«Вітіко»

Вітіко (fb2) - Вітіко (пер. Петр Всеволодович Таращук) 2817K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Адальберт Штифтер

Адальберт Штіфтер Вітіко

Автор зі щирою любов’ю присвячує цей літературний експеримент з історії рідного краю своїм землякам, надто з давнього і почесного міста Праги.

Лінц, грудень 1864 р.

Передмова

У дитинстві я часто натрапляв на сліди роду, що жив на півдні Богемії і живе далі в народних спогадах та оповідках. Юнаком я став вивчати ті сліди і провів багато днів у руїнах його родового замку. Потім я вдавався до різних дитячих спроб написати художню розповідь про цей рід. Згодом після численних перерв і повернень до праці склалося щось поважне і дійшло недавно до завершення, проте через мою хворобу це завершення знову довелося відкласти на довгий час. Тоді друзі порадили мені опублікувати спершу початок твору, що тепер у вас перед очима. Про успішність цієї спроби, прошу, судіть поблажливо. Нехай історики, якщо дехто з них ушанує своїм переглядом наступні сторінки, не знайдуть у них багато неправдивого, а митці не знайдуть багато нехудожнього, і нехай, якщо Господь позбавить мене хвороби й дасть мені нову силу, наступні томи вийдуть кращими за цей перший.

Лінц, грудень 1864 р.

Адальберт Штіфтер

Том перший

1. Спів, дзвінкий і чистий, наче спів жайворонка

У верхній течії Дунаю стоїть місто Пассау. Річка тільки-но вийшла зі Швабії та Баварії, і до цього міста доходить один із південних виступів баварсько-богемського лісу. Цей виступ — гостра і прямовисна скеля. Єпископи Пассау збудували на ній укріплений замок Оберхаус, щоб при нагоді мати змогу оборонятися від своїх підданих. На схід від Оберхаусу височіє ще один кам’янистий горб, на якому стоїть будиночок, що колись належав черницям, тож його називають Черничим маєтком. Між цими двома горами пролягає ущелина, по якій тече річка, що, як дивитися згори, чорна, мов чорнило. Це Ільц, він тече з богемсько-баварського лісу, що всюди посилає до Дунаю бурі та чорні річки, і тут поєднується з Дунаєм, на чималій відстані оздоблюючи його північний берег темною каймою. Оберхаус і Черничий маєток поглядають згори на місто Пассау, що лежить на південь по той бік Дунаю на широкій височині. Далі за містом є ще одна річка, що тече з далекого південного високогір’я. Це Інн, він теж тут впадає в Дунай і також формує вздовж його південного берега кайму, але вже світло-зелену. Покріплений цими двома допливами, Дунай тече потім далі на південний схід і має на своїх берегах, здебільшого на північному, високі, вкриті лісом гори: виступи богемського лісу, які спускаються аж до води. На північ від щойно описаної місцевості земля піднімається, наче окремими сходинками, вгору назустріч лісові, що дістав назву богемсько-баварського. Той край рясніє гірськими схилами, довгими хребтами, численними глибокими улоговинами та круглястими долинами, і хоча тепер його здебільшого вкривають луки, поля й людські оселі, він належить усе-таки до того величезного лісу, який, напевне, багато років тому ріс на кожному клаптику землі. Але що вище вгору, то щедріше прикрашають той край дерева та ліси, то рясніше його омивають чисті струмки з гранітними бережками, то частіше його овіває чисте й прохолодне повітря, аж поки на горах Арбер, Лузни, Унчин, Плехи і Драйзесель (горі Трьох Сідал) ліс здіймається найвище і стає найгустішим, а в багатьох місцях просто-таки непрохідним. Цей ще й досі великий ліс у низинах переважно буковий, вище починається царство ялиць і всієї родини хвойних, і, нарешті, на гірських гребенях часто росте гірська сосна і трапляється криволісся, але не через велику висоту, а внаслідок холодних вітрів, які панують там залюбки й вільно. З гострих залісених гірських гребенів можна побачити долину Влтави, що зміїться, інколи поміж болотистих земель, вільних від лісу, і тече в далекі краї. Ліс постає перед річкою густими широкими хвилями, нерідко бере її у свій затінок, а потім знову дає їй змогу текти далі серед лук і пасовиськ. Отакими численними хвилями ліс тягнеться на північний схід у глиб Богемії, аж поки через багато годин, які довелося б іти пішки, своєю останньою хвилею, яка має назву Бланско, виходить на рівнину, де стоїть місто Будейовіце. Якщо в улоговинах і округлих долинах ліс ще дає притулок численним лукам, ланам і селам, то посередині неприборкані лісові хащі тягнуться від гори Плехи на схід через гори Смрчина (Хохфіхт), Красні Планини і Градки, і в ньому немає ані галявин, ані людських осель. Річка Влтава теж тече на схід, і то тільки по Богемському краю. Її течія в долині великого лісу дуже повільна. Нижче від Єзуїтського лісу вона натрапляє на гору Луч, що стоять на лівому березі. Далі Влтава зустрічається зі скелею Чортового муру, і її течія коло нього бурхлива й несамовита. Нижче річка знову обминає гарні лісисті пагорби і ще якийсь час тече на схід. Потім змінює напрям, повертає на північ і покидає Лісовий край. Її течія там жвавіша і швидша, ніж у болотистих лісових долинах на високогір’ї. Річка натрапляє ще на кілька твердих скель і лісистих пагорбів, які, звиваючись, змушена обминати, а також на кілька видовжених схилів, уздовж яких змушена текти прямо, аж поки гори стають дедалі нижчі й вона легко обминає їх, а потім, подолавши багато миль, виходить, як і Бланско, на рівнину, де стоїть Будейовіце. Найважливіші населені пункти, які Влтава й нині проминає вздовж своєї течії, — села Горні Плана і Фримбурк, абатство Вишші Брод і містечка Рожмберк і Крумлов.

За доби, коли в Німеччині владарював Конрад III, перший із роду Гогенштауфенів, у Баварії правив Генріх Гордий, маркграфом австрійським був Леопольд Щедрий, а на княжому престолі в Богемії сидів Собеслав І, — ідеться про 1138 рік, — ущелиною між горою, де стоїть Оберхаус, і горою Черничого маєтку (тоді на тих горах буяла дика рослинність) від Дунаю до північних пагорбів верхи на сивому коні, чия масть видавалася майже такою, як свіжо розламаний шматок заліза, їхав один чоловік, власне, ще юнак. Ріденька порість, радше жовта, ніж каштанова, прикрашала його верхню губу і обрамляла підборіддя. Щоки були майже малинові, очі сині. Про волосся на голові годі було щось сказати, бо його цілковито прикривав шкіряний шолом, що був немов чашею з дуже міцного і грубого матеріалу, тож навіть досить сильний удар мечем навряд чи пробив би його, і шолом так сидів на голові, що ховав усередині все волосся, а від вух на спину тягнулась запона, тож навіть удар по шиї, здається, не завдав би вершникові шкоди. Але це подовження шолома не вільно звисало на плечі, а лежало грубим шаром і ховалося під куртку, що, пошита з такої самої шкіри, тісно облягала весь тулуб. Під пахвами були прорізи, щоб можна було підняти руку високо вгору і глянути в разі потреби на спідній полотняний одяг. Певне, з такої самої шкіри були й штани верхівця. Вся та шкіра попервах була тьмяно-жовта, і, хоча годі було недобачити, що її дуже ретельно доглядали та чистили, слід усе-таки визнати, що вона була не нова й на ній видніли сліди від негоди й зітертих плям. На поясі у вершника висів меч. Якийсь плащ або полотняна, а то й вовняна свита була скручена і пристебнута до сідла, тож важко було здогадатися, що то за річ і навіщо вона. Тільки колір здавався сірим. Вершник не мав пір'їн на голові і ніде ніяких знаків на собі. Руки були без рукавичок, права звисала, а ліва тримала вузду. Кінь мав більші копита й міцніші ноги, ніж у звичайних бойових та верхових коней. Вершник, вибираючись з ущелини, не поглядав ані праворуч, ані ліворуч і не озирався на місто. Була рання година дня наприкінці літа, що вже наближалося до осені. День був безхмарний, і сонце припікало. Кінь ішов уздовж ущелини повільною ступою. Вийшовши з неї, пішов швидше, але й далі ступою. Піднімався довгим схилом на гору, потім ступав по пласкій вершині, далі з гори, знову схилом угору, другим схилом униз, у ліс, із лісу, аж поки настав уже майже полудень. Тієї пори вершник доїхав до кількох рубаних хат, що мали назву Гауценберґ. Хати безладно розкинулись на горбистій місцевості. Там уже було холодніше, ніж на Дунаї, бо, якщо в Пассау росло багато плодових дерев, тут здіймалася вгору одинцем тільки дика черешня, а її не раз зламане гілля свідчило, що взимку повз неї промчало багато несамовитих бур. Натомість навколо черешні дуже гарним кружечком скупчились горобини, що росли й коло багатьох хат і поєднували зелень свого листя і вже народжувану червінь ягід із сірою барвою покрівель. Заїзд був кам’яним будинком, коло нього теж росла горобина, а сам він мав плаский дах із великих гранітних плит із широкою стріхою. Крокви виступали далеко вперед, були пофарбовані в червоний колір і прикрашені різьбленням. У стіні, що виходила на вулицю, були двері з червоними одвірками. Вони вели до шинку. Неподалік від дверей були ворота, що вели на подвір'я. На вулиці стояло чимало кам'яних столів. Далі вглиб стояли вкопані в землю конов’язі. Ще далі від тих стовпів стояло кілька відкритих стаєнь, щоб коні мали дах над головою. Позаду стаєнь виднів ліс.

Вершник, доїхавши до хат, повернув на вузеньку стежку до заїзду, там став і спішився. Підвів коня до конов’язі, дістав вудила з пащі, дістав недоуздок із сідельної сумки і прив'язав ним коня до конов’язі. Потім дужою чоловічою рукою взяв із сідла вовняну ганчірку і протер обидва боки та інші частини коня. Впоравшись і струсивши ганчірку, ще провів голою долонею по животу й по спині тварини, що дивилася на нього. Потім накрив коня плащем. Коли він розклав той плащ, стало видно, що то дуже простий і невигадливий шматок грубої вовняної тканини сірої барви. Коню він не дав ні паші, ні води, а покинув його й пішов до одного з кам’яних столів, за яким нікого не було, й сів.

На лаві перед заїздом сидів чоловік, вбраний від шиї до підошов в однакову грубу буру тканину, яка тісно облягала його струнку постать. На плечах він мав дуже коротку сіру свиту, пошиту зі ще грубшого полотна, ніж решта одягу. На ногах були важкі черевики. Більше він не мав на своєму тілі нічого. Голова була непокрита, а на ній буяло таке густе й кучеряве чорне волосся, що здавалося, ніби кожне окреме пасмо скрутилося в кільце. Навколо підборіддя, на верхній губі й на обох половинках обличчя видніло таке саме коротеньке волосся, але, здається, ще кучерявіше. З тієї чорноти визирало червоне молоде обличчя з дуже великими чорними очима. Чоловік обв’язував міцним залізним дротом, сплітаючи його руками, наче ґрати, тріснутий череп’яний горщик. Вершник сів обличчям до того чоловіка.

Збоку від вершника, десь за десять кроків від нього, за дерев’яним столом сиділи ще двоє чоловіків. Вони мали на собі дуже брудні шкіряні жилети. А широка стільниця не давала змоги побачити, в чому вони вбрані нижче. Їхні шкіряні шапки лежали на столі. Один мав темно-руде волосся і руду бороду, другий був чорнявий, але в тій чорноті проступало вже багато сивини. Рудобородий мав років тридцять, сивобородий — років п’ятдесят. Обличчя в обох були дуже засмаглі. Перед чоловіками на столі стояв великий череп’яний кухоль із синіми намальованими квітами. До лави коло столу був прихилений арбалет, а на лаві лежала палиця з залізним вістрям, яку можна було б назвати і списом. На вулиці вже не було інших гостей, крім мандрівного крамаря за найдальшим і найменшим столом, що поставив свого возика з товарами, певне, з череп’яним посудом, коло себе.

А чи був хто в самому шинку, годі було побачити.

Тільки кури господаря походжали на сонечку і вряди-годи дзьобали зеренце з розсипаного конячого фуражу.

Коли вершник сів за стіл, з дверей із червоними одвірками до нього вийшов господар у куртці з оленячої шкіри, темних штанах і плескатій шапці. Підійшов до столу, де сидів юний вершник, і запитав:

— Чи потрібне вам щось, що може дати наш дім?

— Гаразд, якщо ви до моїх послуг, — відповів вершник, — то дуже небагато. Подайте мені шматок м’яса, хліб і трохи пива. А коли я поїм, пришліть слугу, щоб я сказав йому, що потрібне для мого коня.

— Я й сам догляну вашого коня, — запропонував господар.

— Для мене було б краще, якби ви вчинили саме так, як я просив, — заперечив вершник.

— Добре й так, — кивнув господар і пішов.

З заїзду одразу вийшла червонощока дівчина з двома русявими косами, що звисали з потилиці на червоний нагрудник і чорну вовняну спідницю. Дівчина постелила чисту скатертину на нерівну стільницю й поклала зверху мисочку, ніж і виделку. Потім принесла в сірому кухлі теж із намальованими синіми квітами пиво і нарешті шматок смаженої телятини і буханець хліба. Вершник розрізав м’ясо і хліб, з’їв їх і запив пивом. Коли він допив, прийшов господар і хотів знову наповнити кухоль, але вершник поклав руку на вінця й проказав:

— Досить, я вже вгамував свою спрагу. Пришліть тепер слугу, щоб мій кінь був доглянутий.

За сусіднім столом рудобородий простяг господареві кухоль із синіми квітами, щоб той знову наповнив його. Господар пішов із кухлем у дім.

Коли до столу вершника підійшов слуга й запитав про його бажання, вершник відповів:

— Накажи служниці, щоб вона водою, соломою і піском почистила трохи конячий жолоб.

Слуга дивився на вершника так, ніби не збагнув, чого той хоче, тому вершник пояснив:

— Я повинен тримати свого коня в чистоті, і тому помийте мені жолоб.

Слуга послав служницю, що принесла воду в коновці, потім солому та пісок і помила один із дерев’яних жолобів, які стояли перед заїздом замість ясел. Вершник підвівся з-за столу, придивлявся до її роботи і підказував їй. Коли служниця помила, той жолоб поставили перед його конем. Потім вершник сам узяв у руки плаский і видовжений заокруглений кошик, у якому слуга приніс вівса, струснув зерно і насипав частину, вимірявши долонями, коневі в жолоб. Коли кінь скуштував і став їсти, вершник знову пішов до столу, сів і дивився просто себе.

Коли минув певний час, вершник знову підвівся й пішов до свого коня. Ще раз насипав йому зерна і цього разу дав ще й сіна, яке приніс слуга. Потім стояв коло коня.

До вершника пішов один із двох чоловіків, які сиділи недалеко від нього. То був старший, уже з сивиною. Підступивши досить близько, заговорив до молодика:

— Оце гарний кінь, дужий і, певне, і мчить дуже прудко.

— Кінь добрий, і мені його прудкості вистачає, — відказав молодий вершник.

А старший чоловік за мить озвався знову:

— Ви тут не гнівайтесь на людей, якщо вони не тямлять, як ставитись до вас: адже вони не вчені. Сюди дуже рідко навідуються пристойні вершники, бо це аж ніяк не шлях для війська, тут немає сіл та містечок, які б торгували між собою всякою всячиною, а тутешні пагорби та ущелини не дають змоги воювати. Господар тут звичайний селюк, а далі йдуть самі ліси, де й люди не живуть. Але ви, звісно, приїхали не туди й не поїдете туди.

— Я задоволений харчем, який мені подали в цьому домі, — відповів вершник, — і овес добрий для мого коня, і сіно.

— Авжеж, — погодився чоловік, — але тут не вміють поштиво ставитись до шляхетних людей.

— Я не шляхетний, — мовив вершник.

— Тепер у цій війні багато може статися, — не вгавав чоловік. — Можуть їздити посланці та воїни і обирати шляхи й стежки, про які ніхто ніколи й не думав.

— Мені тільки селяни траплялися по дорозі, — заперечив вершник.

— Тоді ви, мабуть, приїхали з Пассау, — виснував чоловік.

— Коло цього заїзду сходиться багато доріг, — стенув плечима вершник.

— Це правда, — погодився чоловік. — Є лихі люди, які можуть підстерегти якогось посланця, щоб отримати винагороду. Є герцог Генріх, шляхетний, багатий і могутній чоловік, зять нашого покійного імператора, — нехай Господь навіки благословить імператора, — цей герцог має клейноди і не віддасть їх. Потім є король Конрад, ясновельможний володар із дому Штауфенів. Ще є святий володар, архієпископ Трірський, крім того, австрійський маркграф Леопольд, молодий володар. Він єдиноутробний брат нового короля і буде триматися коло нього. Князь Собеслав у Богемії вже старший літами і має досвід.

— Я ще не бачив жодного з цих володарів, — відповів вершник.

— Авжеж, ви ще молоді, — казав чоловік, — і ще знайдете своє щастя у світі. Вам дістануться ласки та почесті. А я вже старий і тому не можу нічого, крім молитися за високі голови. Бажаю вам, молодий пане, щоб ви справді мали багато щастя і не втратили його.

— Що ж, ви мені бажаєте добра, тому і я коли-небудь зроблю вам послугу, якщо вона буде потрібна вам, — мовив вершник.

— Добра, тільки щирого добра, — підтвердив чоловік і повернувся до свого товариша за столом.

Та тільки-но той чоловік пішов від вершника, перед ним з'явився ще один. Кучерявий молодик став трохи поодаль і прикипів своїми чорними очима до коня. Мабуть, уже скріпив свій глечик.

Вершник, що згортав докупи рештки зерна в жолобі, глянув на кучерявого й мовив:

— Ти теж милуєшся моїм конем?

Кучерявий підійшов ближче й відповів:

— Милуюся, відколи ви приїхали сюди. А той чоловік теж був у захваті від нього? Певне, що так.

— Ти вмієш їздити верхи? — запитав його молодик.

— Так, умію, — відповів кучерявий, — і не потребую ані стремен, ані острог, ані сідла. Я їжджу верхи босоніж, керую коліньми, п’ятками й кулаками.

— Мабуть, гарна їзда, — протягнув молодик.

— Авжеж добра, і коні не скидають мене, навіть коли хвицаються, кусаються, стають дибки і підскакують.

— А ти маєш коня? — запитав вершник.

— Сам я не маю коня і ніколи не мав його, але їжджу на конях інших людей.

— І ті люди дозволяють тобі їздити на своїх конях? — запитав молодик.

— Так, щоб привести їх із пасовиська й повести купатися, — відповів кучерявий. — А є ще коні на громадському вигоні, вони там викачуються або пасуться.

— І добрі ті коні? — запитав вершник.

— Так, добрі, — відповів кучерявий, — але є різниця, одні дужчі, інші слабші, але такого гарного і гладенького, як у вас, немає. Я б хотів коли-небудь посидіти на такому коні, в сідлі і вставити ноги в ці залізні петлі.

— Для цього треба мати вправність, — сказав вершник.

— Той, хто плаває, знімає воронячі гнізда, переходить струмки по стовбурах і ловить бугая, зможе і в такому сідлі всидіти.

— Атож, сидіти легко, — кивнув головою вершник, — але ж треба вести коня, щоб він був розумний і слухався вершника.

— Та я швидко навчився б, — запевнив кучерявий. — А передусім дбав би про свого коня так, як ви.

— Це добре, — похвалив вершник.

— Ви накрили його плащем, щоб він не застудився після швидкої їзди? — запитав кучерявий.

— Бачиш, ти нічого не тямиш у догляді коней, — пояснив вершник, — бо після швидкої їзди не можна, щоб кінь, навіть укритий плащем, стояв на місці, слід водити його по колу, спершу швидше, потім повільніше, щоб він потихеньку остигав і був готовий їсти і пити.

— Тоді чому ви одразу поставили свого коня? — запитав кучерявий.

— Бо я аж ніяк не їхав швидко, — відповів вершник.

— Їхали нешвидко? — перепитав кучерявий і пильніше глянув на вершника.

— Коли швидкість не потрібна, — пояснив вершник, — я пускаю коня ступою. А він віддячує мені, коли я потребую сили і швидкості.

— Дуже добре, — кивнув головою кучерявий. — Я б доводив коневі свою вірність, щоб і він був вірний мені і йшов за мною.

— Отак було б чудово, — похвалив вершник.

— Оскільки я знаю стежки в лісі і знаю, як звуть у лісі людей та їхніх собак, то знав би, й чого хоче кінь.

— Можливо, — стенув плечима вершник.

— Та я ніколи не матиму коня, — скрушно похитав головою кучерявий.

— Це ж чому? — запитав вершник.

— Бо ніколи не матиму так багато пфенігів, щоб купити його.

— Ага, — кивнув головою вершник.

— Навіть якби я був у лісі першим слугою, я б не мав змоги купити такого лицарського коня, як ваш. Із лицарським конем я б чимало зробив.

— Так, але ж ти ніколи не матимеш його, — сказав вершник.

— А якби на війні коло нашого війська я взяв піку, пішов до ворога, викрав коня і приїхав би на ньому верхи назад, той кінь належав би мені?

— То була б здобич, — пояснив вершник.

— А він би належав мені? — знову запитав кучерявий.

— Якщо ти будеш не просто супутником чи випадковим подорожнім, а таки залученим до війська і здобудеш коня не під час загальної битви або нападу, а сам підеш до ворога і сам приведеш коня, його, звичайно, лишать тобі, — відповів вершник.

— Тож я так і вчиню, — запевнив кучерявий.

— Авжеж, мій друже! — всміхнувся вершник.

Кінь тим часом уже почав байдужіти до своєї поживи і дедалі частіше поглядав навколо. Вершник наказав принести йому води, кінь попив, а потім він знову докинув йому в жолоб трохи вівса. Поки кінь жував, вершник стояв поряд. Кучерявий теж стояв і придивлявся. Коли кінь поїв і ще раз попив води, вершник витер йому губи і забрав жолоб. Потім молодик пішов до столу і звелів гукнути господаря. Коли той з'явився, запитав:

— Що я винен вам?

— За харчі сімнадцять пфенігів, а за миття жолоба ще три пфеніги, — відповів господар.

Вершник розпустив трохи на грудях куртку і дістав звідти калитку. Відрахував гроші, віддав їх, затягнув шнур і знову заховав калитку в куртку. Потім пішов до коня, загнуздав його, згорнув плащ, провів коня трохи в бік вулиці й сів верхи. Кучерявий, що пішов разом із ним, до всього придивлявся. Вершник, уже на коні, повернув праворуч, під'їхав до господаря й проказав:

— Дякую вам, любий пане, за гостинність, і нехай Господь береже і вас, і все, що є у вас.

— Дякую вам, — відповів господар, — і бажаю вам того самого, щасливої дороги!

Вершник повільно поїхав по вулиці, лишивши позаду кучерявого і людей, які дивилися йому вслід. Він поїхав у північно-східному напрямі. Знову їхав на гору, з гори, з лісу, в ліс, місцевість ставала дедалі глухіша, зрештою всюди навколо був тільки ліс. На стежці траплялось переплутане коріння і гранітні камені, і кінь обережно переставляв копита.

Коли звечоріло, вершник їхав по гребеню довгої гори, видовженої з заходу на схід. Цей гребінь, укритий густим лісом, спускався у вузьку долину, внизу видніла смужка води. По той бік струмка знову тягнувся вгору ще вищий і густіший ліс, а на узліссі зіпнулася вгору кам'яна брила. Вершник зупинився на мить і оглянув брилу.

Потім став спускатися лісом униз. їхав попід гіллям дерев, які обступали його, і не раз був змушений нагинатися, щоб не вдаритись об низьку гілляку. Трохи згодом доїхав до червоного хреста. Постояв коло хреста, проказав коротку молитву і знову поїхав далі. Коли геть споночіло, спішився, взяв коня за вузду, пішов уперед і вів його за собою. Від хреста він був проїхав короткий, але дуже крутий схил до струмка. Коло струмка поширювався запах багаття, вершник вийшов на відкрите місце, де з багатьох темних горбків злітали вгору вогненні омахи, освітлюючи нічні ялиці, звідти ж піднімався над лісом і легенький дим. Збоку від тих горбків стояло чимало хатин, осяяних вогниками. Вершник підвів коня до однієї хатини. Коли він дійшов туди, двері відчинилися, і з них вишли чоловік, жінка і двоє дітей.

— Ви тут, — мовив чоловік, — а ми вже й не сподівалися вас!

— Вітаю тебе, Матіасе! — відповів вершник. — Від Пассау я ніяк не міг доїхати швидше.

— Тож заводьте сюди свого коня, — запросив чоловік і відчинив ворота неподалік від дверей.

— Марґарито, запали мені скіпку, — попросив він.

Жінка зайшла в хатину і вийшла звідти з запаленою буковою скіпкою. Зайшла зі скіпкою у ворота, вершник із конем увійшов за нею, а позаду нього йшов чоловік із дітьми. Всі зайшли до хліва. В одному кутку тісно стояли прив’язані одна коло одної дві корови, тож було вільне місце для коня. Його прив’язали, і вершник із чоловіком зняли вузду і сідло. Власник прикрив плащем спину коня. Діти придивлялися. Потім усі вузенькими дверима зайшли з хліва до кімнати. В кімнаті стояв високий стовп із багатьма залізними кільцями. В двох кільцях стриміли запалені букові скіпки. Жінка вставила свою скіпку в третє кільце. Вершник сів на дерев’яний стілець. Жінка накрила скатертиною ялиновий стіл, а потім поставила на стіл миску з супом. Їли суп усі: вершник, господар, жінка і діти. Потім господар сказав:

— Я подбаю про вашого коня, бо ви, може, втомлені.

— Подбаємо разом, — поправив його вершник.

Чоловік узяв скіпку й пішов у хлів, вершник — услід за ним. У хліву вершник дав коню вже наготовану пашу. Потім обидва повернулись до кімнати. Але ходили до хліва і назад ще не раз, аж поки як слід подбали про коня, і тоді господар проказав:

— А тепер ми підемо спочивати, доброго й вам спочинку.

— Вам теж, — побажав вершник.

Жінка повела дітей у бічну комірчину, а чоловік пішов за дружиною і дітьми.

Вершник відстебнув меч, зняв шолом із голови, загасив скіпки, ліг одягнений на ліжко, що стояло в кутку кімнати, поклав коло себе меч і приготувався спати.

Коли наступного дня над лісом зійшло сонце, вершник із шоломом на голові і мечем на поясі вже стояв перед хатиною. Коло неї, як і коло інших хатин, було трохи поля і лука. Чорні горбки, що були вогнищами для випалювання вугілля, горіли і диміли, як і вчора.

З хатини вийшла жінка з дітьми, які сьогодні були вбрані охайніше, і запросила:

— Ходіть снідати, любий пане.

Вершник зайшов до кімнати, і всі разом поїли з миски, повної теплого молока з житнім хлібом.

Поснідавши, вершник пішов до хліва й погодував коня. Впоравшись, мовив:

— Сьогодні неділя, тож кінь нехай спочиває! Я піду нагору в ліс і до скелі Трьох Сідал. Я бачив її вчора з краю широкої гори. Пополудні я повернуся. А ти, Матіасе, подбай опівдні про коня, ти вже знаєш як.

— Я дбатиму про нього, як і про того молочно-білого коня в Плані, якого ви мали.

— Але для завдання, яке тепер стоїть переді мною, той білий кінь був би заслабкий, — мовив вершник.

— То візьміть принаймні шматок хліба з собою, — озвалася дружина.

Вершник узяв поданий шматок хліба й заховав у куртку. Потім пішов до струмка, що біг поблизу від хатини. Мешканці хатини провели його аж до води.

— Як гарно тече Міхель коло вашої хатини! — в захваті мовив вершник.

— Еге ж, — кивнув головою чоловік, — але інколи, хоч і не часто, просто в хатину.

— Ну, бувай здоровий, Матіасе, і ви, пані, теж із вашими дітьми, — побажав вершник.

— Бувайте здорові, молодий пане! — відказав чоловік.

— Не перегрійтесь і здорові повертайтеся! — вклонилася жінка.

— Та скоро й повернуся, — кинув вершник. Перейшов струмок по дерев’яній кладці, а господарі хатини вернулися додому.

По той бік струмка вершник пішов лісом угору. Небо було синім-синім, а в повітрі лунали калатала корів і часті крики якогось птаха. Вершник інколи збочував зі стежки й виходив на лісові галявини.

На одній такій галявині, де росла невисока трава й маленькі білі квіточки, а скраю височіли старезні клени, коло них лежала величезна кам'яна брила, майже така завбільшки, як хата, — здавалося, ніби її поклали там людські руки, — а зверху на ній росла напрочуд висока ялиця. Вершник став навколішки перед ялицею й помолився. Після молитви підвівся й пішов краєм галявини далі. Знову підійшов до кленів, поміж яких теж лежали камені, але маленькі, їх ніби поклали, щоб сидіти на них. Вершник спробував сісти, і на всіх каменях можна було більш-менш зручно вмоститись. Зрештою підвівшись, щоб іти далі, він раптом почув голоси. То був спів, дзвінкий і чистий, наче спів жайворонка. Але голоси були не пташині, а людські, дівочі. Вони співали оту пісню без слів, у якій у лісах та горах серце виражає себе різноманітними змінами голосу, його спадами та злетами, мінливістю і сталістю. Голосів було два, вони то звучали в унісон, то немов перепліталися. Голоси видзвонювали, злітали, спадали, неслися, розлучалися, глузували, сердились і раділи. В них звучали насолода і радість. Спів, здавалося, наближався. Нараз з-під ялиць вийшли дві постаті й зупинилися на краю тієї самої галявини, де стояв вершник, і то недалеко від нього. Вони обіймали одна одну за шию, а дві руки в них були вільні. То було двоє юних дівчат із непокритими головами, в кожної звисали дві коси. На руках у них видніло біле полотно рукавів, а від червоних нагрудників спадали вниз чорні спідниці з численними складками. Одна дівчина мала на голові густо натикані дикі червоні троянди. Друга була без прикрас. Вийшовши на галявину й побачивши чоловіка, дівчата замовкли. Зупинились і дивилися на нього, а він теж стояв і приглядався на них. Потім став повільно підступати до дівчат. Дівчина без троянд одразу зайшла назад у ліс, друга стояла й далі. Вершник підступив до неї й запитав:

— Чому ти тут стоїш зі своїми трояндами?

— Стою, бо це мій рідний край, — відповіла дівчина. — Ти от запитуєш, а для тебе це теж рідний край чи ти звідкись прийшов?

— Я тут зайшлий, — відповів вершник.

— Тож як ти можеш запитувати? — здивувалася дівчина.

— Бо хотілося б знати, — відповів вершник.

— А якби мені хотілося знати, чого ти хочеш? — запитала дівчина.

— Можливо, я б відповів тобі, — мовив вершник.

— А я б, можливо, сказала, чому я стою тут із трояндами.

— Тож чого ти стоїш? — запитав вершник.

— А ти спершу скажи, чого ти хочеш, — не здавалася дівчина.

— Немає причин, щоб я промовчав, — стенув плечима вершник. — Я шукаю своє щастя.

— Своє щастя? Ти загубив його? — поцікавилася дівчина. — Чи ти шукаєш іншого щастя, ніж те, яке мають удома?

— Так, — підтвердив вершник, — я йду шукати великої долі, яка личить справжньому чоловікові.

— А ти вже знаєш цю долю і знаєш, де вона? — запитала дівчина.

— Ні, — заперечив вершник, — не годилося б, якби людина знала наперед, де її щастя, і мала тільки піти, щоб підібрати його. Спершу я сам скую собі долю.

— А ти, як ти кажеш, справжній чоловік? — запитала дівчина.

— Розумієш, я ще не знаю, чи я справжній чоловік, — відповів вершник, — але хочу робити в світі все, що зможу.

— Тоді ти, напевне, справжній, — мовила дівчина, — бо в нас, каже батько, чоловіки завжди роблять менше, ніж можуть. Але ти повинен виконати те, що кажеш, а не просто балакати. Бо я ще не знаю, чи ти зможеш скувати собі долю. І не знаю, чи ти куєш її, коли стоїш у нашому лісі на цій галявині.

— Мені можна стояти, — пояснив вершник, — бо сьогодні неділя, день відпочинку для людей і тварин, якщо нужда або необхідність не вимагають іншого. Мій кінь у стайні, а сам я пішов у ліс помолитися. А потім спробую з’ясувати, чи зможу я видертись на скелю Трьох Сідал.

— Зможеш, — запевнила дівчина, — туди веде стежка, яку завжди легко знайти, якщо раптом збочиш із неї. Бо, хоча від землі, де стоїть скеля, вона здіймається вгору, наче прямовисний мур, люди поскріплювали стовбури, зіперли їх на скелю і змайстрували драбину, якою можна дістатися на вершину. Але будь обережний, щоб тобі не запаморочилась голова, коли стоятимеш там сам у повітрі над усіма вершинами.

— А ти вже була там? — запитав вершник.

— Авжеж, бо ж я тутешня, — відповіла дівчина.

— Що ж, — сказав вершник, — якщо ти була там, то і я доберусь туди.

— А коли ти сьогодні спустишся з Трьох Сідал, — запитала дівчина, — то завтра поїдеш за своєю долею далі?

— Поїду далі, — підтвердив вершник. — А чому ти з трояндами?

— Невже я маю відповідати, коли мене запитують? — і собі запитала дівчина.

— Коли батько-мати запитують, ти повинна відповідати, — мовив вершник. — І коли хто інший чемно запитує, теж повинна, і повинна, якщо пообіцяла.

— Тоді скажу не більше, ніж ти мені, — відповіла дівчина. — Я ношу троянди, бо хочу.

— А чому ти хочеш? — не вгавав вершник.

— Коли хочуть, причини не шукають, — відказала дівчина.

— Якщо людина розумна, її бажання завжди мають причину, — заперечив вершник.

— Неправда, — не погодилась дівчина, — бо на людину, буває, щось находить.

— Тож на тебе найшло заквітчатись трояндами? — запитав вершник.

— Не знаю, — мовила дівчина, — але коли ти більше розповіси про себе, то і я скажу більше.

— Багато тут не розкажеш, — зітхнув вершник. — Я маю матір, що живе в Баварії, мій батько помер, і я їду тепер у світ, щоб почати своє життя.

— Тоді і я тобі щось скажу, — полагіднішала дівчина. — Мої батько-мати живуть отам у будинку трохи вище. Ми б дійшли до нього, якби зайшли отут у ліс, звідки я вийшла з подругою, пішли лісом угору, аж поки почуємо струмок, потім повернули до струмка, а далі пішли вздовж нього вгору, і там нарешті побачимо луки і лани, а серед них будинок. Коло дому є сад із сонячного боку, а в саду росте багато квітів. А по той бік від дому тягнеться кам’янистий уступ до ялиць і на ньому росте багато диких троянд, я часто збираю їх там.

— То на тебе найшло сьогодні нарвати диких троянд? Для мене знак, що моя подорож буде вдала, — всміхнувся вершник.

— Я маю металевий обруч, у який залізають стеблинки троянд, — пояснила дівчина, — тож наламала сьогодні троянд, вставила в обруч, а обруч вдягла на голову.

— Ми ще трохи порозмовляємо, тож ходімо, — запропонував вершник, — трохи ближче до узлісся, звідки, як ти бачила, я вийшов. Там є камені, на яких можна сидіти. Тож ми б сіли на них і порозмовляли.

— Не знаю, чи я ще довго розмовлятиму з тобою, — відповіла дівчина, — але піду туди і посиджу трохи з тобою. Я знаю ті камені, я сама звеліла обтесати їх як сидіння. Влітку до полудня там дуже гаряче, та пополудні вже є затінок. А восени й до полудня там мило і затишно.

Обоє пішли на узлісся, звідки вершник вийшов до дівчини. Невдовзі підійшли до каменів, на яких вмощувався вершник, пробуючи, чи зручно на них сидіти. Вершник зупинився й наполіг, щоб дівчина сіла перша. Вона сіла на гладенький камінь. Вершник сів по ліву руку від неї на трохи нижчий камінь, тож тепер його обличчя було майже на одному рівні з її. Меча він поклав ліворуч від себе на плаский камінь. Обоє мовчали.

— Таж кажи що-небудь, — трохи згодом заохотив вершник.

— Таж кажи ти що-небудь, — мовила дівчина. — Ти казав, ніби хочеш порозмовляти зі мною.

— Я вже й не знаю, що я хотів сказати, — знітився вершник.

— Що ж, я теж не знаю.

Минуло трохи часу, і нарешті озвався вершник:

— А ти правду казала, що до полудня тут затишно під сонечком.

Дівчина мовчала, а трохи згодом мовила:

— А ти ніколи не знімаєш з голови цей огидний шолом?

— Та ні, одягаю тільки тоді, як є потреба, — відповів вершник. — А втім, зняти його дуже легко.

З цими словами він легенько, почавши спереду, зняв шолом, і на шию скотилося буйне й гарне русяве волосся. Шолом він поклав на траву.

— Ох, яке у вас гарне волосся! — вихопилось у дівчини.

— А які в тебе щічки червоні! — в захваті мовив вершник.

— А які сині ваші очі!

— А які твої очі карі й великі!

— І як приязно ви говорите! — дивувалася дівчина.

— І яка ти мила! — віддячував вершник.

— Скажіть, як вам удається запхати таке пишне волосся в цей шкіряний шолом? — поцікавилась дівчина.

— Я роблю це так, — пояснив вершник. — Беру волосся, тримаю його однією рукою, а другою одягаю зверху шолом.

Сказавши, він узяв шолом, схопив лівою рукою волосся, підняв його на голову, а правою рукою насадив шолом.

— Гарно, — похвалила дівчина.

— Тепер волосся накрите, — відзначив вершник.

— Гаразд, а тепер знову зніміть шолом, — попросила дівчина.

Вершник знову зняв шолом і поклав на те саме місце, волосся знову спало на шию.

— Якщо ви хочете йти на війну, — казала далі дівчина, — як ви зможете лякати ворогів, якщо у вас такий приязний погляд?

— А хто тобі сказав, що я йду на війну? — здивувався вершник.

— Я знаю, — відповіла дівчина.

— Що ж, у моїй долі можуть бути і війни, — погодився вершник.

— Війна — це честь, — додала дівчина.

— Війна дає честь тільки тоді, коли це не грабунок і не насильство, — поправив вершник. — І ще більшу честь, коли захищаєш від ворогів батька, матір, брата, сестру, сусіда й народ і треба битись на смерть і життя. А до цього треба готуватися.

— Ви забули ще одне, що треба захищати.

— Що? — здивувався вершник.

— Свою дружину, — всміхнулася дівчина.

— Я не маю дружини і тому не подумав про це, — виправдався вершник, — але, якщо захищаєш увесь народ, то захищаєш і свою дружину.

— Ні, дружину треба захищати насамперед, — поправила дівчина.

— Що ж, тоді її захищають насамперед, — не сперечався вершник.

— А як ви будете поглядати, щоб ворогу було страшно? — знову запитала дівчина.

— Не знаю, — відповів вершник, — але дивитимусь так, як казатиме серце, і ворог зрозуміє. На тебе я дивлюсь приязно, бо приязно ставлюся до тебе.

— Ви кажете, до захисту треба готуватись, тож ви підготувалися? — запитала дівчина.

— Я хочу бути вершником, — відповів юнак, — і тому навчився дбати про коня і їздити верхи на ньому. Я вчився і нападати, і оборонятися, вчитимусь і на війні й побачу, як командують загоном.

— Тож ви хочете бути проводирем? — запитала дівчина.

— Якщо зможу, так, — відповів вершник.

— А у вас гарний кінь?

— Ані гарний, ані бридкий, — відповів вершник, — але серед добрих він один із найкращих. Він здоровий і дужий, розумний і вірний. Я люблю його, і він любить мене і йде за мною.

— А якої він масті? — запитала дівчина.

— Сивої.

— А чому ви не маєте ніякої прикраси на голові, як інші родовиті чоловіки? — запитала дівчина.

— Я не високого роду, — відповів вершник, — і шолом дуже дорогий мені. Бачиш, він із лосиної шкури, ця тварина живе далеко звідси. Його й меч не проб’є.

Розповідаючи, вершник підняв шолом і показав його дівчині. Вона оглянула і торкнулася пальцем м’якої шкіри.

— А вам не дуже жарко, коли ви ховаєте своє довге волосся в шоломі? — запитала вона.

— Набагато гарячіше, коли волосся коротке, — пояснив вершник, — але спека і холод чоловікові мають бути байдужі. Всі давні народи любили довге волосся, і воно захищає й від ударів.

— А решта вашого одягу теж зі шкури тієї тварини? — запитала дівчина.

— Тільки панцер, а решта з тоншої шкіри, — відповів вершник. — Дехто ставить ще металеві пластини, а в мене тільки шкіра.

— Ви взяли з собою меч навіть у ліс, — проказала дівчина.

— Я завжди маю його при собі, хіба що сплю вдома в безпечній кімнаті, — пояснив вершник. — Меч — це водночас і меч, і щит.

— А він гарний? — запитала дівчина.

— Дивись!

Вершник повернув піхви до себе, дістав меч і подав його дівчині. Вона взяла його так, що одну частину оголеного леза тримала вона, а другу він.

— Ох, що за знаки! — вигукнула дівчина.

— Це святий Петро з ланцюгом, — пояснив вершник, — бо ми маємо його за нашого святого покровителя: адже наш рід походить із Рима. Оте, що ти бачиш навколо нього, — прикраса.

— А ота інша штука? — запитала дівчина.

— Теж прикраса.

— Дуже гарне зображення, — похвалила дівчина.

— Повинно бути гарним, — казав вершник, — а меч має бути добре загартованим проти ударів і тиску. Цього ти на ньому не побачиш.

— Авжеж, — кивнула дівчина.

Вершник узяв піхви, потримав їх і вклав меч усередину.

— А тепер, дівчино, признавайся, як тебе звуть, — сказав він.

— Берта, — відповіла вона. — А вас?

— Вітіко, — мовив він. — А скільки тобі років?

— Шістнадцять, — відповіла дівчина, — а скільки років вам?

— Двадцять. Я народився за дев'ять років по тому, як убили богемського князя Сватоплука.

— Я й думала, що ви дуже молоді, — мовила дівчина.

— І ти, Берто, живеш у лісі?

— У лісі, та ще й десь, — відповіла вона. — Я вже казала вам, що ми маємо трохи вище звідси будинок. Там ще стоїть будинок батька подружки, що співала зі мною, більш нічого.

— А церква у вас є?

— Церква стоїть за п’ять годин ходу звідси у Фраюнґу, — відповіла дівчина. — А коли від нашого дому піднятися на сто кроків угору, а потім пройти півгодини до Міхелю, де живуть вуглярі, там стоїть темно-червона висока дерев'яна хижка, а в хижці є різьблена з дерева свята Богородиця з малятком Ісусом. Її освятив єпископ. Перед хижкою стоять низенькі лави, щоб можна було стати навколішки й помолитися. Ми молимося там. За хижкою ростуть горобини, і ті горобини тягнуться аж до нашого дому. А тепер розкажіть мені щось про себе.

— Мій рід невідомий, — відповів вершник, — але не завжди був таким.

— А куди ви подастеся, коли завтра виїдете звідси? — запитала Берта.

— У Богемію, — відповів вершник.

— У Богемію? — здивувалася дівчина. — А чому не йдете до нового короля Конрада або до нашого герцога Генріха?

— Тому, — пояснював вершник, — що на півдні Богемії жили в Лісовому краї мої предки. За давніх часів, багато сотень років тому, коли ще не було Німецької імперії, а в країні франків, яка була дуже велика, панували сміливі мажордоми похилих літами королів, один чоловік із роду князів Урсіні в Римі, якого, як і мене, теж звали Вітіко, внаслідок цькувань ворогів, які вдерлися в країну, подався зі своєю дружиною, дітьми, родичами та військовим почтом у північні краї і дійшов аж до Дунаю. Звідти він хотів напасти на Богемію. Але Воєн, князь Богемії, первородний син князя Мнати, який був ще поганином і ненавидів християн, вийшов з військом назустріч Вітіко, завдав йому поразки й перебив майже всіх його людей. Тоді Вітіко уклав із князем Воєном союз, він хотів визнати його зверхність і захищати Богемську марку від чужинців, якщо князь дозволить йому жити в лісистих горах, куди він удерся. Князь дозволив, і відтоді Вітіко жив на одній горі в Лісовому краю. Його рід розмножився, став могутнім і запровадив християнство, охрестивши в Реґенсбурґу чотирнадцятьох лехів із півдня Богемії задовго до того, як Борживой став першим християнським князем Богемії. А потім рід знову занепав, став невідомим, і я останній представник цього роду. Вітіко посадив на горі, де він жив, дикі троянди, бо й на горі коло його дому в Римі теж росли дикі троянди. Всі предки давнього Вітіко, яких можна простежити від часів, коли в усьому світі ще не було Христа, садили дикі троянди, бо ж ніяких інших ще не було, і всі його нащадки теж садили дикі троянди.

— Тож на мене таки щось найшло, якщо я взяла троянди, — протягло мовила Берта.

— А ти часто береш ці квіти?

— Уряди-годи, — відповіла Берта.

— Просто диво, що такої пори року ще цвітуть троянди, — мовив Вітіко.

— Я знайшла їх лише в затінку і вставила у свій обруч, — пояснила Берта.

— Тямиш! — похвалив Вітіко.

— Тож нехай вони будуть для вас щасливим знаменням, — побажала Берта, — і нехай дадуть вам багато щастя. Я поведу вас до батька, щоб він дав вам провідника до Трьох Сідал, який покаже найкоротшу стежку.

— Гаразд, Берто, веди мене до батька, — погодився Вітіко.

— Ви справді хочете? — запитала вона.

— Хочу.

— Тоді ходімо, — запросила дівчина.

Запросивши, дівчина підвелася, вершник одяг на голову свій шкіряний шолом і теж підвівся.

Обоє пішли узліссям аж до місця, звідки вийшли дівчата. Там зайшли між дерева й побачили трохи далі другу дівчину, яка співала разом із Бертою. Коли Берта і Вітіко підступили до неї, вона втекла й бігла попереду них. Вітіко помітив тепер, що її коси, звисаючи на темний одяг, мали світлий, майже ясно-жовтий відтінок, тоді як Бертині коси були каштанові. Але подруга мчала так швидко, що невдовзі вони вже не бачили її. Вітіко і Берта йшли під високими ялицями і поміж замшілим камінням. Піднімалися вгору.

Невдовзі обоє почули, як дзюрчить струмок, що біг, напевне, десь по ліву руку від них. Берта повернула тепер ліворуч і пішла до струмка, який виднів крізь дерева внизу в глибокій ущелині. Берта йшла вздовж струмка в попередньому напрямі, але краєм урвища. Обоє всякчас піднімалися вгору. Трохи згодом ліс порідшав, і нарешті вони вийшли на відкриту місцевість. Перед ними стелилася лука, далі йшли лани, а за ними стояв великий білий будинок. За будинком ліс піднімався вгору, утворивши широку густу смугу. Зблизька годі було побачити гребінь, до якого він піднімався, але на сході з тієї смуги виступали інші гірські гребені. Лука була очищена від кущів і каміння. Берта повернула тепер на стежку, що вела до будинку. Стежка була впорядкована й широка, по ній можна було б їхати навіть на возі. Пройшовши по стежці досить далеко, Берта і Вітіко, коли до будинку лишилося кількасот кроків, підійшли до місця для молитви перед червоною хижкою. Вона стояла край дороги дверима на схід до стежки. Двері хижки були замкнені, але вгорі був отвір, у якому виднів образ Богородиці, розмальований золотою, червоною, синьою та іншими барвами. За хижкою спинались угору чотири горобини. Берта стала навколішки на одну лаву й помолилася. Потім підвелася, й вони пішли далі. З ущелини долинав клекіт струмка, та й недалеко від хижки з трави на луці витікав ще один струмочок і невдовзі спадав униз.

— А у вас тут багато чистих веселих джерел, — мовив Вітіко.

— Тут є ще більше, праворуч і ліворуч, — сказала Берта, — вони течуть із Трьох Сідал та зі скель.

— А це той образ, про який ви розповідали мені? — запитав Вітіко.

— Так, це він, — кивнула головою Берта.

— А то ваш дім?

— Так, дім, — підтвердила дівчина.

Пройшовши трохи вздовж горобин, вони дійшли до будинку.

На схід від будинку лежав піщаний майданчик, а на південь — тягнувся сад. Будинок був дуже довгий. Був змурований із каменю і побілений вапном. Вікна, що тягнулися рівненьким рядочком, були захищені залізними штабами. Будинок був одноповерховий, але високий, і мав пласку покрівлю з численних великих каменів. На торці будинку, що виходив на піщаний майданчик, видніли окуті залізом двері. Крізь ті двері, що були незамкнені й піддалися легенькому натиску, Берта завела Вітіко в дім. Одразу за дверима був просторий передпокій, від якого тягнувся коридор уздовж усього будинку, а з передпокою Берта і Вітіко вийшли ліворуч в ще одну залу. Зала була велика, з чотирма вікнами вздовж торця будинку і шістьома вздовж фасаду. Підлога була з ялицевих дощок, стіни були побілені, а стеля була з морених грубих ялицевих колод, які забарвились у брунатний колір. На стінах висіла зброя, в кутках теж стояла притулена до стін зброя. Посеред зали стояв довгий буковий стіл.

На верхньому краї того столу сидів чоловік, що мав десь від сорока до п’ятдесятьох років. З-під його складчастого чорного плаща визирав світло-коричневий нижній одяг. На плащ спадало довге каштанове волосся. Перед ним стояло ще двоє чоловіків, і він розмовляв із ними.

— На луку Ґлур ідіть о п’ятій годині, — казав він, — тоді з половиною ви зможете впоратись.

— Авжеж, — мовив один із чоловіків.

— Ви повинні обстругати зрубаний ліс з сонячного боку і зміцнити кутки, — наказував він далі.

— Так, — мовив другий чоловік.

— Ну, а тепер ідіть і повідомте мені, коли зробите.

Чоловіки пішли до дверей і вийшли.

Чоловік, що сидів за буковим столом, тепер дивився на Берту і Вітіко двома великими синіми очима.

Берта ступила кілька кроків до нього й промовила:

— Батьку, ось хлопець, що прийшов у ліс, іде за своїм щастям і хоче скувати собі долю. Сьогодні неділя, тож він спочиває і молився в лісі. Я розмовляла з ним на луці Шпер і привела його тобі.

Чоловік із каштановими кучерями підвівся, підійшов до Вітіко й запросив:

— Ласкаво прошу до мого дому!

— Я приймаю ваше запрошення, — сказав Вітіко, — і хотів би вибачитись за свій несподіваний прихід.

— Якщо вас привела моя донька, то ви бажаний гість, — припрошував господар, — і були б бажаним навіть тоді, якби прийшли самі, бо мій дім гостинний.

— Мене звуть Вітіко із Пржица, — представився Вітіко.

— Я Генріх, — назвався господар.

— Цей вершник хоче сьогодні піднятися на Три Сідала, — пояснила Берта.

— Якщо ви, Вітіко, — сказав господар, — по дорозі на добру службу зайшли до мого дому, то пообідайте з нами, потім я дам вам чоловіка, що проведе вас до Трьох Сідал. А тепер я пропоную вам стілець, і, якщо це не суперечить вашим звичаям, відстебніть ваш меч. щоб він не заважав вам.

— Я з удячністю приймаю ваше запрошення на обід і пропозицію сісти, а от меч відстебнути не можу, бо маю звичай завжди, де тільки можна, мати його при собі, щоб його не забракло, коли буде потрібний, — відповів Вітіко.

— Тут ви маєте слушність, — погодився Генріх, — а коли повернетеся з Трьох Сідал, буде вже ніч, то, може, заночуєте в нас?

— Завтра вранці я їду далі, — заперечив Вітіко, — та й лишив свого коня у вугляра на Міхелі, тож маю ще сьогодні повернутися туди.

— Гаразд, тоді ми так організуємо час, щоб було зручно вам, — запевнив Генріх.

Сказавши, він обернувся до столу, висунув два стільці, показав на один і сів разом із Вітіко. Потім звернувся до Берти:

— Іди до матері і скажи, що ми маємо гостя.

Берта підійшла до простінка і повісила свій вінок на цвях.

— Чому ти вішаєш свій золотий обруч до зброї? — запитав батько.

— Нехай троянди повисять сьогодні коло зброї, — відповіла Берта і пішла крізь двері далі в глиб будинку. Невдовзі вона вийшла з тих дверей уже з матір’ю. Мати, як і Берта, теж мала темні коси й карі очі. Мала витончені руки та кінцівки. Була вдягнена у вузький синій жилет зі срібною каймою на краях, рукави і широка спідниця, які видніли з-під нього, були пошиті з блідо-жовтого сукна. Її коси накривала широка сіточка з золотих ниток.

— Вюльфгільто, — звернувся до неї Генріх, — наш гість — молодий вершник Вітіко з Пржица, син Вокса і Вентіли.

— Тож ви знали мого батька? — здивувався Вітіко.

— Мій юний вершнику, я знав вашого батька, і знаю вашу матір, — відповів Генріх.

— Ми знаємо добру й милу Вентілу, — додала жінка, що зайшла, — а якщо ви її син, тож будьте бажаним гостем у нашому домі.

— Я її син, — підвівся Вітіко, — а отже, перебуваю тепер у домі, де були мої батько-мати.

— У цьому домі їх не було ніколи, — поправив його Генріх, — зате вони були в іншому.

— Тож дозвольте нам привітати вас у цьому домі, — проказала Вюльфгільта.

— Шляхетна пані, — мовив Вітіко, — мене тішать ці привітання, і вибачте, якщо я збільшую ваш клопіт.

— Мій хатній клопіт — це моя радість, а клопіт задля гостя — подвійна радість, — запевнила жінка.

— Якщо я тільки заслуговую її, — додав Вітіко.

— Заслуговуєте, бо ви син своїх батька-матері, — сказала Вюльфгільта, — і заслужите ще й більше. А якби й не були їхнім сином, однаково були б нашим гостем.

— Вюльфгільта, — мовив Генріх, — вершник ще сьогодні хоче піднятися на Три Сідала, а ввечері повернутися до вугляра в Клафері. Подбай про вчасний обід.

— Тож дозвольте мені бути вільною до обіду, — попросила жінка.

— Ідіть, бо це ваше право, — кивнув головою Вітіко.

— А я піду з матір’ю, — заявила Берта.

— Слушно, — схвалив батько.

Мати і донька вийшли з зали.

— Якщо вам до вподоби, то ходімо до обіду на свіже повітря, — запропонував Генріх Вітіко.

— Ще й як до вподоби, — погодився Вітіко.

Господар дому повів тепер свого гостя через інші двері в сад. Підперезався й підсмикнув вище свій складчастий одяг, потім ступив поміж грядок. Вітіко йшов за ним. У саду росла городина, запашні трави, а з країв — кущисті груші. В кінці саду здіймався пагорб, з якого можна було оглянути сад, дім і ліс.

— Я ніколи не знав, — дивувався Вітіко, — що тут стоїть такий будинок, хоча вже бував у лісі.

— Він стоїть на відшибі, — пояснив Генріх, — стежка йде внизу повз Міхель, і ніхто, хто йде в дальші землі, не піднімається сюди, бо одразу за домом починається високий ліс, де немає жодної стежки. Отже, ззаду будинок обступає стіна, яку формують Три Сідала і гора Плехи, або, як кажуть у нас, Блекенштайн, а перед будинком ліс тягнеться вниз аж до Міхелю. Якби викорчували ліси, тоді здалеку можна було б бачити, що на горі стоїть будинок. А втім, ліс на Трьох Сідалах і Плехах, звичайно, не викорчують ніколи, бо ці гори круті й придатні тільки для лісу, тож дім тоді б яснів на тлі темного лісу позаду.

— А дім давно вже тут стоїть? — запитав Вітіко.

— Я збудував його, — відповів Генріх.

— А чому ви збудували його на відшибі? — знову запитав Вітіко.

— Бо я так захотів, — відповів Генріх. — Одні будують на луках, другі на скелях, треті в лісах, а коли раптом знадобиться захист, цей будинок добре захований і непомітний. Я тут часто буваю з родиною, коли ми не вчепимось міцно десь в іншому місці.

— Напевне, тут добре жити, — мовив Вітіко.

— Атож, тепер, а можливо, і в майбутньому, — погодився Генріх. — На широкій горі, що по той бік Міхелю, коли-небудь оселяться люди, бо там є підходящі умови, а саме: добрий ґрунт і добре сполучення, можливо, тоді в багатьох місцях навколо збудують будинки і навіть церкви, а згодом, як настануть часи, коли окрема людина відчуватиме меншу потребу в захисті, нехай білі стіни цього дому ясніють здалеку й запрошують багатьох людей прийти в гості й насолодитись відпочинком у домі.

— Нехай цей дім стоїть багато сотень років, — побажав Вітіко.

— Якщо ті, хто приходить до мене, думають так, як я, — відповів Генріх, — дім стоятиме. Можуть настати дні, коли який-небудь рід утратить могутність і авторитет, але ці риси можуть відродитись, якщо сам рід не згас. Коли-небудь цей дім можуть зруйнувати дощенту, але іншого дня він знову може постати на цьому місці, і якщо котрийсь мій нащадок житиме тут і радо господарюватиме серед своїх маєтностей, тут буде оселя, затишна для мешканців і приязна для чужинців, які прийдуть сюди зі щирим серцем.

— Я думаю так, як і ви, — мовив Вітіко. — Жоден рід не загине, якщо його члени праведні, він занепадає і підноситься, хіба що Господь покладе йому край, коли помре останній представник.

— Таж так, всяке буває, — кивнув Генріх. — Ходімо далі.

Обидва чоловіки зійшли з пагорба, через хвіртку вийшли з саду і пішли далі, і то приблизно в той бік, звідки прийшли Вітіко і Берта.

— Це моя лука для випасу корів, — сказав Генріх, показуючи рукою навколо. — Вона тягнеться аж до лісу, звідки ви прийшли.

Чоловіки йшли на схід по дорозі через луку.

— А то мої поля, — пояснив Генріх, показуючи на смужку землі, що позаду будинку тягнулася до лісу, — вони дають усе, чого потребує і вимагає дім. Джерела щедро дають нам воду, а ліс — своє багатство.

Чоловіки дугою стали повертатися до будинку й підійшли до його східного боку, куди Вітіко підходив разом із Бертою. Тепер він помітив, що поряд із дверима, в які він зайшов із Бертою, є ще й залізна брама в мурі, що відходив від будинку. Генріх повів його в ту браму, і вони вийшли на подвір’я.

— Тут коні, — пояснював Генріх, ведучи Вітіко до стайні, що стояла праворуч від входу. Вітіко зайшов до стайні й дуже пильно придивлявся до шістьох коней, які стояли там.

— А тут корови, — проказав Генріх, повівши Вітіко до хліва, що стояв поряд. Вітіко побачив десять гарних і тілистих корів.

— А тут тяглова худоба, — розповідав далі Генріх, повівши Вітіко до ще одного хліва. Там було три пари важких волів.

— А там телята, дрібна худоба і птаство, — розповідав Генріх, лише рукою показавши на ще одну споруду й не засвідчивши жодного наміру йти туди. Він повів Вітіко впоперек двору до будинку, а в будинку — по коридору в залу, де приймав його.

У залі тим часом відбулися зміни. Стіл був накритий обрусом, на ньому стояли карафки, тарілки та столові прибори.

Чоловіки постояли трохи в залі, аж тут пролунав дзвіночок.

Одразу по тому відчинилися двері з коридору і до зали зайшло багато людей. То були слуги і служниці. Вони стали коло столу. Потім із дверей, що вели всередину дому, вийшли мати і Берта. Обидві були в тому самому одязі, що й раніше. Генріх тепер проказав уголос коротку молитву, люди під час відповідей приєднувалися до нього. Потім усі сіли за стіл. Генріх сидів на чолі столу, Вітіко показали сісти по ліву руку від нього, праворуч сіли мати і Берта. Далі сиділа прислуга. Потім дві служниці принесли страви на стіл. На верхньому краї столу поставили печеню з телятини, птицю, рибу і пироги, на нижньому краї столу — печеню з озаддя молодого кабана, квашену капусту і хліб. На верхньому краї налили вина в маленькі та вишукані срібні келишки, на нижньому краї розливали з великого відра пиво в сірі череп’яні кухлі з синіми квітами.

Вітіко помітив на нижньому краї столу кучерявого молодика, що підморгнув йому веселими очима.

Генріх припрошував їсти тих, хто сидів коло нього, а на нижньому краї столу хтось поділив свинячу печеню.

— Наш гість казав, що їде в Богемію, — озвалася Берта.

— Ти розпитувала його? — запитав Генріх.

— Ми розмовляли про всяку всячину і запитували одне одного, і тоді я, звичайно, запитала й про це, — пояснила Берта.

— Берто, гостя не розпитують, — зауважив Генріх.

— Він тоді ще не був нашим гостем і охоче відповів мені, — виправдалась Берта.

— Я охоче сказав їй про це, — підтвердив Вітіко.

— Коли я зі скелі Трьох Сідал або з Блекенштайну дивилася в бік Богемії, — сказала Берта, — мені завжди здавалося, що в тому краї не так ясно, як на нашому боці гір.

— Звідти на наш край дивляться в південному напрямі, — уточнив Генріх, — а коли дивитися на південь, місцевість завжди видається привабливішою.

— Не знаю, чи захотіла б я жити в Богемії, — проказала Берта.

— Найбільше свободи і світла можна мати лише тоді, коли живеш у лісі на горах, — мовив Вітіко.

— А от стародавні богеми завжди будували свої замки або дерев’яні фортеці свої жуп, де вони ховалися, коли надто могутній ворог плюндрував відкриту місцевість, на рівнині, — розповідав Генріх. — Вони будували ті фортеці в місцях, де були болота або де сходилися дві річки, щоб вхід був тільки з одного боку, який перекривали глибокими ровами. Але тепер, безперечно, і в богемів дещо змінилося, бо нові часи несуть із собою й нові звичаї.

— А я завжди думав, що там, де до крутої скелі підступає вода, яка тече або розливається навколо неї, тож ту скелю тільки ззаду пов’язує з суходолом вузенький перешийок, — сказав Вітіко, — можна спорудити добре житло, яке легко оборонити. Великий ліс, що не дає пройти численним ворожим загонам і не забезпечує їм харчу, теж може бути захистом.

— Тож так і збудовано цей дім, — підтвердив Генріх.

— Дитино моя, — озвалася Вюльфгільта, — ми жінки залежні й ніколи не знаємо, де житимемо, і те місце, де ми потім живемо з нашою родиною, таки подобатиметься нам.

Обід тривав недовго, а коли скінчився і люди попідводились, Генріх, як і перед обідом, знову проказав молитву, а потім звернувся до слуги:

— Вольфраме, цей юний вершник, наш гість, хоче побачити Три Сідала, ти проведеш його туди, а як він захоче, то й до Блекенштайну, до озера, а потім знову приведеш до нас.

На ці слова озвався кучерявий хлопець:

— Гаразд, пане!

Коли вщух гамір, спричинений відходом слуг і служниць, а господар із родиною і його гість якусь мить ще стояли, кучерявий хлопець, що був відходив, повернувся і сказав, що він уже споряджений. Тепер він накинув сіренький плащ на буре вбрання, в якому сидів за столом, мав арбалет і сагайдак зі стрілами й подав Вітіко ратище. Вітіко взяв його й мовив:

— Дякую за обід, дякую за турботу про мою подорож і я приймаю вашу пропозицію.

— Ідіть із Богом і швидко повертайтесь до мого дому, — побажав Генріх.

— Вольфе, поводься добре, — промовила Генріхова дружина.

— Ви не пошкодуєте, — запевнила Берта Вітіко, — він знає ліс і всі шляхи в ньому.

— Скоро пора виходити, — нагадав Вольф.

Усі вийшли в двері передпокою, а потім крізь залізні двері на піщаний майданчик. Там попрощалися, і хлопці пішли своєю дорогою. Від дому вони пішли на північ.

За домом стелилися лани. Хлопці проминули їх, і кучерявий невдовзі підійшов до Вітіко й мовив:

— Я радо йду з вами.

— Ти радо йдеш зі мною? — здивувався Вітіко.

— Так, — відповів Вольф, — бо ви маєте такого гарного коня і добрі.

— Ти вже розповідав мені, як ти собі коли-небудь здобудеш коня, — мовив Вітіко.

— Так, якби ж тільки була війна! — відповів Вольф.

— Війна майже завжди є, — зауважив Вітіко.

— Я вчора шинкареві в Гауценберґу зробив одне добре діло і, якби ж я лише здогадався, що ви їдете до нашого пана, я б пішов із вами й показав би дорогу. Але вашого коня немає в нашій стайні, — мовив Вольф.

— Я не їхав до твого пана, — пояснив Вітіко, — а мій кінь стоїть на Міхелі у вугляра.

— У вугляра погане місце для вашого коня, — заявив Вольф. — У нашого пана я виконую всі доручення посланця і тому знаю багато людей та їхніх коней, але жоден кінь не має такого поганого місця, як ваш.

— Я задоволений місцем, де стоїть мій кінь, і сам став на постій у вугляра, — мовив Вітіко.

— Бо ви такі добрі? — дивувався Вольф.

Хлопці дійшли до краю лісу, де росли ялиці, й повернули на захід. Знову проминали багато кам’яних брил, що так безладно лежали на землі, немов їх поклали людські руки. На одній з тих величезних брил стояла хатинка, яка супроти неї видавалася крихітною.

— Тут живе Труда, подружка нашої панни, — пояснив Вольф. — Її батько дуже бідний чоловік.

Хлопці проминули хатинку, потім зайшли в ліс і йшли далі лісом.

Поміж каміння і скель клекотів, збігаючи вниз, струмок. Через нього був перекинутий грубий стовбур. Вольф перебіг на той бік і озирнувся на Вітіко. Той переходив по стовбуру.

— Ох, та ви вмієте! — вигукнув Вольф. — Тоді все буде добре. Дивіться, цей струмок тече вниз. Але внизу, майже коло Міхеля, він упирається в поперечну стіну і змушений зупинитися та утворити великий став, аж поки переповзає ту стіну і по той бік від неї збігає в долину. Я плавав у тому ставку. Одного разу я навіть Дунай перепливав туди і назад. Ставок може коли-небудь зникнути. Вода проточить діру в глинистій стіні й через луку потече на Міхель. Коли-небудь про нього ніхто вже й не знатиме.

Хлопці йшли тепер знову лісом на північний захід під розлогими буками, а потім під високими ялицями. Перебуваючи в дорозі вже години півтори, вони по вкритому лісом гірському хребту дійшли до скелі Трьох Сідал, що від лісової трави здіймалася вище від верхівок дерев. Вітіко поліз по драбині, Вольф — за ним. Угорі був відкритий майданчик і три високі виступи, поверх яких можна було визирати. Вітіко глянув у бік Баварії. Коло своїх ніг він побачив великі ліси, потім побачив річки Інн, Ізар і Дунай, а на обрії Альпи. Потім розвернувся і глянув на північний схід, на темні вершини близький лісів, які здіймалися там.

Трохи згодом озвався Вольф:

— Якщо ви завжди дивитесь у бік Богемії, то було б краще, якби ми пішли на Унчин, або Гогенштайн по-нашому, або навіть на Блекенштайн, звідки можна побачити набагато більші простори тієї країни. Блекенштайн вищий за оці скелі, і з нього можна побачити якнайбільшу частину Богемії.

Вітіко ще якийсь час дивився в той бік, а потім проказав:

— Ходімо на Унчин.

Хлопці спустилися зі скелі і пройшли невелику відстань на північ. Там стояла десь така сама скеля, ото й був Унчин. Хлопці піднялися десь такою самою дерев’яною драбиною нагору. Вітіко побачив перед собою вищі та дальші гори Богемії, ніж зі скелі Трьох Сідал, побачив і нові лісисті схили, але далі в глиб країни вже нічого не бачив.

— Ходімо на Блекенштайн, — промовив він.

Хлопці спустилися і пішли в східному напрямі. Йшли крізь низькорослі ялиці, через коріння, болота, каміння і кущі жерепу. Години за дві дійшли до височини й вибрались на неї. Зупинились на гребені, й Вольф сказав:

— Ми на Блекенштайні.

Звідти Вітіко і Вольф бачили широкі й далекі простори на схід і на північ, але там були тільки ліси. В багатьох місцях видніла річка Влтава, тьмяно полискуючи в сяєві небес. Вітіко заціпенів і прикипів очима до Влтави.

Вольф показав рукою ліворуч і мовив:

— Отам угорі, де круто загинається ліс, ми б побачили, якби не було лісу, гору з багатим камінням. Там є камені, в яких знаходять золото. Золото спливає з водою і у Влтаву, де воно є серед піску, і його можна вимити звідти. Там тепер на горі збудували хатинки й хочуть видобувати багате каміння. Далі внизу ми б побачили Вімперк, якби не отой зубчастий лісистий гребінь. А просто отут унизу — долина Єлені, де з озера витікає струмок. А потім він тече вниз, але через густий ліс його не видно. А отам, прямо, — Горні Плана. Якби не ліс перед нами, ми б побачили там далі ліс святого Хоми, а ще далі вже немає нічого, крім неба.

Під час пояснень провідника Вітіко стояв і дивився на край, який простирався внизу перед ним, а потім обернувся, щоб іти.

— А отут близенько є ще Чорне озеро, — розповідав далі Вольф.

Хлопці від місця, де стояли, пішли ще трохи на схід і водночас униз. Невдовзі вони опинились на верхньому краї прямовисного урвища, що нижчав із протилежного боку, а під їхніми ногами між скелями і лісами лежало, немов у норі, темне озеро. Ліс обступав його з усіх боків, а на його поверхні не видніло нічого живого. На березі під прямовисними скелями валялися повалені вітром дерева. Юний вершник ступив на кам’яний виступ, що нависав над озером, і довго дивився вниз. Надивившись, розвернувся і приготувався йти далі.

Хлопці пішли тепер від краю урвища на південь, якраз у тому напрямі, де мав стояти дім, до якого хотіли повернутись. За годину вже вийшли на широку стежку, а невдовзі побачили край поля, де стояв дім Генріха.

Вітіко, коли вони вже підходили до дому через лани, хотів дати винагороду своєму провідникові. Але той вимовився:

— Від вас я не візьму нічого.

— Якщо ти відмовляєшся від усіх грошей, тоді ти ніколи не матимеш коня, — зауважив Вітіко.

— Ви лише подумайте, що сьогодні ми ходили з вами разом, — мовив Вольф, — і мені цього досить.

— Я думатиму ще й про те, — додав Вітіко, — що ти дуже добрий провідник.

— А я — про те, що ви так добре ходите по лісу, як мало хто здатний.

— Я навчився, — відказав Вітіко.

Тим часом вони вже підійшли до будинку. Вітіко віддав провідникові палицю і сказав:

— Красно дякую тобі, Вольфе, я ніколи не забуду, яким відданим був ти мені сьогодні.

— Отак найкраще, — всміхнувся Вольф.

Сказавши ці слова, він узяв палицю й пішов за ріг будинку. Вітіко зайшов у залізні двері й пішов у залу. Там були Генріх із дружиною й Берта, а крім того, ще й дівчина з ясно-жовтими косами, яка співала разом із Бертою. Вітіко запропонували стілець. Він сів. Служниця принесла вино і хліб.

— Сподіваюся, ви добре прогулялись і мій провідник дбав про вас, — мовив Генріх.

— Я добре прогулявся, а ваш провідник неоціненний, — похвалив слугу Вітіко.

— А тепер почастуйтеся трохи і спочиньте, — припросила Вюльфгільта.

— Шановна пані, я таки почастуюсь, — відповів Вітіко, — а от із відпочинком я не згоден. Подоланий шлях був не такий важкий, щоб потребувати відпочинку, а час змушує мене піти до мого притулку й подбати про коня.

Вітіко взяв трохи хліба й поїв, потім випив келих вина. Одразу підвівся і сказав Генріхові:

— А тепер я дякую вам за гостинне прийняття і, якщо трапиться нагода, прийму вас не менш гостинно.

— Я ще трохи проведу вас, — підвівся Генріх.

— А вам, шановна пані, — звернувся Вітіко до Вюльфгільти, — я кажу спасибі за вашу турботу і працю.

— Господь, Вітіко, благословив ваше перебування в нас, і нехай він дасть вам щастя і честь, — побажала жінка.

Потім Вітіко звернувся до БВерти:

— Бувайте здорові, Берто, і будьте веселі та радісні!

— І ви, Вітіко, — сказала дівчина. — Щасливої подорожі!

— Можливо, я ще коли-небудь почую, як ви співаєте, як навідаюсь іншого разу, — мовив Вітіко.

— Можливо, якщо ви думаєте і співаєте так, як ліс, — заявила дівчина.

— Це мене тішить, — усміхнувся Вітіко, — бо, хоч і не вмію співати, я думаю так, як ліс.

Потім уклонився Труді й мовив:

— Бувайте здорові, і дякую вам за спів, який я почув усупереч вашій волі.

— Бувайте здорові! — зашарілася дівчина.

Після цих слів Вітіко приготувався вийти з зали. Глянув ще на Бертин вінок.

Генріх пішов із Вітіко по дорозі, а потім далі аж до червоної каплиці. Там він сказав:

— А тепер ми розстанемось. Щасливої вам дороги, а коли знову потрапите в ці краї й побачите білий дім, відвідайте його.

— Якщо небу буде вгодно, я не промину, — відповів Вітіко.

— А ми по-дружньому приймемо вас, коли будемо тут, — пообіцяв Генріх.

— Ще раз дякую, — подякував Вітіко.

— З Богом! — попрощався Генріх.

Вони розлучилися, Генріх пішов на північ, Вітіко — на південь. Широкий шлях закінчувався разом із лукою, і Вітіко пішов далі вузенькою стежкою, що привела його до Міхелю. Зайшовши в дім вугляра, він одразу подався до свого коня. Потім усі повечеряли, як і вчора, а згодом Вітіко ліг спочивати в тому самому ліжку.

Наступного ранку, ще до сходу сонця, Вітіко вже сидів у нижньому вбранні за столом у кімнаті вугляра. Сам вугляр чистив його одяг. Вітіко вряди-годи виходив у дерев’яних черевиках вугляра до стайні, де дбав про коня, потім одягся і поїв разом з усією родиною юшку з молока та борошна.

— А тепер я дякую вам, добрі люди, за ваше дружнє прийняття, — мовив Вітіко.

— Коли ваша мати знову пошле до вас мого батька, — попросив вугляр, — то розкажіть йому, що ми приймали вас тут.

— Розповім, — пообіцяв Вітіко.

— Від Міхелю далі йде гірська стежка, — розповідав вугляр. — За чотири години повільної їзди ви будете в Айґені. В першому домі з червоними балками вас чекатиме дядько Флоріан. Він подбає про вас і вашого коня і проведе вас до Фримбурка.

— Добре, — кивнув головою Вітіко, погладив дітей по щоках і дав кожному блискучий пфеніг. Потім попросив привести коня. Вугляр привів коня під двері.

— Щоб вам судились справді великі справи! — побажала жінка.

— Як захоче Господь, — відповів Вітіко й подав їй руку. Потім подав руку й чоловікові. Перевірив збрую на коні й мовив: — Дякую вам ще раз! — і поїхав.

— Їдьте з Богом! — крикнули люди.

Вітіко поїхав до Міхелю, перейшов брід і поїхав далі гірською стежкою на схід.

Дивлячись праворуч, він бачив довгий лісовий покрив широкої гори, ліворуч бачив ліс зі скелею Трьох Сідал, Блекенштайн і дальші гори на сході. Міхель дзюрчав поряд із вершником, то близесенько коло нього, то вже десь далеко. Траплялися пагорки, і тоді Вітіко був змушений пускати коня ступою.

Він їхав повз гостроверху, вкриту лісом гору, яку називали Чорною горою, через пагорб, який назвали горою святої Гульдріки, а потім проминав по ліву руку від себе великий ліс, який називали Хохфіхт.

На шляху Вітіко ще до полудня ліси поділила долина, з'явилися луки і лани, і він під'їхав до хати, що стояла край стежки. Хата була дерев’яна, а її крокви, пофарбовані в червоний колір, далеко відступали від стін. Вітіко зупинився. З хати вийшов чоловік у сірому вбранні з сивою бородою.

— Це таки Айґен? — запитав Вітіко.

— Так, а я Флоріан, дядько Марґарити, дружини вугляра Матіаса, — відповів чоловік.

— А я той, кого ти чекав, — мовив Вітіко, спішився і за вказівкою старого повів коня до клуні. Там кінь отримав свій полуденний харч, пообідав і Вітіко за дощаним столом перед домом господаря.

Вітіко пробув там дві години, потім загнуздав коня, заплатив за гостину і поїхав далі в супроводі старого, що з довгою палицею йшов попереду нього в шкіряній шапці, грубих штанах і великих чоботях.

Неподалік від дому, де спочивав Вітіко, вони побачили ще кілька дерев’яних хатин із луками та ланами. Потім дорога знову повернула в ліс.

Ще дві години подорожні йшли вздовж Міхеля. Інколи по дорозі траплялася хижка зі шматком викорчуваного лісу, або осідок вугляра, або ділянка вирубаного лісу з хижкою лісорубів, або навіть хатинка з тартаком. Коли вони підійшли до гори, яку називали горою святого Освальда, і провідник Вітіко повернув до великого лісу, що всякчас тягнувся по ліву руку від них, вони зайшли в густий ліс, де не було жодної вільної від дерев латочки. Мандрівка в тому лісі тривала понад дві години, стежка вела подорожніх у північно-східному напрямі і завжди трохи вгору. Поміж грубезними і вологими стовбурами ялиць, крони яких пропускали вкрай мало світла, землю вкривало почасти каміння, почасти чагарники, почасти зелені тіньовитривалі рослини. Жодне з тих дерев ще ніколи не рубала людська рука, бо до цього не спонукала потреба в деревині, проте чимало дерев попадало від старості або ж були уражені блискавками, інших ушкоджень не було видно, бо навіть вітри не могли проникнути в глиб тих лісів.

Коли сонце схилилося до заходу, обидва подорожні вийшли на гребінь лісів, і там простерлася вільна від дерев місцевість. Не було навіть кущів, тільки низенька трава і великі гранітні брили. Вітіко їхав угору стежкою поміж камінням, аж поки виїхав на височину, а потім на пагорб, що височів над верхівками всіх дерев, які росли нижче. Там він зненацька зупинився, і його очі мали змогу оглядати широкі і далекі простори. Він глянув на південь, на Баварію, що синіла своїми лісами, луками і відкритими місцями аж до ще синіших Альп, де чимало гірських лук полискували снігом. На сході він бачив Австрію з синіми луками, лісами і полями, там правив молодий Леопольд. Вітіко оглядав величезний край, а коло його ніг стелився ліс, у якому він виїхав на вершину, а також інші ліси. А коли Вітіко повернувся на північ, ліс, на гребені якого він стояв, тягнувся далі не менш густий і неозорий, ніж той, по якому він їхав нагору. А нижче текла Влтава, але видніли вже не короткі відтинки, як учора, а довгі звиви, що тяглися від лісів на верховинах униз у долини. По той бік річки лежала Богемія, вкрита гарними лісами, і знову лісами, а потім рівнинами, де чергувалися ліси і поля, що давали поживу людям. Вітіко бачив ліс, у якому він стояв учора, ліс, у якому було Чорне озеро, а далі знову сутеніли ліси. Та й на схід тягнулись ліси і ліси.

— Тут мала б стояти королівська фортеця, — мовив Вітіко.

— Так, а міг би жити і якийсь високий пан, — додав Флоріан.

— Цей ліс набагато більший, густіший і непрохідніший, — зауважив Вітіко, — ніж ліс коло будинку Генріха під Трьома Сідалами, і тут він широкий, вільний і пишний.

— Тут колись уже щось було, — мовив Флоріан, — не житло, а якась свята споруда, місце для молитви. Тут на найвищому місці в хатині з ялицевих колод стояв для вшанування образ святого апостола Хоми. Це було ще за тих давніх часів, коли в Лісовому краї панувало ще багато християнських володарів. Тут жив могутній рід. А потім люди почали справляти тризни, які тоді ще були поширені в Богемії, святу будівлю розібрали, або ж спалили, або ж вона сама звелася нанівець, і тільки це місце ще досі називають вершиною Хоми.

— А кому належить земля, на якій ми тепер стоїмо?

— Князю Собеславу з Богемії, — відповів Флоріан. — Він може порядкувати нею або подарувати її, як йому заманеться.

— А в чиїй країні живеш ти? — запитав Вітіко.

— Я людина князя Собеслава, — відповів Флоріан. — У Рихнові внизу навпроти гори Освальда стоїть моя лісова хижка з лукою і худобою. Ми на далекі гони не маємо сусідів і мусимо довго йти, щоб дійти до Міхелю. Проте ми не маємо над собою ніякого пана, крім князя, ми належимо до жупи Дудлеби, яка міститься за сім годин ходу звідси на річці Мальше в тому напрямі, в який ви завжди дивитесь.

— Так, я дивлюся в тому напрямі, — мовив Вітіко, — але ходімо далі.

Він спрямував свого коня на стежку по той бік пагорба вниз.

Подорожні знову зайшли в ліс, що був не менш гарний і густий, ніж той, крізь який вони виходили на гору.

Коли минула година і вже почало сутеніти, вони дійшли до річки.

— Це Влтава, — пояснив Флоріан.

— Вітаю тебе, темна водо, що я так довго не бачив тебе! — промовив Вітіко.

Вітіко і Флоріан перейшли Влтаву по місточку і підійшли на тому боці до невисокого й довгого пагорба.

— Це Фримбурк, — повідомив Флоріан, — і тут ми заночуємо.

Вони вийшли на пагорб, де стелились луки і невеличкі лани, і побачили чимало хат. Усі вони були рубані й мали широкі покрівлі. Одна, проте, була з каменю і мала масивну круглу кам’яну арку воріт. Флоріан повів вершника до того дому, господар вийшов до них і завів усередину.

У домі з круглою кам’яною аркою воріт Вітіко, старий і кінь розмістилися на ніч.

Коли зійшло сонце, Вітіко й Флоріан уже ладналися до дальшої подорожі. Вітіко попросив Флоріана провести його до краю лісу, і той погодився. Вітіко сказав, що хотів би їхати вздовж Влтави, і тому вони знову повернулися до місточка й пішли стежкою вздовж берега на схід. Дві години вони пробиралися тим густим і мокрим низьколіссям. Потім дійшли до місця, де на березі річки здіймалися круті скелі. Влтава клекотіла і вирувала серед порогів. Флоріан і вершник видерлися на скелі, потім знову пішли лісом, але по рівній місцевості. За годину вони дійшли до місця, де Влтава вже не текла на схід, а повертала на північ. А ще за годину дійшли до місця свого полудневого спочинку. На березі Влтави стояло багато хат. До однієї з них і зайшли подорожні. Вітіко побачив, що Влтава тут робить коло і одразу позаду нього видніє довга петля. На тому круглому закруті з північного боку височіли кам’яні виступи, які потім тяглися вздовж петлі. Вітіко сказав, що на тих виступах можна збудувати фортецю, яка буде добре захищена водою. Він пильно оглядав те місце.

Спочивши дві години, подорожні знову рушили на північ уздовж Влтави. Вкриті лісом гори дедалі меншали та дрібнішали, чимало їх із північного боку були пологі. За чотири години подорожні дійшли до місця свого нічного спочинку.

— Це Крумлов, — пояснив Флоріан, — і тут була б фортеця ще краща, ніж на Рожмберку, отому кам’яному виступі, який ви так довго оглядали. Влтава тут робить кільце, потім зовні від першого — друге кільце в зворотному напрямі, а потім ще одне, найбільше, знову в протилежному напрямі, і якраз на ньому стоїть скеля.

Флоріан повів вершника до однієї хати, що стояла в Крумлові.

Уранці ще до сходу сонця Вітіко вибрався на стелю і озирнув усе навколо. Потім спустився, підготував коня і поїхав разом із проводирем далі.

Порослі лісом гори дедалі нижчали, Влтава ще не раз петляла, а подорожні за три години ходу вийшли на безлісну рівнину.

Вітіко повернув коня і глянув назад на ліс. Потім подякував провідникові й винагородив його. Провідник пішов на південь назад у ліс, а Вітіко поїхав верхи далі на північ.

2. Вони були безтурботні й веселі

За три години їзди в північному напрямі Вітіко добувся до містечка Чинова, що був центром жупи. Аж раптом почув ззаду сміх і тупіт копит. Обернувся й побачив, як позаду їде кілька гарних вершників. Повернув коня на край шляху і їхав ступою й далі, давши вершникам змогу обігнати себе. З ним уже порівнявся перший вершник, юнак у яскраво-червоному вбранні на білому винохідці. Замість проминути Вітіко він притримав коня й проказав:

— Ти, самотній вершнику, певне, їдеш завоювати Богемське князівство!

Вітіко зупинив свого коня, поставив його впоперек дороги і глянув на незнайомця. Той теж зупинився і витримав його оглядини. То був молодий і гарний чоловік із білявим волоссям і синіми очима. На голові він мав чорну шапку, на якій стирчала орлина пір'їна. В стременах видніли важкі шкіряні чоботи, а на червоній перев’язі через плече висів ріг. Його одяг був брудний, закурений і заляпаний болотом, по якому він, напевне, їхав. Поки Вітіко дивився, над’їхала решта вершників. Усі були молоді і в гарному барвистому вбранні. Більшість були в червонястому або червоно-брунатному, інші в зеленому. Всі мали пір’їни на шапках: чаплині, півнячі й т. ін. Чимало мали мисливські роги, всі були з мечами, а дехто мав один, а то й декілька мисливських дротиків. Їхній одяг теж був брудний, як і в чоловіка в яскраво-червоному вбранні. Їх було кільканадцять чоловік.

— Якщо йдеться про завоювання Богемії, — відповів Вітіко, — тобі це вдасться набагато краще, ніж мені, бо ж у тебе такий почет, а я сам.

— Наші коники негодящі, щоб скакати на них, — відказав чоловік, — наш одяг благенька мішура, яку й палиця роздере, натомість твій сірий виноходець, на якому ти їдеш ступою, дебелий і дужий, твоє вбрання годі пробити, і ти міг би легко взяти фортецю Госту, яку тепер так поквапно вибудовує князь.

— Якби я міг узяти фортецю Госту, і багатий Вишеград, і всю Богемію, — заперечив Вітіко, — я б цього не робив, поки живе Собеслав, про довгі роки якого я повинен просити Господа, але, бачу, твоєму серцю було б любо правити тут, бо ти звернувся до мене зі словами, які тобі втовкмачив якийсь пройдисвіт.

— Послухай, сину мудрого Начерата, — мовив чоловік у червоному вбранні, обернувшись до одного з супутників, які під’їхали ближче, — оцей чоловік вважає, ніби тут ми всі, за винятком його, бажаємо взяти на себе тягар урядування в замку Крживоклат, або запанувати на з’їзді наших земель у Садскій, сидіти у Вишеграді чи деінде і дослухатися до думок та порад досвідчених старих людей і бути підпорядкованими їм замість жити на вільному повітрі, дати змогу володарювати розумним головам і перейматися радощами, які дав нам Бог у світі: веселою їздою верхи, полюванням, келихом і дівчатами, нехай то навіть буде сама вродлива австрійка Ґертруда, сестра честолюбного молодого маркграфа Леопольда, якому тепер наш славетний князь, що йому ми бажаємо вічне життя на цій землі, хоче віддати в дружини богемську княжну Марію, свою доньку. А ти, Одолене, сину Стржижа, і Велиславе, невже ми не найкращі й не наймолодші, щоб обрати найгарніших дівчат, ніж отой хлопець, Вратислав із Брно, який років п’ять чи шість тому привіз собі князівну з Русі, яка була вродливіша за всіх смертних людей?

— Ти жартуєш отак, — виснував Вітіко, — то, певне, тобі хотілося б бути першим, тільки ти не можеш.

— А ти так завзято захищатимеш від мене князя Собеслава? — запитав червоний вершник.

— Марно сперечатися про всякий дріб’язок, — сказав Вітіко, — але я б захищав його до останньої краплі крові, бо він затверджений згідно з правом, добрий чоловік і справедливо урядує.

— Тобто якогось поганого князя ти б повалив? — запитав червоний вершник.

— Якби я й міг повалити поганого князя, і то сам, — відповів Вітіко, — я б не робив цього, якщо він урядує згідно з правом, бо міг б прийти ще гірший і несправедливіший, але поганому я б не служив.

— Якщо ти каменотес або вчений, що повільно їде до Праги, — мовив червоний вершник, — то князь цілком міг би скористатися твоєю доброю службою, бо хоче перетворити дерев’яну Прагу в кам’яну, прокласти вулиці під шнурок, обтесати купу каміння, яким він хоче вимостити підлогу у Вишеграді, а також панелі для церковних вікон, а ще й збирати книжки.

Після цих слів Вітіко швидко подав свого коня назад, щоб опинитись за межами гурту вершників. Зупинився і крикнув:

— Якщо ви приїхали глузувати з чоловіка і його коня, які ніколи не ображали вас, то ваша дія ганебна, бо ж вас дванадцять, а то й тринадцять проти одного, але якщо ви все-таки вмієте шанувати честь, щоб хтось один з-поміж вас відповідав за ваші слова проти одного, то я тут, пошліть кого-небудь, щоб я став проти нього. А якщо ви хочете ображати мене, або поранити, або вбити, то робіть; я краще побачу, як ллється тут моя кров як невідомого чоловіка, ніж зазнаю ганьби та дізнаюся, що слов’янська гостинність не шанує чужинця, що їде в країну.

Сказавши, Вітіко дістав меч, опустив вістря донизу і стояв разом зі своїм конем.

— Як він так швидко подав коня назад? — дивувався червоний вершник.

— Я Одолен, син Стржижа, — сказав серед гурту чоловік у зеленому вбранні й повернув голову свого коня до Вітіко, — і ні від кого в цьому світі не потерплю спротиву.

— Я Велислав, — вигукнув чоловік у брунатному вбранні й теж повернувся до Вітіко, — і не потерплю ніякої погрози!

— А я Каста! Я Бен! Я син Начерата! — гукнули три голоси.

— Ох, — заговорив червоний вершник, — якщо тут має бути бійка, то я, звичайно, мав би бути тим, хто братиме в ній участь, бо саме я звернув слова проти цього упертюха. Дивіться, як пташечка настовбурчує пір’я, а ще навіть пушку не має на підборідді і скидається на дівчину. Ану, відступіть, а ти, шкіряний, підходь, ми не заподіємо тобі лиха. Я прошу в тебе вибачення за слова, з якими я звернувся до тебе. Ти більше не почуєш таких. Ми веселі хлопці і кажемо один одному грубі слова, які не мають значення. Якщо ти ще глибше заїдеш у країну давніх чехів, то побачиш багато таких, як ми.

— Ви не повинні казати таких слів, — застеріг Вітіко.

— Казати чи не казати, — мовив червоний вершник, — так уже сталося, тож повір мені.

— Якщо ти кажеш, що й у думці не мав нічого поганого проти мене, і обіцяєш більше не казати ніяких лихих слів проти мене, то я віритиму тобі, якщо й твої товариші мають таку саму думку.

— Вони мають таку саму думку, — запевнив червоний вершник. — А тепер підійди і їдь з нами так довго, як тобі до вподоби.

— Я їду тільки ступою, — попередив Вітіко.

— Він уже видає закони, — мовив червоний вершник, — і ми дотримаємось їх і проїдемо з тобою якусь відстань ступою.

— Тож іди до нас! — гукнув хтось із гурту.

— Іди! — докинув ще хтось.

Водночас ті, хто загрозливо ставав проти Вітіко, повернули своїх коней, і всі зрушили та посунулись, немов щоб дати йому місце і по-дружньому прийняти його.

Вітіко вклав меча в піхви і повільно поїхав поміж ними. Аж тут утворилась вуличка аж до червоного вершника. Той кивнув Вітіко, і Вітіко під’їхав до нього.

— Ну, — мовив червоний вершник, — якщо ти хочеш їхати по праву руку від мене, то їдь. Одолен потім може їхати по праву руку від тебе, де даватиме змогу шлях, щоб ти був посередині. А ти, Велиславе, Касто, Мікуле, Радміле та інші, їдьте за нами. А ви, сини Сміла, що так полюбляєте мчати вперед, вам не зашкодить, якщо ваші коні не так тяжко сапатимуть.

— Доведеться їхати трохи ступою! — гукнув хтось позаду.

Отож Вітіко став по праву руку від червоного вершника, а той, кого він назвав Одоленем, став знову-таки по праву руку від Вітіко, і кавалькада рушила, як і казав червоний вершник. Коли вже поїхали, він запитав:

— Ну, шкіряний, скажи, хто ти, звідки їдеш і куди прямуєш у такому вбранні?

— Цього я вам не скажу, — мовив Вітіко, — бо я не знаю, хто ви і які ваші наміри.

— З тобою ніколи кінця не дійдеш, — усміхнувся червоний вершник, — тепер ми вже повинні покаятись і сказати, хто ми. А потім ти або скажеш, хто ти, або й не скажеш. Той, хто їде по праву руку від тебе, — це Одолен, син Стржижа. Він хоче змінити увесь світ, отож було б шкода, якби ти проткнув йому зелений жилет чи серце, а він хотів убити тебе, бо ти кинув нам виклик. Було б шкода й тебе, твою молоду кров.

Вітіко глянув на чоловіка по праву руку від себе. Той їхав на чорному коні. Мав гарне смагляве обличчя, чорне волосся і очі. Був у зеленому вбранні, чорній шапці з чаплиною пір’їною, мав меч і мисливський ріг.

— Ну, шкіряний, — мовив він, — невже я справді схожий на розбійника, який прагне вбивати людей, що їздять отак самотою?

— Ні, — відповів Вітіко, — але ти міг би бути надто поквапним.

— Він такий і є, — докинув червоний вершник. — А тепер глянь на того, хто їде позаду мене, — розповідав він далі. — Це Велислав, він завжди каже, що вірний, проте не знає кому, він ще такий молодий, що навіть не почав бути вірним. Тож озирнись на нього.

Вітіко озирнувся. Велислав їхав на рудому коні, мав каштанове волосся і очі, брунатне вбрання, пір’їну шуліки на чорній шапці, меч і ріг.

— Що ж, я підозр не викликаю, — сказав він Вітіко.

— Так, — погодився той.

— А тепер, шкіряний вершнику, глянь просто назад, — казав далі червоний вершник, — це син Начерата, він завжди син Начерата і завжди буде сином Начерата.

— Таж озирнися! — гукнув чоловік позаду Вітіко.

Вітіко крутнувся трохи на коні й побачив чоловіка, що гукав. Він їхав на гнідому коні й був дуже гарним юнаком із білявим волоссям, синіми очима і рожевим обличчям. Одягнений у червоно-брунатне вбрання й чорну шапку з білою пір’їною, він мав меч і ріг.

— Я не загрожую нікому, — запевнив він Вітіко.

— Хіба що всім гарним дівчатам! — усміхнувся червоний вершник.

— Я міг би підтримувати шляхетну дружбу і з лицарем, наприклад, із цим шкіряним вершником, — мовив юнак.

— Може, а може, й ні, я тим часом ще не можу сказати, — стенув плечима Вітіко.

— А тепер іде другий ряд позаду нас, — пояснював далі червоний вершник. — Це Бен, його ще звуть Полководець, але він не полководець. Правда, Бене, ти ж не полководець чехів? — гукнув він назад товаришеві.

— Я скоро буду ним, — відповів той.

Вітіко озирнувся. Той чоловік їхав на вороному коні, мав світле волосся, зелене вбрання, чорну пір’їну на чорній шапці, меч і ріг.

— Того, що праворуч від Бена, звуть Каста, — розповідав червоний вершник. — Ти тільки глянь на нього, він завжди піде на смерть задля своїх друзів. Касто, ти помреш за нас усіх! — гукнув червоний вершник.

— А ви всі за мене! — відповів Каста.

Каста їхав на вороному коні, мав русяве волосся, сіру пір’їну на чорній шапці, ріг і меч.

— А ті двоє позаду їх — сини Сміла, великого полководця князя Собеслава, — знову заговорив червоний вершник, — вони завжди прагнуть робити одну роботу, мають однакових коней та вбрання і ще повинні признатися нам, чи їхні любки мають однакові очі. Ти бодай глянь на них, мій шкіряний.

Вітіко озирнувся і тільки побачив, що обидва вдягнені в зелене, мають червоні пір’їни на чорних шапках і кожен їде на буланому коні.

— А ще далі ззаду їдуть Мікул, Радміл та інші, — пояснював червоний вершник, — тепер немає сенсу озиратися на них, а якби ми замість кавалькади знову зібралися в гурт, ти, можливо, ближче поглянув би на них і побачив би, чи вони подобаються тобі.

Вітіко помітив, що всі ті чоловіки вдягнені однаково: не дуже широкий верхній одяг із поясом, тугі штани і шкіряні чоботи з коротким грубим шипом ззаду. Всі були в дуже вузьких шапках, позаду яких волосся спускалося на шию, а потім було зрізане навскіс.

— Що ж, шкіряний, я тобі вже трохи розповів, — мовив червоний вершник, — ми аж ніяк не відмовчуємось, а от ти прибув із країни Офір або з країни цариці Савської і туди ж і їдеш у такому вбранні.

— Я обрав собі такий обладунок, який вважав за добрий, — відказав Вітіко.

— І ти візьмешся за великі справи, — припустив червоний вершник.

— Ти, може, теж, — відповів Вітіко.

— Ти, певне, вже бачиш, — пояснював червоний вершник, — що ми не хотіли образити тебе, битися з тобою чи вбити тебе, коли глузували з тебе й жартували. Ми налаштовані на багато важливих справ, на завоювання не тільки Богемії, а й таких дрібних країн, як Австрія, Баварія, Саксонія, Німеччина і цілий світ, а саме: світ задоволень. Ми королі та управителі того господаря, що володіє всіма країнами. І навіть земля йому замала, навіть на зорі й небо він прагне поширити свою владу. Хтось сидить у горах Карконоше і має там своїх людей, хтось у горах коло Саксонії і має там своїх людей, хтось у Баварському лісі і має там своїх людей, хтось на благословенній луці коло Ельби і має там своїх, і всі вони такі, як ми.

— Одяг, у якому ви ходите, я бачив і в інших країнах, — мовив Вітіко.

— Не тільки одяг, а й звичаї і традиції та все інше поширені в усьому світі, і ми живемо з усім світом, ми не можемо сидіти за нашою дубовою колодою, щоб вона затінювала нас. Звісно, старі люди розказують, що наш народ колись жив відрубно, був собі сам по собі і не прагнув пориватися назовні, любив пісні й танці, шанував гостинність і обробляв землю. Розум вважали за найбільшу цінність, а присуд, який вирішував суперечку, правив за найдорожчу прикрасу. Тож найвища влада в нашій країні належала не військовому проводу, а судочинцям. Крок вимагав влади в народу, бо його розум був вищий від усіх і він усім міг порадити й допомогти. Напади ззовні просто відбивали. Князь Само в давноминулі часи знищив військо франкського короля Даґоберта в триденній битві під Тоґастбурґом, а військо Людовіка Німецького, що прагнув поневолити чехів, зазнало нечуваної нищівної поразки. А ми не знаємо ані місця битви, ані ім'я чоловіка, що був проводирем нашого народу. Кажуть, тоді були добрі часи, але хтозна, як воно все відбувалося. Старі люди завжди хвалять минувшину і давні часи. Роки, які ближче до нас, були тут у країні теж досить буремні. Чому той чоловік не зберіг краще своє ім'я і чому я не повинен мати змоги шукати і знищувати лихого сусіду, що завдає мук і погрожує, в його країні і чому я не можу нести в серце чужих народів ім’я мого проводиря, щоб його шанували й боялися?

— Ми зі славою понесемо ім’я нашого народу в найдальші країни, — мовив Вітіко.

— Що ж, якщо ти нестимеш корогву, тоді ми всі, що тут є, підемо з тобою в будь-яке військо володаря! — вигукнув червоний вершник.

— Я не нестиму корогви, — заперечив Вітіко, — який-небудь славетний князь Богемії сам скаже, кому її нести.

— Може, твій Собеслав? — запитав червоний вершник.

— Може, Собеслав, а може, той, хто буде після нього, — відказав Вітіко.

— Чому він випустив короля Лотара, коли оточив і розбив його під Хлумецом, і задовольнився тим, що лишився князем Богемії?

— Він знає, — відповів Вітіко, — і знає, чому обстоює німців, але це не завадить йому колись зі славою повести наш народ за кордон.

— Тож ти їдеш не з країни цариці Савської чи країни Офір, а належиш, як чую з твоїх слів, до нашого народу, — виснував червоний вершник.

— Ти ж бачиш, що я їду на північ, отже, приїхав із півдня, — відповів Вітіко.

— Ми всі їдемо з тобою на північ, отже, приїхали з півдня, — пожартував червоний вершник.

— Таж так, — погодився Вітіко. — Лишається тільки питання, хто здаля, а хто зблизька.

— Тож ти, мабуть, мандруєш із лісу, де ростуть ялиці та журавлина, — мовив червоний вершник.

— Ялиці, журавлина та інше, — підтвердив Вітіко, — і там є багато місць, де невибагливий чоловік може спорудити добрий лісовий замок.

— Та вони там такі невибагливі, що їх і жаби задовольняють, — усміхнувся червоний вершник.

— Їм досить і жаб, і в цьому є перевага, — мовив Вітіко.

Почувши ці слова, червоний вершник напівобернувся на коні й гукнув своїм товаришам:

— А що, друзі, якби ми коли-небудь поїхали на лови в південні ліси нашої країни, звідки тече гарна Влтава, бо ось шкіряний каже, що там було б не так уже й погано?

— Якщо вовки, ведмеді та олені взимку там не замерзають, то вам цього було б досить! — гукнув вродливий юнак, якого червоний вершник назвав сином Начерата.

— І ми зі списами в руках та в міцних чоботях на ногах підемо через каміння, болота і плутане коріння, — крикнув той, кого червоний вершник назвав Велиславом.

— Хтозна, чи відбувалися там коли-небудь лови так, як вимагають приписи, — крикнув Одолен збоку від Вітіко, — а якщо ми будемо перші, хто запровадить там справжні лови, нас чекає слава, і тим більша слава, що більше труднощів нам доведеться подолати. Перемога справжня тільки тоді, коли перекидають гори, щоб дістатися до ворога.

— Та ти річку вип'єш, щоб дістатися до нього! — засміявся червоний вершник.

— Це було б надто повільно, — заперечив Одолен, — я кинуся з нашими людьми в річку й перепливу на той бік.

— Ми підемо туди, — крикнув той, кого червоний вершник назвав Беном, — бо ще не були там!

— А коріння і трави ми, звичайно, знайдемо, щоб мати приправи, коли будемо змушені пекти на вечерю борсука, — гукнув той, кого назвали Кастою.

— А ведмежі шкури привеземо жінкам і дівчатам, щоб мали м'якенькі укривала! — крикнув котрийсь син Сміла.

— Еге ж, твоїй матері, щоб ноги зігріла, — кинув Велислав.

— Коли-небудь ми поїдемо туди, — крикнув червоний вершник, — але день ще не можемо обрати, бо хтозна, що ми там знайдемо і чого зазнаємо, а старий Космас уже не живе, щоб латиною дорікати нам за наші звичаї і вихваляти давні часи.

— Поїдемо! — гукнув чийсь голос.

— Атож, поїдемо! — гукнув ще хтось.

— Авжеж! — гукнув третій.

— А наші звичаї — справжні чисті білі ягнятка супроти вовків, якими були ті звичаї давніше, — сказав червоний вершник, знову повертаючись на коні обличчям уперед. — Якби старий Космас не мав уже вісімдесятьох років, коли записав на багатьох пергаментах дії нашого народу, то б побачив, якими були ті давні: вони були лихі, а ми тепер добрі. А ти, шкіряний лицарю, вже чув про два великі роди нашої країни, які були такі великі, що не було більших від них і навряд чи буде коли-небудь більший?

— Я чув про багато родів цієї країни, — відповів Вітіко, — і не знаю, кого ти маєш на увазі.

— Тож слухай, — почав розповідати червоний вершник, — був колись у країні чоловік, що жив у замку Лібіц і мав синів та доньок і володів землями, які тягнулися впоперек князівства. Звали його Славник. Перед ним уже було багато Славників. Коли від спасіння світу ще не почався тисячний рік, один його син, що звався Войтех, був єпископом Праги. Він був другим у низці єпископів і прибрав собі ім’я Адальберт. Космас вихваляв його і написав про нього на пергаменті, що він був високого роду, мав гарну статуру, був привітним у спілкуванні, дотепним у житті і його всі любили. А ще за давніх часів жив чоловік на ймення Врш, від якого походять врші. Одного разу дружину одного врша заскочили під час перелюбу. Існував звичай, що жінка, винна в такому переступі, мала загинути від руки свого чоловіка. Та жінка втекла до Адальберта, покаялася, а щоб вона могла спокутувати свій гріх, Адальберт послав її до жінок монастиря Святого Георгія. Врші прибігли до Адальберта і шукали ту жінку. Не знайшовши, ганьбили Адальберта як злочинця і захисника перелюбу. А він сказав їм: «Я не перелюб захищаю, а перешкоджаю страхітливому звичаю, який суперечить християнству, що прагне не смерті грішника, а його поправи», аж тут проводир вршів кинувся до Адальберта й крикнув: «Тебе я не вб’ю, щоб ти не став мучеником, але твоїм братам і твоєму дому я згадуватиму це до останнього родича». Потім врші побігли далі, а коли їм виказали місце перебування провинної жінки, обступили облогою монастир, аж поки їм видали ту жінку. А оскільки шлюбному чоловікові було страшно вбивати її, врші наказали, щоб їй відітнув голову звичайний слуга. Адальберт розсердився, плакав, прокляв вршів, одразу покинув Прагу й подався до Рима. Врші почали ворогувати з братами Адальберта, яких ще жило п’ятеро в країні, вони володіли неподіленою спадщиною Славника і жили в замку Лібіц. Боротьба тривала довго, то вщухала, то починалася знову, Славниковичі втратили все, крім Лібіцу, та й Лібіц опинився в облозі. Анастасій, абат Бржевновського монастиря, що був другом роду Славниковичів, був у тому замку й порадив, коли смілива оборона виявилась марною, втекти до церкви. Всі нащадки Славника подалися до церкви та вівтаря, а коли врші вдерлися до замку і обіцянками виманили втікачів із церкви, то повбивали геть усіх: чоловіків, жінок, дітей і дівчат. А слуг і людей, які належали вбитим і були в замку, закріпачили. Абат Анастасій утік до Угорщини і вже ніколи не повернувся. Врші забрали всі маєтності Славниковичів і проводир вршів жив тепер частіше в Лібіці. Тільки троє Славниковичів уникли долі свого роду: Адальберт, що був у Римі, Радим, його наймолодший брат, що поїхав разом із ним, і Собібор, найстарший, що, коли одного разу ворожнеча вщухла, подався з богемським військом разом з імператором Оттоном проти північних слов’ян, познайомився з польським королем Болеславом, лишився в Польщі і здобув там маєтності та повагу. Але рід уже не піднявся і згас.

— А чому князі не забороняли таких дій? — запитав Вітіко.

— Так, тоді був один князь, — відповів червоний вершник, — що звався Болеслав Рудий, і він з усім своїм почтом сприяв вршам і навіть воював разом із ними проти Славниковичів. А коли зійшов на княжий престол, то дав одному вршу за дружину свою доньку, і врші мали нащадків від нього. Але Болеслав утратив усі прилеглі землі своєї держави й розлютився і на родовитих, і на простолюд. Це породило обурення, і врші перші повстали проти нього. Він був змушений утікати. Потім Болеслав знову став могутнім і запросив під час карнавалу, коли всі розважалися, найшляхетніших людей країни, а також вршів до себе, а ошукавши їх своєю приязністю, напав на них зі своїми охоронцями, передусім сам проштрикнувши кинджалом тіло свого зятя, і вбив усіх, кого боявся. Але того самого місяця його осліпив польський князь Болеслав і він помер за кілька років, ніким не оплаканий, в одному далекому польському замку. Коли десь через сімдесят років князь Вратислав запанував як король цієї країни, врші знову тішилися повагою: Бук, Чач, Добромил, Тіста та інші. Та коли князь Вратислав помер і на князівський престол зійшов його син Бржетислав, двох наймогутніших вршів вигнали з країни: Мутину, що доти був приятелем князя і жупаном Літомержица, і Божея, проводиря вршів, володаря Лібіца і жупана в Жатеці. Адже князь зокрема дізнався, що вони під час облоги польської фортеці Брдо накладали з ворогом. Коли минуло чотири роки після цього вигнання, про яке пишуть, що воно сталося 1100 року, князь Бржетислав у вечірніх сутінках у День святого Хоми повертався з ловів у лісах коло Крживоклату до свого двору в Збечні, а в лісовій пітьмі назустріч йому їхали люди зі смолоскипами, з лісової гущавини вискочив чоловік на ймення Лорек і щосили вгородив йому в тіло мисливський дротик. Лех Космас записав: «Наче зірка з неба, впав високий князь у лісі на землю». Люди князя під’їхали запізно і підняли вмирущого. Побігли шукати вбивцю і побачили, що він разом із конем упав у канаву, проткнувши себе власним мечем. Чи то навмисне, бо ж не міг уникнути погоні, чи то внаслідок нещасного випадку, — те вже годі дізнатися. Поширилася чутка, ніби вбивцю підіслали вигнані врші Божей і Мутина. Коли після Бржетислава на князівський престол зійшов його брат Борживой, вршів закликали назад і вони вірно служили. Та оскільки двоюрідний брат Борживоя Сватоплук з Оломоуца прагнув зійти на князівський престол, він послав до Борживоя начебто посланця, що мав йому назвати його ворогів, і він назвав вршів, Борживой став недовірливий і двічі намагався схопити врша Божея, а потім врші відійшли від нього, перекинулись до Сватоплука, допомогли йому перемогти і зійти на княжий престол. Борживой був змушений утікати до поляків. За рік по тому Сватоплук із військом разом зі своїм кумом Генріхом V, королем німецьким, пішов проти угорського короля Коломана. Для захисту Богемії він лишив пана Вацека і врша Мутину з військом. До Пресбурґа Сватоплук і Генріх прийшли разом. Сватоплук зруйнував і знищив усе, що могло б йому перешкоджати в околицях Пресбурґа і намагався разом із Генріхом здобути місто і фортецю. Аж тут прибув посланець, повідомивши, що польський король Болеслав, що був другом Угорщини, вдерся з Борживоєм у Богемію, переміг Вацека та Мутину, спустошив жупи, і прийшов таємний посланець від Вацека, який сказав, що Мутина порозумівся з ворогом, він, як виявилось, сприяв Борживою, тільки вдавав боротьбу, а сам потай пішов до свого двоюрідного брата Немоя, що є прихильником Борживоя. Сватоплук був змушений відійти від Гіресбурґа, і король Генріх теж мусив піти геть. Сватоплук зі своїм військом пішов у Богемію, а польський король повернувся в Польщу. Вацек і Мутина вийшли назустріч князю. Він приязно зустрів їх і був приязний із вршами, які були з ним в Угорщині. Потім поїхав у замок Мутини, що мав назву Вратислав, і переночував там. Коли почався день, він зібрав усіх людей, які були з ним, у великій залі замку: панів, лицарів та всіх інших. Прийшли Мутина з двома молодими синами, врші Домаслав та Уніслав. Князь швидко зайшов до зали, вискочив на лаву коло печі й крикнув звідти, що врші здавна завжди були підступні, зрадливі та лихі, і заявив: «Тож я віддаю їх на поталу, і той, хто вб’є їх, забере їхнє добро і маєтності, все, що зможе захопити й загарбати. Ці, що в залі, будуть першими». Потім зіскочив із лави й вийшов із зали. Мутина сидів на стільці й мовчав. Він одразу отримав два удари і не ворушився. Під час третього удару хотів підвестися, та вже його голова відскочила від тулуба. Вбили Уніслава і Домаслава. Дітей Мутини кудись повели. Невша, один приятель вршів, вискочив із вікна в ліс, але світлий одяг виказав його, його схопили і осліпили. Краса і Вакула скочили на коней і помчали до замку Лібіц, де сидів Божей. Він саме обідав із дружиною і своїм юним сином Боржитою і пустив їх до себе як вершників з угорської війни. Краса забіг і паплюжив усіх, а коли йому показали Боржиту, вбив його і закривавленим мечем проткнув батьку серце. Вршів у замку перебили, з убитих здирали одяг і прикопували їх, усе сплюндрували. Тепер врші, які лишилися живі, почали війну проти свого напасника, і війна ставала дедалі лютіша, бо їм допомагали їхні прихильники, а їхніх ворогів більшало. Проте врші зазнали поразки й загинули. Одних повели на ринкові майдани міст і стратили там, інших убили на горі Петржин або ж на вуличках і в будинках. Старий лех Космас написав, що сини Мутини були добрі хлопчики й такі гарні, наче намальовані на слоновій кості, проте їх убили. Люди хрестились і тікали. Перебили всіх вршів, крім одного, що втік, то був Йоганн, син Тісти. З замку Мутини Сватоплук знову пішов проти Коломана, бо ж той ішов у Богемію, і одного разу, коли він прудко мчав у лісі, одна гілка так ударила йому по оку, що вибрала його. Сватоплука повезли до Праги, де він одужав. Коломан повернувся до Угорщини. Сватоплук, одужавши, їхав узимку зі своїм військом три дня і три ночі, аж поки добувся до Нітри, куди хотів заїхати, але охоронці побачили його і замкнули браму. Тож він спустошив усе навколо й повернувся назад у Моравію. Коли настало літо, він хотів помститися полякам і рушив у похід проти них разом із королем Генріхом. Але війна точилася аж до осені без успіху і вже треба було думати про повернення. Двадцять першого дня місяця вересня, коли Сватоплук був цілий день коло короля, щоб порадитися про відступ, і коли він у вечірніх сутінках повертався до своїх наметів, із лісу до його почту виїхав якийсь чужий лицар, тоді казали, що це врш Йоганн, син Тісти, і щосили метнув списа поміж плечі князя, тож той упав мертвий із коня. Вбивця втік завдяки своєму прудкому коневі. Наступного року після цього вбивства Йоганна, сина Тісти, схопили під час бунту проти князя Владислава, і Вацек осліпив його. За три роки по тому Вацека вбили з наказу теперішнього князя Собеслава, який був тоді ще молодим княжичем, на полі під Вишеградом, бо друзі повідомили княжичу, що Вацек звинувачував його перед його братом князем Владиславом і хотів виманити його з Вишеграда, щоб полонити і осліпити.

— Страхітливі розправи, — зітхнув Вітіко, — і я знав і про них.

— Я розповідаю тільки тому, — сказав червоний вершник, — щоб показати, що діялось.

— А князі тим часом сиділи на своїх володарських престолах, — мовив Вітіко.

— Атож, князі, князі, — підтвердив червоний вершник. Обернувся і крикнув: — Друзі, чоловік, що їде поряд зі мною, запитує про князя нашої країни.

— Я мав на увазі тільки князів, які правили тоді, — поправив його Вітіко.

— Так, князі, князі, правда, друзі, що є така річ, як князі? — гукнув червоний вершник.

Дехто з вершників, почувши ці слова, засміявся.

Червоний вершник знову повернувся обличчям уперед і сказав:

— Колись, мій сину, в цій країні, що лежить така благословенна перед нами, не було князів. Хтозна, що тоді діялось, коли твій ліс ріс ще й тут, де ми тепер їдемо.

— Було досить ведмедів і мало мисливців! — крикнув Одолен.

— Марбод зі своїми людьми повбиває всіх ведмедів і турів, — кинув червоний вершник.

— Були часи! — крикнув вершник, якого назвали сином Начерата.

— Проте наші старі навряд чи вміли розповідати про минулі часи, — зауважив червоний вершник, — вони тільки хвалять завжди, як воно було, коли батько Чех перейшов сім річок і наші предки осіли в країні. В одній частині країни панував той, у другій — хтось інший, а в третій не було нікого, і всі були дуже щасливі, як завжди бувають щасливі, коли починають розповідати про початок життя якогось народу.

— Тепер це не було б щастям, — мовив Велислав, — але могло бути щастям, бо люди ще господарювали коло своїх осель.

— Але господарність скінчилася, — зітхнув червоний вершник. — Коли старий Крок склепив очі і його авторитет успадкувала його донька Лібуша, кожен хотів стати її чоловіком і всі тиснулись до неї, а вона обрала Пржемисла, земляка, шляхетного чоловіка, жила з ним, і вони підпорядкували собі країну, де жили, і від них походили численні нащадки, що завжди тримали ту країну в покорі й були князями: Незамисл, Мната, Воєн, Уніслав, Кржесомисл, Неклан та інші, хто їх знає тепер, і Гостивіт, і Борживой, його син, перший християнський князь, і його онук, святий Вацлав, чиїм братом був жорстокий Болеслав; та інші. Помираючи, вони завжди поділяли землю між синами, і це призводило до суперечок і жорстоких учинків, але ніхто чужий не приходив у Богемію та Моравію воювати з нащадками Пржемисла. Сто років тому серед нащадків Пржемисла з’явився видатний чоловік на ймення Бржетислав, син князя Ульріха, онук князя Болеслава Побожного, правнук Болеслава І, брата святого Вацлава. Бржетислав зі своїми шляхтичами, лехами і жупанами вирішили, що Богемія відтоді має бути неподільна, найстарший із роду Пржемисла мав бути великим князем Богемії і Моравії, а решта нащадків цього роду мали отримати землі в Моравії, жити з тих земель, мали називатися князями і бути підпорядкованими найстаршому князеві. Ця постанова мала покласти край суперечкам, великим князем завжди мав бути найстарший і найдосвідченіший чоловік і кожен нащадок Пржемисла мав дбати і про Богемію, і про Моравію, бо міг коли-небудь стати князем. Але цей закон порушили ще онуки Бржетислава. Він мав багато онуків. Від свого найстаршого сина Вратислава він мав чотирьох онуків: Бржетислава, Борживоя, Владислава і Собеслава, що тепер великий князь. Від свого молодшого сина Конрада, що був князем у Брно, і Оттона, що був князем в Оломоуці, він мав онуків Ульріха, Лютольда, Сватоплука, Оттона і Бржетислава. Коли старий Бржетислав помер, його наступником на князівському престолі став його син Вратислав, що був найстаршим нащадком роду Пржемисла і першим серед богемських князів досяг найбільшої пишноти, якої міг досягти, а саме: королівської корони. Коли він помер, його наступником на престолі став його брат Конрад, бо тепер уже він був найстаршим представником роду Пржемисла. Коли невдовзі помер і він, наступником став найстарший син короля Вратислава Бржетислав, що тепер був найстаршим у роді Пржемисла. Саме цього Бржетислава вбили в лісі коло Крживоклату. Після похорону наступником на княжому престолі став його брат Борживой, хоча він уже не був найстаршим представником роду Пржемисла, проте Бржетислав домовився з можновладцями країни, що його наступником має стати брат. Найстаршим представником був Ульріх, що намагався утвердити своє право, але невдовзі відступив. Але не так учинив Сватоплук, бо йому кортіло бути князем. Він вдавався до насильства, але марно. Тож потім послав, як я вже розповідав, до Борживоя одного ошуканця, який мав розповісти, нібито Сватоплук кривдив його і тому він перейшов до Борживоя. Той чоловік розповідав Борживою і правдиве, і брехливе, і назвав йому як ворогів тих, хто був його друзями. Борживой сповнився недовіри і став немов чоловік, що піднімається драбиною і обрубує щаблі позаду себе. А коли від нього був змушений утекти навіть його шляхетний брат Владислав, Борживоя було легко повалити, і великим князем став Сватоплук. Наче вогонь, що горів на княжому престолі, він сидів на ньому два роки. Але породив велике невдоволення, тож його вбили.

— Я знаю про ці сумні події, — зітхнув Вітіко. — Князі так вживали владу, що завжди зростало тільки зло.

— Тож ти, мій друже, теж бачиш, які ті князі! — виснував червоний вершник. — Але прийшов чоловік, що поставив межу і стримав лихо. Такого шляхетного, чудового, великодушного і високого чоловіка не було ще ніколи. За весь час його князювання не пролито жодної краплі крові, від ворогів він відборонився, покарав їх, але потім простив їм, а народ зробив щасливим і задоволеним. То був Владислав, брат Бржетислава, вбитого в лісі коло Крживоклату, і брат Борживоя, що його прогнав Сватоплук. Оскільки внаслідок порушення принципу наступності на престолі за віком з’явилася непевність у визначенні наступника, можновладці Богемії і Моравії одразу після вбивства Сватоплука самі обрали собі князя, і то Владислава, що вже в найближчі дні після смерті Сватоплука зійшов на князівський престол у Празі. Князюючи вже два місяці, він захотів відсвяткувати Різдво в Градеці й запросив на свято свого двоюрідного брата Оттона Чорного, Сватоплукового брата. Але й до великого князя прийшло запрошення від німецького короля Генріха V відсвяткувати з ним новорічні свята в Реґенсбурзі. Тому князь послав до Градеца богемського пана Вацека, щоб той привітав і гостинно прийняв там Оттона, а сам подався з почтом у Реґенсбурґ. Коли великий князь був у Пльзені, примчав вісник, повідомивши, що напередодні Святого вечора князів брат Борживой із військом узяв Прагу та Вишеград і проголосив себе великим князем. Владислав відправив вісника до Вацека і Оттона, закликаючи вирушити на Прагу, й водночас послав звістку про ту оказію королю Генріху, а сам зі своїми людьми подався назад у Прагу. З Вацеком і Оттоном він обступив облогою Вишеград, де був Борживой, і почалася війна батьків проти синів, синів проти батьків, братів проти братів, родичів проти родичів, земляків проти земляків, і це лихо тривало вісім днів, аж поки в Богемію вступив король Генріх, забезпечив завдяки своїм представникам припинення бойових дій і запросив обох братів до Рокіцанів, де він стояв. Вони приїхали обидва, і їх схопили на полі перед Рокіцанами: Владислава як друга, а Борживоя як ворога. Його закували в кайдани і спровадили у фортецю Гаммерштайн на Рейні. Владислав повернувся в Прагу і вчинив суд над тими, хто відкинувся від нього. Найтяжчих зрадників тільки осліпили, інші втратили маєтності, а голову старого міста Праги Привітана змусили тричі прилюдно нести по ринку собаку, потім кат відтяв йому бороду і він був змушений піти у вигнання. Через якийсь час Оттон Чорний теж спробував поширити свої права на князівський престол. Князь схопив Оттона, і князеві друзі порадили осліпити його. Але князь сказав: «Я й близько не маю наміру всякчас підживлювати ненависть». Він тримав Оттона три роки у в’язниці спершу у Вишеграді, а потім у Крживоклаті. Оттон покаявся, і князь повернув йому його маєтності. Крім того, ще й Собеслав, наймолодший брат князя Владислава, найтяжче і найдовше кривдив його. Були сварки і примирення, нові сварки і нові примирення. Як Собеслав був ще хлопцем, його брат Борживой, тікаючи від Сватоплука, взяв його з собою. Коли польський король Болеслав вступив у Богемію, щоб звільнити Борживоя з в’язниці в Гаммерштайні і знову посадити на князівський престол, Собеслав був у польському війську. Під час страхітливої битви в горах Карконошах пролилося багато чеської крові, і Собеслав із польським військом повернувся в Польщу. Коли за якийсь час польський король знову одружився і обрав собі за дружину сестру дружини богемського князя, і сестри намагалися утвердити мир між своїми чоловіками, а до того ж приїхала ще й мати всіх синів, що сперечалися, — Владислава, Борживоя і Собеслава, — полячка Сватава, вдова богемського короля Вратислава, щоб примирити сперечальників, князі Богемії і Польщі уклали мир, Владислав простив своєму молодшому братові Собеславу і дав йому для життя Жатец та землі коло нього. Але він, як і Оттон, намагався утвердити свою владу над великим князем, і той застеріг його. Та коли друзі Собеслава сказали йому, що князь хоче заманити його до Вишеграду, щоб там схопити та осліпити, і Вацек потім супроводив його до Вишеграду, Собеслав наказав вбити його на полі перед Вишеградом і втік. Владислав дуже розсердився, але знову простив братові, покликав його, як не минуло ще й двадцятьох місяців, назад, і дав йому у володіння землі навколо Градеца, а також Брно і Зноймо. Тепер Собеслав засвідчував вірність, як і Оттон. Коли на Лукерському полі точилася битва проти угорського короля Стефана, він разом з Оттоном зайшов у тил ворога і одержав велику перемогу, після якої богемське військо повернулося до Праги зі славою і великою здобиччю. Після цих подій Борживоя звільнили з в’язниці в Гаммерштайні. Владислав доброхіть зійшов із князівського престолу й передав йому владу над Богемією і Моравією. Але Борживой не тямив урядувати, тож Владислав знову почав княжити. Собеслав, бувши вірним вісім років, укотре повстав проти свого брата. Владислав, розгнівавшись, пішов із військом у Моравію, прогнав Собеслава разом із дружиною — угоркою Адельгайдою — і вже ніколи не пустив назад. Собеслав був добрим лицарем і мав гарну статуру, і чеський народ вважав, ніби він має бути десь далеко. Настав нещасливий рік, який називали 1125 роком після народження Спасителя. На початку того року захворів Владислав. Він справив свято Трьох Святих Царів на своєму дворі в Збечні, тяжко захворів і наказав перевезти його до Вишеграду. Він підупадав дедалі більше. До нього підходили різні люди і просили примиритися з Собеславом. А той і сам прибув у Богемію серед лютої зими і обійшов у лісі Білу гору. То було на початку лютого. Сватава, мати двох синів, сіла на ліжко хворого і своїми шанобливими вустами і всією своєю шанобливою постаттю просила його примиритися. Шляхетний єпископ Бамберзький Оттон після подорожі з метою навернення людей до християнства заїхав до Праги. Князь сповідувався йому і отримав від нього церковні благословення. Єпископ також вимагав примирення. Двадцять п’ятого дня місяця березня князь нарешті звелів, щоб приїхав Собеслав. Він приїхав. Брати, заплакавши, обнялися, і Собеслав став навколішки коло ліжка хворого. Всі в Богемії зраділи на цю звістку й молилися в церквах, щоб князь одужав. Проте він помер дванадцятого дня місяця квітня, його тіло повезли в монастир у Кладруби, який він обдарував маєтностями, а його брат Собеслав зійшов на богемський престол і сидить уже на ньому тринадцять років.

— І тепер він уже інший, ніж був раніше, — мовив Вітіко.

— А ти, шкіряний, багато знаєш про наші справи, — дивувався червоний вершник.

— Про них відомо і в інших країнах, — сказав Вітіко.

— Але він почав правити не серед спокою, — розповідав далі червоний вершник. — Оттон Чорний поїхав до німецького короля Лотара і сказав, мовляв, йому належить богемський князівський престол, і просив короля про допомогу. Король послав князю послання: навіть якщо увесь богемський і моравський народ бажав його і обрав, ті вибори не чинні, бо дати розпорядження про них і провести їх міг тільки німецький король. Він дав Собеславу термін, щоб той з'явився до його суду й чекав присуду. А якщо він не зробить цього — нехай готується до війни. Собеслав сказав: «Я сподіваюся на милосердя Господнє і на заступництво наших святих Вацлава і Адальберта, які не дадуть нам опинитись у руках чужинців. Потім він рушив у Моравію й зайняв маєтності Оттона. Згодом пройшов по Богемії, закликав народ і звелів молитися в церквах. Узяв корогву святого Адальберта з церкви замку Врбчан, який належав Славнику, прикріпив її до списа святого Вацлава і звелів нести її попереду під час війни. Наступного року по тому, як князь Собеслав зійшов на князівський престол, король Лотар почав серед зими війну. З ним були майже всі пани Саксонії, звідки він походив, а також Альбрехт Ведмідь і Генріх фон Ґройч. Собеслав зі своїм військом чекав короля в долині Хлумеца. Коли король вступив у Богемську марку, Собеслав послав йому ще одну звістку через Начерата, Сміла, Дівіша і Мирослава, що мали почет із собою, і звелів їм переказати: «Чехи досі самі наставляли своїх князів, і римський імператор визнав їх як правителів християнського світу, тож ми й хочемо зберігати цей стан і швидше загинемо, ніж візьмемо на себе нове ярмо. Нехай нас Господь розсудить». Король не зважав на ці слова й рушив у Хлумецьку ущелину. Оттон зі своїм загоном ішов попереду. Його вбили разом з усіма. Потім прийшов другий загін. Його теж розбили. Потім надходили інші загони, на них нападали, їх розпорошували, розбивали, полонили. Король утік на гору, чехи оточили гору, щоб ані він, ані ті, хто був коло нього, не мали змоги втекти. Король відправив посланця до Собеслава. Собеслав піднявся на гору і сказав королю: «Ми почали цю війну не з пустотливості, щоб пролити кров твоїх людей і завдати тобі ганьби, ми воювали. Щоб захиститися від насильства, яке хотіли заподіяти нам. Господь розсудив нас. Ми приймаємо від тебе підтвердження вибору князя, але не тому, що ти німецький король, а тому, що будеш римським імператором, і повертаємо собі давні права». Король поцілував князя і підтвердив, давши присягу на корогві, його вибори. Після цього князь дав змогу королю і його людям безперешкодно піти звідти. Полонених він відпустив без викупу. Серед них були єпископ Мерсебурзький, єпископ Гальберштадтський, Альбрехт Ведмідь і три абати. П’ять сотень шляхетних німецьких лицарів, які полягли, і людей, що загинули з ними, а також людей з інших країн, які теж полягли, Собеслав звелів поховати.

— Добре вчинив, — кивнув головою Вітіко. — Моя мати і один шляхетний священик розповідали мені про ці події, як я був хлопцем, і ще частіше знову розповідали про це, коли я вже виріс і був юнаком.

— Коли Собеслав п’ятого року свого врядування вирушив із великим почтом у Моравію, — розповідав далі червоний вершник, — один слуга назвав йому двох людей із його почту, які мали намір убити його і чекали для цього слушної нагоди. Князь розповів про це своїм жупанам Здеславу і Дівішу, що були його вірними радниками, і звелів їм потай схопити тих обох чоловіків. Коли їх схопили, в них упізнали слуг братів Мирослава і Стржезимира. Їхня зброя була отруєна. Вони призналися, що їхні господарі наказали їм убити. Мирослава, що був коло князя, схопили, Стржезимир намагався втекти, але його наздогнали, обох зв’язали і привели у Вишеград. Князь припинив похід і пішов у Прагу. В місто він зайшов із непокритою головою, босий, в одязі покутника і одразу подався до церкви Святого Віта. Бамкали дзвони, діти з гілочками стояли на вулицях, священики співали хвалу святому Амброзію, тиснулися люди. В церкві князь помолився за свій порятунок. За сім днів по тому був день прилюдного суду і земельного з’їзду. Того дня прийшли дві тисячі чоловік. Князь виголосив промову, запевнивши у своїй ненастанній прихильності до Богемії та Моравії, і сказав, що він грішна людина, проте за гріхи його має спіткати, на відміну від боата Бржетислава, інша кара, ніж смерть, і карати має вища сила, а не руки грішної людини. Суд повинен вирішити, невідступно дотримуючись справедливості судочинства. Суд відбувся, і наступного дня стратили Мирослава, Стржезимира, обох їхніх слуг і лікаря, що дав отруту. Мирослав назвав як головного призвідцю єпископа Майигарда, що пішов на прощу в Єрусалим. Коли єпископ повернувся, його за постановою князя і лехів повели на суд до архієпископа Майнцького Адальберта і єпископа Бамберзького Оттона. Вирок зачитали в День святого Вацлава. Єпископ Бамберзький сам прибув до Праги. Майнгарда перед усім народом оголосили невинним. Єпископ Оттон, єпископ Оломоуцький Здик і семеро богемських абатів поклали свої єпитрахилі й засвідчили невинність Майнгарда. Отак була врятована його честь. Відтоді вже ніхто не повставав проти Собеслава. З королем Лотаром він жив у дружбі і двічі давав йому своїх богемців для його подорожі до Рима. З польським королем Болеславом він воював через угорського короля Белу. Собеслав переміг, примирився з королем, і вони стали друзями. Відтоді мир.

Червоний вершник якусь мить мовчав, Вітіко також.

— А тепер ти, шкіряний, — знову заговорив червоний вершник, — ти говорив про князів, запитував про них, я вже назвав тобі тепер досить князів і багато розповів про них. Оскільки я багато розповів і про князів, і про різні роди та про їхні дикі звичаї, а також про нас і наші добрі звичаї, тож тепер і ти міг би розповісти щось про себе і свою натуру, це буде втіхою для нас.

— Я вже сказав тобі, що я їду з півдня і прямую на північ, — відповів Вітіко.

— Справді сказав, мудрий чоловіче, — говорив далі червоний вершник, — і це дуже дивно, та оскільки ти не завжди матимеш на собі шкіряне вбрання і коли-небудь, можливо, поміняєш його на якесь інше, я не зможу назвати тебе, коли комусь розповідатиму про тебе, і не знатиму, що йдеться про тебе, коли хтось розповідатиме про тебе. Ти таки повинен мати одну річ, яку називають ім’ям, і ця річ має бути невинною, щоб її можна було назвати.

— Мене звуть Вітіко, — відповів Вітіко, — я походжу з півдня країни, і не маю ніяких інших родичів, крім матері, що шляхетного роду.

— Що ж, Вітіко, — мовив червоний вершник, — якщо ти походиш із півдня нашої країни, то ти, напевне, був і в Баварії, і бачив Генріха Гордого, про якого всюди говорять.

— Я не бачив його, — відповів Вітіко. — У Рандсгофі, що стоїть неподалік від річки Інн і де ще до великого імператора Карла і його синів часто жили володарі франкської землі, в монастирі, що стоїть там, колись справляли велике церковне свято. Отже, туди мав прийти герцог Генріх зі своєю дружиною Ґертрудою і малим сином, що теж звався Генріх. Я пішов туди. Герцог не приїхав. Там були пфальцграф Оттон, архієпископ Зальцбурзький Конрад, єпископ Пассауський Реґімберт, пани з Pope, Мозебаху, Порену, Мейсаги, Гаґенау і багато інших.

— А тепер цей добрий герцог, мабуть, дуже озлоблений, як і багато зарозумілих панів, — зауважив червоний вершник. — Таж він ні про що інше й не думав, як про ласку, яку б він зробив Німецькій імперії: погодився з вибором, якби його обрали королем! А тепер на німецькому престолі сидить шваб Конрад і каже, що великий герцог мав би коритися. А великий герцог не хоче коритися, і тому вони схоплять один одного за бороди. Саксонія вже йому не дістанеться, а Баварію той шваб дасть своєму єдиноутробному братові молодому маркграфу Австрійському Леопольду, який буде добрим союзником тільки тоді, коли хто-небудь домагатиметься його підтримки.

— У Баварії кажуть, що герцог не піддасться, і ще меншою мірою — Вельф, — вкинув Вітіко.

— Отак спалахне іскра, — мовив червоний вершник, — і пошириться вогонь. Наш великий князь будує тим часом замки на марках своїх земель і дбає, щоб усі можновладці мали людей, потрібних для роботи, й чекає свого часу.

— Він, мабуть, слушно чинить, — підтвердив Вітіко.

— Так, можливо, ти, шкіряний, здогадуєшся, — погодився червоний вершник. — Три місяці тому він поїхав до нового короля Конрада в Бамберґ і домігся, що його молодому синові Владиславу, якого він торік зробив князем Оломоуцьким, дали як лен богемську корогву, а два місяці тому він скликав панів Богемії на з’їзд у Садскій і там усі, і високі, й низькі, визнали молодого Владислава і підтримали його як наступника. Отже, ти, ясновидцю, бачиш, що в нас усі справи впорядковані та утверджені, тож нам, нашому гуртові вершників, не було б ніякої користі, якби ми теж, як ти кажеш, прагнули порядкувати в цьому краї. Ми могли б тільки вбивати оленів і вихваляти гарні очі дівчат, якби тут де-небудь були справді гарні очі; щонайбільше, до чого ми можемо бути придатні, — надати допомогу в тому, що задумали високі та низькі пани.

— Але навіть тоді, коли все добре впорядковане, а на престолі сидить князь, що править справедливо й по праву, — заперечив Вітіко, — це аж ніяк не заважає комусь іншому думати, ніби він може стати князем, і планувати, що він зробив би, якби престол належав йому.

— Тоді ми маємо мільйон князів, — скрикнув червоний вершник, — і всі вони думають, яка їм буде радість і насолода, коли князівський престол опиниться в їхніх руках! Але я тобі вже казав: кожен із нас і ми всі, увесь наш гурт, маємо перед собою щось вище, і саме воно цікавить нас: царство радості, яке охоплює увесь світ і супроти якого князівський престол — ослінчик, що про нього ніхто й не думає. Чи ти, може, хотів би стати ще одним Кроком, якщо ті, хто походить від нього через його доньку Лібушу та її чоловіка Пржемисла, погодяться з цим, і хотів би правити в мудрості й заснувати рід, що, неозорий, триватиме після тебе аж до кінця світу?

— Я про це не думав, — заперечив Вітіко, — та якби внаслідок війни чи якогось лиха всі, хто походить від Пржемисла, вимерли і Богемія та Моравія захотіли мене згідно з правом зробити своїм князем, я став би, якби думав, що зможу, князем і хотів би правити чесно і справедливо.

— Що ж, нащадки старого Пржемисла можуть опинитися в небезпеці, — мовив червоний вершник, — наш князь Собеслав і далі товаришує з уже зблідлим імператором Лотаром, давав йому людей для його імператорських подорожей, відвідував його, а одного разу з п’ятьма тисячами людей і з великою пишнотою та численними подарунками їздив на день народження імператора в Мерсебурґ. Він дружитиме і з королем Конрадом, що дав його синочку ленне володіння, а якщо між королем Конрадом і гордим герцогом Генріхом у Саксонії чи десь-інде спалахне війна, князь Собеслав зі своїми людьми поїде допомагати королю, і в такому разі війна може тривати дуже довго.

— А ти теж був у Садскій? — запитав Вітіко.

— Я там не був, і всі, хто тут їде, не були там, — відповів червоний вершник, — туди їздили тільки досвідчені, а також ті, хто хотів із якихось причин.

Трохи згодом червоний вершник озвався знову:

— А тепер я трохи розкрию тобі наші наміри. Я і всі, хто зі мною, їдемо на схід, глянь на оту рівнину просто перед нами, туди, де росте деревце, там шлях відходить убік до краю, який називають Моравією, а оскільки ти нам із власної волі повідомив, що ти їдеш на північ, тож ми, напевне, й розстанемося там.

— Так воно й буде, — погодився Вітіко.

— А коли ти знову десь натрапиш на нас, — запрошував червоний вершник, — то під’їдь до нас і будь нашим товаришем.

— Але він має зректися свого звичаю, — крикнув ззаду Велислав, — їхати ступою!

— Подорожуючи, я їду тільки ступою, — відповів йому Вітіко, — а в інші часи можу й по-іншому.

— А ми навіть у подорожах не їздимо ступою, — сказав Велислав.

— Тоді ви маєте коней для переміни, — зауважив Вітіко.

— Шкіряний має слушність, — погодився червоний вершник. — Він береже свого коня, а ми занапащаємо їх, він розумний, а ми легковажні.

Тим часом вершники доїхали до деревця, де шлях розгалужувався.

— Бачиш, ми їдемо цим шляхом праворуч, — мовив червоний вершник.

— А я їду по тому, що йде просто вперед, — нагадав Вітіко.

— Ну, шкіряний, бувай здоровий! — попрощався червоний вершник.

— Щасливої дороги і не шукай одразу сварки з людьми, на яких натрапиш на шляху! — гукнув Одолен.

— Якщо вони не спричинять, я й не шукатиму, — відповів Вітіко.

— Веселої подорожі! — гукнув Велислав.

— І тобі! — крикнув Вітіко.

— Бувай здоровий! — попрощався Бен.

— Повертайся швидше до нас! — гукнув син Начерата.

— Бувайте здорові! — побажав Вітіко.

— Бувай здоровий! Щасливої дороги! — гукнули вершники, які їхали позаду.

— Бувайте здорові! — відповів Вітіко. Потім постояв хвилинку і сказав червоному вершнику: — Я сказав вам, як мене звуть і звідки я їду, ти багато розповів мені й назвав мені тих, хто їде з тобою, а тепер скажи мені, хто ти, якщо ти так дбаєш про цей край і переймаєшся тим, що відбувається в ньому.

— Отож, шкіряний, слухай: я син шляхетного і великодушного високого князя Владислава, що за свого владарювання не пролив жодної краплі крові, я онук славетного короля Вратислава, я небіж князя Бржетислава, що в лісі коло Крживоклату впав, наче зірка на землю, я небіж нещасного Борживоя, що мусив утікати від Сватоплука, і я небіж теперішнього князя Собеслава. Мене звуть Владислав.

— Коли ти справді такий… — заговорив Вітіко.

— То що, Вітіко? — запитав червоний вершник.

— То мав би бути поважнішим, — закінчив фразу Вітіко.

— Мій сину, — мовив червоний вершник, — ось іде мій шлях на схід, у Моравію, а твій — на північ. Бувай здоровий і знайди своє щастя.

Після цих слів і він, і його супровід зрушили коней і помчали швидким клусом на схід, тож тільки закурилося за ними. Вітіко ступою подався на північ.

3. Зала була дуже велика

Року Божого 1140-го захворів богемський князь Собеслав. Торік восени він їздив на східний кордон своєї держави. А ще рік тому він, і теж восени, помер його приятель польський король Болеслав Кривоустий. Тепер Собеслав зміцнив свою державу проти Польщі, збудував замок Госту й жив неподалік від нього на своєму дворі в Хвойно. Він захворів напередодні Святвечора і звелів завезти його в замок Госту. Настала Різдвяна ніч, проминуло новорічне свято і свято Трьох Святих Царів, наближався місяць лютий. Князь лежав у покої з потинькованими стінами і трьома вікнами. Два вікна були завішані полотном, а крізь третє князь дивився в той бік, де лежали землі його покійного приятеля короля Болеслава. Надворі був мороз, тож тіло князя накрили ведмежою шкурою, поверх якої лежали його посивіла борода і руки. Поряд із хворим на дерев’яному стільчику сиділа жінка в темному вбранні. Князь заговорив до неї:

— Адельгайдо, дізнайся, чи юнак, який у неділю був у передпокої, ще є десь у замку або поблизу, і нехай він зайде до мене.

Жінка підвелася і вийшла. За хвилину повернулася й мовила:

— Він ще тут, його знайдуть і пришлють до тебе.

Сказавши, жінка знову сіла на своє місце.

Небагато минуло й часу, як слуга відчинив двері й завів Вітіко, що й далі був у шкіряному обладунку.

Князь кивнув слузі, щоб той вийшов, а потім сказав:

— Адельгайдо, ти здогадалася, кого я мав на увазі. Підступи ближче, Вітіко.

Вітіко ступив кілька кроків від дверей і підійшов до князя.

— Ти повинен підійти аж до ліжка, — мовив Собеслав.

Вітіко підійшов, зупинився і дивився на князя. З його непокритої голови звисали на плечі русяві локони. Шкіряний шолом він тримав у руці.

— Вітіко, — заговорив князь, — ти був розумним у нашому з королем Конрадом поході в Саксонію, ти не належиш до жодного шляхетного роду моєї держави, в тебе чесний погляд, і ти не зрадиш мене. Візьми найкращого коня, що є в замку, захистися добре від холоду та їдь у Прагу. Там у Вишеграді скликали з'їзд і радяться, що буде після моєї смерті. Дізнайся, що вони кажуть і що наміряються робити, і привези мені назад докладну звістку. Я дам тобі золотого хрестика, покажи його єпископові Сильвестру, він допомагатиме тобі. Ти заприязнився з людьми навколо мене і виконаєш моє доручення.

— Ясновельможний пане, — озвався Вітіко, — якщо я привезу тобі правдиву звістку, чи будеш ти потім карати ті землі, які діють проти тебе?

— Ні, мій юний вершнику, — відповів князь, — я лише почую, що діється, а потім помру.

— Тож я йду і принесу тобі правдиве повідомлення, — пообіцяв Вітіко.

— Нехай Господь береже тебе, — побажав князь. Потім сягнув рукою до дерев'яної скрині, що стояла за ліжком, і дістав звідти скриньку, обтягнену червоним оксамитом. Відкрив її і взяв золотого хрестика: — Ось хрестик, — додав він.

Потім знову закрив скриньку й подав її Вітіко, що взяв її й заховав у куртці. Потім уклонився князеві та жінці й пішов до дверей. Жінка підвелася, підступила до нього і сказала:

— Нехай Господь благословить тебе, юний вершнику, і зберігай вірність, допоки житимеш.

Вітіко промовчав, а жінка пішла попереду нього до дверей і першою вийшла. В кімнаті, до якої вони зайшли, на численних простелених на підлозі оленячих шкурах гралося троє хлопчиків. На лаві сидів священик.

— Собеславе, — сказала жінка одному хлопчикові, — глянь у кімнаті, чи є там Бореш, і погукай його. Твій батько хоче послати цього чоловіка.

— Добре, мамо, — відповів хлопчик, підскочив і вибіг за двері.

— Мамо, батько спить? — запитав другий хлопчик.

— Ні, Вацлаве, — відповіла жінка, — але йому треба спочити.

— Та ми завжди тихенько сидимо, — скривився хлопчик.

— Треба ще якийсь час посидіти тихо, — наполягла жінка.

Хлопчик, що виходив, повернувся в супроводі озброєного чоловіка.

— Бореше, — сказала жінка, — князь відправляє цього вершника посланцем. Він має вибрати собі коня і отримати все потрібне.

— Я підготую все якнайшвидше, — запевнив Бореш.

— Де Владислав? — запитала жінка.

— Поїхав у ліс і невдовзі повернеться, — відповів Вацлав.

— Скажеш, коли він повернеться, — попросила жінка. — Бувайте здорові, велебний отче, а тобі, Вітіко, щасливої дороги.

Жінка знову пішла до кімнати хворого. Священик, що був підвівся, знову сів, а Вітіко і Бореш пішли до іншої кімнати. Там товклося багато людей: слуг, священиків та інших. Чоловіки перетнули кімнату, вийшли в передпокій, спустилися сходами вниз і пішли до стайні.

Минула година, Вітіко відчинили браму, і він поїхав на чорному князівському коні по засніженій стежці на захід. Вітіко обмотав собі ноги в стременах у грубі тканини, прикрив хутром шкіряний обладунок, накрив шолом шматком ведмежої шкури, руки теж замотав у хутро. В правій руці він тримав коротенький дротик, а на поясі в нього висів меч. Він їхав так прудко, що вранці четвертого дня доїхав до Праги.

Пошукав заїзду, завів коня в стайню, почистив одяг і з'їв щось на сніданок. Потім пішов до дому єпископа. Постукав молоточком у двері. Воротар відчинив, повів Вітіко до сходів, а потім сходами до передпокою, де передав його чоловікові в сутані. Той запитав, чого хоче гість. Вітіко відповів, що він князів посланець і назвав своє ім’я. Потім його завели в теплу кімнату, де під балдахіном стояв великий хрест Спасителя. Двері коло хреста, сказав чоловік, ведуть до єпископа, проте Вітіко має зачекати, бо єпископ саме розмовляє з одним високим паном.

Вітіко став коло вікна й чекав. Чоловік сів на лаву.

Згодом двері коло хреста відчинилися, і вийшло двоє чоловіків. Обидва були у фіалково-синіх сутанах. Один мав високе чоло й темні очі, а каштанова борода спускалася йому на сутану. Другий мав сині очі й сиву бороду. В кожного висів на грудях золотий хрест.

Виходячи, чоловік із каштановою бородою сказав другому:

— Навчіться пізнавати його.

— Я знаю його, знаю, — запевнив чоловік із сивою бородою.

Потім обидва мовчки пройшлися по кімнаті до вхідних дверей. Там вони попрощалися, чоловік із каштановою бородою вийшов, а з сивою бородою повернувся в кімнату, з якої обидва були виходили. Тепер у ту кімнату подався й проводир Вітіко. За хвилину повернувся й завів Вітіко всередину.

Вітіко зайшов і побачив, що чоловік із сивою бородою та синіми очима стоїть серед кімнати. Проводир вийшов.

— Я єпископ Сильвестр, — промовив господар.

— Мене послав князь Собеслав, — пояснив Вітіко.

— Тож будь благословен і сідай на стілець, — запросив єпископ.

Вітіко сів, єпископ сів на другий стілець і запитав:

— Ну, а тепер скажи: як я розпізнаю твоє послання?

— Бо його кажу я, — відповів Вітіко, — а завдяки цьому знакові ви допоможете мені.

Вітіко витягнув із куртки червону оксамитову скриньку, дістав із неї хрестика й подав єпископу. Єпископ узяв його, поцілував і віддав Вітіко.

— Коли він дав тобі цього хрестика?

— Чотири дні тому вранці, — відповів Вітіко.

— Він дістав його з ліжка?

— Він підняв руку від ведмежої шкури на ліжку, сягнув до скрині за ліжком, дістав звідти скриньку з хрестиком і вклав її мені в руку, — розповів Вітіко.

— Добре, — схвалив єпископ. — Чого ти хочеш?

— У Вишеграді провадять нараду, — відповів Вітіко, — і я повинен дізнатися, що вони кажуть і що задумують, і доставити князю правдиву звістку.

— Тож я, дитино, розповім тобі, що знаю і що можу розкрити, а ти тоді їдь до князя й перекажеш йому, — запропонував єпископ.

— Це означатиме, що я не дізнаюсь, які їхні наміри, і не принесу князеві правдивої звістки, — заперечив Вітіко. — Адже ви, превелебний єпископе, самі сказали, що не знаєте всього і не все можете розкрити.

— Що ж, і як ти хочеш дізнатися про це? — запитав єпископ.

— Я піду на з’їзд і слухатиму, що там кажуть і що вирішують, — відповів Вітіко.

— Хочеш піти туди! — вигукнув єпископ. — Бідолашна дитино, вони оголосять тобі вирок, а потім виконають його.

— Не знаю, — стенув плечима Вітіко, — але я повинен намагатися виконати свою обіцянку князеві.

— І як я можу допомогти тобі? — запитав єпископ.

— Щоб вони впустили мене і дали змогу слухати, — припустив Вітіко.

— Про це, напевне, я зможу подбати, — мовив єпископ, — і вони швидше погодяться з цим, ніж якби ти сам сказав їм про свій намір. А от те, що станеться потім, впаде вже на твою голову.

— Може впасти, — кинув Вітіко.

— Але ж у тому, щоб ти проливав тут свою молоду кров, немає потреби, — відраджував єпископ. — Ти впізнав чоловіка, який вийшов від мене?

— Ні.

— То був Здик, єпископ Оломоуцький, син Космаса, що описав долю наших земель. Він має великий вплив на нарадах наших народів і запевняє, ніби вже знає, хто буде князем. Ти бачив лікаря коло князя?

— Ні, — відповів Вітіко, — тільки його помічників.

— Він у Празі й заходив до мене, — сказав єпископ, — і розповів, що не мине й півмісяця, як князь помре.

— Лікар, може, й знає про це, — стенув плечима Вітіко, — а моє завдання зовсім інше.

— Це буде великий з’їзд, на який, збереться багато людей, — розповідав єпископ, — і якщо на цьому з’їзді Господь Бог не подбає про утвердження правди, а далі випробовуватиме її, князь тут уже нічого не змінить. Ти ще маєш батька-матір?

— Тільки матір.

— Тобі, мій сину, було б краще, — порадив єпископ, — посидіти коло матері, поки це все минеться.

— Це вже неможливо, — мовив Вітіко.

— А князеві байдуже, чи він ще тепер уже знатиме, що відбувається, а чи дізнається потім, — зауважив єпископ.

— Я ж пообіцяв йому, — нагадав Вітіко.

— А якщо я тобі анітрохи не допоможу? — запитав єпископ.

— Тоді я сам виконуватиму своє завдання, — не поступався Вітіко.

— Ти дав надто поквапну обіцянку, — дорікнув єпископ.

— Я обдумав її, — захищався Вітіко.

— Як обдумує молодість, — зітхнув єпископ. — Тож як тебе звуть?

— Вітіко.

— Далі я не розпитую, — махнув рукою єпископ. — Іди до свого заїзду, не спілкуйся з людьми і не втручайся в розмови, скажи одному з моїх людей, де тебе знайти, і я потрібної години пришлю тобі звістку.

— Гаразд, — кивнув головою Вітіко, — я слухатиму вас.

— Ну, поводься добре, мій сину, — попрощався єпископ і легенько поклав руку на тім’я юнака, а потім прибрав її. Вітіко низько вклонився і вийшов.

У передпокої тепер було багато людей. Один чоловік провів Вітіко сходами вниз. Вітіко назвав йому свій заїзд. Потім воротар відчинив йому браму й випустив на вулицю. Тією самою дорогою, якою прийшов, Вітіко повернувся до заїзду.

Вітіко довелося чекати кілька днів. Він ходив у місто, придивлявся до кам’яниць, які стояли між дерев’яних будинків, виходив на довгий дерев’яний міст над Влтавою і знову повертався в свою кімнату. Він бачив багатьох людей і помічав, що вони приїхали здалеку, а в заїзді говорили, що, оскільки князеві недалеко до смерті, слід провести вибори і обрати його наступника.

Третього дня місяця лютого до заїзду Вітіко прийшов чоловік від єпископа Сильвестра і переказав прохання єпископа, щоб юнак наступного ранку був ошатний, бо прийде один священик і поведе його на з’їзд лехів. Вітіко пообіцяв.

Наступного ранку, коли почався четвертий день місяця лютого, Вітіко вдягнув свій добре вичищений шкіряний обладунок, шкіряний шолом на голову і почепив меч на пояс. Прийшов священик, і він пішов із ним по вулицях Праги. Всюди було повно людей у святочному вбранні, які сновигали в різні боки й розмовляли про події, які мали відбутися того дня. Священик і Вітіко ступили на шлях до Вишеграду. Люди йшли в той самий бік. Деякі вершники їхали з великим почтом. Дехто йшов самотній по дорозі. Отак Вітіко зі священиком дійшли до Вишеграду і пройшли крізь браму.

На подвір’ї скупчилося вже багато людей. Священик повів Вітіко до сходів, потім сходами вгору й вивів у довгий коридор. Якщо десь стояли озброєні люди, священик казав якесь слово, і, почувши його, їх пропускали. З коридору Вітіко і священик зайшли до кімнати. Вона була простора, і там зібралося дуже багато людей. Серед них були і слуги, і пани, ба навіть жінки та дівчата. З тієї кімнати ще одні двері вели до другої кімнати, обидва зайшли туди, і там теж усюди стояли люди.

— Тут ми повинні зачекати, — мовив священик Вітіко.

У тій другій кімнаті були ще одні дуже високі двері, коло яких стояли озброєні люди.

Вітіко і священик прочекали десь годину, і з високих дверей вийшов чоловік і гукнув:

— Вітіко!

— Туди ти повинен іти сам, — шепнув священик.

Вітіко пішов повз озброєних людей у високі двері, оповісник — разом із ним, двері за ними зачинили, і Вітіко постав перед з’їздом.

Зала була дуже велика. В задній частині і з боків купчилися люди. Тільки там, де стояв Вітіко, був чималий вільний простір. Вітіко міг бачити всіх, і всі могли бачити його. Попереду зборів, там, де стояв довгий стіл із письмовим приладдям, сидів єпископ Празький Сильвестр. Ліворуч від нього сидів єпископ із темними очима і каштановою бородою, якого Сильвестр назвав Здиком, єпископом Оломоуцьким. Далі сиділи численні абати і духовні особи. Збоку сиділи священики, що належали до підлеглих єпископів і абатів. Попереду зборів сидів ще й чоловік в оксамитному темно-пурпуровому широкому вбранні, підперезаному поясом, на якому, проте, не було меча. На голові він мав темно-пурпуровий шолом з білою пір’їною. На його вбрання спадала сива борода. Поряд із ним сидів чоловік у сірому вбранні та зеленому шоломі з білою пір'їною і сивим волоссям. То був Сміл, один із воєнних проводирів, Вітіко бачив його під час походу в Саксонію. Поряд зі Смілом сидів чоловік у чорному вбранні, чорній шапці з сірою пір’їною і сивою бородою, а потім ще багато інших людей у дорогих шатах. Позаду них сиділи рядами ошатні й прикрашені шляхетні богемські пани. Кожен мав меч. Вітіко не знав нікого або ж нікого не міг упізнати серед такого скупчення. Серед тих, хто сидів у найдальшому кутку, Вітіко, як здавалося йому, помітив обличчя вершника, якого коло Чинова назвали сином Начерата. А ще побачив чоловіка, якого, здавалося, тоді назвали Велиславом. Помітив і ще одного чоловіка з того товариства, проте не знав його ім’я.

Зайшовши до зали, Вітіко лівою рукою зняв свій шкіряний шолом, уклонився, правою рукою пригладив локони і стояв, спрямувавши очі на збори.

У залі, коли Вітіко заходив до неї, панував гучний гамір, як звичайно буває, коли багато людей збираються в одному приміщенні, і той гамір, коли він зайшов, лише погучнішав. Багато хто підводився, щоб побачити його, а чимало людей позаду стали на ноги, щоб мати змогу краще дивитися вперед.

Коли гамір трохи вщух, підвівся один священик, що сидів коло єпископа, вийшов на вільний простір перед столом і гукнув:

— Я абат із Кладрубів!

Потім замовк, а оскільки ніхто не заперечив і запанувала майже цілковита тиша, заговорив:

— Дорогі можновладні та добромисні! Ми зібралися сьогодні в цьому замку на такий важливий і поважний з’їзд, яких було дуже мало в нашій країні. Коли лихо, яке видається тепер близьким, здавалось, уже загрожувало, чимало вірних людей почали радитись, яких заходів можна було б ужити, щоб не постало лихо, яке вже не раз виникало в наших землях під час зміни на князівському престолі. Коли серед людей поширилася чутка, що так само може статися й тоді, коли наш ясновельможний князь Собеслав буде покликаний до вічного життя в товаристві своїх братів, батька-матері й предків, то прийшло дуже багато шляхетних панів нашої держави, які розповіли про своє становище та маєтності й вимагали пустити їх на з’їзд. Отож сьогодні в цій залі зібралась нарешті рада для поважних міркувань про справи і пошуків виходу. Але, перше ніж рада змогла зосередитися на предметі своїх роздумів, сталась одна оказія, яку й треба насамперед якось вирішити. Приїхав молодий вершник, якого прислав наш могутній князь Собеслав, щоб він дізнався, що вирішили шляхетні пани держави, і повідомив йому. Тому він хоче звернутися до з’їзду з проханням дозволити йому послухати всі обговорення і постанови. Але його перше клопотання полягає в тому, щоб рада дозволила йому самому викласти своє прохання. Оскільки внаслідок опитування розважливих людей, а потім на нашій раді ми вирішили, що його треба вислухати, і оскільки я сам провів це опитування і порушив дане питання на з’їзді, я повідомляю тепер, що оцей юний посланець стоїть перед вами, щоб сталося те, чому судилося, і щоб ті, хто ще хоче висловитись, перше ніж слухати його, сказали своє слово.

Виголосивши цю промову, абат з Кладрубів повернувся на своє місце й сів.

Після нього підвівся чоловік у чорному вбранні з сивою бородою, що сидів коло Сміла, вийшов на вільний простір й вигукнув:

— Я Бен, військовий проводир і другий голова цих зборів. — Коли люди приготувалися слухати його, він знову заговорив: — Тепер нехай виступають ті, хто зголосився говорити про допуск посланця. Перший знає своє місце, а кожен наступний знає свого попередника.

Сказавши, Бен знову сів.

Одразу по тому серед зборів підвівся чоловік у чорному вбранні, на його чорній ведмежій шапці стирчала вороняча пір’їна, він мав чорне волосся на голові й чорну бороду. Не сходячи з місця, він вигукнув:

— Я Богдан! — Хвилину почекавши, заговорив далі: — Превелебний абат із Кладрубів повідомив, що посланець, який стоїть перед нами, прийшов, щоб дізнатися про постанови князівського з’їзду, а потім повідомити про них князю Собеславу. Розвідник під час війни намагається дізнатися про дислокацію й наміри війська, щоб повідомити про них ворогові. Розвідник під час миру намагається дізнатись про думки й постанови, щоб повідомити про них туди, звідки може прийти війна і ще більше лихо, ніж війна. Тому я й кажу: киньмо цього молодика у в’язницю, вчинімо над ним суд, щоб він отримав вирок, а потім виконаймо той вирок.

Висловивши цю пропозицію, Богдан сів.

Тепер підвівся чоловік у червоному вбранні, що сидів на задніх лавах, він мав чорну шапку з червоною пір’їною, а на підборідді — пишну шпакувату бороду. Він вигукнув:

— Я Домаслав! — А потім заговорив: — Посланець, що стоїть перед нами, хоче доповісти князеві Собеславу про постанови, які ми ухвалимо. Ми тут зібралися з очевидним наміром порадитись, що слід робити після смерті нашого ясновельможного князя, яка, здається, вже недалеко, щоб нашу батьківщину обминули всі лиха, що можуть виникати в таких випадках. Навіть якщо наші постанови завжди будуть слушні, може статися, що вони не сподобаються князеві Собеславу, і його дух, потьмарений хворобою, може спонукати до наказів, які призведуть у країні до збурення і лиха. Те, що так не криючись намагається зробити цей молодий посланець, — зрада нашої батьківщини. Ми можемо запобігти цій зраді, просто вивівши посланця з наших зборів, але тоді однаково лишиться замах на зраду, і саме так слід розуміти його намір цієї миті. Тому я кажу, що молодика треба взяти під варту й віддати під суд майбутньому князеві.

По цьому промовець знову сів.

Тепер у лівій половині зали підвівся чоловік у темно-синьому вбранні, що мав руду бороду, руде волосся і білу пір’їну на темно-синій шапці. Він вигукнув:

— Я Бенеш! — А потім заговорив: — Навіть якщо те все, що казали люди переді мною, правда, то не менша правда й те, що найвищі чоловіки держави зібралися в цій залі, назва якої, якщо вигукнути її, відома всім, щоб узяти в свої руки долю людей, які живуть у нашій країні. Посланця, який стоїть перед столом, не знає ніхто, а його роки не дають йому ніякого права в цій залі. Тут злочин товаришує із зарозумілістю, і треба покарати їх обох. Тож я й кажу: не чекаймо наступного князя, а вчинімо суд самі і оголосімо вирок.

Сказавши, чоловік знову сів на своє місце, і посеред правої половини зали одразу підвівся якийсь молодик. Він мав русяві локони й сині очі, чорну шапку з білою чаплиною пір’їною він тримав у лівій руці, рукав свідчив, що в нього гаптоване золотом вбрання брунатної барви. Він вигукнув:

— Я Мілгост! — А потім заговорив гучним голосом: — Оскільки наші збори повинні подбати про порятунок країни, їм належить і найвища гідність, яка є в цій країні. Якщо вони мають довести свою мету до кінця, то повинні бути й найвищою владою, якій ніхто не може чинити опір і яку ніхто не може підточити, не підточивши сам себе. Тому я кажу: поставмо перед Вишеградом високу палю і повішаймо на ній цього молодика, щоб він висів там для постраху і науки аж до часу, коли лишиться година до миті, коли новий князь сяде в Празі на князівський престол.

Чоловік, якого звали Мілгост, знову сів на своє місце.

Після нього підвівся літній чоловік, що сидів на одній із передніх лав. Він мав темно-буре вбрання, чорну шапку без пір’їни і довгу сиву бороду. Він вигукнув:

— Я Болеміл!

Після цього вигуку запанувала глибока тиша, і Болеміл почав говорити:

— Я б тепер ще не виступав, бо вважав, що не настала ще пора говорити нам, але оскільки мої попередники вже висловились і дійшла черга до мене, я скажу наступне: я прожив багато років і багато бачив. Я знав ще давнього римського імператора Генріха IV, що сперечався зі святим отцем Григорієм і жив однієї пори з нашим князем Вратиславом, князем, що став королем. Відколи того князя коронували як короля, я прослужив ще понад п’ятдесят років. Такого свята в Богемії ще ніколи не було і ніколи вже не буде: в День Святого Віта князя і його дружину Сватаву, що померла чотирнадцять років тому, коронували в королівських шатах і помазали в соборі Святого Віта, коронував їх архієпископ Трірський Еґільберт, а князі, єпископи, всі лехи Богемії і весь народ кричали: «Велике спасіння і благословення помазаному від Бога королю Вратиславу!» Тоді лунали пісні, які тепер уже майже забуті. Я дізнався, як той король упав із коня й помер. Я знав його сина Бржетислава, що правив вісім років, а потім його вбили в лісі коло Крживоклату. Я був свідком кривавих битв, які точилися за князівський престол, бо за панування Бржетислава скасували перехід престолу до найстаршого. Я знав брата і наступника Бржетислава Борживоя, що спершу був змушений воювати за владу з Ульріхом із Брно, а потім зі Сватоплуком з Оломоуца, зазнавши від нього поразки. Я бачив, як Сватоплук протягом свого дворічного панування знову був змушений воювати з Борживоєм за престол і як він під час цієї боротьби з люті винищив увесь рід вршів, а потім убили і його самого по той бік Карконошів. Я знав і другого брата Бржетислава: доброго Владислава, змушеного провадити криваву боротьбу за свій князівський престол і в Празі, і в цьому замку з Борживоєм та польським королем, його приятелем. Крім того, я знав і третього брата Бржетислава, нашого теперішнього доброго князя Собеслава, я був разом із ним у великій битві під Хлумецом, яку він був змушений провадити супроти зазіхань Оттона Чорного, щоб мати змогу лишитися князем у Богемії. Отак відбувалися ті події. Ми зібралися тут під час тяжкої хвороби, яка вразила нашого князя, щоб, коли його покличе Господь, не тільки дійти думки, як тепер уникнути глибоких ран, які були б завдані нашій нещасній країні та її людям, якби виникла боротьба за спадковість на троні, а й придумати, як можна уникнути таких лих у майбутньому. Можливо, чимало вас прийшли сюди з такими думками, але багато тих, кому бракує великого досвіду, можуть це не дуже виразно розуміти, а дехто може мати в голові тільки власні бажання. Хлопець, який стоїть перед нами, не знає нічого, про що йдеться, князь не посилав його до нас, він сам прийшов до нас і не знає, що він не належить до нас. Та оскільки ми таки знаємо, чого він хоче, слід вивести його і сказати, що його присутність тут недоречна, дати йому пораду піти до своєї рідні й дозрівати там до майбутнього. Можливо, він ще може зробити щось добре. Отак каже Болеміл, старий чоловік, що вже не любить земних благ, ні до кого не відчуває ненависті й готується лише до поєднання з Богом і його святими.

Після цих слів Болеміл повільно, як і підводився, сів на своє місце.

Якийсь час панувала цілковита тиша. Потім у задніх лавах підвівся чоловік середніх літ, що мав каштанове волосся і каштанову бороду й був у чорному вбранні. Він вигукнув:

— Мене звуть Немой, я такої самої думки, як і Болеміл!

Після нього озвався десь посередині старий чоловік у темно-синьому вбранні:

— Я Славибор і думаю, що досвідчений Болеміл сказав слушні слова.

Потім з правого боку зали підвівся чоловік, що зростом переважав усіх, хто доти вставав перед ним. Він був у темно-червоному вбранні, мав пишне чорне волосся і чорну бороду. Він гукнув:

— Я Пржедбор! — А потім заговорив: — Я згоден із тим, що казав Болеміл, але думаю, що зарозумілість і настирливість посланця заслуговують справедливого суду.

Після цього промовця в передньому ряду насилу підвівся старий чоловік із сивим волоссям і сивою бородою, вбраний у темно-зелений одяг. Він сказав:

— Мене звуть Преда, я теж думаю, що ми повинні вчинити суд, навіть якщо й несуворий, над цим молодиком, який стоїть перед нами, бо, якщо ми, зглянувшись на його юні літа, випустимо його, в країні, що дивиться на нас, зменшиться повага до нас, а коли ми поступимось перед його волею, то не шануватимемо наших власних постанов і, можливо, невдовзі самі порушимо їх.

Старий насилу знову сів на своє місце, і тепер позаду нього підвівся молодик у яскраво-зеленому вбранні та з русявими кучерями, що мав на шапці одну довгу білу пір’їну:

— Я Коган! — гукнув він, а потім заговорив: — Як на мене, над посланцем треба вчинити суворий суд.

Після нього озвався чоловік у передньому ряду, що теж був русявий, але в гарному брунатному вбранні, а на чорній шапці він мав одну плямисту пір’їну:

— Моє ім’я Дрслав, і я також кажу, що має відбутися суворий суд.

Після цих двох молодиків посеред зали промовляв старий чоловік у темно-сірій шубі і з сивим волоссям:

— Мене звуть Хотимир, я вважаю, що поради Болеміла досить.

Після слів Хотимира на якийсь час настала тиша. Більше ніхто не підводився, щоб говорити.

Трохи згодом зі свого місця підвівся єпископ із темними очима і каштановою бородою, підійшов до столу і тричі вдарив металевою штабою по дзвону, що дзвінко озвався в усій залі.

Коли всі, почувши цей звук, глянули вперед, він сказав:

— Я Здик, єпископ Оломоуцький і перший голова цих зборів.

Після цих слів почувся схвальний гомін, тож єпископ зачекав, поки настане тиша. Він і далі стояв за столом, повернувся обличчям до зборів і заговорив:

— Після Хотимира настала черга говорити й мені. Але я вже не говоритиму про справу, яку ми розглядаємо, а тільки подав дзвоном знак, що як голова зборів я не говоритиму як їхній учасник. А як голова я кажу: ті, хто виступав досі, розглядали не те, що слід. Вельмиповажний лех Болеміл сказав, що йому здається, ніби нам ще не настала пора говорити, і цим самим він повідомив, що тема обговорень інша. Оскільки превелебний абат із Кладрубів запитав, чи треба вислухати юнака, що прийшов у справах князя Собеслава, і чимало тих, хто присутній тут, дали ствердну відповідь, то порядок такий: той, хто вважає, що, крім питання, чи треба слухати посланця, годилося б поговорити і про інше, нехай виступає, щоб потім ми послухали посланця і люди сказали, що з ним робити. Як я вже сказав, я відмовляюсь від свого слова, аж поки ми вислухаємо юнака.

Сказавши ці слова, єпископ знову пішов на своє місце й сів.

Після нього підвівся Бен, другий голова зборів, підійшов до дзвона і вдарив раз по ньому. А потім викрикнув, стоячи коло столу:

— Я Бен, другий голова зборів, закликаю тих, хто, за словами превелебного єпископа Здика, має промовляти перед тим, як заслухають посланця, щоб вони промовляли.

Не зголосився вже жоден промовець, і збори мовчали. Трохи почекавши, Бен заговорив знову:

— Коли решта промовців зрікаються свого слова, я запитую збори, чи знайдуть вони час вислухати посланця.

Майже всі підвелися на знак згоди.

Тепер Бен звернувся до Вітіко і мовив:

— Молодий вершнику, шляхетні пани держави, що прибули на з’їзд, хочуть вислухати тебе, говори.

Вітіко, що й далі стояв на своєму місці, вклонився, випростався й заговорив:

— Високі й могутні панове! Я син цієї країни. Ми маємо на півдні невеличкий маєток у Пржиці, ще один маленький у лісі в Плані і ще менший у Митіні. Мій рід за прадавніх часів був досить могутнім у великому лісі. Але, хай там є, тепер ми не могутні. Я народився в країні двадцять два роки тому. Мій батько невдовзі помер. Моя мати жила зі мною то в Баварії, то в нашому маєтку. Коли я навчився їздити верхи і володіти зброєю, я поїхав із Баварії через мою батьківщину до Праги, щоб служити Собеславу, князю нашої країни. Відтоді вже минуло півтора року. Я опинився серед людей, які служили в кінноті. Коли торік відбувався похід нашого народу в союзі з німецьким королем Конрадом проти Саксонії і я розвідав один шлях, по якому наше військо могло краще просуватись, я бачив князя, і він похвалив мене. Коли князь захворів, я поїхав у замок Госту, щоб дізнатись, як тяжко він страждає. Минулого місяця князь покликав мене до покою, де він лежав хворий, і сказав, що я повинен поїхати до Праги, там має відбутися з'їзд у Вишеграді, де будуть радитись, що буде після його смерті. Я мав дізнатися, що кажуть на з'їзді і що збираються робити, і привезти йому докладні звістки. На знак того, що я промовляю не від себе самого, він дав мені хрестика, завдяки якому мені мали повірити.

Вітіко розстебнувся, витягнув скриньку, дістав хрестика, ступив кілька кроків уперед і подав його єпископу Здику.

Той оглянув хрестика й передав його єпископу Сильвестру. Єпископ Сильвестр передав його в руки абатів і священиків, які сиділи збоку від нього. Від них хрестик перейшов до решти священиків, а від них — до світських панів. Чоловік у широкому пурпуровому вбранні докладно оглянув його, а потім дав іншим людям. Ті, хто вже оглянув хрестика, передавали його далі, тож він мало-помалу просувався в глиб зали. Потім хрестик знову передали наперед у руки єпископа Здика. Здик віддав його Вітіко, що відступив на своє місце й поклав його до скриньки, а скриньку заховав у своєму одязі.

Після оглядин хрестика на вільний простір у передній частині зали вийшов один священик, що сидів збоку від єпископів та абатів, і крикнув:

— Я Даниїл, син Маґнуса, підпорядкований велебному старшому священикові Праги Оттону, а водночас разом із ним — і превелебному єпископові Сильвестру. Зі схвалення цих високих духовних осіб я прошу вельможних панів дозволити мені розповісти про цей хрестик.

Коли після його слів ущух гомін у залі, він став розповідати:

— Знак, який показав посланець, належить нашому ясновельможному князеві Собеславу. Це хрестик, якого він носив, відколи примирився зі своїм умирущим братом Владиславом. Цього хрестика освятив єпископ Майнгард. Я тоді стояв на службі Божій поряд зі своїм батьком і цілував хрестик. На ньому на щирому золоті написано ім’я Ісуса й початкові літери імен Владислава і Собеслава коло його ступень. Про освячення хреста зроблено запис у книзі єпископської церкви, і мої превелебні духовні пастирі, оскільки всі вже оглянули хрестик, уповноважили мене скласти свідчення.

Священик замовк, а єпископ Здик додав:

— Я також упізнав хрестик і знаю, що князь носив його.

Потім у першому ряду підвівся літній чоловік у темно-фіалковому плащі та з лискучим сивим волоссям і заговорив:

— Я Дівіш, колишній слуга і жупан князя, і знаю, що досі він тримав цього хрестика коло себе.

Тепер уже підвівся єпископ Сильвестр і вигукнув:

— Я Сильвестр, обраний єпископ Празький! — Потім став говорити: — Я розмовляв із юнаком, який стоїть перед нами, й він розповів мені подробиці, завдяки яким я пересвідчився, що князь сам поклав йому хрестика до рук.

Після духовних пастирів уже ніхто не висловлювався із приводу проміжного питання про хрестик.

Потім Бен запитав збори, чи повинен посланець говорити далі.

Збори озвалися схвальним гомоном, тож Вітіко знову заговорив:

— Коли князь дав мені це доручення, я запитав його, чи він, дізнавшись про все, вживатиме якихось ворожих заходів проти тих, хто діятиме супроти нього. Князь відповів, що він лише хоче знати, що діється, а потім помре. Тоді я сказав, що піду, і ось я тут. Я ніякий не розвідник, бо не прагну дізнатися щось потай і просив превелебного єпископа Сильвестра посприяти, щоб я мав змогу послухати високі збори. Я ні з ким не розмовляв про це завдання, а якби мене запитали, не відповідав би. Я ніякий не посланець, бо князь не посилав мене на з’їзд, я тут сам по собі і смиренно прошу з’їзд дозволити мені послухати постанови, щоб я не приніс князеві чогось неправдивого або перекрученого. Сам я не маю ніякого значення, хіба що як клаптик паперу, на якому чиясь висока рука написала рядок і який люди знаходять і поважають. Якщо збори терпітимуть тут мою присутність, я лишуся, а якщо виведуть мене, я піду, ні з ким не розмовлятиму і повідомлю князеві про перебіг подій, хіба що мене тут затримають і вживуть проти мене суворих заходів.

Сказавши, Вітіко знову вклонився і стояв мовчки.

— Це відданий хлопець! — гукнув чийсь голос у задніх рядах.

— Сміливий чоловік! — гукнув ще один голос посеред зали.

Єпископ Здик підійшов до дзвона і тричі вдарив по ньому. Вже ніхто не вигукував, але дехто гримотів мечем. Зрештою гамір ущух і єпископ звернувся до зборів:

— Порядок має бути таким, що промови і звернення мають іти по черзі, як записано. А тепер я запитую другого голову зборів, чи хоче він запитати юнака про що-небудь.

Сказавши, єпископ знову сів на своє місце, а Бен підвівся, обернувся до Вітіко й запитав:

— Твоє ім’я Вітіко?

— Вітіко, — підтвердив юнак.

— А яке ім’я мав твій батько? — запитав далі Бен.

— Мого батька звали Вок, — відповів Вітіко.

— Що ж, Вітіко, сину Вока, — мовив Бен, — я військовий проводир Бен, другий голова цих зборів, запитую тебе: князь Собеслав послав тебе на наш з’їзд?

— Мене не послали на з’їзд, — заперечив Вітіко.

— Тоді чому ти стоїш тут перед нами? — запитав Бен.

— Я стою сам по собі з проханням, яке вже висловив, — відповів Вітіко.

— А князь сам тобі дав золотого хрестика, якого ти показував? — запитав Бен.

— Своєю рукою він вклав його в мою руку, — пояснював Вітіко, — то мав бути лише знак, що я маю доручення від нього.

— А чому князь не послав на збори якого-небудь леха нашої держави? — запитав далі Бен. — Чому не наполягав, щоб хто-небудь із цих зборів привіз йому звістку, а послав тебе, майже хлопця?

— Не знаю, — відповів Вітіко. — Він сказав: «Ти маєш чесне обличчя, ти виконаєш моє доручення».

Після цієї відповіді Бен мовчав і якийсь час вагався. Збори теж мовчали. Потім озвався Болеміл:

— Запитуй далі!

— Вітіко, — запитав Бен, — а коли тобі дозволять лишитися, ти теж захочеш говорити?

— Я б цього не робив, якщо до мене не звернуться з запитанням, — відповів Вітіко. — Я не учасник зборів, тож і запитував, чи можна мені слухати, а не говорити.

— Я більше не запитую, — кинув Бен і пішов на своє місце.

Тільки-но він сів, знову, як і тоді, коли заходив Вітіко, зала загомоніла, бо сусіди або ж чоловіки, які сиділи неподалік один від одного, стали обговорювати питання.

Той гомін тривав якийсь час, аж поки ударом у дзвін дали знак і в залі стало тихіше, а єпископ Здик підвівся і мовив:

— Тепер настала черга нарад, що нам робити з посланцем.

Бен підвівся і оголосив:

— Першим записався до слова Здик, превелебний єпископ Оломоуцький.

Бен сів, а єпископ Здик вийшов трохи вперед на вільний простір, обернувся до зборів і заговорив:

— Любі вірні та розважливі люди! На сьогоднішніх дуже важливих зборах виникла одна перешкода, хоча було б краще, якби її не було. Оскільки ця перешкода й досі тут, я зі своїм невеликим розумом і доброю волею запропоную постанову, яку ви можете або схвалити, або відкинути. Дозвольте мені сказати спершу про те, що дає нам радість. Чеський народ жалів нашого князя Собеслава, коли він ще малим хлопчиком був змушений утікати зі своїм старшим братом Борживоєм; чеський народ любив його, бо він замолоду воював як добрий лицар, помилявся, але виправляв свої помилки; чеський народ дуже радів, коли він примирився зі своїм братом, великодушним Владиславом на його смертному одрі; чеський народ був удячний, коли після смерті Владислава він зійшов на князівський престол, і ви всі воювали разом із ним і допомогли йому перемогти під Хлумецом, коли Оттон Чорний із допомогою німецького короля Лотара хотів відібрати в нього князівський престол. Коли була викрита змова Мирослава і Стрежимира, що готували замах на Собеслава, і він повернувся до Праги, його зустріли бамканням дзвонів, зеленим гіллям і радістю, бо народ, як уже минула небезпека, співав і танцював. Князь Собеслав уклав мир з усіма могутніми князями, а подбавши про дружбу з ними, полегшив тягар народу, добре опорядив усі служби, збудував фортеці, спорудив кам’яниці в Празі і так добре опорядив замок, за мурами якого ми провадимо тепер раду, що він ще ніколи не був таким гарним; князь жив помірковано, в його келиху вже не було п’янких напоїв, він нагромадив скарб для наступника і переймався тепер захистом кордону від Польщі, звідки могла прийти небезпека. Наш обов’язок — ставитись до нього з удячністю і повагою, тож нумо доведімо це, вирішивши питання про теперішню перешкоду з удячністю і справедливістю, бо тільки так і можна вирішити його. А тепер я повинен сказати про сумне. Ясновельможний князь Собеслав захворів, лікар сказав, що невдовзі він відійде, князь уже не матиме змоги виховати до зрілості свого сина, визначеного наступника, щоб той син твердо взяв обидві землі в свої руки і міг керувати ними. Ми співчуваємо князеві, тож нумо вирішувати питання про цю перешкоду зі співчуттям, бо тільки так його можна вирішити. Цей молодик прийшов сюди з волі князя Собеслава. Князь не міг послати на ці збори жодного леха чи якогось іншого належного посланця, бо він не скликав цей з’їзд, і він не міг чекати, поки котрийсь із панів держави принесе звістку, бо його підганяє час і він дізнався б про справи тільки тоді, коли вони вже давно минули. Молодий вершник мав дізнатися, що відбувається, й повідомити князю. Князь щиро признався, що хоче тільки знати, що відбувається, а потім помре, і молодий вершник щиро, не прагнучи з’ясувати з допомогою підступів, постав перед нами, просячи, щоб ми дозволили йому вислухати наші постанови. Тож вирішуймо це питання по щирості, бо тільки так і можна вирішити його. Князь послав юнака, ще майже хлопчика, бо ж вірить у його чесність, він не довіряє всім звісткам про нас, які доходять до нього іншими шляхами, і не довіряє нашим зборам. Отже, ми повинні засвідчити князеві, що й у думці не маємо нічого лихого проти нього, а також те, що цієї тяжкої пори, коли він має покинути нас, ми зібралися разом, прагнучи посприяти тому, щоб добробут країни не був ані порушений, ані втрачений. Сам князь, якби був присутній, мав би думати так, як і ми, бо ж він уже не може виховати свого сина і наступника, і навіть майбутній князь, якщо його оберуть на цьому з’їзді, не захотів би підніматися до своєї князівської гідності з ночі й таємниці, а хотів би неприховано й справедливо. Послати вісника до князя ми не можемо, бо князь не довірятиме йому або ж може померти ще до того, як усе скінчиться. Тож визнаймо чоловіка, якого прислав князь, за посланця й пустімо його на наш з'їзд, як свідка переговорів, щоб він розповів про них і підніс нас перед князем. Щоправда, князь не послав його до нас, але він тут із волі князя, тож відкинути його означало б відкинути самого князя. Цей молодик не належить до шляхтичів нашої держави, але князь ушанував його, давши йому таке важливе доручення, він добре вихований, як свідчать його мова і поведінка, бо вони такі, як у шляхтичів нашої країни. Навіть перед тими, хто з далеких країв спрямовує на нас свої очі, ми анітрохи не втратимо поваги, прийнявши цього юнака, а набудемо сили, бо наші дії не бояться світла гласності. Так, я благав би Бога, щоб ми могли засідати просто неба і всі, хто живе в Богемії та Моравії, підступили сюди і мали змогу чути, про що ми говоримо, і бачити, що ми робимо. Отак кажу я, бо хотів би дбати про всіх, хто живе в Богемії та Моравії, і в своїх молитвах я всякчас закликаю Господа, щоб при теперішній зміні влади не сталося ані лиха, ані проливу крові, як траплялося під час попередніх змін влади з такими тяжкими муками і страхіттями.

Єпископ замовк, і пролунав чийсь голос:

— Наш єпископ не менш справедливий чоловік, ніж святий Адальберт!

Але єпископ, ще стоячи на своєму місці, повідомив:

— Як голова цих зборів я заявляю, що порядок зборів не слід порушувати, а як єпископ стверджую, що на святого Адальберта можна дивитися тільки як на взірець, проте дорівнятися до нього неможливо.

Після цих слів єпископ покинув вільний простір і знову пішов на своє місце.

— Дозвольте говорити наступному промовцеві! — гукнув чийсь голос.

— Превелебний єпископ добре сказав! — похвалив інший голос.

— Неоціненні слова! — пролунав третій голос, і в залі піднявся схвальний гомін.

Єпископ Здик підвівся, підійшов до дзвона і тричі вдарив по ньому, нічого не кажучи. Він стояв коло дзвона, аж поки в залі запанувала тиша. Потім знову пішов на своє місце.

Натомість підвівся Бен і оголосив:

— Другий промовець — священик Даниїл.

Бен сів, священик Даниїл вийшов наперед і заговорив перед зборами:

— Вельможні, що зібрались отут! Якби я знав, що казатиме переді мною превелебний єпископ Здик, я б не записувався для промови і навіть тепер я б зрікся своїх слів, якби не мав додати ще дещо, що лежить глибоко в основі високого значення його слів, тож саме тому він і не згадував про це. Якщо припустити, ніби наш високий і ясновельможний князь Собеслав, незважаючи на свої слова, все-таки схильний ужити яких-небудь ворожих дій супроти наших зборів і ніби внаслідок звістки, яку князь отримає про нас, ця ворожість, як вважає дехто, посилиться, вона, звичайно, стала б дуже велика, якби князь дізнався, що ми прогнали, ув’язнили або скривдили молодика, якому він дав доручення. А якщо дехто тут плекає думку, ніби князь може не схвалити наших найкращих постанов, бо його розум затьмарений хворобою, цілком могло б бути, що після такої прикрої оказії князь унаслідок свого хворого розуму міг би ухвалити надто поквапні постанови і виникло б саме те лихо, якого ми намагаємось уникнути. А якщо ми пустимо до себе цього посланця, князь чекатиме його відповіді, і ми виграємо час, а князь утратить час. Крім того, може статися, що князь не тільки тоді, якби міг бути присутній тут, побачив би, як сказав превелебний єпископ Здик, учинене тут добро, а й тоді, коли йому розкажуть про нього, погодився б із ним, незважаючи на пелену хвороби, і тоді все залагодилося б і скінчилося добром. Тож я й кажу, наскільки мій розум дає мені змогу бачити, що не тільки великодушність наших зборів, як уже розповів переді мною превелебний єпископ, а й розум вимагає, щоб ми допустили цього юнака, який стоїть перед нами, і він слухав перебіг наших обговорень.

Скінчивши промову, священик Даниїл знову пішов на своє місце. Аж тут вигукнув молодий Мілгост:

— Високий статус нашого з’їзду не повинен зазнати шкоди від розуму і не повинен боятися ворожості. Буде ворожість чи ні, байдуже: тільки сила і влада наших зборів повинні стояти над усім, що є.

Єпископ Здик щосили вдарив по дзвону й крикнув:

— Ти вже висловив свою думку з цього питання, тепер не твоя черга промовляти, тож я попереджаю тебе, Мілгосте, щоб ти не порушував порядку зборів!

— До порядку, до порядку! — загукали численні голоси.

Молодик сів, а єпископ Здик знову пішов на своє місце.

Потім підвівся похилий літами чоловік у темному вбранні, що сидів у другому ряду:

— Я Любомир і записаний у черзі на слово після велебного священика Даниїла. Після всього сказаного я мав би зректися свого слова, натомість стверджую тепер, що людяність — адже ми зібралися тут, щоб уберегти від лиха наш бідолашний край — вимагає від нас уникати за цих непевних часів сварок і розбрату. Немає ніякого значення, хто слухає: честь зборів залежить від їхніх дій, а не від присутності чи відсутності якогось хлопця.

Після цих слів Любомир знову сів, і тепер заговорив, підвівшись, чоловік середніх літ у зеленому вбранні з чорною пір'їною на шапці:

— Мене звуть Юрик, і я кажу, що наші збори такі високі, що можуть ухвалювати свої постанови на очах усього світу.

Після Юрика підвівся і сказав своє слово літній чоловік у бурому вбранні, з сивим волоссям і зеленою пір'їною на чорній шапці:

— Я Вшебор і я кажу: наш обов'язок полягає передусім у повазі до тяжких страждань нашого князя, бо ми й досі його піддані.

Після його слів у залі знявся схвальний гомін, а потім у першому ряду підвівся військовий проводир Сміл:

— Я Сміл і керую тепер тільки словами: сила кожних зборів полягає в їхній поміркованості, а небезпека — в зухвалості, і ця небезпека виникає тоді, коли окремі люди, які не мають ні влади, ні авторитету, прагнуть домогтися їх із допомогою наших зборів.

Після Сміла посеред зали підвівся літній чоловік у темно-червоному оксамитовому вбранні і сказав:

— Я Божебор і зрікаюся свого слова.

Тепер у правій половині зали підвівся чоловік із чорним волоссям, чорною бородою і чорними очима. Він був у червоно-каштановому вбранні і мав біляву пір'їну на чорній шапці.

— Мене звуть Бартоломеус, — сказав він, — і я зрікаюся свого слова, бо превелебний єпископ Здик уже сказав його.

Після цих двох чоловіків чийсь голос вигукнув:

— Не забувайте сказаного про покарання і суд над посланцем!

— Не забувайте про суд! — гукнув ще чийсь голос.

— І покарання! — знову гукнув перший голос.

— Покарання, покарання! — закричали численні голоси.

Здик на те вдарив по дзвону й мовив:

— Дотримуйтесь порядку! Ті, хто проти Вітіко, вже висловились. Ті, хто за Вітіко, теж висловились. Якщо записався ще хтось, хай говорить. Бене, оголоси.

Бен підвівся і мовив:

— Прошу тих, хто ще записаний, говорити.

Ніхто не підвівся.

Тоді Бен запитав:

— Є ще записані, що хочуть виступати?

Відповіді не було.

Тоді Бен заговорив утретє:

— Отже, виступи про князевого посланця скінчилися.

Бен сів, і тепер до дзвона підійшов Здик, тричі вдарив по ньому, а коли всі вже дивилися на нього, заговорив:

— Оскільки виступи з приводу перешкоди, яка сталася на нашому з’їзді, скінчилися, я закликаю з’їзд ухвалити постанову. Я кажу: кожен, хто дотримується моєї думки, що задля миру і порятунку країни цього посланця можна допустити, нехай підтвердить це, подавши знак: підведеться зі свого місця.

Здик і далі стояв коло дзвона і дивився на збори.

Єпископ Сильвестр підвівся і випростався. Підвелися абат із Кладрубів, абат із Бржевнова, абат із Вілемова, абат із Сазави, Оттон, старший священик Праги, Гуґо, старший священик Вишеграду, священик Даниїл та інші священики, старий Любомир, старий Вшебор, військовий проводир Сміл, Дівіш, старий жупан із сивим і білим, мов сніг, волоссям; військовий проводир Бен, а після нього ще багато інших чоловіків, Юрик, Бартоломеус, Божебор і знову багато інших чоловіків, зокрема й численні молодики в останніх рядах: Велислав і син Начерата, а також Каста, що в лісі коло Чинова мав на шапці смугасту соколину пір’їну. Зрештою більша частина зборів стояла коло своїх місць, і Здик, єпископ Оломоуцький, вигукнув:

— Я закликаю всіх глянути навколо й пересвідчитись, що більша частина зборів погодилася з моєю пропозицією. Писар запише це на пергаменті.

Після слів єпископа всі, хто підвівся, знову посідали на свої місця. А сам єпископ Здик обернувся до Вітіко і сказав:

— Посланцю ясновельможного князя Собеслава! Ти допущений як слухач на наш з’їзд.

Після цих слів єпископа юнакові Вітіко принесли в залу стілець. Здик знову пішов на своє місце.

Вітіко шанобливо вклонився, пішов до стільця, який принесли йому, й сів.

Після цього обговорення в роботі з’їзду настала довга перерва. Люди підводились, розмовляли, знайомились, заходили і виходили, ба навіть де-не-де вже випивали щось. Із задніх рядів до Вітіко підійшов Велислав, подав йому руку й запитав:

— Ти ще пам’ятаєш мене?

— Ти Велислав, — відповів Вітіко.

— Так, — відповів Велислав, — можливо, ми дотримуємось протилежних думок, але сьогодні ти знову такий, як коло Чинова, і це тішить мене.

— Не знаю, чи наші думки протилежні, — зауважив Вітіко, — бо я ніякої думки не маю, а тільки чекаю, що станеться.

Підійшов до Вітіко й син Начерата. Він був одягнений у небесно-блакитний оксамит і знову мав білу пір’їну на чорній шапці, як і коло Чинова. Він сказав Вітіко:

— Я ж казав тобі, що ми знову зустрінемось. А ти затятий, Вітіко, і не поступаєшся.

— А ти поступаєшся?

— Коли змушують обставини, це робить кожна людина, — мовив син Начерата.

— Тільки для одних цей примус легший, ніж для інших, — зауважив Вітіко.

Підійшов і Каста:

— Вітаю, тебе, Вітіко!

— Я вже не пам’ятаю тебе, — признався Вітіко.

— Я Каста, — сказав чоловік, — я був коло Чинова в кавалькаді надто далеко позаду, щоб ти міг запам’ятати мене. А тобі сьогодні пощастило.

— Тут тільки про діло йдеться, — мовив Вітіко.

