою справу на користь Московії краще і вправніше, аніж будь-які військові дії. Якщо стрільців-московитів козаки-січовики просто видворили б із Великого Лугу, то слобожанських козаків вони приймали як своїх, хоч і розмістили не на Січі, а в полі. Зіграло свою роль і прислане царем «пожалування» з двохсот портищ сукна (по сорок аршинів у портищі та «по п'ятдесят мідних карбованців на душу козацьку», присланих «для воїв Гогольщі», а фактично для стрільців його «підопічника» Косаґова...

Неймовірні складності гри двох високих дворів, а в додаток — святотатні викиди Чернецьким та Махевським із могил при Суботівській церкві останків Богдана й Тимоша Хмельницьких, не допускали й думки про якісь сув'язі або трактати з ляхами. А тут ще посланий Сірком загін розвідників із Адамом Сулимкою на чолі привів бранця, білгородського буджака, який віз від Яли-мурзи до хана листа зі сповіщенням, що мурза «зможе піти за ясиром лише тоді, коли хан виступить із Криму, бо має таку вказівку від Субан-Казі, візира і хондкара та муфтія Великої Порти».

Щоб хан і Яли-мурза не вийшли з дому, Сірко, поставивши січове реґіментарство до відома, послав на Дон до Степана та Фрола Разів доброхітців із наказним отаманом Трохимом Вітченком «за охочекомонцями-донцями і калмиками-ойротами» в надії спішно зладнати великий похід на Ханство. Допомагали Сіркові впливати на «старших і знатніших» в тому заході і московсько-воєводські лазутчики та прибічці Брюховецького, які, відступаючи перед Тетерею, Гуляницьким, Маховським, Чернецьким, всяко обнадіювали населення спасінням у Сірка, змусивши тим Іваненка-Величка по здачі кошівства і курінства в Зозулиному Яру та на Чортомлиці Панькові Пилипчаті піти із Сірком чималою спільною потугою до Дністра, Тягина і Бендер не Україною, а буджацькими селищами і становищами.

Похід той не лише позбавив хана змоги вийти з дому, а й змусив його готуватися до відсічі, оскільки Сірко пустив поголос, що «йде морем і степом на Ханство». Тисячі становищ буджаків було спалено козаками, десятки тисяч буджацького люду взято в полон, і від горя розорених сполотніло не лише небо, а й сам хондкар-султан світлий, святий муфтій та великий візир у Порті Щастя.

Сірко в цім поході був всюдисущим, його розвідники робили більше рекешету, аніж він сам. На десятки поприщ правилися пов'язані сирицею бранці в лавах-колонах. Худоба, коні, гнані козаками до Січі, лишали по собі чорний шлях в незайманому степу, здіймаючи порох до самих хмар...

Зруйнувавши буджадькі стійбища і можливу їхню погрозу в підсиленні хана і його удару козацьким когортам у бік, Сірко повернув запорозьку потугу на Брацлавщину, Уманщину і Вінниччину, де всі козацькі загони доброхітно зголошувалися перейти в його підлеглість, а польські ще при наближенні втікали.

З Вінниці на гроші, одержані за звільнення знатних мурз і башів, Сірко послав у Січ валки-батови всілякого провіанту, хліба, а найпаче кіз, овець та корів, які дешево коштували в Кам'янці-Подільському, «для запорозької волості, сирітських і каліцьких шпихлірів». Послав він і цареві, як сатисфакцію, дві корогви, п'ятнадцять полонених знатних буджаків, добротного аргамака і двадцять чотири верблюди, зазначивши в непоштивому листі, що «Січ цим походом розрахувалася десятикратно і зі світлим царем за всі його пожалування та помочі козацтву, і з воєводою Ромоданом за присилку козаків у поміч». Та приписка при ігноруванні царських титулів на смерть образила тронну особу, а відповісти на неї Сіркові вона не могла у скруті від Тетериного наступу...

«Удався нам похід,— аналізував отаман виправу,— і вихід трьох тисяч буджаків випередили, і хана затримали. А все завдяки розвідцям Турлюновим, обскокам Стягайловим, вогням Туковим, які показали нам буджацький алай як на долоні. Цього не навчиш, до цього додумаються тільки здібні»,— тішився своїми помічниками, дивуючись, що не прийшли із Дону Разі, а зі степу ойроти, як обіцяли.

Попереджений Турлюном, Сірко, піднявши гуртик козаків, догнав ще один ясир і на льоту звільнив у Абдаґул-мурзи — вісім, у Алаш-мурзи — десять, у Темераш-улана — дев'ять, у Метли-мурзи — чотири, у Бабаш-мурзи — чотири, у Аджай-мурзи — двадцять, у Ярелан-мурзи-гази — десять, у Каплан-мурзи — десять, у Абли-мурзи — шість молодих бранців, відібравши більше сотні добрих коней, кілька десятків луків, шабель-ятаганів і добротних арканів. Звільнив без жодних втрат, не дивлячись на відчайдушний супротив.

«Не пропали дарма заповзяті виправи на січовому тирлищі, слава Богу»,— перехрестив себе подумки Сірко, тішачись загоном.

Лишивши наказними полковниками Січі у Вінниччині, Брацлавщині й Уманщині (Ханенко із Тетерею були під Глуховом) Адама Сулимку, Васюру Вареницю та Лавра Гука, Сірко спішно пішов до Січі, щоб попередити можливий напад хана на Запорожжя, бо Мухаммед-Гірей, дізнавшись про Сіркові виправи на буджаках, оголосив «священний джихад проти невірних ґяурів у Запорогах».

В Січі Сірко застав три полки стрільців, як «гарнізон оборони од татар до прибуття січових сил і самого отамана Сірка із Брацлавщини». Царський двір без мила ліз у січову душу! Він ще через Приказ Малої Русії уперто намагався бути присутнім на «православних Запорогах» навіть при відступі і втраті позицій в Задебрянщині й Смоленщині, не кажучи вже про Ліфляндію, хоч і обзивав те ж Запорожжя «гніздом збіглих збуйців, заколотників, нехристів, відступників-єретиків та антихристів».

Очолювали полки стрільців Петро Сафонов та стряпчий Григор Косаґа-Косаґов. Обидва чільці зустріли Сірка перед Січчю запевненнями, що вони «прислані царем у його повне підпорядкування і дислокуватимуться тільки там, де Сірко їм дозволить». В словах царських довіренців не було й натяку на кошове регіментарство, виглядало так, ніби Сірко, а не Пилипчата чи Іваненко-Величко із Іваном Щербиною реґіментарювали в Запорогах.

Тим царські присильці відколювали Сірка від решти запорозьких привідців і не без умислу сіяли між ними ворожнечу.

Січ зустріла Сірка й новиною. Молодший за нього, колишній його однокашник, вишкольник сотника Шуліки, тепер чигиринський полковник Петро Дорошенко, який досі не тримався ні промосковської, ні пропольської сторони, пішов зі своїм добре вишколеним, озброєним та на заздрість одностайним полком із братом Григором у поміч Тетері, то пак і крулеві. Ця відомість та ще чутка, що й Богун став у поміч Тетері, змусила Сірка звернути увагу на «обдуманих полковників», як на якусь непересічну, вирішальну подію.

І знову обставини не примусили засидітися в Січі. Сірко дізнався, що Мемеш-мурза кримський за наказом хана пробрався аж під Канів і «взяв там такий великий ясир, який ще не траплявся йому, хоч ходив за ними в Урусію не раз». Пробрався він вміло, обійшовши Сіркові залоги, і в тому мусив приймати участь хтось із перекинчиків-козаків, що знали й гасла, а не лише розташування бекетів.

Тож, кинувши напризволяще Січ, Сірко із доброхітцями-запорожцями сушею й морем пішов на Перекоп, навперейми ушкалам-людоловам і назустріч можливому хановому виступові в похід. Справжнє смертельне бойовище відбулося під Перекопом. Пішли з Сірком, як із реґіментарем, і Сафонов та Косаґа з трьома полками. Одгородивши себе від хана човновими залогами, Сірко повів решту свого війська зі стрільцями в лоб ушкалам-людоловам і в дводеннім бою, втративши чимало козаків, а найпаче стрільців, що не вміли арканити й шаблювати, таки здолав ординців, заарканивши Мемеш-мурзу і висмикнувши його з сідла.

Поодинокі втікачі, добравшись до хана, повідали йому, що «шайтан Сірко учиненням нечистим зробив таку мішанину серед правовірних, що вони в бою самі себе били, не відаючи, хто свої, а хто чужі! Одягнув підшайтанків-кяфірів у ординський стрій, очалмив їм голови, а ясирники убивали правовірних і в стояннях на колінах».

Не встиг Сірко оговтатись по бойовищу та вийти в зворотну дорогу, як до нього пробилося шість ясирників-втікачів аж із Гезлева і Бахчисарая на чолі з шаргородським козаком Іваном Мельником, колишнім Сірковим сотником в тому містечку. Мельник був обізнаний не лише з тим, що робиться в Ханстві, а й знав, що твориться у вілайєтах та казах турецьких у Криму. Він намалював Сіркові на піску карту всього Ханства з містами, аулами-стійбищами і пасовиськами, увесь Бахчисарай та його околи із путями, шляхами і навіть перепуттями, річками, долами і горами.

«А ще скажу, пане полковнику,— називав він Сірка по-давньому,— що запорожці без великих втрат мають змогу, а найпаче з'єднавшись із донцями, взяти і все Ханство при допомозі своїх людинів у ньому, бо ж їх там стільки, що на одного ординця, мо' й три припадає тепер!» Він клявся Сіркові, що, будучи бранцем, лише про те й думав, щоб підказати Сіркові ту істину...

Вже коли Сірко щасливо доправився під Перекопу в Січ, до нього прийшов посланець із Дону, який нещодавно ходив на байдаках у море, тепер донський осавул Павло Килимник, колишній запорожець-чорноморець, знаний Сіркові ще по Азовському сидінню як підпомічник покійника Конограя, з листом від царя і бояр:

«Його царської величності Війську Запорозькому за сукцеси Перекопські ми вельми вдячні, отож просимо чинити над кримцями і ногаями, як і над всіма аґарянами, промисли разом із отаманом Сєркою і військами всіх черкасів, щоб замислам їхнім не бути, а ми, його царська величність, князь...— перелічувалося понад п'ятдесят титулів! — від вас, наших підданих, ніколи одступні не будемо і проти поганих завжди вам будемо у захисті і помочі стояти...»

Оте «його царської величності Війську Запорозькому» і «наших підданих» було явним каменем у запорозький вольний город і обурило не лише січовиків, а, як твердив Килимник, і донців, бо ні одні, ні другі ні в якій мірі себе приналежними «його царській величності» не вважали. Донський круг в обурі вислав царевого посланця геть, хоч і не всі отамани того хотіли, а Сірко та січовий реґімент негайно відпровадили Сафонова і Косаґу із стрільцями не лише від Січі, а й «із усіх козацьких земель»!

— Невже ми, донці, уже піддані, а не вольні козаки? — обурювався Килимник.— Невже невпоміт і нас зашорять цар і бояри?! На Дону по цьому листі ціла заворуха стряслася між козаками й Кругом. У нас, отамане, не уявляєш, що твориться! Разі питають тебе, що їм робити із царськими посіпаками, як діяти. Адже Круг не дозволив нашим охочекомонцям піти тобі на поклик в поміч, як ти просив. А головний отаман Ходня-Лук'янов, заборонивши про похід і думати, забачивши ворохоблю по отому листі царя, для виду згодився із обуреними та збунтованими, але тільки тому, що іншого виходу не мав.

Цілий тиждень кипіло і в Січі. Старші та знатніші під впливом сіром, а найпаче збіглих та всіляких арґатів, які вимагали «порвати і найменші сув'язі із царем та боярами, яко насильцями та мордирцями», нарешті відпровадили в Москву Павла Килимника в Посольський приказ із листом-протестом, в якому писалося, щоб бояри, скриби та іні «служиві людишки» не сміли писати слів «наші піддані, його царської величності донські і запорозькі війська», бо інакше вони підуть війною на царські землі і остроги, хоч досі охороняли від аґарян Московію за пожалування. В листі в'їдливо нагадувалося Приказові, що «землі ті не царські, а лиш остроги на них його, отож хай того не забуває!..»

Було б чого реготати на кутні січовикам і над чим думати чільцям. Наглі підступи царя та його посіпак були такими пройдисвітними, що в них тяжко було й повірити. Відступивши розбитим під натиском ляхів, литвинів та Тетері в свої землі, цар найняв сотні розстриг, таємних послухів для розповсюдження турусів-чуток, для підкупу святих отців, і ті з вівтарів паплюжили Тетерю й Сірка, як єретиків, здирців, шубравців і клятвопорушників.

Дізнавшись про ті обзивні й наклепні чутки-туруси, Сірко згадував свою розмову із Шереметєвим та недавнє «благословення, дане січовикам на аґарян сімома єдиновірними православними храмами», і зашпорами пойнявся від того. Об тім навіть ханський підвізир сповістив Сірка, коли погоджував із кошовим помежжя пасовиськ між Запорогами і Ордою.

Цар компенсував втрати у війні надбанням собі прихильників з допомогою пліток, вигадок, обіцянок-цяцянок поспольству та чільцям. І наслідки не забарилися. Проти Тетері повстав зненацька Паволоцький полк під проводом Івана Поповича, сподіваючись на «велике пожалування». Йому услід Переяславський полк під Войцем Сербином визнав Іванця Брюха «єдиним гетьманом». І все те творили ніби не лазутці царя, а сам гетьман та його писар Степан Гречаний у Батурині. Прийшла звістка, що знаний Сіркові попович Іван Самойлович об'явився тепер уже сотенним писарем у Веприку лише завдяки тому, що написав цареві за Сірка, як за «збуйцю й драпіжника».

Якщо Сірка ті плітки не могли облити помиями, то Тетерю вони довели до того, що він по домові «став охоронятися ханським алаєм аґарян», який людоловив побіжно, де хотів і як хотів!..

— Багато, отамане, нас, черкасів, прийшло до тебе та ще більше згодилося, даруй, піти до молдавського і волоського господарів, воліючи жити в неволі, аніж бути під ляським чи московським гетьманами,— запевняв Сірка козак із Комаргородської сотні Брацлавського полку Платон Навухоглух, прибившись на Січ.

Писав про те й сам наказний гетьман Тетеря королеві польському, додаючи, що «визиск люду тепер такий, якого досі не було»! «А я, ваша величність, цяцька тепер у Орди, бо й листи мої мурзи переглядають. Старшини мої тільки й думають, як порвати спілку із Польщею й піти в сув'язь із ханом, а найпаче Дорошенко...»

Не розминулася з Сірком ще одна не байдужа йому подія. Київський воєвода Іван Виґовський підіслав таємно у гетьманові полки Тимошку Сулиму, а той підмовив за таляри два полки охочекомонців об'явити Івана Виґовського знову гетьманом України та захопив Лисянку і Ставище, пустивши чутку, що чинить те за погодженістю із самим Сірком і його Січчю! Два тижні тяглася братовбивча бойня, поки Тетеря і Маховський своїми полками до пня не знищили і нового гетьмана, і його воєводу Тимоша Сулиму. Тоді ж ото був арештований ляхами «мніх Гедеон» — гетьманич Юрій — та відпроваджений аж у Марієнбург. Услід Тетеря арештував і митрополита Йосипа Нелюбовича-Тукальського та колись гадяцького, а тепер свого генерального полковника Григора Гуляницького, а з ними цілий ланцюг послідовців і підпомічників.

«Збава прийшла на супостатів,— говорили сіроми,— омели наїлися, скажені!»

Сірко жував тисницями-кутніми, бачачи заінтрижене сусідніми високими дворами знищення мислячих чільців, і не знаходив ради, бо Іванець Брюх, який донедавна спирався на сіром, Січ і Запороги, раптом почав вимагати датків на утримок і заборонив Запорогам приймати збіглих, ба навіть наполягав, аби негайно вернули усіх їх боярам і цареві для суду.

«І стали в Україні,— як сказав Сіркові присланий до нього Тетерею генеральний осавул Петро Дорошенко,— московитські дейнеки і польські лазутці чинити таку анархію, що й не повіриш. Стало на тому, що не відаєш уже, з ким ти і хто з тобою, бо б'ють ляхи, б'ють ординці й турчини, б'ють московити, і б'ємо ми самі себе, і людинові не второпати уже, з якого боку до нього йде смерть! Уяви собі, Тетеря послав ротмістра Яцковського до хана з проханням, щоб той Ордою утихомирив рідний край!»

Руйнування, нищення і вбивства досягли в Україні нечуваних наслідків, особливо як у Ніжин вступив із вісьмома тисячами стрільців князь Великоґаґін, а гетьман Брюховецький, огардившись у Батурині, почав нищити, вбивати і палити тих, що вчора були лояльні до Тетері. Чого тільки не було конфісковано у «противників»! Підлили олії у вогонь і так звані Батуринські статті, за якими, всупереч Переяславському трактату, було введено в усі міста України московських воєвод, повернуто боярам збіглих, а купцям приписувалось не возити у московські землі оковитої і тютюну.

«Не поменшують,— як писав королеві польський посол при Тетері Венславський,— анархії і збори на ординські стації, які козацькі старшини присвоюють собі, а поспольство розплачується з мурзами ясирами». Писав і Тетеря про те ж: «приношу незліченні збитки краєві для стримування Орди і кінцево вичерпую і свої, і поспольні сили!»

Геть погіршилося становище в обох Січах із-за збіглих, які підбурювали козацтво до ворохобства, нацьковували його проти «неугодних» Москві, вигадуючи такі на них звинувачення, що всі диву давалися. В їх устах так усе викривлялося, що не можна було взнати, а головне — боротися з ними, бо користувались вони правом «вільно говорити, як із дідів-прадідів повелося».

Сірко був єдиною незаплямленою особою в поспольстві, яка ще могла негайно і незаперечно погамувати підбури, метушню збігців, розвій старших та знатніших, можливе ворохобство сіром. І не лише в Чортомлику, а й у Зозулиному Яру. Якраз і нагода підоспіла. В Україну знову прийшов алай ординців, і Сірко, забравши горлопанів у похід, пішов на волость назустріч орді. Крикуни були не вишколеними, вони ще по дорозі до Чигирина повтікали із загону, а Сірко, завдяки Брюховим оплутням, кинувшись за ординцями, наткнувся на польські засідні когорти під Чигирином та Бужином, де врешті був наголову розбитий воєводою Чернецьким.

Тільки неймовірна здібність та жертовність засланих у польське військо козаків, які дезорієнтували ворога, врятували його загін від цілковитого погрому. Тоді він уперше цілим загоном утікав від погоні орди й ляхів день і дві ночі. Відступ той був карою йому за непідготовленість і довіру до збіглих, серед яких, як виявилося потім, були лазутці гетьмана Брюховецького.

А тим часом у Зозулиному Яру відбулася Чорна рада, і січовики, нацьковані обіцянками Брюховецького, скинули поміркованого Іваненка-Величка, а кошовим обрали «ворохобника, байдура і кривляку Сацька Туровця, око й вуха Іванцеві в Січі». По раді Зозулин Яр зробився побоїщем прибічників і ворогів нового кошового, і Сірко під впливом масових втікачів із Яру мусів пригрозити новому кошовому судом і поєдинком на шаблях за розвій братовбивства.

Міжусобство й розкол з Гетьманщини прийшли і в Запороги, і сприяли тому не лише споряджені гетьманом коштовиті лазутчики, що поїли сірому і підсусідків-арґатів та в пиятиці чинили неподобства, а й домовиті старші та знатніші, які, визискуючи сіром, не згоджувалися давати датки на гетьманський уряд.

Сірко, як загнаний звір, міряв ночами й днями свій бурдюг, падав у знемозі на полик і схоплювався як опечений, усвідомлюючи, що в козацькому середовищі з'явився новий фронт війни — плітками, підступами, чутками, перекрученнями фактів, викривленнями дійсності, з яким несила було боротися і який був чи не дійовіший збройного...

А земля ціле літо горіла в пожежищах, не знати ким і підпалена, причому в Правобіччі вогонь був обсяжнішим, а відтак Сірко здогадувався, що лазутчиків царя, бояр та гетьмана Іванця було значно більше, аніж Тетериних і крулівських...

Події в Україні не піддавалися передбаченню, з важенню й осмисленню, бо напливали так зненацька, що воднодень доводилося міняти рішення і виправляти все на ходу. За порадою гетьмана Іванця, був присланий Сіркові ординець-бранець, ніби взятий під Криловом чи Цибульським Яром калмиками. Його сповіщення, що «десять тисяч людоловів ідуть Самарською сакмою на улуси урусів», змусили Сацька й Сірка кинути клич доброхітцям до походу. Здивувало, правда, Сірка, що ніби «по повелінню Брюховецького» в Запорозькому полі, як з води виринувши, знову з'явилися полки стрільців на чолі із Сифоновим та Косагою. Другодень туди ж прибули і калмики під проводом Башанти-тайші цілим полком. І ті, й другі запевнили Сірка, що прийшли вони у його «підналежність». Довгою була таємна розмова Сірка з Башанти-тайшею, а кінчилася вона навічною домовою «калмикам завжди рятувати Січ, а Січі — калмиків». Чутка ж, як вияснилося, призначалася для виправдання посилки стрільців у січові околи, хоч випадковим збігом її і потвердила Орда...

У наступні дні, направивши Башанти-тайшу й обох воєвод в обхід дійсно великого ординського, розвіданого козаками Турдюнової сотні алаю, Сірко несподіваним наскоком іздвобіч розбив його у місячну ніч, а тих, що здалися на милість, віддав без коней калмикам, які «добичі не брали, а всіх повбивали». Лишився, правда, при Сіркові брат нуреддіна, але й він у зворотній путі «віддав душу Аллахові».

Запорожець Іван Савчишин, Тетерин вивідувач, говорив своєму гетьманові восьмого дня по нічному бойовищу: «А з того побоїська, пане гетьмане, жодного бранця не маємо, бо калмики, випросивши в Сірка живих ординців, нещадно їх побили. Ото хіба який пересидів у плавнях чи болотах, та й тільки!» Писав і Тетеря крулеві про цю подію: «Тепер Сіркові калмики-ойроти стали в поміч, то ординці бояться і з кочів'їв виходити, а не те що людоловити, бо ж ті не знають помилувань, вбивають всіх до ноги. Той удатний Сірко вбиває тепер татарами татар, аніскільки не жертвуючи козаками».

Сірко, поранений і в цьому бою, не подав вигляду ні в бойовищі, ні після нього. Досить значна кровотеча від порубки плеча привела до слабості, і лише завдяки джурі Архипові Раві він добрався верхи в свій бурдюг. Послані з січища в степові залоги Турлюнові розвідці перехопили королівських і Тетериних посланців з листами до хана, в яких ті просили помочі, «бо ті алаї твої на голову розбиті», а вслід Сацько Туровець сам прийняв ханового посланця в Січі із листом: «Хочу із вами, козаками, вчинити мир навічний. Пишу про це вже втретє, та два мої листи Сірко приховав і не відповів мені, чим порушив святі людські звичаї і стосунки сусідські»,— писав Мухаммед-Гірей, сподіваючись тією бреханиною оганьбити «гетьмана над гетьманами», як величав Сірка Собеський.

«Нічого ти не писав, шубравцю, і ніякого миру, та ще й вічного, ти не багнеш,— думав Сірко, коли Рава прочитав йому листа,— і не Сірко побиває татар татарами, а цар і їх — ними, і нас — нами, і ногаїв — ногаями, а все через ляхів, а тепер ще, по розгромі венецького дожа, гріє на нас зазіхи й Туреччина. Лихо, та й годі, нам, Боже наш!» — аж стогнав він, не знати від чого більше: від рани в плечі а чи від рани в серці. Дивувало одне: світ знав про поразку дожа, про Сицилію, Сардинію, Неаполь, Португалію і спротиви їй, але не відав, як день у день вмирали під боярськими острогами у смертельних змаганнях рештки народів, загарбаних царатом. Адже Фролова вежа постійно була повна «ворами», «єретиками», «скоморохами», «юродивими», тепер уже й козаками, і більшість із них четвертувалася, колесувалася або правторилася аж у Яїцькі остроги з дітьми й родичами. Починалося справжнє переселення народів!..

Сірко згадав свою розмову з послом хана, який пояснював ординські походи в Україну тим, що козаки злучаються із царем-тираном, як лиш вони відсахнуться від нього, так і Орда стане жити із Урусією в мирі й спокої. Отож присилка в Запороги Косаґова, але вже із слобожанами, яким козаки, як родакам, не будуть противитися, була ознакою чергової підступності, а заява Косаґова про спільний захист Запорогів провокувала ординців на напади і ясири.

«Ти йому плюй в душу, а він своєї пряде»,— подумав Сірко про царя, але Косагову сказав, що перебування його потуги в полі має вирішувати кошовий Сацько та кошова старшина в Зозулиному Яру, бо він підлеглий їм.

12.

Присутність стрільців на досі доступній лише дочірнім донцям матері-Січі була завадливою, бо порушувала запорозькі звичаї, січовики не бажали мати обік себе у Великому Лузі чи в полі будь-яких чужих військ. Проте й виганяти їх, як тимчасових спільників проти ногаїв і орди, Сірко не наважувався, бо те протиставляло його гетьманові Брюховецькому, цареві і навіть Туровцеві, а відтак вело до міжусобиць, на які і розрахована була додаткова присилка Косаґова.

Гетьман Тетеря, він же «вор Моржковський» для царя і бояр, у спаї з ляхами та ханом був особою тимчасовою, проти нього можна було воювати лазутчиками, турусами-чутками, заколотами, пожежами, дейнечими ворохобствами, казаннями із вівтарів не слабше, аніж стрільцями, які також ворохобилися по мідному бунті. Сірко для царя був значно важливішим, як і всі Запороги, бо, не єднаючись із ханом і ляхами, вів себе незалежно і по відношенню до царату. А чи ж допустимі єдиновірці, не підлеглі єдиному патріархові і первопрестольному Божою милістю цареві? Таке і в припущеннях було єрессю!..

Події в Україні і поза нею не давали змоги зосередитися. Зразу по вересневому новоріччі розвідці сповістили Сірка, що орда, перейшовши у Ржищеві і Стайках Дніпро, знову пішла на Переяслав, але там на неї засів Брюховецький і змусив частину її відступити, а решту, що подалась на Потоки і Кременчук, не пустив до переправи, спаливши пороми та арештувавши на них однозмовців-тетерівців з родинами для відпровадження непокірних через Фролову вежу чи на той світ, чи до Сибіру.

Невтомні розвідники Турлюн та Стягайло привезли своєму отаманові мельдунок про те, що гетьман Брюховецький підписав у Батурині із царськими посланцями — Дементієм Башмаковим та Євстахієм Фроловим домову, в якій було оговорено, що на утримок воєвод в Україні буде жалувано з гетьманової скарбниці кожному млин на два колеса, полковникам — п'ятдесят осьмух житнього борошна, ротмістрам та рівним їм за рангом — двадцять п'ять, поручникам, осавулам, сотникам — по двадцять, а рейтарам, драгунам, стрільцям — по чотири.

Були в тій домові й інші пункти, які ставили московитів-старшин в Україні у привілейоване становище. Та найвразливішим для січовиків у тих потрактовках виявилося те, що Брюховецький зобов'язувався «повиловлювати усіх збіглих московитів-ворів», повернувши їх боярам та воєводам, «переписати всіх міщан, посполитих, козаків і торгових людішек», і «заборонити продаж хліба й іншого провіанту правобережцям, запорогам і аґарянам».

Зрозуміло, що пункти про правобережців, запорогів та ординців-аґарян, які фактично ставили «усе правобережне поспольство разом з третьою республікою», як писали польські хроністи, в один ряд із людоловами, були образливими і для міщан, і для волосних поселян, і для всіх запорозьких козаків та волостей у Запорогах, тісно спаяних родинними, побратимськими, цеховими, торговими та іншими міцними сув'язями. Саме вони, оті пункти, відіграли вирішальну роль у кінцевому падінні і без того невеликого престижу Брюховецького як московського ставленика, уже не кажучи про самих бояр та «Божою милістю первопрестольного». Зачепили вони і всі крам-базари в Запорогах та на волості, так вдало запроваджені Сірком у свій час. І вже зовсім як виклик сприйняв увесь січовий люд, а Сірко найболючіше, те, що «Брюх із воєводами катує і мордує невинний люд аж до старих та малих, який супротивиться його домові».

В тому клубку подій був негайно переобраний Сацько Туровець і кошовим став Іван Щербина, а старшинами — його прибічники. Невойовничий, але мудрий Щербина попросив Сірка в таємній розмові-раді розрядити запальність козацтва в січищах походом на Перекоп та погрозливим листом Брюховецькому і боярам від імені всієї черні. Тоді ж було спішно влагоджено похід разом із Косагою сушею і водою, щоб урятувати стрільців від козацького шаленого гніву. За добу було споряджено й посаджено сіром-безкінників на байдаки, стерна, думбаси і дубівки, а охочекомонців із стрільцями виведено в поле. Отаманом походу був Сірко, на воді йому підлягав чорноморець Олекса Шкуро. Метою походу було знищення Перекопської фортеці, в якій, за розвідними даними, були тисячі ясирників, взяті ордою аж у передгір'ях Татр на Буковині із тамтешнім чільцем і ватажком Мироном Дитинкою, «який із своїми побратимами-опришками воював від самої Хмельниччини проти панів і балів».

Штурм фортеці Сірко почав тоді, як була зненацька захоплена турецько-ординська застава невдалік Перекопу із сотнею дараб-возів. Пов'язавши вози у вужаки, а ординців і турчинів прив'язавши попереду, Сірко опівночі, змазавши осі чмиром, підкотив вужаки до фортеці й міста і дав команду байдарникам, які не зуміли пройти по воді під ланцюгами-перегородами непомічено, зумисне відтягувати увагу оборонців на себе, а сам, розділивши потуги на кілька окремих загонів та переправившись алярмово в немісячну запівніч через рів, напав на посад з південного боку, а стрільці Косаґова — із півночі так нищівно швидко, що охоронний чамбул при появі повного місяця спершу позбавився міста й посаду, захоплених вужаками, в які не можна було стріляти, щоб не вбити прив'язаних правовірних, а потім байдарники таки прорвалися до мурів і обліпили їх з боку води так, що захиснмкам-заложцям, яких все меншало й меншало, уже нічого не лишалося, як здатися на милість козацьку, повіривши уже вкотре, що Сірко — справжній шайтан-характерник!

Фортеця, захоплена Олексою Шкуро з води, а Сірком та Косагою — із суші, ще боронилася рештками сейменів, бо Сірко над усе щадив козаків, але за дароване баш-сейменові життя отаманові було відкрито таємницю, що фортечникам вдалося ще звечора послати звістку про облогу нуреддіну Селіму, який ось-ось має прийти на виручку. Та відомість тут же була перевірена розвідниками, що дійсно побачили кількатисячний загін ординців, який обережно правився до Перекопу під берлом недавнього калги, а тепер нуреддіна Селіма. За наказом Сірка козаками була добита решта сейменів, а ясирники із ям, льохів і склепів виведені разом із ватажком опришків Мироном Дитинкою в поле.

Фортеця, посад і місто з примістом стали неабиякими захистками для козацтва. Піскувате й горбасте поле не допомагало яничарам та буджакам, а вилазки козаків, які весь час міняли позиції, допомогли Сіркові десь по обіді оточити весь Селімів алай. Зрозумівши, що він опинився в лещатах між лучним і самопальним вогнем, нуреддін зробив спробу вирватися, пославши у вістря прориву турецьких секбанів-піхотинців, але затинні пищалі, шмагівниці, рушниці й мушкети, взяті у фортеці козаками, зупинили їх за першої ж вилазки і завернули до гурту.

На кінцевий штурм Сірко пішов зі своїми та Косаґовими вершниками зоднобіч, а Олекса Шкуро з байдарочниками — вдругобіч після того, як на татар пустили захоплених у фортеці бахманів, підігрівши їх перед тим змоченими в смолу й підпаленими скрутнями із клоччя та ганчір'я.

Нуреддін із купкою охоронців мусив утекти. Козаки зсаджували стрілами вершників, що розбігалися, намагаючись прорватися з кільця, саджали їх колінно на пісок зі складеними на грудях руками і до ночі в'язали до дараб; поранених клали до жінок і дітей на мажари, підбирали захоплену зброю, майно, порохи, гуртували овечок, кіз, коней усю ніч, а вранці, поснідавши і погодувавши полонених, спішно знялися в дорогу сушею і байдаками.

Січовики, які лишалися в обох Січах, очам своїм не вірили, коли угледіли полонених у полі, а статки — в Чортомлику. Їх захоплювали не лише коні, овечки, кози, а й майно та найпаче яничарки, венеціанські аркебузи, ґнотові мушкети, пістолі, дорогі ятагани та дванадцять різних гаківниць, заклинених, правда, при здачі. Була й печаль, яку розливав церковний дзвін по всьому Великому Лугу і того, й наступного дня, правлячи поминальну месу по убієнних, а їх налічувалось понад двісті душ, привезених для похорону... Вістка про цей похід Сірка, як курінного отамана, який двома тисячами козаків розбив понад п'ять тисяч яничарів і ординців, зруйнувавши фортецю, посад і місто, та оповіді нуреддін-салтана про те, що в Сіркові живе нечистий, докотились до всіх сусідніх державних дворів легендою.

Відпровадивши воєводу Косаґу з Великого Лугу, для певності — з численними здобутками, Сірко хоч на тимчас поклав край ворохобству в Січі. Та послані ним у Слобожанщину косяки коней зродили й нарікання. Згодом вони обернулись і в ремства, надто від кимось принесеної туруси-брехні, що в околах, та й у самому Перекопі, буцімто була моровиця і лише тому Сірко переміг нуреддіна, взявши фортецю, місто й посад. Плітка була настільки вдатна і так вчасно посіяна серед козаків-січовиків, що Сіркові довелося і всіх здорових полонених, і козаків, що їх привели, купати в теплій смолі-дьогті.

Сірко не йняв віри, що такою сильною та дійовою може бути плітка, коли вона уміло, на добре підґрунтя пущена злостивцями. Говорили, що Косаґа ходив із ним у похід нібито без благословення царя і воєвод та навіть їм наперекір. Сірко морочився тим, шукав першоджерело плітки і знайшов його лише з часом, ахнувши з подиву від віроломства бояр...

Заворушення, що почалися в польських військах із-за невиплати платні рейтарам, до яких приєдналися навіть маґнати Любомирський, Ліщинський та інші, як противники короля, не стали завадою Янові-Казимирові, як сподівалися ворохобники та московські окупаційні бояри. Очолене гетьманом Тетерею, Чернецьким, Богуном, Гуляницьким військо, обійшовши добре укріплений Переяслав, направилося при всебічній підтримці обуреного здирствами воєвод і Брюховецького поспольства на Остер, захопивши і звільнивши від козацьких з'єднань гетьмана та від воєводських стрільців Бориспіль, Баришівку, Нові Млини, Короп, Кролевець та інші міста й села. Лише Борзна не здалася умілому та вправному Богунові, хоч і була надовго обложена його загоном.

Тоді ото круль зі всіма своїми воєводами над рейтарами і жолнежами та гетьман зі своїми козацькими потугами могли б іти разом з ордою і до самої Москви, коли б відали, що «ближні бояри» — князі Куракін та Кудиневич-Черкаський — стояли незрушно за Дебрянськом, не бажаючи допомагати ні один одному, ні тим паче ставленику Брюховецького — Ромодановському, нижчому за них станом та родом. Ян-Казимир випадково, під впливом Собеського, розділив своє військо навпіл, направивши одну половину на Суджу, Псьол та Обоянь, а другу — на Свану й Фатіж.

Зорієнтувавшись, врешті, в путі, круль, Тетеря та хан вже бачили себе повними господарями в Україні, але ординці, нагарбавши до неосилу майна, худоби, коней і ясирників та ще потаємно отримавши щедрий ясак-гарач від царських воєвод, зненацька відкололися від круля й гетьмана і спішно направилися додому.

Не поталанило крулеві тоді ще й тому, що козацький загін Брюховецького на свій страх і ризик пробрався крулевим потугам у хвіст і неждано-негадано захопив у сутичці королівську казну-скарб, якою той мав розплатитися за похід із найманими драбантами і жовнірами...

Зате поталанило в тій веремії ханові, бо він повернувся додому Самарською сакмою не помічений січовиками, чого Сірко, дізнавшись запізно, ні собі, ні кошовому Іванові Щербині не міг простити. І недарма Сірко підозрював ханів підкуп. Прибічники Брюховецького на чолі із Сацьком Туровцем справді на тимчас зняли бекети на Самарській сакмі, пропустивши ясир у Ханство.

Десь за тиждень Сірко зумів зібрати з охочекомонців численний загін і разом із Григором Косаґовим спішно пішов сушею під Перекоп, але вже на Кут, бо дізнався від втікача, що ясирники ще сидять у сириці по ямах, чекаючи продажу...

Розвідавши зусебіч Карач-беїв Кут, козаки скористалися темною ніччю і шаленим нападом звільнили спершу сотню ясирників у околі, а під ранок напали й на Кут. Окремі ясирники стали провідниками, бо знали всі ходи-виходи і місця, де були осиричені в сирих ямах їхні родичі та знайомі.

Перший напад особливого успіху не приніс. Вночі Сірко, відбивши за день з десяток Карач-беєвих наскоків, запалив багаття з кураю й перекотиполя в долині, виставив чуперадла-опудала між ними й навкіл, а сам поспіхом відійшов із загоном до річки Каланчак, сподіваючись, що Карач-бей, підсилившись за ніч сейменами, нападе вдосвіта на козаків, а відтак його можна буде відрізати від Кута і розбити.

Диву давалися ойроти, донці та стрільці і вчорашні ясирники, як Сірко міг передбачити дії Карач-бея. Було в тому щось гемонське, нечисте й забобонне для них і для самого ординського аги, який раптом зрозумів, що, поки він нападав на порожній бивак, Турлюнів загін звільнив у самому Куті решту ясирників, озброїв їх захопленою там зброєю і став на поворотному путі бея лавою вужаків, що стріляла із-за прив'язаних сирицею правовірних бранців.

Пастка посіяла паніку в татарському булукові і призвела до того, що Сірко всебічними нападами змусив його тікати в степ, де сам Карач-бей був настигнутий Сірком та в двобої стятий, а його булук знищений рештою козаків — супровідців отамана.

Взятий у полон літній ага сказав Сіркові, що «хан, слава Аллахові, у поміч ляхам і Тетері тепер не піде, бо має досить статків і не хоче наражатися на лабети шайтана Сірка, а має намір замиритися з Січчю і навіть із самим царем, який двічі дав йому за те великий гарач».

Відрядив Сірко вчорашніх ясирників-опришків на чолі із ватагом Мироном Дитинкою добре оконених та озброєних у рідні Татри, навіть при дарабах-батовах із припасами та майном. Отамани пригадали при прощанні Івана Підкову, Костку Наперського і врешті Тимоша Хмеля та його дружину пані Розанду в Сучаві, якій Сірко через Дитинку, добре знаного їй, поклонився від усіх Запорогів і подякував за благодійства для українського люду.

В Січі втомлений до змори Сірко не міг спочити, бо дізнався, що, відступаючи із-під Новгорода-Сіверського від нападів Брюховецького та слобідських козаків Ромодановського, переданих під оруду гетьманові, король знову дощенту нищить і палить на своєму шляху міста й села, і «лишаються вони печищами і згарищами, а поспольство рятується втечами і розтічами». Не ліпша новина дійшла до Січі і з Москви: Посольський приказ теперь переіменовано в Малорусійсько-Донський, а це, за словами кошового, «нагле присвоєння нас і донців, як підданих Божою милістю царя».

— Приходили до тебе аж із Летичева, як до знаного, скаржники,— повідомив наостанку Щербина,— Максим Уласович, Іван Глущенко, Андрій Гавриленко та Василь Хаманенко. Всі буцім із твоєї колишньої Летичівської сотні. А скаржились вони на місцевого ксьондза Ієроніма Циклинського, який «нагло відібрав у них кілька возів сухого вапна, везеного до церкви по домові із православним отцем Марком», ще й побивши їх києм, а перед нашестям яничарів, яких ти погромив уліті під Перекопом, вони ніби сховалися у Кантемнрові, а він в тогочассі «ґвалтовно забрав ще п'ятдесят возів їхнього вапна, а в Максима Уласовича викрав ще й бут-камінь та багато цегли, виготовленої ним на замову і сплаченої коштом братства, перевізши все до свого католицького кляштора».

— Я послав по скарзі, не ждучи тебе, перевдягнутих козаків, і вони на місці вчинили секвестр та скарали ксьондза на смерть, повернувши разом із летичівським війтом та радцями скаржникам награбоване, то, думаю, ти не будеш у противі? — питався він.

— Знаю і їх, і ксьондза, та отця Марка. Ксьондза Ієроніма давно треба було осудити, та не мав на нього часу,— був задоволений Сірко, що вчинено по покону.

13.

Стояла тиха, обважніла подіями маломорозна зима. На заплавах Дніпра, в гнилих стариках та болотах світилися де-не-де незамерзлі прогної-проталини, які вранці покривалися сизуватим інеєм-туманцем і біля яких постійно вовтузилися, бовтаючись, січові годівники-рибалки і збивачі очеретів та оситнягів по заплаві. Очеретами та оситнягами вкривали курені, обкладали стіни на зиму, топили в курінних грубах-печах, на куховарнях і в пекарнях. Січ утеплювалася, готуючись до зими ретельно. Зайвих коней убивали на пастрому та заради шкіри-сириці чи передавали на зимову годівлю двох за третього в осідки Великого Лугу, завдяки чому той, хто не лінувався і заготовляв сіно за літо, мав добру тяглову силу та навіть приплід. У Запорозькій волості коровами чи бовкунами вже давно не орали городи та поля, бо були і воли, і коні для цього. Коней навіть продавали на крам-базарах як зайвину. Та по-давньому жодний дим-двір не жив без стріл і луків, без рушниці чи мушкета, без пістоля чи списа, без цебра чи рискаля від пожежі...

По виїзді із Січі багатьох старшин та їхніх підсусідків у паланки, за наполяганням синів і на прохання Турлюна, Сірко поїхав відвідати разом з ними своїх стареньких матерів Домну та Ївгу і хворого брата Нестора у Капулівці. Із синами й Гнатом там обкладав на зиму сіном бджолині пні, ходив рубати лозу та верби то на отинки, то на пні, то на паливо, об'їжджав крам-базари, якими потай пишався як своїм досягненням, зустрічався з війтами, лавними, врядцями, сотенними, общинними бекетними залогами, які пантрували край, і був задоволений, що жив люд не бідно, маючи статки, ще й утримував при церквах шпихтіри-притулки для сиріт, калік та немічних старих, на пожертву яким і сам давав чимало кошту, як лиш мав.

Особливо радо гостив на острові у новій хаті колишнього свого джури, а тепер курінного на Чортомлиці — Лавра Гука, віддаючи шанування і тонкій та дзвінкій його дружині Гафійці, і двом синочкам їхнім: Титові і Вакулці. Та, за наполяганням синів і Гната Турлюна, мусив згодитися і на відвідини Артемівки. Отож доручив Лаврові Гукові свій курінь у Чортомлику як наказному отаманові і уп'ятикінь, бо з Турлюном правився ще й його джура Остап Говдя до матері Оришки, виїхав туди ще за світу. Різноголосі виспіви півнів, розсипи вогників із віконець хат та незліченні слупи димів над бовдурами, що підпирали небо над обійстями, проводжали вершників гараздами, спокоєм, вселяючи почуття добробуту і захищеності рідних поселень. А січові млини з Могили Мама-Сури під Чортомликом, що ліниво махали подорожникам крилами, ніби направляючи їх до поромної переправи, підсилювали ті почуття.

Та вже на Лівобіччі враження змінилися. Моторошними попелищами, спустошені й омертвілі, лежали великі й малі, колись знані Сірком весело-гомінкими села, присілки й міста. Чорні бовдури нагадували камінні надгробні татарські менгіри, поставлені рядами, мов на ординському цвинтарі, над убієнними і спаленими мешканцями замість хрестів. Поодинокі воронокаркливі вигуки над ріденькими сивими димками із бурдюгів-землянок, на які дивилися зизом, шарахаючись, коні під вершниками, лякали і сахали подорожців своєю злиденністю і покинутістю.

В отих часом суцільних згарищах і руйнівних розорах Сіркові і його співпутцям вгадувалися острашливі ґвалти, які змушували спинятися й оголювати голови на знак увічнення пам'яті тих, що згинули в нерівній битві чи не знайшли в собі сили боронитися й пішли в розпачі-горі, в риданнях-стинаннях в ясири...

Сіркові неоднораз говорили про спустошення і сплюндрування рідного краю, він бачив його повсюдно, але не мав часу до краю осмислити глибину того лиха. І тільки тепер, в путі, на сумному дозвіллі по-справжньому збагнув і належно усвідомив це зловісне, ледь прикрите сніжком страхіття. Бракувало слів, туск-розпач судомив усіх і знесилював...

Сприймаючи ті видовиська як докір живим, вершники їхали всю путь скачем, ніби тікаючи від себе. Вже наблизившись по всенощній їзді до Артемівки, трохи прикритої сніжком, вони здивовано зупинилися, схоже, що не пізнавали її. Як неймовірно повиростали головіті верби, явори, вишні, сливи, кущі калини, бузини, ряди гінких тополь-стуракинь пообіч путівця, які Артем-побратим лишив на спогад про себе і які тепер доглядав Сабрі, обрізуючи та підчищаючи.

Але й осмута лягла Сіркові на серце, як побачив кладку, яка вела до водяного млина, нагледів лави-ослони під яворами, витесані одноруким Нелюбом, що поліг у захисті Сіркового гнізда й обійстя. Дивився на все те й усвідомлював, скільки праці доклав побратим до його обійстя, не міг не докоряти собі за відчуженість, хоч і не осуджував себе аж надто, бо жив і жертвував усім для рідного краю.

Та найбільше здивувало його, як постарів Сабрі, геть сивими виявились додос і вродлива Дана. Їхні сини та зяті ковалювали, лимарювали та стельмашили, вивозячи на мереф'янський крам-базар розмаїті поковки.

Сірко уже й обійстя оглянув, і стайню, і двори циганів, і навіть поспав з дороги аж до полудня, як врешті прибула вершницею із моління в мереф'янському соборі його дружина Софія. Зустрів її на ґанку, обняв, поцілував при челяді, а заспокоїти розплакану не міг. Не дорікала словами, лиш тиснулася до грудей мужа, плакала. Від того його провина здавалася йому більшою й значнішою, беручи у щем душу. В постарілій Софії побачив і свою літність, хоч і почував себе незборимим.

Поки Сірко говорив із дружиною, Мокрина та Христина наготували вечерю, запросили Данькову Марину, а під вечір оголосили, що ради святої неділі мають бути покликані доньки Марина та Яринка із зятями, бо відбудеться сьогодні та завтра при всьому роді Сіркове і пані Софіїне срібне весілля. Сабрі, мабуть, знав про ту затію, бо, ще як Сірко із синами спочивав, передбачливо з'їздив у Мерефу й купив, окрім питва, ціле міща немовби Сірком замовлених гостинців для челяді.

А ввечері почалося весілля у великій і просторій Сірковій хаті на помості. Прийшли ромени зі скрипками, вигранами, сопілками та бубнами, і приїхав з Мерефи у бідарці припрошений Сабрі кобзар-бандурист. Сірко разом із Сабрі, як підпомічником, роздавав привезені дарунки і докуплені, поки й сіли за столи. Пили і вечеряли, колядуючи, бо була Меланка, раді й веселі в застіллі. Вдавав із себе і Сірко веселого, хоч і вставали перед ним привидами димарі-бовдури, які бачив по путі сюди. Гостилася й дітвора цілим виводком у сусідній хаті радо та весело-гамірно. Нарешті, підкріпившись, заграли музики, вдарили бубни, були відсунуті столи й лавиці, і молодь, переспівавши вінші «молодим», пішла у танки, так що аж хата ходором заходила.

Спочиваючи після танцю з дружиною, Сірко дивувався вмінню синів розважатися, що цілком приписував їхньому вихованню у Собеського. А ще збагнув, якось аж боляче, що він уже не молодий, а ще ж майже не жив, що із-за нього так довго хворіла Софія «бісівством», так само не живши, що край конає у лабетах і інтригах високих сусідніх дворів, а старшина і козацтво двоїться й троїться, не маючи одного гетьмана, що земля рідна лише зрідка озеленена озиминою, а люд живе в землянках-бурдюгах...

Непомітно вибравшись із весело-суєтного бенкету, коли він був уже в розпалі, «срібні молоді», господар і господиня, нарешті опинилися в спальному покої і, не світячи гасника, не змовляючись, роздяглися й зустрілися в постелі, як і вперше двадцять п'ять літ тому. Спершу говорили, як і тоді, притулено і пригорнуто, аж до запівночі про своє життя, про злигодні, про дітей та навіть про стан у країні. Сірко за багато років притискав знову свою Софію до грудей і приймав її ласки.

— Все тіло в рубцях у тебе, а долоні шершаві й мозолисті! Від чого б то, любий муже? — аж захлиналася в жіночій збуді Софія.

— Рубці, люба моя, від ран у боях, а мозолі — від шаблі та списів, горлице! Не випускаю ж їх від весни до зими із рук у боях із аґарянами. Хрест твій врятував мене якось від смерті,— оповів він про отруєну стрілу ординця.

— Хай бережуть тебе Бог і Свята Матір завжди й повсюди, мій муже, і мені на втіху, і дітям на радість.

— І тебе, ластівко моя, і тебе!

За стінами гучав бенкет, а у вікно до срібновесільників заглядав одним більмастим оком місяць, соромлячи Софію...

Смажилася в спекотняві подій доля України на п'яти чужих вогнях, розпалених у Високому Порогові Стамбула та в королівському замку Стокгольма, в сеймі Варшави та в двірці Бахчисарая, в створеному торік «Приказі Малия Русії» в Москві та в братовбивствах, ними роздмуханих, у ній самій. Смажилася, віщуючи лише одне: нещастя бідному українському людові, який ставав і не став на ноги у вивільненні від високодвірських своїх сусідів.

До всіх жертовностей, що їх приніс український народ на поля визвольної війни, додалися «уболівальники» і «прихильника», похітливі й наглі. Їх число примножилося розбратом у рідному середовищі, бо по Хмелеві ледь не на десять частин поділилася людність, обезцінились народні святині та трудова мораль.

Чимало поселян, козаків, нижчих старшин і рукомесних міщан ішли світ за очі. І спасінням Божим їм були вільні нічийщини у полі, під січовими залогами, чи Слобожанщина, ще не поневолена Московією. Сусідам було ясно, що у вузловій тогочасній борні держав вийде переможцем той, хто прибере Україну до своїх рук. А прибрати мусили, бо знали, певні були: Україні нізащо не можна дозволити незалежної самостійності, виплеканої ще за часів Київської Русі, вічової рівності й примноженої засадами козацької вольності та виборності справжньої республікації, прикладно заразної для абсолютистських дворів, найпаче для Туреччини і Московії. Їхнім тираніям, хижій зловорожості при пануванні над загарбаними і знесиленими, але нескореними народами вільна Україна була викликом, загрозливим вогнищем, яке жевріло ще від часів Болотника. Устрій України нагадував новгородчанам, псковитянам, тверцям, рязанцям, ярославцям та іншим загарбаним і пригнобленим Московським князівством народам, не кажучи про інородців, що життя без визиску і при добробуті можливе. А ще ж коли не всіх, то більшість із тих держав-сусідів розпирало бажання досягти стану імперії. Отож бажання не дати Україні звестися на ноги, розкласти її зсередини, розірвати на шмаття, нацькувати на міжусобство стало насущною потребою сусідів, як і спустошення її господарства та природних гараздів.

Не було в Сірка сподівань на вихід зі становища, що склалося. Уповав лише на провидіння Боже і приходив до висновку, що царсько-боярська неволя ще попереду, а польська є й сьогодні, як в людоловство ханське та близиться йому вслід ще й турецьке. Запорожжя лишається єдиним заповідним шматком землі, який може усім протистояти, використовуючи розбрат захланців-держав.

У тайниках душі він ще й досі бачив гетьманом Богуна, хоч і дивувався, що той, глибоко пізнавши сутність бояр і воєвод, став у лави з Чернецьким, хоч би навіть із якимось далекобачним зиском для рідного люду. Особистих вигод у Богуна не було і не могло бути.

«Напевно, то якась хитрість Іванова,— виправдовував він поведінку Богуна.— Ні Тетеря, ні Брюх, звісно, не гетьмани, бо стоять під чужими штандартами,— морочливо мізкував і в дорозі, і вдома.— Нам потрібний такий, як Богун, і його армада. Нам потрібний у Польщі Костка Наперський, у Підмосков'ї — Іван Болотник чи Лжедмитрій, у Ханстві — смерть Мухаммед-Гірея, а в Туреччині — султана, інакше не виживемо і не вирвемося з неволі»,— робив висновки уже не вперше.

Тоді вже, як повернувся в Запороги, до нього в супроводі двох козаків прибув трипільський сотник Семен Розстрига. Чоловік він, як знав Сірко, був «розбитний», «вушлий», до всього зискливого «хапкий» і якийсь необійдний. Знав Сірко про нього і як про непересічного сотника, і як про авантюриста та дознавача. Та новини, які той привіз, були такими приголомшливими, ошелешливими та сатанинськими, що їм і повірити було зась.

Не лише Сірко та старші й знатніші чільники, а й уся Січ, Великий Луг та волость сколихнулися від горя й обуру: нібито в Новгороді-Сіверському, як запевняв Розстрига, підступно й нагло було забито Івана Богуна кальницького, Сіркового побратима ще з часів Корсунської битви...

Якщо трипільський сотник запевняв отамана, що славного полковника Богуна звели зі світу магнати по намові Чернецького і самого круля, то сотникові супровідці-козаки ширили між козацтвом чутки, що те вчинили не в Новгороді-Сіверському, а в Трахтемирові по намові бояр і воєвод разом із гетьманом Брюхом і вчинили тому, що боялися: коли Богун стане правобічним гетьманом, рано чи пізно він стане й лівобічним.

Брюх дійсно смертельно боявся знакомитого Богуна, як необійдного по Золотаренкові та Сомкові, куди вартішого за нього суперника на булаву й реґалії. Дивним було, що Іван Богун новгород-сіверський, царів служака, був теж у одночассі забитий. Не інакше, як переплутали їх убивці-виконавці!..

Лукаво-підлі чутки в січовищах, як пошесть, умліока обросли так, що вже другого дня не можна було до ладу добрати, що ж насправді сталося зі славним Богуном у Трахтемирові і з другим — у Новгороді-Сіверському, хоч була певність, що до всього того, безумовно, має відношення Брюховецький.

Та було добре відомо, що все Лівобіччя горить пожежищами і що головний царський воєвода, князь Трубецькой, в зв'язку із ворохобством краю, перебуваючи в Задебрянщині, уже втретє об'явив про царську високу згоду на всі пункти-статті Гадяцької домови, лише б відірвати Україну від Польщі. Сіркові було ясно, що, граючи тими пунктами, мов шахрай картами, царат чимало домігся і через духовенство та одновірність, і через низове поспольство, незважаючи на свою розгромну поразку...

Тим часом Тетеря з ляхами і татарами, винищивши прихильників Брюховецького, вже вчинив млиновий та подимний реєстри з допомогою місцевих скрибів, зафіксувавши на Лівобіччі триста п'ять міст і селищ, двісті шістдесят один водяний млин та чотириста двадцять один вітряковий камінь, коло кільканадцяти десятків буд, ґут, гонтарень, Гуралень, рукомесних братств, не кажучи про тисячі овець, коней, корів, волів та всілякий реманент.

Не відставав Тетеря від Брюха і в обдаруваннях вірної йому козацької значкової старшини млинами, перевозами та митницями. Робилося те ним ніби в піку своєму согетьманові, який, не пасучи задніх, дозволив панам Максимові та Шимку Попайдам перспективно поставити «рудню для розмноження скарбу військового потугою в сорок возів заліза-криці річно», роздав переправи, лови, діброви, пасовиська і висілки, хоч ті були ще зайняті полками Тетері!

Тетеря, дізнавшись про універсали Брюха, платив Орді за поміч ясирами та добрами із подарованих місцевостей, викликаючи супротиви навіть тих, що були невдоволені Брюхом. При такій спустошеності, розбраті, грабуваннях у краї Січ, звичайно, не могла бути безучасно спостережливою, хоч її й стримували сніги та віддалі.

Сірко, як і завжди, мовчазний, заніколений, занурений у себе, жив у розпачі від того всього, а найпаче від втрати Богуна, що була вже певною. Він шаленів, стинався душею, проклинав увесь світ.

Третьої доби по святі Миколи, опівночі, погутаривши розвідно з козаками, які прийшли на спочинок із січових залог-застав, Сірко раптом звелів бити в била алярм і скликати охочекомонців із паланок та зимівників у наглий похід. Про те, куди і на кого він буде спрямований, не говорилося, але вже те, що його очолюватиме Сірко, було всім доказом його необхідності, а утаєння розголосу — запорукою успішності. Всі здогадувались, що підуть не на розбитих бояр, а на переможців-ляхів, круля, Чернецького, Яблуновського, Маховського, на орду та Тетерю, хоч хан, чувати, сидів ще вдома.

Сірко керувався швидше інтуїцією, а виправдовувався заповідями свого колишнього навчителя Івана Сулими, що «нужда закони виправляє». Про всяк випадок, щоб якось утримати орди ногаїв і буджаків, він пустив чутку, що йтиме походом на тих і тих. Допомогти тому мали досі не викуплені полонені татари-відпущенці із Базавлука: довідавшись потай про чутку, вони понесуть її у свої улуси й стійбища.

Уже за тиждень на Сіркове прохання в умовлене місце прийшли дві сотні козаків на чолі із Самійлом Височаном та Васюрою Вареницею. Чільці були особливо потрібні Сіркові і як однодумці, і як знані повсюди в краї, і як досвідчені та такі, що мають вподовж і впоперек рідну землю. Важило й те, що значна частина значкових старшин Січі під будь-якими приводами не бажала йти охочекомонниками у цей похід. Зголосилося їх з усіх тридцяти дев'яти куренів, що числились компутно, небагато.

Називалися курені: Левушківський, Пластунівськнй, Дядьківський, Брюховецький, Ведмедівський, Плитнірівський, Пашківський, Кущівський, Кислюківський, Васюринський, Конелевський, Батуринський, Поповичівський, Неааймайлівський, Іркліївський, Щербинівський, Татарівський, Шкуренський, Куренівський, Роговський, Корсунський, Каніболотськнй, Унганський, Дерев'янківський, Стеблівський-Нижній і Стеблівський-Верхній, Шаралівський, Переяславський, Полтавський, Мишастівський, Тимошівський, Величківський, Чигиринський і Іванківський — колись Сулимівський, а тепер Сірків.

Було їх ще кілька, але або неповних, або великих непомірно: рибальський на чолі із дідом Танасом Шолохом, чайкарний-байдачний із теслів-чорноморців, тепер під Порфиром Ступою і Процем Гнидою, господарський — із Шимком Кажлаєм і вивідний — на чолі із сотником Гнатом Турлюном. Вивідний мав окреме обійстя і постійно був розсипаний по волостях та по Кучманській і Муравській сакмах чи аж у буджаках, ногаях, Перекопі та Ханстві. До нього належало компутно і чимало сліпців, старців, кобзарів, подорожців, наймитів та навіть ченців.

Як правило, курені взимі половинилися або й четвертувалися — козаки розходились по зимівниках і паланках, та цієї зими їх було чимало, і значна частина з них врешті зголосилася іти охочекомонно з Сірком куди б не було. Допомагали Сіркові і кошовий Іван Щербина та його і значкові товариші, радіючи, що відплив козацтва із Січі полегшить їм врядування в ній.

Сірко в цей час був справжнім загальновизнаним «третім гетьманом», як називали його це лише січовики, а й високодвірські сусідські державочільники. По повному зборі охочекомонців-запорожців та появі на заклик двохсот донців під чільством Фрола Міная, «третій гетьман» організував понад тридцять загонів-виправ, яких на вигуляних добротних конях коршаками направив у всі кінці на польські війська і на лівобіччі, і на правобіччі Дніпра.

Чутка про появу на волості «характерника» із армадами запорожців підняла такий супротив решток населення Лівобережжя ляхам, Тетері й Орді, що польські потуги відчули те негайно. Навіть хан, виславши буджаків у поміч Тетері, був змушений затримати обіцяний вихід в Україну, бо «появилися якісь летючі козацькі адверсори аж під Перекопом».

Відчули появу Сіркових потуг на лівобічній волості і гетьман Брюховецький та нещодавно розбиті царські воєводи, бокруль польський Ян-Казимир зразу ж зняв довгу облогу Глухова, а польний гетьман Чернецький залишив Новгород-Сіверський. Сам отаман Сірко, носячись шайтаном, очищав від ляхів і їх прибічців простір від Дніпра до Дністра.

Сірко не воював із Тетериними козацькими загонами, а попередивши, обходив їх. І не було випадку, щоб вони тим скористалися, напавши. Допомагав Сіркові вивідний загін Гната Турлюна з кобзарями і всілякими подорожниками. Десь за місяць вся Правобічна і Лівобічна Україна спалахнули повстаннями вже не лише проти Тетері та ляхів, а й проти Брюховецького, царських бояр та воєвод і їхніх прислужців.

Не бажаючи воювати козаками проти козаків, Сірко розіслав по Лівобіччю та Правобіччю ватаги своїх дознавачів-розвідців, а сам із січовиками без розголосу зайняв дніпрові переправи для визволення з ординського полону ясирів, відданих ляхами і Тетерею Орді в рахунок оплати залізніло прибулих потуг.

Вдалою виявилася Сіркова затія, бо протягом місяця, як тільки скресла ріка, його виправи, завдяки байдужості ляхів та Тетері, що вже розрахувалися з ханом, звільнили на переправах понад сім тисяч нещасних ясирників, в тому числі чимало литовських та московитських русинів.

У цей час гетьман Брюховецький із царськими воєводами в ар'єргарді: Петром Скуратовим та Василем Кикіним, перейшовши в Стайках на Правобіччя, напав на Тетерині війська в Чигирині, а лубенський полковник Григор Гамалія — на Черкаси, порівняно швидко зайнявши їх. Черкаські рукомесники-цеховики та міщани з рештками сторожових козаків вчинили Гамалії запеклий супротив, і він у відповідь за наказом Брюха дощенту спалив місто і передмістя, зруйнувавши геть Митницю, Гору, фортецю та рештки замку, полонивши та відпровадивши дітей і старих «ворів-ребелітантів» та «непослушенців» аж до Сибіру! Гіршої собі неслави Брюх і Гамалія, як і Скуратов та Кикін, і домогтися не могли.

Недовго протримався гетьман Брюх у Чигирині, бо Тетеря, що утік із гетьманським скарбом і родиною в Брацлав, тут же повернувся зі свіжими татарськими булуками і вибив із міста Брюха та московитів Скурата і Кикіна. А Сіркові загони навіть звільнили у Слобожанщині з допомогою сотенних залог волості гнаних до Сибіру черкащан.

Прокляттями вслід Скураті, Кикіну та Іванцеві нісся обур не лише волостей, а й січовиків, бо в Богдановій столиці ними був зірваний бастіон замку, льохи, стіни і підземний хід до Тясмину, було спалено тартаки й млини, пограбовано собор.

Здавалося, долю русинського краю дійсно вирішували летючі, як вітри, загони «третього гетьмана», падаючи карою Божою на голови орди, ляхів, Тетері, навіть неоднораз — на бояр та воєвод царських, громлячи їх і зникаючи...

Прийнявши під Криловим в своє реґіментарство слобідських козаків, Сірко послав їх до Уманщини під отаманством Сацька Туровця «для умоцнення там промислів, сидіння на ординських сакмах та зупинення буджаків». Сам же «третій гетьман» спішно пішов на Чигирин, Смілу і в змові з Дорошенком вигнав Тетерю і ляхів з військами, пустивши чутку, що йде на Брацлав і Бар. Завдяки швидким нічним переходам, Сірко з'являвся то в одному, то в другому місці і змусив нарешті орду покинути Україну.

14.

Страта воєводою Маховським Виговського, колись гетьмана, а тепер воєводи київського, і його спільника Адама-Тимоша Сулими та арешт у Мошногірському монастирі Юрія-Євраха Хмеля, а в Києві — митрополита Йосипа Нелюбовича-Тукальського, закинутих в цюпу-яму Марієнбурзької фортеці, змусили Сірка відреагувати: «Іменем звитяжної Січі шляхетно попереджую ясно-світлого пана круля і всіх воєвод, що при невивільненні в цілості цих наших знакомитих ув'язненців,— писав він Янові-Казимирові,— ми вимушено підемо на підступи і нецноти і відплатимо Вам зганьблення та зведення зі світу наших чільців...»

Одночасно Сірко звернувся листом до кошового Івана Щербини із закликом готувати в Січі «на всіх ріках і ручаях чайки, думбаси, пороми та дубівки, що невбарі знадобляться», і той невідкладно повідомив його, що «Січ тим займалася все літо і продовжує тепер, як і домовлялися перед походом».

Близилася осінь з нічними похолоданнями, вітрами-зимнодуями, гуртуванням птаства в небі, нагадуючи про зиму. Полетіли ластівки, услід їм — лелеки-бузьки, за ними — чаплі й чирки, гуси і качки у вирій, прощаючись із рідним краєм скрипками і тужіннями. Появилося на підпалених деревах павутиння бабиного літа, а груші-дички стали згорати в полум'ї..

Лишивши в Кам'янці на зиму сталу козацьку залогу, Сірко знову вернувся до Дніпра, прийняв там до себе понад півтори сотні свіжих слобожанських козаків і ойротів, посланих до нього Ромодановським на чолі із старооскольським козачим отаманом Нестором Гогольшею, і, постоявши в Крилові місяць, обдарував Косагу зі стрільцями і ойротів з тайшами і відпровадив їх додому, а сам направився неспішно в Запороги, стомлений і розбитий, хоч, крім семи козаків, які втопилися ще весною на кризі, не втратив у походах жодної душі.

Здавалось, було чим тішитись: вернув і спроваджуваних у Крим та в Сибір ясирників і спинив людоловство, але на душі лежала гризота, бо виправа його хоч і виявилася, як зрозумів, пагубною для круля та його воєвод, нешпетною для Тетері та Брюха, але нічого не давала рідному краєві, навпаки, посередньо сприяла, хай і далеким, вигодам цареві та його тронцям.

Цар на радощах, знаючи про Сіркові виправи та його нелюбов до грамот, за порадою Трубецького і Чаадаєва, далекоглядно «пожалував» Січ грамотою на володіння всією Мереф'янщиною, не оговоривши навіть помеж, що осатанило до обуру і воєводу Ромодановського, і гетьмана Брюховецького, бо ж знали: Сірко недоторканний тепер і в Слобожанщині.

Вернувшись у Базавлук і довідавшись про те «пожалування», Сірко не втішився, а опечалився, бо не міг відмовитися від нього. У Чортомлику і в Зозулиному Яру все готувалося до зими. На крам-базарі йшли викупи людоловів і закупи харчу, одягу та зброї на зиму. Три млини на Могилі Мама-Сура мололи дерть, борошно і товкли пшоно для козацьких комор. По всіх запорозьких волостях гриміли ярмарки, що увійшли, на втіху Сіркові, в звичай...

Тієї зими стільки прибуло на Січ і у великолузькі осідки збіглих, навіть із Поділля та Полісся, що січовики звинуватили кошового Щербину і всіх його значкових товаришів, як гніздюків, у нехлюйстві, і на Різдвяну башлівку обрали кошовим Олексу Шкуро, а писарем — Івана Курила.

Іван Сірко, відмовившись у Різдвяну башлівку від кошівства під тим протестом, що він все одно буде в походах, готував і при Щербині, і при Шкуро флоту-маринерію, хоч досконало ще не знав, куди поведе козацтво та коли. Осмолені чайки, галери, думбаси, стерни, дубівки та липівки до весни вже стояли на всіх річках: Бандурі, Домасі, Скарбній, Джугані, Цимбалі, Чортомлику, Базавлуку та на озерах Рачному, Коровчиному, Лопушному, Круглому, Головатому і аж на вільних Водах та в Білозерському лимані.

По невтішнім готуванні до весни флоти, риштунків і зброї: затинних пищалей, дев'ятирурних ожиг, шмагівниць, рушниць, мушкетів, не кажучи вже про списи, луки, аркани та щити-пуклежі, козацтву і старшинам було зрозуміло, що Січ готується не лише боронити себе та свої запорозькі волості, а й іти в напад водою та сушею, бо лаштувалися і всілякі кінські риштунки: збруя, кульбаки, а також вози, мажари, розворні дараби.

Не було тепер випадку, щоб скарбна ґамза відмовила Сіркові у його витратах, бо, завдяки минулорічному походові, викуп цієї зими полонених людоловів забезпечив достатнім коштом січову скарбницю, а козацтво — надійним харчем. Та й датки Запорозької волості, яку Січ охороняла залогами і в полі, надходили справно. Неохоче волость продавала Січі лише волів, як необхідну їй рольну тяглову силу для підйому цілини.

Сіркове лаштування підганяли відомості, що сам султан наступного літа має привести яничарів з ордою для «повного знищення гнізда кяфірів-січовиків і самого баш-кяфіра Сірка». Отож, скріпивши Січ охороною і прибутком через обмінні майдан-базари та крам-базари на всьому Великолужжі, Сірко вдоволено ждав весни, бо навіть шпихтіри і школи при церквах були небідними, діяли заведені ним щорічні розподіли паланок, рибних та полювальних ловів, урочищ, озер, річок, заріч по кошових куренях, які за означену старійшинами долю січовій скарбниці від Різдвяних до Різдвяних свят не лише утримували себе, а й відбували загальносічові господарські та військові потреби.

Січ стала не просто пристанищем для сіром, а й захисником всього краю, його третьою, нікому не підлеглою частиною, зберігши при тому рідкісні на землі виборність, братність та недоторканність особи. Сіромно убогими в Січі були тільки новоприбульці-викітці, збіглі та п'яниці-пропойці, бо й каліки та старі й немічні утримувалися коштом кошової скарбниці. А ті, хто любив працю та ходив на визвольно-ясирні промисли, ставали навіть заможними, особливо коли вони були ще й по-лицарськи вправними, бо походи, як правило, січовими владцями тепер оплачувалися.

Звичаї Січі й Запорогів увели в себе донці та вся Слобожанщина, навіть Валуйки, хоч і перебували під протекцією воєводи Ромодановського. До того ж на Січі стала звичкою поміч рідній волості скарбом, худобою, а найпаче — кіньми та військовими виправами. Постійно утримувалися нею і храми та колегіум у Києві, та шпиталь у Трахтемирові...

Весна була ранньою, бурхливою, паводною, а вісті про гетьманування Тетері — жахливими. Замість гайдуків і сердюків він охоронявся ординцями, а ті ясирили, грабували, ґвалтували, палили й нищили все до голої землі. Отож, Сірко знову кинув клич про охочекомонний похід із Косаґою, що ніби ненавмисне нагодився в Запороги зі стрільцями і козаками і, притопивши на тимчас зайві засоби плаву, вирушив водою й сушею на основні сили гетьманів Тетері й Чернецького — до Корсуня. За зиму Чернецький повернув шляхтичів і магнатів у давні фільварки в Україні, і на її волості все горіло в обурі і палало в огнях. Змусили Сірка поспішити з походом і розвідні дані, що «з Криму гетьманам вийшла в поміч колотисячним булуком орда зі зброєю і кіньми в запасі».

Сірко звелів байдаківцям іти з Дніпра на Корсунь Россю, а сам з вершниками, залишивши Косаґова зі стрільцями і слобідськими козаками в попутних балках та байраках на Корсунській сакмі, разом з тубільними повстанцями скачем понісся великим кругом, обійшовши Корсунь, до Капустяної Балки, відгадавши, що там і буде спинятися на бивак орда в путі до Корсуня. Під вечір дійсно показалася орда, і Сірко розмістив вершників у побічному ліску та дочекався, поки вона спустилася в балку, безбоязно обивачилася і навіть відігнала, як на замову, коней на сусідню луку.

Після півночі Сірків загін узяв коней із пастухами в кільце, оточив освітлений вогнями бивак і тих, що спали, здебільше посік, а тих, що здалися козакам на милість, відпустив, лишивши при собі лише дев'ять бранців з числа знатніших агів.

Поки відбувалися ці події в Капустяній Балці, Турлюнові ченці та кобзарі сповістили край про появу січовиків, і селяни та міщани підняли проти ляхів по всій Брацлавщині, Уманщині, Вінниччині і околах повстання. Фільварочники і орендарі-посесори всі до єдиного були побиті, а Тетеря і Чернецький мусили спішно окопатись у Брацлаві. Лише ординці не знали, що сталося з тими, хто йшов їм у поміч. Вони в Корсуні, залишеному Тетерею, взяли понад дві тисячі ясирників зі скарбами та худобою в штату служби і направилися в степ, кинувши напризволяще обох гетьманів. Дізнавшись про це трохи запізно, Сірко не пішов, як планував, на Чернецького, а, пустивши чутку про наступ, таємно подався з ойротами, які прийшли в поміч на його прохання, степом аж під Очаків, з наміром чекати там у засідках орду із ясирами і другу, що йтиме в поміч Чернецькому.

І знову диву давалися всі, січовики і ойроти, як і людолови-ординці, бо Сірко і тут без жодних жертв, неймовірною передбачливістю та кмітливістю легко звільнив корсунський та попутний ясири, узявши в полон сонними усіх гонщиків та їхніх мурз.

Поспіхом відпровадивши ясирників і ойротів, Сірко не став ждати орди, що йтиме в поміч Чернецькому і Тетері, а вирушив степом назад, не відаючи, що Тетеря, скориставшись його відсутністю, розбив козаків і стрільців Косаґова і відігнав їх аж під Канів, розіславши по своїх сотнях універсал, в якому грозився невбарі спіймати самого «третього гетьмана» і скарати, «як останнього пройдисвіта й чаклуна-облудня», у якого і «сорока цвинтарем смердить, якому місце в худригарній карній ямі чи на найвищій палі або шибениці».

Дізнавшись про це від розвідників та вивідавши, що чигиринський полковник Дорошенко чомусь опинився в Гайвороні, Сірко наказав байдарникам чекати його на Росі, уникаючи бою, а сам пішов на зустріч із Дорошенком. Дорошенко пообіцяв бути січовикам спільником проти Тетері й Чернецького, пильнуючи степ від орди, і Сірко різко повернув своїх похідців на Побузьку Торговицю, пославши в Ставище загін із завданням спалити маєток Чернецького дотла.

Оцим і почалися злагоджені дії височанівців, васюринців та слобідських козаків, що отаборилися під Уманню із Сірком та з байдачником Сацьком Туровцем на Росі. Передався Сіркові під впливом Дорошенка й уманський полковник Ханенко.

Як Сірко й здогадувався, гетьман Чернецький, почувши про спалення його маєтку, понісся на Ставище, де його зустріли попереджені Сірком Височан і Варениця з повстанцями, а Тетеря із двадцятитнсячною ордою пішов в Уманщину. І хоч Чернецький та Тетеря спалили дотла Уманщину, їм довелося відступити, бо «кожна хата-хижа стріляла в них, а орду арканила по путі»!..

Окопавшись у Побузькій Торговиці, Сірко тільки коригував дії січовиків і повстанців, а діяли на чолі «літучих заложців» Семен Височан, Васюра Варениця, Адам Сулимко, Іван Стягайло та на воді — Сацько Туровець. Сіркові допомагали неучастю чигиринський полковник Петро Дорошенко, уманський — Михай Ханенко і сотні містечкових та сільських сотників Уманщини, Брацлавщини та Вінниччини. Успішно шарпав Чернецького разом з повстанцями і полк слобожан на чолі з Романом Федяєнком.

Як би там не було, а і для учасників та неучасників повстання, як і для ляхів, ординців та московських воєвод, Тетеря вже не був гетьманом, як рівно і Брюх, а ось одного замість них обох, справжнього, також не було. Ним би міг бути Сірко, але він навіть кошовим не хотів бути. Це спутувало круля, хана, царя і навіть султана. Якщо царат мріяв поки що про закріплення під своїм наглядом тільки Лівобіччя, то решта високих дворів турбувалися про одного гетьмана для всієї України: хан спинився на ведмедівському сотникові Степанові Опарі, султан — на Дорошенкові чи Ханенкові, і тільки круль, шкодуючи за Виґовським, тримав у запасі Юрія Хмеля і Петра Забілу, генерального суддю Тетері.

І хто зна, як би було в подальшому, коли б на Сірка не впало особисте горе як сніг на голову. Прийшла звістка, що його другий брат-зведенець Нестор Прихідько забитий у бою. Він прибув в Уманщину неждано-негадано із ополченцями з Великого Лугу та січовиками і побажав воювати з ордою та ляхами під зверхністю Васюри Варениці, хоч був кволим і немічним, навіть харкав кров'ю. Ляські жовніри, щоб помститися Сіркові, відрубали Несторові голову, наткнули її на захоплений запорозький стяг і послужливо принесли обраділому Чернецькому. Сіркові стало відомо, що навели жовнірів на брата тетерівці, тепер перебиті так, що вже не становили жодної небезпеки.

«Повстання, заворухи і навіть ребелії хлопства при помочі Січі і осібно анцихриста Сірка,— писав молільно гетьман Тетеря Янові-Казимирові,— ростуть повсюди як гриби по дощу і ширяться повшехно неймовірною пошестю. Надія в нас одна тепер — на принца Селім-Гірея, який, вірю, приборкає край, без нього нам немає ради!» Тетеря написав і своєму приятелеві Пражмовському: «Ніколи ще Україна не горіла таким жахним бунтом, як тепер палає. А роздмухують ту пожежу з сіромою над моєю головою осібно анцихристо-подібний Іван Сірко та його послушенці-вивідці, яких він розвів у краї, як того маку-сіянцю на городі!» І знову ж крулеві в скарзі: «Опір ребелітантів, Ваша ясна величність, до загибелі посилився. Життя нікому із нас не стало в цьому пеклі земному. А ще хан мені пропонує порвати з Вами всі трактати і піддатися йому, грозячи відібрати життя, коли відмовлюся. Його довірений посланець, Дедаш-ага, паплюжить Вас у словах, як цундрія-обірванця, і каже, що ляхи і в Чигирині водять меня мов на аркані».

До Сірка в Побужжя дійшов зміст цих листів Тетері, і він не дав хука-промаху, сповістивши круля, а той, у свою чергу, як Сірко й сподівався, послав протест ханові, давши, правда, свою згоду Орді на вільне ясирування, згідно з домовою Чернецького, правда, з умовою, що Орда буде допомагати ляхам і в подальшому.

В цей час та з цього приводу воєвода Кикін, втішливо стверджуючи про ситуацію в Україні, запевняв царя Олексія: «Робимо все можливе для ребелій-бунтів і проти католикосів, і проти самозваного „вора“ Тетері, а зиск нам і те, що пан Чернецький віддав у платню аґарянам черкасів, і попелища їхніх халуп тепер дотлівають мертвими згарищами. В помочі нам і православні людишки, єдиновірці наші і Вашого царського величества піддані вскорі».

Сірко після вагання направив усі повстанські й січові сили на Корсунь, але Чернецький, зачувши про його наближення, вночі спішно відступив до Брацлава, і Сірко, зайнявши Корсунь, пішов знову на Торговицю, де отаборився «на перепочин і передислокування», зробивши Січ господинею всього Правобіччя.

Дізнавшись про це, князь Трубецькой в погоді з царем наполіг, щоб гетьман Брюх пішов у поміч Сіркові, але той зупинився в Каневі, попереджений Височаном про можливе братовбивство.

Із січовиками та повстанцями Сірко витримав натиск орди на Чечельник і Торговицю, хоч він був нежданим та осатанілим. Не прямим боєм, а зусебічними шарпаннями, буранними наскоками, перевдягненнями, чутками-турусами він змусив Селім-калгу врешті тікати в степ.

Зразу по відході орди Сірко із Височаном, Вареницею, Сулимкою, Стягайлом та Сацьком цілою армадою напали на головну квартиру польного гетьмана, і Васюрі Варениці вдалося на герці в Соколівці забити Чернецького, а Яблуновського із рештками війська відігнати геть. Але вже за місяць Яблуновський, тепер польний гетьман, разом із Тетерею повернулися в Корсунь і Чигирин, скаравши під Пальником Васюру Вареницю, а ще раніше — Адама Сулимку.

«А отаманові Сіркові і його братові Несторові за Вашим високим повелінням я подарував своїм віцем-універсалом по млинові і добротній старшинській хаті на помостах, але якраз у той час брата ляхи в бою забили, а норовливий та вередливий Сірко відмовився і від дарунка мого, і від з'єднання всіх повстанських сил зі мною, а пішов у побузьку низову Білгородщину до Тягина промишляти,— писав гетьман Брюховецький цареві у Москву.— Ваше височество, недруг він не лише мій, але й Вашої величності самодержної».

Поки гетьмани Тетеря і Яблуновський розміщували свої армії в Чигирині та Корсуні, весь час воюючи із Сірковими «летючими» загонами, які шарпали їх, нападаючи, як оси, «третій гетьман», скориставшись відсутністю Тетері в Брацлаві, в убранні татар відвідав нападом Тетерин реґімент, забрав увесь гетьманський скарб і, лишивши у його війську своїх таємних сотників-прибічників, пішов обтяжено на Січ.

То був кінець Тетериного гетьманування, бо, розбитий услід за тим по намові Сірка ще й Василем Дрозденком, він майже жебраком мусив піддатися спершу господареві Молдови, а пізніше — передатися Польщі, де зрікся булави і так само, як Виґовський, був скараний за «схизму і єретизм»...

Повертало на теплу ранню осінь, як Сірко після традиційної панахиди по убієнних січовиках і повшехних повстанцях у церкві Покрови разом із запрошеними ойротами і свіжими січовиками опинився на ординських сакмах. Його загони під Очаковим, Бендерами і Акерманом буранними діями визволили стеблівчан, потапчан, журжинців та інших з худобою і скарбами.

Та й успіхи, буває, кінчаються крахом. Дозволивши січовикам і ойротам учинити бенкет під Акерманом, Сірко замешкався, і при повороті додому другого дня його загони були зустрінуті під Гаражиним ляхами і ордою і в несподіванім побоїщі розбиті Маховським і Селім-Гіреєм. Особисто Сірко лишився живий лише завдяки Архипові Раві, що вдало прикрив його, та своєму любому коневі Велесові, який сатанинським розгоном та дужою масою власних грудей пробив кільце Селім-Гірея і не лише виніс вершника, що з усіх сил відбивався, до річки, а й, увесь усіяний стрілами, переніс його на протилежний берег, де врешті розгубив переслідувачів. Повна поразка під роковим Гаражином була першою такою погромною в житті отамана. За кілька поприщ від благодатної ріки Сірко зрозумів, що при трьох стрілах в тілі він живий і здоровий. Зате Велес, винісши свого вершника на суху яругу до решток розпорошеного загону січовиків та ойротів, упав снопом, навіть не стріпнувшись перед смертю.

Сірко плакав навзрид за потятими побратимами і за конем, бо збагнув цього разу: він саме Велесові зобов'язаний життям. Хоронив коня, як справжнього друга, а пізніше, як лиш проїжджав мимо, завжди навідував його могилу та так, що супутців і джур моторош брала від його шани коневі.

Доправившись сяк-так до Січі, онімілий від горя Сірко отримав дарунки і листа від самого царя Олексія, які привіз у Базавлук царський дознавач, боярин Рєпнін.

«Як і всі великодвірські чільці наші, ми, його превосходительство і височество, цар Великої Русі, князь, повелитель, самодержець і прочая, і прочая, також чудуємося твоїми промислами над аґарянами і вдячні тобі за великі сукцеси, хоч і не можемо одобрити твоєї недовіри до нас і нашого вірнопідданого воїна і гетьмана Івана Брюховецького та його старшин»,— писалося в тому листі Сіркові.

Боярина Рєпніна до гніву обурило те, що Сірко привезені йому «пожалуваний», навіть не подякувавши, на його очах передав січовій ґамзі-казні. Не відповів Сірко і листом цареві, хоч Рєпнін причіпливо домагався того, одержавши царське завдання.

— Не спідручно нам, вольним запорозьким козакам, мазюкати атраментами. Ми воліємо писати, боярине, списом і шаблею, отож не гніви мене своїми приставаннями,— глянув Сірко жахними очима на сла, ніби аж пригрозивши йому, непрошеному гостеві.— Не я, слава Богу, наклав у боях головою, а січові побратими мої та любий кінь, то й дарунки царські козацтву належать! — не став він більше говорити із сольством Рєпніна.

Душа ще в Сіркові плакала по братові Несторові, Адамові Сулимці, Васюрі Варениці, по сотнях січовиків і повстанців, а над ними ятрились неймовірною біллю Гаражин, попелища Уманщини, Білоцерківщини, Черкащини як неприхований докір йому, живому й здоровому тоді, як інші потяті...

Осмисливши події, Сірко відчув і зрозумів, що він поховав разом із полеглими в Гаражині щось своє, хоч і не міг ще точно назвати його, як довго та вперто не міркував над тим і в путі, і вже в січовищі. Його хук-промах в останньому поході, попри звільнення ясирників та скарби і коні, благополучно доставлені в Січ, був непростим, і не було над ним, Сірком, більшого суду за його власне сумління.

«Таки зазнався я і таки стомився в січах, як пліткують недоброзичливці, уособився і відокремився в „третьогетьманстві“»,— згадав він Богдана-Зиновія та Виґовського, яких з роками все більше виправдовував, а найпаче тепер, мордуючи молодого, костистого і геть худого коня, також Велеса, навчаючи залягати, брати перепони. Проте десь у глухих кутиках душі жевріла і спроба дати собі спокій. Адже як-не-як полковникуючи, кошовуючи та отамануючи, як «безбулавний гетьман», він розширив січові великолузькі обшири-терени у всі боки, заселив їх, дикі й глухі, осідками і селищами, зимівниками й осадниками, корчмами і крам-базарами за рахунок гнаних і біглих. І не лише заселив, а й оконив та охудобив, самооборонно озагонив, обекетив, оцерквив, ошколив і ошпихтірив, надто коли Трахтемирів озлигоднів та підпав під духівників.

Тішився в горі, як потопаючий соломиною, і пастівниками в полі та помежжями з кримчаками, ногаями, буджаками, тим, що Польща, виснажена і його потугами, в боях, є нині напіввигнана з України, як адверсор піддалася пересудові Австрії та Франції за руїни в Русинії.

Мордуючи молодого Велеса вправами, Сірко морочився й тим, що знаний йому на путі з Києва Іван Самойлович об'явився сотенним писарем у Красній Колядині, підняв повстання проти Брюха і отримав захисток від самого царя.

