«Скалаки»

Під лісом на заметеній снігом дорозі спинилися два верхівці. Мела густа віхола, зимний вітер шарпав кінські гриви та хвости, і коні, понуривши голови, щулили очі. Один вершник — той, що їхав ліворуч, — звівшись у стременах, пильно вдивлявся вперед; другий ховався в комір свого широкого плаща. В заметілі важко було щось розгледіти.

Праворуч од подорожніх здіймалося круте узгір’я, на ньому темнів густий ліс, укритий білими сніговими шатами. Ліворуч, край вузенької гірської дороги, сумовито шелестіло на букових кущах іще не облетіле сухе листя. Дорога вела понад глибоким долом; ген за ним знову бовваніли лісисті пагорби. Знизу долинав глухий гук річки, що її бистрої течії ще не скувало морозом. Мертво, тихо було навкруги. Одноманітний гомін води, невидної згори, ще додавав смутку хмурому зимовому дню.

— Шкода видивлятись, ясновельможний пане,— опускаючись у сідло, промовив вершник о ліву руку,— Однаково нічого не побачу. Та я вже здогадуюсь, де це ми: от-от має бути село.

Ясновельможний вилаявся собі під ніс і, сіпнувши за повід, рушив далі, а за ним і його супутник. Коні грузли в пухкому снігу, що налипав їм на ноги. Хвища відразу замітала їхні сліди.

Понад шляхом маячили поодинокі осики та горобини. З їхнього гілля, уздрівши людей, здіймалися ворони й важко летіли геть. Вершники підострожили коней, ті припустили були ристю, та, виморені, зразу ж стишили ходу. Дорога вилася з пагорка вниз, тоді знову на гору, де оббігали виступ смерекового лісу.

— Оселя! — вигукнув вершник, що їхав ліворуч, і квапливо показав рукою туди, де темніли обриси покрівлі, а біля неї — розложисте дерево. Далі виднілася ще одна покрівля.

— Врешті! — озвався другий і, люто стьобнувши свого гнідого, помчав навпростець до оселі. Його супутник подався за ним.