Після перепочинку знову тричі вдарили в дзвін, потім зачинили двері, розсілися на свої місця, запанувала тиша, Здик повільно вийшов наперед, обернувся обличчям до зборів, дививсь на них якусь мить, а потім заговорив:

— Любі, поважні та вірні! Настала мить, коли ми маємо вирішувати велике питання про спокій і добробут нашої країни. Нехай благословення найвищого проводиря військ спаде на голови, які будуть вирішувати, що справедливе і спасенне для країни. Наш ясновельможний, шляхетний і обачний князь Собеслав, що п'ятнадцять років правив у Богемії та Моравії, так тяжко захворів, що невдовзі покине цей світ. Лікарі кажуть, що незабаром його вже не стане. Вельмишановний лех Болеміл виразно нагадав нам, що в недавні минулі часи, коли відбувалася зміна володарів, виникали такі тяжкі нещастя, що тепер ми повинні палко намагатись уникнути їх. Але роки панування останніх двох князів — доброго Владислава і розумного та справедливого Собеслава — довели не тільки потребу уникати лиха при переході влади, а й необхідність навіть під час тривалого існування незмінної влади захищати від лихих намірів окремих осіб ті зерна щастя, які сходять і ростуть у країні під захистом володарів. Тим численним, хто приїхав сюди з різних частин країни і присутній тільки на сьогоднішньому останньому засіданні, я кажу: протягом небезпечної хвороби князя і окремі люди, і цілі гурти влаштовували зустрічі, присвячені цій темі. Визнано, що сварки при переході та утвердженні влади виникають тільки тоді, коли кожен із супротивників має багато прихильників, які підтримують його. Тому й вирішено з'ясувати, котрому представникові улюбленого роду святого Пржемисла засвідчує свою прихильність більшість панів наших обох земель і чи їхнє число таке велике, що їхній супротивник нічого не зможе вдіяти проти них, щоб потім князь, обраний цією більшістю, зійшов на князівський престол і кількістю своїх прихильників відлякував від спротиву, а в роки свого врядування помножував завдяки їм добро в країні, яке служить усім побожним. Досі існують ще численні галузки роду Пржемисла. Є Конрад зі Зноймо, син Лютольда, сина Конрада, є Вратислав із Брно, син Ульріха, сина Конрада, цей Конрад був братом короля Вратислава; є Оттон, що втік у Русь, син Оттона Чорного, сина Оттона Гарного, що був братом короля Вратислава. Крім того, є онуки великого короля Вратислава, передусім від його сина Борживоя: онуки Спітигнев, Леопольд, Болеслав, Альбрехт; потім від його сина Владислава Лагідного, що панував перед теперішнім князем: онуки Владислав, Дипольд і Генріх; потім від його сина Собеслава, нашого теперішнього ясновельможного князя: хлопці Владислав, Собеслав, Ульріх і Вацлав. Я назвав не всі галузки, бо ж ви знаєте їх. Два роки тому двадцять дев’ятого дня місяця червня наш ясновельможний князь Собеслав скликав з’їзд у Садскій, де високі й низькі пани Богемії і Моравії на вимогу князя визнали його найстаршого сина Владислава його наступником на князівському престолі. Тепер треба з’ясувати, чи всі, а якщо не всі, то як багато людей і далі прихильні до сина Собеслава, юнака, якому виповнився лише двадцять один рік, а чи вони дотримуються думки, що передчасна смерть князя так змінила ситуацію, що треба дійти якоїсь іншої постанови. В цій залі зібралося так багато чоловіків, ба навіть майже всі, з Богемії та Моравії, чиє слово має вагу серед народів, які живуть у цих землях, що справді можна виробити належну остаточну постанову про владу і пишноту володаря. Нехай князівський престол буде міцно утверджений великою одностайністю. Як голова цих зборів я закликаю тих, хто записався подати свій голос із приводу даної ситуації, виступити і сказати, що, на їхню думку, треба робити даної миті. Те, що тут відбувається, має велике і вирішальне значення, тож від нинішньої миті залежить, чи зі стін цієї зали вийде і утвердиться на довгі роки щастя країни, а чи одразу почнеться неозоре і плутане лихо. Я закінчив свій вступ до предмета обговорень.

Після цих слів у рядах пролунали крики:

— Дуже добре сказано! Слушно! Чиста правда!

Лунали й інші нерозбірливі схвальні вигуки. Здик пішов на своє місце й сів.

Коли знову запанувала тиша, підвівся Бен і вигукнув:

— Тим, хто записався, пора вже висловити згідно з визначеним порядком свою думку про це питання.

Бен знову сів.

Якийсь час стояла тиша і ніхто не підводився. Потім серед зали підвівся чоловік, що мав на собі чорну ведмежу шубу, а на чорній шапці — синю пір’їну. Він гукнув:

— Я Ровно з півдня Богемії і був на з’їзді в Садскій. Там вияв волі був не вільний. Великі почули обіцянки, а ми, малі, боялися влади. Я не можу обстоювати Владислава, сина ясновельможного князя Собеслава.

Після нього підвівся чоловік у грубому чорному верхньому одязі і з півнячою пір’їною на ведмежій шапці. Він крикнув:

— Я Діт із Ветржні на півдні Богемії і згоден зі своїм земляком Ровно.

Після цих земляків із півдня підвівся Мілгост:

— Тепер настала таки моя черга промовляти, і я кажу: ганьба, що чоловіки, які мають дружин і дітей, сестер та наречених і зброю в руках, сидять у своїх садибах, служать якомусь панові, дають йому своє добро, коли він вимагає, і проливають свою кров, щоб він знову наказував їм і підпорядковував своїй волі. Високі й низькі пани Богемії і Моравії повинні панувати, бо вони й становлять країну. Я вимагаю, щоб збори, засідаючи в цій залі, виробили принципи, які зобов’яжуть майбутнього князя і скують його нашою владою, щоб він, зійшовши на престол, міг виконувати тільки нашу волю задля добра обох земель, не зазіхав на нашу владу і не міг нас знищити, як учинив Сватоплук із вршами. Отак я кажу і не відступлю від своїх слів.

Після цих слів зала гучно схвально загомоніла, Мілгост сів, і тепер уже підвівся Богдан:

— Я був у Садскій. Там усі казали одне і хтось один не може казати інакше. Князь зв’язав нас словом, але ми повинні розірвати передчасні зв’язки і обирати вільно, як велить нам душа.

— Це так, ми повинні обирати вільно! — крикнули численні голоси.

Тепер підвівся рудоволосий Бенеш і крикнув:

— Я тільки кажу, що молодий Владислав ніколи не зможе стати нашим князем, бо Собеслав завжди гнобив нас і зрештою заманив у Садску, щоб там позбавити нас нашої волі.

— Собеслав гнобив нас, він гнобив нас! — завзято й загрозливо кричали голоси.

Потім підвівся Домаслав і мовив:

— Я тільки додам, що Собеслав дуже часто був проти нас. Хіба не він на шість років запроторив до в'язниці Конрада зі Зноймо, що був його супротивником? А хіба Вратислав із Брно не був змушений просидіти рік у в’язниці? Я вже не кажу про нещасного Бржетислава, сина того князя Бржетислава, що так трагічно загинув у лісі коло Крживоклату і був братом Собеслава. Хіба він не запроторив до в’язниць панів, які приятелювали з Бржетиславом? І хіба ви не сиділи у в’язницях, коли були проти князя? Хіба він не хотів, щоб селяни, купці, лихварі, євреї і скрипалі розкошували? Тому народ і став таким зухвалим щодо нас. Нащадок такого князя не може стати князем панів Богемії і Моравії.

Після цієї промови знову довго не вщухав схвальний гомін.

Коли стало тихіше, підвівся Кохан і сказав:

— Не тільки князь Собеслав діяв супроти панів наших земель, а й усі князі, і тому я згоден із Мілгостом, але не з тим, що треба виробити принципи, які князь має підтвердити присягою, бо не повинно бути ніякого князя і знову мають, як і колись, панувати пани країни.

Ці слова теж привітали схвальними вигуками.

Тепер у лівій половині зали підвівся й заговорив чоловік середніх літ у темно-синьому оксамитовому вбранні, з каштановою бородою та волоссям і білою пір’їною на чорній шапці:

— Я Богуш і теж кажу, що всі князі були проти нас. Так було ще за найдавніших часів. Хіба Пржемисл не був першим паном, якого інші змусили замовкнути? Хіба Неклан, один із його нащадків, не звелів убити під час великої битви лукерського пана Властислава? Хіба Спітигнев і Вратислав, сини першого християнського князя Борживоя, не пішли до Реґенсбурґа на імперський з’їзд і не поставили нас у залежність від німців? Хіба вони не вбили Драгомиру, дружину першого Вратислава, та її свекруху святу Людмилу, а її син Болеслав — свого рідного брата, святого Вацлава? Хіба онук Болеслава, рудий Болеслав, не допоміг вршам винищити синів Славника, братів святого Адальберта, і хіба він сам не лютував проти вршів? Хіба брат Рудого, запальний Ульріх, не викрав Божену, вродливу доньку владики Кресини, і не зробив її своєю дружиною і хіба не змусив до втечі свого та її сина, першого Бржетислава, що був сміливим і мужнім, як грек Ахілл, і викрав прекрасну Юдиту зі Швайнфурта? Хіба Спітигнев, син цього Бржетислава, не запросив на імперський з’їзд триста моравів і потім утримував їх як заручників? Я вже не кажу про недавні часи, лех Болеміл уже змалював нам їх. Я згадаю лише одне: знищення вршів руками несамовитого Сватоплука. Чи було б це можливим, якби влада належала нам, а не князю?

Після цих слів почулося гучне схвалення, і багато голосів кричали:

— Авжеж, отак вони чинили! Отак воно діялось! Вони завжди були проти нас!

Після Богуша піднявся Дрслав і сказав:

— Якщо ми не беремо Владислава, то тим паче не візьмемо інших дітей Собеслава, бо вони ще й до хлопців не доросли.

— Ми не візьмемо їх! Не візьмемо! — лунали численні голоси.

Після Дрслава в другому ряду підвівся літній чоловік із сивим волоссям, що колись могло бути русявим, і темно-синіми очима. Він був у чорному вбранні без пір’їни й вигукнув:

— Я Мірета з півдня Моравії! — А потім заговорив уже тихіше: — Коли ми будемо тільки нарікати, то не досягнемо нашої мети. Колись було по-іншому. Оскільки всі народи жили на батьківщині невеликими племенами, ми могли й без володаря жити на своїй батьківщині й відбивали тільки принагідні напади, але, коли племена навколо нас об'єдналися, ми потребували князя, щоб об'єднав нас проти них і представляв нашу країну. Я пропоную обрати князем Конрада зі Зноймо, сина Лютольда, небожа короля Вратислава. Ми, живучи на півдні Моравії, знаємо цього князя. Роки його змужніння були мудрі та помірковані. Від лиха він замкнувся в собі. Високий князь Собеслав протримав Конрада у в'язниці шість років, бо той прагнув набагато більшого, ніж дозволяли межі його прав, і тримав спершу тут у Вишеграді, а потім у Генріха фон Ґройча. Конрад зазнав покарання і тому в наступні шість років, коли знову жив коло нас, став лагідним до нас і уважним до наших прав. Чимало лехів із Моравії, скажімо, Дрслав, Зибота, Собен, Треба й Стібор, погодяться зі мною.

— Я згоден! — гукнув хтось у залі.

— Я теж! Я теж! — пролунали інші голоси.

Після старого Мірети підвівся чоловік середніх літ. Він мав на собі дуже товстий жовто-сірий вовняний одяг і вовчу шапку. Він викрикнув:

— Я Озел із півдня Богемії, дрібний землевласник, і кажу, що радше ми керуватимемо князем добром і зброєю, ніж дозволимо, щоб нас мучив один лех або кілька.

— Правда! Правда! — залунали численні голоси, а потім ще довго тривав схвальний гомін.

Тепер у першому ряду підвівся літній чоловік, який мав шпакувате волосся, сині очі, червонясте обличчя і був у бурому оксамитовому вбранні. Він вигукнув:

— Я Зната, син Таса! — В залі залунав схвальний гомін, а потім Зната казав уже далі: — Якщо ми не обираємо Владислава, сина нашого ясновельможного князя Собеслава, як наступника свого батька, я пропоную іншого Владислава, сина мудрого і лагідного князя Владислава, онука короля Вратислава, небожа нинішнього князя Собеслава. Це син чоловіка, який усі шістнадцять років свого панування завжди був тільки добрий, доброхіть відступив князівський престол своєму брату Борживою, а на смертному одрі дав нам доброго князя Собеслава, що тепер і сам на Божій дорозі. Цей юнак веселий і приязний, як і батько, спілкується з нашими родичами і буде виконувати наші справедливі вимоги.

— Так-так, — гукали голоси. — Так-так! — гукали ще численніші голоси і знявся схвальний гомін. Коли він ущух, підвівся Славибор:

— Думаю, ми не повинні забувати й про Вратислава з Брюнна, слід справедливо й докладно перевірили його права і риси.

— Авжеж, слід перевірити їх! — гукнув чийсь голос.

— Так-так! — лунали численні голоси.

— Вратислав! — гукали інші голоси, і зала знову схвально загомоніла.

Тепер підвівся Сильвестр, єпископ Празький. Він вийшов на вільний простір, спрямував свої очі на збори, зупинився й заговорив:

— Любі, добрі й шановні! Після Славибора прийшла моя черга говорити. Ви бачите, що моє волосся сиве, а моя спина зігнута. Я промовляю не з радості чи неохоти і не за когось, а як чоловік, обраний верховним духовним пастирем цієї країни, дарма що я не гідний цієї посади і мене ще не освятив архієпископ Майнцький. Я не промовляв на користь юнака, якого прислав нам князь, щоб не здавалося, ніби мене спонукає говорити тільки прихильність до князя. Я промовляю до вас, бо ви християни. В Празі та у Вишеградському замку вже відбувалися з'їзди, а тепер тут сьогодні засідає великий з'їзд, на який з’їхалися майже всі пани Богемії і Моравії. Наш з’їзд у тяжкій ситуації намагається знайти порятунок і обрати князя. Але цей з’їзд не витримує погляду Бога. Наш князь живий і тяжко хворіє у фортеці Гості. Лікарі кажуть, що він помре від цієї хвороби, але той, хто підняв Лазаря і сказав каліці: встань і йди, ще може привести князя до нас і протримати його якийсь час на князівському престолі. Навіть коли на небесах визначено, що князя покличуть до блаженного життя, то й у такому разі князь ще є, і майже всі в цьому залі, скільки сягають мої очі, обрали як майбутнього князя Владислава, сина нашого ясновельможного князя Собеслава, якому німецький король Конрад два роки тому двадцять другого дня місяця травня на з’їзді князів у Бамберґу дав князівську корогву Богемії, і ми обрали наступника на з'їзді представників обох земель у Садскій двадцять дев'ятого червня того самого року. Отже, Владислав, син нашого доброго князя Собеслава, постає як майбутній князь. Ще жерці облудних богів, яких шанували в Греції та Римі, а недавно і в нашій країні, тільки по-іншому, призначали суворі покарання за переступ кривоприсяжництва, і набагато тяжче каратиме за нього справедливий і єдино істинний Бог християн. Але християни дотримуються своїх обітниць не тільки через страх зазнати покарання, а й завдяки вірі. Тож коли рука кривоприсяжника відсихає, або виростає з могили, або коли Бог завдяки дивам і знакам насилає страх на душу кривоприсяжника, він отак лише повідомляє про огиду перед цим наймерзеннішим переступом. Навіть земна перевага, яку ви прагнете мати, вдавшись до кривоприсяги, не дістанеться вам. Об’єднання в несправедливості неміцне, хоч яким міцним видаватиметься зв’язок, бо князь розбрату, що сплів нитки, знову розриває їх, бо ж розірвати їх легко, і зіштовхує між собою окремих членів, бо від несправедливості дуже легко перейти до нової несправедливості; натомість об'єднання в справедливості міцне, хоч яким слабким може видаватися зв'язок, бо ж Господь зв’язав ті нитки, а відступати від справедливості страшно. Той, хто рукою хлопця Давида вбив велетня Голіафа, той, хто через суддю Гедеона заплутав у траві тисячу ворогів, той може через хлопця Владислава, якому ви завчасно присягнули, врятувати цю країну. Це перст Господній привів вас так багато до Садскої і спонукав там скласти присягу. Тому я й кажу і прошу вас із християнським смиренням: пошліть до князя Собеслава і скажіть: ми прийшли до тебе в твоїй тяжкій хворобі порадитися і визнали за слушне, що ми повинні просити Господа дати тобі одужання, а ми, якщо він коли-небудь візьме тебе в царство своє, служитимемо твоєму синові Владиславу як нашому князеві. Отак я кажу і вважаю таку постанову за слушну.

Коли єпископ промовив ці слова, повставали один за одним усі священики, встали абати і низько вклонилися йому, а в деяких частинах зали почувся радісний гомін. Єпископ пішов на своє місце і сів.

Минув якийсь час, люди вже поглядали, хто буде наступним промовцем, і тоді підвівся старий Болеміл:

— Після превелебного єпископа Сильвестра прийшла моя черга. Мої слова, звичайно, будуть марні, бо молодь і багато людей ідуть за своїми примхами, але я промовляю до вас, бо винен перед вами. Я мушу знову почати з давніх часів. Коли правив король Вратислав, теж траплялися суперечки: бувши князем, він часто сварився зі своїм братом Ярославом, тодішнім єпископом Празьким, а ставши королем — зі своїм братом Конрадом із Брно, мав і прикрий конфлікт зі своїм рідним сином Бржетиславом; я, будучи молодим васалом, сам був свідком тієї борні, але ті сварки завжди були розпалені тільки несамовитим підбурюванням, яке буває властиве людям, і залагоджували їх із болем каяття і братерніми та дружніми сльозами, як-от коли лагідний король перед Брно дав за дружину своєму братові Конраду австрійку Гільбурґу. Тоді завжди знали, хто князь, його права ніхто не ставив під сумнів, люди виконували свій обов’язок і всі видатні люди вшановували короля і князя, та й народ загалом, про що казали навіть вороги короля, любив його, і то всі, від найзаможніших шляхтичів Богемії до найбідніших музик. Був тоді один чоловік, ви, певне, чули про нього, його звали Боржетех, він був абат і керував монастирем у Сазаві; цей абат малював гарні картини і виготовляв із дерева, каменю та кості святих та небесні створіння, тож туди приходили люди, і з подивом та сльозами роздивлялися їх. То був шляхетний і веселий чоловік, і король Вратислав дуже любив його. Одного разу на врочистій месі він випередив єпископа Космаса і сам поклав корону на голову короля. Єпископ через те так розсердився, що наказав йому вирізьбити хрест із розп’яттям заввишки в людину, понести його на плечах до Рима і поставити в соборі Святого Петра. І Боржетех справді зробив так, як йому наказали. А де тепер знайти чоловіка, який, навіть якби він знав, що таке послух, засвідчив би отаке визнання святості порядку? Це все зникло. Тоді князі змінювали один одного на престолі без суперечок. За поривним Ульріхом ішов перший Бржетислав, що видав закон про перехід престолу до найстаршого в роду, після Бржетислава йшов вродливий Спітигнев, а після нього — його брат, наш король Вратислав, потім його брат Конрад, а за Конрадом, сином Вратислава, — другий Бржетислав, який поклав край наступності за віком. Потім настали тяжкі усобиці, про які я вже розповідав сьогодні. До утвердження наступності за віком, оскільки сини князя по смерті батька завжди поділяли землю, теж точилися криваві й запеклі битви. Закон про наступність за віком поклав край цим суперечкам, натомість породив інші. Князь, прихильний до своїх дітей і братів, із більшою охотою прагнув бачити їх як наступників, ніж найстаршого в роду, що міг бути дуже далеким від його любові, а оскільки князь мав владу, він намагався скористатися нею. Несамовитий другий Бржетислав ще замолоду під час одного військового походу внаслідок необережного купання в річці, яким він привабив до себе ворогів, прирік на смерть багатьох видатних людей держави, що охороняли його; він убив Здерада, приятеля свого батька Вратислава, бо той Здерад якось дорікнув йому цим, тож унаслідок цього вбивства виникла недовіра між ним і батьком, ба навіть спалахнула гріховна синівська війна. З допомогою своїх лехів та жупанів Бржетислав, відступивши від закону про наступність за віком, забезпечив наступність своєму братові Борживою, бо законний наступник його двоюрідний брат Ульріх дратував його. Ви знаєте, як скінчив Бржетислав. У лісі коло Крживоклату його вбив один чоловік, кажуть, то була помста вршів Боржея і Мутини, яких він спровадив у вигнання. Той, хто вбивством засвідчує неповагу до людського життя, дає іншим науку, що його власне життя теж не слід поважати. А загалом Бржетислав був добрий чоловік, правив задля добробуту країни, тож князя, коли його спіткала отака сумна смерть, оплакували і молоді, і старі. Після його панування настала, як і мала настати, цілковита невизначеність щодо наступності. Адже в Борживоя, якого він призначив, владу відібрав Сватоплук, а після вбивства Сватоплука у військовому таборі військо обрало собі на чужій землі князя, і то Оттона, брата Сватоплука, натомість виборчий з'їзд на батьківщині обрав Владислава, брата Борживоя і єдинокровного брата Бржетислава, але згодом дійшли до компромісу, внаслідок якого Оттон зрікся своїх претензій. А Владислав на смертному одрі з власної волі призначив своїм наступником Собеслава, нашого теперішнього князя, що зійшов на князівський престол серед народної радості, і тепер, коли князь ще живий, а наступного князя вже призначено й визнано, ми зібралися знову, щоб обрати князя. Що може статися з цього всього? Через невизначеність наступності внаслідок дій того Бржетислава загинуло кілька сотень видатних людей країни і пішло в могилу багато тисяч простолюду, міста обернули в попіл, села зрівняли з землею, родючі поля перетворили в пустища, і країна знову потрапила в залежність від чужоземців, бо кожен, хто домагався князівського престолу, шукав ще й зовнішньої допомоги, як Борживой, Сватоплук, Оттон і навіть сам шляхетний Владислав. А лиха, які спіткали нас за теперішніх часів, сягають глибше і охоплюють більше складових частин країни, ніж ті, які відбувалися раніше. Якщо так триватиме й далі, князівський престол затремтить, стане примарою і опиниться під владою якого-небудь чужинця. Найважливіше питання тепер — не те, хто буде князем, а як визначити наступність. Якщо сьогодні на з'їзді ми оберемо найкращого, що є на землі, і якщо він довго житиме і протягом свого довгого життя добре правитиме обома землями, ми тільки відсунемо лихо, тож після його смерті воно постане знову, і якщо й тоді буде змога знову обрати найкращого і так далі, кожен обраний князь матиме владу стримувати тих, хто не визнаватиме результату виборів як закон. Мені здається, я помітив, ніби пани Богемії і Моравії схильні затверджувати князів після смерті попередника тільки на основі виборів, але в такому разі було б краще повернутися до вже відкинутого поганого закону про наступність за віком, ніж ставити все в залежність від виборів. Видається ймовірним, що в результаті виборів завжди буде змога обирати найкращого, але я прожив довгі літа і бачив багато людей; є дуже мало людей, які тямлять обирати, і вкрай мало тих, яким можна обирати. Хоча пани Богемії і Моравії представляють усю країну, все-таки є ще селяни та інші люди, про яких вони повинні думати, і навіть якщо вони думають про них, то є дуже багато людей, які передусім думають тільки про себе, і навіть не так власне про себе, як про свої забаганки. Ті, хто прагнутиме зійти на князівський престол, даватимуть обіцянки, а коли обраний князь діятиме всупереч деяким людям, вони об’єднаються, щоб обрати нового князя, який буде поступливішим, а потім знову якогось іншого, і робитимуть це тим частіше, що більшою мірою внаслідок війни, яка супроводитиме ці дії, ставатимуть несамовитіші та пожадливіші. Вони не матимуть єдності між собою, аж поки якийсь чужинець забере ослаблений престол, як за сумних часів Болеслава Рудого це вже зробив польський король Болеслав. Нехай тоді той чужинець простирає над нашими землями лагідну, мудру і могутню руку. Мої очі, хоч які старі, здатні все-таки бачити, що багато тих, хто сьогодні голосуватиме за Владислава, сина колишнього князя Владислава, знову відкинуться від нього, як оберуть його, і збройно підуть проти нього. Тому я повинен сказати з християнською вірою: дотримуйтеся своєї обіцянки, даної Владиславу, синові нашого князя Собеслава, і вшануйте його по смерті батька як князя, об’єднайтеся навколо нього, і разом з ним, дарма що він молодий, ви будете сильні в правді, як сказав превелебний єпископ Сильвестр, бо інакше будете слабкі. Обіцянка в Садскій була невимушена, бо туди нікого не гнали і звідти можна було вийти, не давши обіцянки. Натомість якщо разом із вами панування цього Владислава міцно утвердиться, тоді поєднайтеся з ним і визначте під час тривалої і мудрої ради наступність володарів, щоб можна було уникнути і нинішнього лиха, і будь-яких майбутніх лих. Отак я кажу, і в моїх літах думок уже не міняють.

Доказавши, Болеміл знову сів. Одразу почулися вигуки:

— Так, наше становище дуже прикре! Він має слушність, ми дійшли до гніву й боротьби! Країна котиться до лиха! Це треба змінити! Ми не хочемо знову втрачати майно і проливати кров!

Потім вигуки стали нерозбірливі й перейшли в гамір.

Коли завдяки наполегливим знакам єпископа Здика той гамір ущух і настала така тиша, що можна було почути слова, він вигукнув:

— Тепер уже моя черга промовляти! — Коли запанувала цілковита тиша, він заговорив: — Я маю казати небагато, але обдумайте мої слова. Коли два роки тому ми були в Садскій, то виконали добру роботу. Ми визначили майбутнього князя, щоб при переході влади був забезпечений порядок у державі. Наш шляхетний князь Собеслав був не такий старий, щоб ми могли думати про його швидкий відхід, і ми сподівалися, що свого сина Владислава, якого ми визнали, князь виховає на наших очах до сильного володаря, яким був він сам. Але сталося по-іншому, наш князь близький до смерті, а його син Владислав має лише двадцять один рік. Але часи тепер складні і думки спрямовані в такі різні боки, що молодий князь не зможе поєднати їх і зі своїм м’яким юнацьким серцем дотримуватиметься їх по черзі, а ми внаслідок цього підемо назустріч війні та руїні. А не дотримавшись обіцянки, даної в Садскій, ми не скоїмо ніякого гріха, бо попередня умова, про яку всі ми думали, даючи обіцянку, не дотримана. Дотримавшись обіцянки, ми б запровадили лихо, якого прагнули уникнути, давши обіцянку. Тому я вважаю, що нам слід обрати іншого князя, такого, що вже тепер міг би керувати, натомість від сина Собеслава ми могли б сподіватися такого тільки в майбутньому. Я знаю чоловіка, здатного керувати. Якби моє мізерне життя взяли запорукою за нього і якби це життя вимагали, щоб обрати його, я б поклав його. Це Владислав, син нашого колишнього князя Владислава, що правив із добротою та мудрістю і на своєму смертному одрі дав нам нашого теперішнього князя. Син Владислава ще такий молодий, що здатний до шляхетної діяльності, і вже такий старий, що має розум і досвід, його тіло гарне і сильне, він може дожити до похилих літ, його дух ясний і розумний, вдача зичлива й товариська, він любить нас, він шануватиме права країни, зміцнить її добробут, і в ньому є те, завдяки чому, можливо, він піднесе її до ще вищої пишноти. Я промовляю на основі ретельних спостережень, я говорю не від себе. Я кажу: оберімо Владислава, сина нашого колишнього князя Владислава, нашим наступним князем і посадімо його, якщо невдовзі настане смерть Собеслава, на князівський престол. Та коли Господу всемогутньому буде до вподоби повести нашого неоціненного ясновельможного князя Собеслава від теперішньої тяжкої хвороби знову до здоров’я, сьогоднішня постанова не матиме чинності і знову набуде чинності обіцянка, дана в Садскій. Отак кажу я і прошу вас узяти мої слова до уваги.

Після цих слів Здик пішов на своє місце.

У залі знову знявся галас, заворушилися люди, але годі було щось розібрати, аж поки прорвалися окремі голоси:

— Нехай кажуть далі! Нехай кажуть далі!

Зала трохи заспокоїлася, і зі свого місця підвівся Дівіш і, коли всі обернулися в його бік, щоб слухати, проказав:

— Я старий і простий чоловік і тому кажу: дотримуйтесь свого слова.

У залі знову залунали безладні вигуки. Потім якусь мить більше ніхто не промовляв і зрештою в першому ряду підвівся чоловік із сивою бородою в широкому темно-пурпуровому оксамитовому вбранні, ступив кілька кроків на вільний простір, обернувся до зборів і мовив:

— Я Начерат, син Таса.

Ці слова зустрів загальний радісний гомін. Коли він відлунав і запанувала глибока тиша, Начерат заговорив:

— Дорогі, розважливі й шановні панове! Я незначний чоловік у наших великих і могутніх землях.

— Найзначніший! — гукнув чийсь голос.

— Незначний, — повторив Начерат.

— Ні! Ні! Ні! — пролунали численні голоси.

— Мої слова не мають значення, — казав далі Начерат.

— Мають! Мають! — заперечували голоси.

— Дорогі й шановні, — мовив Начерат, — коли ви такі ласкаві до мене, то слухайте мене.

— Слухайте його! — загукали голоси.

Настала тиша, і Начерат заговорив:

— Я незначущий на цих високих зборах. Мої слова будуть недоречні і на шальках терезів, які ви тримаєте у ваших мудрих руках і на яких невдовзі все зважите, нічого не зміниться, але я думаю, що за цих тяжких часів мають промовляти і великі, й малі, щоб засвідчити свою участь. Ці високі збори важливі, але миролюбні, я прийшов без зброї, бо ви працюватимете в мирі та злагоді, як колись у минулі часи нашою країною правили в щасті та мирі. Ви повинні знати, і про це написано гарними латинськими словами, що наш народ був спокійний, він лише відбивав напади чужинців і обирав задля цього військового ватажка, який потім знову не мав ніякої влади. Таким був батько Чех, що сімсот років тому привів наш народ у цю землю. Після нього не було ніякого володаря. Таким був Само п’ятсот років тому, після нього знову не було ніякого володаря. Про добробут і право громади дбали старші громади, яких через те називали старостами. З’їзд старост усіх громад порядкував усією країною. Той, хто завдяки своєму майну і досвіду мав видатні здібності, міг стати старостою навіть у молодому віці. Отак з’явилися такі назви, як лехи, кмети, владики. Якщо хто-небудь славився своєю мудрістю, інші доброхіть слухалися його, наче князя, і він мав батьківську владу. Таким був Крок. Але, як і діти тоді після смерті батька поділяли спадщину і обирали для керування нею владику зі свого числа, так інколи й діти країни теж обирали для керування нею владику країни, який потім ставав їхнім князем. У пізніші часи це ставалося дедалі частіше. Але дітьми країни завжди були лехи, кмети і владики. Ці діти зібралися тепер у цій залі. Князь править тільки через вас і разом із вами. Ваші права слід забезпечити раніше від прав князя, бо князь походить від вас. Тільки так може настати щаслива і миролюбна доба, за якої хтось один не може тільки для себе вживати та марнувати всю силу і добро. Але серед князів траплялися такі, які не шанували прав дітей країни і думали тільки про власний добробут. Навіть наш шляхетний, ясновельможний і славетний князь Собеслав — нехай Господь дарує йому одужання — не завжди просив ради великих і часто лишав їх осторонь. Тому я й не підводився за його посланця на нашому з’їзді, хоча мені аж ніяк не кривдно, що він сидить отут перед нами на стільці. Оскільки вам тепер як дітям країни треба обирати князя, ви, звичайно, зважите все аж до останнього висновку, хто має бути майбутнім князем і чи поважатиме він ваші права. За ці дії ми можемо висловити вам лише найглибшу подяку, бо завдяки вам на наші поля знову повернуться щастя, спокій і багатство, як і було колись. Дехто з нас до вашої появи в цьому місті й цій залі провадив багато різних зустрічей і спрямовував свої думки й на ці речі. Нам прийшов на думку чоловік, якого раніше вже називав мій брат Зната і якого порадив превелебний єпископ Оломоуцький: Владислав, син нашого колишнього шляхетного князя Владислава. Він добрий і приязний, любить наших дітей, поділяє їхні радощі і страждання, дослухається до їхніх думок, грає в їхні ігри і поважає їхні права, шанує їхніх батьків і поради цих батьків. А якщо ви оберете іншого Владислава, сина Собеслава, то, безперечно, тільки тому, що переконані, мовляв, він ще краще захищатиме ваші права, ще більше дослухатиметься до ваших порад, дасть ще більше щастя дітям нашої країни. Я закінчую свою промову, що й так уже тривала задовго.

Начерат знову пішов на своє місце.

Пролунали вкрай гучні, майже оглушливі вигуки:

— Не сина Собеслава! Твого Владислава! Владислава! Владислава! Владислава!

Син Начерата відстебнув свого меча разом із піхвами від пояса і на радощах підкинув його над головою. Більшість присутніх почали ляскати долонями по піхвах мечів, усюди гуркало і бряжчало. Мало не всі попідводились, чимало людей стояли на своїх стільцях.

Коли знову можна було розібрати голоси, й далі лунало лише одне слово:

— Владислава! Владислава! Владислава!

Коли крики стихли, стали чутні голоси, які вимагали:

— Годі балачок! Годі балачок!

Могутній чорнявий Пржедбор крикнув страхітливим голосом:

— Владислава обрано!

Потім цей крик лунав наче з єдиних вуст усієї зали:

— Владислава обрано! Владислава обрано!

Зрештою, коли збігло досить багато часу, Здик підійшов до дзвону і щосили вдарив по ньому. А коли галас трохи ущух, крикнув:

— Навіть якщо ви обрали таким способом, усе-таки слід викликати тих, хто уповноважений говорити, а потім провести голосування.

Наперед вийшов Бен і вигукнув:

— Як другий голова зборів я прошу виступити тих, хто ще записаний!

— Ми вже не говоримо! — гукнули численні голоси.

Бен знову звернувся до з'їзду:

— Якщо більше ніхто не хоче виступати, відповідь треба дати мовчанням. Отже, я ще раз закликаю говорити наступного промовця.

Відповіді не було.

— Отже, дискусії про вибори князя припинені! — вигукнув Бен.

— Припинені! — озвалося чимало голосів.

Здик тепер тричі з довгими інтервалами вдарив по дзвону, то був знак готуватися до голосування. Потім крикнув:

— Щоб можна було голосувати, учасники з'їзду повинні сісти.

Коли всі сіли, Здик говорив далі:

— Я, Здик, єпископ Оломоуцький, перший голова цих високих зборів, прошу підвестися зі своїх місць усіх, хто вважає, що після смерті нашого славетного князя Собеслава князем Богемії і Моравії має стати Владислав, син ясновельможного покійного князя Владислава!

Начерат підвівся зі свого місця, за ним Зната, старий Мілота, Ктибор, підвелася вся молодь, вставало дедалі більше людей, навіть священики, аж поки нарешті майже всі збори стояли коло своїх місць.

Здик тепер крикнув ще гучнішим голосом:

— Про випадок смерті князя Собеслава пани Богемії і Моравії обрали князем наших земель Владислава, сина останнього померлого князя Владислава! Про цей вибір запишуть на пергаменті.

Усі раділи, аж тремтіла зала і здригалося повітря. Минуло чимало часу, і тільки тоді можна було розчути окремі крики:

— Тепер усе скінчилося щасливо! У країні тепер знову щастя! Нарешті ми вирішили! Тепер усе добре!

Здик подав знак, що хоче говорити. Коли після великих зусиль залу нарешті трохи вгамували, він повідомив:

— Тепер я доручаю відправити посланця до обраного, що перебуває тепер у Відні, а також посланця, який повідомить князя Собеслава про те, що сталося.

Підвівся й заговорив Начерат:

— Я думаю, що це доручення добре, пошлімо вісника до Владислава, і я пропоную, щоб ми за три дні зібралися на раду щодо послання до Собеслава.

— За три дні до Собеслава! За три дні до Собеслава! — кричали майже всі.

Знову лунали радісні вигуки.

Єпископ Сильвестр вийшов на відкритий простір, підняв руки вгору й помахав ними на знак, що хоче говорити. З його синіх очей на сиву бороду й на одяг котилися сльози.

— Єпископ промовлятиме! Єпископ промовлятиме! — лунали численні голоси.

Коли запанувала тиша, єпископ Сильвестр заговорив гучним голосом:

— Я Сильвестр, обраний єпископ Празький, як найвищий духовний пастир Богемії заперечую цей вибір. Він нечинний і гріховний перед триєдиним Богом. Якщо святий Адальберт, що править нам за взірець, відмовився від своєї посади, бо не міг відповідати за те, що його піддані не зреклися поганських звичаїв, то і я не можу відповідати за те, що довірені мені люди доброхіть і з радістю порушили заповідь Господню, і зрікаюся своєї посади. Молитва моя далі полягатиме в тому, щоб Господь не покинув цю країну через те, що її найкращі сини згрішили.

Після цих слів знявся несамовитий лемент. Єпископ із похиленою головою пішов на своє місце й сів. Більшість присутніх ладналися покинути залу.

Здик підійшов до єпископа Сильвестра, поклав йому обидві руки на плечі, глянув йому з обличчя й заговорив:

— Мій батьку й товаришу, з яким я в Єрусалимі молився на Гробі Господньому, тут немає ніякого гріха. Тут радше помилився Собеслав, що думав тільки про своїх дітей. Наш обранець урятує країну від занепаду, і прикро розчаруються ті, хто пов’язує з ним легковажні та егоїстичні сподівання.

Сильвестр витер полою сльози і проказав:

— Мій сину, це все-таки гріх. Навіть коли милосердя Господнє поведе через вашого обранця країну на вершину спасіння, кара все-таки спаде на голови кривоприсяжників.

— Станеться те, що має статися, — відказав Здик, — а кожен може бути покараний тільки за те, де він прогрішив.

— Таж так, — кивнув головою Сильвестр і підвівся, щоб вийти з зали. Чимало священиків обступили його і провели до дверей.

Вітіко підвівся й вийшов крізь двері, в які був заходив, у передпокій. Там він таки побачив священика, що привів його в залу і чекав тепер. Далі вони пішли разом.

Вони вже йшли по коридору, як із бічного хідника вийшов єпископ Сильвестр зі своїми священиками. Вітіко відступив і хотів пропустити старого. Але єпископ зупинився коло юнака і сказав:

— Моя добра і люба дитино, їдь до князя й повідом йому, що тут сталося, і скажи йому, що я позбувся всіх посад і невдовзі приїду.

Сказавши, єпископ зробив пальцями знак, немов благословивши, і пішов зі своїми священиками далі. Вітіко зі своїм проводирем ішов за ним трохи позаду.

На подвір’ї, куди вони вийшли, вже зібралося чимало людей. Люди стояли майже впритул одне до одного. Почасти вони прийшли з міста, а почасти повиходили з замкових приміщень. Посеред двору сидів верхи на коні Начерат у білих шатах, його обступили друзі та інші люди, бажаючи йому щастя. Син Начерата в розкішному вбранні сидів на коні поряд із батьком. Там були Велислав, Каста, Сміл з обома синами, військовий проводир Бен, а також чимало слуг, які тримали коней для своїх панів, і багато хто вже сідав верхи. Від брами крізь юрбу, сидячи верхи на білому коні, до Начерата пропихався молодий і гарний, вбраний у каштанові шати чорнявий Одолен, син Стрижа. Були там і русявий Дрслав, чорноволосий Богдан, гінкий Пржедбор, Мілота, Немой, Юрик, Бартоломеус, а червона пір’їна Домаслава височіла над головами решти вершників. Русявий, вбраний у зелене, Кохан верхи на чорному коні шукав собі дороги крізь юрбу до брами, за ним їхав Мілгост. Нагорі в одному вікні замку стояв єпископ Здик, поряд із ним священик Даниїл, абат із Бржевнова та інші. В усіх вікнах тиснулися люди. Там можна було побачити й чимало вродливих жінок. Дівчата та жінки з простолюду стояли на подвір’ї. Лунали радісні вигуки, вряди-годи вигукували ім’я нового князя, бажали йому щастя і благословили його. З одних дверей на подвір’я вийшов старий Болеміл. Навколо нього купчилося чимало молодих хлопців, які скидалися на його синів та онуків, в отакому супроводі він і пішов до брами.

На Вітіко ніхто не звертав уваги. Зі своїм священиком він ішов уздовж муру до виходу. Звідти він заквапився до міста. По дорозі йому траплялися люди, які спішили у Вишеград. Інші люди йшли або їхали верхи після заїзду в місто. Вітіко ще раз побачив єпископа Сильвестра, що зі своїми священиками повільно йшов до Праги. Вітіко в гурті кількох людей проминув його.

Дійшовши до заїзду, Вітіко розпрощався зі священиком, який супроводив його, подякував йому й попросив сказати превелебному єпископові Сильвестру, що він уже не може зайти до нього, бо повинен негайно їхати до хворого князя. Священик пішов, і Вітіко зайшов до заїзду. Там оглянув коня, попросив щось поїсти, а коли і він, і кінь покріпилися, знову накинув шубу на свій шкіряний обладунок, загорнув ноги, взяв дротик, сів верхи і виїхав із міста.

Вітіко їхав на північ, наближаючись широкою дугою до замку Гости. Він дозволяв собі зупинятися тільки для того, щоб кінь міг поїсти та відпочити. Перепочинки на ніч робив лише такі короткі, які давали йому змогу робити знання дороги і пора року. Дев’ятого дня місяця лютого він добувся до Гости і одразу пішов до князя.

— Ти привіз новини? — запитав князь.

— Так, — відповів Вітіко. — Четвертого дня місяця лютого на велелюдному з'їзді у Вишеграді, де були присутні багато високих і низьких панів обох земель, князем Богемії і Моравії обрано в разі твоєї смерті Владислава, сина твого покійного брата Владислава.

— Від кого ти маєш цю звістку? — запитав князь.

— Від себе, — відповів Вітіко, — я був присутній на з’їзді.

— Ти був присутній на з’їзді? — здивувався князь. — Як таке стало можливим?

— Я попросив превелебного єпископа Сильвестра посприяти, щоб мене вислухали, — пояснив Вітіко. — Вони вислухали мене і пустили на з’їзд.

— Мені шкода тебе, мій сину, бо я довго не житиму, — зітхнув князь. А за хвилину запитав: — Хто виступав?

— Зната, син Таса, висловив пропозицію, — відповів Вітіко, потім Здик, єпископ Оломоуцький, вихваляв твого небожа, а згодом Начерат, другий син Таса, відрекомендував його в довгій промові, а потім усі гукали його ім’я і вже ніхто більше не виступав і нікого не слухали.

— А що казав єпископ Сильвестр? — запитав князь.

— Він прокляв цей вибір, — мовив Вітіко, — а оскільки вони не відступилися від нього, зрікся своєї посади. Він просив передати, що скоро буде тут.

— А решта? — запитав князь.

— Старий лех Болеміл довго промовляв за тебе, а також жупан Дівіш, — відповів Вітіко.

— А де хрестик? — запитав князь.

Вітіко поліз у свою шкіряну куртку, дістав червону оксамитову скриньку й подав князеві. Князь узяв її, дістав хрестика, поцілував, знову поклав до скриньки і сховав її до дерев’яної скрині за ліжком.

— Гаразд, — сказав князь і махнув рукою Вітіко, щоб той вийшов, а сам обернувся до стіни і вже не розімовляв. Вітіко вийшов із покою.

Наступного дня князь викликав Вітіко. В покої були ще його дружина Адельгайда, донька угорського князя Альмуса, князева донька Марія, дружина австрійського маркграфа Леопольда, крім того, його найстарший син Владислав, Бореш, каштелян Гости, два священики, двоє богемських панів і лікар.

— Я скликав вас, підступіть ближче, — мовив князь. Коли всі підійшли, він казав далі: — Тобі, Вітіко, я винен велику подяку, моя княгиня подбає про неї. А ви, решта, слухайте. Мій батько, король Вратислав, збудував у Вишеградському замку нову церкву. Він похований у ній. Моя мати Сватава лежить коло нього. Поховайте мене коло них, як я помру. А тепер ідіть.

Того самого дня княгиня Адельгайда через Бореша викликала Вітіко до себе. Бореш завів його у велику комору, де лежали різні речі. Там стояла і Адельгайда з двома жінками. Побачивши Вітіко, вона пішла йому назустріч, подала йому білу руку й мовила:

— Вродливий юначе, ти виконав важливе завдання. Князь високо цінує його. Ми дуже вдячні тобі. Я висловлюю цю подяку добрими і щирими словами. Візьми оце вбрання, візьми оцю зброю, візьми оцю кольчугу і візьми оцю скриньку з золотом, ти ще молодий, воно стане тобі в пригоді. Можеш узяти ці речі, подарунки князя вшановують і значних, і малих. А ще я тобі скажу наступне: лишайся таким, яким ти є тепер.

— Висока пані! — мовив Вітіко. — Я, звичайно, недосвідчений, але буду намагатися вивчити, чого потребує чоловік. Я не заслужив цих подарунків, але приймаю їх як ласку від доброго й бідолашного князя і від вас, ясновельможна княгине, я завжди берегтиму їх зі щирою вдячністю.

Княгиня пучками правої руки поправила Вітіко локони, зобразила хрест на його чолі й махнула, щоб він пішов. Вітіко вклонився і вийшов. Чоловік, що прийшов разом із Борешом, заніс йому подарунки до кімнати.

Наступного ранку маркграфиня Марія поїхала назад в Австрію. Вона мусила їхати, бо її чоловік покинув замок на горі Каленберґ і знову готувався до війни з Баварією, до якої спонукав його єдиноутробний брат німецький король Конрад, що посів місце Генріха Гордого, і яку він сподівався виграти. Марію супроводили чоловіки, що мали гарні лати під шубами, і жінки в зимових уборах. То були австрійські шляхтичі та лицарі і придворні дами Марії. Молодий Владислав і чимало богемських панів приєдналися до супроводу. Вітіко з вікна своєї кімнати дивився на від’їзд гостей.

Десь опівдні того самого дня прибув абат з Острова, трохи згодом приїхало багато богемських панів: старий Дівіш, Боржебор, старий Любомир, Вшебор і Хотимир.

Пополудні приїхав єпископ Сильвестр. Із ним були Оттон, старший священик Праги, Гуґо, старший священик Вишеграду, абат з Кладрубів, Даниїл і кілька священиків. Єпископ пішов до кімнати хворого. Князь, побачивши його, заговорив:

— Сильвестре, товаришу моїх юних літ, відпусти мені мої гріхи, якщо Господь зможе простити їх мені.

Єпископ став перед ліжком навколішки на ослінчик і проказав коротку молитву. Потім удалися до приготувань, щоб князь прийняв увечері від єпископа останнє причастя.

Наступного дня, дванадцятого дня місяця лютого, князь попросив, щоб усі його родичі, а також пани і священики, присутні в замку, і Вітіко прийшли до нього. Коли всі зібралися, князь махнув рукою, щоб його син Владислав підступив ближче, і заговорив:

— Мій первородний сину Владиславе! Німецький король Конрад дав тобі у володіння Богемію та Моравію, а пани обох земель на з’їзді в Садскій визнали тебе. А тепер вони у Вишеграді обрали князем про випадок моєї смерті твого двоюрідного брата Владислава, сина мого покійного брата князя Владислава. Скорися йому і слухай його, щоб не сталося гріхів, які були за моєї молодості. Начерат не переможе Владислава. Ви почули мої слова, ти, Вітіко, ще молодий, і збережеш їх на багато років, а Адельгайда перекаже їх решті моїх дітей, коли вони виростуть. А тепер можете йти.

Люди один за одним повиходили з покою.

Тринадцятого дня місяця лютого приїхало ще багато панів із Богемії та Моравії.

Чотирнадцятого дня місяця лютого князь уже не розмовляв, він дививсь у незавішене вікно на схід, де жило ще багато галузок його роду, а коли в тому напрямі простяглися пополудневі тіні, його руки під ведмежою шкурою заворушилися, князь намагався скласти їх. Єпископ подав князеві срібного хреста, щоб той тримав його. До покою заходило дедалі більше людей. Лікар пильнував коло князя, священики стиха бурмотіли молитви, і, день ще не згас, як князь кілька разів глибоко вдихнув, потім повіки йому опустилися, риси обличчя застигли. Лікар подав рукою знак, що вже кінець.

— Сталося, — мовив єпископ. — Він отримає велику винагороду за те добро, яке вчинив, і простять йому те мале, де він грішив. А от проти нього грішили дуже багато.

Адельгайда підійшла до великого хреста Спасителя, що стояв у покої, стала навколішки і обіруч обняла його. Її обличчя зблідло, як у небіжчика, а очі запали ще глибше, ніж у нього. Владислав стояв біліший за побілену стіну. Решту дітей вивели до іншої кімнати.

Вітіко пішов, подався до своєї кімнати і дозволив потоку сліз ринути зі своїх синіх очей.

Тільки-но князь склепив повіки, з брами виїхав посланець. Начерат мав у замку людей наготові, а в усіх селах між замком Гостою і Прагою мав запасних коней.

Отож сімнадцятого дня місяця лютого Владислав, син князя Владислава, зійшов на престол князя Богемії.

Натомість Владислав, син князя Собеслава, втік до Моравії.

Тепер до замку Гости зібралися значні люди обох земель: Начерат, Здик, Сміл з обома синами, військовий проводир Бен, Домаслав, Славібор, Немой, Зната, Мілота, Собен, Бенеда та інші. З навколишніх жуп посходилися жупани, а з Праги прибуло багато високих і низьких людей.

Вісник, якого єпископ Здик посилав до князя, не встиг доїхати до його смерті.

Після попередніх готувань, пишно оздоблене золотом, чорним оксамитом і самоцвітами тіло померлого князя повезли до Праги на прикрашених конях у супроводі тих, хто був у фортеці, й тих, хто приєднався по дорозі. Новий князь, коли вони доїхали до Праги, вийшов назустріч їм і з усіма своїми радниками, воїнами, священиками, заможними міщанами і панами, які приїхали здалеку, а також простолюдом провів тіло до церкви Святого Віта, а потім до церкви у Вишеграді і, нарешті, до останнього місця спочинку, де Собеслава поховали коло його батька Вратислава і матері Сватави.

Вітіко був присутній на похороні. Його ноги ще ступали по рештках ялицевих гілок, які використовували під час свята зішестя на князівський престол, а очі ще бачили сліди на снігу, де товкся простолюд, якому кидали монети.

Коли минули врочистості з приводу зішестя на престол Владислава і похорону Собеслава, з Праги виїхали троє вісників.

Перший їхав до овдовілої княгині Адельгайди, щоб привітати її й висловити співчуття з боку князя.

Другий поїхав до найстаршого сина Собеслава в Моравію, щоб він, якщо хоче, повернувся в Богемію, його приймуть із приязню та любов'ю і щедро забезпечать.

Третій вісник поїхав із високими панами в їхніх найкращих уборах і довгою вервечкою коней, які везли одяг, золото і самоцвіти в замок на горі Каленберґ коло Відня, щоб для богемського князя посватати в Леопольда, маркграфа Австрійського, його сестру Ґертруду.

Вітіко викликали до-князя. Він мав їхати до нього у Вишеград. Коли Вітіко завели в кімнату до Владислава, князь сидів у каштановому вбранні на дерев'яному стільці за дерев'яним столом. Навколо нього сиділо чимало його друзів у пишних уборах. Князь був дуже поважний і блідий.

— Вітіко, — мовив він, — сядь на один із тих стільців.

Вітіко сів.

— Бачиш, — казав далі, всміхаючись, князь, — те, що приписав мені жартівник, таки справдилось!

— Ти не пам’ятатимеш моїх слів із лихою думкою, — зауважив Вітіко.

— Я пам’ятатиму їх із доброю думкою, — поправив його князь. — Наша дружба, що почалася коло Чинова, повинна тривати далі. Вітіко, мій дядько звернув на тебе увагу, я хочу вчинити так само.

— Високий пане, — заперечив Вітіко, — я прошу тебе, щоб ти мені тепер ще дозволив іти своїм шляхом.

— Отже, ти вважаєш мене за лихого князя, якому не хочеш служити, як ти й казав тоді, — мовив князь.

— Ні, — знову заперечив Вітіко, — я б тільки хотів зібратися з думками.

— Тож нехай буде так, як є, — погодився князь.

— Високий пане, якщо мені можна говорити, — сказав тепер син Начерата, — я б сказав, що він тепер зовсім інший, ніж тоді, як я думав про нього коло Чинова. Він стоїть навпроти тебе, і його, мабуть, треба ув’язнити, а коли провина його ще тяжча, то й покарати. Прихильники Собеслава затяті й заміряються на владу. Є Болеміл зі своїми численними синами та онуками, крім того, Дівіш і його прихильники, лихий Любомир, могутній у Дудлебах, потім Вшебор, Боржебор та інші. Вони занапастять тебе, коли ти не дослухаєшся до нашої поради, а ми ж вірні тобі.

Цієї миті в двері зайшов Начерат у дуже гарному білому вбранні. Він тихесенько сказав кілька слів князеві й вийшов.

— Вітіко, — озвався князь, — іди своїм шляхом. Я накажу, щоб тебе ніхто не ображав і не кривдив.

Вітіко підвівся зі свого стільця, вклонився і вийшов. На своєму сивому коні він поїхав до Сильвестра, що, зрікшись своєї посади, знову жив у монастирі в Сазаві, де раніше він був абатом. Вітіко подякував йому, а потім знову поїхав на південь країни.

4. Майоріли корогви

На шостий день після зішестя на престол князя Владислава в Празі відбулися вибори єпископа, бо Сильвестр наполягав на своїй відмові від посади. Єпископом Богемії обрали Оттона, старшого священика Праги, і одне посольство поїхало до святого отця в Рим, а друге в Обергіртен до архієпископа Майнцького, під чиєю патерицею перебувала й Богемія.

З Праги мало-помалу роз'їхалися люди.

Ще раніше виїхав Лех Болеміл зі своїми синами, онуками та почтом на захід Богемії, Дівіш — у свою жупу в Жатец, Немой — у Нетоліце, Хотимир — у Дечин на північ, Ктибор — в Усті, Любомир зі своїми людьми — в жупу Дудлеби, а Здик знову подався на свою єпископську кафедру в Оломоуц.

Натомість інші люди знову їхали до Праги. Серед них були молоді сини панів, найманці, ремісники, різноманітні митці, вчені, блазні, співці, гравці на козі, євреї, шльондри, міняйли тощо.

Владислав ще заповнював посади. Він лишив людей, які служили за Собеслава, на їхніх посадах. Найближчими до нього були його брати Дипольд та Генріх і старий лех Начерат.

Невдовзі після вибору єпископа Владислав зі своїм почтом молодиків поїхав у замок Госту. В замку Адельгайда, вдова Собеслава, звеліла завісити покій, де помер князь Собеслав, темними тканинами; ліжко з ведмежою ковдрою і скриня, з якої покійний князь діставав хрестика для єпископа Сильвестра, і дерев’яний стілець, на якому вона сиділа, доглядаючи князя, й далі стояли в покої. Хрест, який Адельгайда обняла після смерті Собеслава, прибили в простінку й поставили перед ним ослінчик. Коло задньої стіни покою княгині поставили ліжко, де вона спала вночі. Владислав, під’їхавши до замкових мурів, послав до Адельгайди чоловіка запитати, чи можна йому прийти до неї. Вдова переказала через того чоловіка, що чекає князя. Князь зайшов до фортеці з двома друзями — Велиславом та Одоленом, — і його провели до темної кімнати. Коли він зайшов, Адельгайда підвелася, обоє вклонилися одне одному, служниця подала князеві дерев’яний стілець, обоє сіли, і вдова запитала:

— Чого ти хочеш, мій ясновельможний родичу?

— Ясновельможна тітко, я приїхав, — відповів Владислав, — щоб власними вустами висловити своє співчуття з приводу тяжкої втрати, якої ти зазнала внаслідок смерті твого чоловіка славетного князя Собеслава, і власною персоною запропонувати тобі захист із боку моєї влади, а також запевнити, що я дбатиму про твої потреби і потреби твоїх дітей, ти зажди матимеш змогу жити в будь-якому місці країни, ти маєш вільний вибір.

— Мій любий і добрий небоже, — відповіла Адельгайда, — ти вже в перші дні свого володарювання прислав мені вияв співчуття, і я через твого посланця подякувала тобі, а тепер ти прийшов сам висловити своє співчуття, і я теж сама висловлюю тобі свою вдячність. Ти любив мого чоловіка, він знав про це і теж любив тебе. Він мав іншу думку про тебе, ніж твої ближні, і його думка була й моєю думкою. Добре, що так склалося. А оскільки людина має думати й про земне, і то не для себе, а для своїх дітей, я дякую тобі за твою пропозицію дбати про мене й відхиляю її, бо нашого майна досить для мене і моїх малих дітей, уживай свою владу на те, щоб жоден шляхтич твоєї країни не зашкодив їй. Вибір мого житла нехай припадає на цей замок, я не бажаю ніякого іншого.

— Нехай буде по волі твоїй, — кивнув Владислав, — і, поки Господь дає мені владу, я захищатиму тебе. Я допомагатиму виховувати твоїх малих дітей для піднесення нашого роду, а з більших Марія вже в добрих руках Леопольда, маркграфа Австрійського, і буде через його сестру Ґертруду ще тісніше пов’язана зі мною і з країною, а твого сина Владислава я запрошу з Моравії в Богемію, щоб виділити йому майно, як і личить молодій галузці священного дерева роду Пржемисла. Лишайся зі своїми дітьми в цьому замку, поки в країні мир, і так довго, як хочеш, ти ж бо бережеш пам’ять про Собеслава.

— Ця пам’ять не зміниться ніколи, — промовила Адельгайда.

— У цьому домі твоє серце не одужає, — зауважив Владислав.

— Але мені тут найкраще, — відказала Адельгайда.

— Тож нехай буде так, — погодився Владислав.

— Нехай, — зітхнула Адельгайда, — і нехай не зникне моя довіра до твоїх слів.

— Я візьму цю довіру з собою в дорогу як радість, — усміхнувся Владислав.

— А тепер накажи своїм людям, — запропонувала Адельгайда, — зайти в замок, щоб їх почастували. Тут ще є припаси з часів Собеслава. Бореш подбає.

— Я не вестиму своїх людей у замок, щоб вони не заважали тобі, — відмовився Владислав. — У нас є свої припаси на в’ючних конях і ми можемо споживати їх де завгодно. Бореш лишиться твоїм каштеляном, тільки в питаннях розбудови цього замку та його безпеки він повинен слухатися мене.

— Тоді, моя люба Агнесо, принеси три келихи вина для трьох чоловіків, — звеліла Адельгайда.

Одна з жінок, які були коло Адельгайди, вийшла з кімнати і принесла на таці три срібні келихи з вином. Адельгайда взяла найгарніший келих, відпила з нього й подала Владиславу. Він підніс його до вуст і випив вино. Два інші келихи подали Велиславу та Одолену, і вони теж випили.

— Ну, тепер ти вже почастувала нас у своєму домі, — мовив Владислав, — і ми прощаємось. Дозволь мені, ясновельможна родичко.

Владислав підступив і поцілував Адельгайду в чоло. Потім став перед нею, та вона підняла вгору руки, поклала йому на голову і теж поцілувала його в чоло.

— Нехай Господь освятить усі твої дії, — промовила Адельгайда.

— Нехай твоя молитва лише забезпечить, що найкращі дійдуть до своєї мети, — відповів Владислав. Потім ще раз узяв Адельгайду за руку і обернувся, щоб іти. Тримаючись за руку князя, вона пішла поряд із ним аж до дверей. Потім обоє вклонилися, пустили руки, Владислав вийшов, Адельгайда повернулася в кімнату.

Від Гости Владислав зі своїми людьми знову поїхав до Праги. Прибувши до міста, послав вісників до панів Юрика, Богуслава і Здеслава. Коли всі троє приїхали до нього, сказав їм:

— Приготуйтеся ви, троє, і їдьте до міста Києва, там ви знайдете чоловіка з роду нашого святого Пржемисла. Це Оттон, син Оттона Чорного, сина Оттона Гарного, що був братом короля Вратислава. Після битви під Хлумецом, у якій його батько загинув від вояків Собеслава, він утік і вже не повернувся. Скажіть йому: Владислав, князь Богемії і Моравії, переказує тобі своє вітання і звелів сказати: Оломоуцьке князівство належало твоєму дідові Оттонові, належало твоєму батькові Оттонові й належатиме тобі, третьому Оттонові. Їдь із нами і йди до князя Владислава, щоб він передав тобі твою землю. Я накажу приготувати листи, які ви маєте передати тому чоловікові. Тим часом оберіть собі супровід і впорядкуйте свої справи.

Троє чоловіків пообіцяли виконати все і вийшли з покою.

Потім князь послав посланців до панів Богдана, Сезими і Звеста. Вони прибули, і князь сказав їм:

— Вас, чоловіки, я прошу поїхати до Моравії до міста Зноймо. Там у князя Конрада живе первородний син покійного князя Собеслава на ймення Владислав. Скажіть йому: Владислав, князь Богемії та Моравії, переказує тобі з любов’ю та приязню, що, оскільки першим послам, які запросили тебе до Богемії, ти відповів, що охоче б приїхав, він просить тебе, щоб ти не погребував супроводом цих людей по дорозі до Праги, бо ж він тобі як брат, він дасть тобі те, чого вимагає твій статус і походження, і ти уславиш будь-яке місце, де захочеш оселитися. А якщо ти не приїдеш до нього разом із його людьми, він із жалем побачить, що ти неприязно ставишся до нього. Приготуйтеся, а потім візьмете листи, які напишуть йому.

Князь відпустив тих панів, і вони вийшли. А вже обравши собі супровід, спорядившись і отримавши листи, поїхали в Зноймо.

Місяць березень уже наближався до кінця, і в Богемію приїхала Ґертруда, наречена Владислава, сестра Леопольда, маркграфа Австрійського. З нею приїхав численний почет дам і панів. Там були Хунрад фон Ашпарн, Бруно фон Пузінберґ, Вернгард фон Брун, Гадмар і Альберо фон Хунрінґ, Генріх фон Ґундрамсдорф, Мархард фон Гінтберґ, Генріх фон Містельбах, Гартунґ фон Руенеґ і Вольфтріґіль фон Штайн. Князь вислав їй назустріч таке саме число людей, поїхали Начерат, Сміл, Бен, Зната, Мілота, Бартоломеус, Вецел, Дрслав, Домаслав і Стибор. Вони вирядились в усю пишноту, яку давало змогу забезпечити їхнє багатство, чекали процесію на кордоні й провели її до Праги. Там відбулися заручини, а потім князь Владислав і княгиня Ґертруда одразу поїхали у Вюрцбурґ, щоб сьомого дня місяця квітня зустрітися в тому місті з німецьким королем Конрадом, єдинокровним братом Ґертруди.

Владислав, повернувшись, поїхав із почтом по своїх замках. Приїхав у перший, оглянув, дав розпорядження. Потім у другий, теж оглянув і розпорядився, і так далі.

А Вітіко, попрощавшись із Сильвестром, поїхав на південь через містечка Добріш, Пісек і Нетоліце, аж поки добувся до великого лісу, що на півдні й на заході відокремлює Богемію від Баварії. Тепер на гіллі й на землі між стовбурами лежав сніг і часто дуже довго панувала зимова тиша. Вітіко заїхав у ліс і їхав по ньому. Подекуди він брав провідників. Опівдні третього дня, їдучи поміж дерев, Вітіко вибрався пологим схилом на рівну загострену, але безлісну гору, на вершині якої стояв червоний хрест. Вітіко проминув гору й під’їхав на південному схилі до церкви з високими вікнами, на червоно-бурій ґонтовій покрівлі її дзвіниці снігу вже не було. Навколо церкви на невеликій відстані від неї тягнувся мур. Від церкви земля полого опускалася на південь, і на тому схилі видніли два ряди хат і хижок. Позаду них і між ними ще росли лісові дерева. Далеко внизу простерлася гола долина, а по той бік долини здіймалася лісова стіна, вища та могутніша за всі ті, які досі доводилося проїздити Вітіко. На південь від тієї стіни мали бути ліси та луки, по яких Вітіко приїхав два роки тому, коли попрощався з Генріхом і його родиною.

Вітіко під’їхав до муру навколо церкви, а потім заїхав поміж хат. Трохи далі на схід від місця, де вже кінчалися хати, стояла кам'яниця. Вітіко відхилився від напряму свого руху й поїхав вузькою сніговою стежкою, яка тягнулася перед ним до кам'яниці. Доїхавши, заїхав у відчинену браму в мурі, що стояв перед будинком, на подвір'я. Його формували сама кам'яниця, брама, мурована клуня; мурована комора й мурований хлів. На подвір'ї Вітіко спішився. З кам’яниці вийшов літній чоловік. Побачивши його, Вітіко крикнув:

— Бувай здоровий, Мартине!

— Вітіко, це ви! — гукнув старий чоловік. — Господи, яка радість! Тепер слід одразу подбати про коня.

Обидва повели коня в стайню, розсідлали та розгнуздали його, прив'язали недоуздком і накрили грубою вовняною попоною, щоб тварина остигала повільно. Потім добре зачинили двері стайні й пішли до будинку.

— Давно вас тут не було, Вітіко! — мовив старий.

Вітіко скинув грубий вовняний плащ, зняв із голови шкіряний шолом, поклав його на стіл і сам сів на стілець.

— Так, це я, — сказав Вітіко, — і довгенько поживу тут.

— Для мене це велика радість, — усміхнувся старий, — але як ви зможете жити взимку в лісі?

— Узимку, а може, й довше, — відповів Вітіко.

— Ну, тоді треба підготувати дім, — кивнув головою старий, пішов до дверей кімнати, прочинив їх і гукнув: — Люсіє! Люсіє!

Зайшла служниця, вбрана в коротку темну сукню зі зборками, білий фартух і білу хустку на голові. Запитала, чого старий хоче.

— Син господині цього дому житиме тут і взимку, і влітку, а можливо, ще й довше, — пояснив він. — Ти повинна зварити йому їсти, розпалити в печі й належно опорядити дім.

— Зараз розпалю, — відповіла дівчина, — поставлю страву на плиту, а коли все закипить, піду до Доротеїної Агати, щоб вона разом із сестрою допомогла мені прибрати в домі.

— Гаразд, роби, — мовив старий, і служниця вийшла зі світлиці. Потім старий звернувся до Вітіко: — Ми вже поїли, тож вам треба трохи почекати, поки вам приготують щось нове.

— Чекати не важко, — кинув Вітіко.

— А вас довго не було в цьому вашому домі, — зауважив старий.

— Що ж, тепер я вже тут, — сказав Вітіко.

— Нехай вам тут добре живеться, — побажав старий.

— Так, як тут є, буде добре й для мене, — мовив Вітіко, потім підвівся, відстебнув меч від пояса, поклав на стіл і додав: — Тут він мені, звісно, не знадобиться. — Згодом зняв із рук хутряні рукавиці й поклав коло меча. Знову сів на стілець і докинув: — Отже, я тепер тут.

Старий теж сів на стілець трохи поодаль від Вітіко й не запитував, звідки приїхав юний вершник. Вітіко теж нічого не казав, і отак вони сиділи якийсь час мовчки. Зрештою Вітіко заговорив знову:

— Нам треба далі подбати про коня.

Чоловіки підвелися й пішли до стайні. Вітіко помацав тварину рукою, чи добре вона охолола. Потім насипав їй у жолоб чистого вівса. Старий поклав чистої соломи про випадок, якщо кінь потім захоче лягти і спочити. Трохи згодом приніс йому ще й води. Потім чоловіки ще кілька разів навідувались до коня, аж поки остаточно подбали про нього.

Минула десь година після приїзду Вітіко, і в світлицю зайшла служниця з білим обрусом, зняла меч, шолом і рукавиці зі столу на лаву і накрила стіл обрусом. Потім поклала перед Вітіко дерев’яну тарілку і столовий прибор. Згодом принесла хліб, варену і копчену свинину, квашену капусту, галушки з житнього борошна і пиво.

Вітіко їв страви, поки втамував голод, і пив пиво, поки втамував спрагу. Потім зі столу прибрали.

Люсія відчинила двері, які вели в кімнату поряд зі світлицею. Прийшли ще дві дівчини з водою в шапличках, зі жмутками соломи та піском і почали терти підлогу. Впоравшись із цією роботою, відчинили вікна, щоб холодне зимове повітря висушило підлогу. Потім до каркаса, зробленого з ялицевих брусів і дощок, поприв’язували свіжу чисту солому, накрили її зверху полотном, а на полотно поклали солом’яний матрац і вовняні укривала та хутра, готуючи Вітіко місце ночівлі. Після цього зачинили вікна, посипали суху підлогу білим піском, запалили в грубці вогонь із ялицевих полін. Коли кімната нагрілася, туди перенесли плащ Вітіко, його меч, шолом і рукавиці, частину тих речей поклали на лаву, а частину — на скриню, що стояла в кімнаті. Зрештою вже й Вітіко запросили зайти до кімнати.

Вітіко перейшов до кімнати, а дівчата тепер заходилися терти підлогу у світлиці і прибирати в ній, протирати лаву, інші лави навколо печі, стільці та стіл. Як вони вже скінчили роботу, посипали підлогу піском, нагріли світлицю і прибрали свої причандалля, старий відчинив двері кімнати, вивів Вітіко і сказав, що обидва покої будуть його житлом, поки йому до вподоби жити в цьому домі.

Старий ще говорив, як до світлиці зайшов чоловік у короткому баранячому кожусі, в баранячій шапці і з сокирою на плечі. Старий сказав йому:

— Цей молодий вершник — син нашої господині, він житиме тут у домі, поки вважатиме за слушне.

Потім старий звернувся до Вітіко:

— Це слуга Раймунд. Він був у лісі, де колов дерево, а тепер повернувся, бо вже сутеніє. Отже, ми троє доглядаємо будинок: я, слуга Раймунд і служниця Люсія. Поденниці, яких ми наймаємо, допомагають тільки під час великих робіт.

— А де живете ви, якщо відступили мені для життя простору світлицю цього дому, та ще й кімнату? — запитав Вітіко.

— У будинку ще вдосталь місця, — відповів старий. — Може, ви не знаєте, але ми ніколи не живемо у світлиці та кімнаті, я живу в покоїку, що навпроти світлиці, його вікно виходить на подвір’я, Люсія спить у кімнаті коло кухні, а слуга — у дерев’яній загородці в стайні. А є й інші місця.

— Якось пристосуємось, — мовив Вітіко.

— Ми служитимемо вам в усьому, чого ви потребуєте, — запевнив старий.

— Мартине, я багато не вимагатиму, — махнув рукою Вітіко, — і допомагатиму вам, де зможу, у вашій роботі.

— Це було б неправильно і несправедливо, — заперечив Мартин.

— Авжеж, неправильно! — підтримав його слуга.

— Та не сперечаймося, — мовив Вітіко, — якось воно буде.

— Так, так, — погодилась прислуга.

Потім слуга подав Вітіко руку і вийшов із кімнати.

Тим часом настав вечір. Вітіко з допомогою Мартина доглянув коня, поїв трохи юшки, яку принесла Люсія, замкнув двері світлиці, коли Мартин уже пішов, і ліг спочивати в кімнаті на ялицевому ложі.

Наступного дня вранці, тільки-но засіріло, Вітіко запитав Мартина, чи той може знайти йому взуття, в якому можна було б ходити по глибокому снігу. Мартин сказав, що так, і привів шевця, що виготовляв таке взуття. З принесених чобіт Вітіко вибрав собі пару міцних шкіряних чобіт із високими халявами, заплатив за них і одразу взувся. Споживши сніданок, який Люсія приготувала з молока та борошна, доглянувши коня, Вітіко, коли сонце вже показалося над сосняком, що ріс на схід від села, вийшов із кам’яниці й вирушив на прогулянку. Він пішов вузенькою стежкою до хат, пройшов між ними нагору, проминув церкву і став вибиратися на гору, де стояв червоний хрест. Він не знайшов стежки, тож був змушений чалапати по снігу. Вітіко йшов поміж синюватих кущів ялівцю, які де-не-де визирали з-під снігу, і зрештою добувся до червоного хреста. Там він проказав коротеньку молитву, а потім роззирнувся. Коло його ніг під горою лежало село зі сніговими покрівлями хат і хижок. Із коминів де-не-де курився дим. Далі внизу тягнулася видовжена біла поверхня долини. Вітіко знав, що там тече Влтава, але річки не бачив, усе було вкрите однаковим білим сніговим укривалом. Долину обступав густий ліс. На схід від хатин не дуже далеко від них ріс сосняк. Далі на південь від нього тягнувся широкий і могутній вкритий лісом гірський хребет, край якого, на відстані, певне, чотирьох годин ходу, вже видавався синюватим. Вітіко знав його дуже добре. То був ліс святого Хоми, на краю якого там, де був образ святого апостола Хоми, він стояв два роки тому з провідником Флоріаном, а потім спустився звідти до Влтави і хат Фримбурка. Вітіко довго дивився на ліс. Потім глянув на південь, на лісову стіну, по той бік від неї мав бути Айґен, звідки він вийшов разом із провідником Флоріаном. Потім Вітіко спрямував свій погляд на захід, на ще вищу лісову стіну, вряди-годи позначену скелястими хребтами, видними в ранковому світлі, десь там було Чорне озеро, на яке він із Вольфом дивився зверху і про існування якого з такої далечіні навряд чи можна було здогадатися. На півночі дуже близько до своєї гори Вітіко бачив лісову завісу, крізь яку проїхав учора верхи і за якою ген далеко лежала Прага, яку два роки тому він відвідав із наказу князя Собеслава і яку знову тепер покинув.

Вітіко, вволю насолодившись краєвидами, перехрестився перед хрестом, проказавши звичайні слова, і сліпучими снігами став спускатися вниз.

Наблизившись до хат, він пішов до маленької кам’яниці, що стояла коло церкви, зайшов усередину і ступив до кімнати. Там перед грубою книжкою сидів старий із сивою бородою. Коло грубки сиділа і пряла стара жінка.

— Радий бачити вас, вельмишановний пане, — промовив Вітіко, — я зайшов до вашої кімнати, щоб привітати й відвідати вас.

— Агов, Вітіко, — сказав старий, підводячись, — ти знову повернувся в Плану? Який ти гарний і свіжий! Щиро вітаємо тебе!

Бабуся встала від прядки, протерла своїм синім фартухом стілець і подала гостеві, щоб він сів. Вітіко сів.

— Тож ви й досі парох у Плані? — запитав Вітіко старого.

— Так, я ще й досі тут, — відповів старий, — і хотів би й лишатися тут, а невдовзі й померти як парох Плани. Ви б бо знаєте мою сестру Анну?

— Авжеж, — відповів Вітіко і глянув на пряху. Жінка відповіла йому приязним поглядом синіх очей.

— Плана — дуже гарне село, — похвалив парох. — Воно чудово розкинулось у лісі й має велике значення. Коли християнство ще не поширилось, а вся Богемія ще дотримувалася поганства, тут жили двоє християн-відлюдників, які обробляли латку землі, що через те й дістала назву Горні Плана, і поширювали християнське вчення. Через те тут і церкву збудували, вона дуже давня. Численні відлюдники у великому і широкому лісі були першими проповідниками християнського вчення в цьому краї. Ви надовго сюди приїхали?

— Можливо, пробуду тут довше, ніж звичайно, я ще не знаю, — відповів Вітіко.

— Тоді ви часом і до мене зазирнете і дозволите, щоб і я вітав вас у вашому домі, — промовив парох.

— Буду заходити, і для мене буде радістю бачити вас у себе, — сказав Вітіко.

Стара Анна, що була вийшла з кімнати, тепер повернулася і принесла на тарелі хліб, сіль і пивний мед у скляному келиху. Поставила те все перед Вітіко на стіл і проказала:

— Ласкаво просимо почастуватись!

Вітіко взяв скибку хліба, посолив і став їсти. Потім ковтнув із келиха. І одразу підвівся, щоб іти.

Старий парох зняв баранячий кожух із цвяха на стіні, вдягнувся і вивів Вітіко з дому.

Трохи нижче від дому пароха Вітіко проходив повз кузню. Там підковували коня. Вітіко підійшов ближче, зазирнув, оглянув коня, а потім розмовляв із ковалем і власником коня про коня і про деякі інші речі.

Вітіко розмовляв отак із багатьма чоловіками і жінками, що, коли він проминав їхні оселі, виходили привітати його.

Опівдні Мартин, Люсія і Раймунд уже мали їсти разом із Вітіко за великим столом у світлиці.

Пополудні Вітіко поїхав на своєму коні на схід у ліс і за дві години повернувся.

Увечері, коли коня вже доглянули, а Раймунд і Люсія впоралися з доглядом худоби і Люсія занесла молоко з хліва в комору, на світнику коло стіни завдяки повним сосновим шишкам горів такий яскравий вогонь, що сяяла вся кімната. Мартин, Раймунд і Люсія мали приходити до світлиці, щоб сидіти там увечері, як вони звичайно й сиділи, коли не було Вітіко. Треба було пускати до хати навіть Мартинового сірого смугастого пса. Люсія пряла коло світника, Раймунд трохи далі лагодив ціп, а Мартин сидів без роботи на лаві коло печі. Вітіко сидів на стільці. Собака лягав під стіл.

Після сьомої години вечора до покою зайшов чоловік у кожуху, смушковій шапці, грубих білих вовняних штанах і важких чоботях.

— Слава Богу! — проказав чоловік.

— Дякувати Богу! — відказали присутні.

— Томе Йоганнесе, скрипалю, ти ще живий! — зрадів Вітіко. — Мене страшенно тішить, що ти відвідав нас! Як там твоє мистецтво?

— Агов, Вітіко, — відповів чоловік, — тож ви ще пам’ятаєте мене! — А як мистецтво? Весіль уже майже немає, а на танцях музик щораз більше стає. З ріпи на своєму полі я можу жити краще, ніж із мистецтва.

— То живи тепер і з ріпи, і з мистецтва, — мовив Вітіко.

— А що вас привело до нас узимку? — запитав чоловік.

— Так склалося, — мовив Вітіко.

— А ви тепер побудете в нас довше, ніж раніше? — запитав чоловік.

— Як складеться, я й сам ще не знаю, — відповів Вітіко.

Поки точилася розмова, Мартин поклав на стіл буханець чорного житнього хліба та ніж, поставив сіль. Чоловік сів за стіл, відрізав собі скибку хліба, посипав сіллю і їв.

Потім вони розмовляли про всяку всячину: про тих, хто помер, і тих, хто взяв шлюб; про тих, хто пішов у широкий світ, і тих, хто прагнув війни у внутрішніх землях, щоб піти туди і розжитися здобиччю. Розмовляли про рільництво, плекання худоби, про те, що діється в лісі, і загалом про те, що є нового у світі, та про інше.

Коло дев’ятої години чоловік підвівся, побажав на добраніч і пішов. Люсія винесла з покою прядку, Мартин із собакою і Раймундом пішли спати, а Вітіко вмостився на своєму ялицевому ложі, лишивши двері з кімнати до покою відчиненими і давши дотліти сосновому поліну на світнику.

Наступного ранку Вітіко оглянув, як оглядав учора вдень гору, долину і ліс, дім, у якому він жив, і своє господарство. Оглянув два запряги волів, корови, вівці, свині, птаство, а також клуні, дровітню, возівню, комору і льох. Потім пішов до трьох найближчих сусідських хат і провідав їхніх мешканців. Поївши, знову поїхав на своєму коні в ліс. Пополудні наказав, щоб прийшов кравець, і замовив собі вбрання з грубої біло-сірої вовняної тканини, яке можна було б виготовити і одягати в лісі. Через Мартина придбав собі й сіру повстяну шапку.

Увечері в освітлений покій до Вітіко прийшло четверо чоловіків у кожухах: скрипаль Том Йоганнес, стельмах Стефан, ткач Христ Северин і тесля Давид. Мартин знову поставив перед гістьми хліб та сіль, і вони їли, як і Том Йоганнес учора. Люсія сиділа коло світника і пряла, Раймунд нарізав із букових колод довгі скіпки, Мартин плів широкий пояс, Вітіко також. Як і вчора, розмовляли про різні речі, а близько дев’ятої години гості попрощалися й пішли додому.

Третій день був приблизно таким самим, як і два попередні.

Четвертого дня десь опівдні до кам’яниці під’їхав на винохідцеві якийсь чоловік. Він був у дуже бахматому темно-бурому вбранні й підперезався шкіряним поясом. На голові мав чорну смушкову шапку, що закривала вуха й потилицю. Він сидів на винохідцеві поміж двох в’юків із невичинених борсучих шкур. Коли вершник заїхав на подвір’я, Вітіко і Мартин вийшли з дому. Прибулець спішився і мовив:

— Вітіко, Бореш щиро вітає тебе, тут нічого не бракуватиме!

— Добре, — мовив Вітіко. — Коли ти виїхав із замку Гости?

— Дев’ять днів тому, — відповів чоловік. — Сніг дуже заважав мені їхати.

— Але ти щасливо добувся, — всміхнувся Вітіко. — Раймунд допоможе тобі відв’язати в’юки, а ти заведи коня до стайні й заходь до покою, тобі треба покріпитись.

Мартин гукнув Раймунда, а коли той прийшов, вони відв’язали в’юки від коня і Раймунд заніс їх до кімнати Вітіко. Вітіко пішов за ним. Чоловік завів коня в стайню і пішов до покою. Там він скинув своє вовняне верхнє вбрання, смушкову шапку і сів за стіл. Йому подали пиво і хліб.

Вітіко пішов у кімнату, невдовзі вийшов і тримав у руці зашитий у лисячу шкуру пакуночок.

— Ось річ, що була замотана в одному з в’юків, я не знаю, що це, — мовив він.

— Усе гаразд, — відповів чоловік. — Бореш дав мені і сказав, що я повинен дуже пильнувати цю річ, тому я й замотав її у в’юк.

Вітіко розрізав шов, і показався поганенький пояс із лисячого хутра. Пояс мав залізні пряжки й був підшитий шкірою. Вітіко, ще раз оглянувши хутро, знайшов папірець, на якому рукою Бореша були написані слова: «Ясновельможна княгиня Адельгайда подарувала багатьом людям покійного князя якусь князеву річ, тож і тобі, Вітіко, дарує пояс, який князь одягав у саксонському поході, вона дарує його тобі, бо князь сказав, що ти в тому поході засвідчив свій розум, і дає ще й тому, що князь сказав, що ти їздив задля нього в Прагу, наражаючись на велику небезпеку».

Вітіко якийсь час тримав пояс у руках і розглядав його. Потім пішов у кімнату й поклав його до скрині. Після цього розкрив грубі в’юки і дістав складені речі. Там були одяг і спорядження вершника. Вітіко склав усе в скриню, де вже лежав пояс. Потім вийшов у світлицю й мовив:

— Усе гаразд. Побудь у нас так довго, як хочеш. Я дам тобі потім винагороду, і ти знову зможеш рушити в путь.

— Коли ваша ласка, я відпочину один день, а потім вирушу назад, — мовив чоловік.

— Роби, як тобі до вподоби, — погодився Вітіко. — А де тепер ясновельможна княгиня?

— У замку Госта, — відповів чоловік.

— Отже, вона ще досі в замку, де помер її ясновельможний князь, — відзначив Вітіко.

— Вона спить у покої, де помер її ясновельможний чоловік, — повідомив посланець.

— А хто коло неї? — запитав Вітіко.

— Її малі діти.

— А де Владислав? — запитав Вітіко.

— Утік до Моравії, бо боїться нового князя, — відповів посланець.

— Її біль уже стишився? — розпитував далі Вітіко.

— Так, — підтвердив посланець, — вона вже навіть не згадує.

— А вона довго перебуватиме в Гості?

— Не знаю, — відповів посланець.

— Гаразд, — зітхнув Вітіко і замовк.

— Я маю ще лист від Бореша, — мовив посланець.

— Що ж, давай його.

Посланець розстебнув свій камзол, дістав звідти сірий папір, розгорнув його й подав паперовий пакуночок, перев'язаний рожевим шнурком і запечатаний воском. Вітіко розгорнув складений лист, прочитав написані рядки й проказав:

— Я напишу відповідь.

Вітіко пішов до своєї кімнати.

Посланець і цей день, і наступний гостював у кам'яниці. Спати він лягав на сіно в стайні, де стояв його кінь. Уранці третього дня він уже готувався до від'їзду. Отримав від Вітіко винагороду і взяв лист до Бореша. Потім у своєму бурому вбранні та чорній смушковій шапці поїхав вузенькою, протоптаною в снігу стежкою до хат, далі вгору між хатами, проминув гору з хрестом і лісовий схил, по якому шість днів тому приїхав Вітіко.

Після від’їзду посланця в кам’яниці все знову було так, як і раніше. Вітіко вдягав уже пошите біло-сіре вовняне вбрання, а на голову — сіру повстяну шапку. Вбрання складалося зі свити з застібками і штанів, поверх яких взували чоботи. Вітіко тепер щодня одягався так. Разом із Мартином він порядкував домашніми справами, радився з ним, наказував зробити те або те і сам багато працював. На своєму коні він щодня майже їздив години на дві до лісу. Крім того, їздив і в гори, і в долини та досліджував їх. Часто виїздив на Кржижову гору, де стояв хрест, і оглядав околиці. Свого коня Вітіко доглядав сам із допомогою Мартина.

Увечері, коли у світнику палахкотів вогонь, завжди сходилися чоловіки. Тепер інколи навідувалися ще й коваль Петер Лауренц, муляр Пауль Йоахім, полотняний ткач Адам, шинкар Захарія, а також Матіас, Норберт, Якоб та інші. Коли в світлиці у Вітіко відбувалися посиденьки і сходилися з прядками дівчата та жінки, щоб прясти за розмовами, заходили ще й парубки та юнаки, скажімо, гірник Філіп, Маз Альбрехт, рожевощокий Урбан, що був родичем коваля Лауренца, Віт Ґреґор, цимбаліст Ламберт, Вольфґанґ, Андреас, дудар Авґустин і багато інших. Інколи співали дівчата, інколи хлопці, інколи дівчата з хлопцями разом або по черзі. О дев’ятій годині вечора всі розходилися.

Не раз увечері Вітіко заходив до якоїсь іншої хати, і так само й Мартин, слуга Раймунд і Люсія, коли йшла до когось прясти. Тоді Вітіко їв хліб та сіль, що ними частували його, сидів у світлі світника й розмовляв із чоловіками або жінками, присутніми в домі. Інколи він навідував прядильні посиденьки, сідав поміж співаків і співачок, які пряли, і хвалив якусь пісню або ганив, якщо вона не подобалася йому. Він приглядався до розваг, скажімо, коли були танці і скрипаль вигравав на скрипці, дудар грав на дуді, цимбаліст — на цимбалах або коли люди ковзались на кризі, інколи він і сам брав участь у тих розвагах. Вітіко провідував одного за одним усіх жителів села, а коли йшов по вулиці і здибався з кимсь або коли гуляв десь пішки чи верхи і бачив кого-небудь, хто, скажімо, вивозив на грубих дощаних санях гній на поле, або віз ліс додому, або йшов кудись на роботу чи в ліс, то зупинявся коло нього й розмовляв. Вітіко часто навідувався до сивого пароха, та й парох часто ходив до нього. У святкові дні Вітіко ходив до церкви, де збиралися всі селяни, а також люди з багатьох хатин, захованих у навколишніх лісах.

Вітіко спостерігав, як працюють селяни, намагався з’ясувати, як вони зберігають свої припаси і розподіляють їх для споживання, як вирощують свійських тварин і виготовляють рільницьке знаряддя: плуги, борони; а також ткацькі верстати, шаплики, цебра, кошики тощо, як вони з допомогою сокири, пилки та молотка опоряджують свої хати або найлегшим способом підвозять до них на санях ліс, який рубають узимку; як із допомогою нечисленних ремесел вони задовольняють усі інші потреби свого життя.

Вітіко брав участь у спільних роботах, коли, наприклад, треба було прокласти дорогу крізь сніг, або знайти стежку і позначити її тичками, бо стара стежка разом з її тичками вже десь зникла, або вирушити на лови, щоб уполювати вовка або якогось іншого звіра, чи вжити заходів, щоб дикі тварини не заходили в село.

Вітіко брав участь і в інших громадських справах, скажімо, в нарадах та інших спільних діях.

Отак минав час, іноді світило яскраве зимове сонечко, інколи лютувала заметіль, справжня буря, а іноді зимовий туман чіплявся за гілля ялиць.

Дні подовшали. Сонце вранці набагато раніше сходило над соснами, а ввечері синя поверхня озера ще довго відображувала золото небес. Уже не чулося вовчого виття, натомість лунали крики оленів, заклики глухарів, швидкий спів перших жайворонків.

Ліси втратили свій сніговий покрив і вже почорніли, сніг струмками збігав із гір у долини, аж поки вже ніде не видніло жодної білої латки. На довгастій поверхні долини луки простиралися тільки в її нижній частині, де серед блідої зимової трави ясніла синя стрічка Влтави. Вище вгорі тягнулися бурі смуги зораних ланів, а то й зелені, де росла озимина, далі вже ріс ліс.

Почалися весняні роботи, і Мартин та Раймунд подалися зі своїми воловими запрягами в поле, їм допомагали наймити, Вітіко теж був там і докладав, де виникала потреба, рук, аж поки луки і лани стали доглянуті й можна було приглядатись, як тихо ростуть трави і збіжжя.

Озимина була висока й зелена, прокльовувалась ярина, луки темніли зеленню, лісові черешні, що родили влітку маленькі чорні ягоди, вкрилися білим цвітом, квітнули терен і крушина, а також груші, після них лісові яблуньки, ялиці пускали нові світло-зелені пагони і нарешті розпукли п’ятипелюсткові квіти світлих і темних лісових троянд, які росли серед чагарників та на узліссях.

Сільські пастухи гнали свої стада і отари на верховини, де в лісах поміж сосон та інших дерев траплялися галявини, діти гралися на сонечку, дівчата співали тепер просто синього неба, несучи з лісу свіжу пашу. Дівчата не мали широких уборів, як у внутрішніх частинах країни, а одягали короткі спіднички зборками та фартухи, білі або червоні хустки на голову та плечі й часто заплітали дві коси, які поверх жилетки спускалися аж до спідниці.

Коли минули весняні роботи, а в чагарниках та поміж камінням цвіли п’ятипелюсткові квіти диких троянд, Вітіко одного разу, поснідавши, взяв свій шкіряний обладунок, одягнув його, осідлав коня, послав за Бенедиктом, сином шинкаря Захарії, щоб той був йому за провідника, і вирушив разом із ним у східному напрямі в ліс. Бенедикт ішов попереду з довгою палицею, Вітіко їхав за ним. Під соснами вони добулися аж до найвищого гребеня. Потім буковим лісом і поміж ялиць знову спустилися в долину, де дзюрчав струмок. Вітіко побачив козулю, що пила воду, і оленя неподалік від неї. Разом із провідником він перейшов струмок. Ліс тепер став полого підніматися вгору, вийшовши нагору, вони опинились на пласкій височині. Там уже не було високих дерев, траплялися тільки невисокі й тоненькі хирні сосни, подекуди взагалі не видніло жодного дерева. Стелилась сіра й суха трава, а земля, що де-не-де проступала, мала темну попелясто-сіру барву.

— Тут дивний ґрунт, — пояснив Бенедикт, — коли змастити ним осі коліс до воза, колеса крутяться так м’яко, наче змащені жиром.

— Треба дослідити цей ґрунт, — мовив Вітіко.

— Авжеж, треба, — погодився Бенедикт.

Вони йшли вздовж височини, сонце, здавалося, світило за товстим запиналом хмар. Дійшовши до краю височини, почали спускатися вниз. Там знову почався високий ліс, полого спускаючись у долину. Оскільки вже сутеніло, Вітіко спішився і вів коня за собою. За годину вони вийшли на відкрите місце і почули в лісі чийсь крик. Зупинилися, всюди стояла тиша. Аж раптом знову пролунав крик. Вітіко і Бенедикт стояли й далі. Те місце було дуже дивним. Полискувала вода в струмку під місяцем, блищала трава навколо води, блищали й відображені в ній кущі, серед них височіли темні виступи, скидаючись на покрівлі, а вгорі виднів місяць поміж жовтавих хмар. На узліссі стояли три постаті, вбрані в широкі убори, натягнуті аж на голови. Здається, то були жінки. В лісі знову пролунав крик, потім знову запанувала тиша. Згодом крик пролунав ще раз, але тихіше, потім почувся спів немов багатьох голосів. Спів був спокійний і повільний. Невдовзі спів урвався і настала тиша. Потім залунав знову.

— Це якісь поганські обряди, — тихо шепнув Бенедикт Вітіко. — Певне, помер хтось. Цього не можна робити на могилі, бо священик заборонив, тому люди йдуть у ліс і справляють обряди там. Я знаю цей спів, моя бабуся не раз співала отак, а одного разу я навіть чув цей спів у лісі над Горецом.

— А хіба цим людям не давали настанов? — запитав Вітіко.

— Вони ж роблять це потай, — відповів провідник, — і нічого не розповідають, щоб їх не покарали їхні боги.

— Тоді мають, звичайно, прийти нові покоління, які забудуть гріхи давніх, — зауважив Вітіко.

— Так воно й буде, — погодився провідник.

Спів припинився, знову залунав і нарешті замовк остаточно. Вітіко зі своїм провідником ще трохи постояли. Згодом до тих жінок підступили постаті з лісу. Вони теж були закутані в широкі убори й підперезані поясом. Серед них були чоловіки і жінки. Вони зупинялися коло жінок, і їх ставало дедалі більше. Потім усі розійшлися. Дехто пішов униз стежкою на узліссі, по якій Вітіко і його провідник мали йти далі, інші пішли назустріч Вітіко і пройшли в лісі повз нього. Одні проминали його мовчки, інші віталися:

— Слава Спасителю!

— Слава Спасителю! — відповідали Вітіко і його провідник.

Зрештою вже не бовваніло жодної постаті, три жінки покинули своє місце, ніщо не ворушилось, і тільки осяяні місяцем хмари тихо пливли по небу.

Аж тепер Вітіко і його провідник знову пішли своїм шляхом. Вони спускалися вниз стежкою на узліссі і після буйних трав знову зайшли в густий ліс. Але дорога в лісі була широка і добре втоптана. Хлопці повільно йшли по ній, інколи крізь листя аж до них проривалося місячне сяєво.

Ступаючи цілу годину по тій дорозі, Вітіко і Бенедикт знову вийшли на вільний простір. То була широка долина, яку зусібіч обступав ліс. У долині видніли чагарники, лани і луки, де-не-де, здається, полискувала вода. З водяного блиску здіймалася вгору велика чотирикутна чорна башта.

— А ми йшли довше, ніж я гадав, — мовив Вітіко.

— Плутані стежки і коріння перешкоджали нам, — пояснив провідник, — а бур’яни подовжили нам шлях.

— Добре й так, — кинув Вітіко, знову сів верхи на коня й поїхав до башти. До неї можна було добутися тільки по вузенькій смужці землі між очеретом і водою. Брама була зачинена. На брамі висів воловий ріг. Провідник узяв його й подув. Трохи згодом відкрилося вічко в брамі й визирнув чоловік:

— Здоров будь, Бенедикте! — вигукнув він і відчинив браму.

Вітіко заїхав в арку брами і опинився на подвір'ї. Браму позаду нього знову зачинили. На подвір'ї Вітіко спішився. Провідник і чоловік, який відчинив браму і знову зачинив її, допомогли йому завести коня до стайні. Коли коня там прив'язали й накрили, чоловік завів Вітіко й провідника до світлиці, дуже просторої й зі світником на далекому краї. Від нього аж до дверей тягнувся дуже довгий стіл із ялицевих дощок. Коло світника сидів чоловік із непокритою головою в бахматому чорному вбранні з розв'язаним поясом. Поряд із ним сидів інший чоловік у сірому вбранні, цей уже підперезаний. Він теж не мав шапки на голові. За довгим ялицевим столом сиділо перед кухлями багато чоловіків і юнаків. Всі вони теж були в бахматих уборах, підперезані, й не мали шапок на головах.

Побачивши Вітіко з провідником, чоловік у чорному вбранні коло світника підвівся й гукнув:

— Я владика Ровно, чого ви бажаєте?

— Мене звуть Вітіко, — відповів Вітіко, — я родом із півдня Богемії і прошу тебе про гостинність. А це мій посланець.

— Вітіко, підходь до верхнього краю столу, — запросив Ровно, — а Бенедикт має сісти на нижньому краї.

Вітіко пішов до верхнього краю столу, а коли підійшов до Ровна, той подав йому руку й мовив:

— Ласкаво просимо, візьми собі стільця й сідай коло нас за стіл. Зараз тобі дадуть, чим покріпитися, а твій провідник теж отримає страву і питво.

Вітіко сів, як сказав йому Ровно, а той теж сів на своє місце. Чоловіки і юнаки за столом підвелися, вітаючи Вітіко, а потім знову сіли.

Тепер прийшов чоловік, що на широкій таці приніс смажене свиняче філе, й поставив її перед Вітіко. Другий чоловік приніс кухоль пива і буханець хліба.

Вітіко відрізав собі м'яса, відрізав хліба й почав тамувати і голод, і спрагу.

Провідникові на нижньому краї столу теж принесли їсти і пити.

Тільки-но Вітіко трохи поїв, Ровно підняв свій ріг і мовив:

— Я п’ю, Вітіко, за твій прихід.

Вітіко підняв кухоль і відповів:

— Я п’ю до тебе!

Обидва випили, і Ровно потім сказав:

— Вітіко, це ж ти той хлопець, що в день виборів у Вишеграді просив, щоб тебе пустили на з’їзд як посланця князя Собеслава?

— Так, це я, — відповів Вітіко, — і я знаю, що й ти був у Вишеграді. Я живу тепер як твій сусід у домі своєї матері у Горній Плані й гостинно запрошую тебе.

— Я подякую за твою гостинність, коли приїду до тебе, — відповів Ровно.

Тепер підвівся другий чоловік, що сидів коло світника й мав на собі сіре вбрання. Підійшов до Вітіко й заговорив:

— Я Озел, я теж бачив тебе у Вишеграді, де ти промовляв. Я перебуваю в Ровно завдяки його гостинному запрошенню і завтра вранці, тільки-но благословиться на світ, їду далі. Якщо приїдеш у Дуб, де ми живемо в нашому домі, ти будеш у нас бажаним гостем.

— Дякую за запрошення, — мовив Вітіко, — і ти теж будеш любим гостем у мене.

— Дякую, — всміхнувся Озел. — Адже ти Вітіко з Пржица, що лежить трохи далі, і туди від Дуба дорога не дуже далека.

— Ми маємо маєток у Пржиці, — кивнув головою Вітіко, — але я забрався ще глибше в Лісовий край.

— Ти забрався глибше в Лісовий край, — підхопив Озел, — бо належиш до тих, хто був проти князя Владислава.

— Я належав тільки Собеславу, — заперечив Вітіко, — і виконав його доручення. Все інше мене не обходить.

— Після виборів ти одразу поїхав до Собеслава і бачив його смерть? — запитав Ровно.

— Одразу після виборів я поїхав у замок Госту, — підтвердив Вітіко, — і був у покої, як князь склепив повіки, був і серед тих, хто проводжав його до склепу.

— Ми теж віддали йому таку честь, — додав Ровно, — і сам великий князь проводжав його. Собеслав був для країни добрим володарем аж до зборів у Садскій. Як ти після його похорону зміг виїхати з Праги?

— Великий князь наказав, щоб мене безперешкодно випустили з міста, — відповів Вітіко.

— Слушно, — схвалив Ровно. — Князь уже зійшов на князівський престол, люди раділи, і він надто поринув у себе. Ти бачив святкування?

— Я був коло покійного князя в Гості, — нагадав Вітіко.

— А в Празі тим часом вітали живого, — дорікнув Ровно. — Всі, хто там був, із радісним криком зверталися до великого князя, бо він зійшов на престол Пржемисла і завдяки цьому пощастило уникнути вбивств та руїни, які приходять тоді, коли на князівському престолі сидить слабкий чоловік, а інші намагаються захопити той престол. Навіть якщо лихо не так легко приходить у наш Лісовий край, бо тут непрохідний ліс, тепер воно все-таки може статися, бо точиться війна, яку провадить маркграф Австрійський Леопольд за Баварію, а тим часом добре, що воно оминає нас.

— Я ще надто недосвідчений у цих справах, — мовив Вітіко. — Дозволь, Ровне, щоб я відійшов на короткий час і доглянув свого коня.

— Гаразд, якщо тобі так хочеться самому доглядати його, — погодився Ровно.

Вітіко вийшов зі світлиці і трохи згодом повернувся.

— Отже, люди, — озвався він, — таки чогось бояться.

— Бачиш, є старий Болеміл і старий Дівіш, — сказав Озел, — а ще й Любомир, усі вони бачили попередні війни. Постарівши, вони стали боязливі і всякчас думають, що можуть знову настати страхіття. Лехи, кмети і шляхтичі хотіли б, правда, завжди панувати, і тому їм хотілося б сіяти невдоволення, але ми і тисячі інших людей воліємо обстоювати одного могутнього чоловіка, що захищає нас, ніж терпіти утиски від багатьох, щоб вони розкошували й походжали в блискучих уборах.

— На вашу думку, це могло б призвести до чвар? — запитав Вітіко.

— Проти мужнього мужності забракне! — запевнив Ровно. — Наші старі священики розповідали, що проти Пржемисла, чоловіка Лібуші, жоден несамовитий пан не намагався підняти зброю.

— Нехай тільки наш Владислав завжди буде таким Пржемислом, — побажав Озел, знову пішовши на своє місце.

— Превелебний єпископ Здик поручився за нього своїм життям, — нагадав Ровно.

— Коли ясновельможний князь Собеслав лежав при смерті, — додав Вітіко, — я чув, як він сказав своєму синові Владиславу: «Скорися Владиславу, Начерат не переможе його».

— Люди в Празі розповідали, що він справді казав таке, — підтвердив Ровно.

— Та він це сказав при смерті, коли йому розум скаламутився! — крикнув Озел. — Начерат привів князя Владислава на князівський престол, він могутній чоловік у Богемії, тож навіть якби родичі Болеміла, Дівіш, Божебор, Вшебор і Любомир захотіли спробувати посадити на князівський престол молодого Владислава, сина Собеслава, вони б нічого не наважилися вчинити проти Начерата.

— Князь на початку свого правління одразу подбав про військо, — зауважив Ровно. — Він збільшив його кількість і поїхав по країні, щоб зміцнити замки. Він звелів запросити назад Оттона, сина Оттона Чорного, і дав йому Оломоуцьке князівство, а молодий Владислав, син покійного князя Собеслава, перебуває коло нього в Празі й має честь та багатство. Отак великий князь здобув собі двох друзів. Він узяв шлюб із двадцятиоднорічною Ґертрудою, сестрою маркграфа Австрійського Леопольда, і став таким чином родичем німецького короля Конрада і шваґром маркграфа Австрійського, що, якщо зможе вирвати в прихильників Генріха Гордого Баварське герцогство, яке дав йому в ленне володіння король Конрад, стане в німецьких землях наймогутнішим володарем.

— Він вирве його, бо Генріх Гордий помер, а його син — лише тінь того Генріха, — промовив Озел.

— Що ж, це правда, і тоді все гаразд, — погодився Ровно, — і ми маємо на батьківщині простір для руху. В Лісовому краї, Вітіко, теж усе рухається вперед. У Гленицях будують церкву, і церков ставатиме дедалі більше, бо в лісах там і там будуватимуть хати, більшатиме людей. У Фримбурку викорчують ліс, у Гореці знову збудували нові будинки, а на місці, де Влтава тече до лісу святого Хоми, — те місце називають Дольні Вітавіце, — збудували великий заїзд, щоб подорожні, які їдуть там по глибокій улоговині в Баварію, в Айґен або ще далі, у Фельден до суду, могли завітати туди й покріпитися. Владики повинні збільшувати свою могутність. Ми поширюємо наші володіння в бік Лісового краю, і ти, Вітіко, теж повинен намагатися діяти так само, тож із допомогою Бога і Святої Діви Марії та наших святих Вацлава і Адальберта, а також святих божеств та віл на небесах ми досягнемо нашої мети і присадимо великих і владолюбних.

— Два місяці тому, — повідомив Озел, — я врочисто обтяв волосся своїм трьом синам, щоб вони вступили в юнацький вік, були міцні й брали участь у нашій роботі.

— Ну, а я сам, і моя сила маленька, — зітхнув Вітіко.

— Великий рід завжди засновував хтось один, — мовив Ровно.

Чоловіки та юнаки за столом лише дослухалися до цієї розмови, а коли й розмовляли між собою, то тихо, щоб не заважати.

Вітіко ще раз провідав свого коня. Коли повернувся, за столом точилася розмова про справи в Лісовому краї, про те, що роблять його жителі, і як слід упорядкувати те або те.

Надходила ніч, і Ровно підвівся, запрошуючи всіх на спочинок. Разом з ним усі підвелись і розпрощалися.

До Вітіко підійшов слуга з запаленою буковою скіпкою, щоб провести його до кімнати. Він повів Вітіко сходами нагору в кімнату, де на дерев’яному настилі йому приготували місце для спання. Слуга вставив скіпку в залізний світець, прикріплений на стіні, під світцем на підлозі стояла велика залізна миска, куди падали згорілі частинки скіпок. Він поклав під стіною ще багато скіпок, які ніс під рукою, і вийшов. Вітіко взяв двері на великий дубовий засув, що був на них, роздягся, повісив одяг на кілочки і спокійно ліг, давши дотліти скіпці в залізному світці.

Тільки-но засіріло, Вітіко вже підвівся й пішов до коня в стайню. Там він ще раз побачив Озела, що загнуздав і осідлав коня, готуючись покинути башту.

— Озеле, — звернувся Вітіко до нього, — приїзди незабаром до мене.

— Так, незабаром, — пообіцяв Озел. — А ти до мене.

— Авжеж, — сказав Вітіко, — і бувай здоровий!

— І ти теж, — побажав Озел, сів верхи і виїхав із брами.

Вітіко, доглянувши коня, пішов у світлицю. Там уже зібралося багато людей. Там тепер були й старші чоловіки, яких Вітіко не бачив учора ввечері. Прийшли навіть жінки і дівчата. Більшість їх стояли. Коло одного вікна стояв Ровно. Він, як і вчора, був у чорному уборі, але сьогодні підперезався. На голові він мав сіру повстяну шапку. Поряд із ним стояла жінка з ніжними щоками. Її світло-сірий одяг плавно спадав донизу, мала вона ще й блакитний пояс. Збоку від неї стояли хлопчик і дівчинка. Далі стояла вродлива дівчина в темно-синьому вбранні з фіалковим поясом. Її коси були чорні, очі — чорні, щоки — рожеві, а вуста — не менш червоні, ніж вишні в саду. Далі стояли чоловіки і юнаки. Здебільшого вони були в бахматих темних уборах. Ніхто з чоловіків не мав зброї. А жінки та дівчата мали широке темно-сіре або буре вбрання й гарно вишиті пояси.

На столі стояла величезна макітра з теплим молоком, яке наливали в кухлі й подавали людям. Якийсь слуга подав кухоль й Вітіко. Вітіко випив, поставив кухоль на стіл і підійшов до Ровна. Той привітав його, повів до жінки з ніжними щоками і представив свою родину:

— Це Людмила, моя дружина. — Потім підвів до дітей і пояснив: — Це Міш, мій синочок, а це Дюрантія, моя донечка.

Потім підвів до дівчини в темно-синьому вбранні й представив її:

— Це Дімут, моя сестра.

Потім показав на чоловіків, які стояли далі, й пояснив:

— Це Ярош, мій дядько, зі своїм первородним сином Лутою та іншими родичами, а це мій дядько Стан зі своїм первородним сином Бранішем та іншими родичами, це мій дядько Бетлеб із сином Пореєм, цей мій двоюрідний брат Вацлав, це мій двоюрідний брат Мішек, це мій брат Дуда, а це мій брат Веліш.

Потім Ровно повів Вітіко до жінок і мовив:

— Це Сватислава, дружина Стана, це Млада, дружина Бетлеба, це Ріхса, дружина Браніша, а це Юта, дружина Порея. Молодших чоловіків та дівчат я не називаю, ти й сам познайомишся з ними. Всі вони прийшли привітати тебе, а потім підуть у своїх справах.

Обернувшись до всіх родичів, Ровно вигукнув:

— Це Вітіко з Плани, наш сусід і наш гість!

Після цих слів чимало людей підійшли ближче і подали Вітіко руку. Інші просто вклонилися, люди мало-помалу почали виходити з кімнати.

Вітіко підступив до Людмили, дружини Ровна, і сказав:

— Я приїхав до Ровна, бо бачив його в день виборів у Вишеграді і він мій сусід, я провідав його для розмови з ним.

— Ласкаво прошу до нашого дому і до нашого роду, — запросила Людмила. — Потім обернулась до Дімут: — Ви, звичайно, теж не відмовите чужинцеві в гостинності в цьому домі.

— Друзі мого брата — мої друзі, — відповіла дівчина.

Після цих слів ранкові привітання скінчилися і люди розійшлися.

Ровно вивів Вітіко надвір. Вони вийшли з брами на смужку землі, що вела від башти. Там Вітіко побачив, що велика чотирикутна башта стоїть серед боліт. По греблі вони вийшли на мокру луку, де вряди-годи полискували озерця та струмки. Зрештою, там, де земля піднялася, почалися лани, збіжжя на них уже половіло. За ланами ріс ліс.

Зрештою Ровно та Вітіко вийшли на широку тверду місцину, де стояло чимало хат і халуп. Над деякими курився дим, перед деякими гралися діти, тут і там із дверей виходила якась жінка і дивилася їм услід.

За хатами знову тягнулися лани, на них де-не-де працювали люди. За ланами піднімалися вгору луки, там росли поодинокі дерева і паслися корови, отара овець, свині та кози, походжали пастухи. А вже за луками починався непрохідний ліс.

— Ми доглядаємо маєтності, успадковані від наших предків, неподільно і спільно, — розповідав Ровно. — Мене обрали головою роду, після моєї смерті оберуть когось іншого. Ось вони розкинулись перед тобою: башта, луки, лани, знову луки і ліс. Більша частина володінь, які належить нам, покрита лісом. Але ми намагаємось викорчувати його і збільшити наші орні землі. Коли число наших родичів зростає, ми завжди будуємо новий дім або хату. В башті є досить місця для всіх людей із їхнім харчем і всіх тварин із їхнім фуражем. Коли нам загрожує ворог, ми можемо піти в башту і боронитись, аж поки він відступить: адже довго він стояти не зможе, бо в лісі зголодніє. А якщо він спалить хати та хижі, потім ми відбудуємо їх. Але від часів наших прадідів таких нападів не ставалося. А тоді точилася війна. А чи були війни ще раніше, ми не знаємо, бо немає нікого, хто б міг розповісти що-небудь про таку давнину.

З лук коло лісу Вітіко і Ровно пішли дугою через лани вже іншою дорогою до смужки землі, яка вела до башти. В башті Ровно показав Вітіко приміщення і комори, де можна було б розмістити тварин і припаси, показав і стайні. Потім повів його сходами нагору в громадські кімнати, де не жив ані він, ані його родина. Всі кімнати були побілені вапном і мали прості ялицеві меблі. В більшій кімнаті зберігалася зброя: довбні, булави, бердиші, метальні сокирки, бойові сокири, списи, мечі, арбалети і катапульти. Деякі кімнати були підготовані для оборони. З найвищої кімнати Ровно і його гість вийшли на покрівлю. Вона була зроблена з грубих дощок, трохи нахилених досередини, а також мала пристрій, який давав змогу спорудити швидко з балок горизонтальну поверхню, щоб поставити на них великі катапульти. Покрівля мала навколо грубі муровані бруствери, а оскільки дощова вода стікала всередину, для її відведення спорудили дерев’яний жолоб, який випускав воду далеко від мурів над болотом.

З башти можна було оглянути долину, але годі було щось побачити поверх навколишніх лісів.

Опівдні до світлиці принесли обід. За обідом були присутні Людмила, Дімут та інші жінки. А загалом було менше людей, ніж уранці, коли всі вітали Вітіко, бо ті, хто мав родину, обідали з нею в своїх хатах і хижах. На стіл подали телячу печеню, рибу, птицю, пиво і житній хліб.

Вітіко гостював у Ровна три дні. Четвертого дня, коли зійшло сонце, він поїхав далі на схід. Вітіко проминув луги, лани і луки, що стелились навколо башти, і знову заїхав у ліс. Там тік струмок у східному напрямі і вздовж струмка тягнулася стежка. Вітіко їхав по тій стежці. Він цілу годину повторював вигини струмка, долаючи коріння, болітця і каміння. Потім струмок змінив свій напрям і по довгому, порослому лісом схилу потік на північ. Вітіко ще з півгодини їхав уздовж струмка. Потім струмок повернув удруге і знову біг на схід. Вітіко дві години їхав по густому лісу, аж поки поміж двох скель разом із бурхливою водою дійшов до Влтави. То було місце, де стояв Крумлов.

Вітіко шукав для себе і для коня заїзду, щоб покріпитися. Він пробув там дві години. І знову вчинив так, як і першого разу. Вийшов на скелю над Крумловом і споглядав місцевість. На південь від крутої скелі містився потрійний закрут Влтави, всередині якого стояли хати Крумлова, на півночі тягнулась ущелина, по якій приїхав Вітіко, на заході скеля переходила в пологу й дедалі ширшу ділянку землі, придатну для ланів і городів, на сході скеля теж полого опускалася.

Покріпившись і нагодувавши коня, Вітіко поїхав далі. Він знову обрав східний напрям. Вітіко їхав поміж високих скель і Влтавою, поки річка текла на схід. Коли вона повернула на північ, Вітіко покинув її і їхав по пагорбах, дотримуючись свого напряму. Ліс уже скінчився, і Вітіко їхав тепер поміж ланів, лук, лугів, чагарників, гаїв і розкиданих де-не-де осель. Коли сонце було вже на вечірньому прузі, він добувся до жупного містечка Дудлеби. Вітіко їхав місточком через річку Мальше, а потім поміж хат до жупної садиби. Садиба стояла окремо, мала сірі стіни і круті ґонтові покрівлі. Садибу захищав міцний мур. Вітіко під’їхав до низенької брами, над якою височіла велика надбрамна арка з давніх часів. Брама була відчинена, тож Вітіко заїхав на подвір’я, яке обступили стайні, клуні, повітки тощо. Якийсь чоловік запитав Вітіко, чого він хоче. Вітіко відповів, що хоче бачити жупана. Чоловік притримав Вітіко стремено, коли той спішувався, й допоміг йому завести коня до стайні. Потім повів його на друге подвір’я, а звідти — в простору залу, де стояло багато кам’яних столів. За одним з них на кам’яному нерухомому стільці, застеленому килимом, сидів жупан Любомир. Він був у широкому темному вбранні, на яке спадало його нічим не прикрите сиве волосся. Коло столу стояв чоловік у сірому вбранні з поясом, жупан розмовляв із ним. За кілька кроків позаду чоловіка стояла жінка в не дуже широкому синьому вбранні, підперезана сплетеним з лика поясом. Чоловік, що завів Вітіко, знаком звелів йому зупинитись на кілька кроків позаду жінки й чекати, а сам вийшов із зали. Любомир далі розмовляв із підперезаним чоловіком у сірому вбранні. Нарешті той чоловік ледь уклонився, немов дякуючи, і вийшов із зали. Тепер до Любомира підійшла й заговорила жінка, він відповів їй, жінка знову щось казала, жупан відповідав далі. Розмова тривала досить довго. Потім жінка захотіла поцілувати край одягу жупана, але він не дозволив, і вона вийшла з зали. Тепер підійшов Вітіко. Коли він став перед Любомиром, той запитав:

— Чого ти хочеш, мій сину?

— Моє бажання полягає тільки в тому, — відповів Вітіко, — щоб ви дозволили мені подивитися на вас і я подякував вам, бо ви одного разу заступилися за мене.

— Тож зайди до моєї кімнати прийнять, — мовив Любомир, підвівся й пішов до дверей, Вітіко — за ним. Любомир відчинив двері й повів Вітіко кам’яними сходами вгору. Вони зайшли у великий передпокій із темно-сірими стінами, де було багато озброєних людей. Любомир сказав:

— Славо, піди вниз і стій у кам’яній залі на варті, раптом ще хто-небудь захоче говорити зі мною до заходу сонця.

Один з озброєних чоловіків пішов сходами вниз. Любомир завів тепер Вітіко в другий передпокій, що був, проте, набагато меншим за залу. В тому передпокої перебували троє неозброєних слуг. Любомир сказав одному:

— Радиме, принеси вино і пироги.

Слуга пішов, а Любомир і Вітіко перейшли з передпокою до просторої світлиці. То була наріжна кімната, що мала по чотири вікна на кожній зовнішній стіні. Вона вся була оббита в’язовими панелями, та й стеля була вирізьблена з в’язу. Підлогу вкривали шкури козуль. У світлиці стояли три великі столи з в’язового дерева і багато стільців із того самого дерева. Над дверима і над кожним вікном висіли пишні оленячі роги. Вздовж стін і навіть у заглибинах вікон тягнулася лава, теж в’язова. Лава уривалася тільки в чотирьох місцях, і на тих місцях на високих підставках стояли чотири вирізьблені з дубу великі людські постаті.

Коли чоловіки дійшли до середини світлиці, Любомир зупинився й проказав:

— Ласкаво прошу, Вітіко, за що ти хочеш подякувати мені?

— Ви знаєте мене? — здивувався Вітіко.

— Ти був зі мною коло смертного одра доброго князя Собеслава, — відповів Любомир, — і виконав для нього завдання, яке могло погано скінчитися для тебе.

— Я зворушений, що ви були коло вмирущого Собеслава, — мовив Вітіко, — а дякую вам за те, що ви заступилися за мене у великій залі Вишеградського замку.

— Я заступався не за тебе, — поправив його Любомир, — а за справу. Але мені дуже сподобався твій учинок і я радий, що ти приїхав подякувати. Бачиш, ми тут живемо серед того, що може запропонувати земля, яка межує з великим Лісовим краєм: лісової деревини і шкур та рогів лісових тварин. Постаті, які тут стоять, належать до давньої історії держави: Само, Крок, Лібуша і Пржемисл. Їх вирізьбив абат Боржетех, що був приятелем мого батька й подарував їх йому. Від мого батька вони дісталися мені.

Тільки-но Любомир сказав ці слова, як у світлицю повернувся Радим, якого посилали за вином, і приніс на таці два срібні келихи з вином і невеличкий круглий пиріг. Поставив тацю на середній стіл і вийшов.

— Ну, Вітіко, бери вітальне вино і відламай шматок пирога, яким частують у домі, — припросив Любомир.

Вітіко взяв один срібний келих і відпив трохи вина. Поставивши келих на місце, відламав шматок пирога і з'їв. Любомир пив із другого келиха і теж відламав шматок пирога. Потім сказав:

— Вітіко, я з радістю приймаю тебе в своєму домі і тебе шануватимуть тут як гостя так довго, скільки захочеш побути тут. Сядь тепер коло мене на цей стілець.

Любомир показав на стілець коло столу, де стояло вино, Вітіко сів, а Любомир сів на стілець поряд із ним.

— Я дякую вам за добре прийняття, — подякував Вітіко. — Якщо дозволите, я побуду у вашому гостинному домі лише кілька днів.

— Чини, як воля твоя, ми цю волю завжди пошануємо, — мовив Любомир.

— А я постараюсь не зневажити гостинність, яку ви засвідчуєте мені, — відповів Вітіко.

— Вітіко, після зішестя на престол Владислава ти виїхав із Праги, ми багато чули про це в нашому краї, — казав далі Любомир.

— У лісі, що тягнеться до Баварії, є будиночок, що належить нам, — пояснив Вітіко, — а в тому будиночку живе один старий управитель, і я пішов туди, бо вже давно не бачив його.

— Він стоїть у лісі на Влтаві, — додав Любомир.

— Понад день їзди звідси в лісі на захід, — уточнив Вітіко, — і не зовсім на Влтаві, а коло села Плани, де є й церква.

— Знаю, — кивнув головою Любомир, — там усю долину обступає великий ліс.

— Якраз перед тим лісом, — додав Вітіко.

— Там ще досі є рисі, ведмеді та вовки, — промовив Любомир, — і було б ще більше, якби не суворі зими.

— Бо ж вони дають хутро людям, які не дуже бояться звірини, — зауважив Вітіко.

— Лісова церква у Горній Плані дуже давня, — говорив Любомир, — її збудували задовго до навернення князя Борживоя, там хрестили лехів із півдня країни і там молився самітник Ципрін.

— Десь так само мені розповідав і священик із Плани, — докинув Вітіко.

— Що ж, дбай тим часом про свій дім, як дає тобі змогу твоя молода сила, — наставляв Любомир.

— Я допомагаю і дбаю, як можу, — запевнив Вітіко. — Земля там для збіжжя бідна, а для плодів ще бідніша.

— Там, де бідна земля, суворі люди, — прорік Любомир, — але люди не знають ані того, ані сього.

— Люди живуть у нас із того, що родить земля, — розповідав Вітіко, — і з того, що вони беруть у лісі. Дехто намагається шукати заробітку навіть десь зовні.

— Якщо той заробіток дістається не завдяки війні, до прибутку від якої звикли, — мовив Любомир.

— За давніх часів таке, звичайно, траплялося, — підтвердив Вітіко. — Люди ще досі розповідають про це і мають речі, які дісталися їм завдяки війні.

— Як і всюди, — кивнув Любомир.

— Тепер вони мало знають про час і його значення, — відзначив Вітіко.

— Ми всі мало знаємо, — доповнив Любомир. — Час, мій сину Вітіко, ще не дозрів. Дві волі, які забезпечили висування нового князя, мають розпастися, і тоді в країну прийдуть лихо і проллється кров, від чого, як здавалося декому, вони вбереглися. Серед усіх був, напевне, лише один чоловік, що ясно бачив майбутнє, а саме: князь Собеслав, але тепер він уже небіжчик. Він хотів запобігти лихові і тому сказав своєму синові Владиславу, щоб той скорився своєму двоюрідному братові, та й закликав ще свідків для своїх слів, зокрема таких молодих, як ти, щоб вони ті слова передали для пізніших часів, але це не зарадить. Собеслав діяв під примусом як умирущий чоловік з умирущими силами. Якби він жив, то, напевне, зупинив би все.

— Багатьох людей я не можу збагнути та пізнати в їхніх учинках, — зітхнув Вітіко.

— Вони самі себе не можуть збагнути, — сказав Любомир. — Їх поганяє несамовитість їхніх поривів, а вони не можуть визначити, що вони здатні зробити даної миті. Якщо старий Болеміл доживе до дев’яноста літ, як він бажав своєму батькові, його очі ще, може, побачать, що він їм напророчив. Новий князь хотів затримати тебе коло себе?

— Так, — відповів Вітіко, — але спершу мені треба зорієнтуватися.

— Дитино моя Вітіко, ти, напевне, ще з’ясуєш, що слушне для тебе, — сказав Любомир. — Зусилля спершу мають стати відвертіші, і тоді багато хто ясно побачить, що йому треба робити. Князь усюди прагне зміцнитися. Він збільшує навколо себе число своїх людей, намагається укріпити частини країни, щоб мати друзів. Сину Оттона Чорного він знову дав Оломоуцьке князівство, а Владислава, сина князя Собеслава, що раніше сидів там, запросив до Праги, щоб мати його перед очима. Князь дав йому багаті маєтності і всюди висуває його наперед. Навесні зі своєю молодою дружиною він їздив до німецького короля у Вюрцбурґ.

— Таж німецький король Конрад — єдиноутробний брат Ґертруди, дружини Владислава, — мовив Вітіко.

— Це теж може бути причиною, чому вони поїхали до нього, але вони могли б і союз там укласти, — заперечив Любомир. — Ті, хто був присутній у Вишеграді в день виборів, почасти були за Владислава, а почасти були розпорошені, але ж вони завжди можуть зібратися знову. Нехай тепер буде так, як є, слід почекати, що станеться.

— А ви знаєте щось про ясновельможну княгиню Адельгайду? — запитав Вітіко.

— Дещо знаю, — відповів Любомир. — Вона й досі з дітьми Собеслава Ульріхом і Вацлавом живе в Гості.

— Узимку один посланець казав мені, що вона тоді була там, — додав Вітіко.

— Вона й досі там, — мовив Любомир, — і далі житиме там і справлятиме жалобу. Вона має необмежену владу над замком, а князь призначив Бореша її каштеляном.

— Це добре для неї, — зауважив Вітіко.

— Авжеж, добре, — підтвердив Любомир.

— Але ж у країні всюди спокій, — мовив Вітіко.

— Тепер спокій, надто в нас, бо ж ми живемо на відшибі. Народ тут живе і не відає, що станеться, обробляє поля і любить гру на козі й танці. Ми, що поставлені в країні як вартові турботи про народ, не можемо робити чогось іншого, як задовольняти його бажання, давати йому поради й допомогу і сприяти вірі, завдяки якій він стає моральніший і щасливіший.

— Чотири дні тому я чув, як люди під місяцем у лісі співали поганських пісень, — сказав Вітіко.

— Вони справляли тризну, — пояснив Любомир, — таке стається раз по раз і, мабуть, триватиме ще довго. Народ любить давні звичаї, і це добре. Якби народ змінився за одну мить, це означало б перевернути і країну, і людей. Хоча тут, на півдні, віра набагато давніша, ніж на півночі, що лежить ближче до поганських земель, тут теж збереглося багато звичаїв, які нагадують про давні часи, і вони зберігатимуться ще багато років. Якщо ці звичаї не становлять віровчення, вони не дуже й шкодять. Коли-небудь настане час, коли все змішається, і люди вже не знатимуть, чи той звичай поганський, а чи християнський. Якби ти коли-небудь був тут під час сонцестояння, ти б побачив на всіх пагорбах давні вогнища, які вони запалювали колись, відзначаючи поворот сонця. Коли тутешні люди звертаються до Святої Діви Марії, чимало їх ідуть до священних дерев або священних скель і співають їй, прикладаючи руки до чола. Крім того, ворожать на різних знаках, замовляють худобу, коли вона вперше виходить на луки, і вважають яструба за священного птаха.

— Я всюди, де бував раніше, — підтвердив Вітіко, — бачив вогнища на честь сонцестояння, баварці на Дунаї, Інні, Трауні та Енсі теж чинять так.

— Отже, цей звичай дуже поширений, — підсумував Любомир, — тож і зникне не дуже повільно. А загалом наш народ тут добрий та лагідний і цілком заслуговує, щоб його захищали, берегли і не змушували до страждань, бо ж він ні в чому не завинив. Я спершу покажу тобі світлицю, яку ми виділимо тобі в цьому домі для проживання, щоб ти відпочив або якось інакше, як воля твоя буде, використав свій час, а потім я поведу тебе до своєї дружини і ти повечеряєш із нами. Про твого коня добре подбають.

— Якщо дозволите, я подбаю про нього сам, — мовив Вітіко.

— Добре, що ти так робиш, — похвалив Любомир, — бо коні часто краще віддячують за догляд своєму доглядачеві, ніж будь-якому іншому вершнику. Роби, як ти звик, я дам тобі когось, щоб служив тобі. А тепер випий ще трохи зі свого келиха і потім ми вийдемо звідси.

Сказавши ці слова, Любомир узяв свого келиха й випив. Вітіко теж узяв келих. Потім обидва підвелися й пішли до дверей. У передпокої Любомир сказав:

— Радиме, піди з цим молодим вершником і роби, що він накаже. А я, Вітіко, тепер попрощаюся з тобою, а потім сам проведу тебе на вечерю.

Любомир вийшов із кімнати.

Вітіко попросив Радима повести його в стайню до коня. Той привів, Вітіко доглянув коня, а потім звелів слузі показати кімнату, де він мав спочивати. Слуга повів його двома різними сходами нагору, а потім через передпокій у простору світлицю, що мала три вікна. Там Вітіко сказав:

— А тепер можеш іти, я вже не потребую твоїх послуг.

Слуга вийшов у двері, а Вітіко ступив уперед і оглянув кімнату. Вона вся була оббита підпаленим ялицевим деревом і мала підлогу з червоного тису. На підлозі лежали сплетені з очерету мати. Ліжко, на якому лежала постіль із м’яких укривал та хутр, стіл і чимало стільців, козла для одягу, умивальник і дві лави, що стояли вздовж стін, були виготовлені з натертого воском дубу.

Вітіко пройшовся кілька разів по кімнаті. Потім сів на стілець. Згодом підійшов до вікна і глянув на містечко Дудлеби. В жовтаве вечірнє небо здіймалися причілки, покрівлі, комини, дах великої церкви та дзвіниця. Вітіко побачив, що містечко стоїть на видовженій смузі землі, утвореній довгою петлею річки Мальше. На сході ця смуга поєднувалася з рештою суходолу. Понад хатами він бачив горбкувату місцевість, де можна було розрізнити лани, луки, луги, ліси і людські оселі. Потім ішла темна смуга — ліс, із якого він вийшов. Та смуга тягнулася на захід аж до обрію. З містечка долинав гамір людського життя.

Згодом Вітіко знову пішов до стайні, щоб закінчити догляд свого коня. Доглянувши, повернувся до кімнати.

Коли сутінки вже майже переходили в пітьму, прийшов Любомир і повів Вітіко до їдальні. Вони зайшли в двері, за якими стояло двоє вартових, що потім пішли вслід за ними. Пішли сходами вниз, далі по довгому коридору і зайшли до їдальні. То була довгаста зала з великими арковими вікнами на обох кінцях. Стіни з гранітних брил до висоти людського зросту, а то й вище були оббиті гладенькими ялівцевими панелями. Вздовж обох стін тягнулися дубові лави. Вздовж зали стояв стіл, накритий білим обрусом і заставлений стравами. Зі склепіння над столом звисали три великі світники, в кожному з них горіло кілька скіпок.

У дверях зали стояло багато чоловіків. Любомир повів свого гостя повз них до верхнього краю столу. Там стояла жінка в широкому темно-каштановому вбранні, підперезаному гаптованим золотом поясом. Золота сіточка притримувала на її голові пишні сиві й білі, мов сніг, коси. За тією жінкою стояли дві молодші жінки, а за ними — троє дівчат. Любомир підвів Вітіко до жінки і сказав:

— Болеславо, я привів до тебе юнака Вітіко, що з наказу князя Собеслава приїхав на з’їзд у Вишеград, потім князь Собеслав повідомив йому при свідках свою останню волю щодо наступності, а тепер він живе в будинку в лісі неподалік від нас.

Жінка з приязню на обличчі обернулась до Вітіко і сказала:

— Наш пан і жупан Любомир, мій чоловік, казав мені, що ви наш гість. Я з радістю ласкаво запрошую вас і прошу задовольнитися тим, що є в нашому бідному домі і що двоє самотніх людей змогли приготувати для вашої втіхи.

— Висока пані, ви засвідчуєте мені велику прихильність, — відповів Вітіко, — гостинно приймаючи мене в своєму домі, і я вдячний вам за це.

Любомир обернувся до чоловіків, які стояли коло дверей, і, показавши на першого, мовив:

— Це Растислав, мій родич, що допомагає мені в моїх обов’язках.

Потім показав на другого й мовив:

— Це Видимир, мій родич, він теж допомагає мені в моїх обов’язках.

Потім показав на третього й мовив:

— Це Вентислав, мій родич, і він допомагає мені в моїх обов'язках.

Потім показав на цілий ряд чоловіків і мовив:

— Це Кодим, Момир, Диш, Дерад, Вацлав, а це Гостивіл. — І після кожного імені додавав: — Це мій родич, що допомагає мені в моїх обов’язках. — А в кінці додав: — Я всім їм удячний, і ми запевнили одне одного у взаємному захисті.

Після цього Любомир напівобернувся до Вітіко і вигукнув:

— Цей юнак — Вітіко, наш сусід у Лісовому краї і, поки йому подобається, наш гість.

— Ласкаво просимо! — гукнув один із чоловіків.

— Ласкаво просимо! — гукнув другий.

— Ласкаво просимо! — гукнули всі.

Коли вітання скінчилися, відчинилися двері, принесли в різних посудинах наїдки та напої і поставили їх на стіл.

— Помолімося Богові! — закликав Любомир.

Чоловік у бахматій темній сутані, що стояв геть позаду, підійшов до столу і вголос проказав молитву, яку решта повторювали.

— Сіме, покажи місця, — звелів Любомир.

Чоловік у білому вовняному вбранні, який відчиняв двері, коли слуги принесли страви, показав Вітіко стілець і рухом руки, що був зрозумілий усім, показав стільці решті чоловіків. Любомир і Болеслава сіли самі.

Любомир сидів на чолі столу. Праворуч від нього сиділа Болеслава, ліворуч — Вітіко. Коло Болеслави сиділи її жінки. Троє дівчат стояли позаду їх. Чоловіки сіли по обидва боки столу. Сиділо ще й кілька юнаків. На нижньому краї столу сидів чоловік, який проказував молитву.

Страви складалися з телячої печені, птиці, риби, дичини, а також хліба і різних пирогів. Напоєм було вино, яке з великого цебра наливали в срібні келихи. Наготові стояли і кухлі з пивом.

— Багато років тому зі мною за стіл сідали і мої сини та доньки, — проказав Любомир, — але тепер усі, слава Богу, роз’їхалися, коло мене не лишилося жодного, але всі заснували свої родини і живуть із ними.

— Таж так, — мовила Болеслава, — замолоду людина живе з батьком-матір’ю, згодом із дітьми, а на старість сама.

— Та все ж не сама, — заперечив Любомир, — бо ми тут у замку серед людей, а як вийдемо на мури або на пагорб десь за мурами, то бачимо чагарники, ліси й пагорби, за якими живуть наші діти, а вони знову-таки мають коло себе своїх дітей, що теж належать до нашого роду. Ми думаємо тут, вони думають там, ми їздимо туди, вони їздять сюди.

— Моя мати в Пржиці дуже часто довго жила сама, — сказав Вітіко, — а потім поїхала до родички в Ландсгут. Я тепер завжди сам.

— Не так, мій сину, — заперечив Любомир, — благословення твоєї матері та її бажання йдуть за тобою і щоразу повертаються до неї.

— Авжеж, мої думки повертаються до неї, — мовив Вітіко, — а її, звичайно, йдуть до мене.

— От бачиш, — мовив Любомир.

— Усі люди шукають свого майбутнього, — докинула Болеслава, — і вважають, що можуть досягти чогось доброго.

— А коли не шукають, — додав Любомир, — життя зупиняється. Ще добре, коли з чужини не приходить нічого, що пантеличить людей і збиває їх із пуття.

— Крім того, ще можна намагатися робити добро тим, хто живе навколо тебе, — мовила Болеслава.

— Я вже не сподіваюсь ніякого нового майбутнього і, коли буваю за мурами з людьми, які живуть навколо нас, — розповідав Любомир, — і вони запитують мене, або просять чогось, або ж я розмовляю з ними, то навколо мене таке добро, якого я їм бажаю.

— Дії та вчинки людини — теж її товариство, — сказала Болеслава. — Правда, шановний батьку?

— Те, що людина робить зі смиренням, — проказав чоловік на нижньому краї столу, — це її спадщина, яка лишається по ній, хоч яка незавершена.

— Якщо тільки щастя нашої країни ніхто не порушить, — спохмурнів Любомир, — і не прийде лихо в невинні хати, будинки і поля.

Після вечері одна дівчина підійшла до Болеслави і стала тримати під її руками срібну миску, друга дівчина зі срібного глечика почала зливати їй воду на руки, Болеслава помила пальці й витерла руки білим рушником, який тримала третя дівчина. Слуги подали кожному за столом миску для вмивання рук і рушник для витирання їх. Потім усі підвелися. Чоловік на нижньому краї столу знову, як і перед вечерею, проказав молитву, яку решта повторювали. Потім Любомир сказав Вітіко:

— Тебе проведуть у твою кімнату, хай тобі добре спиться під нашим дахом.

— Нехай ваш перший нічний спочинок у нашому домі буде добрим, — побажала Болеслава, — і прокидайтесь радісно, як властиво у ваші роки.

— Амінь, — закінчив Любомир. — Бувайте здорові, мої родичі!

— З Богом! — гукнули чоловіки.

Чоловік у білому вбранні тепер знову відчинив стулку дверей, одна з жінок пішла попереду з восковою свічкою, Болеслава — вслід за нею, після Болеслави пішла друга жінка і троє дівчат. І потім вийшов Любомир, присвічував йому Слава. А Вітіко сказав чоловікам, які стояли навколо:

— Бувайте здорові і не згадуйте лихом!

Після цих слів чоловіки підступили до Вітіко й подали йому руки.

— На добраніч із нашою гостинністю і нашою охороною в цьому домі! — побажав чоловік, якого Любомир назвав Растиславом.

— На добраніч! Бувай здоровий! Нехай тобі добре ведеться! — гукали інші чоловіки.

— На добраніч! — побажав їм Вітіко.

Коли всі відступили від Вітіко, стало видно чоловіка, що сидів на нижньому краї столу. Він сказав:

— Спочивайте з Богом, і ти, молодий гість, спочивай із Богом.

— Спочивайте з Богом, велебний отче! — відповів Вітіко.

Чоловіки розступилися і хотіли пропустити Вітіко до дверей. Але він сказав:

— Спершу ви.

— Спершу Вітіко! — гукнув хтось із них.

Вітіко вийшов із дверей, Радим попереду світив йому. Потім пішли зі скіпками решта. Останнім ішов чоловік у темній сутані.

Радим провів Вітіко до його світлиці, запалив там ґніт срібної лампи і вийшов. Вітіко ще походив трохи по кімнаті, посидів трохи на стільці, проказав вечірню молитву, роздягнувся, погасив лампу і ліг на ліжко. Його сон був такий, як йому бажали, а прокинувся він так, як і казала Болеслава.

Прокинувшись, Вітіко одразу пішов у стайню доглядати свого коня.

Коли зійшло сонце, Радим покликав Вітіко до Любомира і повів його сходами до великої світлиці, оббитої дубовими панелями. В ній стояв високий дубовий хрест із розп'ятим Спасителем. Там було багато стільців, довгий стіл і чимало молитовних ослінчиків. Вікна були розмальовані образами Спасителя, янголів і святих. У тій залі зібралися всі, хто вчора був присутній на вечері.

— Я запрошую тебе, Вітіко, — промовив Любомир, — побути з нами на службі Божій.

— Звичайно, буду, — відповів Вітіко.

Потім усі, хто був у залі, пішли сходами вниз, вийшли з подвір’я і пройшли між хатами до великої і високої благочинної церкви. В церкві їм приготували місце поблизу від вівтаря, де вони й сіли. В церкві було багато народу, всі молилися. Дехто був у широкому вбранні зі зборками та поясом, поширеному в чеських землях. Інші були у вузькому вбранні з застібками і в штанах, так одягаються в Баварії, а дівчата й жінки мали сукні зі зборками і нагрудники, фартухи і хустки. Деякі жінки були вбрані дуже строкато, інші — майже однобарвно. На головному вівтарі кілька священиків освячували Святі Дари, серед них був і той, який у домі жупана проказував молитви за вечерею. Після служби Божої всі родичі Любомира повернулися до його дому. Священик, що проказував молитви за столом, ішов останнім.

Усі пішли до їдальні. Там на столі стояло молоко, мед, масло і багато інших харчів, кожен брав, що хотів, і снідав.

— Вітіко, — заговорив Любомир, — якщо ти хочеш трохи подивитись, як приходять до нас люди, то ходімо після сніданку до кам’яної зали. А потім мої родичі Кодим і Диш покажуть тобі містечко, аж поки я знову матиму час побути з тобою.

Вітіко після сніданку пішов у кам’яну залу. Там розстелили килими навколо кам’яного столу, накрили сам стіл і кам’яний стілець і поклали килим перед стільцем. Любомир прийшов і сів на стілець перед столом. Чимало його родичів теж посідали на стільці. Потім до зали зайшли люди, у строкатому і однобарвному вбранні, в якому були і в церкві, в бахматому і прилеглому, старі й молоді, чоловіки й жінки, юнаки і дівчата, ба навіть майже діти. Їх вишикували в чергу перед Любомиром, і він розмовляв із ними та вирішував їхні справи. Писар записував, що треба, до течки.

Досить тривалий час поспостерігавши ті розмови, Вітіко з Кодимом і Дишем пішов оглядати замок. Спершу вони зайшли в невелику замкову церкву, потім у молитовну залу, їдальню, у велику залу прийнять, у малу залу прийнять, де вчора Вітіко сидів із Любомиром, у три покої самого Любомира, в покої для ночівлі, в кімнати для замкової залоги, потім у кімнати для челяді. Зайшли до зброярні, де зберігалася зброя для оборони і нападу, кольчуги, щити, шоломи, шкіряна збруя, мечі, списи, луки, стріли, сагайдаки, арбалети тощо. Зайшли до приміщення для катапульт, захисних сіток, плетених щитів та інших допоміжних засобів. Потім оглянули коней та інших тварин у стайнях і комори для зберігання припасів.

Тим часом настав полудень і в їдальні подали обід.

Після обіду Любомир зі своїми родичами і Вітіко поїхали в поля. Там були лани, де росла Любомирова пшениця, поля з житом, ячменем та іншими культурами. Далі тяглися луги, луки і ліс. Вершники вибралися на височину, звідки можна було побачити далекі околиці. Любомир зупинився і сказав Вітіко:

— Бачиш, отам, де стоять дуби, є садиба Хлуми, де живе мій син Мойслав зі своєю родиною, а далі праворуч на великій відстані ми б дійшли до садиби Дуба, де живе мій син Пустимир зі своєю родиною, отам, за тими горами з лісом, стоїть Тржебин, де живе мій третій син Радоста з дружиною та дітьми. Далі в країні живуть мої доньки Марія та Евфемія зі своїми чоловіками та дітьми, а в бік Моравії живе наймолодша зі своєю родиною, її, як і матір, звуть Болеслава.

Повернувши на захід і зробивши велике коло, вершники повернулися до жупного містечка.

Наступного ранку Вітіко оглянув ринок у Дудлебах, де були речі, що їх селяни з довколишніх земель привезли на продаж, і речі, які вони купували, щоб повезти додому. Пополудні Любомирові родичі виїхали на конях на луку і показали свою вправність у їзді верхи та у володінні зброєю.

Вітіко гостював у Любомира п’ять днів. Шостого дня вранці він попрощався. Любомир подарував йому гарного арбалета. Вітіко підвісив його до сідла. Чимало Любомирових родичів мало не цілу годину проводжали Вітіко до лісу, звідки він приїхав. Там вони попрощалися з ним і поскакали назад.

Десь опівдні Вітіко добувся до Крумлова. Там він спочивав дві години. Потім їхав одну годину вздовж Влтави проти течії на південь. Далі повернув на захід і виїхав на видовжену височину. Опинившись нагорі, побачив на пласкій вершині перед собою велику садибу, огороджену грубим чотирикутним муром. Навколо садиби стояли хати і хижі. Брама в мурі садиби була відчинена, і Вітіко заїхав на подвір’я. До нього підійшов чоловік у високих складчастих шкіряних чоботях, штанах із грубого сірого сукна і суконній свиті з застібками. На голові він мав чорну повстяну шапку з червоною прямою півнячою пір’їною. Він звернувся до вершника:

— Ти Вітіко, що промовляв у Вишеграді, чого ти хочеш?

— Якщо ти Діт із Ветржні, що в лютому голосував у Вишеграді, — мовив Вітіко, — і якщо ця садиба — Ветржня, то я, Вітіко, хотів би переночувати одну ніч і скористатися один день твоєю гостинністю.

— Я справді Діт із Ветржні, що голосував тоді, — відповів чоловік, — а це моя садиба Ветржня, і я подбаю про те, чого ти просиш. — Потім підійшов і взяв коня за вузду, показуючи Вітіко, що можна спішитися.

Вітіко спішився, і Діт повів коня, поряд з яким ішов і Вітіко, за вузду до стайні і там із допомогою Вітіко доглянув його. Потім повів Вітіко до просторої світлиці з побіленими вапном стінами, де стояли великий стіл, лави і стільці з буку. В світлиці Діт підійшов до великого дзвона і вдарив по ньому. Зайшов слуга, і господар повідомив йому:

— У нас гість.

Слуга пішов і, повернувшись невдовзі, поставив на стіл житній хліб, сіль і пиво.

— Ласкаво прошу до мого дому, — припросив Діт.

Після цих слів Вітіко відрізав собі скибку хліба, посолив і заходився їсти. Потім випив трохи пива.

Діт тепер ударив по дзвону двічі. Невдовзі до світлиці зайшла молода жінка. Її чорні коси були зв’язані у вузол, на грудях синіла жилетка, нижче йшла спідниця зі зборками і білий фартух. На ногах видніли червоні чобітки.

— Елізабет, — мовив Діт до жінки, — цей чоловік — Вітіко, що з волі князя Собеслава їздив на з’їзд у Вишеград, він буде нашим гостем так довго, як захоче, привітай його і приготуй дубову кімнату і частування. Вітіко, ця жінка — моя дружина.

— Вітаю тебе, — проказала Елізабет до Вітіко, — мій чоловік розповідав мені, що ти родом з тієї частини країни, де ми живемо. Прийми нашу приязнь, яку ми можемо запропонувати тобі в нашому домі.

— Я приймаю її з великою вдячністю, — вклонився Вітіко, — і пропоную й вам гостинність у моєму домі в Плані або Пржиці.

— Цілком може бути, що я прийму її, якщо коли-небудь завітаю до тебе, — сказав Діт, — бо ти теж був прихильний до покійного князя Собеслава і хотів би бачити великим князем його сина Владислава.

Елізабет після цих слів вийшла з кімнати. А Вітіко сказав Дітові:

— Я поїхав до Собеслава і служив йому, бо він був законним і справедливим князем, і я б і далі служив йому, якби він із ласки Божої ще жив. Щодо наступності, то я ані виборець, ані суддя в цих питаннях, але мої думки кажуть мені, що слова старого леха Болеміла цілком можуть бути правдою. Якщо в Садскій князь Собеслав і водночас пани нашої країни призначили наступником Владислава, сина князя Собеслава, він був законним наступником. Другий Владислав завдяки тільки вашому виборові, але без участі князя був незаконний. Та оскільки потім князь Собеслав перед скликаними свідками сказав своєму синові: «Скорися йому», що я сам чув коло його ліжка з його вуст, цей другий Владислав став законним князем.

— Як виявилось, — вигукнув Діт, — ніхто не наважився суперечити йому. Прихильники Собеслава і його сина спокійно розійшлися. Великі лехи стоять коло князя, багато дрібних опинились у його почті, князь має владу і боронитиме наших прав.

— Я не дуже добре знаю ці речі, — зітхнув Вітіко.

— Тепер усе гаразд, — заспокоїв його Діт, — і ніхто не повинен перешкоджати нам порядкувати і зміцнитися у своїх маєтностях, які дісталися нам від наших батьків. Але навіщо ми говоримо про ці речі, в яких уже нічого не зміниш. Якщо ти мій гість, ходімо оглянемо садибу, де ти перебуваєш, і всі мої маєтності.

Обидва чоловіки вийшли з кімнати, і Діт повів Вітіко оглядати свою садибу. Спершу вони пішли до стайні. Там стояли коні, на яких можна було їхати на лови і навіть на війну. Були гарні, менш гарні і такі, які вирізнялися лише своєю витривалістю. Робочих коней, здається, не було. Потім ішов ряд волів для господарчих робіт на землях садиби й невеличкі тварини для праці на гірських схилах. У вузьких стійлах стояли корови, бик і телята. Далі під пласкою стелею тягнувся хлів для свиней. Вівці містилися в просторих кошарах із великими світлими вікнами, в окремому загоні стояли кози. Кури і голуби мали окреме подвір’я зі своїм входом. Гуси і качки мали свій вигін зі ставком. Діт повів Вітіко в клуні, де зберігалися сіно, збіжжя в снопах, потім у комору, де купами лежало насипане зерно. Потім обидва подались у повітку, де стояли терези, плуги, борони та інше рільницьке знаряддя, в кімнату з інструментами, майстерню і оглянули кімнати слуг та служниць.

— Велику частину цієї землі викорчував ще мій прадід, — пояснював Діт, — ми володіємо нею за правом первородства, і передаємо далі, коли народжується перший син. Молодші сини та доньки отримують трохи добра для свого господарства, і ми сподіваємося, що так буде й далі. Ми повинні намагатися збільшити свій маєток, щоб зросли наші володіння і сила. А твої родичі живуть далеко звідси?

— Ми маємо у Горній Плані будинок із землями, — відповів Вітіко. — У Пржиці маємо більше, і наші предки жили ще й там, де тепер у Митині коло Фримбурка про них і не згадують.

— Це той дім, де живе Гульдрик?

— Так, — підтвердив Вітіко. — Ти знаєш його?

— Знаю, — відповів Діт, — але досі думав, що він із чужого краю. Вітіко, ти повинен закріпитися на одному місці і розростатися, здобувати повагу своїх сусідів і прагнути стати лехом.

Вітіко нічого не відповів на цю пораду, а коли вони йшли по подвір’ю, до них підійшла Елізабет і сказала, що все впорядковане, кімната для Вітіко вже готова, а в світлиці вже чекає вечеря. Тож чоловіки пішли туди, дарма що сонце ще було на небі, а на подвір’ї лунко бамкав дзвін. У світлиці, куди вони зайшли, вже зібралося трохи людей, решта прийшли пізніше. Там було й п’ятеро дітей, троє хлопчиків і двоє дівчаток. Діт погукав дітей, поставив їх перед Вітіко й мовив:

— Це мої сини за віком: Діт, Вольф і Ебергард.

Хлопчики була вбрані в жовтуватий грубий суконний одяг.

Потім Діт погукав дівчат, теж поставив їх перед Вітіко і сказав:

— А це мої доньки Софія і Геліха.

Дівчатка зі зібраними на голові косами були вдягнені в червоні жилетки, чорні спідниці зі зборками і білі фартушки.

Потім усі сіли за широкий буковий стіл. На верхньому краї сіли Діт і Елізабет, між ними Вітіко. Далі сіли діти. Нижче сиділи інші люди, звичайні слуги та служниці. На столі стояли житній хліб, ячмінний хліб і пиво. На верхньому краї столу поставили копчену та смажену шинку і квашену капусту, на нижньому краї — юшку зі шматками копченої свинини, фрикадельками і квашену капусту.

Коли вечеря скінчилася, Діт без скіпки, бо надворі ще був білий день, завів Вітіко до його кімнати. То була наріжна кімната навпроти лісу. Як і велика світлиця, вона мала побілені стіни, міцне дубове ліжко, де постелили Вітіко, та інші меблі з твердого дуба. Діт попрощався, Вітіко взяв двері на дубовий засув і приготувався до ночі. Коли вже смеркло, вмостився на ліжку спати.

Наступного ранку, ще вдосвіта, Вітіко доглянув свого коня. Потім поснідав у великій світлиці молочним супом із борошном і білим хлібом. Згодом Діт повів його по кімнатах дому. Майже всі були такі, як і велика світлиця, в них жили Діт, його родина і гості. В більшості кімнат меблі були з бука, в деяких були кращі меблі з дуба. В одному просторому підвалі зберігалася зброя і катапульти для захисту садиби. Над тим підвалом містилася висока надбудова, до якої можна було потрапити знизу. Діт і Вітіко піднялися нагору. Там, немов у вартівні, можна було бачити все навколо.

— Бачиш, — мовив Діт, — на тій дорозі, якою ти вчора їхав від Влтави до моєї садиби, я побачив тебе і пішов до брами тобі назустріч.

— А ота скеля — це скеля Крумлова? — запитав Вітіко.

— Так, — відповів Діт.

— Там мав би стояти замок, — зауважив Вітіко.

— Якби я мав змогу, я б уже збудував його там, — сказав Діт.

— Може, збудує колись хто-небудь із твого роду, — припустив Вітіко.

— Або з якогось іншого, хтозна, — стенув плечима Діт.

Подивившись якийсь час на ущелину, що тяглася в бік Крумлова, Діт повернувся на захід і мовив:

— Отам наші поля, луки і луги. Бачиш, де-не-де ще стоять скелі та дерева поміж лук і навіть серед збіжжя. Не було змоги прибрати все, тут має працювати час. Найнижчі вологі ґрунти ми лишили під луки, далі йдуть лани, а отам вище вгорі, під лісом, луги. Ми можемо розширювати свої землі далі на південь і будемо розширюватись. — Потім показав рукою на схід і мовив: — Там мало що можна додати, щоб мати ще кращий захист.

Вітіко глянув і побачив будинок під лісом із могутніми ялицями, що звідти круто спускався до Влтави.

Потім Діт повів Вітіко на мур навколо садиби й показав, як можна обороняти дім.

Згодом крізь широку браму Діт і Вітіко вийшли за межі садиби і оглядали поля. Проминали багато хат, де жили Дітові люди, а також хати людей, які мали земельні ділянки поблизу від садиби. Опівдні знову повернулися до садиби. Пополудні відвідали багато місць, де працювали люди.

Вітіко попросив Діта, щоб той наступного дня дав йому провідника, який проведе його аж до Митини до дому Гульдрика. Діт пообіцяв.

Наступного ранку Вітіко попрощався з Дітом та Елізабет і сів на подвір’ї на свого коня. Там уже чекав провідник, що сидів на одному конику з-поміж тих, яких Вітіко бачив у стайні.

Вітіко з провідником поїхали землями Діта на південь, аж поки добулися до лісу. А в лісі й далі їхали на південь.

За дві години вони виїхали на галявину, де лежали стовбури зрубаних дерев, а в кількох місцях горіли вогнища, щоб спалити зайвий хмиз, серед якого паслося багато волів, корів і кіз; стояло там і кілька рубаних хат із корою поміж колод, а чоловіки, жінки і діти з пилками, сокирами, кирками і мотиками розчищали землю. Всі чоловіки були в сірому грубому вузькому суконному вбранні, поширеному в південних частинах Лісового краю, а жінки були вдягнені в короткі спідниці зі зборками і мали хустки на головах.

— Це Светлик, — пояснив провідник. — Люди рубають дерево для будівництва нової дерев’яної церкви, щоб вона стояла посередині цих розкиданих хат.

Обидва чоловіки спішилися і погодували коней, провідник узяв зерно ще з Ветржні. Потім попили води з джерела. Вітіко об’їхав галявину навколо, придивився до праці, поговорив із людьми. Відпочивши годину, вершники знову поїхали лісом на південь.

Їдучи й цього разу десь дві години, вони знову виїхали на галявину, але цю, мабуть, розчистили вже багато років тому. Тут теж стояли де-не-де будинки, стелилися луки, лани і пасовиська.

— Це Митина, — пояснив провідник, — а ота біла кам’яниця, на широкій покрівлі якої ви теж бачите камінь, — дім Гульдрика. Ви вже не помилитесь.

— А ти не їдеш зі мною туди? — запитав Вітіко провідника.

— Ні, — відповів він, — я сьогодні повинен повернутися додому і тому їду назад. Я погодую свого коня вже в Светлику, та й сам щось поїм зі своїх припасів.

— Тож дякую тобі і виконуй своє доручення, — мовив Вітіко й дав провідникові винагороду. Той узяв її, повернув коня і знову подався в ліс.

Вітіко поїхав вузенькою стежкою, що відходила від шляху і вела до білої кам’яниці. Там він спішився, з дому вийшов літній чоловік із пишним сивим волоссям. Підійшов до Вітіко, придивився до нього й раптом вигукнув:

— Тож на небі таки почули мою молитву і мої очі бачать тут Вітіко, що від нього піде спасіння!

— Гульдрику, що ти верзеш! — обурився Вітіко. — Я тільки прошу пустити мене на ніч.

— Якоб тепер у лісі, а Реґіна доглядає капусту, — проказав старий, — але я допоможу вам.

Обидва чоловіки завели коня до стайні, де їм довелося перевести корову, щоб кінь мав окреме стійло. Вітіко, накривши коня, як звичайно, мовив:

— Що ж, веди мене до світлиці.

— До світлиці, до світлиці, — повторив старий, — тоді йди за мною.

Старий повів Вітіко до світлиці, що була наріжною кімнатою з чотирма вікнами, побіленими стінами і давніми буковими меблями. Поряд із нею була ще кімнатка з одним вікном.

— А тепер я ще маю принести вам щось поїсти, — промовив старий.

— Неси, Гульдрику, — кивнув головою Вітіко.

Старий пішов і приніс у зеленому глечику молоко, буханець білого хліба, ніж і рогову ложку. Поставив молоко на стіл, поряд поклав хліб, ніж і ложку. Вітіко сів на стілець перед столом, порізав скибку хліба в молоко і їв роговою ложкою. Гульдрик стояв перед ним. Він був у дуже грубому світло-сірому суконному вбранні. Його свита була набагато коротша й ширша, ніж звичайно, і ледве закривала тулуб. Свита була на застібках. Штани були бахматі, немов унаслідок віку старого стали йому завеликі; чоботи були коротші, ніж звичайно, з грубої шкіри й підбиті на підошвах грубими залізними цвяхами. А на голові, навіть коли виходив до Вітіко, Гульдрик не мав ніякої шапчини.

— Для мене це радість, — казав старий, дивлячись Вітіко в обличчя, — бо тепер наближається справдження. Ви не були тут від самого дитинства.

— Якось не склалося, — промовив Вітіко.

— Ви були колись у Фримбурку, — мовив Гульдрик.

— Тоді я мав їхати до Праги, — сказав Вітіко.

— Я чув про це від Флоріана, — розповідав старий. — Які ж великі та гарні ви виросли за п’ять років, відколи я вас не бачив.

— Гульдрику, я тебе одразу впізнав, а от дім уже не міг пригадати з часів свого дитинства.

— Тепер ви тут, і тепер усе буде по-іншому, — запевняв Гульдрик. — Ваша мати ще п’ять років тому, коли я був коло вас, мала б пустити вас зі мною, і в такому разі можна було б почати ще тоді.

— Я лишуся коло тебе, але ненадовго, — мовив Вітіко.

— Тепер це байдуже, бо ж ви таки заїхали сюди і відбувся початок, — радів Гульдрик. — Ви можете тепер жити в Плані, як і досі, або піти ще куди-небудь, це вже нічого не змінить, доля вже йде своїм шляхом.

— Тепер нам треба піти глянути на коня, — сказав Вітіко, відкладаючи ложку.

— Авжеж, — погодився Гульдрик.

Обидва чоловіки зі світлиці знову пішли до стайні, і Вітіко став далі доглядати коня. Потім попросив:

— А тепер покажи мені, що тут є в тебе.

— Що ж, тут є чотири корови, — розповідав Гульдрик, — там двоє телят, а порожнє стійло належить двом бикам, із якими Якоб поїхав у ліс. А тепер ідіть зі мною до овець.

Вітіко і Гульдрик пішли тепер до кошари, де в одному загоні було дванадцять овець, а в другому — чотири кози і цап. Потім Гульдрик показав Вітіко хлів із чотирма свиньми і повів у клуню, де лишилося тільки трохи торішнього сіна.

— Кури та інше птаство на подвір’ї і взагалі всюди, — пояснював Гульдрик. — Підвал із молоком, яйцями та іншими харчами я покажу, коли Реґіна повернеться додому. Ключ у неї. В молочній комірчині завжди є тільки невеликий припас. Із дверей клуні ви бачите моріжок коло хати і дві вишні з дуже смачними ягодами, а отам, понад домом Адама, поле, яке належить нам. Отам, де лежить каміння, росте капуста на полі, а ген там, праворуч, коло кущів, де ростуть горобини, тягнеться смужка лук, а там, де шлях від лісу йде вниз і видніє темна пляма, ми цього року посадили овес, під пагорбом теж є трохи вівса. Завтра я поведу вас до всього, а то ще й сьогодні, та от тільки тепер немає нікого коня глядіти.

— Тож лишімо на завтра, — мовив Вітіко.

— Завтра теж є багато часу, — погодився Гульдрик.

Обидва чоловіки знову пішли в житлову частину кам’яниці, і Гульдрик показав Вітіко кімнатки, де жили він, слуга і служниця. Потім показав ще комори з припасами.

— Ми щороку посилаємо трохи харчів із маєтку, — розповідав старий, — дарма що він тепер уже не такий, як був. Ми посилаємо вашій матері в Ландсгут сімдесят чудових козячих сирів, кружало коров’ячого сиру і добре борошно.

— Це для неї велика радість, — мовив Вітіко.

— Решту ми посилаємо в Пржиц, — додав Гульдрик.

— Дуже добре, — похвалив Вітіко.

— Воно є так, як може бути, — підсумував Гульдрик, — а тепер починається наступне.

Трохи згодом Вітіко і Гульдрик закінчили доглядати коня.

У дім повернувся слуга з дровами і запросив їх на місце, не дуже далеке від дому. Потім прийшла стара служниця Реґіна і принесла у великій пілці зв’язане капустяне листя, яке додавали коровам до паші. Служницю представили Вітіко, вона привітала його, він теж привітав її. Реґіна пішла далі поратись по господарству.

Вітіко тепер якийсь час походжав сам серед безладно розкиданих осель Митини. Ввечері Реґіна приготувала Вітіко вечерю з копченої свинини і капусти, і він, коли вся денна праця вже скінчилася, пішов спочивати на ліжку в своїй кімнаті.

Наступного дня, попоравши вранішню роботу й поснідавши, слуги вивели Вітіко надвір, і Гульдрик показав йому частину лук і ланів, які належали до будинку. Якоб і Реґіна йшли позаду, з нагоди приїзду Вітіко вони влаштували собі вихідний день. Вітіко до всього пильно придивлявся і розпитував про все.

Коли всі повернулися до світлиці, Гульдрик, сидячи на стільці поблизу Вітіко, тим часом як Реґіна, склавши руки на колінах, сиділа трохи далі, а слуга стоячи дослухався до розмови, сказав:

— Оце той маєток, який ви і ваша мати маєте тут у лісі, він дає небагато, але однаково дає щось, як я вже розповідав вам. Ваш батько часто бував там, ваша мати також, а одного разу з ними були дві дівчини, що їхали на винохідцях. Ми постелили їм гарне ліжко в кімнаті. Ваш батько інколи несподівано приїздив із Пржица і лягав у соломі, або на сіні, або там, де він був. Останнього разу він ночував у кімнаті, тоді ми вбили ведмедя в Нагловському лісі. А тепер ви тут, як і пророчили вам.

— Для цього не треба ніяких пророцтв, — заперечив Вітіко. — Таж можна було подумати, що я коли-небудь приїду, і ще не раз відвідаю цей дім, як матиму змогу.

— Авжеж, справді, — мовив Гульдрик. — Тут викорчували ліс, де-не-де збудували поганенькі хати і назвали це місце Митиною, обробили латки поля, на яких мало що росте, і тут ще є луки, пасовиська і вирубки, які належать іншим людям, хоч і нам належить частина, взимку тут довго лежить глибокий сніг, а те, що тут родить, дає поганенькі врожаї.

— Та земля завжди так родить, — мовив Вітіко, — хтось має щось одне, а другий — щось інше.

— Авжеж, так і є, справді, — зітхнув Гульдрик.

Коли всі трохи відпочили, стара Реґіна показала Вітіко комору з маслом і молоком, грудка масла плавала в холодній джерельній воді, що протікала крізь ночви, молоко стояло в горщиках, далі лежала купка яєць, трохи далі була комора з сирами. Потім служниця назвала Вітіко корів і телят, показала йому птаство на подвір’ї, розповіла, як звуть тварин. Решту дня Вітіко, Гульдрик і Якоб ходили по лісу, що належав до дому, і двоє слуг хвалилися господареві добрим станом ялиць, ялин, буків та інших дерев, які росли там, крім того, показали ручай із форелями, що протікав у лісі. І ліс, і ручай були добре доглянуті.

Отак минув день.

Увечері всі сиділи не коло скіпки, бо ж літні сутінки дуже довгі, а без ніякого світла й розмовляли. Коли вже споночіло, розійшлися спати.

Наступного дня Вітіко оглянув усі роботи в домі і взяв участь у них. Увечері, коли сутеніло, всі знову сиділи у світлиці.

Третього дня, коли, з’ївши форелей, яких наловив Якоб, усі знову сиділи у вечірніх сутінках, Реґіна латала стару спідницю, Якоб плів мотузку, а Вітіко поїв, скільки треба, молока, масла та меду і потім відсунув їх, раптом озвався Гульдрик:

— Уже є всі ознаки, і таки справдиться те, про що казали старі люди, що воно буде правдою, і таки правда, що це, як вони казали, має статися.

— Ну, і що ж вони казали? — запитав Вітіко.

— Та ви й так це знаєте, — відповів Гульдрик.

— Ні, не знаю, — заперечив Вітіко.

— Таж вони мали б сказати вам те, що стосується вас, — наполягав Гульдрик.

— Мене? — здивувався Вітіко.

— Авжеж, — мовив Гульдрик. — За давніх часів, коли ще панували Тор і Фрея і Перун і Лада і ще були божки та віли, тут зовсім не було лісу, далеко навкруги не було лісу, а стелилися тільки гарні поля, садки, луки та гаї і тут жив мирний народ, звідси аж до моря. Ліси росли там, де тепер стоїть сонце, а тут віяли лагідні вітерці.

— Я про таке ще ніколи не чув, — дивувався Вітіко.

— Це мені розповідав ще мій прадід, а йому розповідав знову-таки його прадід, бо в нас чоловіки доживають до дуже похилих літ, — пояснював Гульдрик, — і так аж до того прадіда, який жив тоді, коли це все було так. А земля, Вітіко, належала вашому роду, він мав різні замки і жив то в одному, то в другому. А там, де тепер ці будинки, теж стояв пишний замок. І так тривало тисячу років. Потім прийшли чужоземні войовники і створили велику державу, прогнавши попереду себе інші народи, спустошивши землю і знищивши людей. Оскільки тут усе зруйнували дощенту, то виріс ліс, наче ніколи й не було по-іншому, і прийшло зимове повітря і злиденна рослинність. Потім через якийсь довгий час від ваших предків, які на той час жили далеко звідси, один потомок на ймення Вітіко разом із людьми з Рима прийшов сюди, приніс нову віру й відвоював у народу, що тоді загарбав собі землю, Лісовий край і знову збудував замки і запанував тут, і його нащадки теж панували, бо ж було пророцтво, що завжди якийсь Вітіко рятуватиме рід. Вони збудували мисливську хатку, і там, де стоїть та хатка, щоправда, вже немає давнього пишного замку, але стоїть бодай мисливська хатка. Вони справляли свята і тішилися насолодами, аж поки знову прийшло лихо, знову все було зруйноване і знову виріс ліс, який довелося викорчувати, щоб збудувати цей дім. А тепер ви, Вітіко, прийшли, як і сказано в пророцтві: прийде найбагатший пан роду і їстиме молоко та мед на буковому столі там, де стоятимуть золоті і срібні столи.

— Дива, — промовив Вітіко.

— Ви знову прийшли, Вітіко, — казав далі старий, — рід відродиться, бо ж сказано так, і мої очі ще побачать це.

— Нехай Господь дасть тобі многії літа, — побажав Вітіко.

— Життя швидко минає, — мовив Гульдрик, — але я ще потримаю вам стремено, коли ви заїдете десь тут до свого замку.

— Коли заїду, то потримаєш, — кивнув головою Вітіко.

— І ще побачу ваших численних нащадків, — казав далі старий.

— Поки що я сам, — зауважив Вітіко, — і зачекаймо, що буде далі.

— Буде, буде, — запевняв Гульдрик.

Він підвівся і приязно подивився юнакові в обличчя. Вітіко у своєму шкіряному обладунку сидів на буковому стільці. Стара служниця Реґіна опустила руки на коліна, Якоб припинив працювати, і обоє дивилися на старого.

Вітіко підвівся.

— Високий пане, дозвольте провести вас у вашу кімнату, — запропонував Гульдрик.

— Гульдрику, здоров’я тобі й на добраніч, — побажав Вітіко.

— Як буде на те ласка Божа, — промовив старий.

Усі вийшли зі світлиці й розійшлися по своїх спальнях.

Вітіко ще на один день лишився в домі.

Наступного дня він попрощався й попросив, щоб слуга пішов із ним до Фримбурка, а звідти повів його коня вгору вздовж Влтави до заїзду в Дольні Вітавіце і чекав його там, бо він сам вийде пішки на гребінь лісу святого Хоми, а звідти піде до заїзду. Але Гульдрик заперечив, сказав, що він сам повинен вести коня, а слуга міг би йти поряд із ним.

Вітіко погодився й виїхав із Митини. Старий у своєму вбранні, до якого додав тепер сіру повстяну шапку з короткою синьою голубиною пір’їною, йшов на кілька кроків позаду за конем, а слуга Якоб ішов на кілька кроків позаду за старим. У Фримбурку вони по кладці перейшли Влтаву. На тому боці Вітіко спішився і дав вузду в руки Гульдрика. Старий у супроводі слуги повів коня вузенькою стежечкою в лісі вздовж річки вгору, а Вітіко пішов ліворуч і почав підніматися на широку вершину лісу святого Хоми.

Вітіко за годину з невеликим дійшов по дорозі, якою він колись спускався вниз із провідником Флоріаном, до гребеня гори і дуже скоро знайшов галявину, де стояли стовпи святого апостола Хоми. Там Вітіко зупинився і дивився вниз на Баварію, де тепер воювали Леопольд і прихильники Генріха Гордого. Перед Вітіко видніла східна частина Баварії, де текли річки Дунай, Траун і Енс, й простиралася аж до Альп, де вже починалася Штірійська марка. Потім глянув на Богемію, де тепер відбулася така важлива зміна володаря. Вітіко бачив під собою синюватий ліс, пронизаний ясною смугою Влтави, потім глянув у північно-східному напрямі на Бланско як на останню лісову вершину на тлі неба, а в північно-західному напрямі він добачив серед темних лісів блідувату ялівцеву гору, яка височіла коло Плани, а від тієї гори на захід — синю стіну, яка ховала темне озеро і скелю Трьох Сідал. Місце, де стояв Вітіко, було найвищим місцем у лісі. Потім вузенькою стежкою по лісу святого Хоми він пішов навскіс у північно-західному напрямі знову вниз до Влтави й дійшов до місця, яке мало назву Дольні Вітавіце, саме там був дерев'яний заїзд, про який розповідав Ровно.

У заїзді Вітіко побачив Гульдрика, слугу Якоба і свого коня. Подбавши про коня і пообідавши зі своїми людьми, Вітіко попрощався з ними, Гульдрик зі слугою пішов в'ючною стежкою вздовж Влтави до Фримбурка, а звідти назад до Митини. Вітіко з заїзду поїхав кладкою через Влтаву, а потім на північ повз нову Кутову вирубку, згодом на захід через Чорне болото, далі через густі ліси й пополудні добувся до Горньої Плани.

Слуги Вітіко по-дружньому прийняли свого господаря, Раймунд заніс гарний арбалет до кімнати.

Вітіко скинув шкіряний обладунок, одягнув лісове вбрання і жив, як і раніше. Але тепер частіше вправлявся з конем, їздячи клусом та вчвал по нерівній місцевості з чагарниками та іншими перешкодами.

Наприкінці вересня до Вітіко прийшов чоловік із костуром мандрівника і сказав, що він прибув із замку Гости. Він належав до замкової прислуги, але, постарівши, тужив за своєю батьківщиною, тож Бореш відпустив його і він покинув замок. Його батьківщина була в Лісовому краї, тож Бореш і переказав через нього вістку Вітіко.

— Яку вістку? — запитав Вітіко.

— Померла княгиня Адельгайда, — відповів чоловік.

— Померла княгиня Адельгайда! — вигукнув Вітіко, зірвавшись на ноги. — Померла княгиня Адельгайда!

— Так, — кивнув головою чоловік.

— Як це могло статися? — запитав Вітіко.

— Ми не знаємо, — відказав чоловік. — Ясновельможна княгиня жила в покої, де помер князь, дбала там про дітей, спала там, завжди була там, ні на що не хворіла, тільки сивішала всякчас, і п’ятнадцятого дня місяця вересня померла.

— А що сталося з дітьми? — запитав Вітіко.

— Їх повезли до Праги, — відповів чоловік.

— А ти бачив княгиню останнім часом? — запитав Вітіко.

— Я бачив княгиню і тоді, як вона померла, — відповів чоловік. — Мертва вона була як жива.

— А їй засвідчили честь у замку, де вона жила?

— Князь дав їй повну владу, — відповів чоловік, — і ми всі були підпорядковані їй.

— А де її поховали?

— Її з почестями повезли у Вишеград до чоловіка.

Вітіко якийсь час ходив по кімнаті. Потім знову сів за стіл і промовив:

— Отже, вона пішла за ним, пішла за ним.

Підпер руками голову, а трохи згодом знову глянув на прийшлого чоловіка:

— Ти приніс мені важливу, хоч і сумну, новину, я щиро дякую тобі й прошу тебе погостювати в нас і насолоджуватися тим, що ми маємо, поки воля твоя.

— Я бачив вас у Гості, — мовив чоловік, — де ви зробили князю послугу, і охоче прийшов до вас, щоб принести вам звістку.

— Ти теж живеш у Лісовому краї? — запитав Вітіко.

— Я живу в хатах Вімперка.

— Тепер ти житимеш у своїх родичів, — мовив Вітіко.

— Мені забезпечено проживання в двох моїх братів, — пояснив чоловік.

— Тож насолоджуйся спокоєм, якщо дозволять часи, — побажав Вітіко.

— У нас завжди спокійно і тихо.

— Нехай і далі так буде, — побажав Вітіко. Потім пішов надвір і блукав між полями.

Прийшлий чоловік прожив у кам’яниці два дні. Потім прийняв подарунок від Вітіко, взяв свій костур і пішов далі в мандри. Він вирушив на світанку й пішов лівим боком Ялівцевої гори на захід і прагнув дійти до своєї мети ще до заходу сонця.

Мало-помалу настала друга зима, яку Вітіко жив у Плані.

Коли на полях ще лежав сніг, у Горній Плані з’явився розкошланий чоловік і розповів, що його вигнали з дому і він був змушений утікати. Князь лютує проти своїх підданих, проганяє їх із дому та двору або вбиває. До Лісового краю в Горец прибуло ще двоє чоловік і хотіли оселитися там, але потім подалися далі.

Коли чоловіка почастували стравами і напоями, він пішов по глибокому снігу через ліс у Баварію.

А Вітіко пов’язав на пояс меч, узяв свій вовняний плащ, наказав слузі Раймундові йти з ним, сів на коня і поїхав дорогою на північ у глиб країни.

Тільки-но діставшись на безлісні землі, Вітіко і Раймунд дізналися, що князь раптом заходився проганяти з країни розбійників, а тих, хто не зміг утекти, хапає і вішає на деревах або палях. Воїни збиралися, вдиралися в будинки та фортеці, де боронилися злочинці, й виконували вироки. Потім знову поверталися у свої замки, де загалом були розпорошені.

У країні настав великий неспокій.

Вітіко зі слугою повернувся до своєї кам’яниці.

Коли настала весна, до кам’яниці якось під’їхав чоловік у гарному каштановому вбранні з чорною шапкою на голові, на якій рівненько стриміла одна біла пір’їна; з ним був ще й слуга. Доїхавши до кам’яниці, чоловік спішився, лишив коня слузі, зайшов до світлиці й сів за стіл там, куди запросив його сісти Вітіко. Чоловік був молодий, мав русяве волосся й сині очі.

— Я Мікул, — повідомив він Вітіко. — Я був на зборах у Вишеграді, куди тебе пустили як слухача.

— Я не пригадую тебе, — мовив Вітіко, — бо не можу утримати в своїй пам’яті всіх людей, які були в тій залі. Чого ти хочеш?

— Оскільки ти так твердо дотримувався своєї думки і так мужньо протистояв смерті, якою тобі погрожував Мілгост, — розповідав Мікул, — деякі люди послали мене до тебе. Четвертого дня місяця липня вони зберуться в садибі Плака на з’їзд, на якому говоритимуть про те, що діється в країні, і на якому багато людей ближче познайомляться один з одним. Тебе теж запрошують на той з’їзд.

— Не знаю, чи поїду я на з’їзд, — відповів Вітіко, — але дякую тобі за цю поїздку до мене. Нехай твій слуга заведе коней і насолоджуйтесь у домі тим, що тут є.

— Я повинен подякувати тобі за твоє запрошення, — мовив Мікул, — але в нас дуже мало часу і ми повинні без зупинки їхати далі.

— Тож дійте, як вважаєте за слушне.

Після цих слів Мікул підвівся й попрощався. Вітіко провів його з дому аж до коней. Мікул вискочив на коня, якого тримав його слуга, і обидва поїхали один за одним вузькою стежкою до хат Горньої Плани.

Третього дня місяця липня Вітіко спорядився й поїхав по дорозі, якою повертався з Праги до Горньої Плани, в ліс на північ. Він проминув багато лісів та галявин і переночував в одній хижі. Наступного дня, вже четвертого від початку липня, Вітіко, як уже зійшло сонце, доїхав до садиби Плака. Ця садиба містилася на узліссі на болотистій луці й була однією дуже довгою будівлею. Вітіко поїхав до неї. Під’їхавши до брами, побачив, що вона відчинена. Перед брамою і за брамою на подвір’ї стояли конов’язі. Багато хто прив’язав своїх коней до дерев перед будівлею. В самій будівлі походжали й розмовляли люди. Декого Вітіко знав. Приїхав Богдан, що на з’їзді у Вишеграді першим виступав із приводу присутності Вітіко в залі й пропонував кинути його до в’язниці для суду; був і Бенеш, що теж прагнув, судити його; приїхав Домаслав, що хотів ув’язнити Вітіко, аж поки його судитиме майбутній князь; був Мілгост, якому кортіло повісити одразу Вітіко на стовпі, був Кохан, що вимагав суворого суду над Вітіко, був Богуш, що покликався на лихо, якого країна зазнавала від усіх князів; прибув моравець Дрслав, що обстоював суворий суд над Вітіко, був Юрата, старий Мікул, старий Родміл і ще багато інших людей, яких Вітіко не знав. Із кожним, здається, приїхали ще й слуги та прихильники. Вітіко, спішившись, повів коня до вільної конов’язі, прив’язав його й подбав про нього. Потім пішов до великої повітки, що тягнулася вздовж будівлі й правила тепер за залу прийняття. Загалом там, мабуть, зберігали рільниче знаряддя та багато інших речей, а тепер усе винесли, поставили довгий дощаний стіл із лавами коло нього, а на столі стояли пиво, вино і наїдки. На лавах сиділи чоловіки і їли страви та пили напої, підходили й інші, а покріпившись, відходили. Вітіко з'їв трохи хліба і випив пива.

— Тож твій пан дозволяє полювати в своєму лісі навіть улітку, коли в полюванні й потреби немає? — беручись за кухоль пива, запитав чоловік у грубому червоно-бурому вбранні, підперезаний шкіряним пасом.

— Так, Ґаухе, — підтвердив другий чоловік, що сидів на грубій дерев’яній колоді, маючи коло себе чашу з вином, — господареві Плаки нема потреби рахувати своїх тварин. Скажімо, ти п’єш пиво, а ми п’ємо вино, якщо твій господар має зайців, ми маємо рисей, вовків, лисиць і ведмедів, і їх можна полювати і влітку, і на Великдень, і коли завгодно. Саме тому наш господар, якщо ти не розумієш, і запросив на це полювання багатих друзів і впливових людей.

— У нас полювання зовсім інше, — відповів перший чоловік.

— Авжеж, на мух і джмелів, — глузував другий.

Вітіко не дослухався далі до розмови. До нього поки що ніхто ще не озвався. А тепер до Вітіко підійшов молодий Мікул у тому самому каштановому вбранні і з тією самою білою пір'їною, як і тоді, коли приїздив до нього в кам’яницю в Плані. Мікул привітався і сказав:

— Добре й слушно, Вітіко, що ти приїхав, тут є багато людей, які, безперечно, чекають тебе. Стрих, що запросив усіх до себе, полює тепер з охочими в лісі, але вони мають скоро повернутися. Бачиш, він запросив таких шановних гостей, що навіть такої пори полює.

До Вітіко підійшло ще кілька чоловік: рудий Бенеш, русявий Дрслав, чорнявий Богдан, Домаслав та Юрата і привітали його. Вітіко подякував. Вони взяли собі страви та вино. Надходили інші чоловіки, щось казали, а потім знову відходили.

Як уже минула половина ранку, до садиби під’їхала ціла юрба вершників. Попереду на гнідому коні їхав чоловік у широкому темно-синьому вбранні зі сталевим поясом, у руках він мав дротик. На голові в нього видніла чорна шапка з однією сірою пір’їною. Він мав каштанове волосся і каштанову бороду навколо підборіддя.

— Це Стрих, пан Плаки, — пояснив Мікул Вітіко.

Позаду Стриха їхали інші чоловіки. Вони теж були в бахматих уборах із поясами й дротиками. Слуг і собак із ними не було. Під’їхали до брами, поприв’язували коней і пішли в повітку.

Коли вони посідали коло столів і покріпились наїдками та напоями, чоловік у білому, мов сніг, суконному вбранні і з довгою синьою патерицею в руках став на лаву й вигукнув:

— Обід закінчився!

Почувши цей крик, чоловіки різної статури і в різноманітному вбранні вийшли з зали через двоє дверей по різні кінці зали, коло кожних дверей стояло по троє чоловіків зі списами.

Після цього минув якийсь час і на лаву став чоловік у темному широкому оксамитовому вбранні, його пояс був гаптований сріблом. Він мав сиве волосся і сиву бороду. На поясі в нього висів меч, а на голові він навіть шапки не мав. Вітіко впізнав у ньому Начерата, що на зборах у Вишеграді був одягнений у темно-пурпурове вбрання. Коли в залі вщух гамір, чоловік заговорив:

— Дорогі та вірні присутні люди! Сюди з’їхалося дуже багато людей, і тому я, бо я, мабуть, тут найстарший літами, складаю подяку нашому господареві за те, що він улаштував для нас таке сповнене приязні свято і таке гарне полювання у своїй садибі Плака. Я з Праги, де лишив багато роботи, щоб приїхати сюди. Навіть якщо іншим більше б личило стояти на тому місці, де тепер стою я, я все-таки промовлятиму, бо кілька моїх тутешніх друзів спонукали мене, крім того, внаслідок свого віку я став ще й трохи балакучим. Але ви пробачите мені. Стрих діяв добре, пристойно і значуще, запросивши нас у свою садибу, яка має назву Плака, щоб ми скуштували його дичини, свійських тварин, пирогів, пива та вина, побачили ліси, якими він тут володіє, і полювали в тих лісах. Ми вирушили на лови ще вдосвіта, а тепер повернулися, щоб не дуже відчувати денну спеку, яка тепер зростатиме. Я зі своїми друзями висловлюю йому мою найщирішу подяку за це, і всі, звичайно, подякують йому не менш щиро, ніж ми. Запрошені вже й тепер могли б податися додому і взяти з собою в дорогу радість і втіху. Вони тут побачились, налагодили дружні зв’язки і, безперечно, хоч де стоять їхні садиби, провідуватимуть один одного то тут, то там або ще де-небудь, щоб і далі підтримувати свою дружбу, зміцнювати свої зв’язки і розмовляти про те, що лежить у них на серці. Якби наш добрий ясновельможний князь Владислав, якого ми обрали і посадили на престол, не так цурався нас, то міг би бути серед нас, міг би поділити нашу насолоду і збільшити нашу радість. Хіба князі давніших часів не полювали й не обідали зі своїми лехами? Хіба було інакше? Хіба лехи — не їхні супутники і не їхнє законне товариство? Хіба лехи не ставили і не підтримували князів, і хіба лехи не відповідають за їхні дії, і хіба їхній вибір, виявившись помилковим, не справляє згубного впливу на країну? А хіба наш добрий князь Владислав поділяв насолоди з якимсь лехом чи владикою, хіба бував у їхніх садибах і їв за їхнім столом? Ви мовчите, отже, він не робив цього. А якби робив, то збільшив би насолоду, сам би тішився насолодою; якби він був із нами, ми б сьогодні були ще веселіші, ніж тепер. Нам шкода його, що він відмовляє собі в цій насолоді, і ми повертаємося без нього до своїх домівок. Я не дуже переймаюся цим, я старий і переживаю за країну, але молодь прагне радості. Наш ясновельможний князь до того, як ми в почесному Вишеградському замку обрали його за першого, завжди був із нашими дітьми та молоддю країни і насолоджувався їхньою радістю. Тепер він цього не робить і не має насолод, дарма що молодий. Він не бере з собою декого, хто мав би бути з ним, коли він їздить по країні, так само як ми кажемо нашим людям, що вони повинні бути з нами, коли ми їдемо на лови. Він поїхав із численним почтом до замку Гости і розмовляв із ясновельможною Адельгайдою, вдовою нашого славного покійного князя Собеслава. Коли я зичливо підказав йому, щоб він завдав собі клопоту запросити тих, хто тоді ввійшов до ради, він поглузував із мене. Він поїхав по замках країни з багатьма молодиками і давав розпорядження, про які державні радники і пани не знають. Коли він повернувся, ми, а саме: мій брат Зната, Мілота, потім старші Мікул і Домаслав, присутні на цьому святі, яке влаштував нам наш любий господар, і я з багатьма нашими людьми, яких ми змогли зібрати, приєдналися до нього, щоб надати його почтові належного блиску, якого інакше він не мав би, бо там не було жодного старого леха. Але чи живе наш ясновельможний князь, якщо він уже не поділяє радощів нашої молоді, що загалом завжди разом з ним? Думаю, що ні. Хіба він не змусив Владислава, старшого сина нашого славетного покійного князя Собеслава, що, хоч і гнобив панів, був усе-таки добрим і мудрим, тікати цієї зими з Праги до Угорщини? Мені шкода нашого доброго, ясновельможного князя Владислава, що він зрікається насолод. Він бере на себе завдання і постанови, які загалом мають виконувати та ухвалювати камергери, двірський суддя, канцлер, головний стольник, шляхтичі та державні радники, і має досить турбот і клопоту, тож не має часу для радості. Не минуло й дванадцятьох тижнів, як він зібрав воїнів і всіх, кого назвали розбійником, прогнали або знищили. Оскільки йому для цього потрібна влада, він замість бути присутнім на наших святах, поринув у думки, як йому збільшити свою могутність. Мені шкода нашого доброго князя, що він не з нами і не поділяє наших веселих насолод. Болеслав Лютий, що вбив свого рідного брата святого Вацлава, відчував потребу, щоб зберегти свою вкрадену владу, пригнобити лехів і шляхтичів країни. Аж до нього проводирі народу були немов князями, а князь поміж них був як перший серед рівних. В усій країні був блиск і ніхто не скнів у кріпацтві. А потім, скориставшись своїми прихильниками, він змусив людей служити йому, бути його воїнами і почтом. Зникла навіть ваша назва проводир, і вже не чути її. І всі пізніші онуки Пржемисла були такі самі й мусили думати про посилення своєї влади, завдяки якій вони правили. Мені шкода нашого доброго князя, що його немає серед нас. Він позбавлений навіть спілкування зі своїми родичами та їхньої підтримки. Адельгайда з Угорщини, висока вдова гідного Собеслава, після смерті свого високого чоловіка була змушена перебувати в самотній фортеці Гості й померла з туги та горя торік восени. Її малі діти, що їх князь узяв під свою опіку, нічого не можуть йому дати, тож він самотній і сам вирішує за всю країну, і ми згодом побачимо, які будуть плоди. Тепер ви дізналися, що мої слова, що я балакучий, таки правда. Я завжди розповідаю про геть усе і ніяк не висловлю нашому ласкавому господареві подяку за його сьогоднішнє свято, яке він так гостинно влаштував, і ніяк не можу припинити шкодувати, що наш ясновельможний князь не присутній тут. Тож насолоджуймось святом, а коли в молоді є бажання, я запрошую її на День святого Лаврентія до свого замку Руден, щоб і там отак відсвяткувати. Я не знаю, чи я зможу бути присутнім, але я намагатимусь, і, звичайно, все буде наготові для якнайкращого прийняття. Я спускаюся з лави, щоб мене не попросили зійти з неї, бо я вже задовго стою на ній і заважаю перебігу свята. Я тільки запрошую присутніх, хто матиме змогу, рівнятися на нашого щедрого господаря і ще раз висловлюю йому нашу подяку, нашу велику подяку, нашу щиру подяку, задля якої я й стою на цій лаві.

— Наша подяка! Наша велика подяка! Наша найщиріша подяка! — кричала більшість голосів у залі.

Начерат, якого підтримали двоє слуг, зійшов із лави, поправив своє темне оксамитове вбрання, яке зсунулося, коли він ступав на землю, і пішов на своє місце коло Стриха, господаря садиби.

Тепер зі свого місця підвівся Зната, брат Начерата, в ясному блакитному оксамиті й вигукнув:

— Від сьогодні за три тижні я запрошую всіх, хто тут є, та всіх інших, хто захоче прийти, до свого замку Стурми на свято!

— Ми приїдемо! Ми приїдемо! — загукали численні голоси.

Зната зійшов із лави, а після нього вже сивобородий Домаслав у червоному вбранні, в якому він був і у Вишеграді, піднявся на лаву, де сидів, і крикнув:

— Від сьогодні за п’ять тижнів я запрошую всіх, хто тут є, і всіх інших, хто захоче прийти, до свого замку Крут у Моравію на свято.

— У Моравію! У Моравію! — прогриміли вигуки.

— У Моравію, в Моравію, в Моравії порятунок! — гукнув чоловік із могутнім голосом.

Після цих слів пролунали радісні вигуки.

Домаслав зійшов із лави.

Тепер коло нижніх дверей приміщення троє озброєних чоловіків відступили назад і зайшли чоловіки в білому, мов сніг, суконному вбранні, як і на тому чоловікові, що мав синю патерицю. Стали в один ряд і заграли на козах і сопілках, музика заповнила всю залу. Її супроводили крики й радісні вигуки.

Потім прийшло багато слуг і забрали посуд, що стояв на столі, й принесли натомість вишукані страви. Ті страви одразу ж і спожили, випили багато вина, виголосили багато промов, в приміщенні гомоніли голоси і грали музики.

Обід скінчився, всі підвелися, поставали окремими гуртами та купками, дехто вже шукав свого коня, сідав верхи і їхав додому вздовж болота або узлісся, а дехто й далі сидів і розмовляв або ще й досі їв та пив.

Вітіко підвівся й пішов крізь людський натовп до виходу. Аж тут до нього підійшли молодий Мікул, Дрслав та молодий Мілгост, і Мілгост сказав:

— Вітіко, ти знаєш, що я швидко вирішую всі свої справи, то скажи: ти будеш із нами проти князя, якого ненавидиш?

— Я тільки самотня людина, — відповів Вітіко.

— Багато самотніх людей — це вже військо, — мовив Дрслав.

— Ти приїдеш на ті оголошені свята? — запитав Мілгост.

— Не знаю, — відповів Вітіко.

— Він сказав, що не знає, і тоді, коли я запросив його на свято до Стриха, але ж приїхав, — докинув Мікул.

— Він приїде, це чесний чоловік і чудовий юнак! — похвалив Дрслав.

— Він приїде! — гукнули двоє інших.

— А тепер я повинен попрощатися, бо мене змушує час, — наполіг Вітіко.

— Бувай здоровий, скоро знову побачимось! — гукнув Мілгост.

— Бувай здоровий! — крикнув Мікул.

— Бувайте здорові й ви! — відповів Вітіко.

Він пішов далі, вийшов у двері, пошукав конов’язь, де був прив’язаний його кінь, відв’язав його, оглянув збрую, сів верхи і поїхав болотистою лукою в ліс. Він їхав лісом аж до хижі, де ночував по дорозі до Стриха. Знову заночував у цій хижі, а вранці поїхав далі. Повертався додому тим самим лісом і тими самими галявинами, якими був їхав, і ввечері проминув бліду Ялівцеву гору, добувшись до Плани.

Відтоді Вітіко знову жив у своїй кам’яниці. Він не поїхав на свято Знати до Стурми, і на свято Домаслава до Крута, і в День святого Лаврентія на свято до Начерата в Руден, і на жодне інше свято, яке відзначали. Інколи посилав кудись вісника, а інколи вісники приїздили до нього. Одного разу він поїхав сам і був відсутній багато днів.

Після зими настав березень, у Вітіко коло світника знову сиділо багато людей, і він раптом заговорив:

— Дорогі люди, настає серйозна пора. Я маю точні звістки. Як був я запрошений на свято в Плаку, так були потім ще й інші свята шляхтичів, то тут, то там, вони весело бенкетували й полювали, провідували один одного, влаштовували спільні зустрічі, часто їздили до Моравії, а тепер усі пани, які мають у Богемії великі земельні ділянки, поїхали до Моравії, зібрали там численне військо і вирушатимуть проти нашого краю. Я вважаю за свій обов’язок поїхати і побачити, що діється, і допомогти там, де вважатиму за слушне. Я сказав вам ці слова, якщо раптом хтось із вас захоче допомогти в боротьбі за правду і добро.

Вітіко звернувся до лісових людей у своїй світлиці року Божого 1142-го. Відповів йому коваль Петер Лауренц:

— Тепер знову так, як було за наших предків, їм доводилось воювати, щоб захистити країну і з князем не сталося ніякого лиха, і завдяки боротьбі вони допомагали й собі, і своїм ближнім. Думаю, ми повинні подивитися, що там діється.

— По-іншому й бути не може, ми повинні піти, — проказав скрипаль Том Йоганнес.

— Авжеж, треба глянути, що там, — мовив тесля Давид.

— До польових робіт ще далеко, і можна доручити жінкам зробити потрібні розпорядження, — озвався стельмах Стефан.

— Ми повинні докладно дізнатися, що діється, — сказав ткач Христ Северин.

— Ми дізнаємось у дорозі, — промовив скрипаль Том Йоганнес, — бо інакше проґавимо найкращу пору.

— Це добра справа, — сказав Маз Альбрехт, — тож ми так і вчинимо.

— Думаю, за кілька днів ми впораємось, — сказав Вітіко, — тож не треба баритися.

— Авжеж, хто хоче йти, той уже готовий! — запевнив Том Йоганнес.

— Так-так, — підтвердили численні голоси.

Після цієї вечірньої розмови люди зі світлиці Вітіко розійшлися.

На п’ятий день після цієї розмови Вітіко вже спорядився. І він, і його кінь були готові знову пуститися в подорож, і він подбав, щоб із його маєтку йому дали все, чого він потребував. Того самого дня були вже готові й чоловіки, які хотіли їхати. До них належали ткач Христ Северин із кленовою палицею, торбою харчів і мішком для здобичі, стельмах Стефан із мечем і списом, торбою харчів і мішком для здобичі, тесля Давид із мечем, бойовою сокирою, торбою харчів і мішком для здобичі, так само й Пауль Йоахим зі списом, Якоб зі списом і мечем, скрипаль Том Йоганнес зі списом і великим мішком на здобич, так само й Маз Альбрехт із кленовою палицею, потім коваль Петер Лауренц із залізною штабою і залізною булавою, крім того, Урбан, Захарія, Ламберт і Вольфґанґ із кленовими палицями, Ґреґор Віт із мечем і списом, потім багато молоді і слуг, без яких можна було обійтися в господарстві. Всі вони були в грубих сірих суконних свитах, у чоботях із великими, підбитими цвяхами підошвами, товстих повстяних шапках на головах. Слуга Раймунд захотів піти з Вітіко, і Вітіко дозволив йому. Вітіко пояснив, що їхатиме ступою, і всі запевнили, що триматимуться купи і йтимуть коло нього. Вітіко схвалив цей намір.

Коли всі зібралися, сивий священик поблагословив їх, зачитав напутнє слово й перехрестив. Жінки стояли поряд і плакали, тримаючи дітей для прощання. Дівчата у відчаї й радісно поглядали на хлопців. Хлопчиська, наслідуючи дорослих, узяли патики та жердини замість списів і стояли попереду. Мартин коло священика втішав заплакану Люсію.

Нарешті загін вирушив. Багато жінок, дехто з дівчат і всі хлопчаки пішли за ним, аж поки отримали сувору вказівку повернути назад, та й потім вони ще стояли, аж поки чоловіки зайшли в ліс.

Надвечір того дня загін по мокрому снігу дійшов до башти Ровна. Там прибульці побачили, що Ровно і його люди споряджаються, в башті й поміж хатами панувало велике пожвавлення. Побачивши загін, Ровно вигукнув:

— Це Вітіко з Плани, як добре, що ти спорядився. Вітіко, хто б міг подумати? Ми ще навіть не знаємо до пуття, хто проти великого князя, а хто з ним. Якщо всі прихильники покійного Собеслава йдуть до Моравії — несамовитий Вшебор, старий Дівіш, похилий літами Болеміл зі своїм численним родом і підлеглими, старий Любомир, могутній Божебор, — то може бути тяжка війна і молодий Владислав, син Собеслава, може одержати перемогу над старшим Владиславом, якого ми обрали. Ми хочемо захистити права владик, щоб їх не порушували великі лехи, ми хочемо боротися за їхню незалежність і добробут. Заходь і ночуй у моєму домі.

Вітіко заїхав у башту, а його людей прийняли в хати, де вони зігрілися і їх почастували стравами та напоями.

