Не руш вуалі барвної, яку
Живущі звуть Життям: нехай на ній
Цвітуть химери й віру пломінку
Дарують нам усім; по той бік мрій
Надія й Страх від ранку до смерку́
Тчуть тіні доль при відхлані[1] хмурній.[2]
1Вона злякано скрикнула.
– Що таке? – запитав він.
Віконниці були зачинені, у кімнаті стояла темрява, але він побачив, як її обличчя раптом скривилося зі страху.
– Хтось щойно смикнув ручку на дверях.
– Ну, напевно, це амà[3] або котрийсь зі служок.
– Вони ніколи в цей час не приходять. Вони знають, що я завжди сплю після другого сніданку.
– Хто ж іще міг бути?
– Волтер, – вимовила вона тремкими губами.
Вона вказала на його черевики. Він спробував їх взути, але, знервувавшись через її тривогу, зробився незграбним, та й, окрім цього, черевики були тіснуваті. Ледь чутно, нетерпляче зітхнувши, вона простягнула йому взуттєвий ріжок. Вона накинула халат і босоніж підійшла до туалетного столика. Маючи коротку стрижку, вона встигла зачесатися ще до того, як він зашнурував другого черевика. Вона подала йому пальто.
– Як мені вийти?
– Краще трохи почекай. Я вигляну й перевірю, чи там хтось є.
– Не міг це бути Волтер. До п’ятої він із лабораторії не виходить.
– Тоді хто?
Комментарии к книге «Розмальована вуаль», Сомерсет Уильям Моэм
Всего 0 комментариев