«Незвичайні пригоди бурсаків»

Незвичайні пригоди бурсаків (fb2) - Незвичайні пригоди бурсаків 1248K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - В. Таль

Про автора

Під псевдонімом В. Таль сховався письменник Віталій Товстоніс (1883 – 1936), який народився 5 квітня 1883 року у м. Знам’янка на Кіровоградщині. За фахом був слюсарем, але хутко самотужки здобув освіту і з 1908-го почав друкувати оповідання у тогочасних часописах «Рада», «Рідний Край», «Село». Коли він у 1911 році став редактором «Села», то усі грошові штрафи накладені цензурою мусив відсиджувати у поліцейському відділку за половину накладеної кари, бо ж газета грошей на сплату штрафів не мала.

Упродовж 1917-1927 років надрукував 13 п’єс. Написав також три повісті для молоді «Любі бродяги» (1927), «Незвичайні пригоди бурсаків» (1929), «У світ» (1930). У першій та останній події відбуваються в 1920-х роках в середовищі безпритульних та робітників, серед яких зустрічаються й нащадки бурсаків, описаних у «Незвичайних пригодах».

Письменник належав до літературного угрупування «Плуг». На жаль, після 1930-го йому вже не вдалося опублікувати жодного твору. Помер письменник 11 лютого 1936 року в м. Гадяч на Полтавщині.

Юрій Винничук

В. Таль Незвичайні пригоди бурсаків

Повість з часів XVIII віку

Утікачі

Спав Київ нічної доби. Втомила киян денна літня спека. Дуже пекуче й засушливе було літо 1775 року. Щодня забирало сонце воду з Дніпра, і він так обмілів, як ще ніколи. Від річки Почайни, що вже й так ледве животіла, лишилося порожнє річище, і тільки насупроти того місця, де була Духівська брама, стояла невелика калюжа. Побільшав, неначе виріс, острівець, що супроти Проворської брами.

Казали деякі запорожці, які наїздили до Києва, що спека цього літа висушила трохи не зовсім великі плавні, хоч пішки ходи між очеретами.

Спала Гора, спала й Хоривиця; тільки невгавучої Щекавиці або Подолу не приспала літня ніч. Товклися біля шинків веселі люди, співаючи, іноді й лаючись. Одгонили вартові п’яних від ратуші, що лізли туди хтозна чого.

На великій вулиці біля Воскресенської брами тінями блукали постаті і точилися на всі боки, шукаючи домівки. На Торговій площі перегукувалася біля склепів сторожа. Не спали ще й собаки, гавкаючи в дворах, оточених кривими й вузькими завулками.

Опівночі зійшов місяць і освітлив на Горі старого Києва міцні фортеці з мурованими вежами або, як їх називали тоді, – «Пищалі»; блищали бані церков, а їх на самому Подолі стояло десятків зо два. Про Гору вже нема чого й казати: вона була вся в церквах, бо тож звалося єпископське чи митрополиче місто. А Поділ являв собою осередок праці і торгу, бо на ньому оселилися міщани-ремісники; тут були їхні цехи й управа, будинки крамарів із склепами.

Охопила сонна тиша величезний двір Братського монастиря, обгородженого камінним парканом від Купельного завулка до Духівського і від малої вежі, що біля перевозу, аж до краю Торгової площі. Це ж був не тільки самий монастир, а ще й головне, найбільше в ті часи в Україні вогнище науки, так звана Академія, по-простому – бурса.

Під брамою Братською стоїть на варті старий чернець, божий раб Аника. Куняє старий. Він ласо повечеряв, смикнув добрий коряк міцного монастирського меду, то йому й куняється. Мимрить він собі щось під ніс, мабуть лає нечистого, що спокушає його, хилить голову, склеплює очі, нагонить сон.

Гладкий дуже Аника, і хоч спить він удень після варти, а проте не висипляється, ніч бере своє. Праведне його тіло важить дуже багато і тягне його, щоб ото сісти на ослоні біля брами.

А сісти – то це вже й заснути. Очі в отця Аники так і вдень ледве дивляться, визираючи, наче з ярів, з-за ситих щік величезної пики. Не дурно ж бурсацтво склало про Анику вірша, що так починався:

А у брамаря Аники не обійдеш за день пики.

І як не змагався цю ніч Аника з нечистим, але не переміг. Поставив він свою товсту й важку патерицю біля стіни за ослона, прихилився до неї спиною і заснув, сидячи. А що йому? Брама замкнута. Коли що трапиться поза брамою, він за те не відповідає. Та й що може трапитися? Ота набридлива й галаслива бурсачня покинула на літо бурсу і розбрелася по домівках на вакації. Лишилося небагато бурсаків, що не мали ніде притулку, окрім бурси, оті, що не мали домівки й родини. Ну, може, який богослов з отих, запізнившись на гулянці або на роздобутках, що про них ніч не скаже, перелізе тишкома через паркан. Нехай собі. Що вже йому, коли в нього вуса, мов у суса. Упіймається, то й усиплять йому пам’яткового, кілька день буде погано сідати. «Нехай терпить тіло, бо має чого хтіло».

Заснув Аника, не чує й не бачить, що чиясь постать у довгій бурсацькій одежі підкралася з двору до брами, підійшла нечутно до нього, зазирнула йому в самісіньку пику, намацала поза спиною в нього патерицю з блискучою мідяною голівкою і взявши її під пахву, зникла в дворі.

Озирнувшись навколо, постать попрямувала в глибину двору, до паркана, що біля малої вежі, де стояла висока й огрядна постать, теж у бурсацькій, але куцій одежі, що видно було голі, дебелі ноги.

– Перелазьмо, Марку, бо брама замкнута, а той ідол Аника спить, – промовила пошепки нижча постать до вищої.

Вища підійшла до паркана, зігнулася трохи й обіперлась головою до стіни, неначе збираючись завалити лобом паркан, а нижча швидко скочила їй на спину, взялася руками за верх і зникла на тім боці. За нею, услід перелізла й друга.

– А що тепер, Марку? – запитала не дуже товстим голосом нижча постать, коли вони опинилися за стіною, на розі Купального завулка, неподалік від малої вежі.

– Думай уже ти, Самко, а я за тобою, – прогув не голосно, але наче з бочки, що аж луна пішла завулком, високий Марко.

– Не гуди... От, чортяка горлатий! – прошепотів той, кого звали Самко. – Ну, коли так, то рушаймо низом, – додав рішучо він.

Вони завернули за ріг завулка і попрямували до річища Почайни, перейшли річище, а потім перебрели Дніпрову затоку і пішли понад берегом у бік до Межигір’я.

Хоч і обмілів Дніпро, хоч на березі від лугу видно було широкі піщані коси, а проте попід горою на цьому боці він глибокий. І зараз тихої ночі він блищав, мов скло, купаючи в собі місяць та мерехтливі зорі. Від круч дивовижними обрисами лягали на воду темні тіні.

Але двом утікачам, що йшли кудись понад берегом, зовсім не до того, щоб милуватися з краси літньої ночі. Вони йшли собі байдуже, іноді тільки озиралися назад на київські високі гори, що поволі зникали.

Хто ж вони, оці два утікачі? Чого вони йшли нічної доби? Куди прямували?

Були вони звичайні собі бурсаки, обидва богослови. Нижчого звали Самко, тобто Самсон, на прізвище Довгий. Хоч ім’я й прізвище зовсім не личили до не дуже високого на зріст, стрункого юнака, та що поробиш, коли ймення від попа, а прізвище від батька.

Другий був Марко, Цвіркун на прізвище, що аж ніяк не личило до високого, огрядного, мов з каменя вирубаного і надто дужого Марка.

Самків батько дякував у місті Переяславі, а раніше він був на Запорозькій Січі, правив там теж за дяка в січовій церкві, а потім повернувся до рідного Переяслава, де мав дружину та єдиного сина Самка. Недовго прожив старий після того, хоч і кремезний був із себе. Узяла його дуже туга за січовиками, так він і вмер з нудьги. Незабаром пішла за ним і його дружина – Самкова мати. Отже Самко був вільний від родини, хоч мав у Києві на Кожум’яках, рідну тітку, котра пекла проскури на церкву Василія Великого, але що то за родина! За померлими батьками не журився Самко. За свого дитинства він дуже мало бачив батька, бо той приїздив із Січі раз на рік, а коли вже повернувся зовсім, то віддав Самка до бурси. Суворий та мовчазний був старий, скупий на розмову. Перед тим, як умерти, ходив часто до Дніпра, сідав над кручею і, сумно зітхаючи, дивився на південь, на той бік, де була Січ. Тільки одного разу довелося Самкові побачити батька веселим та балакучим, – це, коли старий зустрів на ярмарку якогось сивовусого діда в червоному, вже споловілому жупані. Сивий дід, твар у нього порубана, вся в шрамах, ще й одного вуха бракувало, мабуть одрубали турки або татарва. Уздрів Самків батько того діда, так аж затрусився, мов лихоманка забила від радощів. Зрадів і отой дідок. Почоломкалися вони так, мов прикипіли один до одного. Запросив дяк дідка до своєї хати. Балакали вони, дивлячись один на одного, мов закохані. А випили по чарці, плакати почали за молодими літами. Згадували січове товариство. Нарікали трохи на старше товариство, тобто на старшину, за те, що вона паніла та клопоталася власним добром, не дбаючи про голоту. А коли дійшло в балачці про царів, то згадували Петра-царя та Катерину-царицю таким словом, що й ворогові не побажати. Кобенили їх на всі боки, а з ними й усіх панів.

І відтоді запала Самкові в голову думка про Січ та запорожців. Він почав мріяти про те тільки, щоб добутися до Січі. А коли було побачить якого козака в жупані та з шаблюкою, то вже не зведе очей з нього. Колись за одним козаком, та ще до того п’яненьким, ходив Самко по завулках трохи не півдня. Куди він – туди й Самко. Хоч і всипали за те Самкові, що він десь проблукав час навчання в бурсі, так йому оте було аж нічого. Свербіла спина, так зате надивився на запорожця. А далі почав нудьгувати, не йшла в голову наука. Дивувалися й учителі, що він з путнього учня перевівся на ніщо. А він тільки й думав про Січ та козацтво. Але від думки до діла хоч і не далеко, та й не близенько. Самому тікати на Січ якось не теє. Коли й бувало, що тікали хлопці, то не поодинці, а по два, по три. А де ж його знайти собі товариша, та ще такого, щоб з ним хоч у прірву? Не було таких саме серед богословів, щоб пристали до його думки. Здебільшого були паничі, синки заможного козацтва та з визначного попівства. У них і думки були свої. Вони й на балачці тяглися думками не до Січі, а вже мріяли про те, щоб добутися до Москви та до Петербургу. Що їм ота Січ та вже й приборкана поволі? Що чують вони від своїх батьків, те й кажуть. Нема йому, Самкові, серед них побратима. Ще в бурсі вони з ним за панібрата, а за брамою, чи у свято, як уберуться в нові кути та добрі чоботи, то й не підходь. До них і пан ректор краще промовляє, і ченці прихильніш дивляться, бо вони на те синки багатіїв.

Аж тоді Самко повеселішав, як потоваришував із Марком. Він і давно не цурався Марка, та тільки не знав його гаразд. Та й ніколи було взнати, бо Марко був у дворі братського за якогось попихача. Як тільки він кінчав удень своє навчання в школі, то після трапези святі отці знаходили йому роботу: то двір замітати, взимку сніг одкидати, поратися часом біля коней, носити воду до пекарні, а вже не давали гуляти. А ще Марко був надто дужої сили, утоми не знав. А спав він на сіннику, в стайні на горищі. То коли ж ти його побачиш, щоб погомоніти?

І, вибравши колись час, Самко побалакав трохи з Марком, а потім почав і собі допомагати йому в роботі і спати вкупі на горищі.

Якщо Самко мав родину в минулому, то Марко не знав її зовсім. Казали йому, що його батько був на Запоріжжі за звичайного козака і вмер у турецькій неволі, коли Марко був немовлям, а мати пішла заміж за другого, а сина залишила в чоловікового брата, Маркового рідного дядька. Коли Марко підріс, уже не на зріст, а на роки, бо він удався на дужого й високого, – дядько його, заможний козак, порішив віддати Марка до бурси. Так був заповідав Марків батько, бо свого брата він заможним зробив, привіз колись із Січі чимало талярів. Та вже дядько надумав виконати заповіт чи, може, щоб спожити самому братові добра, привіз Марка до Києва аж з-під Чигирина і, побалакавши з урядовцями бурси, дав кілька золотих, щоб учили Марка. А Маркові лишив дві пари чобіт, чотири сорочки та троє штанів і наказав йому, щоб добре вчився та не покладав надії на його дядькову допомогу, а виходив сам у люди. Після того Марко не бачив уже свого дядька і не чув про нього. А урядовці бурси, побачивши, що він безрідний, повернули його на служку.

Товаришуванню із Самком він спершу не дуже зрадів, бо ніколи нічому не радів, як ніколи й не журився. Звик, що всі тільки гримали на нього, це старші, а менші глузували з нього, бо він був неповороткий, якийсь вайлуватий.

«Колода ти дубова, Перун ти дерев’яний», – гримав на нього ректор. А за ним тоді всі прозвали Марка Перуном. Марко на те ніяк не ображався, тільки посміхнеться та й годі. Та його й неможна було нічим роздратувати, не знав він, як ото сердитися.

Учився Марко погано, не те, щоб не хотів, а просто був непам’ятливий. Співати тямив, брали його на крилас, але дозволяли співати півголосом, бо дуже гримучий був у нього голос. А посадили його до богословів тільки через те, що він був дуже великий на зріст.

Довго довелося Самкові морочитися з Марком, поки він йому розтлумачив про Січ та запорожців.

– Ну, кажи, Марку, що воно таке Січ? – запитував Самко.

– Січ, це вона така... це воно таке... що там є такі люди, запорожці. Вони отам п’ють та б’ються, – одповідав Марко вивченими словами, не уявляючи собі аніяк того, що казав.

– А з ким вони б’ються? – запитував знову Самко.

– Хтозна... Мабуть, один одного б’ють, – одповідав той. Він бачив частенько через паркан, як билися біля шинків п’яні міщани.

– Перун ти, Перун, – говорив, зітхаючи, Самко, бачачи, як важко сприймав Марко уявлення про Січ, і починав знову тлумачити. Він хотів, щоб і Марко так само захопився його думкою. Але в того була вже така млява вдача. Тільки тоді й захоплювався Марко, коли печерував у Почайні раки. Захоплювався до того, що забував на березі штани. Як піде по раки, то й загубить штани. Останні загубив цієї весни і ходив так, добре, що не видно було з-під кути, хоч вона й куца.

Думок, думок у Самка, повна голова. Уже й Марко зрозумів, що воно за Січ та кого б’ють запорожці. Можна б уже й тікати, та затримувало справу оте лихо, що в Марка не було штанів. А як його з’явитися до запорожців із довготелесим безштаньком? Коли б ще без сорочки, то нічого, бо є там драна голота, що тим не здивуєш.

А таки пощастило Самкові з Марком. Братський келар отець Іов виніс із келії свої штани та й повісив їх на кілочку, щоб провітрилися, так Самко їх і провітрив. Хоч і нелегко було їх украсти вдень, коли всі вештаються по дворі, а проте Самко надумав: добув довгу тичину, підкрався до присадку з квітками, накрутив здалеку на тичину штани отця келаря і потягнув їх до себе, а потім сховався за спижарню і, сховавши під куту штани, пішов на сінник і загріб їх у сіні.

Можна б зовсім іти куди надумали, так ще ота біда, що не знають вони шляху до Січі. Відомо, що треба йти трохи на схід сонця, а трохи на південь. А йти берегом понад Дніпром, так це, кажуть, далеко. От, якби трапився хто отакий, що знає, то зовсім добре було б.

А отже несподівано їм було трапився такий чолов’яга, та...

У неділю, напередодні свого мандрування надумав Самко піти до тітки-проскурниці, взяти приховане в її хаті найкоштовніше у світі добро. За ним пішов і Марко. Оте добро коштовне дісталося Самкові, як єдина спадщина від батька, – то був старий пістоль. Не те, щоб Самко беріг його, як згадку про батька, ні, він тішив його просто, як зброя, та ще така зброя, що бувала в Січі. Старий пістоль, важкенький, із замком, що в ньому кремінь, а коли він клацав, то бризкали на всі боки рясні іскри. Спробувати пістоля, – як він бухне з порохом, не доводилося, бо неможливо було добути пороху. А проте Самко з Марком утішалися з того, що клацали ним. До того ще Самко надавав у думці пістолеві такої сили та влучності, що кращої не треба у світі.

На цей раз Самко взяв пістоля з собою. Треба ж буде й незабаром іти мандрувати, то щоб уже й зброя була напоготові.

Ідучи з Кожум’яків навпростець ярами, що заросли кущами дерев та бур’янами, бурсаки почули в кущах чиюсь балачку, а в тій балачці слово «запорожці». Самко раптом спинився, затаїв дух і почав прислухатися. Так, дійсно. Балакають у кущах неподалік люди. Не видно їх, а чутно, що два голоси.

Прищулив Самко одне око, посварився грізно пучкою на Марка, вказав йому рукою, щоб він сів долі, ще й прошепотів йому на вухо: «Сиди, ідоле, мовчи й не рухайся», а сам ліг долі та й посунув плазом у той бік, де чулася балачка.

Марко сів покірно. Він знав, що Самко меткий, зугарний на різні штукерії. Коли сказав сидіти, то й треба сидіти.

А Самко почув дещо. Він ще й побачив крізь кущі отих, що балакали, сидячи на траві. Їх було двоє. З них один схожий на звичайного міщанина, так що Самко не дуже уважно роздивлявся на нього, бо другий забрав усю його увагу. Другий – той був у козацькому жупані, ще й з шаблюкою, і навіть оселедець вистромився з-під шапки. Ну, зовсім запорожець, ні старий, ні молодий, а до того ще й одного ока в нього бракує. Відомо, вояка.

Слухає Самко, хоч і не добере гаразд, про що саме балакають.

– Хоч отой Потьомкін і записався в братчики Кущевського куреня, а думка в нього, мабуть, вовча. Балакають деякі наші, що він підкує нас на всі чотири. А старше товариство вірить у нього, чи, може, прикидається, що вірить. Старшині однаково, бо вона паніє. Та й важкувато вже їй керувати. Розумнішає голота, починає скрізь втручатися. А оце колись як забалакала зі старшиною про кріпаків, що над ними пани знущаються, так та не знає, що й казати. Та вже попи втихомирили голоту, доказували зі Святого Писанія, що, мовляв, сам Бог призначив, щоб були раби. На тому й погодилися, – розповідав одноокий козак.

Слухає Самко, боїться поворухнутися, боїться проґавити кожне слово. А як почув, що збирається одноокий на Січ, то зрадів, що й не сказати. Він прибув оце тільки з Січі, каже, що побуде тиждень дома, в місті Чернігові та й рушить назад.

Марко сидить на траві, куняє на самотині. А щоб не хотілося спати, то він зірвав листок деревію і застромив собі в ніс.

А Самко, слухаючи балачку одноокого, вже подумав, що робити. Він порішив, що як тільки той піде, то піти й собі слідком за ним, забалакати до нього та сказати, що він, Самко, та його товариш Марко теж підуть на Січ. Уже він благатиме того одноокого, щоб він узяв їх з собою. А коли він, бува, неохоче одмовить, то нехай хоч скаже, яким шляхом іти до Січі. Уже вони тоді підуть самі. А козак не одмовить щось порадити.

Коли Самко вже надумав усе як слід, слухаючи оту балачку, в той мент позад нього почулося голосно:

– Ачхи!

То ачхикнув Марко, та так голосно, що, мабуть, і на горі, і на Подолі було чутно, бо аж луна пішла навкруги.

Підскочив Самко, озирнувся на Марка, посварився на нього кулаком грізно. Але Марко не бачив нічого, бо заплющив очі, роззявив свою пащу та ще голосніше чхнув, а потім ще кілька разів підряд.

– Шпичка в ніс тобі, ідоле... – прошепотів сердито Самко, дивлячись на Марка. – Знайшов коли чхати...

Ліг Самко знову під кущем, щоб слухати далі. Дивився, дивився, але лиха тобі година! Уже не було того одноокого козака, ні того другого, з ким він балакав. Зникли вони десь, коли Марко чхав на ввесь Київ.

Схопився Самко, став на ноги, задирав голову, дивився на всі боки, придивлявся до кущів – чи не захилитається де гілка, щоб побачити, куди, в який бік пішли ті люди. Та дарма, бо ніде й не шелесне, кущі й не зворухнуться. Так наче снилося, що сиділи та балакали ось тільки що люди. Онде й трава зім’ята, де вони сиділи.

«А щоб його, того Марка! Треба ж було йому чхати. Шукай тепер того одноокого козака».

– А знаєш бо, що ти наробив, Марку? – запитав Самко, коли той угамувався з чханням.

– А що? – вирячив той очі.

– Оте, що ти прочхав запорожця... – сказав сумно Самко.

– Ну, та вже що буде, а сьогодні ми помандруємо на Січ, – порішив він. – Чи так, Марку?

– Авжеж, – погодився той.

Ішли вони до двору братського та балакали про те, що сьогодні вночі посунуть у дорогу. Балакав тільки Самко, а Марко погоджувався мовчки та іноді підтакував, коли той звертався до нього.

– Мабуть, отой одноокий подався додому, – говорив, ідучи, Самко. Добре, що я знаю, куди він пішов, бо казав, що до Чернігова. Ми його отам знайдемо. Я чув колись про шлях на Чернігів. Можна й шляхом, а найкраще понад Дніпром. Дійдемо до міста Любеча, а там, кажуть, недалеко.

Прийшовши в двір Братського, вони полізли на сінник. Треба ж лаштуватися в дорогу. Уже давно придбав Самко дві сакви. Такі тобі, що можна туди хтозна чого багато накласти. Є трохи сухарів, а треба й хліба.

Не спали до півночі. А потім Самко роздобув, так що ніхто не бачив, усього, що треба, стяжав патерицю в отця Аники, і аж тоді вже вони перелізли через паркан, та й подалися до Чернігова шукати одноокого запорожця. Треба шукати, бо як його, не знаючи шляху, добутися до Січі?

У дорозі

Уже зовсім розвиднилося, коли втікачі поминули Межигірський монастир. Самко йшов швидкою ходою, довгі поли рудої кути він підібрав під пояса, щоб не тяглися, зсунув аж на потилицю теж рудого і вже споловілого підкапка, щоб не було душно голові, бо й так її вкривала густа кучма вихруватого волосся, підкачав полотняні штани вище колін, бо росяно було.

Марко ступав повільними кроками, ідучи позад Самка. З-під куцої кути визирали штани, оті, що для нього вкрав Самко в келаря отця Іова, та, на лихо, той келар був низенький, присадкуватий, товстий, мов бочка, а тому його штани здалися на Марка дуже куці, та ще й рясні, як спідниця, підкапок малий ледве держався на голові, хоч як він його натягав на свої розкуйовджені, муругі патли.

Обидва босі, зі саквами за плечима, з палицями в руках, вони нагадували щонайзлиденніших, мандрівних ченців або ж дяків-пиворізів.

Ішли мовчки. Про віщо балакати, коли відомо обом, куди вони йдуть та чого йдуть, а про все інше давно перебалакаєш.

Самко дивився вперед та позирав на вкриті лісом гори й на рівні, пожовклі від спеки луки, по той бік Дніпра. Обличчя його, ні погане, ні вродливе, ще безвусе, було задумане, хоч розумні сірі очі дивилися весело. Двадцять років на плечах не дуже важать.

А Марко, ідучи, дивився Самкові в спину, ні про віщо, мабуть, не думаючи. Його великі голубі та ясні, мов дитячі, очі на круглому виду були трохи сонкуваті й байдужі до всього. Іноді тільки, ідучи понад кручею, він нахиляв голову, ніби хотів подивитися, що там є на дні.

– Дивись, чорте, ще гепнешся з кручі! – остерігав Самко.

– Гепнуся, то не втоплюся. А отут, мабуть, є раки, – гудів той басом.

– Тебе кат не візьме, а хліб намочиш. Не до раків тепер. Ще нам швандяти та швандяти, – говорив Самко.

Марко погоджувався мовчки, мацав сакву з хлібом та, розмахуючи важкою патерицею отця Аники, плентався за Самком.

Аж ось по той бік Дніпра, з-за рівних луків визирнуло сонце, неначе воно продрало десь отам моріжок та вилізло з землі. Запалали вогнем верховини надбережних гір, загорілася вода, заграли по версі зграї дрібної риби, вистромила на мить голову з води і швидко зникла полохлива видра. Забалакали на різні голоси пташки в кущах.

Починався літній ясний день.

Багато верстов пройшли бурсаки, а не зустрілося їм ніде ні хутора, ні якого житла. Весь час по один бік – гори, а по другий – луки. Іноді тільки завертав круто в бік Дніпро, зникав за скелями, і тоді здавалося, що це вже йому край. Аж ось він знову з’являвся і знову зникав.

В обідню годину надійшли вони до долини між горами, що скидалась на підкову, оточену густим лісом аж до води. Зеленіла високо трава, бо врятували її від посухи високі гори та ліс. Серед долини росли густі кущі глоду, шипшини, а над берегом – високий та густий очерет.

– А чи не одпочити б нам, Марку? – запитав Самко.

– Про мене, – погодився Марко, збираючись уже сідати.

– А пожди-бо! – зупинив його Самко, нюхаючи повітря. – Немов запахтіло димом... Так і є. А подивись-бо ти, сонкувата верство, чи не побачиш чого?

Марко витяг шию, мов журавель, і почав дивитися:

– Онде курить дим за кущами, – вказав він патерицею на кущі серед долини.

– Де курить дим, там повинні бути люди, – порішив Самко. – Підемо до них.

– А хтозна, що воно за люди... – сказав боязко Марко. Великий на зріст, дужої сили, він, проте, боязкий був.

– Запорожець з тебе! Лихо, не запорожець! А як ж ти будеш битися з татарвою та з турком? – запитав Самко.

– Турком? Та хтозна. Хіба з одним якимсь, то може, – промовив мляво Марко.

– Перун ти, та й годі, – сказав Самко, махнувши рукою, і попрямував туди, де курів дим.

Натягнув Марко на лоба свій підкапок та й поплентався за Самком.

Москалі

Наблизившись до кущів, Самко з Марком побачили крізь прогалину декількох людей, зодягнутих у мундири зеленкуватого кольору. Вони сиділи біля казанка, що висів на сішках, а неподалік від них стояли в козлах рушниці.

– Москалі! – промовив з жахом Марко і зупинився.

– Еге ж! Вони... – сказав не дуже весело й Самко, зупинившись і собі.

– Та вже що буде, Марку! Нема чого тікати, бо вже вони побачили нас, – і Самко попрямував до москалів.

Що тут діяти, пішов за ним і зляканий Марко.

– Здорові будьте, – промовив сміливо Самко, підійшовши до гурту.

– Здравствуйтє, – одповіли деякі з москалів, не рухаючись з місця.

Усіх москалів було шестеро. Зодягнуті в однакове вбрання, в однакових кепках на голові, всі вони здавалися з першого погляду схожі один на одного, мов рідні брати.

– Нікак із святих. Монахі – что лі ча? – запитав москаль, що сидів з ложкою біля казана та куховарив.

– Святиє не святиє, а прімєрно люді, – сказав поважно другий москаль, видно старший з них. – Прісажівайтєсь, как вас вєлічать. Для отцов молодиє, а по одьожє – как знать, – звернувся він лагідно до бурсаків,

Самко сів одразу, а Марко постояв трохи, дивлячись з-під лоба, мов дитина серед чужих людей, а потім сів оддаль. Боявся дуже, хоч сам не знав, чого. А глянувши на бік, він побачив неподалеку біля саги за очеретом воза, чимсь навантаженого, пару коней, що паслися, а біля коней звичайнісінького дядька-селянина з батогом у руці. Це зовсім заспокоїло Марка. Коли, мовляв, отой дядько з кіньми живі та цілі, не з’їли їх москалі, то, виходить, нема чого боятися і йому з Самком.

– С духовних будєтє? – запитав Самка старший. Самко сказав, хто вони такі.

– А-а! Значіт, попи в ікрє. Батямі нам будєтє, – догадався старший.

Усі москалі засміялися.

– А вон тот батя уж больно вєлік. А как разжірєєт, так бєда, – сказав кухар, указуючи ложкою на Марка.

– Настоящій мєдвєдь. Мішка, мішка, попляші, в тєбя ножкі хороші, – додав ще хтось жартливо.

Усі сміялися.

– Ну, будєт вам, рєбята! – зупинив суворо старший. – Нєчєво зря чєсать язикі. Всє люді как люді. Наряді любого із вас в такой балахон, то і получітся чудак.

Спитавши в Самка, куди вони йдуть, і взнавши, що до Чернігова, старший далі не розпитував. А про себе сказав, що вони зі Смоленська, їдуть до Києва. Їхали байдаком, а тепер на конях поїдуть горою. А ось їм отут сталася пригода: заґавився дядько-візник, а коні завернули в сагу, загруз дуже віз так, що коні не витягли і довелося розпрягати. А оце вони порішили одпочити та трохи підгодуватися, а потім уже думати щось біля воза: хоч ще спробувати витягати, хоч розвантажувати. А не хотілося б лізти в грузьку калюжу.

Зварився куліш. Сідають москалі навколо казана, добувши з-за халяв ложки.

– Садісь і ви, молодиє отци, – присогласив старший бурсаків.

Самко одмовляється, дякує. Марко мовчить.

– Да что там. Садісь і всьо. Попробуєтє солдатской похльобкі, – каже старший, Андронов. – Дай-ка, брат, запасниє ложкі, – сказав він одному з москалів.

– Садісь, отци, і ладно. Похльобкі хватіт на пятнадцать душ. Святой нє святой, а однім духом нє прожівьош. Попробуйтє казьонной піщі, – забалакали москалі до бурсаків.

Андронов дав одну ложку Самкові, а другу встромив у руку Маркові. Підсіли до казана й вони.

Правду казали москалі, що того кулішу на багатьох вистачить. До того ще куліш був не дуже смачний, а хліб такий, що хоч коників ліпи, а через те всі швидко наїлися, в тому числі й Самко. Більша половина страви лишилася в казані. А біля казана сам Марко.

Він спершу, коли сів їсти, то сьорбав той куліш якось ніби соромливо, поглядаючи на всіх з-під лоба, а потім почув себе сміливіше і їв із смаком на увесь рот, а ще далі – так захопився їжею, що забув про все на світі. Не звернув навіть уваги на те, що всі вже давно покинули їсти та посідали оддаль від казана. А він собі, запихаючи в рота шматок за шматком глевкий солдатський хліб, нахилився над казаном та добирав з нього до краю. Уже аж тоді він опам’ятався, коли нічого не лишилося на денці, та не було ні шматка хліба.

Москалі стежили за тим, як їв батя, та здивовано й мовчки поглядали один на одного. А коли він кінчив їсти та, облизуючи ложку, глянув на всіх і, немов засоромившись, одсунувся від порожнього казана, тоді вже всі разом зареготали на всю долину. А Марко, почуваючи себе ніяково, кліпав очима, неначе вчинив якусь велику провину.

– Го-го-го! Вот так батя! Єму нужен будєт большой пріход, а в нєбольшой дєрєвушкє он весь мір об’єст. Вєдь ето, братун, он за восьмерих справілся. Да нам всєм за цєлий день не одолєть столько хлєба, сколько он в одін прісєст уложіл! – казали, регочучи, москалі.

Самко не дивувався, він знав, що Марко і в бурсі не наїдався ніколи. Щоразу після трапези він збирав зі столів недоїдки хліба в поли своєї кути, ішов на сінник, а літом де-небудь у бур’яні кінчав усі шматки до крихти. Колись братські пекарі спробували нагодувати його досхочу різними стравами, що готували окремо для старших ченців. Годували його, годували, а він усе їв, не одмовляючись. З’їв сам усе, що готувалося на п’ятьох. Злякалися пекарі, думаючи, що він переїв надто та ще пропаде. Аж він, поївши все оте, ідучи з пекарні, попросив у пекарів ще хліба. Було дива на весь Братський.

Досить нареготалися москалі з Марка, а потім почали про дещо балакати.

Самко сказав, між іншим, про те, як вони з Марком боялися наблизитися до них.

– Да нєшто ми звєрі какіє? – запитав старший москаль, образившись трохи. – Люді ми, как і все люді. Правда, ми вродє как і казьонная вещь, с одной сторони, подневольниє. Живьом с пріказанія, с команди. Вот, к прімєру, прікажет нам начальний «Стрєляй друг дружку! Колі!» Ми і будєм колоть. Размишлять да раздумивать нам нє полагається. Вот поетому ми і страшни для всєх. А нам ето, как людям, і обідно. Нічєво не подєлаєш. Вот здєсь я, хотя і старшій, а меня ровно как і нєт. Потому что всє свої рєбята, тянєм вмєстє одну лямку. А вот в полку я буду с товаріщамі собакой. А нє будеш собакой, так тебя заколотят, – розповідав він про сумне та страдницьке солдатське життя.

Дивування з Марка

Побалакали москалі з бурсаками, одпочили, а потім старший нагадав про воза. Треба ж його витягати. Пішли всі до саги, а за ними й бурсаки. Дивляться, колеса загрузли по самісінькі колодки. Порішили спробувати ще запрягти коней, може таки витягнуть. Запрягли, але коні хоч і добрячі, а не зворухнуть воза й з місця. Допомагають москалі гуртом, підпихають з боків та ззаду, але віз мов прикипів. Нарешті коні так смиконули, що порвали гужі й розпряглися. Нема чого робити, треба розвантажувати воза, хоч і не хотілося.

Аж ось Марко, що стояв осторонь та дивився, почав роздягатися, скинув з себе підкапка, лишився напівголий, у самих широченних штанях, бо сорочки не мав, підкачав штани, і коли тільки вийшли коні з голобель, то він, не поспішаючи, поліз у багнюку і, ставши спиною до воза, нахилився і почав намацувати передок біля осі. Усі здивовано дивилися на нього, думаючи, що то він жартує для сміху. Аж бачать, він нахилився наперед, напружив м’язи, все його тіло мов аж посиніло, він неначе поменшав на зріст, бо загруз у багнюку. Ще напружився, і передок воза піднявся трохи вгору, заколихався, щось мов затріщало, почала вибухкувати, наче стріляти та бризкати, брудна вода з-під ніг Марка; заколивався увесь віз, і раніше, ніж усі встигли подумати про те, щоб допомогти Маркові, то вже віз стояв на сухому.

Москалі остовпіли від здивування і стояли мовчки. А Марко тільки подивився на свої забруднені штани, не звертаючи ні на кого уваги, мов нічого дивного не зробив.

– Треба, мабуть, помитися біля річки, – сказав і попрямував до Дніпра.

– Дивись-бо, не покинь отам штанів, роззяво! – гукнув йому навздогін Самко.

– Ах, братци моі! Вот так сілушкі у молодца! – промовив захоплено старший москаль.

– Как же ето? Одін за двух лошадєй. Вот сіліща то! Вот так батя! Да таково молодца єжелі би в Москву, так єму і цени нє сложілі би. Пєрвий чєловєк бил би возлє купєчества. Жаль, что нє воєнний. Богатирь да і только, – балакали здивовані москалі.

– І вот он такой, а боялся к нам подойті. Сіліща страшная, а сєрдце как у младєнца! – говорив старший.

Повернувся Марко з річки, одягнувся, а штани повісив сушити на кущику. Дивляться на нього москалі – не надивляться. А старший узяв з воза дві величезні хлібини і поклав їх біля куща, сказавши: «єто батє за єво работу». Самкові, взнавши, що в нього є пістоль, дали москалі трохи пороху та куль. Зрадів Самко, що є чим набити зброю.

– Да вам, братци, нікаково оружія нє надо. Вєдь, батя, єжелі би ково одін раз достал рукой, то только мокроє мєсто осталося би, – говорив старший, дивлячись з пошаною на Марка.

Віз був запряжений. Попрощалися по-братерськи москалі з бурсаками та й рушили долиною на гору. Вони ще довго озиралися назад, мабуть дивилися на Марка. А він сів під кущем та від нічого робити запихав собі в рота шматки глевкого солдатського хліба, неначе дуже довго не їв.

Самко не дивувався з Маркової сили. Він знав, що ото з возом було для нього ніщо. Він у бурсі було проробляв таке, що підлізе під ослона, де сидять шестеро богословів, знайде рівновагу, та й підійме усіх з ослоном на плече так легко, як добра баба відра з водою на коромислі. А колись він уночі прикотив до брами Братського такий камінь, величезний уламок скелі, що ранком усі дивувалися – де він узявся, та що з ним робити. Бралися біля того каменя гуртом, усією бурсою, так ледве зворухнули. А коли келар отець Іов звелів пекарям, щоб вони нагодували добре Марка, то на другий ранок камінь опинився біля річища Почайни. Переносивши зі спижарні до пекарні борошно, брав на плечі по два лантухи, наче грався. Усі звикли до його сили, то й не дивувалися. А доволі було якомусь з найменших школярів, малому авдиторові нагримати на Марка та насваритися кулаченям, то він злякано тікав від нього.

Заходився Самко набивати порохом та кулями свого пістоля. А Марко, з’ївши непомітно для себе ще півхлібини, добув з сакви кисета, що нагадував шмат ганчірки, люльку, кремінь, кресало та губку, наклав тютюну, викресав, запалив та ліг під кущем, задоволено плямкаючи. Навчили його отакому конюхи Братського. Хоч він тільки тоді брався до люльки, коли був дуже насичений або дуже голодний. Тютюн він добував по чужих городах і не вважав, що то є крадіжка, бо, крім цього, він нічого не крав. А коли ніде було добути тютюну, то він набивав люльку чим доведеться, бур’яном, сухим листям, а іноді й сухим кінським кізяком. Аби горіло та куріло.

Ліг і Самко під кущем. Позіхається чогось йому дуже.

– Дивися, Марку, спати нам аж ніяк неможна, – попередив він, а в самого очі злипаються.

– Неможна, то й неможна, – погодився Марко, позіхаючи на ввесь рот.

Хочеться хлопцям до нестями спати. Не доспали ночі, а ще оце стільки верстов майнули.

Можна б заснути, та треба ж поспішати до Чернігова, шукати отого одноокого козака.

Щоб не заснути, Самко порішив дивитися на ліс. Дивиться, а ліс неначе більшає, росте, робляться дерева такі товстелезні, що й у світі нема таких, то знову зробилися тонкі, мов очерет, а це вже мов не ліс, а зелена пляма.

– От лиха тобі година! Ще поснемо, – промовив Самко, напружуючи очі, щоб не стулялися. Підвівся, глянув на Марка, а той уже й очима не блимає, люлька звисла, от-от упаде, а голова поволі хилиться до трави.

– Ой, заснеш, катюго! Заснеш, ледащо – сказав він докірливо Маркові. – Тоді тебе годі вже будити, хоч з гармати бухкай над вухом, то не почуєш.

– Та не засну. Ось нехай тільки штани просохнуть, – буркнув Марко, вмощуючись, щоб краще лягти.

– Ой, знаю, як ти не заснеш. Я, звісно, не засну, та самому нудно. Ось давай побалакаємо, щоб не спати, – запропонував Самко. – Будемо балакати про запорожців.

– Будемо... балакай, – згодився Марко.

– Будемо вдвох. Я казатиму, а ти проказуй за мною. Що я казатиму, оте й ти кажи.

– Добре, кажи.

– Ото вони є отакі запорожці, – почав Самко, лігши на траві.

– Такі запорожці, – проказав за ним Марко.

– Та поїхали вони до такого моря... А яке ж воно таке море? Мабуть, набагато більше за Дніпро. Кажуть, що в морі вода дуже солона, – почав собі уявляти Самко, яке воно оте море. А очі мов хто стулює. – Ну, ну, Марку, кажи далі, – промовив Самко, ледве перемагаючи себе, щоб не заснути.

– Ну, ну, кажи далі, – промимрив за ним Марко і хропнув.

– Ой, спиш ти, чорте! – гримнув Самко. – Не спи, ідоле! Кажи все підряд.

– Не спи... кажи підряд... – знову промимрив Марко. – Я не сплю, ні...

– Коли не спиш, то проказуй. «Сидять запорожці біля моря... та їдять рибу», – знову почав Самко.

– Сидять запорожці біля того... біля риби... та їдять море... – промимрив востаннє Марко і разом захріп.

Хотів Самко почати лаяти Марка, та тільки пробурмотів щось таке, що й сам не добере ладу. Та як уже його добирати, коли вони з Марком уже в Січі та одягнуті в червоні жупани...

А по хвилі з-під кущів лунав по всій долині дужий хропіт двох стомлених юнаків.

Серед темного лісу

Прокинувся Самко, глянув угору, аж сонце вже повертає на вечір. Отак заспали. Він би ще був спав, та намуляв йому бік пістоль, бо він підклав його під себе. А Марко так хропе, аж трава коло нього хилиться. Треба будити його та рушати. Почав будити, так де там. Спить, неначе мертвий. Кричав, гукав, смикав за руки та ноги, почав лоскотати, так Марко хвицнув ногою, ледве одскочив Самко.

Що ж його робити? Хоч сядь та плач або жди, поки він виспиться, а виспиться він через ніч аж на ранок.

Згадав Самко, як чернець отець Сава будив бурсаків до утрені в церкву. Брав отець Сава свого канчука з волячої жили, та такого битливого, що як ударить ним по чомусь, то днів три свербить, мов печене, і з отим бичем він ішов будити бурсаків. Було йому до вподоби бити сонних хлопців. Аж очі було блищать в отця Сави у хвилини його такої праці. Уже кого як вчеше, то так той і підскочить, кричучи. А що дужче хто кричить від болю, то найбільша радість отцеві Саві. Боялися його бурсаки, як нікого. Доволі було крикнути сплячому якомусь бурсакові: «Отець Сава!» – як той ураз прокидався зляканий і довго тремтів після того. Та вже кому-кому, а Маркові довелося досить покуштувати отих бичів, бо дуже міцно спав.

Не хотілося Самкові лякати Марка «Савою», а треба, нехай потремтить собі трохи.

Нахилився Самко біля Марка та й гукнув:

– Отець Сава!

Аж застогнав Марко уві сні, а не прокинувся. Виходить, не доспав. А треба ж будити, бо вечоріє, треба думати, щоб десь переночувати, бо тут під кущами вночі ще й вовки з’їдять. А може, яка нечисть прив’язне, мавки з Дніпра повилазять. Хоч Самко з Марком ще не бачили нічого страшного, а проте й святі отці кажуть, що в світі є багато нечисті, та й молитви такі є, що від усіх чортів. А ще на Київщині, отут, кожна тобі баба відьма. Залазили оті відьми до келій святих отців. Колись одна отака опинилася в келії отця Мортирія, та заспала до ранку, що довелося потім одягати її в рясу та виводити за браму. А потім в отій келії кропили свяченою водою. А хіба ото не з відьмою цілувався в бур’яні отець Місаїл? Та багато було таких ченців, що до них так і липли оті відьми, усе такі молоді та вродливі. Посміхалися філософи та богослови, кажучи, що й вони б не одмовилися від такої нечисті. Та в місті воно й не страшно, а отут серед глушини, то краще не здибатися з нею, цур їй пек.

Думав ото Самко, а сам одломив тонку лозину, обчухрав її і, підробивши голос під отця Саву, нахилився біля Марка та як опереже його лозиною: «До церкви, стультус!* До церкви, стультус!»

Підскочив Марко зляканий, дивиться на всі боки, шукаючи очима страшного отця Саву.

– Не лякайся, Марку, це я тебе поблагословив, – заспокоїв його Самко. – Що ж робити, коли тебе інакше не збудиш!

Заспокоївся Марко, аж посміхнувся радісно, що нема й поблизу отого Сави.

Надів Марко штани, взяли хлопці сакви й палиці та рушили бадьоро понад берегом Дніпра вгору.

– Ось бачиш, Марку, хоч який ти дужий, а сну не переміг. Ото було б нам посидіти трохи та й рушати. Стільки часу втратили, – говорив Самко, прискорюючи ходу.

Уже багатенько вони пройшли, коли зустріли гурток людей, чоловіків та жінок, старих та підстаркуватих, з ціпками в руках та з клунками за плечима. То були прочани, що йшли до Києва.

Поздоровкалися. Самко запитав, чи далеко до Любеча та чи нема де по дорозі якого села.

– Ще далеко, батюшечко, – одповіла одна стара.

– А села та хутори, батюшечки, на горі. Вам горою найкраще буде йти, – порадила друга стара.

– Тільки дивіться, святі люди, не збийтеся з першої дороги, щоб не завело вас лісом хтозна-куди, – додав старий дідок. – Ми ночували в тутешніх людей, то вони казали, що в лісі блукати небезпечно.

Побалакали прочани та й рушили у свій бік, а бурсаки — в свій. Принаймні, хоч розпиталися, де повернути на гору.

– Погана на нас шкура, Марку, що нас мають за ченців, – говорив Самко. – Мені ото нема гірше, коли мене величають батюшкою. Так неначе я що вкрав або кого вбив. Коли б нам збутися оцього розпроклятого одіянія. А як ти його позбудешся? Голий не підеш. Та вже як прийдемо на Січ, то скинемо його з себе, – потішив себе Самко, думаючи, що там тільки й сподіваються, що вони прийдуть, та почнуть їх там одягати, піклуватися біля них.

Ось уже й друга долина, отут, казали прочани, треба повертати на гору. А це мов дорога. Пішли по ній. Ішли довго. Уже почало смеркати. А ніде ні села, ні хутора, навіть ніякої ознаки на те, щоб десь поблизу жили люди.

– Оце мов стежка, Марку, – сказав Самко, придивляючись збоку. — Стежка доведе нас до людей, а люди направлять, куди краще йти. Та ще треба нам подумати про те, щоб десь заночувати побіля людей. Чи не піти б нам стежкою?

– Про мене, хоч і стежкою, – одповів Марко.

Пішли стежкою, що вела до лісу. Чи йти чи ні. Страшний, темний ліс. А треба йти, не стояти ж та думати.

Увійшли в ліс. Шумлять тихо дерева, неначе розмовляють про віщось. А стежка робиться ледве помітною, до того ще дужче темніє. Уже з усіх боків ліс наче оточений темними стінами. Уже й стежки нема, так раптом де й ділася, та хоч би й була, то не видно її, бо зробилося зовсім темно. Ні неба, ні зірок, величезні дерева захилили густим гіллям угорі, неначе чорною хмарою вкрили. Тихо стало в лісі, замовкло, не шумить уже й верховіття, душно стає, аж дихати важко, чи то, може, дуже легко, бо й серце стугонить. Тікати б з лісу, та куди тікати, коли вже й помалу йти не дуже розженешся? Он уже Марко натрапив лобом на дерево. Треба йти навпомацки, бо ще й очі повиштрикуєш. Зразу тобі зробишся одноокий.

– А стій-бо, Марку, бо далі нікуди, – сказав Самко, ідучи вперед. – Ось тут мов провалля. – Він нахилився і почав мацати палицею. – Так і є, що воно... Я відчув, як відтіль війнуло вогкістю. Ми отут поночі вскочимо в отаке, що будемо потім без голови ходити. Звернемо собі к лихій годині в’язи, а потім думай, що хочеш. Доведеться сидіти нам отут до ранку. Уже ж щось буде... – міркував Самко, сидячи над проваллям.

Марко мовчав. Він зовсім злякався. Уперше в житті довелося опинитися серед лісу та ще й уночі. Мов нема нічого страшного, а проте чогось страшно.

Аж ось зареготало щось та так сумно, що Марко затремтів, присів з переляку.

– Та не бійся... то воно... хтозна-що... – заспокоїв Самко, клацаючи зубами від жаху.

Притулилися вони один до одного, не так мов страшно. Але знову щось угорі зашелестіло і знову зареготалося.

– Це ота птиця, щоб вона навіки пропала. Пугач! – догадався Самко. – А я думав, якась нечисть. Ходімо далі від провалля, цур йому, бо так і здається, що тебе туди хтось за ноги потягне.

Одійшли трохи від провалля, держачись один за одного, мов ті сліпці. Сіли мовчки під деревом, прихилившись до нього спинами. Долі сухо, бо посушливе літо і в лісі висушило.

– А шукай лиш, Марку, своє приладдя та креши, – сказав Самко. – Ще оддери шмат свого кисета, щоб запалити ганчірку, а я пошукаю чогось такого, що горітиме...

Марко почав кресати, а він назгрібав біля себе перетлілого листя та хмизу. А коли Марко викресав, то він запалив шмат ганчірки, поклав її долі, а поверх неї – листя, ліг і почав роздувати. Спалахнув невеличкий вогонь, освітлив навкруги, а хлопці почали збирати хмиз та сушняк, що його було скрізь доволі, та класти вогонь. І через яку хвилину серед лісу палало веселе вогнище, освітлюючи товсті й мовчазні дерева. Он угорі заметушилися, літаючи в сяйві од вогню, кажани, заплигали по гілках білочки, пробіг над проваллям рудий ліс і швидко зник.

Повеселішали хлопці. Що то воно вогонь! Уже не такий страшний здається їм ліс. Якось вони пересидять ніч, а ранок щось їм скаже. Нема нічого страшного. Коли яка звіряка надійде, то в Самка тепер є набитий пістоль.

– А чи не спробувати, Марку, пістоля, як він стрельне? – запитав Самко.

– Спробуй, – сказав той.

Націлився Самко в дуба, що був неподалеку насупроти їх, стрельнув. Гучно вибухнув пістоль, аж луна розкотилася лісом. Пістоль так смиконув Самкові руку, що ледве не вирвав, а у вухах аж загуло. Марко сидів, роззявивши рота від здивування й переляку.

– Що? Ловко? – запитав Самко.

– Ловко... тільки більше не треба... – одповів Марко, дивлячися з острахом на пістоля.

Подивилися на стовбур дуба, що в нього стріляно, але таки влучив Самко, зідрав геть кору. Зрадів він тому дуже. Де ж таки, він тепер справжній стрілець, не соромно й на Січ з’явитися. Але краще було б Самкові не стріляти в лісі, бо потім той постріл не минув даремно.

Набив Самко знову пістоля та поклав біля себе. Тепер їм зовсім не страшно нічого, коли в них є отака зброя.

Горить вогонь, виблискує, наче танцюючи на стовбурах дерев. Сидять біля нього бурсаки, вечеряючи смачно, хоч у них самий тільки хліб з сіллю. Та на волі все добре їсться.

– Ну, вже тепер, Марку, не думай аніяк спати до ранку, – зауважив, повечерявши, Самко. – Бо як поснемо бува, то нам вовки й ноги пообгризають. А тебе й до пупа з’їдять, то ти не почуєш. Це тобі не на сінникові в Братському. Треба звикати не спати, бо як прийдемо на Запоріжжя, тебе поставлять на варту, а вже там коли заснеш, тоді буде тобі гірше, ніж від отця Сави. Запорожці жартувати не вміють. Вони, брат, такі, – розповідав Самко про запорожців, начебто він уже бував серед них.

– Ще б я думав отут спати. Це вже ні. Не спатиму, – запевняв Марко.

– Ой, дивись! Ти такий, що й не думавши захропеш, – остерігав його Самко, хоч йому й самому хотілося спати.

Назбирали дві великі купи сушнику, сіли біля вогню, порішивши не спати до ранку. Самко держав напоготові в руці пістоля, а Марко – важку патерицю отця Аники. Почали балакати сидячи, згадували бурсу. Чужа вона тепер їм зовсім. Що їм тепер хто, коли вони самі собі. Вільна їм воля. Ось тільки вони дійдуть до Чернігова, знайдуть отого одноокого козака, а там з ним на Січ. Поробляться вони козаками, а козакові й сам чорт не брат.

Балакають вони, хоч найбільше Самко, а Марко коли-не-коли скаже слово, а найбільше присягається й запевняє, що він не спить та й не думає спати. А вже, мабуть, незабаром і ранок, бо напосідає сон, так і хилить, а проте не піддаються хлопці, сидять браво.

Каже щось Самко, але йому здається, що він щось не те каже, що треба, не в лад, та й голосу свого не пізнає, мов не той. А що ж таке він оце тільки що сказав? Щось зовсім не до ладу... А що не до ладу?.. Хтозна-що...

Вороги, чи хто вони?..

Кліпнув очима Самко, йому здалося, що він тільки на хвилину заплющив очі, і сидить він так, як сидів. А сучий Марко прихилився до купи сушника та й хропе. Коли ж це він устиг заснути? Але чиї ж ото руки ворушать вогонь та підкладають хмиз?..

Повернув Самко очима в бік і остовпів сидячи, боячись і поворухнутись. Заплющив швидше очі. Чує, що не спить, та й який там воно вже сон, коли хтось такий сидить коло вогню. Не встиг роздивитися гаразд, а треба ж роздивитися, та обережно, щоб знати хоч, що воно. Може, яка нечисть? Так нащо б їй ото підкладати хмиз?

І, сидячи нерухомо, Самко почав напружувати вії, щоб зовсім не розплющити очі, а тільки подивитися крізь щонайменшу щілину вій. Почав дивитися. Так, сидить людина, огрядний чолов’яга, в нього руді борода й вуса, такі руді, мов жар, рівний тонкий ніс, а очі веселі, посміхаються хитро; зодягнутий він у кунтуш, на голові невеликий сукняний бриль, а ото що в нього за плечима? Рушниця. Та й біля пояса широкий ніж у піхвах та ще й пістоль. Хто ж він такий? Де він узявся? Як він опинився отут?

– А годі, хлопче, в піжмурки грати, – промовив рудий і посміхнувся в бороду.

Розплющив Самко очі, дивиться на того, і щось не дуже страшний здається він йому.

– Злякався, хлопче? – запитав рудий і знову посміхнувся. – Я думав, хто воно отут бухнув з пістоля?

– Не так злякався, як здивувався, – одповів сміливо Самко. – Я ж мов зовсім не спав, аж воно отаке?

– Спав, та ще й добре спав, хоч і сидячи. Я встиг принаймні розпалити вогнище, що вже було погасло, та вже й дві люльки випалив, – запевнив його рудий, набиваючи люльку. – Отоді, хлопче, найбільше й спати хочеться, коли неможна. Отакі з вас будуть запорожці. Та нічого, вилюднієте між людьми. А волю та бурхливу пригоду можна не тільки в Січі знайти, – додав він поважно.

Аж здригнув Самко, почувши, що він знає про те, куди вони йдуть.

– Не дивуйся, я не характерник. То все дурощі плещуть про чарівників та характерників. Я чув, як ти балакав з отим, – указав він на сплячого Марка.

Заспокоївся Самко, а то вже було злякався.

– Ну, ще встигнемо колись побалакати, буди лиш свого товариша та підете зо мною, – сказав рудий, мов байдужим голосом, а разом і твердим, таким, що треба слухати й коритися.

Будити Марка! Наче це така легка штука. А треба ж будити.

– Уставай, Марко. Чуєш, Марку? – кричав Самко, нахилившись біля нього, але даремно, бо той міцно спав.

– Ось як треба отаких будити! – промовив хтось такий злісним, крізь зуби голосом.

Не встиг Самко роздивитися, хто воно, як побачив, що якийсь другий чоловік, теж озброєний, нахилився швидко до вогню, вхопив головешку з вогнем на кінці і штурхнув Марка під підборіддя.

– Ти сказився!.. Вони не оті!.. – гримонув на того рудий, вирвав у нього з руки головешку і жбурнув набік.

Саме в ту мить Самко кинувся до свого пістоля, готовий боронити Марка, не зважаючи на двох озброєних, але рудий швидше від нього нахилився і схопив того пістоля.

– Покинь, хлопче, то він помилився, – сказав рудий Самкові. – А з хлопця будуть люди, – звернувся він до того лютого чоловіка, що припік Марка.

Але чогось отой лютий не схожий зовсім на лютого, він дивиться сумно долі, наче який винуватець.

А Марко, прокинувшись раптом, сидів та чухмарився спросоння, роздивляючись на чужих людей. Мабуть, не дуже його припекло.

Роздивився на того й Самко. Він був зодягнутий так само, як і рудий, так і озброєний, із себе нестарий, якийсь змучений у нього вид, та й сам він худорлявий, на масть русявий, з клинуватою бородою й не дуже великими вусами, а очі ховає, що й не роздивишся.

– Ото, братко, є така приказка: «Уперед спитайся, а потім уже й лайся». Одежа часом нічого не каже, – промовив рудий до русявого.

Той нічого не одповів і ніяково одвернувся.

– Ну, ідімо! Ніколи ханьки мняти, – сказав рудий. – І ви хлопці, підете з нами. Не бійтеся, вам ніхто лихого не заподіє, будьте певні. Може, вам цікаво знати – куди йти з нами й чого йти, то сховайте на час цікавість. Кажу вам, не буде лиха. Що трапилося оце біля вогню, то даруйте помилку, та не кажіть про те нікому, коли розумні. Буває всього. Ходімо ж, – кінчив він і рушив уперед, а за ним той другий.

Марко гаразд не второпав, про віщо йшла розмова, а подивився на Самка та, побачивши, що той нічого не каже, одягнув на плечі сакву, взяв патерицю й рушив услід за Самком і отими людьми, що йшли попереду.

А ті не шукали стежки, не роздивлялися, куди йти, а йшли собі байдуже, почуваючи себе в лісі, мов дома, обминали яри та провалля, знаючи, куди йти. Бурсаки, ідучи за ними, ледве встигали завертати, спотикалися на коріння дерев, хоч уже добре повиднішало в лісі. А на просторому, мабуть, уже був ясний день, бо крізь гілля вгорі просвічувалося чисте небо.

«Що вони за люди? Вороги чи хто вони? Чого вони звеліли, щоб за ними йти? І куди йти?.. Нащо вони взяли пістоля? Що, як, бува, не повернуть його? Не добереш, чи вони лихі, чи добрі люди. Ось отой русявий здався спершу лютий, припік Марка, а потім зробився такий, мов не радий, що вчинив так. А чого це воно так, що їх з Марком двоє і отих теж двоє, і вони чогось ураз поробилися за старших над ними? Ото біда тільки, що Марко такий плохий на вдачу, а коли б його роздратувати, тоді б він оцих двох позакидав на дерева. Сили в нього багато, та вдачі мов у вівці. Виходить, коли підеш у світи, то й не думай безпечно спати. Ото не треба було пробувати пістоля. Ніхто б не знав, що вони в лісі. Ну, та вже що буде. Побачимо. Може, оці люди надумали пожартувати з нами. Що ж вони нам зроблять? Коли б думали що лихе, то вже зробили б. Та ми ж з Марком нічого їм не завинили. Щось воно чудне таке», – думав, ідучи, Самко.

Марко йшов байдужо, мабуть не багато думав. Нехай, мовляв, Самко думає, бо він розумніший. Здивували його тільки спросоння оті люди. А коли Самко йде за ними, то, виходить, треба йти. Чогось воно щемить трохи під підборіддям. Він і не знав, чого воно.

Ішли довго, весь час мовчки. Дедалі виднішало в лісі, але кінця-краю не видно йому, куди не глянь, скрізь стіною дерева. Ідучи, обходили глибокі яруги та провалля, а через одне переходили по стовбурові товстого дуба, що впав і утворив місток. Страшно було дивитися вниз, мов і дна немає отам. Довелося дертися крізь таку гущавину, що, мабуть би, і собака не продерся. А проте й гарно в лісі, зеленіє рясно папороть, наче хвилі покрутилися та понадималися кущі ожини, поробив курені густий хміль, оповивши стовбури дерев, лунають голосно співи пташок, переплигують, наче літають угорі, з дерева на дерево моторні білки, шелестять по кущах зайці та лисиці, мов не дуже вони полохаються людей.

Аж ось стало зовсім видно, з’явилася невелика зелена галявина під горою, оточена товстими деревами.

– Ану, хлопці, ще вгору, – сказав рудий. І, не доходячи до галявини, зупинився біля гіллястого дерева і подерся на нього, за ним поліз русявий, а потім подерлися й бурсаки. Добре, що їм не треба вчитися лазити по деревах, бо вони було як вирвуться коли з двору Братського, то облазять усі верби, що понад Почайною.

Долізли рудий з русявим до середини дерева, потім переступили на гілку другого поближнього дерева, потім на третє й далі, а за ними й бурсаки.

Дивна Самкові отака подорож по деревах, але ніколи й дивуватися, бо треба дивитися, щоб не впасти, переступаючи з гілки на гілку. Деякі гілки аж тріщали позад нього, та гнулися дуже, – то на них ставав Марко.

Перейшовши отак декілька дерев, злізли долі оті, що вели перед, злізли й бурсаки. Глянув Самко, аж вони опинилися в кінці з галявини під горою. Біля двох товстих дубів, що стояли рядком, неначе ворота, лежала велика купа нарубаного, вже сухого гілля.

Підійшов рудий до того гілля, одхилив його на обидва боки, і в стіні гори з’явилися неширокі міцні дубові двері. Він нахилився біля порогу, застромив руку в невеличку нору, смикнув тричі поспіль дуже, а тричі тихенько і почав прислухатися. Незабаром хтось стукнув зсередини тричі, рудий теж одповів, стукнувши тричі в двері, і промовив: «Наші шевці».

Одчинилися двері, з’явилася чиясь дуже волохата рука і зникла.

– Просимо до нашої господи, – промовив рудий, указуючи бурсакам у середину темної печери.

Дивовижна господа

Услід за хазяїнами пішли й гості в нору. Темно в середині, нагадує лаврські печери, така сама дугаста стеля, так і заввишки й уширшки. Одбиває луна кроки ніг, і одгукуються вони десь далеко в глибині, наче йде не четверо чоловіка, а кількадесять.

– А пождіть лиш, я запалю, – сказав, зупинившись, рудий.

– Запалю!-палю!-лю!-лю! – одгукнулося декілька разів у далекій глибині печер.

Марко злякано притулився до Самка, але й тому теж стало чогось моторошно.

Викресав рудий, притулив до чогось губку, і в його руці запалав смолоскип, засмердівши трохи сіркою. Пішли далі печерою, потім завернули в бік і пішли східцями наче вгору, поминаючи печері, що розіходилися в різні боки.

«Отут як іти, не знаючи, то можна заблудити ще гірше, ніж у лісі», – подумав Самко.

Ішли довго, здавалося нема краю довгій печері. Аж ось двері. Погасив рудий смолоскипа, смикнув за мотузку, що висіла вгорі. Щось стукнуло всередині, одчинилися двері. Вони опинилися в дуже просторому льоху, такому, що хоч конем грай, коли б не стовпи посередині, що піддержували стелю. Гаразд усього не видно, бо тільки один каганець, що стояв на вирубові стовпа, освітлював тільки половину льоху. Посередині стояв довгий дуже стіл, біля нього також довгі ослони.

Постановив рудий на стіл каганця, освітливши й другу половину льоху; там у самій глибині стояли на колодках дерев’яні помости, а на них якесь збіжжя та рядна. На одній стіні висіла на кілочках одежа, багато одежі різної: панські кунтуші, жупани, кожухи, шапки, брилі, жіночі сукні, чернечі ряси, військові мундири і навіть блискуча попівська риза. А на другій стіні блищала розвішана зброя: різні рушниці, мушкети, пістолі, шаблюки, палаші, сокири й ножі.

«Розбійники», – промайнуло в Самковій голові. Це вони з Марком опинилися в житлі розбійників. Оце так ускочили. Але нащо вони привели їх сюди? Узяти в них нема чого, окрім засмальцованих підкапків. Цього їм не треба, бо он скільки одежі. А вбивати їх нема за що.

– Ану, Квасок, давай бо нам чогось з’їсти, – гукнув до когось рудий, сідаючи до столу. Сів і русявий розбійник.

У кутку біля дверей щось заворушилося. Озирнувся Самко назад і побачив, що там біля великої печі заметушилася постать людини. А через хвилину з темної половини льоху з’явився, наче пливе до столу, здоровенний дерев’яний білий таріль, а на нім ціле велике засмажене ягня.

Ніс його невисокий, широкий у плечах дідок, що з першого погляду нагадував своїм обличчям собаку; вид його від самої шиї аж до лоба заріс густо волоссям, навіть круг очей росла вовна, а широкий ніс, приплесканий, та ще до того з жолобком посередині, позбавляв його людського виду, тільки очі його, розумні та ласкаві, що немов лагідно посміхалися, примушували забувати про його вид. Він поставив на стіл таріль, потім приніс другий з хлібом, а за третім разом – велику череп’яну сулію й чотири олив’яні келихи, подивившись ласкаво на нерухомих бурсаків.

Самко нишпорив скрізь очима, розглядав усе уважно, щоб з’ясувати собі, чи це дійсно розбійницьке кубло, чи ні. А Марко поглядав на стіл, на засмажене ягня та на білий пшеничний хліб, – такий пекли в Братському тільки для старших ченців. Він і не думав над тим, де він зараз опинився і чого.

– Єжелі ви, братци, здєсь, то садітесь к столу, – звернувся лагідно до бурсаків дідок тонким, співучим голосом.

– А так, сідайте, хлопці, до столу, побудьте за гостей, а там побачимо, – сказав рудий.

Бурсаки стояли, не знаючи, що робити, чи сідати, чи ні.

– Запам’ятайте, що в нас отут не кажуть по двічі. Хто не хоче, того не припрошують, – попередив русявий розбійник.

Сіли хлопці до столу, а дідок, узявши ножа, одрізав великий шмат Маркові, а Самкові менший, мов знав, кому більше треба.

– Наливайте й пийте, коли охочі, – сказав бурсакам рудий.

Запам’ятавши, що тут по двічі не кажуть, Самко налив із сулії собі й Маркові, покуштував, – мед варений, міцний такий, що дух забиває. Надпив трохи й поставив. А Марко свій келих вихилив до дна. П’ють добре розбійники, а їдять небагато, виходить – не голодні.

– От що, хлопці, щоб ви дечого не думали, а над дечим і подумали, – звернувся до бурсаків рудий. – Хто ви такі, я вже знаю. Надумали ви чимчикувати на Січ, але покиньте й думати про це. Отут ваша Січ. Нам потрібні отакі, як ви, а для чого, знатимете потім. Ось прийде наш старий і старший, подивиться на вас, а потім уже ми гуртом вирішимо, що з вами робити. А ви ще либонь не знаєте, хто ми такі?

– Ми шевці й кравці та на різні штуки митці. Годуємось з долота, ото наша й робота. Кого пришиємо, кого покраємо, то вже міцно, – швидко промовив русявий розбійник. Він повеселішав після кількох кубків.

– Зрозуміли, яка наша робота? – запитав рудий і посміхнувся.

– Ще б пак не зрозуміти. Он скільки начиння для роботи, – одповів сміливо Самко, кивнувши на зброю.

– Ну, далі ви ще більше зрозумієте, – сказав ніби загадково рудий і налив собі келих.

– Що ж можна ще більше зрозуміти, – подумав Самко. – Видно й так.

Він порішив у думці бути покірливим, погоджуватися на все до свого часу. Біда тільки, що доведеться втеряти того одноокого козака. Сказав рудий, щоб покинули й думати про Січ та запорожців. Ну, то ще побачимо. Коли що, то можна й п’ятами накивати, хоч і трудно, мабуть, утекти звідтіль. Час покаже. А впертістю тут нічого не поробиш. Видно, що ці люди ні з ким панькатись не будуть.

Маркові було все байдуже. Не прислухаючись до балачки, він заходився біля ягняти і майже сам його впорав, ще й маслаки потрощив.

– От молодець! – похвалив його русявий розбійник, – люблю за чисту роботу. Ну, випий ще, щоб печене загоїлося, – додав він, наливши Маркові келих. – Ми бачимо, що ти не баба, не заскиглив від болю. Пий.

Марко випив. Що йому! Йому добре там, де добре, де є їсти. Оце вже два дні підряд йому пощастило на їжу. А думати, нехай Самко думає за себе й за нього.

– Мене, братко, палили не так... – забалакав наче сам до себе русявий розбійник. – Я був монастирським кріпаком. Відняли в мене ченці жінку, ну, так я одного ченця пришив до ліжка. Зв’язали мене святі отці, палили мене свічками. Нема місця не печеного. А потім ще віддали на кару царським катам... – оті вже й на кобилу садовили. Нема кістки незрушеної, а проте живий зостався. Утік від катів, прибився ось сюди до людей, отут знайшов правду. Я кого побачу тепер у чернечій рясі, то готовий пекти його день і ніч, – скрипонув зубами від гніву і замовк.

Рудий встав з-за столу і почав роздягатися, а за ним і русявий.

– Лягайте, братки, коли не доспали. Отой піл буде ваш, – указав рудий. – Оце тільки й нашого, що вмреш на час та все забудеш. День наш вітчим, нічка мати, – промовив він, лягаючи. Ліг і русявий.

Ласкавий дідок приніс хутра та ліжники і послав на полу.

– Ложітєсь, дєтушкі, как дома, – сказав він бурсакам.