Уранці наступного дня Вітіко прийшов до просторої світлиці, де вже зібралося багато чоловіків. Вони підв’язали вище свій бахматий одяг, підперезалися, мали вовняні штани і грубі чоботи, на головах — повстяні шоломи. Кожен мав меч і спис, багато хто одягнув, як можна було помітити при нагоді, кольчуги під свити. Ровно був у кольчузі й мав меч, але ще не одягся до кінця, бо ж мав непокриту голову. Принесли пиво для ранкового почастунку, а кільком чоловікам, які ще зайшли до кімнати, роздали зброю. До світлиці зайшла й Людмила, дружина Ровна, з їхніми дітьми хлопчиком Мішем і дівчинкою Дюрантією, щоб привітати всіх, зокрема й Вітіко. Людмила була бліда й спокійна.

— Випий трохи зранку, перше ніж рушимо, і привітай Людмилу, — припросив Ровно Вітіко.

Вітіко спорожнив кухоль, де було пиво, потім ступив до Людмили й мовив:

— Вітання вам, шляхетна пані, і вітання й вашим дітям, а ми маємо вирушати в похід.

— Чоловіки повинні вирішувати, — мовила Людмила, — і вчинять так, як їм належить.

— Я буду в поході, — мовив Ровно. — Бустин наглядатиме за баштою, він добре забезпечить її всім, знайде потрібних людей, а хлопці, що є тут, ходитимуть на розвідки в ліси, а коли станеться що-небудь, що загрожує вам небезпекою, мерщій посилайте за мною, і я повернуся.

— Ровне, роби, як велить твоє серце, — відповіла Людмила, — а вас, Вітіко, я вітаю і дякую вам за вітання дітям.

Аж тут двері відчинилися і до світлиці зайшла дівчина з чорними косами, чорними очима, рожевими щоками і червоними, мов вишні, вустами; Вітіко колись, як гостював у башті, бачив її в темно-синьому вбранні з фіалковим поясом, то була Дімут, сестра Ровна. Але тепер на ній не було темно-синього вбрання і не видніло пояса, зате на грудях ясніла добре вичищена кольчуга, що мала ще й короткі широкі рукави, які прикривали руки. Крім кольчуги, дівчина була вбрана в чорний одяг із широкими зборками. На ногах мала чорні чоботи. Голова була прикрита чорним грубим повстяним шоломом. А от зброї не мала ніякої. Пройшла повз чоловіків до Людмили й привіталася:

— Бувай здорова, сестро!

Потім підійшла до Ровна:

— Доброго ранку!

Далі обернулась до Вітіко:

— Вітаю вас також, Вітіко. Ви йдете проти Моравії.

— Я йду на війну, — відповів Вітіко.

— Бачу, ти теж спорядилася, — кинув Ровно сестрі.

— Ви всі, хто можете, — відповіла Дімут, — ідете в похід, ви там достеменно дізнаєтесь, де правда, і боротиметесь за ту правду, ризикуючи життям, а як доведеться, то й покладете своє життя. А я робитиму те, що може жінка, принаймні для свого захисту я не потребую нікого. Має утвердитись правда, як є слушним на небі й на землі.

— Моя Дімут, ти завжди діятимеш мудро, — мовив Ровно.

— Так мудро, як вимагає та частка мудрості, яку дано мені, — відповіла Дімут, пішла до озброєних чоловіків і подала їм руку.

— Я тепер повинен іти далі, — озвався Вітіко.

— Що ж, іди, ми, можливо, ще доженемо тебе, — сказав у відповідь Ровно.

Вітіко попрощався, вийшов зі світлиці, взяв свого коня й поїхав по греблі. Чоловіки з Плани вже чекали його й пішли вслід за ним. За баштою Ровна й далі простирався ліс, снігу на землі вже не було, і загін надвечір дійшов до жупного містечка Дудлебів. Там Вітіко купив коня для Раймунда, придбав ще багато іншого спорядження для свого загону, і чоловіки вирішили побути там якийсь час і провести розвідку.

Вітіко пішов до садиби жупана, але брама була замкнена, йому відчинили і провели до Болеслави, що була з людьми вдома, бо вартовий сказав, що Любомир кудись виїхав. Вітіко привітав господиню й запитав:

— Тож Любомир у свої літа поїхав геть?

— Еге ж, поїхав, — підтвердила Болеслава. — Коли настала слушна пора, до нас приїхав наш первородний син Мойслав зі своїми людьми зі своєї садиби Хлум, потім приїхав зі своїми людьми другий син Пустимир зі своїх лісів і ланів у Дубі, далі прибув третій син Радоста зі своїми людьми з Требіна, приїхали чоловіки Марії, Евфемії і Болеслави зі своїми людьми, Любомир теж зібрав своїх людей, смиренний священик цього дому звернувся до всіх зі словами втіхи й допомоги, і всі пішли до великого князя Владислава.

— До великого князя Владислава? — перепитав Вітіко.

— До князя Владислава, — відповіла Болеслава. — Ти, Вітіко, теж у поході, пам’ятай, що треба утверджувати правду.

— Висока пані, хай вам добре ведеться, — мовив Вітіко, — а я утверджуватиму ту правду, яку визнаю.

— Тож і чини так, — мовила Болеслава, — а за інших часів знову будь нашим гостем.

— Коли все скінчиться і переді мною не замкнуть браму, я проситиму, щоб мене пустили, — пообіцяв Вітіко. Попрощався й вийшов надвір.

Лісові люди пробули в Дудлебах два дні. Третього дня поїхали далі й зупинилися на ніч у Подграді, серед боліт і глушини.

Наступного дня вони пішли до Усті, в добре забудований край. Там вони пробули п’ять днів, знову провадячи розвідку В хатах було небагато людей, а ті, хто ще лишався вдома, сиділи в кімнатах. По шляхах ходили озброєні чоловіки та багато іншого люду, всі рухалися на північ. Ктибор, що загалом жив у садибі коло Усті, пішов зі своїми людьми до князя Владислава.

Вітіко, дізнавшись, що на півночі має зібратися військо, рушив зі своїми людьми в тому напрямі далі. Їм траплялися по дорозі люди, які йшли назустріч, женучи худобу в ліси на південь. На ніч загін Вітіко зупинився в садибі Насеград.

Наступного дня назустріч загонові по дорозі рухалося дуже багато людей. Вони нав’ючили своє добро на коней та волів або несли всі свої манатки на плечах і тікали в далекі краї. Пополудні люди Вітіко побачили з західного боку, як по дорозі, яка перетиналася з їхньою, суне дуже багато людей, і збагнули, що та юрба загородить їм шлях. То були чоловіки в підібганих свитах зі зборками, на ногах вони мали важкі чоботи, а на головах — грубі повстяні шоломи, з-під яких насилу видніли очі, а перев’язь знизу закривала щоки та бороду. Чоловіки були з мечами та списами. Там, де сходилися шляхи, вони зупинилися, зібралися на дорозі та полі й дивилися на Вітіко і його загін. Їх ставало дедалі більше. Потім услід за ними під’їхали ще й вершники, що були в штанах, коротких підперезаних свитах і повстяних шапках з однією прямою пір’їною, саме так одягалися чоловіки, які супроводили княжича в пурпуровому вбранні до того, як він став великим князем. Дехто був у гарному вбранні, дехто в грубому й непоказному та сірому. Списів вони не мали, але в кожного був меч, багато хто мав щити. Серед них було чимало високих і дужих чоловіків. Вони теж зупинилися коло піших воїнів на полі. Нарешті один вершник полинув уперед, він був у зеленому вбранні й мав одну сіру соколину пір’їну на чорному шоломі. Підскочив до Вітіко і крикнув:

— Чому ти тут загороджуєш шлях і заважаєш нашим людям іти далі?

— Я не загороджую тобі шлях, — відповів Вітіко. — Невже ти не бачиш, що наш шлях пролягає з півночі на південь, а ви прийшли сюди з заходу, і це ви загородили нам шлях?

— Ти поставив своїх людей так, щоб вони спостерігали нас, — крикнув чоловік, — тож і ми повинні стати так, щоб бути наготові, раптом ви задумали що проти нас, і саме цим ти заважаєш нам.

— Ти ж бачиш, що нас мало і ми не нападемо на вас, бо ж вас багато, — заперечив Вітіко, — та коли ти нападеш на нас, то й ми будемо боронити своє життя так добре, як зможемо. Але це не мої люди, я не знаю, як вони діятимуть у майбутньому, тепер вони тільки йшли поряд зі мною, бо ж ми з одного краю.

Протягом цієї розмови над’їздило дедалі більше вершників і ставали коло зеленого чоловіка. Потім підступило двоє в’ючних коней, один спереду, другий ззаду, вони несли відкритий паланкін, у якому сидів чоловік у дуже широкому коричневому вбранні з хутряною оторочкою, з-під чорної шапки в нього видніло сиве волосся, а на коричневий одяг спадала дуже довга сива борода. Чоловік був старезний, голова йому хилилась наперед. Він під’їхав до зеленого вершника, і його коні спинилися, а зелений вершник став поряд зі старим і проказав:

— Шановний діду, ось стоїть посланець, якого хворий князь Собеслав послав колись на з’їзд у Вишеград, він шикує своїх людей проти нас, щоб зашкодити нам.

Старий підвів голову, повернув обличчя до місця, де стояв Вітіко, і промовив:

— Сину Вока, далі своєю дорогою їдь, їдь до Владислава, сина Собеслава, або до інших ворогів великого князя, ми там воюватимемо з тобою, тут нам ще не пора знищувати тебе. Нехай ніхто не ворухнеться, хто навколо мене!

Потім старий звернувся до зеленого вершника:

— Даліміле, скажи людям, що ми їдемо далі і вже не допустимо ніяких затримок.

Зелений вершник поїхав уперед до піших, а старий у паланкіні трохи підібгав своє коричневе вбрання і знову, як і раніше, схилив голову наперед.

Піші і вершники знову рушили вперед. Натомість Вітіко крикнув:

— Вельмиповажний лехе Болеміле, я не зачеплю жодного твого чоловіка, і хтозна, чи наші шляхи не однакові!

Болеміл нічого не відповів, а тільки кивнув головою.

Загін пішов швидше, коні понесли паланкін, за ним знову поїхали вершники. Та Вітіко стояв, поки проїхали геть усі і на шляху ген далеко навряд чи ще можна було добачити людей. Потім рушив слідом за ними.

Увечері того дня Вітіко зі своїми людьми дійшов до садиби, яка стояла неподалік від хат, що мали назву Сухдол. Вирішили стати на ніч у садибі. Там нікого не було, двері й ворота були забиті дошками, годі було знайти який-небудь фураж для коней Вітіко і Раймунда. А як споночіло, всі побачили на сході червону заграву далекої пожежі. Загін розташувався на подвір’ї, повечеряли тими припасами, які люди несли з собою в торбах. Коли розвидніло, виразно побачили хати Сухдола, але деякі були спалені, решта — сплюндровані. Від Сухдола до садиби тягнулася видовжена гора, лежачи майже на південь від прямого шляху між ними, на горі де-не-де росли чагарники й видніли лани та луки. Гора мала назву Висока. З гори ген далеко на сході можна було помітити стовпи диму, та й на північному заході до неба здіймався дим. Лісові люди забарикадувались у садибі, виставили варту і послали кількох людей на розвідки. Розвідники повернулись і розповіли, що в північно-західному напрямі на відстані чотирьох-шістьох годин ходу стоїть великий князь зі своїм військом, збирає та впорядковує його, а на сході, за день ходу, а то й більше, отаборилися лехи, що чекають нові загони й підкріплення, їх очолює лех Начерат, що був високим можновладцем коло князя Владислава. Всі хати навколо пусті, чимало їх спалено та сплюндровано, люди зі своєю худобою та добром повтікали. Там і там тиняються озброєні люди, а інколи й такі, що дуже скидаються на злодіїв або інших людців такого штабу.

Люди з Плани вирішили лишатися в садибі, аж поки буде змога точніше дізнатися, що відбувається, а тим часом заходилися зміцнювати будівлі.

Настали лагідні весняні дні, чагарники на горі Високій укрилися зеленим листям, на луках заясніла трава, піднялася озимина. Лани, де мала рости ярина, ще не засіяли.

Невдовзі в ту місцевість прибув ще й Ровно зі своїм загоном, а оскільки люди з Плани блукали по околицях, то здибалися з його людьми, і Ровно разом з ними теж зайшов на садибу. А невдовзі прибули й Озел зі своїми трьома синами, Діт із Ветржні, чоловік, що жив на Влтаві в садибі Затес, потім чоловік із Гори, Вольф із Суша і Вернгард із Затоня. Кожен привів із собою свій загін. Згодом прийшли люди з Фримбурка, Гореца, Гленіце і, розпитавши людей Діта з Ветржні та з башти Ровна, теж зайшли на територію садиби, прийшли й люди, що викорчовували ліс на новій вирубці у Светлику, з Черної, з Митини, з Кутової вирубки, з Ратової, за ними прийшли люди, що жили нижче на Влтаві, де вони корчували ліс коло Фримбурка, потім люди з хатин на скелях коло Влтави, які мали назву Рожмберк, там Вітіко колись обідав разом із Флоріаном; крім того, люди з хатин на південь від галявин у лісі святого Хоми. З хат Митини, звідки походив рід Вітіко, прийшов слуга Якоб із кульгавим конем.

Усі зібралися в садибі й присягнули триматися разом. Їли харчі, привезені з собою, а щоб мати воду, почистили і опорядили криницю. Водночас почали рити рови і захищатися гостроколом.

Одного дня до садиби під'їхав загін гарних вершників, їх очолював юнак у небесно-блакитному вбранні з однією білою пір'їною на голові. Він під’їхав ближче і оглянув садибу та укріплення. Вітіко сів на коня, відчинили ворота з колод, і він виїхав у супроводі численного пішого загону. Під’їхавши до юнака, крикнув:

— Владиславе, сину князя Собеслава!

— Я саме той, коли ти назвав! — відповів юнак у синьому вбранні. — Вітіко, вірний друже мого батька, Вітіко, що тебе шанувала і обдарувала моя мати, як радіє моє серце, що я бачу тебе!

З садиби вийшло ще багато піших воїнів, і всі поставали півколом позаду Вітіко. Так само стали й вершники позаду Владислава.

— Вітіко, тепер настала пора, — заговорив княжич, — змити заподіяну нам ганьбу, позбутися глуму, якого завдали моєму батькові, помститися за страждання, які була змушена терпіти моя мати, і знову відновити все правдиве. Ти і люди, які підпорядковані тобі, наче обрані для цього.

— І як це має статися? — запитав Вітіко.

— Усе добре впорядковане й готове для успіху, — відповів Владислав. — Ось послухай. Той, хто позбавив мене князівського престолу і зробив мене своїм підлеглим, ще й позбавив мене моїх маєтностей. Він забрав у мене Оломоуцьке князівство, яким я володів, і дав його Оттонові, синові Оттона Чорного, викликавши його з Русі. А мене змусив переїхати до нього в Прагу. Але позаминулої зими я втік від нього й перебував у свого королівського родича в Угорщині. Тим часом він, хоча великі лехи ще за життя мого батька, славетного князя Собеслава, зламавши свою присягу, обрали його у Вишеграді князем, порушив права їх усіх, відсунув їх убік і діяв без їхньої поради та підтримки. Вони відступилися від князя, і ті, хто завзято обирав його, обернулись тепер проти нього. Великий і могутній Начерат тепер у Моравії, і так само його син Дус і брат Зната. Крім того, є старий і заможний Мікул, Юрата, старий Родміл, потім Грозната, Славибор, Домаслав, Кохан, Богуш; потім молодий і сміливий Мілгост, Стрих із Плаки, молодий Мікул, Богдан, Бенеш і морави Дрслав, Мірета, Зибота, Собен, Треба, Стибор і дуже багато інших. Я пішов до них, щоб помститися. Вони створили союз, і хочуть запровадити іншу владу. До того союзу вступили князі з роду Пржемисла: Вратислав, князь Брно, Конрад, князь Зноймо, Оттон, князь Оломоуцький, якого Владислав повернув із Русі, потім сини Борживоя, Владиславового дядька, Леопольд і Спітигнев. Всі вони обрали Конрада зі Зноймо князем Богемії і Моравії. Його військо стоїть десь менше ніж за дванадцять годин ходу звідси на схід. До нього ненастанно підходять загони, а якщо вони споряджені, то до нього зберуться всі можновладці й виступлять проти Владислава, щоб знищити його, бо він хотів ослабити панів і зміцнитися з допомогою малих людей і народу.

— Владиславе, а чи ти достеменно знаєш і чи не одурили тебе? — запитав Вітіко.

— Люди, які зі мною, — відповів Владислав, — походять із найкращих родів, вони мандрують усюди, щоб з'ясувати стан і події в країні, й можуть запевнити тебе, що я кажу правду.

— Високий князь каже правду! — гукнув чоловік у темно-червоному вбранні, що стояв у передньому ряду загону.

— Він каже правду! — загукали численні голоси.

— Вітіко, ти також, якщо ти з нами, — проказав Владислав, — побачиш документ, на якому все розписане. Там є імена, які я називав тобі, і визначено майбутні права, що їх майбутній князь має дати тим, хто обере його і хто хоче воювати за нього. Ми ще тільки проїдемо по полях коло Сухдола, де хочемо оглянути все в західному напрямі. А ти тим часом можеш упорядкувати людей, щоб потім разом із нами безпечно приєднатися до війська.

— Ти кажеш, що всі можновладці обох земель тепер із тобою? — запитав Вітіко.

— Так, — запевнив Владислав.

— Ти не назвав Здика, єпископа Оломоуцького, що на з'їзді у Вишеграді найревніше обстоював вибір Владислава князем Богемії та Моравії.

— Здик — зрадник, — відказав Владислав. — Він уже знав думки та наміри мого двоюрідного брата Владислава, знав, що він пригнобить шляхтичів і піднесе дрібноту та єпископів, саме тому він так завзято сприяв цьому виборові, а тепер покинув свою єпископську кафедру та Моравію і пішов у табір Владислава.

— Ти не назвав старого леха Болеміла, — мовив Вітіко.

— Він надто старий і вже не воює, — пояснив Владислав.

— Він із великим загоном піших і кінних пішов до князя, я сам його бачив і розмовляв із ним, — сказав Вітіко. — Любомир, жупан Дудлебів, зі своїм загоном і загонами своїх синів Мойслава, Пустимира, Радости та трьох зятів теж пішов до князя. Ктибор, що з багатьма людьми живе на полях коло Усті, теж пішов із ними до князя. Ти знаєш що-небудь про Дівіша, жупана з Жатеца?

— Кажуть, ніби він коло князя, — відповів Владислав. — Тільки це нічого не змінює, ми всіх їх подолаємо.

— А Божебор, Вшебор, Немой, Хотимир, старий Преда, Юрик і старий Мілота? — запитав Вітіко.

— Усі не можуть бути з нами, — відповів Владислав, — зате ми маємо більшість, і то найкращих.

— То, може, й колишній єпископ Сильвестр, що через тебе проливав сльози на зборах і через тебе зрікся своєї посади, пішов із тобою? — запитав Вітіко.

— Сильвестр уже немічний, — пояснив Владислав, — і не покидає свій монастир.

— Владиславе, — мовив Вітіко, — з людей, які зламали свою присягу, дану в Садскій, у Моравію пішли тільки ті, хто вчинив це задля не своєї країни, а своїх потреб і тепер знову порушив нову присягу. Я здогадувався про це, коли Начерат промовляв на з’їзді у Вишеграді, й пересвідчився в цьому, послухавши розмови на одному святі в садибі Плака. Князі, сини з роду Пржемисла, зреклися вірності своєму родові, бо ж повстали проти найвищого сина роду, якому підпорядковані і якому повинні коритися, повстали, щоб мати вигоду для себе; а син Оттона Чорного Оттон, якого князь повернув із вигнання, давши йому Оломоуцьке князівство, не тільки невірний, а й невдячний; Конрад, що не має ніяких прав на князівський престол, намагається купити його, бо ж, як ти кажеш, в одному документі пообіцяв своїм помічникам поступки, яких вони, певне, вимагали за своє сприяння, а ти, Владиславе, зрікся сам себе.

— Вітіко, невже ти, найвірніший слуга Собеслава, хочеш відступити від нього?

— Я не відступаю від Собеслава, я й далі вірний йому, — заперечив Вітіко. — Твій батько покликав мене до себе, коли сказав на смертному одрі: «Мій первородний сину Владиславе, німецький король Конрад дав тобі у володіння Богемію та Моравію, а пани обох земель на з'їзді в Садскій визнали тебе. А тепер вони у Вишеграді обрали князем про випадок моєї смерті твого двоюрідного брата Владислава, сина мого покійного брата князя Владислава. Скорися йому і слухай його, щоб не сталося гріхів, які були за моєї молодості. Начерат не переможе Владислава». Я закарбував ці слова глибоко в своїй душі, бо вони видалися мені дуже знаменними. Твій батько визнав вибір свого небожа й дав тобі пораду відмовитися від права на наступність у владі над землями, щоб не порушити добробут держави. Ти міг би не виконати волю батька, але ж ти тоді не сказав нічого, ти міг би зі зброєю виступити проти свого двоюрідного брата, щоб обстоювати своє право і занапастити добробут країни; чимало людей підтримали б тебе, можливо, ті найкращі, які тепер проти тебе, і я б, звичайно, пішов під твої знамена, але ти сам зрікся свого права, бо став прислужувати іншому, що хоче стати князем. А тепер визнання Владислава вустами твого батька — це вже утверджене право, його визнали всі, хто обстоював тебе і право у Вишеграді: шляхетний Дівіш, вірний товариш твого батька, що врятував йому життя від змовників, Болеміл, мудрий старий чоловік, що з таким страхом застерігав від жахіть війни за наступність, добрий Любомир, що закликав з'їзд вислухати мене, посланця твого батька, потім Вшебор, що благав ушанувати страждання твого батька, Юрик, Хотимир, військовий проводир Сміл, а передусім бездоганний єпископ Сильвестр, який через тебе занапастив своє чисте життя, — всі вони визнали і обстоюють тепер нове, вже утверджене право, яке ти сам своїм учинком покликав до життя. Ти кажеш, мовляв, я не вірний. А чи вірний ти син свого батька, що був, як панував, поміркований, що не давав панам гнобити народ і сам не пригноблював його, і навіть у мить смерті виявив ще більшу поміркованість, поставивши інтереси країни вище від інтересів своїх дітей? Він дав тобі пораду, я можу навіть сказати, наказ, щоб ти скорився, він не даремно дав її тобі перед такими численними свідками, бо хотів, щоб ніхто тебе не обстоював, коли ти висунеш свої претензії. А чи вірний ти син своєї матері, що тужила за покійним чоловіком, аж поки їй розбилося серце, і чи вірний ти князь самому собі, якщо став посіпакою посіпаки. Я лишився вірним тому, що вважав за свій обов’язок. Я бачу тепер дуже виразно, де лежить правдиве і добре, як казала Болеслава, шляхетна дружина Любомира, я зрікаюся тебе і буду від цієї миті помічником і людиною великого князя Владислава. Ті, хто тут зі мною, не підпорядковані мені, я з ними лише як земляк, я сам вирішую за себе і не знаю, що вони робитимуть, але, якщо вони дослухаються до моїх слів, то підуть до князя; тільки одне я знаю твердо: якщо ти зі своїми вершниками захочеш зачепити бодай волосину на моїй голові, вони як вірні земляки не кинуть мене напризволяще.

Поки Вітіко промовляв, із садиби виходило дедалі більше чоловіків і ставали щільною лавою позаду нього, тримали списи в руках і поглядали на князя. А той крикнув:

— Ну, то йди собі до Владислава, ти, кривоприсяжний пес, що їв хліб мого батька у Гості й скористався добротою моєї матері, але знай: коли я з тобою зіткнуся в боротьбі, в твоїх жилах не лишиться жодної краплі крові, якої б не випила земля, а коли тепер тобі з твоєю зграєю заманеться зашкодити вершникам, що стоять тут навколо, то ми зі своїми звиклими до війни мечами завдамо вам незмірної ганьби раніше, ніж ви заподієте нам бодай найменше зло.

— Заспокойся, Владиславе, — мовив Вітіко, — коли натрапиш на мене в битві, роби зі мною все, на що тобі сили стане, а коли я йду на битву, то не тому, що прагну зберегти завдяки цьому своє життя, але тут я не хочу нападати на тебе. Якщо оці люди навколо мене йдуть до князя, ми знайдемо тебе під час битви, а оскільки ти допоміг полити кров’ю і спалити вогнем невинну землю, бо ж став слугою бунтівника, ми будемо захищати цю землю в боротьбі, хоч як добре або погано вміємо воювати, бо ж ми з Лісового краю.

— Слушно! — гукнув чийсь голос позаду Вітіко.

— Слушно! — загукали численні голоси.

Після цих вигуків Владислав сказав щось своїм вершникам позаду, ті ледь повернули в бік і поїхали, прикипівши очима до гурту людей навколо Вітіко. Подолавши певну відстань, вони повернули остаточно і помчали геть. Але поїхали не на захід, щоб, як казав Владислав, розвідати, а на схід, звідки й приїхали.

Вітіко стояв спокійно, так само й люди позаду нього.

Коли вершники були вже досить далеко і видніла лише хмаринка куряви над ними, Вітіко обернувся до своїх людей і мовив:

— Ви щойно чули, чого вони хочуть. Балакучість цього чоловіка розкрила нам більше, ніж ми мали змогу дізнатися коли-небудь. Вони навіть склали документ, на якому записано, скільки новий великий князь матиме менших князів і високих панів, коли вони висадять його на князівський престол, і ціну заплатить не він, а народ і дрібні люди, захистом яких високі пани, як щойно сказав цей чоловік, так тяжко докоряли князю Владиславу. Через те сини Пржемисла пішли всупереч законові крові, бо ж хотіли грабувати, через те могутній пан і лех Начерат поїхав у Моравію, бо ж не мав уже тієї переваги, яку мав завдяки піднесенню Владислава, що раніше спілкувався з його синами і друзями, і тепер шукає її в Конрада. Мудрий Болеміл усе передбачив, бо ж казав у Вишеграді, що панам завжди доведеться знову обирати князя, якщо обраний не віддаватиме їм належного. Щодо мене, тепер я вже знаю, що мені немає потреби марнувати час на розвідки, я їду до великого князя. А вам, хоч яка ваша воля, думаю, вже не треба лишатися в цій садибі, щоб не прийшли морави й не обступили вас облогою, внаслідок якої підупаде або зникне ваша сила, бо вона й тепер невелика, а треба бути там, де вона справить вплив, посприяє перемозі.

Після цих слів наперед вискочив Ровно і вигукнув:

— Вітіко з Плани, сину свого батька Вока, твої слова — правда, дарма що молодий, ти вже добре розумієш, що я сказав. Вони хочуть пригнобити нас, пограбувати нас, щоб мати змогу гультяювати ще більше, ніж тепер. Ти прагнеш добра разом із тими, хто не має великої влади і великого блиску, щоб визискувати інших, і прагнеш добра разом із народом, що в поті свого чола заробляє свій хліб. Я осідлаю свого коня, і мої люди осідлають своїх коней, і ми їдемо разом із тобою до великого князя. Мої піші воїни приготуються й підуть услід за нами.

Потім наперед вийшов Діт із Ветржні:

— Вони не повинні нічого чіпати в наших маєтках, які ми успадкували від наших батьків, які прагнемо розширити і які вони хочуть проковтнути, коли отримають більше влади від нового князя. Тепер, Вітіко, ти бачиш, що мої слова таки були правдою, Владислав — справжній князь, що захищає нас. Я зі своїми вершниками, що мають лісових коників, і зі своїми пішими, що витесали свої списи з лісової деревини, теж іду з тобою до князя.

Потім заговорив Вернгард із Затоня:

— Вітіко, я зі своїми людьми теж іду з тобою до князя.

Далі наперед виступив Озел із Дуба і сказав:

— Я звелів коротко обтяти волосся своїм трьом синам, щоб вони вже ввійшли в юнацький вік і стали годящі; я взяв їх із собою в похід, але хотів би, щоб вони радше полягли мертві й закривавлені на бойовищі, ніж терпіли зухвальство, яке засвідчив перед нами отой жевжик у синьому вбранні, що вилискував на сонці, мов метелик. Не так сталося, як казали ми в башті. Ровно, Вітіко, Дівіш, Болеміл і Любомир не стали зрадниками, бо ними стали Начерат та інші, що я вважав їх за опори. Нехай би того шахраюватого Начерата забрали в щонайглибше провалля в пеклі. Я, Вітіко, поведу своїх трьох синів і своїх людей із тобою до князя.

— І я піду з тобою, — озвався Вольф із Суша.

Потім серед гурту пролунав могутній голос:

— Дайте мені сказати!

— Тож кажи, чоловіче з народу, — гукнув Ровно, — і виходь наперед!

Чоловік, що пропхався наперед поміж людей, які стояли позаду Вітіко, був високий на зріст і мав широкі плечі, вкриті грубою сірою свитою. Замість списа він мав залізну штабу, а з лівої руки звисала на ремені залізна булава. То був коваль Петер Лауренц із Плани. Але, вийшовши наперед і ставши на відкритому місці, він мовчав.

— Таж кажи, — підохотив Ровно.

Чоловік намагався здобутися на голос, зрештою обернувся до людей і заговорив:

— Люди наші! Я бачив, як приїхав цей молодий вершник, і чув, як він розповідав, як мають міцніти великі пани. Цього ми терпіти не повинні. Вітіко правду сказав, та й Ровно, Озел і решта також. Ви знаєте, що молодий Вітіко заїхав узимку до свого дому в Плані, лишився там і прожив два роки, і не пішов би звідти нікуди, якби не пішов на війну, і ми теж пішли на війну. Він ходив у такому самому вбранні, що й ми, ми сиділи коло його вогню, бо ж була зима, і він сидів коло нашого вогню, і не зневажав нас, і я підкував йому коня, Вітіко розмовляв зі мною, його дім стоїть коло нас, ми теж не повинні зневажати його і повинні — ті, хто з Плани — обрати його нашим проводирем, щоб ми трималися разом і не розпорошилися.

— Слушно! — вигукнув скрипаль Том Йоганнес. — Я б давно це сказав, і сказав би краще!

— Тож як би ти сказав, ти, цигикало, — крикнув коваль, — і чому не сказав, якщо ти такий розумний?

— Не сваріться, — мовив тесля Давид. — Вітіко має вести нас, бо він тямить краще, ніж ми.

— Він повинен вести нас! — гукнув чийсь голос.

— Він повинен вести нас, бо має більше розуму, ніж ви всі! — крикнув скрипаль Том Йоганнес. — Я б теж висунув таку гарну пропозицію!

— Мовчи, скрипалю! — гукнув ткач Христ Северин. — Ми повинні триматися разом у житті та смерті, щоб таки домогтися чогось, і Вітіко повинен вести нас.

— Він повинен вести нас! — гукнуло багато голосів.

— Він повинен вести нас! — гукнуло ще більше голосів.

Потім настала тиша, і трохи згодом озвався Вітіко:

— Любі друзі та земляки, про справи ми ще поговоримо, а я поведу вас, щоб ми лишалися вкупі, до великого князя, і ми почуємо, що він скаже. А якщо йому буде до вподоби і у вас ще буде бажання, я залюбки буду вірний вам і намагатимусь, щоб ви здійснили все, що потрібне, і не зазнали шкоди через якусь легковажність.

— Атож, щира правда, — гукнув Том Йоганнес, — і як добре сказано!

— Тож нехай так і буде! — пролунав чийсь голос.

— Він добрий чоловік! — гукнув хтось інший.

— Він повинен вести нас! — гукнуло багато голосів.

Потім, коли всі знову замовкли, гукнув чоловік із Гори:

— Вітіко! Я йду з тобою до князя!

А потім озвався й чоловік із Затеса:

— Вітіко, я теж іду з тобою до князя!

Згодом наперед вийшов чоловік із міцною горобиновою палицею у руках, він був у широкому темному вбранні з фартухом і заговорив:

— Я з Гленіце, і, як на мене, ми повинні бути під проводом Ровна, бо ж він наш сусід.

— Під проводом Ровна! — загукали численні голоси.

І тоді наперед вийшов ще один чоловік, теж у широкому вбранні і з горобиновою палицею, й проказав:

— Я з Гореца, і ми, з горобиновими палицями, повинні всі бути з Ровно.

— З Ровно! — загукали голоси.

Потім вийшов чоловік у складчастих шкіряних чоботях, сірих вовняних штанах, вовняній куртці з застібками, чорній повстяній шапці на голові й проказав:

— Я належу до тих, хто корчує в Светлику, і, гадаю, ми повинні обстоювати Діта з Ветржні, бо він живе неподалік від нас.

— Діта з Ветржні! — гукнули численні голоси.

А тепер із юрби вийшов чоловік, що був у жорстких шкіряних чоботях із підбитими цвяхами підошвами, але в такому самому вбранні, як і попередні чоловіки.

— Я з Черної, — мовив він, — і ми, що живемо на Влтаві й ходимо з кленовими палицями, а також люди з Дольні Вітавіце і Кутової та Ратової вирубок, повинні бути разом із людьми з Плани та Вітіко.

— Вітіко! — загукали голоси.

— А ми, з Митини, — проказав хтось, не виступаючи наперед, — належимо Вітіко, бо він має дім у нашому селі.

— Вітіко! — гукнуло кілька голосів.

— А ми, з Фримбурка, теж ідемо до Вітіко, бо його дім у Митині стоїть по сусідству з нами! — гукнув ще хтось.

— Ми йдемо за Вітіко! — гукнули вслід за ним численні голоси.

— А ми, що живемо від Фримбурка вниз по Влтаві, належимо до Фримбурка! — озвався хтось із юрби.

— До Фримбурка! — повторили за ним інші голоси.

Потім уже ніхто не гукав.

Слуги Вітіко Раймунд і Якоб тим часом загнуздали і осідлали своїх коней, під’їхали і стали коло Вітіко. Тепер уже заговорив Вітіко:

— Ровно, Діте з Ветржні, Озеле і всі інші, любі друзі, вершники, які були коло нас, ще сьогодні домчать до табору своїх приятелів. Унаслідок гніву та помсти вночі звідти може вийти численний загін і на світанку вони обступлять садибу облогою. Думаю, вночі ми повинні порадитись, упорядкувати свої лави, поїсти що-небудь, а вранці, коли ще й не сірітиме, ми всі підемо до князя.

— Отак добре, тож ми так і вчинимо! — схвалив Ровно.

— Так і вчинимо, — погодився Діт.

— Так і вчинимо! — гукнули всі.

— А люди тепер мають поділитись, як вони казали, — додав Вітіко.

Юрба розійшлася і впорядкувалася по-іншому, чимало людей пішло до садиби, інші лишилися за її межами. Вітіко поїхав ступою до будівлі, його люди рушили слідом.

Увечері всі зібралися на раду, потім повечеряли, потім люди упорядкувалися так, як мали йти під час походу, і, перше ніж над горою Високою заясніло сонце, всі вже вирушили.

Сформувалося три загони: Вітіко, Ровна і Діта з Ветржні. Нечисленний гурт вів і Озел, приєднавшись до Ровна, було там і три юнаки, кожен із мечем і кожен на буланому коні. Вернгард із Затоня, Вольф із Суша, а також люди з Гори, Затеса та Рожмберка становили окрему групу, але приєдналися до загонів.

Посеред війська їхали вози з майном, їх тягнули почасти коні, а почасти люди.

Люди вийшли на вершину між чагарниками, а потім на стежку, яку ще вчора вдень роздивилися їхні розвідники, тож якби вершники хотіли напасти, вони б не могли мчати лавою, а ішли б по кілька, а то й поодинці. Але ніхто не нападав на них. Коли з боку Моравії засвітилася вранішня зоря, люди вже далеко відійшли від місця ночівлі, а коли сонце було навзаході, вийшли на рівнину, де широко розкинувся табір Владислава, посередині майоріла велика малинова корогва. Коли лісових людей упізнали і вони розповіли про свої наміри, їх поставили до людей, які теж прийшли з Лісового краю, що, хоч який великий, стояв за Владислава. Підійшли до тих, хто жив далі за Планою. Там були люди з Прахатіце, що жили в снігових хатах, люди, що жили у Воларах, люди, що жили на межі з пущею коло джерел Холодної і Теплої Влтави, люди з Вімперка, люди з Кашперске Гори та інші.

Люди зайшли в табір, повмощувались. Надто вони шукали місць, де можна розпалити багаття, на якому можна було б готувати страву і коло якого можна було б спочивати.

Вітіко поставив свого коня на доброму місці, наказав Якобу та Раймунду наглядати за ним і попросив повести його до князя. Один з лісових людей, які вже обжилися тут, зголосився провести його. Він пішов уперед, Вітіко за ним. Вони проходили повз різні гурти. Спершу проминали лісових людей, що майже не мали наметів. Вони шукали собі сухих місць, розкладали там багаття, живлячи їх цілими колодами, палями і жердинами, а потім стелили коло вогню грубі кожухи. Дехто готував страву. Кленові та горобинові палиці, а також грабові списи стриміли один коло одного в землі. Нечисленних коней завели в стійла й накрили попонами. Далі розташувались табором люди, що прийшли з родючих полів на заході країни. Вони напнули на палицях грубі полотна і спочивали під ними. Вітіко побачив людей Болеміла, що всі трималися вкупі. Кремезні, дужі чоловіки, яких він уже бачив, стояли гуртом і придивлялися до нього. Вітіко побачив і зеленого вершника, з яким був розмовляв, і багато інших, які тоді проїздили повз нього. Ніхто не озвався до нього. Там стояв великий гарний намет із провощеного полотна, проте був пустий та відкритий, і вітер продував його.

— Отут живе їхній проводир Болеміл, — пояснив чоловік, що йшов із Вітіко, — але тепер він у князя.

Неподалік стояли довгими рядами коні перед жолобами з пашею.

Потім ішли люди з центральної частини країни. Вони мали багато наметів, ходили в широкому вбранні, високо підбираючи його металевими поясами, і мали шоломи з глибокими вирізами над лобом і потилицею. На палицях від наметів висіли численні луки та сагайдаки, щити та інше озброєння. Там стояли столи і лави, жінки поралися по господарству. Ще далі отаборилися воїни з Праги. Вони мали строкаті намети, гарні обладунки, мечі, списи, щити, сяйливі подушки та ковдри й довгі ряди дужих коней. Скрипаль і кілька дударів награвали веселі мелодії.

— А тепер іди через той широкий незайнятий простір, що стелиться перед нами, і хтось із воїнів, розташованих там, запитає тебе і проведе до князя, — мовив чоловік, що провів Вітіко, — а отой сірий великий і довгий намет, коло якого на жердині підняли червону корогву, князів. А далі, там, де над наметами стирчать пір’їни, отаборилися люди з Дечина, яких привів Хотимир, а ще далі стоять ті, що прийшли з Карконошів. А дорогу назад до нашого табору ти й сам знайдеш.

— Князя я знайду, а тобі, — мовив Вітіко, — дякую за супровід.

— Нема за що, — відказав чоловік і пішов назад.

Вітіко пішов до майданчика перед великим сірим наметом, де майоріла велика малинова корогва. Тут уже не було такої пишноти, як у таборі празьких воїнів. Деякі загони стояли впорядковано і в повному обладунку, дехто з воїнів сидів верхи на конях, слуги тримали коней без вершників, увесь той почет, здавалось, чекав свого господаря. Коли Вітіко пішов навпростець до сірого намету, до нього з гурту воїнів зі списами вийшов один воїн і запитав:

— Хто ти і куди ти йдеш?

— Я Вітіко з Пржица і йду до князя, — відповів Вітіко.

— Ти повинен зачекати тут.

Вітіко зупинився й чекав.

Воїн підійшов до свого гурту і щось сказав. Хтось інший пішов до намету, потім повернувся й доповів. Чоловік, що був зупинив Вітіко, знову підійшов до нього й промовив:

— Ти справжній Вітіко в шкіряному обладунку, тож можеш іти до князя.

Вітіко, тепер уже без ніяких перешкод, пішов до сірого намету. Перед ним стояли воїни, і один з них у лискучому обладунку звернувся до Вітіко:

— Вітіко, тобі треба зачекати тут, бо в князя нарада.

Вітіко глянув на чоловіка, що назвав його, але побачив, що не знає його. Тож і чекав тепер коло цього воїна.

Десь за годину з намету вийшов стрункий молодик. Він мав чорне волосся, прикрите чорним шоломом із короткою сірою чаплиною пір’їною, на грудях лискучу кольчугу, а на сталевому поясі в піхвах із червоного оксамиту, оздоблених самоцвітами, висів меч. Вітіко глянув на нього й гукнув:

— Одолене!

— Авжеж, а ти, шкіряний вершнику, нарешті приїхав, заходь, безумна голово, всередину, щоб князь покарав тебе! — мовив Одолен, узяв Вітіко за руку, струснув її, приязно глянув своїми чорними очима йому в обличчя. Потім відсунув другою рукою складку намету й завів Вітіко всередину.

Намет був просторий і довгий, там стояв довгий ялиновий стіл, навколо нього — багато складаних стільців. На верхньому краї столу сидів великий князь Владислав. Його голова була непокрита, русяве волосся було зачесане вниз. Чорний шолом із короткою прямою білою пір’їною лежав перед ним на столі. Князь був у кольчузі й темно-коричневому уборі. Його пояс був сплетений із металевих ниток, а меч висів у бурих оксамитових піхвах без самоцвітів. Поряд із князем на стільці сидів сивий Болеміл у чорному оксамитовому вбранні. Ліворуч від князя і трохи далі назад стояв Здик, єпископ Оломоуцький, із бурою бородою і в бойовому обладунку. Ще далі сидів Дівіш, каштелян із Жатеца, в темному вбранні, крім того, Любомир у чорному вбранні, на яке спадали сива борода і сиве волосся. Поряд із Болемілом стояли в обладунках два абати з хрестами. Одного Вітіко впізнав, він був із Кладрубів і два роки тому на з’їзді у Вишеграді представляв його, а другого він вважав за абата Бржевновського монастиря. Позаду них стояв у обладунку священик Даниїл, той, що засвідчив справжність хрестика, якого Вітіко приніс у Прагу. Далі Вітіко побачив Бена, що на з’їзді у Вишеграді був другим головою зборів, а поряд із ним Сміла, що теж був на з’їзді, його він бачив ще й у саксонському поході як військового проводиря. Помітив Вітіко ще й Немоя з Нетоліце і Ктибора з Усті, а на місці, де він заходив у намет, стояли тепер молодики, яких він бачив на тій веселій прогулянці верхи за жупним містом Чиновом коло червоного вершника, що став тепер князем: Одолена, Велислава, обох синів Сміла, молодого Бена, молодого Касту. А були ще й чоловіки і пани, яких Вітіко не знав. Попереду єпископа Здика поряд із князем сидів чоловік у гарному церковному бойовому обладунку, то був Оттон, новообраний єпископ Празький. Здається, він лишив почесне місце по другий бік князя сивому Болемілу. Поряд із єпископом стояли два молодики. Вони були у фіалковому вбранні, мали сяйливі кольчуги, срібні пояси, а на головах — фіалкові шоломи з прямими сірими пір’їнами. То вбрались отак однаково брати князя Дипольд і Генріх. Крім того, були ще Божебор і Вшебор у кольчугах, старі діди Преда й Мілота в широких уборах із поясом, а ще Бартоломеус і Гервазіус у бойових священицьких сутанах, Хотимир і Пржедбор в обладунках і багато інших людей.

Коли Вітіко зайшов, багато чоловіків уже попідводилися зі своїх місць і розмовляли один з одним.

На столі коло князя лежали численні записи.

Вітіко пройшов крізь гурт молодиків, які стовбичили коло входу, й вийшов на відкрите місце, в наметі одразу стало тихіше, і чимало очей повернулися в його бік.

— Підійди ближче, Вітіко, — мовив великий князь.

Вітіко підійшов аж до князя і вклонився. Князь підвівся, подав йому руку і мовив:

— Ласкаво просимо! Тож ти таки приїхав служити поганому князеві? Чи, може, привіз йому відмову власною особою, як уже було раз, коли люди в Празі вітали його?

— Ні, високий пане, — заперечив Вітіко, — я приїхав служити тобі й привів із собою декого з бідних лісових людей.

— Знаю, — відказав князь, — мені вже доповіли. А ти, Вітіко, таки подався в Лісовий край, невже в тебе розуму немає?

— Я маю розум в іншій формі, бо ж у вашій не побачив його, — відповів Вітіко.

— Коли ти познайомився зі мною, тоді ще не було ніякого розуму і ні в якій формі, — відповів князь, — але ти мав би зачекати, поки сплине час.

— Я пішов від тебе, високий пане, — пояснив Вітіко, — бо хотів служити князю Собеславу, дарма що він помер; до того ж, незважаючи на те, що Собеслав радив своєму синові Владиславу і просив його перенести на тебе здобуте в Садскій право наступності, він не зробив цього, і мені здавалося, ніби він обстоює своє право. А тепер він те право викинув геть і дав йому впасти на негодящого чоловіка, але ж це право припадає тобі, бо ж тебе обрано і Собеслав визнав тебе, ти великий князь, і я прийшов виконувати свій обов’язок.

— Бачите, ви, оті, що стоїте отам, я ж казав вам, що він прийде, — мовив князь, — і я радію, Вітіко, що ти вчинив по правді, в тебе добра молода кров. Країна потребує честі, і тут вона зібралася навколо мене. Тепер ти можеш, як і оці люди, яких ти бачиш, ходити до мене в мій намет, коли захочеш, і моя варта не зупинятиме тебе. Ти і твій загін стоятимете на крайньому правому фланзі війська, а Сміл візьме на себе верховне командування над вами. Там ви, може, зіткнетеся і з моїм вірним слугою Начератом, що виступив проти нас із Моравії. Ви можете зберегти свої підрозділи і своїх проводирів так, як упорядкували їх, щоб ті, хто любить одне одного і схильний навзаєм захищати одне одного, були разом. А тепер відпочивай, Вітіко, і приходь невдовзі знову до мене.

Вітіко вклонився й відступив назад. Проминаючи старого Болеміла, він уклонився і йому, а Болеміл озвався до нього:

— Мій хлопче, ти таки знайшов правдивий шлях. Мені радісно за тебе.

— Я ж казав йому, що він знайде його, — мовив через стіл Любомир.

— Ти, мій сину, добре вчинив, як і у Вишеграді, — додав Дівіш.

Вітіко підійшов до молодиків, які стовбичили коло дверей. Вони обняли його, привітали, подали руки і тиснули йому руки.

Аж тут заговорив великий князь:

— Ви, панове, єпископи, князі, лехи, проводирі та інші! Ми порадились і виконаємо те, що вирішили. На сьогодні я відпускаю вас, щоб ви час цього дня використали й для себе. Я дякую вам і прошу вас обстоювати рідну країну щоразу, коли вона потребуватиме вас.

Сказавши, князь уклонився зборам, узяв зі столу шолом і вдягнув собі на голову.

Чоловіки, які ще сиділи, попідводились, геть усі, хто був на зборах, попрощалися з князем і стали виходити з намету.

Молодики, які стояли коло дверей, розступилися на два боки, і повз них вийшли надвір єпископи, князі, лехи, проводирі та старші чоловіки. Потім молодики обступили Вітіко і вийшли разом із ним із намету. Там вони знову стали на варту. Князям Дипольду й Генріху слуги привели коней, вони сіли на них верхи і поїхали з нечисленним почтом до свого табору. Єпископи пішли до коней і в супроводі священиків та слуг теж поїхали до своїх наметів. Болеміла посадили в паланкін і понесли серед гурту всіх, хто прийшов разом із ним до табору. Любомир підійшов до Вітіко, приязно глянув на нього й мовив:

— Коли все минеться і Господь збереже нам життя, тоді, Вітіко, приїжджай знову до Дудлебів і насолоджуйся гостинністю, яку тобі радо засвідчать.

— Я приїду, якщо Господу буде вгодно, — відповів Вітіко, — і буду знову, як і давніше, слухати ваші добрі слова.

Любомир після розмови пішов до своїх людей, сини та зяті обступили його. Всі посідали на коней і поїхали до свого табору.

— Ми, юний воїне, скоро будемо виконувати нашу роботу узгоджено, — озвався Сміл до Вітіко й пішов до свого почту.

Решта людей теж розійшлися в різних напрямах. Тепер уже й молодики стали розходитись.

Одолен, Велислав, сини Сміла, молодші Каста і Бен, до яких пристало ще кілька молодих воїнів, запропонували провести Вітіко до його людей. Але він сказав, що не приїхав верхи, а прийшов пішки. Тоді молодики лишили своїх коней слугам і пішли разом із Вітіко по дорозі, якою він прийшов, до лісових людей.

Тим часом люди з Плани вже поставили намет для Вітіко. Взяли великі шматки сукна, що лежали і в мішках, і в зв'язаних паках на возах, і накрили ними нахилені жердини, всередині з кілків і дощок зробили лавку, столик і лежанку, стояла там і невелика скриня, в якій Вітіко тримав свої похідні речі. Перед наметом палахкотіло багаття, і на ньому Урбан, червонощокий небіж коваля з Плани, готував якусь страву. Слуги Вітіко Якоб і Раймунд допомагали йому. Далі горіло ще чимало багать, навколо яких отаборилися люди. Чимало людей із Плани, побачивши, як підходить Вітіко в супроводі молодих воїнів у гарних уборах, попідводились і здивовано приглядались. Але товариші Вітіко потисли йому руку, попрощалися, він подякував їм, і вони знову пішли до намету князя і своїх коней.

Вітіко зайшов у намет, оглянув його і подякував людям, які поставили його. Потім спочивав якусь мить. Згодом поїв разом із багатьма людьми вже приготовану страву і пішов поглянути на коня.

Після обіду Вітіко пішов уздовж лінії свого табору й подивився на інші вже споруджені притулки. Дехто, зібравшись по кілька чоловік, змайстрували собі накриття, або хтось один напинав для себе шкуру абощо, або ж люди дбали про свого старшого. Ровно мав просторий намет, так само й Діт із Ветржні, Озел зі своїми трьома синами теж жив в одному наметі, далі стояли намети людей із Затоня, Суша та інші.

Тим часом настав вечір і вже сутеніло. До великого багаття, яке горіло перед наметом Вітіко, позбиралися люди, наче взимку, коли ходили до нього в кам'яницю на вогник. Вітіко почастував людей хлібом та сіллю, і вони поїли. Посідали коло вогню й розмовляли про всяку всячину. Коли настала, мабуть, уже дев’ята година, люди розійшлися, шукаючи по змозі спочинку. Вітіко ліг у наметі на свою лежанку. Поряд із ним полягали на землю Раймунд і Якоб.

Рано-вранці Вітіко обговорив із Ровном та Дітом, що треба робити, і порадив їм, як слід упорядкувати й розставити людей, щоб вони добре припасувались одні до одних. Обидва зрозуміли й погодились. Вітіко розставив людей, які вирушали разом з ним. Праворуч від них стояли люди Ровна, а ще далі праворуч — люди, підпорядковані Дітові. Вершників невеликими гуртами поставили поміж пішими так, як видавалося доцільним. Поміж вершників був і Озел із трьома синами. Розставивши всіх людей, їх розпустили, потім знову зібрали в бойовий порядок, знову розпустили, знову зібрали, і навчалися так багато разів, кажучи людям, що повторюватимуть цю вправу цілісінький день, аж поки кожен точно знатиме своє місце і всі зможуть без плутанини стати в бойовий порядок. Люди розуміли і охоче вправлялися. Ліворуч від Вітіко в бік князя стояли люди з узлісся, здебільшого з району садиби Плаки. За ними стояли люди Болеміла. Від Діта праворуч стояли інші лісові люди: з Прахатіце, Вімперка і дальших місць. Усі вони не брали участі в навчаннях, бо корилися іншим проводирям.

Десь опівдні до лісових людей прийшов Сміл зі своїми двома синами і цілим гуртом вершників. Сміл як старший проводир повідомив лісовим людям, що тепер він буде коло них і хоче й отаборитися тут. Він одразу зібрав раду з багатьох людей. Серед них були Вітіко, Ровно, Діт із Ветржні, Озел, Вольф із Суша, Вернгард із Затоня, Вітислав із Гори, Герман із Затеса, Вигон із Прахатіце, Вацлав із Вімперка і багато інших. Проводирі радились, як треба розставляти й поділяти людей. Тих, кого вже розставили й поділили, так і лишили, тільки вершників Сміл розставив по-іншому.

Пополудні його люди поставили намет йому і його синам.

Того самого дня воїни знову повторювали вправи. В перервах вони могли походжати навколо й дивитися, що відбувається за межами їхньої стоянки, як там вправляються або розважаються люди, побачити, чи надходять підкріплення, чи привезли харчі.

Вітіко вже частіше ходив до князя. Інші молодші проводирі теж ходили до нього по настанови.

Князь зі своїм почтом не раз приходив до лісових людей, дививсь, як вони впорядкувались і поділились, перевіряв їх, хвалив, заохочував робити військові вправи і розмовляв із багатьма.

Молодики інколи провідували Вітіко, і він теж відвідував їх.

Отак і настав двадцятий день місяця квітня. Того дня дали наказ готуватися за два дні до виходу проти ворога. Цей наказ виконали в усьому таборі. Намети розібрали, вози навантажили, людей упорядкували.

Двадцять другого дня місяця квітня почався рух. Військо було впорядковане так, як і табір. Попереду йшли лісові люди. Вони мали сурмача з довгою прямою сурмою, що видавала дзвінкі звуки. Одразу після них ішли та їхали верхи люди з узлісся, і коло них були гравець на козі й дудар. Далі за ними йшли люди Болеміла з сурмами і ріжками, а далі ще інші.

Коли наближався полудень того дня, Вітіко, Ровно, Діт і належні до них люди піднялися на гору Високу. Садиба, де вони раніше зупинялися, була тепер зруйнована і спалена. Вони проминули її й пішли далі на південь, де й отаборилися на зелених горах.

Наприкінці дня на горі зібралося вже все військо.

Наступний день минув у підготовці, військо розставляли так, як вимагала бойова готовність. У такому порядку вже й заночували.

Уранці двадцять четвертого дня місяця квітня вже можна було бачити гурти заколотників та білі корогви, що ясніли на зелені лук.

Потім прискакали ворожі посланці з прапорцями миру й повідомили, що чимало великих панів і лехів, які зібрались навколо Конрада, хочуть прийти до Владислава, щоб миром вирішити суперечку.

Болеміл, чий паланкін піднесли ближче, мовив князеві:

— Послухайте їх, пане, можливо, завтрашній день щось змінить.

— Я вислухаю їх, — погодився князь.

Він звелів виставити білий прапорець і повідомити, що лехи можуть прийти.

Князь звелів своїм людям зібратися. Всі прийшли на майданчик перед спаленою садибою. Князь і пани посідали на стільцях, молодші проводирі стояли, а позаду них широким півколом згуртувалися вершники і обрані піші.

Десь опівдні показалися лехи. Вони приїхали з великим почтом вершників. Коли вони під’їжджали до князя, їм дали знак зупинитися. Всі стали, пани спішилися, вершники йшли за ними тісним гуртом. Пани підступали до князя. На чолі їх у широкому вбранні з червоного оксамиту та з поясом ішов із непокритою головою Начерат, поряд із ним ступали старий Мікул і старий Родміл, далі йшли Зната, брат Начерата, всі вони теж були в широких шатах із поясами. Вслід за ними, вже в обладунку, йшли Домаслав, Славибор, Дрслав і Юрата. Всі були з непокритими головами.

— Сідайте і вдягніть шапки, — звелів князь.

Переговірники посідали на стільці, поставлені навпроти князя і його людей, і накрили собі голови.

— Нехай промовляє той з-поміж вас, кого обрали промовляти, — проказав князь.

Підвівся Начерат, знову зняв шапку й хотів підступити до князя.

— Начерате, — гукнув князь, — на польових нарадах ми завжди сидимо з накритими головами, тож хочемо, щоб і сьогодні було так.

Начерат послухався князя і вже промовляв сидячи:

— Ясновельможний нащадку святого роду Пржемисла, високоповажний сину славетного, лагідного і доброго князя Владислава! Мене послав до тебе Конрад, великий князь Богемії і Моравії, і пропонує тобі сповнене любові вітання як родич і пан; крім того, тобі пропонують свої сповнені любові вітання Вратислав із Брно, Отто з Оломоуца, Спітигнев і Леопольд, потім Владислав, син покійного й гідного князя Собеслава, твій близький родич і нащадок святого роду Пржемисла. Вони бажають тобі тільки любові та добра й хочуть, щоб не пролилося крові і не нищили далі майна бідних людей наших земель, бо, на превелике лихо для них і на лихо для нас усіх, частина його вже знищена. Вони запитують тебе через мене, чого ти бажаєш, щоб оці два війська, які тепер стоять одне навпроти одного, мирно поєднались як діти однієї країни, а потім розійшлися. Вони з радістю виконають те, чого бажає твоє серце.

— Начерате, — відповів князь, — слуга Богемії і Моравії, бо ж ти часто промовляв на радах наших земель! А за те, що ти тут маєш змогу промовляти, немов на раді, подякуй оцьому старому чоловікові з сивою головою коло мене, я шаную його як батька, і ти чув на з’їзді у Вишеграді, як він промовляє. Своїм любим родичам я кажу своє бажання. Вони повинні розпустити військо і благати мене, князя Богемії і Моравії, про ласку.

— Ясновельможний високий пане, — заперечив Начерат, — ти говориш про неможливе. Адже князь Богемії і Моравії — Конрад зі Зноймо, він стоїть перед тобою з численним військом, тож як він може піддатися іншому князеві? Він із великою любов’ю дасть тобі Зноймо та інші землі.

— А як Конрад зі Зноймо став князем Богемії і Моравії? — запитав князь.

— Він походить від високих синів із роду Пржемисла, і його обрали на ту посаду великі й могутні лехи та пани цих земель, — відповів Начерат.

— Ось сидить мій брат Дипольд, син із роду Пржемисла, — мовив великий князь, — а коло нього сидить мій брат Генріх, син із роду Пржемисла, та й сам я син із роду Пржемисла, а он сидить, Оттон, єпископ Празький, поряд із ним Здик, єпископ Оломоуцький, далі сидять абати з Кладрубів, Вілімова і Бржевнова, за ними сидить Даниїл, старший священик Праги, і сидять інші священики та служителі Господа. А онде сидять найгідніші лехи земель: Болеміл, чию чесність, як кажуть, не можна зігнути, далі сидить Любомир, далі Дівіш, Вшебор, Хотимир, Преда, Мілота та й решта, що їх ти знаєш усіх, — невже й вони обирали Конрада на високий престол?

— Вони підняли зброю проти князя, — сказав Начерат, — а мене він послав до них як посла, щоб запропонувати їм любов.

— Четвертого дня місяця лютого 1140 року, — заперечив князь, — усі лехи, пани і владики Богемії і Моравії, а не тільки якась частина їх, обрали мене князем у Вишеграді, а сімнадцятого числа того самого місяця ще й висадили на князівський престол. Тож куди дівся той князь і коли це Конрада висадили на князівський престол?

— Ясновельможний пане, тяжкий біль проймає мене через те, що я мушу тепер сказати, — заговорив Начерат, — але той князь був заприсягся боронити і поважати права земель, а вже зійшовши на князівський престол, став іншим. Лехи образились і, оскільки зречення тих, хто присягав, зробило вибір нікчемним, обрали великим князем високого князя з роду Пржемисла Конрада. На князівському престолі він ще не сидить, але тепер іде до Праги, щоб сісти там на нього.

— Начерате, а ти маєш усі повноваження розмовляти про все зі мною і по-чесному домовлятись та вирішувати? — запитав великий князь.

— Я маю ці повноваження, — відповів Начерат.

— Ну, то слухай, і дій, і вирішуй зі мною наступні питання, — сказав великий князь, — або, якщо не можеш або не хочеш вирішувати, то розкажи про них тим, хто послав тебе. Я прощаю князям із роду Пржемисла, що вони піднялися проти мене, і лишаю їм їхні володіння та права, я прощаю священикам, лехам і панам їхній бунт проти мене і лишаю їм їхні володіння, права, посади та гідності, я прощаю кожному, хто повстав проти мене, і не буду переслідувати його та шкодити йому, якщо вони скоряться мені, складуть зброю і попросять прощення.

— Щодо цих питань я не можу ані вести переговори, ані вирішувати, — відповів Начерат, — бо Конрад — князь Богемії та Моравії і повинен лишатися ним.

— Високоповажні єпископи, абати, священики і слуги Господа, сини Пржемисла Дипольд і Генріх, поважні лехи, владики і люди, що зібралися коло мене, — мовив великий князь, — чи зробив я досить?

Підвівся Оттон, єпископ Празький:

— Тут міг би сказати Болеміл.

— Нехай скаже Болеміл, — докинув єпископ Здик.

— Болеміл скаже! — загукали численні голоси.

Запанувала тиша, Болеміл схилив сиву голову і не сказав нічого. За мить підвівся, глянув на великого князя й відповів:

— Досить.

— Досить! — загукали голоси навколо великого князя.

— Іди собі геть, Начерате, — звелів великий князь, — а втім, стривай. Якщо ти не висиш на найвищому дереві, то тільки завдяки моєму бажанню уникнути проливу крові, саме тому я допустив тебе для переговорів. Твоя доля наздожене тебе. Невже ти гадаєш, що великим князем стають тільки завдяки виборам? Мене навіть Собеслав визнав. Ти ніколи не стояв на чолі народу, який довіряє тобі, який кладе свій добробут у твої руки і якому відповідає твоє сумління, ти нічого не знаєш про те, що відбувається в серці, коли переймаєш такий обов’язок. Ти знаєш тільки свої примхи і владу, яку хочеш використати проти народу. Начерате, ти — не вся країна, і якби я тепер, щоб не пролити кров, що потече, піддався, то б мали ви, що робите собі великого князя, успіх для себе, князівський престол став би у ваших руках іграшкою, якою б ви бавились, а країна занурилася б у неозоре безладдя і стікала б кров’ю. Так, я захищатиму і боронитиму країну, як я й заприсягся, але боронитиму від вас і вашого зухвальства. А коли мій попередник високоповажний Собеслав не вчинив по вашій волі, і коли його попередник, мій добрий і лагідний батько, не вчинив по вашій волі, і коли я досі не чинив по вашій волі, то, Начерате, я цю волю і волю тих, хто підняв проти мене зброю, шануватиму нині ще менше. Ви обрали час, коли маркграф Австрійський Леопольд помер, а його брат Генріх знову заплутався в баварській веремії, але, якщо Господь всемогутній подарує мені життя, я воюватиму з вами всіма засобами аж до свого останнього віддиху, і саме на ваші душі впаде тягарем недоля, яка постане. А тепер іди.

— Ясновельможний пане, нехай над твоєю головою завжди спочивають благословення і спасіння, — мовив Начерат. — Я прощаюся і йду до князя.

Кажучи ці слова, Начерат підвівся, вклонився в своєму червоному оксамитовому вбранні великому князеві і обернувся, щоб іти. Люди, що були з ним, теж обернулися, вдягнули, як і він, на голови шапки і шоломи, які були зняли для прощального вітання, пішли до своїх коней, сіли на них верхи, доїхали до загону свого супроводу і поїхали з ним геть.

— А тепер готуйтеся до битви! — крикнули численні голоси навколо великого князя.

— Цього ще не досить, — заперечив великий князь. — Оттоне, єпископе Празький, підійди до мене, і ти Даниїле, священику Господній, і вийдіть наперед Хотимире, Юрику, Немою і Ктиборе, сідайте всі на швидких огирів, візьміть як супровід сотню вершників із мого шатра і мчіть чимшвидше з білими прапорцями до Конрада зі Зноймо та інших князів із роду Пржемисла. Ми не знаємо, чи Начерат скаже їм правду про нас і чи він сказав нам правду про них, тож скажіть тепер ви: Владислав, великий князь Богемії і Моравії, прощає кожному чоловікові, що досі стоїть проти нього зі зброєю, кожному лишає його посаду, гідність, володіння і права, які він має, і все має бути так, як було доти, якщо вони складуть зброю й повернуться до своїх обов’язків. Великий князь чинить так тому, щоб люди, які розмовляють однією мовою, ходять в однаковому одязі, мають схожі риси обличчя, не шматували одні одних. А от як проллється кров нашої країни, за неї треба буде помститися і винних мають спіткати такі тяжкі кари, які вони заслужили. А Оттону з Оломоуца скажіть таке: великий князь Владислав, пославши до тебе посланця і повернувши тебе з вигнання, дав тобі Оломоуцьке князівство: що, Оттоне, дістанеться на твою долю, якщо ти просиш, щоб тобі відміряли так, як ти сам відміряв іншим? Коли скажете, зачекайте відповіді. Якщо вони скоряться, повертайтеся в наш табір із високо піднятими білими прапорцями, а якщо відмовляться, опустіть прапорці, щоб ми здалеку бачили й могли підготуватися.

— Високий пане, ми передамо твоє послання, — запевнив єпископ Празький.

Послані люди відійшли, щоб рушити в путь.

Пізно пополудні вони повернулися з опущеними прапорцями. Стали перед князем, і Оттон, єпископ Празький, проказав:

— Високий пане, вони відкинули твою пропозицію й вимагали, щоб ти приїхав і вшанував Конрада як володаря.

Хотимир скинув свій білий прапорець із коня в траву й доповів:

— Даниїл звертався до них зі словами, як у проповідників зі святих книг, але все марно, тож нехай ті собаки опиняться в пеклі!

— Досить, — урвав їх великий князь, — ходімо на раду про битву.

Усі сіли радитись перед спаленою садибою. Коли рада скінчилася, великий князь проказав:

— Тож нехай буде такий порядок, як ми вирішили. Нехай тепер кожен їсть, і молиться, і спочиває в наметі, якщо має намет, на кожусі, якщо має кожух, або на траві, якщо трави йому досить. Перше ніж засіріє на небі, ми приберемо назад намети, вози та знаряддя і стоятимемо тут. А тільки-но наші розвідники повернуться до нас і ми побачимо перед собою ворожі корогви, тоді з допомогою Господа всемогутнього ми почнемо робити те, що належить. Поклик дня — «Святий Марко!»

Люди розійшлися після ради і насолоджувались разом із військом вечерею, а потім спочивали кілька годин у бойовому порядку.

Ще й не засіріло, як усе, що могло заважати, відтягли назад, люди стали на свої місця. Вітіко взяв зброю і вдягнув поверх свого шкіряного обладунку кольчугу Адельгайди, повісив меч на пояс, який прислала йому княгиня. На голові у Вітіко був шкіряний шолом, а перед сідлом його коня висів невеличкий щит, який він підготував собі. Вітіко сів верхи і вишикував своїх людей. Сказав їм лише такі слова:

— Люди, ми належимо один одному і хочемо вистояти разом.

— Вистояти разом! — гукнули всі.

Потім Вітіко спішився і стояв коло своїх людей. Праворуч від нього стояв Ровно зі своїми людьми, Озел зі своїми трьома синами, ще далі Діт із Ветржні та інші. Лісові люди отримали від Владислава малинову корогву, що тепер майоріла над ними. Ліворуч від Вітіко стояли люди з садиби Плаки та з узлісся, теж із малиновою корогвою. Далі були люди Болеміла з такою самою корогвою. Ще далі стояли єпископ Здик і Бен із людьми з центру країни, далі Любомир, Дипольд із людьми з Праги та інші, кожен із малиновою корогвою. Далі за ними стояв князь із добірними воїнами. Він мав велику корогву, яка височіла перед його наметом. Далі видніли Хотимир із Дечина, Дівіш із Жатеца, Божебор і Юрик, кожен із малиновою корогвою. Всі вони стояли на горі Високій, і кожен міг бачити своїх, помітивши шовкові малинові корогви.

Коли переддосвітні сутінки поступились ясному світанкові, військо помітило ворогів коло підніжжя гори. Вони були з білими корогвами, і їхні численні лави розтяглися на велику відстань.

Незабаром зійшло сонце, і люди з Плани, що були навколо Вітіко, стали навколішки молитися. Вітіко теж укляк і молився. Люди Ровна також стали навколішки й молилися, і люди Діта, і решта. Натомість люди ліворуч від Вітіко, з району садиби Плаки та узлісся, навколішки не стали. Лісові люди невдоволено забурчали.

Люди коло підніжжя гори, які були в такому самому вбранні, мали тих самих предків і такі самі риси обличчя, що й люди на горі, повільно підступали.

Вітіко підійшов до голови свого коня, попестив її, як пестять вірну та розумну істоту, й мовив:

— Щоб ти сьогодні був вірний.

Кінь мотнув головою, відповідаючи на пестощі.

Потім Вітіко взяв щит із сідла й приладнав його на ліву руку. Щит був білий і мав посередині темну п’ятипелюсткову квітку дикої троянди. Вітіко голосно, щоб чули й сусіди, проказав:

— Якщо правда, трояндо, що ти вже раз цвіла, то цвіти знову.

Потім Вітіко сів верхи на коня, заїхав поміж своїх людей, дістав меч і стояв.

Тепер уперед виступив Сміл зі своїми обома синами і почтом вершників. Він був у гарному зеленому оксамитовому вборі, мав лискучу кольчугу, самоцвіти на піхвах меча і один камінчик на білій пір’їні свого шолома. Його чорний кінь був накритий яскраво-червоною попоною. Сини теж були в зеленому вбранні, але світлішому, мали лискучі кольчуги і буланих коней, як колись у Чинові.

Сміл під’їхав верхи до лісових людей, дістав меча й вигукнув:

— Слава Господу Богу, я вітаю вас, люди і браття, ми будемо вірно допомагати один одному, і нам усім допоможе Бог!

Потім Сміл приготувався віддавати накази. Лави ворогів підступили тепер так близько, що вже можна було бачити одяг і навіть розрізняти поміж ним полиски панцерів. Вороги мали на собі білі позначки і зняли тепер гучний крик. Лісові люди мовчали, зімкнули лави, тримали ратища напереваги, опустили голови, щоб стріли застрявали в грубих, насунутих якомога нижче повстяних шоломах, і йшли, як і все військо Владислава, вперед, давлячи важкими чоботями землю. Невдовзі лави мали зіткнутися, і вороги зупинилися, стали немов суцільним щитом від дротиків та стріл, що полетіли в них, а лісові люди помчали вперед.

Сміл у своєму оздобному вбранні метнувся вперед, наказуючи дотримуватись порядку.

Проти людей із району садиби Плаки та узлісся ліворуч від Вітіко, які не ставали навколішки для молитви, вороги не випустили жодної стріли. Зате проти Сміла перлося дедалі більше ворогів, з’явилися вже й вершники в панцерах, серед них і рудий Бенеш, молодий Богуш, русявий Собен, височенний Треба і молодий Стибор. І їх дедалі більшало. Але Сміл зі своїми вершниками тримався, та й ніші коло нього не поступалися і стримували ворожу навалу. Та ось з-поміж вершників у панцерах вилетіла стріла і влучила Смілу в обличчя, тож він мертвий упав із коня. Двоє вершників підхопили його й відтягнули назад. Обидва Смілові сини метнулися мстити, але швидко попадали один за одним на землю, булані коні без вершників мчали поміж лав. Тепер на допомогу наспів Діт із вершниками на лісових кониках. Ці коні були миршаві й менші, ніж у панцерних вершників, та ось уже й Ровно підійшов зі своїми людьми, Озел із трьома синами, Вернгард із Затоня і Вітіко з багатьма вершниками. Лісові коники мов літали поміж панцерних вершників, і Стан, дядько Ровна, збив списом із коня русявого Собена, один Дітів вершник проткнув молодого Богуша, Треба впав від списа якогось слуги, а Ровно відбив Стибора. Бенеш ухилився, і звільнилося місце, де полягли юні Смілові сини. Їхні тіла підняли й віднесли назад.

Вітіко швидко примчав до Ровна, що був праворуч, потім до Діта та Вернгарда, і далі аж до Вигона з Прахатіце, нагадуючи, що треба йти вперед, і подав знак людям із Вімперка та з Кашперске Гори, щоб і вони наступали.

Лісові люди, на чиїх обличчях уже проступав гнів, рушили вперед, ще більше толочили землю своїми важкими, підкутими чоботями і скочували вниз усе, що поставало проти них, тож зелень Високої гори, по якій вони часто ходили, коли стояли табором у садибі, зачервоніла від крові, та й невисокі чагарники, бачені кілька днів тому, теж заросилися кров’ю.

Шовкова малинова корогва, яку дав Владислав і яку ніс один дужий чоловік із Прахатіце, була вже далеко внизу коло підніжжя гори, а коли Вітіко дивись ліворуч, то бачив, що й малинова корогва Болеміла теж уже майорить коло підніжжя гори, та й корогви Любомира, і Здика, і Дипольда, а велика шовкова малинова корогва великого князя металася майже в осередку ворогів, крім того, й корогви Хотимира, Дівіша й так далі.

— Ми перемагаємо, ми перемагаємо! — лунали численні голоси.

Аж тут ліворуч від Вітіко, там, де стояли люди з району садиби Плаки та узлісся, що не ставали навколішки для молитви, пролунав гучний голос, який можна було чути далеко навкруги:

— Рятуйся, хто може!

Вершники, які були на тому місці, почувши той заклик, стали тікати назад або вперед до ворога, піші кинули малинову корогву на землю й побігли до ворога.

— Нехай тікають! — гукнув Вітіко. — Тепер честь уже чиста, і лісові люди збережуть її. Ковалю з Плани, поведи наших людей ліворуч, Озеле, подайтеся ліворуч, Ровне, Діте, йдіть далі праворуч до людей із Затоня, Затеса, Прахатіце та Вімбурка і скажіть їм зсунутись уліво, а самі відступіть трохи назад, щоб коло було меншим, а вершники нехай мчать на те місце, щоб не так було видно, що там нікого немає, всі святі на небесах ненавидять зраду, а я мчу на край прогалини, щоб привести допомогу!

Проказавши ці слова, Вітіко помчав на своєму сивому коні по зелені гори, через кущі та байраки, як навчив був свого коня в лісі, гілля майже торкалося черева коня, аж поки домчав до загону Болеміла, з флангу якого повтікали зрадники. Високі воїни Болеміла сиділи на конях, занесли свою корогву глибоко в лави ворогів і билися з ними. Болеміл сидів високо у відкритому паланкіні, що його везли коні, на яких сиділи вершники. Болеміл був у найкращому бойовому обладунку, в кольчузі і з лискучими самоцвітами на шоломі. Сиве волосся голови й борода спадали на обладунок. Із паланкіна Болеміл віддавав накази. Вершники помітили зраду своїх сусідів і, б’ючись, потихеньку відступили й подалися праворуч.

— Болеміле, — гукнув Вітіко, — нехай твої люди йдуть праворуч, зрадники оголили місце, яке треба заповнити, пошли спершу вершників, а за ними нехай ідуть піші!

— Сину мій, — відповів Болеміл, — я все знаю і вже віддав накази Далімілу! Їдь ліворуч до Любомира!

Вітіко помчав до Любомира й розповів йому про зраду, потім помчав до єпископа Здика, що твердо тримав свою корогву супроти ворогів, і розповів йому про події, потім помчав до Бена, та вже не застав його, Бен поліг і лежав далеко позаду лав, де склали намети. Вітіко помчав тепер до Дипольда, а звідти до великого князя. Велика князівська корогва майоріла в самому осередку ворожих лав. Навколо князя були його вершники і добірні воїни. Одолен у чорному вбранні з чорною пір’їною на шоломі і в чорній матовій кольчузі бився на своєму чорному огирі серед ворогів, валив на землю кожного, хто наближався до нього, і люди навколо нього розступилися. Поряд із ним був Велислав у синьому вбранні і з добрими вершниками, і вулиця серед ворожих лав ширшала. Далі бився Каста, що зі своїми вершниками долав ворожу міць. Ще далі був Ктибор зі своїми людьми на конях, а поряд із ним — Бенеда і молодий Звест. Вони пробили мур ворожих вершників. Далі билися Богуслав, молодий Юрик, Зецима і Вецель. Навколо великого князя, що в темно-бурому вбранні, матовій кольчузі та шоломі з пряжкою без пір’їни сидів на чорному коні, були його брат Генріх, єпископ Празький Оттон, три абати і старший священик Даниїл, Немой із Нетоліце, старий Мілота, Бартоломеус, старий Преда, Гервазіус і Вшебор. Навпроти князя в лавах ворогів були Конрад зі Зноймо, якого морави обрали великим князем Богемії і Моравії, Вратислав із Брно, Оттон з Оломоуца, Спітигнев, син Борживоя, дядька князя, старий Мікул, старий Родміл, Домаслав із червоною пір’їною на голові, Славибор, Богдан, Мірета, Стрих і Юрата. Вони мали коло себе велику білу корогву свого обраного князя.

Вітіко підскочив на коні до великого князя й гукнув:

— Князю Владиславе, люди з району садиби Плаки та узлісся під Согеном, які стояли між Смілом і Болемілом, пожбурили твою корогву й подалися до ворога. Там утворилась прогалина, яку треба заповнити. Сміл загинув і обидва його сини також, але Ровно, Діт, Озел, я та інші тримаємо лісових людей разом, вони йдуть за нами і стоятимуть, але накажи трохи зсунутись управо, щоб їх не відрізали від тебе!

— Вітіко, — мовив князь, — ми вже отримали звістку про зраду й віддали накази, але ти описав точніше, і прогалину між тобою і Болемілом слід заповнити. Немою, пошли вісників до Одолена, Велислава, Ктибора та інших, нехай вони трохи відступлять і зберуться тісніше, лави мають стати коротші, ми й самі повинні податися назад. Генріху, пошли вісників ліворуч до Хотимира та Дівіша з його сином Здеславом, до Боржебора та Юрика і нехай перекажуть їм повільно відступити назад і податися вправо, щоб зімкнути лави з правим флангом. Господь благословить праведних. Вітіко, візьми в мене двісті вершників із блакитною короговкою, Вецелю, передай їм наказ, і їдьте з ними на те кляте місце і прикрийте його кіннотою, щоб вороги не мали змоги пробратися туди, аж поки ми знову зімкнемо лави. Мерщій! А ви, люди й пани навколо мене, подайтеся назад і змикайте лави, щоб ворог не міг проникнути, ми дамо собі раду й без двох сотень, якщо твердо стоятимемо на вужчому просторі. З Богом і святим Марком!

Вітіко помчав до вершників із блакитною короговкою, а потім на чолі їх, скільки ставало духу в їхніх коней, і на своєму сивому коні показував їм шлях. Вітіко промчав повз Дипольда, повз тих, якими командував Бен, що вже поліг тепер, повз людей Здика, повз Любомира з синами, зятями та людьми, повз паланкін старого Болеміла. Потім виїхав на місце, де стояли зрадники з Плаки. Там лежали полеглі високі вершники Болеміла, розкидані по всьому полю, поміж ними лежали їхні коні та вороги. Вершники Болеміла мали завдання захистити прогалину, заповнити її ціною своїх життів. Болеміл наказав іти на те місце й пішим. Вітіко мчав уперед і праворуч. Аж тут йому вийшла назустріч зграя піших, він не міг роздивитися позначок, тож і гукнув: «Святий Марко!», а вони відповіли: «Сватоплук!». Вітіко наскочив на них і розкидав урізнобіч. Потім мчав далі і знову натрапив на піших, які кричали: «Сватоплук!», і знову розметав їх. Далі вже йшов численний гурт піших з ім’ям Сватоплука на вустах, Вітіко наскочив на них і почасти поклав на землю, а почасти розігнав. Далі він натрапив на чоловіків із довгими ратищами, і Вітіко крикнув їм назустріч:

— Святий Марко!

— Святий Марко! — відповіли вони.

— Петере Лауренцу, ковалю з Плани! — гукнув Вітіко.

— Так, Вітіко, мій юний воїне, це ми, — відповів коваль, — усі твої сусіди, що сиділи коло твого вогню, а одразу за нами йдуть люди Ровна та з Ветржні, люди з Фримбурка і всі лісові люди. Ми домовилися не відходити одні від одних, ми добре попомучились, щоб триматися так міцно, як тепер, і йдемо до людей князя, від яких нас хотіли відірвати.

— То йдіть за мною! — наказав Вітіко.

Він промчав зі своїми вершниками навколо, знову подався ліворуч, піші — за ними, а коли ворожі юрби хотіли продертись, вони розкидали їх і рухались далі, аж поки дійшли до загонів, які кричали: «Святий Марко!». То були люди Болеміла, вони поєдналися з ними, і лави знову зімкнулися. Замість полеглих вершників Вітіко поставив дві сотні з блакитною короговкою.

Коли вже упорядкувались і зміцнили всі ланки, назустріч їм виїхав чималий гурт ворожих вершників і помчав уперед. Вони були дуже ошатні, на багатьох полискували панцери, а їхні коні були мов вогненні.

— Ага, тепер вони їдуть із великим числом і пишнотою, щоб утримати силою те місце, яке приготувала їм зрада, — сказав Пржедбор, що був у загоні під блакитною короговкою. — Ану, зупинімося.

— Стій! — наказав Вітіко.

Вороги, під'їхавши ближче й побачивши, що лави великого князя впорядковані, раптом зупинились і якусь мить чекали. Серед них був чоловік, що мав пишні бойові оздоби. Підперезаний, він був у сірому оксамитовому вборі зі срібними прикрасами. Поверх нього він мав лискучу кольчугу і пояс із самоцвітами, а від яскравого самоцвіту на чорному шоломі стирчала вгору біла пір’їна. Обабіч його щік видніло сиве волосся. То був Начерат, що сидів на золотавому коні. Праворуч від нього був його брат Зната в яскраво-червоному вбранні зі срібними прикрасами, в кольчузі з металевими пластинками з самоцвітами. Він сидів на вороному коні. Ліворуч від Начерата був його син Дус. Він був у блідо-синьому оксамитовому вбранні, прикрашеному сріблом, і мав лискучу кольчугу, його пояс і піхви меча були прикрашені сяйливими самоцвітами, на синьому шоломі полискували самоцвіти і біла пір’їна. З-під шолома витикалось русяве волосся. Його кінь був білий, як молоко. Був там ще й молодий Мілгост у зеленому обладунку, молодий Мікул, теж у зеленому, молодий Родміл у бурому вбранні, Дрслав у темно-синьому, Зібота в яскраво-червоному, люди і слуги Начерата і Знати в бойових обладунках.

— Болеміле, — гукнув Начерат, — ти чиниш недобре, бо чоловіка, якого ви тепер уже назвали великим князем, ти відкинув у Вишеграді, а тепер відкидаєш того, якого обрав би тоді: Владислава, сина Собеслава.

— Начерате, — відповів Болеміл, — не гукай свою долю. Великий князь сказав, що вона наздожене тебе, і, якби мій онук Даліміл не лежав уже мертвий на полі, вона б уже догнала тебе.

— Та вона й так наздожене його, цього клятого сатанинського батька лицемірства та брехні, що хотів би загарбати всю Богемію та Моравію! — гукнув хтось громовим голосом з-під синьої короговки.

То був статурний чорнявий Пржедбор, що підвівся на сідлі й приготувався до наступу.

— За мною, добрі вершники! — гукнув він.

— Уперед зі святим Марком! — гукнув Вітіко, і наступної миті вершники вже помчали на ворога, забрязкали мечі.

Пржедбор із червоним від гніву обличчям ринув уперед, валив кожного на своєму шляху і за кілька митей добувся до Начерата.

Вони ледве обмінялись двома ударами, як уже опустилась рука Начерата, він захитався в сідлі, а його сіре вбрання зачервонила зсередини кров.

— Дорогу! — гукнув Зната й поквапився на допомогу.

— Дорогу! — крикнув син Начерата і теж уже підскочив, а з ним Мілгост та молодий Мікул.

Люди немов із переляку відсахнулись, і битва на мить припинилася.

Люди зняли Начерата з коня, поклали на землю й нахилилися над ним. А він лише вимовив:

— Сильвестр, Сильвестр…

Потім у Начерата на вустах показалися піна та кров, і він помер.

Люди з його почту понесли його назад, а коли місце, де лежав труп, звільнилося, знову залютувала битва. Зната скочив на коня і несамовито помчав уперед. Збоку від нього був Дрслав. Дус, син Начерата, теж уже вискочив на коня і мчав уперед. Пржедбор поранив Знату, тож той був змушений повернути назад, і повалив Дрслава в калюжу його власної крові. Болемілові вершники, що вціліли, зібрались докупи і, палаючи гнівом та помстою, вбивали ворогів.

Дус, син Начерата, повернув ліворуч, де коло вершників Вітіко стояли лісові люди, виставивши вперед ратища. Дус намагався пробити собі шлях крізь лаву піших. За ним мчали молоді Мілгост та Мікул і решта прихильників Начерата. Дус відбив один спис убік. Першим чоловіком, що стояв перед ним, був Норберт із Плани. За Норбертом стояв Захарія, а за Захарією — молодий Урбан. Норберт упав, залившись кров’ю. Аж тут цієї миті позаду пролунав страхітливий голос:

— Не чіпай дітей!

Кричав Петер Лауренц, коваль із Плани.

Та син Начерата вже напирав на Захарію, що стояв попереду молодого Урбана. І тут побачили, як у чоло йому влучила залізна булава. Дус, син Начерата, похилився на коні назад, його рожеве обличчя посіріло, кров ринула на його гарний убір і на білого, мов молоко, коня. Мілгост і Мікул намагалися підтримати Дуса, але він випорснув від них і впав на землю. Битва на цьому місці знову на мить припинилася, люди Начерата понесли назад залитий кров’ю і знівечений труп його сина. Коваль підібрав свою булаву.

Лісові люди заповнили прогалину в своїх лавах, яку був зробив Дус, син Начерата, і намагалися тепер триматися міцніше. Битва точилася далі. Вітіко керував вершниками з блакитною короговкою і гукав накази пішим праворуч від себе. Мілгост, побачивши, що прогалини, яку пробив Дус, уже немає, вигукнув:

— Вітіко, ти, підступний ошуканцю, а нехай би тебе повісили на найвищому дереві!

Він ледве доказав ці слова, як лісовий спис проткнув йому груди, кров ринула на зелене, прикрашене золотом убрання, і він упав через голову свого коня на траву. Молодого Мікула повалили одразу після нього. Тепер на маленьких лісових кониках підскочили ще й Ровно та Діт. Повалили на землю й Зіботу, а згодом інших численних вершників Начерата, тож решта сяйливих вершників, тепер уже без проводиря, розвернулися й стали тікати.

Люди Болеміла, Вітіко і далі праворуч від них могли тепер трохи спочити. Місцевість перед ними була безлюдна. Зсунувшись ліворуч, вони намагалися дізнатись, чи лави великого князя ще тримаються. Аж тут примчав вісник від нього, сказавши, що лави знову міцно зімкнуті і що вони повинні триматися. Вісник помчав далі праворуч. І справді, можна було бачити, як шовкові малинові корогви там і там майоріли над лавами, що стояли на певній відстані одна від одної, і як здіймається вгору висока корогва князя, проте корогви тепер були ближчі одна до одної, лави набагато покоротшали і стояли вже не внизу коло підніжжя гори, а знов угорі, там, де стояли вранці. Білі корогви ворога, знов упорядковані, рушили вперед, і битва знову почалася на всій ширині бойових лав. Минала година за годиною, падали на землю люди з високим авторитетом, багатством, гідністю і посадами, встеляли потоптану траву люди незначного походження, гинула всіляка невідома дрібнота, але на полі битви нічого не змінилося. Вороги великого князя були дуже численні, їхнє число зросло ще більше завдяки зрадникам, і вони палали бажанням вирішити битву на свою користь, натомість люди великого князя мали кращі позиції, і за ними була правда. Билися вже з останніх сил, сонце хилилося до обрію, люди не відпочивали і не їли, були виснажені душею і тілом, і битва припинилася. Лави обох військ подалися назад, між ними утворився простір. Люди стояли і, здавалося, вже не мали сили ворухнутися.

Але війська стояли не так, як воїни, що спочивають і знову прагнуть іти в битву, а як воїни, які припинили боротьбу.

Окремі гурти та підрозділи відступили назад, і простір між ворогами поширшав.

Пішли вперед розвідники, щоб дізнатися, чи не задумує щось ворог.

Оскільки простір і далі ширшав і вже дізналися, що люди з Моравії повернулися до свого табору, Владислав дозволив своїм людям відійти назад. Тепер вони знову, як і вранці, зібралися на майданчику перед спаленою садибою неподалік від хат, які називали Сухдолом.

Цілі гурти полягали на траву і, перше ніж просити їсти та пити, намагалися задовольнити найголовнішу потребу: відпочити.

Вітіко був серед лісових людей, які належали йому. Вони лежали або сиділи на землі. Дехто розкрив свою торбинку й дістав хліб абощо і їв, інші просто спочивали. У великому джбані принесли воду зі струмка, бо криницю загидили, і люди пили воду.

— Любі добрі та вірні земляки, — заговорив Вітіко, — хоч які ми втомлені, треба, щоб хтось із нас пішов на місце, де ми билися з ворогами, якщо туди ще можна дістатися, і глянув, хто там із наших лежить десь поранений чи вбитий, щоб ми допомогли йому, або, коли він уже віджив, поховали, якщо є така змога. А тим часом можна глянути й тут серед нас, чи бракує кого-небудь.

Після цих слів підвелися Маз, Альбрехт, Ламберт, Урбан та інші юнаки, і Ламберт сказав:

— Ми не такі вже змучені, про це й говорити не варто, ми вже можемо йти.

— Там дехто вже міг кудись відповзти, — додав Христ Северин, — і ви можете піти за ними вслід. Ми повинні стояти один за одного, щоб удома нам ніхто не міг нічим дорікнути.

Юнаки взяли хліб, який їли, в руки, і пішли на бойовище.

Вітіко ще послав вісника до Ровна й Діта та інших проводирів і дізнався, що вони розташувалися табором неподалік від нього праворуч, покріплюють сили і теж послали людей шукати своїх поранених і полеглих.

Трохи згодом надійшла звістка від князя Владислава, що люди можуть ставати табором, проте повинні лишатися в тому порядку, в якому брали участь у битві, що їм можна їсти та пити, спати, коли настане ніч, але слід бути наготові до того, що станеться далі. А проводирі невдовзі мають зійтися до князя на раду.

Тепер воїни вже зручніше вмощувалися на ніч, намагалися підготувати місце для табору, там і там уже запалали багаття, Вітіко завів свого коня в затишне місце і добре накрив його попонами. Потім пішов до великого князя.

Вітіко проминав людей, що відпочивали так, як стояли в бойовому порядку, коли він мчав до князя по допомогу, але тепер лави знову стали набагато коротші, ніж тоді, почасти тому, що людей стало менше, почасти тому, що вони розташувалися глибше назад, а почасти ще й тому, що дехто пішов у намети, які стояли в таборі позаду.

Великий князь був перед спаленою садибою. На майданчик принесли багато стільців, і навколо князя вже зібралося чимало людей. Дехто сидів, але більшість стояли. Одразу після Вітіко прийшли Ровно та Діт. Коли всі зібралися, князь у бурому вбранні та матовій кольчузі підвівся зі стільця й заговорив:

— Ми тепер знову на тому місці, де вчора розмовляли зі зрадниками. Відтоді минув важкий день. Господь не дав упасти правді, навіть якщо й далі ще випробовує її. Зрада перешкодила нашій праці, але свого не доконала. Ми відійшли в тому непорушному порядку, в якому воювали, і стоїмо тепер на початку дальших зусиль. Я виставив варту, яка озирає простір навколо нас, вислав розвідників, які мають усе роздивитись, відрядив людей, які шукають поранених і полеглих. Полеглих шляхтичів, чиї місця поховання далеко, ми відправимо, так само й поранених, які здатні витримати подорож. Для поховання і піклування про інших уже дещо зроблено і ми й далі робитимемо все, що дозволятимуть обставини. Розвідники повідомили, що вороги знову відійшли до свого табору, з якого вранці вийшли проти нас. Я вже казав, що декого з нас, якщо вони не дуже зморені, треба послати по обидва боки війська, щоб вони дивились, чи ворог уночі не оточує нас, прагнучи перерізати нам шляхи.

— Високий пане, вже зроблено, — озвався Хотимир, — молоді вершники та піші зголосилися піти на це завдання, вони будуть міняти одні одних і доповідати.

— Добре, — кивнув головою князь. — Перше ніж перейти до того, що робити далі, слід скласти подяку. Люди, панове, вірні друзі! Вам дякує вся країна, вам дякую я! Скажімо спершу про тих, хто сам уже не може сказати. Сміл і Бен полягли мертвими на землю, два шляхетні сміливі чоловіки й проводирі нашого війська. Вони виконали своє завдання, й історія згадуватиме їх. Полягли й Смілові сини. Добрі юнаки дотримали слова, бо ж часто казали, що хочуть навзаєм боронити один одному життя. І боронили його навзаєм аж до смерті. Даліміл, онук старого й високоповажного леха Болеміла, пожертвував своїм життям, щоб поряд із ним не святкувала перемогу зрада. Інші онуки розкажуть про цей учинок правнукам, а вже ті — іншим правнукам. Пустимир, син нашого дорогого й рідного, наче батько, Любомира, послав свою душу на небеса за справу, яку сам обрав. Полягло ще й багато тих, кого ми не знаємо і чиїх імен нам сьогодні не назвуть. Полеглим Господь дасть на небі спочинок, а на землі славу. Кожному нашому другу, високого він стану чи низького, другу, що замовк сьогодні навіки на цій горі, ми присвячуємо нашу молитву, і нехай він матиме нагороду навіки.

— Навіки! — тихими голосами повторили присутні.

— А тепер до живих! — казав далі князь. — Оттоне, єпископе Празький, я дякую тобі за твої вчинки і твої слова!

— Думаю, я стояв на боці правди, — відповів єпископ.

— Я теж так думаю, тож нехай допоможе мені Всемогутній, — проказав князь. Трохи згодом заговорив знову: — Здику, єпископе Оломоуцький, я щиро дякую тобі, ти, коли поряд із тобою впав Бен, командував битвою.

— Високий пане, — відповів Здик, — я тільки оплакував Бена, а битвою командував ти, бо ж я знав, що ти командуватимеш.

— Дякую тобі, Даниїле, старший священику Праги, за твої вчинки і слова, — казав далі князь.

— Учинки незначні, а слова не допомагають, — заперечив Даниїл. — Нехай би моя молитва мала більшу силу, щоб ця війна скінчилася без великого лиха для країни.

— Я дякую вам, абати з Бржевнова, Кладрубів і Вілімова, і всім священикам, — знову говорив князь, — я висловлюю свою подяку вам, брати Дипольде й Генріху, сини Пржемисла, ви єдині з роду, що лишилися вірні.

— Ми завжди будемо вірні, — запевнив Дипольд.

— Знаю, — кивнув головою князь, а потім дякував далі: — Болеміле, ти, досвідчений в усьому чоловік, що завжди йшов за своєю вірністю і ніколи її не відцурався, хоч як було тяжко; ти зробив так багато послуг, — від часів мого діда короля Вратислава аж донині, — що допомагав набагато більше, ніж дозволяв твій час, і я дякую тобі. Моя подяка надто мала для твого вчинку і твоєї втрати.

— Високий пане, — відповів Болеміл, — я знав, що таке станеться, бо воно не могло нас обминути. Коли я почув про вмирущого Собеслава, я вже знав, що робитиму, і приготувався до тих дій. Під час битви полягли мої родичі й люди. А ті, хто живий, нехай сумують за ними. Я невдовзі поєднаюся з ними. Подбай лише, пане, щоб ця битва тривала недовго.

— Ми подбаємо про це, — мовив князь.

Після цих слів якийсь час панувала тиша. Потім знову заговорив князь:

— Любомире, ти зазнав тяжкого горя. Я дякую тобі й сумую разом із тобою.

— Мій високий пане, — відповів Любомир, — коли я знову буду в Дудлебах, і сидітиму там, самотній, за столом, і порахую своїх дітей, що живуть в інших місцях, то порахую й Пустимира, хоча він тепер далеко від мене, і порахую онуків, і від нього також, і втішу Болеславу, бо він загинув, як герой. Пане, він мирно спочиває, і нехай ця війна скінчиться з найменшими жертвами невинної країни.

— Вам, Хотимире, Дівіше, Божеборе, Юрику, вам, проводирі, дякую я, — казав далі великий князь. — Ви твердо трималися там, де втрата п’яді землі стала б великим лихом, і тримали своїх людей у єдиному гурті, й відвели їх назад, наче ланки єдиного залізного ланцюга. Дівіше, ти завжди був вірний, а твій син Здеслав іде твоїми слідами. А вам, Мілото, Предо, Вшеборе, старечі літа не перешкодили бути на полі честі. Пржедборе, я дякую тобі. Не думаймо вже з гнівом про того, з ким ти зіткнувся і хто ще вчора в повноті слави найбагатшої людини обох наших земель і в повноті життя промовляв отут перед нами, а тепер задовольняється купкою землі. Немою, ти сусід Болеміла і намагаєшся дорівнятися до його чесноти, а ти, Ктиборе, дієш, як Любомир, із яким межуєш, ти взяв своїх людей і повів їх на захист князівського престолу. Касто, ти завжди казав, що задля своїх друзів ти ладен піти на смерть, але не клич свою долю, вона б і сьогодні могла виконати твоє прохання, коли ти боронив мене. Загой свої рани, щоб я тобі невдовзі теж міг віддячити послугою. Велиславе, як ти міг наважитись прийти сюди? Тебе винесли з поля напівмертвого, а тепер ти сидиш отут, незважаючи на свої рани? Ти був товаришем моїх юних літ, — невже ти хочеш покинути мене в мої чоловічі літа?

— Коли щось робиш, такі речі гояться найкраще, — докинув Велислав.

— Я дам тобі лікаря, що не посміє знехтувати тебе, — мовив князь, — і подумай, що мені не потрібні люди, які так безглуздо кидаються назустріч ворогу. — А тебе, Одолене, я теж мушу ганьбити, — казав далі князь. — Бачу, що таки правда, як казали твої вороги: задля наступу на ворога ти й гори ладен перекинути. Ти ніякої рани не отримав?

— Велислав, що в усьому діє всупереч мені, забрав їх у мене, — відповів Одолен.

— Сезимо, Вецелю, Цвесте, — казав князь, — спасибі вам, я знаю, що ви зробили. Юрику, ти завжди був неподалік від свого батька, в тебе добра школа, але вона не позбавлена небезпеки. Бенедо, ти теж заслужив похвалу.

— Вітіко, Ровно, Діте та інші лісові люди, — говорив далі князь, — я дуже вдячний вам. Вам довелося тяжко. На вашій ділянці ворог намагався виграти всю битву. Вас хотіли відрізати, як ото струшують із руки краплю води, та ви були, мов живиця з вашого лісу, і прилипли. Я коли-небудь ще поїду до вашого Лісового краю, щоб і там мати змогу подякувати вам. Хто ці хлопці?

Озел ступив наперед і заговорив:

— Якщо ти, високий пане, називаєш лісових людей живицею, то це молода живиця. Мене звати Озел, я живу в Дубі в лісі і я їхній батько. Від однієї буланої кобили вони виховали трьох буланих коників, а під час сонцестояння я обрізав їм волосся, щоб вони стали юнаками, а тепер повів їх на війну, щоб вони боролися з зухвальством лехів і служили краще тому єдиному, хто бажає нам добра. Я привів їх на цей майдан, щоб вони побачили тебе й розповіли про це вдома.

— Назви мені імена своїх синів, — попросив князь.

— Оце Олен, найстарший, — відповів Озел, — потім іде Діш, що на рік молодший, а далі Ос, що народився ще на рік пізніше.

— Два молодші вже закривавлені, — мовив князь.

— Трохи, — відповів Озел, — я вже дивився, то пусте. Вони виросли не ледачі, але пустотливі. Найстарший теж своє діло знає, хоча тепер на ньому немає ніякого знаку.

— Подбай, Озеле, якщо виховуєш таких гарних хлопців, — наставляв князь, — щоб вони стали чоловіками.

— У лісі люди рано навчаються суворого життя, — відповів Озел.

— Діти мої, — казав князь, — невдовзі я знову побачу вас, і тоді ви вже покажете мені своїх буланих коників і гарні дерева у вашому лісі.

— Авжеж, — відповів Олен.

— Люди, священики, князі, лехи, владики, друзі, — провадив князь далі, — ще женіть від себе втому. Ми виконали перший обов’язок: обов’язок подяки, а тепер звернімося до другого: обов’язку ради, на якому ми зосередимось. Вороги пішли в свій табір, ми також, вороги виснажені, ми теж, вороги зазнали тяжких утрат, ми теж, і наші втрати внаслідок ганебної зради, яка на довгі роки затьмарить цей край, стали ще більші, ніж були б; число ворогів велике, а нас менше, а внаслідок зради стало ще менше, а ворогів стало більше, вороги мають нечисте сумління, бо вдалися до зради, а наше сумління чисте; вони б’ються за здобич і переваги і хапаються за кожен спосіб проливу крові та руйнування, а ми боронимо свою країну й повинні все берегти, що є цінного в цій землі; вони мають несприятливу позицію в долині, а ми сприятливу на горі: ми можемо героїчно знову взятися до боротьби і з Богом здобути перемогу або полягти зі славою; або ж можемо піти в безпечне місце, зміцнити військо, а потім із достатньою потугою знову піти на битву. Як сьогодні потануло наше військо годі точно сказати, можна дати тільки загальну оцінку. Певне, й у ворогів десь так само. А тепер нехай говорить Оттон, єпископ Празький.

— Щоб пощадити кров і життя країни, треба пошукати більшої безпеки, — сказав єпископ.

— А ти, Здику? — запитав князь.

— Я такої самої думки, — відповів Здик, єпископ Оломоуцький.

— А Даниїл? — запитав князь.

— Такої самої, — відповів старший священик Даниїл.

— А ти, високоповажний Болеміле? — запитував далі князь.

— Я вже сказав, — відповів Болеміл. — Дбай, високий пане, щоб ця війна тривала недовго. Лихо криється в тому, що сталося у Вишеграді, а саме: вдалися до виборів, як удавались до виборів ще за життя твого батька. Що тоді сталося, мало знову статися, і таки сталося. Вмирущий Собеслав знав усе, бо сказав: Начерат не переможе Владислава. Хапайся за кожен засіб, який збільшить певність твоєї перемоги над ворогом.

— А ти, Любомире? — знову запитав князь.

— Шукай більшої безпеки для країни, — відповів Любомир.

— Дівіше? — запитав князь.

— Я кажу так, як Болеміл, — відповів Дівіш.

— А що каже Хотимир? — запитав князь.

— Хотимир каже те саме, — пролунала відповідь.

— А Вшебор? — запитав князь.

— Я кажу так, як мої друзі. Спробуй із силою одним ударом покласти край війні, — відповів Вшебор.

— А Юрик? — запитав князь.

— Люди, які підняли зброю проти нас, прагнуть грабувати, — відповів Юрик, — тому вони вже й склали документ, у якому сказано, що їм має дати князь за допомогу. Тому вони хапаються за кожен засіб, щоб досягти своєї мети, як уже показала сьогодні їхня зрада. Проти таких людей важче боротися, ніж проти чесних супротивників, бо обидві сторони вдаються до різних засобів. Тому я й кажу, як Болеміл: обирай шляхи найбільшої безпеки.

— А що скажете ви, мої інші давні радники? — запитав князь.

Мілота, Божебор, абати і Бартоломеус висловилися за більшу безпеку.

Преда також схилявся до безпеки.

— А ви, князі, я запитую вас тільки тепер, бо ви ще молоді? — звернувся великий князь до братів.

— Я за більшу безпеку, — відповів Дипольд.

— Я за завтрашню битву, — мовив Генріх.

— А ви там далі? — запитав князь.

— За завтрашню битву, — гукнув Звест.

— За завтрашню битву, — гукнув Юрик, син Юрика.

— За завтрашню битву! — крикнув Бенеда.

— Завтра битва і певна перемога! — вигукнув Одолен.

— Завтра битва, завтра битва! — загукали численні молоді голоси.

— Добре, — кивнув князь, — ви хочете битви і славної перемоги або славної смерті. Я промовляю перед вами як такий самий лицар, що й ви. Ви можете позбутися свого життя, а я як князь не можу позбутися вашого життя і поставити під ризик спасіння країни. Ми підемо в наше захищене місто Прагу, де стоїть князівський престол, ще більше зміцнимо мури навколо міста й навколо нас і спробуємо отримати підкріплення, як ми завжди спромагались отримувати. Коли ми матимемо потугу, щоб піти на останню і вже впевнену битву, тоді й рушимо на ворога і спробуємо вирішити суперечку, але вирішити на нашу користь. Ви, мої молоді хлопці, показуєте тут велику сміливість, але вам треба загнуздати її і послухати ради старших, що теж сміливі, а до того ж ще й мудрі.

— Так буде добре! — схвалив Болеміл.

— Це добре, — мовив і Оттон, єпископ Празький.

— Тож так і чинімо, — сказав Здик, єпископ Оломоуцький.

— Так і чинімо, — притакнув Любомир.

— Постарайтеся вночі кілька годин поспати, — порадив князь, — а потім, коли ще не розвидниться, ми вирушимо, будемо дотримуватись наказу. А тепер ще одне. В мене тут приготували невеличку вечерю, та ще й вина трохи є. Хто хоче поділити її зі мною, той буде бажаним гостем. А тепер, панове, я дякую вам за поради.

Люди почали розходитись.

— Поведіть мене, — попросив Велислав. — Я не годящий ані для ради, ані для битви.

Двоє чоловіків повели його геть.

Вітіко пішов до своїх людей. Ровно, Діт, Озел та інші також пішли до своїх лісових людей.

А великий князь, порадившись із проводирями, пішов ще до воїнів. Ішов уздовж усього табору, оглядав людей, розмовляв із ними, втішав поранених, підбадьорював інших. Коли підійшов до Вітіко, той розставляв своїх людей.

— Вітіко, — мовив князь, — ми ще розрахуємось, власне, за сьогоднішній день. — Потім князь звернувся до людей: — Лісові люди, саме ви вберегли нас сьогодні від поразки. Я кажу вам велике спасибі. Я хочу закарбувати в пам'яті ваші обличчя, щоб я впізнавав їх, коли побачу знову. Коли ми покладемо край цій війні, я згадаю про вас, і ви аж ніяк не побачите в мені невдячного князя.

— Молодий Вітіко керував нами, коли загинув Сміл, — сказав стельмах Стефан.

— Знаю, — відповів князь, — і я пам’ятатиму про це. Ми йдемо в Прагу боронити місто, — казав князь далі, — аж поки знову зіткнемося з ворогом. А ви хочете повернутись до свого Лісового краю?

— Пане великий князю, — відповів коваль із Плани, — на цій горі ми не могли бути відрізані від тебе, бо знову прийшли до тебе, коли зрадники з садиби Плаки втекли звідти: адже інакше ми б не виконали своє завдання. Ми з радістю геть усі підемо з тобою до Праги, якщо ти зможеш прогодувати нас, бо хліб та копчене м’ясо в наших торбах уже закінчуються. І тоді вони так само не візьмуть міста, як і цю гору, а ми вже здеремо з них мішуру та самоцвіти, якими вони так пишалися.

— Ті, хто піде зі мною до Праги, будуть забезпечені моїм харчем, — пообіцяв князь.

— Тоді гаразд, — кивнув головою коваль.

Цієї миті надійшло кілька чоловіків, що несли скрипаля Тома Йоганнеса.

— Хто цей чоловік? — запитав князь.

— Скрипаль із Плани, — відповів Пауль Йоахим, — і ми несемо його, бо нас послали шукати на бойовищі наших людей.

— Він мертвий? — запитав князь.

— Ні, мій добрий чоловіче, — відповів скрипаль, — але смичок таки лишиться кривим.

— Я одразу пошлю кого-небудь, хто подбає про тебе, — запевнив князь.

Потім сказав щось комусь зі свого почту, і той чоловік подався геть.

— Він приведе тобі лікаря, — пояснив князь і запитав: — А у вас ще багато поранених?

— Це останній, якого ми принесли звідти, — відповів Маз Альбрехт. — Бідолашного Норберта ми поклали під кущем, теслю Давида і Віта Ґреґора принесли для піклування. Ткач Христ Северин, Матіас та Урбан прийшли самі. Їх уже обклали полотном із водою, а Філіп пішов шукати трави.

— Лікар подбає про всіх, — запевнив князь, — а тепер спочиньте трохи, а хто хоче йти до Праги, той матиме вночі знак.

Сказавши, князь пішов далі, до Ровна, Діта та інших, щоб подякувати їм.

Коли споночіло, чимало людей прийшли до князя поділити з ним скромну вечерю. В наметі дехто сидів, а дехто стояв. Розвідники повідомили, що вороги послали вивідувачів, щоб ті дізналися, чи військо князя Владислава не збирається під покровом ночі оточити їх.

— Тож наш похід буде ще в більшій безпеці, — виснував Владислав.

Після вечері воїни попрощалися й пішли спочивати.

Вітіко пішов до свого коня і обтер йому суглоби вином, якого трохи прихопив із собою. Потім ліг на свою лежанку.

Тепер у таборі князя запанували спокій і тиша, лише походжали вартові, сновигали розвідники і тихо догорали багаття.

То був двадцять п’ятий день місяця квітня 1142 року.

Перше ніж засіріло, по табору передали знак, що аж ніяк не був звуком, бути готовим до походу.

Ще в пітьмі військо вже рушило до Праги.

Том другий

1. Сяйво з’явилося над полем і лісом

Князь Владислав, повертаючись до Праги, впорядкував своє військо наступним чином. Попереду їхали вершники, які досліджували шлях, доповідали і мали усувати перешкоди, якщо ті трапляться де-небудь. Потім ішли піші з тими вершниками та возами, які належали до них. Цей авангард вів Дипольд, брат князя. Одразу після авангарду везли поранених: Велислава, Касту, Германа з Затеса, Бенеду тощо. Їх везли на ношах, кожні ноші висіли поміж двох коней, прив’язані до передніх частин тулуба. Поранених охороняли вершники, яких вів Мілота. Далі знову тягнулись вершники та піші. Їх уже вів Генріх, другий брат князя. За ними їхали вози, що везли військове спорядження, хворих і поранених. Людьми на возах командував Юрик, син Юрика. Далі везли тіла тих, хто віддав своє життя й душу на горі Високій, тіла, про які хотіли попіклуватись і привезти їх до Праги. Серед них були й тіла Сміла і обох його синів, Бена, Даліміла, Пустимира та інших видатних людей. Лікарі обробили їх уночі травами, які можна було дістати, щоб запобігти гниттю. Тіла небіжчиків загорнули в полотно і везли або на ношах, або на возах. Супроводом цих тіл опікувався Звест. А в кінці йшов великий загін воїнів Владислава, вершники й піші. Там ішли найдосвідченіші військові проводирі і ті підрозділи, які могли найстійкіше триматися, щоб у разі, якщо ворог наздожене й нападатиме, швидко стати в бойовий порядок і так довго оборонятись, аж поки й решта приготується до бою. Цей ар’єргард вів сам князь Владислав. Навколо нього йшли найвидатніші постаті, єпископи та проводирі. Старий Болеміл їхав у паланкіні серед своїх ще вцілілих вершників. Старий Любомир із синами, які ще лишилися, їхав поряд із князем. Там були й Дівіш і його син Здеслав. Їхав зі своїми друзями Одолен. Верхи на конях ступали Преда й Гервазіус. Лісові люди отримали привілей бути в складі князівського загону, тож і йшли тепер разом з усіма. Серед них були Вітіко, Ровно, Діт із Ветржні, Озел та інші чоловіки родом із півдня країни. Двоє чоловіків несли на шматку полотна, прив’язаного до двох жердин, пораненого скрипаля Тома Йоганнеса. Його дбайливо накрили і приклали до рани жмуток весняних трав. Ще двоє чоловіків несли теслю Давида, а двоє інших — Віта Ґреґора. Ткач Христ Северин, Матіас та Урбан, небіж коваля, йшли разом із рештою, бо мали незначні рани. Лісові люди трималися вкупі й намагалися наслідувати поведінку інших воїнів. Позаду війська знову ступали вершники, як і на початку колони. По обидва боки від шляху посилали верхівців, які мали придивлятись до місцевості й повідомляти, що там діється.

Хати Сухдола лишалися щораз далі позаду, мури Радбаржу, що спершу видніли на півночі, тепер можна було помітити тільки на півдні, військо поволі наближалося до лук Волешеца.

Вершники, які оглядали місцевість, повернулися й доповіли, що ніде не бачили жодної людини, що поля не оброблені, худоби немає, та й ворогів не видно.

Сонце вже піднялося над Моравією і Богемією і осяяло військо. За клубами диму, які піднімалися на сході, можна було здогадатися, що вороги перебувають десь на тому місці, де починали битву, а далекі дими свідчили, що дехто, можливо, вже повертався назад до Моравії.

Військо підійшло до села Волешеца, що було безлюдним, і пройшли по ньому. Коли останні хати лишилися позаду, подали знак для першого перепочинку. Поставили кілька наметів, а здебільшого люди лише розійшлися обабіч від шляху та посідали. Лісові люди підійшли до складеного насухо муру, що тягнувся вздовж поля. Дехто сів на каміння муру, дехто під муром на невисоку весняну траву луки поряд із полем. Князь, що обіцяв годувати їх, тепер виконував обіцянку. Підійшли носії та під'їхали вози з мішками копченого свинячого м'яса, хлібом із ячменю та жита, грудками сиру і шматками засоленого м’яса. Привезли й бочки з напоями, здебільшого з чистою водою, набраною з холодного джерела. В деяких бочках було пиво і питний мед. Лісові люди спершу освіжилися напоями: водою, пивом, медом. Потім подіставали з торб ложки, ножі та посуд, який вважали за потрібне взяти з собою в похід до Праги. А далі вже їли, знову пили і насолоджувались коротким відпочинком. Рештки харчів знову позбирали в мішки. Цієї миті до лісових людей під’їхав Якоб, слуга з Митини, на своєму кульгавому гнідому коні. Про нього нічого не знали, а під час битви про нього ніхто й не думав. Якоб розповів, що брав участь у битві і що йому влучили списом у щоку. Він, проте, боронився, а потім квапився за військом, щоб наздогнати його. Вітіко оглянув рану й побачив, що вона незначна. Потім дав Якобу їсти зі своїх припасів, дав паші й загнаному коневі.

Як минув час перепочинку, засурмили ріжки, даючи знак рушати. Оповісники лісових людей користалися для таких сигналів рогами цапів.

Військо стало в колону й рушило далі.

Потім перепочивали ще двічі, а ввечері розташувалися табором на широкому полі, де не було ані дерев, ані хат, а за цих воєнних часів воно було ще й не засіяне. Поставили намети, визначили межі табору, виставили варту, послали розвідників. Потім розпалили багаття, доглянули себе, приготували місця для ночівлі. Воїни насолоджувались міцним сном, як і минулої ночі. Аж до ранку в таборі й навколо табору було тихо.

Другого, третього й четвертого дня військо рухалось так, як і першого дня.

На п’ятий день Владислав зі своїм військом підійшов до Праги.

Очі всіх воїнів прикипіли до міста. Перед високим лісом на горі Петржин здіймалися вгору світлі мури, які перебудував Собеслав, поставивши ще й башти, за мурами височіли будівлі: церква Святого Віта, церква Святої Богородиці Марії, церква Святого Георгія, княжий замок, Єпископська вежа, священицький дім, будинки урядовців і ще багато інших невідомих споруд. А між воїнами і містом, до якого вони мали ввійти, тягнулося видовжене правобережне передмістя Праги. Перед передмістям тиснулися незліченні люди, прагнучи побачити князя і його військо. Дехто виліз навіть на покрівлі й дерева. А попереду всіх людей стояла княгиня. Поряд із нею стояли двірський суддя, камергер і міський урядник, яких не можна було брати на війну, стояли кмети, що їх князь поставив старшими над правобережним і лівобережним передмістями, стояли заступник камергера, стольник, чашник, єпископи, благочинні, сторожа і священики; стояв Гуґо, старший священик Вишеградського замку, зі своїми священиками, а також кмет цього замку і можновладці та лицарі, які мали дбати про захист Праги. Княгиня та всі інші, хто стояв коло неї, привітали князя і його військо.

Князь подякував за вітання, княгиня та її почет посідали верхи на коней, і князь у супроводі двору й народу повів своє військо по довгих вуличках передмістя повз людей, які тиснулися обабіч, і вивів на широку луку між передмістям і Вишеградом, на тій луці влаштовували ярмарки.

Там князь наказав війську стати табором, а сам із княгинею, єпископами, священиками, лехами, військовими проводирями і загоном воїнів поїхав до замку. Дівіш поїхав до себе додому, щоб ночувати там, так само й Болеміл. Любомир пішов до дому свого роду, так само й Ктибор, Хотимир, Немой, Преда та інші. Єпископ Здик пішов зі своїми священиками та людьми в дім єпископа Празького, та й Божебор зі своїм почтом теж подався туди. Вітіко прийняли в домі священика з церкви Святого Віта. В двох маленьких кімнатах поряд із ворітьми він знайшов місце для себе і своїх слуг Раймунда і Якоба, дали йому й місце в стайні для коня.

Наступного дня, тільки-но розвидніло, Владислав віддав численні накази. Перший стосувався небіжчиків, яких треба було доправити до місць поховання, другим наказом він поділив військо на підрозділи, щоб вони покинули ярмаркову площу й перебралися в місто в призначені для них приміщення. Потім князь розіслав розвідників, упорядкував поділ на робочі ватаги, мури, де була потреба, треба було зміцнити і вдосконалити. Далі князь розіслав по країні оповісників, які мали казати воїнам готуватися до приходу в Прагу й заготовляти харчі; і, нарешті, князь послав свого брата Генріха в Будишинську землю, щоб завербувати там людей для допомоги.

Під вечір повідомили, що вже все готове для поховання небіжчиків. Князь подався на ярмаркову площу, де виставили їх. Навколо тіл тиснулася юрби народу і купа священиків. Пустимир у чорному оксамитовому вбранні лежав на возі, накритому чорним оксамитом, його мали завезти до Дудлебів. Смиренний священик із Дудлебів став перед возом навколішки й молився. Сміл і обидва його сини лежали на трьох возах, накритих зеленим гаптованим сріблом оксамитом, були вдягнені в темно-зелені оксамитові вбори зі срібними прикрасами, мали білі пір’їни на шоломах, а поряд із кожним яснів оголений меч; тіла мали завезти до Дечина. Даліміла в бурому вбранні з золотими прикрасами його родичі мали завезти до Домажліце. Свена, цього великодушного чоловіка, чий цвинтар був у Моравії, мали набальзамувати різними засобами й покласти до склепу в церкві Св. Марії, щоб після війни його можна було поховати на батьківщині. Решту полеглих воїнів мали ховати в Празі. Єпископ Празький Оттон, єпископ Оломоуцький Здик, Петер, абат із Бржевнова, Ґезо, абат зі Страгова, абати з Кладрубів і Вілімова, священик Даниїл і багато інших священиків справляли заупокійні обряди. Єпископ Оттон, поблагословивши всіх, виголосив проповідь, а коли скінчив і всі вже хотіли розходитись, чимало зі сльозами на очах, князь проказав:

— Бойові побратими полеглих, чоловіки та жінки, юнаки та дівчата, які люблять країну, ніколи не забувайте тих, хто загинув за рідну землю!

— Вони ніколи не забудуть! — озвалися численні голоси.

— Так, ми ніколи не забудемо! — озвалися інші.

Надто багато чоловіків підходили до тіла військового проводиря Бена, щоб попрощатися з тим, що так скоро після з’їзду у Вишеграді був змушений розпрощатися зі своїм життям.

Потім усі розійшлися, а небіжчиків повезли до місць поховання.

Уранці наступного дня воїни з ярмаркової площі, а також ті, які досі ночували в передмісті, почали заходити в замок, який здебільшого називали містом Прагою. Вони йшли довгою вервечкою по дерев’яному мосту, зайшли в міську браму, а потім піднялися в місто, побачили всі високі та пишні будівлі, які стояли там неподалік від князівського престолу.

Воїнів у місті поділили, кожен підрозділ отримав місце свого перебування.

Князь надав Вітіко право командувати всіма лісовими людьми, які на горі Високій добровільно стали під його руку.

Коли воїни перебралися в місто, жителі обох передмість стали готуватися до подій, які мали статися невдовзі. Іноземні купці в Тині спакували свої товари й відправили їх шляхами через Пльзень і Домажліце в німецькі землі або ще куди-небудь і самі готувалися їхати за ними. Євреї вантажили на баржі все, що було чогось варте, і відправляли в далекі землі те, що, займаючи небагато місця, мало високу ціну. Чимало людей покидали місто, а ті, хто лишався, закопували своє добро й хатнє начиння і лишали харчів якраз досить, щоб вберегти їх від насильства з боку ворогів, якщо ті прийдуть до міста.

Коли воїни розселилися в місті та влаштувались у відведених їм приміщеннях, Владислав наказав провести збори на відкритому місці перед князівським престолом, на збори запросили військових проводирів та дрібніших командирів, мав прийти і Преда з полоненими. Коли всі зібралися, а навколо з’юрмилося ще багато інших воїнів та простолюду, князь виїхав верхи на коні, поряд із ним їхала й княгиня в пишних шатах. Князь і княгиня спішились, піднялись на споруджений поміст, і князь звернувся до зборів:

— Бойові побратими, друзі, військові проводирі, видатні люди країни, воїни й зібраний тут народ! Я промовляю до вас усіх і кажу про те, що вважаю за потрібне для нашої землі. Мій дід Вратислав був великим і мудрим королем на добро нашим землям, його син, князь Владислав, мій батько, був великодушний і добрий, його другий син, покійний князь Собеслав, живе у ваших спогадах і житиме в спогадах тих, хто житиме після вас. Я став їхнім наступником. Я не такий, як мій дід, мій батько і мій дядько. Я не знаю, чи я рівня їм своїми обдарованнями, а чи нижчий від них, але в доброті я буду їм рівня. З цього почесного престолу, на якому вже сиділо так багато видатних і добрих князів і який бачив ще й не одну помилку, я можу запевнити вас, що я непомильно записав у своєму серці обов’язки, які припадають мені завдяки цьому престолові. В боротьбі, що наближається, я або переможу, і це буде за велінням Господа порятунком для країни, або загину, і це теж за незбагненним велінням Господа буде порятунком для країни, і ми хвалитимемо Бога. Ми, малі люди, не можемо бачити у високостях, але ми, зібравшись отут, вважаємо, що обстоюємо право, і з властивими нам сміливістю і прозірливістю ми повинні довести це право до кінця. Я вживу всіх засобів, до яких можна вдатися. Про ці засоби ми ще порадимось, бо ми знаємо, чого вимагає необхідність. Я тепер лише кажу, що той, хто має бодай найменший сумнів у справедливості нашого наміру або не підтримує всією душею цього наміру, нехай спокійно зрікається його і йде, куди хоче. Більша частина багатих і шляхетних панів обох земель подалася до ворога, найгідніша й найменша частина священиків і лехів перебуває зі мною, а також ті малі люди, які чекають захисту від мене, який я прагну забезпечити їм. Хто бажає, може покинути навіть мої передмістя. Отак кажу я, як той сміливий проводир із давніх священних часів, що не раз вирушав на битву, яка могла скінчитися поразкою. Пам’ятайте про це.

Владислав замовк, наперед виступив Оттон, єпископ Празький, і теж звернувся зі словом:

— Ясновельможний князю, лехи і пани, що зібралися навколо тебе, думали, про що ти говоритимеш, і доручили мені дати відповідь, але не через мої обдаровання, а тому, що я очолюю церковну владу цієї країни, і тому я кажу: жоден із тих, хто на горі Високій боровся за правду, і жоден із тих, хто прийшов задля теперішньої боротьби, не сумнівається в праві, і жоден із тих, хто прийшов, не зречеться тебе. А тим нижчим воїнам, які захочуть піти, ми пробачимо, тож вони можуть вибиратись.

— В управі моєї скарбниці вони можуть отримати гроші на дорогу додому, — додав князь.

— Слава Владиславу! — загукали голоси.

— Слава великодушному князеві! — загукали інші.

— Слава! Благословення! Щастя! — усюди залунали тепер такі та інші вигуки.

Коли знову запанувала тиша, Владислав казав далі:

— Ви, що стоїте там під охороною мого старого жупана Преди і в день битви на горі Високій віддалися в мої руки як полонені, ви вільні. Я не вимагаю, щоб ви пообіцяли вже не виступати в цій війні проти мене, хто має честь, той цього не вчинить, зате іншим я цього не попущу і, коли вони дістануться в мої руки, повішу їх на дереві, як повісив два роки тому злодіїв. Хто піде, отримає завтра гроші на дорогу в моїй скарбниці, а той, хто покаявся за свої дії проти мене і хоче служити мені, нехай скаже про це, і його приймуть із любов’ю. А тепер ідіть.

Серед полонених почулися радісні вигуки, вони повернулись обличчям до князя, але за наказом Преди стали в колону й пішли під радісні вигуки.

Юрба немов криком з однієї горлянки виражала свою радість і втіху.

Цієї миті на площу прискакав вершник і доповів, що розвідники взяли в полон одну молоду даму з численним почтом і ця дама хоче бачити князя.

— Нехай приходить, — дозволив Владислав.

Вершник подався геть, але невдовзі повернувся. Тепер із ним було четверо чоловіків на невисоких кониках і дівчина, теж верхи на коні. Чоловіки були в дуже грубих і бахматих темних вовняних одяганках, підперезані, мали мечі, а на головах — грубі шоломи з вовчої шкури. Дівчина сиділа на гарному гнідому коні, поверх її чорного вбрання з поясом був одягнений обладунок, що блищав, наче срібло, а на поясі висів меч. На голові в неї був шолом із застібкою, з-під нього витикалися чорні коси. Обличчя було молоде.

Чоловік підвів увесь гурт до князя, показав на нього рукою й мовив:

— Шляхетно дамо, ось ясновельможний князь, що засвідчує тобі честь розмовляти з тобою.

Дівчина стала на своєму коні попереду чотирьох чоловіків і заговорила:

— То це ти князь Владислав, що воює з високими панами, які в Моравії уклали союз проти Богемії?

Тільки-но дівчина доказала ці слова, як у задніх лавах княжого почту пролунав голос, що вигукнув: «Дімут!» Кричав Ровно, що тепер під’їхав на коні ближче до князя.

— Ровно, — сказала йому дівчина, — я тепер розмовляю не з тобою, а з князем, а коли розмова закінчиться, я прийду до тебе і розмовлятиму з тобою.

— Ровно, якщо ти маєш права на цю дівчину, — озвався князь, — то застосовуй їх без обмежень, а тепер почекай кінця розмови, про яку вона просила і яку я дозволив.

Ровно потяг коня за вузду й зупинився.

Князь знов обернувся до дівчини й запитав:

— То тебе, красуне, звати Дімут?

— Про те, чи я гарна, ми не говоримо, — відповіла дівчина, — але звати мене Дімут.

— Ні, ти гарна і, коли мої воїни полонили тебе, ти попросила, щоб тебе привели до мене? — запитав князь.

— Ні, — відказала дівчина, — я їхала до тебе зі свого дому.

— До мене? — перепитав князь.

— Так, — мовила Дімут. — У Лісовому краї на півдні країни в одній обробленій долині стоїть башта, де панує мій брат Ровно. Він владика свого роду, і його рід живе там навколо. Я живу в башті. Коли ще лежав сніг, надійшла звістка, що багаті й могутні пани і князі піднімають зброю проти тебе і хочуть загарбати Богемію. Тоді і Ровно, і люди з нашої жупи вирішили піти й подивитись, що відбувається. А я сказала: ви всі підете воювати, що ви вмієте, дізнаєтесь, де право, і боротиметесь за нього ціною свого життя, а як доведеться, то й загинете. А я робитиму те, на що здатна жінка. Право має утвердитись, як і повинно бути на землі і на небі. Отак я казала, і Ровно, Озел, Діт із Ветржні та Вітіко поїхали. Потім Ровно сказав, що право належить тобі, що багаті пани хочуть стати ще багатші й мати більше жуп і що ти захищаєш від них малих людей. А коли хлопчаки з Лісового краю пішли на розвідки, то принесли звістку, що відбулася велика битва, під час якої загинули пани, князі, простолюд і слуги, а тому, що я, скільки живу, ніколи не чула про такі речі, я не могла вже лишатися вдома, взяла чотирьох слуг і поїхала, а потім ми дізналися, що битва тільки-но відбулася і ти поїхав до Праги, тож я й поїхала в Прагу до тебе.

— Якщо це все так, красуне, то я мушу знову назвати тебе гарною, — відповів князь. — Чого ти бажаєш у Празі коло мене?

— Побачити, яка ситуація, — відповіла Дімут.

— Що ж, дивись, яка ситуація, — мовив князь, — але поквапся, бо невдовзі вона може бути вже інша, а коли за мурами небезпека, ми не можемо тобі дати на зворотну дорогу великого почту, бо потребуємо людей.

— Тоді я б хотіла лише знати, яка ситуація саме тепер, а не те, якою вона буває тоді чи тоді, — уточнила Дімут.

— Дімут, та саме це хочеш знати? — запитав князь.

— Атож, високий пане, — відповіла Дімут.

— А що на це скаже моя ясновельможна княгиня? — запитав великий князь.

— Нехай ця дівчина прийде сьогодні до мого двору, — відповіла княгиня, — щоб я поговорила з нею.

— Тож нехай буде по-твоєму! — погодився князь. — Та й на дівчину небагато й харчу треба, наші припаси не зменшаться. Але треба послухати, чого хоче Ровно, треба задовольнити і його права.

— Якщо розмова скінчилася, — протягнула Дімут, — то я тепер розмовлятиму з братом.

— Скінчилася, — підтвердив князь, — розмовляй із ним.

— Але я не розмовляю з тобою, — гукнув Ровно зі свого місця, — і прошу ясновельможного князя сказати йому одне слово.

— Та тобі завжди дозволено розмовляти зі мною, — здивувався князь.

— Високий пане, — заговорив Ровно, — я аж ніяк не воїн твоєї жупи Дудлеби, свої зобов’язання перед жупою ми виконали, і Любомир з усіма воїнами твоєї жупи пішов до тебе, а я вільний чоловік у Ровні, маєтку нашого роду, я доброхіть пішов із воїнами Ровни в битву на горі Високій, доброхіть пішов із тобою до Праги і доброхіть лишуся коло тебе. Я благаю тебе, ясновельможний князю, про привілей промовляти перед усіма зборами.

— Як є потреба, то й кажи, — дозволив князь.

— Ти сам побачиш, чи є потреба, коли я скажу, — додав Ровно.

— Тож виїзди наперед і кажи, — заохотив князь.

Ровно підострожив коня, той рушив, люди розступилися, і Ровно під’їхав до князя. Там він став навпроти чотирьох чоловіків, які приїхали з Дімут. Він був наче один з них. Був одягнений у темне бахмате вовняне вбрання, підперезаний, мав меч, а на голові — грубий шолом із вовчої шкури. Проте випростався, глянув на чоловіків і крикнув гучним голосом:

— Ти, Вентимире, і ти, Дішу, і ти, Менеше, і ти, Вальхуне, їдьте негайно через цю гору і їдьте далі без ніяких інших зупинок, крім тих, які потрібні, щоб попаслися коні, їдьте, аж поки добудетесь до Ровни. Там станьте під провід Бустина, якого я лишив боронити башту, а вирок вам за те, що ви покинули Ровну, я оголошу потім, коли сам повернусь додому після цієї війни, і перекажіть, що вирок Бустину за те, що він відпустив вас, я оголошу тієї самої пори.

Ровно замовк, і всі на площі мовчали і чекали.

Четверо чоловік розвернули коней і шукали дороги, щоб виїхати. Ніхто не сказав жодного слова. Люди розступилися і побачили, як вони скачуть до брами в бік передмістя. Скоро їх уже й видно не було. Тепер на площі лишився тільки сам Ровно у вовчому шоломі й заговорив до Дімут:

— Якщо я з цього місця поїду далі, ти повинна їхати зі мною.

— Я поїду з тобою, — погодилося дівчина.

Після цих слів Ровно обернувся до князя:

— Високий великий князю! Ти бачиш, що я був змушений говорити тут перед усіма, бо гріх непослуху стався на очах в усіх. Країна і люди повинні знати, що владики чинять справедливо, бо інакше країна і люди підуть до загину. Той, хто протиставить своєму старшому власну волю, чинить насильство.

— Твої слова слушні, — похвалив князь, — я теж владика, супроти якого його родичі обстоюють тепер свою волю, і ті родичі не такі покірні, як твої люди, через те й почалася війна. Я лише думаю, що, коли тут у Празі або навколо Праги все буде впорядковане і ти повернешся додому, ти покараєш Бустина, якого ти лишив старшим у своєму замку, за те, що він так легковажно відпустив твоїх людей, і водночас винагородиш його, бо ж він зробив безумство твоєї сестри нешкідливим; і покараєш цих чотирьох людей за те, що вони покинули своє місце, і водночас винагородиш їх, бо ж у мить небезпеки вони були з твоєю сестрою.

— Високий пане, послухай мене, — мовив Ровно, — в містечку Дудлебах живе шляхетний жупан Любомир. Він дав своїм родичам різні посади. Його родич Вентислав — жупний суддя, його родич Растислав — голова міської управи, його родич Відимир — писар, його родич Кодим — камергер, його родич Момир — митник, а його кузина — гардеробниця. З ними він усім порядкує і все вирішує: дбає про жупу, чинить правосуддя, готується до війни, і вони підпорядковані йому, він тримає їх у послуху. Я не жупан, а тільки один із лісових владик, але хочу підтримувати право серед своєї рідні, як жупан, і чинитиму справедливо, як Любомир.

— Коли цей чоловік так прискіпливо береже свою гідність і такий завзятий у справах війни, на нього можна покладатися, — мовила княгиня.

— Так, можна, — підтвердив князь, — він довів це на горі Високій. Ровно, ти в постаті Любомира обрав добрий взірець справедливості й подумай, що кожен, хто тепер жупан, колись не був ним.

— Я пішов на війну, — сказав Ровно, — щоб утвердилось право, щоб гнобителя покарали, а мала людина могла відчути полегшу.

— Тож і прагни цього, — вирік князь, — а зі своєю сестрою розмовляй відповідно до свого права і пристойності, щоб те, що ми плануємо для неї, мало твоє схвалення.

— Вона коритиметься моїм наказам, — відповів Ровно.

— Отож порозмовляй із нею, скажеш нам увечері, що ти вирішив, а тепер іди, — наказав князь.

Ровно вклонився, кивнув Дімут, щоб вона їхала за ним, розвернув коня і знову пробрався поміж людей, що розступилися. Дімут привітала, як уміють вітати жінки верхи на конях, князя й княгиню, коли порівнялася з ними, й поїхала за братом.

— Збори тривають уже довгенько, — сказав тепер Владислав, — тож годиться вже й закривати їх, — не гнівайтесь, високі панове, за затримку і дякую вам, що прийшли.

Князь і княгиня сіли верхи на коней і поїхали.

Збори розійшлися, люди дивилися вслід почасти князю й княгині, а почасти Дімут та її братові, а потім пішли хто куди.

Наступного дня під вечір повернулося багато людей із гори Високої. Владислав лишав їх, щоб вони подбали про поранених і поховали полеглих. Гробокопи сказали, що вночі після битви приходили мерзенні людці, бо вранці вони знайшли дуже багато оголених мерців, тільки дехто з полеглих був ще вдягнений. Вони поховали всіх, зокрема й багато ворогів, бо ж не знали їх. Вороги вчинили так само, прийшли й побожні священики і допомагали всім. А ті, хто піклувався про поранених, сказали, що прийшли м’якосерді жінки й ченці з молоком, сиром, маслом та іншими харчами, декого вони віддали їм, а решту забрали, завізши в далекі хати, якщо там жили люди, та привізши до Праги. Вороги й далі ще дуже далеко, край між Сухдолом і Прагою вільний.

Повернувся й дехто з лісових людей. Розповіли, що поховали Норберта під кущем. Поховали ще й Тесина з Прахатіце, Арнольда з Черної та кількох людей із хат коло Фримбурка і Каменних Шат, бо ж обіцяли підтримувати один одного на війні. Тож люди, відчуваючи свою відповідальність, молилися коло всіх могил, і молився з ними й один священик. Венгарт із Сухого лісу зібрав коло себе купку людей, і вони сказали, що бідні люди тут уже нічого не зароблять, й подалися додому, десь далеко від тієї гори хтось, може, знову нагодує їх, і так далі, аж поки вони дійдуть до своїх родичів.

— То вже зневірені вівці, — мовив коваль із Плани. — Ті пани, які тепер коло князя Конрада, мають великі жупи, один з них має аж цілі три жупи, вони мають ґрунти, поля, родичів і челядь, мають самоцвіти, з яких один легко коштує фунт пфенігів, мають золото й срібло. Це все належатиме князю, якщо ми переможемо їх, і він тоді поділить це добро серед тих, хто допомагав йому. Одні стануть жупанами, іншим дістануться посади, ще інші отримають ліси та землі, а ще хтось — гроші і майно. А ті, хто пішов, утратили геть усе. Таж ви чули, як дехто з людей забагатів. Та й бідному Вітіко дістанеться зо дві жмені золотих монет.

Люди, які прийшли з гори Високої, відповіли, що саме тому вони й пришли в Прагу і лишаться в Празі.

Того дня військові проводирі повідомили й імена тих, хто заявив, що покине Прагу. Сказали, що то страхопуди, які прагнуть гультяювати й нічого не обстоюють. Їм видали гроші на дорогу й відпустили їх. Пішло й багато полонених, інші пристали до воїнів Владислава.

Уранці наступного дня князь поїхав навколо подивитись, як ідуть справи в місті. З ним поїхали Дипольд і княгиня в супроводі жінок свого двору, серед них і Дімут у бойовому обладунку. Князь об'їхав усі плаци й дививсь, як проводирі провадять навчання з людьми, як воїни і допоміжні робітники готують знаряддя для оборони міста. Князь хвалив, віддавав накази, радився з військовими проводирями. Люди на фортечних мурах мали впевнені обличчя і охоче працювали. Закінчивши огляд, князь і княгиня повернулись на княжий двір.

Водночас до міста приїздили вози з харчами, прибували посланці та розвідники, щоб невдовзі знову вирушити з міста. Прибуло ще й кілька воїнів, які, розпорошившись, покинули гору Високу, а тепер повернулися шукати свої підрозділи. Прийшли й нові воїни, які прагнули допомогти боронити місто, Люди й далі покидали передмістя й подавались кудись далеко, натомість інші приходили з сіл і шукали захисту в місті.

Вітіко був здебільшого з лісовими людьми. Вони були підпорядковані йому, він учив їх і змушував виконувати вправи, давав їм усе потрібне, а вони ревно переймали науку. Докладав він зусиль і до того, щоб набути прозірливості, якої вимагав даний йому провід над людьми і яка знадобилася б під час оборони. Він ходив за порадою до старших проводирів, і вони охоче давали її, надто Любомир, що часто дбав, щоб Вітіко мав змогу бачити, як виконують військові вправи дудлебські воїни. Старий Болеміл теж давав багато добрих настанов. Часто ходив Вітіко й до молодих лицарів, та й вони не забували його. Він не раз ходив у почті князя, коли той обходив військо. Вітіко провідував хворих та поранених і залюбки ходив до Велислава, що жив в одному покої в замку і там сидів або лежав на м’якому ложе або навіть підходив до вікна, щоб бачити звідти, скільки око сягає, і то в який завгодно бік; Вітіко й від нього вимагав розповідей. Рана Велислава не давала надій на швидке одужання. У своєму домі Вітіко розпорядився, щоб Раймунд прибирав, готував їсти і дбав про коня, а Якоб виконував усю надвірну роботу, бо він був вправніший у ній.

Коли люди Вітіко закінчували навчання, то вже не мали роботи, тож тепер лісових людей у їхніх грубих плащах і важких чоботях часто можна було побачити на міських мурах, вони дивились на все, що помічали очі, надто коваль у сірому повстяному шоломі, сірій свиті, сірих штанах і в підбитих цвяхами чоботях. На його плечі висіла булава, яку він був метав у сина Начерата. Урбан, небіж коваля, мав на рані грубу полотняну пов’язку, так само й ткач Христ Северин. Скрипаля Тома Йоганнеса, теслю Давида і Віта Ґреґора занесли для лікування до черниць у монастир Святого Георгія.

Лісові люди дивилися тепер на довгий міст через Влтаву, на численні хати обох передмість, на гори, відображені у воді, або на поля за хатами. Потім придивлялися ближче: до одягу на людях, до коней, коли проїздили вершники або вози, показували один одному шви між камінням або стики між колодами, з яких були збудовані хати. Залюбки сідали на різні предмети, що були навколо, й розповідали про речі, про які дізналися тут від багатьох людей і завдяки численним запитанням. На одній скелі на Влтаві, ще до того, як її води добігали до Праги, стояв Вишеградський замок. Той замок був збудований давно, тоді, як усі гори над Влтавою ще вкривали первісні ліси, задовго до часу, коли жив герой Забой і співець Люмир. А потім прийшов Крок і мав у тому святому замку свій золотий престол. Потім була Лібуша, що з-поміж усіх сестер була його улюбленою дитиною, вона побралася з оратаєм Пржемислом, і вони витесали першу колоду для будівництва Праги. Від них походив численний рід, і вони панували над народом. Один з них охрестився, тож і там народився Христос і приніс святу віру у світ. Звали його князь Борживой. Його онук став святим Вацлавом, а його дружина — святою Людмилою. Він збудував першу церкву в Богемії у своєму замку Градеці. Потім збудував церкву Святої Діви Марії в Празі. В тій церкві князь Вратислав святкував обрізання волосся свого сина, святого Вацлава, і вона досі забезпечує спасіння всім вірним. А ще там стоїть висока церква Святого Віта. Її будували з великими труднощами. Її збудував святий Вацлав, а дозвіл йому дав Туто, єпископ Реґенсбурзький. А потім єпископ Туто помер, тож церкву освятив уже його наступник єпископ Міхаель. Вона сяяла золотом та сріблом і повнилася пишноти. А коли стала замала, князь Спітигнев зруйнував її і збудував на тому місці набагато більшу, потім вона згоріла, її відбудували, а потім блискавка зруйнувала дзвіницю і довелося спорудити нову. В тій церкві є великі святощі. Німецький король подарував святому Вацлаву одну руку святого Віта. Потім у тій церкві поховали тіло самого святого Вацлава, і там відтоді сталося багато див. Спочиває там і тіло святого мученика Адальберта, а його сутану бережуть у церковній скарбниці; там поховано й тіло мученика Подівена, вірного слуги святого Вацлава, і тіло Радима, брата святого Адальберта. Годі уявити собі масу людей, які збираються там на свято святого Вацлава, прибувають навіть хворі з чужих земель, прагнучи зцілення; багато людей приходить і на свято святого Адальберта. Ця церква найсвятіша в усій Богемії. Крім того, є ще й церква Святого Георгія. Її збудовано ще давніше, ніж церкву Святого Віта. Її збудував ще син охрещеного князя Борживоя, батько святого Вацлава, князь Вратислав. Його й поховали в ній, спочиває в ній і тіло його матері, святої мучениці Людмили. Поряд із церквою стоїть монастир Святого Георгія, де побожні черниці тепер піклуються про поранених. Там є й великий цвинтар, де ховають священиків, князів і панів, саме там захотів, щоб його поховали князь Бржетислав, уражений на смерть у лісі коло Крживоклату. Перед церквою Святого Віта стоїть просто неба кам’яний великокняжий престол. Тисячу років він стояв у Вишеграді, а потім його шістнадцятьма конями і вісьмома волами перевезли в Прагу. Князь Богемії та Моравії кладе на нього благенький одяг і личаки оратая Пржемисла, збережені в коморі Вишеградського замку, щоб вони нагадували йому про його походження, а потім одягає розкішні шати й сідає на кам’яний престол, тільки тоді він стає князем. Саме тому морави й хотіли здобути князівський престол. А коло князівського престолу стоїть княжий замок, щоб князь жив серед пишноти та розкошів, і з балкона того замку кидають народу монети, коли князь зіходить на князівський престол. Потім ще є дім єпископа, який називають Єпископською баштою, будинки старшого священика, церковних ієрархів, благочинних, священиків і слуг, щоб вони правили службу Божу в Празі, місті, яке панує над усіма землями. Там стоять ще будинки двірського жупана, двірського судді, двірського камергера, двірського канцлера, двірського єгеря, стольника, маршалка, чашника і численних панів, а також багато будинків, де живуть пани, їхні дружини і вродливі доньки, які часом показуються.

Отак лісові люди говорили проміж себе про все, що було навколо них.

Часто хтось один, а то й кілька ходили до своїх товаришів, про яких піклувалися черниці, і втішали бойових побратимів.

Якось Себастьян, швець із Плани, попросив, щоб Вітіко дозволив йому піти додому і взяти звідти потрібні йому речі, він уже й повернеться на той час, як у ньому виникне потреба.

— Ти знаєш, що казав князь? — запитав його Вітіко. — Кожен може піти, отож іди.

Себастьян пішов берегом униз, перейшов міст, проминув передмістя, а потім і Вишеград.

Після тривалої відсутності повернувся розвідник Владивой, що їздив із вершниками далеко в глиб країни.

Князь зібрав військових проводирів. Мав прийти Владивой і розповісти свої новини. Він заговорив перед зборами:

— Високі панове! Ми проїхали великим колом аж до Моравії і повернулися іншим шляхом. Вороги відступили від гори Високої, але зміцнили там свій табір, упорядкували й поділили людей. Вони почали збирати всюди найрізноманітніші знаряддя для облоги й будувати нові, досі ще ніколи не бачені, їхнє число ще невідоме, і вони метають каміння набагато далі, ніж бачили досі на війні. Вороги посилають загони вершників та окремих людей по всій країні й вербують до війська, обіцяють якісь нагороди, що їх дасть новий князь; кажуть, що найбагатші й найвеличніші пани коло Конрада, тож кінець аж ніяк не може бути непевним. До них щодня линуть цілі юрби, і військо всякчас збільшується. Але люди в селах стоять за нас, кажуть, що, коли князі та пани розіб’ють великого князя Владислава, тоді спрямують усю свою потугу і насильство проти країни й загребуть собі все, живучи, як їм заманеться. Деякі жупани, які не в Празі, нападали на ворожі загони вершників, розбивали й розганяли їх, доходить до боротьби між деякими малими людьми і моравськими загонами, а мандрівні ремісники, що вийшли з Праги, нападають на ворогів, де тільки бачать їх. Така часткова війна точиться мало не в усій країні. Ледацюги, які ні до якого князя не належать і шукають лише здобичі, тиняються навколо й нападають на кожен загін, що слабший від них, і заявляють, мовляв, вони друзі кожного, хто сильніший від них. Поля між ворогами і Прагою занедбані, села здебільшого покинуті.

Погукали Іпоха, ще одного розвідника, і він розповів те саме. Та й третій нічого не змінив. Тоді вже озвався князь:

— Нехай буде ваша ласка, панове, прийти завтра, сімнадцятого дня місяця травня, з самого ранку, до великої зали на раду. Запрошую всіх, хто керує військом.

На світанку наступного дня зібралися всі запрошені й умостилися навколо довгого столу. Коли вже розсілися, прийшов князь у коричневому вбранні й темно-коричневому шоломі. Його тулуб прикрашала кольчуга, а на поясі висів меч. Поряд із ним ішов брат Дипольд, позаду виднів почет воїнів. Коли всі зайшли, двері зачинили, почет став під дверима. Князь із братом пішли до верхнього краю столу і сіли. За мить Владислав підвівся, встали і всі присутні. Князь зняв шолом, привітався й заговорив:

— Ласкаво просимо, панове країни, ти, Дипольде, єдина присутня тут парость роду Пржемисла, ви, єпископи, абати, старші священики і священики, ви, лехи, жупани, проводирі, і ви, кмети моїх передмість! Прошу, сідайте.

Усі посідали.

Князь поклав шолом на стіл, стояв і казав далі:

— Дійшло нарешті до того, що ми радимось, як позбутися клопоту, який виник у нашій країні, і доходимо постанови, яка всім буде люба і яку всі охоче виконуватимуть. Ви почули новини, що діється в країні і що робить ворог, і ще обдумаєте їх. Я благав всемогутнього Бога, щоб він напутив мене, підказав щось безперечно побожне. Розмовляв я і з багатьма прозірливими і добрими людьми, які зібралися тут. Ви теж піднесіть свій дух до Господа і розмовляйте один з одним. Тепер ми доведемо справу до кінця. В лютому 1140 року з’їзд панів Богемії і Моравії обрав мене у Вишеграді князем цих земель. Дехто з присутніх тут людей обирав мене, інші — ні, бо думали про свою обіцянку Собеславу. Згодом вони визнали мене і стали служити мені. Та й Собеслав на смертному одрі радив своєму синові Владиславу скоритися мені. Отак утвердилось право і я княжив два роки без ніякого спротиву. Але частина тих людей, які обрали мене, знову обрали собі нового князя. Вони зібрали військо й рушили на нас. Ми пішли їм назустріч. На горі Високій не пощастило остаточно все вирішити, бо нам перешкодила зрада в наших лавах. Ми пішли до Праги і стали перед святим престолом Пржемисла. Вони будують різноманітні бойові знаряддя, щоб дотягтися до престолу. Я казав, що ми будемо боротися всіма засобами, спираючись на нашу прозірливість і мужність, а ви на горі Високій казали, що для країни треба обрати шлях найбільшої безпеки і найшвидшого вирішення справи. Я в цьому місті казав, що ми порадимось про засоби, коли точно все знатимемо. Сьогодні настав день порадитись про засоби і пошукати шлях найбільшої безпеки і найшвидшого вирішення. Ще на горі Високій пролилося багато крові нещасних і невинних людей, а тепер знову проллється багато крові в легковажній, злочинній, непотрібній і несамовитій боротьбі, ще до битви знищили багато майна і нищитимуть далі. Тепер навіть годі з’ясувати, які злидні, пустка і розпуста ще можуть запанувати. Сміливі та мужні серця в цих мурах будуть довго чинити опір, перше ніж ворог зайде в місто. Можливо, навіть вороги, виснажені часом і стражданнями, будуть змушені припинити облогу і покинути місто. Але війна на цьому не скінчиться і на шлях найшвидшого вирішення ми не ступимо. Число ворогів набагато більше за наше. Хоч яке завзяте наше військо, воно, навіть якщо переможе на бойовищі, однаково не забезпечить швидкого вирішення. Мій брат Генріх приведе воїнів із Будишинської землі, але їхнє число буде недостатнім. Ми могли б вербувати людей у країні, але ж вороги теж вербують, а лихо тим часом триватиме й далі, бо вербування забере багато часу. Тож моя така думка, що тепер нам потрібна допомога ззовні. Мій шваґер Леопольд, син Леопольда, маркграфа Австрійського, привів би її, але ж ви знаєте, що він помер коло Альтайха в Баварії після війни, яку так успішно провадив проти Віттельсбахів. Його брат Генріх, ще один мій шваґер, знову воює за Баварське герцогство. Але є ще мій шваґер, Конрад, німецький король, єдиноутробний брат моєї дружини Ґертруди, що разом із ним походить від Аґнеси, доньки нещасного імператора Генріха. Цей імператор Генріх допомагав і моєму дядьку Борживою проти його бунтівливого сина Генріха. Я послав людей до короля Конрада. Він із любові до своєї матері Аґнеси, з любові до своєї сестри Ґертруди, з любові до свого діда, небіжчика імператора Генріха й з удячності до Богемії приведе загони, які повинні стати у великій пригоді. Ви, любі друзі та бойові побратими, лишайтеся в місті і відбивайте ворога від мурів, а я з нечисленним почтом, що аж ніяк не ослабить вас, поїду до Конрада, вербуватиму ще по дорозі і повернуся з його воїнами і тими, кого завербую в країні, і дам тут перед мурами битву. Вороги можуть за кілька днів бути перед цією горою, тож не слід чекати, щоб вони перешкодили нашим діям. Я сказав своє слово і прошу панів країни висловити свою думку.

Після цих слів князь ще трохи постояв, потім одягнув шолом і сів.

Якусь мить панувала тиша. Потім зі стільця підвівся єпископ Празький:

— Високий пане, вірний сину церкви! Думаю, ти назвав найкоротший шлях до порятунку й безпеки, як і казали ми на горі після битви, що він має бути найкоротший; думаю, ти повинен іти цим шляхом, і нехай Господь благословить тебе, а його небесне воїнство веде тебе.

Єпископ знову сів на своє місце, і тоді вже підвівся Здик, єпископ Оломоуцький:

— Думаю, щоб уникнути лиха, до якого призвела попередня боротьба за наступність, немає іншого можливого засобу, крім того, про який сказав ясновельможний князь.

Єпископ сів, і тепер заговорив абат із Кладрубів:

— Високий пане, нехай твої добрі наміри матимуть успішне завершення!

Абат Ґезо зі Страгова сказав таке:

— Ми сподіваємося, що наш друг прийде сюди з достатньою підмогою.

Абат із Бржевнова додав:

— Він учинить так само, як і ми, коли три роки тому допомогли йому проти саксів.

Після цього священики вже мовчали.

— А що скаже мій брат Дипольд? — запитав князь.

Дипольд підвівся й мовив:

— Ти голова нашого покоління, владика нашого роду, я корюся твоїй волі.

Потім знову сів, і тут підняв обидві руки старий Вшебор із сивим волоссям, показуючи, що хоче говорити. Князь махнув рукою в його бік, чоловіки глянули на старого й допомогли йому підвестися, а підвівшись, він заговорив:

— Я заперечую. Це прохання — помилка, цей намір недобрий. Коли два роки тому ми сиділи в залі у Вишеграді і я був ще не такий старий, як тепер, і ми, ясновельможний пане, обрали тебе на княжий престол Богемії і Моравії, тоді сказав один чоловік, що був старший за мене і що йому ласка небес дозволила ще й сьогодні бути поміж нами, чоловік, у якому мудрі думки в голові і який любить країну і людей, сказав, що ми завжди маємо звичку втягувати в наші суперечки чужинців, а коли чужинці приходять, то здобувають щоразу більшу владу над нами і коли-небудь заберуть наш князівський стіл. Я вже бачив тут чимало чужинців і бачив, як вони тут порядкують. Сам наш покійний славетний князь Собеслав дозволив, щоб німецький король Конрад у Бамберґу, чужинець, дав його сину Владиславу у ленне володіння Богемію і Моравію, а Конрад тоді ще не був імператором і оборонцем християнства. Ми втрачаємо владу над собою і скоро вже не матимемо за що боротися. Твоя мудрість, пане, і мудрість ради, що засідає навколо тебе, повинні придумати інший спосіб, що допоможе нам і не позбавить нас наших маєтностей.

Сказавши, старий схопився обома руками за край столу і опустився на стілець. Після нього підвівся Божебор і мовив:

— Я такої думки, як і Вшебор. Високий пане, я ще був при тому, як шістнадцять років тому Віт, двірський капелан князя Собеслава, під Хлумецом у панцері та шоломі ніс у битву корогву святого Адальберта на списі святого Вацлава, і ми вибороли славетну перемогу над Лотаром. Чини так само. Їдь із корогвою від гори до гори, від долини до долини і збирай своїх. Краще пролити нашу власну кров, краще пожертвувати нашим майном, краще боротись до грані поразки і навіть краще зректися під примусом своїх прав, ніж дивитись, як прийде в країну чужий пан, що не знає ані країни, ані звичаїв, порядкує, як йому заманеться, кривдить нас і, можливо, забере не багато, а все.

Тут підскочив Вецель і вигукнув:

— Я кажу, як Божебор!

— Я теж! — гукнув чийсь голос.

— Я теж! — гукнув і другий, і третій.

Тепер уже кожен кричав своє, в залі знявся гармидер.

Болеміл простяг руку над столом і подав знак замовкнути. Коли мало-помалу запанувала тиша, і він хотів підвестися, озвався князь:

— Болеміле, говори зі свого місця сидячи.

Та Болеміл заперечив:

— Високий пане, я ще не такий немічний, щоб забути про пристойність.

Потім спроквола підвівся і, коли з сивим волоссям і довгою сивою бородою вже стояв перед столом, заговорив:

— Коли Вшебор говорив про одного чоловіка, що старший за нього і присутній у цій залі, то це про мене, бо інакше тут нікого немає старшого за нього. Натомість коли він казав про мудрість, що є в голові того чоловіка, то це не про мене, бо в моїй голові було багато дурниць і я лише намагався позбутися їх. Але правда, як він казав, що я багато чого пережив. Я багато чого пережив і дещо помічав. Я знаю з досвіду: якщо покласти погане зерно в землю, будуть погані сходи, і вони вже проросли в наших будинках, проросли в наших церквах, проросли в наших залах та спальнях, тож нам треба позбутися їхніх гірких плодів. Крім того, я дізнався, коли саме вкинули в землю те погане зерно. Лихе насіння посіяли в княжому Вишеградському замку. Я тоді не допомагав обрати нашого князя Владислава, бо це було проти права і кожен вибір князя — погана річ, але оскільки він тоді став великим князем, а Владислав, син Собеслава, відцурався свого права, я визнав нашого князя згідно зі своїм обов’язком. Я сказав на з’їзді, що результатам виборів буде війна, як ставалося і в минулі роки. Я ще казав, що в боротьбі за наступність кликатимуть чужинців, і так воно й сталося, і так і має статися, бо їх прикличе або одна сторона, або друга, або ж вони прийдуть самі, коли сторони розшматують одна одну до повного знесилення. Корогва святого Вацлава нічим не допоможе вам у таких суперечках, бо ж він святий обох сторін і кожен сподівається на нього та кличе його. Але він не слухає нікого, і Господь та всі святі відвертаються від таких суперечок і шлють своє прокляття, бо це братовбивчі війни, а якщо Бог і допомагає праву в таких суперечках, то діється це з гіркотою і внаслідок необхідності, щоб ми в майбутньому боронили право від легковажності. Якщо ми вже не можемо уникнути ситуації, щоб сюди прийшли чужинці, то нехай вони приходять до нас, а не до ворогів, а щоб наше лихо тривало недовго, нехай прийдуть вони чимшвидше, а щоб вони не звикли до нашої країни, треба швидко покласти всьому край. І тоді, високий князю, я скажу в свої літа: прав далі і прав так, як ти починав. Але збери своїх радників і неквапно та мудро ухваліть закон про наступність на княжому престолі, закон, який мав би велику силу і який ніхто б не намагався порушити, і такий закон покладе край стражданням, які інакше довіку гнітитимуть нас і від яких не можна захиститись ані моїм сивим волоссям, ані цими словами з моїх вуст.

Сказавши, Болеміл не менш повільно, ніж підводився, опустився на своє місце. Одразу після нього ніхто не зголошувався говорити, чоловіки розмовляли між собою.

Потім Дівіш подав знак, що хоче сказати слово, і, коли вщухли розмови, заговорив:

— Я на з’їзді у Вишеграді обстоював Владислава, сина Собеслава. Але Владислав відцурався свого права, а Конрад не має ніякого права. Владислав, син нашого передостаннього лагідного князя, тепер великий князь і має право, і ми боремось за це право. Якщо при цьому, як сказав Божебор, ми жертвуємо своєю кров’ю і кров’ю наших ближніх, та ще й своїм майном, ми не повинні жертвувати кров’ю ще й тисяч інших людей, які не знають, за що точиться боротьба, і кров цих тисяч інших людей тече як кров невинних, їхнє майно знищують, наче майно переслідуваних, тож вони стогнуть так, як ще ніколи в своєму житті. Щоб це лихо не стало ще тяжчим і не тривало довше, йди, високий князю, до Конрада, і він допоможе. А потім я скажу, як Болеміл: треба вжити заходів, щоб уже ніколи не було чвар поміж синами Пржемисла.

Дівіш, доказавши, сів, і після нього промовляв Любомир:

— Позаяк високого князя обирали з двома думками, — першою думкою, спрямованою на добробут країни, і другою — наміром обрати його замість молодого князя, який видавався надто веселим і пустим, щоб уміти правити й керувати, — те, що сталося тепер, мало статися неминуче. Ці дві думки треба відокремити одну від одної. Ми обстоюємо кращу думку про добробут країни і право князя. Якби перемогла друга думка, ми б не мали ніякого князя, а мали б владу багатьох окремих людей, і суперечки годі було б вирішити. Через те ми повинні вирішити теперішню суперечку. Такі суперечки приходять, наче буря, приносять горе та лихо, які потім треба терпіти. Батьки втрачають синів, діти втрачають батька, шляхетна жінка вдовіє, стара мати переживає молодого сина, а Господній дар — любов поміж кровних родичів — розбивають у друзки. Я не кажу про втрату майна, бо майно може знову з’явитись у людини, а втрачену кров утрачено назавжди. Щоб лихо не стало ще тяжчим, а внаслідок перемоги ворога — таки справді тяжким, треба хапатися, щоб швидко покласти край, за всі наявні християнські засоби, а тоді вже підступати до закону про наступність. А щоб мати допомогу, поширюйте святу віру, щоб люди приборкували себе і не думали про неправедне. Тож я кажу так, як і багато людей, які знали, що станеться, і готувались до того, що прийде.

Після цих слів Любомир знову сів, натомість піднявся Ктибор і заговорив:

— Якщо вороги, що тепер підступають до наших мурів, потраплять у місто, вони заберуть уже все: дружину і дитину, майно і добро, і ми будемо пропащі. Подумайте над цим.

Після нього підвівся кмет правого передмістя і мовив:

— Високий пане, я був ще при тому, як князь Борживой напав на Прагу, воюючи з твоїм добрим батьком, і тоді багато людей однієї крові стояли одні проти одних, відбувались нечувані речі, такі страхітливі, що старі виривали собі волосся, а жінки проклинали своє тіло за те, що народилося. Високий пане, йди до ясновельможного короля Конрада, тим часом ми боронитимемо місто ціною свого життя, щоб жоден камінь не потрапив до рук ворога. А тоді з’явися й порятуй усе, щоб не сталося ще тяжчого лиха.

— Атож, великого лиха не повинно статися, вони не повинні прийти! — загукали численні голоси.

Кмет знову сів. Тепер зі свого місця вдруге насилу підвівся старий Вшебор і мовив:

— Я старий чоловік і вже мало що годен зробити, не можу я й сказати, які інші засоби, крім чужинців, допоможуть нам, і чому вони прийдуть неминуче, як сказав Болеміл, тож я погоджуюсь, але нарікаю.

Старий намагався сісти, аж тут знову підвівся Божебор:

— Я теж нарікаю, але не погоджуюсь. Якщо те, про що ви говорите, річ неминуча, вона все-таки погана, а я не хочу сприяти появі поганого.

— Не починай розбрату! — застеріг Звест.

— Ти породжуєш сварку! — дорікнув Одолен.

— Ніякої незгоди, ніякої незгоди! — загукали численні голоси, і частина чоловіків скочила на ноги.

Князь махнув рукою. Коли гармидер мало-помалу вщух, запитав, хто ще хоче виступити.

Не хотів ніхто.

За мить князь підвівся і вирік:

— Тут кожен має свободу говорити, як думає його серце. Ніхто не повинен казати, буцім я не слухаю своїх радників, але слід казати, що я не корюся насильству своїх радників. Той, кого ми закликаємо в нашій теперішній боротьбі — не чужинець. Це брат, що йде до любої сестри, шваґер і товариш, що йде до шваґра й товариша. Таж так заведено в людей, що людина людині, сусід сусідові і товариш товаришеві допомагають. Якщо горить чийсь дім, йому допомагають ті, хто живе поряд із ним. Настануть часи, коли народи вже не будуть окремі, як окремі тепер, а будуть як людина і людина, сусід і сусід, товариш і товариш. Той, чиєї допомоги я потребую сьогодні, потребуватиме моєї допомоги завтра. Було б краще, якби ми самі могли загасити наш дім, що горить, але, поки ми приготуємось гасити, він згорить. Мені дійшли до серця слова, які казав Болеміл, що брав участь у попередніх війнах, а тепер знову воює в цій теперішній, які казав Любомир, що це треба витерпіти, і які казав мій кмет, розповідаючи про те, що діялось, коли мій батько був змушений боротися за князівський престол. Я закликаю: нехай Бог боронить, щоб такі страхіття знову ставалися при мені. Конрад прийде в наш край. Я поєднаю своїх людей із його людьми, і я, князь, буду провадити битву. Потім Конрад забереться геть, а ми подумаємо, як створити перешкоду, щоб такі чвари стали неможливі. А ти, Божеборе, дій, як думаєш, та й кожен, хто хоче цього. Сиди в своїй садибі чи де хочеш, поки все минеться, а потім приходь до мене, якщо матимеш бажання, і я подам тобі руку. А що стосується наших думок, я на третю годину пополудні знову запрошую вас до цієї зали, щоб ми діяли далі. А тепер хай каже слово кожен, хто надумався говорити.

Князь замовк, але вже ніхто не озивався.

— Тож прийміть усі мою подяку, — мовив він далі, — що ви тут зібрались усі, а тепер розійдімося.

Люди розійшлися. Князь підвівся зі свого місця, розмовляв ще з багатьма, а потім вийшов із зали. За ним пішли воїни його почту.

Коли настала третя година пополудні, люди знову зібралися в залі княжого замку. Прийшли всі, хто був уранці на зборах, не прийшов тільки Божебор.

Князь підійшов до свого стільця й сів. Настала дивна тиша, потім князь підвівся й заговорив:

— Любі та вірні! Я дякую вам, що ви, як я бачу, прийшли всі до одного. Я казав сьогодні, що вороги за кілька днів будуть під цією горою, але це не повинно перешкодити нашим діям. Тож нумо діяти якнайшвидше. Перше ніж завтра засіріє, я виїду з міста. Поки мене не буде, я даю наступні розпорядження: Тобі, Оттоне, єпископе Празький, я довіряю місто для понадземної оборони. Благай Господа, щоб він допоміг праву, навіть якщо це станеться, як сказав Болеміл, із гіркотою і внаслідок необхідності. Тобі, брате Дипольде, я довіряю місто для земної оборони. Ти радше покладеш своє життя, ніж утратиш честь і славу на землі і блаженство на небесах. Тобі Здику, єпископе Оломоуцький, я довіряю наш загін для понадземної оборони, супроводь нас, і проси про його успіх. Про земну оборону нашого загону подбаю я сам, і так добре, як зможу. Я візьму з собою невелику частку свого блакитного загону. Ти, Велиславе, підеш зі мною в Німеччину, а потім у битву, ти, Одолене, так само. Вітіко, ти підеш зі мною, будь у новій битві не менш обачний, ніж у минулій. А щоб нам не бракувало писарів, зі мною підуть ще мої двірські капелани Віліко і Бертольд. Збирайтеся завтра ще до світанку перед княжим престолом у місті. А ви, решта, слухайте мене: Оттоне, ти, людино церкви, Болеміле, ти, прибитий тяжким горем, Любомире, ти, про чий біль я пам’ятатиму, Дівіше, ти, вірний жупане, Хотимире, Предо, Вшеборе, ви, абати, Даниїле, Ґервазіусе, Немою і ти, Ктиборе, Бартоломеусе, Пшедборе і ти, Касто, що навряд чи одужав від своєї рани, і ти, Вецелю, бо ти, дарма що проти мого наміру, все-таки прийшов сюди, і Діте, Озеле, Ровно, кмети моїх передмість і геть усі! Мій провід над вами цієї миті припиняється і тепер наказує мій брат. Коли на міських мурах я знову торкнуся великої малинової корогви, командування перейде мені. Обороняйте місто, а як побачите, що я їду, підніміть малинову корогву ще вище, а коли почнеться битва перед містом, виходьте, як буде слушна нагода.

Коли князь проказав ці слова, до зали зайшла княгиня з жінками свого почту. Підійшла до верхнього краю столу і стала на місце, з якого відступив Дипольд. Жінки зупинились позаду неї.

— Я довіряю вам, — знову озвався князь, — Ґертруду, велику княгиню Богемії і Моравії, доньку побожного Леопольда, маркграфа Австрійського, мою ясновельможну і вельми кохану дружину. Бачите, який я впевнений, що місто лишиться у ваших руках.

— Ясновельможний князю, — відповів на те Оттон, єпископ Празький, — ми будемо дотримуватися твоїх настанов. Нехай Господь береже тебе й поверне переможцем, як Ісуса Навина в Обіцяний край, а княгиню ми захищатимемо не гірше, ніж твої воїни — державний скарб.

— Іди з Богом, високий пане, — мовив Любомир, — і нехай ми якнайшвидше побачимо твою корогву з міських мурів, щоб наші очі і очі княгині помітили цей знак.

— На цій горі, — озвався й Болеміл, — стоїть, наче в серці країни, князівський престол. На цій горі стоїть церква Святого Віта, церква над церквами нашої країни, на цій горі і в цій церкві лежать наші святощі, тіла наших святих, Вацлава і Адальберта, на цій горі спочивають багато високих князів, на цій горі стоїть княжий замок і перший жупний двір, на цій горі в церкві Святого Віта зберігають письмена і знаки, що є пам’ятками нашої країни і свідчать про її долю, на цій горі є тепер ще й живий клейнод — велика княгиня, бо ж вона велика княгиня. Ми збережемо святощі й клейнод. А ти, пане, перемагай, як і казав, своїм ім’ям і швидко клади край війні.

— Ми будемо вірні, як і завжди, — запевнив Дівіш, — іди, високий пане, впевнено своїм шляхом!

— Ми будемо вірні країні, князю і княгині! — вигукнув Юрик.

— Вірні та войовничі! — крикнув Пржедбор могутнім голосом, як колись у Вишеграді, коли він гукав: «Владислава обрано!».

— Вірні та войовничі! — гукнули майже всі присутні.

Тепер заговорив кмет правого передмістя:

— Високий пане! Нехай твою княгиню охороняють своїм тілом твої воїни з передмістя, вони всі радше поляжуть на цих мурах, ніж дозволять зіжмакати бодай одну стрічку її вбрання!

— Дякую вам, — розчулився князь, — усі будуть мужні, як і завжди, а мої воїни з передмість будуть разом з усіма боронити княгиню.

А княгиня лише проказала:

— Їдь спокійно, дружино мій, ми всі будемо боронити місто.

— Тож нехай так і буде, — підсумував князь. — Може, ще хтось хоче висловитись?

— Дозволь, високий пане, одне слово, — мовив Оттон, єпископ Празький, — але не слово земне, а завдяки моїй церковній посаді слово благословення, щоб небесний пан знову дав справдитись усьому, якщо це все належить до його божественного піклування.

Князь нахилив голову.

Єпископ поблагословив його рукою й вимовив слова благословення.

Усі вклонилися, ушанувавши святий обряд.

Князь і княгиня відійшли від столу, князь сказав ще кілька прощальних слів найближчим, махнув усім рукою на прощання, а потім князь і княгиня зі своїм почтом вийшли з зали.

Тепер загучали ріжки, повідомляючи про кінець зборів. Усі повиходили з зали.

Вітіко пішов до лісових людей і скликав тих, хто був підпорядкований йому. Коли вони вишикувались, він став перед ними й заговорив:

— Любі земляки! Ясновельможний князь Владислав виїде з Праги й повернеться з підмогою, щоб напасти і розбити ворогів, які прагнуть оточити місто і здобути його. Князь наказав мені їхати разом з ним. Тому я мушу на якийсь час покинути вас. Перенесіть оту готовність до послуху, яку ви досі засвідчували мені, на Ровна, він наш сусід у рідному краї, був нашим сусідом у битві на горі Високій і за теперішнього упорядкування він знову наш сусід. Наказую вам передусім слухатися його, подобається вам це чи ні. Дехто з вас може піти зі мною, якщо хоче: Ламберт, Урбан, Авґустин та ще кілька, хто тямить їздити верхи. Князь дасть нам коней.

— Хлопця Урбана ти повинен як ока берегти! — вигукнув Петер Лауренц, коваль із Плани, — це син моєї сестри, я поручився за нього і напучую його. Якщо він краще навчиться їздити верхи, це буде добре, і добре, що він буде коло князя. Ми й так бойові побратими князя, і князь уже бачив хлопця. Валіть ворогів і бережіть своє життя! Ясновельможний князь поїде до короля Конрада в Німеччину. Ми вже знаємо про це, про це сказано ще сьогодні до обіду. Нехай Урбан іде до німецького короля, щоб і король його побачив. А з Ровно ми зживемося. А коли прийдуть ті, що на горі Високій бути проти нас, ми міста їм не віддамо, на гору не пустимо, щоб утвердилось право, і поздираємо з них усе золото й самоцвіти, що їх вони начіпляють на себе! Скажіть, люди, як вам Ровно?

— Коли Вітіко піде, Ровно повинен бути з нами, — відповів стельмах Стефан.

— Ровно має бути з нами, аж поки прийде Вітіко! — крикнув Адам.

— У нас добрі стосунки з Ровно, — запевнив Пауль Йоахим.

— Ровно, Ровно! — закричали численні голоси.

— Я піду з тобою до німецьких лицарів! — крикнув Ламберт.

— Я теж піду! — озвався Авґустин.

— Я теж іду з тобою до короля Конрада! — крикнув Урбан.

— Я теж! — пролунав голос Захарії.

— І я! — надумався Маз Альбрехт.

— Це ми вирішимо, — мовив Вітіко, — а тепер слід запитати Ровна, чи він хоче перейняти провід, якщо не дуже багато людей проти.

— Та ніхто не проти! — запевнив Тобіас.

— Тож ідіть до нього, Мазе Альбрехте і Захаріє, скажіть, що ми просимо його зайти ненадовго до нас, — звелів Вітіко.

Обидва пішли й невдовзі повернулися з Ровно, і Вітіко звернувся до нього:

— Ровне, ти чув у залі, що я маю їхати з князем. Вельмишановний владико, я б хотів, поки мене не буде, довірити тобі захист і провід тих, хто на горі Високій обрав мене за свого ватажка, і я б хотів попросити тебе перейняти цей захист і провід. Мої люди згодні.

— Так, ми згодні, — підтвердили численні голоси.

— Мої любі земляки! — озвався Ровно. — Ми сусіди, ви знаєте мене і моїх близьких та підлеглих, а мої близькі та підлеглі знають вас. Ми завжди одні одним тільки добра бажали. Я охоче зроблю те, про що просить Вітіко. Якщо ви, поки він повернеться, хочете бути з моїми людьми, ми будемо триматися разом і допомагати одні одним, коли вороги підійдуть до міста.

— Авжеж, поки повернеться! — схвалив коваль.

— Поки повернеться! — повторив Філій.

— Поки повернеться! — залунали численні голоси.

— Чудово, — радів Захарія, — тепер ми, Озел та інші стоятимемо разом!

— Тепер усе гаразд, — підсумував Вітіко. — Ламберте, Авґустине, Урбане, ви їдете зі мною, споряджайтеся, і за годину після півночі приходьте до мене. А ви, люди, будьте міцні та дужі, коли з’являться вороги, якщо вам доведеться оборонятись на якійсь ділянці, змикайте лави.

— Як склепане залізо, — запевнив коваль, — тож вони відокремлять нас не більше, ніж на горі Високій від діда, що сидів у паланкіні!

— Атож, нехай тільки спробують! — почувся голос наче від землі. Вітіко глянув і побачив скрипаля Тома Йоганнеса, що сидів на отесаному камені.

— Тож ти знову у веселому настрої й при здоров’ї? — запитав він.

— Еге ж, — відповів скрипаль, — я вже майже одужав, але веселощі мені вже минулися. Поглянь, як я змінився, немов вітер вивернув кущ шипшини.

— Та й вивернутий кущ знову розцвітає, — втішив його Вітіко.

— Бо це дурень, що в будь-якому вигляді цвіте, — мовив скрипаль. — Мої руки — наче кутник у столяра Давида, я вже не зможу грати на скрипці, а якби я, щоб помститись, взяв спис, то був би змушений стати боком, щоб метнути його.

— Вони й без твого списа отримають відплату, — запевнив Вітіко, — а ти повинен щось придумати, щоб, коли настануть радісні дні, твоя скрипка, як і завжди, знову заспівала на зелених луках.

— Щоб навіть ворони та сойки утекли, — заперечив Том Йоганнес.

— Пильнуйте його, щоб із ним нічого не сталося, — порадив Вітіко.

— Ми подбаємо, — запевнив коваль, — і з нашої здобичі, яку принесуть вороги, дамо йому щось. Він навіть думки не мав піти додому.

— Бо хочу зачекати, що станеться далі, й не хочу бути десь далеко, коли князь даватиме своїм людям нагороду, — відповів Том Йоганнес.

— Тобі, Томе, теж дадуть нагороду, — запевнив Вітіко, — а пораненим буде особлива дяка.

— Тобто якщо вони самі нічого не здобудуть, — зітхнув скрипаль.

Вітіко ще розмовляв зі скрипалем Томом Йоганнесом, як прийшов Себастьян, швець із Плани.

Земляки сміялися, гукали й вітали його. Він мав на плечах плетений кошик, наче жінки, які несуть щось на ринок.

— Ти вже тут? — здивувався Вітіко. — І що ж ти приніс нам?

— Там усі в доброму здоров’ї, — озвався Себастьян. — Мартін і Люсія вітають вас, померло тільки дві жінки, причому одна не з нашої парафії, я подолав шлях туди і назад за десять днів, а в Бреттермельхіора рана на нозі. Я приніс чоботи, онучі та інші потрібні речі, приніс для себе шкурки куниць і тхорів.

— Навіщо тобі ті шкурки? — запитав Вітіко.

— Тутешні шевці зшивають шкурки і виготовляють дивовижні речі, — відповів Себастьян. — Гарненькі чобітки, шапки, чохли, бахрому до поясів, тож і я хочу цього навчитися, щоб потім у Плані виготовляти такі коштовні речі.

— Ти обрав трохи непідходящий час для навчання, — відповів Вітіко. — Занеси свої шкурки в безпечне місце і ставай до своїх людей.

— Я робитиму все, що треба, — запевнив Себастьян і сів поряд зі скрипалем Томом Йоганнесом на ще один отесаний камінь.

Вітіко звернувся вже до всіх:

— Я мушу попрощатися з вами. Нехай вас, люди, береже Господь, ми недовго будемо в розлуці.

— Бережи тебе, Боже! — побажали численні голоси.

— Дивись тільки, щоб вони не знівечили тебе так, як мене, — докинув скрипаль Том Йоганнес.

— Буду боронитись, — відповів Вітіко.

— Я теж боронився, — зітхнув скрипаль.

— І пильнуй Урбана! — нагадав коваль.

Вітіко подав Ровну руку, потім ще багатьом чоловікам, попрощався з усіма і пішов.

Прийшов до себе додому й зібрав усе, що хотів узяти з собою.

За годину після півночі до Вітіко прийшли Ламберт, Авґустин та Урбан. Вітіко послав слугу Якоба, щоб той привів чотирьох коней із княжої стайні, Якоб привів тварин, чоловіки озброїлись і сіли верхи, Вітіко на свого коня, а Якоб і решта троє на князевих коней. Раймунд мав лишатися в Празі. Вже від'їхавши від священицького дому, помітили, що коло єпископського двору стоять коні й люди Божебора готуються сідати верхи на них.

Вітіко зі своїми людьми поїхав до княжого престолу, а коли всі там зібралися і з’явився князь зі своїм почтом, усі попрощалися з єпископом, священиками і високими військовими проводирями, які прийшли туди, і рушили в похід. На чолі загону їхав підрозділ блакитних вершників, потім князь, ліворуч від нього єпископ Здик, далі їхали почти князя та єпископа, за ними Велислав, Одолен, Вітіко й капелани. Велислав мав тридцять чоловік, Одолен — сімох, Вітіко — чотирьох. Позаду їхав ще один підрозділ блакитних вершників.

Вершники спускалися до брами. Доїхавши до неї, побачили там Божебора з його людьми, і князь звернувся до нього:

— Божеборе, ти повинен дозволити мені, щоб я зі своїми людьми перший проїхав крізь браму.

Вітіко зі своїми людьми став убік, браму відчинили, і княжа кавалькада виїхала з міста.

Вершники поїхали чагарниками до вкритої лісом гори, неподалік від якої стояло село Бржевнов. Озираючись, ще бачили, як позаду від них їде Божебор зі своїми людьми. А як виїхали на гору, дійшли до перехрестя Жерновніце та поїхали далі, то вже не бачили Божебора. Кавалькада тепер ненастанно рухалась на захід країни.

Дипольд, новий міський голова, того дня одразу дай багато розпоряджень. Він наказав наступного дня, тільки-но зійде сонце, всім бути на своїх місцях.

Другого дня, коли зійшло сонце, Дипольд із людьми свого почту поїхав на міські мури. Він був у тому бойовому обладунку, в якому бився на горі Високій. Його тіло вкривав чорний одяг, голову — чорний шолом. Червоний самоцвіт на шоломі притримував коротку білу пір'їну. На тулубі в нього видніла чорна матова кольчуга. Пояс і чорні оксамитові піхви меча були прикрашені червоними самоцвітами. По праву руку від Дипольда їхала княгиня Ґертруда. Вона була в темно-коричневому вбранні, саме таку барву полюбляв її чоловік. Позаду неї їхало кілька дам у білих шатах із поясом. Серед дам була й Дімут на своєму гнідому конику. Вона була в чорному вборі, а поверх нього — в бойовому обладунку, що полискував, наче срібло, на голові мала чорний шолом із пряжкою і чорною воронячою пір’їною. На поясі висів меч. Дімут була б точнісінько така, як Дипольд, якби не лискучий обладунок і чорна пір’їна. Виїхавши на мури, вони побачили перед бруствером жупана Юрика з його людьми і катапультами, потім Хотимира з людьми з Дечина й зі спорядженням, далі Дівіша, жатецького жупана, з великими запасами стріл, колод, каміння і займистого матеріалу, ще трохи далі — старого Любомира з багатьма знаряддями для метання грубих дротиків та інших важких предметів, згодом — Болеміла з рештою його воїнів. Він сидів серед них на стільці, поряд із ним стояла найбільша катапульта, яку мали захисники. А ще далі були Вецель і старий Вшебор, Преда і Ктибор, абати, єпископ, Гервазіус, Мілота та інші. А також Немой із Нетоліце зі своїми людьми з краю південного лісу і катапультами, далі стояли люди з Домажліце, а за ними — інші лісові люди: Вацлав із Вімперка, Вигон із Прахатіце, Ровно з Ровни і своїми людьми та людьми, які перейшли до нього від Вітіко. Вони мали коло себе катапульту, що могла метати велике каміння. Далі стояли Діт із Ветржні і Герман із Затеса, що, мабуть, ще й не одужав до ладу від своєї рани, Вернгард із Затоня та інші. Ще далі — Бен, син Бена, проводиря, що лишив своє життя на горі Високій, потім Бартоломеус, Здеслав, Каста та інші воїни. Провідавши й побачивши всіх, порозмовлявши з багатьма, Дипольд і княгиня повернулися до замку.

За два дні після цього дня вранці відбулася велична церковна відправа в церкві Святого Віта. Як настав ранок, Оттон, єпископ Празький, абати і священики в пишних церковних ризах правили службу так, немов під час великого Господнього свята. Були присутні княгиня, Дипольд, військові проводирі, багато воїнів та інших людей. Після Святих Дарів помолилися за перемогу у війні й отримали благословення.

Пополудні того самого дня до міста підступили вороги. Люди бачили полиски списів і рух велелюдних загонів. Показалися незліченні маси людей. Вони зайняли простір перед правим передмістям, немов готуючись розташувати табір. Усі захисники вийшли на міські мури. Була коло них і княгиня.

Надвечір того дня загін вершників поскакав від правого передмістя через міст. На списах у них майоріли білі прапорці. Доїхавши до лівого передмістя, вершники зупинилися.

Дипольд сказав Сезимі:

— Візьми двадцять вершників, поїдь туди з білими прапорцями і запитай, чого вони хочуть.

Сезима з двадцятьма вершниками поїхав до Мостової брами, його випустили, він наблизився до ворогів, і з мурів можна було бачити, що він якийсь час розмовляв із ними. Потім Сезима повернувся і, прибувши до Дипольда, повідомив:

— Вони кажуть, мовляв, один чоловік серед них на ймення Конрад, який має владу і якого вони називають князем, хоче розмовляти з тобою, якщо ти командувач міста, бо ж послав послів. Конрад хоче уникнути проливу крові. Тобі переказують вітання Вратислав із Брно, Оттон з Оломоуца, Спітигнев, Леопольд і Владислав.

— Їдь знову вниз, — відповів Дипольд, — і скажи: Дипольд розмовляє тільки з тими, хто кориться, і він пересвідчиться в їхній покорі, побачивши, як вони їдуть із двома білими прапорцями на одному списі. Інших прапорців він уже не визнає, і люди, які тепер тут, повинні від’їхати, щоб не сталося біди. З потомками Пржемисла — Вратиславом із Брно, Конрадом зі Зноймо, Оттоном з Оломоуца, Спітигневом, Леопольдом і Владиславом — він розмовлятиме тільки тоді, коли вони з мішками на головах і з мотуззям та камінням на шиї стануть перед ним навколішки.

Сезима знову поїхав, а повернувшись, сказав:

— Вони вимагають розмови з Владиславом, а якщо він, як вони кажуть, утік, то з Ґертрудою.

— Дипольде, нехай метнуть у них каміння, — озвалася Ґертруда.

— Сезимо, ти вже туди не поїдеш, — мовив Дипольд і якийсь час мовчав.

Ворожі вершники й далі стояли на місці.

— Кладіть! — за мить наказав Дипольд.

Чоловіки поклали камінь у ложку катапульти.

Трохи згодом Дипольд наказав знову:

— Цільтеся і крутіть.

Чоловіки направили катапульту, накрутили її для малого радіуса, ложка піднялася в повітря і за мить великий камінь упав перед вершниками. Вони мерщій розвернули коней і помчали через міст. На міських мурах залунали радісні вигуки.

Настав вечір, а коли споночіло, заясніли вогні ворожих багать перед передмістями і полями.

Наступного дня після ранкової відправи оборонці міста побачили, що на нижньому краї правого передмістя вороги на човнах, плотах і збитих дошках перебираються через Влтаву і йдуть на височину Летне, де були села Овенец, Голішовіц і Бубен. Решта ворогів вишикувалась коло річки.

Того дня посланців до Дипольда не присилали.

Другого й третього дня вороги тинялись навколо і споруджували табір. Дипольд не заважав їм, а коли в місті ставало тихо і вітер віяв із поля, можна було чути удари молотка і гамір.

Зрештою вороги підняли велику білу корогву, видніли й інші білі короговки. Над церквою Святого Віта одразу розгорнули велику шовкову малинову корогву Владислава, та й на княжому замку, інших спорудах і де-не-де на міських мурах майоріли малинові короговки.

Велика біла корогва в полі належала Конраду зі Зноймо, якого вороги обрали князем, далі видніла біла з зеленою каймою корогва Вратислава з Брно, корогва Оттона з Оломоуца, корогви Спітигнева і Леопольда, короговки інших людей: Богдана, Домаслава, старого Мікула і багатьох інших. Позаду всіх ворогів стояв Кохан, і ходила чутка, ніби він прийшов подивитись, як обидва князі знищать один одного, після чого решта лехів змогли б панувати.

На шостий день, відколи вороги отаборилися перед містом, вони підвезли на возах різні легкі метальні знаряддя та інше спорядження ближче до мурів. Підступили ближче й самі вороги. Ставши близенько, вони почали метати на верх міських мурів стріли з луків і арбалетів, каміння, списи і шматки заліза. Люди Дипольда не відповідали. За його наказом усі заховалися за зубцями і прикриттями. Коли скінчився обстріл, від ворогів відокремилась купа воїнів і побігла до мурів, потім друга, третя й багато інших. Підступивши ближче, вони заходилися бігти, несучи драбини, жердини, гаки, щити, мотуззя та інші предмети, щоб видиратися на мури. Приставили драбини до мурів і спробували підніматись. Позаду них стояло багато лучників, які ненастанно випускали стріли на верхній край мурів. Дипольд тепер подав знак, і за помахом його руки забамкали великі дзвони на дзвіниці церкви Святого Віта, а після першого удару оборонці метнулись наперед і почали скидати на напасників цеглу, каміння, колоди, обкуті залізом жердини, лити окріп та киплячу смолу. Одна частина воїнів стояла наготові й пускала стріли та списи туди, де показувались частини людських тіл між великими щитами, якими загородились вороги. Інша частина намагалася розбити ці щити важкими катапультами або спалити вогнем, або повалити їх на ворогів. Багато хто ненастанно метав каміння та дротики і пускав стріли з лука, цілячи у ворогів.

Дзвони на церкві Святого Віта бамкали й далі.

Інколи лунав чийсь пронизливий зойк, свідчачи про тяжку рану, часто в когось текла кров, а її й не помічали, іноді можна було бачити, як той або той заточився, і годі було сказати, чи то їх струшує вже передсмертна агонія, чи то тільки рана. Їх відносили назад, туди, де про поранених дбали піклувальниці. Видно було, як падають і вороги, інколи по кілька чоловік одразу разом зі своїми знаряддями, коли їх скидали з драбин, видно було, як їх відносять від мурів. Але надбігали нові вороги, на драбинах знову було повно напасників. Ставало дедалі більше й лучників, які намагалися влучити в оборонців міста. Дипольд збільшив число і своїх лучників. Він бачив, що прикриття, які спорудили воїни, що метали каміння та стріли у ворогів, заслабкі, й намагався замінити їх міцнішими. На тій ділянці мурів, яку штурмували вороги і де забралися оборонці, він міняв утомлених на свіжих. Тримали оборону й лісові люди і працювали, не покладаючи рук, як і зі стовбурами своїх лісів і дичиною, що водилася в них. Том Йоганнес сидів за прикриттям і вигукував слова, яких ніхто не чув, подавав руками знаки, на які ніхто не зважав.

Коли це все діялось, до мурів під'їхала княгиня. Вона була з численним почтом двірських вершників, але без дам, поряд із нею була тільки Дімут у бойовому обладунку. Княгиня підбадьорювала воїнів і хвалила їх. Лісові люди, коли вона під їхала до них, зняли такий несамовитий галас, що не було чути навіть дзвонів церкви Святого Віта.

Від ворогів відокремився загін, численніший за всі попередні, які досі підбігали до мурів. Напасники квапилися до ділянки, де було менше оборонців, і намагалися чимшвидше видертись угору, натомість інші мерщій намагалися підняти рівень землі перед мурами, кидаючи мішки з піском, дерном і хмиз, проте люди Дипольда наскочили наче хмара, з якої падає град, і зняли радісний крик, бо розпізнали намір ворога і мали засоби звести його нанівець. Оборонці метали тепер більше захисних знарядь, то була лавина, а якщо думають, ніби лавина — щось потужне, той потік смертоносних знарядь був ще потужніший. Списи, стріли, каміння та інші предмети невпинно посипали ворожих лучників. Битва тривали недовго. Вороги відступили, кинувши драбини і гаки, й подалися до своїх. Так було й на інших ділянках. Під час безладного відступу ворогів Дипольд відчинив браму і ринув униз зі своїм загоном, що стояв наготові, скачучи поміж воїнів на чорному огирі. Наздогнав ворогів, і все, до чого можна було дістати мечем або списом, полягло трупом від меча або списа. А коли на вершників посунуло ціле вороже військо, вони розвернулися, чимдуж помчали назад і заїхали в браму.

Тепер на мурах настала тиша, дзвони на церкві Святого Віта вже не бамкали.

Дипольд, княгиня, єпископ, священики і проводирі пішли тепер оглядати місце битви. Там були зброя і оборонні знаряддя, якими користалися під час битви, змучені воїни, поранені й полеглі. Всюди клопоталися лікарі та піклувальниці, прийшли жінки, дівчата, священики і промивали рани. В багатьох воїнів, що ходили, на тілі там або там сочилася кров. Інші сиділи або лежали. Священик із Дудлебів витирав Мойславу рану на плечі від списа й перев’язував її. Потім вирізав Звесту вістря стріли з руки й перев’язав її, перев’язав і Юрика, сина Юрика, якому камінь розбив коліно, і Здеслава, сина Дівіша, в якого влучили списом. Про інших поранених дбали лікарі, і кожного, якщо була змога, несли в місця піклування. Дипольд і всі, хто був із ним, усюди підбадьорювали і втішали. Дипольд хотів знати, хто загинув. Їх знали ще не всіх. Загинув Будилов, багатий владика з-під Градеца, також Ват, лех із гір у Польщі, що зі своїми людьми був підпорядкований Юрику, так само й владика Кунеш із заходу країни, Іззо з Тинеца, Веліх із Сухомаста, Радослав із Безно, Велькаун з Єсеніце та інші люди, що мали маєтки й жили там зі своєю ріднею. Дипольд наказав скласти точний список усіх полеглих про випадок, якщо родичі коли-небудь запитуватимуть про них.

Потім Дипольд разом з усім своїм почтом пішов до поранених і хворих у приміщення, де піклувалися про них. Згодом наказав дати оборонцям обід, і то багатший і з кращими наїдками, ніж звичайно.

Трохи згодом до мурів під’їхав загін ворогів із чорними прапорцями, які свідчили про прохання дозволити їм забрати їхніх полеглих і поранених. Дипольд на знак дозволу звелів підняти чорний прапор. Вороги одразу почали збирати своїх. Оборонці на мурах придивлялися до них і впізнавали одяг, характерний для тієї або тієї частини країни, а якби хтось поміж них мав там родичів і дивився б на них зверху, то впізнав би навіть обличчя.

Увечері того дня в церкві Святого Віта пролунали перші хвалебні гімни. Були присутні Дипольд, княгиня і всі проводирі, і так багато воїнів, скільки могло вміститись у церкві. Лісові люди в своїх грубих уборах поставали навколішки на церковній підлозі.

Упала ніч, і люди стали поповнювати запаси метальних знарядь, щоб бути готовими до нового наступу

Другого дня вороги не підступали до міста.

Увечері Дипольд скликав проводирів і розповів їм, що, як він знає, на полі, де отаборились вороги, є лука з болотом і трясовиною, і табір з боку тієї луки не дуже укріплений і має гіршу охорону. Проте він знає одну тверду стежку через те болото й трясовину, і один вірний чоловік ще сьогодні вдень поставив уздовж неї лозини. Князь хотів уночі піти з загоном воїнів через болото, напасти на табір і заподіяти якомога більше шкоди. А повертаючись, хотів заманити переслідувачів у болото. Проводирі можуть дати людей, які самі зголосяться піти. Збір опівночі коло князівського престолу.

Проводирі розійшлися.

Як настала північ, усі люди вже стояли перед князівським престолом. їх було більше, ніж треба. Дипольд відпустив зайвих, потім пояснив задум і сказав:

— Ваш пароль — «Владислав», пароль для повернення — «Ґертруда».

Загін поїхав до брами в супроводі групи вершників під командою Юрика. Браму відчинили, і Дипольд лишив за нею ту групу вершників, а сам подався зі своїм загоном на луку. На луці вершники підійшли до болота, а потім по твердій стежці стали переходити його. Чоловік, що поставив лозини, йшов як провідник поміж двох воїнів. Вершники дійшли отак аж до табору. Там стояла огорожа з кілків, устромлених у землю. Дипольд наказав підважувати кілки ломами. Робітники підступили до кілків. Аж тут коваль із Плани відсунув убік булаву, схопив один кілок обіруч і витяг його, потім другий, третій і так далі. Коли він витяг зо два десятки кілків, Дипольд сказав, що досить, і звелів підняти один кілок над огорожею як знак, а потім повів своїх людей крізь той отвір. Невдовзі побачили трьох чоловік, які стояли в траві і не впізнали їх, тож їх полонили. Трохи згодом підступили до вогню. «Конрад!» — пролунало їм назустріч.