В пам'яті поряд із Гаражином вставали Кумейки та Боровиця, і не було на них цельби та забуття, бо не могла тішити його доля ані Скидана, ані Павлюка, ані Бихівця, чи Сулими. А тут ще принесли вістку про те, що Дорошенко із хановою пайцзою спішно подався до самого хондкара-султана, а відпущений ханів ясирник Степан Опара об'явив тим часом себе гетьманом та навіть, зібравши військо, пішов із ордою на покорення Умані та інших полуденних міст. Більше того, Опара зумів покликати сорок тисяч буджаків із салтанами Салам-Гіреєм і Салех-Гіреєм, яким завдячував неабиякими своїми успіхами.

Сталося так, що в Уманщині були забиті Сіркові таємні сотники Оксен Дачко, Антони — Буглай і Кияшко, Стецько Чіп та його мереф'янський зять Іван Сербин. Це, звичайно, не могло не зачепити Сірка і аж пантеличило його в душевному траурі по потятих.

«Щось я чиню не так як слід, щось у моїх діях не таке, як мусило б бути, на щось дивлюся не тими очима, якими б слід»,— мордував себе отаман, німуючи пантелично і судомно, мов у корчах.

Зачепили ті туруси та події і січову масу, а головне її старших і знатніших, значкових, ніби підмінивши їх. А почалося все з того, що на Січ дійшла чутка, ніби «добрий цар» тепер буде всіляко підтримувати сірому проти старшини й бояр, а його пільги поширяться зі слобідських земель на всю Лівобічну Гетьманщину, як на одну цілу землю, звичайно, під Брюхом, як вихідцем із Січі, а значить і Січ буде пільгово-царською.

Та чутка ніби перевернула Запороги догори дном, забродивши, як вчинена закваска, серед сіромної маси. Виникло щось подібне до змови проти отамана Сірка, його звинуватили на Малій раді в залишеній напризволяще волості саме тоді, коли йому слід було, як сподівалися старші, неодмінно об'явити себе гетьманом і йти на недобитих ляхів, а решту січовиків направити водно і кінно на Крим для замирення з ханом, який того буцім чекав і бажав.

— Вихід нам один,— кричав на раді Петро Суховій,— об'єднатися із найслабішим ворогом — ханом і вивільнити та об'єднати всі наші землі в одну, під одним гетьманом. Те давно б уже сталося, коли б не Сірко, прихильця царя і бояр. Це він, спільник Богдана-Зиновія, зробив нашу землю побоїщним полем, водокрутним виром заповзятців-сусідів, котрі роздирають тепер нас на шматки, випалюють і руйнують землю до попелу й згарищ...

В доказ Сіркової вини були зараховані навіть захоплені у його визвольних виправах та неоднораз вислані в Слобідську Україну коні і поміч Дмитрові Гуні, який нібито спілкується із ромодановськими острожними чільцями.

Як полководець, Сірко користувався в січовій масі, на волості незаперечною славою, вона цінувалася козацтвом, як і його господарське врядування. Але осудження на раді його надмірної ненависті до хана й Орди, аж осліплення, було в якійсь мірі справедливим.

Мусив вийти й виправдуватись.

— Чи повів я козаків хоч коли на жакування, щоб не визволити наш люд із ясирів?! — питав він у присутніх радців.— Ніколи! Ваше звинувачення, що я не волію стати гетьманом,— правдиве, але гетьман, на мій розсуд, мусить бути нині більшим адверсором за сусідсько-двірські, а я не вмію і не бажаю. Подумайте, що ви закидаєте мені, по чиїй намові і чи ви опираєтеся при тому на січове поспольство повшехне, і вам стане ясно, що варто мені подати клич, вдарити в литаври, як ви завтра вже не будете значковими! Ні, цього я не вчиню, бо не можу допустити до всіх міжусобств ще й січового, але не зловживайте, заклинаю вас!.. Пам'ятайте, що, в крайньому разі, я можу стати з будь-ким із вас на поєдинковий суд честі по січовому покону, а кому з того буде вигода, коли своєї я не хочу? Помисліть над тим,— пішов Сірко, вклонившись, мовчки з ради.

Попавши в сіті нацькованого шалу, Сірко почув себе ніби тяжкопораненим, хоч і боровся в душі з усієї сили. Не на його користь, як навмисне, появився в Січі царський посланець, стольник Богдан Хитрий-Хитрово, привізши тридцять половинок сукна та інші жалувані риштунки й обладунки, прислані боярами і гетьманом Іванцем.

Напуваючи січову сірому при підтримці Щербини та інших, Хитрово вдало, вміло та вправно чинив розкладницьку справу проти Сірка, переманював черкасів на царські служби, об'являючи, що цар запросить Сірка до себе на гостини, бо Сірко «у більшій шані в нього, аніж всі його бояри».

Поведінка стольника, що був тепер постійним наглядцею на Дону, змусила врешті Сірка покликати його із гостинної грецької хати в кошову канцелярію. Їхня розмова не була дружньою, але була корисною для «третього гетьмана», бо з неї Сірко довідався і про заколот проти круля конфедератів на чолі із магнатом Любомирським, і про чвари Австрії та Франції проти Польщі, і про дії «„самозванця-вора“ Опари, який посмів, зібравши чернь», підступно напасти на самого київського воєводу Львова та його полковника Дворецького, а митрополита єдиновірного Московського осквернили там по-нехристиянськи.

Розмова підтвердила Сіркове припущення, що стольник присланий на Січ з тим, щоб скомпрометувати його будь-якою ціною в очах січовиків і старшин, причому присланий, мабуть, не царем, а боярами та Іванцем.

«Бо для чого це цареві? — питав себе Сірко, як гість пішов.— Адже Січ фактично припинила походи Орди на Москву! Та й Польщу ми розбили і змусили просити миру в царя...

Мені треба спочити, відсторонитись, розглянутись самому і дати можливість іншим те вчинити. Мені треба прийти до себе, виплутавшись із нацьковів і плутнів іванців, опар і хитрових. Сказано — вирішено і мусить відбутися! „Нужда й закони міняє!“»

Саме в цей час воєвода Ромодановський по намові полковника Івана Дзиковського, а насправді на вимогу самого царя Олексія, як здогадувався Сірко, прислав у Січ гінців і просив Сірка відвідати Слобожанщину, та й особисто його у Білгородеькому острожку. Воєвода не забув подякувати Сіркові за прислані коні і худобу та «іну безпеч людові». «Сам світлий цар-самодержець був би радий тобі, як чільному зверхцю»,— писалося в листі воєводи.

Відмовивши листовно Ромодановському в приїзді, Сірко вирішив провідати кумів Дзиковських і січову тепер Мереф'янщину.

«Негоже мені, вільному козакові, а тепер рядовичеві, вельмишановний пане Григоре, таких високих парсун відвідувати гостинами, бо що скажуть та подумають про мене старші та знатніші чільці нашої матері — Січі Запорозької і її козацтво славне сіромне? У нас так чинити нецнотно, дорогий пане, якщо шануєш лицарство і шляхетство...» — продиктував він писареві Іванові Курилові відповідь. А Архипу Раві по тому показав листа від куми Явдохи, яка просила його приїхати на «гостини бардзо важні».

Уже коли збирався подумки в дорогу, його неждано відвідали кошовий Шкуро і писар Курило й показали листа від гетьмана Опари, який, звітуючи Січі, писав, що він, «опираючись на все правобічне козацтво і волосне поспольство, на старшин і духовенство, слава Богу, по віднові із ляхами Гадяцьких умов та домові із Ханством на вічну дружбу, вивільнив матір городів русинських Київ, відпровадивши по розгромі стрільців воєводу Львова із московським митрополитом до свого огниська та вернув на митрополію Йосипа Тукальського-Нелюбовича до своєї пастви із Марієнбурга».

Вражало в гетьмановому листі, що «ні полк драбантів ляських, ні буджацька орда, бажаючи миру із козаками, не грабують міст і сіл, а купують на крам-базарах потрібне їм та навіть стали у помочі в осінній сівбі збіжжям, подарованим молдавським господарем поселянам».

Успіхи маловідомого Опари, хоч і нагадали Сіркові про сконаних в Уманщині сотників Дачка, Буглана, Кияшка, Чопа та зятя Івана Сербина, свідчили про нову поведенцію крулівства, Ханства і старшин Опариних, а відтак про вміння Опари тримати лад і вигравати час. Шкодуючи за поконаними, Сірко спіймав себе на тому, що не має злоби до Опари, а навіть співчував йому в тому, що його по успіхах чекають поразки і розчарування.

— Даруй нам, наш отамане, нерозумним, що піддалися намовам Іванця та боярина, не полишай надовго нас із січовим братством,— прощався кошовий із Сірком приязно і винувато.— А ще всі просимо тебе, якщо будеш і у нашій тепер Мереф'янщині, вчини там іменем Січі все, що вважатимеш за необхідне, на свій смак, триб і розсуд,— був у розпачі Олекса Шкуро.

— Не знаю, чи буду і коли буду, пане Олексо, але якщо таки буду, то неодмінно вчиню все, що лише зможу, від імені Січі, а товариству і тобі осібно дякую за довіру,— сказав спокійно Сірко, зрадівши, що знатні й старші таки обдумали його слова...

15.

В дорозі Сіркові ясно думалося і про тисячі поконаних рідних та знаних, і про перемоги їхні та поразки, надто такі, як у Гаражині, за який ще й досі чув гризоту. В уяві рідна земля від Замостя та Берестечка лежала перед ним випеченою велетенською раною на людському тілі, токовищем і роздоріжжям, віддана на поталу загарбникам-чужинцям, з безліччю братських могил.

Те, що він досі живий, хай і геть порубцьований та з покраяною душею, дивувало його. Виправдовував тепер і Богдана-Зиновія, і Виґовського, навіть Юрія, Тетерю та Опару, що клялися кожний по-своєму «кінцево вигнати ляхів, московитів і орду», насправді лише збільшуючи їх прагнення до ще завзятіших зазіхань і грабувань, добре помітних на поведенції Богдана Хитрово-Хитрого та Косаґи зі стрільцями, і на наповратностях Ромодановського, що, врешті, зробив чужу нічийщину спопонною царською власністю, як і все Жиздринсько-Окське Полісся, Слобожанщину й інші землі та народи, самоуправно вписані у царські титули й регалії.

Сірка дивувало, як то чужедвірські пройдисвіти вміють, захищаючи та виправдовуючи все тронне, показувати гетьманів як «ворів» і «злодіїв», воюючи не зброєю, а намовно-плутним паплюженням, не бридячись бреханиною та перекрутами дійсності, в яких володарям на зиск змальовується навіть великожертвенна роль оборонців рідного краю.

Був переконаний, що цар і бояри не скоро ще, враховуючи їхню обережність, запряжуть український народ у ярмо. Однак події, як на лихо, підточували і це переконання. Там же, в корчмі, підобідуючи, Сірко довідався, що овруцький полковник Семен Височан та його спідручний Дацько Васильович з брацлавським Василем Дрозденком звільнили від Опари, ляхів та орди Вишів, Чорнобиль, Фастів та інші містечка, і, попри все, втішився тими новинами.

Та вже наступного дня, обідаючи в Ромодані, дізнався, що вчорашні переможці розбиті, а Дацько Васильович, котрий об'явив себе гетьманом Лівобіччя, викрадений Брюхом, привезений у Гадяч, а звідтам відправлений боярину Ромодановському для запроторення до Сибіру. Той же кобзар повідав Сіркові, як вийшли покурити, що Опара з ордою був у Богуславі, а Петро Дорошенко, заручившись підтримкою султана, вернувся в Чиґирин уже як гетьман Правобіччя, Лівобіччя й інших земель русинських, дістав згоду на те Січі та переманив від Опари всіх старшин і орду, яка, за наказом хондкара, піддалася йому.

Кобзар знав навіть, що Дорошенко на тому тижні зібрав повний Чигирин війська, оголосив значкових товаришів через свого молодого ротмістра Івана Мазепу і призначив постійного посланця в Стамбул — Гаврила Лісовського. А відбувалося все пишно, під козацькими штандартами та під зеленим орластим султановим стягом пророка. Дивогідною видавалася ця новина, і Сірко пошкодував, що стоїть осторонь від тих подій.

«Як-не-як, а молодець Петро,— роздумував Сірко.— І Орду зв'язав, бо не посміє йти проти хондкара, і ляхів, бо побояться його ж, і султан застряв знову у Венеції, не набридатиме рідному краєві, а головне — посадив круля і магнатів на свої місця в ойчизні, а не в Україні! Це, певне, єдиний нині крок, потрібний нам для передиху,— дійшов Сірко висновку, знаючи Дорошенка ще із часу джурування того в Січі.— Сміливий, по-лицарськи чесний і вправний, обтертий і обтіпаний коло гетьманів, він зуміє обстояти край і послужити йому вірою та правдою».

У новоселищі Бірках, зустрівшись із сотником Максимом Тиблем та заночувавши в нього, Сірко дізнався, що Дорошенко «арештував ведмедівця Опару з кількома вірними йому старшинами й козаками і віддав ординцям, а ті роздягли його, заплювали обличчя і взяли собі як бранця, бо й решта старшин кинула йому під ноги його ж „завітні листи“ на маєтності». «Біда з тими маєтностями!..» — подумав.

І радувала та новина Сірка, і до болю печалила, бо став нічого не вартим чоловік, що вчора ще був гетьманом. Поведінка старшин-перекинчиків, які втратили людську гідність, не робила їм честі, а те, що Дорошенко ніби відпустив «на чотири вітри» Опариних сотників і козаків, свідчило, що він справді лицар.

Сотник Стародубського полку Харитон Загреба, що їхав за завданням Брюха до Дебрянська, почувши в корчмі, що Сірко правиться в Слобожанщину, відшукав його і не лише підтвердив ті вісті, як знакомитому і знаному чільникові ще при полковникові Саві, що «бозна-де подівся», а й додав чимало нових подробиць. Він же повідомив Сіркові, що Дорошенко врешті викупив Опару і віддав його польному гетьманові Яблуновському, який ніби «спровадив того бідаку на фірі в Марієнбурзьку фортецю».

«Таки не може бути в нас із сусідами нічого спільного, бо ті ясирять і приковують до каторг, а ці вбивають, саджають у фортеці чи гоном правторять до Сибіру»,— подумав Сірко, слухаючи Харитона і навіть співчуваючи Степанові Опарі.

Загреба ж сказав Сіркові і про те, що «Дорошенко влаштував собі вибори, на яких виступив як всепосполитий гетьман України і спільник султана», наобіцявши і ординцям, і ляхам, присланим на раду, «сім мішків вовни і всі неповні».

— А козацтву, якого в нього набралося аж за двадцять тисяч, пан Петро клявся визволити всі русинські землі аж до Перемишля, Самбора, Вісли, Сяну, Німану, Севська, Льгова і Дебрянська. Цар і бояри, пане отамане,— вражав Сірка Харитон обізнаністю,— наказали Брюхові відпровадити свою жону Хотину в монастир, а одружитися з якоюсь прицаредвірською порочицею замтузною Одаркою, родичкою Скурати, бо те ніби і Богові православному догідне, і допоможе йому стати боярином із власними ґрунтами і незчисленними підданими.

Сірко, слухаючи Харитона, згадував Богдана Хитрово, який у Січі ніби в жарт натякав на щось подібне, та й Косага, що не знав його родинних стосунків з дружиною Софією, торочив йому про мирське життя. «Одружившись з бояринею чи бояришнею,— запевняв він отамана, повторюючись,— чілець стає боярином і має такі можливості, яких не має нині, може, й ніхто із столбових дворян наших московських. Вважай, усі тайші й хани, оте вчинивши, тепер є князями, як Чаадай, Аліханов-Аліхан, Каспулат-Муца, Аюкай-тайша і іні. А Строган, а Прозоровський, а Одой-Одоєвський, а Бурят-Буратинський...» — заздрісно перелічував він за чиїмсь дорученням...

Викітчанські міста і села в Слобожанщині були ошатнені і заможні, що радувало вершників, хоч Архип Рава того й не виказував. Отаман раптом повернув на Борисоглібськ, і, зробивши чималий гак по путі в Артемівку, вони опинилися аж у кумів Диких-Дзиковських.

— Ой, любий куме Іване! Дорогий наш голубцю! — сплеснувши в щирих радощах у долоні, зустріла гостя і його джуру Явдоха Дзиковська.— Очі порвала-м уже, виглядаючи тебе! — підійшла до Сірка.— А це ж Архипко з тобою?! — знову сплеснула руками в подиві.— Зух! Орел-козак! Моя ти ненько, неодмінно оженимо його тут! А бекеші які у вас обох, а ногавиці! — насміхалася.— І не второпаєш, із жовтодушок-куниць вони чи з озерної свині. Чували-сьмо не раз, що ними кишать Запороги! — захопливо торохтіла господиня.

— А у вас, кумасю, смугаста із вовни спідниця і жовті хазові чобітки, та ми й мовчиво, бачте, але як будете спокутувати мого Архипа дівочими очима та плечима, то не будемо мовчати,— відбивався жартом, ніби помолодівши зразу, Сірко.

— А комоні ж які у вас мальовані! А брязкітки-бовтиці та ронди на них! — як заведена, продовжувала глазувати господиня.— Злазьте вже, хай приголублю вас! І не парко ото вам було в такому вбранні?!

— Пар кісток не ламав, люба пані,— поцілував Сірко сперша вуста, а потім руку Явдосі.— Помолоділи ви й покращали, поки ми не виділися,— обмірював очима круглу, мов натоптану, статуру господині.— Заздрю панові полковникові.

— Атож, знайшов кому заздрити! Пробі, Іванцю! Ради Бога! Мені до Софії, як до небес,— червоніла Явдоха.— Жартуй на здоров'я! Кпи зі старої ґарґари-шкурапеї,— повела до ґанку гостя.— Посидь отут хвильку, а я підпалю тим часом уже зготоване вогнище та зігрію води в бакирі-казані, щоби-сь помилися з Архипом. Чей же задрипами не будете у нас тутки?— говорила уже від кабиці посеред двору.

— Може, те Архип вчинив би чи я, кумо? — докинув Сірко звіддалік.— Покоївку ж, зрештою, маєте!

— Де б же дозволила Архипкові чи тобі? Чи ж я вже аж така пані? А покоївка, пане Іване, тепер доцею у нас! Відпустила її до матері на гостини, дещо передавши великій і зубожілій родині,— втішливо хвалилася Явдоха.— Дев'ять же душ у них, як того гороху-пороху при гостинці.

— А тезко мій, пан полковник, десь у від'їзді, мабуть? — влучивши хвилину, спитав Сірко, розглядаючи чимале подвір'я Дзиковських, обшите дильовкою.

— Нагло покликали його ще позавчора до воєводи. Там ворохобство якесь, то аби люди, а він буде! Вернеться, може, й сьогодні вже, як обіцяв. Ойроти дочасно бунтують,— стишила вона голос.— Не бажають, бач, агакалами бути у воєводи. А де ж те видано, питається? Як можна витерпіти отаке здирство в самодержстві? Терпіли бідні, що оті Адамові вівці-верблюди, наруги, та, алярм вчинивши, сказали: доста! До Сарпи й озер покочували,— підійшла вона, споважнівши, до Сірка.— Ти, кумоньку, змагаєшся, як чули-сьмо, багато люду звільняєш, обавляєш ясири, як богатир який, звитяг і лицар, допомагаєш кіньми і худобою незвітно, а мій Івась лиш приживала, сполечний служка у ворога, що та підстилкова солома, куплена і перекуплена за оці гаразди, найнята і перенайнята за гріш,— ледь не плакала господиня, геть помінявши тон.

— Звитяжці, кумонько, ґерцери, лицарі, ґероси доблії чи, як у вас тут кажуть, богатирі-герої, в моїм розумінні, істинні й справжні — лише мертві. Вони тільки між тих, що загинули, полігши у змагах-боях, як діди і батьки наші та, врешті, брати мої чи, приміром, тисячі побратимів, або, даруйте, пес мій, що пішов колись на вовків, захищаючи мене, чи ось тепер кінь Велес, що виніс мене зі смерті, поклавши себе жертвенно,— змовк на мить Сірко.— А я — живий і навіть, слава Богу, не дуже ушкоджений, шулерую, шахраюю, шельмую і шафарюю у змагах не як лицар, а яко грабець, то який я звитяжець?! Серед живих, кумонько, їх не може бути,— сповідався Сірко в щирості та правдивості вивіреного.— Наш обов'язок — бити набрідців-насильників, хто б вони не були і звідки б не прийшли до нас. Для них і в землі нашій, а не те що на ній, немає місця і не може бути ніколи! А моє слугування рідному людові — обов'язок, а в обов'язку яке ж може бути звитяжство?...— змовк ніби винувато гість.— Багацько ойротів зворохобилося чи лише частина яка? — спитав згодом, набиваючи люльку.

— Може, куме, Івасевого турецького з папуш запалиш? — схопилася господиня, не відповівши про ойротів.

— Турецького, люба, не палю, свій бакум міцніший,— почав кресати Сірко огниво.— То всі ойроти, питаю, подалися до озер чи якісь і лишилися? — неабияк цікавився Сірко, споважнівши.

— Та хто ж те знає?! Ось прибуде Іван, він тобі все докладно з'ясує. Чували-сьмо, чимало балагул батовами, знявши сторожові берди, поправилися геть із балищ-байраків до бенері, а чи справді, не скажу тобі. Що ото про них не кажуть, а вони люди, як розібратися, совісні й слівні та віддячні й добросусідні, навіть у помочі часом стають нашому людові, хоч і чужовірці. Наші сусіди-одновірці набагато підступніші, а найпаче — служиві та обоярені. А жадібні, а заздрісні, а підкупно-хабарні, а неохайні й брудні і в словах, і помислах, то не доведи Боже! Навіть святі отці їхні такі зазіхливі, що моя ти ненько! Мов коти на м'ясо і, прости Боже, бузувірніші і за аґарян отих...

Після того, як гості помилися, Явдоха пригощала їх почастунками наперехват: банушем — гов'яжим супом-наваром з ванберцем-перцем та кукурудзяним борошном, звареним у сметані, і, звичайно, оковитою, хоч і малими келишками.

— А ти, кумоньку, бачу, більше дивишся не на Суса ото, а на Єву,— жартувала вона, помітивши, що Сірко уважно розглядає ікону Божої Матері на покуті.— Де ще ти міг бачити такого Мамая, як оце в нас?! Тут, на Слобожанщині, Мамай Богові, прости Боже, дорівнює. Богомаз лаврський Семен Вушак появився був подорожником до Москви, то й нам намалював трохи свіжих ікон та обклав із старими окладами, почистивши та помивши їх. Тепер на Москві, кажуть, у срібній палаті Збройній цареві та боярам ікони пише. Іде люд у службу, несе себе і свої хисти чужинові і ради тому не має.

По перехваті Архип Рава повів до річки чистити скребницями і мити коней з дороги, Сірко лишився з Явдохою сам на сам.

— То як воно тут, коли по щирості, кумо? — розпахкував Сірко зіньківку-моругу.— Що чувати, і як живеться?

— У нас то ще нічого, хоч уже й деруть де-не-де подимне та подушне, а в подальших обширах-землях — столітній безлад і нечуване визискування у звичаї. І то таке, що не доведи Боже знати нам! Збіглі варнаки валавами плентаються, втікаючи безбач, бездомники та юродиві розповідають, що чи бояри, чи їхні слуги — то однакові: оце складе божбу, а слідом, піймавши слушний мент, і ножа в спину тобі всуне, що мордирця отой. А бояри і їхні ловці: один збігуна за хабар відпустить, а другому підкаже, де його ловити. Обсіли вони робучий люд, як сліпні худобу вліті, і смокчуть піт, кров та сльози людські ненаситно. Підневільних сіром втіклих, як хорти зайця ото, винюшкують. А скупердяги такі, що не доведи Господи! І милостиню, моя ти ненько, вагом дають...

Говорили про різне і різночасе, а верталися, більше завдяки Явдосі, до сьогоденного:

— То все-таки милостиню дають? — спитав Сірко Явдоху, зрозумівши, що кума — така ж ненависниця московитів, як він аґарян, коли не більше.

— Та де там, куме?! У них руки як ото зуби на валку,— лиш до себе гребуть. Але, кажу тобі, є й утіха, бо воно в них не к Різдву, а більше к Великодню йде: вночі тріщить, а вдень плющить. І ойроти — перше тому підтвердження. Видно, як займеться, то все царство пожежищем візьметься. Вір, мені, їй-бо — візьметься! Стариця Олена і знамення вже бачила!.. Наш Ромодан знову хоче перевести реґимент в Острогозьк, то й те Івась має узгодити тепер...

— Великого, кумо, займища треба, щоб вся Московія стала пожежищем, а де йому взятися, коли сусіди зайняті своїм, а бояри — лише чужим, живучи чи в Борисоглібську, чи й у Острогозьку за вами, як за горами?

— Таки так, але чує моє серце, що займище буде...

Івась тобі також скаже!..

Говорили про всячину, і Сірко зрозумів із тих балачок, що як не було тяжко тутешньому населенню, але воно ще жило своїм життям, звичаями, уболіваннями, обрядами, полковими козакуваннями, судами, рукомеслами, захищаючу себе від бояр і заодно Московію — від орди, ногаїв та навіть ляхів.

— А що шлюбитися московити з нашими дівчатами та молодицями-вдовами похітно ласі, то й повірити тяжко,— чи то бідкалася Явдоха, чи втішалася.— Кажуть, сам цар та його придвірці до того свій люд підбивають і заохочують. А оті обраниці, як і Оксана Ромоданиха, моя кума, восводиха, що полонянки, в жінках ходять. Ні заперечити, ні ослухатись не сміють, хоча й мудріші за того чобота чи куля — чоловіка. Повіриш, куме, лаптіжники оті, вахлаї, що й слова в письмі не тямлять, шлюбляться з нашими дівчатами і кермують ними, письменними, яко аґаряни рабинями, і то ж на весь вік! Кара Божа на нас при зріділості своїх хлопців, та й тільки!— зітхнула в палкості та розчуленості господиня.— А головне, скажу, що вони в нас тут чуються, як ніби у себе вдома, а ми і вдома вже не почуваємося за чотирнадцять літ господарями. Питається, чи може таке тягтися довго? — натякала Явдоха на оті ж пожежища.— Ні, добросусідства з боярами та людьми їхніми не може бути!.. Все ж із ніг на голову поставлено!..

Полковник і кум, Іван Дикий-Дзиковський, під вечір повернувся розквашеними дорогами з Бєлгородського острога від воєводи Ромодана із супроводом, ледь не загнавши коней. Заїжджаючи в дворище, був невдоволенні, роздратований, заклопотано-насуплений. Але коли довідався від дружини, що приїхав Сірко і тепер десь в Поріччі, зразу змінився та в невтерпі вирішив і собі глянути на річку Ворону, що якраз від дощів набирала повені.

Дзиковський мав свої плани на Сірка і від звістки, що той приїхав, омолодився, ніби сплюнувши усі гризоти дня і розвіявши їх по вітру. Зустріч двох досвідчених мужів відбулася на тихому, усамітненому березі ріки.

— Ждали тебе — як пришестя того,— чоломкався Дзиковський із Сірком, ніби співчуваючи йому як вигнанцеві і втікачеві.— Великі надії у людей на тебе, великі!..— натякав з ходу.

Сірко зауважив і бадьорість кума, і радість та щирість у перших же його словах, а в розмові — обізнаність із подіями в Січі. Вразило Сірка і помітне постаріння полковника, повнота в статурі та сивина на скронях.

— І ти не молодієш, бачу, і рубець свіжий маєш на карку від ятагана, на твоєму тлі я ще ого-го!.. Справи всюди,— говорив він зразу про найболючіше,— і кепські, і обнадійливі. Ото лише горе, що не можемо всі стати в одну лаву,— вішав він питання на карк Сіркові.— Викітчанські переїзди із дідизних земель відібрали, як мислю, в багатьох людей чуття домашності, набутої із прадідів, та ще при нагадуванні царя про його милість до нас, як ото кажуть: прости мене, мила, що ти мене била. Це тяжко втямити тутешньому людові, то й тобі, може, не ясно. Реґімент мій, за наказом царя, знову, в Острогозьк має передислокуватись своєю половиною, очевидно, щоб ми, козаки, не спілкувалися тут із сусідами — «ворами», як кличуть цар і бояри усіх інородців. Снується тут, брате, таке, що не знати чим і скінчиться. Пішли помалу,— торкнув він шанобливо Сірка.— Я по дорозі тобі дещо оповім, бо повний тим по горло. Не прибув би ти, я послав би нарочитих за тобою, відставним обшитом, і на Січ. Бо спікся тут уже: по-перше, чуваші з мордвинами і марійцями-чемерисами, може-сь чув уже, комизяться і упираються боярам не на жарт, а по-друге, ойроти бучу підняли разом із гультяями-добитчиками. І всі в один голос не годяться визнавати свої стійбища царськими. Воєводам і боярам, кажу, настала перепалка з ними неабияка. Цар наказ-бефель дав усім прислужцям, приборкати їх не гаючись, а як і чим їх приборкаєш?! Стрільці самі приязні до ворохобників, не кажучи вже про козацтво, що вважає Слобожанщину і всі осадчини кревними землями і рахується лише із отими «ворами», як веснами межує з ними паєм пасовиська. Зараз все Поітилля, кажу, як посуш стало! Підпали тільки, то так і спалахне повсюдно пожежищем,— вимальовував Дикий Сіркові справжній стан справ.

— Чув уже від куми Явдохи, та бере сумнів, чи не перебільшуєте ви? — зауважив спокійно Сірко, запитливо глянувши на Дзиковського, ступаючи з ним у ногу.

— Річ у тому, що не перебільшуємо, а ще й применшуємо, коли ректи по щирості. Сам цар Олексій марудно ожвавлений із-за цього. Оце в літі збирав він на Москву воєвод,— притишив голос Дзиковський,— то, кажуть, шпетив їх і за здирства над чорнолюдом, і за гультіпацтва, а головне — згадував твою милість як приклад безкорисливого чільника у війні над аґарянами, що приніс пожиток не лише Україні — Малій Русії, а й самій Москві, і Польщі та Литві! Він не промовчав, кажуть, що ти маєш гандж, бо не шануєш належне воєвод, його самого та його гетьмана, як слугу самодержця і вінценосця Божою милістю. Думаю, що те говорилося прицільно після мельдувального донесення Василя Дворецького, проти якого збанітували рукомесні «вори» в Києві під скіпетром самого митрополита Йосипа Нелюбовича-Тукальського. Розбиралася там і супліка Брюха на нашого воєводу та інших, уже не лише гетьмана, а й боярина. А з цього ми робимо вислід, що ти міг стати слобожанським чи й лівобічним гетьманом, що лякає навіть самого Ромодана, бо ж ти признаний царем ще й «третім гетьманом»! — бачив щось своє Дикий в тих подіях, не знане Сіркові.

— Дивно мені, боляче й смутно, даруй, полковнику, що ви вірите всіляким боярським баландрасам про мене,— по роздумі, зітхнувши, немов жарину вкинув за пазуху полковникові, зразу ж пошкодувавши, Сірко.— То ж гра на міченій карті навмисне використання мого імені, щоб змусити Брюха, Ромодана і решту бояр та воєвод бути вірними серед усіх вірних. То не заслуга наша, то біда, Що, захищаючи себе, ми захищаємо і трон та боярство, розв'язуючи йому руки для шулерської гри із усіма разом і з кожним сусідом зокрема.

— Який же вихід нам? Треба ж у щось вірити нашому людові,— по мовчанці спитав Дзиковський у розгубі.— Ми тут знаємо і про всілякі облуди царські та боярські, і про їхню люто-хижу злобивість до інородців, коли вони не слугують цареві й тронові. Пошестю стає одруження наших дівчат та молодиць зі стрільцями, судівства вводяться то сям то там. Землі оці, колись Переяславські та Сіверські, спокону своїми вважають,— затягнувся полковник жадібно люлькою, приспинившись.— Адже так вони і сонце, небо, повітря невбарі присвоять, як снокону належні їм! Їхні блудослівні розстриги-церковники пруться в наші святі обителі праведниками, криючи себе хрестами православія і єпітрахилями єдиновірства і прикриваючись личиною нашого з ними ізвічного однородства. А насправді? Коли вникнеш в їхнє татарство і всю історію грабування та присвоєння чужого, то бачиш, що стичність їхня з нами — то стичність вовків і овець у тісній кошарі.

Сірко намагався підтримувати розмову і в той же час стримувався, аби не сказати чогось зайвого.

— Не ображайся, куме, але ти, розгніваний на ординців-аґарян та ляхів,— торкнувся він найболючішого в Сірковому єстві,— не відаєш, що кровопивці-бояри та їхні посіпаки, коли пізнати їх, набагато вправніші в облудах та підступах, злодійствах та шахрайствах і від татар та ляхів разом узятих, бо татари, приміром, не загарбали з ясирами земель наших, як їх заграбастали бояри під царем, та ще й певні, що вони не поневолюють, а, навпаки, вивільнюють нас від забобонних родинно-дідизських поконів і навертають до чогось вищого, тільки їм властивого, якщо хочеш — святого, де їхня олжа і насилля є справедливістю, а загарбане — їхньою поверненою власністю,— аж кипів співрозмовник ненавистю і певністю в сказаному.— А ще ж ота дика віра, що все їм дано ще від Михайла Карулярія згори, із неба! — нарешті змовк Дзиковський, ніби облегшившись від тягаря, що душив його.

— Дуже високі це небеса для мене, неука. Я ні пайориків, ні паїриків не знаю,— згадуючи колишнього стародубського полковника Саву Тарасенка, втішався Сірко, що вишкріб десь у пам'яті ті вирази.

— Я до чого те веду, брате,— по мовчанці, ніби аж перемінившись у голосі, сказав Дзиковський,— ні в біжучому швидкотічному часі, ні в прийдешньому, за моїми міркуваннями, у нас із московитами справжнього людського порозуміння не буде і не може бути, бо вони думають про поневолення і підкорення, а нам радніше і насущніше визволення! — глибоко видихнув у палкості Дзиковський.— Веду, брате, до того, що в тебе тепер є така оказія-нагода, пане і знакомитий отамане, ще ні в кого,— аж спинився полковник, підкреслюючи важливість мовленого.— За вимогами наших викітчан зав'язалися нещодавно, як цар відписав Мереф'янщину в догоду тобі і в ущербок Ромодану до Січі, початки нового полку в Слобожанщині — Мереф'янщині з сотнями в обширі Валків, Вовчих Вод, Зінькова, Гадяча, Водолаги, Змієва, Козачої Лопані, Валуйок і, звичайно, твоєї Мерефи аж по річку Береку, в полудні, Оскілля на всході, Поворскля в полуночі і Поорілля — на заході. Як відаєш, поки що цими обширами відали Стародубський, Прилуцький, Ніжинський та інші полки, але тепер це стало для них непосильним, як і для Ромодановського в царській неласці. Отож, доручено створення нового полку, але зверхником цар повелів настановити, на вимогу поселенців сотенних міст, когось із козацьких старшин. Може, то й сильце для тебе, але ти міг би посісти посаду врядника, як мереф'янець і січовик-непідданець, зробивши добру справу і хоч трохи пізнавши боярство та його підступності та допомігши рідному людові.

— Чи ж це можливе отак згарячу? — після мовчанки спитав у подиві Сірко, видивляючись на співбесідника і зрозумівши, що це й була причина його запросин воєводою.— Що скажуть на те цар-самодержець, Синод, бояри, нарешті сам Ромодан? Адже я відмовився прибути на його виклик.

— Із воєводою все це буде погоджено, незважаючи на твою відмову. Він і не таку гилу проковтне, була б лише царською. Казав же, що, не приїдь ти сюди, я сам поїхав би за тобою. Момент же який рідкісний! А ще сотенні всіх містечок вимагають на це місце полковником тільки тебе! За тебе і полковник чернігівський Наум Лисенко, і прилуцький — Лазар Горленко, і ніжинський — Артем Мартинович, згодився врешті та подав за тебе голос і Григір Гамалія лубенський! Молю тебе об тім від імені всього слобідського козацтва і я!

— Коли б навіть усі повсюд згодилися, куме, на те, то, подумай, чи зміг би я, вольний козак, бути в послушенстві у воєводи-здирці, бояр та царя? — упирався Сірко, збагнувши, що це затія Дзиковських, а більше Явдошина.— Та чи й згодяться царські чільці мати зі мною справу?

— Е-е-е, не кажи так! Адже ти, це — Січ! Третє Гетьманство, та ще й незалежне, цареві як повітря потрібне, хоч би навіть і нейтральне до нього! А кращого пропозитора і диспозитора йому не бачити, як свого носа! А ще кажу, і ти, роздивившись, створивши полк, щось освоїш, опануєш для себе, уже не мовлячи про те, що самоврядником задовольниш бажання всіх посельців у тому обширі, введеш козацькі звичаї, зв'яжеш їх січовими стосунками, як у Запорогах налагодив те. А взнавши боярсько-царські звичаї зблизька, знатимеш і запобіжні заходи, потрібні для супротиву їм. Не роздумуй над тим, ти ж не рядович, а полководець! Збагни і повір! Мереф'янщина ж твоя колиска, зроби щось і для неї!..

Отак, зупиняючись і знову йдучи, бесідники добралися нарешті додому, а по вечері, в присутності Явдохи, згадували минуле як святиню, ворушили в пам'яті і трьох Хмельницьких, і Виґовського, яким захоплювалися Дзиковські, і Тетерю та Опару, і Сагайдачного та Сулиму. Возвеличуючи Гетьманщину, захоплюючись Жовтоводами, куми ганьбили чільців за Замостя та Люблін, які привели до ганебного сьогочасся. Знали куми достеменно про події в Гетьманщині і в Січі, а чільців іменували захланцями, недотепами, нікчемами, «баболюбами» разом із Хмелем та Нечаєм, не обминаючи сотників, всіляких обозних, святих отців та скрибів.

— Оті перемоги їхні,— перечив господар гостеві, коли той ставав на чийсь захист,— варті погрому гречина Пірра над Римом ще до Різдва Христового, бо гетьмани не стільки домоглися в них поживностей для нашого люду, скільки поклали його жертвами на важіль власних уподобань, пихи й слави, як і цей банькатий пройдисвіт Іванець тепер. Вівдя Суховіїха, сотничиха в Зінькові, якось казала мені, коли по путі полуднував у неї, що кожного нашого чільця, перш ніж пустити до врядування козацького і поспольного, неодмінно треба звалашити і лише кастрованому давати клейноди та штандарти.

Сірко осміхнувся на той дотеп, але при Явдошці не став смакувати ним.

— Не пусті слова, кумцю, Вівді тої! — докидала Явдоха в поміч мужеві.— Не пусті!

— А головне,— кував залізо, поки гаряче, Дзиковський,— наголошувала вона на повній забороні старшинам мати зайві маєтності, окрім прожиточних для родини.

Згадали Йосипа Борозну та його сина Лавра, які володіють Горськом, Плюсами, Коршуновичами, Хоромним, Кварцевим, озерами Рощинським, Раєвським, Тарасівським, Задшеверським, Ведмедовим, Ярцевим, Рубцями та різними пустощами. І що більше куми перелічували отих маєтних, то більше Сірко дивувася із їхньої обізнаності. Знали і пасовиська, і діброви, і борті бджолині, і буди та ґути навіть у братів Лавра, Михайла та Леська Борознів з млинами, ріллями, лісками, луками, перевозами і перевалоками.

— Я, правда, не чув, щоб на Борознів нарікали поселяни, а зброєю з їхніх гамарень користувалася і Січ. І якість її незгірше турецької,— мусив заперечити кумам Сірко.

— Марниця,— ніби не почув зауваги гостя Дзиковський,— що заграбастали своїм родом стільки. Лихо, що ще пнуться грабастати. А Ворони Мартин і Федь, може чув, мають володіння в Севастяновичах, Букші, Вадковичах, Туровнчах, Бурновичах і бозна ще де. І не вам у Січ везуть поташ і селітру, а в Москву аж! А Марко Фай загарбав пустощі. Зваж, куме, не купив, як ти, не змагами і смертельними сукцесами з ворогами здобув право на маєтності, а за хабар придбав Торки, Новосілки та весь Фаївський ліс і обруб аж до самої Стахурщини! А Панас Зінченко всю Тростянеччину, вважай, має для зиску, а Смоловицькі-Смолевичі зискують на яких околах, «поневаж давали велькі помочі зичливі згідно зі станом і партикулярним заслуженством-годництвом на тоє...» — осатаніло перекривив Дзиковський актові записи в гетьманських універсалах.

Підкидала звинувачення й господиня, і виглядало так, що лишалися поодинокі старшини, не маєтники і не здирці.

— Звернися до єпископа Лазаря Барановича в Чернігові від Січі і попроси його присікти оті безчинства,— радили Дзиковські.— Знаний тобі Яким Сомко, царство йому небесне, також ніби козаком із козаків був, а, як наказний, «пожалував» вибільському сотникові Степанцеві Шубі села Орлівку, Грабівку, Мураївку із усім майновим станом тамтешнім, а той тепер, награбавши скарбу, зробився святим отцем у Чернігові,— аж сплюнув у люті Дзиковський.— Одні здирці розвелися повсюд, твоя мосць!

— Ти промовчав, Івасю,— встряла, не втримавшись, Явдоха,— про Павла Малявця стародубського, якому ще пан Богдан на пожитнє користування дав село Яцьковичі із правом збирати на уряди і ранги датки і по досі! Не сказав ти і про Троїцький Іллінський монастир у Чернігові, настоятель якого отримав жалувану грамоту на селище Княже з присілками, в одному з яких я родилася. І шляхтича Тодося Васютинського пропустив, у Ніжинському магістраті полкового писаря-скриба, що отримав Хібайлівку, рівну містові. А намісник Новгород-Сіверського монастиря, як твердила схимниця Олена, Арсеній Климкович, хай Бог простить, гірше магната якого, висотує прихожан, та й ченців-схимників, завівши млини, буди, ґути, пасіки, лови і ще там що. Те навіть Ромодан, як казала його Оксана, осудив, хоч і від заздрості, звичайно,— спішила вона добити Сірка станом у Гетьманщині.

— Та хоч би ми тобі і всю ніч оповідали про здирства старшин, то всіх гріховодств їхніх не перелічили б не кажучи вже про бояр, воєвод та навіть іних душпастирів,— заокруглював свої скарги Дзиковський.

— Де ж те перелічиш, а найпаче отут, в Слобожанщині, чи під тим банькатим Іванцем на Лівобіччі? — підпряглася, мов суху скіпку смоляну кинувши в багаття, господиня.— У нас із покону владці були людяними в громаді і вибраними поспольством, а з того царські прислужці глузують та аж скаженіють, хоч і не можуть поки що зламати. Їхні отці прийшли, звучись попами, речуть із вівтарів-папертей, що всяка влада є від Бога, як і сам самодержець, отож, будьте покірні, як ті аґнці-вівці! Вони невбарі від імені Бога і самого Бога уб'ють у людності,— кипіла в гніві та розпачі господиня.— Царські посланці силоміць закупили за мідні гроші в громадах ніжинських збіжжя і сіль, як жолд ратцям. На Дону, кажуть, ще гірше. Працею робучого люду гендлюють, продають і купують приязнь собі, як ляхи ото. У нас були білоцерківці якось днями: Василь Крамаж, Самійло Чигиринець, Тиміш Збаражчик, Іванко Любарець та Гнат Селяник, то оповідали, бідарі, що подали позов на свавільну купу з корогви Галицького полку і єзуїтів, які підпалили їхні обійстя для забави, так що вони ледь із душами приправилися по тому до нас сюди. Одні наруги і глум над нами, та й годі! Шкода Опару бідното, який волів краще мати справу з ордою, аніж із ляхами, а Дорошенко, як думаєш, куме, мабуть, має глузд, коли спаюється з султаном?

— Я ж на агарян, кумо, знаєте як дивлюся...

— Дорошенко, кажуть, тобі ще з молодика знаний по Січі і приязний, то нужда хай і для тебе закон виправить!

— Опара та Дорошенко,— побачив господар здивованість в очах Сірка,— тут у нас набрали прихильності, як найнадійніші, то і ти над тим помисли,— докинув Дзиковський.— Чей же, скільки народів, навіть християн, живе не нищачись, як ми, під хондкаровим орластим протектом, платячи аатанові і саатанові — Блискучому Порогові і Порогові Щастя мізерію, а головне — що султан-чужовірець до нашої віри байдужий, не те що патріархи і цар.

— Люди! Що ви речете, гнівлячи Бога?! — не витерпів Сірко.— Хіба яничарство не є гріхом для вас?! Не скидайте з абаки магометанства! Адже аґаряни нас напастять, ясирять, палять, торгують нами!

— А бояри, воєводи, цар — не те саме? Вони набагато гірші, бо одновірні, бо спритніші й хижіші! — аж пашіла в господаря мова.— Ти, не поварившись у цьому, не відаєш жаху, кажу тобі ще раз! Тобі конче треба пізнати царя і бояр ближче, край треба, бо витаєш, як янгол, у небесах! Магнати і мурзи-табаші самі собі королі, а бояри сліпі до волі самодержця, хоч би і не згоджувалися з ним. Інакше вони вори і сатани! Суцільне заселення Слобожанщини нашим людом, оце наше осадництво створило Московії надійний заслін від ногаїв, а розглядається царем як ласка жалувана, тому й датки по Соборному Уложенію слід брати з нашого люду такі, як зі свого. А люд їхній — жебрак, раб і віл! Заздрить нам, мещерам, удмуртам, мордвинам, марійцям, башкортам, татарам, ойротам, донцям та зюнгарам, бо ми бодай якимись та користуємось ще пільгами. Але ж рано чи пізно — і їх не буде. Чи можемо склавши руки ждати того часу, коли опинимося в становищі московського люду? Воєводи ж ставлять у нас свої боронні остроги, повнять їх стрільцями та обжитними й стають над нами воєводами, як над спокону своїми. Пошесть якась в їхній натурі невиліковна! — не міг Сірко переслухати господарів, врешті вірячи, що царські бояри і воєводи не кращі інших. Говорили ще довго, то розпалюючись, то затихаючи, доки й не поснули. Сірко був так вражений тими розмовами, що не міг відігнати їх від себе, а ще над ним витали жахні поразки під Бужином і Гаражином. Морочив йому голову і полк, який мимоволі нарік за порадою кума Харківським, по імені старого діда Харка, бачачи навіть місце розташування урядового реґіменту і ретраншементу над крутоярою річкою під тим же назвиськом, знаним уже понад десять літ. Хоч і не сказав ще про те, все ж згодився стати там полковником, і примушував його до того не стан і чин, а бажання лишити пам'ять на своїй колисковій землі.

Лежав, перевертаючись, і убитий та пригнічений сказаним, і ніби підбадьорений. У вухах стояли закиди Дзиковських, що він кинув Слобожанщину з родиною напризволяще, що місце його тепер не в Січі, а тут, бо там є можність обійтися без нього, а тут її немає. Але ж теребила душу й певність: слугуватиме ж цареві і боярам! Усе це клубочилося хмарищами, плакало зливними дощами, повівало поривами бурі, даючи Сіркові зрозуміти, що й тут тепер горе, хоч і не горить ще від нього край... Забагато було отого всього для гостя, може, й тому не міг заснути...

16.

«Гадяцька домова про федерацію України з Польщею та Литвою при власних скарбниці-ґамзі, грошах, колегіумах, виборностях гетьманів і старшин, судах, козацьких порядках, за вислідами багатьох чільців і простолюдинів, були і є емпіреями райськими й Божими, а твоя милість, замість увести в життя, знищила їх докорінно, не підтримавши Виґовського!» — витали над Сірком докори.

Згадуючи їх, він виправдовував свої провини тим, що не його вина, коли, воюючи проти аґарян, він мимоволі слугував крулеві й цареві.

«В чому ж моя провина? Бужин і Гаражин — справді мій невимолимий гріх, а решта?.. Чи ж я відав, що Юрась буде такою дитиною?!. А Виґовський?! Хапуга хапугою і маєтник з маєтників!»

Та звинувачення господарів, як іржа, із душі не сходили. Так і проснувся геть пізно з тривогою в тямку і головним болем. Теплота господарів, радість, приязність, що оточували його, підтверджували, що вони в чомусь праві, а він — ні, і зігнорувати того не було сили.

В роздумах та гризотах дійшов ще одного висновку: коли у Вінниччині, Брацлавщині, Уманщині і в Запорогах багаття мсти проти ляхів, орди й аґарян у поспольствах лиш жевріли, то тут вони аж прискали вогнем проти царя, бояр і воєвод, і співжиття трималося тільки на одновірі та чеканні чогось такого, чого Сірко не розумів і тому не міг назвати по імені. Рабство низів і сваволя верхів у Московії, як і в Польщі, вросли в натуру і обвиклість, і, звичайно, козацька виборність була і є смертельно заразною для царства.

Вдругодень по обіді у двір Диких-Дзиковських з нагоди свята архістратига Михайла та прибуття Сірка наїхало чимало покликаних гостей, полкових та сотенних осіб: сотників, писарів-скрибів, канцеляристів, знакомитих гендлярів, війтів та навіть кобзарів. Явдоха мусила просити сусідок на алярм в поміч ще вчора. Весь день варилося, пеклося, смажилося та готувалося. Було гамірно, говірко і гостинно, але з напливом люду Сірко почував себе якось усамітнено, зразу ж зауваживши різницю в мові, в поведінці і в сутності та змістові бесід тутешніх людей. Єдине, що було тут сильним,— це спай людський і спільні уболівання.

Але і в застіллі, і на дозвіллі, окрім віншувань господарів, похвал смакоті страв, найпаче пряжені-яєчні із салом у тісті та цульпанів-індиків у сметані, мандрик-сирників, жартів, клинів, чуток-турусів, розмови точилися, як зауважив Сірко, навколо Брюха і Дорошенка. Почавшись навіть із чогось місцевого, вони врешті спинялися на Дорошенкові, притому згадували навіть Дорошенкову матір, богомільну Митродору, його діда Михайла і дружину — красуню Прісю Яненківну, значно молодшу за гетьмана.

Були й незвичні Сіркові розмови — про ціни, митні оплати-датки, шляхи, перевози, волоки-переправи чи про блавати із трав, різнофарбні варівні, шафарів-посередників, сукнобійні фелюші, порубки буків для ґут і шклярень, повал сосон на поташ і смолу, дубів на шкути або про водяні млини, лісопильні і гамарні, звичайно, не минаючи обекечень, озброєнь, оконень, ясирів — найпаче ногайських, та врожаїв на цілинних, рольних і городних ґрунтах. В невимушених розмовах гості перебирали, ніби просіюючи, вартість селітри і збіжжя, говорили про учнів-партачів, які, кинувши цехи в Києві та Чернігові, відкривали свої рукомисли в Слобожанщині; про проворних шинкарок і гендлярів, які з нічого стали заможними, переводили мову до скасувань ляхами навіть у «Книзі законів» — конституції чайового, акцизного, мостового, боргового, фурманного, шеляжного, ввізного і вивізного мита.

Освічені тішилися школами при храмах, перелічували папірні в Печерській лаврі і в Чернігівському монастирі, миргородські селітроварні, хвалили рукомесла, що озброювали оборону і обробіток рольний, перескакували на мідні бунти у Москві, зневартенність алтина і польських малосрібних шелягів, названих тимфами, при збіднілості королівства і царства. А сварку польного гетьмана Яблуновського із премудрим Павлом-Яном Сапегою литовським аж смакували, вбачаючи в ній хтозна-які вигоди русинам.

Звернув увагу Сірко і на описи Брюхового стародубського полковника Леонтія Остряницю та особливо підскарбія Романа Ракушко-Романовського, який і «бардзо освічений, яко ходячий колегіум», і «штукмістр у справунках реґіментних» гетьманських. Деякі з присутніх запевняли, що він — той же Виґовський у Богдана-Зиновія, що без пана Романа Брюх давно б уже зубожів та втратив булаву і клейноди, бо ж «мордирця і пройдисвіт та ще й запроданець»!

Борисоглібський ієромонах-протоієрей Оксен Бун, що також був присутній на гостинах як «ґевендзер», добре підпивши і вже не слухаючи решти, проповідно знайомив жіноцтво, мнучи в пучках пальців золотий крушець на грудях із біблійним Симеоном-рибалкою, який назвався святим апостолом Петром, хоч тричі й відмовлявся від навчителя Христа під спів півня. Товкмачив він щось і про праведного Лота, мешканця Содома, спасенного Богом, та про подорож Кузьми Індіпокла аж у Індію, про Михайла Лосицького, ієромонаха прилуцького, який доповнює Густинський літопис, та казковий Лувр і деспота Людовика Чотирнадцятого, який підписав дозвіл шафарям на виріб дуже зискливих серед жіноцтва люстерок у мізерній ціні.

Жарти і книпи в його мові зникли, коли він заговорив про «ісход» донців під Іваном Разею від з'єднань Долгорукова в польсько-московитській війні, бо той «ісход» був лише викрутом для помстливої розправи із ватажком і прибічцями козацької держави від Яїку до кодрів, що в тогочассі ламала самодержні задумки царя, Синоду і боярства на розрізнені загарбання сусідів. Об'єднання всього козацтва в державу, на думку протоієрея, закривало собою не лише південь і захід від Москви, а й Сибір, Азію і Балкани в майбутті, грозячи царству визволенням закабалених ерзів, мокшів, черемисів, вотяків, вятичів, покамів, бурятів, татар і інших.

Назагал все, що говорилося тут, було Сіркові якимось чужим. На Запорогах, а найпаче січовики, говорили інше, навіть у жартах та дотепах відмінне. Проте розмови свідчили і про розмаїття нужд людських, про уподобання життєві та долі й ремесла живих.

Досить захмелівши, хоч і не сп'янівши, Сірко врешті, вибрався із застілля випалити на ґанку файку і аж зітхнув від полегші на свіжому повітрі. Один там довго не був, вслід йому вийшли сотники Дзиковського, Федори — Штинь і Жолудяк, а за ними Василь Вус хоперський, Сергій Тарануха валуйський, Андрій Боба острогозький, Микита Чорток і Карпо Мінай воронізькі, Іван Заруцький Обоянський і Іван Чорнигор торецький.

Розмови спершу на ґанку, а потім і на скамницях у дворі точилися навколо Азовського сидіння, подій і стану на Дону, де тепер, наїжджаючи чи й сидячи ледь не воєводою, бував син боярина Якова, Богдан Хитрий-Хитрово та інші царські посланці — «вивідувачі й палочники». Цар завдяки щорічним «жалуванням» збіжжя так зав'язав Дон, що донські старшини стали майже невільниками.

В розмовах, гутірках-балаканинах, жартах, полемах та бесідах, врешті, в шкодуваннях Сірко зауважив, що всі чільці-гості за якимось незрозумілим йому збігом бачили, як і обоє Дзиковські, у Гадяцькій домові єдину можність зберегти український люд на рідних землях для подальшого вижиття і змагань, що Чигирин та чигиринці не сходили в них із уст, що цар Олексій іменувався тут всіма ницівно-кпинно, і Сіркові аж несила було чути того дотепного глузу.

Борисоглібський протоієрей Оксен Бун навіть правив баритоном титули царя, перелічуючи їх разом із кобзарем на кшталт молитви, яка збурювала шквали реготу і яку, на прохання Сірка, Архип Рава записав. Такою ж молитвою Бун імітував і Никона та інших, називаючи їх «преподобними», «святими самозванцями єдиновірної всеїдної православної церкви» зі всім «кліром матерщинників, бабіїв, пияків та розстриг».

В окремій розмові протоієрей, споважнівши, поскаржився Сіркові: «Луплять тепер повсюдно із наших церков та обителей святих на урядовий утримок первопрестольних царя і патріарха, аж зашпори заходять у прихожая».

«А таки направду, тут лише підпали, то загориться пожежею, і мені треба згодитися на створення того полку і все побачити на власні очі»,— доходив висновку Сірко, слухаючи тубільців.

— Вірити в мовлене царем, боярами-наклепкиками, ієрархами-зрадниками і патріаршими латигами, які начебто виправили і наблизили до нашої святу євхаристію, доблій достойнику,— гаряче говорив Сіркові шурин покійного Тимоша Разі, сотник воронізький Микита Чорток,— марно гнівити Бога, а найпаче нашому довірливому людинові, бо все мовлене — брехливе, варунково та зажерливо підступне в осередді. Бідкатися, скаржитися їм на щось їхнє вовтузне — марна праця, й квит! Вони осуджують навіть наші школи-дяківки, найпаче за навчання дівоцтва та жінок, бо дивляться на них, як на рабинь. Даруй, отамане й полковнику і але ми вже опеклися на їхніх казаннях і обіцянках-цяцянках. Мій небіж Іван Разя, лиш за думку виступити за з'єднання всіх козацьких земель, відаєш же, чим скінчив? Боячись того з'єднання, ділять нашу Україну-Русинію на Слобідську, Лівобічну, Правобічну, Донську, Січову, Литовську, Польську та ще бозна-яку, як Малую Русь як маломістечкову захохолкову провінцію, а свої пожалування нам, їхнім захисникам від орд, іменують «божеським батальством-цельбою». Чорний люд і наш під боярами, що віл отой, втратив споконний звичай до праці, а відтак стає суціль ледарем і дурисвітом.

— Марна гутірка, доблію,— підпрягся побратимові в поміч також вороніжчанин Карпо Мінай,— адже в них є вже сиски синодіальні, які увів ще Никон, і не Божеські вони, а звірські, бо полюють на людина, як на дичину яку! За одно ж неповне титулування царя — смерть! Люд тягловим іменується, чорним, оброчним, а наші чільці: Кривоніс, Нечаї, Чорнота, Морозенко, Гаркуша, Богун та інші — перекинчиками і зрадцями чи й ворами.

— То і ви не допускаєте ніякого спаю і сув'язі із московитами? — згадав Сірко таке ж питання, задане йому Суховієм по відношенню до ординців.

— Допускаємо, але лише із робучими, і не під ними, а поряд із ними, скажімо у війні проти адверсії і деспотії царя, бояр і церковників. Жити ж з ними в спаї ніяк не можна! Хай Бог нас милує і порятує від того!

Сірко слухав ту мову, вже бачачи себе полковником десь у Слобожанщині, і вражався тутешнім спаєм старшин, духівників та навіть жіноцтва, бо звик до різношерсності в Запорогах.

— Ти, пане доблію,— докидав Андрій Боба, сотник острогозький,— затям, що високе запрошення царем та боярами на чільне регіментство є вимушеним і плутним. Це запрошення павуком мухи на прогулянку в свої сіті чи лисицею півня на вигін, і не інакше! Я не лякаю тебе, до твоєї особи, мосьпане, стосунок у них буде особливий, адже ти січовик, побратим усіх полеглих гетьманців і «третій гетьман» Запорогів, а з ними поки що, як і з Правобіччям взагалі, цар і воєводи ще пічкатимуться чимало часу і бавитимуться «в котика й мишку».

— Так-так, пане-брате,— підтакував у поміч побратимам Іван Чорнояр із Торця.— Припросини тебе — то щастя для слобожан, бо полк, вважай, уже є, його треба лише назвати і спаяти в одно, і не дай Бог, щоб його очолив якийсь Іванець Брюх, а не ти! Отож, наш приїзд на гостину сюди є проханням до тебе від усієї Слобожанщини.

Розмови і навіть суперечки з приводу ще не створеного полку перекинулися знову на Брюха і Дорошенка, на федерацію з Польщею та Литвою як найліпший рішенець, що змушує царя та бояр терпіти автономію в Слобожанщині і підданство Правобіччя султанові.

— Гряде визволення від фараона єгипетського! Кінчиться глум і насилля над людинами,— наставно піднімав протоієрей вказівця,— впаде кара Божа на державу царя, і поставить Бог на суд праведний тирана-упиряку царства темноти перед очеса робучого люду Творцевого! — ще довго звучало в Сірковій свідомості передбачення Буна...

Наступного дня, ніби зморившись, гості, одні ще як Сірко спав, інші пізніше, спішно полишили обійстя, а як він лише встиг помитися, двір, ніби попутно при контрольній перевірці консистенських дач, навідав сам воєвода Ритор Ромодановський у супроводі свого скриба-писаря Платона Небави і білгородського сотника Потала Чугуя. Завбачливо чи випадково відбулася та подія — Сірко не відав. У розмовах особливо активним і дійовим виявив себе Платон Небава, ще донедавна головний скриб київського полковника Василя Дворецького, за пошептом Явдохи, гейби виграний Ритором у Василя грою в карти. Мова Платона була суціль канцелярсько-писарська, переткана примовками і приповідками.

До застілля була маркітна балаканина, а за столом все перейшло на службові пригоди і нужди, поки й уміло звелося писарем з путівців і нетрів у потрібне русло. Воєвода, може б, ще хизувався, погладжуючи та розчісуючи пальцями пишну бороду, перед господинею Явдохою своєю парсуною, становиськом та родаками-попередниками, що кмітливо пішли у вірну службу царську, досягши боярства. Воєвода корчив би задоволено-очарівливе лице та сипав би дотепами цареві у вінш, але писар був таки небавливим, знав досконало повшехні обов'язки і зразу ж пішов наперекір патронові, створивши відповідну передумову для розв'язання мети приїзду.

Губилася вона, правда, в горілчаних і тютюнових смакуваннях, у розмовах довкола сукупних помежних ґрунтів, сяберних та пожитково-кревних володінь, у міських та цехових луках, між громадських царин, пасовиськ, цілинних і рольних нив, бортей. Втопала вона в плинних роках державців-маєтників: міщан, посполитих, козаків і службових людинів, яким, «у кревності найдучим», пан воєвода, «не чинячи перешкод і уповаючи на майбутні решпекти та майнові і оружні послуги, милостиво конфірмував права і привілеї поселень». І нарешті вигулькнула в полкових диспозиторствах Слобожанщини та між них у повелінні «високого московського двору і Приказу започаткувати полк, який постійно вимагають і волості та громади, і наскоки ногаїв, десь близько Мереф'янщини, на січовому утримку».

Сірко, що досі мовчав і слухав, не лише не став відмовлятися, як сподівалися присутні, від реґіментарства тим полком, а, спантеличивши всіх разом із господарями, виказав готовність Січі «привести до порядку подаровані царем січові землі і життя на них поспольства козацького і рольно-волосного». Січ ніби мала вже царські пільги на створення полку, права на непідлеглість воєводі навіть церкви, на передислокацію сотень чи й більших залог для промислів над ордою та ногаями, на домови з ойротами, башкортами, удмуртами, марійцями, мордвинами.

Присутнім відібрало мову, а пан Ритор повірив, що цар Олексій, обійшовши його, мав якийсь зв'язок із Січчю. Тож не перечив, а допомагав йому, сатаніючи в душі від образи й приниження. Він ненавидів козаків усім своїм єством, бо вони, хоч і захищали край від орди і ногаїв, не поважали не лише його яко властелина тут, а й самого царя-батюшку. Повірили в царське веління і писар та сотник, а все через дарунок царем Сіркові Мереф'янщини, не оговореної помежно і не погодженої з воєводою.

Тож «військове диспозиторство і посполите держання всіляких козацьких сотень і розмаїтих різних добр і вряджування на волостях, по обміркуванні-угоді двох сторін» було врешті «умоцовано і занотовано» Платоном Небавою і кінчалося «наданням пану полковникові Сіркові права організувати в менених містах і містечках, селищах і осідках суспільно-громадські, полкові, сотенні, козачі, війтівсько-бурмистрові і духівничі уряди, суди та інші реґульні інстанції, якщо він або Січ матимуть в тому надобу слушну».

Місцем розташування «главизни реґіменту мають бути річки: Уда, Лопань і Харків із усіма створеними самопливом сотнями і війтівствами в Білопіллі, Богодухові, Валках, Козачо-Лопані, Вовчанську, Золочеві, Ізюмі, Краснокуті, Лебедині, Миропіллі, Хотизі, Чугуєві, Мерефі, Куп'янсьху, Бурлуці, Добровіллі, Гадячі, Зінькові та де буде врядова потреба викітної поспільності для захисту краю і єдиної православної віри від аґарян і ляхів-адверсорів».

При тому хитромудрому респонсі ні полковник Сірко, ні воєвода Ромодановський з писарем та сотником не уточнювали багатьох питань, які могли виникнути в будучині. Сірко не відав про них, а воєвода та його підопічні, хоч і відали, промовчали, навіть раді, що буде на кого тепер перекладати вину перед царем і Приказом при можливих провалах своїх дій по охороні острожного покордоння.

— Заздалегідь схвалюю і поздоровляю,— заокруглювався Ромодановський.— Певен, наші і царської величності служиві стани стоять за вплив тут не Січі, а царський, без ворохобності берладників.— Гадаю, і присягу його царській величності складеш згодом в моєму Білгородському реґіменті-острові?! — опік він Сірка зненацька.

— Те ще, мосьпане воєводо, буде видно, бо без полку і урядів чого про те мовити? — остудив Сірко Ромодановського.

— Мій реґімент, як і я, до твоїх послуг, полковнику! Можеш так і цареві-батющі звітувати,— лишався воєвода впевненим, що Сірко вірний цареві.

— Буду вдячний вам дуже,— відказав Сірко, пригадавши, як учора Карпо Мінай іменував воєводу «стражем дрімучого царства і дикого мракобісся».— «Нужда і закони міняє», достойний, то, певно, змінить і мене з часом чи, може, й вас. Багато важитиме,— натякнув Сірко,— і те, яка буде ваша поміч збройним начинням,— згадав він слова Чорногорця: «воєвода, як треба йому, Богом влізе в душу, а в ній сатаною обернеться».

Угода двох сторін у наладженій димом від люльок та свічок світлиці Дзиковських-Диких скінчилася ледь не під ранок випитими братанницями, віватами — зоднобіч, цареві, здругобіч — Сіркові.

Наступного дня по обіді воєвода зі своїм супроводом попрямували до Білгородського острога, а вже під вечір, наговорившись із господарями, виїхав і Сірко із джурою Архипом Равою до Артемівки.

До переправи через Дон вершники на випочілих конях мчали скачем-чвалом, а як переправились поромцем і повернули на Острозьк до Андрія Боби, перейшли на клус і, хоч путь здавалася недалекою, таки запізнилися.

Чомусь не йшов із думки воєвода Ромодан.

«Які ж то темні закутки буття людського! Цей не лише Іванця Брюха заткне за шабельтас, а й самого царя та його поплічників,— подумав Сірко і згадав, як воєвода пив за здоров'я новородженого вінценосного царевича Івана П'ятого, мабуть дійсно радіючі та живучи тим.— Не буду тобі, тумо і перекинцю, звітувати, не буду і умоцовувати-узгоджувати своїх дійств, не діждеш і присяги від мене»,— говорив собі подумки, врешті завертаючи у двір сотника Боби, залитий осяйно-світлим вечором...

Ще в Борисоглібську Сірко зачав жити майбутнім полком. Він уже бачив його приналежців: козаків і посполитих, рольників, і рукомесників, шафарів і духівників між іншим різнолюдом, але бачив і затії воєводи Ромодана, а властиво — самого царя та оте конечне: хто кого осилить, коли понайдить. У вухах ще стояли остережливі настанови кумів і слова протоієрея та сотників. Та найбільше вразило сказане Бобою в Острогозьку при вечері.

«Гандж, отамане, і вада насильства в бояр і воєвод, як пересвідчився тут, протягом століть всотувалися в них і перейшли у звичай і натуру. Вони не викликають у них гризот сумління, бо стали знаком унормованої совісті, тоді як наша унормована совість — схильність до волі і незалежності. Сам посуди, чи можемо сподіватися на якусь сув'язь із ними? Одне з двох: або мусимо зіткнутися колись, або стати людьми підневільними».

Близячись до свого регіменту, Сірко не міг належно переварити всього почутого, воно в ньому грало брагою, геть заступаючи і родину, і радість Софії з того, що «муж нарешті буде вдома, Петро тепер сотник Мерефи, а Роман — сотенний скриб і канцелярист при братові». Грало брагою, бо і в Мерефі врядці, а найпаче сини, повторяли ті ж перестороги щодо бояр і царя, і ігнорувати того він не міг.

За короткий час в Сіркові стільки всього накопичилося, що віз його тепер, як непосильний тягар, хоч і тішився, що під нього підставлять плечі тепер і сини — виховані, стримані, вишколені і на диво та радість вродливі. Подобалося йому і їхнє бачення зображень та певностей у собі, бо коли сказав, що він «про те далеке й чуже не хоче знати», одержав пряму відповідь: «То не перевага ваша, тату, а великий недолік. Цар і бояри — гірші за круля і магнатів. Ті визискували нас, а ці переінакшують в нас, крім того, натуру, совість, цноти, уподобання, святенність, як хлопські і забобонні. А чого варті їхні огидно-брудні матірні вульгари, а ставлення власного над громадсько-посполитим?!»

Губився, не знав, що відповісти їм, бо дзьобали, ба навіть били навідліг, не жартома звинувачуючи його поряд із іншими чільцями.

«Суцільні крадіжки, ошуканство, хабарництво, пияцтво, душогубство звичаєм стали,— товкмачив Петро при зятеві Іванові Пелехові, що гостив.— Позиченого не віддають, мір у датках не знають. Чого, думаєте, ойроти пішли світ за очі до начхугів і ґалґаїв, адиґів і кабарди, карачаїв, черкесів і аж чорнокалпаків? Все через ті ж вади унормованої безсовісності».

«І Базар-тайша, і Бакча-тайша,— докидав Роман,— знають вас, тату, як батира, джигіта, ґерцера і людина, а бояр пройдисвітами взивають, плюючи при згадці в огиді».

«Святі отці і ті,— встрявав Іван Пелех своякам-шваґрам у поміч,— неслівні й гріховні, а величають же себе праведно-божими одновірцями!»

Сини осуджували його і за ставлення до Виґовського, Гадяцькі домови якого були «найліпшим рятунком після глупства підлюблінського і підзамостського», а він не допоміг їх належно скріпити. Петро аж блід від палкості, згадавши Остапа Дашкевича, Дмитра Байду-Вишневецького, Кумейки та Боровицю, Отир, Бужин та Гаражин, нагадавши обвинувачувально про ограблення Сомка та Золотаренка, їхніх прихильників — Василя, Ілька та Андрія Виґовських, що на старості не в Трахтемировім шпихтірі на зогрівку, а в Сибіру із сотнями сотень іних мешкають. «По якому праву те чиниться?» — чув Сірко питання сина.

Оті свої й чужі регули, респонси та нацькови, про які Сірко на Січі менш за все думав, були додатковим тягарем, що змушував замислюватись і насторожував, бо в Січі своїх і чужих не існувало, а у Слобожанщині вони стояли на першому місці необійдно.

Сірко попросив Романа поїхати з ним за полкового писаря до Харка в сотню, бо надавав переконанням синів і зятя Пелеха, по докорах їхніх, неабияку перевагу над іншими, хоч і не виказував того. Роман їхав радо, хоч і був задуманий і мовчазний. Його румак, подарований ще Собеським, як і одяг, виглядав виклично, позірно і заздрісно...

— Я і є той Харко, пане отамане Сірку, якщо не помиляюся,— зустрів їх у дворі згорблений дідок із геть сивими пишними вусами, в широких полотняних штанях, з чималим мідним хрестиком на гайтані, у чистій, напрочуд білій сорочці, озаполоченій на комірці і рукавах муравинковою вишивкою,— Старший син Вакула сотникує, а я, називається, війтую в селищі, і то, мосьпане, не зі справувань належачих та вдатних моїх, а хутше із-за літності та першовикітства, бо втік із великою родиною ще при дідичу Вишневецькому,— говорив він, поки невістки готували приїздцям пополуднувати, а менший син із Сірковими супутцями управляв коней.— Двадцять літ проніс тут час над нами. Діти подружилися і замали онуків, дорослих уже, розбудувалися і прийняли осідців, як бачиш, уймище. Сотня наша вже давно не сотня, а цілих три набереться. Тому, як, мо' бачив, не торкнула нас орда ясирами, слава Богу, а відтак і живемо, дякувати Богу, а за коні — тобі, нівроку.

— Та скільки там тих коней, дядьку Харку, що ви згадали й мене при Богові! — посміхнувся Сірко.

— Десь коло сотні набереться за всі роки, коли не більше, а з розплодами, то й п'ять, може, буде,— поклав Харко руку на потилицю.— На цих цілинах бідні викітці не знати що й робили б без твоєї помочі, а головне — вдови, старі та сироти. Як велів ото ти, так і робили, вділюючи спершу бідарів нендзних, а вже коли-не-коли і іншим попадало. А то мав спершу кобилу і водив її щороку на злуку аж у Буди. А коровицю із бичком син піймав по орді в лісі, то тепер і молоко своє, і волів пара є, а овечок ціла отарка вже,— знову протягнув він правицею по потилиці, ніби щось зганяючи.— В нашому селищі, Богу дякувати, жнеться не зле, ото тільки мороки, що живемо обекечено, вартою пильнуємося незмінно, не йдучи в поміч іншим, а воно б треба, якщо по-Божому мислити.

По полуднику Сірко знав із розповідей усе Харкове селище, що звалося й досі Харків хутір, і його околи та осілки, хоч ще й не об'їжджав свого реґіменту. А під вечір у Харків двір прийшли до Сірка дарунники з різними припасами в подячності за поміч тягловою силою, аж зворушивши його.

На Малій раді було вирішено, що житиме полковник з писарем і джурою поки що у вдови Усті, обійстя якій недавно збудовано толокою, а тим часом у селище буде запрошено із усіх сотень по три теслі, кожен з підводою, для рубки й перевозу лісу під майбутню полкову концелярію. Узгоджено було, що будівництвом відатиме сам війт Харко, а полковник лише підказуватиме, як будувати, щоб «канцелярія була не на день, а й захистком, коли що...»

Ввечері Сірко з сином і джурою та Вакула з найменшим братом об'їхали селище і облюбували місце-пустівщину там, де їм радив Харко, під реґімент. Обійстя Усті також сподобалося Сіркові, бо було просторе, збудоване, як виявилося, навмисне таким, щоб там в окремій половині могли мешкати приїздці, звичайно за плату, бо у вдови було аж п'ятеро діток, які й писалися Устименками, бо батьків їм Бог не дав. В Устин двір були завезені тесові добротні столи і скамниці та поли для спання. Сірко був здивований, що молоді його співмешканці замовили комусь шафу і гардеробу, ба навіть, сховок скарбний, які теж привезли на подвір'я. Другого дня в заранні Устина, як називав молодицю Сірко, з подарованих вчора осільцями і Харкове продуктів та свіжовиловлених в'юнів зготувала ситній і смачний сніданок. По сніданку Роман і Архип прочитали Сіркові «розказ-бефель до сотень і ґмин пилкових о будованні повсюдно окремішних ґминних і оборонних сотенних мешкань, церков, а при них шкіл-дяківок, о помочі вдовам і старим немічним калікам та сиротам у ґминних хатах-шпихтірках, о розширі полів орних, рольних та побудові яток і шинків, крам-базарів із визначенням днів для них»! В бефелі сотням і сотенним вмінялося «ставати в помочі убогим і багатодітним, найпаче вдовам і старим, в розорюванні рольних цілин у вільні від військового вишколу часи», а судам «спиняти пиятики і бахурства всіляких безкебетних свавільців-бемулів, каїнітів, нецнотних розстриг, душогубів і злодіїв».

Сірко був у захопленні від того бефелю. Він лише, подумавши, повелів скрибам дописати про повсюдний присотенний вишкіл молодиків, про розвій ґутного, будного, ковальського, рукомесного та іних промислів, про общинно-сябринні, церковно-братські, приватно-родинні, рукомесно-цехові ґрунти та пасовиська, про вчинення насховних пожиткових ґминних запасів збіжжя, пастроми, смальцю, масла, сухарів та різнопенцакових круп для поспольно-сябринних і сотенних нужд, про опарканення святих місць, могил і цвинтарів, про оскарження сотенних і ґминних судових поґвалтів, зламань і інших порушних нецнот в полковий суд для секвестрових арештів і умоцнених осібно з полковником карних квестій...

Тепер уже отим бефелем були захоплені і Роман, Архип, дід Харко та його сини, бо бачили у додатках більше від самого полковника, адже то був зародок Всеслобідської держави і її армії-армади. Розісланий по сотнях разом із запросинами в Харків хутір війтів і сотників на збори, він спаював слобідський терен в одно ціле із Січчю і Запорогами, де ще була, за переконаннями тутешнього людства, воля й незалежа. Полковникові ж він солодив гіркоти, почуті в Дзиковських, в Андрія Боби, в Мерефі та Артемівці і навіть від синів та зятя, і повнив певністю, що він знову при ділі, потрібному поспольству, як творець, а не руйнівник...

В закутках душі, в її закамарках Сірко завжди носив образ Софії як біль і докір. Він гнітився її мовчанкою, замкнутістю, жадібною пойнятістю до господарки та добробуту, страждливою жагою-пристрастю, що досягала шаленості і знавіснілості. Софія була до непосильності тяжким хрестом на його душі, якого він мав нести до смерті. Вона навіть дітей ревнувала до нього, хоч і ховалася з тим. Її молитви тяглись годинами. Сірко про себе називав те все тихим божевіллям, і поїздка та реґімент були йому цельбою від душевної муки...

Врядування на необжитім ще місці, де мав розміститися, а тепер спішно будувався реґімент полку, ішло, як і почалося, на подив щасно. Війт Харко спішив за тепла поставити будівлі й бекети і таки встиг до морозів і снігів накрити дахи на канцелярії, хаті полковника, стайні і возівні та навіть огородити чимале обійстя дубовим частоколом. Решта опоряджень робилася вже взимі, і Сірко мав більше клопотів з об'їздів полкових сотень — спершу двадцяти чотирьох, а потім аж тридцяти шести. Південніші, хоч і значно убогіші, були більш вишколені, обекечені і окозачені.

Вже через кілька тижнів оглядових і ревізійних поїздок він мав уяву про полк і його нужди, а найпаче після збору сотників, війтів та бурмистрів у Харкові, як привчались усі вимовляти назву полку і реґіменту, на радість і гордість діда Харка.

Прибивалися до пана полковника харківського і супліканти зі скаргами на сотників, отаманів, війтів, бурмистрів та суддів, особливо із давніших тут сіл і містечок, і не лише чоловіки, а й козачки: жінки, дівчата-покритки, вдови, зобиджені черниці, шинкарки та інші. Було з ними роботи не лише полковникові та його джурі й писареві, а й полковому судді, Харковому синові Потапові, та його братові Остапові, ґминному лавникові і навіть Галонові, полковому бунчужному. Сини Харка і він сам були неоціненними підпомічниками полковниковими. В полковому компуті вони числилися по-давньому, як Квітки...

Сіркове врядування було вдалим: козацькі компути росли, повнячись молодиками, а громади-общини переймалися січовими порядками і устроями. Уже взимі налагодилися крам-базари, навіть селітра, поташ, поковки і рукомесні вироби батовами везлися у всі кінці України, а найпаче в Запороги й московські землі. Царсько-боярська Московія змушена була накладати неймовірно високі мита на ввіз горілчаних виробів, зменшуючи їх лише при ввозі поташу й селітри з ними.

Непідкупно чесний, суворий, мовчазний полковник, грізний до мордирців та хапуг і милостивий до простолюдинів, безкорисливий реґіментар, Сірко став невбарі справжнім воєводою. До Різдва на полковій волості все було покозачене, про що неоднораз писав із обуром і оганьбленням цареві воєвода Ромодановський, а гетьман Брюховецький, ставши боярином по одруженні з бояришнею, доносив цареві, що його підлеглі посполити «ісходять до Сірка, пишуть йому супліки з вимогами, щоб він, берладник, покарав мене, гетьмана, за козацьким поконом за ошуканства, насильства і всілякі злодійства на користь бояр і воєвод».

Сірко, як правило, бував лише на судах, що кінчалися «секвестрами смертними» чи «квестіями палочними», бо на інші в нього бракувало часу. В полковому суді стали масовими осуди перелюбців, злодіяк, нешпетників, перебіжців із царських земель і прохачів до полковника перебрати їх під свою руку як помежників. Полкова актова хата і буцигарня-яма в реґіментному обійсті були завантажені виясненням і охороною шпетних здрайців, рабовачів, нецнотників, нестатечників, які «за козацьким поконом» каралися навіть смертю чи палицями, або гривно, талярно, мандатно, в'язнено-упереджально, відробно, примирливо-простливо і єднаншинно-бенкетно для сторін і суду.

Головною причиною всіляких злочинів було, в першу чергу, зубожіння рідного люду, а найпаче обезкорінення його викітством. Тому полковник Сірко розгорнув поміч людові через улаштовані общинні хати у війтівствах, які утримувались чоповим, винним, горілчаним, мостовщинним та перевізним датками, що вже по Різдву дало неабиякий перепочинок судам і звільнило буцигарні. З того раційного запобігу авторитет-«решпект» полковника був значно більшим від гетьманських, і Сірко міг більше уваги надавати вишколу козацтва, найпаче молодиків, шпихтірам і сирітським родинам, які, окрім тминних утримків, отримували тепер поміч від церков і регіменту.

Була узгоджена Сірком і реєстрація церквами новонароджених безбатченків під материними прізвищами та їх неосуд з вівтарів, що сатанило і самого патріарха, і його прибічників, бо на те давав згоду Київський митрополит Йосип Нелюбович-Тукальський. Гмина, волость, сполеченство полку радувались, коли в когось народжувалися діти, а полкова і церковна ґамза стали вписувати їх в постійний помічний утримок, спраляючи свято народження. Ввів Сірко в сотнях і військові вишколи дівчат та жінок, на яких ті навчалися стріляти з лука, їздити верхи на конях, перетинати путівці орді шнурами при бекетних алярмах і димах.

Зима того року була малосніжною. Дід Харко, викінчивши полкову хату, буцигарню та канцелярію і обгородивши обійстя, полковникове мешкання не опоряджував до весни, бо Сірко і його писар Роман та джура Архип жили у Вустини, яка стала і куховаркою, і прачкою реґіментарів, завжди вриохаєна, спокійна, мовчазна та чемна, навіть богомільна, чим поволі заслужила повагу полковника та його служивих. Романа й Архипа вона чарувала працьовитістю, а «льокатора» Сірка ще й відданістю дітям, які щодня ішли до дяківки і вертали рум'яні, обраділі, почастовані общинним обідом.

— Не пущениця я, мосьпане добродію, хоч діти в мене й любодейщичні,— сказала вона якось Сіркові і його службі по вечері.— Ще тато говорили, як була півдівкою: «Як я згину, наплодіть синів, дочки,— нас було чотири,— хоч би й байстрюків, здорових та дужих». Оте ж веліли і матір мені та сестрам: «Не ходити ж вам до смерті дівуючи, я онуків хочу та багну ваших бачити». Отож, я по вподобі та потребі і виконую батьківські заповіти і маю а того, мосьпане, не гризоти, а радості. А ще тепер, як отримую поміч общинну. Та й чи ж одна я така тепер, мосьпане добродію?! Ти, мосьпане, краще скажи, що воно буде, бо, чула, якийся гебрей Саббатая Цеві, чи що, сповіщає церкви про спасне пришестя Христове? — спантеличила вона присутніх, а найпаче Сірка питанням.

— А ти ж де те чула?

— В церкві якось тітки шепталися.

— А пан отець Лука що каже?

— Каже, що те єзуїти-пілати та підсильці ширять для неспокою людського!

— Істину рече екзарх Лука, Вустино,— зрадів Сірко.

— Та й війт Харко те саме стверджує, але прочанки, що вернулися аж із Арзамаса, чули від самої ігумені Олени, що той Саббатай Цеві таки каже правду. Потвердили слова ігумені й попи, даруйте, в нас так дражнять панотців, по дорозі прочан додому,— сумнівалася Вустина.

— Може, Вустино, і ті правду кажуть, і ці не брешуть. Те пришестя буде не для нас, а для них, щоб судити супостатів-нападців, а не захисників бідного люду,— втішав Сірко сина Романа, джуру і господиню, аж та перехрестила себе й дітей...

Роботи Сіркові, його старшинам всіх станів, владцям та скрибам і рядовому козацтву та поспольству, найпаче після повсюдних виборів і перевиборів Різдвяної башлівки, було невпрогорт, а з наближенням весни — і поготів. Та були й результати подиву гідні на всьому полковому обширі: курені сотенні, обійстя для поселян-осідців, приготування до сябринних засівів вспольних рольних полів, виготовлення всілякого реманенту, випал поташу, селітри, череп'яного начиння та навіть дитячих свищиків.

Гендлярі й шафари, підтримані паном полковником, заздалегідь пакували санні й фірні батови до весняних крам-ярмарків, бутники палили пеньки на вугілля, ткачі ткали полотно й сукно, шевці готували взуття — поршні й постоли, кравці одяг — кобеняки, киреї, свити, кунтуші, чумарки, кабардинки і кожухи та безліч жіночого вбрання і навіть очіпків.

Найбільше мороки було від переселенців, що попливли плавом звідусюд, як лиш спали морози, навіть із Гетьманщини, де через побори стало тяжко чи й неможливо жити. Висілки й присілки за їх рахунок стали чималими селищами, а містечка — містами, і те було доказом Сіркові, що його врядування краще за інших. Та він найбільше часу віддавав вишколам, фактично жив у сотнях, ревізував і інспектував їх і як полковник, і як візитатор, тішачись про себе добробутами, порядками і зменшенням квестій.

Сіркові успіхи зауважили не лише полкові поселенці, а й гетьман Брюх та навіть Ромодановський, а від них — Московський приказ і сам цар. Як спали морози, до полкового реґіменту притьмом прискакав спершу посланець від воєводи Ромодана, білгородський сотник Потап Чугуй із царською подякою за «всілякі промисли на аґарян» і грамотою та «жалуванням помістя в Чорнояр'ї з милостивим дозволом започаткувати на річці Ахтубі за царський кошт із осідлого та нового люду тамтейшого козацькі поселення і заборона під будівництво, череди, отари та табуни, під млини та власні промисли»... Слідом приїхав Брюхів ротмістр, натякнувши, що Сірко — небажана особа в Слобожанщині, бо вважає себе воєводою і «третім гетьманом», чим збурює людність до непокори гетьманові Брюхові, а відтак і цареві.

Обидва посланці, не змовляючись, нагадали, що цар чекає присяги Сірка і його полку на вірність, готовність до опису всіх мешканців Слобожанщини «для взимання податей» і «безварункового припинення прийому в полкові володіння збіглих ворохобників» навіть від Брюховецького, опріч правобічців і литвинів. Втікачі називалися не інакше як вори, розбійники, оглашенні юродиві, самозванці, єретики, яких єдина православна церква придала анафемі! Дід Харко, що був при тому присутнім, як війт гминний, показав дулю обом посланцям, вилаявши їх бісовими перекинцями!

— У вас тепер, на царський кшталт, усе, що не падає на коліна перед царем і боярами, матері його ковінька, іменується тими паплюжними словами, хоч би яким побожним та людяним було. Лепові душі ви, бісові личини й більш ніхто!..

Царські «пожалування» та Чугуєві нагадування про присягу, який і повертатися до свого патрона і реґіменту не бажав без Сіркового звідомлення і дяки цареві, змусили Сірка відписати воєводі.