Лягли хлопці. Гарно так, після втоми та добре під’ївши, лягти на м’яке тепле хутро, знаючи, що тут ніхто не займе і нема чого стерегтися. А Маркові зовсім щастя, що ліг він не лаяний, не битий, що його не розбудить до утрені отець Сава битливим канчуком з волячої жили.

Ватажок Старий з товариством

Почув Самко скрізь сон гучний гомін. Прокинувся, хотів було встати, але, пригадавши, де він є, розплющив очі і почав дивитися в той бік, де гомоніли. Він побачив, що на ослонах біля столу сиділо багато людей. Перелічив, аж їх двадцять чотири чоловіка. Отих, що сидять сюди спинами, неможна бачити, які вони з себе, а оті, що лицем сюди, – всі молоді хлопці, тільки посередині сидить сивоусий з чуприною, в новому панському кунтуші. Він сидів і мовчав задумано. Іноді тільки відповідав, коли до нього зверталися. Величали його «Старий», а проте з пошаною – як найстаршого. Розбійники вечеряли, чи обідали, тут неможна було вгадати, бо день і ніч горів каганець.

«Ось він той «Старий», що згадував рудий розбійник», – подумав Самко і почав його розглядати, бо каганець стояв на столі біля «Старого», освітлюючи його вид.

Сиві вуса в «Старого», а брови чорні п’явками, обличчя без жодної зморшки, зовсім молоде, ніс з невеличким горбком, губи червоні, на чолі, над лівою бровою шрам, що так личить йому, щось додає до його спокійного і разом зважливого виду з блискучими й гострими очима.

Так неначе десь бачив Самко такого, як оцей «Старий».

«А, пригадав, бачив на малюнку». Колись бурсаки ходили на Різдво з вертепом по Києву, були в якомусь будинкові, і отам на стіні побачив Самко малюнок: сидить біля дерева на траві козак та грає на бандурі. Самка аж злякали написані на малюнку чітко слова, що немов вони виходили з рота козака: «А чого ти дивишся на мене».

І оцей старий схожий обличчям точнісінько на того козака Мамая.

І слухає Самко, про віщо балакають розбійники, та не добере гаразд, про що саме. Щось про Дніпро, якусь широку косу, про байдак та гострі палі.

Хтось з розбійників запитав Старого, чого він такий невеселий сьогодні.

– Сьогодні, брати, той день, коли ми програли бій під Оренбургом, та рівно п’ять місяців, як лихі кати кінчали нашого славного на ввесь світ і грізного нашим ворогам Омелька Пугача... – промовив Старий.

Гомін раптом затих. Підвівся старий, налив собі келих і промовив, стоячи: «За Омелька Пугача», вихилив і сів.

– За Омелька! За Пугача! – промовляли, п’ючи, розбійники.

Пригадав Самко, що цього року, взимку по київських церквах у час Божої служби поминали розбійника Пугачова і правили вдячного молебня, що Бог поміг цариці скарати такого страшного злочинця. Раділа свята церква, раділо панство, а чогось тільки не раділи монастирські кріпаки та щекавицька голота. Тоді в бурсі теж балакали про того Омелька, тільки згадували його, як злодія. А ось отут про нього згадують, як про славну людину, згадують з тугою.

«Відома річ, що розбійники розбійника й вихваляють, та й журяться за ним», – подумав Самко.

Ще хтось запитав Старого, що він чув, бувши в місті.

– Чув, брати, багато, та мало гарного. Є радісна новина для панів і разом велика до них ласка «матінки цариці», що втішила їх «жалованою грамотою», тобто віддала на їхню повну волю всіх кріпаків. Надала панам великого права, поставила їх на найвищий щабель, а холопів прирівняла до останньої тварини. Покінчила з пугачівщиною, а тепер можна й помститися над рабами, – говорив Старий.

Аж встав рудий, одягнувся й підійшов до столу.

– Маємо ми, Старий, двох добрячих хлопчаків, – сказав рудий ватажкові.

– Гаразд, Кременю. А з яких вони? – запитав Старий.

Кремінь, так прозивався рудий, розповів докладно про бурсаків усе оте, що він почув з їхньої балачки в лісі біля вогнища.

– То це вони втекли від святих, а натрапили на ще святіших, – сказав Старий.

Усі розбійники гучно зареготали.

– Чого смієтесь, брати, – запитав усіх Старий. – А чому й ми не такі святі? У ченців печери, та й у нас не згірші. Тільки ми ховаємося зі своїми гріхами, а вони торгують ними. Ми силоміць беремо добро в багатіїв, а вони своїми святими брехнями висмоктують у злиднів гіркі здобутки. Вони обіцяють дурням рай на тім світі, хоч самі на цьому світі раюють. А ми нічого не обіцяємо – коли правимо кого в Божу дорогу. Ми вбиваємо тільки своїх запеклих ворогів, а вони вбивають сотні тисяч людей, труять їх поволі, роблять з них терплячих – божих та панських – рабів. Виходить, що чорт не дасть ладу, не добере, де розбійники, а де святі, – говорив жартливо Старий під веселий регіт товариства.

«Ох, як же влучно та розумно каже отой Старий», – подумав Самко.

– Кажеш, вони надумали мандрувати на Січ? – запитав Кременя Старий. – От шибайголови!.. Гай-гай, дурники!.. Запізнилися вони трохи з’явитися на світ. Надумали шукати волі отам, де вже її давно нема. Яка ото воля, коли треба слухати, що скаже цариця та пани! Дурять голоту. Тої Січі, що була колись, не буде ніколи, а ця вже пряде собі на тонку, добуває останні дні. Та й неможна, щоб серед неволі був куточок волі. А січова воля давно вже в панському лантуху сидить, тільки зав’язати зосталося. І зав’яжуть... Он Пугач не так було замірився, що ж, не вдалося... – закінчив сумно Старий і замовк, щось, мабуть, думаючи.

А товариство після вечері роздягалося і вкладалося спати.

«Ось він тобі Старий який, багатенько, мабуть, знає, – думав Самко. – Щось він балакав таке сумне про Січ. Звідкіль він знає, що робиться там? Та щоб там не робилося, а вони з Марком будуть у Січі. Утечуть звідсіль не сьогодні, так завтра. А розбійники зовсім не такі страшні, як ото розповідають про них казки. Звичайнісінькі собі люди, та й годі. А треба, мабуть, устати, бо кортить надвір. Ні, ще полежати, поки всі полягають. А Марко хропе, мов дома. Йому скрізь однаково. Він, мабуть, і досі не догадався, серед яких людей пробуває, а то б наївся дрижаків. Та не треба йому й казати, нехай сам собі побачить».

Терпів, терпів Самко, а нарешті й устав. Хотів запитати дідка, куди вийти надвір.

– А, це ти, наш братець? – побачивши Самка запитав Старий.

– Еге ж, – одповів Самко, дивлячись сміливо йому в вічі.

– Лихо переможеним? – запитав Старий латиною і посміхнувся.

Самко мовчав, здивований з того, що розбійник тямить латинь.

– Оце, хлопче, латинське прислів’я пристає до ворогів, а до тебе з твоїм товаришем, що так гучно хропе, нівроку йому, пристане на мою думку отаке прислів’я: «Де добре, там і батьківщина». А нам з вами буде добре, коли, звичайно, з якого боку розглядати добро. От ви надумали йти на Січ. А чого? Чи то погуляти, чи побитися з ворогами та набути слави?

– Битися з ворогами, – одповів Самко.

– Коли за тим ідете, то найменше там того знайдете. Хіба будете битися з сербіянами за смужку земельки, що вони захоплять, бо теж хочуть їсти й жити, так то не вороги, а злидні циганські. А справжніх ворогів і тут вистачить, аби була охота. Гей, незрозумілі, мабуть, вам дійсні вороги, як незрозумілий ситому голодний... Та чого ти мнешся, хлопче? Надвір закортіло? – запитав, сміючись, догадливий Старий. – Хто їсть та п’є, то не обійдеться без того. А проведи лиш, Квасок, хлопця, до цюці, – гукнув він.

З’явився з-за печі дідок, і Самко пішов за ним услід з льоху.

Коли Самко з Кваском повернулися назад, то вже Старого не було, мабуть ліг спати.

Подивився Самко навкруги, не знаючи, що робити, а лягати знову не хотілося. Ходив по льоху, роздивлявся на зброю та різну одежу. А в голові одна думка – тікати з цих печер, тікати на волю. Нудно отут, хоч би яка робота була. Звик він робити в Братському, то й зараз у нього така потреба.

– А що тут у вас, дідусю, роблять, коли спати не хочеться, – запитав він пошепки Кваска.

– Да ти не шепчі, а говорі громко, – сказав дідок. – У нас здєсь не заведєно шептаться. Шептання – ето чорноє дєло. Одні спі, а другіє пой, пляші. Спать захочеш, так і под пєсні усньошь. Ти спросіл, что дєлать тєбє. Что же дєлать-то? А пойді, синок, погуляй на дворє. Нєбось, по солнишку соскучілся. Да і ми без солнишка нє жівьом. Вот я тебя провожу.

Аж затремтів Самко від радощів, що можна побути надворі. Це ж він до речі роздивиться гаразд, щоб знати, як утекти звідціля. Мабуть, оцей дідок дурний, коли каже, що можна на сонечку побути. Он отой Кремінь та русявий вели їх по нетрях та по деревах лазили, щоб закрутити дорогу, а він каже, що можна й надворі погуляти. Треба оцю гулянку використати.

Повів Квасок Самка, тільки вже другою печерою, бо йшли по сходах угору, наче на дзвіницю. Ідучи, Самко мацав рукою стіни і довідався, що з обох боків були теж перехресні печері, що тяглися, мабуть, хтозна-куди, бо ніде не просвічувалося. А кожний шерх одбивався луною і замирав десь у глибині.

– У нас здєсь ходов-ходов! Нє зная, можно заблудіться, как в лєсє, – говорив Квасок. – Когда, значіт, работи нєт, так наш Старий с ребятушкамі бєрут кіркі да лопати і забавляются, продєливают ходи, – розповідав він.

«Та у них усе навпаки виходить, – подумав Самко. – Роботою зветься пограбувати когось, а забавкою – це коли робити киркою та лопатою».

Коли вони протупали сотню яку сходів, то блиснув світ, а через хвилину вони вийшли з нори надвір, коли оте можна було назвати надвір, бо вони опинилися на невеликому майданчику, що мав півсотні кроків уздовж і стільки ж завширшки, і наче обгороджений з трьох боків густими кущами ліщини, а від нори вгору нависли круті скелі, а там за кущами так немов і нема нічого, а тільки саме небо.

– Ти, синок, нє вздумай подойті блізко к кустам, нє то сорвьошся і костєй нє собєрьош, – попередив його Квасок, а сам пішов у нору.

Подивився Самко, – майданчик рівний, видно, що він руками чиїмись зроблений, бо й стіна над норою обтесана, а там, де кущі, земля, мабуть, поливається водою, бо вогка, та он і дерев’яні цебра стоять під кущами в холодку, біля самої нори вирубано з каменю ослони.

Попоходив він трохи, подивувався, чого воно отам за кущами не видно нічого, крім неба. Кортить подивитися, що там за кущами і куди це так можна впасти, як остерігав його Квасок. Підійшов обережно до кущів, – розгорнув трохи, не видно нічого, бо густі кущі, – мов стіна, розгорнув далі і глянув. Глянув і вжахнувся й здивувався разом. Він був на страшній височині, – на такій, що ліс унизу зеленів, наче невеликий бур’ян, а за ним прозорою стежкою крутився Дніпро, а ще далі жовтіли безкраї луки. З цього майданчика видно було на обидва боки гори, що тяглися стінами, видно було б на кілька верстов, коли б хто плив Дніпром або йшов понад берегом, коли б мати добрі очі. Десь далеко на горі серед лісу блищали бані церков.

«Мабуть, ото й є місто Любеч, а недалеко від нього й Чернігів», – подумав Самко і зітхнув. Пригадав ще слова Старого, що, мовляв, їм з Марком буде тут добре. Може, воно й добре, та не сюди вони прямували, а там, куди вони надумали йти, може і гірше було б, так зате воно надумано, вирішено. А тікати звідціль не так легко, як здавалося. От нехай би хто спробував утекти з цього майданчика. На стіну, що в ній нора, так і кішка не здереться, а тут з трьох боків тільки б той утік, хто вміє літати. У печерах і заблудиш, бо й у лісі вже блудили. Не дурно ж отой дідок казав, що можна надворі погуляти. «Гуляй отут, мов пес на ланцюзі, та поглядай на небо, або дивися вниз, мов сорока в порожню кістку. Не минеться таки, мабуть, їм з Марком розбійникувати, хоч до такої роботи аніяк руки не сверблять», – міркував Самко, поглядаючи навкруги вже не з дивуванням, а з сумом, що довелося опинитися в таких лабетах.

– Час, хлопче, вже йти снідати, бо сідає сонце, – почувся з нори голос Кременя.

«Ось як тут у них – снідати увечері, а вечеряти ранком, бо робота вночі, а одпочинок удень», – дума Самко ідучи за Кременем по східцях униз.

– Бачиш, який наш монастир? – запитав Кремінь. – Нехай лиш хто спробує знайти нас отут! А ми кого схочемо – того вмить знайдемо, – додав він задоволено.

Самко не одповів йому нічого, погоджуючись мовчки, що монастир дійсно добрячий, та тільки не для всіх.

Уже всі сиділи за столом та снідали, коли Самко з Кременем увійшли до льоху. Сіли й вони до столу.

Марко зрадів, побачивши Самка, його дитячі очі аж засяли від радощів, і він узявся жваво до їжі.

– Ге, бачу, ви такі, що не-розлий-вода, – сказав Старий, поглядаючи на Марка. – Так і повинно бути, щоб за все у світі було товариство.

Самко ледве доторкнувся до їжі, а дивлячись на нього, не дуже їв і Марко.

А розбійники, весело балакаючи, добре їли. Балакали найбільше про свої справи, нічну роботу. Старий більше мовчав, а коли що казав, то всі прислухалися уважно, або ж реготали до нестями.

Ось один з розбійників розповів про те, що як йому вперше було важко вбити якогось пана, а Старий сказав, що вбити пана так саме корисно, як убити вошу.

Поснідавши увечері, розбійники повставали з-за столу, потім кожний з них підходив до стіни, де висіла зброя, брав що треба, і через хвилину всі вже були озброєні, як кажуть, до зубів, бо в кожного була за спиною рушниця, за поясом пістоль та ніж, а деякі мали ще й сокири. Тільки в Старого була довга шаблюка та два пістолі.

– Рушаймо ж, хлоп’ята, – сказав Старий. – А ви, – звернувся до бурсаків, – побудьте поки отут, бо ви мало їли, то й робота з вас ніяка. А ти, Квасок, дай їм по парі нових чобіт, штани та куцки, щоб вони не ходили в отих бридких халамидах. Гайда ж! – він рушив уперед, а за ним усі.

Самко подивився сумно їм услід, а Марко стояв, роззявивши рота, бо він і зараз, ще не знав, серед яких людей вони пробувають.

Хитра робота

Нудно бурсакам сидіти, мов у неволі, та ждати хтозна-чого. Особливо нудився Самко, а Маркові начебто й байдуже, а все ж і йому робилося невесело, дивлячись на сумного побратима. Уже коли Самко невеселий чогось, то щось воно погано.

Розпочав Квасок готувати їжу для товариства, взялися хлопці допомагати йому, аби не сидіти дурно. Повів дідок їх до джерела в печері, звідкіль брали прозору та холодну воду, показав закуток, де складено багато рубаних дров на паливо. Побачили хлопці ще одну велику печеру, цілий склеп, а в ньому лантухи борошна, крупів, бочки з медом, сулії з вином, висіли низки сушеної риби. Усього було досить не згірше й не менше, як у ченців Братського.

Запалив дідок у печі, присіли біля нього бурсаки, Марко з люлькою, бо дав йому Квасок багатенько тютюну – такого добрячого, що він і не нюхав зроду.

Розбалакався Самко з Кваском, багато дечого почув від нього. Він їм розповів про всіх розбійників і про кожного окремо, що Старий серед них за найстаршого, керує всіма, а коли трапиться дуже важлива справа, тоді радяться всі гуртом. Товариство їхнє пробував вкупі вже п’ятий рік, хоч один рік тут не було нікого, бо ходив Старий з хлопцями в далеку дорогу на допомогу Омелькові Пугачеві, повів туди сотню добрих хлопців, а звідти повернувся з п’ятьма, і сам Старий був дуже порубаний, ледве вичухався. А оце знову зібрав товариство, тепер усіх тридцять восьмеро. Отут зараз не всі, бо деякі пішли на розвідки. Ще одно товариство, що живе в лісі під Черніговом, для того, щоб одводити ворогові очі від цього місця. Роблять, тобто грабують та нападають подалі від житла, іноді за сотню верст, а інколи й отут на Дніпрі. Селяни знають, що є десь у лісі розбійники, а проте нікому не виказують, бо не бояться розбійників, маючи їх за добрих людей, через те, що вони карають тільки самих панів, а бідним іноді допомагають.

Розповів Квасок про Старого, що він був на Запорізькій Січі та не порозумівся зі старшиною, бував у турецькій неволі. Дуже розумний та вчений Старий, уміє балакати по-лядському, по-німецькому та на всі мови на світі, учився десь на чужій стороні. Оселився він тут спершу сам, а потім поволі набрав собі товариство. Усі вони втікачі, панські кріпаки, що мусіли тікати від лютих панів. Люблять вони Старого, готові, не думавши, іти за ним у вогонь і в воду. Та й будеш любити, коли бачив петлю на шиї, а тут зустрів товариша, що не треба батька рідного.

Ось і він, Квасок, теж утік від панів, бо били його дуже й хтозна за що, а найбільше за те, що вій схожий на собаку. А хіба він у тому винен? Терпів, терпів, а потім порішив утекти, щоб повіситися, бо куди йому йти між люди з отаким видом. Він уже й було повісився у лісі, та зняли його з гілки розбійники. Вони тоді поверталися з-під Оренбургу, після того, як зраджено Пугача і тікали лісами від генерала Бібікова. Старий побачив, що висить людина, сказав зняти та, коли живий, покласти на ноші. Так вони й зробили. Це було на Сіверщині. Два місяці тікали та ховалися. Тепер йому, Кваскові, і не треба раю, коли він є, отой рай. З ним поводяться краще, як з рідним братом. Прозвали його жартливо Кваском за те, що він уміє робити з кислиць та грушок дуже смачний квас. Він тепер кухарює на все товариство, бо змалечку був на панській пекарні, то й навчився.

Найбільше зацікавило Самка з розповідання дідка, що Старий був у Січі, та ще й те, що натякнув Квасок про якусь гуртову думку всіх розбійників. Що воно за така гуртова думка, Квасок не сказав, – мабуть, якась дуже велика таємниця, розпитувати не годилося, коли сам не сказав. От і в нього, Самка, така думка, що треба тікати звідціль, бо як поживуть вони з Марком ще отут, звикнуть до цього товариства, то не схочеться, нікуди звідціль, а тоді вже не побачити їм Січі.

Здивувало Самка ще оте, що отут серед розбійників не було пияцтва. Пили всі, добре пили, а проте, як казав Квасок, знали міру. А коли хто ненароком чи вмисне впивався дуже, то за гуртовим присудом отакого пияку позбавляли келиха, тобто на протязі тижня не давали йому й понюхати п’яного меду. Сварки рідко траплялися, а коли хто розпочинав сварку, то його запитували гуртом: «Чого йому треба?» І це враз утихомирювало якогось перцюватого. А бувало й таке, що на когось з товаришів находив сум, набридало товариство, ставав млявий до роботи, то Старий, помітивши, казав, щоб той ішов кудись на час між люди, давав йому грошей на розвагу. І той зникав кудись, а потім з’являвся через якийсь час. «А що натягався, братко? Набігався, мов пес? Тепер одпочинь», – говорив жартливо такому Старий.

Пробалакали бурсаки з Кваском усю ніч, поки повернулися розбійники зі своєї роботи.

– А ви ще не спите, добрі молодці? – запитав бурсаків Старий. – От і гаразд. Звикайте міняти ніч на день, бо така наша доля. Завтра ми й вас будемо привчати до роботи.

Марко подивився байдуже, – мовляв, робота то й робота, бо не знав, яка вона саме, а Самко засмутився й зітхнув.

Подивився Старий уважно на Самка, але нічого не сказав.

– Готова в тебе вечеря? – запитав він Кваска.

Сіли вечеряти ранком. Балакали про якесь готування на Дніпрі.

З дальшої балачки добрав Самко, що надумали розбійники пограбувати на Дніпрі байдак з крамом, а для того забили на не дуже глибокому місці гострі палі, щоб на них настромився байдак та пробив дно. Половина розбійників перевдягається селянами та допомагає рятувати отого байдака, витягають його на мілке, а потім наскакують інші і починається колотнеча.

Аж ось знову одчинилися двері і з’явилися дві дивні для бурсаків постаті. Прийшов чернець у новісінькій рясі, у каптурі на голові, з вервичкою в руці, навіть аж одгонить від нього ладаном та воском, а другий – селянин у полотняній одежі, шкапових поруділих черевиках з батіжком та уздечкою в руках, так мов тільки що він одвів коня на попас.

«Оце так ускочили. Ну, та ще селянинові нічого, може, не буде, що набрів сюди, мабуть, ненароком, а ченцеві вже не виходити звідціль», – подумав Самко.

Але чого ж ця поява отаких чужих для розбійників людей не дивує нікого? Навіть на них не звертають уваги. А вони, оті, ще й посідали на ослоні, мов дома. Он чернець уже й роздягається. Сідають до столу.

Зрозумів нарешті Самко, що чернець та селянин – ті, що ходили на розвідки та підслухи.

«Ось як у них. Кому зможе спасти на думку десь там, що за ним пильно стежить, прислухається та розглядає розбійник, а не поважний чернець або селянин з батіжком? Хитра робота!» – думав Самко.

Сівши вечеряти, селянин докладно розповів, що в Чернігові навантажується купецький байдак, та коли він рушить до Києва. Він балакав з вантажниками. Чернець розповів, що на тому байдаку їхатиме монастирський скарбник, везтиме багато грошей.

Через яку хвилину ще з’явилися двоє – з них один, ну, як є сіверський купець, у добрячій чумарці нових блискучих чоботях, а другий – молодий панок, що тільки мов прибув з Москви, в оксамитовому кунтуші, довгих білих панчохах і черевичках з мідяними бляшками, на голові трикутній брилик укривав біле волосся з кіскою ззаду, при боці тонка шпага.

З оцих уже Самко не здивувався, знаючи, що й вони прийшли з підслухів.

Панок та купець передяглися, сіли до столу і розповіли про той самий байдак. Купець сказав, який крам везтимуть та скільки його, а панок сповістив, хто їхатиме на байдаці, скільки буде озброєних людей та яка зброя.

Виходило, що байдак ще десь навантажувався, а тут уже знали все про нього.

Утекли...

На третю ніч знову пішли всі на свою роботу, але знову не взяли бурсаків. Старий уже до них не забалакував, а тільки поглядав задумливо.

Казав Квасок, щоб вони йшли з ним до склепу та вибрали собі одежу та й чоботи, так Самко мов не почув, а той удруге не казав. Нащо їм чужа одежа, коли в Самка думка тікати?

Марко теж погодився. Йому однаково, чи тут бути, чи кудись іти. Що Самко скаже, те й добре.

А Самко міркував про втечу. Другого ходу не було, як тільки тікати печерами. Уже десь мусить бути їм кінець. Ну, нехай вони будуть хоч і на десять верстов, а десь є ж і двері. А для Марка хоч які двері, то ніщо, – хоч нехай яка міцна буде колодка біля дверей, то Маркові так її скрутити, які іншому – голову горобцеві. А от коли тільки вибрати час для втечі, – чи коли всі дома та полягають спати, чи коли вони підуть на ніч на свою роботу. Найкраще, мабуть, тоді, коли всі дома. Вони полягають собі, нічого не думавши, та заснуть утомлені, тоді можна й тікати. А вони з Марком підуть, мов на майданчик погуляти. Хоч і незручно тікати отак, мов злодіям, але нічого не поробиш. А хіба оце гаразд, що їх привели сюди та й держать, мов полонених? Як привітають, так і одповідають.

Почав Самко частенько ходити на майданчик, а до того ще й Квасок нічого не каже, сам посилає погуляти на сонечко. Уже Самко знає сам туди дорогу. І, ходячи туди, він переніс, непомітно для Кваска, свої сакви, Маркову патерицю та хліб і поховав усе в кущах на майданчику. Ще треба взяти свого пістоля, але вже тоді, коли йти, бо він висить на стіні там, де вся зброя, і дуже помітний, бо незграбний та поіржавілий.

Ранком, а по-тутешньому вже увечері, з’явилися всі з роботи, понаносили всякої всячини, різного краму.

Таки вони впіймали того байдака, взяли трохи, що їм було треба, та гроші й зброю. Старий і його товариство найбільше раділи зброї, балакали скількох людей вони зможуть тепер озброїти.

«Гей, якби не тягла до себе, не приваблювала запорізька січ, то він з Марком пристали б до оцих людей, та ба...» – думав Самко.

Коли все товариство спало, Самко підштовхнув Марка, і вони, одчинивши помалу двері, пішли, навіть Квасок не чув. Пощастило Самкові взяти непомітно й свого пістоля.

Ось уже вони на майданчику. Швидко одягли сакви, пішли в першу поворотку печери, що була зразу біля входу. Спершу йшли потихеньку, а далі швидше й швидше. Ось східці вниз. Так. Оце вони знайдуть десь під горою двері, а тоді вже й на волі.

Іде Самко попереду, палає надією, що ось, ось...

Ідуть, а печері нема краю. Не помічають вони, що крутяться на одному місці. Ось ще східці вниз, ще краще. Повіяло холодом, виходить десь неподалік край печері. Коли ж раптом – бух...

Самко опинився в холодній воді, а поверх нього й Марко. Добре, що не глибоко, Самкові по шию, а Маркові по груди.

Зупинилися хлопці, висякалися. Що ж його робити? Іти далі, чи вертатися? Ні, вже не вертатися. Перебрели воду.

– Я трохи не загубив свого підкапка, – прогув Марко.

«Підкапка! – Капка! – Апка!» – залунало в печерах.

Страшно Маркові, тремтить він і від холодної води, і від того, що тут навкруги все перебалакує луна.

Смикнув Самко Марка, щоб не балакати, і рушили вони далі. Пройшли багатенько, аж ось знову східці нагору. Треба й нагору, коли далі нікуди. Знову пішло рівно та недовго, бо знову східці нагору.

Ідуть хлопці. Уже й не холодно їм, навіть упріли. Аж ось наче замиготів світ. Замиготів і знову зник. Ось тобі була надія й знову нема. Ні, он знову світ. Аж ось коли край розпроклятій печері?!

Уже ось зовсім повиднішало, видно добре йти, але ще далеченько. Ні, то так здається, що далеко. А вже хлопці набили добре п’яти на каміння. Таке, хоч би й одпочити. Ні, вже на волі одпочивати.

Ось уже зовсім видно... Ось вихід з печери і дверей нема...

Ось...

Самко впустив з рук палицю від несподіванки й здивування.

Вони з Марком опинилися на тому самому майданчику, тільки вийшли з другого боку, з другої печери від входу. Глянув Самко, аж на кам’яному ослінчику сидить Старий з люлькою в зубах.

– А що, скупалися, хлопці? – запитав він насмішкувато бурсаків.

– Сідайте, одпочивайте, – промовив він рівно.

Посідали бурсаки на камені. Мокрі вони, пооблипала одежа, волосся розкуйовджене. Як курчата після дощу.

– Гм... Трохи не потопилися діти... – балакав Старий наче сам до себе.

Устав Старий з ослону, сховав люльку і подивився на бурсаків.

– От як би ви, хлопці, глянули на себе, – промовив, весело сміючись.

Глянув Самко на Марка і теж засміявся. А Марко, бачачи, що вони сміються, зареготав і собі.

– Біда тому, хлопці, хто піде поодинокий темними печерами. Бродитиме він самотній, крутитиметься на одному місці, скупає його доля в холодній воді, і прийде самотній ні до чого. У ніщо підеш, в нікуди прийдеш... – сказав задумливо Старий. – А зараз підіть до Кваска, нехай дасть вам по келихові меду та у віщось переодягнутися, – додав він і пішов у нору.

– Отаке воно, Марку, – сказав Самко, сівши на камені.

– Еге ж!

– Ходили, блудили та й приїхали.

– Атож.

– Ну, коли цей раз не вдалося, то вдруге вдасться.

– Авжеж.

Те, чого не сподівалися

На другу ніч не пішли розбійники на свою роботу. Порішили одпочити. Цілий день прибирали гуртом та чепурили свій льох, перечистили зброю, щоб не ржавіла, прали сорочки, купалися в печері, а потім грілися супроти сонця на майданчику.

Дивувалися Самко з Марком, що ота ковбаня, куди вони тоді вскочили, була зовсім близенько від льоху, тільки до неї був другий хід. Ось як воно, не знаючи, можна блудити.

Увечері всі вклалися спати, окрім двох, що пішли на варту, Старого, котрий сидів біля столу, та бурсаків, що нудилися хтозна-чого.

– А що, хлопці, не бере вас і сон? – запитав Старий.

Бурсаки мовчали.

– Бачу, юнаки, що вам у нас недовподоби, а особливо тобі, неспокійна твоя голова, – казав він, дивлячись з лагідною усмішкою на Самка. – Знаю, хлопче, знаю. Сам був такий, як ти. Краще, мовляв, голодна воля, ніж сита неволя. Незрозуміле вам наше життя, наша робота. Сказав би я вам про нашу велику гуртову думку, та однаково вона вас не захопить, бо все ще не знаєте, по чому ківш лиха. А тут у нас усі такі, що встигли з того ківша сьорбнути. Що ж з вами поробиш! Держати вас отут силоміць, то це для вас гірко, а для нас не дуже корисно. А коли так, то йдіть погуляйте. Нехай вам трохи приборкають крила. Коли з вами трапиться щось дуже лихе, то не забувайте про нас. Визволимо з усього, окрім смерті. Нам любі отакі буйні голови, що чогось шукають. Але в головах ваших ще глевкувате начиння. Нехай воно трохи зачерствіє. На те воно й молоде вино, що виграє.

Старий помовчав трохи.

– А до якого місця ви прямували? – запитав він.

Самко сказав.

– До Чернігова? Дивно трохи, бо на Січ не в той бік. Ну, та завтра підете – куди надумали. Не хочу вас багато розпитувати, бо ви й самі, мабуть, гаразд не знаєте, а йдете навмання. Ідіть. Тільки ж пам’ятайте, коли бува надибаєте на погану яку пригоду, побачите, що непереливки, то одшукаєте отам у Чернігові, біля найбільшої церкви, в завулку є двір, а біля нього дві високі тополі, спитаєте кравця – клишоногого Абрума, скажете йому потай про своє лихо. А він уже знатиме, що робити. Нагадаєте йому: «Казав Старий, що зв’язаному й на коні погано». А коли він запитає «Де Старий, то одповісте: «Він є там – де є». А поки що лягайте, хлоп’ята. Як не перекручуй ніч на день, а вона бере своє, – закінчив Старий.

Радісно Самкові і разом сумно. Потішило його, що ось незабаром вони будуть на волі, а сумно, що вже й не хотілося б одходити від Старого з його товариством. Приваблює він своїм розумом та щирістю. Чи знайдуть вони з Марком ще де таких людей? Коли б хоч знати, яка в них та гуртова думка. Не кажуть, то, виходить, не треба нікому сторонньому знати про неї.

Дивлячись на Самка, заспокоївся й Марко.

Полягали вони спати в останній раз у затишному льоху серед вільної волі.

Чи довго спав Самко, чи ні, а коли прокинувся, почув, що Старий розмовляв про віщось з Кваском. Устав і собі.

– Ну, коли вам так приспіло, то лаштуйтеся в дорогу, – сказав Самкові Старий.

Збудив він Марка, хоч той не хотів уставати і хвицав ногами.

Подав їм Квасок одежину, тонкі, а проте міцні шкіряні штани, не дуже нові куці чумарки, чоботи, повстяні брилики, ще й по сорочці.

– Передягайтеся, хлопці, в просту одежу, бо тим, що мандрують, не годиться дуже чепурно зодягатися: всього буває. Сховайте свої патли під брилі. Ви тепер будете схожі на сіверських хлопців, що гребінці носять. Даси їм, Квасок, кілька гребінців. А свої халамиди та підкапки сховайте в сакви, вони ще, може, вам здадуться, бо хто-хто, а ченці серед дурнів у великій пошані.

Передяглися бурсаки, чудно їм дивитися один на одного.

– Ач які стали браві, коли поскидали оті чортячі шкури, – говорив задоволено Старий. – Беріть зброю, коли треба, бо вона буває іноді на добре, іноді на лихе. Не треба дуже покладатися на зброю, а вживати її тоді, коли дуже велика небезпека загрожує. Буде з вас одного пістоля на двох та ножа. А отому молодцеві, – кивнув він на Марка, – так найкраща зброя – добра палиця, бо він, мабуть, дужий на силу. Але не треба вихвалятися силою, бо поодинока сила, хоч яка вона не є, а супроти гуртової – ніщо. Грошей вам не даю, бо коли маєте на себе якусь надію, то й обходьтесь. Хоч красти ви не охочі, як я побачив, бо, тікаючи від нас, не взяли нічого, але лихо навчить красти. Найкраща річ – це відняти в того – в кого є багато, але це треба робити дуже вміючи, щоб не вскочити. Свого брата-голяка не треба чіпати, а пана чи панського щирого прислужника не треба жаліти, – радив Старий.

– А де це ви, хлопці, добули оту штуку? – вказав він на патерицю отця Аники, що була в Марка. Узяв він її, подивився на неї уважно, зважив на руці. – Мабуть, ви її потягли в якогось старшого святого, – запитав він, сміючись. – Хитрі оті святі. Ця патериця ще може придасться вам в скрутний час, коли ви добре поміркуєте біля неї. Вона дуже цінна, не загубіть. А коли вона не придасться, то, може, і краще, – сказав він, віддаючи Маркові палицю.

Хлопці гаразд не зрозуміли, що казав Старий про патерицю.

Подумали, що вона придасться, мовляв, як зброя.

Поклав Квасок у сакви хлопцям хліба, сушеної риби, невеличкого казанка, ще й баклажку з водою. А Маркові багато тютюну.

Добре попоїли хлопці перед подорожжю, випили по келихові меду, зовсім весело стало. Попрощалися з Кваском і пішли за Старим, що сам їх повів.

Ішли вони довго печерами, аж ось Старий зупинився, викресав вогню і запалив смолоскипа.

Бурсаки побачили, що вони опинилися неначе в неглибокому, а широкому колодязі. Понад стінами навкруги і посередині стояли товсті бруси та стовпи, зв’язані поперечними брусками угорі й унизу, нагадуючи щаблі багатьох стулених одна до одної драбин; згори до низу тягся довгий товстий ланцюг, – він намотувався внизу, на товстий вал, з великим дерев’яним колесом, а з боку біля стіни колодязя, неподалік входу був коловорот, що повертав отой вал.

– А крутни, хлопче, – сказав Маркові Старий.

Марко крутнув декілька разів – заскрипіли товсті бруси, напруживши ланцюг, а кілька стовпів посунулися вгору, і там блиснув світ, а по хвилі в колодязі зробилося видно.

– Годі, – сказав Старий і прив’язав кінець коловорота до стовпа.

– Ну, а тепер за мною, – промовив він тихо і поліз по щаблях угору, а за ним бурсаки.

Доліз Старий до щілини в горі, прислухався, визирнув і раптом зник десь.

Доліз до гори й Самко, визирнув і побачив, що це вже він надворі. Виліз зовсім і опинився серед скель та кущів, оточених навкруги густим лісом. Подивився він на скелю, з-під якої виліз. Величезна скеля, вона, виходило, підважувалася знизу товстими стовпами і одхилялася одним краєм угору, мов віко скрині, і відкривала потайний вихід з печери.

Виліз і Марко. На цей раз і він був трохи здивований, що в такий спосіб опинився надворі.

А Старий, сівши на край скелі, налагоджував свою люльку. Вид його зараз зовсім нагадував козака Мамая.

– Летіть, птахи, куди тягне, – промовив із сумною посмішкою. – Ще, може, побачимося. Коли набридне мандрувати, та покаже вам доля велику дулю, скуштуєте лиха, тоді повертайтеся до нашого гурту. Шукати наше кубло й не думайте, бо не знайдете, а коли треба, то знайдете широку косу на Дніпрі, супроти двох гострих шпилів на горах, тоді ви вночі запалите на отій косі два огнища рядом. А найкраще зверніться до Абрума, що я казав, той нас сповістить. Не балакайте про нас ні з ким нічого. Ми робимо отут поки що невелику справу, гуртуємося. А може, дійдемо й до великої, та запалимо такий вогонь, що багатьом буде душно, – з останніми словами блиснули очі в Старого так грізно, що бурсакам зробилося моторошно.

– Рушайте ж, хлоп’ята, – промовив він знову лагідно. – Ще раз нагадаю вам, коли що трапиться лихе та буде змога подати звістку, то ми визволимо.

Указав їм рукою – куди йти, щоб знайти дорогу. Коли вони глянули в той бік, куди він указав, а потім озирнулися, то Старого не було вже біля них, він зник під скелею. А через хвилю скеля здригнулася і закрила щільно нору, так наче її не було зовсім, бо скеля скидалась на всі скелі, що лежали навкруги, на ній ріс високий бур’ян і вкривав краї сріблясто-зелений мох. І ніхто не міг би подумати, що під такою скелею був хід під землю до кубла розбійників.

– Так наче снилася, Марку... – промовив Самко і зітхнув мимоволі.

Глянувши ще раз на скелю, рушили хлопці знову у невідому дорогу.

Марків заробіток

Знайшли бурсаки дорогу серед лісу та й рушили нею на північ. Дивувало тільки трохи, що на дорозі не було ніде сліду, щоб хто проїздив по ній сьогодні або вчора, бо невеликий дощик, що був, мабуть, уночі, прибив куряву.

Так гарно йти дорогою серед двох стін густого лісу. Не пече сонце. А до того ще одпочили чотири дні хлопці в печерах, то почували себе бадьоро. Самко, ідучи, думав про те, що за недовгий час, як вони покинули бурсу, з ними трапилася вже отака пригода.

– А чи ти знаєш, Марку, де ми оце гостювали? – запитав він.

– У людей, – одповів Марко.

– А в яких само людей? Ото, щоб ти знав, ми пробували серед розбійників.

– Серед розбійників?.. – перепитав здивовано і разом злякано Марко, та аж зупинився й присів.

– Іди, іди, верство дубова. Мені тепер ніякі розбійники не страшні. Коли б не Січ, то й не пішов би від них. Розбійників бачили, а тепер побачимо, як воно буде нам серед добрих людей, – говорив Самко.

Чимало вже пройшли бурсаки, але ніхто з людей не зустрівся їм, ніхто не йшов, не їхав, так що не було в кого розпитатися, чи туди вони йдуть, куди треба. А вже сонце звертало з півдня. Ось вони побачили перед себе на дорозі впалого товстого дуба, що, наче місток, загородив дорогу. Мабуть, його вночі звалила велика буря. Зупинилися вони біля дуба, порішили трохи одпочити. І тільки що сіли, коли позад їх, звідкіль вони йшли, почулося гучне тупотіння багатьох кінських ніг. Озирнувся Самко і бачить, – біжать на конях три озброєні вершники, з гарапниками в руках, за ними шестеро коней, запряжені впростяж у берлин, а за ними ще троє, теж озброєних вершників.

Самко смикнув Марка за полу.

– Сховаймося, Марку, бо хтозна, що воно за таке... – сказав він Маркові, тікаючи з дороги в кущі.

А коли Самко лякався, то й Марко робився повороткий.

Стали вони за кущем та й дивляться на отих, що наближаються до них.

Добігли передні вершники до зваленого дуба й зупинилися. Зупинився й берлин. У ньому сидів не дуже старий тілистий пан і не дуже молода гостропика пані. У задку берлина стояли два прислужники.

Забігали всі вершники біля дуба, не знаючи, що й робити. Позлазили з коней, узялися гуртом біля того дуба, щоб одкинути його на бік, з дороги, підбігли на допомогу ще два прислужники. Узялося восьмеро їх, смик-смик, а дуб і не рухнеться. Кричать один на одного, сопуть та пріють, а дуб на місці.

Виліз з берлина пан, сердитий такий. Кричить на свою челядь, щоб вона щось робила, а та тільки вовтузиться, та нічого не поробить. Смикали, смикали та й покинули.

Сердиться пан. Таке що хоч вертатися. А куди вертатися, коли стільки верст проїхали і нема ніде поворотня на другу дорогу. Балакають вершники про те, щоб гукнути людей з села, або добути сокири та гілля обчухрати.

Так де ж те село? Шукай його. Та поки зібрати людей, то вже й вечір. А не минеться ж щось робити, або вертатися.

– Дав би золотого, коли б хто прибрав оцього розпроклятого дуба, – сказав пан.

І тільки він оте промовив, як Марко – тиць, вийшов з-за куща, так що Самко не встиг його смикнути, щоб він не сікався. А тепер уже треба й собі виходити.

Здивувалися пани й прислужники, побачивши, що несподівано з’явилися двоє якихсь людей. Пані аж перехрестилася зненацька.

А Марко поклав долі свою патерицю й сакву, підійшов до того дуба, підліз під нього біля окоренка, підпер його спиною і, лізучи рачки, – звернув його набік з дороги, так що можна проїхати.

Подивувався мовчки пан, похитав докірливо головою в бік челяді, а потім поліз у берлин. Посідали вершники на коней.

Аж ось насмілився Самко, підійшов до берлина.

– А скажіть, пане, чи далеко ще воно до Чернігова? – запитав пана, щоб той хоч це сказав замість подяки.

Глянув на нього пан, зчервонів од гніву, одвернувся й гукнув, щоб рушали. А потім підкликав до себе одного з вершників і щось йому сказав тихо. Берлин рушив.

Самко стояв, думаючи і не знаючи, чого так розгнівався на нього пан. Але думати йому довго не довелося, бо як тільки рушив берлин, до Самка й Марка підскочили на конях вершники і почали їх періщити в шість гарапників разом.

Здивовані спершу, а потім злякані, бурсаки угиналися тільки, як оті їх били, забули навіть про те, що треба боронитися. Чув тільки Самко, як реготав у берлині пан та дзвінко сміялася пані.

Постьобали вершники бурсаків та й побігли наздоганяти берлин, що незабаром зник за закрутом. Побачивши, що вже нікого нема, глянули Самко й Марко один на одного і посідали край дороги.

– Отаке воно, Марку... – промовив Самко, втираючи з губи кров, куди його поцілив гарапник.

– Еге ж... – сказав Марко, чухаючи спину.

– Заробив ти золотого, і я вкупі з тобою. Бодай би отак не заробляти.

– Еге ж...

– Було б ото нам ховатися мерщій у ліс.

– Авжеж.

– Ну, а йти треба, – сказав Самко, встаючи. – Отож радив тобі Старий, щоб ти не вихвалявся силою. А проте, це нам буде наука. Виходить, не рятуй пана, хоч нехай він і потопає.

Марко нічого більше не одповідав, а, ідучи позад Самка, мовчав та сопів носом.

Подяка за ласку

Ще чимало верстов пройшли бурсаки дорогою, що тяглася весь час лісом. Уже почало смеркати. Хотіли хлопці звернути з дороги та заночувати в кущах, коли поперед їх у далечині блиснув вогонь. Зраділи вони, думаючи, що оце вже натрапили на якесь житло. Хоч уже їм не страшно тепер самим у лісі, а проте краще, коли поблизу люди.

Ідуть вони, а вогонь то зникне, то знову з’явиться, неначе дратує. Ось уже він неподалік. Тільки це не житло, а горить вогнище збоку біля дороги. То ще краще, аби люди. Та он і люди. Але ж які люди? Що ж це воно таке?

Бурсаки раптом зупинилися. Як же вони здивувались, коли побачили серед дороги неподалік від вогнища знайомий берлин розпряжений, а біля нього – коней. Коло вогню сиділо двоє людей, а решта метушилася.

– Це, Марку, оті, що частували нас хтозна, за що, – промовив тихо Самко.

Злякався Марко, затремтів та хотів було вже тікати в кущі.

– Стій, боягузе!.. – прошепотів Самко. – Ходімо трохи ближче та роздивимося, чи то справді вони.

Закрутив Марко головою, став і ні з місця.

– Ну, тоді я піду сам, щоб мене ще раз набили, – сказав Самко.

– Тоді нехай уже й мене, – погодився сумно Марко.

– Ні, Марку, не треба, щоб вони ще раз нас набили. Це не мудра штука, а до того й не смачна. Ось дай-бо мені трохи подумати, – сказав Самко і, сівши край дороги, почав думати.

Сів і Марко біля нього, поглядаючи не дуже весело в той бік, де горів вогонь.

– От було б дуже гарно, коли б ми їх набили та подякували б за ласку, – промовив, думаючи, Самко.

– Це як? – здивувався Марко,

– Ось не гуди, бенеря... слухай... – сказав Самко, затуляючи долонею Маркові рота. – Мовчи, мов ти німий... Ось ходімо сюди, бо я вже надумав. – Він пішов у кущі, а за ним Марко.

Намацав Самко високу та гнучку осичку в дві руки завтовшки біля окоренка, сказав Маркові, щоб той потихеньку її зрізав та не дуже шелестів, так щоб вона й не хруснула. Придався ніж, що дали розбійники. Заходився Марко зрізувати осику, а Самко, скинувши сакву, пішов на дорогу. Ішов, підкрадаючись, тихенько до вогнища, а потім ліг і поповз плазом ще ближче.

Біля вогню, під кущем на горбику, на посланому килимку сиділи пан та пані, прислужники подавали їм щось їсти, а вершники стояли оддаль біля берлина, не сміючи сидіти при панах.

Лає пан своїх прислужників, що вони не додивилися до колеса на берлині. Колесо зломилося, а тепер треба стояти. Не минеться ждати до ранку та шукати десь людей, щоб допомогли.

Насмілився машталір, скинув шапку, підійшов трохи до панів і сказав, що можна прив’язати до осі гнучку ліщину та їхати, коли одпочинуть трохи коні.

Послав пан челядь шукати ліщини і заспокоївся.

А Самко, підслухавши оте, поліз тихенько назад, потім встав і пішов шукати Марка.

Марко вже зрізав осику і, сидячи, обчухрував гілля. Вийшла така довжелезна дрючина, хоч куди, але й важка, що тільки Маркові нею орудувати. Зрізав Самко й собі путню дрючину, ще й з карлючкою на кінці.

Розтлумачив Самко Маркові пошепки, що треба йому буде робити, і коли той зрозумів гаразд, то вийшли на дорогу, поскладали свої сакви на примітному місці, а самі, ідучи в затінку, наближалися обережно до вогнища. Підійшовши ближче, полізли рачки в кущі, і дрючки свої потягли за собою. Сіли за кущем, неподалік вогнища і причаїлися.

Принесли прислужники ліщини, поскидали з плечей рушниці, щоб не заважали, та почали щось робити біля берлина. Пан з панею сиділи, як і раніше, біля вогню та щось їли.

– А чи швидко ви там? – гукнув нетерпляче пан до челядинців. Але вони не встигли нічого відповісти, бо почулося щось страшне.

У ту саму мить Самко занявкав, мов кіт, що йому хтось крутнув хвоста. Заревів несамовито Марко в кущах, і так гучно та товсто, що затремтіли коні, шарпнулися і вмить, одірвавшись з поводів, шалено побігли по дорозі.

– Ведмідь! Ведмідь! Рятуйте! – загаласали прислужники і кинулися врозтіч куди хто, тільки в кущах зашелестіло.

Один прислужник було кинувся до панів, щоб їх рятувати, але в ту хвилину щось свиснуло в повітрі і впало на вогонь, просто на середину, що аж земля загупотіла навкруги, а з огнища на всі боки полетіли роєм іскри. То Марко вдарив по огнищі своїм дрючком. Злякався прислужник і, рачкуючи, зник у кущах.

А пани спершу мов остовпіли, потім пан схопився з місця, хотів тікати, але де не взялася під його ногами палиця з ковінькою, – перечепився він і впав, мов закляклий, уже не ворушився. Закричала несамовито пані, і, піднявши з переляку високо спідницю, теж хотіла тікати, але її теж перечепила ковінька, і жінка, ойкнувши, впала непритомна.

Вибігли з кущів бурсаки. Марко побіг до пана, схопив його однією рукою за ноги, а другою за руки і перекинув собі через голову, наче надів хомута та й сів отак долі. А Самко взяв гілля, що принесли тоді прислужники, швидко обчухрав, і, підійшовши до пана, що висів бубликом на Марковій шиї, задубив панові кунтуша та й ну шмагати гнучкою різкою.

Кричить пан та не поворухнеться в міцних Маркових руках. А Самко періщить його рукою та приказує:

– Шестеро били двох! З твого наказу! Кожний по десять! Шістдесят! Май назад! Один, два, три, чотири, – почав лічити Самко. Налічив до півсотні і покинув, бо спершу пан кричав, потім стогнав, а далі й замовк.

– Ну, буде, Марку, з його. Кинь його, бо він вже смердить, немов той тхір, – сказав Самко й сплюнув.

Скинув Марко з себе пана і теж плюнув. Подивилися бурсаки навкруги, не чути, щоб хто й голос подав. Узяли вони свої сакви та, поминувши берлину, пішли собі далі. До речі зійшов місяць, видно добре йти.

– Дякувати Старому, що навчив нас, як треба з панами поводитися. Може, воно трохи й не так, та на перший раз добре буде. Ласого потроху. А там далі побачимо, – говорив ідучи Самко.

Марко не казав йому на те нічого, мабуть погоджувався мовчки.

Коли вони пройшли вже багатенько, кінчилася дорога лісом, починалося чисте поле. Пішли ще далі й зупинилися, бо дорога розходилася на дві. Хтозна, по якій з них іти. Порішили одійти в бік від дороги і заночувати в полі. Пішли. Аж неподалік щось заманячило. Підійшли ближче, – копиці сіна. Виходило, десь повинно бути неподалік житло. Та вже нема чого шукати його вночі. Злізли на копицю, виробили кубло й полягали.

Марко заснув одразу, як тільки ліг. А Самко, поклавши біля себе пістоля, не спав ще довго, дивився вгору на ясні зорі та іноді підводив голову й прислухався. Тихо було навкруги, тільки десь далеко в лісі кричав пугач. Аж ось десь загавкали собаки, затупотіли коні, хтось десь когось гукав, а далі почувся людський гомін. Підвів Самко голову і почав прислухатися та придивлятися в той бік, де чувся гомін. Придивившись він побачив, що на дорозі замайоріли освітлені місяцем постаті вершників, а побіля них юрба людей; вони прямували до лісу.

«Мабуть, панські прислужники, що повтікали тоді налякані, а оце вони надибали житло, сколотили людей та ведуть їх рятувати панів, – подумав Самко. – Треба бути нам на сторожі і одному не спати». А проте, що буде. Нікому й на розум не прийде шукати їх отут, у копиці сіна. Ранок покаже, що робити, а одпочити треба, аби не заспати довго. Коли б тільки завтра розпитати когось про шлях на Чернігів. Треба буде поспішати, щоб розшукати отого одноокого козака та рушити на Січ.

Січовий орел

Холодний ранковий вітрець збудив Самка. Заворушився він, хотів залізти глибше в сіно, та згадав, де ще він, згадав про вечірню подію в лісі і подумав, що залежуватися отут небезпечно. Підвівся, глянув навкруги. Надворі світало.

Розбуркав Марка. Той устав без клопоту, чухмариться та як позіхне, аж луна пішла.

– Заткни рота, анциболе! Це тобі не на сіннику в Братському і не серед розбійників, а поблизу житла та ще може неподалік й від ворогів, – сказав обережний Самко.

У ту хвилину знову почулося тупотіння кінських ніг, на дорозі з’явилося троє вершників.

Злякався Самко, смикнув Марка за коміра, щоб той прихилився, а то бува побачать оті, що вони повистромляли голови з копиці, то буде лихо. Може оті вершники шукають їх. Треба стерегтися, щоб не вскочити.

– А погана буде справа, Марку, коли ми зустрінемося ще з отими панами та їхніми прислужниками. Учора ми їх налякали та всипали панові, а сьогодні коли б знову вони нас не здибали та не дали нам хльосту. Ще нічого, як тільки наб’ють, а як, бува, закатують назовсім. У пана, мабуть, ще добре свербить. Вже він, мабуть не подарував би нам свого. Що ж його робити? Таке, що хоч сиди та не вилазь. Отож недурно казав Старий, що з панами не треба панькатися, а коли впіймав, то й кінчай. А ми, бачиш, залишили їх на своє лихо. Коли б знати, що вони вже проїхали, то й байдуже б, а то ми рушимо, а вони нас доженуть. А тут уже почалося поле, нема, де сховатися, коли гнатимуться вершники... – казав Самко.

Марко мовчав та тільки кліпав злякано очима.

– Еврика! Як було каже наш домінус ректор, коли впіймав якого ритора з люлькою в зубах, – промовив радісно Самко. – І що то воно за голова отой Старий. Казав, що наша одежа нам здасться. Так він тобі мов знав. Добувай лиш, Марку, наші кути й підкапки. Передягнемося на святих, то нас тоді й чорт не пізнає, – говорив весело Самко.

Вони швидко передяглися, а одежу, що дали їм розбійники, поховали в сакви. Розкуйовдили свої патли, щоб стирчали на всі боки, одягли сакви, взяли палиці, вилізли з копиці, вийшли на дорогу та й рушили помалу, мов смиренні ченці.

Уже зовсім розвиднилося, з-за лісу з’явилося сонце.

– А повернімо, Марку, на оцю дорогу, що мало вкочена, мабуть, вона до села. Учора десь гавкотіли собаки, – сказав Самко і вгадав.

Дорога завернула на гору, а коли вони зійшли, побачили під горою невеличке село, вкрите садками, так що вночі його можна було поминути й не знайти, що воно отут є. Ось і стежка навпростець. Пішли стежкою, облямованою оксамитним рясним шпоришем.

Ось перша крайня хата на горбочку, та біля хати нічого – ні комори, ні повітки; видно, що живе бідаха-господар. Та й далі теж такі двори голі, не видно притулку для худоби, мабуть не мають її тутешні люди. Де-не-де маячить невеличкий стіжок соломи у дворі та й усе.

Підійшли бурсаки до воріт, аж вибіг з-за рогу хати собака, облізлий вкрай, видно ребра, мов щаблі. Загавкав люто та голосу нема, тільки харчить, а гавкати треба.

Вийшов з хати дідок, старий сивезний, в дранті з полотна, а проте обличчя поголене, сиві довгі вуса звисли аж до коміра. Підійшов ближче, одігнав собаку.

Суворе обличчя в діда і разом виснажене, кістки з-під дрантя випинаються не згірше, як у його собаки.

– Бог дасть. Нема в мене нічого, – промовив дід хрипливим голосом.

– Та ми, дідусю, і не просимо, – сказав Самко. – Ми не ченці, а школярі-бурсаки.

– Школярі? – перепитав трохи лагідніше дід. – А школярам, то й зовсім нема чого в мене взяти. Школярі хапкі на руки, та мені нестрашно. З голого, як із святого.

Почав Самко розпитувати діда про шлях на Чернігів. Каже дід, що вже недалеко. Запрошує, щоб зайшли у двір та одпочили на призьбі, коли хочуть, бо в хаті душно.

Посідали на призьбі. Помітив Самко, що в діда бракує одного вуха, а на руці – трьох пальців. Чи не був часом він у Січі? Та він і схожий на колишнього січовика. Треба з ним побалакати трохи, бо питати зразу незручно.

Витяг Марко свою люльку, запалив; так дід аж затрусився, коли потягнув носом запашний дим з добрячого тютюну.

– Ой, тютюн у вас, паничу! Либонь дуже добрий? – запитав він і витяг з кишені свою люльку.

Догадливий на добре, Марко витяг із сакви півпапуші тютюну.

– Оце вам, закурюйте, – дав він дідові тютюн.

Одмовляється дід, не хоче брати. Він тільки хотів на люльку, а це йому багато дуже. Та вже коли Самко сказав, щоб дід брав, то він, радіючи, сховав собі за пазуху.

– Гей, давненько я палив отакий тютюнець. Ще як був колись у Січі, то добували козаки отакого в Туреччині, – говорив дід, плямкаючи ласо люлькою.

– У Січі були? – запитав Самко.

– Еге ж, у самісінькій Січі, – одповів дід.

Розбалакався сивий орел. Розповідав бурсакам про те, як він був у Січі за гармаша. Та не в оцій Січі, що зараз є, а в старій, справжній Січі. Прізвище дідове – Хмара Василь, а скільки йому років – не знає, мабуть, ще нема сотні, а немов, оте було недавно, коли збурено стару Січ. Багато про неї розповів дід бурсакам. Багато цікавого, та радісного мало. Не було правди й серед волі в Січі. Ось він старий каліка тепер нікому не потрібний. А коли б він був із старшого товариства, був полковником, чи там сотником, то доживав би свій вік у келії Межигірського спаса; дав би ченцям золота на посаг, то йому одчинили б вони святу браму, а без грошей і до Бога не притулишся.

Дід був не з брехливих, та нічого було й брехати, бо про все свідчив убогий двір, дрантя на ньому та виснажене старе тіло.

– Ну, була Січ. Кому добре, що була, кому однаково, що нема. Я голяком туди пішов, голяком і повернувся. Робив отут, доки було сили, а тепер дотовкую свій вік з братовими онучатами-сиротами. А сам так і не одружився. Хто б за мене каліку пішов! Отут неподалеку живе пан сотник, так у нього теж нема на руці пальців, як ось і в мене, а проте тричі женився. Та й багато є таких старшого товариства, що поробилися панами на всю губу, так їм тепер байдуже. А голота скрізь голота. Оце і наші козаки повертаються на панських. Зацурали волю та й лізуть у ярмо. А як ти його не полізеш? Мусиш лізти, хоч не хоч. Ось оце наше село, так тільки що хати не на панському ґрунті стоять, а вибіжить з двору курка, то вже на панському. А через те у нас отут ні в кого ні корови, ні коня. Собаки де в кого зосталися та й оті повиздихають незабаром. Ну, ось тепер і живемо, що робимо на пана. Подивиться, як воно просторо навколо, а нема життя. Он поза панськими ланами так тієї землі вільної без краю, віковічня цілина, а як ти до неї добудешся, коли не дає пан туди дороги? А об’їздити далеко дуже. Панові треба, щоб ми жили в злиднях, бо йому треба наших рук. Та ще спасибі Богові, що тутешні пани недовго чогось живуть; як поїде куди пан з фільварку, то й зникне десь, що й чутки про нього нема, і ніхто не знає, де він подівся. А потім новий пан прибуде, коли знову де дінеться, – розповідав дід.

– Оце вже мабуть без Бога робиться, що пани десь зникають. Це робота Старого з його товариством, – подумав Самко.

А Маркові все байдуже, слухає та смокче люльку.

Забалакав дід знову про Січ. Слухає Самко та робиться усе сумніший. Нема, нема правди й серед волі. Добре тільки дужому та хитрому й лукавому, добре отим, що про себе дбають. А проте, були й такі, що і про себе не дбали.

Заблищали в діда очі, коли він, озирнувшись навкруги, розповів про Коліївщину. Це недавно було, сім років тому. Бачив дід Залізняка Максима й Гонту. Задали панам чосу. Та однаково вони не покаялися після того.

Хоч і чув Самко багато де від кого про Коліївщину, та умів дід розповісти про те краще від інших.

Нагнав дід Самкові сумних думок своїми розповіданнями про Січ. Так хоч вертатися, не йти туди. Ні, треба йти. Самко з Марком пристануть до голоти, бо в голоти тільки й правда.

Не довгий юнацький сум. Через яку хвилину Самко уже посміхався, слухаючи про зовсім свіжу подію, що трапилася цю ніч неподалік у лісі. Каже дід, що панські вершники шукали отут коней, що повтікали, то й розказували, буцімто вночі налякала їх усіх нечиста сила. Казали – таке було страшне в лісі, щось нявкало та ревло, неначе п’ять ведмедів разом. А як вдарила нечисть хвостом по вогнищі, то знявся вогонь угору і земля застугоніла. Усі повтікали, а пан та пані теж хотіли тікати, та чорти перечепили їм хвостами ноги. Хтозна, що там далі було, а тільки панові неможна чогось сідати. Казали, що пан отой дуже великий. Оце ранком погнали людей з села, щоб розшукали коней.

Знали добре Самко з Марком, що воно була за нечиста сила. Пошкодував Самко, що то був дуже великий пан, а мало йому всипав. Казав Старий, що більший пан – то більший ворог. Упали слова Старого на добрий ґрунт.

Попрощалися бурсаки з колишнім січовиком та й рушили в дорогу.

Причепа

Ішли бурсаки вже полем. Пече сонце, душно, нема ніде й холодку. Поглядають, чи швидко той Чернігів, а його все нема й нема.

А коли посідали край дороги під’їсти трохи, побачили знову панський берлин. Вершники були щось не дуже веселі, не пишалися, сидячи на конях, як той раз. А пани і поготів, бо пані сиділа запнута так, що й носа не видно, а пан стояв, держачись за бильця берлину, незручно було, мабуть, сидіти.

Самко побачив ще здалеку берлин, наготував був свого пістоля.

– Дивися ж, Марку, коли бува вони нас впізнають, то пам’ятай, що тут нема де ховатися, а від вершників не втечеш. Доведеться битися з ними, хоч їх багато. Даватися живими їм до рук не доводиться, бо засічуть арапниками. А проте, коли їх більше, то нам є кого бити. От, коли б тільки ти, Марку, розсердився. Та, може, як дадуть тобі півсотні, то розсердять, – говорив Самко.

– Та вже що буде. Хай тільки зачеплять, – порішив і Марко.

Але на бурсаків не звернув ніхто й уваги. Хіба мало бродить шляхом ченців та бурсаків.

Уже сонце звертало на захід, коли хлопці добулися до Чернігова. Велике місто, хоч менше від Києва. Але глянув Самко і засмутився. Спробуй лише знайти в йому отого одноокого козака, однаково, що кулю в воді. А треба шукати, бо тоді вже хтозна, що й робити. Не минеться ходити з двору в двір, та розпитувати людей, уже хтось та знає.

І не одпочиваючи після подорожі, почали хлопці розпитувати з першого двору. Двори переважно козацькі, жили собі добре городові козаки. А хто живе добре, то й байдужий до всього, байдужий до чужого лиха. Не дуже лагідно привітали міщани Самка з Марком. Ну, ще оті, хто вважав їх спершу за ченців, то хоч балакали, а коли тільки розпізнавали, що вони бурсаки, то гнали з двору, мов якесь лихо. Не полюбляли ніде школярів-бурсаків, маючи їх загалом за дуже шкідливих. А траплялися і такі люди, що лагідно балакали та радили навіть, де шукати отого одноокого, направляли до того двору. Хлопці спершу було раділи, що ось уже, мовляв, знайшли, але знаходили дійсно одноокого, та не того, що треба. Знайшли й другого, але одноокого старого діда. А хтось їх направив до зовсім сліпого. Ходили до смерку по дворах та дратували собак, а діла нема. А коли вже смеркло, то з одного двору хтось їм порадив з-за паркана, щоб вони йшли к лихій годині, бо скуштують дрючка.

Нічого було й думати, щоб хто пустив їх ночувати в двір. Довелося хлопцям йти спати за город у поле. Знайшли купу скошеного бур’яну та й полягали з надією на завтра.

Переспали ніч, а ранком знову пішли по дворах. Півміста обійшли, а не знайшли свого. А коли направив хтось до одноокого дяка, та той їх добре вилаяв, то вони вже не знали, що й робити. А таки пішли ще шукати, ще знайшли декількох однооких. Не дуже оті їх вітають, здебільшого лаються, бо кому воно гарно, коли йому нагадувати про його каліцтво.

Ходили, тинялися по дворах хлопці, та, нарешті, доходилися, надибали собі лиха. Трапилася ота біда зовсім несподівано, як вона й трапляється. Ішли вони повз великий панський будинок, та ще з будкою біля брами, а біля будки – москаль з рушницею. Уже вони були й поминули отой будинок, аж почули, що хтось їх гукає. Озирнувся Самко і побачив, що з відчиненого вікна на них дивляться два пани.

– А йдіть сюди ближче, святі отці, – гукнув один пан.

Подивився Самко на всі боки, може то не їх гукають, коли ж нікого зараз, крім них, нема.

– Та ви ж! Ви йдіть сюди! – гукнув знову пан.

Хоч уже й знали хлопці, що й найкраще бути далі від панів, а проте, коли кличуть, та ще в чужому місті, то треба підійти. Уже ж вони їх не битимуть отут. Підійшли до вікна. Бачить Самко, що це неабиякі пани, бо убрання на них оксамитне, блищать ґудзики, хрести та медалі; обличчя зовсім поголені, на головах настовбурчене купою біле хвилясте волосся. Обличчя в них однакові, схожі вони один на одного, мов рідні брати, тільки в одного ніс рівний, а в другого трохи гачкуватий. Обидва не старі й не молоді.

– А кого це ви тут шукаєте? – запитав пан з гачкуватим носом.

Самко порішив не казати панам правди, як радив Старий, а сказав, що вони шукають потрібного їм чоловіка, щоб той порадив знайти їм кондицію.

Дивляться пани чогось на Марка, дивляться пильно, мов на якесь диво.

– Ні, ти тільки глянь, що за постать? Це ж дійсний Геркулес. Щоб то було з нього, уявляю собі, коли б замість отої хламиди, одягнути його у відповідне вбрання. Які ноги! А м’язам тісно в отій хламиді! – промовив пан з рівним носом до другого.

Обидва пани забалакали незрозумілою для бурсаків мовою, мов і схожою на латинь, а добрати нічого неможна. Пани балакають, Марко стоїть похнюпою, а Самко почав дивитися на Маркові ноги. Ноги в нього такі, як у доброго старця, та ще й брудні, закурені, а панам до вподоби.

Прислухався Самко до панської балачки і зрозумів тільки три слова: «Гвардія», «Петербург» та «цариця». А хтозна, до чого вони, оті слова.

– А ти, великий, з ченців? – запитав Марка один з панів.

Марко мовчав.

Самко не хотів, як на те лихо, щоб їх вважали за ченців, і поспішив відповісти за Марка й за себе, що вони зовсім не ченці, а бурсаки. А коли пани запитали за Марка – якого він роду, то сказав, що козацького. Пани неначе чогось зраділи, бо, глянувши один на одного, посміхнулися весело та забалакали знову незрозумілою мовою, дивлячись увесь час на Марка.

– Ви тут пождіть хвилину, – сказав бурсакам пан з рівним носом, і вони обидва зникли за вікном.

– А чи не накивати нам п’ятами, Марку? – запитав Самко.

– Щось мені оці пани недовподоби. Та чого їм треба від нас?

Не встиг Марко нічого відповісти, як на ґанку з’явився чепурно зодягнутий, чи воно пан, чи прислужник, і поманив пучкою до себе бурсаків.

– Що йому треба? – подумав Самко, але пішов до ґанку. За ним Марко.

– Їх ясність грап звеліли вам, щоб ви йшли за мною, – сказав прислужник і, вказавши рукою на двері до будинку, пішов попереду.

Слова «їх ясність грап звеліли», не дали нічого подумати Самкові, і він з Марком пішли за прислужником у будинок.

Ось перша кімната, вбрана розкішно, заслана килимами підлога; на стінах теж великі килими та блискучі свічада, попід стінками канапи, фотелі та оздоблені стільці.

– Пождіть, – сказав прислужник і пішов.

– Коли б ми, бува, Марку, не вскочили, – промовив стиха Самко.

– Еге ж, – погодився Марко.

Аж з’явилися оті пани, що балакали з ними з вікна. Увійшли, подивилися на Марка.

– Так, так. Сюрприз чудовий, – забалакав, ніби сам до себе, пан з гачкуватим носом, походжаючи по кімнаті. – А слухай-бо ти, великий, чи не погодився б ти скинути з себе хламиду та піти послужити цариці-матінці? – запитав він Марка.

Марко не знав, що відповісти, бо не зрозумів нічого, а до того ще він звик, що за нього завжди відповідав Самко.

– Я боюся, що він не дуже розумний, – зауважив пан з рівним носом.

– А це вже рідко трапляється, щоб натура кого наділила разом усіма гараздами. Тут головне, що він не одворотний. А там не розуму його треба... – сказав, сміючись, пан з гачкуватим носом. – Важлива річ «случай». А фортуна химерна.

Самко зрозумів трохи, до чого йде справа, та ніяково було йому казати за другого. Видно було, що знову якесь лихо, а як його запобігти – хтозна. Силою та пручанням тут нічого не поробиш. Треба тільки ждати – куди воно поверне, а потім вже щось думати або робити. Доведеться коритися, поки ще не дійшло до зовсім лихого, а там справа покаже.