— Владислав! — вигукнули напасники і помчали на ворогів. Перебили сторожу, яка стояла там, потім ще кілька груп вартових і добулися до наметів, а коли вороги вискакували з них або піднімалися з землі, де спали, їх убивали або ж вони тікали. Знявся галас і поширився по всьому табору. Дипольд заборонив щось підпалювати, щоб у світлі заграв не помітили його воїнів. Вороги тікали дедалі численнішими юрбами, а коли якась купка й намагалася чинити опір, багатьох клали на землю, а решту змушували відступити. Дипольд усякчас наздоганяв ворогів і сік їх мечем, між ворогами і його вершниками не мало бути вільного простору. Дипольд напирав на розгублених ворогів, наче морська хвиля, що наступає на пенистий берег, несучи з собою геть усе.

Аж тут у таборі прямо попереду замиготів вогонь. На той знак заворушились вогники там і там, блиснула зброя. Вороги стали в лаву.

— Ґертруда! — вигукнув Дипольд.

— Ґертруда! — пролунав далі крик.

Вершники розвернулися й помчали назад до огорожі. Чули позаду бойові поклики і тупіт кроків.

Вершники під’їхали до діри, скинули піднятий кілок, виїхали назовні й довгою вервечкою помчали по твердій стежці. Невдовзі почули позаду зойки, неначе хтось на смерть перелякався, потім почули вказівки й застороги, а невдовзі, скачучи вперед і вперед, не чули вже нічого. Доїхавши до краю луки, почули десь праворуч тупіт копит, а під брамою побачили ворожих вершників, які зіткнулися з вершниками Юрика. Напали на ворогів ззаду, і вони, затиснуті з обох боків, розгубилися, намагалися втекти вбік, зазнали втрат, бо одні тікали по схилу вгору і перекинулись, а інші тікали по схилу вниз і впали. Дипольд і Юрик переслідували їх, скільки було змоги, потім розвернулися й пустили своїх воїнів спочивати до ранку.

Уранці, коли розвидніло, побачили, як вороги ревно працюють у своєму таборі на луці. Невдовзі виїхав ворожий загін і переплив Влтаву на човнах до правого передмістя. За ним попливли інші загони. Потім у різних місцях передмістя закурівся дим, загорілись хати, пожежа дедалі ширшала, жителі намагалися гасити.

Оборонці на мурах кричали:

— Нелюди, виродки, вовки, коли впіймаємо кого, то вб’ємо, і жоден, навіть коли тисячі до наших рук потраплять, не лишиться живим!

Міщани збіглися і кричали:

— Дипольде, випусти нас, щоб ми вбивали, нищили, душили, навіть якщо це буде смерть для нас і для всіх твоїх воїнів!

— Ми вийдемо так, як виходили сьогодні вночі, — відповів Дипольд.

Під’їхала верхи княгиня. Була в бойовому обладунку, її золоті коси прикривав лискучий шолом, а в руці вона тримала оголений меч. За нею їхало багато придворних панів та інших чоловіків. Усі були озброєні. Поряд із нею їхала Дімут у своєму звичайному бойовому обладунку.

— Дипольде, — крикнула княгиня, — я привела воїнів і приведу ще більше, я хочу бути серед оборонців міста!

— Висока княгине, — відповів Дипольд, — буде так, як ти забажаєш.

Потім прийшло багато чоловіків та хлопців із міста і всі просили прийняти їх до лав оборонців міста. Дипольд давав згоду і розподіляв їх у різні підрозділи.

Пожежа вщухла тільки під вечір, а остаточно загасла вночі.

На четвертий день після пожежі вороги знову підступили до міських мурів. Їх було набагато більше, ніж першого разу, і вони мали з собою чимало возів із гаками, мотуззям, драбинами, широкими щитами, мішками з землею, щоб підвищувати рівень землі під мурами, та іншим спорядженням. Розставили велике число лучників, численні юрби побігли до мурів і намагалися з більшим натиском і швидкістю видертися нагору. Але й оборонці були швидші та невтомніші, рясніше кидали вниз каміння, більше лили окропу, ненастанно вилітали стріли та дротики, а коли хотіли замінити кого, ніхто не погоджувався. З міста прибігали люди і несли в руках або в полах каміння, цеглу, залізо, свинець, щоб було що кидати у ворогів, якщо припасу в оборонців не вистачить. Княгиня зі своїм почтом була на мурах, а згодом поїхала провідати всіх воїнів. Її очі блищали яскравіше, ніж звичайно, а щоки були червоніші. Дімут не відставала від неї, її очі теж блищали яскравіше, а щоки були червоніші. Княгиня під’їхала до Юрика, що командував своїми воїнами, до Хотимира, що був серед своїх. Вітала їх, і вони вітали її. Під'їхала до Дівіша, що доводив до пуття свої риштовання. Він поважно привітав її. Княгиня під'їхала до Любомира, що був серед людей своєї жупи і метав грубі дротики. Він шанобливо вклонився їй. Княгиня під’їхала до Болеміла. Він сидів поряд із великою катапультою й наказував. Шапка спала йому з голови, ясніло сиве волосся. Він схилив голову перед княгинею і наказував далі. Княгиня під'їхала до єпископа, що командував своїми людьми. Під'їхала до Мілоти. Потім до лісових людей. Ровно на мить відійшов і привітав її. Лісові люди жбурляли у ворогів такі тяжкі предмети, що їх, здавалося, ніколи б не могли підняти людські руки. Княгиня під'їхала до молодого Бена, Здеслава, Касти та до інших. Вороги зрештою зреклися свого наміру, Дипольд переслідував їх із численним загоном, багатьох убив, зойки болю і крики гніву лунали і серед напасників, і серед оборонців міста.

Тепер вороги почали в своєму таборі інші роботи. Спорудили з боку міста вали, бастіони та рови, неначе хотіли проти фортеці збудувати другу фортецю. Збили широкі щити з колод та стовбурів і працювали під захистом тих щитів. А коли закінчували земляні укріплення, пересували щити ближче до міста і копали далі. Копали й рови з валами і в тих ровах наближалися до міста.

Дипольд наказав зміцнити мури. В слабких місцях люди мурували за першим муром другий мур, збивали щити, будували оборонні споруди та нові катапульти; теслі, ковалі, смоловари, зброярі, плетільники, виробники стріл і списів та всі інші, кого залучили виконувати військовий обов’язок, працювали без перепочинку.

Дипольд наказав позбирати з допомогою довгих лещат знаряддя і речі, що їх вороги покидали під мурами, а те, що годі було дістати, знищили вогнем.

Усе, що могло літати й падати, випускали на ворогів, а ті й самі пускали в місто стріли й метали каміння. Дипольд із воїнами часто робив вилазки з міста і бився в полі. Дізнавшись про місце, яке видавалося йому вартим нападу, він на столі малював вуглиною схему нападу, пояснював своїм воїнам малюнок, а потім виривався з загоном із брами, їхав місцями і стежками, добре знайомими йому, і разив списами, піками, булавами, мечами, ножами всіх, кого щастило заскочити, і з якомога більшою силою напирав на ворогів. Люди билися врукопаш, хапали один одного за ремені обладунку, поли одягу, душили руками, билися груди в груди, тілом до тіла, наче оскаженілі брати-вороги, наче сини одного краю, що боролися з синами того самого краю. А після битви князь зі своїми воїнами знову квапився до міста.

Так тривало якийсь час.

Нарешті вороги поставили свої найбільші катапульти, які вони зібрали чи збудували в земляному укріпленні навпроти мурів, що їх через те й зміцнили, і Дипольд ніяк не міг перешкодити їхнім діям. Тепер ті катапульти почали метати велике каміння, щоб розбити мур. А з малих катапульт вороги обстрілювали оборонців міста на мурах. Дипольд поставив свої великі катапульти проти ворожих величезних знарядь, а з малих обстрілював ворогів. Коли в якомусь місці мур починав тріщати, він наказував прикривати те місце сплетеними з лози та мотуззя щитами, коли щити розсипалися, опускав нові, а коли ворог починав бити саме в те місце, прикривав його грубими воловими шкурами, і тих шкур треба було багато.

Штурм не припинявся і вночі, бій тривав, тягнулися дні і ночі, а коли траплялися короткі перерви, то вже аж надто короткі, і з новою силою оживали і порив здобути місто, і порив захистити його.

Проводирі — старий Любомир, старий Дівіш, Вшебор, Преда цілковито віддавалися обороні, старий Болеміл присвячував їй ті дні, які ще лишилися йому, брали участь абати, єпископ Оттон, Юрик, Гервазіус, Немой та всі інші. Якщо воїнів, які віддавали всі свої зусилля, змінювали, і вони могли відпочити, проводирів — ні.

Княгиня командувала своїм загоном, наче чоловік, і керувала разом із Дипольдом усією обороною. Ходила до воїнів і розмовляла з ними. Дімут невідступно супроводила її. Якщо мури зазнавали десь шкоди, княгиня, гріючи на сковородах дьоготь та палячи всячину, створювала димову завісу, а чоловіки тим часом працювали. Майже всі чоловіки міста допомагали обороняти його. Ненастанно піклувалися про поранених.

Священик із жупного будинку в Дудлебах усякчас був коло Любомира. Він не шукав прикриття, а відводив поранених, перев’язував їх, намагався робити все, в чому була потреба, розмовляв із тими, хто вже не міг підвестися від ран, втішав і поглядом, і голосом, якщо від утоми його очі вже заплющувались, усюди намагався допомогти.

Нарешті удалися й до вогню. Вороги випускали на мури запалені стріли, розпечене залізо, вогненні смоляні кулі та інші запалені предмети, щоб спровокувати пожежу або попекти оборонців. Дипольд метав на ворожі катапульти і щити запалену живицю, запалені проолієні в’язанки клоччя, розжарені метали, охоплені полум’ям колоди та інші речі. А якщо на мурах виникали пожежа, її гасили мокрими ряднами, мішками з піском, водою або чим доведеться. Так само чинили й вороги.

Серед знарядь, якими вороги провадили облогу, була катапульта, яка метала напрочуд велике каміння і так пошкодила мур, що його годі було відновити. Тоді Дипольд дібрав загін воїнів і якось уночі, коли штурм був аж надто несамовитий, вискочив із ними з міста, прихопивши драбини, сокири та алебарди, і повів їх серед шаленства бою до катапульти і, перше ніж вороги, які працювали коло неї, здогадалися, взяв штурмом земляні вали, видерся на них, підскочив до катапульти, і коваль із Плани, тесля Давид, а також стельмах Стефан, Каспар із Черної, Вітек із Дечина і Вок із Градеца порубали сокирами дошки, балки і опори катапульти так, що аж тріски летіли, розбили і розтрощили геть усе. Потім ткач Христ Северин розпалив вогонь, що невдовзі охопив усе дерево. Вороги змішалися з загоном Дипольда, боронилися від нападів, билися всі і вістрями мечів, і головками їхніх руків’їв, сокирами, булавами, списами і жердинами, кололи, били та сікли людські тіла. Не одні очі повила смертна тінь, багатьох поглинула остання пітьма, тож батьки-матері, брати й сестри в рідному краї вже ніколи не побачать їх; інші воїни з розтрощеними кінцівками або тяжкими ранами впали в людському вирі на землю. Озел мав дві криваві рани, Груп із Ветржні — аж три, вкрилися кров’ю і Вольф із Вімперка, Браніш із Ровни, Люта і Радим із Дудлебів, Симон, могутній і дебелий чоловік із Реутової вирубки, впав із розколеним навпіл черепом, а Пет із Жатеца, воїн Дівіша, поліг із широкою раною в грудях. Коли вже вся катапульта запалала, Дипольд скликав своїх, і воїни, зібравшись, майже задкуючи, з боєм відійшли до краю укріплення, мерщій спустилися вниз і по стежці, яка була їм краще відома, ніж ворогам, намагались добутись до міста. Тесля Давид і Каспар із Черної несли мертвого Симона, Пет із Заца лишився лежати серед ворогів.

Наступного дня велике каміння з найбільшої катапульти вже не летіли на місто, та й інші катапульти метали його тільки зрідка. Трохи згодом настав перепочинок і для напасників, і для оборонців. Але серед того спочинку обидві сторони знову завзято готувалися до битви, і годі було здогадатися, чим усе закінчиться.

Поки це все діялось у Празі, князь Владислав зі своїм загоном їхав дорогою на захід країни.

З сіл обабіч шляху до нього приєднувались люди, і загін ставав дедалі численніший. Приходили люди з жупанських садиб, без яких можна було обійтися, приходили посланці від жупанів, які запитували про різне і пропонували підкріплення. Часто з’являвся й дехто з дрібних владик та інші люди. Князь наказував, щоб воїни збирались, де є змога, а потім чекали, поки він вертатиметься до Праги, і приєднувались до нього.

Люди обіцяли йому.

Під вечір третього дня загін князя їхав шляхом на височині через сосновий ліс до села Стржибро, його воїни помітили ще один загін, що їхав лісовою дорогою впоперек їхнього руху, тож їхні шляхи, певне, мали схреститися. Той загін їхав ступою, всі вершники були в темному широкому одязі. Вершники князя Владислава під’їхали ближче до них. Вершники в темному вбранні і далі їхали дорогою по троє. Зрештою показалися й дужі в’ючні коні, прикриті темно-сірим оксамитом. Ті коні везли на ношах довгу труну, теж накриту темно-сірим оксамитом зі срібними візерунками. За цими в’ючними конями йшли ще одні в’ючні коні, які везли ще одну таку саму труну.

— Я пізнаю ці квітки лілей на оксамиті, — мовив Стран, один із блакитних вершників. — Лех Начерат згідно з теперішнім звичаєм зображував їх на багатьох предметах.

— А он позаду погоничів тих коней їде Зната, брат Начерата, — проказав Дігуш, ще один воїн.

— Вони везуть тіла Начерата і його сина в зéмлі, якими вони володіли, щоб поховати їх там, — пояснив Міл, третій воїн.

Князь Владислав, Здик і Велислав виїхали наперед і придивлялися до процесії. Аж тут заговорив Тімеш, один з воїнів Велислава:

— Викиньте те падло з його гарної труни і киньте лісовим птахам! Коли воно ще ходило в пишних уборах, то призвело до лиха, завинило в тому, що тисячі людей поклали своє життя, згоріли міста і села, вкрилися бур’яном поля, місто Прагу руйнують, брат убиває брата, а князь Владислав, як прохач, змушений їхати на чужину!

Але князь заперечив:

— Начерат багато накоїв і призвів до зла, але тепер він людина спокою, мінливість людської долі вдарила й по ньому. Дехто ще й досі проклинає його, а ті, що тут навколо нього, люблять його, нам тут нема що робити, не заважаймо їм у їхній роботі.

Вершники Владислава зупинились. Чоловіки в темних уборах проїхали повз них, тільки глянули і повезли труни далі. Коли вже останні троє коней зникли за соснами, Владислав звелів рушати, і загін знову поїхав на захід сонця.

У Стржибро, коли вершники доїхали до нього, подолавши гору, де стояло це село, вже загорілися вогні й чимало людей вийшли їм назустріч.

Від Стржибро Владислав вузькими стежками через поля, луки та ліси поїхав далі, аж поки коло німецького міста Амберґа знову натрапив на битий шлях.

Двадцять п’ятого дня місяця травня князь прибув до міста Нюрнберґа.

На зеленій рівнині на південь від міста стояло багато наметів із корогвами, прапорцями та вимпелами, що майоріли над ними, і то були прапори курфюрстів, архієпископів, єпископів, герцогів, князів, панів, лицарів і міст. Частина людей була там в обладунках, у гарних уборах, застарілих камзолах і лахмітті.

Загін богемських вершників під’їхав ближче, і до них вийшов комендант табору й показав їм місце, де можна розташуватись. Приїхав і гурт панів та лицарів, що від ім’я короля привітати князя Владислава. Князь подякував їм, і вони від’їхали.

Владиславові вершники спішились, розвантажили в’ючних коней, послали декого до торгівельних яток на полі купити потрібні речі і взялися ставити намети.

Король послав кількох чоловік до князя, запропонувавши йому супровід і послуги. До Вітіко приїхав Вольфґанґ фон Ортау, молодий лицар, син Ансельма фон Оттау, пана з Веттерау, що брав участь в усіх походах Конрада. Вольфґанґ запропонував Вітіко своє товариство й допомогу. Вітіко з удячністю прийняв їх і сказав, що віддячить, коли Вольфґанґ приїде до нього.

Як вже поставили намети князя Владислава, єпископа Здика та інші, князь одягнув святкове вбрання і з єпископом Здиком, Велиславом, Одоленем, Вітіко й капеланами, своїм почтом і супроводом, який прислав король Конрад, поїхав у Нюрнберґ, а потім по місту до замку короля Конрада.

Здик, Велислав, Одолен, Вітіко та решта людей з обох почтів лишилися в будівлях замку, натомість Владислав пішов до покою короля й цілу годину розмовляв із ним. Потім знову вийшов до своїх людей, усі повиходили надвір, сіли на коней і поїхали в табір.

Другого дня залунали дзвони, скликаючи всіх в імператорський замок. Пани з табору поїхали в місто. Князь Владислав поїхав зі святковим почтом, у якому були в гарних шатах і Здик, Велислав, Одолен та Вітіко з капеланами. Поряд із Вітіко їхав Вольфґанґ фон Ортау. По дорозі вони бачили незліченні юрмиська людей. Заїхали в замок, а потім крізь браму поряд із давньою Поганською баштою на королівський двір. Посеред двору побачили липу, яка росла вже сто років і яку посадила імператриця Куніґунда. Коло липи вершники спішились, і їхніх коней завели в загін коло двору, де тварини мали чекати. А люди стали підніматися сходами до будівлі, де була імператорська зала. Люди ще тільки збиралися й доводилось чекати, тому Вітіко з Вольфґанґом підійшли до вікна навпроти двору, і Вольфґанґ показував усіх, хто приїздив, і називав їх:

— Бачиш отого чоловіка у фіалковій сутані з сивим волоссям, якому тепер коло липи допомагають спішитися з білого винохідця? Це Альберо, архієпископ Трірський, він зробив неоцінені послуги королю Конраду під час першої саксонської війни, забезпечивши його вином. А той у позолоченому панцері з хрестом — це Маркольф, архієпископ Майнцький. Він ще досі проворний і наздожене Альберо на сходах. А оті двоє в лискучих обладунках, що виїжджають із брами, — маркграф Герман із Бадену і Герман, пфальцграф на Рейні. Той, що на чорному коні, це пфальцграф. Отой чоловік у крислатому капелюсі верхи на мулі, який відступив від них і навколо якого юрмляться священики, — це шваб Дітвін, кардинал, якого прислав у Німеччину папа Інокентій. Тринадцятого дня місяця березня року Божого 1138-го він коронував нашого короля Конрада. Це той самий кардинал, що багато років тому відлучав Конрада від церкви. А он їде зі своїм барвистим людом Людвіґ, ландграф Тюрінзький, якого називають залізним чоловіком. Дивись, як він випростався на коні. Коли ми знову побачимо людей, які приїхали з ним, я теж назву тобі їх. Отой, що на коні пропхався між воїнів і священиків, — це Еґіберт, єпископ Бамберзький, а отой, що й досі сидить на гнідому винохідці і має сиве волосся під шоломом і обладунок на сутані, — це Ембріко, єпископ Вюрцбурзький. Усі вони підуть у похід у Богемію. Їх не завжди приїздить так багато. Чотири роки тому було по-іншому. Коли король Конрад на початку свого панування був у своєму двірському таборі в Ауґсбурґу, Генріх Гордий, герцог Баварський, прийшов із таким численним озброєним загоном, що король уночі був змушений тікати від нього. Та й на з’їздах у Вюрцбурґу та Госларі шляхтичі ще вагалися, але король Конрад, належний до нового роду Гогенштауфенів, зміг надати собі такої гідності і набув такої могутності, що зрештою майже всі прийшли до нього. Ваш покійний князь Собеслав давніше теж підтримував його. Мій батько від самого початку вірно служив йому. Отой не золотавому коні — багатющий граф Намюрський, а отой у синьому вбранні — граф Клевський. Он їдуть граф фон Цютфен і граф фон Рінек, а отой чоловік на чорному винохідці з людьми навколо нього — єпископ Утрехтський. Здебільшого він завжди приїздить останнім. А якщо ще хтось приїде, нам однаково вже пора йти до імператорської зали, бо ж почнуться збори.

Вітіко і Вольфґанґ зайшли до імператорської зали.

У залі було повно людей. Усіх, хто належав до почту, тепер вивели з зали, бо ж уже ступити було ніде. Пани намагалися розсістися за столом.

— Бачиш отого чоловіка коло першого вікна, — запитав Вольфґанґ Вітіко, — що не дуже високий і має русяве волосся? Тепер він дуже могутній, дарма що його батько Бюрен, хоч і шляхетного роду, сам на початку був лише простим шляхтичем. А ото герцог Швабський Фрідріх, син Аґнеси, яка досі живе на горі Каленберґ коло Відня, доньки імператора Генріха IV, він брат нашого короля Конрада і єдиноутробний брат дітей покійного побожного Леопольда, маркграфа Австрійського, а отже, й вашої княгині Ґертруди, а також шваґер твого князя Владислава. Того, хто розмовляє з чорним лицарем і має сині очі, русяве волосся і молоду русяву бороду, дехто навіть називає героєм, бо він уже водив людей до перемоги; це Фрідріх, син герцога Швабського, що його називають Рудобородим. Отой на краю лави, що вперся плечима в панелі, — Арнольд, архієпископ Кельнський, а білявий, що розмовляє з ним, — Оттон, єпископ Фрайзінзький. Він син Аґнеси і побожного маркграфа Леопольда, отже, теж єдиноутробний брат нашого короля. Кажуть, ніби він спостерігає за всіма подіями в світі і хоче записувати їх. Його брат Генріх, маркграф Австрійський, он теж сидить за столом навскіс від нас.

Нарешті вже всі пани вмостилися за столом. Розпорядник показав Вітіко, Одолену, Велиславу, Ортау та іншим людям на місця на лаві під стіною.

Тепер до зали вже зайшов король Конрад із почтом своїх придворних і піднявся на невисокий поміст, на якому стояв стіл для нього. Він мав на собі імператорську мантію, а його постать, і не надто велику, і не надто малу, могли бачити геть усі. Він мав русяве волосся, а його сині очі уважно оглядали залу. Гамір ущух, і він заговорив:

— Високоповажні й вельмишановні панове, чільники архієпископств, єпископств, монастирів і церков, маркграфств, графств, округів, замків і міст, вітаю вас в ім'я Господа! Нехай буде його благословення над вашими головами і над нашими майбутніми успіхами! Імперія повинна подякувати вам, що ви з такою могутністю, силою і в такій великій кількості приїхали на імперський з'їзд у це старе й почесне місто, а сьогодні прийшли на останнє засідання. Те, що треба було вирішити на цьому з'їзді, ви вирішили з користю і побожністю. Велика оказія, яка скоїлася в імперії після смерті блаженного на небесах імператора Лотара, — війна через герцогства Баварське і Саксонське, — закінчилася. Молодий Генріх, син Генріха, герцога Саксонського і Баварського, отримав Саксонію, а Баварію віддадуть тоді, коли цього вимагатимуть користь і право. Роди, що боролися між собою, примирені; між Ґертрудою, вдовою Генріха, герцога Саксонського і Баварського, і між Генріхом, маркграфом Австрійським, підготовано угоду про священний союз і невдовзі цю угоду укладуть. Ви всі брали в цьому участь, а Маркольф, високоповажний архієпископ Майнцький, правив за посередника, щоб укласти мир. Унаслідок війни імператриця Ріхенца, Генріх, могутній герцог Саксонії і Баварії, і Леопольд, молодий маркграф Австрійський, були покликані до Господа і будуть там схвалювати наші дії, якщо в них є що схвалювати. Для щастя імперії тепер потрібне тільки одне, й до цього вже зробили готування і ваші бажання, і моя думка, і тепер це можна здійснити. Владислав, син передостаннього князя Богемії і Моравії, був визнаний великим князем Богемії і Моравії. Але тепер моравські князі, а також чимало багатих і могутніх панів Богемії і Моравії проголосили своїм князем Конрада зі Зноймо і стоять із військом перед містом Прагою і зневажають імперію. Отже, йдеться про те, щоб прогнати їх і підтримати визнання. Владислав, великий князь Богемії і Моравії, і превелебний єпископ Оломоуцький Здик приїхали сюди й кажуть, що це тепер на часі.

Король замовк. Натомість Владислав, великий князь Богемії і Моравії, заговорив:

— Превелебні церковні ієрархи, високі князі імперії! Четвертого дня місяця лютого 1140 року у Вишеградському замку з’їзд високих і низьких панів Богемії та Моравії обрав мене великим князем Богемії і Моравії про випадок смерті князя Собеслава, що лежав хворий у замку Гості. Дванадцятого дня місяця лютого хворий князь Собеслав сказав своєму синові Владиславу, що на одному з’їзді в Садскі був ще до мене призначений майбутнім великим князем Богемії і Моравії, сказав, що він повинен скоритися мені. Чотирнадцятого дня місяця лютого великий князь Собеслав помер. Сімнадцятого дня місяця лютого 1140 року мене посадили в Празі на святий великокняжий престол. Моє князювання почалося й тривало. Навесні 1142 року, тобто вже цього року, багато панів земель Богемії і Моравії, які обрали мене у Вишеграді, і чимало інших багатих і могутніх панів, знову обрали собі князя: нащадка Пржемисла Конрада, князя Зноймо. Вони записали на пергаменті, які поступки він повинен їм зробити, коли вони допоможуть йому. В місяці квітні їхні воїни прийшли в Богемію. В битві на горі Високій я не зміг остаточно розбити їх, бо в моєму війську виявились зрадники. Мої вірні воїни стоять тепер навколо великокняжого престолу в Празі й перебувають в облозі. Велике військо, яке швидко покладе край війні, хоч і потребуватиме грошей і майна, Богемії і Моравії витерпіти легше, ніж тривалу війну, яка хапає людей і руйнує порядок. Тож я прошу вас про допомогу, як і я знову допоможу вам, коли попросите.

Князь замовк, і заговорив Маркольф, архієпископ Майнцький:

— Оскільки в християнських справах патериця святого архієпископа Майнцького керує Богемією і Моравією, я вважаю, що мені дозволено першому після ясновельможного великого князя говорити у справах цих земель, тож я й кажу: щоб у Богемії, в тих чагарниках поганського світу, міцніла Господня віра і там припинили мати по кілька дружин, одружуватись із родичами, розривати шлюб, мати священні гаї, дерева і птахів, молитися божкам і вілам, давати жертви кумирам, справляти поганські тризни на далеких могилах і мати в краю гадалок, провидців і чаклунів, і для того, щоб у Богемії збудували міцні парафіяльні церкви, як ми часто молилися про це, треба підтримувати там мир і порядок, і ті, хто підняв зброю проти богоугодної влади, мають бути повалені, щоб такого в будь-які майбутні часи більше вже не ставалося, і надалі можна було прагнути справедливого й побожного правління. Тому я й скликав до цього міста своїх лицарів та людей і піду з ними в бій.

Архієпископ Маркольф сів, і заговорив Арнольд, архієпископ Кельнський:

— На святому пергаменті записано, що в давнину побожні грецькі брати Кирило й Мефодій прийшли в Моравську землю до князя Растислава і Кирило винайшов дивовижні літери, які виражали звуки слов’янської мови, і написав цією мовою святі книги, а потім напучував слов’ян, а блаженний у Бога папа Адріан заявив, що вчення Кирила і Мефодія правовірне. Через те морави стали християнами набагато раніше, ніж богеми, і правили Божі служби та дотримувалися побожності. Щоб так було й у Богемії і обидві землі мали однакову святу дисципліну, і щоб ясне світло, яке ллється з архієпископства Майнцького, не згасло в обох землях, а завжди рівно світило, треба, як сказав побожний архієпископ Майнцький, підтримати порядок і мир, тому я й привів своїх панів та людей і піду з ними на війну.

Потім виступав Альберо, архієпископ Трірський:

— Коли мій брат у Христі, превелебний архієпископ Майнцький, під час війни через герцогства Саксонське і Баварське, обрав бути мирним посередником, я в Саксонії теж виконував невелике завдання, а свята віра в усіх землях завжди має бути переможною, тож я привів своїх воїнів для війни і всього іншого, що треба робити.

Тепер уже підвівся Людовік Залізний, ландграф Тюрінзький:

— Тринадцять років тому німці зазнали поразки від богемських воїнів під Хлумецом, і чимало шляхетних людей, зокрема двоюрідний брат імператора Гебгард фон Кверфурт, граф Міло фон Амменслебен і граф Бертольд фон Ахем, та тисячі інших сміливих воїнів утратили там життя, а чимало потрапило в полон: маркграф Альбрехт Ведмідь, єпископ Мерсебурзький, єпископ Гальберштадтський, абати, графи і пани. Відтоді ніяке німецьке військо не приходило в Богемію, а тепер людям, які були під Хлумецом, і тим, хто виріс потім, слід показати чехам, як німці воюють і тримають свій щит над їхньою землею. Для цього я й привів сюди своїх людей.

Далі вже озвався Генріх, маркграф Австрійський:

— Князь Собеслав, на якого тоді Оттон Чорний підступно нацькував імператора Лотара, був після перемоги поміркований, через рік він із багатьма тисячами воїнів приїхав на князівський з’їзд Лотара в Мерсебурґ і приніс дари, а ще через рік імператор Лотар тримав до хреста синочка Собеслава, Собеслав давав імператору загони вершників для двох поїздок до Рима, і відвідував князівські з’їзди імператора, і допоміг ясновельможному королю Конраду в поході на Саксонію. Теперішній великий князь Владислав зі своєю дружиною їздив до короля Конрада у Вюрцбурґ, був присутній на з’їздах, а тепер просить тут про союз, за який обіцяє подяку. Я думаю, що імперія з огляду і на інші причини, і на дружбу з Богемією повинна діяти і збільшити завдяки цьому власну силу. Я привіз до Нюрнберґа всіх людей і увесь військовий припас, які зміг зібрати.

Після маркграфа Австрійського промовляв Фрідріх, герцог Швабський:

— Імперія повинна зважати й на інші причини, і на те, що вона має титул оборонця християнства і тому не терпить лихого вчення бунту. Мій рід обстоює право, як і мій батько обстоював імператора Генріха, і я виставлю все, що може Швабія, для війни.

— А я думаю, — вигукнув тепер пфальцграф Рейнський, — що вміння зважати — це могутність, пишнота і авторитет імперії!

— Імперія! Імперія! Імперія! — загукали численні голоси.

— Це імперії не зашкодить, те, що чекає нас попереду, забезпечить їй найвищу повагу! — крикнув граф Клевський.

— Атож, найвищу, і за це її поважатимуть! — скочив на ноги граф фон Рінек.

— Не можна терпіти ніяких зазіхань! — гукнув Рудольф, граф фон Штаде.

— Ніяких зазіхань, ніяких зазіхань! — загукали численні голоси.

— Порядок треба відновити в кожній марці, отож і в Польщі! — вигукнув Конрад фон Майсен.

— Має бути порядок, і пани, церкви, князі, монастирі й міста повинні стояти на його сторожі! — кричав граф фон Цютфен.

— Так і є! Отак має завжди бути! Пам'ятайте про це! Так і є! Так і діймо! — загукали один поперед одного численні голоси.

Коли настала тиша, заговорив Ембріко, єпископ Вюрцбурзький:

— Усе, про що тут сказано, слушне й правильне, ми пам'ятаємо про це і йдемо на праведну війну!

— І Господь благословить вас, як благословив у боротьбі за святу віру і за могутність імперії! — проказав абат із Гіршфельда.

Потім підвівся Вальрам, герцог Нижньої Лотаринґії, й мовив:

— Ми досягли одностайності й приїхали до Нюрнберґа вже з нашими людьми, спорядження і припас уже тут, слід визначити умови і одразу починати похід!

Тепер підвівся чоловік в обладунку, то був граф Квенстіде, поклав руку на стіл і вирік:

— Я кажу, що ми тут уже задовго розмовляли, пора нарешті перейти до дій!

— До дій! До дій! Треба перейти до дій! Треба діяти! Діяти! Діяти! — почулося з різних боків.

Король Конрад простяг руку і, коли гамір ущух, заговорив:

— Отже, про допомогу вирішено, люди одностайні. Хоча дехто виступає проти нового часу, наша могутність завдяки цьому тільки зросте. Ми збережемо у війську вже зроблений розподіл людей і почнемо похід. Нехай, панове, вам буде подяка за сьогоднішнє засідання, що вже останнє, з’їзд на цьому закрито. І я кажу: з Господом триєдиним!

— З Господом триєдиним за імперію і короля! — крикнули люди.

Пани попідводились і, збившись у гурти та купки, виходили. Чимало людей підійшли до князя Владислава і обступили його.

— Ми тобі, оскільки ти вірний син церкви, дамо змогу сприяти її процвітанню, як і на початку княжіння, — запевнив Маркольф, архієпископ Майнцький.

— Думаю, святість нашої віри пускає дедалі глибше коріння, — відповів Владислав.

Альберо, архієпископ Трірський, зауважив:

— Я моравам, на відміну від саксонців, не везу вина, але в моєму обозі є кілька возів, наче бочки, про милість яких повинні дізнатися всі.

— Високий церковний ієрарх везе багато зброї, — пояснив Герман, маркграф Баденський.

— Ми змушені давати лад своїй пастві і любов’ю, і силою, — виправдався Альберо.

Маркграф Австрійський узяв великого князя Владислава за руку і мовив:

— Так, любий шваґре, як мені допоміг Господь, так я і з людьми, які доброхіть пішли зі мною, буду не найслабшим серед тих, хто гнатиме волоцюг від Праги. Страх моєї сестри Ґертруди скоро минеться, ми справимо в Празі свято, а потім ще одне, на яке ще запросять.

— Дякую, шваґре, — мовив Владислав, — війна буде коротка, ти повернешся до Ґертруди, а я з Ґертрудою йтиму за тобою. Але вона тепер у Празі не відчуває страху, її надихають вищі почуття.

— Страх за свій народ, — уточнив маркграф, — бо ті, хто з роду Бабенберґів, нічого не знають про страх за свою шкуру.

— Атож, — погодився князь, — і нехай Ґертруда принесе нове щастя твоєму родові.

— Я приведу її в ясне місто Відень, де я спорудив палац, — сказав маркграф, — ясні легендарні часи нашого роду повернуться знову, і нехай за ними йдуть ще ясніші!

— А коли я, шваґре, зможу посприяти тобі утвердити ще ясніші та кращі, то і я не буду найслабшим, як ти щойно сказав! — мовив Владислав.

Потім підійшов Фрідріх, герцог Швабський, і сказав:

— Що ж, мій високий шваґре Владиславе, тепер і ті, хто живе у горах, побачать богемські поля, і, сподіваюся, площа, яку вони займають, не найменша!

— І вони, ясновельможний шваґре, будуть ушановані, коли на них ступлять такі воїни, — відповів Владислав.

— Ми приведемо тобі й жителів Рейнського краю! — докинув Вальрам, герцог Нижньої Лотаринґії.

— І їх ласкаво зустрінуть! — запевнив Владислав.

— Ми самі поведемо наших лицарів і людей, — пообіцяв Арнольд, архієпископ Кельнський.

— Довіку буду вдячний вам, — мовив Владислав.

— Та й мене ти привітаєш, любий шваґре, коли я приїду до Праги, — всміхнувся Оттон, архієпископ Фрайзінзький.

— Я привітаю тебе, Оттоне, і твоя сестра Ґертруда теж тебе привітає, — відповів Владислав.

— Ми приїдемо з великими загонами, — запевнив пфальцграф.

— І є ще й підкріплення, — докинув граф Клевський.

— Я вдячний вам, панове, — кивнув головою Владислав, — і сподіваюся, що зможу вам віддячити.

— Це ми знаємо, і для цього ще настане час! — крикнули численні голоси.

Коли всі вже сказали своє слово, а король вийшов із зали, люди зібралися виходити. Спершу вийшли всі почти, на подвір’я привели коней, і пани в найрізноманітніших уборах проминули браму й поїхали по місту повз шпалери цікавих у табір.

Князь Владислав того самого дня ще раз поїхав до короля Конрада і разом із єпископом Здиком та капеланами дві години просидів із королем і канцлером.

Потім князь поїхав до кардинала Дітвіна зі Швабії й попросив, щоб святий отець у Римі послав у Богемію і Моравію свого легата.

Пополудні був обід. Король, люди, які були присутні в залі, й високі дами та дівчата, що перебували в таборі, сиділи в наметі й під звуки флейт та скрипок споживали страви і вина німецької землі.

Після обіду провели лицарські турніри, і жінки роздавали нагороди.

Наступного дня пани і князі приїхали до Владислава, щоб привітати його, а потім він сам їздив до них, щоб віддячити привітанням.

Здик привів до Владислава єпископів та їхніх священиків, а потім уже Владислав зі Здиком провідували їх.

Крім того, вдень Владислав повів до короля Конрада Велислава, Одолена, Вітіко та інших своїх людей.

Король розмовляв із кожним і казав:

— Вітіко, коли Фульди показав нам брід, завдяки якому ми вийшли на добрі позиції?

— Високий пане, як я був ще хлопчиком, — відповів Вітіко, — мені показав той брід один селянин.

— Нехай тобі добре буде, мій сину, — промовив король.

Пополудні Вітіко з Вольфґанґом з Ортау пішли до багатьох німецьких лицарів і заприязнилися з ними.

Своєму супроводу — Ламберту, Авґустину, Урбану і слузі Якобу — Вітіко дозволив ходити по табору й по місту і насолоджуватись співами та виступами штукарів.

Як настав вечір, на схід вирушила величезна валка возів і в’ючних тварин, були там і люди, які мали готувати похід війська. Зеленими полями надійшли ще озброєні люди з Ерланґена і Вюрцбурґа.

Тридцятого дня місяця травня високі та низькі пани попрощалися зі своїми дружинами, матерями, сестрами та дітьми, що були в таборі, й почався похід. На чолі їхав князь Владислав зі своїм загоном. Далі їхали воїни з річок Мозелю і Рейну, Дунаю і Везеру, Неккару і Майну, з гір Шпесарту і Таунусу, Шварцвальду і Альп. Їх вів німецький король Конрад із роду Гогенштауфенів. Простолюд і обоз тягнулися позаду.

Коло села Домажліце військо дійшло до лісу, який відокремлював Богемію від Німеччини.

На богемській землі до Владислава підходили люди, які збиралися воювати за нього. Їх було так багато, що тепер князів загін сам становив ціле військо. Владислав поділив їх і дав воїнів жупанам і владикам, мали тепер свої загони Велислав, Одолен і Вітіко. Ці загони часто оглядали місцевість попереду або збоку від війська.

Коло Пльзеня все військо зібралося і стало табором.

Якось удень Вітіко поїхав зі своїм загоном по дорозі, що вела з Пльзеня до Праги. Трохи згодом йому вслід поїхав Одолен зі своїми людьми. Опівдні вони зустрілися і об’єднали своїх людей. Це сталося в невеликому сосняку коло одного з відгалужень шляху, за лісом тяглася суха лука. Одолен і Вітіко вивели своїх вершників на луку за лісом, щоб ліс приховував їх, і дали наказ про відпочинок, щоб і коні, і люди мали змогу покріпитись. На краях лісу й на узліссі коло шляху виставили вартових.

Коли люди й тварини вже майже поїли, прийшов вартовий із нижнього краю лісу й повідомив, що по дорозі з Праги їдуть вершники. Вітіко та Одолен наказали людям озброїтись, сісти на коней і спокійно стояти. А самі вирішили: якщо то вороги і їх не дуже багато, треба пустити їх повз ліс, а потім напасти на них.

На узліссі виставили ще кілька вивідувачів.

Один з них повернувся й повідомив, що загін набагато менший за їхній, і то, напевне, вороги, бо ніде не видно знаків великого князя. Вони їдуть ступою і не мають нікого попереду.

Тепер Вітіко та Одолен спішились, лишили коней під деревами слугам і пішли на узлісся до шляху, щоб побачити вершників.

Вони над’їхали і спокійно посувалися ступою вздовж лісу. На чолі загону їхали Вратислав, князь із Брно, Оттон, князь Оломоуцький, і Владислав, син покійного князя Собеслава. Вони не мали на собі ніяких прикрас. Далі їхав Богдан із воронячою пір’їною, рудий Бенеш із білою пір’їною, Домаслав із червоною пір’їною, старий Богуш із пір’їною з лебединого крила. Крім того, були ще люди, як свідчив одяг, із Моравії, було й кілька з Богемії. Вершники доїхали до середини узлісся, а там зупинились, немов на раду. Вітіко та Одолен підійшли так близько до них, що вже чули слова. Тільки інколи хтось із ворогів казав що-небудь. Вони вислали одного чоловіка вперед на край лісу, де він і зупинився. Шлях у тому місці якраз повертав на Пльзень, тож він, напевне, стояв на чатах.

Минуло чимало часу, і серед ланів показалася купка вершників, що скакали до лісу. Як під’їхали ближче, стало видно, що вони в селянському одязі. Підступили до людей на дорозі, і один із них привітав Вратислава.

— Сваку, ти десь покинув Ярогнева, — дорікнув йому Вратислав.

— Він скоро приїде зі своїми людьми, ми поїхали різними шляхами, — пояснив Свак.

— А коли ви повернули назад? — запитав Вратислав.

— Сьогодні після півночі, дорога з Міліна сюди далека і важка.

— А чому ти після Міліна поїхав кружними шляхами? — запитав Вратислав.

— Бо були свідки, які бачили нас у Міліні, — відповів чоловік.

— Ти боявся небезпеки? — запитав Вратислав.

— Так, — відповів чоловік, — а Ярогнев поскакав до Манетина, тому перед ним ще дальший шлях.

— А де ви були вчора? — запитав Вратислав.

— У Пльзені, і на полі перед Пльзенем ми розійшлися, — відповів чоловік.

— І повернули назад? — допитувався Владаислав.

— До Пльзеня прибув король Конрад, — розповідав чоловік, — ми були у його війську, потім пошукали якогось далекого поля й покинули його.

— Ну? — насідав Вратислав.

— Високий пане, — відповів чоловік, — військо німців утричі, а то й учетверо численніше за військо під Прагою, вони в ясних сталевих або золотих обладунках, а оскільки стоять на рівному полі коло Пльзеня, і поле, і ліс осяяні їхнім сяйвом. Та й Владислав має численне військо.

— Сваку, ти розумний чоловік, — похвалив Оттон, князь Оломоуцький, — і, Вратиславе, добре, що ми самі поїхали.

— Добре, — сказав Владислав, син Собеслава, — це мали б бачити наші очі, і наші серця мали б бути при цьому.

Вони ще розмовляли, як чоловік на краю лісу подав знак, і невдовзі до князів по дорозі з Пльзеня прискакала ще одна купка вершників.

— Тож ти, Ярогневе, повернувся? — запитав Вратислав.

— Ми в Манетині спочивали лише годину, — відповів чоловік. — Ніч була темна, а ми поїхали по негодящій дорозі, коні навряд чи по жмутку трави змогли з’їсти.

— А чому ти так їхав? — запитав Вратислав.

— Бо мій шлях довший, ніж у Свака, — відповів чоловік, — і я не знав, чи його не піймали; адже ми тому й розлучилися, що я хотів принести князю звістку.

— І твоя звістка така важлива? — засумнівався Вратислав.

— Так, дуже важлива, — відповів чоловік. — Король Конрад стоїть коло Пльзеня, його військо ушестеро численніше за ваше, все вилискує шоломами, панцерами, щитами і мечами.

— Ти що, рахував їх? — скрикнув Оттон, князь Оломоуцький.

— Німецьке військо вдесятеро більше за моравське! — крикнув хтось із вершників Ярогнева.

— Удесятеро, вдванадцятеро більше і ставатиме ще численніше! — крикнув хтось із гурту Свака.

— Атож, ще численніше! — підтвердив хтось інший.

— Ви дурні, а отже, любі братове, вперед! — вигукнув Вратислав.

— Уперед! — крикнув і Владислав, син Собеслава.

— Нам треба вперед! — гукнув Богдан.

— Уперед! Уперед! — загукали численні голоси.

— Поставте людей Свака і Ярогнева всередині, — наказав Вратислав, — треба їхати з ними на Пльзень.

— Ми не можемо їхати на Пльзень, — заперечив Ярогнев. — Ми служимо князю Конраду і повинні принести йому звістку.

— Не несіть, — мовив Вратислав, — я сам розповім князю Конраду.

— Ох, високий пане, — мовив Ярогнев, — не їдьте на Пльзень, сюди їде король Конрад, Владислав наскочить сюди, як буревій, ви не зможете вихопитись від нього, і він повідтинає вам голови. Візьміть десь у когось добрих коней, дайте їх нам, і ми чимдуж помчимо до Праги з повідомленням, щоб князь Конрад здобув місто і сів на княжий престол, і тоді вже король Конрад був би змушений обступати облогою Прагу. Голод уб'є німців, чи ви, може, хочете віддатись князю Владиславу?

— Ти, собако, — крикнув Вратислав, — я зараз накажу повісити тебе з твоїми друзяками на цих соснах!

— Змилуйтесь, — благав Свак, — я маю дружину і дітей!

— Поставте їх усередину, — наказав Вратислав, — і вперед!

— Уперед! — крикнули численні голоси.

Вершники оточили Свака і Ярогнева, їм поміняли коней, і загін знову поїхав по дорозі на Пльзень.

Одолен і Вітіко нарешті полишили свою криївку на узліссі, пішли до своїх коней, поїхали до загону і наказали наздогнати ворогів.

Вітіко мав більше число людей і потребував довшого часу на збори. Коли він нарешті вивів своїх людей із луки на шлях і наздогнав Одолена, загони вже приготувалися до бою. Вершники грізно наставляли зброю, коні рвалися в бій, меч Одолена був спрямований на Владислава.

Кінь Вітіко одним стрибком став поміж лавами, і Вітіко вигукнув:

— Одолене, не вбивай його!

— Відійди! — крикнув Одолен.

— Не відійду, — заперечив Вітіко. — Я їв хліб його батька, а рука його матері спочивала на моїй голові. Собеслав дав щастя країні, і Адельгайда сяяла тоді, наче сонце. Ти не можеш убити їхню дитину!

— Війна має свої закони! — кричав Одолен. — Тут не запитують, можна тільки або перемогти, або загинути, — однаковісінько! Відійди, щоб я не зачепив тебе мечем!

— Одолене, я не відійду, — мовив Вітіко. — Одолене, ти казав, що любиш мене, наче брата, і хочеш зробити мені братню послугу, якщо я назву її; я не називав, а тепер називаю. Дай мені час, щоб я мав змогу поговорити з цими людьми.

— З такими не розмовляють, — відказав Одолен, — але, оскільки я маю прислужитися тобі, говори, якщо знайдеш слова, здатні ворушити цих людей.

— Хтось серед них має бути проводирем, — зауважив Вітіко.

— Ось Вратислав із Брно, — називав їх Одолен, — відступник із роду Пржемисла, ось Оттон, князь Оломоуцький, який віддячує зрадою, а ось Владислав, слуга слуги, який служить лехам.

— Одолене, це не ті слова, — заперечив Вітіко. — Ясновельможні панове, послухайте мене! Я кажу: високі сини Пржемисла, я не припускаю думки, що ви знічев’я поїхали від обложеної Праги в країну, слід вважати, що ви маєте якийсь великий намір. Якщо у вашому серці каяття і ви їдете до Владислава, щоб скоритися йому, ми шанобливо проведемо вас до нього, і серце великого князя сповниться радості.

— Хто ти такий, що наважуєшся розмовляти з нами, наче повелитель? — крикнув Богдан. — Ти волоцюга!

— Я розмовляю не з тобою, але все-таки відповім тобі, Богдане, колись ви запросили мене на свій з’їзд, — пояснив Вітіко.

— Щоб ти міг зрадити нас! — крикнув Богдан.

— Я нічого не обіцяв, — відповів Вітіко.

— Він тут знову плестиме слова, як у Вишеграді! — крикнув Богуш.

— Тут ідеться не про слова, — не втрачав терпцю Вітіко, — і не про того, хто каже їх, а про те, щоб вони справили добрий вплив, і потребу дати їм силу для цього. Але я розмовляю не з тобою, і твоя відповідь не має значення для мене.

— Йолопе! — гукнув тепер рудий Бенеш. — Ми самі дозволили тобі у Вишеграді набратися зухвальства замість повісити одразу на стовпі, як радив бідолашний Мілгост. Невже ти думаєш, що князі відповідатимуть тобі, якщо ти менший за грудку глини, яка відскакує від копит їхніх коней, коли вони скачуть по своїй країні?

— Серед вас немає нікого, з ким князі захотіли б розмовляти! — докинув Домаслав.

— Високі, ясновельможні панове! — знову озвався Вітіко. — чи буде ваша ласка подати мені знак, відповісте ви мені чи ні?

Князі мовчали.

— І тобі ще не досить знаку? — загорлав Одолен. — Присягаю всіма святими на небі, Богом-Отцем та всіма кумирами, що їх ушановували наші предки і що їх дехто вшановує й досі, тут є людина, що справді повелитель, і це я. Слухайте, наша потуга в десять, дванадцять, п’ятнадцять разів більша за вашу, я вас, як оком змигнути, здатний знищити всіх. Вратиславе, ти, що був князем у Брно, Оттоне, що завдяки ласці Владислава став князем Оломоуцьким, і ти, Владиславе, син батька, кращого від тебе, і ви, решта, — ви всі тільки жалюгідні грішники: я наказую вам скласти мечі і йти за мною як полонені до ясновельможного князя Владислава, що буде вашим суддею і завжди судить лише надто лагідно, тож вас Бог може ще й захистити. А з усіма іншими, що тут як непотріб, я не розмовляю. Йдіть, як обоз, у табір.

— Таж порубаймо його на тисячі шматків! — крикнув Богдан.

— Рубай! — крикнув Одолен, піднявши меч над головою, наче щит, і ставши на чолі своїх воїнів.

— Ти собацюра, котяра, страховисько! — гукнув Бенеш.

Богуш і Домаслав помчали цієї миті поміж своїх людей на Одолена.

Але Вітіко поставив коня на їхньому шляху, підняв меч для оборони і крикнув:

— В ім’я милосердя Господнього і заступництва святого Адальберта! Зупиніться, тут не повинно бути бою! Люди, ви ж у нашій владі! Нас у п’ятнадцять разів більше, ніж вас, ви не втечете, битва тут буде лише вбивством, а ми не вбивці. Ця битва анітрохи не потрібна. Ми робимо вам прохід, ідіть до Конрада і скажіть йому, що його боротьба марна, і розпустіть військо.

— Чи ти здурів? — визвірився Одолен. — Я не зроблю ніякого проходу. Тут, перше ніж хтось кліпне повікою, всі виконають мій наказ.

— Одолене, сам князь цурається непотрібного проливу крові, — крикнув Вітіко, — а ці люди, коли повернуться й повідомлять, яка тут ситуація, покладуть край війні так, як ніхто й подумати не може!

— Це справа великого князя, — мовив Одолен. — Князь може їх відпустити.

— А що тим часом може статися в Празі? Їх треба негайно відпустити!

— Боягузе! — заревів Бенеш. — Ми додамо своїм людям мужності і, як Само, примчимо звідти і знищимо вас!

— Бенеше, — крикнув Вітіко, — мужності ви їм не додасте, а ваші посланці розкажуть усе, як є, а як і захочуть збрехати, правда однаково вилізе. А про Само ми не говоримо.

Цієї миті Вітіко несподівано отримав удар мечем від одного морава, з плеча потекла кров. Він миттю обернувся проти напасника й повалив його з коня. Потім рвонув на решту, його люди згуртувались навколо нього, почалася запекла битва.

— А тепер тримайтеся, браття, — крикнув Вратислав, — робіть вістря, ми переможемо численнішого ворога, як уже не раз, ви ж бо герої, а то потолоч!

— Нарешті в того собачого князя прорізався голос! — крикнув Одолен. — Ану, на них!

Одолен мерщій налетів на ворогів, разом з ним і його люди.

Морави лишили свого посланця позаду, сформували клин і наступали.

Морави мали бойовий досвід і вправність, їхні противники мали мужність, а Одолен і Вітіко ще більше надихали їх. Мечі брязкотіли в ближньому бою, кров сочилася крізь одяг, текла на коней, люди падали, і, незважаючи на сміливість моравів, їх швидко здолала втома, дедалі нові воїни напирали на них, морави вже похитнулися. Аж тут Вітіко наказав своїм вершникам відступити вбік, утворилась прогалина, і вороги крізь неї втекли по дорозі на Прагу.

— Зрада! Зрада! Зрада! — закричали люди Одолена і підскочили до Вітіко.

— Зрада! Зрада! — закричали й люди Вітіко і обернулися проти нього.

Авґустин, Ламберт, Урбан і слуга Якоб намагалися захистити його.

Одолен пробився крізь вершників, прикрив Вітіко своїм тілом і крикнув:

— Зупиніться! Це лише дурень, і я поведу його до суду!

— Люди, послухайте мене бодай мить! — крикнув Вітіко. А коли гамір трохи вщух, казав далі: — Згодом усе з’ясується. Одолене, я даю тобі заарештувати себе і віддаю тобі провід над моїми людьми. Я піду з тобою і, коли воюватимеш, допомагатиму тобі, а Господь учинить так, як йому до вподоби.

— Добре, Вітіко, що так чиниш, — похвалив Одолен, — а ви, спантеличені люди, збившись докупи, дали ворогу перевагу, треба наздогнати його, ану впорядкуйтеся. Доглядачі лишаються коло поранених і вбитих.

Вершники впорядкували лави, а наступної миті вже мчали, скільки ставало духу коням, по дорозі на Прагу вслід за моравами, що скакали попереду.

Дивились на хмару куряви, яку зняли морави, й самі зняли куряву і всякчас поглядали на відстань між двома стовпами куряви. Десь за годину побачили, що відстань зменшується.

Потім вершники заїхали в ліс коло села Голобков. Ворогів у лісі не бачили, але курява свідчила, що вони промчали тут. Проїхавши ліс наскрізь, побачили на узліссі, як горить попереду село Голобков, люди, реманент, вози і свійські тварини стояли перед ними на дорозі, а полум’я вже звивалося поверх дерев’яних хат. Одолен під’їхав до людей і гукнув:

— Покажіть дорогу навколо села!

Кілька голосів відповіли, але годі було розібрати, що вони кажуть.

— Нехай відповість хтось один, он той сивий чоловік у синьому одязі! — вимагав Одолен.

— Дороги навколо села немає, — пояснив старий дід. — Усі дороги ведуть із лук та полів у хати.

— Та бодай тверду землю під ногами, тверду землю без дороги! — кричав Одолен.

— Я покажу! Я покажу! — гукнуло кілька голосів.

— П’ять вершників їдуть за кожним, хто зголосився, а коли знайдете дорогу для всього загону, повертайтеся і показуйте.

Вершники поділились і пішли за провідниками.

Сам Одолен їхав зі старим і ще чотирма своїми вершниками праворуч навколо села. Там були переважно болотисті луки, а якщо де й траплявся твердий ґрунт, то одразу й закінчувався, а з поведінки старого було видно, що він сам не знає, який ґрунт потрібний вершникам. Єдиний напрям, який він нарешті обрав, був довгою дугою. Одолен повернув назад, повернулися й решта вершників, і кожен розповів, як він намагався знайти шлях, і кожен сказав, що можна було б пробратися.

— Можна було б пробратися, — погодився Одолен, — я й сам це бачив і можу повести вас, але, браття, друзі, бойові побратими, ті теж уже пробралися. Минуло вже більше години, як ми приїхали сюди, це видно з того, як догорає дерево. Якщо кожні чверть години ми скорочуватимемо відстань від ворогів на тисячу ліктів, ми їх наздоженемо за п’ять годин і будемо в якійсь ущелині над річкою або неподалік від їхнього табору. Догляньте коней, поїжте, спочиньте, і ми повертаємось.

Вершники завели коней у затінок під дерева і виконували наказ Одолена.

Вітіко дививсь у вогонь, і не казав ані слова. Потім дав Якобу перев’язати свою рану, що була незначною.

Коли люди та коні покріпились, Одолен звелів прийти старості села і сказав йому, що він порадить великому князеві виявити ласку до бідолашних селян, потім загін почав повертатися.

На місці битви вони вже нікого не побачили.

Уночі прибули до табору великого князя.

Одолен пішов до нього й розповів про події. Потім провідав поранених і запитав про полеглих.

Після Одолена в намет до великого князя пішов Вітіко і сказав:

— Високий пане! Ти знаєш, що сталося. Я передаю тобі свій меч із зображенням святого Петра, я покладався на цю зброю. Я прошу тебе судити мене після того, як вирішиться твоя справа. А коли буде битва, то у своїй ласкавості даси мені мій меч, щоб я бився ним, як і раніше. Потім я знову віддам його тобі.

— Вітіко, — мовив князь, — тримай меч при собі й користуйся ним. А перед судом я тебе поставлю.

— Слухаюсь, високий пане, — вклонився Вітіко. Вийшов із намету й пішов до поранених.

Поки це все діялось, ситуація в Празі була така, як і протягом багатьох попередніх днів. Катапульти й далі обстрілювали мури, оборона тривала. Людей у місті меншало, та й під містом їх ставало менше. Мури вже мали великі пошкодження, ворожі метальні пристрої були вже не такі потужні, та й на мурах теж.

П’ятого дня місяця червня до міста приступило так багато ворогів, що на мурах здавалося, ніби у ворожому таборі вже не лишилося жодного чоловіка. Катапульти ворогів стріляли потужніше, ніж доти. Вороги підтягли пристрої та механізми ближче до міста, хоча там їх не прикривали щити, і невідступно порались коло них. Дипольд посилав у ворогів, що тільки міг: стріли, дротики та каміння. Морави змінили свої запалювальні знаряддя. Якщо раніше вони кидали запалені предмети в оборонців на мурах, то тепер високою дугою пустили вогненну стрілу на міські будівлі. За першою стрілою було ще багато інших, потім у повітря полетіли вогненні кулі. На найслабшому місці муру вороги намагалися видертись угору. Загони Дипольда ринулись обороняти. Вже вечоріло, як загорілась церква Святого Віта. Дзвонар спустив велику корогву князя Владислава і врятував її, занісши Дипольду. Потім полум’я охопило всю покрівлю і яскравим стовпом знялося до неба. Майже одночасно загорілися монастир і церква Святого Георгія, вогненні омахи лизали повітря.

Люди на мурах обернулись обличчям до пожеж і немов заціпеніли.

Аж тут Дімут вискочила під стрілами на високе місце на мурі, підняла вгору закривавлену руку з мечем і закричала:

— Уже йде рятівник, іде рятівник, ворог знає про це й подає нам сигнал! У шаленстві розпачу та помсти він узявся за святині! Наші святині не втрачені, ми знову відбудуємо їх, вони стануть ще гарніші, ніж були, а коли їх освятять архієпископи, знову даватимуть поміч і милість, а ті, хто вчинив таке блюзнірство над ними, лежатимуть із вирваним волоссям і голими руками простерті на землі й благатимуть небо про милосердя, щоб воно не карало так суворо! Іде рятівник, іде рятівник!

Дімут радісно махнула мечем над головою, і сотні людей закричали:

— Іде рятівник! Іде рятівник!

Дімут спустилася, і дві стріли застрягли в її панцері, третя стирчала в лівій долоні.

Той крик поширився вздовж мурів.

Невдовзі люди побачили єпископа Оттона, що зі своїми священиками, ставши як під час церковної ходи, переносив святі клейноди з церкви Святого Віта до церкви Святої Діви Марії.

Оборонці закричали:

— Випустіть нас за мури! Випустіть нас за мури!

— Ми підемо за мури з князем, а тепер бороніть їх! — відповів Дипольд.

Оборонці стали ще завзятіше відбиватись від ворога, а Дипольд звелів підняти малинову корогву князя Владислава на високому гладенькому дереві.

Тепер усі у місті, хто мав руки, робили одне. Люди кидали у ворогів, що рвались до міста, не тільки знаряддя війни, як-от стріли, колоди, дерев’яні оцупки, каміння, бочечки з киплячою олією та ядучими рідинами, смолу, розжарені метали, вогненні стріли та кулі, не тільки те, що прилітало від ворогів і годилося, щоб пустити тепер по них, а хапали все, що можна було схопити чи відірвати: уламки мурів, будівельне каміння, сходинки, шматки конструкцій і решіток, ринви, колодязні труби — і жбурляли у ворогів.

А ті не полишали своїх спроб удертися в місто.

Нарешті настали пізні сутінки тієї пори року, і вороги відступили від мурів, пішли назад, щораз далі назад і припинили метати каміння й пускати стріли. Припинили і оборону, і одну годину було так тихо, наче нічого не відбувалося, і тільки здіймалися вгору відсвіти полум’я, що вже не гуготіло, а помалу вщухало.

Єпископ Оттон зі своїми священиками прочитав просто неба подячну молитву. Потім пішов до церкви Святої Діви Марії і молився ще й там, разом із ним молилися й воїни.

Тепер можна було подбати нарешті про поранених і полеглих. Загинуло багато людей, не тільки воїнів, а й жителів міста. Знайшли свою смерть Доброміл, шляхетний чоловік зі сходу країни, і Дед із півдня.

Княгиня пішла до згарища церкви Святого Віта й запитала, що пощастило врятувати зі святощів і важливого церковного начиння. Ті, хто намагався врятувати церкву й погасити полум’я, відповіли, що багато предметів пощастило одразу швидко винести, їх занесли в різні місця, тож тепер годі сказати, що врятоване, а що пожер вогонь.

Згодом уже можна було пошукати спочинку, що став можливим за умов безпеки.

Коротка ніч невдовзі й минула.

Коли заясніла перша ранкова зоря, оборонці роззиралися на всі боки. А коли нарешті розвидніло, побачили, що ворожий табір безлюдний, і що всюди, і близько, і далеко від міста, і в передмістях немає ні душі. Не видно було ані ворогів, ані рятівників. У ворожому таборі стояли катапульти, ряди наметів, скрізь валялося військове спорядження та інші знаряддя.

Оборонці на мурах зняли переможний крик, люди в місті відповіли їм, а потім і в передмістях, тож можна було чути, як голоси линуть згори донизу і знизу вгору.

Прийшли розвідники й повідомили, що вороги пішли.

Забамкали дзвони церкви Святої Діви Марії, дзвони церкви в Тині, долинув бамкіт і з передмість, забамкали дзвони церкви у Вишеградському замку, і в усіх церквах правили урочисті молебні.

Фабіан, вишеградський жупан, прислав вісників до Дипольда, які повідомили, що княжий замок неушкоджений.

Потім пролунав заклик виходити за мури і грабувати ворожий табір. Дипольд заборонив, наказав пильнувати брами та мури і знову послав розвідників.

Оборонці тепер показували одне одному перед мурами місця, де точилася боротьба, де стояли кляті катапульти і що ще виробляли вороги.

Дехто таки подався у ворожий табір, але Дипольд звелів метнути кілька каменюк, тож ті люди й розбіглися.

Розвідники повернулися і сказали, що вороже військо поквапним маршем відступає в Моравію. Дипольд відчинив тепер браму Мостової башти.

О другій годині пополудні з заходу сипонули до міста вершники з малиновими прапорцями на списах. Прискакали й повідомили, що князь Владислав увечері цього дня прибуде з військом до Праги, а за ним іде король Конрад із величезним військом і прибуде завтра. Вороги на той час будуть за день їзди від Праги й розпорошаться.

Дипольд звелів розповісти про ці новини всім воїнам, а княгиня сказала, що оприлюднить їх у місті та передмістях. Дипольд послав людей охороняти покинутий ворожий табір.

Пополудні шлях після гори Петржин уже заполонили люди.

Надвечір, коли сонце ще не встигло зачервонити гору Петржин, люди побачили в його призахідному сяєві полиски незліченних списів. Вони гойдались угору і вниз, наче їх несли вершники, наближалися, а потім люди добачили блакитний загін і малинові прапорці, а посередині — велику малинову корогву. То було військо Владислава, великого князя Богемії і Моравії.

Крик, від якого сколихнулося повітря, знявся десь далеко по той бік гори Петржин і долинув до всіх людей у місті. Велика малинова корогва на мурах міста тепер зметнулася вгору аж до краю флагштока.

Князь Владислав зі своїми воїнами їхав дуже повільно по дорозі вздовж Влтави поміж людськими юрбами аж до самої Праги. Його меч був у піхвах, голова непокрита. Тільки русяве волосся прикрашало голову та чоло. Знову забамкали всі дзвони в місті та передмістях. Поряд із князем їхав у гарному обладунку єпископ Здик, потім Велислав у гарному вборі, Одолен у лискучому кольчужному панцері, Вітіко, навдивовижу ошатний, два двірські капелани в обладунках, жупани, владики та інші проводирі. Чеське військо супроводило багато молодих німців. Вольфґанґ з Ортау з трьома своїми друзями трималися коло Вітіко, Рудольф фон Берґгайм із трьома друзями — коло Велислава, Ганс фон Верте з п’ятьма друзями — коло Одолена, а також Адальберт фон дер Ау, Верінгарт фон Гохгайм і молодий граф Генріх фон Рінек. Коли князь уже під’їздив до міста, гарно вбрані хлопчики та дівчатка кидали на шлях квітки та гілочки, а народ кидав зелені пагони та вінки, співав пісень.

Перед Мостовою баштою князя чекали Оттон, єпископ Празький, зі своїми священиками, священиками передмість і черницями з монастиря Святого Георгія, старший священик Вишеградського замку зі своїми священиками, абати зі своїми священиками і двірські достойники.

Владислав, доїхавши до єпископа, спішився. Єпископ привітав його, благословивши, а потім він, священики і черниці проказали слова привітання. Владислав відповів молитвою, прочитавши її церковнослов’янською мовою, потім привітав єпископа й поцілував його в чоло. Потім знову сів верхи й поїхав угору до міста в супроводі всіх, хто був коло брами, і свого війська.

Під'їхавши до згарища церкви Святого Віта, князь знову спішився, став навколішки й проказав молитву. Потім поїхав до церкви Святої Діви Марії і там теж ставав навколішки й молився.

Згодом князь поїхав до міських мурів, де стояли всі воїни, що боронили місто. Під’їхавши ближче, він спішився, підійшов до дерева, на якому майоріла велика корогва, торкнувся гладенького стовбура й крикнув:

— Тепер знову починається моя влада і провід над усіма, хто в Празі!

Потім князь обернувся до тих, хто стояв поряд із корогвою. Там були Дипольд, начальник оборони, всі військові проводирі, позаду них їхні заступники, а ще далі воїни. Княгиня стояла поміж військових проводирів.

Владислав звелів подати коня.

Коня підвели, він сів верхи і зупинився навпроти оборонців. Дістав меча з піхов і почав вітати ним.

Спершу привітав Дипольда, низько опустивши меч, потім старого Болеміла, що стояв там випроставшись, старого Вшебора і старого Преду, потім Любомира і Дівіша, військових проводирів, княгиню Ґертруду і Дімут, що стояла поряд із нею, а згодом і всіх менших військових проводирів.

Ті, кого привітали, мечем дякували князю. '

Потім князь, широко махнувши мечем, привітав усе військо оборонців. Зрештою, тримаючи меч у правій руці, звернувся до всіх зі словом:

— Люди, друзі, брати й бойові товариші! Нехай Господь привітає вас! Ми знову разом. Господь усе змінив. Немає вже ворогів перед містом і в країні, скінчилася війна. Хвала, слава і честь усім, хто посприяв цьому! Ви з мужністю героїв захистили це місто і з серцем лицарів витримували облогу. Хвала і подяка вам усім! Хвала і подяка тим, хто вже не може чути ні хвали, ні подяки, бо спіткався зі смертю славного воїна, хвала і подяка тим, хто має на тілі рани, зазнавши їх у боротьбі за право; хвала і подяка шляхетному князю Собеславу, що зміцнив ці мури так, що сьогодні вони допомогли оборонити місто; хвала і подяка всім попередникам, хто дбав про захист княжого престолу; хвала і подяка тим, хто прийшов до мене з усієї країни і так збільшив силу, що вороги втекли перед нею; хвала і подяка тим, хто позбавив ворога мужності, а найбільша хвала і найбільша подяка тому, без кого це все було б марним: великому, справедливому і всемогутньому Богові. Ви вже дякували йому, я також дякував, а разом ми подякуємо йому завтра, тільки-но розвидниться. Завтра приїде король Конрад, прийміть його як гостя, а не як помічника, бо немає вже битви. Він буде присутній на церковних святах, а потім повернеться у свою країну. А тепер ще раз: вітання і подяка. Сьогодні ввечері я запрошую всіх проводирів, і старших, і молодших, на вечерю в замок. Альберо, архієпископ Трірський, має вино, а король Конрад привіз до міста все потрібне. Поділіть його між воїнами на валах і людьми в місті, які відчувають нужду. Після церковного свята приходьте завтра в замкову залу, там ми коротенько порадимось про винагороду за всі зусилля. Я йду тепер додому, проведіть мене, якщо це вам до вподоби, і кажу втретє: вітання і подяка!

— Вітання і подяка! — одностайно проревіли воїни, гримнувши мечами.

Князь уклав меч у піхви, повернув коня й поїхав зі своїм почтом до замку. Обидва війська супроводили його, де було місце для цього.

Доїхавши до княжого двору, побачили, що на брамі висять квіткові гірлянди, а попереду юрби стоять гарно вбрані дівчата у віночках та з букетами квітів, землю вкривають трава, листя і квіти. Одна дівчина проказала князю Владиславу слова привітання й подала йому букет. Князь узяв букет і подякував.

Потім усі дівчата співали вітальну пісню, і князь подякував за неї.

Коли запанувала тиша, князь спішився, підійшов до княгині, взяв її за руку, поцілував у чоло й заговорив:

— Ясновельможна й вельми кохана пані! На мурах я привітав тебе як військового проводиря, а тепер вітаю як княгиню. Я веду тебе з бойовища в твій дім, і дяка тобі за все, що під твоїм проводом зробила жіноча стать.

Потім князь обернувся до Дипольда, обняв його й мовив:

— Вітання тобі, мій любий брате, заходь під мій дах!

— Вітання тобі! — сказав далі князь Болемілу й потис йому праву руку.

Далі князь подавав руку єпископу і абатам, Дівішу, Любомиру і багатьом іншим людям.

— Вітання тобі, дівчино! — звернувся він до Дімут. — Ти не менш смілива, ніж гарна, ми твої боржники, і Ровно не каратиме тебе тяжко.

Проводирі княжого війська підійшли до оборонців міста, тиснули їм руки, вітали їх.

— Ти прекрасний воїн, — хвалив Велислав Дімут, — ти навіть ворожі стріли хапала руками?

— Завдяки диву одного святого, якого я не знаю, — відказала Дімут, — одна стріла, не поранивши, застряла мені між кольчугою і рукавом мого одягу, і я зберегла її.

— Якби я був найвищим паном у цій державі, — всміхнувся Велислав, — я б просив тебе дати мені ту стрілу.

— Навіть якби ти був найвищим паном у цій державі, — засміялася Дімут, — я б її тобі не віддала!

Князь тим часом у супроводі брата Дипольда, військових проводирів, двірських достойників і дам повів княгиню до княжого замку

Дівчата знову заспівали пісню, яка була найлюбіша їм, та князя вже не було поміж них. Невдовзі долучився чийсь голос із юрби простолюду, потім другий, третій, і нарешті і воїни, і народ співали пісню, яку знали й любили в усій Богемії.

Коли пісня скінчилися, всі трохи зачекали, а потім проспівали її ще раз. Лише тоді люди почали розходитись у різні боки. Загони князя Владислава повели по мосту в праве передмістя, де вони розташувались табором на великій ярмарковій площі між передмістям і Вишеградським замком. Люди Дипольда розповіли їм, скількох воїнів треба поставити на чати і в спостережні вежі, решта мали піти на місця відпочинку.

Воїни Владислава прибули на велику ярмаркову площу й почали ставати табором, натомість Вітіко з Ламбертом, Авґустином, Урбаном, своїм слугою Якобом і в супроводі Вольфґанґа з Ортау та його трьох друзів помчали звідти до лісових людей. Вони ще й досі стояли табором на валу, де захищали міські мури. Побачивши, що до них скачуть вершники, лісові люди зібралися докупи, ті, хто вже лежав, попідводились, і воїни, які на горі Високій обрали Вітіко за свого проводиря, та всі інші, що походили з Лісового краю, одностайно вигукнули привітання.

Вітіко відповів їм, сидячи верхи:

— Люди, я вітаю всіх вас від щирого серця! Вашу батьківщину обвіває гілля сосон, ялиць і ялин, або закутує шелестом гілля буків і кленів із тих мільйонів дерев, які ростуть там, де молода Влтава тече з заходу на схід! Я знаю, що ми належимо до іншого роду, ніж люди на відкритих рівнинах. Ми суворі та бідні, але маємо добре серце і незламну вірність. Думаю, лісові люди міцно тримались одне одного. А надто тепло я вітаю тих, хто мене, ще молодого воїна, обрав своїм проводирем. Я знову з вами!

Скінчивши привітання, Вітіко спішився, його товариші теж, і всі підступили до лісових людей.

Надійшли туди й Ровно, Діт та Озел, Герман і багато інших людей.

— Тож ви ще й досі між мурованим камінням, — казав Вітіко, — а ми тим часом їхали верхи по широкій зеленій країні, а потім назад по широкій зеленій країні. Ви виконали тяжку роботу, хоч вам і не довелося витримувати незмірне.

— Можна було терпіти, — мовив стельмах Стефан. — Вітання тобі, Вітіко.

— Вітаємо! — крикнув Адам.

— Вітаємо! — озвався і Пауль Йоахим.

— Я теж тебе, вітаю, Вітіко, — привітався ткач Христ Северин. — Вольфґанґу каменем розтрощило голову. Він не мав ані дружини, ані дітей, і мати плакатиме за ним. А коли ми запалювали велику катапульту, дужому Симонові з Реутової вирубки розчахнули надвоє череп. Озела поранили аж двічі.

— Не так ті рани, як крові багато витекло, — додав Озел, — і вже гояться.

— Група з Ветржні поранили аж тричі, — розповідав далі Христ Северин, — Вольф із Вімперка мав одну рану і Браніш із Ровни — одну. Ковалеві прив’язали мотузкою ліву руку до тулуба, бо він звихнув її. Матіасу, коли ми вночі робили вилазку на болотисту луку, стрілою прострелили вухо, Захарії стріла пробила праву руку, рана вже гоїться, а Мазу Альбрехту колода зірвала все м’ясо з грудей, ребер, щоправда, не пробила, і він буде здоровий. Ми добряче змінилися і маємо тепер рубці та синці.

Потім слово взяв коваль Петер Лауренц:

— Вітіко, ти привіз Урбана здоровим, це добре, і тепер, як ви вже повернулись, він вправно сидить на коні. Але йому ще багато треба вчитися. І поглянь, Вітіко, яку гарну велику катапульту ми маємо. Камені, що їх насилу п’ятеро чоловік піднімали, ми з допомогою лебідки жбурляли на покрівлі їхніх дерев’яних хаток, які вони присунули для захисту, і то так, наче я кидав камінчик у сову. Ми б могли ще трохи протримати місто, аж поки вони все зруйнували б і спалили б, як церкви Святого Віта і Святого Георгія.

— Ви воювали, а ми на ні яку битву не натрапили, — заздрив своїм людям Вітіко.

— Бо вони втекли звідси перед новим військом, — відповів коваль. — Князь, напевне, все-таки дасть нам що-небудь із того добра, що лишилося в таборі, який тепер охороняють, а завтра, сказав він, приїде король Конрад і ми побачимо і короля, і його лицарів.

— А я нічого не міг робити, — нарікав Том Йоганнес.

— Ти надихав людей, — втішив його Вітіко.

Урбан протиснувся наперед і розповідав про стріли з гусячими перами, ніж і сурдут зі зборками, які він привіз і які ще лежали спаковані. Розповідали про своє і Ламберт з Авґустином.

Вітіко обернувся до Ровна:

— Вибач, шановний владико, що я спершу привітав людей, які належать мені. Тепер я до тебе звертаю дружнє вітання і подяку за те, що ти командував ними. Будь ласкавий дослухатись до мого прохання і прийняти меч, який я тобі привіз із доброї нюрнберзької зброярні. Думаю, всі люди тут охоче виконували свої обов’язки.

— Лісові люди завзято воювали й були вірні, — запевнив Ровно. — Вітаю тебе, Вітіко, я з радістю приймаю твій подарунок і віддаю тобі з деякими ушкодженнями твоїх людей назад. Вольфґанґа з Плани і дужого Симона з Реутової вирубки я повернути вже не зможу. На своєму місці вони зробили досить, а Симон відплатив ворогам ще до того, як вони вбили його.

— Ми будемо втішати й підтримувати матір Вольфґанґа в Плані, — пообіцяв Вітіко. — А Симона мені шкода, він мав вірне серце. Він має родичів?

— Люди з Черної кажуть, — відповів Ровно, — що в нього є батько, мати і брат, що замість старих обробляє поля.

— Господь винагородить його, він покликав його, — мовив Вітіко, — а його рідні ми допоможемо всім, чим зможемо.

— У місті мало що можна робити, коли треба тільки оборонятись, — розповідав Ровно, — але його збереженню ми таки посприяли.

— Посприяли, і це визнають, — запевнив Вітіко.

— Вітіко, ми знову належимо тобі! — дзвінким голосом гукнув тесля Давид.

— Тобі! — повторив Філіп.

— Тобі! — крикнули численні голоси.

— Тобі! — гукнули геть усі.

— Ми належимо йому, — розповідав коваль, — бо він повернувся, як ми й казали, ми належимо йому, поки триватиме ця війна.

— Друзі й бойові товариші, війна скінчилася, — заявив Вітіко. — Ворога вже немає, великий князь має землі і княжий престол, і ми можемо йти додому. Але він казав, що хоче ще поговорити з нами.

— Якщо князь хоче поговорити з нами, ми ще почекаємо, — кивнув головою коваль.

— А тепер бувайте здорові, — побажав Вітіко, — а я, Урбан, Авґустин, Ламберт і Якоб ще належимо до людей князя, тож нам треба йти. Завтра і в наступні дні вже буде по-іншому. Сьогодні до вас ще принесуть наїдки і трунки, з радістю насолоджуйтесь ними і пам’ятайте про нас.

— Ми пам’ятаємо вас! — запевнили люди.

— Вітіко, як гарно ти вбраний! — у захваті мовив скрипаль Том Йоганнес.

— Бідолахо, я й тобі привіз камзол із Нюрнберґа, — втішив його Вітіко, — і влітку, коли не накинеш нічого зверху, він далеко сяятиме в лісі!

— Це добре, — всміхнувся Том Йоганнес, — але якби ще й скрипка знову була!

— Буде, і ще й гратиме, звичайно, ще гратиме, ти, сором’язливий! — засміявся Вітіко. — А тепер покріпляйтеся, — казав він далі, — спіть міцно вночі, а завтра я знову прийду до вас. Бувай здоровий, Ровне, і ти, Озеле, і всі решта. А тепер, мої дорожні товариші, сідаймо верхи і їдьмо до нашого загону.

— Лісові люди, прийміть ще й німецьке вітання і німецьку похвалу за ваші звитяги! — крикнув Вольфґанґ з Ортау.

— Дякуємо вам! — відповів Ровно. — Навідайте нас коли-небудь у Лісовому краї й погостюйте в нашому домі.

— Авжеж, — загукали численні голоси, — приїжджайте до нас, і ми дякуємо вам за похвалу!

— Хтозна, що воно станеться, — сказав Вольфґанґ з Ортау, — і чи ми справді не приїдемо коли-небудь на батьківщину Вітіко.

— Тоді ви будете в нас, як у себе вдома! — пообіцяв Вітіко.

— Дякуємо, Вітіко! — відповів Вольфґанґ з Ортау.

— Тоді вам доведеться ходити від одного до другого, — додав Ровно.

— Та ще й до мене в Дуб! — докинув Озел.

— І до мене у Ветржню! — додав Діт.

— І в Гору! — крикнув Вітислав.

— І в Затес! — похопився Герман.

— І в Суш! — загорлав Вольф.

— Гаразд, люди, — промовив Вольфґанґ з Ортау, — ми приїдемо. На добраніч, завтра ми знову завітаємо до вас.

Вітіко зі своїми людьми посідали верхи й поїхали з німецьким супроводом у табір на великий ярмарковій площі. Там поряд із наметом Вітіко поставили ще гарніший і просторіший для Вольфґанґа і його друзів. Вітіко завів їх у той намет.

Прийшов слуга Раймунд, якого Вітіко лишав був у Празі, а тепер він хотів бути вночі коло Вітіко.

У таборі приготували страви на вечерю, оборонцям міста та іншим людям у місті теж понесли наїдки та напої, а в княжому замку дали обіцяну святкову вечерю.

Другого дня просто неба на великій площі перед княжим престолом відправили врочисту подячну церковну службу. На відправу прийшли князь, княгиня, військові проводирі, двірські достойники, почет і всі воїни, крім вартових, отже, зійшлося дуже багато людей. Після подяки прочитали заупокійні молитви за полеглих.

Потім князь, княгиня, єпископи, абати, багато священиків і військові проводирі пішли провідувати поранених і хворих. Владислав звелів скласти список усіх, хто отримав рану і хто загинув. Згодом усі зібралися на раду в залі княжого замку.

Після ради воїни, які супроводили князя Владислава по дорозі на Нюрнберґ і належали до війська, яке воювало на горі Високій, знову повернулися до своїх загонів.

Вітіко пішов до лісових людей і звелів поставити намети для своїх німецьких друзів і для себе та своїх слуг. Ламберт, Авґустин і Урбан пішли на свої місця, а княжих коней відвели в їхню стайню.

Аж тепер прийшов Генріх, брат князя Владислава, з помічним загоном із Будишинської землі. Їм виділили місце навпроти села Бубен неподалік від покинутого ворожого табору.

Коли сонце було вже опівдні, вартові повідомили, що надходить військо короля Конрада.

Великі юрби людей поставали вздовж дороги, на мосту та в інших місцях, щоб дивитись, як воно йтиме.

Невдовзі військо показалося на дорозі вздовж Влтави. Всі люди і всі речі, що були обабіч дороги, і навіть ті, що були трохи далі, чагарники на горі Петржин і скелі навпроти замку, заясніли від сяєва зброї та обладунків. На чолі війська їхав король Конрад. Він був у золотому обладунку та золотому шоломі. З-під шолома на чолі видніло русяве волосся, а сині очі приязно поглядали навколо. Оскільки ходила чутка, що король такий могутній, як перший лицар свого війська, всі очі прикипіли до нього. За королем їхали ступою архієпископи, єпископи, абати, двірські достойники, герцоги, графи, лицарі, пани, настоятелі монастирів і голови міських управ. На обладунках і на щитах часто були зображені схрещені листки та гілки, постаті і знаки з золота, срібла та самоцвітів. Горностаєве та інше хутро правило за кайму і крайки. Далі їхали воїни, здебільшого в світлому вбранні та обладунках, наприкінці — обоз. Люди вітали короля вигуками, кидали йому квіти і пагони.

Король виїхав на міст, а там верхи на огирях його вже чекали князь Владислав, княгиня Ґертруда, Дипольд і Генріх, князеві брати, крім того, єпископи Оттон і Здик, абати і священики, двірські достойники і військові проводирі. Вони привітали короля та його почет і провели їх через міст. До війська короля приєдналося військо оборонців міста і військо, яке Генріх привів із Будишинської землі. Воїни довгими колонами переходили міст через Влтаву. Пройшли крізь праве передмістя аж до ярмаркової площі між передмістям і Вишеградським замком. Там до них приєдналися ще й воїни, які стали табором учора. Перед передмістям Вишеграду військо зупинилося, і князь та його люди провели короля з його достойниками через передмістя до брами Панкратія в замок. Перед брамою стояв старший священик Гуґо і диякон та дяк у пишних церковних ризах, які дісталися їм із ласки святого отця в Римі, стояли там благочинний, наставник, сторож та решта священиків, поряд із ними стояв сивий жупан Фабіан, що був окружним суддею, камергер, управитель, єгермейстер та інші жупні достойники, позаду них видніли церковні слуги і слуги жупи.

Старший священик жестами і словами поблагословив короля і його достойників.

Король перехрестився, відповів словами благословення, а потім заговорив:

— Ми, ваша святосте, превелебний пане, будемо набридати вам своїми проханнями і молитвами.

— Господь вислухає молитву, яку ти, високий пане, прочитаєш у нашій церкві, — відповів старший священик, — і наш дім — це твій дім.

— Я гість мого шваґра, і відвідую ще й ваш дім, — мовив король.

— Наш дім — це дім великого князя, бо тут усе належить йому, — відповів старший священик. — Цю церкву заснував перший Борживой, король Вратислав збільшив її, привізши для цього дванадцять кошиків каміння, і лише князь Собеслав надав їй блиску. Все, що ми тут маємо: податок, право перевозу, житла, плугове — нам надали князі. Нехай і твої пани матимуть нагоду скористатися нашою гостинністю.

Потім говорив вишеградський жупан Фабіан:

— Завдяки милості князя я твій господар, високий пане, і вся жупна управа — від цієї зали аж до одягальні — твоя власність.

— Я буду, як і мої попередники, — промовив князь. — Збільшуватиму прибутки цієї церкви, бо вона служить добрим намірам. А тепер, пане, ходімо вже в дім.

— Тож ми йдемо до замку, — проказав король, — що в прадавні часи мав славу великої святині.

— Він був святим, коли ще стояв у лісі і в ньому панували поганські князі, і став ще святішим, коли тут з’явилися християнські церкви. Тут жили король Вратислав і князь Собеслав, і майбутні князі теж тут житимуть, — розповідав Гуґо.

Король і всі, що були навколо, поїхали до замку. Там спішилися, і король пішов до церкви Святих Петра, Павла і Климента. Король дививсь, як вона збудована.

— Бачиш, пане, корона на стіні важить дванадцять марок золота і вісімдесят марок срібла, — пояснював Гуґо. — Її звелів виготовити князь Собеслав. У церкві ти побачиш підлогу з лискучим камінням, золоті та срібні хрести і неоціненні покрови на вівтарях, а також гарні галереї на стінах. Це все спорудив Собеслав.

— Я чув про цю споруду, — мовив король Конрад, — і тепер радію, що можу бачити її на власні очі і, навіть якщо прадавньої церковки Борживоя вже немає, помолимося тут.

— Церковка Борживоя, — розповідав Гуґо, — на місці якої стоїть ця блискуча споруда, була святою: Кирило три роки зберігав у ній тіло святого Климента, перше ніж повіз його в Рим.

— Так каже священна історія, — підтвердив король.

Потім усі зайшли до церкви. Підходили до золотих і срібних хрестів, гарних вівтарних покровів і галерей над головним вівтарем.

Там король став навколішки, всі інші теж стали навколішки і проказали коротку молитву. Потім розглядали церкву.

Далі пішли до церкви Святої Магдалини, потім до церкви Святого Мартина, там теж молилися і розглядали споруди.

Потім король провідав могили князів Вратислава і Собеслава, княгинь Сватави і Адельгайди.

Згодом у коморі княжого двору оглядав личаки князя Пржемисла. Звідти пішов до великої зали.

— У цій залі, — розповідав Гуґо, — відбувалися з’їзди і справляли державні свята, саме тут обрано нашого високого великого князя Владислава. Дванадцять років тому в цій залі в князя Собеслава зібралося три тисячі чоловік.

— Тут, — сказав король, — я, ясновельможний князю, попрощаюся з вами й піду до свого покою. Решту цього замку, куди ти запросив мене, я огляну зі своїми людьми коли-небудь сам.

Король пішов до свого покою, князь попрощався з ним і поїхав зі своїми людьми назад до Празького замку. Позаду нього їхали духовні і світські князі.

Військо короля Конрада прибуло на поле перед Вишеградським замком і розташувало там табір. Решта воїнів порозходились по своїх місцях.

Надвечір король Конрад, а також Генріх, маркграф Австрійський, і Оттон, єпископ Фрайзінзький, поїхали зі своїми почтами до Празького замку. Там король звернувся до княгині Ґертруди з наступними словами:

— Вітання тобі, люба сестро, в твоєму домі! Я мав би привезти тобі стріли, списи, мечі та обладунки замість перлин, які тримаю в руці для тебе. Коли бачиш тебе в блискучому вбранні серед твоїх дам, то годі повірити тому, що люди розповідають про тебе. Я надолужу свій недогляд гарним обладунком на згадку про минулі дні. Моя дружина Ґертруда також посилає тобі вітання, а інша Ґертруда, що невдовзі стане твоєю шваґровою, обрала іншого посланця, щоб передати тобі вітання.

— Я привіз його, — озвався Генріх, маркграф Австрійський, — і привіз запрошення зустрітися з нею. На цьому святі три споріднені Ґертруди сидітимуть в одній залі.

— Я з радістю приймаю всі вітання й запрошення, — відповіла Ґертруда.

— Я теж приїхав сюди зі своїми двома братами, — заговорив Оттон, єпископ Фрайзінзький, — щоб привітати свою любу Ґертруду. Ми хотіли воювати, а натрапили тільки на свята. Господь повів нас, і молитва нашої побожної матері на Каленберґу супроводила нас.

— Вона, звісно, молилася, і її молитву варто послухати, — мовила Ґертруда. — І ти, що так любиш матір, не забудеш її.

— Якщо я не забуваю, — сказав Оттон, — то тільки завдяки своєму служінню, і я намагатимусь, щоб воно подобалося й матері.

Як настала ніч, гості поїхали назад у Вишеградський замок.

Вітіко передав того дня Ровну меч, привезений із Нюрнберґа, й поділив між лісовими людьми подарунки, придбані там для них.

Король гостював у Празі три дні. Протягом тих днів відбувалися церковні та інші свята, владики засвідчували свою гостинність. Привезли дорогу рибу й готували вишукані страви, князь Владислав частував вином із виноградників на Ельбі, а також вином, яке пани привезли з Рейну та Неккару. Влаштовували турніри, й німецькі лицарі показували, як вони вправно володіють зброєю та кіньми, чеські пани показували їм свої місцеві традиційні ігри. Наїхала незліченна кількість люду, і чеські дівчата демонстрували чужоземним воїнам красу своїх народних убрань та облич. Нагодились і лісові люди, й показували, як вони вміють бігати, боротись і стрибати, а коваль із Плани навіть набрався духу заявити, що жоден чоловік не підняв би такого важкого каменя, як він. Всі давали і приймали подарунки.

Розвідники повідомили, що вороги справді порозходились додому.

Четвертого дня німецьке військо розтяглось на шляху від Петржина до Влтави, по якому й прийшло до Праги.

Тепер князь Владислав подався в покинутий ворожий табір. Якщо було щось вартісне, його поділили. Придатні катапульти взяли до державного арсеналу. Дерево споруд та укріплень роздали бідним людям. Поранених, яких знайшли там, перевезли в празькі передмістя для кращого піклування про них, а похапцем похованих полеглих присипали зверху додатковим шаром землі. Священики прочитали над ними заупокійні молитви. Судячи з речей, знайдених у таборі та на бойовищі, в останній битві були змушені брати участь геть усі, хто був спроможний: робітники, чашники, крамарі, лахмітники, обозні й навіть жінки.

Потім Владислав почав розрівнювати землю й повідомив, що всі, хто мав ділянки на території табору, повинні заявити і отримати відшкодування.

Поки це все діялось, князь скликав раду, як треба відбудувати церкви Святого Віта і Святого Георгія, як відновити і ще більше зміцнити міські мури, щоб у майбутньому можна було ще ефективніше відбивати штурми.

Князь, священики і радники оглянули церковні руїни й вирішили, що церкви повинні бути ще гарніші та міцніші й мати кам’яні покрівлі.

Потім в усі кутки країни розіслали запрошення майстрам і будівничим, щоб вони прийшли з порадами і допомогою.

Згодом князь Владислав зібрав усіх військових проводирів і поділив між ними землі, золото, срібло, ковані вироби, зброю, коней, одяг, намети, військовий припас і все інше, що могло служити для винагороди і згадки про дні облоги. Крім того, визначив, що треба поділити між рештою воїнів, і підказав, як це зробити найшвидше. Зрештою князь звернувся зі словом:

— Ми дали тільки невеличку винагороду за всі ваші зусилля, як і вирішили на раді вранці після мого повернення до міста. Та це аж ніяк не повна винагорода, а тільки початок винагород, і, якщо вірний чоловік чогось проситиме в мене, мої вуха завжди чутимуть його. Ці подарунки походять із княжого майна, а те майно створене завдяки владі, яку тепер має великий князь. Далі ми вже без допомоги чужинців зосередимо засоби країни для остаточної перемоги над ворогами, і згідно зі звичаями війни існує право, що майно князів має приростати коштом майна ворогів і вірні повинні отримати свою частку. Той, хто в цій війні прийшов до мене й привів своїх людей, може тепер повертатись на свою батьківщину, а в разі потреби — знову допомагати країні. Своїх воїнів я розквартирую у визначених для них місцях. Тож нехай кожен візьме з собою пам’ять про наше теперішнє бойове побратимство і ніхто не йде звідси в поганому настрої.

Після князя заговорив Оттон, єпископ Празький:

— Високий пане, ви обрали мене для відповіді на ваші слова! Ми втягнулися в цю війну з любові до Бога і небесного світла, щоб свята віра, свята релігія і християнська мораль не страждали від крові та збурень; крім того, з любові до країни, щоб уберегти її від тяжкого лиха, а також із любові до тебе, високий пане, щоб ти підтримав своє право. Господь і святі допомогли нам, ми подякували їм, і тепер уже кінець. Якщо ти так великодушно, як і твої попередники, поділив дари, то ми шануємо ці дари і насолоджуємось ними, пам’ятаючи про їхнє походження. Для дальшого заспокоєння країни тобі, князю, не забракне вірності твоїх людей.

— Завжди має діятись правдиве і добре! — докинув Болеміл.

— Правдиве і добре! — крикнули тепер усі воїни.

— Любі панове, перше ніж розійтися, — знову озвався князь, — ми повинні ще оголосити вирок одному провинному. Він чекає надворі й серед радості, яка тепер у країні, готовий вислухати свій вирок. Вирок буде справедливий, і правосуддя утвердиться. Покличте того чоловіка.

Один з воїнів коло дверей зали вийшов і повернувся з Вітіко.

— Заходь, Вітіко, — запросив князь.

Вітіко пішов від дверей зали до місця перед зборами. Він мав на собі шкіряний обладунок, у якому був, коли їхав верхи повз Чинов і в якому виступав у великій залі Вишеградського замку.

— Чи знаєте ви цього чоловіка і чи бачили ви його коли-небудь? — запитав князь.

— Знаємо! — відповів Болеміл.

— Знаємо! — мовив Любомир.

— Знаємо! — сказав Оттон.

— Знаємо! — кивнув Здик.

— Знаємо! — гукнуло багато голосів.

— Одолене, ти бачив учинок цього чоловіка, через який він стоїть отут, тож розкажи правдиво, як усе відбувалося.

Одолен підвівся зі свого місця, що було десь у задньому ряду, й мовив:

— Високий пане! Ми їхали верхи між Пльзенем і селом Голобков. Аж тут нагодився загін ворожих вершників. Серед них були князі Вратислав із Брно, Оттон з Оломоуца і Владислав, син князя Собеслава. Відбулася сутичка. Ми були набагато численніші від них. Ми стояли так, що вони були плечима до нашого табору, а ми були плечима до їхнього табору. Перемога мала бути наша. Вітіко командував значно більшим числом вершників, ніж я. Коли вороги намірилися тікати, Вітіко відвів своїх вершників убік, тож я думав, ніби він хоче обійти ворогів, щоб стати за їхньою спиною й не дати їм утекти. Але він створив вихід у напрямі Праги, вороги розвернули коней і втекли через той вихід у бік Праги. І мої вершники, і вершники Вітіко кричали про зраду, збились у купу, а коли порядок відновили, вороги були вже далеко від нас. Вітіко передав свій провід мені, і я дав наказ рушати в погоню. Вітіко мчав разом із нами як простий воїн. По дорозі ми побачили, як горять дерев’яні хати села Голобков. Ми не могли пробратися крізь пожежу, а коли знайшли обхідний шлях, уже минуло так багато часу, що гнатися за ворогом було марно. Ми розвернулися, Вітіко з нами, а в таборі він пішов до ясновельможного великого князя Владислава.

Одолен сів, і князь наказав:

— Кажи, Вітіко.

Вітіко вклонився князеві й почав пояснювати:

— Я не скоїв військового злочину, коли намагався перешкодити втечі ворогів у бік нашого табору. Я хотів, щоб вони втекли до свого табору, і це мені вдалося. Оскільки три князі під’їхали так близько до нашого табору, я думав, ніби в них, певне, щось важливе в голові. Та, коли вони засвідчили, що в них і в думці немає прагнення скоритися ясновельможному князеві Владиславу, я виснував, що вони, безперечно, не тільки не хотіли, щоб шпигуни та різні чутки позбавляли мужності військо Конрада зі Зноймо, а й самі поїхали поглянути, щоб, повернувшись, збадьорити й підохотити своє військо. Але наш намір полягав у тому, щоб вони самі всупереч своїй волі були змушені принести Конрадові звістку про марність дальшої боротьби, і тому я, щоб не було ніякої затримки, дав їм змогу втекти. Зради я не скоїв, бо інакше був би серед ворогів, я тільки порушив закон війни і завинив перед високим князем і тепер чекаю на кару.

— Ми знаємо, що сталося, — мовив князь. — А тепер, люди, кажіть, чи слід карати Вітіко.

— Вітіко слід карати, але з огляду на свою молодість він поводився мудро, — виснував Здик, єпископ Оломоуцький.

— А що скаже мій брат Дипольд? — запитав князь.

— Нічого не скажу, — відповів Дипольд. — Князі з роду Пржемисла стоять проти нас, ніхто не повинен сказати, ніби мною коли-небудь керувала заздрість.

— А ти, Генріх? — запитав князь.

— Я кажу, як Дипольд.

— А Болеміл? — запитував далі князь.

— Ми казали, — почав Болеміл, — що допомога чужинців у нашій війні — це лихо і що війні треба якнайшвидше покласти край. Війна скінчилася, ворог утік і мечі вже не потрібні. Якщо Господь так подбав про це, що можемо вирішувати ми? Вітіко й діяв у цьому дусі, але покарай його так суворо, як можеш, бо він скористався твоїм правом.

— А що скаже Любомир? — запитав князь.

— Вітіко добрий, мов дитина, — відповів Любомир, — я ставився до нього як до своєї дитини, коли він був у мене, і буду ставитись так, бо ж він ще не батько.

— А Вшебор? — запитав князь.

— Покарай його на свій розсуд, — відповів Вшебор.

— А ти, Дівіше? — мовив князь.

— Покарай його, як вважаєш за потрібне, — відповів Дівіш.

— За своєю мудрістю, — докинув Хотимир.

— А Даниїл? — запитав князь.

— Високий пане, якщо ти звернувся до мене, — відповів священик Даниїл, — то я скажу: я не знаю до ладу війни, але мир Спасителя і його любов до людського роду повинна ширяти над усіма землями.

— А що скаже Велислав? — запитував далі князь.

— Вітіко під Чиновом, — розповідав Велислав, — рішуче обстоював свого коня, тож ми були змушені йти ступою за ним, а тепер рішуче обстоював рідну землю.

— Чи є тут хто-небудь, хто вважає Вітіко за зрадника? — запитав князь.

Не відповів жоден голос.

— Що ж, якщо ви мовчите, — зітхнув князь, — я говоритиму наступним чином: Вітіко, ти на горі Високій зробив велику послугу і після битви служив знову. Коли кілька днів тому військові проводирі зійшлися до цієї зали на раду про винагороди і коли прийшли ще й сьогодні, щоб отримати їх, тебе не було серед них. Ти віддав провід над частиною моїх людей Одолену, а провід над лісовими людьми ще не перейняв. Твоя винагорода у вигляді золота, шат і зброї лежить у моїй скарбниці, а два коні для тебе стоять у моїй стайні. Бери усе. Під Пльзенем ти не поводивсь як зрадник і не думав про те, щоб піти від мене, бо сказав би мені про це, як сказав два роки тому, але ти порушив закон війни і моє право, і тому я караю тебе: проганяю від свого двору доти, доки покличу тебе, і ти заплатиш шістсот динарів до державної скарбниці, а оскільки тобі самому тепер потрібні ті гроші, моя скарбниця позичить тобі динари. А тепер іди.

Вітіко вклонився й вийшов із зали.

— Думаю, кара була не надто сувора, — протягнув князь.

— Ні! Ні! — загукали численні голоси.

— А тепер нам треба поговорити з іще одним воїном, — сказав князь. — Приведіть сюди Дімут, сестру-войовницю владики Ровна.

Двоє молодих княжих лицарів вийшли за двері й невдовзі привели Дімут у супроводі багатьох дівчат. Дімут була в широкій спадній сукні фіалкової барви, підперезана срібним пояском. Чорні коси були зібрані й накриті срібною сіточкою. Дівчина підійшла до князя, і він заговорив:

— Дімут, ми не можемо запропонувати тобі ніякого місця. Воїн, що не є військовим проводирем, повинен стояти перед військовими проводирями, а ти воїн, навіть якщо не маєш на собі бойового обладунку.

— Я стоятиму, пане, — відказала Дімут.

— Дімут, — казав далі князь, — єпископи, священики, князі, пани і лехи в цій залі визнають, що ти поводилася героїчно і заслуговуєш на подяку та подарунки. Ми висловлюємо тобі подяку, а в Празі і країні люди розповідатимуть про твої звитяги. А на подарунки ми бідні. Я дарую тобі один бойовий обладунок, золоту прикрасу, меч, такий самий короткий, як і твій, і білого коня, якого моя княгиня прикрасила сріблом. Твоєму братові я дав землю коло його землі, і ти будеш користуватися нею разом із ним. Я почекаю, поки тебе хто-небудь приведе додому як дружину, а тоді вже подумаю, яку радість вам дати. А тепер ти повинна йти зі своїм братом додому, щоб тебе покарали за зраду, яку ти скоїла щодо фортеці Ровна. Коли спокутуєш свою провину, повертайся до Праги, ти належиш княгині, будь коло неї або ж іди знову додому, або знову приходь, і то так часто, як хочеш.

— Високий пане, — відповіла Дімут, — я не заслужила ніякої подяки і ніяких подарунків, бо зробила те, чого не могла не зробити. А за те, що мені дарує твоя прихильність, тобі належить дяка, я кажу її тобі і з радістю буду всім користатися. Кажуть, що ти відбудуєш зруйновані святині ще гарнішими, ніж вони були. Тоді я й прийду молитися в них і з шанобою піду до високої княгині.

— Що ж, тоді попрощайся, Дімут, як воїн із воїнами, що воювали з тобою, — сказав князь, — а також із тими, які воювали б із тобою, якби не були змушені піти зі мною до Німеччини.

Чоловіки попідводилися зі своїх місць і підійшли до Дімут.

Дипольд подав їй руку, потім Генріх подав їй руку, потім подавали руку єпископи і абати, сивий Болеміл, Любомир, Дівіш, Хотимир, Вшебор і решта військових проводирів. Молоді воїни обступили Дімут, хапали її за руку, розмовляли з нею.

— Ти ще не дала мені стрілу, — сказав їй Велислав.

— Поки жива, ніколи не віддам, — відказала Дімут.

Коли всі чоловіки вже відступили, озвався князь:

— А тепер не погребуй і моєю рукою, — і подав їй руку.

Дімут узяла руку князя й нахилилась чолом до неї. Потім, ступивши крок назад, побажала:

— Високий пане, урядуй щасливо і справедливо!

— Іди з Богом, Дімут, — мовив князь. — Нехай небо дасть мені перше і нехай я спроможуся на друге.

Дімут обернулася, її дівчата оточили її і вийшли з зали.

— А тепер, високі панове, — давав настанову князь, — поводьтеся добре як воїни і після війни. Сьогодні ввечері ми ще зберемося всі як друзі в замку, мабуть, не одному з вас уже кортить іти додому. Застали б ви там усе в порядку й перекажіть моє вітання вашим ближнім і людям, які живуть навколо вас.

Після цих слів люди попрощалися з князем, подякували йому з непокритими головами і вийшли з зали.

У таборі на великій ярмарковій площі між правим передмістям і Вишеградом того дня теж був великий рух. Двірські достойники ходили до різних підрозділів, військові проводирі повернулися від князя і геть усім, хто був у таборі, розподіляли князеві подарунки.

Те саме діялось і серед воїнів із Будишина, що мали свій табір неподалік від села Бубен. Вони отримали винагороду за те, що прийшли і зголосилися брати участь у війні.

Так само було й серед оборонців міста Праги. До них прийшли Дипольд та всі інші військові проводирі, які воювали разом із ними. Всі отримали багаті подарунки, надто ті, хто був поранений.

Тим часом Вітіко викликали до князя. Князь повернув йому провід над лісовими людьми і сказав Вітіко поквапитись до своїх людей, щоб бути присутнім при розподілі подарунків, які вони мали отримати за свої звитяги.

Вітіко подякував і помчав до лісових людей. Там уже були двірські достойники, а також Ровно, Герман, Вигонь, Діт, Вольф, Вернгард і всі, хто був командував людьми. Всюди розподіляли подарунки. Коли з’явився Вітіко, їх почали ділити і серед його людей. Дарунки були багаті, писар із княжої скарбниці дав гроші й для тих, хто з гори Високої пішов додому, і для родичів полеглих. Люди раділи й веселилися, показували один одному, хто що отримав.

Князь і княгиня в пишних шатах і з почтом у гарному вбранні об'їхали всі підрозділи, яким дали подарунки.

Увечері того дня в усіх таборах справили святкові вечері, справляли свята і в обох празьких передмістях та вишеградському передмісті, а в княжому палаці дали бучний бенкет.

Вітіко поїхав на бенкет до князя, і чимало лісових людей проводжали його аж до брами.

Після бенкету Вітіко провели в дім священика, де йому знову приготували житло, бо люди з табору вже почали розходитись.

Уранці наступного дня Вітіко пішов до своїх людей привітати їх і дати розпорядження.

Люди стояли або сиділи на сонечку коло хатин, або повіток, споруджених на їхньому місці, й розмовляли про всяку всячину: про недавні події, про свої подарунки, знову зацікавившись ними; багато хто рахував отримані гроші, перекладаючи їх з однієї долоні в другу. Коваль із Плани отримав дуже велику міцну і стару кольчугу і вдягнув її поверх своєї грубої свити. Тесля Давид, поранений на горі Високій, мав усі інструменти для своєї праці, кращі і зручніші за всі, які він бачив коли-небудь. Віт Ґреґор хизувався срібною чашею, куди він думав набрати святої води, яку святитимуть наступного року. Скрипаль Том Йоганнес сидів на полінах, приготованих для багаття, й розглядав скрипку, яку крутив у руці.

— Ти знову маєш скрипку, — заговорив до нього Вітіко.

— Я ще ніколи не бачив такої гарної, — відповів Том Йоганнес, — а коли я торкнуся її, вона звучить так, як ще жодна не звучала. Я заведу собі учня в Плані, щоб він навчився грати на ній і ми тоді б почули, як вона співає.

— Ти скоро й сам заграєш на ній, вона заспіває, — втішив його Вітіко.

— Ох, Вітіко, — зітхнув скрипаль, — ти таки дурень!

— Ще побачимо, чи я дурень, — відказав Вітіко.

Тепер і він показав чимало з того, що подарував йому князь, наказав привести й коней, щоб лісові люди бачили їх. Коні були однаковісінькі: булані зі сріблястими смугами ближче до черева. Раймунд потім знову відвів коней до священицького дому.

Усі три сини Озела їхали верхи на білих кониках, отриманих від князя.

Вітіко наказав своїм людям готуватися до від’їзду на батьківщину і сказав, що проведе їх аж до їхніх домівок.

У таборі на великій ярмарковій площі складали намети, воїни готувалися до відходу. Люди з Будишинської землі подалися на батьківщину, лехи й своїм людям наказали збиратися додому, і лише ті, хто мав їхати з князем на весілля Генріха, маркграфа Австрійського, до Франкфурта, складали свої речі для походу.

Військові проводирі, прощаючись, провідували один одного. Вони збагатились різноманітними подарунками. Вітіко ходив спершу до своїх давніх, а потім і до нових друзів. Багатьом він давав дещо з собою і від багатьох і сам щось отримував. Болеміл дав йому добре почленований бойовий обладунок, який носив Даліміл на горі Високій, щоб Вітіко мав його як пам’ять про той день, коли внаслідок зради утворилась прогалина і вони стали сусідами в бою. Любомир подарував Вітіко меч на гаптованому сріблом поясі.

До всіх місць, де стояли люди, які мали йти додому, попривозили харчі, щоб вони могли запастися на дорогу.

Князь дав ще багато розпоряджень, призначив Дипольда своїм заступником і поїхав із княгинею та численним почтом на весілля свого шваґра Генріха.

Вітіко продав кульгавого коня, про якого піклувався Раймунд під час облоги Праги, і купив слузі Якобу іншого. Потім лісові люди почали йти на південь країни.

Ровно зі своїми людьми пішов туди ще раніше. Дімут їхала поряд із ним верхи на своєму коні, а білого коня вів за нею один з людей Ровна. Потім ішов Герман з Затеса, далі Вигонь із Прахатіце.

Люди Вітіко збирали останні речі для від’їзду додому. Ховали або зашивали свої гроші в одязі, наповнювали торби харчами та іншими речами, чіпляли на додачу ще й різні дивовижі з табірної здобичі або робочі інструменти. Купували медяники і пшеничний хліб, сплетені і спечені кренделі для дітей, хатнє начиння, надто дуже гарні круглі виточені дерев’яні глечики та інший посуд, а також тканини для бантів і нагрудників. Потім повз Вишеградський замок пішли в бік Лісового краю.

Вітіко вів людей по дорозі, якою їхав колись від Владислава, що тільки-но зійшов на княжий престол. Вітіко їхав у шкіряному обладунку на своєму сивому коні, а кожного з двох буланих коней вів слуга. В’ючні коні везли великі мішки та клунки.

Надвечір шостого дня лісові люди підійшли до зворотного боку Кржижової гори над Планою. Місцевий люд уже чекав на їхнє повернення і дивився з гори на ліс. Побачивши, побіг їм назустріч. Натомість чоловіки, які прийшли з війни, зупинилися перед горою, сіли на траву, познімали чоботи, повісили їх на жердини, палиці або мечі й босоніж пішли до церкви. Проте Вітіко як їхній проводир їхав поперед них і зупинив коня перед церквою. В церкві священик уже чекав людей, поблагословив їх коло входу, потім проказав перед вівтарем подячну молитву. Помолившись, обернувся і виголосив урочисту проповідь. Нагадав чоловікам, що вони мають хвалити Бога за те, що зберіг їм життя, повинні згадувати полеглих і не ставати зарозумілими та легковажними внаслідок здобутого багатства. На виході з церкви священик знову поблагословив людей.

Тільки вийшовши з церкви, люди почали розмовляти геть про все. Їх обступили родичі та інші люди, всюди звучали сміх і розмови. Люди тиснулися до Вітіко, прощалися і розходились по своїх оселях.

Вітіко поїхав до своєї кам’яниці. Того дня він ще роздав гроші, які підкоморій видав для тих, хто воював на горі Високій, і для родичів полеглих, втішив матерів Норберта та Вольфґанґа й провідав священика.

Наступного дня вранці Вітіко пішов на Кржижову гору й дивився на ліс Чорного озера і на ліс святого Хоми.

2. У простих уборах

Вітіко тиждень прожив у своїй кам’яниці серед людей із Плани, а потім поїхав до Сильвестра в монастир на Сазаві. Побачив, як він порається на городі коло овочів. Старий, помітивши юнака, запросив його:

— Вітіко, йди до мене!

— Я до вас і прийшов! — відповів Вітіко.

— Тож вітаю тебе і йди зі мною до кімнати, — мовив Сильвестр.

— Іду, — кивнув головою Вітіко.

Сильвестр струсив землю, що причепилася до одягу, й пішов у бік хати, Вітіко — вслід за ним.

До покою Сильвестра заходили по довгій доріжці, що від грядок городу вела безпосередньо в приміщення. Обидва чоловіки спершу зайшли в маленькі сіни з кам’яною підлогою, там не було нічого, крім раковини з темно-червоного мармуру, в яку тоненькою цівкою стікала з труби вода. З сіней вони зайшли до келії, що була не дуже велика. В ній стояло високе розп’яття, яке Вітіко, бувши з дорученням Собеслава в Празі, бачив у єпископському домі поряд із дверима, крізь які виходили єпископи Сильвестр і Здик. А загалом у келії стояли прості меблі, а з обох вікон видніли садкові дерева та кущі.

— Сідай на якийсь стілець, — запропонував Сильвестр.

Вітіко сів, Сильвестр умостився на другому й заговорив:

— Ще раз вітаю тебе з Господом за те, що прийшов до мене. Я чимсь можу тобі допомогти?

— Я прийшов до вас, — пояснив Вітіко, — бо зобов’язаний висловити вам удячність, бо ж я тоді, коли їхав від Владислава, як він зійшов на княжий престол, лише трохи міг засвідчити її, і приїхав ще й тому, що мене прив’язує до вас любов, бо на тому з’їзді у Вишеграді ви, святий отче, сказали найкращі слова.

— Не називай мене святим отцем, — заперечив Сильвестр, — бо це було б тільки глумом і жартом, я в своїх діях був лише слабкою людиною, я не міг знайти слів, щоб переконати з’їзд, і не міг повести за собою своїх монастирських братів, вони не любили мене й не пішли за мною. А овочі, хоч я й поливаю їх, виростають абиякі, бо їм потрібна належна земля. Я ніколи не був добрим садівником ані для покірної капусти, ані для жовтих квітів.

— Але ж ви провиділи всі події, — мовив Вітіко.

— Я провидів лише те, що добре, — відповів Сильвестр, — і те, що казав мені мій Спаситель, а з добром пов’язане все інше, навіть якщо очі не бачать його.

— Якщо мені буде неясно, що робити, — сказав Вітіко, — дозвольте мені понавідуватись до вашого саду й запитувати про те добро, від якого залежить усе інше, я коротко розпитуватиму вас, якщо не дуже відбиратиму ваш час, і буду одним із тих, хто йде за вами.

— Приходь так часто, як хочеш, — відповів Сильвестр, — і так часто, як тобі нагадує твоє серце; кожна людина повинна допомагати іншій, якщо в допомозі є потреба, і повинна допомагати й тоді, коли потреби немає, але про допомогу однаково просять, а священик повинен ще більше допомагати, бо він священик, а найвищий церковний отець країни повинен допомагати найбільше, бо він найвищий церковний отець країни, і я був би цим отцем, якби Господь не показав мені однією подією, що я не можу об’єднати цю країну ім’ям Святого Духа. Тож я лишив її іншим. А для добра, Вітіко, в допомозі немає потреби, бо його знає кожен.

— А чому немає потреби? — перепитав Вітіко.

— Бо людина діє всупереч своєму знанню, якщо її спонукають насолоди або хитрощі, — відповів Сильвестр. — У корисному людині можна радити тільки тоді, коли знаєш його.

— А тоді вона не дотримується поради, — мовив Вітіко.

— Бо думає, ніби знає краще, — сказав Сильвестр, — і отак з’являється досвід. Є дуже багато речей, якими опікуються люди. В наших монастирських володіннях ми маємо ліси, які захищають нас від зимового холоду, завдяки яким ми будуємо, які допомагають нам готувати страву й дають ще нам тварин і рослини. Ми доглядаємо ліси. Ми маємо поля та луки, де ростуть корисні рослини. Ми ретельно піклуємось про них. У цьому саду є фрукти, овочі, квіти, ми дбаємо про них і охоче ділимося ними з людьми навколо нас і наставляємо їх.

— Я з лісовими людьми, які ходили на війну, — розповідав Вітіко, — і яких потім довірили моєму проводові, ходив до нинішнього князя Владислава.

— Владислав, син нашого покійного князя Собеслава, — мовив Сильвестр, — нічого не відповів, коли його батько на смертному одрі сказав йому, що він повинен скоритися Владиславу, що нині великий князь. А потім, порушивши обіцянку, подався до князя Конрада зі Зноймо. Теперішнього князя Владислава обрало багато панів із Богемії та Моравії, і вони самі надали собі владу обирати. Тож тепер усюди немає права. Коли скасували перехід влади до найстаршого в роду, князі стають князями внаслідок насильства, і ми завжди слухалися їх. Князь Владислав теж став великим князем унаслідок насильства, і добрі пішли до нього. Те, що вчинив Болеміл, те, що вчинив Любомир, і те, що вчинив праведний Дівіш, ти теж учинив, мій сину.

— Думаю, Владислав діє, як добрий князь, — зауважив Вітіко.

— Він досі діяв так, — поправив Сильвестр, — і я вірю, що і в майбутньому діятиме так. Він великодушний, як був великодушним і його батько. Він кращий чоловік від Владислава, сина Собеслава. Саме з такою думкою діяв превелебний єпископ Здик. Добро, яке було б, якби люди на Вишеградському з’їзді дотримувались права і яке дав би Господь навіть із менш вартісним Владиславом, тепер уже не станеться. Великий князь Владислав принесе інше добро і намагатиметься зменшити зло, яке стало неминучим наслідком несправедливості, скоєної у Вишеграді, і він уже намагався. Але він не всього зможе уникнути, як не міг і досі. Святині зруйновані, люди загинули, добро занапащене. Суд відбувся набагато раніше, ніж я гадав, і чимало людей стоїть перед Господнім престолом і повинні відповідати за скоєне. Начерата, найвищого, вбито, а його сина, що квітнув, убив чоловік, ім’я якого давніше знали тільки люди, яким він підковував коней. Мені шкода сповненого зичливих думок Здика. Моєї молитви про пощаду не почули, бо я грішний, а Господь мудріший. Суд ще триває, чимало вуст будуть або нарікати, або молитися, або проклинати. Я не ходив на війну, але благав Господа, щоб Владислав переміг.

— А як тепер великий князь поставиться до інших князів? — запитав Вітіко.

— Якщо вони скоряться з каяттям, він пробачить їм і ще обдарує милостями. Він навіть невдячному Оттонові не прагнутиме відібрати життя.

— Якби ж він тільки пробачив засліпленому Владиславу і до інших дітей Собеслава завжди виявляв ласкавість!

— Він буде таким, — запевнив Сильвестр, — як був і дотепер і як шанобливо ставився до лагідної Адельгайди. Хлопчика Владислава, що не вмів обстояти власне право, він не поважає, та й не боїться його.

— Я б дуже хотів зробити Владиславу велику послугу, — проказав Вітіко, — щоб я здобув таким чином право просити за дітей Собеслава.

— Право ти маєш уже й тепер, — відповів Сильвестр, — як і будь-хто інший. Владислав добре ставиться до тебе. Він цінує вірність, яку ти засвідчив Собеславу і з якою будеш підтримувати і його.

— Я й далі буду вірний йому, — проказав Вітіко, — бо тому, кому я зробив першу послугу, я зроблю і другу, і третю, та й усі, якщо і він буде вірний своїм людям.

— Буде вірний, — мовив Сильвестр, — бо багатії та можновладці обох земель настроєні проти нього, а незначний люд із ним, він буде винагороджувати людей, щоб вони допомагали йому правити над землями, і триматиметься й за них, як тримався за тебе, дарма що ти ще не був коло нього. В Нюрнберґу він розмовляв із превелебним кардиналом Дітвіном, щоб святий отець у Римі послав легата в Богемію. Нехай його янгол береже, щоб віра, яку заснував блаженний князь Борживой і яку намагалися зміцнити святі Вацлав і Адальберт, перешкоджала насильству, яке ще живе в людях, і щоб віра була над усім, як оцей різьблений образ Спасителя, що його колись власноруч вирізьбив Божетех, один добрий абат цього монастиря, скориставшись інструментами, які служили повсякденним потребам монастиря. Вітіко, ти часто діяв розважливо, ходи в смиренні перед Господом і не думай про владу, і тоді твої люди здійснять велике, якщо не вдаватимуться до тиску й насильства, руйнуючи себе таким чином. Князь Владислав, здається мені, може здобути для нашої країни авторитет і славу, він має дещо, що сприяє цьому, але, думаю, було б краще, щоб у країні казали, що він живе з благословенням, ніж за кордоном — що зі славою. Але, як Бог дасть, так і добре.

— Превелебний отче, я діятиму так, як ви кажете, — пообіцяв Вітіко, — і вважатиму вас за взірець для своїх дій.

— Вітіко, ти чиниш недобре, — похитав головою Сильвестр. — Візьми собі за взірець якогось християнського героя, що жив, або якусь постать нашої країни, когось із воїнів, що все-таки і мудрий, і поміркований.

— Превелебний отче, я маю до вас ще одне прохання, почасти саме через нього я й прийшов до вас, — сказав Вітіко.

— То кажи, — всміхнувся Сильвестр.

— В одному поході, в якому я був зі своїм загоном і загоном Одолена, я під час сутички навмисне випустив князів Вратислава, Оттона і Владислава, — признався Вітіко, — щоб вони прийшли до Конрада зі Зноймо й повідомили, що його справи безнадійні і він повинен відступити, щоб уникнути подальшої війни. Скажи мені, превелебний отче, чи добре те, що я зробив, чи це справді те, що ви називаєте добром?

— Я знаю, що ти зробив, — зітхнув Сильвестр, — і думаю, що ти вчинив недобре. Ти зобов’язувався перед князем як воїн і мав робити тільки те, чого вимагали справи війни.

— Превелебний отче, я дякую вам за всі слова, які ви сказали мені, — промовив Вітіко. — Добре, що я знаю ваше судження.

— І що ти робитимеш тепер, поки є ще спокій? — запитав Сильвестр.

— Поїду в Пржиц, — відповів Вітіко, — потім поїду провідаю матір, бо давно не бачив її, і, якщо настане пора, коли я знову зможу зробити невелику послугу, я приїду.

— Так і чини, мій сину, — схвалив Сильвестр. — Закінчуймо розмову, бо наближається обідня пора, ходи зі мною до трапезної і поділи наш хліб і напій зі мною і моїми братами. Скажи, щоб подбали про твого коня чи сам про нього подбай, як ти звик, і лишайся так довго в монастирі, як тобі хочеться.

З цими словами Сильвестр підвівся, Вітіко й собі, і невдовзі обидва вже вийшли з келії й по коридору пішли до трапезної.

У монастирі на Сазаві Вітіко пробув три дні й оглядав усе, що було в монастирі, а також його ліси, сади і поля. П’ятого дня він попрощався.

— Приїжджай знову, тут тебе приймуть по-дружньому, — запрошував Сильвестр.

— Приїду, — обіцяв Вітіко, — бо ж ви такі добрі.

Сів верхи і поїхав у Пржиц. У садибі Пржиц, що належала роду Вітіко, він прожив довгий час і виконував різні необхідні роботи.

Якось перед заходом сонця приїхав чоловік у широкому бурому вбранні, підперезаний чорним шкіряним поясом. На голові він мав буру повстяну шапку без пір’їни чи будь-яких інших знаків. З обличчя на одяг налізала довга каштанова борода. Зброї на ньому не було помітно ніякої. Чоловік попросився переночувати на садибі. Йому дозволили, і Вітіко сказав слузі:

— Куто, заведи коня в стайню.

А сам повів чоловіка до просторого покою. Там посадив його на лаву поряд із великим буковим столом. Служниця подала на стіл хліб, сіль і кухоль пива. Потім, оскільки вже вечоріло, гостеві принесли ще й шматок копченої свинини. Вітіко показав йому спальню. А наступного дня мовив слузі:

— Куто, я трохи проїдуся з цим чужим чоловіком, а ти повинен супроводити мене. Приготуйся як слід. — Потім звернувся до решти слуг: — Міро, Ґлото, Вацеміле, охороняйте разом з іншими дім, аж поки я повернуся.

Вітіко вбрався в свій шкіряний обладунок, і невдовзі троє чоловіків уже виїхали з садиби. Вони їхали на південь до лісу. В лісі вийшли на вузьку стежину поміж дерев. Ні разу не сходили зі стежки, тільки інколи пили воду зі струмочків, що всюди дзюрчали в лісі. Коли сонце стало припікати, зупинились перепочити коло струмка, напоїли й нагодували коней. Потім поїхали далі.

Опівдні прибули до хатин у лісі, які мали назву Лгеніце. Там доглянули коней, та й самі пообідали ячмінним хлібом, молоком та яйцями, попили джерельної води. За дві години знову рушили в путь. Пополудні знову проминули хатини, які мали назву Ктіш. Під вечір знову трохи підгодували коней і рушили далі. Заїхали в густий ліс на горі Ондржейов, а звідти спустилися в пустку Яблонец, де призахідне сонце вже зачервонило чагарники і трави. Від тієї пустки поїхали високим ялиновим лісом, а потім довго спускалися пологим схилом, потім знову їхали вгору і знову вниз. Наприкінці останнього схилу виїхали нарешті на відкриту місцевість. На тлі неба на заході видніла невисока гора з конічною верхівкою. Під’їхали до її лівого боку й побачили там гостроверху дзвіницю і церкву, а в південному напрямі — хати Горньої Плани, що збігали вниз. Заїхали в село, а звідти піднялися до кам’яниці Вітіко.

Її мешканці вже спали. Вітіко спішився і постукав билом об двері. Відчинилось вікно, Мартин визирнув і радісно зойкнув, помітивши Вітіко. Вибіг, відчинив браму садиби, і Вітіко, незнайомець і Куто заїхали в двір. Спішилися. Тепер вийшли ще й слуга Раймунд, і служниця Люсія. Мартин нарікав, що для трьох коней немає місця в стайні, хіба що доведеться перевести корів у повітку. Вітіко звелів відвести коней у повітку і прив’язати там. Служницю Люсію він послав до світлиці принести ліхтар. Коли вона принесла, доглянули коней, а вздовж відкритого краю повітки збудували стіну з в’язанок соломи. Потім чоловіки пішли до світлиці. Люсія принесла хліб, сіль, масло і сир. Хотіла піти по пиво до шинку, але Вітіко стримав її, бо не хотів, щоб вона когось будила. Чоловіки їли хліб, сир та масло і пили воду, що за будинком текла цівкою в кам’яний жолоб. Потім пішли спати.

Наступного дня Вітіко відіслав Куто назад і звелів Раймунду готуватися їхати з ним і чоловіком у бурому вбранні. Коли все було готове й чоловіки попили тепле молоко, бо Вітіко звелів нагріти його, посідали на коней. Раймунд був у грубому сірому вбранні, звичайному для тієї місцевості, мав короткий дротик у руці й невеличку сокиру, заховану в ремені сідла. Тепер вершники їхали по дорозі до лісу святого Хоми, а трохи згодом Вітіко звернув із дороги й поїхав на південь. Невдовзі вершники вийшли на берег Влтави і перетнули річку, що в тому місці була мілка, і їхали з того боку по болотистій місцевості до високих скель, із яких збігав бурхливий потік. Доїхали до густого лісу на горі Звонкова, їхали по ньому три години і спустилися потім до гори святого Ульріха. Там, на рівнинах Баварського герцогства, вершники пополудні спочили й доглянули коней. Після двох годин відпочинку поїхали на північний захід уздовж ручаю Міхель, що тік їм назустріч, а потім, оскільки сонце ще високо стояло на небі, повернули від ручаю на північ і їхали до будинку, неподалік від якого Вітіко колись у неділю бачив дівчину Берту у віночку з диких троянд і в якому його приймали як гостя.

Чоловіки під’їхали до воріт садиби. У воротах відкрилося вічко й показалася голова слуги. Вічко закрилося, і слуга відчинив ворота. Під аркою воріт стояв Генріх і сказав Вітіко:

— Вітаю тебе! Як добре, що ти не забув про моє запрошення і знову приїхав до мого дому. Тебе з твоїми людьми прийматимуть тут як друга.

— Дякую вам, — відповів Вітіко, — ми просимо тільки про місце для короткого перепочинку сьогодні, про якийсь харч для нас і наших коней і про притулок на ніч. Рано-вранці ми знову рушимо в путь.

— Як вам завгодно, все залежить від ваших намірів, — відповів Генріх, — бо було б несправедливо примушувати гостя лишатися довше, ніж він хоче, нехай гість лише знає, що його радо вітатимуть.

— Я дякую вам за такі слова, — мовив Вітіко.

— Тож заїжджайте, — запросив Генріх і відступив убік.

Вітіко зі своїм супроводом заїхав у двір. Вершники спішилися, слуга, що відчиняв ворота, і ще один, який надійшов, узяли коней і повели їх до стайні. Генріх провів Вітіко до дверей із подвір’я в будинок, решта двоє йшли за ними. Дійшовши до дверей, Вітіко побачив, що до них ще треба піднятися на кілька сходинок. Піднявся разом зі своїми людьми і опинився в довгому коридорі, посеред якого були підняті опускні ґрати, всі пройшли під ними. Далі видніли двері, Генріх відчинив їх і пустив чоловіків до приміщення, що складалося з двох кімнат, де стояли різні інструменти та ліжка.

— Отут, Вітіко, буде вам відпочинок і притулок, — проказав Генріх. — Тут вам ніякий шум не заважатиме. А якщо вам буде до вподоби, то ходімо до моєї дружини й привітаємо її.

— Я скоро прийду, — мовив Вітіко, — а тим часом перекажіть високій пані моє шанування.

— Перекажу, — кивнув головою Генріх, — і бувайте здорові.

— Бувайте здорові й ви! — побажав Вітіко.

Генріх вийшов із приміщення, і троє чоловіків лишилися самі.

— Я піду гляну до коней, — сказав Раймунд.

— Іди, а невдовзі і я прийду до них, — мовив Вітіко.

Раймунд вийшов, чоловік у бурому вбранні сів на стілець у кутку, а потім вийшов і Вітіко. На подвір'ї він побачив слугу, що відчиняв їм ворота. Слуга підійшов до нього і всміхнувся:

— Як добре, що ви приїхали, як добре!

— Може, й добре, — відповів Вітіко, — і мене тішить, що ти так кажеш.

— І у вас такий гарний кінь, отой, що стоїть коло вугілля, — казав далі слуга, — і ви знову підете до нього, як і тоді.

— Авжеж, піду, — підтвердив Вітіко. — Як тебе звуть?

— Хандо, — відповів чоловік.

— Що ж, Хандо, — всміхнувся Вітіко, — ти можеш мені стати в пригоді, коли я потребуватиму чогось.

— Пан наказав мені бути коло коней, — пояснив Хандо. — Думаю, ваш кінь буде добре доглянутий.

— Він уже був доглянутий і знову буде доглянутим, — кинув Вітіко.

Сказавши, Вітіко пішов від слуги до стайні. Побачив, що коні добре поставлені й прикриті попонами. Докладніше розповів Раймундові, що той має робити, погладив свого сірого коня й вийшов. Пішов через подвір'я й шукав залу, де колись Генріх приймав його і частував обідом. Зайшов до зали. Вона була точнісінька така, як і тоді, стояв стіл, видніла зброя, а на цвяшку на віконному стояку висів золотий обручик для кіс із дрібненькими отворами. Проте в залі не було нікого. Вітіко пішов у двері до наступної кімнати. Ця теж була безлюдна. Стоячи посеред кімнати, почув кроки, зайшов Генріх. Він провів Вітіко крізь ще одну, теж безлюдну кімнату до третьої, де сиділа Вюльфгільта. Вона підвелася від п'яльців і пішла назустріч Вітіко.

— Ласкаво просимо, Вітіко! — запросила вона.

— Я приніс своє шанобливе вітання, — привітався Вітіко. — Я приїхав, висока пані, у ваш гостинний дім, щоб попросити про ночівлю.

— Мій чоловік і я приймаємо вас, — відповіла жінка, — і дозволили б ночувати тут не одну ніч.

— Але мій шлях лежить завтра вранці далі, — пояснив Вітіко.

— Тож насолоджуйтесь сьогодні тим, що є в нашому домі, — всміхнулась Вюльфгільта. Пішла й сіла на своє місце, сказавши Вітіко, щоб і він посидів із нею.

Вітіко сів, поряд із ним сів і Генріх. Вюльфгільта глянула на Вітіко своїми синіми очима і мовила:

— Уже чотири роки, як ви не були в нашому домі.

— Я теж про це саме подумав, — кивнув він.

— Тоді нехай ті кілька годин, які ви провели тут, будуть для вас добрим спогадом, — побажала Вюльфгільта.

— Людина часто пам’ятає кілька годин, а забуває безліч, — сказав на те Вітіко.

— Атож, — погодилася Вюльфгільта. — Якщо тоді ви навіть на ніч не лишилися в нашому домі, то й сьогодні лише заночуєте.

— Так тоді склалося, — виправдовувався Вітіко, — і складається так і тепер.

— Що ж, тоді дотримуйтесь того, як складається, і нехай усе завжди складається на краще, — мовила жінка.

— Інколи добре йде навпереміну з лихим, — зауважив Вітіко.

— І з почесним, — додала Вюльфгільта. — Ви довго були в богемського князя Собеслава, а потім він послав вас на земельну раду.

— Я був цілий рік у Богемії, коли правив Собеслав, і лише кілька днів коло нього, коли він уже готувався до смерті, — розповідав Вітіко, — і поїхав я, висока пані, не на земельну раду, а на добровільний з’їзд панів Богемії і Моравії, щоб про випадок смерті Собеслава обрати йому наступника, хоча перед тим пани вже присягли синові Собеслава. Мене не послали на той з’їзд, просто Собеслав, довіряючи мені, хотів лише знати, що відбувається, поки він хворіє. Я сам поїхав на той з’їзд.

— І ви ж промовляли там, — нагадала Вюльфгільта.

— А вони дозволили мені слухати свої наради та постанови, — розповідав Вітіко.

— А ви були під час смерті Собеслава? — запитав Генріх.

— Я бачив, як він помер, — відповів Вітіко.

— Він був уклав союз із Конрадом Гогенштауфеном і став ворогом нашого покійного герцога Генріха, — сказав Генріх, — але я все-таки шанував його і засвідчив своє шанування, коли бачив його.

— Вітіко, а ви бачили його Адельгайду? — запитала Вюльфгільта.

— Я розмовляв із нею, і вона дала мені подарунки від князя за мою службу, — відповів Вітіко.

— Як вона пережила смерть чоловіка? — запитувала далі Вюльфгільта.

— Молилася за нього і померла в жалобі, — зітхнув Вітіко.

— Ми чули про це, — кивнула Вюльфгільта. — А хтось опікується її дітьми?

— Князь Владислав, — відповів Вітіко, — шанобливо ставився до Адельгайди і великодушний до її дітей, і навіть до бунтівного Владислава не суворий.

— А ви, Вітіко, після зміни князя, здається, довго жили у Горній Плані, — уточнювала Вюльфгільта.

— Так, то були сумні часи, — скривився Вітіко. — Я не хотів служити новому князеві й жив у будиночку, який ми маємо в Плані. Я розмовляв лише з лісовими людьми, і одного разу зі старим жупаном і двома дрібними панами, не їздив до матері й не міг нічого робити, працював, наче слуга в дрібного господаря.

— Але ж потім прихилились до князя Владислава, — докинув Генріх.

— Оскільки інший Владислав, син Собеслава, відцурався свого права, я, пам’ятаючи слова вмирущого Собеслава, що наказував синові скоритися Владиславу, пішов до великого князя.

— І брали участь у битві проти моравів та інших битвах, — сказав Генріх.

— Не в усіх, але допомагав по-іншому, — відповів Вітіко.

— Владислав — син князя Владислава, що був мужнім чоловіком, і небіж князя Собеслава, що теж був мужнім чоловіком, тож і сам буде мужнім, — упевнено проказав Генріх.

— А до мене він ставився добре й приязно, — мовив Вітіко.

— Було б добре, якби і в нашому Баварському герцогстві все впорядкувалося, — зітхнув Генріх. — Багато людей, які ще довго мали б жити на землі, втратили в боротьбі життя, інші якось по-іншому знайшли свою смерть. Наш вельми розумний герцог Генріх, до чийого слова дослухались від моря до моря, тож йому мала б належати імператорська мантія, пішов із цього світу, Ріхенца, вдова імператора Лотара, що в саксів має славу героїні, зійшла в могилу, а Леопольд, маркграф Австрійський, якому король Конрад дав у ленне володіння Баварське герцогство і який хотів вибороти те герцогство всіма силами, лежить у землі. Адальберт, архієпископ Майнцький, що так вороже ставився до короля Конрада, був змушений піти. А тепер удову нашого високого покійного герцога видають заміж за ворога, за Леопольдового брата Генріха, маркграфа Австрійського. Синові нашого мужнього герцога дали у ленне володіння Саксонію, а Баварію король Конрад тримає в руці ще для котрогось відданого. І вони думають, ніби на цьому все скінчилося. Але воно знову вирине, і багато людей, побувавши в багатьох країнах і битвах, не здатні створити собі спокійне гніздечко, тим часом як найкращі роки вже минають.

— Треба терпіти, — зітхнула Вюльфгільта. — Господь може все скласти докупи й підготувати нам радість, якої ми й не сподівалися.

— Тож він і складе, — додав Генріх, — і то незабаром. Вітіко, ви, здається, завоювали довіру людей Лісового краю?

— Я люблю нашу довгу й широку смуту лісів та її людей, — відповів Вітіко.

— У Лісовому краї ще багато подій попереду, — застеріг Генріх, — зважайте на це, Вітіко.

— Я намагаюсь утверджувати правду, як я розумію її, — відповів Вітіко.

— Чиніть так і завжди й тоді зможете багато досягнути, — підсумував Генріх.

— Вітіко, а за ті роки, які ми не бачились, ви дуже змужніли, — мовила Вюльфгільта.

— Юність швидко минає, — сказав Генріх, — а в пізніші роки людина часто багато років поспіль не змінюється.

— Висока й шляхетна пані, — мовив Вітіко, — ви, здається, відтоді справді не змінилися, і навіть коси ще й тепер під золотою сіточкою.

— Це вже як звичка, — відповіла на комплімент Вюльфгільта. — А ви, виявляється, помітили?

— Таке враження, ніби час відтоді зупинився, — мовив Вітіко.

— Що ж, якщо ви ще коли-небудь приїдете через багато років, — озвався Генріх, — то нехай і тоді побачите, що ми такі самі й не старіші, ніж сьогодні.

— Або краще нехай скінчаться всі заворушення і ви знову приїдете до нас і погостюєте вже довше, — додала Вюльфгільта.

— Якщо я можу сподіватися ще на таке дружнє прийняття, як ці два рази, то приїду, — всміхнувся Вітіко.

— Вас завжди добре прийматимуть, — запевнив Генріх.

— Я, висока пані, прийшов до вас із вітанням і забрав ваш час, дозвольте мені тепер покинути вас, — попросив Вітіко й підвівся.

— Ще раз кажу: ласкаво просимо до нас, і поводьтеся тут у нас, як вам до вподоби.

— Вітіко, тепер робіть собі, що вам треба, — мовив Генріх, — і пам’ятайте: коли задзвонить дзвін, вас із вашими людьми чекають на вечерю.

— Гаразд, — відповів Вітіко і вийшов із покою.

Вітіко пішов до кімнат, відведених подорожнім для ночівлі, і там на одному столі вже стояли наїдки і вино, але ніхто не споживав їх. Раймунда не було, а чоловік у бурому вбранні лежав одягнений на ліжку і спав.

Вітіко знову вийшов надвір і пішов через подвір’я за межі садиби, а там пішов угору вздовж струмка, що збігав із лісу коло скелі Трьох Сідал. Ішов м’якою лукою назустріч біжучій воді і широкому лісу, що піднімався вгору. На узліссі стежка розгалужувалась. Одна стежинка йшла прямо вгору поміж стовбурами дерев у бік Трьох Сідал, друга повертала ліворуч і бігла узліссям. Вітіко ступив на цю стежку. Аж тут побачив унизу в ущелині, куди спадав один з рукавів потічка, чоловіка з чорним кучерявим волоссям на голові, що сидів на кам’яній брилі між кущами, той чоловік колись у Гауценберґу обтягував глечик дротом, а Генріх із лісового будинку називав його Вольфом. Чоловік сяйнув своїми білими зубами в бік Вітіко, засміявся і кілька разів показав пальцем на стежку вздовж узлісся.

Вітіко далі йшов тією стежкою. Спершу він ішов краєм лісу, потім поміж деревами, далі знову краєм лісу і всякчас піднімався вгору. Потім підійшов до величезної гранітної брили, що випиналася між м’якою травою і була вища від лісових хатин, з неї можна було дивитися вниз на клени, лісовий дім і далі на гори. Перед брилою стояла дерев’яна лава, а поряд із лавою — Берта, Генріхова донька. Під її ногами була зелена трава, під нею — сірий камінь, вище від неї — сірий камінь, а позаду — темний ліс.

Берта була вже не така, якою Вітіко бачив її вперше: в сорочці з білими рукавами та заплетеними косами, а мала на собі пишну фіалкову сукню, зібрані коси були прикриті срібною сіточкою.

Дівчина стояла і дивилась на Вітіко, Вітіко дивився на неї. Зрештою вона проказала:

— Вітіко, ти приїхав?

— Приїхав, — відповів він, — а ти знову стоїш, наче моє пророцтво, на узліссі, але без троянд.

— Можна робити всякі вінки, — відказала Берта. — З вересу, з пахучої водяної коноплі, з зеленого листя брусниці.

— Темно-червона лісова троянда — твоя найгарніша оздоба, — мовив Вітіко, — і моє щастя. Ох, Берто, ти стала така гарна!

— Та й ти, Вітіко, погарнішав, — сказала Берта, — і цілі два роки жив у Горній Плані по той бік лісу.

— Моя мати має там дім, — пояснив Вітіко.

— І ти жив у тому домі, — казала далі Берта, — допомагав людям, виконував дрібну роботу, ходив у хати до людей, запрошував їх до себе в світлицю, їздив на своєму сивому коні по шляхах навколо Плани, відвідував сусідів у лісі й далі за лісом і ходив на гору, де стоїть червоний хрест.

— Я дивився з гори на ліси, які можна бачити звідти всюди навколо, — сказав Вітіко.

— Дівчата з Плани назвали ту гору горою Вітіко, — додала Берта.

— Ніколи не чув, — здивувався Вітіко.

— Вони назвали її так, коли ти там був, — пояснила Берта, — і називають її так, коли ти пішов звідти. Ти був із лісовими людьми на горі Високій і пішов у Прагу, а тепер знову повернувся на батьківщину.

— Берто, звідки ти знаєш це все? — ще дужче здивувався Вітіко.

— Від Влтави сюди йде багато шляхів, інколи ходять тут прочани, а наш слуга Вольфрам знає всі шляхи.

— Ту гору називають Кржижовою, — уточнив Вітіко.

— Ти пішов до князя Собеслава і вірно служив йому, — казала далі Берта.

— Він був для нашої країни справедливим і зичливим володарем, — мовив Вітіко.

— Ти ходив до нього в замок, коли він лежав на смертному одрі, — розповідала Берта, — й лишався коло нього, аж поки пани зібралися для вибору наступника.

— Дехто лишився вірний йому, дехто відступив, — сказав Вітіко.

— І ти пішов задля князя в Прагу, пішов на з'їзд панів, переконав їх, щоб вони вислухали тебе, і приніс князю звістку.

— Саме так, Берто, і було, — кивнув головою Вітіко.

— І ти був коло князя, як він помирав і його ховали, — розповідала Берта, — а потім зі злоби на нового князя пішов на два роки в ліс.

— Не зі злоби, — заперечив Вітіко, — просто я не служив князеві, бо право ще належало Владиславу, сину Собеслава.

— А як не стало того права, ти з добрими людьми пішов до іншого Владислава, брав участь у битві на горі Високій, добре надолужив шкоду, яку завдали зрадники, після смерті Сміла отримав провід над лісовими людьми, а під час битви мав білий щит із темно-червоною п’ятипелюстковою квіткою дикої троянди.

— Що я робив, я вже точно не пам’ятаю, — відповів Вітіко, — а от білий щит із темно-червоною п’ятипелюстковою квіткою дикої троянди я таки мав, — підтвердив Вітіко.

— Ви, ти і лісові люди, поїхали з князем до Праги, — казала Берта, — ти став їхнім військовим проводирем, ти з князем їздив до короля Конрада в Нюрнберґ, ти з Одоленем бився з ворогами і дав змогу втекти моравським князям. Князь своїм присудом ушанував тебе, і ти повернувся до лісових людей у Плану.

— Так воно, Берто, все й було, — кивнув Вітіко.

— Знаю, — відказала Берта, — але чи знаєш ти, що я сказала?

— Ні, не знаю, — підняв брови Вітіко.

— Я сказала, — пояснила Берта, — що ніхто не стане моїм чоловіком, якщо не буде таким, як Вітіко, або ж він сам повинен стати моїм чоловіком. Отак я сказала. Але ти, шляхетний Вітіко, не приїздив до нас, і знай лише, що, тільки-но я побачила, як ти заїхав у наш двір, я одразу пішла від тебе в ліс.

— А я шукав тебе в лісі, — мовив Вітіко, — і моя небесна доля знову дала мені змогу знайти тебе, як і тієї неділі. Берто, ти як образ ясної неділі, я не забув твоїх червоних вуст, які розмовляли на осяяних сонцем каменях, і не забув твоїх очей, що яскріли серед лісу. Так, є гарна Дімут у башті Ровна, так, є гарна княгиня Ґертруда на Празькому княжому дворі, так, гарні жінки та дівчата ходять по празьких вулицях та садках і живуть у високих будинках і замках, так, при дворі короля Конрада та в Нюрнберґу є жінки та дівчата, сповнені вроди, в Плані, Дудлебах, Ветржні, Фримбурку, в Лісовохму краї є дівчата, наче троянди, але я не забув, як сидів із тобою на лісових каменях і що ти гарніша від троянд.

— А проте шляху до мене через ліс ти не шукав, — дорікнула Берта.

— Колись у цьому лісі там нижче я казав тобі, — відповів Вітіко, — що хочу стати справжнім чоловіком. А оскільки я ще не став справжнім чоловіком, то я з сорому, Берто, не приходив. Але я стояв на Кржижовій горі й дивився на ліс, за яким уперше побачив тебе, і знову дивився на ліс. Я б і сьогодні не прийшов, якби мене не привела одна дрібна обставина. Але я б прийшов коли-небудь, якби став справжнім чоловіком, і тоді б побачив, чи ти такої думки, як я.

— Так, Вітіко, ти в усьому чинив слушно, — схвалила Берта.

— І я б прийшов, — мовив Вітіко.

— І ти вже знаєш, що я думала б, — сказала Берта.

— Отже, чудово, тепер усе ясно, — виснував Вітіко.

— Будуй собі дім, Вітіко, — наставляла Берта, — і коли на тобі тоді ще не буде жодної плями, я піду за тобою і буду коло тебе аж до смерті. А потім розмовляй із людьми своєї країни, веди їх до великого і сам ставай великим.

— Я вже казав тобі, що хочу робити все, що зможу, — відповів Вітіко.

— Я хочу, щоб ніхто не міг дорівнятися до тебе, — замріялась Берта, — скільки очі сягають, і нехай там унизу пнуться вгору лісові дерева, стелиться золоте колосся на нивах і тягнеться вдалечінь зелений оксамит лук.

— Я прагнутиму найвищого, — пообіцяв Вітіко.

— А якби ти став ницим, я як твоя дружина пішла б від тебе, щоб ти не міг піти за мною, — посуворішала Берта.

— Ти нікуди не підеш і все справдиться, — заспокоював дівчину Вітіко.

— Усе справдиться, — повторила Берта.

— А тепер, Берто, я хочу попросите тебе про дещо.

— Кажи.

— Дозволь мені поцілувати твої вуста, на яких дзвенів колись струмочок пісні.

— Тож цілуй їх, Вітіко, — дозволила Берта.

Вітіко підступив ближче, поцілував дівчину, а потім сказав:

— Яке гарне місце, де ми стоїмо, і тут хтось поставив лавку.

— Я попросила поставити її, — мовила дівчина, — так само як просила поставити ще й камені, на яких ми сиділи чотири роки тому.

— Ти часто буваєш тут? — запитав Вітіко.

— Коли ми бували в лісі, я часто приходила сюди і думала про тебе, — відповіла Берта.

— А коли я дивився на лісові вершини, на яких міг би гарно височіти замок, то найдовше я дивився на вершину Трьох Сідал.

— А моє серце раділо, коли ти там у Вишеграді примусив їх дати тобі місце, — всміхнулася Берта.

— Я скористався словами, які ти казала мені в лісі, — теж усміхнувся Вітіко.

— Я слухала Вольфа, коли він розповідав про тебе, — призналася Берта.

— Сьогодні я вбрався в той одяг, у якому був, коли вперше побачив тебе, — мовив Вітіко.

— Я так і думала, — кивнула Берта.

— З думкою про тебе я йшов у битву з червоною трояндою на білому щиті, — сказав Вітіко.

— Я знала про це.

— Я можу бути тут тільки до миті, коли вранці засяє сонце, тоді я знову буду змушений іти далі, — попередив Вітіко.

— Знаю.

— Ти знаєш про це? — здивувався Вітіко.

— Так, знаю, — повторила Берта. — Ходімо чимшвидше до батька-матері.

Молодята пішли додому. Вітіко подав Берті руку. Дівчина поклала свою руку в його, і дві постаті пішли узліссям по стежці до дому Генріха. Підійшовши до ущелини, де дві стежинки знову сходились, Вітіко побачив, що Вольф і досі сидить на кам’яній брилі в ущелині між кущами. Помітивши пару, Вольф підскочив із каменя і широкими стрибками побіг по ущелині до садиби. А Вітіко і Берта поверталися вздовж струмка до того самого дому, з якого недавно вийшов Вітіко.

Прийшовши додому, молодята зайшли крізь ті самі двері, в які Берта завела Вітіко, коли він приходив уперше. Вони зайшли в передпокій, а потім у залу. Там не було нікого. Аж тут нарешті Берта забрала свою руку з руки Вітіко й заквапилась у далекі покої. Вітіко пішов до своїх людей.

Чоловік у бурому вбранні ще досі спав на ліжку, Раймунда не було. Вітіко знову вийшов і пішов у стайню. Коло дверей до чужих коней слуги Хандо і Раймунд стояли і розмовляли.

— Хандо, — сказав Вітіко, — піди до свого господаря і запитай його від мого імені, чи можу я зараз прийти до нього і порозмовляти з ним.

— Гаразд, іду, — відповів Хандо й пішов у дім.

Вітіко тепер звернувся до Раймунда:

— У нашій кімнаті стоять наїдки і напої. Якщо хочеш їсти чи пити, то йди й бери, чого тобі треба. Я зараз не їстиму. А той спить, і нехай собі спить.

— Піду щось поїм, — кивнув головою Раймунд.

Слуга Хандо повернувся і мовив:

— Я маю провести вас до господаря.

— Ну, то веди.

Слуга пішов попереду, Вітіко — слідом за ним. Із передпокою за обкутими залізом вхідними дверима слуга повів Вітіко до покою, де Генріх сидів за столом сам. Коли Вітіко зайшов, він підвівся. Дочекавшись, поки піде слуга, Вітіко заговорив:

— Якщо вам до вподоби слухати мене, я повинен сповістити вам дещо, що стосується і вас, і мене.

— Кажи, Вітіко, — дозволив Генріх, — ця кімната моя.

Показав на стілець, а коли Вітіко сів, сів і сам.

— Чотири роки тому, — почав розповідати Вітіко, — я приїхав у ваш ліс, їдучи з Пассау в Богемію. Наступного дня була неділя, тож я лишив свого коня у вугляра на ручаї Міхель і пішов у ліс помолитися. Після молитви я побачив на узліссі дівчину, ще дуже юну. Дівчина мала на голові вінок із диких лісових троянд. Я озвався до дівчини, ми сіли на камені й базікали про всячину, як ото базікають діти. Та дівчина була вашою донькою Бертою і привела мене у ваш дім. Я ту дитину не забув, і її образ завжди був у моїй пам’яті. Потім я подумав: якби я зробив що-небудь, щоб мене вважали за одного з добрих людей нашої країни, я б приїхав і запитав, чи може Берта стати мені за дружину. Час для цього запитання ще не настав, бо я ще нічого не спромігся зробити. Сьогодні я приїхав до вас і попросив змоги скористатися вашою гостинністю на одну ніч. Ви дали дозвіл. Потім я пішов до вашої дружини, щоб привітати її, і вона з добротою розмовляла зі мною. Згодом я пішов у ліс, пішов навмисне, бо хотів знайти Берту. Я знайшов, і там передчасно вилетіло з вуст те, про що годилося б говорити згодом. Я сказав, що крім Берти, я ніколи жодної жінки не візьму собі за дружину, і Берта сказала, що, крім мене, вона ніколи не вийде заміж за іншого чоловіка, і я поцілував вашу доньку у вуста. Якщо ви такий чоловік, який вважає, що цим своїм учинком я порушив правила гостинності, я дам вам сатисфакцію, яку ви цілком слушно могли б вимагати. Завтра я повинен їхати далі. Певне, десь за чотири дні я вже повернуся. Те, що я пообіцяв Берті, вже непорушне, має чинність. Берта поводиться так, як і повинна.

Вітіко замовк. Генріх заговорив після невеличкої паузи:

— Вітіко, а тепер послухайте мене. Від давньої садиби Рандсгоф, маєтку Піпіна і його сина Карла, понад лукою Брунненау та річкою Інн видно вгору проти її течії скелю, на якій стоїть замок Юґельбах. Той замок — дім нашого роду. Я Генріх фон Юґельбах. Мене називають Мандрівцем, бо я бачив маєтки багатьох панів і подорожував суходолом і морем. Але в моєму лісовому домі ти бачиш, що я живу спокійним життям. Мій батько — Верінгарт фон Юґельбах, моя мати — Бенедикта фон Ашах. Мій брат — Ґебгарт фон Юґельбах, найстарший брат Верінгарт помер. Моя дружина — Вюльфгільта фон Дорнберґ. Берта — наша єдина дитина. Шляхетний чоловік, Адельрам фон Ашах, наш дід і батько нашої матері Бенедикти, помер, і спадщина Ашахів із дорожніми зборами і податками по цей і по той бік Дунаю перейшли нашій матері, бо Адельрам не мав інших дітей. На території Ашахів є село Гількерінґ, належне двом шляхетним братам фон Шилінґс-фірст, і це єдине село, яке не становить частини спадщини. Ми з моїм братом Ґебгартом спустилися з Інна на Дунаї до Ашаха і збудуємо два замки. Один ми збудуємо на горі за селом Гількерінґ і назвемо його Штауф, а другий — на лісовому плато, яке тягнеться від Ашаха до старовинного міста Ефердінґена, і назвемо його Шауенберґ, бо ж у нашій мові є слово schauen, дивитися, і замок дивитиметься на край за Дунаєм, де тече Міхель, і на край, куди тече Дунай, а також на гори навпроти Штірійської марки. Юґельбахи в Штауфі та Шауенберґу повинні набути могутності й пов’язати свою долю з долею країни. Тепер, Вітіко, ти знаєш наш рід. А зараз я скажу про сатисфакцію. Ви в битві мали на білому щиті червону лісову троянду, тож дивіться, щоб ця троянда квітнула в долі вашої країни, а тоді приходьте. Аж доти Берта відокремлена від вас, а ви від Берти. На вашу думку, така сатисфакція справедлива?

— Справедлива, — відповів Вітіко, — і я дякую вам за ваші слова. Я ніколи не думав здобути Берту по-іншому, ніж так, і ніколи б не думав діяти по-іншому, навіть якби Берти не було.

— Тож дій, — схвалив Генріх, — і коли буде замок, у якому є троянда, то, думаю, замок Троянди і замки Штауф та Шауенберґ зможуть існувати далі в однаковій величі та порозумінні. Як гість ви завжди бажані в моєму домі. А тепер я маю розповісти жінкам, про що ми тут розмовляли. Дозвольте мені піти.

Генріх підвівся, Вітіко теж, чоловіки подали один одному руки, і Вітіко вийшов із кімнати. Вийшов на подвір’я і побачив Вольфа, що підбіг до нього й мовив:

— А ви довгенько не приходили до нашого дому.

— Ти вже зачекався? — запитав Вітіко.

— Еге ж, зачекався, — кивнув головою Вольф.

— Я не міг приїхати раніше, — пояснив Вітіко.

— Покладайтесь на мене, я в усьому допомагатиму вам, — запропонував Вольф.

— Гаразд, я скажу, коли буде потрібна твоя допомога, — відповів Вітіко, — і тоді подякую за неї.

— Та я не задля подяки, — протягло мовив Вольф, — а допоможу з радістю. Наш господар суворий, він бачив увесь світ, люди називають його Мандрівцем, але я не казав йому цього. А загалом він добрий.

— Я вже пересвідчився в цьому, — підтвердив Вітіко, — він завжди був гостинний до мене.

— Еге ж, він гостей любить, — сказав Вольф.

Вітіко попрощався з ним і пішов у свої покої. Там він побачив, що і чоловік у бурому вбранні, і його слуга Раймунд уже сидять на стільцях. Вітіко помітив, що наїдків та напоїв стало трохи менше. Раймунд розповів, що коні вже доглянуті, тож тепер можна спочити. Вітіко не їв і не пив, а тільки сів на стілець.

Трохи згодом зайшло сонце, і в домі пролунав дзвін. Вітіко підвівся і з Раймундом та чужим чоловіком пішов до великої зали. Там усе приготували для вечері так, як Вітіко вже бачив, коли вперше відвідав дім. Його провели до верхнього краю столу до Генріха та Вюльфгільти. Генріх стояв на чолі столу, Вітіко сказали стати ліворуч від нього, праворуч уже стояли мати і Берта. На верхньому краї столу було ще двоє чоловіків: Генріхові васали на ймення Гартніт і Лютольт. Слуги чекали на нижньому краї столу, серед них стояли й Раймунд і чоловік у бурому вбранні. Генріх проказав уголос молитву, люди відповідали йому. Після молитви всі сіли, дві служниці поприносили страви. Їх подали на стіл усі одразу. На верхньому краї столу стояли риба, смажена птиця, оленяче м’ясо, тістечка, хліб і вино. На нижньому — бараняче м’ясо, пиво і хліб.

Після вечері Генріх, як і на початку, проказав молитву. Потім усі, хто сидів на нижньому краї столу, розійшлися, і Генріх сказав Вітіко:

— Нехай тобі як гостеві ця вечеря піде на пожиток, а оскільки ти рано-вранці маєш їхати далі, то попрощаймося.

— Нехай вам буде приємне все те, — додала Вюльфгільта, — що ми за такий короткий час змогли запропонувати вам тут, і приїжджайте як гість знову до нашого дому. Ми з чоловіком охоче прийматимемо вас. Його воля — це моя воля.

— Дякую вам, шляхетна пані, — подякував Вітіко і обернувся до Берти: — Нехай і Берта дізнається про щастя, яке ви бажаєте тим, хто любиться.

— Нехай Вітіко досягне, чого сподівається, — побажала у відповідь Берта.

— Він прагнутиме цього, — запевнив Вітіко, — а Господь подбає про решту.

Подав Берті руку, дівчина протягнула й свою.

— Я проведу вас до кімнати, — запропонував Генріх.

Вітіко і Берта відпустили руки. Вітіко вклонився Вюльфгільті, Берті, а також васалам. Усі вони відповіли Вітіко поклонами, і він із Генріхом пішов до дверей. Господар провів його аж до призначеного гостям приміщення, і там вони попрощалися.

Раймунд і чоловік у бурому вбранні вже були в кімнаті, всі троє повмощувалися спати.

Тільки-но засіріло, як Вітіко вже вийшов із приміщення. В коридорі, що вів від нього надвір, уже був Генріх, відімкнув ключем спускні ґрати, підняв їх угору і одразу пішов. Вітіко проминув підняті ґрати, вийшов надвір і пішов до стайні. Одразу прибіг і Раймунд і з допомогою слуги Хандо всі троє подбали про коней.

Підготувавши коней, Вітіко і двоє його людей поснідали стравами, принесеними до їхньої кімнати. Потім коней вивели на подвір'я, і чоловіки пішли до них. Прийшов і Вольф, принісши багато мотузок, які Раймунд прив'язав до свого сідла. Гості посідали верхи на коней, і тут до них уже вийшов Генріх, провівши їх до воріт.

Вольф відчинив обидві стулки воріт і кивнув на прощання головою Вітіко. Генріх вивів гостей за ворота і вже там подав Вітіко руку й мовив:

— Я дякую вам за довіру, яку ви засвідчили мені цієї ночі.

— Бувайте здорові! — мовив Вітіко.

— Бувайте здорові! — попрощався й Генріх.

Вершники рушили, а Генріх зайшов назад у ворота.

Вітіко зі своїми супутниками їхав униз вздовж дзюркотливого потічка до лісу, а потім у лісі аж до ручаю Міхель. Перейшли його, і Вітіко поїхав до хатини вугляра Матіаса.

Вугляр Матіас відійшов від складеного багаття, що вже курилося, для випалювання вугілля, а його дружина і діти повибігали з хатини.

— Матіасе, дай нам попити свіжої води! — попросив Вітіко.

— А ви не хочете зайти до хати? — запитав вугляр.

— Ми одразу їдемо далі, — відповів Вітіко.

— Тож ви не лишитесь? — запитала Марґарита.

— Я невдовзі приїду знову, — пообіцяв Вітіко.

— Ох, через багато років! — зітхнула дружина і пішла й принесла в зеленому глечику свіжої лісової води. Вітіко попив і передав глечик своїм супутникам.

Потім із коня подав руку вугляреві, а також його дружині Марґариті. Після цього вершники проминули дим багаття і поїхали далі на південь.

Вершники вервечкою їхали під старими високими ялицями вгору по схилу широкої гори вузенькою стежкою, пригинаючись під низьким гіллям. Дійшовши до червоного хреста, помолились і знову поїхали лісом угору. Десь за півгодини вибралися на безлісий белебень, звідки Вітіко колись уперше побачив скелю Трьох Сідал. Обернувшись, побачили ліси та вершини і дим, що здіймався над домом Генріха.

Потім вершники поїхали далі, знову лісом, пологим схилом униз. Ще за годину покріпилися, як звичайно й робили, давши коням попастися, після перепочинку поїхали далі.

Десь опівдні добулися до місця, де на широкій луці росли де-не-де невисокі чагарники. Луку обступали дерева, чимало їх повалив вітер. Вершники їхали по луці, аж тут у бік Вітіко влучила стріла й відскочила від шкіряного обладунку. Вітіко глянув на чоловіка в бурому вбранні й побачив, що й на ньому висить стріла. Миттю глянув у бік, звідки прилетіли стріли, й побачив понад чагарниками тулуби двох чоловіків. Один мав руду бороду, другий — сиву, обидва були в брудному шкіряному одязі. Вітіко взяв у Раймунда спис і пустив коня вчвал до чагарників, а вже в них якомога швидше помчав до напасників. Побачивши це, старий метнувся тікати. Вітіко крикнув другому:

— Якщо ворухнешся і ступиш із місця, я метну цього списа в твоє тіло, а якщо стоятимеш спокійно, подарую тобі життя!

Чоловік не тікав. По стежці, яку Вітіко протоптав у кущах, під'їхав Раймунд, а за ним і чоловік у бурому вбранні.

— А якщо ворухнешся, я метну в тебе цю сокирку! — крикнув Раймунд.

— Раймунде, зв’яжи його, — наказав Вітіко.

Раймунд відв’язав від сідла мотузки, які дав Вольф, і спішився. Подав чоловіку в бурому вбранні вузду свого коня і сказав:

— Потримай коня, поки я впораюсь.

Чоловік у бурому вбранні взяв вузду і тримав Раймундового коня. Сам Раймунд, піднявши вгору сокирку, пішов до рудобородого, що навіть не ворушився. Підступивши до нього, Раймунд кинув сокирку на траву, взяв обидві руки напасника, стулив їх передпліччями перед грудьми, обмотав мотузкою й зав’язав кінці. Чоловік не пручався. Потім Раймунд знову взяв сокирку, підібрав арбалет, що лежав на землі, й повів полоненика до Вітіко. Там вирубав сокиркою гілку з куща, зробив з неї цурпалок і закрутив вузол ще дужче, а потім прив’язав до обмотаних рук ще одну мотузку, щоб вести полоненика, і мовив:

— Ну, мерзотнику, тепер ти готовий.

— Веди його з нами, — наказав Вітіко.

Раймунд дав кінець мотузки в руки чоловіку в бурому вбранні і сказав:

— А тепер трохи потримай його.

Чоловік у бурому вбранні взяв мотузку, а Раймунд почепив арбалет до сідла, сів верхи, вмостився зручніше й забрав мотузку з рук чоловіка в бурому вбранні:

— Я вже готовий.

— То їдьмо, — наказав Вітіко.

Вершники знову рушили, і Вітіко тепер їхав швидше, ніж досі. Решта — за ним, а полонений був змушений підбігати, щоб устигати за Раймундовим конем. Отак вони зрештою добулися до хат Гауценберґа.

Чоловіки спішилися, полоненого прив’язали до конов’язі. Прив’язавши й коней і ретельно накривши їх попонами, почали піклуватися про них.

Упоравшись, Вітіко сів за один зі столів, що стояли на вулиці, чоловік у бурому вбранні сів трохи поодаль від Вітіко на лаву за тим самим столом. Крамар, якого Вітіко бачив чотири роки тому на цій вулиці, знову сидів на вулиці перед заїздом. Крім Вітіко з його людьми, більше ніяких гостей не було.

— Раймунде, — мовив Вітіко, — ану, приведи мені сюди того на мотузці.

Раймунд відв’язав мотузку від конов’язі, привів полоненого до столу Вітіко і став поряд з ним.

З дверей та воріт заїзду вийшло кілька людей і приглядалися здалеку до Вітіко і тих, хто був із ним.

— Скоро буде чотири роки, — заговорив Вітіко, — як ти сидів за столом тут на вулиці перед цим заїздом зі своїм сивобородим товаришем, що сьогодні втік у чагарях, і я теж тоді зі своїм конем і в цьому самому одязі відпочивав тут опівдні. Правда?

— Я не знаю, що тут було чотири або три роки тому, — відповів чоловік. — Якщо ви хочете віддати мене катам або повести звідси далі та вбити в якійсь канаві, воля ваша.

— Я гарантував тобі життя, — нагадав Вітіко.

— Зате можете катувати мене, — кинув чоловік.

— Я не катуватиму, — мовив Вітіко.

— Я завжди вірно служив герцогу Генріху, але оті, що з єпископом, — лихі люди, — поскаржився чоловік.

— Я не віддам тебе людям єпископа, — запевнив Вітіко. — Я сам тебе судитиму.

— Тут нема що судити, бо я невинний, — заявив чоловік.

— Чудово, — всміхнувся Вітіко, — невинних людей я захищатиму. А тепер кажи.

— Так, це я сидів на цій вулиці чотири роки тому, — признався чоловік.

— І тому ти сьогодні з тим другим стріляв по нас з арбалета? — запитав Вітіко.

— Може, той другий по вас стріляв? Я не бачив, як підходив до нього, — відбріхувався чоловік.

— Тож ти випадково підійшов до нього? — запитав Вітіко.

— Я підійшов до нього випадково, — підтвердив чоловік. — Я йшов до церкви Святого Ульріха молитися.

— То ти й чотири роки тому випадково сидів із ним на цій вулиці?

— Випадково, — відповів чоловік.

— Куди ж ти йшов, якщо по дорозі до церкви Святого Ульріха ти опинився в густих чагарях, а не на стежці? — запитав Вітіко.

— Я побачив, що там стоїть чоловік, і пішов до нього в кущі, бо він погукав мене, — вигадував чоловік.

— А коли по мені влучила стріла і я помітив одразу ще й стрілу на одязі свого супутника, — насідав Вітіко, — ти стояв зі своїм товаришем у чагарях і ви дивилися на нас, а коли мій слуга підійшов до тебе, поряд із тобою на траві лежав арбалет. Якщо я гарантував тобі життя і не віддам тебе на тортури, то подумай, що кара через брехню буде тяжча.

— Це все гідна жалю помилка, — викручувався чоловік, — я завжди вірно служив високому герцогу Генріхові, і мене хвалили. А високий герцог оголосив, що треба ловити і приводити розвідників. Мій знайомий сказав тоді чотири роки тому за цим столом, мовляв, ви розвідник, але ж ви не поїхали до ворога, до Леопольда в Австрію.

— Тож ви засідали на шляху в Австрію? — допитувався Вітіко.

— Ні, — заперечив чоловік, — то тільки балачки такі були.

— Гаразд, — кивнув головою Вітіко, — а що було сьогодні?

— Мій знайомий, пускаючи стріли, сказав, що ви розвідники і йдете від Леопольда. Він хотів вас трохи подряпати, бо ж вас було троє, та от тільки його стріли не пробили вашої шкіри і одягу вашого зброєносця.

— Ви тоді в Гауценберґу не дуже придивлялися до лосячої шкіри мого обладунку, — мовив Вітіко.

— А я тоді казав своєму знайомому, що ви дуже шляхетний пан і ніякий не розвідник.

— А тобі твій знайомий сказав, навіщо він стріляв по моєму зброєносцеві? — запитав Вітіко.

— Він боявся його більше, ніж другого, — відповів чоловік, — та й по другому він потім теж би стріляв.

— А якби він нас просто подряпав, невже він думав, що ми не будемо боронитися? — дивувався Вітіко.

— Боронилися б, — відповів чоловік, — і мій знайомий утікав би, бо я б не дав зловити вас: адже ви дуже шляхетний пан і ніякий не розвідник.

— З якого села ти пішов до церкви Святого Ульріха? — запитав Вітіко.

— З Гауценберґа.

— А твій знайомий казав тобі, з якого села він прийшов у чагарі? — допитувався Вітіко.

— Ні, він такого не казав, — відповів чоловік, — але й він, напевне, вийшов із Гауценберґа.

— А звідки ти родом? — запитав Вітіко.

— З Пассау, шляхетний пане, — відповів чоловік.

— А ти знаєш, звідки родом твій знайомий? — запитав Вітіко.

— Здається, він народився десь коло Пассау.

— А де був ти останні три-чотири дні або й тиждень? — не вгавав Вітіко.

— Я був удома, або в Гауценберґу, або у Вісгофені, або там, куди мав занести якусь звістку, або там, де була для мене якась робота, — розповідав чоловік.

— І твій знайомий теж був десь тут? — запитав Вітіко.

— Я бачив його то тут, то там, — відповів полонений.

Вітіко звернувся тепер до людей, що стояли коло будинку:

— Серед вас є господар заїзду?

— Авжеж, — відповів один голос.

— Тож, прошу, підійдіть до нашого столу, — попросив Вітіко.

Господар пішов до столу.

— Дайте мені відповідь на кілька запитань про цього чоловіка, що стоїть отут зв’язаний перед нами, — сказав Вітіко.

— Якщо я зможу відповісти, — відповів господар.

— Цей чоловік сьогодні вже був тут? — запитав Вітіко.

— Він їв тут уранці сир, — повідомив господар.

— Їв сам? — запитав Вітіко.

— Ні, з ним був ще один чоловік, — відповів господар.

— Той другий чоловік мав сиву бороду? — запитав Вітіко.

— Так, він справді мав сиву бороду, — відповів господар.

— А ці двоє часто ходять разом? — допитувався Вітіко.

— Як трапляється, — відповів господар, — але я вже частенько їх бачив.

— А вони вже довго крутяться в цій місцевості? — запитав Вітіко.

— Колись вони були воїнами покійного герцога Генріха, — відповів господар. — Певне, живуть десь поблизу від Пассау, і їх багато разів бачили в нас то тут, то там.

— А чи ходили вони й за ліс? — поцікавився Вітіко.

— Важко сказати, бо там не дуже є де заробити, — стенув плечима господар.

— А чи вони цього літа не були відсутні довгий час? — запитав Вітіко.

— Думаю, ні, — відказав господар, — останнім часом їх часто можна було побачити на нашій вулиці.

— Отже, й останні два тижні? — уточнив Вітіко.

— Авжеж, — відповів господар.

— А чоловік за тим столом крамар? — запитав Вітіко.

— Так, — кивнув господар.

— То зробіть мені послугу й запросіть його до нашого столу, — попросив Вітіко.

Господар пішов до крамаря і разом із ним повернувся до Вітіко.

— Тож ви крамар, — мовив Вітіко.

— Так, — відповів крамар.

— Ви, звичайно, подорожуєте в багато різних місць? — запитав Вітіко.

— Що ж, як заведено.

— Дайте мені відповідь на одне запитання про цього чоловіка, — попросив Вітіко.

— Якщо знатиму відповідь, то й скажу, — всміхнувся чоловік.

— Скажіть, ви часто бачили його з другим чоловікам, який має сиву бороду? — запитав Вітіко.

— Так, дуже часто, — відповів крамар.

— Якщо ви їздите по навколишніх краях, то чи не бачили ви часом цього чоловіка й десь далі, чи не бачили ви його цього літа по той бік лісу? — запитав Вітіко.

— З весни аж дотепер їх тримав у в’язниці граф фон Формах, — повідомив крамар.

— Ви це точно знаєте? — нахилив голову Вітіко.

— Звичайно, бо я цьому чоловікові мав принести білизну від його матері, — пояснював крамар, — і я приніс її йому у в’язницю, де й той другий сидів.

— А ви знаєте їх ближче? — запитав Вітіко.

— Інколи вони підходять до мого возу і ніколи не заподіяли мені ніякого лиха, — відповів крамар.

— Як їх звуть? — запитав Вітіко.

— Їх обох звуть Генріхом, як і молодого герцога, — відповів крамар.

— Я дякую вам і господареві за відповіді, — подякував Вітіко і повернувся обличчям до полоненого: — Чотири роки тому я казав тобі, що зроблю тобі колись послугу, а тепер для цього настав час. Я відпускаю тебе, але пам’ятай: я часто буваю в цих лісах, часто на вершині Трьох Сідал і далі на схід. Я збудую собі дім у Лісовому краї і, якщо коли-небудь побачу тебе в лісі зі зброєю, то звелю повісити тебе на дереві, під яким ти стоїш. Скажи це й своєму товаришеві. Я дотримуюсь своїх слів, як дотримався і тепер. Раймунде, розв’яжи йому руки.

Раймунд спершу відв’язав довгу мотузку, потім забрав цурпалок і насамкінець розкрутив мотузку на передпліччях.

— А тепер біжи так далеко, як несуть тебе ноги, — промовив Раймунд.

Чоловік розтер собі зап’ястки і пальці, а потім кілька разів розгладив свою шкіряну безрукавку. Потім подякував:

— Красно дякую, красно дякую.

— Іди, — проказав Вітіко.

— Я б попросив повернути арбалет, — сказав чоловік.

— Арбалет буде зламаний, — відповів Вітіко, — а ти забирайся.

— Іди, якщо хочеш бути цілий! — крикнув Раймунд.

Чоловік пішов від заїзду до дерев, а невдовзі вже й зник за ними.

— Порубай сокирою арбалет, — наказав Вітіко Раймундові.

Раймунд порубав сокирою дерев’яні частини й нитку, а металеві зламав: поклав опуклістю догори і стрибнув зверху.

Після цього Вітіко замовив страви і наїдки для себе і своїх людей. Поївши й доглянувши коней, усі троє поїхали далі. Їхали на південний схід, проминаючи переліски, хатини, луки і поля, і доїхали, коли сонце вже схилилося над обрієм, до міста Пассау.

Їхали через перешийок Гальс до річки Ільц, уздовж Ільцу до Дунаю, потім між Дунаєм і нагромадженням скель ішли проти течії і дійшли до мосту. Переїхали міст і опинилися в місті.

Вітіко їхав по довгій вулиці, обидва його супутники — за ним. По вулиці всі троє добулися до площі, що була вища від решти міста. На тій площі стояла велика соборна церква Пассау. Вітіко проїхав повз церкву в східному напрямі з пагорба вниз. Там вершники під’їхали до дуже великого дому, що був темного кольору і складався з різних частин. Вітіко зупинився коло брами будинку, нахилився з коня і тричі вдарив залізним молоточком, що висів коло брами, по залізній штабі поряд із молоточком. У брамі відчинилися дверцята й показався чоловік у фіалковій шапці та фіалковому плащі, натомість камзол і штани в нього були жовті. Він мав сиве волосся й сиву бороду і запитав:

— Чого вам треба?

— Нам треба до превелебного єпископа Пассауського, — відповів Вітіко, — ми принесли йому звістку.

— Вітіко, я б ніколи не повірив, — промовив чоловік, — що ви так скоро знову приїдете, бо ж ви тяжко сумували з приводу смерті єпископа Реґімара й поїхали в далекі краї. Як вам потім велося?

— Оділе, невдовзі я розповім тобі про свою долю, — сказав Вітіко, — а тепер мені треба до єпископа.

— Якби я сказав, що не відчуваю великої радості від того, що знову бачу вас, — розповідав чоловік, — це було б брехнею. А до превелебного єпископа я вас проведу, бо він довіряє мені не менше, ніж довіряв покійний пан Реґімар. А війна вже скінчилася, в якій ти брав участь?

— Уже скінчилася, — відповів Вітіко, — і я знаю, що ти в цьому домі маєш велику шану як воротар і відчиниш нам браму, щоб ми заїхали, розмістили коней і могли піти до превелебного єпископа.

— Так, — кивнув головою воротар, — і я розмовляв про вас із превелебним єпископом, розповідав, які ви були розумні і які сміливі будете. А якщо ви думаєте, що я другові, який стукає в мою браму, відмовляю в гостинності, ви помиляєтесь.

Старий обернувся в дверях і гукнув усередину:

— Гансе!

— Агов! — долинув зсередини гучний голос.

— Відчини! — наказав воротар.

За брамою загуркотіли залізні штаби, відчинилася стулка воріт, де не було дверцят, і в брамі постав високий і дебелий молодик. Він був, як і воротар, у фіалковому плащі, але на його голові виднів залізний шолом, на грудях — панцер, а на ногах — наголінники.

Вітіко і його супровід проїхали повз чоловіка на широке подвір’я. Там зупинились і спішилися. Воротар і молодик підійшли до них.

— Гансе, — мовив воротар, — гукни стаєнного, і зайди до Рудольфа, ну, Штайнера.

Молодик пішов у глиб подвір’я й зайшов у споруду. Звідти вийшло аж троє стаєнних і хотіли забрати коней.

— Стривайте, — мовив Вітіко.

Стаєнні і всі решта стояли коло коней. Ганс вийшов зі споруди разом з іще одним молодиком у лицарському обладунку. Вони підійшли до гурту, і воротар заговорив:

— Ось учень Вітіко, він приніс звістку превелебному єпископу. Представляю вам Вітіко.

— Вітання тобі, вірний хлопче! — промовив чоловік у лицарському обладунку.

— Вітаю тебе, Рудольфе! — привітався й Вітіко. — Нам треба до превелебного єпископа.

— Вітіко, ми вже не в єпископській школі, — відповів Рудольф, — але повинні любити один одного не менше, ніж давніше, і я люблю тебе, Вітіко. Йди зі своїми товаришами по сходах до зали нарад, а звідти в червону залу і там зачекай. А вже завтра ми справимо свято і по-справжньому привітаємо тебе з поверненням.

— Так і зробимо, — погодився Вітіко.

Рудольф після розмови повернувся крізь ті самі двері в будівлю.

— А тепер покажіть нам, де розмістити коней, — звернувся Вітіко до стаєнних.

Стаєнні показали шлях і допомогли завести коней. Зробивши найнеобхідніший догляд, Вітіко сказав своїм супутникам, що їм можна йти за ним, і знову вивів їх на подвір’я. Там ще й досі стояли воротар і Ганс.

— Оділе, я дякую тобі, — мовив Вітіко, — а те, що має бути далі, я вже знаю.

— Я приготував усе, щоб вам було добре, — запевнив воротар.

— Гаразд, — схвалив Вітіко.

Воротар пішов у кімнатку поряд із брамою. Ганс замкнув стулку брами і сходами коло неї піднявся в кімнатку.

Вітіко тим часом повів свій супровід крізь двері, в які заходив Рудольф, до великої зали. З тієї зали Вітіко піднявся широкими сходами в коридор. Пройшовши трохи по коридору, Вітіко відчинив високі двері й зайшов зі своїми людьми до покою, де було багато столів і стільців. Із того покою вони зайшли до ще однієї великої зали. Зала була вимощена червоним мармуром. Уздовж стін стояли лави з жовтими м’якими сидіннями. Крім лав, більше ніяких меблів не було, а дверей Вітіко побачив аж троє. В одні двері він зайшов, другі були зачинені, а крізь треті, відчинені, видніла велика кімната з чотирма вікнами, стіни якої були оббиті червоним вицвілим шовком, там стояло багато лав і стільців, оббитих таким самим шовком. Вікна і зали, і кімнати виходили на гори по той бік річки Інн.

У залі Вітіко чекав. Трохи згодом із кімнати, оббитої шовком, вийшов високий чоловік із каштановим волоссям, каштановою бородою і видовженим обличчям. Він був у широкому фіалковому вбранні й мав поверх нього золотий ланцюг із золотим хрестом. За ним ішло двоє чоловіків у священицьких сутанах. Чоловік глянув на Вітіко і його супровід, а потім дав своїм священикам знак вийти. Вони відчинили зачинені двері й зайшли крізь них в іще одну кімнату.

Після цього чоловік у бурому вбранні, який приїхав із Вітіко, підійшов до чоловіка з золотим ланцюгом і якусь мить постояв перед ним. Потім зняв шапку з голови й заговорив дзвінким голосом:

— Превелебний єпископе Пассауський, ясновельможний графе фон Пайлштайн і Гаґенау, вельмиповажний освячений священику Реґімберте! Я прийшов до тебе в убранні Якова, яке він мав на собі в пустелі під час утечі.

— Превелебний єпископе і вірний брате Здику! — відповів єпископ Пассауський, — навіть якби ти прийшов в убранні Лазаря, ти був би паном у цьому домі. Вітаю тебе!

Єпископ Пассауський поклав руки на плечі чоловіка в бурому вбранні й поцілував його в чоло. Чоловік у бурому вбранні теж поклав руки на плечі єпископа й поцілував його в чоло. А потім проказав:

— Я не хочу бути паном цього дому, а тільки прошу тебе дати мені змогу зняти панцер і меч, які я і вдень, і вночі ношу під цим убранням, зняти, щоб я міг ходити в простому вбранні, щоб твій дах був у мене над головою, щоб я почастувався простими стравами, яких потребує моє тіло, і помолився Богові в твоїй церкві.

— Живи, як бажаєш і як я вшановую тебе, — відповів єпископ Пассауський. — А ти, Вітіко, взяв на себе клопіт провести до мене превелебного єпископа. Вітаю тебе.

— Превелебний єпископ і абат Сильвестр казали мені, що я повинен жити в смиренні перед Господом Богом, тож я провів би по шляху кожного гнаного й захищав би його, а високого єпископа Здика, що його я шаную, й поготів. Я поїхав із ним разом зі своїм слугою, що стоїть отут.

— Що ж, превелебний брате Здику, ходи до мене в кімнату, та й ти, Вітіко, поки приготують вам покої, — запросив єпископ Пассауський.

А Вітіко звернувся до Раймунда:

— Ти бачив, що відбулося, а тепер іди до наших тварин, доглянь їх і чекай там коло них, поки я покличу тебе.

Раймунд вийшов, а єпископ Пассауський узяв єпископа Здика за рукав його бурого вбрання і повів, не відпускаючи рукав, у шовкову кімнату. Вітіко йшов за ними. В кімнаті єпископ повів свого гостя до оббитого червоним шовком стільця, над яким був шовковий балдахін, і примусив його сісти на той стілець. Рукою він показав Вітіко на інший шовковий стілець. Вітіко сів, а єпископ підійшов до срібного дзвона, що висів на кронштейні на стіні, і вдарив по дзвону срібним молоточком. На цей звук відчинилися двері й зайшов слуга у фіалково-жовтому одязі.

— Погукай мені отця Костянтина, — звелів єпископ.

Слуга вийшов, а єпископ сів на стілець поряд зі Здиком.

Невдовзі до кімнати зайшов священик у чорній сутані й зі срібним ланцюгом на грудях, і єпископ Пассауський звернувся до нього:

— Велебний брате Костянтине і розпоряднику соборної церкви, наш дім ушанував як гість превелебний первосвященик Моравської землі, тож прошу тебе, підготуй усе потрібне в такому випадку.

— Я виконаю свої обов’язки, — вклонився перед двома єпископами священик і вийшов.

— А тепер, брате Здику, ласкаво прошу до мого дому, — всміхнувся єпископ Пассауський.

— Я знав, що ти гнаному даси подушку під голову, — відповів Здик, єпископ Оломоуцький.

— Я зробив для тебе те, що зробив би й для найменшого брата, — відповів єпископ Реґімберт.

— Таж так, — підтвердив Здик.

— Якщо й найменший дорівнює Спасителю, то ми повинні вшановувати їх, і повинні вшановувати, коли їх навідав Господь. У твоїй єпархії, Здику, є великі успіхи.

— Я підняв свою руку, щоб оголосити проклін Моравії, і тепер став вигнанцем на землі й мушу благати людей із добрим серцем, щоб вони супроводили й охороняли мене.

— Нехай благословить тебе, Господь, брате Здику, що й так наділив тебе багатьма чеснотами, — мовив єпископ Реґімберт.

— Я не можу прийняти благословення, бо не вартий його, — заперечив Здик.

— Ти вартий благословення, — переконував Реґімберт, — бо ти, Здику, рівнявся на побожного єпископа Адальберта, що колись, походячи з високого роду, взяв патерицю, щоб бути пастирем вашої землі. Крім того, всемогутній Господь виявив тобі честь, що ти вже двічі ходив до Єрусалима й молився на могилі його сина. А потім він поставив знак нещастя на твою голову, бо хотів таким чином піднести тебе. Поглянь, як Йов здобув більше, ніж мав коли-небудь, як смуток Якова через Йосифа обернувся радістю Якова з приводу Йосифа, як Давид із нір у землі потрапив до царських покоїв, як храм після полону став ще пишнішим, ніж був, як ганьба смерті Петра перетворила Рим на столицю християнського світу, як вигнання і смерть Григорія зробили церкву могутнішою, як перемоги Генріха змогли створити світ, — отож Господь осяває дім віри скорботою, і стовпи, що тримають той дім, будуть осяйніші, ніж доти.

— До мене, — відповів єпископ Здик, — не личить промовляти так, — бо я грішник і заслужив кари, і те, що сталося — кара. Послухай мене, превелебний брате Реґімберте. Вже віддавна через гріхи багатьох людей рука Господа тяжко лягала на нашу землю, а через гріхи окремих людей часто лягала й на них. Коли наш народ був ще поганами, Господь, щоб ощасливити його як поган, які не вірять у нього, посилав народові інколи людей, які допомагали йому в його темноті. Такими людьми були Забой, Люмир і Само, а також Крок, такою була жінка Лібуша, і таким був Пржемисл, хлібороб і чоловік Лібуші. Від них пішов рід, із якого походять володарі країни, владики, бо ж ми голову дому називаємо владикою. Такими владиками були Незамисл, Мната, Воєн, Уніслав, Кржезомисл, Неклан і Гостивіт. Вони були явними поганами, дарма що в країні вже давно закоренилось християнство. Згодом був Борживой, що став християнином, а потім усі були чистими християнами. Борживоя назвали князем, і відтоді, як у вас Піпін з Герісталя, Карл Мартелл та інші, вони стали володарями. Нащадків Пржемисла ставало дедалі більше, вони вважали країну за свій маєток, поділяли її, сварилися за неї і провадили війну, в якій їхні прихильники проливали кров. А потім вони ухвалили закон, років дев’яносто або сто тому, що великим князем щоразу має бути найстарший у роду, а інші отримуватимуть для своїх потреб наділи в Моравії і повинні слухатися князя. Але невдовзі того закону вже не дотримувалися, бо той, хто мав владу, намагався зробити наступником того, кого любив або до кого відчував прихильність. Виникла страхітлива боротьба, і в країні запанувало ще більше лихо, ніж давніше. Початок зробив Сватоплук, що був несамовитим чоловіком, і це триває вже тридцять сім років, аж до наших днів, а кінця ще не видно. Сватоплука вбили, бо вбивав і він, а його наступник Владислав, батько теперішнього князя, був справедливим і добрим чоловіком, і йому довелося боронити князівський престол від рідного брата Борживоя, а Собеслав, що був його наступником, мусив разом із німецьким королем Лотаром провадити війну проти Оттона Чорного з Оломоуца, що намагався стати князем. Коли панував сильний і справедливий Собеслав і народ з’ясував, як добре, коли в країні порядок, чимало людей у країні, зокрема і я, прагнули подбати, щоб після його смерті знову не сталося лиха. Собеслав мав одного сина на ймення Владислав, якого він дуже любив. Ми, люди і я, казали, що німецький король Конрад із роду Гогенштауфенів повинен дати Владиславу в ленне володіння землі Богемію і Моравію, і Конрад зробив Владислава, що мав тоді вісімнадцять років, своїм ленником на з’їзді в Бамберґу. А ще за місяць на нашому з’їзді в Садскій високі і низькі пани обох земель склали присягу молодому Владиславу. Минуло ще півроку, і князь Собеслав захворів, лікарі сказали, що помре. Люди обурились: тепер ми маємо хлопчика замість князя, бо батько вже не встигне виховати його як справжнього князя, кожен нападатиме на нього, і люди сказали: тепер ми самі повинні обрати князя. Але обраний єпископ Сильвестр, що вже мав на голові сивину старих літ, сказав: чиніть добро і не відступайте від вашої присяги, все інше прийде. Але ми гадали, ніби ми розумніші, й зібралися у Вишеграді для вибору. Там був Владислав, син доброго колишнього князя Владислава, і від нього дехто сподівався влади і поваги, інші — доброго врядування, — тож ми і обрали його великим князем. Але навесні цього року чимало людей обрали собі ще іншого князя — Конрада зі Зноймо, і підняли зброю проти Богемії. На горі Високій відбулася битва, і багато сотень людей, ба навіть тисяч, загинули. А потім була війна і облога Праги. Поля витоптані, хати занедбані, бо багато людей утекли, святі споруди й неоціненні рукописи та церковні скарби спалено, серед населення поширилася дикість. Князь Владислав звернувся по допомогу до німецького короля Конрада, і, коли прибуло помічне військо, вороги розпорошились. Князі в Моравії повстали проти мене, захопили церковні маєтки і вдалися до розпусти. Я виголосив слова прокльону. Оскільки над краєм тяжів проклін, Святі Дари давали перед замкненими церковними дверима, небіжчиків уже не було змоги поховати згідно з церковним обрядом, а причастя давали тільки вмирущим, і всі по знаку мали простиратися на землі і благати Бога, щоб він відвернув лихо, і тому князі посунули проти мене, намагалися задушити мене, вимагаючи, щоб я усунув лихо, а як я покликав своїх людей на допомогу, вони покликали ще більше, і я втік із краю, прокладаючи собі шлях у пустках, до Богемії, і став потім утікачем у чужій землі, де вони не мають прихильників. Оце така кара, превелебний єпископе, і Сильвестр казав, що вона спіткає нас.

— Якщо це кара, превелебний брате, — відповів єпископ Пассауський, — то Господь ощасливив тебе, що ти ще на цьому світі можеш покаятись, якщо десь помилився. Господь любить тих, кого карає, а якщо твої думки, спрямовані до добра, не годяться для добра, він сам поведе тебе до добра. Я б на твоєму місці хвалив себе і, присягаюсь, я б ще на цьому світі спокутував свої гріхи. Як часто я молився, щоб я міг нести покуту на тому самому місці, де страждав мій Спаситель.

— Господь сподобить тебе такою ласкою, — мовив єпископ Здик.

— Якщо моє життя не буде вже надто коротким, я піду на прощу до Святої землі, — сказав єпископ Пассауський, — а тобі, Здику, він дасть вінок, який має дістатися після кари, несамовиті знову стануть смиренні, твій народ повернеться і впаде навколішки перед вівтарем.

— Я чекаю того, що є в руках Господа, — схилив голову Здик.

— Господь спонукав твого противника охороняти тебе, — зауважив єпископ Реґімберт. — Хіба це не той юнак, що у Вишеграді виступав проти тебе?

— Під час виборів я не був противником превелебного єпископа Здика, — поправив Реґімберта Вітіко, — я був слугою князя Собеслава і лише придивлявся до вибору. Але, навіть якби я був противником превелебного єпископа, я б провів і охороняв його, бо я знав його. У моїй справі превелебний єпископ тоді дуже підтримав мене. Проте охороняти його тепер я не мав змоги, бо на шляхах, якими ми їхали, ніде не було небезпеки.

— Вітіко, — ти таки охороняв мене, — заперечив Здик, — бо той, хто обирає такі шляхи, є немов запиналом перед очима моїх ворогів, і той, хто знаходить таке місце для ночівлі, де я можу бути спокійним, охороняє мене не меншою мірою, ніж той, хто безпосередньо відбиває зброю ворога.

— Вітіко, якими шляхами ти їхав? — запитав єпископ Пассауський.

— Від Пржица просто на південь у ліс, — розповідав Вітіко, — а в ньому по стежці, по якій не ходять погоничі в’ючних тварин, через Лгеніце, Ктіш і Яблонец до Плани в мій дім для ночівлі. Від Плани через Влтаву, ліс на рівнині, повз гору святого Ульріха до південного підніжжя Трьох Сідал, де ми переночували в лісовому домі Генріха фон Юґельбаха. Від лісового дому через Брайтенберґ і Ґауценберґ до Пассау.

— Ти обрав добрі шляхи, — похвалив єпископ Пассауський, — хоча є ще дикіші й дальші, по яких навряд чи зможе ступити або дряпатись нога.

— Авжеж, — підтвердив Вітіко. — Від Чорного озера через Блекенштайн або через Три Сідала до Холодної Влтави, що тече через широкі та довгі ліси.

— Або від гори Гогенштайн, по-чеському Унчин, по лісовій просіці до Арбера, де є рисі й ведмеді, олені та козулі, — проказав єпископ Реґімберт. — Генріх фон Юґельбах упізнав вас?

— Він знав мене ще давніше, — пояснив Вітіко. — Він знав мого батька і знає мою матір. Він дав нам укріплену кімнату в своєму домі, за обідом посадив превелебного єпископа поміж слуг, власноруч замкнув залізні вхідні ґрати до нашої кімнати, а потім відімкнув, а на прощання сказав мені: «Я дякую вам за довіру, яку ви засвідчили мені цієї ночі».

— Це чесний і схильний до насильства чоловік, — сказав єпископ Пассауський, — і охороняє, кого хоче охороняти. Превелебний брате, а ти вже посилав посланця до святого отця?

— Послав, — кивнув головою Здик, — і він може будь-якої миті привезти відповідь у Моравію.

— Він прибуде туди і стане світочем ваших справ, — мовив єпископ Пассауський.

— Хотілося б, щоб так було, — відповів Здик.

— Генріх фон Юґельбах побував уже в багатьох країнах, — розповідав єпископ Реґімберт, — і, звичайно, бачив і впізнав тебе, превелебний єпископе Оломоуцький. Він уже не раз зазнавав ласки побувати в місцях, де страждав і вмирав наш Спаситель, і знову піде туди. Я бачив його сім років тому в пишному вборі разом із його батьком Верінгартом, коли освячували монастир у Рандсгофі. Він хотів перешкодити тому, щоб пани Ебо фон Ауа, Ріхер фон Pop і Стиліхон фон Енґерсгайм вчинили так, як Ерімберт із Пфафінґа, що одягнув чернечу сутану і став священиком, бо не хотів, щоб світські маєтності потрапляли в святі руки. Але вони таки вчинили так, і Генріх із батьком, невдоволені, поїхали з монастиря. Вони завжди були пожадливі до маєтностей і придбань. Верінгарт, батько Генріха, почав сварку з монастирем Берхтесґаден через деякі права та маєтки. Конрад, архієпископ Зальцбурзький, і Роман, архієпископ Ґуркський, були посередниками, ба навіть зверталися по допомогу до святого отця, але ту сварку ще й досі не вирішено. Коли помер останній господар Ашаха, його донька, що була матір’ю Генріха фон Юґельбаха, успадкувала весь Ашах. Обидва брати, Генріх фон Юґельбах і Ґебгарт фон Юґельбах хотіли йти на Ашах і збудувати два замки, бо в Юґельбаху ще сидів старий Верінгарт. Коли нарешті постане абатство Вільгерінґ, яке віддавна прагнуть заснувати, Юґельбахи захочуть перенести місце поховання представників свого роду з абатства Формбах у Вільгерінґ. Від Бенедикти Генріх успадкував збір за переправу в Ашаху, тож я через свого човняра можу ще й посваритися з ним, як посварився монастир Берхтесгаден із його батьком. Обидва брати скоро вб’ються в колодочки.