«Я, пане воєводо, є людин суто ратний,— писав з гордістю Роман від імені батька Ромодановському і не згадавши царя.— У мене немає ні вмінь, ні бажань, ні часу тепер пічкатися з маєтностями, помістями і фільварками, бо у нас, січовиків-козаків, то нецнота велика; мені цілком доста врядового полкового утримку, і про наділи я не піклуюсь, бо вони мені ні до чого, а ще коли вони належать по праву ойротам. Наші нечисленні викітці нещодавно, як знаю, замешкали в Чорнояр'ї та Ахтубі на пустощах і тирлищах в біді і злигоднях по згоді ойротських громад як копачі і сторожі колодязів та криниць, а не як загарбники їхніх пастівників, отар, черед, табунів та іного добробуту. Вони там помагають тубільному людові, а я став би прийшлим консистентом-волостелином і адверсором, зобидчиком тайшів у їхній от чині. Скажу принагідно, що такі дії є неподобством за січовими поконами, вони збиточні і для царя, бо дискредитують його і приведуть до супротиву тамтешню людність. Додам, що не треба того і моїй родині, яка має своє обійстя, куплене мною у лавників-райців чесно набутим власним коштом. Отож, дякую, ваше достоїнство, за зичливість і, пробачте мені, за відмову».

Сірко не став говорити із гетьмановим посланцем, а воєводиному сказав, що тайші із-за адверсії Ромодановського втекли до кабарди, адиґів, карачаїв та черкесів і аж у Хвалинське замор'я до чорних калпаків.

— Мені, сотнику, радніше мати січову полкову синицю в руках, аніж воєводиного маєтного журавля в небі,— налякав він Чугуя відмовою,— хоч і полк мій ще нитками шитий, бо'ж зима була, як відаєш, і наші запорозькі регули я в ньому не впровадив належне.

З тим і відправив полковник гостей-вивідувачів, бо вже чекали прийому супліканти з Правобіччя та Поділля, з Ґути і Мерлі, а з Охтирського полку ціла депутація на чолі з полковником Матвієм Гвинтівкою. Та найзворушливішими були прихідці з Черкас.

— Я Артем Сябринець,— знявши козацько-гайдуцьку зношену шапку, доземно вклонився Сіркові з порога канцелярії найстарший сухорлявий ходець, уже геть сивий,— покійного твого, достойнику, вітчима Корнія Слимаченка побратим ще з-під Курокового, де він, пухом земля йому, порятував мене в бою, винісши із пекла напівживим. А це,— додав по паузі, вказавши на супутців,— мої громадські та міщанські компанійці,— вклонилися і вони Сіркові.

— Прошу проходити і сідати ось тут на скамниці,— розглядав полковник гостей.— Найпаче дякую вам, пане Артеме, за спомин мого покійного батька і уважно вас слухаю,— розбуджував господар мовчазність прихідців.— Що привело вас, черкаси, до мене? — підставив ближче до прийшлих груботесаного стільця-дзиґлик а Сірко, зготувавшись слухати.

— Нема життя, доблію, ні на Правобіччі, ні на Лівобіччі, а головне, не видно його і в будучині,— повів Сябринець неспішно мову, обнадіяний прийомом.— Облюбували ми сябринно аж коло Тору, Торця та Дінця нічийні землі для осідку, порішили громадою перебратися туди спершу частиною, але тепер утямили, що мешкати там хоч привільно нам, але небезпечно, бо ж ногаї будуть нас людоловити, а відтак громада просить твою милість вписати нас у свій компут і допомогти по змозі збройно та боронно, як своїй будучій сотні,— шморгнув носом Артем, дивлячись у підлогу.— То що скажеш на те, полковнику й отамане? — зглянувся він благально, пригладжуючи рідкого білого чуба.

— Та що скажу, черкаси! Там дійсно і забісисто, і привільно,— ствердив Сірко.— А в одному місці ви порішили осісти чи в кількох, може?

— Та ото й біда та скрута наша, що аж у трьох. Тим, бач, те вподобалось, іншим — інше, а ще іншим — ще інше,— винувато зітхнув, значуще зглянувшись із товаришами, Артем Сябринець.— Даруй за відвертість, господарю доблій. Більшість, мене послухавши, воліє осісти на Сухому Торці, менше — обік, коло Тору, а ще якась частина із архіотцем Глібом Слов'яном на чолі — обабіч, коло Дінця,— приспинився, ніби для передиху, Артем.— Всі ті місцини — може, знаєш? — суміжні, а все ж і одрізні. Та ти,— помітив Сябринець задуму на лиці Сірка,— не піклуйся і не впадай в туск-тугу та не переймайся тим, бо ми узгодили, що сотенним, коли даси згоду, буде найбільше наше оселище на Сухому Торці, Черкаське, як водноголос ми нарекли його, уже частково будуючись там. Ох-ох-ох, є тих Черкаських та є повсюдно, то мислимо, хай і ще одне буде. Інше, підлегле сотенному нашому на Торі, ми поки що Тором звемо, а ще інше, у вершечку Дінця, звемо Слов'яновим, бо архіотець так велів його іменувати. Він, даруй, уже думає про монастир там і навіть, щоб його започаткувати, кошт якийсь має церковний.

— Отець Слов'ян бажає пам'ять по собі лишити,— докинув молодик, що досі, як і решта, мовчав.

— Хтось із вас вже там осадився?

— Аякже!.. Облюбували, кажу ж, ті місцини ще торік, а цієї весни вирішили в збірні, кому їхати започатковувати поселення, та відвели перших туди, а самі — сюди звідтам, щоб ти благословив нас компутово і захисно коли що а чи й допоміг, як є можність, збіжжям на посів та кіньми. Чутки такі є, що ти, добродію, те чиниш милостиво,— аж впивався допитливо в Сіркове обличчя очима з-під кошлатих брів Артем Сябринець.— Тебе, даруй, всі викітці «безбулавним гетьманом» прозвали.

По незручній мовчанці розговорилися невимушено про всю Україну і про оборонну сотню та виборності, про консистентські дачі майбутніх осідків через два роки. Давши згоду на сотню, Сірко вже називав Сябринця наказним війтом до виборної башлівки, а інших — радцями та отаманами...

Зі слів пришельців Сірко дізнався і про те, що донський козак Степан Разя зі збіглими вийшов ватагою сіром-донців у похід на Терек чи Хвалинь промишляти, і про те, що гетьман Петро вже осів реґіментом у Чигирині й розіслав універсали із гаслом-закликом до всіх русинів повсюдно передатися йому для об'єднання в одну державу на рідній землі під його штандартом та берлом-булавою, щоб вирішити купно, чи бути під султаном у незалежі, а чи під крулем у федерації з Польщею і Литвою.

— Гетьман Петро, як думаємо,— сказав Сябринець,— багне витіснити геть ослабілих ляхів із краю і не пустити Порти, знову заклопотаної війною з Венецією. За спай із султаном тримається чимало старшин ажень і в Лівобіччі, хоч і дивне те, а переяславський полковник Данило Ярмоленко, як і ти ото, відмовився від Брюхових пожалувань і від царського боярства, по-козацьки заявивши новому воєводі Вердеському, що те є нецнотним для чільця в Гетьманщині.

— Ви ще, діду Артеме, не повіли про Носівське урочище,— пробубнив другий ходак, Влас, з родимкою на лівій щоці,— куди припливли турецькі галери, побиті в пух і прах козаками, та про взяття там трьох яничарів новим кошовим Іваном Рогом-Жданом, бо решту вибили до одного.

— Січ тепер, чули,— продовжив Артем Сябринець,— готується, чи, мо', вже й врихтувалася, щоб вийти з тисячним туменом ойротів у Перекопський похід на звільнення ясирців,— глянув він невдоволено на Власа, рудого і в пшоняному ластовинні молодика.

— І про Брюха не кажете,— не звертав на старого уваги Влас,— а той їздив до Москви з великим супроводом-сольством просити в царя права на суди торгових та служивих царських людинів і служців-пройдисвітів;

— Був собі бай, зніс копу яй: всім по яйцеві, а тобі, Власе, бездомну і балухатий балайле, зносок,— невдоволено подивився Артем Сябринець на свого компанійця.— Чия б говорила, а твоя б мовчала,— докорив він Власові, аж той зашарівся на опшоненому лиці.— Кажуть ще,— додав старий згодом, перегнівавшись,— що Брюх, відпровадивши жону в Мотрин монастир, сам одружився з москалькою-бояришнею і сина заручив, а взамін за отаку ласку до нього підписав якість статті Московські, а по тих статтях і в Кодаці тепер буде залога московська з воєводою, а не те що в різних містах лівобічних.

Сірко чув уже про одруження Іванця і не йняв тому віри, а тепер повірив і пригадав навіть ім'я доньки Федора Шереметєва, племінниці голови московських стрільців Івана Єлагіна і родички голови Приказу Долгорукова — Одарка Шеремет-Ісканська.

— Московські статті? В Кодаці воєвода? — спохопився він.— В цьому, діду, щось є, думаєте, певне?

— Гадаємо, добродію, нема, бо козаки оце тепер вигнали Косагу, який прибув зі стрільцями до Січі, так що він ледве втік на Лівобіччя.

Пригостивши ходаків обідом і умоцувавши з ними сотенні, війтівські і церковні реґули-порядки на викітчині, найпаче про школи при церкві і бекети при сотні та про охоронні варти, Сірко їм трохи допоміг власним коштом, порадами, збіжжям, десятком коней і послав навіть сотника Вакулу Квітку на Торець із валкою на велике задоволення ходаків і особливо Артема Сябринця.

Лишившись на самоті, замислився і що довше думав, то більше турбувався не стільки вже Правобіччям, як Лівобіччям, бо Січ і Дорошенко, як був певен, дають собі раду, а ось Брюх перейшов через край.

Події змусили полковника забути про черкасців, хоч сув'язь із ними і продовжувалася. Лівобіччя повнилося переписчиками людності й статків, чого не знали досі люди, і збирачами «даточних зисків» у царську ґамзу. Те досягло й Слобожанщини та навіть Харкова, тепер уже містечка з двома сотнями...

Сірко всю зиму мордував Велеса. Сіро-рудий арабчук-неук брав уже під себе на скачі тини, ями, лягав, хоч і неохоче, і в сніг, і в болото, послушно лежав, ждучи команди, стояв на місці і йшов до господаря за покликом, але з приходом весни потребував вправлень у перепливі повноводих рік поряд із господарем. Навчений кінь для Сірка значив, може, й більше, аніж він сам, а ще коли той прудкий у бігові, доладно-гарний, пишногривий, повнохвостий, дугошиїй і грудастий, то він йому й ціни не складав.

Весна і радувала полковника, і печалила. Радувала повсюдним зелом, тeплими днями, людським муравлінням у грядках-городах і на полі, клепом ковалів, барабаненням бондарів, а також клекотом бузьків, воркотом горлиць, щебетом солов'їв, а печалила тим, що з новою весною віз народного визволення стоїть, як і до Жовтоводської битви, навіть далі від народної мети. Боліло те йому, бо чув осуди навіть синів...

17.

Якось в ясний день до полкового регіменту неждано-негадано прибули стольник Алфьоров, ясельний Афанасьєв-Желабузький, дяк Богданов з трьома сотнями стрільців, зі свитою скрибів, духовенства на чолі з генеральним підскарбієм гетьмана — Романом Ракушко-Романовським «для перепису і прийняття присяги полку і його старшин із визначенням і стягуванням даточних обкладів-датків».

Сірко зустрів навалу приїжджих вороже, бо тим наскоком був порушений дворічний термін на умоцування полку і він не був попереджений вчасно, а відтак ні про перепис, ні про визначення датків, та ще навесні, не могло бути й мови! Особливо ту комісію не могли терпіти Роман, війт Харко Квітка і його син, полковий суддя Потап. Вони навіть підшукали їй ім'я аж в чотирьох іпостасях: «окупанці, зайдисвіти, утриманці і крутії». Населення полку також не очікувало отого приїзду. Стрільці вже в перші дні почали витоптувати збіглих, як дичину на полюваннях, що переповнило чашу Сіркового терпіння.

Давши зрозуміти, що утримувати комісію полк не може, грабувань і перепису не допустить, Сірко з чемністю і витримкою, спираючись на воєводині, нібито погоджені з царем веління, попередні умочування та пільги для новоселів і натякаючи на бунти, яких він не буде спиняти при неустаткованості полку, підпоюючи та підкуповуючи хабарами через своїх торгових людинів комісарів з допомогою Іванцевого підскарбія Романа, таки збив гонорове опівнення бахвалів і хизунів і домігся натимчасної відстрочки і перепису, і оподаткувань, і присяги, відпровадивши врешті гостей і вперше переконавшись, яка то велика сила оковитої на Москві.

Відпровадив і зрозумів, що бути залежним від воєвод, а тим паче від стрільців, благословенних зрадником Брюхом, він, по натурі волелюбець і уболівальник знедолених, в будучині не зможе. Те, що він відстояв збіглих, не допустивши їх виловів, додало йому, звичайно, неабиякої додаткової слави в полку. Опротестував наміри царя та Брюха і кошовий Січі Ріг-Ждан, захищаючи полк і його козаків та мешканців як січову приналежність на Мереф'янщині. Але ж то мала втіха. Навмисна затримка підскарбія Ракушко-Романовського в Харківському полку по від'їзді комісії була, як збагнув, бажаною «третьому гетьманові», який те й виказав гостеві за вечерею сам на сам.

Хоч генеральний підскарбій говорив спершу високим церковномовним штилем і слов'янщиною, вертаючи Сірка у минувшину, він і простослів'ями чимало відкрив йому необхідно важливого і незнаного досі. Недаремно він дванадцять літ вишколювався в Київському колегіумі, не лише досконало вивчивши тривіум — граматику, риторику і діалективу — та пізнавши дещо іне там, а й навчившись бачити «минувшину в прожитті» і «грядучі будучини», хоч і помилявся, як здавалося Сіркові, у передбаченнях «зело гіркого майбуття для всего люду й краю».

— Ти, поштивий і доблій пане полковнику, думаєш, чому Московія устами слів своїх і воєвод,— переконував він Сірка,— рішуче у всіх домовних глаголах відмовляла, війною грозячи, Богданові-Зиновію на гетьманський осідок у Києві, як він, а найпаче старшини на чолі із вельми кмітливим паном Виґовським та митрополитом Сильвестром того з усієї сили домагалися? А тому, по-перше,— сам же і відповідав він, переждавши,— що Київ став би поколінним сув'язом нашої сьогоденщини з минувшиною, а Москва втратила б претензійну суцільну первопрестольність, а по-друге, козацька держава тим би опосередковано з'єднувалася б сув'язно ще й з Могилянсько-Сильвестровою та Тризниною церквою, а це Москві було б більшим, як ляхам, смертельно небезпечним ущербом. Київ для трону — земне і духовне коріння, без якого він — вертеп, яким і є істотне. Сидіння їхнє в Києві є й першоосновою нашої підлеглості та нашого підкорення, а їхнього панування і тепер, і ще більше в будучині,— тикав підскарбій вказівцем — Не згодилися високі посланці-сольці Московії на те і в «Березневих статтях» Виґовського і нещасного Юрія-Євраха, хоч вони також домагалися гетьманського осідку бодай уже в Переяславі. А чому, питається? Та все з одних і тих причин і міркувань, бо Переяслав був у нашій минувшині двором Переяславо-Суздальського князівства, до якого, до речі, століттями входили невід'ємно Ростово-Суздальська і Муромська землі, а відтак вони відбирали б від Москви мости русинської первопрестольності, за яку вона самозванно, як безродна, охрещена Києвом Татарія, битиметься ще й тому, що в числі отих Ростово-Суздалей та Муромів тепер і землі Слобідської України, які не є московитськими, а у своєму людинознавському етніччі та по спадку і покону є нашими, дідичними! — зітхнув у палкості гість, дивуючи Сірка обізнаністю.

— Тронові їх треба бачити своїми, та ще й лицарськи приєднаними і голубино-мирними від сотворення світу і не інакше! Думаєш, пане ґерцере, оті знищення всякої нашої помежної і не помежної пам'ятної старовини в Стародубі, Новгороді-Сіверському, Чернігові, а найпаче в Києві чи викрадення і присвоєння її собі, як ніби спокону своєї, разом із шапкою Мономаха Володимира, вратами вівтарними, хрестами, іконами, дзвонами, святими єпітрахилями, окладами і скарбами не є прагненням і намаганням в патріархів до утвердження первопрестольності як наслідкової, спаяної із стольним Києвом в корінності? Коли б не так! Адже возами везуть загарбці із наших обителей соборні і церковні оздоби, судотворні образи, начиння, фоліанти-нотеси книжкові в Москву та іні міста під тим приводом, що вони можуть бути в нас викрадені і знищені ляхами та ордою. Це один, шляхетцю, ланцюг поневолення нашого, а свого звершення, як над іними, і над нами...

Генеральний підскарбій отією розсудливою мовою відкривав харківському полковникові таку цілину, про яку він досі і не здогадувався. Ракушко-Романовський знав те, що рідко хто знав, і бачив не так усе, як інші. Сірко, слухаючи, заздрив йому і дивувався, що той слугує Брюхові.

— Вишколюю пройдисвітство царя, патріарха, боярства та воєвод,— пояснив він Сіркові свою службу в Іванця.— Небачене воно по ницості і шахрайству! Зверни увагу, доблій достойнику і добродію, що в стосунках з Московією в наші дні повторилося те ж, що і в минулому. Пан Брюх також не домігся осідства не то що в Києві чи Переяславі, а навіть у Чигирині, який духовно усталився як козацько-гетьманське столичне місто. Брюха силоміць, хабарно, удаваними поступками та посулами боярства посадити під боком у маловідомий провінційний Глухів, применшивши, і принизивши, і водночас відірвавши Гетьманщину Брюха від Гетьманщини Хмеля, розділивши нас із Польщею заздалегідь навпіл! Зваж ще на одне: Московії, що й Польщі, як вода в пустелі подорожньому, потрібна наша некерованість, безлад на наших землях, зубожіння в нашому поспольстві, хаос поміж нами, а над усе — наша повна підлеглість їй! Для нас стало істиною і надовго, що чим більше щось не подобається у нас високим дворам наших сусідів, тим воно для нашого поспольства мусить бути святішим, необійднішим, насущнішим і важливішим до такої міри, що можна ним керуватися безпомилково в поведінці нашим чільцям і духівникам! — аж захлинався від палкості пан Роман.— У нас протилежні інтереси, отож і досягнення мають бути протилежні, як єдино вірні. Даруй мені за напучення, але вони приятельські. А ще гляди себе, бо маєш досить ворогів, як відаю достеменно. Вас, свідків і учасників нашого звитязства визвольного, все меншає й меншає,— потарабанив пальцями по столу Романовський і змовк в заклопоті й жалобі, ніби для спочинку.

Аж третього дня відпровадив Сірко генерального підскарбія Романа Ракушко-Романовського, який ніби лишався в нього, щоб умовити до присяги цареві. Сіркові не набрид він ні повчаннями, ні пророцтвами, яких так і не розкрив, щось таки відаючи. Охоронці відпровадили генерального аж до Глухова і щасливо вернулися, а Сірію не міг забути всього ним мовленого, вирішивши для себе послуговуватись, мов терезами, отими ознаками поведінки високих дворів у своїх діях.

«Такої гостроти й глибочіні ненависті під ляхами до круля не було ніколи ні в кого!» — зробив вислід для себе Сірко, помітивши вплив підскарбія і на сина Романа та інших, які засиджувались у розмовах із гостем у Сіркову відсутність. Синові Романові підскарбій хвалив батьків полк і порядки в ньому та кміт Сірка у поведінці з нахабним сольством, яке відбуло не солоно налиставшись. Та, врешті, і сольство, як помітив Сірко, мало зискливий вплив на людність, бо сотенні, війти та отамани, мов змовившись, навіть без його вказівок, спішно озброювались хто чим, жваво будували вози під вужаки, рили захисні канави чи насипали вали не лише довкола полкового реґіменту, а й навколо сотенних. Пожвавився і вишкіл молодиків йому на втіху, поповнилися компути сотень, ніби вони готувались до боїв...

Були тому причиною і переписи в Лівобіччі, які досягли й Січі. Невдоволення сіромної людності росло і в Слобожанщині, хоч датків там по перепису ще не брали. В Лівобіччі спротиви гетьманові Брюхові і його старшинам переросли в суцільну зупольність, повшехність вже не лише сіром, а й маєтників.

На Січі був ледь не збройно зігнаний і відтручений, як Брюхів і Якова Хитрого зглядця, недавній кошовий Йосип-Олекса Шкуро, що прибув із стрільцями з Дону, а слідом і воєвода Яків, і Григор Косага зі стрільцями мусили залишити Кодак і втекти на Лівобіччя, бо Січ їм пригрозила війною, а Йосипові-Олексі Шкуро — палочною карою, і врятувався він аж у брата в Чигирині.

В повідомленні про ці події писар Іван Курило від себе і кошового Рога-Ждана писав Сіркові, хвалячи його за захист бідного люду в Слобожанщині, що Брюхові Московські статті є «встид і ганьба Бозецна», бо «не буде Лівобіччя під Москвою й царем, і Брюх юж не диспозитор, а перекинчик карний, митрополит патріарший у Києві — пошесний хабарник і розстрига, царські алтини — фальшовані, а магдебурзьке право містам цар не давав з покону, то й відбирати не може, бо Січ піде із Доном і навіть з Ордою на царя війною».

«Не лише ми написали те цареві, а й гетьман Дорошенко посланням сповістив його, що Статей не визнає все Правобіччя, і він приєднується до нашого запорозького ультимату. А ще дізналися ми тут,— писав Курило,— що цар, заслав пана Захара Шейкевича до Сибіру за те, що той Велику Русію назвав у листі Московією, а вінценосця іменував без віча, непоштиво і обурно спротивившись Статтям. Нешпетно повівся і гетьман Петро, бо віддав Орді за послуги Белу, Лісовичі, Ковшувате, Звенигородку та ще села над Бугом».

«Оті Статті таки розбудили поневоленний край до дій і спротиву, і полк у Слобожанщині — вчасна потреба з усіх оглядів»,— вивершував для себе вислід Сірко.

За чутками, орда на річці Хоморі в Попонному та в Послуччі полюдоловила силу-силенну ясирників, попаливши оселі, і Дорошенко навіть посварився з ханом та післав супліку султанові, а польський сейм ніби прислав сольців до царя з пропозицією розділити Україну на дві Гетьманщини для зручнішого захисту краю русинського від Орди. Досі Сірко не сумнівався в домові круля й царя, тепер повірив, що і Польщі під загрозами султана, і Московії при ворохобствах потрібен мир між ними.

Обертаючись у слобожанському водовирі та в борисо-глібському між кумами та побратимами, в домашньому синівському та в мудрому підскарбієвому по комісії, Сірко що далі, то більше впевнювався, а тим паче після того, як отримав листа від кошового Курила про потребу в ньому у Запорогах, що йому, не дивлячись на успіхи в полку, настав час думати про власну незалежність, можливу лише в Січі. Виправдовували його задуми тридцять шість сотень окомпучених козаків та заведений реґульно порядок, який потребував лише керування, бо розписано було все життя сотень аж до зими.

Підганяли Сіркове вирішення і часті приїзди боярських «сискних комісій», і він мусив, затримуючи їх в регіменті, попереджувати і ховати збіглих, не бажаючи входити в прю з ними чи накликати прихід царських військ у Слобожанщину. Його чільна присутність в краї лякала не лише воєводу Ромодановського, що безперестану писав супліки цареві, а й Трубецького та інших, а від них уже й царя, що теж говорило йому про можливу передачу полку. «Ні,— розв'язував Сірко петлю на шиї вирішенням,— служити милостивому із милостивих, великому із великих цареві-батюшці я не буду, а ще коли людолови гуляють, промишляючи над беззахисним людом».

З отим і виїхав одного ранку в Поріччя до Вовчанської сотні на огляд, запрошений війтом Силою Гранком і сотником Данилом Шукшею. По огляді чільці уточнювали порядки-реґули, намітили місця для крам-базару, для вправних тирлищ, оглядних і бекетних ям та гнізд, греблі та наплавного млина і іншого, найперш потрібного господарського військового обладунку. І війт, і сотник, та лавники раділи його порадам, але щось ніби приховували, як відчував Сірко за гостинним полудникуванням.

Та не встигли дополуднувати, як неждано прискакав у двір війта десяцький Мереф'янської сотні Остап Говдя. Він так поспішав, що кінь був у милі, і збудив своєю появою підозру на якесь нещастя.

— Що там сталося?!— тільки й встиг спитати Сірко.

— Біда, пане полковнику! Горе в нас. Лихо несказанне! — видихнув вершник.— Мій сотник, а ваш син Петро встрелений отруєною стрілою ординською в побоїщі! — бив, мов обухом, він Сірка.

— Як то вони дійшли аж до вас?! Де тепер Петро? Живий він? — пополотнів Сірко, звівшись на ноги.

— Ще живий, при пані Сірчисі вдома! Вони й послали мене.

Сірко не вірив почутому, бо вважав мереф'янських козаків вишколеними, обекеченими.

— Пан Ромодановський, кажуть, зняв козаків із лінії, і через неї вночі ушкали проскочили непоміченими. Пан Пелех, війт, велів переказати, аби-сьте ви хутко прибули в своє обійстя. Ординець зізнався, що людолови були кимось попереджені з Мерефи і дві доби перед нападом вичікували.

Сірко вже не слухав гінця, властиво, не чув його в горі. Він перехрестився, подячно вклонився застільцям і побрів до припнутого над жолобом Велеса.

— О госпиди! О прокляті! — стогнав він.— Поїхали, Остапе! — звів він Велеса свічкою і понісся з двору.

Остап Говдя, як не гнав коня, відставав від Сірка, аж поки той не спинився, очікуючи.

— Що з ордою, Остапе?

— Побили дощенту наша, Валківська, Зміївська та Торецька сотні. Дими наші з бекетів і дзвони в поміч стали, підняли люд на захист міста, поки прибули валківці і зміївці здвобіч, а як чамбул тікав, його спинила із засідки Торецька сотня під Трьома Байраками і Райгородком.

— Скачи, Остапе, назад у Харків, передай, щоб Роман їхав спіхом додому, обозному Федорові Ріпці та бунчужному Северинові Букші перекажи бути наказними полковниками, Архипові Раві — головним скрибом до мого повороту, а по тому вертай у Мерефу,— наказав Сірко Говді і понісся птахом.

Погода, якої вершник за клопотами й нікольствами, а тепер і за горем не помічав, була щедрою на тепло й дощі, на ясні дні та чарівні вечори й ночі. На сябринних, родових, совокупних та інших вспольних полях-царинах і рольних нивах панувало гаряче нікольство, і в путі Сіркові вдень і увечері кричали перепели: «Пора-жать! Пора-жать! Пора-жать!..» — «Нехристи! Вбили!!. Вби-ли!.. Вби-ли!..» — стугоніло Сіркові в скронях.

Як не спонукав харківський полковник невтомного Велеса, аж той, здавалося, летів, а свого сина, мереф'янського сотника Петра, він застав на руках онімілої дружини мертвим. Стояв ніби вкопаний, як чужий, із хреста знятий і, тупо дивлячись на мерця, не вірив. Були омивини, одівини, відправний уже в домовині-корсті, а Сірко все стояв мовчки у смертельно тяжкій, убивчій жалобі, як опричинений, дружина його Софія була такою ж, і, коди б не дочки, Роман, зять Пелех та Сабрі, то, вважай, хоронили б Петра чужі люди-побратими.

Лише коли справили дев'ятини, а потім сороковини, Сірко врешті заговорив ніби не своїм голосом. І заспішив, бо у погодженні із бурмистром-зятем Іваном Пелехом та райцями призначив сина Романа сотником Мерефи, улаштував побратимових Артемових синів: Арсена і Тимоша Нелюбів та Сабрових: Проця і Гриня Берладів — райцями, ливниками, підсудними і ратушними служками, а дочку Мариню, вдову по Іванові Сербину, благословив на нове заміжжя, вернувши її з малюком і новим зятем Петром у своє обійстя.

На Яворах, у млині, в саду взридно-тужливо і похоронно-схимно плакали ночами пугачі, плакали й скрипки, бубон і вигран циганів на честь покійника, як Сірко навідав їх та родину Гната Турлюна в обійсті додоса Гудима, уже геть сивого. А наступного дня, поцілувавши дружину, яка так і не прийшла до тями, виїхав ніби на тимчас із двору, нічого не взявши з собою в дорогу, і спершу підтюпцем, а потім скачем понісся від Артемівки не в Харківський полк, а на Січ, нікому не сказавши про те, так, ніби тікав сам від себе, аж Велес стогнав у леті...

І ота пов'язана зі смертю сина біда, що впала камінною брилою на нього, і незакінчена формація залишеного напризволяще полку, і перепелині заклики чи вистуки копит, і круті або пологі семипасмужні веселки на заході сонця, і щедрі роси вранішньої пори, і вітерці-леготи та маревні серпанки при леті коня — заспокоювали, розструнювали болючу напругу, заганяли її в тихозатишний застум, підказували Сіркові, що треба жити для подальшого, хоч і не гасили в його єстві жагу помстливої відплати людоловам, що вивершилась і стала в ньому над усім.

«А так,— в путі доходив висновку,— сини, як і молодші січовики, лихе оточення нашої людності бачать якось інакше, дивляться на все іншими очима. Чому досі не розумів цього? Ніхто не підказав чи не дійшов істини? Не зміг дотумкати за „старшинською впертістю“, як казав покійник, чи не було відповідного трапунку?..»

Їхав, рвучи й шматуючи себе, цього разу усамочено, пасом повільно і ніби не з дому, як насправді, а додому. Спинявся в путі чи на попас коня, чи на перекус у корчмах, слухав подорожників, кобзарів, жебраків, козаків і не зустрічав і в них спокою чи радостей, як і нещодавніх ознак достатків, а ще серед попелищ і зубожілих бурдюгів, ощирених цвинтарів по горбах, як траурних кренів по вбитих людоловами, ворогами-адверсорами а чи й своїми. Правда, зустрічалися і не такі убогі села, якось уцілілі між лісами або в забісних яругах. Там у свята і вечорами навіть пісні було чути, і тоді спинявся, просився на нічліг і, зсівшись десь на самоті, пив, як лікувальну цельбу, спів кобзарів чи хор вечорничників аж до запівночі. Пісні, що злітали й линули широко й буйно та вив'юнювалися аж у небо, як полум'я над злагодженим багаттям, рвали й тіпали йому душу, розпинали серце болями, туманили свідомість, заливали душу розпачем. І він давав волю і скаргам, і сльозам...

Не було відтепер спасіння Сіркові від докорів сумління. Що б не бачив він, кого б не слухав, з ким би не говорив, у свідомості стояв, мов кіл у рані, бринів струною в душі докірі за обох покованих братів-зведенців, і за зятя, і за всіх побратимів, яким уже й числа не знав, і нарешті за власного сина, пам'ятного отими дошкульними словами, хай і в пошані до нього сказаними, але ж якими вбивчо правдивими і до злочинності осудливими: «На вас, чільцях, лежить каменем вина за стан в Україні! На вас!.. Даруйте за правду!» Сльозами ті слова капали в душу, застилали зір папломою!..

Перегукуючись із журним співом кобзарів на путівцях про Дмитра Байду-Вишневецького, славних Дашкевича, Косинського, Підкову, Кішку, Сагайдачного, Супруна, Сулиму, Кривоноса, братів Нечаїв, батька й сина Хмелів, про трьох братів-утікачів, чайку-небогу чи Марусю Богуславку, Сіркова мука не полишала його, хоч рана від неї й зарубцьовувалася поволі. В дорозі та мука уперто повертала його знову й знову до всіх покійників, в наверші яких лежав обезкровлений Петро, а поряд, як на чатах, стояли Роман І Іван Пелех з побратимами, і всі разом, люблячи, побивали його і більшими знаннями, і якимись іншими турботами про рідний люд, ще чимось насторожливим, очікуваним, чого він так і не узнав від них.

18.

«А Децика, батьку, обрали гетьманом не ваші січовики, як думаєте, а оті хитрі-хитрово, косаґи, ромодановські, львови, а ще певніше — Московський приказ та цар своїми посулами, навіть владика через Методія,— згадалися Сіркові, мов оживши та набравшись повноти, ясності і тепер особливо підступного змісту казання покійника Петра.— Адже і загнаного Децика-Василовича, і вашого ставленика Дрозда-Дрозденка, і отого Дем'янця, уже при вашому, тату, особистому сприянні, бояри утримували коштом пожалувань, деручи їх із поспольства в Гетьманщині,— дивував його син обізнаністю.— І не хто інший як вони, у Брюха-хабарника беруть, а вам „жалують“, благословляючи, коли вигідно і зискливо, нацьковуючи наустами на ляхів і агарян, коли ті досягають спокійнішого становиська чи якоїсь прихильності або терпимості від людей Подніпров'я. А все для того, батьку, щоб Брюх, бачачи загрозу своєму гетьманському станові і рейментарству, почував себе непевніше, щоб був поступливіший і покірніший боярам і цареві-батюшці всея і всея,— ніби чув знову Сірко синів голос і аж болісним тремом проймався від нього.— Дії та заходи в Україні і серед козацтва, і на волостях, і між духовенством, зауважте, тату, уже не стільки під патріархом,— розтягував він останнє слово.— а частіше, поряд, під світським владикою,— подовжив він слово „владикою“.— Владикою, як неодмінною тепер обумовкою, позначеною на Москві... І патріарх духовний, і владика світський злилися в одно адверсорне „всея і всея“,— пригадував Сірко вислови покійного, затискаючи у п'ястуці повід, ніби хотів спинити Велеса.— Оті ваші діточно обжалувані в Січі Щербина та Шкуро були і є накрапленими картами, бояри їх підмішували у гральну колоду шулерсько-шахрайської гри і з гетьманами, і з Січчю, і з духовенством та посполитством. Гри підступної і облудної, в якій вони, як тепер бачимо, вертепні штукмістри. Проти них лицарство безсиле і смішно-наївне! На вертепника мусить іти вертепник, на корсара — корсар, людяне тут не відповідне!..»

Сірко згадує і подібні ж слова Богдана Хмеля, мовлені йому, правда, про ляхів по путі із Фландрії додому. «А таки достеменно так говорив той великий покійник! — мов устрелила його раптом згадка.— Значить, він розумів, як та на кого треба йти, то чому ж лишився в сіромній пам'яті „нерозумним сином“? Злякався приходу зими в Замості й Любліні? Не схотів бути корсаром? Занудьгував за коханою Геленою? Зморився до знесилення, будучи гральною картою. Царя й хана?» — аж підвівся в стременах Сірко.

Згадуючи полем із синами по повороті від кумів у Артемівку і оповіді Романа Ракушко-Романовського в Харкові, Сірко, шаріючи в душі і на лиці, переконувався, що не він був для синів старшим і досвідченішим, а вони для нього, і чи не вперше зрозумів і зізнався собі, що неосвіта — велике лихо людське, навіть для людина із хистом та лицарством.

«Всі оті боярські заходи та прояви щодо Слобожанщини, Гетьманщини та Січі,— виринала в Сірковій свідомості розмова з синами,— є камінчики, які кидають тепер не круль з магнатами, а цар з боярами, від чого такі буремні води нашого буття, бо йому не дають устоятись, а нам оглянутись і зосередитись. І не було б скарг Брюха на бояр, то були б чиїсь інші, бо не він, халамидник і відступник, їм причина, а цар і його свита, таким робом правлячи».

Обік путівця, який перетинає чималий хутір, скупчилася юрба поселян, і чути, як деренчливий голос кобзаря під дзвін струн співає думу і змушує його спинити коня.

Сірко вперше чув цю думу, хоч і знав гетьмана, про якого співалося в ній і який ходив на турків у Волощину. Гасячи по співі шелест струн пальцями, кобзар зводив сліпу голову догори, очікував якусь мить і знову біг по струнах. Він був чимось схожий на мереф'янського війта Пилипа Ступу, який виніс його Петра з бою, а його міхоноша нагадував Петрового джуру в Мерефі з волоського роду, Матвійка Голуба, лише одягнутий був гірше. Може, тому Сірко, наслухавшись дум, поклав міхоноші до бриля золотого таляра, аж кобзар було запротестував.

Кобзарські співи не зняли із Сірка стуми й туску, вони то збільшували клубок печалі в горлі, то зменшували його, надихаючи відчуттям лицарства, яке виправдовувало і його дії в захисті рідного люду, і синові в жертвуванні. Кобзаря, осліпленого в неволі, Сірко подумки величав «справжнім лицарем», що слугував тим, хто його слухав.

«А так, лицарями можуть бути лише мертві або сліпі й калічні!» — ще раз переконував себе, слухаючи співця.

— Спасибі тобі, вельможний подорожцю, за щедру плату,— сказав, перепочиваючи, кобзар,— за твого золотого ми з малим і ошатнимося, і якимось сиротам запоможемо в біді, бо й для того вештаємося, рідним краєм. Хай щасливо та безпечною буде всюди твоя путь,— вклонився він Сіркові.

— І ваша, лицарю, та всіх тих, що вас слухають, хай, буде такою ж,— торкнув Сірко Велеса, огинаючи юрбу мовчазних слухачів.

Одна хмара у лимані, Друга, чорна,— в полі Заступили, затиснули, Гей, козакову долю!.. Гей!..—

полетів Сіркові вслід, мов плач, спів кобзаря.

«А таки хмари, і не дві їх, а чотири чи й більше». Наструнена горем із Петрового похорону душа, розслабившись на мить від співу сліпця, знову напинається, суґестується, бринить, аж рвучись, і натягується до знетямлення. Велес везе і її з вершником. «А все ж першими застувальними храмами нашої непогоди є людолови,— вирішує він вже вкотре,— що б тому не перечили, а таки людолови!..» — вбиває в собі сумніви.

Вид хутірця, що потопає в зелені, шумлива гра дітвори на вигінці, чепурні білі хатки з мальвами попід вікнами, калини та соняхи при путівці, клекіт лелек біля лелечат в пробних розкриллях, веселі рядки вспольних полукіпків збіжжя, тирлування перемішаної козами овечої отарки, спокійне ремигання ситої череди на пастівнику, просіявшись через Сіркову свідомість, залили смуту і відчай, вгамували на тимчас біль.

«Цих, завдяки віддаленості,— оглянувся Сірко на хутір,— видно, обійшла поки що лиха година. А бекет, мабуть, на тому дереві в них,— відгадував.— Як би то щасно та в гараздах жив люд, коли б не було загарбників і людоловів на нього»,— подумав Сірко, зітхнувши і пустивши Велеса скачем через горбатини між мовчазних могил ледь помітною стежкою.

Глибококолійний гостинець, на який він вибрався, був давнім як світ, і Сірко їхав збочиною, любуючись навколишніми овидами і чаруючись полинами, типчаками, ковилою, свиріпками, що пахли духмяно і спали в тиші чи тіпалися на вітерцях або шелестливо шептали тирсою чи кугою. Підобідуючи та підпасуючи Велеса десь коло озера чи річки, де можна було і скупатися самому, і помити коня, він привчав арабчука до води, переконуючись, що той сподобав її, прохолодну в спеку, а ось плавав під тягарем невправно, і те непокоїло Сірка.

«Навмисне воєвода Ромодан відвів потуги валуйківського полковника Федора Жученка із Колоторської лінії чи випадково? — ширяли стрілами в ньому питання.— Чому вчинив так, коли навмисне? Щоб орда погамувала непокірних викітців козацьких лише там, та й у всій Слобожанщині поза його острогом? Прислужувався цареві та вчинив те навспак їм? — губився в скімливих здогадах.— А Харківський полк не тепер, то в четвер буде передано Ромодановському...»

— Невже все оте жахне я дійсно пережив і досі не вмер, скорбивши не лише тілом, а й душею? — вголос питав сам себе, аж Велес, граючи вухами і косячи очима, дивувався з того, жваво міряючи віддаль.— Та й чи було те насправді зі мною? Може, воно — криваве, слізне, безсонне, гризотно-поховальне — мені лише сниться? — сумнівався і з насолодою глибоко вдихав духмяне тепле повітря.— Ні, все те було, тільки вже забуте, згублене в часі і вирі подій та доріг,— доходив у словах висновку.— Яке ж то щастя — жити, мислити, діяти, навіть у горі та злиднях! Треба жити, доки можна, і діяти для свого люду, доки не вмер! — підсумував свій рішенець.

Після спечного бігу в путі вершник відчув все лоскітніші повіви вільготи і прохолоди Дніпра-Славути. То близились Великий Луг, Базавлук і рідні січовища, про що навіть Велес обраділо здогадався, бо пішов, жвавіше кидаючи дужими ногами...

Коли ото запорозький гетьман Яким Дацько-Децик Василович був скараний Іванцем Брюхом у Ніжині як самозванець, а гетьман Дорошенко, по чотирьох місяцях братовбивчих боїв, здолавши та четвертувавши в Чигирині хороброго брацлавського полковника Дрозда-Дрозденка, став єдиним правобічним гетьманом, царські воєводи провели переписи-люстрації в Гадячі, Полтаві, Миргороді, Лубнах, Прилуках, Стародубі, Дебрянську, Новгороді-Сіверському, Глухові, Батурині й інших містах і містечках, крім Києва, Чернігова, Переяслава і Ніжина, де вже раніше було вчинено списи-реєстри і де із шафарів, лихварів, гендлярів та посполитих господарів бралося митне, чопове, перевізне, поташне, селітрове, рукомесне, ткацьке, охранне і подимне, а з решти — ще й поплужне в шістнадцять чвертей жита і посошне — в дві чверті збіжжя та чверть алтина. Єпископ Мстиславський і Оршанський Методій, позбувшись завдяки старанням гетьмана Брюха і московського патріарха сану блюстителя Київської метрополії, писав у «посланіях до мирян» і виголошував, подорожуючи по містах: «Люди! Допоки будете підкорятись тиранам, які плюндрують наше найсвятіше право вибирати і слуг Божих — пастирів і чільців, як спадок дідів, политий їхньою кривавицею?! Адже „банькатий“ саджав в глибині-ями старшин і отців, накладає на них в темницях колодки і так правторить до чужого Сибіру! Де Незамай славний? Де Гаркуша, Нечай і Гамалія? Де Височан і іні лицарі? Рятуючи себе, рятуйте й ойчизну від царя і Синоду!..»

«Козак із прадіда» Дорошенко в універсалах брався визволяти з допомогою султана Україну до Перемишля й Самбора, Вісли й Німану, Севська, Путивля і Льгова, Дебрянська та Борисоглібська, заручившись врешті згодою митрополита Йосипа Тукальського-Нелюбовича. А «третій гетьман» по смерті сина Петра приходив до тями біля постелі хворої матері або на пасіці. Сірко і звідси бачив, що крик, зойк і волання Методія приведе до вального ворохобства уже не сіром тільки, а всієї Лівобічної Гетьманщини та Слобожанщини. Коли ж почув, що стольники Телепнєв і Болотников, прислані царем у Глухів, заборонили Брюхові воювати з Польщею і Литвою, що митрополит Йосип і єпископ Методій, в погоді із Дорошенком, закликали Брюха іти на Москву, пообіцявши навіть булаву і Правобіччя, що козаки Переяславського полку з полковником Войцею Сербином і січовим отаманом Савою підняли повстання полку і волості проти Брюха, вбили воєводу Григора Дашкова в Богушеві і зайняли Золотоношу, вигнавши звідти полк Щербатова, а Дорошенко розбив польське військо під Брацлавом і за зламання Гадяцької домови віддав орді Маховського,— і сумніву в Сірка не було, що повстання в Україні проти її адверсорів уже почалося.

Відвідавши Кіш, він дізнався, що цар збільшив гарнізон стрільців у Києві і прислав у Січ Косаґу з полком, якого січовики негайно відігнали аж під Миргород, а ханського посла, що вертався з Москви, піймали і вбили, посла Ладиженського зустріли і також після квестії скарали. Збіглі від Брюха козаки розповіли в Коші, що гетьман писав цареві: «Велика маса моєбічних сотень пішла в Запороги і там баламутить сіром, щоб відірвати все Лівобіччя і Слобожанщину від Вашого царського величества і віддати Україну Польщі, Кримові або Туреччині. Вони ж, збіглі, разом із сіромою домагаються кари через свій суд старшин, які помагали мені погнати поспольство і козаків вольних під Ваше та боярське ярмо неволі. І посполиті мої, і козаки та січовики нарікають найбільше на бояр, воєвод, полковників і на мене, гетьмана, як на Ваших прихлібців і холопів підніжних. Оте ж твердить і повшехні містечани-цеховики».

У розмові зі старшинами Рогом-Жданом, Остапом Чемерисом, Остапом Васютенком і іншими Сірко довідався про якісь крулеві й цареві таємні перетрактовки під Смоленим і домовився із Рогом-Жданом вдарити на Ханство і вернути ясир, взятий у Подолії. Смерть матері Домни затримала похід, знову кинувши Сірка до стуму, бо поховав найдорожче.

Від збіглих козаків Сірко довідався, що повстала навіть подарована Брюхові царем Шептаківська сотня в Новгороді-Сіверському, відмовилися служити йому прилуцький полковник Лазар Горленко, ніжинський — Артем Мартинович, чернігівський — Наум Лисенко, змовившись із Петром Дорошенком. Популярність Дорошенка, який геть відігнав ляхів, в той же час не пориваючи з ними, росла, як на дріжджах. Сіркове ставлення до нього було двояким: з одного боку, він тішився його успіхами у війні з ляхами, а з другого — не міг простити йому спаю з Ордою, хоч вона й була опосереднена султаном.

Подивляло Сірка й те, що король відпустив із Маріенбурга не лише Тукальського, а й Юрія Хмеля, який став архімандритом Гедеоном у Києві і тепер також підтримував дії Дорошенка, а цар, проклинаючи гетьмана Петра і паплюжачи його, звільнив полоненого під Ніжином гетьманового брата Григорія. Не розумів він також, чому це дяк Фролов і воєводи Львов та Дворецький, знаючи про ворохобства полковників проти Брюха, не сповістили його завчасу, зате повідомили через Косагу на Січі. Отак же плутно чомусь повівся і боярин Кикін у Полтаві, сповістивши полковника Григора Витязенка «о заколоті полковників» і промовчавши про те при зустрічі із Брюхом...

Тим часом минули сороковини по смерті матері, вернувся із розвідувальних промислів Гнат Турлюн зі своїми подорожниками, кобзарями та сліпцями, і Сіркові стало ясно, що хан із ордою на Лівобіччі. Те й зумовило врешті похід-залогу на Ханство, і в три доби водою й сушею запорозька армада вибралася в путь. Ріг-Ждан пішов на байдаках та стернах, а Сірко із охочекомонцями-вершниками. Сіркова путь по переправі лежала на Чорну Долину, Каланчак, Кочкар, Улу-Дениз — Гниле море. За наказом Сірка і той, і другий загони йшли спішно, але більше ночами. За тиждень флотилія і кіннота промишляли вже в Перекопі і в «зіниці Ханства» — Бахчисараї. Найбільше ясирників, а з ними й скарбів Ріг-Ждан вивільнив у Арбаутуці, а Сірко — в Кафі та в улусах Шірін-бея.

Цього разу загони часом воювали лише із капичеями-воротарями і тарчами, бо решта міщан, ташійців-стійбищан і пастухів на гірських яйлах-пасовищах, почувши про прихід Шайтана, як правовірні, падали на коліна в бік Кибли і зводили догори руки в молитві, в душі проклинаючи гяур-оглу — християнське кодло. Цим походом було звільнено понад десять тисяч ясирників і значну частину з них оконено. В зворотну путь ішли з нав'юченими кіньми, та й байдаки ледве не тонули від перевантаження. Рідкісно вдалою була ця виправа січовиків, бо не лише вони поверталися з кількома в'ючними кіньми кожний, і ясирники мали по кілька в'юків добра. Серед ясирників було багато московитів і донців, ще в путі, озброєні, вони були відпущені додому. Сірко не тішився неймовірним успіхом походу, як всі січовики, бо перед очима досі стояли корсти-домовини сина Петра і матері Домни. Він і в похід ходив із ними, і в Січі, закрившись у своєму бурдюгу, просиджував у жалобі та задумі.

Три дні писар Суховій і скарбник Лукаш Мартинович вели опис скарбів, приправлених січовиками, а четвертого навідали Сірка в бурдюгові Суховій із якимось молодиком.

— Привів тобі, пане отамане зацний, ось Яцька Гирю,— присів Суховій на пень без запросин.— Порадилися із кошовим, паном Остапом Васютенком, що, може, ти вподобаєш взяти його собі в поміч: і коня доглядати, і колибу обходити, чи й обід коли принести при потребі. Хлопець він вправний у шаблюванні, у статурі, як бачиш, замашний, а головне — січовики чомусь Сірком його дражнять. Негоже тобі, отакому знакомитому, «третьому гетьманові», одному бути, та й Яцько багне тобі пригодитися, як каже.

— Хочеш джурою походити в мене, Яцьку? — зміряв Сірко поглядом приведеного.

— Не Яцько, пане отамане, а Яків я,— відповів огнівлено той.— Послужу, як згодишся, хоч і не люблю догоджати та слугувати із примусу. Хочу нашколитися вправності коло тебе і в шаблюванні, і в стрілянні, і в метанні списа та аркана,— кидав він зацікавлений погляд на зброю, розвішану по стінах колиби.

— Маєш якийсь вишкіл? — сподобався Сіркові молодик чистим помислом і статурою.

— Дяківку скінчив, як батько були панотцем, пишу й читаю, знаю устав і півустав, Старий і Новий завіти, трохи — тривіум...— пояснював розтяжливо і неохоче прийшлий.

— Тяжкий я, брате, на руку і натуру. Але як є бажання, візьму тебе,— згодився Сірко.— Впиши його, пане Петре, в Іванківський курінь, та й по тому буде, Стягайло не перечитиме.

— Само собою, пане отамане, як і радив пан кошовий,— втішився писар, що догодив Сіркові.— Я до тебе не лише в тим, пане отамане. Яків погуляє, а ми погуторимо? — потер він тім'я долонею.— Пан Остап,— сказав Суховій, коли Яків вийшов,— у розгубі, бо Дорошенко прислав погрозливого листа, що ти виправою в Крим виручив польного гетьмана Яна Собеського під Підгайцями, як свого ніби родака. Що він родак тобі, то це наклеп, а що ти виручив його, то в тому сумніву не маємо. В мене, як відаєш, орда знищила в Зінькові велику родину і маєток спалила, але я живу не особистим, як і ти ото, а поспольним і того на карк не беру, що орда мені в зашийок жару кинула. Згрошив обійстя-печище, ґрунт, пасовисько — та й сюди,— глибоко зітхнув писар.— У нас тут інше, зацний пане. Є супліка, що Косаґа підмовив Ріг-Ждана піти з тобою на Ханство якраз тепер, щоб не допустити перемоги Дорошенка над ляхами. Як бачимо, їм з царем те вдалося,— був обережний в словах Суховій.— Чого б то цареві було вигідно, щоб ляхи не були кінцево розбиті, мій пане? А того, що в них дійсно іде якась перетрактація, цінніша цареві за поразку ляхів,— примовк писар.— Не хочу тебе дешперуватис, але ти невільно є зброєю царя, його нацьковів, наустів, обмов, оббріхів і підступних турусів-чуток! Треба признати, що на світі немає таких умілих з біса врядців, як цар і його бояри. Час покаже, пане отамане, може, та супліка — також обмова, але що ви прислужили виправою цареві — безсумнівно. Звичайно, десять тисяч ясирників, маса коней і добр важить належне, але і втрата Поділля у Підгайцях — важить не менше. Спай гетьмана Петра із ханом, при зайнятості султана у Венеції, нам — благо Боже, і не використати його — гріх непростимий! Адже Дорошенко при опінії сьогодні, то при помочі Січі може об'єднати всі русинсько-українські землі в одну, а тоді й хан не посміє з нами ворогувати, і султан, обтяжений, не матиме змоги, і Москва та Варшава, що ворохобляться вдома, лишать нас хоч на тим-час,— гибоко зітхнув Суховій.

Ознайомившись із листом Дорошенка, Сірко розжовував сказане Суховієм і доходив висновку, що вони мають рацію, та убивчою для нього була вістка, що цар прислав йому і Рогові-Ждану в Січ подячну грамоту «за промисли над аґарянами».

«Із моїми прихильцями я буду опиратися тільки на рідне поспольство, міщанство і волость, духовенство і козацтво як проти Варшави, так і проти Москви, і помічно нам будуть хан і султан, що виявилися християннішими і за християн-католикосів, і за християн-єдиновірців! — писав в універсалі Дорошенко, звертаючись до всього рідного народу.— За тринадцятилітнє перемир'я в Андрусові нехристових Варшави і Москви, яке розділяє навпіл землю нашу й люд і є повним порушенням обома адверсорами-сусідами всіх домов наших попередників, нам дадуть відповідь і круль, і цар, бо Варшава і Москва віднині — непримиренні наші вороги!» — підкреслював Дорошенко в універсалах.

«Супротив і ненависть козаків до нас не бували такими досі ні в Січі, ні на волості! Нам і близько Січі під будь-якими протекстами перебувати не можна! Думаю, що і збільшення наших гарнізонів пагубне для царства сьогодні!» — писав Косага Ромодановському, ледь втікши із загоном стрільців від січовиків.

Пожвавились ворохобства і на Дону — звідти, як і з Січі, втекли воєводи зі стрільцями. В Московії супроти «ворів» цар і воєводи кидали каральні стрілецькі загони, там теж ішли справжнісінькі баталії, а крім того, при троні збунтувалися ще й духівники. Повстання духівників змусило царя спішно привезти в Москву патріархів Паїсія Олександрійського і Макарія Антіохійського, які осудили самозванця і вора Никона, зняли з нього патріарший сан, і цар відпровадив його мніхом у темницю-глибицю Свято-Воскресенського монастиря як Микиту Минового, призначивши патріархом протопопа Йосипа і тим розділивши московську церкву на три — Аввакумову, Никонову і Йосипову, повністю підлеглу «первопрестольному Божою милістю цареві».

Незважаючи на вибуховий стан в Україні, уже поділеній на шість шматків: правобережний, лівобережний слобідський, підпольський, підлитовський та запорозький,— цар спішно призначив додаткових воєвод зі стрільцями у Прилуки, Лубни, Гадяч, Миргород, Полтаву, Батурин, Глухів, Сосницю, Новгород-Сіверський, Стародуб, ліквідував у Москві Малорусійський приказ, передавши його справи в Посольський і розголосивши Андрусівське перемир'я, за яким Січ і Запороги вважались землями двох держав. Додаткові царські полки в Лівобіччі врешті вибили Дорошенкових козаків із Хорола, Полтави, Лубен, полонивши багато «здрайців» і відпровадили їх із родинами до Сибіру.

Звичайно, і січова урядова старшина, і особисто Сірко не могли спокійно споглядати за розбоями хижо озвірілих сусідів, тепер уже і турчинів. Ріг-Ждан та Щербина на чолі трьохсот козаків напали на фортецю Іслам-Кермен, розбили в ній залогу, звільнили ясирників і забрали багато зброї, коней, габи, пороху, свинцю і обладунків.

Цар, незважаючи на запевнення Січі, що вона, «по злочинно-зрадному Андрусівському перемир'ю, нічого не може мати спільного з московським урядом», писав: «А на Запороги і Дон у ваш боронний промисел наша поміч не лише не буде припинятися, але буде всіляко підтримуватися та підсилюватися. Отож, направляємо вам через воєвод Сафонова та Тяпкіна за минулошедші ваші сукцеси над аґарянами вісімдесят п'ять пудів пороху, десять і пів — свинцю, два — ґнотів, дві полкові мідні гармати, п'ятдесят дев'ять ядер і сто ліктів сукна. А ще мельдуємо, що будемо і наперед те чинити при ваших потребах і нашій змозі. Божою милістю цар і князь..» — інша ціла сторінка титулів.

В Січі той чималий привіз зчинив справжній заколот. Найлютішими на царя та бояр,—«ти їм плюй у вічі, а вони сльотою лізуть не витираючись»,— були недавні і давніші збіглі. Вони пропонували «порішити обох бояринів, а пожалування вважати віроломством і підступністю, а тому „відпровадити його негайно назад цареві-тиранові й самоїдові“. Був і січовий уряд до того схильний. Та врешті на раді вирішили те начиння прийняти „до паковень“, а Сафонова і Тяпкіна „випровадити геть, як дознавачів, лакиз і розтлителів люду“.

В таємній розмові із Сірком, який із джурою Яковом Гирею був у цей час у Капулівці, Тяпкін сповістив отамана, що він прибув у Січ, щоб „погуторити“ з „третім гетьманом“, за дорученням „його пресвітлої величності“. Коли Сірко згоден, то цар просив би отамана вернутися в Харківський полк або очолити Січ, в якій „немає з ким поважне трактувати, бо верх взяли збіглі“. Повідав він Сірку і про те, що ойроти-калмики і донці згодилися б піти в поміч Січі проти аґарян, коли їх поведе Сірко. Поспівчувавши отаманові у його горі та навіть помолившись за православні душі сина й матері, Тяпкін поспівчував і Січі в затяжнім веснянім холоді, що змусив Січ згодовувати коням і стріхи, і врешті, не домігшись від мовчазного отамана згоди, порадив йому помислити над тими пропозиціями.

— В нас, зацний пане, все вирішує товариство більшістю голосів, а я не повелитель, а лише слуга його, то що можу сказати тобі? Цар і бояри на ріці Городні в Андрусові віроломно знищили всякі мости спаю із нами, потоптавши і зганьбивши свої ж попередні домови по відношенню до нас, то як тепер вірити у ваші слова? А з донцями й ойротами ми не просили домовлятися поза наші плечі в поміч нам, бо ми в змозі з ними домовитися навіть проти самого царя. Поживемо — побачимо»,— сказав Сірко непроханому гостеві на прощання.

Андрусівська домова була наймовірним жахом для України і поразкою для Польщі. Коли царство, одержавши по ній смоленські та дебрянські русино-українські землі, хоч якось владарювало через Брюха на Лівобіччі, то королівство польське, підписавши перемир'я в Андрусові, не лише не володіло Правобіччям, а мало там Дорошенка умілим та сильним ворогом і господарем, а ще втратило поміч Орди та накликало на свою нерозумну голову гнів султана, який уже шукав приводу для нападу на Польщу.

Посланий крулем і сеймом у Високий Поріг Щастя посол Радзієвський з проханням до султана відкинутись від «збуйці» Дорошенка, за Андрусівською домовою підлеглого королівству, був заточений у Семибаштову фортецю і не випущений до смерті. Не поталанило і щойно обраному польному гетьманові Янові Собеському, який врешті був змушений заключити домову зі «збуйцею», віддати Білу Церкву і створити комісію по вивченню «польських нешпетностей до русинів», аж до можливої відмови від Андрусівського перемир'я. Звільнені крулем із Марієнбурзької фортеці Йосип Тукальський-Нелюбович, Юрій-Гедеон Хмель та Григор Гуляницький — митрополит, архімандрит і полковник у Дорошенка, також не могли простити Польщі того.

Внебарі брат гетьмана, Григор Дорошенко, з боями звільнив від царських воєвод і стрільців Київ, і цар негайно прислав до нього свого ротмістра, Івана Рословлева, який від царського імені закликав того відсахнутися від аґарян і умовити на те брата-гетьмана, знову нагадуючи про порушені ним же Переяславські угоди. Григор відповів, що ті угоди цар потопив у в'язких баблах-драговиннях Городні в Андрусові і мови про них не може бути, як і про розрив із Ханством та Портою. Те ж відповіли Рославлеву і митрополит Йосип та архімандрит Гедеон. Слідом до гетьмана Дорошенка з тими ж умовляннями прибув царський посланець Василь Дубенський, а згодом і Кручина Титарєв та стряпчий Тяпкін, що було вже фактично торгівлею за Правобережжя. Опінія Дорошенка виросла неймовірно, і він вимагав собі гетьманства на всіх землях, скасування Андрусівського перемир'я, відміни поборів, виводу всіх царських військ із Лівобіччя як чужинецьких і лишення Брюхові хіба боярства за межами Гетьманщини.

— Віддай, Боже наш праведним, крулівство і круля, царство і царя анафемі за те, що наш нещасний народ має в їх іпостасі звірино-підлих та хижих сусідів-нехристів! Це вони довели нас до того, що для нас, християн, рятунком стають магометани,— виголошував із вівтаря в церкві Покрови колишній дяк Петро Буркун, нині протоієрей і екзарх земель Запорозьких.

Небачена кількість стрільців у Лівобережній Україні, побори їхні, розгули, грабунки, ґвалти і виловлення «ворів» для відправки до Сибіру — зоднобіч, листи Дорошенка і тукальського Брюхові про приєднання та повстання посполитства проти стрільців і Брюха — здругобіч, змусили Іванця скликати в Гадячі генеральну старшину і полковників на раду, де було засуджено царя, як зрадливого порушника всіх домов, та прийнято рішення об'єднатися із Правобіччям, хоч би і під берлом Порти. Посприяло й те, що Польща згодилася взяти Україну під свою зверхність без поляків в Україні.

Через місяць після Брюхової ради в неймовірні морози царських стрільців і воєвод було вибито чи полонено повстанцями, а за спалення ними при відступах обійсть віддано орді. Та цар скоро оговтався і вислав на Лівобіччя нові полки під орудою воєводи Ромодановського, а в Січ — знову послано думного дворянина Хитрово-Хитрого і «єнерала» фон Буковена, які, несолоно нахлиставшись, були глузливо відпроваджені січовим урядом і черню.

Послав цар і до круля уклінне прохання вислати армаду в Правобічну Україну із обіцянкою підписати за те з ним в наступному році вічний мир при посередництві цесарського, датського, сванського і бранденбурзького дворів.

Не сидів склавши руки і Брюх. Він звернувся до січовиків-охочекомонців, і ті прийшли йому на поміч, послав до хана за допомогою бунчужного Степана Гречаного, полковника Гамалію і писаря Каспаровича — в столицю Щастя із проханням до султана прийняти Лівобіччя під зелену султанську хоругву. Сповістив він і донців та Круг про розрив із Москвою «із-за потоптання нею в Андрусові усіх домов».

Ромодановський, дізнавшись від Хитрово і фон Буковена про вихід січовиків-охочекомонців у поміч Брюхові, засів на них у Котельві і розбив їх наголову. А Брюхова розправа над полковницею Гострою в Гадячі, її страта і пограбування призвели до розколу в середовищі його старшини і перемету її до Дорошенка. Брюх послав свого генерального осавулу Демка Многогрішного особисто до Сірка, який перебував якраз у Січі, щоб той посприяв поворотові на Січ решток недобитих воєводою Ромодановським січовиків, а гетьманові Дорошенкові — сліпе прохання про допомогу, і Дорошенко універсалом пообіцяв подарувати «бояринові» Гадяч на вічний утримок, якщо той передасть йому булаву Лівобіччя. «По виборах я уступлю тобі й свою булаву, аби тільки по тому наш народ єдиним був»,— писав він Брюхові.

Не вплинули й на січовиків прислані Хитрово та фон Буковеном дві тисячі золотих карбованців, сто в'язок сукна як пожалування від царя. «Дякуємо вашій мосці за поміч нам, але наглядачів і вивідувачів нам не присилайте, бо ви в Андрусові не по-християнськи стоптали стосунки з нашим людом і тому з вами, неслівцями, заодно нам навіки неспідручно стояти, як з віроломцями, самоїдами і здирщиками».

У підтверження цієї засади Січ визнала гетьманом Дорошенка, що було смертельним для царя, а «вора Брюха» руками найманців із черні Ромодановський, прикувавши голого до гармати, скарав на смерть у Диканьці, як зрадця. Тіло «боярина-гетьмана» за наказом Дорошенка пізніше було відвезено в Гадяч і поховано там у церкві Богоявлення. Дорошенкові активно допомагала велика і багата родина Шірін-бея в Ханстві, вона ж приймала і Брюхового посланця Степана Гречаного, що приїжджав «чинити згоду і просити орду на Москву». Шірін-бей списався із Петром Суховієм, і через нього хан, врешті, поклав мир із Січчю, плануючи замінити султанового Дорошенка своїм Суховієм. Цар та бояри спішно шукали заміну «ворові» Брюхові і Методієві, схопленому Борисом Шереметєвим і задушеному в Новоспаському монастирі на Москві.

Дорошенкові привезли, нарешті, його посли султанську грамоту-домову, в якій той зобов'язувався захищати Україну від Москви і Польщі, об'єднати її зі Слобожанщиною, Поділлям, Поліссям і іними русинськими землями і не допускати людоловства ханового та іних ординців. Дорошенко на радощах замовив уманським кравцям, шапошникам та взуттєвикам зодягти по-козацьки гарнізон компанійців і сердюків, а сам із ордою, лишивши на покордонні з Польщею застави і залоги, подався на чолі козацько-ординської армади знову під Котельву, де розгромив Ромодановського і втечно відігнав рештки його розпорошенців за Путивль.

Цар і бояри були згодні визнати війну за Україну програною, смертельно злякалися Дорошенка й орди, а ще при заворухах черні в Астрахані і інших інородців повсюдно та «бунті стрільців із-за плати їм мідним грошем», але — недарма московське комашне князівство виросло за рахунок підступності і шулерства до динозаврового — повторилося нерозважливе безрозсудство Богданове під Замостям, якого після повної перемоги над ляхами покликала Гелена До Києва. На непоправне горе українському поспольству, цього разу було використано, уже царем, той же метод. Зігравши на найсвятіших почуттях мужа, гетьманові підіслали лазутця-доносителя, який сповістив його, що його кохана Пріся — гетьманша Яненчівна — зрадила йому в Чигирині і нешпетно та замтузно поводить себе, обзиваючи гетьмана рогатим облизнем. Коли Богдан від Вісли, Любліна й Замостя під тим же проводом «кльонсько» повернув війська додому, то Петро «трагічно» передав їх наказному, вчора ще Брюховому чернігівському полковнику, Демку Многогрішному, а сам, загнавши три пари коней, ошаліло понісся в Чигирин, не відаючи, що той наказний був тричі підкуплений царем і боярами. Втекли вслід гетьманові й ординці, бо почули, що на Ханство напав шайтан Сірко, хоч то була також вдала царська вигадка. І внову сталося непоправне!..

Тим часом Сірко, на прохання дружини, сина, доньок і зятів, виїхав на поминки Петра в Артемівку, а побачивши там збирачів датків, які в порушення царських пільг бралися чинити їх і в січовій Мереф'янщині, відвідав обурені проти царя і бояр сотні недавно свого, а тепер Харківсько-печенізького полку уже з царським воєводою Левом Ситіним та ще ним залишеним наказним полковником Федором Ріпком.

Хоч у січовій Мереф'янщині підробкою листа, ніби від імені Січі, на ім'я Ромодановського Сіркові вдалося припинити гвалти і побори та домогтися навіть виводу звідти здирщиків,— більшого і для колись свого, і для окремого Торського полку він не домігся. Підняти повшехне повстання проти обох воєвод йому також не поталанило. Зате в слободах Красного Кута і Торських Озер він організував і підняв заворуху, в якій було побито і вигнано абирачів датків. Та, дізнавшись про це, Ромодаяовський наказав стрільцям «палити, різати, вішати, брати в полон, скільки Бог поможе і ворохобників, і їхніх родин для гону до Сибіру»! Тоді Сірко, розоривши боровинську, калантаївську, сартівську, охтирську, кишеньківську і торговицьку стрілецькі залоги, пішов із покозаченцями до Дорошенка в Чигирин.

В цьому поході Сірко, тепер уже не «третій», а «перший гетьман», як нарік його люд, розіслав листи «до посполитства і мирян, козаків і пастирів, торгових і рукомесних людинів, щоб воєвод і здирців добр та і них царських нехристових слуг побивали, а врадувалися лише своїми полковниками, сотниками, війтами-бурмистрами та суддями, як і досі те було з покону».

Поки Сірко був відсутній у Запорогах, писар Січі Петро Суховій був обраний сіромою на правобережного гетьмана, а Запоріжжя підпорядковане ханові й орді, як ханів паша-лик. Козаки — одні в жарт, інші злобиво — обзивали новообраного гетьмана то Шамай-агою то Ашпат-пашею, а його власну охорону і габданк-печатку з татарськими знаками в зелених кольорах — «султановими постольними штандартами».

Господарювання Суховія в Запорожжі після ради, як на заклик сіроми Дорошенко не з'явився, викликало шал і в Сіркові, як нечуване. Чорна рада, що відбулася в Січі перед приїздом Сірка, розділила козацтво в «пашалиці». Сірко дізнався від своїх прихильців, як вона відбувалася, мало не привівши до братовбивства.

«Пускати орду в Кіш — нечуване святотатство й гріх!» — передавали йому свої викрики на раді одні, в більшості старші. «Трактувати з царем — віроломцею-тираном і самоїдом-нехристом, який ділить із крулем наш люд навпіл,— ганьба й смерть!» — відповідали другі, молодші, докоряючи уже і Сіркові, як ніби байдужому до Андрусівського перемир'я. «Досі такого пройдисвіта в гетьманських шатах ще не було!» — обурено оповіщали треті, згадуючи манявського скитника Виґовського як зразкового, а Юрія Немирича, укладника Гадяцької домови при ньому,— як мудрого чільця.

Спантеличений отим усім, Сірко не розумів, чому хан відкинувся від Дорошенка і прислав під Січ калгу-салтана Крим-Гірея з чисельною ордою, а січовики раптом обрали кошовим маловідомого курінного Івана Білківського, що дружив із буджаками. Та Сірко розумів інше: Дорошенко своїм залишенням війська за Путивлем і поверненням у Чигирин до «зрадливої» Прісі кінцево обабив себе і серед козацтва, і серед старшин, і серед високих дворів, викликавши в Сірка співчуття. Ошуканство чільного мужа ставило його з становище дурня, бо програв переможний бій із Москвою, повіривши всього лиш обмовним нацьковам і оббріхуванням.

Пущені царатом плітки про «вора» Дорошенка, мов велетенські кола на воді, розходилися і досягали через царських слів високих сусідніх дворів, і розум та лицарство гетьмана-мужа нічим не можна вже було порятувати. Недарма світ не знає уміліших наустців-наклепників, аніж царські! Божою милістю цар і бояри ними воювали вже більше століття значно вправніше, аніж зброєю. Під протекстами помочі вони розділяли народи й родини для наступних своїх загарбань, вони і потім спричиняли такі кровопролиття і братовбивства «інородців», яким у світі не було аналогів.

Підтриманий чамбулами калги-салтана Крим-Гірея запорозький гетьман Суховій подався на Лівобіччя, дійшов у Липову Долину під Путивль, по путі приєднавши до себе спершу Переяславський полк на чолі з Дмитрашком Радчі, а потім — Полтавський та Лубенський і розбив під Гайвороном рейтарів Ромодановського, полонивши його сина, воєводича Андрія. Але поспольство Прилук і Лубен вчинило Суховієві великий супротив, і він вирішив: під впливом турус і загрози з боку Демка Многогрішного, царевого наказного гетьмана Лівобіччя, та Ромодановського, що підсилився додатковими стрільцями,— спішно повернути свою армаду на Чигирин, чого й воліли завбачливі царські воєводи.

Під Чигирином чамбули і козацькі загони Суховія, розбиті Дорошенком і нашпиговані чутками про вихід Сірка із Січі в поміч чигиринському гетьманові, стали некерованими: білгородська орда масово понеслася додому, а січові розпорошенні переметнулися до «славного отамана» Сірка, який в засвітку з ходу вдарив спершу під Тясмином на Батурчі-мурзу, розбивши і полонивши чотири тисячі його ординців, а потім по змові з канівським полковником Григором Дорошенком вони здвобіч розбили й решту потуг, які перебували під рукою Суховія та калги Крим-Гірея.

«Гетьман Шамай-ага та Ашпат-паша» — Суховій із п'ятьма козаками-обозниками хотів утекти в Холодний Яр, але по путі калга і мурзи схопили свого чільника й спільника і, пограбувавши його, повезли стрімголов ханові як кяфіра-відступника. Але хан прийняв Суховія як гетьмана, дав знову у поміч того ж калгу-султана Крим-Гірея і білгородську орду, що зимувала в Чорному Лісі, і послав їх звільняти русинський люд по Бугові і Дністру.

19.

Несподівано зрікся престолу Ян-Казимир Другий Ваза, виїхавши до Парижа. В безкоролів'ї велися чвари магнатів і сейму над кандидатами в королі, які, врешті, закінчилися на користь русина Міхала-Хоми Корибута, сина Яреми Вишневецького, не без урахування магнатами можливості поновлення свого панування в Україні.

Ні гетьман Дорошенко, ні гетьман Суховій ні сном ні духом не знали, що цар Олексій ще минулого літа послав Петра Потьомку-Потьомкіна та дяка Семена Рум'янця-Рум'янцева, колишніх спудеїв Київського колегіуму, найнятих через ректора Гізеля, з комісією до скандинавів та в Іспанію і Францію для укладання домов на торгівлю з Велікая Русією, завбачуючи і обіцяючи незліченні зиски з українського поспольства. Те марницею було, що Україна ще не належала цареві!

Регенти іспанського короля Карла Другого чудувалися щедрістю, а найпаче одягом «татарських гостей із Московії», а його мати, королева Марія Австрійська, що правила за сина, зачарувалася слами, а ще коли ті, свято виконуючи царські вказівки, осудили «збуйців-козакенів» за їхню поміч французам разом із ляхами у Фландрах та припросили Іспанію й Австрію іти купно на аґарян-турчинів.

Цареві було важливо, щоб сли будь-якою ціною переконали високі двори Європи, що царство Московія — не дике татарське, а європейське. Тому гостили Потьомкін і Рум'янцев та вели домова, а головне — вивідували, обсервовували, розпізнавали цілий рік, втовкмачивши-таки господарям, що «козакени» — збуйці й дурисвіти, як і ляхи-адверсори, а вони,  московити,— ніякі не татарови, а головні русини та доброчинні православні християни, бо під ними, продовжувачами всіх князівств попередніх, «мати міст русинських» — Київ.

Виїхали, врешті, високі сли ніби додому, а по путі опинилися у Франції і попросили аудієнції в короля-деспота Людовика Чотирнадцятого, в першого міністра Жан-Батіста Кольбера, в маркіза Ліон де Берні, в маршала Бернадтена де Бельфона і герцога Вільруа. Говорили й тут, як по писаному, все про велич Московії, як єдиної продовжувачки Київської Русії, а не Татарії, як твердять мандрівні бакаляри та «вразі всякіє». Та, показавши й тут свою щедрість і підписавши отакі ж домови на торгівлю, вони возвеличували уже ляхів, як братньо-мирних сусідів, а про «войовничо-диких» «козакен», «своїх підлеглих» говорили, що їх не Владислав намовив піти в поміч французам, а Божою милістю цар всея і всея Олексій, щоб допомогти дружній державі і її світлому королеві домогтися справедливості.

Про сольства ці чотири гетьмани не знали, та їм, нещасним, було не до того, бо в Києві не втримались Григор Дорошенко та січовий полковник Гнат Уланович, і туди вернувся зі стрільцями воєвода Петро Шереметєв, в Чернігів — сердуховськжй стольник Артамон Матвєєв, в Переяслав — думний дяк Григор Богданов як господарі й намісники; бо дообраний в Новгороді-Сіверському на старшинській раді при воєводі Ромодановському Демко Многогрішний мусив підписати із царатом Батурнінські статті, які вакабалювали Лівобічну Україну, що всього рік тому була звільненою і під владою одного гетьмана — Дорошенка.

В Батуринських статтях писалося знову таке:

«1. Цар і князь, повелитель, Божою милістю... всея і всея...— йшла сторінка пергаменту на титулі! — прощає гріхи всім козакам і буде їх пильнувати вічно;

2. Він же, Божою милістю, підтверджує всі вольності козацтва, поспольства і духовенства, які були встановлені при гетьмані Богданові;

3. Воєводам царським і їхнім ратним людям перебувати в Гетьманщині лише як боронцям, в Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові та Острі, без права збору датків і втручання у внутрішні справи і порядки українських урядовців, козацьких чи духовних людинів;

4. Всім старшинам у Лівобіччі і тридцяти тисячам козаків озброюватись, ознаряджуватись та утримуватись за рахунок датків;

5. Перетрактовки із чужоземними дворами козацькі старшини і духовенство мають вести лише через Посольський приказ Москви;

6. Столицею-реґіментом Лівобічного Гетьманства мусить бути Батурин;

7. Старшини і духовники мусять ловити і вертати збіглих їхнім власникам, московитським боярам і воєводам...»

Іван Сірко, що по походах зимував у Чигирині при гетьманові Дорошенкові, слухав ті Статті й розумів, що як би там не було, а від датків царат відмовився, а відтак і пільги для Слобожанщини подовжилися, а це була і його, хоч і мала, заслуга, і Дорошенка. У піку царським Дорошенків посланець Михайло Портянко привіз султанові Статті, в яких трактувалося таке:

«1. Гетьманське військо з необмеженим числом має всебічно підтримувати Порту Щастя;

2. Порта сприятиме козацтву у всіх визвольних війнах;

3. Гетьман князівства Русинського отримуватиме від султана стяги-хоругви та всі регалії, атрибути й обладунки;

4. Військові козаки і їхні родини мають бути вільні від всяких датків, а Петро Дорошенко — до смерті в чині гетьмана;

5. Турецькі та ординські війська не мають права людоловити, розорювати храми чи господарства русинські, брати полони чи ґвалтувати людність;

6. Духовенство князівства має жити і реґіментуватися лише своїм митрополитом із Києва;

7. Порта і хан без згоди гетьмана Дорошенка не мають права складати домови або вести інші перетрактовки із Польщею і Московією про українські справи;

8. Визволені козаками або спільними силами русинські міста приєднуються назавжди до князівства Русинського як його поконні;

9. Якщо султан та хан порушать ці Статті, вина і відповідальність за те буде лежати на них вічно!..»

Коли Батуринські статті читалися у Чернігові при царських слах і признаному Москвою митрополитові Лазареві Барановичу, що одночасно було й актом присяги цареві на вірність Демка Многогрішного та його старшин, то русинсько-українські Статті, привезені від султана обозним Михайлом Руткевичем-Портянком і посланцем в Порті Гаврилом Лівонським, приймалися значно масовіше, але без присяг чи якихось інших церемоніалів підданості. Для Сірка, що знав до деталей про присягу Демка в Чернігові, ця була все одно неймовірною, бо, пойнятий з дитинства ворожістю до Орди, він не відділяв її від турчинської.

Чигиринський соборний майдан, на який Дорошенко скликав дзвонами собору, церков, каланчі і мідними литаврами Верхнє, Нижнє, Старе і Нове місто, Піски, Нагору та Діброву і старшин із усіх полків Правобіччя, не вміщав люду, що нахлинув туди в тихий морозний день свята Григора Богослова. Церемонія, правда, була і тут, але гетьманська, не було пихи чауша-підвізира, Сулеймана Кегаї, що був лише мовчазно присутнім тут, відправа на майдані велася самим митрополитом Йосипом Тукальським-Нелюбовичем при чигиринських екзархах із обходом собору. Читав Статті при всій старшині молодий писар і ротмістр генерального реґіменту Іван Мазепа, йому вторили в усіх кінцях юрмища на повний голос оповісники. Крім того, Статті були розповсюджені заздалегідь ротмістром у списках в цехи і церкви разом з царськими — «для ознайомлення поспольства і дезапробати». По всьому, за порадою підвізира Сулеймана Кегаї, Дорошенко відпровадив своїх дітей із посланцями до Стамбула, як закладців вірності, хоч і під протекстом їх вишколу там. У відповідь на це султан звелів кільком тисячам буджаків бути в гетьмана в повній диспозиції, оберігаючи кордони князівства.

Але гетьман Суховій за намовою хана підговорив Корсунський, Уманський, Білоцерківський, Паволоцький і Брацлавський полки відколотися від Дорошенка і стати на заклик Січі проти нього разом із кримською ордою. Йому допомогла і нацькована боярами маса сіром із Лівобіччя, що неждано обложила гетьмана разом з ордою в Конончі. До братовбивства, правда, не дійшло, бо чауш Сулейман Кегая іменем султана відколов орду, а сіроми, взнавши, що при гетьманові Сірко і що полковники, які піддалися вчора Суховієві, залишили його, а він, передавши гетьманську булаву прибічнику Польщі Михаю Ханенку, втік назавжди в Орду, теж перейшли на бік Сірка чи Ханенка.

Поки тяглася зима і відбувалося оте повсюдне неподобство, Суховій помирився та здружився в нужді з Ханенком, і обидва, приєднавши до себе архімандрита Гедеона — Юрія Хмельницького, із запорожцями та ордою напали на Дорошенка і його спідручного Корецького, обложили їх у Стеблеві і були б знищили, але знову на виручку гетьманові наспів із січовиками і присталими до нього козаками Іван Сірко і допоміг не лише знищити ординську петлю, а й полонити їх разом з мурзами та самим Юрієм Хмелем, якого потім гетьман відправив до султана у Семивежову башту.

Король і сейм, згідно з домовою в Андрусові, по двох роках стали домагатися від царату через посланців передачі Києва за віддані йому Польщею Смоленщину і Дебрянщину, але царат, порушуючи домову, відмовився те вчинити, а відтак і підписати «вічний мир», лишивши посланців «з носом». Віроломно обмануті, польські посланці за наказом короля підписали в Острозі домову про приєднання до Польщі Лівобіччя з трьома козацькими полковниками: Семеном Багачкою, Романом Маликом та Іваном Полтавцем, сподіваючись, що те змусить царя виконати домову.

Та знов наближалася весна, а з її приходом кримська орда потай від Дорошенка і султана напала на Ладижин і його околи і взяла такий ясир, якого ще досі не бувало: «земля гримотіла й гула під ногами пов'язаних ясирників і батов, а небо стогнало й вило від плачу й зойку!» Дорошенко, за згодою Сірка, зваживши на навколишні події, звернувся в стумі до поспольства і царя приєднати Правобіччя до Лівобіччя, але «без воєвод і гарнізонів в Україні». Цей Дорошенків виверт примусив царя одмінити ставлення до правобічного гетьмана: колишній «вор» став називатися приятелем. Але ця переміна в поведінці царя натякнула й Демкові Многогрішному, що ним торгують, отже, Демко теж не забарився запобігати перед царем і боярами.

Ладижинська біда, а ще вплив непримиренного до татарів Сірка відкрили врешті очі й Дорошенкові. Він збагнув, що а паном не можна мати жодних стосунків, поки він буде в спілці із Суховієм і Ханенком. На пропозицію Дорошенка видати Суховія хан запропонував гетьманові обміняти його на «шайтана» Сірка.

Щоб примусити хана дотримуватися домовних статей із султаном, ранньої весни козаки пішли на Крим великим походом. Вів їх Сірко і Дорошенків полковник Корецький. Похід завершився погромом Криму, вивільненням понад десяти тисяч ясирників, полоном такої ж кількості ординців та надсотнею батов добра, приправлених Сірком у Базавлук, а Борецьким — у Чигирин.

З приходом Сірка в Січ курені в Коші розділилися: прихильники Суховія та Ханенка в меншості пішли в Зозулин Яр, а Сіркові лишилося в Базавлуці. Відбулися «чорно-радні» вибори кошових, і в Зозулиному Яру був обраний Овсій Шашола, а в Базавлуці — по категоричній відмові Сірка — Лукаш Мартинович.

Ніжинський протоієрей Симеон писав у Москву патріархові Іоасафові-Йосипові: «А в опінії найбільшій нашого поспольства є один отаман — Сірко, бо не присягнув невірним агарянам, як і іним тронним особам, а тим жив, що вертає православний люд і в Україну, і в Дон, і в Московію та інші землі. Зараз він знову промишляє за Дорошенковим наказом у ханових улусах — Кафі і Бахчисараї, а Андрусівського перемир'я не визнає, як противного, віроломного і нехристського».

Заклопотаний війною з Венецією султан Мухаммед Четвертий, вислухавши Дорошенкового посланця в Порті Гаврила Лівонського, спорядив у Крим каральну місію, а в Чигирин — бучне сольство, яке привезло Дорошенкові дві багато інкрустовані гетьманські булави, дорогий бунчук, зелену хоругву з орлом, два ондатрові жупани, розшиті золотом, ондатровий халат, грамоту про вірність домові із князівством Русинським та вибачення за ординський ясир у Ладижині, «який стався тільки через його завантаженість у Порті».

Гетьман Дорошенко не так утішився дорогими дарунками, як отією завантаженістю (хай Аллах потроїть і подесятерить її!), і, обдарувавши у відповідь султана вісімдесятьма тисячами талярів, Капанджі-пашу — десятьма, а його супровід — п'ятьма, врешті відпровадив гостей додому із запевненими, що «військо козацьке, коли не буде в своїй оборонній війні, завжди при потребі стане в поміч султанові, бо подаровані йому військовий прапор, булави і бунчук по цій грамоті не є ознаками підлеглості України султанові, бо й він запевняв в цій грамоті, що ханські й яничарські війська в Україні будуть лише за моїм покликом, як гетьмана, і в моїй повній підлеглості та дислокуватимуться лише там, де я їм дозволю». Дорошенко в додаток запевнив султана, що «покарав ханство разом із Сірком за порушення домови»...

Якщо гетьман Дорошенко на тимчас вірив султанові, то Іван Сірко, який прибув знову зі своїм козацтвом у Чигирин, сумнівався вже через те, що султан був дуже прихильним до України і її гетьмана, а, на Сірків погляд, для правовірного мусульманина те було недопустиме. Отож, між Сірком і Дорошенком ішла суперечка, Яка кінчилася тим, що в березолі гетьман скликав у Корсуні велику старшинську раду, на яку запросив півтисячі делегатів: двадцять із Лівобіччя, одинадцять із Запорогів, решту — з Києва і Правобіччя.

На тій раді три доби вирувала така буря розбіжних старшинських пристрастей, що годі було до чогось конкретного дійти, хоч всі присутні були за об'єднання рідного краю. Україна ділилась на чотири брили, прихильці кожної відстоювали свої уподобання, звичайно уболіваючи за «рідне поспольство, козацтво і духовенство». Кінчилася рада тим, що гетьманові Дорошенкові дозволялося в подальшому «діяти на свій розсуд і розмисел щодо об'єднання рідних земель під одну руку», хоч його й обзивали «бусурманським гетьманом».

Іван Сірко, що був присутній на раді, у батальних полемах участі не брав. Він з подивом бачив непримиренність старшин у досягненні власної користі. На раді вже ніхто не трактував про окремішну державу без Ханства, Туреччини, Московії або Польщі, і те було для Сірка найболючіш уразливим, навіть неймовірним, бо на раді вияснялося, що в Україні разом із Слобожанщиною можна зібрати ще й тепер понад стотисячну військову армаду, яка була б спроможна вистояти у захисті від усіх сусідів.

Уманський полковник Ханенко писав Демкові Многогрішному в Батурин після ради: «Гетьман Дорошенко — за вічне гетьманство, а Йосип Тукальський — за митрополитство, як ті бани волохів і мунтян, усю Україну силяться агарянському султанові навічно передати». Про те ж саме розповів цареві і колишній воєвода Василь Дворецький, якого Дорошенко полонив у Києві і після року ув'язнення в Чигиринській фортеці відпустив у царство.