– А ходімо лише на хвилину з нами, – сказав пан Маркові. – А він тут побуде, – вказав він на Самка. – Він від тебе не втече, не бійся, – заспокоїв пан Марка, – побачивши, що той дивиться безпорадно на Самка. – Ми в тебе щось запитаємо, та й по всьому.

– Іди, Марку, коли кажуть, – сказав Самко. – На мою думку, ласкаві пани нам не вдіють нічого лихого, – додав він, дивлячись на Марка, ніби кажучи йому очима, що треба коритися.

Марко пішов з панами в двері другої кімнати.

Самко лишився сам і почав думати. Лаяв себе в думці, казав собі, що не треба було підходити до панів, а, почувши, що вони гукають, треба було тікати далі, мов не чули, та й край.

«Уже пани тебе на добре не покличуть. Щось вони казали про те, щоб послужити цариці-матінці. Чи не надумали бува, щоб Марко пішов у москалі. Тоді пропало усе в світі, пропала думка про Січ. Та Марко не погодиться. Оце ж вони покликали його, щоб побалакати та упевнитись, який він ще на розум. Нехай лише побалакають, почують, що він прицуцуватий, що великий та дурний, то й скажуть, щоб він собі йшов, куди схоче». Так заспокоював себе в думці Самко.

І, дійсно, через кілька хвилин з’явився Марко, а за ним тільки сам прислужник. Вигляд у Марка зовсім придуркуватий; він аж упрів чогось, наче був у парні. Мабуть, думав. А Маркові думати важче, ніж сто пудів повернути. Він тільки зрадів, що Самко нікуди не дівся.

Прислужник, поглядаючи на Марка, посміхався чогось.

– Ясні пани наказали, щоб вас нагодувати, – сказав прислужник, кивнувши головою, щоб вони йшли за ним, і повів їх ще через другі двері.

«Коли кличуть, щоб дати попоїсти, то нема чого й одмовлятися. Мабуть, не всі пани лихі. Вони побачили, що Марко не дужий на розум, то й урадили не займати його. А оце трохи підгодуємося, та й підемо собі знову шукати отого одноокого», думав Самко, ідучи за прислужником.

Вони пройшли через кілька покоїв, уже не так розкішно вбраних, на двір у садок, а далі до мурованого будинку серед садка. Стежка, що йшли нею до будинку, така рівна, посипана блискучим зеленкуватим піском, обсаджена обабіч квітами, а дерева в садку такі, яких бурсаки не бачили зроду: мабуть, з чужих країв привезені.

Ось і будинок з мурованим ґанком та широкими дверима. У передпокої смерділо псиною, бо побіля стін були будки для найулюбленіших панських псів. Поминувши передпокій, увійшли до величезної, довгої кімнати; посередині в ній стояв довгий стіл, що біля нього можна сісти кільком десяткам людей. Біля столу з обох боків довгі ослони. Стіл і ослони прості дерев’яні. На стінах висіла мисливська зброя, рушниці, рогатини, ножі, пістолі, сокири та собачі нашийники, парфорси, порохівниці та інше приладдя. На прибитих до стіни оленячих рогах сиділи поприв’язувані опудала різних птахів. Видно було, що пани кохалися на мисливстві.

Не встигли хлопці роздивитися гаразд, як з других дверей, що в кутку, з’явився чолов’яга, не дуже високий на зріст, проте огрядний, навіть товстий, зодягнутий в червоного жупана, зелені широкі штани, жовті з острогами сап’янці, на голові Сива Шапка з червоним верхом, збоку крива шаблюка, за поясом пістоль. Ну, як є запорожець, що тільки, мовляв, із самої Січі. Навіть його сита пика з величезними вусами, вже посивілими, нагадувала не простого козака, а якогось сотника.

– А! Святі отці монасі во Господеві спасі! – привітав бурсаків запорожець, неначебто він їх давно знав та давно не бачив. – Сідайте до столу. Тут нам усе буде зразу, – сказав він, підійшовши ближче, і підморгнув по черзі бровами, прищулюючи свої масні та зчервонілі вирячкуваті очі, мов трохи припухлі, або сп’янілі, та й увесь його вид був червоно-синього кольору, а ніс та губи зовсім сизі. Видно було, що це пияка не з останніх, навіть і тепер він був напідпитку, бо коли він забалакав, то з рота в його так запашило, неначе з монастирського льоху з винами та медами.

– Сідайте, отці-молодці, та не соромтеся, мов ті панянки, що кортить їм заміж, – запросив удруге запорожець і сів до столу. А прислужник, що привів їх, пішов собі кудись.

Сіли й бурсаки, дивуючись із запорожця, чого він опинився в панському дворі. Не вподобався він Самкові. Балакає з вихилясами, підморгує, клацає язиком, наче вдає з себе дурня, або хоче здатися за чудного.

Коли вони сіли до столу, прислужники, не дуже чепурно зодягнуті, принесли й постановили на столі дві великих сулії та три корці, потім принесли ще на двох великих дерев’яних тарілках хліба та сала й декілька кілець ковбаси.

– Не будемо ж витрачати дорогоцінного часу, вип’ємо та будемо жувати ковбасу, – промовив складно запорожець і, підморгнувши оком, почав наливати корці, але руки йому чогось трусилися, і сулія цокотіла об вінця.

Прислужники, помітивши, що в запорожця тремтять руки, зареготали.

– Ви чого, лакизи? Геть звідціль! – гримнув на них запорожець і став ще синіший на виду.

– Не гримай, п’явко ти ледача, – одповів зневажливо підстаркуватий прислужник, виходячи з кімнати.

– Дивись тобі, який луб’яний запорожець, – сказав другий, ідучи за першим.

– Он воно як... Чули? – звернувся запорожець до бурсаків. – Кажуть, п’явка ледача... луб’яний. Що ж мені битися з ними, лакузами?.. А може, я і справді став луб’яний. Ні, почекайте! Був я у Стамбулі? Був... Тричі був?.. Пайдило мені? Пайдило, бо не був і жодного разу в неволі. Був за курінного? Був двічі. Били мене киями за пияцтво? Били... А вони кажуть луб’яний... – промовив гірко сам до себе запорожець. – Отже, годі. Доволі... – крикнув він, вдаривши кулаком по столу, що аж тарілки задеренчали. – Буду я знову на Запорожжі. Піду на Січ. Годі мені панів грапів розважати. Не продам себе далі за чарку. Не розважатиму панів. Та вони вже й не регочуть з моїх вигадок. Набрид вже я панам... а вони мені набридли... – балакав він сам до себе. – Ну, вип’ємо, святі, за Січ, – указав він на корці.

Ну, ще б Самко з Марком одмовилися випити за Січ! Випили. Цікавить Самка оцей запорожець. Уже не здається йому одворотний. Ось він тепер забалакав без вихилясів, і чогось ніби шкода його стало. Каже, піде на Січ. От коли б він пішов справді та повів їх туди. Тоді не треба шукати й одноокого. А може, це він так тільки плеще? Треба слухати, що він далі казатиме.

– Уже кілька разів збираюся покинути блазнювати та йти на Січ, – почав знову запорожець, наче відповідаючи на Самкові думки. – Оце зберуся, а потім уп’юся, та й годі думати... Звик я отут... ні турбот, ні думок, пий та й пий... Справді, з мене ледащо... Нащо я здався отам в Січі? Одбився від товариства, продав себе панам за чарку... Чули ви, хлопці, про такого, що згайнувався та за чарку гавкати найнявся? Оце ж він такий... – говорив гірко запорожець. – Ну, вип’ємо ще за славне козацтво!

Випили й за козацтво, потім ще за січову голоту, ще за кошового Калниша, за писаря Глобу та за суддю Головатого, а за решту старшого товариства запорожець не схотів пити, бо воно запаніло.

– Я отут продався за ласощі, а вони отам продаються за здобутки, за добра та продають голоту, – говорив запорожець.

Але далі вже Самко не розумів, що він балакає, вже Самкові не хочеться думати ні про віщо, бо весело в голові. Оце б він танцював, коли б музики. Йому здається, що вікна кімнати почали хилитатися, а стіл робиться такий довгий, що мов і краю нема йому. А далі вже мов, нема і столу, нема кімнати, а він пливе човном, хвилі гойдають човна, а йому не страшно ніяк. Хочеться Самкові плакати й сміятися й співати.

«А хто це увійшов сюди? Це ж ті пани, що балакали з вікна та вподобали Марка. Які вони гарні та ласкаві, оці пани. Почоломкався б з ними Самко, мов з рідними братами. А кажуть, що пани погані. Хто казав? Старий? А він, отой Старий не зробив отак, щоб йому Самкові було радісно та весело, а ласкаві пани зробили.

Але хто це з ними третій? Теж якийсь пан. Де ж його Самко бачив?.. Ось він придивляється до Марка, дивиться пильно на його, на Самка. Хто він, отой пан? Де він його бачив? А, он де бачив... Ой, лихо!.. Це ж той пан, що вони його з Марком у лісі!..».

Похолонуло в Самка всередині, холоднішає в п’яній голові, розвидняється в очах. Дивиться він на того пана, бачить, як у пана затремтіла верхня губа, обличчя зчервоніло, а очі заблищали люто. Він питає отих молодих панів, як звуть отого великого бурсака (вказує на Марка), а сам гнівно дивиться на нього, на Самка. А оці молоді пани тому панові щось кажуть, згадують знову оті слова: «Гвардія, цариця, Петербург». Той пан замовк ураз та мовчки злісно їсть очима Самка. Он і запорожець встав з-за столу та дивиться злякано на того пана. А Марко сидить і куняє п’яний.

Страшно Самкові. А потім усе захиталося навкруги, закрутилося. Не знає Самко, чи він є, чи його нема... Ні, він є, бо падає, летить в якусь чорну й глибоку безодню...

В’язниця

Прокинувся Самко. Важка голова, неначе чужа на його плечах. Підвівся, болить в голові. Розплющує, напружує очі, а не бачить ними, тре їх руками, а не бачить. Чи він не осліп? Чи це може ніч? Так нехай хоч яка темна ніч, а все ж щось таки видно було б. Де ж це він, на дворі, чи де? Тиша мертва така, що гуде у вухах. Помацав біля себе. Гнила солома. Почав мацати руками навкруги – скрізь порожньо. Встав, пішов навпомацки, доторкнувся до стіни, пішов у другий бік – теж стіна мурована. Куди не піди, скрізь стіни. А хоч би блиснуло де, щоб хоч знати, де він опинився. Ось він намацав біля стіни залізне кільце, вмуроване в стіну, а ось від кільця звиснув довгий ланцюг, товстий та важкий, брязнув так, мов застогнав хто тяжко. Ось і двері щільні та міцні.

«В’язниця», – промайнуло в Самковій голові. Хоч він і не був ніколи у в’язниці, не бачив її, але чув, що є такі в’язниці-льохи, куди садовлять людей, кують у ланцюги.

Страшно зробилося Самкові. Хоч би з ним отут був Марко. Де ж він Марко? Чого його самого замкнули отут? Хто замкнув і за що? Чи давно вже він отут?

Почав пригадувати. Хоч і пам’ятлива в нього голова, а не пригадає, що було. Закликали їх пани... Запорожець... Пили вони багато меду... А оте чи було, чи тільки снилося, що він бачив отого пана, що тоді набили його в лісі. Ні, мабуть не снилося. А коли не снилося, то він, отой пан, і призвів до того, що Самко опинився у в’язниці. Так воно і є. Он воно як сталося; вони з Марком натрапили отут несподівано на свого ворога. Дісталися йому в пазурі. Гей, було б лишатися їм біля Старого з його товариством. Казав Старий, що визволить, коли подати звістку йому. А як його подати? Невже ж отут загибати доведеться? Оце знайшов Січ... А той пан свого не подарує, помститься навіки. Гей, коли б він тепер був у лісі та надибав отого пана, як тоді. Вже не пустив би його живого, знав би, що комусь треба загибати. Казав Старий, балакаючи із своїм товариством, що пошкодити пану, це однаково, що одрубати в гадюки хвоста. Так воно і є.

Одчай обхопив Самка, як ще ніколи в житті. Так і поривало його розігнатися та вдаритися головою об мур, щоб нічого вже й не думати і не жити. Було б краще, коли б його вже скарали на голову. А тут його катує оте, що він не знає свого далі, не знає, що з ним буде. Коли б оце був Марко, то розломив би він оці двері, а тоді б уже билися вони з панами на смерть.

Сів Самко на соломі. Нічого думати, бо думки далі стін не підуть. Лягти та лежати не думавши. А як не думати? Ось отут, у в’язниці, мабуть, пропадали люди, бо на те вона й зроблена. Сиділи в ланцюгах. А чого його не закували в ланцюги? Може ще прийдуть заковувати. Нехай лише, хто прийде, то, хто б він не був, Самко з ним битиметься для того, щоб той його вбив. Оце вже є невеличка надія, хоч і на смерть надія, а проте вже є, чого ждати, чого сподіватися.

Сидів він, лежав, ходив, прислухався, але нічого. Одчай трохи ущухнув, немов аж схотілося їсти й пити разом. А чи дадуть йому їсти? Може каратимуть на голод?

Аж ось десь грюкнули двері, почулися важкі кроки, блиснув у щілину дверей смужкою світ. Хтось брязнув залізом, мабуть ключами. Так і є, одмикає.

Скрипнули двері, одчинилися, блиснув ліхтар, з’явилася огрядна постать, зодягнута в якусь сіру одежу. Підняла ліхтаря вгору, щоб подивитися. Освітлив ліхтар обличчя того, хто його держав. Десь бачив Самко його. Так, це отой запорожець, що вони з ним пили. Але чого це він в іншій зовсім одежі. Навіть шапка на ньому якась погана, стара.

Зачинив запорожець двері, поставив ліхтаря біля Самка і сів сам біля нього мовчки. Дивиться на нього Самко, бачить зміну на обличчі запорожця, він мов схуд, почорнів, обвисли щоки, вуса ще побільшали, а очі смутні, невеселі.

– Ну, кажи, хлопче, хто ти є такий, щоб мені хоч знати, кого провадити в далеку дорогу?.. – сказав глухим голосом запорожець.

Тенькнуло в Самка всередині. Зрозумів, що воно за далека дорога. А втім, чогось нестрашна йому оця людина з сумним видом. Але треба казати. Сказав Самко, хто він і куди вони йшли з Марком.

– На Січ?.. – запитав, наче простогнав запорожець. – На Січ? – перепитав він ще раз болісно. – Знай, хлопче, що оце тільки минуло півдоби, коли я довідався що... що нема вже Січі... – промовив він з притиском і, впавши раптом біля Самка на солому, заридав, мов дитина.

А Самко не знав, чи йому теж плакати, чи дивуватися з огрядного козака, що так тяжко плаче. Звістка, що нема Січі, мов не дуже його вразила.

Довго плакав старий козак, наче трусила його лихоманка, потім підвівся, сів знову.

– Нема вже, моє серце, волі... Нема Січі... Бачиш, я скинув із себе козацьке убрання... Запекло воно мене дуже... – знову заридав козак.

– Уже, хлопче, дванадцять днів минуло, як збурено Січ... Несподівано почув я сьогодні... почув від того, хто її збурив... Розповідав про те сам пан Текелій своїм небожатам... Почув я про те, потемніло в очах... А я ж гадав там бути, гадав скласти свою голову... аж ні... – говорив, хлипаючи козак. – Оце ж слухай, сину, щоб ти знав, як може занепасти людина...

Розповів він Самкові про те, як опинився отут, серед панів. Пани, за прикладом бувшого улюбленця цариці, Потьомкіна, почали й собі підлабузнюватися до січовиків, переймати їхні звичаї, записуватися до куренів, носити козацьке вбрання. Ну, і оці пани побраталися з ним запорожцем, запросили його до себе в Чернігів погостювати, навіть їздили з ним до Петербургу та пишалися отам, що з ними справжній запорожець. Шанували його, скрізь йому перша чарка; скаже він яке слово, хоч і зовсім нечудне, а пани регочуть до нестями. Загубив він дні й тижні, а далі і місяці, бо пив так, що й не вихмілявся. Пив скільки хотів. А потім і сам незчувся, як повернувся на блазня. Хотів кинути та тікати, але вже до того допився, що не міг покинути. І отут він з перших та опинився останнім, бо пани охололи до всього запорозького, а челядь почала глузувати з нього. Уже він до того добувся, що йому наказали пани, щоб він споїв двох ченців, чи бурсаків. Ну, він споїв, але не знав, на що й для чого. А оце вже йому, чесному лицареві, наказали пани піти на ще гірше: зробитися катом.

– А скажи мені, хлопче, нас отут ніхто не почує, – скажи, чим ти розгнівав отого пана Текелія? – запитав запорожець.

Самко одповів, що він не знає ніякого пана Текелія, а що була сутичка з паном у лісі, то він не знав, що йому доведеться здибатися отут з тим паном. І він розповів козакові про те, як саме було.

Слухав козак, а як дійшло до того, як Самко з Марком шмагали пана, то він немов забув про все лихо і весело реготався.

– Оце хлопці! Віддячили катові за все. Ото ж була така нагода! Це ж гірше, ніж убити! Він в такій пошані самої цариці, а два хлопчаки зазирнули йому туди, куди сам Бог не заглядає, – сміявся задоволено козак. – Не дурно ж пан Текелій аж затрусився, коли пізнав вас. Коли б це зробили над ним рівні, то він би змив ганьбу кров’ю свого ворога власними руками, а тепер він звелів тільки прибрати геть зі світу тих, що його оганьбили; хотів обох та не погодилися на це грапи-небожата, залишили твого товариша. А мені доручили прибрати тебе, хлопче! Але ж вони помилилися! Ха-ха-ха! – зареготав козак. – Та хоч би я, хлопче, сам пропав, а ти мусиш жити. Нехай він знає, гнобитель, що рука, котра його оганьбила, гуляє по світу жива. Ходімо ж, хлопче; до речі тепер північ, – сказав він і, одчинивши двері, погасив ліхтаря.

– Отут дев’ять східців угору, – сказав пошепки козак. – А ось я ще забув, пожди. Ось отут у кутку лежить ваше збіжжя та палиці.

Він подав Самкові дві сакви й дві палиці. Самко порішив узяти Маркову палицю, а свою залишив.

– Ну, а тепер за мною та тихенько, – прошепотів козак і пішов поперед садком, а потім завернув понад парканом.

Дуже довгий садок здався Самкові. Аж ось ріг паркана. Переліз козак, а за ним і Самко. Вони опинилися в полі.

Як гарно все здається Самкові після в’язниці, наче і зорі ясніше блимають. Коли б ще не думка про Марка, то зовсім було б добре. Коли вони вже далеченько одійшли від панського садка, запитав Самко козака про Марка.

– Дякуй, хлопче, долю, що сам викрутився від смерті. А про твого товариша я не знаю нічого. Кудись понесли його п’яного. Несли під доглядом самих панів. Гадаю, що йому не буде нічого лихого, – одповів козак. – А тобі, хлопче, раджу тікати подалі звідціль. До бурси не тікай, бо й там тебе знайдуть. Текелій пан тепер в силі: що з ким схоче, оте й зробить. Гей, нема вже куди тікати голій волі... – додав він, зітхнувши важко.

Ось могила в полі. Зійшли на неї. Зупинився козак, подивився навкруги, похитав сумно головою, дивлячись на схід.

– Ну, іди здоров, хлопче. Уже світає надворі. Нічого тобі більш не пораджу, бо нічого радити тепер ні другим, ні собі... – сказав він байдужо.

Пішов Самко, не знаючи сам, куди. Озирнувся назад, стоїть козак на могилі. Одійшов ще далі, знову озирнувся, – постать зникла.

Згадав пораду

Прочунявся Самко від тяжких думок, почувши, що десь гавкали собаки. Зупинився, подивився – куди це він іде? Аж це вже він біля міста опинився. Самі ноги прямували сюди, бо він не дивився, куди йшов. А це вже ранок, сонце грає на банях церков.

Чи йти ж до міста, чи минути його, та кудись іти? А куди ж? Казав йому козак, щоб він тікав кудись далі. Ні, він не тікатиме, поки не довідається про свого Марка. А як його довідатися? Підійти до того будинку – то знову себе віддати до рук ворогам, знову опинитися в страшній в’язниці. А Марка однаково не побачити. Що пани схочуть, те й зроблять з Марком. Сили в нього багатенько, та нічого він з нею не вдіє супроти озброєних людей. А до того ще Марко такий несміливий та дурний, що забуває про свою силу, коли треба. Він, мабуть, тепер або спить, або ж сидить та сумує, мов той віл біля порожніх ясел. Сам він до віку не надумає нічого, бо не вміє думати.

Наближаючись до міста, Самко пригадував про всі пригоди, що трапилися їм з Марком, як вони втекли з бурси. Згадав про розбійників і трохи не підплигнув від радощів. Він пригадав пораду Старого, що сказав, куди треба звернутися, коли трапиться лиха якась пригода. Казав: «Визволимо».

І вже не думаючи багато, Самко повеселішав і швидко йшов вулицями міста. Ось уже й середина міста. Треба тільки знайти церкву найбільшу. Отож і вона найбільша. А он за майданом заулок, он де й дві високі тополі: усе, як казав Старий. Оце ж, мабуть, і двір отого колишнього кравця Абрума. Видно, що живе Абрум байдуже собі, бо хата не дуже стара, рублена, є повітка, садок, пасуться кози. А ото, певно, і сам Абрум ходить біля ґанку в дворі. Він бо клишоногий.

Пішов Самко в двір, підійшов до Абрума. Той дивиться здивовано, мабуть дивно, що до нього прийшов чогось чернець. Підійшов та й дивиться мовчки на Абрума, що він такий дуже схожий на пророка Іллю, намальованого в братській церкві. Така ж тобі борода й ніс, такі ж густі брови, великі очі. Коли б не клишоногий, то зовсім тобі святий.

– А що треба? – запитав Абрум.

– Чи ви, бува, не кравець Абрум? – запитав теж Самко.

– Так, Абрум. Та що з того?

– А коли Абрум, то я від Старого... Не те, щоб зовсім від Старого... та... коли ж казав Старий, що як трапиться лиха пригода, то треба до Абрума... – не знаючи, що далі казати, промимрив ніяково Самко, бо очі в Абрума такі гострі та розумні, що мов зазирають у середину.

– Від Старого? – перепитав байдуже Абрум. – Старих багато є на світі. А що таке від Старого? Яке таке слово є?

Забув Самко, як на те лихо, що саме треба сказати Абрумові, щоб він упевнився, про якого Старого йде розмова. Почав пригадувати. Не пригадає, як слід. Щось таке «ходити чи їздити». Згадав щось таке ніби схоже.

– Казав Старий, що «дуже погано їздити пішки», – промовив Самко, знаючи, що він знову не те каже.

Посміхнувся Абрум у бороду, подивився тільки Самкові у вічі, немов щось прочитав у них.

– А може, він, отой Старий, казав трохи інак. Може, він казав: «Зв’язаному й на коні погано?» – запитав Абрум.

– Так, так, – радісно промовив Самко. – Тепер і я згадав, що так саме.

– А де ж він, отой Старий? – озирнувшись навкруги, запитав тихо Абрум.

– Він є там, де є, – також тихо одповів Самко.

– Ну, тоді ходімо до моєї господи, – зовсім лагідно промовив Абрум, указуючи на двері ґанку. – Сьогодні субота, а проте в Абрума нема для Старого субот, – сказав він наче сам до себе, ідучи з Самком до хати.

Чиста, затишна Абрумова світлиця. Запросив Абрум Самка сідати до столу, а сам пішов у другу кімнату і виніс звідтіля пляшку й чарку та хліба й риби. Так, мов знав, що його гість дуже голодний. Випив Самко чарку і почав їсти. Абрум не питав нічого в нього, поки він не наївся. Попоївши, Самко розповів Абрумові про своє лихо.

Коли Абрум розпитав гаразд про все, що сталося, в якому саме будинку, які з себе оті пани, то засмутився.

– Погана зовсім справа. Це ж дуже великі пани, вони бувають біля самої цариці. Біля воріт їхнього будинку стоїть завжди москаль з рушницею. Виходить, не прості пани, – сказав сумно Абрум. – Тут уже я сам не зможу нічого поробити. А треба робити, не гаючись, бо один день проморгаєш, то вже не здоженеш. Треба сповістити про це одних людей, що в лісі, бо Старий дуже далеко. Поки дійде до нього звістка, то може буде вже пізно. А щоб довідатися, що там робиться з отим полоненим бурсаком, Самковим товаришем, треба великих грошей, щоб купити когось з прислужників. А саме, як на те лихо, нема таких грошей, та ще й субота сьогодні. От лихо! – бідкався Абрум, ходячи по кімнаті. – А проте, треба, щоб для Старого було все зроблено. Хоч умерти, а зробити, – сказав твердо Абрум.

Він раптом стрепенувся, очі заблищали рішучістю. Видно, щось надумав. І сказавши Самкові, щоб був мов дома, пішов швидко з хати.

Патериця ченця Аники

І знову задумався Самко, почувши від Абрума, що погана дуже справа. Виходить, що слабка надія на те, щоб визволити Марка, коли навіть трудно довідатися про нього. А треба визволяти. Потрібні гроші. Уже Абрум побіг кудись. «Щось воно та буде», – думав Самко, походжаючи по кімнаті. Аж ось він глянув на патерицю, бо раніше не дивився на неї, вона була весь час у Марка, а сьогодні йому було не до неї. Он вона стоїть у кутку, виблискує на ній мідяна голівка. Підійшов, узяв її. Важка вона чогось. Яке ж таке дерево, що воно важче від заліза? Палиця як палиця, та й годі. А чого ж тоді Старий так роздивлявся на неї, зважив на руці й засміявся? Казав: «Хитрі вони, оті отці». Натякав, що палиця, мовляв, придасться. Щось воно таке є. Ще ось і мідяний обручик біля голівки, а на голівці викарбуваний хрест. А ось біля обручика залізний шпеник... Нащо він?

Самко надавив нігтем шпеника, він захитався й увійшов у середину, а ось і голівка захиталася; крутнув її, вона знялася. Усередині палиця заткнута навіщось клоччям. Витяг клоччя, щось блиснуло в середині. Повернув палицю діркою вниз. Коли ж з середини неначе струмком води полилися, посипалися і забряжчали долі блискучі кружалочки. Нахилився, взяв декілька, глянув, аж це були щирозлотні червінці.

Самкові здалося, що це йому сниться. Так ні ж, ось він їх держить, а он ще й долі лежать блискучі покотьольця. З’явилися тоді, коли саме їх треба. А вони з Марком не знали, що мають так багато грошей. Правда, вони крадені, але крадені, не знаючи, що вони в патериці. А хіба вони в Аники не були крадені? Отой Аника був колись за підручного в келаря, то надбав оці золоті з того, що не додав бурсакам дечого з їжі, крав на борошні. Та які вони не є, а зараз до речі.

Зібрав Самко червінці з долівки та знову поскладав їх у середину палиці. Не полічив, скільки їх. Нащо? Хіба не однаково, скільки їх є? Аби тільки вони допомогли довідатися про Марка.

Через якийсь час прибув Абрум, ні сумний, ні дуже веселий. Сказав Самкові, що він сповістив кого треба. А гроші будуть увечері. Субота заважає добути гроші. Грошей треба не менше п’яти дукатів. Є в Абрума такий чолов’яга, що з грішми про все довідається.

Здивувався Абрум, коли бурсак добув з середини палиці п’ять золотих і дав йому. Та ніколи дивуватися; він, узявши гроші, пошкандибав швидко кудись знов.

Повеселішав Самко. Є надія. Дякувати Аниці за його гроші. Он вони які оті ченці, святі та божі. Других навчають, щоб цуралися грошей, щоб не були сріблолюбці, а самі... Та воно щось і в законі Божому сказано тільки про срібло, а про золото мов нічого. Виходить, що золотолюбцем можна бути. Отож і Аника назбирав та сховав у патерицю самого золота. А скільки є отаких патериць у старших ченців? Мабуть, теж повні золота.

Повернувся Абрум веселий на цей раз, бо задоволено тер собі руки та посміхався. Дав Самкові ще попоїсти.

– Отаку силу мають гроші! Вони нам розповідають про все оте, що робиться в панському будинку, – говорив Абрум. – Гроші – це добро й разом лихо. За них усе купиш, усе добудеш, та за них тебе і вб’ють. А отже є таке в світі, що не купиш його ні за які кошти й скарби. А що воно таке? Це чуле серце в людини. А щоб ти знав, хлопче, то отаке серце в Старого, в розбійника. Не дивуйся. Ось я тобі, поки там з’ясується наша справа, розповім про серце Старого, – сказав Абрум, сідаючи на лаві.

Абрумове оповідання

Помовчавши хвилину, Абрум почав своє оповідання.

– «Така мені була, хлопче, пригода. Ішов я пішки з Городні сюди ж до Чернігова. Іду собі шляхом та й поспішаю, щоб не запізнитися й не здибатися з лихими людьми, бо була чутка, що з лісу набігають іноді розбійники та грабують на шляху крамарів. Хоч мені нічого було боятися грабунку, бо грошей у мене не було, а тільки всього добра, що голка з ниткою та кравецькі ножиці, але воно чогось страшно самому серед шляху. Це було восени, порошив невеличкий сніжок, вітер не дуже великий, але мені в моїй убогій одежині не дуже тепло. Іду та поглядаю, чи скоро Чернігів. Ось уже ліс, і від нього верстов із десять до міста. Аж чую, позад мене загавкали собаки. Озирнувся, бачу, наздоганяють мене верхівці: попереду на конях чотири пани в гарних кунтушах, а позад їх собачники-челядинці держать на смику хортів.

«Це, мабуть, пани їдуть з полювання», – подумав я, і похололо на серці в мене. Знав я, чув від інших, які вони немилостиві бувають пани, коли де застукають отакого, як я. Знав я, що моїй спині поведеться гірко. Одшмагають, хтозна завіщо нагаями, та й носи здоров. Я вгадав, що буде лихо, але більшого, як сталося, я не сподівався.

Наздогнали мене пани, я зійшов набік з дороги.

– А стій-бо, юдо, – гукнув один пан.

Я зупинився й уклонився панам.

– А чи вмієш ти добре бігати? – запитав другий пан.

Я одповів, що не дуже вмію, бо в мене скалічені ноги від праці.

– А що там з ним, невірою, балакати? Нехай біжить, коли не хоче нагаїв! – сказав третій пан.

– Біжи, коли тобі кажуть! – гримнув четвертий пан. – Біжи, юдо, тікай до лісу!

Бачу я, що однаково битимуть. Побіжу, думаю, поки не впаду, то, може, вони не займуть лежачого.

– Біжи! Біжи! Тікай! Тікай! Рятуй спину! До лісу! До лісу! Ось на! Ось на! – загримали пани всі разом та почали мене бити нагаями по плечах та спині.

Я побіг, що було сили, до лісу. Аж чую, позад себе вигуки: «Гуджга, гуджга! У-лю-лю-лю!»

То челядинці поспускали собак та нацьковують на мене. Я біжу, не озираючись. Чую, лопотять, біжать за мною собаки. Ось підбігло два хорти разом, ухопили мене з боків за одежину і враз її розпанахали. Ще підбігло кілька собак, деруть на мені одежину, чую, що вже рвуть зубами за ноги. А позад мене лунає гучний несамовитий регіт панів та челядинців.

Упав я на стерню, заплющив очі, прощаючись у думці з жінкою та дітьми. Розтягнуть мене, думаю, собаки. А коли я впав, то чую, що мене собаки не займають, не рвуть. Глянув я одним оком, бачу, що мене собаки оточили, сидять та дивляться на мене байдужо. Підбігли пани з челядинцями.

– Уставай! – гукають.

Я підвівся, ледве стою, чую, як по ногах у мене тече кров.

– Ну, за те, що ти, юдо, врятувався, давай гроші! – каже один пан.

Я одповів, що нема в мене й шеляга.

– Бреше, невіра. Потрусіть лиш його! – звелів другий пан челядинцям.

Зіскочили челядинці з коней, почали трусити, шукати. Знайшли самі ножиці, показують панам.

– О! До речі, є ножиці, панове. То давайте його обчикрижимо, – запропонував якийсь з панів.

Усі гуртом зареготали. Почав мене один челядинець стригти. Обчухрав мені голову, потім бороду й вуса. А я стою покірливо та чекаю, що ось, може, закінчиться знущання і вони мене покинуть. Стриже, скубе, а пани та челядинці регочуть, гоготять.

– Ну, а тепер він поїде, – промовив один з панів. – А заверніть лиш сюди отого хлопа! – вказав він челядинцям на воза з конем, що на ньому їхав попід лісом якийсь селянин.

Побігли верхи челядинці, завернули того селянина з возом та пригнали сюди. Тремтить зляканий селянин, падає до ніг панам та благає, щоб вони його не займали. Але челядинці, з панського наказу, одшмагали нагаями селянина і прогнали геть від воза. А потім випрягли коня, посадили мене верхи на нього, прив’язали віжками мене до конячої спини, щоб сидів та не впав, а руки зв’язали позад спини. Дивлюсь, вони збирають, у кого тільки була, губку з кисетів та прив’язують оту губку коневі до ніг, а потім підпалили губку й пустили коня.

Припекла губка ноги коневі, поніс він мене що було сили. А я, зв’язаний, не поворухнуся. Чую, що пани та челядинці регочуть та вигукують. Ще почув я, так наче крізь сон, що регіт разом ущух, почулися постріли з рушниць, знявся галас.

Не пам’ятаю далі, що було зі мною. Втомлений, змучений, а до того закривавлений, я зомлів...

Коли я проснувся, відчув, що в роті в мене і в горлі щось упекло, мов після горілки. Чую, хтось балакає.

– Буде живий, – промовив чийсь голос.

Я розплющив очі, бачу – біля мене сидить якийсь чоловік, з суворим обличчям, вуса з сивизною, а очі в нього такі гострі, що мов крізь тебе дивляться. У руці він держав пляшку, мабуть, з горілкою. Неподалеку від нього стояв другий чоловік, обіпершись на дерево. Вони обидва озброєні.

– Ну, підводься, чоловіче, коли живий, – промовив отой, що сидів біля мене.

Підвівся я, сів. Бачу, що я лежав на купі сухого листя, на узліскові. Глянув на другий бік, аж неподалеку від мене стоїть прив’язана до дерева коняка, що на неї мене були посадили панські челядинці; на шиї коняки висів аркан.

– Дивишся на конячку? – запитав отой, що стояв біля дерева. – Коли б оця конячка не попалася на аркана, то був би ти з нею в проваллі, як два мішки з кістками, – додав він.

– Не будемо ми тебе розпитувати, що було з тобою, бо ми все оте бачили, – сказав сивоусий чоловік. – А тепер ти кажи, чи далеко тобі додому?

Я сказав.

– Ну, тоді ти доїдеш на оцій коняці, тільки вже не зв’язаний, – сказав другий.

– Не турбуйся, тебе виведуть на шлях, а там уже недалеко додому, – заспокоїв мене сивоусий.

– Я бачу, добрі люди, що ви мене врятували. Я хотів би знати, хто ви такі, щоб знати, за кого молитися, – сказав я.

– Знати, хто ми, тобі зовсім не треба. А від усіх молитов нам буде ні холодно, ні душно. Ми собі ми, та й край. А ось може трапитися, що й ти нам станеш у пригоді, – одповів сивоусий.

– Чим і кому зможе стати в пригоді отакий злидень, як я, та ще до того й єврей?

– Нам байдуже, хто б ти не був, хоч би й циган. А коли тебе катували наші вороги – пани, то ми мусіли тебе рятувати. Сідай лиш на коня та рушай додому. А отих панів не бійся, та й нікому вже не будуть вони страшні, – промовив сивоусий і так посміхнувся, що мені тоді зробилося чогось страшно.

Сів я на коня та й рушив помалу слідком за другим чоловіком, що йшов узліском поперед мене. Проїхав я небагато, балакаючи з ним, коли зустрілися нам ще декілька озброєних людей. Вони запитали щось у нього, він їм одповів, але про віщо вони балакали, я тоді не розумів, бо вони промовляли якісь незрозумілі для мене слова. Побалакали вони та й пішли.

Коли ми були вже край узліску і було видно поле, поводир позирнув на мене і мовчки вказав мені набік у ліс. Я глянув і з переляку трохи не впав з коня. Я побачив, що на гіллястому дереві висіли чотири трупи. Мені не треба було вгадувати, чи пізнавати, хто висить: то були чотири пани.

Вивів мене він на шлях, розпитав, де я живу, вказав мені, де Чернігів, і пішов знову до лісу».

Замислився Абрум, закінчивши своє розповідання. Мабуть, переживав у думках свою пригоду.

– А знаєш ти, хлопче, хто був отой сивоусий? – запитав він. – То був Старий... – промовив він з пошаною в голосі, трохи не побожно. – А через оте в мене для Старого та його товариства – немає суботи, коли треба.

Самко зрозумів тепер, що є спільного в Старого з Абрумом. Абрум був таємний прибічник і допоміжник розбійницький, і від нього розбійники знали, що робиться в місті Чернігові.

Аж ось хтось постукав у двері з другої кімнати. Абрум пішов. Самко лишився сам і після Абрумового оповідання почав думати про Старого та його товариство. Он які вони оті розбійники! Вони боронили покривджених і карали катів. Ховалася в лісі правда. Які ж вони розбійники, коли в них є правда?

А кривда не ховалася, вона вільно жила, ходила в рясах та блискучих мундирах, жила по монастирях, церквах та пишних будинках.

Загадкові мисливці

Надвечір прийшов Абрум. Він дізнався про Марка, довідався, що пани надумали його направити аж до Москви і записати в москалі, на службу біля самої цариці, бо вона подобала, щоб біля неї були дужі на силу москалі. І оці ж пани надумали повезти їй Марка, як дарунок, і здобути собі за оце ласку цариці. Повезуть туди Марка завтра ранком. А сам Марко почав був дуже журитися за Самком, так пани його, обдурили, сказавши, що вже вирядили туди Самка вперед, і вони там будуть укупі. Відомо, що нехитрий Марко повірив і заспокоївся.

Ще розповів Абрум, що знайшли в полі на могилі вбитого запорожця. А отой визначний пан Текелій, що гостює у своїх небожів – панів, дав наказа, щоб скрізь по заставах міста пантрувала гаразд сторожа, і коли здибає де бурсака, то щоб його зв’язано та спроваджено до пана.

– Це тобі, хлопче, не можна й носа вистромити з міста, – говорив Абрум. – А проте, не турбуйся, в Старого одважні хлопці, та й в Абрума голова не вівсом набита, – втішав Самка кравець.

Але Самко зажурився, почувши отаке про Марка.

Це ж як його повезуть до цариці, то годі тоді вже щось думати. Може, Маркові й гарно було б отам біля цариці, та не схоче він ніде бути без Самка. Марко не терпить біля себе жіноцтва. Одна бублейниця-вдова заходилася була біля Марка, годувала його два тижні бубликами (хіба легко нагодувати отаку прірву), а коли забажала пригорнутися до нього, до сплячого, то він так її хвицнув ногою, що ледве жива лишилася. Ото нехай не лоскоче, бо Марко боїться лоскоту. Залицялися до нього й міщанки щекавицькі, так він, як почує яке сороміцьке слово, то плює та тікає. Ото коли б йому не було лиха з отією царицею. Для нього, дурного, однаково. Образить царицю, то його тоді скарають на голову. Пропаде казна за що. Уже Самко знає Марка... А що воно думає зробити Абрум, коли йому, Самкові, не можна вийти з міста? Як він думає визволити Марка, коли неможна й до будинку приступитися? Нехай хоч найрозумніша голова, а нічого не поробить.

Сказав Самко Абрумові, щоб він узяв усі гроші, коли треба, але Абрум одмовився, кажучи, що вже гроші не потрібні, а вся надія на розум та сміливість. Порадив Абрум Самкові лягти та спати, а ранок, мовляв, щось скаже; сам же знову кудись зник. Заклопотаний він, а проте посміхається.

Вирішив Самко не спати до ранку. Ходив до півночі вздовж світлиці, а потім сів на лаві біля столу, схилився на стіл і незчувся, як заснув, сидячи.

– А чуєш, хлопче? Прокинься! – почув Самко крізь сон Абрумів голос.

Прокинувся, побачив у вікна, що на дворі ще темно. А сам Абрум сидить серед світлиці та складає в мішок гаптовані рушники та хустки, ще на щось поклав туди й вінка; зробленого з квіток та з довгими стрічками.

– Ходімо лиш до міста, там привезли мисливці на продаж добрі хутра, – сказав, посміхаючись у бороду, Абрум.

Не добере Самко – чого йти до міста, нащо йому здалися якісь там мисливці з хутрами.

– Нема часу балакати довго. Ходімо швидше, там потім сам усе побачиш, – сказав рішучо Абрум. – Та дивись бо, хлопче, коли що побачиш, не дивуйся, щоб тобі не казали, не сперечайся, ні чого ні в кого не питай, а слухай, що тобі скаже Сива Шапка, тобто чоловік у сивій шапці, – попередив Абрум Самка і, взявши мішка з рушниками та хустками, пішов.

Узяв Самко обидві сакви, патерицю й рушив за Абрумом. Вийшли на майдан. Темно надворі. Великі будинки ще спали, а в малих хатинах манячило світло, бо в трудівника ніч завжди коротка. На майдані скрипіли вози, з’їздилися до торгу люди. Повів Абрум Самка край майдану до порожнього двору, геть зарослого густим бур’яном. Там стояли вкупі чотири вози, а біля них восьмеро людей у шапках, один з них у сивій.

– Привів я вам, ловці-молодці, молодого покупця, – промовив Абрум.

– Гаразд. Нехай сідає в задку на возі та мовчки балакає, – сказав жартливо той, що в сивій шапці. – А може, він придасться нам за молоду? – запитав він Абрума.

– Гадаю, що придасться, бо вусів ще нема, – одповів Абрум, витягаючи з мішка рушники та хустки.

Сів Самко на возі, прислухається, про віщо балакають з Абрумом мисливці, та не добере. Якась чудна в них балачка. Слова мов звичайні кажуть, та не збагнеш, до чого вони.

– Чи багато ж то буде зелених у дорозі? – питає Абрума Сива Шапка.

– По одному на голку, а може, менше, – одповідає Абрум.

– Ну, тоді впораємось, – каже Сива Шапка.

– Та вже наука Старого мусить щось зробити, – погодився Абрум.

Аж ось підійшов до возів ще один хтось і промовив:

– Добривечір.

– Як там наші копачі? – запитав його Сива Шапка.

– Та вже покопали кабиці, – одповів той, що прийшов.

– А музики є? – запитав знову Сива Шапка.

– Уже є, – одповів той. – Вони чекають отам у завулку.

– Тоді будемо готуватися та рушати. Дивіться ж, хлопці, щоб кожний з вас знав, що коли робити, бо один проморгає, то всім погано, – попередив Сива Шапка своє товариство.

Не розуміє Самко, що вони надумали робити, але, побачивши, що всі поробилися суворі та поважні, і йому зробилося чогось страшно.

Абрум мовчки подав Самкові жіночу керсетку, той догадався й одягнув, потім надів йому на голову віночка з квіток, розправив на потилиці рясні стрічки. Усі інші мисливці теж почали перев’язувати один одного рушниками та хустками. Один з них сів рядом із Самком, посідали й усі інші, окрім Абрума і рушили помалу з майдану. Проїхали трохи, потім зупинилися в завулкові, на задній віз сіло ще троє людей; то були музики, бо Самко почув, що брязнули цимбали. Рушили знов, але їхали помалу.

Проїхали чимало довгою вулицею, всі мовчали. Аж ось почало розвиднятися. На перехресті Сива Шапка, що правив на передньому возі, де сидів Самко зі своїм молодим, крикнув: «Ну-ну!» і підняв пужално вгору. На другому возі позад Самка почувся спів: то поїжджани затягли пісні, та такими п’яними й хрипливими голосами, неначе вони справді пили декілька днів на весіллі, а оце вже перепилися й похрипли.

Дивилися на весільний поїзд міщани та перекупки, що йшли по торгу та заздро посміхалися.

– Ну-ну! – гукнув ще раз Сива Шапка і помахав пужалном.

Зацигикала на задньому возі скрипка, забрязкотіли цимбали й загув бубон, погнав Сива Шапка своїх пару коней, загаласали, затюкали п’яні поїжджани, загуркотіли колеса возів. Справжній весільний поїзд та й край.

Ось і застава. Вибігли з куреня вартові, дивляться на веселий поїзд та сміються. Їм не наказано затримувати або зупиняти поїжджан. Та ще спробуй зупинити п’яних городових козаків, то й лиха з ними наберешся.

Од’їхали поїжджани далеченько од застави. Почав Сива Шапка здержувати коней та позирати назад, немов когось виглядаючи. Дивиться стурбовано. Нарешті він зупинив коней і, ставши на возі, почав дивитися в той бік, де Чернігів.

Подія на шляху

– Їдуть! – промовив весело Сива Шапка. – Готуйтеся, хлопці! – гукнув він голосно до своїх. – Ану, молода, бери й ти до рук голку, – сказав він Самкові, даючи йому пістоля.

– Направиш на якогось вершника (там побачиш, на якого) та гукнеш: «стій». Але не стріляй, коли не боронитиметься й не тікатиме, – наказав він і торкнув коней, гукнувши: – Ну-ну!

Заграли знову музики, загаласували п’яні.

Аж чує Самко крізь галас тупотіння кінських ніг. Ось пробігли три вершники, заторохкотіли колеса, і повз поїжджан пробіг берлин, а в ньому пан з гачкуватим носом, потім ще берлин. Самко трохи не скрикнув від несподіванки: він побачив у берлині Марка, а обабіч його двох москалів з рушницями на плечах. За другим берлином пробігли ще троє вершники.

Поїжджани, мов не звернули уваги на них, дали їм пробігти трохи вперед.

Ось невеличкий лісок неподалік від дороги, а за ним поворот на гору. Ось уже ховається за ліском перший берлин.

Погнав Сива Шапка своїх коней і, коли вони догнали під яром обидва берлини, він став знову на возі і, заклавши в рота пальці, гучно свиснув.

Озирнулися вершники, почувши посвист, дивиться назад і пан. Добігають передні вершники до містка, але падають на середину мосту бильця, з обох боків загороджують місток, а з-під містка вискочило троє озброєних людей, зупинили вершників. Зупинився раптом перший берлин, а на нього набіг задній. У ту ж мить поїжджани оточили з обох боків купу з берлинами й вершниками, закричали: «стій!» – наставляючи на всіх зброю. Стрельнув у когось пан, але не влучив. Зате Сива Шапка влучив йому в руку кулею. Самко, побачивши, що вершники покидали зброю, кинувся до берлина, де сидів Марко, щоб оборонити його від москалів. Та Марко сам догадався на цей раз: він схопив обох москалів, обняв їх обох і так міцно пригорнув до себе, що вони обидва зомліли й повипускали з рук рушниці.

За одну хвилю роззброїли пана, москалів і вершників. Вони всі мовчали, дивлячись з жахом на дивовижних поїжджан. Зрозуміли, що це їх захопили в свої руки розбійники, бо робили все так швидко, наче муштровані. Хто в’язав докупи коней, хто складав на вози зброю, а інші оточили всіх колом, держачи в одній руці ножа, в другій – пістоля.

– Хто хоче бути живий, хай і не думає тікати, – сказав суворо Сива Шапка. Він наказав своїм завезти берлини за лісок. За ними погнали пана, москалів і всю челядь. Зупинилися за ліском.

– А, пане, давно ми хотіли зустрітися з тобою, та все не доводилося, – промовив до зв’язаного пана Сива Шапка.

– Про твою, пане, лютість до холопів давно вже йде слава. Скількох людей ти закатував на смерть?

Пан мовчав, тремтячи від жаху.

– Чули ми, пане, що в останній раз ти звелів одного холопа закопати живого в землю за те, що він на полюванні поранив ненавмисне твого улюбленого хорта. Так воно було, пане? – запитав Сива Шапка.

– Я звелів потім одкопати... Хотів полякати... – промовив пан, клацаючи зубами.

– Та одкопали його вже мертвого... – додав Сива Шапка. – Ми все знаємо. А коли Божий суд мовчить, царський потурає, то є для вас наш суд.

Уже не з жахом, а з радісним здивуванням поглядають панські челядинці та москалі на Сиву шапку з його товариством. От вони – месники за хлопську долю...

– Повертайте назад та скажіть панам, як усе з вами трапилося, – сказав челядинцям Сива Шапка.

Пішли всі челядинці з москалями.

– Ну, а тепер будемо рушати. Підсадіть пана та його прибічника, нехай поїдуть з нами до лісу, – сказав Сива Шапка. – А ви, – звернувся він до Самка й Марка, – ідіть куди вам треба. Ми, як бачите, своє зробили.

Узяв Самко з воза сакви й патерицю. А розбійники, сівши на вози та берлини, торкнули коней і попрямували в той бік, де синів густий ліс.

Лишилися бурсаки знову самі, дивлячись один на одного.

– Так отаке воно, Марку, – сказав Самко, скидаючи з себе жіночу керсетку й віночка з стрічками.

– Еге ж, – погодився Марко, скидаючи теж з себе зеленкуватого мундира.

– Казав мені запорожець, що Січі вже нема. А запорожцеві казали про те пани. А пани всі брехливі. Чи так, Марку?

– Атож.

– Коли ми самі побачимо, що нема Січі, то вже тоді й нема.

– Авжеж.

– А зараз нам треба брати ноги на плечі та тікати подалі звідціль, бо як ще раз ускочимо в отаке, то вже не вискочимо, – закінчив Самко.

Передяглися вони в одежу, що їм дав Старий, та й рушили, поки що не знаючи, куди.

Знову подорожування

До самого вечора йшли швидко бурсаки, ніде й не зупинялися. Позирав частенько Самко назад, дивлячись, чи не женуться, бува, за ними. Хоч і не знали, куди йшли, а проте, дивлячись по сонцеві, навертали на північ. Боялися йти просто на схід, бо Самкові здавалося, що там вони зустрінуться з ворогами. Він порішив, що краще піти на північ, потім завернути на схід, а вже потім на південь, де повинна бути Січ. Хоч і далеко так обходити, то що ж – ноги в них не куповані, а що багато з’їсться хліба за довгий час, то нема чого журитися, бо є золоті покотьольця в патериці.

Смерком пішли до річки Десни. Скупалися, підвечеряли добре (бо Абрум поклав у сакву, так що Самко й не бачив, смаженої риби та хліба), а по вечері знайшли високий стіжок сіна, здерлися на нього, виробили кубло та й полягали спати.

Переночувавши без пригод, ранком рушили в дорогу, ідучи берегом понад Десною. Дедалі на північ робилося веселіше навкруги, бо сюди не досягла спека, і луки зеленіли, наче весною, густа трава доходила до пояса, трохи не на кожному кроці вилітали з-під ніг різні пташки, полохливо кахкали злякані качки, вистромляли з трави вуха зайці та, добачивши людей, тікали, хвилюючи густу траву. Самко, як і завжди, ішов попереду, Марко плентався позаду, тільки іноді зупиняючись біля якоїсь верби, що зрослася з двох стовбурів, ставав між отими стовбурами, стискував плечима, а потім розправляв і розчахував дерево. То він додав роботи своїм дужим плечам.

– Ну, не Перун з тебе! – говорив, сміючись, Самко, знаючи, що Маркові потрібна якась робота, бо нікуди було подіти зайвої сили.

Уже сонце було на найвищій порі, коли вони йшли понад берегом, а проте не зустріли ніде й не бачили здалеку жодної людини. Але воно не дурно каже приказка: «Де люди, там і лихо».

Сівши одпочити трохи, вони почули, що неподалік хтось заголосив так, ніби когось хто бив, а той плакав. Підвелися хлопці й побачили, що неподалік від них два вершники били нагаями невеликого підлітка, і він тільки повертався на всі боки та кричав.

– А мені, Марку, чогось шкода отого хлопчака, – промовив Самко, – а тобі як?

– Та й мені трохи, – сказав Марко.

Хлопчак уже кричав якось не по-людськи, а наче завивав від болю, мов собача.

– Ось знатимеш, падло, як тікати та ховатися! – вигукував вершник у кунтуші, б’ючи хлопчака.

Другий вершник у чумарці бив мовчки, але влучав щоразу.

– Он як періщать, – сказав жалісливо Самко. – Та годі вам бити!.. – гукнув він гучно. Гукнув і сам злякався, бо незчувся, як оте в нього вибухло з рота, чи просто з середини.

– Це ти, Марку, гукнув «Годі», чи я? – запитав він Марка.

– Та, здається, ти... – одповів Марко.

Почули вершники, що хтось гукнув, озирнулися навкруги, покинули бити хлопчака і повернули коней до бурсаків.

– Оце, Марку, коли б ми бува не вскочили, – сказав Самко, побачивши, що до них наближаються вершники.

– Еге ж.. – промовив, тремтячи, Марко.

Озирнувся Самко навкруги. Нема де ховатися, бо в траві погана хованка, а за рідкими березками теж не вкриєшся.

– Це ви отут гукали «Годі»? – запитав, під’їхавши, одягнутий у кунтуш молодий, певно панич, бо обличчя в нього випещене, аж рожеве, мов у панянки.

– Топчуть отут траву, – буркнув отой, що в чумарці, теж не старий, але з лютими косими очима: мабуть, прикажчик.

Бурсаки мовчали, мов німі, не знаючи, що казати й що робити.

– Що воно, Свириде, за прояви? – запитав панич прикажчика, вказуючи нагаєм на бурсаків.

– Та вже вам, паниченьку, краще знати, бо у вас багато того розуму, – улесливо одповів прикажчик.

– Це, мабуть, оте велике одоробло кричало «Годі», – сказав розумний панич, знову указуючи нагаєм на Марка. – Ач, який здоровий вовкулака.

Панич, ніби жартуючи, стьобнув по плечах нагаєм Марка. Марко тільки зігнувся, наче вбгав у себе плечі.

– Он він який вернигора, а боязкий, – промовив глузливо панич і знову стьобнув Марка.

Марко одступив назад, а за ним і Самко.

Панич торкнув коня, наблизився знову і почав стьобати Марка частіше та дошкульніше, приказуючи:

– Оце тобі годі! Оце тобі годі! Не втручайся! Не втручайся!

Насмілився й прикажчик, почав стьобати Самка.

– Спершу гаразд оцього, а потім того! – гукнув панич, б’ючи Марка, що безпорадно озирався, а далі, одступаючи, він заклацав зубами гнівно, мов пес.

Самко, побачивши, що його залишили бити на потім, згадав про пістоля, добув його з сакви, підсипав на поличку пороху. Треба ж боронити Марка, бо, мабуть, вони його не роздратують сьогодні, а набити наб’ють. А ось як він устрелить отого пана, тоді вже щось буде.

Самко вже наготував пістоля та хотів бігти рятувати Марка, але глянув – побіг Марко, а за ним панич та прикажчик. А проте бачить Самко, що Марко побіг наче вже розлютований, бо вже не зігнутий, а випростувався, неначе виріс. Он він підбіг до березки, зломив її, махонув нею навколо себе, поточилися коні; он уже він улучив панича по спині, той здійняв угору руки, немов збираючись летіти, і впав з коня, он уже він збив з коня й прикажчика. Побігли геть самі коні. А Марко б’є вже лежачих.

Коли Самко прибіг, пан та прикажчик одкинули руки й ноги і не ворушилися, мов дві забиті жаби. А Марко з посіченим нагаями обличчям, зціпивши зуби, гатив їх уже мертвих, неначе боячись, що вони підведуться та почнуть його знов, стьобати.

– А годі, тобі, Марку, молотити. Уже вони нікого більше не займуть, – сказав Самко.

Глянув на нього Марко, кинув березу і подивився на те, що він наробив. Його дитячі очі аж побіліли від жаху.

– Не жахайся, Марку. Ми їх не займали перші. Однаково, коли б не ми їх, то вони б нас... – Самко не доказав, бо побачив ще одного вершника, що бозна-де й узявся, але біг не до них, а від них, бо шпарив нагаєм свого коня та оглядався злякано.

– Ну, а тепер уже, Марку, нам треба переодягнутися та тікати звідціль так, щоб нас і на конях не догнали. Майнемо туди, – вказав він у той бік, де під горою бовванів ліс, а на горі манячив вітряк.

Пригода у вітряку

Надвечір дістались бурсаки до лісу під горою, натрапили на дорогу і пішли. А коли вже почало смеркати, вони опинилися на горі біля вітряка, оточеного високим та густим житом.

Порішили заночувати біля млина, бо збиралися хмари на дощ. А до того ще була думка знайти якесь житло, щоб купити хліба, бо вже спорожніли сакви.

Не встигли хлопці ще лягти під млином, як знявся вітер, а за ним і дощ, та ще краплистий. Загримів грім, заблискала блискавка. Довелося ховатися на млиновому ґанку. Невеликий ґанок, тільки двом сісти. Сів Марко на порозі, обіперся спиною; щось хруснуло в середині, двері одчинилися раптом, і Марко опинився в млині, задравши догори ноги.

– Вернигора з тебе справжній. Зломив людям засув, – сказав Самко. – А втім хоч є де переночувати, – додав він, уходячи в середину млина.

Намацавши порожнє місце біля скриньки, куди сиплеться з-під каменя борошно, бурсаки полягали долі. Хоч і дме в щілини та байдуже, добре, що дощ не мочить. Та до того ще й безпечно спати: ніхто вночі не прийде до млина, а коли хто прийде, то не одчинить, бо підпер Самко двері Марковою патерицею.

Тільки що почав було Марко хропти, як почув Самко, що підбіг хтось до млина. Штовхнув він Марка під бік та прошепотів йому на вухо: «Ляж, Марку, боком, щоб не хріп». Марко послухав і ліг на бік. А Самко підвівся помалу та почав прислухатися. Балакали двоє, мабуть, ховалися від дощу.

– Страшно отут біля млина, – промовив жіночий голос.

– Та чого нам тепер боятися, коли однаково пропадати, – почувся сумний чоловічий голос.

– Ну, ну, Антоне, доказуй, що тобі казав пан? – запитав жіночий голос.

– Що ж він казав... Нічого доброго не сказав... Що всім людям, оте й мені сказав... Забувайте, каже, про дурну волю... Буде не так усе, як вам схочеться, а як мені забажається, – сумно бубонів чоловічий голос.

– Ну, а про шлюб? – запитав нетерпляче жіночий.

– Та й про шлюб таке саме... Уже пан казав Свиридові, коли той думав побратися з Явдохою, що, мовляв, одружу тебе не з тією, яку ти собі обрав, а з якою сам схочу... Таке казав і Явтухові, і Петрові, – перелічував сумний Антін.

– Ну, а тобі що казав? – ще нетерплячіше запитав жіночий голос.

– Мені?.. – Та й мені таке ж... – одповів з притиском Антін.

– Ой, ненечко! – наче простогнав жіночий голос – Що ж нам тепер діяти в світі божому?

– Що ж діяти? Нічого діяти!.. Піти б світ за очі, та нікуди тепер... Повернувся здалеку дядько Мартин, він десь козакував. Так він каже, що тепер уже годі чогось ждати. Тепер, каже, що пани схочуть, те й робитимуть з нами... – розповідав Антін.

Вони замовкли, зітхаючи сумно.

Хотів Самко вже лягати. Нехай собі, мовляв, зітхають люди. Коли почув тупання кінських ніг. Ось пирснув кінь.

– Кажеш, вони йшли сюди нагору? – запитав грубий голос.

– Еге ж, сюди. Я весь час їхав за ними назирці, – промовив другий, трохи тонший голос.

– А отже ми питали людей, так ніхто їх не бачив, – промовив знову грубий голос. – А хто це тут? – запитав він когось.

– Це ми, – одповів Антін.

– Хто ви? – запитав другий.

– Та ми ось... Я та дівчина. Сховалися від дощу, – сказав Антін. – Ми тутешні, панські, – додав він.

– Коли ви тутешні, то нам вас не треба. А чи не бачили ви часом отут де-небудь двох людей? Один такий високий, а другий не дуже високий. Вони ченці, чи хтозна-які, – розпитував грубий голос.

– Ні, не бачили, – одповів Антін. – Ходімо, Насте, вже дощ перестає, – сказав він.

Чутко було, як обидва вершники позлазили з коней та прив’язали їх до млинового зуба.

Догадався Самко, що це шукають не кого іншого, як його з Марком. Тільки які це вершники? З отих, що з Чернігова, чи, може, з тих, де вони забили панича та прикажчика? Хоч оті, хоч інші, а справа погана. Добре, що вони з Марком сховалися в млині. Добре та не дуже, якщо, бува, їх отут стерегтимуть. А як ще прийде хазяїн млина та побачить, що замкнуто зсередини, тоді вже хтозна, що й робити. Коли вершників тільки два, то це ще нічого, а як їх є ще де поблизу багато? Щось треба думати. А Марко заснув. Спробуй тепер його збудити. Он щось балакають. Треба слухати.

– Ой, не до вподоби мені сидіти вночі отут біля млина, – сказав грубий голос. – У нашому водяному млині так повно, кажуть, отієї нечисті. Може, і тут є.

– Та, чи є, чи нема, а треба сидіти, бо наказав пан, щоб ми сюди збиралися, – сказав другий.

«Он воно що. Виходить, що їх багато, та ще з ними й пан. Хтозна, що тепер уже й робити», – подумав Самко.

– А де ви? Го-го-го! Го-го-го! – залунав десь неподалеку голос.

– Ми ось тут. Го-го-го! – одгукнулися біля млина.

Почулося тупотіння кінських ніг. До млина під’їхало ще кілька вершників.

– Ну, що? Як воно там? – запитали два верхівці.

– Та не знайшли. Ніхто й не бачив їх. Уже б вони не минули села, коли б ішли через гору. Якщо вони, бува, не дійшли до великого лісу, то знайдуться, впіймаються. А у великому лісі їх вже не знайдеш. Та вони десь отут. Коли вже три села зігнали та оточили гору, то й миша не пролізе, – гомоніли вершники.

Зрозумів Самко, що зовсім погана справа. Нема чого й думати тікати, коли їх стережуть зігнані на лови сотні людей. Це пан хоче їх впіймати, щоб помститися за свого сина. А коли впіймає, то віддасть на тортури, а потім на смерть. Треба Самкові думати та добре думати. Тут уже силою аж ніяк нічого не поробиш.

Балакають, сидячи біля млина, панські прислужники. Не дуже веселі їхні балачки. Згадують свого лютого пана, а за паничем, що його забито, не шкодують, за прикажчиком теж.

– Ой, буде ж їм, коли впіймають! Нахвалявся пан, що сам різатиме їх на шматочки. Казав, що сорок день їх катуватиме. А вже коли пан наш каже, то так і зробить, – казав один прислужник.

– Думалося, мабуть, паничеві отак, як торік впіймати двох, що тікали кудись від якогось пана. Одного тоді він забив на смерть, щоб не сперечався, а другого пригнав до двору. Та недовго пожив і той, як панич попоходив біля його. Ото, було, дасть йому утекти в поле, а потім дожене й втішається: мов кіт з мишею грався, поки не забив, – розповідав другий.

– Та вже кому-кому, а тобі, Хомко, полегшає тепер, що нема панича, – говорив хтось. У Хомки ніколи не підгоювалась спина, коли панич бував дома.

– Да я, братци, обтєрпєлся. Ко всєму можна пріобикнуть, – сказав той, кого звали Хомка.

Усі інші зареготали.

– А чого тебе, Хомко, ще й птицею прозивають? – запитав молодий, тонкий голос.

– Птіцей-то? Да потому, что ваш пан обмєнял моєму баріну на мєня говорящую птіцу. Значіт, дал єму птіцу-попку, а мєня взял да єщо в прідачу дал єму мой-то барін і щєнка борзово. Значіт, я не стоющій птіци, – говорив Хомко.

Довго ще балакали прислужники. Але Самко далі вже не слухав, а, сівши біля мішків з борошном, почав думати.

«Що ж його робити? Це, коли б не спав Марко, то можна б налякати прислужників: узяти одчинити двері млинові та жбурнути поміж гурт мішок з борошном, а потім занявкати, заревти, то вони повтікали б, ну, а вже потім і собі тікати б. Ні, так не виходить. Треба знати, в який бік тікати, де воно саме отой великий ліс, що про нього балакали прислужники. Ну, та вже доведеться посидіти до ранку в млині, а там що буде. Може вони пошукають та й поїдуть. А коли хто прийде до млина, хоч би то й сам млинар, то доведеться його прохати, щоб мовчав. Та вже, мабуть, незабаром ранок, бо літня ніч коротенька».

Чи спав Самко, сидячи, чи ні, а тільки він почув, що хтось чимсь клацав по той бік дверей, а потім торгав двері. Самко встав помалу, щоб подивитися крізь щілину, хто воно добивається в млин, бо надворі вже зовсім розвидніло, видно все в млині.

«Що воно таке, що ніяк не одімкну», – бубонів чийсь голос за дверима.

Тільки що Самко підкрався до дверей та хотів подивитися, коли поворухнувся Марко.

– А-ва-а! – позіхнув він голосно на весь рот, заревів спросоння, як ведмедяка.

На ґанку хтось крикнув несамовито: «Рятуйте», – затупотів по виступцях, потім плигонув з переляку і побіг, аж залопотіло.

– Ну, не лиха тобі година з оцим Марком! – промовив одчайно Самко. – Тепер усе пропало. Уставай, анциболе! Уставай, бо біда, – крикнув він у вухо Маркові.

Підвівся Марко, позіхає, чухається.

– Наробив ти, йолопе, своїм позіханням, що нам тепер пропадати, – сказав сердито й разом сумно Самко.

Побачив Марко, що й справді щось погане, закліпав злякано очима. Уже коли Самко каже, що пропадати, то так воно й є.

– Ану лиш ти скидай помалу коша та зніми із жорен верхняк і постанови біля дверей, – сказав Самко, а сам подерся вгору, сів на вал, що біля шестерні, і почав продирати солом’яний верх. Продер дірку і почав дивитися, потім проробив дірки на всі боки, подивився зверху навкруги, потім зліз і також подивився на всі боки крізь щілини.

– Ну, роззяво, на наше щастя нема нікого поблизу, але хтозна, що воно отам під горою, – говорив Самко, нишпорячи очима по всіх закутках млина, неначе чогось шукаючи.

А Марко тимчасом зняв верхняк, такий важкий, що й чотирьом його не підняти самими руками, а він зсунув його на край, зняв з веретена, потім підвів і, узявши на плечі, постановив його біля дверей.

Самко намацав у кутку горщика, в якому був чи то загуслий березовий сік, чи мед, а щось дуже липке, та ще знайшов мазничку з дьогтем, вилив з неї в горщика, потім підсипав борошна і почав мішати.

– Ти тепер, ідоле, стрижений, то воно трохи гірше. Трудніше тебе повернути на чорта, – говорив Самко.

Замісивши, як йому було треба, Самко знову подерся вгору, подивився навкруги і швидко зліз.

– З усіх боків сунуть сюди, тільки ще далеко, – сказав Самко. – Ану, роздягайся швидше, ідоле! – звелів він Маркові і сам кинувся допомагати йому роздягатися. За яку хвилину Марко був голий.

– Підійми отут дві дошки підлоги, – вказав він. – Та не одривай зовсім, щоб потім можна було закрити, – попереджав він Марка.

Марко нахилився, застромив пальці в щілини, скрипнули дошки і піднялися, зробивши прохід униз під млин. Поліз Самко перший, а за ним і Марко. Долізли рачки до млинового дуба.

– Ну, оце дивись, Марку, берися за оцього дрючка та крути його кілька разів навколо, та швидко крути, а я полізу вгору та дивитимусь. А коли свисну тобі згори, тоді кидай крутити та лізь знову у млин, крізь, оту дірку, – сказав швидко Самко і пірнув під млин, крикнувши Маркові: – Крути!

Зліз Самко знову на горище млина, бачить, що наближаються люди з усіх боків, бредуть житом. Але ось вони всі зупинилися, вказують руками на млин, а деякі тікають назад. Ще б не тікати! Ніхто зроду не бачив, щоб так швидко повертався млин, коли його поволі повертають дубом.

Свиснув Самко Маркові, щоб той покинув повертати. Уже і так, мовляв, налякали людей. Але Марко не чув, що Самко свистить на нього, бігає, як скажений, та все швидше крутить млина. Уже дивиться Самко згори і не пізнає, чи то люди стоять, чи стовбури; садки здаються нерозривним зеленим колом, а жито навкруги – мов чистий рівний тічок.

А млин тріщить та немов хитається на всі боки. Он вже в дірку знизу дим іде. Спалить отой Перун млина вкупі з Самком. Треться дерево об дерево, от-от займеться.

– Годі, годі! Щоб ти пропав, ідоле! – закричав Самко.