— Переносять місце поховання, — зітхнув Здик, — а загалом усе, як у нас: спершу вдаються до насильства, потім каються і отримують місце свого останнього спочинку. В твоїй країні, превелебний брате, над нами скоїли насильство. По нас пустили стріли з арбалета, які відскочили від нас.

— Хто на таке наважився? — занепокоївся єпископ Пассауський.

— Я піймав одного з тих двох чоловіків, — мовив Вітіко.

— І віддав його до нашого суду? — запитав єпископ.

— Ні, — заперечив Вітіко, — я сам судив його. Розпитуючи його і людей у Гауценберґу, я з’ясував, що він хотів скоїти лише злочинний напад, тож я відпустив його, але з погрозою. Ми не мали часу для суду і я не хотів привертати увагу людей до нас, якби, ми, їдучи далі, вели його з собою.

— Добре зроблено, Вітіко, — похвалив єпископ.

— Превелебний брате, — мовив Здик, — ти не повинен зважати на цю притичину, ті стріли прилетіли не з Моравії, а чоловік, який за власним бажанням пустив їх у нас, не уникне кари.

— Прикро, що порядок у ці дні дедалі більше порушують, — зітхнув Реґімберт, — а й найприкріше те, що в нашій Баварській землі немає ані пана, ані герцога. Король тримає землю під своєю владою, і, певне, багато чого має статися, щоб маркграф Генріх у Відні не отримав якоїсь її частки.

— Король — єдинокровний брат маркграфа Генріха, — докинув своє слово Здик, — і він, провівши тяжку війну з вашим герцогом Генріхом Гордим і його братом Вельфом, боїться, що, як віддати хлопчику Генріху Саксонію, та ще й Баварію, він колись зміг би стати дуже могутнім. І отак може статися те, про що ти казав.

— Тоді Пассауська єпархія ще далі заходила на територію Східної, тобто Австрійської марки, ніж тепер, — зауважив Реґімберт.

— За наших часів відбудеться багато всяких змін, — погодився Здик, — і церква буде змушена миритися з тими змінами.

— Так, трапляються знамення і дива, держави міцніють і минають так, як ми й не здогадувалися, — говорив Реґімберт, — тому слід ретельно зважати на ті знамення. Подумай про Фрідріха фон Бюрена і те, ким він став. Він був шляхтич, як був шляхтич його батько і міг бути дід. Але він був звичайний шляхтич, і його предків повиває морок. Він походив із села Бюрен на вершині гори Гогенштауфен і збудував там замок. А потім своєю рукою і порадою завжди служив Генріху IV, тож той зрештою сказав: «Я даю тобі за дружину свою доньку Аґнесу і передаю тобі Швабське герцогство». І хіба Конрад, син цього чоловіка з Бюрена, не сидить тепер на королівському престолі Німеччини, першому світському престолі на цій землі, що йде одразу після престолу святого отця в Римі? І хіба цей рід не зростатиме? Хіба він не повалив старих Вельфів, що були могутні в Баварії і Саксонії? І хіба він не воював колись проти Генріха, сина нашого покійного герцога Генріха Гордого, сина, якому дали Саксонію і в якому тепер росте мстивий лев? А якщо сваряться могутні, чи можеш ти сказати, брате Здику, в які часи і в які країни пошириться ця боротьба? І, як видерся на гору той Бюрен із Гогенштауфену і здобув для свого роду німецький королівський трон, так і за наших часів якийсь інший чоловік послав своїх синів, щоб вони шукали собі засобів прожиття, і вони знайшли собі королівські корони, що вже страхітливі й можуть стати ще страхітливіші. Був колись такий собі Танкред, що жив у Нормандії. Він теж був звичайний шляхтич, а його рід мав деякий авторитет. Він узяв собі за дружину шляхетну дівчину Моріелу, а вона народила йому доньку і п’ятеро синів. А коли вона померла, він одружився зі шляхетною дівчиною Фрезендою, і вона народила йому доньку і семеро синів. Вони виховали і доньок і синів. Юнаки були вправні в усіх чоловічих і лицарських чеснотах. І тоді батько сказав: якщо мої маєтності поділити між вами, кожному дістанеться надто мало, а якщо вони дістануться комусь одному, він зможе й далі зберігати авторитет свого роду, а якщо й решта здобудуть собі славу та маєтності, ви всі зможете набути значущості. І тоді троє синів, Вільгельм, Дроґо і Гумфрід, пішли в Італію і стали на службу герцога Капуї. Цей герцог виявився скнарою, і вони пішли на службу до герцога Салерно. Той передав їх грецькому імператору Михаїлу, і вони разом із людьми з Нормандії, що потім прийшли туди, розгромили для нього на острові Сицилії сицилійське і сарацинське військо. Проте греки одурили їх під час поділу здобичі й були підступні, тож нормандці були змушені втекти до Італії. Там вони здобули штурмом місто Мальфі, перетворили його у фортецю, яка мала бути їхньою спільною власністю, а всім здобутим вони мали ділитися. Вільгельма визнали за проводиря. Він повів людей проти греків, які намагалися викинути зайд із країни, й переміг греків. Але Вільгельм помер. Проводирем тоді став Дроґо, і до нього прибуло ще семеро синів Танкреда. Греки не спромоглися ані одержати перемогу, ані подарунками виманити чужинців із країни, і тому вирішили вдатися до підступу. Дроґо, коли він пішов до церкви в Монтелло, вбили, багатьох його людей перебили, і того дня, напевне, знищили всіх норманів. Але замість Дроґо став Гумфрід, він скликав своїх, вони взяли штурмом Монтелло, перебили зрадників і зміцнили свою владу. Тепер уже святий отець Лев намірився вигнати їх із країни й наказав їм покинути Італію. Вони не послухалися. Тож він посунув на них разом із людьми герцога Беневента, з греками і навіть німцями. Але перемогли нормани і полонили святого отця. Вони засвідчили йому велику шанобу, і він надав їм у ленне володіння те, що вони мали і те, що вони ще завоюють у нижній Італії. Коли Дроґо помер, на його місце став наступний син Танкреда — Роберт Ґвіскар. Казали, наче той Роберт мав дуже гарні червоні щоки, сині очі й біляве волосся. Але люди вже не слухалися проводиря. Між ними виникли чвари, всі розділились і жили в своїх замках. Роберт збудував собі замок, і був змушений красти харчі, влаштував нібито похоронну процесію до одного монастиря і, залякавши ченців, домагався від них грошей і харчів, потім заманив до свого замку одного багатого чоловіка й вимагав за нього викуп. Потім в Апулію приїхав наймолодший син Танкреда — Рожер. Він був гарний і білявий, як і його брат, але більший. Спершу він жив у згоді зі своїм братом Робертом. Та потім вони розсварилися й воювали між собою. Рожер отримав від свого брата замочок у подарунок і був змушений грабувати на шляхах, а вночі зі своїм слугою крав коні. Брати знову примирилися, а примирившись, Роберт відбив землі в Апулії, а Рожер здійснив грабіжницький похід на Сицилію і здобув місто Мессіну. Згодом брати знову розсварилися і воювали один з одним. Та потім Рожер якось урятував свого брата з полону та від смерті, і відтоді вони жили в злагоді аж до смерті й допомагали один одному. Рожер переміг сарацинів у Сицилії, потім до нього приїхав Роберт і брати пройшли з військом по всьому острову. Згодом обидва повернулися в Апулію, брали міста голодом, штурмом або переляком, знову завоювали Палермо, а далі й решту Апулії. Рожера визнали герцогом Сицилійським, а Роберта — герцогом Апулійським. Потім Роберт спорядив військо проти грецького імператора Олексія, поплив до Греції, переміг імператора в багатьох битвах і от-от мав завоювати всю імперію. Але на батьківщині виникли заворушення, і святий отець Григорій VII покликав Роберта на допомогу, бо його обступив облогою імператор Генріх в замку Святого Ангела. Роберт лишив свого сина Боемунда в Греції, повернувся додому, розбив бунтівників і разом із братом подався на Рим і визволив святого отця. Тим часом Боемунд переміг греків у трьох битвах. Роберт рушив у другий похід проти греків, але помер. Його сини сварилися між собою, і зрештою його рід остаточно згас. Помер і Рожер, його наступником став його син, теж Рожер, і цей другий Рожер став володарем Сицилії та Апулії. Потім він став королем, і дванадцять років тому під час святого Різдва в архієпископській церкві Палермо його помазав кардинал, присланий від антипапи Анаклета. Блаженний на небесах імператор Лотар після свого походу на Рим задля коронування завоював усю Італію, загнав Рожера на Сицилію і висадив на папський престол святого отця Інокентія, та, коли Лотар повертався до Німеччини й помер по дорозі, Рожер знову відвоював усі землі нижньої Італії, і святий отець Інокентій визнав його королем Апулії, Калабрії, Капуї та Сицилії. І тепер він, цей онук простого чоловіка Танкреда, постав як могутній володар, готовий забрати геть усе, нехай навіть так багато, як тільки можна уявити собі. А яке тим часом становище у верхній Італії? Якщо на словах там визнають імператора, то насправді ніхто на нього не зважає, там панують пожадання, Венеція воює з Равенною, Флоренція і Піза з Луккою і Сієною, Верона та Віченца з Падуєю і Тревізо, Болонья з Моденою, і в тій боротьбі беруть участь і місцеві пани, маркграф Тосканський обстоює флорентійців, граф Ґвідо — їхніх ворогів, виникли ватаги грабіжників, які грабують і ворогів, і друзів, нападають на єпископів та абатів. Хіба абат із Клюні, на якого теж напали розбійники, не писав королю Рожеру: «Ох, коли ця бідолашна земля буде підпорядкована твоїй владі?» І хіба ці слова не стали відомі? Якщо німецький король не прийде на порятунок, Рожер захопить ту землю, однією рукою триматиме її, а другу простягатиме через Альпи і намагатиметься проковтнути все, бо ж інакше все розпадеться.

— Таж воно так, превелебний брате Реґімберте, — зітхнув Здик, — високе буде принижене, а мале — піднесене. Не менш сильні, ніж ці Рожер, Роберт, Боемунд, Вільгельм і Дроґо, є ще й інші люди в цьому світі, і хтозна, чи не ходить серед нас німецький король і римський імператор, що дасть порятунок.

— Конрад тепер рушить у похід на Рим, — проказав Реґімберт, — і багато людей хвалять хлопця Фрідріха.

— Усе в руках Господа, — мовив Здик. — Роди вимирають, інші множаться, держави зникають і виникають. У нас люди з князівського престолу скотились до злиднів, інші від плуга піднеслися до влади, міста і роди панували і щезли. Але Господь творить через людей дива, які сяють від сходу до заходу і які не забудуться, навіть якщо ми втратимо їх унаслідок нечистості свого серця.

— Ти кажеш, брате Здику, — відповів Реґімберт, — про визволення Святої землі від ганьби осквернення завдяки завзяттю грішних людей. Оце і є диво, яке сталося за наших часів і яке не забудеться. Це моя молитва вдень, мої роздуми серед ночі й моя мрія уві сні, що і я коли-небудь потраплю до тієї землі. Я розповідаю й повторюю собі, як дивовижно все відбулося. Є один чоловік із дрібним тілом, кволими членами, почорнілими щоками й босими ногами — пустельник Петер, що приходив до святого отця Урбана. Він розповідав, як добувся до Єрусалима і як там люди піклувалися про нього, як шляхетні жінки мили йому ноги, бо ж поширилася звістка, що прощі служать спасінню душі, завдяки чому людина позбавляється провини, стає побожніша, приносить реліквії, які забезпечують вічне благословення, тож багато, й дедалі більше, людей подалося до Єрусалима, щоб долучитися до спасіння. І що більше людей іде до Єрусалима, то більше невірних приходить з азіатської землі, і вони все завоювали аж до моря, стали для прочан пострахом і небезпекою, вимагають плату, коли люди хочуть доступитися до святих місць. Але прочани терплять страх і небезпеку, дають плату. Зіфрід, архієпископ Майнцький, Оттон, єпископ Реґенсбурзький, Ґюнтер, єпископ Бамберзький, Вільгельм, єпископ Утрехтський, що мали численний почет, зазнали нападу і втратили майно та людей. Із сімох тисяч християн, що пішли на прощу, п’ять тисяч убито. Дітріх, граф Трірський, що вбив Куно, архієпископа Кельнського, пішов, щоб покаятись за тяжку провину, до Єрусалима і вже не повернувся. Вельможні прочани фон Вульфенберґ, фон Таль, фон Бінґен пропали, і про них ніколи нічого не чули. Над однією гарною абатисою чинили наругу, аж поки вона померла. Турки занапащають святі місця, трощать церковне начиння, вбивають священиків і знущаються з них, патріарха схопили за бороду та волосся і повалили на землю, плювали йому в обличчя, а коли бідні прочани не мали чим заплатити, їх проганяли назад, і християни нічим не могли допомогти їм, бо їх самих пограбували і принизили, а оскільки про прочан ніхто не міг подбати, по дорозі додому вони часто знесилювалися. Пустельник дістав листи, які йому передав патріарх Сімеон і які давали йому ще й інші люди, незліченні люди. Святий отець відповів, що він подумає про допомогу. Петер пішов потім через Альпи і розповідав там, роздавав листи. В листопаді 1095 р. святий отець скликав у Клермоні збори трьохсот єпископів. Прийшли й абати, герцоги, шляхтичі, лицарі і народ. Святий отець проводив збори просто неба й казав: вчення Спасителя багато сотень років проповідували в Азії, звідти воно поширилося на цілий світ, а тепер там порядкують невірні. Яке лихо! А проте є ще більше лихо. Святе місто Єрусалим і Свята земля перебувають під їхньою владою. Спаситель, що прибрав людську постать, подорожував там, вимовляв там свої слова, творив дива, жив там і помер там. А тепер там немає спасіння. В церкві Воскресіння, завдяки якому він відібрав у смерті її силу, виголошують диявольські слова, в святих приміщеннях стоять в’ючні тварини, християн переслідують, зі священиків знущаються і вбивають їх, а прочани, щоб мати тільки змогу поглянути, повинні давати велику плату. Нам усім було б краще, якби ми померли, ніж жити отак і терпіти це лихо. Я кажу: нехай кожен зречеться сам себе, кожен візьме хрест Спасителя, нехай жоден християнин не свариться з іншим, нехай жоден не позиває іншого до суду, нехай ніхто не буде сміливим перед сусідом, бо треба бути сміливим перед поганами, щоб заробити прощення гріхів; нехай ніхто не боїться небезпеки, бо той, хто з чистим серцем бореться за Господа, долатиме ворогів і не знатиме ніякої нестачі, бо хто здобуває Бога, той багатий; нехай нікому не перешкодять нарікання ближніх, бо милосердя Господнє захищає дім. Святий отець не встиг доказати своїх слів, як серед народу зринув крик, наче грім, усі як один кричали: «Цього хоче Господь!» А коли знову запанувала тиша, святий отець сказав: правду написано в Святому Письмі: «Де двоє чи троє в ім’я моє зібрані, — там я серед них». Так сталося і з вами, бо ж ви як один чоловік єдиними вустами закричали: «Цього хоче Господь!» Відтепер ці слова — ваш поклик, а хрест — ваш знак, знак сили і смирення. А хто наважиться перешкодити святому заходові, того спіткає прокляття папського престолу, а той, хто сприятиме, той матиме підтримку ім’ям Господа від вічності до вічності. Коли святий отець закінчив своє звернення, Адемар де Монтей, єпископ із Пюї, став перед ним навколішки і попросив дозволу взяти участь у святому поході, потім став навколішки Ґійом, архієпископ Оранський, і теж попросив про це, потім стало навколішки багато людей і просили, і більшість зібраних зголосилися йти в похід і хвалили його. Раптом люди, побачивши на чиємусь одязі червону тканину, червоний шовк або полотно, повідривали їх і повирізали з них хрести, прикріпивши їх собі на плечі. Старі люди, які жили тієї пори, розповідали, що звістку про те, що відбулося в Клермоні, поширили одночасно в усіх країнах християнського світу. Єпископи і священики проповідували тепер хрест, а прочани закликали до походу. Чоловік розлучався з дружиною, дружина — з чоловіком, батько-мати — з дітьми, діти — з батьками-матерями, брат — із сестрою, сестра — з братом, хлібороб забував про поле, пастух — про отару, ченці та черниці покидали свої келії, і всі: чоловіки і жінки, високого роду і низького — хотіли неодмінно взяти участь у мандрівці народів до Святої землі. Вже не було часу відкинути тих, хто був непридатний, і всі, наче один бурхливий потік, ринули вперед. Незліченні тлуми людей вирушили одразу з лицарем Вальтером і пустельником Петером, але вони загинули. Потім рушили інші люди з графом Еміко, і вони теж загинули. Потім Ґотфрід Бульйонський, цей шляхетний герцог Лотаринзький, рушив уже, все зваживши і продумавши. З ним пішли його брати Балдуїн і Євстахій. Із ними пішов і Роберт, граф Нормандський, брат англійського короля, крім того, Роберт, граф Фландрії, а також Гуґо, граф Вермандуа, брат французького короля, потім граф Стефан де Блуа, що мав містечок і замків, наче днів року; а ще Раймунд, граф Тулузький, що був найбагатшим серед лицарів; Боемунд, син нормана Роберта Ґвіскара, онук Танкреда, а з ним був і його небіж Танкред, що вже замолоду здобув високу похвалу; а до того ж поїхали з ними ще велике число панів, лицарів і шляхти. Вони їхали через Угорську землю, а потім через грецьку імперію, і їх було, коли вони ступили на азіатську землю, півмільйона і сто тисяч чоловік. Серед них було триста тисяч озброєних піших воїнів і сто тисяч вершників. Вони йшли вперед по азіатській землі, й були серед них люди всіх мов і народів. Вони страждали від голоду і спраги, від ворогів і чвар, від хвороб і виснаження, від сутичок і зупинок, бо не всі були чисті серцем. А як очистились — завоювали Нікею, Едессу, Антіохію, а шостого дня місяця червня 1099 року сподобилися ласки бачити Єрусалим. Стали навколішки, співали хвалебні гімни і плакали з радості. Потім підступили до міста й підготувались до облоги, а на тридцять дев’ятий день після свого прибуття, п’ятнадцятого дня місяця липня, взяли штурмом Єрусалим. Усі доклали найтяжчих зусиль, і навіть тих, хто помер по дорозі, знову бачили серед воїнів. Воїни цілували землю, все чіпали руками, правили в святій церкві Господні відправи, несли покуту і хвалили гучними голосами покращення. А потім заснували, бо ж кричали, що цього хоче Господь, християнську державу і обрали Ґотфріда першим королем Єрусалима. Це сталося третього року, відколи вони покинули батьківщину. Бачиш, брате Здику, оце і є диво, яке створив Бог, як ти казав, руками грішних людей. Після життя і смерті Спасителя у світі не сталося нічого видатнішого. Радість поширилася на весь християнський світ.

— Не сталося нічого видатнішого, — повторив Здик, — і я завжди бережу ці слова в своїй душі.

— Але люди в Єрусалимі не зберегли відтоді в чистоті своїх серць, — зауважив єпископ Реґімберт.

— Так, не зберегли в чистоті своїх серць, — підтвердив єпископ Здик, — і я сам бачив у Єрусалимі, що в серцях у них немає чистоти.

— Тому, напевне, їх знову спіткали нещастя, — розповідав далі Реґімберт. — Побожний король Ґотфрід панував недовго. Потім серед мук і надбань королівством сімнадцять років правив його брат Балдуїн. Потім був інший Балдуїн, його двоюрідний брат, граф Едесський, що заснував державу від Тарса до Єгипту. Вже за наших днів він видав заміж свою найстаршу доньку Мелізенду за графа Анжуйського Фулька, що став королем після його смерті. Король Фульк тепер уже старий, він світської й непевної вдачі, та й інші там світські й пожадливі. Тоді Господь пробудив двох ворогів королівства. Першим був грецький імператор Іоанн, син імператора Олексія, що правив у Греції, коли Ґотфрід прибув у Святу землю. Іоанн був сміливий чоловік і від самого початку свого панування переміг турків і печенігів. Потім проти нього почала війну Угорщина, бо він по-дружньому прийняв Альмуса, брата-втікача угорського короля. Іоанн переміг і Угорщину. Після цього посунув зі своїм військом в Азію і відбив невірних. Певне, вже п’ять років, як він відвоював Тарс і всю Кілікію і дійшов до християнського міста Антіохії. Оскільки ті землі належали колись Греції, а перші прочани обіцяли імператору Олексію, що перебуватимуть в ленній залежності від нього, Йоганн пожадав тепер їх. Але теперішні прочани відмовили йому, тож нині християни воюють проти християн. Другим ворогом є Імадеддін Зенгі, невірний, що володіє Алеппо, Сирією і Межиріччям. Він спрямував свою зброю проти християн і полонив Раймунда, графа Триполітанського, а короля Фулька оточив в одній фортеці коло Аккона. Графа Раймунда він випустив за викуп, а короля — за ту фортецю. Тепер він готується напасти на Едессу. Якщо від нас не підуть у Левант прочани з новою вірою і новим завзяттям, можна втратити все. Боемунд пропонував один світський засіб. Треба завоювати грецьку імперію, утвердити там міцне західне панування і вже звідти завойовувати й приєднувати нові землі. Але Господь і без цього засобу порятує і визволить своїх вірних.

— А якщо це все через гріхи людей буде втрачене, коли-небудь його знову можна буде відвоювати, тож будуть і пастир, і паства, — запевнив Здик.

— Щасливі будуть ті, хто буде обраний для таких здобутків, — казав Реґімберт. — Скажи, Здику, чи буде князь Владислав брати участь у священній війні?

— Владислав, великий князь Богемії і Моравії, спершу зміцнюватиме владу у своїх землях, — відповів Здик, — а вже потім робитиме те, що дасть користь церкві та людям.

— Королі, князі і всі, хто має силу, повинні взяти участь у цьому поході, — переконував єпископ Пассауський. — А ти, мій сину, Вітіко, ти проведеш свою юність у Святій землі?

— Коли мої незначні зусилля зможуть дати якийсь результат, я не відмовлятимусь, — відповів Вітіко.

— Я вірю в це, — проказав єпископ.

— Превелебний єпископе, ви назвали в своїй розповіді одне ім'я, яке я знаю, — додав Вітіко. — Альмус — брат-утікач угорського короля, брат, якого по-дружньому прийняв імператор Іоанн, — це батько Адельгайди, дружини чеського князя Собеслава, що любила Богемію та Моравію, була в цьому житті, наче свята, й засвідчувала свою зичливість. Дозвольте мені, високоповажний пане, сказати слово про Владислава, князя Богемії і Моравії. Якщо цього вимагатиме честь і слава його земель, він понесе свою корогву й за кордони до далеких народів, і ми підемо за ним.

— Я знав Адельгайду, мій сину, — мовив Реґімберт, — вона насолоджується на небі святою винагородою. Владислав міг би не тільки дбати про честь і славу своїх земель, а й робити те, чого вимагає честь і слава Господа.

— Господь усякчас і за різної пори веде людей, — заговорив Здик, — і пробуджує тих, кого потребує даної миті, тож пробудить і тих, хто і в світських справах, і в небесних утвердить його честь і славу, навіть якщо це відбудеться в таких далеких літах, яких ми не бачимо й про які навіть не здатні помислити.

— Амінь, — підсумував єпископ Пассауський, — так було і так буде. Оскільки нині, як ти казав, треба, щоб князь Святослав [так в друкованому оригіналі. — прим. верстальника] зміцнив свою владу, святий отець пошле свого легата в Богемію, який упорядкує церковні справи, і князь тоді зможе врядувати далі, а Німеччині годилося б мати короля, що має в собі водночас кров Гогенштауфенів і Вельфів, як-от молодий Фрідріх, тоді війна між ними припиниться, Італія повинна коритися, святий отець та імператор, коли його коронують, повинні жити в дружбі, і тоді годі буде осягнути оком намети тих, хто йтиме в похід у Святу землю, і Господа там піднесуть у славі.

Поки єпископ ще казав ці слова, до кімнати зайшов священик Костянтин. Він стояв поодаль і чекав, поки єпископ закінчить.

— Ну, що ти скажеш, любий велебний брате Костянтине? — запитав єпископ.

Священик підступив ближче, нахилився й заговорив:

— Готове вже все необхідне для прийняття превелебного єпископа Оломоуцького, і превелебний єпископ може йти у свої покої.

— Превелебний брате Здику, — мовив Реґімберт, — якщо ти бажаєш піти у свої покої, то кажи.

— Сонце, як я бачу на тій горі, вже зайшло, — відповів Здик, — мабуть, уже пора шукати свої покої і проказати там вечірню молитву.

— Тож іди у свій дім під моєю покрівлею, і тебе охоронятимуть люди з Гаґенау і Пайлштайна, а ще й з єпархії, — мовив єпископ Пассауський і підвівся зі свого місця.

Єпископ Здик у своєму бурому вбранні теж підвівся з шовкового стільця, Реґімберт узяв його за руку і мовив:

— Дай я проведу тебе. А ти, шляхетний Вітіко, йди за нами, щоб я й тобі показав твою кімнату.

Реґімберт повів єпископа за руку до інших дверей, ніж ті, крізь які зайшли подорожні. Вітіко йшов слідом за двома церковними ієрархами. За Вітіко йшов священик Костянтин. Вони вийшли в передпокій, там стояли священики, камергери і слуги, що приєдналися до процесії в порядку, який відповідав їхньому сану. Єпископ Реґімберт вів свого гостя покоями з дерев’яними панелями і різьбленими постатями апостолів і святих, а потім по килимку короткого коридору в іншу частину церковного маєтку й зупинився перед дубовими дверима:

— Благослови, Боже, вхід.

Слуга відчинив стулку дверей, і процесія зайшла в просторий передпокій, де горіли вогні. З передпокою можна було бачити інші освітлені кімнати. Єпископ Пассауський повів Здика за руку в ті кімнати. Спершу вони зайшли в кімнату, оббиту червоним шовком. У тій кімнаті під червоним шовковим дашком стояв хрест зі Спасителем, перед ним ослінчик для молитви, теж оббитий червоним шовком. Потім вони зайшли в кімнату, оббиту темно-синім шовком із багатьма обтягнутими темно-синім шовком стільцями і столами. Потім зайшли до трапезної з темними грушевими панелями. В трапезній стояли столові прибори, вже приготовані для вечері. Далі пройшли до житлової кімнати, що, як і трапезна, мала на стінах грушеві панелі. Звідти — до кімнати з коричневими горіховими панелями. В цій кімнаті столи дубові шафи з відчиненими дверцятами. В деяких шафах висіли шати, які високий церковний достойник мав одягати в церкві, а також одяг, у якому він міг ходити за межами церкви, в домі, в полі та лісі, в інших шафах стояла різноманітна зброя. Після гардеробної йшла одягальня з коричневими горіховими панелями, і в глибині цієї кімнати за золотою шовковою завісою стояло ліжко.

Єпископ Пассауський, провівши гостя через усі ті кімнати, зупинився перед шовковою завісою й мовив:

— Превелебний брате Здику, я показав тобі твої покої, живи в них, як у себе вдома, і висловлюй будь-яке бажання, коли треба задовольнити якусь потребу. Дозволь мені піти. Слава Господу Богу!

Відпустив руку Здика, а той одразу ж і повторив:

— Слава Господу Богу! Дякую тобі, і я проведу тебе.

Єпископ Пассауський пішов назад, а Здик провів його аж до передпокою. Реґімберт вийшов із передпокою й за ним пішли деякі священики, камердінери і слуги. Костянтин, два священики, два камердінери і четверо слуг лишилися зі Здиком. Він обернувся до них і сказав:

— Велебні панове, щиро дякую за ваш супровід, думаю, не годиться, щоб я ще довше відривав вас від ваших молитов і обов’язків.

— Превелебний пане, ми належимо тобі, — пояснив Костянтин, — тож гукай нас, коли захочеш чогось.

— Я так і вчиню, — сказав Здик.

Костянтин зі священиками вийшли з передпокою.

— Вітіко, зачекай хвилинку, — попросив Здик і пішов у червону кімнату, став навколішки на молитовний ослінчик перед розп’яттям і молився. Згодом підвівся, вийшов із кімнати й заговорив:

— Спершу подяка Господові, потім подяка тобі, Вітіко, ти виконав щодо мене щирий християнський обов’язок, тож нехай тобі буде винагорода в Лісовому краї, від дому Генріха фон Юґельбаха аж до того місця, де ти житимеш. Нехай Владислав буде окрасою свого престолу і дай Боже й мені мати змогу допомогти йому чим-небудь. Цих днів подорожі я не забуду, і винагорода на тому світі не обмине тебе.

Сказавши, Здик поклав руки на голову Вітіко, немов для благословення.

— Високий пане, — мовив Вітіко, — я дякую за ваші слова. Те, що я зробив, я робив не за винагороду, а тому, що вважав: ці дії добрі. Тому я діяв із любов’ю, яка поєдналася з моєю любов’ю до вас. Кожне щастя, яке трапляється в мене, це ласка Господа, а щастя в Лісовому краї моєму серцю миліше, ніж десь в іншому місці.

— Нехай, Вітіко, твоя любов до мене триває, як і моя до тебе, — проказав Здик, — а тепер насолоджуйся відпочинком після подорожі, а завтра вранці знову покажеш мені своє обличчя. — Потім обернувся до слуг і наказав: — Покажіть хто-небудь кімнату лицареві.

Один слуга похопився виконувати наказ.

— На добраніч вам, превелебний пане, — мовив Вітіко.

— І тобі, мій сину, — побажав Здик.

Вітіко разом зі слугою вийшов із кімнати. Слуга повів його по освітленому коридору, а потім сходами вгору до великих дубових дверей. Зайшли в них і потрапили до передпокою. Там сиділо двоє слуг і Раймунд.

— Високий пане, — ці люди до ваших послуг, — проказав слуга, що провів Вітіко, й пішов назад. Слуги в передпокої підвелися.

— Іди за мною, — сказав Вітіко Раймундові.

Раймунд підвівся, і Вітіко разом із ним зайшов до другого малого передпокою, де було приготоване ліжко, річ очевидна, для Раймунда. Потім вони зайшли до їдальні, де вже був накритий стіл для вечері. З їдальні пройшли до кімнати, де була зброя і гарні шати. Поряд із тією кімнатою була спальня для Вітіко. В усіх кімнатах горіло світло.

— Ну, Раймунде, ти вже побачив наше приміщення, а тепер ходи зі мною до стайні.

Вітіко відмовився від супроводу одного зі слуг і повів Раймунда до стайні. Поглянувши на коней, обидва знову повернулися до своїх покоїв. Вітіко завів Раймунда до гардеробної, сів, зняв шкіряний шолом із голови й пригладив назад своє русяве волосся.

— Слухай, Раймунде, — озвався він, — злигодні тепер уже позаду. Нам дали в цьому церковному палаці гарні кімнати, а невдовзі на стіл поставлять страви, які наситять нас, і ми добре відпочинемо на чудових ліжках.

— А мене спіткає сувора кара, — похнюпився Раймунд.

— Це ж за що? — здивувався Вітіко.

— Превелебному єпископові я давав потримати свого коня і давав ще йому тримати мотузку з тим харцизом, — пояснив Раймунд. — Ви не сказали мені, а я не впізнав його, бо те буре вбрання було гірше, ніж те бахмате, яке вони вдягають у країні, ще гірше, ніж те буре вбрання, яке мав на собі чоловік, що привіз вам у Горню Плану князів пояс для меча та інші речі. У великому місті Нюрнберґу превелебний єпископ ходив у фіалково-синьому вбранні і мав золотий ланцюг і золотий хрест, гарну шапку й кучеряву бороду. Таким я б упізнав його. А в домі, де ми ночували, я з'їв, не лишивши йому, найсмачніші наїдки.

— А що б ти робив, якби впізнав його? — запитав Вітіко.

— Я б упав навколішки і сказав би Мартину та Люсії, щоб і вони стали навколішки, — відповів Раймунд.

— І ти б його виказав, — дорікнув Вітіко, — ти прислужився йому, бо не впізнав його. Господар лісового дому, де ми ночували, впізнав його, але посадив поміж слуг, і отак допоміг йому, бо превелебний єпископ був змушений утікати з нашої землі, де лихі люди замірялися на його здоров’я і життя.

— І не впаде на них дерево або кара Господня? — дивувався Раймунд.

— Таке може статися, — кинув Вітіко, — а може статися й те, що їм ще відведено якийсь час.

— Превелебний єпископ усе пригадає мені, що я вчинив проти нього, — бідкався Раймунд.

— Він пригадає тобі так, що дасть винагороду, — заспокоїв слугу Вітіко, — а ти подумай над тим, що, коли будеш разом із такими людьми, як ти, не слід пожирати найкращі наїдки.

— Я був такий голодний, — виправдовувався Раймунд, — але він завжди думатиме про це.

— Він думає про багато різних речей, але про таке — ні, — заперечив Вітіко.

— Скажіть йому, — попросив Раймунд.

— Скажу, — пообіцяв Вітіко.

Вітіко замовк, а Раймунд і далі стояв перед ним.

Трохи згодом прийшли подавальники, принесли страви та вино й поставили все на стіл у їдальні. Вітіко підвівся, наказав Раймунду йти за ним і пішов у їдальню. Там сів за стіл, сказав Раймунду сісти поряд і їсти разом із ним, господар і слуга вечеряли за столом у єпископському палаці, а служники прислужувати їм. Поївши й попивши, Вітіко підвівся, наказав служникам забрати рештки страв і звелів Раймунду йти спати до його кімнати, а служникам — погасити світло в усіх кімнатах, крім своєї спальні. Потім пішов туди, зачинив двері, запалив нічну лампу, погасив усе інше світло, роздягся й ліг спочивати.

Уранці Вітіко з Раймундом пішли до коней, потім повернулися в кімнати і спожили сніданок, який принесли слуги.

Зійшло сонце, і в соборі єпископського міста забамкали дзвони. Вітіко та Раймунд вийшли на подвір’я палацу, а звідти через відчинену хвіртку в місто. Там товклося багато людей, прагнучи побачити, як єпископ їде до церкви. Вітіко і Раймунд зупинилися серед людей.

Минув якийсь час, і забряжчали штаби та засуви на брамі єпископського палацу, Ганс у гарному обладунку та інші озброєні воїни відчинили обидві стулки брами і стали коло них.

Люди тиснулися до відчиненої брами. З’явився Оділо зі своїм підлеглим. Оділо ошатно вбрався й мав у руках важку палицю, якою спонукав людей відступити.

У юрбі розповідали різне: мовляв із Рима приїхав кардинал; уночі прибули чашник і маршалок, тож має відбутися дуже гарна церковна хода. Поки люди розмовляли, процесія вийшла з подвір’я на вулицю.

Спершу їхали люди єпископа, потім люди з Пайлштайна і Гаґенау, що теж служили йому, а за ними в гарних облямованих хутром шатах Маркард фон Везен, чашник соборної церкви Пассау, і Хунрат фон Гайхенбах, маршалок тієї соборної церкви. За ними їхало кілька їхніх васалів. Потім їхали васали інших панів. За ними — двоє єпископів на білих винохідцях. Єпископи були у фіалково-синіх мантіях, їхні хрести сяяли золотом і самоцвітами. Здик їхав праворуч від єпископа Реґімберта. Народ ставав навколішки, і єпископи благословляли його. За єпископами їхали священики і пани, які обіймали різні посади в єпархії, потім учні церковної школи і слуги церкви. Далі несли в паланкіні сестру єпископа Пассауського, шляхетну пані Анну фон Пайлштайн і Гаґенау. Вона була в червоному оксамиті, поряд із паланкіном ішли жінки та дівчата. Наприкінці йшли люди з Пайлштайна і Гаґенау та люди з єпископських маєтків.

Коли процесія пройшла повз, люди заквапилися до церкви, щоб бути присутніми на святій відправі. Раймунд підвівся з землі, і Вітіко пішов разом із ним до церкви.

Тим часом у єпископському палаці зібралося ще багато лицарів і слуг єпископа.

Опівдні у великій залі влаштували обід, за столом були пани й лицарі, жінки та дівчата, священики і васали. Запросили й Вітіко, і він сидів поряд із Рудольфом Штайнером.

Після обіду на березі річки Інн провели невеличкий турнір.

Пополудні, коли Вітіко зі слугою Раймундом пішов у свої покої, до них прийшов слуга єпископа і сказав, що приніс від превелебного єпископа Оломоуцького подарунок слузі молодого лицаря. З цими словами він дістав зі свого камзола гаманець із червоної шкіри, подав Раймундові й одразу вийшов. Раймунд відкрив гаманець і побачив там десять золотих монет. Вітіко розтлумачив йому, чого варті ці гроші, й порадив добре берегти їх. Раймунд заховав гаманець у внутрішній кишені свого камзола і прив’язав його там.

Увечері до Вітіко прийшов Рудольф Штайнер, повів його до одного шинку в містечку і разом з іншими молодими лицарями вони насолоджувались там вином та різноманітними жартами.

Єпископи тепер щодня їздили до церкви і правили там урочисті відправи. Єпископ Здик, повертаючись у свої покої, одягав волосяницю. Трохи згодом до Пассау прибули васали єпископа Здика і привезли на в’ючних тваринах речі, які належали до власності єпископа.

Одного разу влаштували лови. На них приїхали Маркард фон Везен, чашник соборної церкви Пассау, Оттон фон Агайм, камергер соборної церкви Пассау, Хунрат фон Гайхенбах, маршалок соборної церкви Пассау, Генріх фон Танненбах, стольник соборної церкви Пассау, а також Холо фон Вільгерінґен, Верінгарт фон Марцпах, Калгохус фон Фальхенштайн та інші лицарі й військові проводирі. Єпископи з рогами і дротиками поїхали лівим берегом униз за течією Дунаю. Вітіко був серед почту єпископа Здика. Васали, зброєносці, слуги, єгері і псарі їхали наприкінці. Всі їхали густим високим лісом, що спускався до самої води.

— Дуже гарна місцевість, — сказав єпископ Здик Реґімбертові.

— Звідси треба їхати ще багато годин уздовж річки до Ашаха, де брати фон Юґельбахи хочуть збудувати два замки, — розповідав єпископ Пассауський. — Ліс, що навколо нас, ще піднімається вгору, а потім іде уступами дедалі вище аж до Богемії, як і на тій дорозі, якою ви приїхали до мене. Вгорі ліс у багатьох місцях викорчували, там стоять села й замки. З-поміж замків деякі ще не підпорядковані соборній церкві. Але ми намагаємося здобути і їх і зміцнити церкви. Наш судовий округ Фельден віднедавна знову розширено. Там сидить окружний суддя і розглядає справи. Ми надаємо місцевому люду більше прав, ніж світським панам. Лисиць і зайців може ловити кожен, за куницю і тхора люди отримують подарунки, той, хто приносить вовка, має право забити оленя, а селяни мають право рубати ліс на відстані трьох кидків мотики від свого поля.

— Якщо ви підгорнете ще більше людей, ваші угіддя забезпечать велике процвітання і високі прибутки, — виснував Здик.

— Єпископська патериця має бути благословенніша за меч, — мовив єпископ Пассауський.

— І нехай у вірі геть усе стає лагіднішим і м’якшим, — висловив побажання Здик.

Поки єпископи розмовляли отак, пролунав ріжок, оголошуючи про збори, і вони поїхали лісом угору на лови.

Другого разу полювання провели на землях графа фон Формбаха і графа фон Ноєнбурґ. Було ще й церковне свято в Конрада, архієпископа Зальцбурзького.

Минуло вже два тижні, відколи Вітіко прибув у єпископський палац, і він повідомив, що хоче від’їздити. Попрощався з єпископами і зі старими та молодими панами в палаці. Єпископи подарували йому гарне вбрання і золото. Вітіко дав подарунки молодим лицарям і від них отримав подарунки.

Наступного дня, ще до того, як люди почали свою щоденну роботу і повідчиняли ворота та віконниці, Вітіко із Раймундом їхали через невисокий пагорб униз до Дунаю. За ними гнали в’ючних коней із майном Вітіко. На річці під берегом стояв гарно оздоблений корабель зеленого кольору з червоним носом. На кораблі стояла хатина, теж зеленого кольору і з червоними прикрасами. На палубі лежали складені товари, люди з берега заходили на корабель. Вітіко і Раймунд під’їхали до корабля, спішилися, повели коней по сходнях на корабель, завели їх у приміщення, де були жолоби з водою та ясла, і припнули. Потім на корабель завантажили майно Вітіко. Після цього Вітіко і Раймунд сіли на лаву, що тягнулася на покрівлі вздовж усієї корабельної хатини. Коли закінчили вантажити товари і всі люди зайшли на корабель, східці підняли, канати відв’язали, і ніс корабля відштовхнули жердинами від берега. Коли ніс опинився на течії, корабель розвернувся й поплив униз. Стерничі на кормі орудували довгим держаком стерна, а веслярі налягали на весла й просували корабель уперед. Корабель проплив повз міські будинки, повз гирло чорного Ільцу й виплив на широку воду вниз, де сходяться води Інну та Дунаю. Місто Пассау лишилося позаду, промайнула й скеляста гора Ільцберґ, корабель спускався далі у вузьку ущелину між лісистими берегами, куди Вітіко з єпископами їздив на лови. Ліс був густий, без жодної галявини. На берегах траплялися смуги лук і ланів, інколи де-не-де стояла хатина. На лісових вершинах видніли замки. Всі прикипіли очима до замку Марцпах, у якому жив лицар Верінгарт. На протилежному березі стояв удалині на зеленій луці дім Маркарда фон Везена, чашника соборної церкви Пассау. Там, де в Дунай впадали Верхній і Нижній Міхель, стояли міцні будівлі. Корабель із червоним носом спускався ущелиною майже цілісінький день. Коли сонце опинилось на вечірньому прузі, корабель поплив уже на південь серед рівних берегів. Удалині видніли Альпи, які Вітіко бачив із лісу святого Хоми. Там, де кінчалася лісова ущелина, стояло село Ашах, де корабель пристав до берега. Заплатили річкове мито, вивантажували й навантажували товари, люди виходили з корабля, а замість них сідали інші. Потім корабель поплив далі до широкої долини і дві години плив серед лук. Потім до річки знову підступили гори. На лівому березі тяглися лісисті пагорби. На правому круто здіймався вгору темний ліс, і люди казали, що там стоїть замок панів фон Кюренберґів, проте побачити його годі. Вітіко показав Раймундові вершину вкритої лісом гори й розповів, що звідти походить молодий лицар фон Кюренберґ, що разом із ним був учнем у старого єпископа Реґімара і ще тоді співав і грав на скрипці. Корабель десь півгодини плив поміж гір, потім знову вийшов на простори, і на правому березі стояло місто Лінц. Уже пізно ввечері, коли споночіло, корабель пристав до верхнього краю міста. Вітіко і Раймунд вивели своїх коней по сходнях на берег, а звідти через Водяну башту в місто. Зупинилися у «Водяному заїзді». Перше ніж спати, підготували коней і проїхались верхи, щоб розім’яти тваринам ноги, трохи вниз уздовж Дунаю, а потім у місто. Об’їхали місто і дивилися, де світиться в будинках, розглядали будівлі й перехожих. Потім повернулися до заїзду, подбали про коней і подалися спочивати.

Наступного дня, тільки-но заясніло небо, корабель знову поплив униз. Вітіко і Раймунд знову вмостилися на лаву на покрівлі. За дві години вони побачили на правому березі мури міста Енс, на тому місці колись стояло давнє місто Лорх. Дунай тепер став уже широким, бо в нього впали річки Траун і Енс. А ще за дві години на тому самому березі побачили великий замок панів фон Вальзе. Після цього корабель заплив у темну ущелину, схожу на ту, яку корабель уже проплив нижче від Пассау. Річка в ущелині звужувалась і текла напрочуд швидко. Коли корабель якийсь час плив уже по ущелині, з дерев’яної хати, що стояла на березі, до нього підпливло на човні троє чоловіків, причепилися до корабля, зайшли на палубу, і шкіпер передав їм керування судном. Корабель проплив повз село Ґрайн. Нижче від нього ущелина стала ще страшніша. На великій прибережній скелі стояла башта, друга башта стояла на скельному острівцеві. Попереду корабля на річці видніло місце, що було біле, як сніг. Люди казали, що корабель підпливає до місць, званих Потік і Вир, які можуть бути вкрай небезпечні для суден. Мало-помалу всі зібралися на покрівлі корабля. Коли він підплив до білої плями, всі вголос проказували молитви. Чоловіки, яким довірили керування кораблем, пильно придивлялися, ревно працювали і спрямовували корабель у швидкій глибокій воді між острівною баштою і білою плямою, що була запіненими водами, які шаленіли над підводними скелями. Корабель пронісся по глибокій воді вниз, і його спрямували навколо однієї скелі, за якою виднів вир, що крутився широкими колами. Стерничі провели корабель краєм тих кіл. Потім вони спочивали, дивились уперед і давали кораблю плисти по широких спокійних водах. Молитва про допомогу вже обернулась у подячну молитву. Після неї стерничі, які провели корабель, отримали платню, сіли в човен і попливли до берега. Потім до корабля підплив ще один човен, люди з якого протягнули на довгій тичці дерев’яну коновку, просячи пожертв для бідних і на церкву задля захисту кораблів. Усі поклали до коновки пожертви. Потім підплив ще більший човен і вимагав і водний податок, і водний збір. Заплатили й ці гроші. Згодом корабель із червоним носом плив між невисокими лісистими пагорбами на відкритій місцевості з луками, полями, лісами, церквами і замками навколо. Земля на обох берегах річки належала маркграфу Австрійському. На правому березі стояло місто Ібс, а на лівому — стара темно-бура церква. Потім підпливли до села Марбах, що височіло на прямовисних скелях. Там корабель пристав до берега на ніч.

На світанку корабель поплив далі, а Вітіко та Раймунд знову вмостилися на покрівлі. Корабель проплив повз давнє місто Бехеларен, повз фортецю і собор Мельк, а потім знову упірнув в ущелину, довшу і глибшу, ніж ті, по яких пропливали досі. На вершинах, порослих густим лісом, стояли замки, належні роду Гунрінґів та іншим, край води стояли церкви та села, стелилися луки й поля, зеленіли виноградники. Коло села Штайн ущелина закінчилася, і корабель знову плив по дуже широкій відкритій рівній місцевості. Проминув містечка Штайн і Кремс, давнє місто Тульн. Коли сонце вже наближалося до обрію, корабель знову підплив до гори. То була гора Каленберґ, на якій стояв замок маркграфа Австрійського. Корабель проплив гору, проминав городи, садки, лісочки та будинки, а коли споночіло, пристав до берега міста Відня. Тепер уже всі люди повиходили з корабля. Вітіко і Раймунд вивели своїх коней на берег. Потім Вітіко звелів перенести з корабля своє майно і навантажити на в’ючних коней і поїхав разом із ними та Раймундом до заїзду «Зальцґріс». Там вони й ночували.

Наступного ранку доглянули коней, а потім Вітіко пішов крізь міську браму до церкви Святого Руперта, що стояла на високому березі, й помолився. Повернувшись, разом із Раймундом спорядив коней і поїхав далі. Вони їхали краєм міських ровів аж до місця, яке називали Фраюнґ, тобто «звільнення», бо там надавали притулок злочинцям, що тікали. Проминули Фраюнґ і поїхали вбік від міста на зелене поле, де стояло багато хат, чимало городів були обгороджені, вряди-годи спиналися вгору дерева, а на багатьох стовпах і решітках буйно розрісся виноград. Вершники проминали хати, городи, дерева і виноград, аж поки дійшли до лісу, що тягнувся до верхівки гори Каленберґ. Далі їхали лісовою стежкою до замку маркграфа Австрійського.

Добувшись до брами замку, Вітіко постукав молоточком. Відчинилися дверцята коло брами і вийшов вартовий. Запитав імена вершників. Вітіко назвав. Вартовий одразу зайшов усередину й відчинив одну стулку брами. Вершники заїхали на подвір’я, спішилися, і до них підійшов чоловік, сказавши, що він служить маршалку ясновельможного маркграфа і подбає про коней. Вітіко і Раймунд разом із тим чоловіком завели коней до стайні і нашвидку подбали про них. Потім той чоловік завів їх до вартівні й пішов. Трохи згодом прийшов інший чоловік і сказав, що вершник, якого звуть Вітіко, має йти за ним. Вітіко наказав слузі дбати про коней і чекати на нього в стайні або у вартівні, а сам пішов із чоловіком, і той повів його сходами вгору, потім по коридору й завів до кімнати, де сиділи й пряли молоді дівчата. Тут слуга лишив Вітіко й вийшов у двері. Одна дівчина піднялася від веретена, відчинила двері в наступну кімнату, зайшла туди й за мить повернулася, сказавши, що Вітіко можна заходити.

Вітіко зайшов у кімнату. То була простора кутова кімната з чотирма вікнами на двох стінах. Під однією внутрішньою стіною стояв дерев’яний хрест зі Спасителем. Перед хрестом виднів молитовний ослінчик, застелений коричневою тканиною, а над хрестом був дашок із точнісінько такої самої тканини. Вся кімната була оббита дубовими панелями. За столом сиділи чотири жінки в темно-сірому вбранні, поли якого стягували пояси. З білими чепчиками на головах жінки сиділи за широким столом і працювали голками, виготовляли якусь вишивку. Дві з них були молоді, одна — середнього віку, ще одна — вже похилих літ. Жінка середнього віку сиділа трохи глибше, ніж старша жінка, а молоді — ще глибше. Та жінка мала лагідне обличчя з гарним сяйливим біло-рожевим кольором шкіри. Її очі були сині, а коси, що витикалися з-під чепчика, були біляві і, здавалося, бліднули на очах. Найстарша жінка теж мала гарне і сповнене приязні обличчя, але її рум’янець був блідіший, ніж у решти жінок. Очі мала темно-сині, а сиві коси були білі, як чепчик.

Вітіко, зайшовши до цієї кімнати, зняв шапку, тож русяве волосся огорнуло його обличчя, вклонився і мовчав.

Найстарша жінка підвелася, поклала голку на стіл і мовила:

— Ти дивуєшся, Вітіко, що опинився в цій жіночій кімнаті. Трохи побудь тут і, щоб довести, що ти не зневажаєш нас, сядь.

Одна з молодих жінок підвелася й хотіла присунути Вітіко стілець, але він ступив уперед, узяв стілець, а коли жінка пішла на місце, сів на нього. Найстарша жінка теж тепер сіла, а потім заговорила знову:

— Вітіко, оскільки ти тепер серед нас, я вітаю тебе. Я Аґнеса, вдова Леопольда, передпопереднього маркграфа Австрійського, донька імператора Генріха IV.

Вітіко мерщій скочив на ноги.

— Сиди, — сказала жінка, — а якщо хочеш говорити, то кажи з місця.

Вітіко сів і мовив:

— Ясновельможна пані, якщо вже так склалося, дозвольте, щоб я подякував вам за прийняття в цій кімнаті й за повагу, яку ви засвідчили мені.

— Вітіко, — пояснила Аґнеса, — коли мій управитель прийшов у цю кімнату й назвав нам твоє ім’я, я наказала, бо ж тут твоя мати, привести тебе до нас. Вибач мені, мої очі хотіли бачити, що за добрий син виріс у доброї матері. Тож облиш свою подяку за прийняття і привітай свою матір, бо це твій перший обов’язок.

Почувши таке, Вітіко підвівся, підійшов до жінки середніх літ, став перед нею на одне коліно й проказав:

— Вітаю тебе, моя добра й дуже кохана мамо!

— Вітаю тебе, мій вірний сину! — відповіла жінка. Підняла сина за руку й поклала свої руки йому на голову. Коли руки вже опускалися, Вітіко нахилився й поцілував матір у праву руку. А коли випростався і глянув матері в обличчя, в її очах були сльози, і в його очах були сльози.

Обидві молоді жінки припинили вишивати і дивились на матір і сина.

— Вітіко, йди сідай знову, — мовила мати, — й засвідчи високій пані, що покликала тебе перед свої очі, свою шанобу.

Вітіко, щоправда, не сів, і почав говорити:

— Так, шанобу, яка належить високій пані, шанобу, яка належить їй, бо вона донька незабутнього імператора Генріха, шанобу, яка має припадати матері німецького короля Конрада, шанобу, які слід засвідчувати матері Ґертруди, дружини Владислава, великого князя Богемії і Моравії, що під час облоги Праги стала героїнею; шанобу, яку я відчуваю до пані, що через своїх синів та доньок керує на духовних та світських престолах, на бойовищах і в князівських радах; шанобу, з якою юнак звертається до жінки.

— Вітіко, — сказала Аґнеса, — моя невістка Марія розповідала мені, що її батько Собеслав, великий князь Богемії і Моравії, казав, що ти вмієш, дарма що молодий, добре складати свої слова, і ти дав нам тут доказ. Думаю, ти справді шануєш мене, але це через мої сиві коси і згорблене тіло, бо до цього завжди спонукає старість, на яку Господь накладає завеликий тягар.

— Висока пані, — звернувся Вітіко, — князь Собеслав завжди лагідно ставився до мене, і я кажу те, що думаю, хоча часто не можу перевести свої думки в слова. В тобі я вшановую те, яка ти є, і вшановую також твій вік.

— Сядь, Вітіко, — мовила Аґнеса, — і почекай ще трохи, я не довго відбиратиму тебе в матері.

Вітіко пішов до свого стільця і сів.

— Ти приїхав із Пржица? — запитала Аґнеса.

— Із Пржица, — відповів Вітіко, — але з Пржица я провів до Пассау превелебного єпископа Здика, що був змушений утікати з країни, а потім із Пассау приплив Дунаєм до Відня.

— Тож єпископ Здик був змушений тікати? — перепитала Аґнеса.

— Через могутніх панів у своїй землі, які мають на нього великий гнів, — відповів Вітіко.

— Отож завжди однаково, завжди те саме, — зітхнула Аґнеса. — Вітіко, як довго ти не бачив матері?

— Чотири роки, — відповів Вітіко.

— Він приїхав у тому самому вбранні, в якому прощався зі мною, — зауважила мати.

— Тож ти вдягнув своє юнацьке вбрання? — поцікавилася Аґнеса.

— Я вдягнув це вбрання, — пояснив Вітіко, — бо думав, що мати зрадіє, побачивши його, крім того, гарний лицарський обладунок мені не дуже личить, бо я ще не здійснив ніяких лицарських звитяг, що їх відзначили б наданням титулу володар країни, якому служать, або князі, і що забезпечили б славу і блиск серед людей.

— Цей молодий лицар знову розповідає про звитяги, — промовила Аґнеса, — а ти знаєш, що таке звитяги? Послухай, Вітіко, сьогодні тут день пам’яті і я, коли ти прийшов, якраз розповідала жінкам про минувшину. Я розповідатиму далі, це, Вітіко, може стати в пригоді й тобі, якщо ти вислухаєш і обдумаєш потім.

Аґнеса хвилину помовчала й стала розповідати:

— Мій батько домігся, що його сина Конрада обрали римським королем, і він мав після нього стати римським імператором. Але Конрад повстав проти батька й хотів позбавити його влади. На імперському з’їзді в Майнці князі позбавили його королівства і претензій на імператорську корону, бо ніяку владу не можна засновувати на зухвальстві. Тоді батько висунув наперед свого улюбленого молодого сина Генріха, і його обрали римським королем і батьковим наступником. Його коронувала в Ахені, і він присягнув, що в усьому слухатиметься батька і ніколи не піде проти свого обов’язку. Батько видав мене заміж, коли я була ще дуже молода, за чудового чоловіка, Фрідріха фон Бюрена, що завжди був вірний і збудував собі замок на високому пагорбі Гогенштауфен, батько зробив його герцогом Швабії. Я народила йому синів Фрідріха та Конрада. Коли збігло п’ять років після коронування мого брата, він подався до бунтівників у Баварію. Батько послав до нього мого чоловіка і архієпископів Трірського та Кельнського, щоб вони нагадали йому про присягу і про четверту заповідь. Але брат лишився незворушний. Він здобув Саксонію і багато інших земель і рушив проти батька. Тут помер мій чоловік. Брат казав, що не хоче воювати проти батька, він, мовляв, лише хоче, щоб той позбувся відлучення від церкви і по-християнському жив зі своїми дітьми, які тоді слухатимуться його. В серпні військо мого батька прийшло під Реґенсбурґ проти війська мого брата. Батькове військо було численніше за братове. Коло батька було багато вірних панів, був Леопольд, маркграф Австрійський, Борживой, князь Богемії і Моравії, та багато інших. Можна було передбачити, що в разі битви перемога дістанеться батькові. Тоді брат пішов уночі спершу до маркграфа Леопольда і сказав, що хоче віддати мене йому за дружину, якщо той не допомагатиме батьку під час битви. Леопольд пообіцяв, пішов до батька й сказав йому, що не воюватиме за нього. Тоді Борживой, князь Богемії і Моравії, сказав, що в такому разі можна взагалі не воювати, бо військо замале. Коли це все сталося, мій брат послав посланця до батька, який мав повідомити, що у війську батька існує змова, щоб відцуратися його і відібрати йому життя. Оскільки маркграф Леопольд відмовився воювати, а князь Борживой сказав, що можна взагалі не воювати, батько повірив посланцеві, впав у відчай і втік уночі з табору. Наступного дня брат звелів привести мене до свого намету і сказав мені, що я наречена Леопольда, маркграфа Австрійського. Я знаю, що я зчинила крик, а потім я знепритомніла. Прочнувшись, я лежала на землі, брат стояв переді мною й дивився на мене. Жінки не допомагали мені, бо боялися брата. Потім одна чеська дівчина сіла коло моєї голови на землю, капала воду мені на чоло і змочила вуста. Коли я ожила, вона притулилася своїми вустами до моїх, гладила мені щоки й пестила мене. Я схопилася за руку дівчини, і вона допомогла мені сісти на стілець. Дівчина була зі мною цілий день, а потім ще багато днів. Згодом вона поїхала до своїх у Богемію. Я погодилася вийти заміж за Леопольда, маркграфа Австрійського. Це сталося в рік смерті мого чоловіка, і відтоді минуло тридцять сім років. А ту чеську дівчину я відшукала, вона стала моєю подругою, я стала її подругою, і ми зберегли нашу любов протягом усього нашого життя. Та дівчина вийшла заміж за чеського пана Затона, і перша дитина від того шлюбу стала твоєю матір’ю, Вітіко, і вона теж дарувала мені свою любов і за життя своїх батька-матері, і після їхньої смерті.

— Моя мати лише виконувала свій християнський обов’язок, — проказала мати Вітіко.

— А моя подяка теж була лише християнським обов’язком, — мовила Аґнеса. — А потім розповідала далі: — Моє подружнє життя з Леопольдом було дуже щасливим. Він був побожний і добрий до своїх підданих, засновував собори й монастирі, крізь це вікно можна побачити монастир нового замку, який він заснував. Наші діти виросли в любові до нас і в любові одне до одного. Потім він помер, і я тут тужу за ним.

Аґнеса помовчала якийсь час, решта мовчали теж. Потім заговорила знову:

— Батько втік у Богемію. Князь Борживой наздогнав його, а потім шанобливо ставився до нього. Він провів батька до свого шваґра Віпрехта фон Ґройча. Віпрехт фон Ґройч провів батька далі, аж поки він добувся до Рейна. Коло Кобленца батько зібрав нове військо. Мій брат теж подався на Рейн, і знову братові люди стояли проти батькових людей. Тоді мій брат послав вісника до батька, який мав переказати наступні слова: на святе Різдво призначено імперський з’їзд у Майнці, тож він смиренно просить батька спершу зустрітися з ним і обговорити, яке в них становище в обох, а потім вони примиряться. Батько прийшов на переговори, а як побачив сина, з його очей потекли сльози, і він сказав: «Генріху, в ім’я всемогутнього Господа благаю тебе, не бери на себе цей учинок, що не матиме прощення ні в цьому житті, ні в тому». Ми обидва повинні бути в розпачі. Брат мій упав на землю, обхопив батькові коліна і сказав, що кається за все, що скоїв проти нього, просить прощення, він буде слухняний, батько може примиритися з церквою, і обидва поїдуть на імперський з’їзд у Майнц, де закріплять примирення. Батько простив. Потім брат сказав, що хоче піти в Майнц і підготувати там усе, батько може тим часом зачекати. Брат пішов, батько чекав. Брат повернувся й заприсягся, що готовий пожертвувати за батька душу й тіло і хоче тепер супроводити його. Вони поїхали і добулися до Бінґена. Кожен мав триста чоловік почту. По дорозі почет брата ставав дедалі численніший. Перед Бінґеном він сказав: батьку, мій неспокій зростає, що через відлучення від церкви архієпископ Майнцький не пустить вас у місто. Лишайтеся в Бінґені і святкуйте тут Різдво, а я піду в Майнц і попіклуюся про вас. Батько відповів: Генріху, Господь судить між тобою і мною, я довіряю тобі. Мій брат присягнув утретє, що ладен покласти життя за батька. Поїхав у Майнц, а батько в Бінґен. Але в Бінґені його оточили люди мого брата Генріха, що були там, і люди Ґебгарта, єпископа Шпаєрського, які товаришували з ними, люди батька зазнали поразки, а його полонили. У в’язниці батькові відмовляли в задоволенні потреб тіла і в затишку. Потім із Майнца прийшли архієпископ Майнцький і Кельнський, єпископ Вормський і маркграф Майсенський. Вони сказали батькові: віддай клейноди, корону, пурпур та перстень, щоб ми принесли твоєму синові Генріху. Батько запитав: де право, щоб жадати такого? Вони сказали: адже ти продавав священицькі посади за гроші, відлучений від церкви і від того всі в державі страждали душею і тілом, і тому святий отець і князі хочуть, щоб ти зрікся своєї гідності. А батько крикнув: ти, Ротгарте, архієпископе Майнцький, ти, Фрідріху, архієпископе Кельнський, і ти, Адальберте, єпископе Вормський, що ви дали мені за ваші посади? Вони відповіли, що нічого. Тоді батько сказав: отже, я тепер виправданий, бо ви б мали мені багато заплатити за свої посади. А я вам кажу: не ганьбіть ані цих посад, ані імператорської гідності. Якщо князі хочуть вирішити щось про інші справи, треба визначити термін для розслідування, і, якщо мене визнають винним, я сам зніму корону зі своєї голови. Посланці сказали, що ніякого терміну не дадуть, імператор повинен одразу виконати вимогу. Тут батько вийшов із кімнати і одразу повернувся, вдягнений у пурпур, корону на голові й перстень на пальці. І сказав: імператор загалом дозволяв, щоб злочинцеві визначили термін і вислухали його, а вони імператорові такого не дозволяють. Гаразд, тож беріть те, що вам кортить узяти. Коли він це сказав, посланці стояли й не ворушились. Потім заговорив маркграф Майсенський: наш король Генріх сказав, що, коли імператор швидко погодиться, можна буде врятувати його життя. Архієпископ Майнцький додав: якщо ми можемо посадити на імператорський трон найгіднішого, чому ми не можемо повалити найнегіднішого? Після цих слів вони зняли в батька корону з голови, стягнули перстень із пальця і скинули з нього пурпурову мантію. А він крикнув: Господи, я страждаю за гріхи своєї молодості. А от у вас посади месників немає, і вас спіткають кари як зрадників Господа. Посланці забрали клейноди в Майнц, і князі, священики та легати святого отця вимагали, щоб тепер прийшов імператор, покаявся й доброхіть зрікся своїх прав. Брат звелів привезти батька в Інґельгайм, князі і учасники з'їзду теж подалися туди. Вони погрожували батьку й казали, що він повинен доброхіть зректися влади. А батько запитав: якщо я це зроблю, чи матиму я потім спокій і безпеку? Відповів йому Ґебгарт, єпископ Констанцький, що був легатом святого отця: ні, ти доти не матимеш ні спокою, ні безпеки, поки не зізнаєшся, що блюзнив проти церкви та її голови. Батько сказав: тож зберіть із князів та священиків суд, нехай він розслідує і вирішує. А Ґебгарт казав далі: якщо не вирішиш цієї самої миті, ти будеш ув’язнений довіку. Батько відказав: а якщо я зізнаюсь і зречуся влади, ти тоді скасуєш моє відлучення? Ґебгарт сказав: я не маю таких повноважень. Батько йому у відповідь: хто слухає каяття, повинен мати змогу виправдовувати. Ґебгарт мовив: так, мабуть, учинить святий отець, якщо ти підеш на прощу до Рима і даси відшкодування. Після цих слів батько впав навколішки й заволав: задля ласки і милосердя небесного прошу вас усіх про лагідність і справедливість, а до тебе, Генріху, мій сину, я звертаюся з заклинанням: не ской наді мною найнегідніше і найогидніше. В багатьох князів текли сльози по щоках, Ґебгарт не відступався від своїх слів, Генріх, мій брат, не казав нічого й не дивився на батька. Тоді заговорив імператор: гаразд, я зрікаюся імперії і задовольню церкву, а згідно з заповіддю прощення рекомендую вам свого сина. Князі тоді одразу ще раз обрали і освятили мого брата як короля. Але батька не відпустили. Минув якийсь час, і він попросив Ґебгарта, єпископа Шпаєрського: дай мені якийсь маєток у твоїй єпархії, щоб я міг ходити на хори. Єпископ відмовив. Тоді батько подумав, що його життя в небезпеці, і спробував утекти, спроба виявилась вдалою. Він утік до Кельна, а звідти з нечисленним почтом пішов у Люттіх. По дорозі вони почули мисливські ріжки, назустріч їм виїхав зі своїми людьми герцог Лотаринзький, якого батько колись усував від влади, і сказав: ти був до мене дуже несправедливий. Батько відповів: тепер я шкодую і про це, і про інше. А герцог сказав: я буду коло тебе, бо ж тебе переслідують. І поїхав тоді з усіма своїми воїнами до батька в Люттіх. Тоді Кельн, Юліх та інші міста заявили, що вони за батька, і зібралося військо. Тоді мій брат послав вісника до батька, щоб смиренно привітати його і сказати, що він хоче з ним примиритися і відсвяткувати в нього в Люттіху Великдень. Батько відповів: я не довіряю тобі, я пішов на край імперії, щоб мати спокій, а ти лишайся далеко, тутешній народ неприхильний до тебе. Але мій брат пішов із військом на Люттіх, зазнав поразки і насилу врятував своє життя. Батько тоді оприлюднив листа, в якому написав: я скаржуся Господу і святим на страждання, яких я зазнав від церкви, але я підпорядкуюся їй і дам їй відшкодування, і отак не стане причини, через яку мій син воює проти мене, бо ж він, напевне, прагне лише влади. Мій брат знову зібрав військо і довго обступав облогою Кельн, аж поки голод і хвороби підточили там його військо. Тоді він лишив Кельн, знову зібрав людей і рушив проти Лотаринґії. Та якось приїхав до нього Буркгард, єпископ Мюнстерський, і сказав: твій батько, імператор, посилає тобі імперський меч, якого тоді не було в Бінґені, бо сьомого дня місяця серпня він помер у Люттіху. Він просив тебе, щоб ти поховав його і простив його людей. Але Генріх не поховав батька. Єпископ Люттіхський поховав батька по-християнському, але був змушений відкопати його, бо ж він помер відлучений від церкви. Тіло поховали тепер в неосвяченій землі на одному з островів річки Маас, і тільки один прочанин із Єрусалима молився і співав псалми над тілом. Потім згідно з волею мого брата батька помістили в кам’яний саркофаг і привезли в Шпаєр. Батьків слуга Еркенбальд хотів зі священиками і людьми поховати його в церкві Святої Діви Марії, яку збудував батько, але єпископ Шпаєрський не дозволив. Відтоді тіло лежало п’ять років в одній неосвяченій каплиці. Потім його поховали, і брат справив похорон. Відтоді він урядував як світський проводир християнського світу. Сьогодні день пам’яті про той день, коли після численних молитов Бог нарешті виявив милосердя й дав мені змогу цілковито простити брата за його гріхи проти батька. Тому сьогодні відслужили врочисту церковну відправу і я розповідаю про це. Та й брату моєму почасти явлено милосердя, і він мав змогу ще тут трохи спокутувати свою провину. Лоно його дружини виявилось неплідним, церква відлучила його, і він помер у зрілі літа від невеличкої виразки, що збільшувалась і забрала його. Німецька корона перейшла до саксонця Лотара. Ротгарт, архієпископ Майнцький, що мав прізвище Гартесберґ, помер за три роки після подій у Бінґені, Адальберт, єпископ Вормський, за два роки, Фрідріх, архієпископ Кельнський, що мав прізвище Ортенберґ, прожив ще понад двадцять років, але теж уже помер. Пішов на той світ і граф Майсенський, що так швидко набув цей титул, а його рід зазнав потім злигоднів.

Аґнеса замовкла, і тепер уже взяла слово мати Вітіко:

— Висока пані, не дозволяй цим сумним подіям зринати в твоїй душі, вони вже минули. Господь дозволив їм статися і судить за них. Подумай про теперішнє. Тебе шанують як одну з жінок, яка ще за свого життя стала святою, народ у цій країні свято зберігає пам’ять про твого чоловіка, і ти маєш розумних і порядних дітей. Імператор Лотар, той саксонець, помер, і пишнота німецької королівської корони тепер на голові твого сина Конрада, а за королівською короною прийде й імператорська корона. Новий міцний рід Гогенштауфенів буде прикрашений короною, і та корона прикрашатиме їх аж до часу, що лежить десь у далекому майбутньому. Генріх, твій син від другого шлюбу, править як маркграф у цій гарній країні, він прив’язав до себе в любові вдову свого ворога, він буде герцогом і австрійці, перебуваючи в дружбі з Гогенштауфенами, теж ітимуть рівним шляхом аж до часу, про який я казала.

— Ох, Вентіло, — заперечила Аґнеса, — не зринають у моїй душі, а далі живуть там, а якщо й минули, і Господь судить їх, ця минувшина досі в мені, а я в ній. І святою я бути не можу, я можу тільки спокутувати свої гріхи і молитися за живих і мертвих. Влада і корони — добрі речі, коли, спираючись на них, роблять щось добре, а інакше вони нікчемні.

— Твої діти завдяки цим речам уже зробили щось добре, — мовила Вентіла. — Конрад поклав край несамовитій війні затятих людців із Баварії, зміцнив силу німецької землі і зміцнить її ще більше, а потім спрямує свої очі на Єрусалим і Віфлеєм. Генріх править у своїй марці. Він буде її першим герцогом, і завдяки йому війна за Святу землю може скінчитися успіхом.

— Нехай Гогенштауфени завжди використовують свою владу тільки задля добра, — побажала Аґнеса, — і нехай вона не доводить їх до збурень, як тих, хто мав її перед ними. Я бачила багато дій, що їх хвалили, а вони призвели до лиха. Той, хто любить свою дружину, виховує своїх дітей у любові до Бога, свій маєток примножує чесно і захищає своїх підданих та сприяє їм, чинить добре. Хтозна, чи не краща наша дія, коли ми вишиваємо цей покрив для церковної служби або, може, тільки для того, щоб підстелити під ноги якомусь старому, ніж коли ми завойовуємо або плюндруємо герцогства.

— Висока пані, — додала Вентіла, — людських дій не злічити, як не злічити дерев і трав.

— Авжеж, — підтвердила Аґнеса, — і Господь керує ними. Вітіко, моя невістка розповідала про тебе, мій син розповідав про тебе і твоя мати розповідала, який ти добрий. Тепер я побачила тебе. Іди тепер із матір’ю в її кімнату і розмовляйте так, як ви розмовляєте віч-на-віч. Лишайся на Каленберґу коло нас і матері так довго, як хочеш. Сходи до мого сина Генріха, сходи до старих і до молодих лицарів, і розкажи потім друзям на своїй батьківщині, як тут у нас. Гесіло, скажи Куніґунді, щоб вона звеліла управителю показати Вітіко його кімнату.

Одна з двох молодих жінок підвелася і вийшли з кімнати.

— Ти відпускаєш нас, ясновельможна пані, і ми йдемо звідси, — мовила, підводячись, Вентіла.

Вітіко теж підвівся й сказав:

— Ясновельможна пані, ще раз дякую за добре прийняття і дякую за дозвіл перебувати тут, разом із матір’ю я дбатиму про вас і намагатимусь заслужити цю ласку.

— Насолоджуйся спілкуванням із матір'ю, — всміхнулася Аґнеса, — бо насолода є завжди, коли батьки-матері і діти єдині.

Молода жінка, що виходила з кімнати, повернулася.

— Гесіло, ти виконала своє доручення? — запитала Аґнеса.

— Так, виконала, — відповіла жінка.

— Що ж, тож ми, що лишаємось тут, знову берімося до праці й постараймося бути сумлінні, — сказала Аґнеса.

— Бувайте здорові, висока пані! — побажала Вентіла.

— І ти теж! — відповіла Аґнеса.

Вентіла та Вітіко вклонилися Аґнесі й вийшли з кімнати. Пройшли кімнату, де пряли юні дівчата, а за її порогом Вітіко знов одягнув на голову шкіряний шолом.

Вентіла провела Вітіко трохи по коридору, підійшла до дверей, відчинила їх, і вони зайшли до кімнати, де сиділа і шила дівчина. Коли мати і син зайшли, дівчина підвелася.

— Вітаю тебе, Лютґарт! — привітався Вітіко.

— Вітаю вас, високий пане! — відповіла дівчина.

Дівчина підійшла до дверей до другої кімнати й відчинила їх.

— Подбай, щоб нам ніхто не заважав, — звеліла Вентіла.

— Дбатиму, вельмишановна пані, — відповіла дівчина.

Вентіла завела Вітіко до другої кімнати, і дівчина зачинила за ними двері.

— Вітіко, клади свій шолом на цей стіл і клади туди й меч, — сказала мати.

Вітіко зняв із голови шолом і поклав на стіл. Потім відстебнув меч і поклав поряд із шапкою. А вже після цього проказав:

— А тепер вітаю тебе по-справжньому, моя люба й поважна мамо!

— Вітаю і тебе, мій добрий сину доброго Вока, — привіталася й Вентіла. Взяла сина обома руками за голову й поцілувала його в чоло. Потім руками погладила йому щоки.

— Сядь до мене на лаву, — запросила потім вона, — і насолоджуймося єдністю, як казала пані маркграфиня.

Мати сіла на лаву з м’яким сидінням, Вітіко сів поруч. Узяв її руку й шанобливо підніс до вуст. Мати приязно глянула на сина й запитала:

— А де тебе застав мій вісник?

— Приїхав до мене в Пржиц, — відповів син.

— Коли у відповідь на твою звістку я через Смітана хотіла передати, що я приготую тобі кімнату в Ландсгуті, — розповідала Вентіла, — в Ландсгут приїхав Ґергард, маршалок Оттона, єпископа Фрайзінзького, й повідомив мені, що Аґнеса, овдовіла маркграфиня Австрійська, запрошує мене до себе на Каленберґ, бо до Відня їде загін єпископа, що проведе мене. Я погодилася і одразу послала зі звісткою до тебе старого Міхаеля.

— Він через Плану приїхав до Пржица, — розповідав і Вітіко, — але спершу я мав провести до Пассау єпископа Здика.

— І ти на кораблі проплив від Пассау до Відня? — дивувалася мати.

— На кораблі, — підтвердив Вітіко.

— Як довго я не бачила тебе! — зітхнула Вентіла.

— Скоро буде чотири роки, як я з Пассау поїхав через ліс, — додав Вітіко.

— Чотири роки — так довго!

— Мамо, — пояснював Вітіко, — я був змушений чекати багато днів, чи не станеться чогось, тоді я б міг допомогти, і чи не міг би я ще щось виконати, перше ніж поїду до тебе; але зрештою я хотів знову побачити тебе й поговорити з тобою про різні речі. Я не раз посилав тобі вістки.

— Вони доходили до мене, і у відповідь я тобі теж переказувала свої новини, — мовила Вентіла. — І ти приїхав до мене в одязі, в якому був виїхав від мене.

— Я одягнув його задля тебе, — всміхнувся Вітіко, — а також задля однієї людини, про яку я розповім тобі згодом.

— А ти зміцнів, Вітіко, — проказала Вентіла.

— Я й не помітив, — стенув плечима Вітіко.

— Та й твої щоки почервоніли, — роздивлялася сина мати.

— Це від свіжого повітря, — пояснив Вітіко.

— Нехай Господь на небі й далі дає тобі успіхи, — побажала Вентіла. — Вітіко, скажи, ти дотримуєшся вчення святої церкви?

— Я намагаюся жити згідно з ним, як наставляв мене велебний отець Бенно, — відповів Вітіко.

— Тож і ти житимеш таким богоугодним життям, як і він? Ти справді добрий і приязний до всіх людей, навіть до найменших? — допитувалася мати.

— Мамо, я люблю людей і намагаюся добре ставитися до них, — відповів Вітіко.

— Отаким був і твій батько Вок і твій дід Вітек, — розповідала Вентіла. — Велебний отець Бенно каже, що твої дії, Вітіко, були слушні і справедливі.

— Мамо, і ти теж так кажеш? — запитав Вітіко.

— Бенно знає краще, — відповіла Вентіла, — а я кажу, що скоро утвердиться справедливість.

— А є ще превелебний Сильвестр, — розповідав Вітіко, — що був абатом у монастирі на Сазаві, його обрали єпископом Празьким, але через несправедливість він зрікся посади і тепер знову живе в монастирі на Сазаві. Він каже, що людина повинна робити тільки добро, а все інше пов’язане з ним. Він схвалює не всі мої дії. Я хотів би серед усіх, кого я знаю, задовольняти, мамо, передусім тебе, потім Бенно і Сильвестра, а далі вже інших людей.

— Вітіко, розкрий мені всю свою душу, — попросила Вентіла.

— Я довго жив у Плані, — мовив Вітіко.

— Знаю, — кивнула головою мати.

— Там у нас лісові ґрунти, — розповідав Вітіко, — й через ліс серед наших полів трапляються осипи, грубі піски і кам’янисті ділянки. Проте Мартин, Раймунд і Люсія разом із поденниками добре господарюють у невеличкому маєтку. Дім не руйнується й стоїть затишно в лісі.

— Ти там працював, як слуга, — дорікнула мати, — Флоріан, якого послав до мене Матіас, мені все розповів.

— Я допомагав, і мені від того було добре, — пояснив Вітіко.

— А в Пржиці ти теж допомагав? — запитала Вентіла.

— У Пржиці краща земля, — розповідав Вітіко, — і ставатиме дедалі краща. Куто — вірний слуга, тямить, як господарювати, спокійний і ощадливий. Кан, Пеко, Міра і Ґлота охоче служать йому. Міст уже готовий, дах зміцнили, а з Фіхтельберґа привели дві корови.

— Добре, Вітіко, — похвалила Вентіла. — Твої предки мали невеликі маєтки, ретельно дбали про них і самі охоче докладали рук до праці.

— А в Митині тамтешня тверда земля таки родюча і її добре обробляють, — казав далі Вітіко. — Хати ще довго не потребуватимуть ремонту, а луку Якоб відгородив муром. Гульдрик дбає про тварин і намагається всюди допомагати.

— Тож він у своїх посланнях казав правду, а вузли на його пам’ятній мотузці точні, — сказала Вентіла.

— І він дбає про нужденних, — додав Вітіко.

— Знаю, — кивнула Вентіла.

— Він провів мене до Фримбурка, — сказав Вітіко, — і привів мені коня, наче слуга.

— Бо вважає нас за шляхетний рід, — пояснила Вентіла.

— А коня з Фримбурка через ліс у Дольні Вітавіце він привів даремно, — розповідав Вітіко, — бо я від берега, що коло Фримбурка, вийшов лісовим схилом аж на гребінь, де є місце, на якому колись стояв пам’ятний стовп святого апостола Хоми.

— Я знаю те місце, — мовила Вентіла, — звідти видно Баварію, Богемію і Австрію, а всюди навколо ліс.

— Авжеж, — підтвердив Вітіко.

— А потім ти пішов довгим шляхом через Хомин ліс у Дольні Вітавіце, де стоїть заїзд, — здогадалася Вентіла.

— Так, — підтвердив Вітіко, — і в заїзді мене чекали Гульдрик і Якоб із конем.

— Як давно я не бачила тих місць! — зітхнула Вентіла. — Ліс там дуже великий і гарний.

— Найгарніший, — додав Вітіко

— Гульдрик живе в гарному лісі, — казала Вентіла, — а міг би маршалком бути в якомусь замку.

— Він повинен прийти до мене, якщо я оберу собі коли-небудь якесь постійне місце, а він ще житиме, — сказав Вітіко.

— Що ж, він каже, — заговорила Вентіла, — що люди його роду доживали до дуже похилих літ і що він теж сподівається на це.

— Нехай Господь дасть йому таку змогу, — побажав Вітіко.

— Дасть, бо я так хочу, — додала Вентіла.

— Мамо, — звернувся Вітіко, — я тобі в своїх посланнях чогось не розповів, а тепер хочу сказати. Тієї неділі, коли я молився в лісі коло скелі Трьох Сідал, я познайомився з дівчиною на ім’я Берта, що тоді мала на голові як добрий знак темно-червоні дикі троянди, які ти любиш. А коли я вів до Пассау превелебного єпископа Здика, я знову відвідав дім батька-матері Берти і ми з нею в прихильності та любові дійшли згоди, що хочемо побратися. Вона донька Генріха фон Юґельбаха.

— Він не дасть її тобі, — застерегла Вентіла.

— Це ще невідомо, — мовив Вітіко.

— Ти розповів про це батьку-матері Берти, — здогадалася Вентіла.

— Так, я розповів батькові, — признався Вітіко, — і він сказав мені так: якщо троянда, яку я на горі Високій мав на своєму білому щиті, буде в замку, та ще й розквітне в долі нашої країни, тоді я маю приїхати знову й запитати.

— Не знаю, чи було так, як розповідав отець Бенно, — задумалася Вентіла, — мовляв, наші предки мали колись багаті маєтки й панували в Лісовому краї, але роди багатіють, а потім убожіють, і можуть знову забагатіти, як міняється доля. Якщо зможеш здобути Берту як дружину, то радій, а як ні — терпи це спокійно.

— Я терпітиму, — пообіцяв Вітіко.

— Вюльфгільта, Бертина мати, дуже добра, — сказала Вентіла, — та й Берта буде добра.

— Вона добра й смілива, — промовив Вітіко, — і ненавидить лихі вчинки, як і пані маркграфиня, але по-іншому, і любить величних та пишних. Вона сказала, що я повинен діяти так, щоб мені не було рівні і на полі серед золотого колосся, і в лісі серед верхівок дерев.

— Вітіко, не прагни своєї мети з зарозумілістю, — застерегла Вентіла. — Навіть якщо ти не діятимеш так, щоб тобі не було рівні і на полі серед золотого колосся, і в лісі серед верхівок дерев, і тобі дістанеться лише ласка робити щось менше, але справедливе, як-от казав, за твоїми словами, Сильвестр, то й тоді це буде найкраще.

— Я намагатимусь робити добро згідно з твоєю думкою і думкою Сильвестра, — пообіцяв Вітіко.

— Роби так, мій сину, — схвалила Вентіла. — Я бачила Берту, коли вона була малою дитиною. Може, знову побачу її, коли її батько-мати повернуться в Юґельбах, а я повертатимусь додому.

— Як побачиш її, то знатимеш, що моя прихильність до неї добра, — всміхнувся Вітіко.

— Я й так це знаю, — запевнила Вентіла, — бо довіряю тобі.

— А коли ти думаєш повертатися в Ландсгут? — запитав Вітіко.

— Коли накаже висока пані, яка запросила мене на цю гору, — відповіла Вентіла. — Має приїхати її син Оттон, архієпископ Фрайзінзький, і я думаю, що в його почті я повернуся до Баварії.

— Я ще й задля Берти вдягав шкіряний обладунок, — признався Вітіко, — бо вона побачила мене вперше в ньому.

— Я так і подумала, — мовила мати.

— А тепер, мамо, — запитав Вітіко, — як живе вельмишановний отець Бенно?

— Живе в доброму здоров'ї, — відповіла Вентіла, — править у церкві Святого Мартина, роздумує й записує в грубій книжці події, пов'язані з імператорами, бо намагається все дослідити, що колись діялось. Він доручив мені передати тобі святкове привітання від нього.

— Передай йому подяку, коли повернешся, — попросив Вітіко, — і передай моє шанування.

— Передам, — пообіцяла Вентіла, — і він зрадіє, бо любить тебе, як і тоді, коли ти був ще дитиною. Він каже, що Баварія з тривогою дивиться на Австрію, відколи в Німеччині править Конрад, єдиноутробний граф маркграфа Генріха, і відколи маркграф узяв собі за дружину вдову покійного баварського герцога.

— Отже, він знову приїде коли-небудь у Пржиц? — запитав Вітіко.

— Пржиц після смерті твого батька наганяє на нього смуток, — відповіла Вентіла, — але він скоро приїде.

— Тамтешні люди люблять його, — сповістив Вітіко.

— Його люблять усюди, — поправила сина мати.

— А як живе тітонька Гільтрут? — запитав Вітіко.

— Вона побожна, — відповіла Вентіла, — живе в доброму здоров’ї, дбає про дім, і думає про тебе, як думала й тоді, коли ще пелюшки тобі міняла.

— Я б хотів зробити їй багато добра, — висловив бажання Вітіко.

— Ти ж робиш, — нагадала мати, — бо всякчас посилаєш їй щирі вітання, які їй дуже приємні.

— Мені теж приємно посилати вітання, — сказав Вітіко, — тож передай їй ще кілька, якщо поїдеш туди.

— Вона потребує тепер тільки прихильності, — мовила Вентіла.

— І вона щедро отримує її від тебе, — відповів Вітіко.

— Ти ходив у Плані до людей у їхні хатини, — мовила мати.

— Так, мамо, — підтвердив Вітіко.

— Ми теж завжди заходили до них у гості, коли жили там, — розповідала Вентіла. — Люди там добрі, чесні та вірні.

— Вони такі, незважаючи на злидні та на суворість і грубість своїх тіл, — хвалив їх Вітіко. — У війні, що минула, вони допомогли перемогти справедливості, були моїми товаришами, і я став їм товаришем.

— Ти їх ще збирав у своєму домі, — проказала Вентіла.

— Авжеж, вони їли в мене хліб і сіль.

— Добре, що так, — мовила Вентіла. — Лісовий край багатьом людям ще невідомий, але він дуже важливий. Вітіко, що ти далі робитимеш?

— Знову поїду в Плану і Пржиц, — відповів Вітіко, — а потім подамся до князя в Прагу. Навесні почнеться війна проти моравських князів, і я братиму участь у ній.

— Сину мій, Вітіко, ти робитимеш те, що підказує твій обов’язок, — сказала Вентіла, — і будеш розумний та обережний.

— Я робитиму те, що завжди вважав за добре і справедливе, — заявив Вітіко.

— А Господь захищатиме добре і справедливе, — запевнила Вентіла, — а після війни я з тітонькою Гільтрут приїду в Пржиц.

— Я зустріну вас у Ландсгуті й проведу до Пржица.

— Сину мій, поживи тепер трохи на цій горі, — попросила Вентіла. — Аґнеса, ця висока пані, добре ставиться до мене і до тебе. Подивись тільки, яку гарну кімнату з м’якими лавами і з видом на увесь край вона дала мені. Її син Генріх тримає свій двір у Відні, й навколо нього крутяться церковні ієрархи, лицарі й люди мистецтва і намагаються засвоїти добрі манери. Ти підеш до нього й побачиш багато доброго для себе.

— Я лишуся коло тебе й буду часто їздити у Відень, — відповів Вітіко, — хіба що я стану потрібний у своїй країні, і тоді я чимшвидше подамся туди.

— Усе може статися, — зітхнула Вентіла. — А тепер, Вітіко, спочинь. Дай-но я покажу тобі твою кімнату, а як захочеш, тоді знову приходь до мене. Влаштовуйся, і нехай тобі сподобається там.

Вентіла підвелася, Вітіко теж. Одягнув шапку на голову і пристебнув меч. Потім мати перехрестила йому чоло, а він поцілував їй обидві руки. Після цього попрощалися. Вітіко вийшов із кімнати, а мати лишилася.

Вийшовши в передпокій, де була сиділа дівчина Лютгарт, Вітіко побачив ще й чоловіка, що сидів на стільці. То був той самий чоловік, який провів його в кімнату, де пряли дівчата. Чоловік підвівся й назвав себе:

— Я Ецелін, домашній управитель ясновельможної пані маркграфині, і висока пані маркграфиня наказала провести вас, шляхетний Вітіко, по замку.

— Ну, то ведіть мене, шляхетний управителю Ецелін, — кивнув Вітіко.

Обидва чоловіки вийшли з передпокою. Управитель повів Вітіко сходами вгору в кімнату, до якої прилягала ще одна кімната.

— Тут ви маєте жити зі своїм слугою, — повідомив управитель, — і кухар, гардеробник, управитель замку і маршалок попереджені, що мають слухати вас і виконувати ваші бажання.

— Дякую вам, шляхетний управителе, за те, що провели мене, — подякував Вітіко, — я даної миті не потребую нічого, крім кімнати.

— Тож я прощаюся, — проказав управитель.

— Бувайте здорові! — кивнув головою Вітіко.

Управитель пішов, а Вітіко лишився сам у кімнаті. Кімната була невелика, мала побілені стіни й міцні дубові меблі. Крізь два вікна зі стрілчастими арками можна було бачити ліс, а далі рівнину, що тягнулася на схід, по рівнині тік Дунай. Друга кімната була менша, але теж побілена і з дубовими меблями.

Вітіко вийшов зі свого помешкання й пішов у вартівню по Раймунда. Але слуги там не було. Вітіко пішов у стайню. Раймунд стояв у стайні коло коней. Вітіко повів його в кімнати й показав їх. А потім звелів:

— Приготуй коня, поїдь у Відень і скажи, нехай наші речі доправлять у замок.

Раймунд рушив виконувати наказ Вітіко. Вийшов із кімнати, а за півгодини вже їхав верхи в лісі, спускаючись із гори.

Вітіко лишився в кімнаті, стояв коло вікна й дивився на австрійську землю. На відміну від лісів на берегах Верхньої Влтави, де росли темні ялиці, зелені буки, світлі берези, довгорукі клени, тиси, в’язи, ясени і зубчастий ялівець, ліс на горі складався з одноманітного листового покриву буків, ясенів, тисів, ліщини і сутіні сосон та інших хвойних порід. На Дунаї видніли широкі видовжені острови, де росли затоплювані ліси, такі самі ліси росли й на рівнині. Навпроти гори Каленберґ Вітіко побачив ще одну гору. Перед цими двома горами Дунай тік по рівнині до Угорського краю.

Опівдні прийшов чоловік і повів Вітіко до їдальні. То була зала з довгим столом, стільцями і столовими приборами. В залі перебували ошатні люди, що належали до почту маркграфині. Вони підійшли до Вітіко й привітали його, а він привітав їх. Потім усі сіли за стіл, священик проказав молитву, і в залу принесли вишукані страви та добірні вина.

Після обіду Вітіко знову пішов до матері, вони гуляли різними лісовими стежками, а потім сиділи в материній кімнаті.

Пополудні Раймунд повернувся з Відня, і один погонич привіз на одному коні подорожні речі Вітіко. Їх занесли до його кімнати й розклали там.

Наступного дня рано-вранці Вітіко приготувався їхати до двору маркграфа Генріха. Одягнув свій шкіряний обладунок і почепив свій меч із зображенням святого Петра на пояс Собеслава. Їхав верхи на своєму сивому, мов залізо, коні по дорозі поміж листяних дерев на горі. Раймунд у лісовому вбранні їхав позаду. Вони вийшли на зелене поле і їхали по ньому аж до Фраюнґу, а звідти через міст над ровом у місто.

Проминули багато людей і речей, аж поки добулися до палацу, який збудував маркграф, щоб жити там із Ґертрудою. Палац був великий і масивний, у багатьох місцях ще стояло риштовання. Вершників завели на подвір’я. Там стояли коні й робітники, вершники сідали на коней або спішувалися, були там і воїни у бойових обладунках. Вітіко зіскочив зі свого сивого, мов залізо, коня, й дав вузду в руки Раймунда. Пішов до сходів, коло яких стояли чоловіки в гарних уборах. Один з них у дуже довгоносих пурпурових черевиках, із сивою бородою та сивим волоссям, гукнув його й запитав:

— Ну, ти, шкірянику, куди йдеш?

— А чого ти запитуєш? — запитав Вітіко.

— Запитую, бо запитую, — відказав чоловік.

— А я йду, бо йду, — відповів Вітіко.

— А ти маєш право? — запитав чоловік.

— А ти маєш право? — запитав і Вітіко.

— Якщо Тьємо фон дер Ауе не має права, то хто повинен мати його? — запитав чоловік.

Почувши таке, чоловіки, що стояли навколо, засміялися.

— Якщо ти маєш право, — відповів Вітіко, — то знай, що я йду до Генріха, ясновельможного маркграфа Австрійського.

— А Генріх, ясновельможний граф Австрійський, хоче тебе бачити, якщо тобі так кортить потрапити до нього? — запитав чоловік.

— Не знаю, — відповів Вітіко, — але дізнаюсь тоді, коли його запитають.

— А хто його запитає?

— Той, хто може провести до нього, — мовив Вітіко.

— Тьємо фон дер Ауе може провести, — сказав чоловік у темно-зеленому вбранні та бурому плащі. — Я Мархард фон Гінтберґ, і, коли ти, дитино, маєш якусь справу, назви своє ім’я, маркграф може допомогти тобі, він добрий.

— Я не маю ніякої справи, я хочу тільки бачити ясновельможного маркграфа і засвідчити йому своє шанування. Я був у поході, коли його величність король Конрад із Владиславом, великим князем Богемії і Моравії, йшов до Праги, щоб розбити бунтівників, і ясновельможний маркграф теж був у тому поході.

— Отже, ви бойові товариші, — виснував чоловік. — Що ж, я теж такий самий бойовий товариш, я теж був у поході, і Тьємо фон дер Ауе був, і Ґебгард фон Абадесдорф, і Еберґус фон Аланд, і Верінгард фон Брун, і Юборт фон Трібансвінхель, і Вірікус фон Ґаден, — усі вони стоять отут. Як ми бачимо, ти з чужої країни і ще не знаєш австрійських лицарів.

— Я не знаю їх, — признався Вітіко, — але я назву тобі своє ім’я. Мене звуть Вітіко, я родом із Богемії й служу великому князю Владиславу.

— То це той Вітіко, — сказав Мархард фон Гінтберґ, — що полонив моравських князів, а потім пустив їх, щоб вони їхали далі.

— Я тим князям дав змогу втекти, — підтвердив Вітіко.

— Тож ти Вітіко! — гукнув Ґебгард фон Абадесдорф.

— Вітіко, — проказав Вірікус фон Ґаден.

— Отже, ти Вітіко, і ще такий юний, — похитав головою Еберґус фон Аланд.

— Він бився з ними, а потім сміливо прогнав їх звідти, — вщипнув Тьємо фон дер Ауе.

— Ти, Вітіко, анітрохи не шанував їх, вітаємо тебе, — промовив Юборт фон Трібансвінхель.

— Ти повівся по-дурному, — обізвався Верінгард фон Брун, — але вітаємо тебе. Великий князь вичитав тобі?

— Він ушанував мене, — мовив Вітіко.

Лицарі підступили ближче й подали Вітіко руки.

— Сьогодні ти обрав добрий день, — сказав Тьємо фон дер Ауе, — маркграф вислухає тебе, а завтра він не матиме такої змоги, бо поїде на Каленберґ.

— Ми проведемо тебе, — сказав Мархард фон Гінтберґ.

Лицарі пішли з Вітіко по сходах усередину будинку. Проминули коридор, з нього вийшли в передпокій. У передпокої знову були люди в різноманітних гарних шатах, серед них юнаки і навіть хлопчики, теж ошатні.

Тьємо фон дер Ауе підступив до чоловіка в темній широкій сутані, на якій виднів срібний хрест.

— Рудперте, — звернувся він до того чоловіка, — ось той, хто піймав три золоті рибки й випустив їх у воду. Це Вітіко з одного богемського замку, як його називають?

— Це не замок, а тільки садиба, Пржиц, — уточнив Вітіко.

— Я все знаю, — мовив чоловік, — я як капелан їздив із маркграфом на пташині лови, і Вітіко розігнав усіх птахів. Мій сину, чого тобі треба тут?

— Він хоче розмовляти з ясновельможним маркграфом, бо той був його бойовим товаришем, — пояснив Тьємо.

— А воно й годиться підтримувати дружбу з бойовими товаришами, — сказав капелан. — Он стоїть Тіберт, камергер. Ходімо, Вітіко.

Капелан узяв Вітіко за руку і в супроводі інших чоловіків повів до лицаря, що стояв у темно-червоно-бурому вбранні, й заговорив до нього:

— Сміливий Тіберте, ось чоловік із Богемії, що разом зі своїм великим князем Владиславом брав участь у нашому військовому поході з Нюрнберґа на Пльзень і Прагу. Він відвідав нашу країну, щоб побачити ясновельможного графа. Його звуть Вітіко з Пржица.

— Отже, ти, юначе, Вітіко? — перепитав камергер. — Про тебе лихе розповідали через тих моравських князів і добре через твою сміливість у весняній війні та під Пльзенем. То це ти?

— Я був на цій війні, як і багато інших воїнів, — відповів Вітіко, — і діяв під Пльзенем, як вважав за потрібне.

— Що ж, високий маркграф невдовзі поговорить із тобою, — мовив камергер. А потім гукнув до хлопців: — Малий Хунріґу, ану, йди-но сюди.

Підійшов хлопець у червоно-білому вбранні.

— Побіжи до пана Оттона фон Ленґенбаха і скажи йому, що прийшов лицар із Богемії на ймення Вітіко і хоче потрапити до пана маркграфа, — наказав камергер хлопцеві.

— Гаразд, — сказав хлопець і метнувся з зали в якусь кімнату. Трохи згодом повернувся й доповів камергеру:

— Пан лицар повинен заходити.

Камергер Тіберт і Тьємо фон дер Ауе завели Вітіко в кімнату, в яку забігав хлопець. Там знову були пани та лицарі, а ще й жінки, всі чекали. До Вітіко звернувся літній лицар у зеленому вбранні:

— Молодий воїне, ти повинен трохи зачекати, ясновельможний маркграф має справи.

Вітіко стояв і чекав. Люди в кімнаті розмовляли між собою. Трохи згодом із дверей наступної кімнати вийшов ще один літній чоловік, привітав усіх, хто чекав, а потім пішов у передпокій.

— Тепер твоя черга, Вітіко, — проказав лицар у зеленому вбранні й показав рукою на двері, з яких вийшов літній чоловік.

Вітіко пішов до дверей, старий у червоно-білому вбранні, що стояв під дверима, відчинив їх, і Вітіко зайшов усередину. Він опинився в кімнаті з грушевими панелями. В різних місцях звисала довгими складками червона тканина. За одним столом сидів у лицарському обладунку Генріх, маркграф Австрійський, з роду панів Бабенберґів. На столі перед ним лежала гарна шапка з червоного оксамиту. Він мав біляві кучері й сині очі. Вітіко зняв шапку й став перед ним.

— Вітаю тебе, молодий воїне, — проказав маркграф. — Ти приїхав провідати нашу маленьку Австрію?

— Так, я приїхав у вашу країну, — відповів Вітіко, — і висока пані маркграфиня, твоя, високий пане, ясновельможна мати, сказала, що я можу спробувати висловити тобі моє вітання і шанування.

— Дякую тобі, мій сину, за вітання, — подякував маркграф. — Наша ясновельможна мати добре порадила тобі, я приймаю тебе не менш охоче, ніж інших чужоземців, які надумують провідати мене, і поважаю тебе, бо мій шваґер Владислав і моя сестра називали твоє ім’я, кажучи, що ти рішуче боровся за їхню справу.

— Я думав, що виконую свій обов’язок, — мовив Вітіко.

— Великий князь казав, що ти прагнеш справедливості? — запитав маркграф.

— Я б лише хотів бачити її не менш добре, ніж мудрі люди, які є навколо князя, — відповів Вітіко.

— Вітіко, це прийде з роками, які в тебе ще попереду, — заспокоїв маркграф. — Тож ти зі своєю матір’ю — гості нашої коханої матері на Каленберґу.

— Моя мати приїхала туди ще раніше, а я вже потім, і ясновельможна пані маркграфиня запросила мене пожити тут.

— Моя мати дуже любить твою мати як доньку її матері, — пояснював маркграф, — тому насолоджуйся перебуванням і приходь частенько до мене й моїх людей. Я накажу своїм панам і воїнам по-дружньому ставитись до тебе. Веселися тут по-нашому, поки ще триває тиша, якою ти й скористався, перед війною проти моравів.

— Думаю, війна буде легша проти кожного окремого князя, ніж проти їхнього збориська, — сказав Вітіко, — і ми тоді зможемо воювати без чужої допомоги.

— Це залежить від Бога, Вітіко, і військові проводирі та мудрі люди, що, як ти кажеш, є коло великого князя, подумають про це, — зауважив маркграф. — Нехай, Вітіко, тобі ведеться, ти ще молодий і багато можеш досягти, я теж ще не старий, тож із Божою допомогою ще заслужу те вітання і шанування, яке ти висловив, і пошану з боку інших людей. Лишайся в нас довго, а коли поїдеш, щоб не шкодував, що приїздив, а якщо вже вивчиш австрійські звичаї, то не ображайся і приїжджай знову.

— Ні, не шкодуватиму, — запевнив Вітіко, — і намагатимусь учитися в тебе і твоїх людей.

— Якщо тут є чого вчитися, — мовив маркграф. — Передай нашій любій матері вітання, привітай і свою матір, і бувай здоровий.

З цими словами маркграф підвівся й подав Вітіко руку. Вітіко побачив, що та рука біла і мов виточена, він узяв її й побажав на прощання:

— Живіть щасливо, високий пане!

— Це було б добре побажання, якби Господь виконав його! — відповів маркграф.

Вітіко вклонився й вийшов із кімнати. В передпокої він попрощався з лицарем у зеленому вбранні і вдягнув на голову свій шкіряний шолом. Але лицар сказав йому:

— Я Оттон фон Ленґенбах, і якщо ти, Вітіко, захочеш коли-небудь приїхати до мого замку, тебе там по-дружньому зустрінуть.

— Дякую вам, пане, — подякував Вітіко, — таке може статися, отже, я приймаю запрошення.

Після цього камергер Тіберт і Тьємо фон дер Ауе вивели Вітіко в інший передпокій. Звідти він уже спустився сходами вниз у супроводі тих людей, які завели його в приміщення.

Тим часом на подвір’ї слуги вже поприводили коней лицарів, які були з Вітіко. Він сів верхи на свого коня, лицарі теж посідали на коней, і Мархард фон Гінтберґ сказав:

— Вітіко, ми проведемо тебе трохи.

— Мені радісно, що ви такі приязні, — всміхнувся Вітіко.

Усі лицарі, а за ними і їхні слуги виїхали з подвір’я на широку площу. Там Тьємо фон дер Ауе крикнув:

— Вітіко, ти, юний мандрівний лицарю, що відвідуєш чужі землі, де ти зупинився?

— Я не зовсім мандрівний лицар, — поправив Вітіко. — Моя мати перебуває у вашій країні, тож я приїхав і до неї, і з великою охотою ще й до вашої країни.

— А де перебуває твоя мати, якщо тепер ти їдеш до неї? — запитав Тьємо фон дер Ауе.

— Я їду до неї, — відповів Вітіко, — а перебуває вона на Каленберґу в ясновельможної пані маркграфині Аґнеси, її запросили до неї.

— Тоді це Вентіла з Богемії! — крикнув Тьємо фон дер Ауе. — А ти теж перебуваєш коло неї на Каленберґу?

— Так, я теж там зупинився, — відповів Вітіко.

— Тож ми побачимо тебе завтра, бо їдемо тоді на Каленберґ, — проказав Мархард фон Гінтберґ. — Ти повинен пристати до нас і поїхати з нами.

— А чи годиться так? — запитав Вітіко.

— Годиться! — запевнив Еберґус фон Аланд. — Це твій лицарський і військовий обов’язок, бо ж ти провідав маркграфа.

— Тоді я поїду з вами, — погодився Вітіко.

— А я захищатиму тебе, — пообіцяв Тьємо фон дер Ауе.

— Щиро дякую за твій захист, — схилив голову Вітіко, — але, думаю, я сам себе захищатиму, а то й ніякого захисту не потребуватиму.

— Я захищатиму тебе від жартів, — пояснив Тьємо, — а від жартів тебе ніхто не захистить так добре, як я.

— Тож захисти мене, батьку, — жартівливо попросив Вітіко.

— А ти слухняний хлопець? — запитав Тьємо.

— Я завжди слухатимусь тебе, — пообіцяв Вітіко.

— Це прислужиться твоєму спасінню, — наставляв Тьємо.

Вершники виїхали крізь міську браму в бік глибокого рову Переїхали рів по мосту й проминули Фраюнґ. Тут вони й попрощалися.

— Щасливої подорожі, Вітіко! — гукнув Мархард фон Гінтберґ.

— Бувай здоровий! — додав Вірікус фон Ґаден.

— Пам’ятай про слухняність! — нагадав Тьємо фон дер Ауе.

— Радості тобі в нашій країні! — побажав Верінгард фон Брун.

— Гостюй тут довго! — запрошував Ґебгард фон Абадесдорф.

— Дякую вам, панове, — крикнув Вітіко, — і бувайте здорові!

— Бувай здоровий! — крикнули численні голоси, а потім ще кілька чоловік запрошували його відвідати їхні замки. Потім розвернули коней і поїхали вздовж Фраюнґу назад у місто. А Вітіко з Раймундом поїхали на Каленберґ.

Після обіду управитель Езелін показав Вітіко увесь замок, показав комори з припасом і зброю, розповів, як оборонялися від мадярів і як у майбутньому оборонятимуть його.

Наступного дня, коли зійшло сонце, в замку почали готуватися до приїзду гостей. Прикрашали себе і своїх коней і попросили й Вітіко чинити так само. Він, проте, приготував лише коня, одягнув нижнє вбрання, потім шкіряний обладунок і підперезався поясом Собеслава зі своїм мечем. Потім усі сіли на коней, виїхали з замку і вишикувались.

Минув якийсь час, і стежкою з листяного лісу виїхала кавалькада вершників і вершниць. На чолі її їхав Генріх, маркграф Австрійський. Він був у червонуватому вбранні, а на темно-червоній оксамитовій шапці видніла чаплина пір’їна. Його кінь був чорний. Поряд із маркграфом їхала маркграфиня в білому одязі з зеленим шлейфом. Вона мала біляві коси, сині очі і ясне обличчя. Її кінь був буланої масті. Позаду маркграфа і маркграфині їхали пани та панії в гарних шатах. Пани турбувалися, щоб паніям було добре їхати.

Коли кавалькада доїхала до замкової брами, Аґнеса, овдовіла маркграфиня Австрійська, виїхала з брами назустріч гостям. Вона була в сірому вбранні з білим шлейфом. Її виноходець теж був білий. Позаду неї їхали пані ти панії. Пани були в гарних уборах, натомість усі панії повдягалися в сіре. Серед паній була й Вентіла, мати Вітіко.

Аґнеса під’їхала до маркграфа і маркграфині, і вони шанобливо привітали її. Вона теж відповіла їм привітаннями. Потім вони трохи порозмовляли, поставили коней поряд і поїхали від замку по дорозі, що вела на захід. Пани та панії, які належали Генріху, Ґертруді та Аґнесі, поїхали вслід за ними. Попереду їхали двірські достойники, за ними — всі інші. Члени обох почтів перемішалися залежно від примх дороги або своїх бажань. Наприкінці кавалькади їхала молодь, розсипавшись поодинці. Обабіч дороги стояли зелені дерева, простягаючи гілля до барвистих і лискучих убрань, до кольчуг і зброї.

Вітіко їхав поміж Верінґандом фон Плаєном і Пото фон Потенбруном. Вони показували йому панів та паній, що їхали попереду й називали їхні імена. До них направив свого коня й Ґебгард фон Абадесдорф і проказав:

— Вітаю, тебе, Вітіко, жени свого коня серед австрійських вершників!

— Вітаю тебе, — відповів Вітіко. — На цій дорозі не дуже розженешся.

— Тоді приїжджай до нас униз, де є більше простору, — запрошував хтось другий.

— Приїду, — пообіцяв Вітіко.

Потім повз проїздили Еберґус фон Аланд і Вірікус фон Ґаден, і Еберґус сказав:

— І ти тут, юний вершнику?

— Тут, — кивнув головою Вітіко, — бо ж ти казав, що це мій обов’язок.

— І ти виконуєш його, — кинув хтось інший.

— Я завжди намагатимусь виконувати, — проказав Вітіко.

— Тоді виконуй його і щодо жінок і вшановуй тих, які гарні й заслуговують цього, — заохочував Вірікус фон Ґаден.

— Я не звик до таких пошанувань, — буркнув Вітіко.

— Тоді вправляйся і переймай науку від Тьємо, він уже довго вправляється.

Під’їхав Мархард фон Гінтберґ і мовив:

— Вітаю тебе, вчорашній друже, чудово, що ти з нами, живи тепер славно в нас.

— Вітаю тебе, — відповів Вітіко. — Як тобі там ведеться?

— Ведеться добре, — відповів Мархард.

Потім під’їхав Верінгард фон Брун:

— Богемський лицарю, ти тепер із нами, нехай тепер тобі ця прогулянка сподобається так, як подобається всім, хто приїхав сюди!

Згодом повз Вітіко промчав ззаду наперед Тьємо фон дер Ауе й крикнув:

— Вітаю, Вітіко, тепер я не маю часу, я під’їду до тебе потім!

Поскакав уперед і приєднався до старших чоловіків.

Під’їздили й розмовляли один з одним ще й інші чоловіки, а потім їхали геть.

Трохи згодом Вітіко почув позаду швидкий тупіт копит, хтось наздоганяв його, а зрештою він почув слова:

— Тяжкий смуток став серце гнітити, бо жадаю того, що не здатний любити!

Вітіко озирнувся, побачив позаду молоденького хлопця в синьому одязі на білому коні, й крикнув:

— Скрипаль фон Кюренберґ!

— Авжеж, а ти, шкірянику, тепер в Австрії? — запитав чоловік.

— Я гостюю в своєї матері і пані маркграфині на Каленберґу, — відповів Вітіко.

— Знаю, — кинув чоловік. — І нехай побачиш ти під час походу, як поцілений жайворонок падає у воду!

З цими словами юнак підігнав коня й порівнявся з Вітіко.

— А як ти прибув до Австрії? — запитав Вітіко.

— Так, як ти з’явився на світ, — відповів лицар фон Кюренберґ. — Коли старий Реґімар помер, а ти був далеко, я покинув Пассау. Я був у багатьох містечках і замках, а потім приїхав до двору маркграфа Австрійського. Коли настала війна між маркграфом Австрійським і герцогом Баварським, ми не поїхали на війну, мій батько не поїхав, лицар фон Pope не поїхав, старий Генріх фон Офтерінґ, наш сусід, не поїхав, пани фон Вільгерінґени не поїхали, лицар фон Траун не поїхав і багато інших, що були навколо нас. Але ми не допомагали й маркграфу Австрійському. Я поїхав до свого батька в Кюренберґ і лишався там. Коли скінчилася війна і поширився заклик, що ми їдемо в Богемію покарати моравських князів, ми зібралися всі з Ґауена, Трауна, Енса і Дунаю та поїхали зі своїми загонами до Баварського лісу й приєдналися коло села Фурт до короля Конрада. А коли все скінчилося і я від Праги знову добувся до Кюренберґу, я поїхав якось для забави в Лінц, Вельс, Ефердінґен, Енс, Кремсмюнстер та Pope, а потім подався у Відень до двору Генріха, маркграфа Австрійського, бо Бабенберґи інші, ніж Вельфи, а оскільки Баварське герцогство тепер не має герцога, а маркграф Генріх — єдиноутробний брат короля Конрада, король надасть йому Баварію в ленне володіння, і навіть якщо й не надасть, частина Баварії між Енсом та Інном може відокремитись і приєднатись до Австрії, і тоді маркграф Генріх стане першим герцогом Австрійським, а ми станемо людьми герцога Австрійського.

— Я провів Здика, єпископа Оломоуцького, що тікав, із Богемії до Пассау, — розповідав Вітіко, — а потім на кораблі спустився вниз по Дунаю до Відня, а коли підпливав до Лінца, дивився на ліс на горі Кюренберґ і думав про тебе.

— Ти думав про мене? — скрикнув лицар фон Кюренберґ. — Тож я тобі тепер дякую за це. В замку Кюренберґ сидить тепер тільки мій батько. Він уже не їздить до двору. В Баварії вже не має двору, а до двору короля він не їздить, та й до двору маркграфа теж. Він порядкує слугами, грає на скрипці, інколи ще співає, дає поради, втішає мою матір, коли вона тужить, і посилає мені звістки. Під Кюренберґом, там, де невисокі сосни підходять до міста Велс, живе на рівнині старий Генріх фон Офтерінґ, що зберіг ще багато войовничої крові. Він батько молодого Генріха фон Офтерінґа, що хлопцем був із нами в старого Реґімара, пам’ятаєш, червоні щічки й біляве волосся.

— Пам’ятаю, — підтвердив Вітіко.

— А як там у вас у Празі? — запитав лицар фон Кюренберґ.

— При дворі великого князя Владислава досі повно всякого клопоту і думок про війну, — відповів Вітіко.

— Війна — теж чудова річ, — мовив лицар фон Кюренберґ, — як співають у пісні, це найкраще, що є, і війна дає славу.

— А дала руїну і лихо, — зітхнув Вітіко.

— Лицар Ґертруда та її зброєносець Дімут тепер на вустах усіх співців при дворі її брата Генріха, — всміхнувся лицар фон Кюренберґ.

— І то слушно, — стрепенувся Вітіко, — Ім’я того, хто робить щось величне, має лишатися у вічності.

— У вічності! — вигукнув лицар. — І його співця також!

— У війні брали участь і колишні герої, — додав Вітіко.

— Ми знаємо про це і вшановуємо їх, — запевнив лицар. — А ти після війни поїхав додому?

— Авжеж, додому, — відповів Вітіко.

— Я почув, що про тебе говорять, лише тоді, коли ми вже поверталися до Німеччини, — повідомив лицар.

— Там мало про що можна говорити, — сказав Вітіко.

— А вони знай говорили і так і сяк, тож ти тепер повинен лишитися в нас.

— Я служу своїй батьківщині, — заявив Вітіко.

— Ну, то служи, як ми служимо в Німеччині, але у Відні ти повинен лишитися надовго.

— Як уже там складеться, — стенув плечима Вітіко.

— Якщо двір старого Реґімара був веселий, — проказав лицар, — якщо двір Реґімберта ще веселіший, то двір у Відні просто гідний захвату. Двір маркграфа Австрійського — перший у християнському світі, і сюди сходиться молодь. Тут є старі заслужені герої, що одягаються в поважність і жарти та здобувають славу, є й молоді гарненькі хлопці, — приїздять усі. Сьогодні їх зібралося чимало. Отой, що їде за маркграфом і вбраний у коричневий плащ, — це фон Хунрінґ. Він був у складі почту, коли Ґертруду, сестру маркграфа, повезли як наречену на весілля в Богемію. Він сміливий чоловік, але не зважає на музичні звуки. Отой у темному одязі — капелан Рудперт. Той, що їде на чорному коні й має білу пір’їну, — Рудеґер, що при маркграфі вартий п’ятьох чоловік. Це воїн честі, дужий і вправний, і має найвродливішу дружину в країні. Поряд із ним їде Тіберт, камергер, він у зеленому одязі, це добрий і дуже шляхетний чоловік. Далі їде Хунрад фон Аспан, що теж був у супроводі нареченої, а праворуч від нього їде Ґотескальк, абат із Гайліґенкройца. Потім їдуть Бруно фон Пузінберґ, Альберо фон Хунрінґ, дужий чоловік, Генріх фон Містельбах, Гартунґ фон Руенек, Удальріх фон Марбах і Генріх фон Ґундрамсдорф. А бачиш отам чоловіка в жовтому вбранні, зеленому камзолі і з червоною пір’їною?

— Бачу, — мовив Вітіко.

— То Тьємо фон дер Ауе, — пояснив лицар фон Кюренберґ, — в нього одяг, як у чижика, а ноги, як клешні. Носаки його червоних черевиків дедалі довшають, тож він уже може підв’язувати їх до пояса, а рукави ширшають, тож їх уже можна вдягнути на ті носаки. Він носить барви панни Куніґунди фон Гартгайм, яку він бачив у Реґенсбурґу, коли їздив туди з передостаннім маркграфом, і з якою хотів побратися. Поряд із ним їде молодик у синьому одязі на білому коні.

— Бачу, — мовив Вітіко.

— То молодий Генріх фон Офтерінґ, — розповідав лицар, — ми завжди одягаємо однакове вбрання. А з другого боку їде отой чоловік у зеленому плащі.

— Бачу, — кивнув головою Вітіко.

— То молодий Руенек із лісової ущелини, — пояснював лицар. — Офтерінґ і Руенек завжди примушували старого, щоб він проказував їм римовані рядки, які були такі незграбні, як вовняні камзоли чеських воїнів Борживоя, що їх він бачив у Регенсбурґу. Він знає рими, але тільки для придворних. Вони не пускають його до тебе, як він пішов би, бо він захищає всіх чужинців. Вітіко, поки ти в нас, ти повинен одягати гарний одяг.

— Я ходив у цій шкірі і серед радості, й серед горя і тому й далі ходитиму в ній, — відповів Вітіко.

— Бачу, ти й досі такий дурний, як був у Пассау, — проказав лицар фон Кюренберґ, — але я зараз далі розповідатиму тобі про наш двір. Тут кидають дротики, пускають стріли і ламають списи, коли в повному бойовому обладунку стоять у стременах і мчать назустріч один одному, тож аж тріски летять, а палац і зала аж шаленіють, та коли при цьому хтось рівнесенько сидить у сідлі, жінки й дівчата на балконах радіють, а їхні сяйливі очі поглядають униз.

— Я б у такому участі не брав, — відповів Вітіко, — бо завдяки тому, чого я досягну, я хочу, якби спромігся на таке, здобути не блиск в очах однієї дівчини, а її серце, яке не знає нічого іншого, крім любові до мене, і для якого я був би найбільшою втіхою на землі.

— Ну, відчайдушний, то здобувай тоді серце, — всміхнувся лицар фон Кюренберґ, — бо й тут, і всюди є найгарніші дівчата. Чи ти вже знайшов собі яку?

— Поки що я не спромігся на великі досягнення, — зітхнув Вітіко.

— А хто на турнірі здобуває честь, — розповідав далі лицар фон Кюренберґ, — той отримує на очах в усіх приз, а його ім’я оголосять в усіх землях і замках. І, як ласкаве сонечко світить на австрійську землю, так грають і співають у країні і ревно вшановують переможця, тож слава його тільки зростатиме. Той, кого піднесли музикою і співами, їде в Австрію, і нагорода, яку він здобуває, дорівнює тій, яку здобуває зброя. Бабенберґи повинні бути імператорами. Двір скоро сяятиме то у Вюрцбурґу, то в Нюрнберґу, то в Шпаєрі, то у Франкфурті, то в Реґенсбурґу і буде найблискучішим у світі. Нові герцоги у Швабії, що тільки тепер збудували собі замок на Гогенштауфені і скоро ходитимуть у королівській короні, хочуть ходити в пишноті, як-от ходив могутній Бюрен або ходитиме молодий Фрідріх, у якого росте золота борода, небіж овдовілої маркграфині Аґнеси, проте Австрія давня і сповнена всякої честі та радості. Її пани їдуть на війну в прикрасах і оздобах, йдуть без ніяких викрутнів просто на ворога, тож він подається і тікає, і їздять на лови, а потім знову повертаються до двору, до гарних манер та забав.

— У нашій країні теж є старі люди, що зберігають свої звичаї та сміливість, — докинув Вітіко,

— Авжеж, — підтвердив лицар фон Кюренберґ. — Скажи, Вітіко, у вас тож ходять у таких блискучих обладунках?

— Дехто ходить, — відповів Вітіко, — а інші одягають гнучкі кольчуги, чимало мають на собі шкіряні обладунки. Шкіра захищає краще і легша. А є ще щит і меч, який крутять перед собою, щоб відбити чужу зброю.

— Це була б дурничка проти мадярів, — проказав лицар. — Вони не воюють згідно зі звичаями. Коли ми отакі прикрашені їдемо проти них, вони анітрохи не зважають на прикраси, а тікають і тікають, кружляючи навколо нашого війська, і посилають стріли, ранячи та вбиваючи багатьох людей і коней, а ми ніяк не можемо дістати до них і мало не голодуємо в наших шоломах. А ти б наскочив на них, якщо твій кінь здатний на таке, рубав би їх, а їхні стріли застрягали б і висіли б на твоєму лосі чи сохані, або як ще там називають твого звіра.

— Застрягали б і висіли, — підтвердив Вітіко.

— А якби ти не їхав у своєму бойовому обладунку, — мовив лицар, — то мав би бахмату свиту, що є справжньою ганьбою, був би підперезаний поясом або мотузкою, а кучері, цю чоловічу прикрасу, тобі б підрізали, щоб вийшла наче стріха, а на шапці ти б мав пір’їну, пряму, наче тичка.

— Пряма пір’їна — це затятість, — сказав Вітіко, — а якби я зняв свій шолом, ти б побачив мої кучері.

— То ти ходиш із кучерями, як властиво німцям?

— Таких кучерів, як у молодиків із Богемії та Моравії я не маю, — відповів Вітіко, — бо я приїхав з іншої країни, але наші лицарі вже наслідують ваше вбрання, хоча я повинен сказати, що коли старий Болеміл або Любомир одягнуть темні шати, які вільно спадають навколо тіла, і підпережуться пишним поясом, то видаються величнішими від ваших лицарів у блискучих обладунках. На півдні країни одягають прилегле вбрання з грубої вовни. Я також одягаю його, коли живу там.

— Але ж у такому вбранні годі брати участь у турнірі, — зауважив лицар фон Кюренберґ.

— Там турнірів не влаштують, — підтвердив Вітіко, — бо тоді, коли там б’ють довбнями, молотами або залізними штабами, йдеться про життя.

— Я б від дерев, які в нашій країні рясніють буйним цвітом, а потім щедрими плодами, ніколи б не поїхав до ваших буків і ялиць, — проказав лицар, — і ніколи б не дивився на ведмедів, які здирають зі свого ворога шкуру або хочуть задушити його.

— У наступній війні ми побачимо, на що спроможний ведмідь, хоча потім про нього не співає жоден гарненький співець, — мовив Вітіко.

— Тоді, мабуть, оспівує негарний, якщо вони негарно воюють, — припустив лицар.

— Співає так, як вони воюють, — відказав Вітіко.

— Поїдьмо вперед до Генріха фон Офтерінґа, — запропонував лицар фон Кюренберґ, — він зрадіє, що ти тут. Колись ми з Генріхом ще заспіваємо пісню про рогатого Зіфріда, про бургундів, Ісландію, короля Етцеля і Дітріха з Берна. Нехай із нами не станеться так, як із тією вродливою жінкою з Пассау, чиї барви я носив ще хлопчиськом, і яку я так кохав, що аж серцем заридав.

— Тож ти не забув ту пісню з Пассау? — стрепенувся Вітіко.

— Я з Пассау привіз її до Відня, — розповідав лицар, — але тепер я більше переймаюсь піснею, ніж жінкою. Вітіко, приїжджай частенько до мене у Відень, і я покажу тобі, що там роблять, будують і співають, познайомлю тебе з воїнами і людьми.

— Приїду, — пообіцяв Вітіко.

— А тепер їдьмо до сміливого Генріха фон Офтерінґа, — мовив лицар.

— Їдьмо, — погодився Вітіко.

— З вашого дозволу, панове, — звернувся лицар фон Кюренберґ до чоловіків навколо Вітіко, — дайте вашому гостеві відпустку, ми поїдемо до Генріха фон Офтерінґа, бо він його приятель.

— Їдьте, і нехай буде вам радість! — мовив Пото фон Потенбрун.

— Бувайте здорові! — крикнув Вітіко.

Вітіко і лицар поскакали і невдовзі під’їхали до Генріха фон Офтерінґа. Вітіко привітав його, а він привітав Вітіко, що їхав тепер на своєму сірому коні посередині між двома чоловіками в синіх уборах і на білих конях, почалася розмова.

Минуло чимало часу, і кавалькада маркграфа виїхала на лісову дорогу, що вела вниз. Вершники спустилися у вузьку долину, де дзюрчав струмок. Чоловіки і жінки їхали вздовж струмка і потрапили в ще одну долину, їхали по ній далі, аж поки ліс скінчився і перед ними постав монастир нового замку. Заїхали в монастир, на подвір’ї спішилися, слуги метнулися доглядати коней, абат Гартман вийшов назустріч гостям, привітав матір маркграфа, самого маркграфа і його дружину й повів їх до церкви. Вслід за ними пішли лицарі, жінки та дівчата. Маркграфа і маркграфинь підвели до прикрашеної лави, решта людей теж посідали, в задній частині церкви зібрався простолюд, і почалася врочиста відправа. Після відправи гості пішли в простору залу, їм подавали вино і страви, точилися різноманітні розмови. Потім усі, хто приїхав із Каленберґу, знову сіли на коней і поїхали назад на гору.

У замку коней завели в стайні, а вершники і вершниці розійшлися по кімнатах замку.

Опівдні в залі подали обід. Після обіду розмовляли про всячину й гуляли по лісу. Надвечір усі, хто приїхав із міста, стали повертатись додому, люди з замку, серед них і Вітіко, провели їх лісом у долину, а потім повернулися до замку.

У наступні дні Вітіко заприязнився з людьми з замку, познайомився з жінками та дівчатами і прислужував їм згідно зі спостереженими там звичаями.

Якогось дня він із Раймундом поїхав униз до Відня. Пішов до скрипаля з Кюренберґа, а потім разом із ним — до Генріха фон Офтерінґа. Привітали його, і всі троє пішли на прогулянку по місту. Вітіко показали будівництво, яке провадив маркграф і на якому працювали робітники. Показали церкви, будинки, які стояли ще з давніх часів, а також новобудови. На вулицях і на просторих площах Вітіко бачив чоловіків і жінок, панів і слуг, вершників і подорожніх, тих, хто відпочивав, і тих, хто працював, юнаків і дітей, усі вони то стовбичили, то ходили, їхали верхи, а то й на возі. Вітіко бачив зброярні, майстерні, де виготовляли тканини і одяг, а також майстерні, де працювали з золотом та сріблом і оправляли коштовні самоцвіти. Вітіко роздивлявся крамниці, де пропонували товари, дивився на відкриті вуличні шинки, де люди споживали вино, пиво, питний мед та супровідні їм наїдки, арфіст інколи награвав мелодії. Коло одного будинку якийсь чоловік співав на помості, й чимало людей слухали його, в іншому місці на помості танцювали під скрипку барвисто вбрані чоловіки та жінки. Мандрівні торгівці викрикували назви товарів, які носили з собою. Бачив Вітіко і деяких чоловіків та жінок із чужоземних країв, в одязі Угорщини, Богемії чи Моравії, а то й далекої Німецької імперії. В передмістях росли садки з зеленими деревами, квітами, овочами і фруктами, тягнулися дороги. Юні лицарі повели Вітіко того дня й до Хунрада фон Ашпарна, до Верінгарда фон Бруна, до Удальріха фон Марбаха, до Вольфтріґіля фон Штайна і до Тьємо фон дер Ауе. Потім Вітіко їв та пив із багатьма лицарями, а ввечері повернувся на Каленберґ.

Відтоді він часто їздив у місто, маючи намір вивчити його дедалі краще. Ходив у гості і до старших панів та лицарів, заприязнився з молоддю. Познайомився з жінками та дівчатами, і його запрошували в не один дім. Інколи деякі його нові друзі приїздили на Каленберґ і виконували там разом із ним військові вправи.

Якось оголосили про свято при дворі, й Вітіко теж запросили на нього. На полі за містом перед будинками Вольцайле поставили чимало бар’єрів, а поряд із ними спорудили поміст із лавами та терасами, навколо помосту набудували ще й інших споруд. Поміст застелили коштовними тканинами, а над терасами напнули шовк замість покрівлі. В день свята маркграф і маркграфиня сиділи на найвищій терасі під шовковим дашком, а на інших терасах і на лавах сиділи придворні пани і дами, найвидатніші пани і панії країни, лицарі, їхні дружини і дівчата. За бар’єрами купчився народ. На одному вишукано прикрашеному підвищенні лицар у пишних шатах заспівав пісню під звуки скрипки. Серед запрошених були й лицар фон Кюренберґ, і Генріх фон Офтерінґ. Потім роздавали нагороди: золото, шовки і самоцвіти. Потім лицарі поїхали на турнір. Вітіко на своєму сивому коні в гарному сідлі, облямованому золотом, заїхав поміж бар’єри. Він був у кольчузі, шоломі з золотими прикрасами й мав на руці білий щит із темно-червоною п’ятипелюстковою дикою трояндою. Він виграв приз: парчеву перев’язь із самоцвітом. Перев’язь подала йому маркграфиня. Лицар фон Кюренберґ, Генріх фон Офтерінґ, Вольфтріґіль фон Штайн, Удальріх фон Марбах, Верінгард фон Брун, Хунрад фон Ашпарн і Ерхамберт фон Мозебах теж отримали нагороди. Тьємо фон дер Ауе заїхав між бар’єри на білому коні. Він мав на шоломі білу, зелену і червону пір’їни. Його обладунок полискував сріблом, наголінники були сині, а щит — жовтий. Поверх обладунка він пов’язав фіалково-синій шарф, то була барва панни фон Гартгайм. Він повалив на пісок трьох лицарів, отримав коштовну нагороду і знову під’їхав до свого гурту молодиків. Простолюд щиро тішився іграми, інколи звучали ріжки та дудки, а коли маркграф, маркграфиня, пани і лицарі, панії і дівчата поверталися в місто, в повітря зринали лункі вигуки.

Минуло вже тридцять три дні, як Вітіко щодня розмовляв із матір’ю геть про все, що спадало їм на думку та озивалось у серці, а коли вони вже дійшли згоди, що ще треба зробити в їхніх маєтностях, Вітіко став ладнатись до від’їзду. Пішов до маркграфині Аґнеси попрощатися з нею, і вона сказала йому:

— Вітіко, їдь із Божою ласкою, і будь і далі таким добрим. Згадуй нас і згадуй також мого батька, і молися за нього. Він був гарної статури, мав багато обдарувань, із його вуст завжди сходили смиренні слова, і йому довелося витерпіти стільки злигоднів!

— Я згадуватиму і вас, і вашого батька, і всіх, хто тут є, і моя молитва за вас піде до Бога, — мовив Вітіко.

Маркграфиня подарувала Вітіко осяйне вбрання і гарну прикрасу на шолом.

Потім Вітіко попрощався з матір’ю. Вона дала йому оксамитовий гаманець з усім тим золотом, яке могла дати. Син з удячністю взяв цей подарунок.

Потім Вітіко попрощався з панами і паніями, які жили в замку. Сказав прощальне слово й Лютгарт, материній дівчині-служниці.

Попрощався Вітіко і з усіма своїми новими товаришами, надто з лицарем фон Кюренберґ, Генріхом фон Офтерінґом і Верінгардом фон Бруном. А потім поїхав із Раймундом верхи з міста Відня по довгому мосту через Дунай і рушив до Горньої Плани.

3. З ратищами

Вітіко з Раймундом їхав по широкій рівнині, що простиралася на північ від міста Відня на лівому березі Дунаю. Цілий день він просувався вздовж берега проти течії. А вранці наступного дня вибрався на височину, де вже починалися ліси. Вітіко їхав землями панів Хунрінґів через місто Горн і переночував у одному лісовому заїзді. Третього дня він їхав по пагорбах, проминаючи долини, чагарники, хати і хутори, а потім заїхав у густий ліс, де росли високі й могутні дерева. На четвертий день Вітіко доїхав до Крумлова. П’ятого дня проминув башту Ровна, потім проїхав поміж хат Гореца і опівдні добувся до Горньої Плани.

Заїхав на подвір’я своєї кам’яниці, з допомогою Мартина і Раймунда завів коней до стайні й став піклуватися про них. Згодом пішов до світлиці, скинув шкіряний обладунок і сів із Мартином за широкий стіл.

Люсія приготувала страви, а як обід був готовий, Вітіко і Раймунд покріпилися.

Пообідавши, Вітіко пішов до старого священика. Люди, з якими Вітіко здибався по дорозі, вітали його, а часом навіть виходили з хат, щоб привітати його. Вітіко розмовляв з усіма.

У священика він пробув цілу годину, а потім пішов до теслі Давида і запитав:

— Давиде, ти маєш суху деревину?

— Вона складена у повітці, ми рубали ліс три роки тому на День святого Андрія і влітку обтесали, — відповів тесля Давид.

— А ти маєш помічників, щоб швидко скласти рубану стайню? — знову запитав Вітіко.

— Маю помічників, та й усюди ще можу знайти їх, — відповів Давид.

— У нас теж лежать зрубані і сухі колоди, — сказав Вітіко. — Я б хотів перебудувати повітку в теплу дерев’яну стайню, а на іншому місці збудувати нову повітку. Роботу треба скінчити до перших морозів пізньої осені.

— Скінчимо! — запевнив тесля Давид.

— Візьми собі помічників, — давав настанови Вітіко, — і приходь уранці, тільки-но розвидніє, до мене, ми виміряємо місце й поговоримо про роботу.

— Як зійде сонце, я вже буду в тебе, — пообіцяв Давид.

— І змайструй мені водночас чотири скрині, придатні для зберігання речей, — попросив Вітіко.

— Я одразу почну робити скрині, тільки-но ти вийдеш від мене, — сказав Давид.

— Ну, то роби, — кивнув головою Вітіко. — Цієї зими я буду з вами.

— Чудово! — зрадів Давид.

Вітіко після цієї розмови вийшов від Давида і пішов ще до коваля Петера Лауренца, і до Христа Северина, і до Віта Ґреґора, і до скрипаля Тома Йоганнеса, і до Стефана, і до матері Норберта. Потім повернувся додому й розмовляв із Мартином про те, що сталося за час його відсутності вдома, Мартин показував йому, що змінилося.

Увечері Вітіко сидів із багатьма чоловіками, які прийшли до нього, на стежині перед будинком, а як настала ніч, ліг спати в своїй кімнаті.

Наступного дня, ще вдосвіта, Вітіко вдягнув своє сіре грубе вовняне вбрання й високі чоботи, насунув на голову темну повстяну шапку. Незабаром прийшов тесля Давид. Вітіко показав йому обтесані колоди, що були в садибі, вони виміряли довжину та ширину повітки і визначили, що слід робити, щоб із неї вийшла стайня. Потім Давид пішов.

Вітіко найняв трьох чоловік із в’ючними конями й наказав їм опівдні бути готовими поїхати до Крумлова й забрати там його речі, що їх погоничі в’ючних коней доправлять із Відня, навантажити ті речі на коней і привезти їх у Плану. Раймундові доручили поїхати з тими людьми і прийняти майно у віденських погоничів.

Після цього Вітіко пішов на Кржижову гору, проказав перед хрестом коротку молитву й глянув на ліс, у якому було Чорне озеро й за яким стояв дім Генріха фон Юґельбаха. Потім глянув на ліс святого Хоми.

Після обіду прийшло четверо чоловік з одним помічником столяра Давида й почали працювати над повіткою.

Пополудні Вітіко десь цілу годину поїздив на своєму сивому коні в бік лісу святого Хоми і назад.

Увечері до Вітіко прийшли стельмах Стефан, коваль Петер Лауренц, скрипаль Том Йоганнес, ткач Христ Северин, шинкар Захарія, Роман, якого називали Зеленим Ткачем, Тобіас, Маз Альбрехт, Урбан і Матіас. Тесля Давид прислав свою дружину, щоб та переказала, що він не може прийти до Вітіко, бо разом із помічником майструє скрині, поки не споночіло. Вітіко наказав Мартину та Люсії винести з дому козла, чоловіки поклали на них довгі дошки, і сіли на цих зроблених лавах чотирикутником. Люди казали: оскільки Вітіко будує стайню, а стайня має бути готова до осені, в Плані існує звичай працювати толокою, коли хтось будує або робить щось велике, тому й вони хочуть допомагати і прийти зі своїми інструментами. Вітіко з удячністю прийняв таку пропозицію.

— Завтра я прийду рано-вранці, — пообіцяв Тобіас.

— Я теж, — кинув Матіас.

— І я прийду, — додав Маз Альбрехт.

— Сам я прийти не можу, — мовив шинкар Захарія, — але мій старший слуга готовий прийти й попрацювати кілька днів.

— Я прийду сам, — сказав Роман, — і ми будемо міняти одні одних.

Потім слово взяв коваль Петер Лауренц:

— Вітіко, ми всі зробили все, щоб допомогти нашому князеві, і металеві вироби для стайні будуть бездоганні, я й анітрохи не баритимусь, радше якусь іншу роботу відкладу, та й Урбан уже не дитина, що працює за поденну платню, він не має такої потреби, в нього є свої справи і він стане кимсь значним у цім світі, бо я його виховую на це, але він прийде й працюватиме в тебе, бо ж був із тобою в Нюрнберґу, я вчив його, тож він здатний працювати краще, ніж хтось інший. Ось що я кажу.

— А я радітиму, коли Урбан працюватиме на моєму будівництві, і я теж йому допомагатиму, коли він коли-небудь потребуватиме допомоги, — пообіцяв Вітіко.

— Ти можеш давати йому поради, коли він піде досягати чогось великого, бо ж ти старший за нього, — мовив коваль.

— Я прийду завтра, — сказав Урбан, — і мені вже покажуть, як узятися до роботи, щоб я не видавався незграбним.

— Отже, роби все так, як я тобі казав, — напучував коваль.

— Що ж, збудуємо так, як ми вже будували інші споруди в горах, — проказав Роман.

— Атож, будували, — підтвердив коваль, — і я керував роботою.

— Люди, — звернувся Вітіко, — допоможіть, як ви й кажете. А якщо я коли-небудь візьмуся за щось велике, допоможіть мені знову. А коли хтось із вас надумає щось будувати, я також запропоную свою допомогу, пошлю людей, яких маю, або, якщо складеться, і сам докладатиму рук до роботи.

— Тож докладай їх, і це прикрасить тебе, як прикрашало, коли ти їздив із князем, — сказав коваль. — Але цей дім — лише молоточок, тобі потрібний великий дім зі скобами і кроквами. Будуй його, і ми доведемо його до пуття.

— На все свій час, — мовив Вітіко. — Цю кам’яницю колись збудував один мій предок, якого вже ніхто не пам’ятає, тож якийсь час вона ще може постояти.

— Ніхто не пам’ятає тих, хто збудував Плану, — проказав коваль, — але священик знає все і може назвати імена з тих давніх часів.

— Та їх не всі одразу збудували, — зауважив шинкар Захарія, — бо люди один за одним селились тут і будували.

— Ніхто не знає, як воно було після створення світу, коли поставали села і церкви, — мовив ткач Христ Северин.

— Села і церкви будували святі отці, — вирік скрипаль Том Йоганнес. — Лот, Аврам та інші, а коли їм заманулося збудувати Вавилонську башту, вони вже думали й про міста. Я, Вітіко, вже не можу працювати сокирою, але пошлю тобі свого хлопця, щоб він допомагав, і даватиму людям настанови.

— Настанови ми й самі собі дамо, — відказав коваль.

— Їх дадуть Вітіко і тесля, — поправив Роман.

— Але ж повинен бути той, хто дбатиме, щоб їх виконували, — не здавався скрипаль Том Йоганнес.

— Урбан уже навчився від тебе грати на скрипці? — запитав шинкар Захарія.

— Він учить те, в чому ти нічого не тямиш, — буркнув Том Йоганнес.

— А хто грає на князевій скрипці? — запитав Вітіко.

— Не грає ніхто, — відповів Том Йоганнес, — вона висить у моїй світлиці, я прикриваю її рушником, інколи лівою рукою гладжу струни, щоб вони співали, легенько щипну їх і навчаю Урбана та свого хлопця, щоб у Плані не перевелися добрі скрипалі.

— Гаразд, старайся! — мовив Вітіко.

— Я стараюся, це я ще можу, — запевнив скрипаль Том Йоганнес.

Чоловіки розмовляли далі, здебільшого про війну, в якій брали участь, і про те, що кожен із них пережив на ній, а розійшлися по домівках тільки тоді, як на небі вже засвітилися зорі.

Наступного дня прийшли ті, хто пообіцяв працювати на будівництві стайні, а також інші люди, всі зі своїми інструментами.

Тесля Давид розподілив усіх так, щоб вони не заважали один одному, й почалася ревна праця.

Надвечір із Крумлова повернувся Раймунд із погоничами в’ючних коней, вони привезли речі Вітіко. Їх розвантажили й занесли до будинку, розклавши, де можна.

Як уже звечоріло, чоловіки знову посідали з Вітіко перед його кам’яницею. Цього дня прийшло ще більше людей, ніж учора.

У наступні дні люди старанно працювали і щовечора збиралися перед домом Вітіко.

З тих, хто допомагав працювати, дехто інколи не приходив, бо мав залагодити якісь домашні справи, натомість приходили інші. Отак люди й мінялися раз по раз. Але вечірні збори завжди були велелюдні.

На шістнадцятий день після прибуття Вітіко чотири скрині були вже готові. Він звелів їх поставити одну коло одної у великій кімнаті й поскладав туди речі, що їх привезли в’ючні коні, та дещо з того, що вже було вдома.

Поки тривала праця на будівництві, Вітіко був там і керував роботою. Кожного з чоловіків, які приходили до нього ввечері додому, він не міг одразу провідати, щоб віддячити за честь візиту, бо ж їх було дуже багато, але мало-помалу провідував їх, розмовляв із ними, їв за їхнім столом хліб та сіль. Вітіко щодня рушав на прогулянку на своєму сивому коні, часто ходив на Хрестову гору й дивився на темні смуги лісів. Коли десь на вулиці або на луці співали дівчата або навпереміну співали дівчата і хлопці, Вітіко стояв серед старших чоловіків та жінок, які слухали спів. Він був глядачем і тоді, коли десь танцювали або веселились. У неділі та святкові дні він сидів у церкві на місці, відведеному для його кам’яниці. На великій луці поза хатами, де паслися гуси та вівці, тинялись собаки та інші тварини, розстеляли полотно для вибілювання і гралися діти, Вітіко інколи спішувався, показував дітям кінську збрую й розповідав їм казки. Або ставав до кількох літніх чоловіків, які вже не мали сили працювати й керували іграми дітей та вирішували суперечки. Вітіко дивився, чи ігри ще такі самі, як і за його дитинства. Решту часу клопотався коло свого будинку.

Восени дерев’яна стайня була вже готова. Чоловіки встромили ялиночку з прикрасами на вершечку покрівлі й радісно загомоніли. Вітіко дав на вуличці обід, на який могли прийти і помічники, і всі охочі. Старий священик проказав побожну молитву, а решта побажали дому Вітіко процвітання.

Наступного ранку Раймунда й Бенедикта, сина шинкаря Захарії, який одного разу супроводив Вітіко до Ровна, відправили до Пржица, щоб вони привели в Плану за вузду двох гнідих коней з їхньою збруєю, яких Вітіко отримав у подарунок від великого князя Владислава. За чотири дні хлопці повернулися назад.

Вітіко з Раймундом познімали з коней прикраси, накрили тварин м’якими попонами і завели до нової стайні. А прикраси Вітіко дбайливо заховав у домі. Потім до нової стайні завели і сивого коня Вітіко, і коня Раймунда, кожен кінь мав призначене йому стійло.

Тепер Вітіко пішов до коваля Петера Лауренца і сказав:

— Я хочу вчити твого небожа Урбана їздити верхи, якщо ти, звісно, дозволиш, а його батько-мати не заперечують.

— Так має бути, і це необхідно, — відповів коваль. — Його батькові-матері це сподобається, бо я повинен наглядати за хлопцем, щоб він навчився оборонятись, якщо раптом мене вже не буде на світі, а йому хтось захоче відібрати життя. Думаю, він повинен навчитися в тебе їздити краще. А я піду в Нетоліце й куплю йому коня, потрібного лицареві.

— Гаразд, іди, — схвалив Вітіко.

— Авжеж піду, — запевнив коваль.

Потім Вітіко пішов до каменотеса Еліаса і його дружини Анни, що були батьком-матір’ю Урбана, і розповів їм та Урбанові про свою розмову з ковалем. Еліас і Анна погодились, а Урбан дуже зрадів.

Після цього всього Вітіко пішов до муляра Пауля Йоахима і сказав, що хоче вчити їздити верхи його сина Авґустина, дударя, якого він брав із собою навесні в подорож від Праги до Нюрнберґа. Коня не треба, бо він міг би брати Раймундового коня.

Пауль Йоахим подякував і гукнув сина Авґустина, що, почувши про таку пропозицію, дуже зрадів.

Наступного дня на подвір’ї кам’яниці почалася перша наука. На Раймундовому коні Вітіко показав перші позиції та рухи. Науку він давав щодня протягом двох годин після ранкового догляду коней. Коваль прийшов ще першого дня і приглядався. Згодом ходили й інші люди, надто молодики, і дивились, що відбувається. Вітіко дозволяв їм. Приходили каменотес Еліас і його дружина Анна, приходив із дружиною й муляр Йоахим. Скрипаль Том Йоганнес стояв щоразу під стіною стайні. Часом до брами прибігали навіть дівчата і здалеку приглядалися. Кожен, у чиєму домі був кінь і молодий хлопець, дозволяв, щоб хлопець сідав на коня й наслідував побачене на подвір’ї кам’яниці або ж те, що їм показували Авґустин чи Урбан. Навіть кілька старших чоловіків сідали верхи, і Вітіко показував їм, як виготовити збрую.

Коваль пішов до Нетоліце й повернувся за п’ять днів із двома кіньми, одним для Урбана, а другим для себе. Хоча коні були й не такі, які потрібні лицарям, але кінь для Урбана був досить добрий, а кінь коваля був дужим вороним конем із великими копитами і кудлатою гривою. Тепер уже й Раймунд був змушений узяти участь у навчанні.

Небагато минуло й часу, як Вітіко зі своїми трьома учнями поїхав на луку коло струмка і звелів їм там виконувати вправи. Туди теж посходилося багато людей, що часто покидали свою роботу і стояли край того манежу.

Коваль разом із муляром Йоахимом ще раз сходили до Нетоліце й привели двох коней. Одного Йоахим купив для Авґустина, а другого коваль купив із наміром позичати його або відпродати комусь.

Отже, на луку щодня їздило четверо вершників: Вітіко, Авґустин, Урбан і Раймунд.

Коваль засипав вулицю перед своєю кузнею піском, і там збиралися старші та молоді чоловіки, сідали на коней і виконували вправи. Коваль сидів на своєму дужому вороному коні. Вчителями були Урбан і Авґустин. Вершники потім позичали своїх коней комусь іншому й самі вже ставали вчителями. Часто підходив Вітіко й давав настанови людям. Двоє з них по черзі мали щодня ходити на подвір’я кам’яниці для науки, бо ж місця там було небагато, а на луку могло приїхати аж четверо чоловіків, і Вітіко вчив їх нарівні зі своїми учнями.

За кілька тижнів Вітіко їздив зі своїми учнями вже в різні боки, надто до лісу святого Хоми, й показував їм, як у лісі й на луках можна швидко долати перешкоди на шляху.

Коваль Петер Лауренц, тесля Давид і швець Себастьян виготовляли гуртом сідла та збрую і вчилися робити їх дедалі кращими.

Вітіко показав людям і те, як треба доглядати і вчити коней і як користуватися зброєю, сидячи верхи.

Увечері, сидячи при світлі скіпок у світлиці Вітіко, чоловіки тепер часто розмовляли про їзду верхи, оцінювали один одного, а інколи й сміялися з кого-небудь.

Вітіко щодня ще навчав і тренував власних коней, надто отриманих від князя.

Коли Урбан і Авґустин вже навчилися їздити так, щоб не завдати шкоди доброму коневі, Вітіко інколи дозволяв їм сідати на своїх коней, щоб учні навчалися спокійно поводитись зі шляхетними кіньми.

Уже випав сніг, але не перешкоджав вправлятись у їзді верхи, ба навіть доходили чутки, що в інших селах Лісового краю люди теж опановують науку їзди верхи.

Як уже стала справжня зима і всі роботи за межами дому припинили аж до часу, коли треба рубати дерева в лісі, Вітіко пішов до теслі Давида й запитав його, яке він має в запасі дерево, зрубане належної пори.

— Є бук, — відповів столяр Давид, — а є ще клен, ясен, береза, тис, ялиця і ялина. Ми рубали його взимку два і три роки тому, воно сухе і міцне.

— Тож підготуй спершу дерево, з якого можна виготовляти ратища списів, — звелів Вітіко.

— Гаразд, — відповів тесля Давид.

Коли дерево було розкладене і Вітіко оглянув його, він запропонував виготовити ратища списів зі стовбурів буків, в’язів і кленів. Ті, хто хоче сам виготовити собі ратище, може виготовляти, натомість для інших, які не мають чи то часу, чи то вправності, чи то грошей, він звелить виготовити їх і дарувати, якщо раптом хтось захоче мати.

Тесля Давид тепер узяв собі помічників і вони заходилися вирізати та вигладжувати ратища. В багатьох хатах чоловіки самі виготовляли собі ратища.

Коли ліс і всю країну покрив глибокий сніг, Вітіко приготувався виїхати. Сказав, що під час його відсутності чоловіки та юнаки можуть ревно вправлятися на конях, а коли повернеться, він далі навчатиме їх, як і починав. Разом із Раймундом Вітіко поїхав до Праги.

За три тижні він повернувся. Переглянув уже виготовлені ратища і підказав, як деякі з них можна вдосконалити.

Тепер Вітіко щодня з чоловіками та юнаками знову виїздив на куди-небудь, де була стежка, шлях чи придатна поверхня. Коли Матіас побрався з донькою шинкаря Захарії Барбарою, а Урбан та син скрипаля Тома Йоганнеса супроводили зі своїми скрипками весільний поїзд, Вітіко теж був серед гостей.

Коли дні почали довшати, Вітіко якось уранці знову поїхав із Раймундом геть. Він прибув до заїзду в Дольні Вітавіце. Там він поставив коней у стайню й найняв собі кімнату, а Раймунду спальне місце.

Вітіко розмовляв у заїзді з чоловіками про війну, яка вже відбулася, і про війну, яка навесні знову мала початися проти ворогів у Моравії. А ще частіше говорив про війну під час бенкетів та пиятик. Люди поширювали його слова далі.

Коли другого дня місяця лютого в заїзді зібралося чимало гостей — чоловіків, жінок, юнаків, дівчат, — щоб почасти насолодитись святковим днем, а почасти з цікавості, про що Вітіко розповідатиме, він крутився поміж них, сидів із багатьма за одним столом, частував і сам отримував частування та розмовляв із людьми.

Коли люди вже розвеселились, Вітіко звернувся до них:

— Люди, я б дуже хотів поговорити з вами про одну річ, яка обходить нас усіх, тож, якщо хочете слухати мене, це для мене буде велика радість.

— То кажи, — мовив чоловік у грубій сірій свиті і з довгою сивою бородою.

— Кажи, Вітіко, — крикнув хтось інший, — ми залюбки послухаємо тебе!

— Кажи, кажи! — загукали численні голоси.

— Вітіко, — сказав хтось із гурту, — ти добре ставишся до нас, ми бачили це і під час війни, ти дав гроші людям, які втратили дітей, дав подарунки і скаліченим.

— Та мовчіть уже! — гаркнув чоловік із великими кулаками і широкими плечима. — Коли ви говорите, ніхто інший слова сказати не може!

Коли вщух гамір і всі обличчя повернулись до Вітіко, він підвівся, зняв із голови шкіряного шолома, поклав на стіл і дивився на тих, хто сидів коло нього, а також на тих, хто зібрався трохи поодаль. Потім заговорив:

— Чоловіки та юнаки, послухайте мене, і навіть ви, жінки та дівчата, можете слухати, що я скажу, і не будете мені тяжко дорікати, бо я говорю про справу, яка вимагає обережності, щоб нас не спіткали ніяке лихо та шкода. Нехай усемогутній Господь на небі вбереже нас від шкоди.

— Усемогутній Господь на небі та його святі вбережуть нас від шкоди! — вихопилося в однієї жінки.

— Таж нехай він скаже до кінця! — крикнув чоловік із сивою бородою.

— Кажи, Вітіко, — крикнув хтось інший, — і розкрий нам, що знаєш.

— Чоловіки та жінки, юнаки та дівчата! Озирніться навколо, — ми маємо чудову країну. Струмки збігають із гір, Влтава звивається в долинах, ростуть високі дерева. Ми маємо луги, поля та луки і здобуваємо наш харч. Коли піти від нас на північ, там лежать ґрунти, де росте пшениця й рясно родять плоди, але на багатих землях пшениці та плодів є пани і лехи, яким жителі мають будувати замок, а потім утримувати та вдосконалювати його; яким повинні будувати шляхи, причали і мости; яким мають постачати збіжжя та городину, худобу, дичину та рибу; яким мають копати рови та шанці й насипати вали; яким у замку вони повинні стояти на варті; яким повинні допомагати воювати, а коли пани справляють свята, повинні носити те, що споживають гості, а коли пани подорожують, вони повинні надавати притулок їм та їхнім людям, піклуватися про них; а коли пани полюють, повинні утримувати їх та мисливців, годувати їхніх собак; а коли скоєно якийсь злочин, громада мусить оплачувати судові витрати і відповідати за збитки. А в нас є паном тільки ясновельможний великий князь, якому ми платимо невеликий податок і який захищає нас. Торік навесні чимало багатих панів на кшталт тих, про яких я розповів, зібралися в Моравії, бо хотіли ще більше забагатіти, і ті, хто мав одну чи дві жупи, хотіли мати їх ще більше, проте великий князь Владислав захищав малих людей і не терпів, щоб великі забирали все собі. І тоді пани пішли до Конрада, князя зі Зноймо, який наобіцяв їм усячину, мовляв, дасть їм збагатитися, якщо вони допоможуть йому прогнати з княжого престолу князя Владислава. Вони зібрали військо і в квітні вдерлися до Богемії. З князем Владиславом поєдналися малі люди і навіть чимало великих, які ще не забули про справедливість. На горі Високій відбулася битва. Що ж, ви знаєте, як там усе сталося, і дуже допомогли добру. Потім вороги обступили облогою давнє місто Прагу, сіяли лихо і плюндрували, але прийшов великий князь зі своїм шваґром Конрадом, німецьким королем, і вороги були змушені тікати назад у Моравію. Німецький король повернувся додому, а Владислав винагородив своїх воїнів і відпустив їх, відзначивши тих, хто добре прислужився йому. Відтоді вороги сидять у своїх землях та замках, але, як розтане сніг на полях, знову можуть прийти і почати війну. Великий князь Владислав скликає своїх людей, щоб виграти війну. Коли перемогу одержить Конрад, князь зі Зноймо, він винагородить своїх помічників, і який-небудь багатий лех прийде до вас у Лісовий край як пан. Отже, люди наших громад, я думаю, ми повинні зібратися якомога більшим числом і піти до доброго князя Владислава, щоб утворилося військо, яке чимшвидше рушить у Моравію, перше ніж зберуться вороги, і повалить їх, забере в них владу і геть усе, необхідне для відплати, щоб вони вже не мали змоги шкодити. Князь відтоді завжди буде другом малих людей, він житиме з нами, а ми житимемо з ним. А якщо він і пошле нам якогось пана, то він буде з дрібного роду, любитиме нас, будуватиме церкви та заснує доброчинний монастир, розумітиме життя в Лісовому краї. В багатьох місцях люди вже готуються, бо думають так, як і я, тож моя думка така, що ми повинні обдумати цю справу в голові, а потім діяти згідно з тим, до чого додумаємось. Отак я кажу, бо я розважливо дивлюся на те, що діється, і на те, що станеться.

Скінчивши промову, Вітіко знову вдягнув на голову шкіряний шолом і сів на лаву

Якийсь час панувала тиша. Потім один літній чоловік проказав:

— Вітіко, я вже теж трохи думав над тим, що ти сказав.

— І в мене такі думки траплялись у голові, — озвався ще хтось.

— І я про це думав, що отака в нас ситуація, — додав хтось третій.

— Авжеж, отака ситуація, — підтвердив якийсь старий дід.

— Це все ще треба ретельно продумати, — проказав один чоловік, теж уже літнього віку.

— Ми цього не дуже розуміємо, а пани не зважають на нас, — сказав хтось.

— Та це все балачки! — пролунав чийсь голос.

— Якщо люди балакають, то можна й нам, тож ми й кажемо, — докинув ще хтось.

— Ми говоримо про це і думаємо про це, — сказав чоловік, що сидів поряд із Вітіко.

— Це все ще треба ретельно обдумати, ну й ситуація! — долинув ще чийсь голос.

— Та тут думати легко, — озвався якийсь молодик, — хто хоче йти в похід, той іде.

— Пани гризуться між собою, але ця гризня і нас зачіпає, — протягло мовив один літній чоловік.

— Ми повинні взяти участь у цій боротьбі і повинні перемогти в ній, повинні якось скерувати так, щоб пани не могли зробити з нами того, що їм заманеться, — стверджував якийсь чоловік зрілих літ.

— Але ж іще треба обробляти поля, доглядати луки й порати хатню роботу, — озвався якийсь літній чоловік.

— І хто може знати до ладу, до чого призведе ця війна, — сумнівався якийсь чоловік.

— Коли все скінчиться, ми також повинні мати своє слово, повинні мати змогу казати панам, чого ми хочемо, повинні мати право захищати своє! — викрикнув один молодик. — А тепер не кожному треба йти з нами, в кого духу немає, нехай сидить удома!

Після цих слів чимало молодиків зірвалися на рівні ноги.

— Ми повинні боронити своє! — кричав один.

— Ми повинні захищатися! — кричав другий.

— Ми повинні вимагати, чого ми хочемо! — кричав третій.

— Хто сміливий, той встає і здобуває, чого бажає! — крикнув четвертий.

— Хто сміливий, той встає і здобуває! — підтверджував п’ятий.

— Здобуває, а ми сміливі! — запевняв шостий.

— Ми йдемо до Владислава! Ми воюватимемо! Ми готуємось! Вітіко каже правду! — загукали водночас численні голоси.

Потім знявся такий галас, що годі було щось почути.

Коли гамір трохи ущух, заговорив старий із сивим волоссям:

— Послухайте мене. — Запанувала цілковита тиша, і старий казав далі: — Вітіко, ти знаєш мене, я Венгарт із Фридави, я був на війні з князем Сватоплуком, і на війні з князем Борживоєм, і на війні з князем Владиславом, але з попереднім князем Владиславом. Оселі палили, тварин на подвір’ях забивали, їхнє м’ясо марнували, посіви витоптували, те, що роботящі руки ткали для прикриття тіла, крали й забирали, луки, луги і трави загиджували. До Лісового краю ще ніяке лихо не доходило, але може прийти, і потім може минути багато років, поки ми надолужимо його, бо не матимемо змоги витрачати гроші. Тому ми повинні бути готові до оборони.

— Треба захищати дружину і дитину, дім і двір, поле і ліс! — підсумував Вітіко.

— Ми повинні бути готові, — говорив Венгарт, — повинні підготуватись і повинні ставитись до ворогів так, як до вовків. Не досить, щоб ми стояли перед лісом і чекали, поки прийдуть вороги, бо тоді вони переможуть нас: адже наше число замале; тому нам треба йти до добросердого князя Владислава і посилити його військо, як посилять його багато інших людей, щоб ворога відкинуло численне військо. Ти, Вітіко, ласкаво ставився до бідолашного Симона з Реутової вирубки, якого вбили, і приніс його родині подарунки від князя, ти очолював лісових людей на горі Високій, і вони слухалися тебе, і ти знову візьмеш на себе провід, якщо вони хотітимуть цього, і вони знову коритимуться тобі. А якщо до нас має прийти якийсь пан у ліс, то приходь ти, Вітіко, ти працював у Плані і знову працюватимеш із нами. Є пророцтва, про які розповідав Гульдрик, управитель твого дому в Митині, що завдяки Вітіко в Лісовий край прийде щастя. Так думаю я, і, як на мене, так має думати багато людей.

— Я так думаю! — крикнув чоловік із дебелим тілом і дужими руками.

— І я також! — вигукнув ще хтось.

— Вони не повинні забирати наше зерно, наше сіно, наших ягнят і телят! — проказав один старий чоловік.

— Ми можемо мати над собою тільки пана такого, як ми! — крикнув ставний молодик.

— Авжеж, такого, як ми! — гукнув інший.

— Ми не псарі, ми нікому не належимо, ми не сторожа замку, а обробляємо наші поля! — крикнув чоловік у дуже грубій свиті на тілі й старезній повстяній шапці на голові.

— Ми радше спалимо наші ліси! — крикнув молодик із золотавим волоссям.

— Тож бороніться! — заохочувала якась жінка з нижнього краю столу.

— Сусанно, невже тобі хтось каже, що ми не будемо боронитись? — запитав інший молодик. — Ми будемо боронитись усі, як один, і застосуємо свою силу! Старий Венгарт слушно сказав: Вітіко повинен знову очолити нас!

— Ми триматимемось разом, — гукнув чоловік із сивим волоссям, — як уже трималися разом, і таки правда, Вітіко знову повинен узяти провід над нами. Чи, може, хто інше каже?

— Ні, ніхто іншого не каже, Вітіко має бути нашим проводирем! — крикнув чоловік із дужими руками.

— І я так кажу! — крикнув чоловік у грубій свиті.

— Вітіко має бути проводирем! — крикнув молодик із золотавим волоссям.

— Я кажу, що Вітіко повинен очолити нас! — крикнув якийсь старий чоловік. — Він краще керував нами, як тоді на горі вбили чоловіка в зеленому, ніж керував до нього чоловік у зеленому.

— Вітіко проводир! — крикнуло кілька голосів.

— Вітіко проводир! — крикнули майже всі.

— І Вітіко повинен прийти в ліс, як пан, і має бути лехом, який чинить добро, — сказав чоловік у грубій свиті.

— Вітіко має бути лехом! — крикнув чоловік із дужими руками.

— Він повинен бути ним! — вигукнув один літній чоловік. — І не повинен терпіти, щоб прийшов хтось інший.

— Вітіко має бути лехом! — крикнув дебелий молодик.

— Вітіко лех! — загукали численні голоси.

— Тож робіть усе спокійно і в доброму порядку, щоб усе мало успішний кінець, — проказав чоловік, який нагадував, що треба дбати і про поля, луки та хатню роботу.

— Тож нехай тепер скаже Вітіко! — крикнув тепер старий Венгарт із Фридави.

— Кажи, Вітіко! — додав і чоловік із дужими руками.

— Кажи! — гукнув білявий молодик.

— Кажи, Вітіко! — гукнув інший молодик.

— Кажи! — загукали численні голоси.

Вітіко подав рукою знак і, коли гамір ущух, заговорив:

— Люди, послухайте мене. Послухай мене, Венгарте. Раніше я не знав тебе, а тепер уже знаю. Ти сказав правду. Оскільки вороги можуть прийти з Моравії в Богемію і, якщо йтимуть щоразу далі й дійдуть до лісу, може статися все те, що ти бачив під час війн і про що розповів. Цього треба уникнути. Проте немає потреби підпалювати ліси. Робіть із міцного дерева ратища списів, кріпіть до них залізні вістря, готуйте булави та молоти, куйте мечі, шийте з грубих тканин військові обладунки. Водночас вправляйтеся, щоб стояти, рухатись і напирати вперед згуртованою лавою. А про те, що ви не відступите, я знаю й так.

— Ні, ми не відступимо! — запевнив юнак із золотавим волоссям.

— Таж дай говорити Вітіко! — крикнув Венгарт.

— І майте коней, — казав далі Вітіко, — здатних довго їхати, щоб ви і коні звикнули до такої їзди. А коли князь Владислав погукає нас, коли рушить проти ворога в Моравію, приставайте до війська і застосовуйте приготовану зброю. А якщо хочете, щоб я був вашим проводирем і давав вам деякі поради, я це охоче робитиму і буду коло вас, як і торік навесні, якщо великий князь не накаже інакше. Бог і святі на небі боронитимуть правду, ви з Владиславом переможете, і Лісовий край лишиться нашим і матиме винагороду.

— Господь і святі боронитимуть нас! — скрикнуло кілька жінок.

— Не уривайте Вітіко! — гримнув Венгарт.

— Великий князь, володар Лісового краю, — казав далі Вітіко, — не утискатиме вас, бо ж ви допомагали йому, і не пошле вам ніякого гнобителя. Я не прагну мати підданих у лісі. Коли складеться моє щастя, я житиму в лісі, працюватиму там і радітиму зі своєї праці.

— Вітіко — оце чоловік! — крикнула стара Сусанна.

— Вітіко — справжній чоловік! — загукали дівчата.

— Так, справді, — підтвердив один старий селянин, — але ви не втручайтеся.

— Вітіко, випий за наш союз! — запропонував чоловік у смушковій шапці та ягнячому кожусі, простягаючи Вітіко кухоль.

— Приймаю почастунок! — відповів Вітіко, взявши кухля і трохи відпивши.

— Вітіко, і я тебе пригощаю! — гукнув хтось інший.

Вітіко знову надпив.

— Вітіко, я пригощаю тебе! — загукали численні голоси, а зрештою кричали вже всі.

Вітіко в кожного брав кухоль і трохи надпивав.

Потім до приміщення зайшов Раймунд, а разом із ним Якоб, слуга Гульдрика, що прийшов із Митини в Дольні Вітавіце. Чимало чоловіків запропонували їм почастунок, і вони відпивали в кожного.

— Сідайте до нас за стіл, тут є ще місце, — сказав чоловік із дужими руками.

Чоловіки посунулись, сівши трохи тісніше, і Якоб та Раймунд сіли за стіл. Донька шинкаря принесла їм кухоль пива.

Потім зі свого місця піднявся чоловік у ягнячому кожусі, подав Вітіко руку й заговорив:

— Я суддя з Черної, і ми діятимемо так, як ти казав.

— А ми будемо молитися Святій Діві на бурому камені й на холодній воді Алшу, — мовила одна стара жінка.

Суддя з Черної знову сів. Але озвався інший чоловік:

— А я суддя з Мокрої і, думаю, нам слід підготуватися.

— Ті, що тут у кімнаті, підуть усі, як і кажуть пророцтва, — докинув хтось інший.

— Ми маємо ще й дерева, овечу шерсть і ковалів, — додав хтось.

— Порада — завжди добра річ, коли її з розумом дотримуються, — виснував хтось.

— Дотримуються поради чи ні, але кожен сам собі радить, — сказав чоловік із рудим волоссям. — Люди з Каменного і лісових хат Гейрова також завжди були сміливі.

— А люди з Ратової вирубки завжди допомагали своїм сусідам, — проказав старий дід із геть сивою головою.

— Люди, що мають у хатах на Штубнері великий вогонь, теж усі прийдуть, — додав хтось.

— І люди, які жили тут за прадавніх часів, теж не були дурнями! — вигукнула одна стара жінка, яка сиділа поряд із Сусанною на нижньому краї столу. — Якщо опівночі котять бочки в чернечій могилі, а ті бочки чорнющі і щоразу більші, якщо чайка кричить уночі на моховій луці, якщо при світлі місяця вповні після Дня святого Варфоломія сидить водяник на березі Влтави і чеше своє зелене волосся, якщо Туле з Плани змушений був нести чорного чоловіка від Молота аж до купалень, якщо завжди чути, як хтось плаче, і собаки не вилазять із буд — це все знамення, а на знамення треба зважати, і знамення з’являться знову, і сталися дивні речі, старий Восич у Воднянах, що сидить на жупанстві й має все, чого тільки може побажати людина, мав предка, який виготовляв дерев’яні черевики, і старий Любомир, що живе в Дудлебах, також походить від чоловіка, що збирав смолу і пішов із князем Само на війну, а потім ходив із білою чаплиною пір’їною і в золотому поясі. В домі жовтого Мельхіора за Звонковою горою дерев’яна ложка з карниза на печі, де вона мала сохнути, сама скочила в кімнату, а в Буферовому лісі один бук вигнувся в бік Моравії і нахилився верхівкою до нас.

— Юнаки, чоловіки та діди повинні робити тільки те, що їм до снаги, — крикнула стара Сусанна, — і тоді все буде як слід! За наших часів вони нічого не боялися, і тепер нічого не боятимуться. Ми будемо за них рахувати ворон і дивитися на вечірню зорю, а дівчата молитимуться за них і подаватимуть їм червоні перев’язі, як вони повернуться додому, і вони принесуть нам чужого добра, тож у нас ніхто не знатиме нужди, як і старий Восич у Воднянах і старий Любомир у Дудлебах.

— А в який бік Моравія? — запитала жінка середніх літ, що сиділа поряд із чоловіком у грубій свиті.

— Азело, треба йти до Светлика, де рубають дерево на нову церкву, — сказав суддя з Мокрої, — а потім через ліс уперед і вперед аж до садиби Ветжні, де живе Діт, а звідти до Крумлова, потім до Дудлебів, де вже немає лісу, далі є жупа під назвою Чинов, туди треба йти цілісінький день, щоб уранішнє сонце було по праву руку від тебе, а потім треба йти проти вранішнього сонця, ще день, а то й два, і нарешті ти прийдеш до Моравії.

— А земля там родюча? — запитав чоловік у грубій свиті.

— Набагато родючіша, ніж ти думаєш, — відповів старий Венгарт із Фридави. — Тепер там сидять князі, які походять від нашого князівського роду, і Моравія повинна служити нам. Але колись вона була могутньою державою, там правив Сватоплук, але не той Сватоплук, з яким я воював.

Після цих слів підвівся й заговорив чоловік у білій смушковій шапці, білому ягнячому кожусі, шкіряних штанах і міцних чоботях:

— Люди, я повинен дещо сказати вам. Мій шлях найдальший. Я ще маю йти до гори Лучовіце до своєї кам’яниці, тож мушу тепер вирушати, і мій брат також. Ми були в Баварії в Айґені, купували великі шаплики. Крамар, що їздить на бідці і в Гауценберґ, і в Брайтенберґ, і на гору святого Ульріха, і всюди навколо, розповідав нам, перше ніж ми виїхали лісом на Красні Планіні, як там у Моравії. Князь Вратислав із Брно — страшний чоловік. Він забиває всіх, хто суперечить йому. Вони хотіли замордувати превелебного єпископа Оломоуцького, і навіть коновка самоцвітів не врятувала б його, якби він не втік до превелебного єпископа Пассауського. Бувайте здорові, я мушу квапитись. Лукасе, скільки я винен?

— Тринадцять пфенігів, — мовив шинкар.

— Ось тобі тринадцять пфенігів, — сказав чоловік. — Бувайте здорові!

— Бувай здоровий, Андреасе! — вигукнув суддя з Черної. — Перекажи наше вітання людям там далі на Влтаві в Лісовому краї!

— Перекажу! — відповів чоловік.

— Бувай здоровий! — гукнуло багато голосів.

— Бувайте здорові! — відказав чоловік.

Разом із чоловіком, що сидів поряд із ним, він пройшов перед лавою між людьми і столом, підійшов до дверей і вийшов надвір. Коли двері за ними зачинилися, суддя з Мокрої проказав:

— Пора вже й нам виходити на шлях, нам треба йти дві години, а по снігу то й довше. А про превелебного єпископа казали правду, нині тяжкі часи, і єпископ у волосяниці кається в Пассау.

— Зате в церкві він у пишних шатах, — кинув хтось.

— Бо так треба, це ж Божа служба, — зауважив якийсь чоловік.

— Тоді ми теж ідемо з вами, — сказав суддя з Черної, — бо ж ви й так ідете через Черну, а за балачками час швидше минає.

— Атож, через Черну, тож ходімо з нами, — запросив суддя з Мокрої.

— Тоді й ми, з Кутової вирубки, теж підемо з вами, бо й нам по дорозі, — сказав якийсь чоловік.

— Авжеж вам можна йти, — погодився суддя з Черної.

Чимало людей платили шинкареві гроші за те, що з’їли та випили вони та їхні ближні, а потім чоловіки та жінки з Мокрої, з Черної і Кутової вирубки попрощалися і вийшли з шинку.

— А ми, з Каменного, маємо перед собою ще дальший шлях, але поки що не йдемо, — проказав чоловік із рудим волоссям.

— А ми йдемо, — мовив Венгарт із Фридави. — Вітіко, бувай здоровий і думай про нашу справу.

— Думатиму, — запевнив Вітіко, — і ти теж пам’ятай.

— Я не забуду, — мовив Венгарт, потім заплатив і з кількома чоловіками, однією жінкою і однією дівчиною пішов надвір.

Згодом пішло додому ще багато людей, зокрема й стара Сусанна, і стара, яка розповідала про знамення.

Прийшли якісь інші люди і сіли за стіл.

Нарешті попрощалися й люди з Каменного, в шинку тепер сиділи лише кілька чоловік, зокрема й люди, які жили в Дольні Вітавіце.

Вітіко підвівся зі свого місця й підійшов до вікна. За ним пішов слуга Якоб.

— Отже, ти сьогодні прийшов знову, — промовив Вітіко.

— Ваш управитель Гульдрик сказав, що годиться, щоб я всі ті дні, поки ви перебуваєте в заїзді, був із вами, чи ви часом не дасте якогось наказу.

— Що ж, наказ я дам, — кивнув головою Вітіко. — Скажи Гульдрику, щоб він більше нікого не присилав, я сам скоро приїду в Митину.

— Я так і передам, — мовив Якоб.

— А тепер іди, — поквапив Вітіко.

— Я йду, і бувайте здорові! — попрощався Якоб.

— Бувай здоровий і привітай Гульдрика!

— Привітаю! — кивнув Якоб, подав Раймундові руку, вийшов із зали й пішов у Митину. А Вітіко подався з зали до своєї кімнати.

Уранці наступного дня Вітіко дослідив шлях, що вів від Дольні Вітавіце через ліс угору до знаку на честь святого Хоми. Стежки навіть видно не було, її присипало снігом, як і околиці.

Потім Вітіко спробував ходити іншими шляхами, які вели в різні боки від Дольні Вітавіце через ліс униз.

Тепер люди в Дольні Вітавіце й на Ратовій і Реутовій вирубках, у Черній, Мокрій, Фримбурку і Фридаві, в Каменному, в лісових хатинах Гейрова і далі почали з ясенів та кленів або іншої міцної деревини виготовляти ратища для списів і булави, кувати мечі та вістря списів, шити збрую, виготовляти луки, арбалети і стріли, шити чоботи, шити з повсті та вовняних тканин шоломи та обладунки і їздити верхи на конях, — звісно, лише ті, хто мав їх.

Поки те все діялось, Вітіко сів у заїзді в Дольні Вітавіце верхи на коня й поїхав із Раймундом у Митину. Там він повернув до своєї хатини. На пласкій покрівлі лежав сніг, тож через сніг хатину навряд чи можна було відрізнити від навколишньої землі. З комина здіймався вгору тоненький сивий дим.

Коли обидва чоловіки під'їхали до хатини, з неї вийшли і стали, зустрічаючи їх, перед ворітьми Гульдрик, Якоб і Реґіна.

— А ми виглядали вас, — проказав Гульдрик, — і бачили, як ви під’їжджали. Оскільки ви заборонили запитувати про ваші накази, ми не могли знати про день вашого приїзду. Вітаємо вас, Вітіко. Ви були на війні, були в багатьох країнах, тож, певне, повинні були знову заїхати до свого дому в Митині.

— Я приїхав знову побачити тебе, побачити тут наших людей і побачити дім, — мовив Вітіко.

— Ласкаво просимо, якщо так, — відповів Гульдрик, — і я вже подбаю, щоб вашого коня завели в добре стійло, бо ж і кінь Якоба, якого він здобув на війні, теж стоїть у доброму стійлі. Цього року ми змурували стайню. Зіпріться на мене, Вітіко, щоб ви, спішуючись, не впали отут на кризі, де Реґіна завжди виливає помиї.

— На тебе я не спиратимусь, — мовив Вітіко, — нехай сюди підступає Якоб.

— Якобе, ану, прислужись своєму панові, — крикнув Гульдрик, — а я потримаю вузду!

Якоб став збоку від Вітіко, щоб допомогти йому, а Гульдрик схопив коня за вузду.

Вітіко легенько зіскочив з коня і став на гладенькій кризі. Раймунд теж спішився.

— А тепер заводьте коней у ворота, — казав Гульдрик, — але беріть праворуч, щоб бурульки на покрівлі не подряпали сідел.

Раймунд і Якоб повели коней у ворота й далі на подвір’я. Вітіко не пішов до дверей хати, а подався за кіньми. Їх завели до прибудови, причепленої до хліва. Вітіко глянув, як зможуть стояти там четверо коней.

— Добре, Гульдрику, — похвалив він, — що ти подбав про стайню.

— До цієї пори вже треба було подбати, щоб усе було готове й закінчене, — мовив Гульдрик.

Коней завели до стайні й почали доглядати їх. Потім Вітіко пішов до хати.

Стіни кімнати недавно побілили, тож вони аж вилискували, шибки були вимиті, всередину заходило світло, таке яскраве, як може бути взимку, підлогу натерли воском, буковий стіл вишкрябали так, що на ньому не видніло жодної плями.

— Кімната прибрана, мов до великого свята, — знову похвалив Вітіко.

— У Дольні Вітавіце є тільки заїзд, — відповів Гульдрик, — а тут ваш власний будинок, у якому ви житимете, і так буде й далі, і тут завжди мінятиметься що-небудь, аж поки з часом справдиться пророцтво.

— Нехай час завжди несе тільки добро, — зітхнув Вітіко.

— Він принесе добро, — запевнив Гульдрик, — а вам нехай сподобається тут усе, що діється, аж поки все справдиться.

Вітіко зняв шолом із голови й сів за буковий стіл.

— Реґіна приготує вам обід, — сказав Гульдрик, — але сьогодні мине більше часу, поки його зварять, ніж звичайно.

— Я Реґіну не підганяю, — мовив Вітіко.

— Ми намагаємось сприймати все так, як воно може бути, — зауважив Гульдрик.

Вітіко знову пішов поглянути на коней.

Коли страви були вже готові, Реґіна подала їх на стіл. Там була смажена дичина і риба, знайшлося й вино.

Вітіко звелів поставити на столі тарілки й для слуг, щоб усі обідали разом.

— Якщо ви наказуєте, то так має бути, — стенув плечима Гульдрик.

Принесли ще тарілок, і Вітіко, Гульдрик, Раймунд, Якоб і Реґіна сіли за стіл.

— Гульдрику, ти повинен проказати молитву, — нагадав Вітіко.

Гульдрик прочитав молитву, потім усі заходилися їсти, і Вітіко з кожним поділився своїми стравами і вином. Після обіду Гульдрик знову проказав молитву. А потім, оскільки всі й далі сиділи за столом, мовив:

— Ваші предки любили своїх людей, і тому вони теж відповідали їм любов’ю. Отак усе й сталося. Коли перший Вітіко приїхав у Лісовий край, на вузді його коня були золото й самоцвіти, та й ви до цього дому приїхали верхи.

— Часи непевні, — промовив Вітіко, — хтозна, коли я знову зможу приїхати.

— Приїдете, — заспокоював Гульдрик, — бо ж їли молоко та мед за цим буковим столом. І тут збереться багато людей, щоб побачити вас.

— Гульдрику, твої думки приводять людей у лісову самотність, — сказав Вітіко.

— Троянди в Римі пишно цвіли, — відповів на те Гульдрик, — троянди звідти привезли сюди, і тут вони теж розцвітали на радість, і троянда принесе з Італії всякі речі й коштовності.

— Троянда спершу хотіла б розпукнути, — сказав Вітіко.

— Ви ще часто будете у своєму замочку, як він тут ростиме, — пророчив Гульдрик. — Постане пишний замок, з’явиться мисливський будиночок, виросте золотий палац і п’ять червоних пелюсток вкриють увесь простір.

— Гульдрику, ти бачиш дивні часи, — покрутив головою Вітіко.

— Ви зберете людей і підете на війну, — пророкував далі Гульдрик, — вони рівнятимуться на вас, а панна з могутнього і славетного роду прийде до вас на край високого лісу, і Раймунд радіє картині, що ви живете серед лісу, і я радію, і Якоб радіє, і Реґіна радіє.

— Гульдрику, — попросив Вітіко, — покажи мені, що тут змінилось на садибі, відколи я був востаннє.

— Ви наказуєте, я виконую, — відповів Гульдрик.

— Тоді одягай шапку, щоб голова не замерзла, — підігнав управителя Вітіко.

— Зараз одягну.

Вітіко підвівся, а за ним підвелися й решта. Вітіко вдягнув шолом, Гульдрик натягнув повстяну шапку, і обидва чоловіки вийшли з кімнати.

Гульдрик повів Вітіко по всіх будівлях садиби. Вітіко все оглянув і хвалив Гульрика та його людей.

— Поля, луки та ліс я огляну тоді, — мовив він, — коли буду тут улітку і на них зеленітимуть трава, збіжжя і листя.

— Гаразд, — кивнув головою Гульдрик, — і ви тоді побачите в околицях, що тут є добре місце для будівництва і, як тепер ліси зазирають у вікна будинку, так і там будуть, з одного боку, Нагловський ліс, Бухловський ліс та Хохмин ліс і відкриватимуться далекі краєвиди; з другого боку — Блекенштайн, Озерний ліс і Гаусберґ, а з третього — верхній ліс і Бланско, що заглядатимуть у високі й широкі вікна, які будуть високо вгорі на гладенькому мурі, піднімаючись понад деревами й кущами.

— Уже сутеніє, — мовив Вітіко, — тож накажи запалити світло в світнику в кімнаті.

— Зараз запалю, — відповів Гульдрик.

Обидва чоловіки зайшли до кімнати.

Гульдрик звелів Реґіні запалити смолисті соснові скіпки й поставити у світник. Реґіна запалила. Коли вогонь розгорівся, Вітіко, Гульдрик, Раймунд, Якоб і Реґіна сіли коло нього.

Трохи згодом прийшов чоловік, який хотів провідати й побачити Вітіко. Потім прийшов ще один, а далі зібралося вже чимало людей, а зрештою так багато, що в кімнаті ніде було ступити. Якоб і Реґіна зібрали челядь з усього будинку, люди порозсідалися навколо, їли хліб і сіль, а Вітіко розмовляв із ними про всяку всячину, а також про війну, яка була навесні, і війну, яка мала початися наступної весни.

Ті, хто жив найдалі, запалювали собі спершу скіпку, а потім засніженою стежкою верталися додому. За ними пішли інші, і зрештою всі гості розійшлися. Вітіко дякував їм за відвідини і просив заходити знову.

Попрощавшись із гостями, Вітіко пішов до своєї кімнати, роздягнувся й ліг спочивати на ліжко, на якому Реґіна постелила солому, хутра й біле грубе полотно. Інші мешканці дому теж полягали спати.

Увечері другого дня, коли в домі вже повечеряли молоком і хлібом, у печі горів вогонь, а в світнику запалили соснові скіпки, знову посходилися люди, і цього вечора їх зібралося ще більше, ніж учора.

Так само сталося й увечері третього дня, і четвертого дня і п’ятого.

П’ятого дня Вітіко попрощався з людьми і сказав:

— Завтра вранці я їду з цього дому. Я завжди пам'ятатиму, про що ви говорили тут, і прошу й вас не забувати того, про що я казав.

Вітіко відповів червонощокий сивий чоловік:

— Молодий Вітіко, ти добрий, і віддано ставишся до нас. Ми пам’ятатиме про все, і те, що треба зробити, зробимо, не бракуватиме нічого, ми скоро докладемо всіх зусиль. Бувай здоровий!

— Йоганнесу, бувай здоровий і ти, — відповів Вітіко, — і бережи здоров’я!

— На те воля Божа, — відповів старий.

— Їдь із Богом, Вітіко, — сказав ще один літній чоловік, — ми не забудемо і приїжджай невдовзі до нас знову!

— Прийду, коли матиму змогу, — пообіцяв Вітіко.

— Вітіко, ти справедливий чоловік, — озвався один юнак, — і ми теж запрацюємо так, щоб не було соромно.

— Ти добре командував на горі Високій і знову будеш нам добрим проводирем, — сказав ще хтось.

— Щасливої дороги, а як приїдеш знову, лишайся в нас довше, — проказав чоловік, що мав хатинку в Мигині.

— Атож, лишайся в нас надовго, — запрошував один старий дід.

— Лишайся в нас і дивись, яке тут життя. В Лісовому краї непогано, — казав чоловік, що мав на ногах великі міцні дерев’яні черевики.

— У Лісовому краї життя чудове! — всміхнувся Вітіко.

— Ми всі тримаємось гурту, — озвався один старий чоловік.

— Живіть так завжди, — побажав Вітіко, — і в цьому буде правда, й кожна справедлива людина, що оселиться тут, теж триматиметься вас.

— Аякже! — підтвердив чоловік.

— Нехай Господь захистить тебе за тяжких прийдешніх часів! — прошепотів один дід.

— Нехай Господь береже тебе! — загукали численні голоси.

— Нехай Господь береже і вас і нехай ми в радості зустрінемося знову! — крикнув Вітіко.

Коли всі попрощалися і в кімнаті спорожніло, Вітіко, цього разу вже востаннє, пішов спочивати до своєї кімнати.

Наступного дня Вітіко разом із Раймундом поїхав у Фримбурк. У Фримбурку він побув три дні, потім знову поїхав далі в Лісовий край, де тут і там уздовж струмків, що дзюрчали в долині, стояли хати.

Виїхавши на підвищення, де стояли хати села Льготи, що перед ним збігав на південь струмок, який називали Малим Міхелем і який у Баварії поєднувався з Великим Міхелем, Вітіко розвернувся і знову поїхав у Фримбурк.

Він їхав стежкою на узліссі, яка вела від Фримбурка через високий ліс до Баварії, навіть узимку по ній їздили і на ній не було заметів. Цією стежкою Вітіко їхав через ліс, аж поки добувся до місця, де стояли стовпи святого апостола Хоми. На тому місці Вітіко зупинився.

Він глянув удалину на Баварію. На землі видніли білі і темні смуги аж до Альп. Альпи були синіші й поставали виразніше, ніж тоді, коли він бачив їх улітку, а на їхніх пологих схилах, в ущелинах та улоговинах яснів сніг. Потім Вітіко розвернувся й дививсь на Богемію. Широкий темний ліс спускався, полискуючи, вниз, Влтаву годі було побачити, а на тому боці річки знову здіймався темний, спокійний, укритий памороззю ліс. Вітіко бачив синій ланцюг вершин: Красні Планини, Смрчину, Блекенштайн і Озерну стіну. Потім глянув на синю вершину Бланско. Дививсь і на Кржижову гору, що була на північ від Горньої Плани.

Від пам’ятного місця святого апостола Хоми Вітіко знову поїхав до Фримбурка, а звідти того самого дня рушив у Плану. Там він з’ясував, що сталося за його відсутності, й розпитав про різні справи.

Коваль, скрипаль Том Йоганнес, тесля Давид і шинкар Захарія розповіли йому, що вже є багато готових ратищ із добрими вістрями, що молоді й старі чоловіки опановують їзду верхи, що вони всі вправляються і обладунки вже пошито. Але Вітіко все оглянув і перевірив сам.

Потім він поїхав у Яблонец і в поля Ктіш та Лгеніце, а звідти знову ліворуч до найвищого лісу аж до місця, де один із двох рукавів Влтави, який називають Холодною Влтавою, вибігає з лісової гущавини.

Повернувшись додому, Вітіко багато днів перебував у Плані. Згодом поїхав до Ровна, Озела, Діта з Ветржні і Германа з Затеса. Після відвідин знову повернувся до Плани й далі працював над тим, що вже почав.

Нарешті надійшов кінець березня і сніг почав танути. Влтава позбулася криги і знову показала свої темні води, а на сонячних схилах уже прозирали перші латки землі.

У Лісовому краї з’явився посланець, який сповістив, що люди повинні готуватися до війни. Князь навесні рушить на Моравію, щоб упокорити моравських князів. Військо має збиратися в таких містах, як Бенешов, Домашин, Пелґржимов, Часлав і Вілімов.

Посланець, принісши цю звістку, рушив до Черної і Дольні Вітавіце. А Вітіко скликав людей і повідомив їм:

— Хто, як і я, вважає, що нам треба поговорити про війну, нехай приходить після обіду до великого хреста на майдані перед церквою.

Коло хреста зібралося дуже багато людей, прийшли навіть жінки, дівчата та діти. Вітіко сказав їм:

— Тепер настала пора, коли може стати в пригоді все, що вже приготоване. Великий князь не терпить багатих гнобителів і захищає тих, кого можуть гнобити. Він вирушає проти тих, хто прагне гнобити, і разом із ним вирушають ті, хто може стати жертвою гноблення. Я багато не говоритиму. Ви знаєте, що сталося рік тому навесні. Хто з нас хоче піти на війну і вже підготувався, може йти. Ви знаєте й місця, де треба збиратися.

— Я йду! Я йду! Я йду! — загукали майже всі, хто стояв на майдані.

— І Вітіко має бути нашим проводирем! — гукнув чийсь голос.

— Вітіко має вести нас! — крикнули всі збори.

— Люди і друзі, — знову заговорив Вітіко, — подумайте ще раз про те, якою була минула війна. Тепер усе може бути по-іншому, а може бути й так, як уже відбувалося, ми цього не знаємо. Якщо ви довіряєте мені, я поведу вас, як водив колись від Праги до Плани, до князя, і ясновельможний князь тоді вже вирішить, що робити далі.

— Ми хочемо бути разом, ми хочемо всім ділитися один з одним і хочемо допомагати один одному! — крикнув Адам, полотняний ткач.

— Авжеж, ми хочемо цього, ми не хочемо розставатись! — крикнув муляр Пауль Йоахим.

— Ми хочемо міцно триматися гурту! — крикнув пастух Тобіас.

— І хтось із нас повинен вести нас! — вигукнув молодий Матіас.

— Тільки один чоловік із нас! — крикнув дудар Авґустин.

— Вітіко керував краще, ніж зелений лицар! — гукнув цимбаліст Ламберт.

— Він командував краще! — крикнув Андреас.

А потім закричав коваль Петер Лауренц:

— Та не галасуйте, ви нічого не розумієте, ми склепані разом і нас годі розірвати, це робить нам честь, і кожен з нас бачив, хто тямить у війні, а проводир — це залізна рука, що тримає меч.

— Ми — військо і здобудемо, що нам належить! — крикнув стельмах Стефан.

— Якби ви лише знали, що воно є і як воно є, — гукнув скрипаль Том Йоганнес, — і якби лише дослухались до поради чоловіка, що через скалічені руки вже не годен воювати, зате має одну думку.

— Тож кажи нам свою думку, — мовив Матіас.

— Тоді б я тобі допоміг, — сказав скрипаль, — але я ношу свою думку тільки з собою і вона більше допоможе моїй лівій руці, ніж твоя — твоїй правій.

— Ми вже були колись на горі Високій і мали там провід, тож так і далі повинно бути! — гукнув гірник Філіп.

— Люди і бойові товариші, — заговорив Вітіко, — ясновельможний князь ушанував вас на тому бойовищі і вшанував на мурах Праги, він записав ваші імена в одній книжці і сказав, що хоче краще пізнати вас; ясновельможний князь чинитиме тільки те, що є, і те, як складається, і те, що дає вам користь. Він зважатиме на ваші бажання, і високі люди сприятимуть тому, щоб він поважав їх, і якщо я зможу посприяти чимсь, то я це чинитиму, і все буде справедливо.

— Скоро буде все справедливо, — проказав тесля Давид.

— І я теж скоро діятиму так, щоб усе було справедливо, — запевнив коваль. — Я поговорю з князем.

— А я ще більше сприятиму цьому, — проказав скрипаль Том Йоганнес.

— Отож, як на мене, — озвався Вітіко, — треба полишити всі запитання і перейти до порядку й розподілу.

— До порядку й розподілу! — гукнули численні голоси.

— Отож усі, хто навчився їздити верхи, повинні зібратись в одне місце, — звелів Вітіко.

Чоловіки поділилися, і майбутні вершники стали осторонь. Серед них були Віт Ґреґор, Маз Альбрехт, Ламберт, Філіп, Авґустин, Урбан, Матіас, Андреас і ще багато молодших і старших чоловіків.

— Хто має коня і вміє їздити верхи, — знову озвався Вітіко, — візьміть із собою в похід коня. Навіть якщо таких людей буде не дуже багато, щоб сформувати кавалерійський загін, ми однаково хочемо повести на війну ще й кінноту. Перекажіть це й тим, хто відсутній, але все-таки хоче піти на війну. Ви повинні спорядитися так, щоб мати змогу воювати й пішими, стоячи ногами на землі.

— Слушно! — загукали численні голоси.

— А тепер упорядкуймо й решту, — мовив Вітіко.

— Упорядкуймо їх! — загукали численні голоси.

— Ті, хто стояв на горі Високій, — сказав Вітіко, — і воював на мурах обложеної Праги, повинні стояти так, як вони стояли на горі і як стояли в Празі, а ті, хто вправлявся тут, повинні стояти так, як вони звикли стояти разом.

— Авжеж, — залунали численні голоси, — так найкраще!

— Перекажіть це іншим, кого сьогодні немає, — казав далі Вітіко, — і приходьте вранці знову, ми станемо всі разом. І принесіть зброю. А тепер розходьмося, щоб кожен мав змогу приготуватися.

Чоловіки розійшлися, жваво розмовляючи про похід, за ними рушили й глядачі, обговорюючи все побачене і почуте.

Наступного дня після обіду воїни знову зібралися на майдані перед церквою. Прийшло ще й багато інших людей.

Воїни поодягали грубе і міцне вбрання, яке самі й пошили собі, і кожен мав меч, або довбню, або молот, або залізну штабу, мав ратище з міцної лісової деревини, а на ньому міцне залізне вістря. Воїни поставали так, як казав їм Вітіко. Він нагадав, що вони повинні добре запам’ятати своє місце і дуже швидко знову знаходити його, якщо розійшлися.

Воїни спробували розійтися, як казав Вітіко, в різні боки, а потім знову зібратися. Потім Вітіко поділив людей на невеличкі гурти й показав, як вони можуть збиратися в загальний загін і знову розбиватися на гурти. Воїни спробували й це.

— А тепер вправляйтеся, — наставляв Вітіко, — щоб ви збиралися чимраз швидше.

Потім Вітіко зібрав в один загін вершників і розставив їх так, як вони мали стояти. Коли загін був уже добре впорядкований, Вітіко вчив людей пересуватися в складі загону.

— Нумо вправлятися трохи в тому, що колись може виявитись дуже корисним, — мовив він. — І вправляймося аж до дня, коли треба буде вирушати в похід.