Зразу ж по раді до Дорошенка прибула кримська орда двома великими чамбулами під чільством Батирші-мурзи і Гаймали-аги «для братства і дружби проти ворога вашого». Незабаром під Чигирином орда розділилася на два табори: проханський і просултанський, бо до неї приєднався із трьомастами козаків Петро Суховій, якого по путі сюди в Зозулиному Яру було обрано гетьманом.

Хоч султан і пригрозив новому ханові Аадиль-Гіреєві, що коли той порушить домову Порти із Дорошенком, то буде скараний, як і його батько Мухаммед-Гірей, хан, тримаючи путь на Чигирин, вирішив зайти в Запороги і, за адатом, зруйнувати та спалити Січ. Проте бекетчики Запорозької волості, помітивши здалеку його рух, димами попередили Січ, і наказний кошовий Іван Курило із волосними ополченцями алярмово вчинив засаду на хана і відігнав його в степ.

Відозва Суховія «до обабічного рідного поспольства», розрахована на підтримку його дій і опінії, очікуваних симпатій йому не принесла. Коли ж хан Аадиль-Гірей через його голову запропонував старшинам вибори в Умані і на них запорожцями був обраний січовим гетьманом Михай Ханенко, а султан алярмово повернув і орду в Крим, Суховій майже самотнім змушений був знову втікати в Ханство.

Черговий великий ясир, взятий буджаками в Корсунщині, змусив Дорошенка вкотре вже оскаржити вчинки Орди султанові, а Сірка — повсюдно запалити бекети, подати кличну сальву і, сколотивши охочекомонців, спішно піти спершу в Лиман-ріку, а потім в Ачі-Кале, Семенів Ріг, Скельку, Гнилище, Сальницю, Прогной, Пугач, Бубликову Балку та Збурівський Кут і звільнити там понад сім тисяч ясирників, захопити табуни коней, отари кіз і овець, череди волів і корів та взяти масу добр. Авторитет першого необраного гетьмана і на волостях, і в Січі, і навіть у «високих дворах» знову відродився на заздрість усіх гетьманів.

Кінчалася в буйному розпалі погожа осінь, коли Сірко, пригнавши худобу, добра і полонених буджаків у Січ, знову об'єднав усі курені в один Кіш, змусивши поодиноких прибічників Суховія, як і сіром-арґатів, піти на волость або підсусідками в зимівники до гніздюків. На різдвяній башлівці січове товариство умовило його врешті прийняти пернач і клейноди кошового, «стосовно зі становиськом, що склалося повсюдно».

По наглому приїзді в Січ отамана Івана Чорноморця від Степана Разі з тобівкою золота для закупівлі коней Сірко вияснив, що донський отаман, повоювавши і пожалувавши каспіїв на Хвалинських і Трухменських берегах, осів з неімовірно багатими добрами і добутим бойовим начинням та байдаками на Кагарлицькому острові, здружився із терпкими і яїцькими козаками, з ногайським Ямгурча-ханом, із зюнгарським тайшею-князем Колеш-Ки і зготувався іти війною на Зари-Цин і Зарик-Су, бо його просять повсталі міщани Курська і Козлова, а Іван Дзиковський, узявши акордом Острог і Ольгинськ, пішов на Коротояк і Новий Оскол, його спідручний Іван Білоус — воює в Алатирі і Арзамазі, де отаманує схимниця Олена і де не можуть помиритися між собою воєводи Урусов і Долгоруков.

— Не лише Слобожанщина, всі інородці повстають проти царя-деспота, мосьпане отамане! До Степана Разі пристає патріарх Йосип і царевич Олексій,— був захоплений Чорноморець подіями в Московії.— Цар Олексій по покійній цариці Марії овдовів, а син його, царевич, не вмер, а живий. Він лише збіг від тирана-батька і шукає спаю та захисту в отамана Степана. Отож, тримайте в нашій спині Орду на своїх прив'язах, а ми там піднімемо всю людність убогу за волю проти царя і бояр. Нам би коней добути хоч півтори тисячі та охочекомонців-січовиків із пів, то й побачиш, що буде!

Те, що Степан Разя не запрошував його особисто собі в поміч, варилося Сірком усю безсонну ніч і вилилося вислідом, що Стенька, Фрол та інші їхні сподвижці, разом із Дзиковським, мають велику силу чорнолюду і бояться, щоб орда не відволікла її із бойовища з царатом підступним ударом у спину. Допускав Сірко в думках і таке: Стенька, либонь, побоюється, аби Сірко, прибувши з січовиками, не затьмив його як вождя.

Сірко відпродав Разі ледь не дві тисячі коней, а ще більше п'ятисот добре озброєних охочекомонців зголосилися піти із Чорноморцем та стати в поміч отаманові. І Січ по відправці охочекомонців завмерла в осінній очікувальній тиші...

Знову над Кошем носилося птаство і відлітали ключами табуни спершу ластівок і бузьків-лелек, оголюючи гнізда на січових куренях та попід стріхами, а слідом — і лебедів, гусей, качок та різного дробу, уносячи і її, осінь, у вирій. Брудно-сірим рваним шматтям клоччя пеленалося все більш космате й низьке небо у журбі. В Сірків прикалабок-бурдюг при Іванківському курені доносилася, розриваючи душу, могутня всекурінна пісня: «Ой чого ти, дубе, на яр похилився?..» і, заглушивши на мить стогін порогів, знову уступала їм, ніби борючись зі стихією. Сірко годинами мовчки міряв тісний бурдюг, аж джура Яків Гиря, що, лежачи на полику, наглядав за ним, боявся за нього, як окаянного чи пасійного.

Наближався вечір...

Поки новий польський король Михай в Жечі Посполитій призвичаювався до корони, а ієромонах Марко Лисицький в селі Густини під Прилуками писав Густинський хронос-дітопис смутних подій в Україні, цар Олексій, щедро обдаровуючи лівобічних старшин, а найпаче гетьмана Демка і архієпископа Лазаря Барановича, «як їх санам належить»,— «на ранги, на уряди, за умноженіє хвали Божої, замість святої милості, ради спасіння православних душ і прочая, і прочая»,— жив у тривозі й безсонні, бо в полуденні горіла майже придбана вже «ойчизна», підпалена «черню і вором Стенькою», до якого переметнулися й стрільці, духовенство, ба навіть бояри, а не лише «ясашні люди».

Донський козак, тепер отаман у Степана Разі, Олекса Протак, приїхавши в Січ з морехідцями вслід за Чорноморцем закупити сандали, гончаки, галери, дубаси, стерни, дубівки, чайки і човни, по відправі того начиння із охотцями-січовиками оповідав Сіркові:

— Головний отаман наш — «таранкуватий вождь» — тепер у силі бардзо великій. А започалося все із того, що до нього на клич приєдналися спершу я і Сергій Кривий із семистами донців, а потім Федь Жолудяк та Василь Вус — із півтисячею. Тоді ото разом ми щасливо пожакували Фарабат, Ширван, Баку, Астрабат, Дербент та інші місця казбіїв і вернулися без Сергія Кривого і багатьох козаків, що вмерли від солоної води, до острова Чотирьох Бугрів із великим скарбом і полоном. Тут ми ще пожакували астраханського митрополита Йосипа і послали дознавачів та підмовців у Астрахань, а ті підняли там стрільців і змусили воєвод втекти. Отак майже без бою ми оселилися в Астрахані. Звідти батько отаман послав «прелестні листи» у всі городи про побиття бояр і воєвод. А тим часом до нас прибули на клич отамани Іван Чорноярець, Михай Ярославів, Флор Мінай, Ларко-Лазар Тимошин, Федь Сукнін, стирник Кузьма Хороший із побратимами, згодилися служити батькові і всі стрільці воєводські, перекинулися Астанхан Мамед і Свіязький ага Алма-Кай, Минько Хохлач в товариством, чуваські отамани Анчик Полкун, Тімурза і Яма-мурза, черемиси Ахту-Мер-Шарал, Мум-Ара і Асан-Кара-Сур...

— То ви жакуєте й тепер? — спинив Сірко оповідача питанням, вражаючись розмахом дій Разі й разінців.

— Жакували в Хвалині й інших казбійських місцях, в двічі помолившись у Соловецькому монастирі святому Зосимові, отаман вирішив на раді-кругові відомстити супостатові цареві-тиранові та боярам за скатованого ними брата Івана і звільнити увесь бідний люд християнський та інородний від ярма царського, боярського і воєводського. Ми вже, вважай, вашмосць кошовий отамане, є в Чарик-Су, Астрахані, Самарі, взяли Саратов без бою з воєводою Кузьмою Лутохіним і жакуємо лише воєвод, бояр та їхніх поплічників. Полковник Дзиковський, розбивши своїми полками гетьмана Демка, звільнив Слобожанщину, здобув Тамбов, Пензу, Саранськ, Нижній Новгород, а тепер наш «таранкуватий вождь» хоче іти з ним на Симбірськ, щоб при поході на Москву не мати в спині ворогів. З нами тепер і вся Мордва із князем Акай-Балаєм, і патріарх Никон-Забочник, хоч він ще в підземеллі Ферапонтового монастиря, згоджується і Аввакум примкнути до нас, бо ж цар у своєму Коломенському відрізає носи й вуха дітям і жонам разінців-«ворів». Ми за Никона і Аввакума, за святу соборну і апостольську православну церкву, але без царя. З нами і боярський син Івашко Кузьмин із Воронежа в походи на супостатів ходить. Ти, мосьпане кошовий, лише захисти нас тут від орди, то ми вліті, при Божій милості, і в Москві будемо.

— Як скинете царя на Москві, то хто ж буде? — знову спинив Сірко Олексу Протака.

— Царевич Олексій при старшинському Крузі та Никонові і Аввакумові. Усі, взяті адверсорами-царями землі, будуть знову по покону керуватися вічовим дзвоном і старшинами, кожна по-своєму і в незалежі. Батькові те підказує і єдисанський тайша малих ногаїв Менчак, що тепер радцем, і улуський Юмалко-Калімбет, що був дознавачем од князя Івана Прозоровського, та мурза Асан-Карасур із Григором Шикмазом...

Відпровадивши врешті гостя на сон, Сірко знову до ранку ходив, то лягаючи, то схоплюючись, і не міг збагнути величі започатого Степаном. Тішачись успіхами кума Дзиковського, він бачив п'ять тисяч дітей і жінок із обрізаними носами і вухами в Коломенському, а в тривожному і короткому сні — цареве весілля з якоюсь Наталею Наришкіною, танець Ордин-Нащоки, що підписав Андрусівський перемир з Григором Катошихіним, який втік від царя до свейського короля Карла-Густава. «Зміна одного царя іншим не приведе до смерті адверсора — московського боярства»,— приходив рішенець у сні...

Роздуми над навколишніми подіями будоражили і не полишали Сірка довго. Кошовий їх врешті виніс на Малу січову раду, де було вирішено підтримувати і наперед слобожан, а в реґімент до Степана Разі послати розвідного сотника Гната Турлюна з листом, в якому вказати: «Заміна одного царя другим не варта жертв і крові, а ось виборно-вічові уряди захистять бідний люд від насильників і загарбників чужих добр, але тільки тоді, коли їм буде підпорядкована військова армада... Убивства князів, воєвод і боярів без суду, зокрема таких, як Герасько Явдокимов, Іван Прозоровський, Семен Тургенєв та інші — непотрібні вчинки, а жакування міст гірші за боярські, як чуємо тут, вам нешпетно чинити, і ми, Січ, того не одобрюємо... Вашої стичності із Ордою ми допускати не будемо, як цар послав в Орду підкупний гарач, ми хана належне попередили, що пожакуємо його конак...»

Не відав ні Сірко, ні його значкові, старші та менші чільці, ні тим більше посланець Гнат Турлюн, що виїхав через два тижні після Олекси Протака в путь із п'ятьма донцями-дознавачами, які зголосилися доброхітно піти в поміч Стеньці, як скінчиться та подорож. Вже по путі донці упросили Гната Турлюна заїхати в станицю Старочеркаську, де вони лише навідають жон і дітей і потім поїдуть з ним до «таранкуватого вождя». Вдома, як лазутці отамана Круга Корнія Ходні-Лук'янового, вони передали Турлюна, зв'язаного в сні, Донському кругові, а той його втопив із каменем на шиї, а листа переслав цареві, направивши в реґімент Степанові Разі турусу, що Січ відмовляє йому в помочі...

Як і в минулому році, була дуже затяжною весна. Східний вітер, гарматан, не нагрівшись у запеклих битвах разінців від поту, сліз, крові й пожеж, був навально різким і колючо-холодним. Січові рибалки із-за повені та бурхливих хвиль не могли вчасно поставити перегородки-ґарди на рибу, а господарча сотня губила на несамовитім вітрі сухі торішні трави для коней при перевозі їх у січовище.

Сірко клопотався побудовою нових галер, гончаків, байдаків, думбасів, стернів та чайок і тривожився затримкою в Разі посланця Гната Турлюна, а тим часом дізнався, що в Москві польські посли на чолі із ковельським писарем Стефаном-Франціском Медешком, не взявши свого підлеглого по Андрусівському перемирі — Дорошенка, підписали нову угоду, в якій московити обумовили Києва Польщі не віддавати, крім того, вона, Польща, має оплатити борги за взяті Дорошенком у минулорічному бою із московитами міста, зброю, добра і воєвод, відданих «вором»-гетьманом Орді.

Дорошенко сповістив Січ, а найпаче Сірка, і про те, що польський посланець у Порті Станіслав Визовський нацьковував султана проти нього, але султан дав йому в поміч буджаків, які тепер підуть на Лівобіччя з Марком Кияшком проти супостата Демка. Повідомив Дорошенко Сірка і про те, що Константинопольський патріарх Методій прокляв і піддав анафемі Демка Многогрішного за зраду гетьманові і люду, хоч як захищали того патріарх московський та цар, а Бог покарав за відступництво тим, що він після удару об одвірки зараз ледь жиє...

Було вже в розпалі літо. На Січ все прибували і прибували збіглі від воєвод та бояр, і Сірко, приймаючи їх, ледь дочекався посланого таємно із двома козаками до Разі сотника Лавра Гука, який мав дізнатися про Гната Турлюна і про становище Разі та його сподвижників: і донців, і січовиків, і незчислимих інородців. І ось Гук із козаками вернувся.

З його розповідей, що тривали досить довго, Сірко дізнався чимало і гіркого, і прикрого, і аж обурливого, зрозумівши, що в Разі зовсім не вишколене та погано озброєне військо, що поразка його загонів за Яїком від князів Милославського і Баратинського, як і побій Разиного побратима, отамана Михайла Харитонова, під Шацьком, не були останніми в донського отамана. Лаврова розповідь про царевича Олексія, якого Разя возить охранно у берлині разом із астраханським протопопом Василем і не показує на люди, здавалося дивною, а ось що Фрол Разя водить полки в баталії разом із Дзиковським, не дивувало його, а навіть радувало.

Розповівши, що Степан Разя, як і його старшини, зодягнений у дуже дорогі шати, часто пиячить і підступитися до нього тяжко, Лавро Гук переказав Сіркові і джурі привезену цидулу царського і патріаршого прокльону, яку Іоасаф розіслав панотцям у всі церкви Московії, на Слобожанщину, на Дон та навіть на Лівобічну Україну для виголошення мирянам із вівтарів анафеми. І Сірко зрозумів, що цар підключив до війни з противником усі найтяжчі гармати.

— А писалося в ній таке,— прочитав присутнім прибулець: «Єретик, злодій, убивця, христопродавець і душогуб-вор, Стенька Разін-син, забувши святу церкву і православну Христову віру, великому государю, князю і повелителю (йшов перелік титулів до „всея Русії і прочая, і прочая“) зрадив і мнозії пакості та пролиття крові й убивства в граді Астрахані й інших низових градах вчинив, поконавши тих православних, які до його лукавого злочинства не пристали, і катує далі зі своїми одночинцями не на живот, а на смерть інших, нехрист — хай буде проклятим навіки! Хай будуть прокляті такоже навіки і єретики: архімандрит Касян, Іван — Максимов син, Лука Некраса, Вовк Куриць, Іван — Оверків син, Митька — Коноглів син, зрадник і злодій, Тиміш Окинда та булий протопоп Аввакум купно із усіма козацько-ворохобними ватажками!»

Сірко, слухаючи повільне читання Лавра, бачив, що той у журбі й печалі, але не здогадувався про її причину і пояснив їх, як той кінчив читати, безліччю смертей у Разі і зморною дорогою у Запороги. Та, побачивши, що приїздця по читанні, винувато похиливши голову, змовк, він у тривозі нагадав Лаврові про Гната Турлюна.

— Покійний Гнат наш, отамане,— стримував сльози і ковтав клубки судом той.— Григір Шикмаз, що знав вас, став у поміч, як я розповів, для чого приїхав. Сховавши нас у своєму наметі і відшукавши двох із тих донців, що пішли із Січі з Гнатом до Разі, він у розпитному баданні дізнався, як ті умовили його зайти попутно в Старочеркаськ, як там сонного зв'язали та де потім втопили в заплаві Дону... Покійник Гнат наш!..— заридав він не стримавшись.

Лаврове сповіщення привело Сірка в такий жах, що він, стріпнувшись серцем у горі й муках, взяв у долоні голову і так сидів не знати й скільки. Джура Яків Гиря не відав у розпачі, як і діяти.

— На мені лежить смерть Гнатова,— поклав Сірко на стіл тяжкий п'ястук.— Прости мені, лицарю і захиснику живота мого, мою непростиму вину гріховну, як і ви всі, коли вина в вашій смерті лежить на мені! — молився в нестямі отаман.— Пошли, Боже, йому, мудрому й вірному, рай небесний, а йога родині й синам — блага твої й захисти,— перехрестився тричі, змовкнувши.— Не взнав часом, хто із старшин Ходневих те вчинив? — спитав згодом у Лавра.

— Обозний Ходні Михай Самарин з дознавачами в заплаві біля обійстя вдови Чивилихи, яка з дітьми бачила те, бо порала грядку невдалік.

— Взимі мусите привезти тіло побратима і поховати на січовім цвинтарі, а Михая Самарина прикличу в Січ і маю вбити в поєдинку при кошовому товаристві.

— Ходня, кажуть, його змусив на той злочин,— вставив Лавро.

— Той перекинчик відповість і за Івана Разю, і за Гната Турлюна,— стиснув Сірко зуби.— Іди на спочин, Лавре, моє тобі спасибі,— відпровадив він курінного, а сам ще Довго міряв бурдюга в безсиллі, тускові й скорботі.

«Одно безголів'я і безтямне гультяйство, той рокіш Степана, бо заміна одного царя другим коштом неозброєних інородців і ясачних людинів неминуче скінчиться поразкою, а при вертепних пиятиках старшини, що граблять гірше бояр, то й поготів»,— стріляли в Сірковій голові висновки.— Продовжувати походи на боярство, не переманивши стрільців,— засліплена тупість, і не більше! Для Степана то бахвально-чванливе розуміння «вождя», а для поневолених — життя і смерть! Мушу застерегти Дзиковських,— вирішує він, а на пам'ять йому приходить Хирівський ліс і на шкапі вершником хлопець Гнатко, що вимагав доброго коня за сповіщення про ночівлю ката Лаща...

20.

Ще ниючими ранами й рубцями в Сірковім серці та пам'яті озивалася смерть сина Петра, матері Домни, сотника Гната Турлюна, родині якого він вирішив постійно посилати утримок, і багатьох тисяч побратимів, розгублених ним у бойовищах, а в Січ прибуло із посланцями чергове грошове пожалування від царя, подячна грамота і дві мортирки-гарматки із обладунками. Кошовому впало у вічі, що царські високі сли до нього не зверталися, а трактували в основному із Ханенком, величаючи його гетьманом. Згодом Сірко вияснив, що у слів був лист від царя Ханенкові та Січі, в якому закликалося їх, православної віри людинів, триматися Андрусівського перемир'я і допомагати польському крулеві Михаю-Хомі Корибуту побити агарянського вора і супостата-нехриста Дорошенка. В кінці того листа згадувалося побіжно, правда, і Сірка: «Кроткий духом цар і суд вселенських патріархів прощає йому нерозумно-гріховні зносини із обома „ворами-нехристами“» — малося на увазі Разю й Дорошенка. Сірко здогадався, що лист, переданий Разі через Гната, і є причиною його гріховності...

Та лиш встигли царські сли виїхати із Січі, як у грецьку хату увалилися польські амбасадори під чільством ротмістра Яна Завіші. Зустрівшись із Сірком наодинці, той передав кошовому із привітами від усієї шляхетної родини коронного гетьмана Яна Собеського і великого особистого листа та попросив зустрічі із гетьманш Ханенком на наступний день для перемов при кошовому Сіркові. Одяг, виправа і врода ротмістра, особлива чемність і відкритість підкуповували, а знання української мови — зріднювало посланця, і Сірко дає дозвіл Завіші обійти із джурою всі місця січовища, які його зацікавлять, а сам покликав у бурдюг Лавра Гука для читання листа.

Після вибачень, що так довго мовчав, щедрих віватів «збавителю, уратувателю і доводці начільному від длужніка, мілосної дружини Марії, синечкув Томаша і Тадека, цуречки Ядзі, небожа Якубка», привітань і уклонів «жоні Софії, синові Романові, цуречкам Марині і Ярисі», висловлювань співчуття всім у смерті матері й бабусі Домни і в загибелі сина й брата Петра, як «звитєнжці»,— йшли короткі новини, що «всі жиють належне» і що він, Ян, «зараз при крулі найяснішому Михаєві є коронним гетьманом Жечі Посполитої і має чимало з того рожних запобіжних і прикрих обов'язків, як чілець і врядовець».

«Цей лист,— писалося далі,— від людина-длужника й приятеля, не гетьмана, і все, в ньому викладене, є виказом інтимним. Болі твого рідного краю й люду мені не чужі, як не однораз мовив тобі, мосьпане, тому повторююся і нагадую мою думку в скрусі і за твою, і за мою ойчизну листом, не маючи нагоди зустрітися.

Далека й довга путь починається з малого кроку, і чинить його кожний по-своєму. Жеч Посполита, втративши за століття вашу віру у її слівність і порядність, утямила, що, змагаючись за вашу підлеглість, вона обезсилила себе і вас, як щита свого від полудення всходного, і тепер чинить чимало кроків для зближення, не зустрічаючи того ж від вашого поспольного загалу. А досягнення в цьому між польською й вашою сторонами були б обнадіею на майбутнє і початком нових сув'язів і контактів.

Все, що досі діялося нами й вами, було тільки розором наших сполеченств, воно кріпить та багатить не нас, а аґарян та московитів. Царські спритноушкали, вміло користуючись нашими різнороз'єднаностями в релігії, створили на землі вашій криваве бойовище, яко на бидлобойні-ржезні отій, кроворозливній.

Із багатьох розмов зі слами царевими і їх супровідцями я дійшов висновку, що їх уміння ламати, рвати сув'язі родин, парафій, цехів, колотити громади, розкладати їх і деморалізувати, розпалювати супротивництво — прямо сатанинсько-диявольські. Шельмування, викрути, вигадки, плутні для них — рідна стихія, а переконання, що в спілці з ними — вважай, під ними — твоє щастя й спасіння, просто дивогідні!

Коли під ляхами ваші русини лишалися завжди, хай і „бидлом“, але русинами, то зараз, плавом пливучи в Татаро-Московію, яка ігнорує вже й федерально повну князівську автономію, ваш люд несе туди не лише душі, тіла, добра-статки, худобу, дріб всілякий, а й дух рідний, звичаї, обрядності, гісторію, яких ляхи не торкалися, а ігноруючи — все ж і не приписували собі. Той повінний біблійний „ісход“, особливо ваших духовних людей, приведе до знищення вас як народу з власним корінням, бо московити, найпаче чільні амбасадори, дотеперішнє своє назвисько, вважаючи на обвиклу його татарщину, шалено-похітно і вперто трактують, як русинське, не проминаючи підкреслювати та наголошувати, що вони — ледь не перші русини, то пак, виходячи з цього їхнього твердження, все ваше — є їхнє та в додаток ще й прикрите тепер православною одновірністю. Того не можна замовчувати.

На моє бачення, „великая Русія“, як пишуть боярські скриби в реляціях, велика лише в шулерстві, насиллі, держимордстві та загарбі чужого. Її амбасадори радяться з іншими лише тоді, коли мають з того для себе зиск. Гра нині з вами є трактування вас як захисної стіни від нас і аґарян. По ній вашого воскресіння не буде, а буде мученича смерть і зникнення. Ви станете в них робучою силою, волячим тяглом, джерелом датків під єдиним Богом і православною вірою! За Бога вам стане сатрап-цар, а за віру — його Божою милістю плутні і його ж іпостась! Отож, священне ваше змагання за життя на землі може бути успішним сьогодні тільки у федерації з нами та Литвою на засадах Гадяцьких угод!

Подивляє мене осібно і декого з прихильних до вашого лиха наших чільців разом із крулем те, що ви не бачите, як доброхітно опиняєтеся в стосунках із московитами в становищі плебеїв і рабів, будучи навіть чільцями і радцями. Щоб не мати вини на сумлінні перед тобою, питаю тебе: невже, оглядаючись назад і слушно осуджуючи нас, ви, чільці, не бачите різниці хоч би в тому, що ляхи дозволили вам піднятися до усвідомлення своєї окремішності і організувати визволення за неї, а московити уб'ють те в зародку-зав'язку!

Ти, доблію, у нашій гостинній розмові ремствував та нарікав, що ляхи-маґнати поїдом їли добробути і гаразди від праці ваших русинів. Це так і було, але сьогодні вже я бачу, що ляхи-маґнати не їли ні своїх сіром-трудівників, ні трударів-русинів, а московитські бояри-покручі, разом із своїми їдять, та з'їдять не лише добробути і гаразди, а й самих ваших трудівників разом з їхніми поспольними чільцями. Правторення до Сибіру Богданових родаків і сподвижників є погрозою і по відношенню до твоєї власної персони... Помисли над тим і будь пильним!..

Жеч Посполита по Глухівській узгоді відмовилася від усякої підданості України-Русі їй і Литві, ставши на обов'язкову рівну з ними спільність перед всіма помежно-сусідніми адверсорами. Більше того, Польща згодилася помислити в будучині і про долю решти русинів та їх земель в королівстві та в чужинах поза ним, то що може бути більш досяжним вами нині?! А ви, затравлені помстою і нацьковані „єдиновірцями“, цього не поціновуєте. Питається, чому? І хто відповість на те питання вашим наступникам? Адже всяке поспольство жиє на землі завдяки наступникам, мілосний пане! Грош ціна батькам, які того не носять свято в собі, як поконного обов'язку!

Осуджуючи тебе, звитяжцю доблій, за наївність і подиву гідну скрому, я не можу не співчувати твоєму людові, не зовсім чужому й мені, бо від його долі залежить доля інших, і в першу чергу польсько-литовського люду, як найближчих у завтрашніх адверсіях царя й бояр.

То є не все, що я бажав тобі мовити, але то підвальне, засадне й основне. Як мовлять латиняни, я сказав і полегшив своє сумління, але як кажуть ті ж латиняни, „мудрому досить“. Я застеріг тебе за обов'язком і сумлінням. Найясніший мій пан круль Міхай із-за твоєї наївної неохоти-скроми, вболіваючи за ваш край, а найпаче Правобічний, змушений просити пана полковника Ханенка, як гетьмана Правобіччя, до спільних дій з нами, бо аґаряни вчинять бойове токовище із ваших земель при помочі кобецяжа-бабія Дорошенка. Запрошую тебе цим листом помислити і стати йому, нестатечно-несталому, в поміч, коли нема в тебе охоти бути самому гетьманом. Запрошую, коли захочеш, навідати мене, попередивши, в будь-який час. Хай бережуть тебе, як і досі, доля і Бог Всевишній. Пише тобі і твій небож, Якубко Чемерис, який по Сорбонні є уланом при крулі Михаї.

Твій длужник і приятель Ян».

Лавро Гук втомлено спинився читати, в душі вірячи у щирість сказаного Собеським. Не сумнівався в приязності коронного і Сірко, слухаючи Лавра і бачачи перед собою вилицюватого Яна Собеського ніби наяву. Різновраженням від листа у Сірка й Лавра було лише одне: Лавро бачив лише сказане в листі, а Сірко під час читання пам'ятав Царську грамоту Ханенкові і чув слова Протака та Чорноярця про Разю й Дзиковського. Перед ним поряд із жаским четвертуванням царем викраденого Івана Разі на Лобному полі в Москві стояло і варварське катування Дмитра Дукреця з двома десятками його соратців-сташин та їхніх жон на Мазовецькому полі у Варшаві, переказане побратимом Левком Кошовенком і потім гетьманом Богданом, що були присутніми при тому.

«Ні, не різняться круль і цар, хоч круль, щоправда, не правторить чільців з родинами до Сибіру, бо не має його, а ще, видно, утямив, що, нищачи нас, він нищить себе,— думав, ще слухаючи читання, Сірко.— Йосипа і Юрія з Марієнбурзької фортеці вивільнили, а Григора Гуляницького тримаєте, бо не йде з вами в спілку»,— згадував попутно.

— Тут продовжує листа небіж, то, може, й його прочитати?— нагадав Лавро Сіркові по чималій мовчанці.

— Ага, читай! Потім ми ще вернемося до «коронного»,— був у розпачі Сірко.

«Мій дрогий дядьку, ласкавий мосьпане, лицаже з лицажів і гетьмане з гетьманів, як стале Вас називає мій доброчинця пан Ян,— читав Лавро Гук неспішно.— Для мене, як і для моєї рідної мати, Ви є богатирем із легенди! Я, як і матка моя, шлю молитви Матці Бозці, Аллахові і Христові, жеби берегли Вас нам на радість і гордість. Цей лист пишу Вам з дозволенна мого доброчинці пана Яна після його апелювання до Вас і, даруйте, смію сказати Вам, що виклад мого пана в ньому є щирим і доброчинним.

Доконченнє Сорбонни, відвідини моєї матки Настан-ханум в її обійсті-фільварку і мій побит при яснейшему крулеві дали мені багато роздумів і в осуді татарів за людоловства, і в сказанні поляків, московитів та турчинів наганних, як спесивих гонором, пихою та іманентно властивою їм адверсією, а козаків — похвалою за природжену скрому, лицарство, і дорік за розбрат в одностаї люду в оточенні ошукань і шельмовань сусідів.

Прошу у Вашої милості, мілосний мосьпане й дядьку, пробачення, але найбільшою шкодою для вашого люду, по-моєму, є єдиновірство із москалями та помстливе керування в стосунках із ляхами, які зараз більшості своїй невпізнанно змінилися і поколінно. Жиючи в Парижі, я надивився абсолюту доста і зненавидів його до краю, печалячись, що Ви у Фландрії посприяли його утвердженню, та він навіть, звіриний і блюзнірський наскрізь, не дорівнює варварському царському чи турчинському.

Я згодний з мілосним паном Яном, що мислити нині про окремішну Україну при таких сусідах марний відок. Отож, Гадяцькі умови пана Виговського є найліпшою запасовою радою в тих обставинах, які склалися. Я свідомий того, ласкавий мій високий родаку, що повчаю вас, але пробаченням мені хай буде щирість і вболівання за Ваш і моєї матки край та його нещасний люд. Те, що Ви із Михаєм Ханенком і Григором Пелехом не в контроверсії — кроткочасне, гадаю, і не стійке.

Навідав мою рідну матку ханум Настан і тішуся, що зона викуповує з ясирів краян-козаків, як родаків, та купчить їх у своїх фільварках, а найпаче тих, яких козії-каді звільняють по покону через сім літ. В освоенцонних християн таке зась зустріти! І то ж при побудові наймоцнішої в світі в'язниці-фортеці Бастілії, Грановитої палати та Коломенського палацу, султанської Вежі Вічності і сералю. І це тоді, коли церкви й духівники по заповідях Божих і Аллахових ніби не мають секулярності із світським тягловим людом. Що ж мовити тоді, коли його закабелюють з допомогою отців Гаврила Доменського, Лазарів, Симеонів, Інокентіїв, коли горять у пожежах та руйнаціях храми і колегіум в Києві й створюються легенди Версалів, Коломенських і Грановитих палаців?!. Серце обливається кров'ю і за сліпо-отваринених ординців, і за розідрані на шмаття в міжусобствах нещасні землі люду Вашого.

Запрошую і я Вас, мілосний родаку, в гостини та хочу побачити Вашу Січ, Київ і чигиринський Собороуспенський майдан з голубостінним храмом Покрови, хоч і не відаю, коли...

Даруйте ще раз, мій великий звиценжцю й дядьку, діточу смялосць мою. Лицарство проти шулерства не є рівною силою!..

Писав цю орацію Ваш небож Якуб Чемерис року Божого 1670-го у Варшаві».

Довго сидів Сірко, переслухавши послання, глибоко зітхаючи і обдумуючи почуте. Сумніву в щирості написаного в нього не було, були тільки болючий жаль і пекуча шкода, що ті висліди до владців прийшли надто пізно. Проте розрив круля з аґарянами підкуповував Сірка, як і те, що Михай, напевне, мислить так же, як і його коронний Ян Собеський.

Вечоріло. Яків Гиря, відвівши Завішу в грецьку хату після обходу Січі й січовища, нагадав Сіркові й Лаврові про вечерю, на отаманове прохання приніс її з поварні, і старшини мовчки, не бачачи, що вони їдять, повечеряли, кожний думаючи про своє.

21.

Переїзд мосьпана Романа на Правобіччя був не лише вимушеним, а й бажаним, бо підскарбій, обварившись у стосунках із царськими боярами та воєводами, хотів пізнати русинське становисько і в сусідстві з ляхами.

«Все тимчасове й тлінне в світі Божому,— продовжував він писати діаріуш, найбільшу свою святиню,— і леч-тільки єдине поспольство-нарід та краснопись його діянь і легенд є нетлінні для рідної генерації у прийдешньому! Отож, офірую ці застережливі клявздли-нотатки для вас, що прийдете у світ Божий по нас і будете ліпші за нас, як твердив преподобний Михай Гунашевський».

Його мосць пан Роман спинявся в писанні, неспішно відщипував від свічки нагар, перечитував написане, вмокав перо в каламар І, подумавши ще якусь мить, схилявся до паперу:

«Сусіди зусібічні користуються з поспольної нашої гостинності і навіть глузують з неї, бо вони леч у жестах уболівальники нашої доброти й щедрості, в етикетах і фліртах-умізках, а не в діяннях, і недарма козаки, а найпаче січовики, відпускають їм вшілякі колючо-шпетні мадригали».

Новий екзарх брацлавський, мосьпан Роман, на тому спинився, двічі неспіхом перечитав наскрибане і, не складаючи зшитка з діаріушем, щоб висох атрамент, підвівся, пошептом помолився в куток до ікони Пречистої Параскеви-Покрови і, вигасивши недогар свічки, невесело пішов у покій на спочин.

«Неодмінно мушу вранці дописати, як цар для вигод власних потоптав Переяславські та Батуринські домови з козацькою державою, а круль — Гадяцькі та Ставищанські Андрусівською, а відтак Глухівські і Стамбульські статті є лише корисно-процедурні, прикривно-шельмо-маніпулянтні та часово-хвильові, і слушно твердять знакомито-славний кошовий Сірко та інші, що всі вони, високодвірські, є шулерські!» — продовжував у пам'яті екзарх скрибати хроніку уже в постелі...

А в той час гетьман Дорошенко, одружившись удруге після зради Пріськи Яненківни з Ганною Тетерівною, по розправі над брацлавським полковником Василем Дрозденком, який слугував цареві, почав лагодити замок і місто-столицю. Недовгий передих стався в Чигирині і в Січі, а пояснювався він тим, що цар, його бояри і воєводи були відтягнуті від позамежних загарбних справ заколотом Стеньки та інородців.

«Вор Стенька», якого, за наказом царя й патріарха, проклинали на Москві всі церкви з вівтарів, тим часом приєднав до себе малих ногаїв-єдисан, полк січовиків на чолі з Андрієм Бобою, два полки донців на чолі з Іваном Заруцьким і Сергієм Кривим — січовими і донськими отаманами, полк яїцьких козаків під отаманом Федором Сукніним, полк чорнопашців під Василем Вусом, що йшов на Москву, полк ойротів під тайшею Мончаком, татарський тумен-булук під Асан-Карасуремом, полк єрзів і мокшів під Акай-Валяєм, полк русинів, марійців і чувашів під проводом черниці-ігумені Олени та кільканадцять десятків сотень різних посопших і тяглових чорних людей під отаманствами сотників, яких очолював Фрол Мінай.

Успіхи «таранкуватого вора Стеньки» були досі незаперечними і були б неспинними, коли б окремі з його отаманів не були гірші від бояр і не ставили нажитки над усе, а «вождь» не віз у своєму обозі Олексієвого царевича, як Гришку-Отреп'єва, на заміну батькові, коли б армії разінців були хоч якось вишколені, не трималися жіночих спідниць і не було б між ними маси таких лазутчиків, як Юмашко Калімбет. Вже була майже повністю звільнена від бояр і воєвод Ітиль-ріка аж до верхів'їв, взяті Тамбов, Саратов, Саранськ, Нижній Новгород, обкладений Симбірськ, здалися без бою воєводи Кузьма Лутохін і Тиміш Тургенів, були розбиті й скарані голова московських стрільців Іван Лопатін, воєвода й князь Іван Прозоровський, а згодом і його брат Семен Прозоровський. «Конопатий Стенька-вор» вірив у поміч правобічного гетьмана Петра Дорошенка та Січі, які ось-ось, ставши на поміч Дзиковському та братові Фролові, вдарять на престольну Москву зі Слобожанщини, уже повністю звільненої. Єдине, чого не було ще у «великого вождя», так це уяви, що ж буде і як буде по його повсюдній перемозі над боярами і тираном-царем, хоч він і обіцяв рай Божий.

Отаман Максим Осипов узяв Алатир, Ядринь, Василеурськ, Макарів, Жовтоводський монастир, Корсунь, Нижній і Верхній Ломов, але під Шацьком був розбитий в одночассі із Михайлом Харитоновим під Керенськом. Ці події були ознакою початків кінця.

Поразки і нещастя для «таранкуватого вождя» особливо започалися пізньої осені, коли воєвода й князь Юрій Долгоруков розбив «галу, кийову і набрідну» армію стариці-монахині, а саму ігуменю Олену, як чаклунку-відьмачку, прилюдно спалив на вогнищі в Арзамасі, коли зверхником воєвод у Приказній палаті на Москві став астраханський піддячий Олекса Олексіїв, який послав під Симбірськ у поміч князеві Милославському князя Урусова. Ті нещастя й поразки зросли з приходом холодів, коли царські драгуни перекрили «ворові» та його слам шляхи на Дон, а гетьманам Дорошенкові в Чигирині та Ханенкові в Січі подали надію на їхні гетьманства над усією Україною й Слобожанщиною з обумовкою, що те станеться, як тільки «Стенька-вор» і його розбійно-крамольні сподвижці будуть погамовані.

І якими навскрізь облудними не були ті обнадіяння на гетьманства, як і залити про здоров'я, але певну роль вони зіграли, і гетьмани Степанові Разі не допомогли, хоч і не перечили охочекомонцям доброхітно піти в поміч Дзиковському. На короткий час дії шляхти й бояр стали на диво злагодженими, більше того, покінчивши війну з Венецією, і султан не спішив допомагати Дорошенкові збройно.

Цьогорічні осінь, зиму й весну Іван Сірко із джурою Яковом Гирею, небожем білоцерківського полковника Івана Гирі, кермуючи Кошем при гетьмані Ханенкові і вже обозному й сватові Григору Пелеху більше дбав про відбудову маринарної флоти. Отож, із осені до весни перебував коло теслів, а чимало й сам теслював, домігшись того, що Січ поповнилася добротними гончаками-галерами, байдаками-думбасами, чайками-стернами і дубівками та поромно-приплявними настилами. Гончаки, байдаки й стерна були уже оснащені навіть Вітрилами.

Раптовий наплив на Січ втікачів із разінського війська, їхні розповіді про кари, які чинили воєводи й бояри над отаманами і повстанцями, сусідські великодвірські заплутливі інтриги створювали в Запорогах стан розгуби й розбрідності, проте дружбу Москви і Варшави, яка стала раптом показовою здвобіч, Сірко, як і чимало інших, пояснив собі ворохобними вчинками Степана Разі та Дзиковського і побоюванням обох високих сторін можливих дій султана.

Із настанням весни на когорти Дорошенка вийшли польські війська під проводом самого коронного гетьмана Яна Собеського і, не дивлячись на прибуття йому в поміч ординців, з боями зайняли Могилів-Подільський, Брацлав, Бар, Немирів, Ладижин і Рашків. Більше того, підмовлені гетьманом Ханенком уманчани вбили Дорошенкового спільника Карпа Жеребилу, признавши гетьманом Ханенка, а орда, боячись повстання і свого окільцювання, лишила Дорошенка напризволяще, і він із рештками свого війська мусив відступити до Чигирина.

Характерними були і відповідь царя на Дорошенкове нагадування про всегетьманство в Україні, в якій той радив йому бути в підданстві круля по Андрусівському перемир'ї. Отож, Дорошенко спішно зв'язався з ханом Селім-Гіреєм через свого брата Григора, і той привів йому в поміч на Правобіччя орду. Пойнятому ненавистю до неї Сіркові було того задоста, щоб кінцево виступити проти Дорошенка, ставши ніби в спілку з коронним і польним гетьманами Яном Собеським і Дмитром Вишневецьким. Поки Іван Сірко рухався із Січі до Побужжя із шістьма тисячами відбірних охочекомонців на захист краю, навіть при гарматах, польські гетьмани розбили наголову орду під Брацлавом.

Кошовому Сіркові і гетьманові Ханенкові нічого не лишалося, як кинутися навперейми орді і в буйних заростях лепехи, очеретів та лої, розділившись, засісти на неї біля переправ на рукаві Рвач, у Збурівському Куті і на косі Сарн-Комиш Дніпрово-Бузького великого лиману. Ті зарості з кружевами різноликого крикливого птаства, піщані бархани, солоні й прісні озерця в байраках та ярах, достатня паша для коней, високі кучугури й стародавні кургани при відсутності сліпців, оводів і ґнусу були надійною схованкою для козаків.

Сірко не помилився у виборі місця і цього разу, здивувавши гетьмана Ханенка. Але очікуваного розгрому значно чисельнішого ханського війська не сталося. Тяжкий триденний бій поклав великі жертви з обох боків. Ординці не могли без втрат відірватися від січовиків, але й козаки були фактично відрізані ордою в закутті лиману. Обидва табори від подальших боїв врятувало перемир'я для схоронення побитих, а далі гетьманові Ханенкові вдалося домовитися з ханським візиром Субаш-Казі про спільний похід на Дорошенка, що був тепер у заріччі під Ладижином. Підтримка козацтвом Ханенкового задуму змусила пристати на те й Сірка.

По розгромі Дорошенка,— а вірніше, по його втечі з невеликим військом гайдуків, бо решта його козацтва переметнулася до Сірка,— польські й чисельно значно більші козацькі війська зустрілися під Кальником. На вимогу Собеського Ханенко проголосив нові вибори гетьмана, на яких по відмові Сірка в урочищі Гаймак був знову переобраний загальною радою таки Ханенхо...

Родинною була зустріч тут Івана Сірка з коронним гетьманом Яном Собеським, що тривала всю ніч. Після віватів, чоломкань, розпитів, розповідей, співчуття у розмовах двох чільців все зводилося до того, що Сірко, за відвертими висловами коронного, міг би ще врятувати Україну і вернути її разом із Слобожанщиною як князівство у польсько-литовський федерал, що події неминуче ведуть до ослаблення Польщі й Литви, а відтак — і до гіршого стану в Україні; Що Гадяцькі статті Виґовського були ключем до звільнення всіх підпольськнх і підлитовських русинів; що цар, його бояри та воєводи не були слівними, в доказ чого були знехтувані Переяславські та Глухівські статті і при першій же можливості будуть віроломно потоптані Андрусівські та інші. Коронний гетьман Ян натякнув Сіркові, що в цьому питанні він розходиться з крулем Михаєм, який так же, як і Сірко, не відає, що цар є тиранним пройдисвітом-вар'ятом і азіятом.

За добротною вечерею під виспіви солов'їв у тиху місячну ніч говорили довго і про все. Коронний звинувачував козацьких чільців у тому, що вони злочинно вигублюють свій люд, не відаючи, чого хочуть, а Сірко закидав шляхті підступність, гонор, пиху, хижість, зневагу, на що той знаходив виправдання, хоч і не шкодував своїх попередників-ойчизників. Слухаючи Яна Собеського, Сірко вірив його щирості, але якоїсь різниці між ставленням Польщі і Московії до України не бачив, бо перед очима стояли надіті на палі, лежали четвертовані й колесовані, висіли повішені й покатовані.

Майже на ранок, обливши холодною водою голови, чільці попрощалися по-братньому, а за кілька годин ляська армада залишила Ладижин, направившись до Брацлава. Коли козаків утримувало там датками населення, то жовніри за все платили йому власний гріш, і недотримання того правила суворо каралося Собеським. Назагал кажучи, ставлення ляхів до русинського поспольства на теренах по Случ було, порівняно з минулими роками, людяним і гуманним, хоч за це й було заплачено дотепер українським людом сторицею...

В путі до Січі Сірко згадував «ґваранти» круля, про які коронний сказав ніби між іншим. А новини, повідані йому після прибуття січової когорти в Кіш, витіснили все з його пам'яті, надто коли довідався, що разінці майже повсюдно розбиті, а сам «великий вождь» отаман Степан Разя з купкою козаків і прихильців-чільців вернувся на Дон та окопався на Кагарлицькому острові, відпустивши січовиків у Запороги.

Другого дня в довгій розмові з Іваном Чорноморцем, що прийшов з рештками охочекомонців з Дону, перед Сірком постала, мов привид, жахлива картина неминучого повсюдного розгрому решток повстанців і животіння донців із Степаном та Фролом Разями у бурдюгах на Кагарлику. Він навіть уявив собі їхніх дружин: Олесю-Олену, сестру одноокого Василя Вуса, та Катерину-Каську, місцеву козачку, і Степанових дітей: Григорка, Параньку та Тимішка. Уявив із розповідей і смерть на вогні схимниці Олени, Акай-Бадая, Михая Харитонова, Тимоша Лазаря, відправторення до Сибіру сотень сотенних, їхніх родин та навіть знайомих.

З тих жахних розповідей Сіркові стало ясно, що всі повстанці приречені на загибель повсюди, хоч на Слобожанщину лише посудяться йти в поміч Ромодановському воєводи боярин Василь Уваров і князь Петро Урусов. Ті жахи нагадали Сіркові твердження Собеського, що «московити: і опричні, і посошно-сполеченські є наогул раби-ассійці», що «релігія їхня набагато гірша за інквізиторську, бо не Божа, а царська, і буде в прийднях ще потворнішою, бо передається в руки православних перекинчиків, які за власні гаразди і маєтності ще послушніші цареві, помазаникові Божому, і за московитських». Прикладом коронний призріло називав серед кількох десятків протоієрея Методія, архімандрита Гаврила Домецького, Симеона Полоцького, Лазаря Барановича та навіть Інокентія Гізеля...

Не полегшило туску та жалоби в Сіркові й те, що були кимось скарані за підступні заміри Ходня-Лук'янов і його обозний Михай Самарій, колишні вбивці Гната Турлюна та безлічі інших. «Це вам плата за мученика Івана Разю, окаянні!» — згадав він побратима, його дружину Параню та дітей, зісланих Ходнею і Самаріним до Сибіру разом із сотнями інших...

Вступила в свої права погожа казкова осінь. Січ ретельно готувалася до зимівлі, і Сірко, як завжди, мав досить клопотів. Маєтно притульні гніздюки вже збиралися перебиратися на запорозькі волості в зимівники, коли в Кіш до Сірка й Ханенка приїхав посланець польного гетьмана Дмитра Вишневецького — Станіслав Ковалевський. По копітких умовляннях і перетрактовках Ханенко, а з ним і Сірко згодилися піти з охочекомонцями, лишивши Кіш на наказного Лукаша Мартиновича, з польним і його підчільним Яном Яблуновським, щоб у Іллінцях під Уманню вчинити при двох військах королівську і гетьманську взаємоприсягу на вірність.

Процедура та виглядала помпезною, присягали вперше не лише Сірко та Ханенко при козацтві й регаліях, а й круль Михай при драбантах зі своїми чільцями, клянусь «не віднімати козацьких вольностей, як недоторканних, не втручатися в козацькі державні справи і порядкування виборні, не порушувати помежних кресів з козацькими землями, а головне — клопотатися перед сеймом про приєднання до Правобіччя решти русинських земель і людностей у всій Жечі Посполитій і Литві та під іншими васалами». Хто ті «інші васали» — при «домовнім шлюбуванні» конкретно не вказувалося, але малися на увазі Молдова, Волощина та Білгородщина по Дністру, де меншала тоді значна частина русинів-українців. Як би то не було, а Сірка й Ханенка з січовиками, брацлавцями, ладиженцями, кальниківцями, уманцями, лисянцями, вінничанами та іллінцями вона порадувала, хоч і була ще значною силою Дорошенкова армада на решті теренів Правобіччя.

Одразу ж по раді та домовній процедурі Сірко із січовиками невдалік Іллінців раптовим нападом розбив двохтисячну орду і перекинувся з частиною запорожців аж у Рашків, а звідти, поповнившись, переможно пішов на Білгородщину-Дністровську, звідки, розбивши і там буджацьку орду, повернув на Чечельник і знову в Ладижин та Кальник, куди підійшли якраз війська Дорошенка. Бою не було, козаки Дорошенкових полків перекинулися на Сірків клич до нього, і противник із гайдуками та чигиринцями у розпороші мусив спішно відступити до Черкас, а Сірко, уже з Ханенком, на чолі чималого тепер війська спішно подалися назустріч ханові до Перекопу, який мав вийти в поміч Дорошенкові.

Істинно, перемагав той, на чиєму боці був полководець Сірко, і цього тепер ніхто не міг заперечити ні в Січі, ні при високих дворах...

З настанням пізньої осені, на початку зими бої січовиків і козаків волості під проводом Сірка і Ханенка не припинялися. В побоїщі під Куяльником був досить порубаний і сам Сірко, забиті його сват, обозний у Ханенка, Григор Пелех та чимало козаків-рядовичів. Показав себе у боях дуже вправним Сірків джура Яків Гиря, якого кошовий у радісній вдячності вперше назвав братом і який справді став ним пізніше. Якова Гирю за неймовірну відчайдушність, вправність, уміння шаблювати вдвіруч, кмітливість та циганкувату бронзовість парсуни, подібної до Сіркової, січове товариство обзивало також Сірком. Кошовий з того тішився і з вдячності та поцінки здібностей Якова по смерті Григора Пелеха призначив його на тимчас наказним обозним, що по різдвяній башлівці січова рада потвердила, увільнивши Сірка від нотування по обранні його польним гетьманом у Ханенка.

22.

Снігова заметіль позакривала шляхи і припинила на тимчас походи січовиків, проте не вона була причиною повної бездіяльності козаків і рідкісної тризни в Коші. Січ правила місячну панахиду по вбитих у минулих походах і покатованих царськими стрільцями повстанцях Разі в Слобожанщині та повсюдно. Особливо ревно молився Сірко. Він по цілому дневі стояв на колінах у бокуні кошового в церкві Покрови і плакав, коли екзарх Січі Петро Буркун під хор молодиків викрикував по молитві: «Простіть нам, живим, славні мертві лицарі, коли вина у вашій смерті лежить на нас! Простіть усюди, де б ви не поклали життя, не скорившись долі, в захисті рідної землі нашої і нещасного люду! Прости й ти, Боже великий, нам, грішним!..»

Відчай Сірка був несказанним, надто після того, як прибився ледь живим у Запороги Фрол Мінай та повідомив про скарання Ромодановським Івана і Явдохи Дзиковських-Диких і сотень їхніх сподвижників у Острогозьку та інших містах; про висилку до Сибіру зі Слобожанщини тисяч родин із малими дітьми і старими та навіть немічними; про виловлення донців і обох Разів і ув'язнення їх у Фролову вежу, в якій конав їхній брат Іван тридцять літ тому; про правторення численних родин із Дону в Сибір князем Волконським за Корнія Ходню. Та відчай став смертельним, коли в Запороги прийшов мереф'янський війт Пилип Ступа із Артемовими Нелюбовями синами Арсеном і Тимошем та Гнатовим Турлзоновим Яцем, сповістивши Сірка, що мереф'янський сотник, а його син Роман, шаблячсь із стрільцями, які хотіли його ув'язнити, був забитий, на смерть і похований матір'ю на мереф'янському цвинтарі при великім юрмищі мирян, а сама пані Софія зробилася знову причиною. Сірко по тому сповіщенні стояв у бокуні церкви і ночами на колінах, геть вибитий із колії життя. Він молився, як досі не молився ніколи, і сам упавши в пасію, як дружина Софія...

Лихо до людей, кажуть, одне не приходить. Коли кінчалася місячна панахида, воно знову прийшло до Сірка.

Під весну в Січ прибув амбасадор круля Михая і, передавши винагороду козацтву за минулорічні виправи, став умовляти Ханенка й Сірка виступити проти Дорошенка. Сірко в своєму горі послав посла до Ханенка, а той дав згоду на похід і за нього. Але січове поспольство на братовбивство не пішло, зворохобившись так, що ледь не вигнало з Коша і гетьмана, і його польного Сірка, докоривши їм обом у смерті Дзиковського та сотень інших козацьких чільців.

Погамувала заворуху сіром вістка про те, що писар Карпо Мокріевич, стародубський полковник Петро Рославець, генеральний обозний Петро Забіла, генеральні судді Іван Домантович та Іван Самойлович ув'язнили серед ночі люципера Демка у Батуринському замку, закляпивши рота, наділи на нього кайдани й дибу і в звичайному санному повозі відпровадили в Москву як зрадцю і Дорошенкового приятеля та однодумця, який багнув передати Лівобіччя турецькому султанові. Послали з ним і чолобитну реляцію, щоб цар скарав його смертю!

Цар і його думні дворяни та бояри, ідучи назустріч інтригам і «анцихриста», і його синів та близьких, і далеких родаків, радо «повеліли відпровадити разом із супровідцями-гайдуками і їхніми родинами до Сибіру, в Соленґинськ, до диких бурятів». В число відправленців потрапили і полковник Матвій Квинтівка та осавул Павло Грабович, які ще кілька місяців тому старанно допомагали, як і гетьман Демко, усмиряти повстанців-слобожан.

«Віра в дружбу з царем і його прихлібцями є втратою для будь-яких інородних громад і чільців. Їхня дружба — лише флірт і лицедійна гра і ніколи іншою не буде»,— молячись і вдихаючи кадильний дим мирояну і буж-дерева, повторював Сірко слова Яна Собеського.— То в справжнє винищення нашого чільства і поспольства на користь Московської держави,— шептав він між молитвами і свої висновки.— «Адже виселенці будуть в отих забіссях царськими людьми, а не самі собою!» — робив вислід він у тусковій тузі, шкодуючи Демка, Матвія, Павла та всіх з ними...

Втікачі на Січ із Лівобіччя й Дону йшли і йшли: і поодинці, і групками, і цілими ватагами, і приносили новини, одна другої болючіші та дошкульніші: про виселення козацтва по воєводських списках, про приїзд на Лівобіччя, у Конотоп дяка Танасія Ташликова і піддячого Аврама Шостакова, а їм услід — Ромодановського та із Чернігова самого архієпископа Лазаря Барановича і генерального судді Івана Самойловича. Із тих новин випливало, що між Путивлем і Конотопом намічалися Генеральна рада в присутності царських повірених і вибори гетьмана.

А велика розповінь тієї весни стримувала січове козацтво від якихось дій, і новини знетямлювали чільців та значкових так, що вони ходили як неприкаяні, не знаходячи собі місця, ніби чуючи ґвалти, зойки й крики нещасних на Лівобіччі, в Слобожанщині та аж до самого Дону. Врешті втікачі принесли в Січ вістку, що в Козацькій Діброві був обраний на гетьмана генеральний суддя в Демка Іван Самойлович, знайомий Сіркові ще від походу із Києва по благословенні Петром Могилою.

Сама по собі та подія нічого особливого не являла, а ось нові Конотопські статті до колишніх Глухівських додавали чимало дошкульного. «Гетьман без царя і старшин не буде нікого карати, не листуватиметься з іноземними, за винятком царського, дворами, не допускатиме жодних зв'язків із Дорошенком», «гетьман мусить спіпшо вивести свої полки і уступити Польщі міста по річці Сож у воєводстві Мстиславськім та в Мозирському і Рєчинському повітах, звільнених від ляхів Іваном Золотаренком ще при гетьмані Богдані»,— писалося в Статтях.

Сірко, Ханенко, Мартинович, Шашола, Вдовиченко, старигани та значкові товариші Січі мусили спішно скликати Малу раду і написати цареві та новому гетьманові «ультиматну контроверсію» про недопустимість якої б то не було передачі українських земель Московії, Польщі чи іним державам як поконних українських. Не те образило царя, про що говорилося в «контроверсії», а те, що Московія не була названа Великою Русією, а царя зневажено безтитульностями.

Була ще одна надзвичайно важлива особливість Генеральної ради в Козацькій Діброві, про яку Січ довідалася згодом. Полягала вона в тому, що більшість лівобічних старшин, вболіваючи за справу, пропонувала віддати гетьманські клейноди і булаву Іванові Сіркові. Для царя і його посланців, а найпаче для Ромодановського, полковника Федора Жученка з Полтави, Івана Самойловича те було жахом. Тому й затяглися вибори. Три дні значкові старшини схилялися боярами до компрометації Сірка як «анцихриста-бузувіра і побратима вора Стеньки».

Доки в Січі й Запорогах переварювалися козацьким поспольством вибори Самойловича та Конотопські статті і гуляли «ловчі сиски» воєвод в Лівобіччі, Слобожанщині та на Дону, гетьман Дорошенко через своїх амбасадорів у Порті полковника Гаврила Лісовського та ротмістра Івана Мазепу, по закінченні Туреччиною Кандійського походу у війні з Венецією, допросився в султана Магомета Четвертого помочі на ляхів.

Хондкар-султан спершу оповістив Польщу, що піде на неї походом у поміч Дорошенкові, а з приходом весни таки змусив хана піти на Україну, потім, скориставшись чварами навколо круля Михая та незгодою Сірка і частини січовиків іти на братовбивство, вирушив ханові услід і сам із тасмами яничарів. Жахною була його сила, коли, перейшовши Дністер біля Хотина, він поповнив свої війська спершу булуками буджаків, а потім туменами хана і полками Дорошенка.

Перший удар армади султана був спрямований на Кам'янець-Подільський. Обложне побоїще тривало цілих два тижні і вдень, і вночі. Побиті лежали завалами, і вдвічі більше їх було з боку тих, що йшли на штурм, але сили все одно були нерівні, і місто з фортецею було залишене ляхами. Магомет, як переможець, заїхав на коні в тамтешній соборний храм, наслідуючи Магомета Другого, що отак же зневажив собор Софії в Києві. Образами і обкладами з ікон були вислані всі вулиці міста, і те все проходило на очах Дорошенка, його значкових і козацтва.

При цьому кримці й буджаки пішли на захоплення і людоловлення міст Покуття й Волині, а Дорошенко з візиром султана Махметом Капрюлю обклали Львів, де стояли польські війська на чолі із коронним гетьманом Яном Собеським. Львів'яни зібрали пожертви від міщан та храмів і відкупилися, спасши тим і обложеного коронного, і його військо. Дорошенкові здався в полон наказний гетьман Ханенко, зрозумівши, що без Сірка він не має жодної сили. Здалися Дорошенкові у безвиході і чимало Ханенкових козаків, лишивши гетьмана лише з гайдуками та сердюками.

Тим часом крулеві Михаю вдалося замиритися і скласти з султаном у Бучі домову, по якій Польща мала щорічно платити двадцять тисяч злотих, окрім вісімдесяти тисяч, даних львів'янами. Були й інші важливі пункти у Бучацькій домові: Польща зрікається всіх домов з Московією, а Україні вертаються давньорусинські землі. У Кам'янці ж, Меджибожі, Барі та інших містах Поділля султан залишає своїх чаушів. По цьому, переобтяжений статками та ясирниками, хондкар пішов у Порту, а хан Селім-Гірей та Дорошенко — додому. В путі хана наздогнав Ян Собеський, відбив у нього ясир і статки, чим придбав собі престиж заступника русинів, та й по тому.

Поки відбувалася жахна Подільска трагедія, цар і його високий двір, згідно з домовою з Польщею, слав через майора Павла Манезіуса саксонському, бранденбурзькому, курляндському курфюрстам вимогливі листи про бажану їхню поміч крулеві Михаю проти аґарян-турчинів, а сам, палець об палець не вдаривши, через дяка Семена Протопопова вів таємно перетрактовки з Ханенком про піддання Москві, як гетьмана об'єднаної із Запорогами України — Малої Русі. А на Січ прибув із Дону лжесин царя Симеон, не спійманий виловним сиском по разінщині...

Сірко жив то в Капулівці у мачухи Ївги та в хаті покійної матері Домни, то в Січі. Про появу разінця Симеона, про прихід донців та воронезького воєводи зі стрільцями і гетьмана Самойловича з козаками в Січ він знав, але не реагував на них. Закликані січовики та донці в похід на Перекоп без Сірка відмовилися йти, і кошовий Микита Вдовиченко та писар Денис Кривоніс, щоб позбутися непроханих гостей, умовили його повести на Перекоп донців, стрільців, новаків та охочекомонців-січовиків.

Дуже вдалим виявився похід під Сірковою зверхністю: було звільнено десь коло десяти тисяч ясирників, забрано неймовірно багато статків, худоби, а найпаче коней, полонено коло п'яти тисяч людоловів, кількадесяти мурзів і пашів, хоч особисто Сірко лише дораджував чільцям походу.

Вернувшись скачем у Січ із недавнім джурою Яковом Гирею, Сірко вирішив по намові зятя, який приїхав за ним, навідати Артемівку, дружину Софію, могили синів у Мерефі. Умовляли його і Артемові та Гнатів сини, а найпаче війт Мерефи Пилип Ступа, якому вже не терпілося більше перебувати в Січі.

Для певності, крім родаків, Сірко взяв із собою вчорашнього джуру, полоненого мурзу Темнамбета і трьох його баш-агів і відправився в путь через Лівобіччя із перепусткою, яку йому привіз зять від Ромодановського з Курська. Мурза і баш-аги мали стати дарунком воєводі Ромоданові за ту перепустку.

На ніч зупинився у Нових Санжарах під Полтавою.

Раннім досвітком, як у Санжарах горланили півні, а Сірко із супроводом мав виїжджати в подальшу путь, на нього сонного напали в постелі гайдуки на чолі з полковником Федором Жученком, зв'язали його, закували в кайдани й відпровадили в повозі на Батурин. Ординських полоненців кинули у полтавську темну глибицю, а супутців — у тамошню секвестрову хату. У супротиві гайдукам був забитий Яків Гиря, проте обидва Артемові і Гнатів сини, війт Пилип Ступа та зять Іван Пелех після мордувань і побоїв були відпущені в Мерефу.

Іван Пелех, викравши вдругоніч свого Гнідка й Сіркового Велеса, скористався перепусткою Ромодановського, на загнаних конях вернувся в Січ і сповістив козаків про те, що сталося із Сірком. Коли б розірвалася сотня бомбард, вони б не викликали такого обуру січовиків і їхніх чільців по всіх. Запорогах...

Сірко про все те не відав. Темниця в Батуринському замку стала його незмінним меншанням, кандали — розвагою, постачання їжі й води та світло із заґратованого віконця визначали час, що видавався тут вічністю. Його тепер навіть скрики пугачів уночі забавляли й радували.

Добротного й пристойного одягу свого, кушакового шабельтаса з пістолями, захованими алтинами, дукатами, талярами й злотими, шаблі з дамаської сталі, табинового кунтуша й тобівки з дарунками для дочок та Софії, що їх пограбували нападники під час ув'язнення, він не шкодував зовсім, а ось супровід і навіть ординців-людоловів йому було шкода, найбільше жалкував за Яковом Гирею, якого вже називав братом, та за вірним вишколеним конем. Велес навіть у сні дивився докірливо на Сірка блискучими сливами очей...

«Ми — і гетьмани, і отамани, і кошові, знакомитий мосьпане, не належимо собі, бо виконуємо забаганки та волю поспольства нашого, товариства, Божу, хай він простить нам, і не завжди радо та згідливо виконуємо, як відаєш,— згадувалася ув'язненцю мова гетьмана Самойловича при Забілі, Домантовичі й Жученкові у генеральній канцелярії, розкішно обставленій і освіченій восковими свічками у канделябрах.— Твоя намова сіром і старшин на бунти в Лівобіччі та спонука їх до піддання паскудному лайдакові й ґалґанові Ханенку не можуть подобатися ні козацтву поспольному, ні, тим більше, його світлості й високості та милостивому захисникові нашому — цареві, а ще коли твоя мосць приятелювала з „вором і розбойцею“ Степаном та була родаком зрадцеві й клятвопорушцеві Дзиковському і його відьмі-жоні чи й усім іним здрайцям допомагала кінно, то й поготів, як відаєш сам, те тобі не буде прощене милостивим государем».

Сірко бачив, як снується йому обвинувачення, і дорікав собі, що не задушив Самойловича ще тоді, як вони йшли із святої обителі Київської до повстанців. Він жодним словом не перечив гетьманові, сівши без дозволу на лавицю в канцелярії, бо жив ще власним горем і стумом під траурним крепом від ним положених життів, бо нехтував і зневажав до огидності й омерзіння і самого Самойловича, і його поплічників та порадників. Німого й тяжкого його погляду присутні не витримували, а гетьман найбільше: схоплювався із сідлищного дзиґлика, походжав і бідкався, неясно натякаючи, що цей самочин він немов започав з обов'язку та під примусом. Його бреханина була зрозумілою Сіркові, адже по виборах у Козацькій Діброві і він ставав претендентом на гетьманство, лякаючи царат своєю непоступливістю, чільством у Січі та й соратством ще з гетьманом Богданом, домовні Статті з яким було потоптано навіки. Жодних надій на милості гетьманські чи царські Сірко не мав, а відтак не бажав роняти свою гідність і шляхетність. До того ж він здогадувався безпомилково, що його доля вирішується, а може вже й вирішилася, не в Батурині, а в Москві. Майже не слухаючи обвинувачень гетьмана та решти генеральних, які нагадували йому і про непоміч нещасному Шереметєву, і про лист до «вора й розбойці», він був певен, що коли його не скатують тут, то подальша його путь ляже до Сибіру. Врешті Сірко в кайданах був відпроваджений знову в замкову темницю, не проронивши ні слова. До глибиці його супроводжували козак і двоє московитів-стрільців з бердишами, що підтверджувало його здогадку про вирішення його долі царем...

Невбарі відбулася ще одна примітна подія. Його раптом розбудили серед ночі шорох і шарудіння, а потім услід щось упало з високого віконця в солому поряд. То виявився полотняний вистьобаний гайталик-поясок чималої вага з кількома петлями на одному кінці і залізним гапличком на другому. В тому поясі Сірко напомацки безпомилково визначив алтини, дукати, злоті й таляри, зрозумівши зачудовано, що такий подарунок міг йому зробити лише заможний доброчинець, передавши його поза вартою перед можливим правторенням Сірка звідси.

Сірко утішився не так досить дорогим дарунком, хоч гроші були насущно необхідні йому, як тим, що навіть при ворогові гетьманові у нього, в'язня-кандальника, є щирі приятелі, які не побоялися та не поскупилися йому допомогти. Проте, як він не намагався відгадати, хто б то міг бути, так і не відгадав. Єдине, в чому був певний,— той подавця досконало знає обставини і є недругом гетьманові.

За довгі роки життя, яким, як здавалося йому, він керував, хоч насправді його несла стихія оточення, як і кожного в поспольстві, він уперше потрапив під чужу сатанинську волю. І дійшов тямком, що найкращою в цьому становиську є нереакція, іґнорація всього навколишнього. Така поведінка виявилася спасенною і найдієвішою в його лихові. Адже по смерті синів не лишалося вже під небом Сіркового роду, а він — гроза-шайтан для аґарян — був безсилий, ув'язнений чужинцями, а своїми старшинами і на своїй землі.

До нього, оброслого сивою бородою і густим посивілим чубом, які він, не маючи сили до них звикнути, постійно торкався то однією, то другою рукою, приходили невеселі думки. Сидіння в темниці давало йому можливість відірватися від вихорів подій і приглянутись до вчиненого досі і ним, і іншими. Судив себе, ганьбив себе і старшин, але не за принесені в ім'я свободи жертви, а за глупоту й дурість, за роз'єднаність замість сув'язі й спаю, за кон'юнктурне холуйство і вдаваний добробут.

Ув'язнений, він, слава Богу, не розшаркувався перед ворогами, не клявся і не кланявся їм, як і сторожі, не вітався і не прощався, не дякував за їжу й воду, і вирішив так триматися й далі, до будь-якого кінця. В ньому одне горе виклинювалося іншим, зненаць оглушивши його безмежною людською підступністю. Він зрозумів, що Ромодановський, платячи Дому за неприсягу в Харківському полку і за Дзиковського, видав йому перепустку-пайцзу, прислужившись цареві, зоднобіч, а здругобіч, будучи певним, що Сірко схоче відвідати могилу сина, сповістив гетьмана і допоміг Дому позбутися небезпечного і знакомитішого суперника.

Та наступив нарешті теплий тихий ранок, коли вартові вивели ув'язнення з темниці і здали в дворищі драґунам-вершникам із бердишами, а ті всадили його в парокінно впряжений повіз із запашним сіном, який за мить із двома драгунами попереду та двома позаду вирушив із замчища і направився на міст через Сейм у бік чернігівського Воронежа, Шостки і Ямполя.

«Мабуть, прямуємо на Курськ»,— здогадувався Сірко, тішачись, що він, ні з ким не обмовившись, розумівся на своїй подальшій долі.

У підворітні замку сталася радісна для ув'язненого придибенція: прямо на виїзді з двору, незважаючи на досить ранній час, іздвобїч шляху стояли купки сіром і гукали, хрестячись: «Щастя тобі й життя!» А якась тітуня кинула Сіркові в повіз чималого клунка, скрикнувши: «Живи довго!», і побігла, проворно шаснувши в юрбу. Один із драґунів, що їхав позаду, вихопив клунка з повоза, але, обмацавши його і переконавшись, що в ньому тютюн-самосад, кинув його назад Сіркові в ноги.

Ота мала придибенція під замком, а найпаче тютюн, який і при ощадженні вже кінчався в Сірка, та щирі побажання були для нього дуже втішними. Світлий літній ранок, трохи туманне тепле повітря після темничої вільготи та прохолоди діяли на нього цілющо. Збоку неважко було помітити: його радували й орожевлювали прошвини хмарок у небі, що нагадували череди перістої худоби, і маревні серпанкові далини пообіч шляхів, і руто-буйна зелень лісів, дібров та садів, і чепурні села з вибіленими, то під соломою чи очеретом, то під ґонтом-черепицею хатами, вивершеними буслиними гніздами, в яких пробували свої молоді крила лелеченята.

Сірко в цій путі, як ніколи досі, бачив красу рідного краю і аж оманювався нею. Гнізда птахів йому нагадували січових, що вважалися там душами полеглих, а сюркоти коників-цвіркуні в та нечасті кумкання жабок були достеменно такими, як і в Запорогах. Слухаючи їх, він лишився на тому, що мислить себе не коло дому в Артемівці, а в Січі коло бурдюга і згадує в біді не родину й дружину, а побратимів, не бачачи в тому гріха. Він молився і за буслів, пугачів та жабок, і за побратимів, хоч протягом життя в Січі не набридав Богові своїми молитвами, проказуючи лише «Отче наш», та й то про великий дзвін. Радували його в путі і общинні толоки з козами, овечками, корівками та кіньми, і мирські — в дворах та будовах, бо вони свідчили, що рідний люд, незважаючи ні на що, живе й творить життя, а найпаче його тішили діти, які зграями супроводили його повіз, не звертаючи уваги на викрики стрільців-супровідців.

В путі нерідко плескачами зустрічалися могили, на царинах чи грядках нишпорили люди, а у свята дзвонили дзвони з-над церков, чаруючи звуками, вечорами просвічував прикритий дірчатим рябчаком лісів та хмарок захід або лякали непоодинокі руйновиська-попелища осідків, сіл чи й містечок, викликаючи щеми в душі, але в ній просипалася і свідомість того, що світ цей — рай земний і зухи-крутії та підступні маєтники не достойні жити в ньому, тим паче на трудовому карку сіромства, адже влада людинам дається для чинення добра поспольству, а не для ограблення його! З того висновку йому не робилося легше, а ще тяжчало...

В містечку Курську, що тепер було осередком Слобожанщини під воєводою Ромодановським, якому цар не довіряв із-за повстання Дзиковського й із-за того, що його син Юрій був у ординському полоні, подорожники спинилися лише для заміни візника, повоза й коней, але їх раптово захопила гроза і змусила затриматися. Сірко з драгуном і візником перестоював її в сінцях на порозі прибудови, прислухаючись, як цівкотіли щедрі дощові води і валовими канатами звисали зі стріхи та забивали скошено у дверний просвіт, коли ошалілий вітер направляв їх, рвучи на клоччя, а грім бив з таким грюком, що й земля тряслася.

Новий візник, не московит, як перший, а козацького роду, як тільки батожиста гроза стихла, освіживши повітря, розмашисто захрестив шепітливу молитву Саваофові й пішов запрягати коней в дорогу.

Шлях був Сіркові відомий від амбасадорів, він ішов на Орел і все більше різнився від дотеперішнього. Що далі Сірко їхав, то більше впадала у вічі злиденність дворів і обійсть у селах, вбогість людей в одязі, босість і сіра виснаженість в тілах. На попутних полях навіть полукіпки зжатого чи скошеного вбіжжя були щодалі все меншими, а на грядках, побіля обтіпаних дощами хат, вони ставали рідкістю. Сірко морочився над тим, чому радісні жнива тут називаються страдою, пахуче борошно — мукою, а поля господськими.

Дорога, перетнувши та пропетлявши рівнини, спускалася вниз, поволі вив'юнюючись у долину. Поля замінялись пасовиськами і незайманщинами, поки подорожні не врізалися у вільхові, вербові та біло- й чорнолозі хащі спершу з калабанями води й ряскою, а потім із болотами і лататтям, різним птаством і бобрами, які, беркицькаючись, сторчма ховалися від приїздців у воду між білими лілеями.

У Сірка набігли сльози на очі, бо все те нагадало йому рідні Запороги й Січ.

На довгій греблі, що була бозна-ким і коли покладена і досипана в болотистому мішаному лісі, дорога часом звужувалася так, що на ній, здавалося, неможливо було розминутися двом повозам, а відсутність стрічних людинів говорила подорожнім, що місце тут безлюдне й дике, видно було, що супровідці навіть боялися його.

Багнисто-грузькі баблища й плавні поокського Полісся, як здалося Сіркові, межно ділили не лише землю, а й людей: стали відрізнятися і їхні характери, і гаразди, і вигляд їхніх осель та дворів, бо до Полісся більше зустрічалося викітних і переселених людей із рідних земель, що жили краще за післяполіських тубільців, колишніх мещерів. Сірко для себе те пояснював і царськими пільгами, що після повстання Стеньки анулювалися, і людською працелюбністю «хахлів», як їх тут обзивали.

Легким кінським бігом подорожні двічі перетнули Оку, поки, врешті, під вечір вибралися на московський гостинець-тракт, де околи і чарували Сірка, і лякали, а найпаче в лісистих місцевостях, коли ворони й граки каркали часом так гулко й розкотисто, що здавалося — над головою обривалося з тріскотом віття на деревах, і де по довгій їзді, вибравшись із лісів, обраділо ночували спершу в Волхові, а в наступні дні — в Калузі й Серпухові, добравшись нарешті й до Москви.

Що ближче під'їздили подорожні до столиці, то більше в Сіркові росли переконання, що в царстві немає середньо-заможних людей, а є багаті і всеправні, зоднобіч, і жахливо бідні та безправні, що не мають навіть личаків на ногах,— здругобіч. Впала йому в вічі за дорогу й особливість його супровідців. Вони не просто чесно виконували доручену їм справу, везучи в'язня, а горіли ненавистю до нього, як до власного ворога, заборонивши й візникові говорити до нього.

Москва зустріла подорожан під обід розкиданими дерев'яними й поодинокими цегляними хмарами, овізеруненими паладинами і хатами, халупами, халабудами та навіть бурдюгами обік брудно-засмічених, баюрно-опомийнених, часто смердючих, вибоїстих і покручених вулиць і вуличок: Люди — переважно убогі, обідрано-обтіпані, виснажені в лицях, чоловіки з бородами, а між ними ще й безносі та безвухі — в цей недільний день торгували нехитрим крамом по обочинах, бродили, п'яно горланячи, чи лузали насіння, сидячи на лавочках, геть байдужі до подорожніх. Вулиці по дощі були в баюрах, і колеса повоза топилися по самі ступиці в багні, хідники обік були засипані сміттям і покидьками, а деінде заслані обапольно-тесовими помостами, зокрема в Німецькій Слободі із особливими будівлями, яку прибулі проїжджали після Посадської, прямуючи до Посольського приказу. Безносі й безвухі, недавно покатовані царем у Коломенському за поміч «ворові Стеньці», були родичами повстанців. Вигляд їхній жахав подорожніх, найпаче візника й в'язня.

Та ось нарешті і Посольський приказ, в дворі якого потомлені коні, прикопувавши з повозом до ґанку, обраділо спинилися перед цегляним будинком. Вартовий стрілець з алебардою, що сидів на ґанку, з появою приїжджих неспіхом звівся на ноги і став слухати Сіркових супровідців, які передали йому чималого пакета. Деякий час, як стрілець сховався в приміщенні, Сірко і супровід чекали, поки з будинку якийсь знакомитий служка не покликав спершу стрільців, а згодом і в'язня в канцелярію.

Сірко, як лиш спинилися в дворищі, з трудом взувся в свої поршні-чоботи. Ланцюги не входили в них і боляче тиснули. Візник співчутливо розпоров йому по швах халяви і дав два шнурки із сириці, якими Сірко пов'язав ланцюги і халяви під колінами, хоч чув себе ще більш спутаним. Про себе він дякував долі, що надворі літо і він зможе ходити босоніж.

— Його сіятельства голови Приказу Афанасія Лаврентійовича Ордин-Нащокіна,— плутав українську й московитську мову чоловік, який назвався піддячим Приказу Семеном Щиголем,— нині в реґіменті немає, то відпроваджуємо тебе, «Стенькиного товариша і одночинцю» у Спасько-Фролову вежу до вирішення його величністю, милостивим Царем-батюшкою твоєї долі,— не міг витримати Щиголь тяжкого погляду мовчазного в'язня.

Сірко мовчав, а піддячий і сотник в ніяковості й прихованій ненависті говорили між собою і врешті, чогось ждучи, замовкли.

— Я є чільцем не підвладної нікому Січі Запорозької і не підлягаю покаранню або помилуванню, а крім того, мої послуги царству більші і гетьманських, і його сіятельства. Арештований я і окутий самочинно, про що прошу донести через його сіятельство його милостивій величності цареві,— здивував присутніх своєю мовою в'язень.

— Твої слова будуть його сіятельству передані, а долю твою, гадаємо, уже вирішив гетьман Самойлович,— сказав на прощання піддячий.— Може, в тебе буде якесь прохання до нього? — нацьковував він Сірка.

— Я не його підвладний, а отже, й прохань до нього не можу мати. Окрім того, думаю, що, при такому поводженні вашого Посольського приказу, його чекає те ж, що й мене,— не стримав себе Сірко і змовк.

Виведений сотником Годуєм із реґіменту, в'язень не побачив уже в дворищі ні візника, ні супроводу, замість них під ґанком стояли чотири стрільці з рушницями, які й повели Сірка пішки містом на М'ясницьку, до Кремля й вежі.

По путі зустрічалося досить людей, настільки химерних на вигляд і одягом, що Сірко не міг не звернути на них увагу. Йшли, кривуляючи поміж баюрами та вибоїнами на шляху і обходячи болото коло якогось камінного моста, а назустріч подорожанам тяглися мажари із сіном, соломою, дровами та іншими крамами з Хитрового ринку. Пробігали парокінні колимаги-дрожки з вирядженими й причепуреними дівицями та бравими розпиндюченими драгунами, в калюжах і баюрах на шляху купалися геть обруднені та обтьопані качки й гуси. То там то сям проходили, виклично обнявшись, пари закоханих чи гуртами й поодинці повійні дівчата.

Проти якоїсь харчевні, де пахло кислою капустою, квашениною, прянощами та іншими присмаками, хлопчики й дівчата гасали туди-сюди з лотками, закріпленими шнурами на шиях, і кричали: «Пірогі! Пірогі! Шрогі гарячіє!.. Бліниі Блінн! Бліни гарячіє!» Вулиці, особливо на Вошивій Горі — Таганці, були якимись розхристаними, без парканів і навіть воринь, хоч хати нерідко були оздоблені вигадково-химерними різьбленнями з делівок-дощок чи навіть бляхи. Окремі будинки поміж нетрищ бурдюгів були огороджені делівками з кованими поплетеними воротами та хвіртками. Як би то не було, а все в Москві виглядало або багатим через край, або бідним і суцільно вбогим...

У Спасько-Фроловій темниці, куди Сірка привели, спустивши сімома сходинками вниз, як у яму, вікон у стінах не було, а в заґратованому просвіті над дубовими тяжкими дверима в якомусь черепку кіптяво тлів ґнотик, ледь освічуючи камеру, цвілу потерть від соломи, сіна та сірі камінні стіни, подзьобані й списані. В кутках, на кованих, глибоко забитих шворнях висіли чотири чималих, також кованих кільця для прив'язування, як здогадався Сірко, в'язнів.

Страху не було, натомість відчував якесь отупіння і від власної знеособленості, і від нужі, а найпаче бліх, вошей та блощиць, і від думки, що десь тут, може, в цьому ж закамаркові, сидів ще Болотник чи побратим Іван Разя, а недавно — Степан та Фрол, Філон Гаркуша та Іван Нечай, Многогрішний, Квинтівка, Грабович і тисячі інших, відомих і невідомих, для визволення яких він міг, мусив, а не вдарив і пальцем об палець.

Те усвідомлення вже з першого дня стало для нього тяжчим від самого ув'язнення, а ґнотик-освітець над дверима почав відміряти йому неймовірно довгі добові виміри часу, поки нарешті ключник не повів його нагору у вартівню, де цирюльник остриг йому півголови, а якийсь скриб прочитав з паперу, що милостивий цар, государ, князь і володар всея і всея за якісь злочини — Сірко не запам'ятав їх — і по укліннім прошенії гетьмана «знайшов можним вислать злочинця Сірка пішим етапом разом з іншими ворами й розбійниками государевими в Тобольський край ойчизни для неісходного утримання під караулом до кончини живота на роботи тяжкії під міцною сторожею воєводи і на його розсуд. А про роботу й поведінку оного злочинця воєводам і екзархам тобольським неукоснительно повідомляти йому, милістю Божою царю, кожні шість місяців до скончини днів злодієвих».

Сірко, слухаючи вирок і не чуючи його, бачив перед собою ґнотнк-світець над дверима ями і чув попередження батька Дмитра, що цар і його камарилья звірино хижіші загарбники за ляхів, бо як би інакше вони загарбали отакий світ земель і стільки народів?

Із вартівні в'язня повели вже інші ключники якимись коридорами, доки не ввели в досить просторе приміщення з високо поставленими вікнами, де було з десяток людей у кандалах і без них, чимало безносих і безвухих. Сірко примітив дальній незайнятий куток, оглянув від дверей, що з гуркотом за ним зачинилися, тяжким поглядом присутніх, і пішов у куток та всівся там на свою торбину з тютюном. Його дратували ланцюги, і неймовірно боліла душа.

В просторіні камери в'язням пощастило лише переночувати. Вже другого дня, по сніданку, до них почали підкидати нових і нових кайданників, навіть молодиків і підлітків, і приміщення наповнилося до вечора так, що в ньому стало зовсім тісно. Більша половина новаків була «хахлами», в козацьких строях і навіть з напівостриженими оселедцями на головах. Прохолода, що панувала вночі, змінилася задухою та смородом, і в своєму кутку Сірко став обливатися потом.

Десь поза вежею все колотилося й кипіло, а в камері стояв гул, як у розтривоженому бджолиному пні, бо ще, як наяву, звучала анафема «ворові» Стеньці Разі, а для Сірка, і не лише для нього, починалося животіння у зовсім новому, суцільно огидному світі, не подібному ні до якого іншого. Фролово-Спаська і всі пізніші конури, етапи й поселення були школами й колегіумами розбещення, розтління, розпутства, зледащіння, віропсування, розпаскудження, злодійства, нелюдства і втрат всякої моралі та вселюдських норм.

Одновусий, сивуватий, напівострижений козак, що отаборився по сніданку неподалік від Сірка із групою «хахлів», привернув одразу ж його увагу. Притишена мова його на віддалі не завжди чулася Сіркові розбірливо й виразно, як він не дослухався, закривши очі та спершись на стіну, вдаючи, що спить. Завадою були й розмови інших в'язнів.

— Треба було там, чоловіче, розумом доточити, де не брала сила, а ми...— долітали до Сірка слова козака.— Вони — люципери та слуги нових панів, і тільки. Зараз все вирішують німчини в царстві: окольничий Антоній Мініх, радник Йоган Міхельсон та інші із Новонімецької Слободи та Мануфактурного Посаду, а найпаче по Ґензенській змові балтських міст.

— Аллах керімі Аллах керім! Аллах керім! — перервав молитвою мову козака старший в купці ординців у тюбетейках, з рідкою сивою борідкою, наполовину остриженою і об'їденою паршею головою, склавши по-тюркськи руки і піднявши догори лице з великою бородавкою на носі. Він проклинав урусів-московитів, хоч Сірко, на жаль, не знав багато слів.— Аллах екбер! Боже великий! Хай перейдуть усі наші хвороби до кяфіра баші-уруса-царя, на його сераль Москву, на муфтія, муедзинів, візира, пашів і агів і на оцю Фролову вежу! Машалла — хай буде воля твоя і в даурській чужині — Сибірові, куди нас мають правити тирлищем урус-шайтани!

— У них храми, церкви, монастирі та інші обителі — замтузи одні, хай Бог простить! — донісся до Сірка злівобіч баритон наполовину остриженого священика в кружку ченців, як потім виявилось, недавнього єпископа Митрофана Воронезького.— Аз це урозумів з Божою поміччю недавно. Адже й по святих обителях патріарх Іосиф повелів будувати в'язниці, як ото і в Кирило-Білозірській в підвалинах. Питається, що буде в поспольстві, коли нема святості в святих обителях?! А ще піють «многая літа» отим в'язницям! Гріховодство одне!.. Кощунство!..— тикав він пальцем погрозливо, подзвякуючи ланцюгом на руці.— Старшини наші — захланні герострати, навіть гірші, бо той добував славу спаленням поганського храму, а вони — безперестанним нищенням своєї людності і її вбогих осель. «Пізнай себе самого»,— говорив гречин Сократ, те й нам нині пасує, бо спряж наша, чада мої, з рідним сполеченством дуже ненадійною стала, молитви Богові йдуть не від паств, а від нас. Згадайте прочанина-мандрівця Одіссея, що відмовився від раю, подарованого йому німфою Каліпсо, в якому були і любов, і молода сила, і безсмертя, але був і примус, що не давав йому виходу із себе. Для людини вихід із себе і прилучення до сполеченства є його сила, хоч які цінності людські відносні. Отож, молімося не за чуже, а за своє. Хай згине Московія отак же, як у Лівійській пустелі во врем'я оно зникла давньоперська армія царя Камбіза, сина Кіра, знищена сахарським хамситом,— перехрестився, змовкнувши, недавній єпископ Митрофан-Методій.