Почув Марко, зупинився і поліз у середину млина. Подивився Самко згори навкруги, поменшало людей. Стоять оддаль, дивляться з жахом, а деякі христяться.

– Ще не взяло всіх, – сказав злазячи Самко. – Ану, покрути ще оце колесо, – вказав він Маркові на шестерню. – Та не дуже зразу, бо зломиш, а поволі розкручуй.

Закрутив Марко шестерню, а потім як розігнав її, то й стало видно крізь щілини, як швидко замиготіли крила вітряка.

– Ну, годі, – зупинив його Самко. – Тепер, на мою думку, сюди ніхто не наблизиться, а ми перемастимося та надвечір тікатимемо звідціль, – порішив він і поліз ще на горище, подивився і знову зліз.

– Нема, Марку, ні духа поблизу, – сказав Самко весело. – Оце вже вони зовсім полякалися, бачачи, що вітер після дощу не дихне, а вітряк крутиться. Було б нам оцього каменя не займати, а проте нехай собі стоїть. А ми почнемо перемащуватися.

Скинув Самко свого підкапка з голови, зібрав та розділив на дві половини свої патли, узяв з горщика отієї липкої замішки, обліпив нею своє волосся так, що поробилися вони схожі на роги, роздягнувся голий і почав квацювати отією мішанкою Марка від п’ят до голови, а Марко його. Готуючись тікати отак голими, вони одежу поклали в сакви, а самі, посідавши долі, від нічого робити доїдали останній свій хліб.

Напад

Хоч і радів Самко, що вони з Марком налякали людей нечистю, але знайшлися такі, що й нечисті не злякалися.

Зібравшись тікати, Самко поліз на горище, щоб подивитися ще раз, що робиться навкруги. Глянув і злякався. До млина наближався величезний гурт людей з дрючками, вилами й сокирами, за ними йшли ще люди, несучи церковні корогви та образи, позад їх попи з півчою, а позад усіх вершники, на чолі з огрядною людиною в кунтуші на білому коні.

Самко помітив, що, наближаючись до млина, люди почали озиратися назад, притишили ходу, а деякі почали ховатися в середину, щоб не бути попереду. Були і такі, що зупинялися, але вершники погрожували їм нагаями, і вони мусіли йти хоч-не-хоч.

Зліз Самко згори, бо вже видно було крізь щілини в млині, що робилося навколо.

– Будьмо ж, Марку, напоготові. Ніколи нам лякатися, а треба щось робити, – сказав Самко, одягаючи на голе плече свою сакву. Начепив Марко і свою.

А гурт наближався поволі тісною стіною, бо всі злякано тулилися один до одного, а ззаду пан та вершники вже підгонили людей нагаями. Співає півча «на гаспида й василіска», але тремтять голоси, наче захлинаються. З кожним кроком стіна тіснішає, з жахом дивляться люди на страшного млина. А наблизившись до дуба, зупинилися люди і ні кроку далі. Душать один одного, а далі ні, опинаються, наче аж лягають. Уже не допомагають і нагаї.

Гукнув пан до попів:

– Кропіть млина!

Розсунулися набік люди, вийшли попи наперед і почали розмахувати кропилами. Заголосила півча з переляку: «Во Іордані крещахуся!»

– Ну, Марку, почнемо й ми, – сказав рішучо Самко. – Я одчиню двері, а ти жбурляй туди щосили мішки з борошном, та кидай так, щоб тебе не дуже було видно.

Наготувався Марко і, коли Самко одчинив швидко двері, він жбурнув мішка з борошном. Глянув Самко у щілину, бачить – аж похитнулася стіна людей, всі ойкнули разом, поточилися назад; упав мішок серед півчої, присіли злякано попи, а за ними всі та рачки в жито. Але пан гукнув щось на вершників, і вони підбігли до млина. Пан стрельнув у двері з пістоля, а за ним і всі вершники. Зацокотіли кулі скрізь по дереву в млині.

– От і гаразд. Коти, Марку, камінь! – сказав Самко.

Розкачав Марко камінь, перекотив через поріг і посунув на ґанок, що було сили. Затріщала бильця на ґанку, плигонув камінь згори і покотився на гурт вершників. Злякалися коні, шарпнулися й понесли вершників. Білий кінь став гопки, скинув пана і побіг шалено.

– За мною, Марку! – гукнув Самко.

Схопивши патерицю, а Марко дрючка, вони, обидва голі, з саквами на плечах, наквацьовані дьогтем та всипані борошном, вискочили з млина, пробігли по стрілці і чкурнули навпростець житом, біжучи униз.

Он гурток людей, побачивши нечисть, що бігла до них, заголосив жахливо і кинувся врозтіч.

Біжать Самко з Марком, тікають та ховаються від них люди. Але ось зупинився Самко в кінці городів за селом: не видно за кущами, куди бігти далі. Забув Самко, в який саме бік бігти до лісу. Дивиться він навкруги, аж глянув – з-під куща визирає руда голова, дивляться з-під лоба злякані очі; аж ось насмілилася ота руда голова, вилізла з кущів, а з нею і той, чия голова, – миршавий чолов’яга, з виснаженим обличчям, і очі в нього вже не злякані, а навіть стали веселі. Зрозумів, що це не чорти, а люди і чого їм треба.

– Вам, братци ви мої черті, нікак надо в большой лєс? – запитав він і вказав рукою, куди треба бігти.

Упізнав Самко по голосу, що це був отой Хомка, що його виміняв пан за птицю, а панич дуже бив. Кивнув Самко ласкаво головою Хомці, та й побігли вони з Марком у той бік, куди він вказав. А коли добігали до лісу, озирнувшись, побачили, що за ними гнався пан з вершниками. Та їм вже було не страшно, бо темний ліс сховає.

Та й ті, що гналися за ними, теж знали, що вже їм не впіймати; стрельнули з рушниць навздогін та повернули назад.

На Сіверщині

І знову опинилися хлопці в лісі, вже він їм тепер не страшний, як раніше. Ішли довго, не зупиняючись, а потім, надибавши галявину, вирішили одпочити; до речі трапився струмок, то треба ж обмитися та одягтися. Усе воно гаразд, врятувалися від загибелі, нікого їм тепер не страшно; ось вони пройдуть лісом день чи два, а там вийдуть на простір та повернуть на південь і попрямують на Січ. Усе гаразд, та одна біда, що хліба нема. А проте, вони чули, що колись у старовину були такі люди, що жили якось без хліба, їли саму дичину. Ось і зараз можна спробувати встрелити білку, – он скільки їх плигає по гілках. Хоч і невеликий наїдок з білки, та що ж.

Наготував Самко пістоля, підійшов до дуба, націлився й стрельнув, але з дуба впало трохи жолудів та й тільки, а білка плигнула й зникла. Не влучив. Спробував ще раз, знову не пощастило. Шкода витрачати пороху й куль.

Коли в лісі потемнішало, запалили хлопці багаття, посиділи мовчки біля вогню, та й полягали голодні спати.

Ранком почув Самко крізь сон, що мов щось зашаруділо поблизу, хруснуло гілля долі, щось пробігло легким скоком. Він підвівся обережно і побачив неподалеку від себе гурток диких кіз. Схопивши пістоля, він стрельнув; метнулися кози і зникли, а одна впала й не ворушилася. Радий Самко, що вцілив, і шкода, що вбив кізку. А проте, коли б не вбив, то хтозна, що його їсти?

Прокинувся від пострілу і Марко. Поганий сон в голодного.

Зняли з кози шкуру, запалили вогонь і ну смажити м’ясо. Хоч і в попелі печеня, та смачна. Марко дер її зубами, неначе голодний вовк, і Самко їв добре, пам’ятаючи, що, може, завтра не доведеться їсти.

Поснідавши та сховавши лишки печені в сакви, рушили хлопці лісом далі. Ішли, не знаючи куди: чи то на північ, чи на схід. Хіба не однаково? Мусить бути лісові край, а тоді вже буде видно.

Ночували знову у лісі, поїли печеню, але вже не вдалося вдруге добути собі попоїсти: не дуже наближається до людей дичина.

Блукаючи третій день у лісі, вже раді були б хлопці вийти на простір та не знають, куди повернути. Самко лазив на верховину дерева, дивився навкруги, але нема краю лісові. Нема чого й думати, щоб хто з людей трапився тут. Мертва тиша в лісі.

Аж ось вони почули, що поперед них щось затріщало в гущавині, неначе ломило товсте гілля. Зраділи хлопці, думаючи, що надибали на людину. Нехай, мовляв, ота людина, хоч добра, хоч лиха, аби тільки людина. Пішли швидко в той бік, де тріскотіло. Он де воно вгорі на стовбурі дерева щось манячить так, мов людина. Вона мов держить в руках товсту гілку та махає нею в себе над головою, а біля неї вгорі щось гуде, дзижчить.

Підійшли ближче, придивилися та й присіли з переляку.

– Ведмідь... – прошепотів Самко. Хоч він і не бачив зроду живого ведмедя, та догадався, бо бачив шкуру з нього, коли вони гостювали в розбійників.

То був, дійсно, ведмідь. Він нанюхав угорі в дуплі мед та схотів поласувати, але його оточили бджоли, то він боронився від них гілкою.

Уже не з ляком, а здивовано дивилися хлопці на війну одного великого з багатьма маленькими. Ану, хто переможе? Але ось ведмідь почав ревти, потім кинув гілку і вхопився лапами за пику: мабуть, бджоли почали його жалити в очі. А він повернувся пикою вниз і почав швидко спускатися долі, а за ним чорним клубком рій. Не доліз до краю ведмідь, плигонув та чкурнув швидко в гущавину, ламаючи навкруги себе кущі.

– Отаке воно, Марку, виходить, що гурт невеличких подужав великого, – сказав Самко. – Ну, а те, що не зробив ведмідь, зробимо ми, тільки вже не силою, а хитрощами.

Назбиравши хмизу, запалили його під деревом, ще й моху зверху наклали, щоб дужче куріло. Потім Самко зробив з хмизу віхоть, підпалив його і поліз угору. Тікають бджоли від диму, що курить стовпом знизу, а Самко, розігнавши з дупла бджоли, набрав у запіл меду та й зліз.

Підгодувалися хлопці медом та й рушили далі.

Минув ще день, а лісові нема краю. Нема чого їсти. Почали хлопці хлянути. Аж ось поліз Самко на дерево і побачив, що немов з одного боку порідшав трохи ліс, а поза ним блищить вода.

Пішли вони в той бік. Ліс рідшав, а далі завиднішали зелені луки й озера води. Пішли понад озерами. Але з одного лиха після блукання в лісі, вони вскочили в друге – опинилися серед болота, йшли таким ґрунтом, що він під ними хитався, наче живий килим. Спробував Самко палицею, чи глибоко там під дерном, але палиця пішла, мов у тісто, з продухвини побігла вода цівкою, а дна наче й нема. А далі довелося скакати по купинам, щоб не провалитися. Ще Самкові нічого: він легкий на вагу, а Марко як плигоне, то навкруги вода так і зачвиркає.

Попоскакали кілька верстов, поки добулися до твердого ґрунту, і зовсім знесилилися. Одпочили трохи і знову рушили далі. Ішли попід невисокою горою, часто дуже одпочивали. Уже два дні вони нічого не їли.

Переночували, чи перекуняли (не бере голодного сон), та й знову пішли. Але йшли недовго, посідали, а потім полягали й лежали мовчки. Уже нема думки про те, куди вони йдуть та чого, а одна думка: про їжу, про хліб. Ось тільки б їм зійти на оцю не дуже круту гору, звідкіль повинно бути видно якесь там село, але не слухають ноги, не хочуть йти, а всередині тягне, смокче, аж нудить. Спати не хочеться, а очі щуляться, у вухах гуде. Уже таке найшло, що не знають вони, чи їм йти куди, чи отак лежати та не вставати. Лежить Самко, аж чує, що немов неподалік на горі хтось грає на дуду; не добере, чи то йому вчувається, чи справді хто грає. Підвів голову, аж бачить, що й Марко теж прислухається.

– Ану, Марку, ще трохи на гору, побачимо, хто воно грає, – сказав хрипким голосом Самко.

Підвівся Марко, і вони, хитаючись, поплентались на гору. Посідали на шпилі та й дивляться навкруги. Ось невеличкий, ріденький березовий лісок під горою, а нижче хати, он і церковні бані. Недалеко село, а важко йти. Вони ще одпочинуть, а холодком надвечір дійдуть до села. Нехай там хоч які лихі люди, а хліба дадуть або ж продадуть, бо є за що купити: багато золотих у патериці. Але чого ж це не чути дуди? Чи то може їм так здалося? Ні, знову хтось заграв ось близенько в ліску. Та он і корови пасуться під березами. Стихла дуда, а хтось заспівав, та такий голос, що вони й не чули ніколи, сумний дуже, тужливий, аж за серце бере.

Мовчки підвелися хлопці і попрямували до ліска, звідкіль чулася пісня. Іти з гори не так важко. Ось вже чутніше спів, чутно, що співає парубок, бо голос молодий. Уже і деякі слова можна зрозуміти, хоч вони якісь чудні; отакі слова вони чули від бурсаків, що були з Сіверщини.

Співає парубійко, почав знову, почав про «сосну та дуб зелененький», а звів на недолю та злидні й сирітство.

Он уже й видно, хто співає. Стоїть, притулившись до березки, парубійко в довгій по коліна, латаній сорочці, вибійчаних штанях і лаптях з переплетеними мотузками онучами, на голові довгастий бриль, сам із себе парубок білявий, молодий.

Побачивши чужих людей, пастух замовк і дивився наче трохи злякано.

Підійшли до нього бурсаки, поздоровкалися; пастух їм одповів. Сіли вони неподалік біля нього, дивляться на нього, а він на них. Запитали його, чи далеко до села? Здивувався пастух з їхніх слів. Мабуть, чудні здалися, бо він від здивування підняв угору свої білясті брови, а сині чисті очі навіть побільшали. А проте, зрозумів, про віщо питають, і охоче одповів, що село ось зараз за ліском.

А що найбільше зрозумів пастух, зрозумів без слів, що це перед ним голодні люди, бо вони так пильно дивилися на його сакву. Витяг він з сакви чималий окраєць хліба, подав Самкові; той одломив собі трохи, а більший шматок віддав Маркові. Хоч і чорний, мов та земля, житній хліб, а голодним хлопцям він здався за ласощі.

Підгодувалися хлопці, напилися води з баклажки, трохи повеселішали, бадьоріші стали. Розбалакалися з пастухом. Розповів їм пастух, що за півсотні верстов од їхнього села вже буде місто Курськ, а оце село панське і люди всі панські, кріпаки. А він сам сирота, живе в попа за пастуха. Хоч самого пана отут нема, бо його маєток в другому селі, так за пана тут орудує панський прикажчик «Мітріч».

– Мітріч у нас здєся бєда, как здорово правіт, – сказав пастух пошепки, озирнувшись навкруги, чи не чує хто часом, що він згадав Мітріча.

Побалакали бурсаки з пастухом і пішли ліском до села. А не доходячи трохи, вони зупинилися біля кущів, передяглися в одежу, що їм дали розбійники, добув Самко з патериці золотого, щоб купити хліба.

Ось уже і село. Хати рублені, а біля хат нічого. Де-не-де в якому дворі є щось схоже на повітку. Видно, що й тут живуть люди злиденно. Он тільки серед села один двір, обгороджений дощаним парканом, висока, рублена хата, величезна комора; стоги сіна й соломи, та ще он біля церкви теж двір з коморою та повітками. Два путні двори на все село.

Пішли хлопці вулицею. Зразу ж побачили людей: он їх гурток біля завулка. Та щось невеселі отут люди. Сидять жінки долі, похиливши голови, інші тужать уголос, а інші мовчки плачуть; біля жінок стоять чоловіки, дивляться сумно собі під ноги та мовчать.

Підійшли бурсаки до гурту сумних людей, поздоровкалися; з них два чоловіки одповіли на привітання, а останні мов не чують. Ніхто й не звертає уваги на подорожніх, ніхто й не гляне. Видно, що в людей якесь своє дуже велике горе.

Прислухався Самко до голосіння жінок, збагнув, що це матері тужать чогось за синами, а батьки слухають безпорадно та мовчать.

– Нікто как Бог да Мітріч, – промовив покірливо один чоловік і зітхнув.

– Усьо Мітріч... Знамо, Мітріч... – обізвалися деякі з чоловіків, теж покірливо зітхаючи.

Не питали бурсаки нічого в цих людей, бачачи, що їм не до них; пішли вулицею далі.

Чудо-багатир

Ідучи вулицею, побачили бурсаки чоловіка біля воріт. Зодягнутий отой чоловік у стару та латану, в край споловілу солдатську одежину, на грудях з правого боку висить круглястий хрест. Видно, що чоловік був у москалях, бо одна нога на дерев’янці, а проте стоїть струнко, випнувши груди. З себе не дуже старий, з веселими очима.

Поздоровкалися до нього; він відповів весело, як бувалий по світах:

– Здравія желаю, молодци! Скудова ви і куда? – запитав москаль, радий подорожнім людям.

Сказав Самко, що вони мандрівники, з церковної півчої, з Києва. Думали йти до Москви, а це знову повертають додому. Порішив Самко не казати нікому правди про себе. Налякав міх, то й торба страшна.

– А, значіть, ви по святим дєлам, – догадався москаль. – Вам би к нашєму отцу Вісаріону. Ну, да єщо к нєму успєєтє. А єслі нє побрєзгаєтє зайті к старому солдату, суворовскому чудо-богатирю на клюкє, то мілості прошу к моєму шалашу, – запросив москаль, одчиняючи ворота.

Чому не зайти до доброї людини? Можна побалакати, довідатися про шлях на південь та спитати, де купити хліба. А москаль оцей видно щира та привітна людина.

Пішли з ним у двір. А коли підходили до хати, то поперед них пробігло в хату декілька хлопчаків зовсім голих, хоч серед них були вже й величенькі.

Увійшли бурсаки за хазяїном у хату. Темно здалося знадвору, а до того ще в хаті одно тільки невелике вікно, інші ж забито дошками. У хаті понад стінами довгі лави, стіл голий, та щось не видно ніде ніякої одежі, щоб де лежала, або висіла, хоч би тобі де один рушничок. Видно відразу найгірші злидні. Нема й полу, а вгорі під стелею прибито до стовпів поміст з дощок; чутно, що на ньому ворушиться щось та шепоче стиха.

– Ето моя вармія там обітає, – сказав москаль, побачивши, що туди зиркнув Самко. – Слушать команду! На смо-отр! – вигукнув москаль.

Умить зашаруділо на помості вгорі, потім на печі, і враз з печі шугнуло шестеро голих хлопчаків, кожний з невеличкою, зробленою з дерева рушничкою. Скочивши додолу, вони вишикувалися в ряд серед хати, більші попереду, а менші позаду. Найстаршому з них було на вигляд років дванадцять, а найменшому років шість. Усі білоголові, стрункі, з веселими очима.

Почав москаль вигукувати слова до муштри, а гола дітвора виробляти різні солдатські вправи, маршувати по хаті.

– Ать, два! Ать, два! – вигукував старий москаль, вигукував поважно, наче на справжній муштрі з суворим видом, насуплюючи грізно брови.

Після багатьох різних вправ інфантерія, з наказу свого командувача, зникли на піч, а потім на поміст, і, лігши отам, повистромляли свої білясті голівки, видивляючись на чужих людей.

Хазяїн розповів гостям, що його «вармія» – рідні діти, хоч більшість з них з’явилася на світ, коли він був у солдатах, а проте він любить їх усіх однаково, бо в них нема матері. Закатував її панський прикажчик Мітріч.

– Возвратілся я, значіт, домой на одной ногє в бєссрочний отпуск, как моя жонка і опрокінулась. Оставіла мнє цєлую вармію, – розповідав москаль.

А далі довідалися бурсаки, що він прослужив п’ятнадцять років матінці цариці, був біля самого Суворова. Був би й досі, коли б не одірвало ногу бомбою. Зате ж йому дали хреста, на якому вибито слова: «За храбрость». Хоч він і «герой», але прикажчик Мітріч б’є його, коли схоче, поспіль, як і всіх.

– Хітьор-то Мітріч. Прикажєт, чтоб я свой крєст заслужоний прікрил рукою, да і начньот мєня хлєстать, – розповідав, сміючись, москаль.

Він каже, що його Мітріч, та й пан, коли б’ють, то це аж нічого супроти отого, як його били на військовій службі. Били так, що хтозна, як він і живий лишився. А тепер він вчить муштри своїх дітей, щоб вони знали її заздалегідь, то може їх, коли вони підуть до війська, не так битимуть. А діти його, коли попідростають, будуть усі в москалях, бо вони злидні, а діти Мітріча не підуть, бо вони заможні. Нічого не поробиш. Ось вони в нього всі голі, бо в кожного є тільки по одній сорочці та троє штанчат на шістьох; він поховав сорочки, щоб на зиму були. Ось в нього ще був найстарший син, що вже робив на всю сім’ю, а тепер його мов і нема, мов і є. Восени йому треба йти в солдати, так Мітріч оце тільки вчора пов’язав усіх отих парубків, що повертають на некрутів, замкнув їх у себе в дворі в коморі, ще й на ноги набив диби, щоб не повтікали. Сидітимуть тепер хлопці в отій коморі аж до осені. А коли б вони повтікали в ліс та перебули отам до осені, тоді б вони не пішли у москалі, а погнали б натомість заможненьких хлопців. А тепер ще люди повинні нести до Мітріча борошно на хліб, щоб він годував отих в’язнів, – розповідав старий москаль, розповідав рівно, без гніву, навіть без суму, неначе оте, що він переживав і переживає, цілком звичайна річ.

Зрозумів Самко, чого то плакали на вулиці матері та сумували безпорадно батьки. Це ж їхніх дітей забито в диби.

Побалакавши з москалем, чи краще попослухавши його сумних пригод, запитав Самко, де можна купити хліба.

Той сказав, що можна тільки в Мітріча, або в попа, бо тільки в них є зайвий хліб.

Не хотілося Самкові звертатися до того страшного Мітріча, не хотілося й до попа. А до когось треба, бо без хліба не проживеш. Краще вже піти до попа. Прощаючись із старим москалем, Самко витяг із сакви золотого й дав йому. Узяв москаль золотого, подивився на обидва боки, промовив: «Вот єдят єго мухі», і повернув його Самкові. А коли той сказав, що він йому дарує, так москаль замахав злякано руками й одмовився, кажучи, що це дуже великі гроші, а коли б він їх узяв, то була б йому з ними халепа; сказали б, що він когось пограбував або вбив, почали б його тягати. А коли б довідався Мітріч, що в нього такі гроші, то відняв би їх та вимагав ще стільки або більше.

– Спасібо вам, братци! Такіє дєньги для салдата-калєкі, да єщо крєпостново, самоє опасноє дєло. А дєтішкі мої, єслі нє подохнут, то как-нібудь вирастут. Маршіровку оні будут знать хорошо, – казав старий москаль.

Попрощалися з ним бурсаки та й пішли до попа.

Гостинний пастир

Гарний у попа двір, а хата нова, рублена, весела така, немов посміхається. Є комора й повітка ще й льох, повен двір курей, гусей та качок. Видно, що піп живе з божого слова найкраще за всіх. Он і собака в нього на ланцюгу такий гладкий. Є чим годувати. Гавкнув він двічі на бурсаків та й замовк.

Вийшла з хати дівчина, мабуть наймичка, бо в дрантя одягнута. Спитав Самко, чи дома батюшка.

Аж ось вийшов з хати й сам піп, не дуже старий, ні гладкий, ні худорлявий, обличчя в нього байдуже, а очі немов сонні, ніс товстий, сизий. Заклавши руки в кишені підрясника, він якось підозріло оглянув хлопців і запитав суворо, чого їм треба. Самко сказав.

– Продать вам хлєба на алтин і голову морочіть неохота, – промовив піп, наче не хочучи балакати з подорожніми. Одвернувся й почав дивитися на качок і гусей.

Витяг Самко золотого з сакви, блиснув він; глянув піп, заблищали в нього очі, обличчя зробилося лагідне та привітне. Помовчав трохи, потім зітхнув побожно і промовив, ніби сам до себе, чуло слова із Святого Писанія: «Будьте мілосердні, как отец ваш небесний».

– Зайдіте, раби Божіє, в мой дом. Я било подумал, что ви какіє нєпутьовиє люді. А хорошім людям я рад, словно родним. Зайдіте, отдохнітє как странниє люді, – запрошує бурсаків піп, одчиняючи двері в хату.

Знає Самко попівську жадобу та ненажерливість. Ось як ласкаво забалакав піп, побачивши золотого. Та кат з ним, тут аби купити хліба та тікати мерщій звідціль.

Марко перший попхався в попову хату, вже його за поли не вдержиш, коли почує про їжу, та ще він такий: коли побачить попа, то робиться зовсім покірливий та малий. Ось піп забалакав ласкаво, так він і розслинився, повірив, що то з щирості.

Увійшли в хату. Чепурно та затишно в поповій світлиці, пахне ладаном та воском.

– Вот, матушка, послал нам Бог двух странніков Божіх, – промовив піп до жінки, невеличкої на зріст, пухкої, мов пампушечка. Вона сиділа саме біля вікна на стільчикові, ще й подушку гаптовану під себе підклала. Мабуть, від нічого робити, дивилася у віконце.

Поздоровкалися хлопці до попаді. Вона встала з стільця, одповіла на привітання.

Запрошує піп хлопців сідати. Сіли вони. А попадя швидко пішла до другої кімнати. Запитав піп бурсаків, хто вони. Сказав Самко, що вони півчі, думали йти до Москви, а оце знову прямують до Києва. Зрадів піп: мовляв, свої люди. Розпитав про святий Київ, а потім почав розповідати про тутешнє життя. Лаяв людей, що вони ледачі, вихваляв панів. Скаржився, що панам не дають рабів, посилався на святе письмо, мовляв, колись усі праведні люди мали в себе рабів, а тепер тільки в чорного духівництва є кріпаки. Хоч панський прикажчик, Мітріч, згонить людей на толоку попові, на оранку, сіянку, на жнива та молотьбу, але ж це люди панські, а не його, попові. Он милостива цариця нагороджує панів, а про духівництво не дуже дбає. Живи отут з ледачих людей, що попові несуть самі гріхи, а не притиснеш їх, то самі нічого не принесуть. Гірке життя попові.

Увійшла попадя, запрошує гостей до столу в другу кімнату. Чепурно і в другій кімнаті, лоскочуть в носі запашні страви. Ось на довгому столі стоять сулії з чимсь, лежать купами пиріжки білі та пухкі, сметана в мисках, печеня, смажені качки й ціла гуска, а на великім точенім тарелі величезна варена риба. А он величезна купа пампушок. Видно, що гірке життя попові.

– Помолімся Господу пєрєд трапєзою, – сказав піп і, ставши до кутка перед образами, почав голосно виспівувати молитву.

Марко зовсім розслинився, теж почав підтягати басом. Не звертає уваги, що Самко йому підморгує, щоб він мовчав. Боїться Самко, що піп, почувши Марка на співах, та запитає, чого він стрижений. Що тоді йому брехати?

Почув піп, що помагач є до співу, затяг ще молитву. Гуде за ним Марко та позирає ласо на страву.

Після моління посідали до столу. Налив піп з сулії повні срібні корячки, частує гостей. Випив Самко коряк меду, а далі одмовився пити, пам’ятаючи, як він упився в Чернігові. А Марко знову не звертає уваги на те, що Самко його сіпає за полу, щоб він багато не пив, цмулить міцний мед та їсть на всі заставки. Попадя, сидячи супроти Марка, тільки підкладає в його миску м’яса та риби. Наймичка носить з пекарні різні страви та становить на стіл, а вони так і зникають. Уже й піп поглядає здивовано на Марка, а той ховає усе у свою утробу, неначе в прірву, ковтає пампушки з одного разу, не жувавши, мов півень хробаків.

– У тєбя голос хорош, а утроба єщо лучше, – не втерпів піп.

Добула попадя з шаховки не дуже велику сулію якоїсь вистоялочки. Налила вона корячка, підійшла до попа, глянула йому лагідно у вічі й промовила ласкаво:

– Випєй, свєт мой, із моїх рук за нашу любовь.

Глянув піп жадливо на свою дружину вродливу, вихилив до дна коряка і вирячив очі від задоволення. Почала вона частувати й гостей; Самко одмовився, а Марко пив та, загубивши сором, кінчав усе, що на столі.

Не одмовлявся і піп від вистоялочки, але швидко впився, бо почав спершу співати божественних, а потім, забувши про все в світі, затяг сороміцьких пісень, отих, що співають на весіллях п’яні баби. А попадя не соромиться, тільки посміхається.

Співав, співав піп, а потім вже і мугикав, а далі схилився на стіл і заснув.

Понесли попадя з наймичкою п’яного попа, наче мертвого, у другу кімнату, а потім запропонували й гостям лягти відпочити. Самко погодився, побачивши, що Марко куняє.

Повела попадя гостей в якусь порожню кімнату, де вже були послані ліжка. Маркові усе байдуже, навіть і те, що, йдучи, він собі набив аж дві ґулі на лобі, зачепивши одвірки. Сів на ліжку, блимає очима, мов сова, та гикає голосно.

Пішла матушка, залишивши гостей. Марко схилився на ліжко й заснув. А Самко, хоч і хотів спати, але прийшло йому на думку, що чогось недарма поклала їх господиня спати окремо. Може так їй піп наказав, побачивши золотого, та оце вони змовилися, щоб їх обікрасти. Довго кріпився, не спав, а потім незчувся, як і заснув.

Ласкавий Мітріч

Ранком почув Самко за дверима балачку. Балакали піп, попадя та ще хтось третій; таким ласкавим та лагідним голосом промовляв щось отой третій, що гарно було слухати самий його голос навіть без слів. Просто тобі не балакає, а співає людина.

«Мабуть, хтось з церковних, – подумав Самко. – Титар, абощо».

Устав Самко з ліжка, підійшов до дверей, почав слухати. Не розбереш гаразд, коли вони всі балакають та про віщось таке своє. Ні, це не титар, бо піп, коли звертається до його, то якось улесливо, мов до когось визначного. Аж ось він почув, що піп звеличав того Мітрічем. Здригнув чогось Самко, почувши, що це страшний Мітріч, про якого з жахом згадували люди. От тобі й солодкий голосок.

Чує Самко, розповідає попадя тому Мітрічу, що вона цю ніч захворіла раптово, не спала до ранку і ледве підвелася з ліжка.

– Да что вам, матушка ви наша благочестівая, скорбєть о болєзні, колі у вас єсть свой блізкій к Богу молітель, наш батя, чтімий отєц Вісаріон, – виспівував Мітріч.

– Бог то Богом, дєло нєбєсноє. А ми с матушкой помнім і не забиваєм о том, что у нас єсть наш благодєтєль і Божьєму храму рачітєль, Іван Мітріч, – промовив улесливо піп.

Вони ще довго вихваляли одне одного. Нарешті Мітріч запитав, що воно за люди гостюють у батюшки. Піп сказав щось пошепки, а потім зашепотіла й попадя. І отак балакаючи тихо, вони пішли кудись з кімнати.

Самкові здалося, що недарма запитав про них Мітріч. Та й господарі сказали, мабуть, щось не гарне про них, коли балакали пошепки. Та що їм Мітріч. Ось вони куплять у попа хліба та й підуть собі. А що він знущається отут з людей, то нехай вже самі люди або терплять знущання, або самі укоськають його. Ото він один замкнув кількох дурнів, а вони й скорилися. Нехай би він спробував зачепити їх з Марком. А проте, краще коли б не чіпав. Вони й так з Марком побачили за недовгий час багато лиха. Таке їм весь час трапляється, що з лиха вискочать, а в біду вскочать. Хоч би тут минулось!

Збудив Самко Марка, хоч і довго вовтузився, а проте збудив.

– Оце, Марку, коли б нас, бува, не загнали в лабети оці твої попи, – сказав докірливо Самко. – Коли б ти не був до них такий, мов собака до падла, то ми отут не ночували б. А тепер, хтозна чим й хтозна як доведеться нам одбувати наш нічліг. Вони, вражі душі, щось шепотілися з отим чортом Мітрічем. Отож дивись тепер, щоб нам не вскочити, – попереджав Самко.

Марко слухав, чи не слухав, а тільки мовчки чухмарився.

Зібралися хлопці ніби в дорогу. Ще треба знайти сакви. Перейшли через дві кімнати, нема нікого. Вийшла з пекарні наймичка, сказала, що хазяїни на дворі, подала їм сакви й провела на двір. Вийшли вони на ґанок, аж там піп і попадя стоять та дивляться на своє господарство.

Запитав Самко попа, скільки він візьме за гостювання та чи продасть їм кілька паляниць. Підвів піп голову догори, пустив очі під лоба і, перебираючи пучки на руках, почав рахувати. Рахував піп, рахував і сказав, що буде з нього золотого за двох.

Тільки що Самко дав попові золотого, набажавши йому в думці такого, що й не жити б на світі, коли раптом з-за рогу хати з’явився високий чолов’яга, кремезний з себе, з великою й довгою бородою, вже трохи з сивизною, з ласкавими очима. Зодягнутий у нову чемерку сукняну, плисові штани з напуском на халяви блискучих чобіт, картуз на ньому купецький з блискучим козирком, за поясом нагай, а в руці товста палиця.

«Оце, мабуть, і є отой Мітріч», – подумав Самко. І вгадав.

– А что ви здєся за люді? – ласкаво і разом поважно запитав Мітріч.

Самко одповів, що вони люди подорожні, зайшли в село купити хліба.

– Мілиє ви мої! Хлебушкі вам! Да я с дорогой душой! – забалакав щиро Мітріч. – Ах, батя, батя, почєму ти вчєра нє направіл ко мнє етіх молодцов? – запитав він докірливо попа. – Оні у мєня отдохнулі би знатно. А ви, рєбятушкі, ко мнє сєйчас в гості. Я вам і хлєба, і солі! – запрошував він до себе бурсаків.

Марко аж облизнувся, почувши про гостювання. Навіть Самко не знав, чи йти, чи ні. Дуже вже щиро запрохує Мітріч.

– Не умєєш ти, батя, гостей прінімать, – сказав Мітріч попові. – Ну, шествуйтє за мной, золотиє гості, – промовив він до бурсаків і пішов укупі з ними з двору.

Іде Мітріч, веде гостей, мугиче під ніс: «Воскрєсєнія день, просвєтітєсь людіє». Ось вони підійшли до найкращого в селі двору, з гарною хатою, стайнями та повітками, а серед двору величезна рублена комора, з товстих брусів складена, двері міцні, залізом ковані.

– Сюда, сюда, мілиє ви мої люді, – запрошував Мітріч, одчиняючи хвіртку.

Увійшли в двір, але Мітріч, поминувши хату, повів гостей до комори, промовляючи:

– Вот я вам і хлєба, і солі, і всьо, что вашей душенькє угодно. – Він одімкнув величезного замка, одчинив двері. – Жалуйтє, молодци, да бєрітє сєбе всєво, сколько донєсьотє. А за цену после столкуємся, – говорив лагідно.

Марко пішов перший: коли дають, то чому не брати. А Самко, стоячи на порозі, не знав, що робити, чи йти в середину, чи ні, бо там темно та й хтозна, що воно там. Нехай, мабуть, сам Марко бере хліб. Але не встиг він подумати, як відчув разом два дужі стусани, одного кулаком по потилиці, а другого ногою в спину і, перелетівши через порога, простягся долі, аж поплив на череві. У ту ж хвилину грюкнули двері і зачинилися; зробилося темно.

– Вот как надо прінімать золотих людей! Ха-ха-ха! – реготав по той бік дверей Мітріч, клацаючи замком.

Тихо стало всередині. Чутно було, що Мітріч замкнув їх та й пішов, тупаючи по дерев’яних східцях комори.

– Бачив, Марку, отаке? – запитав Самко, підводячись на ноги.

– Еге ж, – одповів Марко, мацаючи стіни.

– Це нас отут немов замкнуто? – не вірив сам собі Самко.

– Атож, – підтвердив Марко.

– Добре піддурено!

– Авжеж.

– Чорт їх угадає отих добрих людей, – промовив Самко, сідаючи долі.

– Самі тобі стіни, – говорив Марко, обмацавши навкруги порожній присінок комори.

У неволі

Через кілька хвилин звикли очі до темряви, а до того ще просвічувалося трохи в щілину біля одвірка. Можна було роздивитися, що цей присінок нагадував міцну скриню, бо вгорі була дощана стеля.

Других дверей не було, і присінок неначе був навмисно пристосований для пастки.

Марко теж сів долі, налагодив люльку й запалив. Аж ось знову хтось затупав на східцях, підійшов до дверей.

– Ей, ви там, молодци! Слишитє? – почувся за дверима голос Мітріча. – Давайтє-ка, братци, потолкуєм, бить-может столкуємся.

– Подойдітє-ка к двері! – пропонував прикажчик.

– Нехай він там собі балакає, анциболот бородатий, а ми отут почуємо, – сказав пошепки Маркові Самко.

Стукотів біля дверей Мітріч, гукав на хлопців, а вони мовчали, тоді він вилаявся погано й пішов.

– А знаєш, Марку, нащо він, катюга, піддурив нас і замкнув? – запитав Самко після довгої мовчанки.

– Не знаю, – байдужо одповів Марко.

– А я знаю. Оце я думав та й надумав. Ото йому, напевне, сказав твій собачий піп, що в нас є золоті. Ну, так він хоче їх вимантачити в нас. Піп та він, то – одна зграя. Не дурно ж ото казав нам Старий, що й з грішми погано.

– Воно так і є, – сказав Самко і знову почав думати.

Аж ось почулося за стіною присінку, мабуть теж всередині комори, що хтось заворушився, зашаруділа солома, а потім хтось заходив, ступаючи тихо, але важко. Далі хтось забалакав пошепки, а що саме, неможна було розібрати.

Виходило, що в коморі були люди, але вони чогось боялися виявляти себе, навіть боялися балакати вголос.

Знову застукотів у двері Мітріч.

– Ану, ви там! Слишітє?.. Уснулі ви там, что лі?

– Нехай стукає катюга, а ми ще поміркуємо, – сказав Самко, порішивши не балакати з Мітрічем.

– Так вот же слушайтє, єжелі вам нє охота пропадать. Ми, значіт, знаєм, кто ви. Єсть, значіт, такой пріказ по дєрєвням, чтоб ізловіть двух парєньков, коториє намєдні убілі, значіт, барчука і єво вєрново слугу. Так уж не ви лі ето будєтє? – запитав крізь двері Мітріч.

Похолонуло в Самка всередині, коли він почув отаке від Мітріча. Хоч він і лихий, а сам з себе такого б не вигадав. Виходить, що й справді їх з Марком шукають. Повертає справа на зовсім погане.

– Так я вам, братци, по совєсті, – продовжував Мітріч. – Возьму с вас п’ять золотих, да і отпущу вас з Богом. Согласни, что лі?

Хотів був вже Самко обізватися до Мітріча, та вмить передумав. Совість у Мітріча глиняна. Візьме золоті, а потім ще скаже давати. Та ще як забалакати до нього, то він подумає, ніби хто його злякався і є дійсно ті, хто вбив панича й прикажчика. Краще мовчати.

Балакав, балакав Мітріч, вже він казав, щоб дали йому тільки чотири золотих, потім добалакався до двох, а нарешті пострахав, що не дасть їсти.

– Вот ви у мєня заговорітє, когда жрать захотітє, – сказав він загрозливо і замовк.

Потім ще чийсь голос почувся, кажучи Мітрічеві, що його кличуть до попа.

Знову настала тиша. А потім знову за стіною почулася балачка пошепки, хтось тяжко зітхнув.

– На мою думку, Марку, отам за стіною люди, і наче вони чогось не дуже веселі, – сказав Самко, прислухаючись біля стіни.

– Може, і люди, – погодився Марко, посмоктуючи люльку.

– А нам, отут сидячи, треба щось думати про те, щоб не сидіти. Мабуть, доведеться вночі зломити двері та тікати. А коли отой Мітріч не пускатиме, то дати йому прочухана, – міркував Самко, а потім почав щось думати мовчки.

За стіною почулося, що хтось заплакав; плакав гірко, бо аж хлипав, чути було, що плакав дорослий. Зворушив отой тихий плач Самка. Схотілося знати – хто воно плаче й чого.

– А, чи не поліз би ти, Марку, вгору та чи довідався б, чи не міцна стеля? – запитав Самко.

– Мабуть, не міцна, – сказав Марко.

Для нього не було нічого міцного. Потягнувши кілька разів люльку, він сховав її в сакву, підвівся, не поспішаючи, підійшов до стіни і подерся вгору під стелю.

– Ти ж там потихеньку, ідоле, дивись, щоб не дуже тріщало, – остеріг його Самко.

Марко доліз до стелі, зігнув трохи голову, потім напружив свої волячі в’язи, і дошки, затріщавши стиха, піднялися вгору. Зробилася в стелі чимала пролазка.

– Лізь туди, на той бік, – прошепотів Самко.

Але Марко закрутив головою, засопів носом і зліз назад.

– Темно отам, цур йому, – пробубонів він злякано.

– Ну, з тебе ж і Перун, – сказав докірливо Самко.

Узявши під пахву патерицю, поліз Самко вгору. Нема чого робити Маркові, поліз і він за ним. Пролізли в пророблену пролазку, а потім спустилися униз по той бік стіни і опинилися на другій половині комори. Почали роздивлятися навкруги. Тут було просторніше і трохи видніше, бо просвічувалося з щілини біля віконниці. Погано було, що тут дуже смерділо.

Ще роздивившись, вони побачили в темнім кутку купу збитої соломи, а на ній кількох людей; з них дехто сидів, а інші лежали. Вони, мабуть, злякалися Самка з Марком, що так несподівано з’явилися до них згори, і сиділи мовчки, не рухаючись, мов заклякли на місці.

Марко теж злякався. А Самко наблизився до тих людей.

– Не бійтеся, люди добрі, бо й ми не злі й не лихі, – промовив тихо Самко.

Він догадався, що це були парубки, яких прикажчик замкнув, щоб вони не повтікали нікуди, поки їх поправлять у москалі. На ногах у парубків були диби. Усіх ув’язнених було дев’ятеро.

Побачивши, що Самко не боїться людей, а навіть сів біля них, Марко підійшов ближче і теж сів. Почав Самко балакати тихенько з в’язнями та розпитувати їх. Вони спершу боялися, а потім один з них насмілився й забалакав. Це був син старого москаля, що муштрував свою голу «вармію». За ним насмілилися й інші, побачивши, що це з’явилися до них не вороги.

Хтось дав Маркові хліба, і він задоволено уминав його. Аби було їсти, а оце, що їх замкнуто в коморі, йому байдуже. Нехай, мовляв, Самко думає, як визволятися.

Схотів Марко пити й, побачивши в другому кутку діжку, пішов до неї, але зразу ж одвернувся й плюнув. Діжка була за виходок для в’язнів.

Балакаючи з в’язнями, Самко довідався, що Мітріч був тут страшніший від пана, бо він кого схотів карав, а кого й милував, хоча милував він мало кого. Він кого хотів правив у москалі, хто мав достатки – відкупався. Ім’я «Мітріч» в’язні промовляли з жахом, бо прикажчик з панового наказу забив багатьох людей на смерть.

Жалкували в’язні, чому вони були не повтікали кудись заздалегідь, бо, хоч би й пропали в лісі, так однаково їм отут пропадати. А тепер нічого й думати тікати, бо вже замкнуті, а друге – на ногах диби, з ними не дуже побіжиш. Тільки раз на день одмикає Мітріч двері, щоб в’язні винесли оту смердючу діжку та вилили з неї. А їсти й пити подають теж раз на день, кинуть, мов собакам, у віконце, що замикається звідтіль. Кидає хліб їм сам Мітріч або його синки, а він тільки дивиться та перелічує, чи всі в’язні.

Самко зацікавився найдужче отим, що Мітріч сам їх годує й одчиняє вікно. Він сказав хлопцям, щоб вони прислухалися, коли саме йтиме до вікна Мітріч.

Побалакавши з в’язнями, Самко почав знову думати. Думав, думав і засміявсь чогось раптом.

– Чого ти? – запитав Марко.

Він хоч був завжди байдужий, а проте знав, що коли Самко засміється, то вже, мабуть, надумав таке, що тільки держись голова на в’язах. Такого часто надумає, що не знаєш, куди й тікати. Оце вже кілька днів не свербіла спина, а, мабуть, на те йде, що її почухають.

– Побачиш потім, що я надумав, – сказав Самко.

Марко й не допитувався, а став ще байдужіший і ліг на соломі.

– Не думай, ідоляко, спати, бо сидітимеш отут до Покрови, – попередив його Самко. – А хочете, хлопці, бути на волі? – запитав він в’язнів. – Мабуть, краще на волі пропасти.

Заворушилися від хвилювання в’язні, заблищали в нещасних очі. Сміливіші одповіли, що вони були б раді. Але як це зробити? Боязкі в’язні тільки хитали сумно головами, вказували на забиті в диби ноги та позирали на міцні стіни комори.

– Стіни то дурниця, коли є двері та вікно; он і стеля була, а проте ми перелізли сюди. А колодки на ногах, то зовсім дурниця, – заспокоював і втішав їх Самко. – Ану, Марку, спробуй розімкнути диби, – сказав він Маркові.

Підвівся Марко. Що йому оці диби! Розімкнути їх, то це йому, як моркву з’їсти. Взявся він гаразд за дві половинки збитих цвяхами колодок, вони тільки скрипнули злегенька і розчинилися. А здивований в’язень, аж затріпав у повітрі вільними від колодок ногами, мацав їх руками, мов не вірив.

За кілька хвилин Марко познімав з ніг в’язнів важкі диби. Раділи хлопці, дивлячись вдячно на своїх несподіваних визволителів. Такі веселі поробилися, що хоч би й танцювати.

Але щось грюкнуло на дворі, почули те в’язні, де й ділася їх радість. Зажурилися ще дужче, кажучи, що як бува побачить Мітріч, що вони вже не в колодках, то буде їм ще більше лихо, битиме він їх, заб’є в ще важчі диби та замучить їх голодом. Уже вони добре знають Мітріча. Пожурилися в’язні, що хоч знову надівати диби.

– «Мертвого з труни не вертають». А хто хоче волі, той нехай не журиться. Не такий страшний Мітріч, як здається, бо й він теж з кісток складений та шкурою обтягнутий, – заспокоїв Самко зажурених в’язнів.

Щоб ворог не був страшний

«Треба так зробити, щоб ворог не був страшний». Латинь повчає, що «лихо переможеним». Приказка каже, що «не той козак, що поборов, а той козак, що вивернувсь», – міркував Самко, але його міркування перебив стукіт у двері присінку, де спершу сиділи вони з Марком.

Стукав Мітріч, кричав, лаявся й погрожував.

Самко боявся тільки, щоб він, бува, не надумав одімкнути двері та подивитися, чи є в присінку його полонені, бо тоді пропало те, що надумав Самко. Він з тривогою прислухався, чи не клацне, бува, замок. Та обережний Мітріч і не подумав одмикати, знаючи, що розлютовані полонені не подарують йому неволі.

А нещасні в’язні, почувши голос Мітріча, наче скам’яніли, і тільки було чутно, як у декотрих з них цокотіли від остраху зуби.

Надворі вже, мабуть, вечоріло, бо зовсім темно стало у в’язниці. Зітхали зажурені в’язні, куняв байдужий Марко, а його підштовхував Самко, не даючи спати.

Коли ось почулися кроки за стіною біля зачиненого вікна.

– Мітріч... – ледве чутно прошепотів один з в’язнів. А інші затремтіли, мов у лихоманці.

– Лізь тихенько за мною... – сказав пошепки Маркові Самко. – Не ворушіться ж, – прошепотів він до в’язнів, хоч їх і не треба було попереджати.

Ліг Самко на черево і поплазував до вікна, а за ним і Марко. У ту хвилину Мітріч, мугичучи собі під ніс: «Блажен муж», забряжчав ключами, одмикаючи віконницю.

Блиснув світ у вікні без шибок.

– Ей, ви, черті, – загримав Мітріч і встромив у вікно свою бородату пику, щоб подивитися, що робиться всередині комори. У ту ж мить Самко, що стояв навколішках збоку вікна, вхопив швидко Мітріча за бороду, а Марко, стоячи по другий бік вікна, простягнув свої довгі руки і схопив його за горлянку. Хотів Мітріч крикнути, але наче вдавився.

– Тягни його, ірода, всередину, – сказав Самко.

Дужі Маркові руки втягли прикажчика крізь вікно в комору. Він затріпав руками й ногами, заборсався, але даремно. Що вже там робити вовкові в обіймах ведмедя.

– У діжку головою його, – сказав ще Самко.

Марко зігнув Мітріча вдвоє і з розгону встромив у смердючу діжку головою й ногами разом, що йому ніде там і поворухнутись. Було чутно, як у діжці булькотіло та клекотіло.

– Соломи, хлопці, – сказав Самко в’язням.

В’язні гуртом вхопили по оберемку гнилої соломи і вже без вказівок напихали її в діжку поверх Мітріча. Побачили парубки, що найстрашніший для них у світі вже був нестрашний нікому, і за мить діжка була напхана вщерть соломою. Блищали в хлопців очі, вони немов оджили, загачуючи свого ворога. А один хлопчак скочив поверх діжки і притоптував ногами солому, а сам плакав, хлипаючи, і сміявся разом.

– А тепер, хлопці, хто куди, – сказав в’язням Самко.

Кинулися вони до вікна, але чогось раптом зупинилися.

– Синки Мітріча... – прошепотів один з в’язнів.

Глянув Самко і побачив, що у вікно встромили голови два парубчаки. Вони принесли два мішечки, один з хлібом, а другий з ріпою і дивилися здивовано всередину комори, думаючи, мабуть, чого воно їх батько поліз у вікно.

– Сюди їх, Марку! – вказав на них очима Самко.

І не встигли вовченята нічого подумати, як дві руки вхопили їх за в’язи обох разом і потягли крізь вікно всередину комори. Вони, гепнувшись об долівку, сиділи і злякано позирали на всіх.

– Не кричіть і не ворушіться, бо тут вам і амінь, – промовив грізно, блискаючи очима, Самко і направив на них свого пістоля.

Випещені рожеві обличчя Мітрічевих синів зблідли. Вони в своїх новеньких чумарочках та блискучих чобітках сиділи долі, нагадуючи ляльок з вертепу.

А тимчасом зникали за вікном один за одним недавні в’язні. За ними виліз і Марко й став біля вікна.

– Коли хочете бути живі, то сидіть отут мовчки й не ворушіться. А коли з вас хто писне, ми повернемося й рішимо вас, – наказав Самко синкам Мітріча. – Ми розбійники, – додав він, вилазячи у вікно.

Хлопчаки сиділи, наче онімілі.

Ще раз глянув на них грізно Самко знадвору і зачинив віконницю. А Марко взяв на плечі обидва мішечки.

У ту мить вийшла з хати Мітрічева господиня, тілиста і добре зодягнута. Вона роззявила рота, мабуть, хотіла щось сказати, коли ж Самко глянув на неї так грізно, що вона скрикнула голосно і зникла в сінях, зачинивши двері.

Озирнувшись навкруги, з пістолем в одній руці, з патерицею, в другій, Самко, мов справжній розбійник, кивнув мовчки головою Маркові, і вони пішли швидко через город у той бік, де манячив ліс, а за ним ховалося на ніч сонце.

Уже на шпилі почули вони позад себе в селі гучний репет, мабуть, у дворі Мітріча. Незабаром почувся з села церковний дзвін на сполох. Ще швидше пішли хлопці. А коли вже наближалися до лісу, позад них загомоніли люди, мабуть, погоня; але вже смеркло і неможна було нічого бачити в далечині.

Самко зупинився, підсипав на поличку пороху і стрельнув у той бік, звідкіль чувся гомін. Там одразу усе вщухло.

Повільно й байдуже увіходили бурсаки в ліс, і на цей раз він їм здався не тільки не страшний, а навіть рідний, бо ховав їх від ворогів.

– Ось як воно, Марку, люди людей розбійниками роблять. Чи думали ми з тобою, що поробимося тими, для кого густий ліс батько, а темна ніч мати? – запитав Самко.

Нічого йому не одповів Марко, бо, йдучи, він запихався хлібом.

Одпочивши трохи на узліскові, вони вирішили не забиватися в ліс, а краще піти понад лісом і вже не думати спати оцю ніч, а чухрати далі від села, де наробили шелесту.

Затишний куточок

Два дні минуло після того, як гостювали бурсаки в попа й Мітріча. Вони йшли узлісками на південь за сонцем. Ночували де доведеться – в лісі, на купинах серед болота, де настигала ніч. Пригод їм ніяких не траплялося, бо не зустрічалися з людьми.

На третій день подорожі вони опинилися серед такого болота, що, здавалося, нема йому краю. Хилитався під ногами неначе живий ґрунт; нічого й думати, щоб сісти та одпочити, а треба тільки дивитися, де купиння, та йти по йому, щоб не провалитися.

Пів дня йшли болотами і надвечір опинилися знову у лісі, біля неширокої річки з такою прозорою водою, що й дно було видно. Заночували над берегом, потім передяглися у свої бурсацькі кути і рушили понад річкою.

Дедалі берег робився крутіший, річка вужчала, вода йшла бурунами.

Зупинився Марко, нахилився над кручею і промовив:

– Отут, мабуть, є ра...

Він не доказав, бо завалився під ногами в нього ґрунт і він з укупі, мішком, де було вже небагато хліба, гепнувся у воду і пірнув з головою на дно. Виринув, вхопив однією рукою підкапок, другою рукою вхопився за патерицю, що подав йому Самко. Виліз на берег, а мішок з хлібом де й дівся. Скаламутилася дуже вода, не видно, чи він поплив, чи лишився на дні.

– А, щоб тебе, Перуна, – сказав, сміючись, Самко.

Роздягнувся Марко, викрутив мокру одежу, надів, і знову пішли вони понад річкою, оточеною густим лісом. Аж ось зупинився на мить Самко, потягнув носом повітря, озираючись навкруги.

– Мабуть, тут десь неподалік житло.

– Може, – погодився Марко.

Незабаром почувся шум води, заманячив водяний млин з містком на греблі, а біля млина на невеликій зеленій леваді над самим берегом по той бік річки стояла хата, не дуже велика, весела, чисто побілена, хоч і рублена, з ґанком.

Будівля така, як у селян, що понад Дніпром під Києвом.

Подивився Самко навкруги. Більше нема ніде поблизу хат, скрізь навкруги ліс. Але чутно, що десь неподалеку гупають гучно сокири, рубають, мабуть, люди ліс.

– Посидьмо, Марку, отут, щоб нас не бачили. Пождемо, поки хто вийде з хати, подивимося, що воно отут за люди, – сказав обережний Самко. Лихо навчить бути обережним.

Сіли хлопці під кущем супроти хати, так неподалеку, що якби добра тичина, то з цього берега дістав би до того, аж до ґанку хати.

Ждати, щоб хто вийшов з двору, не довелося довго. У дворі почувся гучний та товстий голос, мов не жіночий, але й не чоловічий: «Гей, сіра! Гей, ряба! Чуми на вас нема!»

З двору до воріт підійшла повагом дуже огрядна та опецькувата жінка, в полотняній вишиваній сорочці, квітчастій рясній спідниці, в таких здоровенних чоботях, що, мабуть, вони б і на Марка були просторі; з-під хустини в неї визирало руде, вогняного кольору волосся, розкуйовджене на всі боки. За плечима в неї були великі сакви, в руці батіг.

Вона одчинила ворота, з двору вийшли дві ситі корови, підійшли до води, напилися й, перебрівши воду, пройшли повз бурсаків.

– А, вовки б вас поїли! Ото вам немає містка! – загаласала на корови жінка.

Скинувши чоботи, вона перебрела річку і пройшла повз бурсаків. Глянувши на її вид, вони вжахнулися. Обличчя її нагадувало полумисок або повний місяць, ніс був ледве помітний, стирчав мов ґудзик, очі неначе дві цятки, а рот з товстими губами тягся мало не до вух; до того ще вид був подзюбаний віспою, таранкуватий. А коли вона роззявила рота, гукаючи на корів, то страшнішого і разом чуднішого виду неможна було й знайти.

– Гей, сіра! Куди, ряба? – прогула вона товсто і, гупаючи товстими ногами, гладка, мов корова, зникла за деревами в лісі.

– Ну-ну! Оце так справжня потвора. Уже бачив я їх біля Лаври у Києві, а такої не зустрічав, – промовив здивовано Самко. – А дужа вона, мабуть, бо йде – земля гуде. Отаку б тобі, Марку, дружину, – додав він, посміхнувшись.

Марко тільки мовчки плюнув. Він не любив і балакати про жінок.

– Одну людину ми вже бачили, та цур їй, щоб я в неї що питав. Бува присниться отака потвора, то не будеш радий. Побачимо, що воно ще за диво вилізе з цього двору, – говорив Самко.

І тільки він промовив, як на ґанку рипнули двері і з’явилися дві жіночі постаті в довгих білих сорочках. Одна висока й струнка, з довгою білою шиєю, з розпущеними і поділеними на дві частини чорними, мов ворон, косами, що, перекинуті через плечі, звисали до колін, а вгорі лягли хвилями, відтінюючи прозоро-біле, вродливе й разом гордовите обличчя з великими очима; тонкі чорні брови завертали трохи до скронів, що, вкупі з невеличким горбочком на тонкому носі, робило її вид суворо-рішучим.

Друга постать була трохи нижча й стрункіша. Коли перша була гарна, то друга була дивної казкової краси. Неможна було знайти чогось зайвого в її обличчі, або чогось додати, бо таких тільки малюють, і то, уявляючи собі, як мрію. Коли в першої був вид холодно-гордовитий, то в другої одбивалася на виду сама ласка і ніжність; обличчя першої здавалося мертвим супроти цього, що горіло рожевим ранком і неначе зливалося з хвилями її позолотистої, кольору спілого жита, пишної коси.

Вони обоє стояли на ґанку, освітлені ранішнім сонцем, що тільки пробилося крізь верховини дерев і наче милувало їх.

– Ось бачиш, де вже сонце, а ми загаялися в хаті, – сказала вища дівчина, не дуже тонким голосом, але приємним. І, знявши догори руки, в бік сонця, немов хотіла вловити його руками і дивилася на сонце, не заплющуючи очі, чого не зможе видюща людина.

А друга дівчина зразу ж закрила рукою від сонця очі.

– Подивися ж, Досю, чи нема кого поблизу, – сказала знову вища.

– Нема нікого, Орисю, – промовила нижча, озирнувшись навкруги.

Вони зійшли з ґанку, підійшли до берега, поскидали з себе сорочки і, узявшись за руки, почали поволі увіходити у воду.

– Амфітріда та Афродіта... – прошепотів захоплено Самко, знаючи з міфології й бачивши на малюнках старогрецьких поганських богинь. Його не розпалили дві голі жіночі постаті, а тільки зачарували на хвилину своєю красою.

Дівчата, недовго побувши у воді, швидко одяглися і пішли в хату.

– Ось тобі, після потвори, тут у цій хаті дві отакі красуні, – сказав Самко.

А Маркові байдуже до всього, крім тютюну, бо той розмок, побувши у воді. Марко розкладав тепер долі підмоклий тютюн, щоб просохнув.

– Треба, Марку, нам ще посидіти, поки ще хто вийде з хати. Спитаємо хоч, де оце ми є. Балакали дівчата так, як і в Києві. А ми ж оце тільки три дні як були на Сіверщині. До речі, ще купимо хліба та й рушимо, – говорив Самко.

Гордовитий сурмач

з двору ніхто не виходив. ждали хлопці, ждали та й пішли через місток, щоб до двору ближче, бо там хтось цюкав сокирою. У кінці міста зупинилися, сіли на греблі під вербою, якраз на супроти воріт, і ждали ще.

– А чи не піти б у двір або хату? То нічого, що там оті дві красуні. Що вони нам? Спитаємо шлях, купимо хліба та й посунемо далі, – міркував Самко.

А Марко сушив проти сонця тютюн і нічого не казав. Тільки хотів йти Самко до двору, коли щось грюкнуло на містку. Він глянув і побачив біля млина на містку чоловіка. Підійшов чоловік до опусту, вдарив ногою по заставці, вона нахилилася, враз ущухли водяні шуми, і зробилося тихо навкруги. А він пройшов край мосту, зупинився неподалік від бурсаків, що вилазили з-за верби, зняв з плеча невеличку сурму і почав сурмити.

– Та-а! Та-а! Та-та-а! – заголосила сурма, а луна підхопила оте голосіння і понесла його в глибину лісу.

Почав Самко роздивлятися на сурмача. Видно, що він молодий, повновидий, з невеликими чорними вусами, навіть вродливий, ні низький, ні високий, ситенький з себе; зодягнутий, як панські прислужники, коли їдуть з панами на полювання, в куценького кунтуша, облеписті шкіряні штани, невеликі блискучі чобітки, на голові бриль із загорнутими вгору крисами, через плече висіла невелика шкіряна торбинка, а біля пояса нагай з карбованим пужалном.

Посурмивши на всі боки, він повернувся до бурсаків спиною, начепив на плече сурму і стояв, поглядаючи на ґанок хати.

Коли стихла сурма, в лісі почувся гучний людський гомін, ущухнув ляскіт сокир, хтось когось гукав.

Хотів Самко забалакати до сурмача та передумав. Чогось він йому не вподобався одразу, видно що в його «пихи на три міхи». Він, мабуть, панський прислужник, а з такими краще й не балакати, бо ще, бува, причепиться хтозна-чого. Буде вже з них того, що вони зазнали від таких, як цей. Коли нагай біля боку висить, то вже відомо, що воно за перець.

Гомін у лісі наближався поволі, серед дерев замаячили люди, а далі вони гуртом наближалися до містка. Чимало їх ішло, а ще й позад них деякі бігли. Ось уже вони близенько, ідуть мовчки, серед них є старі, сиві, є молодші й парубки. Усі вони, окрім декількох, зодягнуті в дрантя; декотрі, не зважаючи на літо, були в шапках, а проте всі в чоботях, хоч і поруділих та драних, а це визначало, що люди були не сіверські.

Наблизившись трохи до сурмача, усі поскидали шапки, і дивно, що наймолодші поскидали шапки раніше від старих. Усі вони поставали поряд лавами, наче муштровані, і покірливо мовчки чекали чогось, поглядаючи на сурмача. А він підпер собі руками боки, задер пишно догори голову і дивився поверх людей, немов не бачачи їх.

Постоявши так кілька хвилин, сурмач немов згадав, що перед ним люди, але ж, не дивлячись на них і не одриваючи руки від боків, задрав ще вище голову та почав не гучно, а цідячи крізь зуби, казати:

– Наказ усім від управителя Фрика Карловича. Незабаром прибудуть з чужих країв їх ясність, наш ласкавий пан. Може, вони прибудуть сьогодні, а може, завтра, на те їхня велика воля. А ви усі кидайте роботу та беріться не гаючись лагодити й рівняти шлях від перевозу до Конотопського мосту, щоб ніде ані грудочки, ані бакайця. Коли де, бува, трусне на нашій дорозі карета їх ясності, то з того, що рівняв отам, буде витрушена душа. Накажете усім своїм дочкам та жінкам, щоб усі були напоготові, зодягнуті в найкраще, мов на Великдень, і, коли почують дзвона на церкві, щоб усі збиралися на майдані біля замку, назустріч їх ясності. А ви, куткові, дивіться, щоб усе було як слід, як і де треба стати, коли вигукувати та вклонятися. Та щоб мені всі були веселі! – промовив сурмач уже гучно й загрозливо. – Якщо, бува, котрий чи котра буде стояти похнюпою, то потім вже я сам розважатиму їх на стайні. Різок нових наготовано багато, на всіх вистачить.

Він трохи помовчав та повів очима по лавах, і там наче пройшла хвиля, бо ті з людей, на кого він позирнув, прищулилися боязко, пригиналися, наче кожний з них бажав бути непомітним.

А сурмач, задоволений, що його всі бояться, казав далі вже не так грізно:

– Отож, ви підете й робитимете, що вам наказано, та прислухайтеся добре: як перший дзвін, щоб кидали роботу, по другому, щоб усі були вже на майдані. Ну, чули всі? – запитав сурмач.

Одповіли не всі, а дехто:

– Чули, чули... та ми... що ж ми... Що нам наказано, те й робитимемо...

Управитель

З-за кущів на греблі виїхала бідка, запряжена добрим ситим конем. Вів його білястий прислужник, а в бідці сиділо щось чудне, немов стара пані, коли глянути зразу, а коли роздивитися, то чудернацька шапка, схожа на панчоху ще й з китицею, та посинілі щелепи і місце понад верхньою губою від гоління, свідчили що це не вона, а він, а коли це чудо вилізло з бідки, з черевом, неначе у вагітної жінки, то вже зовсім було видно, що це він, бо мав на собі облеписті, сірого кольору штанці, увіпхані в панчохи на тонких ногах, що вкупі нагадували дугу; поверх панчіх лисніли куценькі чобітки, що халяви їх не вкривали литок. А що найчудніше було на ньому – так це сірий каптанець з величезними блискучими ґудзиками, з відтятими спереду полами, позаду теліпався тільки клапоть, наче хвіст. Його кругляву, наче кавун, пику підпирав білий комір від підборіддя до самих вух.

Спинивши бідку, він виліз, подивився на всіх разом і кивнув головою на людський уклін.

Уклонився й сурмач, промовивши з пошаною:

– Доброго вам здоров’я, Фрику Карловичу!

– Здоровий, так. Ґут, ґут, – забалакав управитель, тонким, трохи писклявим голосом. – А ти, вже собі тут? Це добре, так. Ти з ними вже балакав про пана? – запитав він сурмача.

– Казав, як ви звеліли, Фрику Карловичу! – одповів сурмач.

Управитель висякав носа у хусточку, глянув знову на людей.

– Ой, ну-ну-ну! Щоб все було як слід! – запискотів німець, зовсім не грізно, а скоріше смішно, бо він хотів удати з себе грізного і заблимав безбровими очима, нагадуючи сову. – А коли буде як не слід, тоді вам усім будуть класти на спину різки. Ой, буде вам! О-о! – посварився він до всіх пучкою.

Але люди не дуже злякалися управителя, а навпаки, обличчя їх немов повеселішали, декотрі з них одвернулися на мить, мабуть посміхнулися.

– Чого ж стовбичите? Ви ж чули, що вам треба? – гримнув на людей сурмач.

Люди враз шарпнулися набік, наче злякані вівці. Старші серед них, куткові, поділивши усіх на гуртки, повели їх в різні боки. На містку лишилися управитель та сурмач.

– Приїхав я дивитись на леваду, – сказав управитель, вказуючи на той бік греблі, де за вербами було видно огороджену парканом леваду з широкими ворітьми, оздобленими різьбою.

– Отам наш пан собі гуляти любить. Там гарно все: такий трава зелений, дерев’яний ліс, з річкою вода, є соловейко, зозуля щебетає. Усе там ґут! – хвалив німець леваду.

– Там гарно, тільки треба подивитися, чи не розсохлася альтанка, та чи не позеленіла вода в ставку, – сказав сурмач.

– О, так, – погодився німець. – Ходім дивитися. А ти їхай туди за місток. Я буду трохи з ногами ходити, – сказав він прислужникові.

Управитель і сурмач пішли до левади. А прислужник, наче прокинувся: зняв з голови солом’яного бриля, почухався, позіхнув і повів коня з бідкою по той бік містка.

Бурсаків під вербою ніхто не помітив, бо Самко тільки визирав, а Марка зовсім не було видно за товстим стовбуром. Він не дивився й не слухав, що робилося, що балакали, бо куняв, сидячи. Ото спершу тільки він подивився був на того, що сурмив.

– І де я бачив отакого чудного? – запитав сам себе Самко.

– Кого? – обізвався Марко.

– Ото було б дивитися. Ну й чудний, а проте управитель, – говорив Самко. – Щось мені, Марку, не подобається тут. Куточок затишний, а люди такі позалякувані. Отой сурмач, мабуть, лихий. Краще б нам тікати звідціль. Коли б ти, ґаво, не впустив хліб у воду, то ми б оце й пішли, а тепер треба думати, щоб добути хліба. Пождемо ще, може, хто вийде з двору.

– Пождемо, – погодився Марко.

Пригода за пригодою

Сиділи хлопці ждали, але з двору ніхто не виходив. Марко, перекунявши трохи, пожвавішав і позирав навкруги.

– А що то воно, бра?.. – запитав він здивовано Самка.

– Що? Де? Що ти побачив? – здивувався Самко, що Марко чимсь зацікавився і перший забалакав.

Марко вказав рукою край містка. Самко глянув і побачив, що біля містка на стовпчику стирчала прибита величезна люлька, зроблена з дерева, а навхрест люльки прив’язаний скрутень березових різок.

Зацікавилися хлопці, пішли роздивитися ближче на диво.