Чоловіки щодня збиралися задля військових вправ. Оскільки багато чоловіків звикли стріляти з лука чи арбалета, полюючи дичину або виборюючи нагороди на змаганнях, Вітіко створив ще й підрозділ стрільців із лука і арбалета.

Щоденні навчання тривали, і якогось дня у Горню Плану прибув загін вершників із Черної. Вони мали грубі сірі вовняні вбрання, міцні повстяні шоломи і важкі чоботи з дерев’яними підошвами. Кожен мав спис і меч, або довбню, або якусь іншу зброю, а також торбу з харчами. Чимало чоловіків їхали верхи на невисоких лісових кониках, багато хто мав луки і арбалети. Прибульці хотіли йти в похід разом із людьми з Плани. Вітіко долучив цей загін до своїх людей.

Потім надійшли загони з Реутової вирубки, Кутової вирубки, з Дольні Вітавіце, Ратової вирубки, Фримбурка, Фридави, Митини, Светлика, з хат на далекій лісовій Влтаві, з Гейрова, Льготи, що коло Баварії, там, де Малий Міхель тече на південь. Вони були в грубих вовняних уборах, товстих повстяних шоломах і мали важкі чоботи. Кожен мав спис, меч або молот, або довбню, штабу, арбалет, лук і торбу з харчами. Частина воїнів приїздила верхи. Старий із сивим волоссям, що спершу відповідав на звернення Вітіко в заїзді в Дольні Вітавіце, приїхав на невеличкому сиво-вороному міцному конику. Суддя з Мокрої приїхав на гнідому коні, суддя з Каменного — теж на коні такої масті. На конях приїхало й дуже багато старих дідів. Але приїхали верхи й юнаки та молодики. Юнак із золотавими кучерями, який казав, що годилося б підпалити ліси, був на гарному білому румакові. Юнак крикнув Вітіко:

— Тепер ми вже тут, я незначний чоловік, моя мати варить собі юшку під скіпкою в одній із хат льонарів, але я маю руки та ноги, як і кожен чоловік, і робитиму, що зможу, здобуваючи білу чаплину пір’їну і золотий пояс, а старий Родер Петер, на чиєму коні я сиджу, дав мені його, бо сам уже на жодного не годен сісти, а я йому, якщо втрачу коня, приведу сотню найкращих від ворога.

— Як тебе звуть? — запитав Вітіко.

— Зіфрід із Мілнета, бо мій батько народився там, — відказав юнак.

— Що ж, Зіфріде з Мілнета, — заговорив Вітіко, — ти можеш здобути і білу чаплину пір’їну, і золотий пояс, і, навіть якщо й не приведеш додому сотню коней, однаково не вернешся без коня.

— Тоді я сам не повернуся додому, — мовив юнак.

Старий із сивим волоссям під’їхав до Вітіко, і вже коло нього сказав:

— У війнах, які відбулися, ми вже навчилися триматись разом так, як треба, і стояли разом на горі Високій, і шукали дороги сюди, щоб знову бути разом.

— Венгарте, вітаю тебе, — привітався Вітіко. — Добре, що ми зібралися, а тепер спробуймо впорядкувати все так, як буде найкраще.

Вітіко та Венгарт приєднали загін до воїнів із Плани.

Як Венгарт розмовляв із Вітгіко, так і люди з кожного загону, який прибував у Плану, розмовляли з ним, і їхні загони додавали до вже наявних. Потім уже прагнули почати похід і визначили день його початку.

Уранці того дня воїни зібралися на майдані перед церквою. Піші воїни з Плани мали білу корогву, посеред якої видніло щось темно-червоне. Ту корогву ніс Рупрехт, дорослий син Романа, зеленого ткача. Вершники з Плани теж мали таку корогву, але меншого розміру. Цю вже ніс на своєму списі гірник Філіп.

Вітіко запитав, хто звелів виготовити корогви і що вони означають.

— Я звелів, і люди погодилися, — відповів коваль. — Посередині там стоїть червона лісова троянда, а зіткав ці корогви Христ Северин, дівчата прикрасили їх стрічками і каймою.

Нечисленний загін із Митини теж мав білу корогву з темно-червоною лісовою трояндою.

— Вітіко, — звернувся чоловік, що був у великих дерев’яних черевиках, коли відбувалися збори в Митині, — ти мав на горі Високій білий щит, на якому була намальована червона дика троянда, а Гульдрик казав, що твій рід ще за сивої давнини привіз троянди з Рима і що троянди принесуть багато добра з чужоземних земель, з Італії, тому ми й зобразили троянду на корогві.

Люди з Дольні Вітавіце мали блакитну корогву та короговку, люди з Черної — білі, люди з Мокрої — зелені, люди з Фримбурка — малинові, люди з Кутової вирубки прив’язали до тички пір’їни шуліки, люди з Ратової вирубки мали білі хрести, люди з Каменного — червоні, а в людей із Черної тріпотіла на одному списі небесно-блакитна стрічка.

— Люди, — звернувся до всіх Вітіко, — ясновельможний князь Владислав торік навесні дав усім людям, які походять із Лісового краю, велику малинову корогву, щоб позначити, що вони становлять один підрозділ, тож і цієї весни він знову дасть вам корогву, і нехай під тим знаком одержать перемогу всі ті знаки, які принесли ви!

— Вони переможуть! — загукали численні голоси.

— Те, чого ви не потребуєте щомиті, поскладайте на в’ючних тварин, — наказав Вітіко.

Швець Себастьян стояв із більшою торбою, ніж навколишні воїни.

— Що ти там приніс? — запитав Вітіко.

— Я маю в торбі гарні вироби з сириці, я виготовив їх для продажу багатим людям, — відповів Себастьян.

— Що ж, знайди бодай одного покупця за таких часів, — побажав Вітіко, — але нав’юч це все на якогось в'ючного коня. — Потім Вітіко звернувся вже до всіх: — Люди, а тепер ми попросимо Бога про його допомогу, як ми вже просили і просимо тепер, бо ж ми боремося за правду.

Проказавши ці слова, Вітіко спішився, передав вузду в руки Раймунда й пішов до церкви. Вслід за ним і люди пішли до церкви, заповнили її, скільки вона могла вмістити їх, а решта скупчились під дверима й стояли там.

Відправили утреню, люди в церкві поставали навколішки на підлогу, а люди перед церквою стали навколішки на сніг, вершники спішилися й стали навколішки коло своїх коней.

Після відправи священик поблагословив людей у церкві, а потім підійшов до дверей і благословив людей за межами церкви. Після благословення люди встали зі снігу, попрощалися ще раз із родичами та друзями і намагалися стати на свої місця. Люди з церкви повиходили надвір, теж попрощалися зі своїми ближніми і стали в свої підрозділи. Вітіко в супроводі священика пішов до свого коня. Там він попрощався зі священиком, із Мартином і Люсією і сів верхи на коня. Авґустин, Урбан і Матіас уже сиділи на конях поряд із Вітіко, щоб мати змогу під час походу швидко передавати його накази в місця, де вони могли бути потрібні. Раймунд і Якоб поряд із тими кіньми, на яких сиділи, вели за вузду коней Вітіко, яких подарував йому князь.

Віт Ґреґор мав із собою великий баранячий ріг. Інші люди з Плани та люди з інших місць мали менші ріжки.

Вітіко, що вже сидів на коні, одягнений у грубе вовняне вбрання, в якому ходили жителі Лісового краю, подав знак — і засурмив великий ріг, йому відповіли менші ріжки. Почувши ці звуки, всі, хто лишався вдома, — жінки, дівчата та діти — закричали. Почасти то було підбадьорення, почасти радість, а почасти — смуток.

Загін рушив. На чолі колони йшли вершники, що пустили своїх коней ступою. Після них ішли піші. Наприкінці йшли в’ючні коні, потім жінки, які мали виконувати численні роботи при війську, і слуги.

Загін рухався на схід. У його складі було так багато людей, скільки можна було зібрати в Плані, в навколишніх лісових хатинах і селах, досить далеких від неї. Загін проминув кам’яницю Вітіко, зайшов під сосни, які росли на схід від Плани, вийшов на порослий соснами гірський гребінь, звідки видніла долина, де лежала Плана і текла Влтава, і почав спускатися з того боку гребеня. Чимало купок людей, які супроводили воїнів, уже відстали й повернули назад. Загін перейшов лісову ущелину, де дзюрчав струмок, а потім поволі пробирався крізь лісову гущавину до Мокрої. Дійшовши туди, всі, хто супроводив військо, розвернулися й пішли назад. Натомість приходили інші люди з різних місцевостей, придивлялися до колони й інколи якийсь час теж супроводили її.

Десь опівдні військо дійшло до башти Ровна й зупинилося там. Вітіко з почтом поїхав у башту. Ровно вийшов на подвір'я привітати його. Вітіко і його люди спішилися й зайшли до великої світлиці. Там зібралося чимало родичів Ровна. Гостей почастували трунком, а потім Ровно проказав:

— Чудово, Вітіко, як ти й пообіцяв, тож вітаю тебе, ми теж не пастимемо задніх.

— Я прийшов тільки привітати тебе, — мовив Вітіко, — бо ж усе так, як ми казали.

— Еге ж, — підтвердив Ровно, — мої люди підтягнуться. Всі мої родичі не можуть привітати тебе, бо ж поїхали до дів, щоб ті поворожили їм.

— Гаразд, — мовив Вітіко.

Тим часом відчинилися двері, й зайшли дружина Ровна Людмила та його сестра Дімут. Людмила була в сірій сукні з гаптованим золотом поясом, Дімут — у темному вборі, в якому ходила під час оборони Праги, її одяг був гаптований сріблом.

Людмила підійшла до Вітіко, подала йому руку й привіталася:

— Вітаю тебе, шляхетний Вітіко, ти знову їдеш на бойовища для оборони держави, і нехай небо забезпечить тобі свій високий захист. Ми вдома теж цього прагнемо і додаємо й наші молитви на молитовних ослінчиках у спальнях.

— Вітаю вас, вельмишановна пані, — промовив Вітіко, — тут справді йдеться про оборону держави, і найвищого захисту таки справді не бракуватиме, якщо про нього благають такі сповнені чеснот панії.

Тепер до Вітіко підійшла Дімут, теж подала йому руку й мовила:

— Вітаю тебе, Вітіко, ти знову, як і торік, їдеш і знову, як і торік, знайдеш те, що вже торік знаходив. У Празі відбудують святині, а коли вони будуть завершені, прийдуть ті, хто радітиме тим церквам, і молитимуться в них. А ви відбудуєте державу, і коли станеться все по правді, яка має слушність і на землі, й на небі, прийдуть ті, хто радітиме цьому.

— Вітаю тебе, шляхетна панно, — відповів Вітіко, — ти сказала ті самі слова, що й торік. Нехай справдяться і вони.

— Вони справдяться, — запевнила Дімут.

Потім Вітіко звернувся до Людмили:

— Відпустіть мене, висока пані, мої люди стоять надворі в снігу. Бувайте здорові!

— Вітіко, бувайте здорові й ви! — відповіла Людмила.

— Бувай здорова, Дімут! — мовив Вітіко.

— Збережи ту радість, із якою ти йдеш у похід! — побажала Дімут.

— Збережу, — відповів Вітіко і повернувся до Ровна: — Бувай здоровий!

— Бувай здоровий! — попрощався Ровно.

Потім Вітіко звернувся до присутніх у кімнаті людей:

— Вітаю вас, воїни, і бувайте здорові! Скоро ми знову стоятимемо на одному полі.

— Вітаємо тебе і бувай здоровий! — привіталися воїни.

Вітіко вийшов зі світлиці, Ровно і чимало воїнів супроводили його. Вийшовши на подвір’я, Вітіко сів верхи, його почет теж посідав на коней, а за ними вже й Ровно та його люди посідали верхи і, коли Вітіко виїхав із брами й поїхав по греблі, супроводили його, аж поки він доїхав до свого загону. Там Ровно і його люди привітали загін по-військовому, а потім обернулися й поїхали назад у башту. Вітіко подав знак, засурмили ріжки, і загін знову рушив уперед і спустився в долину, де пробігав струмок, що тік на схід. Уряди-годи назустріч траплялися люди, які їхали до Ровна.

Уже пополудні загін доїхав до Крумлова. Звідти поміж скелями і Влтавою загін виїхав на відкриту місцевість, де й зупинився на перепочинок. Чимало чоловіків посідали на каміння, яке обгороджувало поля, інші посідали на латки, де вже розтанув сніг, або на колоди, які витикалися з-під снігу, а чимало стояли, поспиравшись на списи. Передусім воїни подіставали харчі й покріпилися. Жінки і чимало чоловіків, які допомагали їм, назбирали хмизу, розпалили численні багаття, щоб люди могли нагрітись і зготувати страву. Коней погодували зерном і напоїли водою зі Влтави.

Згодом у табір приїхав гурт людей із Крумлова. Коли їх розпитали, чого вони хочуть, вони відповіли, що їх послав Діт із Ветржні і їм треба поговорити з Вітіко. Їх провели до Вітіко, і вони якийсь час розмовляли з ним. А потім подались тією дорогою, якою приїхали, назад.

Коли люди та коні відпочили й поїли, загін знову рушив далі на схід. Він ішов поміж полів та лук, проминав переліски та окремі будівлі, лишив збоку село Велешин і надвечір добувся до Дудлебів. Загін зупинився серед ланів, і по мосту назустріч йому вибігло багато людей. На чолі тих людей їхав старий Любомир, крім того, Растислав, Відимир, Вентислав, Кодим, а також Момир і Диш. Вітіко впізнав серед людей ще й Славу, Радима, Гостивіла та інших. Позаду всіх їхав священик у темній сутані, що був присутній під час оборони Праги. Вітіко сидів на коні попереду своїх людей. Позаду нього стояли вершники, а за вершниками великою дугою купчилися піші. Всі повернулись обличчями до людей, які вийшли назустріч.

Вершники, доїхавши до Вітіко, зупинилися. Любомир сидів на вороному огирі. Любомир одягнув темне вбрання зі зборками, підперезане срібним поясом, прикрашеним синіми самоцвітами. На його голові була чорна оксамитова шапка, оздоблена спереду великим синім самоцвітом і короткою білою пір’їною. З-під шапки визирало сиве волосся. Огир мав темну збрую та вудила, прикрашені сріблом.

Після прибуття Любомира на мить запанувала тиша, а потім він випростав уперед праву руку, що виткнулася з рукава, круговим рухом немов обвів нею всіх людей і, тримаючи її рівно перед собою, заговорив:

— Любомир, жупан, вітає людей на землі своєї жупи, і його родичі вітають людей. Воїнів він привітає завтра, коли зберуться його воїни. — Любомир опустив руку, а потім додав: — Запрошую всіх, хто поміститься в жупному замку, покріпитися. Страви, напої, ковдри, табірне устаткування, посуд і фураж будуть доставлені на поле, і, якщо моє слово має силу, двері хат у передмістях будуть відчинені.

У відповідь на ці слова пролунав голос із гурту чоловіків, які стояли за Вітіко:

— Це шляхетний жупан, він був у Празі, і ми зобов’язані йому вдячністю за його пропозицію.

То був голос коваля Петера Лауренца.

— Удячністю й подякою! — прогриміло багато голосів.

Потім Любомир повернувся до Вітіко й мовив:

— Ти їдеш попереду цих чоловіків як один із них. Вітаю тебе, і, якщо ти не погребуєш моєю покрівлею, нехай сьогодні вона буде над твоєю головою і головами тих, хто ще захоче зайти всередину.

— Я шанобливо приймаю вашу гостинність, — схилив голову Вітіко. — Вітаю тебе, високий жупане.

— А тепер чиніть так, як вам зручно, — проголосив Любомир, розвернув коня, вершники його почту теж розвернули коней і всі поїхали дорогою назад до хат Дудлебів.

Тим часом із Дудлебів вийшло багато людей і тиснулося на місточку, вони підступали до людей із Плани, і один із них, що мав на собі темно-синє вовняне вбрання, перев’язане червоним поясом, вигукнув:

— Ви всі як один однакові, вас годі розрізнити, я не знаю, хто ваш проводир, я кмет Дудлебського передмістя і запрошую всіх погостювати в нас, ми зробимо все, що зможемо.

— Ми всі однакові, — відповів Вітіко, — тому, шляхетний кмете, байдуже, до кого ти звертаєш ці слова, ми всі тобі вдячні.

— Ми вдячні! — підтвердило багато голосів.

— Заходьте до нас! Заходьте! Йдіть у мій дім! Ідіть до нашого заїзду! — гукали голоси різних людей із Дудлебів.

— Красно дякуємо! Ми йдемо! Яка радість для нас! Слушно! Які ви приязні! — загриміло у відповідь.

Потім заговорив Вітіко:

— Авґустине і Урбане, повідомте кожному підрозділу, що табір слід розташувати на річці Мальш, він має бути вигнутий дугою і сорок чоловік з усіх підрозділів по черзі мають стояти на чатах уночі. Матіасе, візьми людей із підрозділів і визначте, хто хоче йти в передмістя, і призначте чотирьох вершників із кожного підрозділу і чотирьох піших із кожного підрозділу, які повинні супроводити мене до замку. Ми будемо вшановані гостинністю високого жупана і передмістя, і самі вшануймо гостинність.

— Чудово! Як добре! — загукали люди з Дудлебів.

— Нам честь як вершникам і воїнам! — крикнули люди Вітіко.

— Честь тут, честь там, а честь слід берегти! — закричав коваль із Плани. — А загалом байдуже, чи ми спатимемо на вовняному коці чи в хаті, ми поділимось і визначимо, хто повинен давати і хто приймати честь.

— Ми поділимось! — крикнув муляр Пауль Йоахим.

— Ми поділимось, а в наступні дні мінятимемось, — сказав стельмах Стефан.

— Авжеж! — схвалило багато голосів.

— А тепер розташовуйте табір! — наказав Вітіко, а потім повернув коня і поїхав крізь гурт вершників назад до піших, під’їхав до них і побачив, як людські лави порідшали, люди пішли споруджувати табір. Люди з Дудлебів змішалися з прибульцями, почалися різноманітні розмови.

Як уже спорудили табір і виставили варту, Вітіко з двадцятьма вершниками і сорока пішими подався через міст до міста. Люди в таборі вибрали з-поміж себе тих, хто мав піти в передмістя, і обрані в супроводі господарів пішли до їхніх осель.

Вітіко з почтом пустили в браму замку, а гурт обраних людей розподілили по хатах у передмісті. Тієї ночі про Вітіко та його почет дбали в замку, і він спав у його стінах, а обраних воїнів частували та приймали в хатах, решта чоловіків і жінок, які пішли в похід, спали на вовняних коцах у таборі, всюди горіли багаття, а навколо табору походжали вартові, що їх змінювали, як і наказував Вітіко.

Тільки-но розвидніло, Вітіко попрощався зі старим жупаном Любомиром, його дружиною Болеславою і його родичами. Любомир із родичами провів Вітіко аж до брами замку, де й сказав напутнє слово:

— Їдь собі з Богом. Як я вже казав, ти знайдеш, де правда. Ти ступив на шлях раніше за решту. Я піду за тобою зі своїми людьми і з синами Мойславом і Радостою, які ще лишилися в мене. Діти третього сина — Пустимира, що поклав своє життя на горі Високій, ще надто малі, щоб їхати в поле. Збери своїх людей для військового вітання, яке ми засвідчимо. Бувай здоровий!

— Бувай здоровий, ясновельможний жупане і лехе Любомире! — попрощався Вітіко і поїхав зі своїми людьми від замку до табору.

Виїхавши на відкриту місцевість, вони побачили, як до Дудлебів із різних боків добираються вершники та піші.

Люди, які ночували в передмісті, поверталися в табір. На чолі їх ішов скрипаль Том Йоганнес. Вітіко крикнув йому:

— Томе Йоганнесе, як так сталося, що ти пішов на війну, якщо твоя рука вже не здатна тримати зброю?

— Ми хотіли відправити його додому, але він затявся на своєму! — крикнув тесля Давид.

— Ви нічого не розумієте, — заперечив Том Йоганнес, — я тримаю спис лівою рукою і навчився добре це робити, а сьогодні вночі я був у кмета цього міста й ушанував його, як ти — жупана.

— Тож направляй своє ратище так добре, як можеш! — побажав Вітіко.

— Я направлятиму ще краще, ніж на горі! — нахвалявся Том Йоганнес.

— Тоді все буде гаразд, — запевнив Вітіко.

Люди Вітіко та інші люди повернулися в табір, і Вітіко розставив усіх на їхні місця. Закликали вартових, Вітіко наказав знімати табір і готуватися до походу.

Коли всі вже приготувалися, засурмили ріжки, загін пройшов крізь натовп, що розступився, до мосту, перейшов міст, пройшов по передмістю, проминув замок і нарешті вийшов на широке відкрите поле. На полі стояв гурт воїнів, а за ними видніло ще багато людей. Попереду воїнів сидів на вороному огирі Любомир. Поверх темного вбрання він мав лискучу кольчугу і гаптований золотом пояс із зеленими самоцвітами. На чорній шапці він мав зелений самоцвіт і білу пряму пір’їну. В руці він тримав піднятий угору оголений меч. Позаду нього сидів на коні Вентислав, жупний суддя, поряд із суддею був Растислав, управитель маєтку, а далі Відимир, писар, поряд із ним Кодим, камергер, далі Момир, митник, Діш, шинкар, Гостивіл, маршалок та інші посадовці. Вони були в ясних обладунках, із білими пір’їнами на шоломах і піднятими вгору мечами в руках. Стояли ще й інші вершники в прикрашених обладунках. За ним видніли піші. Вони мали мечі на поясах і списи в руках. Вітіко з Авґустином, Урбаном Матіасом і ще чотирма воїнами підійшов до Любомира. Любомир опустив перед Вітіко меч, опустили їх і посадовці. Вітіко теж опустив свій меч, опустили мечі і його люди. Потім воїни Любомира розступилися і зробили вуличку. Вітіко заїхав у вуличку, його люди заїхали у вуличку, а згодом і решта воїнів пішли тією вуличкою, аж поки її пройшов увесь загін. Воїни Любомира тримали свою зброю опущеною, вершники Вітіко опустили свої мечі, а піші нахилили списи, арбалети і луки. Довбні, мечі, залізні штаби та молоти були в них прив’язані до тулуба. Коли люди Вітіко та його обоз пройшли тією вуличкою, всі знову підняли зброю вгору: і люди Вітіко, і люди Любомира. Воїни Любомира з’єднали свої лави й пішли слідом за людьми Вітіко. Потім вигукнули привітання, і всі воїни Вітіко теж привітали їх у відповідь. Потім крикнули ще всі люди, які прийшли з Дудлебів. Після цього люди Любомира зупинилися, а загін Вітіко посувався далі, прямуючи на північний схід.

Воїни Любомира розвернулися й рушили назад до Дудлебів, а жителі Дудлебів пішли їм услід.

Воїни Вітіко невпинно йшли вперед і опівдні дійшли до Лішова, а ввечері до Ломніце.

Третього дня вони дійшли, дотримуючись північного напряму, до Веселі, а потім до полів Усті. Цього дня вони дійшли до краю, де вже не було снігу. В Усті були загони Ктибора, надійшов ще й загін Немоя.

Четвертого дня, рухаючись на схід, воїни Вітіко дійшли до Чинова, а пізнього вечора — до полів перед Пелґржимовом.

По дорозі вони не бачили, щоб люди з худобою та майном тікали від ворогів. Траплялися лише люди, які вітали їх, у містечках їх приймали й частували так, як у Дудлебах, а якщо десь були воїни, ті вітали їх за військовим звичаєм.

На луках перед Пелґржимовом розташувався великий табір. Вже сутеніло, і люди Вітіко бачили чимало вогнищ, які палахкотіли в багатьох місцях. На шляху, яким вони йшли, стояв із невеличким загоном кінноти Герман із Затеса.

— Вітаю тебе, Германе! — крикнув Вітіко.

— Вітаю тебе, Вітіко! — привітався й Герман.

— Ти виконав свою обіцянку, — всміхнувся Вітіко.

— Виконав, — підтвердив Герман. — Дозволь мені провести твоїх людей.

Герман з Затеса поїхав зі своїми вершниками по дорозі, а люди Вітіко подалися слідом. Згодом вони виїхали на вільну ділянку, і Герман повідомив:

— Оце місце виділили тобі для табору.

— Спасибі, — подякував Вітіко.

— Спочивайте, а завтра ми порадимося, що робити далі, — мовив Герман і поїхав зі своїми людьми кудись убік від загону Вітіко.

Люди Вітіко, як могли, розташувалися поночі табором. Наступного дня вони зміцнили табір і пристосували його для більш-менш тривалого перебування.

Невдовзі на тому полі зібралися кільканадцять загонів панів та жупанів і їхні проводирі ходили до лісових людей, а Вітіко й собі провідував тих проводирів. Вони розповідали, що в багатьох місцях зібралися люди й чекають посланців від великого князя з наказами, що робити далі, бо розвідники повідомляють, що вороги посилено готуються і цей табір розташований ближче до них, ніж інші місця збору.

За кілька днів прийшов Ровно зі своїми людьми, а потім Озел та Діт. Наступного дня прийшли люди з Затоня та Гори. А ще за три дні приїхав жупан Любомир із людьми своєї жупи та людьми своїх синів. Вісники повідомляли, що Вигонь із Прахатіце і люди з Вімперка та інші лісові люди, які жили далі на півночі, збираються в Часлові.

Вітіко разом із людьми Любомира послав розвідників у бік Моравії. Вони повернулися й повідомили, що загони всіх земель західної Моравії йдуть у бік Зноймо, щоб потрапити до Конрада, а люди розповідали, що князь Конрад із військом пішов уперед, щоб інші загони приєднувались до нього.

Приїхали вісники від князя Владислава, повідомивши, що всі загони й підрозділи збираються докупи і військо сформується під Пелґржимовом.

Усі, хто стояв під Пелґржимовом, ще більше зміцнили свої табори й чекали. Вітіко щодня провадив вишкіл своїх людей.

На поле тепер щодня прибували нові й численні загони, а на сімнадцятий день, відколи прибув Вітіко, туди приїхав і сам князь Владислав зі своїм військом. З ним були його брати, а також єпископ Празький, абати, знову був Болеміл, старий Вшебор, Дівіш і майже всі, хто воював на горі Високій і кого там пощадила смерть. Ті, кого бракувало, ще стояли на інших пунктах збору. Княже військо розташувалось, поставило свої знаки та короговки, а перед наметом великого князя замайоріла велика шовкова малинова корогва.

Велислав, Одолен, Юрик, син Юрика, Бенеда, Сезима, Звест та інші молоді вершники одразу прийшли привітати Вітіко. Потім Вітіко ходив до них і вітав їх.

На п’ятий день після прибуття князя була призначена рада в його наметі, на яку запросили всіх військових проводирів.

Вітіко зайшов у намет. Він був дуже довгий, і вздовж нього збили з дощок стіл. На верхньому краї столу сидів Владислав, великий князь Богемії і Моравії. Він, як уже дуже часто, вбрався в темно-бурий одяг, мав на голові коричневий шолом без пір’їн, на грудях — темну кольчугу, а на поясі — темно-бурі й без самоцвітів піхви для меча. Обабіч князя сиділи нащадки Пржемисла, князі церкви, лехи та жупани, старші проводирі війська. Молодь стояла тісним гуртом коло нижнього краю столу, й серед неї було чимало незначних панів і владик.

Коли настала пора починати раду, князь Владислав підвівся й заговорив:

— Вітаю вас усіх, бо ви стовпи, на яких тримається наша країна! Від імені країни я дякую вам, що ви прийшли. Ті, кого ще немає, перебувають у дорозі, і вже на наступних зборах буде присутній і превелебний єпископ Здик. Ми поспішаємо, тож переходьмо до роботи. Гервазіусе, підводься!

Гервазіус підвівся, князь сів, але й далі говорив уже сидячи:

— Розповідай, що тобі переказав Конрад, нащадок Пржемисла, князь Зноймський.

— Ти, — почав мову Гервазіус, — сказав: Конраде, складай зброю, підпорядкуйся великому князеві Владиславу, сину Владислава, попроси, щоб він простив твої провини, і зможеш жити без ніякої шкоди як справжній нащадок святого Пржемисла.

— Хто чув слова, які ти переказав там? — запитав Владислав.

— Слова, які я переказав, — відповідав Гервазіус, — чули люди, яких ти послав зі мною: Звест, Вецель, Здеслав, Богуслав і Каста.

— Ці люди можуть висловитись, — дозволив Владислав.

— Я чув ці слова, — підтвердив Звест.

— Я чув ці слова, — підтвердив Вецель.

— Я чув ці слова, — підтвердив Здеслав.

— Я чув ці слова, — підтвердив Богуслав.

— Я чув ці слова, — підтвердив Каста.

— І що відповів Конрад, князь Зноймський? — запитав Владислав.

— Конрад, князь Зноймський, — відповідав Гервазіус, — відповів: мене обрали як справжнього князя високі пани Богемії та Моравії, я повинен правити на своїй посаді й не хочу чекати, поки князь Владислав уб’є мене, або осліпить, або ув’язнить у якомусь замку.

— А чи решта людей підтверджують, що Конрад, князь Зноймський, сказав ці слова? — запитав великий князь Владислав.

— Він сказав їх, — мовив Звест.

— Він сказав їх, — мовив Вецель.

— Він сказав їх, — мовив Здеслав.

— Він сказав їх, — мовив Богуслав.

— Він сказав їх, — мовив Каста.

— Канцлере Бартоломеусе, запиши ці слова на пергаменті, — звелів Владислав.

Якусь мить панувала тиша.

— Ти записав слова? — запитав Владислав.

— Я записав їх, — підтвердив Бартоломеус.

— Високі нащадки роду Пржемисла, — заговорив тепер Владислав, — превелебні управителі церкви, високі жупани і лехи обох земель, проводирі війська, молодші проводирі, пани і владики! Люди і пани, що прийшли на мою раду в Прагу, люди і пани, що прийшли до мене після Праги, люди і пани, що чули моїх вісників, яких я розіслав по всій країні, ви почули слова, з якими я звернувся до князя Конрада, і слова, які я отримав як відповідь від князя Конрада, коли ми з Німеччини прибули визволяти Прагу; слова, з якими я звертався до князя Конрада, і слова, які я отримав від нього як відповідь, коли військо його прихильників розпорошилося; слова, з якими я звернувся до князя Конрада, і слова, які я отримав від нього як відповідь, коли ми взимку спорядили й зібрали наших людей; і тепер ви всі чули, з якими словами я звернувся до князя Конрада, і слова, які я отримав від нього як відповідь, коли ми зібралися на шляху на Моравію. Справу тепер з’ясовано. Ми не винні за пролиту кров і за лихо, яке прийшло в обидві землі. На попередніх радах ми з’ясували, що ми підняли зброю за правду. Чи є хтось на цих зборах, хто знає спосіб, як можна уникнути проливу крові та лиха?

Після цього запитання запанувала тривала мовчанка.

— Кажіть, сини Пржемисла, — озвався нарешті великий князь.

Оскільки вони мовчали, князь наказав:

— Дипольде, кажи!

— Люди і пани, які походять із народу, можуть казати, бо ж, власне, про це йдеться, мовляв, нащадки Пржемисла воюють одні проти одних, — сказав Дипольд.

— Кажи, Генріху! — звелів князь.

— Я кажу так, як сказав мій брат Дипольд, — відповів Генріх.

— Кажіть ви, князі церкви, і кажіть ви, лехи і владики, які походите з народу, — наказував князь.

— Ясновельможний пане і високий князю Богемії і Моравії, — заговорив Оттон, єпископ Празький, — всемогутній, добрий, милосердний і справедливий Бог послав війну в наші землі, щоб ми тепер несли покуту за провини наші, щоб ми очистились, боронили правду і стали на шлях поправи. Ми повинні терпіти цю війну і вести її, як Господь зобов’язав нас, і не повинні відступати від його поради.

— А що кажуть абати? — запитав великий князь.

— Абати кажуть через мене те саме, що сказав превелебний єпископ, — відповів абат із Кладрубів.

— А священик Даниїл? — запитав Владислав.

— Ти звернувся до князя зі слушними словами, і тут не можна було б ужити інших слів, — відказав Даниїл.

— А Болеміл? — запитав князь.

— Є, як є, і ми повинні довести це до кінця, — проказав Болеміл.

— Ми повинні довести до кінця, — сказав Дівіш.

— До кінця, — проказав Любомир.

— До кінця! До кінця! — прогриміли збори.

— Отже, думка в нас єдина, і нехай станеться те, що повинно статися, — підсумував князь. — Вас зібралося дуже багато, ми згуртовані, ви знаєте порядок, а те, що станеться потім, ще владнається. Любомире, ти знову стоїш між жупаном Дівішем і лехом Болемілом, як і під час оборони Праги; Юрику і Хотимире, ви тепер, як у Празі, інші воїни жуп і воїни, які ще долучаться, підтримуйте порядок, як і на горі Високій. Вітіко, вийди наперед.

Вітіко з нижнього краю столу вийшов наперед до князя і зупинився.

— Вітіко, ти привів лісових людей, — проказав князь, — вони обрали тебе проводирем, і ти будеш їхнім проводирем. Мій посланець повідомить їм про це. Ставай табором одразу праворуч від почесного леха Болеміла, як ти стояв і на горі Високій, коли негідники з Плаки почали втечу. Я дам тобі червону корогву, вона має бути ще одним знаком над твоїми людьми. Праворуч від тебе стоять люди з Ровни, Ветржні, Суша, Затоня, Гори, Затеса, Прахатіце, Вімперка і з багатого Горні Каменя. Дипольд віддаватиме накази, стоячи праворуч від князівської корогви. Отже, панове й проводирі, ми рушаємо, і Господь, пан небес, і святі в царстві небесному захищатимуть нас, і ми молимо Господа, пана небес, і святих у царстві небесному.

— Господа, пана небес, і святих у царстві небесному! — вигукнули люди на зборах.

— Дякую вам, панове, — мовив Владислав, — і зважайте на сигнали, коли вони прозвучать, що ми рушаємо вперед.

Князь підвівся зі свого місця, і люди навколо нього теж попідводились.

Тут до князя підійшов один з воїнів, які стояли коло входу в намет, і сказав:

— Високий пане! Лех Божебор чекає від початку ради перед наметом і просить пустити його. Він прийшов із багатьма людьми. Їх зупинили за межами табору.

— Нехай зайде, — кивнув головою князь.

Воїн вийшов із намету, і одразу по тому зайшов Божебор.

— Божеборе, підійди до мене, — проказав князь.

Божебор підійшов до князя й зупинився.

— Чого ти хочеш? — запитав князь.

Божебор відв’язав меч від пояса, подав його князю й мовив:

— Я приніс тобі свій меч, щоб ти, високий пане, взяв його й покарав мене, якщо вважаєш, що я гідний кари. Тих, хто прийшов зі мною, я лишаю, щоб вони взяли участь у боротьбі за наші землі, і дай їм проводиря, який буде гідний їх.

— Божеборе, — сказав князь, — я казав у княжому замку в Празі: кожен має свободу говорити так, як думає його серце, і я казав тобі: дій, як вважаєш за слушне, будь там, де хочеш, аж поки скінчиться ця війна, а потім приходь до мене, я подам тобі руку. Прив’яжи свій меч знову до пояса і веди своїх людей, бо ти гідний їх.

Після цих слів князь подав Божебору руку. Божебор узяв її і мовчав, тому князь заговорив знову:

— Заводь своїх людей у табір, і порядок буде утверджений такий, як на горі Високій.

— Я заведу їх у табір, — вигукнув Боржебор, — і все буде так, як на горі Високій, і навіть краще!

— Хвала Владиславу! — крикнув гучним голосом Пржедбор.

— Владиславу, великому князю Богемії і Моравії! — прогриміли збори.

— Ми всі тут друзі, — мовив князь, — і, сподіваюся, й далі будемо ними.

— Довіку! Довіку! — загукали чоловіки.

— Отож розійдімося і робімо кожен те, що вважаємо за потрібне, — звелів князь.

Люди приготувалися вийти з намету. Спершу пішли старші чоловіки, за ними — молодь. Вийшовши з намету, багато людей вітали один одного, розмовляли між собою. Чимало людей підійшли до Божебора й подали йому руку. Він тепер прив’язав меч до пояса й пішов по дорозі, щоб привести своїх людей, кілька чоловіків пішли разом із ним.

Вітіко привітався з Велиславом, Одоленем, Сезимою, Юриком, сином Юрика, Звестом, Беном, сином Бена, Здеславом і Бенедою, вони теж привітали його, а потім із Ровно, Дітом із Ветржні, Озелом, Германом із Затеса та Вигонем із Прахатіце пішов туди, де отаборилися лісові люди. Прийшовши до них, Вітіко розповів своїм людям про розпорядження великого князя.

— Так має бути! — вигукнув коваль із Плани.

— Ми домоглися! — крикнув скрипаль Том Йоганнес.

— Слушно! Добре! — загукали воїни.

— Ми покажемо, що таке Лісовий край! — нахвалявся Зіфрід із Мілнета, золотоволосий юнак.

Одразу по тому прибув княжий посланець, який повідомив, що Вітіко має бути проводирем лісових воїнів, які стали під його руку. Оповісник великого князя привіз воїнам шовкову малинову корогву.

Вітіко сказав своїм людям, що вони повинні зняти свій табір і перейти на місце, яке їм визначив князь. Люди розібрали табір і перебралися на інше місце. Попереду несли малинову корогву. Люди Вітіко спорудили новий табір. Ровно та інші люди з Лісового краю також зайняли свої нові місця.

Вітіко поділив своїх людей відповідно до короговок, які вони мали, і сказав, що люди з кожної корогви повинні обрати собі проводиря, щоб він командував своїм підрозділом. Вітіко ще більше зміцнив суворий поділ свого загону і наказав вершникам і стрільцям здійснити невеличкі пересування. Перед його наметом підняли малинову корогву.

Одного дня великий князь із церковними ієрархами та військовими проводирями здійснив обхід усього табору. Вони відвідали й місце, де розташувалися воїни, які подолали далекий шлях від Довгого лісу, що тягнувся назустріч молодій Влтаві, до місця збору війська. Люди стояли відповідно до визначеного порядку. Князь оглянув усі підрозділи, розмовляв із Вітіко, Ровно та Озелом, що мав своїх синів коло себе на конях, яких подарував князь, а також із Дітом із Ветржні, з Германом із Затеса, з Вітиславом із Гори, з Вольфом із Суша, з Вернгардом з Затоня, з Вигонем із Прахатіце, з Венцелем із Вімперка і з багатьма іншими підпорядкованими людьми. Потім князь розвернувся зі своїм почтом і поїхав назад через табір.

Другого дня над наметом великого князя майоріла корогва, яка повідомляла про збори. Проводирі пішли в княжий намет, і князь звернувся до них:

— Уже впорядковане геть усе, що мало бути впорядковане, і прийшли загони, які мали прийти. Сьогодні я ще роздам корогви, щоб завтра вдосвіта можна було вийти. Ми повинні взяти фортецю Зноймо. Вороги йдуть назустріч нам, але ми підемо дорогою до Зноймо. Ми виконаємо накази, які ми ухвалили, і я бажаю кожному спасіння й благословення на тому місці, де він стоїть.

— Спасіння й благословення! — крикнули люди.

— Ми виконаємо накази і дотримаємось військової дисципліни, — запевнив Болеміл.

— Виконаємо й дотримаємось! — крикнули люди.

— Отож кажімо тепер одні одним «Бувайте здорові!», аж поки зустрінемось на якомусь іншому місці, — мовив князь.

— Бувайте здорові! — загукали проводирі, розійшлися й пішли до своїх людей.

Десь за годину пролунали сигнали, повідомляючи, що завтра ранесенько військо має рушити в похід, і ті сигнали передавали по всьому табору. Воїни почали прибирати й усувати все те, що могло перешкоджати рухові.

Коли після весняної ночі знову заясніло небо, тисячі чоловік стали на ноги або посідали на коней, пролунав наказ, що загони повинні стати в похідному порядку.

Вітіко вдягнув свій грубий шкіряний обладунок і сидів на сивому, мов залізо, коні. Він сформував свій загін у колону, наказав, що підрозділи повідомлятимуть про свою готовність звуком цапиного рога, а команди для всього загону повідомлятимуть довгим свистком, як і на горі Високій, і лісові люди вийшли на призначене їм поле.

Загони Владислава йшли в Моравію всіма дорогами і стежками, широко розгорнувшись по ланах, лугах, луках і лісах.

Більшість ворожих загонів перебували в Моравії.

Вітіко отримав повідомлення від посланців, яких він посилав, і посилав нових посланців, і одного ранку його люди побачили на темних весняних ланах білі прапорці. А коли сонце вище підбилося на небі, ті прапорці були вже перед загоном Вітіко. Вітіко наказав своїм людям діяти так, як він учив їх.

До лісових людей наблизився молодий вершник із білим прапорцем, позаду нього їхав ще один вершник. Перший вершник вимагав проводиря. Поставши перед Вітіко, він сказав:

— Я хочу розмовляти з тобою наодинці.

— А я з тобою — ні, — відмовив Вітіко. — Кажи перед усіма.

— Люди, — звернувся вершник, — ясновельможний князь Вратислав, що веде нас, за дорученням Конрада, князя Богемії і Моравії, каже, що він дасть вам права і честь, повноваження і багатства, якщо ви, дотримавшись свого обов’язку, пристанете до його війська. Він відкине воїнів Владислава, щоб вони вже й не думали про шлях до Зноймо, а тих, хто чинитиме опір, він знищить.

— Чоловіче, — крикнув Вітіко, — їдь одразу назад. Якщо тут хто-небудь порахує до ста, а до тебе ще долетить спис або стріла з лука або арбалета, вони поцілять по тобі.

Чоловік здригнувся. Помовчав, а потім крикнув:

— Ваша кров на вас!

А потім помчав геть, а його люди полетіли йому навздогін.

Вітіко наказав юнакам, які добре вміли їздити верхи, поїхати до Болеміла, що стояв ліворуч від нього у полях. Ліворуч від Вітіко тягнувся невеличкий ліс. Юнаки помчали через той ліс. Потім Вітіко послав людей у той ліс, щоб вони зайняли його. І наказав вершникам, які стояли на відкритому полі між ним і Ровно, бути наготові. Стрільці стояли обабіч вершників.

Вороги з гучним криком помчали вперед. Люди Вітіко не видавали жодного звуку. Цапині ріжки видали один довгий сигнал початку битви. Люди опустили списи і рушили вперед. Як і на горі Високій, топтали землю важкими чобітьми. Назустріч їм летіли стріли з луків та арбалетів. Вони сунули вперед. Відбулося зіткнення з ворогом. Тепер лісові люди посувалися вперед уже повільніше. Проти них застосовували щити і мечі, списи і дротики, молоти й довбні. Вони сунули вперед. Зелені, білі, червоні й сині короговки, значки з пір’їнами та стрічками, біла корогва людей із Плани з темно-червоною дикою трояндою — всі вони рівномірно посувалися вперед, а над ними майоріла велика малинова шовкова корогва. Наступали й загони Ровна та інших проводирів. Вершники напосіли на ворогів, і Зіфріда з Мілнета на білому румаку старого Родера Петера можна було бачити здалеку. Стрільці пускали стріли з луків і арбалетів, як пускали їх у рисей та куниць. Вороги зняли ще більший галас, ніж раніше, лісові люди не відповідали, лунав тільки протяжний сигнал битви. А як гамір трохи вщух, озвався коваль із Плани, і його голос прогримів так, що заглушив усе:

— Ми перемагаємо!

— Ми перемагаємо! — гучно закричали воїни.

Потім знову настала тиша. Вороги стали швидше відкочуватись назад, лісові люди швидше побігли вперед, а потім вороги втратили бойовий порядок, розпорошилися і безладно пустилися навтьоки, перед лісовими воїнами утворився вільний простір. Вони стали навколішки для молитви.

Але тільки на мить.

Нараз підвелися, Вітіко підскочив до їхньої лави й шанобливо привітав їх мечем. А потім вигукнув:

— А тепер навздогін!

Ріжки просурмили подвійний сигнал переслідування ворога.

Ліворуч від лісу можна було добачити загони Болеміла, і люди, які охороняли ліс, вибігли їм назустріч.

Воїни завзято переслідували ворогів, усі вершники мчали їм навздогін.

Коли нарешті припинили переслідування, подбали про полеглих і поранених, минула пора відпочинку та обіду, а Вітіко послав вісника до князя, лісові люди знову рушили в бік Зноймо.

Том третій

1. З посадами і майном

Увечері того дня, коли лісові люди своїми ратищами розбили і змусили до втечі загони князя Вратислава, вони вийшли на височину, яку князь Владислав призначив їм для нічного перепочинку. Розійшлися по височіні й шукали придатних для ночівлі місць.

Вітіко звелів викликати до нього Зіфріда з Мілнета і сказав йому:

— Зіфріде, чи ти так виснажився в битві, що вже не зможеш сьогоднішньої ночі виконати ще одне завдання, і чи твій кінь ще здатний витримати кілька годин клусу?

— Я казав, — почав відповідати Зіфрід, — що в мене руки та ноги такі самі, як і в решти людей, і що я робитиму те, що зможу, тож якщо тепер хтось інший може виконати завдання, то і я його виконаю, і ми не раз цілісінький день працювали, а вночі танцювали. А якщо йдеться про коня, тож я розповідав, Вітіко, що я маю коня старого Родера Петера, і добре доглядаю його, я знаю, що він витримує, і знайшов найкращий спосіб швидко мчати на ньому.

— Тож ти поїдеш? — запитав Вітіко.

— Поїду, — запевнив Зіфрід.

— Тоді слухай. Ти все помітив, що сьогодні відбувалося під час битви? — запитав Вітіко.

— Помітив, — відповів Зіфрід.

— Як звуть проводиря загону, що напав на нас? — запитав Вітіко.

— Це Вратислав, князь із Брно, нікчемний родич нашого ясновельможного князя Владислава, — відповів Зіфрід.

— Гаразд, скільки годин ми рухалися вбік трохи праворуч під час переслідування і скільки годин потім повертатися ліворуч; куди подалася більшість ворогів і як називають гору, на якій ми тепер стоїмо? — запитував Вітіко.

— Ми їхали, мабуть, години три на захід, женучись за ворогами, а потім поверталися години чотири, а то й п’ять на схід, а вороги, розпорошившись, утекли на захід, а гору, на якій ми стоїмо, називають Браніш, — відповів Зіфрід.

— Усе справді так, як ти кажеш, — підтвердив Вітіко. — А тепер їдь до великого князя і розкажи йому про це все точніше, ніж міг мій перший вісник, розкажи йому, що ти точно знаєш про битву, скажи, що я послав тебе і ми втратили дуже мало людей. Я дам тобі ще й чотирьох чоловік супроводу. Відпочиньте трохи і нехай відпочинуть коні, поїжте й поспіть. Потім поїдьте до Болеміла, Болеміл дасть вам провідника до наступного військового проводиря, той знову дасть вам провідника, і так кожен, аж поки добудетесь до князя. До Болеміла я пошлю ще й іншого посланця.

— Я б хотів, щоб я сам міг обрати собі супровід, — мовив Зіфрід, — я маю товаришів, які добре вміють їздити верхи.

— Тож вибирай їх, — дозволив Вітіко, — а коли побудете в князя, тоді знову їдьте праворуч по загонах і дивіться, щоб уранці ви знову були в нашому загоні.

— Я зроблю все точнісінько так, як ти сказав, — запевнив Зіфрід, — а мої товариші в усьому слухатимуться мене.

— Тож іди і дбай про завдання, — мовив Вітіко.

Зіфрід пішов, і Вітіко після цього звелів скликати до себе ватажків підрозділів. Перше ніж ватажки виконали наказ, який передали сигналами ріжків, лісові люди поставили перед Вітіко велику малинову корогву і напнули йому намет. Коли командири зібралися перед наметом і малиновою корогвою, Вітіко звернувся до них:

— Шановні люди! Ми на ворожій землі і вже серед ворогів, тож треба вжити всіх засторог, яких вимагає війна. Ми підемо до всіх підрозділів і перевіримо їхню підготовку до ночі.

— Ми підемо з тобою, — мовив один чоловік.

Вітіко пішов із ватажками праворуч від свого намету до білої корогви з темно-червоною дикою трояндою, піші з Плани встромили цю корогву в землю. Вітіко оглянув табір і виставлену охорону. Потім знову пішов праворуч до зеленої корогви людей із Мокрої і оглянув їхній табір та їхніх вартових. Далі Вітіко пішов до білої корогви людей із Черної, потім до синьої корогви людей із Дольні Вітавіце, до білого хреста людей із Ратової вирубки, потім до тички, до якої люди з Кутової вирубки прив’язали пір’їни шуліки, і всюди оглядав табір і варту. Згодом Вітіко знову повернувся до свого намету й пішов від нього ліворуч до білої корогви з темно-червоною дикою трояндою, яку мали люди з Митини, а потім далі ліворуч до малинової корогви людей із Фримбурка, потім до червоного хреста людей із Каменного, далі до жовтої корогви людей із Фридави і до тички з зеленим вінком людей зі Светлика, потім до тички з небесно-блакитними стрічками людей із Лісової Влтави, Гейрова і Льготи, чиї стрічки люди з Черної відв’язали від своєї білої корогви й дали їм. В усіх цих місцях Вітіко також оглядав табори й варту і дбав, щоб усе було гаразд. Потім Вітіко пішов до вершників і подивився на місця ночівлі для них та їхніх коней і вартових. Тут він теж подбав про все належне.

Після цього обходу Вітіко відпустив ватажків, зібрав нечисленний супровід, до якого ввійшли і передавачі його наказів Авґустин, Урбан та Матіас і пішов із цим почтом до людей із Плани, звелів їм вишикуватись і зупинився перед їхньою корогвою. Коли люди зібралися, він звернувся до них:

— Стефане, люди обрали тебе своїм ватажком, ти сьогодні засвідчив дисципліну і несхитність, і люди, які були на горі Високій і на мурах Праги, засвідчили, що стали набагато вправніші на бойовищі. Вам належить честь і подяка. Якщо червона троянда й далі так буйно цвістиме, як сьогодні, вона стане знаком високої поваги до вас. На добраніч, люди, і не забувайте мене, як я не забуваю вас!

— На добраніч, Вітіко! — гукнув коваль. — Ми не забуваємо тебе!

Потім Вітіко пішов до людей із Мокрої й мовив:

— Вольфґанґе, ти добре керував людьми під час битви, і вони віддячили за твій провід. Ніхто не обернувся плечима до зеленої корогви. Дорогі люди, дякую вам і на добраніч!

— На добраніч, Вітіко! — крикнули люди.

Потім Вітіко пішов до людей із Черної й сказав їм:

— Симоне, тобі й твоїм людям належать похвала й подяка, і, якщо ваша корогва завжди сяятиме отак, то навіть сонце вшанує її. Насолоджуйтесь, дорогі люди, добрим нічним спочинком!

— Доброго тобі нічного спочинку! — крикнули люди.

Після цього Вітіко пішов до людей із Дольні Вітавіце й мовив:

— Віте, ти зі своїми людьми завзято воював, і ви заслужили подяку та визнання. Спочивайте добре вночі від денних зусиль!

— Спочивай добре, Вітіко, — мовив Файт, — ти найбільше потребуєш відпочинку!

— Він буде тоді, як настане час, — відповів Вітіко.

Потім Вітіко пішов до людей із Ратової вирубки і сказав:

— Ґреґоре, люди вчинили слушно, обравши тебе, ти був із ними несхитний і дужий. Щиро дякую вам усім і на добраніч!

— На добраніч, Вітіко! — побажав Ґреґор.

— На добраніч! — гукнули численні голоси.

Потім Вітіко пішов далі, до людей із Кутової вирубки, і сказав:

— Міхаелю, ти зі своїми людьми стали войовничі, як і птах, у якого ви запозичили свій знак. Навіть коли на вашій тичці лишиться тільки одна пір’їна, вона буде, наче княже берло, і вам заздритимуть князі. На добраніч вам, любі і дужі люди!

— На добраніч, Вітіко, — побажав Міхаель, — і пам’ятай про нас!

— Пам’ятатиму, — пообіцяв Вітіко.

Після цих слів Вітіко знову пішов до всіх людей і повернувся до свого намету, а від намету пішов ліворуч до людей із Митини і сказав їм:

— Йоганнесе, дарма що чимало років уже пробігли над твоєю головою, твої щоки ще червоні, хоч якою білою може бути твоя сива голова, і люди, які обрали тебе своїм ватажком, учинили слушно. Любі земляки, оскільки ви на своїй білій корогві зобразили червону дику троянду, бо я мав червону дику троянду на білому щиті під час битви на горі Високій, і оскільки Гульдрик розповідав, що мої предки принесли троянди з Рима, то це для мене любий знак, і я бачив цей знак нечисленного загону, коли на нас напали вороги, і бачив, як цей знак спокійно пішов на ворога, наче ваш невеличкий загін був численний. Прийміть за це подяку і честь, і нехай ця троянда принесе все добре тим, хто живе на нашій батьківщині!

— Вітіко, — мовив Йоганнес, — ти приведеш ту троянду до нас, і завдяки тобі й твоїм нащадкам добро пошириться на весь ліс.

— Якщо в мене будуть нащадки, — відповів Вітіко, — і якщо вони любитимуть моїх співвітчизників так само, як я, мої нащадки і земляки житимуть далі впродовж віків у щирому союзі.

— Вони житимуть у такому союзі, — проказав Йоганнес, — житимуть!

— Отже, постарайтеся сьогодні добре виспатись! — попрощався Вітіко.

— І ти теж! — побажав Йоганнес.

Потім Вітіко пішов до людей із Фримбурка і сказав:

— Освальде, ваша корогва має малинову барву княжої корогви, і сновигала під час битви, наче княжа. Вам будуть похвала й винагорода. Спочивайте спокійно після роботи!

— Спочивай спокійно, Вітіко! — прокричали численні голоси.

Потім Вітіко підійшов до людей із Каменного й сказав:

— Лібгарте, у вас, мабуть, найменший загін, але, як хрест на вершинах панує над рівнинами, так і ваш хрест був помітний серед ворогів. Нехай вам буде похвала й подяка, а також мирна ніч!

— На добраніч, Вітіко! — відповів Лібгарт.

Після цього Вітіко пішов до людей із Фридави й проказав:

— Петере, у вас дуже мало хатин, але ви привели людей із густого лісу, і вас стало багато, ви були в битві надійні, наче тверді стовбури в лісі. Нехай ніч вам дасть відпочинок!

— І тобі, — відповіли люди, — нехай ніч дасть відпочинок!

Потім Вітіко пішов до людей зі Светлика і сказав:

— Дітриху, ваш вінок сплетений із зелених вовняних стрічок, ви високо тримали його і, якщо він стоятиме так високо в усіх битвах, то буде вже не таким, наче з оксамиту та шовку, а стане неоціненною зеленою поростю, що ніколи не вицвіте й не зів’яне. Дякую вам і тихої вам ночі!

— На добраніч, Вітіко! — відказав Дітрих.

Потім Вітіко пішов до людей із Лісової Влтави, Гейрова та Льготи і звернувся до них:

— Томасе, ви останні на краю нашої землі коло Баварії, але не останні були в битві і ніколи не будете останні. Хвала вам, і нехай покріпить ваші члени безтурботний сон!

— І тобі безтурботний сон! — крикнули численні голоси.

Відвідавши ці всі підрозділи, Вітіко пішов до своєї кінноти.

Він зупинився перед устромленим у землю списом гірника Філіпа, на ратищі якого майоріла біла корогва з темно-червоною лісовою трояндою. Коли з наказу Вітіко перед ним зібралися люди, він сказав:

— Венгарте, ти гідний любові літній чоловік, що був на війнах князя Сватоплука з Борживоєм, на війнах Владислава, батька нашого ясновельможного князя, з Борживоєм, ти був у битві на горі Високій і казав, що ви навчалися в битвах триматися разом, і це правда; вершники обрали тебе своїм проводирем, дарма що ти старий, дарма що походиш із кількох малих хатин Фридави і дарма що є набагато більше вершників із Плани та її околиць. І ти довів, що цей вибір був правильний. Під час походу порядок і дисципліна вершників ненастанно поліпшувались, а в сьогоднішній битві вони діяли як один сповнений бойового завзяття непереможний воїн. І юнаки зі звинним тілом, і чоловіки в розквіті зрілих літ, і старі з сивим волоссям, яких багато є поміж вас. Тож вашому загону належить честь і похвала. Навіть якщо не буде ніякої іншої битви, тяжчої за сьогоднішню, лісових вершників на їхніх кониках, як отой сиво-вороний, на якому їздиш ти, Венгарте, і той гнідий, на якому їздить суддя з Мокрої, і гнідий, на якому їздить суддя з Каменного, славитимуть в усіх частинах країни.

— Уже не буде тяжчої битви! — вигукнув чоловік, що стояв коло списа гірника Філіпа.

— Я теж так думаю, — мовив Вітіко, — і я вже бачив тебе в битві на твоєму кудлатому червонястому коні. — А потім знову звернувся вже до всіх: — Якщо це так, то ти, Венгарте, посприяєш, щоб воєнні злигодні, про які ти розповідав нам у шинку в Дольні Вітавіце, не дійшли до наших лісових земель.

— Якщо Господь і святі не проти, — відповів Венгарт, — ми всі віддано посприяємо тому, щоб вони не прийшли.

— Ми посприяємо! — загукали численні голоси.

— І ти, Венгарте, звичайно, посприяв ще й тому, — казав далі Вітіко, — що з великого гарного лісу, який піднімається вгору одразу після хатин Фридави аж до місця святого апостола Хоми і по ліву руку від тих хатин до Гейрова і Льготи, і по праву руку від тих хатин тягнеться ген далеко через Дольні Вітавіце, через Звонкову гору аж до гори Смрчини, до тебе прийшло так багато людей, що мале число людей із Фридави стало великим.

— Цьому посприяло дуже багато людей, — відповів Венгарт, — що жили в лісі як мисливці, лісоруби, вуглярі, збирачі живиці та трав і бджолярі. І вони походять не тільки з тих лісів, які ти назвав, а й з Красного лісу, з Похилого лісу і з лісу, що від лісу святого апостола Хоми спускається до Баварії, і серед них є навіть Флоріан, старий чоловік, що прийшов із Рихнова і провів тебе колись із Баварії сюди.

— Я цього не знав, — мовив Вітіко, — треба якось провідати його. Отож Лісовий край тримається разом, завдяки, як ти казав, багатьом людям ворога відкинуто від нього, і багато людей із нього йдуть на ворогів, наче проти вовків. А де ще один Венгарт, із Сухого лісу? Я не бачив його серед піших.

— Його немає і серед вершників, — відповів Маз Альбрехт із Плани, — бо після битви на горі Високій він підбурював людей повертатися додому, мовляв, вони вже нічого не здобудуть, тож і тепер не пішов, бо гра видавалась йому задорогою в порівнянні зі сподіваним виграшем.

— Та нехай йому! — махнув рукою Вітіко. — А ви, люди, і ваші коні, насолоджуйтесь тепер вечерею і спочинком. Удосвіта я знову прийду до вас, а тепер на добраніч!

— На добраніч, Вітіко, на добраніч! — загукали численні голоси.

Вітіко зі своїм почтом повернувся до свого намету. Коли він підійшов до нього, вже геть споночіло і він бачив ліворуч від себе довгу низку вогнів на місцях, де розташувалися таборам люди Болеміла, а ще далі світилися, мов оповиті туманом, інші вогні. Перед наметом чекали посланці від Ровна та інших проводирів.

Вітіко відпустив свій почет, запросив посланців до намету, вислухав їх, а потім відправив. Після цього знову вийшов із намету й поїхав до Ровна і довго розмовляв із ним. Потім поїхав до ще одного проводиря і теж розмовляв із ним. Зрештою знову повернувся до свого намету, пішов подивитись, як доглянуті коні, й дав ще кілька розпоряджень.

Після цього всього Вітіко зайшов у намет, сів за стіл і поїв страви, які приготував Якоб на вечерю, й випив вина, яке стояло на столі. Потім ліг спочивати.

Вітіко ще чув, як згідно з наказом уряди-годи перегукуються вартові.

Серед ночі він прокинувся, вийшов із намету, взяв трьох людей з-поміж тих, хто ночував у його наметі, й пішов із ними по всьому табору. Все було точнісінько так, як він і наказував. Опівночі Вітіко ще раз обійшов табір.

Тільки-но засіріло, Вітіко вже підвівся і, коли люди поснідали, дав наказ сурмити, щоб вишикувати людей. Прозвучали ріжки, люди зібралися і вишикувались. Після цього Вітіко сів верхи на коня, став попереду людей і звернувся до них:

— Люди і бойові побратими, вчора я перед кожним підрозділом говорив про належну йому честь за вчорашню битву. А сьогодні я говорю про цю заслужену честь перед вами всіма. Ви здійснили те, що було гідне вас і що лежало у вашому серці. Ви заробили собі винагороду від князя, а винагорода честі і добра ще чекає на вас. Учора я послав вісників до ясновельможного князя Владислава, які мали все повідомити йому. Коли я знову побачу обличчя ясновельможного князя і буде час для розмови, я розповім йому, як діяв у битві кожен підрозділ, і князь зробить усе потрібне. А тепер нам треба знову рушати в похід. Ми побачимо, що треба вирушати, помітивши корогви підрозділів, які найближчі до нас. У ворожій землі, де всюди можуть бути загони ворогів, просуватись уперед треба обережніше, ніж досі. Утримуйтесь від непотрібної жорстокості, діти цього краю такі самі, як і діти Богемії, а ясновельможний князь Владислав — великий князь Богемії і Моравії. Поважайте, якщо немає воєнних потреб, майно жителів, бо ж і вам боліло б, якби прийшли братні загони й забирали ваше майно. А від того, що ворог буде змушений лишити після битв і нашої перемоги, кожен отримає свою частку. А те, що хтось здобуде у двобої з ворогом, хай лишає собі, нехай то буде пам’ятка йому або ж нехай він використає його для потреб своїх ближніх. Як призначена волею князя особа я ще раз висловлюю вам подяку за вчорашню битву, а тепер подайте сигнал готовності до походу.

Над наметом Вітіко підняли прапорець, і одразу пролунав сигнал готовності до походу з великого рога Віта Ґреґора, а маленькі ріжки повторили його. Люди розійшлися й почали готуватись до походу.

Робітники склали частини намету і табірне устаткування на в’ючних тварин, чимало воїнів намагалися безпечно заховати серед поклажі той або той трофей, здобутий в учорашній битві, і невдовзі вже всі приготувались до походу.

Вітіко на коні стояв перед своїм загоном. Потім поприїздили вісники від Ровна та інших проводирів. Вітіко вислухав їх і відправив назад. Прибули вісники й від Болеміла. Відправивши їх, Вітіко довго дивився ліворуч від себе в поля, де мали бути князеві загони. Потім дав наказ рушати.

Сигнал руху вперед пролунав із рога, менші ріжки повторили його. Під довгий посвист воїни рушили вперед, свист і військові литаври супроводили марш кінноти. Позаду рухався обоз.

За три години влаштували короткий передобідній відпочинок, а ще за три години стали на обід. Чоловіки і жінки, які теж пішли в похід, розпалили вогонь і приготували страви, потім подали й напої. Коней нагодували й напоїли.

Ще спочиваючи, воїни побачили, як просто попереду здіймається в небо стовп диму. Вітіко одразу послав розвідників у той бік. Потім звелів людям отаборитися так, щоб можна було швидко перейти до бойової готовності.

Перше ніж повернулися послані розвідники, прийшли Вакул, син Буша, і Ферін, син Феріна, які теж належали до розвідників Вітіко, і сказали, що горить село Ямніце, княжі люди, які походять із гір коло Польщі, пішли як авангард трохи вбік і підпалили село, забираючи в жителів усе майно, яке могли винести.

Люди в таборі дивилися тепер, як знявся ще один стовп диму в іншому місці, де теж, мабуть, були князеві люди.

Розвідники, яких послав Вітіко, повернулися й розповіли те саме, що й Ферін і Вакул.

Вітіко, коли минув визначений для обіду час, знову дав наказ рушати далі.

Тепер уже ніде не видно було жодної людини, навіть тварин майже годі було побачити де-небудь. Ворони, галки, круки і подібні до них птахи літали поблизу від війська, немов пересувалися разом із ним. Якщо й траплялися хати, їхні ворота та двері були відчинені навстіж, кімнати — сплюндровані. Навіть церковні двері були відчинені, а з церкви повиносили церковне начиння. Трава на луках і посіви озимини були випасені й витолочені, а всі припаси, які можна було забрати, використали для годування коней і волів, які йшли в обозі.

Надвечір люди Вітіко дійшли до села Ямніце. В багатьох місцях ще горів вогонь. А там, де не було вогню, все вже вигоріло, бо ж не було рук, щоб гасити пожежу. Закіптюжені стіни ще стояли або почасти обвалилися, через віконні пройми видніли пусті кімнати, над руїнами ще здіймалися комини. Ніде не було жодної живої істоти.

Вітіко пустив своїх людей почасти через згарище, почасти в обхід його. Споважнівши, люди приглядалися до сплюндрованого села, а жінки нарікали вголос, що все вже винесли.

Від того місця загін Вітіко пішов далі праворуч і вийшов на місцевість, де ще не було воїнів. Лісові люди цілісінький день ніде не бачили ворогів.

Отаборитися на ніч вирішили коло села Петровіце. Поблизу стояли ще дві великі садиби. Люди Вітіко обладнали табір так, як і годиться у ворожій країні. Дослідивши хати і садиби, Вітіко послав туди невеличкі загони, щоб вони забрали всі харчі та фураж, потрібний тваринам, а також речі, потрібні для походу, щоб частину використати одразу, а частину — під час дальшого просування. Воїни привезли на возах трохи збіжжя, борошна, яєць, масла, копченої свинини, пива, вина, сіна й соломи. Розповіли, що хати і садиби стоять відчинені навстіж, а їм пощастило зібрати тільки рештки, що їх жителі, тікаючи, не могли забрати. Але вночі люди з обозу знову пішли в хати й принесли в табір разом з усяким одягом курей та інших свійських птахів.

Вітіко звелів дотримуватись уночі такого порядку в таборі, як і минулої ночі, і кілька разів обходив табір.

Коли споночіло, на обрії знову видніли заграви великих пожеж.

Уранці, як заясніло небо, Вітіко став перед наметом і дивився на місцевість перед собою, намагаючись роздивитися все, що можна. Трохи згодом наказав слузі Якобу:

— Піди до людей із Фрідау й запитай про старого Флоріана, що живе в Лісовому краї в Рихнові, це на південь від лісової пам’ятки на честь святого апостола Хоми.

— Я знаю того чоловіка, — мовив Якоб. — Гульдрик розповідав нам, що він провів вас із Баварії через Лісовий край, тоді, коли ви ще ніколи не були в Митині.

— Так, це той чоловік, — підтвердив Вітіко. — Приведи його до мене.

— Гаразд, — уклонився Якоб.

Якоб пішов і невдовзі повернувся з Флоріаном. Вітіко, що й далі стояв перед наметом, заговорив до нього:

— Заходь зі мною до мого житла. — А вже в наметі запросив: — Сідай, Флоріане, на цей стілець. — Флоріан сів, Вітіко теж сів і сказав: — Флоріане, вітаю тебе від щирого серця. Я сам хотів провідати тебе серед твоїх бойових товаришів, та оскільки можуть примчати посланці і принести звістки, я повинен лишатися коло намету.

— Вітіко, я з радістю прийшов до тебе, — всміхнувся Флоріан.

— І ти у свої літа ще пішов на війну, — дивувався Вітіко.

— Люди розповіли, — відповів Флоріан, — як ти був у Дольні Вітавіце й пояснював, чого слід боятися від ворогів і від пана, який прийде в Лісовий край, тоді я сказав собі: ми, що живемо на південь від святого Хоми, маємо за пана, як і решта лісових людей, тільки великого князя, і я багато років тому провів Вітіко, коли він був ще хлопцем, через наш ліс, і через ліси на схилах Влтави, і через Крумлов аж на рівнину, тож, якщо багато лісових людей із Фридави пішли зі старим Венгартом, то й ми не повинні сидіти вдома, а маємо бути разом із людьми з Фридави, і багато людей пішло, і я з ними теж.

— Я з удячністю згадую, — мовив Вітіко, — як ти, домовившись зі своїм родичем, вуглярем Матіасом, що живе під Широкою горою і в чиїй хатині я ночував, забезпечив мені добрий супровід із Баварії в Богемію. Ти живеш у гарному лісі, а на гірському хребті над ним стоять стовпи святого апостола Хоми.

— Він найгарніший серед усіх і навколишніх, і далеких лісів, — запишався Флоріан.

— Може, й так, — погодився Вітіко, — і ти привів людей із гарного лісу, і сам прийшов із ними, щоб допомогти справі великого князя. Я почув про це вчора, зрадів на цю звістку й хотів поговорити з тобою.

— І ми раділи, що ти ведеш нас, — сказав Флоріан, — ти не запанів і добре ставишся до нас.

— А тепер випий зі мною трохи вина і з’їж трохи хліба, — припросив Вітіко.

— З радістю, якщо тобі це до вподоби, — всміхнувся Флоріан.

Вітіко наказав принести зі своїх припасів трохи вина, хліба і два шматки холодної печені, потім поділився всім принесеним із Флоріаном.

Коли вони поїли та випили, Вітіко сказав:

— А тепер піди до людей із Фридави й перекажи їм моє вітання, скажи їм, що ми повинні вірно триматись один одного, а коли все минеться, поговорити про різне на березі Влтави в лісі.

— Атож, неодмінно, — зрадів Флоріан, — ми поговоримо!

Вітіко провів свого гостя до виходу з намету, подав йому руку, попрощався, і старий пішов до людей із Фридави.

Уже проясніло, в таборі відбувалися ранкові роботи, повз Вітіко сновигали воїни з різних підрозділів. Водночас проїздило багато княжих посланців. Двоє вершників несли кожен велику малинову шовкову корогву.

— Зіфріде, ви вже повернулися? — гукнув Вітіко. — Ти розмовляв із князем?

— Так, із ясновельможним князем і єпископом, а також зі старими проводирями і князевим братом, який захищав Прагу, а також з іншим братом, та й з іншими, Велислав вітає тебе, а я привіз подяку від князя, — відповів Зіфрід.

— Ви їхали вночі? — запитав Вітіко.

— Не всю ніч, але проти ранку дуже довго, — відповів Зіфрід.

— Тож поснідайте і подбайте, щоб доглянули коней, — мовив Вітіко. — Ви можете спожити наїдки і напої, які я звелю принести, перед наметом, а позаду є стійла для коней, і мої слуги зроблять усе необхідне. А послання від великого князя ти, Зіфріде, перекажеш перед усіма людьми.

— Може, я спершу повинен розповісти тобі одному? — запитав Зіфрід.

— Ні, ти повинен усе, що ти почув від князя та від решти, розповісти всім, — заперечив Вітіко.

— Якщо це тобі до вподоби, я так і вчиню, — погодився Зіфрід.

— Отже, спішуйтесь і дійте, як я казав, — мовив Вітіко.

Вершники спішились, а воїни, які стояли перед наметом, заходились виконувати розпорядження Вітіко. Він наказав своїм людям принести страви і напої для прибульців, а слугам — подбати про необхідний догляд коней. Потім звелів подати сигнал збору для війська.

Коли не тільки Зіфрід та люди, які приїхали з ним, а й геть усі в таборі поснідали, а потім вишикувались, Вітіко вивів наперед Зіфріда і князевих вершників, а потім звернувся до воїнів:

— Люди, воїни, друзі, слухайте, і нехай кожен, почувши, перекаже своїм знайомим, а ті — ще далі, щоб усі знали, про що тут сказано. Зіфрід із Мілнета, якого я послав до ясновельможного князя з повідомленням про битву, повернувся і привіз відповідь князя. Зіфріде, кажи.

Зіфрід став перед людьми й заговорив:

— Бойові побратими й товариші, наш провідник Вітіко сказав мені: їдь до високого князя і розкажи йому все, що ти розповів тепер про битву, — адже Вітіко спершу розпитував мене, — та все інше, що ти знаєш про битву, не відступаючи від правди, і скажи, що я послав тебе і що ми втратили небагато людей. Я поїхав із чотирма друзями до великого князя. Ще до світанку ми стояли коло великої червоної корогви перед його наметом. Коли я повідомив, чого хочу, і коли доповів йому, він запросив людей до свого намету і звелів нам потім розповісти перед усіма. Там були його брат, ясновельможний Дипольд, потім другий брат, ясновельможний Генріх, там був єпископ Празький, єпископ Оломоуцький, що тільки-но прибув, там був жупан Любомир, там був Дівіш, абат із Кладрубів, абат із Вілімова, а також канцлер Гервазіус, священик, якого називали Даниїлом, а ще був жупан, жупан, чиє ім’я я забув, один добрий молодик, Велислав, він друг Вітіко, показав мені все, коли скінчилася справа, і сказав, що він щиро вітає Вітіко. А високий князь сказав: молодий віснику, розповідай. І тоді я розповідав, як вороги з’явилися перед нами і один казав, що ми одержимо велику винагороду, якщо будемо обстоювати неправедного князя Конрада, цього чоловіка послав князь Вратислав із Брно, і князь Вратислав ручався за його слова, а якщо ми не піддамося, нас усіх знищать. А наш проводир Вітіко прогнав тих посланців, і повів нас у бій, і розпорядився, як усе має відбутися, і закликав іти на битву, і через вісників поширив свій наказ усюди, і діяв дуже добре.

— Розкажи, що ти розповів про людей, не про мене, бо я не доручав тобі цього, — урвав його Вітіко.

— Ти сказав: розкажи, що ти знаєш про битву, не відступаючи від правди.

— Таж це правда, — викрикнув один чоловік, — Вітіко добре командував!

— Вітіко добре командував! — загукали численні голоси.

— Люди, — крикнув Вітіко, — дайте говорити посланцю, часу в нас небагато. Кажи далі, Зіфріде.

— Вітіко діяв дуже добре, — знову заговорив Зіфрід. — Ми, оскільки звучали козячі ріжки, невпинно йшли вперед, як і мало бути. Князь Вратислав сам вів свій загін проти нас, вершники теж напирали вперед, та й стрільці з лука також, ми прагнули, щоб радше земля, на якій ми стоїмо, провалилася разом із нами, ніж ми дали б ворогам бодай травинку, і вони похитнулися, розімкнули лави, а потім розбіглися. Коли перед нами утворився простір, люди стали навколішки й подякували Господу. А потім ми переслідували ворогів три години або десь так праворуч від напряму нашого руху, а вони розпорошувались щоразу далі, а потім ми годин п’ять повертались назад і ліворуч, щоб дійти до нашого шляху. Ми вже не бачили нікого, хто міг би щось заподіяти нам, і всі короговки, що їх мали підрозділи Вітіко, одночасно рушили в бій під червоною корогвою, а Ровно командував лісовими людьми в битві праворуч від нас, і вони пішли в наступ зі своєю малою корогвою, як і ми зі своєю великою, а Вигонь із Прахатіце командував іншими лісовими людьми праворуч від Ровна, і ці люди теж рушили вперед зі своєю короговкою, як ми і Ровно, і всі йшли однаково. Отак усе відбулося. Ми втратили небагато людей. Полеглих поховали, поранених стали доглядати, скоро про них подбають, я не знаю, хто вони, бо я мав увечері зі своїми друзями їхати геть, щоб привезти новини, які я знав, а отже, як я казав, я привіз їх. Сьогодні я повинен знову їхати назад, щоб натрапити на загін Вітіко, бо ж він іде далі в уже визначеному порядку. Отак я розповів великому князю і після цього я вже не говорив.

Але князь запитав мене, чи великий був загін Вратислава. Я сказав: ми людей не рахували, але наші воїни після битви казали, що їх було більше, ніж нас. Ми просто вбивали їх під час погоні.

Чи справді ваші люди кричали, що радше вони проваляться під землю, ніж дадуть ворогам бодай травинку, запитав князь.

Ні, відповів я, але я гадав, що вони думають так, як я.

Думай отак у кожній битві, мовив князь.

Я завжди думаю так і в битві, і в поході, відповів я, якось я ще вдома сказав, що ми радше підпалимо ліси, ніж лишимо їх ворогам, але Вітіко сказав, що в цьому не буде потреби.

Ваші ліси зеленітимуть і тоді, коли вороги давно вже будуть повалені на землю, сказав князь.

Чи ти був серед вершників Вітіко і чи ти походиш із Лісового краю, запитав мене потім князь.

Я син бідної жінки, відповів я, мій батько помер багато років тому, і я маю коня старого Родера Петера; він сам уже немічний, щоб іти на війну, і тому позичив мені коня, я на ньому був серед вершників Вітіко, бо я живу в Мілнеті в лісі неподалік від Вітіко.

І ви, вершники, теж діяли добре, запитав потім князь.

Вороги мали дуже добрих коней, але ми не піддавалися і забрали в них коней сорок або п’ятдесят.

— Сімдесят! — крикнув Маз Альбрехт.

— Цього я не знав, бо інакше сказав би, — відповів Зіфрід.

— Не перебивайте посланця, Зіфріде, розповідай далі, — наказав Вітіко.

— І князь, — розповідав далі Зіфрід, — сказав: передай лісовим людям мою велику подяку за їхню битву, подякуй їм від ім’я лехів і панів, що стоять навколо мене. Коли ми побачимо вас, ми подякуємо вам усім і вшануємо вас, і ви отримаєте винагороду, яка належатиме вам з усіх воєнних здобутків. Передай мою подяку Вітіко, і Ровну, і Вигоню, я пам’ятаю про них. Оскільки Вигонь і Ровно мають лише малі короговки, я пошлю їм, і то кожному, велику червону корогву. З вами поїдуть мої вершники і повезуть корогви. Ровно і Вигонь повинні шанувати ці корогви не менше, ніж шанують свої короговки. Пораненим і родичам полеглих я дам гроші, розподіліть їх чесно і без сварки. А тепер покріпіться і скажете потім, коли захочете вирушати далі. Запам’ятай мої слова, щоб ти передав їх так, як я сказав.

Високий пане, сказав я, я запам’ятав їх.

Потім ясновельможний князь підвівся, зняв шолом із голови і сказав: отак я вшановую лісових людей.

Підвівся його ясновельможний брат Дипольд, підвівся його брат Генріх, підвелися превелебні єпископи, пани і лехи, всі познімали шоломи з голів і крикнули: отак ми вшановуємо лісових людей.

У мене так усе й закрутилось перед очима, як вони крикнули так, а я стояв перед ними. Потім вони підійшли до мене і майже кожен розмовляв зі мною, я вже не пам’ятаю, про що ми говорили. А один молодик, із таким самим світлим волоссям, як у мене, взяв мене за руку й сказав, мовляв, скоро все буде гаразд, і ти, юначе, запам’ятай моє ім’я, мене звуть Велислав, я переказую Вітіко щире вітання, і він назвав мені людей, які були там, а потім ми вийшли з намету, нас почастували стравами і напоями, наших коней нагодували, згодом до нас під'їхали княжі вершники з двома червоними корогвами, і, коли ми сказали, що вже хочемо їхати, один чоловік дав мені калитку з грішми для поранених і родичів полеглих, шнурки калитки були запечатані червоною восковою печаттю, кожен із нас, п’ятьох посланців, отримав по три золоті монети, а потім ми поїхали, і вершники з двома червоними корогвами разом з нами. Корогви тут, а калитку я маю передати, і я передаю її нашому проводиреві Вітіко.

Зіфрід дістав зі свити червону шкіряну калитку й подав її Вітіко, що одразу й заявив:

— Я зберігатиму подарунок високого князя і зламаю печать у присутності Ровна, Вигоня і членів ради, і вже рада вирішить, як розподілити їх.

— Благословення і спасіння високому князю Богемії і Моравії! — вигукнув коваль із Плани.

— Благословення і спасіння високому князю! — прогриміли, струснувши повітря, голоси майже всіх присутніх.

— Ми зобов’язані високому князю вдячністю за його слова і вдячністю за його подарунки, — сказав Вітіко, — і доведемо свою вдячність на бойовищі.

— На бойовищі! — крикнули чоловіки.

— А тепер, друзі й товариші, — казав далі Вітіко, — ми повинні занести корогви Ровну та Вигоню. Ватажки підрозділів, вийдіть наперед. Поки воїни даватимуть лад усьому, в чому є потреба в нашому таборі, ходімо до Ровна та Вигоня й передамо їм корогви.

Ватажки зібралися, і Вітіко з ними, Зіфрідом і його супроводом та вершниками князя, що з них двоє несли корогви, пішли спершу до Ровна. Поставши перед ним, Вітіко вимовив:

— Ровно, ясновельможний князь дізнався, як ти діяв у минулій битві і як діяли твої люди. Через посланців, яких я посилав до нього, він переказує тобі свою вдячність і передає через людей свого загону, які стоять перед тобою, велику червону шовкову корогву, щоб ти шанував її, як досі шанував свою короговку. Прийми від посланця корогву.

Посланець, вітаючи, опустив корогву перед Ровно та його воїнами й дав її Ровну. Ровно не сказав ані слова, на очах йому забриніли сльози, потім він поцілував краєчок корогви й передав її одному зі своїх воїнів. Після цього підійшов до Вітіко і обняв його. А воїни крикнули:

— Щастя великому князю!

А потім ще двічі:

— Щастя великому князю!

Вітіко попрощався з Ровно й пішов зі своїм почтом до Вигоня з Прахатіце. Йому він сказав ті самі слова, які казав Ровну, а князів посланець привітав його корогвою й передав її. Вигонь махнув нею і крикнув:

— Під час цієї війни та у війнах, які ще будуть, ми повинні засвідчувати князю свою вдячність і визнання!

— Слава великому князю! Слава великому князю! — загукали люди Вигоня.

Корогву дали в руки одному воїнові, а Вигонь висловив Вітіко, його почту і князевим вершникам свою вдячність. Потім вони розпрощалися і Вітіко з усіма людьми повернувся до свого загону.

Трохи згодом вершники великого князя поїхали назад. Вітіко наказав приготуватися до дальшого походу, і невдовзі його загін рушив уперед.

Увечері того дня, коли воїни вже розташувалися табором на ніч, прийшли вісники від Болеміла, повідомивши, що вони дійшли до місця, де можна було б дати битву. Вісники розповіли, до яких пересувань слід удатись, щоб зібралося військо.

Наступного дня, а потім ще один день збиралося військо. А як зібралося, проводирів запросили до великого князя на раду. На раді вирішили, як діяти і як слід нападати на ворога. Рада ще не скінчилася, як повідомили, що прийшов морав Дрслав і просить про розмову з князем.

— Заведіть його, — звелів Владислав.

Дрслава завели до намету

— Кажи, Дрславе, чого ти хочеш? — запитав князь.

— Ясновельможний князю, я хочу на самоті розкрити тобі одну річ, — промовив Дрслав.

— Розкривай її, якщо хочеш, перед усіма, або ж іди своїм шляхом, нічого не розкривши.

— Якщо ти, високий князю, наказуєш так, — сказав Дрслав, — я корюся. Багато з нас, яких я назву тобі, якщо ти схвалиш наш намір, вирішили служити твоїй справі, якщо ти ручаєшся за дальше збереження наших земель та маєтностей і пообіцяєш дати змогу збільшувати їх згідно з твоєю волею. Ми під час битви полишимо лави Конрада й спричинимо безладдя; якщо буде змога, одразу почнемо битися за тебе й дамо в твої руки перемогу.

— Що відповісти цьому чоловікові? — запитав князь.

Усі мовчали.

— Кажи, Оттоне, єпископе Празький.

— Він несе зраду, — промовив Оттон.

— Він зраджує тієї самої миті, коли до нього проймуться довірою, — додав Здик.

— Князі з роду Пржемисла мають ще багато таких друзів? — запитав Дипольд.

— А що каже Болеміл? — запитав князь.

— Цьому чоловікові я не відповідаю, — мовив Болеміл.

— Повісьте його на найближчому дереві! — гукнув Велислав.

— Рада в цьому не має потреби, — заперечив князь. — Дрславе, якби ти прийшов до мене з каяттям, відверто відступивши від Конрада, я б прийняв тебе з радістю і забезпечив би збереження і примноження твого майна, як і кожному своєму воїну, але ти хотів завдяки своєму задуму домогтися набагато більшого примноження і ти помилився. Якби я мав справжню війну з якимсь чужоземним ворогом, я б наказав тебе зв’язати, передати тебе зв’язаним ворогам і розповісти про твоє зухвальство. Але я тепер перебуваю в поході проти розбійників, крадіїв земель і влади, щоб покарати їх, а не шанувати звичаї і характер війни. Йди своїм шляхом. Твоє майно дістанеться переможцям, бо ти пристав до бунтівників. Навіть якби я прощав усім бунтівникам, я б не простив тобі, і не простив би твоїм помічникам, якби дізнався про них. А я дізнаюся про них, бо зрадники знову зраджують один одного. Цей чоловік прийшов із супроводом?

— Ми нікого не бачили коло нього, — відповів черговий воїн, — чатові полонили його.

— Тож дайте йому дванадцять чоловік, нехай вони виведуть його неушкодженим за межі табору. Велиславе, зроби мені цю послугу, добери дванадцять чоловік. А тепер я запитую всіх панів і лехів, чи думає хто-небудь, що з цим чоловіком треба вчинити по-іншому. Якщо хтось має таку думку, кажіть.

Усі мовчали.

— Отже, ми однодушні, — виснував князь. — Велиславе, подбай про те, що я казав.

— Якщо ти, високий князю, чиниш отак проти тих, хто прагне тобі добра, це погано, — проказав Дрслав.

— Геть звідси! — кинув князь.

Велислав вийшов із намету, повернувся з дванадцятьма воїнами і одним проводирем, вони оточили Дрслава, Велислав дав їм настанови, і воїни вивели морава з намету.

— Високі панове! — проказав Владислав, — я думав, ми вийдемо з цих зборів із веселим настроєм, аж тут до нас приліз оцей чолов'яга. Забудьмо його.

— Людина усуває лихе з дороги і проклинає його, — озвався єпископ Оттон, — і намагається викинути його з душі.

— Нехай кожну прикрість було б так легко долати, як спричинену цим негідником! — додав Здик.

— А ми доведемо свою справу до кінця! — запевнив Любомир.

— Отже, люди та друзі, — заговорив князь, — прийміть мою подяку за те, що ви прийшли до мене зі своїм голосом і порадою. Думаю, ми сьогодні виконали все необхідне. Нехай вам і далі буде неважко вірно обстоювати справу!

— Аж ніяк! — гукнули численні голоси. — Ми обстоїмо!

Князь підвівся, всі інші теж попідводились і розійшлися по своїх загонах.

Увечері того дня прийшли ще люди з південного лісу. Вони розповіли, що пішли на Пелґржимов, бо їх направили на цей шлях, у Лісовому краї люди й далі сходяться на збори і думають про Вітіко та Венгарта, а як підготуються, підуть навздогін. Нові лісові люди хотіли поговорити з Вітіко.

Вітіко вийшов до людей і привітався:

— Вітаю вас, люди, чого ви хочете?

— Ми б хотіли брати участь у війні разом із людьми з нашого краю, — відповів один чоловік.

— А якщо ти проводир, ми б хотіли, щоб ти командував нами, — сказав другий.

— Скільки вас? — запитав Вітіко.

— Нас сто п’ять чоловік, — відповів той, хто відповідав першим.

— Прийде ще багато, — додав один літній чоловік, — бо вони говорять про справу і має відбутись вирішальна битва.

— Добре, битва таки справді має відбутися, — проказав Вітіко, — і ми повинні триматися разом, бути єдині. Я знаю декого з вас, і чимало вас, певне, познайомляться зі мною.

— Ми знаємо тебе! — крикнули численні голоси.

— А чи дехто з вас уміє їздити верхи? — запитав Вітіко.

— Я вправлявся! — гукнув один чоловік.

— Я теж! Я теж! Я теж! — загукали інші.

— Добре, — схвалив Вітіко, — ми маємо коней. Вас усіх розподілять між тими, хто вже знає війну і вміє пересуватись під час битви, щоб ви навчились виконувати всі дії так, як виконують ті, хто тут уже довгий час. Але, любі земляки, я не можу робити цього сам. Розташовуйтесь табором тут, покріпіться, я одразу поїду до високого князя, розповім йому про подію і проситиму, щоб він призначив вас до моїх людей.

— Він зробить так, бо ж ми прийшли до тебе! — проказав літній чоловік.

— Він зробить це, — запевнив Вітіко. Потім звелів привести свого коня, Якоб привів, Вітіко сів верхи й поїхав у бік табору князя.

Коли Вітіко доїхав і його провели до князя, той сказав:

— Вітіко, ти знову приїхав проти ночі, що привело тебе?

— З нашого лісу прийшло сто п’ять чоловік і просять залучити їх як воїнів до моїх людей. Оскільки я знаю їхні звичаї і маю надію, що зможу командувати ними не гірше, ніж іншими, я прошу вас, високий пане, прихильно поставитись до такого залучення, — відповів Вітіко.

— А з них буде якась користь? — запитав князь.

— Я розподілю їх між своїми людьми, і тоді вони діятимуть так, як і решта, і наша сила зросте.

— Тож залучай їх, Вітіко, — дозволив князь. — Із постанов ради ти знаєш, що ваш підрозділ може бути дуже важливим. Ліворуч від тебе стоїть Болеміл, і він вистоїть. Я покладаюсь на Болеміла і на тебе. Нам вистачило б і наших воїнів, і ми б однаково домоглися свого.

— У лісових людей воля, як у найкращих воїнів, — запевнив Вітіко, — якщо тільки мій провід задовільний.

— Застосовуй свою прозірливість вільно й непомильно, як вимагає мить, ти повинен звітувати тільки собі і мені, всім іншим порядкує Бог, — промовив князь.

— Часто трапляються непередбачені події, які вимагають непередбачених засобів, — зауважив Вітіко.

— Уживай засобів, до яких додумаєшся, — наставляв Владислав, — і ти припасуєш їх до тієї або тієї нагоди.

— Нехай Бог на небі вчасно вкладе слушну думку в мою голову, — побажав собі Вітіко.

— Там, де є слушна думка, вона завжди відповідає потребі, — сказав князь.

— Отак, як ти віриш мені, я хочу вірити в майбутнє, — мовив Вітіко.

— Я вірю тобі, — кивнув головою князь, — і скажу тобі ще щось. Ти дуже добре провів битву проти Вратислава, я вже подякував тобі сам і від імені своїх проводирів, а тепер знову щиро дякую тобі самому. Докладно радься з Ровно та Вигонем про вашу взаємодію в тому, що чекає нас попереду, і дійте завжди, як один, якщо вже ухвалили що-небудь.

— Ровно, Вигонь і я маємо серед лісових людей, оскільки вони живуть суворим, важким і дбайливим життям, чудових розвідників, — пояснював Вітіко, — ми ревно використовуємо їх, а вже знаючи позиції ворога, скликаємо раду, а після ради неухильно дотримуємось спільних дій.

— Тож чиніть так і завжди, і, якщо успіх не буде неможливим, він прийде, — впевнено мовив князь.

— Я намагаюсь продумати всі можливості, — повідомив Вітіко.

— Ти вже довів це під Пльзенем, — сказав князь. — Вітіко, я тепер скажу тобі дещо, про що я ще ніколи не казав. Я кажу не про те, що сталося б, якби ви тоді полонили князів: чи лишилося б цілим бідолашне село Голубков, ба більше, чи точилася б теперішня війна. Яка людина здатна визначити це, але я з великою вірогідністю можу сказати, що завдяки твоїй дії ми уникли битви перед Прагою, принаймні твоя воля була спрямована на це, і нам з цієї причини не довелося скористатись допомогою чужинців. У нинішній війні ми воюватимемо самі, і країна буде самостійна. Я ціную це не менш високо, ніж кожен пан, ніж кожна дитина нашої країни і ніж запальний Божебор.

— Можна мені висловити ще одну заувагу про те, що я тоді думав? — запитав Вітіко.

— Кажи, — дозолив князь.

— Якби до тебе привели полонених князів, ти був би змушений покарати їх, — пояснював Вітіко, — ти мав би покарати Вратислава, Оттона і нікчемного Владислава, що є, проте, сином гідного Собеслава, з яким твій великодушний батько обнявся на його смертному одрі на знак примирення. Оскільки ти теж маєш лагідну вдачу, могло б статися багато подій, які, якби вони справді сталися, завдавали б тобі потім жалю. Адже навіть у своєму засліпленні вони однаково є гіллям священного дерева Пржемисла. А тепер ми воюємо з ними. Ми розіб’ємо їхні загони. Можливо, вони втечуть у чужі країни. Мине якийсь час, на багато речей будуть дивитися примирливо, і ти зі своєю лагідною вдачею матимеш змогу правити без перешкод.

— Вітіко, — мовив князь, — подай мені руку.

Вітіко подав князю руку, той узяв її і сказав:

— Отак щиро, як я тисну твою руку, я твій щирий друг і буду ним, сподіваюсь, і далі. Допомагай мені в будь-якому майбутньому, яке чекає нас, якщо я заслуговую цього.

— Високий пане, — відповів Вітіко, — я прийшов до тебе, бо вважав тебе за правомірного князя, потім я служив тобі з радістю, бо ти добрий князь, і я полюбив тебе, бо ти справедливий чоловік.

— Ти пам’ятаєш слова, які ти казав коло Чинова, — сказав князь, — і це тішить мене. Тоді я пізнав тебе, як пізнаю й тепер. Нехай твої думки про мене ніколи не стануть іншими.

— Ти іншим уже не станеш, і мої думки теж не зміняться, — запевнив Вітіко.

— Тож нехай триває наш союз, і нехай триває союз добрих усюди, — побажав князь.

— І цей союз ставатиме щораз міцнішим і численнішим, — мовив Вітіко.

— Нехай Господь на небі посприяє цьому, — сказав князь. — Вітіко, а якщо тепер князі потраплять у мої руки, що станеться?

— Союз тоді стане ще більшим, — усміхнувся Вітіко, — бо недобрий може стати добрим, а отже, вже здобутим.

— Вітіко, подай мені ще раз свою руку, — сказав князь, — і бувай здоровий!

Чоловіки ще раз потисли один одному руки, Вітіко шанобливо вклонився і вийшов із намету.

Серед людей, які стояли перед наметом, були Велислав і Одолен. Вони підступили до Вітіко і Велислав заговорив:

— Вітіко, ти знову отримав підкріплення.

— Ти вже знаєш? — запитав Вітіко.

— Про це дізналися, коли вони прийшли в табір, — відповів Велислав.

— Тепер ти маєш більший загін, ніж я та Велислав, — дорікнув Одолен, — а якщо лісові люди посходились до тебе, в лісі стане забагато вовків, ведмедів і турів, надто якщо ми з Пурпуровим вершником не скоро приїдемо туди полювати, як пообіцяли.

— Пурпуровий вершник має тепер полювати щось інше, ніж оленів у тому лісі, — відказав Вітіко.

— Якщо він не приїде, то приїдемо ми коли-небудь! — пообіцяв Велислав. — Я, звичайно, приїду, і Вітіко має правити за господаря!

— У хатинці, навколо якої можна поставити намет, — всміхнувся Вітіко, — і в якій не бракуватиме ніякої гостинності, що її здатний засвідчити дім.

— Це ми знаємо, — мовив Велислав, — але я заїду ще й до Ровна, до Діта, Озела, Вигоня, Германа і всіх ще не названих.

— Я залюбки поїду разом із тобою, — додав Одолен, — а потім усі ті люди повинні прийти до нас і насолодитись нашою гостинністю.

— Безперечно, — підтвердив Велислав.

— Якщо ця війна скінчиться, і ми лишимося живі, — докинув Вітіко.

— Я не подарую свого життя цим князям-відступникам, — сказав Одолен. — Ми повинні і згодом нести в далекі землі славетні корогви та ім’я нашого народу, як казав ти, Вітіко, коло Чинова. І, мабуть, трохи раніше візьмемо собі якихось наречених із Лісового краю.

— Одолене, не блюзни, — жартома застеріг Вітіко, — бо в Лісовому краї не тільки цвітуть і достигають найгарніші квіти і найсолодші ягоди, — там є й дівчата, про яких ти не здогадуєшся.

— І ти вже обрав собі таку лісову квітку, — всміхнувся Одолен, — і тому тепер не звертаєш уваги на сади.

Вітіко мовчав.

— Можливо, ми побачимо цю квітку, — мовив Велислав, — і тоді в нас буде ще одна спонука їхати в дикі місця.

— Ти вже бачив одну квітку з диких місць, та ще й приглядався до неї, — засміявся Вітіко.

— Авжеж, смагляву Дімут, — підтвердив Велислав, — але ж вона неприступна.

— Як і все, що росте в лісі, — сказав Вітіко.

— Її брат безперечно не відмовить нам у гостинності, — висловив здогад Одолен.

— Справжній і досконалий у своїй башті, — додав Вітіко.

— Нехай це станеться чимшвидше, мені вже остогидло тихе життя в цьому таборі, — нарікав Одолен, — я б хотів, щоб ми вже завтра рушили на Конрада.

— Князь і пани визначать час, — мовив Вітіко.

— А ще треба наважитись, — докинув Одолень.

— Ми наважимось слушної миті й говоримо про неї на зборах, — запевнив Вітіко. — А тепер, друзі, бувайте здорові та йдіть, мені треба до моїх людей, щоб розподілити їх.

— Князю до вподоби таке зростання кількості? — запитав Одолен.

— Він схвалив його і поставив тих людей під мою руку, бо ж вони з моєї батьківщини, — відповів Вітіко.

— Вони знадобляться тобі, — мовив Велислав, — і ти можеш навчати їх, поки тривають наради.

— І на цих нарадах завжди мають слушність пани з сивими головами і священики, як отой Даниїл, — буркнув Одолен.

— Він ще багато досягне, — сказав Вітіко.

— А хитрий уже тепер, — ущипливо кинув Одолен.

— Одолене, — наставляв приятеля Вітіко, — ти матимеш слушність, коли діятимеш, і то більшу слушність, ніж досі.

— Авжеж, коли вип’ю річку, щоб дістатися до ворога, як казав Пурпуровий вершник, — бурчав Одолен.

— Або перепливеш її, як відповів ти сам, — додав Вітіко.

— Таж тут нема де плисти, ми бачимо Зноймо і могли б уже взяти його, — зітхнув Одолен.

— Ми візьмемо його з більшою певністю, коли Владислав остаточно приготується, — казав Вітіко.

— Таж він тільки готується, — буркнув Одолен.

— А тепер, друзі, бувайте здорові, я йду! — попрощався Вітіко.

— Бувай здоровий, Вітіко, і відважний у битві! — побажав Велислав.

— Або на раді, коли ми знову зберемося через багато днів! — додав Одолен.

Вітіко сів верхи і поїхав до своїх людей. Приїхавши, коли всюди навколо мало-помалу запалили чергові вогні, він звелів, щоб до нього прийшли ті нові люди, які вміють їздити верхи. Вони зібралися, і він звернувся до них:

— Ми забрали у ворога дуже гарних коней. Багато їх перебувають тепер у таборі великого князя, але чимало їх лишилося в нас. Приходьте завтра вранці, тільки-но розвидниться, до мого намету, коні теж будуть тут, і ми перевіримо вас.

Люди пообіцяли прийти.

Потім Вітіко розмовляв з іншими прибульцями й запитав, хто з них походить з одного села або хто з ким хотів би бути разом.

Люди розповіли йому, хто з якого села, як вони познаходили один одного і як добулися до табору.

Уважно вислухавши їхні слова, аж поки вони вже не мали що казати, Вітіко поділив нових людей на стільки гуртів, скільки мав ватажків, і сказав кожному гуртові, якому ватажкові він підпорядкований. А потім знову звернувся до них:

— Спочивайте сьогодні кожен на своєму місці й на добраніч вам. Князь дозволив, щоб ви лишилися в нас. Вітаю вас із прибуттям, мене тішить ваша довіра, а люди, до яких ви прийшли, теж зрадіють. Порозмовляйте один з одним до ранку і, коли хтось захоче змінити розподіл, нехай скаже мені про своє бажання. А тепер на добраніч!

— На добраніч, Вітіко! — вигукнули чоловіки.

Вітіко пішов до свого намету.

Воїни, які не виконували ніяких робіт у таборі, підійшли тепер до нових прибульців і розмовляли з ними. Поділилися з ними своїми харчами, та й прибульці прийшли не з пустими руками.

Рано-вранці наступного дня перед наметом Вітіко вже стояли нові люди, які зголосилися бути вершниками. Вітіко вийшов до них, потім привели коней. Далі кожен мав продемонструвати своє вміння їздити верхи. Після пробних поїздок Вітіко відібрав тих, хто видався йому придатним, роздав їм коней, а також дав зброю, якщо в когось бракувало чогось, із припасів, які бути в таборі, або зі здобутих трофеїв, а потім доручив Венгартові розподілити серед вершників тих, хто отримав коней.

Згодом Вітіко запитав решту нових людей, чи мають вони якісь зауваги до розподілу і чи хоче хтось висловити своє бажання.

Люди були задоволені розподілом, лише кілька чоловік захотіли обміну або змін. Вітіко задовольнив їхні бажання, тож на цьому розподіл і скінчився.

Трохи пізніше провадили навчання, як і в усі попередні дні, відколи збудували табір.

Пополудні Вітіко розмовляв із багатьма посланцями, а потім із Зіфрідом, Авґустином, Урбаном і тридцятьма воїнами виїхав із табору. Його не було три години, потім він повернувся з усім своїм загоном.

Військо Владислава дев’ять днів перебувало в спорудженому таборі. Протягом тих днів надійшли додаткові підкріплення, тож військо стало численнішим, прибули й ті, хто жив у далеких закутках країни. Крім того, й далі провадили різноманітні готування, зокрема виготовляли метальні пристрої, придатні для війни на відкритій місцевості, і знаряддя, потрібні для облоги. Владислав приймав і посилав вісників і намагався докладно вивчити навколишню місцевість: гори, долини, ущелини, поля та рівнини. В разі потреби проводирів збирали на ради, де розповідали про ситуацію і називали заходи, яких треба вжити.

Вороги теж намагалися зміцнити своє військо, вдаючись до всіх засобів, займали вигідні точки на місцевості, щоб мати кращі позиції перед битвою. Проте, за всіма ознаками, не планували нападати, а хотіли, щоб військо князя рушило на них або, якщо не рушить, унаслідок затягування часу було доведене до браку харчів або іншого лиха, яке при такому великому скупченні людей, зібраних в одному місці, годі було не брати до уваги.

Вітіко тим часом навчав своїх людей, намагався підтримувати всіх у добрій формі, а коли на раді ухвалювали якісь заходи, він знову радився з Ровно, Вигонем та іншими про те, як вони мають виконувати свою частку завдань. Після своєї першої поїздки з людьми за межі табору Вітіко робив такі прогулянки дедалі частіше, докладно вивчаючи всі околиці.

Отже, все свідчило про те, що невдовзі мало вирішитись питання, хто — Владислав чи Конрад — правитиме в Богемії і Моравії.

На раді у Владислава вирішили, що слід вирушати проти ворога. Після цієї ухвали розповіли про план майбутньої битви і визначили її день.

Уранці того дня військо стояло в бойовому порядку, вже поділене для руху вперед. Вороги також вишикувались і чекали нападу. Військо Владислава рушило вперед.

Перше ніж сонце подолало четверту частину свого небесного шляху, військо вже напало на ворогів. Якщо на горі Високій морави були змушені йти вгору на височину проти воїнів Владислава, тепер воїни Владислава були змушені підніматись угору і пологими, і крутими ділянками, щоб дійти до ворога.

Вітіко в шкіряному обладунку був посередині своїх людей. Ще до початку битви він зупинився на мить і звернувся до своїх воїнів:

— Тепер, мої любі друзі й бойові побратими, нам припало важливе завдання. Нам його визначили на раді проводирів, проводирі розповіли про нього своїм ватажкам, а ті — вже вам. Ми виконаємо це завдання. А тепер несхитно зберігайте єдність лав в усіх пересуваннях, немов коріння дерев, яке міцно тримається ґрунту. Найменша помилка може обернутись тяжким лихом, і тоді нам доведеться червоніти від сорому перед кожним кущем нашого лісу. Помоліться Богові, а потім рушайте в битву за правду.

Воїни не сказали ані слова. Вітіко спішився і став навколішки, геть усі люди теж стали навколішки і якийсь час молилися.

Вороги стояли на певній відстані на верхньому краю луки, що полого піднімалась угору, придивлялися до молитви, але не ворушилися й чекали битви. Праворуч від лісових людей збоку від луки пролягала ущелина, завдяки якій позиції ворога перебували в безпеці.

Лісові люди підвелися після молитви, Вітіко сів верхи, і всі, кінні та піші, рушили на ворога.

Ворожі загони, які стояли навпроти Вітіко, мали на своєму правому фланзі пласку височину. Перед тією височиною вороги розступилися, і там можна було побачити катапульти, майже такі самі, як під час облоги міст. Із тих катапульт у напасників метали каміння, залізо, дерево і все інше, що можна було жбурнути. Надто вороги поціляли в середню частину війська, де був князь Владислав.

Лісові люди дійшли до ворогів, і почався бій. Спершу стрілами та дротиками, потім ратищами і списами. Вороги стояли непохитно. Лісові люди стали подаватися назад. Немов людині, що обережно задкує, вони відступали крок за кроком, усякчас боронячись списами, і так тісно зімкнули свої лави, що жоден ворог чи то спис не могли пробитись. Та й Болеміл по ліву руку від лісових людей почав відступати, а ліворуч від нього ще й інші підрозділи, та й князь, одне слово, всі. Вороги напирали. Лісові люди, опинившись на нижньому краї луки, з якого починали наступ, раптом почали тікати праворуч, просто вбік від бойовища. Вороги не переслідували їх, бо ж там був Болеміл, а повернулись проти нього й підтримували загони, які вже воювали з ним. Владислав звелів послати підмогу Болемілу. Саме там і точилася найзапекліша битва.

Лісові люди надали своїм натренованим у рідному лісі ногам якнайбільшої швидкості. Добігши на краю луки до ущелини, вони ринули в неї, не втративши жодного пішого. Потім помчали вздовж ущелини, дерлися, стрибали, докладали всіх зусиль і навичок, вироблених під час долання лісових хащів, і виринули нарешті на верхньому краї луки. В повітрі замайоріли червоні корогви, засурмив великий цапиний ріг, а потім менші ріжки, які мовчали під час утечі, а тепер видали бойовий поклик. Вітіко, Ровно, Вигонь та решта мерщій упорядкували своїх людей, стали попереду й повели їх ззаду до великих катапульт. Напали на ворогів, що були там, багатьох повбивали, решта порозбігалася. Катапульти підпалили. Коли вони зайнялися, лісові люди помчали щодуху вниз по луці, вдаривши в спину тим, хто бився з Болемілом. Ріжки ненастанно сурмили бойовий поклик. Тепер і лісові вершники вискочили зі схованки, куди були текли, і вдарили в бік ворогам, які билися з Болемілом. Вітіко, Ровно, Вигонь, Діт, Озел та інші знову сіли на коней і керували битвою. Лісові люди, помщаючись за те, що їм якусь мить доводилось тікати, лютували, немов Влтава, що шаленіє серед каміння та ріні на скелях коло Лучовіце, і валили, розпанахували і гнали ворогів. Витривалі в поєдинках із дикою звіриною своїх лісів, вони й тепер трималися непохитно. Вороги збентежились, а зрештою остаточно розгубилися. Уже й мови не могло бути про впорядковану битву, кожен боронив, де стояв, своє життя, або ж намагався втекти. Болеміл давав зі свого паланкіна накази і посилав проти ворогів щоразу нових людей. Безладдя поширилось на все вороже військо, і там, де був Владислав, Здик, Велислав, Одолен, і навіть далі можна було бачити, як посуваються вперед червоні корогви. На найдальшому лівому фланзі малинові корогви майоріли вже позаду ворогів, отже, їх обійшли і там. Невдовзі доля битви була вже вирішена, морави безладно і нестримно тікали. Люди Владислава наздоганяли їх і невдовзі опинилися під мурами Зноймо. Де стояли якийсь дім, хатина, село, будь-яка споруда для житла чи людського майна, знялися вгору вогненні стовпи, і навіть у далеких місцях, де, здається, не було ні битви, ні воїнів, клуби диму затьмарювали небо. Руйнування, спустошення, нищення запанували серед людей, які мали б жити мирно під владою одного великого князя. Рештки Конрадового війська, внаслідок погоні за ним, позбивались на дедалі дрібніші гурти і розпорошилися, мов пил. Тільки частина війська врятувалась у Зноймо.

Коли минули і битва, і погоня, Владислав став табором перед містом. Воїни спочивали та покріплювали сили. Потім заходилися впорядковувати табір. Поверталися загони, які, женучись за ворогом, погналися дуже далеко. Позносили поранених. Під час подяки, яку виголошував князь своїм людям, і наступної вечері не бракувало жодного з високих проводирів.

Уночі княже військо поринуло в глибокий спочинок, відновлюючи сили.

Удосвіта до князя привели двох воїнів із міста, які хотіли розмовляти з ним. Владислав зібрав раду проводирів. Потім тих воїнів поставили перед радою.

— Чого ви хочете? — запитав князь.

— Я Уніслав, — сказав один з них, — я був змушений командувати одним із загонів Конрада, а це мій товариш Младота, йому теж довелося командувати одним загоном. Воїни, які перебувають у Зноймо, обрали нас, щоб іти до вас, високий пане, і повідомити, що ми хочемо здати місто, якщо ви пощадите нас. Князя Конрада зі Зноймо немає в місті, і там немає жодного з головних проводирів. Ми хочемо скоритися вам і будемо вірно служити в майбутньому.

— Складіть зброю на ринковій площі міста і приходьте всі до мого табору, — проказав князь, — вам пощадять життя. Якщо раптом у місті знайдуть Конрада або котрогось із головних проводирів, вони постануть перед моїм судом. Ви можете служити мені, як служили Конраду, і як ви, якщо належите до району Зноймо, знову служитимете якомусь князю Зноймо, що буде призначений. Тільки проти князя Богемії і Моравії вам у майбутньому вже не можна служити, він, напевне, не простить вам, і я не простив би вдруге. А тепер ідіть і перекажіть мої слова тим, хто послав вас. Я думаю, панове члени моєї ради, що мої слова слушні.

— Слушні! — крикнули численні голоси.

— Тож ви, люди, йдіть, — звелів князь.

Обидва чоловіки пішли. Десь за годину з міста вийшла довга низка воїнів без зброї і стала перед князевим табором. Князь вийшов до них, і Уніслав сказав:

— Ось воїни міста Зноймо.

— Вам покажуть табір, і ви чекатиме там до дальших розпоряджень, — мовив князь.

Після неозброєних воїнів із міста вийшла процесія людей у строкатому одязі й просилася до Владислава.

Владислав пустив їх до себе і своїх людей.

Люди стали перед ним навколішки, склали докупи долоні й благали пощадити.

— Підведіться, — мовив князь.

Проте люди не підвелися й далі стояли навколішки зі стуленими долонями.

— Підведіться, інакше я не розмовлятиму з вами і обернусь до вас плечима, — сказав князь.

Люди підвелися.

— Я бачу з твого одягу, що ти тут старший, — мовив князь до одного з них. — Скажи, яке ваше прохання?

— Ясновельможний князю, — заговорив чоловік, до якого звернулися, — я кмет бідолашного міста Зноймо. Місто відкрите для твого високого в’їзду. Ми всі не винні у відступництві твого підданого князя Конрада і покірно та смиренно просимо, щоб ти не змусив нас заплатити за лихо, яке сталося, не забрав наші життя і не віддав нас на поталу пожежі та руїні. Наші молоді хлопці, які ще тут або повернуться згодом, мають служити тобі як воїни, і ми всі служитимемо тобі.

— Я великий князь Богемії і Моравії, — відповів князь, — і не відбираю навмисне життя людей моїх земель і не знищую навмисне майно цих земель. Ви дасте контрибуцію від імені міста, і життя та майно людей, якщо вони жителі міста, будуть збережені. Натомість той, хто був провідним знаряддям зради, постане перед лагідним, але справедливим судом, так само й ті, хто переховував його. Скажіть це тим, хто лишився в Зноймо.

— Ми не приховуємо нікого, — відповів кмет, — і передамо кожного, що став би нам відомий як переховувач. Усі проводирі втекли. Хвала тобі, лагідний і великодушний ясновельможний князю!

— Хвала і благословення, високий пане, ми молимося за тебе! — залунали незграйні голоси прохачів.

Кмет уклонився Владиславу й поцілував краєчок його одягу. Решта міщан теж упали навколішки й намагалися підлізти і схопити князя за полу, щоб цілувати її. Князь, проте, боронився, й мовив:

— Я тільки чиню по правді, підведіться, йдіть і заспокойте своїх людей!

Та, оскільки люди й далі з благанням хапали його за поли, князь дозволив їм задовольнити їхнє бажання, а потім уже приязніше попросив підвестися.

Люди встали, і князь звернувся до них:

— Кмете, ти казав, що ви хочете служити мені.

— В усьому, ясновельможний князю, що накажеш! — уклонився кмет.

— Тож підготуйте негайно в місті приміщення для поранених, і моїх, і Конрада, — казав князь, — а потім пришліть людей із ношами, паланкінами і чим там іще, щоб допомогти моїм людям перенести поранених. А люди з сіл приходили у ваше місто?

— Багато, високий пане, шукали притулку за нашими мурами, — відповів кмет.

— Тож повідом їм, щоб вони повертались до рідних осель і дбали про свої справи, — мовив Владислав, — мої воїни зібралися навколо мене, війна в князівстві Зноймо скінчилася, тож я приніс мир і люди можуть жити спокійно. Я дам тобі оповісника, який підтвердить твої слова. Селяни повинні обробляти землю, щоб після війни не виник голод чи якесь інше лихо, бо інакше я притягну їх до відповіді. Потім пошли якомога більше і своїх, і чужих людей на бойовище, щоб поховати полеглих. Там ви побачите моїх людей, які допомагатимуть і підказуватимуть вам. Ти зрозумів мої слова?

— Я зрозумів їх, високий пане, і виконуватиму, — запевнив кмет.

— Тож поквапся, щоб час не минав дурно! — підігнав князь.

— Ми дякуємо тобі, ми хвалимо тебе, шануємо тебе, високий пане! — вигукнув кмет.

— Ми хвалимо тебе, шануємо тебе! — крикнули люди, і чимало їх захлипали.

Князь махнув їм рукою, щоб вони пішли. Люди вклонилися кілька разів, обернулися і пішли до міста. Князь потім звелів зробити все необхідне для побудови укріпленого табору, де воїни могли б пожити якийсь час. Потім наказав дати війську сигнал вишикуватись.

Коли військо вже стояло, князь зі своїм почтом об’їхав усіх людей і проводирів, дякував їм і запевняв у винагороді. Розмовляв із багатьма поводирями та іншими людьми. Повільно під’їхав до лісових людей, що стояли тісними лавами й дивились на нього. Князь подякував їм за особливу службу і опустив свого меча до землі. Розмовляв із Вітіко, Ровно, Вигонем, Озелом, а також із синами Озела, потім розмовляв із Дітом, Верінгардом, Вольфом, Вітиславом, Германом, Вацлавом, заговорив до старого Венгарта, старого Флоріана, Йоганнеса з Митини і ще до багатьох людей, здебільшого до тих, чиї голови вже посивіли.

Коли князь подякував усім, воїнів знову розпустили по табору, а князь тепер із єпископами пішов до поранених і втішав їх. Він побачив серед них уже багато втішальників і навіть піклувальників з-поміж священиків і високих проводирів.

Повернувшись до свого намету, князь наказав подати сигнал для збору загону, що разом із ним мав їхати до Зноймо. Загін зібрався і князь рушив. Юрба людей перестріла князя ще по дорозі й вітала його. Але ще численніші юрби зібралися в місті. Перед брамою Владислава привітали священики, пани і гарно вбрані дівчата. Потім князь у своєму простому бурому вбранні заїхав до міста. Позаду нього їхали Дипольд і Генріх, далі єпископи, Болеміла в паланкіні везли двоє в’ючних коней, яких вів один його онук, коло Болеміла їхав старий Вшебор, потім Дівіш і Любомир, абати, Преда і Хотимир. Решта проводирів їхали зі своїми загонами. Попереду князя і його почту їхав загін воїнів, так само й позаду. Народ вітав князя і співав пісень. Владислав під’їхав до церкви, спішився разом зі своїм почтом і, оскільки Моравія була відлучена від Римської церкви, став навколішки перед церквою і проказав удячну молитву. Потім заїхав у замок, а проводирі, провівши його туди, повернулися. Ті, хто лишався в місті, розмістилися в названих їм будівлях, решта загонів пішли в табір.

Невдовзі після в’їзду Владислава в місто туди принесли й поранених.

Пополудні того дня Вітіко зі своїми посильними, Венгартом і тридцятьма вершниками поїхав на бойовище до людей, яких він послав ховати полеглих. Він знайшов їх на нижньому краю луки.

— Вітаю вас, люди жалоби! — привітався він.

— Сумно, коли люди втрачають своїх родичів, — мовив тесля Давид, — вони плакатимуть і нарікатимуть, коли ми принесемо їм звістку, ба навіть коли дамо їм князеві подарунки, і нам сумно теж, що ми змушені ховати чоловіка, якого знаємо і якого вбили ті, хто хотів забрати в нас усе і привести пана, що й далі забирав би в нас усе, що ми здобудемо.

— Ми повинні відплатити їм ще більше, ніж сьогодні, — крикнув коваль із Плани, — бо шкода, що ми розбили їх і вони втекли, тож ми вже не маємо змоги бити їх!

— Тоді б у нас знову були полеглі і ми знову були б змушені помщатися, і так тривало б і далі, — зауважив Вітіко,

— Авжеж, так тривало б і далі, — підтвердив коваль.

— А ви добре запам’ятали, кого ви поховали, щоб ми всіх записали і не було ніякої помилки, щоб ми нікому не завдали марного смутку? — запитав Вітіко.

— Андреас має шматок паперу і записує на ньому гострим свинцевим стрижнем кожного, на чиїй могилі ми помолилися.

— І багато їх? — запитав Вітіко.

— Не дуже, — відповів Андреас, дістав папір і прочитав: — «Мельхіор зі Льготи». Його проткнули наскрізь. «Вацлав із Луквиці». Він мав рану на шиї. «Каспар із Рихнова». Давиде, я вже не пам’ятаю: він був із пробитою головою?

— Немає потреби називати рани, читай тільки імена, — мовив Вітіко.

Адреас читав далі:

— «Міхаель із Черної. Йоганнес із лісових хат Гейрова. Арнольд із Дольні Вітавіце. Йобст із Ратової вирубки. Себастьян із Фримбурка. Рупрехт зі Светлика. Симон із Мокрої».

— Є двоє чоловіків із таким ім’ям, — нагадав Вітіко.

— Це молодший, — відповів Андреас. — Потім у нас ще є старий Ленц зі Швенової садиби. Він мав три рани, його сива борода була вся закривавлена. Ми повинні спершу засипати яму і помолитися.

— Ви кожному копаєте окрему могилу? — запитав Вітіко.

— Кожному, — відповів Андреас, — дарма що так більше роботи, бо ми повинні невідступно триматись одне одного, а вони спонукають нас думати про інший світ. Нам допомагають чужі люди, які прийшли з міста, а священики в Лісовому краї молитимуть про благословення, коли ми повернемось додому.

— Молитимуть, — підтвердив Вітіко. — Ви не знаходили більше тяжкопоранених?

— Ні, — заперечив Андреас, — своїх поранених ми ретельно розшукали ще раніше, і їх разом із пораненими інших загонів уже забрали. В нас багато поранених.

— Тоді шукайте ще полеглих, — наставляв Вітіко, — і ретельно записуйте їх. Ти маєш тільки один шматок паперу, але записуй їх двічі і дай два списки двом різним людям, щоб лишився другий, якщо раптом один пропаде.

Вітіко подав Андреасу аркуш паперу, і той запевнив:

— Ми робитимемо так, як ти кажеш. Прикро класти своїх земляків у могили на чужині на цьому безлюдному полі.

— Це християнська праця і розрада для тих, хто лишився вдома.

— Ми теж охоче виконуємо її, — мовив Андреас, — як виконали б її для нас, якби нас спіткала смерть.

— Захищати свого батька, матір, сестру, дружину, своїх дітей, наречену, літніх людей, хворих і всіх, хто нездатний боронитися, — гарний і священний обов’язок, що його завжди може виконувати тільки чоловік, — сказав Вітіко, — і, якщо, виконуючи цей обов’язок, він накладає головою, це найсвятіше, і його пам’ять повинні шанувати всі, задля кого він воював.

— Ми теж шануємо її, хоч і воювали разом із ними, — додав Андреас.

— Коли ви в лісі йдете на вовків, які інколи дуже множаться, — казав Вітіко, — і коли хтось один зазнає лиха від тих вовків, ви терпите це лихо.

— Атож, терпимо, навіть коли трапляється лихо, бо так має бути, — відповів Андреас, — і людці, що йдуть проти нас і князя, — це також вовки, які розмножились.

— Справді, — погодився Вітіко, — тільки вовка жене голод, а цих людців — примхи.

— Тому ми змушені й далі йти проти них, немов на вовків, — мовив тесля Давид.

— Ми підемо, — запевнив Вітіко, — і разом з іншими загонами та Божою поміччю всьому покладемо край.

— Покладемо край! — загукали численні голоси.

— Я потім пришлю вам людей на зміну, — пообіцяв Вітіко.

— Якщо пришлеш людей, — сказав Андреас, — вони можуть допомогти нам, але ми теж лишимось тут.

— Робіть, як хочете, — кивнув головою Вітіко, — і бувайте здорові, дорогі люди!

— Бувай здоровий! — крикнули чоловіки.

Вітіко зі своїм почтом поїхав ще на інші місця бойовища. Бачив, як усюди клопочуться люди, ховають полеглих, друзів і ворогів, і піклуються про того чи того, в кому ще жевріло життя, байдуже, належав він до Конрада чи Владислава. Вітіко побачив Ровна, що втратив свого дядька Стана, знайшов Діта, Озела, Вигоня і багатьох інших воїнів.

Потім знову поїхав до табору своїх людей і одразу послав кількох чоловік допомагати тим, хто на бойовищі. Згодом пішов до поранених. Із колод, жердин і всього, що було напохваті, люди заходились будувати тимчасовий притулок, де вже лежали поранені. З князевого табору прийшов лікар, але люди Вітіко більше довіряли засобам, до яких удавались, отримавши якусь рану в лісі. Вітіко, опинившись серед поранених, заговорив:

— Мої любі друзі та земляки, я ходив спершу до полеглих на бойовище, бо вони втратили найвище земне благо: життя. Я відвідав їх і проказав подумки коротеньку молитву. Ми всі, коли буде час, сходимо на їхні могили й помолимось за упокій їхніх душ. Я ходив туди ще й з метою пересвідчитись, чи нема там нікого, хто страждає від тяжких ран, але там уже нікого немає. Тоді я прийшов до вас, у кого відібрали друге благо цього світу: здоров’я. Господь знову поверне вам його, ми молитимемось за те і зробимо все, що зможемо, щоб допомогти вам. Вам тепер будують притулок, але, якщо хочете, ми занесемо вас у добрі міцні будинки в місті.

— Лиши мене коло наших людей, — мовив Адам, полотняний ткач із Плани, — в місті я помру.

— Мене теж, — додав Себастьян, швець із Плани.

— І мене лиши, Вітіко, — попросив Тобіас, пастух із Плани, — я вже знаю, як треба лікувати рани, і навчив свого сина, і він удома даватиме раду тваринам, коли з якою що станеться.

— І мене лиши тут, — проказав Раймунд із Мокрої.

— Мене також, — докинув якийсь чоловік.

— І мене! — мовив ще хтось.

— Люди, — заговорив Вітіко, — якщо ніхто не хоче до міста, той може лишатися тут, поки стоїть тут табір, і ми піклуватимемось про нього. А хто хоче до будинку в місті, того понесуть туди на добрих ношах. Лише скажіть своїм доглядачам, чого ви хочете, і вони повідомлять мене про ваше бажання.

— Добре! Гаразд! — лунали окремі голоси поранених.

Вітіко тепер підходив уже до кожного, запитував про стан, просив розповісти, як його поранили і як тим часом доглядали його рани. Потім утішав пораненого й говорив про час, коли він знову з радістю повернеться до бойових побратимів, і про час, коли знову побачить зелені дерева рідного Лісового краю.

Вітіко надовго затримався серед поранених. Там було багато лісових людей, дехто прийшов провідати друзів, інші, хто знав, як треба доглядати і лікувати рани, прийшли як піклувальники. Жінки з табору допомагали геть в усьому, а священик із Дудлебів чергував коло поранених.

Від поранених Вітіко пішов до решти своїх людей, щоб подбати про те, в чому була потреба.

Того самого дня князь Владислав зі своїм почтом теж поїхав на бойовище, а потім завітав до поранених лісових людей.

Коли споночіло, в табір повернулися люди Вітіко, які ховали полеглих, сказали, що скінчили роботу, і Андреас подав Вітіко обидва списки з іменами похованих.

Вітіко подякував людям і звелів їм відпочивати після скорботної праці. А вночі Вітіко ще послав вісника до матері в Ландсгут.

Наступного ранку Вітіко запитав священика з Дудлебів, хто з поранених забажав перебратись до міста.

— Вони всі хочуть лишатися тут, — відповів священик.

— Тож нехай і лишаються, — погодився Вітіко, — я сам поїду до князя і попрошу його про дозвіл.

— Люди, які народилися в лісі й виросли в лісі, — пояснював священик, — дуже скоро відчувають тугу за рідним краєм, коли вже не можуть жити в лісі, а поранені тужитимуть, як будуть далеко від друзів, що лежать тут.

— Знаю, знаю, — кивнув головою Вітіко.

— І завдяки душі тіло лікувати часто легше, ніж мазями і травами, — додав священик.

— Як ідеться про душу, ми всі втішатимемо їх, — мовив Вітіко.

— Авжеж, — підтвердив священик.

Вітіко одразу поїхав до князя й розповів йому про ситуацію. Владислав дозволив, щоб люди чинили по волі своїй, і послав одразу добре вино, харчі, постіль та інші потрібні речі в дім поранених. Вітіко знову поїхав до своїх людей.

Сонце ще не дійшло до полудня, як усі лісові люди, крім тих, хто був змушений лишатися коло поранених, пішли з Вітіко на бойовище, там вони стали навколішки й молилися за своїх небіжчиків, а потім за решту небіжчиків. А в притулку піклувальники молилися за поранених, а поранені молилися за них.

Тепер уже послали вісника в рідний край, щоб він розповів, що сталося.

Табір перед місто Зноймо і двір у замку зміцнювали дедалі більше. Владислав призначив управителів територій Зноймського князівства. Він чинив суд і вислуховував кожного, хто приходив із Богемії чи Моравії й подавав скаргу. З навколишніх земель зібрали воєнні трофеї та контрибуції, а маєтки ворогів, які були з Конрадом, приписали до княжого добра. Звідусіль линули люди і прагнули служити Владиславу. Потрібних вибирали і розподіляли серед війська. З південного лісу прийшло ще сто тридцять п’ять чоловік, і їх віддали Вітіко. Владислав часто радився з проводирями, що треба робити далі, і часто брав участь у військових навчаннях або святкових учтах.

Отак минуло тридцять сім днів після битви під Зноймо і були закінчені дальші приготування: Владислав звелів проводирям тримати людей у стані готовності знову рушити в похід.

Якось удень Вітіко повідомили, що Себастьян, швець із Плани, дуже сумує і всякчас каже, що помре.

Вітіко пішов до бідолахи в дерев’яний дім для поранених і заговорив до нього:

— Себастьяне, мені сказали, що ти сумуєш, але твоя рана вже гоїться, і ти невдовзі, як і раніше, будеш поміж нас.

— Вона гоїться, — відповів Себастьян, — але в душі все по-іншому, і мені дуже тяжко.

— Та скоро все проясніє, коли ти підеш із нами на сонце та свіже повітря і навколо лунатимуть пісні та розмови, — втішав Вітіко.

— Я помру тут, — зітхнув Себастьян.

— Але, перше ніж помреш, уже вийдеш звідси й будеш здоровий, — запевняв Вітіко.

— Я зробив дуже гарні речі з сириці, — розповідав Себастьян, — вони лежали весь час серед поклажі, і тепер я не знаю, мабуть, і вони пропадуть.

— Я сам подивлюся за тими речами, — мовив Вітіко, — і скажу принести їх тобі до ліжка й показати тобі кожну річ.

— Якщо їх ще можна знайти, — сумував Себастьян.

— З поклажі нічого не втрачено, — заспокоював Вітіко, — ми після битви привели сюди всіх в’ючних коней.

— Ми одержали велику перемогу, — всміхнувся Себастьян.

— Уся земля Зноймо наша, — повідомив Вітіко, — а невдовзі і Брно, і вся Моравія будуть наші.

— Дуже добре, дуже добре, — казав Себастьян, — і ти, Вітіко, дуже заклопотаний.

— Я одразу піду й розпитаю про твої вироби з сириці, — пообіцяв Вітіко, — а трохи згодом знову прийду до тебе, твої рани загояться ще краще, і ти почуватимешся краще.

— Доти я ще не помру, — мовив Себастьян.

— Та й пізніше ні, — заспокоював Вітіко, — а тепер бувай здоровий!

— Бувай здоровий! — відповів Себастьян.

Вітіко пішов до обозу й запитав про вироби з сириці шевця Себастьяна з Плани. Шукали мішка з ними, що лежав серед інших речей. Вітіко звелів занести той мішок до Себастьяна.

На одній раді в князя Вітіко розповів про цю подію, і лехи та пани купили в Себастьяна всі його вироби, тож він тепер мав більше грошей, ніж будь-коли сподівався мати. Отже, він не помер і сидів згодом на сонечку перед дерев’яним будинком і лічив свої гроші. А мішок передав додому, щоб ним можна було ще скористатися.

Як минуло п’ятдесят днів, відколи табір стояв під Зноймо, надійшов наказ рушати проти інших князів Моравії, що теж навербували людей і підготувалися до війни. Але військо Владислава стало таким могутнім, що, незважаючи на силу ворогів, війни вже не було. Далі військо лише витискало ворогів, брало здобич, збирало контрибуцію і відбувались спустошення та руйнування. Князь і проводирі намагалися запобігти плюндруванням, але марно. Тому воїни чорною хмарою пронеслися над усією країною.

За два місяці вся Моравія опинилася під владою князя Владислава. Князі й найголовніші проводирі втекли в чужоземні країни. Владислав наказав провести на зеленій луці подячну відправу.

Воїни Владислава спорудили перед Брно великий військовий табір, і з того табору князь керував країною.

Якогось дня князь звелів опорядити для свята великий майдан і розіслав посланців, запросивши всіх, хто був далеко.

Коли настав день свята, люди побачили, що зелений простір обгороджений бар’єрами, завішаними дорогими тканинами. А на самому просторі півколом стояли лави, застелені оксамитом і шовками. Перед лавами стояв накритий оксамитом стіл, а на столі стояв прикрашений престол. Далі за ним стояло багато столів, накритих для бенкету. Перед бар’єрами стояло довгими рядами військо зі своїми проводирями. Владислав зі своїм почтом виїхав на місце перед табором, а потім проїхав уздовж усіх лав, привітав кожен загін, подякував за вірність і попрощався з тими, хто мав іти додому. Доїхавши до кінця лав, князь знову повернувся до середини, потім трохи відступив і привітав мечем геть усіх.

Прогримів радісний крик, аж здригнулося повітря.

Князь знову став перед табором, потім розпустив військо, і загони пішли на свої місця. Натомість проводирі зібралися на зеленому просторі за бар’єрами й сіли на лави. Незліченні воїни та простолюд обступили бар’єри.

Прийшов князь і сів на престол перед столом. Коли вщух гомін голосів, князь підвівся, зняв шолом і заговорив:

— Князі церкви, сини роду Пржемисла, лехи, пани, владики і проводирі! Ми закінчили свою справу. Держава Пржемисла стоїть міцно. Придушивши бунт, ми на зеленому полі під час урочистої Божої відправи подякували Господові в царстві небесному за його допомогу, і щодня аж до сьогодні дякували коло жертовного вогню, і дякуватимемо й далі. Ми віддали належне Богові. Я подякував війську та проводирям і сьогодні, прощаючись, ще раз подякував. І навіть тут я повторюю вам подяку і кажу: повертайтеся щасливо додому і радійте всі подальші дні. Згадуйте з любов’ю один одного, як я в любові згадую вас. Приходьте на мій двір так часто, як вам подобається, живіть там або в моєму таборі так довго, як хочете, відвідуйте один одного, а коли я приїду до кого-небудь, засвідчіть мені невеличку гостинність. Хто від сьогодні ще захоче лишитися в цьому таборі, буде вшанований у ньому, а хто хоче покинути його, тому ми шлемо на дорогу дружнє благословення. Ми написали пергаменти, кожен з вас отримає пергамент, на якому зможе прочитати, що йому приписано в честі, майні та обов’язку. Порадьтеся зі своїми ближніми, а потім приходьте в Прагу до моєї палати і кажіть, яких змін у пергаменті ви прагнете, і ми спробуємо виконати ваше бажання. Князі церкви, святий отець Інокентій ще цього року пошле превелебного кардинала Ґвідо з усіма повноваженнями в Богемію і Моравію, щоб він упорядкував усі церковні справи і керував ними. Коли він приїде, спасіння і честь набудуть повноти. На пергаменті зазначено, що мають отримати після цієї війни церкви, абатства і всі святі місця. Дипольд і Генріх, сини з роду Пржемисла, я намагатимусь винагородити вас. Болеміле, вірний сивий воїне, ти ще радітимеш землям, які приростають тобі, і радітимуть твої сини, онуки і правнуки. Любомире, нехай ти і твої сини будуть задоволені. Та й ти, Дівіше, вірний жупане, Вшеборе, Предо, Хотимире, давні воїни, нехай ваша частка видасться вам достатньою. Немою, Юрику, Бартоломеусе, Ктиборе і Пржедборе, Касто і Вецелю, нехай ваші нові землі в державі подобаються вам протягом усіх тих років, які у вас ще попереду. Велиславе, вірний товаришу, ти отримуєш Вишеградську жупу. Одолене, ти, буремний воїне, дбай про поля, луки і ліси, які записані в твоєму пергаменті, і полюй у них. Вітіко, читай із задоволенням, що тобі приписано з земель князя на молодій Влтаві і які там у тебе піддані та податки, і будь лагідним паном для своїх людей. Ровно, твої землі розширились, Діте з Ветржні, твої землі також, тепер ви межуєте з Вітіко, будьте трьома мирними сусідами. Вигоню, ти знайдеш коло Прахатіце свій новий маєток, він збільшився і в решти людей на півдні країни. Озеле, я подумав і про тебе, і про твоїх синів. Сезимо та інші молоді хлопці, збільшуйте те, що дістанеться вам, у майбутніх війнах ще більше. І нехай жоден із вас, тут присутніх, не почувається скривдженим, і нехай розповість про свої бажання, які можна виконати мірою можливого. Завтра ми в приязні почнемо ділити рухому здобич: самоцвіти, зброю, коней, одяг, прикраси, золото та інші речі. І завтра мої люди почнуть розподіляти подарунки всім воїнам, що є тут коло нас. А тепер я ще раз дякую вам і перекажіть своїм ближнім, як повернетесь додому, любі й добрі вітання від мене, і скажіть людям у ваших землях, що я кожному хотів би зробити добро, а ще я висловлюю своє бажання: нехай настануть радісні і щасливі часи!

— Радісні і щасливі часи! — пролунав крик із тисяч горлянок.

Перше ніж хтось із панів на лавах устиг вимовити бодай слово, народ за бар’єрами вигукнув:

— Слава, слава Владиславу, князю Богемії і Моравії!

— Слава Владиславу, князю Богемії і Моравії! — загукали чоловіки на лавах.

— Слава військовим проводирям! — крикнули воїни, що збились тісною купою.

Владислав пішов до тих, що були на зеленому просторі й розмовляв із ними.

Потім просто неба відбувся бенкет князя і панів, і бенкет для всіх воїнів, та й простолюду роздавали вино і харчі.

Того самого дня в усіх напрямах поскакали вісники з повідомленнями про те, що відбулося. Послали вісників і в Лісовий край.

Протягом наступних днів розподіляли здобич і роздавали воїнам подарунки.

Згодом князь приймав різних панів, які приходили подякувати йому й попрощатися.

Воїни теж обмінювалися візитами, подарунками й запевненнями в любові, чимало їх готувалися до від’їзду додому. Князь знову чинив суд, допитував і карав мародерів, посилав загони своїх воїнів у міста та фортеці, щоб вони пильнували країну, й готувався до повернення в Прагу. Багато панів вирішили супроводити його. Оскільки Моравія й далі була відлучена від церкви, єпископ Здик готувався їхати разом із князем, щоб потім із Праги знову перебратись у Пассау.

Вітіко, Ровно, Вигонь та інші люди з Лісового краю подякували князю в його наметі від свого імені та від імені своїх воїнів, а потім упорядкували своїх людей, щоб спільно повертатися на батьківщину.

Коли Вітіко зі своїми людьми повернувся в Плану, дівчата чекали їх у гарному вбранні, решта людей теж майже всі одяглися по-святковому, прийшло багато людей із навколишніх сіл, усі тиснулися, прагнучи побачити воїнів, які повернулися додому, Вітіко зустріли радісними криками.

Люди веселились і святкували, як і після першої війни, священики благословляли їх, Вітіко дякував їм перед церквою і прощався з ними. Люди з Плани одразу розійшлися по домівках, решта подалися до рідних сіл.

Вітіко пішов до своєї кам’яниці.

2. У високому лісі

Вітіко попрощався зі своїми людьми перед церквою у Горній Плані й поїхав до свої кам’яниці, але разом із ним поїхали всі вершники з Плани, а також багато інших воїнів, які вже привітали своїх рідних, теж поприходили й пішли разом із ним до нього додому, а вкупі з ними ще й жінки, дівчата та діти. Всі кричали йому:

— Вітіко, вітаємо тебе! Вітіко, лишайся в нас! Вітіко, тепер ти наш!

Вітіко їхав ступою поміж людей і роззирався навколо, вітаючи багатьох кивком голови або поглядом. Люди перед своїми хатами затримували його, скупчувались на майданчиках перед ними, а інколи навіть обступали хати навколо, витоптуючи траву на луці. Мартин, випроставшись, стояв перед ворітьми, Люсія плакала. Вітіко хотів спішитися, і Мартин підійшов підтримати йому підпругу сідла. Старші чоловіки теж хотіли прислужитися Вітіко, але він, як і завжди, сам зіскочив із коня, слуга відвів його. Потім Вітіко звернувся до людей:

— Любі земляки, я дякую, що ви провели мене, і дякую за те добро, яке ви зичите мені. Ми житимемо під нашими зеленими деревами в мирі та вірності, триматимемось гурту і ділитимемо хліб і сіль гостинності.

— Нехай Господь благословить Вітіко, нашого пана, що належить до нас! — вигукнув Петер Лауренц, коваль із Плани.

— Нехай Господь благословить нашого пана, нашого пана! — кричали люди.

Жінки підняли вгору своїх дітей, щоб вони бачили Вітіко.

— Нехай Господь благословить вас, — промовив Вітіко, — і благословить мої дії!

— Господь благословить! — загукали люди.

— І прийміть ще раз мою подяку, — сказав Вітіко, — і бувайте здорові, йдіть до своїх рідних і живіть із ними в мирі, втішайте тих, хто зазнав горя. Ясновельможний князь Владислав переміг своїх ворогів, він принесе в наш край щастя й добробут, довгий час уже не буде ніякої війни та чвар.

— Здоров’я тобі і щастя, Вітіко! — гукали люди.

Вітіко ще подякував на прощання рукою і пішов у дім. Зайшов до світлиці й поклав на стіл меч і шолом.

— Вітіко, Вітіко! — приказував Мартин, ставши перед ним.

— Вітаю тебе, Мартине, — мовив Вітіко, — тепер ми будемо робити щось інше, а не воювати мечем.

— Яка радість прийшла до нас! — тішився Мартин. — Тепер ви повинні мати васалів і почет.

— Ти, мій найвірніший, допомагатимеш мені, — сказав Вітіко.

— Якби я тільки міг, ви, мій незвичайний пане, — відповів Мартин.

— Ти знатимеш, що я доручатиму тобі, — всміхнувся Вітіко.

— А що ваша висока мати? — запитав Мартин.

— Я посилав їй звістку від міста Брно, — відповів Вітіко.

— А вугляр Матіас, його батько, велебний священик Бенно і люди? — запитував далі Мартин.

— Я приведу матір і Бенно, якщо він захоче, до Пржица, — відповів Вітіко, — і пам’ятатиму про решту.

— І ти повинен збудувати собі замок, — нагадав Мартин.

— Я збудую дім, у якому зможемо жити ми всі, — запевнив Вітіко.

— Ми приготували для вас страви і напої, — повідомив Мартин.

— Я ще піду до коней, а потім поїмо всі разом, — сказав Вітіко. — Признач тим часом людей, які допоможуть моїм слугам привести в’ючних коней, які везуть моє майно, до будинку, розвантажити їх і занести речі.

— Гаразд, — кивнув головою Мартин.

Вітіко пішов до коней, потім знову зайшов до світлиці. Прийшов Мартин із двома людьми. Вітіко доручив їм піти до хат, попросити показати їм в’ючних коней, які привезли його речі, й зачекати коло них, поки прийдуть слуги.

Чоловіки пообіцяли.

Після цього Люсія накрила стіл для Вітіко, Мартина, для себе і для слуг. Їй допомагала одна наймичка. Всі пообідали й випили вина, яке стояло на столі.

Поївши, Вітіко прив’язав меч, одягнув шолом, наказав слугам іти по в’ючних коней і перенести в безпечне місце його речі, а потім пішов до хат.

На відкритому місці серед хат стояло багато в’ючних коней, частину привезених речей уже розвантажили, і вони лежали навколо, чоловіки пильно вибирали свої речі, щоб занести додому. Інші чоловіки, які жили не в Плані, шукали своїх в’ючних коней і разом із ними поверталися до своїх рідних місць. Чимало людей, здебільшого жінки та діти, стояли навколо й придивлялися.

Вітіко пішов до осель, де мав роздати князеві подарунки і де родичі сумували за своїми полеглими. Він розподіляв подарунки так, як ухвалили на раді військових проводирів лісових людей, і втішав, як міг, прибитих горем людей. Потім пішов до старого священика.

Старий прийняв його шанобливо й запросив до світлиці. Вітіко привітав його, священик подякував за вітання, потім вони розмовляли про минулі події, і старий священик розпитував про те або те, Вітіко розповідав, відповідаючи на всі запитання.

Від священика Вітіко пішов на Кржижову гору і дивився вниз на гребінь присмеркового лісу, за яким стояв будинок Генріха фон Юґельбаха. Потім прикипів очима до широкого темного лісу святого Хоми.

З Кржижової гори Вітіко знову пішов униз до хат, розмовляв із багатьма людьми, яких перестрівав на вулиці, а потім повернувся до своєї кам’яниці.

Увечері того дня у Вітіко, як і раніше, зібралися люди, куштували його хліб і сіль, сиділи з ним і Мартином на лавах, поставлених перед домом, і розмовляли про те, що сталося, і яке тепер становище в Плані, і як воно буде далі, і про багато інших речей. Коли споночіло, люди попрощалися й пішли додому. Вітіко ліг спочивати на своє звичайне місце.

Наступного дня Вітіко ретельно впорядкував свої речі, потім сів за великий стіл, розгорнув свій пергамент і читав.

Ще до полудня до Вітіко поприходило багато людей. Серед них були старий священик, коваль Петер Лауренц, стельмах Стефан, тесля Давид, муляр Пауль Йоахим, каменотес Еліас, шинкар Захарія і скрипаль Том Йоганнес.

Коли люди зайшли до Вітіко в кімнату, він звелів поставити для них лави та стільці, щоб вони сіли. Як усі розсілися, заговорив:

— Вітаю вас, люди, я радію, що ви прийшли. Чи є у вас якісь бажання, які я можу виконати?

Чоловіки мовчали й перезиралися. Потім озвався священик:

— Ми б мали одне прохання.

— Тож кажіть, — мовив Вітіко.

— Ми розмовляли про це, — розповідав священик, — розмовляли вчора, а тоді ще й сьогодні, а потім зробили дещо разом і сказали: ми йдемо до нього.

— Я, якщо зможу, охоче виконаю ваше прохання, — запевнив Вітіко.

— Таж так, — мовив священик, — шляхи Господні на небі дивовижні. Твій батько мав кам’яницю у Горній Плані, мав ґрунти коло дому і часто жив у цьому домі. А потім Господь забрав його до себе на небо, ти, Вітіко, став жити в кам’яниці, наші люди зблизились із тобою, а також інші люди, які прийшли з різних частин лісу. А коли сюди добулися вісники з Моравії і повідомили, що Вітіко тепер став паном усього Лісового краю, ми переказували цю новину один одному, і знову один одному, бо той, хто вже знав, розповідав далі іншим. А дівчата ще раніше назвали Кржижову гору горою Вітіко. Люди кажуть, що, оскільки він тепер пан Лісового краю, то й замок збудує собі в лісі. Ми розмовляли про це і дійшли до того, щоб попросити тебе, високий пане, щоб ти збудував собі замок коло нас. Ми допомагатимемо тобі в усьому, щоб швидко збудувати його.

— Ми бачили замки в багатьох землях, — сказав коваль. — Замок ясновельможного князя Владислава на горі в Празі, прадавній Вишеградський замок, що стоїть на скелі над Влтавою вище від правобережного передмістя Праги, замок князя Конрада в Зноймо, замок у Брно, замок в Оломоуці, замок жупана Любомира і замки різних панів. Такого гарного замку, як у князя, ми, звичайно, збудувати не зможемо, але збудуємо його дуже гарним, він стоятиме, немов із заліза скутий, і буде мов ковадло, яке годі розбити.

— Ми збудуємо тобі таку покрівлю, якої ні в кого немає, — нахвалявся тесля Давид.

— І жоден камінь не буде таким гарним, як ті, які ми обтешемо тобі, — додав каменотес.

— І складемо їх так, що мур буде важче розбити, ніж справжню скелю, неначе стіни будуть змуровані зі щонайкращим вином, — мовив муляр Пауль Йоахим.

— А двері, ворота, сходи, поренчата й підлоги збудуємо з найміцнішого дерева в лісі, — сказав стельмах Стефан.

— І треба радитись, щоб усе було зроблене добре, правильно й дуже гарно, і вже є люди, які можуть давати такі поради, — запевняв скрипаль Том Йоганнес.

Потім усі мовчали, аж зрештою озвався Вітіко:

— Любі люди, я дякую вам від щирого серця за ваші добрі думки і за те, що хочете мати мене коло себе як свого товариша. Я завжди буду вашим товаришем, завжди буду чоловіком із Плани, бо й мої муровані хати стоять коло ваших. У тій частині лісу, яку дав мені ласкавий князь, я збудую собі дім для безпеки і оборони. Спершу треба обдумати. Крім того, я думаю ще про те, що може звеселити душу людини коло дому.

— Усе так і має бути, — мовив священик, — і будинок повинен давати радість своїм мешканцям, і коли це все може бути коло Горньої Плани, ти лишишся в нас.

— Я повинен зважити, до чого приведуть мене мої думки, — мовив Вітіко.

— А я ретельно огляну і досліджу територію, — зголосився скрипаль Том Йоганнес.

— Крім того, високий пане, ми просимо тебе ще про одну річ, — знову заговорив священик. — Ми хочемо збудувати будиночок, де б діти навчались боятися Бога і отримували б корисні настанови.

— Як ви допомагали мені під час мого будівництва, так і я допомагатиму вам при цьому і звелю допомагати, — пообіцяв Вітіко.

— Але ж ти не будуватимеш такого грубого будинку, як башта Ровна, або круглі стіни Озела, або клуні та стайні Діта, — зауважив коваль Петер Лауренц.

— Не кажи так, — дорікнув скрипаль Том Йоганнес. — Вітіко вищий від Ровна, Озела і Діта, і твій замок пишатиметься в лісі, і треба розмовляти з багатьма людьми, перше ніж його збудують.

— Ми прийдемо на входини і кричатимемо «Слава!», — сказав тесля Давид.

— Ви будете коло мене, як були поряд зі мною в битві, — запевнив Вітіко, — і не погребуєте гостинністю мого нового дому.

— А якщо хто-небудь хотів піти в битву, але вже не міг, бо йому в інший битві скалічили руку? — запитав скрипаль Том Йоганнес.

— То він буде в мене бажаним гостем і зі скаліченою рукою! — відповів Вітіко.

— Оце гарно і справедливо, — схвалив Том Йоганнес.

— Дуже гарно і справедливо! — підтвердив стельмах Стефан.

— Отож діймо, як вирішили, — мовив коваль, — і розкажімо решті, про що тут ішлося.

— Бувай здоровий, високий пане, — мовив священик, — тепер ми йдемо і знаємо, що ти допоможеш нам.

— Авжеж, — запевнив Вітіко, — я допомагав усім у Лісовому краї й шанував лісових воїнів.

— Так, шанував, — підтвердив коваль, — а тепер бувай здоровий!

— Бувайте здорові! — попрощався Вітіко.

Чоловіки підвелися й вийшли зі світлиці.

Вітіко того дня заходив у деякі хати Плани й куштував там хліба та солі. А ввечері в нього знову зібралися люди й сідали з ним на розмову перед домом. Так було і в усі наступні дні.

У ті дні Вітіко сформував собі невеличкий почет із чоловіків, які попросилися до нього. Серед них були Авґустин, Урбан, Матіас, які на війні передавали його накази. Вітіко, крім того, готувався до подячних урочистостей у Лісовому краї.

Потім Вітіко зі своїм почтом їздив в усі частини Лісового краю, звідки до його загону під час війни приходили окремі ватаги, дякував людям і запрошував їх на свято у Горній Плані. Кілька людей із тих лісових сіл приєднались до його почту. Серед них був і Зіфрід із Мілнета. В Плані для того почту напнули намети.

Місце для свята опорядили на широкій зеленій луці на березі Влтави. Поставили бар'єри, з дощок і планок збили столи і лави, збудували вівтар, поставили намети, лишили місце для нових наметів, підготували місця для готування страв.

У день свята до Горньої Плани прийшло дуже багато людей. Усі гурти воїнів прийшли зі своїми корогвами, як і тоді, коли вирушали в похід проти Моравії. Вони розташувалися табором під соснами, що росли на схід від Плани. З усіх лісових сіл, із яких вони прийшли, до Плани прибули ще й інші люди: старі діди, жінки, дівчата, діти, щоб побачити, що відбувається. Прийшли люди і з Горні Вітавіце, а також із Баварії. Прийшло й чимало людей, які жили в глибокому лісі й збирали живицю, ставили пастки, ловили хутряного звіра, варили смолу, шукали мед, збирали коріння й трави, щоб купувати собі в’ючних коней; вони прийшли подивитись, який той пан Лісового краю. Ці люди стали табором на відкритих луках і розпалили вогонь, готуючи собі страву.

Рано-вранці святкового дня Вітіко закликав людей із Плани, які були з ним на війні, а також решту лісових загонів зібратися перед церквою, як і тоді, коли вони вирушали в Моравію. Коли всі зібралися, Вітіко виїхав до них у шкіряному обладунку. Зупинившись попереду, заговорив:

— Люди, я звернувся до вас із проханням, щоб ви сьогодні прийшли до мене. Йдеться про те, щоб ми і в нашому рідному краї подякували Богові за сприяння на війні і, як я казав на бойовищі перед Зноймо, помолилися на батьківщині за наших полеглих. Ідіть за мною на зелену галявину, де відправимо службу Божу.

Вітіко став на чолі, і воїни з Плани та з інших лісових сіл зі своїми корогвами та під звуки дудок пішли за ним на зелену луку на березі Влтави. Людей ішло дуже багато. Воїни вийшли на простір, відгороджений бар’єрами. Там їх чекав старий священик із церковним старостою і головою церковної громади. Коли воїни вишикувались, священик благословив їх. Потім підійшов до вівтаря і його вдягнули в ризи. Воїни вперли держаки своїх корогв у землю і стали навколішки на зелену луку. Чимало людей, які перебували за бар’єрами, теж стали навколішки. Старий священик відправив перед вівтарем просто неба врочисту Божу службу. Після відправи священик перед церковною громадою звернувся до всемогутнього Бога зі словами подяки за порятунок від небезпек і відвернення лиха, а воїни повторювали за ним кожне слово. Всі люди, які стояли за бар’єрами, теж вимовляли ті слова. Потім священик проказав слова молитви за полеглих, воїни повторювали, люди за бар’єрами теж повторювали. Згодом священик знову благословив воїнів і поблагословив усіх присутніх на зеленій луці. На цьому священні обряди скінчилися. Де-не-де воїни ще стояли навколішки, багато людей теж ще не підводились і молилися за себе. Інші підвелися, й Вітіко звелів воїнам вишикуватись. Коли вони стали в один ряд, він поїхав уздовж усього ряду, а потім назад уздовж усього ряду і шанобливо вітав мечем кожного воїна, стаючи навпроти нього. Вони у відповідь вітали його корогвами, мечами, списами і луками. Потім Вітіко став перед усіма й вигукнув:

— Люди і воїни, ми знову стоїмо на землі нашого рідного краю! Ми рушили в похід, щоб стати загоном у війську ясновельможного князя Владислава, що не хотів, щоб багатії завдяки грабункам багатіли ще більше і гнобили бідних; ми рушили в похід, щоб до нас не прийшов ворог і не кривдив наших літніх людей, жінок і дітей, не забирав нашого майна; ми рушили в похід, щоб не прийшов пан, який використає нашу працю й майно для власних потреб і своїх насолод. Так, як ми, думали й багато інших загонів у Богемії і пішли до князя. Отак і виникла сила, завдяки якій повалено ворогів. Наші літні люди, жінки та діти тепер у безпеці, до нас не прийшов ніякий чужий пан, а той, що прийшов, житиме так, як і ви, щадитиме те, що ви робите і маєте. Ви стали не малою часткою того, що відбулося. Ви перемогли військо князя Вратислава, а в битві під Зноймо завдяки своїй спритності та мужності ви допомогли здобути перемогу. Радійте цій перемозі під нашими зеленими деревами, розмовляйте про свої подвиги, розповідайте про них тим, хто підростає, щоб і вони колись діяли так само. Застосовуйте те, що ви здобули на війні, для вашої користі та добра і для користі та добра своїх рідних. Тепер настане пора відпочинку, бо з тих, хто вирушав проти князя Владислава, багаті збідніли, а могутні охлянули, тому вже ніхто не здатний повстати проти князя. Якщо він декому простив, вони в майбутньому будуть вірні йому або ж знайдуть надто мало товаришів для нової війни. А якщо князь Владислав коли-небудь задля справедливої справи захоче повести нашу зброю і наше ім’я в далекі країни, то, можливо, чимало вас підуть із ним і згадають на новій війні, як воювали на старій. І, можливо, тому чи тому з вас із зеленого гарного лісу судилося, коли знову оголосять похід християн у Святу землю, теж піти туди, і воювати там за місця, де жив Спаситель, і молитися там, де він помер за нас. Як я дякував вам на бойовищі та в таборі, так дякую і тут, на батьківщині, за все, що ви зробили, і за те, що ви були зі мною послужливі та слухняні. Мій провід сьогодні закінчується, ми знову живемо кожен окремо як окрема людина, але хочемо з любов’ю та вірністю згадувати тих, кому довелося віддати своє життя, і з любов’ю, вірністю та прагненням допомоги згадувати тих, чиї члени зазнали тяжких ран і каліцтв. Отож бувайте здорові і розпускайте свої загони, в яких ви досі були поєднані задля спільних дій. Тільки ще раз ми хочемо бути єдині, і то сьогодні, щоб поєднатися в спільній радості, яку відчувають усі, хто прийшов сюди.

Слова Вітіко, поки він промовляв, ті, хто чув його, почасти переказували далі, а ті інші люди — ще далі, тож зрештою щось доходило й до народу, який стояв за бар’єрами. Коли Вітіко закінчив, воїни закричали:

— Здоров’я, щастя й благословення Вітіко!

— Здоров’я, щастя й благословення Вітіко! — закричали потім і ті, хто зібрався на луці.

Вітіко вклав меч у піхви, ще раз проїхав уздовж ряду воїнів і потис кожному ватажкові руку. Потім спішився і звелів завести коня в навмисне збудовану загороду, де його прив’язали. Решта вершників теж спішилися й завели туди своїх коней.

Загони встромили свої корогви в землю, розійшлися по зеленій луці, зустрічалися й розмовляли. Вітіко був серед них.

Трохи згодом звуком рога подали знак, що починається бенкет. Воїни та чимало інших людей із Плани та решти лісових сіл посідали за столи. По праву руку від Вітіко сидів старий священик, по ліву — суддя з Плани. Страви несли від плит, збудованих навмисне, а напої розливали з бочок і ставили на стіл. Подавали печеню зі свійських і диких тварин, рибу і пироги. В джбанах стояло пиво, питний мед і вино. Для людей, які прийшли на свято, на галявинці смажили бичка, і кожен міг відтяти собі частину й утамувати голод, можна було взяти собі й шматок хліба з купи буханців, які лежали там. У бочках були пиво і питний мед, і той, хто мав якусь кружку, або той, кому її позичали коло бочок, міг утамувати спрагу. Чимало людей розпалили багаття й готували страви.

Після обіду відбувалися різноманітні ігри, чоловіки стрибали, лазили, боролися тощо. Звучали дудки, цимбали, скрипки і ріжки, молоді хлопці і гарно вбрані лісові дівчата стали танцювати на зеленій луці, та й чимало старших чоловіків танцювали то з однією, то з другою молодицею. Цимбаліст Ламберт стояв із мечем на поясі коло цимбалів, і їхні звуки долинали до всіх танцюристів на зеленій луці. Скрипаль Том Йоганнес ходив від одних до інших і розповідав, які тони і звуки до танців годилося б видавати. До музики домішувались співи. Пісні співали то окремі люди, то навпереміну, то цілі гурти. Навіть пісні без слів, які Вітіко чув від Берти та її подруги, зринали й розлягалися над лукою. А оскільки сини Лісового краю звикли видавати радісні вигуки, чи то вітаючи один одного, чи то глузуючи один з одного, чи то просто засвідчуючи поміж гіллям свою радість, інколи чулися й такі виклики, дехто намагався ще й крикнути якомога гучніше.

Коли воїни вже встали з-за столів, Вітіко зі священиком і кількома людьми почав обходити всіх гостей і розмовляв із багатьма. Він часто виходив і до людей, які перебували за бар’єрами й розмовляв із ними, щоб пересвідчитись, чи вистачає всього, чи нема якоїсь перешкоди.

Під вечір Вітіко з більшою частиною воїнів і гостей повернувся в Плану. Решта ще лишалися на луці коло Влтави й насолоджувались аж до ночі.

Наступного дня підрозділи воїнів із далеких лісових сіл знову повернулися в рідні місця, розійшлися й люди, що прийшли як глядачі. А дехто гуляв і далі, тож лише через кілька днів із Плани розійшлися всі, хто не жив там.

Люди з Плани почали користуватися своїми воєнними здобутками. Спершу в хати заходили ті, хто не був на війні, потім жінки, а надто діти, і їм показували, що з’явилося в домі. Дехто з чоловіків і жінок брав із дому якусь річ і ніс її, щоб похвалитися, сусідам чи друзям. Потім зі здобутків виготовили все, що можна було виготовити: стрічки, одяг, зброю, хатні прикраси та інші речі. Багато хто почав удосконалювати або розширювати свій дім, багато хто намагався прикупити латку землі, а дехто прагнув довше, ніж звичайно, засиджуватись у шинку.

Вітіко частину свого майна послав на в’ючних конях у Пржиц.

Корогви, що їх мали воїни на війні, після наради склали в одній скрині в церкві.

Люди з Плани почали тепер будувати будинок, у якому мали навчати дітей. Вітіко приставив трьох робітників, які мали працювати за нього під час будівництва, дав тяглових тварин для багатьох робіт і подарував дерево для покрівлі.

Тієї пори до Вітіко у Горню Плану приїхали з багатьма людьми жупний суддя Вентислав і управитель Дудлебів Растислав, повідомивши, що за високим наказом ясновельможного князя Владислава і за високим наказом шляхетного жупана Любомира вони повинні показати Вітіко в лісі кордони того, що в його пергаменті названо даром у вигляді землі. Вітіко може взяти свідків, щоб оглянути разом із ними кордони.

— Гаразд, — сказав Вітіко, — якщо я повинен узяти свідків, я візьму їх.

Вітіко обрав молодь: Авґустина, Урбана, Матіаса і Маза Альбрехта.

Він, його свідки, Вентислав, Растислав і люди з Дудлебів пішли до кордонів ділянки, яка мала стати його землею. Вони записали всі побачені прикмети і знаки на папері, а повернувшись за три дні до Плани, переписали те все в ще два рукописи. Один з них Вітіко поклав до свого пергаменту, а два інші забрали в Дудлеби.

Після цього Вітіко підготував собі почет для подорожі і якось уранці виїхав разом із ним із Горньої Плани. Подорожні ступили на шлях, яким Вітіко колись їхав із єпископом Здиком: через ліс до Айґена. Звідти вони поїхали на південь через ліси і через судовий округ Фельден до Дунаю. Доїхали до місця, з якого на тому боці можна було побачити будинки Ашаха. На поромі їх перевезли через річку. В Ашаху були люди, які вивантажували з кораблів тесаний камінь та інші будівельні матеріали й накладали на вози. Люди розповідали, що це каміння призначене для замку, який шляхетний пан Генріх фон Юґельбах будує на височині на південь від Ашаха. Вітіко запитав, чи сам Генріх фон Юґельбах присутній на будівництві, і йому відповіли, що він перебуває в замку Юґельбах. Вітіко зі своїми людьми поїхав на лісову височину, яка від Ашаха тягнулася на південь до міста Ефердінґена. Він їхав уздовж височини. Побачивши місце, де споруджували замок, Вітіко під’їхав якомога ближче. Там був високий виступ, що відходив від гори, і саме на тому виступі будували замок. Риштовання здіймалися на краєчку виступу, й люди на них мурували стіни. Одна дуже широка башта здіймалася посеред будівництва вище від решти недобудованих споруд, де вже можна було добачити кімнати, коридори, зали, церкву та інші приміщення, характерні для замку. Будівничі наглядали, робітники мурували й били молотками, теслі обтесували колоди, подавальники носили шаплики дерев'яними сходами вгору, каміння піднімали вгору на линвах, на возах і на в’ючних тваринах підвозили матеріали.

— Цей замок матиме назву Шауенберґ, — мовив Вітіко.

— Його так і називають, відколи закладено перший камінь, — підтвердив один будівничий, — камінь освятили, і під час того освячення замок отримав назву. Підніміться нагору й подивіться, що можна побачити згори.

Вітіко спішився й піднявся на риштовання, будівничий показав йому, як тече Дунай серед гарного краю туди, де стоїть Вільгерінґен, зеленіє ліс і височіє давній замок Кюренберґ, і як по той бік Дунаю здіймаються гори, щоразу вищі та вищі, аж поки доходять до чеської землі, де вони найвищі.

— Там теж було б добре збудувати замок, — сказав будівничий, — і звідти можна було б бачити край не гірше, ніж із Шауенберґу.

— Авжеж, — погодився Вітіко, — там було б гарне місце для нього і далеко можна було б бачити.

Потім будівничий показав Вітіко Альпи, що ген далеко на півдні підходили до Австрії та Угорщини:

— Звідси аж до тих синіх гір — благословенна земля, — розповідав він. — Там є садиби і замки, щедро родить збіжжя й городина, стоять міста і села, мати Генріха фон Юґельбаха має там ще багато маєтностей, які перейдуть у спадок її синам Генріху та Ґебгарту, і той, хто приведе Берту, єдину доньку Генріха, в свій дім, матиме багату наречену. Замок у чеському лісі не мав би навколо себе таких гарних краєвидів.

— Там самі ліси, — мовив Вітіко, — вони напрочуд гарні й мають інше багатство, ніж збіжжя.

— А ви знайомі з тим краєм? — запитав будівничий.

— Я знаю той край, — відповів Вітіко.

— Збіжжя — чудова річ, — проказав будівничий.

— Чудова річ і благословення Господнє, — погодився Вітіко й побрався дерев’яними сходами з риштовання вниз, пішов до свого коня. Будівничий супроводив його.

— Щасливої дороги, і нехай ви, молодий пане, досягнете своєї мети! — побажав він.

Вітіко сів верхи й відповів:

— Тим порядкує Бог, а ви бувайте здорові!

— Бувайте здорові! — відповів будівничий.

Вітіко зі своїм почтом спустився з гори й поїхав у місто Ефердінґен. Від того міста він їхав по Баварії всякчас на захід, аж поки доїхав одного дня до міста Ландсгута. В Ландсгуті Вітіко розмістив свій почет в одному заїзді, лишив там свого коня й пішов далі пішки. Ходив по вуличках, аж поки вийшов на околицю міста. На тій околиці в місці, куди йшов Вітіко, неподалік від міських мурів ріс невеличкий сад, а в саду стояла хатинка. Вітіко підійшов до дверей хатинки й постукав дерев’яним молоточком. Двері відчинилися, в них постала старенька бабуся й вигукнула:

— Святий Боже, Вітіко!

— Тепер я тут, — мовив Вітіко.

— Скільки років я не бачила тебе! — дорікнула бабуся.

— Маргільдо, я й вітаю тебе стільки разів! — мовив Вітіко.

— Вітаю тебе, Вітіко! — привіталася й бабуся.

— Усі здорові? — запитав Вітіко.

— Усі здорові, — відповіла бабуся. — Заходь.

Вітіко зайшов крізь двері в сіни, обличковані камінням, а з сіней — у світлицю. Її стіни були білі, меблі — застелені зеленою тканиною, а перед вікнами висіли білі завіси. В світлиці сиділо дві жінки. Побачивши його, вони підвелися, і одна з них вигукнула:

— Вітіко!

— Мамо, тисячу разів вітаю тебе! — привітався Вітіко.

— Вітаю тебе, мій сину, — мовила Вентіла, мати Вітіко, й подала йому руку, яку він поцілував, а мати поцілувала його в чоло.

— І я вітаю тебе, Вітіко, — мовила друга жінка, старша за Вентілу і вже з сивою, мов сніг, головою.

— Вітаю тебе, тітонько Гільтрут, — мовив Вітіко, — тепер я у вас.

— Тож клади свій меч та шолом і сідай до нас, — запросила тітонька.

Вітіко так і зробив і сів на один із зелених стільців.

— Нехай буде благословенним твоє повернення в цей дім, — мовила Вентіла.

— Минуло п’ять років, відколи ти з Пассау зайшов сюди попрощатися і відколи поїхав від цього порога, — промовила тітонька.

— За цей час, Гільтрут, багато різного сталося, — сказав Вітіко.

— Ти знову прислав мені звістку, що втішила мене, — мовила Вентіла. — Тепер та лиха війна в Богемії скінчилася.

— Влада Владислава вже утверджена, — підтвердив Вітіко, — і війни вже немає.

— Тож подякуймо спершу Богові, що в нашому рідному краї знову мир, — заговорила Вентіла, — а потім подякуймо, що ти знову отримав лише незначні поранення, що є ласкою Божою, а потім подякуймо, що він дав тобі змогу діяти так, як ти завжди діяв згідно зі своїм найкращим розумінням, і нарешті подякуймо за те, що тебе вшанували і винагородили, а це вже означає людське визнання, і це піде тобі на добро.

— Ми дякували Господу Богу за його підтримку під час нещасть нашої батьківщини на бойовищі, ми врочисто дякували йому на зеленій луці, бо в Моравії ще досі діє відлучення й немає жодної відкритої церкви, ми дякували йому в церкві Горньої Плани і дякували йому в Плані просто неба, — розповідав Вітіко, — і я дякував йому за те, що він підтримував мене, дякував за те, що він посприяв моїй добрій волі, дякував за думки, які він навіяв про мене ласкавому князеві. Я завжди дякую Богові за те, що він дарував мені таку добру матір.

— Ми також дякували йому, — проказала мати, — і дякуємо й тепер, і будемо дякувати завжди. І я теж дякую йому, що він дав мені такого доброго сина.

— Вітіко, Вітіко, — мовила тітонька, — ти тепер у свої молоді літа став паном у країні й будеш з іншими панами на раді у великого князя.

— Щоб радити що-небудь, мені спершу треба набратися знань, — відповів Вітіко.

— Хто б міг подумати про це, — мовила тітонька, — коли ти тут у своїй комірчині вчив із побожним Бенно важкі слова! Ми вже опорядили для тебе цю кімнатку.

— Наші маєтки завжди були малі, — мовила Вентіла, — люди казали, ніби наші предки мали велику силу, але, як у своєму малому маєтку твій батько, твій дід і всі предки до нього були ласкаві до своїх людей, так і ти будеш ласкавий до своїх нових підданих.

— Вони допомогли мені в боротьбі за батьківщину і рідний край, — сказав Вітіко, — і я теж допомагатиму їм, де тільки зможу.

— Я знаю це, знаю, — мовила Вентіла, — і нехай те, чого ти бажаєш, справдиться.

— Я молюся Богові, щоб справдилось, — сказав Вітіко.

Тільки-но він проказав ці слова, як відчинилися двері й зайшов священик. Він мав приязне обличчя, сині очі й сиве волосся.

— Дозвольте мені, жінки, зайти цієї пори до вас у кімнату, — промовив він. — Лютгарт прийшла до мене й повідомила, що приїхав Вітіко, і мої очі вже не хотіли чекати довше, щоб побачити його.

Вітіко підвівся, підійшов до священика й привітався:

— Отче Бенно, я шанобливо вітаю вас!

— Вітаю тебе, мій сину! — мовив священик, кладучи руку на тім’я Вітіко й цілуючи його в чоло.

— Ми радіємо, що ви прийшли цієї пори, — всміхнулася Вентіла. — Ви завжди казали, що належите до нас, а отже, ви тепер справді належите до нас, і для нас завжди велика честь, коли ви заходитиме до нашої світлиці.

— Сідайте, вельмишановний отче, — запросила тітонька.

— Сину мій, Вітіко, сиди й далі коло матері, — мовив священик, — а я знайду собі місце.

Священик сів на стілець, а Вітіко знову сів поряд із матір’ю.

— Тепер він повернувся, покинувши нас п’ять років тому, — мовила Вентіла.

— Та він покидав цей дім ще раніше, коли став служкою в єпископа Пассауського, — додала тітонька.

— Єпископ виявився лагідним паном, — розповідала Вентіла, — і часто дозволяв Вітіко приїздити до нас і до вельмишановного отця Бенно, що привів його до єпископа, і часто лишатися в нас надовго, тож для мене він поїхав геть тільки тоді, як подався в Богемію.

— Я щодня бачила його тут, коли він виростав, — говорила тітонька, — а коли він пішов у Пассау, цей дім став завеликий для мене.

— Таж так, діти йдуть від матері, щоб будувати власне життя, — проказав Бенно.

— Я можу вже тільки молитися за нього, — мовила тітонька.

— Та ти й раніше молилася, — сказала Вентіла.

— Ми молилися за нього, — розповідала тітонька, — молилися за всіх наших родичів, і за інших людей, і за тих людей, яких ніхто не згадував у молитвах.

— І ти думала про нього і в усіх своїх інших справах, — мовила Вентіла. — Тільки-но він народився, ти була в нас у Пржиці як гість, і я через його хворобу ніяк не могла дочекатися тебе, а потім, як помер мій любий чоловік, ми жили як гості в тебе в Ландсгуті. Ти завжди піклувалася про Вітіко.

— Я була зобов’язана, а потім, коли він поїхав геть, я вже нічого не могла робити для нього, і час став немов пустий для мене, — мовила тітонька. — А він і досі має таку добру вдачу.

— Я добрий до тебе не тільки завдяки своїй вдачі, і все своє життя я добре ставитимусь до тебе, — поправив тітоньку Вітіко.

— Думаю, завдяки своїй вдачі ти добрий не тільки до неї, — додала Вентіла.

— Я прагну ставитись добре до всіх людей, — сказав Вітіко.

— А коли ти тоді вчився у вельмишановного отця Бенно, ти залюбки носив йому мед у стільниках, щоб він не дуже хворів, — згадала Вентіла.

— Вітіко, а ти ще не забув латину? — запитав отець Бенно.

— Коли я побачу твір святого отця латиною, то добре зрозумію його, — відповів Вітіко, — крім того, превелебний єпископ Реґімар у Пассау ревно привчав нас до латини, і я серед своїх речей маю багато з того, що я, вельмишановний отче Бенно, вивчив із тобою.

— Але найкраще, що робив побожний отець Бенно для Вітіко, — заговорила тітонька, — це навчив його страху Божого, гарної мови і добрих манер, дав йому знання і вихованість, вклав у серце те, як треба поводитись у світі, й водив навіть туди, де Вітіко вчився володіти зброєю, їздити верхи, плавати, бігати та всякої іншої вправності. Як добре, що побожний отець Бенно приїхав разом із вами з Пржица, що ми всі тут живемо разом, ходимо до багатьох добрих людей, але наймиліше нам сидіти одне коло одного вдома. Було б добре, якби так і далі було.

— Тепер знову так буде, — запевнив Вітіко, — бо я приїхав забрати вас усіх, як я й казав матері на Каленберґу, до Пржица, а якщо й велебний отець Бенно піде з нами, ми там житимемо ще ближче одне коло одного, ніж тут, бо всі будемо в тамтешній садибі.

— Побожний отець Бенно так часто приходив зі своєї оселі в наш дім до тебе, що я думала, ніби він завжди тут, — сказала тітонька. — А в Пржиці такого вже не буде.

— Люди розлучаються й тужать, — проказав Бенно, — а потім знову сходяться й радіють.

— Я знаю, що це так, — кивнула головою тітонька, — і благословляю тих, хто рушає в дорогу, і радію, коли вони повертаються.

— Вітіко, велебний отець Бенно казав, — додала Вентіла, — що він поїде з нами в Пржиц.

— Я поїду туди, — підтвердив Бенно, — і знову побачу людей, яких знаю там, і помолюся, Вітіко, на могилі твого батька.

— Отче Бенно, для мене велика радість, що ти їдеш у Пржиц, — мовив Вітіко, — і я подбаю, щоб поїздка була легка для тебе.

— Вітіко, сину мій, — сказав Бенно, — ти присилав нам вістки про себе, і це було добре, ми немов жили разом із тобою. Поки ти був відсутній, ти бачив, що воно діється у світі, як будується і руйнується людська доля.

— Велебний отче, — мовив Вітіко, — ти зробив мені так багато добра, коли навчав мене, наставляв і напучував, що я тільки тепер, побачивши, що діється у світі, по-справжньому розумію це, і то краще, ніж давніше, і тому я тільки тепер дякую тобі за це добро, і дякую краще, ніж давніше, і завжди буду ще краще розуміти і дякувати. Ти розповідав мені про те, що відбувалось між людьми за давніших часів, і давав мені змогу побачити та оцінити дії: добрі вони чи лихі, успішні чи ні. Крім того, під час теперішніх подій, у яких я брав участь, я теж багато навчився і навчуся ще більше згодом.

— Вітіко, — сказав Бенно, — ти засвоїв частину моєї науки, і для мене це однаково, якби садівник вирощував квітку, яка має бути гарною, і тішився б тією рослиною. Я товаришував із твоїм батьком, я любив його і він любив мене, як брат любить брата, а коли він помер, я, Вітіко, всякчас думав про тебе. А якщо ти вже навчився чогось у людських справах і навчишся ще більше, то це так, як у нас усіх, ми повинні вчитися, аж поки підемо в інше життя.

— Ти ще досі ревно працюєш над описом життя імператора? — запитав Вітіко.

— Коли я після тривалої хвороби, — взявся розповідати Бенно, — був змушений відмовитись від піклування про церкву моїх вірних, я почав описувати в своїй кімнаті події, які були в житті ясновельможного імператора, тоді він ще жив, а потім я однаково писав і писатиму й далі, аж поки дійду до імператора нашого часу, якщо Бог дасть мені таке довге життя.

— Ти міг би багато навчити тих, хто чув би твої слова, — мовив Вітіко.

— Зате я вже збагнув, — відповів Бенно, — що люди не дуже охоче вчаться на прикладі долі інших людей.

— Сильвестр казав, що люди діють відповідно до своїх жадань, — зауважив Вітіко.

— І за доказ тут править нещастя Богемії, — мовив Бенно, — ті людці вдалися до помсти й тішилися жорстокістю помсти, силою загарбували маєтки і зарозуміло тішились загарбаним. Потім приходив хтось інший і помщався вже їм і знову забирав маєтки, або ж якийсь могутній герцог валив імператора, забирав собі його маєтності і прирікав його на безсилля. А ті, хто з’являвся після нього, знову вдавалися до помсти й насильства, і їх потім знову усували від влади. Так бувало вже часто і так буде знову, якщо не утвердять міцного звичаю, як князь має ставати наступником після смерті попереднього князя, і якщо не зміцнять святої віри й не поширять її в доброму порядку в усій країні, щоб серце відчуло завдяки їй полегкість. Нехай небеса благословлять Ґвідо, посланця святого отця, якого ми чекаємо.

— Багато людей нетерпляче чекають його, — додав Вітіко.

— Нехай вони ще й сприяють його зусиллям, — мовив Бенно. — Мій сину, якщо ти не став іншим, ніж був у свої юні літа, ти, звичайно, не вдаватимешся до зарозумілості, насильства і гноблення. І матимеш за те велике добро: любов своїх людей, і цьому радітиме небо. Але й твоя сила зростатиме, навіть якщо одразу цього зростання й не помітять. У кожному дереві твого лісу зростає твоє багатство, і в кожному дереві зростає багатство твоїх підданих, від їхнього багатства багатітимеш і ти, і завдяки їхній ревності ти ввійдеш у долю нашої країни. Ти шануватимеш і заповіді нашої віри і через своїх слуг далі поширюватимеш її серед підданих, і за те тебе чекає коли-небудь набагато вища винагорода від Господа, ніж тутешня земна влада. А якщо після тебе знову прийдуть люди, які будуть такі, як ти, то виникне рід гарніший і пишніший, ніж сповіщає переказ про твоїх предків.

— Велебний отче, — мовив Вітіко, — як я був дитиною й ріс отут, ти так багато розмовляв зі мною і діяв на моїх очах, і моя вельмишановна мати розмовляла зі мною і діяла на моїх очах, і моя вельмишановна тітонька розмовляла зі мною і діяла на моїх очах, бачив я й дії доброго єпископа Реґімара, і тепер спостерігав дуже багато дій, і подібних одна до одної, і суперечливих та протилежних. Я завжди діятиму так, як навчився від вас та від доброго єпископа Реґімара, і ця наука в мені від того, що я бачив тепер, зміцніла ще дужче. А казав матері на горі Каленберґ, що хотів би жити так, щоб задовольняти її, потім тебе, Бенно, потім Сильвестра та ще одну людину, і я дотримаю свого слова.

— З новин, які прислав Вітіко, — озвалася Вентіла, — і з новин, які побожний отець Бенно отримував від лехів та панів, ми дізнавалися, що Вітіко такий, яким був, і буде таким і в майбутньому. Вірить у це і вельмишановний Бенно, і добра тітонька.

— Вітіко ніколи не зможе бути іншим, ніж він є, — запевнила тітонька.

— Мамо, я казав тобі на горі Каленберґ, — знову заговорив Вітіко, — що превелебний Сильвестр хвалив не все, що я зробив. Але, дослухаючись до його слів, я виправлюсь і стану розумнішим. Я діяв згідно зі своїм добрим розумінням, і в майбутньому теж діятиму згідно зі своїм добрим розумінням і дедалі більшою прозірливістю.

— Дій так, а про інше Господь подбає, — заспокоїв Бенно. — Оскільки ти, мій сину, згадував ще одну людину, перед якою ти хочеш бути праведним, то я теж скажу про неї слово. Тепер уже справдиться те, що ти маєш у думці. Шануй свою дружину, і вона теж шануватиме тебе, і ви матимете радість аж до глибокої старості.

— Це найщиріше бажання мого серця, щоб твоє пророцтво справдилось, — зітхнув Вітіко.

— Сину мій, Вітіко, — воно справдиться, — всміхнулася тітонька, — і мої очі побачать це.

— Що ж, мої любі жінки, — мовив Бенно, — ви захочете поговорити з Вітіко ще про багато іншого, тож я прощаюся. Вітіко, приходь, поки ти в Ландсгуті, інколи до мене в кімнату, і дозволь, щоб я часто навідувався і в твою комірчину.

— Прийду, — пообіцяв Вітіко, — і радітиму, коли ти ходитимеш до мене.

— Бувайте здорові всі! — попрощався Бенно.

— Бувай здоровий, вельмишановний пане! — проказали мати і тітонька.

— Бувай здоровий, отче Бенно! — кивнув головою Вітіко.

Священик підвівся й вийшов зі світлиці.

Вентіла, Вітіко і тітонька ще довго розмовляли між собою про різні речі. Потім Вітіко повернувся до заїзду, дав різні розпорядження й наглядав за людьми і тваринами.

Згодом Вітіко знову пішов у хатину до матері та тітоньки. Приготували вечерю, поїли разом, і Вітіко ліг у комірчині свого дитинства на ліжко, яке тепер зробили трохи більшим.

Цілий тиждень він прожив у Ландсгуті, а тим часом жінки і Бенно готувалися до переїзду. Щодня він ходив до Бенно, а Бенно — до нього.

Потім усі поїхали в Пржиц. Жінок і служниць везли в паланкінах в’ючні коні. Забрали навіть стару бабусю Маргільду. Чоловіки їхали верхи. Майно теж навантажили на в’ючних тварин.

У Пржиці, коли вони приїхали туди, зібралося чимало людей і вітало їх радісними вигуками. Вигукували їхні імена й часто повторювали ті крики. Всі люди з садиби стояли перед ворітьми й вітали господиню і господаря, велебного отця Бенно та тітоньку і, нарешті, чоловіків із почту Вітіко і жінок із почту Вентіли.

Коли чоловіки спішилися й допомогли жінкам вийти з паланкінів, Вітіко повів матір у дім садиби, яка завжди належала їй. Потім повів тітоньку у дві кімнатки, в яких вона мала жити, бо її гостинно запросили жити в садибу Пржиц. Після цього відвів Бенно в світлицю, в якій він колись починав писати книжку про імператора. Лише потім Вітіко пішов у своє приміщення. Материні кімнати були в тому самому стані, як і тоді, коли вона жила в них ще з чоловіком. Дві кімнатки тітоньки теж збереглися у своєму попередньому стані. Так само й світлиця Бенно. Вітіко мав лише одну кімнату і комірчину. Для ночівлі почту використали вільні кімнати, а першої ночі навіть ставили намети.

Уранці після прибуття мати, тітонька, Бенно і Вітіко з людьми пішли до церкви, що стояла на пагорбі коло Пржица. В церкві відслужили відправу, а потім молилися на могилах батька Вітіко, його діда і прадіда. Про могили інших предків уже ніхто не знав.

Після цих священних обрядів почалося життя в Пржиці. Люди з садиби та її околиць, а також люди, які жили неподалік від неї, приходили й засвідчували Вітіко повагу та покору в зв’язку з підвищенням його статусу.

Вітіко оглядав споруди садиби й розмовляв про них зі своїми людьми.

Коли з дерев опало листя, Вітіко поїхав до двору князя Владислава в Прагу. Великий князь прийняв його з почестями, а коли відбувалася рада, запросив його. Вітіко сидів із панами та лехами і брав слово, коли йшлося про долю країни і треба було ухвалювати якусь постанову. Він отримав дозвіл піти до княгині, і вона розпитувала і про його життя, і про життя його родини. Вітіко ходив до панів і лехів, яких знав і які були в Празі, ходив до Велислава, що після смерті попереднього вишеградського жупана жив тепер як жупан у Вишеграді. Вітіко пішов і до превелебного єпископа Оттона, і той прийняв його в кімнаті, в якій він колись розмовляв із превелебним єпископом Сильвестром. Ходив на будівництво церкви Святого Віта і спостерігав, як воно просунулося. Ходив у монастир Святого Георгія й дививсь, як відбудували його, навідувавсь у різні закутки міста і в передмістя й приглядавсь, як після облоги оновили й прикрасили їх. Крім того, ходив зі своїм пергаментом у канцелярію князя і сказав, що не прагне ніяких змін. На другому пергаменті зафіксували точний опис його володінь, і на обох пергаментах поставили свої печаті багато панів і лехів, потім ті пергаменти віддали Вітіко. Він зберігав їх у міцній шкіряній торбині з речами, дорогими йому. Вітіко ходив ще й до різних людей і радився з ними про цікаві йому речі.

Згодом Вітіко покинув Прагу і поїхав до Сильвестра, а від нього вже повернувся в Пржиц.

У Пржиці Вітіко прожив зиму з матір’ю, Бенно та тітонькою, радився з ними, що треба зробити в лісі і що взагалі треба робити далі в майбутньому.

Навесні Вітіко зі своїм почтом поїхав на південь Лісового краю. Приїхав у Митину і звелів своїм людям напнути намети перед хатами.

Вітіко спішився, і Гульдрик, скинувши шапку й нахиливши голову, провів його в кімнату. Вітіко зняв шолом, відстебнув меч, сів за стіл і мовив:

— Добрий старий Гульдрику, вітаю тебе багато разів!

Гульдрик упав навколішки перед Вітіко й вигукнув:

— Вітіко, Вітіко, Вітіко прийде і Вітіко прийшов!

— Підведися, Гульдрику, — сказав Вітіко, — бо інакше я не розмовлятиму з тобою.

— Дайте мені лише подякувати Господу, що мої очі бачать вас! — І крикнув: — Я дякую тобі, Господи, дякую тобі, Господи!

Потім підвівся й заридав, здригаючись усім тілом.

Коло Гульдрика стала Реґіна й теж плакала, як плакала колись Люсія у Горній Плані. Новий слуга, якого взяли в дім замість Якоба, теж стояв у кімнаті, і з очей йому капали сльози.

— Мій любий старий Гульдрику, — мовив Вітіко, — опануй себе. Я ж обіцяв тобі, що повернуся після Моравської війни, коли позаторік узимку сидів із людьми в тебе в кімнаті.

— Але ж ви не казали, як повернетесь, а я казав, що доживу до часу, як триматиму вам стремено, коли ви заїдете до свого нового замку, — казав Гульдрик, — а тепер це сталося, ви пан Лісового краю, скільки мої очі сягають і ще далі, і ваша могутність тільки зростатиме, аж поки стане безмежна. Найбагатший пан роду їстиме молоко та мед за буковим столом, ви їли їх, і я сказав собі, що все йде дуже швидко, і тепер таки справді швидко, і ви станете найбагатшим паном роду.

— Гульдрику, — мовив Вітіко, — я казав тобі: не спокушаймо Господа. Ласкавий князь Владислав дав мені лісову землю. Я правитиму в ній так, як вважатиму за добре і слушне, а якщо зможе статись, що вона приросте, я робитиму людям добро, а тобі й Митині, звичайно, — не найменше.

— Це тільки початок, — мовив Гульдрик, — усе повинно мати початок, а початок був тоді, коли ви мали споживати молоко і мед. Як тепер ваші люди ставлять намети перед цим домом, так буде табір перед вашим замком, розкинеться ген далеко, з тисячами наметів, огирів і вершників, возів і людей з самоцвітами і зброєю, які приїдуть ушанувати вас, і будуть спожиті сотні та тисячі яєць, тисячі рибин і тисячі курей, тисячі ягнят, а сіно для коней нагромадять стогом завбільшки в будинок, а ви будете наче король, що має всього ще досить, і має також двірського суддю, шинкаря, стольника і камергера.

— А тим часом ми повинні допомогти тим, хто надворі ставить намети, — зауважив Вітіко, — і посприяти їм порадою та вказівками.

— Так, повинні, і такий є звичай у замку, — погодився Гульдрик.

— Тож робімо, — сказав Вітіко.

Вітіко взяв шолом та меч, а потім сказав слузі та служниці:

— Я приязно вітаю вас, і нехай вам не дошкуляє клопіт, який ви маєте через мене й моїх людей.

— Ми робимо все з великою охотою, — запевнив слуга.

Реґіна поцілувала рукав одягу Вітіко й заплакала.

Вітіко та Гульдрик вийшли до людей, які розташовувались табором надворі, слуга пішов їм услід.

Приїхали в’ючні тварини з майном Вітіко, і він звелів занести речі в будинок.

Посходилися люди з хат Митини і приглядалися до того, що відбувається. Дехто вітав Вітіко і благословляв його, бажав йому спасіння. Він дякував і розмовляв із багатьма людьми. Чимало людей допомагали будувати табір.

Увечері до будинку прийшов старий Йоганнес і прийшло ще багато людей, які були з Вітіко на війні. Посідали перед домом на дощаних лавах і розмовляли про те, що вже сталося, і трохи про те, що буде.

Наступного дня Вітіко купив луку і поле, які добре прилягали до його володінь.

— Бачите, як воно справджується, — мовив Гульдрик, — але ще багато всього знадобиться коло замку.

— Кажу тобі, Гульдрику, — сказав у відповідь Вітіко, — ти триматимеш мені стремено, коли я заїду до нового дому, але як це станеться — це все ще в руках Господніх.

— Станеться, станеться! — запевняв Гульдрик. — А якби навіть сталося так, що не станеться, тоді, тоді…

— Що тоді? — запитав Вітіко.

— Тоді повинен прийти ще один Вітіко, що збудує замок, у якому стоятимуть золоті столи, за якими їстимуть із золотих тарілок, — відповів Гульдрик. — Мій батько казав про це, мій дід казав про це, мій прадід казав про це, і це йде з небес.

— Речі інколи справджуються по-іншому, ніж ми думаємо, — мовив Вітіко.

— Вони справджуються, байдуже, думаємо ми про них чи ні, — сказав Гульдрик.

— Тож справдяться і ці, — виснував Вітіко.

— Справдяться, справдяться, і ви побачите! — скрикнув Гульдрик.

Вітіко пробув у Митині два дні, а потім поїхав до Фримбурка. У Фримбурку він купив кам’яницю з міцною круглою аркою воріт, колись він ночував там один раз із провідником Флоріаном. Звелів, щоб будинок якомога краще опорядили для нього і його почту. Потім запитав, чи є люди, здатні копати криниці й мурувати. Йому назвали таких людей. Вітіко звелів погукати їх і сказав їм бути наготові, коли буде потреба в них. Ті пообіцяли.

Після цього Вітіко поїхав у Горню Плану. Звідти він послав вісника до жупана Любомира в Дудлеби. Любомир відіслав його назад із повідомленням, що через п’ять днів прибуде жупний суддя Вентислав і оголосить про панування Вітіко. Вітіко розіслав посланців, запросивши суддів усіх сіл прийти того дня до Плани.

Як настав той день, перед церквою Плани спорудили стіл. Коли зібралися Вентислав, Вітіко, судді і багато священиків, Вентислав і Вітіко стали перед столом. Священик поставив на стіл хрест Спасителя, а потім став поряд із Вітіко. Судді стояли трохи поодаль від столу, дивлячись на Вентислава і Вітіко. Трохи далі й навколо стояли інші люди. Вентислав прочитав тепер наказ ясновельможного князя Владислава, що Вітіко з Пржица обдарований тими і тими районами Лісового краю і всіма податками. Він прочитав із пергаменту назви сіл, територій та опис меж і вимагав від суддів обітниці на хресті Спасителя бути підпорядкованими Вітіко.

Судді на хресті Спасителя пообіцяли бути підпорядкованими Вітіко.

Потім коваль із Плани щосили крикнув:

— Слава ласкавому Вітіко, якого ми обрали за нашого пана!

— Слава Вітіко! — закричали люди навколо.

А потім знову закричали «Слава!» і повторювали цей вигук багато разів.

— Вітіко, проводир на війні і проводир у рідному краї! — крикнув тесля Давид.

— Проводир на війні і проводир у рідному краї! — кричали люди.

— Ми казали на тій горі, що він має бути нашим проводирем, ще до того, як почалася битва, — крикнув шинкар Захарія, — і він добре керував нами, він такий, як і ми, а ми такі, як і він! Тепер усе гаразд.

— І він керував усіма лісовими людьми, навіть тими, які не належать до нас, коли вбили зеленого ватажка! — вигукнув муляр Пауль Йоахим. — І був добрий, ми розуміли його, і все було добре, і тепер добре.

— Ті, хто сидить удома, не знає, як воно на війні, — крикнув стельмах Стефан, — але ми вже можемо сказати, що тепер добре.

Скрипаль Том Йоганнес, що стояв між людьми і військом, вискочив наперед, підняв свою скалічену руку вгору, а потім ще й другу, й подавав головою і рукою знаки, що хоче говорити. Коли гамір ущух, він крикнув:

— Так, ми знаємо, ми, що були на війні, ми знаємо, ми знаємо все, але всі не знають, як воно годиться і які високі звичаї коло князя, та коло великих лехів, та коло панів і тих, хто тямить, а за тим, хто тямить, ми повинні йти, і я кажу вам, що ви всі галасуєте ще до того, як сказав своє слово пан, а якби ви були шляхетніші, то спершу говорив би пан, а ви потім.

— Ти теж говориш раніше від пана, та ще й більше, ніж ми всі! — крикнув шинкар Захарія.

Люди зареготали, але ніхто не сказав ані слова.

Тоді озвався Вітіко:

— Кажіть, нехай говорить, хто хоче.

Але тепер уже ніхто не хапався говорити. Тоді Вітіко звернувся до всіх гучним голосом:

— Судді хат і сіл моїх володінь, на хресті Спасителя ви дали мені обітницю підпорядкованості від ім'я всіх людей, які живуть на ній, я приймаю вашу обітницю і тепер на хресті Спасителя складаю вам і всім людям моїх володінь обітницю вірності пана своїм підданим та виконання обов’язків пана і кажу: десяту частину того, що ви давали ясновельможному князю Владиславу як володарю лісової землі, я на час мого життя лишаю вам. Решту ви платите мені. До служби мені тільки задля моїх потреб і задоволень я вас не змушуватиму, про свої будівельні роботи, шляхи, стежки і мости, свої поїздки, полювання і охорону я дбатиму зі свого майна. На службі нашій території і ясновельможному князю Владиславу я вас не гнобитиму і даватиму вам, коли виникне потреба, все необхідне. До добрих я ставитимусь добре, як лісовий товариш до решти лісових товаришів. Тих, хто не дуже добрий, я намагатимусь удосконалити, а коли буду змушений накласти покарання, то, отримавши докази провини, каратиму м’яко, але напевне. Той, хто потребує допомоги, нехай приходить до мене, і я мірою своїх сил допоможу. Двері мого дому будуть відчинені, щоб жоден мій підданий не був відкинутий. Я дякую вам за те, що ви прийшли, йдіть тепер до своїх ближніх і перекажіть їм мої слова.

Після цих гучно проказаних слів народ зняв такий галас, що годі було щось розібрати, але крики свідчили про згоду і радість. Люди пхалися вперед, тож уже не було вільного місця між ними і Вітіко, люди штовхалися. Серед галасу інколи зринав дитячий плач та зойки придушених жінок. Усі судді простягли руки до Вітіко, і він потис їх. Коли гармидер ущух, і можна було розчути окремі вигуки на кшталт «Слава Вітіко!», «Благословення Вітіко!», «Слушно!», «Добре!», а людські голоси вже не лунали всі зразу, Вітіко назвав кожного суддю на ім’я і передав вітання їхнім ближнім та жителям їхніх сіл.

Потім хрест Спасителя понесли до церкви, Вітіко, Вентислав, священик і суддя з Плани проклали собі шлях крізь натовп і пішли до кам'яниці Вітіко.

Усі люди, які були перед церквою, пішли разом із ними, а ті, хто лишався вдома, стояли тепер на вулиці й приглядалися до процесії, не вщухали радісні вигуки. Вітіко зі своїми супутниками зайшов у дім, де всі й пообідали. Після обіду хлопці та дівчата у святковому вбранні вийшли на вулицю перед будинком і співали пісень. Вітіко та його гості вийшли до них і слухали. Коли пісні скінчилися, Вітіко щиро подякував співакам та співачкам, подякували й гості. Потім Вітіко подякував і людям, які ще досі стояли на вулиці, і вони мало-помалу розійшлися.

Наступного дня Вентислав зі своїм почтом повернувся до Дудлебів.

Як минув уже ранок того дня, до Вітіко прийшли священик і суддя з Плани разом із багатьма людьми і склали йому присягу на вірність від ім’я Плани. Вітіко подав їм хліб та сіль і подякував. Потім розмовляв із ними про різні речі. Вітіко розповідав, що від таких людей, як Любомир і Болеміл, він навчився, що треба робити в лісі, в лісі лежить скарб, який треба вміти знайти. Якщо він знайде спосіб, то допоможе кожному, хто захоче. Люди подякували й сказали, що будуть слухняні. Вітіко запросив чоловіків приходити до нього ввечері, поки він у Плані, ті пообіцяли.

Увечері того дня Вітіко сидів із багатьма чоловіками перед своїм будинком, і вони розмовляли, аж поки настала пора розходитись.

Вітіко теж ходив увечері в інші хати й сидів і розмовляв там із людьми, які збиралися.

У ті дні до Плани приходили й інші судді з людьми із лісових сіл і складали Вітіко присягу на вірність. Він розмовляв із ними так само, як розмовляв із людьми з Плани.

Потім Вітіко поїхав у Фримбурк і жив там у своїй кам’яниці. Суддя з місцевими людьми прийшов до нього, і всі склали присягу, Вітіко розмовляв із ними так, як розмовляв у Плані.

Якось Вітіко послав вісника до майстра копання криниць у Дудлеби. Через якийсь час той майстер прийшов до нього. Вітіко звелів прийти копачам криниць, із якими він розмовляв, перебуваючи у Фримбурку, а потім пішов із ними всіма по широкому лісу до місця, де стояли стовпи святого апостола Хоми. Тут, сказав Вітіко, він хоче викопати криницю, якщо пощастить знайти добру питну воду. Майстер копання криниць сказав, що чисту питну воду можна знайти в граніті. Потім він визначив день, коли можна починати роботу, і приготував дещо. В призначений день люди почали копати. Поки вони копали, Вітіко зі своїм почтом поїхав до Любомира, до Ровна, Діта з Ветржні, до Озела та до інших панів, які жили поблизу від його володінь. Потім ті пани приїздили зі своїми почтами до Вітіко в його кам’яницю у Фримбурку, і він пригощав їх.

Якось до Вітіко прийшов суддя з Фримбурка з багатьма людьми, і всі вони попросили про допомогу в розбудові їхньої невеликої дерев’яної церкви. Вітіко зголосився допомогти, і невдовзі вдалися до готувань для початку будівництва.

А згодом до Вітіко прийшов Гульдрик і сказав, що має одне прохання.

— Кажи, Гульдрику, — заохотив Вітіко, — адже в ньому не буде нічого непристойного, і я виконаю його.

— Тут ідеться про необхідне, — бентежився Гульдрик.

— Таж кажи! — припрошував Вітіко.

— Я прошу дозволу вирізьбити на кам’яній арці воріт дому, де ви живете, троянду з п’ятьма пелюстками, — попросив Гульдрик.

— А тобі багато залежить від цього? — запитав Вітіко.

— Це знак часу, а знаки і часи зростатимуть, — відповів Гульдрик.

— Гаразд, різьби ту троянду, — дозволив Вітіко.

— І п’ять пелюсток я трохи розмалюю червоною фарбою, — додав Гульдрик, — бо та троянда — червона.

— Колись дикі червоні троянди були для мене певним знаком, — мовив Вітіко.

— Тож бачите, — кивнув головою Гульдрик.

— Гаразд, роби червоними, але трошки, — погодився Вітіко.

— Тільки так, щоб троянда була червоною, — проказав Гульдрик.

— Гаразд, роби і приготуй усе, якщо захочеш почати коли-небудь, — мовив Вітіко.

— Це треба робити тепер, — наполягав Гульдрик.

— А хто різьбитиме троянду? — запитав Вітіко.

— Еліас, каменотес із Плани, — відповів Гульдрик, — і він принесе й червону фарбу.

— Добре, — погодився Вітіко.

Гульдрик пішов у Горню Плану й повернувся з каменотесом Еліасом. Еліас на риштованні почав різьбити на арці воріт і різьбив п’ять днів, а Гульдрик п’ять днів простояв коло нього. Потім риштовання прибрали, і на замковому камені арки всі побачили п’ятипелюсткову троянду з легеньким червоним забарвленням.

— Дозвольте, високий пане, — звернувся Гульдрик до Вітіко, — щоб я заплатив Еліасу з майна дому в Митині, бо ж усе йде з Митини.

— Гаразд, — махнув рукою Вітіко.

— І спасибі вам за дозвіл працювати, — додав Гульдрик.

Потім він видав Еліасу платню, показав людям Фримбурка червону троянду, пояснив її значення й пішов назад у Митину.

Поки Вітіко жив у кам’яниці у Фримбурку, до нього часто ходили люди з різних лісових сіл і приносили подарунки йому і його почту, що жив у домі, а почасти в таборі на Влтаві. Люди приносили збіжжя, птицю, рибу, хутра, ягнят, козенят і т. ін. Вітіко приймав подарунки і теж дарував щось у відповідь.

Трохи згодом до Вітіко прийшов майстер із копання криниць і повідомив, що докопався до води.

— Тож спочивайте три дні коло криниці та святкуйте, — мовив Вітіко, — щоб ми побачили, чи вода прозора. На четвертий день я зі своїми людьми приїду до вас, щоб глянути на воду й привітати її.

Вітіко тепер звелів попросити священика, суддю, старших людей і голову церковної громади з Фримбурка, а також суддю і голову громади з Фридави, суддю і голову громади зі Льготи і лісових хат Гейрова, зі Светлика і з Дольні Вітавіце, а також з інших лісових сіл, щоб вони прийшли до нього від сьогодні на четвертий день, а потім пішли з ним до криниці святого Хоми. Якщо туди захочуть піти ще й інші люди, для нього це буде лише радістю.

Усі запрошені прийшли до Вітіко на четвертий день, і він пішов із ними та людьми свого почту через великий ліс до криниці. З цікавості багато інших людей теж пішли з ним. Коли всі дійшли до криниці й стали навколо неї, Вітіко звернувся до майстра копання криниць із Дудлебів:

— Ану, покажи нам воду.

Майстер копання криниць узяв коновку з кленового дерева й поліз разом із нею по драбині в криницю. Потім підняв нагору повну коновку води, поставив її на ослін і мовив:

— Дивіться на воду, високий пане.

Вітіко зазирнув у коновку і сказав:

— Я бачу дно коновки і дерев’яні волокна так виразно, немов у прозорому повітрі.

Інші люди теж зазирали в коновку, а потім Вітіко звелів:

— Урбане, подай чашу.

Урбан дістав зі шкіряної торби, яку мав на собі, срібну чашу й подав її Вітіко. Майстер копання криниць налив у ту чашу води з коновки. Вітіко мовив:

— Срібло полискує крізь воду.

Потім підніс чашу до вуст, випив і сказав:

— Вода смачна, як смачна вода з кам’яних джерел наших лісів.

Після цього подав чашу священику з Фримбурка, і той випив. Решта людей, яких запросив Вітіко, теж пили воду зі срібної чаші, яку ненастанно наповнювали.

Чоловіки сказали:

— Вода — така, як найкраща, що тече в лісі з-під скель.

Чашу знову поклали до торби, і Вітіко звернувся до людей:

— Люди, тож ви кажете, що вода добра для людського життя?

— Дуже добра! — відповіли йому.

— А чи буде її вдосталь і чи не пропаде вона? — запитав Вітіко майстра з копання криниць.

— Буде вдосталь і не пропаде, — запевнив майстер, — бо на цій висоті є три джерела, одне з них ми зловили в криницю, тож воно вже не тече вниз.

— І всі, хто приходив сюди в найсухіші роки, пили воду з цього джерела, — сказав старий Мельхіор зі Льготи.

— Польові джерела пересихають, лісові — ні, — прорік Венгарт із Фридави.

Після цих слів Вітіко зняв шолом із голови й промовив:

— Тож я дякую Господу за підтвердження моєї думки, що я тут можу будувати дім. Навколо криниці я будуватиму собі дім в осередку Лісового краю, серед того, що тепер належить мені. Я просив вас піти зі мною до криниці, щоб ви були свідками того, що має статися. Скажіть про це вашим. А ти, майстре з копання криниць, закінч криницю, щоб вона була як замкова криниця. Я почну готуватися до будівництва і невдовзі зможу вас попросити, щоб ви були присутні під час святого обряду, коли на цьому будівництві викопають першу лопату землі. А тепер освіжіться трохи вином, а потім повертаймося до Фримбурка.

Вітіко знову вдягнув шолом і пішов із гостями до хатини копачів криниці на невеличкий обід.

Решта людей, які стояли навколо криниці, пили тепер воду з кружок робітників, які наповнювали з коновки.

Коли люди в хатині копачів покріпились вином і стравами, всі знову пішли вниз до Фримбурка.

Наступного дня Вітіко послав вісника до Праги. Потім ознаймив, що будуватиме дім, а люди, які погодяться працювати за плату, повинні зголоситись. Але люди, які ходили до криниці Хоми, розійшлися по своїх домівках, тож тепер посходилися люди, ладні працювати добровільно. Надто багато людей прийшло з Плани. Вітіко прийняв пропозиції й сказав, що невдовзі будуть дані робочі розпорядження.

Трохи згодом із Праги приїхав молодик і Вітіко представив його своїм людям:

— Цей чоловік — будівничий Еппо з Праги, з яким я домовився, що він будуватиме мій дім. Той із вас, хто зголосився працювати, має дотримуватись настанов цього чоловіка.

Еппо тепер розпоряджався й порядкував геть усім, що було необхідним для початку будівництва. Коли він упорався з усім, Вітіко розіслав запрошення на свято початку будівництва.

Тепер уже приїхав старий жупан Любомир із Дудлебів, старий священик із Плани, приїхали Ровно, Діт із Ветржні, Озел, Вигонь із Прахатіце, Вольф із Суша, Вернгард з Затоня, а також інші пани Лісового краю. Приїхали пани і з Баварії. Прибули й судді з володінь Вітіко та інші люди з Лісового краю.

Уранці визначеного дня ціла процесія вирушила з Фримбурка вгору крізь високий ліс. Услід за нею йшло багато людей, а чимало людей сходилися з усіх боків до місця святого апостола Хоми. Коли процесія добулася нагору, люди побачили, що місцевість навколо вирубана й викорчувана, поміж сірого каміння стоять хати для будівельників, лежать будівельні інструменти, стирчать жердини, де мають бути стіни, а на зеленій луці споруджено вівтар. Із дощок збили цілу низку лав і столів.

Люди з процесії посідали на лави, а священик із Плани разом зі священиком із Фримбурка і церковними служками правили перед вівтарем урочисту Божу службу. Після відправи священик із Плани поблагословив місце, де мав стояти замок. Потім узяв подану лопату, копнув і підняв шматок дернини на місці, де треба було копати канави для підмурків. Потім лопату взяв Любомир і теж викопав трохи землі. Після нього взяв Ровно, далі Вигонь із Прахатіце. Діт із Ветржні і всі пани та гості — кожен виймав лопату землі. Останнім копав Вітіко.

Потім там став ряд чоловіків у святковому вбранні, що прийшли з Плани, Фримбурка та інших сіл. Але спершу наперед вийшов священик із Плани:

— Тож тут засновують новий дім, і небо тепер над ним, небо тепер у ньому і небо не відступить від нього.

— І нехай воно буде над усім Лісовим краєм! — додав священик із Фримбурка.

Потім заговорив Любомир:

— Вітіко, вірний і приязний сину нашої землі, як ти зібрав нас на цій зеленій луці, то збери нас коли-небудь у своєму домі. Живи в своєму домі, і нехай там живе багато людей і звідти вийде рід, що буде великим і могутнім, як були колись роди в нашій країні і як є ще й тепер. І нехай могутність ніколи не стане зарозумілістю, накликавши на себе руїну, як-от за наших днів зникли могутні та багаті, які ще рік тому чинили опір самому великому князеві. Нехай цей рід тримає щит над Лісовим краєм і над батьківщиною, і в Лісовому краї збережуться його сліди навіть тоді, коли він давно зникне, а на батьківщині про його здобутки розповідатимуть словами, піснями й на пергаментах.

— Як я казав тоді, коли ти вперше завітав до мене в мою башту, — озвався владика Ровно, — завжди є хтось один, хто засновує великий рід, навіть із малого початку може початись великий рух. І я казав: владики мають стати могутніші. Я, владика, став могутнішим, Діт став могутнішим, Озел став могутнішим, Герман став могутнішим і всі в Лісовому краї стали могутніші, і ти тепер також пан у Лісовому краї. І я казав: ми поширюємо свої володіння на ліс, і ми розширилися в бік лісу, і ти розширюєшся в бік лісу. Хто б міг подумати, що ти так скоро будуватимеш замок для свого панування! З Лісового краю може вийти щось велике, він має силу і просуває її вперед, кожен із нас може стати великим!

— Засновник мого роду був збирачем живиці в лісі, — мовив Любомир.

— А ви тепер могутній жупан і військовий проводир! — додав Ровно. — Ким може стати кожен. Ми повинні триматися купи і жити в дружньому сусідстві. Вітіко, ти тепер такий, як і ми, а ми такі, як і ти!

— У дружньому та доброму сусідстві! — крикнув Озел.

— У доброму та вірному сусідстві! — крикнув Діт.

— Ми будемо триматися разом, як уже трималися, і не буде сварки поміж нами! — крикнув Вернгард із Затоня.

— Так, у доброму сусідстві! — загукали численні голоси.

Потім заговорив Вітіко:

— Велебні священики, високий жупане і шановні люди! Я дякую вам за ваші бажання. Нехай небо буде в домі, як сказав велебний священик: у цьому полягає все. А що станеться ще — про те подбає Бог. Я намагатимусь робити добро, все інше, як каже Сильвестр, похідне від цього. Я буду вірним сусідом і нікому не шкодитиму. Отож я подаю свою руку.

Вітіко простяг руку, і люди один за одним тиснули її.

Тепер уже Еппо, молодий будівничий із Праги, приніс пергамент, розгорнув його й показав усім. На ньому був зображений замок, яким він мав бути вже збудований. Люди передавали один одному пергамент, кожен розглядав його і кожен хвалив. Потім той пергамент знову поклали до торбинки.

Після цього старший над мулярами виголосив промову перед будівництвом стін. Після нього промовляв старший над теслями, а потім ошатні чоловіки, що стояли з лопатами, встромили лопати в землю й почалося урочисте копання. Завдяки цьому обряду викопали глибоку канаву, немов під час справжньої праці. Потім будівничий подав знак припинити роботу, і всі пішли до столів, на лави, на зелену луку, кому як пощастило, і стали обідати. Люди, що були там як глядачі, також отримали наїдки та напої, — кому вистачило.

Після обіду процесія повернулася до Фримбурка. І того самого дня, а дехто й наступного, гості з інших сіл пороз’їжджалися додому.

Відтоді на горі святого Хоми почалося будівництво замку. Еппо розподілив роботи між людьми, яких він найняв і які прийшли добровільно. Викопали канави для підмурків, притягли колоди, з яких мали будувати риштовання. Як і на будівництві замку Шауенберґ, з усіх боків підвозили потрібні будівельні матеріали. Численні будівельники та будівельниці, що працювали там, дотримувались порядку і, немов мурашки, які намагаються в лісі зміцнити своє житло, прагнули спорудити в лісі людське житло.

Вітіко тим часом жив у своїй кам'яниці у Фримбурку. Але одного дня в шкіряному обладунку і в супроводі тільки Раймунда він поїхав від дому. Доїхав до заїзду в Дольні Вітавіце, а звідти узліссям великого лісу подався до Айґена. В Айґені пообідав, дав коням спочити та поїсти. Від Айґена двоє чоловіків поїхали лісом угору проти течії ручаю Міхель. Пополудні добулися до лісового дому Генріха фон Юґельбаха. Їм відчинили браму, вони заїхали на подвір’я, Генріх привітав Вітіко, про коней подбали. Вітіко заговорив:

— Дозвольте я спершу зайду до вашого покою.

Генріх завів його до кімнати, а вже там привітався знову:

— Вітаю тебе, Вітіко. Я радію, що ви приїхали цієї пори.

— Я думав про ваші слова, — мовив Вітіко, — і думав про свої слова.

— І діяли відповідно до тих слів, — всміхнувся Генріх. — Подайте мені свою руку.

Вітіко подав руку, Генріх узяв її і сказав:

— Ваша рука — це рука чоловіка, і моя рука — рука чоловіка.

— Ви привітали мене в своїй кімнаті, і я привітав вас, а тепер ведіть мене до високої пані Вюльфгільти.

— Тож ходімо, — кивнув Генріх.

Обидва пішли в кімнату Вюльфгільти. Коли вони зайшли, Вюльфгільта підвелася, пішла назустріч Вітіко, подала йому руку й мовила:

— Вітіко, вітаю вас від щирого серця, ви знову навідали нас у нашому лісовому будинку!

Вітіко нахилився до поданої руки, поцілував її, потім випростався й сказав:

— Висока пані, я шанобливо вітаю вас. Я чекав, поки визріє час, щоб мати змогу знову прийти до вас. Я думаю, що час уже визрів, і тому я посилав одного чоловіка, який мав дізнатися, чи ви живете в лісовому домі. Той чоловік приніс мені звістку, що ви живете в цьому домі, і тому я поїхав до вас. Оскільки я тепер стою перед вами, високий пане, і перед вами, висока пані, дозвольте мені говорити передусім про те, про що я приїхав говорити.

— Сядьмо, — запросив Генріх.

Усі сіли.

— Кажи, Вітіко, — мовив Генріх.

— Якщо ви такі ласкаві слухати, я казатиму, — кивнув головою Вітіко. — Ви, високий пане, колись казали мені: як гість ви завжди бажані в моєму домі, а ви, висока пані, казали: приходьте як гість скоро знову до нашого дому. Але як гість я вже не приходив, бо хотів прийти в іншій постаті, — або ж уже ніколи не приходити. Ви, пане Генріху фон Юґельбаху, два роки тому сказали мені у своїй кімнаті: в битві на горі Високій ви мали червону дику троянду, тож подбайте, щоб ця троянда цвіла в долі вашої країни, а потім приходьте. Ви, пане Генріху, фон Юґельбаху, два роки тому сказали в кімнаті вашої високої дружини: ви завоювали довіру людей лісового краю. А в Лісовому краї попереду є ще багато різного, зважайте на це, Вітіко. Отак ви казали. А ви, висока пані Вюльфгільто фон Дорнберґ, дружино пана Генріха фон Юґельбаха, два роки тому в їдальні сказали мені: воля мого чоловіка — моя воля. Отак ви казали. Отже, я тут. Я був тут тоді, коли поїхав від вас зі Здиком, єпископом Оломоуцьким, до Реґімберта фон Пайлштайна і Гаґенау, єпископа Пассауського, в Пассау, бо я супроводив туди Здика. Я гостював у превелебного єпископа Пассауського так довго, як мені хотілося. Потім я на кораблі спустився Дунаєм від Пассау аж до міста Відня і поїхав на Каленберґ до замку ясновельможного маркграфа Австрійського Генріха, бо в тому замку моя мати гостювала в Аґнеси, ясновельможної матері маркграфа. Я провідав матір, бо давно не бачив її. Я так довго перебував у матері, як дозволяла пристойність. Я відвідав тієї пори і ясновельможного маркграфа, розмовляв із ним. З Відня я поїхав до Плани в Лісовий край і жив там. Навесні ясновельможний князь Богемії і Моравії був змушений почати війну проти бунтівників у Моравії. Велике число лісових людей вирішили йти на війну. Вони довіряли мені, і ті, хто жив від хат Горні Вітавіце до хат Льготи і Лучовіце, обрали мене за свого проводиря, щоб ми становили один загін війська князя Владислава. Я повів людей до князя, і він доручив мені провід над ними. Лісові люди стояли в одній битві самі проти війська Вратислава, князя Брно, розбили його і змусили тікати. Лісові люди були і в битві під Зноймо й показали себе там як сильні й діяльні. Потім вони здійснили походи на Брно і Оломоуц, пройшли по всій країні. Коли ворогів розбили й Моравія опинилася під владою великого князя, він винагородив лісових людей і вони повернулися на батьківщину. Князь дав мені пергамент, на якому зазначено частину лісових земель, і наділив мене податками з них та обов’язком підданства. Тож я став отак паном, які стоять у нашій землі над підданими, і як такого пана мене запросили до ради великого князя. Цей пергамент я привіз у торбині на своєму коні й покажу його вам. Після війни в Моравії я поїхав до матері в Ландсгут і провів її та велебного священика Бенно, що був приятелем мого батька і моїм добрим та зичливим учителем та вихователем, а також нашу тітоньку Гільтрут, у чиєму домі моя мати жила як гість, до нашої садиби в Пржиц. Потім я поїхав у Прагу до нашого великого князя і в канцелярію князя. Там мій пергамент належно опорядили. В Празі я знайшов молодого майбутнього будівничого Еппо і домовився з ним про будівництво дому. Взимку я жив у Пржиці коло матері, Бенно, Гільтрут і моїх людей. Навесні я поїхав у Фримбурк, чиї будинки стоять на пагорбі на березі Влтави. Від Фримбурка тягнеться вгору на південь широкий і довгий ліс, що має високий гребінь, а від того гребеня ліс знову простирається широко й далеко аж до місця, де тече Міхель. На тому гребені стояв колись стовп святого апостола Хоми, через те той ліс називають лісом Хоми. На тому місці лісового гребеня, де стояв стовп апостола, я будую тепер замок, що матиме назву Дім Вітіко, як-от і ви на кам’яному виступі гори між Ашахом і Ефердінґеном будуєте замок, який матиме назву Шауенберґ. Будівничий Еппо намалював зображення замку, яким він має бути вже збудований. Я привіз те зображення у футлярі з собою й покажу його вам. Як уже почали будувати замок і будують далі, я поїхав до вас, і тепер я тут і запитую: чи можу я плекати думку, що мені зроблять певну честь, згідно з якою я зможу частіше з’являтись у вашому замку?

Вітіко замовк, і тепер уже заговорив Генріх фон Юґельбах:

— Ми знали, що ви, Вітіко, приїдете, і знали, про що будете говорити, і ми — я, моя дружина, Вюльфгільта фон Дорнберґ, мій батько Верінгарт фон Юґельбах, моя мати Бенедикта фон Ашах, мій брат Ґебгарт фон Юґельбах і ще люди, яким ми довіряємо, порадилися, що треба відповісти вам. Щиро вітаємо вас, Вітіко, в нашому домі. Але я повинен зробити початок відповіді трохи іншим, ніж я та Вюльфгільта вирішили, вислухавши поради наших людей. Ви про свої події розповіли неточно, або ж лісові люди неточно розповідали про них, або ж ті, хто переказав розповіді лісових людей, не точно передали ті вістки. Лісові люди не самі вирішили одразу йти до князя Владислава і брати участь у війні. Ви, Вітіко, підготували той похід. Ви розмовляли з людьми, ви розповідали їм, яка ситуація, і ви прихилили їхню волю до справи. Ви підготували зброю, вбрання та устаткування, провадили навчання і самі виступали в ролі наставника. Ви здобули любов людей, і вони переважною масою перейняли ваші погляди. Взимку люди приходили через ліс аж до нас на Інн і розповідали про ці речі, та й люди, з якими ми торгували та обмінювались у Лісовому краї, теж чули розповіді про це, а потім і в нашій країні розповідали про це. А оскільки те, до чого ви вели людей, було справедливим, ми раділи тим розповідям. Ви привели людей до Владислава і завдяки своєму проводові розбили Вратислава, і ви на воєнній раді запропонували князю по ущелині коло Зноймо обійти ворога, бо лісові люди змогли б таке зробити. Ви пройшли тією ущелиною, і частина перемоги ваша. Ви були і в інших походах розважливі, і всюди дбали про своїх людей, забезпечуючи порядок, харчування, турботу та задоволення всіх потреб і засвідчили поміркованість. Не кожному проводирю князь дав лісові землі. Я казав, Вітіко, що в Лісовому краї ще багато завдань стоїть перед вами, і ви, Вітіко, знайшли інструмент для виконання тих завдань: прихильність людей; ви вміли знаходити собі завдання, мали розум, а тепер маєте ще й владу. Ви й далі шукатимете їх і тепер ще й самі не знаєте, як далеко. Мені про це розповідав мій приятель Любомир, мені про це розповідав мій приятель Ктибор, казав мені про це й мій приятель Немой, і мій приятель Ровно, і мій приятель Герман, і казав ще й чоловік, що не є моїм приятелем, але знає ситуацію: Стрих із Плаки, він боїться, що ви, користаючись лісом, завдасте йому шкоди. Отак, Вітіко, я змушений говорити у своїй відповіді, щоб покарати вас за неточність у вашій розповіді, і отак, Вітіко, троянда розквітла в долі вашої країни і далі пускатиме там вусики та коріння. Я знаю Фримбурк дуже добре і знаю місце, де стояв стовп святого апостола Хоми. Те місце для замку таке добре, що є дуже мало місць, які могли б дорівнятися до нього. Пергамент показувати мені не треба, а от зображення замку покажіть. Отож я кажу вам, Вітіко, що ви можете, як ви казали, плекати думку, що вам зроблять високу честь, згідно з якою ви матимете змогу частіше бувати в моєму домі. Моя дружина має таку саму думку, як і я.

— Я мала її, — озвалася Вюльфгільта, — тоді, як ми вирішили, і мала її ще раніше від інших, бо я очима своєї душі пізнала вас раніше, ніж інші могли пізнати вас звичайними очима.

— Високий пане, — мовив Вітіко, — висока пані, я шанобливо дякую вам за відповідь, яку ви дали мені. А вам, висока пані, я дякую ще за те, що ви очима своєї душі побачили в мені добро, а вам, високий пане, я дякую ще й за те, що ви добре говорили про мене. Ви говорили про мене занадто добре. Все зробили сила і витривалість лісових людей і доброта князя.

— Але і лісові люди, і князь охоче сприяли вам, — додав Генріх, — тож ви можете покладатись і на них, і на нього.

— Я прагнутиму цього, — запевнив Вітіко. — А тепер, високий пане і висока пані, дозвольте мені сказати й про другу обставину, чому я прийшов.

— Кажіть, — кивнув Генріх.

— Ваша шляхетна донька Берта, — почав мову Вітіко, — сказала мені коло великого каменя на узліссі: будуй собі дім, Вітіко, а коли на тобі не буде тоді жодної плями, я піду за тобою і буду з тобою до смерті. Дозвольте, високий пане і висока пані, щоб я сказав Берті, що тепер я будую дім, і щоб я запитав її, чи є на мені якась пляма.

— Ідіть і запитуйте її, — відповів Генріх.

— А коли вона скаже, що на мені немає ніякої великої плями, чи можу я потім запитати її, чи хоче вона піти за мною? — запитав Вітіко.

— Можете запитати її, — дозволив Генріх.

— А коли вона скаже, що піде за мною, чи можу я тоді приїхати врочисто, щоб посватати її і вона стала мені за дружину? — запитував далі Вітіко.

— Можете приїхати і перед усіма нами посватати її, — мовив Генріх, — тож ідіть до Берти.

— Ідіть, Вітіко, вона чекає вас, — додала Вюльфгільта.

— Проведи Вітіко до неї, — мовив Генріх.

— Вітіко, йдіть за мною, — запросила Вюльфгільта.

— Я йду за вами, висока пані, — сказав Вітіко.

Всі підвелися. Генріх подав Вітіко руку, Вюльфгільта вийшла в двері, Вітіко — вслід за нею. Вона повела його коридором до Бертиної кімнати.

Берта сиділа в кімнаті за столом. З її голови звисали дві довгі заплетені коси, рукави в неї були білі, нагрудник — червоний, а до підлоги звисала чорна сукня з рясними зборками. Коли мати й Вітіко зайшли до кімнати, Берта підвелася.

— Берто, — проказала мати, — Вітіко запитав твого батька і мене, чи можна йому розмовляти з тобою, і ми відповіли, що він може розмовляти з тобою. Чи хочеш ти чути його і розмовляти з ним?

— Мамо, я хочу чути його і розмовляли з ним, — відповіла Берта.

— Тож розмовляй, а я піду до батька, — мовила Вюльфгільта і вийшла з кімнати.

Вітіко став у шкіряному обладунку перед Бертою і дивився на неї. Берта дивилася на нього й запитала:

— Вітіко, про що ти хочеш розмовляти зі мною?

— Берто, — відповів Вітіко, — два роки тому коло великого гарного каменя на узліссі ти сказала мені: будуй собі дім, Вітіко, а коли на тобі тоді не буде жодної плями, я піду за тобою і буду коло тебе до смерті. Тепер я будую собі дім і прийшов запитати тебе, чи є на мені пляма.

— Вітіко, на тобі немає ніякої плями, — відповіла Берта.

— Тож ти підеш за мною в дім? — запитав Вітіко.

— Я піду за тобою в твій дім, — відповіла Берта.

— І будеш там аж до смерті? — запитав Вітіко.

— Я буду там аж до смерті, — запевнила Берта.

— Отже, сказано те, що треба було сказати насамперед, — підсумував Вітіко. — Берто, Берто, я тисячу разів вітаю тебе!

— І я тобі, Вітіко, посилаю тисячі вітань, — привіталася Берта.

Молодята подали одне одному руки, трималися за руки й дивились одне одному в обличчя.

— Берто, — мовив Вітіко, — ти казала: я хочу, щоб тобі не було рівні, скільки очі сягають, нехай там здіймаються вгору високі дерева, або стоїть золоте колосся нив, або стелиться зелений оксамит лук. Але ж є багато тих, хто рівня мені, є дуже багато вищих від мене, то чи зможеш ти, Берто, зберігати високу повагу до мене?

— Вітіко, — відповіла Берта, — коли я сказала ті слова, ти відповів мені: я намагатимусь прагнути найвищого.

— Я хотів цього й досі хочу, — підтвердив Вітіко, — а ще казав, що хочу робити все, що можу.

— Що ж, намагання — це початок, — сказала Берта, — а початок ти, Вітіко, зробив. Коло того каменя я сказала тоді: коли я піду за тобою й буду коло тебе, тоді промовляй до людей своєї країни, веди їх до великого і сам ставай великим. Отже, я не можу хотіти, щоб тобі вже тепер не було рівні, але роки минатимуть за роками, і коли-небудь я скажу: Вітіко, тепер тобі ніде немає рівні.

— І роки минатимуть за роками, а ти ніколи не зможеш сказати цих слів, — заперечив Вітіко.

— Тоді я й далі чекатиму, — мовила Берта.

— А якщо ти чекатимеш і чекатимеш? — запитав Вітіко.

— То я знатиму, що ти на шляху, — всміхнулася Берта. — Вітіко, я сказала: якщо ти будеш непомітним чоловіком, то я як твоя дружина пішла б від тебе, щоб ти не зміг піти за мною.

— Я ніколи не буду непомітним, — заперечив Вітіко, — а отже, Берто, з такими почуттями ти будеш мені за дружину.

— Так, я буду тобі за дружину, — підтвердила Берта.

— Отож тепер справдиться те, що мало справдитись, і ходімо вже до твоїх батька-матері, — мовив Вітіко.

— Ходімо, — погодилася Берта.

— І я прошу тебе ще про одне, — додав Вітіко.

— Кажи, — кивнула Берта.

— Ходи зі мною сьогодні, якщо твої батько й мати не заперечать, — казав Вітіко, — на місце, де я вперше побачив тебе, коли ти стояла, увінчана трояндами, і ходи зі мною до каменя, на якому ми сиділи тоді.

— Вітіко, я з радістю піду з тобою, — погодилась Берта, — і ми попросимо про це батька-матір.

— Тож ходімо до них, — запропонував Вітіко.

Молодята пішли коридором назад до кімнати Вюльфгільти. Генріх і досі сидів там поряд із дружиною. Вітіко і Берта стали перед батьком-матір’ю. Вюльфгільта підвелася й поцілувала Берту в чоло. Генріх узяв руку Вітіко в свою і потім поклав її в руку Вюльфгільти, мовивши:

— Вюльфгільто, нехай діти сядуть коло нас.

— Сідайте коло нас, — припросила Вюльфгільта.

Генріх і Вюльфгільта сіли на стільці, поряд із ними сіли Вітіко і Берта.

— Отож ваше бажання має тепер тверду основу, — озвався Генріх, — і невдовзі справдиться. Оскільки ви тепер, Вітіко, як прозвучали ваші слова, отримаєте від нас високу честь, то не погребуйте й малою честю і побудьте трохи нашим гостем.

— З радістю побуду, — мовив Вітіко, — і вшаную цю честь також.

— І для нас буде радістю бачити вас довше, ніж звичайно, — сказала Вюльфгільта,

— Тоді ми б могли поговорити про багато подій, які сталися, а ви, Вітіко, могли б багато розповісти нам, — сказав Генріх. — Та й ви могли б краще пізнати Берту, а Берта — вас.

— Тату, я вже знаю Вітіко, — мовила Берта.

— А я знаю Берту, — додав Вітіко.

— Ну, якщо ви знаєте одне одного, — виснував Генріх, — тоді теперішнє піднесе вас.

— Авжеж, — опустила очі Берта.

— Авжеж, — підтвердив Вітіко.

— А наш дім, наш ліс і наша інша нерухомість могли б спонукати вас до багатьох роздумів, — сказав Генріх.

— І за той час, який в мене ще є, я міг би чогось навчитися, — сказав Вітіко.

— Ви б невдовзі дійшли певних думок щодо тих дій, які виконуєте тепер, — мовив Генріх.

— А ви, безперечно, підтримаєте мене порадою, — припустив Вітіко.

— Якщо ви потребуєте її і якщо вона дасть якусь користь, я залюбки дам її, — запевнив Генріх.

— Я потребуватиму її, і вона дасть користь, — сказав Вітіко.

— А тепер, — заявив Генріх, — перший обов’язок господаря — дбати про гостя. Ви спішилися, і вас одразу завели до моєї кімнати. Тепер доречно провести вас у ваше приміщення, щоб ви там відпочили, облаштувались, а потім сказали, чого ви потребуєте далі.

— Я вам хочу поставити запитання зовсім іншого роду, — проказав Вітіко.

— То кажіть, — мовив Генріх.

— Дайте вашу згоду, — заговорив Вітіко, — щоб Берта і я ще сьогодні відвідали те місце, на якому я вперше побачив Берту. Берта просить про те саме.

— Я, тату, прошу про те саме, — додала Берта.

— Ну, то відвідайте те місце, — дозволив Генріх, — якщо й мати такої думки, як я.

— Нехай діти йдуть, — мовила Вюльфгільта.

— Дякую, — сказав Вітіко, — потім ми повернемось до кімнати.

— Дякую, тату й мамо! — подякувала й Берта.

Після цих слів Вітіко й Берта підвелися, попрощалися з батьком-матір’ю і покинули кімнату. Вийшли з дверей дому на піщаний майданчик, а з майданчика пішли стежкою поміж лук на південь, тоді як шість років тому по цій самій стежці йшли на північ до дому Генріха. Обоє не мовили ані слова. Дійшовши до місця молитви коло червоної хатини, стали поряд навколішки й молилися. Потім мовчки пішли далі. Дійшли до краю провалля, де дзюрчала вода, як дзюрчала й шість років тому. Йшли краєм провалля в той бік, куди текла вода. Ліс прийняв молодят. Вони відійшли від струмка й пішли ліворуч поміж стовбурами. Зрештою Вітіко заговорив:

— Берто, Берто, шість років тому ми йшли цією стежкою до твоїх батька-матері, і ти мене, незнайомця, вела до них. Хто б з нас двох тоді думав, що ми колись знову йтимемо цією стежкою, як ідемо сьогодні?

— Я про це не думала, — призналася Берта, — але мені здавалося, ніби ми часто ходитимемо разом.

— А мені здавалося, — розповідав Вітіко, — що я часто хотів би ходити з тобою. Отже, ти з охотою повела мене в дім твоїх батька-матері?

— Бо інакше я б не лишилася стояти в лісі з трояндами на голові, коли ти підходив, — пояснила Берта, — а втекла б у ліс, як і Труда.

— Тож ти через мене лишилася стояти на місці? — розпитував Вітіко.

— Я хотіла бачити тебе, — розповідала Берта, — а як побачила, ти став милий мені.

— А як я тебе побачив, ти теж була мені мила, — признався Вітіко. — Ми були двома дітьми.

— Але я до тебе вже бачила гарних лицарів і хлопців, і жоден із них не був мені милий, — казала Берта.

— А я бачив до тебе гарних панночок і дівчат, і жодна не була мені мила, — мовив Вітіко.

— Бачив? — перепитала Берта.

— І тому, що я був тобі милий, ти заговорила до мене? — запитав Вітіко.

— Тому, що ти був милий мені, я й заговорила до тебе, — відповіла Берта.

— І тому, що я був тобі милий, ти пішла зі мною до каменів, щоб сидіти коло кленів? — запитав Вітіко.

— Тому, що ти був мені милий, я й пішла з тобою до каменів, щоб сидіти коло кленів, — відповіла Берта.

— І сиділа поряд зі мною на камені, — додав Вітіко.

— Я сиділа поряд із тобою на камені, — мовила Берта.

— А ти була така мила мені, — признавався Вітіко, — що я завжди б сидів коло тебе і завжди залюбки розмовляв би з тобою. Берто, ти вдягнена сьогодні, як тоді.

— Те саме вбрання, яке я мала на собі тієї неділі, — відповіла Берта, — тільки чорна сукня стала мені трохи закоротка.

— Мені все видається таким самим, як і тоді, — сказав Вітіко.

— Я це вбрання вже ніколи більше не вдягала, але зберегла його, — розповідала Берта, — а коли ти сьогодні прийшов, я вже знала, про що ти запитаєш мене, і вдягнула його. А ти теж у тому вбранні, що й тоді.

— Це той самий обладунок, — казав Вітіко, — я часто вдягаю його, але не завжди, і вдягнув його, бо сьогодні хотів запитати тебе про те, про що вже запитав. Берто, а чому я тоді видався тобі милим?

— Ти став мені милим, бо став милим, — відповіла Берта.

— Таж я був тобі геть чужим, — нагадав Вітіко.

— Мені ти був не чужий, коли я побачила тебе, то вже давно знала тебе, — відповіла Берта.

— І я знав тебе завжди, коли ти стояла з трояндами на узліссі, — мовив Вітіко.

— Я знала про це.

— Твоя мати, Берто, сказала, що вона мене очима своєї душі пізнала раніше, ніж інші люди могли пізнати своїм зовнішнім зором, Берто, твоя душа теж має такі очі?

— Не знаю, — відповіла Берта, — але я тебе пізнала не раніше від інших, а одразу.

— Я теж одразу пізнав тебе, і то не знаю як, — розповідав Вітіко. — І все-таки я, відколи поцілував твої вуста на камені, аж донині вже не приходив до тебе.

— Вітіко, ти й не повинен був приходити, — відповіла Берта, — щоб хитрощами здобувати мене, але, оскільки ти поцілував мене на камені, ти мав прийти, щоб просити мене, і ти прийшов.

— А якби я сьогодні не прийшов? — запитав Вітіко.

— То прийшов би пізніше.

— А якби я взагалі не прийшов? — допитувався Вітіко.

— Це неможливо, — заперечила Берта, — бо ж ти прийшов.

— Так, неможливо, — погодився Вітіко. — А якби твої батько-мати завжди казали «ні»?

— Вони не зробили цього, бо знають нас, — мовила Берта, — а якби й зробили б, я все своє життя була б як наша тітонька: черницею.

— А я б правив у своєму маєтку і в країні без дружини, — сказав Вітіко.

— Ось це місце, — показала Берта.

— Тут ти постала переді мною з трояндами.

— А ти стояв отут, тут сонце світило на каміння, а ти підійшов до мене, — пригадувала Берта.

— Я злякався, побачивши дикі троянди на твоїй голові, — признався Вітіко, — бо в нашому домі часто згадували троянди.

— А я мала того дня прикраситись трояндами, тож ми повинні вшановувати троянди, — сказала Берта.

— Ми повинні вшановувати їх, і вони завжди будуть для мене символом.

— Отут стояла Труда, — розповідала Берта.

— Я побачу її, як буду в твоєму домі? — запитав Вітіко.

— Побачиш, — сказала Берта, — вона тепер стала дуже гарна.

— А це місце, на якому ми стоїмо, повинно для нас завжди бути улюбленим, — мовив Вітіко.

— Воно буде для нас улюбленим довіку, — підтвердила Берта.

— А тепер ходімо до каменів, — мовив Вітіко.

— Ходімо, — погодилася Берта.

Молодята пішли узліссям, аж поки дійшли до каменів, звідки Вітіко тоді дивився на дівчат, які співали. Зупинившись перед каменями, Вітіко мовив:

— Берто, сядь.

— Я сиділа на цьому, — показала Берта.

— Тож знову сядь на нього, — мовив Вітіко.

Дівчина сіла.

— А я сидів поряд із тобою на цьому, — показав Вітіко, — він нижчий, і я знову сяду на нього.

Вітіко сів.

— Бачиш, Берто, — сказав він, — наші обличчя тепер знову на одному рівні, як і тоді, коли я дивився на тебе, а ти на мене.

— Вітіко, ти що, виріс? — запитала Берта.

— Мабуть, трохи виріс, — відповів Вітіко, — бо я тут знову нарівні з тобою, а ти казала, що тобі сукня стала коротка. Мій шкіряний обладунок розтягується.

— І твій меч, як і тоді, стирчав над нижнім каменем, і ми сидимо тут у тому самому одязі, як і шість років тому.

— Тільки дерева по той бік цієї осяйної галявини, на краю якої ми сидимо, — зауважив Вітіко, — ясніють тепер на сонці, а тоді були в затінку, і листя кленів над нами темне, а тоді полискувало.

— Я казала тобі, — мовила Берта, — що восени тут лагідні ранки, влітку дуже гаряче, зате пополудні є затінок. У затінку тут затишно, Вітіко, поклади свій шолом на траву, як і тоді.

Вітіко зняв із голови шкіряний шолом, поклав його на траву, і русяве волосся скотилося йому на потилицю. Сині очі Вітіко дивилися на Берту, а її карі очі дивилися на нього.

— А як називатиметься замок, який ти будуєш? — запитала Берта.

— Дім Вітіко, — відповів Вітіко. — Але ж, Берто, ти казала колись: я не знаю, чи хотіла б я жити в Богемії, а замок стоятиме в Богемії.

— А мати, — відповіла Берта, — казала: ми, жінки, оскільки ми залежні, не знаємо, де будемо жити, і місце, де ми потім житимемо з нашою родиною, теж подобається нам.

— І воно сподобається тобі? — запитав Вітіко.

— Авжеж, сподобається, — відповіла Берта.

— Твій батько, Берто, казав: давні чехи будували свої замки та укріплення своїх жуп завжди на рівнинах, де були болота або сходилися дві річки, тож доступ був тільки з одного боку. Я будую свій замок не так.

— Так було б негарно.

— А я, — розповідав далі Вітіко, — так тоді відповів твоєму батькові: де якась крута скеля виступає в річку, тож позаду від неї є тільки вузький перешийок, що з’єднує його з землею, там була б добра оселя. А твій батько будує тепер замок Шауенбурґ саме на такому виступі, тільки там немає річки перед скелею.

— Ти знаєш Шауенберґ? — запитала Берта.

— Я стояв на риштованні цього замку, який ще будують, коли їхав у Ландсгут, — відповів Вітіко. — Але я, вперше відвідавши вас, казав ще й таке: великий ліс, який перешкоджає наступові численних ворогів і не дає їм поживи, також може правити за захист. Отак я й будую свій замок.

— А з нього видно так само далеко навкруги, як із замку Шауенбурґ? — запитала Берта.

— Набагато далі, — відповів Вітіко. — Берто, ти стоятимеш на покрівлі замку, немов на скелі Трьох Сідал, і бачитимеш усі Альпи, скільки очі сягатимуть, бачитимеш, як Баварія на півдні впирається в ті гори, а далі на схід, там, де земля з південного боку впирається в гори, над якими панує маркграф Австрійський, бачитимеш усе аж до Угорщини, де ті гори спадають донизу. Ти бачитимеш частини Баварії, де тече Міхель, де плине Дунай, де течуть Енс і Траун, бачитимеш частини Австрії, луки, поля, ліси всіх її частин і світлі цятки, що є замками, церквами чи селами. А як глянеш на північ, побачиш унизу Влтаву серед лісів, побачиш латки у великому лісі, де є луки, поля та оселі, і бачитимеш аж крайніх узлісь.

— Тато хвалить те місце, — сказала Берта, — він часто там бував, а останнім часом знову їздив у Богемію.

— А нижче від твоїх очей від замку вниз, — розповідав далі Вітіко, — здіймаються вгору, як ти казала тоді на великому камені, верхівки дерев, проте немає золотого колосся ланів і зеленого оксамиту лук, як коло підніжжя скелі, де стоїть замок Шауенберґ.

— А ліс, у якому стоятиме твій замок, великий? — запитала Берта.

— Це ліс серед лісів, — відповів Вітіко. — Якщо від хат Фримбурка, що на Влтаві, йти через ліс до замку, це буде найкоротший шлях, але йти доведеться понад годину. Від замку на південь аж до Міхелю можна легко дійти за дві або три години, а на захід і туди, де ліс загинається на північ, треба їхати багато днів, на схід менше, але теж багато.

— А де твої землі? — запитала Берта.

— З замку ти бачитимеш Кржижову гору, від якої на південь стоїть Горні Плана, — відповів Вітіко. — Як іти від Плани до Влтави, ти дійдеш до краю гори, де є ваше Чорне озеро. Від того озера через Горню Плану до Фримбурка і далі вниз по Влтаві аж до місця, де вона тече по ущелині коло Лучовіце, і на північ до скелі коло Рожмберка і до Крумлова є розпорошені хати й люди, підпорядковані мені. Поміж ними є й інші землі, які належать Ровну, Діту або великому князю. Райони лісового краю, які дав мені князь, містяться навколо Плани, навколо Дольні Вітавіце і навколо Фримбурка. Дерева, які ти бачиш із замку аж до Міхелю, а з другого боку — до Влтави перед Фримбурком, наші.

— А в замку є церква? — запитала Берта.

— У замку буде каплиця, — відповів Вітіко. — У Фримбурку є дерев’яна церква, яку тепер розбудовують, а якщо мене Бог благословить, я почну ще поблизу від свого дому будівництво кам’яної церкви Святого Апостола Хоми.

— Вітіко, ти житимеш у тому домі, — казала Берта, — і ти повинен мати слуг і друзів, ти дбатимеш про ліс, ти впливатимеш на долю країни і їздитимеш на князівські ради.

— І в тому домі, Берто, будеш ти, — мовив Вітіко, — ти матимеш служниць, ти дбатимеш про рідний край, і цвістимеш у долі країни, і їздитимеш у Прагу до двору.

— І в тому домі я казатиму: Вітіко, тепер тобі немає рівні.

— А я в тому домі казатиму: тобі немає рівні, і я кажу це вже тепер, — мовив Вітіко.

— Що ж, ходімо вже до батька-матері, — зітхнула Берта. — Вітіко, бери свій шолом і ходімо.

Вітіко взяв шолом і насунув на голову. Молодята підвелися, Вітіко взяв Берту за руку, вони пішли вздовж узлісся і так повернулися до дому, до якого Берта вперше привела його шість років тому.

Молодята зайшли до кімнати, з якої були виходили, й побачили, що батько-мати й досі сидять одне коло одного. Привітали батька-матір, а ті привітали їх.

— Ну, відвідали ви те місце? — запитав Генріх.

— Відвідали, — відповів Вітіко.

— Ми ще й сиділи на каменях на луці Шпер, — додала Берта.

— А ви проказали коротеньку молитву коло хатинки Святої Діви? — запитала Вюльфгільта.

— Ми шість років тому молилися коло тієї хатинки, — сказала Берта, — тож помолилися й сьогодні.

— Не забувай, моя дитино, небо, і небо ніколи не забуде тебе, — наставляла Вюльфгільта, — та й у Вітіко буде так само.

— Вітіко шість років тому в неділю молився в лісі, — повідомила Берта.

— І тоді я знайшов своє щастя, — додав Вітіко. — Господь завжди давав мені більше, ніж я заслужив. Високий пане і висока пані, якщо у вас є бажання побачити зображення замку, який я будую, то можна мені принести?

— Покажіть нам, — кивнув головою Генріх, — а от пергамент про даровизну не беріть.

— Як воля ваша, — відказав Вітіко.

Генріх, бамкнувши в дзвін, погукав слугу. Вітіко сказав йому піти до його слуги Раймунда, взяти в нього коричневу шкіряну торбу й принести в кімнату.

Слуга приніс торбу.

Вітіко розстебнув застібку, дістав пергамент і розстелив його перед Генріхом і Вюльфгільтою на столі. Пергамент був білий, мов сніг, і на тому тлі поставали зображені різними барвами замок і ліс збоку від нього.

— Як гарно! — не стримав захвату Генріх.

— Цей малюнок варто зберегти, — додала Вюльфгільта.

— Я збережу його, — запевнив Вітіко. — Ці вікна виходять на південь, ці — на схід, вікна на тильному боці, якого на малюнку не видно, виходять на північ і захід, а за всіма тими вікнами всередині йдуть покої володаря замку і його дружини. Над ними є інші кімнати, а нижче містяться каплиця, зала та інші приміщення. Отут прибудови з кімнатами, а між ними і замком — замкове подвір’я. Отут стайні й комори, а тут сходиться оборонний мур. На інших аркушах можна побачити внутрішні простори та їхній поділ.

Вітіко дістав із торби ще кілька аркушів із контурними малюнками.

Генріх пильно роздивлявся аркуші, потім сказав:

— Що ж, як я тепер думаю, замок добре спланований і ретельно продуманий. Це задум будівничого Еппо?

— Я описав йому місце, де має стояти замок, — відповів Вітіко, — і розповів йому, як я уявляю собі замок. Потім він почав малювати на аркушах, після цього ми змінювали, аж поки він вийшов таким, як тепер. Згодом він намалював зображення, а мені зробив копії на пергаменті.

— І тепер він будує замок, — мовив Генріх.

— Так, будує, — підтвердив Вітіко.

— Тож нехай буде над ним Господнє благословення! — побажав Генріх.

— Нехай буде, — додав Вітіко і передав пергамент із кольоровим зображенням Берті.

Берта роздивилася його, потім віддала й мовила:

— Вітіко, це гарний малюнок і гарний дім.

— А ті, хто житиме в ньому, — мають бути щасливі, — сказав Вітіко.

Потім він поскладав аркуші в шкіряну торбу, застебнув її і звелів занести до своєї кімнати.

Згодом між Генріхом, Вюльфгільтою, Бертою і Вітіко точилися різноманітні розмови. А далі Вітіко попрощався й пішов до своєї кімнати.

Вечеря в лісовому домі була така, як і раніше.

Наступного ранку Вітіко пішов до вугляра Матіаса. Вугляр і його дружина, побачивши Вітіко, скрикнули від радості.

— Вітіко! Вітіко, — гукала жінка, — тепер усе гаразд, тепер Господь дослухався до моєї молитви, ми вже знаємо, і знаємо вже все, тепер усе гаразд!

Господиня протерла рушником лаву, на яку мав сідати Вітіко.

— Небо благословило вас, відколи ви поїхали від нас тієї неділі, і ми радіємо цьому благословенню, — сказав Матіас.

— Знаю, — всміхнувся Вітіко, — і я часто згадував і ще не раз згадуватиму вас!

— Може, хочете молока, воно тут найкраще в лісі, — запропонувала жінка.

— Марґарито, принеси мені молока трохи пізніше, — відповів Вітіко, — а тепер, Матіасе, назви і приведи мені чоловіка, який напевне доставить звістку моїй матері в нашій садибі Пржиці.

— Я вже знаю, — мовив Матіас, — що вам треба швидко повідомити матір, а оскільки мої купи димлять, доведеться піти старому Петерові, він піде в своєму шкіряному вбранні, ніде не зупиняючись, аж поки прибуде туди, а потім повернеться.

— Ти ручаєшся за нього? — запитав Вітіко.

— Ручаюся, — запевнив Матіас.

— Тож веди його, — попросив Вітіко.

Матіас пішов і трохи згодом повернувся з Петером і сказав:

— Він піде до Пржица.

— А ти знаєш дорогу? — запитав Вітіко чоловіка.

— Як підлогу в своїй хаті, — відповів Петер.

— Тож занеси листа, що в цій тканині, в Пржиц, віддай його Вентілі, моїй матері, і принеси мені відповідь на восьмий день у Фримбурк. Ось тобі плата за дорогу туди, а у Фримбурку ти отримаєш за дорогу назад. Приготуйся, щоб міг скоро вирушити. Спіши, але відпочивай, як буде потреба, і їж.

— Я відпочиваю недовго, — мовив чоловік, — а свої харчі ношу з собою.

Вітіко дав Петеру лист і трохи грошей, він узяв їх і пішов.

Вітіко ще трохи побув у вуглярів і пив молоко, яке вже принесла Марґарита. З лісу прийшли діти, і Вітіко дав їм подарунки. Вуглярі розпитували про події, а Марґарита розповіла, як вона пророкувала Вітіко, що коли-небудь він попрощається з ними, бо ж її слова були такі: в його житті стануться справді великі події.

— Не такі вже й великі, — заперечив Вітіко.

Посидівши ще трохи, Вітіко попрощався й пішов назад до лісового дому Генріха фон Юґельбаха.

Тепер він жив як гість у домі Генріха, Вюльфгільти і Берти. Генріх докладно показав йому всі приміщення і землі садиби, вони розмовляли про догляд полів, лук, лісу та худоби. Одного разу всі, та ще й троє васалів Генріха, які нагодилися, ходили на скелю Трьох Сідал, другого разу — до Чорного озера, крім того, ходили ще до різних цікавих місць великого лісу. Якось уранці Вітіко та Берта знову сиділи на каменях на осяяній сонцем луці Шпер.

Шостого дня, відколи Вітіко гостював у домі Генріха, він пополудні пішов сам у ліс по дорозі, що вела до Трьох Сідал. Аж тут на вкритий зеленим мохом камінь поміж стовбурів вискочив Вольф, зупинився там, дививсь на Вітіко й мовив:

— Колись у Гауценберґу ви вже зробили мені ласку й розмовляли зі мною, зробіть мені таку ласку й сьогодні.

— Вольфе, ти завжди маєш її, — проказав Вітіко, — я розмовляв із тобою і в їдальні, та й ти — зі мною, і ти щодня мав змогу розмовляти зі мною.

— Але я хочу потай і на самоті, — пояснив Вольф.

— Тож кажи потай і на самоті, — всміхнувся Вітіко.

— Бо ж так треба, — зітхнув Вольф. — Я прошу вас узяти мене на свою службу.

— Ти хочеш покинути свого пана Генріха фон Юґельбаха?

— Я не хочу покинути його, — відповів Вольф, — я хочу лишатися коло нього, власне, коло Берти, його доньки. Ви поберетеся з нею, і з нею поїдуть до вас жінки їй служити, і я не знаю, чи підуть і чоловіки, які будуть слугами їй і вам, але хтось повинен піти, і я хочу піти.

— То ти такий відданий Берті?

— Справді, і я повинен допомагати їй багато в чому, вона така ж розумна й піднесена, як і її батько, і часом не може собі дати ради в тому, чого хоче. Було б справжнім неподобством, якби ви не побралися з нею. Відколи ви були тут із двома чоловіками, ви вже не приходили до нас, а це було не зовсім добре.

— А Берта казала, що я чинив слушно, — заперечив Вітіко.

— Вона казала, а я от кажу, що в тому аж ніяк не було слушності, — наполягав Вольф, — та оскільки ви все-таки прийшли і все склалося добре, я вже знаю про це, тож мені все вдалося.

— Це тобі все вдалося? — здивувався Вітіко.

— Оскільки ви в нас були одного разу і я ходив разом із вами на скелю Сідал, і на Унчин, і до Чорного озера, — розповідав Вольф, — а потім поїхали геть і так довго жили у Горній Плані, я не раз лежав у кущах бузини, коли ви з Крживової гори дивилися на наш ліс. Я лежав у лісі, коли ви їздили верхи, я лежав серед колосся, коли ви з людьми розмовляли на лавах на вулиці. Я був у багатьох будинках та багатьох місцях і бачив, що ви робите, й чув, що розповідали про вас люди.

— Тож ти шпигував за мною, — виснував Вітіко.

— Так, — підтвердив Вольф. — Берта не казала мені ані слова, та, коли я розповідав їй, що бачив вас, і казав, що ви робили, вона поглядала на мене дуже приязно. Тепер немає ніяких троянд, та, коли ви тоді поїхали геть, вона завжди носила їх на голові, відколи ви бачили її з поганенькими червоними трояндами. Я був присутній і на вашому святі на Конячій луці коло Горньої Плани.

— Тебе там почастували? — запитав Вітіко.

— Я вдосталь спожив вашого пива і вашої печені, — відповів Вольф, — і я розповів нашому панові, що ви зробили, що люди казали про те і що я бачив на власні очі, і отак я дійшов причини думати, що ви будете вірні.

— І ти б хотів жити в моєму замку? — запитав Вітіко.

— Так, — мовив Вольф, — він буде дуже гарний, я бачив, як його будують, і недавно знову ходив туди.

— Якщо Генріх фон Юґельбах і його дружина Вюльфгільта фон Дорнберґ не заперечать, — сказав Вітіко, — і якщо Берта хотітиме, ти можеш прийти до мого замку.

— Бачите, я знав, що ви добрі, — зрадів Вольф, — і вам скоро це буде до вподоби, я служитиму вам день і ніч, і ми часто їздитимемо до пана Генріха і пані Вюльфгільти. А Берта наказуватиме мені. Ви ще досі маєте того гарного коня?

— Ще маю, — відповів Вітіко, — але він уже старіє.

— Добрі коні тримаються добре, — казав Вольф. — Наш пан завжди забирає звідси добрих коней у Юґельбах, і лишає тут довгошерстих. Ваші вершники на луці теж мали невисоких довгошерстих коників.

— Такі коні під час війни дуже корисні, — зауважив Вітіко.

— Я знаю, бо це лісові коні, вони невибагливі та роботящі і вміють добре видиратися на схили! — з захватом говорив Вольф. — А кінь, на якому ви приїхали, гарний.

— Мені подарував його князь Владислав, — пояснив Вітіко.

— У нас немає війни, а якби я був коло вас, я б поїхав на війну і здобув би собі подарунки та коня.

— Якби ти був вправний на війні, тобі б такого добра не забракло, — підтвердив Вітіко.

— Я буду вправний, — пообіцяв Вольф.

— Що ж, Вольфе, ти маєш ще щось сказати мені? — запитав Вітіко. — Бо інакше я мушу розпрощатися з тобою.

— Ні, прощайтеся, і я дякую вам за все, і все буде гаразд, і бувайте здорові, високий пане!

— Бувай здоровий! — попрощався Вітіко.

Вольф зіскочив із каменя поміж деревами, а Вітіко пішов далі.

На сьомий день Вітіко попрощався перед лісовим домом Генріха фон Юґельбаха й поїхав назад у Фримбурк. Минуло ще два дні, і старий Петер приніс йому листа від матері. Вітіко винагородив старого, і він подався додому.

Потім Вітіко звелів позначати в лісі дерева, які треба зрубати, коли настане пора. Далі наказав розчистити від дерев місце для початку будівництва дерев’яного двору для худоби, згодом поїхав до матері в Пржиц і пробув там тиждень. Після цього знову повернувся у Фримбурк і наглядав за будівництвом замку.

Будівництво просувалося швидко, бо на ньому працювало дедалі більше людей і приходили щоразу нові добровольці.

На березах ще не пожовкло листя, а на буках ще не почервоніло, як будівництво з риштованням уже зіпнулося вгору, на узліссі стояла велика чотирикутна башта, тож її можна було бачити здалеку. Її можна було помітити і з верхівок гір на півдні країни, і з височин на березі Дунаю, і з лісових вершин на Влтаві, і знизу, з долини Влтави, понад Планою аж до Фримбурка, тож дівчата в Плані піднімалися на Кржижову гору і виразно бачили будівництво Вітіко.

3. Прийшли тисячі загонів

Коли знову надходила осінь, Вітіко з почтом поїхав із Фримбурка до Праги. По дорозі він бачив багато панів зі своїми почтами, що теж добиралися до Праги, та інших людей, які простували до столиці.

Доїхавши до Праги, Вітіко зі своїми людьми зупинився в одному заїзді правобережного передмістя. В Прагу приїхало дуже багато людей, надто високих і низьких панів зі своїми людьми та слугами.

Вітіко, прибувши, одразу пішов до великого князя, де вже були пани, які прийшли привітати. його. Вітіко теж шанобливо привітав князя, і той приязно відповів на вітання. Князь і пани розмовляли про розмаїті події, які відбувалися в країні. Чимало панів уже прощалися, натомість приходили інші. Вітіко теж попрощався й пішов до княгині. В неї, тільки-но добувшись до Праги, зібралися різні достойники та пани і шанобливо вітали її, Вітіко теж привітав княгиню, і вона ласкаво відповіла йому. Потім Вітіко попрощавсь і повернувся до заїзду.

Згодом Вітіко відвідував багатьох панів, людей і друзів, із якими брав участь у першій або другій війні. На четвертий день після його прибуття в князя призначили збори.

Вітіко пішов на збори. У просторій залі княжого палацу на високому троні сидів великий князь Богемії і Моравії. Коло нього на не менш високому троні сидів Ґвідо, легат святого отця Інокентія. Далі сиділи на стільцях Оттон, єпископ Празький, Даниїл, старший священик Праги, Сильвестр, колишній обраний єпископ Празький, Ґезо, абат зі Страгова, Петер, абат із Бржевнова, потім абати з Кладрубів і Вілемова та інші абати, старші священики і священики. Крім того, сиділи на стільцях Дипольд і Генріх, князеві брати, Болеміл, старі лехи, Вшебор, Любомир, Дівіш, Преда, Божебор і всі, хто брав участь у битві під Зноймо, а також багато інших людей, яких Вітіко не знав.

Коли всіх розсадили, озвався Владислав, великий князь Богемії і Моравії:

— Скажіть тим, хто хоче промовляти на цих зборах, нехай зайдуть.

Слуга відчинив стулку дверей, і невдовзі в двері зайшли в пишних шатах Конрад, князь Зноймо, Вратислав, князь Брно, Оттон, князь Оломоуцький, Леопольд і Спітигнев, сини Борживоя, і Владислав, син покійного князя Собеслава.

— Сідайте, — припросив великий князь.

Новоприбулі сіли на стільці, які стояли для них і були відокремлені проходом від зали. Потім заговорив Владислав, великий князь Богемії і Моравії:

— Конраде, що був князем Зноймо, Вратиславе, що був князем Брно, Оттоне, що був князем Оломоуца, Леопольде і Спітигневе, сини мого дядька Борживоя, і Владиславе, сину мого дядька Собеслава, ви на моє запрошення прибули до Праги, щоб подати свої скарги, внаслідок яких ви підняли зброю проти мене. Оскільки ви хотіли подати свої скарги зброєю, ми були змушені придушити ваш бунт. А тепер подавайте свої скарги словом. Якщо ті скарги справедливі, я візьму їх до уваги й дам вам відшкодування. А якщо несправедливі, той, хто захоче, може належним чином попросити прощення, а той, хто не хоче, нехай повертається на чужину, з якої він приїхав до Праги. Жоден із вас не зазнає шкоди, як я й обіцяв. Конраде, якщо є твоя воля, кажи.

Конрад трохи помовчав, а потім заговорив:

— Владиславе, сину славетного князя Владислава, небоже останнього покійного славетного князя Собеслава, що маєш тепер у своїх руках престол великого князя Богемії і Моравії, послухай мене! Тебе високі й низькі пани земель Богемії і Моравії обрали на з’їзді у Вишеградському замку великим князем Богемії і Моравії, і після смерті славетного князя Собеслава тебе посадили на княжий престол. Нащадки роду Пржемисла не були присутні під час тих виборів. А потім усі найбагатші, наймогутніші й найшляхетніші лехи, які допомогли обрати тебе, прийшли до мене й сказали, що ти не виправдовуєш сподівань, які вони цілком слушно покладали на тебе як на великого князя. Вони провели нові вибори і обрали мене великим князем Богемії і Моравії. Нащадки роду Пржемисла погодились, тільки твої двоє братів — ні. Я прийняв результати виборів, бо вважав, що цього вимагає мій обов’язок перед країною. Але ти чинив опір, коли я пішов на Прагу й хотів зійти на княжий престол, виникла тяжка війна, яка спричинила багато лиха, і ти утримуєш владу після війни. Оце моя промова.

Князь Владислав відповів:

— Конраде, ти не подав жодної скарги, бо, коли, запросивши всіх високих і низьких панів обох земель, якогось князя обрали великим князем у результаті вибору з боку тих, хто прийняв те запрошення, а потім якийсь гурт панів знову обирає собі князя, а якийсь інший гурт чинить опір, тож раніше обраний князь змушений відкидати обраного пізніше, різні гурти панів могли б обирати собі цілу низку князів, які воювали б між собою, тож князівство було б уже не князівством, а ареною для змагань. Якщо ти не подав ніякої скарги на мене, ти лише сказав, що бунтував проти мене. Вратиславе, якщо твоя ласка, говори.

Вратислав заговорив:

— На це є моя ласка. Ти був колись лише небожем князя Собеслава, такою самою гілкою на дереві Пржемисла, як і ми. Ти був нашим товаришем і товаришем молодих синів могутніх лехів країни. Разом із нами ти шукав насолод, за якими ми ганялися. Ти в усьому дотримувався нашої поради і казав нам: якби я був князем, ми б усе робили по-іншому, і те робили б по-іншому, і це робили б, а того б не чіпали. Ти погодився, що ми будемо брати участь. А оскільки ти залучив нас, молодих, то й поготів залучив би радників князівського престолу і старих мудрих лехів. Саме з таким розумінням тебе і обрали князем. Але ти як князь діяв як тобі заманеться. Ти не дослухався до наших бажань, до бажань синів Пржемисла, ти не дослухався до бажань старих радників, лехів і могутніх панів, ти гнобив нас і нехтував слова та допомогу панів під час свого врядування, хоча князі давніших часів шанували їх. Через те ти був уже не князем, а завойовником, і ми обрали собі нашого князя і підняли зброю для захисту наших прав. Але під час війни ти зберіг і зміцнив свою владу. Якщо ти хочеш, як ти кажеш, задовольнити скарги і дати відшкодування, ти й далі міг би бути князем і ми б служили тобі, як і ті, хто обрав тебе. Я скінчив свою мову.

— Вратиславе, — сказав Владислав, — я відповім тобі пізніше. Оттоне, говори.

— Я кажу так, як казав Вратислав.

— Леопольде, кажи, — знову звелів Владислав.

— Я кажу, як і Вратислав, — озвався Леопольд.

— Спітигневе, кажи, — мовив Владислав.

— Я кажу достеменно так, як і Вратислав, — відповів Спітигнев.

— Владиславе, сину Собеслава, говори, — сказав нарешті Владислав.

— Ти слушно сказав, — почав Владислав, — син Собеслава, і в цьому й полягає моя скарга. Я кажу спершу, як казав Вратислав, а потім кажу так, як кажу я. В промові Вратислава я кажу: ти принизив нас і зневажив. У своїй промові я кажу: ти вкрав у мене княжий престол. Високі і низькі пани Богемії і Моравії на з’їзді в Садскій вихваляли мого високого батька Собеслава за те, що я після його смерті повинен бути князем, і, склавши присягу, визнали мене наступником Собеслава. А потім, коли захворів мій батько, вони зламали свою присягу і на з’їзді у Вишеграді обрали князем тебе. Цей вибір був недійсним. А коли мій батько помер, тебе посадили на князівський престол, і це священне свято стало нікчемним. Я був князем, а ти захопив владу і тримаєш її досі. Ось мої слова.

— Ви все сказали? — запитав князь Владислав.

Ніхто не відповів.

— Чи хтось із вас хоче додати щось до вже сказаного? — знову запитав князь Владислав.

Ніхто не відповів.

— Тож я казатиму так, — заговорив великий князь. — Вратиславе, те, що ти сказав, правда, я замолоду був вашим товаришем і товаришем молодих синів високих і могутніх панів, і серед нас було багато й тих, хто не походив від жодного високого чи могутнього пана обох земель. Я хотів бути добрим товаришем і тому давав вам змогу порядкувати. Це правда, що я дослухався до вашої поради. Проте ви радили у справах насолод, а оскільки йшлося про насолоди, ми й діяли на основі цих порад. Це правда, що я казав: якби я був князем, ми б робили те або те. Проте неправда, що я відмовляв вам в участі, коли став князем, неправда, що я не дослухався до бажань, неправда, що я гнобив вас, неправда, що я зневажав слова й допомогу панів під час урядування землями. Для всіх важливих справ земель скликали збори ради, вирішували в раді, а потім діяли згідно з тією постановою. Чимало людей наших земель, що сидять у цій залі, засідали і в раді. І в раді засідали чимало людей, що тепер блукають на вигнанні, бо були на вашому боці. І в раді засідали чимало людей, яких спіткала смерть на кривавому полі зброї. І якщо я навіть сьогодні скликав раду й дозволяю вам промовляти та відповідаю вам, бо вся ваша влада і влада ваших прихильників стала моєю владою, то наскільки більше я дбав би про поради своїх людей раніше. І я справді дбав про них ще більшою мірою, ніж колишні князі, про яких ти казав, Вратиславе, і один з яких, Сватоплук, одним подихом своїх вуст винищив ціле покоління. Але ж ви не приходили на раду. Ви не прислали мені своїх пропозицій, спрямованих на добробут країни. Ви висували вимоги, які мали збільшити вашу владу і ваше багатство, а якщо ті вимоги годі було виконати, вам завжди називали причину. Навіть ті, хто засідав у раді, оприлюднювали свої вимоги за межами ради, тож їх годі було брати до уваги. Ви не хотіли допомагати князю, ви самі хотіли бути князем. Але князь — це батько землі й не повинен жодній людині, хоч яке високе її становище, давати владу і майно для її насолод і не повинен віддавати свою князівську владу в чужі руки.

— Ти забрав мою садибу в Чинові! — крикнув Вратислав.

— Вратиславе, — відповів князь, — не згадуй у своїх словах окремі речі, бо про окремі речі вирішують суди, яким ті речі підпорядковані. Ти втратив садибу в Чинові під час суперечки за неї внаслідок постанови суду.

— Ти чинив той суд! — крикнув Вратислав.

— На це я не відповідаю, — мовив князь, — бо інакше я був би змушений чинити суд над тобою, а це суперечило б тій безпеці, яку я пообіцяв вам.

— Якщо ти не хотів віддати владу та майно в руки князів земель і руки високих слуг тих земель, — мовив Вратислав, — то віддав їх у руки дрібних людей. Неродовитому Одолену, чий батько ніщо, і хлопцеві Вітіко, чийого походження не знають, але вони обидва коло Пльзеня принизили високих нащадків роду Пржемисла, ти забезпечив їм владу, майно і честь, бо вони воювали з давніми вірними лехами землі. Одолен запишався і скривдив шляхетних синів землі, а Вітіко стане лехом, що вважає Лісовий край, який перебував під лагідною рукою великого князя, за свою садибу, що дає йому харч, і буде гнобити та грабувати його.

— Одолене, кажи, — звелів великий князь.

— Я не казатиму нічого, — мовив Одолен.

— Вітіко, кажи, — звелів великий князь.

— Я казатиму, — почав відповідати Вітіко, — бо я діяв коло Пльзеня самостійно, і казатиму з поваги до нащадка вельмиповажного Пржемисла. Вратиславе, я коло Пльзеня, скоївши переступ проти його ясновельможності високого князя, надав вам свободу, яку ви вже втратили з огляду на велику чисельну перевагу наших людей, бо я намагався уникнути проливу крові на війні та іншого лиха. Високий князь у своїй ласкавості простив мені той переступ. Я тоді не думав, що за думки матимуть проти мене князі, яких я звільнив тоді. А буду я гнобити Лісовий край чи ні, покаже згодом час. Лісові люди пішли зі мною на війну завдяки не якій іншій владі, як моєму слову і своїй добрій волі. Так буде й далі, і вони не покинуть справи, коли станеться лихо, бо з гори Високої, де ми не змогли перемогти вас, вони пішли до Праги захищати князівський престол. Ті, хто кориться примусу, покидають серед лиха того, хто примушує, як, скажімо, після битви під Зноймо тисячі людей відкаснулися від Моравії.

— Владиславе, ти дозволив говорити цьому чоловікові, а не я, — втрутився Вратислав, — тому я далі звертаюся до тебе. Ти поставив юнака Велислава жупаном у святому Вишеграді, де мав би бути якийсь зрілий син землі.

— Велиславе, кажи, — звелів князь.

— Як Одолен нічого не казав, то і я мовчатиму, — відказав Велислав.

— Зате, Вратиславе, я звертаюся до тебе, — мовив князь. — Як і за давніших часів князі винагороджували тих, хто на війнах, у радах та під час інших справ та нагод служив країні, то і я винагородив тих, хто за тяжких часів, які тепер минули, жертвував своєю кров’ю і майном. Я нагородив і високих, і низьких. Визначено, що скарги в питаннях винагороди мають надходити до канцелярії князя і ті скарги треба по змозі задовольняти. Було дуже мало протестів, але їх задовольнили, хоча про винагороди вирішували ще раніше на раді. Вратиславе, ти знову говорив про окремі речі. Люди, які сидять у цій залі, знають про всі ці окремі речі. Вимоги, що їх висували князі, людям відомі, і цим зборам повідомлено про все, що можна було сказати про вашу справу. Ти не подав скарг на князя, тому що він князь. Тому я й запитую тебе: чи пролив я невинну кров? Чи вичавив бодай один пфеніг із країни? Чи наказував я своєму судові, які вироки оголошувати? Чи марнував я добро країни? Чи виявляв я млявість? Чи принижував я і кривдив слуг церкви і країни?

Усі мовчали після цих слів князя, тож згодом заговорив він сам:

— Оскільки ми запросили прийти синів роду Пржемисла, які збройно виступили проти нас, та висловити свої нарікання і оскільки вони прийшли та висловили, нехай тепер високі і низькі пани земель Богемії і Моравії, зібрані в цій залі, скажуть, що вони думають про почуте. Оттоне, превелебний єпископе Празький, кажи.

Оттон, єпископ Празький, підвівся й заговорив:

— Владиславе, ясновельможний князю земель Богемії і Моравії, після боротьби за князівський престол синів країни проти синів країни ти обрав ступити на інший шлях, ніж ступав до тебе не один князь. Князі після перемоги карали своїх родичів, які піднімали проти них зброю, щоб перешкодити переході влади до наступника. Вони не раз були змушені спокутувати свою провину втратою свободи, а часто й життя. А ти хотів своїм родичам, якби вони мали обґрунтовані скарги, відплатити справедливістю й запросив панів церкви та країни, щоб вислухати їх. Ти заклúкав своїх родичів і поручився, що вони матимуть змогу безперешкодно приїхати й поїхати. А оскільки їхні скарги не обґрунтовані, я вважаю, що вони вчинили переступ і повинні належним чином просити в тебе прощення. А ти, високий пане, будеш ласкавий до них.

Єпископ сів на своє місце, а князь Владислав мовив:

— Дипольде, кажи.

Дипольд підвівся й заговорив:

— Ти князь обох земель і владика нашого роду. Деякі твої родичі спрямували зброю проти тебе, бо хотіли утвердити свою волю супроти твоєї. Навіть якби вони мали скарги, які можна було б визнати за слушні, вони повинні просити в тебе прощення за те, що збунтувалися проти тебе. А ти будеш лагідний і не вдаватимешся до помсти.

Дипольд сів, а князь звелів:

— Генріху, кажи.

— Вони проти тебе, — заговорив Генріх, — князя і владики, провадили війну і повинні за цей учинок просити прощення. Ти, певне, простиш їм.

— Сильвестре, — озвався по тому князь, — я просив тебе прийти, скажи нам тепер свою думку.

Сильвестр підвівся, сива борода спадала йому на чернечу сутану, а сині очі позирали на рядок моравських князів на стільцях. Якусь мить він не казав нічого, а потім заговорив:

— Ясновельможний князю, коли збори високих і низьких панів земель Богемії і Моравії у Вишеграді обрали тебе великим князем, я дотримувався думки, що цей вибір не чинний і що ти не князь, бо в наших землях ніде немає права обирати князя, а високі та низькі пани земель Богемії та Моравії про випадок смерті князя Собеслава вже обрали наступником його сина Владислава і склали присягу. Та оскільки Владислав, син Собеслава, зрікся свого права і став під руку Конрада зі Зноймо, ти став князем так, як ставали всі до тебе, відколи був скасований закон про перехід влади до найстаршого в роду: внаслідок факту і сили. Але так і мало бути, бо інакше не було б ніякого князя аж до ухвалення якогось закону про наступність. Усі добрі люди перейшли до тебе, і мої думки теж стали на твій бік. Тому я думаю, що війна твоїх родичів проти тебе як їхнього князя була бунтом, повстанням проти тебе як їхнього владики. Тож вони в смиренні, звичайному для нашої країни, мають просити прощення. Той, хто спостерігав твої дії, знає, що ти зробиш. Я дякую тобі, ясновельможний пане, за те, що ти покликав мене висловити мою думку в цій важливій справі перед цими високими зборами.

Сильвестр знову сів, а князь спонукав далі:

— Даниїле, старший священику Праги, кажи.

— Моя мова буде коротка, — озвався Даниїл. — Відбувся бунт твоїх родичів проти тебе, великого князя і владики, тому ці родичі повинні, як ведеться, благати прощення.

— Ґезо, абате Страговського монастиря, кажи, — знову заговорив князь.

Але Ґезо, абат Страговського монастиря, сказав:

— Я кажу так, як казав Даниїл, старший священик Праги.

Так, як і Ґезо, казали й усі інші абати та священики.

— А що скажеш ти, Болеміле? — запитав князь.

— Я кажу, — мовив Болеміл, — що треба ухвалити закон про наступність на князівському престолі й подбати, щоб його дотримувалися. А тепер право і хід речей вимагають, як і завжди, щоб твої родичі просили в тебе прощення.

— А що скаже Дівіш? — запитав князь.

— Я кажу, як Болеміл, — відповів Дівіш.

— А що каже Любомир? — запитав князь.

— Я кажу, — відповів Любомир, — що твої родичі, які сидять отут перед нами, зухвало збунтувались проти тебе, тоді як у їхніх дописах та словах не згадано жодного приводу, що змусив би їх до того. Тому вони повинні просити прощення за це. А ти, високий пане, будь лагідний і прости їх.

Отак, як відповідали люди, яких запитував князь, казали всі високі та низькі пани земель Богемії та Моравії, зібрані в залі. Наполягали, що князі повинні просити прощення. Так казав кожен, і ніхто не суперечив.

Коли всі люди виразно висловили свою думку, заговорив князь:

— Ви чули, нащадки роду Пржемисла, які воювали проти мене, що сказали тут пани. Я не додам нічого. Але з тобою, Владиславе, я ще поговорю. Ти висунув проти мене найтяжчий закид, мовляв, я вкрав князівський престол. Але саме твій батько започаткував процес, завдяки якому я став великим князем. На з’їзді в Садскій він спонукав панів Богемії і Моравії скласти присягу, що вони визнають тебе князем, коли він сам помре. Отже, право призначати князів він майже вклав у руки панів. Пани скористалися тим правом і обрали князем мене. Перед вибором вони сказали, що з огляду на присягу вони б визнали тебе наступником у прямому розумінні, якби твій батько жив ще так довго, щоб ти дозрів і засвоїв науку врядування. Та коли твій батько смертельно захворів, перше ніж присяга могла набути сенсу, вона втратила свою чинність. Тому замість юнака, який ще не вмів урядувати, пани обрали чоловіка, припустивши, що він буде здатний урядувати. Я вагався перед вибором, але ви казали, що обов’язок мого серця — прийняти князівську владу, і я взяв її. Ті, хто обрав мене, щоб мати змогу порядкувати в країні, помилилися. Навіть якби я тоді став князем неправомірно, твоє, Владиславе, право втратило чинність, коли ти підпорядкувався Конрадові, що його обрали князем ті, хто не мав змоги правити замість мене. А якщо твоє право втратило чинність, виникло моє право. Отака ситуація, Владиславе, і тому твій батько, здогадуючись, сказав перед смертю: «Владиславе, скорися, Начерат не переможе його».

— Ти маєш владу, а твої прихильники кажуть, що ти маєш право, — затявся на своєму Владислав.

— Я вже сказав тобі, — мовив князь.

Потім озвався Вратислав:

— Ти говорив про дописи, де можна прочитати скарги, які подавали тобі зібрані тут пани. Хтозна, які ти папери показав.

— Вратиславе, — відповів князь, — якби я хотів поводитись непорядно, я б не кликав вас сюди, а просто цькував би вас.

— Навіть якби я помирав і мав лягати в землю, — прогримів Вратислав, — я б ніколи не просив прощення!

— Ти вже сказав, — мовив князь, — а що скажуть інші?

— Я не проситиму прощення, — заявив Конрад.

— Я теж не благатиму прощення, — додав Оттон.

— Мені прохання про прощення не личить, — мовив Леопольд.

— Мені теж, — докинув Спітигнев.

— Оскільки я не сказав батькові, що скорюся Владиславу, я не скорюся й тепер, — проказав Владислав, син попереднього великого князя Собеслава.

— Ви сказали своє слово, — підсумував князь Владислав, — а що ви робитимете — діло ваше. Ті, хто не просить прощення, мають ще місяць строку, а потім можуть безперешкодно їхати туди, звідки прибули.

Після цих слів князь трохи помовчав, а потім звернувся до Ґвідо, легата святого отця, і сказав:

— Ґвідо, превелебний кардинале, вельмишановний посланцю святого отця Інокентія, сини нашої країни закінчили тепер одну державну справу. Оскільки ви приїхали в країну направляти й судити, чи буде ваша ласка сказати кілька слів?

— Ясновельможний князю, — відповів Ґвідо, — дотримуючись мети моєї місії, я скажу кілька своїх слабких слів. Конраде, Вратиславе, Оттоне, що мали владу в Моравії, ви повернули цю владу проти шановної церкви і законного князя. Сталася кривда в душах і пролив крові в плоті. Пом’якшує вашу провину тільки те, що ви, можливо, не знали, який тяжкий гріх ви скоїли, але він був такий великий, що превелебний єпископ Моравії Здик був змушений силою своєї апостольської гідності відлучити від церкви всю Моравію. Проте ви не визнали тяжкості свого гріха або ж лишилися впертими. Ваш гріх такий великий, що святий отець не тільки підтвердив відлучення, а й посилив його. А ви однаково лишилися в гріху. Вже третій рік скорбота відлучення гнітить нещасну землю. Всі душі, що тужили за втіхами віри, всі душі, які спіткало збурення, всі душі, які помилялися, і всі душі, які пропали внаслідок відлучення, волали до Бога всемогутнього про покарання тих, хто завинив у відлученні. Цей гріх такий тяжкий, що святий отець у своєму милосерді вирішив послати місію в Моравію задля настанов, відновлення порядку, поправи та покарання і обрав мене як незначний інструмент для цього завдання, яке я, дотримуючись обов’язку духовної покори, й приїхав виконувати. Ще до мого приїзду Бог у милосерді своєму дав вам змогу спокутувати частину вашої провини. Ви зазнали поразки у війні проти вашого законного князя, втратили свою владу та прибутки і перебуваєте на чужині у вигнанні або на рідній землі як утікачі. А проте не визнали того, що сталося через вас. Багато зусиль і слів звертали до вас через вашу озлобленість, через вашу жадобу помсти, через ваше жадання влади, але всі були марні. Тим часом минули роки. Нарешті Господь зласкавився над вами й пом’якшив вам серце. Ви і народ присягнули, що прагнете цілком задовольнити і церкву, і вашого єпископа. Після того я зі своїм почтом поїхав до Реґімберта, превелебного єпископа Пассауського, в якого був ваш єпископ Здик. Ваш єпископ зі мною і моїм почтом приїхав до Праги. Ви знаєте, що він тут. Він не хотів бути суддею над вами, і тому його немає в цьому залі. Але перед цими високими і шановними зборами могутніх і найкращих синів Богемії і Моравії, найвищими священиками і найвищими панами ви повинні розповісти про свою присягу і перед лицем превелебного єпископа Здика повинні сказати про неї, якщо це щира, серйозна і свята присяга.

— Я ніколи не порушував присяги! — крикнув Вратислав.

— Я теж, — додав Конрад.

Так само сказали й решта.

— Якщо це так, — промовив кардинал Ґвідо, — ви скажете зборам та єпископу, що на хресті Спасителя ви склали присягу цілковито задовольнити і церкву, і єпископа Моравського. Прошу тебе, Конраде, кажи.

Конрад підвівся й заговорив:

— Якщо ви, превелебний кардинале, просите, то я кажу: я присягнув на хресті Спасителя цілковито задовольнити і церкву, і єпископа Моравського.

— Я прошу тебе, Вратиславе, кажи, — знову мовив Ґвідо.

Вратислав підвівся й заговорив:

— Превелебний кардинале, якби ви не звернулися з проханням, я б не говорив, але тепер я кажу: я присягнув на хресті Спасителя цілковито задовольнити і церкву, і єпископа Моравського.

Знов озвався Ґвідо:

— Прошу тебе, Оттоне, кажи тепер ти.

Оттон підвівся й заговорив:

— На підставі вашого прохання, превелебний єпископе, я кажу: я присягнув на хресті Спасителя цілковито задовольнити і церкву, і єпископа Моравського.

— Ви висловились перед цими високими зборами, — промовив кардинал Ґвідо, — а тепер вам треба ще сказати своє слово на зборах перед превелебним єпископом, я прошу вас про це.

— Якщо я вже присягнув, то я чоловік, що каже це, — заявив Вратислав.

— І я так кажу, — додав Конрад.

— І мої слова такі самі, — підтвердив Оттон.

Коли моравські князі скінчили говорити, відчинилася стулка дверей і в супроводі численних священиків до зали зайшов Здик, єпископ Оломоуцький, у єпископському уборі і з золотим хрестом. Він сів на стілець, що стояв наготові для нього коло Оттона, єпископа Празького. Як він уже сів, заговорив кардинал Ґвідо:

— Здику, превелебний єпископе Оломоуцький, єпископе Моравської землі, нащадки високого роду Пржемисла, які воювали проти церкви в Моравії і проти тебе, зізнаються в провині, каються і на хресті Спасителя склали присягу цілковито задовольнити церкву і тебе. Чи так це? Прошу тебе, Конраде, кажи.

— Це так, — кивнув головою Конрад.

— Прошу тебе, Вратиславе, кажи, — знову озвався Ґвідо.

— Це так, — мовив Вратислав.

— Прошу тебе, Оттоне, кажи, — спонукав Ґвідо.

— Це так, — підтвердив Оттон.

— Леопольде, Спітигневе, Владиславе, — знову заговорив кардинал Ґвідо, — ви не мали великих земельних володінь у Моравії і не позбавляли церкву і превелебного єпископа прибутків, плат і майна, але ви по-іншому грішили проти церкви та превелебного єпископа і на хресті Спасителя склали присягу дати церкві та єпископу будь-яку християнську сатисфакцію, яка буде потрібна. Прошу вас, скажіть превелебному єпископу перед цими високими зборами, що ви склали таку присягу.

— Я присягнув, — підтвердив Леопольд.

— Я присягнув, — підтвердив Спітигнев.

— Я присягнув, — підтвердив Владислав.

Потім знову промовляв Ґвідо:

— І те, в чому ви всі присягнули, станеться. Превелебний єпископ повернеться в Моравську землю, я буду в його почті, і сатисфакція відбудеться.

Після цих слів підвівся Здик, єпископ Оломоуцький, і мовив:

— Превелебний кардинале, це я, коли знову відвідуватиму свою церковну землю, буду шанобливим слугою у вашому почті. А коли сатисфакція відбудеться, то, сини роду Пржемисла, минувшину треба буде забути, а я з тими, хто в країні, житиму в християнському смиренні, а тих, хто не в країні, благословлятиму і молитимусь за них.

Єпископ сів на свій стілець, і після нього знову підвівся кардинал Ґвідо:

— А тепер, нащадки роду Пржемисла, слухайте мене далі. Я говорю тепер як Христос, як священик, як посланець престолу людства і говорю мовою милосердя святого отця. Те, що я кажу, стосується і тієї країни, до якої я завжди належу, і країни, до якої належите ви. Коли я через каяття, покуту і сатисфакцію примирив вас із церквою та єпископом Моравським, ваш гріх завдяки цьому ще не стерто. Ви чинили переступ і проти вашого законного князя, бо ж повстали зі зброєю проти нього, пролили кров своїх людей і змусили його проливати кров ваших людей. Ви скоїли тяжкий гріх супроти святої віри, яка каже, що слід слухатися влади, і каже, що ви не повинні вбивати. Ви скоїли гріх зарозумілого янгола, ви скоїли Каїнів гріх. Невже вам треба казати, яка свята і велика віра, проти якої ви грішили? Невже її не засвідчували найрозумніші люди всіх земель, невже її не мали люди, що сяяли, наче сонце, серед народів, невже її не мали люди, яких ушановувало все людство? Невже вони своїм життям не досягали віри, завдяки якій людина доходить до Бога і без якої немає ніщо? Я не кажу про таких апостолів, як Кирило та Мефодій, та їхні несказанні й невтомні зусилля, з якими вони намагалися дати Моравії віру, я не кажу про тисячі мучеників, які в усіх частинах світу за всіх часів загинули за віру, я говорю про святих землі Богемії і про людей Богемії. Святий Вацлав, князь Богемії, збудував церкву Святого Віта й поклав у ній одну руку святого Віта, він заснував інші церкви, смиренно служив під час божественних відправ, молився у власяниці, постив, давав милостиню й помер мучеником за віру. Святий Адальберт ходив в убогих лахах, їв і пив тільки необхідне й використовував своє багатство для віри, він жив за приписами віри й роздавав бідним частину своїх прибутків. Кожного святкового дня він давав жебракам велику милостиню, щодня він мав коло себе дванадцятеро злидарів, яким у пам’ять про дванадцять апостолів давав наїдки і напої. Він на превелику силу пішов у чужі країни проповідувати віру і зазнав там смерті за віру. А як високо шанували люди святого Адальберта! Коли понад сто років тому князь Бржетислав повернувся зі своїм військом із війни проти Польщі й поширилася звістка, що він привіз тіло святого Адальберта з міста Ґнезно, осідка польських князів, усі празькі священики і весь народ пішли назустріч війську, тож широке поле коло струмка Рокітніце не могло вмістити всього людського тлуму. Потім князь Бржетислав і єпископ Празький понесли на плечах раку, в якій лежало тіло святого Адальберта. Після них ішли абати і несли земні останки п’ятьох святих відлюдників, які зазнали мучеництва за часів польського князя Болеслава. Потім протоієреї празької церкви несли тіло Радима, брата святого Адальберта, що був першим архієпископом Ґнезненським. Потім несли клейноди, належні до могили Адальберта, вони перебували за вівтарем церкви в Ґнезно. Дванадцять священиків несли золотий хрест, який звелів виготовити польський князь Болеслав: утричі важчий за нього самого. Потім несли три золоті панелі, які стояли навколо вівтаря в Ґнезно, найбільша з них важила триста фунтів і була інкрустована самоцвітами. Потім ішло військо, а далі люди. Наприкінці їхало сто возів, що везли здобич, і йшли полонені. Вони йшли останні, бо не належали до тих, хто вшановував Адальберта. Прага ще ніколи не бачила такого врочистого свята. Я розповідаю далі про інших людей. Єпископ Гізо ревно відвідував в’язнів і хворих і годував щодня сорок злидарів, яким благословляв стіл і роздавав страви та наїдки. Князь Спітигнев під час посту жив у Празі в священицькому домі й ходив у священицькій сутані. Він мовчав від перших вечірніх годин до перших ранкових годин, присвячував ранок духовним справам, церковним відправам, роздаванню милостині, чатуванню й молитвам і тільки після обіду брався до світських справ. Єпископ Яромир під час посту ходив щоночі в грубому полотняному вбранні до церкви й молився там на підлозі. Щоночі він роздавав перед псалмами і після псалмів, а також після утрені, яку правили ще вночі, сорок буханів хліба і сорок оселедців, а на світанку мив ноги дванадцятьом прочанам і кожному давав динар, а опівдні обідав із сорока злидарями. І будь-якої іншої пори року в єпископському домі щодня годували сорок злидарів і двічі на рік одягали їх. Князь Собеслав і його дружина Адельгайда заснували і відзначали ще за свого життя щорічні помини. Їх відзначали за тиждень до Дня Всіх Святих із церковними відправами, молитвами, постом, милостинею від князя і княгині, з ченцями і черницями Праги, а останнього дня князь із священиками давав святкову учту в священицькому домі у Вишеграді. Чи повинен я вам ще казати, що ясновельможні князі Богемії і Моравії заснували й зробили для віри і церкви? Ви й так усе знаєте. Отак високо ті люди шанували віру. А ти, Вратиславе, не помреш у цьому світі і не підеш у землю, якщо не понесеш покуту за гріхи проти князя, а на тому світі ти будеш довічно проклятий. Як не бачать радості жодні очі й не чують її вуха, не бачать і не чують, як вона приходить у людське серце, бо Господь готує її тим, хто любить його, так і покарань не бачать жодні очі, не чують їх вуха, не бачать і не чують, як вони приходять у людське серце, бо дістаються вони тим, хто зневажає заповіді Господні. Людина повинна очиститись від усяких переступів, до каяття, покути, покарань і сатисфакції людина повинна підходити тоді, коли хоче наблизитись до Отця небесного. Спаситель казав: я смиренний і серцем покірний. Спаситель казав: той, хто хоче ввійти в Царство Небесне, нехай візьме на себе свій хрест і йде за мною. Спаситель казав: якщо не будете невинні, як діти, то не ввійдете в Царство Небесне. Вратиславе, через свої гріхи ти повинен не тільки просити великого князя про прощення, а й відчувати каяття, ти повинен нести покуту, давати сатисфакцію і повинен усе жертвувати Богові в любові до Бога. Отак я промовляв до тебе, і отак я промовляв до тих, хто грішив проти великого князя. Подумай про це і подумай про віру.

Після цих слів усі на зборах мовчали, і мовчали й нащадки Пржемисла, до яких були звернені ці слова. Трохи згодом озвався великий князь:

— Превелебний кардинале, ви промовляли у справах святої віри і задля святої віри. Ми слухали. Ми дякуємо не тільки за те все, що ви в наших землях уже казали й робили, і не тільки за те, що ви ще скажете й зробите, а й за ці слова.

Підвівся й заговорив Оттон, єпископ Празький:

— Ми дякуємо смиренно й шанобливо превелебному кардиналові, легатові святого отця!

Потім усі люди на зборах підвелися й проказали:

— Ми дякуємо смиренно й шанобливо превелебному кардиналові, легатові святого отця!

Після цього слово взяв князь:

— А тепер я промовляю до вас, високі князі церкви, священики церкви, нащадки Пржемисла, високі й низькі пани Богемії і Моравії! Оскільки ми вже дійшли до кінця справи, задля якої зібралися в цій залі, я дякую вам і прощаюся з вами. Якщо це був невеликий з’їзд, то в день, коли освячуватимуть уже збудовану церкву Святого Віта і в ній почнуться церковні відправи, нас у цій залі збереться не менше, а в тисячу разів більше. Отже, бувайте здорові!

Збори ще сиділи, і тоді підвівся кардинал Ґвідо і звернувся до князя Владислава:

— Будь благословенний, сину церкви!

Владислав підвівся і зняв шапку.

Потім кардинал Ґвідо звернувся до всіх присутніх:

— Будьте благословенні, сини нашої віри!

Усі збори підвелися й поскидали з голів шапки та шоломи.

Потім великий князь і кардинал попрощалися один з одним і кожен із них пішов зі своїм почтом у різні двері.

Люди, присутні на зборах, тепер попідводились і вийшли з зали. Моравські князі теж вийшли всі в одні двері.

Після того дня відбувалося багато зборів високих князів церкви, на які запрошували й радників та придворних достойників, лехів і панів обох земель. На зборах вирішили, що вже жоден священик не повинен далі жити в шлюбі, а ті, хто має дружину, повинні або розлучитися з нею, або відмовитися від свого сану. Потім треба було поділити обидві єпархії — Богемію і Моравію — на окремі постійні парафії, і кожен священик мав бути висвячений тільки для однієї наперед визначеної парафії. Поганські святі гаї та дерева, тризни, віщування та чари треба було забути й дотримуватись християнських неділь і свят. Ґвідо порадився з князями церкви про те, як можна досягти цього. З багатьох місць приїздили священики, навіть ті, які отримали неповне освячення, і кардинал Ґвідо розмовляв із кожним із них. Крім того, багатьох викликав до себе.

На раду про південний Лісовий край запросили й Вітіко, а також інших панів та людей із цього краю. Коли Вітіко запитали, як там у Лісовому краї, він мовив:

— Превелебний пане кардинале, ясновельможний князю, високі князі церкви, пани нашої країни! В тому, що я розповідаю, я сам пересвідчився, і мені розповідав про це ще й один побожний священик, Бенно з Пржица, що був моїм добрим учителем і вихователем. У Лісовому краї на Верхній Влтаві християнство з’явилося набагато раніше, ніж в інших частинах країни. Тут і там у лісах жили сповнені любові до Господа відлюдники й молилися. Їхні дзвони та розповіді про них приваблювали людей, і вони молилися разом із ними, їх навчали віри, і вони поширювали її. Багато осель відлюдників перетворились у церкви. Коло кожної церкви і церковки, навіть якщо вона була тільки з дерева, жив постійний священик. Оскільки перші священики були відлюдниками-поселенцями, то згідно з їхнім звичаєм ніхто з тих, хто йшов за ними, не брав собі дружини. Але за дуже давніх часів, коли ще в усіх країнах навколо нас панувало поганство, ліс на Верхній Влтаві був такий великий і непрохідний, що в ньому ніхто не жив. Тому там було небагато поган і збереглося небагато поганських звичаїв. Священики намагалися викоренити їх, забороняли їх, накладали церковні штрафи й навчали дітей, сподіваючись, що поганські звичаї вимруть разом зі старими людьми. Ми всі повинні разом зі священиками допомагати долати ті звичаї. Пани в Лісовому краї так чинять, і я чинитиму так само. Церкви стоять ще дуже далеко одна від одної, але з’являться нові церкви там, де людей стане більше, і я, тільки-но матиму змогу, теж споруджу церкву в лісі коло мого дому.

Те саме, що й Вітіко, казали Ровно, Діт, Герман та інші. Десь так само казав і жупан Любомир, що йому належала частина Лісового краю.

Після справ віри треба було дати лад і в справах церковних володінь та вирішити суперечки, пов’язані з ними, а надто давню суперечку між єпископами Празьким і Оломоуцьким через Подивін.

Ґвідо багато разів зустрічався з моравськими князями. Ще частіше радився з великим князем.

Через два тижні після великих зборів відбулося освячення церкви Святого Віта.

Князь Владислав прийшов святкового дня до церкви в супроводі всіх своїх придворних достойників, лехів, проводирів, панів Богемії і Моравії. Княгиня прийшла зі своїми придворними дамами. Прийшов Ґвідо зі своїм почтом. Прийшли Оттон, єпископ Празький, Здик, єпископ Оломоуцький, старший священик Даниїл, празькі протоієреї і священики, абати з монастирів, черниці, старші священики, священики і парохи з багатьох частин країни і навіть з-за кордону. Прийшла частина воїнів Владислава й незліченні юрби народу. На свято святої церкви Богемії прийшло понад тисяча гуртів з усіх сіл і містечок Богемії та Моравії. Заїзди не могли вмістити всіх, тож люди розташовувались просто неба.

На майдані збоку від церкви, обгородженому неотесаними жердинами, стояли навколішки з непокритими головами, без рукавиць і босі, в грубому полотняному вбранні Конрад, Вратислав, Оттон, Леопольд, Спітигнев і Владислав, нащадки роду Пржемисла.

Почалося освячення зовнішніх частин церкви. Всі, хто був перед нею, з благоговінням стали навколішки на землю. Став і великий князь зі своїми людьми, княгиня з дамами, всі священики, що не брали участі в святих обрядах, та решта людей. Усю гору вкрили юрби люду навколішки.

Серед дам коло княгині стала навколішки й молилася Дімут. Вона була в чорному вбранні, її очі опустилися в землю.

Після освячення церкви ззовні відчинили її двері, і священики, князь і княгиня, придворні пани і дами, пани земель, воїни і народ зайшли всередину.

Моравські князі й далі вклякали на своєму місці, бо, відлучені від церкви, не мали права заходити до неї.

У церкві почалося освячення її внутрішніх частин, а потім відбулася врочиста церковна відправа. Ще ніколи на святі не було так багато, і то таких високих, князів церкви. Церква була заповнена вщерть. Люди перед церквою щільно поставали навколішки, стояли вони й далі на всій горі, а дехто навіть простерся на землі, молився і плакав.

Після врочистої літургії процесія у складі князя, княгині, придворних достойників, князів церкви і панів земель знову вийшла з церкви. Коли процесія проминала моравських князів, вони повалилися обличчями на землю. Чимало людей у процесії плакали. Княгиня Ґертруда сказала своїм дамам:

— Це нащадки першого роду країни.

— Господь усемогутній і пишний, — мовила на те Дімут. — Він навіяв мені слова, які я сказала під час битви: наші святощі не втрачені, ми відбудуємо їх, і вони будуть гарніші, ніж раніше, помічні й милосердні. А ті, хто блюзнив щодо них, будуть зі скуйовдженим волоссям і голими руками лежати на землі й благати небо про милосердя. І так воно й сталося.

Князь, церковні владики і пани обох земель, воїни та простолюд пройшли повз моравських князів.

Минула година, і князь Владислав у пишних князівських шатах із клейнодами, золотом і самоцвітами сидів на князівському престолі перед замком. Кардинал Ґвідо сидів на спорудженому для нього троні. Єпископи, абати, протоієреї, старші священики, священики, придворні пани, лехи земель, проводирі війська, владики і жупани стояли навколо князівського престолу і трону, а позаду них півколом стояв простолюд, тісно збившись докупи. Княгиня в пишних шатах сиділа поміж придворних дам на відкритому балконі, а на інших балконах сиділи інші високі панії зі своїми людьми.

На превелику силу між людьми пощастило зробити вуличку, і нею до князівського престолу пройшли моравські князі. Обабіч кожного князя йшло двоє воїнів, тримаючи над їхніми непокритими головами два схрещені мечі.

Князі, вийшовши на відкрите місце перед княжим престолом, стали навколішки в пісок і підняли вгору голі руки, які стирчали з грубого полотняного вбрання. Над їхніми головами й далі тримали схрещені мечі.

Усі мовчали, і раптом озвався Конрад:

— Я, Конрад, син Лютольда, з роду Пржемисла, каюся за гріх, який я скоїв, почавши воювати з законним великим князем Богемії і Моравії Владиславом. Я несу покуту, дам сатисфакцію і прошу ясновельможного князя і пана роду простити мені, як міг би мені простити й Господь.

Потім заговорив Вратислав:

— Я Вратислав, син Ульріха, з роду Пржемисла, каюся за гріх, який я скоїв, почавши воювати з законним великим князем Богемії і Моравії Владиславом. Я несу покуту, дам сатисфакцію і прошу ясновельможного князя і пана роду простити мені, як міг би мені простити й Господь.

Оттон, Леопольд, Спітигнев і Владислав казали один за одним ті самі слова. Коли сказали вже всі, великий князь мовчав якусь мить, а народ прикипів до нього очима. Зрештою князь розтулив вуста:

— Приберіть мечі.

Мечі прибрали, і князь крикнув:

— Підведіться!

Князі підвелися і стояли на піску.

— Відчувайте каяття, — мовив великий князь, — несіть покуту, давайте сатисфакцію Богу як судді, і він простить вас вустами церкви. Я прощаю вас і не вимагаю ніякої іншої сатисфакції, крім вірності мені в майбутньому. Конраде, я знову садовлю тебе в твоє володіння Зноймо з усіма податками і платами, як було й до війни. Вратиславе, я знову садовлю тебе в твоє володіння Брно з усіма податками і платами, як було й до війни. Оттоне, я знову садовлю тебе в твоє володіння Оломоуц з усіма податками і платами, як було й до війни. Леопольде, Спітигневе і Владиславе, я повертаю вам усі ваші податки і плати, які ви мали до війни, і ще збільшу їх. А тепер моліться в своєму заїзді, а потім приходьте й поділіть сьогодні мій хліб зі мною за моїм столом.

Усюди було так тихо, що слова з вуст князя сприймали, наче дзвін у ясному повітрі, натомість тепер знявся галас, що продерся крізь хмари до самого неба. Після того галасу пролунали слова:

— Здоров’я, благословення, щастя, радість Владиславу, доброму князеві!

— Владиславу, доброму князеві! — лунало дедалі гучніше, а також: — Щастя! Благословення! Здоров’я!

Жінки та дівчата з простолюду знімали зі своїх уборів стрічки та квіти, передавали їх наперед, де люди кидали їх перед князівським престолом під ноги великому князю. Чоловіки знімали пір’їни, стрічки та інші прикраси зі своїх капелюхів і теж кидали їх під ноги князеві.

Князь махав рукою і дякував рукою. Моравські князі тільки аж згодом мали змогу говорити. Першим почав Конрад:

— Я сподіваюся, що Бог простить мені, як простив мені високий князь, якому я буду вірний усе своє життя!

Потім озвався Вратислав:

— Господь простить мені, як простив мені високий князь, якому я буду вірний усе своє життя!

Ці самі слова повторювали один за одним і решта князів. Народ потім знову ревів від захвату. Згодом заговорив Владислав:

— Будьте вірні, і ми всі пам’ятатимемо в прийдешньому сьогоднішній день!

Князі обернулися, щоб піти. Народ розступився перед ними. Вони пішли проходом, який знову закривався за ними, тож їх годі було побачити.

Князь зійшов із престолу, Ґвідо теж зійшов із трону, і обидва, а також усі князі церкви та високі й низькі пани обох земель пішли до замку. Коли процесія рушала до замку, народ заспівав, і народна пісня лунала ще й тоді, коли все панство вже зайшло до замку.

Люди розійшлися. Чимало їх подалося до церкви Святого Віта, людей там не зменшувалось: якщо одні виходили, інші заходили. З замку вийшов чоловік, щоб зібрати стрічки, перев’язі, букети та прикраси, кинуті перед княжим престолом, і забрати їх у замок.

Опівдні в князівському замку подали обід. Число гостей було таке велике, що столи накрили не тільки в залі, а й у багатьох кімнатах. Князі церкви в найпишніших шатах теж були присутні на обіді. Князь і високі та низькі пани обох земель пишно вирядились, а жінки та дівчата хизувалися вишуканими сукнями і оздобами. Моравські князі сиділи в шовках та оксамиті, золоті та самоцвітах на почесних місцях неподалік від князя. Вряди-годи з внутрішньої тераси долинали звуки сурм, дудок і сопілок, а інколи долітав спів знадвору.

Після обіду гості зібрались окремими гуртами і розмовляли або ж ходили, розмовляючи, по покоях.

Вратислав із великим князем підійшов до Вітіко, подав йому руку й мовив:

— Вітіко, те, що ти так зневажливо дав нам утекти, образило мене тяжче, ніж дурнуваті слова несамовитого Одолена. Нічого не кажи, ти діяв розважливо і справедливо. Ми радили Конрадові зняти облогу. Якщо будеш лехом, як я казав, бажаю тобі всякого щастя, ти матимеш високі помисли.

— Вітіко, — мовив князь, — союз став більшим, як ти колись казав мені в таборі в моєму наметі. А тобі, Вратиславе, я скажу, що він мені того вечора признався, що хотів уберегти від помсти і неласки синів Пржемисла.

— Я знав це, — мовив Вратислав, — і якщо це стало для нас приниженням, то ми шукали приниження. Ми могли натрапити на ворогів, які поводилися б інакше. Коли приїдеш до Брно, двері замку будуть відчинені для тебе, і тебе вшанують, коли ввійдеш.

— А коли ми всі, що тепер об’єднані, приїдемо полювати в твої хвойні ліси, як обіцяли коло Чинова, — проказав князь, — ти нас приймеш і почастуєш.

— Ясновельможний князю Владиславе, я теж можу дати шматок хліба й місце в домі, який я маю завдяки твоїй ласці, — озвався Вітіко. — А те, що я зробив, високий князю Вратиславе, я зробив тому, бо так мені спало на думку. Коли я приїду до Брно, то не забуду прийти до тебе з шанобливим вітанням.

— Усі люди діють так, як спадає їм на думку, — проказав великий князь, — але думки бувають різні. Ми колись навмисне поїдемо в Брно, і тоді ти, Вітіко, поїдеш із нами, але візьми іншого коня, ніж того, що тільки ступою може рухатись.

— Колись він був проворніший, — усміхнувся Вітіко.

— Та годі вже про нього, — махнув рукою князь.

Вони ще розмовляли, як підійшли Оттон і Владислав і теж долучилися до розмови. Звернулися до Вітіко й подякували йому за те, як він поставився до них під Пльзенем, а Владислав подякував йому за захист від Одолена. Після цієї розмови великий князь і моравські князі відійшли від Вітіко.

Трохи згодом до Вітіко підійшов Здик, єпископ Оломоуцький, і сказав:

— Шляхетний лісовий пане, ти собі друзів не шукаєш, вони шукають тебе. Ти ще пригадуєш, як Реґімберт, єпископ Пассауський, сказав: несамовиті стануть ягнятами. Його слова справдились. Але він став могутнім пастухом, перед яким вони стали ягнятами. Ґвідо тяжко працював багато років. Сини Пржемисла здобули сьогодні перемогу, що є найбільшою, яку вони могли б здобути і яку може здобути людина. Народ і вся країна побачили, що на небі є Бог і Бог підносить грішника, який несе покуту; він повідомив йому через церкву про прощення і злагіднив серце князя Владислава, що тепер уже забув несправедливість.

— Князі нині будуть, безперечно, вірні, — зауважив Вітіко.

— Будуть, — підтвердив Здик. — Вони покаялися і знову дотримуються звичаїв церкви і країни. А якщо й забудуть про своє каяття, влада князя Владислава тепер надто велика і тільки зростатиме, тож вони навряд чи щось задумають проти неї.

— Князь Владислав має тепер перед собою вільний шлях, — промовив Вітіко.

— Лихо, про яке здогадувався превелебний єпископ Сильвестр, — мовив Здик, — і про яке говорив шляхетний лех Болеміл, сталося й було подолане. Тепер прийде добро, яке передбачали ті, хто саме тому й посприяв вибору Владислава.

— Він добрий і утверджує справедливість, — мовив Вітіко.

— Ми ще не знаємо, що буде, — проказав Здик, — але щось та буде. Він захищатиме віру, стримуватиме лихих, дбатиме, щоб усі могли задовольнити свої потреби, і пов'язуватиме нашу гідність із гідністю інших країн.

— Він понесе нашу гідність у далекі країни, — сказав Вітіко.

— Може статися й це, — погодився Здик, — і нехай йому сприяє вірність і радість близьких людей.

— Він сам породжує вірність і радість, — мовив Вітіко, — і згодом їх йому не забракне.

— Таж так, — кивнув Здик. — Вітіко, превелебний і лагідний кардинал Ґвідо був у Пассау, і превелебний єпископ Реґімберт і я розповідали йому про тебе. Він просив, щоб я привів сьогодні тебе до нього. Ходімо.

— Іду, — сказав Вітіко.

Здик повів Вітіко повз багатьох людей до однієї кімнати. Там сидів на стільці кардинал, а навколо нього крутилося багато людей: князі церкви, священики тощо. Вітіко був змушений зачекати, бо було багато людей, із якими кардинал хотів розмовляти. Коли ті розмови скінчилися, Здик повів Вітіко за руку до кардинала. Кардинал побачив їх і махнув їм рукою. Зупинившись перед кардиналом, Здик мовив:

— Превелебний кардинале, цей чоловік — Вітіко, дозвольте, щоб він засвідчив вам шанобу.

Кардинал подав Вітіко хреста, і Вітіко поцілував його. Кардинал потім проказав:

— Мій юний сину, ти послужив церкві у скруті, а в боротьбі ти прагнув миролюбності.

— Превелебний князю церкви, — заговорив Вітіко, — я намагався робити те, чого вимагали ситуація і звичаї, прищеплені мені ще з дитинства.

— І віра, мій сину, яку посадив у твоєму серці добрий священик Бенно, — додав кардинал. — Ти в неділю в лісі, бо ж там не було ніякої церкви, хвалив день, твій кінь спочивав, а ти в самотності молився деревам. Якщо ти намагався діяти так, як вимагала ситуація, то було б добре, якби всі знали, чого вимагає ситуація, і якби всі діяли так, як вимагає ситуація: тоді б вони виконували волю Господню.

— Часто я не знаю, чого вимагає ситуація, — признався Вітіко.

— Тоді йди за своїм сумлінням і так ти йтимеш за ситуацією, — мовив кардинал. — Князь, Вітіко, винагородив тебе за твою службу, і я плекаю бажання, щоб із тобою завжди було благословення, яке дістається добрим. До імен молодих людей цієї країни, які я прагну запам’ятати, я хочу записати й твоє ім’я. Я повідомлю імена цих молодих людей святому отцю як добро, яке приростає. А якщо ти матимеш щастя завітати до Рима, я приведу тебе перед лице святого отця.

— Якщо мені судилося побачити місто вічного життя, — мовив Вітіко, — і якщо мені пощастить постати перед лицем святого отця, я б хотів бути гідним цього.

— Ти будеш гідним, якщо не змінишся, — заспокоїв кардинал і подав Вітіко хрест для цілування.

Вітіко поцілував хрест, потім відійшов разом із Здиком, а до кардинала підійшло багато людей. Здик по дорозі сказав Вітіко:

— Превелебний кардинал їде тепер до Моравії знімати відлучення. Потім повернеться в Богемію, бо матиме ще багато роботи. А згодом звелить викликати до себе священика Бенно.

— Бенно дуже зрадіє, — аж засяяв Вітіко, — бо через своє смирення він ніколи б не пішов до кардинала!

— Превелебний кардинал знає про це, — мовив Здик.

— Бенно живе тепер у нашій садибі в Пржиці, — повідомив Вітіко.

— Ми знаємо про це, — відповів Здик. — Якщо ти збудуєш свій дім і матимеш час, приїжджай до Оломоуца, щоб я тобі віддячив за гостинність, яку ти виявив мені і яку завдяки тобі засвідчили мені й інші люди.

— Тільки-но матиму змогу, я приїду до вас із шанобою і вдячністю за вашу приязність, — пообіцяв Вітіко.

— Тож бувай здоровий, мій шляхетний лісовий пане, — попрощався Здик, — і пам’ятай про мене.

— Я вдячний вам за те добро, яке ви зробили мені сьогодні, я завжди пам’ятаю вас, і бувайте здорові! — схилив голову Вітіко.

Вони розійшлися, і Вітіко тепер, прагнучи знайти Сильвестра, пішов поміж людей. Побачив Ровно у святковому вбранні лісового владики з лісовими прикрасами на гаптованому золотом поясі. Побачив і Вольфа з Суша і Вернгарда з Затоня в гарних шатах. Старий Болеміл сидів на коштовному стільці, мав на тілі спадну коричневу оксамитову свиту зі зборками, був підперезаний золотим поясом із зеленими самоцвітами, і сива борода спадала на коричневий оксамит. Навколо нього сиділо багато літніх чоловіків, стояло й багато молодиків, дослухалися до його слів і розмовляли з ним.

Вітіко підійшов до Велислава й Дімут, що, розмовляючи, ходили з кімнати до кімнати. Велислав був у синьому оксамитовому вбранні зі срібним поясом, на якому червоні самоцвіти складалися в квіти троянд. На русявій голові він мав білу оксамитову шапку з однією короткою білою пір’їною, що теж стирчала з червоної троянди з самоцвітів. Дімут була в темно-синьому оксамитовому вбранні з поясом, гаптованому золотом і сріблом, із блакитними самоцвітами, а її сіточка для кіс була з такої самої тканини і з такими самими самоцвітами, як і пояс. Велислав казав Дімут:

— Оскільки ти, вродлива войовнице, сьогодні не маєш на собі зброї, а походжаєш у пишному жіночому вбранні з великими самоцвітами, які, щоправда, не так блищать, як два самоцвіти твоїх очей, то тепер ти вже не потребуєш і тієї стріли, яку ти отримала від ворога, що став тепер нашим другом.

— Вродливий жупане Вишеградський, — сказала Дімут, — оскільки ти тепер маєш тільки цю іграшку на поясі й походжаєш у пишному чоловічому вбранні з червоними трояндами, які ти перебрав у нашого приятеля Вітіко, і оскільки ти теж замість очей на своєму обличчі маєш два блакитні самоцвіти, ти стріли не потребуєш.

— Я потребую її, щоб отримати рану там, де ніщо інше поранити не може, — мовив Велислав.

— Ти другий жупан країни і можеш звеліти, щоб тобі нарізали досить стріл, — мовила Дімут.

— Ті стріли потрапляють тільки в серця бородатих воїнів, — відповів Велислав, — а якби я мав твою стрілу, рана була б одразу.

— Вона в башті Ровна коло червоної корогви, що її великий князь дав моєму братові, — мовила Дімут.

— А якщо ти поїдеш від брата геть, чи лишиться стріла коло червоної корогви в башті Ровна? — запитав Велислав.

— Якщо я поїду від брата, я не знаю, що станеться зі стрілою, — відповіла Дімут.

Вітіко привітав обох, порозмовляв трохи з ними й пішов далі. Побачив, як коло одного вікна стоять Одолен і Сезима. Одолен мав на собі зелене оксамитове вбрання зі срібним поясом, а поверх чорного волосся одягнув білу шапку з чорною пір’їною. Сезима вбрався в синь та золото. Вітіко підійшов до них і запитав, чи не знають вони, де можна знайти єпископа Сильвестра.

— Він коло тих, які тепер у нашій країні розмовляють латиною, — відповів Одолен.

Вітіко попрощався й пішов до кімнати, де був кардинал Ґвідо. Побачив, як кардинал сидить на стільці, а по праву руку від нього сидить колишній єпископ Сильвестр, а по ліву — старший священик Даниїл. Кардинал розмовляв з обома. Трохи далі сиділи єпископи Оттон і Здик, а ще далі сиділи або стояли інші князі церкви, священики тощо.

Вітіко знову відійшов від дверей кімнати і пішов уже через інші кімнати. Тепер він побачив княгиню, що сиділа серед придворних дам та дівчат, побачив багато чоловіків і жінок, які ходили парами й розмовляли.

Вітіко натрапив й на Любомира, він сидів на стільці й був у чорному оксамитовому вбранні, на поясі в нього мінились різними барвами численні самоцвіти. Чорну шапку з білою пір’їною він тримав у руці, а його сиве волосся й сива борода немов світилися на чорному вбранні. Коло нього сиділо багато літніх чоловіків, стояла молодь.

— Вітіко, — мовив він, — ти походжаєш сам по кімнатах і думаєш про щось інше.

— Я розмовляв із кількома людьми, — відповів Вітіко, — а тепер шукаю превелебного єпископа Сильвестра.

— З ним мав розмовляти превелебний кардинал, — пояснив Любомир, — бо звелів погукати до себе його і старшого священика Даниїла.

— Я бачив, як він розмовляє з ними, — кивнув головою Вітіко.

— Моя господиня зрадіє, — казав далі Любомир, — коли ти вже житимеш у своїй фортеці і зможеш, як обіцяв, трохи довше погостювати в нас. Тепер настануть мирні часи і ми матимемо змогу розмовляти про те, що ми хочемо зробити в нашій країні, в нашій місцевості й серед наших людей. Болеслава ще може багато розповісти тобі про те, що могло б піти тобі на користь.

— Коли в країну прийде весна і наш ліс зазеленіє знову, — мовив Вітіко, — я вже житиму, як ви кажете, у фортеці. Тоді я вже попрошу на якийсь час про дружню гостинність у Дудлебах, а також і вас проситиму, щоб і ви зі своїми людьми не погребували шанобливо запропонованою гостинністю мого дому.

— Я був на початку будівництва твого дому, — мовив Любомир, — тож годиться поглянути на нього й тоді, як він буде готовий.

— Але приїжджайте не самі, — нагадав Вітіко.

— Ми приїдемо в твій дім, — пообіцяв Любомир, — і будемо їздити частіше, і приїдемо й тоді, коли там запорядкує молода господиня замку.

Вітіко промовчав, тож Любомир казав далі:

— Коли ми спокійно відійдемо в інший світ, бо ж наші голови вже сиві, в країні мають бути ті, чия голова ще не посивіла, а після них — знову ті, чия голова ще темна чи русява. Вітіко, ти добрий чоловік, і ті, хто прийде після тебе, теж будуть добрими людьми.

— Це все ще в майбутньому, — мовив Вітіко.

— І майбутнє справдиться, — запевнив Любомир. — Але одна річ є не дуже далеким майбутнім, і я бажаю тобі багато щастя і здоров’я.

— Усе в руках Божих, — мовив Вітіко, — і нехай мирні роки, яких ми чекаємо, будуть сповнені благословення.

— І нехай ми допоможемо запровадити те благословення, — додав Любомир. — Вітіко, заходь до мене, поки ми в Празі.

— Я відвідаю вас у домі вашого роду, — пообіцяв Вітіко, — як і тут знайшов вас.

— Чекатиму, — всміхнувся Любомир.

Вітіко попрощався й пішов далі. Побачив ще багатьох своїх друзів і розмовляв із ними.

Нарешті подали знак, що свято скінчилося, і Вітіко з кількома своїми людьми, які чекали його надворі, поїхав до свого заїзду.

Свято церкви Святого Віта тривало ще вісім днів. Великий князь і княгиня, кардинал Ґвідо і всі князі церкви та пани обох земель щодня ходили на церковні відправи. Моравські князі молилися перед церквою. З усіх закутків країни ще приходило багато людей, і ті, хто спершу не міг протиснутися до церкви, намагалися потрапити туди згодом. Після відправ кардинал благословляв вірних і благословляв їх, коли вони вже поверталися додому. З південного лісу й далі приходили гурти людей, щоб узяти участь у празьких святкуваннях, і кожен гурт ніс церковну корогву. Люди ставали табором між Вишеградом і правим передмістям. Чимало їх ходили до Вітіко, і Вітіко ходив до них, давав їм поради і, в разі потреби, допомогу. Проказавши молитви і оглянувши в Празі все, що видавалося гідним уваги, люди поверталися додому.

Кардинал Ґвідо відвідував усі церкви і святі місця і скликав різні збори, які відбувалися в його присутності.

Коли свята на честь церкви Святого Віта скінчилися, Конрад, Вратислав і Оттон попрощалися на одних зборах у князя і пішли зі своїми почтами в свої маєтки в Моравії. Їх супроводили чимало панів Богемії і Моравії. Леопольд, Спітигнев і Владислав лишилися в Празі.

Через п’ять днів у Моравію вирушили Ґвідо і Здик у супроводі численного тлуму священиків і панів. Вітіко лишився в Празі.

У князя й далі відбувалися збори, і Вітіко ходив на ті збори. Він відвідував Болеміла, Любомира, Дівіша, Преду, Хотимира, Вшебора і провідував своїх молодих друзів, а молоді друзі навідувались до нього.

Тієї пори Вітіко намагався познайомитися з людьми, які бажали лісових товарів, бо хотів мати прибуток від лісу. Він розповідав їм про деревину для художніх виробів та інструментів, для будівництва і опалення, розповідав про деревне вугілля, розповідав, що постачають садиби, де тварини харчуються лісовими травами, розповідав про хутра диких тварин, про можливості полювання, про лісові плоди та рослини, які можна посилати в далекі краї, про мед лісових бджіл, про живицю, дьоготь, корів, самоцвіти та інше, розповідав, що виготовляють люди з лісової сировини, і домовлявся про різне.

Вітіко, крім того, подбав про багато речей, потрібних для його нового дому. А коли вже наближалася зима, попрощався з великим князем і поїхав зі своїми людьми назад у Фримбурк.

Невдовзі будівничий Еппо повідомив Вітіко, що його дім уже готовий. Риштовання прибрали, і замок тепер поставав на тлі зеленого лісу. На верхівці найвищої покрівлі був прибитий вершечок ялиці зі стрічками. Вітіко ступив на подвір’я. Криниця була обличкована гарним камінням, мала чепурний дашок, а на гладенькій корбі виднів накручений ланцюг, на якому звисало відро. Вітіко зайшов усередину замку. Всі приміщення були вже готові, щоб розставляти в них меблі та устаткування.

Тепер уже працювали запряги з возами та в’ючні тварини, доставляючи до замку все потрібне, а Еппо зі своїми людьми та робітниками ревно намагався надати замку затишного вигляду.

Вітіко відвідав узимку різні закутки Лісового краю. Він часто бував у Горній Плані, провідував Митину, заходив до вугляра, у село Двори та в інші місця. Якось він поїхав до Пржица, а звідти до Сильвестра, від Сильвестра знову до Фримбурка.

Коли в країну прийшла весна і ліс зазеленів, як казав Вітіко Любомиру, Вітіко вже готувався перебратись до своєї фортеці.

Він зібрав почет і поїхав із ним до Пржица. Звідти з тим почтом, кількома новими людьми, матір’ю, старенькою тітонькою і Бенно він повернувся до Фримбурка. У Фримбурку підготував себе і своїх людей для переїзду в новий замок.

Коли настав день переїзду, Вітіко вдягнув обладунок, який мав на собі в битві на горі Високій, і взяв білий щит із дикою червоною трояндою. Потім скликав своїх васалів із Плани, Фримбурка, Пржица і всіх своїх інших людей. Мати, тітонька та їхні жінки сиділи в паланкінах. Бенно сів верхи. Вітіко сів на свого сірого, мов залізо, коня, на якому він приїхав із Пассау до Богемії, і отак почав похід зі своїми людьми. Прибуло так багато людей, що у Фримбурку через тисняву годі було пройти куди-небудь, тож процесія тільки на превелику силу повільно ступила на шлях до Влтави. Люди купчились і за межами села. За півтори години, широко розійшовшись у лісі, процесія добулася до замку. На зеленій луці перед ним стояв вівтар, а коло вівтаря стояли сивий священик із Плани і священик із Фримбурка, поряд із ними — Гульдрик у святковому вбранні, немов замковий слуга, а також усі чоловіки з Плани, які були з Вітіко на війні, а також решта чоловіків із Плани, які стояли окремо, крім того, були люди з усіх закутків Лісового краю, які були на війні, та й інші люди; стояли в гарних уборах дівчата з Плани, Фримбурка і Митини, а також із Дольні Вітавіце, Чорного струмка та інших місць, тримали в руках святкові вінки, а далі за ними громадились чоловіки, жінки та діти з Лісового краю, з територій, які межували з ним, із ручаю Міхель, що вже в Баварії, і з далеких сіл у Баварії.

Люди прикипіли очима до Вітіко, коли він під'їжджав до замку.

Вітіко зі своїми людьми під'їхав до вівтаря. Священик із Плани поблагословив їх. Потім Вітіко і його люди спішилися, жінки зійшли на землю з паланкінів. Усі стали навколішки перед вівтарем і увесь народ уклякнув на зеленій траві. Потім Вітіко знову сів на коня, жінок посадили в паланкіни, люди Вітіко теж сіли верхи. Священик із Плани пішов від вівтаря до замку. За ним ішов Вітіко, ззаду несли паланкіни, а наприкінці їхали люди Вітіко. Дівчата з вінками стояли тепер обабіч дороги.

Перед брамою замку священик зупинився, зупинилась і процесія. Священик махнув кропилом зі святою водою в бік високої покрівлі, покропив мури і браму. Потім відступив убік. Браму відчинили. Вітіко якусь мить ще не рухався. Потім правою рукою перехрестився, торкнувшись лоба, вуст і грудей. Повільно заїхав у браму, і тієї миті до нього підступив Гульдрик і притримав йому попругу сідла. Коли Вітіко був у брамі, народ видав радісний крик, що полинув до неба, наче гул.

З-під арки брами Вітіко виїхав на подвір’я. Мати, тітонька і всі жінки йшли за ним, крім того, Бенно і священики з Плани і Фримбурка, далі йшли люди Вітіко, жінки та воїни, а потім ще так багато людей, скільки могло вміститись на подвір’ї. Там жінки зійшли з паланкінів, а чоловіки спішилися. Вітіко повів матір сходами вгору до замкової каплиці. Решта людей пішла за ними. В каплиці Бенно одягнув сутану й став благословляти. Потім усі тихо проказали молитву. Після цього Вітіко з матір’ю і своїм почтом пішов у залу. Там він зупинився, нахилився до материної руки й поцілував її, натомість мати обома руками обняла його за шию й поцілувала в чоло. Вітіко повів її до пишно прикрашеного крісла. Мати сіла, Вітіко сів поряд із нею, посідали й священики, Бенно та інші люди. Тепер Гульдрик приніс хліб та сіль і подав кожному, хто був у залі, і кожен куштував їх.

Після цього частування Вітіко підвівся й заговорив:

— Люди, що належите мені, і друзі, які прийшли, я дякую вам. Еппо, Матіас, Урбан та люди, які служать їм, покажуть вам, як усе опоряджене.

Потім Вітіко повів матір та її жінок у їхні кімнати. В матері на очах бриніли сльози.

Після цього він повів тітоньку Гільтрут у призначені їй кімнати, і вона від сліз не могла й говорити.

Згодом Вітіко повів Бенно в його кімнати, а потім пішов у свою кімнату. Там він повісив щит із червоною трояндою під образом Спасителя. Після цього пішов у залу, а з зали — на балкон. Унизу двадцять чоловік роздавали людям хліб і сіль. Люди брали, а помітивши Вітіко, вітали його. Він дякував їм помахом руки.

Чимало робітників збивали з неструганих дощок столи та лави. З лісового затінку викотили бочки з напоями, розпалили численні багаття й готували на них страви.

Коли настав час обіду, Вітіко поїв з усіма, хто сидів на лавах за столами, на камінні або в траві, або стояв, і все, що було, поділили геть на всіх.

Коли обід скінчився і люди порозходились, Гульдрик, що був між ними, говорив:

— Пророцтва справджуються, нині Вітіко зробив початок, а потім збудує золотий замок, що постане колись на землі, бо поки що його ніде немає на землі, і мої нащадки побачать його.

— Та ти й дружини ще не маєш! — викрикнув скрипаль Том Йоганнес.

— Якщо дослухатись до пророцтв, навіть я ще матиму дружину і нащадків, — мовив Гульдрик.

— Якщо дослухатись до пророцтв, то і я оцим гаком замість руки ще гратиму на князевій скрипці найгарніші мелодії!

— Якщо так кажуть пророцтва, то гратимеш, — запевнив його Гульдрик.

— Це Вітіко пророчив, — пояснив Том Йоганнес.

— Якщо Вітіко вміє порочити, ти гратимеш, — знову запевнив Гульдрик.

— Ще побачимо, як воно буде, — кинув Том Йоганнес.

— Авжеж, — погодився Гульдрик.

До Вітіко, коли він ще сидів за столом, підійшло багато дівчат. Подали йому вінок із лісових квітів та листя, а ще й букет. Одна дівчина дала йому п’ятипелюсткову темно-червону дику троянду.

— Троянди ще не цвітуть, — здивувався Вітіко.

— Ще не цвітуть, — кивнула дівчина, — але ми зробили її з оксамиту та шовку.

— Яка гарна! — похвалив Вітіко.

— Якби входини відбувалися тоді, коли цвітуть троянди, ми б тобі дали як твій знак справжню троянду, — сказала одна дівчина, — а тим часом зробили цю, бо троянди довго цвітуть і повинні давати щастя.

— Ця троянда цвістиме довго, — проказав Вітіко, — навіть якщо її барви вицвітуть. Я берегтиму її і згадаю тебе, Марґарито, коли й ти справлятимеш якесь свято.

Дівчина нічого не відказала.

Вітіко милувався дикою трояндою і дививсь на квіти вінка і букета. Потім дав усе матері, щоб милувалась вона. Мати подивилась на вінок, букет, дику троянду, похвалила тонку роботу і чудовий добір та впорядкованість лісових квітів у букеті. Потім віддала подарунки Вітіко. Він подякував дівчатам і дав подарунки Якобу, щоб той заніс їх у замок. Дівчата попрощалися й відійшли від столу Вітіко.

Коваль із Плани, тесля Давид, муляр Пауль Йоахим, каменотес Еліас підступили тепер до Вітіко й висловили побажання, які згідно зі звичаєм кажуть господарю на входинах, і Вітіко та інші люди давали належні за таких обставин відповіді.

Потім усі встали з-за столів. Вітіко пішов поміж людей і розмовляв із багатьма чоловіками, жінками, юнаками і дівчатами, ба навіть із дітьми.

Мати Вітіко теж пішла поміж людей і розмовляла з ними. Багато їх, надто жінки та дівчата, тиснулося до неї.

Тітонька Гільтрут розмовляла з кожним, до кого підходила, і розповідала про дитинство Вітіко.

Три священики — парох із Плани, парох із Фримбурка і Бенно — походжали по зеленій луці й розмовляли між собою, а також із людьми, які підходили до них, та й самі підходили до людей.

Під вечір люди почали розходитись.

Увечері Вітіко попрощався з рештою гостей, а потім із матір’ю, тітонькою, Бенно, з жінками та людьми своєї прислуги пішов у замок.

Коли зайшло сонце, з лісу долинув гарний спів. То був спів дівчат, потім заспівали юнаки, згодом вони співали навпереміну, а зрештою разом. Такі співи в різних комбінаціях повторювались і далі. Вітіко, жінки та Бенно вийшли на балкон, що виходив до лісу. Внизу під ними збилися люди перед лісом і дослухалися до співу. Самих співаків і співачок годі було добачити.

Як споночіло, на далекій вершині гори Смрчина заяснів вогонь, немов лісова пожежа. Вітіко став дивитись у той бік, Вентіла також.

Аж тут на вершині гори Буфер на схід від Фримбурка загорівся такий самий вогонь. Згодом такі вогні засвітилися в Марковому лісі, на горі Лучовіце, в Чорному лісі, три вогні горіли в лісах по той бік Кржижової гори коло Плани, а потім спалахнув і на Кржижовій горі. На луках, лугах, полях та в глибоких лісових долинах, які спускалися до Влтави, горіло багато менших вогнів.

Вітіко зі своїми людьми зайшов тепер із балкона в кімнату й дивився у вікна на схід. У лісі на правому березі Влтави горіли вогні аж до водоспаду на Лучовіце. На півдні вогні горіли на дедалі нижчих пагорбах, а на заході ясніли в лісі аж до Смрчини, а один можна було добачити далеко позаду на схилі Озерного лісу.

Вогні горіли, співи не змовкали.

Вітіко звелів запалити світло в усіх кімнатах замку, щоб він був помітний здалеку.

Трохи згодом співи замовкли, а коли на мить запанувала тиша, раптом зазвучали дудки та ріжки, які були у Вітіко на війні, й вигравали мелодії, які лунали в походах і в битві на горі Високій та битві під Зноймо.

Вітіко звелів двом слугам запалити смолоскипи і вийшов із ними на лісовий балкон. Там зняв шолом із голови й у світлі смолоскипів тричі помахав ним на знак вітання.

Дудки та ріжки радісно привітали його у відповідь, потім і народ став гучно вітати його, згодом у повітря знову злинули бойові мелодії. Трохи пізніше розлігся дівочий спів.

Вітіко знову зайшов у приміщення, а спів дівчат та юнаків і їхній спільний спів, а також звуки дудок та ріжків лунали навпереміну, а зрештою сплелися. Вогні навколо горіли й далі.

Із певними паузами співи дівчат та юнаків, мелодії дудок і ріжків ще тривали, як раптом серед людей піднісся чоловічий голос, що виспівував лісову пісню, яку знали всі лісові люди і яка вихваляла ліс, потім до неї додався другий голос, а невдовзі вже всі зібрані чоловіки виспівували лісову пісню. Коли вона скінчилася, одна дудка знову підхопила мелодію. Люди заспівали знову, і то дужчими голосами, ніж першого разу, до співу додавалися звуки дудок та ріжків, поєднуючись із мелодією. Коли спів ущух удруге, дудки та ріжки стали вигравати мелодію битви під Зноймо. А потім залунали бойові поклики, які звучали, коли на горі під Зноймо лісові люди прорвалися в тил ворога. Після цього поклику почувся гучний крик радості з горлянок усіх зібраних чоловіків. Потім на якийсь час настала тиша, а згодом дівчата заспівали лагідної нічної пісні.

Після цього вже не лунало ані співів, ані мелодій дудок і ріжків. З-поміж довколишніх вогнів деякі вже згасли, інші догорали.

Вентіла підвелася зі свого місця в кімнаті, де всі зібралися, подала Вітіко руку і сказала:

— Я вже прагну відпочинку, що буде першої ночі тут, мій сину, таким лагідним, як провіщав спів дівчат.

— Люба мамо, — відповів Вітіко, — нехай покрівля нашого дому вперше дасть милий затишок твоїй голові.

Потім син і мати сказали одне одному на добраніч, і Маргільда та дві інші жінки провели Вентілу в її кімнату. А тітонька сказала:

— Вітіко, який ти, певне, добрий, якщо люди так люблять тебе, і як, мабуть, глибоко входили в твоє серце страхітливі звуки цих диких ріжків, які звучали сьогодні тут, коли вони лунали там, де люди вбивали одні одних.

— Там було по-іншому, ніж тут, — мовив Вітіко. — Нехай тобі буде добре тут цієї першої ночі, і нехай тобі буде добре тут дуже довго, а якщо захочеш, то й довіку.

— Майже так само добре, як у малому дому в Ландсгуті, бо ми всі знову разом, — мовила тітонька, і одразу по цьому її повели в її кімнату.

— Вітіко, дитино, — мовив Бенно, — це був важливий день, тепер починається нова реальність. Ти хотів, щоб цей день відбувся без пишноти, а люди принесли тобі пишноту своїх серць. Це добре. Настане ще й другий гарний день радості для твоєї душі. Закінчи цей день молитвою і засинай із надією на другий такий день.

— Бог дав мені так багато добра для моєї матері й друзів, — мовив Вітіко, — що я можу закінчити цей день тільки подякою Господу.

— Безперечно, — схвалив Бенно. — На добраніч!

— На добраніч! — відповів Вітіко.

Чоловіки подали один одному руки, і Вітіко з Якобом, що тримав ліхтар, пішов у свою кімнату. Потім Вітіко наказав слугам погасити вогні в замку. Коли вони погасили й доповіли, Вітіко сказав:

— Слуги, Куто та Бедо, оскільки так велить звичай, проведіть мене до моєї спальні. Тільки сьогодні, більше я такого не вимагатиму.

— Ми виконуємо свою службу щоразу, — проказав Беда.

— Як вимагають звичаї, — додав Куто.

Обидва провели Вітіко до його кімнати. Раймунд ніс срібну лампу. Позаду йшло четверо чоловік почту.

У кімнаті проказали побажання на добраніч. Люди пішли, Вітіко і Раймунд лишилися на самоті. Вітіко дозволив Раймундові почасти роздягнути себе, потім послав слугу в його комірчину, що була поряд зі спальнею.

Лишившись сам у кімнаті, Вітіко став навколішки перед образом Спасителя й проказав молитву. Потім роздягнувся остаточно і вперше ліг на ліжко у своєму замку.

Уранці наступного дня Вітіко побачив, що на луці перед замком ночували люди. Дехто розпалив багаття, щоб зігрітися, а дехто, закутавшись в одяг, скористався як постіллю весняним лугом. У багатьох місцях близьких і далеких лісів Вітіко бачив, як здіймається вгору дим багать, розпалених серед ночі. Вітіко наказав Раймундові розбудити Гульдрика, якщо той ще спить, і сказати йому, щоб він подбав і виніс людям перед замком щось їсти та пити.

Раймунд пішов і невдовзі повернувся, сказавши, що Гульдрик уже серед людей і дбає про них.

Коли сонце вже піднялося над лісом, Вітіко пішов у замкову каплицю, туди ж подались і його слуги та люди з почту. Там усі, хто ночував у замку, були присутні на утрені, яку вперше правив Бенно.

Після цього в залі всі разом поснідали.

Потім Вітіко звелів, щоб ті васали та люди з почту, які не належать до замку, а живуть і працюють десь-інде, вісім днів перебували в замку як гості. Далі наказав, щоб до нього прийшли всі, кому він доручав у замку якусь тимчасову службу, пояснив їм обов’язки і сказав, що згодом усе буде належним чином упорядковане.

Перше ніж сонце вище підбилося на небі, прийшли люди і принесли подарунки згідно зі звичаєм, коли хтось справляє входини.

Подарунки мали бути речами, потрібними в домі, або ж прикрашати його, то могли бути знаряддя для всяких потреб: для рибальства, птахоловства, полювання і навіть для війни. Старий Флоріан приніс сільничку, вирізьблену зі шматка білого клену, Венгарт із Фридави приніс два гарні барильця для вина, суддя зі Льготи приніс дерев’яні тарілки, від найменшої до найбільшої, такі, які виготовляють у Лісовому краї, а його дружина принесла набір дерев’яних покришок накривати горщики з молоком та інший посуд. Йоганнес із Митини приніс коновку і шаплик, суддя з Фримбурка приніс молитовний ослінчик, вирізьблений із грубого стовбура ялівцю, а також небесно-блакитний рушник, на якому дівчата з Фримбурка вишили червоні дикі троянди. Лібгарт із Каменного приніс усі різновиди смолистої деревини з різних порід дерева, люди зі Светлика принесли шість мистецьки вирізьблених ясенових списів, Ґреґор із Ратової вирубки приніс чотири рибальські мережі, Томас із Лісової Влтави приніс дванадцять мітел із держаками з дванадцятьох найкращих деревних порід, пучки прутиків були перев’язані блискучими барвистими лозинками, а самі прутики мінилися всіма барвами, що їх можуть мати пагони в лісі; стара Сусанна з Дольні Вітавіце принесла двадцять яєць і сказала, що більше не має.

Ті, хто жив далі, прийшли пізніше.

Під вечір надійшли люди з Горньої Плани і принесли гарну ковану круглу залізну решітку, що мала дно з букового дерева, на неї можна було ставити горщики з квітами. Крім того, привели чотирьох молодих білісіньких молочних корів. Том Йоганнес приніс шість тятив, які він сам скрутив із жильних струн від скрипки, а стельмах Стефан приніс шість луків із червоного тису, коваль Петер Лауренц приніс шість пучків стріл, вістря яких він скував сам. Себастьян приніс оторочки з куниці, хутро куниці та інші хутряні вироби з лісу. Христ Северин приніс сувій гарного полотна.

Люди ходили увесь день і протягом багатьох наступних днів. Вони приносили знову-таки полотно, сукно, хутра, шкіру, харчі й приводили тварин. Вітіко розмовляв з усіма і дякував їм. Вентіла теж розмовляла з людьми, надто з жінками. Слуги Вітіко клопотались розміщенням подарунків, надто живих тварин.

Трохи згодом привезли подарунки від Любомира, Діта, Ровна, Озела та інших лісових сусідів, там були прикраси, зброя, одяг і тварини.

Після цього Вітіко почав розсилати у відповідь свої подарунки. Потім їздив до сусідів, щоб провідати їх, і приймав їх у своєму замку, коли вони приходили до нього, та частував їх.

Після всіх цих візитів Вітіко впорядкував замкову службу. Гульдрик став управителем і дбав про гостей і все, чого вони потребують. Мартинові доручили нагляд за свійськими тваринами, і отак Вітіко призначив відповідальних за покої, одяг, зброю, корів, погреб і за все інше.

Будівничий Еппо лишавсь якийсь час у замку як гість, бо ще всюди були потрібні його поради. Згодом він поїхав до Праги.

Тітонька лишилася коло Вентіли в Лісовому краї, бо ж попросила про це Вітіко, а Бенно лишився в замку коло Вітіко і правив служби в замковій каплиці.

Упорядкувавши все в замку, Вітіко на своєму старому сивому коні, який умів добре пересуватись по лісу, поїхав в усі місця, де люди працювали на нього, і дививсь, які там успіхи.

У лісі в Дольні Вітавіце на березі Влтави Вітіко надумав випалювати деревне вугілля і приставив туди за управителя Матіаса, вугляра з Широкої гори, і від поставлених там куп здіймалися в повітря, як колись на Широкій горі, золотаві на світлі або синюваті в затінку стовпи диму. Матіасу збудували дерев’яний дім, крім того, для нього й робітників почали будувати кам’яний дім.

Інколи ввечері, як колись у кам’яниці в Плані або в хаті в Митині, до Вітіко в замок приходили люди, і він пригощав їх хлібом та сіллю, вони споживали, розмовляли з ним про всяку всячину, а він потім ще частував їх стравами і напоями, і гості вже в нічних сутінках поверталися лісом до Фримбурка або до Фридави, або до Каменного, або в Гейров, або на південь до хат Рихнова. Якщо люди приходили здалеку, Вітіко лишав їх на ніч.

Приходили ще й люди за порадою, приходили по допомогу, і Вітіко, коли міг, давав і те, і те.

Тим часом Вентіла, тітонька та жінки готували тканини, вбрання, коштовності та інші речі, потрібні для сватання Вітіко.

Як минуло два місяці, відколи Вітіко переїхав у свій замок, він послав свого васала Беду з почтом у замок Шауенберґ до Генріха фон Шауенберґа, щоб запитати, чи Генріх фон Шауенберґ і Вюльфгільта фон Дорнберґ, його дружина, будуть ласкаві прийняти сватів Вітіко і який день вони визначають для цього.

Беда повернувся й повідомив, що Генріх фон Шауенберґ і Вюльфгільта фон Дорнберґ, його дружина, будуть ласкаві прийняти сватів Вітіко і визначають для цього двадцятий день після дня запиту.

Вітіко дібрав людей для сватання й роздав їм одяг, прикраси і зброю.

Уранці за три дні до сватання Бенно відправив молебень у замковій каплиці в домі Вітіко, потім Вентіла благословила сина, тітонька в церкві вклякла перед Спасителем і молилася за Вітіко, а Вітіко і Бенно сіли верхи на коней, а з ними ще тридцять чоловік, а потім ще семеро інших чоловіків, які наглядали за в'ючними конями, що везли вантажі. Процесія вийшла з брами замку Вітіко. Всі були у військових обладунках.

Процесія пішла через ліс до Айґена, а від Айґена того самого дня до судового округу Фельден. Наступного дня Вітіко вийшов на пагорби над Дунаєм, на човнах перетнув річку й зайшов у місто Ефердінґен. Там він зупинився в заїзді й переночував.

Наступного дня, коли почет Вітіко вишикувався перед заїздом, коло нього зібралося дуже багато людей, які скупчились і дивилися на чужинців. Ті чужинці були в дорогих шатах, на яких вилискували срібло, золото й самоцвіти. Вони мали круглі шапки, на кожній шапці був самоцвіт, а від самоцвіту здіймалася вгору біла пряма пір'їна. Коні мали червоні, оздоблені сріблом вузди і червоні попони. Двоє шляхетних слуг тримало двох коней без вершників. Один кінь мав гарну злотаво-гніду масть, світло-зелену вузду з оксамиту з золотом і червоними самоцвітами і таку саму світло-зелену попону. Другий кінь був темно-сірий, мав білу вузду, прикрашену золотом, і таку саму попону, крім того, срібні попруги. Позаду всіх людей і коней стояли в’ючні тварини, навантажені різними клунками, коло них стояли вершники, які поганяли їх.

Люди чекали якийсь час, і аж потім вийшли два вершники, що мали сідати на двох прикрашених коней. Вітіко був у світло-зеленому лицарському вбранні з оксамиту, золота і шляхетних самоцвітів. На голові він мав таку саму шапку, а на ній із червоних самоцвітів була викладена темна лісова троянда, з тієї троянди здіймалася вгору коротка біла пір’їна. Вітіко мав русяві кучері, сині очі, ніжні щоки й золотаву борідку. Бенно був у темній священицькій сутані, поверх неї звисав золотий хрестик. Він мав сиве волосся, сині очі й сиву бороду. Обидва вершники сіли на коней, слуги, що тримали їх, теж сіли на своїх, і процесія рушила.

Пішла по міській вулиці, вийшла крізь браму за міські мури й подалася полем у бік замку Шауенберґ. Багато людей стояло вздовж дороги, а ті, хто працював на полях, підходили і розглядали процесію. Сяйливі вершники їхали гарними луками і полями, поміж численних плодових дерев. Доїхавши до місця, де дорога повертала вбік до замку Шауенберґ, усі повернули.

Сторожа на башті подала сигнал ріжком, хтось із почту Вітіко просурмив у відповідь. Коли вершники під’їхали до першого звідного мосту, міст опустили, і всі перебралися на той бік рову. Далі їхали по дорозі між деревами і спорудами. Потім пролунав другий сигнал, просурмили відповідь, і опустили другий звідний міст, вершники переїхали. Пролунав і третій сигнал, зазвучала сурма у відповідь, опустили третій звідний міст, і вершники заїхали на замкове подвір’я. З правого боку стояла дуже висока й міцна чотирикутна башта, що мала велику браму з опускними залізними ґратами. За ґратами видніли сходи. Перед ґратами стояло троє чоловіків у лицарських обладунках. Один з них підійшов до процесії й заговорив:

— Я Лютольт, шляхетний васал і стольник володаря Шауенберґу, чоловік поряд зі мною — Бертольд фон Шталь, шляхетний васал володаря Шауенберґу, і поряд із нами стоїть Гартніт, шляхетний васал володаря Шауенберґу. Ми запитуємо вас, хто ви, щоб ми привітали вас.

Почувши ці слова, Беда виїхав наперед і мовив:

— Я Беда, васал пана Вітіко з дому Вітіко, поряд зі мною — Куто, васал пана Вітіко з дому Вітіко, а оцей чоловік поряд із нами — Петер, васал пана Вітіко з дому Вітіко, і ми кажемо вам: Вітіко з дому Вітіко приїхав для розмови з паном Генріхом фон Шауенберґом про важливі справи.

— Від імені пана Генріха фон Шауенберґа ми вітаємо пана Вітіко з дому Вітіко і просимо вас спішитися, — проказав Лютольт.

Вітіко і його люди спішилися, замкові слуги підійшли й повели коней.

— Ідіть до пана Генріха фон Шауенберґа, — запросив Лютольт.

Опускні ґрати позаду трьох людей Генріха фон Шауенберґа піднялися вгору, чоловіки відступили вбік і показали на сходи як на вхід,

Вітіко з Бенно пішов сходами вгору, Лютольт ішов позаду них як проводир. За ними йшли люди з почту Вітіко, а в кінці — двоє людей Генріха фон Шауенберґа. Лютольт провів Вітіко і його людей до верхнього краю сходів, а там вивів із башти на відкритий хідник із колонами, а по тому хіднику — в куток подвір’я до двох великих дверей із кам’яними стрільчастими арками. Коло правих дверей стояли озброєні люди та воротар. Воротар відчинив стулку дверей, і Вітіко зі своїми людьми зайшли до просторої зали.

У залі на різьбленому стільці сидів Генріх фон Шауенберґ у червоному оксамитовому лицарському вбранні без прикрас. Поряд із ним сиділа його дружина Вюльфгільта фон Дорнберґ у темно-коричневій оксамитовій сукні без прикрас. Сиділи ще інші пани та панії, а по ліву руку стояли під стіною васали та люди з почту Генріха фон Шауенберґа.

— Хто прийшов? — гукнув чоловік у пишних шатах.

— Вітіко з дому Вітіко, — відповів Беда.

— Тож нехай сідає! — крикнув чоловік.

Вітіко і Бенно сіли на стільці, які стояли під стіною по праву руку від Генріха фон Шауенберґа. Люди Вітіко стали вздовж стіни навпроти людей Генріха фон Шауенберґа.

— Що приніс Вітіко з дому Вітіко? — запитав чоловік у пишному вбранні.

— Приніс святу пропозицію, — відповів Беда.

Після цих слів підвівся замковий священик Генріха фон Шауенберґа і запитав:

— Яку святу пропозицію приніс Вітіко з дому Вітіко?

Бенно підвівся й відповів:

— Вітіко з дому Вітіко приніс святу пропозицію шлюбу.

— Він каже про пропозицію шлюбу! — повторив чоловік.

Після цього Вітіко підвівся, ступив крок уперед, став обличчям до Генріха та Вюльфгільти і мовив:

— Високий пане Генріху фон Шауенберґу, висока пані Вюльфгільто фон Дорнберґ, я, Вітіко з дому Вітіко, пан у південній Богемії під владою ясновельможного великого князя Богемії і Моравії Владислава, сватаю з добром та вірністю вашу доньку, чеснотливу панну Берту, щоб вона з власної волі йшла за мною як дружина, і я шануватиму її, кохатиму її і буду вірний їй, поки житиму. Я прошу вас дати відповідь на моє сватання.

Генріх фон Шауенберґ підвівся й відповів:

— Вітіко з дому Вітіко, пане в південній Богемії під владою ясновельможного великого князя Богемії і Моравії Владислава, я, Генріх фон Шауенберґ, із добром та вірністю віддаю тобі мою доньку Берту, щоб вона з власної волі йшла за тобою як дружина і щоб ти шанував її, кохав її і був вірний їй, поки житимеш, і щоб вона шанувала тебе, кохала і була вірна тобі, поки житиме. Тут присутні Вюльфгільта фон Дорнберґ, моя дружина, Верінгарт фон Юґельбах, мій батько, Бенедикта фон Ашах, моя мати, Ґебгарт фон Штауф, мій брат. Вони кажуть, що честь сватання вшановано і Берта належить до твого роду, як належить і до нашого.

— Честь ушановано, — підвелася Вюльфгільта, — і Берта належить до роду Вітіко, як належить і до нашого.

Підвівся й Верінгарт:

— Честь ушановано, і Берта належить до роду Вітіко, як належить і до нашого.

Потім встала Бенедикта:

— Честь ушановано, і Берта належить до роду Вітіко, як належить і до нашого.

Після неї підвівся й Ґебгарт фон Штауф:

— Честь ушановано, і Берта належить до роду Вітіко, як належить і до нашого.

Потім знову заговорив Генріх фон Шауенберґ:

— Тож нехай тепер скаже Берта, чи вона з власної волі відповідає на сватання, а чи з власної волі не приймає його.

Троє жінок підвелися й вийшли з зали. Всі, хто підвівся, стояли й далі. Жінки повернулися, і з ними прийшла й Берта. Мала на собі коричневий оксамит без прикрас. Позаду неї йшло четверо дівчат.

Берта разом із жінками та дівчатами підійшла до батька і стала по ліву руку від нього.

— Берто фон Шауенберґ, — заговорив Генріх фон Шауенберґ, — донько Генріха та Вюльфгільти, ось стоїть Вітіко з дому Вітіко, пан у південній Богемії під владою великого князя Владислава, і в добрі та вірності сватає тебе, щоб ти з власної волі йшла за ним як дружина і шанувала його, кохала його і була йому вірна, поки житимеш, і він теж шануватиме тебе, кохатиме тебе і буде вірний тобі, поки житиме. Дай йому відповідь.

— Я, Берта фон Шауенберґ, — озвалася дівчина, — донька Генріха і Вюльфгільти, піду з власної волі за Вітіко з дому Вітіко, пана в південній Богемії під владою великого князя Владислава, як дружина і шануватиму його, кохатиму його і буду вірна йому, поки житиму.

— Отже, сватання відбулося, — підсумував Генріх фон Шауенберґ. — Ми спершу подамо одні одним руку, скріпивши цей акт, а потім підготуємо пергамент і поставимо на ньому нашу печать, а потім проситимемо панів наших друзів і сватів, щоб і вони поставили свою печать поряд із нашою.

Генріх і Вітіко пішли назустріч один одному й подали один одному руки.

Після чоловіка до Вітіко підступила Вюльфгільта, і вони подали одне одному руки.

Потім потисли одне одному руки Верінгарт і Вітіко, Бенедикта і Вітіко, Ґебгарт і Вітіко.

Насамкінець подали одне одному руки Вітіко і Берта.

Після цього всі пішли на свої місця і сіли. Берта зі своїми дівчатами сіла по ліву руку від матері.

Як скінчився обряд, усі люди Вітіко і всі люди Генріха пішли назустріч одні одним, зійшлися серед зали й тиснули всім руки. Потім розійшлися й відступили до стін.

— А тепер, — заговорив Генріх фон Шауенберґ, — я запрошую тебе, Вітіко з дому Вітіко, в цей замок як гостя і запрошую всіх твоїх людей скористатися гостинністю замку.

— Я приймаю гостинність на чотири дні, а потім поїду зі своїми людьми додому, щоб підготувати все, що годиться, — відповів Вітіко.

— Тож ідіть зі мною й покріпіться, — запросив Генріх фон Шауенберґ.

Утворилась процесія, на чолі якої йшли Генріх та Вітіко. За ними йшли Верінгарт і Бенедикта, потім Вюльфгільта і Ґебгарт, Берта і жінки, священики, а потім решта. Всі зайшли до зали, де їх чекали наїдки та напої, поставлені, щоб покріпитися.

Згодом Вітіко провели в його покої, розмістили і його людей.

На третій день після цього дня до замку приїхали пани зі своїми почтами. Приїхали Ерхамберт фон Марбах, Одескальк фон Мейзага, брати Оттон і Вальхун фон Махланд, Еппо фон Віндберґ, Гартвік фон Гаґенау, Утальрик фон Віллерінґе, Оттон фон Pope, Маркард фон Везен, Хунрат фон Гайхенбах, Генріх фон Танненбах і Кальгохус фон Вальхенштайн. Прийшли ще й васали: Гервіґ фон Убераха, Адельгарт фон Гутте і Дітмар фон Рандсгофе. Всім цим людям, а також їхнім васалам і васалам Генріха, Верінгарта і Ґебгарта подали пергамент, і вони повісили свої печаті поряд із печатями Генріха, Верінгарта і Ґебгарта.

Згодом того самого дня обмінювались подарунками. Вітіко подарував Берті вінок із золота й шляхетних самоцвітів із темно-червоними дикими трояндами. Берта подарувала Вітіко п’ять темно-червоних диких троянд із самоцвітів, складених так, що їх можна було застебнути як пояс. Генріх подарував Вітіко бойовий обладунок із вишуканих кілець із самоцвітами, а Вітіко дав йому добірного меча з самоцвітами. Від Вюльфгільти Вітіко отримав золотий пояс із самоцвітами, а він подарував їй гаптовану золотом оксамитову сукню. Родичам Генріха і їхнім людям Вітіко подарував білу тканину з дуже тонкої овечої вовни, виготовлену в Празі, крім того, найгарніші хутряні вироби, які можна знайти в Лісовому краї, а також зброю, мисливське знаряддя і вишукану кінську збрую. А від них отримав також тканини, зброю, самоцвіти, одяг і знаряддя. Почти Генріха і Вітіко теж обмінювались подарунками, та й чужоземні гості отримували й роздавали подарунки.

Потім у залі відбулася пишна святкова учта, а після учти влаштували ігри та лицарські забави. Увечері на схилі гори поставили строкаті намети, де мали ночувати люди з почтів шляхетних гостей.

Наступного дня вирішили, що весілля справлять через тридцять днів, і гості почали розходитись.

Вітіко в дорожньому вбранні впорядкував свою процесію. Генріх, Верінгарт і Ґебгарт супроводили його з почтом аж до Дунаю, а добірний гурт людей Генріха, Верінгарта і Ґербарта провів його аж до дому Вітіко.

Відтоді Вітіко готував усе, що вважав за потрібне, для свята в лісі. Крім того, розіслав вісників в усі боки, запрошуючи гостей.

За чотири дні до дня весілля Вітіко, його мати, тітонька, Бенно, служниці матері та тітоньки, васали і почет Вітіко в супроводі святкової процесії людей Генріха, яких очолював Лютольт, приїхали в замок Шауенберґ. Кавалькада першого дня доїхала до Фельдену, а другого — до Шауенберґа.

До замку приїхали ще й люди, які були свідками під час заручин, а також багато інших чоловіків, жінок і дівчат.

У визначений день шлюб уклали в замковій церкві. Обряд вінчання провели священик замку Шауенберґ і священик міста Ефердінґен. Коло них були і священик з Ашаха і Бенно. Вітіко був у білому, гаптованому золотом оксамитовому вбранні й мав на собі золотий пояс Вюльфгільти, а на ньому як застібку дикі троянди Берти. Берта одягла прикрашену золотом білу шовкову сукню й вінок із диких троянд Вітіко. Намітка з її голови спускалася аж до землі.

Після шлюбної церемонії всі пішли у велику залу, а з зали Генріх, Вюльфгільта, Вентіла, Вітіко і Берта зайшли до однієї кімнати. Генріх подав Вітіко руку, а Вюльфгільта заговорила:

— Я казала колись: Бог може все стулити і приготувати нам радість, про яку ми й не здогадувались, а мій чоловік відповів мені: тож нехай стулює. Думаю, він таки стулив. Вітіко буде міцно й вірно триматися нашої дитини.

— Мамо, отаким, як ви кажете, буде все моє життя! — запевнив Вітіко.

Берта підійшла до матері і обома руками обняла її за шию. Мати поцілувала доньку. Потім і Вентіла пригорнула до серця свою нову доньку.

Тієї миті прийшов вісник і повідомив, що прибув лицар у білому вбранні з золотим поясом, а з ним приїхали й чоловіки в білих уборах зі срібними поясами й вимагають, щоб їх одразу вислухали.

— Проведіть їх у залу, — звелів Генріх.

Коли ті люди зайшли до зали Генріха, білий лицар проказав:

— Я Кривосуд, маршалок превелебного єпископа Оломоуцького Здика. Превелебний єпископ послав мене до вас, пане Генріху фон Шауенберґу, і до вашої високої пані дружини, і до нареченого, і до нареченої з листами і скриньками.

— Перше ніж ви передасте свої послання, — втрутився Генріх, — скажіть, чи вам визначили термін для повернення.

— Нам такий термін не визначили, — відповів маршалок.

— Тож лишайтеся зі своїми людьми в нас як гість свята, а потім так довго, як забажаєте, — запросив Генріх.

— Я лишуся зі своїми людьми як гість свята, — погодився маршалок.

— А тепер покличте мені мою дружину, Вітіко і Берту, — звелів Генріх, — бо ви і їм привезли послання.

Генріх послав слугу, щоб той привів Вюльфгільту, Вітіко і Берту, і вони прийшли.

Потім Кривосуд передав листи. Їх написав сам єпископ.

У листі до Генріха були слова подяки, що він колись нібито не впізнав його, хоч усе-таки впізнав, і прохання, щоб він не погребував його пам’ятним подарунком за захист.

У листах до Вюльфгільти і Берти було тільки прохання, щоб вони з приязню прийняли дружні подарунки.

У листі до Вітіко були слова: «Вітіко, я казав тобі в Пассау: “Ти виконав щодо мене вірний християнський обов’язок, нехай тобі в Лісовому краї буде винагорода від дому Генріха фон Юґельбаха аж до тих лісових сіл, де ти житимеш. Нехай Владислав прикрасить ті села і нехай і я зможу щось зробити”. Господь, як я здогадувався, винагородив тебе від дому Генріха фон Юґельбаха аж до лісових сіл, у яких ти тепер живеш. Владислав прикрасив твої лісові села, я нічого не зміг зробити для цього, бо Владислав зробив усе. Можливо, і я коли-небудь дам тобі прикрасу, що звеселить тебе. Візьми від мого посланця те, що він передасть тобі, і зберігай як пам’ятку про своє весілля».

Коли були прочитані листи, четверо слуг принесли скриньки, і ті скриньки відкрили.

У скриньці Генріха лежав меч. Піхви були з білого оксамиту з червоними самоцвітами. Руків'я було золоте, а лезо прикрашали золоті візерунки.

У скриньці Вюльфгільти лежали червоний оксамит і біле горностаєве хутро.

У скриньці Берти яскріло намисто з золота й самоцвітів.

У скриньці Вітіко був бойовий обладунок із витончено виготовлених кілець і облямівкою з золота та самоцвітів.

Подарунки прийняли, висловили подяку й попросили Кривосуда доправити єпископу листи, які ще будуть написані.

Весілля після укладання шлюбу справляли сім днів. Кожного, хто приходив, частували, а в разі потреби обдаровували. Потім гості почали прощатися, зібралась і кавалькада для повернення в дім Вітіко.

Одного разу до Вітіко підступив якийсь чоловік і попросив:

— Дозвольте, шляхетний пане, подивитися замок, який ви збудували в лісі на горі, як і ви розглядали замок Шауенберґ, збудований тут. Я вам був напророчив щастя.

— Таж ти управитель, який показував мені будівництво замку Шауенберґ! — згадав Вітіко.

— Так, — відповів чоловік, — і я казав вам: щасливої вам дороги, молодий пане, і нехай ви досягнете своєї мети. І ви досягли цієї мети. Хто б тоді думав, що ви станете чоловіком нашої Берти! Тепер ви часто їздитимете до нас, а дехто з нас їздитиме до вас, можливо, і я побачу ваш замок.

— Тож приходь коли-небудь із дозволу свого пана до мене як гість, і я тобі покажу всі лісові краєвиди, які можна бачити з мого замку, як і ти показував мені краєвиди навколо цього замку на горі.

— Прийду, шляхетний пане, — проказав чоловік, — і бувайте здорові!

— Бувай здоровий! — попрощався Вітіко.

На дев'ятий день після шлюбу до дому Вітіко послали вервечку в'ючних коней із добром та майном.

На одинадцятий день процесія з молодятами вирушила з замку Шауенберґ. Там були Генріх, Верінгарт і Ґебгарт зі своїми почтами, Вюльфгільта та Берта зі своїми жінками та дівчатами, був священик із Шауенберґу, Вітіко зі своїми людьми, Вентіла та Гільтрут зі своїми жінками, був і Бенно. Крім того, поїхав і Кривосуд, бо Вітіко запросив його, поїхали пани та лицарі зі своїми почтами, запрошені як гості до дому Вітіко, тож вони приєдналися до процесії. Серед дівчат, які мали лишитися з Бертою, була Труда, а серед слуг — Вольф.

Понасходилось багато людей і милувались процесією. В Ашаху чекали кораблі Генріха. Їх розмалювали, застелили гарними тканинами, зверху майоріли барвисті прапорці. На тих кораблях процесія перетнула Дунай. Потім піднялася на пагорби і лісами та горами сунула до дому Вітіко. Доїхали пополудні наступного дня.

У домі Вітіко вже були гості: пани та лицарі, що в пишних шатах спустилися лісом униз, щоб супроводити процесію.

Під’їжджаючи до замку, чоловіки та жінки побачили дуже багато наметів під високими ялицями та буками в лісі та на зеленому лужку перед замком. То приїхали люди з Лісового краю та навколишніх місць, і криками бажали радості, щастя й благословення. Лунали дудки, ріжки, цимбали і скрипки, домішувались співи. Перед брамою замку спорудили арку з квітів, дівчата несли господині замку ще квіти й посипали шлях. Потім стояли всі слуги Вітіко, і дехто вигукував поширені в Лісовому краї весільні побажання. Стояли там і Гульдрик, і Мартин, і решта людей Вітіко. З вікон звисали гарні рушники, а між вікнами висіли гірлянди квітів. Процесія і ошатні гості, які зустріли її, заїхали в браму.

Надвечір приїхали ще й інші гості. В замку вже перебували старий Любомир, Ктибор і Немой, були Ровно, Діт, Озел, Вигонь, Герман, Вітислав і всі лісові пани, які були з Вітіко на війні, були Велислав, Одолен, Вецель, Каста, Звест, Юрик, Сезима, Здеслав, крім того, Мойслав і Радоста, сини Любомира, родичі Ровна, а з процесією приїхали старий лицар фон Кюренберґ, старий Генріх фон Офтерінґ, Утальрик фон Віллерінґе, Оттон фон Pope, Маркард фон Везен, Тьємо фон дер Ауе, молодий Генріх фон Офтерінґ, молодий лицар фон Кюренберґ, Мархард фон Гінтберґ, Ґебгарт фон Аббадесдорф, Еберґус фон Аланд, Верінгард фон Брун, Юборт фон Трибансвінхель, Вірікус фон Ґаден, а також молодий Гартунґ фон Ругенек, Вольфґанґ фон Ортау, Рудольф фон Берґгайм, Ганс фон Верте, Верінгарт фон Гохгайм і Генріх фон Рінек. Із чоловіками були й жінки та дівчата, васали та почти. З Лісового краю прибули священики з Фримбурка і Плани, судді й прийшли ті, хто під час війни був ватажком, а якщо ще хто-небудь приходив, його теж приймали як гостя. Чимало людей розмістилися в замку, чимало жило в наметах, частина народу в теплі ночі спала між деревами, частина вкладалася на луці поміж сірим камінням.

Уранці наступного дня відслужили врочисту церковну відправу просто неба. Потім Вітіко та Берта сіли під ялицями в гарні крісла, а гості, пани і панії, судді, ватажки та інші піддані Вітіко, а також люди з Лісового краю, чоловіки та жінки, підходили до них і бажали щастя, казали що-небудь, або дарували квіти та вінки. Потім гостей водили одне до одного, знайомили їх, щоб вони могли заприязнитись. Згодом поснідали, а після сніданку врочиста процесія в пишних шатах ходила по лісу в різні боки, а потім поверталася до замку вже іншими шляхами.

Наступного дня проводили ігри. В долині, де текла Влтава, одну луку обгородили бар’єрами і засипали піском, створивши турнірний майданчик. Вітіко та його гості, а також люди, які належали Вітіко та гостям, поїхали з замку через ліс до Влтави. Там влаштували лицарський турнір на кшталт тих, які звичайно проводять у Німеччині, Австрії та Богемії. Дами з балконів роздавали нагороди.

На багатьох вільних місцях, які були в лісі на березі Влтави, лісові жителі провадили ігри та забави. Змагалися зі стрільби з лука та арбалетів, із метання списів і каміння, з бігу, стрибків, лазіння і боротьби. Потім були ігри з обручами, м’ячами, жердинами і канатами. Згодом танці і співи, жартівливі глузливі звертання та відповіді, чимало людей прийшли перебрані на прочан, мисливців, випалювачів вугілля або збирачів живиці і намагалися словами та виступами спонукати повірити в свою роль.

Вітіко та чимало панів і паній ходили в ті місця й дивились, що там відбувається.

Вітіко і Берта, Вентіла і Вюльфгільта, Любомир і Болеслав, Велислав і Дімут, Одолен і Ровно мало-помалу відійшли до густішого лісу, де вже не чути було людського гамору. Там вони почули звуки скрипки, що вигравала дуже гарні мелодії. Підступили ближче й побачили світлішу ділянку, де росли сосни. Під соснами повмощувались люди, а під однією сосною сидів на колоді Том Йоганнес і грав на скрипці. Люди слухали музику. Розступилися, коли підійшов Вітіко, і він із людьми, які прийшли з ним, підступив до Тома Йоганнеса. Скрипаль грав і далі, і всі слухали. Коли він скінчив, Вітіко заговорив:

— Томе Йоганнесе, я казав тобі, що твоя скрипка ще заспіває в зеленому лісі, і вона співає краще, ніж раніше.

— Вона співає погано, — заперечив скрипаль. — Ця скрипка великого князя здатна співати так, як не може жодна скрипка в світі, але я можу грати на ній тільки так добре, як я можу. Бачиш, Вітіко, я зробив на смичку коліно, як має коліно моя рука, і тепер я можу знову водити ним.

— І водиш так, як ніхто інший не здатний, — похвалив гру Вітіко.

— Бо інакше я б грав краще за інших, — нахвалявся скрипаль, — а як воно тепер виходить, не знаю.

— А ти вже часто грав на скрипці великого князя? — запитав Вітіко.

— Я вчився грати на ній, — відповів скрипаль, — а тепер уперше граю перед людьми, бо настав, Вітіко, день честі для тебе.

— Тож я мушу подякувати тобі, — мовив Вітіко, — і я дякую тобі, а якщо захочеш прийти до мого замку, я ще більше подякую тобі, а коли я приїду до Плани, то зайду до тебе і знову дякуватиму тобі.

— Коли-небудь я прийду до твого замку, — пообіцяв скрипаль.

— Тож приходь! — запросив Вітіко.

Том Йоганнес грав ще багато мелодій на скрипці великого князя, а Вітіко зі своїми супутниками слухали його. Потім похвалили, попрощалися й пішли далі.

Ще не звечоріло, як усі знову повернулися до дому Вітіко.

Наступного дня виготовили пергамент Вітіко, і його друзі та інші чоловіки повісили на ньому свої печаті.

У подальші дні всі часто вирушали на лови диких тварин, і там лицар фон Кюренберґ, як колись і обіцяв йому Вітіко, пізнав у лісі буки, ялиці та ведмедів, а Одолен, Велислав та інші чеські друзі Вітіко побачили, який у Вітіко ліс; Вольфґанґ фон Ортау і його друзі насолоджувались гостинністю лісових людей, як і ті свого часу мали гостинне прийняття в них у Празі.

Крім того, ходили в гості до багатьох панів, що жили в Лісовому краї.

А одного дня Велислав сказав Дімут:

— Тож ти мене, вродлива войовнице, перемогла, хоча я прагнув перемоги над тобою, тож я не можу бути без тебе, я не маю жодної думки без тебе, я без тебе не можу ані жити, ані вмерти, тож візьми мене, щоб я був твоїм дружиною в любові та вірності, піклуванні та нерозлучності, і то на довгі, предовгі роки, скільки Господь допоможе мені прожити на цьому світі.

— Велиславе, — відповіла Дімут, — оскільки ти вірний та сильний, я буду твоєю дружиною в любові, вірності на довгі роки, скільки Господь допоможе мені прожити на цьому світі.

— Тоді дай мені стрілу, — попросив Велислав.

— Вона буде нашою спільною власністю, — мовила Дімут.

Як минули святкування, що тривали дванадцять днів, друзі Вітіко попрощалися, побажавши щастя, розхваливши Берту і Лісовий край. Розпрощалися й інші гості, славлячи та вихваляючи господиню замку і навколишні ліси.

Коли всі виїхали, Вітіко стояв із Бертою на південному балконі замку й показував їй долини та гори, про які він розповідав їй на каменях на безлюдній луці коло лісового дому її батька.

4. Бурхливі хвилі

Після відходу гостей із дому Вітіко минуло вже одинадцять днів, як по дорозі з Фримбурка через ліс до цього дому під’їхало п’ятеро вершників. Під’їхавши до замку, вершники подали сигнал ріжком, їм відповіли, і вони заїхали на подвір’я. Вони були в бахматому одязі, підперезані, один із них вів в’ючного коня. На подвір’ї вони спішилися, слуги Вітіко повели коней до стайні, а люди Гульдрика провели гостей у залу до Вітіко.

Вітіко пішов їм назустріч, а підступивши до того, хто видавався ватажком, бо ж мав срібний пояс, гукнув:

— Борешу, вірний воїне, що тебе я не бачив від чотирнадцятого дня місяця лютого 1140 року, коли помер добрий князь Собеслав!

— Вітіко, я вітаю тебе! — привітався Бореш. — Тієї сумної зими я посилав чоловіка в твій дім у Плані, що приніс тобі мою звістку, і послав тобі разом із листом, якого я написав, пояс князя Собеслава, який подарувала тобі велика княгиня Адельгайда, а сьогодні я сам приїхав у твій замок як посланець великого князя Владислава, щоб передати тобі новини від нього.

— І князь тебе обрав як посланця? — здивувався Вітіко.

— Так, — кивнув головою Бореш. — Князь сказав: Борешу, ти був вірним слугою Собеслава за його життя й під час смерті, ти піклувався про княгиню Адельгайду, аж поки вона через півроку від скорботи теж пішла за ним, поїдь до Вітіко, що любив мого дядька Собеслава і шанував його дружину Адельгайду, і принеси йому те, що я посилаю.

— А яку ти мав долю після тієї зими? — запитав Вітіко.

— Та ніякої я долі не мав, — відповів Бореш, — бо великий князь не терпів, щоб я був кимсь іншим, крім каштеляна фортеці Гости, і робив щось інше, крім зміцнення та охорони замку. Князь сказав, що я не повинен іти на війну, ворогом у якій є Владислав, син Собеслава, бо Собеслав помер під моєю опікою і я передав його тіло людям, які, пишно прикрасивши труну, перевезли його до святого Вишеградського замку.

— Тож сядьте в моєму бідному домі, — мовив Вітіко, — і не погребуйте моєю гостинністю.

Вітіко показав на стільці, які стояли коло гарного довгого букового столу, і приїжджі сіли, Вітіко теж сів до них і подав знак одному зі своїх слуг. Слуга пішов і повернувся з Гульдриком, позаду них ішло ще двоє слуг: один із хлібом, другий із сіллю. Слуги поставили хліб і сіль на стіл, і Вітіко припросив людей скуштувати. Кожен узяв собі дещо.

Гульдрик низько вклонився чоловікам і вийшов із зали. Трохи згодом він повернувся, і троє слуг за ним несли вино, пиріг і келихи, поставивши те все потім на стіл. А Вітіко звернувся до чоловіків:

— Оскільки ви, з’ївши хліба та солі, прийняли гостинність мого дому і вшанували мене, то поділіть зі мною вино та пиріг.

Гульдрик кивнув одному слузі, і той порізав пиріг, другий слуга наповнив шість келихів.

Кожен із п’ятьох чоловіків узяв собі келих і пив із нього. Потім кожен узяв шматок пирога і їв. Після цього й Вітіко випив зі свого келиха і взяв шматок пирога та їв.

— А тепер лишайтесь у моєму замку так довго, як вам до вподоби, — запросив він гостей.

— Ми лишимось так довго, як дозволяє наш час, — сказав Бореш, — бо ти приязно прийняв нас під своєю покрівлею.

— І ти всякчас жив у Гості? — запитав Вітіко.

— Я сидів там безвилазно, — відповів Бореш. — Тільки раз на рік я вибирався до Праги на день поминів, який князь Собеслав і княгиня Адельгайда визначили ще за свого життя. Там я молився на їхній могилі. Князь Владислав щоразу давав мені дозвіл.

— І багато людей приходило на помини? — запитав Вітіко.

— Багато, — відповів Бореш. — Усі священики Вишеградського замку, священики з Праги і обох передмість. Абати та інші чужі священики, старі лехи земель і навіть молоді, багато простолюду. Коли великий князь у Празі, він із княгинею теж бере участь у поминах, а як його немає, то тільки княгиня.

— Я думаю на наступний день поминів Собеслава і Адельгайди поїхати до Праги і взяти з собою свою дружину Берту, — мовив Вітіко.

— Якщо буде спокій і ти не будеш змушений піти на війну, — зауважив Бореш.

— Буде цілком спокійно, — кинув Вітіко.

— Князь збільшує число своїх воїнів, — взявся розповідати Бореш, — наказує, дбає про військовий припас і зміцнює свої замки.

— А замок Госта вже готовий? — запитав Вітіко.

— Ще не готовий, — відповів Бореш. — Укріплення зміцнили і подовжили. Сам великий князь кілька разів навідувався до замку й казав: лишайся, Бореше, в своєму гнізді і зміцнюй його. А тепер викликав мене до Праги і сказав, щоб я вибрав собі чотирьох чоловіків і поїхав до тебе. Я взяв собі чотирьох людей і тепер я тут.

— А покої, де жили Собеслав і Адельгайда, ще досі в своєму колишньому стані? — запитав Вітіко.

— Владислав, син Собеслава, після смерті свого батька виїхав із замку, — відповів Бореш, — і вже не повертався в нього. Адельгайда звеліла повісити темні тканини в кімнаті, де помер Собеслав, потім жила в ній і сама там померла. А потім виїхала й решта дітей. Великий князь Владислав звелів судовикам усе обдивитись та описати і все лишив так, як є. Я і Велькаун та Бавор, що їх дали мені, доглядаємо майно. Ліжко з ведмежим хутром ще досі стоїть у кімнаті, на ліжку лежить скринька, а в скриньці є червона коробочка з золотим хрестиком, якого князь давав тобі, коли посилав у Прагу. В тій кімнаті стоїть ще й великий хрест.

— Я дякую тобі, Бореше, — мовив Вітіко. — Оскільки ясновельможний князь Владислав послав тебе до мене як вірного слугу Собеслава, він шанує пам’ять про Собеслава і пробачить, що і я віддав йому шану й запитав спершу про те, що стосується Собеслава і Адельгайди. А тепер, Бореше, чого хоче від мене ясновельможний князь і чи ця звістка призначена тільки мені?

— Вона призначена не тільки тобі, — відповів Бореш.

— Тож дай я почую цю звістку серед своїх людей, — мовив Вітіко. Вдарив палицею по дзвону, а коли зайшов слуга, звелів йому: — Гульдрику, запроси Беду та моїх людей до зали, прийшла звістка від високого князя Владислава.

Слуга вийшов, і невдовзі до зали зайшли Беда і люди Вітіко. Вишикувались. Вітіко підвівся, Бореш і його люди теж підвелися. Бореш став перед Вітіко і сказав:

— Вітіко з дому Вітіко, вітаю тебе!

— Бореше, вітаю й тебе, яке твоє бажання? — запитав Вітіко.

— Я привіз вітання і послання від Владислава, ясновельможного князя Богемії і Моравії, — відповів Бореш.

— Тож перекажи нам вітання, послання і наказ ясновельможного князя, — мовив Вітіко.

— Ясновельможний князь Владислав, — почав розповідати Бореш, — передав через мене, Бореша, каштеляна замку Гости, тобі, Вітіко з дому Вітіко, і твоїй високій дружині, Берті фон Шауенберґ, найкраще вітання вам обом і побажання щастя на честь вашого шлюбу, прислав вам подарунок і просить прийняти його, як ви прийняли й інші подарунки. Ґертруда, ясновельможна княгиня Богемії і Моравії, дружина великого князя Владислава, також передала через мене, Бореша, каштеляна замку Гости, тобі, Вітіко з дому Вітіко, і твоїй високій дружині, Берті фон Шауенберґ, найкраще вітання вам обом і побажання щастя на честь вашого шлюбу, прислала вам подарунок і просить прийняти його.

Вітіко на те відповів:

— Борешу, каштеляне замку Гости, посланцю ясновельможного князя Владислава, я почув, що ти повідомив мені від імені ясновельможного князя і ясновельможної княгині. Годиться, щоб і моя дружина Берта фон Шауенберґ теж почула, що їй повідомляють ясновельможний князь і ясновельможна княгиня. Бедо і ще двоє людей, попросіть її, щоб вона прийшла до нас у залу.

Беда і двоє слуг вийшли з зали. Ті, хто лишався в ній, тепер мовчали.

Невдовзі відчинилися двостулкові двері й зайшла Берта в супроводі двох дам і двох дівчат. Слідом за ними ступали Беда і двоє слуг. Берта була в темно-синій оксамитовій сукні зі срібним поясом. Разом зі своїм почтом вона стала поряд із Вітіко.

— Берто, дружино моя, — заговорив він, — від ясновельможного князя Владислава прийшло послання тобі і мені, вислухай його.

Берта й далі стояла, а Бореш виступив наперед і мовив:

— Владислав, ясновельможний князь Богемії і Моравії, і Ґертруда, ясновельможна княгиня, його дружина, передали через мене, Бореша, каштеляна замку Гости, Вітіко з дому Вітіко і його високій дружині Берті фон Шауенберґ найкращі вітання і побажання щастя на честь шлюбу і прислали подарунок та просять прийняти його, як ви приймали й інші подарунки.

Проказавши, Бореш знову вклонився і відступив назад.

Беда повів Берту та її почет, щоб вони сіли. Тепер уже заговорив Вітіко:

— Я шанобливо приймаю вітання, і побажання щастя, і подарунок ясновельможного князя і ясновельможної княгині і переказую їм через тебе, Бореша, каштеляна замку Гости, смиренне спасибі і дякуватиму їм ще й у Празі.

Тепер і Берта підвелася зі свого місця:

— Я шанобливо приймаю вітання, і побажання щастя, і подарунок ясновельможного князя і ясновельможної княгині і переказую їм через тебе, Бореша, каштеляна замку Гости, смиренне спасибі.

Сказавши, Берта знову сіла на свій стілець. Знову озвався Вітіко:

— Якщо моїй дружині до вподоби, я б просив її разом зі мною скласти подяку в Празі.

— Я з радістю поїду зі своїм чоловіком у Прагу, — мовила Берта.

— Дозвольте мені тепер, — озвався Бореш, — високий пане і висока пані, наказати принести подарунок.

— Нехай несуть, — кивнув головою Вітіко.

Чоловіки, які були з Борешом, вийшли з зали, але невдовзі повернулися, а з ними прийшли й слуги, що несли скриньки. Поставили їх на стіл і вийшли.

Бореш подав Вітіко золотий ключик, показав на одну скриньку й мовив:

— Ясновельможний князь просив тебе, щоб ти відкрив скриньку.

Скринька була виготовлена з дуже гарного ялівцевого дерева й інкрустована золотими прикрасами.

Вітіко відімкнув замок і підняв віко. Скринька всередині була оббита білим шовком, а на подушечці з білого оксамиту лежав у заглибленні довгастий шматок дерева, немов тріска, відколота від липового поліна.

Вітіко здивовано глянув на Бореша, і той пояснив:

— У покої, де помер князь Собеслав, стоїть високий хрест Спасителя. Той хрест вирізьблено з липового дерева, під яким князь Собеслав під час одного походу в Моравію отримав від своїх вірних радників Здеслава і Дівіша звістку, що пани Мирослав і Стржезимир, найнявши двох слуг, прагнуть відібрати йому життя, і під яким він звелів арештувати винних. Цей хрест обіймала княгиня Адельгайда після смерті свого чоловіка і молилася перед ним аж до своєї смерті. Одного разу на день Святої Трійці з задньої поверхні хреста відкололася тріска, і навіть різьбярі по дереву не годні були сказати, як та тріска могла відпасти від хреста. Князь Владислав звелів зберегти ту тріску як пам’ятку і лишив місце на хресті, з якого вона відпала, відкритим. Цей шматочок дерева в скриньці — та тріска, і князь посилає її тобі. Він це все розповів у листі, і той лист лежить під білою подушечкою.

— Я смиренно приймаю святий клейнод, — відповів Вітіко, — і зберігатиму його в своїй замковій каплиці, а коли збудую велику церкву, зберігатиму там. Ключик від скриньки буде в церкві. Гукніть побожного отця Бенно, і приведіть сюди мою матір, тітоньку та їхній супровід.

Кілька слуг вийшло з зали, потім один повернувся з Бенно, а решта прийшли з жінками та їхніми почтами. Жінки посідали на стільці.

— Вельмишановний отче Бенно, — заговорив Вітіко, — мамо Вентіла, тітонько Гільтрут, цей чоловік — Бореш, каштелян заїдку Гости, в якому померли князь Собеслав і княгиня Адельгайда. Він передав від ясновельможного князя Владислава і ясновельможної княгині Ґертруди добрі вітання, побажання щастя на честь шлюбу і подарунки.

Бореш уклонився всім названим, і вони вклонилися йому. Знову озвався Вітіко:

— Ясновельможний князь Владислав прислав мені трісочку з хреста з кімнати, де помер Собеслав, ця тріска на день Святої Трійці відпала від хреста, і навіть різьбярі по дереву не могли сказати як. У листі, якого звелів написати високий князь, сказано про це все.

Після цих слів Вітіко витяг з-під білої подушечки за стрічечку футлярчик і дістав із нього пергамент. Подав його отцю Бенно й мовив:

— Велебний отче, прочитай його нам.

Бенно вголос прочитав листа. Потім пергамент знову вклали у футляр і засунули під подушечку. Після цього Бенно взяв шматочок дерева й подав Вітіко для поцілунку. Далі подав його Берті, Вентілі, Гільтрут, усім жінкам і чоловікам, а наостанок поцілував сам і знову поклав на подушечку.

Вітіко замкнув скриньку й подав ключик священику Бенно:

— Велебний отче Бенно, оскільки ти тепер правиш у нашій замковій каплиці, я даю тобі на збереження ключик від святого клейнода і даю тобі клейнод для зберігання в каплиці. Сьогодні його можна лишити тут, а завтра врочисто перенести до каплиці.

— Буде, пане, як ви кажете, — мовив Бенно і заховав ключик у себе на грудях.

— Високий пане, — знову заговорив Бореш, — чи буде вам до вподоби відкрити інші скриньки?

— До вподоби, високий каштеляне, — відповів Вітіко.

Бореш подав тепер Вітіко другий ключик і мовив:

— Він відмикає темно-коричневу скриньку.

Вітіко відкрив ключиком дуже гарно натерту воском скриньку з темно-коричневого дерева.

У скриньці стояли два срібні джбани і дванадцять срібних келихів. На одному джбані було образ Спасителя, на другому — Діви Марії, а на келихах — зображення дванадцятьох апостолів. І в джбанах, і в келихах стриміли гарненько викладені гілочки з листям.

Бореш подав Вітіко ще один ключик і мовив:

— Він відкриває чорну скриньку.

У чорній скриньці було дванадцять срібних тарілок, не менш мистецьки оздоблених, ніж келихи і джбани.

Бореш подав Вітіко ще один ключик:

— Він відкриває червону скриньку.

У червоній скриньці лежали червоний оксамит, коштовні хутра з чужини і ювелірні прикраси. Вітіко оглянув усі ті речі, а потім погукав до столу Берту, Вентілу, Гільтрут і Бенно, і вони розглядали ті подарунки. Коли вони роздивилися, Вітіко погукав і своїх людей, щоб ті побачили князеві подарунки.

Чоловіки підходили один за одним до столу й милувались подарунками. Потім Вітіко сказав:

— Господь винагородить високого князя за те, що він думає про одного зі своїх незначних людей і його дружину, і Господь винагородить високу княгиню за те, що вона дотримується такої самої думки, що й її чоловік. Я шанобливо приймаю подарунки й доручаю тобі, Борешові, каштеляну замку Гости, в любові та вірності передати подяку, аж поки я сам приїду з дружиною до Праги. Я кажу: слава Владиславу, ясновельможному великому князеві Богемії і Моравії, і слава Ґертруді, ясновельможній великій княгині!

Люди Вітіко повторили те вітання:

— Слава Владиславу, ясновельможному великому князеві Богемії і Моравії, і слава Ґертруді, ясновельможній великій княгині!

Тепер уже підвелася Берта:

— Оскільки високий князь і висока княгиня вшанували мого чоловіка й назвали мене, як і в нас, у німецькій землі, князі вшановують своїх людей та їхніх дружин, то я прошу тебе, Бореше, каштеляне замку Гости, передати мою подяку ясновельможному князеві і ясновельможній княгині, аж поки я сама приїду з чоловіком до Праги. І я кажу, як і мій чоловік: слава Владиславу, високому князеві Богемії і Моравії, і слава Ґертруді, високій княгині!

Вентіла, Гільтрут, Бенно і люди Вітіко закричали:

— Слава Владиславу, високому князеві Богемії і Моравії, і слава Ґертруді, високій княгині!

А Берта казала далі:

— Оскільки ти, Бореше, зі своїми людьми не погребував нашим домом, я намагатимусь бути для вас доброю господинею, не гіршою, ніж моя мати Вюльфгільта фон Дорнберґ і моя бабуся Бенедикта фон Ашах.

Проказавши, сіла, і тепер уже говорив Вітіко:

— Замкніть скриньки й занесіть до скарбниці, аж поки будуть якісь святі події. А тебе, Бореше, і твоїх людей я проведу у ваші кімнати, щоб ви спочили, а потім вас почастують хлібом за нашим столом.

Після цих слів Вітіко двоє слуг вийшли й повернулися з іншими слугами. Двоє озброєних слуг, отримавши вказівку, стали коло священної скриньки. Інші взяли від Вітіко замкнені скриньки й винесли їх. Жінки зі своїми почтами встали зі стільців. Берта і Вентіла привітали Бореша і його людей дружніми словами, потім жінки та їхні почти вийшли з зали. Вітіко повів Бореша та його людей до їхніх кімнат, із зали вийшли всі, крім двох озброєних слуг.

Наступного дня скриньку з деревом із хреста Спасителя врочисто перенесли з зали до каплиці, всі, хто жив у замку, були присутні на врочистій відправі, яку відслужив побожний Бенно.

Бореш лишавсь як гість у домі Вітіко вісім днів, і там його всіляко вшановували. Прийшли сусіди Вітіко, щоб ушанувати й побачити княжі подарунки. Навіть лісові люди прийшли поглянути на подарунки князя і княгині. Вітіко наказував Гульдрику показувати їх. Гульдрик пояснював людям:

— Посуд тепер зі срібла, але буде колись із золота!

Дев'ятого дня Бореш попрощався, і Вітіко з нечисленним почтом провів його аж до Крумлова. А наступного дня приїхали посланці до Бенно, запросивши його приїхати до Праги до кардинала Ґвідо.

Вітіко дав Бенно доброго коня, спорядив п'ятьох вершників і двох чоловіків із в’ючними кіньми, і Бенно згодом виїхав із тим почтом із дому Вітіко до Праги.

Відтоді в домі приготували все необхідне для поїздки Вітіко і Берти до Праги. А як минуло десять днів, Вітіко із двадцятьма вершниками виїхав із брами замку. В центрі загону вершників було шість паланкінів, у яких сиділи Берта та її жінки, а позаду вершників ступали п’ятеро в’ючних коней.

Зрештою Вітіко з людьми добувся до Праги. В місті він пішов передусім до великого князя. Подякував йому за подарунки й запитав, чи може він привести до князя і до високої княгині свою дружину Берту фон Шауенберґ. Владислав відповів:

— Вітіко, не дякуй мені. Ти був вірним слугою князя Собеслава і вірний мені. Саме тому я послав тобі через Бореша дерево з хреста Спасителя з замку Гости, щоб ти бачив, що я хочу, щоб і ти був вірним слугою. А решта — це подарунки, які друг посилає в дім другові. Будь моїм другом, як і я твій друг, відколи бачив тебе коло Чинова. А щодо твоєї дружини, то приводь високу пані до мене й до княгині, ми вшануємо її як гостю.

— Я дякую тобі, високий пане, — відповів Вітіко, — за твою доброту. Я був вірний князю Собеславу з обов'язку, тож і тобі я вірний з обов'язку. І тобі я вірний ще й з дружби, як ти вже давніше був казав і як сказав тепер знову, що ти мій друг, і так само як я всією душею — твій друг. Я ніколи не порушу ані вірності, ані дружби. Як ушанували мене інші твої подарунки, так ушановував мене й твій подарунок із замку Гости, а також чоловік, що привіз той подарунок.

Наступного дня Вітіко і його дружину Берту викликали до великого князя і княгині. Владислав і Ґертруда сиділи самі в пишних шатах на стільцях і запросили сісти і Вітіко та Берту. Тільки-но сівши, Вітіко підвівся, взяв Берту за руку, повів її до князя і княгині й мовив:

— Ясновельможний князю, ясновельможна княгине, жінка, яка стоїть перед вами, — донька Генріха фон Шауенберґа, що раніше був Генріхом фон Юґельбахом, і Вюльфгільти фон Дорнберґ. Звуть її Берта. Генріх — пан і шляхетний чоловік, Вюльфгільта — шляхетна пані, і Берта шляхетна завдяки їм обом. Вона не зганьбила своєї шляхетності, ставши в любові та вірності моєю дружиною, як і я в любові та вірності став її чоловіком. Ми визнаємо й високо цінуємо честь, яку ви надали нам сьогодні, дозволивши прийти.

— Вітіко, Берто, — мовив князь, — сядьте знову на ваші стільці.

Вітіко і Берта сіли, і князь говорив далі:

— Вітіко, ти вітав мене як чоловік і друг, а тепер я вітаю тебе як шлюбного чоловіка. Берто, я вітаю вас сьогодні як дружину Вітіко і дайте мені надію, що в майбутньому я матиму змогу вітати вас і як подругу.

— Я вітаю Вітіко як друга, — озвалася й княгиня, — вітаю його як вірного слугу князя і обох земель і вітаю його як шлюбного чоловіка. Я вітаю Берту фон Шауенберґ як дружину Вітіко і вітаю її як подругу. Та, що походить із такого роду, завжди буде гідна всякої дружби, і сама засвідчуватиме дружбу тому, хто гідний її.

— Ясновельможний князю, ясновельможна княгине, — озвався Вітіко, — я дякую всім серцем за вітання!

— Ясновельможний князю, — відповіла Берта, — я дякую за вітання, і тому, нехай навіть невідомому, хто є другом мого чоловіка, я теж буду подругою. Ясновельможна княгине, я дякую за вітання, і той, хто зробив так багато, як ви, той тішиться зачудуванням і пошаною, йому засвідчують дружбу і вважають за найвищу честь бути гідним його дружби.

— Берто, ти говориш рішуче, як і твій батько, — зауважила княгиня.

— Мій батько, висока пані, бачив вас ще на Віденському дворі й бачив вас у Празі, — сказала Берта.

— Ми знаємо Генріха фон Юґельбаха і Шауенберґа дуже добре, а я знаю його дуже давно, — мовив князь, — ми часто бували разом, коли я ще не сидів на цьому княжому престолі, та й згодом теж. Він був у мене в Празі, коли ти, Вітіко, перебував далеко від мене в своєму лісі. Я знаю Ґебгарта фон Юґельбаха, що тепер уже став Ґебгартом фон Штауфом, брата Генріха. Генріх — шляхетний пан, сильний, тямущий, обачливий і підприємливий, взірець лицаря. Рід Дорнберґів дуже шляхетний, могутній, добрий і багато разів був пов’язаний із родом Юґельбахів. Ґебгарт — вірний і почесний лицар, люди з Ашаха були шляхетні й добрі, а ваша, Берто, мати Бенедикта фон Ашах — дуже шляхетна жінка, добра, вірна й побожна. Старому монастирю Кремсмюнстер вона дала цінні дари і досі прихильно ставиться до нього.

— Ми просимо, щоб Бог благословив її за це, — мовила Берта.

— Він благословить, — мовив князь. — Ми обоє, я і княгиня Ґертруда, дуже зраділи, коли нам через превелебного єпископа Здика з Пассау дійшла звістка, що Вітіко думає про Берту фон Юґельбах, і ми бажали намаганням Вітіко найкращих успіхів і охоче сприяли б тим намаганням.

— Високий пане, ти сприяв їм, — сказав Вітіко. — Бертин батько казав мені, що я можу прийти по Берту, коли матиму дім, у якому зможе розквітнути моя троянда, і ти заснував цей дім. Але як превелебний єпископ Здик міг знати про мої думки?

— Він добре міг бачити твої думки на твоєму обличчі, — відповів князь.

— Що ж, це велике щастя, — мовив Вітіко, — що ти, високий пане, схвалюєш союз, який я уклав із Бертою, і що його схвалює ясновельможна княгиня. І ще більша радість і ще більша честь, що ви, ти і висока княгиня, дали подарунки на честь нашого союзу. Ясновельможний князю, ясновельможна княгине, я складаю найкращу й найвірнішу подяку за подарунки.

— Я шаную своїх батька-матір, — заговорила Берта, — та їхніх предків і вважаю, що вони неоціненні, і я дякую тобі, високий князю, за слова, які ти сказав про моїх родичів. Ясновельможний князю, ясновельможна княгине, я, як і мій чоловік, складаю найкращу й найвірнішу подяку за подарунки.

— Я вже казав Вітіко, — відповів князь, — що послав йому подарунок із замку Гости як вірному слузі князя Собеслава і як моєму вірному слузі. Й казав йому, що інші речі — це те, що друзі дарують друзям. Це саме я кажу й вам, шляхетна пані.

— Користуйтесь посудом і тканинами, — проказала княгиня, — порадійте їм трохи і подумайте при цьому про нас.

— Я думаю, — мовив князь, — що, якби Ґертруда і я ще не побралися і тільки мали б узяти шлюб, ти, мій Вітіко, прислав би нам подарунки зі свого Лісового краю, все найкраще і особливе, що є в ньому.

— Високий пане, я б радів, якби ти прийняв ті подарунки, — прояснів Вітіко. — Нехай союз високого князя і високої княгині триває аж до похилих літ і нехай я і Берта доживемо до часу, коли ваші діти Фрідріх, Сватоплук, Адальберт і Аґнеса одружаться і не погребують нашими дарами з Лісового краю.

— І вони радітимуть їм, — промовив князь. — А тепер, Вітіко, я кажу: живи довго і щасливо з Бертою, радійте своєму союзові, і він буде благословенний, щоб радість у майбутніх поколіннях лише приростала.

— Я бажаю вам усякого щастя і всякого благословення, — побажала княгиня, — нехай ваш союз триває так довго, як Вітіко бажав нашому союзу, і нехай ваш рід буде частиною гарного покоління, яке живе в нашій країні, й нехай ваш рід розцвітає й набуває дедалі більшого значення.

— Нехай Господь дасть мені щастя зробити щось добре і справедливе у світі, — зітхнув Вітіко, — нехай дозволить, щоб щастя, яке ми знайшли в своєму союзі, тривало, а все інше нехай буде за його мудрістю.

— Тож нехай так буде і нехай так станеться, — підсумував князь. — А тепер, Вітіко, дозволь, щоб інші люди теж узяли участь у нашій зустрічі.

Проказавши ці слова, князь ударив об дзвін, і обидві стулки одних дверей у залі відчинилися. Крізь двері до зали зайшло багато панів, лехів і паній. Там були Дівіш, Преда, Вшебор, Хотимир, Бартоломеус, Велислав і багато інших. Князь звернувся до них:

— Ось Вітіко, ви знаєте його, а поряд із ним Берта фон Шауенберґ, його дружина. Ми радіємо цьому союзові, і той, хто знає рід Берти, теж радітиме цьому союзові.

— Я знаю це і вважаю за щастя для Вітіко, що він побрався з Бертою, — мовив Вшебор.

— Це дуже шляхетний рід, — промовив Дівіш, — і Берта буде не гіршою від жінок того роду.

— Я вже давно знаю Генріха фон Юґельбаха, — проказав Бартоломеус, — і радію, що Вітіко має за дружину його доньку.

— Нехай Вітіко, з натури добрий, розцвітає так, як цвіте рід Юґельбаха, який я давно знаю, — сказав Преда, — і нехай обидва роди з часом стають ще могутніші й сильніші.

Усі тепер бажали Вітіко та Берті щастя і благословення. Вітіко і Берта дякували. Жінки розмовляли з Бертою, вона відповідала на їхні запитання.

— Дуже скоро я приїду до вас, — пообіцяв Велислав.

— То приїзди! — запросив Вітіко.

Коли розмови вщухли, князь проказав:

— Я прошу вас усіх, хто тут присутній, четвертого дня від сьогодні поїсти мій хліб за цим столом.

Усі попрощалися й вийшли з зали.

Вітіко того дня ще пошукав Бенно, а знайшовши, повів його до Берти. Вони розмовляли про різні речі й вирішили часто зустрічатися.

Вітіко з Бертою ходив до панів і друзів, які мали дружин, а ті й собі провідували Берту та Вітіко. Приходили й неодружені, вітаючи молодят.

На учті в князя Берта була в сукні з червоного оксамиту, що лежав у скриньці з подарунками князя і княгині.

Вітіко і Берта відвідували та роздивлялися в Празі все, що було гідне уваги. В церкві у Вишеградському замку вони молилися на могилах Собеслава і Адельгайди, а також на могилах батька-матері Собеслава: короля Вратислава і королеви Сватави. Велислав показав Вітіко й Берті старий замок і почастував їх у ньому.

Коли молодята нарешті вже захотіли покинути Прагу, Вітіко знову пішов до князя, і той сказав йому:

— Бувай здоровий, Вітіко. Превелебний кардинал Ґвідо зробив дуже багато. Тепер у церковних справах порядок і впевненість, серед священиків та ієрархів панують пристойність і доброзвичайність, а за ними з’являться й побожність та чистота. Отже, союз став більшим, як ти й казав колись. Але він має ще дозріти. А до того, що станеться по тому, як кардинал покине країну, ми всі повинні ставитись обережно, щоб союз процвітав. І ти, Вітіко, звичайно, не будеш останнім. Зважай на знаки. Тільки тоді, коли союз зміцніє, може з’явитися щось більше.

— Я прагнутиму того, що справедливе й відповідає твоїм думкам, — запевнив Вітіко.

— Знаю, — відповів князь, — і щасливої тобі дороги до замку в твоєму лісі.

Вітіко попрощався, а наступного дня його загін вирушив із Праги на південь країни. Через п’ять днів після нього в дім Вітіко повернувся й Бенно.

Вітіко зібрав тепер у своєму домі всіх гостей, які були під час викопування першої лопати землі на будівництві замку, як колись і казав Любомир. Гості тепер пильно оглядали вже готовий дім, їх водили по всіх кімнатах. Якщо тоді справили учту просто неба, то тепер у просторій залі, і впорядкували все так, як колись порядкувала Вентіла коло свого чоловіка в Пржиці і як порядкували, бачила Берта, в замку родини Юґельбахів.

Потім Вітіко з Бертою їздили в різні частини Лісового краю. Були у Фримбурку, Митині, в хатах Дольні Вітавіце, у Горній Плані, у Звонковій та Рихнові. Берту всюди радісно зустрічали, люди бажали їй щастя і хвалили її красу. В Рихнові старий Флоріан сказав їй:

— Ще давно, коли я як провідник вів Вітіко через ліс і ми зупинилися на пам’ятному місці святого апостола Хоми, Вітіко сказав: тут має бути королівський замок, і я відповів йому: справді, тут може жити якийсь високий пан. А тепер на тому місці стоїть його замок. Хто б міг подумати про це і хто б міг подумати, що він приведе в свій замок як дружину шляхетну Берту з дому, який стоїть у лісі, де жили Матіас і Марґарита. Багато щастя, багато благословень на всі прийдешні часи!

— Дякую тобі, Флоріане, — відповіла Берта. — Приходь до нас у замок і поглянь, чи повинен там, власне, стояти королівський замок. Навіть якщо Марґарита і Матіас уже не живуть у лісі на Міхелі, ми все-таки часто буватимемо в лісовому домі нашого батька, і мені буде радісно знову бачити тебе в тому лісі, де я бачила тебе раніше.

— Висока пані, якщо ви кажете такі добрі слова, — мовив Флоріан, — я, звичайно, прийду у ваш замок. Я дуже часто стояв на місці святого Хоми, тож навіть якщо Марґарита і Матіас уже не живуть у лісі на березі Міхелю, бо в них тепер набагато краще життя, я вряди-годи ще добираюсь до лісу Трьох Сідал і буду заходити там до вашого високого батька і вашої високої матері, до вас і до Вітіко, якщо він буде там.

— Це було б дуже добре, — промовила Берта.

Вітіко і Берта провідували ще й панів і паній, які жили в Лісовому краї або поблизу від нього, а ті пани й панії й собі відвідували дім Вітіко. Старий Любомир зі своєю дружиною Болеславою і нечисленним почтом три дні гостював у замку, і Вітіко намагався відплатити йому гостинністю, з якою його самого приймали на жупній садибі в Дудлебах. Чоловіки довго розмовляли про справи країни і жупи, а жінки розповідали, як воно в них удома, і базікали про справи нового замку.

Коли це все минулося, Вітіко знову звернувся до справ, які вважав за потрібні у своїх маєтностях.

Перше ніж у країну прийшла осінь, у башті Ровна справили весілля Велислава і Дімут. У Лісовий край приїхало багато панів, лехів і друзів Велислава, а також їхніх дружин, доньок і синів, прибули й пани з Лісового краю та з його околиць, друзі й сусіди Ровна зі своїми родичами, і Вітіко та Берта, Вентіла, Гільтрут і Бенно в супроводі почту теж поїхали до Ровна. Велислав на весіллі був у блакитному оксамитовому вбранні, прикрашеному золотом і самоцвітами, Дімут вдягнута в білу оксамитову сукню, теж прикрашену золотом і самоцвітами, і накинула білу намітку. Ровно, його дружина та їхні родичі були в найпишніших лісових шатах, а гості вирядилися з пишнотою, характерною для їхніх місцевостей. Даниїл, старший священик Праги, з допомогою двох архієреїв із Праги, крім того, священиків з Фримбурка, Гореца, Митини, Плани уклав священний союз у церковці в башті Ровна. Як було під час приїзду Вітіко та Берти в ліс святого Хоми, так відбувалося й тепер під час приїзду в ліс Ровна. Всюди стояли прикрашені намети, хатинки, огорожі, халабуди, гості і народ розважалися. Весілля справляли шість днів. На сьомий день гості розпрощалися, і невдовзі по тому Велислав спорядив свій загін для поїздки до Праги. До його загону пристало чимало панів і паній із півночі країни. Ровно зі своїми родичами провів їх аж до Праги.

Потім у великий ліс на Верхній Влтаві прийшла осінь, а за нею й зима. В день Святого Різдва й на Новий рік провадили святкування, і саме тоді до Лісового краю дійшла звістка, що в Моравії діється щось недобре, князі збунтувалися проти великого князя.

Вітіко підготувався і зі своїм почтом швидко вибрався до Праги. Перед від'їздом Бенно сказав йому:

— Превелебний кардинал Ґвідо одного разу сказав мені: ліси ростуть повільно, але впевнено, коли мають сонце і вологість, і ще повільніше міняються настрої всього народу, але все-таки вони безперечно змінюються, коли сонце над ними світить із належного боку. Високий кардинал лагідний і сильний, і цілком міг би бути, як він казав, сонячним світлом.

Вітіко здибався з багатьма людьми, які їхали до Праги, і чув багато розмов про події, які сталися. В Празі він одразу пішов до великого князя. Прибуло дуже багато людей, тож того дня в замковій залі відбулися збори.

Церковні ієрархи та пани землі зібралися в залі на засідання. Князь Владислав прийшов зі своїм братом Генріхом. Коли всі розмістилися, князь підвівся зі свого місця й заговорив:

— Любі й вірні князі церкви та пани країни, і ви, сини Пржемисла, що прийшли сюди. Спасибі вам, що ви лютої зими приїхали до мене і уважно слухаєте, що вам повідомлять. Оттоне, князю Оломоуцький, паросте роду Пржемисла, кажи.

Оттон, князь Оломоуцький, підвівся й заговорив:

— Ясновельможний князю, мій обов’язок — розповідати, і я розповідаю так, як я бачив і пережив. Від святого отця прийшов лист до превелебного єпископа Здика, щоб той приїхав до нього. Здик одразу приготувався й дібрав свій почет. Я підготував двадцять чоловік, щоб супроводити превелебного єпископа, поки буде потреба. Того дня ввечері ми прибули на садибу в Морені, щоб заночувати там. Коли ми вечеряли, прийшов один із чоловіків, яким ми наказали обстежувати околиці, і сказав, що їде загін воїнів. Одразу прийшов і другий чоловік, сказавши, що воїни надходять багатьма шляхами. Здик і я звеліли нашим людям бути наготові, а Ніколаус, господар садиби, зібрав своїх людей. Ми погукали тих, хто був надворі, всередину, взяли на засуви двері й ворота. Я піднявся під саму покрівлю, щоб побачити крізь діри, що відбувається навколо. Усю садибу оточили озброєні люди й готувалися штурмувати її. Охорона садиби гукнула крізь віконечко, щоб ті люди сказали, чого вони хочуть. Ті люди нічого не сказали, а тільки метнули спис у бік охорони. Потім я гукнув: якщо ви розбійники, то натрапите на наше залізо, а якщо люди честі, то скажіть, про що йдеться. Ті люди нічого не відповіли і стали підступати ближче. Їх було разів у десять більше, ніж нас. Я сказав: коли вони висадять двері, ми загинемо, та якщо зненацька спрямувати нашу силу проти якоїсь ділянки їхнього кола, ми зможемо прорвати коло і розпорошитися серед ночі по місцевості. Тож отак і вирішили. Ми потихеньку прибрали підпори великих дверей, відчинили їх і якнайшвидше рушили до найближчої ділянки кола. Сутичка засвідчила, що перед нами вправні воїни. З першого разу ми не змогли пробитися. З дальших місць до ворогів підскочила підмога. Я пізнав знаки князів Конрада і Вратислава, почув голос Вратислава, що наказував. Тоді я швидко спрямував напад в інше місце, в те, звідки, здається, прийшов Вратислав, ми пробили коло, я зі своїми людьми обернувся, щоб затримати переслідувачів, і гукнув Здику, щоб він відходив. Він так і вчинив, а коли я вже не бачив його і всі люди Вратислава кинулися на нас, ми розбіглися, спробувавши розпорошитися серед снігів. Я знав одну маленьку втоптану стежку. Я швидко пішов по тій стежці, а вороги, які переслідували мене по непрохідному снігу, лишилися позаду. Я йшов із двома людьми цілу годину. Потім ми повернули вбік до далеких хатин, які я знав. У тих хатинах ми переночували. Десь під ранок ми побачили вогонь із боку Морена. Коли розвидніло, я послав на розвідки людей з-поміж жителів хатин. Вони повернулися й розповіли, що садибу Морен спалено дощенту, а людей, які нападали на неї, немає жодного в усіх околицях. Прийшов і дехто з моїх людей, вони здогадалися, що я пішов тією стежиною. Ми знову підійшли до садиби і раптом побачили чоловіка, що йшов по нетоптаному снігу. Він ніс на плечах мішок. Коли ми підступили ближче, чоловік намагався втекти. Я наказав своїм людям зловити його. Четверо чоловік побігли за ним по снігу, наздогнали і привели зв’язаного до мене. Я звелів розв’язати мішок. Там були срібний посуд, одяг і тканини. Я погрожував тому чоловікові, що повішу його на дереві, якщо він не розповість, що сталося в садибі Морен, або якщо збреше. А якщо скаже правду, я подарую йому життя. Чоловік відповів, що він Доброгост і був із людьми князя Конрада. Оскільки вони стали сперечатися за здобич, а він боявся, що в нього заберуть срібний посуд, він удосвіта тихенько пішов геть і хотів дійти до Австрії. Коли я запитав його, чи є в садибі воїни, він відповів, що всі виїхали, бо не знайшли ані єпископа, ані князя Оттона. Ми повели того чоловіка з собою до садиби. Там згоріло все, що могло згоріти. Все, що можна було забрати, забрали. Ми не знайшли ані своїх коней, ані свого майна. З жителів садиби було двоє слуг. Того чоловіка змусили розповісти, що він бачив. Він розповів, що загони оточили садибу, а потім відбулася коротка сутичка. Згодом садибу обставили смолоскипами, зайшли всередину і заходилися шукати єпископа Здика. Шукали його з лампами і смолоскипами в усіх кімнатах і підвалах, стайнях і закутках цілісіньку ніч. Не знайшовши єпископа і не дізнавшись від його людей, яких піддали тортурам, де він, садибу підпалили. А потім пішли зі здобиччю геть. Коли я запитав, хто чинив напад, він назвав мені людей: Славибор, Куно, Родміл, Богдан, Домаслав, Гінек, Фровин, Юрата і старий Мікул. Я сказав: ти не назвав проводирів. Він назвав Конрада, князя зі Зноймо, Вратислава, князя з Брно, і назвав брата ясновельможного князя Владислава Дипольда, що тепер живе в Ємніце.

— Дипольд! — вихопилось із багатьох горлянок.

— Дипольд був там, — підтвердив великий князь, і в його очах, коли він казав ці слова, бриніли сльози.

Оттон розповідав далі:

— Я запитав чоловіка, які наміри мали ті пани щодо високого єпископа. Він відповів, що не знає. Поки ми ще розмовляли, прийшли люди єпископа. Вони розповіли, що їх били, шмагали, виривали їм волосся і плювали на них. Про свого пана вони не знали нічого. Проте шукали його. Я розіслав людей в усі боки, але ніхто не приніс звістки про нього. Тоді я пішов до місця, де я сказав превелебному єпископу йти далі. Ми знайшли слід однієї людини й пішли по ньому. Трохи згодом натрапили на чагарі, де й загубили слід. Побачили, що з другого боку до чагарів ідуть інші сліди, побачили в чагарях багато слідів, а потім від чагарів пішли сліди двох людей, а то й більше. Пішли тими слідами. Зрештою вони вивели на стежку, де вже годі було щось побачити. Стали шукати хати, щоб поїсти що-небудь. Я щодня розпитував про превелебного єпископа. На п'ятий день я почув звістку, що один хворий високий пан лежить у Літомишлі. Але той пан убраний як селянин. Я поїхав у Літомишль. Там лежав хворий превелебний єпископ Здик. Тоді він ще міг розмовляти й розповів, що ховався в чагарях і дуже перемерз, потім туди прийшов один селянин, що дав йому частину свого одягу й повів бічною стежкою в Літомишль. Там єпископ захворів і вже не міг їхати далі. Згодом він захворів ще тяжче і знепритомнів. Я послав вісника до високого князя Владислава. Високий князь прислав у Літомишль двох лікарів, щоб вони перевезли хворого до Праги. Але його годі було везти і лікарі лишилися з ним. Я поїхав до Праги, щоб докладно розповісти ясновельможному князеві про те, що сталося. Превелебний єпископ ще й досі тяжко хворіє в Літомишлі. Отак я все бачив і чув і отак розповів, — закінчив Оттон і сів.

— У нападі ще брали участь, — заговорив великий князь, — Гуґо, Грозната, Кунеш, Сулислав і Вот. Про превелебного єпископа ми ще не знаємо, чи він виживе після цієї хвороби. Ми все розвідали, і все справді так, як розповів князь Оттон. А скажи ще, що сталося з отим вашим полоненим чоловіком?

— Я відпустив його, бо він казав правду, — відповів Оттон. — Посуд був із майна превелебного єпископа, тож він тепер коло нього в Літомишлі.

Тільки-но він доказав ці слова, гучним голосом заговорив Одолен:

— Дарма що десять тисяч разів непристойно, щоб я промовляв тепер, бо ж я належу до молодих і незначних, я мушу говорити, бо не можу нічого іншого, тож нехай Господь зласкавиться наді мною, як я випускатиму дух. Сідаймо негайно на коней, скільки ми зможемо зібрати тут людей, їдьмо до Зноймо й повісьмо клятвопорушника, зневажника честі і відступника від сумління Конрада на мурах його замку, а потім їдьмо до Брно і повісьмо Вратислава, що такий самий, як Конрад, на найвищій башті міста, а помічників перебиймо та скиньмо до ями! Харцизи та злодії, які нападають на людей і розбивають скрині, чесніші, ніж оці!

— А Дипольд? — запитав князь.

— Сміливий і добрий Дипольд не був там! — крикнув Одолен.

— Він був там, — сказав Владислав, — і признався в цьому.

— Тоді йому дали якісь чари, якщо він став таким безумним! — мовив Одолен.

— Проти цих людців слід ужити крайніх засобів! — крикнув Велислав.

— Небо пошле на них кару, про яку ми й здогадатися не можемо! — промовив Оттон, єпископ Празький.

— Я послав вісника до Дипольда, щоб він приїхав, — додав великий князь, — але він не приїхав. Тоді я поставив Конраду і Вратиславу вимогу відповісти за свої дії, але вони відмовчались.

— Яким правом хтось із тих владик може ще й тепер карати злодія, розбійника чи вбивцю? — запитав Ґезо, абат Страговського монастиря.

— Цей злочин волає до небес! — озвався Петер, абат Бржевновського монастиря.

— Ці події назвуть війною проти єпископа, — мовив Даниїл, старший священик Праги.

— Міра має бути повною, як була повна щоразу, — зауважив старий Болеміл.

— Думаю, треба вивчити всі обставини, а потім чинити суд, — запропонував Любомир.

— Ясновельможний князь чинитиме суд, — заговорив Вітіко, — а святий отець відповість за дії князів: адже Конрад і Вратислав зламали святу обітницю нести покуту і дати сатисфакцію, обітницю, яка зняла з них відлучення від церкви.

— Високі пани і друзі, — заговорив великий князь, — я звелів розповісти вам новину, і ви чули, що сталося. Проти права великого князя жоден із тих князів не підняв зброї. Проте їхній гріх проти превелебного єпископа Здика і проти церкви дуже тяжкий. Отже, тепер не йдеться про війну, але я готуюся і прошу вас готувати своїх людей, щоб ви були в найвищій готовності, коли настане пора. Можливо, ми так уникнемо війни. Суд над цим насильством я вчиню і повідомлю про вирок князям і винним. А за гріх судитиме святий отець. Зміцнюймо силу, справедливість та поміркованість, щоб із лихого вийшло добре.

— Високий пане, — озвався Болеміл, — дозволь сказати слово ще одному старому чоловікові.

— Кажи, Болеміле, — мовив князь.

— Якби вдалося щось знайти, що утвердить справедливість у цій справі, не будучи помстою, було б добре. А якщо на помсту відповідати помстою, то на другу помсту дадуть відповідь третьою помстою, і кожна буде ще лютіша, а на третю — четвертою, і так ітиме далі, аж поки всі, хто є в цій залі, вже не житимуть, аж поки їхні онуки і онуки їхніх онуків теж уже не житимуть. Отак було тут і отак буде тут. Але до всього необхідного готуймося.

— Ми готуємося! — відповіли чоловіки.

— Тож готуймося і скористаймося зимовою порою, — мовив великий князь, — і кожен пан і воїн, що захоче цієї пори прийти на нашу раду, засвідчить нам честь і послужить нам.

Після цього збори розійшлися. Вітіко знову поїхав у рідний край, розповів там, що сталося, підготував своїх людей і закликав лісових людей бути наготові, якщо вони хочуть обстоювати справу великого князя.

Князь тим часом наказав збирати дедалі докладніші повідомлення про ті прикрі події, щоб усе було впорядковане, коли збереться суд.

Коли хвороба єпископа Здика трохи попустила, князь звелів перевезти його до Праги і там лікувати далі. А як прийшла весна, єпископ міг знову пускатися в подорож до святого отця. Він поїхав у Італію з кардиналом Ґвідо і старшим священиком Праги Даниїлом. Вони приїхали до двору святого отця Євгенія у Вітербо. Святий отець відлучив від церкви Конрада, Вратислава, Дипольда та їхніх помічників. Потім послав листа князю Владиславу з похвалою князю та княгині від імені церкви і дорученням оголосити про відлучення і силоміць запровадити його.

Про відлучення оголосили. Князь розіслав в усі закутки країни посланців із наказом людям бути готовими запровадити відлучення.

Князь послав послів до Дипольда і звелів просити його приїхати до Праги. Дипольд приїхав, і його провели до князя і княгині. Він упав перед ними навколішки, схопив руку князя й руку княгині й не мовив ані слова.

— Дипольде, — заговорив князь, — твої очі знову дивляться на наші обличчя, а наші очі дивляться на твоє обличчя.

— Ти сказав мені, — озвався Дипольд, — коли доручив мені обороняти Прагу: ти радше накладеш головою, ніж утратиш свою честь і славу на цій землі і блаженство на небесах. Як я можу тепер дивитись на твоє обличчя і на обличчя пані, що тоді стояла як воїн коло мене?

— Дипольде, підведися, — мовив князь.

— Не можу, — зітхнув Дипольд.

Княгиня нахилилась до Дипольда, взяла його ще другою рукою і підвела його. Тепер він стояв перед князем і княгинею.

— Дипольде, ти, світочу воїнів! — промовив князь.

— Як я міг учинити таке? — дивувався Дипольд. — У нас сталася сварка з єпископом через садиби і маєтки, і мені защеміло серце, що ти, хоча я дуже люблю тебе, віддаєш перевагу йому. А потім прийшли носії розбрату, нашіптувачі, і два князі сказали: він уже відлучав нас від церкви, тепер він їде до Італії і знову доможеться, щоб відлучили і тебе, і нас. Ми повинні схопити його, щоб він дав нам запоруку. І я погодився. Ми не зловили його, і сталося лихо.

— Навіщо ви спалили садибу Морен? — запитав князь.

— Вони сказали, що тепер єпископ вискочить із полум’я і ми зловимо його, — відповів Дипольд.

— А якби він загинув у полум’ї? — запитав князь.

— Не знаю, чи хтось мав такий намір, — промовив Дипольд. — Коли я дорікав за пожежу, кожен казав, мовляв, він не давав наказу, але єпископ тепер вискочить. Мені було гидко.

— Я знала про це, — сказала княгиня.

— Тож так усе й сталося, — мовив князь.

— Невже ви всі не знали, що здобута силою обіцянка не зобов’язує? — запитав князь. — Ви не повинні були хапати превелебного єпископа, щоб домогтися чогось від нього, так само як я нікого з вас не наказував схопити, щоб привезти до Праги. Я тільки викликав вас.

— Я з'їхав з глузду, — прошепотів Дипольд.

— Отак і Одолен казав, — промовив князь. — Дипольде, я ніколи не відсував тебе, хоч як поважав Здика. Ти вже був заступником на моєму місці, він — ні.

— Я знаю це, — зітхнув Дипольд.

— Ти знову будеш із нами, як стояв на мурах Праги поряд зі мною, — мовила княгиня, — і як ти поряд із моїм чоловіком ішов на війну проти князів.

— Дипольде, — заговорив і князь, — ти в своєму гніві повстав проти чоловіка, як трапляється часом і в інших країнах, щоб примусити його, а ті князі хотіли, щоб ти був із ними і вони завдяки цьому набули більшого авторитету. Ніхто не приїхав, коли я гукав їх. Ти приїхав. Дипольде, я прошу тебе, поїдь до святого отця, покайся, дай відшкодування і позбудься відлучення. Ти мій улюблений брат.

Князь простер руки, Дипольд теж, і брати обнялися. Підійшла й княгиня і поцілувала Дипольда в чоло.

— Так, я поїду в Рим та у Вітербо, покаюся й дам відшкодування, — пообіцяв Дипольд. — Так буде згідно з честю.

— Авжеж, — підтвердив князь.

Отже, Дипольд поїхав із Праги, а потім до святого отця у Вітербо, звідти до Рима, покаявся, дав відшкодування, позбувся відлучення й повернувся до Праги.

Перед початком літа з Моравії в Прагу до князя Владислава прискакав терміновий вісник. Прибувши до князя, мовив:

— Я приїхав із Брно, князь Вратислав тяжко захворів, він просить тебе, ясновельможний князю, якщо ти сподіваєшся коли-небудь на ласку небес, щоб ти зробив йому ласку і приїхав до його смертного одра, щоб він покаявся і попросив останнього прощення. Він просив про милосердя і превелебного єпископа Здика.

Князь задовольнив прохання Вратислава. Поїхав до Брно і пішов разом є єпископом Здиком до ліжка хворого князя. Вратислав простер руку і глухо та нерозбірливо промовив:

— Сідайте.

Владислав і Здик сіли. Вратислав говорив далі невправним язиком:

— Ґвідо казав слушно. Я б не пішов у могилу і земля не поглинула б мене. Але я знову згрішив, і янгол гніву напав на мене ще на цьому світі. Мене трафив шляк, одну руку і одну ногу я не відчуваю. Прийшов месник. Владиславе, ти справедливий чоловік, Здику, ти святий чоловік, захистіть мене.

— Подумай про каяття, — мовив Здик, — а Бог захистить тебе.

— Подумай про відшкодування, і відлучення знімуть із тебе, — сказав великий князь.

— Я хотів, щоб він згорів, — зізнався Вратислав, — я хотів, щоб його вбили. Другу ногу також відніме, та й голову, і тоді я буду довіку проклятий. Ґвідо казав про це.

— Вратиславе, — мовив Здик, — якби ти справді вбив мене і я на тому світі зміг би молитися за тебе коло всемогутнього Бога, я б молився з огляду на твоє каяття і я простив би тобі, так само як і тут, коло твого ліжка, я молю Бога за тебе, щоб він простив тобі, й молитимусь за тебе й коло святого отця.

— А відлучення знімуть раніше, ніж мене проклянуть? — запитав Вратислав.

— Одразу знімуть, — заспокоїв Здик.

— Тож роби, роби, — просив Вратислав, — беріть відшкодування, відшкодування!

— Я одразу й напишу тут, узявши пергамент і перо в одного з моїх людей, — сказав Здик, — і пошлю вісника до святого отця.

— Роби! — благав Вратислав.

Здик погукав слугу і звелів дістати зі шкіряної торби пергамент і письмове приладдя. Сів за стіл і почав писати.

— Ти можеш подати мені руку? — запитав Вратислав великого князя.

Князь подав йому праву руку, і він намацав її своєю рукою. Потім підняв свою руку вгору й пробурмотів:

— Я хотів убити тебе під час битви, я хотів замордувати тебе. Спасай мене.

— Я спасаю тебе, — відповів Владислав. — Я прошу Господа за тебе, я прощаю тобі, давай відшкодування.

— Це все вже чуже, — проказав Вратислав, — я вже не можу скористатись ним, беріть відшкодування, беріть усе відшкодування.

— Ми допоможемо тобі, — сказав Владислав.

— Ми допомагаємо тобі! — крикнув Здик.

Владислав більше не говорив. Трохи згодом усі відійшли від ліжка хворого.

Здик послав звістку до святого отця, і з Вратислава зняли відлучення. Проте він не помер, а одужав і знову володів своїми членами.

Тепер Владислав і Здик вимагали, щоб Конрад покаявся й дав відшкодування. Конрад відмовився. На його території були священики, які й далі правили в церкві, і він затявся в опорі великому князю і папі.

Тоді Владислав скликав своїх людей, які були наготові. Вони прийшли з усіх боків. Вітіко з Лісового краю на півдні прибув із більшою кількістю людей, ніж мав із собою під час моравської війни. Приїхав навіть старий Болеміл, і всі молоді воїни та проводирі похапцем добулися до Праги. Військо вирушило на Моравію, і замок Зноймо досить швидко здобули і зруйнували. Абияк одягнений і без майна Конрад був змушений тікати у вигнання. Владислав узяв Зноймо у своє володіння.

Потім Конрад звернувся зі смиренним благанням до Владислава, що він понесе покуту, обіцяв відшкодування, німецький король Конрад просив Владислава за нього, тож Владислав знову зласкавився до кривоприсяжника. Святий отець зняв із Конрада відлучення від церкви, а Владислав знову посадив його в князівстві Зноймо, тепер уже спустошеному.

Усі загони, які вирушали з Владиславом на цю війну, повернулися в рідні краї. Люди, знайомі зі справами Богемії і Моравії, запевняли, що на цьому боротьба Вратислава і Конрада з Владиславом скінчилася.

Вітіко намагався в своїх маєтностях починати й виконувати те, що вважав за необхідне, і спонукав до цього ще й людей: заходився видобувати скарб, який, за його словами, лежав у лісі. Провадив зі своїми людьми військові навчання і звелів тримати наготові зброю і все потрібне, раптом знову доведеться рушати в похід.

Поширилася вістка, що в Єрусалимському королівстві невірні захопили місто Едессу, що Свята земля в небезпеці, що Бернар, абат із Клерво у Франції, закликав до походу в Святу землю, що французький король Людовік пришив на свій одяг хрест для походу в Святу землю, а його дружина, брати і багато єпископів, панів і аристократів прагнули їхати разом із ним; що німецький король Конрад готується до походу, а його небіж Фрідріх, крім того, герцог Баварський і герцог Лотаринзький, маркграф Австрійський, маркграф Штірійський і маркграф Карінтійський, багато єпископів, зокрема й Реґімберт із Пассау, та незліченна кількість шляхтичів і простолюду теж хочуть іти в похід. Слова Бернара оприлюднили в церквах Богемії та Моравії, а єпископ Здик ревно проповідував похід до Святої землі. Князь Владислав, його брат Генріх, Спітигнев, син Борживоя і багато панів та простолюду попришивали хрести на своє вбрання. Правити країною Владислав доручив своєму братові Дипольду.

З Лісового краю на півдні країни вирушив загін воїнів, проте Вітіко в цей похід не пішов.

Але те велике завзяття не досягло своєї мети. Були битви, боротьба, перемоги, поразки, скрути, злигодні, і хрестоносці не досягли того, чого хотіли. Владислав, Конрад, Фрідріх та інші князі і монархи повернулися на батьківщину. Чимало людей загинуло. Юрика вбили в битві, Бартоломеуса, канцлера Владислава, полонили, і про нього вже ніхто ніколи не чув. Реґімберт, єпископ Пассауський, що казав: «Коли тривалість мого життя тут не буде закоротка, я піду на прощу до Святої землі», вже не побачив батьківщини, він помер на зворотному шляху в Греції.

Того року, коли повернувся Владислав, помер Оттон, єпископ Празький, і єпископом обрали Даниїла, старшого священика Праги, освятили його в Майнці.

Того самого року в замку коло Домажліце помер і старий Болеміл. Князь, його брат Дипольд, Сильвестр, абати, архієреї і священики, крім того, Любомир, Дівіш, Преда, Вшебор, Божебор, Велислав, Одолен, Вітіко і численні пани, лехи та владики поїхали на похорон. Болеміл лежав так, як сидів колись у своєму паланкіні й давав накази під час битви, був одягнений у широке коричневе вбрання, на яке спадала сива борода, і навіть верхню частину нош, застелених гаптованим золотом коричневим оксамитом, прикривала сива борода. Зійшлося напрочуд багато людей, з очей багатьох у могилу капали сльози.

Третього року по тому померла Ґертруда, дружина Владислава, великого князя Богемії і Моравії, їй виповнилося лише тридцять два роки. В усій країні запанували плач і стогін. Якщо колись співці оспівували в багатьох країнах її дії, тепер вони співали про її смерть. Владислав поховав її поряд зі своїми предками.

Не минуло й року, як пішов за своєю сестрою в могилу і її брат Конрад, німецький король. Німецьку корону взяв його небіж Фрідріх.

Відтоді в державі Владислава, великого князя Богемії і Моравії, настала пора, коли припинилася боротьба. Він виконував і зміцнював те, що запровадив кардинал Ґвідо. Засновував монастирі або добудовував їх, як-от Страговський, Седлец, Пласи, Непомук, а також жіночі монастирі Доксани і Люновіце. Монастирі давали притулок вірі й церковній науці, в них були вчені, поети та будівничі, від праці яких пішло мистецтво; крім того, художники, різьбярі по каменю й дереву, ремісники, доглядачі ґрунтів та лісів і люди, які поширювали їхні вироби в далеких землях. А до того ж монастирі мали школи. Владислав на своїй раді призначив урядовців, щоб кожен знав свій округ і в країні процвітали справедливість і добробут. Він будував у містах та в різних частинах країни різноманітні споруди або ж збільшував і прикрашав їх. Їздив у свої замки, в князівські володіння, в жупи та різні частини країни. Всюди, куди приїздив князь, провадили збори й наради, і він чинив суд.

Після двох років жалоби по Ґертруді Владислав одружився з Юдитою, донькою Людовіка, маркграфа Тюрінзького. Лицарі в німецьких землях казали, що немає іншої такої вродливої жінки, що в жодній голові немає таких високих думок і сміливих задумів, що ніяка жінка не любить так мистецтва і ніяка не здатна розмовляти так гарно і німецькою мовою, і латиною.

Вітіко і Берта привезли подарунки князю і княгині, й ті з приязню прийняли їх.

Тієї пори Вітіко ревно випалював вугілля в своїх лісах і відправляв його на рівнини. Він сплавляв дерево по Влтаві до Крумлова, а потім ще далі. Завів у своїх садибах кращих тварин або ж збільшив їхню кількість, порядкував справами садиб і шукав місць, де можна було б спорудити нові. Намагався знайти людей, які вміють виготовляти різноманітні вироби з лісової деревини на продаж, і намагався використати все, що можна взяти на лісових вершинах і в долинах. Вітіко звелів прокласти в лісі шляхи і стежки, збудувати мости і кладки, поставити огорожі, зволожувати сухі ґрунти і відводити воду з заболочених. Двічі на тиждень він сідав із людьми на раду і завжди дозволяв людям приходити до свого замку, якщо була якась термінова справа. Він спонукав панів і людей Лісового краю влаштовувати сходи і розмовляти про справи краю і країни. Сходи ставали численніші, зрештою на них став ходити й Любомир, ходили його родичі, приходили люди, які жили поблизу від Лісового краю, скажімо, Ктибор і Немой, Стрих із Плаки. В самому замку господарством керувала Берта. Вентіла і Гільтрут допомагали їй. Часто ввечері, коли не було роботи, Бенно перед Вітіко, Бертою, Вентілою, Гільтрут і багатьма чоловіками та жінками, яких запрошували до кімнати, читав із різних списаних аркушів або з уже зібраних документів про долю імператора. Часто точилася розмова про справи світу і людей: якими вони були і якими є тепер.

Тієї пори мешканці дому Вітіко інколи вибиралися до замку Шауенберґ, а з Шауенберґу ходили в гості до них.

Одного дня Генріх і Вюльфгільта, Вітіко і Берта з почтом вибралися до Оломоуца, щоб подякувати єпископу Здику за його подарунки. Вони гостювали в єпископа цілий тиждень.

Вітіко та Берта провідували інколи сусідів, і то і в Богемії, і в районі Пассау та Міхелю, а потім приймали тих сусідів у своєму замку. Вентіла і Гільтрут інколи ходили з ними, а інколи — ні.

Велислав і Дімут часто приїздили до Ровна, а від нього — вже й до дому Вітіко. Приїздили і інші люди та друзі з Праги та дальших місць, із Баварії та Австрії, було багато різних святкувань і радісних днів.

Вітіко з ріднею часто вибирався до Плани. Коли він перебував там, до нього приходили люди, як і колись до його кам’яниці, ввечері вони сідали й розмовляли, а в інші вечори Вітіко заходив до людей у хати, їв там хліб і сіль, розмовляв із людьми. Так само він чинив і в Митині, і у Фримбурку. Він удосконалив будинки в Плані та Митині і збільшив їхні земельні ділянки.

Інколи мешканці дому Вітіко їздили і в Пржиц.

Старий Гульдрик прийшов одного разу з проханням, що йому треба оженитись, бо для своєї служби в замку й задля авторитету йому потрібна дружина. Вітіко сказав, мовляв, якщо так має бути, нехай він бере собі дружину, і Бенно пошлюбив Гульдрика з однією дівчиною з Фримбурка на ймення Азала.

Отак настав рік Божий 1154-й. Того року від німецького короля Фрідріха до всіх панів німецьких земель і до всіх інших, хто був зобов’язаний перед ним, надійшов заклик прибути разом з їхніми людьми, щоб він міг рушити до Рима в похід за імператорською короною. На раді в князя Владислава старші чоловіки казали, що до молодого короля, якому тільки-но виповнилося тридцять років, треба ставитись із чуттям власної значущості й не конче засвідчувати йому прихильність, бо ж він не визнав претензій на Баварію Генріха, маркграфа Австрійського, шваґра великого князя Владислава, дарма що король Конрад дав її брату Генріха, колишньому маркграфу Леопольду, тому слід відмовити йому в трьохстах вершників, яких загалом князі Богемії та Моравії виділяли для походу на Рим. А молодь наполягала, що слід стати союзником короля, щоб велике князівство Богемії і Моравії набуло авторитету і честі. До думки молоді приєдналися й Велислав, Вітіко, Одолен, Сезима, Звест і Юрик, син Юрика.

Владислав учинив за порадою старших.

Військо короля Фрідріха зібралося без богемських вершників у місяці збору винограду 1154 року коло міста Ауґсбурґа, а потім вирушило через Тіроль до озера Ґарда. Потім пішло до Верони і П'яченци. На ронкальських полях король звелів повісити свій щит на найвищому стовпі, щоб наступної ночі найвищі достойники стояли коло нього на варті. Потім військо йшло від міста до міста, і ломбардські міста здавалися або ж їх примушували здатись. Тортону, яка довго чинила опір, зруйнували. Сімнадцятого дня місяця квітня 1155 року в Павії, стародавній столиці Італійського королівства, короля коронували ломбардською короною, обряд виконав міський єпископ у церкві Святого Михаїла. Вісімнадцятого дня місяця червня 1155 року святий отець Адріан у соборі Святого Петра в Римі коронував короля як імператора. Потім Фрідріх переміг бунтівливих римлян, покарав непокірне місто Сполето, загнав в ущелини річки Адідже зрадливих жителів Верони і влітку знову повернувся до Німеччини.

У Німеччині на імперському з'їзді у Вормсі на початку 1156 року він засудив архієпископа Майнцького Арнольда і пфальцграфа Германа фон Шталека, що, незважаючи на його попередження, вдалися до спустошливої усобиці, а також усіх їхніх помічників до такої кари, як носіння собак. Архієпископа з огляду на його вік і сан звільнили від цієї кари, натомість решта зазнали її. Потім Фрідріх пішов по Рейну вниз, розбив розбійничі замки і стратив винуватців. Мита, запроваджені без згоди імператора, він проголосив нечинними, їх годилось одразу скасувати.

Владислав, великий князь Богемії і Моравії, послав тепер до імператора Фрідріха єпископа Празького Даниїла. Даниїл повернувся й розповів князю Владиславу про імператора Фрідріха. Розповів, що Беатрікс, гарну спадкоємицю бургундської корони, ув’язнив у башті її дядько Вільгельм, щоб вона вмерла там. Проте імператор готується визволити її. Він вирішив дати їй волю, як колись імператор Оттон звільнив вродливу Адельгайду з Італії. Проте Вільгельм звільнив небогу, і на Святу Трійцю на великому імперському з'їзді має відбутись церемонія шлюбу.

А невдовзі від імператора прийшло запрошення приїхати на Святу Трійцю на рейхстаг у місто Вюрцбурґ.

Як уже наближалася Трійця, Владислав, великий князь Богемії і Моравії, з єпископом Даниїлом, священиками, панами, лицарями і великим пишно вирядженим почтом вирушив до міста Вюрцбурґа. Вітіко та всі молоді пани та воїни теж поїхали з князем.

Імператор приязно прийняв Владислава і його людей. На імперський з’їзд приїхали князі та пани імперії, тож намети тягнулись нескінченними рядами. На весілля імператора приїхали й усі молоді лицарі, які перебували під проводом Фрідріха ще тоді, коли він ще майже хлопцем розбив графів Вольфартсгаузьких. Тепер ці лицарі були обдаровані могутністю і честю. Вітіко зрадів, побачивши свого приятеля Вольфґанґа з Ортау, що був обдарований маєтком, і зустрів багатьох друзів, із якими познайомився в Нюрнберґу та Відні.

Першим святом з’їзду було весілля. Молодята стояли перед вівтарем. Фрідріх у білому оксамитовому вбранні, прикрашеному золотом, самоцвітами і гарним горностаєм, був чоловік середнього зросту, добре освічений, із ясним рожевощоким обличчям, синіми очима, білявим волоссям і золотавою борідкою. Беатрікс у білому оксамитовому вбранні, прикрашеному золотом, самоцвітами і горностаєм, теж була середнього зросту, витончена, з рожевим обличчям, синіми очима і світлим волоссям. Після шлюбної церемонії була учта, щедро приправлена веселощами і радістю, але і в наїдках та напоях, і в прикрасах та посуді панувала поміркованість.

У наступні дні після весілля були інші справи. Приїхав Владислав, князь із Польщі, його прогнав рідний брат Болеслав, тож він просив допомоги. На зборах князів Владислав, великий князь Богемії і Моравії, висловився на його користь. Імператор та князі вирішили надати допомогу й послали вісника в Польщу.

Владислав, великий князь Богемії і Моравії, мав кілька розмов з імператором про відносини Австрії і Баварії. Розмовляв і з князями про ці відносини.

Імперський з’їзд у Вюрцбурґу закінчився. Після з’їзду єпископ Даниїл із волі імператора та князя Владислава пішов до імператора, щоб далі брати участь у нарадах із питань Баварії і Австрії. Коли наради скінчилися, восени того року скликали імперський з’їзд у Реґенсбурґу, щоб вирішити суперечливі питання. Приїхало дуже багато князів, прибув у Реґенсбурґ і Владислав, великий князь Богемії і Моравії, з почтом, який був із ним у Вюрцбурґу, та іншими людьми, які приєдналися до нього. На імперському з'їзді в Реґенсбурґу Генріх, маркграф Австрійський, повернув землі Австрію та Баварію в руки імператора. Але імператор відокремив від Баварії землі між Енном і Пассау, а те, що лишилося, дав як лен Генріху, сину колишнього герцога Баварського Генріха Гордого. Відокремлену частину Баварії він передав Австрії, підніс Австрію до герцогства, тож маркграф Генріх став герцогом Австрійським. Новому герцогству дали численні переваги. Воно могло переходити в спадок по жіночій лінії, тож останній власник, що не мав би нащадків, міг скористатися з цього. Всі походи герцога на з'їзди та війни були добровільні, крім з’їздів, які скликав сам імператор, і крім війн проти Угорщини. Князі привітали нового герцога, раділи припиненню суперечок, які тривали від початку правління короля Конрада, і раділи всі, хто був на імперському з'їзді, раділи жителі Реґенсбурґа, а невдовзі надійшли повідомлення про радість і в інших частинах імперії.

З Польщі надійшла звістка, що князь Болеслав чинить опір імператору. Отже, вирішили, що наступного року буде війна проти Польщі.

Улітку того наступного року німецьке військо вирушило на Польщу. Владислав, великий князь Богемії і Моравії, зі своїми братами Дипольдом і Генріхом та з багатьма лехами і панами Богемії і Моравії і з загонами добірних воїнів прийшов на Одер до імператора. В серпні військо форсувало Одер і рушило на Познань. Болеслав попросив про мир і звернувся за посередництвом до князя Владислава. Великий князь із багатьма іншими князями домоглися примирення. Ухвалили: Болеслав прийде босоніж з оголеним мечем, що висітиме на шиї, до імператора і стане навколішки коло його ніг. Складе присягу ленника і поклянеться, що віддасть своєму братові його князівство. Імператорові він заплатить дві тисячі срібних марок, князям — тисячу марок, двору — двісті марок, а імператриці — сорок марок золотом. Дасть імператору триста вершників для його походу на Італію і приїде для вирішення решти питань на наступний імперський з’їзд у Маґдебурґ. А для певності дасть і заручників.

Болеслав зізнався в гріхах, склав присягу й дав заручників, серед яких був і його брат Казимир. Заручників за наказом імператора доставили до Праги. Імператор потім знову повернувся до Німеччини.

У вересні відбувся імперський з’їзд у Вюрцбурґу. На цей з’їзд приїхало ще більше князів, панів та церковних ієрархів, ніж на попередні. Приїхав Владислав, великий князь Богемії і Моравії, приїхали посли з Франції, Англії, Іспанії, Італії, Данії, Бургундії і Греції. Пани з Бургундії підпорядкувалися імператорові, а архієпископи та єпископи з Ліона, Валенсії, Відня, Арля і Авіньйона вшанували його. Вальдемар, король Данії, повідомив імператору, що його обрали королем, і попросив підтвердити цей вибір і надати йому королівство як лен. Імператор сказав на те, що Вальдемар має скласти присягу, тож повинен сам прийти до імператора. Стефан, брат Ґези, короля Угорщини, попросив імператора про захист від численних кривд, яких він зазнав від свого брата. Імператор попросив єпископа Даниїла поїхати до Ґези й з’ясувати ситуацію, бо ж він уже знає короля Ґезу й вів із ним переговори, щоб його донька Єлизавета стала дружиною Фрідріха, сина Владислава, великого князя Богемії і Моравії. Даниїл погодився їхати до Ґези і після з’їзду подався до Угорщини.

Натомість імператор проїхав по імперії, покарав усіх, хто призводив до заворушень і лиха, і впорядкував справи земель і церкви.

Тієї пори англійський король Генріх послав імператору подарунки й написав листа, повідомивши: ми готові виконати те, чого вимагає ваша честь. Ми довіряємо Англію і наше панування вашій могутності й вашій волі. Нехай буде союз між нашими народами, щоб ви наказували, а ми засвідчували слухняність. У подарунках вбачайте не вартість, а любов тих, хто дає їх, і прийміть їх так, як їх і давали.

З Угорщини приїхали посли, через яких король пояснив свої дії й пообіцяв послати імператору воїнів для його походу в Італію.

Поки відбувалися ці речі, з Італії дійшли вістки, що міста воюють, Мілан гнобить і валить друзів імператора, не зважає на застороги імператора і накладає з його ворогами.

Фрідріх послав листа всім духовним і світським князям, написавши в ньому:

«Мілан повстав проти Римської імперії і нехтує повагу, з якою піддані мають ставитись до свого володаря, навіть якщо він далеко від них. Тож він тепер намагається підпорядкувати Італію своїй владі і вважає, ніби ми нездатні перемогти його і покарати. Таке зухвальство не може минутися безкарно ані тепер, ані в майбутньому. Ми повинні побороти упертюхів усією нашою силою і відокремити гнилий член від тіла, щоб і на нього не поширилась зараза і воно не загинуло».

Через Італію новий імперський з'їзд призначили на шостий день місяця січня 1158 року в Реґенсбурґу. На цей з’їзд приїхали князі і пани Німецької імперії, і приїхав Владислав, великий князь Богемії і Моравії, і то з численнішим почтом, ніж доти. Похід в Італію був призначений на літо, і всі, хто був присутній, погодились їхати і пообіцяли сприяння.

На п’ятий день з’їзду Фрідріх, римсько-німецький імператор, у присутності всіх князів дав Владиславу, князю Богемії і Моравії, королівську корону на знак визнання його чеснот і великої служби, Владислава врочисто коронували королем Богемії, і всі князі привітали його як короля Богемії. Ця королівська гідність мала відтоді переходити на всіх його наступників.

В усьому таборі й серед почту Владислава ця подія породила велику радість.

Коли Владислав повертався додому, до нього в рідній країні підходили цілі гурти людей, вітали й благословляли його, раділи і стелили ялицеве гілля йому під ноги, довгенько йшли слідом за ним. Підходило чимало молодих воїнів та панів і їхали разом із ним до Праги. В Празі народ урочисто прийняв Владислава, радісно вітав його, а під час урочистої церковної відправи його і Юдиту визнали як короля і королеву.

Владислав скликав великий з’їзд у королівському замку. Коли настав день з’їзду і зібралося так багато, як ще ніколи, високих та низьких панів Богемії та Моравії і церковних ієрархів, король заговорив до них:

— Високі князі церкви, сини роду Пржемисла, пани, люди і воїни Богемії і Моравії, послухайте мої слова! Я говорю вже не так, як у минулі часи, про нужду і лихо наших земель, щоб просити допомоги, а говорю про авторитет і честь нашої держави, бо вона тепер діє разом з іншими державами, рівня їм, нас поважатимуть і боятимуться. В Італії велике могутнє і багате місто Мілан, удавшись до насильства, сміливості, зради, зухвалості і зневаги до всіх божественних і людських законів, захопило верхню частину країни. Крамарі, торгівці й ремісники цього міста сміливі, але глузують з усього лицарства та войовничості й хочуть бути панами в усіх справах. І вони мало-помалу стануть панами геть усього, якщо не стримати їх, міцнітимуть і візьмуться за нас усіх. Тому проти них виник союз. Цей союз очолює Фрідріх, німецький король, що був коронований у Римі і як римський імператор, а в Павії отримав ломбардську корону, тож місто Мілан підпорядковане йому, але чинить спротив його владі й наказам. Усі німецькі князі йдуть разом із ним. Угорщина пришле вершників, Польща поставить воїнів, та й інші країни, мабуть, учинять так само. Велика гарна країна Італія має бути об’єднана і впорядкована. Я пообіцяв імператорові, що братиму участь у його поході й поведу до нього людей, які захочуть товаришити мені. Як уже інша честь діставалася нашій країні, то й ця велика справа збільшить честь і могутність нашої країни. Я повідомляю вам про це, щоб ви знали, і щоб кожен, хто надумає йти на Мілан, міг підготуватися. Похід почнеться навесні.

Король, проказавши, знову сів на свій трон. Чимало людей закричали:

— Ми йдемо! Йдемо!

Закричали й інші, і вже годі було зрозуміти їхні слова, який-небудь поважний пан навряд чи сказав би слово, бо крик і галас поширились на весь зал, годі було щось розібрати. Потім знову хтось крикнув:

— Ми йдемо!

А далі пролунав крик:

— А ми не йдемо!

Потім почулися голоси:

— Так не може бути! Це несправедливо!

Інші криком заперечували їм, знову зчинився гармидер, ще гучніший, ніж доти. Потім чимало зіскочило зі своїх місць і гуркали мечами. Інші також зіскочили і, мов у відповідь, теж гуркали мечами.

Король і далі сидів на троні й приглядався до людей.

Каста підняв правою рукою свою шапку й підкинув її вгору, але ніхто не зважав на цей знак. Дедалі більше число людей зривалися з місць, майже всі присутні в залі вже стояли.

Тепер уже Вецель став на свій стілець і замахав руками, але галас лише гучнішав і найближчі люди стягнули його зі стільця.

Підвівся Дівіш і пішов від стільців на вільне місце, щоб його всі могли бачити, й підняв угору обидві руки. Але галас не вщух. Дівіш знову пішов на своє місце.

Тепер Любомир учинив так само, як Дівіш, але крики лунали й далі, інколи брязкала зброя. Любомир знову пішов на своє місце.

Цього разу повільно підвівся Вшебор зі своєю сивою бородою. Він став на ослінчик, який з огляду на його вік поставили йому перед стільцем. Зняв шапку й тримав її перед грудьми. Отак він стояв і не ворушився.

Оскільки він і далі стояв, галас став вщухати, тихішав, і нарешті пролунав голос:

— Вшебор! — крикнув могутнім голосом Пржедбор. — Вшебор!

Загукали й інші голоси:

— Вшебор!

Пржедбор крикнув тепер дуже виразно:

— Вшебор любить країну, і ви, люди, слухайте його!

— Вшебор! Вшебор! Вшебор! — загукали тепер численні голоси.

Гамір мало-помалу вщухав і зрештою в залі не лунало вже жодного звуку. Вшебор, що й далі стояв на ослінчику, заговорив:

— Любі, добрі земляки! Я дякую вам, що ви зглянулись на мій вік і вгамували своє небажання. Відколи Болеміл уже там, де років не рахують, я тепер найстарший у залі. Дозвольте розповісти вам про те, чого я зазнав у своєму житті. Болеміл уже не говорить, а мій рот набагато гірший.

— Кажи, кажи! — загукали численні голоси.

— Минуло багато сотень років, — заговорив Вшебор, — відколи батько Чех зі своїми людьми прийшов, перетнувши річку, в цей край. Вони жили тихо і не грабували сусідів. А коли вороги приходили в країну, відборонялися від них. Чужинцям, що приходили як гості, вони надавали притулок і дбали про них. А коли якийсь іноземець робив якийсь подарунок чоловікові з нашої землі, той з удячністю приймав його і теж давав якийсь подарунок іноземцеві. Але вони ніколи не брали від когось чужого подарунка за країну, на яку той не мав ніякого права. Тому й не мусили надавати допомогу в далеких країнах. Отож предки жили на батьківщині в згоді зі своїми звичаями, і це стало законом: вони ніколи не ходили у військові походи далеко за кордони своєї країни. Ясновельможний королю Владиславе, якби ці питання, перше ніж вони стануть ділом, ти обговорив на раді своїх людей, то, можливо, завдяки їхній мудрості були б знайдені інші шляхи для добра земель.

Сказавши ці слова, Вшебор зійшов зі свого ослінчика і сів на стілець. А чимало чоловіків у залі закричали:

— Таки правда! Гаразд! Так має бути!

У залі знову зчинився гармидер. Потім підвівся Ґезо, абат зі Страговського монастиря, і, коли гамір ущух, заговорив:

— Ми маємо святощі в нашому прадавньому місті Празі, маємо золотий престол наших князів у Вишеграді, чий замок ще давніший, ніж Празький, і був золотим замком у поган, а став золотим замком з пишними церквами в християн. На ті святощі дивиться увесь народ і молиться коло них Господу, і до цих святощів ходять на прощу чужинці, щоб долучитися до їхніх див. У нашій країні є стовп наших молитов, стовп нашого благоговіння, стовп нашої могутності й стовп нашої честі. А в німців є різноманітні королівські палаци, є різні міста, але король у жодному не має золотого престолу і ходить від міста до міста.

Після цих слів у залі знявся оглушливий гамір. Чоловіки гуркали мечами, дехто вимахував ними в піхвах над головою.

Ґезо знову сів на своє місце, і жоден голос не піднявся проти нього.

Потім підвівся Петер, абат із Бржевновського монастиря. Люди нарешті розступились, щоб він міг промовляти, і він заговорив:

— Як казав превелебний абат зі Страговського монастиря і як казав високий лех Вшебор, так кажу і я. Якщо ми позбавимо нашу країну її законів, її звичаїв та обрядів і пов'яжемо її з долею інших країн, вона вже не матиме стійкості і може впасти. Я оскаржую будь-яку зміну, що не є зріло продуманою на раді її синів.

Після цих слів почулися гучні схвальні вигуки і водночас крики незгодних. Одразу багато чоловіків підскочило, щоб говорити.

Згодом знову стало тихіше й підвівся король, а коли його приготувалися слухати, мовив:

— Нехай тепер виступить кожен, хто хоче висловитись із цього питання. Нехай каже те, що, на його думку, є слушним і добрим, і говорить так довго, як йому хочеться. Я вислухаю кожного і прошу й вас, щоб кожен слухав іншого так, як він хотів би, щоб слухали його. Позаяк кілька чоловік не можуть промовляти одночасно, бо ж вас одразу встало кілька чоловік, я думаю, що годиться спершу надати слово старшим.

— Авжеж! Так! — загукали голоси в залі.

— Любомире, — промовив король, — здається, ти вже давненько встав зі свого місця. Навіть якщо це не так, ти все-таки найстарший. Кажи.

— Ясновельможний королю, — заговорив Любомир, — якщо ти хочеш слухати мене і якщо збори хочуть слухати мене, я казатиму.

— Кажи, кажи! — заохочували голоси в залі.

Любомир якусь мить мовчав, а потім почав:

— Любі превелебні князі церкви і вельмиповажні пани земель! Як мій невеликий розум і мої роки підказують мені, зміна, яка відбулася в нашій країні, дуже варта того, щоб ми присвятили їй пильну увагу. Ми тепер ще не знаємо, що з цього всього буде. Ми не знаємо, що буде, коли наш великий князь став королем і коли всі наші наступні великі князі будуть королями. Чи будуть королі й далі діяти так, як діяли наші великі князі, чи буде якось по-іншому? Чи будуть наші землі в давніх стосунках із нашими сусідами, а чи ці стосунки зміняться? Чи будемо ми зобов’язані щодо тих, хто надав нам таку честь? Якщо ми тепер це все докладно обдумаємо, якщо кожен у любові та вірності повідомить іншим те, що спало йому на думку, тоді ми зможемо порадитись, як, дотримуючись наших прав і обов’язків, можна запровадити в нашій країні добро, пов’язане з цим становищем, і тримати якомога далі від країни зло, притаманне цьому новому становищу. На мою думку, було б добре спершу порадитись і визначити всі обов’язки і потреби, зумовлені цим становищем. Але ви всі знаєте дуже добре, що наш ясновельможний князь Владислав, відколи сидить на княжому престолі, завжди скликав раду, коли йшлося про речі, важливі для країни, і як на тих радах вирішували. Якщо тепер він цього не зробив, то мав для цього причини. Він зважить усе ретельно після докладних роздумів і найпевніше зможе сказати нам, що криється в цій справі, а що ні.

— Це правда! Чудово! — загукали численні голоси.

— Та він мав назвати їх сьогодні! — гукнув хтось.

Знову залунали крики схвалення і догани. Любомир тим часом сів.

— Предо, кажи, — мовив король.

Преда, що вже стояв, заговорив:

— Мої слова такі, як і слова Любомира. В цій справі може бути щось дуже лихе для країни. Я б ще додав, що тепер майже така ситуація, немов ті, хто багато років служив країні, вже перестали бути радниками і друзями великого князя.

— Так воно і є! — загукали численні голоси, а Преда вже сів.

— Славіборе, кажи, — мовив король.

— Ми жили в нашій державі, — почав Славібор, — і великі князі запитували нас тільки про справи. Вратислав, дід нашого ясновельможного князя, був королем, але то були тільки почесні шати і він правив далі як великий князь. Після нього знову були великі князі, як-от Владислав, батько нашого теперішнього короля, добрий і великодушний, і Собеслав, дядько і попередник нашого теперішнього короля, могутній і славетний, і як наш великий князь, що досі був великим князем. А тепер країну вже назавжди без постанови ради обернули в королівство, йдуть нові обов’язки й залежності, і треба проливати кров на чужині. Ми стоїмо перед цими речами, і я кажу: якщо наш ясновельможний князь не провів відкритої ради, то провів таємну, а за це вже припадає відповідальність і кара.

— Кара! Кара! Кара! — почулося з різних боків.

— Ні! Ні! Ні! — загукали інші.

Знову знявся несамовитий лемент. Коли він ущух, король вигукнув:

— Дівіше, кажи!

— Я кажу, як і Любомир, — озвався Дівіш, — що було б добре, якби зміну статусу земель докладно обговорили на раді. Я кажу, як і Славібор, що є давній звичай, згідно з яким сини наших земель не можуть воювати в далеких країнах. Але кажу ще й те, що ми ще не маємо змоги судити про ці речі, бо вони ще не відомі нам в усіх своїх подробицях. Ясновельможний король Владислав сказав тільки про похід на Мілан, і тоді в людях зародився гнів, а про дальшу сутність справи ніхто нічого не казав. Я думаю, як і Любомир, слід вислухати кожного, і найдовше слід слухати того, хто найбільше може розказати про справу. А потім ми повинні обачно порадитись, щоб добро запровадити, а лихо. стримати.

— Таж справа ясна! — крикнув Мірета.

— Ясна, ясна, ясна! — загукало одразу багато людей.

Аж тут крикнув король:

— Треба вислухати кожного, кого ви захочете слухати!

— Слухайте кожного, хто має право! — гукнув Пржедбор.

— Слухайте його, слухайте його! — загукали майже всі в залі.

— Немою, кажи, — заохотив король.

— Коли був затверджений закон про перехід влади до найстаршого в роду, скликали всіх лехів, панів і владик обох земель, і відтоді перехід великокняжого престолу до наступника відбувався спокійно. А коли цю наступність скасували, князь Бржетислав із допомогою німецького імператора Генріха сам зійшов на престол, і тоді почалася боротьба за наступність, яка тривала аж до нашого часу і могла б тривати й після нас. Я кажу про це, бо так воно було і на це слід зважати.

— Слід зважати! — гукнуло кілька голосів.

— Таж так, — гукали інші, — тепер знову так!

— Авжеж! Так! — чулося там і там.

— Ні! Ні! Ні! — долинало з інших місць.

Коли вже ніхто не галасував, заговорив король.

— Уже сказали своє слово ті, хто суперечив один одному. Думаю, що я їх називав за віком.

— Ясновельможний королю, ти назвав їх, — підтвердив Немой.

Тепер підвівся старий Родміл:

— Відбулося порушення прав і звичаїв лехів. Лехи — сини країни, вони є країною. А країна — джерело честі та могутності, і за свою країну її діти проливають кров.

Після цих слів почулися схвальні вигуки, можна було розібрати:

— Атож, порушення, порушення! Ніякої крові за інших!

Після Родміла підвівся єпископ Празький Даниїл. Коли він встав, стало тихіше, потім ще тихіше, і нарешті так тихо, що ніде в залі не лунало жодного звуку. Даниїл ще трохи зачекав, а потім заговорив:

— Був собі колись чоловік, що мав гарну садибу з добрими ґрунтами. Його батько, його дід, прадід і прапрадід ще до нього володіли тією садибою. Але садиба не завжди лишалася гарною. Почалися зливи, затекла вода, принесла дерева, кущі, пісок, каміння та сміття. А коли вода стекла, каміння й пісок осіли на ділянках. Чоловік і його наймити прибрали каміння і пісок, щоб лани знову зеленіли. Але знову пішли зливи і знову нанесли каміння та пісок. І кожна злива наносила каміння та пісок. Тоді чоловік вийшов із садиби, щоб глянути, звідки тече вода, проминув маєтки багатьох людей і зайшов у далекий ліс на горі. Там в улоговинах було багато води. Вода проточила земляний вал і під час кожного дощу та проточина тільки ширшала. Той чоловік і власники маєтків та власники лісу закрили проточину й відвели воду в ущелину А якби цей чоловік лишався в своїй садибі, вона стала б купою піску та каміння.

— Авжеж, ви обидва, — скочив на рівні ноги Богдан, — ти і твій писар Вінцентіус, ревно мандрували на чужину і шпигували там, німецький імператор посилав тебе в усякі місця, і ти став його слугою, ти став чужоземцем і приносиш так багато з чужини, аж поки ми самі станемо чужинцями!

Після цих слів почувся грізний гомін. Єпископ Даниїл сів, і одразу підвівся Божебор, гомін мало-помалу вщух, і він заговорив:

— Князі церкви і високі й низькі пани земель, товариші і друзі! Старий Родміл сказав: країна — джерело честі та могутності. Є джерело честі та могутності, а є й інше джерело: калюжа. Ясновельможний князю Владиславе, хто тебе примусив домагатися від німців честі та могутності? Хіба ми не могли тобі дати і те, і те? Ми перемогли імператора Лотара і здобули від нього королівську корону. Хіба ти не міг отримати її від нас? Ти був би тоді королем Богемії, і ми мали б твоє зображення на своїх щитах. А тепер ти німецький король і повинен давати плату. Ти зобов’язаний платити чинш, а ми слуги якогось слуги. Чи ми повинні зректися тебе? Невже ми повинні віддавати наші землі на поталу війні та лиху? Хто зможе пояснити це зло? Давні богемські князі існували давно, ще до того, як з’явилися німецькі король та імператор, за доби, коли там, де тепер Прага, ще стояв ліс, вони жили у святому золотому замку в лісі, а їхні лехи та владики жили навколо них, і вони судили й оголошували вироки, а їхні народи взорувалися на них, і ніхто не міг узяти собі бодай голочку з їхніх лісів, а вони були сповнені честі, тож прадавні співці та народи співали про них. Князі були вищі за королів та імператора. Оскільки вони були князями, їх садили на давній освячений княжий престол. Тож чи повинен він тепер ставати королівським престолом? Чи ти хочеш звеліти вирізьбити якийсь інший і прикрасити його золотом і барвами? Чи захочуть після тебе королі одягати личаки Пржемисла, що був тільки князем? Чи будуть королі після тебе, перше ніж сісти на князівський престол, одягати дрантя, щоб нагадати собі про своє походження? І чи будуть вони сідати на княжий престол, щоб ставати завдяки цьому лише князями, якщо тепер через слово чужинця вони королі ще тоді, як лежать у материній утробі? Наші освячені звичаї, наші рідні традиції, наші предківські знаряддя зникнуть, і, хоч яка висока скеля княжого престолу, настануть роки, коли вже не знатимуть, де він стояв. Якщо ми запроваджуємо щось нове, то повинні мати змогу зберегти освячене. Королі, як і ти, діятимуть без нас, дбатимуть про свій блиск, а ми будемо слугами і рабами пана. А коли обуримось і відкинемо всіх із роду Пржемисла, один із нас стане паном і завдяки своїй могутності знову зробить себе королем, а ми опинимося в тій самій ситуації, що й тепер. Той, хто порадив таке, заслуговує, щоб його розіпнули на хресті. Отак я кажу, отак промовляю, і отак я пізнав із досвіду речі аж до свого віку, і отак розповідаю про них.

Сказавши, Божебор притьмом сів на своє місце. Але тепер знову зчинився лемент, гучніший за всі попередні. Від нього мало не деренчали шибки, а вуха були нездатні почути бодай що-небудь.

Минув довгий час, аж поки почули вигуки:

— На хрест!. На хрест! На хрест!

Але ці вигуки лунали недовго. Знову знявся оглушливий крик, у якому годі було щось розчути. Потім люди гуркали мечами, що аж бряжчали, дехто, як і раніше, вже вимахував ними в піхвах над головою.

Богдан дістав свій меч із піхов, аж він блиснув по залі, але люди, які стояли безпосередньо коло нього, оточили його руками, стягнули вниз і забрали меч.

Галас і брязкіт тільки посилились. Згодом знову почулися крики:

— На хрест! На хрест! На хрест!

Потім крізь лемент прорвався напрочуд гучний голос Пржедбора:

— Дайте говорити іншим і слухайте, ви ж пообіцяли!

Лемент після цих слів трохи стишився.

Потім дехто підводився, щоб заспокоїти всіх, але їх не слухали, тож вони були змушені підвищувати голос, і лемент від цього ставав ще нестерпніший.

Тепер зі свого місця повільно підвівся король Владислав і випростався. Трохи згодом зняв шапку з голови й поклав на стіл. Русяве волосся спадало обабіч обличчя, а сині очі дивилися на збори.

Отак він і стояв.

І, як було зі Вшебором і єпископом Даниїлом, галас мало-помалу вщух і нарешті стало так тихо, що не чулося жодного звуку. Тоді король заговорив:

— Найвищі й високі князі церкви, нащадки роду Пржемисла, високі пани земель, пани садиб, проводирі, бойові побратими, радники і друзі! Я б мав промовляти лише тоді, якби всі вже висловились, але проти мене казали дедалі більше слів, і ті слова запалили ваші серця. Тож я вже тепер заперечу вам. А потім нехай говорять усі інші, хто ще хоче виступити, і їх треба буде вислухати. Можливо, внаслідок моїх слів моя думка трохи зміниться. А якщо ви лишитесь при своїй думці, ви повинні висловити її. Я прошу вас, послухайте мене.

— Слухайте слова! — загукали численні голоси.

— Слухайте слова! — гукнули майже всі в залі.

Коли знову стих гамір, король говорив далі:

— Ви дорікали мені, що я ввійшов у союз із чужинцями. Коли ще держави були малі й самотні, вони порядкували в своїх країнах і могли, якщо раптом нападав якийсь сусід, боронитись від нього. Але держави збільшились, а деякі зміцніли. А інші приєднались до цих держав, щоб збільшити свою та їхню могутність. Той, хто лишається в своєму домі, не має союзників, і його переможуть ті, хто має союзників. Ви казали: ви перемогли імператора Лотара. Лотар зі своїм військом зайшов в ущелину під Хлумецом і потрапив у засідку чехів, окремі частини його війська були знищенні, а решта оточені. А проте наш могутній і розумний князь Собеслав, мій дядько, коли Лотар був майже в полоні, отримав від нього підтвердження князівської гідності Богемії, і не тому, що Лотар був німецьким королем, а тому, що він мав стати римським імператором. Собеслав зрозумів небезпеку війни, яка сталася б, навіть якби він цілковито знищив військо Лотара і полонив його. Фрідріх, що тепер править у Німеччині, не такий, як Лотар, і краще керує військом. Ви бачили, що він зробив? Фрідріх спершу заспокоїв імперію, а вже потім одягнув собі на голову корону Ломбардії і римську імператорську корону. Крім того, можновладців своєї імперії, які провадили власні усобиці, він засудив до ганебного покарання, і ніхто не наважився суперечити йому, а князі підтримували його. Він винищив лицарів-розбійників, і його влада поширилася на Данію, Польщу та Ліон до Авіньйона, Англія шле йому подарунки і просить про союз, Іспанія, Франція, Бургундія та інші країни послали послів, Угорщина зобов’язалася дати вершників. Якби Фрідріх захотів зробити Богемію і Моравію німецькою маркою, як колись до нього імператор Карл зробив із землею аварів аж до річки Раби, боротьба була б дуже тяжкою. Ваша сміливість часто перемагала б, але остаточний результат був би дуже непевний. Адже імператор має союзників і їхнє число збільшиться. Ви скажете: це був би грабунок. А якби тепер Фрідріх захотів стати грабіжником, як Аттіла та інші до нього, хто б йому перешкодив? Якщо ми караємо і вбиваємо грабіжника, який удирається в наші будинки і замки, то будуть інші грабіжники. Хіба не було б краще, якби була змога забезпечити, щоб уже не стало ніяких розбійників? Навіть якби тепер Фрідріх мав думки про грабунок, то чи не було б кориснішим діяти так, щоб ці думки не проклюнулись? Я на початку був проти Фрідріха, бо мені здавалося, ніби до Австрії і мого шваґра Генріха він ставиться несправедливо. Я провів із ним переговори, і ті переговори не досягли мети. Тоді я сам пішов до Фрідріха, познайомився з ним, навчився любити його, став його другом, і він став моїм другом. І справи з Австрією і Баварією вирішилися щасливо для всіх, похід проти Польщі приніс нам честь, славу та здобич і сила Богемії і Моравії зміцніла. Той, хто перебуває у зв’язку з чужинцем, не стає через це залежним від чужинця, як і той, хто купує щось у купця, не стає залежним від нього. Або ж, якщо ми залежні від чужинця, то й він залежить від нас не меншою мірою, як продавець і покупець навзаєм залежать один від одного, але обидва задля своєї користі. Якщо багато людей перебувають у зв’язку, вони навзаєм захищають одне одного, коли спільно розмовляють про справи і спільно діють. Усі держави нашої частини землі повинні спільно вирішувати свої справи, і тоді жодна з них не перемагатиме іншу, і жодна не буде здобиччю якихось далеких ворогів. Я можу вас запевнити: хоча Фрідріх у Німеччині має незмірно велику владу, йому ніколи не спаде на думку кинути Богемію і Моравію собі під ноги або навіть тільки принижувати їх. Поки що я говорив про зв’язок із чужинцем і поводження з ним. Подумайте про це, і подумайте, що я колись говорив про такі самі речі і що було наслідком, коли ми звернулись по допомогу проти моравського союзу до мого шваґра Конрада, німецького короля. А тепер я говоритиму про королівську корону Богемії. Ви кажете, що дали б її мені. Як ви думаєте, корона має сяяти в далеких країнах, а чи тільки у власній країні? Ми могли б самі стати королівством і дати королівську корону правителеві нашої держави. Але той, хто сам себе прикрашає честю, не має ніякої честі. Честь, щоб бути святою, має приходити зверху. А що сказали б люди наших земель про корону? Це корона, сказали б вони, яку зробили високі пани країни й подарували її великому князеві; вони, певне, дивилися б на корону, як на замок, який будують на їхніх очах. Прадавній Вишеград священний і прадавній князівський престол священний, бо вони існували ще за сивої давнини, тож людям здається, ніби вони походять зверху. А як ви самі дивилися б на корону? Вона була б вашим витвором, і ви були б вищі за свій витвір. Ви казали: наша країна — джерело честі і могутності. Честь і могутність походять із країни, але найвище джерело всякої честі і всякої могутності — всемогутній Бог. Він посилає дари і долю, з яких випливають честь і могутність, і він посилає тих, хто здатний розподіляти честь і могутність. Але ці люди завжди вище від нас, а не поряд із нами і не нижче від нас. Якби німецький король мав у сотню разів більшу владу, він однаково не зміг би вдягнути на свою голову римську імператорську корону, та корона була б тільки німецькою і не сяяла б. Але святий отець, правитель над усіма вірними землі, дав йому цю корону, Фрідріх буде світським зверхником християнського світу, тож імператорська корона сяятиме над народами, а від неї засяють і королівські корони, бо від неї вони й походять. Отак сяють корони Франції, Іспанії, Англії і отак постає й корона Богемії. Не Фрідріх, німецький король, дав мені королівську корону, а Фрідріх, римський імператор, захист і сяєво християнського світу, добровільно надав її мені, і вона сяє у світі. Він ушанував мене, він ушанував усіх, хто правитиме після мене, і він ушанував країну і вшанував вас. Ви не можете відхилити цю честь, і, навіть якщо відхиляєте, ви однаково всупереч своїй волі сяєте в честі. Наш народ визнав корону і радів їй, коли я повернувся в країну. А тепер я казатиму про те, що не провів попередньо з вами ради про корону. Імператор дав мені корону доброхіть, тож не було змоги скликати раду до того. А тепер я говоритиму про обов’язки, які зумовить статус королівства. Він не зумовить ніяких, бо велич полягає в короні й переходить на речі. Наші звичаї, традиції і святощі стануть ще святіші, ніж були, і їхня святість надасть значенню корони ще більшої святості. А наостанок я скажу про похід в Італію. Це правда, що згідно зі звичаями нашої країни ніхто не зобов’язаний іти на війну в далекі землі. Але я не посилав військо нашої країни в Італію, а тільки сказав, що я туди їду, щоб кожен знав, що він доброхіть може приєднатися до мене. Імператор Фрідріх, лицар, сповнений блиску і шляхетності, вирушає, щоб покарати зухвале місто і захистити тих, кого воно гнобить. Я сказав йому: я їду з тобою. Навіть коли станеться диво і з мого народу ніхто не поїде зі мною, люди казатимуть, що Богемія все-таки має одного лицаря — короля. А коли зі мною поїде багато людей, це їхнє право, так само як і я маю своє право, і я надам їм зі свого майна будь-які оздоби честі та засоби. А хто лишиться на батьківщині, нехай чинить згідно зі своїм правом і обов’язками. Є й такі, хто задовольняється залицянням до жінок і неробством, тож за умов миру, який утвердив я, ці люди можуть безпечно сидіти в себе вдома. І, нарешті, я скажу ще про одне. Божебор сказав: той, хто дав таку пораду, заслуговує, щоб його розіпнули на хресті. А я вам кажу: тут немає нікого, кого можна було б розіпнути. Я діяв, не слухаючи нічиїх порад.

Після цих слів король одягнув шапку на голову й сів на своє місце. Натомість у залі залунали голоси:

— Ми підемо, ми підемо!

Потім почулися інші крики:

— Слава, честь і щастя Владиславу, найбільшому й наймогутнішому королю!

І тут зі свого місця підвівся Вітіко.

— Слухайте Вітіко! — залунали голоси.

— Слухайте Вітіко! — прогримів Пржедбор.

Коли гамір мало-помалу вщух, Вітіко заговорив:

— Я говорю ще про одну річ, що в людей велична і піднесена і сягає вище і від їхніх країн, і від їхнього життя: про славу. Коли один чоловік робить найвище, що гідне похвали, коли багато людей, коли цілий народ робить найвище, то він потрапляє на вуста людей, про нього розповідають, його хвалять, хтось один розповідає про це іншому, а той знову іншому, а потім те переходить у пісні, і пісні та оповідки в кожного на язиці, а ті, хто зробив те велике, тішаться людською любов’ю і зачудуванням, і їхня честь та могутність зростають до небес. Люди винайшли мистецтво обертати свої слова в літери, що тривають, і завдяки цьому винаходу й тому, що буде ще винайдене, слава живе далі, дарма що ті, хто здійснив ті величні дії, давно вже перебувають перед престолом Господа. Так писали люди й до нас про те, що сталося, і так записують люди тепер, що відбувається. І так усе передається в часі, бо слова такі могутні, що зрушують усе, так само як несхитне право вчинків сформувало людство. Слово сильніше за катапульту, і поміркованість перемагає світ. Коли ми підемо до Італії, то будемо в країні, на яку народи дивилися ще в найдавніші часи, бо з Італії походила найбільша держава світу, і на яку й тепер дивляться народи, бо там має свій осідок правитель християнських душ усього світу. Тож якщо ми в гарній країні переможно допоможемо знов утвердити порядок і право, а зарозумілість опиниться в нас під ногами, про нашу країну розповідатимуть серед далеких народів, бо вона діяла задля далеких народів, і вона ввійде в пісні та письмена, а через них у подальші часи, і наш народ матиме силу й повагу серед народів. Щоб він і далі мав повагу і силу, ми повинні бути єдині, щоб жоден не грішив ні проти кого. Якби християни нашої частини світу були єдині проти невірних, а грецька імперія щиро ставилася до нас, Єрусалимська земля, ще святіша за Італію, була б у руках вірних, а тим часом один можний чоловік, який колись об’єднав поган, загарбує собі все. Я не ходив у похід у Святу землю, бо бачив, що з тими засобами годі досягти мети. І її не досягли. Натомість Фрідріх закінчив свій похід із сяєвом слави, тож коли ми повернемось, це сяєво заясніє й на наших шоломах, на наших щитах, мечах і панцерах.

Сказавши, Вітіко знову сів на свій стілець, а численні голоси загукали:

— Вітіко! Вітіко! Вітіко!

А потім кричали:

— Ми йдемо в похід! Ми йдемо!

Інші кричали:

— А хто не хоче, лишається!

Аж тут підскочив Кохан і крикнув, перекричавши всіх:

— Дайте мені сказати!

Оскільки його ніхто не слухав, він крикнув ще гучніше:

— Дайте мені сказати!

І повторив цю фразу багато разів. А коли вже його почули і в залі стало тихіше, він заговорив:

— На з’їзді у Вишеградському замку, коли обрали князя Владислава, я сказав: уже не повинно бути ніякого князя, а мають правити пани земель, як було колись. А коли новообраний князь Конрад і раніше обраний князь Владислав воювали, я сподівався, що вони загинуть обидва, і тоді лехи мирно керуватимуть землями, і ми б мали однакові права, однакову владу і однакове панування. Але я в усьому помилявся і в мене з’явилися тепер інші думки. Чимало могутніх лехів прагнули мати вигоду для себе, і кожен намагався стати вище від іншого, а якби це йому вдалося, він став би схильний до насильства, як були такими всі князі. Тоді я прихилив свою волю до ясновельможного князя Владислава, і ясновельможний князь не згадував про мої попередні дії, я пізнав ближче ясновельможного князя й полюбив його. Я ходив до імператора Фрідріха. Я бачив його гарне обличчя, і золоту бороду, і пильний погляд його синіх очей, я чув його гучний голос, я бачив, як він повертався зі свого походу проти розбійників, на імперському з’їзді і серед послів чужоземних королів. Піти в похід разом із ним і нашим ясновельможним королем Владиславом і спільно з відважними лицарями виборювати перемогу — це радість, до якої в чоловіка ніщо не може дорівнятися. Ти, Богдане, і ти, старий Родміле, що вам ясновельможний князь простив ваш учинок проти Здика, що тепер уже на небесах, ви не повинні бути проти князя тому, що він тепер король, а повинні смиренно благати його, щоб він дозволив вам піти в похід. Отак я кажу і маю слушність, бо я ніколи не був слугою князя чи короля, я тепер друг короля.

— Ні, Кохане, ні, ти не слуга! — загукали голоси.

У залі знявся схвальний гомін. Потім підвівся Ровно й вигукнув:

— Я іду в похід із нашим високим королем, і мої родичі йдуть, а всі, хто хоче бути сам по собі, не здобудуть ні честі, ні могутності!

— Я і мої люди теж рушать у похід! — гукнув із місця Діт.

— Я, мої сини та люди йдемо в похід! — крикнув Озел.

— Справа така блискуча, — крикнув Одолен, — що не кожному тут треба говорити; я йду в похід, бо інакше ми припинимо ці балачки тільки тоді, коли вже здобудемо перемогу. Король готується, ми готуємось, і, коли вирушатимуть, підемо й ми!

— Навіть якщо ти заборониш, — крикнув Пржедбор своїм гучним голосом, — я сьогодні вже багато кричав і кричу знову: я йду в похід і не зійду з місця, аж поки розтопчуть кожного, хто виявив зухвальство проти нас!

Потім підвівся Богдан і вигукнув:

— Якщо хто каже, що я сиджу вдома й залицяюся до жінок, я проклинаю його! Я йду в похід і доведу своїм мечем, що жоден меч не дорівняється до мого!

— А я кажу, — мовив Велислав, — таке: віддамо і тіло, і життя, і майно, і кров за честь і осяйного лицаря — короля!

— І тіло, і життя, і майно, і кров! — крикнули чоловіки.

Тепер уже підвівся Любомир:

— Високий королю Владиславе, навіть якщо на моїй голові вже видніє багато років, я все-таки йду в похід із тобою, і підуть мої родичі та люди, і мої сини, звичайно, підуть.

Радоста, син Любомира, встав і крикнув:

— Я і мої люди йдуть у похід!

Мойслав, ще один син Любомира, підвівся й вигукнув:

— Я і мої люди йдуть у похід!

У залі пролунав гучний рев схвалення.

— Мій вік не повинен стримувати мене від походу! — крикнув Славибор.

— Я йду в похід! — заявив Немой.

Тепер зі свого місця повільно підвівся старий Вшебор, знову став на ослінчик і мовив:

— Я, хоч і не залицяюся вдома до жінок, але вже не можу вибиратись до Італії, бо мої похилі літа зробили моє тіло непридатним для цього. Я і моя дружина, що постаріла в моєму домі, молимося, королю, за тебе. Але мої родичі і друзі підуть.

Після цих слів почулися радісні вигуки, а Вшебор повільно сів на стілець. Після нього встав Преда й мовив:

— Я кажу, як і Вшебор, і мої люди будуть не останні, яких назвуть серед лицарів, коли буде здобута слава, як казав молодий Вітіко. Вони чесно поділять її з тими, хто ще має радість від неї.

Знову залунали схвальні вигуки.

— Я ніколи не вовтузився з жінками, — крикнув Божебор, — і мій меч повинен загартуватися в Італії, щоб я був чоловіком, і мечі моїх людей повинні загартуватися в Італії, щоб і вони були чоловіками!

Після цих слів підвівся король, у залі одразу запанувала тиша, й він заговорив:

— Я дякую тобі, старий Вшеборе, я дякую тобі, Предо, я дякую тобі, Любомире, я дякую тобі, Дівіше, і тобі, Славиборе, і тобі, Немою, а ще й тобі, Божеборе, і всім. А тепер я запитую збори, чи є тут хто-небудь, хто хотів би висловити протилежну думку або сказати про щось інше, крім походу на Італію.

Ніхто не відповів.

— Тож тепер ніхто не може сказати, що йому не дали висловитись, — виснував Владислав.

— Ніхто! Ніхто! — підтвердили люди.

— Отже, тепер уже немає потреби, щоб кожен, хто хоче йти до Італії, виразно повідомляв про це, — підсумував король.

— Ми йдемо, йдемо! — загукали майже всі, хто був у залі.

— Я дякую вам від глибини душі, — уклонився король, — тож, якщо я був поганим князем, то буду й поганим королем, а якщо й забуду про це, мені нагадають мої давні друзі та радники. Отож закриваємо збори. Хто хоче йти в похід на Італію, нехай приходить у Прагу в середині місяця травня, щоб ми об’єдналися. Ще й літо не настане, як ми будемо в ломбардських землях і підемо з Богом на Мілан.

— На Мілан! На Мілан! На Мілан! — заревіли голоси. Люди зіскочили з місць, з’юрмились навколо короля, гукали йому, розмовляли з ним.

Король зійшов зі свого місця, подав людям руки й розмовляв із багатьма. Потім пішов по залі від одного гурту людей до іншого.

Порозмовлявши з людьми якийсь час та вислухавши їх, король знову повернувся на своє місце, привітав ще раз усіх, попрощався і з почтом придворних достойників вийшов із зали.

Люди ще якийсь час товклися в залі й розмовляли один з одним. Коли зрештою розпорошились і вийшли надвір, у багатьох гуртах ще й далі точилися жваві розмови. А ті, хто не жиз у Празі, заквапилися додому, щоб підготуватись.

Вітіко зі своїми людьми поїхав до південного Лісового краю. З ним поїхало ще багато людей, які жили на півдні, їхали до нього і разом із ним.

Відтоді почалися навчання і з молоддю, й зі старшими чоловіками. Чутка про похід на Мілан поширилася серед населення країни, і всюди зародилося бажання взяти участь у поході. Воїни поміж молодих хлопців розповідали про Мілан, простолюд розповідав про Мілан, склав і співав пісні про похід на Мілан. Підготували і вдосконалили зброю, селяни вже не зважали на плуги, а ремісники — на шила і прагнули взяти участь у поході.

Прибувши до свого замку, Вітіко скликав своїх людей і тих, хто жив неподалік від замку, і повідомив їм про похід, сказав, що охочі йти повинні готуватися. Потім поїхав у заїзд у Дольні Вітавіце, у Светлик, Плану та інші села і всюди збирав людей і розмовляв із ними про похід. Люди кричали Вітіко, що хочуть іти разом із ним. Він призначив збори на початку місяця травня у Фримбурку. Лісові люди готувалися, готувалися й люди в замку. Вольф, що прибув із Бертою в дім Вітіко, навчився їздити верхи, як і лісові вершники, і вправлявся зі зброєю. Він міг, бо ж просив, піти в похід.

З наближенням дня зборів Вітіко передав порядкування в замку Берті, а оборону замку і владу над людьми та справами на всій своїй території — Беді. Бенно хотів піти на Мілан, але Вітіко попросив його лишатися в замку й бути напохваті з порадою і розрадою. Бенно послухався. Тітоньку Гільтрут Вітіко попросив, що вона може, поки він повернеться, побути коло Берти, Вентіли та його людей. Тітонька пообіцяла.

У день зборів Вітіко, вже в обладунку, пішов до матері та Гільтрут попрощатися. Жінки благословили його. Потім пішов до Берти. Вона вийшла йому назустріч і мала на голові вінок із червоних диких троянд.

— Берто, ти вже маєш троянди? — здивувався Вітіко.

— Вони з куща, що росте збоку на подвір’ї в скляній скрині, й привітали мене сьогодні рано-вранці! — відповіла Берта.

— Я колись казав тобі на скелі в лісі: темно-червона лісова троянда — твоя найгарніша прикраса, і тобі найгарніше з нею, — мовив Вітіко. — Я багато днів не бачив той кущ і не знав, що твої троянди цвітуть.

— Цвітуть, — усміхнулася Берта, — і я зірвала їх сьогодні. Вітіко, ти чоловік, тож будь чоловіком і пам’ятай про тих, хто лишився вдома.

Потім Берта взяла Вітіко за руку й повела в кімнату, де спали діти. Там були два хлопчики, Вітіко і Генріх, коло них сиділа на стільці нянька. Вітіко підійшов до кожного ліжечка й перехрестив у повітрі сплячих синів. Потім обернувся і обняв Берту, вона поцілувала його у вуста.

Нянька плакала.

Згодом Вітіко зайшов до Бенно, а невдовзі всі пішли до каплиці і Бенно провів молебень.

З каплиці Вітіко вийшов на подвір’я й сів верхи на коня. Вже в сідлі привітав своїх людей і всіх, хто стояв там, привітав і Гульдрика, що подавав руками знаки. Потім під’їхав до гурту воїнів і поїхав разом із ними до решти, що вже стояли перед замком. Звідти всі рушили лісом униз до Фримбурка.

Приїхавши до Фримбурка, Вітіко побачив, що воїни вже стоять перед церквою вище по течії між хат. Їхній табір виднів на луках коло Влтави. Прийшло набагато більше людей, ніж обіцяли і ніж вирушало на моравську війну. Всі загони були зі своїми короговками. Жінки та дівчата з Фримбурка пропонували дати воїнам з Кутової вирубки якусь гарну короговку замість їхніх пір'їн із шуліки, але воїни відхилили. Вітіко впорядкував загони так, як і під час моравської війни, й зібрав ватажків. Вони були ті самі, тільки замість тих, хто вже досяг похилих літ, обрали молодших. Разом із ватажками Вітіко оглянув воїнів, найретельніше — кінноту. З ватажками та своїми помічниками він не допустив до походу тих, хто був не досить підготований, тих, про чию вправність володіння зброєю нічого не знали, тих, про кого не знали, чи можна покладатися на їхню придатність. Інших розподілили й наказали бути наготові, щоб можна було вирушити вранці наступного дня.

Уранці наступного дня священик із Фримбурка відслужив відправу. Частина воїнів зайшла до церкви, частина стояла надворі. Після відправи священик благословив загін, що вийшов потім із Фримбурка на шлях до Праги. Дуже багато людей довго супроводили загін, бажали щастя і співали пісень.

Коли загін прибув до Праги, розпорядник табору показав їм місце, де можна розташуватись. Там було вже багато окремих таборів, видно було, як прибувають щоразу нові люди. В багатьох місцях загони вправлялися зі зброєю.

Коли сплинув час, визначений для збору воїнів, король вибрав найпридатніших, які мали йти в похід. Інші, число яких було дуже велике, мали, якщо вже були воїнами, лишитися для захисту країни або ж, коли вони тільки вперше взяли зброю, повернутись до рідних домівок.

Усіх чоловіків, яких Вітіко привів із Лісового краю до Праги, прийняли, а Вітіко знову доручили провід над ними.

Двадцять сьомого дня місяця травня року Божого 1158-го військо вирушило з Праги. Дружини багатьох воїнів, які раніше співали разом зі своїми чоловіками пісень про облогу Мілана, прийшли і ще раз зі сльозами цілували своїх чоловіків і подавали дітей для поцілунку.

Військо рушило з Праги берегом Влтави проти течії в західному напрямі. Король їхав на чолі війська. Він був тепер у гарнішому обладунку, ніж під час моравської війни, бо ж це була вже не внутрішня війна. Поряд із ним їхав Празький єпископ Даниїл. Він узяв із собою священиків і капеланів Деслава, Переґріна, Детлеба, Вінцентіуса, Оттона та інших. Поряд із королем їхав його брат Дипольд. Позаду їхав Гервазіус, що був старшим священиком Вишеграду і королівським канцлером, а за ними — високі пани та видатні воїни. Нижчі проводирі їхали зі своїми підрозділами.

Тридцятого дня місяця травня військо прибуло в Боник. Там задля слави Господа та успіху походу єпископ Даниїл поклав у церкві, яку збудував Гервазіус, мощі цього святого. Король, князі церкви, пани земель і воїни були присутні на священному обряді, а король записав своє ім’я як свідок на пергаменті. Потім військо рушило далі. Перетнувши кордон Богемії, військо вже спорядилось, як для війни.

Військо підійшло до Реґенсбурґа і, не зупиняючись, пройшло по місту далі. Імператор перебував коло міста Ауґсбурґа і збирав там своє військо. Та король пішов не до нього, а, як були домовились, до Фрайзінґа, а звідти на південь у Тіроль. Там військо проминуло Вілтенське абатство і пішло до річки Адідже. Уздовж річки воно рухалося далі на південь. Вище від міста, яке чужинці називають Вероною, воїни збудували з човнів міст через річку Адідже, яким мав скористатися й імператор, і перебралися на правий берег. Проминули Верону й підійшли до озера Ґарда. Там розташувалися табором і зрубували оливкові й гранатові дерева для огорожі, конячих стійл, готування їжі та інших потреб. Над табором майоріла малинова корогва короля Владислава.

Імператор Фрідріх зі своїм військом ішов тим самим шляхом, що й Владислав. Із ним були архієпископи Майнцький, Трірський і Кельнський, єпископи Айхштетський, Верденський, Вюрцбурзький та інші, імперські князі та пани. Поки імператор ішов по Тіролю, герцоги Австрійський і Карінтійський ішли через Фріулі. З ними було й п’ятсот угорських вершників. Фрідріх, герцог Швабський, привів швабів і франків до озера Комо. Бертольд, герцог Церінґенський, привів бургундів і лотаринжців через велику гору святого Бернара.

Коли Владислав став табором на озері Ґарда, до нього прийшли посланці з Верони й попросили пощадити навколишню територію, бо вона й саме місто Верона обстоюють імператора, тож королю краще піти проти міста Брешії, яке перебуває в союзі з Міланом. А для забезпечення війська веронці дадуть йому багато грошей. Владислав задовольнив їхнє прохання.

На початку липня Владислав зняв свій табір і рушив на Брешію. Перед містом воїни побачили на рівнині поля зі збіжжям та іншими культурами. На тій рівнині король поставив своє військо в бойовий порядок і пішов до міста, але оборонці міста не вийшли воювати з ним. Тому військо короля стало табором і взяло як здобич усе збіжжя, худобу та все інше, що можна було прихопити. Чимало того добра відправили з людьми до Богемії. Жителі міста впадали у відчай, і за порадою єпископа Даниїла король дозволив, щоб до нього прийшли як посланці кардинал Одон і міські консули. Вони прийшли й просили, щоб король заступився за них, щоб імператор знову повернув їм свою ласку. Посланці принесли королю щедрі подарунки. Владислав пообіцяв виконати їхнє прохання. Тим часом він стояв табором коло міста й чекав прибуття імператора та інших загонів.

Спершу прибув герцог Швабський Фрідріх. А коли люди Владислава вже два тижні стояли під Брешією, прибув імператор. Король виїхав йому назустріч зі своїми людьми, король та імператор привіталися, воїни імператора і воїни Владислава радісно привітали одні одних.

Згодом надійшли інші загони.

Король Владислав попросив тепер від імені жителів Брешії про мир, імператор задовольнив це прохання. Жителі Брешії принесли подарунки, заплатили шість тисяч срібних марок, дали заручників і заприсяглися дати достатню кількість воїнів для походу на Мілан. В обмін на це імператор знову обдарував місто своєю ласкою.

Згодом надійшли збройні загони інших вірних ломбардських міст та вірні феодали зі своїми людьми з замків.

Коли зібралося все військо, імператор видав і оприлюднив закони війни. Вони були суворі, щоб утримувати військо в дисципліні і воно було здатним перемагати. Імператор зі свого трону ознаймив князям і панам, зібраним навколо:

— Ви бачите, що я не шукаю здобичі та виграшу, і не дозволяю ці речі іншим, бо прийшов відновити право і мир. Я знаю, що таке лихо війни, і не призводив до нього внаслідок прагнення панувати і жорстокості. Якби ми стерпіли ганьбу, яку заподіяв Мілан, люди не хвалили б нашу доброту, а лише звинуватили б нас у недбальстві. Ми не чинимо несправедливості, а боремося з нею, і ви повинні допомагати всіма силами. Той, хто глузує з імператора, глузує з вас, те, що видеруть в імператора, видеруть у вас, і тому ви зробите геть усе, а не терпітимете, щоб це бунтівливе місто мало змогу казати, ніби бачило, як ми виродились, і позбавляло нас прав і честі, що їх здобули та утвердили наші предки. Але, щоб була справедливість, я прийму посланців міста Мілан, яких запросив сюди, і, якщо місто визнає свої провини, а його пропозиції будуть прийнятні, тоді право і мир збережуться.

Князі та пани радісно закричали і обіцяли достеменно дотримуватись настанов імператора, а наявні в таборі правники сказали, що добре, коли таке місто вислухають, перше ніж проклянуть його.

Прийшли посланці міста Мілана і сказали:

— Добре і вірне місто Мілан приносить його величності імператорові, що є королем італійської Ломбардської землі, своє пошанування та підлеглість. Добре і вірне місто Мілан ніколи не зневажало прав короля і не порушувало їх. Король має право нагороджувати найвищих панів, має право скликати феодалів, має право видавати закони на імперських з’їздах, має право призначати суддів та нотарів, призначати своїх намісників і вимагати, щоб його військо забезпечували під час походів. Добре і вірне місто Мілан має ревне прохання, щоб ці права були міцно утверджені. Франкський король Карл отримав римську імператорську корону від святого отця. Він завоював Лангобардське королівство, повалив лангобардського короля і сам став лангобардським королем. Оскільки згодом німецькі королі стали наступниками Карла, то й отримували від святого отця римську імператорську корону і ставали королями Ломбардської землі. Але королі рідко перебували в самій Ломбардії, тож пани в замках удавались до сваволі та насильства. Тоді бідолашні міста почали самі собі зараджувати, їхні жителі нагромаджували знання й засоби, об’єднувались, провадили тривалу боротьбу, щоб пани не могли зашкодити їм. Відтоді вони виробили принципи, на основі яких провадили своє життя. Так сталося в багатьох містах і так сталося в доброму та вільному місті Мілані. Оскільки це так, місто повинно мати право брати участь у виборі свого короля, повинно брати участь в ухваленні законів на імперських з’їздах, і всупереч його волі йому не повинні призначати ніякого королівського намісника, ніякого судді, нотаря чи консула, ніякого старшого. Королю міланці завжди посилатимуть багаті подарунки, даватимуть йому досить грошей для покриття витрат країни і мірою своєї спроможності розважливо сприятимуть утриманню його двору й забезпеченню війська, коли він буде в країні. Міланці завжди будуть смиренними підданими, а князі його імперії отримають великі подарунки і свідчення поваги, щоб це все здійснилося.

— Тож повісьте їм на шию мертвих собак і проженіть із табору! — крикнув Фрідріх, герцог Швабський.

— Не суди сам, — стримав його імператор, а потім звернувся до посланців: — Ви не відступили від правди, розповівши, як влада перейшла до німецьких королів. Але схибили, розповівши, як треба застосовувати ту владу. Короля ви хочете обирати, король повинен видавати закони, які ви хочете, король має призначати намісника, якого ви хочете, і король повинен отримувати те, що ви дасте йому. Тож де тоді король? Ви кажете, що ви змушені самі собі зараджувати. А хіба лихо не виникло тому, що влада короля була надто слабкою? Тому й виникли несамовиті війни проти панів у країні, війни міст між собою. Ті війни виникали через короля чи через вас? Ви прагнете бути вільні від гноблення і гнобите інших. Хіба не ви жорстокіше сплюндрували місто Лоді, ніж будь-який чужоземний завойовник? Ви думайте, я забув, що, коли я повертався з Рима, ви в змові з веронцями збудували міст, який мав обвалитися під моїм військом, і що ви заманювали мене в ущелини, щоб я там загинув? Думаєте я забув, що ваша Тортона, яку я зруйнував, одразу відбудувалася і ввійшла до вашого союзу, що ви воювали з моїм вірним містом Павією і дали йому правителя з Мілана, що ви воювали з моїм маркграфом Монтферратським і здобули його замок, що ви знову втягнули в свій союз Брешію і П'яченцу? Невже я маю забути, що ви щойно перед моїми вухами намагалися прихилити до себе князів, щоб вони задовольняли вас?

На ці слова відповів один з посланців:

— Ми нічого не знаємо про зраду коло Верони, жителям Тортони, коли вони будувалися, ми надали сусідську допомогу і боронилися від тих, хто прагнув гнобити нас. Ми були тільки вірними підданими короля. Що стосується війни міст між собою, то у вільній державі це так, кожне місто має свою любов і ненависть.

— Ти сказав, — мовив імператор, — що ви вільні держави, а вільна держава — не підданий. Якщо місто Мілан вірне і потребує захисту, то гукайте короля, як робили інші вірні міста. Ви висловили сьогодні слова панування, а чи немає у вас слів покори?

— Ми за дорученням принесли смиренні прохання наших людей нашому королю, — відповів посланець.

— Отже, на цьому кінець, — мовив імператор. — Превелебний архієпископе Майнцький, як називають те, що робить Мілан?

— Бунт, — відповів архієпископ.

— А ти, Кельнський? — знову запитав імператор.

— Бунт, — відповів архієпископ Кельнський.

— А ти, Трірський?

— Бунт, — відповів архієпископ Трірський.

— А ви, решта? — запитав імператор.

— Бунт, — відповіли всі в один голос.

— Тож ми мусимо з нашим військом просуватися далі, щоб побачити, чи не змінить Мілан свою думку, — проказав імператор. — А ви, посланці, йдіть звідси. Ясновельможний королю Богемії, ясновельможний герцогу Австрійський, прошу вас: накажіть людям зі свого війська, щоб вони вивели оцих за межі табору неушкодженими.

Король Богемії послав по Вітіко, герцог Австрійський — по Хунрінґа. Обидва прийшли з загонами і повели міланських посланців геть. Від тієї миті почали готуватися до походу на Мілан.

Владислав, король Богемії, зняв свій табір першим і став на чолі війська. Військо спершу рушило на Бланкануґу, а звідти на Кассано, де був великий міст через річку Адда. Дійшовши до річки, побачили, що міст зруйновано, а розвідники доповіли, що всі інші мости поблизу давно вже зруйновані.

Отже, імператор став табором коло зруйнованого мосту, за тисячу кроків від нього вгору проти течії став король Богемії, його брати Дипольд і єпископ Даниїл. Решта князів і панів розташувалися трохи поодаль ззаду.

Вода в Адді внаслідок злив високо піднялася, а на тому березі стояло понад тисячу добре озброєних міланських воїнів, була ще велика юрба лучників і метальників. Оскільки обидва війська стояли на протилежних берегах, міланці зі своїх катапульт метали стріли, списи, каміння.

Імператор зібрав князівську раду. У великого мосту була зруйнована тільки одна частина: та, що прилягала до ворожого берега. Вирішили з мостових конструкцій, які були в обозі, і з деревини дерев і будинків, де натраплять на них, відбудувати зруйновану частину. Треба збудувати катапульти, щоб метати стріли та каміння у ворогів, які стояли навпроти, і під тим захистом можна було б легше працювати на мосту. Тим часом треба пильно дослідити берег, чи немає десь броду для вершників або якоїсь іншої сприятливої обставини для перетину річки.

Двадцять третього дня місяця липня Вітіко в супроводі Урбана й Матіаса, а ще Одолен, Велислав, Богдан, Сезима, Богуш, Бенеда і Бернард, син простого чоловіка Собеслава, поїхали на розвідки, але нічого не знаходили. На луці коло Корнельяно неподалік від табору Владислава річка текла спокійніше, і Одолен сказав:

— Тут наші вершники, певне, перепливуть, тоді ми вдаримо ворогу в спину, і нам наче з неба впаде незрівнянна перемога.

— Мій кінь переправить мене на той бік, — мовив Вітіко, — лісові коні перепливуть, а коли й інші коні матимуть силу, справді може статися те, що ти кажеш, і тоді буде змога збудувати міст через річку.

— Я легко перепливу, — запевнив Велислав.

— І я! І я! — загукали решта.

— А щоб усі вершники нашого короля побачили, що це можливо, — крикнув Одолен, — я одразу заїду в річку й перепливу її. А ви розкажете королю й покажете всьому війську.

Тільки-но він проказав ці слова, всі побачили, як у річці пливе щось схоже на живу істоту. Невдовзі вже роздивились конячу голову, а на шиї коня — голу людську руку і людське тіло поряд із кінським тулубом. Кінь і людина підпливли ближче, і невдовзі на берег посеред людей Вітіко виїхав голий вершник на буланому коні.

— Вольф! — гукнув Вітіко.

— Я привів собі коня, — мовив Вольф, трусячись на коні, — тепер він належатиме мені. Там були вершники і прив’язали своїх коней до дерева, на мить пішли дивитися на щось, я скинув одяг, переплив на той бік і взяв коня.

— Де ті вершники? — запитав Богуш.

— Далі проти течії, я сплив униз, щоб вони вже не бачили мене, — відповів Вольф.

— Тож іди по свій одяг, — мовив Вітіко.

— Якщо хтось потримає мого коня, щоб я пішов по одяг, — сказав Вольф.

— Я потримаю, — зголосився Матіас.

Вольф зіскочив на землю.

— Ну, ти молодець! — усміхнувся Одолен. — Ти зробив те, що мали зробити ми і що я зроблю тепер, а ти повинен бути лицарем!

Сказавши, Одолен чимдуж заскочив у річку, і його кінь поплив. Бернард і Богуш пішли за ним, але Богуш повернувся.

— До короля! — наказав Вітіко і помчав учвал до намету короля, решта скакали за ним.

Коли Вітіко зайшов у намет, король зі своїм братом Дипольдом і єпископом Даниїлом обідав.

— Вітіко, Велиславе, Сезимо! — гукнув він.

— Високий королю, — гукнув Вітіко, — броду немає, але Одолен пливе зі своїм конем по річці, щоб показати всім нашим вершникам, що можна переплисти.

— Одолен! — скрикнув король, підскочив зі свого місця, похапцем вийшов із намету і заквапився на берег річки. Дипольд, Даниїл та інші поспішили за ним. Люди, які були з Вітіко, розповіли про все в таборі, і чимало воїнів, ба навіть Даниїлові священики побігли на берег. Там вони побачили Одолена і Бернарда, що пливли по річці. Глядачам здавалося, ніби поміж хвиль то кінь пливе зверху, то людина. Та ось уже плавці досягли берега й виїхали на нього.

— Що може один чоловік, то може й другий, — мовив король, — і можуть багато людей, і можуть тисячі. Бийте в литаври про збори.

Відповіддю королю на ці слова був радісний крик воїнів. Усі метнулися в табір, зазвучали литаври.

Вітіко під'їхав до своїх людей і звелів засурмити в ріг про збір війська. Коли вершники спорядились і вишикувались, він заговорив:

— Брати і друзі, в річці немає броду, зате Одолен, син Стрижа, і Бернард, син Собеслава, пливли зі своїми кіньми по річці, тож і король зі своїми вершниками перепливуть її. Я вчиню так само і закликаю вас: хто знає, що його кінь здатний переплисти, нехай іде зі мною, якщо хоче.

— Я пливу! — гукнув Матіас.

— Я теж! — крикнув Урбан.

— Я пливу! — озвався Маз Альбрехт.

— Я теж пливу! — гукнув Вольф, що, вже одягнений, прискакав на своєму вкраденому коні.

— Наші коники часто завиграшки перепливають Влтаву з високою водою, щоб мати добрий луг! — крикнув гірник Філіп.

— Я пливу! — долинув голос Авґустина.

— Я пливу! Я пливу! — крикнули геть усі.

— Отже, до вершників короля і разом із ними та королем через річку, а там із допомогою Бога на ворога! — наказав Вітіко. — Сурміть похід!

Пролунав ріжок, даючи сигнал вирушати, і Вітіко зі своїми вершниками поїхав до короля.

Там знову залунали литаври, зібралися воїни. Король виїхав до них в обладунку і вигукнув:

— Ви знаєте, що зробили Одолен і Бернард. Для мене було б ганьбою, якби ви лишилися позаду їх, тож той, хто такий, як Одолен, нехай іде за мною, щоб знищити ворога!

— Слава Владиславу! — гукнули вершники.

Литаври дали сигнал готовності до походу, король став попереду, і вершники поїхали на луку. На луці сам король перший зайшов у воду, одразу за ним Дипольд, потім Велислав, Звест, Бенеда; Пржедбор заскочив у воду з конем так, що аж розбризкалась піна, Кохан одним стрибком опинився в річці, Богдан також, Вітіко пошукав місця і зайшов у воду на чолі всіх своїх лісових вершників, так само й Ровно зі своїми людьми, Діт із Ветржні, Діт із Прахатіце, Озел зі своїми синами, і отак усі з Лісового краю. Навіть літні проводирі та лехи не лишилися позаду, вершники тиснулися так, що в таборі не лишилося нікого. Невдовзі широка поверхня текучої води вкрилася кіньми і людьми, тварини пливли і линули до берега, люди намагались підтримати себе на плаву і навіть направляти коней. Коні і люди тягнули одне одного, багатьох зносило течією. Зрештою перші допливли до берега, потім багато людей, потім ще більше, аж поки в річці не лишилося нікого. Виїхали на тверду землю і під звуки литавр та ріжків стали в бойовий порядок. На тих, кого ще не було, не чекали.

Владислав повів загін берегом проти течії, і невдовзі вершники підскочили до ворогів. Ті були не готові до бою, тож вершники налетіли на них, оточили з усіх боків, несамовито вимахували зброєю й перебили чимало, багатьох полонили. З обох сторін піднявся крик до небес: чехи радісно кричали про перемогу, міланці нарікали на несподіване лихо.

Воїни в таборі імператора почули гамір і крики й поквапились до води. Думали, ніби до міланців прийшла підмога, але, впізнавши звук чеських литавр і побачивши, як чехи винищують ворогів, радісно закричали з приводу такої перемоги і з подиву, як можна було перебратися через бурхливу річку. Сам імператор підійшов до річки і приглядався, як на тому березі б’ють ворогів. Звістка про бій поширилася на всі інші табори, зусібіч підбігали воїни.

Коли міланці стали тікати, Владислав наказав своєму братові Дипольду переслідувати їх із численним загоном добірних вершників. Сам Владислав із рештою людей подався до мосту, і всі заходилися ревно працювати, щоб відновити міст. Імператор зі свого боку теж звелів узяти все потрібне і стати до роботи. Але впала ніч, а міст був ще не готовий. Повернувся Дипольд зі своїми вершниками. Люди тепер узялися зміцнювати табір ровами і валами. Лісові вершники, які разом із Вітіко гналися в загоні Дипольда за ворогами, тепер завзято вимахували лопатами, тож табір невдовзі був готовий. Потім воїни покріпилися наїдками та напоями і спали вночі просто неба.

У пітьмі було видно, як горять села, хати і замки.

Тільки-но засіріло, і чехи, і люди імператора знову заходилися відбудовувати міст. Потім надійшла вістка, що підступає міланське військо, яке Ґорґондзола послав для оборони мосту. Король скликав раду й вирішили, що треба вийти якомога далі назустріч ворогам. Наперед вислали загін добірних воїнів, щоб дізнатися, де вороги і скільки їх. Загін зіткнувся з великим міланським військом, одразу почався бій, міланці билися дуже відважно. Звест, дуже шанований чоловік, жупан із Мельника, впав, на смерть уражений, із коня. На шляхетного леха Дива наскочив дужий міланець і вбив його ударом по чолу, але син його сестри підскочив до міланця й відтяв йому голову. Як учора Одолен долав хвилі, так сьогодні він долав ворогів. Велислав рушив зі своїми людьми вперед, Пржедбор також, Божебор бився так, ніби хотів вибороти для себе велич корони, Кохан і Богдан діяли так, як і нахвалялися на з’їзді в Празі. Вершники з південного Лісового краю, були, як і в попередніх битвах, на правому фланзі, і, як піші воїни на горі Високій зімкненою лавою наступали на ворога, так тепер вершники на кониках тісно напирали вперед, тож, як казав Зіфрід із Мілнета, мовляв, вони б не лишили загонам Вратислава жодної травинки, тепер вони не лишали нічого міланцям. Вітіко був попереду й віддавав своїм ясним голосом накази, і воїни часто позирали на його сині очі. Ровно та інші йшли вперед одночасно з Вітіко. На лівому фланзі лісових вершників уже не було старого Болеміла в паланкіні, до якого колись кожен воїн і близько не підпускав ворогів, зате там билися його внук і правнук, і вони, як і на горі Високій, не поступалися міланцям. По ліву руку від них були Мойслав і Радоста, сини Любомира, а також їхні сини та родичі, і родичі та люди з Дудлебів. А ще лівіше від них стояли родичі Вшебора, що воювали так, наче мали коло себе очі своїх прадавніх владик. А ті вершники Владислава, які лишалися позаду, тепер прискакали на підмогу, і незмірно численніше військо хоробрих міланців похитнулося, а зрештою стало тікати. Вершники Владислава гналися за ними так далеко, як могли, і міланці зазнали такої нищівної поразки, яких у них було небагато. Вершники, повернувшись, вели з собою багато полонених, серед них сімдесят шляхтичів.

Але й після цієї битви не було ніякого відпочинку, бо король із великим числом людей працював коло мосту. Решта його воїнів будували з плотів та дерев міст для піших.

Міст коло Кассано нарешті полагодили. Імператор перший переїхав по мосту й поїхав до короля Владислава, що чекав його стоячи. Під’їхавши до короля, імператор спішився і міцно обняв його. Воїни зняли радісний крик.

Услід за імператором на міст ринуло військо.

Даниїл, дізнавшись про цю перемогу короля Владислава, вирішив якнайшвидше дістатись до нього. Вийшов на міст, але чимало його земляків теж квапилися на той берег до своїх, їхній шал годі було стримати, люди товклися, душились, ранились. Уже казали, що міст от-от обвалиться. Даниїл, проте, втримався на мосту. Втішав поранених, на яких натрапляв, і щасливий підійшов до короля. Вони привіталися, Даниїл благословив короля з перемогою, король подякував, обидва радісно загомоніли. Тільки одне засмутило: надійшла вістка, що Младорка, зброєносець єпископа, лежить серед полеглих.

Міст імператора обвалився, і чимало людей утопилося. Воїни знову заходилися лагодити міст.

На мосту чехів проводирі хотіли керувати переправою, але й там панувала пожадливість, міст обвалився, і чимало людей загинуло. Люди знову заходилися скріпляти його.

Двадцять п’ятого дня місяця липня останні загони війська переправились через річку Адду.

Владислав подбав про полеглих і поранених, упорядкував свої загони, подякував тим, хто разом із ним переплив річку, і тим, хто прийшов пізніше. Тиснув багатьом людям обидві руки, скажімо, Одолену, Бернарду, Велиславу, Вітіко. Потім дозволив війську короткий перепочинок.

Церковні і світські князі Німецької імперії, а також вірні шляхтичі Ломбардської землі прийшли до короля Владислава й висловили шанобливий захват перед його звитягою, похвалили мужність його людей. Прийшли архієпископи Майнцький, Трірський і Кельнський, прийшов Генріх, герцог Австрійський, Фрідріх, герцог Швабський, Конрад, пфальцграф Рейнський, Генріх, герцог Карінтійський, Людовік, ландграф Тюрінзький, Бертольд, герцог Церінґенський, маркграф Монтферратський та інші.

Вітіко вишикував своїх людей у порядку, в якому вони йшли в поході аж до річки Адди. Потім подякував вершникам за їхній подвиг, як і під час моравської війни дякував своїм людям після битв. Пораненим він забезпечив добрий догляд. Згодом записали імена тих, кого не стало. Вітіко з’ясовував, щоб, як і завжди, дізнатися про їхню долю, а згодом повідомити про те родичам. Перед його наметом майоріла малинова корогва, яку Владислав дав лісовим людям. Коли все впорядкували, розпалили багаття і заходилися готувати страву.

Цієї миті до Вітіко в намет приїхав Генріх, Бертин батько. Він говорив про перемогу короля Владислава і хвалив дії Вітіко, а той радів зустрічі з тестем. Прийшов і Ґебгарт, Генріхів брат, і хвалив два останні дні. Прийшов і Генріх фон Офтерінґ, лицар фон Кюренберґ, Удальріх фон Марбах, Верінгард фон Брун, Хунрад фон Ашпарн, Гартунґ фон Руенек, Мархард фон Гінтберґ, Вольфтріґіль фон Штайн, Тьємо фон дер Ауе, прийшли Вольфґанґ з Ортау, Рудольф фон Берґгайм, Ганс фон Верте і Адальберт фон дер Ау. Вони щиро раділи славі, якої заслуговували дії Вітіко, а Тьємо обняв його й крикнув:

— Ти майже не менш відважний, ніж ми за давніх часів, тільки не такий веселий! А шкода. Коли всі, що тут співають і переказують, співатимуть і розповідатимуть про вашого лицаря-короля, про Одолена, Бернарда, про тебе, Велислава та інших, чиїх імен я не можу вимовити, вони не зможуть сказати про тебе, що ти був веселий і жвавий, немов квіт лицарства, а отже, розкішний портрет буде не завершений.

— Я селянин, — пояснював Вітіко, — і стою, Тьємо, далеко позаду тебе, і про мене ніхто не співатиме і не розповідатиме.

— А звідки ти знаєш? — мовив Тьємо. — Про нас усіх співатимуть і розповідатимуть: про чепурного Деґена, імператора Фрідріха з рудою бородою, про короля Богемії, ясновельможного герцога Австрійського, герцогів Карінтійського, Далматського, Церінґенського і Швабського, про князів, єпископів, архієпископів і про всіх, хто тут ще є. Про нас і про славетну війну проти міланців люди розповідатимуть аж до Страшного суду, а ми, Рудеґер, Деґен, Хунрінґ, я та інші ще вчинимо під Міланом якісь подвиги, варті переказів! А у вашому таборі є вже один побожний і миролюбний чоловік, який записує все, що діялось: Віцентіус, писар вашого єпископа. Той побожний чоловік, коли виникла небезпека на мосту, пішов від вас повз нас до герцога Карінтійського і там провів ніч.

— Сподіваюся, Вітіко, наш герцог подбає, — сказав Мархард фон Гінтберґ, — щоб австрійці не пасли задніх. Перед нами ще дорога на Мілан, і ми маємо ще роботу перед Міланом.

— Ви, безперечно, вчините щось більше, ніж ми, — мовив Вітіко. — Адже ми лише пливли по річці без мосту, бо вміємо плавати, а від міланців боронилися, бо ж вони наскочили на нас.

— А в таборі імператора нам, звичайно, дозволять діяти, — проказав Вольфґанґ фон Ортау.

— І в таборі герцога Швабського, — докинув Ганс фон Верте.

— І герцога Церінґенського, — додав Адальберт фон дер Ау.

— Нам усім — вам із Франконії, Швабії, Бургундії і нам з Австрії — ще досить буде подвигів! — крикнув Тьємо фон дер Ауе. — Імператор, здається, не думає лишити нас без роботи, щоб ми розважались, як сьогодні!

— Бувай здоровий, Вітіко, — попрощався Мархард фон Гінтберґ, — можливо, до Мілана ми ще матимемо годинку, щоб побачитися знову.

— Мархарде, для мене буде радістю бачити тебе, і, коли справді буде та годинка, я прийду у ваш табір, — пообіцяв Вітіко.

— Ти нам як брат, — проказав лицар фон Кюренберґ. — Коли нам коли-небудь посивіють голови, ми сидітимемо один коло одного з келишком за розмовами та співами про минувшину, а тепер ми тішимось теперішністю.

— Будь нам усім другом, як і ми твої друзі, — мовив Генріх фон Офтерінґ, — і бувай здоровий, приходь, коли все скінчиться, знову на наші верховини, що тепер стали частиною милої Австрії, і дбай про своє збіжжя та городину, ти можеш тепер їздити до батька-матері своєї дружини в замок Шауенберґ коло міста Ефердінґен або трохи ліворуч від нього в Офтерінґ або Кюренберґ. А ми, звичайно, знову приїдемо до твого Лісового краю і споглядатимемо ваші гори, ущелини, річки та скелі.

— Звичайно, можна, коли знову буде мир, — мовив Вітіко.

— Отож бувай здоровий! — попрощався Генріх фон Офтерінґ.

— Бувай здоровий! — гукнули решта.

— Бувайте здорові! — попрощався Вітіко.

Друзі від’їхали й подалися в свій табір.

Після короткого перепочинку, коли воїни покріпилися харчем, імператор того самого дня повів військо до фортеці Тревізо і обступив її облогою. На п'ятий день облоги фортеця була змушена капітулювати.

Від Тревізо військо пішло в Лоді і стало там табором. Імператор розташувався серед руїн міста, яке зруйнували міланці. Над тими руїнами височіли малинові корогви короля Владислава. Інші загони розташувалися далі в бік Ламбро.

У Лоді імператор із королем Владиславом і князями провів раду, щоб визначитись із походом на Мілан. Під час ради прийшли посланці від людей, які жили в Лоді, й благали про допомогу. Імператор пообіцяв допомогти.

Потім знову прийшли посланці з Мілана, і під захистом імператора їх пустили в табір. На раді вони сказали:

— Місто Мілан шле його величності імператорові вірнопідданське шанування. Місто Мілан хотіло б зберегти мир, а щоб мир був тривким, вірне місто Мілан скориться, невідступно шануватиме верховну владу імператора і дасть імператору повне відшкодування.

Імператор запитав:

— Ви обіцяєте безумовну покору чи вже підготували умови?

— Ми обіцяємо покору, а потім прийдуть ті, хто повідомить умови.

— А що скажуть пани, присутні на раді? — запитав імператор.

— Коли міланці, — заговорив герцог Церінґенський Бертольд, — запропонують якусь справжню запоруку, що вони хочуть дати повне відшкодування, можна було б знову відновити мир.

— Вони повинні дати повну гарантію, — додав герцог Карінтійський.

— Вони повинні, — озвався пфальцграф Рейнський Конрад, — негайно повідомити, яку запоруку вони пропонують для повного відшкодування, а тоді вже можна вирішувати, слід приймати запоруку чи ні.

— Ми повинні зробити все, щоб досягти миру і припинити проливати кров, — прорік єпископ Айхштетський.

— А ти, ясновельможний королю Богемії, нічого не кажеш? — запитав імператор.

— Я б сказав потім, — відповів Владислав, — але скажу й тепер: даної миті вже не можна дати повної запоруки. Вони б мали дати її раніше або ж будуть змушені дати її пізніше, коли стануться ще більші події.

— Слушно! Слушно! — загукали численні голоси.

— Та й тут аж ніяк нема волі дати справжню запоруку, — додав маркграф Монтферратський.

— Вони ніякої не дають! — докинув проводир людей із Павії.

Тепер підвівся Ансельм, архієпископ Равеннський, і сказав:

— Дозвольте мені, твоя величносте високий імператоре, щоб я звернувся до тих, кого прислали, і сказав кілька слів ясновельможним князям.

— Кажи, — дозволив імператор.

Ансельм обернувся до міланських посланців і мовив:

— Ви маєте солодкі слова на вустах і лисицю в серці. На зборах у Брешії ви вимагали панування, хотіли обирати собі короля і владу, видавати закони, а тепер прийшли засвідчити покору. Чи визнали ви, що ваші вимоги були несправедливі? І як ви дійшли до такого визнання? Ви не дійшли до нього або ж завжди мали його при собі, тільки не діяли згідно з ним, а прагнули насильства і панування і дуже хотіли б позбутися влади короля та імперії. А тепер ви кажете так, як кажете, щоб уникнути лиха, яке загрожує вам. Чому ви не маєте при собі ніяких умов миру? Чекаєте, щоб минув час і у великому війську сталась якась біда, або щоб сталося що-небудь сприятливе для вас, або що там іще може статися з плином часу. Ясновельможний граф Монтферратський сказав: ви не хочете давати ніякої запоруки, а мудрість високого короля Богемії сказала: ви не можете дати ніякої. Ви справді не можете дати ніякої. Ви мали б дати її раніше з чуття справедливості і будете змушені дати її пізніше внаслідок безсилля. А тепер я промовляю до вас, високі панове на зборах. Яку справжню запоруку вони дадуть? Вони дадуть багато золота зі свого багатства, скоряться в усьому, чого вимагатиме високий імператор, і пообіцяють виконувати в майбутньому всі його накази і дати заручників. А коли імператор запровадить свої порядки в Ломбардській землі, поставить своїх намісників та утвердить свій уряд, а потім повернеться додому через Альпи, і мир, здаватиметься, буде забезпечений, тож заручників відпустять, тоді Мілан діятиме так, як і раніше, знову пануватиме, де зможе, не дотримуватиметься імператорських засторог і, якщо сподіватиметься на перемогу, воюватиме з імператором. Коли Мілан дотримувався своїх обіцянок? Я не кажу про попередніх імператорів, ви знаєте, як воно було. Я кажу тільки про тебе, високий пане. Хіба Мілан не зруйнував вірне місто Лоді? Хіба не зруйнував Комо і примусив жителів жити за межами міських мурів? Хіба Мілан не пішов лютою війною на вірне місто Павію? І хіба він після твоїх засторог засвідчив каяття? Ні. Коли ти вимагав, що Лоді і Комо треба відбудувати, вони запропонували тобі чотири тисячі марок, якщо ти даси їм владу над обома містами. Вони жадали таким способом влади над іншими і навіть над тобою. Чи дотримувалися вони протягом років своєї обіцянки забезпечувати твоє військо? Вони завели тебе в уже спустошену місцевість. Уже першого дня коням забракло фуражу, а протягом двох наступних військо вже голодувало в Розате. Міланці мали там великі припаси, ти запропонував їм заплатити за них, а вони відмовились. Вони діяли так, коли ти з численним військом був у країні, а що вони робитимуть, коли ти з військом будеш далеко? Хіба Тортона не чинила тобі спротив, бо була з Міланом у союзі і сподівалася на його перемогу? І хіба Мілан не відбудував її знову, коли ти зруйнував її? Міланці шанували твою величність тільки тоді, коли не могли вчинити інакше. Ти повинен забрати в них владу. Навіть тоді, коли в них буде тільки тінь сподівання на перемогу, вони знову бунтуватимуть проти тебе і знову змусять тебе йти в похід проти них. Нехай ти ніколи, якщо виявиш доброту до них, не дізнаєшся, як підступно вони скористалися нею, і нехай ніколи цю суперечку не залагодить більша кількість крові, ніж потрібна тепер. Зараз треба вирішувати. Накидай їм будь-який мир і зроби його тяжким. Вони вдавалися до насильства, тож нехай тепер самі зазнають його. Тією мірою, якою вони міряли, треба і їм відміряти. Отак кажу я, бо знаю людей із Мілана, знаю їхні надії, бажання і сподівання.

— Таж так! Звісно, так! — загукали багато чоловіків.

— Вони висунули несвітські вимоги, коли ти вже вів проти них численне військо, і кажуть смиренні слова, щоб усе заплутати. Треба зламати їхню останню зброю, щоб вони вже не шкодили! — крикнув Фрідріх, герцог Швабський.

— Вони завжди вдавалися до підступів, і до нас дуже часто доходили звістки про це, — мовив Генріх, герцог Карінтійський.

— І до жорстокості, якої за давніх часів не знали навіть погани. Навколо нас, що зібрались отут, стоять руїни міста Лоді, міста, належного до тієї самої країни, що й Мілан, побратима Мілана, і вони зруйнували його. Ці сумні руїни дивляться в небо й волають про помсту і крають нам серце, — проказав єпископ Вюрцбурзький.

— І такі самі руїни Комо і багатьох церков та замків, і численних фортець, які були вірні імператору, і так само й Павія лежала б у руїнах, якби вони завоювали її! — крикнув проводир із Павії.

— Таж так, справді! — загукало багато голосів.

— Вони принесли тільки слова, — заговорив Генріх, герцог Австрійський, — і хочуть приманками збити нас з пантелику. Думаю, ми повинні йти на Мілан і вирішити в битві, як ми й прагнули.

— Так, як ми й прагнули і як буде тільки справедливо, — промовив архієпископ Майнцький.

— Навіщо ми пішли в похід і чого ми прагнемо? — протягнув Оттон, пфальцграф Баварський.

— Високий імператор відступить від своєї імперії, а ми відступимо від своїх країн, якщо дозволимо гаяти нас переговорами! — проказав ландграф Тюрінзький Людовік.

— До битви! — загукало чимало панів.

— А який буде її наслідок? — запитав імператор.

— Оголошення поза законом! — мовив архієпископ Майнцький.

— Оголошення поза законом! — мовив архієпископ Трірський.

— Оголошення поза законом! — мовив архієпископ Кельнський.

— Оголошення поза законом! — сказали герцоги, єпископи й князі.

Потім імператор звернувся до міланських посланців:

— Ви обрали війну проти мене, а не покору моїм словам, і змусили мене до походу в Італію. Ви поставили мені дуже бунтівливі вимоги, а потім підняли зброю проти мене. Пролито дуже багато крові, і, щоб вона пролилась не марно, треба закінчити вже почате. Ми будемо далі вести війну, яку ви почали, і придушимо бунт, у якому ви затялися. Отож за згодою князів і панів імперії я оголошую ваше місто поза законом.

Згідно зі звичаєм імператор кинув свій скіпетр на землю, а потім знову звернувся до посланців:

— Повідомте про це тим, хто послав вас, і скажіть їм, що ми будемо запроваджувати у вас закони миру, щоб він був тривким. А тепер ідіть.

Посланці вийшли.

Наступного дня, п’ятого серпня, військо сімома загонами пішло на Мілан. Перший загін вів Конрад, брат імператора, пфальцграф Рейнський. Другий загін вів Фрідріх, герцог Швабський, третій — Владислав, король Богемії, четвертий — Генріх, герцог Австрійський, п’ятий — імператор, шостий — Оттон, пфальцграф Баварський, сьомий — Фрідріх, архієпископ Кельнський.

Того дня Екберт, грав фон Пюттен, поїхав зі своїм почтом і п’ятьма сотнями вершників у бік Мілана. Місцевості він не знав, а коли почало сутеніти, з міста виїхало міланське військо, наздогнало його, розбило, і він утратив своє життя. Поховали його ченці абатства К’яравалле. Військо затужило за графом, бо він мав славу дуже шляхетного і сміливого чоловіка. Проте імператор видав указ, щоб не починали бою ні з яким загоном, хіба з наказу командира, і лише в тому разі, коли він буде змушений до бою.

Шостого дня місяця серпня військо підійшло до міста. На чолі йшов табірний розпорядник, далі йшли носії імператорського орла і музики з ріжками і литаврами, свистками і рогами, сурмами і сопілками грали похідний марш. Далі йшло саме військо, співаючи під музику. Позаду везли бойові знаряддя, їхали вози та ступали в’ючні коні з майном. За цим усім їхав ще обоз.

Міланці стояли на мурах міста і приглядались до війська.

Коли військо стало перед містом, очі всіх воїнів прикипіли до нього. Кожен бачив, що місто дуже велике і має дуже міцні укріплення.

Імператор наказав стати табором перед містом і оточити табір валами, ровами і загородами. Воїни і всі люди, хто був із військом, одразу заходилися працювати. Вороги в місті дивилися на цей початок, але не заважали.

Того самого дня місто оточили сімома великими таборами.

Імператор отаборився навколо церкви Всіх Святих майже на схід від міста. Владислав із братом Дипольдом і єпископом Даниїлом поставив свої намети в північно-східному напрямі в монастирі Святого Діонісія й навколо нього. Трохи далі від короля в західному напрямі стояли намети Конрада, пфальцграфа Рейнського, і Фрідріха, герцога Швабського. Вони стали таборами поряд, бо були родичами. На південь від імператора стояли інші князі. Архієпископ Кельнський стояв коло церкви Святого Цельсія в південно-західному напрямі від міста. Далі на захід розташувалися воїни, які корилися наказам герцога Швабського, маркграфа Монтферратського, і люди з Верони, Брешії і Мантуї. Поряд із ними були ще воїни з Віченци, Павії, Кремони, Комо та інших міст.

Вітіко розмістив своїх людей у виділеній йому частині богемського табору, збудувавши власний табір. Ватажки мали перебувати в своїх загонах і підтримувати зв’язок між собою та з Вітіко. Вершники стояли праворуч від піших. А ще далі праворуч стояли інші лісові вершники. Вітіко поставив свій намет між пішими і кінними. Всі люди, надто вершники, мали перебувати в постійній бойовій готовності. Вітіко подбав і про створення табірного осередку для готування їжі, і про запаси на кілька днів.

Отож тепер люди Вітіко були в таборі навколо нього й чекали розвитку подій. Як колись із мурів міста Праги, яке треба було боронити, вони поглядали і на місто, і на тих, хто обступав його, й розповідали одне одному про місто, так тепер дивилися з табору, з якого мали штурмувати місто, на це місто й розповідали про нього і країну, де перебували, всяку всячину, про яку вже дізналися під час перебування.

Надвечір першого дня до намету Вітіко забіг Урбан із посланцем і посланець повідомив, що на табір пфальцграфа Конрада і герцога Швабського Фрідріха напали і пфальцграф перебуває в тяжкій скруті й просить про негайну допомогу.

— Нехай усі вершники сідають на коней! — наказав Вітіко.

Урбан заквапився з намету, невдовзі зазвучали ріжки і вершники приготувалися. Вітіко сів верхи на коня і став на чолі. Надійшов ще й наказ короля їхати разом із ним у табір пфальцграфа.

Вершники Вітіко разом з іншими лісовими вершниками стали позаду короля, що повів богемську кінноту, яка мчала чимдуж до табору Конрада. Лісові вершники були навчені їхати крізь кущі, тож і тепер скакали через оточені валами виноградники, садкові огорожі, через горбки і ями незнайомої місцевості. Король під звуки литавр заскочив у табір Конрада. Коні в багатьох місцях стрибали через загороди. Люди Конрада, почувши звуки богемських литавр, видали радісний крик і билися ще відважніше та завзятіше. Вітіко тісною лавою повів своїх людей на ворога. Король зі своїми людьми обігнав його і наскочив на них. Король швидко допоміг тим, кого вже притискав ворог, бився й наказував. Він збив списом на землю прапороносця міланців Тацо фон Манделло і так само й віце-графа Ґерхарда. Вітіко пробивався до короля, теж бився й наказував, і лісові вершники проворно орудували зброєю проти міланців, як давніше проти ведмедів на батьківщині. З другого боку від короля були Одолен, Велислав, Кохан, Пржедбор і Богдан. Під їхнім натиском вороги відступали. Люди Конрада піднялися з новою люттю, і міланці, хоч які відважні, були змушені поступитися й почали тікати до міста, їм пощастило, бо настала ніч, яка міланцям була на користь, а для чехів становила перешкоду. Бій скінчився.

Почали дбати про поранених і полеглих. Чимало людей пфальцграфа Конрада і чимало людей короля Владислава отримали рани, а чимало втратили й життя. На світанку вершники короля перевезли мертві тіла шляхетних панів Мікуса, Оттона, Звестеца і Герарта в свій табір. Єпископ Даниїл із допомогою своїх священиків і в присутності короля, проводирів і численних воїнів поховали їх в абатстві К’яравалле поряд із могилою, де спочивав граф Екберт фон Пюттен.

Того дня міланці почали зміцнювати укріплення в частині міста навпроти богемського табору. Потім засипали браму камінням і лишили вільною в брамі тільки хвіртку, яку назвали Новою брамою.

Імператор скликав князів на раду. Чимало їх непокоїлись, як можна взяти штурмом таке велике і добре захищене місто. Та імператор сказав:

— Тому що місто таке велике, воно скоро опиниться в наших руках. Їм щодня треба так багато припасів, що невдовзі вони відчують нестачу. А оскільки вони взяли так багато селян, ця нестача настане швидше, ніж звичайно. Нам тепер треба затримувати все, що везтимуть у місто, і завжди відбивати міланців, якщо вони знову вирвуться. Такою, на мою думку, має бути наша постанова.

Спершу запитали думку Владислава, короля Богемії. Він погодився з імператором. Потім архієпископи, герцоги, князі теж підтримали цю думку. Потім порадились, як розмістити табори, щоб оточити місто.

Згідно з ухваленою постановою табори позсували ближче і коло навкруг міста стало меншим. Між таборами та неподалік від них ходили загони і забирали все, що везли до міста. Богемські воїни зруйнували в околицях замок, узяли здобич і привели полонених. Воїни ломбардських міст, із якими воював Мілан, удалися до помсти і знищили навколо всі садки та городи. Міланці часто робили вилазки, і в різних місцях відбувалися сутички. Але міланці не могли ані прорватися крізь коло оточення, ані знищити його.

За містом стяла одна міцна башта, яку називали Римською аркою, бо, за переказами, римляни колись збудували цю башту на згадку про своє завоювання Мілана. На башті міланці поставили військові знаряддя і катапульти, щоб відбивати напасників. Башту захищали мури Римської брами і брами Тонза. Від початку облоги люди імператора намагалися здобути башту, але марно. Потім одного дня імператор штурмував Римську браму і браму Тонза, а інші підрозділи штурмували башту. Оборонці башти були змушені здатися.

Одразу по тому цього самого дня відбувся великий бій міланців проти чехів коло Нової брами. Міланців відігнали.

Того самого дня відбувся ще один бій і коло Римської брами.

Наступного дня, дванадцятого дня місяця серпня, міланці послали посланців у табір імператора, просячи про мирні переговори. Імператор вирішив бути поблажливим. Він призначив для ведення переговорів Перегріна, патріарха з Аквілеї, Ебергарда, єпископа Бамберзького, і Даниїла, єпископа Празького. З міланського боку в переговорах брали участь граф Ґвідо ді Б’яндрате, архієпископ Губерт ді Піровано і консули.

Переговори вже тривали якийсь час, а міланці звернулися за порадою й посередництвом ще й до Владислава, короля Богемії. З дозволу імператора він задовольнив їхнє прохання. Про ці питання він провів ще й нараду зі своїми князями церкви і панами.

Потім міланці провадили ще наради з герцогом Австрійським, з архієпископом Кельнським, з єпископом Бамберзьким, з єпископом Празьким, з Оттоном, пфальцграфом Баварським, і з канцлером Рейнальдом.

Переговори тривали багато днів. У ті дні війну між таборами і містом припинили. Проте в околицях ще блукали різні загони, траплялися сутички, пустошили будинки і лани.

У ті дні люди з різних таборів ходили одні до одних, єдналися в розмовах, мали змогу заприязнитися.

Вітіко пішов до свого тестя Генріха фон Шауенберґа і до його брата Ґебгарта фон Штауфа. Потім вони завітали до нього. Ходив до своїх друзів з Австрії, і вони ходили до нього. Друзі привели його до Генріха, герцога Австрійського, і той прийняв його шанобливо і приязно. Ходив Вітіко і до своїх друзів із табору імператора, і вони провідували його. З Велиславом, Одоленем та іншими людьми в таборі короля Вітіко ще більше зміцнив дружні зв'язки. Завдяки любові короля Богемії Вітіко здобув прихильність ще й імператора та високих панів і князів, які засвідчували йому честь.

Отак збігав час. Але табори завжди мали бути готові відбити напад міланців, які могли вигадати що-небудь.

Коли мирні переговори скінчилися, князі повідомили імператорові про поступки міланців, а міланцям — вимоги короля. Владислава, короля Богемії, призначили посередником укладання миру.

Умови миру полягали в тринадцятьох пунктах. Вінцентіус, капелан і писар єпископа Даниїла, записав їх, і сьомого дня місяця вересня ті умови прийняли. Місто Мілан мало відбудувати міста Лоді та Комо, які воно зруйнувало. Потім ті міста мали стати незалежні від Мілана. Кожен міланець від чотирнадцятьох років до сімдесятьох мав присягнути імператорові на вірність. Мілан мав заплатити дев’ять тисяч марок срібла. Мав поставити триста заручників зі шляхтичів, лицарів і простолюду. Архієпископ Міланський, граф Бяндрате, маркграф Монтферратський і консули мали засвідчити належний вибір заручників. Наявні консули склали імператорові присягу на вірність. Але в лютому народ мав обрати нових консулів, яких мав затвердити імператор. Якщо імператор буде в країні, консули присягнуть йому самому, в іншому разі двоє приїдуть до нього і складуть присягу за всіх. Решта присягне перед уповноваженими імператора. Мілан відтепер мав платити всі податки, які платив попереднім імператорам, мав відбудувати з належною гідністю імператорські замки, мав захищати мечем честь корони та імперії і давати імператорові допоміжні загони в разі його наказу. Полонених віддадуть королю Богемії, імператор поверне своїх полонених тоді, коли прибудуть заручники. Міланці мали прилюдно покаятись. Дванадцять міських консулів, яких колись призначав сам імператор, мали прийти босоніж, з оголеним мечем, пов’язаним на шию, до трону імператора і благати змилосердитись. З цими умовами Мілану знову повернуть ласку, місто перестане бути поза законом. Союзники Мілана теж брали участь в укладанні миру.

Восьмого дня місяця вересня, на Різдво Богородиці, визначили, що поставлять заручників і здійснять каяття.

Заручників того дня привели в табір богемського короля. Потім у той самий табір привели бранців, полонених і тепер, і раніше.

Після цього імператор доручив єпископам Ебергарду з Бамберґа і єпископові Даниїлу з Праги привести до імператора архієпископа Міланського Губерта ді Піровано.

Сім загонів імператорського війська вишикувались навколо трону імператора. Король Богемії, церковні та світські князі імперії, вірні феодали Ломбардської землі, чільні представники вірних міст і проводирі чужоземних воїнів зібралися в дорогих шатах поряд з імператорським троном. Позаду воїнів стояли незмірні юрби людей, які посходилися з усіх околиць.

Коли настала пора, імператор в імператорських шатах зійшов на трон, і одразу по тому надійшла процесія з Мілана. Єпископи Бамберзький і Празький вели архієпископа Міланського. За ними йшли священики архієпископської церкви, потім інших церков, із монастирів, усі з хрестами, кадилами і в пишних церковних ризах. За ними йшли дванадцять консулів, босоніж, з оголеними мечами, прив’язаними їм на шиї. Так само йшли й члени ради, міські аристократи, а простолюд ішов із зашморгами на шиях.

Архієпископ мусив пообіцяти імператорові, що свою владу над містом він утверджуватиме вже не так суворо, як раніше, а лагідно й справедливо. Після обіцянки імператор повернув йому свою ласку.

Потім на підніжки трону ступив консул Губерт ді Орто і став навколішки, всі інші теж повклякали, а Губерт заговорив:

— Могутній імператоре та господарю, світський представник Бога і суддя на землі, ми згрішили, ми коїли несправедливість і благаємо про милосердя. Ми і всі міланці схиляємо наші мечі перед твоєю могутністю, ми і всі міланці кладемо голову під твій меч.

Імператор на те відповів:

— Добре, що міланці віддали перевагу миру і що я відтепер уже не змушений завдати їм ще тяжчого лиха. Якби ви одразу обрали таку долю, можна було б уникнути багато лиха і зробити багато добра. Я більше люблю винагороджувати, ніж карати, і зауважте: я легше можу перемагати завдяки покорі, ніж завдяки війні. Отож я тепер вважатиму, що міланці підуть правильним шляхом, матимуть мою ласку, і тому касую своє оголошення поза законом і кажу, що ми всі прихмирилися. Підводьтеся з землі.

Люди підвелися. Імператор ще довго розмовляв із ними, і його слова були добрі та приязні.

Після цього такі поважні речі, як укладання миру і примирення, були закріплені урочистою церковною відправою, яку відслужив архієпископ Міланський у характерній для Мілана манері Святого Амвросія.

Імператор під час відправи сидів у своєму наметі на троні з імператорською короною на голові. Навколо нього купчились німецькі та італійські князі. Під час цієї відправи він подарував Владиславу, королю Богемії, дуже коштовну королівську корону, отриману від англійського короля. Того дня цю королівську корону вдягнули королю на голову, хоча загалом королівські корони одягають лише в церкві під час великих свят: богемську корону — на Різдво, Великдень і Трійцю, а також на свята святого Вацлава і святого Адальберта, в ті дні обряд одягання корони на голову короля здійснюють єпископи Празький та Оломоуцький.

Після відправи імператор звернувся до князів:

— Ясновельможний королю Богемії, вельможні курфюрсти духовного і світського станів, герцоги, князі і пани міст, після подяки всемогутньому Богові я дякую вам за вашу службу імперії та короні. Ми досягли мети, задля якої були змушені піти до Італії. Честь і могутність збережені. Тепер лише треба, щоб ми на імперському з’їзді твердо визначили всі права та обов’язки, з’ясували, що належить кожному і що він має робити. Відновивши порядок, ми можемо спокійно повертатися додому. Ми були добріші, як і радив нам Ансельм, превелебний архієпископ Равеннський. Перед цим містом і серед нас він звертався до всемогутнього Бога і тепер знатиме, обґрунтовані його слова чи ні.

Князі відповіли вустами архієпископа Майнцького:

— Високий пане, твоя мудрість керувала справами, а ми намагалися робити те, що було нашим обов’язком. Ми дякуємо тобі за твої добрі вчинки щодо нас і за те, що ти дослухаєшся до наших порад. Нам радісно, що завдяки мирові з Міланом і завдяки майбутньому імперському з’їздові цей військовий похід і неспокій, який він приніс нашим землям на батьківщині, закінчилися.

— Високий імператоре, — заговорив тепер король Богемії Владислав, — за те, що зробили мої люди, ти вшанував мене, моїх людей і наші землі несказанною честю. Я складаю перед твоїм троном свою подяку, подяку моїх людей і подяку наших земель. Ця подяка не скінчиться, поки живе бодай один з тих, хто отак ушанований, і цю вдячність успадкують і наші нащадки. Оскільки першої мети лицарського походу на Мілан досягнуто — утверджено гідність через покарання міста, — а друга мета — справа вже не зброї, а ради, тож дозволь імені, щоб я зі своїми людьми повернувся на батьківщину. З’явилися хвороби поміж моїх людей, і вони дуже швидко поширяться. Я відчуваю, що я сам тут в Італії стаю хворий від повітря і сонця.

— Ясновельможний королю, — відповів імператор, — ти здійснив лицарський похід, вирушай із миром, дарма що нам дуже бракуватиме твоєї поради. Лікуйте хвороби, що прийшли до нас із міста, ми теж повинні негайно вирушати звідси, щоб лікувати наших хворих. Коли Господь вирішить, що я знову потребую твоєї допомоги, ти, звичайно, не відмовиш.

— Я з радістю надам її, — запевнив король.

Після цієї розмови імператор дав зняти з себе корону і мантію. Лишившись у бойовому обладунку, вдягнув шолом на голову, зійшов з трону і вийшов із намету. Там сів верхи на коня, поїхав до сьомого загону й вістрям меча подякував усім воїнам, які стояли там. Воїни радісно привітали імператора, а чехи тричі повторили цей крик.

Потім загони стали повертатись у свої табори, а імператор із князями пішов на пишну учту у великому відкритому наметі. Після учти Владислав поїхав до намету імператора попрощатися з ним. Попрощавшись потім і з князями, подався до свого табору.

У таборі Владислав провідав усі загони свого війська й подякував їм, як був дякував і на горі Високій. Повідомив про повернення на батьківщину й наказав бути наступного дня вже готовими. Проводирі і воїни кожного загону зверталися до короля зі словами, сповненими радості й шаноби.

Воїни одразу почали готуватися до повернення додому.

Поки король ще був у своєму наметі, туди з пишно вирядженим почтом приїхав імператор. Всі спішилися, люди з почту позаходили в намети, розставлені навколо намету короля, тільки сам імператор зайшов у намет до короля, а король відіслав людей, які були всередині, тож обидва монархи лишилися вдвох. Сіли на стільці, й імператор заговорив:

— Владиславе, те, що ти зробив, не забудуть, поки люди згадуватимуть те, що відбувалося на землі, й розповідатимуть про ті події. Ти зробив це сам, а за тобою інші. Я подякував тобі з причин, пов'язаних з імперією, а тепер дякую тобі з дружби, дякую за те, що ти такий, як є.

— Ти спрямував події до величного, — мовив Владислав, — і моє серце зраділо. Поряд із лицарською натурою набагато легше прагнути лицарства.

— Ми якийсь час діяли спільно, — мовив імператор, — а тепер знову розлучаємось. Ти будеш у своїх землях, а я в Італії.

— Ми будемо брати участь у справах один одного, — проказав король.

— Будемо, — запевнив імператор. — Князі і пани, радники корони, часто дотримуються лицарських думок і думають про добро. Думають також про те, що потрібно вашим землям, розмовляють і діють у згоді з тими думками. Я прошу тебе, Владиславе, лиши мені в Італії єпископа Даниїла як мудрого чоловіка, який завжди дасть пораду.

— Його дуже бракуватиме моїй церкві і моїм землям, — мовив Владислав, — але він лишиться з тобою.

— Дякую тобі, — сказав імператор, — я триматиму його, поки буде потреба, і нехай ми невдовзі знову зустрінемось на веселому імперському з’їзді у щасливій Німеччині.

— Нехай буде так, — озвався Владислав.

— І бережи мені свою любов, — попросив імператор.

— А ти мені свою, — відповів Владислав.

Обидва монархи обнялися, імператор вийшов із намету, Владислав провів його.

Перед наметом стояли Дипольд, Даниїл і багато старих лехів і панів богемського табору. Вони шанобливо провели імператора до його коня, а люди, які стояли далі, криком побажали йому щастя й благословення, й імператор зі своїм почтом поїхав у свій табір.

Імператор послав подарунки королю Владиславу. З міланського золота він виділив йому тисячу марок. У ящиках були гарні шати, золотий та срібний посуд, мечі, шоломи, панцери, монети з зображенням імператора, самоцвіти, пояси, прикраси для зброї та інші коштовні речі. Крім того, привели табунець гарних коней.

Багатьом старим лехам і таким воїнам, як Одолен, Бернард, Вітіко, Велислав, Кохан, Богдан і Пржедбор, імператор послав окремі подарунки.

Багатьма подарунками, надто тими, які могли бути спогадом про Італію, Владислав поділився зі своїми людьми. Великий поділ воєнних трофеїв, сказав він, відбудеться в Празі.

До короля прийшли попрощатися герцог Австрійський зі своїми найкращими воїнами: Гадмаром фон Хунрінґом, Рудеґером, Рудпертом, Тібертом, Хунрадом фон Ашпарном, Ґотескальком фон Гайліґенкройцем та іншими, прийшли герцог Карінтійський, герцог Швабський, герцог Церінґенський, пфальцграф Баварський, архієпископи, єпископи та всі інші князі імперії, італійські пани та міські голови. Потім Владислав поїхав до них, а потім ще раз заїхав до імператора, щоб подякувати йому за відвідини й подарунки.

Увечері король і Дипольд попрощалися з єпископом Даниїлом. Лехи і пани богемського табору теж попрощалися з єпископом і його людьми. В богемський табір прийшло й багато воїнів та людей, щоб попрощатися, а богемські пани та воїни їздили прощатися в інші табори.

Вітіко того дня, тільки-но закінчилася відправа і його люди знову зібралися в своєму таборі, об’їхав усі загони й дякував їм, як був дякував їм після кожної битви і в кінці кожної війни. Коли згодом повідомили звістку про повернення на батьківщину, він поділив між своїми людьми подарунки, які мав змогу поділити тепер, і сказав, що все інше поділять на батьківщині. Потім наказав людям готуватися, щоб вирушити завтра з усім військом. Люди стали ретельно готуватися, щоб завтра вже ніщо не могло затримати їх. Кожен намагався спакувати те, що дісталось йому як подарунок, як трофей або якимсь іншим чином, у мішок, торбу, шкуру або в те, що траплялося під руку, щоб легше і зручніше було нести.

Потім Вітіко поїхав до тестя Генріха та Ґебгарта попрощатися з ними. Після них поїхав до всіх своїх друзів у різних таборах. Згодом Генріх, Ґебгарт і друзі приїхали до нього. Всі обмінювались різноманітними пам’ятними подарунками.

Наприкінці дня люди Вітіко приготували вечерю, далі всіх чекав нічний спочинок.

Ще зорі сяяли на небі, як заспівали ріжки в богемському таборі, зазвучали литаври вершників, потім озвалися цапині ріжки в таборі Вітіко. А як небо вже проясніло, богемське військо стояло готове до походу.

Надійшов єпископ Даниїл зі своїми священиками і людьми. Благословив військо, воїни ще раз крикнули прощальне вітання і рушили додому.

Разом із єпископом Даниїлом в Італії лишилося й кілька богемських воїнів, серед них був і Зіфрід із Мілнета.

Військо короля Владислава пішло з Мілана до Брешії, від Брешії до Верони, потім проти течії річки Адідже, далі через Баварію і Богемський ліс до рідного краю.

Народ там численними юрбами сходився до шляхів і розглядав військо, придивлявся до воїнів, що були так далеко і здійснили такі дивовижні звитяги, бо вісники з Італії та мандрівці вже розповіли про них. Люди криком вітали військо, кидали йому під ноги гілочки, стрічки, прикраси та інші речі, співали пісень. Воїни відповідали на вітання і зі співом ступали далі.

Над’їхали жупани, лехи та лицарі зі своїми людьми і проводили короля до Праги.

Двадцять другого дня місяця вересня військо по дорозі з Пльзеня дійшло до Праги. Назустріч йому вийшла на диво численна юрба. Вийшли не тільки пражани, а й люди, які посходилися з усіх частин країни. Кидали гілочки на шлях, а під ноги королю та проводирям кидали квіти, які ще росли тієї пори року, і сплетені вінки, викрикували вітання, вихваляли воїнів і супроводили військо до міста. Місто і обидва передмістя були прикрашені. На дзвіницях бамкали дзвони, на мурах і будинках майоріли корогви, з вікон звисали дорогі тканини, будинки і шляхи прикрашали гірлянди, вулиці були застелені квітами і вінками. Вшебор, Преда і всі старі лехи зібралися в Празі і стояли тепер із королевою, священиками, черницями, придворними достойниками, кметами, багатьма лицарями і панами, міськими достойниками і незліченним тлумом простолюду перед брамою. Вони зустрічали короля. Всі кричали вітання назустріч королю та війську, а ті, хто найзавзятіше виступав проти італійського походу, тепер радісним криком вітали славу чеської зброї. Коли король зайшов у браму, забамкали дзвони всіх міських церков, а також церков у передмістях. Старший священик Праги благословив короля, і люди повели свого монарха в місто. Владислав спершу з королевою, Дипольдом, священиками, лехами і проводирями пішов у церкву Святого Віта, а потім до королівського палацу.

Військо розташувалося табором на ринковій площі між правим передмістям і Вишеградом.

Наступного дня в таборі відправили врочисту Божу службу. Потім король, пражани і жителі передмість влаштували бенкет для війська.

Військо частували сім днів. Дуже багато людей приходили й несли подарунки, розмовляли з воїнами, хвалили їх, слухали їхні оповідки.

Владислав тим часом поділив винагороду за похід. Він щедро обдарував своїх людей золотом і сріблом, зброєю та кіньми, одягом і коштовними речами. Чимало отримали в дар і землю, серед них і Вітіко. Потім король ще раз подякував усім і покинув військо.

Воїни прощалися один з одним, високі і прості, плакали, давали пам’ятні подарунки і обіцяли зустрітися знову. Жінки поприводили дітей. Батьки цілували дітей, а ті, хто не мав ні дружини, ні дитини, брав усе-таки якусь дитину на руки й цілував її. А дізнавшись тепер, що тих, хто вже ніколи не побачить батьківщини, небагато, трохи втішилися, раділи цьому і порозходилися з Праги до своїх рідних місць.

Вітіко повів своїх людей до південного Лісового краю, Ровно, Діт, Озел та інші пішли зі своїми людьми вслід за ним.

Вітіко повів людей, як і давніше, до Плани. Там зібралося набагато більше людей, щоб привітати воїнів, ніж після попередніх походів, бо прийшли люди з усіх закутків Лісового краю. Всі дивувалися, що у воїнів такі засмаглі обличчя. Люди вигукували вітання, і тим крикам не було кінця. А воїни були радісні та веселі, бо ж не просто відвернули лихо від себе, а були в далекій країні коло імператора й допомогли вирішити долю всього світу. Священик із Плани знову благословляв. Вітіко подякував людям і розпустив їх. Але воїни казали, що хочуть провести Вітіко до його замку.

Отже, загін того самого дня пішов до Фримбурка. Всю дорогу його супроводила величезна людська юрба. Стара Сусанна з Дольні Вітавіце затягнула лісової пісні, а старий Віллбірґ викрикував, коли ставало тихіше, різні фрази. Він кричав:

— Я ж казав, що був знак, а потім знову з’явився знак, нам уже не потрібні ані старий Восиц із Воднян, ані старий Любомир із Дудлебів, бо маємо тепер чоловіка, що більший за Восица та Любомира!

Коло Фримбурка дівчата перегородили шлях червоними стрічками, і воїни були змушені відкуплятися від них подарунками з чужини.

У Фримбурку священик, староста і люди, які посходилися в село, зустріли загін радісними криками, священик благословив його.

Вітіко ще раз подякував усім, воїни у відповідь подякували йому. Венгарт промовляв від імені всіх, а потім воїни розійшлися. Одна частина стала табором, інші намагалися ще до ночі добутися додому.

Вітіко поїхав зі своїми людьми до замку, чимало воїнів та інших людей супроводили його.

Перед замком стояли Берта, Вентіла і Гільтрут із жінками, дівчатами, слугами і служницями, стояли ще Бенно та люди з замку. Вони вигукували вітання, а Вітіко вітав їх своїм мечем.

Потім Вітіко спішився. Берта подала йому руку, Вентіла обняла його, а тітонька скрикнула:

— Вітіко, Вітіко, ти на своєму коні переплив страхітливу річку!

— Це було неважко, — мовив Вітіко, — я знав, що мій кінь перепливе.

Потім усі пішли в замок, воїни — вслід за господарями.

Берта повела Вітіко за руку до дитячої кімнати. Вітіко поцілував їх, потім Вітіко та Берта обнялися й поцілувались у вуста.

— Берто, я привіз вітання від твого батька, він здоровий, і невдовзі повернеться.

— Вітіко, дякую тобі за цю звістку, — зраділа Берта.

Замкова прислуга тим часом намагалася розмістити в замку коней, майно і все, що привезли в'ючні коні. Для багатьох воїнів готували місце в замку, для інших почали ставити намети.

Берта і Вітіко вийшли на балкон і привітали людей, що зібралися перед замком. Люди у відповідь теж вітали їх.

Потім Вітіко звелів частувати всіх наїдками й напоями, люди покріпилися й розійшлися. Сам Вітіко зі своїми родичами і багатьма воїнами пішов у замкову залу, де всі розмовляли між собою. Згодом повечеряли й лягли спати.

Наступного дня в замку відслужили врочисту відправу. Після неї Вітіко подякував своїм людям, дав їм подарунки, призначені тільки їм, і потім ті, хто не належав до замку, пішли до своїх осель, а ті, хто жив у замку, повернулися до своїх обов'язків.

Минув тиждень, і Вітіко на тому місці коло Влтави, де відбувалися бойові ігри після його весілля, зібрав усіх воїнів, які були з ним у Міланському поході, і знову було свято, як і після моравської війни в Плані. Просто неба відправили врочисту Божу службу, потім висловили велику подяку воїнам, далі була учта, згодом розмови, танці, ігри, пісні й розваги. Чимало людей, які були по той бік бар’єрів, милувались, як і тоді, всім побаченим. Наступного дня відбувся поділ усього, що, як не брати до уваги подарунків, які воїни отримали від Владислава, ще належало їм, на думку Вітіко.

Після цих усіх подій Вітіко знову дбав про свої справи, як дбав і до війни. Надто він намагався пов'язати свою нову землю зі старою традиційним способом. Вечорами, коли всі сиділи в замковій залі, надто коли до них заходив хто-небудь із сусідів, Вітіко розповідав про воєнні походи, про те, як воно все в Італії, і про всякі інші події.

— Якби ж мені Бог дав таке довге життя, — зітхнув Бенно, — щоб я міг записати дії ще й цього імператора! Цей імператор ще багато зробить.

Люди з замку, які були в поході з Вітіко, теж розповідали про Італію, а ті, хто лишався вдома, слухали їх і запитували, і вимагали дедалі більше оповідок.

Вольф розповідав без упину і, коли хто хвалив коня, якого він привів і якого годував Вітіко, казав:

— Мій пан ніколи не дозволяв мені сідати на такого гарного коня, а тепер я сам маю такого гарного коня, як у нього, і їжджу на ньому з більшою вправністю, ніж ви на своїх довгошерстих, і я їжджу верхи по-новому, я був верхи на коні, коли ми перемогли чужинців коло річки, хоча самі були ще мокрісінькі, а потім як ми знову перемогли їх, а потім ще раз перемогли, і коли ми їх завжди перемагали, і коли їздили по країні туди і сюди, і коли на конях стрибали через огорожу того герцога, бо тоді чужинці вихопилися з того великого міста Мілана. Якби я не їздив отак по світу, звідки б я мав такі гарні речі й гарні шати, якби всі не їздили отак, звідки мав би Вітіко багатство і землю, яку дав йому король? Вона здобута в бою. Якщо я розповідаю вам про воїнів, які перепливли річку Адду, то знайте, що серед усіх богемських воїнів є тільки один, що тричі поспіль переплив ту річку.

Гульдрик слухав усі оповідки і якось заявив:

— Я ж казав, що Вітіко привезе з Італії троянди, і коли-небудь це станеться!

Інші воїни всього Лісового краю також розповідали про Італію та Мілан, про війну, і невдовзі вже й старі баби та дівчата і діти Лісового краю розмовляли про Італію та Мілан.

Коли король Владислав покинув табір імператора, імператор зі своїм двором одразу перебрався в Больцано, а потім з усім військом пішов у Монцу.

Великий імперський з’їзд відбувся одинадцятого дня місяця листопада на полі коло сільця Ронкалья.

З Монци імператор подався в Тредзо, добре укріплене місто, де склав свої скарби. Потім пішов у Брешію, Лоді, Кремону і Феррару, звідти в Мантую, Верону та інші міста, щоб дати лад усьому, що потребувало того ладу.

Тим часом настала пора імперського з’їзду. Імператор закликав на нього всіх італійських князів церкви, князів і панів ломбардських міст, запросив і чотирьох видатних італійських правників із міста Болоньї: Булґаруса, Якобуса Гуґолінуса, Мартінуса Йосіаса і Гуґо де Порта Равеннате. У своєму почті імператор привів на ронкальске поле німецьких архієпископів, єпископів, герцогів, князів і панів. Приїхали й італійські архієпископи та єпископи, багато італійських герцогів, маркграфів, графів, лицарів і консулів ломбардських міст, прибули й правники.

Табір розташували на великій рівнині. Посередині стояв пишний імператорський намет. Далі, залежно від титулу, стояли намети герцогів і князів. Німці стали табором на лівому боці річки По, італійці — на правому. Між обома таборами був міст. Купці, ремісники, митці, постачальники і подібні до них люди мали власний табір. За межами таборів було ще багато іншого народу.

Почався імперський з'їзд. Імператор попросив правників пояснити, що з погляду права є слушним у відносинах між ломбардським королем і його підданими.

Але правники відповіли, що не можуть провести своїх досліджень без суддів ломбардських міст.

Імператор обрав по два судді від кожного з чотирнадцятьох ломбардських міст і наказав їм приїхати. Судді приїхали і почали наради з правниками.

Імператор не брав участі в тих нарадах. Проте зібрав єпископів, серед них і Даниїла, та панів, які були членами його ради, й розмовляв із ними про спокій у церкві й про королівські привілеї, що їх мало-помалу забували.

Коли наради правників закінчилися, імператор знову провів загальні збори. Сидів на помості й промовляв:

— Завдяки милосердю Господньому я досяг влади, і мені доручено, вдаючись до цієї влади, захищати добрих і стримувати та карати лихих. Провівши війну, я покарав, а тепер під час миру я повинен, видавши закони, забезпечити ще й захист. Жоден володар не може правити так, як йому заманеться, він повинен правити так, щоб нікому не зменшити його прав: ані підданому, ані королю. Право підданого щодо підданого впорядковане завдяки зусиллям короля, судді, вчителя і внаслідок застосування, і ніхто не заперечує його, натомість право між королем і підданими часто є темним і потребує пояснення і утвердження. До пояснення ми йшли, провівши дослідження, а утвердження вимагатимемо через оприлюднення і присягу. Потім уже будуть потрібні не всякі балачки про закони, а дії відповідно до тих законів.

Слова імператора привітали гучним схваленням. Потім один за одним, залежно від рангу, стали підніматись і промовляти італійці, що або вшановували імператора, або пишалися своїм красномовством. Спершу виступали єпископи, потім пани, далі консули і представники міст. Наприкінці виступив архієпископ Міланський:

— Високий імператоре, всяке право законодавства передано від народу тобі. Те, що постановив імператор своїм листом, або те, про що він, спираючись на своє знання, видає указ, або те, що він приписує своїм наказом, становить, як визначено, закон. Кому припадає якийсь тягар, той повинен мати й користь від нього, а оскільки ти, високий імператоре, повинен усе захищати, то можеш над усім і панувати.

Промови тривали до пізньої ночі.

Потім розповіли про те, що випливало з досліджень теперішніх подій, подій за часів імператора Карла Великого і подій за доби давніх римських імператорів у царині прав та обов'язків монархів і прав та обов’язків підданих, і присягнули цим висновкам як праву.

Представники міста Мілан склали присягу.

Наступного дня імператор, за давнім звичаєм, чинив суд, і було так багато скарг, що довелось залучити додаткових суддів. Вирішували суперечки бідного люду, панів і міст.

Коли всьому дали лад, імперський з'їзд закрили і німецькі князі та пани, а також італійські раділи, що вдалося все зробити.

Імператор ще спонукав місто Геную, яке не брало участі в ухваленні постанов на Ронкальському з’їзді, скласти присягу вірності, а потім розіслав своїх представників у ломбардські міста, щоб вони запроваджували там владу згідно з постановами, яким склали присягу на імперському з’їзді. Тими представниками були Даниїл, єпископ Празький, Рейнальд, канцлер, Герман, єпископ Верденський, Оттон, пфальцграф Реґенсбурзький, Ґвідо, граф Б'яндрате. В містах Павія, П'яченца, Кремона, Лоді та інших вони призначили міських голів.

На початку місяця січня представники імператора прибули в Мілан, проте міланці заперечували, щоб імператор призначав їм міського голову, і юрби несамовитого простолюду загрожували життю його представників. Мартінанус Малаопера, Адзо Бультрафус і Кастелус ді Ерменульфіс провели їх у безпечне місце. Представники забарикадувались у будинку, але юрба жбурляла у вікна каміння. Наступної ночі втік Оттон, а ще через ніч утекла решта, розповівши про все імператорові.

Другого дня місяця січня імператор улаштував святкове прийняття, на якому були присутні посли Франції, Греції та Угорщини, що засвідчили йому свою шанобу. Угорські посли пояснили імператорові, що з огляду на побажання Владислава, короля Богемії, їхній король хоче прислати ще більше людей на підмогу, ніж присилав давніше. Імператор розповів князям про дії міланців і мовив:

— Навіть дикі народи шанують право посольств, міланці — ні, моя і ваша честь заплямована, багато людей скоїли той злочин, тож багатьох слід і покарати.

Князі погодилися зі словами імператора. Єпископ із П’яченци сказав, що все-таки годилося б послухати й міланців.

— Їх треба вислухати, — погодився імператор.

Міланців запросили, і вони прислали представників, які сказали, що хочуть дати імператорові повне відшкодування. Як дату цієї процедури визначили дев’ятнадцятий день місяця квітня. Імперські міста присягли, що будуть у мирі з Міланом.

Але після цього міланці уклали союз із Брешією, П’яченцою і Болоньєю.

Коли імператор святкував Великдень у Модені, призначивши на вівторок військові ігри, надійшла звістка, що міланці обступили облогою імператорську фортецю Тредзо. Ігри припинили, всі приготувалися, щоб завтра, тільки-но засіріє, почати похід на Тредзо. По дорозі військо натрапило на вісника, який повідомив, що міланці здобули Тредзо й забрали всі скарби. Імператор подався до Болоньї і оголосив Мілан поза законом. Потім пішов у Лоді збирати військо. Імператор наказав усім італійським містам відрядити допоміжні загони для війни з Міланом. Потім знову пішов у Болонью, щоб вести звідти своє військо на Мілан.

Сімнадцятого дня місяця травня військо прийшло до Меленьяно, а наступного дня до Мілана. Там далеко навколо всього міста були знищені лани зі збіжжям та виноградники, вирубані оливкові та плодові дерева, спалені хати, села, передмістя, замки і фортеці. Проте облоги імператор не почав, бо його військо було замале.

У місяці червні імператор подався на південь Італії, щоб привести до обов'язку багато затятих міст або ж покарати їх. Він обступив облогою Крему, і облога цього міста тривала від місяця серпня до двадцять п’ятого дня місяця січня наступного року. Того дня жителі Креми вирішили здати місто. Переговори провадили Переґрін, патріарх Аквілеї, і двоюрідний брат імператора Генріх, герцог Саксонський і Баварський. Двадцять сьомого дня місяця січня місто капітулювало, а потім було зруйноване.

Міланці під час тієї облоги намагалися допомогти жителям Креми і нападали на імперські міста, але двічі зазнали від війська імператора тяжкої поразки.

Оскільки німецькі князі воювали вже надто довго, а ломбардські землі так постраждали від війська, що насилу можна було покривати його потреби в харчах та фуражі, імператор навесні відпустив із багатими подарунками тих, хто хотів, на батьківщину. Вони пообіцяли повернутися за рік із достатньою допомогою.

Тим часом у різних місцях країни відбувалися різні битви імператорського війська з міланцями. Потім імператор розіслав німецьким князям запрошення, щоб вони наступної весни прийшли й закінчили почату роботу.

Навесні князі почали похід в Італію. Владислав, король Богемії, послав із добірним військом свого брата Дипольда і сина Фрідріха.

Вітіко був із тими лісовими людьми, які разом із ним брали участь у попередній війні, а тепер удруге пішли в Італію.

Коли запрошені князі мало-помалу зібралися, імператор обступив облогою Мілан. Міланці часто робили вилазки і починали відважні бої з імператорським військом, але, як і під час першої війни, не могли прорвати облоги.

Імператор спорудив у Лоді ще й зимовий табір і зміцнив багато замків, щоб перешкодити постачанню харчів до Мілана. Постановив, що тих, хто, як доведуть, везтиме харчі в місто, каратимуть і відрубуватимуть їм кисті рук, а викажчикам призначив нагороди.

У Мілані почалися великі нестатки, в людських душах запанували страх, безнадія, гнів і озлобленість. Архієпископ, що на полі коло Ронкальї засвідчив своїми словами імператорові вірнопідданські почуття, а потім став найзавзятішим борцем проти нього, був змушений тікати від народу. Народ послав до імператора посланців із повідомленням, що Мілан хоче зруйнувати всі свої укріплення, розірвати всі свої союзи, збудувати імператорові замок, надати йому всю верховну владу, хоче, щоб він затвердив міську владу, і хоче заплатити йому велику суму і дати триста заручників на три роки, якщо він укладе мир.

Імператор на те відповів:

— Моя рада згодна зі мною, що ви повинні скоритися безумовно.

Знову минув якийсь час.

Першого дня місяця березня 1162 року в табір до імператора прийшли міланські консули і достойники, впали навколішки перед ним і зборами князів і заприсяглися, що коряться без ніяких умов та засторог і подбають, щоб таку присягу склали й усі міланці.

Через три дні з міста в табір імператора прийшло триста обраних людей і передали йому ключі від усіх брам, а також тридцять шість міських корогв і склали присягу, як складали й три дні тому.

А ще через три дні прийшов увесь народ. Він був поділений на сто гуртів. Кожна людина мала зашморг на шиї, попіл на голові і хрест у руках. Люди принесли Карроччо, найважливіший штандарт міста. То була корогва на щоглі, закріпленій на возі, на верхівці щогли був хрест і зображення святого Амвросія. Карроччо розтрощили. Потім народ простерся на землі й благав в ім’я Спасителя про пощаду.

Канцлер Рейнальд прочитав людям документ про покору, і вони прийняли його. Потім до людей звернувся імператор:

— Я дарую вам життя, яке ви втратили, але подбаю, щоб ви вже не мали змоги коїти свої злочини.

Народу дозволили підвестися й повернутись у місто. Потім перед дванадцятьма людьми, яких імператор обрав із німців та італійців, народ склав присягу покори і був змушений дати чотириста заручників.

Потім імператор скликав у Павії великий з’їзд, щоб вирішити долю Мілана. На з’їзді обдумали теперішню ситуацію, низку подій, які передували їй, і ухвалили постанову. Запросили міланських консулів, щоб повідомити їм. Постанова була така: Мілан має бути спустошений і безлюдний, усі, хто жив у ньому, мають протягом тижня покинути його і будувати собі на чотирьох місцях, які перебувають на відстані милі одне від одного, нові оселі.

Потім імператор поїхав до Мілана і двадцять шостого дня місяця березня зайшов у місто крізь зроблений у міських мурах вилом. Після цього були знищені всі міські укріплення. Проте імператор пощадив церкви та інші споруди.

Після руйнувань імператор знову подався в Павію і в міському соборі відсвяткував урочисте свято подяки. Після відправи сказав:

— Отож справдилося те, що радили слова блаженного архієпископа Ансельма. Милосердя небес простить мені, що я ще раніше не зруйнував із чистим сумлінням місто Мілан, цього призвідцю всякого бунту і церковного розколу. Інші міста тепер повернуться до свого обов’язку.

Потім улаштували бучний бенкет, на який запросили панів, простолюд і чужинців. На бенкеті імператор Фрідріх та імператриця Беатрікс мали на головах корони.

Згодом імператорові скорилися міста Брешія, Імола, Фаєнца, Болонья, П’яченца і багато інших.

Архієпископи, єпископи, священики, пани і воїни привезли з цього походу на батьківщину мощі святих, освячені предмети, дорогий посуд, самоцвіти і дивовижні прикраси з золота та срібла, пишні шати, зброю, коней та всякі інші речі.

Дипольд і Фрідріх повели чеське військо до Праги. Король Владислав, як і завжди після війни, поділив здобич, та ще й винагородив воїнів, і вони стали повертатись до рідних місць.

Вітіко та лісових людей зустріли зі ще більшою радістю, зі ще численнішими тлумами людей, зі ще гучнішими криками, бо ж їх так довго не було в рідному краї. Воїни радісно йшли до своїх рідних. Показували ще ніколи не бачені речі, ціни яких ніхто не знав і кількість яких була така велика, що такого ще ніхто не пам'ятав. Свято подяки на березі Влтави й поділ здобичі були величніші, ніж будь-коли давніше. Воїни ділилися тим, що мали, з родичами, друзями, знайомими та земляками, давали пожертви церкві.

Воїни ще більше розповідали про країну Італію, ніж першого разу, бо ж і знали її тепер набагато краще.

Коваль із Плани розповідав про незвичайне й величезне місто Мілан, зруйноване їхніми руками. Тепер воїни вже побували в самому місті й бачили дивовижні церкви, дивні башти, старовинні арки й небачені постаті святих. Коваль розповідав і про інші великі міста, в яких були воїни. Там теж є дивовижні церкви, кам'яниці і замки аристократів, які стояли поміж будинків, бачили воїни й речі, належні до поганських часів. Там є прадавні зруйновані церкви, такі великі, як заокруглені гори, відкриті вгорі, тож туди зазирає небо, і багато тисяч рядів кам'яних лав стоять один за одним, і там багато тисяч років тому ставили вистави, як тут у лісі ставлять вистави про народження Христа, янгола, пастухів і святу Діву Марію. В тій країні є величезні скарби, бо кажуть, ніби там росте золото. І там є фрукти, яких ніхто не бачив і яких тут ніхто не здатний навіть уявити собі.

Інші воїни розповідали теж. Казали, що чули, ніби Дипольд наклав багато мішків на в’ючних коней і що в тих мішках були дзвінкі золоті монети. З Мілана ще привезли мощі трьох святих царів, братів Макавеїв та їхньої матері, святого Цельсія та інших святих. Дипольд привіз у Прагу церковну лампаду з зображенням див і постатей, її вилили ще стародавні юдеї, бо за давніх часів вона стояла в храмі царя Соломона.

Том Йоганнес розповідав, що він робив би, якби був в італійській землі, і що мали б зробити імператор, король, архієпископи та інші пани.

Вольф розповідав, що вони всі загинули б, якби Вітіко не подбав про них. Золоті яблука з солодким золотим соком, малинові смокви та інші речі дуже шкодять, коли забагато їсти їх. Вітіко застерігав їх від того.

Про ці нові речі, що їх принесли воїни в Лісовий край, невдовзі склали пісні, і згодом їх часто співали.

Вітіко знову зосередився на своїх господарчих справах. Надто він намагався запровадити в своїх нових лісових землях таке саме господарювання, як і в старих.

Бенно привів до Вітіко молодого священика, що був капеланом замку. Він сам часто бував у домі Вітіко, часто в Пржиці, часто деінде, де, як він вважав, даної миті йому найкраще працювати над твором про долю німецького імператора.

Тітонька Гільтрут після другого італійського походу знову повернулася в Ландсгут. Вітіко з родиною інколи провідував її. Коли він одного разу по дорозі туди обідав в Гауценберґу, господар заїзду, тепер уже дуже старий, упізнав Вітіко і аж скрикнув від радості, що той має такі успіхи й авторитет.

Гульдрик у домі Вітіко був дуже жвавим і розповідав про свою радість про те, що сталося. Дружина народила йому сина, і цей син міг їздити верхи з дітьми Вітіко і вчитися володіти зброєю.

Вітіко в любові та прихильності своїх людей зростав дедалі вище, його часто викликали до короля, щоб він брав участь у його радах і був присутнім при його діях. Він був із матір’ю та Бертою в Празі, коли духівництво врочисто освятило кам’яний міст, який звеліла збудувати через Влтаву королева Юдит; Вітіко шанували Ровно, Діт, Озел, Герман, Вітислав та інші, Любомир, що досяг уже вкрай похилих літ, високо шанував його, його поважали сини Любомира, поважали Ктибор, Немой і всі, хто жив поблизу; Вітіко був честю для роду Юґельбахів, для роду Ашахів, для роду Шауенберґів, для роду Дорнберґів і для роду Штауфів.

Вітіко звелів Еппо збудувати неподалік від свого замку церкву в німецькому стилі й думав про спосіб заснувати в Лісовому краї монастир.

За часів, що тепер мало-помалу наступали на верхівки зелених лісів і несли з собою і добре, і лихе, бо багато дорогих голів лягли в могилу, Вітіко був жупаном у Прахемі, проводирем війська, послом і головним стольником Богемського королівства. А коли Вітіко перебував у домі, до нього ввечері часто приходили люди в ягнячих кожухах, і він сидів із ними в замковій залі за розмовами, як сидів колись при світнику в кам’яниці в Плані або Митині.

Берта часто приязно казала чоловікові:

— Вітіко, тепер тобі немає рівні.

А він не менш приязно відповідав їй:

— Є багато людей, вищих від мене, а от тобі справді немає рівні.

1184 року імператор Фрідріх вирішив скликати дуже великий імперський з’їзд. Він хотів справити свято, бо в імперії припинилася війна: і з церквою, і в Італії. Він запросив усіх, хто хоче прийти, на Трійцю до Майнца.

Вітіко вирішив поїхати на цей імперський з’їзд. Він запросив із собою старого Бенно, щоб той побачив імператора в усьому його блиску. Вітіко виїхав до Майнца з Пржица з Бенно, Бертою, синами і пишно вбраним почтом.

У Майнці зібралися архієпископи, єпископи, абати, священики, герцоги, князі, графи, лицарі, були там і чужоземні посли, які перебували при імператорському дворі, пани і лицарі з таких країн, як Англія, Франція, Італія, Іспанія, Угорщина, Іллірія. Число лицарів, які приїхали в складі почтів або самостійно, становило сімдесят тисяч. Посходилися й незліченні тлуми народу. На рівнині коло Рейну збудували гарний палац для імператора і церкву. Навколо стояли оселі князів, які намагалися перевершити один одного в прикрасах та оздобах, а далі тягнулися вдалину інші строкаті намети. Харчі довозила ціла флотилія кораблів на Рейні, для харчів збудували комори. Всіх, хто прибув, частував імператор.

Першого дня Трійці був похід до церкви, потім — бенкет. Люди захоплювалися піднесеністю імператора, чарівністю імператриці, красою жінок, блиском князів, розкішшю лицарів, сяйливістю шат, зброї і кінських прикрас. Церковне свято вирізнялося святістю і пишнотою церковного начиння та риз. За обідом імператорові прислужували герцоги і маркграфи.

Наступного дня провели лицарські ігри. Імператор сам узяв у них участь. Цілі тлуми князів, панів та лицарів хизувалися своєю проворністю. Генріх і Фрідріх, сини імператора, що вже були багаті на владу і честь, засвідчили свої лицарські чесноти, і їх із належною врочистістю посвятили в лицарі.

У наступні дні проводили інші ігри та розваги. Ті, хто вмів грати на скрипці або тямив у звуках мідних сурем чи сопілок, хизувалися своїм мистецтвом перед імператором, імператрицею, дамами, князями і лицарями, що потім дякували їм. У почті імператора, князів церкви та інших панів були й люди, які вже збудували великі святі споруди для служіння Господу, й показували тепер взірці нових церковних будівель, і їх ушановували. Були ще співці, з-поміж лицарів та іншого люду, вони співали або поодинці, або почережно, міняючи свої слова та мелодії, або ж співали всі разом чи окремо слова та мелодії давніших поетів та музик, і ті пісні западали в серце і чоловіків, і жінок. Співцям була особлива честь, усі радо вітали їх.

Тоді дехто казав, що невдовзі з’явиться велична пісня, яка вихвалятиме вірність людей своєму королю і вірність короля своїм людям.

Генріх фон Офтерінґ, що мав ще русяве, не сиве волосся, мовив:

— Ще може постати пісня, яка розповість нам багато див про давні перекази, про героїв, сповнених честі, про злигодні і свята, про битви відважних лицарів, про плачі й нарікання.

Крім того, були різьбярі по міді, каменю і дереву, майстри, які виготовляти барвисті церковні зображення зі скла або мозаїки. Вони показували постаті Бога, Спасителя, Діви Марії, янголів, святих та інші святі речі, і їх обдаровували високими почестями.

Приїхало й багато тих, хто приготував якусь виставу, і тепер вони показували їх.

До всіх інших розваг, які полягали у фізичних вправах, в умінні володіти зброєю, в танцях та інших забавах, теж удавались вишукано, пристойно й цікаво для глядачів.

Вітіко прибув разом із багатьма князями і панами і прийшов перед самі очі імператора. Імператриця, що сиділа в колі своїх дам, привітала Берту.

Вітіко та Берта під час з’їзду ходили до своїх родичів, а їхні родичі провідували їх.

До Вітіко прийшли мінезингер і лицар фон Кюренберґ, Генріх фон Офтерінґ та інші, сіли в наметі і за келишком розмовляли й співали про величну минувшину, як герої безстрашно билися в залі, де гуготів вогонь.

Вітіко потім навідувався до них.

Приходили до Вітіко й інші друзі з Богемії та Моравії, з Австрії та інших німецьких земель, а він і сам ходив до них.

Вітіко побачив на цьому імперському з’їзді Зіфріда з Мілнета, що став проводирем кінноти. Він мав гаптований золотом пояс і чаплину пір’їну.

Коли імперський з’їзд закрили, високі й низькі пани поїхали звідти з радісним серцем, що мали змогу стати свідками такої події. Про незвичайне свято в Майнці розповідали навіть у далеких землях, про нього склали пісні, яких співали в Німеччині.

Вітіко зі своїми людьми та Бенно поїхав спершу в замок Шауенберґ, а звідти до свого лісового замку.

Згодом він мав ще одну велику радість, коли його син Вітіко почав будувати замок на скелі коло Крумлова, що належала тепер роду Вітіко.

Інформація видавця

ББК 84(4АВТ)

Ш91

Переклад з німецької Петра Таращука

Художник-оформлювач І. М. Алексеєва

Випущено на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України за програмою «Українська книга» 2016 року

© П. В. Таращук, переклад українською, 2016

© І. М. Алексеєва, художнє оформлення, 2016

ISBN 978-617-7013-41-8

ЗМІСТ

Передмова …4

ТОМ ПЕРШИЙ

1. Спів, дзвінкий і чистий, наче спів жайворонка …5

2. Вони були безтурботні й веселі …48

3. Зала була дуже велика …76

4. Майоріли корогви …129

ТОМ ДРУГИЙ

1. Сяйво з’явилося над полем і лісом …255

2. У простих уборах …355

3. З ратищами …463

ТОМ ТРЕТІЙ

1. З посадами і майном …519

2. У високому лісі …567

3. Прийшли тисячі загонів …627

4. Бурхливі хвилі …685

Літературно-художнє видання

ШТІФТЕР Адальберт

ВІТІКО

Роман

Переклад з німецької

Відповідальна за випуск Л. Є. Красовицька

Підписано до друку 18.10.16. Формат 84x108 1/32.

Умов. друк. арк. 42,00. Облік.-вид. арк. 40,55.

Тираж 1500 прим. Замовлення № 6-254.

ТОВ «Бібколектор»

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК № 2375 від 15.12.2005 р.

61057, Харків, вул. Римарська, 21А

Надруковано з готових позитивів у ТОВ «Видавництво Фоліо»

61057, Харків, вул. Римарська, 21А

Свідоцтво про реєстрацію ДК № 3194 від 22.05.2008 р.

Штіфтер А.

Ш91 Вітіко: роман / Адальберт Штіфтер; пер. з нім. П. В. Таращука; худож.-оформлювач І. М. Алексеєва. — Харків: Бібколектор, 2016. — 793 с.

ISBN 978-617-7013-41-8.

ББК 84(4АВТ)

Примітки до електронної версії

Перелік помилок набору, виявлених та виправлених верстальником

С. 84: Коли серед людей поширилася чутка, що так само може статися й тоді, коли наш ясновельможний князь Собеслав буде покликаний до вічного життя в товаристві своїх братів, батька-матері й предків, то прийшло дуже багато шляхетних [планів] => панів нашої держави, які розповіли про своє становище та маєтності й вимагали пустити їх на з’їзд.

С. 95: Той гомін тривав якийсь час, аж поки ударом у дзвін дали знак і в залі стало тихіше, а єпископ [Дзик] => Здик підвівся і мовив:

С. 139: Ви [б] => ж бо знаєте мою сестру Анну? 

С. 245: Я виставив варту, яка озирає простір навколо нас, вислав розвідників, які мають усе роздивитись, відрядив людей, які [шукатють] => шукають поранених і полеглих.

С. 273: Високі [панові] => панове!

С. 287: Вітіко глянув і побачив [скрипала] => скрипаля Тома Йоганнеса, що сидів на отесаному камені.

С. 354: Вітіко вів людей по дорозі, [якої] => якою їхав колись від Владислава, що тільки-но зійшов на княжий престол.

С. 400: І, як видерся на гору той Бюрен із Гогенштауфену і здобув для свого роду німецький королівський трон, так [я] => і за наших часів якийсь інший чоловік послав своїх синів, щоб вони шукали собі засобів прожиття <…>

С. 400: Рожера визнали герцогом [Сициліїйським] => Сицилійським, а Роберта — герцогом Апулійським.

С. 609: Я мала її, — озвалася Вюльфгільта, — тоді, як ми вирішили, і мала її ще раніше від інших, бо я очима своєї душі пізнала вас раніше, ніж інші могли пізнати вас [звичайнми] => звичайними очима.

С. 620: <…> ти дбатимеш про ліс, ти впливатимеш на долю країни і їздитимеш на князівські [раді] => ради.

С. 626: <…> я служитиму вам день і ніч, і ми часто [їздитиме] => їздитимемо до пана Генріха і пані Вюльфгільти.

С. 633: Ті, хто кориться примусу, покидають серед лиха того, хто примушує, [я] => як, скажімо, після битви під Зноймо тисячі людей відкаснулися від Моравії.

С. 633: Владиславе, ти дозволив говорити цьому чоловікові, [я] => а не я <…>

С. 680:Тепер ви часто [їздитиме] => їздитимете до нас, а дехто з нас їздитиме до вас, можливо, і я побачу ваш замок.

С. 702: Даниїл, старший священик Праги, з [допомою] => допомогою двох архієреїв із Праги, крім того, священиків з Фримбурка, Гореца, Митини, Плани уклав священний союз у церковці в башті Ровна.

С. 718: Владислав, великий князь [Богеміїї] => Богемії і Моравії, послав тепер до імператора Фрідріха єпископа Празького Даниїла.

С. 749: Думаєте я забув, що ваша [Торонта] => Тортона, яку я зруйнував, одразу відбудувалася і ввійшла до вашого союзу <…>

С. 786: Люди принесли [Каррочо] => Карроччо, найважливіший штандарт міста. <…> [Кароччо] => Карроччо розтрощили.

Оглавление

Адальберт Штіфтер Вітіко

  Передмова

  Том перший

    1. Спів, дзвінкий і чистий, наче спів жайворонка

    2. Вони були безтурботні й веселі

    3. Зала була дуже велика

    4. Майоріли корогви

  Том другий

    1. Сяйво з’явилося над полем і лісом

    2. У простих уборах

    3. З ратищами

  Том третій

    1. З посадами і майном

    2. У високому лісі

    3. Прийшли тисячі загонів

    4. Бурхливі хвилі

Інформація видавця

Примітки до електронної версії Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg