І було три брати: одному ім’я Кий, другому — Щек, третьому — Хорив, і сестра їхня — Либідь.
Сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка тепер зветься Щекавицею, а Хорив — на третій горі, прозваній від нього Хоревицею. І зрубали вони град в ім’я брата свого найстаршого і дали йому ім’я — Київ. І був навколо града ліс і бір великий, де ловили звірів.
Були вони мужі мудрі й досвідчені і називалися полянами. Від них є поляни в Києві й до сього дня…
«Повість временних літ» БРАТИЧотири вершники в білих полотняних сорочках, тримаючи в руках короткі списи, вискочили з густого зеленого гаю і помчали навперейми табунові сайгаків, що вузькою звіриною стежкою піднімалися після водопою на крутий берег. Перелякані тварини на якусь мить завмерли. Куди тікати? Потім табун розділився. Задні стрибнули у воду і попливли до протилежного берега, а передні, мов жовті вихори, гайнули в степ.
Та ще швидше просвистіли в повітрі гострі списи. І кожен з них знайшов свою жертву! Чотири сайгаки впали на м’яку траву, забилися в передсмертних корчах. Тужний зойк розітнув полудневу тишу.
Один з вершників, старий, з довгою сивою чуприною, сплигнув з коня, витяг із шкіряних піхов широколезого ножа.
— Не гайтеся, отроки! Переріжте жили — випустіть зайву кров, щоб не зіпсувала м’яса! Та дивіться — не понівечіть шкури!
Отроки, двоє з яких мали вже молоді рудуваті борідки, теж вихопили ножі, і кожен кинувся до своєї здобичі. Вправний помах — і з перерізаних ший цівками забила яскраво-червона кров.
Ловці витерли об траву ножі, стягнули здобич докупи. Старий став ногою на сайгака, підняв угору важкі вузлуваті руки. Сива грива довгого волосся розвівалася під подувом легкого вітерця. З-під кострубатих, теж сивих брів, що різко виділялися на засмаглому зморшкуватому лобі, в небо глянули по-молодечому ясні очі.
— О ясноликий Хоросе-Світовиде
Комментарии к книге «Князь Кий», Владимир Кириллович Малик
Всего 0 комментариев