– Що ж це воно за штукерія? – дивувався Самко, розглядаючи люльку й різки. – Ге, Марку, я зрозумів. Це воно, мабуть, такий наказ, що як хто, мовляв, палитиме люльку, то йому всиплять різок.

– А може, тому, хто не палитиме? – запитав Марко.

– Може, і тому, – погодився Самко.

Дерев’яна люлька нагадала Маркові про його череп’яну, і він витяг її з сакви, сів на колодках біля стовпа і почав налагоджувати.

– Ну, та пали, а я піду в двір, купимо хліба та рушимо далі, – згодився Самко. Він устав з колодок, зробив крок, але озирнувся на бік і спинився.

– Он, як воно отут! Отой, що тоді сурмив, б’є нагаєм людей. Один б’є чотирьох, а вони тільки гнуться, хоч у них у руках сокири. Так періщить їх, що ну! – говорив Самко, дивлячись у той бік, де левада. – Он як б’є! Аж у мене засвербіла спина. Цей, мабуть, ще гірший за того Мітріча. Оце так сторона! Куди не потрапимо, то скрізь б’ють, як не нас, то когось. Чи не тікати б нам звідціль, щоб і нас, бува, не зачепив. Візьме, та й почастує й нас, – міркував обережний Самко.

– Нехай лише зважиться, – буркнув Марко. Він уже став не такий боязкий. Мандрування та пригоди робили своє.

– Він їх сюди жене нагаєм. Цур йому, краще не дивитися, бо за серце бере. Усіх не захистиш своєю спиною. То їм самим болить, а то ще й тобі болітиме. Коли б він бив одного, то ще так, а чотирьом оборонитися можна. Ми собі отут сидітимемо мовчки, то нам і нічого, – сказав Самко, сівши знову біля Марка на колодках.

Аж ось пригнав сурмач до мосту чотирьох парубків. Він уже їх не бив. А вони йшли, похиливши голови, молоді парубчаки, зодягнуті в дрантя, з виснаженими обличчями, в одного з них текла з носа кров, заливаючи сорочку: сурмач улучив його по носі нагаєм.

– Ідіть мені до замку та перекажіть Микиті, щоб він усипав кожному ще по півсотні. Ото знатимете вдруге, як слухати сурми та баритися! – сказав сурмач парубкам.

– Отже, бреше латинська приказка, що «нічого не одбувається двічі», а ось тут карають двічі за одну провину, – промовив тихо Самко.

– А це що за прояви? – запитав ніби себе самого сурмач, стоячи на містку і дивлячись на бурсаків.

– Отаке тобі. Дійшло, брате, і до нас, – бовкнув Самко.

– Що ви за люди? – запитав сурмач.

– Не озирайся, Марку, нехай він собі балакає, – сказав пошепки Самко.

– Хто ви такі, питаю?! Чи ви глухі?! – запитав дужче сурмач.

– Ну, що йому?.. Хіба сказати, щоб одчепився? – звернувся Самко до Марка.

– Кажи, – погодився той, плямкаючи зубами щоб не погасло в люльці.

– Хто ми? Та хто ж? Ми подорожні люди, – одповів Самко сурмачеві.

– А звідкіль ви й куди йдете? – запитав той знову.

– Ідемо звідкіль самі знаємо, а куди?.. Туди, де надумали, – одрубав Самко.

– Он ви, які птахи, – промовив глузливо сурмач. – А вам відомо, де ви є оце тепер? – запитав він вже суворо.

– Та як не знати? Уже не інак – під небом на землі, – одказав байдужо Самко.

– Так щоб ви знали, на десятки верстов навкруги оця земля, села й ліси, з десятками тисяч рабів належать нашому ясному панові, – сказав з пихою в голосі сурмач.

– Ой, ой! Дивись тобі! Чув, Марку? Га? Це в нього більше, ніж було в святого Оврама. А ти нам розповідав з такою пихою, що немов оце все твоє, – промовив насмішкувато Самко.

– Ще знайте ви, що я панський прислужник та підручний біля управителя. Коли кого схочу – виб’ю, а хто мені сперечатиметься – того й на смерть закатую, – з помітною погрозою сказав сурмач, наблизившись трохи до бурсаків.

– Ось він тобі який! Чув, Марку? Він стультус, не інак. У бурсі біля ректора були отакі навуходоносори, – казав Самко Маркові, але так голосно, щоб чув панський прибічник. Він знав, що дратує його, що вже без чогось не обійдеться, та вже заграло серце, хотілося хоч як-небудь, хоч словами помститися над прибічником панським за покараних парубків.

Почувши незрозумілі для нього Самкові слова, прислужник похмурився.

– Це ви про мене щось? – запитав він. – Ви тут мені не дуже, бо я можу отут і вчених повчити, – додав він уже злісно і одступив трохи назад.

– Ми бачили, як ти повчав отих, – сказав Самко. – Та відчепись ти від нас! Нам і без тебе нудно... – оце сказавши, він одвернувся від прибічника, щоб не дійти з ним зовсім до сварки, а там уже й хтозна до чого, що потім доведеться тікати та ховатися.

– А це хто такий? – почувся писклявий голос управителя.

– Ще ота чудна манія прийшла. Хоч би не дивитися на його, – муркнув собі під ніс Самко.

– Це, Фрику Карловичу, волоцюги якісь. Меткі дуже на язика, – одповів управителеві прислужник. – Гей, ви! Чуєте? – гримнув він на бурсаків.

– Чого тобі? Не в’язни, причепо! – одказав Самко, не дивлячись на них.

А Марко сидів собі байдужо, держачи в зубах люльку, і не повернувся навіть, щоб подивитися, з ким сперечається Самко.

– Ви чуєте! Ось устаньте-бо та вклоніться. Це ж вам не хто-небудь отут стоїть! – уже наказуючи, вимагав прислужник.

Самко глянув на управителя і зразу ж одвернувся, бо захлинувся від сміху. Він згадав, на кого схожий видом оцей управитель. У Братському був отакий чернець, безвусий та безбородий; він був за старшого над прибиральниками монастирських виходків.

– Чого б то ми вклонялися? – запитав Самко і глянув знов. – А, щоб його... Ми краще підемо звідціль... – ледве вимовив він, задихаючись та здержуючи сміх, що от-от вибухне. – Ходімо, Марку, від гріха, щоб не кланятися отцеві золотареві.

Марко, хоч і не був смішливий, а проте доволі йому було нагадати про «отця золотаря», щоб він почав реготати. А коли Самко нагадав про того, то й він озирнувся, глянув на управителя. Глянув, замахав обома руками й зареготав.

– Го-го-го! А справді він. Го-го-го! Ідіть собі, зробіть ласку, бо я буваю смішливий, – звернувся він до управителя й прибічника.

– Годі тобі, чорте, сміятися, – зиркнув грізно на нього очима Самко.

Марко взяв у рота люльку, але вона плигала в його зубах.

– Чого вони такий? – запитав прислужника управитель, не розуміючи, чого сміються оті подорожні. Він і не подумав, що то з нього регочуть. – А той уже з люлькою палить? – вказав він прислужникові на Марка.

– Так. З люлькою! Та ще й побіля наказу!.. А я й не туди, – сказав прислужник.

Він швидко вихопив з-за пояса нагая, підскочив збоку до Марка і вдарив, щосили, нагаєм по люльці, влучивши так, що люлька одскочила від чубука, вдарилася об колоду й розбилася.

Марко підскочив від несподіванки і схопив прислужника за руку вкупі з нагаєм, стиснувши так, що той упав від болю навколішки.

– Ой-ой!.. Пусти... – промовив поблідлий прислужник.

Марко виплюнув з рота спершу чубука, а потім зуба і промовив:

– Пропала люлька череп’яна і один зуб.

І він так стиснув прислужникові руку, не випускаючи зі своєї, що той аж застогнав.

Самко глянув, куди впав Марків зуб, і, зиркнувши поперед себе, побачив отих двох дівчат, що купалися ранком, а біля них сивого дідка. Дідок та молодша дівчина дивилися з жахом на Марка, що держав за руку прислужника, а той корчився від болю. Старша дівчина мов прислухалася до чогось.

– Пусти... пусти... я панський... – промовив, стогнучи, прислужник.

– Хоча б ти був чортів брат, а люльки й зуба не подарую, – сказав похмуро Марко. – Ось не пручайся-бо! – гримнув він уже сердито.

Самко аж здивувався, що скупий завжди на слово Марко так багато сказав тепер. Він бачив, що Марко почав сердитися, а це вже буде біда. Незручно, що саме отут люди.

– Ти вже мовчи, коли сам зачепив, – сказав він прислужникові. – За те, що ти зробив, тобі слід було б повернути назад пикою твою дурну макітру, щоб ти ходив п’ятами наперед, та вже цур тобі.

– Ая-я-я-й! Майн-ґот! Це пропадав Борис... – жалібно промовив управитель, весь час топчучись на одному місці, не знаючи, що робити.

– Фрику Карловичу... гукніть когось з людей... уже вмліваючи, промовив прибічник.

– Нехай гукне, то буде у воді! – глянувши гостро на німця, сказав Самко.

– Гукніть... гукніть... – благав прислужник.

– Гукнути?.. Вода такий холодний... – промимрив управитель.

А Марко, виплюнувши востаннє кров з вибитого зуба, вхопив прибічника і за другу руку й озирнувся навкруги, щось надумавши з ним зробити. Але в ту хвилину до нього підійшла зовсім близенько молода дівчинка й промовила з благанням:

– Слухайте, чоловіче добрий! Ви щось надумали страшне. Не робіть. Він, оцей кат, заробив, щоб ви його повчили, але краще пустіть його, покиньте. Він тепер знатиме назавжди, – говорила дівчина, дивлячись приязно то на Марка, то на Самка.

– Кат з ним. Буде вже з нього, – сказав Маркові Самко. Він дивився на старшу дівчину і помітив, що вона сліпа, бо хоч очі в неї були цілі, але якісь згаслі, немов повиті туманом. Від стогону прислужника обличчя в сліпої сяяло радістю, а коли молодша дівчина почала просити за нього, сліпа насупилась, по виду в неї пробігла тінь гніву й страждання, а потім вона неначе скам’яніла.

– Та що ж, – промовив байдуже Марко. – Хотів був цього пса жбурнути на млина, щоб ребра полічив, та вже я охолонув. – Він пустив руки прислужникові, але той ще стояв навколюшках, мов очманілий.

– Отож, удруге не чіпай, – сказав йому Самко. – Не думай, що можна бити всіх поспіль, та запам’ятай прислів’я: «Сердитий, але не дужий – гімнові брат».

Отямився прислужник, подивився на всіх ніяково, швидко підвівся, тріпонув рукою, що зробилася наче воскова. Він побіг до управителя, став біля нього і, дивлячись на бурсаків, промовив злісно, крізь сльози:

– Ну, добре... Тепер ви стережіться... Уже цілими ви не підете звідціль... Зазнаєте псарів...

– Мовчай, Борис, мовчай... – зупинив його управитель, поглядаючи на бурсаків без гніву, навіть здивовано.

– От, капосна тварина. Він тепер похвалки жене. Уже й забув, що тільки зараз умлівав. От і пусти такого, – казав Самко. – Ні, голубе, нас краще не займай. А коли бити нас, то бити, щоб не встали. Нема страшного нам, бо в нас життя за шаг щербатий.

За лісом почувся церковний дзвін.

– О! Уже приїхав пан. Ходім собі туди! – промовив стурбовано управитель.

– Ні, ще нема. Це тільки звістка, що їдуть, – сказав Борис. – А оце треба, Фрику Карловичу, дати зараз наказа по селах, щоб оцих приблуд упіймали, коли вони тікатимуть, – указав він на бурсаків.

– Ой, краще не займати отаких. Нехай тікатимуть. Ти бачив сам, який великий сила, – казав німець.

– Пов’язані вони не страшні будуть. Оце тепер ніколи з ними отут, а то б гукнув псарів, тоді б побачили. Та вже тепер буде, як скажуть їхня ясність. Я їм скажу про них. А ви не втечете звідтіль. Ми ловимо й ведмедів! – злорадно дивлячись на бурсаків, сказав Борис. – А ти, млинарю, – звернувся він до сивого дідка, – поглядай за ними, щоб вони нікуди звідціль. Коли тікатимуть, то даси звістку. Ти одповідатимеш, як вони втечуть. Отож, дивись. Та однаково, нехай спробують тікати, – сказав він і пішов услід за управителем, що поспішав зустрічати пана.

Але Самко одним вухом слухав нахвалки, а сам роздивлявся гаразд на дівчат та на старого млинаря. Молодша дівчина, в ясно-барвистій плахті, здалася ще кращою. Сліпа, в чорній сукні, нагадувала з першого погляду черницю, тільки в обличчі її, коли придивитися, не було нічого побожного та пісного. А старий млинар скидався на звичайного старого козака-зимовника та ще й пасічника, тільки не того, що після січового життя втішався усім навкруги, а людину зажурену, з невеселими очима, людину, що не рада світові.

Де вороги, там і друзі

– Оце напасть! І де ви тут узялися, люди добрі? – з сумним докором звернувся млинар до бурсаків після того, як зникли за деревами управитель та прислужник. – Це ви чужі й не знаєте, як воно тут. Отой Борис... та краще вже мовчати, – сказав він і зітхнув. – А ти ж то смілива яка, взивала його катом, – промовив він суворо до молодшої дівчини.

– Коли ж він кат і є, – сказала вона.

– Зате в пошані в пана. Он управитель Фрик, та й той часом потурає Борисові. Панам потрібні такі, як він. Це він або не дочув тоді, або подарував тобі ката, бо думає щось про тебе.

– Нехай краще й не думає, – одповіла вона, крутнувши головою.

– Як, забажає, то мусиш скоритися, – зауважив млинар і зітхнув ще тяжче.

– Ні, тату, ні! – ще рішучіш одказала вона.

– Так, Досю, – обізвалася й сліпа. – Краще пропасти, ніж скоритися отакому. Як була я зраділа оце, почувши, що він, катюга, наскочив на свого. Думала, що вже йому непереливки.

– А ти, сліпа, мовчала б уже про те. Біда мені з тобою, – сказав докірливо млинар.

– А хто ж осліпив мене? Я коли сплю, то лише тоді й забуваю, – промовила вона болісно.

– Мовчіть, мовчіть, – замахав руками на дівчат млинар, побачивши, що й менша дівчина збирається щось казати. – Кажу, мовчіть хоч на дворі, бо хто підслухає, тоді лихо... Куди ж оце ви йшли, добрі люди, що опинилися отут? – запитав він бурсаків. – Одежа ваша мов свята, та щось не по-святому ви зчепилися з отим... – посміхнувся млинар.

– Ішли ми, дідусю, далеко. Ішли шукати волі. А одежа в нас така через те, що ми були біля святих, – одповів Самко, побачивши зразу, що перед оцими людьми нічого критися. Він коротенько розповів, хто вони з Марком і куди йшли.

– То ви йшли шукати волі, а опинилися серед неволі. Зблудили ж ви, хлопці, та ще й дуже. Гей, мабуть, не бачити вам волі, коли забрели сюди, – сказав млинар, хитаючи головою.

– Та то ще хтозна як. Побачимо, – одповів Самко.

– Хіба що втечете. Та нелегко тікати звідціль, не знаючи дороги, бо можна натрапити в болото, де жаба цицьки дасть. Страшні навкруги болота, так що й не думайте, – попередив млинар. – Це дивно, що вам удалося пройти сюди непомітно. Мабуть, тому, що літо засушливе. А коли б ви зайшли були з сухого ґрунту, от хоч би від річки Сейму, то натрапили б на псарівські житла, а вже вас оті псарі не пустили б сюди волею, а зв’язали б та привели до панського замку. Тут отак роблять. Так що вам нікуди тікати, а до того ще й мені наробили б лиха. Хоч я й не дуже боюся, та не хотілося б клопоту, – говорив млинар.

Самко, почувши отаке, тільки потилицю почухав

– Та ми ще не надумали тікати, отже вам не буде лиха. Побачимо, що буде. За мандрівку ми вже трохи бачили дечого. Не дуже радіємо, що, натрапили сюди, та нема поки що й журитися. А що похвалявся отой прислужник, то нам не дуже страшно. Чи так, Марку?

– Авжеж, – погодився Марко.

Посміхнулися весело дівчата одважним мандрівникам. А млинар тільки хитав журливо головою.

– А що, дочки, чи не час обідати? – запитав дідок. – Просимо ж до хати, – звернувся він до бурсаків.

Хлопці, не одмовляючись, пішли до ґанку, а з ґанку в хату, услід за молодшою дівчиною, а старий з сліпою, балакаючи щось тихо, спинилися на ґанку.

Скидаючи в сінях сакви, Самко почув дещо з балачки млинаря та сліпої.

– От сміливі які, зчепилися з Борисом, – дивувався млинар.

– Коли б усі такі, то не погинув би ніхто. Я бачу серцем отих людей. Вони такі, що не дадуть себе на поталу, – говорила сліпа.

– А я кажу тобі, хоча мені їх і шкода, а гнитимуть вони в льоху. Уже я Бориса знаю, – упевняв млинар.

Самко далі не слухав, бо пішов у хату. Він знав, що їм з Марком довелося отут набути страшного ворога і разом зустріти гарних людей – млинаря з дочками.

Весела та чепурна і всередині млинарева хата: підлога така чиста, мов тільки вчора вистругана; чисті лави аж блищать, на столі біла скатертина, на вікнах збоку рушники гаптовані, піч квітками розмальована. Он ще й друга світлиця; видно в одчинені двері, що там лави та підлога заслані килимами, а на кроснах розіп’ятий рушник з майстерним візерунком. Скрізь у всьому була чепурність та охайність.

Запросила дівчина гостей сідати. Увійшли в хату й сліпа з млинарем, запрошують бурсаків до столу. Посідали всі мовчки, обідати.

– Їж, голубе, їж. Не соромся, – казав млинар Маркові, бачачи, що він добре їсть, але поглядає на Самка. – Їж добре. Риба в нас своя, молоко теж, а хліба досить, самі мелемо.

Колишні наддніпряни

По обіді почали балакати. Найбільше розповідав млинар про тутешнє життя людей. Довідався Самко про те, чого на Сіверщині опинилися люди, які всім нагодували, що жили побіля Києва. Млинар йому розповів, що всі люди не тутешні, а з Наддніпрянщини і живуть вони отут вже двадцять п’ять років. Були колись вільними козаками, а опинилися в неволі. Вскочили з дурного розуму. Трапилося це через кілька десятків років після збурення першої Січі, коли запорожці повтікали на чужу сторону, а багато козаків-зимовників лишилося по своїх селах та хуторах. Жили собі не гарно, не погано, хоч і нудьгували декотрі, що вже нема Січі. Надумав цар Петро будувати понад Дніпром фортеці, зігнав багато війська, москалів. Почали гнати козаків на роботу. Заможні козаки одкупалися грішми, а біднота знесилювалася на отій праці. Скрутно стало. Але наїхав якийсь пан здалеку і розголосив скрізь: коли хто хоче, мовляв, вільного життя, то нехай перебирається на Курщину, на вільні землі й ліси. Наобіцяв отой пан людям рай на цьому світі, а царські урядники теж почали вмовляти людей, щоб вони згоджувалися йти на вільні землі.

Знайшлися серед козацтва такі, що погодилися на оте, – найбільше голота, бо несолодко було їй. І, недовго думаючи, сотня родин з самої тільки Гнатівки, що неподалік від Ненаситецького порогу, зібрались, попрощалися з рідним Дніпром та й посунули на далеку Курщину. Коли прибули сюди, то негарно здалося, бо навкруги болота, а проте втішалися, що тут вільні ліси та лагідний затишок. А ще коли побачили, як живуть у поближніх селах руські люди та роблять на панів, терплять злидні, а проте живуть то нашим козакам, ще тоді вільним, здалося, мов нічого. Думали, що їм не знати панів, а робити тільки на самих себе. Отой пан, що закликав їх сюди, не з’являвся довго, так наче забув про них.

Побудувалися наші козаки, почали орати, сіяти, деякі полювати, бо звіра повно в лісах, рибі тісно у воді. Своє нове село прозвали «Козацьке», бо воно складалося з самих козаків. Прожили вільно собі аж два роки, коли прийшла чутка з Путивля, що нібито нас закріпостили панові. Не повірили наші козаки тому й тоді, коли навіть прибув пан та почав будуватися. Нехай, думаємо собі, будується, всім треба жити. А сам пан нічого нам не каже, тільки попрохав нас, щоб ми нарубали йому лісу на будівлі. Чому й не допомогти? Допомогли гуртом йому будуватися. Але бачимо далі, що пан почав себе оточувати прихильниками з наших таки людей, набрав собі таких, що йому найбільше подобалися, а до всіх інших почав ставитися вороже, почав примушувати робити на себе. Роз’єднав наших козаків, поробив їх ворогами і почав верховодити. Не хотіли козаки коритися панові, коли ж панські прихильники стали на боці пана. Свої своїх почали душити та корити під ноги панові.

Дійшло до того, що між супротивниками панськими та прихильниками зчинилася бійка, та не яка-небудь бійка, а справжня війна знялася, бо всі козаки мали в себе зброю. Билися козаки і подужали панських прихильників, але пан скористувався з бійки, привів з Курського солдатів, і вони втихомирили всіх, відняли від усіх чисто зброю, і від прихильників навіть. А після того зразу ж пан зігнав до церкви усіх чисто, і піп оголосив з вівтаря, що всі люди в селі Козацькому вже не козаки, а з царської волі – панські кріпаки. Побачили тоді й панські прихильники, що вони теж ускочили в лабети, та вже було пізно, нічого було робити, нема кому скаржитися. Мусіли всі скоритися. Хоча були такі, що тікали на Січ, тільки таких було мало. Куди його тікати з родиною! А до того пішли чутки, що вже нема ніде волі, і куди не підеш, то однаково будеш панський.

Слухали бурсаки млинареве оповідання та довідувалися про те, як лихою підманою колишні вільні люди опинилися в ярмі.

Про себе розповів млинар, що він хоч і живе серед кріпаків, а проте він та його дві дочки Гапка та Орина, вільні. Сталося оте дякуючи його меншому братові Василькові, що не скорився панові, утік на Січ, а потім повернувся сюди на час та привіз черес золотих і дав йому, щоб він на оті гроші одкупився від пана, а сам знову подався на Січ.

– Та краще б того не було. Краще б нам не одкупатися... – промовив з тугою млинар, і, глянувши на меншу дівчину, він чогось утирав сльози.

Дивувалися бурсаки, чого млинар не радий волі, а чого саме – питати було незручно. А все ж Самко запитав млинаря, чи то йому краще, що він вільний, чи гірше.

Млинар сказав, що звичайно краще, хоча доводиться потурати іноді панським примхам та годити панським прислужникам. Ото тільки й волі, що він та його дочки не знають тепер панщини і ніяких кар, як раніше, а живуть з того, що орендують у пана млин та мають трохи свого ґрунту й хату.

Побалакавши, млинар пішов до млина, а хлопцям сказав, що, як вони хочуть одпочити з дороги, то хай лягають хоч у світлиці, хоч у клуні. Хлопці забажали лягти в клуні. Менша дівчина послала їм на сіні.

Гарно влітку лягти після втоми в прохолодній клуні на запашному сіні, вкритому білим рядном.

– Оце, Марку, здається мені, ми так ускочили, що хтозна, як його й вискакувати, – сказав Самко, коли вони вдвох лишилися в клуні.

– Еге ж, – буркнув Марко, вкладаючись спати.

– Коли б ото нам не наробити млинареві лиха, то ніякі болота й ніякі псарі не вдержали б нас, – міркував Самко.

– Авжеж, – погодився Марко, лігши на постіль і розкинувши свої дужі руки й ноги.

– Нахвалявся отой хвалько, що вибив тобі зуба. А проте, поки хвалько нахвалиться, будько набудеться, – кінчив балачку Самко.

– Атож, – обізвався Марко і смачно захріп.

Самко не ліг, а вийшов з клуні і не знав, що робити, бо не хотілося навіть думати. Обдивившись навкруги в дворі, підійшов до куща рясної бузини, обіперся на тин і почав дивитися на млинове коло, що поверталося поволі, розсипаючи прозорі краплини води. Позирнув на ґанок, там сиділа сліпа; вона пряла куделицю, підвівши догори свої незрячі очі і, мабуть, щось думала, намотуючи на веретено пряжу.

Аж ось знову почувся за гаєм церковний дзвін; сліпа, почувши його, посміхнулася чогось радісно, а потім знову стала сумна. З млина вийшов млинар, спустив усі чисто заставки, навіть і на яловому опусті, а сам пішов у той бік, звідкіль чувся дзвін, мабуть, у село, бо воно було неподалік звідціль, захилене густим лісом.

Що бачив та чув Самко

Коли замовкли водяні шуми, навкруги зробилося тихо, мов у вусі. Самко вже хотів іти в клуню, коли почув гупання на містку. То йшла містком, гупаючи здоровенними чобітьми, ота погана на вроду дівчина, чи жінка, що її першу вони з Марком побачили отут ранком, коли вона гнала пасти корови.

Ідучи, вона цьвохкала батогом по бильцях мосту та балакала голосно сама до себе:

– Та й ловко ж гуде дзвін! Кажуть люди – приїхав пан. Та ще казали – думає він одружитися. Отож і дівчат, мабуть, скликали на майдан, щоб молоду він собі обрав. Чи не піти і собі? – запитала вона сама себе і зупинилася.

Самко трохи був не зареготав з останніх слів отієї дівчини, але зрозумів, що до своєї поганої вроди вона ще й хибувала на розум.

– А може, і я впала панові в око? Отоді б уже я попоїла добре меду та спала б день і ніч. Була б тоді гладка, хоч я й так дебела. Ги-ги-ги! – І вона, ляснувши себе долонею нижче спини, голосно зареготала.

Самко побачив, що вона дурна навіки.

– Ні, не піду, бо ще пан причепиться, а Борис тоді сумуватиме та побиватиметься за мною. Буде з мене й Бориса, – вирішила дурна і знову загупотіла містком, співаючи гучно:

Ой, корова біла, а теля руде. Ой, гарненький в мене молодий буде!

Самко глянув на сліпу і побачив, що вона, прислухавшись до балачки дурної, сумно хитнула головою і зітхнула.

А дурна, зійшовши з містка, прямувала до ґанку та голосно балакала до сліпої:

– Оце, Орино, я прийшла обідати. Ото як поснідала, взяла в сакви величезну хлібину та вже й упорала. Ги-ги-ги! Сиджу, пасу та їм собі потроху! – розповідала, хтозна-чого регочучи, дурна.

– Іди обідай, Гапусю, там Дося в хаті, – ласкаво сказала сліпа.

– Ги-ги-ги! – зареготала ще дуже дурна, та аж присіла від сміху. – Ой, було мені сьогодні, Орино. Зустріла я Бориса та й моргнула на нього, а потім ще й кахикнула отако: кахи! – Вона так гучно кахикнула, що навкруги луна пішла. – А він, Орисю, як заходивсь мене шмагати нагаєм, – розповідала далі дурна. – Він мене б’є, а я моргаю до нього, він б’є, а я одно моргаю та думаю: нехай б’є, аби любив. А таки я переморгала його, бо він плюнув та й пішов, а я ще моргнула. Нехай б’є та не цурається. А коли ми з ним поберемося, то будемо битися нарівні, бо я теж буваю люта, – додала вона поважно і, гупаючи на ґанку, пішла в хату.

«Це така на їжу та, мабуть, і на силу, як і Марко», – подумав про дурну Самко.

На греблі почувся гомін, ішли, наближаючись до містка, кілька селян. Вони балакали не гучно, а проте було чутно.

– Скоріше-бо! Коли б не опізнитися, а то біда. Борис не пожартує, – говорив один з селян.

– Хвалити Бога, я вже тиждень, як не битий, – хвалився другий.

– І в мене теж підгоїлася спина, – казав третій.

– Коли б хоч пан був на цей час веселий, – промовив четвертий.

– Та однаково скуштуємо лози. Б’ють не за те, що винний, а просто так, щоб пам’ятав та знав, – зауважив п’ятий.

Вони всі пішли містком у той бік, де лунав дзвін.

Самко зиркнув на ґанок і побачив, що сліпа покинула прясти і, прихилившись до стовпа, прислухалася до гомону селян.

– Біжіть мерщій, біжіть, нещасні вівці... Лягайте під батіг... – промовила вона з гнівливою зневагою вслід селянам. Сказала і замовкла, стоячи, мов кам’яна, з похиленою головою.

Знову біля містка почувся гомін, цокотливий дівчачий: то поспішали на майдан дівчата, вони балакали всі разом.

– Дівчатоньки. Ми станемо наперед. Може, набиратимуть до двору. А там Іваниха така люта. Вона всіх б’є. А де не б’ють? Переболить та й пройде. Чи личить мені оця квітчаста хустка? Коли б у нас було у віщо вбратися, то й ми були б найкращі, – гомоніли дівчата, ідучи містком.

– Що промовляє безглузда молодість. Не чепуріться, не вбирайтесь гарно... Зазнаєте ви, як воно в дівочій... Примусять вас отам вишивати шовками, і загубите ви там світ сонця, як я загубила, – промовляла скорботно, сама до себе, сліпа.

Через хвилину, услід за дівчатами йшов гурток парубків. Ішли хлопці мовчки, похнюпившись, і тільки одбивалися по містку їхні нерівні кроки.

– Хто ж такі пройшли мовчки? – запитала сама себе сліпа. – Мабуть, парубки... Оті, що не знали минулого, що народилися вже в неволі...

Самко, глянувши на неї, побачив, що з незрячих її очей текли сльози.

Останніми пройшли три сиві, а проте ще кремезні дідки.

– Уже далі нікуди, як у нас. Якийсь тобі падлючий Борис верховодить, та його брат Микита з Іванихою, – говорив один дідок.

– Забув пан, як ми його колись загонили в піч. То робили три дні на пана, а три дні на себе, а тепер уже п’ять день на пана, а день на себе, – говорив другий дідок.

– Перевелися на ніщо наші люди. Хіба ми, бувши отакими, мовчали прикажчикам? – запитував третій дідок.

І старі пішли містком, не поспішаючи дуже.

– Ось вона яка оця сліпа. Отака розумна. Звідкіль у неї стільки розуму? Дивно, де набула сліпа отаких думок та гніву? – дивуючись, думав Самко.

Аж ось на ґанку з’явилася молодша дівчина. Вона підійшла до сліпої та уважно подивилася їй в обличчя і сіла біля неї. Мовчали обидві декілька хвилин, а потім забалакала молодша, озирнувшись навкруги, але так тихо, що не чути.

Зацікавила Самка ота обережна й таємна розмова дівчат, і він порішив підслухати. Тихенько, щоб не зашелестіти, він, зігнувшись, поліз понад тином аж до самого рогу хати і, присівши, почав дивитися крізь тин на дівчат та слухати їхню балачку. Слухає, хоча нелегко зрозуміти, коли не почуєш спочатку, про віщо ведеться розмова.

– Треба піти на все, що можна. Я ладна побалакати з Борисом, – говорила молодша дівчина.

– Ой, Досю, ні! – вжахнулася сліпа. – Це ж дорога ціна, щоб урятувати двох, хоч би то й гарних людей. Коли б ти побалакала з отим катюгою, хоч будь про віщо, то подала б отим йому надію. Він і так, як ти кажеш, зорить за тобою, але ще не насмілився. Мені аж дивно, що він такий несміливий чогось з тобою. З іншими дівчатами не панькається, бо вже скількох покривдив. Але цур йому, не думай з ним балакати, краще ховайся від нього, – вмовляла сліпа.

– Мені їх шкода, Орисю. Вони тут загинуть, а ще, на лихо, вони зчепилися з ним, а той не подарує, – говорила Дося.

Вони обоє замовкли, щось думаючи. А Самко, слухаючи, зрозумів, що дівчата балакали про нього з Марком і журилися про їхню долю, гадаючи, як їх порятувати.

– І мені шкода їх, та не тільки їх двох, а всіх, багатьох, – забалакала палко сліпа. – А хвилинами мені наче нікого не жаль. Я тоді лютую серцем, лютую на всіх. У мене тоді буває таке бажання, щоб усім, кому тяжко та було ще тяжче, щоб допекло їх, довело до нестями, до останнього терпцю. І мені тоді здається, що краще піти всім разом на смерть і хоч самим пропасти, так зате помститись на гнобителях.

Вона знову замовкла на хвилину, дихаючи важко, наче після втоми.

– Ти, Досю, пожди, поки побалакаємо з Григором. Він оце, напевно, приїхав з паном. Не турбуйся дуже за оцих двох, вони й самі зуміють захистити себе. У нас є такі, що не бачать зовсім світу сонця. А Григор щось порадить, – говорила сліпа.

– Так, Григор порадить, – погодилася Дося.

– А з Борисом не балакай, знову кажу: стережися його, Досю. Згадай лише свою закатовану матусю... Отакі ж, як Борис, з наказу панів загнали її в домовину... З ним не тільки балакати, а й не бачити його, бо він і дихає розпустою та катівством, – говорила сліпа, здригуючись від огиди.

– Та що це ти, Орисю? Нащо ти мені отаке кажеш? – здивовано й разом ображено запитала Дося. – Мені аж боляче зараз від однієї думки, що нібито я маю щось до того ката, а ти мені так палко одмовляєш...

Дося замовкла сумно.

– Я нічого тепер не думаю лихого, – заспокоїла її сліпа. – Я не крилася ніколи з тобою, як і ти зі мною. Скажу тобі по щирості, що сьогодні, отам біля мосту, в мене була промайнула думка лиха тоді, коли отой подорожній хотів повчити отого ката, а ти... – сліпа недоговорила і вхопила Досю за руку, щоб відчути хоч по руці, коли неможна бачити очима німої відповіді.

– Я побоялася, щоб він його не вбив... – одповіла тихо Дося.

– Чого ж ти боялася? – ще тихше запитала Орина.

– Боялася, що така смерть для ката була б легка, – прошепотіла Дося, блиснувши очима.

Сліпа затремтіла радісно, обличчя її засяло, вона ще покращала. Нахилившись до Досі, вона промовила їй щось тихо на вухо. Не чув Самко, що сказала таємно сліпа Досі, але він чогось здригнув.

«Щось є в оцій хаті. Хто він, отой Григор, що про нього згадували дівчата. Хто ці люди, що не бачать світу сонця й що про них з таким сумом казала сліпа», – думав Самко.

Тихенько, щоб його не помітили, він пройшов садком і попрямував до клуні, весь час думаючи про балачку дівчат, що мали якусь надзвичайну таємницю.

 Про непокірних рабів

Увечері млинар покликав бурсаків вечеряти. А після вечері, сидячи з ними біля клуні, розповів їм дещо з минулого. А коли Самко, зацікавлений його братом козаком, що приїздив з Січі, запитав про нього, то млинар сказав, що тому вже минуло десять років, і він не знає, чи живий Василько, чи вже пропав. А коли він тікав звідціль, наробив багато шелесту. Він і не думав тікати, а вже, бувши кріпаком, уподобав собі дівчину, хотів побратися з нею, та пані не дозволила, не схотіла пустити Лукину з горниць. Тоді Василько та Лукина втекли до другого пана і там побралися. А пани довідалися, де втікачі, та почали позивати того пана за те, що він передержує кріпаків чужих. А потім пани порозумілися на тому, що чужі пани купили Лукину, а оці пани зв’язали Василька і посадили в льох, силоміць розпарували молоде подружжя, одірвали жінку від чоловіка. Воно й тепер таке робиться отут, та вже люди позвикали до того. Поплачуть, поголосять, та й по тому... А Василько не зміг того перебути. Утік він з льоху.

Ховався по лісах, а потім зібрав таких, як сам, хлопців, що допекло їм дуже, добув зброї і вночі оточив панський будинок. Знялася бійка з панськими прислужниками, але тут не стерпіли й деякі наші люди, що й не думали битися, а полізли. Кінчилося тим, що вбито декілька панських оборонців, а самі пани поховалися в піч. А Василько та деякі з його товаришів повтікали. Після того пан зробив зі свого двору фортецю з високими мурованими стінами навкруги та міцними, окутими залізом, брамами, ще й на стіні біля брами постановив гармату. А ще, окрім того, побудував у дворі муровані льохи і позакидав у них декого з людей, що допомагали Василькові битися з прислужниками.

Зник Василько та з’явився крадькома через рік, щоб довідатися про жінку, але взнав, що її тут нема поблизу, а повезли її пани кудись на далеку сторону, та ще й з малою дитиною, дочкою. Потрібна була панам Лукина, бо вміла чепурно прибирати та причісувати паній. Як почув Василько, що в нього ще й дочка є, подався шукати. Знайшов тих панів, але довідався, що дружина його з дочкою разом померли. Погорював козак та й знову посунув на Січ. З’явився знову через вісім років, знову наробив шелесту, підбив людей супроти пана і помстився хоч тим, що вкоротив віку старому панові, поранивши його дуже, а сам зник. І треба ж було отакого, що тільки вчора він подався на Січ, а сьогодні пройшла чутка, що Лукина та її дочка живі, і вони отут неподалік у пана. Обдурили козака пани. Дати б йому звістку та куди й як? Думали, що він знову навідається, аж ні.

Зітхав млинар важко, розповідаючи про долю свого нещасливого брата Василька.

Слухав Самко і теж собі журився. На що вже Марко, і той слухав уважно.

Далі млинар розказав, що вмер старий пан, а натомість прибув його син, такий визначний, бо був він близенько біля самої цариці Катерини. Новий пан став дуже заможний, і чи то він закупив отут навкруги землю з маєтками, чи то помінявся десь, а тільки сталося, що й Василькова жінка зробилася знову кріпачкою цього ж пана. Узяла її пані знову до горниць, але наказала, щоб дочки її, дитини десяти років, не було при ній. Хоч де подінь, а щоб не було. Тяжко було нещасній Лукині розлучитися з єдиною втіхою – дочкою, та нічого було робити. І дівчину вже були надумали поправити кудись у другий далекий маєток, аж він, млинар, пішов до пані, вклонився їй у ноги і прохав пані, щоб дівчину віддали йому пообіцяв спромогтися на гроші та викупити її на волю. Пані погодилася, а дівчинка – оце ж вона Дося, – живе тепер у свого рідного дядька і вже стала дорослою дівчиною. Але вона панська кріпачка. Поки що її не займають, але сьогодні не займуть, то завтра, як схочуть.

– Боліло в мене серце і досі болить, що я на братові гроші здобув собі й своїм двом дочкам волю, хоч нехай таку-сяку волю, а братова дружина з дочкою лишилися в неволі. І я ж думав, що їх нема вже на світі. Я не радий був своїй волі, ходив до пана й до пані, благав їх, щоб поміняти нас, тобто Лукину з дочкою звільнити, а мене з дочками закріпачити, так пани й слухати не схотіли... – казав млинар, витираючи сльози.

Розказав він далі про долю нещасної Лукини. Вона, після розлучення з дочкою, зробилася непокірною, не хотіла нічого робити, так пані з Борисовим батьком, ключником, як заходилися біля неї, як почали її катувати, так вона, сердешна, і вмерла під різками. Ото, казали, було її січуть, а вона лає та кляне панів.

Журився млинар, що Дося й зараз ще не викуплена. Він балакав з паном ще три роки тому, так пан казав, щоб він спершу наготував двадцять золотих, а потім уже й балакав. А де ж його взяти отакі великі гроші? Ну, є вже п’ять золотих, зібрав за десять років, а ще де їх добути? Він би й себе з дочками продав, коли б можна, та ніхто не купить. Нащо кому здався старий та його дочки – одна сліпа, а друга дурна? А сліпою Орина зробилася через те, що в панській дівочій вишивала багато і осліпла від праці. Уже як стала вільною, то нічого не бачила.

Наслухавшись млинаревих оповідань, пішли бурсаки в клуню, бо вже повертало на північ.

«Так ось чого воно дівчата горять гнівом до панів та їх прислужників. В одної відняли батьків, а в другої очі», – думав, лігши спати, Самко. Але, згадавши про віщось, він раптово підвівся і штовхнув Марка під бік.

– Чого? – запитав той.

– Слухай, – сказав Самко. – Оце ж у нас, Марку, є золоті в патериці.

– Еге ж.

– А нащо вони здалися нам?

– Авжеж.

– Давай-но, віддамо їх млинареві, щоб викупив дівчину?

– Атож.

– Бо нам з грішми буде тільки морока, як ото було в попа та з Мітрічем.

– То вже так.

Отак погодившись, хлопці поснули.

Не дуже веселі звістки

На другий день, після сніданку, хлопці взялися допомагати млинареві в дворі довбати човна. Робота йшла жваво. Особливо щиро працював Марко. Він як колупне долотом, а потім візьметься руками, то таку тріску одчахне, що другому на годину вистачило б колупатися. А важку колоду він повертав так легко, беручи її в руки, мов доросла людина малу дитину.

– Ой, і вітру ж у хлопця в руках! – говорив, дивуючись, млинар.

Побачивши, що хлопці самі вправляться біля човна, він пішов до панського замку, щоб почути та побачити, що там робиться. Він учора ходив та запізнився і нічого не бачив, бо вже люди після зустрічі пана поверталися додому.

За кілька годин хлопці кінчили роботу коло човна. Марко ліг у холодку і куняв, а Самко знову підійшов до тину, став за кущем бузини і подивився на ґанок; там сиділи дівчата, сліпа пряла, а Дося вишивала. Вони обидві мовчки й задумано робили своє діло. Самко дивився на них, згадуючи вечірнє розповідання млинаря, і сумні постаті козака Василька з його нещасною дружиною стояли перед ним, неначе живі.

Аж ось з’явився млинар, але ще дужче невеселий, ніж ото завжди. Він підійшов до дівчат і сів на східцях ґанку, похиливши голову. А коли Дося запитала його, що він чув у панському дворі, то млинар махнув сумно рукою.

– Такої новини бодай би не чути, – забалакав старий. – Немов лиха чума пройшла селом. Старі й малі тужать, голосять... Оце така новина, дівчата... Приїхав наш пан, а з ним ще два чужі пани, з якогось степового краю оті пани. Балакають люди (вже вони довідалися, мабуть, від Григора), що наш пан чи продав, чи програв отим панам сотню душ. Так оці пани братимуть наших людей та гнатимуть на чужу й далеку сторону. Таке... Оце буде галасу та сліз, як поженуть, бо братимуть не підряд, а на вибір, найбільше парубків та дівчат. Доведеться декому прощатися з живими – наче з мертвими, бо вже не бачитися довіку, – говорив сумно млинар.

Дивиться Самко на дівчат, думаючи, як їх вразить оця сумна звістка. Але помилився. Сліпа, покинувши прясти, слухала батька спочатку з увагою, а далі жадібно, наче втомлена згагою людина в спеку п’є холодну й смачну воду; обличчя в неї засяло радістю, а дивлячись на неї, заблищали весело очі і в Досі.

Дивно Самкові, що дівчата немов зраділи чужому лихові.

– Сотню душ?! На далеку сторону?! Братимуть на вибір?! – запитала радісним голосом сліпа, неначебто вона пані яка і радіє, що купила людей.

– Чого ж це ти немов зраділа отакому, – запитав здивовано млинар сліпу.

– Нічого, нічого, тату... Ми побачимо, чи в нас люди, чи вівці, – одповіла Орина, стримуючи радість.

– Ой, ти ж і зіллячко! – промовив млинар, хитнувши головою. – А все той Григор розумний. Добалакаєтесь, дошепочетесь до чогось лихого, – додав він докірливо, а проте без гніву.

– А не мине лиха година хлопців, – промовив він після мовчанки, кивнувши в бік двору.

– Що? Що таке?! – запитала полохливо Дося, почувши, що це вже розмова ведеться про їхніх гостей, про подорожніх.

– Наказав мені Фрик, щоб хлопці завтра з’явилися до замку. Коли б їх не замкнули, бува, в олійницю... Ох, там важка ж робота. Попокрути отого дубка. А ще як одягнуть ланцюга та прикують до стовпа, то не втечеш, – говорив, зітхаючи, млинар.

– Принаймні хоч живі будуть, а в живих – жива й надія, – з полегкістю промовила Дося.

– Якось допоможемо хлопцям, – сказала Орина.

Побалакавши з дочками, млинар пішов у двір.

– Он воно що нам з Марком готують. Хочуть нас налигати, – подумав Самко відходячи од тину та йдучи до Марка, що солодко спав у холодку.

Збудив його. Поговорити їм не довелось, бо йшов млинар і з ним дівчата. Сів млинар біля бурсаків, дивився мовчки на них, а вони на нього. Не хотілося, мабуть, дідкові казати про таке негарне, а треба.

– Наказав, хлопці, управитель Фрик, щоб ви завтра з’явилися до нього, – сказав млинар.

– Наказав? – здивувався Самко. Мовляв, хтось там буде щось їм наказувати. – Чув, Марку? Га?

– Та чую, – одповів Марко.

– А чого ж то нам туди йти? – запитав Самко млинаря.

– Нічого ховатися з цим, хлопці. Хочуть поробити з вас кріпаків, – сказав щиро млинар.

– Ось воно що? Ну, ну! Кріпаків?! – ще дужче здивувався Самко і аж свиснув.

– Не дивуйте, хлопці. Це в нас не первина. Укоськали тут не таких, як ви. Я ж вам розповідав, як налигали нас великий гурт вільних людей, що й зброю мали. А що ви? Чужі й приблудні люди. Що тільки схочуть, те з вами й зроблять. Колись, не так давно, приблудився сюди циган, збився на шляху, так його впіймали псарі вкупі з возом та конякою, ще й з хлопчаком-циганчуком. Упіймали та й привели до пана, а пан звелів його вихрестити та й закріпостив. Біда була циганові, бо він звиклий до волі, не всидить довго на одному місці, а тут уже таке, що не думай рушати. А тікати звідціль не так легко та ще з хлопчаком, тепер уже він парубок. Погорював, понудився циган, потім узявся робити. Тепер отут за коваля. Кує собі та й годі, – розповідав млинар.

– Кує?! Ото морока! – здивувався Самко з цигана. – Оце вже, Марку, ми в таких лабетах, що хай йому враг. Хоч і довго блукали, так зате й знайшли. Теплий отут закуточок. Бодай би його кувало на всі боки! Згорів би він, отой панський двір!.. Та вже нічого казати, коли тут і цигана налигали... – говорив досадливо Самко. – А не минеться йти, куди кличуть, чи то пак, куди наказують, щоб не вчинити людям веремії. Та однаково нас отам не вдержать довго. Чи так, Марку? Га?

– Зроблю я, мабуть, люльку з бузини, – сказав Марко, згадавши якраз про люльку.

– Ось він який. Ви бачили такого? – запитав Самко млинаря й дівчат, вказуючи на Марка. – Тут непереливки, а він про люльку.

Самко аж засміявся. Посміхнулися й усі з байдужості хлопців.

– От що я вам, хлопці, скажу... – млинар озирнувся на всі боки. – Оце ви кінчили човна, так він вам і придасться до речі. Як зайде ніч, то ви спускайте човна на воду та й рушайте собі. Я вам скажу, доки їхати і де встати. Тікайте, рятуйтеся! А мені вже нехай, що буде. Ну, може, всиплять на старість різок, як вільному. Скажу – не встеріг та й край. Оце вам моя батьківська порада.

– Е, ні! Не так воно буде... – одповів зворушений щирістю млинаря Самко. – Ми з Марком навчилися тікати так, що іншому й не присниться, але ми зараз нікуди, хіба вже з панського двору націлимося тікати. А зараз тікай та думай, що, мовляв, самі врятувалися, а добрим людям наробили лиха. Нехай ми вже звідаємо до краю, як воно отут. А коли нам що буде недовподоби, то й ми щось заспіваємо. Коли до нас хто з руками, то й ми з руками. Та й отой Борис, чи як його, не потішиться з того, що ми його злякалися, мовляв, та й повтікали. Нас з Марком не вб’єш палицею з одного разу, та ще ми знаємо, що кожна палиця має два кінці.

І сказавши оте, Самко пішов швидко в клуню і зразу ж вернувся з патерицею ченця Аники.

– Чи нам трапиться лихе, чи ні, а ви держіть лишень шапку, – сказав він млинареві, одкручуючи мідяну голівку патериці. – Кажу вам, наставляйте свою шапку, я вам поворожу, щоб викупити з панської неволі Досю.

Млинар, дивлячись незрозуміло, скинув шапку, а Самко труснув патерицю, і з неї посипалися в шапку й забряжчали блискучі золоті.

– Що ж це воно?.. – запитав наче спросонку млинар, не вірячи, що це він бачить навсправжки.

– Як бачите – гроші. Вони в нас опинилися несподівано. Кажучи правду, ми вкрали оцю патерицю в ченця Аники, коли тікали з Києва, але не знали, що в ній сховані золоті. Вони нам з Марком зовсім непотрібні, бо з ними тільки халепа. А ви візьміть їх на те, що я казав, – промовив Самко.

Блиснули в Досі радістю очі, але тільки на мить, бо знову стуманіли.

– Я цього не хочу. Я не погоджуся ні за що мати волю, куплену за чужі гроші, – одмовилася вона рішуче.

Защеміло в Самка всередині, наче він образився, що, мовляв, горда дівчина нехтує людьми, які від щирого серця хочуть, щоб їй було добре. Не хоче вона допомоги від чужих людей.

– У нас з Марком нема своїх рідних, а через те нам рідні ті люди, що до нас щирі, – промовив він схвильовано. – Я не вмію розумно говорити. Марко теж, а то ми, може, щось би й сказали... Ми надумали йти шукати волі, та за недовгий час багато скуштували лихого, а оце натрапили сюди, де найгірша неволя. Кажу вам, що нам гроші непотрібні. Хтозна, що буде з нами. Щастило нам до цього часу рятуватися, а далі, як трапиться. Не вгадаєш, де тобі виб’ють зуба. Отаке воно, – говорив Самко.

– А ти, дівчино, зацурала нашу допомогу, хоча вона для нас ніщо, бо не добута, а нахідня. А може, ми з Марком раді б віддати ще коштовніше від золота, аби когось урятувати, – сказав Самко, дивлячись у вічі Досі.

Дося не знала, що робити: не хотіла образити хлопців, та не хотіла погодитися на гроші. Визволила сліпа Орина.

– Так, ми візьмемо, Досю, оці гроші, коли не нам, то комусь вони здадуться. А вам скажемо, щирі люди, – звернулася вона до бурсаків, – що коли буде треба, то ми візьмемо від вас і коштовніше від золота.

Останні слова вона промовила якимсь дивним голосом, і обличчя в неї стало на мить знову таке, як тоді, коли вона слухала, що гнатимуть на чужу сторону кріпаків.

– А цитьте лиш... – сказав млинар, прислухаючись і дивлячись через тин на місток.

– Це Григор та Петруня, – сказала сліпа, бо вона хоча не бачила очима, зате добре чула.

– Може, і вони. Однеси ж, дочко, оці гроші та приховай, коли так погодилися, – сказав млинар Досі, даючи їй шапку з грішми.

– Ви ж, тату, скажіть Григорові, щоб він, коли буде час, ішов на Страшну леваду. Та дивіться, скажіть так, щоб не почув, бува, отой пес Петруня, – попередила сліпа батька і пішла за Досею в хату. Млинар пішов за ворота, Самко до тину, а Марко, зрізавши гілку бузини, сів біля клуні і почав собі майструвати люльку.

Григор та Петруня

– Аванті! Ну! Кажу тобі – аванті! Веди перед, Петруню! – почувся веселий і разом привабний голос.

– Ні, я позаду йтиму. Я тебе знаю. Ти хочеш украсти пляшку та сховати! – почувся другий старечий та хрипливий голос.

На містку з’явилося двоє людей, вони щось несли в кошиках. Один не дуже високий на зріст, стрункий, а другий низенький і дуже товстий. Вони, перейшовши місток, прямували сюди до двору, до колодок біля воріт, де сидів млинар.

– Бонжур, пейзан! – промовив жартливо стрункий до млинаря, постановивши біля колодок кошика з пляшками.

За ним услід, сопучи важко, наче ковальський міх, підійшов і товстий і теж, постановивши кошика, сів на колодки, знесилений від утоми й ваги гладкого свого тіла.

Притаївшись під тином, Самко розглядав крізь щілину обох цих людей. Уподобався йому чогось відразу оцей стрункий, років тридцяти, а може, трохи більше, з поголеною бородою й вусами, довгастим обличчям – дуже рухливим і мінливим; на одну хвилину воно робилося то поважне й сумне, то наче скам’яніле на мить і знову було вже веселе й насмішкувате, а розумні сірі очі то згасали й наче темнішали, то одживали й блищали іскорцями жарту. Одежа на ньому, як на прислужниках у визначних панів: каптанець синюватого кольору з короткими полами спереду і довшими ззаду, облеписті штанці до колін, вібгані в довгі й тонкі панчохи, черевики на високих закаблуках з мідяними блискучими застібками, на шиї білий комірець, пов’язаний хусткою, метеликом зв’язаною, на голові м’який бриль, схожий на сковороду.

«Оце він, мабуть, і є отой Григор», – подумав Самко.

Другий, товстий, нагадував своїм видом сову і разом кабана, бо його великі й тупі очі обхоплювалися, наче дужками, густими й сірими бровами, а випнуті наперед губи врівні з чималим носом, довгі й жовті зуби, наче ікли, та велике воло під шиєю надавали йому свинячого вигляду. Простора одежа на ньому – широкий каптан та широченні штани, наче два мішки, випущені поверх чобіт, – робили його постать ще опукуватішою; на голові він мав бриля, мабуть, старого панського, як і вся одежа на ньому. І це вказувало, що Петруня користувався неабиякою ласкою колишнього старого пана, бо вважалося за велику пошану, коли прислужник доношував одежу з панських плечей.

Коли Григор привітався жартливо до млинаря, той посміхнувся лагідно і промовив:

– Мели, мели. Навчився по-собачому.

– І я ж кажу, така брехачка з нього, – прохрипів Петруня. – Оце він побув по чужих землях з паном, то й спантеличився ще дужче, ніж раніш. Таке верзе, що й слухати марудно. Кахи, кахи! Тьху, кат його візьми! – закашлявся він, вилаявся і почав терти рукою горлянку. Це така була, мабуть, хвороба в Петруні, що іноді під час балачки щось йому схоплювало горлянку, особливо, коли він чого сердився. А побалакати любив дуже, аби хто слухав.

– А кажи-бо, як воно там по чужих землях? Які воно там люди? – запитав Григора млинар.

– О, там багато дивного, – почав поважно Григор. – Там тобі ранком день починається, а ніч з вечора. Люди там мають по дві ноги й по дві руки. Окрім людей, там є й пани. Людям там дуже легко, а панам дуже тяжко. А до того ще там плохі пани, не б’ють і не катують людей.

– Ось чуєш-бо, що він плеще? – звернувся Петруня до млинаря. – Він оце навдогад буряків. Я його добре знаю. Йому таке, що якби й зовсім без панів. Послухати отакого, то й пропасти. Ох, і невдячні ж люди! – зітхнув Петруня.

– Та не всі такі. Є такі, що пам’ятають Бога й шанують пана, – почав він знову, трохи помовчавши. – Отої колись і я розгнівив свого старого пана. Він запитав мене: «Який сьогодні день?» А я сказав замість «п’ятниці» «субота». Забув якось. Так пан, земля йому пером, як затопив мене в пику, по щелепах: дужий був, то й вибив мені враз чотири зуби. Я й виплюнув оті зуби долі. Дивлюся ж... аж мій пан... ох, Господи... схопив сулію з медом і своєю власною рукою налив у кубка меду... підніс мені, нікчемному рабові, та промовив: «Пополощи, мій вірний раб Петруню»... Таких слів янгольських я зроду-віку не чув... – промовив чуло Петруня, втираючи сльози на очах.

Григор посміхнувся набік і враз повернув своє обличчя на жалісне та скорботне, вдаючи з себе зворушеного.

– Мовчи... мовчи, Петруню, дивись, ще й я заплачу гірко. Заплачу й пожалкую, чому пан не вибив тоді разом і щелепи! – промовив жалісно Григор.

– Щоб ти малим був пропав! – вилаявся Петруня. – Отож тебе недарма січуть різками часто, – додав він глузливо.

– Січуть, Петруню, січуть, але тоді, як сам того хочу, – сказав байдужо Григор, засміявшись очима. – А скільки разів тебе, Петруню, сікли? – запитав він.

– Мене? Мене?.. – почав згадувати Петруня. – Здається, сім разів.

– Отож воно. А мене – сто двадцять дев’ять разів. Тебе, Петруню, і били хтозна за віщо – пересолив або недосолив обід, чхнув голосно, не так подав штани, вино розлив, або розбив тарілку, – перелічував Григор.

– А тебе? А тебе за віщо?- перебиваючи й сердячись, питав Петруня.

– Мене найбільше за наукову спробу, – одповів той жартливо.

– Що ж то воно таке? – запитав Григора млинар.

– А це така спроба: чи можна роздратувати пана, щоб він раптом сказився і не розказався? – одповів той.

Аж підскочив Петруня, почувши отаке.

– Ти чув, млинарю? – запитав він, вирячивши очі. – Докажу! Докажу на тебе панові. Ось ти побачиш! – сказав він Григорові. – Ось як він шанує пана! Він глузує з пана. Кахи, кахи! Тьху, кат його візьми! – розсердився він дуже.

Злякався млинар, дивлячись на Григора, що він сам на себе наволік отаке лихо.

– Чого ти сердишся, Петруню? І я ж люблю й шаную пана не менш, як і ти, – мов заспокоюючи Петруню, сказав Григор.

Скипів Петруня ще дужче, аж посинів.

– Ти любиш?! Ти шануєш пана?! Кахи, кахи! Тьху, кат його візьми! – вилаявся він люто.

– То нехай і візьме кат пана, коли ти так хочеш, – наче байдужо погодився Григор, моргнувши непомітно оком млинареві.

– Кого нехай візьме кат? – запитав здивовано Петруня.

– А того, кого ти лаяв: пана. Ти ж оце тільки що сказав: «кат його візьми». Ось і млинар чув, – зазначив поважно Григор.

– Ну, от... ну, от... – злякано забалакав Петруня. – Розбійник ти, розбійник! – захитав він докірливо головою. – Щоб ти власним язиком удавився. Ото б я та лаяв свого пана... Кахи, кахи! Тьху, кат його візьми!

– От удруге вилаяв! – підхопив Григор. - Млинарю, чули?

– Та чув, нема де дітись, – сказав млинар.

– Та що ж ти чув?.. Що ти чув?.. – прискіпався Петруня до млинаря і аж устав з колодок. – Пропали б ви обидва! Таке сплели. То я лаяв свій кашель, а вони... Отак не довго підвести людину під різки. Дізнався б пан, то й усипали б на старість. Не доведи Господь. Кахи, кахи! Тьху, кат його візьми!

– Хоч би вже Господа Бога не лаяв, – з докірливою побожністю сказав Григор.

Петруня вирячив очі і аж підвівся від обурення.

– Ох, ти ж такий!.. Ох, ти ж лихий!.. Супостат та й годі, – не знаючи, що вже далі казати, прохрипів Петруня і закахикав ще дужче. – Мовчатиму, бо ще задавить кашель... А з оцим гаспидом не збалакаєш, бо він тобі набреше, вскочить і викрутиться... Слизький, мов той в’юн, цур йому, – промовив він, сідаючи знову на колодки.

Самко дивився крізь тин, слухав та здержував себе, щоб не зареготати. Йому ще дужче вподобався Григор і ще одворотніший здався Петруня.

– Оці кошики з пляшками постановити, мабуть, у льодовню? – запитав Петруню млинар, і, побачивши, що той хитнув головою, узяв кошики та поніс у свій двір.

Петруня сидів мовчки, Григор теж, одвернувшись від нього і щось думаючи. Обличчя в нього стало таке скорботне та сумне, що й Самкові, дивлячись на нього, зробилося чогось важко. Здавалося, що Григорове обличчя одпочивало після жартливих та порожніх балачок, а може, воно в нього було завжди отаке в ті хвилі, коли він лишався сам собі.

– Ходімо, Петруню, на леваду, – сказав Григор. – Наказував мені Фрик, щоб подивитися, як воно там альтанка, та підрівняти столи, щоб не хиталися.

– Іди та дивись, коли тобі казано, – одповів Петруня. – Я піду до замку, бо треба наготувати келихи та ще дещо для бенкету, бо пан думає завтра гуляти.

І згадавши про те, Петруня підвівся важко і, хилитаючись мов качка, пішов мостом.

А Григор теж устав з колодок і заспівав голосно по-чужомовному: «Ту-жур, ту-жур ля-амур», а коли зник за деревами Петруня, він, озирнувшись на всі боки, пішов понад млинаревим двором, але не до панської левади, а в протилежний бік через город, і зник за кущами. А з хати вийшла сліпа Орина і попрямувала через двір стежкою на город навперейми Григорові.

Хотілося Самкові піти услід за сліпою, щоб непомітно підкрастися та підслухати, про віщо вона балакатиме з отим привабним Григором, але в ту мить з хати вийшов млинар і пішов через двір до млина. Уже тоді Самко підвівся з-під тину і швидко пішов повз клуню на город, навздогін за сліпою, та даремно, бо вона десь зникла за кущами. Озирнувся він і вже хотів іти до клуні, щоб побалакати з Марком, коли побачив, що понад двором ішла швидко стежкою Дося з серпом у руці, а з-за греблі назустріч їй теж швидко йшов панський прибічник Борис.

Самко, не бажаючи здибатись з Борисом, присів у бур’ян. Ось він бачить, як швидко йде Дося, озираючись назад, ось вона зупинилася неподалік від Самка і не дуже радо дивиться поперед себе, потім зробила ще декілька кроків і знову зупинилася якраз супроти Самка, біля товстої колоди свіжо-зрубаного дуба. Ось підійшов до неї Борис. Боячись, щоб його не запримітили, Самко ліг у бур’ян і прислухався до балачки Бориса з Досею.

Залицяння

– От і гаразд, що я тебе зустрів, – промовив лагідно прислужник, дивлячись закохано на Досю.

– Та хтозна, чи гаразд. Усі кажуть, що гаразд, коли тебе не бачити, – одповіла Дося.

– А, як хто! Ха-ха-ха! – зареготав задоволено Борис. – Аби тобі я не здався страшний, – додав він знову лагідно.

– Чого ж так, що тільки мені? – запитала вона байдужо. – Може, через те, що я не з полохливих?

– А може, і те... так, так... Тобі нічого боятися мене, а навпаки... – сказав Борис і замовк, бавлячись нагаєм і крутячи ним у повітрі, а сам дивився на Досю, милуючись з її краси. – Прийшов оце я, Досю, навмисне, щоб тобі сказати, – почав він поважним голосом.

Здригнула помітно Дося, ще суворіше стало її обличчя.

– Нехай колись. Нема зараз часу, – сказала вона, махнувши серпом, і хотіла йти.

– Пожди-бо, я недовго, – зупинив Борис. – Скажу тобі... Оце приїхав пан... – він знову замовк. – Та вже скажу, щоб знала. Проситиму я, Досю, пана, щоб він дозволив мені взяти з тобою шлюб, – сказав він поважно й з пихою.

Дося аж поточилася і одступила на крок від нього з жахом на поблідлому обличчі.

– Он воно що... – прошепотіла вона.

– Еге ж... А ти немов не рада? – запитав він похмуро і разом здивовано.

– Не рада. Ні, – одповіла вона вже твердо. – Покинь про це балакати, Борисе! Скажи якійсь іншій. Ти так багато покривдив дівчат. Кажуть, останню ти звів Яськову дочку – Галю.

– А, то дарма! – перебив він байдуже. – Та й що тобі до того! Для парубка отаке, мов з гусака вода. Що тобі до інших? З тими я так, а тебе ж, чуєш, хочу повести до чесного шлюбу, – зауважив він.

– І не кажи. Цього не буде, – рішучо одмовила вона.

– Чого ж то так? Чи припав хто інший? – запитав він і похмурився ще дужче.

– Я про таке не думала зовсім і не збираюсь заміж. А ти покинь, не займай мене, то краще буде, – сказала вона ще рішучіш, готова до змагання.

– Ні, не покину, – промовив він уперто. – Проситиму пана, він звелить, а там... Хіба це первина?

– Я знаю. Не первина. І в’яжуть та парують, ґвалтують силоміць. Але ж я не з таких... – Вона подивилася гостро йому у вічі. – Ти ж, мабуть, чув про мою матір. Вона загинула за те, що не скорилася... Розповідають люди, що з нею пані робила: огнем її пекла, голку під нігті стромляла, морила голодом, кувала в ланцюги... А батько мій... ти, мабуть, теж чув про нього. Отож і знай, що я вдалася в них. Шукай собі когось, а мене облиш, бо й сам не радий будеш. А силоміць мене тягти до шлюбу краще й не думай, я дамся швидше вбити, ніж тягти.

Зрозумів Борис, що вона справді така, бо мовчав, – мабуть, щось думав.

– Побачимо, що скаже пан. Мене отим не злякаєш, – промовив він уперто. – А з непокірними в нас балачки коротенькі. Не забувай, що ти панська. Кажу добром – подумай.

– Знаю я, що невільна. А що мені думати? Я все тобі сказала й не передумаю назад, хоч нехай сто бід на мене. Так і знай, – зазначила вона непохитно. – Чому й мені не скоштувати гіркого, того, що всі їдять? – запитала вона.

Захопившись суперечкою, Борис та Дося не помітили, як до них близенько підійшла з-за греблі не дуже велика на зріст, струнка, тендітного складу дівчина, з великими сумними очима на поблідлому виду; вона, хоч і в простому вбранні, нагадувала чогось панянку.

– Це він уже тут? Уже біля тебе, Досю? Ой, стережись його! – промовила дівчина ніжним, наче срібний дзвінок, дитячим голосом, повним суму.

– А що тобі? Чого ти тут? – запитав незадоволено прислужник дівчину, глянувши на неї грізно.

– От не-дивись бо грізно, не злякаєш. Лихішого нічого вже не зробиш мені, – одповіла вона. – А ти, Досю, жени від себе пса й ґвалтівника лихого. Він одним своїм поглядом тебе запоганить, – остерегла вона Досю.

– На кого це ти? Га? Ти, отака, смієш!.. – злісно запитав, засичавши наче гусак, Борис. – Різок нових покуштувати хочеш?..

– Нехай вас кров поб’є з паскудним вашим паном. «Різок, різок»... – передражнила вона по-дитячому Бориса. – Вам усе різки! Чи, може, і мертву будеш сікти? Ви не страшні вже мені, розпусні людожери.

Борис, зціпивши від гніву зуби, аж посинів, але мовчав.

– Прийде колись і на вас загибель. Оце, недолюдку, що я тобі сказала, ти перекажи панові гнилому. А я тобі нічого більше не скажу, не хочу язика бруднити, – промовила вона зневажливо.

Борис аж ужахнувся, чуючи, що вона так насмілилася кобенити пана, хоч би то й за очі. Він озирнувся навкруги – чи не чув, бува, хто.

– Вона стерялась, або п’яна... – сказав він ніяково і швидко пішов до мосту.

Галине лихо

– Що ти надумала, Галю? – запитала її злякано Дося, почувши отакі розпачливі слова і зрозумівши, що вона з очайдушності пішла вже на все, не шкодуючи себе.

– Я... Досю... Я... – хотіла сказати щось Галя, але замість слів у неї вибухнуло ридання.

Дося підхопила Галю, щоб вона не впала, і пригорнула її до себе, а та, припавши до неї, здригалася вся від гіркого плачу. Наплакавшись досить, дівчина одхилилася від Досі, втерла очі і наче трохи заспокоїлася.

– Надумала, надумала я, Досю... надумала, щоб не нудити світом... Я хочу, щоб вони мене добили, або сама... – забалакала вона вже рівно, тільки ще хлипаючи по-дитячому. – Немає змоги жити далі... Ти ж, мабуть, чула? Знаєш? – запитала вона, дивлячись просто у вічі Досі.

– Та чула... що ж, не встереглася ти, Галю... – промовила ніяково Дося.

– Не встереглася?.. Кажеш, не встереглася? – перепитала здивовано й разом ображено Галя. Ти не знаєш, як було? Не знаєш? Ти, може, думаєш, що я сама, по згоді? Ой, ні! Ні!.. І не думала ніколи. А його весь час жахалася, мов чуми! – Галя зітхнула важко, помовчала трохи.

– Оце ж, щоб ти знала, Досю... Усе зроблено підманою, потім ґвалтом. Привідця до всього ота лиха Борисова тітка, Іваниха, вона допомогла йому, катюзі... Ох, що тільки робиться в тому дворі страшному. Я не виходила з дівочої кімнати, боялася зустрітися з катюгою. А ота гадюка Іваниха зробила все... Я не зчулася, як вона підлестилась до мене, бідкалася про моє гірке сирітство... Вона закликала мене до себе в комірчину і приязно почастувала медом... Не знала я, що мед отой з дурманом... сп’яніла... і вже тоді мене, безсилу й непритомну, віддала вона катові на потіху... – розповідала Галя, здригаючись від огиди.

Дося, слухаючи, аж блідла від жаху.

– Страшне ж яке, страшне... – прошепотіла вона, дивлячись на неї повними жалю очима.

– Хотіла я після того не жити, та вдержало оте, що не побачу татка. Це ж він, старенький мій, повернувся з паном, а я ще й не бачила його. Він переказав через Григора, щоб я його отут ждала, бо там у дворі й побачитися не можна... Коли б ще хто йому не...

Галя раптом замовкла, бо з гаю, що за греблею, почулося, як хтось заграв на скрипку.

– Це він. Він, мій татусь! – зраділа вона на мить, але далі стала ще сумніша, ніж була. – Він грає, тішиться, не знаючи нічого. А я потішу його, ой, потішу, – додала вона, посміхнувшись гірко.

– А може, ти б не казала йому так зразу, бо вб’єш його лихою новиною, – попередила Дося.

– Хіба не однаково, коли б його не вбити... – сказала Галя.

– Та він, твій тато, не має за що гніватися на тебе, бо ти аніяк невинна в тому, що трапилося. Тобі й самій нема чого нарікати на себе. А окрім того, не з першою тобою отаке, – втішала її Дося. – А ось, коли б надумався Борис та взяв тебе...

– Ні, ні! І не кажи! – вжахнулася Галя. – З ним одружитися! Та це страшніше від смерті. Лихий і сон, кому цей кат присниться. Сама думка про шлюб з ним мені б здалась страшною образою.

– Я розумію. Так, Галю, так, – погодилася Дося і замовкла, слухаючи скрипку, що лунала тужливо на узліску.

– Це мій татусь грає мою улюблену дитячу пісню... Він сам її склав. Еге ж! – сказала радісно Галя. – Ось прислухайся, Досю... ця пісня без слів, а проте, все каже... Прислухайся, про віщо розповідає скрипка... Ось вона каже про те, як дівчинка без матері лишилася... Пасе гуси в лузі понад лісом... Не журиться мала, не розуміє ще гаразд свого лиха та сирітства, а виспівує... А ось приїхали до пана гості: сестра його, княгиня, а з нею паненята діти... Ось оту дівчинку-пастушку покликано до паненят погратися в садку... Кінчилося тим, що паненя, пустуючи в садку, перечепилося, впало і вшкрябнуло собі руку, а княгиня звеліла, щоб дівчинку-пастушку покарали різками... Б’ють малу, а вона не знає, за що... Сім років їй дурній... І вже після різок вона знову пасе гуси, але вже не співає... Це ж, Досю, я ота дівчинка-пастушка, зо мною це так було, – сказала Галя.

Старий музика

Стихла скрипка, і через декілька хвилин з’явився на греблі дідок, невисокий на зріст, худорлявий, зодягнутий точнісінько, як Григор, з поголеною бородою, але з вусами білими, мов срібло, з-під бриля в нього визирало теж таке біле волосся. Ідучи швидкими, але дрібними старечими кроками, він під пахвою ніс довгасту скриньку з скрипкою і дивився на всі боки, наче шукаючи когось очима.

Аж ось він побачив, кого шукав, бо, ще не доходячи до Галі з Досею, посміхнувся радісно, вид його, вкритий зморшками, засяяв.

– Так поспішав, так біг, а от не зміг, щоб не пограти трохи, не привітати лісу чарівного. Ніщо не виправить дурну стару дитину. Веселої почав, звів на сумну, як завжди, – говорив він, ідучи.

Підійшовши зовсім близенько до дівчат, поклав обережно скриньку з скрипкою на колоду, втер собі хусточкою лоба, а потім уже, скинувши бриля, жартливо й манірно, по-панському вклонився дівчатам, виправившись потім струнко, неначе юнак.

– А ось тепер здорові, мої любі, – промовив уже поважно і, підійшовши до першої Досі, поцілував її в лоба, а потім уже пригорнув до себе, цілуючи, дочку Галю.

– Оце тільки тут нам бачитися можна. Ой, сумував я, доню, по тобі. І край далекий, де я був, не міг розвіяти думок про тебе, – говорив старий, обнімаючи дочку. – А ти... А ти ж яка, – звернувся він до Досі, дивлячись на неї із захопленням. – Дивись, як розцвіла... Усі квітки засліплюєш красою. Куди там їм! Лілея лісова! – казав, милуючись Досею. – А ти, ягня моє, змарніла... Хворіла, донечко? – запитав він стурбовано Галю. – Тож то мені так важко відчувалося... Ну, та нічого, молодість передужає хворість. Ось і мені на старість довелося побачити країну дивовижну, Італію чарівну. Це несподівано зробили панські примхи. Потяг мене й Григора, своїх рабів, на сторону далеку. Хоч і є там господарі й раби, але живеться там рабам не так, як тут, бо там тоді він раб, коли на пана робить, а одробив, одбув своє, то й вільний, як усі. А в нас у всьому передають куті меду. І сонце там, і небо не такі, дерева й вода – там усе немов сміється радісно. А тут у нас і дерево сумує, – вказав на похилу сокорину, що нахилилася над водою. – Та хоч як гарно на чужині, а все ж сюди тягло, до лиха рідного, в країну злиднів та рабів... – говорив, зітхаючи, старий музика.

– Заходьте ж до нас. Я ось нажну трави та й до двору, – сказала Дося і пішла до лісу.

– Яка ж краса! А матір була ще кращою, та недовго... А сліпа ж як? Теж була красуня та віднято світ сонця... Коли б і ти не загубила очі за отим шиттям! – говорив стурбовано старий. – Життя, гірке життя... Коли побачив трохи кращого на чужині, то отут ще гірше здалося... Та що таке з тобою, моя донечко? Ти вже дуже чогось смутна, мов батькові не рада. Що таке тобі сталося? Може тебе Іваниха ота заїдає? О, то страшна відьма! Ну, та забудь на хвилю про все оте, бо ми ж з тобою удвох. А хтозна, коли доведеться нам бачитися, хоч і в одному дворі житимемо...

– Мій таточку, тебе я тільки й ждала, – промовила Галя, пригорнувшись до батька, і посміхнулася, поборюючи сум.

– Єдина ти моя!.. Я не вернувся б звідціль і вмер би отам на чужині веселий, коли б не ти отут. І нащо нам, рабам, родинні відчування! Тут треба бути каменем холодним, собакою, німою твариною, не визнаючи нічого рідного!.. – говорив палко старий. У ньому ще кипіла кров, билося серце, чутливе й палке серце музики. – А що наді мною виробляв мій пан... – розповідав він задумливо. – У Неаполі я грав на скрипку у величезному будинку. Схотів пан вихвалитися своїм рабом-музикою. Ну, відомо, італійці – палкий народ і, коли я заграв, вони так загаласали, заревли, немов не чули зроду скрипки. Вітали мене, наче якого князя. Але оте вітання не вподобалося панові моєму, і після того він заборонив мені і торкатися до скрипки. А потім, щоб принизити, звелів стояти на задку карети і отак їздити цілий день по місту, але італійці почали свистіти й тюкати на князя. А він тоді... ох, глум тяжкий... придбав для мене блазенське вбрання, потворне та гидке, з дзвінками... Звелів одягнутися і розважати гостей... І я мусів розважати панство, крутитися, співати, танцювати й реготати безглуздо, верзти щось химерне... Ох, донечко моя, коли б ти знала, як важко й гидко обертатися на блазня... Ображена душа стогне й плаче... Я регочу, а сам задихаюсь від придушених сліз... Нема, мабуть, болючішого в світі, коли не хочеш, а мусиш вдавати з себе дурника і ховати під машкарою сміху свій сум раба!.. – скаржився дочці старий музика-раб.

– Ох, тату, навіщо ж тоді жити й терпіти отаке? – запитала болісно Галя.

– Не жити б... так... не треба жити... – погодився старий. – Коли б не ти в мене, то не думав би я жодної хвилини... Втомився живучи... умерти б, одпочити... – прошепотів він стомлено і замовк.

Аж ось хтось забалакав неподалік, почулося цвьохкання батогом: то йшла греблею дурна Гапка і балакала сама до себе.

– Коли б мені спекли глевкого хліба, такого, щоб аж під боки підпирало. А то спечуть, ковтнеш його й не чути, – розмовляла дурна. – Ги-ги! Це той старий музика? – зареготала вона й зупинилася.

– Ось вона щаслива собі в світі. Усе їй байдуже, – сказав музика. – Чи ще здорова, Гапко? – обізвався він до неї.

– Здорова ще! Гапку чорти не візьмуть, – одповіла вона.

– От і гаразд. А де ж твій молодий? Чи не знайшла? – запитав він жартливо.

– Якраз тут знайдеш, – незадоволено буркнула Гапка. – Похопишся за вашими дочками. Одіб’ють ураз. Балакали у лузі пастухи, що вже й твоя дочка злигалася з Борисом. Такий він капосний. Та дійде черга й до мене. Ги-ги! – зареготала вона і пішла до свого двору.

Галя зблідла, мов помертвіла. А старий нестямними очима позирав то в той бік, де пішла Гапка, то на дочку.

– Що це вона?.. Що це вона сказала? – запитав Галю. – Ти ж чула? Га?.. Зарегочи ж, засмійся, хоч посміхнись... Чого дурна не сплеще. Ти тремтиш? Хоч словом обізвися... Не вірю я. Щоб отаке безглуздя!.. Чи так, Галюсенько? Ну, скажи!.. – вже наче благав відповіді від мовчазної дочки.

– Ой, ні... – одповіла важко Галя, затремтівши всім тілом.

– Що ні? Що ж ні?.. – перепитав він з жахом, починаючи теж тремтіти.

– Вона усе сказала... – промовила крізь стогін Галя.

Він аж присів раптово, неначе хто його вдарив по голові.

– Щоб ти отак? Я тобі не вірю, – непритомно мовив він, заточився на ногах і сів на колоді.

Галя кинулася до нього, обгорнула руками його шию.

– Коли б ти знав усе... Коли б ти знав, як сталося... – вибухнуло в неї з риданням.

– Коли б я знав? Кажеш... – спитав він болісно. – Ні, я не хочу знати! – скрикнув одчайно і одіпхнув від себе Галю. – Він і ти? Хай би то був останній свинар, а не він. Не в силі я, не в силі дарувати... Почути, що тебе нема, обплакати, було б легше... – промовив він важко, припав головою до колоди і наче занімів.

Галя дивилася на нього вже байдужо.

– Що ж... сталося... немає повороту... – промовила вона тихо і, наче сонна, пішла до греблі; потім озирнулася, пішла швидко і зникла по той бік греблі.

А старий музика лежав нерухомо на колоді, з голови упав долі бриль і, наче граючись, вітрець ворушив його хвилясте срібне волосся.

Підвівся Самко, подивився на старого музику. Що йому тепер і чим допомогти? Нічим. Поодиноке лихо найстрашніше від усього.

Ідучи до млинаревого двору, Самко пошкодував тільки, що вони з Марком пустили тоді з рук отого Бориса, забувши навчання розбійницького ватажка Старого, що радив не милувати ворогів та робити з ними так, щоб вони не були нікому вже страшними.

Страшна левада

Надвечір витягли Галю з води вже неживу. Сповістили про те попа й управителя; піп одмовився ховати самогубцю. Наказано було поховати утоплену на Страшній леваді, де ховали всіх самогубців. Ота левада була неподалік від млинаревого двору, над річкою і оточена навкруги болотом так, що до неї можна було пройти понад берегом та ще через млинарів город; там річка завертала рогом і виробила глибоку яму, а в ній топилися, кому набридало жити. Усі боялися отієї левади; обминали її пастухи, навіть і псарі не наближалися до неї. А через те там росла густа трава й висока папороть на могилах самогубців. Проте були й такі, що не боялися страшної левади, а навіть полюбляли її, як тихий закуток, де ніхто не заважав погомоніти безпечно: Григор, Орина, Дося та ще дехто.

Лежала утоплена край берега на леваді, під осокором; біля неї сидів, занімівши від горя, старий музика. Млинар та бурсаки зробили труну, а Дося, коли поклали мертву в домовину, заквітчала її квітками. Ховали ввечері. Прийшов копати яму Григор. Крім нього, млинаря з дочками та бурсаків не було нікого більше з людей на похоронах Галі, бо всім селянам було не до того – в кожного із кріпаків було тепер своє власне й велике горе.

Казав Григор, що псарям наказано зігнати на майдан з кожної родини усіх парубків та дівчат, щоб на них подивилися приїжджі пани та вибрали собі сотню душ і погнали потім на далеку сторону.

Мабуть, через це саме в панському дворі забули про Самка з Марком, а вони самі вирішили не йти, поки їм ще не нагадають. Та й сліпа казала, щоб вони не йшли, бо вона побалакала з Григором, і той пообіцяв щось надумати. Але Григор, прийшовши ховати Галю, не казав ще нічого, а тільки мовчки придивлявся до бурсаків.

Викопали яму край берега на шпилі, без жодних слів спустили труну і почали закидати землею.

Старий музика сидів і дивився байдужо, але коли тільки впала й загуркотіла перша грудка землі, вдарившись об труну, він раптом скрикнув, кинувся до ями, впав біля неї і тяжко заридав, підкидаючись усім тілом, наче його била пропасниця.

– Це для нього буде легше, – сказав Григор. – А то вже я боявся, що він стеряється.

Коли засипали яму, всі пішли далі, щоб не заважати старому виплакати своє горе.

– Фініта!.. Закопали... Мов не було нещасної рабині, – промовив Григор, сівши неподалеку від берега під кущем.

Посідали всі, крім млинаря, що пішов до свого двору. Сиділи всі мовчки.

– Оцих сумних похорон я ніколи не забуду, – сказала Дося.

– Пора б нам звикнути. Це не перші й не останні, – промовила Орина. – Виходить, що такі зацьковані й нещасні непотрібні самому Богові, коли піп одмовився ховати втоплену.

– Піп та Бог знають, що така смерть є збиток панам на душі, – сказав посміхнувшись Григор. – Спасибі попові, що він одмовився, а то була б зіпсована краса похорон. Я хотів би, щоб і мене отак сховали.

– Над річкою, на березі крутому, опівночі, під співи солов’їв, раби засмучені рабиню поховали... – наче віршуючи, промовив Григор.

«Ось він який, оцей Григор, – подумав Самко. – Розуму в нього, коли б не більше, як у ректора в Братському. А тільки де він ото набув розуму?»

– Ну, годі, край! Залишімо всіх мертвих, а поміркуємо над живими. Уже спати ніколи, встає від сну Аврора, – сказав Григор, позирнувши на ранішню зорю, що заблищала над лісом. – А вам, браття, наказано з’явитися сьогодні до пансь-кого двору? – запитав бурсаків.

– Та щось таке хочуть з нами поробити, – одповів Самко. – Нам не хотілося накоїти лиха млинареві, а то б ми давно п’ятами накивали.

– Е, ні, брати! Тікати звідціль не так легко. Навкруги болота. Є простий шлях, але на перевозі не пройдете, бо впіймають об’їжчики-псарі, а йти лісами – то пропасти голодом, – попередив Григор.

– Впіймають нас то так, а чи вдержать? Так, Марку? Га?

– Мабуть, не вдержать, – сказав і Марко.

– Та сила гарна річ, – погодився Григор. – То вже треба боронитися до краю, щоб не дати себе на поталу. Тікають часом люди з міцних в’язниць, коли знають, куди тікати. А на мою думку вам краще побути отут, вибрати слушний час та вже тоді думати щось, – радив він. – А до того ще я сьогодні вже сказав про вас панові.

– Панові? – не дуже радо здивувався Самко. – Отака ловись!

– Так. Я сказав йому, що ви неабиякі мандрівники, а вчені астрологи, волхви й чарівники великі, умієте ворожити на зорях. Уже знаючи пана, я знав що й сказати, – хвалився Григор.

– Чарівники? Волхви?! На зорях?! – перепитував ще дужче здивований Самко. – Оце тобі якась юдоль плачевна. Щоб я пропав, коли ворожив хоч кому-небудь зроду. Може ти. Марку, тямиш ворожити? Та де там! Ти так умієш, як і я. А щоб його!.. Щоб ми ото на зорях? Дивина! Та з нас отакі волхви, як з цигана господар.

– Та про те не журіться. Зумієте, – заспокоїв Григор. – Пан зацікавився дуже, звелів мені нагадати про вас і переказав, щоб ви подивилися гаразд на зорі та дізналися про його власну долю.

– Ото! Ще краща річ... Подивитися на зорі... Це для мене однаково, що глянути в халяву. Блищать угорі, нехай собі блищать, – говорив Самко. – А щоб ото нам угадувати чужу долю, так це навіки чудасія. Ми й собі не спромоглися вгадати, бо куди йшли, а де опинилися, шукали вільний край, а вскочили в неволю. Нам казав млинар, що нас хочуть отут налигати, а це вже в якісь волхви пошили. І ворожи їм, хоч висмоктуй з пальця. Що нам той пан? Нехай сам дивиться на зорі або куди хоче. Нізащо! Ні! Які ми ворожбити?! Це ми такі покірливі до часу, а ось тільки нехай нас роздратують! – почав сердитись Самко.

Він за оці дні надивився на все, що тут діялося, наслухався багато, а оце не знав ще, на чому зірвати серце.

– Брати, брати, не бачили ви ще лиха, – сказав Григор. – Ви ще не знаєте гаразд, що в нас отут робиться. Нас була більша сила, та мусили скоритися, а вам двом нічого й сперечатися.

Григор розповів бурсакам про те саме, що й млинар: як опинилися в неволі колишні козаки, тільки в його оповіданні було багато вогню і відчувалося, що боротьба ще не закінчена. Самко й Марко слухали Григора з захопленням.

– Гей, шкода, що нема вже отут сміливих, а то б і ми з Марком пристали! – сказав рішучо Самко. – Чи так, Марку?

– Атож. Мені аби дрючина замашна, – сказав Марко.

Григор нахилився до сліпої, зазирнув їй в обличчя, а вона, немов відчувши на собі його погляд, кивнула мовчки головою. Тоді він підвівся, подивився навкруги, прислухався й сів знов.

– Хоч ми вас, брати, не знаємо гаразд, та видно й так, що ви одважні й щирі хлопці, не продасте нас, коли ми вам скажемо дещо. Вам не дороге ваше життя, коли ви думаєте змагатися, а тому нема чого нам критися від вас, – говорив тихо Григор. – Ще є непокірні серед нас. Ми ждали Пугача Омелька, та на вічний жаль не дійшов він до нас... А ось і зараз настає слушна година: наїздять сюди пани та купують людей, щоб гнати їх до Новоросії; оце вони у нас отут куплять сотню, та ще в поближніх маєтках закуповують багато кріпаків. От ми й почуємо, що заспівають люди, коли обуряться разом усі та буде щось, а коли ні, тоді на довгий час заклякнемо й залишимось рабами, – закінчив Григор.

– Коли б хоч звільнити отих, що в льохах сидять, – сказала сліпа.

– А так, треба ослобонити, хоча б самим опинитися в льохах, – погодився Григор.

Самко почухався, почувши про льохи, бо згадав про льох у Чернігові.

– Тут, виходить, коли битися, то вже до краю, цур їм отим льохам, – сказав він.

– Та битися ж, а не одгонити мух, – буркнув Марко.

Усі засміялися, а Самко здивувався, що Марко, вперше за весь час, як він його знає, забалакав сам.

– А вже ж, брати, вам доведеться побути за вчених ворожбитів, – умовляв Григор. – Не думайте, що пан такий вже занадто мудрий. Він із примхами, упертий, коверзливий, пишається своїм великим панським словом. А обдурити його, як плюнути, коли казати оте, що йому довподоби. Він вірить у Бога і в різне чортовиння. Коли він закинув у льох людей, після того їздив до Києва радитись до якогось дуже святого ченця, а той порадив не випускати людей з льохів; сказав панові, що коли вийдуть з льохів в’язні, тоді вже панові не жити. Пан повірив і після того закував людей у такі ланцюги, що як їх і розбити... Отже, ви, брати, не одмовляйтеся поворожити панові, – казав Григор. – Віщуйте йому про його перемогу над ворогами, особливо над найбільшим його ворогом, бо в нього є такий ворог.

І далі Григор розповів бурсакам про пана, що він не так давно був біля самої цариці, мав пошану, але набув собі великого дуже ворога, такого, що навіть і тепер боїться згадати його прізвище, бо через нього він втратив ласку цариці. А оце він з нудьги їздив по чужих краях, подорожував і возив із собою його, Григора, та старого музику, Яська.

– Річ неважка пророкувати та волхвувати, побільше туману в слові й усе, – радив Григор. – Коли напророкуєте йому добра, то він вас і ослобонить. Тоді підете собі, куди надумали.

– Та треба щось таке надумати, щоб збрехати, – погодився Самко. До речі, ми знаємо, як звуться оті зорі.

– От і гаразд, коли гаразд, – зрадів Григор.

Коли почало світати надворі, Орина й Дося пішли до хати, а Григор та бурсаки лишилися на Страшній леваді, ждучи старого музику, що був на могилі дочки.

Той, кому боліло за всіх

– Напевно, завтра пан буде з гостями бенкетувати на своїй улюбленій леваді, – говорив Григор бурсакам. – Ви ж, брати, наготуйте відповідну волхвам рацію. Головне – сміливість. Ви цим визволите нас, бо після ворожіння пан зробиться зовсім безпечний, не буде стерегтися, а це нам саме й потрібно. Та й самі уникнете Борисової помсти. Отой Борис та ще є другий, Петруня, то найщиріші панські пси. Вони стежать за кожним моїм словом, за кожним кроком. Хто мене часто визволяє, то це німець Фрик. Кому-кому, а вже мені доводиться крутитися й брехати, як нікому, і дуже бути обережним. Увесь час жартую з вогнем. Коли схиблю в чому, то вже не вискочу, бо вже давно помічений до льоху.

Балакаючи, Григор весь час прислухався, немов когось ждучи. Аж ось у кущах від берега почулося сюрчання перепелиці, а потім одгукнувся перепел. Григор свиснув тихенько, в кущах заворушилося.

– Коли йти, то йти, – сказав ніби сам до себе Григор.

У ту ж мить з кущів з’явилася невисока постать людини.

– Ти, циганчук? – запитав Григор. – Іди сюди, не бійся.

До нього підійшов парубок в мокрій одежі, видно було, що він тільки що переплив річку.

– Чого це ти забарився?

– Ніч тепер мала, – одповів той і замовк, дивлячись на бурсаків.

– Кажи! Вони свої, хоч і нетутешні, – кивнув Григор на Самка з Марком. – А що там гомонять оті, що босі? – запитав таємничо.

– Що ж гомонять? Скидають халявки. А гавкуни не дуже пантрують, – одповів парубок.

– Нехай там ковадло міркує, а босі танцюють. Я постукаю, коли гавкунам буде холодно, – сказав Григор парубкові.

– Їх нагріють плетені, – промовив парубок і зник за кущами.

Бурсаки слухали здивовано незрозумілу для них балачку Григора з парубком. Самкові пригадалася отака балачка кравця Абрума з розбійниками, коли він з Марком були вскочили в лабети в Чернігові.

– Що ж, кинемося ще у вогонь. Ми знаємо, що боротьба нерівна, покличе пан муштрованих людей, збере своїх прикажчиків-псарів, і нас приборкають: кого закатують, кого закинуть в льохи на довгу смерть. Оце нас жде. Але ж далі вже неможна. Оце в нас одна надія, що за нами підуть усі, бо ждали Пугача, немов Бога з неба. Коли б він був пройшов отут, тоді б інакше повернулося. Та вже підемо на що буде. Коли б ще нам стали на допомогу руські, що по той бік Сейму, з-під Путивля. Оті руські вже двічі допомагали нашим битися з псарями, багато їх повбивали, хоч і їх самих полягло тоді чимало. Допоможуть. Однаково й вони під батогами стогнуть, – говорив Григор.

– Та що це Ясько не йде? Уже час наплакатися, згадав він про старого музику і, вставши, пішов у той бік левади, де кладовище самогубців.

Самко почухав добре потилицю і подивився на Марка.

– Отаке воно, Марку! Що день, то й новина. Та де там, по дві новини на день, і всі такі, що хоч куди. Одна від одної краща. То нас у кріпаки, то у волхви, а це вже у вояки. А там, дивись, опинимося в льоху на ланцюгу. Веселий край! Отут не занудьгуєш. То ж в світі є такі терплячі люди. А щось вони надумали! Хоч я дурний, мов пень, а от мені здається, що воно щось не так, – міркував Самко. – Не так. Кажи й ти: не так! – запропонув він Маркові.

– Не так, – погодився Марко. – А що ж воно не так? – запитав він Самка.

– Не з того боку думають почати, – з’ясував Самко. – І ти кажи: не з того.

– Не з того. А з якого? – знову запитав Марко.

– Спитай мене, так я і не скажу, – признався Самко. – Щось крутиться у мене в голові, ворушиться, а докупи не зберу й не складу. Повнісінько тобі думок всередині...

– А щоб надворі – нема, – підказав Марко.

– Отож, брате, і воно, – погодився Самко. – А вже надумаю, як не сьогодні – завтра. Надумаю!..

– Коли не треба буде, – знову підказав Марко.

– Та й таке буває. А ти, дивись тобі, який став балакучий! – здивувався Самко. – Я ж казав, що ти вилюднієш, Марку! То в тебе було за найперше в світі – їсти, за найдруге – спати, а оце вже й ти почав прислухатися до дечого, – казав задоволено Самко. – А ще ж нам треба думати про те, як волхвувати. Сатурн, Венера, Марс... бодай тобі морока. Юпітер, Аврора, – почав він пригадувати старогрецькі назви зір.

За кущами, куди пішов Григор, почувся гомін, повний обурення.

Самко швидко підвівся, а за ним і Марко. Вони пішли послухати, що там робиться, підійшли близенько і зупинилися в кущах, слухаючи балачку Григора із старим музикою.

– Гаразд, що я вчасно згадав про тебе... А ти вже обрав був собі таку мерзенну смерть, хотів повіситись... – дорікав Григор.

Музика стояв нерухомо, похиливши голову.

– Облиш мене... не треба... кажу – не хочу жити... Я вільний над собою хоч у смерті... Загинути не заборонить ніхто... Єдине вільне право у раба, що він зможе пропасти, коли схоче... Моє життя не потрібно нікому... Лишився сам...

– Ні, ти не сам, є люди, коли ти маєш нас за людей, – сказав Григор.

– Люди... нехай живуть люди, коли мають змогу жити... Для мене смерть – одпочинок... Я змучений життям... Кажу – не хочу жити...

– Ну, що ж, коли так, то нехай буде й так, – промовив наче байдуже Григор. – Коли ти жив тільки думкою про самого себе, то тобі і лишається зависнути на гілляці. Коли ти бачиш, що усім людям життя за мед, а тобі одному гірко, немає змоги жити, тоді кінчай своє ягняче життя, – додав він зневажливо.

Уразило, мабуть, оте музику, бо він одхилився від дерева, підвів голову.

– Немає жалощів у тебе... Я ж тільки що поховав...

– Ти поховав, твоє лихо велике. Хто ж каже, що тобі не болить? – голосом, повним жалю, забалакав Григор. – А чи ти знаєш, що завтра відірвуть сотні дітей від батьків та поженуть їх на гірше, ніж смерть?.. І вони ж застогнуть, і в них заболить... А хіба ти забув, Яську, що у льохах сидять найкращі наші люди. Нелегко, мабуть, їм... Вони отам без жодної надії гризуть залізо... Поховані живі... З них двоє вже зовсім стерялися, і від їхнього реготу, дикого й страшного, холоне кров, коли почуєш... А то ж вони ті, що йшли за всіх, а всі забули про них. Коли ти, Яську, за своїм власним лихом забув про нашу пекучу справу, то нічого більше тобі казати. Лишайся отут і роби собі, що хочеш, – сказав гірко Григор і пішов від нього.

Ясько здригнувся і кинувся до Григора.

– Пожди, і я з тобою, за вами всіма. Коли пропасти, то хоч знати за що, – сказав рішуче.

– Усе нам скажуть найближчі дні, – одповів йому Григор. – А ви, браття, ще тут? Ідіть, одпочивайте, побачимося сьогодні або й завтра, – сказав бурсакам і пішов з Яськом понад берегом річки.

Зворушений, коли б не вперше за своє життя, запальними й обурливими словами Григора, Самко яку хвилю стояв нерухомо.

– Чув, Марку? – запитав, утерши очі.

Марко нічого не відповідав, а тільки висякав носа так гучно, що по тій бік річки, за лісом, загавкотіли собаки.

– А щоб тебе... Отаке бісове сурмило... Саме з тобою провадити потайні справи, – сказав Самко, ідучи до млинаревого двору. – Сатурн, Венера, Марс... Побила б лиха година усіх панів у світі!

Лежачи в клуні, він довго не спав, думаючи про волхвування та складаючи в голові відповідну астрологам рацію. Уже ж не дурно Самкові ще в бурсі доручалося складати орації.

Хто такий Григор

Уже коли добре припікало надворі сонце, збудив млинар бурсаків снідати. А після сніданку, коли старий пішов до млина, а Марко вклався знову спати, Самко сів у садку біля сліпої, розповів їй про свої пригоди з Марком, а потім почав розпитувати її про Григора.

Сліпа розповідала все, що знала про нього. Батько Григора був у Січі за коваля, був такої дужої сили, що брав на плече гармату. Він отут перший повстав супроти пана і загинув першим. За ним услід умерла і його дружина. Григор лишився без батьків, його взяли до панського двору, щоб він грався з паничем. Панича вчив грамоти дяк, а Григор прислухався до того вчення і здивував дяка, прочитавши молитвослова. Довідався про те старий пан і звелів дякові, щоб той вивчив Григора гаразд, бо він почав слабнути на очі і хотів мати свого читця. Але Григор, пройшовши дякову науку, схотів ще більшої та й утік не куди – аж у Москву. Тут його не шукали, подумали, що його десь засмоктало в болоті. Але він там, у Москві, добувся до розумних людей, почали вони його вчити, він їх дивував своїм розумом. І один з них надумав сповістити нашого пана про Григора та просити його, щоб дав змогу Григорові вчитися вільно. Але пан послав прикажчика, і той спровадив сюди Григора. Не схотів пан, щоб його раб вийшов на вченого, і поставив біля себе за прислужника. Була чутка, що оті вчені люди в Москві зверталися до самої цариці, щоб звільнити Григора. Але пан уперся, що його раб Григор підлого роду і бунтівницького кодла, а до того злодій і п’яниця, та й ще хворий на чорну хворобу.

– Засумував був дуже Григор, коли його привезли з Москви, хотів повіситися, та ми його розважили гуртом. А молодий панич хоч і ненавидить Григора за його розум, чи, може, чує духом у ньому найбільшого, потайного ворога, а проте, іноді й послухає Григорового слова, хоч таке буває дуже рідко. Пан вірить найбільше Борисові та Петруні, бо один катує людей, а другий ходить на підслухах. А всі люди – від старого до малого – люблять Григора, хоч і не виявляють того, щоб не було йому погано. Оце він надумав, хоч самому пропасти, а розворушити людей, зняти повстання та ослобонити з льохів в’язнів. Є в нього друзі-однодумці, що підуть за ним на смерть.

Самко, слухаючи про Григора, вже не дивувався з його розуму і тільки не міг збагнути, що він такий непоказний з себе, несхожий зовсім на лицаря-вояку, надумав отаке діло.

Бенкет

Самко помітив, що панські прислужники несли до обгородженої левади килими та подушки, готуючись до бенкету. Порішив Самко, що треба їм з Марком готуватися й собі до волхвування. Сам він якось викрутиться, зуміє сказати рацію з пророкуванням, а от коли б Марко не схибив, бо він, як на те, не дуже пам’ятливий.

Збудив він Марка, пождав трохи, поки той позіхав та чухмарився, і почав його муштрувати, як треба поводитися справжньому астрологові. Хоч і небагато слів треба буде Маркові промовляти, а проте оті слова треба сказати вчасно.

– Оце, Марку, нам з тобою доведеться волхвувати, а це тобі не те, що ковтнути сливу. Я вже надумав орацію. Так отож треба, щоб ми були схожі на достеменних волхвів, хоч я зроду їх не бачив, які вони і на масть. На мою думку, вони повинні бути дуже розумні на вигляд, то ти згадай нашого ректора, бо хоч він і не дуже був розумний, а умів з себе вдавати дуже розумного. Так що треба і тобі на той час переробити свою байдужу й придуркувату пику на розумну. Тому тебе всередині хоч нехай і хтозна-що, а виглядай, як вчений. А що тобі мало доведеться промовляти, то твоє діло краще від мого, бо коли людина мовчить, трудно вгадати, чи вона дурна, чи розумна, – говорив Самко. – А підводься лишень, Марку, стань отут, дивися в отой куток клуні, на отой стовп і думай, що ото пан. Уклонися... не так... Це ти, наче слимак ігуменові... Уклонися так, з такою, мовляв, думкою: «Я тобі вклоняюся, але ж я не забуваю, що я собі я». Отак, отак-о. Тепер стань рівно, задери трохи догори голову. Так... Очі під лоба, так немов ти думаєш про віщось розумне. Підобгай губи і витягни трохи обличчя, щоб воно було довгасте, а рота не роззявляй.

Хоч він і не покладав надії на Маркову здібність до волхвування, а проте, виявилося інше – під час муштрування Марко набирав такого вченого вигляду, що Самко аж качався в сіні від сміху. А коли Марко серед Самкової орації промовляв своїм басюрою: «О, рекс! О, саксіос!» – то зовсім був схожий на вченого волхва. Коли дурна Гапка зазирнула в той час у клуню та побачила Марка з отакою вченою пикою, то й вона здивувалася.

– Хай тобі лихо! Він тобі немов вдавився печеною редькою!

Опівдні десь неподалеку почулася музика, чутно було декілька скрипок, флейт та клярнетів. Млинар сказав бурсакам, що то вже пан та гості під’їздять на баркасах до левади і що вони декілька днів бенкетуватимуть.

Аж ось на містку з’явився гурт дівчат, зодягнутих у різнокольорові, барвисті вбрання, такі дивовижні, що бурсаки не бачили й зроду. Дося їм розповіла, що то вони зодягнуті в такі вбрання, які тільки є в світі: турецьке, шляхетське, грецьке, московське та різне, і що пан посправляв його в Москві, але тільки коли бенкетує, наказує, щоб дівчата убиралися та дивували гостей.

– А ото веде перед Іваниха, Борисова тітка, – вказала Дося на високу й огрядну вродливу жінку, зодягнуту в оксамитну сукню без рукавів, застібнуту срібними ґудзиками; на голові в неї блищала кибалка, оздоблена золотими та срібними квітками. Вона, ідучи, наче пливла, пишаючись, мов пава, і попрямувала з дівчатами до левади, звідкіль чулася музика. За дівчатами услід протелепкався гладкий Петруня; він ішов з пихою, задерши догори голову, на плечі в нього висів, білий, мов сніг, рушник, біля пояса бряжчали ключі.

«Хоч би про нас з Марком забули», – подумав Самко.

Коли ж у ту хвилю з’явився на містку Григор і завернув до млинаревого двору.

– А ви, брати, вже підготувалися? – запитав Григор бурсаків.

Самко сказав йому, щоб він пішов з ними в клуню та подивився й послухав. Ставши серед клуні, волхви з поважними обличчями і належними рухами проробили своє, тобто Самко прочитав орацію, а Марко проказав своє.

– Чудово! Краще і не треба! – похвалив радий Григор. – А тепер, вчені мужі, ходіть за мною на леваду. Ви там будете стояти напоготові за кущами, на ту мить, коли пан забажає побачити вас. Ви не бійтеся. Страшного нема нічого. Це ваш і наш порятунок. Сміливість – усе в світі! – підбадьорював Григор бурсаків, ідучи з ними до левади.

Ось хвіртка на леваду, всипана піском широка доріжка, а з боків буйна шовкова трава; серед левади невелике кругле озерце, обкладене камінням навкруги берега, а над озерцем наче висів місток, зроблений дугою, під містком плавають лебеді; левада з усіх боків оточена кущами густої ліщини, а понад самим парканом високі та товсті дуби; супроти озерця, з-за кущів, визирав верх альтанки, вбраний барвистими килимами.

Повів Григор волхвів понад парканом стежкою серед кущів ліщини і, обвівши поза альтанкою, сказав, щоб вони отут за кущами пождали, поки дійде до них діло, а сам пішов до альтанки.

Озирнувся Самко навкруги і побачив, що аж у самій глибині левади сиділи на ослонах музики, всі одягнуті в зеленого кольору каптанці, в однакових солом’яних брилях та жовтих панчохах. Дедалі музики грали все тихше й тихше, так що стало, чутно балачку за альтанкою.

Цікаво Самкові побачити, що воно там в альтанці робиться. Зайшов він трохи збоку, продер кущі і почав дивитися. Он під альтанкою, обвішаною килимами, за довгим столом, що на ньому блищали сулії та келихи, сидів з білою куделицею на голові, з поголеною пикою рожевого кольору, наче в поросяти черево, з довгим та товстим носом, ситим підборіддям, прищуленими очима, в блискучому гаптованому золотом на грудях та плечах кунтушеві, мабуть, сам пан-господар, а з боків столу сиділи ще два пани. Один з них теж з поголеними вусами й бородою, з куделицею на голові, а другий пан – з поголеною головою, з довгими вусами, засмажений, в білому і простому каптані з блискучими ґудзиками.

За спиною пана-господаря стояв з білим рушником на плечі Петруня, а за ним Борис; за спинами панів-гостей стояло теж по прислужнику: два дуже старі дідки з рушниками на плечах. А по цей бік альтанки, вже надворі, супроти столу, на майданчику, засланому килимами, сиділи півколом дівчата в різних убраннях; з ними пишна доглядачка – Іваниха. А з обох боків альтанки стояли струнко дванадцятеро молодих, дужих хлопців, зодягнутих в однакові жовті каптанці, в гостроверхих брилях, з канчуками за поясами, з рушниками в руках. Усі мовчали, неначе німі, а балакав тільки пан-господар та інколи гості.

– Коли мій батько-князь був улюбленцем царів, то його синові повинно бути скрізь належне перше місце і пошана. А в нас тепер не так... Хоч нехай я ображений, загнаний у куток ворогом, а проте, я п’ю за нашу матінку-царицю, величну Катерину і за всіх її орлів, окрім одного! – сказав він вставши, а за ним і гості.

Випили стоячи і знову посідали.

– А хто ж він такий, отой один, що ви, поважний князю, не побажали випити за нього? – запитав гість з вусами.

– О, той один лихіший за всіх ворогів... він позбавив мене ласки цариці-матінки... Ну, далі я мовчу... діждуся свого часу... У нас падали згори ще не такі, як він, – сказав крізь зуби пан-князь, і обличчя його налилося кров’ю.

– Могутній, мабуть, ворог. У значних осіб і вороги значні. Та що вам, князю, до ворогів, коли маєте отакі добра, – зазначив гість з вусами.

– А так! Що там вороги? – підхопив другий гість. – От я скажу й не помилюся, що князь не знає ліку всім своїм добрам і навіть – скільки він має душ своїх рабів.

– А нащо мені, коли у мене є оті, що знають? – одповів з пихою князь. – Ану, Борисе! – сказав, не повертаючи голови.

Борис наблизився до панського стільця, витягнув з-за пояса нагая і, дивлячись на карбоване пужално, почав голосно вичитувати:

– «На вісім сіл двадцять дві тисячі п’ять сотень та ще дванадцятеро душ; з них загинуло за рік своєю смертю – дев’ять сотень та ще сімдесят душ; повісилося двадцять троє; втопилося дванадцятеро, зарізалося семеро і невідомо де поділося чотири душі».

– Ой-ой! Двадцять дві тисячі! Оце я розумію!.. – дивувався заздро пан-гість з поголеними вусами. – Є з чого вибрати отакий розкішний квітник, – вказав на дівчат. – Князь живе, як жив колись Сократ.

– А хто воно Сократ? – запитав князь гостя.

– Сократ – це грецький цар, – одповів гість.

– Ось воно що! – задоволено промовив князь. – Ану ти, дурноверхий учений! Де він там?

З глибини альтанки з’явився Григор і наблизився до князя.

– Ану, кажи, коли царював грецький цар Сократ?

– Царя Сократа не було ніколи, а був мудрий Сократ, величний вчитель і філософ, – одповів Григор.

Князь глянув на нього гнівно.

– Запиши йому двадцять п’ять різок, – сказав він Борисові. – Ото, щоб він пам’ятав на другий раз Сократа.

Борис витяг ножа й закарбував на пужалні.

– Двадцять п’ять мало. Зовсім ніщо. Звеліть, ваша ясність, нехай запише сотню, – поправив Григор пана.

– Чого ж то так? – здивувався князь і навіть глянув на Григора.

– За вченого й мудрого філософа Сократа і двісті різок мало, ваша ясність. Це ж його вчена тінь образиться. Царів сотні, а він один великий, – сказав Григор.

– А коли він, отой Сократ, не був царем, а якийсь там учений, то... то не записуй зовсім, – звелів Борисові князь.

Той зарізав ножем на пужалні щойно накарбоване.

– Плювати нам на вчених. Учені – то є перші бунтівники в світі, – зауважив князь. – Ми краще вип’ємо за всіх царів.

Пани спорожнили кубки.

– Ге-ге, ласкавий князю, це ви нас почастували надто міцним напоєм, – сказав гість з вусами.

– Ви ж бачите, взялася мохом сулія, пробувши чверть віку в схованці, – зазначив з пихою князь.

– Нехай живуть вино й жінки. Вони веселощі й насолода наша! – вигукнув сп’янілий гість без вусів.

– Танок! – сказав князь.

Петруня вийшов з альтанки і махнув двічі рушником у той бік, де були музики; вони заграли гучно й швидко до танців, а з кущів, що з боку альтанки, вибігло двоє дівчат у гарних блискучих убраннях, подібних до убрання Іванихи; вони, вклонившись панам, почали танцювати. Після них усі дівчата водили короля, співали й танцювали. Пани-гості повставали із стільців і, дивлячись на танки, притупували ногами.

Непокірна

– Чи є на тому світі рай, чи нема, а тут він є. Та й добре ж, князю, нам – володарям! – вигукував задоволено гість, позираючи ласо на живий квітник дівчат, що після танку посідали знову на килимах.

– У праотця Адама була одна Єва, а ми їх маємо, скільки душа забажає, – сказав князь.

Пани-гості зареготали.

– Нехай лиш охорона йде до замку, – наказав князь Борисові.

Борис підійшов до одного з охоронників, сказав йому щось, той махнув головою до всіх озброєних, і вони враз зникли за альтанкою.

– Я не подобаю, коли є зайві очі, – сказав пан гостям, коли пішли охоронники. – Ось маєте, аж двадцять дві Єви. А коли схочете спочити, то котрась із них почеше на сон п’яти.

– Ха-ха-ха! Почешуть п’яти? – перепитав гість без вусів. – Отож люблю! Інакше й не засну! – додав він, вибираючи очима якусь з дівчат. – Ану-бо ти, біленька, гоп сюди! – ударив себе по коліні. – Ти, шляхтяночко... ти ж! – указав він на невеличку на зріст, біляву дівчину в шляхетському вбранні.

Дівчина підвелася й зупинилася, дивлячись сумно долі.

– Ну!.. – промовив крізь зуби незадоволено князь.

Іваниха смикнула дівчину за полу і з ласкавим виглядом на обличчі просичала грізно до дівчини:

– Іди ж, сучко, іди!

Дівчина затремтіла, зблідла і підійшла до пана-гостя, а він потягнув її до себе і посадовив на коліна.

– Чого ж тремтиш, зозулечко? Не звикла ще? – запитав.

– Вони в мене, мов голубки. Я за хворобою не займаю їх, а для гостей у мене все, – сказав князь. – А де ж отой... Ясько? Чому його нема? – запитав він.

– Яськові трапилося велике лихо: дочка його втопилася, – сказав Григор, дивлячись пильно на князя. – Він отут неподалеку, на страшній леваді, мабуть, плаче.

– Плаче? Г-м!.. Жаль, жаль!.. – промовив співчутливо князь. – Це є в мене такий надзвичайний музика, вже старий, а грає напрочуд. Зугарний на вигадки такий, що й мертвого розважить. Ану, Петруню, піди його знайди, нехай потішить панів гостей, а потім уже нехай собі плаче, скільки схоче.

Петруня пішов.

– А ще ж ви, ваша ясність, наказували, щоб з’явилися чарівники-волхви, що знаються на зорях, – нагадав князеві Григор.

– На зорях?.. Чарівники? А, згадав. Цікава річ. Зараз веди їх сюди.

Григор пішов за альтанку.

– Що ж то таке, князю, на зорях? – запитав гість з вусами.

– А це прибилися чарівники якісь, – одповів князь. – Ось ми побачимо, що воно за такі.

– Чарівники? Чарівники?.. Цур їм!.. Я люблю чарівничок!.. – сп’яніло, промовив пан. – Ану лиш, ти, чорнява чарівничко... туркеньо в штанчатках! – гукнув на дівчину в гурті. – Ти, ціпонько, ти... Ціп-ціп, куріпочка!

Іваниха штовхнула дівчину в турецькому вбранні, але та сиділа нерухомо.

– Ну, ти? Тебе просити? – гримнув князь.

Іваниха швидко витягла зі свого очіпка гостру шпильку і штрикнула в бік дівчину, прошепотівши злісно:

– Підеш, сучко, підеш!

Дівчина застогнала стиха від болю, але сиділа нерухомо, хоч гостра шпилька Іванихи стирчала глибоко в тілі.

– Що там за довгий торг? – запитав незадоволено князь.

– Не хоче слухати, – сказала бліда від злості Іваниха і витягла з тіла дівчини скривавлену шпильку.

– Я не піду... Я не хочу... хоч ріжте, хоч печіть... Я втоплюся. Я пропаду... – промовляла непритомно дівчина.

– Що-о?! Вона не піде?! – запитав грізно й разом здивовано князь.

– Дозвольте, ваша ясність, повчити її, – сказав Борис.

– Не тут учити... Нехай Іваниха поведе її до замку, – наказав князь.

Іваниха підвелася швидко, схопила непокірну дівчину за руку і потягла за кущі.

– Я таке люблю, коли не кориться... Розпалює тоді дужче... Ви, князю, продайте мені оту непокірну, – запропонував гість.

– Продам, яку схочете, окрім неї. Вона для прикладу всім буде покарана, як слід, – сказав князь.

Астрологія

Почув Самко, що дійшла справа до них з Марком, злякався, всередині похололо, але тільки на мить.

– Ану, підводься, сонливий волхве, бо вже доходить до нас, – сказав він Маркові, що сидів собі під кущем та куняв під музику.

Аж ось підійшов до них Григор.

– Ось де ви, а я вас там шукав. Їх ясність бажають бачити вчених астрологів, – сказав він уже поважно і вклонився з пошаною, неначе справжнім ученим волхвам.

– Держися ж, Марку! Коли буде все в лад, то нічого, а коли не в лад, то перекидай альтанку, та тікаймо, куди втрапимо, – попередив Самко Марка. Уже він звик бути напоготові, коли доходило до чого слизького.

Ось Григор підвів їх до столу і, знову уклонившись їм з пошаною, одійшов і став з боку альтанки. Волхви, зупинившись супроти панства, вклонилися разом, зняли догори руки, наче закликаючи небо допомогти, потім поволі спустили руки.

– Ху! ху! ху! – захукав, обертаючись на всі боки, Самко, неначе одгонячи круг себе нечисть.

– Хо! хо! хо! – захокав, як з бочки, Марко.

Уклонившись ще раз панам, Самко почав про мовляти надхненно орацію:

– Сатурн, Венера, Марс і всі небесні зорі своїм блискучим і благосним промінням осяють усіх, найпаче найясного пана-господаря!

– О, рекс! О, саксіос! – ревонув гучним басом Марко, вирячивши очі.

Пани аж здригнули, дівчата позатуляли собі руками вуха, а Петруня й старі дідки прислужники перехрестилися з переляку, наче почувши грім.

– Премудро мовлено. Знавців одразу видно, – сказав здивовано й задоволено князь. – А що ж вам про мене виявили зорі? – запитав він.

– Прихильно дивиться на владного Сатурн, свої всі блага ллє на владного Венера, а мужній Марс до ніг вельможного складе всіх ворогів його, найпаче найстрашнішого, – прорік Самко.

– О, рекс! О, саксіос! – ревнув знову Марко.

– Усіх ворогів?!. І найстрашнішого?! Гм!. Предивна дивина. На перший раз сказали зорі влучно, – здивувався князь. – А хто ж він є, той ворог?

– О, ворог той запеклий, дужий ворог. Його ім’я відоме вельможному господареві, – одповів Самко, зміркувавши, що нічого відповісти на таке слизьке запитання.

– Вам сказали зорі, що він мені не буде вже страшний. А от мені цікаво дуже знати, чи то він, чи ні. Ви, напевно, знаєте та боїтеся сказати. Кажіть сміливо, коли такі знавці. Я вас нагороджу, нічого не пожалкую, – казав князь, важко дихаючи.

Він забув навіть про гостей, зліг ліктями на столі, зазирав Самкові в рота, ждучи, що він скаже далі.

Закрутилося в голові в Самка. Не знає він, що далі казати, бо й нічого казати. Глянув на Григора, аж бачить, що й той зблід, збагнувши, що погана справа. Глянув на Марка, а в того вже пика повертає з ученої на дурну. А пан жде відповіді. За спиною в пана посміхається злорадо Борис. Запанувала важка мовчанка. Аж ось Борис наблизився до пана.

– Насмілюся сказати, ваша ясність, що вони – не знахурі, а якісь дурисвіти й брехуни. Коли б на мене, то я звелів би їх пов’язати та всипати гарапників, щоб не дурили ясного князя.

«Оце вже вскочили, як слід», – промайнуло в голові в Самка. Уже він зиркнув навкруги, думаючи наробити шелесту та тікати кудись. Підвів їх отой Борис. Позирнув на Бориса й Марко. Хоч і не меткий він на розум, а догадався, що погане щось, коли вже й розумний Самко ні в сих, ні в тих. А Борис забалакав про гарапники, до яких Марко був не дуже охочий.

– Це він отой, що зуба... – пробубонів наче сам до себе Марко. Аж підскочив раптом чогось князь, коли Марко сказав оте. Він аж ліг на стіл грудьми і вп’явся очима в Марка.

– Як?! Як?! Зуба? – запитав князь палко. – Так! Так! Угадано! Угадано! Він ворог мій лихий! Він, Зубов! – скрикнув князь. – Ну, далі я мовчу... – похапливо додав він і замовк, озирнувшись на гостей. А по хвилі вид його зробився радісний. – Так – Зуба? – перепитав ще раз Марка.

– Еге ж, зуба, – одповів Марко байдужо.

– Усе вгадано! Нічого й казати. Ви справжні волхви. А особливо отой великий! – указав він на Марка. – Вам сказали зорі про того, кого ви не знаєте й не бачили. Небагато слів, а все сказано.

Князь задоволено випив кубка. Адже Зубов був коханцем цариці Катерини.

– А що ж воно станеться з отим Зубом? – запитав знову Марка князь.

– Та що з ним станеться, коли вже сталося. Розбилася й пропала череп’янка, а зуб упав, – одповів Марко, не розуміючи, чого пан зацікавився його зубом.

– Упав? Упав?! – перепитав зовсім радісно князь. – Розбилося!.. Тепер я зрозумів. Воно й повинно було розбитися! – говорив сам до себе радісно.

Дивувався мовчки Самко, не знаючи, що воно саме сталося, про який зуб іде розмова, а проте видно, що перевернулося на добре, не треба тікати. Он і в Григора засміялися весело очі. А Борис наче аж позеленів від злости. Ось як він позирає люто на Марка і знову наблизився до князя, щось хоче з’ясувати князеві, про який зуб казав йому отой дурний приблуда.

– Насмілюся ще сказати, ваша ясність, про оцих знахурів, що вони...

Але князь гнівно зиркнув на нього, вдарив долонею по столу.

– Не смієш ти нічого після цього! Ти надто взяв волю. Втручаєшся, куди тобі не слід. Послухав би я був тебе, то й не знав би нічого. Ні слова мені про знавців!

Злякався Борис, аж присів. Не радий, мабуть, що й обізвався. Уже коли князь сказав, щоб ні слова про те, то треба мовчати, а то позбудешся панської ласки.

Повеселішав Григор, що так несподівано повернулося на краще, що князь, через свої настирливі думки про ворога, повірив у те, у віщо хотів вірити.

– Астрологів, мудрих віщунів, треба розуміти з півслова. Ними керує високе натхнення, – сказав Григор.

– І ти мене не вчи, – буркнув князь, а проте без гніву, навіть задоволено. – Я знав давно, що впаде мій ворог, а ось зараз і знавці сказали. Річ нелегка вгадати чужу думку і сказати прізвище, коли я сам від себе ховав його в думках. Сьогодні ж вирушу на Курськ, дізнаюся, що там, а потім до Москви, – говорив радісно князь. – Іди мерщій до замку, нехай зараз запрягають карету і подають сюди, – наказав він Борисові. – Охоронників буде з мене дванадцяти; за камердинера беру Гнідого Петра. А Фрик Карлович нехай наготує шкатулу, він знає. Ну, іди!

Борис пішов швидко.

– Ви їдете, князю, так я прошу вас дуже, щоб ви дали мені на час декілька своїх псарів, щоб допомогли мені догнати товар до Осколу, – звернувся до князя гість з вусами.

– І я про те ж прошу вас дуже, – сказав другий гість.

– Гаразд. Беріть хоч усіх, – погодився князь. – Я раджу вам декількох, ну, хоч з десяток хлопців узяти на прута, скувати один до одного, а решта піде й так. Кажу вам наперед, щоб ви не дуже з ними цяцькалися в дорозі. Раб тільки й держиться на острахові кари. Як наказав мій покійний батько: «По-божому з рабами, щоб їм було воднораз душно й холодно».

– Як це по-божому? – зацікавився гість з вусами.

– А так, як нас навчає святе писання: «Лукавого й лінивого раба печи вогнем, щоб він скреготів зубами». Хоч, правда, я вогнем їх не печу, навіть не велю бити товстим паліччям, щоб не калічити, а держу в острахові кари. Найкраща річ різки, як це завів мій управитель-німець, – кісток не переб’ють, а дошкулять добре.

– Так, так, – згодився гість. – Каліка-раб непридатний нікуди. Та вже, коли часом обхопить гнів, тоді не дивишся, що й збитки собі робиш.

– Буває. Де п’ють, там і ллють. Я сам колись розпалився й понівечив дуже свого раба, а потім жалкував, бо він був добрячий тесляр і непоганий музика, а вже після того нікуди нездатний зробився, – розповів другий гість.

Отак розмовляли пани. Аж ось пан згадав про волхвів.

– Кажіть, знавці, якої бажаєте від мене нагороди за те, що вгадали? – запитав він волхвів. – Кажіть, що вам, то все буде, бо велике в мене слово.

– Що ж нам? Насамперед, щоб нас отут не держали і ми собі йшли, куди нам треба, – сказав Самко. – Чи так, Марку?

– Авжеж, – погодився Марко.

Блазень Ясько

Прийшов Петруня і сказав князеві, що йде Ясько.

На леваді почулася безглузда пісня, вигукував її старечий голос, а по хвилі з’явився на місточку, що над озерцем, старий музика в чудернацькому вбранні: в каптанці, пошитому з оксамиту двох кольорів, але таку, що півкаптанця з зеленого оксамиту, а пів – з жовтого, один рукав зелений, другий жовтий, так саме й штанці з двох кольорів, черевики теж різноманітні, на голові брилик з китицею й з причепленими до крис невеличкими дзвіночками; в руці він держав невеличку ляльку, зроблену з ганчірок. Ідучи місточком, він підскакував, танцював, крутився й наспівував безглузду пісню:

Ой, були, ой, жили, Ой, жили, ой, були, Та спасибі батькові, Та спасибі матері, Що нас таких добули!

Блазень, наблизившись до альтанки, подивився на всіх і зареготав безглуздо.

– Ха-ха-ха! А ось ще дурень до всіх! Тепер нас тут більше, – промовив він з вихилясами. – А що з вас кому: чи затанцювати, чи про щасного кота заспівати? – запитав панів-гостей.

– Співай про кота! – сказав гість з вусами.

– Кота! Кота! – гукнув блазень у той бік, де музики.

Заграли музики, а блазень, розмахуючи лялькою, а сам, хилитаючись на всі боки, заспівав за музикою:

Ой, жив та був щасний кіт, Мислив жити сотні літ, Тож не думав кіт вмирати... Є в котика всього, вщерть, Коли ж прийшла нагла смерть... Почав котик смерть благати: «Ой, не хочу пропадати, Ще я ж мало в світі жив», – Плакав котик, голосив... Ой, він верть, ой, він круть. Та від смерті усі мруть, Вона мусить всіх кінчати...

Гості, слухаючи пісню блазня про смерть, похмурнішали.

– Чортзна-яка погана пісня! – сказав незадоволено князь.

– Ха-ха-ха! – зареготав безглуздо блазень. – У дурня й голова дурка. Що може дурень стулити путнього? А ясним панам не страшна смерть, ясні пани житимуть два віки. Кажіть, чи заспівати канцону, чи затанцювати хабанеру?

– Покинь, уже набридло. Ось краще б ти заплакав, – сказав князь.

– Щоб я заплакав? – здивувався Ясько. – Ну, і жартівник з пана. Які там сльози в дурня?

– Я кажу не жартуючи, заплач, – загадав суворо князь.

– Добре, я заплачу, – погодився покірливо блазень. – Ги-ги-ги! Вареники сьогодні, а завтра пироги! Ги-ги-ги! – заскиглив він роблено.

Князь махнув гнівно рукою.

– Не так. Заплач справжніми сльозами, – звелів уперто.

Не зрозумів старий Ясько, як це треба заплакати справжніми сльозами, бо, мабуть, не думав ніколи, щоб ними можна когось розважити.

– Сльозами справжніми я ніколи не плакав, – одповів він і вже своїм звичайним голосом, забувши, що він блазень.

– Не плакав? А мені казано, що ти плакав за дочкою, – сказав князь.

Заточився Ясько, заплющив на мить очі, потім подивився непритомно навкруги.

– Я за дочкою?! Ні!.. – промовив він болісно. – Ні, ні. То дурощі, дурощі! Щоб ото я та плакав? – перемагаючи себе, промовив весело. – Та цур їм пек отим сльозам! Я сам не хочу їх бачити. Ось краще я... – хотів він щось, сказати.

– А я хочу бачити. Кажу тобі, заплач!.. – процідив крізь зуби князь (це була ознака його великого гніву).

Це знав Ясько й усі, навіть пес Петруня перехрестився злякано за спиною господаря, а Григор поблід, мабуть, теж боячись за Яська.

– Я ні... не можу я сльозами... – одповів блазень.

Володар, звиклий до слухняності рабів, не міг собі уявити, що якийсь з рабів насмілиться не виконати його примхи, вже не хотів і сам одмовитися від свого наказу.

– А я тобі кажу... Я хочу, щоб ти плакав!.. – ще тихше сказав князь, посинівши від гніву. – Ти знаєш, що я роблю з неслухами? Ти чуєш?..

– Чую, знаю... – одповів Ясько і таким голосом, неначе не він одповів, а хтось інший у ньому. – Я знаю, що я раб, що я продав свій сміх, жарти, продав усе за гниле життя, але ж лихом та сльозами я не торгую! – викрикнув блазень голосом людини, що вже не боїться ні кари, ні смерті. – Я знаю, що мої сльози, мій стогін здалися б за жарт веселий панові. Ні! Не бачити нікому того, як плакав за дочкою, бо то увірвалася струна серця, струна життя!.. А над смертю й лютий кат нехай не посміється! – кинув Ясько панові сміливе слово.

Князь неначе остовпів на мить.

– Це ти мені посмів?

– Тобі, недолюдку. Смерть не страшна мені! – вигукнув старий музика.

Гості дивилися один на одного, здивовані сміливістю раба.

– Де охорона? – запитав князь, але побачив, що її нема. – Зв’яжіть отого пса! – звелів він Григорові й Петруні.

Петруня хотів був піти в’язати Яська та, побачивши, що Григор стоїть нерухомо, і собі зупинився.

– Я вам кажу! – гримнув князь на прислужників, але вони мов заклякли на місці. – Ну, ви, знавці, – звернувся він до бурсаків.

– Е, ні! У ньому лютий дух сидить... – одповів Самко. – Чи так, Марку?

– Атож. Той дух такий, – підтвердив Марко.

– Стерявся він? – запитав з полегшенням князь.

– Мій розум при мені! – твердо зауважив старий музика, бачачи, що він уже дійшов до краю, що далі вже нікуди. – А що, лихі кати? Я вам не дурник, ні? Ха-ха-ха! Сміюся ж я з вас. І вам у неситі ваші очі жбурляю блазенське вбрання, – викрикнув старий музика і, зірвавши з себе з голови капелюха із дзвониками, жбурнув на стіл, а сам швидко пішов і зник за кущами.

– Він або стерявся, або йому життя набридло, – сказав князь.

Зрозуміли прислужники, що Яськова пісня тепер уже одспівана: князь не подарує образи.

Борисова шлюбна справа

Прийшов Борис і сказав панові, що зараз прибуде карета.

– Щоб ти мені піймав лихого пса Яська та взяв його на ланцюга, – наказав князь Борисові. – Ще не забудь, щоб усипали різок Петруні та оцим шкарбунам, – вказав він на дідків-прислужників, – по двадцять п’ять, а Григорові – півсотні за те, що вони злякалися дурня Яська.

– Дякую своєму ясному князеві за науку, – промовив покірливо, уклонившись князеві, Петруня.

Уклонилися й дідки-прислужники.

– Сто тридцять разів рівно буде в мене отакої науки! – сказав жартливо Григор.

– Блазень! – посміхнувся князь з Григора. – Нехай знавці простують собі, куди схочуть, – сказав він Борисові.

– Насмілюся сказати, ваша ясність... – почав був Борис.

– Ти знову про знавців? – перебив незадоволено князь.

– Ні, ваша ясність, проситиму вашої ласки для себе. Вас учора я просив і ви сказали слово... звеліли нагадати вам, – казав, уклоняючись, Борис.

– Коли я сказав, то повинно так бути. Чого тобі саме? – запитав князь.

– Хотів я одружитися та... – недоказав Борис і замовк.

– Вона не йде? Не хоче? Примусимо її, – сказав твердо князь.

– Ні, ваша ясність, ні... Прошу вашої ласки дати наказа на папірцеві, щоб у дворі спарували нас без ґвалту, – прохав Борис.

– Ось воно що? Упіймати хочеш рибку? Чия ж вона така цяця й непокірна? – зацікавився князь.

– Вона млинарева дочка нерідна.

– А, це ось тут? Піди її поклич, – звелів князь Григорові.

– Я слухаю... Я вмить... – промовив стурбовано Григор і, пробігаючи біля столу, зачепив ліктем пляшку.

– Мов з ланцюга зірвався! – буркнув князь услід Григорові. – А ти чого стоїш? Пиши наказа до Фрика, – звелів Борисові. – Побачимо, який у тебе смак, яку обрав собі за дружину. Ти в мене заслужив найкращої. Нехай би глянули на нас оті чужинці, що звуться лихими феодалами, вони б побачили, як ми шануємо своїх рабів достойних! – звернувшись до гостей, промовив князь.

– А так, щирий раб достойний нагороди, а лукавий – кари, – погодився гість.

– Ось і мій щирий раб, – сказав другий гість, указуючи на чолов’ягу, що стояв оддаль.

– А йди сюди, Данилко! – гукнув гість свого раба.

Підійшов, кланяючись, держачи в руках шапку, чолов’яга з хитрим обличчям, присадкуватий, зодягнутий у нову чумарку, з нагаєм за поясом, напевно прикажчик.

– А що, Данилко, ти вже намітив, яких нам брати? – запитав пан.

– Намітив, милостивий пане! Завтра зженемо їх на майдан, а ви передивитеся своїми ясними очима, – одповів прикажчик. – Як подивитися, то путні люди, особливо дівчата, є парубки нічого собі, а є тендітні. Кволих отут менше, ніж на Сіверщині, – додав він.

– О, в мене товар хоч куди, – похвалився князь. – Доброго заводу, з колишніх козаків-наддніпрян.

– Поженемо, Данилко, позавтра надвечір, а поки ще не будемо їх займати, нехай переплачуть, пересумують та звикнуть думкою, що треба йти, куди женуть. А князь дають нам на допомогу своїх псарів, – казав пан.

Данилко вклонився панам і пішов.

– Давай підпишу, – сказав князь Борисові, коли той кінчив писати наказ. – А там уже Фрик Карлович знає, що робити. Він у мене такий, що враз одружить. Дружись, дружись, готуй мені достойних прислужників, – говорив жартливо князь; мабуть, він згадав пророкування волхвів.

– Ось і вона! – сказав Григор, прийшовши з Досею, що від хвилювання то блідла, то червоніла знов.

– Вона?! А підійди-но ближче, – сказав князь, придивляючись до Досі.

– А-а-а! Яка!.. – захоплено промовив гість з вусами.

– Дійсно, краса! Казкова королівна! – додав гість другий.

– Не знав, що є така!.. Де вона взялася! – дивувався князь. – Навмисне ти ховав її від мене? – запитав суворо Бориса.

– Я не ховав, а так воно якось... Вона живе у вільній родині, мала бути одкуплена... – одповів ніяково Борис.

– Кажіть бо, князю, скільки вам за неї? – запитав квапливо гість з вусами.

– Пристану й я до торгу. Кажіть, князю, скільки вам? – причепився й другий гість, дивлячись ласо на Досю.

– Про непродажню річ не треба й розмови, – зазначив князь, дивлячись теж весь час на неї. – А може, вона тільки так раптово впадає в око, – запитав він ніби самого себе. – Ану бо ти, дурноголовий учений, що скажеш ти? – звернувся князь до Григора. – Ти ж бачив італійок і французок, знаєшся на дечому. Ану, що скаже твоє око про неї?

Забігали в Григора очі. Не знає він, що й казати: похвалити красуню – то віддати князеві, а огудити – віддати Борисові. І він надумав щось, зважив швидко.

– Що ж, скажу, – почав, наче знехотя, Григор, роздивившись на Досю, мов знавець на коня. – Ля-натурель... Ля-бланш... Холодна кров. Блискуча амальгама. Краса русальчина. Не варта особливої уваги.

– Отаке саме й я хотів сказати. А запитав тебе, щоб знати, чи ти тямиш, – зазначив князь Григорові. – Холодна кров. Вона вся, мов крижина. І вродиться ж таке холодне й мармурове, – пояснив він гостям. – На ж, дівчино, оцього папірця віднесеш до замку і віддаси управителеві, Фрикові Карловичу. Дивися ж, щоб нікому, – сказав він Досі, віддавши папірця. – А ти вже підеш, коли я вирушу. Ще встигнеш побратися з крижиною, сказав він Борисові, коли Дося пішла.

Самко помітив, що Дося, взявши папірця, непомітно для всіх зиркнула швидко на Григора, вловила його зір, мов побалакала з ним очима.

Панська прозірливість

На леваді з’явилася запряжена шістьма кіньми карета, з машталіром попереду, огрядним кучером на козлах і прислужником на задку, в супроводі дванадцяти озброєних вершників.

– Налий! – сказав князь Петруні. – Шпагу! – звелів Григорові.

Григор кинувся подавати шпагу, що висіла в середині альтанки, і, біжучи, знову зачепив боком край столу.

– Ти щось чудний якийсь сьогодні... Збентежений чогось ти, – зауважив князь Григорові, коли він подав йому шпагу. – Дивися за ним, Петруню, назирай як слід. Цей дурноверхий учений з не дуже безпечних. Коли він, бува, щось таке, то замкнути його в льох. Він, мабуть, щось надумав, – підозріло подивився він на Григора.

– Угадали, ваша ясність, – одверто признався Григор. – Ніяк неможна вкритися від вашого ока. У мене є велика провина перед вами...

– Провина?.. – запитав князь. – Я так і знав, бо ти неначе не в собі чогось. Ну-ну, яка провина? За каяття половина кари.

– Замислив я був, ваша ясність, напитися досхочу. Хоч украсти думав, а напитися, – з каяттям признавався Григор.

– Так воно й є. Уже ніщо не вкриється від мене. Усіх бачу наскрізь, – говорив задоволено князь. – Даси йому напитися гаразд, – звелів він Петруні. – Хто п’є, той зла не мислить. А вас, мої шановні гості, прошу пробачити мене, що мушу вас залишити нагально. Справу закінчити без мене. Може, я й проґавив трохи, та вже таке в мене слово, – говорив він, прощаючись з панами й сідаючи в карету.

Карета рушила, за нею охоронники на конях, а услід пішли й пани-гості з Борисом, балакаючи про куплений товар. На леваді лишилися Григор, Петруня, дідки-прислужники, Самко з Марком та дівчата.

– Петруню! Ясний князь дозволив мені пити! – весело говорив Григор.

– Отож ти пам’ятай велику їхню ласку. А ти такий невдячний. Вони, наші милостивці, все знають, бо не дурно ж їх постановив Господь над нами, рабами нікчемними, – почав Петруня.

– О, Петруню! Хіба ж я не розумію, що Бог над царем, цар над паном, а пан над нами, – промовив побожно Григор, сміючись очима.

– Еге ж, еге ж, – задоволено погодився Петруня, навіть посміхнувся лагідно, з’явивши ще дужче свої жовті ікли. – Ану, до двору, кози! – гукнув він до дівчат.

Не дуже поспішаючи й нерадісні пішли дівчата.

– А ви, волхви... ви підете від нас... Тепер уже ви вільні... – сказав бурсакам Григор, і очі в нього зробилися сумні.

– Та хтозна як. Думали йти були, а потім надумали, щоб зостатися та ділити вашу долю, – промовив Самко. – Чи так, Марку?

– Авжеж, – погодився Марко.

– Ділити нашу долю? – перепитав радісно Григор.

– Яку це долю ділити? – запитав підозріло Петруня.

– Яку? Чудний ти, Петруню. Ти ж, мабуть, даси їм теж смикнути медку?

– Ще б я не дав. Нехай сідають та п’ють, – прихильно сказав Петруня.

– Ото така й доля. Сідайте, вчені волхви! – запросив Григор. – Ми вип’ємо за всі небесні зорі. Вони сказали багато доброго, наблизили час, коли ми скажемо: «Аванті!» – вигукнув він, наливаючи келихи.

Пили всі мовчки, не було про віщо розмовляти на тверезі голови. Григор частував найбільше Петруню, бо наливав щоразу повного йому келиха, Маркові половину, Самкові ще менше, а собі тільки на денце, і проробляв оце так уміло, що Петруня не помічав. Нарешті Петруня забалакав, – це свідчило, що він уже підпив. Він почав вихваляти пана, а Григор потакував.

– Наш милостивий князь... – почав Петруся, – сказав мені: «Дивися за ним, Петруню». Це через те, що ти не дуже віриш у Бога... І не шануєш пана? Не шануєш? Ні?.. – причепився Петруня до Григора.

– О, мій Петруню! Будь певний, що я однаково шаную й люблю пана й Бога, бо варті один одного, обидва милостиві й правдиві. Хто з них кращий, не знаю, – запевняв Григор. – Але ти щось дуже мало п’єш, Петруню. Ну, коли так, ми вип’ємо за бога! – сказав Григор, наливаючи Петруні з різних сулій.

– Ху-у... таке, що ледве проковтнув! – скривив Петруня пику. – Якого ти мені налив?

– Налив з усіх сулій потроху. Підніс тобі ведмедика, що ти іноді полюбляєш. Ну-ну, Петруню! Ще вип’ємо за праведного Ноя.

– Мов нікуди... – одмовлявся Петруня. – Та вже за праведного треба випити, – погодився він і випив. А через хвилину спав, наче мертвий.

– Звалився пес. Не буде стежити за мною, – сказав Григор бурсакам і почав викручувати в себе на грудях одежу. – Я мокрий від меду, бо лив за комір, боявся, щоб не впитися. А куди його прибрати оте падло? Чи однести в комору до млинаря, чи вкинути туди, щоб він води напився? – вказав він на озерце. – Ні, нехай живе. Є гірші від нього, – вирішив Григор.

– Однесемо до млинаря в комору, – порадив Самко.

– Нехай потім, – сказав Григор.

Він стиха свиснув декілька разів, у відповідь теж почувся посвист, щось зашаруділо вгорі на гіллястому дубові, і по стовбурові спустився додолу парубок із сміливим, смаглявим обличчям, той, що його вже бачили бурсаки вночі на Страшній леваді.

– Молодцюватий ти хлопчина, циганчук, завжди, де треба, – похвалив його Григор. – Скажеш, кому треба, що пани гнатимуть людей завтра під вечір. На мою думку, треба б перестріти їх на Конотопському шляху, біля Бочечанського мосту, та наготувати добрі дрючки. А коли запалають вогнем токові клуні, то тоді, напевно, побачивши пожежу, наші псарі повернуться назад, а з прикажчиками та з панами нетрудно буде впоратися. Запродані нехай би зібралися в яру, що біля грузького болота. Що далі робити, покаже сама справа.

– А що робити з отими панами та прикажчиками? – запитав Циганчук.

– У болото їх... Щоб і сліду не знайти, – одповів Григор, і очі в нього наче взялися кригою.

Циганчук хитнув головою на згоду, посміхнувся, блиснувши білими зубами, і зник за кущами.

Охоча молода

Коли зник Циганчук, з-за альтанки з’явилася Дося; дуже збентежена, вона озиралася навкруги.

– Іди сміливо. Окрім своїх, тут нема нікого, – сказав Григор. – Ну, що?

– Та ще нічого. До замку я не ходила, бо догадалася, чого туди йти. А що далі робити, я вже не знаю. Борис побачить, що мене так довго нема, почне шукати. От-от надійдуть сюди прислужники, знайдуть мене і потягнуть до шлюбу з отим. – Вона аж здригнула від жаху.

– Справді, погана справа, – промовив Григор, щось думаючи.

– А нащо ми отут? – запитав Самко. – Нехай лише хто наважиться тягнути. Нехай лише хто прийде. Чи так, Марку?

– Авжеж. Сюди прийде, а звідціль полізе рачки, – сказав Марко.

– Ще рано починати заводитися з ними битися, – попередив Григор. – Коли б ще один день якось перетягнути, переховатися, а там...

Він не доказав, що там, бо в цю мить за парканом левади почувся голос дурної Гапки.

– Гей, сіра! Гей, ряба! – вигукувала вона, цвьохкаючи батогом.

Григор прислухався, і очі в нього враз зробилися веселі, він чомусь раптово зрадів.

– Ха-ха-ха! Стривайте лиш. Як бачу, нам допомагають зорі. У житті йдуть рядком лихо й надія, сум і сміх... А гукни сюди оту обкрадену на розум і красу, – сказав він Досі. – Вона нам допоможе. Вона однесе до Фрика наказа. Коли б тільки її умовити.

– Ось воно що? – догадалася Дося. – Гапка погодиться. Не треба й умовляти її, бо вона давно мріє про Бориса. Агей, Гапко! Іди-бо сюди скоріше! Щось гарне-гарне тобі скажу! Ось іди, бо почуєш, то й сама зрадієш.

– Мені ніколи! Я не піду, бо ще не обідала, – закомизилася Гапка.

– Та йди-бо! Прийшли свати тебе сватати!

– Свати?.. Мене сватати?.. – зраділа дурна. – То я зараз! Ось я швидко! – і почулося, як за парканом зашелестіла трава, загупотіли часто чоботи.

– От і гаразд. Вона однесе наказа і тим затягне якийсь час, а нам цього тільки й треба. А коли що, то можна переховатися на Страшній леваді, – говорив Григор. – А де наказ? – запитав він Досю.

Та подала йому папірця.

– О! – посміхнувся Григор і зачитав уголос: «Фрику Карловичу! Негайно одружіть Бориса з дівчиною, що подасть вам оцього наказа». Ну, не чудесна річ? Тут навіть не назначено, з якою саме дівчиною. Упіймав собі Борис. От коли б це сталося!

– Де ж вони оті? – почувся голос Гапки з-за кущів.

– З’явилася зоря! – промовив Самко. – Ти тільки глянь, Марку!

– Еге ж! Замурзана Венера, – погодився Марко.

– Іди-бо сюди ближче, Гапусю, – кликала Дося. – Я тебе не дурила ніколи, це ти сама знаєш. А коли кажу тобі, що ти підеш заміж, та ще й сьогодні, то вже так воно і буде.

Гапка, позирнувши соромливо на сторонніх, посміхнулася, розтягнувши трохи не до вух свого величезного рота і сховала в рукави свитки своє підборіддя.

– Ги-ги-ги!.. Щоб заміж... Та я не від того, – відповіла вона, гигикаючи в рукав.

– Ха-ха-ха, – зареготав Самко. – Ой, не вдержусь!

– Го-го-го, – загокав, сміючись, Марко.

– Чого вони? Дивіться! Може з мене? – запитала Досю Гапка, почувши сміх. Очі в неї забігали злісно.

– Та ні, ні. То вони так, хтозна-чого, – заспокоїла її Дося, глянувши докірливо на бурсаків. – Ну, годі! Кажи, Гапко, чи пішла б ти за Бориса? – запитала поважно Дося.

– Ге... за Бориса... А ще б пак... За того я й зовсім. Аби взяв.

– Про те вже не турбуйся. Коли сам пан звелів, то хоч би він і не хотів, а мусить брати.

– Хіба звелів?.. То й добре, коли так.

– Звелів, ще й дав наказа, ось папірець. Треба тільки його однести до управителя Фрика, а той вже не забариться і вмить звелить звінчати, – підтвердив Григор.

– Ти ж знаєш Фрика? Знаєш, де він живе? – запитала Дося.

– Щоб не знала отого чудного? Той Фрик такий чудний, немов тобі стара баба Горпина. Ги-ги-ги! – зареготала Гапка. – Чудна в нього пика. Я бачила його колись у лісі, то думала пропаду від сміху. У нього пика чудніша, ніж в оцього, – вказала на Марка.

– Іди мерщій до Фрика, – сказав Григор, даючи Гапці папірця.

– Дивися ж, не загуби, бо вже тоді не підеш заміж, – попередила Дося. – Та не кажи нікому, де його взяла. А щоб там не казали тобі Фрик та Борис, ти кажи їм одне: сам пан так звелів. Не загуби ж!

– Ге, ні, не загублю, – одповіла Гапка, ховаючи папірця за пазуху, і вже хотіла йти.

– Пожди-бо, – зупинила її Дося. – Покинь батога й сакву. Коли б ти ще вмилася.

– Хіба замурзана? Це я біля річки місила з глини паски.

– Ой, ха-ха-ха! – не вдержався знову Самко.

– Го-го-го! – загогокав за ним Марко.

– А чого ви? На кутні! – образилася Гапка.

– Та це я з Марка. Він, оцей Марко, такий, коли йому хто нагадає про паски, так і зарегоче від радощів, – сказав Самко.

– Великий, а дурний, – погодилася Гапка. Вона кинула батога, скинула сакву, а хліб з неї переклала за пазуху. – Ще може схочу їсти, бо піп не дасть, а самими поцілунками ситий не будеш, – промовила вона сама до себе і пішла:

Ой, гой-я, гой-я, гой-я! Це нас буде двоє, двоє, А ще кажуть добрі люди: Там де двоє, й третє буде.

Самко трохи не падав від сміху, а дивлячись на нього реготав і Марко.

– Ой! Ха-ха-ха!.. Думав пропаду... – реготав Самко. – Оце буде шлюб...

– Нам сміх, а Борисові сльози, – сказала Дося. – Ви не знаєте, що воно за Гапка. Не так вона дурна, як буває смілива та люта. Коли б справді можна одружити з нею Бориса, то вона була б йому за найбільшу кару.

Григор задумливо хитнув головою.

– Чи вийде там що з цього, чи ні, а воно одверне на час Борисову увагу. Він і є найстрашніший наш ворог, – сказав Григор.

З-за альтанки з’явився млинар. Хоч він ішов озираючись, а проте обличчя його було таке радісне, що такого бурсаки ще не бачили за час свого пробування отут.

– А йдіть-бо скоріше до хати, – сказав млинар, весело посміхаючись. – Василько прибув...

– Татко мій... татко... – прошепотіла Дося. Вона спершу аж заточилася на ногах, почувши несподівану звістку, а потім побігла, наче полетіла.

Усі теж хотіли йти, але зупинив Григор, вказавши на сплячого Петруню.

– Треба, щоб він побув до вечора замкнутий десь, – сказав Григор.

Марко взяв його на руки, мов дитину, і поніс до млина. Замкнули його сплячого, а самі пішли до млина, щоб побачити гостя з Січі.

Гість із Січі

У клуні, на засланій рядном соломі, сидів, підібравши під себе ноги, огрядний, плечастий чолов’яга, з поголеною, мов маківка, головою, з оселедцем, вже посивілим, як і його вуса; укрите смагою обличчя було в зморшках, і тільки сірі очі блищали ясно і молодили увесь його вид. Він, мабуть, зараз тільки передягнувся у чисту полотняну сорочку і пістряні, вибійчані штани, бо в кутку клуні на зубках борони висів заболочений жупан та оксамитові, теж у грязюці, широкі штани, а долі стояли забруднені чоботи; на кілочку біля стовпа висіла споловіла смушева шапка, з темно-червоним верхом.

Біля батька сиділа рядком Дося і дивилася на нього, не зводячи очей. Неподалік від них сиділа сліпа Орина. Старий козак щось їм розповідав тихенько.

– Васильку, впізнаєш оцього? – запитав млинар, указавши на Григора.

– Либонь Григор. Засмоктаний, бра, який... – сказав козак. – Ну, почоломкаймося ж. Колись укупі наробили шелесту. Гай-гай, давно було! – говорив козак гучним та бадьорим голосом, звиклим гомоніти серед волі.

Почоломкався з ним Григор і сів біля нього.

– А це ось оті хлопці, що я тобі розповідав, – вказав млинар на бурсаків.

– Сідайте, брати, до гурту, – сказав Василько.

Посідали і бурсаки, роздивляючись на січового гостя.

– Старіємо, Григоре! Від старості вже нікуди не втечеш, хіба тільки в хатинку, що без дверей та вікон, – зітхнув козак.

– Придатися на гній і то користь велика, – сказав посміхнувшись Григор.

Трохи помовчали. Козак чогось довго дивився на бурсаків.

– А ви, брати, бува не з Києва? – запитав він Самка. – Так... так... один великий, дужий, а другий менший, меткий... – казав, щось пригадуючи. – Ви часом не бурсаки?

Здивований Самко одповів, що вони дійсно бурсаки.

– А не були ви часом у полоні в розбійників? А потім у Чернігові у великих панів? – зацікавлено розпитував козак.

«Чи не характерник він справді?» — подумав Самко і сказав, що з ними й справді було таке.

– Ха-ха-ха! – зареготав задоволено й радісно козак, – здобули ж ви собі, хлопці, слави. Ха-ха-ха! Шила в мішку не затаїш. Спасибі ж вам від усієї голоти. Отаку штуку вдрали! Соколи! Це ж ви одшмагали різками найбільшого пана. Не абикого, а пана Текелія. Ха-ха-ха! Оганьбили його на віки вічні. Шукали ж вас ото скрізь, не шкодував пан нічого, щоб вас знайти, та не вдалося. Скількох бурсаків переловлено, але все не ті, що йому треба було. Не хотів пан, щоб усі знали про те, та на його лихо деякі з прислужників бачили, як ви його шпарили! Ха-ха-ха! А йому після того ні лягти, ні сісти!

«Он воно що! Добре, що ми з Марком посунули на північ, а то був би з нас чортові баран», – подумав Самко.

А тим часом Василько, регочучи, оповів усім про бурсацькі пригоди. Слухали бурсаки оповідання про самих себе, дивувалися. Багато дечого додано такого, чого наче і не було. А проте, мовляв, нехай буде і так, коли людям до вподоби.

– Так оце ви прямували на Січ, а опинилися аж тут. Та тепер, хлопці, забувайте думати про Січ, – сумно промовив Василько. – Забувайте, бо вже нема Січі... Ось уже три тижні минуло, як її нема.

Він розказав, як збурено востаннє Січ-матір, як підманою й несподівано навкруги, оточили січове козацтво, що ніхто не встиг і подумати про те, щоб боронитися.

– Усі поробилися, наче мокрі курчата, що лови та клади в мішок, – говорив козак. – Така вже наша вдача, що ми звикли битися тільки в походах, а на цей час ми байдикували вдома, не озброєні. Не сподівалися...

Слухали його всі, слухали зажурені й сумні. Самко журився, що вже їм з Марком не бачити ніколи Січі, про яку вони тільки чули; млинар журився, що вже не буде про віщо й згадувати; Григор та Орина – того, що пани, побачивши кінець, вільного кутка, почнуть тепер ще гірше душити кріпаків, а Дося журилася про свого батька, бо йому тепер нема вже де подітися.

– А де ж поділося усе козацтво? – запитав Григор.

– Розвіялося... Хто куди. Багато втікло в Туреччину, – одповів Василько. – Отож, як оточили нас пани з солдатами, зігнали, мов тих овець на майдан, один з московських панів почав балакати до нас всіх, почав обіцяти нам щось добре, а разом і загрожувати, так ми подивилися один на одного, змовилися очима, моргнули вусами. Почали нас пани розпитувати про сяке-таке, а ми й ну вдавати з себе дурників, та таких дурників, що кожному тільки сливи стерегти, а деякі так поробилися й веселі, немов раді своїй лихій годині. Коли нас обдурено, то і ми зуміємо обдурити. Прикинулися ми прихильними та покірливими, а потім обрали слушний час, кинулися до човнів, прихованих в очеретах, та й рушили Дніпром до моря. Хотів був я теж тікати з товариством, коли ж потягла мене думка про тих, що сидять отут у панських льохах... Аж мені отут всміхнулася доля, і знайшов те, чого не думав бачити – свою доньку, – сказав козак, дивлячись ласкаво на Досю. А потім додав, усміхаючись до бурсаків. – Так отож, хлопці, я почув і про вас.

– Та від кого ви чули? – запитав Самко.

– А скажу від кого. Від Старого.

– То ви його бачили?.. Он як воно! – зрадів Самко, згадавши печері й кубло сміливих людей.

– Бачив, хлопці, бачив, – одповів Василько. – Відтоді я знаю його, коли наші з ним голови ще не думали сивіти. Бачили ми з ним лиха. Бачили ми з ним волю, бачили й неволю. Цілий рік на турецькій галері сиділи рядком, прикуті один до одного залізним ланцюгом, та гребли важкою опачиною... Тож то дужі були. Укупі з неволі тікали. Розумний, голінний, козарлюга. Був за курінного, бував не раз за посланця, коли треба було розуму, балакав з Потьомкіним, навіть з самою царицею розмовляв. Поважало його старше товариство, шанувала голота. Добре було б йому, та він не хотів, щоб йому було добре. Завжди підбурював голоту супроти панства. А коли наша старшина почала дуже гнутися перед московськими панами, то знову Старий обурився супроти того, почав застерігати, щоб не дуже ми покладалися на Потьомкіна, бо він, мовляв, обдурить. Не послухали його... А як Потьомкін пристав до нас, приписався до куреня, став за Грицька Нечосу, так Старий тоді вже не стерпів і сказав на майдані: «Бавтеся, хлопці! Дуріть себе самих. Є серед нас московська голота, що стала нашою, а коли ми почнемо брати до куренів московське панство, то недовго житимемо. Знаємо отих братчиків, що і сплять, то їм сниться одне – щоб приборкати на вік-віки голоту».

Зник після цього Старий. То він зникав було на який час, потім знову з’являвся. Казали, що він готує гайдамаччину, що десь у нього є затяг. Балакали, що він ходив на поміч Пугачеві Омелькові... І сталося таке, що не встиг я побалакати тоді із Старим, бо мене вирядили на Самарську паланку. А коли я повернувся знову на Січ, то вже не бачив Старого: зник він кудись, що і чутки не було. Сумував я за ним, бо півжиття пробули вкупі... Але він теж не забув про мене: напередодні перед збуренням Січі переказав мені через певну людину, щоб я прибув до нього, сказав, де і як його шукати. А шукати його треба мудро, бо і чорти із свічками не знайдуть. Знайшов я його...

Василько замовк раптом, так мов не хотів далі казати.

– Було в нас каяття, що не послухали його вчасно, та вже не було вороття. Звірилися ми на старшину та на того одноокого Нечосу, що пообіцяв козацтву меду, а підніс хріну, – говорив сумно старий козак.

– А хотілося б мені побачити ще раз Старого, – сказав Самко.

– Побачити його?.. А ось може й побачимо, – посміхнувшись загадково, одповів Василько.

Війну оголошено

У клуню увійшов музика Ясько, перевдягнутий в селянську одежу – полотняні штани й таку ж сорочку, босий; з-під солом’яного бриля визирало розкуйовджене сиве волосся, очі гостро блищали, в руках він мав залізні вила.

– Ви тут, брати? А я вже порішив не датися живим.

Аж ось він зиркнув очима навкруги і побачив Василька; потім знову оглянув усіх, скинув бриля, протер очі, наче не вірячи собі, а далі він кинув вила і підбіг до Василька.

– Ти, Васильку?.. То то ж ти... – казав, обгорнувши руками Василькову шлю й цілуючи його. – Цс... ти, це ж ти! – вказав він на Досю. – А я... а я!.. – він не доказав і впав, ридаючи, біля нього на соломі.

Старі були друзі Ясько з Василем, однолітки, одного року й подружилися. І ось вони зустрілися, коли один втратив єдину втіху – дочку, а другий знайшов.

– Годі тобі, Яську! Не зазіхай на моє щастя, бо хтозна, що з нами ще буде... – сказав Василько.

Виплакався Ясько, втер сльози і сів біля Василька.

– Це вже я востаннє. Більше ніхто не побачить моїх сліз, – промовив твердо Ясько.

– Ну, а як там усі? – запитав у Яська Григор.

– Та поки що мовчать, – одповів Ясько. – А ось тільки як поженуть запроданих, то враз усі заворушаться. А може й ні... Поплачуть та й по-всьому... Хоч і гірке життя, а кидати його не всім охота. Це ось мені нема що вибирати: хоч смерть, хоч льох... А пани-покупці ще їдуть. Оце я йшов, ховаючись, то бачив ще одного пана чужого – їхав берлином, оточений вершниками, мабуть, здалеку, бо такого пана нема отут поблизу.

– А який з себе отой пан? – зацікавився чогось Василько.

– Пан, як пан. Я добре роздивився на нього, бо берлин зупинився, підправляли упряж, а я підійшов та й роздивився з-за куща. Він, мов не літній з себе, а з сивими вусами...

– А не примітив ти часом, чи є в нього рубець над лівою бровою? – запитав квапливо Василько.

– А ти почім знаєш? – здивувався Ясько. – У нього є рубець над бровою, мов мізинець, не пам’ятаю, над якою, а є.

Василькові очі блиснули радістю, а проте, він не сказав нічого, навіть не рухнувся на місті.

Самко глянув на Марка, але Маркові байдуже про того пана. А Самко десь, мов не так давно, бачив сиві вуса на нестарому обличчі і рубець над бровою.

– Коли хто приїхав купувати людей, то не купить, бо наш чортяка подався аж на Курськ, – сказав Григор.

– Він може й без нашого обійдеться, – посміхнувся козак.

За двором, неподалеку, почулися голоси. Дося визирнула з-за дверей клуні.

– Йде Борисів брат Микита і з ним двоє. Це, мабуть, мене шукати, – сказала вона.

– Нехай лиш поткнуться, – промовив козак і взяв шаблюку, що лежала позад нього.

– Ні, це вже мене... – обізвався Ясько, беручи вила.

– Пождіть, брати, не так, а ось як, – сказав Григор. – Вийдемо з клуні, ось вони, – вказав він на бурсаків, – та я, а ви будьте всі в клуні.

– Я бачив, що Ясько біг сюди, – почувся голос за дверима.

– Тоді треба і Яськові виходити, – прошепотів Григор. – Ви, брати, бороніть Яська. А я собі так, мов ні за кого, – сказав він, виходячи з клуні і насвистуючи байдужо якоїсь пісні.

За Григором услід вийшли з клуні бурсаки та Ясько. На дворі, оддаль від клуні стояли три прислужники з гарапниками в руках, один з них огрядний, схожий на Бориса, а інші два – молоді хлопці, видно з псарів, бо в чоботях з острогами, в жовтих жупанах.

– А, тут усі, кого нам треба! – сказав Микита. – Наказано тобі з’явитися зараз до замку, – махнув гарапником у бік Яська. – А ви оті чужинці – ворожбити?.. Вам теж до замку, – махнув знову гарапником у бік бурсаків.

– До замку? Нам? Чого? – здивовано запитав Самко. – Ваш князь сказав, що ми вільні.

– То він вам так сказав, а Борисові наказав, щоб ви були в замку, поки він не прибуде з Курська. Отже, нічого вам балакати, – суворо зазначив Микита.

– Чув, Марку? Га?.. Велике ж панське слово, як дірка з бублика. Так що нічого балакати, щоб ми йшли до замку якогось, – промовив байдуже Самко.

Ясько мовчав. А Григор, ставши осторонь, мов не цікавлячись нічим, мугикав стиха: «Ту-жур, ту-жур, ля-амур!»

– А ти чого отут? – запитав Григора Микита.

– Я жду Петруню, поки проспиться, бо він дуже упився.

– Ану-бо, ви! Ідемо! Ну, ну! Мерщій! – звелів Микита Яськові та бурсакам.

– Дивись тобі який швидкий, занукав. А ти оце увесь, чи тебе ще в землі багато? – запитав Самко Микиту.

– Що таке?! – визвірився Микита, звиклий, щоб усі корилися панському наказові.

– Таке, сяке, розтаке й перетаке, – швидко пробубонів Самко. – Ну, що ще сказати? Скажи йому, Марку, щоб він ішов до лихої години, бо мені з ним балакати не хочеться.

– Та він і сам піде, коли надумає, – сказав Марко.

Микита мов остовпів на мить, почувши, що хтось посмів глузувати з нього.

– Так ви такі?.. Ну, гаразд... знатимете... – промимрив злісно. – А ти?! – звернувся до Яська.

– А я?.. І я скажу оте, що й вони.

– Ну, тебе вже ми і поженем, – сказав Микита і почав ляскати в повітрі гарапником, наближаючись до Яська.

За ним почали теж ляскати гарапниками в повітрі і прислужники. Оце ляскотіння гарапниками нагадало Самкові, як недавно, на березі Десни, ляскотіли отак саме панич та прикажчик, потім стьобали Марка, поки він розлютувався та кінчив їх обох. Усе дужче й дужче ляскотіли гарапники, ближче й ближче підступали прислужники.

– До замку! До замку! Ось ви підете! Ось ви знатимете! – промовляв Микита.

Самко глянув на Марка й помітив, що вже той починає сердитись, бо вбгав у тулуб шию, випнув трохи наперед голову, нахиливши її, мов бугай. Ясько стояв поза спиною його.

Аж ось гарапник Микити черкнув, мабуть, Марка, бо він клацнув зубами, мов пес одганяючи мухи.

«Коли б ще його чорта стьобнули, щоб роздратувати», – подумав Самко.

Але у ту мить Марко клацнув удруге, потім озирнувся, підскочив до величезної колоди, що лежала серед двору, нахилився, підняв її вгору вище голови і жбурнув на ворогів, але не влучив нікого, бо прислужники, тільки побачивши, як він легко підняв таку вагу, скрикнули несамовито від жаху і кинулися тікати, лишивши навіть гарапники. А коли колода впала серед двору й гупнула так, що аж земля загула, то прислужники були вже за двором, біжучи щосили; з переляку побігли вони не до містка, не в бік до замку, а в ліс, до болота.

Самко реготав, сміялися Григор та Ясько, а Марко, кліпаючи своїми дитячими очима, втирав з лоба піт, мов після важкої праці.

– А таки роздратували Перуна, – сказав Самко.

– Сталося таке, що Марко колодою отією оголосив панському дворові війну, – промовив поважно Григор. – А тепер уже треба щось думати, бо панський двір того не подарує. Ще, на наше щастя, оті перелякані побігли в другий бік, то в замкові не швидко знатимуть, що тут сталося.

З клуні вийшли Василько, млинар, Орина й Дося.

– Треба тепер вам усім переховатися на Страшній леваді, – сказав стурбовано Василько. – А я піду шукати отого приїжджого пана; він мусить бути біля замку.

У ту мить на греблі почувся гомін, потім з’явилося на мосту декілька людей, що поспішали в той бік, де село.

– Погнали їх на майдан! Погнали! Побачимо, кого братимуть! Усім, братця, пропадати! – прогомоніли люди і зникли за деревами.

– Це, мабуть, погнали на майдан запроданих, туди збігаються люди, – сказав Григор. – Ходімо ж, Васильку! Там тепер така метушня, що на тебе не звернуть уваги.

– І я піду з вами, – сказав Самко, – а біля них доволі буде Марка.

Григор кивнув головою.

Василько приховав біля пояса, з середини, кинджала, одягнув млинаревого бриля, і з Григором та Самком пішли в той бік, де село, а Марко, взявши добрячого дрючка, пішов з дівчатами та Яськом на Страшну леваду.

На довідки

Перейшовши через місток, Григор, Василь та Самко йшли декілька хвилин дорогою серед лісу, а потім вийшли на широкий вигін, де простяглося село, що складалося з двох сотень чи більше дворів. Хати рублені, вже старі, повітки та клуні порозкривані, тини старі й похилені, в дворах не прибрано, лежала розкидана солома, ріс буйно бур’ян. Видно було, що колись люди жили добре, будувалися, господарювали, а тепер їм ніколи думати про себе, бо весь час у них забирала панщина.

– Підемо городами, щоб нас не дуже бачили. Он уже собачники погнали непокірних на майдан, – указав Григор на гурток людей в далечіні, оточених вершниками, що гарцювали на конях, розмахуючи руками, мабуть, підгонили людей. А за ними оддаль ішли врозбрід люди, певно родини запроданих.

– А де ж панський двір? – запитав Самко.

Григор мовчки вказав рукою в далечінь, де манячив на шпилі, наче рівний великий ожеред, густий темний лісок та жовтів ріг високої мурованої стіни.

Вони втрьох пішли городами, йшли мовчки, задумані. В кінці одного городу Григор завернув до закуреної димом, невеличкої повітки; то була кузня, бо під стіною лежала купа жужелиці, але в кузні було тихо.

Григор постукав декілька разів і гукнув тихо: «свої-босі». Двері одчинилися, зазирнув туди Григор, а за ним і Самко з Васильком. Серед темної кузні сидів долі огрядний та широкий в плечах, чорний, мов жук, схожий на цигана коваль; він гострив бруском величезну сокиру, таку, що потребувала сили, щоб нею орудувати.

– Здоров, Яремо! – привітав коваля Григор. Коваль мовчки хитнув головою.

– Готуєш сокирку? – запитав Григор. Коваль знову хитнув мовчки головою і, хижо вискаливши білі зуби, посміхнувся так, що Самкові зробилося чогось страшно. – Готуйся ж, Яремо! Оця ніч щось нам скаже. Збирай усіх на Вовчкові.

Коваль ще раз хитнув головою, не залишаючи гострити сокиру.

Поминувши декілька городів, Григор завернув до яру, і вони пішли яром, що поріс кущами, по крученій стежці.

– Ось як бачите. Вона ще не допленталася. Мабуть, спала, дурна, під кущем. Добре, хоч не забула, куди треба йти, – вказав Григор поперед себе на жіночу постать у далечіні, що йшла надто повагом та чухмарилася. – Обминемо її, – сказав Григор, звертаючи зі стежки. – Може це й краще, що вона запізнилася.

Аж ось вони знову опинилися в негустому лісі, що тягся на шпиль, а незабаром з’явилася висока мурована стіна, оточена високими й товстими дубами, а біля самої стіни глибокий рівчак.

– Ось вона, розпроклята фортеця. Нічого й думати, щоб хто переліз на той бік, – промовив тихо Григор.

– Не такі були фортеці в Туреччині, а проте ми їх руйнували, – сказав Василько. – Відомо, що голими руками і з оцією нічого не поробиш.

Крадучись тихо понад стіною та пройшовши до рогу стіни, Григор зупинився біля високого й стрункого дуба, з густою кроною вгорі і, роззирнувшись, прислухався, чи не чути чого, а потім поліз тихенько по стовбуру вгору і зник в рясній гущавині листя. Пробувши недовго вгорі, він зліз і сказав, що двір зараз порожній і нікого не видно. А потім запитав Самка, чи не погодився б той полізти на дуба та посидіти там на варті, щоб знати, що робитиметься у дворі, бо йому, з Васильком треба йти до майдану. Самко погодився. Григор порадив йому на дубі сидіти нерухомо, поки він або Василько повернуться сюди й гукнуть його свистом.

Зліз Самко на верховину дуба, сів на придобній гілці і почав роздивлятися крізь листя. Він побачив середину широкого двору, оточеного високими мурованими стінами, дуже товстими, з гострим гребенем, з понастромлюваними, мов зубки на бороні, залізними шпичками; он неподалік міцна кована брама, а над нею на ґаночку невелика гармата; від неї до низу прироблена драбина зі східцями й бильцями з обох боків. Супроти брами стояв будинок з широченним ґанком, що дах над ним підпирали товсті білі стовпи; біля ґанку квітник й камінний водограй, плетений ослін, а круг квітника вироблені з каменя постаті голих людей – поганських богинь та богів; за будинком видно було садок. Двір поділявся на дві частини штахетами, і на другій половині було густо різних будівель: невелика церква, муровані комори, льохи, пекарня та ще декілька будинків, а в кінці двору друга брама, менша від цієї, але, мабуть, ще міцніша, бо зроблена з дубових брусів; друга половина двору не така була чиста, як перша, вона й звалася чорним двором.

Тихо було в обох половинах двору, і тільки десь за двором чувся нерозбірливий гомін людей та іржання коней. Така мертва тиша в дворі нагонила нудьгу на Самка, бо він вже роздивився на все навкруги. Він такий, що хоч би вже й злізти з дерева, коли б йому не наказано сидіти нерухомо.

Занекорилися

Аж ось почув Самко, що хтось забалакав на чорному дворі; чутно жіночий голос, а слів не чути. По хвилі зачовгали ноги, і з хвіртки з’явилася огрядна баба з гарапником у руці, а за нею гурток дівчат. Самко впізнав клюшницю панську, Іваниху, і тих дівчат, що були на леваді в час панської гулянки. Але тепер Іваниха й дівчата були не так зодягнуті, як тоді в коштовні убрання; на Іванисі був якийсь старенький одяг, заялозена кохта без рукава, полотняна спідниця та звичайний жіночий очіпок, а дівчата в самих довгих полотняних сорочках і незапнуті.

Іваниха йшла попереду, не дивлячись на дівчат, і промовляла солоденьким голосом не дуже солодкі слова, погрожуючи в повітрі пужалном гарапника.

– Кажу я вам, овечки мої любі, коли ви не признаєтесь, куди поділася ота сучка Оленка, то я вам усім не дам їстоньки та й годі. Побачите! Ось помовчите ще трохи, то підете по черзі до стайні, а там допитаються у вас різочками, – говорила, наче співаючи, Іваниха.

Вона зупинилася й почала дивитися на дівчат, ждучи відповіді.

– Де ж її шукати? Ми не знаємо, де вона поділася, – сказала одна з дівчат.

– Голубоньки мої! Бодай би ви пропали, коли не знаєте! А хто ж одчинив їй комірчину, щоб вона втекла, як не котра з вас? Та однаково вона в мене не викрутиться, одріжу косоньку, нехай гуляє стригою. Ще віддам її за старого свинаря. Ото, щоб знала, як мене соромити. Таке сказати панові: «не хочу». А хто воно сміє з вас хотіти, чи не хотіти?.. Як скаже пан: вмирай, то й умирай та дякуй. Повчу її, щоб ви всі знали: дам оселедчиків, а питоньки не дам.

– Кажу ж вам, ідіть шукайте її. А без неї не вертайтеся у дівочу! – наказала вона. Дівчата стояли нерухомо, обличчя в них неначе скам’яніли. – Чого ж ви стоїте? Чи як вам ще казати? Ану, ану! – загримала Іваниха, ляскаючи в повітрі гарапником. – Ви показилися, дівчатка мої любі... Що це найшло на вас гуртом? Чи я не Іваниха? А котра з вас отам щось шепоче?.. Ось я її!.. – розлютувалася клюшниця.

– Катуй усіх! Катуй! – обізвалася з середини гурту якась дівчина.

– Ось воно там хто... Це ти, Палажко? – запитала солодко Іваниха. – Ох, ягнятко ти ж моє сердешне! Що ж, я й тобі косоньку одріжу.

– Ріж усім! Ріж, відьмо! Ріж підряд! – залунали дівочі голоси.

– Що?.. Що таке?!.. Ось ви які!.. – вже стурбовано й разом злякано промовила Іваниха і кинулася до хвіртки. – А хто там є з хлопців?.. Гукніть мені сюди Микиту!

Дівчата збилися в купу та зашепотілися.

– Ми вже йдемо! Йдемо шукати! – гукнула одна з дівчат до Іванихи.

Дівчата всі пішли швидко за будинок.

– Ось ви повернетеся! Я вас усіх підряд! Я вам, лихі сучки, не подарую відьму! – кричала навздогін дівчатам Іваниха.

З хвіртки вийшов Борис, чепурно зодягнутий, з весело-байдужим видом.

– Чого лютуєте, тітко? – запитав він Іваниху.

– А, мій Борисику! Який ти чепурний! Красунчику мій! – замилувалася тітка. – Чого лютую, питаєш? Ще б не лютувати. Щось подіялося з розпроклятими сучками. Не хочуть слухати. Ще не було ніколи, щоб вони усі разом отак заґедзкалися. Щось недарма подіялося з ними... А ти дивися гаразд та прислухайся добре, – попередила вона.

– А, дурниця! Ну, дайте їм різок. Он продані та й ті байдужі й покірливі, – одказав Борис.

– Покірливі?.. Ой, це теж недарма... А я мов щось чую. Неначе сподіваюся лиха якогось... Ой, дивіться усі.

– Та годі вам! – махнув рукою Борис. – А от я свого добувся: дозволив пан узяти млинареву Досю.

– У тебе тільки балачки, що про неї. Я вже й сама не діждуся, щоб побачити її. Вже й кімнату їй причепурила. От, як постарію, то й ключі їй до рук. Пан знає наш рід, то погодиться.

– Та то вже, як буде. Дивно мені, що її чогось так довго нема. Піти подивитися, що воно там на майдані. Ви ж гукнете мене, як молода прийде. Вона не знає, чого її пан посилав до Фрика, то ви вже скажете, що їй тут буде добре. Привітайте її люб’язно, бо тож моя, – наказав він тітці, відходячи.

– Гаразд. Не вчи. Привітаю, мов рідну, – одповіла вона навздогін, ідучи на чорний двір. – А куди це ви розігналися, хлопці? – почувся в чорному дворі голос Іванихи.

– Ми туди. Нам до Бориса треба! – одповів їй хтось.

Із чорного двору вийшли два парубки і стали роззиратися.

– Куди ти, смалений?.. – почувся голос вартового за брамою.

– Від батька коваля до Микити, – одповів хтось.

З хвіртки вийшов парубок. Самко його впізнав, то був циганчук. Він порівнявся з двома парубками і, озирнувшись навкруги, запитав їх неголосно:

– Ви в халявках, чи босі?

– Та босі.

– То йшли б на Вовчок, – таємничо промовив циганчук і пішов швидко на чорний двір.

Глянувши один на одного, парубки пішли до брами.

– Чого тиняєтесь?.. Чорти вас розносили! – загримав на парубків вартовий по той бік брами.

Самко, сидячи на дубові, зрозумів, що тут у дворі люди вже знають щось і уміючи криють усе від панських прибічників. Змовилися люди, щось надумали.

Дивовижна молода

– А ти куди, дурепо?! А геть до лихої години! Ще й вона! – загримав вартовий.

– Ти сам дурний, аж тричі! На ось, дивись! Мені до Фрика треба! Який страшний! – почувся голос Гапки.

Човгаючи чобітьми й хитаючись, мов качка, з’явилася на дворі Гапка, подивилася на панський будинок, висякала голосно носа, задубилася й втерла спідницею носа.

– А де воно той Фрик?.. Гей, хто тут є? – загаласила вона на увесь двір.

У будинку рипнули двері, вибіг на ґанок прислужник з грізним видом; він мовчки замахав руками на Гапку, щоб вона мовчала, і швидко зник за дверима.

– Дивись тобі, дурний, помахав руками, немов той вітряк, і втік, – промовила Гапка. – Я така, що й пожду, – додала вона, сідаючи на ослоні біля квітника.

Сівши, вона роздивлялася навкруги, роззявивши рота, позирнула на голі постаті богів і гигикнула, а потім витягла з пазухи окраєць хліба, одломила кусень і почала плямкати, не поспішаючи.

Самко аж затрусився від сміху, дивлячись на Гапку, і вхопився міцно за гілку, щоб не впасти. А Гапка, підгодувавшись, прихилилася спиною до бильця ослону, розкинула набік руки, випнула черево і засопла носом.

Знову рипнули двері, і на ґанку з’явився управитель Фрик, у довгому халаті, пантофлях і кумедній шапці з китичкою. Він позіхав спросоння.

– Це я собі так дуже довго спаля. А надворі вже вечір... А хто такий кричав отут дуже? – бубонів сам до себе Фрик, сходячи з ґанку.

Гапка, побачивши його, підвела голову.

– Чудний... Прямісінько тобі стара баба Горпина. А, щоб його! Ги-ги-ги! – зареготала дурна.

Фрик глянув здивовано на неї і скривив губи, неначе що погане з’їв.

– Звідкіль такий? Мейн-ґот! Фі-фі, який хороший! Що треба тут? Чого?.. Тікай собі кудись! Тут не треба сідати. Тікай кудись! – загримав він на Гапку.

– Гримає, хвороба, – промовила Гапка, дивлячись скоса. – Куди б то я тікала?.. Ось не кричи-бо, чудний, бо я неполохлива. От манія... Дивись, який, – кивнула вона задерикувато головою, витягла з пазухи папірця і подала Фрикові.

Фрик узяв папірця, прочитав, подивився на Гапку, потім ще раз прочитав і знову подивився на неї.

– Мейн-ґот, мейн-ґот!.. Так ти собі така? – запитав він здивовано, не знаючи, що казати.

– Еге ж, така! Така самісінька, як учора й сьогодні.

– Ах, дивина який! Це ти женитися будеш? – запитав, не вірячи своїм очам.

– То-то! Сказав... А, щоб тебе, чудного! Ги-ги-ги! – зареготала Гапка. – Де ж ти бачив, щоб дівка та женилася?.. Ги-ги-ги! – реготала вона гучно.

– Ти собі зовсім розумна, – сказав Фрик, зрозумівши. – Дивина такий!.. – поглядаючи на папірця й на Гапку, дивувався управитель. – А хто тобі давав оцей папірець?

– Той дав, хто давав, – одповіла вона. – «Така вже панська воля», – додала вона, пригадавши, як їй наказувала Дося.

– Так, так... Я знай, що пан підписував, а Борис писав... Так, так... І такий молода... Мейн-ґот!.. Ох-ох!.. – зітхнув німець. – А ти давно з Борисом любовалася, – запитав він Гапку.

– Така я, що й скажу, – крутнула вона головою. – «Така вже панська воля».

– Ох, у тебе голова... Ох-ох!.. – зітхнув Фрик. – Жан! Жан! – гукнув він, повернувши голову до будинку.

З будинку вибіг прислужник і підбіг до Фрика.

– Покликай мені сюди Бориса.

– Ги-ги-ги! – залилася сміхом Гапка. – «Покликай»! – передражнила вона німця. – Поклич треба казати, а то «покликай».

– А ти собі мовчай! – буркнув Фрик.

– Мовчай!.. Ги-ги-ги! – зареготала вона знов. – А щоб тебе в корито головою.

– Мене в корито? Як... Замовчай ти, дурна!.. – розсердився Фрик. – Я управитель тут! А ти в корито?.. Ти управитель знаєш? Знаєш?..

Але Гапка вже підвелася з ослону, коли він сказав на неї «дурна», і аж надулася від гніву.

– Ось одлізь-бо, манія! – замірялася вона кулаком на Фрика.

Фрик одступив швидко назад.

– Мейн-ґо-от! Вона мені свій кулак показала... – здивовано промимрив управитель.

– Дивись тобі, дурною взиває! – сказала гнівно Гапка. – Не знаєш ти, яка я ще сердита. Мені мій батько не страшний. Я за дурну, так хоч кому... Дивись мені!..

Фрик одступив ще на крок і дивився зацікавлено.

– Ти нікого боятися не вмієш? Ти молодець, – похвалив, бачучи, що небезпечно сваритися з нею.

– А що? Злякався? – запитала вона задоволено. – Ото не кажи, «дурна».

– Ти не дурна. Ти гарна. Такої, ось як ти, я не бачив ніколи, – казав управитель.

– Ото ж дивись, – зовсім лагідно погодилася Гапка.

Грім на голову

З’явилися Борис і прислужник.

– Гукали, Фрику Карловичу? – запитав Борис.

– Гукав, гукав. Так довго дожидався. Хотів злякатися, – сказав німець.

– Злякатися... – здивувався Борис – Кого злякатися? Хіба оцієї? – указав на Гапку. – І не диво... – А ти чого тут?

– Того. Тебе, бач, не спитали, – одповіла вона.

– Ти ще гарчиш! Іди собі звідціль. Кажу, іди геть!

– Ні, ні! Не геть! – зауважив Фрик. – Казати геть не треба. Це пан присилав тобі таку хорошу жінку.

– Жінку? Ха-ха... – зареготав Борис. – Фрик Карлович уміють жартувати.

– Не жартувати, ні, – зазначив поважно Фрик. – Кажу, пан прислав оцей дур... оцей гарний дівку. Присилав, щоб я тебе з нею одружив.

– Та покиньте. Пожартували й годі, – образився Борис. – А ти йди звідціль! – гримнув знову на Гапку.

– Не треба йди. Вона твій молода, – суворо сказав управитель. – Ось пан підписував. На, дивися ж очима, – показав Борисові папірця.

Наче остовпів на хвилину Борис, побачивши папірця, що він сам писав.

– Та що ж це? Що?.. Де взяла ти оце?.. Хто дав тобі? Кажи, дурепо, зараз!.. – запитав він грізно Гапку.

– Не дуже галасуй. «Така вже панська воля», – одповіла вона рівно і почала роздивлятися на прислужника, що, мабуть, їй уподобався більше за Бориса.

– Пропала б ти, погана! – промовив з огидою Борис. – Фрику Карловичу, не вірте. Дійсно, їх ясність давали папірця, тільки не оцій, а другій дівчині... У мене є інша молода... А де оця взялася, як у неї опинився папірець, я не знаю... Кажу вам, у мене є зовсім інша, вона прийде зараз... побачите... І князь її бачили, і всі її бачили. Але я не знаю, як воно так... – говорив він розгублено.

Управитель мов і не слухав, а, думаючи щось, мовчки жував губами.

– Ви ж тільки гляньте, Фрику Карловичу, на оцю, – вказав він на Гапку. – Хіба б ото я просив пана, щоб побратися з отакою... Ви ж тільки подивіться на неї!

– Я добре вже дивився, – одповів управитель. – Такої, як вона, нема на цілий світ. Не знаю, за що пан розгнівався з тобою і прислав її.

– Отож воно й є. Ви самі бачите! – зрадів Борис. – Дозвольте мені прогнати звідціль оцю дурепу.

– О, ні! – крутнув головою управитель. – Я буду її з тобою посилати до попа,

– Що ви кажете?! – вжахнувся Борис. – Фрику Карловичу, не топіть мене... Це помилка сталася... Ось ви пождіть, поки прибудуть їх ясність, тоді побачите... Або звеліть, щоб привести сюди оту другу дівчину.

– Я так зроблю, як є, не можу підождати. Я вже так довго балакав, довго барився. Буде так як є.

– А коли я не хочу з нею братися? – похнюпившись, сказав Борис.

– Не хочеш?.. Ти хочеш не хотіти? – здивувався управитель. – А знаєш панський слово? Наказ такий, що треба: раз і все! А коли ти не схочеш хотіти, то я звелю тобі руки зв’язати. Жан! Бігай до попа. Скажи, нехай піп одчиняє церкву та одягає свій золотий спідниця, – звелів він прислужникові. – А баба Іваниха нехай покликає сюди дівчат. Будемо зараз робити веселий шлюб. Бігай, Жан!

Аж заточився від одчаю Борис, побачивши, що вже прислужник побіг до попа.

– Ой, Боже ж мій! Тепер уже я пропав! – скрикнув він одчайно.

– Чого пропав? – запитала Гапка, бо вона не дослухалася раніше до балачки, а весь час дивилася на прислужника та підморгувала йому.

– Хоч ти вже мовчи! – гримнув злісно на неї Борис. – Ніколи я не сподівався, що станеться таке... – промовив крізь сльози.

Борисові сльози зворушили управителя.

– Не плакай ти... не плакай... – сказав він ласкаво й чуло.

– Ой, змилуйтеся, Фрику Карловичу! – впавши навколішки, благав Борис. – Пождіть, поки приїде пан. Пождіть, щоб вірного раба не втопити... Дозвольте-бо мені знайти й привести сюди оту дівчину, що я обрав... Гукніть сюди Петруню або Григора, то вони вам скажуть, що пан давали наказа не оцій, а іншій дівчині...

– Ні, не так. Не буде так, – одмовив німець, крутнувши головою. – Не треба говорити, бо я все догадався. Я знаю пана, що він уміє говорити так, а зробити, як треба. Я чув, що він з тобою сердився сьогодні. Що мені будуть говорити дуже дурний Петруня та дуже розумний Григор, коли ось є такий папірець, що підписував сам пан? А яка в тебе є дівчина, то мені ніколи знати. Ось, може, пан захоче зараз повернутися з дороги, а я ще не зробив, як треба, не дружив тебе...

– Що ж... нехай так... – приголомшено промовив Борис, підводячись на ноги. – Мушу коритися, бо панський гнів страшний... А ти?.. Де ти на лишенько моє взялася отака? – сказав він, дивлячись з огидою на Гапку.

– Дивись тобі, який! Він кращої хотів, а я неначе вже така погана?

Веселий шлюб

З чорного двору з’явилася Іваниха, а за нею дівчина, що несла на вкритім рушниками тарелі хустку та образи. Тітка ще не знала, яке лихо впало на голову її небожа, бо йшла з веселим обличчям, але, наближаючись, побачила сумного дуже Бориса, стурбованого управителя, а біля них дурну Гапку, і зрозуміла, що сталося.

– Ой, Матінко Божа!.. Оцю?!.. Оця?!.. – запитала з жахом Бориса, вказуючи на Гапку.

– Ач, заоцякала, гладка відьма! – сердито сказала Гапка.

– От золотко яке... – хитнула Іваниха головою в бік Гапки. – Ох, лишенько ж ти наше... Казала ж я тобі, Борисику любенький: коли пан погодилися, то це щось недарма... Отож вони тоді розгнівалися на тебе... Казала ж я... казала.. – захлипала тітка.

– Іваниха, мовчай! – сказав Фрик. – Я знаю панський думка. Я разом догадався. А ти гукай сюди дівчат.

Але дівчата йшли вже самі з садка. Ішли невеселі, похмурі.

– Ідіть сюди всі! – гукнула Іваниха. – Знайшли оту?

Дівчата мовчали.

– Ну, будемо збиратися ходити до попа, – сказав Фрик.

Дівчата, почувши оте й глянувши на Гапку та сумного Бориса з Іванихою, подивилися одна на одну, і очі в них заблищали радістю. Вони зрозуміли, що сталося Борисові лихо.

– Фрику Карловичу, – звернувся Борис до управителя. – Ось вам дівчата скажуть, вони чули, вони бачили, що пан давали наказа не оцій, а другій дівчині, – вхопився він за останню надію. – Ану, кажіть, ви чули й бачили, яку дівчину дозволили мені взяти їх ясність пан? Кажіть! Оцю, чи не оцю? – запитав дівчат, дивлячись на них грізно.

Так само дивилася на дівчат грізно й Іваниха, мов наказуючи очима, щоб вони казали на користь Борисові. Але дівчата не злякалися чогось грізних поглядів небожа й тітки. Видно було, що деякі з них не зрозуміли гаразд, що треба казати, а через те й мовчали. А проте, знайшлася серед них догадлива й метка.

– Либонь оцю. А так. Звеліли взяти Гапку! – сказала вона.

– Чи так, дівчатонька? – запитала вона всіх подружок і прикусила губу, щоб не засміятися.

– А так! Так! Оцю! Звеліли взяти Гапку! – прощебетали весело дівчата.

– Пропали б ви всі! – сказав гнівно Борис і аж скрипнув зубами від злости.

– Ну, знатимете ж ви, прокляті сучки! – просичала гадюкою Іваниха.

– Ну, годі говорити. Я сам собі знав усе, – промовив Фрик. – Треба ходити до церкви.

– Атож. Давно час, – обізвалася Гапка.

Усі зареготали, окрім Бориса та Іванихи.

– Скортіло цілуватися, Гапусю? – запитала смілива дівчина.

– Еге ж! – одповіла Гапка, посміхнувшись і розтягнувши трохи не до вух свого рота.

Зареготали дівчата ще дужче.

– Ну, буде вже сміх! – сказав управитель. – Ставайте раз по два!

Дівчата поставали парами.

– Ґут, ґут! Молодці! А ви отак держайте один другий руками, – сказав він Борисові й Гапці, з’єднуючи їхні руки.

– Фрик Карлович навчилися добре дружкувати! – знову сказала смілива дівчина під регіт інших.

– Кажу, не треба сміх! – крикнув Фрик. – Співайте, який треба пісня!

Фрик махнув рукою, дівчата підштовхнули Гапку, щоб вона вела перед у парі, Гапка потягла похнюпленого Бориса, а за ними рушили всі дівчата, співаючи весільної.

Самко, сидячи на дубові, не стерпів і зареготав. Добре, що його регіт укрив дівчачий спів.

Облуда

Коли весільний гурт рушив до церкви і зник за будівлями на чорному дворі, і вже ледве було чутно спів, Самко почув знизу тихий свист. Він догадався, що то його кличе Григор. Зліз він з дуба, глянув на Григора і побачив, який у нього був змучений вид, неначе він аж постарів за такий недовгий час; тяжкі страждання одбивалися в його очах.

– Ну, що в дворі? – запитав Григор.

Самко розповів про все, що бачив.

– Це все гаразд, а от погано, що головна наша надія пропала. Усіх нас перехитрували пани... – сказав сумно Григор – Ну, ходімо ще туди, – вказав він понад стіною, і вони пішли.

Ідучи, Григор розказав Самкові, що сталося, розказував тихо й рівно, неначе скаржився собі самому.

– Он що вони зробили, оті покупці: вибрали собі яких їм треба та скільки треба, бо ходили по дворах, а потім, коли псарі зігнали усіх куплених на майдан, то пани почали балакати лагідно з купленими і обіцяти їм гарне життя на чужині, а окрім того, пообіцяли, що вони незабаром куплять у нашого пана усіх чисто людей так що через недовгий час усі люди будуть раювати в нових панів. Ловко піддурили наших нерозумних. А ще хитрі пани подарували кожній дівчині по хустці, а парубкам дали по три чарки горілки, частували й родини куплених. Тож вони привезли з собою величезну бочку горілки, знають, що кращого гачка не треба. Ударила горілка в голову людям, забули вони про все, а пани поробилися їм наче рідні... Не хочуть люди бачити, що для чогось то пани беруть собі на допомогу псарів. Правда, не всі повірили панам, та, на жаль, таких небагато, і нічого вони не пороблять з тими, що повірили... І що нам робити з ними? Як їх переконати?..

Далі Григор розповів, що коваль Ярема та з ним декілька сміливих людей порішили скористуватися з того, що на якийсь час тут не буде псарів, та пролізти якось у панський двір і визволити в’язнів з льохів, а тоді вже тікати на вільні степи, в Дике Поле. Хоч нехай, мовляв, там буде й гірше, так зате інше. А до того ще пройшла чутка, що нікому не забороняється тікати туди, що навіть сам царський улюбленець Потьомкін бажає, щоб оті степи були заселені.

– Коли люди не хочуть самі себе визволяти, а йдуть охоче в нову неволю, то ми спробуємо сьогодні вночі визволити хоч отих, що для них життя гірше від смерті, – сказав Григор.

Запитав його Самко про того пана, що його бачили Ясько та Василько. Григор одповів, що такий пан з вершниками під’їздив до панського замку, викликав Фрика і запитував, чи неможна купити людей, але німець одповів, що не знає нічого без свого пана. Тоді отой пан рушив лісом на Конотопський шлях. А Василько, коли почув про те, подався навздогін за паном.

– Та нам тепер не до того, бо тільки одна думка, щоб хтось з наших людей прокрався в замок увечері та зумів якось одчинити звідтіль браму. Це треба мені зробити, але я не можу піти в двір, бо треба ще тут побачити декого. А ввечері мене в двір не впустять, побояться одчинити хвіртку. От і думай, хоч хай голова трісне, а треба щось зробити, – говорив Григор.

Підходячи до рогу стіни, Григор попередив Самка, щоб він не балакав, бо тут ще почують. Потім він пригнувся і, озирнувшись навкруги, поліз у рівчак, а за ним Самко, і вони пішли рівчаком. Пройшовши трохи, вийшли з рівчака біля кущів ліщини, звідкіль було видно неподалік на майдані стіни двору з брамою, а біля неї на містку ходив із списом у руках вартовий; над брамою визирало дуло гармати.

– Побачимо, що робиться в яру, – сказав Григор, ідучи в той бік, звідкіль чувся гучний гомін та веселі п’яні співи.

У спадистому й широкому яру, під лісом на луках стояли вози, а біля них гуртками люди; це нагадувало ярмарок, бо люди весь час рухалися, переходили з гуртка до гуртка, галасували, деякі співали, а інші чи то цілувалися, обійнявшись, чи то борюкалися. А оддаль трохи від возів стояли два панські берлини, а біля них табун коней та гурток озброєних псарів.

– Вони, мабуть, вирушатимуть незабаром, бо вже й наші псарі напоготові, – сказав Григор. – А нещасні, обдурені, напоєні панськими брехнями та горілкою, почувають себе весело, неначе вони не куплені в нову неволю, а їдуть гостювати до родичів... Правда, лютішого пана, як у нас, нема, мабуть, ніде, але й оці пани не краще. Коли оцей катував різками більше, ніж працею, то оці катуватимуть більше працею, ніж різками, бо там, куди їх поженуть, самі дикі степи, треба робити подвійну роботу, тобто будуватися й працювати разом біля землі. Єгипетська неволя жде отам наших людей...

Ось ще дужче чутно стало гомін людей, чутно окремі вигуки, а далі й балачку.

– Я, братця, як тільки побачу, що там ловко жити, то враз одружуся, – вигукував молодий парубоцький голос.

– Присягався прикажчик, що там і зими нема, – казав другий парубок.

– Ні, ти мені скажи, коли ми бачили горілку? А оці пани дали спробувати. Ловка штука! Та казали, що там тобі кожного тижня буде по чарці. От які оці пани! – вихваляли нових панів люди.

– Вихваляй сало в бодні, а пана в труні! – казав хтось не дуже веселим голосом, та мало було зажурених, більше веселих.

Самкові хотілося ще подивитися та послухати, коли ж Григор ішов швидко, не зупиняючись, поспішаючи кудись.

Ті, що надумали

– Ось і Вовчок, – сказав Григор, входячи в густий ліс, де було темно й удень. – Оце місце зветься Вовчком, бо тут узимку вовки купчаться.

Пройшовши трохи далі, Григор свиснув, хтось одгукнувся, а ще за декілька кроків вони опинилися серед невеликої прогалини і побачили гурток людей, переважно літніх, і декількох парубків; усі вони були озброєні хто чим, у того вила, в іншого сокира, а найбільше було озброєних довгими списами, мабуть наготував коваль Ярема. Он він і сам сидів засмаглий, держучи нову велику та блискучу сокиру з довгим держаком.

– Чи не надумали чого нового, брати? – запитав Григор.

– Надумали те, що надумали, – одповів за всіх коваль Ярема. Він витяг з кишені ключа, видно теж свіжо-зробленого, і дав Григорові.

– Повинен одімкнути, – сказав Григор, подивившись на ключа. – Гарно зроблений.

Циган посміхнувся задоволено, що його роботу похвалив Григор.

– Мій Янко зробив воском зліпок з колодки, – сказав коваль.

– Гаразд, – промовив Григор, ховаючи ключа до кишені. – Оце стільки наших братів? – запитав він, оглядаючи озброєних. – І старий Кузьма тут?.. Це вже втретє хочеш понести свою голову на смерть?.. – звернувся він до кремезного дідка, котрий держав у руці списа.

– А так, утретє. Та ще тепер не сам, а з сином, – вказав він на парубка, що теж мав списа. – Двічі я викручувався від смерті, а тепер хтозна, – сказав старий Кузьма.

– А ось і Сидір Кулик. Надумав мабуть, помститися за жінку? – запитав Григор.

Сидір Кулик, ще не старий селянин, блиснув очима і стиснув держака сокири.

– А Йван Перевозний згадав, мабуть, про свого брата, що гниє в льоху? Не забув про свого батька та хоче його визволити і Роман Чепіга, – кидав запальні слова Григор. – А Денис Кваша та Омелько Низовий, хоч молоді, а проте ранні, хочуть, мабуть, побалакати списами з панськими прибічниками та нагадати їм про своїх батьків? Соколи, не хлопці! – Небагато нас, брати, а проте зробимо за багатьох. Дивіться ж, як тільки поженуть запроданих і не буде псарів, то ввечері ідіть до замку, а потім паліть клуні за двором та наближайтеся до брами. А хто підпалить псарські двори? – запитав він Ярему.

– Підпалить мій Янко, – одповів байдужо циган, неначе справа йшла про те, щоб розпалити горно в кузні.

– Я думаю пролізти в двір, та одімкнути звідтіль браму. А коли мені не вдасться одімкнути, бо, може, мене там уб’ють одразу, тоді вже ви, брати, підготуйте вози з соломою та паліть разом обидві брами, щоб Борис з прислужниками не знали, куди й кинутися. Та обережно, брати, біля великої брами, не забувайте, що там гармата, не скупчуйтесь на містку, а краще пробігти поодинці до самої брами, а потім підтягнути воза з соломою канатом, – говорив Григор. – Та вже, коли, бува, мене не буде живого, то Ярема надумає, що робити.

Григор кивнув Самкові, і вони пішли далі лісом, обминаючи гущавину. На узліску понад берегом Сейму Григор указав Самкові на декілька чепурних хат, неподалік широкого мосту.

– Ото хати панських псарів. Вони стережуть перевозу, так що й миша не пробіжить непомітно через міст. І оті псарі з наших колись людей, а погналися за панською ласкою, поробилися панськими псами. Їм легко живеться, вони не знають панщини, а вся їхня робота – полювати з панами та катувати людей... Не хочеться вірити, що вони з чесних козаків стали катами.

Що надумав Григор

Перебрівши на мілкому Сейм, Григор з Самком опинилися знову на Страшній леваді, де, ждучи їх, сиділи під кущем сліпа Орина, Дося та Ясько, а Марко спав у траві, держачи в обіймах товстелезного важкого дрючка. Сівши біля них, Григор розповів про все, що сталося. Засмутилися всі, а найбільше сліпа, почувши, про задурених брехнями людей.

– Нещасні вівці... – промовила сумно вона. – От коли б усі отакі, як Ярема, дід Кузьма та інші, то можна щось зробити.

– Можна б світ перевернути. Та, на жаль, не всі люди одної думки, – сказав Григор. – А втім, спробуємо хоч одне зробити. На наше щастя, наш ворог найбільший, Борис, заклопотаний зараз своїм лихом і не дуже стежить за тим, що робиться навкруги. А він, правду кажучи, хоч і щирий панський пес, а проте хитрий, його одного найважче обдурити. А коли попасти йому до рук, то це не мед. А буває іноді, що й розумний спантеличиться, як оце з ним сталося сьогодні. Я найбільше боявся, що Фрикові не вдасться обкрутити його з Гапкою, бо коли б тільки Борис згадав, що Гапка з вільної родини і непідлегла панському наказові, то й німець нічого не поробив би тоді з ним, а то, як пішло йому на лихо, то він забув про це. Ось нехай брат Самко розповідає вам, як оте все було, а я подумаю, що треба робити, бо незабаром уже вечір.

Самко розповів, що він бачив та чув з дерева. Сміялися Дося та Ясько, а сліпа Орина навіть не посміхнулася, вона тільки прислухалася в бік Григора, щоб уловити хоч самим чуттям, що з ним діється, що його турбує.

– А Петруня ще замкнутий у млині? – запитав раптово Григор.

– Там він ще й досі, – одповіла Орина. – Татко приходили, питали, що з ним робити, бо він грюкає в двері, а я сказала, щоб не відчиняли, поки ти не прийдеш.

– Чудесна річ! – зрадів Григор. – Хвала тобі, Орисю, за твій розум, – додав весело.

Зчервоніла Орина від його хвальних слів, і обличчя її стало таке гарне, що краса Досі немов погасла перед нею.

– Чудово, чудово! Це ж Петруня буде моїм входом до замку. Треба тільки додержати, його в млині, поки смеркне. А йому можна буде сказати, що млинаря не було дома, ходив, мовляв, прощатися із запроданими. Та що вже там казати, коли справа йде до вогню, – сказав Григор.

Він розказав, як саме надумав прокрастися до замку та що думає там зробити. Ужахнулася Орина, зблідла, навіть губи побіліли від жаху.

– Це ж ти підеш на смерть... – ледве чутно промовила тремтячим голосом.

– Може, на смерть, а може, на гаразд. А хоч би й так, то хіба не варто віддати життя, щоб дати побачити людям світ сонця?

– А чи багато таких, що віддадуть себе за других? – перепитала Орина. Запитала вже без суму, а навіть з погордою за того, кого вона любила ще тоді, коли мала очі, кого любить і тепер, бо не жде нічого від свого кохання.

– А може б я пішов на те? – запитав рішучо старий музика Ясько. – Мені однаково нема кого й чого лишати.

– І я такий, що з охотою! – обізвався Самко.

– Я теж! – промовив спросоння, підвівшись, Марко.

– А що ти теж? – запитав його Самко.

– Та оте, що й ти... – одповів Марко, не знаючи, про віщо навіть ішла розмова.

Усі засміялися.

– Ні, ні! Це марна втрата, – заперечив Григор. – Хто б з вас не пішов туди, то тільки б опинився в льоху, бо ви тепер уже залічені до ворогів. А в мене ще є надія, і я спробую обійти Бориса, як то кажуть, «обкрутити курячим зубом». Може, викручусь, а може, вскочу. А ви, коли маєте охоту подивитися смерті у вічі, то для того знайдеться незабаром і час, і місце.

Помовчавши трохи, Григор сказав Яськові, що він проведе Самка до того дуба, де він уже сидів сьогодні, щоб посидів ще та постежив.

– Дивися ж, брате, хоч би ти що побачив там у дворі, хоч би ти бачив, що мене там катують, убивають, то не ворушись, поки тобі не скаже коваль Ярема, що робити далі. Пам’ятай, брате, на що ми йдемо, і не схиби, не продай ненароком нашої справи. А потім Ясько й Марко підуть на допомогу ковалеві Яремі.

– Ми з Досею теж підемо до брами, – сказала сліпа.

– Тільки не наближайтеся, щоб не почули з двору. А увійдете у двір уже тоді, коли буде одчинена брама. Та ще скажете Яремі, щоб обережніше поводилися з вогнем біля льохів, бо там у комірчині є дуже багато гарматного пороху, – попередив Григор.

На варті

Коли надворі почало смеркати, всі, що були на Страшній леваді, пішли до млинаревого двору. Григор сказав млинареві, щоб той одчинив млина та випустив Петруню. Лаявся Петруня, що його ото замкнули. Сходив на леваду до альтанки, взяв кошика й рушника і пішов сердитий до замку, а за ним, крадучись, мов злодій, пішов і Григор. А трохи згодом туди ж попрямували й Самко з Яськом.

Самко знову сидів на верховині дуба і дивився на середину двору. Увечері двір здавався страшний своєю мовчазністю, нагадував велику пустку, бо ще не зовсім смеркло, на заході ще ясніла червона смуга, а в дворі, оточеному високими стінами, вже було напівтемно, чорні тіні від будинку й брами лягали на середину дворища. Тихо було в дворі, тільки іноді чутно з глибини чорного двору придушений регіт, наче то реготав дуже великий лісовий пугач, та скиглили десь хорти. А до того ще з-за лісу насувалася чорна хмара і захилила своїм краєм місяць, і в дворі навкруги робилося ще страшніше.

Раптом грюкнула хвіртка біля брами, і від її грюку пішла навкруги луна, наче з усіх боків двору зачинялися швидко одна за одною ще багато хвірток.

Микита саме забряжчав ключами біля брами, коли з’явився Борис.

– Де ти пропадав увесь час? – незадоволено запитав він.

– Там, де трохи справді не пропав. Ледве вискочив. А Василь Лобан та Олекса Петриченко так пішли холодну воду пити, – казав Микита.

– Потопилися в болоті?

