«Щось син не телефонує, – думав Володимир Іванович, замикаючи робочі матеріали у сейфі. – На сьогодні досить, робочий день скінчився, час додому. Мало тепер стало робочих днів, тільки два на тиждень. Кажуть – грошей нема. Наразі вже середина грудня, а зарплатню ще за жовтень не платили. Та і скільки тієї зарплатні? За вісім днів на місяць багато не отримаєш. А втім, в Управлінні майже усі пенсіонери, крім директора Об’єднання і його заступників. Ці усі нові. Пішов уряд – змінилось і керівництво Об’єднання. Може це було б непогано, але ж ніхто з нового керівництва раніше в геології не працював, нічого в ній не тямив. Директор сказав, що його прислали контролювати фінансові потоки. До цього він завідував відділом постачання якогось заводу в Донбасі.
А взагалі роботи тепер небагато, в Об’єднанні залишились тільки три геологічні експедиції, тоді як у кращі часи, років двадцять тому, їх було шість. Життя вирувало, в експедиціях працювали тисячі людей, землю-матінку бурили десятки станків. Родовища відкривали, вважай, кожні два-три роки. Не усі великі, звісно, але декілька цілком пристойних забезпечили країну запасами урану років на сто двадцять. А тепер що? Розвідуємо тільки одне родовище, та й те таке, що раніше б не розвідували. Треба ж виконувати план з приросту запасів. Нових родовищ вже років п'ятнадцять не відкривали».
Комментарии к книге «Вітер часу», Влад Наслунга
Всего 0 комментариев