Минув день, другий, третій, і Сірко, признаний врешті й арештантами причинним, був викликаний — і раз, і вдруге, і втретє — у вартівню, а там оглянутий то одним цікавим, то другим, то третім і відведений знову назад.

23.

Поволі, за якийсь тиждень сидіння, Сірко знав уже чимало в'язнів у буцигарні по імені. Вони згуртувалися, і виявилося, що «хахлів» тут було більше двох третин і були вони здебільше слобідчани чи викітчани аж до колужан. Сивий одновусий козак, на якого Сірко одразу звернув увагу, був грем'ячівським сотником Вавилом Якушем і вважав себе тут найвищим козацьким старшиною. Сірко тішився з того, як хлопчисько. Він навіть був вдячний ключникам, Що кликали його не на прізвище, а кивками вказівних пальців, як німого.

Якийсь досвідчений московит оповідав про Москву, як знавець її та мешканець. Мова його звучала гордо і чванливо: «Москва, як ні одно місто в світі, велика, а ще ж слободи: Посадська, Чорна, Двірцева, Казенна, Владична, Монастирська, Стрілецька, Ямська, Реміснича — примикають до неї. А Красний майдан при Спаському мосту та церква Покрови — Василя Блаженного, „Храмом-на-ровах“ прозвана, ліпоти такої, що і в патріаршій ізбі того немає,— розхвалював він.— А повалуші-лазні парові! А мийні в них!»

«Додай, Сеньку: а болота та смороду навкруг — ні підійти, ні під'їхати»,— ущипливо докидав хтось із «хахлів» з кутка.

«Є й того, козаче, доста! Ми не бідні й на те,— продовжував Сенько, не образившись.— Та не ізвольте, вашество, турбуватись, бо, окрім болотної Неглинки з нужниками, в нас є і Біла Стіна — Білгород, відмежований від Китай-города насипом між Іллінськими і Нікольськими воротами, і Товкучий Ринок аж до Варварських воріт...»

«Варварські вони, Сенько, од „Варвари“ чи од „варвари“?» — дошкуляв той же «хахол», колись стрижений «під макітру», а тепер оголений на півголови.

Та Сенько виявився не тільки знавцем Москви, він був значно кращим знавцем Сибіру, а найпаче його тракту, бо вже двічі втікав аж із Тобольська. Він же всім відкрив істину, що вони сидять тут лише в очікуванні великого скупчення.

«З Москви нас поженуть на Владимир-город, а з нього — на Нижній Новгород, звідти на Казань, потім на Перм, Кунгур, Ачит, Чінгі-Туру-Кашлик, Картали, Ялутор і Тобол, Чінгі-Туру-Кашлик — стольний город-сераль сибірських ханів Єдигера і Кучума, тепер там сидить екзарх Павло, новий митрополит Сибірський і Тобольський. По путі слабих будуть лишати в Шильці, Щадринську, Керченську, Китайську, на Ісеті й Усеті, Турі, Убагані чи Тавді. Втікачів, як оце я,— на Бій-Катузькому острові чи в Кургані, де є надійні темниці».

— Ти, Сеньку, не сказав, що маємо там робити? — обізвався той же голос, уже не кепкуючи.

«Першим робом вашим буде спорудження острогів та огорожі довкола них, які повсюдно, де стає нога царських стрільців і слуг, потім будете валити ліс і сплавляти його ріками, а з нього будувати церкви й монастирі, причому із ямами-темницями. Слабі й немічні будуть шити одяг, взуття чи стануть пекарями та кашоварами для стрільців, а ще інші, якщо будуть не разінці, пристосуються у екзарха чи воєводи служками: конюхами, каретниками, стельмахами, дворовими чи навіть і радцями. По собі знаю, радці ті гірші і за екзарха, і за воєводу».

Мовчанка, що наступила по тому, була недовгою. Кожний думав про своє невеселе становисько і по-своєму. В кожного лишалися десь рідні й близькі, яких він «до скончанія живота» вже не побачить, в кожного досі була така чи сяка воля, яка тепер здавалася раєм земним, а в багатьох були й чада, яких залишено напризволяще із жіноцтвом.

«Нашими могилянцями тут, на Москві, тепер хоч греблі гати, і всіх їх, жмикрутів, із чадами і навіть з общинами потягли сюди жалувані вигоди,— затарабанив знову своєї єпископ Митрофан-Методій.— Могилянець Семен Полоцький тільки лакизою є при тиранові та царевичах Федорові й Іоаннові, а бачте, наставляє ту парость і тішиться, пройдисвіт, що його, блазня, допускають до царського корита. Тутейший Китайгород побіля Кремля, як і Всесвятсько-Затворські Ворота Посаду, побудував також могилянець Петро Малий, кажуть, і все ж за оті жмикрутські пожалування чиниться на славу тиранові... Лихо нашого поспольства іде до нього з чварами та жадобами старшин і пастирів, і узірцем тому є Лазар Баранович. Які не погані, як твердите, були ляські кати, але навіть вони не нищили наших чільців до пня. Пригадайте гетьмана Орендаренка і Антона Буту, які допомагали Інаєтові та Кантемирові Гіреям воювати проти Польщі, а були помилувані крулем, візьміть Тараса Трясила-Федоровича, якому була прощена поразка Конецпольського. Цар і воєводи подібного не лише стосовно чільців, а й стосовно родин їхніх не вчинять. Ото і є взірець для нас у порівнянні насильців! У них тут навіть справжнього Бога ні в самодержця, ні в самозванця-патріарха не зустрінеш, бо все буття їхнє, світскість і плоть покриває й поглинає коростяво-пожадлива хтивість держави, яка пнеться стати Римом. Найкраще про те сказав у недавньому плачі достойник Сильвестр при зверненні до пастви, царство Боже його душі».

Митрофан-Методій на якийсь мент примовк, і до Сірка донеслися притишені слова ліфляндців, що згрудилися окремою купкою, виділяючись і одягом, і мовою, і поведінкою. Він уловив із їхньої мови лише окремі химерні слова: «Йомар», «кютт», «юлге», «шай», «мадава», «норава», «толава», «вудава», «кудава», «пургин», але вже з того зрозумів, як їхній світ відрізняється від решти, а повна виділеність їхньої купки викликала в нього жаль. Жаль той він ніс і потім, дізнавшись, що ліфляндці були естами, марі, ерзами, мокшами, удмуртами, яких купчило взаєморозуміння мов.

Сірко, слухаючи Митрофана-Методія, доходив висновку, що той — непоправний ворог і царя, і бояр та воєвод, і патріарха та думних дяків, і всієї московської церкви з Синодом, а тими проповідями він полегшує свою душу, звільняє її від гіркот, які накопичилися там. Знання його були бездонними: він знав і про Єлеазара, сина Арона первосвященика, і про Еразма Роттердамського Дезідерію, який, хоч і скупо, шанувався в Київському колегіумі, і про п'ять гараків у буддійській вірі, які ділять місяць на п'ять часток, і про отця Василя, душпастиря Степана Разі, який сказав ніби: «В кого ойчизна є в душі, той може її згубити лише тоді, коли прийме за неї смерть», таки прийнявши її разом з Явдохою Дзиковською аж на Дону, поїхавши туди для спасіння її мужа, Івана.

«Нас з'їдає нині братство з московитами, псевдоєдиновірство та близькість мов, які царат і боярство підступно використовують для нашого поневолення. Безсмертність душі та духу — приватна воля особи — є Божою заповіддю, а як її трактують Божою милістю цар та первоієрарх? Адже ми для них — череда, турма, юрба, гурт, та більше нічого, і наші енунціації — заяви від чистого серця — тільки марнота марнот». Ми мусимо молитися на царя, боярську думу, мініхів, міхельсонів, милославських, волконських, трубецьких, ордин-нащокіних, урусових, матвеєвих, шереметевих, юсупових, аліханових, хілкових і на цілий сонм іних, як на ікони, а ми ж живемо ще з тих часів, як їх і на світі не було.

Якийсь німчин на весь голос плутаною мовою оскаржував своєю амбасадорською недоторканністю сваволю опричників, повторюючи те, мов закляття. А Сіркові чомусь згадувалася Мотря Кривошапчиха-Гундиха і перші роки життя при ній, як матері, при матері Домні, служниці й наймичці. Напрошувався висновок, що, не будь ординців-людоловів, його життя було б іншим, він би не був приреченим до кінця днів своїх животіти на чужині, далеко від рідної землі й люду, яких він любить більше, ніж власне життя.

«Ні, у Валдай над озером ви не попадете, тепер там містечко ціле з монашим монастирем на острові, забудоване в'язнями, бо ж їх по разінщині гнали і туди, і в Вишній Волочок, і в Хотилів Яр, і аж в Зимогори,— знову почув мову Сеньки Сірко.— Нас поправторять у Тобольськ, і тільки».

«Оте censeo Carthaginem esse delendam» — Карфагена мусить бути знищена — і для нас нині слушне, паство моя, а воно було єдиним для Катона Марка Порція Старшого в Римському сенаті,— бубонів єпископ Митрофан своєї, заважаючи Сіркові чути інших.

Башкорти, яких Сірко за тиждень знав по іменах: Адиль, Ашмек, Мукаш, Мукат, Сутей, Чубей, хоч і говорили по-своєму, але було зрозуміло, що вони теж проклинали тирана-царя і його бояр та воєвод, і Сірко подумав, що ні одна держава не мала стільки ворогів, як царська Московія.

«Яку покуту?! Яку єпитимію?! — підвищував голос єпископ із Воронежа.— Вони казенники-лакизи, блюзніри, крутії й трусії, бовдури, гайдуки й гультіпаки, а ще розтлителі! Їх і хоронити слід не на цвинтарі, а лише на забіссях!» — кипів Митрофан-Методій, коли мова зайшла про перекинчиків.

Якогось ранку в кошару вкинули напівостриженого ченця в кандалах, а слідом — ординця, якого звали Юсупком, без кандалів, і грем'ячівський сотник пізнав у ньому дознавача путивльського воєводи Федора Хілкова. Та поки про те дізналися інші, відбулася така розмова:

«Хабар бар-ма — новина є?» — спитав якийсь старший ординець в халаті і тюбетейці новенького.

«Вар хабар бик, етап!» — відповів той, мов великим бевзем у бляху вдаривши і оглушивши в'язнів.

Їжу принесли раніше, ніж чекали, а невдовзі вартові оголосили всім приготуватися в дорогу. Заворушилися, завовтузилися, заметушилися в'язні, задзвеніли кайдани, і в камері зробилося тісно. Єпископ Митрофан-Методій і решта приреченців почали читати «Отче наш». Молитву підхопили поляки, литвини й ліфляндці — «Отче нашєм» і «Аудатур Єзусом Крістусом». Магометани, впавши на коліна в бік Кибли, підтримали їх «Мишалою», і за якусь мить вже не можна було розібрати слів, то був уже суцільний глухий стогін людей, які перед спільним лихом злилися в одній розпачливій смуті. Стояло таке ревище, що вартові, відкривши для виходу в'язнів двері, мусили чекати кінця молитви, не домігшись криками і прокльонами послуху.

— Виходь! Виходь! Борше! Борше! Ну ж! Ну! Давай! Давай! — кричали ключники-наглядачі і вартові вежі. І, підганяючи та спонукаючи, осатаніло виводили й виганяли, мов отару, в'язнів.

Свіже повітря й сонячний погожий ранок наморочили голови приреченим, а Сіркові пригадалась розповідь батьків про торги ясирниками в Кафі. Все було подібним, лише в Кафі гендель вівся купцями, а тут — вартовими й стрільцями.

На просторому майдані вже стояли приречені, і Сірка вразили шереги жінок, деякі серед них були також оковані, а поодинокі й безносі; були в шерегах геть юні дівчиська у вишиваних сорочках і українських плахточках, а старші — в очіпках на головах. Не в одного Сірка засльозило очі. Жінки, пізнавши в чоловічому натовпі батьків, мужів чи братів, скрикували через подвір'я. Вартові й дорожні стрільці-супровідці ставили їх у ряди-шереги, забороняючи розмовляти і навіть б'ючи.

А під ворітьми чекали десятки впряжених упарокінь повозів із фірманами, і стрільці оголошували натовпу, шикуючи людей, здавати тяжкі речі служивим на повози. Спішили-метушилися стрільці-людолови, рахуючи і раз, і вдруге, і втрете знедолених, поки врешті широко не відкрилися ворота і в них потекла, обходячи повози і брязкаючи кайданами, чоловіча валка зі стрільцями попереду і по боках, Услід їм, під окремим караулом, вийшла й жіноча.

Ще в дворищі Фролової вежі Сірка пізнав хтось із каторжан, й одразу ж коло нього почали гуртуватися козаки, міняючись місцями з чужаками. І вже третього дня з Володимира козаки й посполиті українці, що становили абсолютну більшість ясиру, йшли всі за отаманом Сірком, єпископом Митрофаном-Методієм, отцем Василем і сотником Вавилом Якушем. Сірко мовчав, але дорогу запам'ятовував і десь глибоко в душі думав уже про втечу, приблизивши до себе яїцького козака Сеньку, який те вчинив уже двічі. Перед ким постало питання, як позбутися кайданів, бо решта, при наявності гайтана, схованого під сорочкою на поясниці, була марницею.

«Так-так, не по мені ясирство й каторга, та й що втрачу? Життя, вважай, я вже прожив, правди мені від катів не домогтися, отож, чому не спробувати щастя?» — думав він.

Та думка оживляла його, гріла й обнадіювала у довгій дорозі до Тоболу. Набридав лише і дратував кандальний невгамовний дзвін, що заважав мислити.

24.

Нещодавній підскарбій, потім протоієрей брацлавський, а тепер екзарх собору й полку в Стародубі Роман Ракушко-Романовський, щойно повернувшись до родини і владнавши сяким-таким зарібком буття, згадав про свій діаріуш-хронос, який беріг як зіницю ока, і вечорами при свічці став, довго засиджуючись, перечитувати і продовжувати оповідь головніших, на його розсуд, бувальщин. Побувши кілька літ на Правобіччі, він і його роздивився зблизька, і Лівобіччя з віддалі оглянув краще, отож записував, як на сповіді.

«Повстання в Острогозьку всієї Слобожанщини, куди прибув до Івана Дзиковського брат Степана Разі Фрол, царевими воєводами й боярами придушено, а Дзиковського і Степана та Фрола скатовано. Четвертовано і славну Явдоху Дзиковську, як чувати, на Дону. По тому ворохобному повстанні із Слобожанщини багатьох, твердять, помимо скараних, купами й громадами поправторено із жонами і чадами та родичами до Сибіру для заселення земель ханів Єдигера і Кучума. Ще тривають ловлі-сиски та секвестри разінців і дотепер.

Помочі гетьманові Дорошенкові від султана, хана чи сілістрійського паші з волохами та молдовами майже ніякої немає, бо кінчається поміч грабуванням нашого краю і вистражданого люду, який ті беруть у ясири. Ті ж турчини чинять кривди навіть у самому гетьмановому Чигирині, ґвалтуючи жінок і дівчат, із-за чого гайдуки й козаки зворохобилися і очолені баришівським сотником Олефіром Максименком, вигнали їх із міста, багатьох побивши на смерть. За той урон турчинам по перемові ротмістра надвірної корогви Івана Мазепи Дорошенко мусив дати султановому чаушу сто баранів.

Амбасадор круля Шумлякський говорив мені під секретом, що порядки в Дорошенковому замку подібні не до козацьких, а більше до магнатських, отож, поновлена Гадяцька домова не буде підтримана козацтвом та старшинами. Ляхи, як їм не вдалося купити Дорошенка, всіма силами підтримують Ханенка, навіть підписали з ним в Острозі домову із тими ж Галицькими статтями.

Султан Мухаммед, скаравши Аадиль-Гірея, що багнув незалежі Криму, поставив ханом Селім-Гірея, але цей, як і той, із-за січового отамана Сірка боїться йти в поміч Дорошенкові, який лишається сам на сам із сердюками-гайдуками та кількома полками проти багатьох ворогів. Між Українським поспольством іде бродіння, бо круль його хоче мати своїм холопом, султан — данником, цар — боярським смердом, хан — ясирником, а від того велике лихо людові нашому серед загарбців-адверсорів.

Нещодавно салтани Шан-Гірей і Аталик-Гірей взяли великі ясири під Любліном, Полонним і Паволоччю, оголивши край. У Сірка, як чути, згинув син на Слобожанщині, в Мерефі, при Дзиковському, і він, як і жона його, впав у пасію, а ще й січовики від нього відвертаються із-за Ханенка та під впливом збіглих від царя й бояр, які взялися ославити обох за спай із ляхами. Ще більше ославив себе Дорошенко, віддавши у виплату турчинським спагам-кіннотникам за послуги Соболів, Степанівну і Тростянку. Від горя ридало й небо над руїною!

Є віри гідна чутка, що царські купці-гендлярі скупила навесні для двірцевих потреб, бо народився ще один син в Олексія, Петро, по матері Наталі Наришкіній, тридцять одну тисячу цебрів вина, триста шістдесят два — вишень, чотириста двадцять три — овочевого соку та тридцять шість конопляної олії, а в додаток козаки завезли із Глухова в Москву двісті кадубів вина, яке в них перекупили на Кружечному дворі для радісної трапези. Злобиві чужедвірці пророчать царевичам Іванові та Федорові кончину, а цариця, вподобавши Дорошенкового ротмістра Івана Мазепу, впросила його бути хрещеним батьком Петрові. Того ротмістра, до слова, славний Сірко порятував від видимої смерті років кілька тому — був прив'язаний до спини коня й випущений у Дике поле».

Перечитавши написане, екзарх Роман спинився, помислив і пішов, згасивши свічку, на сон. Та вже наступного дня до нього дійшли такі туруси, що змусили його помолитися в плачі й стумі і знову засісти за свій діаріуш-хронос.

«Скорбно оплакую ще одну подію, що стала відомою на всю Україну. Легендарного січового отамана, соратця гетьмана Богдана Івана Сірка по путі в Мерефу до могили сина Романа ув'язнив гетьман Самойлович і відпровадив, як суперника на булаву, на скарання цареві, а той за непокору, приятельство зі Степаном Разею та Дзиковськими, заслав його в кайданах, мов ясирника, до Сибіру. Тяжко, перелічити, скільки наших чільців, поважних та шляхетних, відпроваджено до Сибіру на каторги, і це ж не кінець, а лиш початок, помилуй нас, Боже, і захисти!

На знак вірності цареві гетьман Самойлович віддав у заклад своїх синів: Семка, Григора та Якова з козаками, „знаючими поля й моря повсюдні“, плату яким цар пообіцяв жалувати тільки золотими, як і тайшам-аюкам ойротським, що не пристали до Разі раніше.

Достовірні туруси-чутки стверджують, що цар запевнив Дорошенка ліквідувати Андрусівську домову з ляхами, коли той йому передасться, але виводити воєвод з України, як вимагає Дорошенко, відмовився. Київський митрополит Йосип Тукальський-Нелюбович звернувся до всіх екзархів святих обителей в Україні із закликом дотримуватись підлеглості Константинопольському патріархові, а не московитському царечинцю Йосипові. Митрополит Чернігівський і Сіверський Лазар Баранович за отримані великі маєтності, потверджені йому в спадок царем, того дотримуватись не бажає, а відтак православне духівництво в Україні розкололося надвоє, проте підпольські й підлитовські русини тримаються Йосипа Київського.

Жахлива подія з Сірком стала більшою трагедією в Україні, ніж по смерті Богдана, навіть між старшин самого гетьмана Самойловича відчутна вона, бо орда тепер грабує й розорює дотла безборонний край. Січова рада послала до царя депутацію в сто вершників на чолі з Овсієм Шашолою з вимогою негайно вернути Сірка, бо Січ із Ханенком пристане до Дорошенка, покличе орду та турчинів і піде на Москву війною! Услід тому кошовий Лукаш Андрієвич під впливом сіром-арґатів і старшин сповістив царя листом, що „польний наш добре ведучий вождь і правитель усіх Запорогів та інших місць, бусурманам гонитель і воїн, має бути невідкладно повернений Січі, коли бажаєте мати нас на дальнійше приятелями. Заслання Сірка у сибірську неволю діє на сіром і старшин усіх Запорогів і інших земель наших так, що стримати того не буде сили нікому. Це останнє наше слово!“.

Турчини й орда, дізнавшись про засилку „шайтана“ Сірка, мають, чувати, намір напасти на Запороги,— п'ятсот ординців тепер перехопив полтавський полковник Семен Розсоха і в побоїщі знищив до ноги. А крулівський гонець до царя Кшиштоф Ковалевський переконував мене, що отамана Сірка на обопільні послуги Московії й Жечі Посполитої слід негайно вернути в Запороги, бо він все життя над нашим спільним ворогом — аґарянами промисел чинив, як ніхто! Може, Бог дасть, обставини які й змусять царя вернути нашого поспольного захисника.

В Парижі преставився Ян-Казимир Другий, і ляхи зараз у траурі, а Михай-Хома Корибут дуже не в ладах із сеймом і гетьманами. Вимога царя видати самозванця Симеона кінчилася погрозою Січі через посланців Волховітінова і Кикіна піти війною на Москву. Послав і коронний гетьман Ян Собеський осібно вимогу цареві відпустити „гетьмана із гетьманів“ Сірка з неволі, повторивши, що інакше Січ злучиться із султаном і ханом проти Польщі й Москви.

Повсталі проти ляхів містечка в Студениці під призвідством Самійла Самуся і Семена Палія впрах розбиті, а їх рештки, чувати, втекли в Молдову до господаря Дуки. В нашому Стародубському полку на річці Унечі сотником Потапом Уничем створено велетенську рудню, яка плавить залізо на всю Гетьманщину. Московські амбасадори твердять, що в царя з чолобитною був чернець, хроніст та архімандрит Симонового монастиря в Москві Гаврило Донець, Богом благаючи вернути із Турухані Сірка, знаного йому ще із „сидіння“ в Азаці. Бив чолом цареві про те ж і миргородський полковник Григор Гладкий.

Брат Гаврила Донця, тепер харківський полковник Григор, за свій кошт будує Куряжський монастир, обібравши маєтності всіх сотників-разінців, а найпаче свого попередника Федора Ріпки та трьох Харкових синів. Дорошенко, кажуть, через львівського єпископа Йосипа Шумлянського запропонував крулеві Михаю своє підданство і послав у Конотоп підбурювачів проти Самойловича, а той їх виловив і відпровадив до Сибіру. Якась прірва вертепна той Сибір у царя і бояр для нас! Прости, Боже, нас грішних і помилуй, амінь!» — дописав останні слова отець Роман і, глибоко зітхнувши, лишив діаріуш просохнути, поки він ошатиться до служби Божої, до якої його вже кликав соборний дзвін...

А в цей час Іван Сірко їхав одиноким вершником із Мерефи в рідні Запороги. Його колорічна окайданена «прогулянка» до Тоболу й Турухані — туди піша й повільна, а назад алярмово скачна в санях-ґринджолах і така, що запалювалися коні від гону,— скінчилася неждано-негадано, не принісши йому ні радощів, ні втіх особливих, а додавши гризот совісті, замінивши стуму по синові тугою по побратимах і навіть власній гідності. Адже спізнись на тиждень-два царський фірман із наказом про негайне повернення його в Москву, і Сірко з побратимами, маючи вже придбану за кошти з гайтаника зброю, напевне б, звільнився з цілою ватагою каторжан, а так тепер невідступно мучиться: «Як вони там без мене і де вони?»

Як він переконався і в довгій зворотній дорозі, і в Москві, і вже в Мерефі, його раптове звільнення не було зв'язане з викриттям підготовки до втечі майже трьохсот новаків-разінців. Причина була іншою, але вона співпала з передднями їхнього обміркованого збройного визволення, яке тепер очолювали грем'ячівський сотник Бавило Якуш, митрополит Митрофан-Методій та колишній генеральний осавула гетьмана Демка Павло Грибович. Надійними були ті чільці, але все могло статися, і Сірко спішить добратися до спасенної Січі якомога швидше, тому загнав уже бідного Сивка.

— Поможи й посприяй їм, Боже, щасно вчинити, як задумано,— шепче вершник, а Сивко пантеличиться, бо на засніженому просторі навкруг та на витоптаному гостинцеві ні ляльки не видно.

В Сіркових очах лежать не близькі вже Запороги, а шляхи до Тоболу й Турухані та назад, а на них — до тисячі острогів і кільканадцять тисяч різноликих зісланих, приречених на свавілля та ґвалти стрільців. Неймовірно тяжке життя хакасців, ламутів-евенів, тунгусів-евенків, коряків та інших привело до різкої недостачі чоловіків, а відтак стрільці та зіслані не лише ґвалтували, а й навпаки — ґвалтувалися витончено й хитромудро місцевими жінками і навіть юнками не один десяток літ, а від того неосяжно великі сибірські простори повнились покручами-байстрюками, злодійствами, вбивствами, картярними кишлами. Навіть рядові стрільці, скриби, розстриги-духовники, а найпаче чільці-зверхники та гендлярі несказанно заможніли там, втрачаючи всяку мораль, яку вони мали на своїй батьківщині і в рідних родинах. І як не дивно, але спасіння від загального лиха Сірко побачив у присутності на тих безмежжях лицарів-козаків та справжніх духівників-стоїків, що тримали та підсилювали рідні устрої на чужинах і впливали на інших совістю і Божими заповідями. Він навіть осуджував висилців-аввакумівців за те, що вони тікали в нетрища лісів і гір, усамітнюючись.

Гойдаючись у кульбаці-сідлі на неспішно бредучому змореному в скачі Сивкові, Сірко вже вкотре згадував і Фролово-Спаську вежу, в яку його вкинули дозорці по повороті із Сибіру, і те, як його, кайданника, виводили і вперше, і вдруге, і втретє до «милостивого» царя-батюшки, перед яким він, в'язень, за порадами спершу Артамона Матвєєва, вдруге — Юрія Долгорукова, а втретє — митрополита Пітирима мусив стати на коліна, та так і не став. Він і тепер чув розмову з ним царя і його поплічників так яскраво, ніби вона відбулася вчора.

«Ти ж чому, Сірку, вклонився мені, як простому смертному? Адже перед тобою Божою милістю цар отих просторів, які тобі довелося трохи побачити, і тільки я можу дати тобі волю»,— пронизував бранця очима Олексій.

«Я, твоя висока ясновельможність, перед московським троном не провинився, а тілом і кров'ю все життя захищав і його від аґарян, тому й помилування не потребую, а вклонився я так, як у нас в козацькому поспольстві прийнято з покону кланятися всякому людинові. На коліна ми стаємо лише перед Богом, а ти ж не Бог, а лише Божою милістю цар, як твердиш, отож я не міг тебе образити».

Цар змовк, царедворці ж почали вмовляти Сірка стати на коліна, просити й благати про прощення, а Питирим умовляв навіть дати присягу на Євангелії на вірну службу.

«У нас присяга дається лише сполеченству та Богові, а його висока ясновельможність не є сполеченством і Богом, а крім того, я присягав Січі моїй рідній у Запорогах, то як можу присягати і їй, і його високій ясновельможності, адже та присяга буде зрадливо облудною і богопротивною?»

Тим скінчилася і перша, й друга розмова, бо Сірко нічого нового не надумав, як радили йому цареві слуги, відпроваджуючи у фортецю. Але третя розмова була вже дещо іншою. І цар, і царедворці почали пропонувати Сіркові спершу боярську і воєводську ранговість, а потім навіть гетьманську булаву і великі пожалування при ній.

«Я, твоявисокоясновельможність, люблю Січ і всю Україну мою не за перначі, булаву, штандарти, ранги чи стани, бо, мабуть, повіриш мені, мав би їх уже, коли б бажав. Мені Січ і Україна рідні та дорогі і в злиденнім убозтві з вдовами, старцями, кобзарями, робучим людом, і в жаских стражданнях та кривдах, і в руїнах та попелищах, так що мене те не вабить, як інших. Я міг уже, як тобі відомо, сто разів положити життя за люд мій і край, і тим тішуся, а не печуся».

«Коли ти, шануючи Бога, не можеш присягтися його царській величності, то можеш дати клятву поспольству і государству московському не воювати проти нього,— хитрив отец Питирим, щоб якось вийти з незручного становища.— Чи ти хочеш воювати проти царства?»

«Проти держави московської я не думав і не думаю воювати, а тим паче в кайданах».

«Оте й скріпи клятвою на святому Євангелії та хресті у моїх дланях, воїне»,— і митрополит поспішив ткнути до уст ув'язненця хреста, проказавши: — «Слава Богу нашому і нині, і прісно, і во віки вічні, амінь!»

«Розкуємо тебе і відвеземо до гетьмана Самойловича на його й Січі велике прохання»,— сказав утішливо цар, вставши з дзиглика, на якому сидів.— «Помисли над тим, що вам, християнам, хочеш ти чи не хочеш того, при неймовірно великих людоловствах агарян та поновленому султаном Джихаді, є лише одна стезя необійдна: смертельно боротися проти орди й турчина, нам, московитам, на благо та живот. Іного не дає вам Бог праведний, і правдивим доказом того є зрада орди гетьманам Хмельницькому, Виговському, Ханенкові та спустошення краю при Дорошенкові»,— говорив цар, розмірено ходячи по перських килимах.

І Сірко розумів, що «милостивий кат» має рацію: Україні дійсно нічого іншого не лишається, як боронитися в першу чергу від першого й смертельного ворога рідного поспольства — агарян.

«Мабуть, високоясновельможний царю, ти маєш рацію, але, даруй, не буду з тобою лукавити, окований кайданами,— нагадав він брязкотом про свій стан,— і зв'язаний безвихіддю люду мого. Ми можемо жити в мирі та спокої, успішно воюючи проти агарян, тільки в такому ладі між нами, коли ви будете самі по собі, а ми — самі по собі! Все інше не буде ні щирим, ні довготривалим, твоя високість!»

«Згодний з тобою, а тим паче при смертельному джихаді,— потикав цар Олексій окільцьованим у дорогі персні пальцем-вказівцем.— Ось тільки нащо Січ тримає вора-самозванця Симеона?» — докорив.

«Чого не знаю, про те не говоритиму, але дозволю собі виказати твоїй високості ще одне моє домагання,— промовчав Сірко про Симеона,— не правити мене до гетьмана, про якого я, знамо тобі, не шляхетної думки».

«Даю свою згоду й на те,— по розмислові відповів цар,— ідучи назустріч твоїм бажанням. Воля твоя, і хай таланить тобі промишляти так щасливо, як досі було»,— розвів він ніби у безвиході руками, даючи зрозуміти, що аудієнція скінчена...

І Боже, як завертілося все по тому! За якусь мить в'язень був розкований і вже жадібно утоляв голод у трапезній, а згодом палив свою зіньківку-люльку, ждучи гринджол, що мали везти його в Посольський приказ. Там Сірко зустрівся з Артамоном Матвєєвим, отримав від нього поршні-чоботи, кирею на хутрі і сто золотих алтинів на дорогу і в супроводі вершника, що віз вістку в Січ про вивільнення Сірка, виїхав на гринджолах, впряжених упарокінь, до Мерефи.

«Знаю, на яке „прохання гетьмана“ ти мене випустив, царю,— роздумував Сірко, наблизившись до Дніпра так близько, що від ревища рідного Ненаситця аж харапудився Сивко. Спинивши коня, він глибоко зітхнув і протоптаним у снігу путівцем направився по кризі на тогобіч до бекета, який стовбичив навпроти.— Дуже вже вам, іродам, хотілося хоч якось дискредитувати мене в очах поспольства!» Почув Сірко постріл із бекета: один, другий, третій.

Як вияснилося потім, попереджений вартовий вітав отаманів поворот на Запороги, де, сповіщені царським посланцем, його чекали всі січовики.

Серце в грудях поверненц прискорено билося. І радісно було і печально. Радів, бо повертався в рідну стихію, бо по путі щедро обдарив «дорожними» золотими Артемових, Сябриних та Турлюнових синів і доньок, бо тут його чекав, як сподівався, його любий кінь Велес, якого, як знав від зятя Івана Пелеха в Мерефі, пообіцяв сохранно доглянути за власний кошт козак із Іваківського куреня Назар Оскарко. А печалився, бо в очах стояли поряд із могилою сина Романа тоболи й турухані з синами й доньками Івана Нечая, Філона Гаркуші та десятків інших, що вже писалися Нечаєвими, Гаркушевими, Чуєвими, Якушевими, бо мав розмову в Кунгурі з геть зубожілою вдовою Нечаєвою Ялисаветою, донькою Богдана Хмельницького, і кількома десятками інших, та ще від того, що по його ув'язненні гайдуками був забитий вірно йому відданий джура і побратим-брат Яків Гиря-Сірко, який мав продовжити його дії й рід. Не радувало його й те, що в Слобожанщині разом із Дзиковськими було скатовано кілька десятків кращих сотників. А крилося все жахним туском від того, що він фактично навіки попрощався з любою жоною Софією, яка в опричиненій пасії по другому синові Романові не бажала ні бачити його, ні чути про нього, «душогуба»...

Заздалегідь попереджені трьома рушничними пострілами чатового з бекета, старші та знатніші січові старшини на чолі з кошовим Лукашем Андрієвичем зустріли Сірка невеликою юрбою в січищі. По віддачі комусь до рук Сивка, щирих чоломканнях, вітаннях та коротких перемовках кошовим було вирішено, за пропозицією Андрія Сахненка та Івана Стягайла, скликати невідкладно Малу раду старшин із трьома рядовими представниками від кожного куреня. Та глянути на прибульця збуджено вийшло в дворище майже все козацтво з вимогою поставити отамана, що тепер відростив добротні сивуваті вуса, на колоди для огляду, і раду із-за того було відкладено на пообід.

Була весняна відлига, співали коло поварні синички, а розчулений Сірко стояв на колодах і, знявши шапку, кланявся на всі боки, не маючи сили вимовити слова. Та, врешті, взявши себе в руки і привітавши січовиків, попросив, щоб ті дали йому можливість переошатитись, зготуватися до ради та навідати свій бурдюг і любого коня Велеса. Сльози розчуленості заливали йому очі, коли врешті він давньою ключкою, що була залишена в дверях, відчинив їх та зайшов у свій прикалабок і знайшов його таким, яким лишив майже рік тому. На Січі рідко який чілець мав свій власно-осідлий прикалабок, якого мав Сірко. Все в ньому нагадувало господареві і побратима Якова Гирю, бо, властиво, Яковом було почеплено на стіни кілька десятків дорого оздоблених інкрустаціями шабель, малахаїв, пістолів, луків, два списи, розцяцьковані сагайдаки, торочки набоїв, п'ять дорогих шабельтасів, в яких, окрім пістолів, на великий його подив, збереглися навіть таляри й польські злоті.

«Там все твоє, здається, ціле»,— сказав йому Андрієвич, а Сіркові здалося, що в бурдюгові хтось мешкав, бо постеля на полику була зі свіжого, ще запашного сіна і накрита зовсім новим, не знаним йому рябчаком, на столику лежала незапорошеною його давня черепаня-мурута, а в кандійці-блиманці була свіжоналита олива. Все тут було таким болючо рідним та дорогим йому, що це мав сили не розчулитися. Уже перевдягнувшись, він не йняв собі віри, що все могло так зберегтися, навіть дорогий кисет з тютюном, кресалом та губкою висів на давньому тиблику в стіні, а парсуни Покрови й Мамая були свіжозмащені оливою і блистіли. Запаливши черепаню, Сірко глибоко по-давньому затягнувся бакуном і раптом угледів, що зсередини двері тепер мали ще два додаткових гаки і засуви, яких раніше не було.

Сидячи зачудовано, ніби після жахливого довгого сну, Сірко почув стук у двері і ніби проснувся.

— Хто там? Прошу заходити! — витер він сльози рукавом.

Через поріг, вайлувато закриваючи за собою двері, з великою дощаною тацею зайшов сухорлявий, уже не молодий козак.

— Обід, отамане, тобі приніс, бо з дороги в тому потреба,— поставив він, не питаючи, неспіхом тацю на столика.— Назаром Оскарком пишуся в компуті І Банківського куреня. Без тебе по листі пана Собеського до старшин наш курінний Іван Стягайло поселив мене в твій бурдюг, то донині його пильнував, ночуючи тут. Ти вже пробач, що колодок на двері ми додали і гаків аж два, бо ласих поцупити щось, як погано лежить, всюди досить,— всівся пришелець на лавицю і почав, змовкнувши, набивати люльку тютюном.

— То це ти все зберіг мені до ладу? — роздивлявся Сірко прийшлого.

— Я й бурдюг пильнував, і Велеса доглядав та прогулював.

— І Велеса? Як він там? — загорілися радістю очі Сірка.

— Нівроку, вже слухається мене, а то не їв і не пив, як тебе не стало. Небачений кінь!

— А пан Собеський коли та що писав?

— Писав ще кошовому Микиті Вдовиченкові, а потім, чував, і пану Андрієвичу та старшині. А що? Що ти швидко вернеш, бо круль вимагатиме того від царя. Чи все, отамане, тут ціле і на місці? — поцікавився Назар Оскарко.

— Не лише все ціле, Назаре, бачу ще й нове, як, приміром, оцей рябчак на постелі.

— Рябчак і подушка пухова замість сіна — мій тобі дарунок.

— А не парко мені буде спати на пуху, пане Оскарку?

— Пар, отамане, кісток не ломить, кажуть старі люди, а тобі по отому шпацері сибірському і поготів, думаю, їж трохи, поки тепле, бо ж, як чув, на раду маєш іти!.. Придивись до мене, отамане, даруй на слові, та, коли сподобаєш, візьми собі джурою, якщо іншого не маєш. Я, натуральне, не Яків, царство небесне його душі праведній, але також і читаю, і скрибаю, і шаблею трохи ширмую, то буду дбати, щоб хоч трохи його, ґерцера покійного, підмінити.

Так і став Назар Оскарко у Сірка і джурою, і побратимом, і нерідко підмінцем та амбасадором. А почали з відвідин у стайні вичищеного і справного Велеса. Кінь, почувши голос Сірка, затупцював, привітально заіржав до нього, відступив проворно вбік, як давно, і, потиху хропучи, став тертися губами й головою об Сіркове лице й плечі. Радість була обопільною, і важко було сказати, хто з них був щасливіший у ту мить.

Мала січова рада почалася зразу по обіді в церкві Покрови, бо в канцелярії було б усім тісно. Говорилося на ній коротко про січову депутацію до царя з Овсієм Шашілем-Шашолою, про погрозний лист кошового цареві й Самойловичу, про гідні довіри листи Олексієві від гетьмана Собеського. Слухали коротку оповідку Сірка про ув'язнення, темниці, рідних висілців у каторгах, довгі дороги до Сибіру та назад, про чутку, що колишній генеральний осавула Демка Павло Грибович із трьомастами козаків-разінців прибився аж із Сибіру до Дорошенка, що особливо порадувало Сірка, про вимоги царя віддати самозванця Симеона на його скарання, чого Січ по покону не може вчинити. А потім, за звичаєм, кошовий Лукаш Андрієвич ознайомив присутніх, а найпаче Сірка, зі становиськом на Запорогах, в Україні, в Орді, у великому Порогові та Польщі й Московії, осудливо згадавши і Дорошенка, і Ханенка, що ховається зараз на острові коло Києва із купкою козаків, бо військо полишило його, пішовши до Самойловича.

— Хай буде нам, товариство славне, соромно, що за час відсутності в Коші знакомитого нашого отамана,— говорив він більше для Сірка,— спалено та спустошено ордою і турчином все Поділля, взято Кам'янець і Хотин та тисячі люду нашого в ясири, спалено при помочі Дорошенка наші святі обителі, а цілі спішно перебудовуються в мечеті. Наш нині єдиний обов'язок — йти в поміч гетьманові Собеському, який смертно б'ється тепер під Хотином й іншими нашими містами,— примовк кошовий.— Амбасадор, що приїздив сповістити нас про радісне для всього сполеченства нашого вивільнення отамана Сірка і, знамо, розвідати нас, повіз нашого листа цареві Олексієві, в якому, окрім дяки за вчинену милість, є й прохання спішно прислати нам набою збройного. То, сподіваємося, щось він пришле у відповідь, а відтак будемо готуватися до походу на Орду, товариство, та прохати нашого чільця, отамана Сірка,— вклонився кошовий Сіркові,— очолити його, а може, й всю Січ нашу при вашій згоді. Я особисто за те цілком!.. Хто має якісь інші міркування, прошу висловити їх у святій обителі і при образах Божих.

Говорили писар Семен Городецький, бувалий кошовий, а тепер обозний Микита Вдовиченко, бунчужний Овсій Шашіль-Шашола, суддя Лукаш Мартинович, курінні Сава Брекало та Іван Стягайло, рядові козаки-депутатці, а в Сірковій свідомості при слуханні про тяжкий стан на Україні та нужду Січі у зброї, в харчах, в одязі при порожній ґамзі, скімлила поряд із осмутою й радість від чутки про Павла Грибовича і решту утікачів із Сибіру.

— То яким буде твоє слово, отамане славний? — звернувся врешті кошовий до Сірка, виводячи його із задуми.— Чув же, в якому стані край, то що думаєш і що скажеш нам?

— Щодо мого кошівства, про яке кілька разів говорилося тут, то, сердечно дякуючи товариству,— вклонився Сірко тричі до присутніх,— відводжу ту думку, бо, згодившись піти на Орду, не матиму змоги тим належне клопотатися, а для походу, над яким я ще помислю, навідавши мачуху в Капулівці, вважаю необхідним послати прохання до ойротських тайшів, щоб вони прийшли на поміч. Там часом, може, щось проясниться зі зброєю, а найпаче з набоями, які пришле, думаю, нам цар. Як спадуть повені, а козацтво буде зготовлене на воду і в поле, помислимо вже кінцево про все. Нам дійсно раз і назавжди тра спинити орду, невільно допомагаючи, як видно, не лише цареві, але й крулеві.

На тому й стали: кинути клич усій Запорозькій волості бути готовою до походу на супостатів-аґарян. І Сірко тут же, взявши в путь джуру й побратима Назара Оскарка, як прозивали його січовики, поїхав у Калулівку з тим, щоб, взнавши путь, джура на ніч вернувся в Кіш, а потім лише вдень наїздив до отамана зі сповіщенням, як конопатяться січові плавні засоби, готуються коні, посудиться всіляка зброя та як із присилкою від царя бойового начиння.

— Свят-свят-свят! Боже великий! — залилася сльозами радості, сплеснувши руками, мачуха Ївга.— Чи не сон це? Чи тебе я бачу перед собою? — впала вона в риданнях на груди Сіркові, як лиш він угледів її на порозі хати.— Поміг, Боженьку! Почув наші молитви! — причитала вона, стрясаючись.

— Козацькому роду — нема переводу, добра матусю, заспокойтесь! Живий я, здоровий і коло вас тепер, як бачите.

— Та бачу, слава Богу, але не вірю собі,— шморгнула носом Ївга.— Коней постав, козаче, до стаєньки та приходи в хату, а ти пху-пху-пху,— плакала вона й сміялася разом, витираючи очі фартушком-передником,— вступай у оселю рідну. Боже, яке то щастя мені, самотній, привалило! — супроводжувала вона гостя із сіней у хату.— Недарма вчора двічі у віконце пташа стукало ото. Знімай бекону! А вуса в нас які пишні та розложисті, на батькові схожі, а на шиї збоку що ще за рубець такий, не дай тобі Бог!? — перехрестилася, оглядаючи.

— Татарин, мамо, ятаганом почастував, та й по тому,— вішав Сірко на тибля одіж.

Зайшов Назар, розпитала, як звати, чи є рід і де він, змусила роздягтися, а між розмовами ставила на стіл підвечірок. За столом говорили про життя мачухи, про капулівчан, цвинтар і нового панотця в церкві, про Сіркові бджоли, які Ївга передала в оренду дідові Охрімові Зиці, і той дав їй за літо п'ять цебрів меду, з яких вона чотири продала на крам-базарі, а один лишила, і він зацукрився.

Потріскував олійний світець на столі, заглядала чорними очима в круглі і геть відмерзлі міхурчаті віконця темна ніч, а Ївга, ніби в ній весняні води прорвали гатки, говорила й говорила про своє наболіле, все вертаючи до самотності, старості й немічності.

— Поперек кілком стоїть у мене, руки вночі зовсім німіють, а вдень і за кабанчиком та дробом часом нема сил походити,— чогось недомовляла мачуха, як здалося Сіркові.— Ніяк не осмілюсь,— перегодя зізналась винувато,— спитати тебе, Іванку, хоч торохтю багато ото.

— Матусю рідна! Пробі, чи ж я який вовкулака, щоби-сь мене боятися?! Кажіть, що хотіли!

— Чи отримав ти гайталика з коштом десь там у Батурині? — як макогоном вдарила вона пасерба запитанням.

— Гайталика?!— пантеличився і приголомшувався Сірко.— А ви ж звідки про нього відаєте, матусю, яско моя?

— Скільки знаю тебе, стільки й ніяковію від купання в твоїх пестливих словах! Мене навіть батько так не називав, як ти ото,— зітхнула.— А знаю, бо Явтух Халява запевнив мене, що хтось кинув його тобі в яму-темницю надійно, а в мені сумнів відтоді сидить, чи потрапив до тебе отой гайталик, та чи знадобився тобі? Від Настки Явтух привіз його! — добила Ївга Сірка.

— А Настка ж як довідатися, де я та що зі мною?! — геть пройшла сонливість у пасерба від новини.

— Якісь миргородські люди прибилися до Криму і сповістили їй про тебе, а слідом і Явтух прибув сюди кінно із пайцзою та, переночувавши в мене і переодягнувшись у козацький стрій, подався вдругодень у Батурин.

— Он воно що!.. І довго він був там?

— Десь, може, коло чотирьох тижнів. Я вже не знала, що й думати та гадати, непокоячись за нього, поки вернувся. Розповідав, що Якова твого сердешного вбито, а на тебе гетьман Самойлович буцім написав цареві оскаржну денунцію і тримав тебе у ямі-темниці, ждучи від нього депеші про згоду на твоє смертне покарання. Явтух запевнив мене, що те зовсім неможливе і що ти невбарі неодмінно повернешся, бо й Січ послала велику ватажну, депутацію з погрозою і проханням до царя, і ляські круль та гетьман виказали свій обур цареві із-за тебе,— світилися радістю очі Ївги при оповіді.

«Ось звідки той гайтан потрапив до мене! — роздумував Сірко вже в постелі. Не маючи сили заснути, він довго перевертався з боку на бік мов неприкаяний. Зведенка сестра Настка і Явтух не виходили з голови.— Мушу вивільнити і її, і Явтуха, й інших підсусідків коло неї та переправити хоч сюди ось в Запороги. З того і самотня мачуха матиме втіху та поміч, і Настка не буде себе чути залишеною напризволяще»,— вирішив врешті, засинаючи.

25.

В Коші Сірко дізнався і про зготовлений похід на турчина потуг гетьмана Собеського, і про прибуття з Венеції знаного йому ще з Вінниці вісімнадцятирічного ув'язненця і каторжника у ханів Самійла Молдавидла, який став наказним у Ханенка на дніпровських островах під Києвом, і про повстання дванадцяти рукомесних цехів киян проти царського воєводи Дворецького, і про їх придушення та вбивство в бою отого ж наказного Самійла Молдавидла. Довідався він і про те, що царевич Симеон із донцями-разінцями полишив Січ і кудись подався. І, хоч Сірко не бачив Симеона, йому було шкода його і донців, мабуть, обманутих ним, а тим паче коли в грецькій гостинній хаті при Січі «затрималися із-за бездоріжжя»  царські посланці.

Тим часом у січовищі були готові і на плаву гончаки-галери, байдаки-чайки, думбаси, стерни та дубівки із плавними помостами і очеретяними окриленнями, були підсилені на свіжих зелених пашах ослаблені за зиму коні для походу і підігнані ронди-збруя на них, було наготовано та наландовано достатньо різної зброї й набоїв, навіть кілька гаківниць і дві гарматки-мортири. А січова Мала рада затвердила зверхником над чорноморцями дотепер Сіркового наказного отамана, колишнього кошового Дениса Кривоноса, і в Січі ждали з дня на день приходу тайші Башанти, щоб негайно вирушити ніби на ріку Молочну на ногаїв, бо про справжній напрямок руху Сірко не говорив. Він знову дослав розвідників на чолі з Лавром Гуком на Муравську сакму з дорученням перейти Дніпро назад біля Кизи-Кермена і розвідати не Моравський, а Кучменський шлях аж до Буджацької орди, звідомивши його про все в Аслан-Кермені, а також сповістити гетьмана Собеського про вихід козацьких потуг у поміч йому.

Тайша Башанти із ойротами у п'ятсот шабель прибув до Січі лише в кінці травня, і козацький похід за одну добу двома рукавами вибув із Січі водою й сушею. Гаківниці й мортири Сірко віддав, як і пастрому та сухарі, чорноморцям, що мали напасти на Аслан-Кермен уночі стріляниною, коли не пощастить тихо зняти варту. А вершники на чолі з Сірком — із шаблями, ятаганами, списами, луками, з щитами та арканами, з виданою лише на добу звареною в смальці гречаною сухою кашею — скористаються нападом чорноморців, які відтягнуть на себе основну силу оборони, алярмом-наскоком впадуть на фортецю здругобіч. Розраховував Сірко і на поміч ясирників, яких у фортеці було скупчено до трьох тисяч, планував і довшу осаду фортеці, коли зненацька не пощастить взяти.

Та християнський Бог був на боці Сіркових потуг — приспав у запівніч і Аллаха, і його правовірних. І чорноморці з води, а ойроти й козаки із суші воднораз напали на Аслан і, не втративши жодного воїна вбитим, за якусь годину повністю оволоділи фортецею та її околами. Одне ім'я «шайтан», що його вигукували охоронці жахаючись, а ясирники — радіючи, паралізовувало захисників.

Спішно відпровадивши з ясирниками майно, худобу на перевантажених байдаках-чайках і гончаках-галерах додому, Сірко зірвав частиною пороху, що був у фортеці, мури, окольні будівлі й пішов ночами на Очаків.

Похід козаків на буджацькі, молдавські та волоські улуси, які людоловили тепер разом із турчином у Поділлі й Буковині, полегшував ляському гетьманові Собеському війну з Портою. Поповнивши в Очакові свої запаси зброї і звільнивши понад п'ятнадцять тисяч ясирників, Сірко круто повернув на захід. Його поява з козацтвом під Молдовою змусила молдавського логофета Степана Петриченка і волоського жупана Григора Гика повернути свою зброю проти Гусейна-паші, а відтак допомогла Собеському розбити пашу під Хотином, і той мусив із кількома юз-баші та от-агами втекти аж у ханський сераль, боячись розправи султана.

Тим часом оповіщений про успіхи Сірка цар Олексій спішно направив Січі додаткові набої й припаси для промислу над аґарянами і, запобігаючи перед тим же Сірком, відпровадив протоієрея ніжинського Симеона Адамовича з родиною, наглядцю й радника гетьманичів Самойловича при царі, за вчинені свого часу нацькови проти Сірка до Сибіру і дозволив, як вимагав від нього Сірко в Грановитій палаті, «щоб Україна була в такому ладі, коли кожний козак мав би при собі коня, рушницю і набої для війни».

Довідавшись від розвідників Лавра Гука, що султан із ханом посудяться йти великим походом на Січ і Хотин, Сірко переказав чорноморцеві Денису Кривоносу негайно вийти усім оружним плавом до Перекопу, куди й він, Сірко, прийде сушею. Отож водою і степом до Перекопу йшло близько п'яти тисяч козаків. І хоч Сірків план повністю не вдався, бо орда й турчини напали на чайкарів коло Гаванської пристані, та Денис Кривоніс уміло їх відбив і відігнав, узявши в полон ще й галеру з турецьким капудан-чаушем Валі-агою. Допитаний Сірком, що якраз наспів, Валі-ага розповів про дислокацію ординсько-турецьких турм, і отаман, відпровадивши чорноморців із великими трофеями додому, спішно повернув козацькі потуги на Тягин, Ізмаїл і Ачи-Кале, де, втративши лише трьох козаків, розбив і орду, і турків, отож ані орда, ані турки не пішли під Хотин на потуги Собеського.

Рідно та приязно подякував Сіркові гетьман Собеський, сповістивши «уродзоного, богатиря й гетьмана з гетьманів» що він, Собеський, за вимогою примаса й сейму мусить лишити Хотин на наказного, а сам відбути спіхом до Варшави, бо в «Жечі Посполитій жалоба велька по наглому сконанню ясновельможного круля Михая-Хоми Корибута-Вишневецького». По цьому в Сірка виникла думка податися в Хотин на захист фортеці, в поміч наказному.

Але поки Сірко, сповістивши в Січ про перемогу наказному кошовому Лукашеві Андрієвичу, якого козацтво обрало в Спасівську башлівку, зготувався в зворотну путь, ординці й турчини не лише Муравською сакмою пішли на Лівобіччя та по путі напали на саму Січ, але й окремими булуками в степу неждано й негадано вдарили на Сіркові загони і на Кучманській сакмі.

Оточивши Сіркових козаків у полі, ординці три доби безперервно кидалися на запорозькі потуги і три доби в запеклості тратили своїх людоловів убитими й пораненими, а на четверту Сірко не лише прорвав їхнє кільце, а й, підпаливши трави в їхнім тім'ї, змусив татар і турків тікати і в погоні взяв недобитий булук у полон, сам не вірячи у вчинене.

З поворотом Сірка в Січ і Орда, і Порта зрозуміли, що ні Січі їм не осилити, ні Дорошенка не втримати в гетьманах. Зрозумів і Дорошенко, що своєю сув'яззю із султаном він оголює Правобіччя, на якому все менше й менше лишається сіл, мешкань і людей...

В січовій церкві Покрови на молебні по убієнних у літніх змагах, в яку Сірко потрапив, встигнувши лише перевдягнутися з дороги, був присутній і царський посланець Кузьма, Данилів син, і те псувало Сіркові жалобний настрій чимось нещирим, хоч думний дяк ніби й молився щиро. Виводила Сірка з рівноваги і купка переяславських козаків, присланих полковником Дмитром Райчею ніби для подяки Січі за її успішні сукцеси, а насправді — Юрієм Трубецьким для розвідки й вивідок. Та найбільше вразило Сірка сповіщення думного дяка Кузьми, Данилового сина, що на Правобіччя за наказом царя мають вийти зі стрільцями воєвода Ромодановський і гетьман Самойлович.

— Негаразд, дяче, робить цар, що в порушення Андрусівського перемир'я посилає стрільців на Правобіччя, та ще тоді, коли там ні орди, ні турчинів немає. Було б ліпше і виправданіше вчинити те весною, як аґаряни пустошили, палили й оголювали ясирством наш край.

— Все в руках Божих, отамане, а тобі, смертному пожалуванникові його величності, милостивого царя нашого, не пасує так зневажливо говорити про його тронну особу,— докорив дяк Сіркові.

— Я так говорив і з його високою ясновельможністю, коли був у кайданах, то чому маю говорити інакше без них? Адже відпустив він мене не задля мого живота, а задля війни моїми руками з його ворогами,— подивився Сірко спідлоба на посла.— Взагалі, пане думний дяк, звільняй завтра нашу гостинну грецьку хату і слідуй із Райченими козаками до гетьмана Самойловпча, бо до нас має прибути багато викупців-турчинів і ординців, а розмістити їх не буде де.

— Поляків-схизматів відпровадь,— порадив дяк Кузьма, не вірячи, що його виганяють.

— Мені, думний пане, краще знати, кого й коли відпроваджувати,— осталив голос Сірко, встаючи з лавиці і даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

— Я донесу його величності твої негречні слова про його особу,— піднявся й Кузьма, Данилів син.

— Хіба на свою голову те вчиниш. Я з царем потрактуюся і порозуміюсь, як не його підданий, а тобі за намови на мене може випасти доля зичливця мого, Симеона Адамовича,— може, чув? Так що з Богом, дяче, завтра зарання й вирушай. І не гніви мене зайве, бо я того не люблю, хай буде тобі знамо. А відпровадити тебе за Адамовичем можу.

— Не будемо, отамане, сваритися. Скажу лише, що Ханенко хоче передатися Самойловичеві, і цар повелів його прийняти,— посунув дяк у двері й зачинив їх, хряпнувши.

— Ченці, отамане, із Київського колегіуму приїхали за вспомощенством, чи приймеш їх і коли? — вступив у канцелярію джура Навар Оскарко.

— Проси тепер, бо хочу мати з тим спокій,— викресав Сірко вогню і припалив люльку.

Спудеї ввалилися в канцелярію трійцею старших. Вклонилися від себе, від митрополита Йосипа Тукальського, розсілися й оповіли про придушення воєводою Дворецьким повстання цеховиків, про нужди колегіуму, про те, що в час війни Польщі з турчином московські воєводи ведуть себе як вдома, що сейм, не затвердивши Бучацької домови круля Михая, обрав королем Собеського, хоч і цар Олексій попереджував поляків не обирати його, покруча, і герцоги нейбурзький, лотарінгський, баварський та князь трансільванський були проти.

— Ото така, отамане зацний, дружба варшавського та московського дворів. Вона й при Михаї на ладан дихала, а тепер і поготів кепська, бо цар мав надію, що ляхи вберуть його самого крулем.

— Як жиє колегіум, свята Лавра, собори, храми і їх наставці? Чим жиють і на що надіються?

— А як, славний лицарю? У нас все життя тепер животінням стає і міряється знакомитими духоборами: Сагайдачним, Плетенецьким та Могилою, бо мовимо зчаста всі: «до них», і «після», «тоді» й «тепер», «там» і «тут»,— ото й зважуй. Відходить козацтво і поспольство в своїх чорних лихах від рідної церкви, хоч отроки шкіл ще й тримаються, слава Богу, бо перекинчиками за мирські блага стали й святі отці вже. А Нестор, Олімпій та й інші наші великі мужі-жертвенники, що, несторіан ассійських повторюючи, говорили: «сі не може текти ріка, якщо відрізано в неї витоки, і не ростиме дерево угору та вширочінь, коли в нього знищено коріння!» Посуди сам: обидва гетьмани нині відсахнулися і від митрополії та екзарха, і від нас, і від єднання рідного сполеченства, розбратуючи його та нищачи, то до чого дійдемо отак?! Січ, даруй, такоже лиш вважається нашою захисницею,— делікатно докоривши Сіркові, чогось недоказав старший.

— Кажуть, вам, січовикам, і цар обіцяє золоті гори якимось свіжим респонсом, і султан листом? Митрополит Йосип цікавий знати те, як твоя ласка,— спитав середульший.

— Не буду таїти від вас, дорогі амбасадори, є респонси і від царя, і від султана, я їх за браком часу ще не бачив та при суцільних, хай не гнівається митрополит Йосип, людоловстві, руйнуванні й паленні краю, плюндруванні святинь і Божих парсун наших, зодиобіч, і передбачливо розрахованої на завтрашнє поневолення помочі нам, іздругобіч, людин наш і з десятьма клепками в голові що може видумати, окрім приставати до другої сторони? Видно, й Бог хоче від нас того. Адже, окрім грабунків і руйнацій краян султан нічого не дав славному Дорошенкові, і він у самотності згризав себе за обезлюднення Правобіччя.

— Правда твоя, але ж і туруси-намови царські та плітнярство його амбасадора Милославського в Порозі теж стали причиною султанового плюндрування,— докинув молодший.

— Про що достеменно не відаю, магістри й брати мої, говорити не стану. Але ні з ханом, ні з султаном, ні з Дорошенком, якому, відомо вам, я допомагав, сполеченству нашому тепер не по путі! «Нужда й закони виправляє»,— нам те слід пам'ятати. А поміч колегіумові ми давали і давати будемо, доки буде можність. Завтра ви її одержите, навіть з урахуванням заборгованості нашої,— заокруглив Сірко розмову з ходаками.

— Апостол Павло казав: «Нас вбивають, але ми не вмираємо!», то будемо того триматися й ми, славний отамане! — підбадьорливо на прощання сказав Сіркові старший.

— Будемо й будьмо! До завтра, дорогі гості! — прикрив за ходаками двері Сірко, відчуваючи, як додалось йому гризот сумління.

Після прохолодної, аж із інеєм ночі був сонячний, теплий, тихий, як намальований, недільний пізньоосінній день, коли Сірко і скарбник Григор Пелех, у супроводі Лавра Гука та чотирьох козаків відпровадивши до Києва ченців-маґістрів із ґамзою-коштом помочі колегіумові, приєдналися до старших та знатніших, переважно значкових чільців, що сиділи посеред січовища на лавицях проти сонця за великим дубовим столом і стояли юрбою обіч.

— Цікаво все ж таки знати, в кого з них, окаянних, більше титулів: у царя чи в султана, коли виміряти їх і переважити на злотники і лоти? — почув Сірко кінець глузливої мови бувалого кошового, а тепер курінного Калниболотського куреня, огрядного і до пояса голого.— Я в царських респонсах ніколи не міг полічити їх всі, трикляті.

— Царські, Остапе, переважать султанові, мо' й на хунти, коли належно їх співставити,— переконливо ствердив опасистий старшина, що незручно напівлежав на шинкаревому кадубі, колишній суддя Литовського, а тепер курінний Незаймайківського куреня Самійло Богданович.

Сірко з Пелехом, слухаючи ту мову, неквапом всілися й собі в застілля на лавицях, які обрамляли стіл із трьох боків.

— Що ви тут, товариство, співставляєте? — включився в розмову кошовий, оглядаючи присутніх.

— Співставляємо, отамане, чиїх титулів-міанів більше у респонсах: царевих чи султанових,— пояснив худорлявий і кволенький, стрижений «під макітру», новий січовий писар Сава Брекало, що сидів поряд із Сірком.

— А що, товариство? Може, справді прочитаємо ті респонси на дозвіллі та вирішимо, що на них відповідати, бо ж я досі лише чув про них,— весело запропонував Сірко присутнім, радий почути їхню думку.— Збігай, Саво, як ласка, та принеси сюди і їх, і атраменти свої, то, може, щось і наскрибаємо тронним особам,— звелів він писареві, тішачись, що й розважить присутніх і справу зробить морочливу.

Писар на диво швидко приніс і респонси, й атраменти, а всівшись на своє місце, став ретельно розправляти і пригладжувати їх на столі.

— Що, отамане, читати першим? В царському респонсі,— показав він усім,— ціла сторінка титулів, аж на другу перейшли,— відхилив він листок,— а в кінці про пожалування золотими, сукном, зіллям, набоями для кращого промислу нашого над аґарянами, та й по тому.

— Гадаю, хай пан Сава читає султанового, в ньому менше міазмів, бо ж він свинини не вживає, то й менше ранґами та пожалуваннями заражений,— докинув, смулячи велику, в золотих обідках люльку, Овсій Шашіль-Шашола.

— То читати, чи що? — відклав писар царського листа.

— А що ж?! Читай, що той бусурман хоче від кас,— підбив Сірко з лоба шапку-мегерку.

«Я, султан Магомет Четвертий, син всетурецький, брат сонця й місяця, намісник Аллаха на землі й морі, володар правовірних народів всіх: магометанських, вавілонських, Малого Сходу й інших, цар над царями, князь над князями та повелитель правителів і невідступний охоронець гробу Божого, надія, віра та втіха всіх мусульман, неприпинний чатівник християн і інших, людинів на всім світі, цим респонсом пропоную вам, славним запорозьким козакам, доброхітно на ласку мою поступитися, поцінувавши милість, дану мені Аллахом великим, і у вічне незаперечне підданство моє коритися та своїми нападками не турбувати ні мене, ні мого великообсяжного та чисельно-неохопного царства, а жити із щедрої і добродійної ласки моїх діянь у благах і добробутках несчислимих вічно, сповістивши мою особу невідкладно. Магомет Четвертий, син всетурецький, власною особою»,— дочитав Сава Брекало респонса.

— Тьфу, паскудство яке, а чого захотіло! — не витримав хтось у гурті.

— Він не при собі, чи що, той паскудник, що отаке неподобство пише нам, вольним козакам?

— Бач, чого захотіла свиня в чужому обійсті! Блекоти, чи що, об'їлася?

— Бери, Саво, папір та по гарячому скрибай отому тхореві одвіті — звелів Сірко писареві.— Починай високотрибно й штильно, щоб дошкульніше потім боліло! Може, так: «Високоштимий і всевишньо-земно-небесний милостивий повелителю магометан і іних вір і народів»,— спинився Сірко.— Написав? Додавайте, панове, хто що мав сказати.

І — Боже! — чого лише не було виказано під реготи, глузи й дотепи! Сава Брекало не все встигав записувати, проте основне він таки врешті, аж спітнівши, написав, і звучав той лист так:

«Всевишньо-земно-небесний мосьпане, повелителю магометан і інших вір і народів на світі, кате й гнобителю! Ти не султан, а дідька лисого сват і триклятого чорта брат! Ти анциболот і недолугий товариш люципера на землі й на морі! Ти гаспид-куцак і смердючий тхорячий варнак! Ти від замтузної матері володар — мака, бо чорною сракою не годен задавить їжака! Біси-нетопири хай твоє військо щеняють, а війни довіку хай твій край пожирають!

Ти розтриклятої матері-суки син, щоб їй, повії, матірно утробну піхву печистий викусив! Македонський ти кухар, вавілонське ти гузно і пуп, олександрійський колісник і козолуп! Вірменська свиня ти, кобиляча срака, людоловний розбійник і вовкулака! Кам'янецький злодюго й хотинський псарюже, не чванься величністю й владою дуже! Бо де тобі, телепню, над нами владарювати, не будеш ніколи ти нас, козаків, у покорі й підданстві мати! То ж, бицю й баране, хрін з тобою, не вартий ти й нашого гною! Нікчемо ти й кнуре, химеро й напасте, не годен пацят навіть наших ти пасти, а не те щоб у козака-запорожця волю вкрасти!

На тому писать, бевзю й дурню, тобі ми кінчаємо, числа достеменно не знаємо, бо календаря не маємо! День у нас такий, як і у вас, поцілуй у гузно всіх нас! Турецька ропуха ти й жаба, Малого Сходу кастрована баба! Офірує із Січі тобі Сірко, кошовий, де кожний, і вмерши, є вічно живий! Тепер ми, занудо, сказали вже доста, хай жиє з тобою парша і короста! І врешті листові кінець, хай тобі пек і грець!» — закінчив респонс писар, а перечитавши написане, і сам реготав, і решта не могла ніяк заспокоїтись, лихословлячи, на Сіркову втіху.

— Прикладеш, Саво, печатку, запакуєш, просмолиш та передаси чаушеві з такою шанобою й поштивістю, щоб йому і в голову не прийшло, що він везе хондкарові в листі,— став зводитися за столом кошовий, вдоволений вчиненим.

Вдоволеними були і старшини, розійшовшись хто куди: одні спочивати, другі — грати в карти чи в дамки на сто морок — шахи, а Сірко знічев'я забрів на Могилу з трьома млинами — Мама-Суру, звідки як на долоні було видно околи. Йому нерідко, бувало, баглося лишатися на самоті і спочивати від товариства і від його гамору та гулу.

Присівши на млинове вертело-верло проти сонця, Сірко перебирав у пам'яті довгі роки, блукаючи поглядом по видноколу. Бовванів на сонці Білозерський лиман, аж ген — Прогній, Вільні води, бекети на Сліпій Могилі, на дубах, яворах, вільхах і в лозняках по Лебединих озерах: Рачному, Коровчиному, Василевому, Савчиному, Лопушному, Головатому, Круглому, чимало з яких за літо геть зміліли. В'юнилися, то ховаючись, то вигулькуючи по просторах Великого Лугу, річки й струмки: Чортомлик, Базавлук, Цимбал, Джуган, Ревун, Тарас, Бугай, Підпільна, Скарбна, Мірошник, Домаха, Бандура, вповзаючи головами в озера або в Дніпро і Заплави.

Все навкруг було Сіркові до дріб'язку знайоме, як і тирлище, стрільбище, де інші вже молодики об'їжджали залюбки, з криком і вереском коней, управлялися, але здалося тепер, після Сибіру, якимось іншим, досі не баченим. Молодики на конях, до поясів голі, були подібними до турецьких спагіїв, а вишкільний сотник-учитель біля них, Хвесько Чур, в зеленошликій шапці, накинутій набакир, змахував на турецького сердара.

Вернувшись під вечір у січовшце, Сірко забрів по путі до корчми. Біля неї панувало гульбище: співи, танці, боріння і гра в карти. В одній юрбі він побачив козака — «кармазинника», геть голого й босого, а поряд — купку його закладеного одягу. Камлова шапка з виндилихи на голові, опанча, оксамитові штани-шаровари, хозові поршні-чоботи, дорогий шабельтас із двома пістолями, інкрустована шабля, що лежали в купі, та кілька синьо-багрових рубців на тілі гравця говорили Сіркові, який сів на скамницю випити гальбу пива, що перед ним бувалий козак і що йому вкрай не поталанило, зате випало нині рідкісне щастя його напарникові, обтіпаному арґатові.

За давнім січовим звичаєм, козак міг програти все й на собі, але не мав права програти шапку. Допивши пиво, Сірко вернувся в свій бурдюг і попросив здивованого джуру:

— Зроби, Назаре, мені побратимську ласку. Як кінчиться біля шинку гра, то захристай моїм одягом отого, що програвся, бо жалоба мене бере за нього. І сорочку та підштаники програв якомусь шельмакові!

— Вчиню тобі ласку,— потяг Назар Оскарко з-під полика короб із отамановим одягом.— Воно ще й на добро тобі буде, бо в тебе того недоношеного стільки набралося,— викладав Назар Сірків одяг на скамницю.— А поршні-чоботи він також програв?

— Лишився лише в шапці з виндилихи.

— То він не якийсь бідак?

— Та мабуть що!

— Ото й добре. Передам йому твоє зайве, але піду гляну, чи не відігрався,— неспіхом похитав джура з бурдюга до шинку.— З Мишастівського куреня він,— вернувшись назад, похвалився Оскарко.— Приодяг його, як має бути.

Ввечері вони допізна грали вдвох у дамки на користь, і Сірко, програвши джурі кілька шелягів, був неймовірно радий і тим, що зодягнув козака, і тим, що не зобидив програшем побратима. На радощах вони навіть проспівали любу Сіркову пісню:

Ой чого ти, дубе, На яр похилися?

За міхурчатими, як два ока, віконцями Сіркові з бурдюга було видно місячну й зоряну, мов намальовану, ніч!

Нелюта малосніжна зима ще вимітала з небесних закаврашних пазух-захмар'їв убогі рештки снігів, а лівобічні козацькі полки Самойловича, незважаючи на протести ляхів, що вимагали дотримуватись Андрусівської домови, почали переправлятися всією армадою на Правобіччя, спершу в Станках і Ржищеві, а потім і в інших місцях.

На Правобіччі ще з пізньої осені гетьманові Самойловичу вдалося, використовуючи обіцянки-цяцянки, як і ненависть населення до ляхів, орди, турчинів та їх ставленика Дорошенка, наводнити край ворохобниками і повстанцями. Вісім полків Чигиринського гетьмана, під призвідством наказного Григора Гамалії, гетьманових братів Андрія й Григора та інших спішно готувалися до відбиття несподіваного наступу і нетерпляче ждати орду, за якою Дорошенко послав гінців ще по Водохрещі.

Становище правобережного гетьмана ускладнювалося тим, що протягом всієї несніжної зими ординські та турецькі булуки, залишені в Україні при Дорошенковому війську, безперервно людоловили і правили ясири цілими селами і: містами, нищачи осідки, так, що лишалися тільки згарища й попелища. Вони робили наскоки навіть на підпольських русинів у Галичині та Буковині, досягаючи нерідко не лише Подоли, а й Полісся із-за ослаблення у війні Польщі та безсилля Дорошенка перешкодити тому.

Хоч і з запізненням, але відомості про це лихо доходили і до далекого Батурина, на приховану радість гетьмана Самойловнча, як і в Запороги, на печалі й гризоти січовиків, найпаче тих, родини яких були поясирені, а домівки — поруйновані й спалені. Правобіччя стало суцільною руїною й пусткою. На це становище та ще коли чутки стали певністю — вслід за Самойловичевими потугами на Правобіччя вчинив похід зі стрільцями і воєвода Ромодановський,— Січ не могла не реагувати. Адже паплюжилися домова в Андрусові і всі дотеперішні стосунки царя й нового круля, не кажучи вже про стосунки царя з Богданом, котрі завершились Переяславською радою.

Сірко і зі значковими радився, і сам доходив висновку, що Дорошенкові не втримати булави, а об'єднання Правобіччя й Лівобіччя України під одним гетьманом буде кращим виходом із ситуації, що склалася при ослабленні Польщі. Допомогли схилитися й утвердитись в якійсь думці й чутки, які розповсюджували царські підісланці, про те, що над об'єднаною Україною може бути гетьманом не ненависний Січі Самойлович, а хтось інший, навіть Дорошенко. На те й клюнули січовики, а найбільше Сірко, запропонувавши правобічним і лівобічним полісам вчинити на Русаві між Каневом і Корсунем Генеральну раду для виборів нового об'єднаного гетьмана двох сторін, що ніби підтримав і сам цар. Та то була тільки шельмознущальна гра царату, якому було байдуже, хто буде гетьманом під його загарбницькою рукою.

Клюнув на ганебний флірт і гетьман Ханенко, передавши Ромодановському, що й він згоджується, щоб Україна об'єдналась і був обраний один гетьман. Віддаючи йому гетьманські клейноди й регалії, звичайно, не упом'янув, що він має надію стати отим єдиним гетьманом.

Невдовзі Самойловичем були взяті майже без бою Канів, Ржищів, Мошин, Богуслав, Медвин, Стеблів, Кам'яний Брід, Трахтемирів, Станки, Трипілля, Білгородок, Крилів, і не здалися йому лише Чигирин із десятьма полками та Паволоч і Корсунь із сімома на чолі з наказним Григором Гамалією. Були в таємній помочі Ромодановському Дорошенків військовий суддя Яків Улесько та корсунський полковник Михай Соловей.

Але Ромодановський, Самойлович і царська компанія обманули і Ханенка, і Січ, вчинивши вибори Самойловича в Переяславі, а не на Росаві. У виборах брали участь десять чільців правобережних полків, але ні Дорошенко, ні січовики на раду не прибули і виборів дійсними не визнали.

«Цар і його лакизи люблять обіцяти вигідне нашому поспольству, а чинять протилежне й вигідне собі»,— відписали Ромодановському й Самойловичу запорожці в листі.

На нещастя січовиків, ще взимі в Самарську паланку із донцями й Сірковими побратимами Фролом Мінаєм та Іваном Міуським вернувся лжецаревич Симеон, і саме тоді у Січі почалася занесена з Кам'янця-Подільського гендлярем-козаком чума, що звалила Шкуринський і Батуринський курені.

Це був молодий ще, хоч і рослий хлопець, довголиций, смаглявий, досить вродливий, неговіркий, з переляком у чорних очах і геть нещасний. На тілі в нього, як показали Сіркові, дійсно були якісь знаки: орел, дві шаблі і вінець, які надавали його смагляво-білому тілу чогось святебного. Сірко бачив подібне у Турухані в коряків... Ошатнений він був у досить обтіпаний і побляклий, підбитий лисицями каптанчик, взутий у вовчужні чоботи, на голові мав трохи завелику на нього вовняну шапку, підбиту якимось хутром. Під каптанцем була шовково-малинова, вишита заполочною низзю перкалева сорочка і вишитий по габі безрукавий підбитий хутром кептарик. Достеменно такий одяг Сірко бачив колись у Рашкові й Сучаві.

Слухаючи побратимів-отаманів і рядових донців, бо Симеон мовчав, Сірко із жалобою думав про людську долю, про приречених з отаких літ іти в кривій колії. Його охоплював жаль до підлітка, голодного й стомленого, і він повів прибулих у Кіш. А там, підгодувавши гостей, закликав у канцелярію січових значкових на розмову з царевичем.

І після розмови нічого не прояснилося Сіркові. Симеон твердив, що є сином царя, що його хотіла звести мачуха-цариця, як зведе ще його братів Федора та Іоанна, і просив не видавати його боярам, а допомогти перебратися до польського короля, хоч і католикоса, але людяного і не ката. Сірко зрозумів, що Симеон непогано вишколений і кимось хворобливо зачаклований, що він син Олексія, хоч тому було б тепер лише десять літ, а цей мав уже певних п'ятнадцять. Була зрозумілою і причина, чому цариця хоче звести його братів: щоб очистити шлях до царського трону своєму синові Петрові, гріховному й нечистому. Відбулася ця розмова в присутності Самойловичевого посла Антона Зуба.

Відтоді Симеон зимував у Коші, скільки не вимагали його видати цар і Самойлович. Січовики, шануючи звичаї, нізащо не згоджувалися віддати їм його і інших разінців. Сірко гризся і подіями з виборами, і лжецаревичем, потроху здоюючи ними гетьмана і царя добрами та набоями. Спасінням для юнака-самозванця була і чума в Січі, що смертельно лякала послів: за всю зиму вони сюди не навідувалися.

Роздумуючи про нове становище в Україні, Сірко доходив висновку, що, пообіцявши не воювати проти Московії, він зробився співучасником царських намірів і жадань, по суті став приреченцем у закутті, з якого немає жодного виходу. Але ж приречений не тільки він, приречені й турчини, орда, ляхи; ослаблюючи й знищуючи себе у двобоях, вони підсилюють Московію, хоч того й не бажають. І рада для Січі була єдина: борючись із людоловством, забувши за Переяславські, Гадяцькі, Глухівські, Андрусівські та всі інші домови, тепер нереальні, ставати в поміч цареві при його домаганні піддання всієї України і боронити при тому хоча б непідлеглість запорозьких земель та решток козацьких вольностей.

«А так, іншого не дано! — міряв Сірко в гризоті й заклопоті з кута в куток канцелярію Коша.— А ще при нових Переяславських статтях: „Козакам іти в поміч московським стрільцям проти ворогів і не допомагати нікому без дозволу царя. Їхні посли без царського запрошення й згоди не допускаються вирішувати суто свої справи!“» Сподіватись на щось повністю незалежне в Україні стало маревно. І Сірко вирішив бити в тулумбаси, стріляти з мортир та гаківниць для всіх паланників і гніздюків по запорозьких волостях на Вальну раду, а на ній викласти січовій масі про становисько, що склалося, і вирішити поведінку Січі та волості на подальше.

Вальна рада, як надзвичайна, зібралася в кінці березоля на просторому січовому тирлищі-стрільбищі, яке не вміщало всіх присутніх, тому було виставлено зусібіч оповісників-кликунів, які мали доводити до значковитих та кошового сказане козаками в закуттях і, навпаки, сказане значковими рядовичам. Започата у Великопісну неділю довгою оглядового промовою Сірка по ранньому молебні й сніданку, з перервою на обід, вона закінчилася аж під вечір, хоч і проходила впорядковано, налагоджено, без ворохоб, заворух, бурди та бузи.

Рада вирішила: «Цар і гетьман — самі по собі, а Січ і Запороги — самі по собі; січові потуги будуть допомагати ляхам, гетьманцям Самойловича, не визнаючи його гетьманом, і царським стрільцям об'єднувати всі українські землі і люд в одну державу та боротися до скону з людоловами-аґарянами; січові когорти під чільством Сірка негайно почнуть посудитися на воді і в степу в цілорічний похід на орду й турчина; наказним кошовим у Січі лишається Лукаш Андрієвич; царевича Симеона Січ по покону буде й надалі охороняти, шанувати й вишколювати, як збіглого від боярських катувань молодика; Кіш вимагатиме повторних виборів гетьмана над всіма українськими землями замість „пристосуванця й корисника“ Самойловича; Січ осуджує воєводу Ромодановського, який наполіг на виборах гетьмана в Переяславі, а не на Росаві, чим позбавив Дорошенка можливості бути обраним та відкинутим від турчинів і орди».

Присутні на Вальній раді царські посли й дознавачі: піддячий Василь Чадуй і окольничий Семен Щиголь навіть заїкнутися про самозванця не змогли, бо козацька маса, шануючи покони, вірила, що Симеон є царевичем, а із зачитаного на раді гетьманового листа з вимогою видати «вора» кепкувала, глузувала й знущалася та проклинала бояр так, що цареві й гетьманові посли не могли терпіти і втекли до грецької гостинної хати. Сам Симеон написав листа «лакизі-дурневі й теленню» гетьманові і приклав вилиту йому козаками з єфимків вагою в тридцять золотників подібну до царської печатку, показавши ще й світле тафтове знамено з двоголовим орлом та дороге вбрання-шаття, чим допік до живого і царських, і гетьманових амбасадорів, а потім ще й напав на них із козаками в грецькій гостинній хаті, де царевич ледь не був убитий.

Знову били довбиші в тулумбаси та барабани вслід січовим потугам, що зразу по Вальній раді вийшли водою й сушею на аґарян, бо Григор Дорошенко уже вів орду на московське військо з-під Раптова до Богуслава, а Андрій — на Умань. Та січовики не встигли й показатися орді, як вона була розбита стрільцями під Лисянкою. Григор опинився в полоні воєводи, а Андрій із рештками орди — аж у Криму. Здався без бою Самойловичевим козакам і білоцерківський полковник Степан Бутенко з містечками Насташкою, Синявкою та Ракишенкою, обнадіяний обіцяним йому рангом.

А тим часом ображений на Вальній раді гетьман Самойлович не пропустив на Запороги з Лівобіччя батов-валок із закупленим провіантом, фактично присвоївши його, і Сірко, дізнавшись про це, переказав на Січ затримати за те абасадорів Самойловича до прибуття батов-валок у цілості, після чого вигнати їх із Коша. Сам він, пославши малі загони по ординських помежжях, а чайкарів — аж під озеро Алібей та Кілію, відпасав коней в сусідстві з малими ногаями-буджаками.

Ішов час, і Сіркові загони під призвідством курінних Олекси Бородая та Якова і Василя Тимченків захопили без бою якихось Дорошенкових козаків і ординців на чолі з осавулом Іваном Мазепою. Козаки виявилися лівобережцями, що слідували як амбасадори до хана й султана з донесеннями та запрошувальними в поміч листами. Осавул Іван Мазепа, не криючись, оповів Сіркові на дознанні про скрутне становище чигиринського гетьмана, що лишився реґіментарем лише в Чигирині, Жаботині та Ведмедівці, повідомив про очікуваний прихід турецьких пішців-секбанів із чільцем Каплан-пашею і вершників-спагіїв із Мустафою-пашею.

Прийнявши козаків у свої загони, а ординців відпровадивши в Січ, Сірко лишив при собі осавула, як Дорошенкового прихильця, знавця турецької та ординської мов і з вкладника, відпровадивши Лавра Гука в Чигирин до гетьмана з порадою не віддавати гетьманські клейноди Самойловичу, як невбраному Правобіччям, а прибути самому в Січ для потрактовок із ним, Сірком.

— В Січ, пане-брате сотнику, поїхати не можу, бо боюся за мій стольний Чигирин,— говорив гетьман Гукові при послові Ромодановського Горяїнову.— А ще, боюся, щоб козаки не видали мене боярам, як донці свого доблія Степана Разю. Перекажи панові Іванові, що я без нього та його низовиків не буду вирішувати своєї долі і корисливому пристосуванцеві Самойловичу булави не віддам, як і міста,— запевнив він Лавра Гука, випровадивши того із супроводом аж у Суботів.

Що довше Сірко говорив із цікавим осавулом, відвідавши Челельник, Умань і Торговицю та погодивши свої дії проти аґарян із тамтешніми полками, то більше переймався необхідністю заміняти владолюбивого Самойловича. В Мазепі він бачив людина, який зможе навіть пришвидшити ту заміну. І кошовий отаман не помилився...

Отож, осавул Мазепа був спершу відпроваджений у Січ, звідти по поверненні провіанту Січі — до гетьмана Самойловича, якого той відпровадив у Москву, незмивно очорнивши його, як служку орди й турчинів. Сірко, слідкуючи через бизідників за шляхом осавули, тішився, що йому поталанило спровадити до царя незвичайного Дорошенкового й свого амбасадора, який уміло стоятиме проти Самойловича.

Посилаючи своїх вивідників за бранцями аж за Дністер, Сірко готувався зустріти ординських людоловів, виявлених у путі під Ташликом. Але, почувши про перебування шайтана Сірка в степу, ті спішно повернули на Кизи-Кермен, оточили вночі його основний загін так, що козаки ледь зуміли відбитися й опинилися в зашморгу. Бої тривали між ордою й оточеннями цілих три тижні, і хто зна, чим би скінчилися, коли б не джура Назар Оскарко та не сотник Лавро Гук.

Назар Оскарко з охочекомонцями, які знали ординську мову, переодягнувшись у татарське вбрання, пробралися у ворожий табір, побили пастухів, узнавши в них гасло, і відігнали через греблю аж у зарічище ординських коней, а Лавро Гук, вертаючи від Чигирина, зустрів за Кам'янкою загін козаків-вивідників і, наткнувшись на ординське кільце в степу, утямив, чого не дістає оточеним: запаливши знак на горі, пішов на сонні ординські лави своїм загоном, а Сірко із середини — своїм, і отак не лише розірвали кільце, а наголову розбили кінну й пішу орду, ще й вдень виловлюючи її рештки по наокружжях. Дві доби козаки хоронили забитих, арканили коней і збирали військове знаряддя: набої, луки, ятагани, одіж та сиричні шкури, якими пов'язали полонених коней та відправили їх у Січ.

За час, поки Сірко з козацтвом був у кільці, Каплан-паша в Поділлі відбив у ляхів Хотин, а Мустафа-паша зайняв для Дорошенка Бар, Підгайці, Меджибож, Ладижин і Умань. Полковник Ливон Мурашко, за порадою Дорошенка замкнувшись у фортеці, віддав Умань аґарянам без бою, і ті, спаливши її, повели, як і Каплан-паша з Хотина та околів, кількадесятитисячні ясири, серед яких одних козаків було більше чотирьох тисяч, до Кілії, де Сіркові чорноморці, як стало пізніше відомо, були наголову розбиті й потоплені.

Дізнавшись про прихід на Правобіччя орди й турків із призначеними султаном дванадцятьма пашами-кадіями, які керували відрубуванням голів і в мертвого населення, Самойлович і Ромодановський, що були вже у поході на Дорошенка за Чигирином, спішно покинули Правобіччя, радіючи, що населення тікає гуртами, юрмами й громадами до них на Лівобіччя. Цар через князя-стольника Волконського щедро нагородив Ромодановського й Самойловича, тішачись тим, що його високоранґовими холопами успішно оголюється край.

Для вивідок стану на Правобіччі, а головне — для тасування своїх замусолених шулерських карт, монарх дослав до Дорошенка двох слів: стольника Деремонтова і чернігівського полковника Бурковського з обітницями чигиринському гетьманові золотих гір і кисільно-молочно-медових рік у разі передачі ним булави та присяги вірно слугувати милістю Божою цареві-батюшці. Сли об'явили Дорошенкові при польських ачбасадорах, що Правобіччя «за бажанням людності» вже є в царській підданості і що Польща Бучацькою домовою із султаном анулювала Андрусівський мир.

Тим часом при всіх європейських дворах і в Січі московськими слами були пущені чутки-туруси, що Польща даремно обрала Яна Собеського королем замість московського царя і що тепер для успішної війни з аґарянами єдиним її виходом є приєднання до Московії. Король Ян Третій Собеський, почувши про московські заяви, зажадав від царя нових перемов у Андрусові, але цар, не відмовляючись, не поспішав їх вести тепер, коли Польща успішно відбивається від Орди й Порти. Він котом над норою пожадливо й хтиво чекав миші, що таки вилізе з нірки, знесилена, і попаде в його лапи.

Сірко, носячись то в один, то в другий закуток рідної землі, шарпаючи турчинів у полі на помежжях і на морі, отримав листа від Собеського. В ньому, крім молитовної пропозиції стати його гетьманом, Собеський змальовував ситуацію, що склалася, натякнувши, що в Москві вже стоїть питання не тільки про Україну, а й про саму Польщу і спасінням для обох держав та їхніх сполеченств тепер є їх об'єднання та очолення України Сірком, бо інших немає. То був не лист, а крик душі до щирого й вірного друга.

Сірко лишив свої загони в полі під зверхністю наказного Лавра Гука для продовження промислу і спішно подався із джурою з Січ, а там, виславши додаткові талери-гончаки й байдаки в море та заложні загони в степ, зайнявся господаркою, готуючись до зими.

В Коші за час Сіркової відсутності навіть не відбулося традиційного поминального молебна по убіенних, а в грецькій гостинній хаті товпилося повно амбасадорів і викупців, які зворохоблювали пиятиками сірому і навіть старших та середульших старшин. Все те судомило кошового, пантеличило й навіть лякало.

Стоячи в бокуні церкви навколішки і молячись за полеглих, Сірко бачив, як у руках отця-екзарха гойдається кадильниця, чув, як пахне мирояном, буж-деревом та ладаном і звучить: «Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас!» А в очах стояли довгими тристатисячними лавами оголені до пояса секбапи і спаґії на віслюках і верблюдах. Здавалося, не можна було спинити ту лавину, та Сірко з побратимами не лише не злякався її, а й викрав уночі батову султанової ґамзи-казни.. І ось тим, що полягли при ньому й без нього, навіть молебня не відбуто значковими!

Чомусь пригадався царський рукомесник-маляр Левко Тарасович, що наглядав за оздобленням Грановитої палати в Москві і перший привітав Сіркове звільнення, здивувавши його зізнанням, що «додому не хочеться, бо тут бардзо ліпо працюється та жнеться». І тоді, й тепер його мучило те, що, покинувши святі київські обителі, Тарасевич подався, як пристосуванець, оздоблювати чужину за ситий кошт і спокійне життя, вишколюючи ще й півсотні підмайстрів.

По молебню Сірко при запрошених значкових обідав із питвом у канцелярії, все пронизливіше оглядаючи то одного, то другого з присутніх.

Були тут і посланці Самойловича: Василь Романовський та Лазар Квітковський, котрі ніби чекали Сіркової відповіді на гетьманового листа, а насправді промишляли вивідством і нацьковами січового товариства на потрібний гетьманові штиб.

— То якою, вельмишановний пане кошовий, буде ваша контроверса-відповідь нашому мосьпанові гетьманові на його листа? — не втримався Романовський, як поминальний обід кінчився.

Сірко перехилив поставця з рештою оковитої, поставив його на стіл перевернутим, повернув тяжкий погляд до Романовського і його старшого, обережнішого компанійця Квітковського, пронизуючи їх очима, витер рушником уста й вуса, оглянув решту присутніх і заговорив, ніби видавлюючи з себе слова:

— Коли б твоя милість, молодче, не був сином шанованого мною батька і амбасадором, як і твій хитріший поплічник, я б наказав січовим палочникам влаштувати вам Вербну суботу біля слупа, бо ви обидва не обрані по покону козацькому, а призначені, і ваш самовиборця-гетьман також не від того гетьман,— Сірко аж зітхнув, відклавши рушника.— А так, запам'ятайте, що від польського дідичного нам круля ми тепер не відступимо, бо спільне в нас нині лихо як ніколи. А буде ще ваш дурень-гетьман затримувати на переправах запорозькі батови із збіжжям і провіантом чи ще чимось, то доведе мене із Товариством до того, що одного разу підемо і аж із Колузького Полісся, Дебрянщини та Стародубщини зачнемо перебирати під себе обраділі полки, не давши вашому мосьпанові і опам'ятатися, і закінчимо випрошенням у царя місця для його гріховної душі у сибірському пограбі,— почав набивати він люльку.— Перекажіть своєму лакизі-мосьпанові, що він буде гетьманом, як його обере більшість не підлеглого йому люду козацького і поспольного, як він прийде й поклониться війську вольному запорозькому. А не схоче того вчинити — то гетьманом буде Дорошенко чи хтось інший. Чули-сьте, бевзі, що сказав вам? — раптом звівся Сірко над столом, осатанівши.— Вимітайтесь із усіма супровідцями, і щоб до вечора вами й не смерділо тут, коли хочете бути живими! — пристукнув він у стіл п'ястуком, аж амбасадори пополотніли з ляку.— З Переволочної, Калаберди, Мерефи та інших міст січовиків ми й не думаємо виводити! Так і скажете вашому самовиборцеві! — гукнув він услід амбасадорам, що злякано посунули в двері з канцелярії.— Отак воно буде краще: ви самі по собі, а ми — самі по собі! — всівся Сірко знову в застіллі.— Втікачів із Торських солярень не видавати боярам нізащо,— подивився кошовий на суддю Степана Білого.— Чули-сьте всі?!.

«А ватаги-батови ваші, доблії, по присилці „вора-самозванця“ я гетьманові велів вільно пропускати через переправи, не чинячи проволочок, щоб вас, запорогів, від нашої государевої милості не відлучати»,— читав січовий писар Андрій Яковля присутнім цидулу царя, привезену з казною-ґамзою в Січ окольничим Василем Пархуновим.

— А посланці царя й короля в Андрусові знову таємно порішили укласти вічний мир між собою, і Польща в ньому відсторонена від України, а лиш буде спільно з нами воювати проти аґарян, що, чувати, сейм не утвердив,— звітував Сіркові наказний Лукаш Андрієвич.— А в Селім-Гірея візиром став Субаш-Кизи, то їздив вліті до круля Яна з пропозицією побудувати з каменю біля Кизи-Кермена спільну фортецю, але король на те не погодився. А в темниці у нас сидить пійманий під Тилігулом ногайський великий мурза Махмет-Кантемир, то, може, ти виміняєш його на свою зведенку-сестру?— питався він, намагаючись розм'якшити кошового, що в гніві геть замкнувся.— А шістьох втікачів із полону по двадцяти п'яти літах каторги ми відгодували, ошатили й відпровадили по їх бажанню до Києва. З ними був Дмитро Полтавець, Кіндрат, Мартин і Антін, то їх відпустили в Слобожанщину. А гетьман Дорошенко просив наше Низове військо стати йому в поміч через генерального осавула Якова Лизогуба, який тепер утік до Самойловича з майном, худобою й родиною, то ми ще не відповіли, бо Дорошенко, чувати, хоче піддатися цареві, та Самойлович, боячись його, як конкурента, не допускає його слів у Москву. То що, пане кошовий, відповімо? — закруглився наказний Лукаш Андрієвич.

— А яка ваша думка щодо Дорошенка, значкові? — відповів питанням на питання Сірко.

— Не відаємо, що твориться в Чигирині і як він виглядає та що гадає,— зауважив першим суддя, відчуваючи Сірків гнів на нього за виданого Симеона.— Може, направити депутацію та спинити його від підданства? — обережно, намацував він Сіркову приязнь.

— От і гаразд, ти, пане Степане, і очолиш її, а напишемо ми,— огляпув Сірко зизом писаря Андрія Яковлю,— що хочемо миру й покою, як і все наше поспольство, але не при Самойловичеві, а без нього, тому хай гетьман приїде до нас, а тут погутаримо з ним і ми, і рядовичі-січовики наші. Бери добру охорону — не менш як двадцять п'ять козаків розторопних — і з Богом уже взавтра! Чи, може, буде якась інакша пропозиція?

— Не буде, пане кошовий, давно те слід було вчинити,— відповів за всіх Овсій Шашіль-Шашола.— Я панові наказному Лукашеві те радив і раніше,— хвалився він обрадувано.— Тоді гетьман Петро прислав нам сорок полтів шинки, чотири діжки вина і повіз тютюну і так із волами все те подарував, то слід би було якось віддячитися йому?

— Не перечу, в нас тепер не порожньо, є кошт у скарбниці, то, думаю, пан скарбничий Сава виділить щось, гідне щедрості гетьмановій,— подивився колюче Сірко на Саву Брекала, що допомагав передавати Симеона царським слам.

— А так! А так! Не перечу, пане кошовий! Чого ж, є, слава Богу, чим віддячитись,— гнітився і той під Сірковим поглядом.

— Панове! Пане кошовий! Вогні горять на бекетах! Вогні горять! — увірвався в двері чатовий із млинів на Могилі Мама-Сура.— Огні на полудні! В диму весь Степ!

— Кінчили, товариство, раду й поминки! — звівся в застіллі Сірко.— Назаре, скажи бити в тулумбаси, зготуватися до виходу із січовища, осідлати коней. Ти, пане обозний, відпусти курінним набоїв! До діла всі! До діла! — покинув Сірко канцелярію, не знаючи, що й думати, по путі оперезуючись шабельтасом і втикаючи за нього два пістолі.

Вибравшись, поки джура сідлав коней, на найближчий стрільбищний бекет, Сірко й Андрієвич побачили в Степу стільки димів, що сумніву у нещасті не було жодного. Сірко, злізши з бекета, наказав Лукашеві Андрієвичу очолити січових пішців і обсісти збройно їхніми лавами все січовище з боку Степу, а сам зі своїм наказним Овсієм Шашілем-Шашолою очолив кінноту, яка по бойовім алярмі тулумбасів і дзвону покурінно стояла готовою до бою, чекаючи наказу кошового.

Через незначний час у січовшце пригнався, запаливши коня, бекетник зі степової залоги, повідомивши кошового, що від Інгулу на Інгулець і Запороги йде коло тисячі турецьких спаґіїв із зеленими прапорцями на списах, бунчуках і кінних уздах-трензелях та що їм назустріч уже вийшли озброєні волосні сотні із запорозьких сіл і висілків.

По цьому повідомленні Сірко розділив січовиків-вершників на два загони і один на чолі з Шашілем-Шашолою послав скачем у верхів'я Інгульця, а другий повів сам на південь з наміром оточити спаґіїв між Інгулом і Інгульцем десь під Чаплиними озерами. Через свого джуру Назара Оскарка, пославши його наказним, кошовий сповістив і волосних похідців про зупинку й засідку довгою лавою десь перед Аджамкою.

Вдало та завбачливо розрахував Сірко рух спаґіїв. Мустафа-паша,— а турчинів вів він,— зауваживши звіддалік над запорозькими волостями попереджувальні дими, дійсно спинився перед Аджамкою близько Чаплиних озер на ночівлю, виславши навсібіч своїх розвідників. Пухкий тихий сніжок сіявся з неба на ледь приморожену землю, ховаючи турецькі й козацькі когорти, та запорозькі вивідники були спритнішими, краще знаючи місцевість.

Бій почався після опівночі, коли запорожці довідалися, схопивши на околах ворожих вивідників, про гасло і чисельність турецького булука-тумена. Повний місяць освітив, як на щастя, місцевість. Коні спаґіїв відійшли від биваку, пасучись у примерзлих травостоях, а спаґії під кожухами зморено спали після довгого переходу. Після короткого нищівного бою, оточені зусібіч, без коней та Мустафи-паші, який таки втік, знайшовши шпарку в козацькім кільці, спаґії на чолі з самим султановим радником Куббе-Алти-пашею здалися, упавши на коліна, на милість козаків і були пов'язані й пригнані з осідланими кіньми та зброєю в Кіш того ж тижня, по святі зимового Миколи-Чудотворця, в День зачаття святої Анни.

Не втративши жодного січовика вбитим при п'ятнадцяти поранених, Сірко і його похідці дякували за удачу і Миколі, й Анні, а більшість рядовичів, та й сам наказний Шашіль-Шашола, вірили, що Сірко — справжній від Бога характерник-передбачник, коли зумів лише своїм іменем «шайтан» паралізувати спаґіїв. Сірко на подячній відправі молився і за царство небесне своєму побратимові, Якову Гирі-Сіркові, який поліг, захищаючи його під Санжарами.

По відправі Січ буйно гуляла удачу, а Сіркові від Дорошенка був привезений черговий лист із пропозицією зібрати Вальну раду за Криловом, у Крюкові для виборів гетьмана. Мала січова рада більшістю голосів порішила, щоб Дорошенко передав булаву і клейноди Самойловичу, а сам перебрався в Січ і не руйнував та не обезлюднював до пустки краю, але Сірко таємно переказав у Чигирин через сотника Лавра Гука, щоб Дорошенко не здавався, якщо хоче бути живим і на волі. Ту пересторогу гетьманові потвердив у листі і ніжинський протоієрей Симеон Адамович по тому, як Самойлович відібрав у нього маєтності і передав їх своєму братові Мартину.

Воєвода Ромодановський, дізнавшись про удачу під Аджамкою, прислав Сіркові в листі прохання від себе і князя Петра Скурати, щоб за султанового радника Куббе-Алти-пашу та вісьмох от-аг чи й решту полонених спаґіїв Січ виміняла їхніх синів Андрія й Олександра. Воєвода також докоряв Сіркові за те, що Запороги вчинили домову з очаківцями й ханом, пустивши орду на свої пасовиська. Сірко цілу добу обдумував відповідь Ромодановському. По-перше, він зрозумів, що воєвода має в Коші значкового-дознавача, по-друге, думав над тим, як досягти обміну Андрія й Олександра, а по-третє, був обурений, що Ромодановський втручається у справи Січі.

«Хвороба у тебе, пане воєводо, до кермування нами, вільними козаками,— продиктував він писареві Андрієві Яковлі відповідь другого дня.— Наша домова протяжна лише до Святого архістратига Михайла, а вчинили ми її, бо в Орди погоріли трави й гинуть коні, та й за те ми ще маємо вільний прохід по сіль і для іншого промислу. Хай те тебе більше не пече, бо ви — самі по собі, а ми — самі по собі! А синів ваших спробую обміняти, хоч ти й не вартий того, бо власноручно й самочинно закатував мою куму Явдоху Дзиковську і разом із самовибраним гетьманом твоїм просив царя скатувати й мене. Та що тобі, мосьпане, гідність і шляхетність?! Ти взавтра й блазня Самойловича, як корисник корнсника, відпровадиш до Сибіру».

Пастівна домова Січі з ханом не на жарт лякала і Самойловича, і Ромодановського, і Посольський приказ, та й самого царя як небезпечна, бо по розгромі турчинів під Аджамкою, як стало відомо, Сірко зустрівся з ханом Селім-Гіреєм на помежжі і мав перемову без свідків. Посольський приказ і цар попередили Самойловича не чинити Запорогам і Дорошенкові перешкод у промислах, не ображати листами і через слів, найпаче кошового Сірка, а цар навіть збільшив свої ясачні датки-пожалування Кошеві. Батуринський гетьман зрозумів, що його престиж у даний час менший, аніж Сірків, а Ромодановський визнав і допускав зі страхом, що Сірко може тепер домогтися від царя сатисфакції за Явдоху Дзиковську та побратима Якова Гирю-Сірка, забитого Самойловичевими гайдуками по його повелінню. Лякало його й те, що він таємно забив і мереф'янського сотника Романа Сірченка, сина кошового, і те якось виясниться. Йому і без того була більмом у оці подарована царем Січі, а насправді Сіркові, Мереф'янщина, до якої силились себе причислити сотні Харківського полку та інших.

Зауважив пастівну січову домову і високий двір Польщі, запропонувавши Дорошенкові піти у федерацію із Жеччю Посполитою, а коли той відмовився із-за того, що Польща силоміць захопила добрих два десятки міст і сіл, Собеський звернувся через свого ротмістра-русина Яна Завішу до Січі з пропозицією для спасіння краю «обрати гетьманом Сірка, як єдиного його спасителя!..». Сірко й значкові добре розуміли, чого треба було Польщі в тяжкій боротьбі з яничарами і ордою. Відмовившись від гетьманства, Сірко запевнив Завішу, що домова з ханом — марниця, Січ буде незмінно воювати аґарян, як і з покону.

Була зима, а Правобіччя або турки грабували, нищили й палили, маючи намір побудувати свої фортеці по Дніпру, або ляхи відбивали назад його спорожнілі селища, або Самойловичеві наскочники вторгалися, також спалюючи оселі й ув'язнюючи чоловіків, і життя від того туземців-тубільців ставало животінням і приреченістю.

Взимку Сірко спочивав, як і вся Січ, будуючи наводно-плавні флотилії. Навідавшись якось у Калулівку до мачухи Ївги, він знову погостив у неї, стара нагадала йому обережно про свою старість та самотність, як і про Настку. І Сірко почав думати над тим, щоб допомогти мачусі. Сябри, що мешкали в материній Домниній хаті, згодилися наглядати та допомагати небозі, але те Сірка не вдовольняло, муляючи йому душу. Він тепер все частіше бачив у снах сибірський тракт, печалився і Нечаїхою з дорослими вже дітьми, Богдановими онуками, що відмовилися тікати з ним додому, і Гаркушиними синами та доньками, які не вірили уже ні в яку вальність, і родинами Демка Многогрішного та його прихильників, що проклинали «пройдисвіта-зрадника», хоч були колись його поплічниками, і сотнями й тисячами земляків та донців. Думав він і про власну старість, яка нагадувала йому задухою, втомою в боях, судомами в ногах по довгій їзді.

«А так, іде до старості!» — зізнався сам собі.

26.

Весна в Запороги прийшла раптово, бурхливо, і те бодай якось потішило січовиків. Вночі М'ясопусної неділі було злочинно спалено п'ять великих ожередів сіна і чималу скирту вівсяної соломи, тож кошові коні, і без того ослаблені, були доведені до такого знесилля, якого не знали й старожили. Єдине, чим рятувалися, були пожертви запорозьких волостей соломою й зрідка сіном, але по бурі, що сталася, марно було й думати якось доставити їх у Січ.

Почалося те страховище зливно-буремною градовицею, стрясом земним, що супроводжувався батожистими блискавицями, котрі, мов шаблюками, краяли небо на шмаття. Січ до самого рана згойдувалася, двиготіла й тряслася, як у пропасниці. Лише під ранок громовиця стихла так же раптово, як і почалася.

Всього за добу по жахній погрозі Саваофа ще вчора біле доокружжя Великого Лугу зробилося чорним із сіро-брудними латками на шляхах, путівцях та стежках, і кошовий Сірко дав наказ курінним отаманам виділити по десять кращих козаків із кожного куреня для відправки табунів на пасовиська. Той захід кошового був єдиним виходом зі становища, що склалося. Підпал ожередів і судді Степанові Білому, і кошовому, і значковим та козакам говорив про те, що в Січі живуть змовники-вивідці або Самойловичеві, або Ромодановського, бо ханові лиходійства з огляду на пастівну домову виключалися. Сумнівними були й турецькі чи ляські зловмислення, хоч їхні сли й зимували у грецькій гостинній хаті.

І не помилилися. По дочасній Благовіщенській раді й башлівці та переобранні Сірка надалі кошовим, програвшись у карти аж до шапки, Лівнинсько-Ктенський збіглий Пашко Курчат виказав свого побратима, викритого в шахрайстві, Клима Гуску. І на дознанні в судді та лавців, і на сповіді в церкві в екзарха Петра, і на помості перед січовиками Клим зізнався, що воєвода Ромодановський через сотника Влада Кудрю, який приїжджав літом у Кіш, обіцяв йому повернення до багатодітної родини і велику нагороду, якщо він спалить сіно, солому чи й курені в Січі, помстившись Кошеві за домову з ханом. Виказав він і двох спільників, збіглих аж із Тросни, яких воєвода підіслав ще восени з відома гетьмана.

Після прилюдного осуду й смертного вироку злочинцям кошовий Сірко помилував їх заради дванадцяти дітей у Клима і по вісім у його напарників, замінивши смертну кару палочними побоями і відпровадженням їх до воєводи Ромодановського за великою винагородою. Більшість козацтва була обурена, але промовчала, влаштувавши злочинцям такий палочний вияв волі, що вони піднялися на ноги лише через місяць. Тоді ж із помосту Сірко оголосив про вихід всіх плавних плотів на Дніприще та в море для промислу над турчинами на чолі з чорноморцем, Савиним братом Іваном Брекалом, а кіннотників — до коней на пасовисько.

Лавро Гук сповіщав кошового, що хан стоїть під Каланчаком і біля Білих Колодязів на випасі також з ледь живими кіньми в очікуванні походу. Самойловйчів посланець Борис Моршевський, потрактувавшись із крулем Яном Третім, із п'ятдесятьма вершниками-супровідцями вернувся через Львів назад у Батурин, а до лівобічних переправ і поромів на Дніпрі наблизилися потуги гетьмана і Ромодановського із слобідського козацтва, готові, переправившись, напасти  на Чигирин.

«На вашій чарівній землі схрестилися шляхи бід, лих і нещасть, то робіть щось, борючись із адверсорами, щоб того позбутися, доки є можність, але певним спасінням є ваш спай із королівством та Литвою, яким прийдешній час грозить отак же!» — волав Собеський через Яна Завішу в новому листі до січових значкових та знатних і знакомитих чільців, не звертаючись у гніві до Сірка і осуджуючи його домову з ханом про пастівництво.

Писав коротко і безпосередньо Сіркові й небіж Якубко. Окрім віватів, відомостей, що «мати, ханум Настан, дуже зараз є в помочі нещасним своїм краянам, як родакам, і дуже зажитна по ойцю, а він, як магістр наук, вишколює молодь і є радцею при колегіумі Краковскім», небіж просив «мілосного дядька» розрізняти скороминуче від длугочасного та «зважати на зичливі багнення добра йому яснішого круля пана Яна і всеї його зичливої до українців родини». В кінці небіж запрошував «дорогого дядька Івана» прибути до Варшави, де його світлість круль прийме його, як рідного. «А ще,— насамкінець плачно писав небіж,— багну зобачити бабуню Ївгу і її край та побувати у вашій доблій Січі, доки не ошлюбився». Підписався він: «Ваш бардзо доброзичний Якув Чемерис во власнєй особє».

Розтеребили кошового листи круля Яна і небожа Якова, нагадавши Сіркові і про зведенку-сестру Настку, і про власну старість та інше життя людей на грішній, землі — у спокої й достатках, у гараздах і добрах, у розквітах. Його довго мучило оте «скороминуче й длугочасне» своєю незрозумілістю — не міг збагнути, для чого і до кого сказане.

«Ні, проти Польщі тепер нам воювати марно! — приходив до висновку Сірко, в тисячний раз міряючи бурдюг.— Але коли ж ви, трикляті ляхи, зрозуміли, що ми для вас були суком, на якому ви пиндючно сиділи?! Скільки взяли ви кращих наших життів, щоб до того розуміння дійти?! Століттями ж стриміли ми, конаючи на ваших, окаянні, палях... Так-так, без повної поразки, мабуть, всякий людин не спроможний зрозуміти тієї істини. Я переконався в тому аж у Сибіру, про те і грішний крутій гетьман Демко мені торочив, те твердив і генеральний його осавул Павло Грибович, опинившись із побратимами-втікачами аж у Сучаві. Але цікаве інше: як цар-кат дізнався, що та втеча започата моїм заміром і коштом? Ні, не сплять цареві вивідники! Рівних їм немає на землі! Ой не сплять, сучі сини!»

Другого дня Лавро Гук привіз Сіркові новини: польські війська готуються до відступу в Поділлі, Дорошенко послав гінців до хана в поле і до султана у Високий Поріг з проханням помочі, а посланий крулем Яном у Москву амбасадор Олександр Кладницький вернувся ні з чим, бо цар закусив вудила і закопилив губу так, що не підступитися, не схотівши навіть вести з Кладницьким перетрактовку, особливо коли дізнався, що той хоче вести мову про Смоленщину та Україну. У Посольському приказі Артамон Матвєєв-син сказав, що милістю Божою цар і государ не має на те часу, бо заклопотаний вирішенням із турецьким султаном через свого сла, стольника Тяпкіна, долі самої Польщі.

«Он воно як кінчається все для вас, пиндючні ляхи!» — шкода було Сіркові Яна Собеського.

Гук сповістив також, що січові коні тепер, як вітри, дужо гасають у полі, що полки Ромодановського і Самойловича позапозавчора вночі перейшли Дніпро в Стайках, напали на Канів, Черкаси, Ржищів і Корсунь, і хоч їм здалися всі без бою, вони забрали силоміць чоловіків і парубків і поправторили їх до Сибіру, а жінок, дівчат, старих і малих, мов ясирників, погнали на Лівобіччя. Плач, зойк, крик і лемент та голосіння були такими, що й сусідні села, засівши в лісках та очеретах, їх чули.

Сірко спішно скликав січову раду, яка порішила, що для припинення подвійних ясирів: ордою й турчинами, з одного боку, і стрільцями Ромодановського та козаками Самойловича, з другого, зважаючи на призначення крулем Яном ув'язнення Марієнбурзької фортеці, колишнього гадяцького полковника Григора Гуляницького правобічним гетьманом по його звільненні, слід просити Дорошенка піддатися цареві при умові скликання Вальної ради в Крюкові для виборів єдиного гетьмана. Дорошенкові посланці, що прибули на раду, на те негайно згодилися, але Самойловичеві на чолі з Максимом Черняченком запротестували. Та рада все ж вирішила сповістити царя про здачу Дорошенка, обійшовши Самойловича.

За два тижні цар прислав у Січ окольничого Василя Перхунова з протестом проти того, що Січ і Сірко вирішують за нього, милістю Божою царя й государя, долю його держави, і з повідомленням, що він відмовляється прийняти Дорошенка у підданство під його високу милостиву руку.

Сірко у відповідь відписав цареві, що Січ не може миритися з ясирствами Ромодановського і Самойловича, бо вони нічим не різняться від ординських, а тому настоює на єдиному гетьманові повільних виборах у Крюкові після передачі Дорошенком булави й клейнодів.

В інтимній розмові з Сірком окольничий Василь Перхунов похвалився кошовому при писареві Андрію Яковлі, що у його монаршого височества, милістю Божою царя, є задум прийшлого до нього в службу серба Юрія Крижанича на повне знищення Кримського ханства на землі, і поцікавився, що думають з цього приводу кошовий і Січ та її чільні реґіментарі.

Хоч як Сірко ненавидів Орду за людоловство та злодійства, але аж такого згину, що Московії вже снився, він Ханству не бажав. Його вжахнуло знищення «до ноги», про яке окольничий сказав за дорученням царя, хоч ніби й приватно.

— За полоном батьків, мосьпане окольничий, люди на землі мусять жити під небом самі по собі, і карати їх, а не знищувати до ноги, можна тільки за адверсії, людоловства й грабунки! Ми не хижі звірі навіть до наших мучителів, а знищити Ханство, коли б таку мету мали, давно могли б і без царської милостивої помочі.

— Не ти їх покопаєш до ноги, то вони тебе, доблію! — запалився Перхунов.— Іного виходу немає для нас, християн!

— Хіба хижість та звірство були колись заповідями християнства? Коли ви гадаєте так, то ми з вами різні християни, мосьпане!

— Скажу тобі,— почав прощатися по довгій розмові окольничий,— що ні салтан Нарім-Гірей, ні Шірін-бей, які таборяться нині в гирлі Дніпра на подарованих тобою пасовиськах, не думають жити з вами в мирі, а марять забрати увесь ваш громадний люд у ясири, а спустошений край зробити своїм пастівником,— горів амбасадор палкістю.

Приватні запевнення царського сла і відомості амбасадора Завіші про те, що Григор Гуляницький уже гетьманує в надбужнім Немирові, а нещасний Юрій Хмельницький по утечі з Едикуле спійманий та отемничений, говорили Сіркові, що здачею Дорошенка цареві-катюзі Україна обобічно однією не буде. Додавали Сіркові болю і січові чільці, які ставали прибічниками то одного, то другого, то третього гетьмана, а тому й січовий загал був різношерсним.

«Що буде потім із Кошем?! Нині його спаює моя парсуна „шайтана“, а завтра, без мене, що триматиме? Хто з нас у судженнях слушний, а хто ні? Може, це й є батькове Сулимине: „Нужда й закони змінює“? А ще й султан своїм фірманом зобов'язав муфтія та муедзинів молитися за мою згубу. Таки допік йому, катюзі, наш січовий лист. А так, нужда нас робить різними, бо вона в кожного своя в печії».

Цього року вперше Іван Сірко почув себе нездоровим чи то від розбрату повсюдного, чи від пахучо-буйної весни, яка квітувала, розметавшись так багато, що міняла на очах світ до невпізнання, а чи від літа, яке щедро покрило землю велом, лишивши тільки піщано-білі береги та підмиті горби, що висіли над водами, заплетені корінням шелюгів, лоз і чагарів і побиті тисячами щуриних нірок. Вся земля з весни заливалася разом із жабокрячем і птаством таким жевротом, якого Сірко раніше не чув під синню неба. В озерах, річках, заплавах спадали води, і чайки спочивали на купинах та на піщаних обливах; вивідки качок, водяних курочок, гусей та лебедів наповнювали тихі водойми; чаплі, лелеки й бугаї раділи зі спаду вод, полюючи на жабок; кулички писали хрестики на піску, мов на папері; крохалі й крижі билися за місце в царстві краси й достатку; а малькам та пуголовкам було горе, і треба було ховатися в латаття, кушир і ряску.

Нездоровилося Сіркові, тяжіло його тіло, тому він лишився в Коші, відпровадивши з пасовиськ на буджацькі стійбища триста шабель кінно на чолі з наказним Левком Мискою, які мусили йти в поміч полкові пішців на чолі з полковником Ільком Волошиним, висланих три тижні тому для «спутання» турчина в Побужжі і Подністров'ї та для захисту Поділля від аґарян. І поки січовики в Коші косили й сушили сіно, ловили та солили рибу, конопатили старі та будували й спускали на воду нові гончаки, Сірко, наглядаючи за отим усім, із писарем Андрієм Яковлею займався листуванням, чуючи себе якось незвично, адже літував отак, хіба ще як був молодиком.

Сидячи в прохолодній канцелярії з відкритими навстіж дверима, Сірко слухав донесення вивідців з січових люстрацій, листи й грамоти дворів, скарги й правні надходження та позови січовиків, сварячи писаря за безлад, поки по обіді вони не бралися за листування. Не любив Сірко тієї роботи, але мусив, не виказуючи свого нездужання, займатися й тим, ранговим, на здивування писаря.

Сухий, щуплий, блідий, навічно-виснажений, стрижений «під макітру» писар Андрій Яковля був вишколеним ченцем Печерської лаври і навчителем у духовній школі, але чимось прошпетився, і архімандрит Інокентій попросив його піти в світське життя, яке йому більше пасує. Так і опинився він у Січі. Писар нікому й ніколи про своє чернецтво не оповідав, тому його коротка розповідь Сіркові про себе була виявом особливої шани.

«Стародубському, Ніжинському, Прилуцькому та через них іним полкам, а також січовим сотникам всієї Мереф'янщини приватне цією цидулою-епістолою ознаймуєм,— проказував Сірко писареві,— що чигиринський гетьман Петро Дорошенко, покаявшись у вчинених ним гріхах перед рідними християнами, заради спокою в краї і нерозриву землі батьків наших на шмаття, для спасіння люду від ясирства агарянського й іного, по відпущенню царем його брата Григора, згодний віддатися в покору цареві московському, але щоб була однією надалі обобічно вся Україна. Дорошенко берегтиме в подальшому нерозривне братство з низовиками та навіки відходить від турчинів, орди й іних зазіхателів і дає обітницю всією Правобіччиною смирно та по-братськи бути автономно підданим цареві по Богдановому покону, просячи царя, як і ми, низовики, дозволу на справдішню Вальну раду в Крюкові і обрання там гетьмана. Дано це для відома з Коша травеня в День преподобного Івана Богослова кошовим всього війська Запорозького Низового, Середнього й Верхнього».

Вислухавши написане, помовчавши, кошовий вмокнув гусине перо в каламар і підписав: «Власною рукою — Сірко».

— Пиши, пане Андрію, далі,— знову, зітхнувши, почав він проказувати: «Знакомитий мосьпане гетьмане! Мельдую тобі цією цидулою-епістолою, що гетьман Дорошенко для спокою в краї та припинення твого ясирства на Правобіччі згодився передати цареві клейноди й штандарти зі всім Правобіччям та просити його згоди на скликання справдішньої Вальної ради в Крюкові для вибору гетьмана. Ми почули, що твоя милість багне умовляти нас не йти під руку аґарян і не якшатися з Ордою, то цього, можний пане, не було й не буде, але, живучи в сусідстві з кочовиками-тайшами, ми захищаємо і тепер Лівобіччя та царя, обагрюємо свої землі власною кров'ю за віру Христову й вольності, не будучи при тому хижими звірами до Орди, коли вона буде дотримуватись миру з нами».

І знову писар Яковля повторив: «Дано це...», а кошовий в кінці наскрибав: «Сірко».

Того дня Сірко продиктував Яковлі епістоли й братові гетьмана Самойловича, протоієреєві ромненському Мартинові, Київським митрополиту Йосипові та архімандриту Інокентієві і переяславському полковникові Войці Сербину. Пізніше, відпустивши Яковлю, він проказав джурі Назарові Оскарку листа дружині Софії, побратимові Сабрі, зятеві та донькам у Мерефу. Ті епістоли ніби облегшили його нездужання, надто коли він пішов навідати січового екзарха Петра Буркуна, захопившись гадкою, про яку написав і митрополитові та архімандритові в Київ.

— Слава Богові нашому Ісусові,— зустрів кошового в бурдюзі-колибці при храмі екзарх, хрестячись.— Ласкаво прошу сідати на скамницю та обрадувати чи опечалити мене, чим Бог послав, бо не часто ти набридаєш, дорогий гостю, брате й чільцю наш, і Богові, і мені, хай Всевишній простить тобі.

Говорили приязно, довірливо, як друзі, про Січ давню і теперішню, про писаря Семирозума і екзархів отця Данила Тукальського та Михая Гунашевського, про сидіння в Азаці під чільством гетьмана Півторакожуха і нещастя та різношерстя в краї й Коші тепер, про ясирства воєвод і Самойловича та правторення до Сибіру чоловічої людності з Правобіччя царем.

— Тебе, певне, щось приватне привело до мене, знакомитий чільцю, то тішуся, що й вечерею маю можність пригостити, з радістю прислужитися тобі,— спробував господар перевести мову на щось конкретніше.

— За вечерю дякую, отче-брате, а привело мене і приватне, і огульне-кошівне та общинне,— почав Сірко.— Написав із Андрієм Яковлего епістолу митрополитові та архімандритові, бо ж вони не дуже в ладах там, щоби-сь склали поминальник усіх гетьманів, отаманів, сотників, а по можності й козаків-краян, які полягли за рідну землю й люд наш, для читання із вівтарів у поминальні неділі по наших поконах, бо забуваються їх імена, то, може б, і твоя милість до того прилучилася, як свідуща, в нашій альма-матері вольностей, започавши та одобривши ту справу? Для пам'яті велика потреба в ній, отче й брате, тепер!

— Чудовно, доблію наш і реґіментарю! — вигукнув екзарх у захопленні.— Віднині ж засяду, перегляну всі січові люстрації і пам'ять власну, спишуся з митрополитом Мелентієм Дзиком у святому Києві, із сином панотця й літописця Михая Гунашевського Василем у Львові, з іншими богословами, бо за регулами нашими це обов'язок мій, брате й лицарю, але...— підняв догори вказівця екзарх,— може б, січова ґамза знайшла можність до насипних поминальних свят ошатнити наш цвинтар огорожею, замінити хрести, що потрухли, побудувати та обладнати каплички там.

— На те твоє святе зачинання, отче, кошти в ґамзі знайдуться,— почав округлятися Сірко, бо хотів запалити люльку, а в отця те робити було нешпетно.— Погутарю завтра із скарбником, щоб дав тобі кошти, та й кермуй тим належне, мосьпане Петре,— звівся він і пішов до виходу.— Лишайся в Бозі!

Ходи й ти в Бозі, доблію наш! — вклонився екзарх Сіркові на прощання.

«Так-так, заміна вже обом нам потрібна, отче,— думав Сірко, згадуючи, як тремтіли пальці екзарха, коли вір брався за хреста.— А мені ніби попустило вже»,— не відчував він денної слабості.

— Жду вас, пане кошовий, даруйте,— зустрів Сірка Лавро Гук біля бурдюга.

— Щось стряслося надзвичайне? Присідай на пенька чи на лаву, сотнику, та оповідай, а я запалю зіньківку, бо в отця Петра не міг того вчинити. Змучений ти, бачу, сотнику. Щось важливе скоїлося? — повторив.

— Скоїлося. Ібрагім-паша правториться двома рукавами яничарів на Бар і Рашків: вершниками-спаґіями і пішцями-секбанами. На переправі в Кілії мої кобзарі нарахували в них на волячих гарбах тридцять три гармати, бачили багато набоїв і пороху. Стала посудитися в наступ і орда на Чорному острові, а взнати куди — не пощастило,— повинявся сотник, охрипнувши, видно, від безсоння й довгої їзди, бо очі мав заслізнені й запалені.— Вершники наші з Мискою та пішці з Волошиним у Придністров'ї відрізали в Ібрагім-паші добрий булук із провіантом і зброєю вночі і щасливо втекли на два боки, то невбарі будуть обидва вдома, але, як твердив бранець, якого ми піймали біля Колодязів і при спробі втечі забили, йшов сповіщати Дорошенка про швидкий ханів прихід на поміч за добрий гарач.

— То Миска й Волошин, окрім батов, полонених не мають? — роздумував Сірко.

— Полонених всього дев'ять, а батов не мають, бо як же б вони втекли з ними, буйволячими?! Переклали майно, пастрому, знамена-штандарти та одяг на осликів Ібрагімових та на своїх коней і розійшлися — кінні по собі, а пішці по собі. Ібрагім-паша кількох яничарів-чатових засік канчуками за те, що проспали обоз, але гнатися й шукати не став, вирушивши знову в путь.

— Іди, Лавре, спати, а вранці прийдеш до мене знову,— порадив Сірко сотникові.— Я за ніч, може, щось придумаю.

— Коня я запалив геть, полковнику,— зізнався вивідник.

— Дам іншого коня, тільки б ти відпочив належно,— лишився Сірко на самоті.

Висіялись на небі зорі, взялася ніч прохолодою, а Сірко, то на пеньку під бурдюгом сидячи, то ходячи, журився лихом люду свого, який десь волав, поясирений, тікав безвісти в ліси чи ховався в непрохідних болотах-баблах, і так із року в рік топталися царини, горіли висілки, села й міста та гналися людоловами пов'язані ясирники, і кінцем могло бути повне спустошення рідного краю. Журився, поки не склав, аж поздоровівши, на завтра та позавтра плану. Не давали йому заснути й думки про поминки по полеглих та про будівництво каплиці на нововибраному цвинтарі, і заливний виспів солов'я та кавакання пугача на яворі обік Іванківського куреня.

Рано наступного дня Сірко чекав у канцелярії колись кошового, а тепер отамана в Батуринському курені Захара Луцика. Жвавий і моторний, хоч уже й немолодий, Луцик прийшов ніби обраділим, бо зрозумів, що не з питань засолу риби та заготівлі сіна, якими він неохоче відав, його кличе кошовий. Від нього, відчайдухи, вимагалося, мабуть, чогось зухвалого й виключного, як штукаря на те.

— Бери своїх арґатів і гніздюків від риболовлі й посолу, але не сіновиків, і приготуй їх спішно до алярмового походу малим загоном на таші під Перекопом. Пустиш там чутку, що не ти, а я з великими загонами йду на Ханство,— ознайомив кошовий зі своїм планом отамана Захара.— У тебе всього тиждень часу. Не важливо, зауваж, чи пощастить вам щось пожалувати й добути, хоч і те не абищиця, тільки б ви спинили приготування хана до походу на поміч Дорошенкові. Коли ж запитають, чому йдемо на хана, скажеш: із-за порушеного ним пастівного перемир'я та взятого з Чорного острова ясиру. Треба все вчинити так, щоб ви як появилися в ташах, так і зникли, опинившись вдома на риболовних. Компанійцям твоїм, як Бог нам запоможе, подвійно оплатиться. А підете вже нині звечора.

— Утямив, кошовий отамане, виконую з радістю, бо ми геть забрьохалися вже, просоліли та пропахли рибою,— радів курінний довірі.— Вчиню все належно, як Бог допоможе та орда з Чорного острова не перешкодить.

— Мусить, отамане, нам Бог допомогти в цій великій затії, а тобі допомагатимуть ще й наші вивідники з Лавром Гуком. Гасло в них: «вітер затих» — «кує зозуля».

По відході сорока запорожців на чолі з Луциком у Кіш вернувся з перевантаженими кіньми Левко Миска, а наступного вечора — Ілько Волошин із пішцями і дев'ятьма полоненими яничарами. Вони сповістили Сірка та січових реґіментарів, що орда в порушення пастівної домови двома наскоками — у Гайвороні і на Кодимі — взяла великий ясир людей, худоби та добр і поправторила їх двома сакмами на Перекоп.

На спішно скликаній Малій раді Коша Сірко запропонував іти всіма січовими потугами водою й степом безпосередньо на Крим. В цей час під Запороги щасливо наспіли покликані заздалегідь Сірком у поміч ойроти на чолі з князем Каспулатом Муцаловичем та мурзою Мазан-батиром. Загін їхній налічував тисячу шабель. Вони підсилили Сірків похід, згоджуючись іти під його отаманством хоч у саме пекло. Сміливими та досвідченими чільцями були й обидва тайші.

Першими до Перекопу мали вийти пішці під провідством Лукаша Андрієвича та чорнорморці з Яковом Брекалом, щоб взяти налогою здвобіч Перекоп та Кам'яний міст і спинитися та ошанцюватися там надовше. В глибину Ханства не велено йти — мають чекати тих, що втікатимуть при поразках і погонях із ясирниками, добрами й полоненими. Сірко слідом за пішцями й чорноморцями поведе кінноту з гаківницями для визволення й повернення додому всіх наявних у Криму ясирників, для погрому Ханства, його зіниці на Чарик-Су та ханського палацу на Велетень-горі, троні Аллаха — Чатир-Дагу.

Задум кошового був заповзято відважним і навіть зухвалим. Без Сірка в той похід ні один січовий чілець не пішов би, а з ним — всі згодилися, бо вірили в удачу. Не мали сумніву і в тому, що перевантажена в'юками кіннота з Ханства зможе пройти тяжким та в'язким шляхом через Каланчак, Кочкар на Чорну Долину, зруйнувавши каймаки найбагатшого в Ханстві Батирші-Мансура і самого дана Селім-Гірея.

Сірко стояв на чолі двох загонів — Фрола Міная і Назара Оскарка. Мета їхня — вийти після переправи під Айгуль-озеро, захопити там худобу, добра, дріб, майно та прислугу зведенки-сестри Сіркової Настки Нечахової з дітьми і силою приправити їх під Гниле море — Сиваш, обов'язково спаливши обійстя. То була вершина зухвалості кошового, але і побратим, і джура виправдували його.

Й цього разу похід виявився вдалим. Луцик привів вісімдесят полонених зі Степу, спинивши турусами хана в Бахчисараї, Трохим Василая з Яковом Брекалом приправили з-під Перекопу безліч добр та триста полонених ординців і до тисячі звільненців, загони обох Шашол — Овсія та Якова пожалували наскочно Бахчисарай та палац хана в ущелині Чатир-Дагу, загнавши зненацька засвітним шаленим нападом самого хана з двірцевою вартою в гори.

«Козаки, о сонцеликий казі-переможцю, це бурани й ґлурські смерчі кяфірів! Їх не звоюєш ні стрілами, ні списами, ні арканами, ні ятаганами у налогах-нападах»,— скаржилися розлюченому ханові аги, мурзи й баші, а найпаче Батирші-Мансур, коли по переляці світлий Селім-Гірей почав ладнати ординську погоню за січовиками під Сиваш і Перекоп.

І яким же передбачливим був у цьому поході Сірко, що не пішов у Ханство всіма загонами, а лишився з пішцями та сотнею вершників під Сивашем на оборонних шанцях, засадивши переодягнену в ординську одіж сотню вершників невдалік у байраці! Звільнених у Ханстві ясирників із майном та пожалованими статками його загони вели до переправ тисячами. Сіркові дозорці направляли їх сакмами в бік Перекопу з січовиками-супровідцями та отаманами з бувалих ясирників, а решту січовиків Сірко сховав у сусідній ярузі, ніби завчас знаючи, що орда ось-ось почне погоню.

А сталося саме так. Козаки ще сперечалися, тікати чи не тікати війську із шанців натобіч Сивашу та Перекопу, адже ще не всі січові загони вернулися із жакувань, як угледіли на обрії спершу куряву, що котилася до них, а слідом і ханову чисельну погоню за козацькими загонами. Десяток гаківниць і п'ять мортир, пропустивши на бивак своїх, ударили залпами по орді, а ті, що сиділи в засідці, разили її із луків і мушкетів. Сховалися в шанці й ойроти на лівому крилі, лишивши нав'ючених коней далеко в ярузі.

Десь за годину бою, в який хан, вигнавшись вершником на курган, слав та й слав, як на муровану стіну, свої булуки. Із мертвих коней і убитих ординців створився цілий захисний вал, і січовики з мушкетами, луками та навіть списами перейшли під захист тих куп, стріляючи татарам прямо в вічі та кидаючи в них зблизька списами. Хан бачив, що бойовище точиться не на його користь, як бачили те і його підлеглі, несучись белебнем на схованих у ровах, за земляними валами січовиків. Аги окремих булуків, щадячи своїх воїнів, неохоче йшли на приступи, породжуючи в ханському війську розбрат і непевність. Лякало їх і забобонне марновір'я в «шайтана» Сірка.

Так у запеклому бойовищі обидві армії застала й ніч, тиха, із сюрчанням коників і падпадьомканнями перепелів навкруг двох таборів; так настав і ранок, поновивши з двобічний наступ орди, яка озвіріло кидалася на козацькі шанці, втрачаючи, на втіху козакам, все більше вершників. Сірко радів, що в несамовитій запиленості хан втратив чимало своїх воїнів, а в його шанцях-ровах за другоніч лави поповнилися стрілами, списами й арканами за рахунок тихих вилазок.

Третьої безсонної ночі, наказавши наловити ханських коней-бахманів та познімати з ординських трупів одяг, Сірко переодяг загін запорожців, посадив їх охляп на бахманів і послав обхідно в потилицю ханові, наказавши під'їхати, як відновиться бій, і вдарити зненацька орді в спину.

Хан сприйняв переодягнутих козаків за свою підмогу, і, коли Сіркові пішці та засадна сотня вершників на чолі з кошовим під пальбу своїх мортир і гаківниць пішли в наступ, ханське військо, розраховуючи на підкріплення, ожвавилося, а второпавши опісля обман, кинулося врозтіч, вигукуючи в паніці: «Шайтан! Урус шайтан!»

Сірко, наказавши Овсієві Шашолі вести пішців, батови й начиння через переправи до Чорної Долини, з верховим козацтвом понісся на ординські безладні лави, які стрімголов тікали за ханом у глибінь Криму. Дзвінко співали жайвори в небі, ляскотно підпадьомкали перепели, а козаки довго ще гналися за втікачами, аж врешті спинилися й повернули коней у зворотну путь.

— Ловіть, хлопці, коней, збирайте ятагани, мушкети, набої, ронди, добрі списи, сагайдаки й стріли,— наказав кошовий козацтву, над'їхавши.

Біля шанців, куди вони під'їхали згодом, козацьких трупів уже не було. Сірко пошукав поглядом могили, побачив свіжозагорнутий землею шанцевий рів, зійшов з коня, перехрестився в мовчазному поминанні й мовив: «Царство вам небесне й пухом земля, побратими!» Те саме зробили й усі інші вершники, і лави, зладнавшись, пішли за кошовим на Сиваш.

«Ординців поховають їхні родини,— подумав Сірко, оглянувшись на поле битви.— А ханові ми надовго відбили бажання людоловити. „Ми б і все Ханство повоювали, коли б того хотіли“,— згадав він окольничого Перхунова.— Стільки ж то тисяч ясирників ми звільнили цього разу? Десь, мабуть, тисяч п'ятнадцять буде. Та й полонених значно більше тисячі чи й цілих дві»,— втомлено підбивав кошовий отаман бабки походу.

Опалі води та вітерець, що зганяв їх у море, допомогли козацьким потугам, батовам і пішцям з ясирцями, полоненими й худобою переправитися через Гниле море, як і планував Сірко, на Каланчак і Кочкар, у Чорну Долину, де було влаштовано цілодобовий відпочинок і обід. Кошовий заснув без обіду, як лиш стали на бивак у долині, бо вже коло Куюк-Тука і Джимбулука спав на ходу, ледь знаходячи сили не впасти з Велеса.

Незважаючи на те, що в Чорній Долині скупчилося разом із полоненими ординцями понад двадцять тисяч людей, їжі для всіх вистачало, але казанів для приготування страви було мало. Годували, за давнім поконом січовиків, спочатку дітей і ясирників, услід їм — полонених ординців, а вже за ними козаків. Годівля стовпища людей не припинялася день і ніч.

Поки кошовий Сірко спав під отаманською кантарою після трьох діб бойовищ і пильнувань, його двічі відвідав джура Назар Оскарко, двічі — побратим Фрол Міняй і з п'ять разів — колишній дворецький, а тепер муж Настки Нечахової, Явтух Халява. Його, як і Сіркову сестру-зведенку та її дорослих синів — Ярула, Аліша, Айдара та Абаша, бо Явтухова дочка Роксана була ще малою,— гнітив розор їхнього обійстя, хвилювала невідомість. Прихильне ставлення до них отаманів Міная та Оскарка і їхніх козаків не компенсувало втрати усталеного буття в Ханстві. Тим журилася разом із синами ханум Настан, безперервно плачучи, журився і Явтух, намагаючись вияснити в Сірка долю свого теперішнього роду і худоби. Вівці його гналися окремо, а воли-буйволи та коні, хоч і поклеймовані, змішалися з іншими табунами й чередами. Навідуючи Сірка, вертаючись і радячись із дружиною, Явтух згоджувався щось виділити січовикам за звільнення і тішився тим, що Настка, сполохана самочинним їх вивозом, йому не перечила, а лиш говорила: «Роби все, любий, як знаєш».

Першого, що застав їх у Чорній Долині ранку, Явтух почав радитися зі старшим пасербом Ярулом, як їм бути, і виявив, на подив собі, що той це їхнє звільнення вважає полоном, що Ярул, як і брати його, при першій можливості повернуться, хоч би й голі, в Ханство. Явтух не повідав того Настці, а осідлавши коня, погнав у голову лави до кошового, що вже снідав.

— Хліб-сіль пану кошовому,— припнув він коня до полудрабка.

— Дякую, прошу до сніді й тебе, пане Явтуше,— Сірко був бадьорим після спання.— Як ся маєш, як сестриця моя і чада її та підсусідки?

— Та як? — тягнув Явтух.— І я, і Настка, коли по правді, втіх маємо не так і багато, а коли взяти моїх чотирьох пасербів, то ті й зовсім, як, мо' здогадуєшся, їх не мають. Чимало колишніх ясирників не з радістю вертаються додому, бо де він, той дім, у них і який? Ми маємо з Насткою ще й спільну доньку, Роксанку, то сам розумієш, гадаю, що починати нам життя заново, та ще не знати де, буде нелегко.

— Марна мова,— доїдав Сірко сніданок.— У тещі Ївги на перший час можна жити, а згодом і на своє помешкання розживетесь.

— А що буде з нашим табуном, чередою та отарою? Адже там пастівники неблизькі, як знаю? — вищупував Халява становище.

— Частину, як схочете, продасте на крам-базарі, а частину лишите при дворі. До зими й сіна настараєте, збудуєте загороди та стайні.

— То, даруй, Січ у нас за звільнення нічого не візьме?

— По покону січовому, знаєш же, ми нічого в свого люду не вилучаємо, а ще й допомагаємо ясирцям, як маємо можність,— перехрестив себе Сірко по сніданку.

— А де ж ви збираєтесь поселити ясирців, що не мають куди податися?

— Це не найбільша морока для нас,— піймав себе кошовий на тому, що про те досі не думав,— є ще вільні землі з пасовиськами і по Кушугумі, і на Конці чи в Посамар'ї.

— На Муравській сакмі? Яке ж то життя буде?! Чайкою при дорозі будуть гибіти!

— Всюди в нас тепер живеться людові, як тій чайці, пане Явтуше. Побудуємо січовою толокою бекети, обійстя, колиби. Зорганізуємо общинні чати, озброїмо осілкові сотні, поставимо храм, школу і будемо вартувати люд від лиха і брати подимне по двох роках на утримок, як і зі всієї Запорозької волості.

— В Капулівці при тещі Ївзі поле й пастівники сябринні, то як же нам доведеться жити? В сяберстві, чи що?

— Поле й пастівники сябринні, а обійстя — осібні, вам за пастівник належатиме платити від голови худоби, а одержувати від урожаю по числу працюючих на царинах.

Говорили ще довго про все, і в Сірка росла аж до обуру гризота, що звільнення багатьом ясирцям не в радість, і навіть його зведенці-сестрі Настці.

Дякуючи Явтухові Халяві за поміч у Батуринській цитаделі, Сірко запевнив співбесідника, що він по поверненні в Кіш віддячиться за неї, а на гризоти Явтуха, що чимало ясирців воліли б вернутися назад, звелів із болем переказати: «Убрусом дорога їм! Ми нікого насипом не тримаємо!»

— Проклятий Богом люд, більше нічого не скажеш,— говорив він ніби сам до себе, знімаючи з кантари сідло, щоб окульбачити Велеса, який загравально-ласкаво тикався губами в сергу у вусі господаря.

— Те, мосьпане отамане, найбільша правда твоя, нещасний народ, якщо він не має своєї держави, щоб за неї триматися,— скочив Явтух на коня без сідла.— То скажу, хай, хто хоче, вертається, поки ми ще не відійшли далеко? — чи то запитав, чи то повторяй сказане і, не чекаючи Сіркової відповіді, подався в хвіст розкиданої по Долині Лави, що ворушилася, муравилася та роїлася, скільки було видно.

— Бий, Панасе, в тулумбас на вируш! — наказав Сірко довбишеві, проводжаючи поглядом Халяву. Його брала гризотна досада і на Явтуха та Настку, і на інших, що не поцінували козацьких життів, покладених за їхнє вивільнення, а й знехаяли їх.

Випаливши люльку, Сірко вибив її об ручицю вже впряженої кантари, опоясався потугіше шабельтасом, застромив за нього на череві пістолі, почухав вухо з великою сергою, зняв тобівку з коня та приторочив її до сідла і легко скочив на Велеса, який, відчувши дорогу, затупцював радо на місці.

— Бий, Панасе, востаннє в тулумбас, і рушаймо! — наказав отаман і понісся на плескату Чорну Могилу, що ледь здіймалася над долиною, з одинокою дикою грушею на ній.

Коли над'їхав туди й зупинився та оглянувся, не повірив очам своїм: з непомірно довгої в'юнистої лавини, що ледь посувалася, стримувана вчорашніми ясир нішами, а надто коровами, буйволами, вівцями, відділялися спершу групки, а їм услід — ватаги вершників, направляючись повз козацькі шереги назад у бік Гнилого моря. Він не чув, що їм кричали козаки, але розумів, що там ішли суперечки. Велес відчув напругу вершника і затупцював на місці, а Сіркові на очі напливла сльоза, аж нічого не бачив. Отоді й прискакав до нього джура Назар Оскарко як ошалілий.

— Калибалик, пане отамане! — осадив джура перед Сірком коня.— Ясирці, ніби за твоїм дозволом, тікають назад у Ханство. То що скажеш?

— Перекажи курінному молодикові Якову Брекалу,— протер Сірко рукавом очі й перехрестився,— хай він, як лиш ми від'їдемо з балки, наздожене своєю сотнею поверненців і вирубає всіх до ноги, а майно й коней привезе й приведе назад у лаву.

— Але...— затявся джура, гарцюючи конем на місці.

— Що там ще, Назаре? — погрізнів у голосі Сірко.

— Твої однокашці між ними: Найда і Півторадні, то Фрол хоче вияснити,— боявся питати від себе Назар.— І не лиш вони, а й твої чотири небожі!

— Мої однокашці, побратиме, полягли майже всі у захисті віри Христової, люду та краю бідного, а небожі, коли б були рідні, мене не зміняли б на чужину, то перекажи виконати, як велю! — пустив Сірко Велеса і понісся навкіс до голови батови.

«Окаянний народ, раби, зрадці, потолоч, тварини, що поміняли віру рідну і вольність на пашу! — вичавлював він із себе, доганяючи передню кантару.— Прости мені, Боже, але вони поповнять силу ворога мого народу, який збиткується над ним віками, і я інакше вчинити не можу!» — повторяв Сірко, хрестячись на бігу і ніби тікаючи від чогось.

Стишивши біг коня поряд з кантарою, Сірко, оглядаючись, побачив, як Брекалова сотня молодиків виприснула з лави і понеслася назад, коли вся валка вибралася з Долини. Він ще раз перехрестився тричі і більше не оглядався вже, схоже, що боявся зустрітися з чиїмсь поглядом, зрештою, надумався і вирішив не зустрічатися в путі із сестрою-зведенкою та її мужем Явтухом.

«Нужда й закони міняє!» — згадалося йому Сулимине, хоча особливої втіхи й не принесло. Настка печалилася долею синів, однак не здогадувалася, яка вона. Як повернулася на бивак сотня з якимись кіньми в табуні, подумала, що козаки їх відібрали в поверненців, лишивши тих вертати пішо. Її здогад підтвердив Явтух, хоч і розумів, жахаючись, що насправді сталося з пасербами та рештою.

— Ти не плач, люба, вони побудуть у Нечахового брата до осені та на зиму всі й з'являться до нас,— заспокоював він жону в горі.— Що тобі плач поможе? Ми дійсно мусимо жити на рідній землі.

А Сірко і на бивакові не міг заснути, і в путі не мав сили забути того, про що доповів Яків Брекало.

Січ зустрічала козаків ясою сальв із мушкетів, гаківниць і мортирок. Три дні валка тирлувалася на Конці. Частину ясирників було залишено з кількома кантарами майна і конем на кожну родину чи одинака та буйволом на десять душ для будови разом із козаками осілку, а частину — направлено в Посамар'я.

Подружжя Халяв переправилося на плотах разом із підсусідками, майном та худобою, що лишилася після того, як Явтух подарував біля сотні коней та два десятки буйволів поселенцям на Конці та в Посамар'ї, у Великий Луг і попростували в Капулівку, до Настчиної матері.

Відпровадивши ойротів Каспулата і Мазан-батира по щедрому дуваненні, упоравшись із усім післяпохідним, Сірко по дводобовому спочині в Січі, на неймовірний гнів царського сла, приймав із писарем Андрієм Яковлею крулевого амбасадора Яна Завішу, який привіз алярмово листа від Собеського. По крулівських віватах та традиційних уклонах від крулеви Марії, синувців, небожа Якубка і цуречки Ядзі король Ян знову підмовляв його на гетьманство в дружнім князівстві Русинськім для спасіння його й Польщі від згуби-заглади.

«Щасливим наскоком на Ханство, який допоміг моїм військам вистояти перед турчинами, прирівнюю тебе і до Чингісхана та Тамерлана, і до цезаріуша Юлія та інших полководців і не розумію, чому ти, доблій воїне в ратстві, не є досі гетьманом свого краю? Дзенькую тобі сердечне, мій давній вибавцю з недолі. Перейшовши Ханство, як чувати, і спаливши тридцять сім містечок, ташів-стійбищ і каймаків, побивши всі ординські тасми разом із містом столичним, ти надовго спинив орду від людоловства й адверсій... Ян».

— «Нужда й закони виправляє», писарю, то відпиши йому, що за гетьманство та інші компліменти я бардзо дзенькую,— сказав Сірко Яковлі,— допомагати Січ Жечі Посполитій по можливості буде й надалі, а про князівство мова вже застаріла, бо не багне того ні козацьке, ні волосне сполеченство, а воліє бути і в неволі, та в одній усім миром.

І поки писар скрибав відповідь, Сірко переказував Яном Завішею вівати крулевій родині, обіцянку панові Янові і Якубкові навістити при нагоді Варшаву та взяти небожа в Січ на розглядини. Потім кошовий підписав листа і випровадив із канцелярії амбасадора.

Наступним був прийнятий сол царя, окольничий Перхунов, який тут же виказав Сіркові докір за зневагу його царської величності не першим прийомом. Сірко, не відповівши на обури сла, запросив його сісти, взяв грамоту, розрізав смоляну печать на ній і подав Яковлі для читання, приготувавшись із підпаленою люлькою слухати.

— «Ми, Божою милістю цар і государ,— читав Яковля довге перелічення титулів і рангів у царській грамоті,— допомігши нашому Низовому Війську Запорозькому посилкою йому в поміч нашого князя Каспулата і мурзи Мазан-батира з нашими підданими, калмиками, дякуємо Всевишньому Богові за поміч у вашім промислі на аґарян і жалуємо вас за те порохом, набоями та сукном в портищах, закликаючи і надалі слугувати вірно всім християнам проти невірних адверсорів».

Сірка в тому писанні обурювало і оте «нашому Низовому Війську Запорозькому», і згадка про калмиків, бо цар ні сном ні духом не знав про їхню поміч, поки вони не повернулися в Ханство, і замовчування того факту, що саме він, Сірко, очолював той вдалий похід.

— «Невбарі ми пришлемо вам у поміч ще чотири тисячі калмиків для нового промислу над нехристами й супостатами. Отаманові Сіркові ми, Божою милістю цар і государ, велимо не укладати домов на випаси. А клейноди Дорошенка вимагаємо передати в Москву, бо знакам гетьманської влади не місце в Запорогах, коли є лише один гетьман, нашою милістю благословенний».

Сірко, слухаючи читання Яковлі, все більше кипів у гніві від царського наглого зухвальства. Він то вставав із лавиці, бажаючи викинути сла з канцелярії, та й із Січі, то всідався, важко дихаючи і пронизуючи оскаженілим поглядом Перхунова, що вдавав спокійного.

— Теля ще бозна-де, а його милість цар уже ганяє його буковим києм! Пиши, Андрію, наш одвіт,— звелів він писареві, заходивши по канцелярії і пахкаючи зіньківкою.

— «Запороги і січове Низове, Середнє й Верхнє козацтво, як і вся волость Великого Лугу пообіч Дніпра, твоя царська милість, ще не є відданими під твою захланну руку. Моя обітниця тобі означає лише наше не воювання проти твоєї держави й люду, бо ви є самі по собі, а ми, Богові дякувати, самі по собі. Ти затям це і своїм захланним скрибам перекажи не ображати нас своєю монаршою зверхністю, поки не заслужиш її доблестями».

— Як смієш ти, холопе й підкидьку, мать-перемать, отак його величність, царя, государя нашого, та ще й «на ти», називати?!— схопився з лавиці Перхунов, кидаючись на Сірка з кулаками і матерщиною.

— Ти,— пішов на нього Сірко,— царський покидьку, курячий смердючий виливню-бовтуне! — схопив він за барки сла.— Де знаходишся, питаю? — притиснув він його головою до стіни.— З ким говориш і кого ображаєш, рептуше й лакизо? — Сірко ледь володів собою.— Сядь і сиди мертво та слухай,— жбурнув він посла, як мішок, на лавицю.

— То що ми написали там, Андрію? — спитав після передиху.

— «Перекажи не ображати нас своєю зверхністю...» — прочитав писар, перелякавшись і сам Сірка.

— «Перекажи, твоя милість, твоїм двірським холуям, що ми самі вільні вирішувати про мир і розмир із нашими сусідами, царствами, королівствами і властителями, а служимо ми тобі через наше, а не твоє лихо. Твоя плата нам — дріб'язок та благістка проти життів, які ми кладемо за свою землю й люд, захищаючи і твою державу своїми плечима. Обмін із полону синовців Ромодановського і Скурати — не послуга моя, а людська милість до них, адверсорів! А присилати знову ойротів під мою руку без нашого прохання не поспішай, бо коні в нас бардзо ізнужденні походами та промислами, і я відпустив їх на відпаси, а ще в тому немає потреби, бо ординці нами присмирені, а нам треба готуватися до зими».

Сірко походив мовчки, кидаючи грізні погляди на Перхунова, що, онімівши зі страху, мовчав, вибив люльку об одвірок, продув її й повернувся до писаря, згадавши натяк йому, колодникові, царя в Грановитій палаті про знищення Ханства до пня козаками.

— Дописуй, Яковле, далі! — звелів тихо.— «Ото і вся тобі, царю, наша відповідь, а сла Перхунова в Січ більше не присилай, бо за образу моєї лицарської персони я його не по покону задушу, а нам, як знаєш, покони рушити нешпетно, адже то звичай лише монархів. Сірко».

— А що ж із клейнодами та булавою? — після мовчанки боязко запитав Перхунов, перепуджений провалом своєї місії.

— Відвезуть наші депутатці, щоб нашого правобічного гетьмана і його штандарти твоїми руками не поганити! — був гепсом прикінчений отим посланець.— Виїжджай завтра засвіт зі своїм супроводом і більше не попадайся мені на очі! — наказав Сірко так, що Перхунов, задкуючи, посунув у двері, радіючи, що живий.

Покинув Січ Ян Завіша, йому вслід зі стрільцями поправився Василь Перхунов — Лупатий, як охрестили його козаки, а з Чигирина на Москву з турецькими санджаками-штандартами та сотнею козаків поїхав Дорошенків брат Андрій, як Сірко випровадив Саву Шашолу-Шашіля з Дорошенковою булавою, знаменом-прапором та бунчуками, а ойротів в чотири тисячі шабель із Казбулатом Муцаловичем, князем черкеським, присланих царем, відпровадив назад, пославшись на неготовність Січі воювати, і сам взявся з писарем Андрієм Яковлею приводити до ладу січову переписку з дворами, найперше написавши мирного листа ханові Селім-Гіреєві.

— «Сусідський володарю й хане Селіме! Ми, козаки запорозькі, тобі достатньо сказали, що за всі підступи й людоловства твоєї орди та нешпетні зради твоїх домов ми віддячуємо і ще віддячимо належне, і ти в нас у невиплатному боргу, та за людяність ми ладні платити людяністю, ти це, володарю, врахуй, а ще, бачиш сам, ми не бажали полонити тебе в останньому поході та підкорити твоє Ханство під нашу руку, а лише належне сказати тобі збройно, бо слів ти не розумієш, що нам посильно тебе скорити і взяти під свою державу»,— спинився проказувати Сірко, походивши.— «Отож помисли, чи варто нам навзаєм знищуватись і далі,— продовжив він,— а чи жити як добрі люди, у мирному сусідстві та помочі. Переключайтесь із жалувань, людоловств та дуванень на мирну працю і з неї живіть, як живе спокону й наш, і інші народи на землі. Сірко».

Поставивши свій підпис, кошовий відпустив писаря і ще довго ходив із закутка в куток по канцелярії, прислухаючись до рипу делівок і гамору молодиків у дворі, які вишколювались під призвідством Остапа Васютенка на конях і пішо у вправності стріляти з луків, кидати списа, шаблюванні та галопній їзді на конях через перешкоди.

По останньому поході на Ханство Сірко особливо відчув, що він уже геть не молодий, і те змушувало його думати про наступника з молодших, а такими були одиниці, що смутило його й навіть лякало.

27.

Доброхітна здача міста з метою його ощадження й збереження, відкриття військам Самойловича й Ромодановського воріт на всіх заставах і замкових брам гетьманом Дорошенком при двох тисячах добротного війська в Чигирині заскочили обох царських служак непередбаченістю. Були здивовані тим і Січ, і Великолужжя, і всі волості Гетьманщини та Слобожанщини. Запорозький Кіш в особі Сірка листовно попередив царя й обох привідців військ: якщо вони вчинять розправу над чиґиринським гетьманом, Січ негайно піде на вибори нового гетьмана і відплатить як Самойловичу, так і Ромодановському. Це змусило царя вернути козацькі й стрілецькі війська ні з чим на Лівобіччя. Гетьман Самойлович, зваживши на настрої у своєму війську, попросив царя не чіпати Дорошенка, але й не приймати його, суперника й претендента на всеукраїнське гетьманство, у своє підданство.

Цар пристав на це і не без видимих причин. Вплинула передусім коронація Сеймом Яна Собеського у Кракові, завдяки чому відпала надія стати володарем Польщі. Сприяла й депутація січовиків, яка, окрім Дорошенкової булави та клейнодів, привезла цареві й листа про наміри січовиків провести в Крюкові вибори гетьмана на Вальній раді для обох Гетьманщин.

Та найбільш вплинула на все, мабуть, реабілітація султаном, ніби на прохання Константинопольського патріарха, Юрія-Гедеона-Георгія-Венжика Хмельницького, випущеного із Семибаштової цитаделі Едикуле з титулом князя русинського й сарматського та запорозького гетьмана, який, за задумом Порти, у перспективі охоплював і підпольських та підлитовських, і всеслобідських, смоленських, Переяславо-рязанських, білгородських, донських та іних русинів.

Султан не лише проголосив Богданового сина князем і гетьманом, але й вийшов своїми потугами до Тульчі, Ізмаїла, сулимського та кілійського гирл, що змусило Сірка спішно послати з Коша два великі загони кінноти під чільством Микити Вдовиченка та Овсія Шашоли в Поділля для шаркання аґарян, а самому вирушити на вісімдесяти гончаках, галерах, байдаках, чайках, стернах, думбасах та навіть дубівках і липівках до Кілії, Добруджі та Ізмаїла, де в козаків були свої люди серед тамтешнього русинського поспольства.

Поки січова флотилія правилася Дніпром, лиманом та морем, султанів сераскир Ібраґім-паша анатолійський полишив свої геліони й пішов на ляхів, оточив під Журавною польські війська на чолі з самим королем Яном. І була б до ноги поконана польська армада разом із крулем, коли б не козаки: Вдовиченко та Шашола зайшли туркам у тім'я й посіяли серед них переполох, а Сірко захопив і попалив у Причорномор'ї всі їхні геліони, плоти та сандалії. Наступ козаків із моря так налякав Ібраґім-пашу, що він мусив замиритися а ляхами і в обхід Сірка повернути яничарів додому, боячись пастки та козацького походу на Стамбул.

Досі Січ не привозила в Кіш стільки нажакованої здобичі: пороху, зброї, одягу, грошей, мортир, полотен, кармазинів, наметів, зелених стягів, падубів із порохом, гарматних ядер і гармат, ятаганів, списів, стріл, луків, сушеної пастроми, вин, тютюну, сиричних шнурів. Ледве вміщалося те все нажаковане на сотні посадів, приправлених чорноморцями додому. Січові загони, повернувшись на Січ раніше і без надбань, почували себе покривдженими. Адже вони втратили в січі з турчинами он скільки вершників і повернулися з порожніми руками. Сірко ж здобув гору всякого добра і не втратив жодного чорноморця. Однак влаштоване спільне для всіх дуванення скарбу, окрім тканин, ґамзи й вина як набутку, вдовольнило навіть заздрісників. Привіз Сірко в Січ і захоплених живими тридцять сім капудан-агів для обміну.

В Коші він почув про наглу смерть свого мучителя, царя Олексія, яка вимикала у деяких кармазинників навіть сльози співчуття, а в січовиків та збіглих московитів — радість і надії на краще, навіть на визволення з кормиги бояр і воєвод. Сірко по-своєму шкодував за Олексієм, отруєним опричниками-боярами на сорок сьомому році життя. Чомусь була певність: недовго царюватиме й Федір. Безумство манії величі при царському дворі втратило всякі межі. А таке добром не кінчається.

Смерть царя дала привід Ромодановському й Самойловичу послати в Чигирин війська під проводом полковника Григора Косаґи і гетьманського бунчужного Левка Полуботка. Облога Чигирина й цього разу тривала недовго. Дорошенко зі старшинами присягнув вірно служити царству, недозруйнований Чигирин передав Василеві Борковському з гайдуками і Косаґову зі стрільцями, а сам поїхав із родиною доброхітно у «почесному фаворі» на Убідь, у подаровану йому на утримок Сосницю з кількома селами. Не був би від'їзд почесним, коли б Сірко знову не попередив царя Федора і гетьмана Самойловича про неминучу відплату, коли Дорошенкові буде вчинено якусь кривду.

Посланий Сірком на очікувану орду Влас Бородавченко, пошарпавши малою силою Кизи-Кермен, повернувся в Кіш з трьома бранцями, з яких один, як виявилося згодом, був утікач з полону і мав при собі адресований Сіркові лист від князя русинського й сарматського Юріл-Гедеона-Георгія-Венжика Хмельницького, в якому писалося таке:

«...Спасителю нашому, Богові, все під силу: жебрака зрівняти з князем, смирного підняти й посадити над сильним і адверсивним. Багато натерпівся я, досить зазнав кривд і зрад, але змилувався наді мною цар турецький і утвердив мене князем. Колись ви, січовики, хотіли мати мене вождем, тепер я є ним, то відправляйте своїх послів під Кизи-Кермен для перетрактації зі мною про наші спільні дії проти адверсорів у подальшому. Засада моя, така: унії не буде, колегіумів буде три, я буду воєводою київським і всіх земель русинських, сарматських, запорозьких та інших, на яких є рідний люд, сиріч князем і гетьманом України».

За тим записом у листі стояли довготитульний підпис і печатка з вершником на коні при булаві у простягнутій руці. Сірко тричі змусив писаря Андрія Яковлю перечитати листа, обдумав його, викликав до себе на розмову втікача і розпитав його докладно про князя. «Князь Юрґій ошатнений у багате козацьке вбрання, під червленим знаменом, на вершку якого в глиці золота куля, на грудях між полами набіло вишитого святкового кунтуша — золотий хрест, на виндилиховій шапці-кабардинці — пір'я з дивної птахи, при боці — шабля на дорогому шабельтасі, в руці — булава в каміннях, кінь його у дорогих рондах під наклепним сідлом-кульбакою, а сам Юрій — хиренький, в мові хрипотний, вуса має ріденькі, гострі та довгі, як мишачі хвостики»,— ніби бачив Сірко нещасного з втікачевого опису.

Сірко скликав до себе значкових товаришів на Малу раду, під час якої Лавро Гук сповістив кошового й присутніх, що Ібрагім-паша нагло взяв у Поділлі сорок тисяч душ русинського полону і повів його в Стамбул, а ляхи нещасних не захищали, що в Січі, розповідають, поміж капудан-агами є кревні родичі султана та його візира: Хапич-паша та Мустафа-паша. Рада ще не кінчилася, як джура кошового Назар Оскарко повідомив Сірка, що в грецьку гостинну хату алярмово прибув під охороною султанових та візирових капі-кулу і стрільців царського сла у Високому Порозі Тяпкіна чауш Алі-бей і вимагає від кошового негайно його прийняти. Супровід із царських стрільців говорив присутнім про надзвичайну місію чауша.

— На ловця й звірюка прибігла, слава Богу,— сказав Сірко присутнім.— Іди-но, писарю, з Назаром, постав спершу потрійну варту над полоненими.

Алі-бей прийшов у канцелярію з товмачем московським. Склавши руки на грудях, поклоном привітався і, відшукавши щілинами очей Сірка між товариством, попросив розмови сам на сам, при товмачі. Довга мовчанка Сірка й решти значкових явно не сподобалася чаушеві.

— Не прийнято в нас, посланцю Золотого Порога з Вежі Вічності і Столиці Щастя — Порти, приймати послів, хай і сонцеликого хондкара, наодинці, бо ми є товариством, вибраним для рівного всеправства, а ще по погромі, розору та звіриному спустошенні, як стало нам відомо, великим сераскиром Ібраґім-пашею Ладижина, Тростянця, Бершаді, Маньківки, Тульчина, Малого Полонного і семи сіл при них та взятті ним сорокатнсячного ясиру,— злорадо глумився Сірко з посла.— Отож як здоров'я великого над великими й малими, газі над газями, повелителя над повелителями й іпостасі Аллаха на землі? — передував глузливими зупинками кошовий титули через перекладача-буту.— Як здоров'я великого візира, придвірцевої варти капи-кулу, незчислимих гаремів і армії, підпори царства Ісламу в усьому світі?

Як не тяжко було терпіти оті знущання, Алі-бей мусив хвалити Аллаха і милість хондкара до князя Юрґія та зрадці Дорошенка, питати про здоров'я кошового і його товариства, про капудан-агів, навмисне не виділяючи Хапич-паші і Мустафи-паші, мабуть, сподіваючись, що про них козаки досі не відають, хоч від їх полонення Сірком під Кілією та Ізмаїлом минуло чимало часу. За агів Алі-бей запропонував таку мізерну плату, що викликав у присутніх глузливий регіт та навіть знущання. Розгубившись, Алі-бей попросив у Сірка хоч півтисячі охочекомонців під стяг князя Юрґія.

В Алі-бея навіть очі полізли на лоба, коли кошовий став вимагати за всіх капудан-агів повернення додому під охороною сорока тисяч ясирників, давши по двадцять золотих алтинів кожному за причинені збитки: спалені та розорені домівки і дорожні образи та муки. Алі-бей намагався запевнити присутніх, що те неможливо, бо козаки, знищивши сандали, галіони та плоти, нанесли збиток хонд-карові й Порті, що перебільшує шкоду, спричинену татарами, посилався й на те, що ясир брали також ногаї.

— Вельможний чауше Алі-бею,— кінчав Сірко залізним голосом перетрактовку.— Даю тобі два тижні на виконання наших вимог. При невиконанні нами будуть забиті на смерть усі капудан-аги, і в першу чергу Хапич-паша та Мустафа-паша,— дав він зрозуміти, що таємниця розкрита.— Не трать дарма часу на ґендель, а спіши виконати вимогу, коли хочеш лишитися живим перед світлими очима хондкара й візира. Іншого слова у нас тобі не буде,— зовсім убив Сірко посланця, аж той на мить онімів.

— Може б, його царська величність панові чаушу посприяла? — спитав несміло товмач-московит.

— Обійдемося, пане холую, і без царської величності, завантаженої нині разом із царицею родинними справами, їм не до нас і не до султана, і ти не підпрягайся, бо не вернешся живим ні в Стамбул, ні в Москву! — стишивши голос до хрипоти, пригрозив Сірко товмачеві, аж той язика прикусив.

Усі присутні, в тім числі й чауш, зрозуміли, що безпосередньо Січі, окрім турбот, із того не видно жодних зисків, хоч щойно була надія на них.

— Перекажу сонцеликим хондкарові і візирові ваші вимоги, але як вони вернуть ясирців додому з майном і алтинами, то хто ствердить, що вимогу вашу виконано чесно, і де Гарантія, що ви вернете живими хондкарових полоненців? — турбувався вже іншим чауш.

— Наша гарантія, мосьпане чауше Алі-бею, набагато певніша, аніж ваша. Попереджую, сподіватись, що ви викупите закладців чи викрадете або визволите — марниця; коли б ви лише спробували те вчинити, ми вам привезли б їх черева, набиті сіном, а голови — настромлені на наші списи! — погрізнів Сірко в голосі.

Вислухавши товмача, Алі-бей оглянув присутніх, склав руки на грудях і, вклонившись, посунув у відкриті джурою Назаром Оскарком двері.

— Ти, пане Степане, переведи обох пашів із куреня в яму і постав надійну варту осібну,— наказав Сірко судді Білому, як лиш двері за чаушем і товмачем закрилися.— То посилаємо, товариство, цього листа Самойловичу, хай тішиться, а князеві, думаю, не відпишемо, доки не будуть повернуті ясирники та обмінені вельможні особи,— потер Сірко від задоволення руки.— Бог нам, братове, віддячить, адже сорок тисяч душ повернеться додому з неволі! Дякую, товариство, за участь, всі вільні! — закінчив кошовий раду.

— То це ви, полковнику, вже вдруге міняєте Хапич-пашу, даруйте? — спитав Лавро Гук у Сірка, як лишились сам на сам.

— Вдруге, сотнику! Тоді ми виміняли синів Ромодановського та Скуратова за їхніх вісім душ, а тепер, як все буде гаразд, виміняємо ясирників і вчинимо добру справу для люду нашого. Що ще, Лавре, ти мені мав оповісти?

— Зустріли ми, пане полковнику, польського посланця в путі з Москви, Єроніма Комара, колись вінницького сотенного писаря,— доповідав Лавро,— то признався, що просив від імені круля Яна в царя Федора збройної помочі проти аґарян, і цар йому відмовив із-за призначення Остапа Гоголя гетьманом.

— Як же він не відмовить Янові, коли налагоджує дружбу із султаном через Тяпкіна, Лавре? — відповів Сірко сотникові запитанням, думаючи щось своє.

— Комар ще оповістив мені, що в Москві при троні йде вовтузна заворуха, бо царем мав стати Іван П'ятий, а поставили Федора,— вкинув Гук.

— Федір, видно, нікчемніший, то для мачухи-цариці кращий, адже вона ладить на трон свого малого Петра, Лавре,— висловив кошовий свої здогадки.— Пам'ятаєш Дорошенкового ротмістра, якого ми перехопили з листами до хана й султана під Колодязями? Отож він тепер кумом у цариці по Петрусеві, то, може статися, будеш ще свідком його гетьманства.

— А польський двір у скруті, чувати,— натякнув Гук, знаючи близькі стосунки кошового з новим крулем.

— І двір, і сам круль Ян продовжують, в угоду магнатам, рвати землю нашу і поспольство на шмаття призначенням гетьмана Остапа Гоголя в Немирів і Журавнинським трактатом із султаном, то ото й второпай їх,— говорив Сірко, роздивляючись свої мозолисті руки від щаблі й списа.— Неврожай усюди, найпаче на Правобіччі, а окаянний царів гетьман на переправах поставив варту і не пропускає збіжжя, то голод прийде і до нас у Запороги. Доведеться, напевне, тобі й збіжжя підшукувати, де поталанить.

— Слухаю, пане полковнику! Буду промишляти й тим попутно,— підвівся сотник.

— Дякую красно за твою службу Січі,— зітхнув заклопотано Сірко.— Ходи здоровий! — почав він набивати зіньківку тютюном.— А-а-а, ледь не забув, Лавре,— спинив він у порозі Гука.— Розвідай міста й села, попалені Ібраґім-беєм, і попитай тамтешніх тубільців, де такі ще є, скільки їх лишилося, та об'яви, що ясирники за два тижні мають вернутися назад.

— А чи ж вернуться, мій пане? — мав сумнів сотник.

— Неодмінно вернуться, Лавре! Адже ні султан, ні візир не дадуть своїм скарбничим згинути в неволі із-за користі сераскира Ібрагім-бея,— приходив до висновку Сірко.— А ясирників доведеться поселити на Конці і в Посамар'ї, коли вдома не захочуть, дай про це знати всім та перекажи, що Січ допоможе будівлями, худобою та зброєю. Треба перепинити і сакму орді в Лівобіччя, і люд прилаштувати.

По відході сотника Сірко, лишившись на самоті, цмулив люльку, згадуючи примарний шлях до Сибіру й назад. Йому навіть вчувались піддужний дзвінок, завиви зимових віхол та жевріт хмарищ гнусу, що сліпив очі й забивав дихання. Найбільше врізалася в пам'ять розмова з Гордієм Нечаєм, сином Івана і небожем славного Данила. По десяти роках колегіуму в Києві той скаржився Сіркові на чужину: «Живемо нічого, терпимо, гарує люд на правічних щілинах багато й тяжко, але губимо і втрачаємо людністю нашою щось своє, рідне, батьківське й дідівське, споконвічне — із-за чужого ворожого оточення, мови, що поволі домішується до нашої, звичаїв, які підмінюють наші. А відтак робимося самі не свої між собою, якісь чужі та інші. Навіть Божих свят не святкуємо належно, по-давньому, поконному, не сходимося родинно, як було вдома. Я вишколюю дітву, як можу, але при них і сам ніби вишколююсь, стаючи іншим, бо пристосовуюсь до навкружжя тутешнього, втрачаючи своє одвічне думання, розуміння, ясновикладність та поконну усправедливість».

Та осамоченому кошовому не вдалося довго згадувати минуле й думати над майбутнім, бо в канцелярію несподівано зайшов курінний Іван Стягайло й сповістив, що козак із його куреня, вернувшись із нагло і живосилом оголеного Чигирина, повідомив, що стрільцями Ромодановського і гайдуками гетьмана люд із міста вигнано на Лівобіччя, фортецю аж по підвали зірвано, обійстя козаків і міщан попалено й зруйновано, статки пограбовано і навіть мости та греблі знесено.

— Верхнього й Степового міста, мосьпане отамане,— розповів покликаний до кошового козак-чигиринець,— вважай, зовсім немає, бо вогонь рознісся вітром, а гасити і не було кому, і стрільці забороняли, собор Покрови пограбовано, вівтарі та ікони вивезено з усіх церков, людність турмами виведено через Бужин та Діброву на Лівобіччя, а дехто сховався по болотах у лузі, діброві, в потясминських очеретах та лепехах чи подався яругами в степ для пересиду. Лихо, мосьпане, таке, що й не переказати тобі, печищем лишили Богданову столицю, навіть Тимошеву Смілу спалили!

Відпустивши козака, не знаходячи собі місця, Сірко довго міряв кроками дилівку канцелярії, не обзиваючись до Стягайла, аж той хотів уже тихо піти геть.

— Підмов, Іване, двох-трьох козаків своїх, ніби самоохочекомонців,— здивував отаман Стягайла,— хай кинуть клич і наберуть доброхітців у службу Юрієві та підуть у Кизи-Кермен-Берислав до нього в гайдуки, але так, щоб ні ти, ні я не були до того причетними, хай виїдуть із Січі уже позавтра, купивши коней, у кого їх нема, за скарбний кошт.

— Є в мене такі, отамане, навіть чигиринці та суботівці, вельми надійні, але...

— Знаю твоє «але», та слухай мене, бо нужда й закони змінює,— не дав кошовий виказати курінному своїх сумнівів.— Їх і уповноваж, коли надійні, на сердюків, тим більше, що платня у Юрґія висока й щедра, а в нас буде можливість знати, що думають хан і султан на подальше, адже, очевидно, готується велика війна між Московією й Туреччиною навесні, коли султан випустив і ошатив мерця Венжика, а цар і Ромодановський при Самойловичу спалили Чигирин, для Юргія рідний.

По від'їзді охочекомонців-чигиринців до князя з Лівобіччя при батовах зі збіжжям вернувся сотник Гук із листом від гетьмана Самойловича.

«Схвалюю, що ви обмінюєте знатних турчинів на ясирників Поділля, але чому без мого відома та ще коли людини ті, як чувати, хоч і християни, подаються до латинянського круля і його паршивого гетьманця Гоголя? Із Юрґієм, жебратим схимником, вам краще не знатися, бо він задере носа і підніметься в очах султана, а який з нього князь? — писав гетьман Сіркові й кошовому Значковому товариству.— Тобі б, кошовому, для збереження шани від православного люду та найпаче для досягнення милості государя нашого належало чинити промисли, а не трактувати з турчинами без мого і його відома»,— використовував гетьман своє становище, видаючи бажане за дійсне, хоч у Січі його терпіли, щоб лише не йти на братовбивство в краї.

По перечитуванні ще й інших настанов маріонетки-регіментаря Сірко в шаленому гніві вирвав листа з рук Гука, пошматував його на клоччя і кинув на підлогу, як сміття, сплюнувши, аж Яковля, що вів діаріуш січових подій, почухав потилицю. Адже Самойлович, пропускаючи валки зі збіжжям у Кіш, змушував Січ негіднометодно зважати на нього, і супліка та була доказом гетьманової нешпетності. Сірко не міг навіть допустити, що Запороги належать цьому Царському ставленикові та можуть належати будь-кому колись.

— Поїдеш, Лавре, з чотирма сотнями приймати від турчинів християн-ясирників наших,— заговорив кошовий про інше.— Розподілиш їх за бажанням осідати там, де вони самі забагнуть, але коли згодяться викотитися на Конку і в Посамар'я, даси їм провожату охорону й зброю, яку візьмеш із собою про запас у обозного. Гадаю, під Різдво чи під Андріїв Пісновечір з тим і покінчиш, привівши нещасних сиріт у грушівський чи капулівський шпихтіри.

— Коли маю, пане полковнику, відбути та з чиїми куренями?

— Як відпочинеш, то й позавтра, сину,— ніби просив Гука Сірко.— А курені? Мій, Іванківський, із Назаром Оскарком, свій, Коринівський, Платнирівський з Яхремом Цокалом та, думаю, Мишастівський із Саньком Лядою.

— Буду виконувати, пане полковнику, але скажу ще, що взнали ми на Лівобіччі,— присів на краєчок лавиці без запрошення Лавро,— Юрій-Гедеон-Венжик ніби запевняв утікача з ординського ясиру Павла Блощицю, що він клопочеться перед султаном про вивільнення й передачу під його руку ув'язненців цареградської фортеці, а їх ніби понад тисячу душ там,— спішив Лавро Гук оповістити новину.— А ще Юрґій казав Блощиці, що коли дійде до війни, то щоб усі сармати кінно й збройно йшли до нього, як ішли до Разів, для спасіння й промислу. А стародубського Петра Рославця та протоієрея Адамовича гетьман Самойлович віддав стрілецькому бояринові, а той погнав їх з родинами до Сибіру. Переяславський полковник Дмитрашко та прилуцький — Горленко також ув'язнеш в Батуринській цитаделі за ворохобство проти гетьмана. А ще, даруйте, полковнику, сотник гетьманових сердюків повідав мені в корчмі турусу про те, що Дорошенкові цар Федір на догоду Запорогам пожалував боярський ранг і подарував Ярополче містечко з осідками як пожитковий утримок до кінця живота, а ще взяв його братів Андрія і Григора до себе на службу. Даруйте на слові, яку небилицю купив, таку й продаю,— не знав сотник, як сприйме ту чутку кошовий.— Цар Федір ніби відпустив Григора за родиною додому після наколінної поклятьби.

— Ні, Лавре, то, мабуть, не небилиця, бо цар і гетьман бояться сув'язі Юрґія з Дорошенком та з нами, а тому й віддалили почесно гетьмана під Тулу в фаворі,— заходив Сірко від тої новини по канцелярії.— Як же спритно думні бояри вміють нас нами воювати! Нацьковами, обмовами, оббріхами, підступними турусами, фальшуваннями, каверзами всілякими впрягти у «Велику Русію», крім Самойловича, уже й Дорошенків, як, здругобіч, впряжено нещасного Юрґія за велику Ісламію, а Гоголя — за отаку ж Польщу. Горе нам, горе, нещасним, від неситооких сусідів! Одно ж братовбивство у нас повсюдне і в майбутньому! Ти іди, сину, і попроси напарників від мого імені швидко зготуватися в Подільський похід для прийому ясирників, а я помислю, як нам повестися надалі,— відпровадив нарешті Сірко сотника.

Того ж дня кошовий покликав до себе обозного Григора Пелеха, який по чималій перемозі згодився дати Гукові запасну зброю і почати алярмово, звівши тартаки-пильні, будувати нові гончаки-човни й плоти з огляду на можливість війни між царством і Портою. Сірко ледве встиг пообідати, думаючи про «згони» рідної людності царем і гетьманом із Правобіччя на Оріль, про які розповів йому Пелех, як його потурбував писар Андрій Яковля, сповістивши, що в Кіш прибилися посланці хана і Юрґія з листами. Сірко захрестив обід і швидко пішов у канцелярію, аж писар не встигав за ним. Яковлі навіть здалося, що кошовий чекав тих листів і посланців.

В Юрґієвому листі писалося таке: «Звертаюся до вас, січовиків-низовиків, як син батька нашого Богдана, і кличу прийти мені у поміч і здобути тим велику милість султана турецького на вольності ваші в прийдешньому. Бо як від джерела всі струмені-нурти витікають, так і від вас, Війська Запорозького, всяка основа-залада виходить. Отож, значкові, якщо ви прихильні, то негайно йдіть у мої стольні Бендери на Дністрі. З Божою милістю, після ради, як нам далі діяти, ви вернете назад з ясністю становиська, новими силами і надіями на краще прийдешнє. Запрошую — Венжик-Гедеон-Георг-Юрій, князь русинський і сарматський та гетьман запорозький».

— Прочитай-но, пане Андрію, ще раз спочатку, та не спіхом, хай утямлю написане,— наказав Сірко, прослухавши листа,— тяжкі, видно, йдуть до нас часи,— всівся кошовий, розпалюючи файку.— Перепиши дослівно і лиши в люстраціях, а листа пошлемо Самойловичеві, то, може, знову перепустить наші валки-батови зі збіжжям через переправи за вірність,— презирзливо посміхнувся собі в ус Сірко і заходив, як завжди в клопоті, по канцелярії.— Переписав? Читай листа від хана Селім-Гірея, послухаємо, що той, сердега, пише нам із-під султанового чувака.

«Славні запорожці: каймакали, аги, юзбаші! Ви писали нам, що хочете жити з усіма сусідами в дружбі, братстві й мирі, то ми теж, знаходячись під Портою так же, як ви тепер під Москвою, вирішили жити з вами в мирному сусідстві і не лише на випаси мати з вами домови, а й на спільний захист наших осідків від адверсорів,— читав писар Андрій Яковля ханового листа-супліку.— Минулорічні збитки і недешкрети, що вчинили вам наші акинджі і нападники з острова, ви нам даруйте, бо ж вернули ви все сторицею нападом на Ханство, як даруйте і наші невільні походи у ваші землі».

— Бач, що плете бідний наш друг — хан! А ти кажеш...— перебив Сірко писареве читання.— Читай, що там ще він бреше?

«Прохально пропоную через мого довіреного посланця мурзу Тегія відписати мені, коли ми можемо ще раз зустрітися як добрі сусіди та про все потрактувати. Раджу вам викупити десять аманатів-сердюків гетьманових і їх наставцю Братка та боярина Дворецького всього за тисячу золотих алтинів чи, може, й тих чотири тисячі полонених, що нами взято у війні з Польщею. Чекаю від вас відповіді. Зичливий вам хан орди Кримської, малої Ногайської і Буджацької Селім-Гірей».

— Не дурна губа в хама Селіма,— затарабанив Сірко пальцями по столу в задумі,— хоче з нами дружби тепер, як в Правобіччі вже немає кого людоловити, окрім хіба Запорогів та Великолужжя, на які в нього кишка тонка. Напиши йому, пане Андрію, шанобливо, що на аманатів-сердюків із Братком ми пришлемо викупців, якщо хан здешевить ціну, а за Дворецького нехай трактує з царем, бо він не наш, хоч і взятий у Києві. Про зустріч мою з ханом напиши, що радо помислимо на черговій кошовій раді, не вказавши коли, і взич йому сто мішків вовни та всі неповні, прирівнявши із сонцем і місяцем. Воно, мосьпане, каші маслом не зіпсуєш,— думав щось своє Сірко.

Переслухавши згодом написане ханові, кошовий поставив унизу підпис і попросив писаря покликати до нього обозного Пелеха та суддю Білого на конфіденціальну розмову. По обміркуванню становиська вони вирішили послати до султана депутацію з трьох козаків, які знають турецьку мову, дорогу на Стамбул і звичаї аґарян. Ними виявилися: сотенний значковий, Сірків однокашник Левко Корж, козак Юхим Троцький та військовий скриб Петро Вигул. Обезпечившись ґамзовими-скарбничими коштами, добротним одягом та найкращими кіньми і отримавши від Сірка завдання, вони потай уже другого дня виїхали в путь із запасним турецьким одягом у фурджинах.

Січ, за задумом Сірка, на випадок війни мусила своєю поведінкою відхилити можливий султанів напад на неї, як лояльну, і захистити тим самим Великий Луг із чисельною волостю від татаро-турецької навали.

28.

Ще в пізньому поосінні обміняли січовики двох пашів та всіх калудан-агів на сорок тисяч ясирників, хоч кілька десятків найвродливіших дівчат не повернулися, опинившись у агарянських гаремах, і Лавро Гук відпровадив повернутих на осідство, як і велів йому Сірко, в Посамар'я та на Конку, окрім тих, які забажали йти в Слобожанщину та в інші краї, а сам, відпочивши, знову був у безперервних роз'їздах — і в степах, і в Гетьманщині, і під ординськими тайшами.

Скликана взимку Вальна рада, потвердивши всеголосо Сірка й надалі кошовим та вислухавши Тукових розвідців: Василя Новака і трьох інших на чолі з Левком Коржем про те, що султан та візир турецькі мають намір бути під Чигирином навесні, стала на тому, щоб на переправі під байраком Кічкас збудувати свою твердиню, крім того, замиритися з Ордою, готуючись до збройного захисту своїх Великолузьких волостей пообіруч Дніпра. Про те, що султан із яничарами має бути і в Запорогах, на раді розповів козак-вивідник Яким Гичка, котрий вернувся з Москви по розмові там із думним дяком Ларіоном Івановим, брата якого Олексу він супроводжував туди. «Турчини намірюються відбити в січовиків Кодак і збудувати там фортецю для князя Юрґія, то пак для себе, як майбутніх господарів на Правобіччі»,— запевнив його Ларіон.

Отож січовики вирішили не приймати участі у війні Самойловича і Ромодановського з Туреччиною і будь-якою ціною не допустити яничарів чи ординців до Великолузьких волостей та, може, якось надоумити Орду на жакування самих турчинів.

— Нужда й закони виправляє, то будемо пильно дивитися, товариство, що нам робити за тих чи інших оказій, а самочинства та підступності в Коші будемо карати смертю,— сказав насамкінець Сірко на раді, повторивши вже вкотре слова свого вихователя гетьмана Івана Сулими.

Селяни, поспішаючи, ледве встигли вижати, скосити чи й змолотити збіжжя в царинах та навіть сховати дещо в ями, як у серпні султанська стотисячна й ординська кількадесятитисячна армади, немов під призвідством князя Юргія, під сераскирством Ібрагім-паші та мурзи Сеїд-Гірея громіздко й розтяжно доправилися під Чигирин, витоптавши по путі трави і піднявши густою стіною порохняву в небо.

Хан і його син-салтан та вісім мурз зі своїми ординцями бралися алярмом захопити Бужинську переправу, але, завдяки січовій розвідці, із засідки в Діброві були наголову розбиті козаками Самойловича, що привело до розбрату в турецьких лавах і примусило Ібраґім-пашу відступити в степ, а Сеїд-Гірея — втекти до черкесів. Султан за відступ на смерть скарав Ібраґім-пашу, Шеґітан-пашу та інших і грозився те ж учинити з ханом. Сірко за дорогий викуп охоронно доправив Сеїда до адиґів, через Гука та його розвідників намовив Буджацьку орду випередити Малоногайську і напасти на обоз султана в Подністров'ї. Допомогли їм пожакувати яничарів і тамтешні опришки, і турецька армада врешті вернулася в Анатолію із значними збитками, пошарпана й знесилена. Зате січовики зі всім великолузьким обширом лишилися неторкнутими.

«Подиву гідним стратегом є нині кошовий Сірко!» — сказав король Ян Собеський, коли дізнався, що шмат української вільної землі обійшла отака навала, вернувшись додому розбитою.

Як і в минулому, Самойлович та Ромодановський, захопивши Чигирин, повели самосилом на Лівобіччя і до Сибіру ясир із старшин та козаків із родинами, замінивши захисників двома своїми гарнізонами під орудою Василя Ржевського та Григора Кравченка. Тішились цар Федір та його свита, бо був побитий ворог чужими руками й життями, ворожими московському дворові. Цар на радощах відпустив із Москви гетьманового закладника — сина Семена, і Самойлович призначив його стародубським полковником, а до царя в заклад відпровадив навзамін свого меншого, Якова.

«Кличу вас, своєвольців-запорожців, а найпаче тебе, невдячний царству за вивільнення із Сибіру, Сірку, порвати домову, яку ви вчинили з ханом на розмежування пастівників, і служити його царській пресвітлій величності,— після подяки за поміч писав січовикам Самойлович.— Бог вам не простить того, що ви з невірними, на свою неславу, дружбу завели і припинили чинити над ними промисли. А ще наголошую, що ми не можемо далі існувати в цьому світі зі своїми байдуже покірними миролюбствами та нехай-натурами, тому сув'язь із Великою Московією є для нашого люду єдиною можністю вижиття в прийдешньому. Ми їм даємо науки й куртуази лицарства, кохання, цноти й честі, а вони нам — уміння правити чорнолюдом для його ж зиску. Отож і вам пора вже уяснити те, а не сваволити підступно проти царства».

— Напиши, Яковле, лакизі й слизневі гетьманці, що радити вчитися варварства навзамін наук і лицарства може лише безголовий дурисвіт і лісний лобуряка-розбійник, а щодо моєї невдячності цареві, то вивільнення із Сибіру — не милість його, а більша нужда, і як у ті манівці потрапить він, ненажерний маламура і махляр, то цар його не вивільнить і до смерті,— порадив писареві Сірко, спинивши увагу значкових на тому, що султан, напевне, призначить ханом у Криму Селімового брата Мурад-Гірея, і слід того не проґавити, щоб потвердити з ним мир на подальше.

Тільки-но встиг Сірко вернутися зі Степу після зустрічі й домови уже з Мурад-Гіреєм, як у Січ прибув гонець князя Юрґія з листом: «Схимництво своє я залишив доброхітно, не ждучи й не просячи нічийого благословення, і тепер маю чималі кошти на армію і відбудову Чигирина та Києва, як святинь рідних для всього нашого люду, по їхньому звільненні від адверсорної Москви. Вірний мені Азем-ага не аґарянин, як твердите, а чигиринський козак, взятий молодиком у ясир і по втечі ув'язнений у башту Едикуле задовго до мене, і султан Мухаммед Четвертий не такий зрадний, як цар Олексій чи його син цар Федір, то ото й помисліть собі».

Слідом за цим листом прислав своє послання Сіркові канівський полковник Давид Пушкаренко: «Не підіть ви, славні молодці-запорожці, покликано за турецьким бідним невільником Венжиком-Гедеоном-Юрґієм і не вийдіть із своїх цитаделей та твердинь острівних, бо султан того лише й багне, щоб знищити і вас, і Січ — єдине пристанище нашої вольності й незалежі. Готуйтеся до ще тяжчого! Ми відправили молитву і за Кіш ваш, і за тебе, лицарю наш Сірку. Будьте пильні й вартуйтеся пильно, мудро й стійко».

Оте «тяжче» не забарилося прийти у зруйнований і здичавілий край. Сли царя Федора нацьковували Польщу та Січ вдарити на невірних аґарян, а самі всю зиму трактували з ними про мир і дружбу. Зв'язувало Січ і те, що вона ніяк не могла домогтися від хана Мурад-Гірея повернення по викупові чотирьох тисяч ясирців, яких обіднілі тепер на людоловства ординці ховали від влади хана. «Ми в жалобі шкодуємо за переволочанами, яких уже кілька сот віднайшли у твоєму Ханстві і яких, маючи кошти на викуп, не можемо, згідно з домовою, повернути додому, бо твої мурзи їх ховають, а те відбивається на нашому мирі, то зваж та примусь мурз і башів учинити з нами викуп»,— спішила Січ до весни повернути нещасних, посилаючи гінців із листами до хана. Січ і волосні Запороги стали єдиними пристанищами й захисниками свого люду від неволі й сваволі. Викуп чотирьох тисяч таки відбувся перед Різдвом. Поселені вони були частиною в Січі й Великому Лузі, а частиною — знову на Конці в Посамар'ї. І Сірко, як малюк, тішився цією подією!

Та лиш встигли січовики розмістити у Пісновечір на Андрія викуплених і доправлених у холоді й голоді ясирників та весело, як завжди, відсвяткувати Різдво, як у Січ прибув отой стольник Василь Перхунов на чолі Полтавського полку з великим жалуванням новакам, щедрими дарунками значковим, новим знаменом, що мало замінити дотеперішнє польське. Стольник запобігливо повідомив січових чільців, що за мир із Московією султан домагається повернення йому Чигирина й Києва та повороту всіх правобічців, узятих в минулі роки самосилом Ромодановським і Самойловичем, нібито без дозволу царя.

— Православний пресвітлий цар на те не йде і не піде,— вперше не перелічував титулів Федора стольник,— і просить вас, козаків-січовиків, тому противитися як грішному, хоч і грозить султан прислати цього разу вдвічі більше війська на чолі з сераскиром Кара-Мустафою та взяти міста і в Лівобіччі.

Сірко й значкові, попереджені королем Яном Собеським листовно, розуміли, що коли царські сли говорять про дружбу й мир, то це означає, що вони готуються до наступу і війни, розуміли й те, що про повернення людності на Правобіччя годі було й думати, бо, по-перше, цар не відпустить своїх «холопів», а по-друге, який із Юрася гетьман та князь і кого та чим він може захистити?! Адже, як не вимагали від нього домогтися повороту решти переволочан, він нічого не домігся. Сірко не стримався і сказав стольнику про потрактовки Тяпкіна у Стамбулі за спиною Гетьманщини й Січі, не достойні християнства.

— Що можна Богові, до того зась волові, пане кошовий,— загорівся Перхунов в очах і на лиці.— Не годуйте нас обітницями і не відбивайте довіру нашу християнську до себе, знаємо, торгуєте з нехристами через Очаків, відвізши човнами, волами і кіньми двісті кадубів рибної пастроми.

— Ми відвезли її за ясирців, братів наших, і чия б, стольнику, мичала, а твоя б мовчала! — осталився голос у Сірка.— Ми за те, щоб край наш нещасний був під однією неволею, а не під двома, а себе ми, хоч і бідні, почуваємо, стольнику, вольними при поконному, переданому нам із віків ладові, і ти це запам'ятай та перекажи цареві Федорові! — пристукнув Сірко вказівцем свої слова, погрізнішавши.— Служити цареві та боярам,— продовжив він,— ми будемо лише тоді, коли те буде на користь нашому людові, інакшої служби чинити не можемо. Адже служили їм Нечай, Гаркуша, Сомко, Золотаренко, Многогрішний, Харки, Рославець, Адамович, Лисовець, а де вони нині і як поціновані? Не встала б за мене Січ, то де був би я? Отож відаєш, які ви християни, а відтак чим цар та його прихлібці різняться від яничарів і ординців, коли вони зганяють люд наш не лише на Оріль, а й куди далі?! — тяжко було слухати стольникові Сірків обур.

Стольник Перхунов ладнався уже в зворотну дорогу, як із Стамбула повернувся ні з чим переяславський полковник Федір Яковець, якому Січ давала розпис на розшук полонених у Ладижині козаків. Сірко мусив писати грізного листа в Сороки, де тепер містився реґімент князя, про неодмінне повернення ладижинців, бо при невиконанні Січ буде змушена йти на помсту. Тяпкін, дізнавшись про того листа в Стамбулі, був на сьомому небі! Та появилася неабияка гризота і в Тяпкіна, і в Перхунова, бо на черговій січовій раді, окрім прочитаного листа від хана Мурада про дружбу та спільну боротьбу Орди й Січі проти захланних сусідів, Сірко виголосив таке:

— Приходять до нас і на Дон збіглі втікачі від бояр і воєвод не працювати для свого утримку, а тільки споживати і чинити злочини, ворохоблячи наше січове поспольство, створюючи калибалики та закликаючи до непідкорення рішенням більшості. В інші часи в цьому не було криміналу, але тепер це веде до заміни звичаїв і усталень, а відтак підлягає суворому осудові, і я закликаю кошовий суд, як інстинґатора-обвинувача, почати розслідування, дізнання і презентування, хто ці втікачі, ким та для чого прислані, сюди.

Уже наступного тижня з допомогою багатьох справді збіглих було виявлено і палично скарано десяток царських і боярських підісланців і відправлено цареві їхні зізнання з рештою менш злодійних, що потім опинилися в Сибіру, як порушники клятви на Святому письмі.

Як не прикро було царатові, та він, як завжди, вийшов сухим із мокрого становища, приславши вістового з листом від царя Федора, в якому не згадувалося ні про розмову Сірка з Перхуновим та Тяпкіним, ні про презентування над підісланцями, а натомість висловлювалася дяка за промисли й сукцеси над невірними, а кінчалося послання таким: «Боярин Дорошенко з родиною жиє при нас у шані й фаворі не гірше будь-якого іншого дворянина і на долю не нарікає. А ми, милістю Божою цар Великої Русії, просимо вас, християн, промишляти неспинно над аґарянами, за що ми будемо неухильно жалувати вас, козаків, достойно й належно, заборонивши гетьманові й воєводам не пропускати до вас харчу та іних припасів через переправи й пороми».

— Ти їм сци межи очі, а вони кричать, що то дощ іде! — сказав по цих словах Яковля при вістовому, дочитавши листа.

— Оці слова кошового скриба і перекажи світлому твоєму цареві, стольнику, додавши, що ми обурені підступністю, нещирістю та лукавством високого двору,— додав Сірко.— На цьому мова наша з тобою закінчена! — докинув він вороже, підвівшись.

Не хотів кошовий говорити зі стольником ще й тому, що з Бахчисарая прибули беї Шірін і Мансур і чекали в гостинній хаті на побачення зі старшиною, переказавши через товмача про важливість їхнього прибуття. В розмові із Сірком та кількома значковими беї говорили про неволю свого і козацького народів, а відтак про спільні інтереси у вивільненні з-під царського і султанського свавілля, а кінчили так: «Затверджений султаном на хана Мурад-Гірей прагне дотримуватись із козаками миру і просить пробачення, що він досі не знайшов у Ханстві тих козаків-полоненців, прізвища яких подані йому Січчю в розписі, а коли б хтось із них виявився, то буде негайно приправлений у Кіш, як домовлено».

Близилася нова весна, і розвідники Лавра Гука донесли Сіркові, що турчин з буджаками купчиться для походу по цей бік мосту на Дунаї та біля Тягина, Головні й Андріївського острова, ждучи чотирьох пашів із трьома тисячами яничарів, що із Стамбула морем мають припливти п'ятнадцять каторг і сім сандалів зі збіжжям до Ачи-Кале-Очакова з агою Семистафом-пашею, що той ладунок султана Запорогам буде в Очакові перевантажений на сто тридцять дрібних суден і на них приправлений безпосередньо в Кіш. Новина ця була неймовірною, хоч сотник і запевняв усіх, що його відомості перевірені тричі. Яких тільки здогадок не було висловлено значковими. Адже виходило, що козаків наймав і султан, а відтак від нього можна було не сподіватися нападу!

Укріплюючи на всякий випадок острови й волость, Сірко чекав сплаву криги, і саме тоді у Кіш прибули гінці з Кизи-Кермена з подарунками для нього і старшин від самого хондкара. Чого лише не було сказано уклінним пашею і чого тільки не було приправлено у в'юках! Однієї білої габи сім тюків, а шовку, кармазинів, а золотих сережок, а запашного хозу й розшитих халатів! Січовий скарбничий Микита Вдовиченко, розпитавши про збіжжя і почувши, що воно слідує від Кизи-Кермена водою, на радощах почоломкався з агою, а Сірко згодився укласти мир, обумовивши, що неповоріт полоненців-козаків із-під Ладижнна заважає Січі укласти вічний мир і обговорити подальші спільні дії, адже яничари не перестають людоловити.

Ще тільки збиралися від'їжджати з Коша турецькі в'ючники, як із Кодими і Балти прибилися, запаливши геть коней, втікачі, родини яких із майном і худобою було взято яничарами в ясир так нагло, що мало хто встиг утекти. Розповіді про спалення осель, а в них малих, старих і немічних людей на раді ставили дибом козацькі оселедці від жаху, хижості й звіриності нападників. Рада була бурхливою, і більшістю голосів Семистаф-паша, не дізнавшись про скоєне, був почесно відпущений додому з подякою, а в степ вислана Гукова сотня для вияснення, куди поправлено ясир, що робиться в Подністров'ї і Побужжі, чому круль Ян вивіз брацлавців і спалив місто. Січ шукала можливості і приводу для сатисфакції, і не лише за Кодиму й Балту. Порта вела ту ж царську подвійну гру.

На Малій раді було вирішено піти у всеозброєнні водою й степом назустріч караванові зі збіжжям на той випадок, якщо ті, що йдуть із караваном, виявляться неладною збройною армадою. Сірко докладно розробив у деталях і зустріч із збіжжеправцями, і відвід їх не в Січ, а на острови для можливого тамтешнього ув'язнення яничарів та вивільнення веслярів-каторжників козацтвом. Кіннота пішла Великолужжям і Конкою подвобіч Дніпра, а решта за ніч розмістилася на острови.

І ця Сіркова виправа вдалася козакам. Яничари виявилися озброєними «до зубів». Зустрінуті із зеленим стягом хондкара, боки послушно пливли за провожатими лоцманами на острови, а там, оточені, роззброювалися без супротиву, не встигши й оговтатися. Тих, що хотіли втекти, козацькі гончаки-чайки під орудою Овсія Шашоли окільцьовували здвобіч і засипали стрілами, не випустивши жодного човна, поки й сам капудан Карач-бей здався на своїм геліоні-сандалі.

— Нужда й закони міняє,— виправдовувався Сірко перед козаками і яничарами по отій недешкретній виправі.— Кодимці й балтці чекають вивільнення, а спалені малі, старі й немічні — помсти, Карач-бею, отож посилай гінця до султана, щоб негайно вернув ясир, взятий у Кодимі й Балті, якщо хочеш лишитися живим зі всіма твоїми калудан-агами та яничарами.

За два дні козацтво за наказом Сірка вернулося в Чортомлик, і тут же закрутилися вітряки і в Січі, і в Великолужжі, мелючи оте збіжжя, частина якого була виділена на Конку та в Посамар'я. Лишивши наказним у Січі Івана Стягайла, Сірко із Шашолою повів козацтво у Сулинське гирло, де, за сповіщенням Гука, яничари стали висаджуватися з галер поряд зі свіжозведеним мостом. Шулерсько-підкупна гра сераскирів була розкрита повністю!

— Мусимо допомагати, товариство моє, хоч як би не хотіли, і самочинцеві та лакизі гетьманові Самойловичу, і тиранові цареві, бо тим, бачте, допомагаємо, в першу чергу, нашому бідному людові, іншого шляху нам не залишено Богом,— говорив Сірко до скликаного козацтва і волосних сотників на тирлищі перед виходом армади із Чортомлика.— Пильнуйте належно Січ-матір і Великий Луг — батька нашого і будьте готові вночі і вдень умерти гідно за них на варті вольностей! Об'являю вам, що ми з оцієї миті у стані війни, аж доки вона не буде відмінена чи мною, чи тим, хто буде по мені! Будьте пильні, побратими й сини мої, і виконуйте належно накази, а сув'язь будемо тримати через посильних сотника Гука! Бог нам у поміч! — перехрестився і вклонився кошовий до натовпу навсібіч.

На сімдесяти думбасах-байдаках виплив тоді кошовий із товариством і мав при собі дві гарматки, десять гаківниць, сотню рушниць-мушкетів, досить луків і стріл, списів, арканів та шабель, десять кадубів пороху та тридцять — рибної пастроми. Було достатньо і води, сухарів із малая, коржів, перепічок та в лоєві й смальці зварених каші із пшона і мамалиги з кияшного борошна, трохи оковитої та свіжої браги. Та найбільше кошовий тішився вузлуватими гаками на шнурах для абордажу, очеретяними куликами для спасіння на водах, різною цельбою-ліками з павутинням, селітрою, поташем і полотнами для ран.

І добовталися врешті чорноморці, щасливо обминувши ординські та турецькі застави, до Сулинського гирла, запливли вночі в його хащові очерети й лепехи, звідти стали наглядати прихід яничарських галер-сандалів, вивантаження їх, та оякорення на кітниці, перевіз новим мостом батов-валок із начинням.

Як не тнув у засаді козацтво гнус, було радісно, бо яничари безпечно висаджувалися вдень і вночі при світлі багать і, лаштуючись у шеренги, правилися із зеленим стягом у козацький край, будячи холод в душах козаків і Сірка.

Кошовий, спостерігаючи той мурашник, клопітно й морочно зважував та прикидав, як зненацька захопити сандали, що безперервно прибували та залишалися при малій варті гойдатися на кітницях-якорях і при березі, і на віддалі в морі. Падіння гаків на сандали могли розбудити сонну варту, і тоді без жертв годі було обійтися, а їх Сірко не міг допустити. Тяжко те стеження давалося козакам у сховах, бо до свідомості, що край повниться яничарами, додавалася мука від комариних укусів, а срібний неспинний дзенькіт комах доводив окремих січовиків до нестямства. Не знати вже, що й було б, коли б третього ранку прибуття яничарів із кіньми, буйволами та верблюдами не припинилося, а після мертвої тиші не піднявся спершу вітер, а до ночі, як вимолений у Бога, вітролом, та ще такий, що аж кидав сандали, ледь не перевертаючи їх.

Не обійшлося без козацьких втрат ні на березі, ні на сандалах, але в запеклих сутичках вся флотилія врешті була абордажована й захоплена козаками, варта пов'язана, каторги випорожнені від зброї і майна, а так як втопити їх на мілинах не було спромоги, то довелося носити жарища з набережних багать і палити їх увесь день уже й з допомогою вивільнених каторжан, за винятком однієї, яка була далеко в морі й зуміла втекти. Спаливши ще й нового моста та кілька поромів, козаки, хоч і смертельно зморені, в наступну північ, поховавши на кручі мертвих побратимів, не гаючись, випливли в зворотну путь, маючи за гребців полонених яничарів, яких налічувалося близько п'ятисот. Сірко, із-за відсутності місця на своїх гончаках, лишив таку ж кількість своїх січовиків у Кардишині для закупівлі коней у буджаків. Наскільки цей похід для козаків був зискливим, настільки для яничарів — ганебним, збиточним. Із сандалів козаки пожалували сім гармат із ядрами й порохом, чимало сиричних шнурів, гору вітрил, запасних ятаганів, мушкетів та турецьких рушниць, значну грошову ґамзу, багато щонайкращих луків і стріл з добротними сагайдаками, купи тканин та нового одягу. Взяли січовики й двадцять прапорів, а між капудан-агами їм попався сераскир Рустем-паша, що був асес-башею на всіх сандалах. Звільнили козаки та взяли з собою і сто трьох веслярів-каторжан, вісімдесят сім з яких були рідними русинами.

Поки Сірко з товариством правилися морем до Січі, залишені в Кардишині козаки на чолі з отаманом Шашолою придбали добротних коней і по путі в Кіш спалили мости на Вузі, захопили шмат яничарського обозу з добрами, що правився на Чигирин, зманили велетенський табун осідланих яничарських коней на пастівнику і скачем погнали його в Запороги. Турецькому візирові Ахмедові Капрюлі довелося, проклинаючи Січ і шайтана Сірка, відпровадити назад на Буг і Дністер молдавського та волоського господарів для відбудови переправ і мостів. Поскуб, завдяки Сіркові, яничарів і король Ян, розбивши їхні загони під Брацлавом, спаливши дощенту саме місто. В подячному листі по цьому він уже вкотре назвав Сірка «гетьманом із гетьманів і лицарем із лицарів».

Та поки Сірко обтяжено правився морем, турки прибилися до Чигирина: Мурад-Гірей — на Росаву, а Юрій Хмельницький із Кара-Мустафою — під Переяслав. Бій під Чигирином був нечуваним: проти двохсот п'ятдесяти тисяч яничарів і ординців вийшло стільки ж гетьманових і слобідських козаків. Від тієї переможної битви в народі лишилися видива нашестя сарани, а по перемозі — «жахного повшехного згону» тисяч окайданених чигиринських родин до Сибіру, хоч вони ще вчора допомагали Самойловичу розгромити турецько-ординське військо. І то ж був уже котрий «жахливий повшехний згін на благо живота майбутньої імперії!».

Вершиною бою в Чигирині був підпал порохових склепів козаками-слобожанами під командою шотландського генерала П'ятрик Гордона. Вибух знищив велику кількість яничарів, налякавши решту так, що нещасний князь утік аж до Сорок. По цьому побоїщі Правобіччя лежало пустелею-руїною, хоч в окремих містах серед печищ залишились рештки оборонців: в Коростишеві — п'ятдесят вісім міщан, в інших — ще менше. Рай земний перетворився на Дике поле. Лише в лісних хащах та байраках продовжували животіти рештки великого народу-трударя й захисника краю. Невідомий літописець лишив нам запис: «Такої війни, як тоголітня, і такого горя людського ніколи й ніде на землі не відала історія!..»

По відході з України Кара-Мустафа послав у Ачи-Кале Мамар-Азу відновити фортецю, але Січ не могла того допустити, тому як роботи вже закінчувалися, по Туковому звідомленню Сірко з товариством чорноморців напав на Очаків, полонив Мамар-Азу і його будівників та привіз їх у Січ, знову зруйнувавши фортецю. За полонених Кіш виміняв потім частину кодимців і балтців із ясиру. В цей час у Корсуні об'явився полковник Яненко, який організував із решток правобічного населення сякий-такий полк козаків, пристав із ними до князя Юргія, як наказний і обозний, а невбарі об'явив себе гетьманом Правобіччя, і хто зна, чим би те кінчилося, коли б на нього не напав син лівобережного гетьмана Самойловича Семен і не розбив його наголову, отримавши від царя Федора нагороду за пригнану з Правобіччя тисячу козацьких родин, яку цар наказав «ізгоном» поправторити до Сибіру, як зрадців, нехристів і ворів.

Відбулися деякі зміни і при царському дворі не на користь царя Федора та Довгоруких, але на долі Січі й України вони позначилися хіба тим, що перевертень і прибічник Самойловича князь Ромодановський був переведений з Білгорода в Москву. На його місце в Курськ призначено казанського Казбулата Муцаловича. Важило й те для козацтва, що другого гетьманового сина-закладника Якова було замінено третім — Григором, а той став посильним. Дехто із значкових, та й Сірко, бачили в тих подіях кінець Самойловичевому гетьманству, бо царат не міг допустити глибокого вкорінення гетьманів, а ще при наслідуваннях Семена, Якова та Григора.

Адверсорним сторонам тогорічні сутички та побоїща в Чигирині, Вужині і на Інгулі були тільки спробою, яка заохотила обидві орласті держави до подальших змаг чужими руками. І султан, і цар вточували словесного меду польському і віденському дворам, прощали Січі непослушенство й самоуправство. Султан на Правобіччі, у Немирові, утримував свого ставленика князя Юргія, який нагадував московським стольникам про Переяславські статті, тепер уже їм неприємно небажані. І єдиною твердинею в Україні лишалася Січ і її великолузькі волості пообіч Дніпра. Січова старшина на чолі з Сірком, вивертаючись між двома загарбницями і третім людоловом, відчайдушно борсалася, приймала пожалування від двох адверсорів та притуляла в себе викупців і втікачів, що допомагали відстоювати людські гідності й вольності з прадавнім виборно-вічевим у строєм-ладом. Острів запорозької землі був густо заселений, а в решті краю стояла дика спалена пустка, горіло нескошене збіжжя, курилися, тліючи, обійстя поряд із невпораними грядками, і лише в лісних хащах і водяних нетрищах під завиви тужних осінніх вітрів, пугачів та вовчих і собачих підвивань теплилося жевріло в уцілілих хуторах не життя, а животіння нещасних людей, що й печі топили тільки в темні ночі, щоб не приманути димом уже й своїх людоловів-нападників.

А Січ укріпляла свої твердині, передусім Великолужжя та Кодак, була-бо достатньо обізнана з навколишніми складностями рідного народу. Їм, чільцям козацької республіки, відомо було, що очаківський Каплан-паша знову відбудовує фортецю, що гетьман відмуровує Чигиринський замок, що в Київ Милославськими перекинуто князів Хованських і Голициних зі стрільцями, а Січ ні до чиїх рахунків не входить. Правда, Перхунов пустив турусу, що, крім Мерефи, подарованої царем Олексієм Січі, цар Федір хоче пожалувати Кошеві Калаберду й Переволочну з поромами й переправами. Послані в Москву для вияснення Роман Малюк та Семен Хорошко з товаришами вернулися ні з чим. А гетьманів дознавач Артем Золотар привіз у Січ «таїну» свого сюзерена, що ніякого негаразду від гетьмана козакам не буде, коли цар подарує їм Переволочну й Калаберду. Та Лавро Гук розвідав, що гетьман наполягав не давати Кошеві тих міст нізащо, бо на Лівобіччі буде двовладдя, як у Мереф'янщині, що належить Січі.

— Воно як наслухаєшся, пане полковнику, то всі чільці наших сусідів — несусвітні брехуни й пройдисвіти,— завершував свої дознавацькі враження Лавро Гук.— Ледь що де станеться — вдаються до брехень, а при неспроможності пускають плітки, намови, нацькови, омани чи й силу. Я гадаю, що лише круль Ян вам не бреше з них усіх.

— Гадаєш, що не бреше, Лавре?

— Мабуть-таки, ні, бо ж пише вам родинно, а часом і нешпетно, а відтак — правдиво й щиро. В мене про ляхів тепер геть інша думка.

— Інша, Гуче, бо вони стали іншими, втративши нас як холопів.

Згадка про Яна нагадала Сіркова і про відвідини його родини, і про синів, які там вишколювалися, і, врешті, про незавидне становище самої Польщі, султанової данниці, і він твердо поклав собі, що, як тільки трохи підготує Кіш до зими, навідає круля і візьме, як обіцяв мачусі й зведенці-сестрі, небожа Якуба на Січ і в Капулівку, хоч якось полегшивши їхнє горе. Адже обидві так і не відають, де поділися хлопці після Чорної Долини.

Довга й жахна оповідь Лавра про руїну на Правобіччі після ізгону Семеном Самойловичем тисячі родин до Сибіру змусила Сірка невідкладно написати попереджувального листа гетьманові, як основному руйнівникові краю і уярмлювачеві рідного люду. Запалившись гнівом, він навіть і не покликав писаря Андрія Яковлю, а проказав свій обур сотникові Лаврові Гукові:

«Вельможний мосьпане гетьмане обабічний! По кончині лицарного Богдана — мого наставника та соратця, сина, хай і грішного, нашої ойчизни, коли ви, самозванні і лакизні гетьмани, почали мінятися, як коні на чужих крам-базарах, і коли діями сусідніх захланно-ворожих монархів наша ойчизна стала краятися на шмаття, ми, січовики, зрозуміли, що ви всі вибрали пристосуванські шляхи, які приведуть наш чарівний край до руйнації, знищення та запустіння, а люд — до неволі. Нині наша правда потверджується. Ляське хлопське пристосуванство ви замінили московитським лакизним перевертництвом при підступно-витонченому царському яничарстві, створюючи із Гетьманщини маячний вертеп, фікцію, ілюзію й міраж.

При твоїй личинній гетьманській особі побито тисячі невинних, розорено й спалено десятки міст і селищ нашого люду, відправторено сотні пограбованих тобою чільців, їх прибічників та родин у сибірські забісся на благо живота боярського й воєводського. Твоя вельможність не по-християнськи чинить ті ізгони, ще гірші за ординські людоловні ясири, підмуровуючи для воєн Печерські вали в святому нашому Києві, за що ти в Бога милості собі не вимолиш до кінця днів твоїх.

Дивлячись іздалеку оком розуму на твої вельможні злочини, ми ніколи не могли без жалю й скрухи з'їсти окрайця насущного хліба й відпочити в спокої по трудах наших, бо війни за збиткові людові користі й устремління вели й ведуть його життя до розбрату, а обійстя до запустіння у колись багатому й дружному краєві отців і дідів. Ми умовляли вас, самочинних гетьманів, для добра нашої поспольної общини всі циркумстації війн між собою полишити, дружби з адверсорами не допускати, а підтримувати її з акцесорами рідними, вірними й надійними, не схилятися до підкупу й умовляння підступних ворогів, не спокушатися на їхні рангові приманки. А кожний з вас, одягаючи каптан владарювання, кидався тільки до власного владолюбства й ненаситних афектів, ллючи воду на свої осібні лотоки, поки й не втрачав те врядування, як зрадця рідного люду.

Тому не дивуйся, твоя мосць, що нам після руйнації тобою Чигирина, Черкас, Канева та інших міст і містечок із селами та ізгону рідного люду довелося вписати тебе до реєстру-компуту продажних і нещирозичливих, не гідних ойчизни гетьманів, бо на слізні супліки чигиринців, уманців, ладижинців, переволочан та інших твоя мосць відповіла чорною байдужістю, пославши їм у „поміч“ нещасного пана Мурашку як жертвенну затичку в дірки, для відводу очей, а твоя особа, яко та лелека з купини, через Дніпро наглядала, щоб наметні стіни не пропустили в твої палати та в твоє перинне обійстя і чутки про жадання й моління нещасних.

Зруйновані тобою, твоя мосць, із князем-покручем і перевертнем наші отчі міста й осідки та ізгон, як худоби, рідного люду з них — більше зло, ніж каторги аґарян! Вони ставлять тебе вище за нехристів при анцихристах, і горіть тобі, мосьпане, в геєні вогненній ще на цьому світі, як бояри й цар спожиткують тебе та побояться твого підсилення, відпровадивши твою мосць чи до Сибіру тим же мученицьким шляхом, яким ти поправторив тисячі своїх краян, що хотіли бути людьми в себе, чи на той світ у пекельну преісподню на одвічну жаровню! Іного твоя мосць не заслужить у анцихристів! Вони адверсори непоправні і, поки світ, будуть такими, тебе проклявши!

Не кажу, що я без гріха, але гріх в ім'я життя ойчизни не рівний гріхові в ім'я її смерті і заради власного черева та гріховного тіла. Пишу це тобі приватно, як людин людинові і краян краянові, то й помисли над тим належно, гляди, й зможеш той гріх свого Гендлярства полегшити, помагаючи нашій ріднизні і її нещасному людові! Не вельми зичливий до тебе кошовий Сірко».

Сотник Лавро Гук, посипавши піском наскрибане, був захоплений змістом листа, а отаман, ніби висповідавшись, полегшено змовк і в якійсь скрушній задумі набив люльку, викресав вогню на губку і нарешті припалив тютюн.

— Даси, Лавре, перечитати цю супліку панові судді Сазону Кудлаєві і відпровадиш її гріховодцеві,— обізвався врешті Сірко і, помовчавши, почав проказувати листа крулеві Янові в таких теплих і доброзичливих докорах, що Лавро дивувався, де в суворого батька отамана, як величає більшість січовиків кошового, беруться такі приязні й щирі слова, що аж розчулюють.

Продиктував Сірко і писареві Яковлі, що якраз, нагодився в канцелярію, листа литовському гетьманові Пацу та відповідь ординському Шірін-беєві про Махмеда-мурзу білгородсько-буджацького, за якого Січ вимагала десять кодимців чи балтців.

В наступні дні у Січ прибилися колишні годованці-сироти й вишкольці Сіркової дружини Софії при мереф'янському храмі, наглядцем за якими був і Сірків побратим Артем Нелюб. При зустрічі зі своїм високим піклувальником Іван Краснопір та Тишко Ганусенко зізналися, що служать вони розсильними і дознавачами Посольського приказу в Москві за чималу плату, знають про каверзи гетьмана Самойловича проти Сірка і про те, що Самойлович яко отаман нетвердо сидить, бо є на його місце в запасі Іван Мазепа. Сірко, подякувавши за відомості, попросив козаків заїхати попутно в Батурин і передати його приватного листа Самойловичеві з умовою, що вони не сповістять про нього боярину в Приказі.

Посильні поїхали, а кошовий ще довго розжовував новини: і що в наступне літо цар готує великий вальний похід на турчина московитськими потугами при гетьманських та слобожанських силах, і що Тяпкін наполегливо трактує з султаном про вічний мир і про поділ України, зманюючи ним аґарян і присипляючи.

«Витопчуть, вигарцюють, випалять і сплюндрують і рештки у Правобіччі, а можуть домовитися піти купно здвобіч і на Запороги,— не уявляв Сірко, що може бути тоді.— Неодмінно мушу відвідати Собеського, щоб порадитись і взяти Якуба в Січ, як просився,— вперше відчув Сірко, як болить серце в грудях.— Гетьман Пац у Литві і Шірін-бей в Орді донесуть крулеві й ханові про нашу мирність, але на тимчас, і Конку, і Самару треба очолити наказними, щоб закрити Муравську сакму всім трьом адверсорам. Не ув'яжуться ж вони при великому вальному поході у малий бій із нами? Та й передпокій у материній хаті треба було б докінчити»,— згадав Сірко своє обійстя, яке він уже третій рік потроху перебудовує собі на старість, все не маючи часу.

Стогнав, завивав, плакав і тужив у комині і в бовдурі канцелярії зимовий вітровій, перериваючись лячними ґоґітками пугачів, кліпав на столі олійний сліпець-каганчик в огником-язичком, а в грубці тихо потріскували дрова й очерет, розносячи смолистий олійний запах. На тлі рожевоглинних стін січового ретраншементу обмерзлі круги слюдових віконець були запалими і темними, як закриті очі щойно усопшого мерця. На Запороги сідало надвечір'я. В січових куренях з нагоди Чудотворця зимового Миколи, вилунювалися співи запорожців, і Сірко в сумоті та самоті, думаючи про своє, ловив слухом слова пісень і вилузував із них найулюбленіші: «Ой на горі вогонь горить» та «Ой чого ти, дубе».

«Тільки одне й лишилося нам, окаянним,— вертілося плачно в Сірковій свідомості почуте: „в головах ворон кряче, а в ніженьках коник плаче“.— Іншого не дано нам, грішним!» — аж стогнали в ньому слова пісень, долітаючи розпачем і відбиваючись у серці.

А з низького неба, тихо дзвонячи у віконця, сипався колючий сніжок...

29.

Зима того року була напрочуд ласкавою, теплою та малосніжною, а дні траплялися навіть весняні. Освітлені сонцем, вони піднімали високо над землею світле небо і топили сніги, злизуючи їх на покрівлях хат, землянок, бурдюгів, куренів та льохів, на печищах, полях-царинах, рівнинах та луках по всій Правобічній Україні.

Сірко всю дорогу дякував долі за теплу погоду, їдучи з кавалькадою вершників-супровідців до Варшави і назад. Приймали його — «збавітеля» король, крулева, синовці й цуречка із зятем приязно, з балюнком, клавесином, скрипалями — як найдорожчого родака! Собеський з родиною жив по-королівськи, містечани та хлопи животіли хай і вбого, проте стало, бо мали свою державу, свою армію, своїх амбасадорів, свої закони й порядки, дотримувалися звичаїв і ладу своїх дідів. Польща була державою!..

Отож по-королівськи приймав Ян Собеський «партикулянта» Сірка й супровід. Не обійшовся господар без докору гостеві за те, що той не послухав його поради та не згодився стати бодай пальним гетьманом при потрійному королівстві Польщі, Литви й Русинії як рівних у сув'язі.

— Така держава,— повторив Ян своє й тепер,— наприклад, при гетьманах Виґовському чи Дорошенкові переможно вистояла б і проти Московії, і проти Порти, не кажучи вже про Ханство,— був знову певний круль у своїй правоті, хоч і щадив зажуреного, стомленого і помітно постарілого «пшикладно взорового лицежа»...

— А поради?.. Які ж?!. Нам належить, смирно сидячи, бути данниками Високого Порога, поки його розіб'є козацькими, татарськими, ойротськими та іними силами Московія, а потім ставати й собі із нею у прю за свою незалежу, іншого нічого наші провідці для себе не бачать,— нічим не міг утішити по тижневих розмовах Ян Третій Сірка.— Єще мій ойтець Якуб це передбачав і заповідав мені! — сказав король насамкінець гостеві, як вони родинно почоломкалися за містом, прощаючись.

В путі січова кавалькада острожила кованих коней лише там, де лежали одичілі печища й згарища та мовчазні руїни на місці колись веселих трудових міст і селищ. Коли за Бугом ще якось дихало вбоге людське життя, то в попутних Барі, Ладижині, Гайсині, Фастові, Кагарлику, Черкасах, Чигирині воно ледь животіло під печищами, у льохах і землянках. Жаско й боляче було бачити подорожникам-січовикам все те на власні очі. Остигала душа, стріпувалося серце, заходився подих у Сірка, коли він слухав фастівського самозваного отамана Семена Гурка-Палія, який ледь давав раду общині осиротілих людей-горопах. Щоб врятувати їх, Семен організував зимові жнива збіжжя, яке господарі не встигли вижати літом, запропастившись чи в ординсько-яничарському, чи в сибірському ясирах.

Посивілий Сірко з молодим Турком під час нічної розмови стільки переговорили та намітили на подальше, що того, здавалося Якубові, не можна було вчинити й за роки! А скільки було обмірковано і в путі до Січі, куди сотник-отаман із п'ятьма своїми вершниками і порожньою п'ятисанною валкою-батовою, впряженою бовкунами, їхав на запросини кошового в Кіш за поміччю збіжжям і сіллю. Домови ті торкалися в розмовах відродження краю, закликів забужан та ізгонців повернутися в рідні обшири не лише з Лівобіччя, Слобожанщини, Ханства, а й із Сибіру, кому пощастить утекти.

Був присутній при тих розмовах у більшості й Сірків небіж Якуб Чемерис, якого вуйко взяв на гостини до матері й баби та на відвідини Січі, про яку той наслухався стільки романтично-лицарського, що досі жив нею, мов казкою. Видовища, які він бачив по путі, шокували його, пантеличили й стуманювали, бо дійсність була незнаним йому світом, де не лише поб'єш своїх небожів у Чорній Долині, як запевняв його царський посланець таємно у Варшаві, а й самого себе задушиш. Досить освічений і обізнаний з історією Європи, він при цій зустрічі з дядьком був ошелешений огромами тих кривд, які завдали Україні ординці, турчини, ляхи й москалі. Лихо, яке він бачив у путі, не вкладалося в його дотеперішні поняття, воно було незбагненним. Для нього, магістра, вся історія перекидалася догори дном оцим, як він про себе? повторяв «argumentum baculinum» — паличним доказом насилля. Йому стало зайвим «audiatur et aliera pars» — вислухати другу сторону по всьому побаченому в путі. Зрозумів він і поговірку латинян «aut vincere, aut mori» — перемогти або вмерти! Цього Сорбонна йому не могла б дати, хоч би й хотіла, і дійсно, краще раз побачити, аніж сто разів почути, осягнути не розумом бідної уяви, а повінню багатобачення. В Якубових очах дядько з абстрактного «гетьмана з гетьманів» і «лицаря над лицарями» переріс за дорогу у безкорисливого Прометея, а слова Катона «censeo Carthagenem esse delendam!» — я вважаю, що Карфаген мусить бути зруйнований — в гасло для всіх українців щодо своїх адверсорних сусідів. Дарма, що тими сусідами були Орда, яка, нищачи грабунками інших, нищила й себе, і Польща, що стала йому ойчизною, бо виріс у ній, виховався, вишколився та навіть одружився, ставиш маєтником і ученим мужем.

Поки Сірко ладнав та проводжав у зворотну путь Семена Гурка-Палія з валкою на десяти санях, упряжених у бовкуни, із припнутими до кожних саней трьома кіньми, а до кожного вершника — п'ятьма, завантаженими збіжжям, зброєю, сіллю і міщатком ґамзи, Якуб Чемерис вивчав життя козацтва і описані Бопланом фортифікації заплавної твердині, пізнаючи не з підручників, а із живого буття звичаї спартанців-запорожців. Для Якуба Січ була островом між монархій і анархій. І церква, і курені, і крам-базар, і млини та навіть гойдала, і бекети на січищі, і виправи молодиків на конях і пішо чи в лекторіумній залі, де й він тричі виступав перед молодиками з викладом про світ і Всесвіт, викликали в Якуба, заздрість волею, гумором та самопожертвами. Його захоплювало лицарство січовиків і те, що все мірялося тут іншими мірилами: поцінювалися не шати й ронди, а зброя та кінь, не підступність, а гідність, не слова, а дії. В розмові із суддею Сазоном Кудлаєм та писарем Андрієм Яковлею, що скінчили дванадцятилітній Київський колегіум, він зрозумів, що ті були більше нього вишколені, бо, окрім риторики, піїтики і октоїуму, октантів та октетів, знали й буддизм-ламаїзм та біоту фауни і флори, а трактат про обертання небесних сфер не осуджували, а допускали, вважаючи Коперника предтечею прийшлості.

Радісною була зустріч Якуба з матір'ю та бабцею, коли вони з дядьком врешті навідали їх у Капулівці. Тішилася сином, заливаючись сльозами радості, мати Настка, на десятому небі була Ївга, ніби аж помолодівши на старості. Сірко лише тепер роздивився непересічну сестрину красу в заплетених і викладених русих косах, схованих під очіпок, у козацькому вбранні, намисті, дукачах і сергах. То була врода достиглої, пишної й одночасно простої та доступно-мудрої жінки. Мешкали Настка з чоловіком Явтухом Халявою, який був обраний у селі на війта, при матері, відбудувавши на помості обидві половини Ївжиної хати. Якуба зачарувала сестра Роксана, що вже відвідувала дяківку при місцевій церкві. Лише мовчкуватий вітчим, під виглядом завантаженості працею в господарстві та обов'язками в общині, не вділяв пасербові належної, як сам зізнався, уваги. Якуб зрозумів, що він ревнує матір до вітчима й сестри, і відчув, що має справжню родину, якої досі не мав. Чемність і простота її трудового життя захоплювали його, а звичаї тубільного люду чарували.

Сірко був задоволений Якубом і Роксаною. Небіж вабив його вправністю й вишколеністю, непогордою, невибагливістю та непримхливістю в поводженні, Роксанка — материною веселістю. Та найбільше небіж сподобався, як і його сюзерен Ян Собеський, визнанням того, що причиною руїнного сплюндрування Правобіччя були польські магнати, королі та начільні довідці, які змусили гетьмана Богдана кинутися з вогненної геєни польської у пекло ще більш адверсивної московитської, допомігши ісламцям та першоправославцям знищити козацький помежний панцир на полудні і сході Польщі. Як і в Собеського, в Якуба Чемериса не було сумніву, що й Орда, і Полска, знищивши своїми адверсіями Україну як державу і кинувши її в зуби Московії, самі теж приречені на згин від царату, найбільш віроломного й заповзятого чинника на європейському терені. Якуб повторяв те на втіху Сіркові неоднораз.

В цей час у Капулівку якось пригнався сотник Лавро Гук і сповістив Сірка, що султан оголосив про зникнення князя Юрґія і призначення русинським, сарматським, молдавським та козацьким князем господаря Дуку. Це рішення сулило Україні й козацтву додатковий жах у майбутньому, бо Запороги й Великолужжя, крім орди, яничар і Московії, придбали ще одного сюзерена-претендента в особі господаря, зробившись оазою в навкружній палючо-суховійній пустелі абсолютистів. Сірко, шкодуючи нещасного князя, знову міряв дилівки канцелярії і роздумував над тим, чому в світі над правдою панує кривда, над дешкретом — недешкрет, над твореннями — руйнація і чому немає тому ради ні в людей, ні в Бога. Кошовий кляв усіх чільців свого краю і в першу чергу себе за нерозум, кляв Бога: «Який ти Бог, прости, Боже, коли не спиняєш чорних наруг над людьми, і яка твоя святість, коли її іменем творяться суцільні свавілля?!» — осіняв він себе хрестом у гніві й розпачі, ховаючи сльози.

З тим і вернувся знову в Капулівку дообладнувати передпокій у материній хаті, заміняв у віконцях слюду шклом, яке подарував йому круль Ян, утеплював стайню для Велеса та робив вільшник для бджіл, якими планував зайнятися, як усамітниться, постарівши. Гостюючи цього разу в круля Яна, Сірко втямив, що не може вже стільки пити, як досі, в дорозі відчув, що не може вже стільки їхати вершником, як завжди, а в Капулівці дійшов висновку, що він, як кінь, вже зносився. Коли б не джура Назар Оскарко, не Якубко та підсусідок, то й не докінчив би опорядження хати, яке задумав. А ще ж мусив посадити гай чи діброву, про ясі мріяв ще й отець Гунашевський, заповідаючи вчинити йому те в пам'ять про козацтво. Вже й місце він знайшов на Чаплиному острові. Ну, а з Мерефою в нього покінчеио геть: Софія в Капулівку їхати відмовляється, а йому туди й потикатися зась, коли не хоче знову опинитись в Сибіру.

В супроводі козаків поправився врешті до Варшави Якуб Чемерис по Водохрещі. Весніло. Дніпрові криги вкривалися водами, як Лавро Гук привіз кошовому в'язку новин: казанський і курський воєвода Казбулат Черкеський та князь Хованський із свитою воєвод та Самойловичем великими армадами стали біля переправ у Подніпров'ї, спровадивши кілька інших на Київ, а в Січ прибув галова московських стрільців Василь Перхунов із жалуванням, ознайомивши значкових, що Муравський шлях Казбулат, Хованський і Самойлович ошанцювали ойротськими загонами на чолі із дружнім Сіркові аюком Сусоєм-Джимбіном, і тому наказний Сава Брекало просить Сірка прибути в Січ. Сірко цього разу не поїхав у Кіш, а дізнавшись ще й про новий мир Польщі з Московією за вимогою цісаря Австрії, зайнявся господаркою: виніс із вільшника та виставив на холоді в садку бджолині пні, досипав кінським гноєм стелі хати й стайні, вивізши решту на грядки, і улаштував в обійсті общинний обід на всі села Великого Лугу з панахидою по матері й батькові та іншим убіенним великолужцям. Сам був на тій панахиді якимось мовчазним, давши вкінці щедрі кошти на шпихтір для сиріт і старих та на новий дзвін для капулівського храму.

Вернувся Сірко в Січ аж у сиропусну неділю перед Великим постом на вигуляному Велесі із джурою, Гнатовими синами та сотником, якого навмисне затримав удома. В дорозі вершників супроводжували свіжий подих оголеної від снігу землі по пагорбах, терпкий запах лоз і перегнилого листя, виспіви дроздів у лісках чи шпаків у садах, запити синичок: «Чи це так? Чи це так?»; підтвердження дятла: «Так-так-так! Так-так-так!» і горлиці: «Угу-у-у! Угу-у-у!»; попередження вівсяночки: «Буде дощ! Буде дощ!», якій допомагав із заплави бугай-птах: «Бу-у-де-е! Бу-у-де-е!» Побачили вершники в путі і поворот стомлених лелек-бузьків, як ніколи ранній цієї весни. По дорозі на Січ вершникам зустрівся Гуків розвідник, який сповістив Сірка про чутку, ніби султан і хан із молдавським господарем Дукою всю зиму в гирлі Дніпра, поряд із Шах-, Кизи- та Іслам-Керменами змурували на острові Тавані дві камінні фортечки: Шахіслам-Кермен та Муберек-Кермен і посадили там свої залоги із трьомастами лучників, а самі купчаться у Придунав'ї під чільством сераскирів Мухаммеда-Мефтедара-паші й Гусейна-паші.

В побудову фортечок зимою Сірко не дуже йняв віри, але змушений був повірити, коли січовик-вивідник зізнався ображено, що купив ту новину за таляри й алтини на крам-базарі в ханового Гендляра, який йому навіть розміри та інші ознаки тих фортечок продав.

— Висота, пане отамане,— товкмачив січовик,— чотири сажні, віддалені вони між собою півпоприщем, з'єднані стінами-мурами шириною в чотирнадцять п'ядей, окопані двосажневим ровом, а охочекомонці в них отримують за службу від султана по два алтини золотих, підпорядковуючись беєві Кизи-Кермена, як баші всіх фортець. Є там гармати: в одній їх п'ятдесят чотири, а в другій — двадцять дві. А збудовані ті фортеці для затиску від Січі і ловлі бранців,— дознавач був настирним у доказах, помітивши, що кошовий не дуже вірить в так дорого куплену ним турусу.— Знайшовся нібито і Юрґій Хмельниченко! — добивав Сірка козак.

«Добрим вивідником я замінив покійного Гната Турлюна»,— подумав сірко про Лавра Гука, і йому згадалася Лайза, її сини, яких мусив узяти в Січ, як обіцяв, згадалися й дружина Софія, дочки, сини Артема й Сабрі, яких також вирішив невідкладно обдарувати та запросити в Кіш. Згадавши рідних, Сірко тішився, бо як-не-як у Мерефі вони жили в безпеці й статках і не бачили сивих попелищ та згарищ Правобіччя. Згадка про Правобіччя навернула йому на очі сльози, а в горлі застряв жмут Софіїного докору, якого не міг проковтнути. «Так-так, це ми, чільці, міжусобствами довели рідний край до руїни, і я був не останнім»,— зашморгав він носом, відчувши біль у серці.

Пересиливши врешті біль, Сірко переметнувся думкою до фортечок на Тавані, до необхідності переводу козацького Коша з Чортомлика в інше місце, до Юрася, заграної карти у шулерських руках хондкара і до походу князів Петра Шереметева, Федора Барятинського, Михайла Долгорукова, Григора Козловського, Івана Милославського, думника Венедикта Змієва в Київ та приєднання до Самойловича Микити Урусова, Данила Барятинського та Івана Лихачова. «А так, це літо буде вирішальним для царя й султана в боротьбі не лише за Правобіччя, а й за стольний град Київ, без якого Європа не визнає Московію русинською,— тлумачив собі слова Собеського Сірко, переконуючись, наскільки той виявився передбачливим.— Послухав би я Яна і став коронним чи польним гетьманом при Виґовському або Дорошенкові, руїни не було б, як і Лівобіччя не було б під царським чоботом,— колола Сірка вина.— Нужда й закони змінює, а я не врахував цього заповіту наставника Сулими. Отож руїна Правобіччя — моя вина, бо Ян не пішов би проти мене в тому трилицьому князівстві, а потім було б видно. Непростимий гріх лежить на мені! — обсідали густо й гнітили тяжко Сірка докори.— Не хотів братовбивства, а домігся чого?! Мученицької смерті Степана й Фрола Разів та кумів Дзиковських, правторення сотень тисяч козаків і їхніх родин до Сибіру і повної руїни краю! Хіба можна при таких гріхах жити на землі? Допустив навіть, щоб мене самого відправторили бояри до отих забісь!» — катував себе спогадами, мов канчуками.

В Коші Сірко дізнався, що князь Яків Барятинський одислокував постоями стрільців усю Слобожанщину та що цар Федір анулює в ній Олексієві пільги, а отже, змобілізує все чоловіче населення, потоптавши Богданові Переяславські статті й трактати. Хоч як не баглося Сіркові зустрічатися з головою московських стрільців Василем Перхуновим, що отаборився в полі полком кіннотників-драбантів, але й уникнути зустрічі він не мав змоги. Пришвидшило її те, що царем були послані до Віденського цісаря намісники: суздальський Іван Бутурлін і каргопольський Іван Чаадаєв, а також думний дяк Лука Голосов, що могло підключити Австрію до війни проти султана і допомогти цареві в перемозі цього літа. Отож Сірко, змусивши Перхунова чекати, зібрав Малу раду для ознайомлення зі станом Січі і її поведінкою на подальше.

— Як би там не готувалося все навкруг нас до вальної війни, побратими й сини мої,— робив кошовий заокруглення зібранню в канцелярії, чекаючи припрошеного на аудієнцію стольника,— а про нас дбати ніхто не буде. Отож вирішено, береженого Бог береже, то передислокуємося на острів Лебедиху на тимчас, полишаючи любий нам Чортомлик, із такою ж залогою, як і по всьому Великолужжі. В якому стані наші наплавні снасті, пане Саво? — спитав він у Брекала.— Що з поромами й плотами?

— Коли б не крига, то й негайно можна вийти ними вплав, пане кошовий.

— Як з повозами, шнурами, бекетами, зброєю, провіантом та іним, пане обозний Овсію? — звернувся він до Шашоли.

— Ніби славу Богу, пане кошовий, зготували все.

— Ніби а чи слава Богу?! — погрізнів голос Сірка.

— Перевірив усе сам, то — слава Богу!

— У решти свої міркування, скарги, нужди або сумніви є? — оглянув тяжким поглядом присутніх отаман.— Слухаю!.. Немає?! То до дії, брати мої! При мені лишається пан Шашола і пан Стягайло для зустрічі стольника. Решта вільні — і до діла!

Приведений Незаром Оскарком стольник Перхунов і від довгого чекання, і від того, що за ним було прислано джуру, а не когось із значкових, був ошалілий, а ще коли виявилося, що кошовий його прийматиме не сам, а з присутніми, які можуть почути образи Сірком його персони.

— Цар Федір, Посольський приказ і я вітаємо славних оборонців віри Христової у Запорогах,— ледь вклонився гість, стягнувши з голови вовчуг-шапку і розмашисто перехрестившись до закуреного димом образу Покрови на іконі поряд із парсуною козака Мамая.

— Дякуємо і також вітаємо царя Федора, Посольський приказ і тебе та просимо присісти,— показав Сірко рукою на лавицю, не зводячись.— Цікаві знати, як здоров'я високовельможного царя Федора, його братів Іоанна й Петра, сестри Софії, мачухи-цариці Наталі і всіх знатних родичів, при них сущих? — зберігав кошовий чемність, розтягуючи слова й про себе посміхаючись з гостевого обісення.— Чи спочив ти належно по довгій тяжкій дорозі, пане Базилю? — колов панібратським зверненням він прибульця.— Які наміри привіз оружно в наші Палестини та чим порадуєш нас а чи опечалиш, хочемо знати? — накидав Сірко питань Перхунову, одноразово викрешуючи вогню для зіньківки.

— Дякую! Який спочин може бути у цій сирості? А прибув я вам у збройний захисток від аґарян по повелінню милістю Божою царя Федора.

— Велика дяка цареві, але ми ніби не просили ні захистку, ні помочі? — повів кошовий запитливим поглядом на Шашолу й Стягайла.— Якась є небезпека, чи що там? — глузував він зі стольника.— Адже, чувати, думний пан Василь Тяпкін з Високим Порогом трактує про мир?

— Латиняни, пане отамане, казали: коли хочеш миру, готуйся до війни,— розважливо й повчально намагався говорити сол, невдоволений тим, що капосні козаки-вори вже пронюхали про царські потрактовки.

— Буде, видно, благодать і в нас, коли ви, замирившись із Польщею та подружившись із цісарем австрійським, дійдете угоди ще й із Високим Порогом та Ордою за нашими спинами і за наш рахунок,— погрізнішав голос кошового.

— Як то за вашими спинами? — піднялися кошлаті брови сла від почутого.— Його світле височество, цар, князь і повелитель...— почав посланець перелічувати прямо божесько-небесні блага, які чекають Січ під наперсною рукою царя, а Сірко знову повторив:

— Ви самі по собі, а ми самі по собі, не підлеглі Цареві й царству.

— Чого ви ганьбите нас за наші ж благодіяння?! — кипів Перхунов обуром.— Як смієте забувати царські жалувані грамоти?! Ми, християни, не можемо лишити вас, християн, не під нашою монаршою рукою, і гріх вам відкидати її, щедро-милостиву!

— Чи не Сибіром, пане посол, і ясирними угонами нашого люду вона милостива? Чи не розколом нашого духовенства і сполеченства завдяки підтримці перекинчиків, які лакизно слугують боярам, вона християнська? — лукаво всміхався Сірко.— У нас при таких оказіях кажуть: «Прости мене, мила, що ти мене била», то й ми те повторимо тобі, а ти помисли і без нас у Запорогах не ґаздуй, бо не нас тобі доведеться захищати, а себе,— закінчував він перетрактовку з гостем.— Ми не ваш пашалик!

— Не визнаєте царських щедрих жалувань, а приймаєте їх?! — направляючись поволі до виходу з канцелярії, шукав хоч якоїсь Сіркової недешкретності Перхунов.

— Приймаємо, як убогу платню за великі жертви у захисті і вас, і інших народців, а ви вважаєте нас за ворохобників і ворів. То як те можна назвати дешкретом? — глузував зі сла Сірко.— Чия б мичала, воєводо-стольнику, а твоя б мовчала,— опустив він очі долу, давши зрозуміти, що мова закінчена.

— Ганьба нам, чільцям,— сказав кошовий до присутніх по відході Перхунова в супроводі джури.— Мусимо, бачте, трактувати з нахабним крутієм, як із приятелем, навіть знаючи, що він першоворог нам,— стиснув кулаки Сірко у гніві.— Ідіть і ви до діла, побратими мої, а сол ще прийде неодмінно, то знову покличу..

Те, що Перхунов із полком прибув не для захисту Запорогів, а для нагляду за тим, щоб Січ не потрактувалася знову з ханом чи султаном, підтвердилося, як тільки зійшла крига на Дніпрі. Боячись обуру та січової близькосусідності, полк Перхунова перемістився у Білоозерський Лиман, і Сірко недаремно завбачливо поставив надійну чоту на Вільних Водах. В ніч під Явдохи її козаки помітили, як, користуючись туманом, в бік Чортомлика правляться два човни мимо бивака Перхунова, який явно навмисне пропускає їх, не попереджаючи січовиків.

Сірко на світанку таємним алярмом відрізав козацькими гончаками відступ тим човнам, а дочекавшись, поки вони запливуть у Чортомлицькі очерети, оточив їх. Бою не було, бо оточені ординці у безвиході мирно здалися в полон. Пізніше вияснилося, що двом із них вдалося сховатися у стрільців Перхунова, що прибули вони в Січ за бранцями, бо знали від Високого Порога, що стрільці в Запорогах. І як не домагався воєвода-стольник передачі йому спійманих аманатів, Сірко відмовив Перхунову, відправивши ординців по зізнанні у Славгородок ойротському аюкові Сусою.

Бранці оповіли Сіркові не лише про дві збудовані фортечки на острові Тавані, а й про наміри хана разом із яничарами під чільством Мухаммеда-Мефтедара та Гусейна-паші взяти штурмом Запороги і піти на Київ. В планах аґарян було передбачено і можливу домову із Січчю про її невтручання, коли дійде до походу яничарів на давню столицю урусів. Та найважливішим було для Сірка те, що царська сторона не буде захищати Запороги, коли султан згодиться на мир і межу на Подніпров'ї! Така туруса і вияснення, де знаходяться кодимці й балтці, змусили січовиків, а найпаче Сірка, приступити до дії. Допомогли пришвидшити їх і відомості Гука про скопичення царських військ у Києві, про Самойловичеві мости та пороми в Подніпров'ї, обнесення валом Печерської лаври. Січ ще зготовлялася, як Гукові вивідники принесли вістку, що яничари з Гусейном-пашею посудяться в Сулинському гирлі для нападу на Запороги разом із ханом Мурад-Гіреєм, що має напасти зі степу кіннотою.

Яничари ще бовталися в морі, а січові чорноморці вже їх чекали по заплавах, щоб, за наказом Сірка, пропустити до Січі й замкнути відступ. Ще хан, очікуючи яничарів, стояв у степу, готовий до нападу з поля, а там вже його чекали в засадах волосні сотні, які мали пропустити орду під Чаплиною Балкою і зненацька вдарити їй у тім'я. Як лише не переслідували козацькі загони одну й другу армаду. Плакали пугачами, підпадьомкали перепелами, свистіли байбаками й черепахами, іржали дико-тарпанно, по-жереб'ячому, бугали водяними бугаями, поки ті були в путі.

Лише Сірко, як характерник, міг передбачити після раптового відходу стрільців Перхунова, де може відбутися очікуване бойовище з пашею і ханом. Зі степу вся Запорозька волость була окопана сажневим вширину і вглиб ровом із засілими в ньому общинними сотнями, в яких були лучниками навіть жінки та старі діди. Керували ними сотники-наказні із січовиків при луках, мушкетах, списах і арканах. Воювала ж уся Запорозька держава!..

Коли на водах, по островах та заплавах Гусейна-пашу з яничарами чекали чайкарі, лучники й списники на чолі з Овсієм Шашолою з гаківницями та навіть кількома гарматками, то в лісках, байраках, яругах степу, крім залог у ровах, очікував хана і можливих яничарів сам Сірко на чолі вершників, щоб напасти на них із хвоста. Бої відбулися одночасно там і там, започавшись у ранковому тумані успішно для козаків, бо хан і паша навіть не допускали, що вони рухаються під пильним наглядом у пастку.

Щодалі просувались сандали Гусейна-паші, то більшало, купчачись, у нього за спиною козацьких легких і вертких човнів, чайок, байдаків і дубівок, поки яничари не були обложені звідусюд. На воді Шашолі допомагали брати Брекали так дотепно, що наказний і їх став вважати характерниками. Гаківниці влучно вдарили по сандалах, і ті почали топитися. Яничари закрутилися в пастці під градом стріл та мушкетного шроту, спершу не бачачи своїх ворогів, а як і побачили, ради в них не було, бо козаки сараною лізли із засідок, брали сандали на абордаж і переходили в шалене шаблювання з тими, хто продовжував, не здаючись, боронитися.

Приблизно те ж відбулося в хвості ханських булуків, з тією хіба одміною, що дві ханові когорти, які слідували за ним на віддалі, Сірко умліока загнав у байрак і там одним своїм іменем — Шайтан — змусив до здачі й роззброєння. Уже під вечір козаки наблизилися до ханової армади, дочекалися світанку і вихором усією кіннотою вдарили їй в тім'я так зненацька, що ординці мусили тікати на рови пішо, бо косяк коней жеребним іржанням козаки зманили вночі до себе. Справжнього бою не було, а лише догінки й побиття спанікованих людоловів. Сіркова шаленість, що посилювалася ударами лучників та списників із ровів, змусила хана і його воїнство рятуватися втечею, шукаючи шпарок у козацькому кільці, більшість же падала на коліна, просячи зі складеними на грудях руками пощади.

Понад шість тисяч ординців і яничарів було взято січовиками того дня в полон і коло двох — побито та потоплено, хоч бої разом із погонею тривали лише до післяобіду. Шкодував Сірко, що й хан Мурад-Гірей утік від його вершників, і сераскир Гусейн-паша улизнув від Шашоли та обох Брекалів: один у степ, а другий — у море. Для втікачів оцей погром став на все життя пересторогою: шайтан Сірко непереможний. Полонених Сірко переправив на Лівобіччя і неоплатно передав аюкові-тайші Сусою Джимбіну, а сам по гарячих слідах вирішив піти знову на Крим.

У битві на воді січовикам дуже допомогли гребці-каторжники, що були приковані до бабайок. Навіть під батоженням вони не зрушили сандалів із місця, як лиш утямили, що яничарам непереливки. Вісімсот гребців у тому бою козаки розкували на радість нещасних. Значна частина з них зголосилася піти веслярами й проводирями в Ханство на звільнення ясирів із Сірком.

Та хан, як і передбачив кошовий, не повів розпорошенців зі степу додому, а, покликаний Мухаммедом-Мефтедаром-пашею, поповнившись білгородськими ногаями й буджаками, направився під Київ. Дізнавшись від бранців, що з ханом не пішли найбагатші з його мурз Батирша-Мансур і Мамар-Азі, в яких каторжно працювали на солярнях під Джанкоєм більше трьох тисяч ясирників козацького роду, Сірко, лишивши чатну варту в Запорогах на пішців, пішов водою й сушею знову через Сиваш у Ханство.

На воді цього разу наказним був Тихін Варисмола, а над вершниками при Сіркові — Гурій Гостроверха. В путі козацькі когорти рухалися швидко, але Батирша-Мансур і Мамар-Азі кимось були попереджені, і легкої та вдалої звитяги цього разу в Сірка, як передбачав, не було. Перепустивши навмисне козацькі потуги аж за колишні, ними ж пориті шанці-рови, мурзи із засідки кінно напали своїми ортами, і Варисмолі з чорноморцями та каторжниками довелося перебратися в шанці, а Сіркові з Гостроверхою — розділитися й відійти поночі в обабіч. На нещастя козаків, всю ніч у небі спалахували блискавки, їм услід котилися глухі туркоти грому, хоч дощу, слава Богу, так і не було. За наказом кошового, чорноморці всю ніч вбивали перед шанцями кілля, якого не було видно із-за трав, і на те покладалася неабияка надія.

Літнє сонце ще ледь вилузувалося з паркого туману-серпанку, як із-за косогору в напрямку ровів-шанців, розбудивши тишу, винеслася в шаленому леті ординська лавина, виблискуючи списами і ятаганами. Лопотіння кількох тисяч кінських копит, гамірні викрики-гайди й галалакання, щомиті посилюючись, здавалися неспинно грізними й невідворотними, викликавши не в одного січовика-лучника, найпаче молодика, в серці холод жаху, що наростав і сковував. Та ось, як і передбачив Сірко, стрімголовна ординська лава, ставши досяжною для лучників, наткнулася на їхні стріли і набите в траві пакілля й почала швидко валитися шкереберть, так швидко, що за мить стала спершу безладною купою, а згодом цілено горою, в якій вершники й коні чавилися в такому розпаяному крикові, що його, здавалося, було чути під самим небом.

У козацькому заложному строї від того видива буяла радість і підносився ратний дух. Дочекавшись повного замішання у ворожих лавах, Сірко спрямував здвобіч на ординські булуки кінноту й пішців. Кіннота йшла так ошаліло, що годі було її зупинити. Дзенькіт, тріск, гамір, крики, іржання, стогони чулися тривалий час. Палав, як у пеклі, бій, тріщали списи, скреготали леза, мелькали аркани, котилися голови, сповзали тіла з коней у веремію ніг, та сили ставали нерівними і ординці тікали до косогору, скупчуючись там. Насамкінець оточена їх решта, не бачачи можливості випорснути, впала на коліна, здаючись на милість козакам, і бій затих, козаки взялися завертати вільних коней та в'язати полонених їхніми ж шнурами із сириці.

Немилосердно пекло пообіднє сонце, козаки хоронили своїх побитих побратимів у шанцях на віддалі, як решта орди все так же стояла під косогором, нуртуючись і щось вирішуючи. Сірко, напоївши коней і козаків, наказав зготуватися січовикам-вершникам до погоні, а чорноморцям і пішцям ловити ординських коней.

— Побратими й сини мої! — звернувся він до вершників.— Вдаримо кінцево на бусурманів і покінчимо з ними, щоб не мали загрози ні збоку, ні зі спини. Приготуйте списи й шаблі, станьте в сотні та підемо з Богом і за тих, що впали тепер, і за позаторішніх!

Він хотів ще щось сказати, але з ворожого табору вдарили барабанно накри та затрубив ріжок, що означало виклик на поєдинок. Ні кошовий, ні козацтво, звичайно, не сміли порушувати давній звичай війни, а тому отаман став думати, хто з його січовиків, сотників або й наказних чи значкових піде на герць.

Довго морочитись не довелося, від ординського булука виїхав вершник із обіленим бунчуком, а джура кошового Назар Оскарко напросився піти на перемови від козацтва. Сірко об'явив товариству зготуватися до бою в разі поразки на поєдинку. Оскарко швидко вернувся від ординця, передавши козацтву бажання мурзи Батирші-Мансура схрестити ятагани з самим шайтаном Сірком.

Виклик значно молодшого мурзи був явно зухвалим, на нього Сірко не міг не відповісти. Повторивши наказ про бій при поразці, він з віддалі зміряв поглядом ворога, що виїхав на білому коні із лави ординців, попробував попруги кульбаки на Велесі, оглянув, витерши травою, шаблю і сталевий наконечник списа у сиричній ув'язі і наказав сурмачеві сповістити про згоду на поєдинок, хоч козаки й пропонували піти на орду лавою і розбити її без ризику.

— Козаки-побратими! Негоже мені не відгукнутися на лицарський виклик, отож наказні у вас пани Варисмола й Гостроверха, бій по моїй можливій поразці мусить відбутися, ясирники на солеварнях звільнені, а в Січі наказним кошовим до виборів буде по моїй волі Іван Стягайло! — перехрестив Сірко тричі наказ, рушивши Велесом від шанців.

Світилася скалка мальованого місяця на щиті мурзи, і виблискувало сонце на металевому вістрі списа ординця, який, забачивши Сірка, рушив йому назустріч, відкинувши на ходу свого щита в траву.

Як заворожений, затих, гамір в обох лавах, і чувся лише срібно-заливний спів жайворів над недавнім бойовищем. Задкував Велес, його наслідував білий аргамак у дорогих рондах під мурзою, дзвонячи наклепними кутасами під досиня-спекотним небом. Коли б не співи жайворів та не скрики вороння над безліччю трупів, то бойовище було б мертвим.

Нарешті поєдинщики рушили назустріч один одному, прискорюючи зближення. Коли відстань не лишала вже часу на роздум, Сірко перекинув списа з правої в ліву руку і спрямував Велеса так, щоб він, зблизившись, опинився по ліву руку від мурзиного аргамака. Цей вчинок вирішив поєдинок, бо супротивник-правша, не маючи часу змінити напрям руху коня, змушений був повернути свого списа майже впоперек собі, і Сірко, навмисне не скориставшись своїм становищем та не торкнувши навіть поєдинщика, вирвав у нього з рук списа і відкинув осторонь.

Батирша-Мансур зрозумів, ошаленівши й перелякавшись, що шайтан Сірко знущається з нього, і вихопив із піхов ятагана. Але в наступному наїзді Сірко не скористався своєю лівшизною, і поєдинщики закрутилися, мов дзиґи, в схрещеному скреготі й дзвоні металу, шукаючи один в одного слабких місць. Сірко більше відбивався, а розгублений Батирша-Мансур із усіх сил нападав.

Поєдинок тривав би довго, та Сірко, побавившись із супротивником, раптом відхилив всією своєю силою удар мурзи і вміло сковзнув по ятаганові шаблею, затим так різко потягнув її на себе, що розрізав мурзі руку, і ятаган випав із неї в тінець-траву.

— Злазь, мурзо, з аргамака, він мій! — підібрав Сірко повіддя коня ординця, бо той затискував рану лівою рукою.— Дарую тобі життя за твоє лицарство, але більше ніколи не попадайся мені на очі! — пригрозив він татарською мовою.— За цю милість я забираю в полон рештки твого і Мамар-Ази туменів, розорю твої і його обійстя і вивільню усіх невільників. Полонених, коли ти й Мамар не викупите їх за два тижні, я передам безоплатно ойротам. Отож, мурзо, злазь і йди, доки дозволяю. Бачиш же, ми, а не ви переможці!

Лави супротивників мертво мовчали, переляканий, але обраділий Батирша-Мансур неспіхом зліз із аргамака і, не вірячи своєму щастю, спершу задкуючи, як побитий пес, пішов, а потім побіг до свого тумена. А Сірко, під крики «слава-а-а-а!», підібравши списи і ятаган, направився до своїх лав. За мить ординські тумени були оточені козаками, хоч багато Мансурових людоловів втекло, навзаводи понісшись до гір. Наказавши Варисмолі переправити з охоронною частиною козаків пов'язаних сирицею ординців через Гниле море натойбіч, Сірко лишив загін, для чатувань коло шанців і захоронень убитих, а сам повів кінноту не за втікачими, а поза косогором та попід Ойгульським озером до Джанкоя.

Багатими були пожакування маєтків Батирші-Мансура та Мамар-Азі: одних нещасних ясирників було звільнено козаками за три тисячі, виведено більше сорока впряжених буйволами кантар-мажар майна: габи, парчі, шовків, оксамитів, китайки, олії, бринзи, пороху, сушеної тарані, паприки-перцю, зігнано з гірських яйл табун коней, череду биків-буйволів, корів і молодняку, отару білих і сірих довгошерстих овець та кіз, захоплено навіть високу мажару вовни з недавнього остригу, ув'язану сиричними шнурами і придавлену рублем, якій не було ціни. Правда, родин і гаремів ні Батирші-Мансура, ні Мамар-Азі в їхніх маєтках вже не було.

«За чию працю, сонцеликий мурзо, твої скарби добувалися, тому на пожиток вони й пішли. Отож дякуй Аллахові, що живий, і обходься без ясирників-рабів. Сірко»,— лишили козаки листи і одному, й другому мурзі у дверях маєтків, відходячи в зворотну путь.

Сірко наказав цього разу козакам ні маєтків, ні ординського населення та його вбогих стріх не руйнувати й не палити. Громіздко правлячись назад, чорноморці з Варисмолою, вивільнивши від каміння й води під Гниломор'ям сховані човни-гончаки та галери, посушивши їх та повантажившись, разом із кошовим запливли одного ранку під острів Тавань, тихо висадилися і стрімголов захопили обидві нові фортечки: Шахіслам-Кермен та Муберек-Кермен із сімдесятьма охоронцями-яничарами та самим фортечним кaпyдан-агою Аюкан-беєм.

Хан Мурад-Гірей, довідавшись, що «шайтан» Сірко в Ханстві, мусив кинути Мухаммеда-Муфтедара і Гусейна-пашу перед взяттям Києва і спішно податися додому, що, на радість царським воєводам, неймовірно ослабило яничарів.

Співали чорноморці, правлячись водою на перевантажених шістдесятьма гарматами, падубами пороху, сотнями ядер і турецьких рушниць та всякою пастромою, взятою в фортецях, співали під радісний плач звільнених яснрників і вершники та пішці, простуючи за мажарами-кантарами добр та правлячи худобу поплутаним Муравським шляхом у Лівобіччя. Ще під Гниломор'ям Сірко пообіцяв звільненим поселення на Конці та в Пооріллі з конем на чотири душі, буйволом і кодовою або телицею — на двадцять, подуваненим за давньою січовою звичкою майном та по козі чи вівці на кожного малюка при матері. Звиклі до брутальності, кривд, ганьби й знущань, ясирники молили Бога за козаків-визвольців, не знаходячи слів для подяки, бо деякі з них побули в ясирі і по п'ятнадцять років, забувши нормальні людські стосунки. І тільки полонені ординці в тисячу триста душ брели під палючим сонцем, не знаючи своєї долі, особливо ті, кого нікому або ні за що було викупити.