– Еге ж. Нас у млинаревому дворі налякали оті ворожбити... Цур їм пек, страшні. Такої сили не бачив зроду-віку. Ну, ми тоді пішли навпростець болотами, коли ж, неподалік від Вовчка, вибіг з лісу циган Ярема, а за ним ще декілька чоловіків зі списами, та до нас, щоб упіймати, а ми навтікача. Загнали нас у болото... Ну, я понад краєм побіг, урятувався, а Василь та Олекса пішли на дно.

– Ось вони, кляті, що надумали. Ну, ти ж будь тут, а я зараз, – сказав стурбовано Борис і побіг у бік до чорного двору.

Знову затихло в дворі. Але через хвилину в глибині чорного двору залунала голосна сурма, за нею завили хорти, а потім обізвалися десь за двором собаки, мабуть у селі, знявся галас.

– Що трапилося, Микито? – запитав стурбований голос Іванихи.

Микита розповів їй.

– Що ж це буде? – промовила вона з жахом.

– Та нічого страшного. Ми отут замкнулися та й будемо сидіти, поки повернуться псарі. А отих бунтівників позакидаємо потім у льох.

– А Борис уже знає?

– Я вже казав йому. Отож він сурмив, скликав усіх дворових, щоб знати, скільки всіх людей у дворі. Та, мабуть, мало зосталося, повтікали, чорти, з двору. Ой, піде ж багато лози на науку!

– Ой, боже ж наш. Щось воно буде? – злякано казала Іваниха.

За хвилю з’явився Борис, несучи великого каганця на три ґноти, за ним ішов з переляканим видом Фрик та три дідугани-прислужники, а позад усіх ішли дівчата.

– Нема нікого більше. Оце всі, що є, – сказав Борис і поставив долі каганця. – Коли вони всі встигли повтікати з двору? От як хитро змовилися. А все оте наробило розпрокляте вінчання, що я не подивився... Розпрокляті люди. Ой, буде ж їм усім!

– Ох, ох!.. Мейн-ґот! І Жан мій утікав, – промимрив жалібно Фрик, озираючись навкруги.

– Казала ж я: дивіться, прислухайтеся... Казала, що вони щось недарма... Ох, буде нам лиха година... – нила Іваниха.

– Але нічого нам. Брами не розіб’ють, бо онде гармата. До речі, треба її буде набити. А отієї брами, що в тому дворі, так не розіб’є ніяка сила. Стіни скрізь високі та міцні, нехай лиш хто спробує здертися. Та й ми ж тут не безрукі. Ніч пересидимо, а завтра повернуться псарі, переловлять усіх та й по всьому, – говорив Борис – А ходімте лиш ми, чоловіки, обдивимося навкруги оцей двір та садок, чи не сховався хто. Ви, тітко, йдіть собі в дівочу та лягайте спати.

Іваниха кивнула головою дівчатам і пішла з ними на чорний двір.

Тихо знову стало в цьому дворі. Блимав каганець, і від його блимання на стінах двору танцювали тіні.

Серед ворогів

– Та ні конюхів, ні садівників, нікогісінько. Усі порозбіглися. Ну, не собачі душі?.. А в’язні грюкають ланцюгами об стіни, мов що чують, – говорив Микита Фрикові, ідучи з-за будинку.

– Мейн-ґот!.. Я, мабуть, почну лякатися, – промимрив Фрик.

Три дідугани, що пленталися за ними, теж злякано озиралися навкруги.

– Нічого боятися. В’язниці не розіб’ють, – заспокоїв Микита управителя.

У ту хвилину щось застукотіло в хвіртку біля брами. Фрик аж присів з переляку.

– А хто там?.. Хто?! – запитав Микита. Він швидко збіг по драбині на стіну, перехилився й слухав. – Та хто там бубонить?..

– Це я! Це я! Микито! – гукав за брамою Петруня.

– А, ти, старий! Чорти тебе десь тягали! Ти сам, чи ні?!

– Я сам! Я сам! Кажу тобі – я сам!

– А заприсягнися, коли сам!

– Та щоб я луснув! Крізь землю провалився... Щоб мене П’ятінка дев’ята покарала! Святий Микола втопив. Святий Ілько з громовиці вбив!.. Щоб Дух Святий дихати не дав. Кахи, кахи! Тьху, кат його візьми!

– А чи впустити його, Фрику Карловичу?.. Старого Петруню? – запитав згори Микита.

– О, так. Пустити треба, – дозволив управитель.

Микита зліз долі, підійшов до хвіртки, прислухався й одчинив.

– Ось я! – сказав Петруня, входячи в двір з кошиком у руці.

Дмухнув вітер у розчинену хвіртку і погасив каганця. А услід за Петрунею хтось ще вскочив у двір і промовив удаваним товстим голосом: «А ось і я!»

– А хто це?! – крикнув Микита, грюкнувши хвірткою і швидко засунувши засува.

– А-я-яй! – злякано скрикнув Фрик.

– Ой, ой! Ох! Ох! – застогнали дідугани-прислужники.

– Та хто ж це воно? – питав Петруня.

– Кажу вам – я! Дон Грегуар, сеньйори! – сказав жартливо Григор.

– А, щоб ти був пропав! Отак проскочив! Он воно як небезпечно одчиняти хвіртку... Чого ж ти не гукав? – запитав Микита.

– Ти б мене не впустив, хоч би як я присягався. Поки Петруня вигукував усіх святих, то я в той саме час підійшов до хвіртки. А де ти пропадав, Петруню? Ми з тобою, з дозволу ясного пана, добре таки смикнули. Я спав на леваді в кущах, а ти де?

– Я в млині! – буркнув той, постановивши біля хвіртки свого кошика.

– П’яниці чортові! Вони пили та спали, а ти дивись скрізь та пильнуй, – промовив сердито Микита.

З-за рогу будинку блиснуло світло, з’явився Борис, несучи ще каганця та три шаблюки під пахвою.

– Чого ви тут зняли гармидер біля брами? Ось я знайшов у кущах три зв’язані шаблюки. Хтось, мабуть, наготував та не встиг винести з двору. Хто їх украв з комори? А ці звідкіль тут узялися? – дивлячись на Петруню та Григора, запитав Борис.

– Та тільки що прийшли, – сказав Микита.

– Ну, нехай Петруня свій, певний, а ти чого покинув своїх бунтівників? – запитав Борис Григора, дивлячись йому пильно у вічі.

– Що ж я тобі скажу? Доволі того, що я тут, – одповів байдужо Григор.

– Ми бачимо, що ти тут. А чого ти тут, коли твої прихильники щось там надумали?.. Я знаю отих привідців, оту сліпу, що її давно вже треба втопити, та цигана Ярему. Отож вони твої однодумці.

– Нехай вони мої, коли тобі так треба.

– Ми ще побалакаємо з тобою, – сказав суворо Борис. – Ану, ви, старі! – звернувся до старих прислужників. – Ось нате вам шаблюки.

– Хм! Нащо це мені? Що робити? – зашавкотів дідок, приклавши до вуха руку, щоб чутно було.

– Рубатимеш! – крикнув йому на вухо Борис.

– Рубатиму?.. Кого й що рубати?

– Людей!.. Чортів! – закричав сердито Борис.

Почувши слово «чортів», дідок перехрестився, а за ним ті два.

– Кого-кого? От ще стара й глуха бенеря! – сердився Борис, стромляючи в руки дідам шаблюки. – От і воюй з отакими. Постанови їх біля отих воріт! – звелів Микиті. – А потім принесеш мішечок з порохом та кулями набити гармату.

– Ану, ви, шкарбуни! За мною йдіть! – гукнув на старих Микита, сіпнувши одного дідка за плече, і пішов на чорний двір, а за ним потупали старі.

– Фрику Карловичу! У панському кабінеті є зброя, рушниці та пістолі, треба їх узяти, – сказав Борис управителеві. – А ти, Петруню, назирай за ним, – указав на Григора. – Щоб ні на крок не відходив він від тебе. А коли, бува, що робитиме, тоді кричи й гукай мене або Микиту.

Григорові надії

– Оце ж ти чув. Нема віри на тебе. Отакий ти... – сказав докірливо Петруня Григорові, коли вони лишилися вдвох...

– Нема, нема, – погодився той.

– А коли так, то чого йшов сюди? – запитав підозріло Петруня, не розуміючи, чи то Григор каже щиро, чи жартує. – Чого ти йшов, питаю?

– Прийшов поставити на карту своє життя, – одповів Григор, мацаючи в себе по кишенях.

– Таке верзе! Хто ж гратиме з тобою в карти? Знайшов час. Йому в карти... Та що ти загубив, що ото нишпориш по кишенях?

Григор ухопився за голову і аж захитався. Одчай поліг на його обличчя. Самко, дивлячись із дерева, зрозумів, що то трапилося лихо Григорові, він загубив ключа від брами.

– Що тобі трапилося? Що ти, справді, загубив? – зацікавився Петруня.

– Усе загубив, Петруню... Загубив життя багатьох і своє нікчемне, – одповів болісно Григор. – Коли б мене тепер хто вбив, то я був би радий... І щоб отак не щастило... У нікчемному шматочкові заліза була надія на порятунок... Тепер нема!.. нема! – одчайно промовляв Григор.

– Знову щось він верзе. Якесь таке залізо та надія, – непорозуміло здвигував плечима Петруня.

– Охо-хо-хо! – почувся приглушений брязкіт ланцюгів.

– Брати мої! Брати... Загибло все!.. Я радий був би змінятися з вами на вашу долю й місце... – вирвалося одчайно в Григора.

– Ото твої брати? – запитав похмуро Петруня.

– Брати! – щиро одповів Григор, як людина, що вже все загубила і ладна йти на тортури.

– Тобі брати, а нам бунтівники, – сказав суворо Петруня. – Стань лишень отам біля хвіртки. А як поворухнешся, то я гукну Бориса, тоді тобі кінець. Підеш тоді до своїх братів, а може, ще й далі... – погрожував, блискаючи іклами і нагадуючи розлютованого кабана.

Григор став біля хвіртки, а Петруня підійшов до каганця і почав підправляти ґнота.

Самко дивився на постать Григора з сумно похиленою головою і, розуміючи його страждання, переживав за нього серцем. Він би щось зробив, допоміг би Григорові, але що зробиш, чим допоможеш? Адже Григор наказував йому, щоб він не втручався і нікого не сповіщав, доки не побачить його мертвого. Але що воно зробилося раптом з Григором? Чого в нього засяло обличчя? Може, від сяйва каганця, що палає на ввесь двір?

– Еврика! – скрикнув радісно Григор.

– Що?.. Що?.. Чого це ти зрадів? – запитав підозріло Петруня.

– Нічого... так... Пожди, пожди, Петруню... Дай лиш мені дійти до пам’яти... – схвильовано промовив той.

– Ти, мабуть, щось почув? Стій-бо там та не рухайся, а я послухаю, що воно там... – сказав Петруня і поліз по драбині на верх стіни та почав прислухатися, що робиться по той бік стіни.

У ту ж мить Григор одхилився від хвіртки, щось блиснуло в його руці, він нахилився до кошика Петруні, поклав туди щось обережно, а сам знову став, як стояв.

– Таке лише раз трапляється в житті! – промовив голосно.

– Що ти кажеш? – запитав Петруня, злазячи долі. – Не чути нічого. Тихо навкруги... А він чогось зрадів...

– Ще б не радіти, Петруню! Таке буває рідко в світі. Єдиний, може, раз на тисячу разів, ні, на мільйон! – радів Григор.

– Ти не сказився часом? «Буває». А що ж воно буває?.. Кахи-кахи! Тьху, кат його візьми! Розсердив мене як... Ну, що воно буває? Кажи, що?.. – прискіпався Петруня.

– Що буває? А несподіванка якась така щаслива, Петруню! От упало яблуко, і став Ньютон безсмертний. Не розумієш? Ні?.. Ах, що тобі Ньютон!.. Ніщо... Порожнє слово...

– Ге-ге!. Завів... Я забув, що на тебе часом щось находить. Не дурно ж тебе так часто били... – зовсім заспокоєно буркнув Петруня, сівши на виступцях драбини.

З будинку вийшов Борис, несучи зброю, за ним ішов Фрик.

– Що за лиха година! Стільки рушниць і всі попсовані. Це, мабуть, він навмисне їх попсував, – кинув Борис у бік Григора. – Добре, що хоч два пістолі справні. Нехай тепер хто спробує лізти через стіну.

– Держай на бік оті погані штуки, – сказав Фрик, дивлячись боязко на пістолі.

– А хто ж, як не він попсував, – погодився Петруня, вказуючи на Григора. – Він тут таке верзе, що ні до купи. Замкнути б його в льох, щоб сидів отам з братами...

– Е, ні, Петруню! Він придасться нам на краще, – сказав Борис, посміхнувшись злорадо.

З чорного двору прибіг Микита, приніс на плечах два мішки і кинув їх долі біля драбини. Обличчя в нього було перелякане, бліде, він аж тремтів.

– Ху, цур йому!.. Таке страшне побачив... Повісилася тітка Іваниха... Висить-гойдається на мотузку в дівочій кімнаті... Ото я взяв пороху та куль, та й думаю: а зазирну в дівочу... Увійшов, блимає каганець, а вона висить, така страшна, синя... Гукав дівчат, нема. Десь поховалися з переляку... – розповідав Микита.

– Повісилася, кажеш? – перепитав Борис. – Ні, то її повісили розпрокляті дівчата... Ну, буде ж їм... Нехай лиш мине ніч. Знайду їх та по одній закатую всіх чисто!

– Мейн-ґот!.. Це й нам уже буде страшно жити!.. – промимрив жалібно Фрик.

– Треба нам усім озброїтися, – сказав Борис. – А піди, Петруню, та пошукай отам біля стайні вила, – звелів він.

Хто кого переможе?

Петруня пішов шукати вила, Борис та Микита, взявши мішки з порохом та кулями, полізли по східцях на стіну і почали набивати гармату. Фрик задер догори голову та дивився, Григор стояв нерухомо біля хвіртки, щось думаючи.

Набивши гармату, Борис та Микита злізли додолу.

– Ну, а тепер, коли є вільний час, ми з тобою, голубе, поговоримо, – звернувся суворо Борис до Григора. – Прийшов ти сюди чогось недарма, і щоб ти не казав, то я тобі не повірю й на крихту. Ми знаємо, що ота сліпа Орина, коваль Ярема та ти – запеклі панські вороги. Я не займав сліпої через оту другу...

Борис замовк на хвилину і похмурився ще дужче.

– Ви гуртом щось надумали, та дарма! – почав знову Борис. – Ви покладали надію на запроданих. Думали, що вони здіймуть щось, аж воно ні. І ось ти сюди заскочив чогось, мов хитрий лис, напевно думав допомогти іншим улізти сюди. Допитувати тебе нема часу, та, крім того, ти такий, що не скажеш, хоч би тебе й убити. І слід би тебе оце вбити, та поки що ти нам будеш потрібний, – посміхнувся Борис. – Ми зробимо з тобою мудру штуку... Я знаю, що сюди надійдуть оті твої друзі-злодюги спробувати, чи неможна сюди пробратися. Та дарма!.. Ти бачив, що я набивав гармату? – запитав він Григора.

– Бачив, – одповів рівно той.

– Так отож ти мусиш з неї стрельнути, коли вони надійдуть до брами, – сказав Борис, дивлячись пильно у вічі Григорові.

– Стрельнути в своїх? Немудра зовсім штука, – погодився Григор.

– Напевно, що за таке ти набув би панської ласки, – зазначив Борис.

– О, так! І я просити буду пана, щоб добре було, – додав Фрик.

– Коли наблизяться бунтівники, то ти подаси голос, щоб вони йшли до брами, і стрельнеш у них. Так? – запитав Борис.

– Гаразд, – погодився вдруге Григор.

– Кажеш, гаразд? – перепитав Борис. – Ти згодився так швидко... – промовив підозріло. – Ні, голубе, мене ти не обдуриш. Ти тільки їм голос подаси, а я стрілятиму. Я підпалю гармату. Що, вскочив?! Ха-ха-ха! – зареготав, радіючи, що переміг на хитрощах. – Ото б тобі я доручив стріляти. Ні, помилився ти... Ти будеш у мене за живу підману. Підманеш їх, гукнеш. Гаразд?

– Гаразд, – погодився втретє Григор.

– Ні, ще не все гаразд. Не знаєш ти всього. Коли б ти знав, то не погодився б так швидко. А принеси, Микито, смика, отам він під коморою.

Микита намірився йти, зробив крок, але раптом зупинився, почувши, що в чорному дворі хтось заскиглив, чи завив голосячи, чутно було, що то придушено голосила жінка.

– Хтось плакає дуже погано... – сказав Фрик.

– Цур йому! – злякався Микита.

– Іди, іди не бійся. То моя жіночка, пропала б вона, сидить замкнута в льодовні та виє, – заспокоїв Микиту Борис.

Микита пішов.

– А нащо ти замикав її туди? – запитав Фрик.

– Вона ж тепер моя, то я й роблю, що хочу, – одповів похмуро Борис.

З’явився Петруня, приніс залізні вила.

– Ось, ледве розшукав, – сказав він, даючи вила Борисові.

– Одні тобі, Петруню, а оці – легенькі – вам, Фрику Карловичу.

– Мені?.. Мейн-ґот! Мені вила?! Я не вмію з ними колотися.

– Беріть. Колотися немудра річ, лихо навчить. Ви не заколете, то хтось інший вас заколе. На те війна, – з’ясував Борис.

– Війна?.. Ох, зовсім доведеться злякатися, – зітхнув управитель і взяв легенькі вила.

Приніс Микита залізного ланцюжка з нашийником, що на нього собачники беруть хортів.

– Тонкий, а проте міцний. Він здержував Діянку та Салтана, – говорив Борис, мацаючи ланцюжка. – А одягни, Микито, оце намистечко на шию нашому розумникові, – вказав на Григора. – А другий кінець прив’яжеш до драбини, – звелів він і витяг з-за пояса пістоля.

Микита підійшов до Григора, одягнув йому на шию собачого нашийника і зав’язав мотузкою, а другий кінець прив’язав до бильця драбини.

– Як бачу я, ти, Борисе, премудрий. Не дурно ж пан тебе улюбив. Надав тобі Господь такого талану, – говорив Григор. – Ой, довго житимуть пани, бо родить їм земля достойних прислужників. Таким, як ти, біля царів служити...

– А ти думав як! Не в тім’я битий. Тебе, великорозумного, загнуздали, – погодився задоволено Борис. – Дивися ж, Петруню, коли, бува, надійдуть сюди оті злодюги, та я звелю йому, щоб він гукнув їх до брами, а він мовчатиме, чи не хотітиме лізти по драбині, то стромляй під ребра йому вила.

– А застромлю, – сказав Петруня.

– На ось тобі, Микито, – дав йому пістоля Борис. – А один буде мені. Дивись! – звернувся він до Григора, погрожуючи пістолей. – Оце на тебе буде!

Подивився на Бориса сумно Григор і важко зітхнув.

– На мене все: і вила, і пістоль, неначе в мене два життя.

Сказав так, що в Самка защеміло на серцеві. Пошкодував він дуже, що тоді вони з Марком лишили Бориса живим.

Аж ось обличчя в Григора зробилося веселе, він засміявся.

– Чого це ти? – запитав здивовано Борис.

– А того, що який ти не є розумний, а далеко тобі до панського розуму, – одповів Григор. Коли б оце був отут пан, то він би інакше повівся зо мною, він зрозумів би, що я не охочий іти на той світ, де не дадуть вина й медку смикнути. А на цьому світі мені давав сам пан частенько. Ти сам знаєш, Борисе, що коли б я хотів давно, то був би біля пана за першого, коли б узяв був гарапника та почав шмигати людей. Але мені не кортить бути першим, бо ти знаєш, що я люблю найбільше в світі, – говорив Григор.

– Та воно так, – погодився Борис.

– Ге, ти найбільше за все любиш смикнути! Хе, хе, хе! – обізвався Петруня. – Ти за те, щоб випити, усе віддаси.

– А так! За пляшку доброго віддам усе в світі. А оце сьогодні на похмілля так дав би себе обскубти. Таке найшло, що хоч браму ломити та добути випити! – признавався Григор.

Зареготав Борис, а за ним Петруня з Микитою, навіть Фрик посміхався. Вони повірили Григорові, знаючи в минулому його за доброго пияка.

– Оце б я потягнув, щоб закрутилося мені все навкруги, а люди всі здалися за гурт дурних овечок. Не дурно ж воно п’яному море по коліна! – говорив Григор.

– Дозволите? – запитав Борис управителя.

– О, так! Нехай веселий буде! – дозволив Фрик.

– Піди та принеси йому пляшку міцного, – сказав Петруні Борис.

Петруня пішов до будинку. А Микита, почувши, мабуть, слово «ключі», заметушився раптом, підбіг до хвіртки, помацав колодки і почав дивитися скрізь долі.

– Де ж це я подів ключі від брами й хвіртки? Не пам’ятаю, чи лишив їх тут, чи десь покинув.

– Загубив? От ще з тебе ґава! Під такий час він жартує з ключами! – розсердився Борис. – А ось оцей стояв біля хвіртки, – вказав він на Григора. – Хоч ти вже заспівав, немов на нашому возі, а все ж ми тебе, друже, потрусимо, – промовляв він, обмацуючи Григора, навіть зняв з нього черевики і там подивився.

– Я проковтнув ключі, а поверну завтра, – пообіцяв Григор.

– Мабуть, я забув їх у дівочій кімнаті! – згадав Микита. – Упустив їх з рук, коли побачив мертву... Хоч нехай мені що, а не піду по них сам, хіба з ким удвох.

– Та кат з ними, коли так – заспокоївся Борис. – Вони зараз нам не потрібні, а ранком знайдемо. А тепер ми отак розділимося: біля отих воріт стоятиме Микита з старими, Петруня отут, а ви, Фрику Карловичу, біля в’язниці з цього боку, щоб хто не зліз на стіну та не спустився по льоху. Я буду пантрувати скрізь понад стінами, – розподіляв Борис вартування.

– Я біля в’язниці? Мейн-ґот! Там дуже страшно! Ні, я не буду там!.. – одмовився Фрик.

– Ось не вигадуйте, робіть, що треба, – суворо промовив Борис. – Коли вам було треба, то я корився й слухав, а зараз війна, то вже треба рятуватися і щоб хтось один керував.

– Ох-ох!.. Цей поганий війна все перевертає... Я стоятиму трохи... – погодився Фрик, зітхнувши жалібно.

Коштовна пляшка

Петруня приніс пляшку і віддав Борисові, а той дав Григорові.

– На, пий, але ж дивись, щоб випив не останню! – застеріг Борис.

– О, нема ціни оцій пляшці дорогій! – захоплено промовляв Григор, пригортаючи пляшку до грудей.

Усі сміялися.

– Розійдемося ж кожний на своє місце. Та не спати. Треба пильнувати, щоб наші голови були цілі та панське добро не пропало. Дивіться всі гаразд, – остерігав Борис.

Усі розійшлися, куди кому сказано. Надворі стало зовсім темно, бо хмари вкрили місяць, далеко десь виблискувала блискавиця.

– А що, Петруню, хоч я мов той пес на припоні, зате в мене пляшка. Я не віддам її за всі скарби у світі! – хвалився Григор і, брязкаючи ланцюгом, сів на драбині вище від Петруні.

– Чого дерешся вгору? – запитав той.

– Собаці ж можна скрізь, куди досягне ланцюг. От пляшка є і в пляшці є, але вона закоркована. Як його пити?

– А ти одбий шийку, – порадив Петруня.

– Одбити... Але об віщо?.. Коли б залізяка або цеглина... А можна ж об край стіни. – Він поліз по драбині вгору.

– Чого ти поліз туди? – запитав підозріло Петруня.

– Сиди, сиди, Петруню! Ось я зараз одіб’ю шийку і смикну за твоє здоров’ячко, – заспокоїв його Григор. Дивлячись униз на Петруню, він відбив шийку пляшки, досягнув рукою до гармати, намацав дірку запалу і вилив усередину горілку, а порожню пляшку жбурнув по той бік стіни.

– Хоч раз у житті здалася на користь пляшка, – промовив, спускаючись униз, і сів біля Петруні.

– Уже? – запитав той.

– Уже, Петруню. І пляшку геть закинув. З порожньої, як ти знаєш, не вип’є й сам премудрий Соломон.

Григор замовк, мовчав і Петруня. Самко, сидячи на дереві, дивувався з Григора, що той весь час наче грався з життям, то вже був зовсім загибав, то знову рятувався, викручувався і встигав за якусь хвилю обміркувати все і всіх обдурити. Петруня сидів, держачи вила догори ріжками, Григор поглядав на нього, посміхаючись.

– Одважний з тебе войовник, Петруню, – промовив після мовчанки Григор. – Ото б ти й мене заколов?..

– Заколов, – одповів рішуче Петруня.

– Подумай лиш за віщо б ти заколов мене?

– За те... за те, щоб не робив лихого, – не зразу одповів Петруня.

– Кому не робив лихого? Панам?.. А за що ти вподобав їх так дуже?

– Та за що ж?.. Так... Не можна без панів. Над нами, дурнями, їх постановив сам Господь. Без Божої волі не робиться ніщо, – побожно зазначив Петруня.

– Без Божої волі й чиряк ніде не сяде, – погодився насмішкувато Григор і знову замовк, перебираючи, наче чотки, кільця ланцюга.

У дворі й навколо утворилася мертва тиша, блимав каганець, бігали тіні від сяйва по стінах будівель.

Страшні хвилини

Надходила північ, проспівали півні за двором, ще дужче потемнішало навкруги.

– Було отаке колись ще за старого пана, нехай царствує на тім світі, – забалакав Петруня. – Так отой, сучої пари Василько, млинарів братко, підбурив людей супроти пана. Тоді ми – це я, Борисів батько покійний та чоловік Іванихи – не спали цілісіньку ніч, а таки врятували пана, сховали його. А потім з Курського пригнали солдатів. Ох, і карали ж бунтівників. Хоч і жаль їх було, та жаль і на них. Ото щоб не бунтували. Наробили й заробили собі лиха... Ти, мабуть, не забув про те? Тоді ж твій батько пропав...

Аж ось двір освітлився полум’ям пожежі, горіло за чорним двором.

– Горить!.. Горить!.. Що роблять, супостати!.. – збентежено промовив Петруня і встав із східців. – Це за двором хтось підпалив клуні...

Обличчя в Григора загорілося рішучістю, але він удав із себе здивованого.

– Хто б це міг підпалити?

– Ти не знаєш, хто?.. – вискалив свої ікли Петруня. – Ти добре знаєш, хто!

З чорного двору прибіг Борис, збентежений і разом лютий.

– А, вже з’явилися. Палити почали! А ти готуйся! Гукнеш, коли скажу. Ото вони, твої чорти! – гримнув він на Григора. – Петруню, пильнуй за ним, щоб він оце мовчав і не рухався з місця. А я зараз оббіжу двір! – сказав і швидко побіг поза будинок.

– Не ворушись мені! – теж гримнув на Григора Петруня, а сам, важко сопучи, поліз нагору по східцях драбини і почав прислухатися. – Уже йдуть... понад стіною крадуться... Ач, мовчки як, тільки бур’ян шелестить... Та однаково не вкусите!.. – бубонів Петруня, злазячи додолу.

– Хо, хо, хо! – почувся дикий регіт та брязкіт заліза на чорному дворі.

– Почули й оті своїх. Грюкають ланцюгами. Сидіть собі, голуб’ята, сидіть... – бурмотів Петруня.

Пожежа розгорялася, заливаючи сяйвом двір. Заскиглили й завили собаки, заголосив жіночий голос. Щось задеренчало, затупотіло. Прибіг Фрик, блідий, дуже переляканий, волочучи позад себе вила.

– Мейн-ґот!.. Я вже злякався зовсім... Ох, дуже страшно там... сміються дуже в’язні... Так не форштейн... – лопотів німець.

Аж ось прибіг і Борис зі смолоскипом і пістолем.

– Ось ми їх повчимо!.. Знатимуть!.. Нехай не думають, що тут дурні та боягузи! А ви чого вже тут? – запитав управителя.

– Ох, я тікав... не можу там... Я вже вмирав два рази... – одповів той тремтячи.

– Ну, і допомога з вас!.. – сказав досадливо Борис. – Ось я їх почастую. Ану, ти! – гукнув на Григора. – Лізь та гукай, а потім я полізу! Гукай, щоб вони йшли до брами. А коли мовчатимеш, або скажеш, що не слід, то я тебе гукну з оцього! – намірився пістолем.

– Ще встигнеш убити... встигнеш, – говорив спокійно Григор, піднімаючись східцями. А коли став на стіні, то гукнув голосно: – Сюди! Сюди! До головної брами!

Хтось одгукнувся за стіною.

– Злазь! Іди сюди! – гукнув Борис.

– Ти чув?.. Повірили... Усі будуть біля брами! – сказав Григор Борисові, коли зліз згори. Він аж зблід, обличчя в нього наче аж подовшало.

Усі притихли, сподівалися чогось страшного.

Борис, припавши вухом до брами, слухав кілька хвилин, а потім, держачи в руці смолоскипа й пістоль, поліз по східцях угору. Он уже він на стіні і спустив смолоскипа вниз, щоб не видно було з того боку. Перехилився, глянув у той бік стіни і почав прислухатися. За брамою почулося глухе тупотіння ніг на містку. Борис присів біля гармати і підвів угору смолоскип.

– Мейн-ґот! Я ще раз умру!.. – промовив злякано Фрик, і, кинувши долі вила, затулив собі вуха.

Петруня сидів байдуже. А Григор, дивлячись угору й стежачи за рухами Бориса, обмотав себе, наче поясом, ланцюгом і натягнув його, мов струну.

Ось уже смолоскип біля запалу гармати, повинен статися вибух. Але смолоскип чогось тільки зашкварчав і погас. У ту ж мить Григор попустив ланцюжка і раптом шарпнувся, ланцюжок порвався, а він підскочив швидко до брами, нахилився до кошика, витяг ключі і встромив у колодку.

– Що ж це таке? Це він тут щось зробив! – почувся з-за стіни Борисів голос.

– Ой-ой! Дивись! Дивись! – загаласав несамовито Петруня, побачивши Григора біля брами з ключами. Він аж остовпів.

– Коли його вилами! – закричав скажено Борис і націлився звідтіль на Григора з пістоля, але пістоль тільки клацнув і не стрельнув.

А Григор уже одімкнув колодку і тягнув засува, дивлячись на Петруню. Петруня кинувся на нього з вилами, щоб пришпилити його до брами, коли ж Григор одскочив убік, схопив вила, що лежали долі біля Фрика і вдарив ними по вилах Петруні, вибив у нього з рук, і вони впали перебиті, а сам кинувся до брами знов, щоб скинути залізного гачка і одчинити браму.

Усе це зробилося в одну мить, так швидко, що Борис ледве устиг підсипати на поличку пістоля пороху і спуститися вниз. Ось він уже на останньому щаблі, ось він уже стрельнув, а Григор упав долі біля брами, не скинувши гачка.

У ту саму мить Самко, не пам’ятаючи себе, майже не прицілившись, стрельнув з дерева, зі свого пістоля, і Борис, скрикнувши, схопився за руку. А побачивши, що затріщала, одчиняючись, брама, побіг кричучи:

– Микито! Микито! Підпалюй ґнота!

Самко, побачивши крізь щілину напіводчиненої брами дуже плече Маркове, що одчиняв по-своєму браму, вирішив, що вже йому нічого робити на дереві. Він виконав, що йому було казано, – не втручатися до боротьби, аж поки не впав Григор.

Коли Самко, злізши з дуба, біг понад стіною і вже наближався до містка біля брами, – почувся гучний вибух, захилиталася земля й стіни, щось важке вдарило його по голові, і він упав долі, знепритомнівши.

Після вибуху

Прочунявся Самко і побачив, що біля нього стояли Дося й Орина. Глянув навкруги й біля себе, аж він у панській кімнаті лежить на канапі, а на другій канапі теж лежить хтось з обмотаною полотном рукою.

– Хто ото? – запитав Досю.

– Григор. Він трохи поранений.

Запитав про Марка, сказали, що він там, надворі. Повеселішав Самко, почувши, що його Марко живий. Попросив пити. Подала йому Дося келих меду. Підвівся, випив, а потім устав з ліжка, так мов нічого йому не було. А ґуля на голові, то дурниця. Хочеться йому знати, що трапилося після того, як він був без пам’яті.

Розповіла Дося, що в ту мить, коли розчинилася брама та вскочили в двір коваль Ярема з озброєними хлопцями, на чорному дворі стався страшний вибух; хтось підпалив порох у склепі, а склеп був поруч з льохом, де сиділи в’язні, і всіх їх придушило муром, окрім одного в’язня. Завалилася від вибуху й церква, навіть стіна двору в одному місці розкололася. Летіла цегла, неначе великий град. Отож, мабуть, і Самка вдарило цеглиною. Петруню убито на смерть, голову пробито.

Розказала Дося, що управитель Фрик збожеволів, бо ходить по садочку та посміхається. Його ніхто й не займав, бо він був не лютий. А Борис та Микита посідали на кращих коней, одчинивши другу браму, і вибігли з двору.

Плакали Дося з Ориною, згадуючи нещасних в’язнів, не довелося бідолашним побачити волі. Хоч і не було б уже з них людей, бо вони побожеволіли та поробилися такі, що наскрізь світилися. Отой з них, що врятувався, Пилип Косач, так уже й балакати гаразд не вміє, і такий уже немічний, що йде й точиться, од вітру хилиться.

Далі розповіла Дося, що незабаром після вибуху коваль Ярема та Ясько побігли в село та сказали людям, щоб вони йшли сюди в двір, а то, бува, повернуться псарі та почнуть над ними помщатися. І тільки що люди увійшли в двір та зачинили браму, коли й псарі повернулися. Вони побачили здалеку пожежу та кинулися бігти додому. А їхні двори підпалили руські з-під Путивля, що їх заздалегідь сповістив циганчук. Повернулися псарі, під’їхали до брами замку, постукали й почали прохати, щоб їх упустили в двір. Такі вони поробилися плохі, не лаялися, не погрожували, та хтозна, яка в них думка, а до того вони озброєні: то що схотіли б, те й зробили. Вони ж катували людей раніш, хоч би то й за панського наказу, але й від себе додавали, щоб запобігти панської ласки.

Побалакав з ними циганчук через стіну, а в двір не пустив, то вони й поїхали кудись. А незабаром повернулися й оті запродані, що їх були гнали пани на далеку сторону, – цих упустили в двір.

Розповідали запродані, що їм гарно було тільки, коли вони виїхали звідціль, а як доїхали до Конотопського мосту, то звеліли пани своїм прикажчикам, щоб вони декількох закували в ланцюги, почали їх бити гарапниками. Аж тоді вже побачили запродані, що й нові пани не кращі від старого пана. Та вже було пізно думати, треба коритися. А коли псарі покинули панів та повтікали додому, то ще лютіші поробилися пани та їхні прикажчики, почали в’язати людей один до одного та гнати пішки і підгонили, б’ючи, щоб швидше йшли. Лихо було людям. Але де не взявся якийсь пан з вершниками, оточив отих панів, звелів їх роздягнути, забрав у них якісь папери, а потім звелів своїм вершникам, щоб вони розв’язали й ослобонили людей, а панів та їхніх прикажчиків потопили в болоті. Благали пани та прикажчики, щоб їх не карали, та не перепросилися, бо вкинули їх у ковбані, там вони й залилися. А після того дивовижний отой пан сказав усім запроданим, щоб вони поверталися до замку, рятувалися гуртом та ждали його, поки він повернеться.

Самко слухаючи розповідання Досі, зрозумів, що отой дивовижний пан був не хто інший, як ватажок Старий із своїм товариством. Підійшов Самко до вікна і почав дивитися на двір, що нагадував табір, бо сиділи серед двору жінки з дітьми та старі, а чоловіки стояли гуртками і щось балакали. Обличчя в людей невеселі. Та й нічому радіти, бо ні в кого ніяких надій на добре. Ну, щось таке зробилося, нема пана й прикажчиків, це добре, але чи надовго? А що ж далі?.. Чого ж більше їм сподіватися, як не кари? Хоч і не всі вони повставали супроти пана, а кара панська нікого не мине.

Застогнав крізь сон Григор, кинулися до нього Орина й Дося. Обличчя в сліпої стало таке, ніби їй так само болить, як Григорові, коли б ще не дужче. Каже Дося, що пал у хворого вщухнув трохи. Сон переможе хворобу.

Вийшов Самко з будинку надвір, став біля стовпа на ґанку і почав прислухатися до балачок людей.

– Що вони гарного зробили?.. Вигнали прикажчиків, захопили панський двір. А далі що? – говорив якийсь селянин.

– А от, що воно буде, коли пан повернеться? Злупить з нас усіх шкури. Не буде дивитися, чи ти винуватий, чи ні. Біда нам усім буде, – казав інший.

– Буде, буде... Нічого кращого ждати... Усім буде... – погоджувалися гуртом селяни.

– Що не буде, а вже страшного льоху нема. Хіба новий збудують, так це не так швидко, – тішився парубок. – Уже Григор щось знає. Ось нехай він одужає. А отой пан, що нас ослобонив, казав, щоб ми його сподівалися.

– Це вже буде страшний суд, діточки. Казала ранком попадя, як йшла повз нас з попом, що народився анцихрист. А вже попадя знає. Буде, буде страшний суд, – запевняла жінок стара сива баба.

Жінки хрестилися й зітхали.

– На чужу сторону треба тікати та й край. Є такі степи, що туди треба людей. А там хоч і пани, так тільки три дні на тиждень роблять на них люди, а три дні на себе самих, – розповідав селянин іншим.

– А так! Так! На чужу сторону! Гірше не буде! – загомоніли в гурті.

Самко подивився навкруги й побачив біля хвіртки брами циганчука, що стояв на варті із списом у руках. Посміхнувся циганчук лагідно до Самка і вказав йому рукою на верх стіни. Той глянув, аж нагорі сидів на гарматі верхи Марко і, бовтаючи ногами, наминав чималий окраєць хліба.

Поліз до нього по драбині й Самко. Це ж вони цілісіньку ніч не бачилися.

День без великих подій

Сидячи на стіні, Самко з Марком побачили трьох вершників, що виїхали з лісу і прямували сюди до двору. Не доїжджаючи до брами, вони зупинилися, побалакали щось, потім два з них повернули назад, а один наближався до брами. Так, неначе оті два проводили третього.

– Це Василько! – сказав Самко і, нахилившись до циганчука, гукнув, щоб той впустив Василька.

Коли Василько довідався про все, то вхопився за голову. Дуже вразило його, що загинули найкращі люди, люди, що потерпіли за всіх. Плакав сивоусий козак, плакав, мов дитина. А потім зібрав людей до гурту, щоб вони не турбувалися. Радив їм не тікати поки що нікуди, бо загинуть вони в дорозі, не знаючи, куди йти, або інші пани половлять, то буде ще гірше. Просив людей, щоб пождали вони, поки прибуде сюди такий чоловік, що проведе усіх гуртом на оті степи, де тепер оселюються люди, і коли той чоловік поведе, то може тутешні люди не знатимуть там панщини зовсім, а робитимуть самі на себе.

Чи повірили люди Василькові чи ні, а проте заспокоїлися, навіть повеселішали. Допомогли Василькові ще й ті, що їх визволив Старий; вони теж казали, що треба підождати.

Ярема з Яськом добули із склепів борошна, зарізали вола, заходилися жінки варити страву та пекти хліб. Надвечір, ще по-видному, підійшли до брами декілька псарів та почали благати, щоб їх прийняли до гурту, пустили в двір.

Не хотів коваль Ярема пускати в двір собачників, та пристав на Яськову й Василькову думку, і впустили псарів, одібравши в них зброю від рушниці до нагая для своїх людей. І тільки десятеро з псарів перепросилися, а сорок з них десь сиділи та чекали чогось, напевно свого пана.

Увечері стихло в дворі, всі повкладалися спати, окрім вартових та Яреми коваля, що весь час пантрував, навідував вартових, ходив та прислухався, не випускаючи з рук своєї важкої сокири.

Турботний день

Минула ніч гаразд, нічого не трапилося. Ранком заходилися ховати придушених муром в’язнів та Петруню з Іванихою.

Минав і другий день, а звісток ніяких – ні гарних, ні поганих. Нудилися люди, балакали про те, щоб іти з двору та щось думати. Григор та Василько умовляли людей, щоб вони не бентежилися, а ждали кого треба, хто поведе всіх. Люди заспокоювалися, але ненадовго.

Уночі знайшлися такі люди, особливо з псарів, що потай зломили колодки на дверях льоху з медами та горілкою і почали пити самі й напувати нишком усіх охочих, а далі кинулися усі до того льоху і пили досхочу.

Проґавили оте вартові, бо Ярема заснув утомлений, Григор та Василько з бурсаками були біля брами, а моторний циганчук подався на підслухи, щоб знати, що робиться навкруги поза двором. Уже тоді довідалися про пияцтво, коли трохи не всі люди були п’яні і зняли гармидер. Нічого робити з п’яними, бо в п’яного дурна воля, п’яна голова весела й заможна й вільна, а часом задерикувата й люта.

Удержалася від пияцтва тільки молодь, що була запродана чужим панам та повернулася; не пили й ті, що були з Яремою. А решта – від старого до малого – перепилася чисто. Спершу були всі веселі, співали, танцювали та цілувалися, а потім почали пригадувати один одному минуле та сваритися, а далі й битися почали. А після того вже вдосвіта всі мов очманіли попадали й поснули, де хто знайшов собі місце.

Щоб надалі уникнути цього лиха, довелося вартовим знищити меди, потовкти сулії та побити бочки з горілкою.

Погані чутки

Ранком попрокидалися люди на похмілля. А побачивши, що нічим похмелитися, поробилися ще незадоволеніші.

– А де ж він той, що поведе нас на чужу сторону? Це, мабуть, нас обдурено. Чого ми отут сидимо? Чого діждемо? Нащо нас закликано в цей двір? Хто воно вигадав, щоб ото йти супроти пана? – гомоніли все голосніше й голосніше люди. Уже були й такі, що підмовляли інших, щоб ждати повороту свого пана та жити, як жили.

Що можна було їм сказати?

Василько засумував, не їв, не спав, а весь час сидів на стіні біля гармати та виглядав свого побратима, але його все не було. Він казав Василькові, що хоче труснути навкруги панів та підбурити кріпаків і наробити разом шелесту, щоб царські урядовці не знали, куди й гнати солдатів на втихомирення. У Старого була думка запалити великий вогонь. А може, його десь вбито? Тоді все пропало. Треба тоді щось думати.

Порадилися Григор, Василько та Ярема і вирішили послати ще на довідки кількох певних парубчаків. А потім зібрали людей та почали радитися про те, щоб готувати вози, складати збіжжя, щоб бути напоготові тікати з двору на далеку сторону.

Небагато людей погодилося вже на те, щоб їхати на чужу сторону; більшість людей були похмурі та мовчазні. Частина селян вирішили розійтися по хатах, так що небагато людей лишилося в дворі, чоловіка з двадцятеро парубків та дівчата двірські.

Надвечір постукав у хвіртку циганчук. Прибіг він стурбований. Був під Путивлем, біля самого монастиря, побачив кого треба і почув багато, але саме погане. Сказали йому сіверці – монастирські кріпаки, що прибув до монастиря пан-князь із Борисом та декількома псарями. Пощастило Борисові наздогнати свого князя під Курськом, і князь почувши, що вчинилося вдома, повернув назад та заїхав до ченців просити допомоги, послав Бориса до Глухова, щоб привів сюди солдатів, а псарів розіслав зігнати до замку всіх селян. А зараз князь радиться з ченцями, про віщо – невідомо, бо зачинилися вони в трапезній.

Отакі лихі звістки привіз Янко-циганчук.

Василько з Яськом побігли до лісу, бо треба ж сповісти все товариство. А невтомний циганчук подався знову на довідки.

Остання рада

«Погана справа з усіх боків. Така справа, що вже не вискочиш добром, – думав Самко, лежачи на стіні біля гармати. – Вже які були нам з Марком пригоди, та якось викручувалися. А тепер отут хтозна-як. Самому тут нічого не надумати, хоч би й голова репнула, а треба йти за гуртом та за тим, хто розумніший. Утекти б з Марком далі звідціль, не найлегша справа, та як його кидати товариство в небезпеці. А крім того, нема куди тікати, нема куди йти. Треба вже лишатися отут до самого краю. А може, той край недалеко вже. Коли дійде до бійки з ворогами, то ми з Марком не будемо пасти задніх та ховатися. Доведеться зазирнути смерті у вічі, а проте, кажуть, в гурті й смерть не страшна, що, мовляв, людям, те й тобі».

Зібралося все товариство до брами та радяться, що робити: чи йти усім з двору, чи лишатися в дворі за стінами. І так і так погано. Іде на таке, що всім загибати, хоч тут, хоч десь інде. Григор радив, щоб якнайскоріше запрягали коней у навантажені вози та рушали на південь. А він хоче залишитися сам у дворі і сидіти, поки вороги не розіб’ють браму. Тимчасом усі вже будуть далеко в дорозі, врятуються.

– Нехай мені одному вже що буде, а ви рятуйтеся. Гірше, як отут, ніде не буде.

– Про інших думаєш, а сам ладен зостатися отут на певні муки, на тортури? – запитує його Ясько. – Ні, так воно не виходить, Григоре!

– Я теж зостаюся з ним, – сказала рішучо сліпа Орина.

– Ні тобі, ні йому! – заперечує Ясько. – Вам ще жити, а мені однаково, коли не пропасти.

Виступив наперед коваль Ярема.

– Не сам ти, Григоре, надумав. Думали й ми, хоч і дурні наші голови. Думали, та що ж... А коли ти зостаєшся тут, то й ми з Янком біля тебе, – промовив хрипким голосом Ярема. – А себе дурно до рук ворогам не дамо! – додав коваль, махнувши сокирою, і вискалив білі зуби.

За ковалем услід обізвалися всі оті, що зібралися в лісі на Вовчковому, та дехто з парубків, що їх гнали запроданих. Усі вони згодні залишитися з Григором. Козак Василько стояв мовчки, зціпивши зуби, та поглядав на свою втіху – дочку Досю, мов зважував, що робити. Лихо тому борцеві, коли його що зв’язує.

– Я теж зостаюся, – сказав старий козак.

Блимнув очима Марко, слухаючи оте все уважно.

– А скажи їм, Самко, що й ми!

Усі аж здригнули від Маркового гучного голосу, а потім засміялися, хоч і не до того було.

– Та й ми, Марку! – одгукнувся зі стіни Самко.

Деякі з парубків мовчали, а проте не треба було й слів, бо видно, як у них блищали очі та як вони стискували руками зброю.

– То, виходить, нема охочих тікати? – запитав Григор. Почав він знову умовляти всіх, щоб рятувалися. – Ворогів силенна-сила, а нас небагато. Тому не варто всім віддавати себе на смерть та на знущання ворогам.

Фрол-Сіверець

Коли одважний гурток борців стояв біля брами та радився, з-за рогу стіни почувся тупіт, і з’явився верхи чолов’яга на заболоченому по саме черево коневі.

Видно, що він не з тутешніх наддніпрян, а з сіверців, бо сорочка на ньому хоч і полотняна, а випущена поверх вибійчаних штанів і підперезана ремінцем, на якому висів мідяний гребінець, на ногах шкіряні постоли; сам із себе парубчина ще молодий, з невеликими вусами, широкий у плечах, не згірше, як і Марко, кругловидий, з ясними й веселими очима.

Вершник правив однією рукою конем, а в другій мав чималий кий. До нього підбіг зраділий Григор.

– Це Фрол-сіверець, з монастиря, – сказав хтось із парубків.

– Фрол, ти?! – наче не вірячи, що бачить його, запитав Григор парубка.

– Как відіш, – одповів, посміхнувшись лагідно, Фрол.

– Ми трєтєводні, ноч’ю, билі здєсь с нашімі рєбятамі, ето когда у вас випальнул порох. Повєртєлісь ми здєсь, відім, что у вас тіхо, так ми і восвоясь. Ждалі от вас вєсті. Больно уж слєдят за намі наші святиє отци, – розповідав Фрол. – Да нє врємя-то сєйчас разтабарівать, надо говоріть о дєлє.

Розповів Фрол, про що йому вдалося довідатися про раду ченців з паном-князем. Погодилися ченці дати князеві допомогу, тобто пригнати сюди своїх кріпаків монастирських, але тільки для облоги, поки прийдуть солдати. Пани-ченці побоюються, щоб не покалічилася бува в бійці їхня робоча сила, хоч треба допомогти й своєму сусідові-князеві, втихомирити його рабів, та не дати їм розбігтися по лісах і чужих маєтках. А тому ченці наказали своїм кріпакам не втручатися в бійку ані з ким, тільки щоб обложити замок та постерегти.

– Так вот, братци, чтоби нам вас – то не стєрєч, а вам не сідєть да ждать палок, аль чево горшево, то наш вам совєт – улепьотивать отсюдова. Говоріть нєчево о том, чтоби нам стать вам в помощь воєвать с вашім князем. Не пойдут наші рєбята, запугани больно, забіти. Ну, найдутся срєді нас буйниє головушкі, как і раньше то бивало, да нємного такіх, – сказав Фрол, подивившись на не дуже великий гурток наддніпрян.

Самко дивиться на Фрола, слухає, що він каже, хоч і не добере деяких слів, а розуміє, що той радить. Видно, що він – щирий чолов’яга.

– Врємя нє тєрпіт. Собірайтєсь-ка, братци, да трогайтє в путь. А ми здєсь задєржім вашіх псарей с князем і постоїм возлє пустих стен, – каже Фрол.

Знову почувся тупіт, з’явився верхи Янко циганчук.

– Уже вони вирушили!

Каже Янко, що попереду їде князь із своїми вершниками та псарями, а позаду ідуть піші монастирські кріпаки в супроводі двох ченців.

– А я оце ледве втік від наших селян, від отих, що не схотіли бути з нами. Почули вони, що йде пан-князь, та вийшли йому назустріч з хлібом та сіллю. А мене трохи-трохи не впіймали на містку, – розповідав Янко.

Ніхто не здивувався з того, бо сподівалися ще гіршого. Люди – завжди люди.

– Ідут, значіт?.. Тогда, братци, і я с вамі остаюсь, – сказав Фрол, так ніби він лишався отут погостювати.

Нема часу довго думати. Порадилися нашвидку. Частина людей побігли в двір запрягати коней та рушати, куди поведе Василько, бо він знає шлях на південь. Решта озброєних стала напоготові біля брами. А Фрол та Янко побігли на довідки, щоб довідатися, чи далеко вороги.

Облога

Запряжено вози в дворі, навантажено різним збіжжям, ось тільки б одчинити браму та рушати, коли за двором неподалеку почулися постріли.

Прибігли до брами Фрол та Янко і сповістили, що за ними оце гналися псарі. Сказав Ярема своїм хлопцям, щоб вони готувалися зустріти гостей. Добре, що є рушниці в товариства: ще заздалегідь приховав Григор зброю, а тепер вона й придалася.

Аж ось на майдані, збоку від села, з’явилися шестеро вершників-псарів. Мабуть, пан послав їх уперед на довідки. Псарі, побачивши біля брами гурток озброєних, зупинилися.

– Агей, ви, бунтівники! Наказував пан, щоб ви скорилися! Ось він їде позад нас! Ось ви знатимете! – вигукували здалеку панські посіпаки.

Коваль Ярема махнув сокирою, стрельнули хлопці на псарів; вони злякано метнулися, погнали коней і зникли.

– Тепер вони знатимуть, що й ми озброєні, – сказав Григор.

– Це вже нам нічого думати тікати зараз з двору з возами, – промовив сумно Василько. – I в дворі замкнутися – теж загибати.

Усі замислилися, не знаючи, що робити

– Вот что, братци! – забалакав Фрол. – Бєжать сейчас поздновато, а прятаться во дворє – ето попасть, как кур во щі, і оні возьмут нас всєх ізмором. А лучше, єслі би во дворє осталіся дєвкі да кто-нібудь двоє із ребят, а ми всє засядєм нєподальоку в кустах, да встрєтим как слєдуєт псарєй с вашім князем. Нам надо їх разогнать, а послє уже думать удірать. Наші монастирскіє рєбята, что ідут сюда, нам нєстрашни нікак, оні нас нє тронут. А князь с псарямі пусть думают, что ми всє сідім за стєнами во дворє. Вот что нам остайотся дєлать.

Усі погодилися на тому, бо іншого нічого неможна було надумати.

У дворі, як призначило товариство, лишилися дівчата, Самко, Ясько-музика та недавній в’язень, Пилип Косач. А всі озброєні, за порадою сіверця Фрола, пішли швидко майданом і зникли в кущах, що понад яром. Ясько та Косач стали біля хвіртки в дворі, дівчата біля запряжених коней, щоб вивести їх з двору, коли буде можна, а Самко сидів на стіні за дозорця, бо треба дивитися, що робитиметься навкруги, та бачити, кому одчиняти хвіртку.

Тихо навкруги, ніде ніщо не шелесне, мов і не готується нічого лихого. Он в далечіні, збоку від Путивля, ще по той бік мосту через річку Сейм, закуріло, мов дим, то знялася хмарою курява на дорозі, а незабаром крізь неї заманячили два берлини, а позад них теж курилася дорога довгим пасмом, наче йшло численне військо.

Через який час з’явилися на майдан десятеро вершників-псарів. Вони, не наближаючись до двору, позирали на стіни, нишпорили очима навкруги, і, погарцювавши на конях, подалися назад. Трохи згодом з яру, що від села, виїхали на майдан берлини, оточені вершниками; один порожній, бо пан-князь був на коні, а в другому берлині сиділи, немов похнюпившись, дві постаті в чорному одягові, в довгастих, наче димарі, каптурах на головах.

«Оце ченці, монастирські господарі», – подумав Самко і ліг під гарматою, щоб його не помітили.

Берлини зупинилися в холодку під берізками, а декілька вершників пробігли майданом, далі від стін, потім трохи ближче, а згодом осміліли, підбігли до самої брами. Вони не боялися гармати, бо знали що нема пороху. Стукотіли в браму та хвіртку, лаялися та нахвалялися.

Сам князь наблизився трохи до брами і гукав, щоб одчинили, обіцяв покарати тільки найбільших винуватців, а іншим усім дарувати. Почали сходитися поволі селяни, підходили до князя й, поскидавши шапки, вклонялися та щось йому казали, а він і не дивився на них, мов не бачив.

Аж ось загупотіло на майдані, з’явилося багато людей з засмаженими сонцем й вкритими пилом обличчями в сорочках, випущених поверх штанів та підперезаних ремінцями; в кожного з них були на плечах довгі дрючини, а де в кого вила та сокири. Он їм щось кажуть їхні господарі-ченці.

«Оце, мабуть, і є сіверці», – подумав Самко.

Ось один вершник, мабуть монастирський прикажчик, гукнув на сіверців, і вони посунули за ним лавою до брами та поділившись на два гурти, поставали під стіною, обабіч брами. «Оце зветься облога, – сказав сам собі Самко, визираючи з-під гармати. Кортить йому подивитися ближче на оцих сіверців. Він підсунувся на край стіни і почав роздивлятися.

Люди сіверці – як люди. Є серед них з бородами, а найбільше молодих. Видно, що дужі люди, поставні, але чогось вони не дуже веселі, особливо похмурі бородані. А он декілька парубків дивляться вгору на гармату. Які в них лагідні ясні очі. Усі сіверці русяві здебільшого, є серед них руді, а чорнявих мало.

Раптом біля Самка дзизнула куля, почувся на майдані постріл з рушниці Самко глянув, аж то стрельнув вершник. Треба ховатися під гармату. Тільки Самко сховався, коли щось загуркотіло десь за яром, там, де шлях на Конотоп. Бачить Самко, що вершники-псарі підводяться на стременах і дивляться в бік яру.

– Солдати! Солдати! – почулося на майдані.

Несподіваний бій

Дивиться Самко, бачить, що збоку від лісу, понад яром, наближаються піші люди, в однаковому зеленкуватому одягові; ідуть рядками, струнко, з рушницями на плечах, вилискують багнети; попереду три вершники, один з них військовий, бо в мундирові, а два других зодягнуті, як панські псарі.

– Оце ж вони, солдати, – догадався Самко. – Усіх їх не менше півсотні. Але куди це вони завертають?!

Самка обгорнув жах, коли він побачив, що солдати прямують до кущів, де засіло товариство за порадою Фрола. Це ж їм не минеться тепер відходити сюди на майдан, а тут вороги – псарі з паном. Це хлопці опинилися в лабетах!

Он оті два вершники, що були біля солдатів, біжать сюди, до пана. Упізнав Самко, що то Борис та Микита. Мабуть, Борис зустрів Микиту, коли вже той вів сюди солдатів, і повернувся з ними. Угадав Самко, що товариству доведеться відступити й податися сюди, на майдан, щоб не здибатися так зразу з солдатами. Ось вони з’являються з-за кущів, он де коваль Ярема, Фрол та Василько, поряд Григор та Марко, а з ними й усі інші. Вони зупинилися, бо побачили, що скрізь самі вороги.

Побачили їх псарі з паном, впізнали бунтівників. Пан указав на них своєю шпагою, сказав щось псарям, і вони побігли, тільки не просто на бунтівників, а в об’їзд, мабуть хочуть оточити їх або забігти ззаду.

Став Самко на стіні, вже не боїться, що на нього стрілятиме хтось. Що йому смерть, коли він бачить певну загибель усього свого товариства. Стежить він за тим, що діється, шукає очима порятунку своїм братам-борцям, але порятунку нема звідкіль сподіватися. Ось він почув, що забалакали сіверці під стінами замку.

– Кто же ето на кого, братци? Кто оні, вон тє ребята, что вишлі с кустов? – запитують один-одного здивовані сіверці.

– А глядіт-ко, братци! Нікак наш Фрол срєді ніх ворочаєтся? Да он же! Наш Фролка! Он, он!.. – забалакали гучно молоді сіверці, немов зраділи, що побачили свого Фрола.

– Он, то он, чтоби єму пусто било! Вот забубьонная головушка! Вот шалий то! Право слово, шалий парєнь! – загомоніли незадоволено бородані-сіверці. Вони зрозуміли, що воно за справа і хто воно за люди, серед яких опинився їхній одчаюга Фрол.

Уже солдати на майдані. Ось до їхнього старшого підбіг князь і вказав на гурток бунтівників. Гукнув старший на солдатів, махнув шаблею і повів їх на бунтівників. А бунтівники вже напоготові, сподіваються нападу з двох боків: від псарів, що забігають ззаду і від солдатів, а тому частина їх обернулася в той бік, де псарі наближаються, а друга жде солдатів.

Наблизилися солдати до бунтівників і зупинилися з наказу свого старшого, держачи напоготові багнети, мов збираючись колоти.

– Сдавайтєсь, подлиє душі, – гукає старший на бунтівників і, торкаючи свого коня, насувається на них.

– Да ти нє орі! Чай, ми не глухіє! – одповідає гучно тому старшому Фрол. – Нє напірай больно! Чєго ощєтінілась-то, кіслая шерсть?! Колоть будеш?! Брось-ка, рєбята! – гукає Фрол на солдатів.

Загомоніли під стіною всі сіверці разом.

– Фролка-то наш! Ах, волк єго єш! – загомоніла молодь.

Он тільки скупчився окремий гурток теж сіверців, що стояли далі від брами. Ось він, той гурток, одходить од стіни і прямує швидко туди, де вже зчепилися бунтівники з псарями. А за отим гуртком посунула туди і молодь сіверців, а за ними побігли й бородані, кричучи:

– Куда ви, нєпутьовиє! Стой, рєбята! – кричать бородані, думаючи зупинити молодь.

– Стой! Стой! – кричить монастирський вершник на сіверців та вони не чують. Ченці стоять та махають, мов ті вітряки, руками.

Ось стрельнули солдати, стрельнули, мабуть, угору, бо ніхто не впав, а тільки були поточилися сіверці.

Самко побачив із стіни, як Фрол махнув кийком, і впав командувач з коня, а потім замигтіли в повітрі дрючки сіверців. Он уже потиснули сіверці солдатів. А он Марко своєю дрючиною збиває з коней псарів. Збилися всі в купу, не видно, де свої, а де чужі, тільки вже сіверці погнали солдатів до яру і вкупі з ними зникають з майдану, немов провалюються крізь землю. Б’ються в яру.

А на майдані лишився гурток товариства, його оточили з усіх боків псарі та селяни під проводом князя. Уже небагато зосталося з гуртка. Он одбивається Ярема-коваль, виблискує в повітрі його сокира і падає на голови ворогів. Марко своєю дрючиною одмахується від панських посіпак, мов від собак, але одмахується однією рукою, бо друга рука звисла, мабуть поранена. Не видно ні Григора, ні Василька, – певно вони вже забиті. Непереливки хлопцям. Ось-ось кінчать псарі втомлених Марка та Коваля.

Запалило Самка. Бачить він, що загибають друзі. Невже він тільки дивитиметься на оте? Ні! Хоч би там що, а він мусить бути біля своїх, мусить дати допомогу, хоч би то й самому пропасти. Самко швидко збіг по драбині з стіни, схопив списа й кинувся до хвіртки.

– Я туди!.. Загибають хлопці!.. – сказав Самко Яськові.

– І я!.. Я теж! – промовив старий музика.

Після бою

Повернулися до двору після бою хто лишився живий. Балакають про те, як загинули солдати в болоті. Не лають їх, а згадують сумно. Комусь треба було загинути. Он скільки полягало сіверців, коли б не найбільше за всіх. Загинув і одважний сіверець Фрол. Князя невідомо хто забив, бо знайшли мертвого. А Борис загинув від рук Василька. Зчепилися вони сам на сам, і Василько переміг. Микиту з псарями кінчив загін Старого, що прибіг з товариством в кінці бою.

В одчинену браму циганчук з парубками внесли поранених Яська, Самка, Марка, Ярему та декількох сіверців.

– Вони ще дихають, – сказав циганчук, кладучи поранених долі.

Нахилилася Дося біля поранених, допомагає дівчатам обмивати кров та перев’язувати рани. Ось лежать рядком Марко й Самко, лежать скривавлені, дихають важко. Поворухнувся Самко, розплющив очі, підвів голову, побачив Марка.

У дворі заходився всім керувати ватажок Старий. Зібрав усіх людей, сказав, що коли хто хоче тікати на чужу сторону, на нові землі, то він проведе безпечно.

Переглянув Старий поранених. Небагато їх таких, що житимуть. Самка з Марком хоч і поранено і втратили вони багато крови, а проте нічого. Сказав Старий, що довезе їх живих у степи, а там вони одійдуть, одужають. Зробили розбійники для них колиски з шкір та прилаштували їх на гарбі.

Ховали забитих там, де й в’язнів, у садку, в одній братній могилі. Не робили й трун. Нема часу думати багато над мертвими, коли треба рятуватися живим. Яська-музику та Ярему-коваля поклали рядком.

Запрягли вози, бо вже вечоріє, а за ніч треба далеко од’їхати звідціль, щоб не гналися, бува, за ними.

Усі на возах. Зараз рушати. Але біля одного воза зібралася купка людей. То прощаються Василько й Дося з Григором та сліпою Ориною. Вони порішили лишитися отут, щоб не кинути напризволяще поранених. А панська кара їм не страшна. Потішають вони Досю, кажучи, що колись і вони приїдуть на вільну землю. Плаче гірко Дося, важко їй розлучитися з Ориною, що була їй за сестру й за матір.

Рушила валка з двору, а позад неї на берлині їхав пан з рубцем над лівою бровою, оточений вершниками. На гарбі, де висіли дві шкіряні колиски, сидів розбійницький куховар Квасок, нахиляючись над пораненими бурсаками та прикладаючи до ран цілющі трави. А одважний циганчук, удаючи панського прикажчика, керує валкою.

За тих часів такі валки не були дивом, бо пани менджували кріпаками, мов товаром, а тому всі були певні, що дійдуть безпечно на вільну землю.

На чому закінчилося

На другий день пролунали дзвіночки, і в розчинену браму двору в’їхав тарантас, а на ньому військовий пан, оточений вершниками. На майдані стояли солдати з Глухова.

Гукав отой пан біля порожнього будинку, щоб хто вийшов до нього. З’явився Фрик, що никав у садку. Пан сказав, що він – капітан-справник, і наказав зібрати всіх кріпаків. Але Фрик тільки посміхався і нічого не відповідав. Побачив капітан, що той божевільний, звелів своїм вершникам, щоб вони пошукали когось у дворі. Привели вершники до пана трьох старих дідуганів-прислужників, що сховалися були на печі в пекарні. Глухі дідки не сказали нічого панові, бо нічого не знали.

З’явився Григор, перебраний у селянську одежу. На запитання капітана одповів, прикинувшись дурнем, що тутешній пан продав усіх людей другому панові. Хто тут з ким бився, він не знає, – мабуть, якісь розбійники, бо й його поранили в руку. А він отут із сліпою дівчиною ходить біля поранених.

Увійшли солдати в двір і розмістилися на чорному дворі, а начальство – в панському будинку.

Григор, прислужуючи панам, довідався, що сюди прибуде новий пан. А після того капітан записав, які є живі душі, тобто Григора, трьох дідків та кількох поранених.

Через кілька днів приїхав новий пан. Дивувався, що так мало лишилося душ в оцьому маєткові. А згодом пригнав своїх кріпаків із свого маєтку, з-за Чернігова, розселив їх у покинутих дворах і почав порядкувати.

А з німцем Фриком сталося таке диво, що він, побачивши справжнього пана, забалакав так, нібито й не був божевільний. Хитрий німець! Це було злякало Григора; він подумав, що управитель укаже на нього панові, як на верховода, але німець мовчав, і Григор заспокоївся.

Новий пан не так катував своїх кріпаків карами, як роботою. Почав з того, що геть розкидав стіни двору й будинок, а собі збудував другий, ближче до села. А на тому місці, де були поховані забиті, утворилося сільське кладовище.

Григор одкупився на волю за гроші з патериці ченця Аники та побрався зі сліпою Ориною. Жили вони вкупі зі старим млинарем, орендували в пана млина, та ще Григор збудував кузню і кував, працюючи ще довгі роки. Жили вони з Ориною лагідно, мали двох дітей.

А Гапка, після свого шлюбу та сидіння в льодовні, стала ще дурнішою. Ніколи не згадувала про те, що з нею було, а пасла корови, їла хліб та виспівувала.

Подібне до епілогу

Ішли роки. У селі Козацькому люди народжувалися й умирали так, як і скрізь. Пани жили, як пани, кріпаки – як кріпаки. Старілися Григор з Ориною, росли в них діти – хлопець та дівчина. Згадували старі про давнє минуле і розповідали про нього своїм уже дорослим дітям.

Колись їм пощастило довідатися про долю тих, що вирушили на нові землі. Проходив мандрівний дяк через село Козацьке і взявся розмалювати нову церкву всередині. Григор з ним зазнайомився, і дяк розповів, що він був у селі, де оселилися колишні наддніпряни-втікачі вкупі з монастирськими кріпаками. Село те неподалік великого міста Катеринослава.

З оповідання дякового можна було знати, що Дося побралася з циганчуком. Василька не бере й старість, бо подався з бурсаками і пристав до пікинерів, а потім укупі з бурсаками, з дочкою та зятем подався аж за Кубань, і приписалися вони там до чорноморців, що їх зібрав Антон Головатий.

Оглавление

В. Таль Незвичайні пригоди бурсаків

Утікачі

У дорозі

Москалі

Дивування з Марка

Серед темного лісу

Вороги, чи хто вони?..

Дивовижна господа

Ватажок Старий з товариством

Хитра робота

Утекли...

Те, чого не сподівалися

Марків заробіток

Подяка за ласку

Січовий орел

Причепа

В’язниця

Згадав пораду

Патериця ченця Аники

Абрумове оповідання

Загадкові мисливці

Подія на шляху

Знову подорожування

Пригода у вітряку

Напад

На Сіверщині

Чудо-багатир

Гостинний пастир

Ласкавий Мітріч

У неволі

Щоб ворог не був страшний

Затишний куточок

Гордовитий сурмач

Управитель

Пригода за пригодою

Де вороги, там і друзі

Колишні наддніпряни

Що бачив та чув Самко

 Про непокірних рабів

Не дуже веселі звістки

Григор та Петруня

Залицяння

Галине лихо

Старий музика

Страшна левада

Той, кому боліло за всіх

Хто такий Григор

Бенкет

Непокірна

Астрологія

Блазень Ясько

Борисова шлюбна справа

Панська прозірливість

Охоча молода

Гість із Січі

Війну оголошено

На довідки

Занекорилися

Дивовижна молода

Грім на голову

Веселий шлюб

Облуда

Ті, що надумали

Що надумав Григор

На варті

Серед ворогів

Григорові надії

Хто кого переможе?

Коштовна пляшка

Страшні хвилини

Після вибуху

День без великих подій

Турботний день

Погані чутки

Остання рада

Фрол-Сіверець

Облога

Несподіваний бій

Після бою

На чому закінчилося

Подібне до епілогу Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg