«Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна»

У спорті, як цей — важка праця, замало слави, та все ж, популярному в усіх сторіччях — має бути певна краса, котру не помічають звичайні люди, зате бачать видатні.

Ця книга народилася холодного, повитого мрякою дня пізньої весни, коли я перемайнув через кедровий тин, що огороджував наше пасовище, та попрямував через мокрий ліс до скромного каркасного будиночка, де лежав, умираючи, Джо Ранц.

Мені було відомо лише дві речі про Джо, коли я постукав у двері його доньки Джуді того дня. Я знав, що у свої сімдесят п’ять він самотужки, без сторонньої допомоги, натягав чималенько кедрових колод до підніжжя гори, вручну розділив їх на бруси, настругав кілків та встановив усі 678 погонних метрів пасовищної огорожі, яку я саме переліз, — настільки гераклова праця, що я лишень хитав головою від подиву, коли задумувався про це. А ще я знав, що він був одним із дев’яти молодих хлопців зі штату Вашингтон — фермерів, рибалок та лісорубів, котрі шокували як світ веслувального спорту, так і Адольфа Гітлера, вигравши золоту медаль у веслуванні вісімок на Олімпійських іграх 1936 року.

Коли Джуді відчинила двері та провела мене до затишної вітальні, Джо лежав у відкидному кріслі з ногами догори, розтягнувшись на всі свої метр дев’яносто. Він був одягнутий у сірий спортивний костюм та яскраво-червоні пантофлі, підбиті пухом. Його борода була тонкою та сивою, шкіра — землистою, а очі опухлі, — наслідки застійної серцевої недостатності, від якої він умирав. Поруч стояв кисневий балон. Потріскував та шипів вогонь у дров’яній печі. На стінах висіли старі сімейні фото. Скляний сервант, захаращений ляльками, порцеляновими кониками та заквітчаним трояндами порцеляновим посудом, стояв біля дальньої стіни. Вікно, що виходило на ліс, вкривав краплями дощ. Джазова мелодія із 30-х чи то 40-х років тихо награвала на стерео.