Метушня, розгардіяш, колотнеча, гармидер, веремія, шарварок, сум'яття з поверненням січовиків у Чортомлицький кіш довго не влягалися. Ще переправлялися на плотах коці, буйволи, овечки та кози, а в січовищі вже парилися кашовари-кухарі, бо ж завтра мали бути, за козацькою регулою, гульбища й пиятики, хоч Сірко й почував себе вкрай нездоровим, нікому не зізнаючись. У Січі на нього чекали приїздці з Фастова: Семен Гурко-Палій з якимось молдаванином і супроводом. Молдаванин, як розвідав Назар Оскарко,— якась перевдягнута шишка в самого молдавського господаря Стефана Дуки. Сірко прийняв приїздців радо, бо «молдаванин» виявився колишнім генеральним осавулом у гетьмана Демка Многогрішного — Павлом Грибовичем, з яким Сірко колись посудив утечу з Сибіру. Був він ошатнений у молдавський одяг, під брилем і в постолах, як селюк.

Надходив вечір, зустріч відбувалася за столом у трапезній, сиділи лише втрьох, бо «збіглий вор» із Сибіру Грибович здогадувався, що і в Січі є царські шпики. Павло Грибович, як вони й планували з Сірком, тікав із Сибіру на воєводських перекладних, змусивши боярина написати йому і трьомстам іншим проїзний папір через застави. Самого ж воєводу зв'язали і закрили в порубі на розсуд долі і випадку.

Після підвечірка кошовий і гості усамітнилися в Сірковім бурдюзі-катразі, і господар став слухати Павла Грибовича про побіг його з товариством із Сибіру.

— Так по-твоєму, пане отамане, накреслу та обдумі, ми хоч і нелегко, але щасливо добралися врешті до ойротських тайшів-аюків, а ті, відгодувавши нас у твою честь кумисом, перепровадили через Тор на Бужин, Корсунь, Бар, Кам'янець аж у Сучаву, як ти й планував, до панотця — полковника Гната Шульги, який притулив нас в Рашківському замку при монастирі в ігумені Розанди, вдови Тимоша Хмеля,— радо сповіщав Грибович свого натхненника по втечі.— Ми нині вже з родинами,— дивував новиною й Гурка-Палія колишній генеральний осавул, а теперішній вилківський сотник.— Жиємо, завдяки панотцеві Шульзі, під озерами Кагул, Катливух, Рені, Криничному і Вилкові не бідно, общинно промишляючи риболовством, сітєв'язством, бондарством, каюкоробством, бо на десять літ маємо недоторканні пільги від господаря Стефана Дуки й султана. Збудували вже й три церковці, а при них — дяківки, не кажучи вже про колиби й обійстя. Приймаємо до себе, найпаче у Вилково, Рен та Криничне, і втікачів, звідки б вони не прибилися. Є й прикрощі в нас: якщо всюди не вистачає чоловіків, то в нас мало жінок. І я, й побратими дуже щасливо по втечі використали кошти твого череса, то можемо потроху повертати тобі борги, з чим я й прибув тепер,— радував Сірка Грибович.

Гості потроху пили малими келишками оковиту, а Сірко вперше не міг, і джура Назар Оскарко співчував отаманові, не на жарт боявся того, що кошовий обвинувачував себе і всіх старшин, живих і мертвих, за спустошення холуйствами, братовбивствами та неєдностями краю, сперечаючись із Палієм з-за московитів, хоч Грибович і чути не міг про захланних царя та бояр, що зазіхають на цілий світ.

— Доблій Гурку-Палію,— спиняв Семена Павло Грибович, вклинюючись.— Таж ця проклята Богом, а найпаче робучими людьми, держава жиє лише на суцільній адверсії, куди гіршій за агарянську, не відаючи Христових заповідей любові до свого ближнього! — стукав він у стіл п'ястуком, доказуючи молодому Гуркові його хибність.— Біда від неї потрійна навколишньому людові і від брутальності, і від ганьби Та кривд, яких ні ляхи в гонорі, ні турчини в гаремності не мають. Цар і держава у московитів злиті в одне поняття і обожнені так, що без того вони не можуть існувати,— дивувався Грибович, що треба те доказувати Палієві в поміч Сіркові.

— Не можуть існувати, а існують і міцніють, тримаючись престолу,— апелював Гурко, досить випивши.

— Тримаючись підкупами, нацьковами, лжехристиянством та бердишами стрільців,— не міг йому простити Грибович.— Цар Федір, чувати, хоче вернути з монастиря схимника Никона на патріархію, а той же забив усю Сибір розстригами, а що буде, як знову стане екзархом всея і всея, як визнав царську первопрестольність та властелинну богоданність? Адже не спиняться, доки не захоплять під себе світ, як ото Рим і Бізант! Адже тим лише й жиють!.. Дворяни, бояри, князі, стольники, окольничі, пане Семене, або увесь світ загарбають для свого живота, або той світ рознесе їх в тартарари, пізнавши, з ким він мав діло. Іншого не дано!.. Казав же, обмовами, нахабністю, підступами вони і в царство небесне вже вписалися,— кипів Павло Грибович, дивуючи молодого Гурка-Палія, що досі був терпимим до царя й Московії.

Розмови врешті перескочили на руїну в Правобіччі, причини якої Сірко бачив у чотирьох сусідських захланцях і в поведінці козацьких чільців, не оминаючи й себе самого. Говорилося і про те, що зморені війною і чільностаршинськими братовбивствами сини не замінюють своїх покованих батьків, а йдуть в послуги цареві, крулеві, султанові чи й ханові, «яко по навіту якому!..». Жінки скніють у трагічних своїх долях, а найпаче дівчата, бо при своїй більшості вони не мають спромоги рідно одружуватися і змушені єднатися з чужинцями або схилятися до повійності та нецнот і недешкрецій.

Спогади співрозмовників про полеглих, а найпаче чільців були жалобними поминками по славній і неславній змаговій минувшині, яка, за висловом Сірка, була програшною із-за примх та безголов'я гетьманів і користолюбців при них. Виділяючи славою гетьманів Хмельницького, Виґовського та Дорошенка, бо в решті чільців розмовники бачили лише ганьбу й кривду для поспольства, Сірко не шкодував і себе, як причетного, оглядаючи, як на сповіді, свої різнодії з гори власних років. І найбільшою ганьбою тепер він бачив свою поміч Юрасеві, а також невтручання в Чорну раду та в гетьманство Брюховецького, неприйняття пронози Собеського про гетьманство та уступку старшин Богданові при відступі із Замостя.

— Я, мої побратими,— говорив він висповідально,— все життя ніби чесно захищав нашу волю, рідну землю і рідний люд, скільки мав сили й уміння, та маю й досить гріхів, бо поклав і на чужу користь чимало козацьких життів не завжди розумно й оглядно. Нарікаю я і на Бога, який, хай простить мені, не йшов нам у поміч у визволеннях, хоч осібно і не маю до нього претензій, адже обирався я п'ятнадцять разів кошовим, як ніхто досі, може, й тому, що в гріхах своїх я менш грішний за інших. Кошівство, побратими мої, мені не втіха, а тяжкий тягар уже, і несу я його за вимогою січового товариства, та й тільки! Ото й помисліть над тим. Влада дається людинові, щоб робив він своїм мирянам добро, а не кривди й зло...

— То чи приймеш, отамане зацний, віддачу боргів частинами, як просить товариство, а чи щось повелиш, щоб ми зняли з душ наших той гріх? — спитав насамкінець Павло Грибович Сірка, зрозумівши, що той висповідався перед ним, молодшим.

— А-а-а,— зам'явся кошовий,— не бідний я, а кошти на шпихтіри у себе витратіть чи пошліть на них спудеїв у вишкіл кудись або школу ще якусь прилаштуйте коло дяківок і для січової вправності, бо ж люду нашому в захисті ще треба буде.

— Перекажу моїм побратимам твоє веління, виконаємо його чесно та вдячно,— змовк Павло Грибович, набиваючи тютюном люльку.

По чималій мовчанці присутні почули пісню запорожців у сусідньому Іванківському курені.

У Сірка стислося серце і в горлі застряв біль, бо він здогадався, що, іванківці, зауваживши світло в його бурдюзі, співали ту пісню для нього. Вслід вони почали думу про Хвеська Ганжу Андибера:

Ой полем, полем Килиїмським Та гуляв, гуляв козак, бідний нетяга, Сім год і чотирирії, Та загубив із під себе три коні воронії...

Павло Грибович і Гурко-Палій сердечно й прочулено підхопили думу, і Сірко аж здивувався їхнім могутнім голосам, бо ж, зважаючи на пізній час, вони ще й стримували спів. «Три коні воронії» нагадали Сіркові всіх його Велесів.

Нарешті Назар Оскарко повів гостей на спочинок у Іванківський курінь до Стягайла, а Сірко заходив, по колибі, як завжди, в роздумі й печалі.

— Даруй, отамане,— перервав Сіркову гризоту Назар Оскарко, вернувшись.— Тобі є лист із Мерефи. Привіз його козак вчора, а нагоди почитати в мене не було.

— Читай тепер, якраз доречно буде,— ще думав щось своє Сірко.— Від кого він?

— Пише його пані Софія, а підписують, видно, й доньки: «Ознаймую тебе, дорогий муже, що ми, слава Богу, жиємо незгірше інших, чого й тобі під Богом вельми зичимо... Навесні, по довгій і нерушній хворості преставилися наші мати, Мотря, а оце перед Пилипівкою нагло вмер у млині наш господар Сабрі Берлад, то немає тепер кому й господарити. А ще, дорогий муже, навідував у передзим'ї мене князь Казбулат, то казав, що молодий цар Федір, через те, що ти не жиєш тут, скасує жалувану грамоту і пільги для Мерефи та нашої Артемівки, а відтак місто і його осельці матимуть платити датки на стрільців і козаків та на ґамзу — казну царську... Лишаємося з Богом — твої Софія й дочки».

— Перечитай, будь добрий, ще раз,— попросив Назара Сірко, врешті відірвавшись від дум.— Як гадаєш, джуро, Казбулат хоче скасувати пільги а чи прикликати мене до себе? — спитав Сірко в Оскарка.

— Думаю, даруй, отамане, що й скасувати, і прикликати тебе, щоб заправторити до Сибіру,— відповів джура.

— Істинно речеш, побратиме! — звівся і направився в двері Сірко.— Дякую, йди спочивай, а я трохи подивлюся на світ білий...

Надворі, густо всіявши зорями плащаницю німого літнього неба, спала, розпластавшись у закутки темних обріїв, тепла ніч, уже й засвітна. Плакали, кавкаючи, мов малята, над Січчю пугачі й глухо гуготіли неусипні рідні пороги. Близився досвіток.

«Пильнуй-пильнуй!..» — «Чатуй-чатуй!..» — почув Сірко переклики вартових і сів на колоди відпочити наодинці, як любив тепер часто.

«Пильнуй-пильнуй!..» — «Чатуй-чатуй!..» — підказували йому бекетники з ночі...

По третій добі перебування в Січі отаман Семен Гурко-Палій із своїми провожатими козаками та сотник-війт Павло Грибович при батові-валці для фастівчан готувалися в зворотну путь. Відбули величний поминальний молебень пошанування всіх убієнних, прийняли участь у цього разу особливо багатих та вигадливих веселощах і, повні вражень, були готові в путь.

Сірко подарував Грибовичу білого, в дорогих рондах коня-арабчука, відбитого у Батирші-Мансура-мурзи, і вершник — у брилі, полотняному вбранні та постолах — на ньому, величному й мальовничому, виглядав куликом на чаїній купині. Як кошовий не умовляв його ошатитися краще, Павло Грибович не послухався його. Сіркові не виходили з голови принесені Грибовичем туруси-чутки, найпаче та, що царський сол Василь Тяпкін у Столиці Щастя Порті та сол візира Ахмеда Капрулі Кают-Баба-бей у Москві трактують про мир між султаном, ханом і царем; у тій перетрактовці сол візира домагається всього Правобіччя разом із Запорогами, на що буцімто дав згоду вже й гетьман Самойлович.

— Якою б неймовірною та чутка не була, мій дорогий отамане, а цар вбиває двох зайців: домагається Києва і перепочинку від ханських та турецьких налог і можності готуватися до подальшої війни з ними та руйнування чужими руками уже не потрібних Запорогів із вольницею, яке є й пристанищем для збіглих від нього «ворів», і взірцем людської волі для поневолених. Цим самим Січ небезпечна й султанові, а відтак їхні інтереси спільні,— розмірковував Грибович, з чим погоджувався й Гурко-Палій.

30.

Першими ознаками початку цьоголітньої війни були виловлені козаками в нетрях під Конкою лазутчики хана й султана, що прибилися з Кизи-Кермена за бранцями. Дізнавшись від них про наміри фортечного капудан-бея піти на Січ каїками по кінцевому спливі криги разом із яничарами, що прийдуть степом, Сірко, відпровадивши їх гетьманові, взявся кінцево готувати Січ і Паланкове Великолужжя до можливого нападу, поновлюючи і осушуючи торішні рови-шанці і з боку степу, і по Муравській сакмі на Конці та в пооріллі.

Про напад зі степу говорили й часті появи в полі ординських летючих загонів, які тримали волость і Січ у напрузі і готовності до захисту. Та, як виявилося згодом, очікування орди і яничарів зі степу було вдалим обманом, насправді хан Мурад-Гірей не стояв під Каланчаком, ждучи білгородських ногаїв та буджаків, а нічними кінними переходами з п'ятдесятитисячною ордою, оминувши Конку, палив і ясирив, почавши з селищ на Торі, найгустіше заселену Мереф'янщину, яка, будучи подарована царем Олексієм Січі, охоронялася тільки власними сотнями.

Випаливши і поясиривши все на своїй путі, хан повернув під Мерлею на Санжари, женучи багатий та чисельний ясир, а від них — аж на Іркліїв, де після незначного бою переправив все награбоване в Черкаси на чолі з салтаном Дзямбег-Гіреєм, а сам лівобіччям направився на Київ, в поміч візировому сераскирові Мухаммеду-Мефтедару-паші. Про рух Дзямбег-Гірея Правобіччям розвідники Гука, а від них і Сірко, довідалися тоді вже, як ясир був у пониззі. Січовики перепинили його кінною лавою аж на Інгульці. Бою не було, бо салтан утік, а решта правовірних, почувши ім'я шайтана Сірка, попадала на коліна в бік священної кибли і склала на грудях руки на знак здачі й помилування.

Радість визволення рідного люду не забарилася заступити в Сірковім серці чорна звістка. Уся Мереф'янщина і його обійстя в Артемівці, виявляється, спалені дощенту. Згодом він відшукав між ясирниками своїх доньок — Мариню і Ярисю з онуками і довідався від них, що обидва зяті убиті ордою в Мерефі разом із Артемовими і Сабриними синами, а дружина Софія згоріла в обійсті. Знайшлися в цьому ж ясирі Христина й Мокрина, а згодом і Лайза Турлюниха з донькою й меншими синами. Сірко, наслухавшись їх, зовсім онімів від жаху і розпачу. Сто п'ятдесят міст і сіл спустошив хан!

Князь Михайло Голицин і боярин-воєвода Григор Ромодановський, знаючи про прихід орди в Слобожанщину, відступили за Курськ і Севськ. Їхній відступ говорив Сіркові та значковим про навмисний допуск хана до розору Мереф'янщини.

Звільненців за їх згодою Сірко відпровадив на поселення в Запорозьку волость, дочок — у свою половину материної Домниної хати в Капулівку, Лайзу — на тимчас в обійстя Лавра Гука, а решту — у степові вибалки, де толокою всієї волості їм були побудовані при помочі Січі обійстя. Полонені людолови були приправторені на січовище, і Кіш почав готувати похід, ще не відаючи, куди та на кого, бо кошовий того не об'являв.

Підготовку до походу на тимчас припинив приїзд візирових гінців із Бахчисарая із проханням вчинити обмін полоненими. Обміну не було, бо до Мечетної Каїри під Кінські Води ординці привели зовсім мало козаків, але викуп ординських полоненців відбувся, і візир та салтан зажадали зустрічі з Сірком. Обидві делегації вийшли на зустріч при значній кількості війська, і салтан-калга Дзямбег-Гірей із башами — зоднобіч та писар Яковля із значковими — здругобіч трактували всю ніч навкруг вогнища між двома таборами. Дзямбег-Гірей говорив про взаємне знищення двох великих народів на користь нахабних сусідів, не називаючи їх по імені, про видимі переваги, коли б Орда й Україна жили в дружбі, вивільнившись від гніту сусідів, а Яковля вимагав за мир повернення всіх ясирників, що перебували в Ханстві.

— Ми тут не лише для обміну полоненими, а й для вчинення вічного миру із Запорогами,— запевняв салтан писаря.— Адже коли ви не дасте згоди на нього, ми змушені будемо послухати солнцеликого султана й скласти дружбу з царем, який обіцяє нам золоті гори, а за нашими спинами трактує з хондкаром про наше повне підкорення останньому. Наш світлий хан Мурад-Гірей осуджує свого попередника Іслам-Гірея за зради гетьманові Богданові і багне бути слівним у домові з вами.

— Ми також за мир, але спершу тільки на час обміну полоненими і ясирниками, яких ви сюди не привели для обміну й викупу,— відповідав калзі писар Яковля.— Зважте, відсутність взятих вами в полон козаків знижує вашу щирість у словах.

— Визнаємо рацію у ваших словах і даємо шерть-клятву перед Аллахом на слівність, але суть нашої потрактовки глибша й важливіша. Цар віддає нам Запороги за мир із ним, а султанові — все Правобіччя, окрім Києва,— товкмачив салтан своєї.— Тож помисліть над тим, що радимо, відірвіться від царя й гетьмана, як і ми по домові з вами відірвемося від Порти,— завершив салтан свою мову, передаючи листа царя Федора до хана, в якому була його згода на передачу Січі Орді.

Від того листа вже не лише Сірко був у пасії, а й значкові потрактовщики, хоч і допускали підробку ординцями царського послання. На прохання салтана зустрітися з кошовим один на один Сірко вийшов із загоном, але калги Дзямбег-Гірея не дочекався, і в таборі козаків запанував розпач, бо потрактовщики повірили у справжність листа і зажадали піти від Мечетної Каїри й Кінських Вод для вчинення Вальної ради в Коші.

Переказавши через писаря кошовим значковим бути готовими до ради й наступного походу, Сірко з джурою навідався спершу в Балки, а потім і в Капулівку, де оглянув будівництво колиб для приправлених вдів із сиротами, а серед них і для обох доньок та Лайзи, за яких турбувався сам Явтух Халява, і повелів усім волосним війтам та сотникам вирити сажневі в глибину рови від поля, густо поставити бекети на горбах, а на них вчинити незмінні подвійні чати. Він, може б, затримався ще, але прискакав Лавро Гук із новиною, що хан з ордою розбитий під Києвом козаками Самойловича і його рештки за наказом султана посудиться в Лимані у великий похід із буджаками на зворохоблену Мадярщину.

Щось переломилося в Сіркові, був сам не свій, хоч і провів Вальну раду в Коші, і пильно переглянув готові до походу байдаки, коней, зброю, шпіців, і побував на обох Хортицях та Лебедисі й Бучках з наміром при біді перевести туди Коша, а третього дня по обіді покликав писаря Яковлю в канцелярію і проказав йому листи спершу Самойловичеві, потім цареві Федорові, а після них — Донському кругові, якому раніше майже не писав.

«Мосьпане запроданцю-гетьмане! Ґратулюючи тобі наші вівати, хоч твоя мосць їх не заслуговує, відсилаємо тобі невикуплених ординців, бо й утримувати їх нам несила, і чатувати та пильнувати неспідручно, а твоя мосць може належно заплатить Запорогам за їхні труди ратні чи порохом, гаківницями та гарматами з начинням, а чи іншими риштунками, бо хоч хан і ладнається за наказом султана йти в Мадярщину, щоб гасити там ворохобство, але на Тавані поставлені нові фортеці і старі стоять у нас поряд, щоб врешті вижити нас, вашої надійної спини, із Запорогів назовсім. Отож чекаємо від тебе достойної нагороди, бо й до останньої твоєї перемоги під Києвом ми спричинилися, утримавши салтана від помочі ханові, на користь вивільненому людові і тобі... Кошовий зі всім Військом Запорозьким Сірко».

Андрій Яковля був здивований і змістом листа, і замкнутістю Сірка, а найбільше тим, що йому, як писареві, не довелося вставити в листа жодного слова, таким він був упевненим і виваженим. Писаря дивувала і подальша поведінка кошового, незвична не властивою дотепер Сіркові нечемністю і аж зухвалістю.

— Відпровадь негайно полоненців із цим листом, скрибе, і вертайся небарно, бо будемо писати ще! — наказав особливо твердо Яковлі..

Писар вернувся швидко і в подиві присів знову до атраментів.

«Милістю лжебожою, найпаче в речах придвірських цареславців-блазнів та блюзнірів, великий в отрочестві мучителю й гнітителю хрещених і нехрещених тружденних людинів, бовдурозваний рабовладцю, Іконний наміснику Бога на землі, царю Федоре!

Довідались ми на Запорогах, хоч знали те достеменно й раніше, що твоя чорна милість, правлячи, як відаємо, на троні тимчасово між зграєю й тічкою бояр-опричників, кровопивців-вовкулак, затулившись від одвічного агарянського лиха спинами нашого кревного люду, забувши Божі заповіді й відмінивши отчі пільги та свободи, гендлює з невірними нашими душами і нами, захисниками твоєї ненаситної адверсної держави і ненажерного її живота. Гендлюєш методою, достойною волоцюги, а не царя. Підмови й обмови, підлості й нацькови, оббріхи й підступи — ось що недешкретно й негідно лежить в основі твоєї політики. Іншого звичаю, як і твої попередники, ти не знаєш, нещасний, бо не дав Бог людської натури тобі, охиженому, озвіреному й олукавленому від зачаття...

Отож каїнно перезвичаюєш та перехрещуєш не лише наш люд, поневолюючи його, а й нашу метрополію, втричі старшу за твою геєнну державу, переінакшуєш та наущуєш і наших блазнів на захланно-звіриний свій кшталт, грабуєш руками бояр і розстриг у нас храми Божі й монастирі та шпихтіри, які й орда обходила, міняєш своїми гріховно-лукавими дупшастирськими казаннями з вівтарів нашу натуру мирносусідів і гостинну волелюбність на свої воляче-послушні звичаї пригнічень і животінь у скрипицях-дибах твоїх посіпак.

Що скажеш ти, зловроджений царю-в'юноше, великогрішний нащадку царів-вовкулак на тому світі як зустрінешся з Богом та всіма, твоїм ім'ям покатованими, зігнаними, поясиреними, осибіреними чи проданими тобою-та посіпаками твоїми аґарянам, знехаявши Божу любов до ближнього, основу-заповідь нашого Бога-Спасителя?!

Геєна в пеклі огеннім жде тебе, окаянний, і ми, поливаючи сльозами й кров'ю та всіваючи тілами нашу свято-дідизну землю, заповідаємо тобі, твоїм наставникам та поплічникам оте пекло, як нелюдам і диким звірам, що, лізучи зі шкіри й богохульно ошатуючись в ризи православ'я та великодержав'я, віддали нещодавно на поталу невірним сто п'ятдесят слобід у Слобожанщині!

Отож помисли над тим, поки жиєш, і заречись, каючись, не Гендлювати нами та не міняти нас на дружбу й мир з отакими ж, як сам, магометанами! Кошовий Війська Запорозького Верхнього, Середнього й Нижнього з товариством Сірко».

Січовий писар Андрій Яковля, докінчивши скрибання й цього незвичного листа, в душі жахаючись і захоплюючись його змістом, вже переписував його і в січові люстрації, які вів належно.

— Відправ негайно через генерал-поручника Григора Косаґу цю цидулу, попередивши, щоб він виїхав зі стрільцями вже завтра з поля і Великого Лугу,— в якомусь глухому відчаї квапив Сірко писаря, заходивши по канцелярії.— Розмови зі мною в Косаґи не буде, то накажи й вертайся! — гукнув кошовий услід Яковлі.

Писар попутно сказав судді Кудлаю, що «з батьком не все гаразд», і поїхав стрімголов до Косаґова з пакетом і наказом. Генерал-поручник Григор дійсно хотів бачитися з Сірком, але, попереджений Яковлею, зрозумів, що повеління кошового треба невідкладно виконати, тим паче що й сам він, і стрільці його не мали вже сили терпіти комарів і мошву — аж попухши, як і погрози козацтва, не відаючи про їх причину.

Коли Яковля вернувся, Сірко ходив по канцелярії, скриплячи дилівками і не обзиваючись до Кудлая, що сидів мовчки на лавиці, цмулячи черепаню. Поговорити з Сірком, як думав, поки їхав із поля, Яковлі не поталанило, бо той при його появі розслабився і, присівши на лавицю, почав спокійно проказувати наступного листа:

«Славні мосьпани, дідизні нашій брати й соратці в Бозі і в змагах за волю і життя донські козаки! Дізнались ми певно, що цар Федір, його бояри та воєводи-опричці ведуть ґендель з ординцями та турчинами за нашими й вашими спинами про мир і братство за рахунок нас, січовиків. Відомо вам, що запорозьке козацтво багатостолітньо було і нині є джерелом воль і слобід життєвих для гнаних і голодних, притулком для гноблених колодників та зобижених, осередком людської незалежі по заповідях Божих і дідизних.

Тепер і вас, і нас пантрує під делікатним призвідством помочі й захисту царське військо, і коли ми ще можемо хоч на тимчас його збавитися, то ви вже й на те не спроможні завдяки вашим ідольним чільцям. Отож нагадую вам, брати наші, що ні ви, ні ми і в неволі не будемо знеможені, бо те нам заповіли наші отці. Тримайтеся і не забувайте, що Іван, Степан і Фрол Разі з тисячами оборонців полягли за вашу волю, як лягають тепер ті, що їх наслідували, по забіссях Сибіру. У нас Правобіччя в повному розорі й руїні, жінки, діти, дівчата й немічні — в неволі агарянській і царській, то кличемо вас невідкладно піти нам охочекомонно в поміч на промисли людоловів, а ми в боргу не залишимося. Хай жиє наша й ваша свобода та братерство, як жили спокону між дідами й отцями нашими! Чекаємо вас у себе незабарно! Амінь! Від всього товариства запорозького кошовий Іван Сірко».

— Цього листа хай відвезе Кругові на Дон курінний сотник Дем'ян Кривоніс із супроводом,— наказав кошовий Яковлі.— Та накажи курінним готуватися до Спасівки, а отцеві Петрові — зготувати компутний молебень по убієнних!..

Андрій Яковля в якійсь тривожній розгубі і листа відніс, і обозного оповістив про святкування Спасівки, і кухарів та корчмаря попередив про тризняну їжу та питва, а з голови не виходило те, що писав у листах, як і дивна поведінка Сірка. «Що він не боїться нікого з коронованих, то в цьому немає нічого дивного, а ось що він геть змінився, аж не взнати його,— то це не може „не тривожити“»,— ламав собі голову писар і навіть ділився тим висновком зі старшинами та значковими.

— Обійстя знищили людолови, зятів забили, а жону спалили, то й не при собі він,— пояснювали Яковлі співчутливо.

Помітив і джура Назар Оскарко якісь химерні зміни в своєму кошовому отаманові, коли, вернувшись від Косаґова, сповістив, що той досі не вибрався з поля, бо до нього прибули царський і гетьманів сли.

— Як вони пробралися, не помічені вартою з бекетів?! — осатанів, як ніколи, кошовий.— А коли були помічені, то чому я про те не відаю? — аж простогнав Сірко до джури, стискуючи порубцьовані п'ястуки рук, що лежали на столі.— Накажи судді негайно те розвідати і накласти секвестри на винних! — звелів тихо, але так грізно, що в джури похолоділо на душі.— Під слупи їх, під курбачі при слупах, неглядових синів!

— Юж виконую, отамане,— вийшов сполотнілим Назар Оскарко з канцелярії.

Лишившись на самоті, Сірко не знаходив собі місця, його тепер дратували і скрипи дилівок-половиць під ногами, спека в канцелярії, щебети ластівок під стріхою та лелечі клекоти знадвору. Йому ввижалися то останній слобожансько-мерлянський ясир і напівголі молодиці й дівчата у рваних сорочках з хрестиками на розхристаних грудях, пов'язані в лави за коси, то нетесаний хідник-вистелень із дерев обіч болотної вулиці в Москві, блищики в слюдових віконцях убогих колиб і чорні статури стрільців із бердишами в дворі Фролово-Спаської вежі, то старий і немічний Семен Височан у сибірському Коротояці. Пам'ять кидала його знетямлену свідомість то під задимлені Кумейки, то в камінний Дюнкерк, то в просочений запахом тарані Азак і фортецю, де гетьман Карпо Півторакожуха в довгополому криваво-малиновому скарлатовому жупані перед юрбами донського, в смушевих із зеленими верхами, і січового, з червоними шликами, козацтва виголошував прощальну промову-сповідь перед ісходом із Азова. Сірко напругою волі відігнав ті химери, але лиш на мить. Знову, мов наяву, з імлистої пам'яті вияскравилася в свідомості одинока верба в степу з оббіленим лелечим гніздом на вершечку, а вслід — тиха Чурук-Су в Бахчисараї між кипарисами й стуракинями-раїнами-тополями та велетень Чатир-даг, трон-гора Аллаха. Гора змінилася Жванцем і Берестечком, підвінницьким Немировом і Збаражем, а потім привиділася ще молодицею Софія й пані Маріям на путі з Азака та лави козацтва, що перед сном, стоячи на колінах, молилися.

Коли раніше надії в його свідомості семитканно й веселково затуляли одна одну, не зникаючи, то тепер їх, як не шукав, не знаходив. Від них не було навіть приску чи бодай вогника в суцільній темряві прийдешнього. Врешті до Сірка прийшло тверде переконання, що все, до чого він мав якесь відношення, було приречене на погибель, лиш він, грішник, лишався живим для спокути гріхів...

Він довго ще згадував би, зважував, криючись холодним потом, мізкував би, уявляючи прожите, та в канцелярію вернувся писар Яковля, а вслід за ним переступив поріг генерал-поручник Григор Косаґов у супроводі незнаних Сіркові московського й гетьманового старшин. Гетьманів був широкоплечий і трохи сутулий, із розпушеними на кінцях вусами і трьома зморшками на молодечому лобі, а царський — опасистий, із рідкою оклиненою бородою.

Григор Косаґа зустрів застиглий погляд непорушного кошового і, злякавшись його, перехрестився до задимлених ікон Покрови й Мамая і неспіхом сів на лаву, запросивши до того не запрошених по покону господарем своїх попутців. Тиша, що настала по тому, була оторопно-отетерілою.

— Доброго здоров'я тобі, пане кошовий, і січовому товариству,— подивився Косаґов на Яковлю, ледь заїкаючись,— бажають сли-гості притомні,— показав він жестом на ошелешених спільників,— і я, виказуючи співчуття тобі, отамане, в родинному горі,— передихнув він на знак трауру.— Ґратулюємо пана кошового з товариством від імені нашого світлого царя, превосходительного монарха Федора і Сольського приказу,— змовк він для усвідомлення господарем сказаного.

— І вельмишановний пан гетьман та його генеральна старшина до ґратулювань і жалобного співчуття приєднуються,— докинув незнаний Сіркові Генеральний писар.

— Ти одержав, пане генерале, листа цареві Федорові,— ніби й не чув Сірко вітань.

— Так, тримаю його при собі,— розгубився від Сіркового голосу Косаґов.

— А що було тобі сказано писарем? — цідив, стримуючи себе, кошовий.

— Вибратися з поля зі стрільцями і передати пакет пресвітлому цареві.

— Вибратися мусиш негайно, якщо хочеш лишитися живим,— цідив далі слова Сірко.— А листа маєш передати цареві за чотири дні найбільше, бо інакше втратиш і від царя голову. Чи утямив, що говорю тобі?

— Як же так, коли мені самим царем наказано стати вам у поміч?!

— Ми її не просили і не потребуємо, бо цар змушує нас миритися з Ордою і йти оружно проти вас і козацтва Гетьманщини, щоб не бути проданими царем і боярами за мир з аґарянами. Поклич, пане Назаре, будь ласка, сюди небарно...— якось загробно наказав Сірко джурі.

— Кого, власне, пане отамане, маю покликати? — губився джура.

— Гадаю, Василя Шевчика, Нестора Мороза, Левка Коржа, Трохима Троцька, Саву Брекала, Овсія Шашолу, Петра Гучу, Лавра Гука, Івана Стягайла та Івана Демковича чи й ще там кого.

— Ми воліли б поговорити наодинці без значкових,— зовсім розгубився Косаґов.

— Мало чого б ви воліли! Волійте в себе, як вам забагнеться, а в нас чиніть, як ми скажемо,— був зовсім іншим Сірко навіть для писаря Яковлі, що мовчки сидів поряд із суддею, який зайшов неприпрошено.

Знову запала мертва тиша, поки канцелярія не наповнилася значковими, покликаними джурою.

— Прочитай, пане Андрію, царського листа до хана його слам! — наказав кошовий Яковлі.

— ...Науст, підробка, штука! — не дав дослухати Косаґов.— Провокація!

— Ми згодні з тим, але чому її доручив ханові не хто інший, як сол Тяпкін? По чиєму наказу, царевому чи царициному? З якою метою? — пантеличив Сірко Косаґова.— Хто, врешті, ці пани, яких ти, генерале, привів? Чому, як вдома, ти посадив їх на скамницю?!

— Дворянин і кравчий думний милістю Божою царського величества Федора Антип Солоухін,— невдоволено нахилив першим голову до Сірка й присутніх опасистий.

— Генеральний писар і радник гетьмана обобічної України Іван Скоропадський,— ледь звівся з лавиці вслід кравчому і тут же сів, розправивши пучками викличні вуса, широкораменний.

— До обобічних У країн, велебний, твоєму гетьманові далеко ще, а ти, кравчий, чи не Яреми синовцем будеш? Той був Соловух, кажуть! Як мене вертали із Сибіру, то він кухарем при царі значився. А ти й не старий ще, кухарів сину, а вже з ціпком не розлучаєшся, бачу,— скривилися Сіркові вуста в іронії.

— Хіба ти син благородних батьків, отамане? — обізвався, мов рак почервонівши, сол.

— Святі слова чую, козаче-запроданцю, але я, як і тутешні значкові, обраний на щось, а ти милостиво пригрітий чужином за лакузтво, то є деяка різниця між нами. І ти, пане генерале-поручнику, і твій напарник, царів кравчий,— лакеї, по-нашому! Вашими брудними руками, лакузними язиками, та нешпетними діями, перекинчики, покручі, лайдаки й вампіри, що проміняли рідну Богоматір на ґорґону-мачуху, царі й бояри гноблять і неволять народи, висотують їхню кров! Ви — каїни, і на тому світі вас чекає пекло,— посмикав Сірко масивну срібну сергу на лівому вусі.

— Нас прислано, пане кошовий отамане, його превосходительством і Сольським приказом до твоєї особи приватно й дешкретно, а ти тут скликав раду для глуму над нами — слами. Може, нам іншим разом тебе навідати? — кипів обуром і гнівом колишній Сірків соратник Косаґов.

— Часу в нас обмаль, пане генерале, на інший раз, та й коли ви не виправторитесь до завтрашнього дня, у вас не буде можності ні розмовляти з нами, ні побачити світлі очі його царського величества. А від значкових, як добре відаєш, пане Григоре, я не криюсь,— холодним голосом попередив Сірко гостя.— Перебиратися напостійно Січчю й волостю десь у Поорілля, Посамар'я чи й до Сибіру, про що, як здогадуємося, ви прийшли трактувати з нами,— як у воду дивився Сірко,— ми й не подумаємо, хоч цар і Сольський приказ печуться нами, християнами, не бажаючи віддати на поталу аґарянам за мир із ними в перетрактовках. Отож мова з вами закінчена, контроверсія вияснена, то з Богом, кумасю, поки можна.

— Просимо передати, коли так, оцього підробного листа до хана його царській величності через нас,— запросився кравчий, уяснивши становище.

— Він підложний, як вертепна штука! —додав Косаґов своє в поміч Солоухіну.

— Був би підложним, пане тридцятисеребренику Григоре, коли б ви не прибули до нас із порадою залишити святу нашу Січ на поталу аґарянам заради миру й дружби вашого царя з хондкаром.

— Негоже вам, лицарям, шпетити нас, слів, і нашого батюшку царя,— не міг приховати обуру й образи Солоухін.

— Подякуй, продажний перекинцю, що дозволяємо вам піти звідси живими. Вимітайтеся якомога швидше, бо буде запізно!

Писар Андрій Яковля, фіксуючи на папері для січових люстрацій цю розмову, аж туманів від наміру царя і бояр переселити Січ. Була тим шокована й решта притомних значкових, сидячи ошелешено в обурі, гніві та напрузі, хоч і не виказуючи того.

— Гнівні ви на царя й Приказ за спалену ордою Мереф'янщину. А як мали її захистити воєводи, коли вона по заповіту царя Олексія належала вашому Кошеві й Запорогам? — докорив кравчий Сіркові.— Не своє як же захищати стрільцям без домови із Січчю?

— А захищати від ногаїв вашу ненаситну державу в нас і у мереф'янців хіба була з вами домова? Отже, ваші воєводи тому й відступили за Курськ і Севськ, що Мереф'янщина була січовою? А ви, сли, як було спалено сто п'ятдесят міст і селищ, а люд поясирено, де почали вигідну перетрактовку з ханом? Не на Мерлі, бува?! Ми ж не аджак ваш! Ми — вольна Запорозька Січ із великою волостю, окаянні ви бевзі й мордирці! Ми — притулок із дідизни зобиджених, оборонці свого краю, а невільно й вас, каїнів! Як смієте, питаємо, після всього пропонувати нам нашу ж Поорільщину чи Посамар'я?! — задихався в гніві й шаленстві кошовий.

— Годі вам бутинками-добутками від Орди жити! Великий цар-батюшка милостиво згодний узяти вас на свій утримний кошт! — підвищив голос, засовавшись на місці, і кравчий.

— Не вичерпуй до краю, смерде ниций і кривоприсяжнику, нашого терпіння! Не доводь до гріха нас! Ми не визнаємо твого царя, Приказу і бояр та воєвод не лише нашими владарями, але й людьми на землі! Вони нам осоружніші за нехристів-аґарян! Вони дикі звірі й хижаки, як і ви при них! Повторюю,— Сірко в шаленстві стишив голос до шепоту,— до завтрашнього обіду ви з військом,— проколов він жахним поглядом Косаґова,— мусите вибратися з нашої волості, бо будете побиті до ноги! Оце вам наша остання милостива контроверсійна умова, і іншої не буде! — ніби видихнув останнє Сірко.

— А так! Так! До обіду!..— дружно підтакнули присутні старшини кошовому.— Це належна контроверсія, і хай вас візьме хока, окаянних!..

В німій мовчанці, що наступила, згорали хвилини й миті, їх шкварко заливали знадвору щебетом ластівки, що мешкали під стріхою канцелярії, і поодинокі клекоти лелек.

— То не поміняєш, пане отамане, контроверсії? — обізвався згодом Косагов.

— Сказав, іншої не буде! — по чималій мовчанці відповів Сірко.— Наші домагання уособленості — безсмертні, претензії за одиблених і осибірених кревняків — невмирущі і в нащадках, вимоги вселюдної незалежі від вашого царя і причепливого Приказу — вічні, і ти, генерале, втямивши те, передай юному батюшці цареві твоєму, а ти, кравче,— його поплічникові, запроданцеві гетьману, ці наші слова,— подивився зневажливо Сірко на Івана Скоропадського,— та не забувай мого попередження, будь ласка!.. Я сказав усе! — подивився кошовий на свої руки, ніби уздрівши там щось надзвичайне.

Надвір'я дихало у відкриті двері спекою й запахом смаги на суші.

— Що накажеш нам чинити, батьку кошовий? — першим по довгій мовчанці обізвався з кутка Іван Стягайло.— Твої накази ми виконали і на чатах, і в підготовці козацтва по походу, і в приготуваннях спасівських. Пан підсуддя Степан Білий веде дознання нехлюїв-бекетчиків, що проґавили цих гостей на переправах, і десь за три дні по покону вирече їм кару.

— По його вирокові я милую їх в ім'я Маковія й Спаса, то передай. Гадаю, в тому завинили і я осібно, і ви, притомні тут, далеко зайшовши в якшанні з царем та його прихлібцями,— стріпнувся болючим серцем Сірко.— В безвиході ми між ненаситними сусідами і через свою незгуртованість та гостинність. Адже діди й батьки наші і в помислах не допускали в Запороги чужого війська, а ми їхній заповіт порушили, то й маємо!.. Пом'янемо з козацтвом усіх полеглих славних краян наших — і січових, і волосних та тоді, вже зготовлені, і помислимо, як, чим та коли нам віддячитися за Мереф'янщину і ординцям, і цареві та гетьманові так, щоб не покривдити наших поспольств. Найважливіше, товариство, вимагати від царя виборної заміни холуя Самойловича, який і підказав своєму сеньйорові та камарильї переселити нас у його холуйне віддання,— говорив ніби до себе, морщачись від якогось болю, кошовий отаман Сірко.— Мав намір по поминальних святах повести козацтво водно на Азак і кінно через Хорли Каркініську косу до Турецького валу, щоб перешкодити царським та султанським перетрактовкам і звільнити ясирців, що, як запевняє сотник Гук, і по п'ятнадцять років сидять прикованими до бабайок в каторгах турецьких. Та по оцих відвідинах уже й певність пропала в хосені від того, коли не рахувати каторжан, бо, бачте, ми невільно змусимо султана й хана йти на перемир'я з царем, якому станемо в помочі й не хотячи.

Сірко примовк, неспіхом знову набив черепаню, припалив і запахкав нею, за ним вчинили те й інші: спершу знакомитіші, а потім і рядові значкові, і незабаром у канцелярії можна було вішати сокиру, а з відчинених дверей валив, як із бовдура, дим, налякавши і ластівок під стріхою.

— І там, і там,— мав на увазі кошовий Азак і Турецький вал,— поясирені і окаторжені вмирають, не дочекавшись нашої помочі, то мусимо подати її, може, разом з донцями,— щось мізкував отаман, розглядаючи свої порубцьовані руки.— А із Січі й Великого лугу ми, хоч і вимремо до останнього, не підемо і нікому не піддамося. Адже так, товариство?! Овартуй додатково, пане обозний, уже нині, крім Хортиць, ще Бучків, та Кодак, та Токмак-Буцький, проревізуй волость у полі, Посамар'я та Підконку, щоб орда, бува, не використала нашого свята, напавши.

Давно спорожніла простора січова канцелярія від притомних, що шлейфом винесли за собою надвір папломи сивого диму, а Сірко, підсунувши зобобіч у підстілля довгі лавиці, міряв і міряв підлогу кроками, обходячи великого стола то з одного, то з другого боку. Чомусь згадав Жовто-води, де був полонений Виґовський. Дивувало не те, що він згадався, а те, що до нього з'явилася жалоба, як до гетьмана. Він і при Богданові, мабуть, часто був помітним у ділах і вчинках, хоч і вмів не вип'ячуватись. З гетьманом Виґовським зі спогадної імли виплив у гарячій Сірковій пам'яті брат Виґовського Василь, овруцький полковник, а вслід за ним Биківський Данило, що сконав на тортурах у Ко-Лугах, а вже потім — пінсько-турівський та берестейський Костянтин, задушений у Фроловій вежі, у тій ямі, де сидів і він, Сірко. «Різні ми, а доля одна у всіх, і то через роз'єднаність та прокляту розбратність нашу»,— пронеслося вироком у свідомості і болем у серці Сірка.

Затим пригадався йому сотник Вовчуга-Лисенко та нещасні вовчугінці, котрі під Берестечком потрапили до ляхів у полон, і їх повільно спалив на пательнях покруч і перевертень Ярема Вишневенький. Вималювалася й Батозька битва, яку Собеський іменував потім, хвалячи Сірка, битвою Ганнібала під Каннами, після неї — ранок, що вішав ледь видимі в морознім тумані, срібні, як намиста, павутиння на очерети й лепехи Зозулиного Яру, де цигани при якомусь вертепі під гру скрипок та бубнів шалено танчили, аж Сірко силою волі стріпнув те все з пам'яті...

«Ну, поведу я невелике товариство, ну, відберу, врешті, в нього, гниди, на радість людові, і булаву, і стан чи й саме життя, створивши ще одно міжусобство,— перелетів думкою отаман до Самойловича.— А потім що?.. Кому дам ту булаву, коли сам уже не годен тримати її? Яким він, новий гетьман, буде? Може, ще жадібніший до маєтностей і розтлінних розкошей, аніж цей, уже напханий і добрими, і ошатностями! Єдиним по Виґовському міг би бути Дорошенко, але, по-перше, бабій і святоша, а по-друге, живе хоч і під пильним наглядом, та в розкоші і не побажає їх проміняти на ланці, злигодні й нужди».

«Коли ви не будете святкувати молитвою і дозвіллями святої неділі чи інших канонічних днів,— ніби почув Сірко напучення екзарха Петра Буркуна із січової паперті,— ви, крім зневаги заповідей Божих і дідизних, не будете ще мати й спочину та спокою в цьому світі!..» А вслід випливло із сибірської імли чоло колишнього ніжинського полковника й Генерального осавула в Демка Многогрішного — Матвія Квинтівки з виводком родини, через яку той відмовився втікати з ним у рідну землю.

Надворі вечоріло й поволі сутеніло, тримаючи в рамці навстіж відкритих дверей окрайок неба, де розпеченою паляницею у вогненній завії пражилося сонце, показуючи на жадану всіма грозу. З віддалі доносилися й ледь чутно гучали грімкотливі нескорені вири порогів. Стогнучи, вони замотеличували і без того розбуяну подіями уяву кошового, не даючи йому опам'ятатися, заважаючи на чомусь спинитися в глухому відчаї безнадії. Із сутінками у відкриті двері канцелярії крався різкий пах сіножатей, прогрітих за спечний день квітів і трав, найпаче полину, що аж п'янив своїм солодом усе Сіркове єство. Йому раптом снидяво запахло прибитою дощем пилюкою і привиділося Різдвяне дерево зі свічками, цукатами й райськими яблуками у Палаці Собеського, почулася гра псальм на клавесині, а слідом показалися козацькі хоругви з парсуною Мамая, і він, ніби звівшись на стременах на весь зріст, кричить: «Козаки! Славні запорожці! Побратими! Шикуйтесь у лави — і за мною! Гайда-а-а!..» — аж напружилось тіло, аж Велеса відчув під собою, лякаючись. Несеться він, а перед очима — вапнякові плоскогір'я з буковими лісками, гори Роман-Кош та Чатир-Даг, вічнозелене гілля рускусу мелькає, і ряботить в очах суничним деревом, квітучим мигдалем та смаківницями, і п'янять, аж дурманячи, солодаво-душисті олеандри та секвойї, буйносила зелена далина в горицвіті й підморенникові, чубариться ковилою, сивіє полинами, мурашиться птаством-воронням. А вже в Сиваші — рибне кипіло, смалена під спражним сонцем трава не то там, не то в Дюнкерку чи аж у Азаці, бо поряд — Донський круг під стягами та хоругвами і на коні його колишній отаман Онисько Воропай із рубцем на шиї, таким же, як і в нього тепер.

На столі стояла принесена джурою Назаром Оскарком вистигла вечеря в дерев'яній мисці на таці та такий же дерев'яний питун, наповнений брагою. Сірко до них так і не доторкнувся, хоч нині всього тільки й мав у роті, що питунець різнотравної гербатки з медом та шматок коржа-малая, политого олією і присипаного сіллю.

У відкритому навстіж круглому слюдяному віконці канцелярії отаманову увагу привернув незрушнокрильний високоплавний політ у ще світлому небі над заплавами самотнього орла, і в Сірка мимоволі накотилися на очі сльози від болючої заздрості до його волі, незалежі й можного плавання-купання над земними, повними насилу й нужди красотами, звабами й чарами, кривдами й нендзами, горем, лихом та небезпеками.

Щоб освіжитися від цілоденної смажливої спеки, Сірко вийшов із канцелярії, оглянув з порога далечі, відчув, що парить на дощ чи грозу, пририпнув двері й попрямував до коня. Адже вірнішого друга в нього тепер не було на світі. Велес зустрів його тихим іржанням і, як завжди, ласкавими доторками губ до його шиї й голови. За якусь мить окульбачений кінь радо доніс вершника до обмілілого Чортомлика і, розвудилений, там почав скубати смачну ов'ялену отавку, думаючи над своїм кінським життям-буттям і слідкуючи час від часу за тим, як його грізний і ласкавий волостелин плаває то коло берега, то аж на середині русла.

А Сіркові і на воді показувалися, як у сні, Акерман та Самарники, Перекоп і Тягин, сутички з Чернецьким, Буджак і Білгородщина, бій із Маховським під Вінницею та з ханом під Перекопом, погром орди під Вільхівцем, Стеблевом та Ачи-Кале, бойові виправи на Бузі, в Пальнику та під Іллінцями, щасливі походи під Арслан, Кам'янець та на Муравську сакму...

«Паліть міста й села, скільки милостивий Бог вам поможе!» — ніби наяву, кричав до стрільців перед Сірковим уявним зором Ромодановський в Охтирці, Кишеньках, Полтаві, Торговиці, і під той крик ніби плив на гончакові Іван Ріг в Арбаутськ і Кафу, до Шірін-беєвих улусів, а пізніше — до улусів Тен-Мамбет-мурзи в буджацьку Білгородщину за поневоленими. Та й те в Сіркових спогадах накрилося Валками й Змієвом, зустріччю із сотниками Ярошем Храпом і Титом Ярмашем, що по путі до Сибіру були забиті, як і Матвій Корза з Краму-на-Торі.

«А так,— згадувалося і обвинувально, і оправдно,— злочинець і я, бо Січ великі жертви і зі мною несла, хоч і рятунки немалі тисячам тисяч та поконні помочі протоігуменам і ченцям межигірської Спасо-Преображенської обителі давала чи всяко огаразджувала Слобожанщину, а найпаче — Харківсько-Зміївський та Мереф'янсько-Печенізький полки, мною започаті, до призначення туди царем перекинчика Левка Сита намісником-воєводою».

Приємно згадався Сіркові погром Богуном під Монастирищем Чернецького, в якому й він брав участь, «заманною втечею» привівши ворога до розгрому і звільнивши сотню захисників Василя Дрозденка, хоч польний гетьман і сповістив уже короля про «перемогу над збуйцями».

Велес уже й напасся, а господар все бовтався у воді. Коневі також баглося хоч трохи поплавати, але на те він не мав дозволу, знаючи, правда, що коли у його господаря є стільки часу, то, напевне, й він скупається. І Велес не помилився. Любий вершник кликнув його знайомим тихим посвистом, і він, мотнувши обраділо головою, підтюпцем зайшов у річкову воду в блаженстві. Там Сірко його розкульбачив при березі, а потім довго й старанно мив у тихоплинній воді. Найбільше задоволення Велес мав від лоскітної гребниці.

Та всьому приходить кінець. Велес бавливо підгрібав би ще під себе прохолодну воду, та господар вивів його з води і поставив біля свого шаття та кульбаки для обсушки. Підсихаючи, Велес стояв смирно й чемно, хоч комарі й ґедзі змушували його стріпувати довгим пишним хвостом. Він втішився, коли господар, щось тихо говорячи сам до себе, врешті окульбачив його, знісся в сідло і поїхав не скачем, як любив, а тихо й замешкливо додому. Його здивувало лише те, що вершник йому, напашеному, навісив у стайні тобівку з вівсом і, не розкульбачивши на ніч, поласкав особливо щемко.

А Сірко і в путі до Січі згадував, усміхаючись, як пожежні вогні з коліс, пущених з гори, схарапудили ворожих коней, осліпили жовнірів, драбантів і самого Чернецького, допомігши козакам звалити знепритомнілого польного з коня. Багатющі пакгаузи зброї, гармати й набої, шати й харч, навіть вина та ґамза були залишені втікачами, не кажучи про коней у рондах. Втеча решток ворожого війська аж під Ковель була безприкладною, як початок довгожданого кінця ляському пануванню в Україні.

Переглядаючи з віддалі часу тяжкі бої під Ахтиркою, Кишеньками, Полтавою та Боровицею, Сірко тішився, що не допустив нової різанини та домігся від воєвод пропуску через пороми збіжжя, пороху, набоїв, свинцю, гармат і пожалувань, врятувавши від смерті Дорошенкового посланця — ротмістра Івана Мазепу, спійманого сотником Турлюном під Інгулом, а той тепер, на його, Сіркову, думку, є єдиною надією на заміщення Самойловича. «А так, адже, попри все, і освічений він, і вишколений при Яні-Казимирі, і зварений при крулевому та царському дворі хитруваннями, підступи остями, намовами та картярськими шельмуваннями»,— прийшла Сіркові в отямок постать вибавленця з лиха.

Уже в бурдюзі, як десь далеко гриміло й блискало, а січовищем потягнув повів-вітерець, Сіркові згадалися найтяжчі сутуги в житті, складні й заплутані гріхами вчинків і дій так, що їх було не розплутати навіть тепер. Адже проміняв родину на січове товариство та його нужди і нендзи, адже наказав учинити Чорнодолинську різанину, не пощадивши серед півтори тисячі доброхітців-поверненців навіть власних небожів. «Простіть нас, братове й сини, і спіть спокійним сном до страшного Божого суду, замість того, щоб розплоджуватись у Ханстві на наші християнські погибелі!» — повторив і тепер сказане колись.

В душі його тремтіло, як нап'ята тятива, якесь очікування, щось важливе, вирішальне, спожиткове, бо вже знялися та пішли до Буцької переправи царські стрільці з генералом, як повідомив Сірка джура Назар Оскарко, і кошовий мислив: «Коли б ми, чільці, духовники і поспольство так з ними трактували, як із ляхами, або так, як я цього разу, ми б не допустили краю до руїни та ізгону люду. Наше сполеченство підкупило ассійське лжеєдиновірство царату й кліру, їхні підступності, яких ми досі не розгадали, фальші й намови, що не лиш нас, а й світ ошельмують...»

З бездоганною яскравістю згадалися Сіркові зустріч і розмова з ханом Мурадом і дослівний зміст листа до його попередника: «Ясновельможний мосьпане з чисельними ордами і близький сусідо! Не мислили б ми, Військо Запорозьке, іти на війну і неприязнь із Твоєю ханською милістю та Твоїм панством, якби не було постійного приводу до того з Твого боку. Послухавши поганої ради навіженого ненажери-візира і виконуючи наказ султана, Твоя ханська мосць почала війну з нами в зимні свята не по-кавалерськи. Наш Бог-боронець, спасши нас, підказав нам відповісти Вам по-лицарськи гостиною в Ханство, хоч, правда, й недешкретною. Отож що сієш, те й жнеш... Бажаємо Твоїй ханській мосці здоров'я і щасливого життя! Доброзичливий Твоєї мосці приятель, Іван Сірко з товариством. Вересня 23-го, 1675 року від Різдва Христового і 7183-го літа від створення світу...»

Згадав Сірко і листа багатотитульного хондкара, писаного у хворій величі.

«Невже,— морочно мислив Сірко,— ні цар у своїй стотитульності, ні султан не розуміють істини, що чим більше під ними поневолених, тим вони осоружніші й звірино-хижіші?!»

Заліплений сургучево-лаковою тугрою-печаткою, той лист був зразком наруги над здоровим глуздом і тямком, був глумлінням над ними, козаками! Сірко посміхнувся не лише від згадки про дотепну козацьку відповідь на султанового листа, а й від його титульної подібності до значно примітнішого божевільністю царського.

«Яке то горе й лихо простому й тямковитому поспольству жити під берлом отаких вертепних маніяків-кровососів і чуперадел!» — глибоко зітхнув Сірко і згадав із болем, як Гоголівський та ставицький протоієрей Ісакій — Іван Дзеня і переяславський полковник Войця Сербин якось твердили отрутно-цьковно і навітно-наплітно князеві Казбулатові, що не хто інший, як він, Сірко, намовив Фрола Разю спопелити Білгородський острог і місто, змусивши Ромодановського перенести свій реґімент за Курськ, і ніби наказав ханові та самому візирові Асану-Мустафі-паші не відпускати воєводина Андрія Ромодановського і до скону з полону. Січовий суддя Микита Кудлай та значкові лавники Роман Малюк і Семен Хорошко самі те чули з вуст Самойловича, а Лука Андріяк, Денис Кривоніс і Петро Суховій — тепер товмач Ачіпай-мурза, навіть у Посольському приказі ті наусні теревені опротестовували, коли їздили на розвідини долі Філона Гаркуші, що зник не знати й куди у Загородці, Берестейщині чи під Пінськом. У Сірка не було сумніву, що Гаркуша був осоружнішим цареві, аніж гетьманові литовському, бо був вождем і введеної в титул царя Білої Русії.

«Лише завдяки нам, старшинам, царі Олексій і Федір із Самойловичем та султан із Гіреями зробили руїною і пустищем Правобічну Україну, і я не збоку був, хоч би й як хотів відсторонитися. Чи ж можу при отаких гріхах жити, ходячи по землі?» — згадав він, що вже приходив до цього рішенця, і почав поспіхом святково переодягатись, а потім під далекі стряси грози прикрив на колодку бурдюг, вивів Велеса зі стайні і, приткнувши кілком браму, скочив на коня та й поїхав із січовища, оповіщуючи бекетників гаслом у відповідь на накази: «Стій!» і «Хто?..».

«Навідаю хоч зараз могили батька, матері, вітчима та інші,— оглядав він попутно небесно-хмарні папломи, що темнили ніч,— та й заночую вдома»,— зауважив, як стихли цвіркуни перед грозою.

На цвинтарі побув чимало, дивуючись, що він так розрісся, і навсібіч розширившись, і деревовіттями піднявшись та згустившись невпізнанно. До бджолиних пнів під грушами йшов пішки, ведучи на поводі коня, але довго там не був, лиш присів на лавиці та й встав, бо близилася гроза... Дивна і чудна людська натура в пасії, бо згадав, як одного дня його недавно навідала тут Гнатова Турлюнова Лайза. «Добридень, пане отамане! Не займу в тебе, даруй, багато часу,— присіла вона, припрошена господарем, на лаву.— Хочу прийняти приймака-цигана, то прийшла за твоїм благословенням і радою».

«Чи ж на те, люба Лайзо, питають в отаманів благословінь і рад? Хата ж тут у тебе, обійстя, діти. Та й там, у Артемівці, є рідне гніздо...» — згадав Сірко вірного джуру, а потім і сотника родом із Хирівки.

«Отож і воно, що діти та хата й обійстя і тут є, і там. Господаря до них треба, а він ще ж і коваль у мене буде. Христинку за його сина віддам, та й хай на батьківщині, в Артемівці, живуть, а ми тут».

«Христинку? Вона ж мала ще геть!»

«Шістнадцятий їй пішов, то вже й не мала. Пора їй. Зять мені подобається...»

«А їй?.. Як тобі до душі і зять, і його батько, то як же б я відмовляв та не згоджувався?» — обдивлявся її Сірко і не вірив, що перед ним чотиридітна молодиця: так цвіла вона здоров'ям та визрілою красою.

«Прийдемо за благословенням удвох, то — на коли скажеш?»

«Та будь-коли, поки я тут, то приходьте, буду радий».

«Сердечно дякую тобі за все-все! В моїм житті, отамане, і радість із тобою, як батьком, і печаль живе поряд. То — прийдемо,— пішла вона, звівшись, до дверей.— Обох хлопців візьми в Січ, як заповідав Гнат. Я, може, приведу їх собі ще, уже не козацьких, а циганських, коли Бог дасть»,— як з'явилася, так і зникла гостя, завдавши суму Сіркові, і без того ожуреному.

«Як підземні води, тече життя, а хлопцями цими мушу поопікуватись конче!— вирішив собі Сірко в роздумі й ожурі.— А так,— плелося в його голові інше, як їхав верхи додому клусом,— всі ми красиво йшли, а куди дійшли? На пси ж перевели край, негляди! І я між них. Не посадив пам'ятного гаю, як заповідали мені і батько Сулима, і отець Данило Гунашевський, не виправдав їхніх надій із-за нерозуму. Поганим я був наслідцем у полеглих»,— зліз він із Велеса перед ворітнею материного обійстя і завів коня на подвір'я. Не пам'ятав, як зайшов у стайню і погладив коня на добраніч, як заклав колодкою стайню, напоївши любого товариша.

— Це ви, пане господарю, отак пізно, чи що? — хрипло обізвався до нього від скрипливих дверей підсусідок, що вийшов на тупіт і рипання в дворі.

— Я, Варламе! Кого б же ще нечиста носила отак пізно? Даруй за турботи,— оглядав Сірко в темноті наближення грози в смоляному небі.

— Вам, може, треба чимось підсобити?..

— Запали, як ласка, світця в мене та й спочивай. Все в тебе гаразд?

— Та Богу дякувати, чого й вам зичу! — пішов, лишивши Сірка на лавиці під хатою, Варлам.

«Одні турботи всім від мене,— винувато подумав Сірко, цмулячи зіньківку.— На честь чого й чому, питається? Всякий людин мусить платити за своє життя силою, кмітом-розумом, діями й життям, то й мені пора б уже! Не чекати ж мені, грішному, прожитку в шпихтірі?! А так,— вступив у хату і почав роздягатися, відчувши терпкий запах любистку, яким Варлам напахтив покій і світличку,— пора уступати місце молодшим, рішучішим, мудрішим, надійнішим, дружнішим, із сув'язнішою єдністю зі сполеченством, бо я упертостями та помстами лише люд гублю, а надіями — зманюю на смерть»,— повнила його солодка журба й стума.

Не одну годину вже горів, кліпаючи, оливний сліпець, а Сірко, до пояса голий, все ходив як заведений, міряючи передпокій кроками. Розпач ішов йому в душу валами і заливав її так, як заливала якось буря його козацький похід на гончаках у морі.

«А таки так! Подібного становища в нас ще не було! Цього адверсора нам не спинити,— аж задихався Сірко від уяви.— А в разі миру між царем і султаном як виживе люд між отакими хижаками-сусідами?— глибоко втягав подихом-стогоном повітря, якого йому бракувало.— І що буде із озаможненою волостю в Запорогах? Адже її або поясирить орда, або посибірить ізгоном боярство! Поки султан, замирившись із царем та зчепившись із Людовиком франкським, воюватиме на морі, то з ордою можна буде позмагатися, а потім?!.— грізно питав себе Сірко.— Потім як бути Запорогам, які ти так старанно випестовував роками?! В пастці ж опиняться добра й люд!..»

Він присів геть змореним на лавицю, знічев'я оглянув шабельтас, накладений талярами й алтинами, продув по черзі привезені з собою два пістолі, відклав їх, як реліквії, поряд на столі, неспіхом витяг із дорогих піхов звичайну домашку-шаблю, яку найбільше любив, переконався, що вона змащена, засунув її знову в піхви і почепив на гак, потім взяв одного з пістолів, клопітно й морочно оглянув на ньому дорогу інкрустацію, засипав його з кисетика свинцевими шматинами, неспіхом заткнув корком з моху і поклав на лавицю коло вузлика з порохом.

«А так, пора мені й честь знати! Сам по-своєму жив, сам грішив, сам і суддею мушу собі бути! І ніяка жертовниця-дівчина не відведе мене згодою віддатися за мене, як за мужа, від заслуженої кари-смерті!..»

Надворі загоготав покотом десь грім, у двох віконцях яскраво блиснуло, а вслід грякнуло, і зашумів стиха благодатний дощ, все підсилюючись. Сірко звівся з лавиці і знову заходив до хідничку передпокоєм.

«Крес! Кінець! Вирішено! — сказав собі.— Відлітував своє, витоптав ряст понікуди, треба й міру знати! — впевнено прийшло до нього кінцеве вирішення.— Скарати себе заслужено не делікт, бо то перегорода від подальших гріхів»,— відтулив він кватирку-віконце, відчувши, що задихається.

В цьому останньому віковому відчаї, ожурі й смуткові, коли вже не лише відцвіло в рості, дерзанні, силі та поступі його життєве дерево, а й відплодоносило, відтворило і розгубило в тяжкожиттєвих вітрах-бурях рідне листя, прийшов рішенець, при якому, здавалося, вже нічого іншого не лишалося, як тільки, засудивши себе, покінчити з життям...

«Крес! Вирішено! Кінець!.. Що я лишаю продовжувачам і нащадкам? — спитав себе осудливо.— Спольщення люду, тимчасову незалежу митрополії, рукомесні й кобзарські цехи та братства, рольну працьовиту волость?! Не моя в тому заслуга, а людна!.. А гріхи? Не посадив дібров і гаїв, як усе життя збирався: на честь кожного від першого до останнього гетьмана — по дубові, на честь кошових, полковників, сотників, курінних і духівників — по букові, на честь їхніх дружин і доньок — по березі, на честь знакомитого козацтва — по яворові, а рядового — по кущеві ліщини, по груші, жерделі, вишні, сливі чи горобині... Не посадив раїн-стуракинь батькові, матері й вітчиму, і це додатковий мій гріх, якого не прощу собі й на тому світі»,— ледь не плакав він від розпачу.

Уяви й химери обсідали його, гроза надворі сильнішала, переростаючи в бурю, гріхи скупчувалися в голові, і Сірко не мав уже в собі сили їх відігнати. Та ніби йшла й полегша, бо ж знайшов вихід у безвиході, а відтак, щось згадавши, відшукав неспіхом у висовці шафки атраменти й папір, сів до столика і, напружуючи всі сили, геть спітнівши, незграбно по буквиці наскрибав під грякоти надворі:

«Побратими й сини, люди, доньки, сестро та люба мачухо, поспольство моє в Бозі й світі! Зброю в моєму бурдюзі дарую Кошеві, в нагороду лицарям, що гідно захистять рідний люд і край, Велеса — джурі Назарові, чересок-гаман сотникові Гукові, кушак-гайтан — наказному Стягайлові, всю ґамзу в шабельтасі — знедоленим балчанам, шпихтірам і немічним, сам шабельтас із пістолями й шаблею — Несторові Морозу, млин і землю в Мереф'янщині — донькам і синам побратимів з Турлюновнми, хату материну — підсусідкові Варламові Гирі. Похороніть на горбі між Капулівкою й Грушівкою, щоб могила була доступною й жіноцтву! Простіть усі, що більше не знайшов сили боронити себе й вас! Не судіть, то не судимі будете! Живіть на рідних землях вічно неподоланими і вільними людинами, люблячи ближніх по заповідях Божих! Амінь! Сірко».

Приреченець ледь осилив писання заповіту.

Подумавши та прислухавшись до грози, перечитав написане, поклав його під пістоля на столі і неспіхом кректливо ліг не в постіль у ванькирчику, а на вовняно-тканий строкатий хідничок на підлозі поряд із лавицею, взяв пістоля зі шрапнеллю, чепурно засипав його порохом і поклав збоку.

— Прости й ти, Боже, коли ти є в світі, гріхи мої і повергни, як можеш, у прах лукавих адверсорів навіки на дідизних землях наших, давши можність і моєму людові жити у власній державі, в мирі й праці, як іншим даєш спокону! — перехрестив себе старанно приреченець, не взнаючи свого голосу.

Він почув не лише постріл, але й стрясний біль у серці, що накрив собою всі колишні болі. Сірко хотів ще щось сказати, але не міг пригадати, що саме, а потім утямив, що нікому. Чув він, як роковано стала бити й колоти в друзки небо, гарматно грохкаючи й грякаючи, гроза, зашумівши зливою так, що аж дах стогнав. Чув ще, як знову виляскно торохнув грім і хтось рипливо навідався у передпокій, та в нього вже не було сили обізватися, бо несамовитий біль, погамувавшись, зовсім затих і поволі розслабив йому дотепер напружене тіло спокоєм і блаженством сну...

31.

Про смерть кошового Івана Сірка підсусідок Варлам Гиря, почувши із другої половини хати постріл у ту горобину ніч та дізнавшись, що скоїлося, засвіту сповістив його зведеного свояка — війта Явтуха Халяву, а той — війтів Великолужжя, духівників і сотників всієї волості. Дізналася про те лихо за якісь години і вся Січ із Пооріллям і Поконням, бо джура Назар Оскарко, навідавшись удосвіта в стайню та зауваживши відсутність Велеса, а у бурдюзі — й отамана, стрімголов подався в Капулівку і, не повіривши своїм очам, скачем вернувся в Кіш та сповістив значкових. І Боже наш, як забурлила, завирувала від тієї трагічної події вся Січ!.. Нічого подібного досі вона не відала!..

Ще по грозі, лише благословилося на світ, як траурно обізвалися й почали похоронно бити дзвони всіх церков Січі й волості. Наказний кошовий Іван Стягайло, об'явивши перенос свята Спаса на позавтра, звелів курінним після сніданку по черзі пішо й кінно вести козацтво в Капулівку для прощання з покійником-батьком. Він же послав і дубову кантару, впряжену в три пари, волів, із козаками до порогів за валуном, на якому часто любив сидіти Сірко та з якого каменотеси мали невідкладно в Капулівці кувалдами і оскардами відкувати бабу-монумент.

Січовий протоієрей-екзарх Петро Буркун зі сходом сонця був також у капулівському дворі коло покійника і спершу сам читав Псалтиря, а потім на переміну ще з одинадцятьма панотцями волості. В перервах тривожно били в тулумбаси довбиші, а козаки стріляли з мушкетів. Віддали шану покійникові спершу вісім гармат із коша, а вслід їм — кілька десятків місцевих гаківниць, стрясаючи вибухами Запороги. Перед появою перших козацьких курінних когорт і короґов тіло покійника було винесено на полику в холодок двору, під явір. Поряд із мертвим кошовим смирно стояв, мов на чатах, накритий китайкою і окульбачений в дорогі ронди при чорних стрічках у пишній гриві Велес. Із великих вирластосливних його очей поволі текли сльози, хоч голову він тримав гідно й високо, як і пасує товаришеві великого отамана.

На біляцвинтарному пагорбі під молодим ще дубом козаки й сільчани копали похоронну яму, по сусідських ближчих обійстях і на велетенському вигоні-пастівникові, поряд з общинними чередами, табунами й отарами, січові кухарі морочно ставили чорнокаглові казани, а теслі робили широку й довгу дубову домовину і збивали на тиблі простяжні столи й скамниці. Тим часом поспольний люд із усього Великолужжя поволі заполоняв, як повінь, вулиці, двори й майдани Капулівки й Грушівки, а в Домниному дворі зібралися ватагами кобзарі, церковні півчі, лірники, скрипалі й гуслярі, і читання Часослова панотцями почало чередуватися зі співами псальм і дум.

Співалися думи: «Невільницькі плачі», «Про козака-нетягу Голоту», «Про Байду Вишневецького», «Тренос-плач церкви», «Маруся Богуславка», «Втеча трьох братів із Азова», «Самійло Кішка», «Буря на Чорному морі», «Плач зозулі», «Смерть козака на долині Кодимі», нарешті «Про вдову Сірчиху-Іваниху», а їй услід — «Про Романа Сірченка»:

У місті Мерефі та жила вдова, Старенька жона, Сірчиха-Іваниха... Вона сім літ пробувала, Сірка Івана в очі не видала. Тільки собі двох синів мала: Першого сина — Сірченка Петра, Другого сина — Сірченка Романа...

Дума була сумною й кінчалася стумою-наріканням та жалобою:

Ой вже тепер на моїй голові три печалі пробував: Перша печаль — що я сім літ прочекала, Сірка Йвана-мужа в очі не видала, Друга печаль — що Сірченка Петра на світі живого немає, Третя печаль — що Сірченко Роман також умирає...

Була то вже й не дума, а плач-тренос півчий:

Ой Лимане, Лимане, Та ти, Сірку Романе, Да, гей же, ти, Сірку Романе!.. Ой що будем робити, що будем чинити, Нема козакам по чарці горілки де взяти, Бо орди в нас всі добра побрали, Ясирами люд у неволю погнали, А волю взялися відняти і у маляти Царі та бояри, стрільці та солдати!..

Той тренос, підхоплений за хористами-півчими поспольною масою, вилився у загальний плач-молебень, що волав у риданні до неба, бо зі смертю Сірка рушилася ще одна надійна опора вільної Гетьманщини-республіки!..

Близилася спечна обідня пора. Доньки покійника Мариня і Ярися з дітьми, зведенка-сестра Настка з малою Роксанкою і мачуха Ївга, усі в чорно-крепових стрічках і намітках, стояли на чорному вовняному литварі поряд із заплаканим, як намальованим, сіро-чалим, з чорним пишним хвостом і такою ж гривою Велесом і слухали читання Псалтиря. Схоже, що вони досі не розуміли величі рідного покійника. Її усвідомили лиш тепер, по козацьких регулах, читанню заповіту при штандартах і корогвах, одукаціях і регаліях, при десятках тисяч прийшлих прощальників: і січових, і рольно-поспольних, і сполечних.

Значкові, як лиш теслярі принесли в двір готову, оббиту дорогим оксамитом домовину, святочно переклали в неї покійника, теслі прибили тибельками на дашок отаманську шаблю-домашку в мережаній золотом піхві, обидва пістолі, смушеву, з малиновим шликом шапку, панотець і екзарх Петро морочливо вклав в одну мозолисту руку небіжчика свічку й дерев'яного хреста, а в другу — щедро обсаджених ясписами і туркусами бунчука й пірнача. Старшини по боках поклали оранжевий і омарантовий кунтуші зі смарагдовими ґудзиками, подаровані — хоч так і не ношені! — в свій час покійникові королем Собеським, в голови й ноги положили табинову і кармазинову опанчі. А джура Назар Оскарко по всьому замінив срібну сергу в лівому вусі отамана масивною золотою, також подарованою Собеським при останній зустрічі.

Тим часом кухарями й жіноцтвом були зварені в казанах капустяні навари з м'ясом і грибами, приїхала з крам-базару і торговиці з десятьма прийомними годованицями-доньками шинкарка Пріська Чичикалка, що знала отамана як щедрого платника, із шинквасом і жертвенною брагою, принесли звідусюд волостівчани, окрім малаїв, книшів, плескачів, балабух, коржів, пряників, мамалижних бабок на яйцях, ще й абрикос-жерделів та інших фруктів і овочів, всякої м'ясної і рибної солонини, чимало оковитої разом із гальбами-питунами, куманцями, ведмедиками, карафками, баранцями і михайликами.

Значкова старшина з духівниками вирішила перенести тіло небіжчика до ями під дуба, де б ішло дальше прощання і поминки. Перенос тіла нагадував собою хресний хід. В його вістрі йшло одинадцять волосних панотців на чолі з протоієреєм і екзархом Петром Буркуном з кадильницями під корогвами, услід старшини несли на раменах домовину з мерцем і дашок, за ними йшов джура Назар Оскарко поряд із прикритим ковдрою-крепом Велесом, а тоді вже — родина з рештою старшин — побратимів, війтів та сотників волості, їм услід сунули лавою рядові січовики й молодики-волостівчани, а за ними — старі й малі великолужани. Прийшли й всілякі шпихтірники, бо смерть кошового нікого не обійшла.

Прощання з покійником почалося на горбищі, поряд з ямою в тіні дуба, де отак же чемно й гідно, плачучи, стояв його кінь. Челядь, попрощавшись із небіжчиком, ішла до столів на поминки, випивала, перехрестившись, питун чи баранець оковитої або браги з кадуба шинкарки і сідала за столи чи на вигоні, кому де випало, заїдати випите. Були й ті, хто лише пригублював, і ті, що добавляли питва. Так те тяглося до вечора, всю ніч при розпалених багаттях і другого дня до обіду. Грали, вперемішку зі співами і псальмами, кобзарі, проказували молитви панотці, згадували лицарські вчинки покійного його побратими, і здавалося, мурашилася земля під гомін і гамір людей. Лука пахла ладаном, роменом, катраном, в'ялою тирсою, канупером, а з безвісті неба знову простерто пекло сонце, смажачи всіх і все, і плавав орел.

Спека, що розпалювалася, змусила панотців і старшин схоронити покійника вдругодень по обіді. Вдарили довбиші в тулумбаси й литаври, домагаючись від натовпу тиші. Одинадцять ієрархів розійшлися серед юрмища, щоб повторяти за отцем-екзархом Петром прощальну молитву. І коли запанувала тиша над гулом і гамором, роздзвонена жайворами в небі, екзарх почав останнє казання.

— Браті наші, християни! Старші, молодші й малі, притомні тут людини! Нині ми ховаємо у великій скорботі й тузі не лише нашого дорогого батька, побратима й чільця та вождя Івана Сірка, а разом з ним і цілу добу для нашої материзни України...

— ..і-ни-и!.. і-ни-и!..— котилося повторами в далечі.

— Якщо інші народи на землі жиють творенням красот і добробутів собі й світові, множаться в гараздах державних, то ми між адверсорами-сусідами змушені безпередишно боронитися, добуваючи й хліб насущний при зброї, вмирати й зубожіти. Та від долі не відійдемо, а будемо й надалі, як заповідав покійник, з'єднуватися рідною сув'яззю по цій ще одній великій й непоправній нашій втраті!..

— ...траті-і!.. раті-і!.. аті-і!..— як луною, повторювалося казання над натовпом.

— Прощай же, наш славний лицарю й витязю, батьку, чільцю й побратиме Іване, навіки!.. Ми будемо, і вмерши, жити в дідизних і Божих поконах неподоланими і вільними, як ти нам заповідав словом і прикладом свого життя,— неслося казання і в небо повтором.— А ти, Боже наш, осели його лицарську душу в тому світі на місці світлому, в затишку спокійному, де немає ні нацьковів, ні облуд, ні адверсорів, ні зрад, ні війн, ні хворостей, ні журби, ані зітхань та стинань чи кривд та нендз, а є офіта-радість і яса вічного раю не при смутному і жалобному птахові Сиринові, а при радісному нашому дідизновому Алканостові!..

— ...осто-ві-і!.. сто-ві-і!.. о-ві-і!..— бгалося і слалося по навкружжю.

Поки старшини, а за ними й решта присутніх жменями чи приполами по покону кидали й сипали в яму землю, теслі поставили два дубові паколи-слупи в головах, де пізніше стоятиме камінний монумент-баба. Вся притомна маса люду до пізнього вечора перед відходом додому насипала пагорб на могилу, що ріс і ріс, освітлений багаттями...

32.

В день дев'ятин смерті Івана Сірка розвідники Лавра Гука принесли в Січ наказному Іванові Стягайлу турусу-новину про те, що орда нагло пограбувала великий, запряжений волами караван кременецьких купців. Отож наступного дня в засвіт із Січі були послані кошовим водою на байдаках-гончак ах під орудою Сави Брекала підготовлені ще Сірком у похід чорноморці для звільнення ясирників під Азовом. Сам Стягайло повів пішців до Турецького валу через Хорли й Кіркінітську косу, а кіннотникам на чолі з Лавром Гуком дав наказ перестріти десь за Торговицею, під Балтою чи аж коло Березані та Вітовки орду, звільнити гендлярів із караваном, догнати пішців і прийти також під Турецький вал.

Тепер, як і до кінця днів існування Січі, козаки ходили в походи водою чи сушею з дерев'яною моделькою Сіркової лівої руки, бо вона вважалася невразливою. Навіть у січовій церкві Покрови її, прибиту до стіни під парсуною Мамая, помолившись, козаки цілували перед усяким походом.

Що вище зводилося сонце, то робилося спечніше. Ранкова прохолода замінялася пахкою духотою, і їзда перелісками чи лісами була б благодаттю, але й там полегші не знаходили, бо коней цмулили ґедзі, оводи й комарі, а вершників — ще й мошва-гнус. Отож Лавро Гук мусив виводити козацькі лави, шкодуючи коней і людей, на відкриті простори.

Розвідники, яких наказний отаман посилав наперед і осторонь, так до вечора і не принесли йому жодних вістей про орду із волячою валкою-караваном, яку треба було звільнити разом з ясирниками-купцями і фірманами. Довелося врешті, пустивши коней з пастухами на попас, заночувати просто неба в степу. З бивака отаман особисто, як зійшов місяць, об'їхав окали, і хоч знайшов у заліссі непоясирений хутір і пригостився в ньому вечерею та молоком, про ординську батову нічого не почув.

Ще ледь світало, як козацькі вершники, накриті туманом, вдало й швидко переправилися через опаловодий Буг до Саврані і там вияснили, що валку-батову ординці поповнили по путі ще й ясирами в Крижополі й Покодим'ї та поправилися до Тилігульського шляху. Ту сакму, як і всю місцевість, отаман Гук і вві сні бачив, як наяву. Отож, розділивши вершників на два загони, половину повів сам на приріччя Кучургану, щоб десь перед Куяльницьким лиманом завернути по Предтилігульській дорозі і там зійтися замком із рештою вершників, що мали прийти туди Попідбужжям, на чолі з Трохимом Троцьком, який також досконало знав ці обшири. Бою під Тилігулом на четвертий ранок не відбулося, бо ординці опинилися в мішку-баблах, і їм лишалося тільки падати на коліна й просити пощади.

В день Божого Преображення під чільством Стягайла вирятували козаки понад дві тисячі каторжників і під Турецьким валом, а чорноморці під Азовом із Савою Брекалом розкували стільки ж гребців, що були на захоплених чорноморцями сандалах. Звільнення відбулися майже без втрат, а відтак усі повірили, що їм посприяла витесана з дерева ліва рука отамана-шульги Сірка.

Боячись переймів січовиками своїх послів, царський, як і гетьманський, польський та турецько-ординський уряд звернулися до недавно обраного кошового Івана Стягайла а проханням про оплатний супровід козаками-січовиками сольських людей в один і другий кінець, і Січ стала, таким чином, сув'яззю між сусідніми високими дворами, використовуючи для себе розвідані відомості про події в світі. Запорожцям за щедру оплату довелося побудувати в себе під крам-базаром гасан-базар і додаткові гостинні хати для царських і аґарянських посланців з опудалами-чуперадлами орлів і скіска місяця на них. Тепер в січову казну-ґамзу став поступати кошт, а супроводи слів були ще довго прецедентом зв'язків між Січчю і високими дворами сусідів.

Бахчисарайський трактат, що був укладений у грудні наступного року і мав принести двадцятилітній мир,— до виросту нового покоління загарбників, не дивлячись на старання трьох високих сторін: Москви, Стамбула і Бахчисарая, лишав Запороги і Січ нічиєю, а відтак самостійною державою. Звичайно, кожна сторона сподівалася на благодатний момент, який допоможе їй підкорити й знищити, як більмо на оці, Козацьку республіку, що так розрослася й збагатилася та Сірковим ім'ям спаялася в єднанні і безкомпромісній неприступності, сягаючи Чигирина!

Що лише не чинилося високими дворами в пожадливих, хтивих захланних! Як лише не нацьковувалися збіглими шпиками Милославського козацькі курені й волость, поки загадково й несподівано не віддав Богові душу, як і його батько, цар Федір Кроткий, символічно передавши престол Іванові П'ятому і Петрові Першому, а фактично Милославським і сестрі Софії.

Великою подією був той мир для царя і султана, але не меншою — і для Запорогів. Невдовзі по укладенні миру в полуднево-західному небі появилося слупне світополум'я у вигляді снопа, який стояв три ночі підряд яскравим видінням і Божим знаменням, що мало когось підняти в небо. Бентеги й страхи від «Божого знаку» родили чутки про пришестя нещасть, найпаче серед високодвірців, бо в козаків більшим нещастям уже не було місця, а завдяки чварам коло царського трону спинилися на тимчас зазіхання на Січ та її козацтво, найпаче коли Софія поновила пільги Олексія в Слобожанщині на десять літ. Запорозька Січ те знамення пов'язувала з гаслом Сірка стояти палаючим мечем над аґарянами!

По Бахчисарайській домові трьох загарбників Дніпро став межею Руїни і Гетьманщини. В Лівобіччі сини колись вільних козаків закабалювалися всілякими датками, а в Правобіччі шляхи й путівці буйно заростали бур'янами, чортополохом, будяками, нетребою, осотом, татарником, але біліли між них суцвіттями і ромашка, ромен, буркун, сивіла тирса, дзвонячи під рідними вітрами, зеленіли канупер, верес, ряст, барвінок, і горіли полум'яні дикі мальви — символи колишнього людського буття, що ще вернеться з часом...

Задушили врешті турчини останнього нещасного Богданового нащадка Євраха-Гедеона-Ґ'юрга-Венжика-Юрія Хмельницького, хоч про те стало відомо через кілька літ, бо домовці ні з того, ні з другого боку і чути не бажали про якісь статті трактатів із Хмельницьким. Та, крім того, султанів наказний гетьман, молдавський господар Дука і польський король Ян Третій Собеський почали скликати звідусюд поселенців на пільгові осади в Руїні!.. І диво з див сталося на великомученицькій, политій сльозами й кров'ю, заваленій трупами оборонців, а все ж чарівній до казковості землі! Вона стала місцем поселення лівобічців та слобожан, що, скуштувавши боярських і воєводських християнських свавіль, тікали від них безвісти лише із душами, хоч як їх не ловили і не переслідували царські посіпаки й опричники. Втеча з Московії стала незмінним звичаєм у цій державі протягом століть, започавшись при її появі на землі!

Отож на Руїні поволі ожила Корсунщина на чолі з полковником Захаром Іскрою, за нею — Богуславщина із Самійлом Самусем, Брацлавщина і Побужжя — із Андрієм Абазою, Фастівщина — із Семеном Гурком-Палієм. І не лише віджила з полковими обширами, а й поповнилася за рахунок сіром, козаків із Галицького, Лубенського, Миргородського та інших полків.

Заключною подією для січових запорозьких об'єднаних полків був спільний похід за покликом короля Яна Собеського під Відень, який, як і вся Австрія, конав у лабетах незчислимих яничарських когорт. Врятували тоді козаки і Австрію, і Відень від неволі, бо несподіваним нападом розбили султанові потуги і змусили їх відступити з величезними втратами. Була з козаками і в цьому поході дерев'яна моделька Сіркової руки-шуйці, що не відала поразок у бою!

— Шикуйся! Душа й рука Сіркова з нами!.. Пішли!.. За мною — гайда!..— гукали майже століття отамани до січового товариства, ведучи його в бій за визволення краю й люду. Незмінно несло козацтво шану своєму неперевершеному характерникові, кошовому отаманові, щоліта відвідуючи його могилу під гирлом Чортомлика, на пагорбі, обсадженому шовковицями, вишнями й стуракинями-тополями, обкладаючи польовими квітами брилу-плиту, на якій зоднобіч була вибита парсуна розп'ятого Христа, а з другого — напис: «Року Божого 1680-го, серпня, 4-го дня. В пам'ять праведному со похвалами мнозіми!»

Черкаси

1967—1977 рр.

Оглавление

1.

2.

3.

4.

5.

6

7.

8

9.

10.

11.

12.

13.

14.

15.

16.

17.

18.

19.

20.

21.

22.

23.

24.

25.

26.

27.

28.

29.

30.

31.

32. Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg